З далеких планет [Василий Павлович Бережной] (doc) читать онлайн


НАУКОВО-ФАНТАСТИЧНІ ОПОВІДАННЯ
ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ УРСР
Київ 1963
У2
З-11
Грізний космос. Холодне мерехтіння далеких світів. Ще недавно Всесвіт здавався неприступним. Але сьогодні вже будять громами світанкову тишу ракети, штурмуючи космічні висоти.
Та думка фантастів лине далі, в майбутнє, коли зореплавство стане звичним і буденним.
Друже, прочитавши ці оповідання, ти переживеш разом із зоряними капітанами небезпечні пригоди в глибинах Всесвіту, відчуєш романтику наукових пошуків і відкриттів.
Написали їх уже відомі читачеві українські письменники-фантасти В.Владко, О.Бердник, В.Бережний і викладач Харківського авіаційного інституту В.Міхановський.
Цією збіркою видавництво починає система­тичні випуски науково фантастичних оповідань українських радянських письменників.
Малюнки В.АВРАМЕНКА
Володимир Владко
ДВІЙНИКИ СТЬОПИ ЛОЗНІКОВА
1
Коли міжпланетний корабель — дві згвин­чені на одній осі металічні кулі, що нагаду­вали величезні ган­телі, — нарешті зробив по­садку, з тріском і гур­ко­том ламаючи й тро­щачи дерева густого лісу, Капітан екс­педиції, не гаючи ані хвилини, викликав до себе двох офіцерів — начальника розвідки Номер Три і начальника інформації Номер Чо­ти­ри, його нерухомі холодні очі без вій оглянули обох. Видовжене тіло Номера Чо­ти­ри було вище Ка­пітанового майже на голову. Капітан роздра­товано сказав:
— Де дисципліна, Номер Чотири? Чому ви дозволяєте собі бути вищим за мене, ко­ман­дира? — Він сердито простягнув уперед руку з одним пальцем.
Тіло начальника інформації негайно зіщу­лилося до розмірів Капітана. Навіть як го­диться стало трохи меншим. Номер Чотири відповів:
— Так точно, Капітане. Пробачте. Це від удару об чужу планету.
Рука Капітана зникла. Він знову поглянув на офіцерів. Обидва мали цілком нормальний вигляд. їхні краплиноподібні напівпрозорі ті­ла, вкриті зморшкуватою шкірою, не псували будь-які кінцівки чи виступи. Єдиною відмін­ною рисою у кожного з них були тільки двоє круглих очей без вій, що уважно і шанобливо вглядалися в Капітана. Тіла обох офіцерів спиралися внизу на короткі, широко розстав­лені ступні. Це було цілком припустимо, на­віть з погляду дисципліни, бо й сам Капітан спирався на такі ж самі ступні — для опори. Капітан задоволено відкашлявся.
— Уважно слухайте мене, — мовив він.
Наче по команді, за круглими нерухомими очима офіцерів з’явилися великі вуха, скеро­вані в бік командира.
— Ми зробили посадку, — вів далі Капі­тан. — Як і завжди, без будь-яких усклад­нень. Аналіз повітря вказав, що воно цілком придатне для дихання. Як і слід було чекати, згідно карти, складеної нашими міжпланетни­ми автоматичними зондами, нам пощастило обрати район великого лісу біля річки. Я га­даю, що тут мало населення. Для нас це зруч­но. Вам відомо, що ми вже обслідували плане­ту, сусідню з цією. І встановили, що вона не­придатна для колонізації. Тепер черга за цією новою планетою… Ви щось хотіли сказати, Но­мер Чотири?
Рукою, що виросла справа, начальник ін­формації явно хотів замислено почухати собі довге вухо, але зразу ж таки відмовився од цього. Його рука зникла так само несподівано, як і з’явилася.
— Ви неуважні, Номер Чотири, — вів далі Капітан. — Де дисципліна? Ви не маєте права робити те, чого не зробив я, ваш командир. Центральне керівництво — основа основ! Я даю вам думки — виконуйте їх. І без зай­вих невиправданих рухів. Куди це годиться?
— Пробачте, Капітане, — покірно відпо­вів Номер Чотири.
— Все це у нього від удару об чужу плане­ту, — шанобливо додав Номер Три.
— Отже, я сказав, що тепер черга за цією новою планетою. Її населення ми ще не обсте­жили. Але ми маємо довідатися все про ньо­го. Спочатку нижчі зразки тваринного світу. Потім вищі. Всім цим займеться Номер Три, і відразу ж таки. Нам нема коли ждати… Що?..
— Пробачте, Капітане, — зам’явся на­чальник інформації, — мені здавалося б, що треба зробити ще додаткові проби… можли­во, повітря і вода на цій планеті…
Його голе зморшкувате тіло напружилося, збираючись брижами навколо круглих очей. Він, мабуть, дуже хотів допомогти собі жеста­ми, проте дисципліна не дозволяла йому ви­тягти з тіла ані руки, ані пальця, якщо цього не робив Капітан. Але командир презирливо мовчав, запитливо втупивши в нього холодний погляд. Нарешті він сказав:
— Зайві розмови, Номер Чотири! Більше ніяких проб не треба. Досить і того, що ви­явив аналіз. Зрозуміло? І потрудіться більше не перебивати мене. Командую я. Вам, офі­церові Великих Молюсків, слід було б знати це… Що, Номер Три?
— Ще раз пробачте, Капітане, — так са­мо шанобливо відзначив начальник розвід­ки, — це у Номера Четвертого ненавмисно.
На нього справді погано вплинув удар об чу­жу планету. Він не втримався у цю мить, і от… не встиг ще одужати…
— Все одно дисципліна є дисципліна, — жорстко відповів Капітан. — Так чи інакше, мені доведеться ще раз нагадати вам, Номер Чотири, наш головний наказ. Тим більше, що з населенням цієї планети, дуже схожої на су­сідню, нам нема чого довго панькатись. Воно надто мало розвинуте, це населення, в нього надто низький рівень. Ми, Великі Молюски, для нього всевладні! Адже саме ми відкрили собою велику еру процвітання. Ми, Великі Мо­люски, а не якась там людина, — так, здаєть­ся, називають себе мешканці цієї планети? Людина, що виникла від мізерних риб, старо­давніх риб, — ха-ха-ха! Хіба можна говорити про неї серйозно, ха-ха-ха!
Тепер, коли Капітан розсміявся губами, що з’явилися у нього цієї хвилини, дозволили собі сміятися і офіцери: під їхніми круглими очи­ма раптом виникли такі ж самі губи, що й зобразили сміх.
— Цих риб, — вів далі Капітан, — без­жально знищували ще наші далекі предки, кальмари, аж доки не лишилися тільки мале­сенькі хатні породи. А коли на зміну кальма­рам прийшли ми, Великі Головоногі Молюски, то життя піднялося на ще більш високий щабель. Ми оволоділи мистецтвом міжпланетних космічних подорожей, ми можемо змінювати нашу зовнішність за першим-ліпшим бажан­ням, створюючи будь-які кінцівки і користую­чись ними так, як роблять це мешканці різних планет. Нам бракує тільки одного — умов по­дальшого життя на нашій планеті. Вона вми­рає, наша планета, — і ми мусимо знайти замі­ну для неї. Це зрозуміло вам, Номер Чотири? Ми знайдемо заміну нашій планеті, навіть ці­ною винищення корінного населення чужої планети, якщо це буде потрібно!
Капітан зробив широкий жест рукою, що з’явилась у нього, окреслюючи простір навко­ло міжпланетного корабля. Відразу ж таки аналогічні кінцівки виникли в обох офіцерів. Номер Три повторив своєю рукою Капітанів жест, а Номер Чотири непомітно почухав со­бі вухо, що боліло від удару. Проте Капітан не звернув на це уваги.
— Що скажете ви, Номер Три?
— Наказ буде виконано, Капітане.
— І візьміть добрих розвідників, щоб копії були бездоганні. Штук п’ятнадцять добрих копій… ну, так, як ми робили це на сусідній планеті. Так, Номер Три?
— Так точно, Капітане.
Командир обернувся до начальника інфор­мації:
— Ну, а вам усе зрозуміло, Номер Чотири?
— Так точно, Капітане. Щойно ми вивчи­мо всі зразки, приготуємо копії, і тоді розвід­ники зберуть потрібну інформацію.
— Ось тепер уже все вірно, Номер Чотири!
Капітан простягнув руку і поплескав на­чальника інформації по плечу, що виникло у того на тілі саме тоді, коли його торкнулася рука командира.
— Дуже добре. Я задоволений вами, офі­цери. Можете йти!
2
Теплого серпневого вечора риба у річковій заводі під лісовою галявиною клювала на диво добре. Скинувши з себе сорочку, а потім і штани, Стьопа Лозніков ледве встигав нажив­лювати вудки. Він весело примовляв:
— Ще окунець… ще пліточка… ох, і здоро­во клює! Ти б, Петре, теж взявся за ловлю. Та й Захарові Івановичу теж не зашкодило б… Таку юшку зваримо для хлопців, що аж паль­чики оближуть!
Його друг, Петро Селін, поляскав себе ру­кою по стегну й лінькувато відгукнувся:
— Неохота… у мене своє діло є. — І він знову заглибився в сторінки пошарпаного підручника, погладжуючи по спині вівчарку Джоя.
— Нічого, Стьопо, працюй самостійно, — відзначив і старший геолог Захар Іванович, зазираючи у відерце, де билася спіймана ри­ба. — При такому кльові ти й сам цілком впо­раєшся. Та й пізнувато вже — незабаром сон­це зайде, вистачить!.. Викупаємося ще разок— і я поїду додому готувати юшку. Не заважа­тиму вашій ночівлі на березі річки… А це що?—Він здивовано підвів голову. Джой ско­чив на ноги і стривожено дивився вгору.
На сутінковому вечірньому небокраї рап­том з’явилася яскрава червона смуга. Спочат­ку коротка, вона немов стрілою пронизала по­тім небосхил і ввігналася, здавалося, просто в далекий синюватий ліс — десь кілометрів з п’ятнадцять звідси. А ще через кілька секунд у небі загуркотів уривчастий грім, його звуки долинали від дивної червоної смуги, що по­вільно розпливалася в сутіні. Джой наїжився і глухо загавкав.
— Метеор! — вигукнув Петро, відкидаючи книж­ку.
— Та ні, не метеор, а вже скоріш крупний метеорит, — сказав Захар Іванович. — Ого, такий гуркіт.
— А може, це міжпланетний корабель? — озвався Стьопа, забувши про вудочки. — Та ще й не який-небудь там, а з далеких чужих планет… Ну й здорово було б! А чому б і не так, Захаре Івановичу? — обернувся він до геолога.
— Хто ж його знає, — повільно відповів той. — Фантазувати, певна річ, можна скільки завгодно… Втім, метеорит і справді дуже ве­ликий.
Яскраво-червона смуга в небі вже розтану­ла. І сутінки, здавалося, ще більш згустилися над землею. З південного боку, звідти, куди впав метеорит, різко й несподівано промайнув порив вітру. І знову все затихло. Джой пере­став гавкати й улігся на траві.
— Ну, купатися, так купатися! — рішуче заявив Петро.
За хвилину галасливе купання було вже в розпалі. Сміючись і відпльовуючись, Стьопа рятувався від Джоя, що намагався схопити його й витягти на берег: собаці здавалося, що його друг перебуває в смертельній небезпеці. А коли Стьопа поринав, то Джой здивовано оглядався і, не знаходячи його, кидався до Петра: адже й тому треба було допомогти.
Захар Іванович виліз на берег.
— Ну, а тепер до побачення, хлопці! Диви, вже смерклося! — вигукнув він, хутко одягаю­чись. — Поки доїду, вже й ніч буде. Значить, переночуєте тут, на бережку, як домовилися, а завтра вранці — на базу. І без запізнень! Рибку я захоплю з собою, ранком для всіх зваримо юшку.
Захар Іванович почепив відерце з рибою на кермо свого велосипеда.
— Джой, ти лишайся тут, тут! Повернешся з хлопцями.
Джой крутнув хвостом. Разом з друзями він уважно дивився на постать Захара Івано­вича, що швидко зникала в мороці, а потім знову лінькувато поклав голову на лапи. Пет­ро і Стьопа розпалили вогнище, закип’ятили воду, повечеряли смаженою рибою, нагодува­ли й собаку. І тоді Стьопа знову сказав, по­глядаючи на розсипані в нічному небі зірки:
— Звичайно, все це нісенітниця… а втім, коли б це й справді був не метеорит, а між­планетний корабель з якоїсь іншої планети?..
Раптом Джой скочив на ноги. Його шерсть наїжилася.
— Що таке, Джой? — здивовано спитав Петро. Собака здригався від збудження, урив­часто гавкнув раз, другий, хутко рвонувся впе­ред і зник у темряві. Гавкання раптово обірва­лося, немов собаці перехопили горлянку. І все затихло.
— Джой! Джой! Де ти? Джой, іди сюди!
Але собака безслідно зник, наче потонув­ши в нічному мороці.
— Куди він подівся? — Стьопа взяв па­лаючу головешку з вогнища і пішов у той бік, куди кинувся Джой, оглядаючи кущі й дерева. Незабаром він повернувся:
— Ні, нічого не видно. Немов провалився наш Джой… І головне — не гавкає! Треба взя­ти більшу головешку…
— Ні до чого все це, — спинив його Пет­ро. — Що ти там знайдеш у цій темряві? Ди­ких звірів тут немає, а люди… люди при­йшли б сюди, до вогнища.
— А де ж тоді Джой?
— Ну, звідки ж мені знати? Побігає, побі­гає і прийде сам. Якщо він не гавкає, значить, загалом усе гаразд. Краще давай спати. Прокидатися ж доведеться вдосвіта.
Стьопа все ще тривожно оглядався. Потім він сказав:
— Ні, не подобається мені все це… Знаєш що? Давай повісимо одяг на дерева. Бо ж коли раптом хтось прийде сюди й забе­ре все. га? Та й вогнище розпалимо ве­лике…
— Дурниці, — вже сонно відгукнувся Пет­ро. — Хто ж може опинитися тут? Ну, коли ти вже так хочеш, давай. Підстилки у нас є, і хо­лодно, мабуть, не буде.
Через кілька хвилин вони вже лежали на підстилці. Вогнище рівло й яскраво палало, кидало відблиски на сусідні кущі. Петро за­снув одразу. А ще трохи згодом заснув неспо­кійним сном і Стьопа.
3
Капітан прислухався і знову незадоволено потер себе над очима рукою, що раптом з’яви­лася. У нього, здається, боліла голова… Втім, це дрібниці… Головне діло — термінові до­слідження. Він ще раз прислухався, скеровую­чи довге вухо, що виникло в нього, у бік ви­ходу з міжпланетного корабля. Так, було чіт­ко чути, як зашурхотіли герметичні засуви в головному люці. За хвилину навіть легко вій­нуло свіже повітря з відчиненого люка. Значить, біля входу корабля щось відбувається…
Трохи згодом на порозі каюти з’явився на­чальник розвідки Номер Три.
Капітан нетерпляче спитав:
— Ну, і що?
— Завдання виконано, Капітане, — від­повів начальник розвідки. — Наші розвідни­ки взяли зразки нижчого типу тваринного світу. їх принесли сюди.
— Які ж вони?
— Нічого особливого, Капітане. Здебіль­шого, ссавці і птахи. Представники вимерлих на нашій планеті видів.
— Гаразд, ходімо, я подивлюся, — нака­зав Капітан.
У великій каюті корабля на підлозі лежа­ли принесені розвідниками зразки. Капітан ог­лянув їх. Офіцери й розвідники стояли біля стін каюти, непорушно застигнувши. Тільки їх очі невідривно стежили за діями Капітана. В їх нерухомому погляді було щось, схоже з гострою уважністю спрутів чи кальмарів, хо­лодною й безжалісною. Капітан пересувався на широких ступнях, які ставали чи м’якими на взірець лап звірів, чи жорсткими, наче ноги птахів, — залежно від того, на що він дивив­ся. Ступні Номера Три і Номера Чотири також негайно змінювали свій вигляд; і розвідники, що стояли біля стін, теж раптово і дисципліновано надавали своїм нижнім кінцівкам точної форми ступнів Капітана, що змінювалися під час огляду.
— Так, — неуважно говорив Капітан, — ця істота, вкрита перами, з великими очима й насупленими бровами, мабуть, щось з пози­чила від предків наших стародавніх Молюсків: на це вказують її очі. Бачите, Номер Три? — він вказав пальцем раптово виниклої руки на вкриті каламутною плівкою зіниці мертвої сови.
— Гадаю, що саме так, Капітане, — чітко відповів начальник розвідки. Він делікатно по­махував такою ж рукою, не насмілюючись вказати нею на птицю.
— А ці малесенькі рибки! Вони нагадують мені наші зворушливі домашні істоти, що їх розводять діти. Такі ж самі, милі й лагідні рибчинки з витонченими плавцями й хвоста­ми… Слухайте, Номер Три, ці так звані лю­ди все ж не настільки погані, як мені здалося спочатку, якщо вони здатні також любити ма­лесеньких рибчинок, як і ми, Молюски!
— Пробачте, Капітане, — заперечив офі­цер. — Розвідники доповідають, що біля вог­ню, запаленого людьми, вони бачили безліч кісток таких рибчинок. Даруйте, це здається потворним, але люди… люди, очевидно, вжи­вають рибчинок як їжу! — Він насмілився навіть поморщитися, не чекаючи прикладу командира.
Капітан обурено відсахнувся. Його тіло вкрили руді плями огиди і гніву, що відразу ж таки, наче по команді, забарвили тіла Номера Три і Номера Чотири, як і всіх розвідників.
— Я не знаходжу слів, Номер Три! — ви­гукнув Капітан. — Це жахливо! Живитися та­кими чарівними створіннями замість того, щоб дбайливо розводити їх і насолоджуватися грою барв і спритними рухами! Ні, ні, ці люди не гідні того, щоб поводитися з ними, наче з ро­зумними істотами!.. О, це вже більш розвине­на тварина… — Він з цікавістю придивився до нового зразка. — Довгі лапи з пазурами… в міру довга й густа шерсть… витягнена морда й міцні зуби… Що це? Схоже на хижака, чи не так? І коли той хижак полює на людей, тоді я вважатиму, що він має цілковиту рацію, ось що!
— Знову прошу пробачення, Капітане, — відповів начальник розвідки, — бо в шлунку цього звіра просвічуються шматки такої ж риби, якою живилися люди. Вони давали йому риб, як це не огидно!—Він знову поморщився, вже бачачи, як скривилися складки під круг­лими очима Капітана. Такі ж зморшки огиди й презирства пробігли по обличчях розвід­ників.
— Так, на цій планеті мені геть усе здається жахливим, — погодився Капітан. — Цілковита відсутність моральних норм! Але що ж це за істота?
Номер Три дозволив собі трохи потиснути плечима, що невпевнено висунулися з його ті­ла. Він запитливо поглянув на одного з розвід­ників. Той, підбадьорений його поглядом, від­повів:
— Ця тварина перебувала поблизу від лю­дей, що були на березі, Капітане. І вона різко й уривчасто кричала, доки я не вжив заходів. Вона навіть намагалася кусатися, хоч спочат­ку її ніхто й не чіпав. Дуже злий звір, — за­кінчив він.
— Таким чином, наслідки експедиції свід­чать зовсім не на користь людей, — задумливо сказав Капітан. — Рівень їх розвитку гранич­но низький.
Він змовк, наче обмірковуючи наказ. Номер Третій і Номер Четвертий, як і розвідники, благоговійно стежили за ним, побоюючися по­рушити якимсь необміркованим рухом хід ду­мок верховного начальника.
— Наказую, — сказав нарешті Капітан. — Наказую вам, Номер Три, негайно відрядити розвідників по зразки людей. Найпростіше взяти їх там-таки, на березі річки. Все це зро­бити дуже чітко, без найменших ускладнень. Обов’язково простежте, чи немає в цих людей яких-небудь пристроїв, якими вони могли б скористатися, щоб подати тривожні сигнали іншим. І якщо такі спроби будуть, покладіть їм край. Зрозуміло?
— Так точно, Капітане, — відповів Но­мер Три.
— Що ж до вас, Номер Чотири, то ви му­сите приготувати лабораторії для негайного створення копій. Коли зразки людей будуть у надлому розпорядженні, ви надішлете десяток-другий копій для ознайомлення з іншими людьми і найповнішого збирання інформації про них. Досить буде одержати інформацію у першому ж таки спільному селищі людей. Але зробити все це треба не пізніше ранку. Ми не будемо гаяти часу. Вам усе зрозуміло, Но­мер Чотири? Гаразд, можете діяти!
4
Двоє людей у купальних трусах лежало на підлозі великої каюти міжпланетного корабля. Вони були нерухомі. Капітан оглядав їх, об­мінюючись уривчастими фразами з офіцерами. Він був явно збуджений: готувалась вирішаль­на операція. Природно, були збуджені й оби­два офіцери.
— Без особливого опору? — запитував Ка­пітан. — Ускладнень не було?
— Першого захопили вві сні, Капітане, — відповів Номер Третій. — А другий намагався боротися. Але, зрозуміло, його доля була ви­рішена наперед. На жаль, довелося вжити від­повідних заходів, щоб він не галасував. Чи не бажаєте ознайомитися з тими речами, що їх розвідники знайшли біля тих людей?
— Так, так, давайте, Номер Три! — жва­во відгукнувся Капітан.
— Ось вони, прошу вас.
Це була коробочка з невеличкими паперо­вими трубочками, наповненими до половини висушеною подрібненою травою. Потім ще одна, менша коробочка з тонкими дерев’яними брусочками, кінці яких були заплямовані твер­дою коричневою фарбою.
— Навіщо все це їм? — здивувався Капі­тан. — Для якої це мети?
— Біля вогнища у безладді лежали такі ж самі паперові трубочки, але вже наполовину обгорілі. Згоріли саме ті частини, що були наповнені травою, — сказав начальник роз­відки
— Не знаю, не знаю… дивні у них звичаї, у цих людей… Ще що? — поцікавився Капітан.
На підлозі лежали ще довгі лозини з обгор­нутими навколо них пружними нитками, на кінці яких виднілися металічні гачки і вкриті червоним шматочки дерева. Поруч — кругла металічна посудина з довгим носиком і криш­кою; в ній була вода.
— Складні для розуміння речі, — сказав після роздуму Капітан. — Так чи інакше все це дуже примітивно і не свідчить про високий рівень розвитку людей. А загальний вигляд зразків?
— Оголені, як і у нас, тіла, вкриті лише зшитими у вигляді циліндрів шматками легкої тканини, — доповів Номер Третій. — Міцно виявлені кінцівки типу рук і ніг. Але все це цілком однакове. Робити копії буде дуже легко.
— Гаразд, — погодився Капітан. — Номер Чотири, мені здається, що для прискорення можна взяти лише одного з них: особливої різниці я не бачу. Та її і взагалі не може бути в таких простих зразках. Якісь дикуни! При­готуйте штук п’ятнадцять копій і надсилайте їх групами по двоє. До діла, Номер Чотири!
— Так точно, Капітане.
— І не забудьте одягти на кожного з роз­відників так само зшиті шматки тканини. Ми мусимо дотримуватися схожості в наших копіях.
— Так точно, Капітане, — знову відповів начальник інформації.
Розвідники винесли тіло одного з захопле­них людей до другої каюти. Тут за командою Номера Четвертого вони почали готуватися до операції. Напружено й уважно вдивлялися в нерухому людину, поступово набуваючи її форми. Їхні краплиноподібні тіла стали вищи­ми і вужчими, біля голови намітилася шия, ви­тягнулися руки й ноги. Грубий зліпок людини ставав дедалі більш схожий з своїм прототи­пом. Намітилися риси обличчя, спочатку за­гальні, а потім індивідуальні, що точно повто­рювали оригінал.
Начальник інформації стежив за працею розвідників, не кажучи ані слова. Та це навіть було б зайве, бо він не мав жодного сумніву щодо наслідків підготовки. Спочатку ще мож­на було помітити деякі відхилення від форми, але потім чотирнадцять розвідників вже рішу­че нічим не відрізнялися від людини, що ле­жала перед ними. Здавалося, що коли б вона могла подивитися на них, то побачила б чотирнадцятикратну цілковиту свою подобу, наче відбиту в безлічі дзеркал.
З майстерень принесли копії купальних трусів, також цілком однакові. Начальник ін­формації задоволено відкашлявся. Він дав ос­танні вказівки:
— Увага! Зараз ви вирушите в експедицію. Ви будете просуватися до селища людей по двоє, з інтервалами у п’ять–шість хвилин. Та­ким чином, ви увіллєтеся до селища, не привертаючи до себе ніякої уваги, і змішаєтеся з іншими людьми. Ваше завдання: зібрати всю можливу інформацію про побут цих істот, яких, очевидно, потім доведеться знищити, якщо вони будуть опиратися вам. Розмовляти з людьми ви, звичайно, не зможете, бо не знає­те їхньої мови. Ви мусите покладатися тільки на вміння тонко й правильно поводитися, як і належить високоорганізованим істотам на­шої планети, розумовий і культурний рівень яких незмірно вищий від так званих людей. І запам’ятайте ще: будь-яке ускладнення, су­перечка з людьми може привести до провалу цілої експедиції, бо в разі поранення чи смер­ті когось з вас — ви це добре знаєте! — роз­відник, як і кожен інший Молюск, набуває свого звичного, первісного вигляду. Не забу­вайте про це — і вперед, хоробрі Великі Мо­люски!
Розвідники, відсалютувавши, по двоє вихо­дили з корабля. Начальник інформації про­вів їх поглядом і повернувся до Капітана. Він доповів:
— Експедиція розвідників-копій вирушила, Капітане.
— Гаразд, — відповів той, — Накажіть ви­кинути оригінал з корабля, як і всі інші зраз­ки. Потреби в ньому вже не буде. Ввімкніть індикатор!
Це був широкий екран, на якому слабо сві­тилося мініатюрне зображення навколишньо­го пейзажу, прийняте ззовні. Видно було, як повільно пересувалися яскраво-червоні цятки, попарно, одна за одною. Це були розвідники, що вирушили в свою експедицію.
Капітан стежив за ними. Він був збудже­ний більше, ніж звичайно під час такого сорту експедицій, це доводили глибокі зморшки, що раз у раз збиралися над його круглими очима.
Зображення на широкому екрані весь час змінювалося. Яскраво-червоні цятки входили уже в селище. На кілька секунд перша пара чомусь затрималася, потім рушила далі.
— Вони вже дійшли до цих людей, ви ба­чите, Номер Три? Інакше б вони не затриму­валися. Ах, як шкода, що індикатор показує тільки розвідників! — пробурмотів Капітан.
Ось уже й друга пара розвідників набли­зилася до селища. Ще через кілька хвилин — третя. А потім усі розвідники з’єдналися в одну групу…
— Це порушує інструкцію, Номер Чотири! Що там трапилося з ними? — вигукнув Ка­пітан.
Ще мить — і одна з яскраво-червоних ця­ток згасла.
— Що, що таке?.. — вражено сказав Капітан.
Згасла і друга цятка. Потім третя. Офіцери мовчки перезирнулися. Це означало, що роз­відники опинилися в якомусь дуже важкому становищі, вони поранені, може, це була на­віть смерть когось з них.
Капітан повільно випростався. З хвилину він міркував, а потім рішуче сказав:
— Наказую: підняти вхідні трапи! Основ­ній групі розвідників і бійців зайняти стано­вище оборони. Механікам готуватися до зво­ротного старту корабля! Я побоююсь нападу, офіцери!
