Dolce Vita, або Кінець гламуру [Ніка Нікалео] (fb2) читать онлайн

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захоплюючу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Юрій Логуш,

Голова Правління ЗАТ «Крафт Фудз Україна»,

ініціатор проекту

Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв та п'єс «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п'єсами.

www.korona.ua

Ніка Нікалео Dolce Vita, або Кінець гламуру

Іронічно-розважальний роман

Життя у фотошопі

«Dolce Vita, або Кінець гламуру» — роман про реальних жінок, написаний жінкою. Не боюся майже лайливого лейбла «жіноча проза»! Вона, на мій погляд, нічим не гірша за чоловічу, просто більш вишукана і чуттєва. І що поганого у тому, що на пострадянському просторі нарешті і жінки почали активно писати? Звісно, не усі зазнають слави і гонорарів Джоан К. Роуллінґ, але те, що наші книги здатні добросовісно конкурувати на полицях книжкових крамниць, давно ні в кого не викликає сумнівів.

Із зміною суспільно-економічного ладу у нашій країні відбулися незаперечні зміни і у нашій свідомості. Народилося покоління людей з іншим мисленням і з іншими цінностями. Втративши орієнтир «Ленін-партія-комунізм», ми не отримали на заміну нічого іншого. Бо ж віру у Бога з нас майже витравили. «Король помер! Хай живе король!» — і місце зайняв універсальний всемогутній фетиш під грубою назвою «бабло», яке має воістину магічний вплив. Вперше почула це слово, коли прийшла працювати літредактором до одного з львівських вишів. Подумала, що це чиєсь прізвище.

«Се ля ві», — каже одна із героїнь мого роману. «Хочеш бути щасливою, живи легко», — додає інша. Думка — суб’єктивна. Адже формула щастя у кожного своя. Усі головні герої і героїні книги — яскраві представники недавно сформованого бізнес-класу в Україні. Вони ще пам'ятають той час, коли, напівголодні, чекали у студентському гуртожитку на передачу з дому. Тому і поставили собі за мету матеріальний достаток. Досягли її. Але однаково усім чогось бракує. Кохання, кар'єри, грошей? Схоже на те, що чогось іншого.

Можливо, когось ці жінки роздратують, хтось навіть позаздрить їм, а хтось просто посміхнеться, впізнавши себе. Який час, такі і його герої. Література — як фотографія у фотошопі, тільки злегка прикрашена авторським домислом.

Хм… здається, обійшлася без недоречного пафосу.

Ніка Нікалео

C’est ма vie

Після тридцяти я навчилася декільком речам. По-перше, відкрила для себе справжній смак шоколаду; по-друге, навчилася пити тільки добре вино; по-третє, із подивом зауважила, що на світі існують ще й інші чоловіки, окрім мого. А по-четверте, зрозуміла, що не та жінка красуня, у якої привабливі риси обличчя, а та, яка почувається нею. І здатна переконати у своїй красі усіх оточуючих. Ще у цей перелік могли потрапити діаманти, машини і діти, але, мабуть, найголовніше, що я зрозуміла: бути просто жінкою — так круто! І я вдячна за це своїй долі.

Раніше мені постійно здавалося, що я ніколи не подорослішаю. Це у шістнадцять двадцятип’ятирічні видаються старими, а тридцятирічні взагалі старперами! А насправді і в двадцять, і у тридцять ти все ще чекаєш чиєїсь підказки. Тобі здається, що існує якийсь універсальний вказівник у житті, щось на кшталт американського хайвею. І тільки тоді, коли я оцінила правило «накоїв — відповідай», зрозуміла, що вже виросла з дитячих підколінок.

— Алло? — відповідаю на раптовий дзвінок.

— Ця гадина мені уже всі нерви витріпала! — замість привітання вигукує Роксолана.

— Хто? Та що сталося? — намагаюся врубатися.

У трубці схлипування і шморгання носом.

— Приїжджай на другу в «Арагві», за податковою, — пропоную, бо зараз годі поговорити.

— Ага, — ледь вичавила.

Рокса — одна з моїх товаришок. Хороша і талановита кобіта. Але з особистим щастям у неї якось не клеїться. І хоча я у такі ідіотизми, як вроки, не вірю, та надивившись по ТБ «Битв чорнокнижників», «Таємних символів» та іншої мракобісної чухні, мимоволі починаєш замислюватися. Напевно, тим телеканалам самим щось пороблено, бо усі мусують одну й ту саму тему. Спитайте будь-кого на вулиці: «Яку дату ви вважаєте найважливішою?» І отримаєте відповідь: «2012 рік». Не через чемпіонат світу з футболу, а через кінець календаря майя! Повний регрес.

Жити треба сьогодні. І я живу: виховую сина, піклуюся про свого чоловіка — це з моїх, так би мовити, обов’язків, а також відвідую різноманітні виставки, презентації і концерти, тренажерний зал, басейн і найпрестижніший у нашому місті салон краси «Венеціано». Саме туди я і прямую, цокотячи новими чобітками від Молінарі.

Здалеку помічаю: перед входом до салону якісь розбірки. Висока худенька фарбована білявка раз у раз гатить торбою по голомозій голові кругленького мужчини, викрикуючи: «Сволота! Бабій підстаркуватий!». Той хапає її за руку і намагається затягнути у потрощений Мерседес GL.

Підійшовши ближче, впізнаю номери авто знайомого мого чоловіка. «Ха! Вона тільки тепер дізналася про його походеньки?!»

Машина, нервово завівшись, від’їжджає.

— Прівєт, котя! — вітається зі мною адміністраторка майстерні гламуру, не припиняючи витріщатися крізь вікно на конфлікт на вулиці.

— Доброго ранку! — зверхньо усміхаюся Лєночці, ставлячи свою вітонівську сумку на її столик.

Враз біля мене виростає новий перукар, метросексуал Алекс. Взагалі-то за паспортом він — Олег, але ж це не так стильно звучить. Тож Алекс манірно допомагає мені зняти шубку-чорний діамант, намагаючись бути максимально люб’язним:

— Ви сєводня очєнь свєжи і красіви.

— Справді? Отже, вчора я була пом’ята і страшна? — ненавиджу, коли люди знають мене і все одно звертаються російською.

— Мабуть, я неправильно висловився… Я мав на увазі, що сьогодні ви особливо чарівна, — він переходить на українську, знітившись від мого поганого ранкового гумору, на який я маю повне право як VIP-клієнт цього закладу.

А чому, власне, я маю бути люб’язною? Мало не щодня я залишаю тут майже половину місячного заробітку середнього українця і була б набагато більш задоволена, якби зі мною тут спілкувалися моєю лінгвою. Хіба це не справедливо?!

— Любонько! Привіт, сонечко! — назустріч мені виходить мій косметолог, і я поринаю у надзвичайно приємні вранішні процедури.

Алінка справно відпрацьовує свій борг: я влаштувала її на це тепленьке місце.

— До нас тут віднедавна ходить одна вкрай пихата дівиця. Блондиниста така і дуже худа, хоча уже і двійко діток має. Вона ще у вашої перукарки обслуговується…

Львів, хоча майже міліонер, — місто, де тебе усі знають. Хочеш ти цього чи ні. Саме цю дівицю я щойно спостерігала у словесній баталії з чоловіком. «Ну-ну, так у чому там справа?»

— Юля, друга дружина Бориса Ростиславовича. Ну, ви ж знаєте, що він заради неї мусив піти з сім’ї. Кажуть, що він досі дуже опікується ними, хоча і передав своїй першій мережу магазинів.

— Та-ак?! — зображаю здивування.

— Але бабій є бабій…

— Алінка, вийді на мінуточку! — чую голос Лєночки. І вже за дверима: — Нє надо нічєво расказивать, ти шо, сума сашла?!

Напевно, почула, проходячи повз кабінет. Косметолог повертається у пригніченому настрої і компостує мені мозок маразмами про свої креми. Про Борьку з Юлькою вже ані слова. Але ж я і так у курсі їх історії.

Боря Ростиславович — особливий поціновувач жіночих принад, причому без зайвої перебірливості. Про це знали усі, у тому числі його перша дружина. Виглядає, що друга сім’я була необдуманим рішенням, про яке Боря (сто процентів!) жалкував. Адже та, заради якої він це утнув, нічого особливого собою не являла і зовні нічим не вирізнялася серед інших тодішніх його пасій. Красива молоденька лялечка з не надто обтяженим інтелектом обличчям. Для усіх очевидно, що вона йшла на бій лише за солідні «маєтки» Борі. І хитромудро розставивши свої тенета та вчасно завагітнівши, пробила коханця на жалість. У результаті отримала свій бойовий трофей, закріпивши право на нього народженням синочка, а за доволі короткий термін — і донечки.

Чи думала вона, що у зв’язку з цим Боря Ростиславович покине свої звички? Змінить пружні дівочі груди на безсонні ночі з дитячими памперсами і пляшечками з сумішшю? Не знаю, навряд чи… Але однаково гірко дізнатися, що ти не єдина, навіть тоді, коли знаєш, що ти не перша. Мабуть, саме у таку мить починаєш розуміти, що, вірогідно, ти і не остання.

Через годину Алінка зняла жувально-кремового кольору млинець з мого обличчя, констатувавши:

— Досконало!

Салон з псевдоіталійською назвою «Венеціано» — не просто заклад, де чоловіків і жінок намагаються переконати, ніби вони тут перетворюються на супермоделей. Це місце, де акумулюються останні новини і чутки. Тут тусується увесь істеблішмент по-українськи, так би мовити, вершки нашого суспільства: колишні, «відвисівші» своє валютчики, рекетири, фарцовщики, тепер, пардон, бізнесмени, депутати, навіть продюсери…

Відтам до стоянки п’ять хвилин ходу. Можна було б, звичайно, і під дверима машину залишити, але у центрі тепер такий скажений рух, що ризик бути коцнутим чи навіть просто подряпаним занадто високий. Краще я вже потруджу трохи свої ніженьки.

А на паркінгу знову заставили мою машину. «А чорти б узяли того дядю Мішу з його йолопами! — подумки вилаялась я. — Мене Дарина запиляє за запізнення!» Сідаю за кермо і сигналю стоянщику з усієї дурі. Тут же зі сторожки вибігають двоє хлопців і, як по команді, відганяють свої автівки. Мені це подобається! Після розмови мого чоловіка з ким треба я тут зайвий раз навіть очима не веду Лише сигналю. Респект!

— Алло, Дарунь, ти вже на місці? — телефоную подрузі на мобільник. — Я вже під’їжджаю. Ну, двадцять хвилин, це не так уже й довго.

Коло моїх особистих друзів зводиться до кількох найщиріших подруг. Люди, які поділяють твої інтереси і думки, — просто скарб у скрутних психологічних ситуаціях. Це за кордоном заведено за шалені гонорари таскатися по приватних психологах, а якщо випадок запущений, — по психотерапевтах. А в нас цю роль виконують, як усім добре відомо, вуха подруги і її носовичок. Причому абсолютно безкоштовно!

Під’їжджаю під ресторанчик. Ставлю машину подалі від якогось олігофрена, який припаркував свою на повороті, на кільці, просто під знаком. Очевидно, думав, що стрілочка означає «парковка тут». Ох, і заїде ж йому хтось у зад!

— Ну, ти і нахаба, — по-дружньому усміхаючись недавно відбіленими зубами, вітає мене за столиком Дарина. — Я вже замовила нам по салатику і фреш.

— Рокса обіцяла підтягнутися. Ридала мені зранку у трубку.

— А що сталося? Знову її благовірний крила розпустив?

— Він їх і не складав ніколи, — і тут же згадую в тему: — Он і Борькина Юлька нарешті пересвідчилася, що той чужих курей топче!

— Теж не новина! Що посієш, те й пожнеш. Але побачити таке на власні очі — все одно, що каблучку з діамантом загубити.

— Це точно! Так ти, я зрозуміла, в курсі.

— Ага. Ми з дівчатами якраз збиралися додому. Вже десь близько другої ночі було. А тут Боря з Анжелочкою вийшли. Ти її бачила на проспекті Шевченка в «Ельдорадо». Їх там троє подружок ходить. Усі, як з тієї реклами Ді-джингл: «Мерзавки, із носа виколупують казявки». Вона молоденька зовсім, ще в політеху вчиться.

— Це та, що з силіконовими цицьками? — уточнюю глузливо.

— Ага, формиста дівка. Та навряд чи це імпланти. Вона з якогось села.

— Так ти геть усе знаєш, а мені ані мур-мур.

Так кортить поділитися з Даркою, розповісти про те, що на мене накотило у горах на вихідних. Може, це кохання?! А може, ще гірше — пристрасть? А може, просто захоплення? Тоді це скоро минеться. Зараз я явно не в стані адекватно оцінити те, що сталося. Якась гаряча субстанція у грудях бурлить і стогне, і прагне вирватися назовні… Ні, сьогодні я їй не зізнаюся. Потерплю.

— Чуєш! Я і не думала, що тебе Борька цікавить, — кидає, попиваючи фреш, Дарина і додає спостережливо: — Ти якась дивна. Очі блищать, такими дурницями, як ловеласи, цікавитися стала…

— До чого тут він! Просто хоч якийсь екшен. І конкуренток, що підросли, краще в обличчя знати. Щоб у випадку чого…

— Та йди ти! Тобі це вже точно ні до чого. Твій Вася живе однією роботою. Зранку до ночі там пропадає, — запевняє подруга.

— Це правда. Але ми вже так давно одружені. До того ж, я теж у нього, вважай, не перша, — вагомо додаю я.

— Ну, там законного шлюбу не було. То й нема про що говорити. Ти краще обновку продемонструй, — спрямовує в інше русло.

Дарка Трип’ята була однією з найрозумніших на курсі. Рано вийшла заміж за розлученого архітектора. Промучилася з ним пару років в очікуванні здійснення його наполеонівських планів. Народила чарівного малюка, на якого татусеві було начхати. Потім плюнула на все і розлучилася. Влаштувалася працювати у податкову, де за сім років пройшла шлях від інспектора до начальника відділу. Різними шляхами пробивала собі дорогу, але я їй не суддя. Синочка відправила до бабусі у Галич, на свіже повітря, на справжнє коров’яче молоко. Вже навчається у третьому класі. А Дарка тепер як дівиця на виданні. Та ще й з великими перспективами! Іноді я їй навіть заздрю.

Вона моя єдина давня подруга. Справжня жіноча дружба, як на мене, дуже нагадує шлюб. Ти сприймаєш подружку як свою власність і часто-густо ревнуєш її до інших, не таких близьких подруг, з якими вона може проводити час без тебе. А раптом захопиться так, що ти їй станеш непотрібною?! Це означає, що ти втрачаєш когось, кому ти повністю довіряєш, на кого можеш покластися у форс-мажорних обставинах і хто за тебе стоятиме, як за себе. Звичайно, з часом я навчилася ділити її з іншими. Та все ж я ревно охороняю територію нашої інтимності і довіри, щоразу наголошуючи, що наша дружба — унікальна і навіки.

— Ну, де ти, Роксунь? — відповідаю на дзвінок бідолахи. — Не можеш? Добре, давай. Ввечері здзвонимося.

— Просто вже відпустило, — трактує її відмову Дарина.

— Дар, а що там у вас на роботі? — цікавлюся, бо знаю у податковій багатьох.

— Завал повний! Іноді мені так хочеться послати все нафіг! Взяти нормальну місячну відпустку, як у нормальних людей. А не те цикання по два тижні… Або й взагалі піти у консалтингово-аудиторську фірму, — зітхає скрушно, — вони мене вже давно до себе кличуть. Що скажеш?

— Я б не погодилася, — відповідаю чесно.

— Та ну? — єхидно всміхається.

— Тут — ти держслужбовець з відповідними привілеями і перспективами. Повага знову ж таки… А там що? Ну, дадуть велику зарплатню з посадою, хай навіть директора і місяць відпустки. А їздити будуть на тобі по усіх ямах, як на старому пікапі. Я ж не один рік пропрацювала у свого Василя в бухгалтерії! Пам’ятаю, як там наді мною знущалися спочатку. Пригадуєш, як плакала?

— Ну, я ж одразу в дамки, — із гонором зауважує. — Але приватний бізнес нині є, а завтра… Одна радість — відірватися на вихідні у нічному клубі.

— Слухай, а візьми мене з собою, — дивлюся на її реакцію.

— Та ти жартуєш? А що скаже твій? — розгубилася вона.

— Хіба я не маю права раз розважитися? Ну, вигадаю чиїсь уродини, та й все.

Але причина набагато глибша. Там я потай від самої себе надіюся побачити Його! Він розбурхав мою свідомість і душу ще у горах. Ох, же і дженджик!

— Ти там будеш хітом вечора.

— Жартуєш?! — я здивовано посміхаюся. Давно не відчувала себе центром уваги мужчин.

— Напевно… Свіже м’ясо, — примруживши одне око, відповідає подруга.

— Та де там, не першої свіжості…

— От глупа. Якраз саме те, що треба!

На тому й порішили. У Трип’ятої скінчилася обідня перерва. А я в очікуванні давно забутих юнацьких вражень поїхала на сеанс медитації.

Нічний клуб — те місце, де випадково можеш зустріти тихого сім’янина в товаристві дівчат сумнівної репутації. А Він — просто зразок для оточення. Та мене не проведеш! Його недвозначні вібрації я відчула за тисячу миль. Вже розпиталася і знаю, де Він вештається. Щоправда, жодного разу його ні з ким не застукали. Значить, мій серцеїд у пошуку. Тим краще для мене. Що ж, мій котусю, буде тобі приємний сюрприз!

Fitness Club «Ельдорадо»

— Любцю, привіт! — пірнаючи у басейн, махає мені рукою Даринина співробітниця.

— Ну, як вода?

— Супер! Щойно закінчилася дитяча година. Заходь, поки температура не опустилася до звичної, — з джакузі кричить мені Дарка.

Зробивши три басейни для розминки, іду до дівчат. Вони вже сидять за барною стійкою і сьорбають гарячу запашну каву.

Хоча усім нам уже за тридцять, та назвати нас жіночками ні в кого язик не повернеться. Ну, хіба що із заздрості! Ми давно хитромудро зупинили свій вік на межі десь так двадцять п’ять. І цьому сприяють не тільки наші косметологи, креми і можливість висипатися досхочу, а й незмінно гарний настрій і непереборний оптимізм.

— Одне «американо», будь ласка! — замовляю офіціантові. Тоді щока до щоки вітаюсь з подругами.

— Ну, йдемо наступного тижня на дискотеку? — підморгує мені Дарчина співробітниця. — Дарина Миколаївна зізналися, що ти проявила таке бажання.

Мені не дуже до вподоби, що вона уже в курсі.

— А ти не боїшся конкуренції? — закидаю єхидно.

— Та яка з тебе конкурентка! — міряє мене поглядом. — От, Дару б заміж видати! Тоді б я вдихнула на повні груди.

— Куди вже повніше? І так вивалюються, — жартує Роксолана.

— Дівоньки, я за них у Бундесі п’ять тисяч євриків не для того виклала, щоб приховувати від людей. А якраз навпаки! — і вона вигинає спину, як кішка. Та так, що смужки купальника ледь-ледь прикривають її соски.

— Тримай, бо випадуть, Лілько! — підколює її Дарина.

Провівши у басейні і на тренажерах десь зо три години, їдемо по взуттєвих бутіках.

Хтось із великих сказав, що у жінки за будь-яких обставин мають бути у порядку зачіска і туфлі. А решту можна пробачити. Я не пробачаю нічого! Особливо колготок з сиротливими очками. А як можна вибачити невипрасуваний одяг? Це ж як зневажливий плювок тобі в обличчя! Поряд з такою особою стояти соромно. Це там, у них на Заході, головне — щоб усе чисте. А жував крокодил цю річ чи ні — значення не має. Культури одягатися у них немає! Ось який висновок я зробила після щосезонних відвідин Європи. Тільки в Австрії не кожен ідентифікує мене, як «рашен».

— Лілька — ти транжира! — іронізує Даринка. — Дві пари чобіт та ще й туфлі… Твоєї зарплатні вистачить якраз на півкаблука.

— Я така економна, Даріє Миколаївно, ви просто не уявляєте! — відповідає в тон співробітниця. — Усе, що зароблю, відкладаю. А харчуюся тільки натур-продуктом — батьки з села передають. Так що можу собі дозволити. А вам раджу звернути увагу на вибір вашої безробітної подруги.

Я купую рожеві, як дитячі мрії, лакові чобітки на шпильках у комплекті з такою ж милою сумочкою від Валентино.

Лільчині жарти іноді бувають не дуже коректними. Дарка із максимально серйозним обличчям парирує:

— А може, у Любки бойфренд — олігарх! Тобі все треба знати!

— Що стосується грошей — то така моя робота, Даро Миколаївно, — пирскає головний інспектор її відділу.

— Ну, то доводжу до вашого відома, Ліліє як вас там по батькові, що у Любці власна агенція нерухомості й будівельна компанія, — вкрадливо повідомляє Даруха. — Правда, вона там буває раз на рік, і то у суботу. Але тепер, я думаю, у вас більше не буде сумнівів щодо її платоспроможності.

— Ого, — із повагою хитає головою Лілька. — То Любка сама — «олігархша»!

Я тут же переводжу погляд з нижніх рядів на верхній ексклюзив. Власниця магазину власноруч пакує нам взуття і сумочки, не підіймаючи очей. Здогадуюся, що вона побоюється прохання про скидку. І тут Дарина озвучує її думки:

— А якась знижечка давнім знайомим належиться?

— Ой, дівчатка, — починає бідкатися власниця. — Долар і євро підскочили, а у нас все ще за старим курсом. Вам пощастило, я якраз зараз із бухгалтером все переоцінюю. І завтра тут будуть зовсім інші цінники…

— Але ж ми, — починає наша товаришка Роксолана, та її жестом руки перериває Дарина.

— Ну, ні то й ні. Будемо вважати, що нам сьогодні справді підфортунило, — з багатозначним виглядом каже вона нам.

Ми виходимо з бутіка. І вже за дверима з усмішкою Дарина Миколаївна повідомляє:

— Я знаю, хто їх інспектує. Ця дамочка ще буде просити, щоб я у неї цю скидку взяла.

— Правильно, Дар! — підтримую її. — Вони ці речі в Італії втричі дешевше закуповують. А нам тут і п’яти відсотків не скинула, крохоборка!

— Дівчата, щось я так покавувати захотіла! Поїхали у «Місто кави» чи «Ласівню»?! — пропонує Лянка.

— Ти для кого щойно «ішачила» у фітнес-клубі? Чи ти туди приходиш тільки на тренера подивитися? — підколює її Лілька. — Я тобі слинявчик подарую!

— Та ти що, жартуєш?! — щиро дивуюсь Ляниній неперебірливості. — А ну, тоді їдемо на каву! Мене зараз розірве від цікавості. Блискавкою по машинах!

— Та ну вас, — червоніє найсором’язливіша з нас і додає: — Він — хлопець вільний, і я теж нєзамужем. Майже…

— Ну-ну…

У «Ласівні» на Староєврейській нас зустрічають, як рідних. Ми тут часті гості, хоча востаннє заходили місяць-півтора тому. Трохи змінили дислокацію, а ще трохи їздили по Європах і по родичах на Різдвяні свята.

— Доброго дня вам, панянки! — адміністратор запопадливо усміхається. — Щось ви про нас зовсім забули. Так давно не заходили!

— Невже зачерствіли наші улюблені тістечка? — кокетливо запитує Дарка, натякаючи на те, скільки ми завжди тут замовляємо, ще й додому купуємо.

— Як можна, дівчата! Усе найсвіжіше! Але тільки для вас — все найкраще, — запевняє адміністратор, жіночка-торт.

І поки нам несуть наше замовлення, я зауважую, як у кафе заходить одна моя давня знайома.

— Прівєт, — сухо вітається зі мною і прямує в інший зал.

Вовчий оскал на моєму обличчі їй у відповідь.

— Хто це? — моментально оцінивши її від зачіски до кінчиків червоних чобіт і сумки в тон, здивовано запитує Лілька. — Я її ніколи не бачила тут раніше. А дамочка дуже дорогенька. От тільки занадто кругленька!

— Та просто ко-ро-ва, — підсумовує Лянка, відчувши холодок між нами.

— Це — жінка власника Тернопільського молокозаводу, — повідомляю.

— А, тоді все зрозуміло. От тільки як можна було довести себе до такого потворства, — дивується Лілька. — Як же він з такою, пардон, спить?

— Про смаки не сперечаються, — підкреслюю я.

— А може, він нею і не цікавиться зовсім. Я знаю, що він кілька років тому лікувався десь за кордоном. Було щось дуже серйозне. Не в курсі, правда, що. Йому там ледве життя врятували, — ділиться інформацією Дарина. — І хто знає, можливо, це вплинуло і на його чоловічі можливості…

— А діти у них є? — робить стурбований вираз Рокса.

— Аякже. Двоє — вісімнадцять і п’ятнадцять років, — пригадую я.

— Ого! Ну, то їй років сорок? — цікавиться Лілька.

— Дівчата, та вона на рік молодша за мене. Я з нею в школі в останніх класах вчилася!

— Не смішно! — у Лільки від подиву і гордості за власну зовнішність видовжується обличчя. — Ну що, дівки, як ми з вами на такому фоні? Скажи?!

— Справді, з таким баблом можна було себе і на Анжеліну Джолі перетворити, — зневажливо зауважує Дарка. — Я теж завжди думала, що вона набагато старша за мене.

— А Маріна абсолютно собою задоволена. Подає себе досконалою і вважає, що так і повинні сприймати її навколишні, — пояснюю її філософію і жартома додаю: — Не те що ми з вами — жертви моди, заправлені силіконом.

— Ну, знаєш, — відбивається Лілька. — Краще вже третій силіконовий, ніж шостий чи якийсь там на пару з панталонами «XXL»!

У цю мить нам приносять «штрудель», який дає мені можливість плавно перейти до іншої теми.

— Роксунь, а ти нам нічого не хочеш розповісти? — хитрувато поглядаю на неї, звівши брову.

— Ну, що ви, чесне слово, причепилися! — ніяковіє вона. — Подобається він мені. То й що, треба відразу про це говорити?

— Треба! — впевнено каже Лілька. — Може, ми тобі щось порадимо по-дружньому, по-дівочому… Він же не олігарх, не депутат, і навіть не середньої ланки бізнесмен. А ти задивляєшся на нього!

— То що ж він — не людина? А яке у нього рельєфне тіло, кубики на животі… Так би й вкусила! — каже Роксолана і жадібно ковтає рулет.

— Ну от, тепер нам зрозуміла твоя мета, — жартує Дарка. — Але за таких обставин існує імовірність непомітно закохатися. Це я тобі з власного досвіду.

— Мене зараз розіб’є параліч! Ти про свого архітектора Льончика? — здогадуюсь я глумливо.

— Саме про нього. А чим він був гірший за цього, на твій погляд? — загрозливо.

— Ну, ти даєш! Льоня — справжній «ботанік», а цей — Аполлон Бельведерський!

— Ага, і звивина у нього всього одна, і та на попі, — додає Дарина. — Льончик — інтелектуал. А це не менш сексуально, ніж накачаний зад якогось бевзя.

— Дарко, Любо, ще трохи, і я взагалі перестану ходити у той фітнес-клуб, — збентежено каже Роксолана. — Ви, як дві сороки, розкректалися.

— Ну, добре, я не хотіла сказати нічого образливого про твого Льончика. Забудь, Дарунь!

— Ти ж знаєш, що права! — нарешті із сумним виглядом здається Дарка. — Ще те «г» було, навіть згадувати не хочеться. Він малого тільки й того, що по телефону з уродинами вітає. Сволота! І про що я тільки думала!

Справді, перший шлюб майже завжди — проба пера. Одружилися змолоду-здуру, а потім сьорбай той скислий борщ усе життя. А другий, на мій погляд, — цілком свідомий. Об’єкт оцінюється за усіма можливими параметрами, а не тільки тому, що тебе лихоманить, як у гарячці, від одного його голосу.

Чудово провівши день і затарившись під зав’язку обновками і тістечками, ми поїхали по домівках. Попередньо домовилися зустрітися у суботу на «дівишнику».

— Любове Андріївно, — вже у дверях звертається моя домогосподарка, — Орест Васильович відмовився від вечері і вже дві години поспіль крутить оту кислотну музику.

— Може б, ви пакунки від мене спочатку забрали і допомогли роздягнутися?! — вона мене вже дістала своїми постійними скаргами.

— Так-так, звичайно. Вибачте, будь ласка. Просто я так переймаюся…

— А не треба аж так. Хай собі займається, чим хоче, якщо виконав домашнє завдання.

— Ну, раз ви так вважаєте, — невдоволено підіймає брівки-ниточки.

«Буде ще вона мені тут вказувати. Її діло — кухня і дім», — зринає у мене резонна думка.

— Привіт, Орестику! — цілую свою дитину. — Як справи?

— Кльово! — відповідає малий.

Сина я не сварю. Я його просто люблю. Не марю скінчити життя, як славнозвісний Бенджамін Спок! Забутий своїми рідними дітьми, напівбожевільний стариган помер самотнім у будинку перестарілих. Про це педіатри чомусь не розповідають. Я краще зависну на «Однокашниках». Поки чоловік варить гроші…

Пізно ввечері повертається з роботи Васько. Втомлено завалюється у подушки на дивані і, підтримуючи, як столом, кругленьким черевцем пиво, ліниво перемикає канали на плазмі.

— Що нового в офісі, Васильку? — турботливо цікавлюся його успіхами, хоча у відповідь завжди отримую одне й те ж.

— У мене був такий тяжолий день. Дай відпочити хоч зараз.

— Бачила сьогодні Маріну. Така пихата, ледь вітається.

— Тобі це тільки здається.

— А сама гидка, як ослизле м’ясо. Дивуюся, як Павло…

— Любо, ти знову за своє. Та нафіга мені то треба?! Своїх проблем, як у миші з котом. Вічно ти лізеш у чуже болото.

— Ще не вистачало, щоб це болото було моїм, — і навіщо я почала цю розмову! — Я хотіла з тобою поговорити хоч про щось. Ми ж майже не бачимось, а про звичайне людське спілкування я вже взагалі мовчу!

— Ти ж сама десь вичитала у цих твоїх журналах, що найщасливіші пари спілкуються двадцять хвилин на день.

— О, то ми серед них найкращі, бо говоримо двадцять хвилин на тиждень! — обурююся я.

— От, я не розумію, — товстий голомозий чоловік середнього віку відставляє пиво на столик з гірського кришталю і байдуже переводить очі на мене. — Тобі в житті чогось бракує? Чи ти просто посваритися хочеш?!

Це не входить у мої плани. Останнього разу, коли ми посперечалися, він не розмовляв зі мною цілісінький місяць! А що ще гірше — «забув» виділити на весь той час мої «кишенькові». Довелося розпаковувати свій загашник. А потім першій іти миритися, коли мої невеликі скарби почали танути на очах. Так що зараз я не така дурепа, щоб оплачувати все власною кредиткою.

— Ну, скажеш таке, Васюньо! — ніжно чмокаю його у спітнілу потилицю. — Сама не знаю, що на мене найшло.

Чоловік знову втуплюється в екран.

— Я вже йду спати. Тут не засни! — вдаю, що піклуюся.

Точно задрихне там. Орестик називає шкіряний гарнітур у холі «дрихваном». Дотепник! А мене абсолютно влаштовують окремі спальні, де я можу спати поперек ліжка і мріяти про своє. А от дівки не мріяли, вони втілювали задумане у життя на засніжених схилах у Яремче. Хто полює, той має здобич. А я підхопила грип після басейну…

Карпатські пристрасті

Віднедавна ми їздили у Карпати доволі часто. Починали із літнього відпочинку, коли асфальт перетворювався на живу лаву і дихалось, як у вугільній шахті. Гори з їх гордою хвойною красою і крижаним подихом стрімких річок давали тілу можливість дихати на повні груди, а душі — відчуття тихого людського щастя. Це зовсім іншого роду відпочинок, ніж море. Я обожнюю море, але й марю Карпатами. Море і гори не можна порівнювати, тому що вони зовсім різні. Однак, спільна риса у них таки є. І це — надзвичайне пробудження сексуальних інстинктів. У Карпатах присутня якась магія хтивості! Якщо можна так сказати. Я це зрозуміла лише після «надцятої» поїздки. В Альпах ви цього ніколи не відчуєте. Недарма про сексапільність гуцулів ходить безліч легенд. А скільки про це написано-о! Тепер я вірю у кожну брудну історію, яка сталася в Карпатах. Бо там тобою керує щось інше, темне і підступне, щось набагато могутніше, ніж ти сам. І опиратися цьому несила.

Василю скоро п’ятдесят. Він гладшав, мудрішав, у нього, як у доброго вина, збільшувалася витримка. Тільки сексуальна. Відставний полковник міг тижнями, а може, й довше, якби я сама не нав’язувалася, не згадувати про свої подружні обов’язки. Десять літ усе ж! Романтичний період, коли сексом не займаються хіба що на люстрі, давно позаду. Настає період звикання, а за ним — звичайне побутове співіснування, коли чоловіки без жодних докорів сумління готові надати сексуальні послуги чужим дамочкам в ажурних стрінгах. А у Карпатах Вася жвавішав і мало не щодня тішив мене своїми залицяннями.

Однак, це його не спонукало до частіших поїздок у гори. Все робота, робота й робота. Трудоголік — інакше не скажеш. Правда, і тут був свій, зовсім не романтичний, але дуже вагомий аргумент — бабло. Це слово ніби збуджувало його, і мій Васюньо виходив із нерухомості й перетворювався на активного мураху, починаючи трудитися заради винагороди.

— Алло? — хід моїх безтурботних вранішніх думок перериває дзвінок Дарини.

— Ти вже не спиш, болячко? — говорить чомусь пошепки.

— Ти вже і так подзвонила, так що можеш навіть горланити.

— Та мені не до жартів зараз, — діловито відповідає подруга. — В нас біда — Лілька в страшному депресняку. Напилася, як кіт валеріанки, і виє бєлугою. Народ на неї витріщається і рже, прикриваючись звітами. Треба, щоб ти відвезла її додому і побула там хоч трохи.

— Блін, а що взагалі сталося? Може, поясниш? — нічого не розумію я.

— Я не можу! — ще тихіше відповідає подруга. — Ти ж знаєш, як тут у нас. То ти приїдеш?

— Буду десь за годину-півтори. Мені ще треба голову вимити і вкласти…

— О, боже! — злиться Трип’ята. — Та її звідси забрати треба не-гай-но! Добре, давай так, — вона миттю приймає рішення. — Дуй до Лільки під хату і чекай нас там. Я сама її відвезу і залишу на твою тонку шию. Все, давай!

Лілька — теж ліміта, звичайна сільська дівчина. Зачепитись у місті і влаштувати своє життя вони рвали на пару з Дарою. Лільчина квартира і особлива її гордість — кухня, обладнана за останнім словом техніки, дісталися їй абсолютно добропорядним шляхом від однієї величезної фірми, що торгує побутовкою. Просто вона врятувала їх від повного краху. Не без допомоги Дарини, звісно. Від тісної співпраці цих двох ділових панянок усі виграли і отримали своє. Як то кажуть — і вівці цілі, і вовки ситі. А Трип’ята очікувала вдалого моменту для наступної сходинки у своїй кар’єрі.

Через півтори години, як і було обіцяно, під’їжджаю до Лільчиного новобуду на Ромашковій, що навпроти сихівського «віадуку». Там уже стоїть скромний Дарчин Пижик. Вони тільки-тільки приїхали: щойно почався дощ, а під її авто вже мокро.

