Ангели по десять шилінгів [Петер Адамс] (fb2) читать постранично, страница - 2

прибою. В шибки тарабанив дощ. Нервове полум’я каміна кидало на стіни химерні тіні.

«Тут мені буде добре», — з легким тремтінням подумав Чед, умощуючись у крісло й запалюючи люльку. Це був високий сухорлявий чоловік років тридцяти п'яти, обличчя у ластовинні; тонкі губи свідчили про твердість духу й розум. Він уже давно збирався написати книгу про В'єтнам, де перебував протягом двох місяців як репортер. На Фліт-стріт у Лондоні, де розміщені редакції багатьох газет, Чеда називали спокійним і везучим хлопцем, його телевізійні репортажі дивилася й слухала половина Англії.

Він любив випити, і Джун постійно сварилася. «Якщо ти й далі будеш жлуктити спиртне в такій кількості, — обурювалася вона, — то скотишся до репортера місцевої хроніки якоїсь миршавої провінційної газети, і я буду вимушена утримувати тебе…» Джун наговорила йому ще багато всіляких прикрих слів, — вона була неспроможна розібратися в складних думках і почуттях чоловіка, який провів під час другої світової війни одинадцять днів у засипаному бункері і міцно затямив, що коли таке повториться, то він уже побачить світло тільки через одинадцять століть або й тисячоліть, ставши рідкісною викопною істотою. Коли він ділився з Джун цими похмурими думками, вона лише співчутливо усміхалася. Вона хотіла, щоб Чед одружився з нею, хотіла мати свій будинок і діток, але для цього він повинен був написати щось світле й райдужне, що сподобалося б читачам, а їм принесло гроші.

Тверезо зваживши всі «за» і «проти», Чед, зрештою, вирішив, що ліпшої дружини, ніж Джун, йому не знайти. Правда, з властивою йому розсудливістю він жодним словом не обмовився їй про це і втік сюди, в Крайстчерч, до свого друга Джорджа Абернаті, сподіваючись трохи отямитися й попрацювати.

Десь у глибині душі він уже вирішив одкласти репортаж про В'єтнам, пірнути бодай на півроку в хвилі безтурботного життя і знайти в собі сили для написання книжки з характерним англійським гумором. Отже, він зібрався написати гумористичний роман, але водночас це повинно бути щось захопливе й звабливе, з убивствами на задньому плані, котрих не назвеш убивствами, з криками сов на нічному цвинтарі, з весняними сонячними ранками, які б проганяли всі нічні жахи і змушували б привидів повертатися назад до своїх могил, і з коханням — ніжним, та все ж гарненько присмаченим всілякими прянощами. Написавши таку книгу, він дав би Джун телеграму, коротеньку, лаконічну, щось на зразок цього: «Приїзди, треба поговорити», ляснув би рукописом перед її кирпою і відчув би себе людиною, яка може дозволити собі завести сім'ю.

Було тільки одне «але». Чед і досі не мав навіть найменшого уявлення про те, як виглядатиме його книжка гумору та страхіть. Він довго розмірковував і розробляв різні варіанти, як саме між убивствами та сексом розмістити сонячних «зайчиків», що пригладжували б і те й те.

Повернення місіс Порджес вивело його із задуми. Стару пані не можна було впізнати. Незважаючи на холодну погоду, вона вдяглася в строкате літне плаття. Ще Чед помітив, що бігуді з її волосся щезли, а ніс був напудрений. На таці, котру вона принесла, стояли чайник, необхідний посуд і пляшка шотландського віскі.

Коли Чед підвів голову й прислухався, йому здалося, що згори долинають чиїсь кроки та постукування палиці, — місіс Порджес, ніби дівчинка, кокетливо усміхаючись, запитала, чи не чув він до її приходу цих дивних звуків.

Чед ствердно кивнув головою:

— Я гадав, що це ви.

Місіс Порджес аж образилася.

— Ви що ж, гадаєте, що мені потрібна палиця? Я ще молода і можу цілком обійтися без неї.

— Хто ж тоді там весь час ходить? — здивовано спитав Чед. — Адже в цьому будинку, окрім вас, ніхто не живе.

— В тім-то й річ! У всіх горішніх кімнатах стелі так протікають, начебто в Касл-Хоумі взагалі немає даху. Там, не накрившись парасолькою, і спати не ляжеш.

— Але ж там весь час хтось ходить, ви ж самі чуєте. Хто б це?

— Якби я була забобонною, відповіла б, що то привид. Склянку віскі? — Місіс Порджес налила собі й пізньому гостеві й швидко перехилила свою чарку. — Але оскільки я далека від усяких забобонів, а тільки, як кажуть, поетична натура, то запевняю вас, що вештатися там може лише стара.

— Яка стара? — звів брови Чед.

Місіс Порджес відповіла йому щирим здивуванням.

— Хіба ви не знаєте, що місіс Шеклі, — вона показала на картину над каміном, — два місяці тому була знайдена мертвою в своєму ліжку, і наш лікар, наш старий добряк Морріс, довго не наважувався видавати свідоцтво про смерть. — Коли Чед здивовано глянув на стару пані, вона, зовсім не соромлячись свого грайливого настрою, провадила далі: — Хоч я й прожила з нею, як компаньйонка, майже десять років… Компаньйонка! Непогано звучить, чи не так?.. Але насправді я була ким завгодно: покоївкою, кухаркою, економкою, тільки не компаньйонкою… Так ось, незважаючи на те, що ми прожили з нею разом майже десять років, я рада, що вона, врешті-решт, опинилася на тому світі. Я взагалі людина не