Він ще раз поглянув на екран. Решта цяток метушилася, кидалася навсібіч, немов шукала порятунку в безладній втечі. Капітан одвер­нувся від екрана, наче втративши до нього ці­кавість:
— Ми мусимо відлітати назад, — глухо сказав він. — Ми, Великі Молюски, мусимо відступати!.. Яка ганьба!..
5
“Дорогий мій друже Андрію!
Думаю, що коли до тебе надійде цей лист, ти в основному вже знатимеш, як і що трапи­лось у далекому сибірському селищі Грізному, де я ось уже другий місяць керую геолого-розвідувальною партією. Телеграми кореспондентів газет, мабуть, розповіли тобі про неймовір­ну, дивну і навіть страшну подію, яка, сло­во честі, не вкладалася б у рамки правдоподіб­ності, коли б… коли б я сам не брав у ній най­активнішої участі. Власне кажучи, я й пишу тобі тому, що мені хочеться привести до ладу свої думки… Ну, а коли після цього листа ти захочеш приїхати й написати добрячого нариса про цю справу, — я до твоїх послуг. При­їжджай: мені здається, що цей лист не вичер­пає теми, особливо для такого досвідченого журналіста, як ти.
Так от, у моїй партії працюють переважно студенти. Три дні тому, коли у нас був вихід­ний, двоє симпатичних хлопців, Стьопа Лозніков і Петро Селін, запропонували мені ви­рушити на рибалку. Я погодився. І ми виру­шили — кілометра за два, на лісову галявину, де річка утворювала велику заводь. Ну, скажу я тобі, і клювала ж там рибка!
Більше як півдня ми провели на річці. І вже надвечір, коли я збирався поїхати (хлопці ли­шалися там на ніч), ми побачили на небі вели­кий метеорит. Він пролетів з західного боку і впав, мабуть, не так далеко від нашої галяви­ни. Видовище було дуже красиве, і супрово­джувалося воно також дужим гуркотом, схо­жим на громові перекоти. Забавно, що мій Стьопа тут-таки припустив (правда, жартівливо!), що це не метеорит, а космічний кора­бель з якоїсь іншої планети. Дивний збіг об­ставин!
Ми ще раз викупалися разом з моєю вів­чаркою Джоєм (ти, мабуть, ще пам’ятаєш його?), і я залишив хлопців на березі, взявши категоричну обіцянку, що вони повернуться вранці, до початку роботи. Я поїхав на своєму велосипеді майже вночі, а Джой залишився з хлопцями.
Рано-вранці я вийшов з хати, виглядаючи Стьопу й Петра. Праці в нашій партії було до­схочу, і кожній парі рук було що робити. Але хлопці чомусь за­тримувалися, і я, чесно кажу­чи, навіть почав сер­ди­тися. У сусідньому дворі бригада рибалок го­ту­ва­ла сітки й снасті — збиралися на річку.
І раптом я помітив, як з-за дерев лісу ви­йшло двоє хлопців. Сумніву не було, це повер­талися Стьо­па і Петро. Але чому вони голі, тільки в трусах?.. І де їх­ні вудочки й інші ре­чі?.. Я гукнув:
— У чому річ, хлопці? Збожеволіли ви, чи що? Адже вас засміють колгоспники!
Дивно, але вони не відповідали. Я дивився на них — і мені здалося, що я марю.
До мене наближалися двоє Стьоп Лознікових — обидва невисокі на зріст, обидва під­стрижені бобри­ком і зодягнені тільки в купальні труси. І обидва Стьопи, що йшли разом, дивилися на мене якимсь дивним поглядом, немов вивчали мене, — ну, наче б вони бачи­ли мене вперше! Це було так дико і безглуздо, що мені хотілося вщипнути себе, як це буває вві сні, чи що. Ти тільки уяви собі, Андрію: ясний безхмарний літній ранок, все цілком реальне, десь гавкає собака, долинають голо­си колгоспників — і два Стьопи, що не відріз­няються один від одного буквально нічим!
Я онімів від здивування. А обидва Стьопи рівно й упевнено йшли дорогою — і, здава­лось, не збиралися спинятися біля мене.
Здається, я крикнув:
— Заждіть! Зачекайте!
А вони йшли собі, не звертаючи на мене ніякісінької уваги. На мить я помітив, як во­ни дивляться на мене, — і зрозумів, що тут щось не гаразд. Розумієш, вони обидва диви­лися на мене зовсім не так, як дивляться вза­галі люди, ну, не по-людськи! їхні блискучі очі не моргали, вони втупилися в мене гострим по­глядом, який в той же час аж нічого не вислов­лював. І май на увазі, вони нічого не говори­ли. Ані звуку!
Куди вони йшли? Я не мав і гадки про це. Але коли обидва Стьопи вже пройшли повз ме­не, неначе повз сторонню людину, я кинувся і схопив одного з них за руку. І відсахнувся: його рука була холодна, як у мерця! А сама ця істота, ну, одна з них, до якої я доторкнув­ся, повернулася і сказала щось безживним гавкаючим голосом, — якісь незрозумілі слова.
І ось тут я почав щось розуміти. Не все, о, далеко не все, але дещо.
Я кинувся до колгоспників, що якраз ви­їжджали з двору на рибалку:
— Допоможіть, друзі! Треба схопити цих двох! Це не наші, чужі! Зовсім чужі!
Я щось ще говорив колгоспникам, здаєть­ся, пояснював їм, що ці двоє — не з моєї пар­тії, а чужі, сторонні, що вони викрали Стьопу і Петра, а самі ось ідуть під виглядом Стьо­пи… взагалі, все, що я казав, було безглузде, було нісенітницею, — як І все, що відбувало­ся. Проте колгоспники, здається, збагнули, про що я прошу їх. Мабуть, вони одразу помітили також і разючу подібність цих двох істот, і їх­ню дивну поведінку.
Кілька колгоспників спробували затримати їх вигуками. Але дивні істоти, озирнувшися, пришвидшили кроки, майже побігли. Очевид­но, вони хотіли уникнути безпосередньої зуст­річі з людьми. Двоє колгоспників хутко схопи­ли рибальську сіть і спритно накинули її на прихідців.
Сітка щільно обплутала собою обох, але важке металеве грузило, що висіло на ній, вдарило об скроню одного з них. З приглуше­ним вигуком він упав. І тут-таки відбулися ще дивніші події.
Щойно перед нами були два двійники Стьо­пи Лознікова. Тепер лишався тільки один. Другий, якого вдарило грузило, зразу ж таки змінився, змінився до невпізнання! В ньому не лишилося нічого людського!
Зникли руки й ноги, зникла голова, така по­дібна досі до Стьопиної. Він перетворився на напівпрозорий мішок з холодцюватою масою, вкритий зморшкуватою шкіркою. Цей мішок ще кілька разів здригнувся — і застигнув. На тому місці, де в нього була голова, лишилася тільки пара холодних круглих очей, нерухомих очей — як у восьминога. Ці очі дивилися на нас люто, з неприхованою зненавистю… Але це тривало всього мить. Незабаром очі згасли й вкрилися сірою димкою. Дивовижна істота померла… Другий прихідець усе ще вовтузився під сіткою. Втім, я вже не дивився на нього. Мою увагу притягла поява з лісу ще двох людей… ні, не людей, я переконався в цьому відразу! З лісу, наче йдучи слідом за попередніми, ру­халося ще двоє Стьоп Лознікових, таких са­мих, як і перші, зодягнених тільки в купальні труси… А слідом за ними йшло ще двоє, витри­муючи інтервали біля десятка метрів. Я вже не дивувався, хоч це видовище здатне було вразити будь-кого. Не здивувався я й тоді, ко­ли з лісу, в напрямі селища, почали виходити нові й нові пари прихідців, так само абсолют­но схожі на Стьопу Лознікова…
6
…Мій лист занадто розтягся. Ну, гаразд, спробую все ж таки коротко закінчити своє оповідання, не відволікати уваги описом своїх переживань.
Ми з колгоспниками з риболовецької брига­ди легко знешкодили й інших прихідців за допомогою сітей. Дивна річ, але ці істоти, хоч і досить розумні по-своєму, просто не розуміли такої нескладної речі, як рибальська сіть! Вони верещали, вовтузилися, але виплутатися з неї не могли. А потім, коли з ними все було . покінчено і з лісу вже не з’являлися інші прихідці, я наполіг на тому, щоб колгоспники всією бригадою вирушили туди, де впав учорашній метеорит. У мене не було ніякого сумніву, ідо Стьопа мав рацію, що ми бачили не метео­рит, а загадковий міжпланетний корабель з таємничими прихідцями з якогось іншого світу.
Я не знав, як саме пощастить мені домови­тися з ними, істотами, що, ясна річ, не знали нашої мови; безумовно, вони були дуже під­ступні, — про це свідчив і їхній напад на Стьо­пу і Петра, і те, що вони відрядили цілу групу під виглядом Стьопи до нашого селища. Зви­чайно, мені була невідома їхня мета, але я га­даю, що вона була досить ворожою. І якби вони не помилилися, вирішивши, що для них вистачить однієї людини для переконливого зображення чи не цілого натовпу, — то ще не­відомо, як закінчилася б справа.
Отже, ми вирушили до місця приземлення міжпланетного корабля. Втім, на нас чекало розчарування. Ми побачили розчавлені, зім’я­ті під його вагою дерева, побачили обпалену вогнем ділянку лісу, але корабля вже не було. Я думаю, що він встиг полетіти назад. Ма­буть, його команда якимсь чином довідалася про невдачу своєї першої експедиції й поспішила полетіти, кинувши напризволяще схоплених.
Найсмутнішим для мене було те, що ми не могли відшукати ніяких слідів Стьопи Лознікова і Петра Селіна, не кажучи вже про Джоя. І я вирішив був уже, що міжпланетний ко­рабель захопив їх з собою. Але уяви собі моє здивування й радість, коли в кущах, досить далеко від місця, звідки стартував корабель, пролунав слабкий голос:
— Іване Захаровичу!.. Іване Захаровичу!.. Допоможіть нам!..
Обидва вони, і Стьопа, і Петро, — лежали в тих кущах. Стьопа міг говорити, Петро був нерухомий і тільки потім почав приходити до пам’яті. Що трапилося з ними, — вони не зна­ли. Пам’ятали вони тільки те, що їх схопили вві сні; Петро пробував опиратися, але з цьо­го нічого не вийшло. Можливо, їх оглушили чи вжили якийсь снотворний засіб. Але вони були непритомні аж до нашого приходу.
А коли ми розпитували їх, — пролунало ра­дісне гавкання і скавучання. З кущів виповз, тягнучи задні лапи, мій Джой.
…Ось і все, що я хотів тобі розповісти, до­рогий мій Андрію. Якщо тобі хотілося б дові­датися ще про якісь подробиці цієї дивної події, — приїжджай до нас, ми будемо дуже раді. І, звичайно, ти зможеш здорово написа­ти про все це, не так, як я.
Шкода тільки, що ці огидні істоти навряд чи доживуть до твого приїзду. Вони гинуть од­не за одним — можливо, через відсутність придатної для них їжі, а може і тому, що ро­зуміють провал своєї експедиції, мета якої для мене так і лишається неясною. До речі, вони вже не намагаються зберігати зовнішність лю­дини; поступово вони перетворюються на на­півпрозорі мішки із зморшкуватою шкірою — наче велетенські медузи чи слимаки. І тільки великі круглі нерухомі очі лишаються у них у верхній частині тіла, — і в них видно все та­ку ж невгамовну лють і зненависть до нас.
Так, вони гинуть одна по одній, ці злісні істоти з якогось іншого світу. Проте ми за цим не шкодуємо…”


Олесь Бердник
ПОДОРОЖ В АНТИСВІТ
Пролог
Людина з неба
Старий рибалка Хуан схопив Педро за пле­че, схвильовано затермосив його.
— Дивись, дивись!
— Що таке?
— Падає. З неба. Бачиш? Над Чортовою скелею?
— Бачу. Ніби людина.
— Звідки людина? Що ти мелеш?
— Може, з літака? Не розкрився парашут…
— Не чути. Не гуде!
Темна постать стрімко наближалась до по­верхні мо­ря. Ось з’явився високий стовп води. Діти і жінки на березі пе­релякано кинулися врозтіч.
Почувся крик. З води з’явилася рука, знову зникла.
— Заводь мотор! — крикнув Хуан.
Педро смикнув тросик старого підвісного мотора. За човном весело зашуміла вода. Бе­рег колихнувся, почав наближатися. Старий Хуан скерував човен до місця падіння люди­ни. Педро, стоячи, пильно вдивлявся вперед.
— Нічого не видно! Ще трохи, дядю Хуан. Ага, з’явилася знову рука. Бачу. Ще трохи…
На поверхні моря плеснула ще раз рука, показалося обличчя і зникло.
— Педро! Втопиться! — приглушено крик­нув Хуан.
Студент мовчки став на борт і стрибнув у воду. Старий рибалка схвильовано ждав. Ми­нали тягучі секунди. Нарешті в глибині забі­ліла сорочка Педро. Він зринув біля човна, глибоко вдихнув повітря.
— Є. Тримайте, дядю Хуане.
Одною рукою студент витягнув утопленика за комір піджака. Старий рибалка поміг йому. Незабаром Педро вже сидів у човні, скидаю­чи мокре вбрання, а незнайомець непорушно лежав на дні човна. Обличчя в багрових сутін­ках заходу було непорушне, мертвенне, волос­ся поприлипало до лоба і щік, очі глибоко за­пали.
— Невже мертвий? — прошепотів Педро. Хуан приклав вухо до грудей, послухав.
— Живий.
Він перехилив утопленика вниз облич­чям — з рота полилася вода. Потім, розтираю­чи ноги, старий наказав:
— Роби штучне дихання, чи як там його…
Через хвилину груди незнайомого судомливо піднялися… опустилися. Почувся стогін. Хуан радісно поглянув на небожа, підморгнув. Вони мовчки дивилися на обличчя врятова­ного, ждали. Нарешті очі його розплющилися, повіки затремтіли. Незнайомий довго дивився в темно-синє небо, потім його погляд ковзнув униз, зупинився на Педро, перескочив па Хуана.
— Де я? — ледь чутно промовив він.
— Заспокойтесь, — Педро нахилився над ним. — Ви в друзів. Ми врятували вас…
— Врятували, — повторив незнайомий.
— Так. Ви впали в море. Що сталося з ва­ми? Звідки ви з’явилися?
— З антисвіту, — тихо відповів утопленик.
— Як? — заїкнувся Хуан.
— З антисвіту, — байдуже повторив не­знайомий.
Хуан і Педро перезирнулися. Старий ри­балка доторкнувся пальцем до лоба. Студент знизав плечима.
— Чи мене хто-небудь бачив? — раптом запитав незнайомий.
— Бачили, — сказав Педро. — Діти, жінки на березі… Але поясніть нам… Хто все-та­ки ви?
Врятований не відповів. Він знову заплю­щив очі, почав марити. Пальці його судорож­но ворушилися, ніби шукали чогось на дні човна.
— Зовсім негодящий, — Хуан похитав го­ловою. — Треба везти на берег. Як ти га­даєш — звідки він?
— Може, з в’язниці? Або з божевільні.
— Це точніше. Раз побував на якомусь там світі — значить, не інакше — з жовтого дому…
— В тюрмі теж можуть дати так, що збо­жеволієш.
— І то правда. Раз боїться, питає, чи хто бачив — значить, утік. Тут, на великому остро­ві, недавно побудували якісь секретні заводи, приїхали янкі, багато вчених і солдатів… Мо­же, звідти?
— Може… Тільки хто ж він? Ніби не з простих людей…
— Схожий на вченого. Обличчя біле… Ма­буть, янкі…
Старий озирнувся, поглянув на берег, на хвилю.
— Буде шторм уночі. Треба їхати додому.
— А його?
— Заберемо з собою. Вже темно, ніхто не побачить. Заводь мотор…
Човен рушив до берега. Колихаючись па гребенях високої хвилі, він минув Чортову ске­лю, зайшов у малесеньку бухту.
Залишивши човен, Хуан і Педро підхопи­ли врятованого попід руки і понесли вузень­кою стежечкою до хатини. Розстеливши бла­геньку ковдру на дерев’яному ліжку, вони поклали на неї незнайомого.
— Побудь з ним, а я піду розвішаю сіті, — сказав Хуан.
Він вийшов надвір. У відчинені двері вій­нув теплий вітер, дихнувши духмянистим за­пахом тропічних дерев. З моря наступали хма­ри, темрява дуже швидко скрала небокрай. Педро присів на край ліжка. Невідомий щось бурмотів, стогнав, глухі прокльони виривали­ся з його грудей, неясні благання.
— Лю, — марив невідомий. — Лю, коха­на моя… Я знайду тебе… знайду… Хмари, хма­ри… Чорні тирани… Я обійду їх… Я знайду тебе… Лю, дівчинко моя…
— Що з вами, друже? — стурбовано ска­зав Педро. — Чи чуєте ви мене?
Невідомий не відповідав. Хаотичні слова зривалися з його вуст:
— Вогонь… Небесний вогонь… Ми пройде­мо крізь нього… Лю… дівчинко моя… Він не спалить тебе… Де ти?.. Де? Лю… Я не бачу… не чую тебе…
Знадвору ввійшов старий Хуан, запалив ліхтар. Слабке сяйво впало на ліжко, на зеле­не обличчя незнайомого.
— Ну що? — запитав Хуан.
— Марить. Повторює ім’я дівчини якоїсь. Нічого не зрозуміло…
— Що ж ми з ним будемо робити?
— Хай лежить. Отямиться — поговоримо.
— Хай буде так. Тоді я пішов спати…
Хуан розстелив старі сіті в кутку хати­ни, крекчучи, приліг на них. Вмощуючись, сказав:
— Ловили ми з тобою рибу, а впіймали… виходця з іншого світу. Ну, тобі добраніч…
— Добраніч, дядю Хуан…
Незабаром старий рибалка засвистав но­сом. За стінами хатини розгулювався вітер, важко гупала хвиля об Чортову скелю. В щі­лини вривалася негода, ліхтар хитався, і ме­рехтливе сяйво його кидало примарні тіні на глиняну долівку, на обличчя невідомого. Пе­чать таємниці лежала на ньому. Вона відчу­валася у всьому—і в дивному маренні, і в за­гострених, тривожних рисах лиця, і в незви­чайній появі цієї людини.
Педро сидів, думав, намагався зрозуміти, звідки міг впасти незнайомий. З літака, гелі­коптера? Навряд чи залишився б живим. Та й літака не видно було…
Студент приліг на вузький тапчан, заплю­щив очі.
Незнайомий знову застогнав. Педро схо­пився з тапчана, підійшов до нього.
— Ви чуєте мене?
Незнайомий заворушився, розплющив очі, над силу звівся на ліжку, сів.
— Ви врятували… мене? — прошепотів він.
— Так, друже, — лагідно відповів Педро. — Але про це не слід говорити… Краще скажіть, хто ви, звідки? І чим вам допомогти?
— Я з антисвіту, — відповів незнайомий.
Педро пильно поглянув на нього, здиву­вався. Очі врятованого дивилися зосереджено і серйозно, вони ніяк не були схожі на очі бо­жевільного. Тільки в глибині їх тремтів неві­домий вогник, іскра якоїсь таємниці.
— Ви не вірите мені? — запитав невідомий.
— Я б хотів, щоб ви розмовляли зі мною серйозніше, — обережно сказав Педро. — Бачте, я студент фізик. Про інші світи ви мог­ли б розповісти моєму дяді Хуану. Та й він не повірить…
— І даремно. Я кажу про антисвіт… ма­теріальний, а не містичний… Якщо ви фізик, то зможете зрозуміти. Я теж фізик — тільки не студент, а вчений. Спати однак вже не змо­жу… Я розкажу вам все…
Очі Педро заблищали.
— Але, може, ви втомилися? Може, слід відпочити?
— Ні, — рішуче заявив незнайомий. — Добре, що я зустрів саме вас. Може, ви ще допоможете мені. Але спочатку познайоми­мось… Моє ім’я Генріх. Генріх Уоллес…
— Педро. Педро Саіра…
— А тепер дайте мені води… Мучить спра­га. Спасибі… Так слухайте ж…
Розділ перший
ЛЮ ЗНИКАЄ
Ми закінчили університет у Сан-Франціско минулого року. Нас викликали в якесь вій­ськове відомство і запропонували роботу за межами країни.
Ми — це я і Люсі, моя наречена. Чу­дова дівчина. Чорноволоса, висока, струнка, з гарячими японськими очима. Це все, що впада у вічі. Та про душу її ніхто не зможе розпо­вісти. Це можна лише відчути. Ви посміхає­тесь… Гадаєте, що всі закохані вважають своїх подруг за найкращих? Може й так.
Отож… нам давали роботу на острові в Карібському морі. Ви знаєте його. Це — су­сіда вашого острова. Нам не сказали, що за робота, але попередили: досліди будуть сек­ретні і дуже важливі. Плату обіцяли велику, місце було чудове, і ми, післянедовгого ваган­ня, дали згоду.
Ми відпливли з Нью-Йорка електроплавом, а потім, серед ночі, нас пересадили на гелікоп­тер. На світанку ми вже були на острові.
Нас зустрів керівник секретної лабораторії про­фе­сор Шрат. Ми чули про нього раніше, в університеті. Він вважався найкрупнішим спе­ціалістом у галузі тяжіння і кван­тової меха­ніки1. Він здавався нам суворим і стри­маним. Привітавшись, оглянувши нас, професор ска­зав:
— Три роки ви звідси нікуди не вийдете. Вам го­во­ри­ли про це?
— Ні.
— То знайте ж. Жодного слова про на­прям роботи. Ніяких запитань. Ясно?
— Ясно, професоре… Але…
— Ніяких але… Ще одне. Ви повинні бра­ти участь в експериментах. Вам сказали про це?
— Ні, — занепокоєно відповів я.
— Тоді знайте, — твердо заявив профе­сор. — Маєте час. Можете відмовитись, повер­нутись назад.
Ми з Лю переглянулись, потім подивилися на шефа, його м’ясисте, в глибоких зморшках обличчя було непорушне, суворе. Він ждав.
— А експерименти… небезпечні? — несмі­ливо запитав я.
— Все життя небезпечне, — знизав плечи­ма Шрат. — Люди гинуть під колесами машин щодня, але вперто йдуть на вулицю, топлять­ся у воді, але сміливо купаються, вмирають на ліжку, та не бояться лягати в нього…
Коротше кажучи, ми згодилися. Почалася робота. Вона була нескладна. Настройка елек­тронних агрегатів, монтаж схем окремих вуз­лів невідомих конструкцій. Окрім нас, працю­вало в лабораторії ще десятки інженерів і вчених, але всі були мовчазні, недружні. Безумовно, їх усіх було попереджено. За пору­шення заборони можна було ждати чого зав­годно, тим більше, що лабораторія була під наглядом військових.
Після роботи ми виходили на берег океа­ну, купалися, ловили рибу. Ми любили штор­мові дні. Буря несла з собою свіжість, дале­кі запахи, обіцяла зміну в майбутньому. І ми зустрічали її радісно, мріяли про ті дні, коли ми вийдемо з добровільного полону, заробив­ши досить грошей, щоб жити і працювати са­мостійно.
Ми мали намір купити собі будинок, зв’язатися ще з кількома вченими й орга­нізувати лабораторію психічних дослі­джень.
Минуло кілька місяців. В головному залі лабораторії було змонтовано невідомий при­стрій. Туди входило лиш три інженери, крім самого професора. Всім другорядним праців­никам доводилося тільки монтувати розрізне­ні схеми. По них не можна було дізнатися нічого.
В той день професор сяяв. Він вітав кож­ного з нас, всміхався — це було навдивови­жу — і навіть обіцяв згодом розповісти про суть нашої роботи. Якщо експеримент пройде успішно, додав він.
Увечері Шрат підійшов до нас, привітався. В моє серце закралося тривожне передчут­тя. Воно не обмануло мене.
— Настав час, містере Уоллес. Ви не за­були нашу умову?
— Я до ваших послуг, професоре.
— Не ви. Цього разу в експерименті бра­тиме участь міс Люсі, ваша наречена. Згода?
Люсі благально поглянула на мене, на професора. Що я міг сказати їй? Хіба ми не самі дали згоду?
У всякому разі виходу не було. І Люсі мовчки схилила голову.
Тієї ночі ми не спали.
Пливли неспокійні, важкі думки, але гово­рити не хотілося. Ми сиділи поряд, трималися за руки, ніби збиралися в далеку дорогу.
Настав райок. Я з трепетом чекав на про­фесора Шрата. І ось він з’явився. Урочистий, підтягнутий, трохи суворий. Він був дуже ла­гідний з Лю, а на мене майже не дивився. Лю поводилася спокійно. Ми підійшли до дверей центрального залу лабораторії. Тут мене зупи­нили.
— Зачекаєте тут, — сказав Шрат.
Бліда Лю всміхнулася мені на прощання. В очах їй промайнув страх.
Двері зачинилися за нею.
Минуло кілька хвилин. Я стояв непорушно біля входу в головний зал, знетямлений, оглушений, безвільний. Потім до моєї свідомості дійшов смисл того, що сталося. Я кинувся до дверей, щоб відчинити їх, побачити Шрата, перешкодити йому проводити невідомий і страшний експеримент. Двері не відчинялися, вони були замкнуті. Вгорі спалахнув червоний сигнал, на маленькому екрані телевізора з’я­вилося Шратове обличчя. Він сухо сказав:
— Містере Уоллес! Заспокойтеся. Не будь­те істеричною жінкою.
Я сів у крісло біля дверей, схопив на сто­лику якісь журнали, почав розглядати їх, щоб забутися. Ні, забуття не було. Не могло бу­ти. Там, поруч зі мною, за стіною рідна Лю, з нею експериментують, як з кроликом. Навіщо, навіщо було давати згоду?
Думка моя металася в збуреній свідомості, намагаючись розгадати таємниці Шрата. Я зга­дував натяки моїх колег, схеми блоків, які доводилося монтувати, співставляв це з робо­тами Шрата по гравітації і нічого не міг збаг­нути. Навіщо йому людина? Чому людина? Якщо це проблеми антигравітації, то можна експериментувати з речами. Що ж? Що?
Я відкинув геть журнали, несамовито за­бігав по коридору. Я міг би спокійно піти на смерть, на муки, на будь-який дослід, якби це стосувалося мене. А Лю… Ні, досить! Якщо експеримент закінчиться щасливо, ми й дня не залишимося на цьому проклятому острові. Непотрібно нам грошей, які добуваються ці­ною життя і здоров’я!
Скільки минуло часу, я не знав, не відчу­вав. Може, десять хвилин, може, година, а мо­же й три. Та ось, нарешті, відчинилися двері. На порозі з’явився Шрат. Я кинувся до нього. Лю за ним не було. Я поглянув професорові в обличчя. Його очі були дуже дивні. В них про­глядав звичайний людський жаль. Професоро­ве обличчя було червоне, губи міцно стулені.
Передчуваючи нещастя, я прошепотів:
— Чому не вийшла Люсі? Де вона?
Шрат кашлянув, опустив очі долу.
— Де моя Лю? — повторив я запитання, вже знаючи, що відповідь буде страшною.
