Зламані янголи [Ричард К. Морґан] (fb2) читать онлайн

Річард Морґан Зламані янголи

Присвячую Вірджинії Коттінеллі —

моїй compañera

alfileres, camas, sacapuntas

Частина перша Потерпілі сторони

Війна подібна до будь-яких нездорових стосунків. Урвати їх хочеться, та якою ціною? А ще важливіше, мабуть, оце: чи почуватиметеся ви бодай на йоту ліпше опісля?

Квеллкриста Сокольнича, «Похідні щоденники»

Розділ перший

Вперше з Яном Шнайдером я зустрівся в орбітальному шпиталі Протекторату на висоті трьохсот кілометрів, над пошарпаними хмарами Санкції-IV, коли мучився страшним болем. Формально в системі Санкція взагалі не мало бути контингенту Протекторату: останні представники планетарного уряду невтомно репетували зі своїх бункерів, що це — справа внутрішня, а місцеві корпоративні гравці мовчки погодилися тимчасово підписатися під цими словами.

Відповідно, судна Протекторату, що валандалися системою, відколи Джошуа Кемп підняв свій революційний стяг у Індиго-Сіті, змінили свої розпізнавальні коди, а фактично їх викупили на умовах довгострокової оренди різні задіяні в цьому корпорації, які тоді передали їх в оренду воюючому уряду як частину неоподатковуваного фонду місцевого розвитку. Ті ж, яких не збили з неба старенькі Кемпові бомби-мародери, що виявилися несподівано ефективними, перепродадуть Протекторату до завершення терміну оренди, знову списавши будь-які чисті втрати на податки. І в усіх, куди не глянь, чисті руки. Тим часом усіх представників керівного складу, травмованих у боях із Кемповими силами, відвезли шатлами від гріха подалі; саме про це я передусім і думав, обираючи для себе сторону конфлікту. Ця війна, поза сумнівом, була брудна.

Шатл вивантажив нас просто на ангарну палубу шпиталю, з відверто безцеремонним поспіхом викинувши десятки капсульних нош за допомогою пристрою, чимось подібного до величезної стрічки з набоями. Коли ми з гуркотом і клацанням вибралися на крило і спустилися на палубу, я ще чув, як стихає пронизливий вереск моторів корабля; а коли мою капсулу відкрили, повітря в ангарі обпалило мені легені холодом нещодавно звільненого твердого космосу. Все враз укрилося шаром крижинок, і моє обличчя теж.

— Ти! — голос був жіночий, грубий від стресу. — Тобі боляче?

Покліпавши, я прибрав з очей кригу, поглянув на свій залитий кров’ю бойовий однострій і прохрипів:

— А вгадайте.

— Санітаре! Введіть йому ендорфіни та загальний противірусний засіб.

Вона знову схилилася наді мною, і я одночасно відчув дотик до своєї голови пальців у рукавичці та холодний укол безголкового шприца в шию. Біль різко ослабнув.

— Ви з Івенфоллського фронту?

— Ні, — видушив із себе я. — Атакував Північний рубіж. А що сталося під Івенфоллом?

— Якийсь сраний кнопкоголовий з терміналу щойно повідомив про тактичний ядерний удар, — у голосі лікарки відчувався стриманий холодний гнів. Її руки обмацували моє тіло згори вниз, оцінюючи ушкодження. — Отже, радіаційної травми немає. А що з хімічними речовинами?

Я ледь помітно схилив голову набік, до лацкана.

— Експозиметр. Має показати. Там.

— Він зник, — огризнулася вона. — Як і більша частина плеча.

— Ой, — я здобувся на кілька слів. — Здається, я чистий. А ви хіба не можете провести клітинне дослідження?

— Ні, тут — ні. Сканери клітинного рівня вбудовані в палуби-палати. От як зуміємо звільнити там місце для вас усіх, тоді, може, й візьмемося за це.

Руки мене облишили.

— Де ваш штрих-код?

— На лівій скроні.

Хтось витер кров у відповідній зоні, і я відчув, як по моєму обличчю проводять лазерним сканером. Схвально защебетав якийсь апарат, і мене лишили самого. Обробленого.

Якийсь час я просто лежав, радо дозволивши заряду ендорфінів з люб’язним поспіхом дворецького, що бере в когось капелюх і пальто, звільнити мене як від болю, так і від тями. Промелькнула думка, чи можна буде врятувати тіло, яке я носив, а чи мене доведеться перечохлити. Я знав, що Клин Каррери тримає кілька невеликих банків клонів для своїх так званих незамінних бійців, а я як один із усього п’ятьох колишніх посланців, що воювали за Карреру, просто не міг не належати до цього елітного кола. На жаль, незамінність — це двогострий меч. З одного боку, вона надає право на елітне медичне обслуговування, включно з повною заміною тіла. Та є й мінус: єдина мета цього обслуговування — кинути бійця назад у пекло, щойно з’явиться така можливість. У планктонного рядового, чиє тіло дістало непоправні ушкодження, просто витягнули б кортикальну пам’ять із затишної схованки на вершині хребетного стовпа, а тоді засунули б її в банку для зберігання, де вона б, мабуть, лишилася до остаточного закінчення війни. Не найкращий вихід, та й, хоч і вважалося, що Клин дбає про своїх, реальної гарантії перечохлення не було, але часом у крикливому хаосі останніх кількох місяців цей крок у забуття на зберіганні видавався мені майже безмежно приємним.

— Полковнику. Агов, полковнику.

Я не знав напевне, в чому річ: чи то мені не дає заснути обробка посланця, чи то мене повернув до тями настирливий голос неподалік. Я мляво повернув голову, щоб побачити, хто говорить.

Виглядало на те, що ми досі в ангарі. На ношах біля мене лежав мускулистий на вигляд молодик із пишним жорстким чорним волоссям; у його рисах відчувався проникливий розум, який не міг приховати навіть ошелешений від дози ендорфінів вираз обличчя. Він був одягнений у такий самий бойовий однострій Клину, як і я, але одяг сидів на ньому не дуже добре, і здавалося, ніби отвори в однострої не збігаються з отворами в ньому самому. На лівій скроні, там, де мав бути штрих-код, був вдалий бластерний опік.

— Ти це мені?

— Так, сер, — він підвівся і сперся на лікоть. Йому, певно, дали набагато меншу дозу, ніж мені. — А ми таки реально погнали там Кемпа, еге ж?

— Цікаве бачення, — мій мозок ненадовго заполонив потік яскравих спогадів про те, як 391 взвод ріжуть довкола мене на шматки. — А куди він, по-твоєму, побіжить? Ну, зважаючи на те, що це — його планета.

— Гм, я думав…

— Я б тобі цього не радив, бійцю. Ти що, не читав умов вступу на службу? А тепер стули пельку й побережи дихання. Воно тобі знадобиться.

— Гм, так, сер.

Він трохи вирячив очі, а судячи з того, що я почув, як на навколишніх ношах повертаються голови, не він один здивувався, почувши, як офіцер Клину Каррери так говорить. Бойові дії на Санкції-IV, як і більшість війн, викликали певні серйозні почуття.

— І ще одне.

— Так, полковнику.

— Це лейтенантська форма. А звання полковника в командуванні Клину немає. Постарайся це запам’ятати.

Тоді з якоїсь понівеченої частини мого тіла ринула величезна хвиля болю, прослизнула повз руки ендорфінових викидайл, які стояли біля дверей мого мозку, й почала істерично верещати свій звіт про ушкодження, звертаючись до всіх охочих послухати. Усмішка, яку я закріпив на обличчі, розтанула, як, напевно, розтанув міський ландшафт у Івенфоллі, і мені різко захотілося кричати, не зважаючи ні на що.

Коли я прокинувся, десь просто піді мною похлюпувала вода, а обличчя й руки мені зігрівало лагідне сонячне світло. Хтось, швидше за все, зняв з мене розідрані шрапнеллю рештки кітеля, залишивши мене в самій майці Клину. Я поворушив однією рукою і злегка торкнувся кінчиками пальців гладеньких від віку дерев’яних дощок, теж теплих. Сонячне світло танцювало на внутрішній поверхні моїх повік.

Болю не було.

Я сів, почуваючись так добре, як не почувався вже кілька місяців. Мене розклали на маленькому простенькому причалі, який вдавався метрів на дванадцять чи то у фіорд, чи то у вузьку затоку. Вода обабіч була оточена низькими, заокругленими горами, а вгорі безтурботно сновигали пухнасті білі хмаринки. Далі в затоці вистромила з води голови сімейка тюленів і похмуро мене оглянула.

Моїм тілом залишався той афрокарибський бойовий чохол, в якому я був під час атаки на Північному рубежі, неушкоджений і непошрамований.

Отже…

За мною зашкрябали по дошках чиїсь кроки. Я різко повернув голову, рефлекторно піднявши руки в якійсь подобі захисної пози. Значно пізніше за рефлекс прийшла підбадьорлива думка про те, що коли б до мене хтось підійшов так близько в реальному світі, мій чохол неодмінно б зреагував.

— Такеші Ковач, — промовила жінка у формі, що стояла наді мною, правильно вимовивши м’яке слов’янське «ч» в кінці прізвища. — Ласкаво просимо до відновлювального стеку.

— Чудово, — я звівся на ноги, не взявшись за простягнуту руку. — Я досі на борту шпиталю?

Жінка хитнула головою та прибрала з худорлявого обличчя довге, непокірне мідне волосся.

— Ваш чохол досі перебуває на інтенсивній терапії, але вашу поточну свідомість відвантажено в цифровому форматі у Перше сховище Клину доти, доки ви не будете готові до фізичного відродження.

Я роззирнувся довкола і знову звів обличчя до сонця. На Північному рубежі дуже багато дощів.

— А де Перше сховище Клину? Чи це — таємна інформація?

— Боюся, що так.

— І як я здогадався?

— Завдяки роботі з Протекторатом ви, безсумнівно, познайомилися з…

— Забийте. Це було риторичне запитання.

Я вже непогано уявляв собі, де розташований віртуальний формат. Зазвичай в умовах планетарної війни кілька станцій-сховків із низьким альбедо запускають кудись далеко божевільними еліптичними орбітами, а тоді сподіваються, що вони не опиняться на шляху жодного місцевого військового транспорту. Ймовірність того, що вас так ніхто й не знайде, висока. Як часто пишуть у підручниках, космос великий.

— На якій швидкості ви все це відтворюєте?

— Еквівалентно реальному часу, — хутко відповіла жінка. — Втім, якщо ви бажаєте, я можу прискорити.

Думка про розтягування мого видужування тут, без сумніву, нетривалого, хоч триста разів була спокусливою, та, якщо мене найближчим часом у реальному часі потягнуть назад у бій, мабуть, краще не втрачати спритності. До того ж я не був певен, що командування Клину дозволить мені надто сильно щось розтягувати. Пара місяців відлюдницького байдикування серед такої природної краси неодмінно мала згубно вплинути на інтерес до безладної різанини.

— Ось ваше житло, — сказала жінка, показуючи рукою. — Якщо бажаєте, попросіть про зміни.

Простеживши за її рукою, я дійшов поглядом до кінця довгого галькового пляжу, де стояла двоповерхова споруда зі скла і дерева під схожими на крила мартина кроквами.

— Наче незле, — в мені заворушилися непевні паростки сексуального інтересу. — Ви маєте бути моїм міжособистісним ідеалом?

Жінка знову хитнула головою.

— Я — внутрішньоформатний службовий конструкт для огляду систем Першого Клину, а моя зовнішність скопійована з підполковника Лусії Матаран з Головного командування Протекторату.

— З таким волоссям? Ви жартуєте.

— Я маю свободу рішень у певних сферах. Ви бажаєте, щоб я згенерувала для вас міжособистісний ідеал?

Це, як і пропозиція перейти на високошвидкісний формат, спокушало. Але після шести тижнів у товаристві крикливих, категоричних командос Клину мені понад усе хотілося побути на самоті.

— Я над цим подумаю. Щось іще?

— Вам надійшов запис інструктажу від Айзека Каррери. Бажаєте зберегти його в будинку?

— Ні. Відтворіть його тут. Якщо мені знадобиться щось іще, я вас викличу.

— Як хочете.

Жінка-конструкт схилила голову й різко зникла. На її місці матеріалізувалася чоловіча постать у чорному парадному однострої Клину. Коротко підстрижене чорне волосся з сивиною, зморшкувате аристократичне обличчя, чиї темні очі й обвітрені риси чомусь водночас виражали суворість і розуміння, а під формою — тіло офіцера, який не покинув поля бою через високе звання. Айзек Каррера, відзначений нагородами колишній капітан вакуумних сил, а згодом — засновник найгрізнішого найманого війська у Протектораті. Зразковий боєць, командир і тактик. Часом, коли іншого вибору не залишалося, компетентний політик.

— Здрастуйте, лейтенанте Ковач. Вибачте, що це — лише запис, але після Івенфоллу ми опинилися в кепському становищі, і часу на встановлення зв’язку не було. Згідно з медичним висновком, ваш чохол можна полагодити приблизно за десять днів, тож ми в цьому випадку не будемо звертатися до банку клонів. Я хочу, щоб ви повернулися на Північний рубіж якомога швидше, але, правду кажучи, ми були змушені тимчасово припинити там бойові дії, і без вас зможуть обійтися пару тижнів. До цього запису додається оперативне зведення з інформацією про втрати, понесені в ході останньої атаки. Я був би радий, якби ви проглянули його у віртуалі, скористалися своєю знаменитою інтуїцією посланця. Бог свідок, ми там потребуємо свіжих ідей. Загалом, здобувши території Рубежу, ми досягнемо однієї з дев’яти основних цілей, необхідних для того, щоб цей конфлікт…

Я вже заворушився — пішов уздовж причалу, а тоді піднявся положистим берегом до найближчих пагорбів. Небо далі було затягнуте кудлатими хмарами, але недостатньо темне, щоб у надмор’ї почалася буря. Виглядало на те, що коли я видеруся досить високо, мені відкриється чудовий вид на всю затоку.

За мною стих на вітрі Каррерин голос: я залишив проекцію на причалі, де вона зверталася до порожнечі та ще, може, до тюленів — якщо, звісно, припустити, що в них не було кращих занять, ніж її слухати.

Розділ другий

Врешті-решт мене протримали у спокої менше тижня.

Я мало що пропустив. Піді мною вирували й розривалися на поверхні північної півкулі Санкції-IV хмари, обливаючи дощем чоловіків і жінок, які вбивали одне одного внизу. Жінка-конструкт регулярно заходила до будинку й розповідала мені в подробицях найцікавіші новини. Союзники Кемпа з-за меж планети марно намагалися прорвати блокаду Протекторату, поплатившись парочкою міжпланетних транспортних засобів. Невідомо звідки прорвався рій розумніших, ніж зазвичай, бомб-мародерів і випарував дредноут Протекторату. Урядові сили у тропіках утримували свої позиції, тим часом як на північному сході Клин та інші наймані формування відступали перед елітною президентською гвардією Кемпа. Продовжував тліти Івенфолл.

Як я вже казав, я мало що пропустив.

Прокинувшись у камері перечохлення, я весь, з голови до п’ят, сяяв благополуччям. Здебільшого річ була у хімії: у військових шпиталях чохли, що видужували, безпосередньо перед завантаженням накачували чимось кайфовим. Це в них як вечірка на честь повернення додому, і від них людина почувається так, ніби може виграти цю грану війну самотужки, якщо її тільки напустити на поганих хлопців. Ефект, безперечно, корисний. Але в мені поряд із цим патріотичним коктейлем також плавало просте задоволення від власної тілесної цілісності та наявності повного набору робочих кінцівок і органів.

Ну, поки я не поговорив з лікаркою.

— Ми витягнули вас передчасно, — заявила вона мені; гнів, який вона демонструвала на палубі для шатлів, виражався в її голосі вже трохи слабше. — За наказом командування Клину. Вочевидь, вам ніколи повністю видужувати від ран.

— Я почуваюся чудово.

— Ще б пак. Ви по вуха накачані ендорфінами. Спустившись, ви дізнаєтеся, що ваше ліве плече функціонує лише на дві третини. А, ще у вас досі не відновилися легені. Рубці від «Ґерлену-20».

Я кліпнув.

— Я не знав, що вони розприскують цю штуку.

— Ні. І ніхто, вочевидь, не знав. Як мені сказали, це була блискуча прихована атака, — вона спробувала скривитись, але здалася. Втомилася, надто втомилася. — Ми вичистили більшу частину, обробили найочевидніші райони біологічним забезпеченням для відновлення тканин та розправилися зі вторинними інфекціями. Якби вам дали кілька місяців відпочинку, ви б, мабуть, видужали цілком. Утім, за цих обставин… — вона знизала плечима. — Постарайтеся не курити. Позаймайтеся легкими фізичними вправами. Ох, ну його нахрін.

Я спробував легкі фізичні вправи. Походив по осьовій палубі шпиталю. Втягував повітря в обпалені легені. Розім’яв плече. На палубі ніде було яблуку впасти від травмованих чоловіків і жінок, які займались аналогічними справами, стоячи по п’ятеро в ряд. Деяких із них я знав.

— Агов, лейтенанте!

Тоні Ломанако. Більша частина його обличчя перетворилася на маску з роздертої плоті, обтиканої зеленими мітками в тих місцях, де було вбудовано біозабезпечення стрімкого повторного росту. Він досі широко всміхався — тільки надто вже багато зубів було видно зліва і видно їх було надто добре.

— Ви вибралися, лейтенанте! Молодчага!

Він розвернувся в натовпі.

— Чуєш, Едді? Кхуок? Лейтенант вижив.

Кхуок Юень Ї: в неї обидві очниці були під зав’язку набиті яскраво-помаранчевим тканинно-інкубаторним желе. Поки що її забезпечувала відеоскануванням припаяна до черепа зовнішня мікрокамера. Руки в неї відростали на скелетному карбонадному волокні. Нова тканина здавалася вологою й голою.

— Лейтенанте. Ми думали…

— Лейтенанте Ковач!

Едді Мунгарто, закріплений у мобільному костюмі, поки біозабезпечення заново вирощувало йому праву руку та обидві ноги з пошарпаних клаптів, які лишилися після розумної шрапнелі.

— Радий вас бачити, лейтенанте! Бачите, ми всі видужуємо. За пару місяців 391 взвод повернеться, щоб надерти дупу кепмістам, не турбуйтеся.

Наразі Клинові Каррери постачає чохли компанія «Хумало Байосістемз». Сучасна бойова біотехніка «Хумало» має певні чарівні персональні доповнення, серед яких особливо виділяється система блокування серотоніну, що покращує здатність до бездумного насильства, та крихітні уривки вовчих генів, які підвищують швидкість і жорстокість, а також посилюють схильність до вірності рідній зграї, болючу, як бажання заплакати. Дивлячись на понівечених бійців взводу, які вижили, довкола себе, я відчув, як у мене заболіло горло.

— Ми їх покоцали, еге ж? — сказав Мунгарто, змахнувши єдиною своєю вцілілою кінцівкою, наче плавцем. — Бачив учора військові новини.

Мікрокамера Кхуок крутнулася, ледь чутно зашумівши гідравлікою.

— Візьмете новий 391-й, сер?

— Я не…

— Чуєш, Накі? Ти де, чуваче? Це лейтенант.

Після цього я став уникати осьової палуби.

Шнайдер знайшов мене наступного дня, коли я сидів у палаті для офіцерів, які видужують, курив цигарку й дивився в ілюмінатор. Дурість, але, як сказала лікарка, ну його нахрін. Дбати про себе не надто важливо, якщо плоть з ваших кісток щомиті загрожує зірвати летюча сталь чи можуть безнадійно роз’їсти хімічні опади.

— А, лейтенант Ковач.

Я впізнав його не одразу. Коли люди обтяжені фізичними ушкодженнями, їхні обличчя геть інакші на вигляд, та й ми обидва були залиті кров’ю. Я подивився на нього з-за цигарки, похмуро думаючи, чи це, бува, не прийшла мене привітати з добре проведеним боєм ще одна людина, яку через мене підстрелили. А тоді в моїй голові щось спрацювало, зреагувавши на щось у його поведінці, і я згадав вантажну платформу. Трохи здивувавшись, що він і досі на борту, і ще сильніше здивувавшись, що йому вдалося сюди пролізти, я жестом попросив його сісти.

— Дякую. Я, гм, Ян Шнайдер, — він простягнув руку, я у відповідь кивнув, а тоді він узяв зі столу одну з моїх цигарок. — Я дуже радий, що ви не, гм… не…

— Забудьте. Так, це було.

— Травми, гм, травми, можуть впливати на розум, на пам’ять, — я нетерпляче завовтузився. — Я через них заплутався у званнях і взагалі, гм…

— Послухайте, Шнайдере, мені насправді байдуже, — я втягнув у легені недоречно багато диму й закашлявся. — Я хочу лиш одного: прожити на цій війні досить довго, щоби зрозуміти, як із неї втекти. Отже, якщо ви ще раз це скажете, я вас застрелю, та поза тим можете, блін, робити що заманеться. Ясно?

Він кивнув і трохи згорбився. Його збентеження ослабло так, що він лише стримано покусував ніготь великого пальця, стежачи за мною, наче гриф. Коли я замовк, він витягнув палець із рота, широко всміхнувся, а тоді замінив палець цигаркою. Майже безтурботно пихнув димом на ілюмінатор і планету в ньому.

— Ось, — сказав він.

— Що — ось?

Шнайдер змовницьки роззирнувся довкола, але всі інші нечисленні мешканці палати зібралися на іншому кінці каюти й дивилися латімерське голопорно. Він знову широко всміхнувся й нахилився ближче.

— Ось цього я й шукав. Людину зі здоровим глуздом. Лейтенанте Ковач, я хотів би зробити вам пропозицію. Завдяки їй ви виберетеся з цієї війни, не просто живим, а ще й багатим, таким багатим, що ви й уявити собі не можете.

— Я можу уявити чимало, Шнайдере.

Він знизав плечима.

— Байдуже. Тоді — з купою грошей. Вам цікаво?

Я замислився над цим, намагаючись зрозуміти, що за цим ховається.

— Якщо для цього потрібно перейти на інший бік, то ні. Я нічого не маю проти Джошуа Кемпа особисто, але вважаю, що він програє, і…

— Політика, — Шнайдер зневажливо змахнув рукою. — Це не має жодного стосунку до політики. І до війни теж не має — війна тут є хіба що однією з обставин. Я говорю про дещо серйозне. Продукт. Те, за що будь-яка компанія заплатила б до десяти відсотків своїх річних прибутків.

Я дуже сильно сумнівався, що на такій провінційній планеті, як Санкція-IV, може бути щось подібне, а ще більше сумнівався, що до цього має вільний доступ така людина, як Шнайдер. Втім, він же пробрався обманом на борт судна, що фактично є воєнним кораблем Протекторату, і здобув медичне обслуговування, якого марно прагнули (за провладною оцінкою) півмільйона людей на поверхні планети. Можливо, в нього щось є, а просто зараз моєї уваги було варте все, що може допомогти мені втекти з цієї грязьової кульки, поки вона не розірвалася.

Я кивнув і загасив цигарку.

— Гаразд.

— Ви в ділі?

— Я слухаю, — м’яко відповів я. — В ділі я чи ні, залежить від того, що я почую.

Шнайдер втягнув щоки.

— Лейтенанте, я сумніваюся, що ми можемо продовжувати на таких засадах. Мені потрібно…

— Вам потрібен я. Це очевидно, бо інакше ми б зараз не розмовляли. А тепер, може, продовжимо на таких засадах — чи мені викликати охорону Клину й дозволити їй вибити це з вас?

Запала напружена тиша, в яку, наче кров, протікала Шнайдерова усмішка.

— Що ж, — нарешті промовив він. — Я розумію, що неправильно вас оцінив. Документація не розповідає про цей, гм, аспект вашої особистості.

— Жодна документація про мене, до якої ви змогли одержати доступ, не розкаже вам і половини всієї правди. Щоб ви знали, Шнайдере, моїм останнім офіційним військовим призначенням був Корпус Посланців.

Я постежив за тим, як він засвоює цю новину, перевіряючи, чи не злякається. Посланці мають майже легендарний статус у всьому Протектораті, і славляться вони аж ніяк не милосердною вдачею. Те, ким я був раніше, не було таємницею на Санкції-IV, та я, як правило, згадував про це лише за наглої потреби. Така репутація в найкращому випадку призводила до того, що, щоразу, коли я заходив до їдальні, всі нервово замовкали, а в найгіршому — до божевільних викликів від молоді в перших чохлах, в яких нейрохімії та пересаджених м’язів було більше, ніж розуму. Після третьої смерті (з можливістю видобутку пам’яті) Каррера викликав мене на килим. Загалом командири підрозділів не схвалюють убивств у лавах вояків. Такий ентузіазм треба приберігати для ворога. Було домовлено, що всі згадки про моє минуле в ролі посланця буде заховано у глибині ядра пам’яті Клину, а в поверхневій документації я буду записаний як професійний найманець із піхоти Протекторату. Цей шлях був досить поширений.

Але якщо те, що я колись був Посланцем, і лякало Шнайдера, то виду він не показав. Він знову згорбився, нахилившись уперед, а його проникливе обличчя напружилося в задумі.

— То ви з «пешок»? Коли служили?

— Давненько. А що?

— Під Інненіном були?

Він посвітив на мене вістрям цигарки. На мить здалося, ніби я туди падаю. Червоне світло розпливалось у візерунки лазерного вогню, витравлюючи зруйновані стіни та багно під ногами, тим часом як Джиммі де Сото, вириваючись із моєї хватки, з криком помирав від ран, а інненінський плацдарм довкола нас розпадався.

Я ненадовго заплющив очі.

— Так, я був під Інненіном. Ви хочете розповісти мені про ту штуку з корпоративним багатством чи ні?

Шнайдер мало не помирав від бажання комусь про це розповісти. Пригостившись іще однією моєю цигаркою, він відкинувся на спинку стільця.

— Ви знали, що на узбережжі Північного рубежу, за Заубервіллем, є кілька найстаріших марсіянських поселень, відомих людській археології?

Ну, що ж… Я зітхнув і перевів погляд з його знову на Санкцію-IV в ілюмінаторі. Я мав очікувати чогось такого, але чомусь розчарувався в Яні Шнайдері. Я гадав, що за кілька коротких хвилин нашого знайомства знайшов жорсткий стрижень, начебто занадто щільно обмотаний дротом для такої єресі про втрачену цивілізацію та заховані техноскарби.

Ми натрапили на мавзолей марсіанської цивілізації майже п’ятсот років тому, а люди досі не второпали, що здебільшого ті артефакти, які залишили повсюди наші вимерлі сусіди по планеті, або недоступні, або розтрощені. (Або, цілком, можливо, і те, й інше, але звідки нам знати?) Чи не єдиною по-справжньому корисною річчю, яку нам вдалося здобути, є астрогаційні мапи: зрозумівши сяк-так їхню систему умовних позначень, ми змогли відправити власні кораблі-колонїї до однозначно терестроїдних планет.

Цей успіх, а також розсіяні руїни та артефакти, що їх ми знайшли на планетах, про які нам розповіли мапи, породили низку дуже різних теорій, ідей і сектантських вірувань. Я ознайомився з більшістю з них, ганяючи туди-сюди на шатлі по всьому Протекторату. Подекуди трапляється божевільна параноя, що стверджує, ніби все це — ширма, створена ООН, аби приховати те, що астрогаційні мапи насправді надали мандрівники в часі, прибульці з нашого ж майбутнього. Ще є чітко сформульоване релігійне вірування, згідно з яким ми — загублені нащадки марсіян, які досягнуть возз’єднання з духами предків, здобувши достатнє кармінне просвітлення. Кілька науковців роздумують над не позбавленими перспектив теоріями про те, що Марс насправді був лише віддаленим аванпостом, відрізаною від материнської культури колонією, а центр цивілізації й досі десь є. Особисто мені найбільше подобається теорія, за якою марсіяни перебралися на Землю та стали дельфінами, щоби скинути з себе кайдани технологічної цивілізації.

Зрештою все зводиться до одного: вони зникли, а ми просто збираємо уламки.

Шнайдер усміхнувся на весь рот.

— Гадаєте, я притрушений, так? Живу сюжетом дитячої голограми?

— Щось таке.

— Так, тоді просто вислухайте мене, — він курив короткими швидкими затяжками, потроху випускаючи з рота дим під час мовлення. — Розумієте, всі вважають, ніби марсіяни були такі, як ми, але не фізично. Тобто ми вважаємо, ніби їхня цивілізація мала такі самі культурні засади, як наша.

Культурні засади? Це вже було несхоже на Шнайдерові слова. Це йому хтось сказав. Мій інтерес дещо загострився.

— Це означає, що, коли ми створюємо мапу такої планети, як ця, і знаходимо житлові центри, всі сцять окропом. Думають, що то міста. Від головної системи Латімера нас відділяє майже два світлових роки. Це — дві придатні для життя біосфери та ще три таких, над якими потрібно трохи попрацювати; в усіх них є принаймні кілька руїн, але щойно туди дістаються зонди й фіксують щось схоже на міста, всі кидають справи і мчать туди.

— Я сказав би, що «мчать» — це занадто сильно сказано.

На досвітловій швидкості навіть найнавороченіша баржа-колонія перетинала би простір між подвійними сонцями Латімера та цим маленьким братиком зірки з нецікавою назвою майже три роки. В міжзоряному просторі нічого не відбувається швидко.

— Та невже? Ви знаєте, скільки часу на це пішло? Від одержання даних зонда за допомогою гіперкидка до інавгурації уряду Санкції?

Я кивнув. Як місцевий військовий консультант я був зобов’язаний знати такі факти. Зацікавлені компанії проштовхнули формальності, потрібні для Хартії Протекторату, за кілька тижнів. Але це було майже століття тому і, здавалося, мало стосувалося того, що зараз повинен був сказати мені Шнайдер. Я жестом звелів йому продовжувати.

— А тоді, — промовив він, нахилившись уперед і піднявши руки так, наче зібрався диригувати, — з’являються археологісти. Все так само, як і всюди: права заявляють за принципом «хто перший часом, перший і правом», а уряд виступає посередником між тими, хто щось знаходить, і корпораціями, що купують.

— За певний відсоток.

— Так, за певний відсоток. А ще — за право конфісковувати, цитую: «за певну плату будь-які знахідки, що оцінюються як життєво важливі для інтересів Протекторату і таке інше». Суть ось у чому: будь-який пристойний археологіст, який бажає добре заробити, неодмінно прямує до житлових центрів, і так робили вони всі.

— Звідки ви все це знаєте, Шнайдере? Ви ж не археолог.

Він простягнув ліву руку й відтягнув рукав, показуючи мені кільця крилатого змія, витатуйованого ілюмінієвою фарбою під шкірою руки. Зміїна луска виблискувала й сяяла, а її крила ледь помітно рухалися вгору-вниз так, що мало не вчувалися їхні сухі змахи та шурхотіння. Змієві зуби обплітав напис «Гільдія міжпланетних пілотів Санкції», а весь малюнок був увінчаний словами «Земля — для мерців». Татуювання здавалося майже новим.

Я знизав плечима.

— Гарна робота. То й що?

— Я займався вантажоперевезеннями для групи археологістів, які працювали на узбережжі Данґреку на північний захід від Заубервілля. Вони здебільшого були дряпунами, але…

— Дряпунами?

Шнайдер кліпнув.

— Так. А що?

— Це не моя планета, — терпляче пояснив я. — Я тут просто воюю. Хто такі дряпуни?

— Ой. Ну, розумієте, дітлахи, — він спантеличено змахнув рукою. — Щойно з Академії, перші розкопки. Дряпуни.

— Дряпуни. Зрозуміло. То хто ним не був?

— Що? — знову кліпнув він.

— Хто не був дряпуном? Ви сказали: «Вони здебільшого були дряпунами, але…» Але хто не був?

Шнайдер явно образився. Йому не сподобалося, що я перервав потік його думок.

— Було серед них і кілька бувалих. Дряпуни на будь-яких розкопках мусять брати все, що можуть знайти, але завжди знаходяться якісь ветерани, які не поділяють загальноприйнятої думки.

— Або приїздять надто пізно, щоби претендувати на щось краще.

— Еге ж, — цей дотеп йому чомусь теж не сподобався. — Інколи. Суть у тому, що ми, тобто вони, дещо знайшли.

— Знайшли що?

— Марсіанський зореліт, — Шнайдер загасив цигарку. — Цілий.

— Фігня.

— Та ні, правда.

Я знову зітхнув.

— Ви просите мене повірити, що ви викопали цілий космоліт, ні, вибачте, зореліт, а звістка про це чомусь не розійшлася? Його ніхто не бачив. Ніхто не помітив, що він там лежить. Що ви таке зробили — надули над ним булькобуд?

Шнайдер облизав губи й усміхнувся. Раптом він знову звеселився.

— Я не казав, що ми його відкопали. Я сказав, що ми його знайшли. Ковачу, він, блін, завбільшки з астероїд і висить на краю системи Санкція на паркувальній орбіті. Відкопали ми браму, яка до нього веде. Причальну систему.

— Браму? — перепитавши, я ледь-ледь відчув, як по спині в мене пробіг холодок. — Ви маєте на увазі гіперкидач? Ви впевнені, що правильно прочитали техногліфи?

— Ковачу, це брама, — сказав мені Шнайдер, наче малому. — Ми її відчинили. Там видно інший бік. Це схоже на дешевий спецефект в експерії. Зоряний ландшафт, який однозначно ідентифікується як місцевий. Нам лишилося тільки пройти крізь неї.

— На корабель?

Я мимоволі зачарувався. У Корпусі Посланців навчають брехати, брехати під дією поліграфа, брехати в умовах надзвичайного стресу, брехати за потреби незалежно від обставин і абсолютно переконливо. Посланці брешуть краще за будь-яких інших людей у Протектораті, природних чи вдосконалених, а дивлячись тепер на Шнайдера, я розумів, що він не бреше. Хоч що з ним сталося, він цілковито вірив у те, що казав.

— Ні, — він хитнув головою. — Не на корабель, ні. Брама сфокусована на точці приблизно за два кілометри від корпусу. Він досить близько обертається з інтервалом чотири з половиною години. Там потрібен скафандр.

— Або шатл, — кивнув я на татуювання в нього на руці. — На чому ви літали?

Він скривився.

— На хріновому суборбітальному «Моваї». Завбільшки, блін, з хату. Він не проліз би в портал.

— Що? — я кашлянув несподіваним смішком, від якого заболіло у грудях. — Не проліз би?

— Так, так, давайте, смійтеся, — понуро сказав Шнайдер. — Якби не ця маленька логістична проблема, мене б зараз не було на цій граній війні. Я би зношував виготовлений на замовлення чохол у Латімер-Сіті. Заморожені клони, віддалене зберігання, безсмертя, щоб його. Повний фарш.

— А скафандра ні в кого не було?

— А навіщо? — Шнайдер розвів руками. — Це ж була суборбіталка. Ніхто не очікував, що доведеться летіти з планети. Правду кажучи, з планети навіть випускали лише через міжпланетні порти в Лендфоллі. Все знайдене на розкопках мало пройти перевірку на експортному карантині. А займатися цим ніхто не рвався. Пам’ятаєте той пункт про конфіскацію?

— Атож. Будь-які знахідки, що оцінюються як життєво важливі для інтересів Протекторату. Ви не сподівалися на гідну компенсацію? Чи не думали, що вона буде гідною?

— Та ну вас, Ковачу. Якою є гідна компенсація за таку знахідку?

Я знизав плечима.

— Залежить від обставин. У приватному секторі це дуже сильно залежить від того, з ким ви розмовляєте. Можливо, куля в пам’ять.

Шнайдер натягнуто всміхнувся.

— Ви не думаєте, що ми б упоралися з продажем компаніям?

— Я думаю, що ви б упоралися з ним дуже погано. Те, вижили б ви чи ні, залежало б від того, з ким би ви мали справу.

— То до кого б ви пішли?

Я витрусив нову цигарку, не одразу відповівши на запитання.

— Це тут не обговорюється, Шнайдере. Мої розцінки як консультанта вам трохи не по кишені. А от мої розцінки як партнера, ну… — я злегка йому всміхнувся. — Я ще слухаю. Що було далі?

Шнайдер вибухнув гірким сміхом, досить гучним, щоб навіть глядачі голопорно відірвалися від страхітливих відретушованих тривимірних тіл у натуральну величину, які звивалися по той бік палати.

— Що сталося? — він знову стишив голос і зачекав, доки погляди любителів оголеної натури знову не приклеїлися до видовища. — Що сталося? Ця війна — ось що, блін, сталося.

Розділ третій

Десь плакало немовля.

На одну довгу мить я звис на руках із комінгса люка, впускаючи на борт екваторіальний клімат. Мене випустили зі шпиталю як придатного до служби, та мої легені й досі функціонували не так добре, як треба, а дихати вологим повітрям було важко.

— Тут спекотно.

Шнайдер уже вимкнув двигун шатла й зазирав мені за плече. Я зіскочив із люка, щоб випустити його, і прикрив очі долонею, захищаючись від сонячного світла. З повітря табір для інтернованих видавався таким само безневинним, як і більшість типового житла, та зблизька його одноманітна охайність не витримувала випробування реальністю. Надуті нашвидкуруч булькобуди тріскалися від спеки, а у проходах між ними текли рідкі відходи. До мене слабеньким вітерцем принесло сморід підпаленого полімеру; з місця посадки шатла віднесло до найближчої ділянки периметрової огорожі клапті зужитого паперу та пластику, і тепер вони розпадалися, смажачись під дією електрики. За огорожею з обпеченої землі залізними бур’янами виростали системи вартових-роботів. Сонний шум конденсаторів слугував незмінним тлом людським звукам, які видавали інтерновані.

За сержантом, який нагадував мені мого батька у роки молодості, горбився невеличкий загін місцевого ополчення. Побачивши однострої Клину, бійці різко зупинилися. Сержант знехотя віддав мені честь.

