Кімната [Марина Смагіна] (fb2) читать постранично

Марина Смагіна
КІМНАТА

«Все дивасніше і дивасніше!», — вигукнула Аліса (з великого зачудування вона раптом забула, як правильно говорити).

Льюїс Керрол

Історія, котра сталася зі мною того літа, була настільки неймовірною, що я і сама вже не була впевнена, чи відбувалося це зі мною насправді. Тоді важко було зрозуміти навіть, з чого все почалося. Будь-які межі стерлися. Літо те видалося спекотним, асфальт південного міста плавився під ногами, разом з ним плавилися думки: все здавалося нереальним і дивним, немов марево накрило місто і воно дрейфувало, пливло, ішло, хитаючись і знемагаючи в очікуванні прохолоди; або, може, це я знемагала у передчутті змін у своєму житті.

Усе змішалося того літа, усе переплуталося.

Історія ця незвичайна, майже неймовірна. Збережіть її. Збережіть її для мене.

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

Усім привіт! Ну що, як ви там? Знаю, нас давно не було, але… Тепер ми знову з вами і, сподіваюся, на одній хвилі!

Для початку скажу те, що так і проситься бути сказаним тут, у цих стінах, у нашій улюбленій студії, яку ми мали покинути, а тепер нарешті повернулися. Ми сумували за вами, наші любі слухачі. Так, так, запам'ятайте цю мить. Ми сумували. Я сумував особисто. Сумував сумлінно — навіть не сумнівайтеся. Сумував так, як сумують… Втім, мабуть, вам це зовсім не цікаво. Щось я надто захопився. Все-таки місяці без практики так просто не минають… Сподіваюся, що і нас вам не вистачало. Ви ж пам’ятали про нас, правда?

А тим часом — літо! Ви помітили?! Уже справжнє літо прийшло до міста! Не встигли ми схопитися — а воно вже тут. Це можна було б назвати цілковитою несподіванкою, якби календар не попереджав про те, що за весною завжди буде літо. Тому, мабуть, справа радше у моїй неуважності.

Але я знову заговорююся… Ми трошки відвикли від ефірів. Таке буває. Але обіцяю, швидко повернемося до тонусу! Треба закруглятися.

Тому — вітаю і вас, і нас із тим, що Кавун FM повернувся! Бо яке ж літо без кавунів?

І відсвяткуємо ми наше повернення дуже вдалою композицією для такої події. Головне — не просльозитися.

Тож, для всіх тих, хто скучив і чекав — «Life is wonderful» — Джейсон Мраз! Тому що потрібно одне радіо, щоб почути ціле місто!

(НЕ) РОЗДІЛ 0

Літо приходило до міста так, як приходить до людини любов. Спочатку танули найвіддаленіші рубежі, потім розквітали квіти, і раптом — не встигло воно взагалі отямитися, як усе його млосне тіло накривало 30-градусною спекою.

«На Півдні з усім так, — думала вона, — не встигнеш отямитися від попереднього — як наступне вже валиться прямо на голову». Стара вже добряче втомилася від цього.

А ще вона втомилася від речей.

Їх стало надто багато.

Вони нашіптували їй свої історії, вдень і вночі, роками. Сховатися від них було неможливо.

— Ну, що ж це, — пробурмотіла вона, оглядаючи вщент завалену ними кімнату. — Що ж це по вас так ніхто і не прийшов…

Вона чекала довго. Можливо, навіть довше, ніж потрібно.

Але тепер відчувала, що своє вже зробила. Мабуть, більшість із них просто стали забутими, непотрібними. Адже раніше люди приходили, адже раніше щось змушувало їх шукати втрачене. Не все, звичайно. Не все. Лише необхідне.

Треба думати, усьому знайшлася заміна. Мабуть, пора було і їй їх позбутися.

Стара ще раз оглянула кімнату.

Тиша.

Вони мовчали.

Вона не могла так просто їх викинути — на звалище історії, нікому не потрібне, всіма забуте. Можливо, і варто було б так зробити. Можливо, той, хто прийде після неї, не вагатиметься.

Востаннє вона пробіглася поглядом по запиленим хвилям речей. Погляд спинився на коробці, що стояла трохи окремо від решти краму. Ті речі, що лежали всередині, нічим не були особливими. Окрім того, що стара знала, що мала б повернути їх. Просто не знала, як. Зазвичай люди поверталися по них самі… Але чомусь не цього разу. Вони були останніми. Усе закінчилося.

Що ж, буде хтось після. Він зрозуміє.

Стара затиснула у руці свій маленький талісман і вийшла з кімнати. Час було їй повертатися звідси. Час було виходити.

1

— То ти приїдеш у Степове?

Я зітхнула. Хіба можна відмовити рідному дядькові, коли йому потрібна допомога? Навіть якщо ця допомога зіпсує твої плани на літо.

— Звичайно.

Звичайно, я приїду.

Дядько з полегшенням посміхнувся, я майже почула цю посмішку, хоча і не бачила її:

— Ти навіть не уявляєш, як нас виручиш! Дякуємо дуже!

Те, як він зрадів, не могло не викликати посмішки вже у мене. Хоча це, звісно, був не найцікавіший спосіб провести літо, він, мабуть, і не був найгіршим.

— Бо хіба ж усе передбачиш? — продовжував він. — Хто ж знав, що муситимемо їхати. Так би і самі впоралися, але тепер до осені