— Будьте мужнім, містере Уоллес, — ска­зав Шрат. — Річ у тому, що наука…
Лють хлюпнула мені в мозок, залила очі. Що він говорить про науку, старий кретин! Для чого каже нікчемні, даремні слова, які нічого не змінять?
— Де Люсі? — ревнув я, хапаючи профе­сора за лацкани піджака, ладен розтерзати його.
Шрат миролюбно одвів мої руки од себе, втомлено поглянув на мене. Тихо сказав:
— Люсі нема, містере Уоллес. Вона зник­ла…
Розділ другий
ШРАТОВА ТАЄМНИЦЯ
Коли я отямився, Шрат стояв біля мене. Ми були в невеликій кімнаті, поряд з залом. Пахло якимись ліками. Побачивши, що я роз­плющив очі, професор сів поряд, закурив си­гару. Важко зітхнувши, він сказав:
— Я винен! Треба було підготувати вас. Я не знав, що у вас слабкі нерви…
— Підготувати, — гірко прошепотів я. — До чого?
Шрат мовчав.
— Що сталося з нею? — знову запитав я. — Ви вбили її?
На Шратовому обличчі відбився щирий по­див.
— Ви збожеволіли, містере Уоллес. За ко­го ви мене вважаєте? Чи ви маєте справу з середньовічними розбійниками?
— Тоді де ж Люсі? — нічого не розуміючи, простогнав я. — Чому ви говорите загад­ками?
— Я ж сказав — Люсі зникла.
— Що значить “зникла?” Вискочила у вік­но, випарувалася чи розтала, мов шматок льо­ду? Що за ахінея?
— Не ахінея. Вона зникла з нашого світу… з наших координат…
— Поясніть точніше, — не витерпів я.
— Тепер скажу. Це необхідно. Експери­мент зірвався. Вона, безумовно, винна сама. Я вам поясню, в чому річ…
— Але вона не мертва?— з якоюсь іскрою надії запитав я.
— Ні, — рішуче відповів професор. — Во­на не мертва. Не мусить бути мертвою.
— Ви морочите мені голову!
— Аніскільки. Одну хвилинку терпіння. Зараз ви зрозумієте.
Шрат обрізав нову сигару, закурив. Див­лячись на сиві пасма диму, він почав говори­ти — лаконічно, уривчасто:
— Ви фізик, Уоллес. Вам відома, безумов­но, теорія фізичного вакууму Поля Дірака. Порожнеча — це матеріальний фон, в який занурений наш фізичний Всесвіт. Проте порожнеча — це не відсутність матерії, а навпаки, її нескінченний потенціальний резервуар.
— Я читав про це.
— Тим краще. З цього припущення виник­ли гіпотези про античастки, антисвіти і тому подібні заманливі речі. Гіпотези почали під­тверджуватись експериментально. Частки висо­ких енергій вибивали з фону Дірака “дірки”, як їх назвав сам творець гіпотези. їх назива­ли антипротонами, антинейтронами, позитронами. Висувалися припущення, що є цілі анти-системи з антисонцями, антипланетами, антижиттям. Про це говорили і фантасти, і вчені. Сподівалися відкрити такі антисистеми в майбутньому експериментально. Але дальший розвиток науки показав, що такі уявлення примітивні. Думаючи про антисвіт, ми буду­вали його по звичайній фізичній моделі. Але Космос — не повторення однакових систем, не сума сонць і планет, а нескінченно склад­ний, вічний процес еволюції. І той процес від­бувається не на одному поверху, не лише на плані нашого Всесвіту…
— Тобто?
— Тобто на різних планах. Деякі росій­ські вчені, а потім і західні, створили гіпотези в яких стверджують, що фон Дірака, або фі­зичний вакуум, — не інертна, нейтральна ма­са, не лише потенціал існувань, а реальний світ з матеріальними процесами, еволюцією і, може, своїм життям. Ці гіпотези — закономір­ні і необхідні. Принцип рівноваги вимагає цього…
— Я не розумію…
— Енергія світу тяжіє до стабільного рів­ня. Ентропія — тобто розсіяння енергії — була бичем всіх космологічних гіпотез. Якщо енергія розсіюється, значить, колись був по­чаток цього процесу. Значить, був творчий акт.
Значить, вводиться телеологічна2 причина, перст божий. Вчені не бажали цього. І будува­ли найкарколомніші гіпотези, які нічого не пояснювали.
А тепер — справа набагато ясніша. Поряд з нами — існує інший Всесвіт. Це Всесвіт не­гативних енергій. Всесвіт античасток, антире­човини. Він розвивається по принципу зворот­ного часу по відношенню до нас. Ось чому він недосяжний для нашого світу. Лише на грані високих енергій — у фазотронах, в космічних процесах — античастки перескакують з того світу в наш, одразу ж зникаючи в спалаху анігіляції.
Нова теорія пояснює все. Хай наш Всесвіт розширюється. Хай розбігаються галактики. Хай розсіюється енергія. В іншому, сусідньо­му Всесвіті йде стискування галактик, концен­трація енергії. Відбувається взаємний обмін. Ритмічна пульсація Єдиного Космосу. Ви зро­зуміли? — В професорових очах загорілися вогники захоплення, по щоках поповзли плями. Він, напевне, забув, про що починав. Він зов­сім забув, що йшлося про долю Люсі. Я нага­дав йому про це.
— Я все зрозумів, професоре. Але повер­німось до Люсі…
— Ах, так, — спохмурнів Шрат. — Так, так. Я захопився. Так от. Мене схвилювала теорія сусіднього світу. Я заглибився в неї, почав експерименти, розрахунки. Вони були позитивні. Тоді я вирішив підготувати гран­діозний експеримент — проникнення в Антисвіт, або в світ негативних енергій, називайте це, як хочете.
— І Люсі… — з жахом почав я, але профе­сор перебив мене.
— Ваша Люсі потрапила в той світ. Вона перша з людей Землі ввійшла туди.
— А назад? — крикнув я. — Чому вона не повернулася назад? Для чого вам такі експе­рименти, якщо нема підтвердження? Це рівно­значно вбивству людини!
— Не зовсім. Не зовсім, містере Уоллес, — миролюбно заявив Шрат. — Я пояснив їй, у чому суть. Вона щось переплутала. Ми домов­лялися, щоб вона запам’ятала координати і через певний час повернулася назад. Ми мали відтворити її, повернути в фізичний світ. На­певне, вона забулася…
— Або загинула, — з гіркотою сказав я.
— Ні! Я певен, що ні. Прилади показують, що експеримент удався.
— Як же тепер бути? Як урятувати її? Чи ви залишили її напризволяще?
Професор уважно поглянув на мене, трохи помовчав, ніби обдумуючи відповідь, і сказав:
— Багато залежить від вас… А може, на­віть усе. Не треба гаяти часу. Дайте згоду… і, може, все буде добре…
— Ви хочете, щоб я… пішов туди?
— Так. І знайдете її. Це — єдиний вихід. Врятуєте Люсі… і прислужитеся науці.
Я мовчав, гарячково думав. Що робити? Як бути? Невже це ймовірно — те що говорив Шрат? Світ поряд з нами, інше, невідоме жит­тя? І в ньому — Люсі, одинока, покинута, без­порадна.
— А що це дає вам? — раптом запитав я професора.
— М-м…Якби вам сказати,— не знайшов­ся одразу Шрат. — Це не зовсім дозволено… говорити… Але оскільки ви зв’язані з нашою роботою, я скажу. Перше — проблема антире­човини. Друге — проблема невидимого пере­сування в просторі.
Я промовчав. Я добре зрозумів, для кого вигідне таке пересування. Вторгнення в чужі країни серед білого дня прямо з вакууму, з пустоти. Як завжди, монополії могли застосу­вати найколосальніші відкриття науки лише для руйнування.
В моїй душі зріло обурення. Але я не хотів заперечувати Шрату. Треба було подумати про долю Люсі. А професор, схилившись наді мною, лагідно говорив:
— Подумайте. Але відповідайте негайно. Бо може бути пізно. Ми не знаємо, що там з нею, куди вона піде, що зробить.
Я намагався уявити собі життя без Люсі. Робота… дні і ночі з іншими людьми, без її слова, без її погляду… Ні, ні! Це неможливо!
З мороку виринуло її неповторне обличчя, ніжний голос докірливо сказав:
— Ми ніколи не розлучимось. Чуєш, Ген­ріху!
Так, так! Це вона сказала перед прощан­ням. Перед проклятим експериментом. Вона відчувала, що наступить розлука. Ми будемо разом, сказав я їй тоді. Вона вірила, що я зроблю все, щоб не розлучатися з нею. Я по­винен виконати свою клятву. І шлях — ли­ше один. Єдиний. Іти за нею. Так. Вирі­шено.
Я підвівся, встав. Шрат дивився на мене, ніби кіт на мишу. Я відчував це, я розумів, про що він думає, але мені все було байдуже. Я піду назустріч коханій, я знайду її в дивно­му світі, якщо він існує… або загину на тій дорозі, де загинула вона.
— Я готовий, професоре.
Шрат міцно потиснув мені руку, відкинув недокурену сигару, дістав нову. Тремтячими руками почав надрізувати її. Схвильовано сказав:
— Ви герой, Уоллес. Скажу вам одверто — бажаючих іти на той світ не дуже багато…
— Це не дивно, — іронічно всміхнувся я.
— Просто — це незвичайно. Це перевертає всі наші поняття про світ. Але потрібні піоне­ри. Колись подорож між світами буде звичай­ною і необхідною. І майбутні покоління не за­будуть вас… І Люсі…
— Не будемо говорити про це, — сухо ска­зав я. — Ви знаєте, що я йду не з любові до вашого експерименту.
— Гаразд, гаразд! Не будемо сперечати­ся. Ходімо в зал. Там проведемо інструктаж… і з богом…
Я мовчки пішов за ним. Вперше за час пе­ребування на острові вступив до заповітного залу. В центрі стояв суцільний сірий циліндр з кількома вузенькими вічками. До нього тяг­нулися товсті кабелі, верхівку вінчав матовий гриб з органічної речовини. Циліндр продов­жувався десь у глибині, під бетонною підло­гою. Біля нього стояло кілька асистентів Шрата. Вони запитливо дивилися на нас.
— Містер Уоллес дав згоду на експери­мент, — коротко пояснив професор. — Прошу на хвилину відійти. Ми бажаємо поговорити. Інструктаж я проведу сам.
Асистенти вийшли з залу. Ми сіли в крісла. Я прямо запитав Шрата:
— В чому суть експерименту, перетво­рення?
— Зміна полярності тіла. Зміна заряду. Перетворення часток вашого тіла на античастки.
— Але ж “той світ” — це світ негативних енергій, — сказав я. — Куди йде енергія мо­го тіла?
— Вона забирається нашою установкою,— відповів професор. — Ваше тіло стає своєрід­ною “діркою” в вакуумі, в фоні Дірака. Воно переходить в антисвіт. Але поскільки співвід­ношення античасток не змінюються, організм мусить існувати…
— Це дуже гіпотетично, — усміхнувся я і навіть сам здивувався. Я зовсім не страшив­ся майбутнього експерименту. Була лише гост­ра цікавість і пронизливий холодок за плечи­ма, ніби передчуття дивовижних подій.
— Я вірю в успіх, — сказав Шрат. — Ще не все ясно. Може, тут відбувається не меха­нічна заміна часток на античастки, а складні­ший процес. Напевне так воно і є. Може, ми в собі носимо обидва світи або навіть більше. Отже, експеримент — це, можливо, розкриття одного з наших власних світів…
— Байдуже, — рішуче сказав я. — Це вже не має значення. Що мені треба робити?
— Зосередитись. Зорієнтуватись. Запам’я­тати координати, якщо це можливо. У вас є хронометр. Це добре. Запам’ятайте час. Даємо годину. Після цього — проведемо експери­мент відтворення. Ви повинні зайняти те ж са­ме місце. Ви і Люсі, якщо знайдете її. І ще. Нам необхідні спостереження. Все, що ви змо­жете. Ну, ви вчений, я не буду говорити. Якщо експеримент буде вдалий — ви не пожалкуєте. Наше відомство озолотить вас.
— Я не думаю про це, — відповів я.
— Ну гаразд. Це ваша справа. Отже, до діла.
Шрат натиснув кнопку на панелі. Вдалині пролунав дзвінок, на стінах спалахнули черво­ні сигнали. До залу ввійшли асистенти. Про­фесор кивнув їм. Вони почали маніпулювати з приладами. Спалахнули попід стінами екра­ни квантових і електронних автоматів.
У сірому циліндрі відчинилися дверцята метрової товщини. Вони були схожі на мо­гильний склеп. Може, так воно й було. Той склеп уже поглинув мою кохану. Хай же те­пер він поглине мене.
Я рішуче вступив до отвору, зайшов у не­велику сферу. Там стояв стілець. Я сів на нього.
— Що мені робити далі?
— Нічого, — відповів професор. Він стояв у дверях і дивним поглядом дивився на мене. — Будьте мужнім…
— Спробую, — знизав я плечима.
— Ще раз попереджаю — запам’ятайте координати. Лише це гарантує успіх.
— Гаразд, професоре, — з філософським спокоєм сказав я. — Ще одне запитання.
— Що?
— Тут не видно ніяких приладів. Лише якісь елементи, мозаїка. Яким же чином іде перетворення часток на античастки?
— Розумію ваш подив, — задоволено оз­вався Шрат. — Я ж вам сказав — відбуваєть­ся не механічна заміна, а якісний стрибок. Оця мозаїка, як ви сказали, або елементи при­строю, створюють енергетичний мінус-ре­зер­вуар. Ваше тіло і все, що на вас, миттю віддає свій позитивний імпульс цьому резервуару і стає “діркою”, тобто мінус-тілом, антитілом…
— Дякую. Все.
— Більше нічого не треба?
— Ні. Прощайте.
— До побачення, — м’яко уточнив Шрат.
Я мовчки кивнув. Мені було байдуже. Ба­читися з ним я не дуже бажав. Головне — це Люсі. Нею одною я жив, її образ тримав у своєму серці.
Двері зачинилися, глухо схлипнули. Мене оточила суцільна пітьма. Настала тиша. Ней­мовірна, абсолютна тиша, про яку кажуть, що її можна слухати.
Серце билось у грудях сильно, схвильова­но. Всі думки зникли з мозку, свідомість була прозора, а в ній — єдиний сяючий образ — її обличчя.
Тишу порушив Шратів голос. Він глухо прозвучав десь згори:
— Містере Уоллес. Ми починаємо. Приго­туйтесь…
Я заплющив очі. В океані темряви, який пружно колихався навколо, засяяли фіолетові зірочки, запульсувала вогняна сонцеподібна квітка. Що це? Невже воно?.. Невже почало­ся? Ні, це ще лише галюцинація. Зараз… За­раз станеться щось неймовірне, страшне…
Розділ третій
НА “ТОМУ СВІТІ”
Вдарила блискавиця. Вдарила й осліпила мене.
Вогняний вихор струсонув свідомість, за­крутив її в калейдоскопі небувалих вражень, почувань. Я відчув, як могутня хвиля заколи­хала мене в своїх обіймах, потім потягла в стрімкому потоці кудись униз.
М’яке падіння. А вслід за тим ніжне шелес­тіння, ніби серед густого лісу.
Мене оточувала темрява, прорізана вогня­ними спіралями. Вони потроху згасали, роз­віювалися.
Живий, подумав я. Значить, експеримент проведено успішно. Так, безумовно. Бо я не в залі, не в циліндрі, а серед широкого просто­ру. Що ж мене оточує? Чому я нічого не можу розібрати?
Я розплющив очі. Чи, може, мені лиш зда­лося, що я їх розплющив. Все одно нічого не змінилося. Хаотичний танець кольорів і форм, що поєднувалися в різноманітних комбінаціях, потім знову роз’єднувалися.
Треба заспокоїтися. Зосередитися. Я в зов­сім іншому світі. Тут інші закони, інше ото­чення. Десь поряд зі мною — блакитна безод­ня. Вона схожа на земне небо. Тільки набага­то тонкішого кольору, неймовірно казкова, прекрасна. Невже це небо? Тільки чому ж во­но внизу? Чи збоку? А чорна поверхня землі вгорі, над головою. А тепер праворуч… Чи лі­воруч? Де в мене правий бік, а де лівий?
Я розгубився. Я почав “бачити” з усіх бо­ків, вже не очима, а кожною частиною свого тіла. Тіла? А чи було в мене тіло?
Безумовно, було. Я відчував його, я рухав­ся, бачив, чув.
Я поворушився. Намагався встати. Блакит­на безодня попливла, перемістилася десь вбік. В чому річ? Що зі мною?
Я згадав, що діти, народившись, не можуть координувати своїх рухів. Вони бачать все навколо навпаки, догори ногами. їм треба якийсь час, щоб звикнути. Напевне, так і зі мною. Адже я в світі “навпаки”. Треба спро­бувати…
Я поворушив правою рукою, поглянув на неї. Але зарухалась ліва рука. Що за диво? Ну, звичайно, це обман зору. Треба звикнути. Ану ще раз.
Я ступнув — чи хотів ступнути — лівою но­гою. А піднялася права нога. Я впав. Чорна земля і блакитне небо затанцювали навколо, потім зупинилися.
Я знову звівся на ноги, заплющивши очі. А може, в мене їх не було, а лише їхнє відчут­тя. У всякому разі я висловив бажання, і нав­коло стало темно. Тоді навпомацки я ступив уперед. Лівою ногою, потім правою. Ніби ви­йшло. Я ступив ще кілька кроків. Все гаразд. Треба просто звикнути.
Десять хвилин? А може, в нашому світі ми­нуло дві години? Або доба, місяць? Хто скаже, яке співвідношення земного часу і цього — в світі негативних енергій?
Фарби навколо тьмяніли, ставали густішими. Небо з голубого перетворилось на фіолето­ве. Поверхня землі набула моторошного чор­ного кольору. Я поступово звик до незвичайних почуттів і почав орієнтуватись у просторі.
Треба гукнути. Може, Лю почує, якщо во­на близько? А може, тут звуки не передають­ся? Треба спробувати…
Я крикнув. Чи, може, лише хотів крикнути. У всякому разі громова луна прокотилася десь у віддаленні і повернулася до мене. Я прислухався.
Ніхто не відповідав. Лише відгомін мого голосу, затихаючи, вібрував понад землею.
— Лю! — знову крикнув я.
— Ю-ю-ю! — понеслося в простір.
Разом з звуками в далеч пливли, звиваю­чись спіралями, розмаїті смуги. Вони були не хаотичними, а точно відповідали модуляції моїх слів. Мій мозок, як кібернетична машина, жваво відзначив дивне явище. Воно матиме велику наукову цінність. А втім — геть дос­ліди. Мені треба розшукати Люсі в цьому хи­мерному антисвіті.
Раптом я відчув, що на мене хтось дивить­ся. Я оглянувся — в мороці нікого не було. Я не побачив ніякої постаті. Але відчуття по­гляду залишилось. Той погляд був ворожий, ненависний. В моїй свідомості пройшов незем­ний холод. Я зрозумів, що це не галюцинація, а реальна зустріч з якоюсь істотою. Адже тут усе не так, як на землі. Тут інші закони буття, розвитку, існування. Хто ж дивиться на мене? Чого йому треба?
Раптом відчуття погляду зникло. Я зітхнув з полегшенням. Зважившись, пішов у напрямі до темної стіни, що виднілась недалеко. То були дерева. Але дерева якісь чужі, ніби не­справжні. Вони здавалися схемою дерев, їхні­ми негативами. На тлі моторошного фіолето­вого неба зарості виглядали дуже похмуро. Чому так швидко змінився краєвид? Адже спо­чатку небо було дуже приємне і ясне? Що тра­пилося в навколишній природі? Чи, може, в мені?
Попід деревами заворушилася якась по­стать, рушила до мене.
— Хто це? — скрикнув я.
— Генріху, — почулося у відповідь. — Ген­ріху, коханий мій!
Постать кинулася в мої обійми. Вона була незнайома, але по словах, подиху, стуку серця я пізнав Лю. Це вона, вона… її ніжний голос, блиск її очей, що палахкотять навіть у піть­мі… А тіло зовсім інше. Чи, може, ні… Воно ніби те саме, тільки я бачу його з усіх боків одразу. З боків і зсередини. Я розгубився пе­ред такою масою відчуттів. Ну, звичайно, це Люсі, моя люба Лю!
Я дивлюся на обличчя Лю. Воно сяє роз­маїтими променями.
— Ти знайшов мене, — шепоче вона. — Ти знайшов мене навіть в іншому світі…
— Я не міг інакше, — сказав я. — Я не міг без тебе там… на землі. Ходімо, Лю… Тре­ба поспішати. Може, нам пощастить поверну­тися назад…
— Ні, — сумно відповіла Люсі. — Не по­щастить… Хіба ти не відчув падіння?..
— Відчув. То й що?
— Висота лабораторії Шрата не відпові­дає рівню поверхні тут, в антисвіті, — сказа­ла Люсі. — Я одразу зрозуміла це…
— І тому… ти не повернулася?
— Тільки тому…
Страшний відчай пронизав моє серце. Що з того, що я знайшов Люсі. Адже ми назавжди залишимося в чужому, невідомому світі.
— Що будемо робити, Люсі? — глухо за­питав я.
Лю мовчала…
Розділ четвертий
НА ЧОРНІЙ ДОРОЗІ
Вона дивилася на мене спокійно, лагідно. Під тим поглядом я теж заспокоївся. Лю по­гладила мою руку, сказала:
— От і все… Все добре… Ми разом. Що то­бі ще треба? Ти хочеш повернення? А навіщо? Може, так треба, щоб ми потрапили сюди? Адже ми живемо, дихаємо… навколо земля, небо, дерева… Ну й що ж, якщо все не таке, як на землі? Звикнемо, будемо жити. Найго­ловніше — ми разом. Два серця, з’єднані лю­бов’ю, можуть створити новий світ. Чуєш, Генріху?
— Чую, — схвильовано сказав я. — І зго­ден з тобою…
— Тоді йдемо. Тут ніби якась дорога. Я розглядала її перед тим, як зустріла тебе…
Ми взялися за руки, рушили по вузькій дорозі, всіяній дрібними і гострими камінцями. Обабіч тягнулися густі похмурі хащі, височі­ли страшні скелі. Інколи вони обривалися — простилалося безмежне поле, вкрите непроник­ливим туманом.
Ми йшли довго. Мовчали. Куди веде нас ця чорна дорога?
Спереду, на тлі фіолетового неба, спалах­нуло багрове сяйво. Воно пульсувало, піді­ймалося все вище і вище, кидало зловісні від­блиски на чорну землю, на похмурі дерева.
— Що це? — прошепотіла Лю.
— Може, сонце? — відповів я.
— Сонце? Тут, в антисвіті?
— А як же? Тільки тут воно антисонце. Ми бачимо його інший аспект, не такий, як у нашому світі.
— Як цікаво, Генріху. Навіть заради того, щоб узнати новий, зовсім новий світ, варто пожертвувати життям…
— Якщо це дасть користь людям…
— А звідки ти знаєш, що це не дасть ко­ристі? — дивно поглянула на мене Лю.
— Ми ж не повернемось туди… в той світ…
— Ніхто не знає… І потім… наскільки я зрозуміла… цей світ не зовсім чужий нашому… Навпаки — вони брати, вони сусіди і зв’яза­ні якимсь чином… Хіба не так?
— Мабуть, так, — невпевнено сказав я. — Шкода, що ми мало цікавились цим… А від Шрата я мало що взнав…
Раптом Лю зупинилася, злякано притисну­лася до мене.
— Що таке, дівчинко моя?
— Ти бачиш?
— Що?
— Очі… Погляд?
Справді, перед нами хтось був. Він дивив­ся на нас хижо і злісно. Але побачити його ми не могли. Що ж це за істота? Чому вона так вороже дивиться на нас?
Я осмілився і рушив назустріч. Погляд зник. Я взяв Лю за руку, ми пішли далі.
— Що це було? — прошепотіла вона.
— Не знаю. Може, тутешня істота.
— Мені стало страшно… Вона пронизувала мене поглядом наскрізь. Чому вона може не­навидіти нас?
— Ти дивна, Лю… Хіба на землі мало хи­жих тварин, які люто зустрічають гостей і зни­щують їх при нагоді. І не лише тварин, а й людей таких досить. Може й тут так… Може, ми зустріли якусь тварину…
— Ні, — заперечила Лю. — Це не тварина. Така лють може бути лише… в розумної істоти…
Далі ми йшли сторожко, оглядаючись. В душі з’явилося почуття непевності, небезпе­ки. Мені здалося, що за нами слідом хтось іде. І навіть не одна істота, а багато…
З узбіччя знову хтось глянув. Погляд був ще пронизливіший, ще лютіший від першого.
— Мені страшно, Генріху, — сказала Лю.
Я мовчав. На обрії багряніло небо, налива­лося кривавими барвами. Потім з’явився кра­єчок диска. Я сподівався побачити яскраве земне сонце, та це було не воно. Світило мало похмурий, неприємний вигляд. Воно посилало на землю тьмяні, коричневі промені, від яких не було ні світла, ні тепла. Навпаки, мені зда­лося, що навколо похолоднішало.
Чорні дерева заворушилися, простягнули свої гілки, позбавлені листя, назустріч сонцю.
В ущелинах між скелями поповзли химерні тіні.
Дорогу стало видно чіткіше. Десь спереду в фіолетових сутінках бовваніли чи то споруди, чи то гори.
— Підемо туди? — запитав я. — Може, там зустрінемо істот…
— Як хочеш, Генріху…
Але не встигли ми ступити двох кроків, як на нас з усіх боків накинулося ціле полчище дивних істот. Вони виникали ніби з туману, шикувалися щільними рядами і оточували нас кільцем.
Лю притиснулася до мене, я обняв її.
— Спокійно, Лю… Спокійно…
Я намагався розгледіти обличчя істот, але все було дарма. Вони були чорні, огидні — це все, що я міг відчути. Ні обличчя, ні чітких форм.
Темні істоти щільною стіною посунули на нас. В одному місці вони залишили вихід. Зна­чить, вони бажають, щоб ми йшли кудись. Куди ж?
Мимоволі я рушив по дорозі. Лю трима­лась за мою руку. Химерна варта мовчазно супроводжувала нас. Я відчув, що Лю трем­тить всім тілом.
— Я не хочу, Генріху, бути полоненою та­ких гидких, мерзотних тварюк.
— Я теж, Лю… Щось треба робити!
Невже ми для того проникали в інший світ, щоб стати жертвою насильників? З одного бо­ку Шрат і його банда, з другого боку — ще гірші демони! Могутнє бажання — звільнити­ся з лабет темних потвор — пронизало наші тіла. Я побачив, як чорна варта віддалилася. Почулися звуки, схожі на високе, пронизливе вищання.
— Лю! Біжімо! — крикнув я.
Ми стрімголов кинулись уперед. Темні істо­ти переслідували нас. Але відстань між нами зростала. Серце моє билося радісно і пере­можно. Ні, ми таки вирвемося з проклятого кола. Ось вже недалеко хащі дерев. Там ми заховаємось. Далі скелі, гори! Там вони не знайдуть нас!
Я з подивом помітив, що навколишній пей­заж почав мінятися. Сонце засяяло яскравіше. Воно вже було не коричневе, а жовте. Ба ні! Не жовте, а рожеве! Чи, може, біле? Ні, вже синє…
— Чари якісь, — промовила Лю.
Світило спалахнуло таким фейєрверком ко­льорів, що засліпило нас. Ми задихано зупи­нилися, озирнулися. Чорної варти і сліду не було. Вона розтала в сяйві чудового дня.