— Лейтенант Такеші Ковач, Клин Каррери, — енергійно промовив я. — Це — капрал Шнайдер. Ми прийшли забрати Таню Вардані, одну з інтернованих у вашому таборі, на допит.

Сержант насупився.

— Мене про це не повідомляли.

— Я вас зараз повідомляю, сержанте.

Зазвичай у таких ситуаціях форми вистачало. На Санкції-IV було добре відомо, що Клин — це неофіційні ланцюгові пси Протекторату і вони зазвичай одержують те, чого хочуть. У випадках суперечок через конфіскації нам, як правило, поступалися навіть інші наймані підрозділи. Але цьому сержантові щось наче заважало. Якийсь напівзабутий культ норм, прищеплений на плацах ще за тих часів, коли все це щось означало, ще до того, як розбушувалася війна. А може, він просто бачив, як його власні співвітчизники та співвітчизниці вмирають з голоду у своїх булькобудах.

— Прошу пред’явити якийсь дозвільний документ.

Я клацнув пальцями Шнайдерові та простягнув руку, щоб узяти паперовий примірник. Роздобути його було неважко. В умовах такого конфлікту планетарного масштабу Каррера надавав своїм молодшим офіцерам таку свободу дій, за яку який-небудь командир дивізії Протекторату пішов би на вбивство. Мене навіть ніхто не питав, нащо мені потрібна Вардані. Всім було начхати. Досі найскладніша ситуація складалася з шатлом: він був штукою корисною, і міжпланетного транспорту було обмаль. Врешті-решт мені довелося вимагати його, наставивши вогнепальну зброю на полковника регулярних сил, що відав польовим шпиталем десь на південний схід від Сухінди, про який нам хтось розповів. Рано чи пізно це викличе якісь проблеми, але зрештою, як любив приказувати сам Каррера, це війна, а не змагання в популярності.

— Цього вистачить, сержанте?

Він вдивився в роздруківку так, ніби сподівався, що дозвільні вогники виявляться приклеєними фальшивками. Я навряд чи зміг приховати нетерплячість. Атмосфера в таборі була гнітюча, а десь поза полем зору без упину лунав плач немовляти. Мені хотілося забратися геть.

Сержант підняв очі й передав мені документ.

— Вам треба до коменданта, — беземоційно сказав він. — Усі ці люди під державним наглядом.

Я подивився поза ним ліворуч і праворуч, а тоді знову глянув йому в обличчя.

— Еге ж, — після насмішки я на мить замовкнув, і він відвів погляд від моїх очей. — Тоді ходімо, поговоримо з комендантом. Капрале Шнайдер, залишайтеся тут. Це ненадовго.

Кабінет коменданта був розташований у двоповерховому буді, відокремленому від решти табору електрифікованою огорожею. На конденсаторних постах сиділи, наче ґарґульї початку тисячоліття, менші підрозділи вартових, а біля воріт стояли, тримаючи надто великі плазмові рушниці, вбрані в однострої новобранці, яким не було й двадцяти років. Їхні юні обличчя під натиканими приладами бойовими шоломами видавалися роздряпаними та обдертими. Чому вони взагалі там опинилися, я гадки не мав. Або підрозділи роботів були фальшиві, або табір потерпав од гострого надлишку бійців. Ми пройшли без жодного слова, піднялися сходами з легкого сплаву, які хтось абияк приліпив епоксидною смолою до буду збоку, і сержант подзвонив у двері. Камера безпеки, встановлена над наголовнем, ненадовго розширилась, і двері трохи прочинилися. Я зайшов усередину, з полегшенням вдихнувши охолодженого кондиціонерами повітря.

Більшу частину світла в кабінеті забезпечував стелаж із моніторами безпеки на віддаленій стіні. Поруч із ними стояв письмовий стіл з формованого пластику, один бік якого займав дешевий голограф стеку даних із клавіатурою. На решті поверхні були розкидані частково скручені аркуші паперу, маркери та інший адміністративний мотлох. Із цього безладу здіймалися, наче градирні на спустошеній промисловістю землі, покинуті чашки з-під кави, а в одному місці на поверхні столу слався кабель малої потужності, що спускався до руки скособоченої постаті за столом.

— Коменданте!

Зображення на парочці моніторів безпеки змістилося, і в мерехтливому світлі я помітив на руці полиск сталі.

— Що таке, сержанте?

Голос був нечіткий і млявий, без крихти зацікавленості. Я пішов далі у прохолодну темінь, і людина за столом ледь підвела голову. Я роздивився одне блакитне фоторецепторне око та кілька латок протезного сплаву з одного боку обличчя та шиї, простягаючись до кремезного лівого плеча, яке скидалося на скафандрову броню, але не було нею. Більшу частину лівого боку замінювали яскраво виражені сервовузли від стегна до пахви. Рука складалася з простих сталевих гідравлічних систем, які закінчувалися чорною клешнею. На зап’ястку та передпліччі було розташовано зо п’ять блискучих срібних роз’ємів, до одного з яких і було підключено кабель зі столу. Біля розетки з кабелем мляво миготів невеличкий червоний вогник — то протікав струм.

Ставши перед столом, я віддав честь і тихо сказав:

— Лейтенант Такеші Ковач, Клин Каррери.

— Що ж, — комендант через силу випрямився у кріслі. — Можливо, ви, лейтенанте, були б раді, якби тут було більше світла. Мені подобається темрява, та в мене, — він хихотнув, не розмикаючи губ, — все ж таки годящий зір для неї. А в вас, може, й ні.

Він обмацав клавіатуру, і пару спроб по тому по кутках приміщення спалахнуло основне освітлення. Фоторецептор неначе пригас, тим часом як біля нього сфокусувалося на мені закисле людське око. Те, що залишилося від обличчя коменданта, відзначалося тонкими рисами й було б гарним, якби тривала дія дроту не позбавила його малі м’язи зв’язних електричних сигналів, через що воно розслабилося й набуло дурнуватого виразу.

— Так краще? — обличчя спробувало зобразити щось більше схоже на посмішку, ніж на усмішку. — Гадаю, що так — ви ж, усе-таки, з Зовнішнього Світу.

Великі літери відбилися іронічною луною. Він показав рукою на екрани моніторів на протилежному боці приміщення.

— Зі світу, недоступного цим крихітним очицям і будь-яким мріям, до яких може додуматися їхній злісний маленький розум. Скажіть мені, лейтенанте, ми ще воюємо за грьобану, перепрошую, розгребену, багату на археологічні пам’ятки та розгребену землю нашої любої планети?

Мій погляд упав на штекер і пульсуючий рубіновий вогник, а тоді повернувся до його обличчя.

— Я хотів би, щоб ви уважно мене послухали, коменданте.

Він на одну довгу мить витріщився на мене, а тоді його голова крутнулася вниз, наче щось повністю механічне: він поглянув на підключений кабель.

— А, — прошепотів він. — Оце.

Він різко й незграбно розвернувся до сержанта, який зависнув просто за порогом з двома бійцями ополчення.

— Вийдіть.

Сержант вийшов із поспіхом, якийнатякав на те, що йому тут узагалі були не надто раді. Статисти у формі пішли за ним, один з них обережно зачинив за собою двері. Коли двері замкнулися, комендант знову розвалився у своєму кріслі й потягнувся правицею до кабельного інтерфейсу. З його вуст зірвався звук, який міг бути як зітханням, так і кашлем, а може, і сміхом. Я зачекав, поки він не підняв очі.

— Перекрив майже повністю, запевняю вас, — промовив він, показавши на вогник, який і досі блимав. — На цьому етапі роботи я б, мабуть, не спромігся витримати остаточне відключення. Якби я ліг, то, можливо, не встав би вже ніколи, тож так і сиджу в цьому. Кріслі. Прокидаюся від дискомфорту. Періодично, — він явно докладав зусиль. — То дозвольте запитати: що від мене потрібно Клинові Каррери? Знаєте, в нас тут немає нічого цінного. Запас медикаментів вичерпався кілька місяців тому, і навіть харчів, які нам надсилають, ледве вистачає на повні пайки. Звісно, для моїх людей, тобто для відбірного контингенту військ, яким я тут командую. Наші мешканці отримують ще менше.

Ще один змах рукою — цього разу в бік стелажа з моніторами.

— Машинам, звісно, їсти не треба. Вони самодостатні, невибагливі й не відчувають недоречної емпатії до того, що стережуть. Всі до однієї чудові бійці. Як бачите, я спробував і собі обернутися на машину, але процес ще не просунувся аж так далеко…

— Я не по ваші запаси прийшов, коменданте.

— А, отже, річ у відплаті, чи не так? Невже я переступив якусь нещодавно проведену межу у планах Картелю? Може, виявився ганьбою збройних сил? — здавалося, ця думка його веселить. — Ви — найманий убивця? Силовик Клину?

Я хитнув головою.

— Я прийшов по одну з ваших інтернованих. Таню Вардані.

— А, так, археологістку.

Я мимоволі злегка насторожився й не сказав нічого — тільки поклав на стіл перед комендантом паперовий примірник дозволу й зачекав. Той незграбно підняв його і схилив голову набік під утрируваним кутом, тримаючи документ наввисячки — наче якусь голоіграшку, яку треба роздивлятися знизу. Здавалося, ніби він щось бурмоче собі під носа.

— Якісь проблеми, коменданте? — тихо запитав я.

Він опустив руку і сперся на лікоть, помахавши переді мною дозволом. Його людське око за теліпанням паперу раптом видалося яснішим.

— Навіщо вона вам потрібна? — так само тихо запитав він. — Маленька Таня-дряпушка. Що вона для Клину?

Я з несподіваною холодністю замислився, чи не доведеться мені вбити цю людину. Це буде нескладно; звісно, я, мабуть, вкраду у дроту всього кілька місяців, але ж є сержант за дверима та ополчення. Голіруч я був їм не рівнею, а ще я досі не знав, на які параметри запрограмовано робовартових. Цю холодність я виразив голосом.

— А це, командире, стосується вас навіть менше, ніж мене. Мені треба виконувати свої накази, а вам тепер свої. Вардані у вас під вартою чи ні?

Але він не відвів очей, як сержант. Можливо, його стимулювало щось із глибин залежності, якась стримана образа, яку він виявив у собі, полетівши завдяки дроту по спіралеподібній орбіті довкола власного стрижня. А може, це був єдиний шматок граніту, вцілілий від його колишнього «я». Він не збирався піддаватися.

В очікуванні я напружив і розслабив праву руку в себе за спиною.

Його підняте передпліччя різко впало на стіл, наче підірвана динамітом вежа, і документ вилетів з його пальців. Моя рука блискавично витягнулася і прип’яла папірець до краю столу, поки він не впав. Комендант видав негучний сухий гортанний звук.

Якусь мить ми обидва мовчки дивилися на руку, що тримала папірець, а тоді комендант розвалився у кріслі.

— Сержанте, — хрипко проревів він.

Двері відчинилися.

— Сержанте, витягни Вардані з вісімнадцятого буду й відведи її до шатла лейтенанта.

Сержант віддав честь і вийшов; на його обличчі відобразилося схоже на ефект наркотику полегшення: рішення було прийнято за нього.

— Дякую, коменданте.

Я й собі віддав честь, забрав зі столу паперовий дозвіл і повернувся до виходу. Я вже майже дійшов до дверей, аж тут він знову заговорив.

— Популярна дамочка.

Я озирнувся.

— Що?

— Вардані, — він стежив за мною з блиском в очах. — Ви вже не перший.

— Не перший хто?

— Менш ніж три місяці тому, — говорячи, він посилював струм у лівій руці, і його обличчя судомно засіпалося. — В нас стався невеличкий наліт. Кемпісти. Вони здолали периметрові машини та пролізли всередину, з дуже навороченою технікою, зважаючи на їхній стан у цих місцях.

Із протяжним зітханням він мляво захилив голову на вершечок спинки крісла.

— З дуже навороченою технікою. Зважаючи на… Те, що вони прийшли… По неї.

Я зачекав, коли він продовжить, але він лишень похитував головою з боку в бік. Я завагався. На землі на мене з цікавістю поглянули двоє бійців ополчення. Я підійшов до комендантового столу та обхопив його лице обіруч. Його людське око закотилося — зіниця плавала біля верхньої повіки, наче повітряна кулька, що б’ється об стелю кімнати, в якій уже давно догоріла вечірка.

— Лейтенанте!

Вигук долинув зі сходів за дверима. Я ще секунду подивився на збайдужіле обличчя. Він кволо дихав крізь напіврозтулені вуста, а один кутик його рота неначе зморщився в усміху. На периферії мого поля зору миготів рубіновий вогник.

— Лейтенанте!

— Йду.

Я відпустив голову — хай перекочується — і вийшов на спеку, обережно зачинивши за собою двері.

Коли я повернувся, Шнайдер сидів на одному з передніх посадкових контейнерів, розважаючи фокусами юрбу дітлахів у лахмітті. На віддалі, в затінку найближчого булькобуду, за ним стежила парочка людей у формі. Коли я підійшов ближче, він підняв очі.

— Якісь проблеми?

— Ні. Проженіть цих дітлахів.

Шнайдер звів брову й неквапливо завершив фокус. На завершення він висмикнув з-за вуха кожної дитини по маленькій пластиковій іграшці з пам’яттю форми. На очах у дітей, які недовірливо мовчали, Шнайдер показав, як працюють ці маленькі фігурки. Сплющуєш їх, а тоді різко свистиш і дивишся, як вони, наче амеби, повертають собі колишню форму. Якась корпоративна генетична лабораторія мусить вигадати таких бійців. Діти стежили за цим із роззявленими ротами. Це саме по собі також було фокусом. Особисто мене в дитинстві така незнищенна штука довела б до кошмарів, але, хоч яким похмурим було моє дитинство, порівняно з цим місцем воно було триденним походом до аркади.

— Прищеплюючи їм думку про те, що не всі люди у формі погані, ви не робите їхнє життя кращим, — тихо зауважив я.

Шнайдер із цікавістю глянув на мене й гучно ляснув у долоні.

— Ось і все, народ. Паняйте звідси. Давайте, виставу закінчено.

Діти почимчикували геть, не бажаючи покидати свою маленьку оазу веселощів і безкоштовних подарунків. Шнайдер склав руки на грудях і з непроникним обличчям провів їх поглядом.

— Де ви взяли ці штуки?

— Знайшов у вантажному відсіку. В парочці пакунків з допомогою для біженців. Гадаю, шпиталю, в якого ми поцупили це судно, вони були не надто потрібні.

— Ні, там усіх біженців уже перестріляли, — я кивнув на дітей, які йшли геть і вже захоплено теревенили про свої нові надбання. — Їх усі, мабуть, конфіскує табірне ополчення, щойно ми поїдемо.

Шнайдер знизав плечима.

— Знаю. Та шоколад і знеболювальні я вже роздав. Що ви будете робити?

Запитання було слушне й мало силу-силенну нерозважливих відповідей. Пильно дивлячись на найближчого бійця табірного ополчення, я замислився над одним з відносно кривавих варіантів.

— А ось і вона, — показав рукою Шнайдер.

Простеживши за його жестом, я побачив сержанта, ще двох бійців у формі, а між ними — струнку жіночу постать зі зчепленими попереду руками. Примружившись на сонці, я посилив збільшення свого вдосконаленого нейрохімією зору.

Працюючи археологісткою, Таня Вардані, напевно, мала набагато кращий вигляд. На її довгоногому й довгорукому кістяку вочевидь було більше плоті, і вона, безперечно, якось дбала про своє темне волосся — можливо, просто мила його й підбирала. Також було сумнівно, що в неї тоді були побляклі синці під очима, а побачивши нас, вона б, можливо, навіть усміхнулася — просто вигнула широкі криві вуста на знак привітання.

Вона хиталась і заточувалася, а одному з її конвоїрів доводилося її підтримувати. Шнайдер спершу сіпнувся вперед, а тоді зупинився.

— Таня Вардані, — сухо промовив сержант і простягнув шматок білої пластикової стрічки, яку повністю займали роздруковані смужки штрих-коду, і сканер. — Для звільнення мені потрібне ваше посвідчення.

Я тицьнув пальцем на код у себе на скроні й байдужо зачекав, поки моїм обличчям не пройшовся червоний вогник сканера. Сержант знайшов на пластиковій стрічці саме ту смужку, що вказувала на Вардані, й наставив сканер на неї. Шнайдер вийшов уперед і взяв жінку за руку, потягнувши її на борт шатла з абсолютно очевидною грубою відстороненістю. Сама Вардані витримала це без жодного виразу на блідому обличчі. Не встиг я повернутися, щоб піти за ними, як сержант покликав мене; байдужість у його голосі раптово послабшала.

— Лейтенанте.

— Так, що таке? — озвався я з підкресленою нетерплячістю.

— Вона повернеться?

Я обернувся у шахті люка, так само елегантно звівши брову, як це кілька хвилин тому зробив Шнайдер у розмові зі мною. Він дуже багато собі дозволив і знав це.

— Ні, сержанте, — сказав я йому, як малому. — Вона не повернеться. Її везуть на допит. Просто забудьте про неї.

Я задраїв люк.

Але коли Шнайдер погнав шатл угору, я визирнув з ілюмінатора й побачив, що сержант і досі стоїть там, хитаючись від бурі, яку здійняв наш відліт.

Він навіть не додумався прикрити обличчя від пилу.

Розділ четвертий

Ми полетіли на захід від табору на гравітаційному ефекті, минаючи суміш пустельних чагарників і плям темнішої рослинності в тих місцях, де флорі планети вдавалося зачепитися за неглибокі підземні води. Хвилин за двадцять ми дійшли до узбережжя й попрямували до моря над водами, які, за словами військової розвідки Клину, кишіли розумними мінами кемпістів. Шнайдер увесь час утримував нашу швидкість у скромних дозвукових межах. Нас було легко відстежити.

Першу частину польоту я провів у пасажирському салоні, проглядаючи стек даних про поточні події, що його шатл завантажував з одного з командних супутників Каррери, але насправді стежачи за Танею Вардані очима посланця. Вона розвалилася на сидінні, найдальшому від люка, а отже, найближчому до ілюмінаторів правого борту, притулившись лобом до скла. Очі в неї були розплющені, але сказати, чи зосередилася вона на землі внизу, було важко. Говорити з нею я не намагався: за цей рік я бачив цю ж таки маску на тисячі інших облич і знав, що вона не вилізе з-за неї, поки не буде до цього готова, а цього може й не статися взагалі. Вардані надягнула емоційний вакуумний скафандр. Це єдина реакція, що лишається в арсеналі людини, коли моральні параметри зовнішнього середовища настільки вражають своєю мінливістю, що розум, який з ними стикається, вже не може витримувати їх без захисту. Останнім часом це стали називати синдромом військового шоку, загальним терміном, який похмуро, але досить точно виносить вирок охочим його лікувати. Хай на світі й існує безліч більш-менш ефективних психологічних прийомів для відновлення, та досягти кінцевої мети будь-якої медичної філософії, профілактики замість лікування, в цьому випадку людському розуму явно не під силу.

Мене аж ніяк не дивує, що ми досі борсаємося з неандертальськими гайковими ключами серед елегантних руїн марсіанської цивілізації, не маючи жодного справжнього уявлення про те, як функціонувала ця стародавня культура. Зрештою, ніхто не став би очікувати, що різникові худоби з ферми вдасться зрозуміти команду нейрохірургів або продовжити її роботу. Хто його знає, скільки непоправної шкоди ми вже могли завдати тій сумі знань і технологій, яку марсіяни нерозважливо покинули в доступних нам місцях. Ми, зрештою, недалеко пішли від зграї шакалів, яка обнюхує понівечені тіла й уламки, що лишилися після авіакатастрофи.

— Наближаємося до узбережжя, — повідомив Шнайдерів голос по внутрішньому зв’язку. — Хочете туди?

Я відірвався від голографічної візуалізації даних, змахнув частинки даних до її основи й поглянув на Вардані навпроти. Почувши Шнайдерів голос, вона трохи ворухнула головою, але її очі, що сфокусувалися на встановленому у стелі динаміку, залишалися тьмяними від емоційного захисту. Я досить швидко витягнув зі Шнайдера подробиці його стосунків із цією жінкою в минулому, та ще не знав достеменно, як вони вплинуть на ситуацію тепер. Він сам зізнався, що ці стосунки були непостійні, різко урвалися з настанням війни майже два роки тому, і немає жодних причин гадати, ніби це може спричинити якісь проблеми. Я ж гадав, що в найгіршому разі вся історія з зорельотом була вигадливою аферою, яку Шнайдер спланував лише задля того, щоб забезпечити археологістці звільнення та покинути планету разом із нею. Якщо вірити комендантові табору, одна спроба звільнити Вардані вже була, і я трохи замислився, чи не були ті підозріло добре озброєні командос попереднім трюком Шнайдера, покликаним возз’єднати його з партнеркою. Якби це виявилося правдою, я б розсердився.

В душі, там, де це було справді важливо, я не дуже вірив у цю ідею: надто вже багато деталей підтвердилося, відколи ми покинули шпиталь. Дати та імена були правильні: на узбережжі на північний захід від Заубервілля проводилися археологічні розкопки, а Таня Вардані була зареєстрована як регулятор місця цих розкопок. Координатором вантажних перевезень зазначався пілот Гільдії Ієн Мендель, але обличчя в нього було Шнайдерове, а маніфест апаратного забезпечення починався серійним номером і бортовим журналом громіздкого суборбітального судна «Мовай» десятої серії. Навіть якщо Шнайдер уже спробував витягнути Вардані, то тут є значно суттєвіші причини, ніж проста ніжність.

А якщо ні, то в якийсь момент у цю гру було втягнуто когось іншого.

Хоч що там сталося, за Шнайдером варто було постежити.

Я згорнув візуалізацію даних і підвівся, аж тут шатл накренився в бік моря. Вхопившись однією рукою за багажні полиці, я опустив погляд на археологістку.

— Бувши вами, я би пристебнувся. Наступні кілька хвилин нас може трохи покидати.

Вона ніяк не відреагувала, проте її руки заворушилися. Я пройшов до кабіни пілота.

Коли я зайшов, Шнайдер підвів погляд, невимушено тримаючи руки на підлокітниках крісла для польоту на ручному керуванні. Він кивнув на цифровий екран, який збільшив до максимуму майже на вершині секції інструментальних проекцій.

— Глибиномір досі показує менше п’яти метрів. До глибокої води кілометрами тягнеться шельф. Ви впевнені, що ці падлюки не підходять так близько?

— Якби вони підійшли так близько, ви б побачили, як вони визирають з води, — сказав я й сів у крісло другого пілота. — Розумна міна не набагато менша за бомбу-мародера. Це, по суті, автоматизована міні-субмарина. У вас підключена установка?

— Атож. Просто вдягніть маску. Системи озброєння праворуч.

Я насунув на обличчя еластичну стрілецьку маску для очей і торкнувся активаційних панелей на скронях. Моє поле зору огорнув морський пейзаж яскравих основних кольорів: бліда блакить на тлі морського дна, що надавало їй темнішого сірого відтінку. Техніка відображалася різними відтінками червоного залежно від відповідності параметрам, які я перед цим запрограмував. Більшість була світло-рожевою; це був безживний брухт сплавів, позбавлений електронної активності. Я дозволив собі ковзнути вперед у віртуальну візуалізацію того, що бачили давачі шатла, змусив себе перестати активно щось вишукувати й, розслабившись, здолав останні кілька міліметрів психічної відстані до стану дзену.

Тралення мін як такого в Корпусі Посланців не навчали, але абсолютна врівноваженість, що, як не парадоксально, приходить лише за повної відсутності очікувань, була вкрай важливою для основної тамтешньої підготовки. Посланець Протекторату, якого відправляють як цифровий людський вантаж за допомогою гіперпросторового голкокидка, після пробудження може побачити буквально що завгодно. Як мінімум посланець регулярно опиняється в незнайомих тілах на незнайомих планетах, де в нього стріляють. Навіть гарного дня жодні інструктажі не можуть підготувати до такої цілковитої зміни середовища, а за тих обставин, для роботи в яких створені посланці (щонайменше від нестабільних аж до смертельно небезпечних), вони просто безглузді.

Вірджинія Відаура, тренер Корпусу, тримаючи руки в кишенях комбінезона, оглядає нас у спокійній задумі. Інструктаж першого дня.

«Позаяк очікувати на все технічно неможливо, — спокійно заявила вона нам, — ми навчимо вас не очікувати нічого. Так ви будете до цього готові».

Першу розумну міну я взагалі не побачив свідомо. Червоний спалах у кутку одного ока — і мої руки вже підібрали координати й випустили пошуково-ударні мікроснаряди шатла. Маленькі снаряди залишили у віртуальному морському пейзажі зелені сліди, занурилися під поверхню води, наче гострі ножі у плоть, і прокололи припалу до дна міну, перш ніж вона встигла ворухнутися чи зреагувати. Спалах детонації — і поверхня моря підскочила вгору, наче тіло на столі для допитів.

Колись давно людям доводилося керувати своїми системами озброєння самотужки. Вони підіймалися в повітря на літальних апаратах, хіба що трохи більших і краще оснащених за ночви з крилами, і стріляли з будь-якого незграбного озброєння, яке могли втиснути разом із собою в кабіну пілота. Згодом вони вигадали машини, здатні виконувати цю роботу швидше й точніше за будь-яку людину, і якийсь час небо було вотчиною машин. Далі їх стали наздоганяти новонароджені біологічні науки, і раптом така ж швидкість і точність знову стала доступна людям. Так і почалися своєрідні перегони технологій: що можна вдосконалити швидше — зовнішні машини чи людський фактор? У цих перегонах психодинаміка посланців стала різким несподіваним ривком на внутрішній смузі дороги.

Швидші за мене бойові машини є, але нам не пощастило мати такі на борту. Шатл був допоміжним шпитальним транспортом, і його суто оборонне озброєння зводилося до мікротурелі в носі й контейнера з хибними та маневреними цілями, до яких я не наважився би причепити й повітряного змія. Ми збиралися зайнятися цим особисто.

— Одній кінець. Решта зграї не забариться. Пригаси швидкість. Посади нас на палубу й заряди обманку.

Вони прийшли з заходу, помчавши морським дном, наче гладкі циліндричні павуки, приваблені жорстокою смертю сестри. Я відчув, як шатл нахилився вперед, коли Шнайдер зменшив висоту польоту до якихось десяти метрів, і сильний удар, коли він випустив тримачі з обманними бомбами. Я швидко оглянув міни. Сім із них зібралися докупи. Зазвичай вони сновигали зграями по п’ять штук, тож це, певно, були залишки двох груп, але хто так прорідив їхні лави, було для мене таємницею. Судячи з того, що я читав у звітах, у цих водах від початку війни не було нічого, крім рибальських човнів. Морське дно було всіяне ними.

Я прицілився в міну попереду й майже невимушено її підстрелив. У мене на очах із решти шести мін вирвалися перші торпеди й вилетіли з води до нас.

— Вони на нас напали.

— Бачу, — лаконічно відповів Шнайдер, і шатл, ухиляючись, описав криву. Я засипав море мікроснарядами в режимі автопошуку.

Назва «розумна міна» неправильна. Насправді вони досить дурні. Безперечно, їх створюють для такого вузького діапазону дій, що програмувати для них великий інтелект небажано. Вони прикріплюються до морського дна клешнею, що забезпечує стабільність запуску, й чекають, поки щось не промине їх згори. Деякі здатні заритися досить глибоко, щоби сховатися від спектросканерів, деякі маскуються під уламки на дні. Це, по суті, статична зброя. В русі вони таки можуть битися, але тоді в них страждає точність.

Що ще краще, їхній розум оснащений категоричною системою виявлення цілей «або-або», що мітить усі об’єкти на поверхні або в повітрі, перш ніж у них вистрілить міна. У повітряний транспорт вона стріляє мікроснарядами класу «поверхня-повітря», у кораблі — торпедами. Торпеди можуть у крайньому випадку переходити в ракетний режим, скидаючи з себе на рівні поверхні рушійні системи та злітаючи за допомогою грубих малотягових ракетних двигунів, але вони повільні.

Ми були сприйняті як корабель, бо перебували майже на рівні поверхні та скинули швидкість так, що мало не зависли. Торпеди виринули в нашій тіні, нічого не знайшли, а мікроснаряди в режимі автопошуку знищили їх, поки вони намагалися скинути з себе підводні двигуни. Тим часом розсіяні мікроснаряди, які я запустив, знайшли та знищили дві, ні, заждіть, три з мін. За такої швидкості…

Несправність.

Несправність.

Несправність.

У верхній лівій частині мого поля зору запульсував індикатор збою й почалася прокрутка деталей. Читати їх мені було ніколи. Засоби керування вогнем у моїх руках ні на що не реагували, їх заклинило, а наступні два мікроснаряди лишались у своїх пускових тримачах на запобіжниках. У мене в голові метеором промайнуло: «Срані нафталінові надлишки ООН». Я рвучко натиснув на опцію аварійного авторемонту. Примітивний мозок шатла, спрямований на усунення збоїв, зайнявся заклиненими схемами. Часу не було. Їхнє лагодження могло зайняти аж кілька хвилин. Із поверхні в повітря злетіли останні три міни, взявши курс на нас.

— Ш…

Шнайдер, попри всі свої недоліки, добре літав. Не встиг я вимовити цей склад, як він уже поставив шатл на хвіст.

Ми кинулись у небо, за нами шлейфом потягнувся рій ракет «поверхня-повітря», а моя голова різко вдарилася об спинку сидіння.

— В мене заклинило.

— Знаю, — напружено відповів він.

— Засипте їх обманкою, — спробував я перекричати сигнали небезпечного зближення, що верещали у моїх вухах. Показник висоти з блиманням перевалив за кілометрову позначку.

— Є.

Шатл загупав, випускаючи обманні бомби. Вони здетонували за нами дві секунди по тому, всіявши небо крихітними електронними закусками. Серед обманних цілей вогонь снарядів «поверхня-повітря» загубився. На панелі озброєння збоку мого поля зору спалахнув зелений індикатор дозволу, і пусковий пристрій, наче підтверджуючи це, виконав останню свою команду, на якій його заклинило, й запустив два мікроснаряди, що чекали, у вільний від цілей простір перед нами. Шнайдер біля мене скрикнув і крутнув шатлом. Завдяки запізнілій компенсації високоманеврених полів я відчув, як на повороті мої нутрощі захвилювалися, як неспокійна вода, і я подумав: «Сподіваюся, Таня Вардані останнім часом нічого не їла».

На мить ми зависли на крилах АГ-полів шатла, а тоді Шнайдер зупинив підйом і ми різко опустилися до поверхні моря. З води нам назустріч вилетіла друга порція ракет.

— Обманку!!!

Бомботримачі гучно повідкривалися знову. Навівши приціл на три неушкоджені міни внизу, я спорожнив магазини шатла й чекав, затамувавши подих. Мікроснаряди запустилися вдало. Тієї ж миті Шнайдер знову ввімкнув гравітаційні поля, і маленьке судно здригнулося від носа до корми. Обманні бомби, що тепер падали швидше за різко розвернутий шатл, який їх запустив, вибухали перед нами й під нами. Моє віртуальне поле зору наповнилося малиновим градом, спричиненим бурею маскувальних сигналів, а далі — вибухами ракет «поверхня-повітря», які руйнувалися серед неї. Моїх же мікроснарядів там не було: їх було випущено в малесенькому вікні можливостей до вибухів обманки, і вони захопили міни десь унизу.

Шатл полетів по нисхідній спіралі за уламками обманки та збитих зі шляху ракет. Усього за кілька секунд до того, як ми торкнулися поверхні моря, Шнайдер випустив ще одну ретельно налаштовану пару обманних бомб. Вони здетонували саме тоді, коли ми прослизнули під хвилі.

— Ми під водою, — оголосив Шнайдер.

Ми тонули носом донизу, а тим часом у мене на екрані темнішала бліда блакить моря. Я закрутився в пошуках мін і знайшов лише втішну купу уламків. Я видихнув останнє повітря, яке вдихнув десь у всіяному снарядами небі, й відкинув голову на спинку сидіння.

— Оце так, — сказав я невідомо кому, — катавасія.

Ми торкнулися дна, зупинилися на мить, а тоді знову потроху попливли вгору. Навколо нас повільно осідали на морське дно уламки випущених обманних бомб. Я уважно вивчив рожеві шматочки й усміхнувся. Дві останні бомби я начиняв сам, витративши на це менше години ввечері напередодні нашої поїздки по Вардані, зате на розвідку в покинутих зонах бойових дій і на розбомблених посадкових смугах, де я збирав уламки оболонок корпусів і схем, аби їх наповнити, в мене пішло аж три дні.

Я стягнув із себе стрілецьку маску й потер очі.

— Скільки нам ще летіти?

Шнайдер покрутив щось на приладовій панелі.

— Із такою підйомною силою — годин із шість. Якщо я долучу до потоку гравітацію, ми можемо впоратися за вдвічі менший час.

— Еге ж, а ще нас можуть підірвати з води. Я останні дві хвилини не стрільби навчався. Тримайте поля в похилому положенні до кінця дороги й вигадайте тим часом якийсь спосіб стерти сліди на цьому кориті.

Шнайдер зухвало поглянув на мене.

— А чим ви тоді будете займатися?

— Ремонтом, — коротко відповів я й пішов назад до Тані Вардані.

Розділ п'ятий

У стрибучих тінях від вогню її обличчя перетворилося на камуфляжну маску зі світла й темряви. Можливо, це обличчя й відзначалося строгою красою, перш ніж її поглинув табір, але важкі умови інтернування з політичних мотивів замучили його, лишивши самі кістки й западини. Її очі прикривали важкі повіки, а щоки запали. Десь у глибині її погляду на нерухомих зіницях виблискувало світло вогню. Неслухняні пасма волосся соломою падали їй на чоло. Між губами вона затисла незапалену цигарку.

— Не хочете покурити? — за якийсь час спитав я.

Це скидалося на розмову на неякісному супутниковому каналі: перш ніж блиск її очей піднявся до мого обличчя й зосередився на ньому, минуло дві секунди. Пролунав її примарний голос, охриплий від мовчанки.

— Що?

— Цигарку. Це «Сьомий майданчик», найкращі цигарки, які я зміг роздобути за межами Лендфолла.

Я простягнув пачку їй, і вона завовтузилася з нею, перевернувши разів зо два, перш ніж знайти наліпку запалювання й торкнутися нею вістря цигарки, яку тримала в роті. Більша частина диму вилетіла й розвіялася на легенькому вітерці, але вона проковтнула трохи та скривилася: дим був кусючий.

— Дякую, — тихо сказала вона й подивилася на пачку у своїх складених долонях так, ніби то було маленьке звірятко, врятоване нею від потопання.

Я мовчки докурив свою цигарку, оглядаючи лісосмугу над узбережжям. Ця моя настороженість була запрограмована, а не пов’язана з якоюсь реально сприйнятою небезпекою; для посланця це — все одно що для розслабленої людини відстукувати пальцями ритм музики. Посланці не забувають про можливі небезпеки в навколишньому середовищі так, як більшість людей не забуває, що як випустити річ із рук, вона впаде. Програмування діє на тому ж інстинктивному рівні. Посланці не втрачають пильності ніколи, так само, як нормальна людина ніколи не випустить здуру з рук повну склянку в повітрі.

— Ви щось зі мною зробили.

Таким самим стишеним голосом вона дякувала мені за цигарку, та коли я перевів погляд із дерев на неї, в її очах з’явився якийсь вогник. Вона не ставила мені запитання.

— Я це відчуваю, — пояснила вона, торкаючись скроні розчепіреними пальцями. — Ось тут… Наче… Щось відкрилося.

Я кивнув, обережно добираючи правильні слова. На більшості планет, на яких я бував, непроханий візит у чужу голову — серйозне порушення моральних норм, і до цього регулярно вдаються безкарно лише державні органи. Жодних причин припускати, ніби в секторі Латімер, на Санкції-IV чи з Танею Вардані ситуація інша, не було. Посланцеві прийоми кооптації досить грубо користуються глибинними запасами психосексуальної енергії, що керує людьми на генетичному рівні. За умови належного використання доступна там матриця тваринної сили прискорює психічне зцілення на кілька порядків. Процес починається з легкого гіпнозу, переходить у швидку міжособистісну взаємодію, а далі — у близький тілесний контакт, який не підпадає під визначення сексуальної прелюдії лише через одну дрібну деталь. Процес встановлення зв’язку зазвичай забезпечує легкий викликаний гіпнозом оргазм, але я на останньому етапі роботи з Вардані чомусь відступився. Весь цей процес і без того був неприємно близьким до сексуального насильства.

З іншого боку, психіка Вардані була потрібна мені цілою, а за звичайних обставин на це довелося б чекати місяцями, а може, й роками. Ми не мали стільки часу.

— Це такий прийом, — обережно заговорив я. — Система зцілення. Я колись був посланцем.

Вона затягнулася цигаркою.

— А я гадала, що посланці мають бути машинами для вбивств.

— Таку думку нав’язує Протекторат. Вона тримає колонії в інстинктивному страху. Правда набагато складніша і все-таки, якщо добре над нею подумати, незмірно страхітливіша, — я знизав плечима. — Більшість людей не любить добре над чимось думати. Це надто важко. Вони надають перевагу емоційно змонтованим основним моментам.

— Справді? І які ж вони?

Я відчув, що вона готова до розмови, і нахилився вперед, до тепла вогню.

— Шарія. Адорасьйон. Великі погані наворочені посланці, що прилітають на променях гіперкидка й переливаються в чохли, створені за останнім словом біотехніки, щоб повністю придушити опір. Звісно, колись ми займалися й таким, але більшість людей не знає, що п’ять найуспішніших наших операцій за всю історію являли собою таємну дипломатичну роботу практично без кровопролиття. Режимну інженерію. Ми прибували й відбували, а ніхто й не здогадувався, що ми там були.

— Здається, ви цим пишаєтеся.

— Ні.

Вона пильно подивилася на мене.

— Тому й кажете «колись»?

— Щось таке.

— То як перестають бути посланцями?

Я помилявся. Це була не розмова. Це Таня Вардані мене промацувала.

— Ви звільнилися за власним бажанням? Чи вас витурили?