Паркуюся і стрімголов мчу до квартири. Двері відчиняє Дарка. Позаду неї на дивані штормить п’яну у драбадан Лільку. Помітивши мене, вона ледь вимовляє:

— Любань, захо-о-о-дь іти… вип… вип… А, — недбало махнувши рукою, падає на пухкі лілові подушки.

— Боже мій, що це таке?! В житті її такою не бачила! — реальний шок.

— Ти ба, яке воно дурне? Я теж не знала, — спантеличено каже Дарина. — Це вона так за мужиком побивається.

— За яким? У неї ж не було нікого постійного! Чи я щось пропустила?

— Ти ж два тижні підтримувала вітчизняний фармацевтичний ринок! А вона завела романчик зі своїм першим коханням, якого випадково зустріла.

— Де?!

— На заправці, в Стрию. Ми з нею лікарняний на три дні взяли і махнули в Карпати.

— Так він — заправщик?! — я розчарована.

— Щяс, ридала б вона тут за ним. Господар він… цілої мережі по Україні, а недавно і до Буковеля «долинув» нарешті.

— Нєхіло.

— Та йди ти! Бабія за кілометр чую. І на фіга я поперлася на ту заправку? З нашого боку був «ДОГ», заїдь, так ні ж! На нову понесло, через дорогу, а раптом там не розбавляють!

— І що?

— Що «що»?

— Не розбавляють? — цікавлюся я про всяк випадок.

— Поки що ніби ні. Але то фігня! Ти на цю дурепу подивися! — показує рукою на Лільку, яка лежить пом’ята і розкуйовджена, як повія.

— Н-да… Розкажи все від початку, — прошу я. — Ти ще маєш трохи часу?

— Все нормально. До обіду я вільна, — відповідає Дарина і починає Лількину історію: — В Карпатах все було просто чудово…

— О, я навіть не сумніваюсь у цьому, — з розумінням посміхаюся.

— Так от, ми з Лількою і Юрчиком каталися, пили вино і їли шашлики. Ввечері тусувалися на місцевій дискотеці в ресторані… І так три дні. Він оплачував усі наші рахунки, само собою.

— Боже, який марнотратник!

— Ну, канєшно! — затягується сигаретою і провадить далі: — Якби вона мене послухала і поставила на цьому крапку, все було б о’кей. Та де там! «Дарочко, не сміши мене. Я Юрчика знаю з першого класу. Він — не такий!» Ну, понятно, що у першому класі Юрчик і не міг таким бути! А він — весь такий уважний, запопадливий, дотепний і вицяцьканий, як з картинки у журналі: годинник від Картьє, ексклюзивні лижі, костюм, черевики за індивідуальним замовленням… Піжон, одним словом.

— А білизна? — жартома питаю я.

— Та ти що! — крутить пальцем біля скроні моя подруга. — Там нічого не було, ми ледь доповзали до ліжка у номері.

— Та ти жартів не розумієш! — посміхаюся я.

— Я їй так і сказала: «він — прожигатель жізні». Сама подумай, троє дітей від трьох різних жінок. З жодною Юрчик не жив довше року. А головне, він про це говорить з таким театральним болем і жалістю! Мовляв, це вони, його жінки, не вміли і не хотіли його цінувати. Їх цікавили виключно його банківські рахунки і життя, яке він їм створив.

— Ліля, напевно, бачила у ньому тодішнього школяра, — намагаюся зрозуміти подругу.

— Я навіть не здогадувалася, яка вона може бути наївна. А він таке падло! — Дарка закриває очі руками і шепоче на вдиху: — Ох, же дурна! Ох, і дурна!

— Я щось не зовсім доганяю, у чому така трагедія?! Ну, зустрілися, добре провели час разом. Лілька-дівчина нічим не обтяжена. У чому ж справа?

— Та закохалося воно, дурне! Що ж тут незрозумілого? — дивується з мого туподумства Дарка.

— Так і що?! Він ж не приховував, що одружений! — я незворушна.

— Ну, ти даєш?! Хто ж до рідної жінки ревнує? Вона — як старі меблі в коридорі.

— Дар, то ви що, його з якоюсь дівкою… — нарешті роздупляюся.

— Якби ж то! А з двома не хочеш? — крізь зуби цідить Дарина. — Він сказав Лільці, що в суботу у нього ділова вечеря. І вони ніяк не зможуть зустрітися. Ну, ми і домовилися з нею і з Лянкою, що підемо, як і раніше, в Арсенів нічний клуб. Але там було нудно, і ми перебазувалися на Тургенева, у «Плазу де люкс». Контингент, звичайно, не той, але було доволі весело. Поки отой довбень не завалився туди з двома молодими кобилами.

— Капець!

— Ага! Він нас спочатку навіть не помітив. Лілька, та одразу хотіла іти йому морду бити, але я її стримала. Сидимо, спостерігаємо. До них ще двоє таких же «мішків з баблом» приєднуються. Десь я вже ті пики бачила… — задумується. — Але дівки тільки на Юрчика глипали. А він теж хі-хі та ха-ха, та все підливав якогось пійла. Лілька не стерпіла. Вихляла усю «піна-коляду» і як не зірветься з місця! Я думала, пішла йому носа розквасити. А вона підхопила якось типа і давай посеред танцмайданчика такі брудні танці видавати! — Трип’ята закотила очі. — Публіка там знаєш яка, аплодує. Лільці зовсім дах зносить — вона застрибує на шест на подіумі!

— Та що ж ви удвох її відтам не стягли?! Їй же просто мозок відімкнуло! — не розумію.

— Та стягли! Але поки я ходила за охороною клубу, — самій стягти Дарині не в масть, — вона вже починала стриптиз.

— Мати рідна! А Юрчик що?

— А от тоді, вже на шесті, він її і зауважив. Встав, як причмелений, рота роззявив. І який же все-таки гад! Стояв і дивився на те посміховисько.

— Дарунь, шкода її, — кажу я за горнятком кави з молоком. — Страждає, що їй так не везе.

— Ні фіга — стане сильнішою! Тепер її вже точно не проведеш. А того козла я ще раз десь як побачу, то «каструю» при всіх, з ким би він там не був! Олігарх, блін.

«Цікаво, а що їй завадило зробити це відразу?» Але я не озвучила свого запитання.

— А Юрчик цей у Львові живе? — намагаюся отримати повну інформацію.

— Тут він, де ж йому іще бути. В новобудові на Сахарова має пентхауз зі скляними стінами і забруднює середовище поршем «Каєн». Лілька його минулого тижня вже коцнула. Стоїть в автосервісі.

— Хоч якась компенсація за нерви, — жартую я.

— Та яка там компенсація! Ти глянь у спальню — вона всі речі спакувала. Збиралася сьогодні переїжджати до нього.

Раптом чуємо якісь нелюдські звуки, що їх видає Лілька, скрутившись калачиком на дивані під горою гламурних подушок.

— Ідіотка! Давай її у ванну, під холодний душ! — каже мені Дарка і впевнено крокує на допомогу подрузі. — Як я одразу не здогадалася?!

І ми, підтримуючи Лільку попід руки, приволокли її у душову кабіну, ввімкнувши перед цим воду.

Заскочена Лілька починає бити своїми тендітними кулачками по кабінці, намагаючись вивільнитися із крижаного полону. Але Трип’ята міцно тримає дверцята, застопоривши їх своїм італійським чоботом. Лілька реве, і стогне, і ридає… На піддон летять усі її дорогоцінні французькі пляшечки і баночки з кремами, шампунями і бозна з чим іще. Вона кидається по кабінці, як тигр по клітці. Цей припадок триває лише якусь хвилю, але дає справжній вихід емоціям. І бідолашна знесилено сповзає по стінці.

Дарка діловито відкриває кабінку і самотужки витягає подругу. Ніби усе життя тільки цим і займалася.

— О, руку собі скалічило, безбашенне! — зауважує кров на її долоні. — Добре-добре! Це все їй у науку, коли мене не чує.

— Дайте мені якийсь рушник, — тихо просить Лілька, вказуючи на товстий махровий халат, на якому вибито «Джорджіо Армані».

— Та ну її в дупу, — каже Дарка, хапає з умивальника шпильку, прищіпає нею Лільчине волосся. — Задрала вже! Тепер давай сама. Не інвалід, слава Богу!

Дарка звикла керувати підлеглими на роботі, своїм життям і нами. Ніхто з нас ніколи і не думав їй перечити. Раз їй так подобається, то нехай! Я теж не претендую на лідерство. Мені так комфортніше. Я не повинна приймати рішення, яке пізніше може виявитися хибним.

Ми повертаємося на кухню, а Лілька, загорнувшись з головою у халат, попленталася до спальні.

За якийсь час Дарка іде до неї.

— Спи, — долинає до мене. — Завтра на роботу не виходь! Я всім збрехала, що у тебе тітка померла. Пазоріщє…

— Дякую, Дар, — тихенько відповіла страждальниця.

— Мені вже треба йти. Я завтра ввечері заїду, — каже Трип’ята вже мені, дивлячись на свої золоті котли. — Ти тут ще трохи посидиш? У принципі, їй тепер тільки пляшка води біля ліжка потрібна.

— У мене в «Ельдорадо» масаж на третю. Я тут залишуся до того часу.

— А якщо щось, то дзвони.

— Любцю, — кволим голосом просить Лілька, щойно закрилися вхідні двері. — Розчини мені у воді шипучу таблетку, що у верхній шухляді на кухні.

Приношу їй бурю у стакані.

— Дякую тобі. Не йди, будь ласка, мені так паршиво, — з її розмазаних очей витікають тоненькі барвисті струмочки.

— Спи-спи, я нікуди не піду, якщо ти просиш. Зараз же скасую масаж.

Дзвоню у спортклуб і переношу свій сеанс. Потім врегульовую усі питання з сином, його гувернером і домогосподинею. Попереджаю Василя.

Лілька проспала увесь день. Я знудилася, передзвонила до Роксолани і поїхала на площу Ринок, в її галерею. Боже мій, і треба ж таке в один день?! Там я не просто почула історію, а зустріла ще одного плейбоя зі зовнішністю голлівудської зірки…

Майже вільна

Роксолана жила у Зубрі, на Сихові. Та свою галерею тримала у старій центральній частині, на площі Ринок. Це місце більш надихало на думки про високі матерії, ніж спальний район з його сірими коробками.

— Любонько, проходь у мій кабінет, — привітно каже подруга, допроваджуючи мене крізь зали.— Я зараз підійду. Може, ми поїдемо кудись поїмо? Я тут з самого ранку товчуся, навіть поснідати не встигла!

— О, ні-ні, — відмовляюся я, щоб не звести нанівець старання масажиста. — Я не можу. Хіба каву.

— Ну, добре. Тоді я згрішу і замовлю собі піцу. Іди, Люб, я зараз. Треба і людям перерву дати теж.

Лянчина галерея — спадок від дідуся. Назар Лозинський був знаним митцем, членом Спілки художників України. Більшість його картин зараз перебувають за кордоном у приватних колекціях. Деякі залишилися тут. І зовсім мало належали його онуці, буквально пара штук, якими вона прикрасила стіни своєї «вінтажної» оселі.

Взагалі Роксолана дуже різнилася від нас, своїх подруг. Це ми повилізали хтозна звідки, пробиваючи собі дорогу до сучасного щастя за допомогою різних засобів. А їй все далося від народження в інтелігентній мистецькій родині. Щоправда, батьки Ляни уже давно переїхали до Канади. А вона не побажала покинути Батьківщину, вискочивши заміж за якогось прищавого нездару. Батьки довго ятрили собі душу кривавими слізьми, спостерігаючи, як їхнє єдине дитя марнує своє життя з тим непотребом. Але за якийсь час Лянка прозріла, зустрівши свого другого чоловіка.

Він був поганеньким скульптором, але талановитим бізнесменом. Його єдина у місті міні-фабрика ексклюзивної кераміки давала дуже непогані заробітки. Батьки заспокоїлися. Онука переробила дідусеву майстерню на прибуткову галерею, куди збирався на презентації увесь бомонд. Тепер ім’я покійного працювало вже не тільки на його твори, а й на роботи, які виставлялися у його колишній майстерні. Та й Рішардовій мануфактурі теж перепадав чималий шмат популярності великого предка.

— Ми ще в п’ятницю почали міняти експозицію. Я надіялася, що сьогодні закінчимо. Та щоразу якась річ виявляється не на своєму місці, — поскаржилася Роксолана, увійшовши до кабінету.

— Ти думаєш, це має значення для таких, як я? — питаю зі сарказмом.

— Все має значення, — наголошує. — І світло, і розташування предметів поруч, і навіть колір стіни.

— Та не мудруй! Мені лише б класно пропіарили ту чи іншу картину або статуетку. І все! Я готова відкрити свій гаманець і заплатити за неї.

— Ти — так. А от деякі починають торгуватися за десять євро. Аж противно робиться!

— Просто я не вмію торгуватися, на жаль. А ті, що самі торгують, ті вміють!

— Ось для них і існують такі переконливі, хоч і не дуже помітні для них аргументи, — пояснює Ляна.

— Ну, добре, хай буде по-твоєму. Не хочу сперечатися. Заварюй каву.

Роксолана закінчила єдину в Україні Академію мистецтв за фахом дизайн і ще там щось. Плюс елітне походження… Тому серед професіоналів вона вважалася дуже освіченою і талановитою. Однак, що стосувалося людської психології, тут наша Лянуся була, так би мовити, трохи недолугою. Але цей недолік ми, її подруги, завжди старалися компенсувати. Натомість не обходилися без її порад під час покупки одягу, меблів і, звичайно, хатніх ремонтів.

— Ти була у Лільки?

— Ми з Даркою весь ранок там простирчали!

— Я теж мала б під’їхати, але ж бачиш, що у мене робиться. У середу презентація «Шари і Мари». Дуже талановиті дівчатка, хоча ще навчаються. Академія покладає на них великі надії. Я вже запросила і пресу, і ТБ, і деяких членів Спілки. Хвилююся так, ніби сама виставляюся.

— А ти, до речі, могла б щось і придумати. Ти ж така обдарована, — справедливо зауважую я.

— Дякую, Люб. Але можливо, колись потім. Зараз у мене самі фьоли в голові.

— На предмет нашого Андрія з фітнес-клубу? — підколюю я.

— Ой, і не говори! Цілком одуріла, — почервонівши, як дев’ятикласниця, зізнається Лянка.

— А що ж ти мені не подзвониш, не скажеш? Я ж зовсім із життя випала на час хвороби!

— Та це я випала, а не ти! Я свідомо вже тиждень туди не ходжу, щоб якось себе стримати. А він сидить десь ось тут, — прикладає долоню до грудей, — і не йде ніяк.

Я усміхаюся із розумінням, бо у мене така сама скалка. Але я не смію нікому у цьому зізнатися. До мене раптом доходить, що я досі не позбулася солодких мрій про нього. Тоді, може, варто поділитися з подругами? Але ж потім не позбудешся запитань: як, чому, де і коли…

— Любо, ти мене чуєш? — питає Ляна, розраховуючись із кур’єром за піцу. — Про що ти задумалася? Може, з’їж шматочок? Вона без м’яса і така маленька…

— Ну, давай ма-ле-сенький, — пахощі приправ зробили своє діло, тільки-но подруга відкрила упаковку.

— Ось я і щось роблю увесь час, — продовжує Роксолана. — Намагаюся якось відволіктися, займаюся підготовкою. А він все одно не йде з голови. Навіть Рішард, який мене вже давно не помічає, зауважив, що я сама не своя…

— Знаєш, що я зробила б?

— Ну? — вона дивиться на мене з надією.

— А перевірила б його на ділі!

— Фе, жартуєш чи що? Ми ще жодного рандеву не мали, — відкопиливши нижню губу, як зоопарківське шимпанзе, з відразою каже Лянка.

Роксолана — продукт свого середовища, з високими принципами!

— Ну, то й що! Хто тепер таким переймається! Тягнеш пережитки минулого у двадцять перше сторіччя. Буде кайфово — подумаєш про продовження, а ні — то й страждання твої припиняться.

— Не зовсім безумна ідея, — ніяковіє Ляна. — А в тебе таке було?

— Аякже! Та він таким нездарою виявився у цьому питанні, що я навіть рада була, що не затягувала. А так, могла б і закохатися. Ну його на фіг!

— Ти жартуєш?! А коли ж це ти встигла? — зацікавлено вибалушила очиська моя молодша подруга. — Хто це був?

— Я так і знала, що ти накинешся із запитаннями. Ну, добре. Ми тільки-но вирішили одружитися з Ваською. Почали разом винаймати квартиру і десь за пару місяців…

— Ну, ти і стерво, вибач на слові! — зневажливо похитала головою Роксолана. — Хіба так можна!

— Давай без образ, а то я і піти можу! Ти запитала — я відповіла. Сама сказала, що це «не зовсім безумна ідея», — я починала злоститися і на неї, і на свій довгий язик.

— Ну, я ж вибачилася! Мені вирвалося. Просто Василя шкода стало. Хоча всі вони одним миром мазані! Невідомо, що там у нього… Слухай, а він не знає?

— По-перше, Ваську я ні в чому такому ніколи не підозрювала і не підозрюю. А по-друге, я тоді додому прийшла лише наступного дня.

— Капець! Так ти ж казала, що той був ніякий?!

— Зате було весело. Ми каталися на кабріолеті і стріляли з пістолета по надувних кульках. Їх нам з передньої машини його лейтенантики викидали. А Васька потім дуже скоро підвищення отримав.

— Ну, ти знов не без гидоти. Я подумала, що по любові…

— Просто так співпало, — байдуже кажу я. — І вийшло с пользой для дела.

От чорт, і з якого це дива я їй розповіла? Що у мене сьогодні — день одкровення якийсь чи що?!

— Скандалив?

— Василь? Ого! Всі шиби у квартирі повилітали, — багатозначно округлюю очі.

— А ти що?

— Клялася, як і всі, що це не повториться. «Не знаю, як це сталося» і ще щось там мямлила. Я вже й не пам’ятаю.

— Ніколи б не подумала…

— Ой, а в житті ще й не таке буває… Якби я тоді захотіла, могла б зі старту стати генеральшею. Але ж я не кинула Василя, — підсумовую зверхньо.

— Ну, і що генерал? Більше не діставав? — цікавиться Роса ніби між іншим.

— Нє-а. А йому, напевно, більше і не треба було.

— То він тебе, мабуть, сприйняв за таку собі…

— Ой, Лян, мала я ще генералом перейматися. Мені і так потім так нестерпно огидно було, що й не сказати. Все, закінчили розмову. Я не збиралася тебе посвячувати у це. Тільки хотіла пораду дати, — пояснюю із явним невдоволенням.

— Я зрозуміла: нікому ані слова. До гробу! — клянеться щиро.

У цей момент у двері, постукавши, заглядає молоденька Роксина продавщиця і привітно повідомляє:

— Пані Роксолано, там до вас пан Рішард прийшов.

— Скажи йому, що зараз вийду, — різко відповідає галерейниця, і коли дівчина зачинила за собою двері, здивовано:

— Чого це його принесло?

Ляна з Рішардом давно у стані в’ялої війни. Постійно гавкаються. Але чомусь він її не відпускає. Лянці та й усім знайомим давно відомо, що у нього є дві «офіційні» коханки, яких він повністю утримує. Але що цікаво, їй від цього уваги менше не приділяє і фінансово не обмежує. Хоча останнім часом криза відбилася і на його кишені. Замовлень стало менше. І Рішард, певно, скоротив виплати своїм наложницям. Бо Лянки це не торкнулося. А от ображені жіночки почали регулярно їй надзвонювати. Вони погрожували народити йому дітей, переконані, що дружина на таке не здатна, і розлучити її з чоловіком.

— І де ховається найспокусливіша жінка у світі? — у прочинені двері просовується голова смаглявого синьоокого брюнета, і його рука ловить мою.

Ми обіймаємося з ним, як старі друзі. Він галантно цілує мою руку.

Рішард Марчей — справжній дамський підлесник. Тому баби на шию йому і вішаються. Галантний кавалер із зовнішністю Джорджа Клуні і набитим гаманцем завжди виділявся на тлі недолугих студентиків мистецького закладу. Які красуні через нього хотіли собі віку вкоротити! А які легенди ходили про його любовні історії! З Роксоланою вони познайомилися ще тоді, коли вона тільки починала вчитися, але вже була заміжня. Вона, напевно, була єдина у всьому місті дівчина, яка його не домагалася. Мало того, просто не звертала уваги на його відверті залицяння усі три роки, поки страждала у шлюбі. А Рішард тим часом уже закінчив академію, налагодив свій бізнес і запросив Лянку до себе на роботу. За три місяці вони одружилися. Мабуть, вона хотіла швидше одужати від свого попереднього невдалого шлюбу. Але з’ясувавши, що не стала для чоловіка єдиною, швидко збайдужіла до нього.

— Привіт! Давно не бачилися, — мені подобається його комплімент.

— Здрастуй, Любонько, моя люба! Ти сьогодні, як подих весни! — майже щиро захоплюється бабій.

— От гівнюк! Навіть при тобі залицяється! — підморгую Роксолані, яка заходить слідом за ним у кабінет.

— До тебе можна! — зображає посмішку подруга.

— Я її зовсім не хвилюю, — по-дитячому наївно скаржиться Рішард. — Вже й не знаю, що робити. Ось, хотів запросити на вечерю, а вона відмовляється.

— А ти коханок своїх запроси. Вони точно погодяться! — нервово каже Лянка.

— Рося, ну про яких коханок може бути мова! В мене тільки одна коханка — ти! — Рішард намагається пригорнути її до своїх широких чоловічих грудей.

— Так, звичайно, — брутально відштовхує його. — А по телефону я сама собі погрожую.

— Ну, що ти слухаєш якихось дуреп! Та таких клієнток у мене півміста, — виправдовується. — Любо, ну хоч ти скажи, що я тут ні до чого.

— Чого ти взагалі сюди приперся? — не витримує Роксолана. — Іди вже! В мене роботи повно.

— Кралечки, для роботи є робітники. А ви створені для краси, — вимовляє, наче п’є гарячий шоколад. — Чи згодні ви прикрасити мою вечерю у «Гурмані» або у будь-якому іншому, на ваш вибір, ресторані?

— О, я чула, що у «Гурмані» надзвичайно готують морську форель на пару, — зауважую я, і у роті набігає слинка.

Піца була дуже маленька, але Лянка намагається не здаватися:

— Я не голодна. І для вечері ще зарано!

— Росю, а після шостої їсти не рекомендується, — він крадькома цілує її у шию.

Ото Лис Микита! Бачу, що Роксолана вже дозріла.

— У такому випадку, красунчику, я приймаю запрошення. І беру зі собою твою дружину, — хитрувато посміхаюся я, а Рішард вдячно подає мені мою леопардову курточку.

Мені здається, а може, я маю рацію? Рішард, мабуть, інтуїтивно відчуває Лянчине захоплення іншим чоловіком. І, як будь-якого мужчину, його це принижує. Тому він і хоче налагодити стосунки. А можливо, він досі її кохає?! Мені це невтямки. У Дарки слід проконсультуватися, бабії — її профіль.

Скуштувавши хваленої риби у новому ресторані і надивившись на Рішардові упадання за Лянкою, роблю висновок, що вона таки справді не розуміє свого щастя. На мою думку, саме так. А їй, бачте, тренер у голові застряг!

Дорогою додому у сумці нервово задзвонив телефон.

— Алло! — кажу у трубку двічі, але ніхто не відповідає.

На дисплеї висвічується «приватний номер». Хто б це міг бути? Може, він! Серце починає калатати, як божевільне! Ні, брєд якийсь…

— Любця! Любцю, ти мене чуєш!

— А, привіт, Алісо! Ти так давно не дзвонила. Я вже й скучила!

— А сама чого?! — здивовано.

— Та все якось закручуся. А пригадаю, то й пізно вже.

— У нас година різниці, не забувай! — нагадує моя давня подруга, яка вже давно стала берлінкою… чи берлинкою (як правильно, дідько його знає ©).

Історія нашої дружби зав’язалася не дуже класично. Але то панянки з високими помислами нехай над такими деталями голову сушать. Я вважаю, що дружба безкорисливою не буває, як і все решта. У Німеччині я не плачу за проживання, зате оплачую усі наші обіди і вечері. Так значно вигідніше. Заразом і гіда маю безкоштовного, і перекладача у повному своєму розпорядженні.

Аліска вийшла заміж за німця, народила гарненького синочка і подала на розлучення. Тепер абсолютно законно мешкає у Берліні. Час від часу ми зідзвонюємося. А коли стає зовсім нудно удома, я лечу до неї в гості. Сюди вона не дуже рветься. Лише тоді, коли гроші у банк кладе. У нас же відсотки он які! Щоправда, і ризики неповернення теж такі. Але Аліска — кобіта ризикова.

— Ага, я пам’ятаю. Але ж тебе після дев’ятої вечора вдома рідко застанеш!

— То правда, — сміється. — Ну, як ти там? Ще не знудилася? Може, знову приїдеш, і ми прошвирнемося по магазинах? У Потсдамі ми так і не були…

— Ще поїдемо! А я ще з минулого разу не всі речі продемонструвала. Хіба лижний костюм… Давай тепер ти до нас!

— Зараз? У такий мерзенний зимово-весняний період — нізащо! Може, літом. А як там успіхи Лільки? Трусить бюстом на диско?

Аліска робила нашій Лільці «термін» у пластичного хірурга в клініці Шаріте.

— Трусить! — підтверджую. — А як Томас?

— Шайсе, навіть не нагадуй! Збоченець якийсь! Всі вони тут трохи звихнуті. Інший менталітет. Ти ж знаєш!

— То що, вже все?! Він мені здавався таким ґречним і привабливим.

— Ото ж бо й воно, що тільки здавався. А як зайшла я у його спальню, то там такі «портрети» різних інтимних місць побачила, що мене аж знудило. Відразу зібралася додому. Навіть нічого йому не пояснювала.

— Дикість якась! Добре, що я стою на світлофорі, — справді про таке чую вперше (ну, хіба у кіно бачила). — А може, це у нього якась така естетична шиза. Він художник, здається?

— Шиза-шиза! — відразу з реготом погоджується Аліска. — А якщо ще доплюсувати, що йому сорок два, і він жодного разу не був одружений! О, а за фахом він — лікар!

Я починаю теж реготати і рушаю на зелене світло.

— Стопроцентний збоченець! Не переймайся!

— Та я ніколи не переймаюся. Було б ким. Та тут тих женихів, як вареників у мисці зі сметаною, — відповідає моя «берлінка».

— Слухай, я тут хочу з корка вирулити, давай я тобі пізніше передзвоню. З дому.

Я порушую, оминаючи затор, і виїжджаю на зустрічну. ДАІшник, який сидів у машині, впізнав мене і сором’язливо опустив очі.

Вночі мені снилася — Аліска. Вона усміхалася, як колоритний Пацюк із нетлінної гоголівської «Ночі перед Різдвом», якому вареники самі у рот залітали. Так і Аліска-джин сиділа по-турецькому на якійсь дискотеці, а перед нею на танцмайданчику німці в сметані танцювали…

Боже-боже, якби ж то я знала, хто буде у Рокси на презентації у п’ятницю! Я перечитала б усі на світі книги з мистецтвознавства! А то одні проводки у голові з курсу навчання в універі і звіти. Або ні, я б краще вдягнула ще сміливіше плаття і зробила б бойовий розпис на обличчі. А може б, і звабливе тату на плечі…

Презентація

Біля входу у Лянчину галерею сновигали, як поліцейські пси, журналісти з фотоапаратами. Очевидно, когось чекали. На сусідніх вузьких середньовічних вуличках Львова контрастно виділялися припарковані автомобілі преміум класу: рендж-ровери, лексуси, порші та інші не менш престижні марки і навіть один червоний ягуар. Цікаво, кому б це він належав?! Але тут важкі дубові двері у світ мистецтва відкрилися, перервавши мої дедуктивні міркування.

Ми потрапили у зовсім інший вимір. Тут яскраво світили телевізійні софіти, грав орендований струнний квінтет і поміж гостей у вечірньому вбранні лавірували ненав’язливі офіціанти з шампанським і канапе з ікрою.

— О, Асті Мондоро! — задоволено констатувала Дарина, вхопивши келих уже біля входу.

— Я тебе прошу, не переплутай галерею з дискотекою, — попередила я її.

Василь незадоволено звів брови. Його голова, майже позбавлена рослинності, і густі брови хаткою тут же нагадали мені дядька із «Сімейки Адамсів». Мій полковник терпіти не міг таких заходів. Для нього це було обтяжливо. Тут ніхто нікому не підкорявся, натовп людей не шикувався за командою у шеренгу, і ніхто не віддавав йому честь. До того ж усі були у цивільному, і він у тому числі. А це його дуже гнітило. Тужив за армією, лише на роботі забувався. Він узагалі був дуже несвітською особою, якщо можна так сказати. Я мусила цінувати такі прояви самопожертви і завжди залишалась у боргу перед ним.

— Васюню, це ненадовго, — умовляла його, як трирічну дитину. — Після офіційної частини я тебе відразу відпущу.

Василь дувся, крехтав. Потім щось про себе подумав і коротко процідив:

— Добре.

Він підставив нам з Даркою руки, і ми, обхопивши його з обох боків, театрально попливли вздовж демонстраційних стін.

Ми ледь вміщалися у проходах, а біля деяких експонатів доводилося навіть протискатися. Я подумала, що Лянка переборщила із списком запрошених. Колишня дідусева майстерня ледь вміщала у себе таку кількість людей.

— Дарко, Любо, привіт! — нас помітила колишня однокурсниця Роксоланки, вірменка Даліла. — Як вам така організація? Мені здається, Рокса вирішила вкласти у цей дитячий проект усі свої гроші!

— Не тільки Ляна вважає їх дуже перспективними, — зауважила Дарина.

— З Роксоланою теж носилися під час навчання, як з Гальяно.

— Ти хочеш сказати, що вона мала відкрити своє ательє, як і ти? — здогадалася я.

— У неї для цього було набагато більше, ніж у мене, — фарбована блондинка пихато поводить очима.

— Я вважаю дуже важливим те, що Роксолана проявила себе ще й як меценат, — закінчую свою думку.

— А свою колекцію вона ще покаже. Я вже бачила кілька ескізів, — бреше Дарка.

— Справді? — Даліла неприємно здивована. — А вона нічого не казала…

— Ну, зараз не зовсім відповідна економічна ситуація. І я їй порадила не поспішати, — авторитетно заявили Дарина Миколаївна.

І ми посунули до наступного експоната, залишивши Далілу на самоті з її патологічною заздрістю.

Василь починав відверто нудитися. Треба було терміново знайти Марчея, який хоч ненадовго, але міг зайняти мого чоловіка. Щоправда, Василь його товариства ніколи особливо не прагнув, позаяк Рішард в армії не служив, а будівництвом не цікавився.

— Добривечір! Привіт! Як справи? — направо і наліво вітаюся зі знайомими, шукаючи очима Роксу.

— Мабуть, Лянка у кабінеті. Ще не підготувалася, — кажу Василеві і спрямовую наше тріо у дідусеву підсобку.

Обережно стукаю у двері і зазираю усередину.

— Лян, привіт! Ну, скільки можна? Там уже всі зібралися! Треба розпочинати, — з легкими претензіями кажу я, і ми усі заходимо у кабінет.

В її шкіряному кріслі сидить, як господар, Рішард. Василь на диво жвавішає і простягає йому руку. Мені відразу відлягає від серця.

— Дякую, що прийшли, — повернувшись від дзеркала, вітається Роксолана.

Зауважую її червоні очі і набряклий носик, який вона майстерно намагається припудрити.

— Ти чого? — питає Дарка і пошепки додає: — Знову гиркалися?

Лянка дивиться на неї благальним поглядом.

— Щось в око потрапило. Тут така пилюка!

Раптом ми чуємо якусь метушню у залі.

— Ну ось, вже справді час починати, — каже Роксолана.

Вона першою виходить у зал і поспішає до журналістів і фотографів, які скупчилися довкола якоїсь персони. Нам поки що нічого не видно. І ми заінтриговано переглядаємося. Раптом бачимо, що наша галерейниця виловлює за руку гордість українського народу, співачку Роксану, яка, відмахуючись від теле- та фотокамер, щоразу повторює:

— Жодних інтерв’ю. Це — приватний захід. Жодних інтерв’ю.

Лянка підводить її до мікрофона і, щасливо посміхаючись усім, розпочинає презентацію:

— Шановні панове, вітаю вас. І прошу нашу гостю, яку не потрібно нікому представляти, урочисто відкрити нашу особливу вечірку.

— Доброго вечора усім, хто сьогодні прийшов вшанувати мистецтво!

Зірка «Євробачення» зриває шквал аплодисментів.

— Мені дуже приємно, що моя давня подруга і майже тезка запросила відкрити цю експозицію. І я сподіваюся, що і надалі буду бажаним гостем на таких заходах. Тим більше що… що я теж якимось чином трохи належу до мистецтва, — у галереї сміх. — Я хочу сказати, що спокійна за розвиток нашої культури, якщо нею займаються такі філантропи, як господиня сьогоднішнього вечора!

Знову аплодисменти і спалахи фотокамер.

Потім вона ще щось говорила, але її вже ніхто не слухав: жінки ревниво оглядали її з ніг до голови, а чоловіки терпляче сподівалися на якусь пісню. Та несподівано для всіх Роксана розпрощалася, пояснивши, що вона сьогодні не в голосі і не може заспівати навіть одного куплета.

— Напевно, пісня не передбачена в угоді, — шепоче мені на вухо Дарка.

— Ти що! Лянка давно її знає. І відгукувалася про неї дуже-дуже добре. Я думаю, що це за так. По старой дружбе, — шепочу їй у відповідь.

— Не може бути! — не вірить Дарка. — Бізнес і друзяки — різні стихії.

Потім Роксана пішла з нашою Лянкою у кабінет. А місце біля мікрофона зайняли винуватиці акції Шара і Мара. Дві тендітні дівчинки у коротких спідничках і у якихось неймовірно пошматованих блузках. Авангард!

Ажіотаж скінчився. Більшу частину журналістів ніби змило з галереї. Слідом за ними змилися канапки і шампанське.

Зате стало легше дихати і просторіше ходити.

Раптом у залі знову з’явилися наша зірка і, мило посміхаючись, пішла до виходу. За нею, наче граціозна косуля, поцокотіла каблучками Роксолана.

— Я зараз, — кинула вона нам на ходу. — Тільки її проведу.

— Чому ти не взяла у неї автограф для свого малого? — запитала мене Дарка.

— Ай, що ж ти мені раніше не нагадала! Я ж не пропадаю за сучасною естрадою. От і забула. Шкода, а він був би радий.

— Я взяв, — задоволено сказав Василь, зненацька випірнувши з-за наших спин.

І продемонстрував свій трофей. У Роксани на фотці гарно маяло волосся і спокусливо поблискували напівоголені груди.

— Кажуть, що це у неї нарощені пасма, — зауважила Дарка.

— Та-ак? — я й не помітила. — А бюст? Це — фотошоп?

— Ой, жінки-жінки! — похитавши головою, сказав Василь. — Я вже їду додому, потішу сина. А як ви? Може, теж?

Ми з Даркою перезирнулися. Справді, це було не наше свято. Ті ж самі нудні обличчя, що й завжди. Одні прийшли, щоб великодушно, але зверхньо продемонструвати свою зацікавленість сучасним мистецтвом. Інші в душі зневажливо поглядали на перших, не наділених такими талантами. Однак це не заважало їм манірно спілкуватися і використовувати один одного у своїх інтересах. Ми не належали до жодної категорії. Ми просто були подругами інколи богемної жінки, яка майстерно поєднала у собі комерцію з мистецтвом.

— Що ж, ми вже позвєздєлі, перед ким могли. Своїми коштовностями і прикідом нікого тут не здивуєш. Бо усім по барабану.