Навколо колихалися густі трави, поміж ними красувалися ніжні різнобарвні квіти. На них блищали росинки, переливаючись в сяйві сонця. А далі височіли прекрасні дерева. Вони схиляли віти до озер, ніби заглядали в їхні спокійні дзеркала. Все було так, як і на зем­лі. Тільки набагато глибше, багатше.
Раптом між деревами щось замайоріло. Лю насторожилася. Зашелестіла трава, запахкотіли тонко квіти. Перед нами виникла висока постать у білому…
Розділ п’ятий
СВІТ СИНТЕЗУ
Ми завмерли. Мовчки дивилися на істоту.
Я збагнув, що вона — не з тих темних ство­рінь, які переслідували нас. Навпаки, вона вся була ніби з променів і барв. Сяючі блакитні очі, довге золоте волосся до плечей, строгі, але м’які риси обличчя. Вони весь час мінилися. Написати портрет істоти ніякий художник не зміг би. Це був калейдоскоп виразів, форм, відтінків.
Істота підняла руку, ніби вітаючи нас. І ми почули голос:
— Щиро вітаю вас, люди.
Хвилюючись, я відповів:
— Дякую вам. Але хто ви? Ми тільки що втікали від якихось потвор… і раптом…
Сяйво усмішки з’явилося на дивному об­личчі. Незнайома істота сказала:
— Я знаю. Ви про все почуєте. Ходімо…
Вона повернулась і пішла. Мені здавалося, що вона не йшла, а пливла над землею, над травами. Перед нами, в затишку між дерева­ми, з’явився білосніжний будинок. Але колір його був не наш, звичний, не колір мармуру чи пластмаси, навіть не колір снігу. Він був незнайомий для людей землі — це був абсо­лютний білий колір.
Ми ввійшли крізь просторий коридор до напівпрозорого залу. В центрі її я побачив овальний басейн, оточений рослинами з бла­китними квітами. Всередині його переливала­ся барвистими іскрами вода. У всій навколиш­ній обстановці, предметах, стінах і архітектурі будівлі була така нез’ясовна простота, що світ навколо мене здавався мелодією.
Майданчик біля басейна був застелений пухнастими килимами. Господар вказав на них. Ми з Люсі сіли. Я не знав, що казати, що робити. Все було як сон. Все було настільки незвичайне, що не хотілося вірити йому. І іс­тота, всміхнувшись, сказала:
— Треба вірити…
— Ви читаєте мої думки? — вражено за­питав я.
— Я бачу їх, — м’яко відповів господар. — А тепер послухайте мене, любі гості. Ім’я моє Геон, хоч ім’я тут нічого не значить. Я знаю про вас усе — можете не розповідати. Я знаю, що ви з сусіднього світу, знаю, що тут ви зу­стрілися з грізними і підлими потворами і втекли від них…
— Хто вони? — не стрималася Лю.
— Слуги Чорних Тиранів, — відповів Ге­он. — Вони панують у нижчих станах нашого світу…
— Але як же ми втекли від них? Це тра­пилося несподівано.
— Я поясню, — ласкаво сказав Геон. — Вам незвичний стан в іншому світі. Ви звикли до більш постійних форм, більш постійних за­конів. А тут — все інакше. Наш світ тісно зв’я­заний з вашим. Він є його протилежністю, запереченням і разом з тим його формою, нега­тивом. Він є оболонкою, вмістилищем того, що з’являється в вашому світі…
— “Дірки” Поля Дірака, — прошепотіла Лю. Я кивнув їй.
Геон ласкаво поглянув на неї, мов на ди­тину, похитав головою.
— Уявлення вашого вченого — тільки гру­ба модель. Але вона має деякий сенс. Наш світ і ваш — розвиваються разом, вони нероз­лучні, але якщо ваш світ — це одна грань кристала, то наш — багато інших граней. отже, він багатший, мінливіший, повніший.
— Але ж ми бачимо речі, схожі на зем­ні, — сказав я. — Дерева і квіти, і… вас… Ви схожі на людину…
— Схожий, — згодився Геон. — Але на­справді це не так. Ваша свідомість по інерції сприймає речі так, як звикла. От і все. Ви зро­зуміли?
— Майже.
— Поясню краще. Світ негативних енергій пластичніший від фізичного, позитивного сві­ту. Він позбавлений інерції. Ось чому форми тут дуже умовні. Вони залежать від рівня енергії, її співвідношення, її напруги і часто­ти. Ось чому ви втекли від Чорних Тиранів. Потрапивши сюди, в наш світ, ви втратили багато енергії і впали на найнижчий рівень іс­нування. А потім воскресили найвищі сили в собі і вирвалися із сфери Чорних Тиранів…
— Генріху, — радісно заявила Лю. — Це повна подоба схеми атома. Чим більша енер­гія електрона, тим на вищу орбіту він пере­скакує…
— Правильно, — похвалив Геон. — Ви те­пер зрозумієте, що я мав на оці, кажучи, що наш світ — це багато граней кристала, а ваш— лише одна грань.
— Але разом, — вихопилося в мене, — це єдиний кристал?
— Безумовно, — засяяло обличчя Геона. — Єдність світу — вічна істина…
— Все це так, — сумно сказав я, — але від цього не легше. Випадково ми потрапили сю­ди, а назад дороги нема.
Геон з любов’ю дивився на нас, мовчав. На його високому чолі відбивалось проміння ду­мок, що блискавицями проходили в свідо­мості. Нарешті він сказав:
— Я не можу допомогти вам. Ми живемо на такому рівні, що опускатися до вашого сві­ту дуже важко. Інколи це робиться, але той спосіб не підходить. Дуже легко до вас можуть проникнути Чорні Тирани — жорстока зграя володарів, які панують над істотами нижчих сфер негативного світу. Але ж ви не захочете користатися їхніми послугами?
— Ні, — вигукнула Лю. — Нізащо!
— От бачите. Тим більше, що вони за­любки використають вас для своєї мерзенної мети.
— Якої?
— Для руйнування. Вони прямо протилеж­ні всякій творчості.
— Це і в нас є, — прошепотіла Лю. — Хі­ба мало великих ідей було повернуто на війну і знищення!..
— Так, — згодився Геон. — Інакше й бути не може. Оскільки наші світи розвиваються спільно, то аналогічні явища повинні бути там і там. А коли вони зникнуть в одному світі, в той же час вони перестануть існувати й в ін­шому…
— Чи буде це коли-небудь? — гірко за­питав я.
— Обов’язково. Хода еволюції невпинна.
— А поки що робити нам? Як жити?
— Як жити? — здивувався Геон. — Зали­шайтеся тут. Хіба боротьба у всіх світах не єдина? Хіба тільки у вас прокладається шлях до світла? Цей процес єдиний. Включайтесь у нього тут, раз ви потрапили сюди…
— Але ж ми чужі вам?
— Чому ж чужі? Хіба ми не знайшли спільних думок? Хіба кращі ідеали наші не спільні? Хіба, як ми вже говорили, наші сві­ти — це не грані єдиного світу.
— Я не зовсім розумію, — розгубився я перед навалою незвичних ідей. — Де вони з’єднуються?
— З’єднуються вони в суті своїй, в третьо­му світі, світі синтезу.
— Ще є третій світ? — здивувалася Лю.
— Так, — відповів Геон. — І той світ є синтезом двох наших світів…
— Тобто єдиний кристал?
— Правильно. Тільки він вже не світ умов­них форм, а істинних сутностей. Час і простір, рух, форма — все це лиш прояви, частинні грані справжньої реальності світу синтезу.
— І там теж є буття?
— Безумовно. Буття є скрізь, де є щось. Там буття незрівнянно багатше, ніж в наших світах. Воно проявляється на вищому рівні.
— І воно недосяжне для наших світів?
— Навпаки. Ми йдемо туди. Це найближчий пункт еволюції. І ми і ви. Саме там, як я сказав, з’єднуються лінії розвитку двох світів.
— Свідомість не сприймає, — жалісно про­шепотіла Лю. — Але все це прекрасно…
— А тепер… чи можна проникнути в світ синтезу? — несміливо запитав я.
Геон завагався, уважно дивився на нас, по­тім промовив:
— Ми робимо це. Такий дослід небезпеч­ний. Світ синтезу — це світ найвищих, наймогутніших, найчистіших енергій. Важко витри­мати таку неймовірну напругу. Але якщо єство істоти сповнене сміливості, чистоти й енергії — це можна зробити. Тільки ненадовго. Я був там кілька разів. Це — чарівне видовище, про яке нічого не можна сказати, його треба бачити…
Ми з Лю переглянулися. Одна й та ж дум­ка промайнула в моїй і її свідомості. Я погля­нув на Геона. Він підняв руку, ніби заспокою­ючи мене.
— Не треба говорити. Я вже зрозумів ва­ше бажання.
Лю простягла мені руку, я стиснув її міц­но, і ми піднялися в єдиному пориві.
— Хай буде так. Тільки ще одне попере­дження. Такий зліт на вершину буття не даєть­ся даром. Витративши свою енергію, ви може­те знову впасти на нижчі щаблі існування і потрапити в лабети Чорних Тиранів.
— Нам не страшно це, — твердо сказав я: — Ми виберемось від них.
— Я буду ждати вас, — тихо відповів Геон. — А тепер ідіть за мною.
Він рушив до отвору в стіні, ми ввійшли до невеликої сфери, заповненої блакитною імлою. Геон залишив нас посередині, між кільцями мерехтливих спіралей, відступив убік.
— Сповніться найвищим бажанням!—про­лунав громовий голос.
Я обняв Лю, поглянув у її очі. Вони запа­лили в моїх грудях високе стремління, спов­нили силою.
Запала тиша. Непорушна, неймовірна ти­ша. Обриси приміщення зникли, розтанули форми, речі. Навколо не було нічого.
А потім нас огорнула пітьма, повна пітьма. Вона розстилалася в безмежність. В ній не було ні часу, ні простору, ні сонць, ні планет, ні людей, ні рослин. В ній не було ніяких форм, ніяких предметів. А разом з тим в ній було все. Все, що я бачив, чув або міг узнати ко­лись, тепер чи в майбутньому. Ви не зрозу­мієте мене. Це треба відчути.
Вогняні, величезної сили потоки енергії пронизували нас, єднали нас з дивними сутностями того світу. Ми відчували їх, єднали­ся з ними, вбирали в себе вражаючі тайни.
А потім — страшний удар кинув нас униз. Мізерна енергія нашої свідомості миттю ви­тратилася в світі синтезу, не в силі витримати потужних потоків. Навколо замерехтіли бар­висті тіні, потім темрява поглинула нас.
Від сильного потрясіння я знепритомнів…
Розділ шостий
УЛЬТИМАТУМ
Коли я отямився, навколо був морок і фіо­летове небо. Я згадав попередження Геона. Ми справді витратили всю енергію в світі син­тезу і впали сюди, на дно антисвіту. Тіло по­збавилось сили, свідомість затуманилася.
— Лю, — покликав я.
— Я тут, — почувся голос.
Я побачив її обличчя. Воно було змарніле, виснажене. Очі Люсі згасли, потьмяніли.
— Де ми? — запитав я.
— В якомусь приміщенні.
Сутінки навколо трохи розвіялися, ми по­бачили біля себе юрбу чорних істот. Вони тіс­ною стіною оточували нас з трьох боків. А з четвертого бовваніло підвищення, на якому сиділа істота. Я намагався розібрати її риси, форму, але мені це не вдалося. Було тільки відчуття дисгармонії, жорстокості і невблаган­ної сили.
— Вам не вдалося втекти від мене, воло­даря, — прозвучав іронічний голос. — Тепер ви в моїх руках, люди сусіднього світу.
Ми мовчали. Голос чорної істоти на троні зміцнів, сповнився люттю:
— Чому ви не відповідаєте? Як ви потра­пили знову сюди? Вас викинули з вищої сфери?
— Мовчи, Генріху. Не треба, — благально прошепотіла Лю.
— Цього тільки й можна ждати від них, — гримів Чорний Тиран. — Вони непостійні, як стихії. Найменше коливання енергії позбав­ляє істоту права перебувати в тій сфері. Кому потрібне таке абсурдне, непостійне існування?
Володар схилився наперед, і в його словах забриніли спокусливі нотки:
— Тільки в моїх володіннях буття стабіль­не, вічне. Мої піддані впевнені в своєму ста­новищі, їм не треба безглуздого принципу вдосконалення. Ми визнаємо лиш принцип насолоди — єдиного стимулу існування. Ви зро­зуміли мене, люди іншого світу? Залишайтеся тут. Добровільно. Ви будете щасливі. Ви ра­зом з нами підете шляхом насолоди і руйну­вання. В руйнуванні — відчуття сили. А що є вище від сили — господаря світу? Ви побува­ли в інших світах. Це допоможе вам бути моїми слугами в тих світах. Ви одержите все, що захочете. Ви досягнете такої могутності, про яку вам і не мріялось…
Що я міг відповісти Чорному Тирану після того, як торкнувся розумом і серцем високих, неймовірно прекрасних світів, куди прагнули у всі віки й епохи найкращі серця людей? Люсі пригорнулася до мене, поквапливо сказала:
— Генріху, не треба… Ти мовчи. Він без­силий що-небудь зробити. Ми наберемось си­ли, відновимо свою енергію, і його варта не втримає нас…
Чорний володар, напевне, почув слова Лю. Він випростався на своєму підвищенні і гріз­но крикнув:
— Вам не перехитрити мене! Вибирайте свою долю. Або станете моїми помічниками, або розлука. Я знаю — ти, чоловік, прибув сюди за оцією жінкою. Ти любиш її. Я маю можливість повернути тебе назад, у твій світ. А її я залишу тут. І ви назавжди розлучитесь. Вибирай!..
Краще згоріти у вогняному вихорі, кра­ще пропасти в темряві небуття, ніж опусти­тися до найнижчого рівня — рабства духу. Я з викликом поглянув на Чорного Тирана. Він затремтів од гніву, і очі йому заблищали похмурим вогнем.
— Ти вибрав свій шлях, людино з іншого світу. Ти повернешся на свою землю і ніколи не побачиш своєї супутниці! Гей, слуги, візь­міть його, зробіть, що я сказав!
Мене вхопили, одірвали від Люсі. Я бачив її простягнені руки, але нічого не міг вдіяти. Груба сила тягла мене геть від неї. Я відчув, що мене кидають у тісний, як труна, куб, за­кривають важким люком. Ніби крізь вату, во­станнє почулося:
— Генріх… я ждатиму тебе…
І потім суцільна мла… тиша… небуття…
Байдужість оповила мене, згасали бажан­ня. Ще десь у глибині свідомості промайнуло: а може, треба боротися? Може, ще є вихід?
Ні, нема сили. Пустота. Безнадія.
В безодні сприйняття заблищали зірочки фіолетового кольору, спалахнула вогняна пуль­суюча квітка. Знову галюцинація? Звідки вона?
Я простягнув руки в пітьму. Куди мене по­садили? Ні тверде, ні м’яке. Щось схоже на в’язку рідину. Вона охоплює мене невблаганними обіймами, тисне… А може, це марення? Може, це дивний, жахливий кошмар?
Загриміли громи. Потужний потік невідо­мої енергії закрутив мене, кинув у простір. В очі вдарило світло. Я побачив небо, сонце, море, відчув себе над землею. Я почав падати. І в останню хвилину свідомості зрозумів, що Чорний Тиран виконав свою погрозу — вики­нув мене в мій рідний світ.
Що було далі, ви знаєте, Педро. Якби не ви, то, певно, втопився б. Оце івсе…
НАЗУСТРІЧ КОХАНІЙ
Уоллес замовк, знеможено заплющив очі. За стінами ветхої хатини гримів шторм, хвиля з стогоном розбивалася об скелястий берег, ніби акомпанувала вражаючій розповіді Ген­ріха. В кутку заворушився старий рибалка Хуан, закашляв.
Студент Педро встав з ліжка, ніби проки­даючись зі сну. Він заходив по хатині, і разом з ним бігала, падаючи від ліхтаря, його три­вожна тінь. Він розкуйовдив енергійним ру­хом чорне пряме волосся на голові, зупинився проти Генріха. Хвилюючись, сказав:
— Я не маю слів… Я вірю вам… Це гран­діозно. Мабуть, інакше не може й бути. Але тепер треба про вас… про вашу долю. Що ви гадаєте робити?
— Не знаю, — кволо всміхнувсь Уоллес.— Я ще не думав.
— Еге, — раптом втрутився в розмову Хуан. — Ану, тихіше. Щось гуркоче…
Педро і Генріх принишкли. В шум шторму впліталися ясні звуки мотора. Старий рибал­ка кинувся до вікна, виглянув. Тривожно озир­нувся.
— Еге. Це, видно, по вашу душу. Катер. На ньому два полісмени й один цивільний.
Генріх подививсь у вікно. Справді, з-за Чортової скелі вискочив великий військовий катер. Він прямував до берега. В світанкових сутінках можна було розрізнити на палубі три постаті. Двоє військових, а один у цивільному вбранні. Генріх впізнав його. То був Шрат. Як вони довідалися про появу Уоллеса? Невже хтось устиг сказати? Чи просто догадалися, коли почули про падіння людини з неба?
Педро суворо поглянув на Генріха, рішуче запитав:
— Ви поїдете з ним?
— Ні. Нізащо. Я не буду служити Шрату і його підлій зграї.
— Що ж ви гадаєте?
Генріх сумно подивився на молодого друга і тихо сказав:
— Я сам безсилий…
— Можете розраховувати на мене, — га­ряче заявив Педро.
— Слово?
— Слово!
Педро міцно потряс суху, кістляву руку Генріха, запально сказав:
— Вас, безумовно, заберуть. Мене, мож­ливо, також. Але, оскільки їх небагато, то ні­чого страшного нема.
Він схилився до старого Хуана, щось заше­потів йому на вухо. Той трохи подумав і хит­нув головою. Не роздумуючи довго, він взяв у кутку ломик і, крекчучи, поліз у вікно.
— Куди ви? — здивувався Генріх.
— Тихо, — посварився пальцем Педро. — Так треба.
Старий рибалка зник за вікном. Біля ха­тини почулися голоси, потім гучний стук у двері.
— Зайдіть, — сказав Педро.
На порозі вродилися два полісмени. Вони оглянули хатину, розступилися і пропустили цивільного. Це був професор Шрат.
Йому на обличчі відбивалася дивна міша­нина радості, хитрості і подиву. Він жваво ки­нувся до Генріха, обняв його за плечі.
— Колего! Це неймовірно! Нас повідоми­ли, що на цьому острівку сталася фантастична подія. Людина з неба! Я так і подумав, що це ви. І зразу ж сюди. Я за вами. Збирайтесь, поїдемо…
Генріх сидів на ліжку, байдуже і втомлено слухаючи тираду професора. Він іронічно по­сміхнувся і запитав:
— За мною, кажете? А полісмени навіщо?
Шрат розвів руками.
— Катер військовий, ви розумієте, І потім… ми не були певні, що це ви. Але чому ви не відповідаєте, що з вами сталося? Чому ви то­ді — в час експерименту — не повернулися назад? Де Люсі? І як ви опинилися тут? Чому ви мовчите, Уоллес? — суворо запитав Шрат. — Ви не хочете відповідати?
— Не хочу, — спокійно сказав Ген­ріх.
Страху нема. Хто йде правильною дорогою, з тим підтримка всього найкращого, найвищо­го. Байдуже, що з ним зробить Шрат і його посіпаки! Генріх відчуває, що все обійдеться добре, що всі сили темряви не здатні подола­ти його. Це тимчасовий полон, це одна мить! А потім — неосяжні простори свободи, без­межні світи творчості і краси! Як огидно мі­ниться обличчя Шрата. Хіба він вчений? При­служник монополій, раб Чорних Тиранів! Так, так! Це ви чорні тирани! Там, в антисвіті, теж панують їхні бліді копії, нікчемні відбитки, негативи! Вони незабаром теж зникнуть разом із своїми послідовниками. Людство довго не буде терпіти гиді на планеті, воно піде шляхом вдосконалення і перетворить рідну Землю в найкращий із світів.
— Ви замовчуєте результати експеримен­ту? — гнівно озвався Шрат. — Ви злочинець, Уоллес.
Генріх мовчав. Хай говорить! Хай налива­ється чорною люттю! Все одно він безсилий. Він може вбити людину, закути в кайдани, по­садити у в’язницю, але вільний дух йому недо­ступний.
Генріх поглянув на Педро. Той стояв поряд з ліжком, блідий, але рішучий. Він схваль­но хитнув головою. Шрат перехопив той погляд.
— Що це означає? — гримнув він. — Хто цей хлопець?
— Він мій рятівник, — спокійно відповів Уоллес.
— Чудово! — процідив крізь зуби Шрат. — Тим краще. Так ви не хочете говорити, містере Уоллес?
— Ні.
— І не повернетесь у лабораторію?
— Ні.
— Я не зможу в такому разі залишити вас напризволяще. Зважаючи на секретність роботи нашої лабораторії, зважаючи на інте­реси держави, я мушу заарештувати вас. І цьо­го хлопця, який, безумовно, щось знає!..
— Ось така мова більш до лиця вам! — насмішкувато озвався Генріх. — Просто і… щиро!
— Взяти їх, — коротко наказав Шрат.
Полісмени націлили автомати на Педро і Генріха. Один з них суворо сказав:
— Виходьте з приміщення. Не спробуйте втікати.
Педро мовчки рушив до дверей. Генріх за ним.
Їх зустрів потужний вихор, подих моря, запах далеких земель. Педро штовхнув пле­чем Генріха, блиснув очима, прошепотів:
— Спокійно.
Вони вийшли на берег. Там стояв, у за­тишку під Чортовою скелею, великий катер, похитуючись на хвилі.
— Сідайте! — наказав старший поліс­мен.
На обрії багровіли хмари. Море було свин­цеве і грізне. Ураган гнав по широких прос­торах гігантську хвилю, люто бив у береги, плював білою піною на скелі острова.
Полонених поставили біля рубки, один по­лісмен залишився біля них. Шрат і старший полісмен ввійшли до рубки.
Заревли мотори. Катер одійшов від бере­га. Він швидко минув Чортову скелю, врізався в запінену хвилю. Холодні бризки сипонули Генріху на обличчя. Він знайшов руку Педро, потиснув її.
— Пробачте, друже. Через мене ви по­страждали!
— Дурниці! — всміхнувся Педро. — Ще нічого не було. Гра лише починається.
— Мовчати! — крикнув поліцейський, ку­таючись на кормі в плащ. — Заарештованим заборонено розмовляти!
Катер зменшив ходу. Хвилі люто набігали на нього, підкидали вгору. Генріх тривожно поглянув на Педро.
— Що це означає?
— Все гаразд! — підморгнув Педро. — Старий Хуан знає своє діло…
З рубки виглянув Шрат. Він був блідий, нажаханий.
— Катер тоне. Треба повертати до бе­рега.
Мотори зачхали і зупинилися. Ураган за­крутив на місці і підняв на верхівку хвилі. З рубки вискочив старший полісмен.
— Ми загинули! — крикнув він.
Педро вхопив Генріха за руку, рвонув за собою, стрибнув у воду. Білогривий вал під­хопив їх, поніс на собі. Катер зник за хвилею. Ось він ще раз з’явився недалеко. Вже лиш щогла і частина рубки виглядає над водою, а біля неї — одна чорна цятка.
— Вони загинуть! — захлинаючись, про­кричав Генріх.
— Це їхня справа! — бадьоро відповів Педро. — Тримайтесь, друже. Берег недалеко. Старий Хуан жде нас…
....................
Надвечір шторм затих. Море викинуло до Чортової скелі уламки катера і Шратів труп. На острівець прибули три військові судна, де­сятки полісменів. Почалося розслідування. До­бивалися до хатини старого Хуана. Але ри­балки не було…
Він благеньким човном своїм перевіз Ген­ріха і Педро на сусідній великий острів ще завидна. Там вони просиділи до сутінків. В густих заростях на березі старий попрощав­ся з Генріхом.
— Хай бог береже тебе, синку! Педро, я ждатиму тебе…
Темрява вечора проковтнула дві постаті.
....................
Під покровом бурі й темряви Педро і Ген­ріх подолали високу загорожу навколо лабораторії. Вони навпомацки пробралися мимо дерев, крізь кущі квітів.
— Тепер вже легше, — прошепотів Ген­ріх. — Тут ніхто не чергує. Варта лише навко­ло загорожі.
Вони проникли в коридор, підійшли до две­рей залу. Вгорі світився маленький зелений чотирикутник. Генріх натиснув кнопку на па­нелі праворуч. Двері тихо розчинилися. Вони ввійшли до залу. Педро ввімкнув ліхтар. Вузь­кий промінь пробіг по стінах, по сірому ци­ліндру, впав на пульт.
— Ввімкнути тут? — запитав Педро.
— Так. Ідіть сюди. Часу обмаль. Слухай­те уважно. Я зайду в той циліндр. Ви закриєте мене. Все інше зроблять автомати. Коли над циліндром з’явиться червоний вогонь, ввімк­нете на пульті важіль пуску пристрою. Елек­тронні машини самі проведуть експеримент. А ви — втікайте. Але перед тим… натиснете оцей важіль.
— Що це?
— Він звільняє від контролю квантові ма­шини. Пристрій буде накопичувати енергію без упину…
— Це ж може спричинитися до аварії? — сказав Педро.
— Я й хочу цього, — сказав Генріх. — Ла­бораторія вибухне. А хіба ви бажаєте залишити страшний винахід шратам і всяким іншим чорним тиранам? Щоб вони проникали в інші світи, щоб вони загрожували людству навіть крізь недоступні сфери?
— Я зроблю все, містере Уоллес!
— Прощайте. Або ні… Послухайте, Педро…
Генріхове обличчя наблизилося в тем­ряві до студента, очі засяяли теплими вог­никами.
— Педро… А чому б нам разом не піти? Ви не пожалкуєте. Це прекрасно, Педро! Ходімо, друже…
Педро рішуче похитав головою.
— Ні, містере Уоллес. Я не піду.
— Чому? Ви боїтесь?
— Ні. Але я син Землі. Вам треба йти. На вас чекає в антисвіті Люсі. А мені… скільки ще не зробленого на нашій планеті! Боротьба триває. І я буду тут, де вона найсильніше бу­шує. Я теж буду готуватися до проникнення в інші світи… Тільки не для себе, для всіх… Я хочу, щоб все людство могло бути прекрас­ним і сильним, щоб для всіх були відкриті сві­ти майбуття! Ні, я залишаюсь. Прощайте, дру­же… Я вірю в вашу долю!
— Хай буде так. Може, ви й праві. Тоді слухайте мене. Ось тут, у сейфі, фотоплівки. На них всі основні записи конструкції пристрою, розрахунки, формули, теоретичні ви­кладки. Заберіть їх. Я вірю, що в ваших руках це не пропаде. Ви знайдете, куди подіти такий скарб!..
— Спасибі, містере Уоллес. Я зроблю все…
Генріх обняв Педро, рішуче відстронив йо­го, зайшов у отвір циліндра. Важкі двері зачи­нилися. Над циліндром спалахнув червоний вогонь.
Серце Педро забилося сильно, тривожно. Він зітхнув, стиснув зуби і рішуче поклав ру­ку на важіль пуску пристрою…
....................
Педро поспішав до берега, де його ждав старий Хуан. За пазухою випинався згорток з фотоплівками, він дряпав груди, і студент на ходу підтримував його рукою.