Я всміхнувся.

— Я справді волів би про це не говорити, якщо ви не проти.

— Ви б воліли про це не говорити? — її голос анітрохи не підвищився, зате розсипався шиплячими уламками гніву. — Біс вас забирай, Ковачу. Ким ви себе вважаєте? Приходите на цю планету зі своєю сраною зброєю масового знищення, гнете кирпу через свою «жорстоку професію» й думаєте погратися зі мною у травмовану дитинку всередині. Нахрін вас і ваш біль. Я мало не померла в тому таборі. Бачила, як помирали інші жінки та діти. Мені, блін, насрати, через що ви там пройшли. Відповідайте. Чому ви більше не з посланцями?

Вогонь затріскотів. Я розшукав у його глибинах одну жаринку й постежив за нею. Знову побачив світло лазера, що грало на багнюці, та понівечене обличчя Джиммі де Сото. Я бував у цьому місці подумки вже незліченну кількість разів, але краще від цього так і не стало. Один ідіот якось сказав, ніби час лікує всі рани, але в ті часи, коли це записали, ще не було посланців. Обробка посланців забезпечує тотальну пам’ять, а повернути її після звільнення не можна.

— Ви чули про Інненін? — запитав я її.

— Звісно.

Вона навряд чи могла б не чути: Протекторату не надто часто роз’юшують носа, а коли це таки стається, звістка про це долає навіть міжзоряні відстані.

— Ви там були?

Я кивнув.

— Чула, там усі загинули під час вірусного ураження.

— Не зовсім. Загинули всі у другій хвилі. Вірус застосували надто пізно, щоб зайняти вихідний плацдарм, але трохи вірусу просочилося крізь мережу зв’язку і більшості з нас стало непереливки. Мені пощастило. В мене вийшов з ладу канал зв’язку.

— Ви втратили друзів?

— Так.

— І звільнилися?

Я хитнув головою.

— Мене комісували. Визнали непридатним до служби посланцем за результатами психоперевірки.

— А ви ж, здається, казали, що у вас канал зв’язку…

— Вірус мене не зачепив — зачепили наслідки, — говорив я повільно, намагаючись стримати гіркі спогади. — Цей випадок розглянула слідча комісія — про це ви, певно, теж чули.

— Вона звинуватила Головне командування, так?

— Атож, хвилин на десять. Звинувачення скасували. Десь тоді я й став непридатним до виконання обов’язків посланця. Можна сказати, у мене сталася криза віри.

— Дуже зворушливо, — її голос раптово став утомленим: колишній гнів був для неї нестерпно сильний. — Шкода, що це було ненадовго, еге ж?

— Таню, я більше не працюю на Протекторат.

Вардані змахнула рукою.

— Ця ваша форма говорить про інше.

— Ця форма, — я з відразою смикнув за чорну тканину, — річ суто тимчасова.

— Я так не думаю, Ковачу.

— Шнайдер теж її носить, — зауважив я.

— Шнайдер… — із сумнівом промовила вона. Вочевидь, вона й досі сприймала його як Менделя. — Шнайдер — покидьок.

Я глянув далі вздовж узбережжя, туди, де Шнайдер якось аж надміру шумно клепав щось у шатлі. Прийоми, якими я повернув психіку Вардані на поверхню, не припали йому до душі, а моє прохання тимчасово залишити нас самих біля вогню сподобалося йому ще менше.

— Справді? Я гадав, що ви з ним…

— Ну… — вона трохи подивилася в вогонь. — Він — привабливий покидьок.

— Ви знали його до розкопок?

Вона хитнула головою.

— До розкопок ніхто нікого не знав. Туди просто отримують призначення і сподіваються на краще.

— Вас призначили працювати на узбережжі Данґреку? — невимушено спитав я.

— Ні, — вона зіщулила плечі, ніби змерзнувши. — Я — магістр Гільдії. Я б могла отримати роботу на розкопках на рівнинах, якби захотіла. Але обрала Данґрек. Решта команди складалася з призначених туди дряпунів. Моїм мотивам вони не повірили, але всі до одного були молоді та завзяті. Гадаю, навіть розкопки з дивачкою — це краще, ніж жодних розкопок узагалі.

— А які у вас були мотиви?

Запала довга пауза, впродовж якої я подумки кляв самого себе за обмовку. Запитання було щире: більшу частину своїх знань про Гільдію археологістів я здобув із популярних нарисів її історії та періодичних успіхів. Я ще ніколи не зустрічав магістра Гільдії, а те, що міг розповісти про розкопки Шнайдер, явно було профільтрованою версією почутого в ліжку від Вардані та спотвореного відсутністю ґрунтовніших знань у нього самого. Я хотів почути всю історію. Але допити, мабуть, були чи не єдиним, чого Таня Вардані мала більш ніж удосталь під час інтернування. Ледь помітне підвищення різкості в моєму голосі, напевно, вразило її, наче бомба-мародер.

Я спробував надумати, чим можна доповнити речення, аж тут вона урвала мене голосом, якому зовсім трохи не вистачало до рівності.

— Вас цікавить корабель? Це Менде… — вона почала знову. — Це Шнайдер вам про нього розповів?

— Так, але говорив він якось нечітко. Ви знали, що корабель тут буде?

— Конкретно про нього — ні. Але це було логічно: рано чи пізно це мало статися. Ви коли-небудь читали Вицинського?

— Чув про нього. Теорія ядра, так?

Вона здобулася на кволу усмішку.

— Теорія ядра не вигадана Вицинським — вона просто всім йому завдячує. Вицинський, як і дехто інший у ті часи, казав, що все, що ми наразі довідалися про марсіян, свідчить про суспільство, значно більш роздроблене, ніж наше. Самі знаєте: крилаті та м’ясоїдні, походили з повітряних хижаків, майже без жодних слідів зграйної поведінки в культурі.

Полилися слова — в ній непомітно прокинулася лекторка, і шаблони розмовного мовлення почали зникати.

— Це вказує на необхідність у значно більшому особистому просторі, ніж потрібно людям, і загальну некомунікабельність. Якщо хочете, можете уявити їх собі хижими птахами. Самотніми та агресивними. Те, що вони взагалі будували міста, свідчить про те, що їм вдалося принаймні частково перебороти свою генетичну спадщину, можливо, так само, як люди наполовину притлумили ті ксенофобні нахили, які нам прищепила зграйна поведінка. Від більшості експертів Вицинського відрізняє думка про те, що ця схильність була притлумлена лише настільки, щоб об’єднання у групи стало досить бажаним, і що з розвитком техніки вона могла повернутися. Ви мене ще слухаєте?

— Просто не прискорюйтеся.

Насправді я не плутався, а дещо простіше з цих відомостей уже чув у тій або тій формі. Але Вардані під час розмови помітно розслаблялася, а що довше це тривало, то вищими ставали шанси на те, що її відновлення буде стабільним. Уже під час короткого вступу до лекції вона пожвавішала, почала жестикулювати, а її обличчя з відстороненого стало зосередженим. Таня Вардані мало-помалу повертала собі своє «я».

— Ви згадували теорію ядра, але це — безглузда варіація на тему, то грані Картер і Богданович розбазарили роботу Вицинського над марсіянською картографією. Розумієте, у марсіянських мап є така особливість: там немає спільних центрів. Хоч куди йшли команди археологістів на Марсі, вони завжди опинялися в центрі мап, які відкопували. Всі до одного поселення малювали себе просто посередині своїх мап, завжди зображали себе найбільшою плямою, незалежно від реального розміру чи найімовірнішої функції. Вицинський стверджував, що це нікого не має дивувати, оскільки це узгоджувалося з уже наявними в нас уявленнями про мислення марсіян. Для будь-якого марсіянина, що креслив мапу, найважливішою точкою на цій мапі неодмінно була та, де перебував її творець на момент роботи. Картер і Богданович лише застосували цей принцип до астрогаційних мап. Якщо кожне марсіянське місто вважало себе центром планетарної мапи, то кожна колонізована планета, своєю чергою, мала вважати себе центром марсіянської гегемонії. Отже, те, що Марс на всіх цих мапах було позначено великою плямою просто в центрі, з об’єктивної точки зору не означало нічого. Марс цілком міг бути нещодавно колонізованою глушиною, а справжнім ядром марсіянської культури буквально могла бути будь-яка інша пляма на мапі.

Вона зневажливо скривилася.

— Ось вона, теорія ядра.

— Ви, здається, не надто переконані.

Вардані випустила в ніч хмарку диму.

— Ні. Як казав тоді Вицинський, то й що, блін? Картер і Богданович зовсім не вловили суті. Визнавши правильними твердження Вицинського про просторове сприйняття марсіян, вони мали б також зрозуміти, що поняття гегемонії, ймовірно, взагалі було відсутнє в марсіанській системі координат.

— Ой-йой.

— Отож-бо, — знову квола усмішка, цього разу більш вимушена. — Тут і почалася політика. Вицинський офіційно заявив, що хоч де зародилася марсіанська раса, немає жодних причин гадати, ніби вони надавали материнській планеті більшої ваги, ніж, цитую, «абсолютно необхідно з точки зору початкової фактографічної освіти».

— «Мамо, звідки ми взялися?» Щось таке.

— Точно, щось таке. Його могли показувати на мапі, «ось звідки ми всі колись пішли», але позаяк «де ми зараз» набагато важливіше на практиці, з побутової точки зору, вшанування материнської планети, вочевидь, далі не заходило.

— Вицинський, бува, не думав відмовитися від цього погляду як від органічно та невиправно нелюдського?

Вардані уважно поглянула на мене.

— Як багато ви насправді знаєте про Гільдію, Ковачу?

Я підняв вказівний і великий пальці, трохи їх розвівши.

— Вибачте, я просто люблю вимахуватися. Я зі Світу Гарлана. Десь тоді, як я став підлітком, пішли під суд Мінору та Грецький. Я був у банді. Стандартним способом довести свою антисоціальність було вирізати у громадському місці повітряне графіті про їхній процес. Ми всі знали протоколи засідань напам’ять. У публічному зреченні Грецького дуже часто траплялася фраза «органічно та невиправно нелюдський». Здавалося, ніби це стандартна для Гільдії заява для збереження грантів на дослідження.

Вона опустила погляд.

— Якийсь час так і було. І ні, Вицинський такої не співав. Він любив марсіян, захоплювався ними й казав про це публічно. Саме тому про нього можна почути лише у зв’язку з граною теорією ядра. Його позбавили фінансування, більшість результатів його досліджень замовчали й віддали все це на поталу Картерові та Богдановичу. А ці дві курви за це розкішно відсмоктали. Того ж року комісія ООН проголосувала за збільшення стратегічного бюджету Протекторату на сім відсотків — і все через параноїдальні фантазії про марсіянську надкультуру, яка десь існує й чекає на можливість нас атакувати.

— Ловко.

— Так, і абсолютно неспростовно. Всі астрогаційні мапи, які ми знайшли на інших планетах, підтверджують висновок Вицинського: кожний світ ставить себе в центр мапи так само, як Марс, і самим по собі цим фактом залякують ООН, щоб вона зберігала великий стратегічний бюджет і сяку-таку військову присутність по всій території Протекторату. Ніхто й чути не хоче про справжнє значення досліджень Вицинського, а всякого, хто заговорює про це надто голосно чи намагається застосувати їхні результати у власних дослідженнях, або негайно лишають без фінансування, або висміюють, що врешті-решт зводиться до одного.

Вона закинула свою цигарку в вогонь і подивилася, як та спалахнула.

— Це і сталося з вами? — запитав я.

— Не зовсім.

На останньому складі в її голосі щось помітно клацнуло, наче повернувся замок. Я чув, як у мене за спиною йде берегом Шнайдер, в якого вичерпався чи то список справ у шатлі, чи то терпіння. Я знизав плечима.

— Як хочете, поговоримо про це згодом.

— Можливо. А тепер, може, розкажете мені, нащо сьогодні була потрібна вся ця мачо-фігня з великими перевантаженнями?

Я позирнув на Шнайдера, коли він підсів до нас біля вогню.

— Чули? Скарга на розваги під час польоту.

— Грані пасажири, — буркнув Шнайдер, опустившись на пісок і бездоганно включившись у блазнювання. — Нічого не міняється.

— Ви їй скажете чи мені сказати?

— Ви самі цього захотіли. «Сімка» є?

Вардані простягнула пачку з цигарками, а тоді кинула її Шнайдерові та знову повернулася до мене.

— Ну?

— Узбережжя Данґреку, — повільно проказав я, — хай якими були його археологічні чесноти, належить до територій Північного рубежу, а Північний рубіж визначено Клином Каррери як одну з дев’яти основних цілей, необхідних для перемоги у війні. А судячи з того, скільки органіки там наразі зазнає ушкоджень, кемпісти дійшли того ж висновку.

— І?

— І я не сказав би, що затівати археологічну експедицію, поки там б’ються за володіння територією Кемп і Клин,розважливо. Нам потрібно відвернути бойові дії.

— Відвернути?

Чути недовіру в її голосі було приємно. Я підіграв їй, ще раз знизавши плечима.

— Відвернути або відстрочити. Залежно від того, що спрацює. Суть у тому, що нам потрібна допомога. А таку допомогу ми отримаємо лише у компаній. Ми їдемо до Лендфолла, а оскільки я теоретично маю бути на дійсній службі, Шнайдер — кемпістський дезертир, ви — військовополонена, а це — крадений шатл, нам перед цим потрібно трохи замести сліди. З супутникових зображень нашої тамтешньої маленької сутички з розумними мінами випливатиме, ніби вони нас збили. Обшук морського дна виявить відповідні уламки. За умови, що ніхто особливо не придивлятиметься до доказів, нас запишуть у зниклі безвісти, заявивши, що ми випарувались, а це мене цілком влаштовує.

— Гадаєте, на цьому все й закінчать?

— Ну, це ж війна. Тим, що людей убивають, навряд чи багато кого здивуєш, — я витягнув хмизину, що стриміла з багаття, й заходився креслити в піску примітивну мапу континенту. — О, їм може стати цікаво, що я робив тут, якщо мусив прийняти командування на Рубежі, але такі подробиці після конфлікту забуваються. Наразі бійці Клину Каррери на півночі досить сильно розкидані, а Кемпові сили досі відтісняють їх до гір. Із цього флангу до них підходить президентська гвардія, — я тицьнув у пісок своєю імпровізованою указкою. — А тут — повітряні удари айсбергового флоту Кемпа з моря. У Каррери є важливіші проблеми за з’ясування конкретних обставин моєї загибелі.

— І ви справді гадаєте, що Картель зупинить усе це лише для вас? — Таня Вардані різко перевела вогненний погляд з мого обличчя на Шнайдерове. — Ти ж насправді в це не повірив, так, Яне?

Шнайдер відмахнувся рукою:

— Просто послухай його, Таню. Він підключений до машини, він знає, про що говорить.

— Так, справді, — напружені палаючі очі різко перейшли на мене. — Не думайте, ніби я не вдячна вам за те, що ви витягнули мене з табору: я вдячна. Ви, мабуть, і уявити собі не можете, яка я вдячна. Але тепер, вибравшись, я була б дуже рада пожити. Це, оцей план, суцільна маячня. Ви просто приведете нас до загибелі — чи то в Лендфоллі від рук корпоративних самураїв, чи то під час стрілянини в Данґреку. Вони не будуть…

— Ви маєте рацію, — терпляче озвався я, і вона здивовано затихла. — Де в чому ви маєте рацію. Великі корпорації, ті, що належать до Картелю, навіть не глянуть на цей план. Вони можуть нас убити, запроторити вас на віртуальний допит, поки ви не скажете їм те, що вони хочуть знати, а тоді просто замовчать усе це діло, поки війна не закінчиться, й вони не переможуть.

— Якщо вони переможуть.

— Вони переможуть, — запевнив я її. — Вони завжди так чи інакше перемагають. Але ми не підемо до великих гравців. Ми маємо бути розумнішими.

Я замовкнув і, чекаючи, потицяв у вогонь. Краєчком ока побачив, як Шнайдер від напруження нахилився вперед. Без Тані Вардані на борту всій цій затії гаплик, і ми всі це знали.

Море, шепочучи, вилазило на берег і поверталося назад. У глибині вогню щось ляскало та тріскалося.

— Гаразд, — вона злегка ворухнулася, наче прикута до ліжка людина, що переходить у менш болючу позу. — Продовжуйте. Я слухаю.

Шнайдер гучно зітхнув з полегшенням. Я кивнув.

— Ось що ми зробимо. Ми націлимося на одного конкретного корпоративного оператора, досить невеликого й голодного. Може, ми й не одразу його вирахуємо, але це має бути нескладно. А націлившись, ми зробимо йому пропозицію, від якої він не зможе відмовитися. Унікальна спеціальна пропозиція, обмежена в часі, покупка за зниженою ціною, задоволення гарантовано.

Я помітив, як вона перезирнулася зі Шнайдером. Можливо, вона озиралася на нього лише через цю багату грошову образність.

— Хоч який він малий і голодний, Ковачу, ви все одно говорите про корпоративного гравця, — вона пильно поглянула мені в очі. — Планетарне багатство. А вбивство та віртуальний допит — речі аж ніяк не дорогі. Як ви пропонуєте запобігти цьому варіанту?

— Просто. Ми їх налякаємо.

— Ви їх налякаєте, — вона на мить подивилася на мене, а тоді кашлянула коротким неохочим смішком. — Ковачу, вас треба на диск записати. Ви — ідеальна розвага після психічної травми. То скажіть мені. Ви збираєтеся налякати корпоративний блок. Чим — маріонетками-головорізами?

Я відчув, як мої губи теж складаються в щиру усмішку.

— Щось таке.

Розділ шостий

Майже весь наступний ранок Шнайдер стирав ядро даних шатла, тим часом як Таня Вардані безцільно шаркала колами по піску або сиділа біля відкритого люка й розмовляла зі Шнайдером. Я лишив їх на самоті й пішов до віддаленого кінця берега, де в море врізалася чорна скеля. Як виявилося, на цю скелю було просто видертися, а краєвид з її вершини компенсував нечисленні подряпини, які я заробив по дорозі. Я притулився спиною до знайденого поблизу прискалку й поглянув на обрій, згадуючи уривки сну, який побачив напередодні вночі.

Світ Гарлана маленький як на придатну до життя планету, а його моря непередбачувано рухаються під впливом трьох місяців. Санкція-IV значно більша, більша навіть за Латімер або Землю, і не має природних супутників, а тому її океани широкі та спокійні. На тлі спогадів про мою юність на Світі Гарлана цей спокій завжди видавався дещо підозрілим, неначе море затримало своє водянисте дихання в очікуванні якогось катаклізму. Це почуття було моторошним, а обробка посланця, як правило, блокувала його в дуже простий спосіб — не допускаючи в моїх думках цього порівняння. Під час мріє-сну обробка діє не так ефективно, і в мене в голові щось, вочевидь, колупало тріщини.

Уві сні я стояв на гальковому пляжі десь на Санкції-IV, дивлячись на спокійний рух води, аж тут поверхня моря почала здійматися і надиматись. Я дивився, заклякнувши на місці, як водяні горбки ворушилися, розпадалися та текли, минаючи один одного, наче гнучкі чорні м’язи. Хвильки на краю води зникли — їх всмоктало туди, де вигиналося море. В мені з’явилася впевненість, рівною мірою породжена холодним жахом і болючим смутком, не слабша за збурення в морі. Я достеменно знав: насувається щось страхітливе.

Але я прокинувся, перш ніж воно виринуло.

У моїй нозі засіпався м’яз, і я роздратовано сів. Біля підніжжя мого розуму ще плескалися залишки сну, шукаючи зв’язку з чимось більш матеріальним.

Може, це був відгомін дуелі з розумними мінами. Я бачив, як здіймалося море, коли під його поверхнею детонували наші снаряди.

Так, звісно. Дуже травматично.

Мій розум швидко перебрав ще кілька недавніх бойових спогадів, шукаючи збігу. Я різко зупинив його. Безглузде заняття. За півтора року виконання різних капостей для Клину Каррери у мене в голові відклалося стільки психічних травм, що стало б на цілий взвод психохірургів. Я мав право на кілька кошмарних снів. Без обробки посланця я б, мабуть, ще кілька місяців тому пережив психічний занепад з криками. А розглядати тепер бойові спогади мені не хотілося.

Я змусив себе знову відкинутися назад і спокійно розпочати день. Вранішнє сонце вже розжарювалося до субтропічної полуденної спеки, і камінь був теплий на дотик. Світло між моїми напівстуленими повіками ворушилося так само, як і на узбережжі затоки в оздоровчій віртуальній реальності. Я пустився у вільне плавання.

Час минав без діла.

Мій телефон тихенько загудів. Я простягнув руку донизу, не розплющуючи очей, і активував його натиском кнопки. Помітив, що тепло на моєму тілі стало важчим, а мої ноги спітніли.

— Ми на старті, — промовив Шнайдерів голос. — Ви й досі на тій скелі?

Я знехотя сів.

— Так. Ви вже зробили виклик?

— Усе дозволено. Той шифрувальний канал висхідного зв’язку, який ви вкрали? Прекрасний. Кришталево чистий. На нас чекають.

— Зараз злізу.

Осад в голові нікуди не подівся. Сон не розвіявся.

Щось насувається.

Я прибрав цю думку разом з телефоном і зліз донизу.

Археологія — безладна наука.

Можна подумати, ніби ми завдяки розвитку високих технологій за останні кілька століть уже встигли перетворити практику розкрадання гробниць на красне мистецтво. Як-не-як, ми зараз уже можемо виявляти характерні сліди марсіянської цивілізації на міжпланетних відстанях. Супутникові зйомки та дистанційне зондування дозволяють нам створювати мапи їхніх міст, похованих під кількома метрами суцільного каменю або кількомастами метрами моря; ми навіть побудували машини, здатні робити обґрунтовані припущення щодо тих залишків марсіянської спадщини, які досліджувати важче. Ми практикуємося вже майже пів тисячоліття, а отже, просто мусимо набивати руку в цьому ділі.

Та насправді, хоч як вправно науковці щось виявляють, знайшовши це, вони все одно мають його відкопати. А зважаючи на величезні капіталовкладення компаній у перегони в намаганні першими зрозуміти марсіян, розкопки зазвичай проводять приблизно так само обережно, як гулянку для всієї команди на Складі портових повій мадам Мі. Треба робити знахідки та сплачувати дивіденди, та й те, що поблизу, судячи з усього, немає марсіян, які б обурилися шкодою для навколишнього середовища, не полегшує ситуації. Приїздять компанії, зривають замки з покинутих планет і самоусуваються, тим часом як споруди заполоняють члени Гільдії археологістів. А після того, як основні пам’ятки вичерпуються, ніхто зазвичай не завдає собі клопоту прибрати за собою.

В результаті виходять такі місця, як Розкопка-27.

Це аж ніяк не найоригінальніша назва для міста, проте обрано її було досить точно. Розкопка-27 виросла довкола однойменного розколу, п’ятдесят років прослужила гуртожитком, їдальнею та розважальним комплексом для археологістів, а тепер, коли жили з ксенокультурною рудою було остаточно вичерпано, стрімко занепадала. Тамтешній копальний пристрій, який ми побачили, підлетівши зі сходу, скидався на кощавий стоногий скелет, що тримався над обрієм на зупинених витягувальних поясах і неоковирно зігнутих підпірках. Місто починалося під обвислим хвостом цієї конструкції й розросталося звідти безладними й непевними купками, наче млявий бетонний гриб. Мало які будівлі здіймалися вище за п’ять поверхів, та й ті здебільшого, вочевидь, були покинуті, неначе зростання вгору виснажило їх, позбавивши здатності підтримувати життя всередині себе.

Шнайдер, накренившись, облетів череп зупиненого копача, вирівнявся й поплив униз, до пустиря між трьома похилими стовпами, що, ймовірно, позначали межі аеродрому Розкопки-27. Коли ми зависли, з погано доглянутого залізобетону здійнялася хмара пилу, а коли ми загальмували під час посадки, я побачив, як оголюються зазублені тріщини. З комунікатора хрипко виміг ідентифікації старезний навігаційний маяк. Шнайдер зігнорував його, вимкнув первинні двигуни й, позіхнувши, виліз зі свого крісла.

— Кінцева зупинка, народ. Усі виходимо.

Ми пішли за ним до пасажирського салону й побачили, як він надягає на себе один з неелегантних куцих частинкометів, які ми звільнили разом із шатлом. Шнайдер підняв очі, помітив, що я за ним стежу, й підморгнув.

— Я гадала, що це — твої друзі, — Таня Вардані теж стежила — якщо судити з її стривоженого виразу обличчя.

Шнайдер знизав плечима.

— Були ними, — сказав він. — Але обережність надмірною не буває.

— Ой, чудово, — вона повернулася до мене. — У вас є щось трохи менш громіздке за цю пушку, щоб я змогла тимчасово це взяти? Таке, що я можу підняти.

Я розвів і підняв краї кітеля, демонструючи два інтерфейсні пістолети Калашникова, розроблені спеціально для Клину, в нагрудній кобурі.

— Я позичив би вам один, але вони захищені персональним кодом.

— Візьми бластер, Таню, — промовив Шнайдер, не відриваючись від власних приготувань. — Все одно ти швидше підстрелиш щось із нього. Кулемети — для жертв моди.

Археологістка звела брови. Я злегка всміхнувся.

— Можливо, він має рацію. Ось, вам не треба носити його на поясі. Ремені розходяться отак. Накиньте на плече.

Я підійшов допомогти їй начепити зброю, і коли вона повернулася до мене, в маленькому просторі між нашими тілами сталося щось таке, що не піддавалося визначенню. Коли я поклав зброю в кобурі на нижню частину її лівої груді, вона зазирнула мені в очі, поглянувши вгору. Я побачив, що в неї очі кольору нефриту під бистрою водою.

— Так зручно?

— Не дуже.

Я потягнувся, щоб пересунути кобуру, та вона підняла руку, зупиняючи мене. На тлі запорошеного чорного дерева мого передпліччя її пальці скидалися на оголені кістки, худющі та крихкі.

— Облиште, цього вистачить.

— Гаразд. Дивіться, просто потягніть донизу, і кобура його відпустить. Штовхніть назад угору — і вона вчепиться знову. Отак.

— Ясно.

Цей діалог почув Шнайдер, який голосно прокашлявся й пішов відчиняти люк. Коли люк піднявся назовні, він узявся за дужку на передньому краю й зіскочив із безтурботністю досвідченого літуна. Ефект трохи зіпсувало те, що він, приземлившись, закашлявся в пилу, який здійняло наше посадкове гальмо і який досі не влігся. Я стримав усмішку.

Вардані вискочила за ним, поклавши долоні на підлогу відчиненої шахти люка й незграбно опустившись. Я, не забуваючи про хмари пилу надворі, залишався в шахті, примруживши очі через пісок у повітрі й намагаючись побачити, чи не прийшла нас зустрічати якась компанія.

І таки прийшла.

Вони вийшли з пилу, наче фігури на фризі, поступово очищеному за допомогою струменя піску якимось колегою Тані Вардані. Загалом я нарахував сім кремезних постатей, закутаних у пустельне вбрання й наїжачених зброєю. Постать посередині здавалася спотвореною — вища за інших на пів метра, але роздута й деформована вище пояса. Вони йшли мовчки.

Я склав руки на грудях, торкнувшись кінчиками пальців руків’їв «Калашникових».

— Джоко? — Шнайдер ще раз кашлянув. — Це ти, Джоко?

Знову мовчання. Пил уже достатньо осів, щоб я розгледів тьмяний полиск металу на дулах вогнепальної зброї та маски розширеного зору на обличчі в кожного з них. Під вільним пустельним одягом цілком могла ховатися натільна броня.

— Джоко, кінчай вимахуватися.

Від височезної деформованої постаті посередині долинув несподіваний високий смішок. Я кліпнув.

— Яне, Яне, мій добрий друже, — голос був дитячий. — Невже я так тебе бентежу?

— А ти як гадаєш, довбограю?

Шнайдер вийшов уперед, і величезна постать у мене на очах зсудомилася й неначе розпалася. Вразившись, я збільшив потужність нейрохімічного зору й розгледів маленького хлопчика років восьми, який незграбно злізав з рук чоловіка, що тримав його біля грудей. Коли хлопчик опустився на землю й побіг до Шнайдера, я побачив, як чоловік, який його ніс, випростався й якось дивно завмер. Сухожиллями в моїх руках щось побігло. Я ще трохи напружив очі й оглянув постать, яка вже нічим не виділялася, з голови до ніг. На цьому чолов’язі не було маски РБ, а його обличчя було…

Усвідомивши, на що я дивлюся, я відчув, як міцно стулюються мої вуста.

Шнайдер і хлопчик обмінювалися складними рукостисканнями й говорили один одному щось незрозуміле. Посередині цього ритуалу хлопчик відійшов і взяв за руку Таню Вардані, церемонно вклонившись і вдавшись до якихось вигадливих лестощів, яких я не розчув. Він, здавалося, був рішучо налаштований ламати комедію до кінця зустрічі. Він іскрився нешкідливістю, як фонтан із блискітками в Гарланів день. А коли більша частина пилу повернулася туди, де й мала лежати, решта компанії, що вийшла нас зустрічати, позбулася невизначеної загрозливості, якої їй надавали силуети. Коли повітря почало очищуватися, стало ясно, що вони — компанія явно збентежених і здебільшого молодих бійців нерегулярних військ. Зліва я побачив одного білого з ріденькою борідкою, який під порожнім спокоєм маски РБ жував губу. Інший переминався з ноги на ногу. В усіх них зброя або висіла на плечі, або ховалася в кобурах, а коли я зіскочив з люка, всі вони відсахнулися.

Я заспокійливо підняв руки до рівня плечей, показуючи долоні.

— Вибачте.

— Не вибачайтеся перед цим ідіотом, — Шнайдер тепер не надто успішно намагався дати хлопчикові потиличника. — Джоко, ходи сюди й привітайся зі справжнім живим посланцем. Це — Такеші Ковач. Він був під Інненіном.

— Справді?

Хлопчик підійшов і простягнув руку. Його чохол, темношкірий і тонкокостий, уже був гарний, а подорослішавши, мав стати андрогінно вродливим. Він був бездоганно вбраний у спеціально пошитий мальвовий саронг і стебновану куртку такого ж кольору.

— Джоко Роспідоеджі до ваших послуг. Вибачте за драматизм, але в ці непевні часи обережність надмірною не буває. Ваш виклик надійшов супутниковими частотами, до яких не має доступу ніхто поза Клином Каррери, а Ян, хоч я й люблю його як брата, славиться аж ніяк не зв’язками у високих кабінетах. Це могла бути пастка.

— Законсервований шифрувальний висхідний канал, — поважно сказав Шнайдер. — Ми вкрали його у Клину. Тепер, Джоко, кажучи, що я підключений, я не жартую.

— Хто міг заманювати вас у пастку? — спитав я.

— А, — хлопчик зітхнув. У його голосі вчувалася втома від життя, для якої треба було б бути старшим на кілька десятиліть. — Хто його знає. Державні органи, Картель, аналітики корпоративних відносин, кемпістські шпигуни. Ні в кого з них немає причин любити Джоко Роспіноеджі. Нейтралітет у війні не заважає наживати ворогів, хоч він для того й потрібен. Радше навпаки: він позбавляє будь-яких друзів і забезпечує підозру та зневагу всіх сторін.

— Війна ще не дійшла так далеко на південь, — зауважила Вардані.

Джоко Роспіноеджі поважно приклав руку до грудей.

— І ми всі надзвичайно цьому раді. Але зараз, не будучи на фронті, можна перебувати лише в окупації того чи іншого штибу. Лендфолл щонайбільше за вісімсот кілометрів на захід від нас. Ми досить близько, щоби вважатися периметровим постом, а це забезпечує гарнізон державного ополчення та періодичні візити політичних експертів Картелю, — він ще раз зітхнув. — Це все дуже дорого.

Я з підозрою глянув на нього.

— У вас стоїть гарнізон? Де?

— Он там, — хлопчик тицьнув великим пальцем на пошарпану групку бійців нерегулярного війська. — А, ще кілька є біля бункера висхідного зв’язку, відповідно до норм, але, по суті, гарнізон — це все, що ви бачите тут.

— Ото державне ополчення? — перепитала Таня Вардані.

— Так, — Роспіноеджі на мить сумовито поглянув на вояків, а тоді знову повернувся до нас. — Звісно, кажучи, що це дорого, я передусім мав на увазі, скільки грошей потрібно, щоб візити політичного експерта були приємними. Для нас і для нього. Експерт — людина не надто витончена, проте має чималі, гм, апетити. Та й на те, щоб він лишався нашим політичним експертом, теж потрібно витрачатися. Як правило, їх міняють раз на кілька місяців.

— Він зараз тут?

— Якби він був тут, я навряд чи запросив би вас сюди. Він поїхав лише минулого тижня, — хлопчик криво посміхнувся, що справляло неприємне враження на такому юному обличчі. — Можна сказати, задоволений побаченим.

Я мимоволі всміхнувся.

— Думаю, ми приїхали куди слід.

— Ну, це залежить від того, по що ви приїхали, — сказав Роспіноеджі, позирнувши на Шнайдера. — Ян розповів дуже мало. Але проходьте. Навіть у Розкопці-27 є місця, де обговорювати справи приємніше.

Він повів нас назад до групки бійців ополчення, що його чекали, й різко клацнув язиком. Постать, яка несла його перед цим, незграбно зігнулася й підняла його. У себе за спиною я почув, як Таня Вардані охнула, побачивши, що зробили з цим чолов’ягою.

Це було аж ніяк не найстрашнішим, що траплялося на моїй пам’яті з людьми, — власне, навіть не найстрашнішим із того, що я бачив останнім часом; та все ж у розтрощеній голові та сріблястому гіпсі з домішками, яким її зліпили докупи, було щось моторошне. Якби мене попросили висловити якийсь здогад, я сказав би, що цей чохол постраждав від летючих осколків. Після керованої зброї направленої дії там би просто не лишилося з чим працювати. Але хтось десь завдав собі клопоту полагодити череп мерця, заклеїти дірки, що лишилися в ньому, смолою, й замінити очі фоторецепторами, що засіли в випатраних очницях, наче гігантські срібні павуки в очікуванні жертв. Тоді ця людина, вочевидь, вдихнула у стовбур його мозку досить життя, щоб він користувався вегетативними системами та основними руховими функціями організму та ще, можливо, реагував на кілька запрограмованих команд.

Коли мене ще не підстрелили на Рубежі, зі мною працював унтер-офіцер Клину, який жив у рідному афрокарибському чохлі. Якось увечері, коли ми пересиджували в руїнах якогось храму супутникове бомбардування, він розповів мені один з міфів, які його народ у ланцюгах переніс за океан на Землі, а згодом, сподіваючись на новий початок, проніс безоднями марсіянських астрогаційних мап на планету, що згодом буде названа Латімер. Це була історія про чародіїв і рабів, яких вони створювали з тіл оживлених мерців. Яким словом він називав тих істот з історії, я не пам’ятаю, але знаю, що він побачив би таку в істоті, яка тримала на руках Джоко Роспіноеджі.

— Подобається?

Хлопчик, який вмостився непристойно близько до понівеченої голови, весь цей час стежив за мною.

— Ні, не дуже.

— Ну, звісно, з погляду естетики… — хлопчик делікатно затих. — Але завдяки помірній кількості пов’язок і моєму доречно подертому одягу ми маємо справляти воістину жалюгідне враження. Поранені й невинні, що тікають з руїн своїх розбитих життів — ніде правди діти, ідеальне маскування у випадку сильного загострення ситуації.

— Старий добрий Джоко, — Шнайдер підійшов ближче і штурхнув мене. — Як я вам і казав. Завжди на крок попереду подій.

Я знизав плечима.

— Я знаю випадки, коли колони біженців розстрілювали, просто вправляючись у стрільбі.

— О, я в курсі. Оцей наш друг, перш ніж прийняти прикру смерть, був тактичним піхотинцем. У корі його головного мозку, чи де там зберігають такі речі, досі лишається чимало міцно вкорінених рефлексів.

Хлопчик підморгнув мені.

— Я — бізнесмен, а не технар. Я домовився з однією лендфолльською фірмою, яка займається програмами, щоб із його решток зліпили щось придатне для користування. Дивіться.

Малий запхав руку під куртку, а мрець вихопив із кобури в себе на спині бластер з довгим стволом. Вийшло дуже швидко. Задзижчали фоторецептори в очницях, дивлячись справа наліво. Роспіноеджі широко всміхнувся й витягнув руку, в якій затиснув пульт. Ворухнувся великий палець, і бластер плавно повернувся до кобури. Рука, що тримала хлопчика, не посунулася ні на дюйм.

— Отже, як бачите, — бадьоро прощебетав хлопчик, — там, де неможливо добитися жалю, завжди доступні менш делікатні варіанти. Але я, взагалі-то, сподіваюся на краще. Вас би здивувало, скільком воякам досі важко стріляти в малих дітей, навіть у ці скрутні часи. Отже. Досить балачок, може, поїмо?

Роспіноеджі займав верхній поверх і пентгаус у зачуханому складському комплексі майже впритул до хвоста копача. Ми залишили весь свій військовий супровід, окрім двох людей, на вулиці та пробралися крізь прохолодний морок до кутка, в якому стояв будівельний ліфт. Оживлений мрець однією рукою відтягнув двері кабіни. У порожньому просторі над нашими головами промайнуло металеве відлуння.

— Пам’ятаю, — сказав хлопчик, коли ми поїхали на дах, — часи, коли все це було заставлено артефактами першого розряду, запакованими в ящики та поміченими для повітряного перевезення до Лендфолла. Колись тут цілодобово працювали бригади інвентаризаторів. Копач ніколи не зупинявся, його роботу вдень і вночі було чути за всіма іншими звуками. Наче стукіт серця.

— То цим ви й займалися? — спитала Вардані. — Складали артефакти?

Я побачив, як Шнайдер у пітьмі всміхнувся сам собі.