— Ну, не всім! — не погодилася я, перехопивши кілька зацікавлених поглядів.

— А кому інтересно, тот занят, — відповіла подруга.

Ми вже вирішили тікати, непомітно від Роксолани і Рішарда. Та раптом я чую:

— Любо, Василю!

Обертаюся, і від побаченого у моїй грудній клітці розквітає велика біла орхідея. Василь ручкається з ним.

Поруч, розфуфирена, як Елізабет Тейлор, стоїть його дружина.

— Привіт, як ви сюди потрапили? — мені робиться душно.

— Ти дуже здивуєшся, Любонько! Але саме через двері, — віджартовується він.

Як він це вимовив: «Любонько»? Хай скаже ще раз, ще раз і сто разів…

Я вдоволено посміхаюся, тішачись, що в останню мить одягнула лілове міні-плаття, яке вигідно демонструє мої стрункі ноги у туфлях від Тес.

— Але, якщо серйозно, то Мара-Маруся моя кузинка, — пояснює його Клеопатра.

Краєм ока помічаю, що він не зводить з мене погляду. Рефлекторно поправляю свою укладку і вирівнюю спину.

— Отже, ми тепер будемо бачитися частіше, — робить висновок мій чоловік. — А не тільки на лижах!

— Це якщо Роксолана і надалі буде займатися промоцією Шари і Мари. А гори ми ще будемо підкоряти, Василю. До речі, ми з Ігорем збираємося в Зьольден, в Австрію. Не хочете приєднатися? — Його дружина, ніби не помічаючи нас, звертається до Василя. Мій мен робить задуманий вираз обличчя і за звичкою, підхопивши її під руку, починає обговорювати пропозицію.

Цим двом лижним чайникам дуже лестить розмова про зимовий спорт.

Моя душа тихо радіє.

— А мені ці картини щось нагадують, — Дарка іде в атаку на Ігоря. — Десь я бачила щось схоже. Тільки не можу пригадати…

Капець! Чим він так одразу магічно впливає на жінок? Може, своєю мужньою поставою і досконало інтелігентним виглядом, що у такому поєднанні рідко зустрічається?

Ігор наївно впадає у транс розповіді про ужитково-прикладне мистецтво XX століття і абсолютно нові напрямки початку XXI. Дарина, наче обізнаний з цією тематикою співрозмовник, поважно хитає головою і підтакує.

Мене ця ситуація вже починає дратувати.

— А я особисто обожнюю Далі, — нарешті знайшла нагоду вклинитися.

Далі — єдиний художник, картини якого я іноді впізнаю у глянцевих журналах. Особливо мені подобається історія його захоплення Галою. Ото баба! Молодець! Він — молодий, багатий, а вона закохала його у себе — стару і потворну. Золотий кубок таким спритним тіткам!

— Мені теж близьке мистецтво Сальвадора, — каже Ігор, поправляючи елегантні окуляри. — Палітра його фарб і настрій у картинах надихають на дуже глибокі думки про своє альтер-его.

— Про кого, про кого? — перепитує Дарина.

— Про «Его», — без іронії повторює Ігор. — Внутрішнє «я» кожного.

— Так-так. Я була вражена, коли вперше побачила його «Сон», — раптом пригадалася фотка з «Офісіеля» чи то «Вог». — Це була фотографія моєї душі!

Здається, після цієї фрази його погляд у мій бік став ще теплішим і глибшим. «Бідненькі, які ви примітивні, коли захоплені!» — блискає у моєму мозку.

— А тут, — я намагаюся підживити цей паросток, що став активно розростатися, — мені впала в око одна скульптурна композиція. Я хочу звернути вашу увагу на неї.

І я веду їх вздовж експонатів, шукаючи щось більш-менш схоже на реальні речі. Все не те! От нафігачать якоїсь байди ті митці, а що воно таке — біс його знає! Але ось ніби якась собака з м’ячиком у пащі.

— Гляньте, скільки натуралізму у цьому псі…

— «Бій титанів», — читає табличку під скульптурою Дарка.

Я роблю спантеличену міну.

— У кожного свій погляд, — безапеляційно рятує ситуацію Ігор, і я йому вдячна. — Кожен має право бачити те, що він хоче. Цінність об’єкта від цього не зменшується. Але тільки…

Я вже не слухала, що він говорить. Я бачила тільки його кавові очі. Я чула тільки його співучу мову. Ніхто не вміє так перебирати і обертати словами, як він. Навіть сама Лянка з її елітним походженням. Ніхто не вміє так красиво розказати про мій внутрішній світ, який я сама не знаю.

Він ніби тільки зі мною говорив і тільки для мене. Хоча поруч вже давно стояли і слухали і мій чоловік з Клеопатрою, і Роксолана з Рішардом, і наш дорогоцінний мер зі своєю половиною. Тільки Дарка проникливим поглядом вивчала мене.

Презентація вдалася. Роксолана продала п’ять картин і дві скульптури, серед яких був пропіарений Ігорем «Бій титанів», що впав в око голові Львівської міської ради.

Пізно увечері подзвонила моя старша сестра. Запитала, чи може зупинитися на час зустрічі зі своїм рецензентом у нас. Вірка працює над дисертацією. Зануда ще та! Але я відразу відповіла згодою. Сказала, що ображуся наступного разу, якщо вона мене буде про таке питати.

Інцидент

Лілька вже цілий тиждень, наче зубний біль. І де тільки вона була, коли на небі гордість роздавали?! Напевно, стояла у черзі на новий манікюр.

— Дарунь, чому він не відповідає на мої дзвінки?

— Ти йому ще есемеску надішли! — закотивши очі, відповідає Дарка.

— Сто разів уже надсилала, — дивує нас нещасна.

— Та ти геть здуріла! Перестань його доймати. На фіг он нам нужен. Ми тобі іншого знайдемо. Без багажу у вигляді покинутих жінок і дітей, — насміхається Дарина.

— Це не він їх покинув, а вони його! Ти ж чула, як він це казав.

— Я ще пам’ятаю, як він тобі казав, що має ділову вечерю. А сам де ошивався? Не пригадуєш?

— Боже, ну чому я така глупа?! — Лілька опускає голову на стіл, і її кучеряве волосся розсипається пухнастим осіннім килимом.

— Перша твереза думка в твоїй голові, — зауважую я і додаю: — Ліль, ти ідеш на поправку!

— Хто? Лілька?! — сміється Дарина. — Та вона не заспокоїться, поки він нарешті її не пошле! І то тільки за другим разом.

Ліля починає нервово сіпати плечима, ніби зараз розрегочеться або розридається. Ще тільки цього не вистачало!

Прошу офіціантку принести негазовану воду.

— Дар, перестань, — осудливо каже Лянка. — Не можна так!

— От посидить вона у тебе над душею тиждень, і тоді скажеш: не можна чи треба?!

Ситуація заходить у глухий кут. Прорив робить Роксолана:

— Дівчата, а ви нічого не сказали про мою презентацію. Що на людях — не рахується. Там критикувати заборонено!

— Мені справді сподобалося. Дуже навіть гламурно, — відгукується Дарина. — Багато цікавих людей було. От тільки шкода, що майже усі прийшли зі женщінами. Ти не можеш запрошувати їх самих?

— Так заведено — приходити удвох. Але я нікого не примушую.

— Ну, та ті, що непримушені кимсь, були абсолютно безперспективними кандидатурами. До речі, а на скільки ти попала за запрошення Роксани?

— Сума була кругленька. Але піар презентації у різних ЗМІ коштував би мені значно більше.

— Зрозуміла, Любань?! А ти думала, що по старой дружбе, — переможно заявила Дарина.

— Таке бувало до «Євробачення». Тепер ніхто, перепрошую, навіть не пукне безкоштовно, — пояснила Ляна, елегантно поглинаючи салат із фруктів з кленовим сиропом. — А як вам сама експозиція?

— Для мене все ото — мазня і пацьканина, — зневажливо пересмикується Дарка. — Нехай краще Люба скаже. Вона вміє говорити про таке.

— Ну, що значить вміє? — злегка ображаюся я. — Просто мені справді подобаються авангардні рішення! Це ж оригінальне бачення світу автором. Тут потрібно дивитися душею, а не очима. По-моєму, дуже чуттєво і проникливо. Особливо скульптура двох закоханих. Ти знаєш, Лян, а я її, мабуть, куплю і поставлю в нішу у спальні. Що скажеш?

— Вона там буде на своєму місці, — усміхається Роксолана.

— А ти підпис під нею читала? — іронізує Дарка.

— Перестань! — я дратуюся, бо відчуваю, що вона от-от почне розпитувати про Ігоря.

— А хто такий цей…

Тієї миті якась ексцентрична особа з червоною квіткою за лівим вухом несподівано зривається зі свого місця за спиною у Лянки. І перевертає їй на голову горнятко гарячої чорної кави. Густа рідина патьоками розлазиться по білосніжному каре, лізе в очі і скрапує на світлу блузку.

Ми схоплюємося і намагаємося схопити кривдницю за руки. Але та видирається і, вп’явшись Роксолані в понівечену зачіску, кричить на весь зал:

— Відчепися від Рішарда, стерво! Він тебе не кохає!

Рокса однією рукою тримає волосся, щоб та його не вирвала, а другою прикриває рота у німому крику. Зате Дарина Миколаївна у своїй стихії:

— Це хто тут стерво?! — і з замахом загилила психопатці кулаком в око.

Бачу, недарма вона в залі грушу гамселила. Казала, що уявляє пику свого шефа.

— А, ну давай звідси! Поки ми тут тебе калікою не зробили, підстилка большого іскуства!

Рішардова коханка явно не чекала такого розвитку подій. Вона починає дико верещати, що її убивають. Дарина хапає її за рагульську хімію на голові і мало не копняками виштовхує за двері.

На крики прибігла адміністрація. Але ми вже встигли навести порядок.

— От, паскуда! Весь вечір зіпсула! — скаржиться Дарка, повертаючись за столик. — Ти як, Лян?

Рокса стоїчно мовчить, а за мить каже:

— Я, мабуть, додому поїду. Мені треба в душ. Ти мене підкинеш? — і, як дитина на маму, дивиться на мене.

— Так, аякже, — відповідаю я і думаю: «Тільки не треба на мене дивитися з такої відстані. У нас всього чотири роки різниці!»

— Ну, ми з Лількою теж по хатах. Здзвонимося!

— Па, — махаю рукою Дарині вже з вікна Луки. Так я називаю свого любого лексуса.

Роксолана сидить тихо, наче на поминках. Інша б на її місці обурено кричала, кляла чоловіка нецензурними словами, а ця сіла і губи стисла. Навіть у дзеркальце не гляне, щоб волосся поправити. Хоча тут уже й справді тільки душ допоможе.

Мене ця мовчанка гнітить.

— І звідки та відьма взялася! — злостиво.

— Прилетіла на мітлі.

— Що?! На якій мітлі? — я суплю брови. — Що ти несеш?

— Коли ми перестаємо бути ангелами, то перетворюємося на відьом… А відьми літають на мітлах.

— Весело, — я не зовсім розумію хід її думок.

— Це не вона винна, що так сталося.

По-моєму, у Лянки мозок звурдився!

— То може, це ти у тому винна?

— Ні, і я теж жертва. Ми обидві жертви Рішардової непорядності.

— Казьол, — підсумовую я.

— Давай помовчимо, — просить Роксолана.

— Як хочеш.

Через годину ми стояли під її будинком у Зубрі.

— У вікнах світиться. Я б не хотіла йому пояснювати, що сталося, — каже Рокса.

— Розумію, — я вмикаю сигналізацію і підіймаюся разом з нею.

Її чоловік сидить на білій волохатій канапі і вивчає якийсь дизайнерський журнал. Елегантний атласний халат кольору перестиглої вишні нагадує мені кадр із фільму «Хрещений батько».

— Росю, цо сє стало! — з непідробним переляком на обличчі він іде у ванну за Лянкою.

Ображена дружина голосно хряскає дверима перед його носом. Він стукає у двері. Вона включає воду. Нарешті я чую її ридання.

— Матка бозка! — промовляє він польською (його бабця по маминій лінії — полячка). — Любцю, хоч ти скажи мені у чому справа!

— Взагалі-то, це — не моє діло. Але сталося те, чого і треба було сподіватися, — намагаюся говорити на підвищених тонах, щоб подрузі було чутно. Розповідаю усе, як було, але в авторській редакції.

— Якась навіжена з ідіотським червоним бантиком на голові і намальованою чорною родимкою на вилиці накинулася у кафе на твою Росю з кулаками. Мало того, вона вирвала їй половину шевелюри і облила кип’ятком!

— Не пе-ре-більшуй! — схлипуючи, кричить з душу заступниця усіх стражденних.

О, те що треба! У Рішарда починають розширятися зіниці і роздуватися ніздрі. Він багровіє до одного кольору з халатом і жене у спальню.

— Та я єй заб'є! Пся крев! — він лається по-польськи і щось перекидає у шафі.

Дзвонить мій малий.

— Так, сину, я слухаю.

— Мам, здається, у мене температура, — невпевнено повідомляє.

— Попроси Петрівну, щоб поставила тобі градусник. Я вже їду додому! — і кричу Лянці, що негайно мушу тікати.

— Іди-іди, Люб.

Вона виходить загорнена у великий махровий рушник, в якому подібна на слім-сигарету.

— Вибач, що затримала. Дякую за все. Лети у свою Конопницю.

З Орестом все було нормально. Він не захворів. Просто вирішив трохи понервувати домогосподарку і не йти до школи. Яке ще дитя: градусник нагрів на батареї!

Василь передзвонив, що знову затримується на роботі. Насолоджуючись самотністю, я вирішую повисіти трохи в «Однокашниках». Однак, щойно я набрала логін і пароль, задзвонив телефон. Це Рокса.

— Так, Лян. Як ти?

— Я тебе ні від чого не відриваю? — говорить абсолютно спокійним врівноваженим голосом.

— Скажімо, не заважаєш. Я сиджу в Інтернеті.

— В «Однокашниках»? — здогадується. — То я задзвоню завтра.

Ігнорую її останню фразу.

— Як ти почуваєшся?

Переглядаю свої повідомлення.

— Все нормально. Ми переговорили з Рішардом, і він поїхав до тієї Каськи.

— Що це за заморське ім’я у неї?! Вона теж полячка? Як поїхав? Після всього, що сталося? — ошелешена, я згортаю вікно.

— Любо, історія постійно повторюється. Він знову клявся у вічному коханні, просив пробачення і так далі… Потім зірвався і сказав, що раз і назавжди поставить цю ідіотку на місце.

— Для цього він поїхав до неї? Він що, не міг її послати по телефону? — я здивована.

— Він так і зробив, але вона щось верещала йому у трубку, плакала, просила приїхати. Ти ж знаєш, який він м’якотілий, особливо з жінками, — ніби між іншим, зауважує Лянка. — Але я не тому телефоную. У мене є пропозиція: давай злітаємо з дівчатами на пару днів у Стамбул. Там вже дерева цвітуть. Краса неземна! Звичайно, якби у всіх були візи, можна і в Мілан чи Рим змотатися.

— Ні-ні, Стамбул — це супер! Там такі смішні ціни! Провітримося, підробного шмаття накупимо. Ніхто не відрізнить! — я мало не стрибаю від радості.

— Точно! Кажуть, сама Таня Горак купує підробного Версаче у столиці Османської імперії, — розігріваючи мене, заявляє Лянка.

— Ти ж про Туреччину говорила…

Роксолана сміється.

— Та ж Стамбул і був колись столицею Османської імперії. Сулейман, Роксолана… Ну… — намагається мене скерувати.

— А, так, щось пригадую. Не забувай, що ми всі економіку закінчували. Решту вивчали по телевізору, — жартую я, пригадуючи веселі студентські роки.

— Тоді давай, до завтра. Визначимось з датою. Дівчата точно не будуть проти! — радісно запевняю я.

— Па, добраніч, Любо.

Ідея — просто грандіозна! Поїздка з подругами без чоловіків і дітей, це як другий медовий місяць. Але не на двох, а тільки для одного самозакоханого!

Окрилена пропозицією Роксолани, я закриваю Інтернет, навіть не кинувши оком, хто був гостем на моїй сторінці.

Вночі мені снилося, що я, напівгола, скачу на білому коні по барвистих квітучих лугах, залитих талою водою. І моє довге біле волосся картинно майорить на вітрі. Хоча у житті я натуральна брюнетка.

Мачо

Раніше я терпіти не могла чужих людей у себе вдома. Маю на увазі обслугу. Спочатку не могла змиритися з присутністю няні. Мене бісило кожне її слово, сказане мені як порада. Але ж треба було комусь допомагати доглядати за сином! Пізніше довелося наймати прибиральницю, коли ми придбали будинок у Конопниці. Це таке невеличке село під містом. Його сміливо можна назвати львівською Рубльовкою. Тут, за справжнім шлагбаумом з охороною, скупчилися вельми промовисті «хатинки» місцевої фінансової еліти. Неозброєним оком видко, як змагаються сусіди, намагаючись перевершити один одного у розкошах і комфорті. Коли одні викопують басейн на сто квадратів, інші тут же обкладають мармуром паркан, або купують додатковий автомобіль престижної марки, або, щонайменше, наймають прислугу і так далі… Ми з чоловіком, звісно, тримаємо марку.

Ось і постало питання про присутність якоїсь людини у домі під час сімейних поїздок. Звичайно, перший час Василь намагався задіяти своїх підлеглих. Але це було дуже неефективно: періодично засихав якийсь із моїх вазонів; кіт Д’ябло часом по кілька днів залишався то по один, то по інший бік вхідних дверей; садівник впадав у запій, не стриг газони і не доглядав сад-город. Тоді ми і вирішили найняти Олену Петрівну. Одразу все стало на свої місця, і ми з Ваською перестали на відпочинку сіпатися, як роботи Вертери, на кожен телефонний дзвінок.

Домогосподарка моментально перехопила усі хатні справи. Навіть ті, про які її ніхто не просив. Цього разу я не була проти, маючи попередній досвід ведення домашнього господарства. Петрівна лише раз на місяць, на вихідні, їздила до себе додому, на село під Жовквою. Там вона колись вчителювала. Але смішна зарплатня просвітителя у нашій країні змусила її прийти до нас. За рекомендацією моєї сестри Віри ми прийняли її у наш дім. І поставили зарплатню трьох директорів школи, плюс повний пансіон і проживання.

Сьогодні вранці водій Василя привіз мою дорогоцінну сестру з вокзалу. Петрівна вже наварила і напарила усього, на що була здатна. Вірка завжди була у захопленні від її страв.

Обережно розклавши речі біля вхідних дверей, наша гостя відразу попрямувала на кухню.

— Доброго ранку, Олено Петрівно!

— З приїздом вас, Віронько! — сердечно.

Моя домогосподарка готова була падати сестрі у ноги. Так щиро вона її любила. А може, просто була вдячна?! Що теж велика рідкість у наш час.

— Проходьте, сідайте. Пані Люба зараз спуститься. Я вже чула, як шумить вода у її ванній. Восьма година — це для неї занадто рано. Зазвичай вона прокидається не раніше десятої, — пояснює усміхнена Петрівна. — Кави, чаю, а може, соку?

— Мені, будь ласка, каву з молоком, — замовляє і зауважує: — Люба завжди любила поспати. А Орестик вже у школі?

— Ні-ні, теж зараз буде снідати. А як там справи удома? Що чути у наших краях? — із ноткою ностальгії питає Олена Петрівна.

— Та все, як і було. Це тут у вас постійно все гуде і грюкає, як на сталеливарному.

— Ну, а як ваші діти, чоловік?

— Дівчата ходять до школи. Добре вчаться. А Грицько — промишляє, як і раніше. Звик уже до такої роботи. Хоча статки вже не ті.

— Тітко Віро, привіт! — Орест збігає східцями, хапає канапку зі столу і стрімголов біжить на вулицю. — Мене класна приб’є! Вже майже пів на дев’яту.

Я іду слідом, витираючи мокре волосся рушником. Обіймаю сестру. Виявляється, в неї призначена зустріч на одинадцяту. Тож ми неквапом снідаємо. Потім Вірка оглядає свою кімнату нагорі, і ми збираємося їхати у справах.

— Я тебе підкину, а потім заберу. Коли ти закінчиш? — питаю Вірку, натягаючи туфлі зі шкіри пітона.

— Якщо у тебе якась важлива зустріч, то я повернуся в Конопницю на маршрутці, — відповідає сестра, оцінюючи мій зовнішній вигляд, зокрема, зиркаючи на взуття.

— Ти що, яка зустріч! Я просто їду у салон до косметолога, перукарки… Це не парадний одяг, заспокойся. Я ці туфельки вже другий рік ношу. Хочеш, тобі віддам?

— Ні-ні, дякую. Вони зовсім не у моєму стилі, — ніяковіє Вірка. — Та й куди я в таких? Хіба на город.

У моєї Вірки зі смаком усе нормально. А от з грошима — миші точно не погризуть. До того ж вона занадто горда, щоб приймати від мене ношені речі. Якщо я подарую щось новеньке, але не дуже екстравагантне — візьме, а ношене — нізащо. Я й не наполягаю, маю кому роздавати.

— На город?! — я в щоці. — На город я тобі Іванича (наш садівник) гумаки дам. А в цих я ще у ресторан піду.

Сестричка робитьвигляд, що не слухає.

— Тоді заїдеш за мною десь о першій. Ні, краще о другій. Я ще в наукову бібліотеку мушу зайти. Відтам мене і забереш, якщо тобі зручно.

— Ти про книгосховище на Стефаника? — здогадуюсь.

— Ну, а про що ж? — дивується Вірка.

— Домовилися. Заразом і пообідаємо! — погоджуюсь я, прикидаючи, куди з нею можна піти, щоб не злякати оточуючих її прикидом.

Після недовгих роздумів починаю розуміти, що дрескод моєї Вірки не вписується ні в які рамки.

— Вірунь, а може, ми спочатку заїдемо у якийсь магазин? Щось тобі купимо, дівчаткам… Я ж не була на жодному із ваших днів народжень, — обережно питаю я, виїжджаючи за ворота.

— Ну, так! Ти ж дуже занята, — із вдаваною образою в голосі каже сестричка. — Дім, робота, турботи…

— У кожного своє життя, — не збираюся терпіти її докори. — То ми домовилися?

— Не знаю, я мушу подумати, — Вірка явно кокетує. — Це ж купа грошей! Ти не вмієш бути ощадливою.

— А в мене, слава Богу, не має такої потреби — раз. І на подарунках сестрі та любим племінницям ніхто не економить — два.

— Ну, добре. Тільки без зайвого лоску! — погоджується сестричка не без умов, як і завжди.

Висадивши Вірку під універом, я тут же передзвонила своїм знайомим у бутіки. Домовилася, щоб приготували для мене щось не надто яскраве, зовсім не розкішне і познімали цінники на усіх тих речах. Продавщиці уже знали ці мої традиційні покупки раз на рік. Ще жодного разу мене не підвели.

А тоді їду у «Венеціано».

— Здравствуйте, Любочка!

— Здрастуй! — відповідаю слизькому, як слимак, Алексу.

Він усміхається на всю вочевидь недавно відбілену щелепу. От не подобаються мені ті метросексуали, і все! Хоч вбий, а мені вони нагадують гомиків. Ні, Девід Бекхмен не в їх переліку! Все ж таки він справжній мужчина, хоч і з манікюром і кульчиками у вухах. А от наші чомусь до нього не дотягують. Може, якщо б Алекс час від часу блимав на телеекрані або їздив на феррарі, я б сприймала його цілісно… Але щось мені підказує, що справа не в цьому, бо наш Тварєв теж викликає у мене ідіосинкразію.

— Любонько, погортайте журнальчики! Я через десять хвилин займуся вами, — виглядаючи з кабінету, каже моя косметичка.

— Добре-добре, я сьогодні не поспішаю, — усміхаюся їй і розкриваю перший-ліпший глянець.

З реклами Мальборо на мене хтиво дивиться трохи неголений мачо. О, це — типаж справжнього мужчини! Не те щоб мені подобалися ковбої. Але оці педікюри, фарбування волосся, креми для рук та інші «капелюшки» ніяк не в’яжуться в моїй уяві з мужчинами. Гортаю далі. Тут мені на очі потрапляє якесь одоробло на кшталт Тіми Полуденка. Така собі Атя Гламурча в чоловічому образі! Ще одного із тієї новомодної компанії. Ну, нема на що подивитися! Хіба на ті штани з мотнею до колін і в обтяжку на гомілках. Це або турецький національний одяг, або що він у ті штани наклав?! Плюс довге, зіпсуте хімією волоссячко, намазані блиском губи і саквояжик у ручках. Не здивуюся, якщо в ньому виявляться туш для вій і аніонові прокладки!

Кесарю — кесареве! Не треба мужчину ожіночнювати, а потім скаржитися на те, що нас перетворили на снігових баб з ботоксом на чолі! Тоді вже і пластичний хірург не допоможе! Бо вони починають захоплюватися собі подібними. Я десь читала, що у Данії, наприклад, проблема народження здорового хлопчика стоїть дуже гостро. Там тільки іноземці — повноцінні мужчини. А фільми з їхніми акторами хто-небудь бачив? Отож бо й воно! Особисто мені аж моторошно робиться. І чи не тому у них там без зайвої пацьканини шлюби з емігрантами реєструють?

Треба дати чоловікові можливість відчути себе ним! Нехай носить важкі пакунки з продуктами, щоб не думати про свої наманікюрені нігті і накремовані руки. Нехай сам займається шашликом у лісі на пікніку з друзями. І їде оздоровлюватися у банальний український Моршин, а ще ліпше — картоплю в селі у тещі копати. А не навідується до спа-готелів, навіть у тій же Туреччині! До речі, і корисніше, і дешевше інколи. І спокуси не такого ґатунку!

— Заходьте, Любонько, влаштовуйтеся, — Алінка не перериває моїх думок. — Вчора до нас приходила ваша подруга Роксолана з чоловіком. Який красень!

«У пеклі йому прогули ставлять!» — вогнем блиснуло у моєму мозку.

— Справді? — я щиро здивована їхнім тандемом, адже у них патова ситуація.

— Ну, що ви! Такого рідко зустрінеш, — косметолог подумала, що я про його вроду. — І видно, що закоханий у дружину: очей з неї не зводив, поки Алекс робив їй укладку. Ну, а той, як з усіма, розсипався у компліментах, щось там жартував.

— Алекс навіть щось робить?! — мої брови підіймаються ще вище.

— Аякже. Наша Катя захворіла, і, як завжди, заміною був він.

— Ой, а я не люблю сюрпризів, — полегшено видихаю.

— Любо, дарма ви так. Він — непоганий майстер.

— Так? — перепитую без інтересу.

Мені потрібен тільки суперпрофі, а «непоганий» мені не підходить.

— Видно, ваша подруга нещодавно заміж вийшла, — чи то запитує, чи то констатує Аліна.

— Та вже давненько, років зо п’ять напевно, — намагаюся пригадати.

— Це ж треба! І він досі такий закоханий! — відверто заздрить моя косметолог.

«На жаль, не тільки в неї, — говорить мій внутрішній голос. — Ось тобі справжній мачо із особистим гаремом. Тепер думай, що гірше: такий чи цей метро…»

— А дітки у них є? — ніяк не вгамує свою цікавість Аліна.

— Дітки? Ні, діток поки що немає.

— Ось воно! Тому він і закоханий такий, — робить не дуже втішний для себе висновок. — А що, у них якісь проблеми?

— Та ні, жодних проблем! Просто Ляна не дуже поспішає, — пояснюю я.

«А й справді, чому вона не хоче дітей?»

— Правильно! Поживуть для себе трохи… Але сім’я без дітей — це не сім’я. Чоловік проходить справжнє випробування, коли стає батьком.

— Це правда, — погоджуюся з мудрою як на свій вік Аліною.

— Я це добре знаю. Маю трьох своїх.

— Чоловіків?! — перепитую, бо знаю її тільки як класного фахівця.

— Дітей, Любо. Двоє старших синів і доню, — усміхається Алінка.

— Молодчина! — кажу я і, щоб абортувати нецікаву для мене історію, що розпочинається, додаю: — Аліночко, я тут згадала, що мені з сестрою деякі справи треба вирішити. Так що ти поспіши, будь ласка!

Косметолог припинила пусті балачки і швидко мене відпустила. На свою голову дозволила їй базікати. Іноді це заважає і навіть втомлює. Треба завжди пам’ятати про дистанцію.

— Дарунь, ти можеш говорити? — дзвоню подрузі у робочий час.

— Так, я вас слухаю, — відповідає офіційним тоном, що означає «в кабінеті є сторонні».

— Тоді я коротко. Десь о другій я планую пообідати з моєю Віркою «У китайському мандарині». Може, приєднаєшся до нас?

— Краще о п’ятій, якщо це вас влаштує. Не раніше, бо це ніяк не вписується у мій сьогоднішній щільний графік.

Думаю, поки моя сестриця вибере собі і донькам одяг, мине не одна година. Тож пізніше буде значно зручніше. Я погоджуюся, намагаючись якомога швидше закінчити цю неприємну розмову з чужим голосом.

Рівно о другій Вірка стояла, як хвіст нашого собаки, на сходинках при вході у сховище знань. Вона повідомила мені про це телефоном, делікатно нагадавши таким чином, що я, як завжди, запізнююся.

— Вірунько, стою у заторі. Але ти не хвилюйся — хвилин за десять-п’ятнадцять буду, — пояснюю, виїжджаючи на сусідню з Жовтневою вулицю.

— Гаразд. Тоді я замовлю собі горнятко кави у кафе «Бібльос», що тут поруч, як підійматися на Цитадель. Бібліотека перетворила мене на Кая — Холодне Серце.

— Добре, що не на Снігову королеву! Скоро тебе поцілую. Тільки під’їду — відразу передзвоню. Вийдеш.

У кафе переважно з інтелектуальною публікою, не перевантаженою грошовими знаками, моя персона явно дисонуватиме.

Через десять хвилин, наближаючись до бібліотеки, набираю Вірку. Ха! Мій новесенький ай-фон завис! Тупо тисну усі піктограми, а реакції, як в імпотента на стриптиз! Навіщо було викидати стільки грошей на черговий брухт? Добре, що не піддалася на вмовляння Дарини купити собі «Вертушку».

Ставлю машину ближче до кав’ярні і сигналю, сподіваючись на Вірчину кмітливість. Та де там! Бачу крізь вітрину, як вона заглибилась у якусь книгу. Обережно відсьорбує гарячий напій. Доведеться таки спотворити майже академічну атмосферу своєю присутністю.

— Вір, я сигналю-сигналю, а ти не чуєш! — роздратована, присідаю на стілець біля сестри.

— Ой, вибач! Ми ж домовилися про дзвінок. А я зачиталася, — відповідає вона, закриваючи пошарпаний томик під назвою «Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя і Ренесансу».

— Це на тему твоєї дисертації? — я реагую на знайоме прізвище на обкладинці.

— Ну, що ти! Жодного стосунку до неї. Так, самій цікаво. Ти присядь на секундочку, я каву з заварним доп’ю, добре? І тобі замовлю. Вона тут зовсім непогана.

Ненавиджу це словосполучення! Для свого життя усе вибираю у найвищій формі порівняння або «де люкс».

— Ні, дякую. Давай швидше! — відмовляюся, не маючи бажання кавувати саме тут.

Я обводжу поглядом простеньку кафешку з книжковими полицями та фото старого Львова у рамках по периметру і столиками з періодикою при дверях. Відвідувачі — здебільшого ті, хто, як і моя Віра, підмерзли у книгосховищі. Два стареньких голомозих чоловічки, наче міністри таємної канцелярії, завзято, але майже нечутно про щось сперечалися над товстенною розгорнутою книгою. Три юних вертихвістки-студентки пили каву і хихотіли, поки їх думками раптово не оволоділа моя присутність, точніше мій зовнішній вигляд. Ну і книгогризка моя люба Вірка! Нудьга-а! Я хочу зараз же пройтися по бутіках.

— Вірунь, ну що? — починаю її підганяти.

Але готові зірватися з язика слова зносить у небуття поривом вітру, що його створює протяг від прочинених дверей. Знайома постать, яка у них з’явилася, кардинально змінює мої плани. Приємно дзеленчить «музика вітру», зачеплена відкритими дверима.

— Замов мені каву. Я передумала.

— Ну, звичайно,  — Вірка іде до бармена.

Ігор заходить у приміщення, підтримуючи під руку черепаху Тортилу з Золотим ключиком у руці, що трансформувався у старечий ціпок. Поміщає бабуленцію за сусіднім столиком і робить крок до мене. Він мене відразу помітив! У грудях запрацювала кузня.

— При-віт! — Ігор галантно цілує мою руку. — Я здивований. Аж ніяк не сподівався тебе зустріти тут.

«Я — прекрасна сьогодні! Ти вчасно тут з’явився!»

— А я іноді ходжу у бібліотеку поновити свої знання, — повідомляю майже зверхньо.

— Цікавишся Рабле? — він ковзає оком по обкладинці.

— Так, обожнюю його квіти.

Ігор усміхається. До нас підходить моя сестричка і наступає мені на ногу.

— Це моя сестра, Віра. А це — Ігор.

Він цілує руку і їй.

— Дуже приємно. Але я, на жаль, мушу вас зараз покинути, — кидає погляд у бік Тортили. — Маю дуже важливу бесіду зі своїм колишнім науковим керівником. А якось іншим разом із задоволенням з вами посиджу!

«Зараз запитає, коли ми можемо побачитись!» — з надією тьохкає серце.

Виникає пауза.

— Ми якраз зібралися вже йти, — відразу зорієнтувалася я.

— А як же кава? — здивовано запитує Вірка.

— Я забула, що домовилася про зустріч не пізніше третьої! — намагаюся не скомпрометувати себе.

— Радий був тебе бачити, — прощається Ігор і сідає до черепахи. — Привіт Василеві!

— Дякую! Я передам, — усміхаюсь лівим кутиком вуст.

«І що? Все?! Передай вітання чоловікові!» Краєм ока зауважую, що він не зводить з мене погляду. Цікаво, хто він: мачо? Але ж і доглянутий, зараза, як дамочка. Без цяцьок у вухах, на щастя! І сивину не зафарбовує.

Ні, він — нормальний мужик. Інакше б не засів так мені у думках!

Я повільно виходжу, як у старому кіно, обережно прикриваю важкі вхідні двері… Але мене ніхто не наздоганяє. І навіть не гукає… Якось мені не по собі, образливо, чи що?! Я помилилася у ньому?! А може, мої емоції сильніші за його?! Чи він намагається продовжити інтригу, бешкетник?

— Ти переплутала Рабле з Моне, — раптом вривається у мої думки Віра.

— Що? Що я переплутала? — не врубаюся, про що вона говорить.

— Моне — французький імпресіоніст. А не Рабле — автор «Гаргантюа і Пантагрюеля». Цей твій знайомий Ігор дуже тактовний.

— Він з усіма такий, — відповідаю, наче крізь димову завісу.

— З тобою усе добре? Кави не торкнулася, задумлива якась.

Я роблю над собою зусилля. Намагаюся вийти у реал і закриваю вікно попереднього документа на дисплеї мого мозку. «Давай!» — подумки кричу навздогін Ігореві і остаточно змиваю враження від останніх п’яти хвилин.

— Все нормально. Я тільки забула дівчат попередити, що збираємося на вечерю через дві години.

— А ти встигнеш мене закинути додому? — ніяковіючи, цікавиться моя сестра. — Бо я можу і на маршрутці…

— Ти що? Не хочеш з нами розвіятися, трохи погомоніти?

— А я вам не буду заважати? — удавано.