А позаду скаженіла пожежа. Вона жерла руїни лабораторії, кидала міріади веселих іс­кор аж під хмари. Лунала сирена, тривожні крики, гуркіт моторів. Педро не звертав на те уваги. Він ще раз зупинився, озирнувся назад. Лабораторія горіла. Так мусив згоріти неза­баром і весь світ брехні і омани, світ насилля і темряви.
Педро повернувся, пішов у пітьму. Він з сумом і ніжністю думав про Генріха, який в іншому світі, зовсім поряд, шукав свою любов, свою долю, серце своє. Він знайде Лю безумовно. Знайде обов’язково і ясноликого Геона, який знову відкриє для закоханих бо­дай на хвилю світ Великого Синтезу, світ Майбуття.


Василь Бережний
ОСТАННІЙ РЕЙС “БУРАНА”
І
Сніг скрипів тонко, ну просто вигравав під ногами, наче Борисьо торкався смичком своєї скрипки. Повітря до того холодне, що ніби ос­колки скла впиваються в щоки. На віях осі­дає іній, а Борисьові хоч би що — іде собі, розрахує руками, дослухається, як витьохкує під догами сніг.
Он і котедж, в якому мешкає Владлен. З ві­кон падає яскраве світло. Від нього іскриться припушений інеєм сад, наче викуваний із чи­стого срібла. От, здається, цокни металевою паличкою по стовбуру яблуньки, і весь сад задзвенить, забринить музикою.
Борисьо сходить на ганок і чує дзвінок. Над дверима спалахують літери: “Просимо!”
Двері відчиняються самі, й Борисьо захо­дить.
Хлопця зустріла Владленова мати — чор­нява жінка в білому спортивному костюмі.
— Добрий вечір.
— Здрастуй.
— Владлен обіцяв мені допомогти з астро­номії.
— Гаразд, тоді не роздягайся, а йди до об­серваторії, він уже там.
Владленова обсерваторія — невелика круг­ла башта — містилася посеред плаского даху. Вибравшись наверх, Борисьо відразу побачив, що купол башти розсунутий — значить, теле­скоп дивиться на небо.
— Ти запізнився на сім хвилин. Чому? — сухо спитав Владлен, як тільки Борисьо за­йшов до башти.
Борисьо похнюпився.
Владлен примирливо поклав хлопцеві руку на плече.
— Ну, гаразд. Сьогодні ж у нас почалися зимові канікули, друже…
У Владленовому голосі хлопець відчув щось незвичайне.
— …Я гадаю, що під час канікул нам слід помандрувати. Якщо, звичайно, в тебе є ба­жання.
Ворисьо усміхнувся. Чи є в нього бажання! Ну, а хто, скажіть, не хоче мандрувати? Шкода тільки, що мандрівники минулого уже повідкривали все, усе на Землі. На полюсах давно побудовано наукові станції, туристи, альпіністи і просто мандрівники побували на всіх гірських вершинах. А в другій поло­вині XX сторіччя і в Антарктиці не лиши­лося жодного місця, де не побувала б люди­на.
— А… куди ж ми вирушимо? — спитав Борисьо. — Може, спустимось як-небудь на дно океану?
Владлен з цікавістю поглянув на свого мен­шого товариша.
— Це — ідея… Але ж до океану дуже да­леко, та й ніхто не дасть нам батисфери. Зро­зумів? А на аеросанях можна рушати хоч зараз.
— А куди ж…
— Давай поїдемо до наших батьків!
— І побачимо космічні ракети? — від ра­дості Борисьо аж підскочив.
— Еге, ракети. Через днів два вони стар­тують, і тоді…
— Що тоді? — Борисьо вчепився руками у Владленову шубу. — А чи не можна й нам у ракету?..
Владлен усміхнувся:
— Бач, я ж казав, що ти несерйозний чо­ловік, ти ще дитина. То на дно океану йому хочеться, то в ракету. Хіба ж ти не зна­єш, що ці ракети не пасажирські, а ван­тажні? Мій тато запустить їх на потрібну орбіту…
— І мій тато! — додав Борисьо.
— Правильно, вони разом працюють, — по­годився Владлен. — Ракети вийдуть одна за одною на орбіту і почнуть там вибухати.
— Вибухати? А навіщо?
— А хіба тобі тато не розповідав? Ходи ось до телескопа. Сідай.
Борисьо вмостився на стільчику перед не­великим телескопом і, прихилившись до оку­ляра, почав дивитися на небо.
Владлен спитав:
— Ну, що ти там бачиш? Ех, ти вже збив. Наведи на планету!
— Це я можу, що тут… — бубонів Борисьо, зазираючи у візир і крутячи ручки. Але пла­нета ніяк не потрапляла в поле зору.
— Все ще не навів? — дивувався Влад­лен. — Завжди ти кажеш “можу”, а як дохо­дить до діла… Давай я тобі наведу!
Владлен швидко навів трубу, посадив хлопця.
— Ну, яка там планета?
— Наче Сатурн…
— Він і є. А чим ця планета відрізняється від інших?
— Сатурн має десять супутників.
— А ще що він має?! — Владлену почав уриватися терпець.
— Густу газову оболонку, яка склада­ється…
— А кільце, кільце він має? — сердито перебив Владлен.
— Ну, звичайно, — спокійно відповів Борисьо. — Хіба ж ти забув?
Владлен не знав, чи йому сердитись, чи сміятись. Поглянув на серйозне обличчя сво­го друга й усміхнувся.
— Ну, а може, ти скажеш, із чого воно складається?
— Воно складається з дрібненьких пи­линок…
— А що, якби навколо Землі отаке кільце?
— Та що ж… — зам’явся Борисьо. — Було б дуже красиво…
Борисьо дивився на Владлена й кліпав очима.
— А що… буде і в нас кільце?
— Ну, аякже! — вигукнув Владлен.
— Тану?
— Мені тато все розповів. Ракети начинені пилом: на заздалегідь визначеній орбіті вони одна за одною вибухають, і з того пилу буде кільце. Тільки не думай, що воно для краси. Це щоб більше вловлювати сонячної енергії.
Вони тут же, в тісній астрономічній башті, почали малювати кільце навколо Землі.
— Отакий проект і схвалено, — Владлен підняв угору свого аркушика.
— А той пил… не розлетиться? — спитав Борисьо.
— Не хвилюйся. Все точно розраховано. Так от я й думаю: давай, Борисьо, помчимо на аеросанях до космодрому? До батьків у гості! Побачимо, як стартують ракети.
— А… нас пустять мами? — тривожно спитав Борисьо.
— Я вже дорослий. А от ти мусиш спитати дозволу в мами, зрозумів?
II
Сніг так сліпуче сяяв проти сонця, що хлопцям довелося надіти захисні оку­ляри.
Дружно взявшись за опорні лапи, вони ви­вели сани із гаража, легко попхали їх по снігу поміж яблунями й поставили за садом. Тут починалися засніжені поля. Сонце сяяло у вікнах затишної кабіни, бризкало промін­ням із фари — Борисьо подумав, що вона ввімкнена! Золоті літери полум’яніли на го­лубому тлі — “Буран”.
— Ну, пора, — стримано сказав Владлен. Став на приступку, відчинив дверцята. — По місцях!
Борисьо моторно кинувся до кабіни й сів на зручне сидіння зліва від місця водія. Но­ги, правда, не діставали до підлоги, але то нічого. Зате добре видно було, бо кабіна май­же вся з прозорого пластика. На місце водія, не кваплячись, сів Владлен. Поклав руку на стерно… Борисьо обернувся назад, щоб вло­вити момент, коли почнуть свій обертовий рух лопаті. Але Владлен не поспішав. Борисьо повернув голову до нього:
— Чого ти ждеш? Щоб мама передумала та завернула?
— Опусти сидіння. Там збоку є ручка, по­тягни її вгору.
Борисьо ледве намацав ту ручку, потягнув її, сидіння плавно опустилося. Тепер його ноги діставали підлоги.
— А чи ми нічого не забули? Великий термос ти приніс?
— Усе в багажнику — і термос, і паке­ти, — швидко заговорив Борисьо, — усе, все! Хіба ти не знаєш, який я акуратний?
— Гляди, бо нам далеко, і все полями та лісами. Я відповідаю за машину, а ти — за харчування.
— Харчів нам надавали не менше як на тиждень.
Борисьо не встиг упіймати поглядом ту мить, коли закрутився гвинт. Він побачив позад кабіни темне коло. Електромотор пра­цював безшумно. Владлен збільшив оберти пропелера, й сани плавно рушили. Тепер Борисьо не міг побачити й кола — там, де були лопасті, тремтіла ледь помітна серпанкова намітка.
Здавалося, що сани не ковзали широкими лижами по снігу, а таки летіли, летіли. Чути було свист звихреного, збуреного повітря, по­заду клубочився білий пил, а сани мчали нестримно, і синя смужечка на обрії почала враз виростати, і через кілька хвилин уже добре видно було, що то стіною встає ліс. Хло­пець злякано подивився на товариша:
— Це ти вже дуже розігнав!
— Дуже? — усміхнувся Владлен. — То то­бі з незвички так здається. Та тут можна ще більшу швидкість дати: рівно, ніяких пере­пон! Ось у лісі доведеться збавити…
В кабіні зробилося зовсім тепло: працюва­ла опалювальна система. Владлен перший скинув свою шубку — спочатку з одного пле­ча, а потім з другого, так що стерна не випу­стив і на мить. Роздягся й Борисьо. Було при­ємно сидіти в теплі, коли за тонкими стінка­ми аж пищав мороз і шугав гострий вітер. Борися розморило, на нього почала налягати дрімота. Плавний рух саней заколисував, хлопець не хотів заплющувати очей, але по­віки зробились такі важкі, що не можна було їх втримати. І Борисьо опустив голову на груди. При поштовхах чи поворотах вона в нього хилиталася. Владлен збавив хід і, пра­вою рукою тримаючи стерно, лівою відхилив спинку Борисьового сидіння — хлопець тепер напівлежав. “Нехай поспить!” — думав Владлен.
Він розбудив його через кілька годин:
— Уже заповідник.
Хлопець схопився. Сани рухались по узбіч­чю широкої лісової дороги. Праворуч ліс був одгороджений високою металевою сіткою, по якій ішов струм. Звірі добре затямили, як б’ється ця сітка, і не доторкалися до неї. Хіба що молоді, недосвідчені звірята інколи тицялись мордами і відразу ж відскакували. А на тисячах квадратних кілометрів цього незай­маного лісу мешкало дуже багато тварин. Ведмеді, вовки, лисиці, зайці, олені, лосі, зубри, тигри, ондатри, куниці — та всіх і не перелічиш. Навіть дикі кози були.
— Бачив кого-небудь? — спитав Борисьо, поринувши поглядом у лісові хащі.
— Дядько Бурмило передавав тобі вітан­ня, — засміявся Владлен. — Ще побачимо! А зараз давай попоїмо, бо я, здається, і вовка б з’їв — так виголодався.
Він вимкнув мотор, і сани плавно зупини­лися. Лісова тиша ніби просочувалась і в ка­біну. Товсті золотаві сосни обабіч дороги стояли непорушно, немов дослухаючись до чогось.
Зимовий день короткий. Після обіду хлоп­ці проїхали, може, кілометрів з п’ятдесят, як почало сутеніти.
В полі, мабуть, ще було світло, а тут, в гу­щавині лісу, темніло з кожною хвилиною. До того ж понад лісом посунули важкі хма­ри. Владлен ввімкнув рефлектор, і деякий час їхали, мацаючи дорогу золотистим снопом електричного світла. Ліс насувався з боків чорними стінами, і хлопцям здавалося, що вони рухаються в тунелі.
Владлен втомився, підкрадалася дрімота. Дорога наче хотіла втекти кудись убік, і він кілька разів мало не зачепився за де­рева.
— Ех, коли б оце й ти міг… — сказав він, позіхаючи.
Борисьо рвучко повернувся до нього:
— А хіба я не можу, чи що? Ану ж дай стерно!
— Е, це тобі не в полі! Там куди б не по­вели тебе сани, нічого не трапиться, А тут, брат, розіб’ємось. Мабуть, зупинимось і зано­чуємо. Завтра до обіду будемо там.
Він вимкнув мотор, сани зупинилися, світ­ляний сніп розтав, і навколо зробилося тихо й темно.
Зобиджений Борисьо невдоволено сопів, поглядаючи на стерно. А Владлен умостився на задньому сидінні й незабаром заснув.
З глибини лісу долинало то протяжне зави­вання, то якийсь гавкіт або кугукання. Аж не вірилось Борисьові, що десь там сяють за­раз міста й селища, двиготять фабрики і за­води, націлились у небо гостроносі космічні ракети. Ех, коли б оце не ночувати отут, у лі­сі, то на ранок були б уже на космодромі! Ох і Владлен — “розі­б’ємось”! Хіба Борисьо не може повертати стерно?
Борисьо пересів на місце водія, увімкнув фару. Чудно було дивитися, як у світлі клубочились сніжинки, м’яким пухом устилаючи дорогу. Оглянувся на Владлена — спить як убитий. Може, таки спробувати? Ну, що тут, проїхати кілька кілометрів і зупинитися — він і не взнає.
Рука сама потягнулася до вмикача. Задзижчав мотор, але Владлен не почув. Сани рушили. Борисьо в першу мить розгубився, а тоді оговтався й повів “Буран” серединою дороги. Він може!
І яке ж то приємне почуття — вести маши­ну! Не пасажиром їхати, а кермувати! Хо­чеш — зменшуй швидкість, хочеш — мчи швидше вітру. “Буран” слухняно підкоряєть­ся, ковзає по молоденькому сніжку безшум­но, тихо, скрадається, наче нічний птах. От тільки метелиця все дужчає, і попереду ко­лишеться суцільна снігова завіса. Борисьо міцно стискує стерно і все додає обертів про­пелерові.
Раптом серед сніговиці Борисьо побачив величезного ведмедя. Звір біг просто на ма­шину. Хлопця обсипало жаром. Що робити? Звертати ж нікуди, а якщо він стрибне — проламає кабіну… Та невже він не зляка­ється?! Борисьо править мимо, на секунду бачить велетенську лапу, занесену для удару.
Різкий струс, тріск. Сани падають набік, зупиняються.
— Що таке? — схопився Владлен. — Що трапилось?
— Ведмідь! На нас напав ведмідь!
Поштовхом хлопця викинуло із сидіння, і він тепер стояв на колінах, сповзаючи до дверцят.
Владлен ввімкнув рефлектора, повернув його спочатку вліво, потім управо. В яскра­вому світлі він справді побачив здоровенного ведмедя. Звір високо підніс лапу та так і за­стиг. І на лапі, і на морді в нього лежить сніг. Ведмідь кам’яний, він просто прикрашає до­рогу через заповідник.
— Ех, ти! — хитав головою Владлен, від­криваючи дверцята. — Я ж тобі казав… Зада­вака! Базікало! Не вміє, а береться…
III
Цілий день прововтузилися хлопці, доки за­мінили поламану лижу. Термос випорожнили за сніданком, в обід знищили рештки харчів, а надвечір їсти захотілося страшенно, аж пекло в животі.
Вирішили трохи перепочити в теплій кабі­ні, а вдосвіта рушити далі.
Борисьо довго не міг заснути, а коли за­снув — наснилося, ніби він сидить дома за столом, їсть гарячі сардельки.
Коли його розбудив Владлен, він саме пив каву…
— Світає! — штурхав його Владлен. — Пора!
Борисьо прочумався, бачить, а Владлен уже розіклав сніданок! Хліб, масло, сир…
— Це мені сниться, чи справді?
— Їж скоріше. Та знай, що мандрівники беруть із собою НЗ.
— Недоторканий запас? От здорово!
А в лісі зовсім розвиднілось. Попоївши, хлопці вирушили далі. І тільки тепер Влад­лен звернув увагу, що годинник на панелі показував другу ночі.
— Що таке? Чи годинник стояв? — здиву­вався він. — Надворі білий день, а він пока­зує другу…
“Буран” мчав, як ракета. Нарешті він ви­ніс наших мандрівників із лісу.
— Може, то Місяць зійшов? — невпевнено спитав Борисьо.
— Тепер Місяця не видно… Недавно не була остання чверть…
Владлен наморщив лоба, ніби розв’язував якусь складну задачу. Потім різко загальму­вав і зупинив “Буран”. Прожогом вискочив на сніг.
— Ой, Борисю! Скоріше, скоріше!
Він кричав, задерши голову вгору. Борисьо миттю вистрибнув з кабіни і собі поди­вився на небо. Подивився, та так і закляк, не в силі відірвати очей від величного видо­вища.
Через усе небо від обрію до обрію просту­пала широка золотава смуга. Вона все яскра­вішала і ось уже стала схожа на велетенську веселку, тільки що не різноколірну, а таку, як сонце.
— Це ж кільце!.. Навколо Землі!.. — Кільце! Ох і світить же здорово!
На радощах вони кинулись обнімати один одного. А коли перша хвиля радості пройшла, Владлен похитав головою:
— Спізнились… Таку історичну мить прогавили…
Він настроїв приймач, і з динаміка залунав дівочий голос:
— …Кільце навколо Землі створено! Особ­ливо багато додаткового сонячного тепла одержать північні області. Сніжний покрив розтане, ночі будуть зовсім світлі…
Коли заграла музика, Владлен сказав:
— Чув? Сніг розтане… Треба поспішити назад, а то вже й зараз почувається — мороз ослаб. А там гляди і струмки потечуть… Більше не доведеться кататись.
Очі його пойнялися сумом. Завів мотор, сани неквапно розвернулися й почали розгін.
“Буран” мчав до лісу. Це був його останній рейс.
А над полями, містами, горами й річками, над всією Землею сяяло широке золотаве кільце.

Володимир Міхановський
ПАСТКА
Що далі відходила стрімка яхта од бере­га, то вищими ставали хвилі. Несподіваний по­рив вітру так трусонув легке суденце, що Карранса інстинктивно вчепився обома руками за бильця крісла, намертво прикріпленого до під­логи сфероїда. Вітер, справжній морський ві­тер, пругко штовхав в обличчя, забирався під розстебнутий комбінезон, до самої води при­гинав білий парус.
— Витримає? — Карранса вказав на па­рус, що тремтів од напруги, і напівобернувся до сусіда. Щоб пересилити гул розгойда­ного моря, йому доводилось кричати на все горло.
— Це релон — річ надміцна, — швидше прочитав з губ, ніж почув він відповідь Стафо, першого штурмана “Ренати”.
Ніс яхти то високо задирався над водою, то глибоко заривався в хвилю, підкидаючи догори білі буруни. Сонце вже висіло низь­ко, і його промені ковзали по зелених хвилях південного моря. До червоного сонця швидко летіла сіра пухнаста хмарка.
Яхта різко змінила курс, і солоні бризки, справжні морські бризки, окропили обличчя Карранси. Він крутнув головою і навіть при­мружився від задоволення.
А в молочно-білій далечі вже виростали строгі лінії пристані, гордо піднесені вгору куполи…
Слідом за іншими членами екіпажу Стафо і Карранса покинули сфероїд, де демонстру­вався сферофільм, і йшли тепер досить вузь­ким коридором, освітленим приємним зеленку­ватим світлом.
— Непогано прогулялись, га? — хитро під­моргнув Карранса.
— Чудово, — посміхнувся Стафо, — але якби менше хитало на хвилях. Справжня тобі Біскайська затока…
Втім, Стафо добре знав, що білосніжна яхта, борт якої вони щойно залишили, розти­нала гостинні води Чорного моря біля Аю-Дагу, де знімався сферофільм, який вони щой­но дивилися: на зйомках його був присутній капітан “Ренати” Петро Брагін. І він сам по­дав думку — щосуботи здійснювати всім екі­пажем зорельота ці збудливі прогулянки на легкокрилій яхті.
— Ти куди тепер?
— У мене вахта, — зітхнув Карранса. — Нудота.. Мене чекають шість годин мертвого штилю на екрані. Уже вісім місяців у нас жод­ної, навіть незначної пригоди!
— І ти невдоволений з цього?
— Та… ну, хоча б щось трапилось!
Розмовляючи, друзі дійшли до масивних круглих дверей, що замикали коридор.
— Мені час, — мовив Карранса, відхиляю­чи коричневі двері. — Щасливого чергування.
— Коли звільнишся, теленькни мені по відеофону. Зустрінемось і зіграємо в шахи.
— Прагнеш реваншу? — примружився Карранса.
— Звичайно!
— Добре, подзвоню.
Карранса зачинив дверцята ліфта і натиснув кнопку центральної рубки управління. Куляста кабіна смикнулась і безшумно помча­ла, нарощуючи швидкість. Крізь прозору обо­лонку кабіни миготіли складні сплетіння труб і хвилеводів, східцеві майданчики. Кабіна то злітала вертикально вгору, то ковзала по по­хилій, то рухалась по дузі.
В головній рубці все було як звичайно. Ве­личезний екран, що займав майже всю перед­ню стіну, сяяв рівним блакитним світлом. На нього з усіх боків дивились чутливі очі фото­елементів. Зображення з екрана передавалось до різних аналізаторів. Перш за все дані по­ступали до головного електронного мозку зорельота, а мозок, залежно від одержаної ін­формації, вносив відповідні корективи в ракет­ну траєкторію. Одночасно працювала дублю­юча система, що контролювала висновки го­ловного електронного мозку. Автопілот вносив зміни в траєкторію лише тоді, коли вирахувані поправки в обох випадках збігалися.
Карранса спершу зиркнув на інфралокатор: опуклий градуйований екран його був зовсім чистий — простір попереду “Ренати” на сотні тисяч кілометрів вільний… На цьому гігантсь­кому відрізку шляху зорельоту ніщо не загро­жувало, орбіту його не перетинало жодне не­бесне тіло.
Карранса зручніше вмостився в кріслі перед головним пультом. Рівномірний басовитий гул автофіксатора навівав легеньку дрімоту.
Так минуло півтори години.
Раптом на пульті заблимало зелене вічко. Автофіксатор теж перейшов на вищі тони. Щось трапилось!.. Карранса вмить підібрався, готуючись до ще не відомої небезпеки. Насам­перед — спокій. Не хвилюватись! Швидкий погляд на інфралокатор підтвердив, що шлях попереду вільний. Можливо, іонні двигуни? Перевіримо. Ні, двигуни працюють нормаль­но, у відповідності з завданим режимом.
Напружений погляд Карранси гарячково ковзав по довгих рядах циферблатів і шкал, і жоден прилад не повідомляв йому нічого тривожного.
Ага, нарешті! Досвідченому оку Карранси вистачило десяти секунд, щоб виявити, в чому справа. Швидкість! Він не повірив своїм очам. Підскочив до зеленуватої шкали. Сумніву не було: оранжева яскрава крапка, яка показу­вала швидкість корабля, помічно відокреми­лась од вертикальної лінії, що позначала зав­дану нормальну швидкість “Ренати”, і поволі попливла вліво… Швидкість зорельота пада­ла. Правда, зменшення швидкості було віднос­но мізерним — чутливий прилад реєстрував зміни швидкості, що складали мільйонну част­ку секунди.
Головне зараз — визначити причину змен­шення швидкості.
Перед схвильованим Каррансою спалах­нув екран відеофона. Капітанський виклик!
Обличчя Петра Брагіна було стривожене.
— Що там у вас, Карранса? Чому ввімкнувся сигнал малих відхилень од курсу?
— Гасне швидкість корабля.
— Цифри!
— Поки що за сорок секунд швидкість зменшилась на три десятимільйонні процента.
— І далі зменшується?
— Так.
— Причини?
— Поки що не можу знайти.
— А як головні прилади?
— Всі показують повний лад.
— Добре, зараз буду у вас. Ще одне…
— Слухаю.
— Про те, що сталося, нікому ні слова.
— Гаразд.
Карранса витер спітніле чоло. Ще раз оки­нув зором струнку шеренгу приладів на пуль­ті: над кожним заспокійливо сяяли зелені віч­ка. А спідометр? Карранса поглянув на нього з таємною надією, що оранжевої крапки вже немає, що вона знову злилася з вертикальною лінією на шкалі. Але оранжева крапка горіла, до того ж вона віддалилась од вертикалі ще на кілька міліметрів.
В рубку зайшов капітан. Карранса враз відчув полегшення. З цією людиною нічого не страшно. Адже Петро Брагін належав до де­сятка кращих астронавігаторів Землі.
Насамперед капітан пильно перевірив ко­жен прилад, по черзі вмикаючи в різних ком­бінаціях всі контролюючі і слідкуючі схеми. Карранса зосереджено допомагав капітанові.
Вони напружено працювали разом вже кілька годин, але всі їхні зусилля зводились на марне: причина зменшення швидкості “Ре­нати”, як і раніше, залишалась невідомою.
— Ми зробимо ось що, — вирішив нарешті капітан. — Збільшить потужність централь­них дюз.
— Наскільки?
— Поки не відновимо попередню швид­кість.
— Але ж іонне паливо…
— Ми не можемо втрачати швидкість. Не можемо…
***
Король Стафо був під загрозою. Жертвою коня Карранса розкрив позицію білих і тепер методично посилював натиск.
Обхопивши голову руками, Стафо низько схилився над шахівницею. Карранса вдоволе­но відкинувся на спинку крісла.
— Гм… Щось не бачу рятунку, — нарешті мовив Стафо.
— Зізнаюсь, що і я такої ж думки, — від­гукнувся Карранса.
— Однак вихід є, — пролунав збоку впев­нений голос. — І дуже простий. Погляньте-но! Слон б’є на ф7 з шахом, причому є два варіан­ти. Або ж чорні візьмуть жертву і поб’ють сло­на, або відходять королем… — Гнучкі щупаль­ця Роба заходилися швидко пересовувати фі­гури, показуючи варіанти.
— Чекай, чекай, — зраділо мовив Стафо, — далі я сам бачу. Я роблю нічию вічним шахом. Тільки, Роб, чому ти завжди втручаєшся, за­важаєш? Скільки разів ми домовлялися, щоб ти нікому не підказував.
— Я підказав, бо жоден з вас не бачив правильного продовження, — відпо­вів Роб.
— Тебе ніколи не переспориш, ти заліз­ний, — зауважив Стафо, складаючи шахові фігури в коробку.
— Ось що, Роб, — сказав Карранса, пиль­но дивлячись в ілюмінатор, — принеси нам по склянці чаю.
Роб нечутно вислизнув з каюти.
— Чого це ти сьогодні похмурий? — Стафо поклав руку на плече Карранси. — Жал­куєш, що втратив виграш?
— Ні, що ти.
— Може, щось трапилось на чергуванні?
— Та ні, чергування тут ні до чого. Поясни-но мені краще одну річ… — перевів на ін­ше розмову Карранса.
В цей час розчинились двері і в каюту ввій­шов Роб. Він обережно поставив на звільне­ний шаховий столик тацю з склянками.
— Ага, ти щось хотів? — спитав Стафо, під­совуючи Каррансі склянку.
Але Карранса відповісти не встиг. Злегка клацнув відеофон, і пролунав ледь хриплува­тий капітанів голос.
— Пілот Карранса, негайно зайдіть в го­ловну рубку.
На ходу підсмикнувши застібку комбінезо­на, Карранса кинувся до виходу. Згідно суво­рої інструкції, виходити з каюти в коридор можна було тільки в наглухо закритому комбі­незоні з спеціальним приладом, що захищав од випромінювання. В цьому районі Просто­ру, де перебувала “Рената”, космічні проме­ні — ці “вічні мандрівники” Всесвіту — були надзвичайно інтенсивні…
Капітан зовні був спокійний.