— Коли був молодшим, — самоіронічно відповів Роспіноеджі. — Але я пішов на підвищення, посівши більш… Сказати б, організаторську посаду.

Ліфт пройшов крізь дах складської зони і з брязкотом зупинився серед несподівано яскравого світла. Крізь вікна, завішані фіранками з тканини, у гостьову вітальню, відділену від решти площі вкритими бурштиновою фарбою внутрішніми стінами, проникало сонячне світло. З кабіни ліфта я побачив калейдоскопічні візерунки на килимах, темний паркет і довгі низькі дивани, що, як я зрозумів, оточували маленький басейн із внутрішнім освітленням. Потім, коли ми вийшли, я побачив, що у заглибленні в підлозі — не вода, а широкий горизонтальний відеоекран, на якому, здавалося, співала якась жінка. У двох кутках вітальні це зображення повторювали у зручнішому для перегляду форматі екрани притомнішого розміру на двох вертикальних стелажах. Біля віддаленої стіни стояв довгий стіл, на якому хтось розставив стільки їжі й питва, що вистачило б на цілий взвод.

— Влаштовуйтеся як вам зручно, — сказав Роспіноеджі, тим часом як охоронець-труп поніс його геть крізь арковий прохід. — Я за хвилинку повернуся. Їжа й напої он там. А, ще гучність, якщо хочете.

Раптом стало чути музику з екрана, в якій можна було одразу впізнати композицію Лапіне — щоправда, не її дебют, кавер джанк-сальсового хіта «Відкрита земля», що зчинив великий переполох минулого року. Ця пісня була повільніша, в неї вряди-годи впліталися передоргазмові стогони. На екрані Лапіне висіла догори дриґом, охопивши стегнами ствол гармати танка-павука, й муркотіла на камеру. Мабуть, агітувала записуватися до війська.

Шнайдер підійшов до столу й заходився накладати на тарілку всі наїдки, які можна було там знайти. Я побачив, як двоє бійців ополчення зайняли позицію біля ліфта, знизав плечима й долучився до нього. Таня Вардані наче зібралася зробити так само, але тоді різко змінила курс і підійшла до одного з завішаних вікон. Одна вузька рука потягнулася до вплетених у тканину фіранок візерунків.

— Я ж вам казав, — звернувся до мене Шнайдер. — На цьому боці планети підключити нас може хіба що Джоко. Він має контакти з усіма гравцями на ринку Лендфолла.

— Тобто мав до війни.

Шнайдер заперечно хитнув головою.

— І до війни, і під час війни. Ви ж чули, що він казав про експерта. Він аж ніяк не міг би утнути таке, якби втратив підключення до машини.

— Якщо він підключений до машини, — терпляче поцікавився я, не зводячи погляду з Вардані, — то з якого це дива він живе в цій дупі світу?

— Може, йому тут подобається. Він тут виріс. Та ви взагалі бували у Лендфоллі? Ото справді дупа світу.

Лапіне зникла з екрану, а на зміну їй прийшов якийсь документальний сюжет про археологію. Ми сіли з тарілками на один з диванів, і Шнайдер уже зібрався їсти, але побачив, що я їсти не збираюся.

— Зачекаймо, — тихо порадив я. — Це лише ґречно.

Він пирхнув.

— Ви що собі думаєте — що він нас отруїть? Навіщо? Користі з цього не буде.

Але їжі не торкнувся.

Зображення на екрані помінялося знову — тепер ішов сюжет про війну. Маленькі веселі спалахи лазерного вогню на затемненій рівнині невідомо де та карнавальні вогні від ударів ракет. Звуковий супровід підчистили: кілька приглушених відстанню вибухів, на які було накладено сухий голос коментатора, що повідомляв безневинні на перший погляд дані. Супутні втрати, попереджені операції повстанців.

З протилежної арки вийшов Джоко Роспіноеджі без куртки та в супроводі двох жінок, які неначе вийшли просто з програми для віртуального борделю. Їхні закутані в муслін тіла були позбавлені ґанджів і наділені пружними формами, а обличчя були невиразні. Між цими двома кралями восьмирічний Роспіноеджі мав сміховинний вигляд.

— Іванна й Кас, — сказав він, по черзі показавши рукою на кожну з жінок. — Мої постійні супутниці. Кожному хлопчикові потрібна мама, чи не так? Або дві. Отже, — він несподівано гучно клацнув пальцями, і його супутниці попливли до шведського столу. Він усівся на диван поблизу. — Переходимо до справ. Що саме я можу зробити для тебе та твоїх друзів, Яне?

— Ви не їсте? — запитав я його.

— Ой, — він усміхнувся й показав на двох своїх супутниць. — Ну, вони їдять, а я дуже сильно люблю їх обох.

Шнайдер явно знітився.

— Ні? — Роспіноеджі зітхнув і, потягнувшись, навмання взяв з моєї тарілки тістечко. Куснув його. — Так от. Тепер ми можемо перейти до справ? Яне, прошу!

— Ми хочемо продати тобі шатл, Джоко, — Шнайдер добряче надкусив курячу ніжку й заговорив, жуючи. — Ціна мінімальна.

— Справді?

— Еге ж. Вважай це надлишковим військовим майном. «Ву-Моррісон» ISN-70, майже не використовувався, жодного зареєстрованого попереднього власника.

Роспіноеджі всміхнувся.

— Мені важко в це повірити.

— Якщо бажаєш, перевір, — Шнайдер проковтнув відкушене м’ясо. — Його ядро даних вичищене краще за твою податкову звітність. Дальність польоту — шістсот тисяч кілометрів. Універсальна конфігурація — може пересуватись у жорсткому космосі, в суборбітальному просторі, під водою. Керування — як у бордельного стерва.

— Так, здається, я згадую: сімдесяті просто вражали. Чи ти сам мені це розповідав, Яне? — хлопчина потер безбороде підборіддя жестом, що явно належав якомусь попередньому чохлу. — Не зважай. Як я розумію, ця вигідна покупка за безцінь озброєна.

Шнайдер кивнув, жуючи.

— Турель для мікроснарядів на носі. Плюс системи ухиляння. Повний пакет програм самозахисту, дуже хороший.

Я закашлявся, вдавившись тістечком.

Двоє жінок підпливли до дивана, на якому сидів Роспіноеджі, та влаштувались обабіч нього симетричними прикрасами. Відколи вони зайшли, я не чув, щоб якась із них вимовила бодай слово чи видала хоч якийсь звук. Жінка ліворуч від Роспіноеджі почала годувати його зі своєї тарілки. Він сперся на неї, задумливо оглядаючи мене й жуючи отриману від неї їжу.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Шість мільйонів.

— ООНівських? — спитав Шнайдер, і Роспіноеджі голосно засміявся.

— Стазів. Шість мільйонів стазів.

Йшлося про стандартні талони археологічних знахідок, створені тоді, коли уряд Санкції був усього-на-всього планетарним претензіоністом; тепер вони були непопулярною планетарною валютою, що в порівнянні з латімерським франком, який вона замінила, нагадувала болотну пантеру, яка намагається видертися вантажним пандусом, обробленим антифрикційним покриттям. На той час за долар Протекторату (ООН) давали близько двохсот тридцяти стазів.

Шнайдер вжахнувся, його дріб’язкова крамарська душа була обурена.

— Та ти жартуєш, Джоко. Навіть шість мільйонів ООНівських — це десь половина його вартості. Це ж «Ву-Моррісон», чуваче.

— Там є кріокапсули?

— Гм-м-м… Ні.

— То нахріна він мені треба, Яне? — без запалу спитав Роспіноеджі. Він скосив очі на жінку праворуч від себе, і вона без жодного слова передала йому винний келих. — Послухай, наразі космомашина може знадобитися комусь поза військом хіба що для того, щоби звалити звідси, прорвати блокаду й дістатися Латімера. Людина, яка знає своє діло, може змінити дальність його польоту, і я знаю, що «Ву-Моррісони» мають незлі системи наводження, та на тій швидкості, яку можна витиснути з ISN-70, особливо спеціально індивідуалізованого, летіти ним до Латімера все одно доведеться майже три десятиліття. Для цього потрібні кріокапсули, — він підняв руку, не даючи Шнайдерові заперечити. — А я не знаю нікого, нікого, хто може роздобути кріокапсули. Ні за бабів, ні за гроші. Лендфолльський картель знає, що робить, Яне, і він позакривав усі шляхи. Ніхто не вибереться звідси живим до кінця війни. Отакі справи.

— Його завжди можна продати кемпістам, — зауважив я. — Їм неабияк бракує такого обладнання, вони заплатять.

Роспіноеджі кивнув.

— Так, пане Ковач, вони заплатять, і заплатять стазами. Бо нічого іншого в них немає. Ваші друзі з Клину про це подбали.

— Не мої друзі. Я просто ношу цю форму.

— Втім, носите непогано.

Я знизав плечима.

— Може, десять? — з надією в голосі сказав Шнайдер. — Кемп платить уп’ятеро більше за відремонтовані суборбіталки.

Роспіноеджі зітхнув.

— Так, а я тим часом муситиму його десь ховати й відкупатися від усякого, хто його побачить. Сам знаєш, це не дюнний скутер. Тоді мені доведеться зв’язатися з кемпістами, а за це, як ти, можливо, знаєш, зараз карають обов’язковим стиранням. Мені доведеться організувати таємну зустріч — ой, ще й з озброєною підмогою на той випадок, якщо ці іграшкові революціонери вирішать не платити за мій товар, а конфіскувати його. А так часто буває, коли до них не приходять озброєними до зубів. Подумай про логістику, Яне. Я роблю тобі послугу, просто звільняючи тебе від нього. До кого ще ти збирався йти?

— Вісім…

— Шести вистачить, — швидко втрутився я. — І ми високо цінуємо цю послугу. Але, може, ви прикрасите наш бік угоди поїздкою до Лендфолла і дрібкою безкоштовної інформації? Просто на знак нашої дружби.

Хлопчик явно зосередився й позирнув у бік Тані Вардані.

— Безкоштовної інформації, так? — він швидко й комічно двічі звів брови. — Звісно, насправді такої не буває — самі знаєте. Але просто на знак нашої дружби… Що ви хочете знати?

— Лендфолл, — промовив я. — Які там риби-бритви, крім Картелю? Я маю на увазі компанії другого рангу, а може, й третього. Хто там зараз молодий і перспективний?

Роспіноеджі задумливо надпив своє вино.

— Гм-м. Риби-бритви. Сумніваюся, що вони водяться в нас на Санкції-IV. Та й на Латімері теж.

— Я зі Світу Гарлана.

— Отакої. Як я розумію, не квелліст, — він показав на форму Клину. — Ну, зважаючи на вашу нинішню політичну орієнтацію.

— Не слід занадто спрощувати квеллізм. Кемп постійно цитує Квеллу, але вибірково, як і більшість людей.

— Ну, я б насправді й не здогадався, — Роспіноеджі підняв одну руку, затуляючись від чергового наїдка, який для нього готувала коханка. — Але щодо ваших риб-бритв… Я сказав би, що їх щонайбільше півдюжини. Пізно прийшли, більшість базується на Латімері. Міжзоряні компанії перестали виживати більшість місцевих конкурентів усього років із двадцять тому. А зараз Картель і уряд, звісно, у них у кишені. Всім іншим лишаються хіба що недоїдки. Більшість компаній третього рангу готові вертати додому — війна їм насправді не по кишені, — він погладив уявну бороду. — А другий ранг… Можливо, «Сатакарн Ю і партнери», «ПКН», корпорація «Мандрейк». Усі вони досить хижі. Можливо, я розкопаю для вас ще парочку. Ви збираєтеся запропонувати щось цим людям?

Я кивнув.

— Опосередковано.

— Так, ну, тоді ось вам безкоштовна порада на додачу до безкоштовної інформації. Згодовуйте їм це на довгому дрючку, — Роспіноеджі підніс келих у мій бік, а тоді випив увесь його зміст і приязно всміхнувся. — Бо інакше вам відкусять руку аж до плеча.

Розділ сьомий

Як і безліч міст, що завдячують своїм існуванням космопорту, Лендфолл не мав справжнього центру. Натомість він безладно розповзався широкою напівпустельною рівниною в південній півкулі, де століття тому сіли перші баржі-колонії. Кожна корпорація, що вклалася в цю справу, просто будувала власний аеродром десь на рівнині й оточувала його кільцем допоміжних споруд. З плином часу ці кільця розросталися назовні, торкались одне одного і врешті-решт злилися в лабіринт ацентричної конурбації, яку тримало вкупі дуже умовне загальне планування. Прибули вторинні інвестори, що орендували чи купували площі в первинних і знаходили собі ніші як у ринку, так і у столиці, що стрімко розвивалася. Тим часом в інших куточках планети зростали інші міста, але завдяки пункту про експортний карантин у Хартії все багатство, створене археологічними промислами Санкції-IV, мало рано чи пізно проходити через Лендфолл. Розжирівши на необмеженому експорті артефактів, розподілі земель і ліцензуванні розкопок, колишній космопорт роздувся до страхітливих розмірів. Тепер він займав дві третини рівнини, і в ньому мешкало дванадцять мільйонів осіб — майже тридцять відсотків від загальної кількості населення Санкції-IV, що залишилося.

Це була яма.

Я йшов зі Шнайдером погано доглянутими вулицями, захаращеними міським сміттям і червонястим пустельним піском. Повітря було гаряче й сухе, а затінок від будинків по обидва боки мало захищав від сонячних променів, які падали під великим кутом. Я відчував, як піт виступає на моєму обличчі та змочує волосся на карку. Від нас не відставали наші відображення в чорній формі з вікон і оздоблених дзеркальним склом фасадів, що траплялися дорогою. Я мало не радів своєму супроводу. Серед полуденної спеки більш нікого не було, а її мерехтливий спокій навівав страх. Було чути, як під ногами хрустить пісок.

Знайти місце, яке ми шукали, було неважко. Воно стирчало на краю району, наче бойова рубка судна з полірованої бронзи, вдвічі вище за навколишні будівлі й геть безлике ззовні. Як і більшість архітектурних споруд у Лендфоллі, воно мало дзеркальну поверхню, а через відбиті промені сонця на його грані було важко дивитися прямо. Ця споруда не була найвищим хмарочосом Лендфолла, але відзначалася нестримною силою, що пульсувала в довколишній стихійній забудові й дуже багато говорила про її творців.

Випробовувати людське тіло на руйнування…

Ця фраза вивалилася з моєї пам’яті, наче труп із шафи.

— Як близько ви хочете підійти? — нервово запитав Шнайдер.

— Ще трохи ближче.

Чохол від «Хумало», як і всі індивідуальні моделі для Клину Каррери, був за замовчуванням обладнаний вбудованою візуалізацією супутникових даних місцезнаходження, що вважалася досить зручною в користуванні, якщо не сходила на пси у сітях навмисних радіозавад і радіопротидії, що тоді охоплювали більшу частину Санкції-IV. Я, кліпнувши, сфокусувався на ній, і всю ліву половину мого поля зору зайняло плетиво вулиць і міських кварталів. На одній магістралі раз-у-раз миготіли дві мічені крапки.

Випробовувати…

Я трохи перестимулював блокатор, і панорама запаморочливо стрімко збільшилася, поки я не побачив власну маківку з висоти дахів будинків.

— Блін.

— Що таке? — біля мене напружився Шнайдер, ставши, як йому, вочевидь, здавалося, в позу бойової готовності ніндзя. Його погляд за сонячними лінзами був кумедно збентежений.

Випробовувати…

— Забийте, — я знову зменшив масштаб так, що на краю візуалізації знову відобразився хмарочос. Послужливо засвітився жовтим найкоротший можливий маршрут, який вів нас до будівлі через пару перехресть. — Сюди.

Випробовувати людське тіло на руйнування — це лише одна з передових сфер…

За пару хвилин ходи вздовж жовтої лінії одна з вулиць вийшла до вузького мосту, підвішеного над сухим каналом. Міст, який протягнувся на двадцять метрів, трохи здіймався вгору, а на протилежному боці впирався в рельєфний бетонний виступ. За сто метрів з кожного боку від нього паралельно йому тягнулися ще два мости, які теж здіймалися вгору. Дно каналу було всіяне сміттям, яке заводиться в будь-якій міській зоні: викинутою побутовою технікою, з потрісканих корпусів якої висипалися схеми, спорожнілі пакунки з-під харчів і знебарвлені від сонця вузли з тканини, що нагадували мені застрелені з кулеметів тіла. Над усім цим по інший бік звалища нависав в очікуванні хмарочос.

Випробовувати людське…

Шнайдер завис на початку мосту.

— Будете переходити?

— Так, і ви теж. Ми ж партнери, пам’ятаєте?

Я злегка штовхнув його в поперек і пішов за ним — так близько, що він не міг зупинитися. Обробка посланця старанно опиралася передбойовим гормонам, необхідність в яких відчував мій чохол, і в мені заговорила дещо істерична веселість.

— Я просто не думаю, що це…

— Якщо щось піде не так, можете звалити це на мене, — я знову його штурхнув. — А тепер ідіть.

— Якщо щось піде не так, ми загинемо, — безрадісно пробурчав він.

— Так, як мінімум.

Ми перейшли на інший бік; Шнайдер при цьому тримався за перила так, наче міст гойдався на сильному вітрі.

Борт на протилежному боці виявився краєм безликої п’ятдесятиметрової під’їзної площі. Ми зупинилися за два метри від краю, дивлячись знизу вгору на байдуже обличчя хмарочоса. Ті, хто оточив підвалини будівлі бетонною плитою, навмисно чи ні створили ідеальне місце для масової розправи. Ніде не було жодного укриття, а зі шляхів відступу залишалися тільки вузький незахищений міст і карколомний стрибок у порожній канал.

— Відкрита земля, зблизька і здаля, — замугикав Шнайдер, відтворюючи мелодію та слова однойменного революційного гімну кемпістів.

Я не міг поставити це йому на карб. Відколи ми опинилися в вільному від радіозавад повітряному просторі довкола міста, я й сам пару разів помітив, що мугикаю цю фігню: версія Лапіне, досить близька до кемпістського оригіналу, щоб оживити минулорічні спогади, звучала повсюди. Торік оригінал пісні можна було почути на пропагандистських каналах повстанців щоразу, коли переставали працювати радіозавади уряду. Цю, вочевидь, повчальну пісню про те, як приречений батальйон добровольців утримував позицію проти численніших ворожих сил з любові до Джошуа Кемпа та його революції, співали під ефектну джанк-сальсову музику, що, як правило, застрягала в голові. Більшість бійців, якими я командував під час атаки на Північний рубіж, могли проспівати її напам’ять і частенько так робили, бісячи політичних офіцерів, як правило, надто сильно настрашених одностроями Клину, щоб якось цьому протидіяти.

Ба більше, її мелодія виявилася настільки заразливо легкою в запам’ятовуванні, що навіть найвідданіші прибічники корпорацій з числа громадян не втримувалися й замріяно її мугикали. Цього в поєднанні з мережею інформаторів Картелю, які працювали виключно на комісійній основі, було досить, щоб виправні заклади по всій Санкції-IV невдовзі переповнилися політв’язнями-меломанами. Це так сильно навантажило правоохоронців, що було викликано дорогу консультаційну групу, яка вигадала новий, відцензурований текст на оригінальну мелодію. Для виконання пісні-заміни про маленького хлопчика, який осиротів під час раптового нальоту кемпістів, але згодом був узятий на виховання добросердим корпоративним блоком і повністю усвідомив свій потенціал як топ-менеджера планетарного рівня, було створено та представлено Лапіне, вокалістку-конструкта.

Оскільки це була балада, їй бракувало романтичних подробиць оригіналу, пов’язаних із кров’ю та славою, але оскільки певні фрагменти кемпістського тексту в ній було повторено з прорахованою заздалегідь злобою, люди, як правило, плутали ці дві пісні й співали якийсь покруч із обохтекстів, які часто з’єднували між собою мугиканням сальсової мелодії. При цьому будь-які революційні почування повністю губилися. Консультаційна група одержала премію, а також роялті за похідний твір від Лапіне, яку тепер крутили на всіх державних каналах. Невдовзі в неї мав вийти альбом.

Шнайдер припинив мугикати.

— Гадаєте, вони все продумали?

— Мабуть, що так, — я кивнув на підвалини хмарочосу, в бік полірованих дверей заввишки аж п’ять метрів, швидше за все, незамкнених. Обабіч масивного входу стояли два постаменти зі зразками абстрактного мистецтва, які можна було назвати «Симетричне зіткнення яєць» або (я для певності посилив нейрохімію) «Напіврозгорнута зброя багатократного знищення».

Шнайдер подивився туди ж.

— Вартові?

Я кивнув.

— Звідси я бачу два гнізда з кульовими автогарматами та щонайменше чотири одиниці променевої зброї. І зроблено це з чудовим смаком. Серед усіх цих скульптур вони майже непомітні.

У певному розумінні це було добрим знаком.

За два тижні, які ми на той час провели у Лендфоллі, я не бачив майже жодних ознак війни — хіба що на вулицях вечорами було трохи більше одностроїв, а на деяких високих будівлях стирчали турелі швидкого реагування. Загалом не соромно було подумати, ніби все це відбувається на якійсь іншій планеті. Але принаймні корпорація «Мандрейк» видавалася готовою до того випадку, якщо Джошуа Кемп усе-таки зможе прорватися до столиці.

Випробовувати людське тіло на руйнування — це лише один з передових напрямків, які є пріоритетними для поточної дослідницької програми корпорації «Мандрейк». Наша кінцева мета — максимальна користь від УСІХ ресурсів.

«Мандрейк» придбала цей об’єкт усього десятиліття тому. Те, що вона збудувала тут споруду, розраховану на збройне повстання, свідчило про значно розвиненіше стратегічне мислення, ніж у будь-якого іншого корпоративного гравця на тутешньому ринку. Логотипом корпорації був розрубаний ланцюг ДНК на тлі зі схем, наполеглива промоція в її рекламних матеріалах, що обіцяла більше за ті ж інвестиції від новачка на ринку, відзначалася цілком доречною крикливістю, а її справи з початком війни стрімко покращилися.

Непогано.

— Гадаєте, вони зараз на нас дивляться?

Я знизав плечима.

— На вас завжди хтось дивиться. Таке життя. Питання в тому, чи помітили вони нас.

Шнайдер скорчив сердиту міну.

— То як гадаєте: вони нас помітили?

— Сумніваюся. Автоматизовані системи точно на це не налаштовані. Війна надто далеко, щоб користуватись аварійними налаштуваннями за замовчуванням. Ми в одностроях «своїх», а комендантська година аж о десятій. Ми нічим не виділяємося.

— Поки що.

— Поки що, — погодився я й відвернувся. — Тож ходімо — хай нас помітять.

Ми знову пройшли мостом.

— На митців ви не схожі, — зауважив промоутер, набравши останні символи нашої шифрувальної послідовності. Ми вже встигли перевдягнутися з одностроїв у нічим не примітне цивільне вбрання, яке купили того ранку. Нас оцінили, щойно ми зайшли у двері й, судячи з усього, оцінили невисоко.

— Ми — охоронці, — люб’язно повідомив його я. — Це вона — мисткиня.

Він кинув погляд на протилежний бік столу, де сиділа, стиснувши вуста, Таня Вардані у крилатих чорних сонячних лінзах. Останню пару тижнів вона потроху набирала вагу, але цього не було видно під довгим чорним плащем, а її лице й досі лишалося кістлявим. Промоутер гмикнув, вочевидь, задовольнившись побаченим.

— Що ж, — він максимально збільшив візуалізацію трафіку і трохи її оглянув. — Мушу вам сказати: хоч що ви там продаєте, вам треба боротися з безліччю конкурентів, фінансованих державою.

— Яких це? Таких, як Лапіне?

Насмішку у Шнайдеровому голосі можна було вловити навіть на міжзоряній відстані. Промоутер пригладив свою еспаньйолку у військовому стилі, відкинувся на спинку крісла й поклав на край столу одну ногу у фальшивому берці. Між шиєю й поголеним черепом у нього стирчали з роз’ємів три чи чотири мітки бойових програм швидкого встановлення, надто блискучі, щоб не бути звичайними дизайнерськими копіями.

— Друже, не смійтеся з великих гравців, — невимушено сказав він. — Якби в мене було хоч два відсотки акцій Лапіне, я б уже жив у Латімер-Сіті. Кажу вам: найкращий спосіб знешкодити мистецтво часів війни — скуповувати його. Компанії це знають. У них є апаратура, що дозволяє масово його продавати, й достатньо впливу, щоб задушити конкурентів цензурою. Отже, — він постукав по дисплею, на якому крихітною пурпуровою торпедою, готовою до пострілу, відображався завантажений нами файл. — Якщо ви сподіваєтеся, що ваша річ попливе проти цієї течії, то вона має бути офігезною.

— Ви такі впевнені в усіх своїх клієнтах? — запитав його я.

Він холодно всміхнувся.

— Я реаліст. Ви мені платите, я це транслюю. В нас найкращі програми для захисту від відсівання в Лендфоллі, які спокійно доправлять це куди треба. Саме так, як написано на вивісці. Ми робимо вас помітними. Та не чекайте, що я ще й чухатиму вам его: це не входить у пакет обслуговування. Там, де ви хочете це транслювати, відбувається надто багато всього, щоб у ваші шанси можна було вірити.

У нас за спинами були відчинені два вікна, з яких долинав шум вулиці, що простягалася на три поверхи нижче. Надворі повітря з настанням вечора охололо, та в офісі промоутера воно й досі здавалося спертим. Таня Вардані нетерпляче завовтузилася.

— Це нішова річ, — прохрипіла вона. — Може, продовжимо?

— Звісно, — промоутер ще раз позирнув на кредитний екран і чіткі зелені цифри платежу на ньому. — Раджу пристебнутися. На великій швидкості вам буде нелегко.

Він натиснув на вимикач. Дисплей ненадовго зарябів, і пурпурова торпеда зникла. Я мигцем побачив, як вона відобразилася на кількох візуалізаціях спіральної передачі, а тоді щезла за стіною корпоративних систем безпеки даних, де її, судячи з усього, вже не могли відстежити хвалені програми промоутера. Закрутилися зелені цифрові лічильники, перетворившись на шалені розмиті вісімки.

— А я вам казав, — вимовив промоутер, розважливо хитаючи головою. — Вже на встановлення таких потужних систем відсіювання вони б витратили свої прибутки за рік. І це без урахування витрат на високу потужність.

— Звісно.

Наш кредит у мене на очах розтанув, наче незахищене ядро з антиматерії, і я придушив у собі раптове бажання голіруч вирвати промоутерові горло. Річ, узагалі-то, була не у грошах: їх у нас було вдосталь. Може, шість мільйонів стазів — це й кепська ціна за шатл «Ву-Моррісон», але ми на них могли жити, як королі, аж до від’їзду з Лендфолла.

Річ була не у грошах.

Річ була у модному дизайнерському військовому прикиді та висловлюваних через губу думках про те, що слід робити з мистецтвом часів війни, в удаваній світовій скорботі бувалого хлопця, тоді як по інший бік від екватора чоловіки та жінки розносили одне одного на шматки заради невеликих змін у системі, що годувала Лендфолл.

— Ось і все, — промоутер вибив обома руками швидкий дріб на своєму пульті. — Наскільки я розумію, відлетіло. Вам, хлопці та дівчата, час зробити так само.

— Наскільки ти розумієш, — промовив Шнайдер. — Що це за хрінь така?!

Промоутер знову холодно всміхнувся.

— Та ну вас. Прочитайте свій контракт. Ми виконуємо доставку як можемо. А краще за нас не може ніхто на Санкції-IV. Ви заплатили за останнє слово техніки, але не за гарантії.

Він витягнув з машини наш випатраний кредитний чип і кинув його на стіл, поближче до Тані Вардані. Та з незворушним обличчям поклала його в кишеню.

— То скільки нам чекати? — позіхаючи, спитала вона.

— Я вам що, ясновидець? — промоутер зітхнув. — Може, все вийде швидко, десь за пару днів, а може, за місяць або й більше. Все залежить від демки, а я її не бачив. Я лише поштар. Може, й ніколи. Йдіть додому, я вам напишу.

Ми пішли; нас провели з тією ж удаваною байдужістю, з якою нас прийняли та обслужили. Вийшовши на вулицю, ми звернули у вечірньому присмерку ліворуч, перейшли вулицю й десь за двадцять метрів від крикливої демонстраційної голографії промоутера на третьому поверсі знайшли кав’ярню з терасою. До комендантської години було зовсім близько, і там майже нікого не лишилося. Ми закинули свої торби під столик і замовили коротку каву.

— Скільки чекати? — знову спитала Вардані.

— Тридцять хвилин, — я знизав плечима. — Залежить від їхнього ШІ. Максимум сорок п’ять.

Вони прибули раніше, ніж я встиг допити каву.

Їхній катер був непримітною брунатною спеціальною машиною, на перший погляд громіздким і недостатньо потужним, хоча натренованому оку було цілком очевидно, що він броньований. Він тихцем завернув за ріг за сто метрів від нас на рівні вулиці й підкрався до будівлі, в якій працював промоутер.

— Поїхали, — буркнув я; по всьому моєму організму ожили згустки нейрохімії «Хумало». — Сидіть тут, обоє.

Я неквапливо підвівся й почимчикував на інший бік вулиці, засунувши руки в кишені й нахиливши голову так, ніби щось роздивлявся. Катер переді мною плавно зупинився біля узбіччя під дверима у промоутера; піднявся один з його бічних люків. На моїх очах звідти вилізло п’ятеро постатей у комбінезонах, а тоді з характерною економією рухів зникло в будівлі. Люк опустився назад.

Я трохи прискорився, огинаючи перехожих, які поспіхом доробляли закупи, а моя ліва рука обхопила предмет у кишені.

Вітрове скло катера було явно міцне і майже непрозоре. За ним мій підсилений нейрохімією зір ледве розрізняв дві постаті на сидіннях і нечіткі обриси ще одного тіла за ними. Воно спиралося на щось, визираючи назовні. Я скосив очі на фасад якоїсь крамниці та ступив останні кроки до передка катера.

І вперед.

Менше пів метра — і моя лівиця вигулькнула з кишені. Я добряче вдарив пласким диском термітної гранати по вітровому склу й одразу відступив подалі вбік.

Бух!

Від термітних гранат треба швидко тікати. Нові гранати направляють усі осколки та дев’яносто п’ять з гаком відсотків сили на контактну поверхню, але ті п’ять відсотків, які виходять у протилежний бік, усе одно зроблять з вас котлету, якщо від них не втекти.

Весь катер здригнувся. Броньований корпус заглушив звук вибуху до стишеного хрускоту. Я, пригнувшись, кинувся за двері будівлі, де працював промоутер, і побіг сходами.

(На майданчику першого поверху я потягнувся до інтерфейсних пістолетів; вшиті в мої долоні пластини з біосплаву аж вигиналися від жаги).

На майданчику третього поверху поставили одного вартового, але не чекали проблем ззаду. Я, подолавши останній сходовий просвіт, вклав його пострілом у потилицю (на стіну перед ним бризнула кров і полетіли клапті блідої тканини), добіг до майданчика, перш ніж він упав, а тоді вилетів з-за рогу до дверей офісу промоутера.

Відлуння першого пострілу пече, наче перший ковток віскі..

Все видно уривками…

Промоутер силкується підвестися з крісла, на якому його утримують, нахиливши назад, двоє з них. Одна рука виборсується й показує в мій бік.

— Ось ві…

Найближчий до дверей головоріз повертається…

Його уривають. Залп із трьох пострілів з лівої руки.

В повітрі розбризкується кров; я супершвидко розвертаюся, ухиляючись від неї.

Командира загону я чомусь упізнаю. Він вищий, показніший, — і кричить:

— Якого хрі…

Постріли в корпус. У груди та в руку зі зброєю, рознести руку, з якої він стріляє.

«Калашников» у правій руці плюється полум’ям і м’якими протипіхотними патронами.

Залишилося двоє, вони намагаються звільнитися від спутаного промоутера, який борсається, втекти від зброї, що…

Тепер з обох рук — у голову, в корпус, куди завгодно.

«Калашникови» гавкають, наче збуджені пси.

Тіла смикаються, валяться…

І все.

У крихітному офісі різко запала тиша. Промоутер зіщулився під тілом одного зі своїх убитих полонителів. Десь у пульті щось спалахнуло й замкнуло — то промазала чи пройшла навиліт якась моя куля. З майданчика було чути голоси.

Я став на коліна біля понівеченого трупа ватажка головорізів і опустив розумні пістолети. Витягнув під курткою віброніж із піхов на поясі й активував мотор. Вільною рукою добряче натиснув мерцеві на хребет і почав різати.

— Ой, блін, — промоутер задихнувся й виблював на свій пульт. — Блін, блін.

Я поглянув на нього.

— Стули пельку, це непросто.

Він знову пригнувся.

Після пари невдалих спроб віброніж зачепився й перерізав хребетний стовп за кілька хребців до стику з основою черепа. Я припер череп одним коліном до підлоги, а тоді знову натиснув і почав новий надріз. Ніж послизнувся і знову ковзнув по вигину кістки.

— Трясця.

Голосів на майданчику ставало більше, і вони неначе наближалися. Я зупинився, взяв лівою рукою один з «Калашникових» і залпом вистрілив із дверей у стіну навпроти. Голоси втекли, затупавши по сходах.

Знову до ножа. Я спромігся закріпити його вістря, прорізав кістку, а тоді підняв лезом відтяту частину хребта з довколишньої плоті та м’язів. Грубо, але часу було небагато. Я запхав відтяту кістку в кишеню, обтер руки об чистий клапоть сорочки мерця і сховав ніж у піхви. Тоді підняв розумні пістолети і сторожко пішов до дверей.

Тихо.

Ідучи геть, я озирнувся на промоутера. Він витріщився на мене так, ніби в мене щойно виросли ікла, як у рифового демона.

— Іди додому, — сказав я йому. — Вони повернуться. Наскільки я розумію.

Я подолав три сходових просвіти, ні з ким не зустрівшись, хоч і відчував, як з інших дверей на майданчиках, які я минав, визирають чиїсь очі. Вийшовши з будівлі, я оглянув вулицю в обох напрямках, сховав «Калашникових» і чкурнув геть, проминувши розжарений, тліючий панцир розбомбленого катера. На тротуарі було порожньо в радіусі п’ятдесяти метрів, а всі фасади обабіч розтрощеної машини закрили захисними жалюзі. На протилежному боці вулиці збирався натовп, але що саме робити, здається, не знав ніхто. Нечисленні перехожі, які мене помітили, квапливо відвертали погляд, коли я їх минав.

Бездоганно.

Розділ восьмий

Дорогою до готелю ніхто майже нічого не казав.

Ми здебільшого йшли пішки, петляючи критими переходами й пасажами, щоб засліпити всі очі, які могла пустити по нашому сліду корпорація «Мандрейк». Обтяжені торбами з речами, ми засапалися. За двадцять хвилин ходи ми опинилися під широкими кроквами холодильного сховища, де я помахав на небо транспортним пейджером і врешті-решт спромігся зловити таксі. Ми залізли в нього, не виходячи з-під крокв, і без слів відкинулися на сидіння.

— Мушу повідомити, — педантично заявила нам машина, — що за сімнадцять хвилин ви станете порушниками комендантської години.

— Тоді швидко домчи нас додому, — відповів я й назвав їй адресу.

— Час проходження орієнтовної траєкторії — дев’ять хвилин. Прошу внести плату.

Я кивнув Шнайдерові, який витягнув невикористаний кредитний чип і вставив його у слот. Таксі зацвірінькало, і ми плавно здійнялись у майже вільне від транспорту нічне небо, а тоді ковзнули на захід. Відкинувшись на спинку сидіння, я повернув голову і подивився, як під нами пролітають вогні міста, уявляючи собі зворотний шлях, аби зрозуміти, як добре ми замели сліди.

Повернувши голову назад, я побачив, що Таня Вардані дивиться просто на мене. Вона не відвела очей.

Я знову перевів погляд на вогні, аж поки ми не почали наближатися до них.

Готель ми вибрали вдало — найдешевший у ряду готелів, побудованих під платною вантажною естакадою; тут не зупинявся майже ніхто, крім проституток і дротників. Чохлом адміністратора було дешеве тіло «Синтета»; його силікоплоть явно трохи стерлася на кісточках пальців, а посередині правого передпліччя було добре видно тканину, пересаджену після повторного введення. На столі адміністратора було чимало плям, а на зовнішньому його краю щодесять сантиметрів були закріплені щитогенератори. По кутках тьмяно освітленого вестибюлю слабко, наче полум’я, що догоряє, мерехтіли жінки та хлопці з порожніми обличчями.

Очі адміністратора з сяк-так намальованими логотипами ковзнули по нас мокрою ганчіркою.

— Десять стазів за годину, завдаток — п’ятдесят стазів. Душ і екран — ще п’ятдесят.

— Нам потрібен номер на ніч, — сказав йому Шнайдер. — Якщо ви не помітили, якраз настала комендантська година.

Обличчя адміністратора залишилося невиразним, але, можливо, в цьому був винен чохол. Відомо, що «Синтета» шкодує грошей на дрібні нервово-м’язові контакти.

— Тоді вісімдесят стазів плюс п’ятдесят як завдаток. Душ і екран — ще п’ятдесят.

— Жодної знижки тим, хто зупиняється надовго?

Він перевів погляд на мене, і одна його рука зникла під стільницею. Я відчув збурення нейрохімії, бо досі нервував після стрілянини.

— Вам треба номер чи ні?

— Треба, — відповів Шнайдер, застережно позирнувши на мене. — У вас є читалка для чипів?

— Плюс десять відсотків, — судячи з усього, він шукав щось у пам’яті. — Доплата за обробку платежу.

— Гаразд.

Адміністратор розчаровано зіп’явся на ноги й пішов до підсобки по читалку.

— Готівка, — пробурчала Вардані. — Треба було про це подумати.

Шнайдер знизав плечима.

— Все продумати неможливо. Коли ти востаннє оплачувала щось без чипа?