— Все, Вірка, ти мене дістала! Маєш три дні уїкенду — розслабся і кайфуй!

Нездара чи альтруїстка?

Протягом двох солодких годин, проведених з Віркою у магазинах, я із задоволенням спустила дві Васьчиних зарплатні плюс вартість комплекту зимової гуми для мого лексуса. Моя сестра з виразом непідробного осуду на обличчі від такого марнотратства ставила пакунки на заднє сидіння автомобіля. Але особливо і не відмовлялася від дарунків!

— Ой, Віруня! — Дарина завжди дуже тепло ставилася до моєї сестри, чого я ніколи не могла пояснити. — Ти такою модняшкою стала! Ну, викапана english teacher!

— Дякую, Дарочко! — Вірка ніяковіє від такого компліменту. — Це все Люба! На її прохання у магазинах підібрали мені такий гардероб, що я майже ні від чого не змогла відмовитися.

— Та не слухайте ви її! Вона футбольнула половину брендових речей, — втручаюсь у її балаканину. — Ледь це їй впхнули. А нічого, правда?!

Віруня стоїть на невисоких зручних підборах чорних замшевих туфель Ріпа з акуратненькими бантиками, що кокетливо прилипнули збоку. І ця цнотлива краса бездоганно гармоніює з таким же бантиком під грудьми на сіро-чорному платті а-ля трішки вагітна Рокко-Барокко.

— Класика завжди у виграші! — підсумовує Дарина, обвішана золотом, як ялинка гірляндами. — От, іще б тільки цю стародівочу дульку змінити на модне каре.

— Мені так зручно. Я ж не вертихвістка якась, — доволі чванливо.

Вірка теж дама з характером. І переробляти себе під чиїсь стереотипи не дасть. Її життя вже давно усталилося: дім — сільськогосподарський інститут, де вона працює, — і діти. Чоловік Грицько вже давно не на першому місці, і навіть не у п’ятірці пріоритетів. Тому зовнішній вигляд не відіграє у її житті важливої ролі. Тобто не такої важливої, як у моєму з подругами вируючому потоці.

Вправно оперуючи дерев’яними паличками, ми смачно обідаємо у нашому улюбленому ресторані східної кухні на Кримській. Вірці малесенька офіціанточка приносить палички навчальні, перев’язані гумкою. До чого тільки не додумається українська душа!

— Як твої справи, Ліль? — я вже пару днів її не бачила і не чула.

— Кепсько, — мляво відповідає Лілька, не відриваючи очей від салату з морської капусти з кунжутом.

— То коли ж ми нарешті летимо в Стамбул? — запитує Лянка, щоб не розвивати болючу тему Лільчиного кохання.

— В нас на роботі така запарка. Я просто не знаю, — відповідає Дара.

— У нас завжди запарка, — підкреслює Лілька. — Треба на все махнути хвостом, взяти лікарняний і розслабитися.

Бачу, що два тижні неаргументованої відсутності об’єкта бажань вже не так ковбасять нашу подругу.

— Та мені голову здіймуть! Ти що, думаєш, шеф не знає про наші з тобою махінації з довідками?

— То давай просто відпросимося, — ниє Лілька.

— Дівчата, ще днів десять потерпіть, добре? А підбирати готель можна вже.

— Ви що, збираєтеся самі їхати у Туреччину?! — здивування Вірки більше за дефіцит бюджету України.

— То й що? — запитую.

— Це ж ісламська країна. Там жінка нічого не важить. А ви самі…

— По-перше, ми вже були там. А по-друге, тих, хто шукає пригод, турки дуже швидко ідентифікують, — пояснюю елементарне.

— Можливо. Але ж пригода може сама знайти вас, — не вгамовується сестричка.

— З твоїми поглядами, Вірунь, нам далі Криму їздити не можна. Вкрадуть! — сміється Дарина.

— Ми знаємо правила руху і будемо стежити за знаками на дорозі, — додає Роксолана, чим кладе край подальшим запереченням Віри.

— Вірунь, а коли у тебе захист? — цікавиться Трип’ята.

— Про це ще рано говорити, — не хоче розвивати тему сестра.

— Ой, дєвушкі, а я колись теж хотіла написати дисертацію, — протягнула Дарина.

— Тільки й того, що хотіла, — зауважую я.

— Не тільки! Я ж була в аспірантурі цілий рік! — не погоджується подруга. — Щоправда, ні фіга не зробила. А потім вийшла заміж і… Наливай саке, Ліль.

— А у мене все точно навпаки, — каже Віра, проковтнувши незвично теплий напій. — Спочатку сім’я, а тепер, коли кожен зайнятий собою, я задумалась над науковою роботою. Та й то через постійні дорікання нашого завкафедри.

— І коли ти це все встигаєш? — питає Роксолана.

— Переважно у бібліотеці. Кажу, що затримуюся на роботі. Бо вдома Грицько анічогісінько не дасть написати.

— Дівчино, — Дарина підкликає офіціантку, — а принесіть-но нам звичайної нашої горілочки із льодом. Бо від цієї «сачі» ні в голові, ні в душі. Правду я кажу, дівчата?

Розмова спрямовується у звичне русло, і ми одностайно погоджуємося.

— Так ти кажеш, що чоловік тебе ревнує до роботи? — перепитує Дарка.

— Та робити йому нічого, от він мене й займає. То те йому зготуй, то інше. А ще там не прибрано, тут не вимито, або й зовсім «йди пробки поміняй, бо струм вибило».

Вочевидь моїй сестричці і японського пійла вистачило. Зазвичай вона у мене жіночка ду-уже стримана і на життя ніколи не скаржиться. Навіть мені!

— Так-так, дамочко, та ти його зовсім розпустила. Він же сільський хлоп! Бугай! А вони навчені пахати, наче коні. Коли ж ти зробила цю помилку? — запитує досвідчена Дарина.

— Дарусю, та наш Гриць ніколи не був конем! — мене душить сміх. — Він завжди був серед крутих пацанов, ще з інститутських часів, — я розпускаю пальці віялом і роблю характерний жест.

— Так, — підтверджує Вірка. — Він і на офіційній роботі ніколи не працював. Спочатку займався валютою, а потім на митниці поперло…

— А тепер там все під контролем! То чим же він займається?

— Я ж кажу — мною! — нагадує моя вже веселенька сестриця.

— А гроші?!

— З цим трудно. Доні попідростали. Увесь час чогось нового потребують. От я і працюю над дисертацією.

— І тобі пару сотень до зарплати докинуть, коли захистишся. Якраз на три дні жерти купити! — глузує Трип’ята.

— Ну, хоч щось!

— Не будь глупа — жени його з пляжу. Самій більше місця буде. А там — глядь, і хтось інший появиться.

Вірка — не я, у неї домостроївські погляди. Вона навіть припустити такого не може. Хай там що, а шлюб до гробу!

— Я не така прогресивна, як ти, Дарусю.

Делікатне пояснення. А означає: «не вчи мене жити».

Та Дарину Миколаївну, коли вона розійшлася, не зупинить ніщо, навіть асфальтовий каток. Я певна, що вона і після нього підніметься, стрепенеться, як блакитний кіт з «Тома і Джеррі», і доведе почате до фіналу.

— Ну, припустимо, на харчі вам вистачає. А одяг двом дівкам, що ростуть, і тобі хто купляє? — запитує Дарка.

Судячи з того, у чому усі вони ходять останніх два роки, то все це моїми стараннями. Після наших спільних шопінгів.

— Дарцю, ти — не Вірчин інспектор. Дай їй спокій! — грубо обриваю подругу, яка вже зарвалася.

— А, ну вибач, Вірунь. То не моє діло, справді, — дійшло до Дарини. — До речі! Може, я і не ваш інспектор теж, пані Любо. Але на правах давньої подруги дуже хочу поцікавитися — хто вам той мужчина, котрого ми зустріли у Лянчиній галереї на презентації?

— Та так, знайомий Василя, — перелякана Вірчиною присутністю, пояснюю я і показую очима на сестру.

Але Дарка вже добре вгашена і натяків не зауважує.

— А не «такай»! Мене не проведеш. Ти на нього запала. Я це помітила.

Зле, дуже зле, Трип’ята, що ти нічого зараз не бачиш. У Віруні округлюються і так досить вилупкуваті очі, ще й залиті саке. Вона — як шпигун серед нас. Вірка завжди і за будь-яких обставин притримується чоловічих поглядів на сім’ю.

— Та то все просто жарти, Дарцю. Тобі здалося. Не ганьби мене перед сестрою, — кидаю їй залізобетонний натяк.

— Ну, то ти можеш кому-небудь іншому розповісти, але не мені. Я на свої очі бачила, як він дивиться на тебе, а ти…

— Дівчата, а давайте на десерт замовимо кокосові млинці з молоком, — каже Роксоляна, опускаючи шлагбаум перед Дариною.

— Ні, я буду карамелізовані фрукти і ройбош, — відволікається настирна подруга. — Лілько, скажи хоч слово. А то ти нині, як моя совість, осудливо мовчиш. Свята чи що?

— Чи що, чи що. Дарино Миколаївно, тебе сьогодні щось так ковбасить. От тільки причини я не знаю.

— А причина є, — сміється. — Ще й яка! Я думала, що буду вечеряти в товаристві одного високопосадовця, але щось не зрослося. Тепер думаю, що…

— Боже мій, то ти про того лисого, пузатого і пихатого? З яким ви до обіду в кабінеті шефа просиділи?

— Не пихатого, а високопосадовця!

— А то тепер слова-синоніми, — глузує Рокса.

Іноді у нетверезій голові народжуються такі дебільні думки, які насправді не мають жодного стосунку до реальності! А може, вони сидять десь там глибоко у підкірці головного мозку і чекають саме такої миті, аби тебе скомпрометувати?

— Даруню, от скільки тебе знаю, ніяк не можу зрозуміти, що тебе цікавить у протилежній статі більше: посада чи гаманець? — здуру ляпає мій язик.

— А тебе? Чи ти тільки про високі матерії мрієш? Той мужчіна с женой із галереї не виглядав на якогось потіпаху! Чи не так, Любо?

Заборонений прийом. Я сама напросилася.

— Дівчата, давайте вип’ємо за те, що ми у них є. Тому заради нас вони і кар’єри роблять, і гроші заробляють. А ми їх за це любимо, — вклинюється у діалог кмітлива Лянка.

— Ой, люба моя, — відбиває подачу Вірка, — хоч мені так добре зараз з вами, але я не можу випити за таке.

— За яке це «таке»? — питаю.

— Не за це ми їх любимо!

— Ну, звичайно, не за це! Але тільки на початку, — каже Дарина.

— Неправда! — не погоджується Віра.

— А я вип’ю, — кажу я і ковтаю крижану рідину, бо мені вже просто хотілося спорожнити стопку, а не базікати.

— Дівчата, не можна так цинічно ставитися до життя. Адже доля до вас дуже прихильна, а ви цього зовсім не цінуєте, — філософствує.

— Вибач, Вірунь, але ти — дурепа! — відрізає Дарка. — Свою дорогу в житті я прокладаю сама. І правда в тому, що часто я вдаюся до не дуже благородних вчинків, аби зайняти кращу позицію. І ще жодного разу нічого не відбулося само собою. Фортуна приходить тільки до того, хто готується до зустрічі з нею. Правду я кажу, подруги мої бойові?

— Але ж є маса людей, які усе своє життя б’ються над своїми проблемами, а успіх до них не поспішає? — парирує сп’яніла Вірка. — Ось візьми мене, наприклад.

— А у тебе, Вірунь, серйозний утяжелітель! Відчепи той вагон, і поїдеш значно швидше. А ні, то й далі черпай воду ложкою…

Тут моя сестричка задумалася і засумувала. Недостатньо випила, щоб веселитися, і забагато, щоб реагувати адекватно.

Додому нас відвіз Василів водій на моєму авто. Віра від незвичної кількості алкоголю заснула ще в дорозі, і ми поклали її спати, зумівши не розбудити.

Я довго вилася змією довкола свого чоловіка, але таки отримала бажане. В уяві мерехтіло Його обличчя.

Дивні створіння — ці чоловіки! Усе сприймають за чисту монету.

Вночі мені снилося, що я живу у велетенському білому палаці посеред лісу. Ігор — мій володар. А довкола — прислуга в образі поголовних метросексуалів, кожному з яких потрібна була я. Мене це збентежило!

Ні, таки в них щось є, у тих метро… Але воно таке невловиме, як спалах іскри над свічкою у сутінках. І я не готова замінити ними звичних чоловіків, хоч які б вони були досконалі на вигляд.

Istanbul

Моє хобі — це мандри. Я не завжди так думала. Раніше я знаходила неймовірне задоволення у шопінгу. Накуповувала купу різного барахла і дефілювала у ньому за першої-ліпшої нагоди. Мені подобалися приховано заздрісні погляди знайомих жінок і непідробне захоплення чоловіків. Дякувати Богу за природні дані!

Та мода тепер змінюється мало не щосезону, і брендові речі, які інколи коштують, як двотижневий VIP-ВІДПОЧИНОК, скоро стають неактуальними. Тому зараз… Тобто я не перестала витрачати чималі суми на свій гардероб. Але потрапивши одного разу у Голландію, казкову країну тюльпанів, нарцисів, млинів і мініатюрних садиб, я зрозуміла, що є ще більше задоволення — це незабутні враження. Вони ніколи не виходять з моди, не зношуються і не лише не стоять на заваді покупкам, а навіть сприяють їм. Тепер я привожу речі тільки з-за кордону і при будь-якій нагоді зауважую: «Це плаття від Ферре я привезла з Венеції». І зелена українська жаба душить оточуючих. Не тому, що вони нікуди не їздять. Де вони тільки не бувають! А тому, що я вмію це все презентувати!

— Добридень! Що можете запропонувати у Туреччині? — питаю.

— А на яку суму грошей ви розраховуєте? — цікавиться недосвідчена працівниця модної у Львові турагенції.

Я знімаю свої сонцезахисні окуляри і здивовано підіймаю брови, як це робив один із моїх професорів в універі.

На мене дивляться два чорних сценічно підведених, як у Лоліти Пілявської, ока. Ззаду висить маска якогось тубільського божества, очевидно, близького родича дівчини, судячи з розмірів і розрізу очей та вивернутих вуст.

— Любо, я тобі казала: краще відразу іти до Жульки! — нагадує мені Лянка. — Я вже кілька років поспіль їжджу через її фірму, і все було О.К. Вона знає, що нам треба.

— Дорогесенька, — єхидно посміхаючись, звертаюся до дівчини. — А покличте-но нам вашого директора або хто тут у вас начальник?!

— Зараз нікого немає. Але я про все розповім не гірше за них.

— Я так і зрозуміла, — додаю тим же тоном.

— Люб, давай не будемо гаяти часу, — наполягає Роксолана.

Та я не здаюся. Іноді буває помилкою постійно довіряти якійсь Жульці і дозволяти заробляти на собі гроші. Одного разу вона таки дуже добре на тобі наварить, і ти це відразу відчуєш! Буде прикро. І тобі, і твоєму гаманцю. Звичайно, потім можна звернутися до суду. Але до такого «ґ» не дуже хочеться руки мастити, ще й зустрічатися з ним зайвий раз!

— То які, ви кажете, у вас є тури до Стамбулу?

— Скільки часу ви хотіли би там провести? — зорієнтувавшись, питає дівча.

— Оце правильне запитання! Прогрес, дорогесенька! Лян, як довго податкова протягне без Дарини Миколаївни?

— Я думаю, що за три дні там точно не буде Помаранчевої революції.

— Чудово, в нас якраз є те, що вам треба: екскурсійний тур у Стамбул на три дні з відвідуванням собору св. Софії, Голубої мечеті…

— А Топкапи у програмі є? — цікавиться Рокса.

— На жаль, недавно з однією російською тургрупою стався інцидент, і поки що наших в колишній султанський палац не водять, — із співчуттям сказала дівчина.

— І що ж там сталося? — цікавлюся я.

— Та що? Діамант хотіли старити! — несподівано каже дівча.

— Ні фіга собі! — вдаю подив. — Треба тобі тих музеїв, Лян! Краще запропонуйте нам якийсь готельчик на березі моря.

— Є один дуже хороший, тризірковий…

— Ні-ні! Тільки п’ять, але не дуже дорого, — підкреслюю я.

— Що ж, не знаю, чи це вам буде недорого… Це в районі Султанахмету. Він називається «Азія», колишній відреставрований османський особняк просто над самою протокою Босфор. З розкішними номерами і неперевершеним видом з вікна, — рекламує тур-менеджер.

— Нам підходить! — твердо кажу я, розглядаючи біло-кремову гамму умеблювання готелю.

— Я не знаю, Любо! Треба здзвонитися з дівчатами, — сумнівається Рокса.

Після недовгих перемовин ми забронювали квитки на літак і два двомісних номери у цьому східному палацику.

Хто сказав, що відпочинок починається з дня поїздки?! Відпочинок починається на порозі туристичної агенції!

Однак, коли валізи були вже майже спаковані, якщо так можна сказати про мою невеличку дорожню сумку, сталося непередбачуване. Захворів Даркин малий, і їй довелося терміново поїхати спочатку додому, а тоді з ним у санаторій.

— Алло? Трип’ята, ти мене чуєш? Як там тобі у Моршині? — питаю подругу, нудячись у залі очікування в аеропорту.

— Та чую! Не горлань! — голосно шепоче у мобілку подруга. — Малий заснув. Я не можу говорити. Передзвоню пізніше. Або ні, зачекай, я зараз вийду на балкон.

— О, то у вас там хороший номер, з балконом, — починаю з’ясовувати деталі.

— Ага, просто супер! Курди, і ті живуть ліпше! — з сарказмом відповідає Дарина, глухо грюкнувши дверима. — Обірвані штори, напастовані смердючі підлоги, запрана сіра постіль і старі скрипучі ліжка…

— Жах! — уявляю собі цей острівок «радянщини».

— Це ще не все: душ разом з туалетом, кришка якого кожного разу лупить по хребті! Уявляєш, як комфортно?

— Та ти не зважай! Це ж тільки на три тижні! Приїдеш додому і посидиш на своєму стильному унітазі, — намагаюся її розвеселити.

— Ну, знаєш! За такі гроші, що я їх заплатила за цю діру, тут міг би не гірший стояти. А до того ще й гори будівельного сміття під вікнами. Вони тут, бач, ремонтують все потихеньку.

— Совдепія!

— Це ще нічого. А ти уяви собі, що вони тут ще й хабарі вимагають, щоб призначити тобі процедури, які тобою і так вже оплачені!

— Нічого собі! — я справді вражена. — Та ж ти заплатила, як за нашу «Азію»!

— А чорти б його вхопили, цей «Крокус» разом з їх начмедом! От противна баба, відразу поцікавилася, чи я за профспілковою путівкою сюди чи купляла! Розумієш? Купляла — значить, маєш гроші!

— Ну-ну, ти розберешся! Головне — це лікувальна водичка і спокій. Не нервуй.

— Відмучимо тут до кінця, і більше сюди ні ногою. Я краще у Баден-Баден дитину повезу. Трохи дорожче, зате з комфортом і без нервових зривів. Це «СПА по-совєтськи» мені не потрібне! — обуренню Дарки немає меж. — Заздрю вам, дівоньки: море, турецька кухня, обслуговування, як у раю…

— Нічого, це ж не остання наша спільна поїздка! — заспокоюю її. — Ми тут поки сиділи в залі очікування, надумали разом у Берлін злітати. Як тобі?

— Бундес — це круто! Але ж мова?! Найсправжнісінькими німаками там будемо саме ми.

— Дурниці! А Аліска нащо?!

— Точно. Ну, тоді ще поговоримо при зустрічі. Хороших вам вражень і покупок. І за Лількою там пильнуйте! Вона така легковажна, — турботливо.

— Єсть, Дарино Миколаївно! Вже оголосили посадку, бувай!

У польоті Лілька трусилася, як Сірко нашої тітки, коли на ньому бліх травили.

— Ти боїшся чи що? — питає Лянка.

— Ще з дитинства, — відповідає трясогузка і замовляє собі коньяк для хоробрості.

Думаю: «Куди це вона могла дитиною літати?! Ще й у селі! Хіба з груші сторч ногами».

— У мене дядько був військовим льотчиком. Розбився, коли мені було всього п’ять. Тоді у нашій родині такий плач стояв, мама дорогая! І я дядька Петра добре пам’ятаю, він мене дуже любив. Своїх дітей у нього не було…

— Тобі треба до психолога, і увесь твій страх змиє, як дощем, — раджу їй.

— Треба-треба. Ну, подружки мої, давайте за успішну поїздку, — виголошує тост Лілька.

Ми підтримуємо її грейпфрутовим соком. У нас, слава Богу, ніхто на літаку не розбивався!

За понад дві години польоту наша перелякана подруга була вже така, як треба. А треба їй небагато.

У готелі над самою Босфорською протокою (дівка з агенції не збрехала!) нас зустріли майже як кінозірок: букет квітів для кожної, шампанське і фрукти у номері. Два дабли без Дарини нам були без потреби. І ми замовили королівський номер. Розкішні апартаменти і ліжко зі справжнісіньким балдахіном! Балкон над водою, вікна з видом на протоку і одне на місто — просто сон української провінціалки. І нам теж так нічого.

Лілька відразу ж заснула на круглому двоспальному ліжку, чим довершила неодухотворену красу номера.

— Ось хто з нас Роксолана, — глянувши на руде пружне Лільчине волосся, сказала Лянка.

— Вона така сама Роксолана, як і її підробні цицьки! — глузую.

— Ну нащо ти так?

— Все одно вона не чує. А ти якась замріяна…

— Та так, дрібниці, — відмахнулася. — Може, ми самі поїдемо на оглядову екскурсію? Чи будемо тут стерегти Сплячу красуню?

— Та вона до обіду сопіти буде! А на біса нам той міст Ататюрка і всякі мечеті?! Ми вже були там. Давай на базарчик!

— Ти хотіла сказати «базарище», — підкреслила Лянка.

І ми до самого вечора, скільки нам вистачило сили, лазили місцевими лавками Капали Карши, де торгували східними прянощами, напоями, золотом і шматтям.

Ввечері ми так само вдвох з Лянкою, бо Лільку дідько вхопив, сиділи на терасі і смакували французьке Шардоне. Я його завбачливо прихопила з неньки. Покладатися на місцеві магазини не має сенсу, коли знаєш про повальне захоплення турків підробляти усе на світі.

— Подивися, як виблискує цей діамант, коли на нього падає промінь світла, — звертаюсь до Лянки, милуючись придбаним перснем із білого золота і трьох діамантів.

— Ще невідомо, чи це не фальшивка.

— Тьху-тьху, ти що! Я в цьому розуміюся. Це — справжній скарб! — задоволено наголошую.

— І всього за пару зелених? Ти краще глянь на воду. Вогні від узбережжя у ній схожі на сльозинки, що стікають.

— Що ти кажеш? Чиї сльозинки? — я зачарована діамантовим блиском.

— Ой, нічиї… Гарно тут, хоча і гамірно, — завершує Роксолана.

Я нарешті відриваюся від цяцьки і запитую про те, що мене мучило увесь день:

— Лян, тебе, здається, зовсім не тішить наша поїздка. Хоча це була твоя ідея.

— Моя, — вона тяжко зітхає. — Але це було до того.

— До чого?

Лянка сиділа сумна і десь глибоко-глибоко у собі. Після довгої паузи, яку я не порушила, вона нарешті заговорила:

— Знаєш, Любцю, хочеться покохати людину так, щоб захотілося покласти до її ніг увесь світ. А самій розчинитися у ньому. Заради такого кохання я здатна на все. Аби лише бути єдиною!

«Зараз так ніхто не вміє любити», — майнула твереза думка у моїй втомленій перельотом і променадом голові. Але я промовчала.

— Ти коли-небудь так кохала? — раптом запитала вона мене і заглянула у мою душу очима, сповненими надії.

— Я?! Я так не можу, — відверто зізналася моя совість. — Я просто… боюся.

— Але чому?!

— Я боюся, що об’єкт моїх почуттів може виявитися недостойним і посміється наді мною, — розтлумачила я. — Я надаю перевагу закоханим у мене. Це набагато вигідніше.

— У коханні не може бути вигод!

— Це тільки ти так думаєш. Увесь світ живе за принципом: маєш гроші — маєш все, навіть кохання. Ніхто ж не сперечається з тим, що вигідніше кохати здорового і багатого. Вигідніше, коли розбивається чуже серце, а не твоє. Це не так боляче.

— І багато ти набила?

— Не знаю. Не рахувала. Зрештою, мужчини дуже товстошкірі і швидко про все забувають. Це ми носимо біль і образу аж до наступного кохання, а то й до кінця життя.

— А ти думаєш, що кохання — не «раз на тисячу літ»? — запитала моя романтична подруга.

— І кого ти зараз процитувала? Щось знайоме.

— Це Леся Українка.

— Ну, от якби таких напівефірних дівчат періоду неоліту, як ти, було менше, було б значно легше жити. І вам, і нам.

— Значить, ти не віриш, — розчарувалася Роксолана.

— Знаєш, давно, у дитинстві, я була закохана в одного хлопчика, який приїжджав на канікули до бабусі у наше село. За іронією долі його звали Ваською. Мене він кликав «Люба-згуба». Років на п’ять-шість був старший за мене. Але, як це не дивно у такому віці, наша симпатія була взаємна. Хоча вона маскувалася під смикання за волосся, перегони на велосипедах та інші дитячі розваги. Так от, це тривало декілька років. Повертаючись після навчального року до нас, Василько все так же бігав за мною. Але одного літа він не приїхав, не було його і наступного… Я сумувала, бо не знала, що трапилося, і по-дитячому вирішила, що він мене розлюбив. Вже коли я була зовсім дорослою дівчинкою, випадково дізналася, що його батьки розлучилися, і він залишився з матір’ю.

— Але це так наївно! Ти не можеш надавати цьому великої ваги.

— Очевидно, ти погано мене знаєш. Цей випадок загартував мене ще змалечку. Знаєш, є така приказка в індіанців: «Тільки біла людина наступає двічі на одні і ті ж граблі». Тоді я вирішила, що Василько буде першим і останнім, хто примусив мене страждати.

— Але ж хіба можливо стримати себе перед натиском пристрасті, емоцій, які, як цунамі, зносять усе на своєму шляху? — щиро дивувалася Лянка.

— Можливо. Якщо при цьому не відключати мозок, — була холоднокровна відповідь.

— Хм… А що ти скажеш про зраду?

— A-а, на такі дрібниці нашого життя я взагалі дивлюся крізь пальці.

— Я пам’ятаю твій випадок. І знаєш, останнім часом усе частіше згадую твою розповідь.

— Що ж тебе у ній так зацікавило?

— Ставлення твого чоловіка до того, що сталося. Адже він про це більше ніколи не згадував?

— Ніколи.

— Значить, він тобі вибачив, — підсумувала Лянка. — Вибачив, але навряд чи забув.

«Тобі видніше», — подумала я.

— Слухай, стало прохолодно. Може, повернемось у номер?

Шкіра на моїх руках вкрилася сиротами. І від цієї розмови мене почало нудити. Я встала, щільніше загорнулася у велику лілову шаль від Шанель, яку придбала вдень у місцевій крамниці. І попрямувала до дверей на терасу. Але слова Роксолани різко змінили мої плани:

— Рішард пішов до Катажини.

Очевидно, сьогодні ми проведемо ніч тут, на балконі між Європою і Азією.

— Офіціант, два двайних кофє і два покривала. Нам холадна! — гукнула я і повернулася обличчям до діалогу.

Новина

Десь о п’ятій ранку з’явилася наша підтоптана Попелюшка.

— Дівчата, як було круто!

— Що ж ти нас зі собою не покликала?! — жартома запитую.

— А як? Я прокинулася — вас немає. Всі з нашого літака розбрелися після екскурсії хто куди. А вас там взагалі не було. Так сказав мені Саньок.

— А Саньок у нас хто? — цікавиться Лянка.

— Та ж гід наш! Олександр. А де ви були, дівчатка? — робить великі жаб’ячі очі Лілька. — Ви що, мене ось тут цілу ніч прочекали?! Ой, якби ж я знала. А то й подумати не могла, що ви будете так хвилюватися. Я ж вам записочку на нічному столику залишила!

— Більше так не тікай, — погрозила я їй пальчиком. — Твою записку, напевно, протягом здуло. А ми так переживали за тебе, — сказала я, вдаючи стурбованість.

— Хороші мої, любі! — Лілька винувато обіймає і цілує нас. — Я обіцяю, що більше так не буду. Надішлю вам повідомлення. До речі, а чому ви мені не черкнули?

— Геть забули про існування телефону! — чесно зізнаюсь я.

— У-у, то так ви за мною шукали. Брехухи! — сміється Лілька.

Вона у дуже гарному настрої. Видно, справді класно провела час. Мабуть, була на якійсь дискотеці.

— Ліль, то де ти пропадала?

— У луна-парку, — трохи знітившись, відповідає вона.

Цілком у її стилі. Повзунки!

— Хто б сумнівався, — глузую. — І що, багато женихів ти там звантажувала?

— Дуже багато! — без тіні іронії.

— Жартуєш чи що?

— Ні! Я цілком серйозно. У мене там трапився такий прикрий випадок. Але розкажу іншим разом. Бачу, Лянка якась стривожена, — Лілька зауважує засмучений погляд подруги.

Роксолана сидить, загорнена у національний плед з чужорідними візерунками, як сирота на Київському вокзалі.

— Рішард більше не живе вдома, — відповідаю замість неї.

— От падлюка! Таки пішов! Чи ти сама його? — затараторила Лілька, розстібаючи під платтям спеціальний компресійний бюстгальтер. — Тисне зараза, дихнути важко, — і повертається до теми: — Ну, то як давно це сталося?

— Два тижні тому, — тихо вимовляє Рокса.

— І ти мовчала?! Та я б йому перед цим такий скандал влаштувала, всю морду би роздряпала!

Від нездатної мислити раціонально Лільки конструктиву не отримаєш. Так, лише підтримати може у скрутну хвилину. Щоправда, це теж непогано.

— Ти — точно! Але ж ми говоримо про Роксолану.

— В нього там… буде дитина, — ледь вичавлює зі себе доленосні слова бідолашна, — через півроку.

— Скотина! — з гнівом випалює Лілька. — А не відрізати йому дещо за таке?!

— Пізно. Каструвати його треба було ще тоді, коли він сидів за партою, — кажу я, п’ючи -надцяту чашку кави.

— І що ж нам робити? Це не можна так залишати!

— Що робити, Ліль? Все. Кінець трагедії! Скоро він отримає те, чого хотів найбільше, — знову починає схлипувати Лянка.

— А мені завжди здавалося, що ти його не любиш, — здивовано сказала Лілька.

— А ти думаєш, легко терпіти усіх його бабів?! Я захищалася і вдавала.

— То треба було дитинку! І напевно, все б внормувалося, — спересердя вигукнула я.

— Напевно… А може, й ні! Я цього боялася…

— Чого? Залишитися з малям? Та ти тепер даєш собі раду краще за двох твоїх Рішардів!

— Я думала, що він буде шантажувати мене дитиною.

І тоді усе було б ще гірше.

Рокса допила каву і витерла серветкою роз’юшеного носа.

— Але ж це якась дурня! Що він — пацан якийсь! Не знає, як застерігатися? — спантеличено вигукую.

— А взагалі-то, це проти правил, — сказала Лілька. — Я жодного разу нікого таким не шантажувала.

— Розслабся! Ми не в раю, — тверезо оголошую я.

— А що, він просто так взяв свої речі і пішов? — допитується Лілька.

— Ні, спочатку він довго і нудно вибачався і пояснював. Він так вивертався, ніби практично не винен у цьому.

— От притирок!

— Зачекай, Лян, ти мені цього не казала, — схопилася за соломинку я. — Виходить, що він не дуже був радий такому розвитку подій. То хай їй забашляє і не париться.

— Він сказав, що мусить іти до Каськи, бо вона вже раз різала собі вени. І це буде на його совісті! — знервовано схлипнула Ляна. — Ви ж знаєте Рішарда з його недоречним благородством.

— Але він сподівався, що ти його будеш стримувати! Він чекав на твою істерику, скандал. Як ти не розумієш?! — я була шокована безхребетністю подруги.

— Я теж не хочу бути винною, — тихо пояснила вона.

— Ще невідомо, чи вона взагалі вагітна, — перебила нас Лілька.

Раптом передсвітанкове звично гамірне місто огорнула прозора тиша. Але чули її лише я і Роксолана, заскочено видивившись на Лільку.

— Іноді я щиро дивуюся, які мудрі думки приходять у цю руду голову, — оговтавшись від сказаного, констатую я.

— А що тут дивного, — пояснює Ліля. — У Рішарда була наша Рокса, Каська і та, як її?

— Ельвіра.

— О! Він що, жінок собі за словником імен підбирає?! Язик зламати можна. Він мав аж трьох.

— Елька відклеїлася, мабуть, як тільки дізналася про Касьчинувагітність, — повідомила Рокса.

— Ну, вже легше, — сказала Лілька. — Так от: Каська все прорахувала і вирішила вдарити його поміж ніг. Для цього треба було лише купити за відповідний гонорар довідку у будь-якого гінеколога. Все — діло зроблене. Вона вирішила одним махом свій компот проблем!

— Який ще компот проблем?

— Незаміжня жіночка під тридцять — раз, з великими матеріальними проблемами — два, і з дуже негарною репутацією — три!

— Лілька — ти розумниця! — по-чоловічому простягнувши їй руку, кажу я. — Приїдемо додому і розгребемо цю купу підлості!

— Це якась нісенітниця. Таким не жартують. Я не буду нічого розгрібати! — відрубала Лянка з притаманною їй шляхетністю.

— Ні-ні, звичайно ні, — перекривила її Лілька. — Це нижче нашого почуття гідності. Ми ж бачимо тільки на рівні власного носа. А потім дивуємося, як це ми посеред мегаполіса вступили у собаче лайно!

— Так, — підтримала я знову мудру Лільку, — і без тіні жалю викидаємо улюблені туфлі Лоріблу, щоб ходити потім у капцях.

— Чому викидаємо? — несподівано здивувалася Лянка. — Я їх почищу і помию.

— Правда?! А рідного чоловіка за так виставила!

— Все одно я цим займатися не буду! — знову переконливо відрізає, приховуючи глибокий біль.

— Вівця ти нестрижена! — зопалу вигукую. — І не треба!

У моїй голові вже окреслився план дій. А Роксолані брати у ньому участь зовсім необов’язково.

— У Лянки здатність до виживання дуже слабка, — багатозначно підсумувала Лілька, коли ми йшли коридором у свій номер. — Але ми не дамо їй пропасти!

— Нізащо!

О дев’ятій ранку Лілька почала шумно збиратися.

— Боже, котра година? Дай поспати! — прошепотіла Ляна і накрила голову подушкою.

— Дєвушкі, я — у собор святої Софії.

— А, ну давай, тільки дверима не грюкай! — попрохала я. — І купи ці, як їх, полуниці!

— Та ж їх на вечерю дають.

— Я не хочу таких, перемацаних і перебраних. Купи! І йди вже нарешті.

— Іду-іду. Спати сюди приїхали, теж мені принцеси.

І Лілька побігла, грюкнувши дверима. Лянка під бронею з подушок і покривала аж завила.

Той день ми розпочали походом у турецьку баню, де я отримала неймовірну насолоду від масажу зі скрабом. Мене відполірували до стану яєчної шкаралупки за кольором і за гладкістю. Лянка стала рожева, як дитяча попка в підгузках.

Потім ми поснідали і пообідали водночас. А тоді знову налаштувалися пройтися крамницями. Лілька якраз повернулася.

