Нові казки під подушку [Unknown] (fb2) читать постранично, страница - 2

що, кружляючи у повітрі, на них спадають білі сніжинки. Справжні-справжнісінькі, про які мріяли всі місцеві мешканці — від малого до старого.

Коли кінь зупинився перед будинком Юрчика, той поцілував його в щоку і прошепотів:

— Спасибі тобі, друже!

— Це тобі спасибі! Завдяки твоєму бажанню збулася моя заповітна мрія! Якби не ти, Юрчику, я б так усе життя і простояв на тій каруселі.

— А можна, я ще до тебе прийду? — запитав малюк.

— Приходь, я чекатиму, — кивнув Золотогривий і побіг у бік площі. Юрчик іще довго стояв і дивився у темряву — туди, куди помчав його коник. А сніг падав і падав, застеляючи все навколо пухнастою ковдрою.

Доцик (Олег Михальчук)  Усьому свій час, або палка молитва

В одному селі мешкав хлопчик Дмитрик. Жив він у дуже бідній сім’ї, яка ледве давала собі раду. Особливо взимку. Важко було: одні чоботи на родину, один кожушок. Та й запасів харчів з літа ледь-ледь вистачало, щоб хоч якось дотягнути до весни. Так і жили з року в рік…

Дмитрик, насправді, не жалівся ніколи і нікому, та голодні миші виїдали його спустошену злиднями душу… Він часто вночі тихенько плакав. Але знав, що все може змінитися. Знав і вірив. І вірив він найбільше Святому Миколаю! Вірив і молився…

Того року була дуже сутужна зима. Найлютіші морози припали саме на кінець грудня.

Дмитрик знав, щороку Святий Миколай приносить йому подарунки. Але він мріяв про особливий. І палко молився. І ось одного чудового морозного ранку, розплющивши очі, Дмитрик побачив перед собою Святого Миколая.

— Скажи, Дмитрику, чого б ти хотів найдужче? Я зможу виконати будь-яке твоє бажання! Але до-о-обре перед тим подумай.

І Дмитрик, зважаючи на свою простоту і бідність, попросив:

— Я хочу, щоб у нас завжди було літо. Влітку ми не так бідуємо…

— Усьому свій час, Дмитрику. Але нехай буде так! І запам’ятай, ти не зможеш вийти за межі свого побажання, — з посмішкою сказав Святий Миколай і зник.

Дмитрик виглянув у вікно і… розцвів, як усі дерева та квіти біля його хати!

Минали дні, минали тижні, а у Дмитрика та його родини на подвір’ї завжди було літо. У сусідів весна, роботи на городі багато, а в Дмитрика — постійний урожай! У всіх теж уже літо, а у Дмитриковій родині воно і не минало…

Вже і молода бульба набридла, і закруток стільки на зиму наробили. А зими не буде…

— Ну і добре!!! — тішився Дмитрик.

І так йому було хороше, що він аж перестав молитись.

Настала зима. Прийшла до всіх, крім Дмитрика. От і Різдво, а Святий Миколай чомусь не навідався і подарунка не приніс…

Так збіг і другий, і третій рік… Дмитрик уже дивитися не міг на зелену траву. Тепер йому найбільше хотілося пострибати в купах жовтого осіннього листя або побавитись у сніжки. Що і робили сусідські дітлахи, коли знову настала зима… Дмитрику хотілося вовком вити, коли бачив дітисьок на санчатах і ковзанах. Та вийти до них він не міг.

І Дмитрик заплакав. І відразу згадав про свої давні злиденні сльози та щирі молитви. І почав молитися. І з’явився йому Святий Миколай.

— Ну що, Дмитрику, не завжди добре там, де тепло?

— Я зрозумів, Миколаю! Хочу, щоб усе повернулося. Я буду переборювати всі труднощі! Сам!!!

— Гаразд, малий! — усміхнувся Святий Миколай.

— А скажи, Миколаю, коли вся Україна буде жити добре?

— Ти ж сам сказав, що будеш боротись… І я вже казав: усьому свій час! І зник.

А Дмитрик більше ніколи не забував молитися…

Сашко Лірник Казка про терновий пищик, дивного хлопця і Ману, що з дуба впала

Жила собі серед лісу Мана.

Така собі Мана. Звичайна.

Невеличка. Можна сказати, ще маленька. У кудлатому кожушкукацавейці, зі смішними кісками. До того ж, замурзана і з глицею сосновою у волоссі.

Ну, та того все одно ніхто не бачив. Бо хто побачить у лісі? Ліс був темний і густий. Хащі непролазні.

Якщо туди заходив подорожній чи купець, чи навіть цілий обоз із кіньми, возами й охоронцями, то Мані було зовсім легко заманити їх у таку гущавину, що вибратися з неї ніхто вже не міг.

Це було дуже весело і цікаво — Мана просила старезні дуби розступитися і вела мандрівників у нетрі.

Гукала до них, манила криком, гомоном і нашіптуваннями. А потім залишала серед височезних дерев та дряпучих тернів. І більше про них не згадувала.

Справді, для чого їй згадувати якихось там кумедних чоловічків? Погралася, погукала, полякала, позабавлялася з ними, погойдалася над головами на сосновій гілці — от і доста. Пора спочити, а потім інших гукати-заманювати.

Для тієї справи у Мани була тернова дудочка. Чи навіть пищик. У кожної порядної Мани такий пищик має бути. Так і зветься — манок. Дмухнеш у нього — і він звучить так, як Мані заманеться. Хоче — зозулею кує, хоче — голосом людським гукає, а хоче — шарудить, мов та миша. Щойно вгадає Мана, чим людину поманити можна, такий звук і підбере. А чоловік на те й ведеться.