Вона хитнула головою. Я ненадовго згадав час, який минув три десятиліття тому, і місце за багато світлових років: звідти: там мені довелося покористуватися тактильною валютою замість кредиту. Я навіть звик до дивних пластифікованих банкнот із вигадливими малюнками й голографічними панелями. Але це було на Землі, а Земля наче вийшла з експерія-фільму про доколоніальні часи. Там я якийсь час навіть думав, що закохався, і наробив дурниць із любові й ненависті водночас. На Землі померла частинка мене.

Інша планета, інший чохол.

Я викинув з голови обличчя, яке недоречно добре запам’ятав, і роззирнувся довкола, прагнучи повернутися до теперішнього. З тіней на мене дивились у відповідь строкато розмальовані обличчя, які потім відверталися.

Про це й треба думати у вестибюлі борделю. О боги.

Адміністратор повернувся, зчитав один Шнайдерів чип і постукав по стільниці подряпаною пластиковою ключ-карткою.

— Заходьте через чорний хід, а тоді спустіться сходами. Четвертий рівень. Я активував душ і екран до закінчення комендантської години. Як захочете ще, приходьте і платіть знову, — лице з силікоплоті розтягнулося в гримасі, Що, певно, мала бути усмішкою. Йому не варто було з цим Морочитися. — Всі номери мають звукоізоляцію. Робіть що хочете.

Коридор і сталеві сходи були освітлені навіть гірше за вестибюль. Подекуди ілюмінієві панелі злізали зі стін і стелі. Деінде ж вони просто згасли. Перила на сходах були вкриті світною фарбою, та вона теж згасала, злізаючи мікронами від кожної руки, що бралася за їхній метал і ковзала по ньому.

На сходах ми проминули кількох повій, яких здебільшого супроводжували клієнти. Довкола них із дзенькотом плавали маленькі бульбашки вдаваної веселості. Справи тут, здавалося, йшли жваво. Серед клієнтів я помітив пару людей у формі, а на перила майданчика другого поверху сперся, задумливо курячи, хтось схожий на політичного офіцера з Картелю. Ніхто не звертав на нас уваги.

Номер був видовжений і з низькою стелею, а до голих бетонних стін були приклеєні смолою фальшиві карнизи та стовпи з каучуку швидкого формування. Все це було пофарбовано у кричущо яскравий червоний колір. Приблизно посередині з протилежних стін стирчали дві ліжкополиці, які розділяло пів метра простору. До другого ліжка в кутках були прикріплені пластикові ланцюги. У віддаленому кінці номера стояла автономна душова кабіна, в якій за потреби могли вміститися три тіла. Навпроти кожного ліжка був широкий екран, де на блідо-рожевому тлі світилося меню.

Я роззирнувся довкола, видихнув один раз у тепле, як кров, повітря, а тоді нахилився до торби під ногами.

— Перевірте захист дверей.

Я витягнув з торби пошукову установку та помахав нею по номеру. Три жучки знайшлося на стелі, по одному над кожним ліжком і один у душі. Дуже креативно. Шнайдер закріпив на стелі біля кожного з них по стандартному нейтралізатору стеження з озброєння Клину. Вони мали залізти у пам’ять жучків, витягнути все, що зберігалося там останні пару годин, а далі — нескінченно це крутити. Кращі моделі навіть сканують вміст пам’яті, а тоді генерують реалістичні імпровізовані сцени з готового матеріалу, та я не думав, що це тут знадобиться. Адміністратор не скидався на очільника операції з високим рівнем безпеки.

— Де його покласти? — запитав Шнайдер Вардані, викладаючи вміст однієї з інших торб на першу ліжкополицю.

— Можна там, — сказала вона. — Годі, я сама. Це, гм, непросто.

Шнайдер звів брову.

— Ясно. Гаразд. Я просто подивлюся.

Просто це було чи ні, та археологістка зібрала своє обладнання за якихось десять хвилин. Упоравшись, вона витягнула з обвислої шкури порожньої торби модифіковані окуляри РБ й начепила їх на голову. Тоді повернулася до мене.

— Не віддаси її мені?

Я витягнув з куртки шматок хребта. На крихітних горбочках і тріщинках кістки досі трималася нещодавно засохла кров, але вона взяла його без явної відрази й опустила в очищувач артефактів, який щойно зібрала. Під скляним ковпаком спалахнуло блідо-фіалкове світло. Ми зі Шнайдером зачаровано дивилися, як вона підключає окуляри до машини збоку, бере під’єднану ручну гарнітуру і, схрестивши ноги, береться до роботи. З машини долинуло тоненьке потріскування.

— Працює як треба? — запитав я.

Вона гмикнула.

— Скільки часу це займе?

— Якщо ти й далі ставитимеш мені дурні запитання, то більше, — відповіла вона, не відриваючись від свого заняття. — Тобі що, робити більше нічого?

Краєчком ока я помітив, як усміхається на весь рот Шнайдер.

Поки ми зібрали іншу машину, Вардані вже майже впоралася. Я зазирнув через її плече в пурпурове світло та побачив те, що залишилося від шматка хребта. Більша його частина зникла, і з мініатюрного металевого циліндра кортикальної пам’яті вже сточувались останні його крихти. Я дивився на це з зачудуванням. Я не вперше бачив, як виймають з мертвого хребта кортикальну пам’ять, але це виконання операції було чи не найелегантнішим на моїй пам’яті. Кістка, яку Таня Вардані зрізала своїми інструментами, відступала, потроху щезаючи, і оболонка пам’яті виходила очищеною від навколишньої тканини та блискуча, як нова бляха.

— Я знаю, що роблю, Ковачу, — повільно й відсторонено через зосередження промовила Вардані. — Порівняно зі знищуванням наносів землі з марсіянських монтажних плат це все одно що піскування.

— Не сумніваюся. Я просто захоплювався роботою ваших рук.

Тут вона різко підняла очі, відсунувши окуляри на лоба, щоб побачити, чи я, бува, не сміюся з неї. Побачивши, що я не сміюся, вона опустила окуляри знову, відрегулювала дещо на ручній гарнітурі, а тоді відкинулася назад. Фіалкове світло згасло.

— Готово, — вона сягнула рукою в машину й вийняла пам’ять, затиснувши її між великим і вказівним пальцями. — До речі, це не бозна-яке обладнання. Правду кажучи, таке купують дряпуни для роботи над дисертаціями. Давані тут досить неточні. На Рубежі мені знадобиться дещо набагато краще за це.

— Не турбуйтеся, — я забрав у неї кортикальну пам’ять і повернувся до машини на іншому ліжку. — Якщо це вигорить, вам виготовлять обладнання за індивідуальним замовленням. А тепер уважно послухайте, обоє. Цілком можливо, в цю пам’ять вбудовано відстежувач віртуального середовища. Їх ставлять безлічі корпоративних самураїв. Може, цього це й не стосується, але ми будемо вважати, що стосується. Отже, у нас є близько хвилини безпечного доступу до вмикання й запуску стеження. Тому, коли оцей лічильник покаже п’ятдесят секунд, вимикайте все. Це лише ІтаО втрат, але на максимумі ми все одно доб’ємося швидкості близько тридцяти п’яти до одного в реальному часі. Трохи більше, ніж півгодини, але цього має бути достатньо.

— Що ви збираєтеся з ним робити? — спитала з невдоволеним виглядом Вардані.

Я потягнувся по шапочку.

— Нічого. Часу немає. Я з ним просто поговорю.

— Поговорите?

В її очах спалахнуло дивне світло.

— Часом, — відповів я їй, — цього вистачає.

Вступ вийшов нелегким.

Ідентифікація та оцінка втрат — відносно новий інструмент у військовому обліку. У нас під Інненіном його не було: прототипи відповідних систем з’явилися вже після того, як я звалив з Корпусу, та й тоді вони ще не одне десятиліття були не по кишені нікому поза елітними силами Протекторату. Дешевші моделі вийшли років із п’ятнадцять тому, неабияк обрадувавши військових аудиторів по всіх усюдах, хоча їм, звісно, ніколи не доводилося користуватися цією системою. ІтаО зазвичай виконують фронтові медики в намаганні витягнути мертвих і поранених, часто під обстрілами. За цих обставин перехід плавного формату, як правило, вважається своєрідною розкішшю, і та установка, яку ми визволили зі шпитального шатла, однозначно була простенька.

Я заплющив очі в кімнаті з бетонними стінами, і мене від входження вдарило по потилиці, наче під час тетраметового кайфу. Пару секунд я стрімко потопав у океані завад, а потім вони стихли, і їм на зміну прийшло безмежне поле пшениці, неприродно застигле під надвечірнім сонцем.

Щось сильно вдарило мене в підошви, підкинувши вгору, і я опинився на довгому дерев’яному ґанку, що виходив на поле. За мною був будинок, якому належав цей ґанок, одноповерховий і з дерев’яним каркасом, явно старий, але надто ідеально оздоблений як споруду, що пережила реальне старіння. Усі дошки стикалися з геометричною точністю, і я ніде не помітив якихось ґанджів або тріщин. Здавалося, саме щось таке може вимріяти ШІ з архіву зображень, і, мабуть, саме так це і з’явилося.

Тридцять хвилин, нагадав я собі.

Час Ідентифікувати та Оцінювати.

Природа сучасних військових дій така, що від загиблих вояків часто залишається не надто багато, і це може ускладнювати життя аудиторам. Деяких вояків завжди буде варто переносити до нових чохлів: досвідчені офіцери — це цінний ресурс, та й рядовий на будь-якому рівні може мати вкрай важливі спеціальні навички чи знання. Проблема полягає у швидкій ідентифікації цих вояків і відділенні їх від рядових, які часто не варті витрат на новий чохол. Як це виконувати у верескливому хаосі зони бойових дій? Штрих-коди згоряють разом зі шкірою, жетони топляться або ж їх недоречно розносить осколками. Часом можна застосовувати сканування ДНК, але це хімічно складно, важко здійснити на полі бою, а деякі особливо небезпечні різновиди хімічної зброї повністю зводять результати на пси.

Навіть гірше: ніщо з цього не підказує, чи лишається вбитий вояк психологічно придатним для повторного зачохлення. Те, як людина помирає — швидко, повільно, сама, з друзями, в муках чи одурманеною, — неодмінно впливає на рівень травми, яку вона переносить. Рівень травми впливає на придатність до бойових дій. Те саме стосується історії переходу до нових чохлів. Якщо надто швидко змінити забагато нових чохлів, виникає синдром повторного перечохлення, який я попереднього року бачив у сержанта-підривника Клину, якого зайвий раз витягнули. На дев’ятий раз від початку війни його завантажили у свіжоклонований двадцятирічний чохол, а він сидів у ньому, як мала дитина у власному лайні, незв’язно репетуючи та ридаючи між нападами самоспостереження, під час яких він оглядав власні пальці, наче непотрібні вже йому іграшки.

Йой.

Суть у тому, що це неможливо перевірити хоч із якоюсь точністю за понівеченими та обпаленими рештками, які часто-густо лишаються медикам. Втім, на щастя для бухгалтерів, технологія кортикальної пам’яті дає можливість не лише ідентифікувати та мітити окремі втрати, а й з’ясовувати, чи не перетворилися вони на невиліковних буйних божевільних. Мабуть, для чорного ящика розуму немає надійнішої схованки, ніж усередині хребта, просто під черепом. Навколишня кістка сама по собі відзначається неабиякою стійкістю до ушкоджень, а на той випадок, якщо старої доброї еволюційної інженерії виявиться замало, у виготовленні кортикальної пам’яті використовуються чи не найтвердіші штучні речовини, відомі людству. Можна повністю очистити пам’ять струменем піску, не боячись її пошкодити, підключити її вручну до генератора віртуального середовища, а тоді просто поринути слідом за піддослідним. Потрібне для всього цього обладнання вміщається у велику сумку.

Я підійшов до бездоганних дерев’яних дверей. На мідній табличці, закріпленій на дошках біля них, було викарбовано восьмизначний серійний номер і ім’я: Ден Чжао Цзюнь. Я повернув ручку. Двері безшумно гойднулися всередину, і я ввійшов у чисте, наче в лікарні, приміщення, в якому найбільше простору займав довгий дерев’яний стіл. Трохи збоку, навпроти каміна, в якому потріскував невеликий вогонь, стояла пара крісел з подушками гірчичного кольору.

У віддаленому кінці кімнати були двері — мабуть, до кухні та спальні.

Він сидів за столом, затуливши голову руками. Вочевидь, не почув, як відчинилися двері. Установка мала підключити його за кілька секунд до того, як впустити мене, тож у нього, ймовірно, була пара хвилин на те, щоб відновитися після початкового шоку прибуття і зрозуміти, де він. Тепер він просто мав із цим змиритися.

Я м’яко кашлянув.

— Добрий вечір, Дене.

Він підняв очі й, побачивши мене, опустив руки на стіл. З нього полився стрімкий потік слів.

— Бляха-муха, чуваче, нас підставили, це була підстава. На нас чекали, можеш сказати Гендові, що його охорона — лайно. Їм треба…

Коли він упізнав мене, його голос затих, а очі округлилися.

— Так.

Він рвучко здійнявся на ноги.

— Що ти за хрін?

— Насправді це неважливо. Послухай…

Але було вже запізно: він пішов на мене, огинаючи стіл, з люто примруженими очима. Я позадкував.

— Послухай, не треба…

Він подолав відстань між нами й атакував, б’ючи ногою в коліно і рукою в живіт. Я заблокував удар ногою, захопив руку, яка спробувала мене вдарити, й кинув його на підлогу. Падаючи, він спробував копнути мене ще раз, і мені довелося відбігти назад так, щоб він не дістав мене й не вдарив по обличчю. Тоді він плавно здійнявся на ноги і знову пішов на мене.

Цього разу я пішов йому назустріч, відбиваючи його атаки блоками-крилами й ножними ударами-метеликами та збиваючи його колінами й ліктями. Він глибоким голосом загарчав від ударів і вдруге впав на підлогу, приземлившись на власну руку. Я кинувся за ним, опустився йому на спину й витягнув вільний зап’ясток угору, викрутивши йому руку так, що вона зарипіла.

— Ну, добре, годі. Ти ж, блін, у віртуальності, — я відновив дихання і стишив голос. — А як будеш вимахуватися ще, я зламаю цю руку. Ясно?

Він кивнув, наскільки це було можливо зі втиснутим у мостини обличчям.

— Гаразд, — я трохи послабив тиск на руку. — Тепер я відпущу тебе, і ми зробимо це цивілізовано. Дене, я хочу поставити тобі кілька запитань. Можеш не відповідати на них, якщо не захочеш, але це піде тобі на користь, тож просто вислухай мене.

Я встав і відійшов від нього. За мить він зіп’явся на ноги й повернувся до крісла, накульгуючи й розтираючи руку. Я сів із протилежного боку стола.

— Тобі підключили віртуальне стеження?

Він заперечно хитнув головою.

— Так, ти б, мабуть, сказав так, навіть якби підключили. Це нічого не дасть. Ми ввімкнули шифратор дзеркального коду. А тепер я хочу знати, хто тебе контролює.

Він витріщився на мене.

— Якого хріна я маю щось тобі казати?

— Бо якщо скажеш, я передам твою кортикальну пам’ять «Мандрейк», і тебе, можливо, перечохлять, — я нахилився вперед, не встаючи з крісла. — Дене, це одноразова спеціальна пропозиція. Скористайся нею, поки вона діє.

— Якщо ти мене вб’єш, «Мандрейк»…

— Ні, — хитнув головою я. — Подивися на це реалістично. Ти що, менеджер заходів безпеки? Велике цабе у тактичній розгортці? «Мандрейк» може знайти в запасах десяток таких, як ти. У державному запасі є взводні унтер-офіцери, які не раз би відсмоктали за можливість звалити від боїв.

Будь-який з них міг би виконувати твою роботу. І до того ж чоловіки та жінки, на яких ти працюєш, продали б рідних дітей у бордель, аби тільки заволодіти тим, що я показав їм сьогодні ввечері. А ще, мій друже, ти. Нічого. Не значиш.

Тиша. Він сидів і з ненавистю дивився на мене.

Я вдався до хрестоматійного прийому.

— Звісно, може бути й так, що їм захочеться помститися, виходячи з загальних принципів. Показати, що їхніх працівників не можна чіпати, бо буде непереливки. Така політика до вподоби більшості серйозних контор, і я не думаю, що «Мандрейк» діє якось інакше, — я змахнув однією відкритою долонею. — Але ж ми тут працюємо не за загальними принципами, чи не так, Дене? Ну, ти ж сам знаєш. Ти вже хоч раз займався таким швидким реагуванням? Отримував коли-небудь такі вичерпні вказівки? Що там було? Знайди відправників цього сигналу і поверни їх з неушкодженою пам’яттю, не зважаючи на всі інші витрати та міркування? Щось таке?

Я замовкнув, щоб запитання повисло в повітрі між нами — достоту як невимушено кинутий канат, який аж проситься, щоб його схопили.

Ну ж бо. Хапайся. Достатньо одного односкладового слова.

Але тиша не розсіялася. Пропозиція погодитися, заговорити, звільнитись і відповісти рипіла під власною вагою в повітрі між нами, де я її і створив. Ден стиснув вуста.

Спробуй ще.

— Щось таке, Дене?

— Краще вже вбий мене, — напружено промовив він.

Я повільно всміхнувся…

— Дене, я тебе не вбиватиму.

…і зачекав.

Ніби в нас є шифратор дзеркального коду. Ніби нас неможливо відстежити. Ніби в нас є час. Повір у це.

Необмежено багато часу.

— Ти?.. — нарешті сказав він.

— Дене, я тебе не вбиватиму. Ось що я сказав. Я. Тебе. Не вбиватиму, — я знизав плечима. — Це занадто легко. Все одно що тебе вимкнути. Не судилося тобі так легко стати корпоративним героєм.

Я помітив, що його спантеличення плавно переходить у напруження.

— А, ще не думай про тортури. Мені на них духу не стає. Ну, хто ж знає, які програми опору в тебе закачали. Це надто клопітно, надто сумнівно, надто довго. А я за потреби можу знайти потрібні відповіді деінде. Як я вже казав, це одноразова спеціальна пропозиція. Відповідай на запитання зараз, поки ще маєш можливість.

— Інакше що?

Майже незворушна бравада — щоправда, на слизьких підвалинах, бо він уже засумнівався. Він двічі готувався до того, що передбачав, і двічі його припущення не справджувалися. Страх у ньому був ледь помітний, як пара, але посилювався.

Я знизав плечима.

— Інакше я покину тебе тут.

— Що?

— Я покину тебе тут. Ну, ми ж посеред Шарізетської пустелі, Дене. В якомусь покинутому розкопному містечку — не думаю, що в нього бодай є назва. Довкола, куди не глянь, пустеля в радіусі тисячі кілометрів. Я просто залишу тебе підключеним.

Він кліпнув, намагаючись засвоїти почуте. Я знову нахилився вперед.

— Ти у системі ІтаО втрат. Вона працює на військовому акумуляторі. На таких налаштуваннях вона, либонь, пропрацює не одне десятиліття. Сотні років віртуального часу. Який тобі, бляха, видасться справжнісіньким, бо ти будеш сидіти тут і дивитися, як росте пшениця. Якщо вона росте в такому простому форматі. Ти не відчуєш тут голоду, не відчуєш тут спраги, та я готовий побитися об заклад, що до кінця першого століття ти збожеволієш.

Я знову відкинувся назад. Хай він це усвідомить.

— Або відповідай на мої запитання. Пропоную вперше і востаннє. Що ти обереш?

Тиша наростала, та цього разу вона вже була інакшою. Я дозволив йому хвилину повитріщатися на себе, а тоді знизав плечима і звівся на ноги.

— У тебе був шанс.

Коли я майже дійшов до дверей, він розколовся.

— Гаразд! — гукнув він із такою ноткою в голосі, з якою рветься струна в піаніно. — Гаразд, твоя взяла. Твоя взяла.

Я зупинився, а тоді потягнувся до ручки дверей. Його голос підвищився.

— Чуваче, я сказав: твоя взяла. Генд, чуваче. Генд. Маттіас Генд. Це все він, він нас послав, курва, та зупинись уже. Я тобі розповім.

Генд. Прізвище, яке він уже бовкнув. Можна не сумніватися, що він дійсно розколовся. Я поволі повернувся спиною до дверей.

— Генд?

Він різко кивнув.

— Маттіас Генд?

Він підняв очі. З його обличчя було видно: в ньому щось зламалося.

— Чесне слово?

— У принципі, так. Твоя пам’ять повернеться до «Мандрейк» цілою. А тепер. Генд.

— Маттіас Генд. Підрозділ закупівель.

— Він тебе контролює? — я насупився. — Начальник відділу?

— Насправді він мене не контролює. Всі тактичні загони підзвітні начальникові відділу безпечних операцій, але від початку війни він делегував сімдесят п’ять тактичних операцій самому Гендові з підрозділу закупівель.

— Чому?

— А мені, блін, звідки знати?

— Трохи пофантазуй. Це була Гендова ініціатива? Чи загальна політика?

Він завагався.

— Кажуть, це був Генд.

— Як давно він у «Мандрейк»?

— Не знаю, — він помітив вираз мого обличчя. — Блін, я не знаю. Довше за мене.

— Яким його вважають?

— Суворим. Йому не варто переходити дорогу.

— Атож, і йому, і, бляха-муха, всім іншим корпоративним менеджерам вище за начальника відділу. Вони всі такі суворі засранці. Розкажи мені щось таке, чого я не можу здогадатись і без того.

— Це не просто балачки. Два роки тому якийсь менеджер проекту з науково-дослідного притягнув Генда до керівної ради за порушення корпоративної етики…

— Корпоративної чого?

— Так, смійся на здоров’я. У «Мандрейк» за це карають стиранням, якщо звинувачення підтверджується.

— Але воно не підтвердилося.

Ден хитнув головою.

— Генд домовився з радою, як — не знає ніхто. А два тижні по тому цього хлопаку знаходять мертвим на задньому сидінні таксі, в такому вигляді, ніби в ньому щось вибухнуло. Кажуть, Генд колись був гуґаном у Братстві Карфура на Латімері. Буду і вся фігня.

— Буду і вся фігня, — повторив я, вразившись набагато сильніше, ніж показав. Релігія — це релігія, хоч у що її загортай, а як каже Квелла, стурбованість загробним світом досить чітко сигналізує про нездатність ефективно виживати в цьому світі. Однак Братство Карфура було чи не найпаскуднішою бандою вимагачів, яка траплялася мені під час знайомства з людським нещастям, коли я, з-поміж іншого, побачив якудзу Світу Гарлана, шаріянську релігійну поліцію і, звісно, сам Корпус Посланців. Якщо Маттіас Генд — колишній карфурівець, він — не пересічний корпоративний силовик, а темніша особистість. — То що ще про нього розповідають, окрім вуду та всієї фігні!

Ден знизав плечима.

— Що він розумний. Перед самою війною підрозділ закупівель отримав купу державних замовлень. Такого, на що великі компанії навіть не дивилися. Подейкують, Генд каже керівній раді, що вона менш ніж за рік отримає місце в Картелі. І ніхто з моїх знайомих із цього не сміється.

— Еге ж. Надто вже велика небезпека перейти на нову роботу — прикрашати власними кишками салони таксі. Гадаю, ми…

Падіння.

Як виявилося, виходити з формату ІтаО приблизно так само весело, як у нього входити. Здавалося, в підлозі під моїм кріслом розкрився люк, пропустивши мене в нору, прориту крізь усю планету. Мене оточило море завад, яке пожирало темряву з голодним потріскуванням і било по моїх об’єднаних чуттях, як миттєве емпатинове похмілля. А тоді воно зникло, так само неприємно витікши й висохнувши, і я знову усвідомив реальність. Моя голова опустилась, а з одного кутика рота тягнулася тонесенька ниточка слини.

— Ви в нормі, Ковачу?

Шнайдер.

Я кліпнув. Повітря довкола мене після хвилі завад здавалося недоречно тьмяним, неначе я надто довго вдивлявся у сонце.

— Ковачу!

Цього разу пролунав голос Тані Вардані. Я витер рота й роззирнувся довкола. Біля мене тихенько гуділа установка ІтаО, на її лічильнику застигли яскраві зелені цифри 49. Вардані та Шнайдер стояли обабіч установки, дивлячись на мене з майже комічною стурбованістю. За ними виднівся каучуковий несмак бордельної кімнати, що надавав усій цій сцені схожості з кепсько поставленим фарсом. Потягнувшись угору та знявши шапочку, я відчув, як починаю дурнувато всміхатися.

— То що? — Вардані трохи відступилася. — Не треба просто сидіти й усміхатися. Що ви довідалися?

— Достатньо, — сказав я. — Гадаю, тепер ми готові до роботи.

Частина друга Міркування комерції

Кожен задум, і в політиці, і деінде, має свою ціну. Завжди питайте, яка вона і хто платитиме. Якщо не спитаєте, ті, кому цей задум належить, занюхають вашу тишу, як болотні пантери занюхують кров, і ви незчуєтеся, як сплати цієї ціни почнуть очікувати від вас. А сплатити її вам, можливо, буде не до снаги.

Квеллкриста Сокольнича, «Що я вже мала би знати», т. II

Розділ дев'ятий

Пані та панове, прошу вашої уваги.

Аукціоністка делікатно постукала пальцем по бульбашці безконтактного мікрофона, і звук удару прошурхотів склепінчастим простором над нашими головами, наче приглушений грім. Відповідно до традиції, вона була вбрана у своєрідний скафандр без шолома та рукавичок, але його обриси більше асоціювалися в мене з модними домами Нового Пекіна, ніж із дослідницькими розкопками на Марсі. Її голос був солодкою теплою кавою, присмаченою міцним ромом.

— Лот сімдесят сьомий. З території Нижній Данан, нещодавно розкопаний. Тридцятитриметровий стовп, на основі — техногліфи, лазерне гравірування. Початкова пропозиція — двісті тисяч стазів.

— А я чомусь так не думаю, — Маттіас Генд ковтнув трохи чаю й ліниво позирнув просто за край клірингового балкона, де оберталося голографічно збільшене зображення артефакту. — Не сьогодні і не з цією клятою здоровезною тріщиною на другому гліфі.

— Ну, тут ніколи не вгадаєш, — невимушено озвався я. — Хто його зна, що за ідіоти вештаються в такому місці з зайвими грішми.

— О, звісно, — він трохи крутнувся у кріслі, наче оглядаючи не надто щільний натовп потенційних покупців, розсіяний по балкону. — Але я справді вважаю, що ця штука піде значно менше, ніж за сто двадцять.

— Як скажете.

— Я й кажу, — на його точеному білошкірому обличчі розквітла, а тоді згасла люб’язна усмішка. Він, як ібільшість корпоративних топ-менеджерів, був високий і неоригінально гарний із себе. — Звісно, я вже помилявся. Вряди-годи. А, добре, здається, це до нас.

Прибула їжа, принесена офіціантом, якому дісталася дешевша й гірше скроєна версія костюма аукціоністки. Зважаючи на обставини, він виклав наше замовлення з надзвичайною грацією. Ми обидва мовчки зачекали, поки він ставив посуд, а тоді з однаковою настороженістю провели його поглядом.

— Не з ваших? — запитав я.

— Аж ніяк, — Генд із сумнівом потицяв паличками у вміст таці-бенто. — Знаєте, ви б могли обрати іншу кухню. Ну, тобто зараз війна, а ми за тисячу з лишком кілометрів від найближчого океану. Ви справді вважаєте, що суші були такою вже доброю ідеєю?

— Я зі Світу Гарлана. Це наша їжа.

Ми обидва не зважали на те, що суші-бар був розташований просто посередині клірингового балкона й відкритий для снайперів на позиціях у будь-якій точці просторого аукціонного дому. На одній з таких позицій саме причаївся Ян Шнайдер, тримаючи лазерний карабін з куцим стволом і ковпачком для полум’я й дивлячись у снайперскоп на обличчя Маттіаса Генда. Скільки ще чоловіків і жінок у цьому домі можуть так само дивитися на мене, я не знав.

На голодисплеї над нашими головами ковзнули тепло-помаранчеві цифри початкової ціни й опустилися нижче ста п’ятдесяти, не зважаючи на благальний тон аукціоністки. Генд кивнув у бік її постаті.

— Ось, бачите. Роз’їдання починається, — він заходився їсти. — То, може, перейдемо до справ?

— А й справді, — я перекинув йому через стіл одну річ. — Здається, це ваше.

Річ покотилася по столу, поки він не зупинив її вільною рукою. Він підняв її, затиснувши між двома гарно наманікюреними пальцями, й зацікавлено подивився на неї.

— Ден?

Я кивнув.

— Що ви з нього витягнули?

— Небагато. Самі знаєте: віртуальним відстежувачем, налаштованим на вибух після активації, часу не лишається, — я знизав плечима. — Перш ніж до нього дійшло, що я не психохірург «Мандрейк», він назвав ваше ім’я, але після цього практично повністю закрився. Серйозний засранець.

Генд скептично поглянув на мене, але закинув кортикальну пам’ять у нагрудну кишеню костюма, не сказавши більш нічого. Повільно прожував ще один шматочок сашимі.

— Ви справді мусили розстріляти їх усіх? — нарешті запитав він.

Я знизав плечима.

— У нас на півночі зараз заведено саме так. Може, ви не чули. Там війна.

— А, так, — він неначе вперше помітив мою форму. — То ви з Клину. Цікаво знати: як, на вашу думку, відреагував би Айзек Каррера на звістку про ваші поїздки до Лендфолла?

Я знову знизав плечима.

— Офіцери Клину користуються великою свободою. Може, пояснити це було би заскладно, та я завжди можу сказати йому, що був під прикриттям, ретельно виконував стратегічну ініціативу.

— А це справді так?

— Ні. Це суто особиста справа.

— А якби я записав це й показав йому?

— Ну, якщо я під прикриттям, то хіба я не маю сказати вам щось таке, щоб підтримати це прикриття? Так ця розмова перетворилася б на подвійний обман. Чи не так?

Настала пауза, протягом якої ми незворушно дивилися один на одного з різних боків столу, а тоді на обличчі менеджера «Мандрейка» знову поволі розпливлася усмішка. Ця трималася довше і, як я подумав, була непідробною.

— Так, — пробурмотів він. — Це надзвичайно елегантно. Вітаю, лейтенанте. Це настільки бездоганно, що я сам не знаю, чому вірити. Наскільки я розумію, ви можете працювати на Клин.

— Так, можу, — я всміхнувся у відповідь. — Але знаєте що? Вам ніколи цим перейматися. Бо ті самі дані, які ви отримали вчора, перебувають у конфігурації заблокованого запуску в п’ятдесяти точках потоку даних Лендфолла, попередньо запрограмовані на високоефективну доставку в усі корпоративні стеки Картелю. А годинник цокає. У вас є близько місяця на роздуми. Після цього ж усі ваші великі конкуренти знатимуть те, що знаєте ви, і одна ділянка узбережжя стане схожою на бульвар Приземлення в переддень Нового року.

— Тихо, — Гендів голос залишався м’яким, але під його ґречним тоном раптом стало добре чути сталь. — Ми тут нічим не захищені. Якщо ви хочете вести справи з «Мандрейк», вам доведеться трохи повчитися обережності. Прошу, більше жодної конкретики.

— Гаразд. Аби ми тільки розуміли одне одного.

— Думаю, ми розуміємо.

— Сподіваюся, що так, — я сам дозволив собі трохи суворіший тон. — Пославши вчора ввечері бригаду головорізів, ви мене недооцінили. Більше так не робіть.

— Я б і не подумав…

— Це добре. Навіть не думайте про це, Генде. Бо те, що сталося з Деном і його друзяками вчора ввечері, і близько не дорівняється до деяких неприємних подій, у яких я взяв участь на півночі за останні вісімнадцять місяців. Може, ви й думаєте, що війна зараз далеко, але якщо «Мандрейк» знову спробує образити мене чи моїх партнерів, вам так засунуть у сраку тривожний сигнал Клину, що ви відчуєте в горлі смак власного лайна. Тепер ми розуміємо одне одного?

Генд болісно скривився.

— Так. Ви дуже яскраво донесли свою думку. Запевняю вас, спроб вивести вас із гри більше не буде. Звісно, за умови, що ваші вимоги будуть розумними. Які комісійні ви хочете?

— Двадцять мільйонів доларів ООН. І не дивіться на мене так, Генде. Це навіть не одна десята відсотка від тієї суми, яку заробить на цьому «Мандрейк», якщо ми впораємося.

Вгорі, на голограмі, пропонована ціна неначе застигла на ста дев’яти, і тепер аукціоністка потихеньку, обережно її підіймала.

— Гм-м, — думаючи, Генд пожував і проковтнув їжу. — Післяплатою?

— Ні. Одразу, на депозит в одному з банків Латімер-Сіті. Однобічний переказ, стандартний термін оборотності — сім годин. Коди рахунка я дам вам згодом.

— Дуже самовпевнено, лейтенанте.

— Вважайте це страхуванням. Не те щоб я вам не довіряв, Генде, але мені буде радісніше знати, що ви вже здійснили платіж. Так у «Мандрейк» не буде резону намахати мене опісля. Ви нічого з цього не матимете.

Менеджер «Мандрейк» хижо посміхнувся.

— Довіра — річ двостороння, лейтенанте. Чому ми маємо платити вам до завершення проекту?

— Крім того, що інакше я встану й піду з-за цього столу, а ви впустите найбільшу знахідку в галузі досліджень і розробок в історії Протекторату? — я замовкнув на мить, щоб це засвоїлось, а тоді дав йому розслабитися. — Що ж, погляньмо на це так. За умовами Директиви про надзвичайні повноваження я не можу отримати доступ до грошей звідси до кінця війни. Отже, ваші гроші пішли, але в мене їх теж нема. Щоб мені заплатили, я маю бути на Латімері. Ось ваша гарантія.

— Ви ще й на Латімер хочете? — Генд звів брову. — Двадцять мільйонів доларів ООН і виїзд із планети?

— Не тупіть, Генде. Чого ви очікували? Гадаєте, я хочу сидіти на місці й чекати, коли ж Кемп і Картель нарешті вирішать, що час домовлятися, а не битись? Я не маю такого терпіння.

— Отже, — менеджер з «Мандрейк» поклав свої палички на стіл і склав руки пірамідкою на столі. — Подивимося, чи правильно я це зрозумів. Ми зараз платимо вам двадцять мільйонів доларів ООН. Це не підлягає обговоренню.

Я в очікуванні подивився на нього.

— Правильно?

— Не турбуйтеся, якщо вас понесе не туди, я вас зупиню.

Знову слабка скороминуща усмішка.

— Дякую. Далі, після успішного завершення цього проекту, ми зобов’язані переправити вас і, вочевидь, ваших партнерів голкокидком на Латімер. Це всі ваші вимоги?

— Плюс переливання.

Генд дивно на мене глянув. Я подумав, що він не звик до такого перебігу своїх перемовин.

— Плюс переливання. Може, я маю знати якісь подробиці?

Я знизав плечима.

— Чохли, ясна річ, добірні, але подробиці можна обговорити згодом. Вони не конче мають бути індивідуальними. Безперечно, щось першокласне, але готова продукція цілком підійде.

— О, добре.

Я відчув, як здіймається усмішка, лоскочучи мені зсередини живіт. Я випустив її на поверхню.

— Та ну вас, Генде. Вам, блін, дістається вигідна покупка, і ви це знаєте.

— Ви так кажете. Але це не так просто, лейтенанте. Ми перевірили реєстр артефактів Лендфолла за останні п’ять років, і там немає й сліду чогось схожого на об’єкт, про який ви кажете, — він розвів руками. — Жодних доказів. Можете зрозуміти моє становище.

— Так, можу. Десь за дві хвилини ви впустите найбільшу археологічну знахідку за останні п’ятсот років, і це станеться, тому що про неї нічого немає у ваших матеріалах. Генде, якщо ваша позиція така, то я звернувся не до тих людей.

— Ви маєте на увазі, що ця знахідка лишилася незареєстрованою? Хоча це — пряме порушення Хартії?

— Я маю на увазі, що це не має значення. Я маю на увазі, що те, що ми вам надіслали, видавалося досить реальним, щоб чи то ви, чи то ваш ручний ШІ менш ніж за півгодини надав дозвіл на повноцінну міську атаку командос. Можливо, файли стерли, можливо, зіпсували або вкрали. Чому я взагалі про це розводжуся? Ви нам заплатите чи підете?

Тиша. Він тримався непогано: я все ніяк не міг зрозуміти, в який бік він стрибне. Він не продемонстрував мені жодної справжньої емоції, відколи ми сіли за стіл. Я зачекав. Він відкинувся назад і змахнув щось невидиме з коліна.

— Боюся, мені для цього потрібно буде проконсультуватися з колегами. Я не маю права підписуватися на операції такого масштабу, так мало знаючи наперед. Навіть для дозволу на голкокидок ЦЛВ знадобиться…

— Фігня, — я зберігав привітність. — Але давайте. Проконсультуйтеся. Я можу дати вам півгодини.

— Півгодини?

Страх — він ледве промайнув у примружених куточках Гендових очей, але таки існував, і я відчув, як слідом за усмішкою з мого шлунку здіймається почуття задоволення, оскаженіле майже за два роки притлумлюваного гніву.

Попався, засранцю.

— Атож. Тридцять хвилин. Я нікуди не подінуся. Як я чув, у цьому закладі непоганий сорбет зі смаком зеленого чаю.

— Ви жартуєте.

Я дозволив собі нотку дикості в голосі.

— Та ні, я серйозно. Я вас попереджав. Не недооцінюйте мене більше, Генде. Або ви протягом тридцяти хвилин повідомляєте про рішення, або я виходжу звідси та йду на перемовини з кимось іншим. Можливо, я навіть залишу вам рахунок.

Він роздратовано сіпнув головою.

— І до кого ви підете?

— До «Сатакарн Ю»? До «ПКН»? — я змахнув паличками. — Хто зна? Та я б цим не переймався. Я щось вигадаю. Ви ж тим часом будете заклопотані — намагатиметеся пояснити керівній раді, як могли впустити це з рук. Хіба ні?