— Ні, дівчата, ви вчора увесь базар скупили. Давайте сьогодні у Голубу мечеть підемо, — пропонує Ліля.

— Ти що, збочена якась? — питаю я. — Ти ж щойно була у Софії. Тобі мало?

— Я туди не потрапила. Там сьогодні вихідний день. Ми тільки з Санькою каву попили, і я до вас.

— Але ж мечеть навпроти!

— Але ж тоді там ніхто не молився. Так не цікаво!

— Ти хочеш, щоб мусульмани відмолили усі твої християнські гріхи? — жартує Ляна.

— Я не така грішна, як ти думаєш, — тут же образилася Лілька.

— Ну, добре вже. У нас і так особливих планів на сьогодні не було, а Істиклялем прогуляємося після мечеті, — погодилася Рокса. І на німе Лільчине запитання додала:

— Це щось типу Хрещатика або Арбата…

— Домовилися, — сказала Лілька.

Приблизно о третій приїхав наш екскурсійний автобус, і ми попрямували до ісламської святині.

Дорогою щось бубонів гід. Лілька, присівши на переднє сидіння поблизу нього, грайливо шепотіла йому на вухо. От дзиґа! Вся група дивилася на неї недоброзичливо, і на мить мені навіть здалося, що зверхньо. Чому? Самі без гріха?!

Наша нечисленна група висипала на парковці поблизу пам’яток.

— Шановні туристи, — звернувся до нас кирпатий Санько. — По-перше: тут заведено залишати невеличкі пожертви. А по-друге: у мечеть не дозволяється заходити з оголеними руками і ногами, а також необхідно роззутися. Тому усім, кому це потрібно, при вході дадуть напрокат спеціальні накидки.

Ми підійшли до величного архітектурного комплексу з шістьома мінаретами. Його дуже добре видно з літака, коли летиш над Стамбулом. Мене кожного разу вражає, як тут уживається поруч європейське і азійське. Перше — з його темпом, розкутістю і багатством, і друге — з його мовчазною самоповагою, суворістю і нищівною бідністю. Це мені так нагадує рідну Україну, де Макларени і Бентлі їздять одними дорогами з «Запорами» минулого століття.

Лілька з гідом та іншими попхалися всередину. А ми з Лянкою вирішили пересидіти екскурсію в затишному кафе поблизу. Однак, задзвонив її телефон, і вона зникла поміж дерев. Я відкрила пляшку води і присіла неподалік на поребрик, у тіні рожево квітучого дерева. Вдома такого шибайголівства я собі, звичайно, дозволити не могла. Статус не той! А тут я була такою ж туристкою, як усі інші.

Незабаром Рокса повернулася, посміхнувшись моїй безпосередності. І уже було відкоркувала негазовану воду, щоб скласти мені компанію, як раптом невідомо звідки перед нами виросла Лілька і претензійно затараторила:

— Дівки, що ж ви мене не попередили, що там видають прикритися шматами із запахом триденних шкарпеток! — ображено-гидливо.

— Минулого разу, коли ми тут були, їх очевидно попрали, бо нічого не «штиняло», — відповіла я.

— А я туди не ходила і зараз не хочу, — відхрестилася Лянка.

— Ну, ви даєте! Зовсім мене за дурну тримаєте! — огризнулася Лілька.

— Та далася тобі та мечеть! Ходімо, подивишся купу інших цікавих місць, — сказала я. — Вони усі тут на відстані п’яти-десяти хвилин. Ми усе тобі покажемо.

— Ні! — відрубала Лілька. — Я вже зі Саньком домовилася. Спочатку ми йдемо групою, а потім увечері прокатаємося на катері протокою. Якщо хочете, можете до нас приєднатися.

— Лілю, не розумію, нащо тобі той пупсик здався. Йому ще вчора мама шмарклі витирала. Роман на півтора дні? Ми ж завтра відлітаємо. Чи ти плануєш тут займатися збором податків на базарі?

Лілька якусь мить спантеличено мовчала.

— Любо, у вас з Лянкою така нудна програма. Вам нецікаво, бо ви тут були. А я хочу усе побачити, і цей Саньок — єдиний, крім вас, з ким можна тут спілкуватися, — пояснила з притиском. — То я піду?

— На, накинь, педофілка, — засміялася я і витягла із торбинки нову шаль.

Лілька зникла за натовпом, що скупчився довкола дивного мужчини з довжелезними закрученими догори вусами. Він охоче презентував їх усім цікавим за гроші.

Взагалі, тут багато таких диковинок для туристів. Можливо — це єдиний шанс для тих бідних людей бодай що-небудь заробити.

Раптом Роксолана, стримуючи радість, сповістила:

— Ти не вгадаєш, хто дзвонив!

— Рішард, — буденно.

— Звідки ти знаєш? — здивувалася Ляна.

— Прочитала на твоєму обличчі. Надіюся, ти його не діставала?

— Ні, що ти. Я навіть нічого не питала. Це він поцікавився, чи все гаразд і коли ми повертаємося.

— Молодець! Поводься так, ніби нічого не було, — підморгнувши, сказала я.

Здається, Лянка таки повірила в те, що за свій шлюб треба боротися. Такі, як Рішард Марчей, варті додаткових зусиль. Просто їй треба його приручити, а вона не знає, як.

Невесела якась у нас вийшла подорож… Форс-мажор.

Мій полковник

Була субота. Довкола нашого будинку роїлося, як на сільській гноярні. Усе чистилося, милося і прибиралося. Садівник, як нещадна перукарська машинка, майже «під нуль» стриг газони. Василь білив дерева і не відразу помітив, що я повернулася. Садівництво було його хобі.

— Васильку, я вже вдома, — крикнула йому у спину.

— З приїздом, Любо. Давно не бачилися, — зіронізував він, не випускаючи із рота сигарету.

Найбільше моєму приїзду зрадів наш пес Рокфор. Він крутив хвостом, як балерина свої фуете. Я кинула йому у пащу шматочок сира, завбачливо захоплений з літака. Це його улюблені ласощі.

— Мамо, що ти мені привезла? — гукнув малий, вибігши мені назустріч.

Орест відразу ж почав розривати запаковані в аеропорту в целофанову броню сумки-лялечки.

— Ну, як ви тут без мене? — питаю, цілуючи його у густий колючий їжачок на голові.

— Добре! Сьогодні до нас приїдуть гості.

— Хто?! — дивуюсь.

Такі речі ми плануємо заздалегідь. Тим більше, я з корабля! Відразу захотілося назад у Стамбул з його східною гостинністю.

— Я не знаю. В тата спитай, — відповідає син, висмикуючи з багажу нову футболку. — Клас! З черепами…

Він біжить нагору.

— А Олена Петрівна де?

Вона все знає докладно.

— На веранді… шашлик маринує, — вигукує на ходу.

Не роздягаючись, іду шукати свою домогосподарку.

Вона плаче на увішаній петуніями веранді, схилившись над столом.

— Олено Петрівно, що сталося?! — кладу перед нею пачку «Тюркіш ділайшес».

— Ой-йой, пані Любо, дякую вам. Про мене не забули! — ця солодкоїжка справді щиро вдячна. — 3 приїздом!

Заплакалася я уся від цибулі! Ось зараз перемішаю з м’ясом, і вже вас годую.

— Та не поспішайте. Я вже поснідала у літаку, — сідаю навпроти неї у ротангове крісло з подушкою.

— Як провели час? Гарно відпочили?

— Все було супер! А хто тут у нас має бути?

— Василь Васильович вас не попередив? Не знав, мабуть, коли вам дзвонив. Він і мені лише вчора ввечері сказав, що приїдуть Галасюки. Ну, от я для них шашлик і готую.

— Галасюки?! — я вражена.

Моє минуле мене наздоганяє. Мені, звичайно, по цимбалах, але Василь навряд чи сам запросив генерала додому. Той такий нахабно-простакуватий, що міг і напроситися…

Свої спільні справи вони завжди вирішують поза домом. Для цього є їхні кабінети і офіс моєї (на папері) будівельної компанії. Схема їх бізнесу проста: генерал надає «Євробуду» військові землі під забудову в обмін на визначену кількість квартир у новозбудованих будинках, плюс відкат. Усі у виграші. А головне — зростає добробут військових!

— Ваш чоловік не має звички обговорювати свої плани зі мною. Але він обмовився, що у них з’явилася якась цікава ідея, і її треба обговорити у неформальній домашній обстановці. Ну, і щоб я, звичайно, про все це подбала якнайкраще.

— То я вже можу ні про що не хвилюватися? — поцікавилася я.

— Пані Любо, все вже майже готово. Ви займайтеся собою, щоб були, як завжди, неперевершені.

Я іду до своєї спальні.

Василь мовчить про Галасюка і його молоду дружину. Я вирішила теж ні про що не питати. Хоча це дуже дивно, адже за десять років подружнього життя ми ніколи не компанувалися з генералом. Поводимося так, ніби нічого не відбувається. Я розповідаю про поїздку, вихваляюся обновками і роздаю подарунки. Раптом Василь витягає із шухляди мого нічного столика пакунок.

— А я для тебе теж щось маю.

— А ну-ну, люблю приємні сюрпризи. Ой, який ти уважний! Таки не забув про цю дрібничку.

У подарунковій коробці гранатове кольє, яке я недавно показала у ювелірному Василеві. Відразу надягаю його.

Нарешті мовчанку на тему особи гостя, ніяковіючи, перериває Василь. Подарунок надав йому хоробрості.

— Любо, до нас увечері приїде Гнат Петрович з дружиною. Ти ж не проти? Нам треба обговорити одну спільну справу.

«З дружиною! Як офіційно. Скажи — з Анькою».

— Мені здається, що ти трохи запізно питаєш моєї думки. Дивно, що ваші справи вирішуються у нас вдома, — зауважую я, перебираючи камінці на шиї.

— Ну, іноді треба. Гнат Петрович наполягав.

«Он як! Я не помилилася!» Не хочу заглиблюватися. Мені неприємна ця розмова, і Василеві також.

— Ну, добре вже. Хочу випити доброї кави. Ти ж мені складеш компанію? Я сама заварю, — беру чоловіка за руку і тягну його з кімнати. — Петрівно! Розпакуйте мої валізи!

Тієї ж миті домогосподарка матеріалізується у спальні.

Галасюки приїхали ввечері скромно, без почту. Генерал-лейтенант у спортивному костюмі і шльопанцях. А Анничка, як він її називає, ніби штани вдягнути забула! Платтячко ледь прикриває її булочний зад. Мейк-ап і все решта у її улюбленому стилі «продавчиня з хлібного». На ногах незмінні шпильки. «Цікаво, якого вона зросту? Я ж ніколи не бачила її без каблуків».

Ми усі по-домашньому, в джинсах. А на мені гламурний вишневий костюмчик від Дольче-Габано. І то не страшно, що з-під нього раз по раз виблискує гранатовий нашийник. Я добре знаю, на відміну від інших, який одяг і коли є доречний.

— Ой, Любцю-Любо-Любонько! — мало не співає Гнат Петрович, після привітання з Василем.

— Вітаю вас, пане генерале.

Набираю повні легені повітря… Бувають моменти у житті, коли тобі невимовно болісно пригадуються минулі помилки. А може, і «здобутки». Даю собі установку сприймати все без «причепу» минулого. Цього вечора я буду моєю Дариною: впевнена, приязна лише як господиня цього дому, мовчазна і хитра.

— Давай без звань, Люба-а. Я сьогодні без форми, неофіційно, як друг, — каже Гнат Петрович.

— Як вам буде зручно. Проходьте у дім.

Генерал несе величезний пакунок конструктора «Лето». Йому невтямки, що мій син давно таким не цікавиться.

— Це малому вашому, — каже він і ставить коробку у холі. — А де ж він?

— До друга з ліцею поїхав. Вони уранці на їхньому ставку порибалити хочуть. Буде завтра, — відповідає мій чоловік.

— То що ти, Василю, став дитині не міг вирити? По чужих людях ходить. Місця ого-го скільки! — зауважує генерал, обводячи поглядом наш двогектарний маєток. — Уся Конопниця у басейнах, а ти?

— Та вирию-вирию, — жартує Васько. — Будемо усі рибалити.

— О! То є добра ідея. А я наступного разу подарую вам усім по спінінгу.

«Наступного разу? Цього ще не вистачало!»

Усі регочуть, крім мене. Ненавиджу підлабузництво! А я навіть не його підлегла.

Після недовгої привітальної зустрічі і оглядин будинку ми поволі перебазувалися в альтанку. Поруч з нею домлівав над вугіллям ароматний шашлик, якого пильнував Іванич. Він це вміє. Є в нас такі українські хлопи, які вміють усе! І в хаті все поробить, і пісень заспіває, але грошей такі майстри заробити не можуть. Я це дуже вчасно зрозуміла — ще у студентстві. Наш садівник саме з них. От тільки ще й зайвого хильнути любить.

— Ну, що ж ти, Васю, мене раніше ніколи не запрошував? — скаржиться генерал. — Так хорошо устроївся! І дім, і сад, і прислуга!

— Та все якось причини не було, Гнате Петровичу, — відповідає мій чоловік, наливаючи у стопки.

— О, то причина винна! — підморгує він чи то Василеві, чи то мені. — Ну, то за неї і вип’ємо!

Я пропускаю цей тост. Щось генерал дуже газує. А його Анька взагалі відмовилася від будь-якого алкоголю. Цідить фруктовий фреш, дбайливо вичавлений Петрівною.

— Любцю, не сачкуй, я все бачу.

— А ваша дорога дружина чомусь мене не підтримує. Та й кухню хтось має пильнувати.

— Ти на Анничку не дивись. Їй не можна, — багатозначно натякає наш гість.

— Любо, Аня вже три місяці як вагітна, — пояснює мені Вася.

«Ще одна! І чому усі повідомляють тоді, коли минає саме три місяці?» Ледь приховую подив. Пам’ятаю п’яне зізнання генерала десятирічної давності про його непліддя. «У чому ж тут справа?» У голову лізуть дурні думки.

Василь безтурботно їсть і п’є.

— Ну, вітаю вас! Це дуже важлива подія, — цокаюсь з гостем.

— Особливо у моєму віці, Любо. Це ж скарб Божий для мене. Я уже міг би й онуків бавити, якби не моя покійна Настуня, — резонно зауважує сивий Гнат Петрович.

Настя — перша дружина генерала. Вони були разом років з десять-дванадцять. З нею у нього дітей не було. А через п’ять років після автокатастрофи, у якій Анастасія загинула, він одружився з Анькою. Вона прийшла до нього брати інтерв’ю для якоїсь газетки. І так часто після того заходила (по інерції, мабуть), що натрудила собі заміжжя. А про людське око перед тим трохи попрацювала секретаркою у Василя в «Євробуді». Генерал влаштував.

— Вибачте, але мушу заглянути на кухню, — я встаю з-за столу.

— Я з тобою, Любо, — проситься генеральша.

«Тільки мені її й бракувало».

— Ну, звичайно, ходімо! А ви тут собі, хлопці, і справу свою обговорите.

— Які справи без вас, Любцю?! — каже генерал. — У нас немає жодних таємниць. Швидше повертайтеся, бо твій Василь такий нудний!

Я посміхаюся у відповідь на тупий жарт і прямую на веранду. Анька цокотить шпильками за мною.

— Так себе недобре почуваю. Мене постійно нудить, — почала своє ниття.

— Нічого, це скоро минеться, — відповідаю їй з усмішкою.

— А в тебе теж таке було?

— Було, — брешу. — Всі кишки вивертало, одна кока-кола допомагала.

— Серйозно? — в Аньки розуму, як у американської Барбі.

— Чого б я брехала?

Східцями в сад спускається Олена Петрівна, тримаючи у руках тацю з овочами і зеленню.

— Усе на мангал, — повідомляє вона.

— Добре, ми йдемо на кухню. Я хочу ще один салат приготувати, — попереджаю її.

Петрівна вивчила мене дуже добре і все розуміє без слів. А це означає: ти там зайва.

— Я потім у підвал загляну. Там щось із солінь мало залишитися, — каже вона.

— Чудово.

На кухні Анька хапає мою літрову «Евіан» і дудлить її так, ніби хоче всмоктати разом із пластиком. Я вже відвикла від її безцеремонності.

— Аж легше стало! — своєрідно вибачається вона. — Іноді як щось захочу, то не можу втриматись.

Мені аж свербить, так кортить дізнатися, звідки дитятко. Ніхто не здогадується про те, що я знаю про генерала.

— Ой, я так поправлятися почала, — бідкається вона. — Мені машини сигналять. Я й раніше постійно відчувала чоловічу увагу, але так, як зараз!

«А ти б іще коротшу спідницю вдягнула, коли на базар ідеш! Ще два сантиметри, і буде білизну видно». По магазинах і на базар Анничка завжди ходила пішки або ж під’їжджала на таксі. І вже з покупками її забирав їхній шофер.

Вона щось теревенить про свій вік, генерала і майбутню дитину. Я мовчки дрібно нарізаю перець. Роблю посмішку.

Мені ніколи не подобалася Анька. З перших днів її появи у приймальні Василя вона поводилася, як левиця, готова кинутися на здобич. Ладна на все і на будь-яких умовах, вона педантично вивчала кожного кандидата у чоловіки, не гребуючи навіть одруженими. Першим у її списку, звісно ж, був овдовілий генерал. І вона над ним плідно працювала. Попри те, їй це не завадило приймати упадання й від інших залицяльників.

Наскрізь фальшива і підступна, вона довго намагалася потоваришувати зі мною. Своїх подруг, як згодом виявилося, у неї не було. Мій погляд при нашій першій зустрічі: «Я тебе наскрізь бачу, стерво» охолодив її запал щодо мого чоловіка. А десь за півроку мій полковник уже шукав собі іншого референта, бо Анничка виходила заміж за нашого вдівця зі стажем.

Генерал мало не млів від її поцілунків і обіймів на їхньому весіллі. Різниця у віці і те, що вони виглядали, як дідусь і онучка, його мало турбувало.

— Доведеться новий гардероб купляти, — провадила далі генеральша. — Я думаю, для чого такі гроші витрачати? Одяг для вагітних дорогий! Піду на секонд-хенд. Правду я кажу?

— Ага, — киваю головою.

«Генерал — скупердяй. Це точно. Інакше ходив би він у спортивному часів соціалізму?!»

— А може, в тебе щось залишилося? — питає генеральша.

— Аню, ти що! Це ж було триста років тому!

— Ти бачиш, Анничко, яка Люба стара?! — жартує її чоловік, раптом з’явившись у дверному проході. — Але ще зовсім нічого!

І нахабно щипає мене за зад. Вже зовсім п’яний! Я обурено підводжу очі. Василь, слава Богу, нічого не помічає, бо тільки-но заходить на кухню.

— Що ж ви так довго, баришні?

— Ми хотіли дати вам можливість поговорити про справи, — відповідаю. — Але якщо ви уже все вирішили, то ми йдемо.

— Пані Любо, — у кухню заходить Петрівна із банкою маринованого сальця. — Погляньте, що я знайшла?

— О-о, — захоплено вигукує генерал.

— Те, що треба! — підтримує його Василь. — Петрівно, ти молодець! Нагадай мені про преміальні наприкінці місяця.

Він теж вже добряче напідпитку. Дуже розпатякався.

— Дякую, Василю Васильовичу. Зараз усе наріжу і принесу.

— Не треба, я сама, — не хочу йти у сад.

Ненавиджу п’яних! Хай собі там між собою спілкуються про своє, військово-будівельне…

— Ви вже можете іти відпочивати. Ми тут якось вже самі, — кажу Петрівні.

— А як же…

— Ідіть-ідіть, — наполегливо сплавляю свою домогосподарку. — Мені Аня допоможе.

Генеральша презирливо кривить губи і косо глядить на мене. Я їй підморгую, мовляв, зайві вуха.

Петрівна вибачається і йде у свою кімнату.

— А що там у «Євробуді»? — запитую Аньку, аби не мовчати.

— Ти чоловіка свого питай, а не мене. Це ж його компанія.

— А ми з ним не говоримо на виробничі теми — нудно. І новин він ніяких не знає. Не цікавиться «кулуарами».

— Ніби нічого новенького, — опустивши густо нафарбовані повіки, відповіла вона.

Анька постійно навідується на своє колишнє місце праці. Продемонструвати свій добробут, так би мовити. А заодно товаришує, якщо можна так сказати, з новим референтом мого Васьки, Оксаною. Цікавиться усіма плітками, а потім їх переповідає уже в редагованому варіанті.

— Як це так? — зображаю подив. — «Нічого». Не може бути!

— Та просто останнього разу я так і не зустрілася з Оксанкою, бо вони там з твоїм Василем якісь документи готували. І навіть під час обідньої перерви.

— Баришні! — лунає з вулиці майже сценічний бас Гната Петровича. — Ідіть до нас! Шашлик охолоне.

— Ой, мабуть, треба йти, — поспішно збирається молода генеральша. — Тільки ще води з собою захоплю, ага?

— Бери, звичайно! Якщо тобі сік не до вподоби…

Ми просиділи майже до ранку. Через півгодини, як вони поїхали, почало світати. Анька заснула у машині ще раніше, намагаючись таким чином підігнати чоловіка.

Сподіваюся, генерал залишився задоволеним. Тільки Аньчине мовчання здалося мені якимсь підозрілим. Вона ж неперевершена пліткарка!

Детективи

У понеділок зранку я взялася за здійснення плану, який склала ще в Туреччині. Тобто «зранку» — це голосно сказано, бо ранок для мене починається десь об одинадцятій.

Васька залишив мені свого службового ланоса, і я, ніким непомічена, поїхала під Рішардову мануфактуру на Левандівку.

Було близько першої. Якраз починалася обідня перерва. З прохідної керамічної фабрики, де Лянин чоловік орендував приміщення, почали виходити люди. Рішардова машина не виїжджала.

Я нудилася у засідці аж до кінця робочого дня, коли нарешті у воротах з’явився його автомобіль. Я завела двигун і, з зусиллям витиснувши передачу, поїхала слідом. Він покружляв трохи по місту. Тоді заїхав у боулінг в готелі «Турист» на Коновальця і там застряг. Я терпляче очікувала його у сквері навпроти.

Машини усе під’їжджали, і коли о десятій вечора мені вже захотілося спати і їсти, я оцінила важку роботу нишпорок. Хоча їм же за це платять добряче бабло! А я десь глибоко в душі почувала свою давню провину перед Роксою.

Втомившись, дзвоню Лільці:

— Завтра ти будеш стежити за ним!

— Любцю, та я ж замість Дарини Миколаївни! Без машини до того ж.

— А що б тобі! Я забула. А щодо машини, то це якраз не проблема: я тобі виділю зі шофером! — відповіла я безапеляційно.

Не наважуючись зі мною сперечатися, вона пообіцяла подзвонити завтра, бо наводила деякі довідки щодо Каськи.

Пізно, майже опівночі, Рішард вайлувато виповз з боулінгу і по середині вулиці поїхав у напрямку престижного мікрорайону. Я — за ним.

Напевно, винайняв там квартиру. У хрущобах на Тернопільській, що в районі Нового Львова, де жила його коханка, йому явно не було місця.

І справді, він поставив машину на закритому подвір’ї біля новеньких, ще не повністю заселених, котеджів на колишній Партизанській, у найпрестижнішому районі міста. Цілком його стиль. Дбає про своє майбутнє.

Наступних два дні минули за аналогічною схемою. Про це мені доповів наш водій, якого я припахала до стеження.

До свого нового дому Рішард повертався пізно, добре веселенький і явно не в гуморі. Такий висновок зробив водій після його щоденних сварок з власниками автівок біля боулінгу.

Я теж не сиділа без діла і нарила деяку неоднозначну інформацію. Варто було лише порозпитувати у будинку за колишньою адресою Каськи.

Третього дня ми зустрілися за обідом з Лількою і Роксоланою у новому ресторані де-люкс «Мавка» поблизу залізничного вокзалу.

— Значить так, подруго, — звабливо почала Ліля. — Є дві новини: добра і погана.

— Банально мислиш, Ліль, — розчарувала я її, не оцінивши дотепність кіношної фрази.

Лілька була незворушна.

— Каська справді вагітна! Чотирнадцять тижнів.

В очах Лянки зникла тінь останньої надії.

— І звідки така поінформованість? — поцікавилася Роксолана, вражена надзвичайною спритністю подруги.

— Елементарно, Ватсоне. Я пішла у поліклініку за місцем проживання Каськи. А там за невелику винагороду отримала необхідну інформацію.

— А добра звістка? — мляво прошепотіла Ляна.

— Власне, я не впевнена, в її позитиві. Але профільтрувати ситуацію потрібно.

— Ну, кажи вже, блін! — нетерпляче випалила бідолашна.

— Давай, Любо. Це ж ти дізналася, — передала мені естафету Ліля.

— Бабульки з хрущоби, де живе ця дамочка, радісно поділилися зі мною інфою, що до того стерва, — я обережно підбирала слова, бо при Лянці нецензурно висловлюватись не можна, — приходили різні кавалери. Але один із них з’являвся там частіше за інших. Високий брюнет з блакитними очима…

— Теж мені новина, — сумно сказала Роксолана.

— Дослухай до кінця! — відрізала я. — Спочатку я теж подумала, що то твій Рішард. Але бабулі на моє запитання про його одяг відповіли, що він був одягнений абияк. То у потертих джинсах і благенькій курточці приходив, то у шортах, коли потепліло… І з великою сумкою через плече. Я зрозуміла, що в неї був ще один постійний залицяльник.

— І що з цього?

— Яка ж вона напрочуд кмітлива! — не витримала Лілька. — Батьком дитини може бути він!

— Я думаю, на генетичну експертизу вона точно не погодиться, — розчаровано сказала Лянка.

— А не треба нам ніякої експертизи. Нам потрібно знайти того кавалера.

— Як? Що ми про нього знаємо? — здивовано запитала Ляна.

— Дещо мені вдалося. Його звати Олесь. Бабки чули, як вона його називала «Лесиком» або «Ольком». Він, скоріше за все, художник або ще вчиться. Добропорядні старі сусідки казали про нього «харошенькій мальчік». Ну, як для початку? По-моєму оптимістично!

Роксолана мовчала, не знаючи, радіти їй чи припинити усю цю кулешу. Вона явно почувалася некомфортно.

— Ага! І ще: Каська останнім часом дуже сварилася з Лесиком. Виганяла його і кричала, що виходить заміж за олігарха, а не за такого голодранця, як він.

— По-моєму, мене затягує депресія, — сказала Лянка і поколупала виделкою своє фуагра.

— Навіть не думай!

— Ми доб’ємо це діло, — виголосила Лілька і накинулася на свій не по-українськи засмажений біфштекс, ніби хотіла з нього вичавити кров убитої тварини. — Таких історій — купа! Просто треба погортати пару хороших журнальчиків і знайти відповіді на запитання.

Ми з Лянкою перезирнулися. Я ж кажу, що Лілька «отлічається особим умом і сообразітєльностью».

Мій шлунок теж дав про себе чути нахабним бурчанням, коли нарешті принесли і мою страву.

— Хтось дзвонив Дарці? — запитала я, набивши рота зелениною.

— Вона днів за десять буде, — відповіла Лілька, промокаючи кутики рота. — Не витримує. Каже «до біса ту путівку і той санаторій з їхнім ненав’язливо-хамовитим сервісом». Купила якусь там їхню ропу. Нею долікує Дениска вдома. До речі, забула вам сказати! Дарка пропонує нам усім приїхати на кілька днів до неї. В малого день народження. Ну, то як?

«Хм, у село, чи то пак до містечка? І що там робити?»

— Не знаю, — Роксолана розтягує слова, бо думки її далеко.

«А взагалі непогано б трохи змінити міську обстановку на тихий сільський куточок!»

— Там, здається, річка якась тече! — раптом пригадую я канікули після другого курсу. — Треба подивитись прогноз погоди до кінця місяця. Може, вже буде тепло? І коров’яче молочко, і травички різні. Ой, дівоньки, як я обожнюю травень!

— Там не «якась» річка, Любо. Там — Дністер! А травень я теж раніше любила, — голосом із склепу промовляє Лянка.

— Дурік, все буде добре! Ти тільки не падай в тиху істерику. А краще займи себе якимось цікавим ділом.

— Яким, наприклад?

— Ну, там, картини пиши. Чи ліпи щось!

— О, так! Мені так хочеться заліпити Марчею в пику, — зізнається Ляна.

— Так-так, це вже щось більш схоже на реальні почуття, а не на стриманість австро-угорських імператриць.

— Чому австро-угорських? — запитує Лілька.

— Не знаю. Яка різниця?! — кидаю у відповідь. — Це не має жодного значення!

— Ти права, Любо. Я повинна завантажити себе роботою, щоб не думати. Щоб заглушити будь-які думки фізичною втомою!

— А давайте підемо в кінопалац! На «Гаррі Поттера»! Відволічемося, — несподівано втрутився у розмову незнайомий фальцет.

І за наш столик плюхнувся привид з минулого.

— Саньок?! — здивовано видали ми в унісон.

— Ага! Я самий, — відповів хлопчик-гід зі Стамбула нормальним голосом.

— А чому ти не там? — поцікавилася Ліля.

— Ну, після твого шоу в луна-парку у мене виникли деякі проблеми, — не то жартує, не то серйозно відповідає він.

«А Лілька про це нам так і не розповіла!»

— Дорогенька, так за тобою боржок. Ти обіцяла, — почала я, але зухвалий молодчик мене перебив, навіть не вибачившись!

— Та про це дефіле, напевно, гуділа уся Туреччина! Не знаю навіть, як це в наших новинах не показали!

— Олександре, не треба! — опустивши очі, просить Лілька.

Але він провадить своє:

— Ну, ми там на різні атракціони ходили: типу «американські гірки», кімнати страху всякі… А потім пішли на ці круті ромашки, як я їх називаю.

— Припини! Ти що, здурів? — ляскає його по чолі Лілька.

— Так прикольно ж! Дай закінчити! — погладивши себе по розпашілому місцю, продовжує він. — Ну, там такий принцип: сідаєш удвох у підвісне крісло. І тебе там затискає страховка. Так, що ти нічим поворухнути не можеш.

Усе це він супроводжує промовистими рухами. І тут його починає розбирати сміх. Ми сидимо і тупо дивимось на цього клоуна. Лілька нервово постукує нігтями по столу.

— Не цокоти! Манікюр зіпсуєш, — я кладу руку на її пальці.

Вона їх висмикує і починає гладити свого пекельно-червоного кінського хвоста.

— Ну, і коли всі уже намертво пристебнуті, — нарешті припинивши душитися від сміху, продовжив Саньок, — починається коловорот… Ми оберталися навколо своєї осі то вліво, то вправо. То із сповільненням, то із прискоренням.

— І Лільку на тебе знудило чи що? — не витримала Роксолана.

— Ну, ти даєш! Де б я таку гидоту переповідав, — мало не образився хлопчина.

Тут Лілька несподівано взяла розповідь на себе:

— Карочє гаваря, коли ті адські крісла почали перевертати нас догори ногами, мій розкішний бюст зробив аут!

Саньок починає істерично реготати. І хоч його сміх, як і він сам, був інфантильним, ситуація справді кумедна. І захочеш — не вигадаєш! Я намагаюся стримуватися. Уявляю Лільку з виваленими спокусливими силіконами третього розміру, які неможливо прикрити! Певно, що там не один чоловічок облизався.

— Матка бозка! — Лянка сплескує руками.

— А турки, турки почали аплодувати! — ледь вичавлює зі себе фальцетом Саня. — Народу ж тьма-тьмуща.

— І не тільки турки, — зауважує Ліля, — якісь італійці кричали: «Белло, ке белло! Пріма сеньйоріна! Пріма!». Ще й фотографували.

Вона вже усміхається.

— Усі відео включили, знімають! Фотоапарати клацають, — продовжує хлопець. — Голівуд відпочиває!

— Так, і скільки ж часу ти вивішувала свої принади? — нарешті питаю я.

— А поки атракціон не закінчився. Хвилин десять, напевно, — скрививши рота, відповіла подруга. — А потім мені алею слави влаштували при виході.

— Це як? — звівши брови, цікавиться Роксолана.

— А усі розступилися і, аплодуючи, висловлювали різні компліменти.

— Ти впевнена, що компліменти?

— А мені Саньок перекладав, — кивнула на малого Лілька.

Турецький гід ще випив з нами кави, потеревенив трохи, як давня подруга. А тоді, зізнавшись, що у його поверненні в Україну винні зовсім інші обставини, а не Лільчине топлес дефіле, перемістився за столик до своїх друзів у іншій залі ресторану «Мавка».

Дорогою додому, вже під самим своїм під’їздом, Лянка раптом запитала Лілю:

— Слухай, а що ж той ліфчик на спецзамовлення не вберіг тебе від невимушеного стриптизу?

— Та вся біда у тому, що я його не одягнула.

Ми з Роксоланою перезирнулися.

— Що?! — не зрозуміла Лілька. — Я ж ішла на побачення, а він тиснув мене, як панцир, гад! От я його в сумочку і заховала.

— Добре що ти не носиш трусики-танга, Ліль! — зауважила Лянка.

— Чому?!

— Вони теж дуже тиснуть, — гигикнула я.

Корида по-українськи

Погода на ті вихідні видалася по-справжньому літня. Ми з Дариною засмагали на березі нестримного могутнього Дністра. Лілька плескалася у крижаній воді, щоразу намагаючись хлюпнути і на нас:

— Любко, пішли купатися! Вода суп-пер!

— Лілько, не бризкай! Бо я тебе зараз втоплю! — верещала я, вигинаючись під колючими льодяними краплями.

— А давай, спробуй! Ти ж води боїшся! — закликала вона мене.

— Он Дарину Миколаївну похляпай трохи! — пожартувала я.

— Навіть не думай, — тихо сказала Дарка.

— А мені субординація не дозволяє! — гигикнула Лілька і як хлюпне водою на свою начальницю.

— Ну, ти вже вобщє! — розізлилася Дарина, схопившись на рівні ноги. — Я тебе зараз приб’ю.

Вона наздогнала у річці Лільку. Збила її своєю масою з ніг і почала, граючись, топити.

— Я не буду… більше не бу-ду, — жартівливо просилася подруга, щоразу виринаючи з води.

— Канєшно, ні, ка-нє-шно. Бо я тебе тут русалкою пропишу! — розреготалася Дарка.

Галич для мене особисто село, хоч і райцентр. А куди тут піти? Ну, полазиш годину по залишках Успенського собору, під’їдеш на розвалини Старостинського замку… Відтам, звичайно, відкривається вид на ріку просто бомбезний! От тільки Роксоланка ще не приїхала, щоб зробити екскурс в історію. Бо колись це було славне місто — стольний град Галицько-Волинського князівства. А тепер?! І ні бутиків тобі, ні пристойних ресторанів, та що там казати — нудота смертельна! Залишається тільки засмагати і плавати — місцеві спа-процедури.

Я ніжилася під променями лагідного сонця, як кішка. Подруги розважалися у воді, наче малі діти. Ріка ніжно шуміла, любовно погладжуючи камені на своєму шляху. Десь далеко кукурікнув півень і заремигала чиясь корова.

Уся зелень на деревах і кущах була, як молода незаймана дівчина — пуп’янки, зав’язки, напіврозкриті квітки і м’яка лискуча травичка… Знову вже десь ближче проремигала корова.

— Дарино! — почула я здалеку. — Любо!

— Му-у, — вже зовсім близько.

І тут я бачу, як мені назустріч босоніж іде Роксолана, а за нею… Ну, хто б міг подумати?! Несеться, мов на кориді, великий чорний бик зі зламаним рогом і червоною стрічкою на ньому.

— Лянко, тікай! — крикнула я їй у складені рупором долоні. — За тобою бик!

Роксолана оглянулася і полетіла чимдуж до нас.

