Людина без властивостей. Том III [Роберт Музіль] (fb2) читать постранично

Роберт Музіль  ЛЮДИНА БЕЗ ВЛАСТИВОСТЕЙ III.  

Книга друга

Частина третя До Тисячолітнього царства (Злочинці)

1. Забута сестра

Коли надвечір того самого дня Ульріх приїхав до…* і вийшов з вокзалу, його очам відкрився широкий, схожий на мілку улоговину майдан, який в обидва боки розтікався вулицями, й картина ця ледве не боляче вразила його пам’ять; так буває в місцях, що їх ти вже не раз бачив і завжди забував.

«Запевняю вас, доходи скоротилися на двадцять відсотків, а життя на двадцять відсотків подорожчало; виходить — сорок відсотків!» — «А я вас запевняю, що шестиденні перегони — це подія, яка єднає народи!» Голоси ці лунали тепер у його вухах; то були голоси купе. Потім він досить виразно почув, як хтось сказав: «І все ж таки опера для мене — понад усе!» — «У вас це, либонь, — наче спорт?» — «Ні, захоплення». Він схилив набік голову, так ніби хотів витрусити з вуха воду. У потягу було повно людей, а їхати довелося довго; краплі спільної розмови, що просочилися в нього за всю дорогу, витікали назад. Серед радісного пожвавлення й поспіху, з яким прибулий натовп гунув з вокзальних дверей, наче з гирла труби, у майданний спокій, Ульріх перечекав, поки цей потік розпався на окремі краплини, і тепер стояв у вакуумній тиші, що настає вслід за гамором. І одночасно з неспокоєм у вухах, викликаним такою обстановкою, завважив незвичний спокій перед очима. Усе видиме мало в цьому спокої чіткіші обриси, ніж будь-де, й коли він сягнув поглядом через майдан, то в другому його кінці цілком звичайні віконні рами на тлі блідого блиску шибок чорніли у вечірньому світлі так, немовби то були хрести Голгофи. І все, що на вулицях рухалося, відділялося від того, що на них позастигало, не так, як це буває в дуже великих містах. Те, що ворушилося, й те, що стояло на місці, тут вочевидь мало досить простору, щоб розширювати свою значущість. Ульріх звертав на це увагу, як то буває після розлуки, з певною цікавістю розглядаючи велике провінційне місто, де минуло кілька коротких, але малоприємних періодів його життя. У самій природі цього міста було, як він добре знав, щось безрідно-колоніальне. Одна з прадавніх гілок німецького бюргерства, яка кілька сторіч тому потрапила на слов’янську землю, тут захиріла, й тепер про неї нагадувало мало що, крім небагатьох церков та прізвищ; і від колишньої резиденції земського зібрання, чим це місто стало згодом, також не лишилося майже нічого, крім мальовничого палацу, який ще зберігся; але в добу абсолютного правління на цю минувшину осіло щільне напластування імператорського намісництва з його центральними представництвами в провінції, народними школами старшого ступеня й вищими школами, з казармами, судами, в’язницями, резиденцією єпископа, танцювальною залою, театром і всіма причетними до всього цього людьми, а також із торговцями й ремісниками, яких ті люди за собою привели, внаслідок чого врешті розвинулася ще й промисловість, бо вслід за тими першими й другими прийшли й підприємці, чиї заводи й фабрики, стіна до стіни, заповнили передмістя і за наступних поколінь впливали на долю цього куточка землі дужче, ніж будь-що. Це місто мало історію, мало воно й власне обличчя, але на ньому очі не пасували до рота, а підборіддя — до волосся на голові, і все тут було позначене слідами бурхливого, але внутрішньо порожнього життя. Можливо, за якихось виняткових особистих обставин усе це справляло благодатний вплив на щось надзвичайне й незвичне.

Щоб висловитись якомога лаконічніше й бездоганніше, можна сказати: Ульріх відчував якусь «порожнечу душевного наповнення», де людина губиться так, що в неї починає нестримно буяти уява. У кишені в нього лежала дивна телеграма від батька, й Ульріх знав її напам’ять. «Даю тобі знати про свою смерть» — велів сповістити йому старий добродій (чи краще сказати «сповіщав»? Адже саме на це вказував і підпис: «Твій батько»). Його превосходительство, дійсний таємний радник у серйозні хвилини ніколи не жартував; таке химерне формулювання було збіса логічне, адже звістку готував синові він сам, коли, очікуючи власної смерти, писав чи диктував цей текст, воліючи, аби створений у такий спосіб папір набрав чинности тієї миті, коли він випустить дух. Точніше змалювати ситуацію, мабуть, і не можна було, й усе ж від цього дійства, де сучасне намагалося заволодіти майбутнім, дожити до якого вже не могло, відгонило лиховісним трупним духом злісно зітлілої волі!

Розмірковуючи про цей вчинок, що за якоюсь асоціацією нагадував йому просто-таки вмисне неврівноважену вдачу невеличких містечок, Ульріх не без тривоги подумав про свою заміжню сестру, яка мешкала в провінції і з якою він, мабуть, за кілька хвилин побачиться. Він думав про сестру ще в дорозі, бо знав про неї небагато. Час від часу з батьковими листами до нього доходили звичайні сімейні новини, як-от: «Твоя сестра Агата вийшла заміж». Те повідомлення