Маттіас Генд здавлено зітхнув і підвівся. Зблиснув на мене нещирою усмішкою.

— Чудово. Я скоро повернуся. Але вам, лейтенанте Ковач, потрібно трохи повчитися мистецтва ведення перемовин.

— Можливо. Я вже казав, що дуже багато часу провів на півночі.

Він пішов геть між потенційних покупців на балконі, а я, дивлячись йому вслід, не зміг стримати легкого дрожу. Якщо мені мали знести обличчя лазером, то це цілком могло статися тепер.

Я сильно покладався на інтуїтивне припущення, буцімто Генд має від керівної ради дозвіл робити практично все, що заманеться. «Мандрейк» була аналогом Клину Каррери в комерційному світі, і неможливо було не припустити, що там застосовують аналогічний підхід до свободи дій на рівні керівництва. Правду кажучи, передова організація просто не могла працювати інакше.

Нічого не очікуйте, і будете до цього готові. Я, як і було прийнято в Корпусі, на перший погляд залишався відчуженим і розосередженим, але під цим фасадом відчував, як мій розум гризе деталі ситуації, наче пацюк.

Двадцять мільйонів — це небагато для корпорації за такого гарантованого результату, як той, що я обіцяв «Мандрейк». А ще варто було сподіватися, що я напередодні ввечері зчинив достатню колотнечу, щоб компанії стало трохи лячно знову зважитися привласнити товари, не заплативши. Я перегинав палку, але все це неодмінно мало забезпечити бажані результати. Їм було варто нам заплатити.

Еге ж, Такеші?

У мене засіпалось обличчя.

Якщо моя хвалена інтуїція посланця помилялася, якщо топи «Мандрейк» ходили на коротших повідцях, ніж я думав, і якщо Генд не зможе одержати дозвіл на співпрацю, то він міг просто зважитися все ж таки спробувати взяти бажане силоміць. Розпочавши з моєї загибелі з подальшим перечохленням у допитовий конструкт. А якщо гіпотетичні снайпери «Мандрейк» уколошкають мене зараз, то Шнайдеру й Вардані залишиться хіба що відступити та сховатися.

Нічого не очікуйте, і…

І довго ховатися від такої людини, як Генд, вони не зможуть.

Нічого…

Спокій посланця ставав на Санкції-IV дефіцитним товаром.

Ця грана війна.

А тоді з’явився Маттіас Генд; він повертався, петляючи в юрбі, з легкою усмішкою на вустах і такою рішучістю в ході, наче рекламував свій товар. У нього над головою крутився на голограмі марсіянський стовп, тим часом як помаранчеві цифри різко зупинились, а тоді стали червоними, як артеріальна кров. Це були барви кінця. Сто двадцять три тисячі сімсот стазів.

Продано.

Розділ десятий

Данґрек.

Узбережжя вигиналося всередину, ховаючись від студеного сірого моря. Його вивітрені гранітні схили були вкриті тоненьким шаром низенької рослинності та кількома ділянками лісу. Ландшафт починав скидати з себе вбрання, змінюючи його на лишайники та голий камінь, щойно це дозволяла висота. Кістки землі ставало чітко видно менш ніж за десять кілометрів углиб серед обвалених вершин і ярів давнього гірського ланцюга, яким був хребет Данґреку. Крізь клапті хмар, які зачепилися за останні, нечисленні вже зуби ландшафту й перетворювали море на брудну ртуть, проривалося надвечірнє сонячне світло.

З океану повіяв легенький вітерець і беззлобно вдарив нас по обличчях. Шнайдер позирнув на свої руки, які досі не вкрилися сиротами, й насупився. Він був у футболці Лапіне, яку купив того ранку, і без куртки.

— Має бути холодніше, — зауважив він.

— А ще, Яне, тут усе має бути всіяне маленькими клаптиками мертвих командос Клину.

Я неквапом пройшов повз нього до Маттіаса Генда, який стояв, поклавши руки в кишені свого костюма для засідань ради, й дивився на небо так, ніби чекав дощу.

— Це з архіву, так? Збережений конструкт, без оновлення в реальному часі?

— Поки що так, — Генд опустив погляд, зазираючи мені в очі. — Насправді ми створили це з проекцій військового ШІ. Кліматичні протоколи ще не надійшли. Він ще досить примітивний, але для виявлення…

Він вичікувально повернувся до Тані Вардані, яка дивилася в протилежному напрямку, за порослі грубою травою схили. Вона кивнула, не озираючись на нас.

— Підійде, — відсторонено сказала вона. — Гадаю, ВШІ не пропустив багато.

— Тоді ви теоретично зможете показати нам те, що ми шукаємо.

Довга, самотня пауза — і я замислився, чи не стирається, бува, дія терапії швидкого завантаження, якій я піддав Вардані. Тоді археологістка розвернулася.

— Так.

Ще одна пауза.

— Звісно. Сюди.

Вона якимось аж надто широким кроком попрямувала схилом пагорба, а її плащ замаяв на вітерці. Я перезирнувся з Гендом, а той знизав плечима під бездоганно пошитим одягом і зробив однією рукою елегантний жест, ніби кажучи «після вас». Шнайдер уже пішов за археологісткою, тож ми почимчикували за ним. Я дозволив Гендові піти першим, а сам залишився позаду, тішачись, коли той ковзав по ухилу в непридатних для цього ландшафту ділових черевиках.

За сто метрів попереду Вардані знайшла вузьку стежку, второвану якоюсь жуйною твариною, й пішла нею вниз, до берега. Вітерець не відставав, віючи на схилі й ворушачи довгу траву так, що застиглі квітки павучої троянди кивали в сонній покорі. Вгорі, здавалося, розходився на спокійному сірому тлі хмарний покрив.

Мені було важко сумістити все це зі своєю останньою поїздкою на Північний рубіж. Уздовж берега в обох напрямках на тисячу кілометрів простягався такий самий ландшафт, але я пам’ятав його слизьким від крові та рідин з гідравлічних систем убитих військових машин. Я пам’ятав рани з оголеного граніту у схилах, осколки, обпалену траву та смертоносні залпи заряджених часток з неба. Я пам’ятав крики.

Ми видерлися на останній ряд пагорбів перед берегом і зупинились, опустивши погляд на берегову лінію з зазублених кам’янистих мисів, що кренилися до моря, ніби напівзатонулі авіаносці. Між цими вивернутими пальцями землі відбивав світло в кількох маленьких неглибоких затоках блискучий бірюзовий пісок. Далі в поверхню подекуди врізалися маленькі острівці та рифи, а берег тягнувся, вигинаючись, на схід, де…

Я зупинився і примружив очі. На східному кінці цієї довгої ділянки берега структура віртуальності наче протерлася й відкривала розмиту сіру латку, схожу на стару сталеву вату. Цю сірість раз-у-раз освітлювало зсередини тьмяно-червоне сяйво.

— Генде, що це таке?

— Отам? — він побачив, куди я показую. — А, отам. Сіра зона.

— Сам бачу, — Вардані та Шнайдер уже зупинилися й дивилися, куди показує моя піднята рука. — Що вона там робить?

Але до певної частини мого «я», ще недавно зануреної в темряву та павутинну зелень голомап і геолокаційних моделей Каррери, вже доходило, що саме. Я відчував, як це передзнання потроху спадає ярами мого розуму, наче уламки породи перед великим обвалом.

Таня Вардані дійшла туди, зовсім трохи випередивши мене.

— Це Заубервілль, — просто сказала вона. — Так?

Гендові вистачило люб’язності вдати ніяковість.

— Правильно, пані Вардані. За припущенням ВШІ, Заубервілль з імовірністю п’ятдесят відсотків буде знищено з тактичною метою протягом двох наступних тижнів.

У повітрі з’явився маленький дивний холодок; від Шнайдера до Вардані та від Вардані до мене пробіг погляд, схожий на електричний струм. У Заубервіллі мешкало сто двадцять тисяч осіб.

— Знищено яким чином? — спитав я.

Генд знизав плечима.

— Це залежить від того, ким знищено. Якщо Картелем, то він, мабуть, стрілятиме зарядженими частинками з якоїсь своєї орбітальної гармати. Це відносно чисто, а тому не завадить вашим друзям із Клину, якщо вони прорвуться так далеко. Кемп буде не таким обережним і не таким охайним.

— Тактична ядерна бомба, — байдужо промовив Шнайдер. — На системі скидання мародерів.

— Ну, якщо вона в нього є, — Генд ще раз знизав плечима. — А правду кажучи, якщо йому доведеться це зробити, то він усе одно не захоче начисто висаджувати все в повітря. Він відступатиме, намагаючись так забруднити півострів, щоб Картель його не зайняв.

Я кивнув.

— Так, логічно. Під Івенфоллом він зробив те саме.

— Псих сраний, — сказав Шнайдер, вочевидь, звертаючись до неба.

Таня Вардані не сказала нічого, але в неї був такий вигляд, ніби вона силкувалася виштовхнути язиком застряглий між зубами шматочок м’яса.

— Отже, — в Гендовому голосі з’явилося нещире завзяття. — Пані Вардані, ви, як я розумію, зараз нам щось покажете.

Вардані відвернулася і сказала:

— Це там, на пляжі.

Стежка, якою ми йшли, огинала одну з заток і закінчувалася на маленькому прискалку, що внаслідок обвалу перетворився на гірку розтрощеного каміння, яке тягнулося до блідо-блакитного піску. Вардані зіскочила, вправно зігнувши ноги, й посунула пляжем туди, де каміння було більшим, а прискалки нависали на висоті, вп’ятеро більшій за людський зріст. Я пішов за нею, з професійним збентеженням оглянувши кручі за нами. Скелі сходилися позаду, утворюючи довгу неглибоку нішу в формі піфагорового трикутника приблизно завбільшки з палубу шпитального шатла, на якій я зустрів Шнайдера. Більшу частину простору займала купа великих брил і зазублених уламків скелі.

Ми зібралися довкола нерухомої постаті Тані Вардані. Вона завмерла навпроти обваленої скелі, як розвідник взводу.

— Ось тут, — вона показала головою вперед. — Ось де ми його заховали.

— Заховали? — Маттіас Генд озирнувся на всіх нас із виразом обличчя, який за інших обставин міг би видатися комічним. — Як саме заховали?

Шнайдер показав рукою на завалу з уламків і оголену скелю за нею.

— Роззуй очі, чуваче. Як гадаєш?

— Ви її підірвали?

— Просвердлили отвори, щоб розмістити вибухівку, — Шнайдерові явно було весело. — На два метри вглиб, до самісінького вершечка. Вам треба було бачити, як воно гепнуло.

— Ви, — Гендові вуста неначе вимовляли ці слова вперше, — підірвали артефакт?

— Ой, Генде, ради Бога, — Вардані дивилася на нього з відвертим роздратуванням. — Де ми, по-вашому, взагалі знайшли цю хрінь? Уся ця круча впала на нього п’ятдесят тисяч років тому, а коли ми його відкопали, він і досі був справний. Ми ж не про гончарний виріб говоримо, а про гіпертехніку. Вона довговічна.

— Сподіваюся, ви маєте рацію, — Генд обійшов обвал, зазираючи у великі тріщини. — Бо «Мандрейк» не платитиме вам двадцять мільйонів доларів ООН за пошкоджений товар.

— Що обвалило скелю? — раптом запитав я.

Шнайдер обернувся з широкою усмішкою.

— Чуваче, я ж тобі казав. Ми просвердлили…

— Ні, — я дивився на Таню Вардані. — Першого разу. Це чи не найстаріші камені на планеті. На Рубежі серйозної геологічної активності не було значно довше, ніж п’ятдесят тисяч років. І море вже точно тут не винне, бо це означало б, що цей пляж утворився завдяки цьому падінню. В такому разі початкова конструкція має бути під водою, а навіщо це марсіянам? То що сталося тут п’ятдесят тисяч років тому?

— Так, Таню, — енергійно кивнув Шнайдер. — Ти ж ніколи конкретно про це не казала, хіба ні? Звісно, ми про це говорили, але…

— Слушно, — Маттіас Генд, припинивши свої дослідження, повернувся до нас. — Як ви можете це пояснити, пані Вардані?

Археологістка оглянула трьох чоловіків довкола себе і хрипко засміялася.

— Ну, я цього не робила, запевняю вас.

Я помітив, як ми несвідомо оточили її, й розбив оточення, відійшовши й сівши на пласку брилу.

— Так, я згоден: це було трохи зарано для вас. Але ж ви копали тут місяцями. У вас мають бути якісь ідеї.

— Так, Таню, розкажи їм про той витік.

— Витік? — із сумнівом у голосі перепитав Генд.

Вардані гнівно зиркнула на Шнайдера. Вона сіла на інший камінь і витягнула з плаща цигарки, підозріло схожі на ті, які купив уранці я. «Вогні Лендфолла», чи не найкраще куриво, яке можна було купити за гроші тепер, коли сигари з Індиго-Сіті опинилися поза законом. Витрусивши з пачки одну цигарку, Таня покрутила її між пальцями й насупилася.

— Розумієте, — врешті-решт заговорила вона, — ця брама настільки досконаліша за будь-які наші технології, наскільки субмарина досконаліша за каное. Ми знаємо її функції — принаймні знаємо одну її функцію. Але, на жаль, не маємо ні найменшого уявлення про те, як вона її виконує. Я просто роблю припущення.

Ніхто не став їй суперечити, тож вона відірвала погляд від цигарки й зітхнула.

— Гаразд. Скільки зазвичай триває гіперкидок важкого вантажу? Я маю на увазі голкокидок кількох ЦЛВ. Секунд із тридцять чи щось таке? Щонайбільше хвилину? А для відкриття та утримання каналу гіперзв’язку для цього голкокидка потрібна вся потужність наших найкращих конверсійних реакторів, — Вардані засунула цигарку до рота і притулила її кінець до наліпки запалювання збоку пачки. Вітер потягнув за собою цівку диму. — Отже. Відчинивши браму минулого разу, ми побачили інший її бік. Це була стабільна картинка кілька метрів завширшки, підтримувана нескінченно довго. З погляду гіперкидків це — нескінченне стабільне передавання даних, які містяться в цій картинці, фотонна величина кожної зірки в зоряному покриві та її координати, оновлювані щосекунди в реальному часі стільки, скільки потрібно підтримувати роботу брами. В нашому випадку це тривало пару днів. Близько сорока годин, тобто дві тисячі чотириста хвилин. Це в дві з половиною тисячі разів більше за час найтривалішої події голкокидкового гіперзв’язку, яку ми здатні створити. І ніщо не вказує на те, Що брама хоч якийсь час працювала не в режимі готовності. Здогадуєтеся, в чому річ?

— Дуже багато енергії, — нетерпляче промовив Генд. — То що там за витік?

— Ну, я намагаюся уявити, на що був би схожий глюк у такій системі. Якщо досить довго виконувати якусь передачу, з’являться завади. Це одна з неминучих реалій життя у хаотичному космосі. Ми знаємо, що так буває з радіопередачею, але поки що не бачили, щоб таке траплялося з гіперкидком.

— Можливо, річ у тому, що в гіперпросторі немає завад, пані Вардані. Як і написано в підручниках.

— Так, можливо, — Вардані байдужо пихнула димом у бік Генда. — А може, річ у тому, що нам досі щастило. З погляду статистики це було б не так уже й дивовижно. Ми займаємося цим менше п’яти століть, а середня тривалість кидка становить кілька секунд. У сумі виходить не так уже й багато ефірного часу. Але якщо марсіяни регулярно користувалися такими брамами, то в них набігло значно більше часу, ніж у нас, а в цивілізації, де гіпертехнології існували тисячоліттями, не могло не бути викидів сигналу. Проблема в тому, що за такої кількості енергії, про яку йдеться тут, викид сигналу через цю браму, ймовірно, міг би розламати кору планети.

— Йой.

Археологістка позирнула на мене майже так само зневажливо, як дихнула димом на Генда, коли той згадав дані зі шкільного уроку дозволеної Протекторатом фізики.

— Саме так, — ядучо сказала вона. — Йой. Марсіяни ж не були дурнями. Якщо їхня техніка була здатна на щось таке, вони мали вбудувати якийсь запобіжник. Щось на кшталт вимикача.

Я кивнув.

— Отже, брама автоматично зачиняється в разі викиду…

— І ховається під кручею, яка важить п’ятсот тисяч тонн? Не ображайтеся, пані Вардані, але такий захід безпеки видається не зовсім продуктивним.

Археологістка роздратовано змахнула рукою.

— Я не маю на увазі, що задум був саме такий. Але в разі дуже сильного викиду потужності вимикач міг спрацювати недостатньо швидко, щоб повністю його заглушити.

— Або, — радісно сказав Шнайдер, — браму могло завалити звичайнісіньким мікрометеоритом. У мене була саме така теорія. Ця штука, як-не-як, виходила у відкритий космос. Хто його зна, що могло туди пролетіти з плином часу, еге ж?

— Яне, ми це вже обговорювали, — роздратування Вардані ще не зникло, але цього разу в ньому відчувалася втома від тривалої суперечки. — Це не…

— Та ні, це можливо.

— Так. Це просто не надто ймовірно, — вона повернулася від Шнайдера до мене. — Це важко сказати напевне: дуже багато тутешніх гліфів не були схожі ні на що з того, що я бачила раніше, і прочитати їх важко, але я цілком певна, що там вбудовано якесь механічне гальмо. За перевищення певної швидкості туди нічого не проходить.

— Ти не знаєш цього напевне, — набурмосився Шнайдер. — Ти ж сама казала, що не можеш…

— Так, Яне, але це логічно. Не можна створити двері до твердого космосу без якогось запобіжника від фігні, яку там можна знайти.

— Ой, та ну тебе, Таню! А як же…

— Лейтенанте Ковач, — голосно заговорив Генд. — Може, підете зі мною до берегової лінії? Якщо ви не проти, я хотів би почути думку військового про тутешню периферію.

— Так, звісно.

Ми покинули Вардані зі Шнайдером — хай чубляться серед каміння — й пішли блакитними піщаними просторами в темпі, який задавали Гендові черевики. Взагалі-то, нам обом було нічого сказати, і довкола було чути хіба що тихенький тиск наших кроків на піддатливу поверхню під ногами та лінивий плюскіт моря. А тоді Генд ні сіло ні впало заговорив.

— Надзвичайна жінка.

Я гмикнув.

— Ну, тобто витримати державний табір для інтернованих і дістати так мало помітних шрамів… Для цього вже, вочевидь, знадобилося величезне зусилля волі. І на тобі: вона одразу зіткнулася зі складнощами встановлення робочої послідовності техногліфів…

— У неї все буде добре, — коротко відповів я.

— Так, не сумніваюся.

Делікатна пауза.

— Я розумію, чому Шнайдер так на ній поведений.

— На мою думку, це скінчилося.

— О, та невже?

У його голосі ховалася ледь помітна весела нотка. Я скоса зиркнув на нього, але він пильно дивився вперед, на море, а його обличчя нічого не виражало.

— Перейдімо до думки військового, Генде.

— О, так, — менеджер з «Мандрейк» зупинився за кілька метрів від спокійних брижів, які правили за хвилі на Санкції-IV, й розвернувся. Показав рукою на складки землі, що здіймалися за нами. — Я не вояк, але ризикнув би припустити, що це не ідеальне місце для бою.

— В яблучко, — я оглянув пляж від одного кінця до іншого, марно шукаючи щось обнадійливе. — Опинившись тут, ми перетворюємося на плавучу ціль для будь-кого, хто сидить угорі з чимось серйознішим за гострий дрючок. Тут аж до підніжжя схилів відкритий сектор обстрілу.

— А ще є море.

— А ще є море, — безрадісно повторив я. — Нас може обстріляти будь-хто, кому до снаги швидко розпочати атаку. Хоч що нам тут доведеться робити, нам для прикриття під час роботи буде потрібна невеличка армія. Це якщо ми не зможемо впоратися за допомогою звичайної розвідки. Прилетіти, наробити фотографій, вилетіти.

— Гм-м, — Маттіас Генд сів навпочіпки й задумливо подивився кудись за воду. — Я поговорив з юристами.

— Дезінфекцію потім робили?

— За нормами інкорпораційної хартії право власності на будь-який артефакт у неорбітальному космосі вважається дійсним лише в разі розміщення в радіусі одного кілометра від цього артефакта цілком справного заявного буя. Жодних лазівок, ми перевіряли. Якщо по інший бік цієї брами є зореліт, нам доведеться пройти крізь неї й помітити його. А судячи з того, що каже пані Вардані, для цього знадобиться час.

Я знизав плечима.

— Тоді невеличка армія.

— Невеличка армія приверне дуже багато уваги. В супутниковому стеженні вона впадатиме в око, як груди голоповїї. А ми аж ніяк не можемо цього собі дозволити, чи не так?

— Груди голоповії? Не знаю, ця операція має бути не надто дорогою.

Генд на мить підняв голову, витріщившись на мене, а тоді мимохіть гигикнув.

— Дуже кумедно. Дякую. Ми ж справді не можемо дозволити, щоб нас позначив супутник?

— Якщо ви не хочете ексклюзиву, то ні.

— Гадаю, це очевидно, лейтенанте, — Генд потягнувся вниз і знічев’я повозив пальцями по піску. — Отже. Ми маємо прибути скромно й непомітно і не дуже галасувати. Це, своєю чергою, означає, що цю місцевість слід очистити від бійців на весь час нашого візиту.

— Якщо ми хочемо повернутися живими, то так.

— Так, — Генд несподівано перекотився на п’яти й незграбно сів на пісок. Поклав передпліччя на коліна й почав уважно шукати щось на обрії. Завдяки темному костюму топ-менеджера та білому крилатому комірці він скидався на ескіз якогось представника міллспортської абсурдистської школи.

— Скажіть мені, лейтенанте, — нарешті промовив він, — якщо припустити, що ми можемо очистити півострів, то якою, на вашу професійну думку, має бути мінімальна чисельність групи підтримки для цієї авантюри? Яка мінімальна кількість людей нас убезпечить?

Я замислився.

— Якщо це добрі професіонали. Спецпризначенці, а не якісь там планктонні рядові. Припустімо, шестеро. Якщо літуном зробити Шнайдера, то п’ятеро.

— Ну, мені здається, що він не буде лишатися осторонь, поки ми дбатимемо про його капіталовкладення.

— Ні.

— Ви сказали «спецпризначенці». Ви думаєте про якісь конкретні навички?

— В принципі, ні. Може, підривні роботи. Та впала скеля видається досить масивною. А ще нам би не завадило, якби парочка з них могла керувати шатлом, на той випадок, якщо зі Шнайдером щось трапиться.

Генд повернув голову до мене.

— А це ймовірно?

— Хто знає? — я знизав плечима. — Світ небезпечний.

— А й справді, — Генд знову перевів погляд туди, де море зустрічалося з сірістю невизначеної долі Заубервілля. — Найманням ви, як я розумію, хочете займатися самі.

— Ні, беріться за нього на здоров’я. Але я хочу взяти в ньому участь і хочу мати можливість заветувати будь-який ваш вибір. Ви знаєте, де можете знайти півдюжини добровольців із загонів спецпризначення? Звісно, нікого не настороживши.

На мить мені здалося, ніби він мене не почув. Обрій неначе заволодів його тілом і душею. Тоді він трохи ворухнувся, а кутиків його рота торкнулась усмішка.

— У ці непрості часи, — пробурмотів він майже під носа, — знайти вояків, які нікому не знадобляться, має бути неважко.

— Радий це чути.

Він знову підняв очі. На його вустах ще залишалася тінь усмішки.

— Це вас ображає, Ковачу?

— Гадаєте, якби мене так легко було б образити, я став би лейтенантом Клину Каррери?

— Не знаю, — Генд знову перевів погляд на обрій. — Досі ви невпинно дивували. А посланці, як я розумію, загалом непогано вміють користуватися адаптивним камуфляжем.

Отже…

Від зустрічі в аукціонній залі не минуло й двох днів, а Генд уже встиг проникнути в ядро даних Клину та припідняти заслону, за якою Каррера сховав моє минуле посланця. Тепер він просто мені повідомляв.

Я опустився на блакитний пісок біля нього й теж вдивився в одну точку на обрії.

— Я вже не посланець.

— Ні. Як я й зрозумів, — він не дивився на мене. — Вже не посланець, вже не у Клині Каррери. Лейтенанте, ця відраза до групування межує з патологією.

— Ніякої межі тут немає.

— Ага. Тепер нарешті видно, що ви родом зі Світу Гарлана. «Фундаментальне зло людської маси» — хіба не так називала це Квелла?

— Я не квелліст, Генде.

— Звісно, що ні, — скидалося на те, що менеджерові з «Мандрейк» весело. — Для цього було б потрібно належати до певної групи. Скажіть мені, Ковачу, ви мене ненавидите?

— Поки що ні.

— Справді? Ви мене дивуєте.

— Що ж, я невпинно дивую.

— Ви справді не тримаєте зла на мене через своє маленьке зіткнення з Деном і його загоном?

Я ще раз знизав плечима.

— Це ж у них додалося вентиляції, а не в мене.

— Але послав їх я.

— Це вказує лише на одне — на брак уяви, — я зітхнув. — Послухайте, Генде. Я знав, що хтось із «Мандрейк» пошле загін, бо саме так працюють такі організації, як ваша. Та пропозиція, яку ми вам надіслали, була практично запрошенням прийти по наші душі. Ми могли діяти обережніше, спробувати не такий прямий підхід, але не мали часу. Тож я покрутив своїми рибними котлетками перед носом у місцевого хулігана і в результаті нарвався на бійку. Ненавидіти вас за це було б усе одно що ненавидіти кістки у зап’ястку хулігана за удар, від якого я ухилився. Це досягло своєї мети, і ось ми тут. Я не ненавиджу вас особисто, бо ви ще не дали мені для цього приводу.

— Але «Мандрейк» ви ненавидите.

Я хитнув головою.

— Генде, в мене нема сил на ненависть до компаній. З чого мені там починати? До того ж, як каже Квелла, розірви хворе серце корпорації — знайдеш що?

— Людей.

— Саме так. Людей. У всьому винні люди. Люди та їхні дурні срані групи. Покажіть мені окрему особу, яка приймає рішення й нашкодила мені своїми рішеннями, і я розтоплю її пам’ять на шлак. Покажіть мені групу, об’єднану спільною метою — завдати мені шкоди, і я, якщо зможу, розправлюся з усіма її членами. Але не сподівайтеся, що я марнуватиму час і сили на абстрактну ненависть.

— Це дуже виважена позиція.

— Ваш уряд назвав би це соціально небезпечним психічним розладом і запроторив би мене за це в табір.

Генд вишкірився.

— Не мій уряд. Ми просто годуємо цих клоунів, доки Кемп не заспокоїться.

— Нащо з цим морочитися? Хіба ви не можете взятися безпосередньо за Кемпа?

Я не дивився на нього, але здогадувався, що на цих моїх словах він позирнув убік. Він не одразу сформулював таку відповідь, яка б його задовольняла.

— Кемп — фанатик, — нарешті сказав він. — І оточив він себе собі подібними. А фанатики, як правило, не зважають на здоровий глузд, поки їх не прибивають до нього цвяхами. Перш ніж посадовити кемпістів за стіл перемовин, їх треба буде перемогти, криваво й рішучо.

Я всміхнувся.

— І ви спробували це зробити.

— Я цього не казав.

— Ні, не казали, — я знайшов у піску фіалковий камінець і кинув його у спокійні брижі перед нами. Настав час міняти тему. — А ще ви не казали, де знайдете спецпризначенців для нашого супроводу.

— А ви не здогадуєтеся?

— На ринках душ?

— Вас це бентежить?

Я заперечно хитнув головою, та всередині мене, попри байдужість, щось задиміло, наче купка впертих жаринок.

— До речі, — Генд розвернувся й поглянув на обвал. — У мене є альтернативне пояснення обвалу тієї кручі.

— Отже, в мікрометеорит ви не повірили?

— Я схиляюся до віри у швидкісне гальмо пані Вардані. Це логічно. Та й у її теорії вимикача теж є дещо логічне.

— Що саме?

— Якщо щось вказує на те, що така просунута раса, як марсіяни, створила вимикач, то він мав би працювати як слід. Він би не протікав.

— Ні.

— Отже, перед нами все одно стоїть запитання: чому п’ятдесят тисяч років тому обвалилася ця круча? Чи, може, чому її обвалили?

Я спробував намацати ще один камінець.

— Еге ж, я про це думав.

— Відчинені двері до будь-яких координат на міжпланетних, а може, й на міжзоряних відстанях. Це небезпечно, як теоретично, так і фактично. Невідомо, що може проскочити в такі двері. Привиди, прибульці, монстри з півметровими іклами, — він скоса поглянув на мене. — Може, навіть квеллісти.

Я знайшов десь позаду себе ще один, більший камінь.

— А оце вже справді було б кепсько, — погодився я, жбурнувши свою знахідку далеко в море. — Кінець цивілізації у відомому нам вигляді.

— Саме так. Марсіяни, без сумніву, теж про це думали й будували, зважаючи на це. Крім механічного гальма та вимикача, в них теоретично мала б бути система аварійної протидії монстрам з півметровими іклами.

Генд теж витягнув звідкись крем’яшок і запустив його над водою. Вийшов добрий кидок з положення сидячи, але він усе одно трохи не дотягнув до брижів, які я здійняв своїм останнім крем’яшком. Індивідуалізовану Клином нейрохімію важко перевершити. Генд засмучено клацнув язиком.

— Непогана аварійна система, — сказав я. — Поховати браму під півмільйоном тонн кручі.

— Так, — він і досі супився на місце, куди впав його крем’яшок, і дивився, як його брижі зливаються з моїми. — Це змушує замислитися, від чого вони намагалися відгородитися, чи не так?

Розділ одинадцятий

Він тобі подобається, еге ж?

Це звинувачення мені сміливо висловили у слабкому мерехтінні барної стійки з притлумленого ілюмінію. З динаміків, які висіли аж надто низько над нашими головами, дзвеніла неприємно солодка музика. Персональний шифратор розподіленого резонансу, який ми постійно мусили носити з собою на наполягання «Мандрейк», лежав біля мого ліктя, наче великий нерухомий жук, і світився ясно-зеленим робочим вогником, але, вочевидь, не бажав відсіювати зовнішній шум. Шкода.

— Хто подобається? — запитав я, повернувшись до Вардані.

— Не тупи, Ковачу. Отой слизький згусток зужитого охолоджувача в костюмі. Ти, блін, з ним сходишся.

Я відчув, як у мене піднявся кутик рота. Якщо археологічні лекції Тані Вардані вплинули на особливості мовлення Шнайдера під час їхніх колишніх стосунків, то пілот, вочевидь, гідно за це відплатив.

— Він наш спонсор, Вардані. Чого ти від мене хочеш? Щоб я плював на нього що десять хвилин, нагадуючи нам усім про нашу моральну вищість? — я багатозначно потягнув за емблему на плечі однострою Клину, в який саме був вдягнений. — Я — найманий убивця. Шнайдер — дезертир, а ти, незалежно від твоїх гріхів чи їхньої відсутності, береш разом з нами участь в обміні найвидатнішої археологічної знахідки тисячоліття на квиток на іншу планету та пожиттєвий пропуск на всі атракціони Латімер-Сіті для панівної еліти.

Вона здригнулася.

— Він спробував нас убити.

— Ну, я, зважаючи на результат, схильний це йому простити. Це Деновій бригаді головорізів слід образитися.

Шнайдер засміявся, а коли Вардані кинула на нього крижаний погляд, заткнувся.

— Так, це правда. Він відправив цих людей на смерть, а тепер укладає угоду з тим, хто їх убив. Він — кавалок лайна.

— Якщо відправлення вісьмох людей на смерть — це найстрашніший гріх у житті Генда, — сказав я грубіше, ніж хотів, — то він набагато чистіший за мене. Та й за будь-яку іншу людину зі званням, яку я останнім часом зустрічав.

— От бачиш. Ти його захищаєш. Користуєшся власною ненавистю до самого себе, аби тільки відмазати його й не робити моральне судження самому.

Я суворо поглянув на неї, а тоді вихилив чарку і з утрируваною обережністю відставив її вбік.

— Вардані, я не забуваю, — рівним голосом промовив я, — що ти дуже багато пережила останнім часом. Тому я трохи тобі потураю. Але ти — не експерт із мого внутрішнього світу, тож я волів би, щоб ти тримала свої грані замашки психохірурга-аматора при собі. Гаразд?

Вуста Вардані стиснулися в тонку риску.

— Але все одно…

— Народ, — Шнайдер перехилився через Вардані з пляшкою рому й наповнив мою чарку. — Народ, ми ж зараз маємо святкувати. Якщо хочете побитися, їдьте на північ, де це популярно. Тут і зараз я радію тому, що мені більш ніколи не доведеться встрявати в бійку, а ви псуєте мені початок нового життя. Таню, чому б тобі не…

Він спробував долити Вардані ще напою, але вона відпихнула шийку пляшки ребром долоні. Дивилася вона на нього з такою зневагою, що я аж поморщився.

— Це єдине, що тебе хвилює, так, Яне? — стиха промовила вона. — Тишком-нишком звалити з добрим кредитом. Швидкий, короткий, легкий шлях до блаженства край басейну на вершині соціальної драбини. Яне, що з тобою? Ну, тобто ти завжди був людиною пустою, але…

Вона безпорадно змахнула рукою.

— Дякую, Таню, — Шнайдер вихилив свою чарку, а коли я знову побачив його обличчя, вже хижо посміхався. — Ти правильно сказала, мені не слід бути таким егоїстом. Я мусив ще трохи побути з Кемпом. Зрештою, що там може статися в найгіршому разі?

— Не поводься як малий.

— Ні, справді. Тепер я бачу все це набагато чіткіше. Такеші, ходімо скажемо Гендові, що ми передумали. Пропоную всім піти битися — це важливіше, — він тицьнув пальцем у Вардані. — А ти… Ти можеш повернутися до табору, з якого ми тебе витягнули, бо я не хотів би, щоб хоч щось із цього шляхетного страждання пройшло повз тебе.

— Яне, ви витягнули мене з табору, бо я була вам потрібна, тож не вдавай, ніби все було інакше.

Поки до мене дійшло, що Шнайдер хоче її вдарити, він уже майже замахнувся відкритою долонею. Завдяки підсилюваним нейрохімією реакціям я встигнув заблокувати ляпас, але при цьому я не зміг не зачепити Вардані і,напевно, збив її з табурета плечем. Я чув, як вона верескнула, впавши на підлогу. Її напій перекинувся й розлився по барній стійці.

— Годі, — тихо сказав я Шнайдерові. Я притиснув його передпліччя до стійки своїм, а друга моя рука зависла, стиснувшись у нещільний кулак біля мого лівого вуха. Наші обличчя були так близько, що я бачив, як виблискують сльози на його очах. — Я ж думав, що ти більше не хочеш битися.

— Еге ж, — видушив із себе він і прокашлявся. — Що є, то є.

Я відчув, як він розслабився, й відпустив його руку. Повернувшись, я побачив, як Вардані підіймає з підлоги свій табурет і підводиться сама. Позаду неї кілька відвідувачів, які сиділи за столиками, підвелися поглянути, що в нас відбувається. Я поглянув на них, і вони поспіхом сіли. Жінка-тактичний піхотинець з купою трансплантатів у одному кутку витримала мій погляд довше за інших, але врешті-решт сіла й вона, не бажаючи бійки з людиною в однострої Клину. В себе за спиною я відчув, як бармен витирає розлитий напій. Я відкинувся назад на щойно обтерту поверхню.

— Думаю, нам усім краще заспокоїтися. Згода?

— Я за, — археологістка знову поставила свій табурет на ніжки. — Це ти мене перекинув. Ти зі своїм противником у двобої.

Шнайдер підхопив пляшку й наливав собі ще чарку. Осушив її й показав на Вардані порожньою чаркою.

— Хочеш знати, що сталося зі мною, Таню? Справді…

— Підозрюю, ти мені зараз розкажеш.

— …хочеш знати? Мені випало побачити, як шестирічна дівчинка загинула, блін, від осколків. Від осколкових, блін, поранень, завданих, блін, мною, тому що вона ховалася в автоматичному бункері, до якого я, блін, закинув гранати, — він кліпнув і підлив ще трохи рому собі в чарку. — І я, блін, більше ніколи не буду дивитися на щось таке. Я за всяку ціну лишатимусь осторонь. Байдуже, яка я після цього пуста людина. Щоб ти, блін, знала.

Він який час переводив погляд з неї на мене, наче ніяк не міг згадати, хто ми такі. Тоді встав зі свого табурета, майже навпростець пройшов до дверей і вийшов. Його остання порція випивки лишилася стояти неторканою на притлумленому світлі барної стійки.

— Ох, чорт, — зітхнула Вардані. Вона вдивлялася у власну порожню чарку так, наче на її дні міг бути аварійний люк.

— Еге ж.

Визволяти її з цієї халепи я не збирався.

— Як гадаєш, мені варто за ним іти?

— Та ні.

Вона поставила чарку й навпомацки пошукала цигарки. Витягнувши пачку «Вогнів Лендфолла», яку я помітив у віртуальності, вона машинально дістала одну цигарку для себе.

— Я не хотіла…

— Ні, я так і подумав, що ти, мабуть, не хотіла. І він теж так подумає, коли протверезіє. Не переймайся цим. Швидше за все, він носив цей спогад із собою, дбайливо його зберігаючи, відколи це сталося. Ти просто згодувала Шнайдерові достатньо каталізатора, щоб він його виблював. Так, мабуть, краще.

Вона роздмухала цигарку і скоса позирнула на мене крізь дим.

— А тебе ніщо з цього вже не зворушує? — запитала вона. — Скільки часу треба, щоб таким стати?

— Подякуй посланцям — це їхня особливість. Питати, скільки часу треба, безглуздо, бо це система. Психодинамічна інженерія.

Цього разу вона розвернулася на табуреті й витріщилася на мене.

— Хіба це ніколи тебе не злить? Те, що тебе так змінили?

Я сягнув по пляшку й налив випивки нам обом по вінця.