— Мамцю рідна! Куди ж бігти? — перелякано скрикнула.

— А щоб тобі добре було. Давай на ту вербу, що справа від тебе! — вигукнула Дарка, яка напам’ять знала цю місцину.

Лянка бігла, наче ошпарена. Вона щоразу голосно чортихалася і пищала, коли ззаду голосно форкала і ревіла тварина. У рожевому літньому платтячку вона була схожа на казкову біляву ельфійку, яка немов перелітає через горби і камені на її дорозі. Але бик усе ж наздоганяв, і вже мало не чіпляв за полу грізно закрученим рогом.

— Давай швидше, давай! — підганяли її ми, оцінивши серйозність намірів українського буйвола.

— Ой, не встигне! Ой, не встигне! — шепотіла поруч Лілька, вчепившись холодними пальцями у мою руку.

— Припини, — шикнула на неї Дарка. — Швидше, Лян! — і вже пошепки: — Таки не встигне!

Тоді Дарина, не довго думаючи, пожбурила у бугая річковим каменем, а потім ще і ще. Не звертаючи ніякої уваги на такий прикрий факт, як галькове бомбардування, бик нагнув голову, аби підчепити нашу подругу, але… Дякувати Богу, останньої миті, коли до стовбура залишалося всього два метри, Лянка вхопилася за звисаюче вербове гілля і, як справжня еквілібристка, заскочила на дерево.

Бугай пронісся мимо і зупинився далеко за вербою, ніби нікого і не переслідував. Не зрозумів, що сталося! Спокійно попив води, пофоркав, збриживши воду, і повільно пошкандибав назад. Аж тут раптом Лілька як гукне:

— Ну, як ти там, Лян?

Роксолана і відповісти нічого не встигла. Бик тут же згадав про свої нехитрі наміри і, як військовий Хаммер, попер на нас.

— Полундра-а! — зареготала врятована ельфійка.

— Не ржи, дурепо! Це вже не смішно! — крикнула Дарка і, хапаючи на ходу наші порозкидані речі, скомандувала бігти до хат, що спускалися з пагорба до річки.

Усі дерева залишилися позаду, тож ми з Лількою прислухалися до Дарини Миколаївни.

— Рятуйте! Люде! — пищала Лілька.

— Не ганьбися! — шикнула Дарка.

— Людоньки, заколе! — продовжувала та.

— А, йой! — схопилася за голову якась літня жінка, розігнувши спину на наші крики. — Грицю, Грицю, твій Бєлий за людьми гониссі! Жени, Грицю, чуєш?!

— Га? Що сі стрєсло? — вибіг із сарайчика поруч із городом тієї жінки молодий господар.

І відразу, побачивши напівголих тореадорів жіночої статі, побіг нам навперейми.

— Дівки, ґальопа до Гані на подвір’є. Бо я ’го так не стримаю. Зажену додому тільки.

— А ти, Грицю, недбалий! — кричала Ганя, відсапуючись і відкриваючи нам хвіртку. — А якби той твій бандит їх покалічив! Ай-йяй!

Ми забігли на подвір’я. А Бєлий, форкаючи і ревучи, був загнаний Грицьком додому.

— Злєкла сі Дарцю? — співчутливо запитала жіночка, яка впізнала свою колишню сусідку.

— А то нє? Вже виділа’м себе у шпиталю на ліжку! — з місцевим акцентом відповіла Дарина.

Ми з Лількою розреготалися, як дві дурепи. Бо не стільки перелякалися, скільки нам було смішно. А тут іще Дарка на діалекті залопотіла!

— А ходіть, ходіть до хати! Я вас напою, і пончиками з вишнею у своєму соку почастую, — щиро запросила господиня.

— Ой, та дякуємо, тітко Ганно. Але не треба, — почала відмовлятися подруга.

Однак тітка наполягала, і ми погодилися. До того ж треба було переодягнутися. Не ходити ж по Галичу у купальниках!

— Я залишуся тут, поки Роксолана підніметься до хат. Щоб знала, де нас шукати, — сказала я, зоставшись біля хвіртки.

— Ага, — Дарка кивнула головою, і вони з Лількою пішли до будинку.

Роксу довелося чекати недовго, бо вона якраз підходила.

— Ну, і пригода! — сказала Лянка. — І навіщо я тільки попхалася за вами? Сиділа б собі у Дарчиної мами і вас чекала. Серце до сих пір тріпоче.

— Ой, дівки-дівки, скакали, як ті кози! — крикнув нам зі свого подвір’я Гриць.

— Ага! — підтримав його справжній український парубок на брамі, як з картинки у читанці для молодшої школи. — Там одна з них, та така файна, кричала: «Люде, заколе! Заколе!» А сама пухла зо сміху. Познайомите, дівки, га?!

Ненавиджу таке панібратство і ніколи не підтримую подібні діалоги. Мовчу, посміхаючись з поваги до Даркиного рідного селища.

— А вона вже доросла! — зауважує у відповідь Ляна. — Так що можеш сам у неї запитати.

— То не проблема! Дуже файна баба.

— Не для тебе, Стьопо, — підкреслює господар Белого. — Дівка з міста корови не видоїть і на город не вийде.

— А шо я її на город кличу?! — обурюється хлоп. — Я так, поговорити, перейтися.

— Степане, а ну, йди! — кричить йому з-за хати жіночий голос. — Робота його не йметься. Самі дівки в голові.

— Йду, мамо, йду.

І він, свиснувши нам наостанок, нарешті зникає з поля зору.

Ми одягнулися і трохи посиділи у тітки Гані. Ласували її пончиками. Одарчина мама відмовилася від нашої участі у приготуванні святкової вечері. Тож ми змушені були валятися у саду під деревами і плести віночки з кульбаб. Від чого, тим не менше, отримували масу задоволення.

— Ох, і добре ж тут у вас! — захоплено прошепотіла Лілька.

— Хм, — недовірливо закопилила губу Дарка. — Хіба ось так на вихідні приїхати раз, колись. А так…

— А мені теж подобається, — сказала Ляна і додала: — Але щоб без биків…

— Де ж ти таке село знайдеш? — запитала я.

— Та повно! У передмісті, там, де ти! — відповіла Дара.

— Та це вже не село у прямому розумінні цього слова, — небезпідставно відказала я.

— Але й не місто!

— Та ні, дівчата! Мені подобається тут усе: і город, і річка, і свіже молочко, яйця, кури… — вела своєї Лілька.

— «То не проблема!» — вигукнула Ляна. — Це не я, це тут один парубок на ім’я Степан сказав. Хоче з тобою познайомитися, Ліль.

Лілька розсміялася.

— Ви кепкуєте з мене, так? Коли ж він мене зауважив? — з недовірою.

— А ти дуже звабливо людей на допомогу скликала. Він чув.

— Та ну вас, безсовісні, приколюєтеся.

— То ти досі сохнеш за тим своїм прожигатєлєм? — здивовано запитую. — Мені здавалося, що ти уже забула про все і переключилася.

— На кого? — нервово зірвалася Лілька.

— А в Туреччині? З Саньком то що було?

— Ти що, вобщє вже? — покрутила пальцем біля скроні Лілька і роздратовано попрямувала до хати.

— Стій! — скомандувала Дарка. — Не треба, дівчата, то не варте цього. Чого ви завелися? У кожного своє. То що, через те чубитися?

— У кого що? — запитала заведена Лілька. — Це у нас у всіх «що»! А у Любці все нор-маль-но. От вона і приколюється з нас.

«Та ж я і не думала! Так запитала, а та завелася з півоберта».

Дарка недовірливо подивилася на мене, проткнувши наскрізь своїм професійним поглядом.

— Мені з тобою поговорити треба, — сказала.

— Ну, говори, — вдаючи байдужість, відповіла я.

— Не зараз. Це може почекати. Після святкування.

— Як хочеш!

«Цікаво, про що це вона?!»

А ввечері під квітучими вишнями ми справляли уродини Дениска. Йому було все одно, — головне, що бажані подарунки отримав, — а нам приємно. Тамтешні хлопці разом з двома нашими, бо не могла ж я поїхати без свого Орестика, стріляли один в одного з новеньких водяних гвинтівок. А потім, повибігавши на дорогу, знайшли для себе іншу вдячну ціль. Дівчатка голосно пищали і сміялися.

Дарчина мама протягом усього застілля скаржилася, що її донька з Лілею змовилися і заміж не ідуть. Не дбають про своє майбутнє, коли і голову не буде до кого прихилити. Та й онукові чоловіче виховання вже потрібне… А коли уже ближче до ночі вона подобрішала і сплакнула за своїм минулим, то чомусь змінила свою думку.

— А може, і правильно, що Даруся нікого не хоче. Нічого усяких нездар на плечі собі завдавати. Але якщо серце тьохне, дівчатка, послухайте мудрої поради, невідкидайте те від себе. Буде вам потім боляче, що любов пройшла повз вас, а нічого вже не поробиш! Послухайте самотню літню жінку, ви ж мені усі, як рідні! — закінчила вона.

— За наше щасливе майбутнє! — підсумувала Лілька.

— І за наших дітей! — додала Дарина.

— Само собою! — виправилася її підлегла і цокнулася шестикутною стопочкою, наповненою слив’янкою.

Раптом затерлинькав чийсь телефон.

— О, надійшло повідомлення, — проковтнувши тягучий напій, сказала Лілька і полізла до кишені шортів. — Bay, Юрчик! — радісно, майже криком повідомила вона, демонструючи нам дисплей своєї Нокії. Дарчина мама, зрозумівши, що зайва, попрощалася і пішла спати.

«Не можу до тебе додзвонитися. Де ти є? Треба поговорити. Юра» — прочитали ми.

Я вже боюся бовкнути щось зайве. Мовчу.

— Боже, скільки йому знадобилося часу, щоб усе зрозуміти!

— Нормально! Мужики живуть в іншому вимірі. Тепер ти ще раз добре подумай, чи воно тобі треба? — повчала Дарина.

— Я його кохаю, Дарцю, ти що, не розумієш?! — схвильовано відповіла Лілька. — Лян, не хочеш зараз повернутися додому?

— А до завтра не почекає? Я ж тільки в обід сюди приїхала! — здійняла брівки Рокса.

— Дурік, не лети на включену лампочку, попечешся! — радить Дарка. — Нехай тепер він похвилюється пару днів.

— Правильно! Я ж чекала два місяці, — погодилася Лілька і тут же засумнівалася: — А раптом подумає, що я не хочу з ним взагалі спілкуватися?

— То відпиши йому, що в районі і скоро будеш. Нехай чекає, — сказала я нарешті.

Лілька погодилася і щось там коротко шрайбанула.

Вночі, коли ми уже всі майже позасинали, мене хтось розбудив.

— Ти вже спиш? — пошепки.

— Цс-с, Орест спить. То ти, Дар? — запитала я у постаті зі скуйовдженим волоссям, що нависла наді мною проти місячного сяйва.

«Ну, справжня мольфарка!»

— Я. Слухай, а може, ти малого на літо сюди привезеш. Мама пропонує. Ти як?

— Не знаю. Я в принципі не проти. Але треба з паном полковником поговорити. Він буде дуже сумувати за ним, — відповіла я, позіхаючи. — А що, це не могло почекати до завтра? Така вже таємниця?

— Це — могло. А от на Василя свого увагу зверни. Придивися, — після короткої паузи сказала Дарка.

— В якому смислі? Що сталося? — я була чимало здивована таким зауваженням.

— Я думаю, що нічого особливого. Але на всякій случяй нє тєряй бдітєльность. Хорош?

— Ти мене вбила, — я сіла на ліжку.

— Просто я його з деким бачила. І не один раз.

— З ким? — мені стало важко дихати.

— 3 референтом його, Оксаною.

— А-а, — мені одразу відлягло. — Та він її, як свою дитину, опікає. Вона ж — сирота, біднятко. Налякала ти мене, Дарцю. Тьху на тебе, щоб тобі добре було!

Я аж перехрестилася з полегшенням.

— А… ну, то добре. Лягай і спи собі. А про запрошення поговори. Малі були б раді, вони так добре ладнають!

Дарина рипнула дверима.

Я маже одразу заснула… Велика чорна кішка із жовтими очима увесь час висіла у мене на плечі і говорила людським голосом. Боялася, що я її скину у болото, через яке ми ішли. Я її гладила по шовковистій шерсті і дбайливо притримувала руками. А коли ми опинилися на засніженій дорозі, вона замуркотіла і зіскочила на паркан. Слідом за нею побігло кілька кольорових кошенят, що невідомо звідки взялися у мене за пазухою.

Я прокинулася. Була глупа ніч. Місяць вже не світив. А в душі залишився неприємний осад від цього сновидіння.

Лебеді

Мене здивував мій ай-фон з самого ранку. Усі знають, що в такий час я ще міцно сплю! Але хтось так наполегливо викликав мене на діалог, що я здалася.

— Любо, вибач, що розбудив, — по-діловому сказав оксамитовий чоловічий голос. — Це Рішард. Треба терміново поговорити.

— Так, звичайно. Говори, — відповіла я спросоння.

— Не телефоном.

— Тоді давай об одинадцятій, у «Львівській кав’ярні», на Ринку.

— Там дуже багато знайомих. Вибач, але я не хотів би, щоб нас бачили разом. Потім поясню. Зустрінемося десь за містом… Давай у «Західному замку», в Дублянах.

— Нема проблем. Я вже збираюся.

За склом у вікні синіло небо. Вранішнє сонце кокетливо лоскотало гранатове намисто на моєму дзеркалі. У будинку було незвично тихо. Не сумно, просто спокійно. Наш дім відпочивав від щоденного тлуму людей. Та відсьогодні йому було гарантовано тайм-аут на кілька діб: Васько — у відрядженні, Петрівна отримала тижневу відпустку, а Орест Васильович на цілісінький місяць гайнув до Даринчиного Дениска на село. І я, як королівна у палаці, належала тепер сама собі. Оце кайф!

Я неквапом прийняла душ, випила склянку негазованої води. Передзвонила Алінці у «Венеціано», попередила, що затримаюсь. І виїхала з передмістя.

Ми зустрілися з Марчеєм, як і було домовлено, на території колишнього кемпінгу. Віднедавна тут замість обшарпаного кафе, як гриб після теплого дощу, виріс сучасний готельний комплекс з рестораном у національному стилі. Різьблені столи і столики, вікна прикрашені гуцульськими вишиваними рушниками, на лавах ліжники, а посередині залу ватра. Вечорами тут грала флоярка, звучали цимбали, бив бубон.

Ранок у ресторані був без музичного супроводу, але їхній неповторний банош із сиром, що ми замовили, від того нічого не втратив.

Рішард був одягнений, як завжди, з лоском, ніби на нього працює команда іміджмейкерів і стилістів. Але прийшов пригнічений, нервово курив, довго збираючись з думками.

Я його не заохочувала, хоча і здогадувалася, про що він хоче побалакати. Але чому зі мною, а не з Дариною? Адже вона найдавніша і найближча подруга Рокси. Це для мене було загадкою.

— Любо, я хочу просити тебе переговорити з Росею, — нарешті вичавив він.

— А чому ти не хочеш зробити цього сам?

— Вона не бажає мене бачити і не реагує на мої дзвінки. Я не можу її зловити, — скаржився він, як мале покаране дитя. — Я дуже жалкую про те, що накоїв, і хочу повернути усе. Я хочу бути поруч з Роксоланою. З Каською я ніколи не зможу і не хочу жити! Нє вєм, для чего то зробіл! Я кохам Росю!

— Розумію. Але не збагну, нащо тоді тобі гарем, — знизую плечима. — Як це їй пояснити? А як бути з вашою дитиною?!

— Вашою?! Тепер я вже не такий впевнений, що Каська вагітна від мене.

— Нічого собі! — я мало не похлинулася узваром. — Звідки такі думки?

І Рішард, пригнувшись до столу, ніби він агент ЦРУ і його пасе ФСБ, таємничим голосом зашепотів:

— Їй постійно хтось телефонує. Вона не бере трубки. Каже, що то стара подруга, з якою не хоче спілкуватися. Плете якісь нісенітниці про сварку з нею, її непорядність. Тільки на такі закидони я маю нюх. Одного разу, коли Каська була у ванній і забула телефон у сумці в коридорі, він задзвонив. Вона не могла його чути, тому я підійшов і натиснув клавішу. Я мовчав, а з того боку чоловічий голос просив Каську зустрітися. Ти ж розумієш, що це може означати?!

Так, я це розуміла. Я навіть здогадувалася, що це, мабуть, дзвонив Олесь. Неперспективний жених, завбачливо спроваджений заради безтурботного життя з Марчеєм.

Сам винен! Але я не мала права вказувати йому, хіба що натякнути, що це все необхідно припинити раз і назавжди.

— Тільки ти зможеш її переконати бодай зустрітися зі мною. Благаю тебе, допоможи! Я буду твоїм боржником до кінця свого життя! — просив Рішард.

— Я спробую переговорити з Лянкою. — сказала я.

У цю мить я подумала про те, що Лянка, мабуть, обрана Богом, якщо її так кохає такий мужчина, і він поруч. Тільки не відштовхни. «Чим вона заслужила таке? Чим вона краща за інших?! Зарозуміла і пихата жіночка-підліток».

Ми сиділи там десь з півтори години. А Рішард усе говорив і говорив про свої неприпустимі бзікі і показну байдужість Лянки. Що припинить назавжди упадати за іншими жінками і буде молитися тільки на свою єдину і неповторну Росю.

«У критичні моменти життя почуття загострюються. Сьогодні він думає так. А завтра зустріне якусь Єву Лонгорію, і па-па», — проскакували глузливі думки.

І все ж таки я заздрила… напевно тому, що давно вже не відчувала нічого подібного ні до когось, ні від когось.

Задзвонив мій телефон. Незнайомий набір цифр… Брати, не брати? А раптом щось важливе?

— Алло, — відповідаю, усміхаючись Роксиному чоловікові замість вибачення.

— Розбиваєш чужі сім’ї, Любцю? — запитав анонім.

Серце закалатало, ніби я справді винна.

— Хто це?! З ким я розмовляю?

— Зі мною, — прошепотів живий голос у моє вухо.

— Ігор?! — я була заскочена.

Здається, я таки брешу собі, що втратила талант відчувати.

Він поцілував мою руку і привітався з Рішардом.

— Що ти тут робиш, за містом? — запитала я.

— А вас пильную! — віджартувався Ігор. — Я завжди казав, що мудрі жінки завжди мають страховку. Хотів запропонувати тобі запасний злітний майданчик, аж ти диви, місце зафрахтоване!

Рішарду не сподобалася ця трактовка ситуації, якої він намагався уникнути. Але він стримано засміявся і запросив Ігоря за наш столик. Той відмовився, пояснивши, що на нього тут має чекати один знайомий. У нього важливі справи. І справді, тут же у вітринне скло, біля якого ми сиділи, постукав мужчина років сорока п’яти. Ігор ще перекинувся парою фраз з Марчеєм і, скоренько попрощавшись, зник.

Надто швидко, бо я не встигла відчути задоволення від випадкової зустрічі з ним. Але достатньо для того, щоб я побачила розширені зіниці його кавових очей, коли він дивився на мене.

«Мій телефонний номер. Звідки він у нього?»

До нас підійшов офіціант і запитав, чи ми ще чогось бажаємо. На що я відповіла, що якщо вони тут не надають косметологічних послуг, то мені вже час. Краса — понад усе!

Марчей посміхнувся у відповідь і попросив рахунок.

У «Венеціано», як завжди, кишіло клієнтами. «І криза ніби в країні». Улесливий Алекс розсипався у компліментах одній пані у віці «двічі секонд-хенд» щодо її привабливості. А вона, знаючи, що він їй відверто лестить, все ж була йому вдячною за цю маленьку брехню.

Парадоксальне мислення у нас, жінок: ми ненавидимо брехунів, але часто щиро їх любимо.

Алінка попросила мене ще трохи почекати, і я, щоб не дармувати час, вирішила зробити собі новий колір нігтів. Якраз звільнилася манікюрниця.

— Що у вас тут нового чути? — знічев’я запитую її, а сама потопаю у свіжих враженнях від зустрічі з Ним.

— Все по-старому: робота не кінчається, — зітхає вона.

Ще щось там белькоче і раптом до мене долинає:

— А як там ваша подруга Роксолана?

— Нормально. Чому ти про неї розпитуєш?

Я здивована її поінформованістю. Минуло не більш ніж півтора місяця від розриву Рокси з чоловіком.

— Просто вона вже давно не з’являлася тут, — ухильно відповідає манікюрниця.

Нахаба, невже думає, що я буду з нею обговорювати сімейні справи своєї подруги?! Але це і був фірмовий стиль цього салону — все про всіх знати.

Подзвонила Трип’ята.

— Ти де з самого ранку? Чи просто дрихнеш, поки я тут пашу на благосостояніє всєго Отєчєства?

— Я зараз у «Венеціано». А зранку…

Я хотіла сказати, що зустрічалася з Рішардом, але це була інформація не для зайвих вух.

— А зранку мала одну ділову здибанку.

— То просто капець, яка ти бізнес-вумен стала, — пожартувала Дарина. — То може, в обід поділишся своїми секретами?

— Давайте о другій у «Тбілісі».

— Я сама приїду. Лільок влаштовує свої особисті справи. Потім розкажу.

— Ой, заінтригувала. Давай! Побачимося.

Свіжа і приголомшливо красива, я зайшла у грузинський ресторан, відразу привернувши увагу всіх відвідувачів у залі. Ефектно сіла, заклавши ногу на ногу у своїх новесеньких рожевих босоніжках з камінцями Сваровскі і міні-платтячку в тон. Зверхньо обвела поглядом присутніх. «Маргінали!»

Дарина аж підморгнула мені, помітивши, яке захоплення я викликаю.

— А Алінка не дарма дере з нас три шкури за свої сеанси перетворення лялечок у справжніх метеликів, — підсумувала вона моє маленьке дефіле.

— Ну, це не зовсім її заслуга. Ти що думаєш, якщо дупі зробити масочку і нафарбувати, вона теж буде виглядати, як Карла Бруні?

— Та жартую я, заспокойся. Я пам’ятаю, як ти підробляла у Будинку моделей, коли ми вчилися. Ти завжди була звєзда. Але після Аліни ти просто супер-нова! Ось, що я хотіла сказати.

— Ну, і ти виблискуєш своїми брильянтами, як Джек-горобець, — приколююсь з її амбарного ланцюга з медальйоном на шиї.

— А це продовження мого золотого волосся, — каже незворушно, поправивши рівні, як лінійка, коси.

Офіціант приніс нам пляшку «Хванчкари».

— Ви що?! Я це не замовляла! — здивовано видає Трип’ята.

— Це вам, шановні дами, від мужчин он за тим столиком.

І показав у крайній кут залу, де сиділо двоє молодих і самовпевнених мажориків.

— Вино заберіть і передайте, що ми п’ємо максимум мацоні. І тільки за свій рахунок, — наказала Дарина Миколаївна, оцінивши поглядом претендентів на знайомство.

Офіціант розчинився, і ми повернулися до своїх баранів.

— Що там у тебе за бізнес-ланч був? — звернулася вона до мене.

— З Рішардом, — байдуже. — Давай спочатку про нашу Лільку.

Мені кортіло більше слухати, ніж говорити.

— Лілея наша нарешті квітне зі своїм Юрчиком десь в районі Кіпру.

— М-м… А ми ще сумнівалися, — протягнула я, хоча насправді сумнівалася лише Дарина.

— Ну, це тільки я не вірила його обіцянкам. Та й зараз не в захопленні. Навіть якщо він і розлучиться зі своєю третьою, з Лількою все одно не одружиться.

— Дар, ти що? Вона ж наша подруга!

— А я правду кажу, — по-діловому відповіла Дарина, розрізаючи своє чахохбілі. — Лілька не з тих, з ким одружуються. З нею весело, вона безтурботна і мила. Але ти можеш уявити її бєрємєнной, босой і на кухні?

— Хм, — я усміхнулася. — Вона і години вдома не всидить. А ті салати і тістечка, що у неї в холодильнику, хіба із супермаркету?

— З Підгорян. Мама щотижня потягом передає, — усміхається.

— До сих пір?! — мені пригадався той час, коли ми ще вчилися, а Лільчина матуся нас усіх дбайливо підгодовувала.

— А ти думала!

— То що, через те, що вона не вміє ліпити вареники і варити борщі, її ніхто не візьме заміж? Я теж не дуже цим захоплююсь, за мене це роблять інші. І, до речі, отримують за це гроші.

— Можна когось і найняти, але треба мати стільки бабла, щоб це собі дозволити. А ті, кого вибирає наша подружка, здатні купити собі не тільки кухарів, а й купу довгоногих дівиць. Поруч з якими Лілька програє.

— Не говори так, Дарино, — не розуміла я її песимізму.

— Коханка — це її образ. Класичний варіант. І допоки вона у собі щось не змінить, так і залишиться ні з чим, — підсумувала Трип’ята.

— Коханка… А я? Який образ ти приписала б мені? — поцікавилася я.

— Ну, взагалі то, це хліб психолога. Але я думаю, що ти — господиня, хоронителька сімейного вогнища, — з посмішкою відповіла Дарка.

— Серйозно? То ось які я викликаю асоціації! — була приємно вражена.

— А що?

— Даро, ти завжди була така мудра і начитана! Тепер мені зрозуміло, чому Рішард попросив мене переговорити з Лянкою.

— О-о! — підняла вгору брови Дарина. — Бачиш, я таки не помилилася. На жаль, я рідко помиляюся.

— Чому на жаль?

— Тому що… — задумалася, певно, над своїм особистим життям. — Давай краще Роксі подзвонимо. Нехай сюди підтягується! — запропонувала, змінивши тему.

— Вона сьогодні від самого ранку не бере трубки. Я хотіла їй відразу сказати, що маю зустріч з її чоловіком. Але…

— А… Закрилася. Вона там собі вигадала нову роботу. Намагається захопитися ідеєю створення колекції весільних і вечірніх суконь.

— Намагається… Бідолашна.

— Та все у них буде добре! Це я тобі кажу, — авторитетно.

Трип’ята завжди була про себе найвищої думки. От тільки в особистому житті їй чомусь не таланило. У мене склалося враження, що відтоді як вона обійняла свою посаду, чоловіки сахалися від неї, як вампіри від часнику.

— Треба Лянці натякнути, що вона аж занадто забавилася. Нехай не клеїть дурня, а народжує дитину. А там, гляди, і зникнуть проблеми.

— Ти думаєш? — скептично.

— Ні, — несподівано заперечує.

— ?

— Я зрозуміла його. Він — сексоголік. Не чула? — проголошує з усмішкою.

— Ні! Алкоголік знаю, шопоголік, а от сексо… — здивовано відповідаю.

— А… Читати більше треба! — жартує. — Американці нову хворобу вигадали. Поруч із наркоманією та ігроманією. Визначили, що у таких людей під час статевого акту виділяється у кров шалена кількість гормону, що називається дофамін. Виробляється звичка, і вони підсідають на секс, як на голку. Врубалася?

— То Марчея тепер лікувати треба?! В Америці? — округлюю очі від такої перспективи.

— Ага. В Канаді, у Лянчиних батьків. Вони тоді не натішаться: і донька до Торонта приїхала, і зять. Хворий на одне місце!

Своїм вибуховим сміхом ми знову привернули увагу присутніх.

— Дівчата, які п’ють тільки кефір, знахідка у наш час! — нахабно присівши на стілець поруч, проварнякав один із нав’язливих мажориків.

— А ти думав! — голосом повелительки заговорила Дарина. — Тільки не для тебе такий скарб, голубе мій!

Я мало не пирснула зі сміху. Хлопчина, оцінивши зблизька довжину моїх ніг і зауваживши мій більш поблажливий настрій, тут же повернувся до мене:

— Вона — твоя мама? — запитує, показово крутячи на пальцях ключі від Ленд Ровера.

«Ото бовдур, та ще й піжон! Зараз Дарина Миколаївна йому видасть!» Я — ані пари з вуст. П’ю мінералку.

Трип’ята витягнула сигарету і витримала паузу.

— Сам підеш чи… тобі допомогти? — абсолютно серйозно запитала нахабу.

— Дурна чи що? — обурено переходить на образи той.

О, це якраз те, чим відрізняються наші рагулі від середньостатистичних європейців. Не хоче з тобою дівчина знайомитися — іди! Ні, воно відразу переходить у наступ. Крутий перець. Лайно собаче!

— Ти чого до моєї дружини причепився? — загрозливим голосом запитав, матеріалізувавшись, Ігор.

— Та ж вони той, не казали, що чоловіків чекають, — почав виправдовуватися мажор, помітивши, що за нашим гаданим чоловіком заходить ще двоє його товаришів.

— А вони повинні тобі звітувати? Вибачайся і давай звідси!

Я була приголомшена черговою випадковою зустріччю одного й того ж дня. Та ще й такої миті! Невідомо, чим би скінчився цей конфлікт, якби не поява Ігоря.

— Рятівник! — тільки й вимовила я захоплено.

— Не перебільшуйте, дівчата! — заговорив той самий чоловік, що зустрічався з Ігорем зранку на кемпінгу. — Це пристойний заклад, і у нас тут є своя охорона.

— Та-ак? Тільки її досі чомусь не видно, — вжалила Трип’ята. — Якщо це ваш ресторан, то ви вже зрозуміли, що тут треба навести порядок.

— Я думаю, про це вже потурбується пан Ігор — його новий власник.

— Наші вітання, Ігоре, з не дуже вигідною покупкою, — сказала тим же тоном.

Усі розсміялися. Він посміхався тільки мені.

— То, може, ви приєднаєтеся до нас? — запитав. — Ми якраз зібралися це відсвяткувати.

— Правильно! Нехай дівчата прикрасять наше товариство, — підтримав колишній власник.

«Це — доля! Або казковий сон».

Я подивилася на реакцію подруги. Схоже, Трип’ята була не в захваті. Та зауваживши мій благальний погляд, усе зрозуміла.

— Я на сьогоднішній вечір дещо запланувала. Але на годину, — для певності вона глянула на свій золотий годинник Хьюблот, — можу затриматися.

— Дякую, — беззвучно промовила я так, щоб тільки вона могла побачити.

З цього моменту усе закрутилося у моїй голові, наче у нічному клубі: я чула тільки музику його голосу, відчувала ніби випадкові дотики його теплих рук, коли він наливав Дом Періньон, бачила тільки його очі… Це тривало зовсім недовго. Десь за годину ми розпрощалися, і кожен пішов до своєї машини.

Тремтячими руками вставляю ключ і заводжу авто. В голові вінегрет з думок, а в душі — з почуттів. «Нехай повернеться, нехай повернеться», — бубоніло серце.

Несподівано хтось стукає у вікно. Він… Я відчиняю двері і мало не ламаю акрилові нігті.

— Ти не дуже поспішаєш? — дивиться на мене бездонними очима.

Я майже фізично відчуваю його погляд. «Удав гіпнотизує кролика».

Мені і не хочеться мати якусь відмовку, і її насправді немає. Це сильніше за мене.

— Ні, зараз я вільна, — розпливаюся в усмішці, як млинець на сковорідці.

— Серйозно?! То може, ти поїдеш зі мною погодувати лебедів? — він сподівається вразити мене такою пропозицією.

Я починаю сміятися і вимикаю двигун. Ми сідаємо у його машину з модними номерами: чотири сімки.

— Мені ще ніхто і ніколи нічого подібного не пропонував, — вимовляю, щойно вмостившись у його нахабно-зневажливий БМВ Ікс 7. Кидаю оком на чорний шкіряний салон, нашпигований купою електронних прибамбасів. «Скромність — не його риса!»

— Я і не сумнівався у цьому. Хотів тебе вразити, — він посміхається з передчуттям. — Я теж ще ніколи не проводив час так незвично. Але вештаючись сьогодні територією «Західного замку», зауважив на озері двох лебедів. Виявляється, вони прилітають щороку. Охорона їх підгодовує. Я чомусь одразу подумав, що тобі це обов’язково сподобається.

— Ти не помилився, — відповідаю грудним оксамитовим голосом.

Ми їхали і говорили, говорили про якісь дурниці, лише б чути голос один одного. А в наших очах можна було прочитати потаємне нестримне бажання.

Потім ми справді годували тих величних птахів при пурпуровому заході сонця. Сміялися, їли мою улюблену полуницю і сиділи на ліжниках, що нам принесли зі стилізованих котеджів для гостей. Ми ніби цілу вічність були разом і добре знали одне одного. Здавалося, що ми обоє граємо у незвичайну віртуальну гру з неперевершеною графікою. Гру, де немає переможця, де всі знають фінал і захоплено проходять рівень за рівнем.

Зоряне небо пірнуло в озеро так само непомітно, як злилися наші сп’янілі палкою пристрастю вуста і тіла.

Я тисячу разів помирала і народжувалася тієї ночі. Він тисячу разів повторював слова кохання і любові. Моє тіло здригалося і рвалося з його обіймів, та дотик його сильних і ніжних рук щоразу паралізував це нелогічне бажання.

— Я кохаю тебе, — шепотів він.

І його слова гарячим бальзамом розливалися по моїй душі.

— Як я міг жити без тебе раніше? — промовляв, лоскочучи моє тіло гарячим диханням.

Вперше за багато років я не заснула у ту палку ніч. Мій сон прийшов до мене наяву…

Dolce Vita

Якраз на цей тиждень припав візит Аліски з її новим старим бой-френдом Ґюнтером. Старим, бо моя берлінка зустрічалася з ним уже пару місяців. А для європейців це багато! Там ніхто нікого не терпить довше кількох тижнів. Нудно.

І ми учотирьох їздили усіма нічними клубами і ресторанами міста. Іноді ненадовго до нас приєднувалася Дарина. Щоправда, це чомусь не дуже подобалося Ігорю. При ній він нервував.

Його Клеопатра полетіла на два тижні з їх п’ятнадцятирічним сином в Ялту, де мала свій готель.

Я була впевнена, що сама доля прихильна до нас. І ми насолоджувалися цим по повній програмі. Ранок починався в обід, а вечір приходив зі світанком.

Я молилася про те, щоб це щастя тривало якнайдовше. Нічні клуби, ресторани, коштовності і шубки створені для того, щоб не почуватися недооціненою. Я переконана, що тільки так можна зробити жінку щасливою. Знаю, що це не навічно. І окрім яскравих вражень повинні залишитися вагомі аргументи. Тепер я зрозуміла, скількох радощів була позбавлена у прісному шлюбі зі значно старшим чоловіком.

Ми з Алісою таскали Ґюнтера усіма найвизначнішими місцями міста. Звичайний німецький бюргер виявився людиною щирою і відкритою. Він впадав у ступор від краси українок і українських замків.

Ми навіть встигли змотатися на два дні у Мукачеве, де в той час романтично квітла сакура. Красиве і привітне містечко. Воно ніби накинуло на себе рожеву шовкову шаль. А раніше я цього нізащо не зауважила б. Ось що означає уражені коханням серце і душа!

Галопом пробігли через Паланок. І ще на день затрималися, щоб подивитися Підгорецький замок, у минулому один із найкрасивіших замків Європи. Демонструючи неабияку ерудицію, екскурсії для нас проводив Ігор. Виявилося, що його бабця була професором і дуже дбала про освіту внука, який її не осоромив — захистив дисертацію з мистецтвознавства.

— Тут також є свій привид, як у всіх порядних замків, — повідомив мій коханий.

— Кентервільський привид! — розсміялася Аліска. — Не треба ля-ля…

— Це найправдивіша правда! — одразу заперечив Ігор. — За легендою, граф із родини Жевуських замордував із ревнощів свою молоду красуню-жінку у пивниці. А потім нібито замурував її там в стіні. Інші джерела кажуть, що поховав у парку. І відтоді привид жінки у білому блукає територією замку. Його не раз бачили працівники і реставратори. Ось гляньте, вже майже відремонтували праве крило, перекривають дах.