— Ну, як відпочили?
— Трохи, — відповів Карранса.
— Погляньте, — Петро Брагін кивнув на спідометр.
Години зо дві тому, коли Карранса з нака­зу капітана збільшив потужність центральних іонних двигунів, оранжева крапка злилася з вертикаллю на шкалі спідометра. Тепер крап­ка знов, ніби нехотя, відповзла вбік од верти­калі.
— Давайте ще раз перевіримо як слід при­лади.
— А коли знову… — не втримався Кар­ранса.
— Тоді повідомимо про гальмування “Ре­нати” всьому екіпажу, — рішуче відповів ка­пітан.
***
Марія Аверіна займалась своїми буденни­ми справами. А справ у неї, астробіолога “Ре­нати”, вистачало. її давно вже цікавила про­блема різних форм життя в космосі. Марія ретельно досліджувала численні метеорити і мікрометеорити, віддаючи улюбленій справі кожну вільну хвилину. Багато оригінальних зразків діставав їй Стафо, молодий штурман. Вони були майже однолітки — Стафо лише на рік старший за Марію.
Марія, заклопотана дослідом, не відразу звернула увагу на сяючий екран відеофона.
— Всьому екіпажу “Ренати”… Всьому екі­пажу “Ренати”… Наказую негайно зібратись у Великій каюті. Нагляд і контроль доручи­ти кіберсхемам…
Марія трохи загаялася з термостатами. Встановивши суворо стаціонарний режим на головній установці, дівчина накинула на ле­геньке ситцеве плаття червону шерстяну коф­ту, натягнула зверху сірий комбінезон. Затим вибігла з біолабораторії і, ставши на стрічку транспортера, натиснула кнопку.
У Великій каюті вже зібрались усі члени екіпажу, і Марія примостилася ззаду.
— …Збільшення потужності іонних дюз аж на двадцять одиниць теж нічого не да­ло, — говорив капітан. — Головна небезпека в тому, що ми нічого не знаємо про причини гальмування “Ренати”. Жоден прилад не по­казав відхилень од норми. Таке становище. Перш ніж щось вирішувати, я хотів би пора­дитись з вами. Прошу висловлюватись.
Обговорення тривало хвилин двадцять. Ви­рішили більше не гаяти часу на виявлення причин гальмування.
— Таким чином, — підсумував капітан, — ще раз спробуємо вирватися з небезпечної зони. Через десять хвилин всі двигуни “Рена­ти” буде ввімкнуто на повну потужність. На­казую всім одягнути протиперевантажні костюми й зайняти свої місця. Оголошую готов­ність номер один!..
— Маріє, — Стафо зупинив дівчину, кот­ра разом з усіма поспішала до виходу. — Пі­демо зі мною?
— Куди?
— В рубку-два. Розумієш, там є зайве протиперевантажне крісло, ну, і, крім того, ми бу­демо разом. Тобі ж зовсім не обов’язково за­раз бути в біолабораторії. Ходімо?
Дівчина на секунду завагалась.
— Ні, Стафо… Мені потрібно ще убезпечи­ти від перевантаження свою установку. Я не можу…
В головній рубці настала тиша. Чуткі уда­ри хронометра видавались дуже гучними.
— Залишається дві з половиною хвили­ни, — мовив капітан. — Доповідайте про го­товність.
— Готовий! — сказав Карранса, завмерши біля пульту управління.
— Готовий! — доповів Стафо, не відри­ваючи погляду од свого штурманського екрана.
— Готовий, — пробасував Іван Скала, гравіст, людина з “залізними нервами”, як на­зивали його товариші.
— Готовий, — відгукнувся телерадист Лі­но Вара, відкинувши з лоба непокірний юна­цький чуб.
Петро Брагін востаннє глянув на шкалу спідометра, Клята оранжева крапка змісти­лась уже так далеко, що між нею й верти­каллю вільно лягли б дві долоні.
— Ввімкнути дюзи! — скомандував капі­тан, і Карранса повернув до краю рукоятку потужностей.
Густа хвиля ваги навалилась на людей, на­ливаючи свинцем кінцівки, притискаючи до спинки протиперевантажного крісла. На авто­матично ввімкнутому екрані огляду перед капі­таном виник стрімкий силует “Ренати”. З усіх її дюз вилітало сліпуче полум’я, язики якого тягнулись на багато десятків кілометрів. Ку­щики антен кругового спостереження на бо­ках і на носі “Ренати” рівномірно обертались, посилаючи зображення на екрани головної рубки. Все було як звичайно. Незвичайним бу­ло лише одне: загальна потужність двигунів зовсім не відповідала фактичній силі ваги. При такій потужності у випадку вільного ру­ху ракети людей буквально втиснуло б в спин­ки крісел. Прискорення повинно було скласти величину щось коло 5 “ж”, а тим часом стріл­ка прискорення показувала ледве 1,9. Здава­лось, хтось прив’язав ззаду до “Ренати” мотуз­ку й утримує зореліт. Петро Брагін не від­ривав очей од оранжевої плями. Хвилини минати так довго, що, здавалось, час застиг.
Оранжева пляма рушила в далекий шлях до чорної вертикальної нитки. Вона повзла так повільно, що хотілося підштовхнути її.
Минуло півгодини, і прискорення почало слабнути. Кожен в рубці відчував невимовне полегшення. Але це не порадувало людей: адже це означало, що “Рената” міцно прикована до чогось невідомого, і це невідоме чіпко утримує її в своїх смертоносних обіймах…
Оранжева пляма, не пройшовши і півдоро­ги, уповільнила свій рух, завмерла, ніби в не­рішучості, на одному місці, затим поволі, але невідворотно поповзла назад, геть від чорної вертикальної ниточки…
***
Минуло вже чотири доби з тої хвилини, як оранжева крапка, що її вперше помітив пілот Карранса, почала свій фатальний шлях. Хоч іонні двигуни працювали на повну потужність, швидкість зорельота катастрофічно гасла.
Велика рада корабля засідала недовго.
— При максимальному режимі палива нам вистачить ненадовго, — заявив Карранса, важко підвівшись з місця. Повіки його почер­воніли від недосипання, під очима набрякли “мішки”. Він був першим пілотом корабля, і йому діставалось більше, ніж іншим.
— Конкретніше, — попросив капітан.
— Ось дані, одержані від головного елек­тронного мозку,— Карранса простягнув капі­тану кілька вузьких білих смужок, поцяцько­ваних цифрами. Петро Брагін низько схилив­ся над ними. Потім передав іншим.
— Та-ак, — протяг капітан, — при макси­мальному режимі ми спалимо все за кілька місяців.
Всі промовчали.
— Тому я вважаю, — повільно, з паузами говорив капітан, і слова його важко падали в напруженій тиші,— що двигуни “Ренати” слід вимкнути…
— Повністю? — вихопилось у Стафо.
— Так, повністю. І лягти в дрейф до ви­яснення причин… — капітан повагався,— при­чин гальмування. А спалювати зараз іонне паливо, як ми переконались, недоцільно.
— Дозвольте? — попросив Іван Скала.
— Будь ласка, — кивнув капітан.
— Повністю вимкнути двигуни ми не мо­жемо.
— Чому?
— Тому що з цієї таблиці, — гравіст подав капітану одну із вузьких смужок, — видно — ми попали в середовище, яке зовсім не пасив­но гальмує рух. На “Ренату” діють невідомі активні сили, що тягнуть її назад. А це озна­чає, що коли ми вимкнемо всі дюзи, “Рената” почне падати назад з прискоренням… — Ска­ла помовчав, дивлячись в таблиці, — так, з прискоренням порядку двадцяти чотирьох “ж”. Таке прискорення людський організм не в змо­зі витримати.
— Тоді ми можемо залишити ввімкнути­ми бокові дюзи гальмування, — запропонував Карранса.
— Це вирішує питання лише частково, — мовив капітан. — Бокові дюзи в даному ви­падку надто малопотужні. Доведеться всім нам зайняти на час зворотного руху анабіотич­ні ванни. Ось що, — обернувся він до невисо­кого кремезного чоловіка з посивілими скро­нями і вольовим підборіддям, — вам, Іскро Гор, треба якнайшвидше розрахувати для кожного члена екіпажу криву охолодження біорозчину, його концентрацію і все інше.
Іскра Гор, керівник групи кібернетиків, ко­ротко кивнув.
— Скільки часу вам потрібно для розра­хунків?
— Дві години.
— Гаразд. У Ліно Вара візьміть рентгенів­ські і структурні схеми кожного члена екіпа­жу для вихідних даних. Дійте.
Іскра Гор по-молодечому підхопився і швидко вийшов з капітанської рубки.
Капітан провів рукою по обличчю.
— Перший пілот!
— Слухаю! — Карранса хотів звестись і відповісти, як звичайно, швидко і чітко, але цьому заважила дивна слабість, що розлила­ся по всьому тілу. Незборима дрімота стулю­вала повіки. Язик пересох і розпух.
— Ви із своєю групою перевірите бокові дюзи і підготуєте головні іонні двигуни до вимкнення.
— Єсть.
Намагаючись не похитуватися — це було нелегко, — Карранса попростував до дверей.
Перед очима попливли нескінченні стіни коридору.
“Невже захворів? — він одігнав від себе тривожнудумку. — Певно, перевтомився”.
***
В біозалі — у низькій, але досить просторій кімнаті овальної форми — тривали останні гарячкові приготування. Вздовж стін тягну­лись двері — двадцять сім дверей, за кіль­кістю членів екіпажу. Кожні двері вели в біованну — маленьку кімнатку з дуже складним обладнанням, що дозволяло утримувати люд­ський організм на протязі тривалого часу на грані небуття. Іскра Гор прискіпливо переві­ряв апаратуру кожної біованни, уважно слідкував, як закладають розрахункові дані в електронні запам’ятовуючі пристрої.
Всі шестеро кібернетиків — група Гора — буквально збилися з ніг, налагоджуючи апа­ратуру. Людям активно допомагали роботи. Там, де вимагались безсторонність, точність і терпіння, вони були незамінні.
Скоро капітан подасть команду, і він, го­ловний кібернетик “Ренати”, поверне білу пластмасову ручку рубильника. І рівно через десять хвилин спрацює реле часу. Від людей уже нічого тоді не залежатиме. Всі члени екі­пажу до того часу лежатимуть кожен в своїй ванні, намагаючись дихати глибоко і рівномірно, розслабивши м’язи. Тіло буде опущене в біорозчин по горло. Потім рівень біорозчину буде підніматись, а організм все глибше і глибше провалюватиметься в бездонний сон, близький до небуття…
Стафо вивів із задуми сяючий екран викли­ку. Штурман був вражений, побачивши, як за кілька годин змарніло і постаріло капітанове обличчя.
— Як у вас справи, Стафо?
— Все гаразд, товаришу капітан
— Навігаційний пульт?
— Діє безвідмовно.
— Програма поведінки “Ренати”?
— Повністю завдана кіберсхемі.
— Ідіть в біозал.
— Єсть.
— Не затримуйтесь: на реле часу вже по­дана команда. їдьте краще на аварійному ескалаторі, він домчить вас за півтори хви­лини…
Екран погас.
Стафо рвучко звівся, звично осмикнув ком­бінезон. Потім натиснув на екрані виклику кнопку біолабораторії. Перед ним поволі про­пливла маленька каюта, вся заставлена при­ладами. Кольорове зображення було досить чітке, ї Стафо виразно бачив кожну пробірку, колбу, реторту Але лабораторія була порожня. “Певно, Марійка уже в біозалі”, — вирі­шив Стафо. Про всяк випадок він увімкнув екран огляду коридорів. І одразу побачив, як у кінці відсіку Марія смикає і не може відчи­нити двері. Стафо натиснув кнопку збільшен­ня, і перед ним на весь екран виросла тонень­ка постать дівчини. Особливо впали в око Стафо її руки, що вчепилися в ручку дверей, по-дитячому прикушена губа і повні сліз очі.
“Марійко, я йду до тебе”, — хотів крик­нути Стафо, але згадав, що зв’язок з коридо­рами односторонній.
Марійка в протилежному кінці Великого кільця. Дістатись туди по центральному еска­латору можна за сім хвилин, а у моєму розпо­рядженні — десять. Отже, бігом і ні секунди відпочинку!
Коридор Великого кільця, плавно загинаю­чись вгору, губився в далечині. Стафо не про­біг і десяти метрів, а серце уже глухо забуха­ло, боляче віддаючись у скронях.
Кожен крок вимагав неймовірних зусиль. Піт рясно зросив усе його тіло, і Стафо зму­шений був знехтувати інструкцією і трохи розкрити комбінезон. Він хрипко і часто дихав.
Нарешті поворот! Півдороги позаду. Не­вже лише півдороги? Стафо здавалось, що він біжить цілу годину. Насправді — Стафо зиркнув на годинник — минуло всього три хви­лини.
“Швидше, швидше”, — підхльостував себе Стафо. Він похитувався і часто хапався за зе­ленкуваті стіни. А одного разу боляче забився об гострий кут кондиціонера повітря. Інколи він втрачав свідомість, і маревні хвилі залива­ли палаючу голову… Але натреновані ноги Стафо несли його вперед. І коли в хвильку просвітління Стафо оглянувся, він побачив, що здолав майже увесь шлях. Останні метри співпали за напрямом з траєкторією “Ренати”. Сила ваги із клятого ворога перетворилася в друга. Стафо клубком скотився по коридору і вдарився об люк. Вскочивши у відсік, Стафо гарячково озирнувся. Так, це той відсік. Але Марії тут не було.
Задихана від швидкої ходьби, Марія вві­йшла в біозал. Тут нікого не було, крім Петра Брагіна й Іскри Гора.
— Запізнюєтесь, — мовив капітан.
— Я затрималась, бо заклинився вихідний люк відсіку, — непевна усмішка торкнулась пересохлих Маріїних вуст.
— Так, цю скаргу я чув сьогодні від бага­тьох, — задумливо сказав капітан. — Див­но, що нічого подібного раніше не трапляло­ся. Ну, що ж, займайте свою ванну. Ваш но­мер… — капітан подивився на Іскру Гора, який щойно підійшов.
— Тринадцятий, ось він, перед вами, — Іскра вказав Марії на матові низькі дверці.
— Щасливий номер. Але поспішіть, — ка­пітан легенько підштовхнув дівчину до дверцят.
— А що, хіба вже всі?.. — Марії перехо­пило подих. Вона обвела очима однакові двер­ці, що займали всю окружність біозалу.
— Всі, крім Стафо. Він має прибути сюди на аварійному ескалаторі.
— Дозвольте мені почекати його? — тихо сказала Марія.
— Ні, ні, про це не може бути й мови. Вам ще слід приготуватися і прийняти синтованну, а у вас залишились лічені хвилини. — Капі­тан подивився на годинник. — За чотири хви­лини вимкнуться ведучі дюзи, і на “Ренату” навалиться страшенна вага.
Капітан підбадьорливо посміхнувся Марії і зачинив за нею дверцята.
Швидко роздягнувшись і акуратно склав­ши одяг, Марія ввійшла у синтованну. Стру­мочки циркулярного душу впали на неї, у ву­хах зазвучали хвилі музики. Із тисяч отворів у стінках били сильні й злі струмені. Та через кілька секунд тіло Марії уже стало нечутли­вим до них: поступово, за складною, спеціаль­но розрахованою для Марії кривою, вона на­сичувалась іонами, що діяли на організм, як наркотики.
Марія не втрималась, похитнулась, і гнуч­кі щупальця кіберсхеми бережно підхопили її. Марія знала, що через кілька хвилин ці ж щу­пальця виймуть її, уже напівсвідому, із синтованни і легенько опустять у біованну — зали­шиться над рідиною лише підборіддя. Вона ще дихатиме, але все рідше і рідше. А рівень рідини в біованні міліметр за міліметром підні­матиметься вище і вище… і потім… потім про­валля в мертвий сон.
І ті ж автомати покличуть її до життя, коли мине час, що дорівнює сорока земним добам.
“Цікаво, в якій кабіні Стафо? От коли б у сусідній…”
Коли Стафо переконався, що Марійки у відсіку немає, його в першу мить охопила ра­дість: значить, вона відчинила люк і тепер пе­ребуває в біозалі. Але, мимоволі глянувши на годинник, не стримав крику — уже минуло п’ятнадцять хвилин, як він залишив штурман­ську рубку. Отже, п’ять хвилин тому реле ча­су намертво замкнуло всі біованни…
Що діяти? Він приречений. Стафо метнув­ся до люка, але на півдорозі безпорадно зупи­нився, зрозумівши — пізно. Всі його товари­ші охоплені глибоким анабіотичним сном. І Ма­рійка, певно, там. Вона обов’язково там!.. Ну, що ж, якщо він, Стафо, й загине, це не зіб’є “Ренату” з правильного курсу, його друзі, без­перечно, розгадають таємницю гальмування зорельота і знайдуть шлях до рідної пла­нети.
Але ж до дідька безглуздо загинути через дурну випадковість. Та ні, він так просто не здасться. Стафо облизнув смаглі вуста. Насам­перед треба вжити заходів проти переванта­ження. Бігти назад, в рубку, де є протиперевантажне крісло? Ні, не встигне…
Ага! Наглухо затягнувши застібку комбі­незона, Стафо швидко крутнув регулятор не­великого балона із стисненим повітрям, вмон­тованого всередині комбінезона. Комбінезон одразу роздувся, мов куля, щільна прогумова­на тканина облягла, стиснувши ноги штур­мана, і погнала кров у верхню частину тіла. Від приливу крові Стафо відчув легке запамо­рочення.
Несподівано тіло його стало важчати, а затим нездоланна сила жбурнула Стафо до стіни коридору. Стафо не встиг викинути руки і боляче вдарився лобом. Штурмана люто швиргонуло ще раз, на крицеву штангу-поручень. Стафо відчув у роті солонуватий при­смак. Одночасно до горла підступила нудота. “Ну, ось і все”, — тільки й устиг подумати Стафо. Останнім зусиллям волі він забрався в куток відсіку, за повітряний кондиціонер. Кондиціонер мірно дзижчав, мовби нічого не трапилось.
Він опам’ятався від того, що автосистема комбінезона ввімкнула кисневу подачу. Стафо жадібно ковтав гостру, свіжу цівку кисню, яка струмувала йому просто в обличчя. Який час минув? Неймовірним зусиллям Стафо звіль­нив з-під свого кількатонного тіла руку й по­волі присунув до очей. На це він витратив хвилин з десять. Та зусилля штурмана вияви­лись марними: годинник розбився від удару об крицеву штангу.
Кров важко стукала в скронях. Голова паморочилась, побите тіло боліло.
Перш за все вимкнути кисневу подачу: ки­сень треба берегти. Сяк-так дотягнувшись до вузького гумового соска, що відходив од шо­лома, Стафо стиснув його зубами і ледве не скрикнув від болю — передній зуб, котрим він натиснув, був вибитий і тримався на одній ни­точці. Стафо виплюнув його. Рот знову напов­нився кров’ю, перед очима попливли оранже­ві кола.
“Тільки не розкисати”, — наказав собі штур­ман. Тепер час і підживитися. При одній дум­ці про їжу Стафо відчув нудоту. Та це не зу­пинило його. Повільно, дуже повільно посува­лись його руки до кишені, де лежав пакет НЗ. Через кожні п’ять сантиметрів дозволяв ру­кам відпочити. Витягнувши пакет, він уже не зміг піднести його до рота: вага пакунка пере­вищувала його сили. Пакунок вислизнув з пальців і глухо стукнувся об стінку, прилипнувши до неї, — така величезна була сила тя­жіння. Тоді Стафо повільно й обережно нахи­лився до пакунка й учепився в нього кровото­чивими зубами, йому пощастило прогризти поліхлорвінілову обгортку, і він жадібно впив­ся в соковиту, ароматну масу хлорели. Чудова їжа, насичена вітамінами, швидко відновила йому сили, і Стафо відчув себе краще. Він ви­смоктав з плаского термоса кілька ковтків міцної кави й підвів голову, вона вже не була така важка.
“Перш за все треба добратися до рубки керування й перевірити, як працюють меха­нізми”.
Кожен сантиметр шляху давався ціною бо­лю й відчайдушних зусиль. Вектор сили тяжін­ня був спрямований майже паралельно кори­дору, і Стафо доводилося ніби дертися вгору по вертикальній стіні. На щастя, стінки коридору мали поруччя. На поруччях — насічки, за них можна вхопитися. Але відстань між дво­ма сусідніми насічками — метр. Величезна відстань! Руки Стафо безпорадно ковзали по гладенькій поверхні поруччя.
“Ех, конструктора б сюди”, — з люттю по­думав Стафо.
Нарешті, двічі зірвавшись з першої ж на­січки — падав так, що аж перехоплювало по­дих, — Стафо здогадався ставити ногу на одну насічку і потім уже підтягатися до другої, сусідньої. Дуже заважав комбінезон, розду­тий, як подушка. Але Стафо не наважувався випустити з нього стиснене повітря. Він чудо­во розумів, що тільки завдяки стисненому по­вітрю він витримує перевантаження. А приско­рення сили тяжіння — штурман це відчував— дедалі зростало. І тому треба було поспіша­ти. Якщо він зараз не вибереться звідси, то буде живим похований, розчавлений власною вагою в цьому жахливому гравітаційному мішку.
Діставшись насічки, Стафо поставив на неї ноги, міцно обхопив руками блискучу штангу. Понад усе він боявся зірватися: впасти з дру­гої насічки означало б неминучу смерть. Зго­дом Стафо ніяк не міг пригадати, як він ді­стався штурманської рубки. Останні метри шляху він перебував у якомусь забутті, і на грані свідомості його утримував тільки біль у долонях, що перетворилися в суцільні кри­ваві пухирі.
Ледве залізши в штурманське крісло і ввімкнувши протиперевантажувальну систему, Стафо відчув полегшення. Але це тривало якусь мить. Знову почав мучити нестерпно величезний тягар.
Прокинувшись од важкого забуття, Стафо поворушився в кріслі, влаштовуючись позручніше. Дихалось важко, в грудях хри­піло.
Роб! Роб! Як він міг забути про Роба! Стафо натиснув кнопку виклику, і за кілька хви­лин у штурманську рубку вкотився Роб.
— Де ти був, Роб? — спитав Стафо по­вільно, насилу ворушачи розпухлим і важким язиком.
— У кают-компанії.
— Що ти робив?
— Лежав.
— Лежав? Чому?
— Не міг підвестися — щупальця підги­налися.
— А зараз?
— Стало ліпше.
“Ось що означає самонастроювальна систе­ма! — подумав Стафо. — Вона автоматично пристосувала Роба до умов підвищеного тя­жіння. І чому людський організм такий недо­сконалий!”
— Але чому ви тут? — спитав Роб байду­же: роботу невластиві емоції. — Адже ви, як і всі, мали зараз перебувати в біованні?
— Про це потім, — нетерпляче відповів Стафо, — а зараз принеси мені маніпулятор.
— Для умов з підвищеним тяжінням?
— Авжеж.
Незабаром робот незграбно ввійшов у штурманську рубку, тягнучи за собою дивну споруду; від неї навсібіч стирчало багато ва­желів і трубок. Він підсунув маніпулятор впритул до крісла, в якому лежав безпорадний Стафо.
Нарешті Стафо міг пересуватися! Його по­бите, ниюче тіло перебувало тепер усередині складного механізму, що ним він, Стафо, міг командувати. Під руками — широка прямокут­на планка, поспіль усіяна яскріючими різно­барвними кнопками.
Отже, за діло! Перш за все — в штурман­ську рубку. За командою Стафо маніпулятор витяг його праву руку в напрямі штурманського пульта. Ввімкнув кругове спостереження. На екрані виникло вузьке струнке тіло “Репати”. Ракету оточувала якась червоняста мерехтлива хмара. Хмара ворушилась і здава­лася живою. Біля бокових дюз — з них ви­хоплювалось довжелезне сліпуче полум’я — хмари не було: здавалося, вона боїться вог­ню. Зате всі інші частини корабля, а особли­во ніс, були щільно вкутані червоним туманом. Ледве одірвавши очі від фантастичної карти­ни, Стафо вимкнув спостереження ї, оточений незліченними щупальцями маніпулятора, по­прямував до головної рубки.
Його зустрів звичний басовитий гул авто-фіксатора. Але саме він зворушив Стафо до сліз. Отже, “Рената”, попри все, живе й досі. Вона обережно несе його заснулих товаришів, мацаючи поперед себе простір і розпорошую­чи зустрічні метеори й метеорити, його дру­зі прокинуться через тридцять вісім діб. І Ма­рійка теж. А він, чи доживе він доти? Остан­нім часом Стафо відчував, що серце починає слабнути. Здавалось, якась безжальна рука стискає його, завдаючи тупого болю.
Лампочки на торцях обчислювальної маши­ни блискавично спалахували і гасли — маши­на ви­рі­шу­ва­ла завдання, що його їй поста­вив Стафо — уточ­ни­ти час гальмування “Ре­нати”.
Роб приніс попоїсти — він приготував обід сам. Він не забув навіть червоного перцю до борщу!
Щоб не мати справи з маніпулятором, штурман попросив Роба погодувати його.
Штурмана дуже непокоїли ясна — вони розпухли і весь час кровоточили. Приловчив­шись, Стафо з допомогою маніпулятора нахи­лився до невеликого овального дзеркальця, вмонтованого в пульт. Так… Так… Треба по­просити Роба, щоб приніс аптечку. А це що? Звідки білі нитки? Звідки вони могли взятись у шоломі? І як багато їх у волоссі! Першої ми­ті Стафо просто не збагнув, що це не білі нит­ки, а сивина.
Електронна машина змовкла. Робот підніс Стафо вузеньку смужку паперу. Стафо вди­вився й радісно скрикнув: за вточненими роз­рахунками час гальмування “Ренати” мав складати біля двадцяти п’яти діб. Отже, через двадцять п’ять днів “Рената” зупиниться, за­висне, мов порошинка, в самому центрі неві­домого силового поля, що полонило її.
***
Останніми днями Стафо безперервно від­чував холод, його морозило, хоч він і вмикав термотканину. Він зовсім знесилився і часто мимоволі засинав. Ось і зараз він поринув у не мерехтіння. Стрімко наростаючи, воно за­пнуло для Стафо весь світ. Він спробував крик­нути, але губи й язик здерев’яніли й стали не­слухняними. Голова запаморочилась, і Стафо відчув, що летить у бездонну прірву.
***
“…Отже, через чотири дні “Рената” зупи­ниться. Але вже тепер сила тяжіння лише тро­хи перевищує земну. Якби не загальна кво­лість після магнітного шоку, я міг би вільно ходити по каюті. Після того, як Роб переніс мене сюди з поверхні “Ренати”, я кілька днів перебував на грані між життям і смертю. Якщо я не доживу до “воскресіння” екіпажу, хай капітан дізнається про те, що відбу­валось на борту “Ренати”, з мого щоденника…” Стафо відклав ручку вбік і задумав­ся. Він з насолодою поворушив руками. Не треба користуватися маніпулятором. Зник той принизливий стан, коли почуваєш себе, як муха на липучці. Стафо знову взявся за ручку.