Вона не стала мене зупиняти.

— Коли я був молодший, мені було все одно. Ба більше, я вважав, що це круто. Тестостеронова рожева мрія. Розумієш, до Корпусу Посланців я служив у регулярних силах і вже тоді користувався купою програм швидкого встановлення. Це просто здавалося супернавороченим варіантом старого. Тілесна броня для душі. А коли я став досить дорослим для інакших думок, від обробки вже нікуди було подітися.

— Ти не можеш її перебороти? Тобто обробку?

Я знизав плечима.

— Як правило, мені не хочеться. Це характерно для доброї обробки. А це — дуже якісний продукт. Із нею я працюю краще. Боротися з нею важко, і це мене гальмує. Де ти взяла ці цигарки?

— Оці? — вона байдужо поглянула на пачку. — Ой, думаю, в Яна. Так, це він мені їх дав.

— Мило з його боку.

Може, вона й помітила сарказм у моєму голосі, але не відреагувала.

— Хочеш пригоститися?

— Чому б ні? Виглядає на те, що цей чохол скоро стане мені непотрібен.

— Ти справді думаєш, що ми доберемося аж до Латімер-Сіті, — вона подивилася, як я витрушую цигарку й оживлюю її. — Віриш, що Генд виконає свою частину угоди?

— Насправді в нього практично немає причин переходити нам дорогу, — я видихнув і провів пильним поглядом дим, який потягнувся вздовж стійки. Моєю душею раптом заволоділо сильне почуття відходу від чогось, почуття безіменної втрати. Я спробував знайти потрібні слова, щоби знову зібрати все докупи. — Гроші вже пішли, повернути їх «Мандрейк» не може. Тож, якщо нас буде усунено, Генд заощадить хіба що на гіперкидку та трьох готових чохлах. І через це йому доведеться вічно боятися автоматичних санкцій.

Погляд Вардані впав на шифратор резонансу на стійці.

— Ти певен, що ця штука чиста?

— Ні. Я взяв її в незалежної продавчині, але ту порекомендувала «Мандрейк», тож, наскільки я знаю, вона може й бути міченою. Насправді це не має значення. Як встановлюються санкції, знаю лише я, і я тобі про це не розповідатиму.

— Дякую, — в її тоні зовсім не було помітно іронії. В таборі для інтернованих цінність незнання пізнається добре.

— Немає за що.

— А може, нам заткнуть роти опісля?

Я розвів руками.

— Навіщо? Мовчання «Мандрейк» не потрібне. Це буде найбільшою в історії удачею окремої корпорації. Вона захоче, щоби про це знали. Ті синхронні випуски даних, які ми запрограмували, на момент свого зникнення вже давно не будуть новиною. «Мандрейк», заховавши десь твій зореліт, одразу почне закидати цей факт у всі великі корпоративні порти даних на Санкції-IV. Генд скористається цим, щоб негайно отримати членство в Картелі, а може, й крісло в Комерційній раді Протекторату на додачу. «Мандрейк» миттєво стане великим гравцем. Наша значущість у цій ситуації буде нульовою.

— Ти все прорахував, еге ж?

Я ще раз знизав плечима.

— Ми вже все це обговорювали.

— Ні, — вона змахнула рукою з дивною безпорадністю. — Я просто не думала, що ти так, бляха, зблизишся з цим кавалком корпоративного лайна.

Я зітхнув.

— Послухай. Моя думка про Маттіаса Генда не має значення. Він виконає те, чого ми від нього хочемо. Ось що важливо. Нам заплатили, ми на борту, а Генд має трохи більше індивідуальності, ніж пересічний корпоративний топ, а це, як на мене, благословення. Я досить йому симпатизую, щоб із ним ладнати. Якщо він спробує перейти нам дорогу, я спокійнісінько прострелю йому пам’ять. Такої відчуженості тобі вистачить?

Вардані постукала по панциру шифратора.

— Твоє щастя, якщо тут немає мітки. Якщо Генд тебе слухає…

— Ну… — я потягнувся через неї й узяв неторкану Шнайдерову випивку. — Якщо він мене слухає, то, мабуть, думає про мене щось схоже. Тому, Генде, якщо ти мене чуєш, будьмо. Вип’ємо за недовіру та взаємне стримування.

Я вихилив ром і поставив чарку на шифратор денцем угору. Вардані закотила очі.

— Чудово. Політика відчаю. Саме те, що мені потрібно.

— Тобі потрібно, — позіхнув я, — трохи свіжого повітря. Хочеш повернутися до хмарочоса пішки? Ми маємо встигнути до комендантської години, якщо підемо зараз.

— А я гадала, що в цьому однострої комендантської години можна не боятися.

Я поглянув на свій чорний кітель і потягнув за його тканину.

— Ну, так. Мабуть, можна, але зараз нам не слід висовуватися. І до того ж можна напоротися на автоматичний патруль, а машини за таких обставин бувають кровожерливими. Краще не ризикувати. То як ти, хочеш піти пішки?

— А ти триматимеш мене за руку?

Це мало бути жартом, але жарт не вдався. Підвівшись, ми якось несподівано опинилися в особистому просторі одне одного і знітилися.

Мить затрималася між нами, заточившись, наче непроханий гість-п’яничка.

Я повернувся, щоб загасити свою цигарку.

— Звісно, — відповів я, намагаючись говорити невимушено. — Надворі темно.

Я поклав шифратор у кишеню, заразом непомітно повернувши собі цигарки, але мої слова не зняли напруження. Натомість вони повисли в повітрі, наче післяобраз лазерного вогню.

Надворі темно.

На вулиці ми обоє йшли, надійно сховавши руки в кишені.

Розділ дванадцятий

Три горішні поверхи хмарочоса «Мандрейк-Тавер» були зайняті помешканнями менеджерів; доступ до них знизу було закрито, а увінчував їх багаторівневий даховий комплекс із садів і кав’ярень. Силовий екран змінної проникності, підвішений на стовпчиках парапета, фільтрував проміння сонця, цілоденно забезпечуючи яскраве світло й тепло, а в трьох кав’ярнях сніданки подавали в будь-який час. Ми поснідали опівдні і ще доїдали подані харчі, коли нас розшукав бездоганно вбраний Генд. Якщо він і слухав ту словесну розправу вчора ввечері, то, вочевидь, не надто через неї засмутився.

— Доброго ранку, пані Вардані. Панове. Сподіваюся, ваш вечір у місті виправдав ризик для безпеки.

— Було непогано, — я потягнувся і проколов виделкою ще один дим-сам, не дивлячись на жодного зі своїх супутників. Вардані все одно сховалася за сонячними лінзами, щойно сіла, а Шнайдер напружено роздивлявся кавовий осад у своїй філіжанці. Розмова поки що не клеїлася. — Сідайте, пригощайтеся.

— Дякую, — Генд витягнув стілець і сів. Зблизька в нього було видно незначні сліди втоми довкола очей. — Я вже пообідав. Пані Вардані, ось основні позиції вашого списку апаратного забезпечення. Я попрошу занести їх до вашого номера.

Археологістка кивнула й захилила голову до сонця. Коли стало очевидно, що вона більш ніяк не реагуватиме, Генд звернув увагу на мене й звів брову. Я злегка хитнув головою. Не питайте.

— Що ж. Лейтенанте, ми вже майже готові до найму, якщо ви…

— Гаразд, — я запив дим-сам невеликим ковтком чаю й підвівся. Атмосфера за столом почала мене бісити. — Ходімо.

Ніхто нічого не сказав. Шнайдер навіть не підняв очей, але затемнені сонячні лінзи Вардані провели мене до кінця тераси, наче чисті поверхні давача самонавідної гармати.

Ми спустилися з даху на балакучому ліфті, який називав кожний поверх, коли ми його минали, і заразом коротко розповів про кілька поточних проектів «Мандрейк». Ніхто з нас нічого не казав, а за якихось тридцять секунд двері розсунулися перед низькою стелею та голими стінами зі спеченого скла на цокольному поверсі. Серед цього скла відкидали синювате світло ілюмінієві смуги, а на віддаленому боці відкритого простору виднілася пляма жорсткого сонячного світла, що позначала вихід. Навпроти дверей ліфта чекав недбало припаркований безликий катер солом’яного кольору.

— Майданчик Тайсавасді, — промовив Генд, залізши у водійський відсік. — Ринок душ.

З монотонним гудінням двигун вийшов з неробочого стану. Ми залізли всередину й відкинулися на автоформові подушки, тим часом як катер піднявся і крутнувся, наче павук на нитці. Крізь неполяризоване скло перегородки салону та за поголеною головою водія я побачив, як розрослася пляма сонячного світла, коли ми тихо помчали до виходу. А тоді світло вибухнуло довкола нас сліпучими відблиска ми на металі, і ми рвонули в безжальне синє пустельне небо над Лендфоллом. Після приглушеного метеозахисту на даху ця зміна несла якесь дикувате задоволення.

Генд торкнувся заклепки на дверцятах, і скло посиніло.

— За вами вчора ввечері йшли назирці, — спокійно повідомив він.

Я позирнув на нього через перегородку.

— Навіщо? Ми ж на одному боці, хіба ні?

— Не ми, — він нетерпляче змахнув рукою. — Ну, ми, звісно, стежили — з повітря, так їх і помітили. Але я не це маю на увазі. Там обійшлися без високих технологій. Ви з Вардані прийшли додому окремо від Шнайдера — що, до речі, було не так уже й розумно, — і за вами йшли назирці. Один ішов за Шнайдером, але той відірвався — вочевидь, щойно побачив, що Вардані не збирається виходити. Інші йшли за вами аж до Алеї Знахідок, ще трохи — і побачили б міст.

— Скільки їх було?

— Троє. Двоє повноцінних людей, один — судячи з рухів, бойовий кіборг.

— Ви їх зловили?

— Ні, — Генд постукав по склу неміцно стисненим кулаком. — У чергову Машину було закладено лише параметри захисту та знаходження. Поки нас сповістили, вони встигли сховатися біля початку Латімерського каналу, а поки ми туди дісталися, вони вже зникли. Ми їх шукали, але…

Він розвів руками. Тепер стало зрозуміло, звідки в нього сліди втоми довкола очей. Він не спав усю ніч, намагаючись захистити своє капіталовкладення.

— Чому ви всміхаєтеся?

— Вибачте. Просто зворушений. Захист і знаходження, так?

— Ха-ха, — він уп’явся в мене поглядом, аж поки моя усмішка не почала згасати. — То чи не хочете ви щось мені розповісти?

Я ненадовго згадав табірного коменданта, як він, причислений від електрошоку, белькотів про спробу порятунку Тані Вардані, й заперечно хитнув головою.

— Точно?

— Генде, не дуркуйте. Гадаєте, якби я знав, що мене хтось пасе, він би зараз був у кращому стані, ніж Ден і його головорізи?

— То хто це був?

— Здається, я щойно вам сказав: я не знаю. Може, якась вулична наволоч?

Він зболено на мене глянув.

— Щоб вулична наволоч — і йшла за людиною в формі Клину Каррери?

— Гаразд, може, річ була в ображеній мужності. В території. У вас у Лендфоллі є якісь банди, хіба ні?

— Ковачу, благаю. Самі не дуркуйте. Якщо ви їх не помітили, які шанси, що вони були такими простими?

Я зітхнув.

— Не надто великі.

— Саме так. То хто ще намагається відрізати собі шматочок артефактного пирога?

— Не знаю, — похмуро визнав я.

Далі політ минав у мовчанні.

Врешті-решт катер накренився, і я визирнув з вікна. Ми поступово спускалися до чогось схожого на брудну крижину, завалену зужитими пляшками та бляшанками. Я насупився й відрегулював масштаб картинки.

— Це найперші?..

Генд кивнув.

— Деякі — так. Великі. Решта — це конфіскат, з тих часів, коли на ринку артефактів було пробито дно. Якщо власник не може заплатити за посадкове місце, в нього негайно забирають транспорт і переносять сюди грав-тягою, поки він не платить. Звісно, зважаючи на те, що сталося з ринком, майже ніхто не завдав собі клопоту бодай виплатити борги, тож приїхали утилізатори з Порт-Оторіті й вивели їх з експлуатації плазмовими різаками.

Наостанок ми пролетіли над найближчою з прип’ятих до землі барж-колоній. Це було все одно що пропливти над величезним поваленим деревом. На одному кінці розчепірилися гілками тягові вузли, що провели це судно через безодню між Латімером і Санкцією-IV, а тепер лежали на посадковому майданчику внизу й тягнулися до невблаганного синього неба вгорі. Ця баржа більш ніколи не злетить; власне кажучи, вона й призначалася лише для подорожі в один кінець. У неї, зібраної на орбіті Латімера століття тому й побудованої лише для тривалого польоту крізь міжзоряний простір і однієї посадки на планету наприкінці мандрівки, під час приземлення вигоріла антигравітаційна посадкова система. Від вибуху репульсорних струменів під час остаточного приземлення пустельний пісок під нею спікся, утворивши скляний овал, який інженери врешті-решт долучать до таких самих овалів від інших барж, створивши з них майданчик Тайсавасді, який служитиме молодій колонії перше десятиліття її життя.

Коли компанії заходилися будувати власні приватні майданчики та супутні комплекси, баржі вже давно випатрали; попервах вони використовувалися як житло, а згодом — як доступне джерело рафінованих сплавів і апаратного забезпечення для будівництва. На Світі Гарлана я побував усередині парочки суден із флоту самого Конрада Гарлана; там обідрали навіть палуби, залишивши тільки багаторівневі металеві гребені, що прилягали до внутрішньої вигнутої поверхні корпусу. Не чіпали хіба що самі корпуси — ставало на заваді якесь чудернацьке майже благоговіння, що в минулі часи спонукало покоління за поколінням присвячувати свої життя будівництву соборів.

Катер пролетів над хребтом баржі та, обігнувши корпус, м’яко сів у тінь, яку відкидало прип’яте до землі судно. Ми вилізли у несподівану прохолоду й тишу, яку порушували тільки шепіт вітерцю на трав’янистій рівнині та ще ледь чутні звуки людських торгів з корпусу.

— Сюди, — Генд кивнув на вигнуту металеву стіну попереду й попрямував до трикутного вантажного проходу, що починався майже на рівні поверхні. Я мимоволі почав оглядати споруду, шукаючи, де можуть сховатися снайпери, роздратовано відмахнувся від цього рефлексу й пішов за Гендом. Вітер послужливо змітав сміття з мого шляху маленькими, по коліно, вихорцями.

Зблизька вантажний прохід здавався величезним — зо два метри завширшки на вершині й досить широкий біля основи, щоб туди пройшов корпус бомби-мародера на візку. Вантажний трап, що вів до входу, під час польоту баржі виконував роль люка, а тепер сидів навпочіпки, зігнувши масивні гідравлічні «ноги», що не працювали вже кількадесят років. Вгорі збоку від люка виднілися старанно розмиті голографічні зображення чи то марсіян, чи то янголів у польоті.

— Мистецтво розкопок, — зневажливо пояснив Генд. А тоді ми проминули їх і опинились у склепінчастій пітьмі.

Ця атмосфера занепалого простору була знайома мені за Світом Гарлана, однак якщо корпуси Гарланових суден було збережено з музейною розсудливістю, то цей простір був наповнений безладною мішаниною з кольорів і звуків. До вигину корпусу та залишків головних палуб були на перший погляд довільно приєднані кабелями та прикріплені смолою ятки, збудовані з пластику та дроту яскравих базових кольорів, через що складалося таке враження, ніби початкову конструкцію обсіла колонія отруйних грибів. Усе це з’єднували докупи відпиляні шматки східного трапа та драбини зі зварених опорних елементів. Там і тут посилювали світло ламп та ілюмінієвих смуг інші голографічні зображення. Зі встановлених на корпусі динаміків завбільшки з ящики ревла й басила непередбачувана музика. Вгорі над усім цим хтось пробив у сплаві корпусу метрові отвори, крізь які проникали, розтинаючи під великими кутами пітьму, промені нічим не стримуваного сонячного світла.

Там, куди падав найближчий промінь, стояла висока постать у подертому одязі, що підставила спітніле чорношкіре обличчя світлу, наче теплому душу. На голову чолов’яга насунув потертий чорний циліндр, а його худорлява фігура ховалася під не менш зношеним довгим чорним плащем. Він почув наші кроки по металу й розвернувся, тримаючи руки хрест-навхрест.

— А, панове.

Його голос був штучним бульканням, яке долинало з досить помітного апарата-присоски, прикріпленого до його пошрамованого горла.

— Ви якраз вчасно. Я — Семетер. Вітаю на Ринку душ.

Вийшовши на осьову палубу, ми застали початок процесу.

Коли ми вибралися з ліфта-клітки, Семетер відступив убік і змахнув однією рукою в оперенні з лахміття.

— Дивіться, — сказав він.

Палубою сунув задом наперед гусеничний автонавантажувач, здійнявши вгору на підйомних важелях маленький ківшик. Ківшик на наших очах похилився вперед, і з нього рясно посипалися на палубу якісь предмети, підскакуючи та стукаючи, наче градини.

Кортикальні пам’яті.

Сказати напевне, не посиливши нейрохімічний зір до максимуму, було неможливо, але виглядало на те, що більшість із них надто великі, щоб бути чистими. Надто масивні, а ще — занадто білувато-жовті від шматочків кістки та спинномозкової тканини, що досі трималися на металі. Ківшик повернувся ще далі, і потік перетворився на зливу, шорстке тріскуче виверження металевої гальки. Автонавантажувач задкував далі, лишаючи за собою щільний і широкий слід із пам’ятей. Град переріс у стрімкий гуркотливий шал, а тоді затихнув: далі потік пам’ятей уже зникав серед уже насипаних гірок.

Спорожнівши, ківшик перекинувся. Звук щез.

— Щойно прибули, — зауважив Семетер, ведучи нас довкола розсипу. — Здебільшого з бомбардування Сухінди, цивільні та бійці регулярних сил, але мають бути втрати й серед сил швидкого реагування. На сході ми збираємо їх повсюди. Хтось серйозно помилився, оцінюючи рельєф там, де ховається Кемп.

— Не вперше, — пробурчав я.

— І, як ми сподіваємося, не востаннє, — Семетер нагнувся й набрав ув обидві руки кортикальних пам'ятей, до яких жовтуватим інеєм прилипли шматочки кістки. — Рідко коли справи йдуть так добре.

У тьмяно освітленій печері щось зашкреблося й заторохтіло. Я стрімко підняв голову на звук.

За великою горою підходили торгівці з лопатами та відрами, штовхаючись, аби зайняти краще місце для копання. Лопати входили в гірки з різким шкрябанням, а зачерпнуті пам’яті падали в відра, торохчучи, наче гравій.

Я помітив, що Семетера вони минали боком попри неабияку конкуренцію за доступ. Я знову поглянув на постать у циліндрі, що зігнулася переді мною, і його пошрамоване обличчя розрізала широчезна усмішка — так, наче він відчув мій погляд. Мабуть, удосконалена периферійка, подумав я, а він, не припиняючи м’яко всміхатися, розчепірив пальці та мало-помалу впустив усі пам’яті назад у купу. Коли його руки знову спорожніли, він обтрусив долоні одна об одну й підвівся.

— Більшість продає на вагу брутто, — пробурмотів він. — Це дешево і просто. Поговоріть з ними, якщо хочете. Інші відсівають для своїх клієнтів цивільних, відділяють військове зерно від полови, а ціни в них усе одно низькі. Можливо, це задовольнить ваші потреби. А може, вам потрібен Семетер.

— Ближче до суті, — коротко сказав Генд.

Мені здалося, що його очі під потертим циліндром трохи примружились, але це ледь помітне роздратування так і не торкнулося голосу чорношкірого чолов’яги в лахмітті.

— Суть, — ґречно промовив він, — така, як і завжди. Суть у тому, чого ви бажаєте. Семетер продає лише те, чого бажають ті, хто до нього приходить. Чого бажаєш ти, мандрейківцю? Ти та твій вовк із Клину?

Я відчув, як мене пройняв ртутний дрож нейрохімії.

Я був не в однострої. Модифікації в цього чолов’яги, хоч якими вони були, не обмежувалися вдосконаленою периферійкою.

Генд сказав щось лункою мовою, якої я не впізнав, і зробив невеличкий жест лівою рукою. Семетер напружився.

— Ти граєш у небезпечну гру, — тихо промовив менеджер з «Мандрейк». — А спектаклю кінець. Зрозуміло?

Семетер на мить завмер, а тоді знову всміхнувся на весь рот. Він потягнувся під пальто обома руками одночасно і зрозумів, що дивиться просто у ствол інтерфейсного пістолета Калашникова, від якого його відділяє сантиметрів із п’ять. Це несвідомо підняла зброю моя ліва рука.

— Не так швидко, — порадив я.

— Тут нічого такого немає, Ковачу, — Генд говорив м’яко, але не припиняв дивитися в очі Семетерові. — Родинні зв’язки вже встановлено.

Семетерова усмішка вказувала на те, що це не так, але він без поспіху витягнув руки з-під плаща. В кожній долоні він обережно тримав щось схоже на живого бронзового краба. Він поглянув по черзі на сегментовані ноги кожного краба, які тим часом обережно згинались і розгинались, а тоді знову перевів погляд на дуло мого пістолета. Якщо він і боявся, то видно цього не було.

— Чого ти бажаєш, корпоративнику?

— Ще раз мене так назвеш — і я, можливо, буду змушений натиснути на цей гачок.

— Він не до тебе звертається, Ковачу, — Генд ледь помітно кивнув на «Калашникова», і я сховав зброю. — Спецпризначенці, Семетере. Нещодавно вбиті, щонайбільше місяць тому. А ще ми поспішаємо. Все, що є в тебе у продажу.

Семетер знизав плечима.

— Найсвіжіші тут, — сказав він і кинув два пульти-краби на гору з пам'ятей, де вони діловито забігали, підхоплюючи тендітними мандибулярними лапами один металевий циліндрик за іншим, підносячи кожен до блискучого блакитного об’єктива, а тоді відкидаючи його. — Але якщо у вас обмаль часу…

Він повернувся вбік і повів нас до похмуро оформленої ятки, де згорбилася над верстатом худа жінка, така бліда, який він був смаглявий, і під тиском очищувала пам'яті з неглибокої посудини від шматочків кістки. Тоненьке високе тріскотіння, що лунало, коли кістка відходила, було ледь чутним контрапунктом до басових укусів, тріску та брязкання лопат і відер старателів за нами.

Семетер звернувся до жінки мовою, якою раніше говорив Генд, і вона мляво відірвалася від очищувальних інструментів. З полиці в задній частині ятки вона підняла тьмяну металеву банку завбільшки приблизно зі спостережний дрон і винесла її до нас. Піднявши її для огляду, жінка постукала одним надміру довгим чорним нігтем по символу, вигравіруваному на металі. Сказала щось тією лункою мовою.

Я позирнув на Генда.

— Обранці Оґона, — пояснив він без явної іронії. — Захищені залізом для повелителя заліза та війни. Воїни.

Він кивнув, і жінка поставила банку. Принесла миску духмяної води з одного боку верстату і сполоснула нею долоні та зап’ястки. Я зачудувався, дивлячись, як вона опускає щойно змочені пальці на кришку банки, заплющує очі й наспівує ще одну ритмічну фразу. Тоді вона розплющила очі й відкрутила кришку.

— Вам скільки кілограмів? — запитав Семетер із недоречним на тлі благоговіння прагматизмом.

Генд потягнувся на другий бік столу й вихопив із банки пригорщу пам’ятей. У його зігнутій долоні вони заблищали чистим сріблом.

— Скільки ти з мене здереш?

— Сімдесят дев’ять п’ятдесят за кілограм.

Менеджер гмикнув.

— Коли я був минулого разу, Праве взяв з мене сорок сім п’ятдесят, та ще й вибачався.

— То ціна за шлак, і ти це знаєш, корпоративнику, — всміхаючись, хитнув головою Семетер. — Праве торгує несортованим товаром, та й той, як правило, не чистить. Якщо ти хочеш витрачати свій цінний корпоративний час на зняття кісткової тканини з купи пам’ятей цивільних і стандартних призовників, то давай, торгуйся з Праве. Це — добірні представники воїнського класу, очищені та помазані, і вони варті тих грошей, які я прошу. Нам не слід отак гайнувати час один одного.

— Гаразд, — Генд зважив пригорщу капсульованих життів. — Тобі треба думати про свої видатки. Шістдесят тисяч одразу. І ти знаєш, що я колись повернуся.

— Колись, — Семетер неначе спробував це слово на смак. — Колись Джошуа Кемп, можливо, пустить Лендфолл на ядерний вогонь. Колись, корпоративнику, ми всі можемо загинути.

— А й справді, можемо, — Генд закинув пам’яті назад у банку. Вони заклацали, наче гральні кості під час падіння. — І деякі з нас швидше за інших, якщо робитимуть на кожному кроці антикартельні заяви про перемогу кемпістів. Семетере, за це я міг би тебе заарештувати.

Бліда жінка за верстатом зашипіла й почала креслити в повітрі піднятою рукою якісь символи, але Семетер щось їй гарикнув, і вона зупинилася.

— Яка була б користь із мого арешту? — м’яко запитав він, сягнув рукою в банку й витягнув одну-єдину блискучу пам’ять. — Поглянь на це. Без мене ти міг би покластися хіба що на Праве. Сімдесят.

— Шістдесят сім п’ятдесят, і я зроблю тебе привілейованим постачальником «Мандрейк».

Семетер покрутив пам’ять між пальцями, вочевидь, замислившись.

— Чудово, — нарешті сказав він. — Шістдесят сім п’ятдесят. Але якщо ти візьмеш товару не менше встановленого мінімуму. П’ять кілограмів.

— Згода, — Генд витягнув кредитний чип з вигравіруваною голограмою емблеми «Мандрейк». Передаючи його Семетерові, він несподівано всміхнувся. — Та й усе одно я прийшов по десять. Загортай.

Семетер закинув пам’ять назад у банку. Кивнув блідій жінці, і та витягнула з-під верстату ввігнуті ваги. Нахиливши банку й сягнувши всередину рукою, вона заходилася черпати пам’яті пригорщами й обережно викладати на чашу ваг. У повітрі над дедалі більшою купкою утворилися витіюваті жовтогарячі числа.

Я краєчком ока помітив якийсь рух близько до підлоги й різко розвернувся в його бік.

— Знахідка, — невимушено промовив Семетер і всміхнувся.

Один з дистанційних приладів на крабових ногах вийшов з купи пам’ятей і, опинившись біля Семетерової ноги, завзято поліз угору його штаниною. Коли той опинився на рівні його паска, Семетер зняв його і знерухомив, а другою рукою вирвав щось із його мандибул. Потім викинув маленьку машинку геть. Відчувши вільне падіння, краб втягнув кінцівки і вдарився об палубу гладеньким сірим овоїдом, підскочив, покотився і швидко завмер. За мить кінцівки несміливо витягнулися. Пульт випрямився й помчав у справах свого господаря.

— Ах-х-х, погляньте, — Семетер потирав вказівним і великим пальцями пам’ять у плямах органічної тканини, не припиняючи всміхатися. — Поглянь на це, Вовку з Клину. Бачиш? Бачиш, як починаються нові жнива?

Розділ тринадцятий

ШІ «Мандрейк» зчитав збережених у пам’ятях вояків, яких ми купили, у форматі даних тривимірного машинного коду й негайно забракував третину як таких, що зазнали непоправної психологічної шкоди. Як не вартих розмови. Після воскресіння в віртуальності вони тільки й робитимуть, що кричатимуть до хрипоти.

Генд махнув на це рукою.

— У принципі, це норма, — пояснив він. — Якісь втрати є завжди, хоч у кого купуй. Інших ми піддамо дії психохірургічного секвенсера снів. Так ми маємо одержати великий короткий список, не пробуджуючи жодного з них на справді. Ось необхідні параметри.

Я взяв зі столу папірець із ними і проглянув його. На настінному екрані на протилежному кінці зали засідань прокручувались у двовимірному аналоговому форматі дані постраждалих вояків.

— Досвід бойових дій в умовах підвищеної радіації? — я поглянув на менеджера з «Мандрейк». — Чи не маю я про це знати?

— Та ну тебе, Ковачу. Ти вже знаєш.

— Я, — спалах дотягнеться до гір. Вижене тіні з ярів, які вже не одну геологічну епоху не бачили такого різкого світла, — сподівався, що до цього не дійде.

Генд оглянув стільницю так, ніби її слід було почистити.

— Нам було потрібно, щоб півострів звільнився, — обережно заговорив він. — Це станеться до кінця тижня. Кемп відступає. Вважай це приємною несподіванкою.

Якось у розвідці на гірському пасмі на зігнутому хребті Данґреку я побачив, як удалині виблискував у надвечірньому сонці Заубервілль. Відстань була завелика, щоб розгледіти деталі: навіть коли нейрохімія працювала на повну силу, місто було подібне до срібного браслета, закинутого на край води. Віддалене й відірване від усього людського.

Я зазирнув у вічі Гендові на іншому боці стола.

— Отже, ми всі загинемо.

Він знизав плечима.

— Здається, це неминучо, хіба ні? Якщо йти так скоро після вибуху. Ну, новобранцям можна надати клонів з високою стійкістю, а ми будемо функціонувати стільки, скільки треба, завдяки антирадіаційним препаратам, але у віддаленій перспективі…

— Атож, у віддаленій перспективі я буду зношувати дизайнерський чохол у Латімер-Сіті.

— Саме так.

— Про які радіаційно-стійкі чохли ти думаєш?

Він знову знизав плечима.

— Точно не знаю, треба поговорити з відділом біозабезпечення. Мабуть, з маорійської лінії. А що, хочеш такий?

Я відчув, як у плоті моїх долонь засмикалися, наче розсердившись, біопластини «Хумало», і хитнув головою.

— Дякую, але я залишуся в тому, що маю.

— Не довіряєш мені?

— Якщо ти вже про це заговорив, то ні. Але річ не в цьому, — я тицьнув великим пальцем собі у груди. — Це індивідуальний чохол для Клину. «Хумало Байосістемз». Кращих бойових чохлів не роблять.

— А як же опір радіації?

— Він протримається досить довго для наших потреб. Генде, скажи мені от що: що ти пропонуєш новобранцям У віддаленій перспективі? Крім нового чохла, який може й не витримати радіації? Що вони отримають, коли ми впораємося?

Почувши це запитання, Генд насупився.

— Ну… Роботу.

— Вона в них була. І поглянь, куди це їх привело.

— Роботу в Лендфоллі, — чомусь здавалося, ніби насмішка в моєму голосі його зачіпає. А може, його зачіпало щось інше. — У службі безпеки «Мандрейк» на контрактній основі, гарантовану до завершення війни або протягом п’яти років, залежно від того, який термін буде довшим. Чи відповідає це твоїм моральним принципам як квелліста, боронителя пригноблених і анархіста?

Я звів брову.

— Ці філософії дуже слабко пов’язані між собою, Генде, та й я насправді не поділяю жодної з них. Але, якщо тебе цікавить, чи добра це альтернатива смерті, я сказав би, що так. У їхньому становищі я б, мабуть, спокусився такою ціною.

— Вотум довіри, — ядучим тоном промовив Генд. — Як це підбадьорює.

— Звісно, лише якби в мене не було друзів і родичів у Заубервіллі. Можливо, тобі варто пошукати це в архівних даних.

Він поглянув на мене.

— Ти намагаєшся посміятися?

— Не бачу нічого аж такого смішного у знищенні цілого міста, — я знизав плечима. — Принаймні саме зараз. Може, проблема в мені.

— А, то це підіймає свою огидну голову совість?

Я натягнуто всміхнувся.

— Не мели дурниць, Генде. Я — вояк.

— Так, це варто пам’ятати. І не зганяй надлишок почуттів на мені, Ковачу. Як я вже казав, я насправді не віддаю наказ про удар по Заубервіллю. Це просто щасливий збіг.

— А й справді, — я кинув папірець назад на стіл, намагаючись не шкодувати, що це не граната без запобіжника. — Тоді поїхали далі. Як надовго запускати цей секвенсер снів?

Психохірурги стверджують, що вві сні ми вірніші своєму істинному «я», ніж у будь-якій іншій ситуації, включно з оргазмом і моментом смерті. Можливо, саме тому в реальному світі ми часто поводимося так безглуздо.

Звісно, це уможливлює швидку психооцінку.

Секвенсер снів, поєднаний у серці ШІ «Мандрейк» з необхідними параметрами та перевіркою особистих даних, що стосуються Заубервілля, перевірив решту сім кілограмів функціональної людської психіки менш ніж за чотири години. Так у нас з’явилося триста вісімдесят сім можливих кандидатів, з яких двісті дванадцять були в ядрі найімовірніших кандидатур.

— Час їх розбудити, — промовив Генд, гортаючи профілі на екрані й позіхаючи. Я відчув, як за компанію знехотя потягнулися й мої щелепні м’язи.

Жоден з нас не вийшов із зали засідань до завершення роботи секвенсера — можливо, через взаємну недовіру, — а після того, як ми ще трохи покрутилися довкола теми Заубервілля, розмовляти нам уже майже не було про що. В мене засвербіли очі від майже невідривного стеження за прокруткою даних, кінцівки сіпалися, бажаючи фізичного навантаження, а ще закінчилися цигарки. Моє обличчя норовила забрати позіхота.

— Ми справді мусимо поговорити з ними всіма?

Генд хитнув головою.

— Ні, насправді ні. В машині є віртуальна версія мене, до якої підключена психохірургічна периферійка. Я відправлю її — хай відбере півтори дюжини найкращих. Якщо ти, звісно, настільки мені довіряєш.

Я здався й нарешті солодко позіхнув.

— Функцію «довіряти» ввімкнено. Хочеш на свіже повітря й на каву?

Ми пішли на дах.

На вершечку «Мандрейк-Тавер» день темнів, переходячи в індиговий пустельний присмерк. На сході з безкрайнього й дедалі темнішого неба Санкції-IV визирали зорі. На західному обрії з сонця, затиснутого між тонкими смужками хмар, неначе витікали під вагою нової ночі останні краплини соку. Захист не працював, і на дах проникала більшість вечірнього тепла та легенький вітерець із півночі.

Я швиденько оглянув працівників «Мандрейк», розсіяних по обраному Гендом саду. Вони сиділи за барними стійками та столиками парами чи маленькими групками й розмовляли добре чутними голосами, мелодійними та впевненими. Стандартна корпоративна аманглійська з мелодійними домішками місцевих мов, тайської та французької. На нас, здавалося, не зважав ніхто.

Ця суміш мов дещо мені нагадала.

— Генде, скажи мені, — я розпечатав нову пачку «Вогнів Лендфолла» й оживив одну цигарку. — Що за фігня сталася сьогодні на ринку? Якою мовою ви там розмовляли, що то за жести лівою рукою?

Генд спробував свою каву й поставив на столик.

— А ти не здогадався?

— Буду?

— Можна й так сказати, — зі зболеного виразу обличчя менеджера я здогадався, що він не говорив про це так уже мільйон років. — Хоча його так, строго кажучи, не називають уже кілька століть. Та й на початку так не називали. Ти надто все спрощуєш, як і більшість невтаємничених.

— А я думав, що це і є суть релігії. Спрощення для тугодумів.

Він усміхнувся.

— Якщо це так, то тугодуми явно в більшості, чи не так?

— Вони завжди в більшості.

— Ну, можливо, — Генд випив ще кави й подивився на мене з-за чашки. — Ти справді вважаєш, що в тебе немає Бога? Чи вищої сили? Гарланці здебільшого синтоїсти, так? Або синтоїсти, або сповідують якийсь варіант християнства?

— Я — ні те, ні інше, — просто сказав я.

— Отже, тобі нікуди сховатися від приходу ночі? В тебе жодного союзника на той випадок, коли безмежність творіння налягає на хребет твого крихітного існування кам’яним стовпом заввишки тисячу метрів?

— Генде, я був під Інненіном, — я струсив попіл із цигарки й повернув йому його усмішку майже новою. — Під Інненіном я чув, як солдати з такими стовпами на спинах волали до цілого спектру вищих сил. Щось я не бачив, щоб хоч одна з них прийшла. Без таких союзників я можу й обійтися.

— Не нам командувати Богом.

— Вочевидь, ні. Розкажи мені про Семетера. Той циліндр і плащ. Він грає якусь роль?

— Так, — тепер у Гендовому голосі відчувалася щира відраза. — Він прибрав личину Ґеде, в цьому випадку — володаря мертвих…

— Дуже дотепно.

— … намагаючись підкорити своїй волі слабкодухих конкурентів. Він, мабуть, свого роду адепт, має певний вплив у духовному вимірі, хоч і, звісно, недостатній для того, щоб викликати конкретно цю особу. Я дещо… — він злегка мені всміхнувся. — Сказати б, авторитетніший. Я просто це показував. Так би мовити, підтверджував кваліфікацію, а також дав зрозуміти, що вважаю його образ несмаком.

— Дивно, що цей Ґеде не прийшов висловити те саме, еге ж?

Генд зітхнув.

— Насправді цілком імовірно, що Ґеде, як і ти, розуміє комізм цієї ситуації. Його дуже легко розвеселити як на Мудрого.

— Справді, — я нахилився вперед, шукаючи на його обличчі якийсь натяк на іронію. — Ти віриш у цю фігню? Серйозно віриш?

Менеджер з «Мандрейк» подивився на мене, а тоді захилив голову і показав на небо над нами.

— Поглянь отуди, Ковачу. Ми п’ємо каву так далеко від Землі, що знайти Сонце в нічному небі тут можна, лише добряче постаравшись. Нас принесло сюди вітром, що дме у вимірі, який ми не можемо ні побачити, ні помацати. Ми зберігались у вигляді снів у розумі машини, яка мислить настільки досконаліше за наші мізки, що в ньому цілком може міститися ім’я бога. Нас воскресили, помістивши в тіла, що нам не належать, вирощені в таємному саду поза тілом смертної жінки. Це — факти нашого існування, Ковачу. І як вони відрізняються від віри в існування іншого виміру, де мертві живуть у товаристві істот, настільки вищих за нас, що ми мусимо називати їх богами? І чи справді в них менше містики?

