Дарксіті [Остап Соколюк] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (53) »
Остап Соколюк Дарксіті
РОЗДІЛ 1. «МЯТЕЖНІ» ДУШІ
«Життя — це гра, першим і головним правилом якої є — вважати, що це не гра, а все дуже серйозно».Нотатки, джерело цитати втрачене
Від Пола
Скільки себе знаю, ніколи не думав про те, куди котиться моє життя. Дехто вважає, що так і треба. Інші кажуть, що життя без цілі це чи не найгірший гріх. Щодо мене то я й не намагався робити щось правильно. І це спрацьовувало — роки мого життя тихо плинули у небуття, наповнені рутиною. Проте цього ранку щось пішло не так. Ліла, котра завжди спала до десятої, встала десь о сьомій. Вона довго щось робила, ходячи по квартирі, а я слухав це крізь сон. І було у цьому, зрештою, щось зворушливе. У тому, що поки ти спиш, десь там у квартирі хтось начебто стереже тебе, виконуючи якісь свої ранкові ритуали. Але все виявилось зовсім не так, як у солодких снах. — Доброго ранку, ко… …хана. Я нахилився до своєї дівчини (можливо, майбутньої дружини. Я уже думав про це. Ми були разом чотири роки. Три із яких — прожили в одній квартирі), щоб поцілувати її, але вона сахнулась. І тоді, весь розпатланий, сонний, стоячи у вітальні, я побачив, що Ліла зібрала свої речі. Відчуття змінились, як вода у душі, коли перемикаєш із гарячої на крижану. — Не треба мене цілувати, Пол, — відмахнулась вона, скривившись. — Що сталось? — промовив я не своїм голосом. Це був особливий, стерильний голос для ситуацій, у яких я не хотів себе бачити. — Я йду від тебе, — стиснула вона свої голосові зв’язки так, що я заледве почув її. — Чому? — стерильно запитав я. Якийсь час вона нібито заклопотано складала речі. — Що знову сталось, Лі? Чому ти психуєш? І тут дівчина вибухнула: — Я психую?! Я психую?! — Так… Ти ж останнім часом була така задоволена. Така щас… — Я це робила навмисне. Навмисне! Я… я… — вона затнулась, на очах виступили сльози. — Я хотіла виправити все. Думала, що якщо почну поводитись як щаслива, то все зміниться. Вони ж кажуть: радій і тоді реальність зміниться. — Хто каже? — Автори довбаних книг! Але нічого не змінилось… Я відступив від неї крок назад. Всередині мене все похололо, ніби я стояв під крижаним душем уже довгий час. І хотілось атакувати. Бити у відповідь. — А що тобі не так? Що тобі постійно не так? — Пол, у тебе нема майбутнього. Ти гнилий чоловік. Заледве зводиш кінці із кінцями. Нікуди не прагнеш. У тебе нема цілі, нема… мрії. — Це ти також прочитала у тих книгах? — хмикнув я. — Що прочитала? Що ти гниляк? Це навіть дурному ясно, — вони зиркнула на мене, мов плюнула люттю зсередини. — А ти? Чого ти варта? Принцеса, так? Ти постійно пердиш! І… від тебе може смердіти. Ти не заслужила кращого! Я сів у крісло — не хотілось кричати на неї зблизька. Адже я міг не стриматись і вдарити. Ліла відійшла до вікна і зітхнула. — Я знаю, що не принцеса, Пол. Припини називати мене по імені, сучка! — Але я думаю про майбутнє своїх дітей. І народжувати від тебе… Жити у твоєму майбутньому… Немов взяти кредит на квартиру і кинути роботу. Безнадійно. Вона завжди була мастак придумати невдалі порівняння. — Діти, блять… Я фиркнув і замовк. У кімнаті настала тиша. Одна із тих, за спиною якої приховується найстрашніше прагнення людини — убивати. При чому не просто знищити суперника, а змусити його мучитись якомога довше. Дивно, ще кілька хвилин тому я думав про Лілу дуже ніжно. Дівчина підійшла до сумок, присіла на мить на диван, але пролунав дзвінок мобільного. — Так? Ви уже під під’їздом? Гаразд, я виходжу. Вона підвелась. І тут я зрозумів, що це кінець. Нікому нічого не докажеш. Нема сенсу для злості — мій об’єкт ненависті покидає мене. — Я допоможу із сумками, — зриваюсь із місця. Вона не заперечує. Уже біля дверей, взуваючись, Ліла раптом каже фразу, яка западає мені глибоко у свідомість. Можливо, це гасло всього мого життя: — Я старалась тебе любити, але тебе легше ненавидіти…ІНШИЙ
Я прокинувся. Є така мить після сну, в якій ти ще не розумієш, хто ти і де. Мозку потрібна якась секунда, щоб почати наповнювати себе (тебе? кого?) спогадами. Короткою біографічною інформацією. Ну, і от уже за мить ти розумієш, що життя твоє лайно, а прокинувся ти також не у кращому місці на планеті. Так от, я готовий віддати все, аби ця мить незнання тривала вічність. Хтось у мені окремо від мозку прагне НЕ знати нічого! Проте я прокинувся. І одразу відчув запах — моя постіль смердить потом, сигаретами і алкоголем. Насправді, тут є ще якісь далеко не прекрасні запахи, але я їх не розрізняю. Підводжусь на ліжку і опускаю голову. Переді мною волохате, велике тіло чоловіка. М’язи, що колись були потужними і- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (53) »
Последние комментарии
10 часов 26 минут назад
10 часов 40 минут назад
11 часов 48 минут назад
23 часов 6 минут назад
23 часов 23 минут назад
23 часов 48 минут назад