“…Здається, мені пощастило розгадати та­ємницю хмари. Це — надзвичайно потужне магнітне поле. Певно, цим можна пояснити гальмування “Ренати”. Зореліт потрапив у магнітне поле колосальної сили, породжене зорями. Воно й викликало гальмування корабля. При цьому в оболонці й металевих части­нах “Ренати” могли виникати струми Фуко, що й було причиною заклинення дверей і лю­ків. Дією магнітного поля на організм пояснюється й сонливість багатьох членів екіпажу. Але чому ж в такому разі прилади не показа­ли наявності магнітного поля? Вони — як це не парадоксально! — виявились занадто чут­ливими для магнітних полів такої сили. Коли трохи оклигаю, я перевірю свою гіпотезу: переведу магнітометр на менш чутливу шкалу”.
Стафо підвівся з-за столу й спробував проб­итися по кімнаті. Трохи паморочилась голова. В кутку стояв непотрібний уже маніпулятор. Роб крокував поруч штурмана, ладен в будь-яку хвилю підтримати його.
Вперше за багато днів Стафо по-справж­ньому міцно заснув. Прокинувшись, він спочатку не міг второпати, що сталося. Він чо­мусь висів у повітрі, поруч плавала ковдра. Стафо зробив різкий рух, намагаючись схопи­ти ковдру, і боляче стукнувся ліктем об стінку. Це його привело до тями.
Невагомість!
Він кинувся до головного пульту. Бічні дю­зи вже автоматично вимкнулися — зникла си­ла тяжіння магнітного поля. Отже, “Рената” перестала падати, тепер вона в самому центрі величезної “потенціальної ями”, з якої ще до­ведеться вибиратися.
Стафо став на транспортер і помчав у біозал. Він одвик від стану невагомості і тепер відчував себе незграбним. Замість того, щоб іти по пругкому пластику підлоги, йому дово­дилося пересуватися, перебираючи руками спеціальні поруччя. А Роб швидко пристосу­вався до стану невагомості. Точно розрахо­вуючи інерцію і відштовхуючись своїми пруж­ними щупальцями, він робив величезні стрибки.
Ось і біозал. Стафо перехопило подих. Десь тут, за одними з дванадцяти дверей, міц­но спить Марійка. Раніш як за добу він по­бачить її.
Стафо повільно підійшов до перших две­рей. Він знав, що за добу до виходу людини з біованни починають діяти прилади, що сти­мулюють життєдіяльність організму. Коли по­чинає пробуджуватися організм, на кожних дверях спалахує циферблат годинника. І го­динникова стрілка, бігаючи по колу, свідчить про те, що в біованні все відбувається нор­мально.
Але циферблати чорні, як і в попередні дні, коли Стафо приходив сюди.
Що ж трапилось? Може, він збився з ліку днів?
— Роб, скільки часу минуло, відколи ввім­кнули біованни?
— Тридцять дев’ять діб дві години одина­дцять хвилин.
Тут щось не гаразд, ванни не працюють на пробудження! Що ж робити? Механізм дії біованн йому невідомий.
“Почекаю ще трохи”, — вирішив розгубле­ний Стафо.
Здавалося, низька стеля біозалу опу­стилася ще нижче й давить, заважає ди­хати.
Стафо послав Роба по їжу. Попоївши, трохи подрімав, зависнувши в повітрі. Прокинув­шись, лихоманково оглянув усі двері: на жод­них не спалахнув циферблат.
Минав час. Мертва тиша тиснула на бара­банні перетинки.
“Якби я був у біованні, то принаймні за­гинув би разом з усіма. А так умру на самоті й заберу з собою таємницю “Ренати”. Навряд чи мій щоденник потрапить до рук людини чи якійсь розумній істоті. Вибратися з цієї паст­ки, мабуть, неможливо…”
Але що це? Стафо не повірив своїм очам. Спочатку на одних, потім на других дверях спалахнули блакитні кола циферблатів, і стрілки — вузькі пучечки, що їх випромінювала, рівномірно обертаючись, частинка радіоактивного кобальту, — почали руха­тись. Вони рухатимуться цілих вісімнадцять годин. Але чому не спалахують інші цифер­блати?
Болісна тривога й невідомість стиснули серце. Сидіти в цьому порожньому похмурому залі й чекати — ні, це нестерпно!
Повільно перебираючи руками, він попря­мував до виходу, щомиті озираючись. Але сві­тились лише два кола…
Флагманська рубка зустріла його напруже­ною тишею. Звичне гудіння автофіксатора ли­ше підкреслювало її. Стафо перш за все по­глянув на магнітометр — напередодні він з допомогою Роба переправив його на новий масштаб вимірювання.
Так і є! його здогад правильний: “Рената” перебувала в центрі (чи біля одного з по­люсів) надзвичайно потужного магнітного поля.
— Давай-но, Роб, перевіримо чутливість радіопульта, — звернувся Стафо до робота, що непорушно стояв у кутку. — Допоможи мені.
— Слухаю.
Гігантським стрибком Роб перелетів до штурмана.
Кілька годин вони розбирали й перевіряли радіопульт. Потім Стафо писав щоденник. Постійна сонливість зникла, Стафо був дуже збуджений. Хотів було трохи поспати, та де там!
Нарешті, глянувши на годинника, він вирі­шив: настав час!
Світились лише два циферблати. Стрілки на годинниках пробудження вже оббігали ос­таннє коло.
Страшенно збуджений Стафо позирав на двері, гадаючи, з яких вийде Марія. А Роб по­водився напрочуд спокійно. Він непорушно ви­сів у повітрі, тримаючись одним щупальцем за настінну штангу.
***
Петро Брагін глибоко зітхнув і розплющив очі. Він горілиць лежав у ванні, біорозчин ледь помітно коливався, лоскочучи підборіддя. Тіло затерпло, але ворушитися ще принаймні з годину не можна. Руки й ноги м’яко трима­ли численні щупальця.
Голова після анабіозу була напрочуд ясна й невагома.
“Мабуть, я вийду звідси останнім, — поду­мав капітан. — Адже я й Іскра Гор зайшли в біованни позаду всіх”. Правда, не з’явився Стафо. Вони чекали його до останньої миті — до третього аварійного сигналу.
Рівень біорозчину поступово знижувався. Щупальця слабшали. Капітан з насолодою по­ворушив руками.
“Перш за все — причини гальмування “Ре­нати”. Зовнішній огляд корабля. А для почат­ку — прогулянка на яхті для всього екіпа­жу”, — і капітан усміхнувся.
З цією посмішкою Петро Брагін вийшов з біованни. Він здивовано озирнувся. Іскра Гор?.. А де ж решта?
— Здрастуйте, капітане.
Хто це? Нова людина на ракеті? Зігнутий, смуглявість ще більш підкреслює худючість. Сиві пасма волосся — і майже юнацьке облич­чя. Невже це… Не може бути! Але ось чоло­вік посміхнувся, і в капітана щезли всі сумніви.
— Стафо!
— Здрастуйте, капітане, — повторив штур­ман з дивною застиглою посмішкою. — А де ж решта?
Півтори години ретельного огляду нічого не дали. Іскра Гор уважно перевірив всі зов­нішні системи біованн. Реле часу було справ­не, однак не вмикалось на пробудження. Це могло означати лише одне: пошкодження тре­ба шукати не тут, а там, за цими масивними дверима. Але їх не можна відчиняти, це за­грожує заснулому організмові. В земних умовах — інша річ. Там є для цього спеціальні пристрої.
— В чому причина — не уявляю, — потис­нув плечима Іскра Гор, доповівши капітанові про результати огляду.
— Дивно, — задумався капітан.
— Це воно, це, мабуть, воно, кляте, — порушив тяжку мовчанку хрипкий шепіт Стафо.
Поки Іскра Гор перевіряв зовнішні схеми біованн, штурман перебував у якомусь заціпе­нінні, лише очі його лихоманково слідкували за Іскрою. Так само мовчки Стафо вислухав коротку доповідь Іскри капітанові.
— Це воно, — з глибокою переконаністю повторив Стафо.
— Що ж це, Стафо? — капітан співчутли­во подивився на штурмана — його змарніле обличчя палахкотіло гарячковим рум’янцем.
— Це — магнітне поле!
І Стафо детально розповів капітанові й Іск­рі про своє відкриття. Роб, за його наказом, наводив безліч цифр та інших даних різ­номанітних вимірів, що були пророблені за час, поки “Рената” падала в магнітну “яму”.
— Найвірогідніше, магнітне поле заклини­ло внутрішні реле біованн. Це тільки вам двом пощастило уникнути цього — певно, коли ви заходили в біованни, то вже змінилась потуж­ність магнітного поля.
— Ввімкнути реле пробудження ми змог­ли б тільки на Землі, — сказав Іскра, — але до Землі далеко.
— А що як спробувати відкрити ванни? — Стафо переводив погляд з капітана на Іскру. — Якщо є хоча б один шанс із тисячі… Краще вже нам усім разом…
— Ні, — різко відповів капітан. — Ми не можемо ризикувати життям своїх товаришів. Поки вони в анабіозі, їм ніщо не загро­жує. — Капітан помовчав. — Ми повинні ви­рватися з пастки й урятувати наших това­ришів.
“Вирватись… — подумав Стафо. — А як з неї вирватись?”
Минуло кілька днів. Маленький екіпаж “Ренати”, за наказом капітана, жив звичним життям. Зробили навіть прогулянку на яхті по Чорному морю.
Весь час люди напружено думали, як ви­рватися з полону. Що для цього зробити? Ввімкнути на повну потужність всі дюзи — головні, аварійні, посадочні? Спалити все пальне — до останнього грама…
Капітан ще раз глянув на шкалу магніто­метра і похитав головою:
— Це нічого не дасть.
Погляд його зупинився на картині, написа­ній просто на пластику стіни, над радіопультом. Це була єдина картина в головній руб­ці. З Уральського ракетодрому стартував планетоліт “Волга” — перший корабель, що досяг Венери з людиною на борту. Вдалині видно радісні обличчя людей, що проводжають ра­кету в невідому путь. Але капітан вглядався не в планетоліт, не в ажурні бані й вежі раке­тодрому… Другий план картини зображував маятниковий годинник на тлі величезної зем­ної кулі.
Капітан кинувся до столу. Олівець лихо­манково заковзав по паперу. Формула Жуков­ського… Реактивна сила струменя. Рівняння Ціолковського. Цифри, цифри… Нарешті ка­пітан здогадався ввімкнути електронну ма­шину. Різнокольорові мікролампочки на ній одразу ж заморгали, ніби розуміючи капітано­ву нетерплячку. Брагін читав результати прос­то з перфострічки.
Перемога! Всіма десятьма пальцями він почав натискати кнопки виклику. За кілька хвилин у рубку вбігли розгублені Іскра й Стафо. Слідом за ними вкотився Роб (решта роботів перебували на своїх місцях).
— Маятник! Маятник! — голосно повторю­вав капітан, сяючи.
Капітанова ідея була проста до неймовір­ності: розгойдати “Ренату” на зразок гігант­ського маятника. Розгойдати її навколо мерт­вої точки, починаючи з малих коливань, посту­пово збільшуючи розмах. І тоді “Рената” врешті-решт повинна вискочити, як стріла, з магнітної пастки.
— Чудово! — не стримався Стафо.
— Але, певно, час розгойдування…—Іскра затнувся.
— Авжеж,— зітхнув капітан,— часу мине багато. Я накинув уже…
— І скільки? — видихнув штурман.
— Біля дванадцяти років.
— Але це єдина можливість вирвати­ся, і можливість реальна, — сказав Іскра Гор.
Кожен у рубці перебував на своєму місці. За пілота був Стафо. Іскра Гор низько схилився над пультом слідкуючої сис­теми.
Оглянувши товаришів, капітан ввімкнув екран кругового спостереження. Червонясті магнітні хмари, мов живі, ворушились на по­верхні зорельота. Вони сповзали до корми і зривалися з неї, скажено обертаючись. Неру­хомо горіли холодні зорі. Здавалося, струнке тіло “Ренати” тремтить од напруги, набираючи швидкості. З ії дюз вихоплювалося сліпуче багатокілометрове полум’я…
“Рената” почала свій страшенно далекий шлях до рідної Землі.


Володимир Владко
КАМІНЬ З ПЛАНЕТИ ТАУ
Цей непоказний круглий камінь завбільш­ки з кулак дорослої людини і досі лежить у сейфі мого друга Андрія Дашевського з кібернетичного інституту Академії наук. Він нага­дував роз’їдений якимись візерунками булиж­ник, тільки занадто вже круглий. І незрівнянно важчий від будь-якого булижника — наче залізний чи свинцевий.
Андрій взагалі й не збирався показувати мені цього каменя. Я зайшов до нього, щоб поговорити про нову електронну обчислюваль­ну машину, з якою він працював уже досить давно.
Ми поговорили з Андрієм про цю машину. Вій охоче розповів мені про її надзвичайні властивості, спробував пояснити її роботу по­пулярною лекцією про “вузли” і “елементи”. Втім, я швидко заплутався в тих поясненнях і тільки безпорадно кліпав очима. Андрій помітив, посміхнувся і безнадійно махнув рукою. Ми закурили.
— Слуха, Андрію, — сказав я, — а чи міг би ти з твоєю машиною зробити щось таке, що, як кажуть, не мало б прецеденту? Ну, на­приклад, розплутати якусь загадку. Не мате­матичну, а зовсім іншу, приступну нормальній людині?
Андрій задумливо поглянув на мене:
— Власне, кожну загадку можна розгля­дати з математичного боку. А як саме — це залежить від багатьох причин…
Зацікавлений, я дивився, як Андрій підвів­ся, підійшов до сейфа, відкрив його важким ключем і вийняв звідти якусь річ. Потім він наблизився до мене і поклав цю річ на стіл:
— Поглянь, що це таке.
Це був той камінь, що про нього я вже го­ворив. Я роздивився його, поважив у руці (ого, нівроку собі!), звернув увагу на те, що поверх­ня каменя наче подовбана якимсь гострим знаряддям.
— Надто воно важке… наче з золота чи свинцю… — сказав я.
Андрій посміхнувся.
— Так, між іншим, думали й ті, що зна­йшли цю штуку. Бач, навіть поколупали її… Де знайшли? На Закарпатті будують невелику гідростанцію. На річці Джулянці. І для бето­нування греблі вживають валуни, що їх ця гірська річка викидає на береги. Серед валунів був і цей. Робітники здивувалися: надто він важкий. Хтось спробував навіть розколупува­ти його: чи не золотий він, бува? Ну, ясно, ніякого золота у валуні не було. Саме залізо. Але чому валун з гірських схилів був залізний: адже ніколи там не було ніяких руд. Хтось ви­словив здогад: а може, це метеорит?.. Ну, ко­ротше кажучи, через це й надіслали його сюди, до Академії наук. Виявилося, що це й справді наче метеорит. Але, вивчаючи цю цікаву зна­хідку, мій приятель, астроном Глушко, помітив дуже своєрідну і загадкову річ. Уяви собі, ме­теорит виявився вкритим тонесенькими рядка­ми незрозумілих значків!
Я негайно схопився за камінь, але Андрій стримав мене:
— Ні, й не пробуй шукати, — сказав він. — Неозброєним оком ти нічого не поба­чиш. Так от, раптом — значки на метеориті! Коротше кажучи, цей камінь потрапив до ме­не. І я вирішив розв’язати цю загадку за допо­могою моєї удосконаленої машини… До речі, скажи мені: чому, на твою думку, ніхто з ро­зумних жителів інших планет не цікавиться нашою Землею?
Запитання це було таке несподіване, що я трохи розгубився.
— Ну, може, і цікавляться… адже були різні гіпотези про те, що на Землю свого часу, дуже давно, прилітали якісь космічні гості, чи що…
— А, що там, — нетерпляче махнув рукою Андрій. — Все це мені відомо! Гіпотез таких безліч, тільки вони дуже наївні. Фактів, розу­мієш, фактів немає! Подивися тільки: людство розпочало нову космічну еру. А нашим жит­тям на Землі — ніхто не цікавиться! Чому ніхто не надсилає до нас міжпланетних експе­дицій, не запускає в наш бік хоч би якоїсь скромної міжпланетної автоматичної станції? Чому ніяка з позаземельних цивілізацій не спробує навіть порозумітися з нами за допо­могою радіо?
— Ну, вже й цивілізація!
— А як же ти вважаєш? — обурився Ан­дрій. — Таких цивілізацій має бути дуже ба­гато. І лишити на Землі сліди позаземельні гості мусили б ясно і виразно, — в усякому разі, не так, як про це кажуть туманні гіпоте­зи… Та хіба ж це по суті гіпотези? Мовляв, космічні прихідці за біблійських часів влашту­вали атомний гриб над Содомом і Гоморрою… Або гігантські кам’яні плити Баалбеку, які немовби були фундаментом космодрому кос­мічних гостей… Чи наскельні малюнки в Са­харі, серед яких нібито можна знайти зобра­женню космічних гостей у скафандрах… Але ж в усьому цьому немає ані трохи фактів, ані трохи справжніх доказів, які переконливо до­вели б, що на Землю колись прибула експеди­ція розумних істот з інших планет… Все це так, балаканина для легковірних людей!
— А може, на інших планетах просто не було таких розумних істот, які могли б відря­дити експедицію на Землю?
— Та що ти кажеш, справді! Відомо, що тільки в нашій Галактиці є понад десять тисяч планет, де може існувати життя. Ні, причина тут зовсім інша! Розумні істоти з інших пла­нет, напевно, дійшли висновку, що на Землі немає органічного життя, отже, не варт і ціка­витися цією відносно невеличкою і далекою планетою. Тобі здається це дивним, бо ж подіб­не твердження суперечить твоїй власній уяві про життя на Землі. Але коли б ти опинився десь у міжпланетному просторі і розглядав нашу планету так, як ми розглядаємо, скажі­мо, Марс чи Юпітер, то міркував би зовсім інакше.
Мені лишилося тільки безпорадно розвести руками. А Андрій вів далі:
— Хочеш, щоб я довів тобі це? Будь лас­ка! Ти цікавився: чи здатна моя машина роз­в’язувати несподівані загадки? Так, здатна! Я довів це тим, що розшифрував за допомогою моєї машини оті загадкові значки на Джулянському метеориті. Правда, ця робота ще не завершена — метеорит поколупали, і не все по­щастило прочитати. Але дещо я можу тобі сказати. Слухай! Цього метеорита відправлено як листа з невідомої мені планети, що нази­вається Тау. Як саме запустили в міжпланет­ний простір цього листа? Чи просто він заблу­кав, зійшов з орбіти і його втягнула сила тя­жіння Землі? А може, зазнав аварії корабель з планети Тау, що ніс цього листа? Хіба я мо­жу це знати?.. Проте я розшифрував, що тими мікроскопічними значками записано повідом­лення з планети Тау до жителів якоїсь іншої планети…
— Слухай, ти не жартуєш?
Андрій тільки махнув рукою і вів далі:
— З розшифровуваного повідомлення ясно, що жителі планети Тау розвинені не гірше, ніж ми, земляни. Ось що вони пишуть у своєму листі до жителів якоїсь іншої пла­нети:
“Ваші наукові заклади сповіщали нас про наслідки вивчення планети, третьої від світи­ла сусідньої системи. Ми погоджуємося з ва­ми, що на цій планеті не може бути органічно­го життя. Правда, в її атмосфері є понад 20 процентів кисню. Але ж температура у горіш­ніх шарах її стратосфери і йоносфери вагаєть­ся між 50 і 220 градусами тепла! За таких умов океан, що, як відомо, займає на цій пла­неті близько чотири п’ятих її поверхні, не мо­же складатися ні з води, ні з бензину, ні з хлороформу, ні з спирту, ні з фенолу чи ефіру: всі ці речовини негайно википіли б при такій температурі. Не може бути також, щоб цей океан складався з рідкого натрію, чи ртуті, чи рідкого фосфору, бо при такій кількості кис­ню він весь окислився б. Найвірогідніше, що цей океан складається з гліцерину: тільки він в умовах тієї планети, з її тиском, що дорів­нює одній атмосфері, закипає лише при тем­пературі 290 градусів. Цілком зрозуміло, що на цій планеті не може бути органічного життя…”
Я слухав Андрія, недовірливо посміхаю­чись:
— Слухай, це ж нісенітниця! Хіба ж мож­на, щоб це писали про нашу Землю?
— Я ж тобі казав, що на тебе впливає звич­не уявлення про життя на нашій Землі. А тим часом тут все правильно — принаймні щодо формальних логічних висновків. Адже згідно найновіших даних саме таку високу темпера­туру мають горішні шари стратосфери і йоносфери нашої планети. Інша річ, що на самій Землі температура не така, а значно нижча. Проте спробуй визнач це й перевір на якійсь віддаленій планеті! Отже, кажу я тобі, жителі планети Тау роблять по-своєму цілком вірні припущення. Та слухай, про що йдеться далі:
“Наші вчені провели додаткові досліджен­ня цієї планети. Вони встановили, що протягом останніх майже двадцяти років на її поверхні постійно спостерігаються десятки й сотні дуже яскравих раптових спалахів. Ми уявляємо, що це може статися тільки внаслідок радіоактив­них вибухів, чого, певна річ, не робили б ніякі розумні істоти. Очевидно, на цій планеті іс­нують велетенські поклади радіоактивних еле­ментів, які досить часто мимовільно розщеп­люються. Ясно, що органічне життя за таких умов цілком неможливе…”
— Ну, тут я нічого не можу заперечити, — погодився я. — Якщо з планети Тау можна бу­ло зареєструвати вибухи атомних і водневих бомб в Америці, на Тихому океані, та ще і в Сахарі, то, мабуть, висновки вірні…
— Ото ж бо, — кивнув головою Андрій. — Хіба хтось із жителів інших планет повірить, що людство живе на Землі за таких божевіль­них умов?
Та слухай далі. “Зовсім нещодавно наші вчені вирішили за допомогою найчутливіших радіотелескопів виміряти температуру третьої планети, користуючись напруженням на ній ультракоротких радіохвиль. З’ясувалося, що ця планета перебуває в стані цілковитого роз­паду, бо виміряна в такий спосіб температу­ра її поверхні досягає одного мільярда граду­сів! Про яке ж органічне життя на ній може йти мова? Очевидно, просто не варт витрачати кошти й зусилля на експедиції до неї…”
— Ну, а це ж звідки взято? — остаточно здивувався я. — Хіба ж у нас є щось подібне до такої велетенської температури?..
— На жаль, і це цілком зрозуміло, — від­повів Андрій. — Вони, жителі планети Тау, вимірювали температуру на підставі напру­ження ультракоротких хвиль на поверхні Зем­лі. Так? Але ж останніми роками по всій на­шій планеті збудовано близько тисячі телеві­зійних ультракороткохвильових станцій. їхня загальна потужність дає підстави саме для такої неприємної для нас оцінки…
Ми знову закурили. На столі лежав дивний метеорит, на якому були записані спостере­ження вчених планети Тау. З погляду найнові­ших методів вивчення інших світів, ці спосте­реження були цілком правильні, і висновки з них не можна було заперечувати: органічне життя на нашій Землі, безумовно, не могло існувати!
Я поглянув на Андрія, а він на мене. І ми обоє весело посміхнулися. Все ж таки дуже добре було жити на світі, хоч каміння з пла­нети Тау і доводило, що наше життя немож­ливе!

Василь Бережний
ТАЄМНИЧА СТАТУЯ
Михайло прокинувся дуже рано — ще на­віть ма­ма не встала. Прокинувся раптово, одра­зу, так, наче йо­го хтось голкою вколов. Схо­пився, підбіг до роз­чи­не­ного вікна і відсунув штору.
В світанковому небі сріблився серп Місяця. Ми­хайло обіперся об лутку. Він не помічав, як виринає із ту­ману гай, що обступив їхнє селище, не чув радісного ще­бету птахів. Перед ним голубів шовк неба і яскрів Мі­сяць. Хлоп­цеві навіть здалося, що тепер Місяць і сві­тить якось інакше, ну, сказати б, дужче, яскравіше.
З яким нетерпінням ждав він цього ран­ку! Наче й не спав — так йому хотілося, щоб скоріше минула ніч. Але земна куля зовсім не зва­жає на хлопцеві бажання: обертається повільно, так, як і завжди. І все-таки небо з кожною хви­линою бліднішає, серп Місяця гу­бить свою яскравість. Там, десь далеко за гая­ми і ріками, за міс­тами і селами, розкинув бі­лі крила світанок…
Хлопець одійшов од вікна і, схопивши руш­ника, вискочив надвір умиватися. Ох і приєм­но ж освіжитися!
Вийшла мати.
— Чого це ти так рано сьогодні?
Михайло випростався, узяв рушника за кін­ці і, витираючи спину, усміхнувся:
— До дяді Віктора хочу!
— Отакої! — сплеснула руками мати. — Не дадуть бідному чоловікові й відпочити.
— Та я до Дмитрика…
— І Дмитрик такий самий… Вам хоч їсти не давай, аби про космос поговорити.
Мати махнула рукою та й пішла собі по­ратись.
Коли Михайло вийшов на вулицю — гай уже просвічувало сонце. Хлопець жмурився, поглядаючи на залите світлом небо, “А де ж Місяць? О, його важко й відшукати, бач, як замаскувався! Але тепер уже маскуйся чи не маскуйся, а від людини не сховаєш своїх таєм­ниць!” І ось поруч, в оцьому невеликому бу­динку, живе чоловік, що побував на Місяці. Це ж тільки подумати — на Місяці! І він доб­ре знає Михайла… А його самого тепер знає весь світ!
Михайло пригадав дні польоту. Затамував­ши подих, слухали вони і в школі, і вдома уро­чистий голос радіо, не дожидаючи листоноші, бігали на пошту за газетами, вирізували порт­рети космонавтів… Аж не вірилось, що на Мі­сяць полетів і дядя Віктор — сусіда, який, правда, тільки на літо приїжджав до батька відпочити “на лоні природи”, як він казав, але все-таки — сусіда!
А вчора їхнє селище завирувало, вулиці за­топили юрби людей, безліч блискучих легко­вих машин — космонавт приїхав додому, щоб відпочити після польоту. Михайло так і не зміг протовпитись до дяді Віктора. Щоб усе добре бачити, він виліз на свій голубник, і Дмитрик гукнув йому:
— Приходь уранці!
Вийшовши з двору, Михайло побачив, що на вулиці вже стоїть нікельований лімузин “Дніпро” і низенька, довга, як щука, “Раке­та”. “Мабуть, кореспонденти вже приїхали”, — подумав і без вагання відчинив хвіртку. У дво­рику, збиваючи росу із споришу, ходило сю­ди-туди кілька чоловік, обвішаних фотоапара­тами. Видно, ждали космонавта.
Михайло, як свій, пішов просто на ґанок. Навстріч йому вибіг Дмитрик, гукнув:
— Чого ти так довго? Спав?
— Та не хотілось так рано турбувати…
— Кого, — засміявся Дмитрик, — тата? Він, знаєш… — Дмитрик прихилився до Ми­хайла і зашепотів щось на вухо. Потім уже го­лосніше: — Я проспав. Зараз ось покажу тобі одну штуку, а тоді побіжимо… — і він за руку потягнув товариша до хати.
На письмовому столі посеред уламків різ­ноколірного каміння стояла якась статуя. Спо­чатку Михайло не звернув на неї уваги, він розглядав камінці. Одні тьмяніли, інші по­блискували зеленкуватим світлом, був і такий, що жеврів, як жар. Михайло простягнув до нього руку, але доторкнутися не наваживсь.
— Та полапай, не бійся!—засміявся Дмит­рик. — Він не гарячий.