— Ґюнтер каже, — переклала нам белькотіння свого бюргера Аліса, — що десь чув про експедицію науковців, які мають приїхати сюди досліджувати це явище.

— Ну, от! А ти кажеш, що я вигадую. Історія замку надзвичайно яскрава. Цей палац бачив найпишніші бенкети і найурочистіші прийоми. Він був також Лувром у «Трьох мушкетерах», — продовжував Ігор.

— Точно! — вигукнула я. — Ходжу тут, ходжу і думаю, звідки мені усе це знайоме? А може, я у минулому житті теж була принцесою?

— Ти і у цьому моя королева! — поцілувавши у поклоні мою руку, сказав він. — Якби цей замок можна було б купити, то я б тобі його подарував.

— Ігор — мілліонар, — поважно сказав німець, якому Аліска усе перекладала.

«Справді такий нафарширований чи, може, бреше? Напевно, таки викаблучується переді мною», — думала я. А сама улесливо посміхалася. Все ж дуже приємно, коли тобі говорять такі речі.

Дні збігали з шаленою швидкістю, ніби години. Ми, як вісімнадцятирічні, цілувалися в машині, по різних закутках і займалися любов’ю у зовсім непристосованих для цього місцях, ризикуючи бути поміченими. Але це підсилювало бажання та додавало гостроти відчуттям. Не вірилося, що усе це відбувається зі мною. Здавалося, що я сиджу в Аймаксі і дивлюся захопливий фільм у форматі 3D.

— Ich habe alles inclusive, — сказав одного разу за обідом Ґюнтер. — Essen. Wohnen. Und seks, seks, seks.

Ми усі розсміялися. У мене теж було «аллєс інклюзів», ще й з маленькими приємними дрібничками.

— Тут живуть дуже багаті люди. Їздять тільки на джипах, — перекладала Аліска. — А мені розповідали про Україну страшні речі: бідність, наркоманія, корупція… — і додала: — Його мама з острахом попереджала, що він їде в дулу!

Ми розсміялися.

— Ну, загалом, він правий. Окрім, попи, ясна річ! Тільки цього йому не перекладай, Алісо. Скажи, що усі їх розмови — вигадки і чорний піар конкуруючих держав. А бідний лише той, хто не хоче бути багатим, — сказав Ігор. — Треба тільки думати і працювати. Гроші можна заробляти і тут.

— Тут треба мати, крім голови, ще й зв’язки, щоб стригти нормальну капусту, — зі знанням справи вставила Трип’ята.

— Це правда, — погодився Ігор. — Без знайомств не зробиш нічого. Але і пахати треба, як на будівництві єгипетських пірамід. Нам би сюди німецький закон і порядок. Ми б знаєш якою багатющою країною були б? О-о! Не гірше Арабських Еміратів.

— Ґюнтер має у Берліні кілька автосалонів з уживаними авто, але стільки грошей не заробляє, — повідомила подруга.

Тут мужчини застрягли на темі автівок, заангажувавши мою берлінку перекладати. Ґюнтер демонстрував фото старовинних агрегатів, які він колекціонував. І в усіх подробицях розписував ці диковинки.

Я запропонувала Дарині відсісти від них подалі. Вона мала мені дещо розповісти. Я замовила нам по пляшечці Боржомі. Подруга відмовилася, надавши перевагу бокалу Цинандалі. А для мене фігура — перш за все!

— Ти трохи поправилася. Ні? — запитую її.

— А я жінка зі статусом. Мені мої кілограми надають солідності, — несподівано абсолютно відверто. — Та й складно з моєю роботою. Постійно наїдаюся на ніч. Але кажу, це мені не заважає, швидше навпаки.

— Ну дивись, щоб потім не рознесло. Випадеш з обойми, — підколола її.

— А, — вона недбало махнула рукою. — У мене тепер електорат інший. І габарити тут не завада. Я вже втомилася від ласих поглядів одружених бабіїв. Набридли… Усе одне й те саме: «Ти — просто мрія, а вона — стерво. Тільки розлучитися не можу, бо обдере мене, як липку, та й діти малі. Зачекай трохи, от тоді…» Не хочу більше тих байок! Баста! Я краще сама собі чоловіка виховаю.

— Ух ти! Тож як? — я усміхаюся.

— А дарма шкіришся, Любо! — каже Трип’ята, перехиливши келих майже до дна. — Молодь підросла цікава…

— Ой, зараз лусну. Ти хочеш якомусь слинтяю шмарклі витирати?

— Ага, і за ручку на морозиво поведу, в кіно на останній сеанс сходимо, — підтримала тон, а тоді з відразою кинула убік: — Та є такі, що ще фору дадуть усім цим «гаманцям».

— О-о, — протягнула я. — Не впізнаю тебе, Дарунь. У тебе вже хтось такий є, чи я помиляюся?

— Та нема нікого. Я просто придивляюся. Тепер молодий бой-френд — модно!

— Альфонс, фаворит?!

— Можу собі дозволити, по-перше. А по-друге, нагляну собі кмітливого і перспективного. Так що, поживемо-побачимо…

— Модно! Просто тепер жінок з чоловічим характером повно. Емансіпе, як кажуть французи.

Поруч з такими, як Дарка, мужчинам, мабуть, не надто комфортно. «Активність жінки, — одного разу сказав мені знайомий режисер, — насторожує і навіть відштовхує сильних чоловіків». Адже їм підсвідомо хочеться нас захищати, допомагати вирішувати проблеми, а у даному випадку усі ці хитрощі зайві. Такої самодостатньої дами вони, напевно, побоюються. Я задумалася, а Трип’ята, скориставшись паузою, сказала:

— А ти схудла. Щаслива, аж світишся. Регулярний секс, плюс почуття — найкращий результат.

— Тьху-тьху, — сплюнула я через ліве плече, усміхаючись. — Ще наврочиш.

— Я не заздрю. Майже.

— От бачиш! А він справді такий, — не могла я підібрати слів, — такий у всьому — просто бомба.

— Та ну? — мені здалося, що це було сказано з іронією.

— Як тобі ось ці сережки і перстень від Ґрафф? — похвалилася я.

— Смарагди? — сказала холодно, навіть не оглянувши подарунок.

— З діамантами, — мало не образилася я. — А вдома лежить ще й нашийник.

— Васьці що скажеш? Де взяла? — цікавиться, наче глузує.

— Ой, ти думаєш, він пам’ятає, що я маю? Тих цяцьок — пару кілограмів. Я і половини не ношу.

— То подаруй їх мені: У тебе тепер нових купа буде, — напівжартома.

— Ну, кажи, нарила щось про нього?

Дарка скоса поглянула на мене і подивилася на Ігоря. Ніби з жалем, а може, мені здалося.

— Ласий шматочок твій кавалер. Я його через свої канали прочесала, як ти і просила.

— І що?

— Кажу ж — крупна риба. І мужик дуже пристойний. Неблаговидних зв’язків не має. У нього інше захоплення — бабломанія.

— Невже я його перший гріх? — запитую з усмішкою.

— Розслабся — не перший. З його-то можливостями, — зневажливо кидає.

— А хотілося б, — романтично. — Та я і так не маю на що жалітися. Живу, як у казці.

— В Чорногорію ще тебе не кликав?

— Ні, а що там? — здивовано питаю я.

— П’ятикімнатні апартаменти. Придбав минулого чи позаминулого року, — звівши брови, відповідає.

— Хм, що це у вас в податковій і про таке дані є?

— Та до чого тут податкова?! Я ж сказала, що маю своїх інформаторів.

— Ну, і що вони тобі ще нашептали?

— А тебе що більше цікавить: інтимне життя чи гроші?

— Трип’ята, давай не тягни, розповідай про все по порядку.

— По порядку… Ну, стартанув він на тещине бабло. Пам’ятаєш, як з’явилися фотосалони Кодак, Коніка… І які там черги на проявку стояли?

— Сама туди ходила. Тоді альтернативи не було, — кажу я.

— Так от, це і був її бізнес. Вона підтягнула зятька. А згодом він виріс і перекинув зароблене у пару ресторанчиків, правда, не таких солідних, як цей. А тепер — цей, готель за містом і якесь виробництво планує не то бруківки, не то керамічної плитки. Одним словом, трудоголік.

— Ага, так я і думала! То «Західний замок» теж його. Там я втратила з ним свою цноту, — смішком.

— Ну, цілком підходяще місце. Романтичне, — сказала, струсивши попіл з сигарети. — Підійшов до справи зі знанням.

— З лебедями на озері, — спантеличено додала я.

Дарина усміхнулася лівим кутиком рота.

Мені було так цікаво, ніби я слухала істинну історію виникнення життя на Землі. Хотілося знати все до найменших подробиць, особливо про стосунки з жінками. Щоб зробити умовні позначки для себе, щоб не робити прикрих помилок. «Але хіба ж це реально?!» — закралася підла думка.

— А як у нього з Клеопатрою? — запитую.

«Разом вони виглядають дуже стримано».

— У його жінки — своя ювелірна мережа бутіків, готельчик десь в Криму і взагалі своє життя. А про людське око — щаслива сімейна пара, — продовжує Дарка.

— Чому ж не розлучаться? Якщо пройшла любов…

— А таких сімей — дев’яносто відсотків! — усміхається. — Звичка. Діти. Усе спільне. А ці ще й живуть дуже по-європейськи — вільно. Ніхто нікому не дорікає. Зачєм воду мутіть?

— Так, тепер я розумію, чому він зі мною всюди абсолютно спокійно почувався. Навіть у своєму готелі та й тут, у ресторані. М-да, святих немає, — я трохи засмутилася, згадавши і про Марчея.

— Був би святий, ти би зараз тут не сиділа, — виголосила Дарина.

— Боже мій! Я ж зі своїми лямурами зовсім забула про Роксолану, — схопилася я за голову. — Треба з нею негайно здзвонитися.

— Не шукай трубку, — сказала Дарка, коли я почала копирсатися у своїй вітонівській сумці. — Вона поїхала з Рішардом у Краків. Здається, за тканинами для свого проекту.

Я вражена такою новиною.

— Ой, все розв’язалося?

Офіціант приносить нам пахлаву і чай з гірських трав.

— Дєтєктів! — сміється Трип’ята, відколупуючи ложкою шматочок солодкого. — Поки ти займалася своїми сердечними справами, а Рокса творила диво-плаття, Рішард зустрівся з тим Лесиком, про якого ви розповідали. І виявилося, що сестра того бідолахи працює медсестрою на УЗД.

— Шалений прикол! І виявилося, що то таки він — батько? — питаю. — Стоп. А до чого тут сестра того козла?

— А-а, — інтригуючи, протягнула подруга, — у цьому і заковика. Вона продала Касьці чужий діагноз. Всього за триста баксів. А та притарабанила його в поліклініку. І без зайвих проблем стала на облік. Абсолютно легально.

— Хитре стерво! Знала, на які кнопки натискати, — я сердито стисла губи. — Тому і Лілька отримала відтам неправильну інформацію. І що, Лянка у все це так легко повірила?

— Рішард приїхав до неї і з Олесем, і з його дорогою сестричкою. Так що вони вже помирилися. Все о’кей. Не турбуйся.

— Дівчата! Щось ви нас зовсім ігноруєте, — покликала Аліса. — Я вже втомилася від цих двох автолюбителів. Рятуйте мене!

Коли я щаслива, то мені хочеться, щоб усім було добре. Рада за Роксу, у якої все налагоджувалося, я присіла біля Ігоря. Сміливо пригорнулася до нього, багатообіцяюче заглянувши в його шоколадні очі. Він же не боявся компромату!

Було видно, що він ошелешений.

— Ґюнтер каже, що ви — дуже гарна сімейна пара, — переклала, підсміхуючись, Аліска і додала: — Він не в курсі. Я йому нічого не розповідала.

— Ну, і не треба, — сказав Ігор, пристрасно глянувши на мене. — Нехай так і думає.

Ввечері ми усамітнилися у його квартирі, де він іноді бував, коли йому набридало його життя на «фазенді». Так жартома він називав свій будинок, де жив з сім’єю.

— Є одна дуже гарна легенда про любов, — цілуючи моє волосся, вимовив Ігор. — Колись давно до буддійського ченця прийшов чоловік і сказав: «Я хочу пізнати Бога. Присвятити служінню йому своє життя. Навчи мене». Тоді чернець глянув на того бідолашного і запитав: «Скажи мені, чи ти любив колись кого-небудь?» — «Мене не цікавить ніщо людське. Тим більше, їхні пристрасті. Я хочу віддати себе духовному вдосконаленню», — відповідав чоловік. На те мудрий чернець порадив: «Тоді послухай мене і зроби так, як я тобі скажу: іди до людей і полюби спочатку кого-небудь…»

Я прошепотіла:

— Яке гарне ім’я у тебе — Ігор. Тепер так не називають… Ти не такий, як інші, — я дивилася на нього, як на свого ідола, сидячи в його обіймах на густому кошлатому килимі. — 3 тобою неймовірно цікаво. Я і половини не знаю із того, що ти мені розповідаєш! Дарина була права: інтелект — це дуже сексуально.

— Дарина? Ця до кінчиків нервів меркантильна особа?! — усміхаючись, з недовірою перепитав він.

— Може, вона і прагматична, але дуже розумна. Я не можу збагнути, чим вона тобі не подобається?

— Та ні. Мені байдуже. Я не відчуваю ні до кого нічого. Крім одного.

— Чого? — запитую грудним голосом, кокетливо перебираючи довжелезне намисто з морських перлів — усе, що є на мені з одягу.

— Первісного бажання володіти тобою…

Наступного ранку мені привезли сто одинадцять темно-червоних троянд в кошику у вигляді серця. У записці було:

«Ти — моє життя і смерть! Я любитиму тебе вічно! Твій Ігор»

Ми божевільні, якщо здатні у таке вірити!

Підлоти

Казкові дні удвох спливли непомітно. Повернувся з Польщі, з відрядження, мій полковник, і я уже не могла так вільно віддаватися своїм почуттям. Ми недовго бачилися з Ігорем на вихідні у його заміському «Західному замку». Погодувати лебедів уже не вдалося.

Ігор теж зайнявся нарешті своїми справами, про які і не забував. Постійно контролюючи бізнес по телефону, віддавав якісь розпорядження. Зізнався мені, що ще ніколи так надовго «не закидав все до біса».

Тепер мій звичний день здавався мені невимовно довгим і нудним. Я дуже скучила за Орестиком. Мені його бракувало. Адже ми ніколи так надовго не розлучалися. Не тішили ні «Венеціано», ні шопінг, ні глянцеві журнали. Я телефонувала йому. Але мій син був такий задоволений своїми канікулами у Галичі, що ледве розмовляв зі мною, неохоче відриваючись від своїх забав. Після дзвінків мене відпускало.

Я постійно думала про Ігоря, прокручувала у голові наші любовні сцени. Від того серце моє тріпотіло, а тіло ніби наново переживало ту експресію і неземне блаженство. Я відчувала себе найщасливішою у світі жінкою. Бо ж кохання — це дар, зрозуміла я. І дається він не кожному. Тоді за що мені? Я ще не вирішила.

З такою ж, як і я, щасливою Лількою ми зустрілися в «Ельдорадо». А скільки ж можна лопати калорії? Треба підтримувати форму!

У фойє зустрілися обличчям до обличчя з Юлькою, дружиною Борі Ростиславовича. Їй чомусь стукнуло у голову зі мною привітатися:

— Прівєт! Як там ваші справи?

— Нормально, — я спантеличено посміхнулася. — А ваші?

— Я про твого Василя, — здивовано-зверхньо. — Ти не знала, що він разом з моїм Борькою їздив? Я думала, ти в курсі…

«Цього іще не вистачало! Бабія підстаркуватого».

— А що, Борис переключився на будівництво?

— Давно, — відповіла білявка. — Наскільки я знаю, вони хочуть домовитися напряму з поляками. Ну… про постачання будматеріалів для елітного комплексу. Так що тепер будемо бачитися не тільки у «Венеціано».

— І тут, — я чемно посміхнулася. — Ну, давай! Ми з подругою на доріжку.

— Давай-давай, — сказала вона і, рекламно видовживши тіло, пірнула в басейн.

Мені ця інформація не дуже сподобалася. Але вируюча у серці пристрасть глушила потужним компресором усі інші емоції.

Ми з Лількою бігали і качали прес на тренажерах, плавали у басейні. І увесь цей час вона торохтіла без упину про свого неймовірного Юрчика і поїздку. Хвалилася дорогоцінним браслетом на вузькій, як у дитини, гомілці. Насамкінець розповіла про екстрім: як їхній літак сідав у Ларнаці, де посадково-злітна смуга зникає просто у морських хвилях. Уявляю жах Лільки, з її-то фобією.

— Так що ж ти не хряпнула собі для хоробрості, як завжди? — іронізую.

— Ти що? Як можна? Що він про мене подумав би?

— Алкоголічка!

— Ну, от! А ти кажеш, — знизала плечима Лілька, залпом випиваючи воду з пластикової пляшки. Перевівши подих, вона запитала: — А про тебе я теж дещо знаю. Дарина Миколаївна прохопилися.

Я посміхнулася на усі тридцять два. Чи тридцять? Не пам’ятаю точно, але здається, що два я таки видалила колись.

— Якийсь розумник, олігарх і дамський підлесник теж.

Я неприємно здивована.

— Ну, про бабія вона вже загнула. Зрештою, і його статки значно перевищила, — підкоректувала я інформацію. — Але ж не в грошах справа, ти ж знаєш.

— Только в нєограничєнном доступє к нім, — розсміялася подруга і запропонувала: — Слухай, ти маєш час зараз переїхатися через парочку автосалонів? Юрчик наказав вибрати собі авто!

І від радості, що її переповнює, вона обіймає мене.

— Непогано, — киваю. — І що ти хочеш?

— Я — «тетешку»!

— М-м… — кривлюся, бо авто не для львівських «фронтових» доріг. — Інші варіанти?

— Не знаю. Порадь щось! Тоді і подивимося. Але спочатку у салон «Ауді»!

Автомобільні магазини завжди купчаться один біля одного, як білі гриби. Пригадую з курсу маркетингу, що це робиться задля кращих умов продажу і здорової конкуренції. Першим на нашій дорозі по Липинського був салон «Мазда». І ми, припаркувавши там мого Луку, запливаємо всередину.

Біля нас відразу матеріалізується симпатичний хлопець, акуратно одягнений, як усі продавці автосалонів.

— Що б я міг вам запропонувати, дами?

«Дурень! Хіба можна так звертатися?! Максимум — пані! А то я себе відчула на сто з гаком». Не хочу з ним спілкуватися. Я б уже звідси ішла. Але Лілька вочевидь цього не відчуває.

— Мм… Хочу якусь хорошу машину.

— Що ж, давайте подивимося мазду шість. Вам більше подобається хечбек чи седан?

У Лільки спантеличено витягується обличчя, і вона починає сміятися. Абсолютно нічого не розуміє у машинах!

— Ви нам усе покажіть. І хебджек теж! — смішком.

— Добре. Ось, прошу сюди, — незворушно каже продавець, і ми йдемо до білосніжного, як весільна сукня, авто.

Лілька радісно залізає за кермо, імітує водіння. Її очі блищать, а щоки заливає рум’янець. Як «Іванко-дурник на печі», — промайнула думка.

Я, з дозволу продавця, сідаю у салон СХ-9. Тут мені якось більш комфортно. Трохи нагадує мій автомобіль. Хлопець, миттєво зорієнтувавшись, перетягує Лільку до мене. І вихваляє технічні переваги цього паркетника.

— Так нічого, — зауважує Ліля без ентузіазму. — Як за кермом бензовоза.

— А Юрчик — нафтовий магнат. Сімейний підряд, — усміхаюся.

Лілька регоче. Їй подобається порівняння з сім’єю. Ідея-фікс!

— Мені потрібно щось елегантніше. Більш жіночне, — звертається до продавця. — Я ж не збираюся маршрутним таксі працювати.

— Ну, тоді вам підійде третя мазда.

— Ну, ні! — заперечую уже я, — Юрчик сприйме це як моветон.

— Дякую, я мушу подумати, — ґречно каже подруга.

—Приходьте, ми вам зробимо хорошу скидку. Або оформимо кредит, — запопадливо обіцяє услід нам хлопець.

— Кредит без потреби, — обертається Лілька.

У салоні «Ауді», як я і передбачала, ТТ не виявилося. Подруга із захопленням слухала її характеристику, гортаючи автокаталог. Зате ми посиділи і в А 6, і 8, і К’ю 7. Та Лілька була впертою, як даїшник з фарою, і наполягала на своєму. Їй запропонували оформити договір і залишити заставу.

На тому і зійшлися. Лілька сиділа і читала умови угоди. Я крутилася біля автівок, розглядаючи їхній фарш: шкіряні салони, мультимедіа… Раптом чую:

— При-віт! — вітається подруга. — А я тут авто вибираю. Собі у подарунок.

— Недитячі подарунки собі робиш, — лунає до болю знайомий голос, і я виходжу з-за Q-7, яке мене закривало.

Рада такій несподіванці, іду до них. Вони продовжують мило бесідувати.

— Ну, що ти! Це від мого Юри, — пояснює Лілька. — А де Дарка? Хіба ви не разом? Вона обіцяла теж підтягнутися сюди.

Усередині мене обривається щось і падає каменем у шлунок. У голові паморочиться. Ноги стають ватяними, і нестерпно хочеться пити.

Цей пройдисвіт не встигає нічого відповісти. Я сідаю поруч з Лількою.

— Привіт! — пирхаю.

Дивлюсь прямо у вічі. Агресивно і допитливо. Чекаю пояснень!

— Знайомся, Ігоре. Це — наша з Дариною подруга, Люба.

— Ми вже познайомилися, — не відводячи погляду, відрубую я.

Він мовчить. Не знає, як має поводитися. Його очі — чужі для мене. Такого його погляду я не бачила ніколи. Відтоді як зустріла. Дивився на мене, як на богиню. Завжди. А зараз — як загнаний, винуватий пес.

Своїм лопотінням Лілька намагається розрядити напружену атмосферу між нами.

— Ой, а я й не знала, що ви це саме… — і нарешті до неї доходить. — Чорт! Я, як завжди, щось ляпнула.

— Все о’кей. Не переймайся. Їдьмо вже нарешті звідси, — хапаю її за руку і тягну до виходу. Зараз про все дізнаюся. — Щось тут дуже засмерділо.

— Давай, Ігоре, — Лілька прощається і дріботить каблучками, ледве встигаючи за мною.

Фурією сідаю за кермо і з пробуксовкою виїжджаю. Пищать гальма. Пищить, пристібаючись, Лілька. Дев’ятий вал гніву накрив мене. Я мчу, не звертаючи уваги ні на світлофори, ні на переляканих пішоходів.

— Любцю, не сходь з розуму. Це ще нічого не означає.

— Що не означає? Те, що він міг приїхати з нею?!

— А чому ні? Він же знає Дарку! — починає вибріхуватися Лілька. — Вона мені передзвонювала і казала, що постарається під…

Я різко натискаю на гальма. Лільку кидає спочатку вперед, а тоді назад. Вона хапається за голову. Ззаду сигналять машини. Я включаю аварійку і з’їжджаю на узбіччя.

— Не бреши! — спалахую. — Кажи, що знаєш!

— Я не буду нічого говорити, — наче на допиті, відмовляється вона. — Ви — обидві мої подруги. До того ж Дарка — мій бос. Розбирайтеся між собою самі.

«А я, як остання дурепа, мерзла по бібліотеках, читаючи якусь муть! Щоб спілкуватися з ним на рівні, щоб не виглядати, як повний відстій, — рояться думки. — Я закохалася у банального ловеласа?! Яка ідіотка!»

Сигналить Лільчин телефон.

— Так, Дарко. Ні, ми вже виїхали. Зустрітися де?

— Кажи, щоб чекала нас на стоянці, — віддаю команду. — Ми будемо через десять хвилин.

— Через десять? На Стрийській? Це нереально, — зауважує Лілька.

— Подивимося!

Я газую, як Шумахер у Монако, тільки з перешкодами. Машини з зустрічної, куди я час від часу вискакую, обганяючи, перелякано сигналять.

У моїй голові так само вискакують різні спогади. «Так ось чому він нервував при ній. Так ось чому вона так зневажливо… ні, заздрісно сприйняла його подарунок! Смарагди з діамантами — бачити їх більше не хочу!»

І негайно набираю нашу домогосподарку:

— Олено Петрівно! У моїй спальні на нічному столику лежить коробочка, на якій написано Ґрафф. Так, вишнева! — нервово. — Негайно спустіть те, що у ній, в унітаз! Ні, я так хочу! Так треба! Приїду, щоб їх там не було!

Петрівна, збентежена моїм проханням, намагається отримати пояснення. Але моя рішучість їй відома. Вона все зробить. Не хочу навіть згадки мати ніякої.

На місто насувається чорна, як ніч, хмара. Буде злива.

«Як вони могли? Вони — моя найкраща подруга і він. Виявляється, такий же підлий, брудний і примітивний, як усі інші! Падлюки, а не люди! А я, дурепа, поставила на карту усе своє життя: чоловік, машина, дім, фірма! Ідіотка! Закохалася!»

Будівля Податкової, львівський хмарочос по-американськи, погрозливо височить посеред дбайливо доглянутої газонно-паркувальної території. Гальмую біля Пижика Дарини. Стаю впоперек, не паркуючись.

Вона теревенить з кимсь по телефону, ні про що не підозрюючи. Усміхається, побачивши, що я іду до неї.

Я киплю. Мені здається, що із моїх вух виходить пара.

Дарина не зауважує мій поспіх, белькоче далі. Я зриваюся і висмикую з її рук слухавку. Вона здивовано округлює очі, але не обурюється.

— Як ти могла?.. — мені бракує слів.

Трип’ята поправляє зачіску. Відводить погляд убік. Думає про щось і раптом глипає на Лільку, яка так і сидить у моєму авто. Лілька розводить руками. Мовляв, я тут не винна.

Десь поруч загриміло. За мить блиснуло, пронизавши нервовим розрядом моє тіло.

— Давай від’їдемо. Я не хочу, щоб хтось з роботи бачив, — спокійно каже вона.

— Ні, я нікуди не поїду. Говори тут, — роздратовано шиплю.

— Добре, тоді сідай.

— Я слухаю, — бризкаю отрутою.

— Про що ти хочеш поговорити? — вона закурює сигарету.

— Не роби з мене ідіотку! Як ти могла так поступити? Ми ж були справжніми подругами, — мене трусить.

— Не розумію, що змінилося? — абсолютно безтурботно запитує.

— Що у тебе з Ігорем? — не витримую і запитую прямо.

— А-а, — вдає, наче нарешті зрозуміла. — Ти про це.

— Трип’ята, я хочу, щоб ти сказала правду. Інакше… — задихаюся від гніву, не знаю, чим аргументувати.

Дарка вміє вести розмову так, як треба їй. Працювала б вона у тій конторі! Тому тримає паузу, не поспішає колотися.

— Ну, і що інакше? — оскалюється. — Розсваришся зі мною на усе життя? Чи зацідиш мені? Чи кинешся, як Кареніна, під поїзд? Що, що?!

Я не відповідаю. Скаженію.

Здіймається вітер, а з ним і курява. Робиться зовсім темно.

— Ой, тільки не треба мене ненавидіти, — кидає іронічно. — Це був просто секс. І все. Більш нічого!

— Просто секс?! З чоловіком, який подобався мені, твоїй подрузі? Це ж підло!

— Це було ще до вашого ко-хан-ня, — зневажливо карбує слово. — Ніяких подарунків, обіцянок і зітхань. Одноразовий хороший секс. І ми розійшлися кожен до свого.

— Одноразовий?! І Лілька в курсі?! — презирливо і з недовірою.

— Лілько, — відчиняє дверцята свого Пижика. — Що ти їй, заразо, наплела?

Лілька, як перед сповіддю, мало не плаче.

Починає несміливо накрапати.

— Не вплутуй її. Це теж, як не дивно, сталося випадково, — гнівно пересмикую плечима. — Ти проїхалася бульдозером по моїй душі! Ти ж бачила, що між нами щось бринить!

— Бринить… І де тільки нахапалася? — кепкує. — Слухай, я не екстрасенс: не бачу подій на відстані — будеш ти з ним чи не будеш. Мені не треба большой і красівой любві. Я в такі архаїзми не вірю. Та й часу не маю.

— Як це сталося, коли? — злостиво наполягаю.

— Менше знаєш, краще спиш. Але, щоб тебе так не ковбасило, то це було давно, зовсім випадково, — здається, намагалася мене заспокоїти. — Деталі тобі до дупи. Забудь про все, ніби нічого не сталося. Переступи і живи своїм коханням далі. Я не стою у тебе на шляху, повір.

— Трип’ята, ти чуєш, що ти говориш? — моє серце вискакує із грудей. — Я уявляю вас двох разом… Це — жахливо! Як з цим можна жити далі? Ви потоптали все, у що я вірила!

— Ти ще й ідеалістка! Латентна, значить. Не зауважувала ніколи, — зі сарказмом. — Послухай, кобєль він і є кобєль! Помахай хвостом, і він твій. Будь-який, — прозаїчно додала.

— А ти? Ти не могла махати хвостом перед кимсь іншим?! — кричу.

— Так сталося. Є у ньому якийсь драйв, сама знаєш, — пояснила, прицмокнувши. — А я жінка без обов’язків. Можу собі дозволити. Природа бере своє. Просто підвернувся. Ну, і сталося. Всього лише раз, клянуся тобі.

Я заховала обличчя у руках. Опустила голову.

— У мене теж не все добре, ти знаєш. Але ж я не кидаюсь на першого ліпшого!

— Хіба?! — глумливо. — Не пам’ятаю, щоб за тобою у черзі стояли! Звичайний сексуально активний період у жінок після тридцяти.

По лобовому склу різко і грубо починає барабанити крупний дощ. Великі краплини розбиваються до прозорої поверхні і втомлено стікають долі, змиваючи усю пилюку і бруд, що накопичилися за день на склі.

— Брєд, якийсь брєд! — товчу кулаком по панелі. — Ти цих дурних журналів поначитувалася і несеш бозна-що!

— Я на такі бздури, як глянцеве чтиво, часу не маю. Працюю, як папа Карло. Ти мене дивуєш, Любко. Ніби і не було у тобі тієї юнацької романтики. Звідки взялося? — знизує плечима. — Ти не панікуй. Поїдь додому, випий чаю з медом і заспокойся. З нашою дружбою все о’кей. Хай твоя голова про інше болить.

Я не могла більше бути поруч з нею. Мені хотілося її придушити, як паршивого черв’яка. І розтерти по асфальту залишки кривавого місива.

— Знаєш, не думала, що скажу тобі таке коли-небудь. Але ти — справжнє стерво! Цинічне стерво!

Я гримнула дверима і пішла до свого авто, де й досі, як першокласниця, сиділа Лілька.

— Вилізай! Я їду, — скомандувала, вставивши ключ у запалення.

Почалася гроза. Ллє, ніби крізь друшляк: товстими макаронами.

Кружляла містом кілька годин. Думала. Мене лихоманило, як у гарячці. Могла зрозуміти цього хтивого самця, хоч це мені було дуже боляче. Але чим керувалася моя колишня подруга, я не розуміла. Вона перекреслила понад п’ятнадцять років нашої відданої дружби хвилинним задоволенням.

Моя душа рвалася на частки від глибокої образи і болю. Усе, що сталося, було настільки низьким і брутальним, що хотілося якомога швидше забути цю гидоту і змити з себе той шмір. Додому зараз не можна — я в жахливому стані. А про це домашнім не варто знати. У «Євробуді» є душова. Туди!

Кінець гламуру

Затуманено намотуючи кілометри на спідометрі, я все ж опинилася біля офісу «Євробуду», що на Сахарова. Було вже близько дев’ятої вечора. О такій порі там вже нікого немає.

«Трохи охолону. Змию зі себе глибоке потрясіння і посиджу-помислю на своєму старому робочому місці. Може, попустить», — сподівається киплячий мозок.

Два здоровенних бугаї з охорони дивилися телевізор. Ключі не дали. Пояснили, що Василь Васильович ще працює у своєму кабінеті. Я була така пригнічена і розпотрошена, що навіть не зауважила його авто під офісом. У мене не було бажання когось бачити. Хотіла піти, коли почула про нього, але вже не могла.

Піднялася сходами на третій поверх, де були кабінети начальства. А ось і мій. На дверях висить: «Бухгалтерія». Як давно це було! Ніби з чужого життя.

Прислухаюся: чую сміх і розмову. Говорять жінка і чоловік. Мій чоловік! Судомно пригадуються слова «Триклятої» Дарки: «На Василя зверни увагу і на Оксану», «Хай тебе голова за інше болить». Ну, ні! Може, досить мені цих новин на сьогодні?!

Пульс бухає у горлі, віддає у скроні. Але підступна жіноча цікавість примушує ступати нечутно, підкрадаючись, як злодій. «Так ось чому він допізна затримується на роботі! Через неї це все зі мною сталося».

Сама не знаю як, але в останню мить розвертаюся і дзвінко біжу сходами униз. Не хочу бачити цього на власні очі. Мені і так нестерпно боляче! Чую, як хтось біжить услід за мною.

— Любове Андріївно! — гукає Оксана.

«Ну, от все і відкрилося!» Я не в стані витримати ще й цей удар. Лечу, а мені заливають очі сльози розпачу і жалю. Жалю до самої себе, бо тепер нема кому мене пожаліти. Хіба оцій рясній теплій зливі, яка топить усе довкола.

Біля самого авто мене наздоганяє Василь. Видко, спустився ліфтом.

— Любцю, Любцю, стій! Та що з тобою? Чому ти ридаєш? — питає стурбовано.

— Йди геть! Не хочу тебе знати! — відштовхую його з усієї сили. — Краще б я була вдовою!

— Дурненька, ти все не так зрозуміла, — сміється. — Ходімо, я тобі усе поясню.

Замусолена, відома фраза.

— Все брехня! — намагаюся сісти в автомобіль.

— Ти що?! Я тебе у такому стані нікуди не відпущу.

Вириває ключі. Витягає мене. Я пручаюся, ридаю і проклинаю їх усіх. Прибігає охорона…

Моя істерика припинилася після теплої чашки чаю з молоком. Полковник приготував сам.

— Ну, що ти там собі навигадувала?! — заспокоює, присівши навпочіпки поруч.

Я мовчу. Обводжу поглядом більш ніж скромне їдло на столі: недоїдена піца, готові салатики і чай з фруктовими тістечками. Хіба так можна з коханкою? Я ніколи не підозрювала полковника у скупості. «Так їй і треба! Нема чого сімейні гроші розтринькувати».

Оксана сидить з нахабно невинними очима. Щось знайоме зачіпає мене у її погляді.

— Любцю, я усе збирався з тобою поговорити. Тільки не знав, як ти поставишся до цього, — почав нарешті. — Відразу хочу тебе попередити, щоб ти не хвилювалася… Ми вже з Сяньою все обговорили. У нашому з тобою житті це нічого не змінить.

— З ким? З Сяньою? — перекривляю від обурення.

— Ну, Оксана — моя донька, — стиха.

Німа сцена. «На рахунку немає грошей». Радіти чи шаліти? Мій мозок активізується. Бреше? Напевно, ні. За роками усе співпадає. Так, тоді він жив у громадянському шлюбі з тією, як же її…

— А… — озвучуються мої думки.

— Мама вийшла заміж в Італії, — відповідає на німе запитання дівчина. — Я не захотіла туди їхати. Тут навчаюся.

