Дарксіті [Остап Соколюк] (fb2) читать постранично, страница - 3

автоматі, керуючи машиною. Гуде двигун. Дорога вільна від заторів. І мозок мій впадає у дивний стан. Важко пояснити, але він означає для мене «безмежну безтурботність». Спокій, котрий ніколи себе не вичерпає.

Нічне місто палає. Вітрини, ліхтарі, вікна будинків. Все це відчайдушно бореться із пітьмою. Зоряне небо відступило і приховалось десь далеко за межами людського ока. Скільки ж електрики споживає цей величезний мегаполіс? Здається, я десь чув, що тут 350 тисяч вуличних ліхтарів. 350 тисяч! Це як населення великого міста. Місто у місті. Скільки ще я не знаю про місце, де живу уже багато років?

Асфальтна стрічка веде мене крізь павутину вулиць у знайомі місця. І чому ми так любимо знайомі місця?

— Здоров, як життя?

— Ти приїхав і уже краще!

Це Боб. Товстун, що тримає невеличку будку зі швидким харчуванням. Гамбургери, хотдоги, картопля фрі. Нічого особливого, але я звик його відвідувати кожного разу, коли вибираюсь на свою нічну прогулянку.

— Тобі як завжди? — питає усміхнений Боббі.

Він відкладає у бік кишенькову книгу, котру постійно читає. Але я ніколи не можу розгледіти її назву на титульній сторінці.

— Як завжди, — киваю.

Виходжу із машини і приємний стан безтурботності відступає. На обличчі доводиться відображати якусь міміку. Але я люблю Боба. Він завжди радий мені.

— Як там Ліла?

— Кинула мене.

Боб розгублено завмирає:

— Що? Як так?

Ось так часто звична увічливість закінчується розкриттям неприємних фактів про людину. Ми змушені балакати про наші буденні речі, щоб підтримувати розмову. І тут зненацька виявляється, що хтось сходив вчора до лікаря і виявив у себе ракову пухлину. Звичайна буденність, котра раптом вибила у тебе землю з-під ніг.

— Не знаю…

Звісно знаю.

— Вона просто пішла. Сказала, що…

Сказати правду? Схоже, так завжди простіше.

— …я гнилий.

— Гнилий? — здивовано перепитав Боб.

— Так. Живу без цілі. Що у мене нема майбутнього. І вона не хоче мати зі мною сімю.

— От тобі й на… Тратиш на них найкращі роки свого життя і після цього — така вдячність!

Боб несміливо пожартував і крадькома глянув на мене. Хитрюга. Він завжди прагне підняти настрій своїм клієнтам. Я злегка посміхнувся — хай знає, що я не проти жартів над собою.

— Вони постійно думають про сім’ю, — розвів товстун руками. — І тут їх нема за що винити.

Але головне ж не це, правильно друже? Головне, те що я дізнався правду про себе.

— Так. Діти. Їм потрібно народжувати. Що ж, я не мав чим її переконати залишитись. Знаєш, коли вона покинула мене я відчув… Я не відчув, насправді, що мені погано. Що я втратив свою любов. Ну, і таке інше.

— Значить, все сталось якнайкраще. Вона сама тебе кинула, коли у ваших стосунках уже не було сенсу. Тепер ти вільний, як вітер! Вибирай будь-котру!

Він подав мені моє замовлення, і я жадібно вп’явся зубами у гамбургер. Чесно кажучи, зголоднів як вовк.

— Ти інше послухай, Пол! Сьогодні вранці до мене приходив один такий мужик. Бородатий, у плащі, капелюсі і окулярах. Ну, типовий онаніст. Зробив замовлення. Каже, гірчиці більше. Я взявся до роботи. Дивлюсь краєм ока і починаю впізнавати його. Це ж довбаний Леонардо Ді Капріо!

— Та ну! — заледве промовив я із набитим ротом.

— Сто пудів! Щоб я Ді Капріо не впізнав? Після того, як він вимолив свій Оскар, я його мордяку впізнаю під якою завгодно бородою! Ну, я виду не подав. Бачу, людина шифрується як може: зиркає по боках, ніс чухає. Я йому хавку віддав. Він: дякую. А я такий: «Будь ласка, і успіху у наступному фільмі зі Скорсезе». Він завмер на мить, а потім такий: «Це не я». І давай втікати!

Я засміявся, і з рота посипалась картопля фрі.

— Це не я, чуєш, каже мені Лео! — Боб реготав від душі.

Він розказав ще кілька жартів, жменю пліток про зірок, поки я доїдав. Потім я розплатився, залишивши, як завжди, щедрі чайові.

— Дякую Пол! Завжди дивуюсь, чому ти їдеш аж із іншого кінця міста до мене.

— Воно того вартує, Боб.

Я тисну йому руку і сідаю у автомобіль. Весь цей час я хотів сказати йому ту фразу. Слова, котрі Ліла наостанок залишила у моїй голові. «Я старалась тебе любити, але тебе легше ненавидіти». Як вирок. Я знав, що Боб спростує таке ствердження. Я хотів цього всією душею. А, можливо, не хотів. Адже не сказав, правда? Я поніс цей тягар далі вулицями міста. Коридорами своєї свідомості.

350 тисяч ліхтарів освічували мені дорогу, поки я раптом побачив її. Людину, котра змінила моє життя. Не знаю чому, але мої руки самі скерували авто до узбіччя. Я спинився біля тротуару. Звична дія. Я роблю таке щодня сотні разів. І людина сіла на заднє сидіння. Звична дія — вони роблять таке щодня сотні разів у моєму авто.

Але після цього пасажир сказав несподівану фразу:

— Де бордель, знаєш? Я запізнююсь на роботу.

Очі жінки дивились просто всередину мого нутра.