Михайло доторкнувся пальцем і відчув хо­лодок.
— І оце… з Місяця?
— Звичайно! — Дмитрик згріб долонею камінці, відсунув од статуї. — Це все й на Землі, брат, є. А ти ось зверни увагу…
Тільки тепер Михайло подивився на ста­тую. Заввишки з півметра. Одразу не можна збагнути, чи вона витесана з якогось голубува­того каменю, чи одлита з металу. Постать стоїть вільно, без напруження. Витягнуті впе­ред обидві руки, в пригорщі — крупна зернина.
— Статуя так собі, нівроку, — сказав Ми­хайло і схилився над мінералами. — Тут ось що головне, оці кусочки Місяця!
— А статуя теж із Місяця! — випалив Дмитрик.
— Жартуєш?!
— Ні, я не жартую. Батько привіз її ра­зом з оцими мінералами. Ти візьми, розди­вися.
Михайло вхопив статую, але чи не розраху­вав зусилля, чи, може, від хвилювання — впус­тив її під ноги. Хлопці з остраху завмерли, не встигли й скрикнути, як вона вдарилась об під­логу, впала на бік і, перекидаючись на спину, як жива, схитнула пригорщами та так уже й лежала, немов просила порятунку.
Дмитрик нахилився, обережно взяв — ціла! Тільки підлогу подзьобала.
— Слухай, — винувато прошепотів Михайло, — вона така легенька… Думав, так і хряпне…
— Думав, думав, — буркнув Дмитрик. — Це ж для музею, а він…
— Та хіба ж я навмисне? — виправдувався Михайло. — Ти ж почав: з Місяця, з Місяця, так я й той…
— Значить, не віриш, що з Місяця? Ну, га­разд, біжімо в гай, батько тобі розкаже.
У дворі вже було чимало людей, а на ву­лиці — машини. І ніхто з прибулих не знав, де зараз космонавт. Вони, мабуть, гадали, що він ще спить, бо, поглядаючи на розчинені вік­на, розмовляли неголосно.
Хлопці усміхалися про себе: вони-бо добре знають, де космонавт робить ранкову зарядку!
Михайло ішов і думав про статую.Таке й скаже Дмитрик — з Місяця! Хіба ж він не знає, що на Місяці немає життя? Адже там ні води, ні атмосфери…
Ось і гай. Не змовляючись, хлопці рвону­ли бігти. Михайло вирвався уперед, але й Дмитрик не відставав. Помітивши на галяви­ні Віктора Вікторовича, хлопці уповільнили біг і пішли гінким кроком.
— А… Михайлик! — вигукнув космонавт. — Здоров! Здоров! — і міцно потиснув хлопцеві руку. — І ти вже встав? — поплескав сина по плечу.
— Та я одразу за тобою, — вигукнув Дмитрик. — Хотів бігти, та мама не пустила. До­помагав поратись.
Михайло поглядав на дядю Віктора так, наче вперше його побачив, А космонавт сміяв­ся, жартував, як і колись, був такий же простий і привітний.
Михайло хотів спитати про статую, але Віктор Вікторович поклав хлопцям руки на плечі, скомандував:
— Приготуватися… Старт!
Хлопці кинулись щодуху, але відразу ж відстали від космонавта. Довелося Віктору Вікторовичу підождати, поки вони дотрухикали дистанцію.
— Ех, ви, спортсмени! — засміявся космо­навт. — Щоб під­тяг­нулися, обов’язково.
Кореспонденти зустріли Віктора Вікторо­вича кла­цан­ням фо­тоапаратів. Космонавт при­вітався, вибачився за за­тримку і по­обіцяв за­раз же поговорити з ними. Хлопці, зви­чайно, пішли за ним до хати. І тут Дмитрик, пока­зуючи на статую, сказав:
— Тату, Михайло не вірить, що це ти при­віз… Роз­ка­жи, будь ласка, сам…
— Що, зацікавила? — Космонавт узяв ста­тую в руки, оки­­нув її ніжним поглядом. — По­дивіться, що в пригорщі сяє.
— Зернина! — в один голос вигукнули хлопці.
— Так, це — зернина. І постать ніби про­мовляє до лю­дей: ось, мовляв, найдорожчий скарб на світі — зерно, бо це згусток життя.
— Я багато читав про Місяць… — пере­бив Михайло. — Хі­ба, може, в далекому мину­лому там була атмосфера…
Космонавт усміхнувся:
— Ну, гаразд. Зараз я розповім історію цієї статуї…
Саме в цю мить у двері постукали. На по­розі став по­ш­тар:
— Вам телеграма-блискавка.
Віктор Вікторович пробіг очима рядки те­леграми, обернувся до хлопців:
— Ну, от що, зараз за мною прибуде вер­толіт. А ще треба і з кореспондентами погово­рити. Я вам розкажу про статую десь так че­рез тиждень, як тільки повернуся з Києва.
***
Минуло десять днів, доки повернувся Вік­тор Вікторович. Михайло одразу ж пішов до нього. І ось вони сидять з Дмитриком біля столу, на якому стоїть статуя із сяючим зер­ням у пригорщі. Скільки було суперечок, скільки вони обговорили можливих і неможли­вих варіантів! І ось зараз таємниця розкри­вається…
— Я вже, тату, здогадався, — каже Дмитрик. — Видно, що постать ця трохи відрізня­ється від людини. Це місячанин. Колись на Місяці було життя. Може, ви натрапили там на музей або знайшли, коли робили розкопки…
— А як по-твоєму, Михайлику? — спитав космонавт.
— Я також бачу, що статуя стародавня, — проговорив хлопець. — Мабуть, її таки викопали, тільки не на Місяці, а в Криму. Вам подарували археологи при зустрічі в Севастополі, правда?
Хлопці очікуюче подивилися на космонав­та. Він сказав ось що:
— На Місяці ми знайшли… зореліт диво­вижної конструкції. Він схожий на спіраль і зроблений з якогось невідомого нам матеріа­лу. Скільки він там лежить? Може, мільйон років — це ще визначать учені. Мабуть, зоре­плавці з якоїсь іншої планети зазнали аварії і не могли продовжувати подорожі… І от у цьому зорельоті, серед багатьох цікавих ре­чей, ми й знайшли статую Сівача…
Довго ще розповідав космонавт про того зорельота, що виринув із глибини Всесвіту, а перед юнаками стояв Сівач і сяяла в його до­лонях зернина.


Володимир Міхановський
ЖИВИЙ МОХ
1
“…Спочатку я не зрозумів, що сталося. Час­тина грунту мовби зрушила з місця і поповзла на мене. Я відступив назад, але грунт посунув за мною. Я швидко озирнувся. До “Сніжинки”, гострий ніс якої невиразно маячив на па­левому небі, було далеко…
Ми з Миколою, штурманом корабля, на цій планеті ось уже чотири доби, і сьогодні я вперше вийшов назовні.
Перш ніж посадити “Сніжинку”, ми довго кружляли навколо планети, що несподівано випірнула на нашому шляху до Проціона. По­ки ми описували кола, кулі-автозонди, запу­щені з “Сніжинки”, досліджували атмосферу планети.
— Як ти гадаєш, тут живі істоти є? — спи­тав штурман, вдивляючись у вузьку стьожку, що безперервно повзла із щілини дешифрувального апарата.
— Хтозна, — відповів я, не відриваючись од екрана, по якому поволі пропливали чудер­нацькі шпилі, зарості і хвилясті рівнини чужої планети.
Корабель посадили щасливо.
Коли “Сніжинка” завмерла, опершись на чотири стабілізатори, і двигуни змовкли, ти­ша видалася нам якоюсь неприродною.
Якусь мить ми схвильовано мовчали. По­тім, не змовляючись, кинулись до ілюмінато­рів. Там, за броньованим прозорим пластиком, відкрився дивовижний краєвид. Невідомі рос­лини з химерно вигнутими стовбурами майже слалися по червонуватій землі. Раз у раз скажені вихори здіймали з землі хмари куряви — і все ставало навколо непроглядним. Потім пилюка поволі осідала, виднокруг прояснював­ся аж до наступного шквалу…
— Йти по радіусах на всі чотири сторо­ни, — залунав голос штурмана. — Орієн­тир — радіомаяк. Через кожні двадцять хви­лин — рапорт. Програма досліджень — мак­симальна, розрахована на чотири доби. Старт!
За командою Миколи дванадцять роботів рушили вниз.
Тепер нам із штурманом залишалось че­кати. Тільки після повернення роботів, якщо фізичні умови планети виявляться сприятли­вими для людського організму, ми зможемо вийти на поверхню.
На оглядовому екрані було добре видно, як роботи, допомагаючи собі гнучкими щупальця­ми, спускаються по зовнішньому трапу “Сні­жинки”.
Спокійно і діловито ступили вони на грунт і скоро зникли з очей.
Донесення, що надходили від роботів, ми з Миколою уважно проглядали, після чого всі результати записувались на блоки інфор­маційної пам’яті.
Роботи повідомляли про вологість атмос­фери, напрям і силу вітру, температуру повіт­ря і — жодного слова про живих істот.
На другий день всі роботи благополучно повернулись. Тепер настала наша черга. Вирішили, що перший піду я.
— Дивись не захоплюйся, — напучував ме­не друг.
— Після Кіра не страшно, — відказав йому.
— Я буду весь час на прийомі. Радируй частіше,—штурман погладив мій мисливський променемет, посміхнувсь і додав: — Ну, ні пу­ху, ні пера!
Я сплигнув з останньої сходинки трапа на пружну червонувату землю і застиг зачудо­ваний.
Дивне враження справляв цей світ! Здава­лося, щось невблаганно тисне на навколишню рослинність. Найтовстіші стовбури на півмет­ровій висоті несподівано згиналися під пря­мим кутом, і їхнє віття майже лежало на землі.
Зненацька налетівши, потужний вихор зва­лив мене з ніг. Судомливо вхопившись за пруг­ку гілляку якогось дерева, я перечекав шквал, а потім рушив далі. Ноги плуталися в повзу­чих рослинах, шалені вихори кидали мене на землю, і, швидко знесилившись, я повернув назад, до ракети.
Раптом я помітив неподалік якийсь рух. Ворушилися латки грунту, вкритого чимось схожим на мох. Зацікавлений, я рушив ближ­че. І тут мох посунув до мене.
Але що це? Окремі гілочки моху засяяли раптом позмінно жовтим, зеленим, червоним, фіолетовим світлом. Різнокольорові вогники в сутінках, що непомітно підкралися, швидко перебігали з місця на місце.
Обминаючи стовбури дерев, просто на ме­не рухався живий килим, переливаючись са­моцвітами…
Я прискорив ходу, намагаючись втекти від переслідування. Килим теж рушив швидше. Тоді я побіг, роблячи, як уві сні, гігантські стрибки. Але відстань між мною і килимом невблаганно зменшувалась.
А “Сніжинка” зовсім близько! її стрункий корпус підносився вгору за якихось п’ятсот метрів. Тут, як на зло, зіпсувався радіопере­давач. Вихопивши променемет, я спрямував його на рухливий мох і натиснув гачок. Та ім­пульсу не було.
Над килимом з’явилася легка хмаринка. Вона згустилася просто на очах. Потім вогни­ки водночас мигнули, і хмаринка рушила на мене. Палючий біль пронизав мене. Не допо­могла і нейтритова прокладка скафандра. В кожну клітину тіла вп’ялась розжарена голка. Втративши рівновагу, я похитнувсь і впав на спину…”
2
Штурман “Сніжинки” невідривно стежив, як капітан корабля, обережно ступаючи, за­глиблюється в хащі.
Штурман чітко бачив, як його товариш зу­пинявся біля зігнутих стовбурів, піднімав гіл­ки, роздивлявся. Він заздрив капітану.
Водночас його турбувало відчуття якоїсь небезпеки, що загрожує капітанові. І він по­легшено зітхнув, коли капітан нарешті повер­нув назад.
Яскраво-зелене світило схилилось до обрію. Запали сутінки, стали довгими тіні.
Для інфращупа не було ніякої різниці — день чи ніч. Однак видимість на кольоровому екрані помітно погіршала. Спочатку вицвіли і поблякли яскраві кольори. Дерева, грунт, оранжевий скафандр капітана — все набрало якогось непевного сірого відтінку. Пасмуги туману тягнулись знизу і запинали екран, пе­ретворюючи його в великий квадрат брудно-сі­рого полотна.
Постать капітана танула на очах. Радіо­зв’язок з ним почав слабнути і незабаром пе­рервався зовсім.
Розмірковувати не було коли.
Швидко одягнувши скафандр, Микола по­кликав робота Кіра і вибрався назовні.
3
“…Я опам’ятався від страшенного холоду. Руки й ноги задерев’яніли так, що не можна було ними володати. Я лежав горілиць, і наді мною яскраво сяяли небачені досі сузір’я. Спробував звестися, однак щось чіпко тримало мене. “Як Гуллівер, коли потра­пив у полон до ліліпутів”, — майнула думка.
Відчайдушно борсаючись, звільнив трохи праву руку. І одразу все ожило. Різнокольоро­ві вогники забігали навколо мене. З завмер­лим серцем я чекав, що мене знову прониже гарячий струмінь болю. Але болю не було.
Видалося, що в світінні вогників є якийсь ритм, але я ніяк не міг зрозуміти його законо­мірності.
Килим на мить спалахнув сліпучим синім полум’ям, і все поринуло в абсолютну пітьму. Навіть зірки і ті згасли…
Невдовзі відчув, що кудись рухаюсь.
Рухались довго, дуже довго.
Темрява, чорна і густа, як туш, почала тро­хи розвіюватись. Повз мене пропливали тепер безформні тіні.
Раптом далеко попереду, на обрії, з’яви­лось темно-червоне з прозеленню полум’я. “Пожежа”, — спалахнуло в мозку. Та через хвилину зрозумів, що помилився: сходило “сонце”.
Пообіч мене і спереду рухались поверхнею грунту, повторюючи всі його згини, світні ки­лими.
Невдовзі я опинився біля підніжжя вузь­кого піка, що вражав правильністю геометрич­них форм.
Килими зупинились. Потім хвилин з де­сять (а може й довше — у мене пропало від­чуття часу) килими переморгувались, наче подавали якісь знаки один одному. Нарешті один килим наблизився до піка. На бічній поверх­ні відчинилась вузька горизонтальна щілина, і килим ковзнув усередину. Через деякий час він знову з’явився і засяяв всіма кольорами веселки. Здавалось, він виголошував мов­чазну промову, а решта уважно слухала його…”
4
Задихаючись од швидкого бігу, Микола за­глиблювався в зарості. Кір не одставав від нього ні на крок. Відчувши, що вибивається із сил, штурман подав команду, і Кір обереж­но підхопив його могутніми щупальцями. Те­пер вони рухались значно швидше.
— Тримай курс до капітана, — повторював Микола, гарячково міркуючи, що робити далі. Променевий пістолет він залишив на “Сніжин­ці”, — забув спохвату, — і тепер уся надія на щупальця Кіра та на його невеликий променемет, схований під панциром.
— Капітан іде нам назустріч, — повідомив Кір, безперервно обертаючи на бігу кущики антени. — Капітан прискорив ходу… Біжить… зупинився…
— Ну, ну? — квапив Микола.
— Капітана наздоганяє рухлива поверхня…
— Що ж то таке? — нетерпляче спитав штурман, коли Кір замовк. Але робот не від­повідав: уперше він зустрівся з явищем, яке, не зміг пояснити.
“Нічого, — подумав Микола, не дочекав­шись відповіді, — тут, на чужій планеті, ти, голубе, матимеш непогану практику. 1 в на­ступному польоті будеш більше знати й розу­міти. Полечу і я з тобою в нову експедицію… Якщо живий залишуся…”
— Капітан зникає, — сказав раптом Кір.
— Як це — зникає? — у відчаї закричав Микола. — Шукай пильніше! Збільш потуж­ність інфращупа!
— Потужність інфращупа гранична. Бачу лише тулуб капітана… Тільки голову… Облич­чя… Капітана… нема…
— Вперед, вперед, — мов божевільний, повторював штурман. — Ми його знайдемо, хоч всю планету перериємо!
Темрява густішала, і, хоч Кір “бачив” у ній не гірше, ніж удень, Микола звелів йому ввімкнути прожектор. Тремтячий, плигаючий струмінь світла вихоплював з мороку то стов­бур рослини, зігнутої, як кобра перед стриб­ком, то пучки блискучих ниток, що легко роз­ривались від дотику.
5
“…Всередині конус був залитий мертвот­ним бузковим світлом. Коли очі трохи звикли, я став розрізняти окремі предмети.
Конічна вершина здіймалась високо вгору, гублячись у сутінках.
Я лежав, не маючи змоги поворухнутися, а наді мною, здіймаючись під купол, перетина­лись складні лінії невідомих конструкцій.
Раптом я відчув, що можу рухатись. Я під­вівся і випростав занімілі руки й ноги. Тої ж хвилі мені легенько шпигнуло в колінах. Зро­бив кілька непевних кроків, і біль щез. Але варт було зупинитись, як у колінах знову за­шпигало.
І я поволі пішов уперед. Нарешті попереду виник у хаосі дивовижних конструкцій неве­ликий овальний отвір. Я зупинився перед ним у нерішучості, і біль у колінах одразу став нестерпний.
Наважившись, поліз в отвір.
Стінки його були еластичні і пружні. Не­сподівано відчув під ногами порожняву і по­летів униз, боляче вдарившись об тверду ввіг­нуту поверхню.
Люк, у який я впав, зачинився за мною з глухим стуком.
Трохи очумавшись після падіння, оглянувся. Стіни раптом замерехтіли аквамарином, і я зрозумів, що лежу на дні величезної сфери.
Потім підлога вислизнула з-під ніг. Схопи­тись і втриматись не було за що. Невідома си­ла підняла мене над підлогою. Я борсався в повітрі, безпомічний, мов кошеня, яке схопи­ли за шкірки.
Приблизно в центрі сфери я завис, злегка гойдаючись. “Можливо, це збалансоване елек­тромагнітне поле”, — подумав я…”
6
Все сталося так швидко і настільки фан­тастично, що Микола до ладу не встиг і змір­кувати.
Перед очима з’явився килим, сяючи різно­кольоровими вогниками. Вогники швидко пе­ребігали з місця на місце. Потім килим посу­нув на робота і людину.
І тоді Кір зробив те, що йому було наказа­но робити в разі гострої небезпеки: ввімкнув променемет…
Якась сила вдарила Миколу так, що в очах попливли кола і, відірвавши од робота, кину­ла на землю. Юр підплигнув угору і, падаючи, звалився набік. Щупальця його безпомічно засмикались.
А коли Микола отямився і звівся на лі­коть — навколо вирувало полум’я… З усіх боків наступала рівна ревуча стіна вогню.
— Радіальна швидкість руху полум’я до центра кола — два сантиметри на секунду, — повідомив робот, знайшовши, нарешті, рівно­вагу.
“До центра, цебто до нас”, — вжахнувся Микола.
— Скільки од нас до фронту?
— Сімдесят п’ять метрів по радіусу, — чітко, як завжди, відповів Кір.
Нестерпна спека дихала в обличчя.
І раптом високе полум’я щезло.
Микола стрибнув на робота — його обе­режно обхопило одне з щупалець. Пробігши метрів з п’ятдесят, робот різко зупинився. Ми­кола глянув униз — о жах! — під ногами бу­ла прірва, на дні якої клекотіла темно-багря­на лава. Вона підмивала берег, великі брили гучно обвалювались униз і, зіткнувшись з ла­вою, перетворювалися в пару.
— Спрямована реакція розпаду охопила грунт, — сказав Кір, повільно задкуючи.
— Кір, ми повинні припинити реакцію.
— Це неможливо. Вона припиниться, якщо радіус кола, всередині якого ми стоїмо, дорів­нюватиме нулю.
За вогняною прірвою темніла пустельна рівнина.
— Треба перестрибнути, Кір!
— Неможливо, — відповів робот, моргаю­чи очима-фотоелементами.
— Чому? — Вони з Кіром помалу відсту­пали до центра кола. — Адже для тебе, зва­жаючи на місцеву силу тяжіння…
— Ось, — Кір показав штурманові два пе­ребиті щупальця.
— Де ж це ти, Кір? — Микола приторк­нувся до пошкоджених щупалець.
— Коли падав на грунт.
Вогняне кільце звужувалось…
7
“…Стіни сфери, всередині якої я висів, світилися все яскравіше — аж очам було бо­ляче. І раптом світло погасло. Щезли стіни, ніби розтанули. Тепер я висів у порожнечі. Десь у страшній далечині засвітився блакит­ний вогник. Другий, третій, четвертий… Ра­зом вони утворили знайому конфігурацію. Проціон!
Внизу, під ногами, праворуч, ліворуч, над головою — скрізь спалахували зорі…
— Хто ви? — закричав я, і луна гучно по­вторила мій голос.
Отже, стіни не зникли? Просто вони ста­ли прозорі. От би Кіра сюди, він би допо­міг вирішити цю загадку.
Тільки я подумав про це — зоряне шатро погасло. Навколо мене безмовно закружляли в шаленому танці якісь сріблясті хмарки. По­тім замість них з’явились оранжеві нитки, во­ни складалися в чудернацькі ієрогліфи. А мо­же, це просто гра світлових променів? Але занадто вже правильними рядками руха­лись ієрогліфи. І деякі з них повторю­вались.
Я відчув сильний голод. На щастя, в мене був пакет НЗ.
Коли я почав їсти, екран погас, і на мене звідусіль ринуло проміння. Потім на невиди­мому екрані, що оточував мене, з’явився якийсь величезний пульсуючий клубок. Він ритмічно скорочувався, женучи темну рідину по гіллястих судинах. А це що? Хребет… Кін­цівки. Шлунок, в який повільно опускається грудка їжі… Та це ж я!
Мене вивчають, ніби комаху під мікроско­пом! Але де ж вони, ці істоти — хазяї плане­ти? Чому вони не з’являються?
Мені здалось, що я плавко опускаюсь. І справді, через кілька секунд мої ноги торк­нулись основи сфери.
Екран погас…”
8
— Кір, ми зараз загинемо, — прошепотів штурман. — Ти повинен спробувати.
— Я не можу ризикувати вашим життям.
Тоді Микола швидко натиснув на один з численних клапанів робота і, коли клапан від­чинився, перервав тоненьку нитку запобіжни­ка. Тепер Кір міг виконати будь-який наказ, навіть найбезглуздіший.
Штурман скочив на робота й закричав:
— Стрибай на той бік!
Кір блискавкою майнув у повітрі і опустив­ся на чорний грунт. Але одразу ж підскочив — грунт був розжарений. А попереду синіли за­рості.
Перелетівши кілька метрів, вони впали зверху на кущі.
Трохи опам’ятавшись, штурман скоман­дував:
— Вперед! Треба розшукати капітана.
9
“…Я знову повиснув у центрі сфери. Зно­ву її оболонка ніби розтанула. Нескінчен­ним потоком попливли по екрану кон­струкції.
Раптом серед потоку незнайомих речей помітив великий плаский диск, що рівномір­но обертався. Я мимоволі простяг до нього руку. І зразу ж рух припинився. Все, крім дис­ка, щезло. Диск перестав обертатися. В його бічних торцях були отвори, схожі на ракетні дюзи. Літальний апарат? Але хто зможе літа­ти на диску, товщина якого не перевищує п’яти сантиметрів?
І раптом мене пройняв здогад: килими!
Це вони — розумні істоти. Це вони поло­нили мене й помістили в центрі сфери. А світ­лова сигналізація килимів — це, певно, їхня мова.
Те, що було потім, підтвердило мій здогад. Поруч з нерухомим диском молочно засвітив­ся великий прямокутник. У лівому верхньому кутку замигтіла жовта цятка. Ну, звичайно! Адже коли мене переносили, на килимках спалахували жовті цятки. Мабуть, жовта цят­ка означала ідею руху.
За цей сеанс мені вдалося узнати біля де­сяти світлових сигналів, що відповідали різ­ним поняттям.
Потім мене опустили на дно сфери. Від­крився отвір. Я опинився в вузькому коридорі, слабо освітленому синюватим світлом.
Раптом щось темне кинулось мені назустріч. Я інстинктивно притиснувся до стіни. Відчув на своєму обличчі щось хо­лодне і…
— Капітане! Як ви себе почуваєте?
— Кір! — закричав я. — Ти з “Сніжин­ки”? А де Микола?
— Штурман Микола у сусідньому примі­щенні.
Скафандр у штурмана був закіптюжений, обличчя змарніле.
Знову ми були разом.
10
…Гарно думається під мірне гудіння авто-фіксатора. Тепер, коли “Сніжинка” лягла на стаціонарний курс, ми з субсвітловою швид­кістю летимо до Землі.
Через три з половиною роки пристанемо до Карантинного супутника. А потім — Земля. Трибуна Прощань і Зустрічей… Обійми дру­зів і родичів, які — що вдієш! — постарішали набагато більше за нас.
Знову й знову згадую наші дивовижні при­годи на цій планеті, згадую, як ми порозумі­лися з Живим Мохом.
Неоціненним помічником виявився Кір. його бездоганна електронна пам’ять досить швидко засвоїла систему світлових сигналів місцевих жителів. Кір став рухомим словни­ком, без якого ні я, ні штурман не могли обі­йтись.
Живий Мох! Можливо, це не зовсім вдала назва для розумних істот, що населяють пла­нету. Хай учені Землі придумають кращу назву.
Мов зачаровані, блукали ми по гігантських спорудах, де синтезується їжа для Живого Моху. З вершин гір милувалися планетою, її синіми гаями, спостерігали оранжеві вихори, що кружляли на рівнинах. І з кожним днем ці істоти здавалися нам все менш незвичай­ними…
11
Щойно до мене в рубку вбіг Кір і ска­зав, що робот Енквен спіймав позивні мая­ка космічного зв’язку Карантинного супут­ника.
Отже, наша подорож наближається до кін­ця. Незабаром земляни побачать нас на бла­китних екранах телевізорів. Ми, за давньою традицією, розкажемо про все побачене й пе­режите.
А потім вони побачать… Живий Мох! Авжеж, Живий Мох…”
Капітан на мить одірвався від бортового журналу й подивився на боковий стелаж, де мирно дрімав Живий Килим — почесний гість Землі…

ЗМІСТ
Володимир Владко. Двійники Стьопи Лознікова 3
Олесь Бердник. Подорожі в антисвіт 35
Василь Бережний. Останній рейс “Бурана” 96
Володимир Міхановський. Пастка 113
Володимир Владко. Камінь з планети Тау 159
Василь Бережний. Таємнича статуя 169
Володимир Міхновський. Живий Мох 179
ДЛЯ СЕРЕДНЬОЮ ШКІЛЬНОГО ВІКУ
С ДАЛЕКИХ ПЛАНЕТ
Научно-фантастические рассказы
(На украинском языке)
Редактор В.М.Малець
Художній редактор М.Г.Попович
Технічний редактор Т.О.Ковальова
Коректор В.Л.Ніколенко
Здано на виробництво 6.VIII.1963 р. Підписано до друку 28.IX.1963 р. Формат 70×901/32. Фіз. друк. арк. 6,25. Умовн. друк. арк. 7,31. Обл.-вид. арк.. 5,88.
БФ 01196. Тираж 65000. Зам. № 726. Ціна 28 коп.
Дитвидав УРСР. Київ, Кірова, 34.
Друко-хромолітографія “Атлас” Головполіграфвидаву
Міністерства культури УРСР. Львів, Зелена, 20.