— А ти, значить, до багатенького татуся. Хитромудро, — я ще у шоковому стані: що думаю, те й ляпаю.

— Любо, не треба все зводити до грошей.

Почуваюся на п’ятдесят років старшою. Цілковита руїна. Хочу заснути і прокинутися півроку тому!

— А йдіть ви всі на фіг. І робіть, що хочете! — кидаю їм вже у дверях офісу.

Якраз скінчилася злива.

Остання звістка привела мене до тями. Інцидент з Трип’ятою враз опинився на другому місці. «Нам тепер доведеться усе ділити?!»

Здоровий глузд узяв своє. І я півночі мордувала Василя запитаннями про плани і сподівання його новонародженої двадцятирічної доньки. Жах якийсь! Майже моя ровесниця. Якщо врахувати, що я виглядаю на двадцять п’ять.

Поснули під ранок. Зі снодійним. Злі і стомлені суперечками.

Наступного дня я прокинулася аж в обід. Мучив головний і душевний біль. Виявилося, що я все ж не така куленепробивна, як думала про себе раніше. Мені необхідно було з кимсь поговорити. З тим, хто теж відчував такий же розпач і безпорадність.

Під вечір, коли спала справжня південна спека, я здзвонилася з Роксоланою. Ми домовилися, що я заїду за нею до Даліли на Голоско, де та мала майстерню.

Лянка, як страус, занурила голову в купу ватманів і не відразу зауважила мене у маленькому швейному цеху.

— Ой, вибач, Любо. Вже закінчую, — піднявши погляд, сказала.

— Привіт! — посміхнулася мені перефарбована на білявку жагуча брюнетка, на мить відірвавшись від Лянчиних ескізів.

Уже в машині, по дорозі «В альтанку» у Брюховичах, де ми вирішили випити кави і побалакати, я здивовано запитала:

— Чому ти вибрала для реалізації свого проекту цю завиду?!

— Вона все ж таки моя подруга, Люб! Хай і не «най-най», але в темі. Розуміє усе з півслова. Іноді навіть щось підказує. Готувати колекцію у неї — оптимальний варіант. А щодо заздрості — то це не завада. Підштовхує до конструктиву, до розвитку.

— Не факт. Частіше якраз навпаки.

— Все буде нормально. Не турбуйся, — усміхається.

— Маю гіркий досвід! — саркастично кидаю.

На трасі майже не було машин, дорога тут тьху-тьху, щоб не наврочити, і я додала ходу. Обігнала парочку автівок.

— Зупини, будь ласка, — раптом попрохала зблідла Рокса.

— Що таке? Тобі зле? — стривожено.

Вона відчинила двері. У салон увірвався лісовий кисень. Брюховицькі ліси, хоч і не Карпати, але почуваєшся тут значно краще, ніж у місті. Однак одна думка все таки отруює задоволення: кажуть, що десь тут поблизу є радіаційне захоронення. Та зараз моя подруга явно не про це згадала. Лянка хапала повітря, шумно дихаючи.

— Невдовзі перейде, і поїдемо далі. Тільки не жени.

— Е, та ти…

— Так. Десь вісім-дев’ять тижнів, — кволо посміхаючись, повідомила.

— Ну-у, нарешті, — видихнула я радо. — Рішард, напевно, з розуму зійшов від щастя!

— Він ще не знає. Якраз сьогодні збираюся йому про це сказати.

— Слухай… То це сталося ще до того, як його намагалася обкрутити Каська? — зіставивши останні події, сказала я. — І ти мовчала?!

— Ти не повіриш! Але я навіть не підозрювала. Захопилася цими сукнями. Лише після поїздки в Польщу і пішла до лікаря.

— Вірю. Творча натура! — з розумінням посміхаюся.

Коли нам принесли наше замовлення — каву, мате і кілька шматочків різних тортів, Лянка почала усе це поглинати, як Робін-Бобін з дитячого англійського віршика. Я пила мак’ято і глузувала з неї.

— Пригальмуй, а то звикнеш і будеш потім кулькою катулятися.

— Мені це не загрожує. Я не схильна до повноти. До речі, я прочитала твої записи. І подумала, що в них є якесь раціональне зерно.

— Серйозно? — щиро дивуюся.

— Правда, усе це не зовсім зріле і трохи кострубате. Але ж усі з чогось починають. Я думаю, що якщо ти хочеш продовжувати у цьому напрямі, то варто порадитися з якимось фахівцем. Ти як?

— Ой, зараз я про це взагалі не думаю. Стільки всього накопичилося. Як цунамі, зносить, — поскаржилася. — Не знаю, як правильно поступити.

— Коли приймаєш рішення, треба думати раціонально, — сказала «недолуга у житейських питаннях» Лянка. — Це ж твої слова.

— Я насправді закохалася. А Дарина завжди була дуже практична, — зверхньо.

Вона пропускає повз вуха згадку про Дарку.

— Люб, чи не ти мені казала, що не закохуєшся, бо ніколи не відключаєш мозок?

— А от сталося, — у розпачі вимовила.

— Бджоли у тебе в голові, — раптом вимовила Лянка. — Вибач мені цю прямоту. Але ж хтось повинен тобі це сказати.

— Ти МЕНЕ осуджуєш? — здивовано.

— Я така сама людина, як і ти. Тільки з боку, мабуть, мені трішки видніше. Просто іноді вчинки інших людей і свої власні спонукають до роздумів. А часом просто примушують зупинитися і задуматися. Одне, що я дуже добре зрозуміла, так це те, що не можна увесь час брати-брати, не даючи взамін нічого. Світ створений на балансі. І коли ця рівновага порушується, усе руйнується, як в доміно.

— Ти така ідеальна!

— Я — ідеальна?! — щиро засміялася. — Аякже, тільки німб на поліровку віддала. Ти думаєш, що у мене немає своїх демонів? Найбільший ворог, якого ти зможеш зустріти у своєму житті, — ти сама. Бо доведеться боротися зі своїми внутрішніми бажаннями, самообмежуватися. А чи ти не думала, як мені хотілося б помститися Марчею за усі його витівки?

— І в тебе були такі замисли? — я шокована Лянчиною відвертістю.

— Ще й які! — з притиском вимовила. — Але жодного разу не змогла. Щось стримує. Стоїть якийсь бар’єр.

— Почуттів не було, — просто пояснюю її вчинки.

— Ні, ти помиляєшся. Я знаю, що стримати той перший крок значно легше, ніж усе те, що за ним слідує.

— Ось цим ти і відрізняєшся. Я набагато примітивніша, тому і дозволила собі закохатися.

— Тобі просто захотілося романтики, гострих відчуттів. І ти піддалася. А треба було хоч на мить задуматися, що ти поставила під удар.

— Я відганяла ці думки від себе, — зітхнула я і пояснила: — Ляночко, хочеш бути щасливою, живи легко!

Поміж нами зависла тиша. Очевидно, кожна з нас має своє уявлення про щастя.

— А що, ти заміж без кохання виходила? — наївно.

— За Василя? — перепитую, ніби я ще з кимсь одружувалася. — Не знаю. Я не встигла зрозуміти. Він був моїм начальником, власником компанії, що успішно розвивалася. Я — звичайна випускниця, помічник його бухгалтера. Мені тоді було досить скрутно. А він закидав мене подарунками, своєю увагою, і я відразу здалася. Він просто і легко розв’язав усі мої фінансові проблеми. Я звикла, і все.

— Як банально. А я думала, що у вас був красивий роман, — з сумом вимовила Лянка. — Він про це, мабуть, і не підозрює.

— Нічого! Зате як підставив мене зі своєю дорогоцінною донечкою? — з жовчю. — Один — один. Ми квити.

— Любо, вона — доросла людина. Живе окремо. Тобі просто доведеться з цим змиритися. Ну, не розлучатися ж?!

— Скажеш, таке! Розлучатися. В мене з головою ще все в порядку. Просто я почуваю себе обманутою і трохи винною. Зовсім заплуталася, — я тяжко видихнула. — Буває ж таке у житті — все одразу: і чоловік, і колишня подруга, і він?! Я вже не розумію, на кого зла, кому не довіряю, а кого просто ніколи більше не хотіла б бачити. Усе переплуталося. Я усіх їх ненавиджу!

— Мені здається, Ігор думав, що ти була у курсі його стосунків з Даркою. Що саме жіночі ревнощі і підштовхнули тебе до зближення з ним.

— Та якби я знала! Взагалі нічого не було б, — обурено вигукнула я, аж офіціант прибіг.

— Замовите ще щось? — улесливо запитав.

— Ще дві негазованих води, будь ласка, — ввічливо усміхнулася Роксолана. — Любо, ніхто не може спрогнозувати свою реакцію і поведінку в обставинах, у яких ніколи не був.

«А раніше я мала її за освічену дурепу! Воістину, людині властиво помилятися».

— Знаєш, візьми тайм-аут. Подумай над усім. Занадто багато стоїть на кону, — порадила вона. — Твоє сліпе захоплення гламуром і бездумним марнуванням часу зробило свою справу.

— Мабуть, ти права. Хоч це і не легко мені визнавати.

— А ти не одна така, — заспокійливо вимовила Рокса. — Це — глобальна проблема!

— Ти жартуєш? — з недовірою питаю. — Мої стосунки?

— Люди лише зараз починають розуміти, що з ними коїться щось не те. Що із забрудненням природи ми порушили екологію нашого особистого життя. Гонитва за матеріальним вичавила із нас самих нас, замінивши якимись брязкальцями, оргтехнікою, вертушками і так далі.

«Сокирою в чоло! Як вона мене?!» Мені болісно стисло у грудях. Я була шокована її узагальненням. Але ж і у мене були аргументи.

— Лянко, ти не знаєш, що таке скрута. Коли немає ані копійки у кишені, коли ти мерзнеш від недоїдання. Тому і починаєш думати, як вийти з цього стану і більше ніколи до цього не повернутися. Шукаєш найпростіші шляхи до виходу.

Пауза. Вона справді не переживала такого. Студентський гуртожиток для неї існував лише в кіно.

— Знаєш, чому я не захотіла залишитися в Канаді? — несподівано запитала Рокса. — Там, за океаном, я не відчувала своєї душі. Усі розмови навколишніх зводилися до однієї теми: доляр і хто скільки заробляє. Кожного, хто кудись приходить вперше, оцінювали лише за розміром його гаманця. Гидко! Розумієш?

— А хіба у нас інакше? Те ж саме! — безапеляційно.

— Ні! Я так не думаю. Тут шануються сімейні традиції, а не культивується масове збайдужіння до батьків, дітей.

— Це поки що. А з часом…

— Ні, не так! Наша культура має надзвичайно глибоке коріння. І навіть якщо нас зрубати до пенька, ми все одно відродимося, — переконана у своїй правоті, сказала Лянка. — Матерія вторинна. Тому не можна бездумно іти на повідку у своїх емоцій і бажань. Треба прислухатися до свого внутрішнього «я», звернути нарешті увагу на свою духовність, усвідомити відповідальність перед тими, хто поруч, а це несумісне з приземленими, власницькими інстинктами. Найголовніше за сім’ю у житті може бути тільки сім’я! А над нею лише Господь.

— Не знаю, мені здається, що інститут сім’ї уже давно себе вичерпав. Скоро він зникне як анахронізм, — вивергала я ідеї, до яких додумалася в останні безсонні ночі.

— Цікаво. А що ж тоді буде? — запитала зі скепсисом.

— Якісь соціальні установи, де будуть виховувати дітей відповідно до їх здібностей, а не так, як би хотілося їх батькам. А батьки будуть мати можливість займатися кожен собою. Робити щось корисне.

— Хм, — усміхнулася Рокса.

«Мабуть, подумала, що корисного зробила у житті я, — заворушилося моє сумління. — А й справді, що я зробила?!»

— Раніше я чомусь не замислювалася над таким, а тепер… Мені здається, що то було якесь безумство.

— «У кожному божевіллі є дрібка здорового глузду», — писав Ніцше, — підсумувала Лянка. — Хапайся за неї. Піди до церкви, помолися, покайся, якщо зможеш зробити це щиро, і стане легше. Це я тобі точно кажу. Вибач усім, хто, на твою думку, тебе образив. Відпусти свої ревнощі і гнів.

— Ти мені теж пробачила за Аліску? — питаю зі справжньою провиною у серці.

— Любо, неможливо купити те, що не продається, — відповіла лише за якусь мить, усміхаючись. — Я майже одразу перестала на вас ображатися. Тебе знала, а Аліса… Люди з часом змінюються, і за стільки років й поготів. Але чи то життя на Заході, чи то просто життя трансформує свідомість людини. Якщо ти вважаєш, що кохання і дружбу можна купити за гроші, то купуй! Матимеш відповідь згодом. А я іду до храму, коли мені дуже тяжко. У церкві панує піднесена атмосфера, світла, тиха, доброзичлива. І це дуже допомагає: дає заспокоєння. Умиротворяє душу.

— А я вже й не пам’ятаю, як це робиться. Сто років до храму не заглядала. Що мені там робити…

— Піди-піди, не пожалкуєш, — вагомо додала. — Бачу — з подругами число п’ятнадцять якесь магічне. Аліска — мені, а Дарка — тобі. Ось класичний варіант: за добро — добром, а за зло — у стократ.

Я пила воду, що приніс офіціант, і думала, чому вважала Роксу химерною. Тому що вона єдина серед моїх знайомих і друзів ніколи не ставила гроші за самоціль? Так. Тому що тільки вона одна не захотіла жити із забезпеченими батьками за кордоном? Так. Тому що Лянка завжди цінувала у людях їх особисті якості, а не зовнішній антураж? Так. І ще багато-багато інших «так». «Але ж у неї є практично все! Тому вона і може дозволити собі захоплюватися нематеріальними благами. Хоча, з іншого боку, таких, у кого є все, — маса, але від того вони не стають кращими».

Сонце червоніло за заході, зафарбовуючи усе довкола. Вечоріло…

— Гірка-я, гірка-я, гірка-я вода…

Ми оглянулися. Позаду нас, на великій терасі «В альтанці» справляла ювілей якась літня сімейна пара у тісному колі друзів, своїх дітей і маленьких онуків. Тихо, спокійно, дуже по-домашньому: без гучної музики і пишно оздобленого приміщення. Над столом висіла викладена з кольорових кульок цифра СОРОК! Стереосистема крутила вальс, і Він з трепетом підтримував Її у танці. Вона тепло посміхалася, дивлячись Йому просто у вічі. На ній — елегантний білий костюм. Ніякого блиску діамантів, золота… Тільки шлюбні каблучки і пронизана любов’ю атмосфера між ними.

Щось таки я не помітила у своєму житті, повз щось проскочила…

Совість

Думки точили мозок, наче шашіль деревину. Мені здавалося, що я навіть чую хруст. Тріщали і розліталися на дрібні невидимі оку друзки переконання і цинічне ставлення до життя. Чи потрібні людині такі глибинні потрясіння, аби здійснити переоцінку цінностей? Не знаю. Але мені, схоже, потрібні. Саме такий одномоментний вибух у всіх напрямах примусив задуматися і розблокувати запроторену у золоту клітку душу… Мене збили з курсу, наче воєнний літак ракетою. І тепер я падала, залишаючи по собі довгий чорний слід на небі свого життя.

При в’їзді у Конопницю побачила Василя. Поруч з ним у машині сидів Орестик. Він учора повернувся із Галича.

— Хлопці, ви куди зібралися, мене не попередивши? — запитую крізь опущене скло.

— Мамо, мамо, тато сьогодні показував мені, якою шаблею користувалися запорізькі козаки! — із захопленням повідомляє син. — Вона така здоровенна!

— Ми були у музей зброї, люба. Мусив його переконати, що треба займатися спортом. Інакше як?! Що за воїн — захисник матерів і дітей з нього? — жартома і підморгуючи мені, запитує чоловік.

Пригадую той півтораметровий, важезний, та просто непідйомний, як на сучасного дженджика, меч.

— Ну, добре-добре! А зараз, на ніч, де вас несе, хлопці?

— А он там, у напрямку Городка, бачиш, яка чудасія над небокраєм висить?! — чоловік показує мені рукою в небо. — Одинадцять якихось незрозуміло яскравих точок!

— Мамо, це ж НЛО! Про них по телевізору передача була, — мало не кричить схвильований Орест.

— Мені б ваші проблеми, рєбята! Їдьте, а я вип’ю якоїсь таблетки — голова болить, і посплю, — говорю так, наче мені на щелепу гирю навісили, і рушаю до хати.

Може, й добре, що їх хоч якусь годину не буде вдома.

Прохолодний душ різко вливав в мою зболену голову свіжі думки. Я почувалася брудною і розчавленою, мокрою ганчіркою. Мені здавалося, що такі емоції мали б бути у хідничка в коридорі, до якого усі витирають ноги. На якого усім наплювати, адже він саме для того там і лежить. Так, його довго вибирають, придивляються, щоб пасував до інтер’єру, щоб мав високу якість, але щоб був не надто дорогим, аби його можна було замінити будь-якої миті.

Я була його хідничком! З самого початку він знав, що я у його житті тимчасово, ненадовго. І ставився до мене, як і до всіх своїх попередніх пасій. Боже мій! А я собі нафантазувала шалене кохання. Мені здавалося, що до зустрічі з ним я ходила у тупій пустоті. Усе здавалося безглуздим і прісним. А коли я в нього закохалася, моє життя наповнилося сенсом. Засяяло різними барвами. Я відчула себе королевою, мрією. Єдиною і неповторною для нього. А насправді… мені брутально плюнули у душу, розчавили серце і показали свою зверхність.

Я не витримала жалю до себе і глухо заридала. Затулила собі рота руками, скрутившись, як мале дитя, навколішках. Мені здавалося, що я цього не переживу, що світ котиться у тартар разом зі мною. Не хотілося ані жити, ані вірити хоч комусь.

Раніше він був для мене приємною, солодкою скалкою у серці. А тепер стояв колом у горлі. Душив зневагою і глумом. Я ненавиділа його усім своїм єством. І одночасно мене розривало від однієї думки про те, що я вже напевно ніколи не буду з ним. Не відчую його ніжних доторків, його пристрасно-палкого дихання і солодкого шепоту. Я помирала. Я стікала у каналізаційну трубу разом із водою. Я проклинала і його, і себе. Із моїх грудей вирвалися гіркий схлип і ридання… Я скреготала зціпленими зубами від болю і безсилля. Бо все було оманою, маревом, бутафорією.

— Любове Андріївно! З вами усе гаразд? — у двері ванної постукала Петрівна.

— Нормально! Все нормально! — нервово вигукую.

«Хай іде до дідька! Чого їй треба? Вічно пхає всюди свого носа!» — ще більше дратуюся від її непрошеного вторгнення у мою схарапуджену свідомість.

Але тут же шкодую: даремно я дозволила собі такий тон. Домогосподарка турбується про усіх нас, наче рідна. Заради тих грошей, що ми їй платимо? Навряд чи. Адже у нинішні скрутні часи Василеві довелося вдвічі зменшити її зарплатню, а Петрівна не пішла від нас. Хоча її і переманювала наша сусідка з «мармурового палацу» навпроти. Падлюка! Хотіла нахабно переманити мою прислугу.

Але та наче зріднилася із нами. Та й ми її любимо. Тому і відмовила вона тій підступній «мармуровій королеві». Василь дізнався про це від нашого садівника. Почав давати більше вихідних домогосподарці. Хотів хоч якось компенсувати недоплати.

Враз у думки ввірвався образ Василя. Надійний, рідний, великодушний і такий близький. Хотілося йому у всьому зізнатися. Хотілося, щоб він зрозумів і пожалів. Пригорнув до себе по-чоловічому і втішив. Але… як він буде почуватися потім, коли ми десь колись ненароком зустрінемося з тим бабієм? Як старий пошарпаний лось із розлогими інтер’єрними принадами на голові? Відчула себе потворою, що зрадила віру свого чоловіка. Зрадницею сімейного тепла і затишку. Хоча… Хоча він теж був винен у моїй слабкодухості: не приділяв достатньо уваги, не цінував моєї вірності сім’ї. А я ще зовсім молода і красива жінка, правди ніде діти. Мені потрібні компліменти, подарунки і щире захоплення! А Василь майже не цікавився, чим я живу. Працював, опікувався позашлюбною донькою. Як виявилося, подарував їй стометрову квартиру в одному з «Євробудівських» будинків на Гіпсовій. Ну, та то таке! Роксолана права — це йому тільки додає позитиву. А я в той час жила мріями. Чекала, що ось-ось трапиться поміж нами щось таке, від чого голова піде обертом, зірки вночі засяють яскравіше. Я марила єдиним і неповторним коханням. Але час минав, і нічого не відбувалося. Навпаки, зацікавлення і симпатія змінювалися розчаруванням і роздратуванням.

І раптом з’явився такий красномовний, улесливо-солодкий Ігор. Не дивно, що я радісно обманулася. Я була переконана у тому, що не усім таланить у житті зустріти справжні почуття. Що не кожна гідна істинної любові. І вже точно жодна не відмовиться від неї, хай і поза сім’єю. Хіба черниці. Бо жіночки не надто привабливі осудливо хитають головами і дивляться скоса на таких, як я — впевнених у собі серцеїдок, з однієї лише бабської заздрості. Таким, як вони, ніхто і ніколи нічого не запропонує. Ніхто не впаде на коліна, цілуючи їх руки. Не засипле оберемками елітних квітів. Не маритиме ночами у передчутті майбутньої зустрічі. Та й чи хтось просто подумає про них?! Як я могла так міркувати? Не знаю.

Однак, хіба ж я не варта високих почуттів і не здатна на них?! Я насправді по-новому відчула своє життя. Вона заграло досі невідомою мені веселковою палітрою. Я нічого не просила у того франта: ні коштовних подарунків, ні подорожей, ні дорогого одягу. У мене самої від усього цього шафи тріщать. Як то кажуть, ніде повісити, але ж і безперечно — нічого одягти. Одвічна жіноча примхливість і нестримне бажання себе прикрашати. Дурепа! Сліпа дурепа. Хотіла обманутися і обманулася. Це була просто пристрасть. Це «шкварчала моя сигаретка», якщо згадати Проню Прокопівну.

А зараз я мушу зібратися і закопилити губу, як тоді, ще у студентстві, коли глузували з моїх допотопних, перешитих маминих суконь. І, гордо піднявши голову, іти далі. О Боже, мамо! Як давно я говорила з мамою?! Місяць-півтора тому? Здається, ще давніше. Зараз же їй зателефоную! Вона сама не сміє. Думає, що я дуже заклопотана і зайвий раз не турбує. Бідненька, доглядає свою молодшу бездітну і дуже хвору сестру у Феодосії. Тітка кілька разів кликала нас до себе в гості, на море. Але ми — але я! — не побажала принизити себе відпочинком на Чорноморському узбережжі. Наступного ж тижня полечу туди з Орестиком і Василем, якщо він зможе. Головне — маму потішити! Ще й поганою донькою виявилася. З усіх боків винна.

Та я не зі слабких! Я зможу переступити через те болото, у яке мене намагалися занурити, струсонути з себе бризки гидоти, якою мене заплямували. Ні, я не з тих, хто буде себе топити! Я зможу жити без шалених і абсолютно непотрібних пристрастей! Я — доросла людина, а не інфант. У мене є сім’я, якій я потрібна. Я можу себе реалізувати як особистість. Певно, Рокса права, і я займуся ділом. Можливо, навіть повернуся у Василеву бухгалтерію. Нічого! Це не принизливо, це необхідно для бізнесу. Криза надворі ще не вщухла. А особливо на будівельному ринку. Я не буду розриватися між ним і Василем. Ігор — пройдений етап. Я думала, що він — мужчина, з яким не соромно з’явитися перед ясні очі чоловіка. Ідіотка! Він чужий, чу-жий чоловік, до того ж ниций і розбещений грошима та жінками суб’єкт. Я добре засвоїла цей урок. Він був добрим учителем, а я не менш здібною ученицею. Він збагатив мій досвід. Тепер я одразу відрізню справжні почуття від полювання на розвагу. Це не ті стосунки, які треба рятувати. Навпаки, від них треба рятуватися і бігти, як дідько від ладану. І рятувати останні крихти своєї душі та ще не зовсім втраченої свідомості. Усе хороше попереду.

Я більше не буду нічиєю маріонеткою. І не гратиму чужий, хитро зрежисований сценарій. Для чого усе це? Щоб навколишні, як глядачі у театрі, балансуючи на межі захоплення і заздрості, аплодували мені і перемовлялися між собою? Для того, щоб вбити безглуздо час? Отримати порцію адреналіну? Напевно, це єдине, що отримуєш від таких стосунків. Але ж не такою дорогою ціною! Краще я поїду на рафтинг у Туреччину, на сафарі у Кенію чи бодай погицаю на квадроциклах у Карпатах. Я почну писати книгу свого щасливого, повнокровного життя у реальності. Для чого мені чужий розбещений чоловік, до того ж такий, що стрибає по різних ліжках? Суцільний бруд і огида! У мене є свій чоловік — добрий, відданий, чуйний і щедрий. А заволодіти його увагою тепер я вже точно зумію.

Я вимикаю воду і загортаюся у теплий махровий халат. Поправляю тремтячими руками макіяж і парфумлюся. Скоро прийде Васько. Головне нічим себе не видати. Не зробити йому боляче. Вже вдруге. Боже, яким я була стервом! І з Роксою поступила так підло! Адже Аліска була колись її подругою. Давньою, ще зі школи. А я таємно задарувала ту подарунками і завалила увагою з однієї лише користі отримати собі… не німецьку подругу, ні! А гіда-перекладача з безкоштовним місцем проживання у Берліні. Рокса ніколи мені не докоряла з цього приводу. Не опускалася до цього. Але я знала, що вона переживає. І що найгірше — я зловтішалася. Яка ж я ще й підлота! Боже, прости мені! Ти ж знаєш, що згодом я це компенсувала і виправляла, як вміла.

Від цієї миті я — інша. Тої пихатої і байдужої Любці більше немає. Я зішкребла той бруд зі себе ізраїльською мочалкою, вимилила власними думками і змила душем своєї совісті і сорому. Моя ганьба тепер стане моїм тріумфом.

— Пані Любо, я приготувала вам чаю з молоком.

«Мені треба побути на самоті!» Хочеться сказати їй щось образливе у відповідь. Натомість я себе опановую.

— Дякую, — мій голос вже не тремтить. — Я зараз прийду.

Лише переривчасте дихання видає мій неспокій.

Про Трип’яту я навіть не хочу згадувати. Я назавжди видалила її зі своєї матриці одним легким натисканням кнопки «delete». Все, такий файл був лише віртуальним. Не пам’ятаю навіть, про що він. Завтра я взагалі забуду, що якась там Дарина коли-небудь існувала.

Завтра, а сьогодні я візьму себе в руки. Почну розчищати місце у серці, що займав цей непотріб Ігорчик. Так радять книги з психології. А ще у них написано, що той, хто зрадив вашу віру і кохання, — не гідний вас. Авжеж ні! «Я — самая обаятєльная і прівлєкатєльная!» Здається, так радила підвищувати свою самооцінку Сусанна із старого совдепівського фільму. А від себе додам, що я ще й найуважніша і найтурботливіша. Якщо це мені допоможе насправді стати такою.

Замість епілогу

— Панове, просимо пройти на посадку рейсу на Берлін, — лунає зі стелі.

Зі мною тільки мій спортивний наплічник. Вдягла демократичні джинси Манго і таку ж майку. Не хочу виділятися серед європейців. Все, що знадобиться, куплю там. Аліска вже, мабуть, смакує в уяві наші спільні шопінги. Тільки я маю намір просто добре подумати над усім у стриманій Німеччині. Повезло, що віза закінчується аж за два тижні.

Зараз намагаюся відволіктися: читаю Баха. Ричарда. Не Себастьяна! Останній — композитор, вже знаю.

Раптом озивається мій телефон. Я відповідаю, не глянувши, хто там.

— Алло, Любо, ти чуєш? — по-дружньому звертається Трип’ята.

— Ну, говори, — крижаним голосом.

— Я прочитала твою книгу.

— Книгу? — не відразу розумію, про що вона.

— Так, а що ж іще? Це — бомба! Я навіть не думала, що ти записуєш усе, що з нами відбувається.

— Тобі Рокса дала без моєї згоди? — здивовано.

— Я сама у неї в кабінеті на столі знайшла. Ти ж знаєш, що я вмію бачити потрібне.

«І непотрібне теж!» Шкодую, що не відімкнула трубку раніше. Вже пізно.

— Карочє, що тобі треба?!

— Тепер дуже модно бути письменницею. Звичайно, не так, як співати і дригатися під попсу. Але…

— Карочє, Трип’ята?!

— Скажи, а оця героїня Дарина — це я? — збуджено.

— Невже я таке стерво?! — здається, глумливо.

— Це все, що ти хтіла вияснити? — не маю бажання говорити.

Вибачатися за свій вчинок вона не буде. Не в її стилі, бо завжди права! Але й я пробачати не збираюся.

— Ну, ти даєш! — провадить своє звичним тоном. — Добре, хоч імена позмінювала. А може, дати твій рукопис одному знайомому? Він у нашій прес-службі працює. Зробить з твоїх записок справжній роман. Шевченківську премію тобі за це, звичайно, не дадуть — політ не той, а от на бестселер потягне реально.

— Хочеш відкупитися? — глузую. — Так от, мене це не ці-ка-вить! Це буде така сама фальшивка, як і твоя дружба.

Мовчить. Напевно, прикурює.

— У нашому житті, Любо, — видихає, мабуть, таки дим, — все — підробка: розпіарені зірки, розрекламовані шампуні, навіть любов. А ти про дружбу. «C’est la vie…» Подумай, я ж не чоловіка твого звабила. Відчуваєш різницю?

— Добре, хоч це для тебе святе!

— Не в наш час, — ошпарила мене.

— Твоя робота зробила з тебе монстра! — вибухаю. — Не бачу причин продовжувати дебільний діалог.

Витягаю батарею і вкидаю телефон у смітник.

Народ дивиться на мене, як на шизофренічку. Натовп поволі рухається до автобуса, що підвозить під літак.

Раптом я збурюю натовп, повертаючись назад. За своїм телефоном.

— Алло, Петрівно? Накажіть Іваничу, щоб прочистив каналізацію. Сьогодні ж! Мені туди зранку перстень впав. Кажуть, що впало, те пропало. Так от, я хочу його продати, а гроші перевести на рахунок районного дитбудинку. Нехай садівник подивиться.

— Якщо ви, пані Любо, про той набір турбуєтеся… — пауза. — То я його заховала. Не викинула, — відповіла прислуга.

Метка бабка!

— Добре. Дякую, — без емоцій.

Стюардеса налила мені віскі. Але, мабуть, компанія таблетки антидепресанта була поганим товариством для цього ірландського напою. Як наслідок, я майже відразу заснула.

Мені наснився лазуровий океан, у який я стрибнула з високої скелі. І з дивним задоволенням і умиротворенням потопала, споглядаючи, як зникають під товщею води останні промені світла і мого життя… Здавалося, що це тягнулося безкінечно довго, та раптом якась невидима сила підштовхнула мене і випхала на поверхню.

Через три дні прилетів він…

* * *

— Панове, просимо пройти на посадку рейсу у Мілан, — лунає зі стелі.

Повезло, що віза закінчується аж за два тижні.

Захопила з собою томик Ніцше «Так говорив Заратустра».

Раптом озивається мій телефон. Я відповідаю, не глянувши, хто там.

— Алло, Любо, ти чуєш? — по-дружньому звертається Трип’ята.

— Привіт, Дарунь!

— Я прочитала твій роман.

— Ну, і як?! — запитую із хвилюванням, адже вона — одна із його героїнь.

— Скажи, а ота Дарина — це я? — збуджено.

— Я люблю тебе, Дарцю!

— Ти думаєш, що я можу бути таким падлом! — здається, з образою. — Для чого ти вигадала той вульгарний інцидент між нами?

— Я не вигадувала! Це — життя без прикрас. І було насправді. Тільки не з нами, слава Богу! — пояснюю, сподіваючись на розуміння.

— Капець! Добре, хоч імена позмінювала. Бо мені зараз шепотіння за спиною не потрібне.

— А що, вже?! — вкрадливо запитую.

— Еге ж, — і пошепки — начальником району…

—Респект! Ти цього заслуговуєш, — сердечно.

— Дякую! Повернетеся з Лянкою з поїздки, то відзначимо. Як вона там, до речі?

— Говорить по телефону з Рішардом. Він її благав не летіти. Хвилюється, — співчутливо пояснюю, — боїться загрози. Хоча лікарі і дозволили!

— Ну, цілую вас, дівоньки! Щасливого польоту.

У салоні літака було нестерпно душно. Ще й рейс чомусь затримували! Ми з Лянкою гортали туристичні журнальчики, як раптом поруч намалювався Ігор. О, цей вміє ефектно з’являтися!

— Привіт, красуні! Любо, Ляночко! — цілує ручки.

— Привіт! — відповіли в унісон здивовано.

— Як приємно вас тут зустріти. Вибачайте, що через мене довелося літак затримати. Чекав на важливий документ, — пояснив він і запитав у нашого сусіда позаду:

— Чи не були б ви такі люб’язні помінятися зі мною місцями?

І поки вони там домовлялися, я прошепотіла Лянці на вухо:

— А мені якось не дуже приємно його бачити… Ніби «Deja vu»!

— Хі-хі, — тихесенько засміялася Рокса, — сублімація. Осад після написаного?!

— Вибачте, що вас турбую. Мав нахабство спостерігати за вами у залі очікування, — говорить глибокий чоловічий баритон. — А ви часом не «Люба-згуба»?!

«Василько?! Василько!» — кричать мої широко розплющені очі, перед якими виріс привид дитинства… Ну-у, а це вже зовсім інша історія.

Про автора

Ніка Нікалео — псевдонім української журналістки і письменниці, автора і ведучої літературної сторінки на «12 каналі» Львівської ОДТРК. Співпрацює з журналами «Ангелятко» та «Пізнайко». «Люблю життя, людей і особливо дітей. І все роблю з любов'ю» — так вона каже про себе. Пристрасна любов до рідного краю, «гордої хвоїної краси Карпат» ниточкою проходить крізь усі її твори. Цей позитив і доброзичливість авторка вкладає у свою творчість. Її перша дитяча книга «Марк і Цезар у Зеленоводді» (2007, вид-во «Аверс») була потрактована читачами як український Гаррі Поттер. Усі сподівалися на продовження, але авторка вирішила підкорити найпопулярніший в Україні літературний конкурс «Коронація слова». І наступною стала «Dolce Vita…», з якої видавництво «Аверс» почало свій новий проект «Родзинки для дорослих».

«Легка літературна мова роману вміло пересипана гумором, яким авторка передражнює оточуючу дійсність, даючи можливість читачеві під іншим кутом зору подивитися на буденні речі. Звернути увагу на втрачені цінності і на ще не розпорошену остаточно духовність українців. Такої прози, яка безпретензійно, але майстерно передає глибокі патріотичні думки під обкладинкою міського роману, у нас мало.

Тому не можна не привітати появу письменниці з оригінальним стилем, яка уміє не тільки захопити читача, але й змусити замислитися».

Юрій Винничук, головред газети «Post-Поступ», письменник, доктор філологічних наук

Оглавление

Ніка Нікалео Dolce Vita, або Кінець гламуру

  Життя у фотошопі

  C’est ма vie

  Fitness Club «Ельдорадо»

  Карпатські пристрасті

  Майже вільна

  Презентація

  Інцидент

  Мачо

  Нездара чи альтруїстка?

  Istanbul

  Новина

  Мій полковник

  Детективи

  Корида по-українськи

  Лебеді

  Dolce Vita

  Підлоти

  Кінець гламуру

  Совість

  Замість епілогу

  Про автора