Я відвів погляд: жар у Гендовому голосі якось дивно мене збентежив. Релігія — цікава субстанція, а її дія на тих, хто її вживає, непередбачувана. Я загасив цигарку й обережно дібрав слова.

— Ну, різниця в тому, що факти нашого існування не вимріяла купка жерців-невігласів за багато століть до того, як хтось покинув поверхню Землі чи створив щось схоже на машину. Я сказав би, що тому вони загалом краще пасують до тутешньої реальності, ніж твій духовний вимір.

Генд усміхнувся — його це, вочевидь, не образило. Він явно веселився.

— Це локальний погляд, Ковачу. Звісно, всі церкви, що існують дотепер, з’явилися в доіндустріальні часи, але віра — це метафора, і хто його знає, яким чином, звідки і як довго поширювалися дані, що ховаються за цими метафорами. Ми ходимо серед руїн цивілізації, що, вочевидь, мала божественні сили за тисячі років до того, як ми навчилися прямоходіння. Ковачу, твоя рідна планета оточена янголами з полум’яними мечами…

— Стоп-стоп, — я підняв руки, виставивши долоні вперед. — Прошу ненадовго пригасити ядро метафор. Світ Гарлана оточений системою орбітальних бойових платформ, які марсіяни, йдучи, забули вивести з експлуатації.

— Так, — Генд нетерпляче змахнув рукою. — Орбіталки з якоїсь речовини, що опирається всім спробам сканування; орбіталки, які можуть розтрощити місто чи гору, але не знищують нічого, крім тих суден, які намагаються здійнятись у небеса. Що це, як не янгол?

— Блін, Генде, це машина. З запрограмованими параметрами, що, можливо, були закладені під час якогось планетарного конфлікту…

— Ти можеш бути в цьому впевнений?

Він уже перехилився через стіл. Я зрозумів, що, напружившись, перейшов у таку саму позу.

— Генде, ти хоч раз бував на Світі Гарлана? Ні, думаю, що ні. Що ж, я там виріс і кажу тобі: в орбіталках не більше містики, ніж у будь-якому іншому марсіанському артефакті…

— Та невже, не більше містики, ніж у співошпилях? — він стишив голос до шипіння. — Кам’яних деревах, що співають світанковому та призахідному сонцю? Не більше містики, ніж у брамі, що виходить, наче двері спальні, на…

Він різко зупинився й роззирнувся довкола, зашарівшись через те, що мало не втратив обережність. Я відкинувся назад і всміхнувся йому на весь рот.

— Чудова пристрасть як на людину в такому дорогому костюмі. Отже, ти намагаєшся мене переконати, що марсіяни — це боги вуду. Так?

— Я ні в чому не намагаюся тебе переконати, — пробурчав він і випрямився. — І ні, марсіяни непогано вписуються в цей світ. Щоб пояснити їх, нам непотрібно думати, хто звідки походить. Я просто намагаюся показати тобі, як неприйняття дива обмежує твій світогляд.

Я кивнув.

— Ну й молодець, — я тицьнув у нього пальцем. — Просто зроби мені ласку, Генде. Коли ми дістанемося туди, куди їдемо, постарайся тримати цю хрінь при собі. В мене буде досить проблем, навіть якщо ти не паритимеш мені мізки.

— Я вірю лише в те, що бачив, — холодно сказав він. — Я бачив, як Ґеде та Карфур ходили серед нас у людській плоті, чув їхні голоси з вуст гуґана, викликав їх.

— Так, звісно.

Він пильно поглянув на мене; почуття образи його вірувань поволі оберталося на щось інше. Його голос пом’якшав і стишився до шепоту.

— Дивно, Ковачу. Твоя віра така сама глибока, як моя. Я не розумію лиш одного: нащо тобі так потрібно не вірити.

Ця фраза провисіла між нами майже хвилину, поки я на неї не зреагував. Шум з-за навколишніхстоликів затих, і навіть північний вітер неначе затамував подих. Тоді я нахилився вперед і заговорив не так заради спілкування, як заради того, щоб розвіяти свій освітлений лазерами спогад.

— Ти помиляєшся, Генде, — тихо промовив я. — Я був би дуже радий мати доступ до всієї тієї фігні, в яку ти віриш. Я був би дуже радий, якби міг викликати того, хто винен у створенні цього хрінового світу. Бо тоді я зміг би вбити цю істоту. Повільно.

У машині віртуальне «я» Генда скоротило великий короткий список до одинадцяти осіб. На це пішло майже три місяці. На максимальній же швидкості ШІ — у триста п’ятдесят разів швидше за реальний час, — процес закінчився незадовго до півночі.

На той час напруження від розмови на даху ослабло, спершу перейшовши в обмін фантазіями на тему власного досвіду, своєрідне порпання в побаченому та зробленому нами, що здебільшого підтверджувало правильність наших світоглядів, а потім — у дедалі невиразніші спостереження про життя, що чергувалися з тривалим обопільним мовчанням, під час якого ми вдивлялися в пустельну ніч за бастіонами хмарочоса. У сонну атмосферу ввірвався сигнал з Гендової кишені, наче нота, що розбиває скло.

Ми спустилися поглянути, що там у нас, кліпаючи серед несподівано різкого світла у хмарочосі й позіхаючи. Менш ніж годину по тому, коли минула північ і почався новий день, ми вимкнули Гендове віртуальне «я» й завантажилися в машину замість нього.

Остаточний відбір.

Розділ чотирнадцятий

Їхні обличчя повертаються до мене у спогадах.

Не обличчя прекрасних маорійських бойових чохлів, стійких до радіації, в яких вони поїхали у Данґрек і на задимлені руїни Заубервілля. Навпаки, я бачу їхні обличчя до загибелі. Ті обличчя, які Семетер привласнив і продав, повернувши до хаосу війни. Ті обличчя, які пам’ятали вони самі; ті обличчя, які вони мали в безневинному віртуальному готельному номері, де я вперше з ними зустрівся. Обличчя померлих.

Оле Гансен:

Неймовірно блідий білий з коротким білосніжним волоссям і очима, схожими своєю спокійною блакиттю на цифрові дисплеї медичного обладнання в некритичному режимі. Його привезли цілком з Латімера з першою хвилею кріокапсульних підкріплень ООН, ще тоді, коли всі думали, що Кемпа розгромлять за шість місяців.

— Сподіваюся, це не черговий бій у пустелі, — в нього на лобі та вилицях досі лишалися червоні плями від обгоряння на сонці. — Бо якщо так, то можете просто покласти мене назад у коробку. Цей клітинний меланін капець як свербить.

— Там, куди ми їдемо, холодно, — запевнив його я. — Найвищі зимові температури Латімер-Сіті. Ви знаєте, що ваш підрозділ загинув?

Кивок.

— Бачив спалах із коптера. Далі нічого не пам’ятаю. Все логічно. Захоплена бомба-мародер. Я сказав їм просто підірвати цю падлюку там, де вона лежить. Тут будь-які вмовляння марні. Вони надто вперті.

Гансен належав до добірного підрозділу підривників, який називався «Легка Рука». Я вже знав про нього з чуток, що ходили Клином. Цей підрозділ славився тим, що здебільшого не помилявся. Колись славився.

— Сумуватимете за ним?

Гансен повернувся, не встаючи з крісла, й поглянув на міні-бар на протилежному кінці віртуального готельного номеру. Тоді ще раз поглянув на Генда.

— Можна?

— Пригощайтеся.

Він підвівся й пішов до лісу з пляшок, обрав одну й налив у келих по вінця якоїсь бурштинової рідини. Підняв келих у наш бік, міцно стиснувши губи й блискаючи блакитними очима.

— За «Легку Руку», хоч де там зараз її грані розпорошені атоми. Епітафія: наказів, бляха, треба було слухатися. Тепер вони, бляха, були б тут.

Він одним плавним рухом вилив порцію напою собі в горлянку, гортанно загарчав і тишком-нишком викинув келих на інший бік номера. Той глухо вдарився об укриту килимом підлогу й покотився до стіни. Гансен повернувся до столу й сів. У його очах стояли сльози, але я підозрював, що від алкоголю.

— Запитання ще є? — п’яним голосом спитав він.

Іветт Крукшенк:

Двадцятирічна дівчина, обличчя чорне, майже синє; овал обличчя скидається на форму носа висотного перехоплювача; водоспад із пишних дредлоків, зібраних на висоту кулака, обвішаних небезпечними на вигляд сталевими прикрасами та оздоблених парочкою запасних штекерів швидкого підключення — зеленим і чорним. Біля основи її черепа виднілося ще три у роз’ємах.

— Це для чого? — спитав я в неї.

— «Лінгвапак», тайська й мандаринський діалект китайської, шотокан — дев’ятий дан, — судячи з того, як вона перебирала позначені шрифтом Брайля пір’їни, вона цілком могла видирати й міняти їх наосліп і під обстрілом. — Просунута польова медицина.

— А у волоссі?

— Інтерфейс супутникової навігації та концертна скрипка, — вона широко всміхнулася. — Останнім часом від неї мало користі, але вона приносить мені удачу, — її обличчя витягнулося з такою комічною різкістю, що я аж закусив губу. — Приносила.

— За останній рік ви сім разів просилися в підрозділи швидкого реагування, — сказав Генд. — Чому?

Вона якось дивно на мене глянула.

— Ви про це вже питали.

— То був інший я.

— А, розумію. Привид у машині. Ну, так, я про це вже казала. Ближчий фокус, більше впливу на результати боїв, кращі цяцьки. Знаєте, минулого разу, коли я це казала, ви всміхалися більше.

Цзян Цзяньпін:

Бліде азійське обличчя, трохи розкосі розумні очі та легка усмішка. Здавалося, ніби він роздумує над якоюсь дещо кумедною історією, яку йому щойно розповіли. На його професію вказували хіба що мозолі на ребрах долонь і розслабленість м’язів під чорним комбінезоном. Він більше скидався на трохи втомленого вчителя, ніж на людину, яка знає п’ятдесят сім різних способів вивести людське тіло з ладу.

— Судячи з усього, — пробурмотів він, — ця експедиція не входить у загальні рамки війни. Це справа комерційна, чи не так?

Я знизав плечима.

— Цзяне, ця війна — взагалі справа комерційна.

— Ви можете так вважати.

— І ви теж, — строго промовив Генд. — Я маю доступ до державних комуніке на найвищому рівні, і я вам кажу: якби не Картель, кемпісти ввійшли б у Лендфолл ще минулої зими.

— Так. Я бився саме за те, щоб цього не допустити, — він склав руки. — Я загинув, щоб цього не допустити.

— Добре, — енергійно відповів Генд. — Розкажіть нам про це.

— Я вже відповідав на це запитання. Навіщо ви його повторюєте?

Менеджер з «Мандрейк» потер очі.

— То був не я. То був скринінговий конструкт. Часу на перегляд даних не було, тому прошу вас.

— Це була нічна атака на Данайській рівнині, мобільна передавальна станція кемпістської системи керування бомбами-мародерами.

— Ви там билися?

Тепер я дивився на ніндзя перед собою з повагою. На Данайському театрі бойових дій таємні напади на комунікаційну мережу Кемпа стали єдиним реальним успіхом, про який міг заявити уряд, за останні вісім місяців. Я знав бійців, яким ця операція врятувала життя. Мене та мій взвод розстрілювали на клапті Північного рубежу, а пропагандистські канали ще й досі торочили про стратегічну перемогу.

— Мені випала честь стати там командиром підрозділу.

Генд поглянув на свою долоню, на якій прокручувалися дані, схожі на якусь рухливу шкірну хворобу. Системна магія. Віртуальні іграшки.

— Ваш підрозділ досяг своїх цілей, але вас було вбито під час відходу. Як це сталося?

— Я припустився помилки.

Ці слова Цзян вимовив з такою самою відразою, з якою вимовляв Кемпове ім’я.

— Якої саме?

Менеджера з «Мандрейк» аж ніяк не можна було похвалити за тактовність.

— Я гадав, що автоматичні вартові системи дезактивуються, аж тут станцію підірвало. Вони не дезактивувалися.

— Халепа.

Він позирнув на мене.

— Мій підрозділ не міг відступити без прикриття. Я залишився позаду.

Генд кивнув.

— Це варте захоплення.

— Це була моя помилка. І це була невисока ціна за зупинку наступу кемпістів.

— Цзяне, а ви не в захваті від Кемпа, еге ж?

Я старався говорити обережно. Нам явно трапився хтось ідейний.

— Кемпісти пропагують революцію, — зневажливо промовив він. — Але що зміниться, якщо вони захоплять владу на Санкції-IV?

Я почухав собі вухо.

— Ну, гадаю, у громадських місцях буде набагато більше пам’ятників Джошуа Кемпові. А поза тим, певно, мало що.

— Отож-бо. А скількома тисячами життів він заради цього пожертвував?

— Важко сказати. Послухайте, Цзяне, ми не кемпісти. Я можу вам пообіцяти: якщо ми здобудемо те, чого хочемо, прагнення не допустити Кемпа до влади на Санкції-IV неабияк посилиться. Цього вистачить?

Він поклав руки на стіл і трохи подивився на них.

— А хіба в мене є вибір? — запитав він.

Амелі Вонґсават:

Вузьке обличчя з орлиним носом кольору потьмянілої міді. Охайна пілотська стрижка, що поступово відростала, пофарбоване хною волосся місцями чорніло. На потилиці пасма волосся майже закривали посріблені роз’єми для кабелів літного симбіозу. Під лівим оком, на вилиці татуювання у вигляді чорної сітки вказувало, куди вставляти волокна потоку даних. Око над ним було сіре, як рідкий кристал, і контрастувало з темно-карим правим оком.

— Зі шпитальних запасів, — пояснила вона, коли її підсилений зір помітив, куди я дивлюся. — Мене трохи обстріляли торік над Буткінарі-Тауном, підірвали потік даних. Підлатали мене на орбіті.

— Ви вилетіли назад з підірваними каналами даних? — недовірливо перепитав я. Таке перевантаження мало б розтрощити всі схеми в її вилиці та обпалити тканину в радіусі п’яти сантиметрів. — Що сталося з вашим автопілотом?

Вона скривилася.

— Підсмажився.

— То як ви в цьому стані працювали з системою керування?

— Вимкнула машину і взялася керувати вручну. Обмежилась елементарною тягою та балансуванням. Це був «Локгід Мітома» — в них у такому випадку ще можна користуватися системою керування вручну.

— Ні, мене цікавило, як ви працювали з системою керування, зважаючи на ваш стан.

— А… — вона знизала плечима. — У мене високий больовий поріг.

Атож.

Люк Депре:

Високий і неохайний, зі світлим, пісочного кольору волоссям, яке відросло занадто сильно для поля бою й аж ніяк не стильно. Його обличчя складалося з характерних для європейців гострих кутів, довгого кістлявого носа, запалих щік і очей незвичного зеленого відтінку. Він невимушено розвалився у віртуальному кріслі, схиливши голову набік, ніби не міг розгледіти нас через освітлення.

— Отже, — він узяв зі столу довгою рукою мої «Вогні Лендфолла» й витрусив з пачки одну цигарку. — Ви розкажете мені щось про цю роботу?

— Ні, — відповів Генд. — Це конфіденційна інформація, поки ви не опинитеся на борту.

Він роздмухав цигарку і гортанно реготнув у дим.

— Минулого разу ви казали те саме. А як я казав вам минулого разу, кому я, блін, скажу? Як ви не захочете мене взяти, то я зразу повернуся до бляшанки, так?

— Але все ж таки.

— Гаразд. Отже, ви хочете щось у мене спитати?

— Розкажіть нам про свою останню приховану атаку, — запропонував я.

— Це конфіденційна інформація, — він трохи подивився на наші неусміхнені обличчя. — Слухайте, це ж був жарт. Я вже розповів усе про це вашому партнерові. Хіба він не розповідав?

Я почув, як Генд здавлено гмикнув.

— А, то був конструкт, — поспіхом сказав я. — Ми чуємо це вперше. Розкажіть це знову для нас.

Депре знизав плечима.

— Звісно, чому б ні? Це був напад на одного з секторних командирів Кемпа. У нього на катері.

— Успішний?

Він усміхнувся мені на весь рот.

— Я сказав би, що так. Ну, знаєте, голова… відвалилася.

— Мені просто стало цікаво. Ви ж мертві і все таке.

— Це мені не пощастило. В того хріна кров була накачана стримувальним токсином повільної дії. Ми довідалися аж тоді, як летіли геть.

Генд насупився.

— Вас оббризкало?

— Та ні, — на худорлявому обличчі на мить відобразився біль. — Моя партнерка — на неї бризнуло, коли порвалася сонна артерія. Просто в очі, — він пихнув димом на стелю. — Шкода, вона була нашим пілотом.

— А…

— Так. Ми влетіли в бік якоїсь будівлі, — він знову всміхнувся на весь рот. — Оце вже подіяло швидко.

Маркус Суджіяді:

Красень з моторошно правильними рисами обличчя, які могли би скласти пару Лапіне де-небудь у мережі. Мигдалеподібні за кольором і формою очі, пряма лінія вуст, форма обличчя близька до перевернутого рівнобедреного трикутника з затупленими кутами масивного підборіддя та широкого чола, прилипле до голови пряме чорне волосся. Дивна нерухомість рис — наче він збайдужів під дією наркотиків. Відчуття збереженої енергії, очікування. Обличчя популярного повсюди красунчика, який нещодавно переграв у змагальний покер.

Я не втримався:

— Бу!

Він майже не змигнув мигдалеподібним оком.

— Проти вас висунуто серйозні звинувачення, — промовив Генд, докірливо поглянувши в мій бік.

— Так.

Ми всі трохи зачекали, але Суджіяді явно не вважав, що на цю тему можна ще щось сказати. Він почав мені подобатися.

Генд змахнув рукою, наче заклинач, і в повітрі просто за його розчепіреними пальцями утворився екран. Знову грана системна магія. Я зітхнув, і на моїх очах біля біоданих, які прокручувалися донизу, утворилися голова та плечі у формі, подібній на мою. Обличчя було знайоме.

— Ви вбили цю людину, — холодно промовив Генд. — Може, поясните, чому?

— Ні.

— А йому й не треба, — я показав рукою на обличчя на екрані. — Пес Войтін дуже багато кого бісить. Мені просто цікаво знати, як ви зуміли його вбити.

Тепер з його очей почасти зникла невиразність, а його спантеличений погляд ковзнув по розпізнавальних знаках Клину на моїй формі.

— Вистрілив йому в потилицю.

Я кивнув.

— Це свідчить про ініціативність. Він справді мертвий?

— Так. Я стріляв із «Сонцеструма» на повній потужності.

Генд скористався системною магією і прибрав екран, клацнувши пальцями.

— Може, ваш шатл-в’язницю і збито в небі, але Клин вважає, що ваша пам’ять, імовірно, вціліла. Тому, хто її принесе, обіцяють винагороду. Там вам досі хочуть влаштувати офіційну страту.

Він скоса поглянув на мене.

— Це, як я розумію, справа досить неприємна.

— Атож, — я бачив парочку цих наочних уроків на початку служби у Клині. Вони тривали довго.

— Я не маю бажання передавати вас Клину, — сказав Генд. — Але я не можу ризикувати, взявши в цю експедицію людину, яка доведе порушення субординації до таких крайнощів. Мені потрібно знати, що сталося.

Суджіяді дивився на моє обличчя. Я ледь помітно йому кивнув.

— Він наказав піддати моїх людей децимації, — напружено пояснив він.

Я знову кивнув, цього разу — собі. Децимація, судячи з усього, була однією з улюблених Войтінових форм зв’язку з місцевими військами.

— А чому?

— Ох, та що за хрінь, Генде? — я повернувся, не встаючи з крісла. — Хіба ви його не чули? Йому наказали піддати децимації власних бійців, а він цього не хотів. Мене таке порушення субординації влаштовує.

— Можуть бути чинники, які…

— Ми гайнуємо час, — різко сказав я й повернувся назад до Суджіяді. — Чи зробили б ви щось інакше, якби ця ситуація повторилася?

— Так, — він показав мені зуби. Я не впевнений, що назвав би це усмішкою. — Я перевів би «Сонцеструм» на широкий промінь. Так я зварив би весь його загін, і вони не змогли б мене заарештувати.

Я позирнув на Генда. Він хитав головою, приклавши руку до очей.

Сунь Ліпін:

Темні монгольські очі у складках епікантуса на високих широких вилицях. Кутики рота ледь помітно опущені — можливо, після усмішки. Тонкі зморшки на засмаглій шкірі та потужний водоспад чорного волосся, закинутого на одне плече й міцно стримуваного великим срібним генератором статичного поля. Така ж непорушна аура спокою.

— Ви вкоротили собі віку? — з сумнівом запитав я.

— Ну, мені так кажуть, — опущені кутики рота піднялись, утворивши криву гримасу. — Я пам’ятаю, як натиснула на спусковий гачок. Утішно знати, що під тиском я не цілюся гірше.

Куля з її пістолета ввійшла у праву щелепу, пройшла крізь самісінький центр мозку, а перед виходом залишила приголомшливо симетричну дірку в її маківці.

— На такій відстані важко промазати, — зауважив я, спробувавши продемонструвати жорстокість.

Спокійні очі навіть не смикнулися.

— Як я розумію, таке можливо, — серйозно сказала вона.

Генд прокашлявся.

— Ви б не хотіли розповісти нам, чому це зробили?

Вона насупилася.

— Знову?

— То, — промовив Генд крізь злегка стиснені зуби, — був конструкт для опитувань, а не я.

— Ой.

Вона скосила очі вбік і вгору, як я здогадувався, шукаючи периферійну прокрутку даних у сітківці. Ця віртуальність була написана без можливості відтворення внутрішнього апаратного забезпечення не у працівників «Мандрейк», але вона не виказала здивування через відсутність реакції, а значить, можливо, просто згадувала про неї за давньою звичкою.

— Це був ескадрон автоматизованих бронемашин. Танки-павуки. Я намагалася зіпсувати їхні параметри реагування, та в систему керування була вмонтована вірусна міна-пастка. Здається, з варіантом Ролінґа, — вона знову трохи скривилася. — Часу на аналіз ситуації, як ви, певно, здогадуєтеся, було дуже мало, тож я не можу бути впевнена. Та й часу на відключення все одно не було: мене вже приварило первинними завадами вірусу. До його повноцінного завантаження я змогла вигадати лише один, єдино можливий план дій.

— Дуже вражає, — сказав Генд.

Коли все скінчилося, ми повернулися на дах, аби прочистити голови. Я сперся на парапет і визирнув на тихий Лендфолл, де вже настала комендантська година, тим часом як Генд пішов по каву. Тераси за мною знелюдніли, а розкидані по них стільці та столи нагадували ієрогліфічне послання, адресоване комусь на орбіті. Поки ми перебували внизу, ніч охолола, і я затремтів від вітру. Мені згадалися слова Сунь Ліпін.

«Варіант Ролінґа.»

Саме вірус Ролінґа убив інненінський десант. Це через нього Джиммі де Сото, перш ніж померти, видер сам собі око. Тоді він був передовою технологією, а тепер — дешевим списаним військовим майном масового виробництва. Єдиною вірусною програмою, яку могли собі дозволити у своїй скруті Кемпові сили.

Часи змінюються, ринкові сили залишаються. Історія розгортається, а мертві по-справжньому лишаються мертвими.

Всім іншим доводиться йти далі.

Генд повернувся зніченим, принісши фляги з машинною кавою. Передав мені мою і сперся на парапет біля мене.

— То що думаєш? — запитав він за якийсь час.

— Думаю, що смак — лайно.

Він гигикнув.

— Що ти думаєш про нашу команду?

— Підійде, — я сьорбнув кави й серйозно подивився на місто внизу. — Від ніндзя я не в захваті, але в нього є певні корисні навички і він, здається, готовий до загибелі під час виконання службових обов’язків, а це завжди велика перевага для вояка. Скільки часу треба на підготовку клонів?

— Два дні. Можливо, трохи менше.

— Перш ніж ці люди звикнуть до нових чохлів, мине вдвічі більше часу. Ми можемо провести вступний інструктаж віртуально?

— А чому б ні? ВШІ може створити стовідсотково точні копії кожного клона з необроблених даних у біолабораторних машинах. З прискоренням у триста п’ятдесят разів відносно реального часу ми можемо забезпечити всій команді цілий місяць у нових чохлах, на місці роботи в конструкті Данґреку, за пару годин реального часу.

— Добре, — сказав я й замислився, чому мені не видається, що це добре.

— Сам я вагаюся щодо Суджіяді. Я не певен, що від такої людини можна очікувати позитивного сприйняття наказів.

Я знизав плечима.

— То постав його командиром.

— Ти серйозно?

— Чому б ні? Він має відповідні навички. Має відповідне звання і здобув досвід. Явно вірний своїм людям.

Генд нічого не сказав. Я відчував, як він супиться, хоча нас розділяло пів метра парапету.

— Що таке?

— Нічого, — він прокашлявся. — Я просто… Думав… Що ти хотів би стати командиром сам.

Я знову побачив взвод. Угорі вибухнув залп розумної шрапнелі. Спалах блискавки, вибухи, а далі — осколки, що з голодним шипінням скачуть крізь блискучу ртутну завісу дощу. Постріли бластерів на задньому плані тріщать так, ніби щось рветься.

Крики.

Те, що з’явилося на моєму обличчі, не скидалося на усмішку, та, вочевидь, було нею.

— Що смішного?

— Генде, ти прочитав мою особову справу.

— Так.

— І все одно думав, що я хочу командувати. Ти що, блін, притрушений?

Розділ п'ятнадцятий

Завдяки каві я не спав.

Генд пішов лягти в ліжко чи в яку там ємність він заповзав, коли «Мандрейк» ним не користувалася, залишивши мене вдивлятись у пустельну ніч. Я пошукав на небі Сонце й побачив, що воно виблискує на сході, на вершині сузір’я, яке місцеві називали Дім Мізинця. Крізь мене знову пропливли Гендові слова.

… Так далеко від Землі, що знайти Сонце в нічному небі тут можна, лише добряче постаравшись. Нас принесло сюди вітром, що дме у вимірі, який ми не можемо ні побачити, ні помацати. Ми зберігались у вигляді снів у розумі машини…

Я роздратовано викинув це з голови.

Зрештою, я там не народився. Земля була для мене домом не більшою мірою, ніж Санкція-IV, а якщо батько й показував мені Сонце між нападами п’яної жорстокості, то я про це не пам’ятав. Значущою ця крапка світла стала для мене лише завдяки дискам. А зорю, довкола якої обертається Світ Гарлана, звідси не було видно взагалі.

Може, в цьому й проблема.

А може, проблема полягала в тому, що я побував там, у легендарній домівці людського роду, а тепер, дивлячись угору, міг уявити собі за одну астрономічну одиницю від блискучої зірки планету, що обертається, місто біля моря, що поринає в темряву з приходом ночі або викочується назад у світло, припаркований десь поліційний катер і одну лейтенантку поліції, що п’є каву, ненабагато кращу за мою, і, можливо, думає…

Годі, Ковачу.

Щоб ти знав, те світло, прихід якого ти бачиш, зникло аж за п’ятдесят років до її народження. А тому чохлу, про який ти фантазуєш, зараз уже шістдесят із гаком, якщо вона взагалі ще його носить. Відпусти його.

Так, так.

Я вихилив залишки кави і скривився, відчувши, які вони холодні. Судячи з вигляду обрію на сході, невдовзі мав настати світанок, і в мене раптом з’явилося нищівне бажання не бути тут, коли він прийде. Я залишив картонний пакунок з-під кави на парапеті й попетляв між розкиданих стільців і столів до найближчого ліфтового терміналу.

Ліфт підвіз мене до номера на три поверхи нижче, і я пробрався звивистим коридором, ні з ким не зустрівшись. Коли я саме витягував із дверей чашу для сітківки на тоненькому, як ниточка слини, кабелі, механічну тишу порушили звуки кроків, і я кинувся до протилежної стіни, сягнувши правою рукою до єдиного інтерфейсного пістолета, який я досі носив за звичкою, заткнувши ззаду за пасок.

Злякався.

Ти в «Мандрейк-Тавер», Ковачу. На рівнях для топ-менеджерів. Сюди навіть пил без дозволу не проходить. Та опануй уже, блін, себе.

— Ковачу.

Голос Тані Вардані.

Я ковтнув і відштовхнувся від стіни. Вардані обійшла вигин коридора й зупинилася, дивлячись на мене з незвичною невпевненістю в позі.

— Вибач, я тебе налякала?

— Ні, — знову потягнувся до чаші для сітківки, яка сховалась у дверях, коли я сягнув по «Калашникова».

— Не спав усю ніч?

— Так, — я приклав чашу до ока, і двері склалися.

— А ти?

— Плюс-мінус. Пару годин тому спробувала трохи поспати, але… — вона знизала плечима. — Надто сильно завелася. Ти вже впорався?

— З наймом?

— Так.

— Так.

— Які вони?

— Непогані.

Двері соромливо задзеленчали, нагадуючи, що вхід досі не виконано.

— А ти…

— Ти… — я змахнув рукою.

— Дякую.

Вона незграбно ворухнулася й увійшла поперед мене.

У залі номера були скляні стіни. Коли я виходив, лишив їх напівпрозорими. Димчаста поверхня була всіяна плямами міських вогнів, подібних на дрібну рибку, яка виблискує, попавшись у сіті міллспортського траулера. Вардані зупинилася посеред вишукано урядженого житлового приміщення й розвернулася.

— Я…

— Сідай. Всі штуки мальвового кольору — це крісла.

— Дякую, я просто ніяк не можу звикнути до…

— Останнє слово техніки, — я подивився, як вона вмощується на краю одного з модулів, а той марно спробував піднятись і огорнути її тіло. — Хочеш випити?

— Ні. Дякую.

— Покурити?

— Господи, ні.

— То як там апаратне забезпечення?

— Добре, — вона кивнула, передусім самій собі. — Так. Непогане.

— Добре.

— Думаєш, ми майже готові?

— Я… — я відмахнувся від різкого спалаху в очах і підійшов до одного з вільних крісел, а тоді демонстративно в ньому вмостився. — Ми чекаємо на подальші події там. Ти в курсі.

— Так.

Запала тиша.

— Як гадаєш, вони це зроблять?

— Хто? Картель? — я хитнув головою. — Якщо цього можна уникнути, то ні. А от Кемп може. Послухай, Таню. Можливо, цього взагалі не станеться. Але ніхто з нас нічого не може з цим удіяти, станеться це чи ні. Тепер уже запізно для такого втручання. Така сутність війни — знищення особистості.

— Що це? Якась квеллістська епіграма?

Я всміхнувся.

— Так, вільно перефразована. Хочеш знати, що Квелла казала про війну? Про всі жорстокі конфлікти?

Вона нервово ворухнулася.

— Та ні. Ну, гаразд, звісно. Розкажи мені. Чому б ні? Розкажи мені те, чого я ще не чула.

— Вона казала, що війни ведуть через гормони. Здебільшого чоловічі гормони. Річ зовсім не в перемозі чи поразці, а в викиді гормонів. Вона написала про це вірш, ще до того, як пішла в підпілля. Як там…

Я заплющив очі й повернуся думками у Світ Гарлана.

У безпечний будинок серед пагорбів над Міллспортом.

У кутку складено крадене біозабезпечення, повітря наповнене димом від косяків і післяопераційними радощами. Пусті суперечки про політику з Вірджинією Відаурою та її командою, сумнозвісними Маленькими Синіми Жучками. Учасники бесіди обмінюються квеллістськими цитатами й поезією.

— Тобі боляче?

Я розплющив очі й докірливо позирнув на неї.

— Таню, ці речі здебільшого писалися стрип-япською. Це торгівельна мова Світу Гарлана, якої ти не зрозумієш. Я намагаюся пригадати аманглійську версію.

— Що ж, це схоже на біль. Не замучся через мене.

Я підняв руку.

— Ось воно:

Я відкинувся назад. Вона шморгнула носом.

— Трохи дивна позиція для революціонера. Хіба вона не очолила якесь криваве повстання? Боротьбу не на життя, а на смерть із тиранією Протекторату чи щось таке?

— Так. Навіть кілька різних кривавих повстань. Але доказів того, що вона справді загинула, немає. Вона зникла під час останнього бою за Міллспорт. Пам’яті так і не знайшли.

— Я не розумію, як штурм брами Міллспорта поєднується з цим віршем.

Я знизав плечима.

— Ну, вона, в принципі, так і не змінила своїх поглядів на першопричини насильства, навіть серед нього. Мабуть, просто усвідомила, що його неможливо уникнути. Натомість вона змінила свої дії відповідно до ландшафту.

— Не бозна-яка філософія.

— Так, справді. Але догм у квеллізмі ніколи не полюбляли. Чи не єдине кредо, яке коли-небудь підтримувала Квелла, було: «Подивіться на факти». Вона хотіла, щоб це було написано на її могилі. «Подивіться на факти». Це означало, що з ними треба поводитися творчо, не ігнорувати їх і не намагатися вдавати, ніби вони — просто якась історична незручність. Вона завжди казала, що контролювати війну неможливо. Навіть коли починала війну.

— Як на мене, звучить дещо по-поразницьки.

— Аж ніяк. Це просто визнання небезпеки. Подивіться на факти. Не починайте війн, якщо можете їх уникнути. Бо почавшись, війна стане непідвладною адекватному контролю. Тоді всі можуть хіба що спробувати вижити, поки вона йде своїм гормональним звичаєм. Триматися за хворостину й викручуватися. Лишатися живими й чекати на завершення.

— Ну й нехай, — вона позіхнула й визирнула з вікна. — Ковачу, я не дуже люблю чекати. Здавалося б, робота археологіста мала б вилікувати мене від цього, чи не так?

Тремтливий негучний смішок.

— Це та ще… Табір…

Я рвучко встав.

— Давай принесу тобі косяк.

— Ні, — вона не ворухнулась, але її голос прозвучав жорстко. — Мені не треба нічого забувати, Ковачу. Мені треба…

Вона прокашлялася.

— Мені треба, щоб ти дещо зробив для мене. Зі мною. Те, що ти зі мною зробив. Ну, тобто раніше. Те, що ти зробив… — вона опустила погляд на свої руки. — Вплинуло на мене так, як я не… Не очікувала.

— А, — я знову сів. — Оте.

— Так, оте, — в її голосі тепер з’явилася гнівна нотка. — Гадаю, тут усе логічно. Це процес регулювання емоцій.

— Так.

— Так. Ну, тепер мені треба відрегулювати назад одну конкретну емоцію, і я уявляю собі лише один спосіб це зробити: тряхнутися з тобою.

— Я не впевнений, що…

— Мені байдуже, — енергійно заявила вона. — Ти мене змінив. Ти мене полагодив, — її голос стишився. — Мабуть, я маю бути вдячна, але в мене інші почуття. Я почуваюся не вдячною, а полагодженою. Ти створив цю… Нерівновагу в мені, і я хочу повернути цю частину себе.

— Послухай, Таню, ти геть нездатна…

— А, це, — вона натягнуто всміхнулася. — Я розумію, що зараз не зовсім сексуально приваблива для когось, окрім…

— Я не це мав на увазі…

— Кількох фриків, які полюбляють трахати замучених голодом підлітків. Ні, нам треба це виправити. Для цього ми маємо піти у віртуал.

Я спробував позбутися приголомшливого відчуття нереальності.

— Ти хочеш зробити це зараз?

— Так, — ще одна половинчаста усмішка. — Це шкодить моєму сну, Ковачу. А сон мені зараз потрібен.

— Ти здогадуєшся, куди йти?

— Так.

Це було схоже на дитячу гру у виклики.

— То куди саме?

— Донизу, — вона підвелася й подивилася на мене. — Знаєш, а ти ставиш дуже багато запитань як на чоловіка, якому от-от перепаде секс.

Це «внизу» було на поверсі приблизно посередині вежі — як оголосив ліфт, на рекреаційному рівні. За дверима відкривався не розділений перегородками простір фітнес-центру, де в неосвітленому мороці загрозливо височіли схожі на комах тренажери. У віддаленому кінці приміщення я помітив похилі сіті десь із десятка віртуалінкових стійок.

— Ми займемося цим тут? — ніяково спитав я.

— Ні. У закритих кімнатах позаду. Ну ж бо.

Ми пройшли лісом зупинених тренажерів; над ними й серед них спалахували мерехтливі вогні, які знову згасали, коли ми йшли далі. Я стежив за цим процесом з неврастенічного гроту, який зростав довкола мене, як корал, відколи я спустився з даху. Таке часом буває від зловживання віртуальністю. В голові з відключенням щось починає незрозуміло муляти, з’являється таке бентежне відчуття, ніби реальності вже не вистачає гостроти, розпливчастість, що накриває хвилями і, можливо, схожа на межу божевілля.

Більше часу в віртуальності від цього точно не лікує.

Там було дев’ять закритих камер, модульних пухирців, які випирали з торцевої стіни під відповідними номерами. Сьома й восьма були прочинені, і з них довкола люків виливалося приглушене жовтогаряче світло. Вардані зупинилася перед сьомою, і двері розчахнулися назовні. У проміжку приємно розрослося жовтогаряче світло, налаштоване на м’який гіпнорежим. Ніякого засліплення. Вона озирнулася на мене.

— Вперед, — сказала вона. — Восьма підпорядковується цій. Просто натисни «за згодою» на панелі меню.

І вона зникла в теплому жовтогарячому світлі.

Всередині восьмого модуля хтось додумався обвішати стіни й дах емпатистськими психограмами; в освітленні гіпнорежиму здавалося, ніби це просто навмання намалювали якісь закарлючки у формі риб’ячих хвостів і плями. Втім, такою мені видається в будь-якому освітленні більшість емпатистського мистецтва. Повітря було саме такої температури, як треба, а біля автоформового дивана стояла складна металева спіраль для вішання одягу.

Я роздягнувся й ліг на автоформу, стягнув гарнітуру і змахнув блискучий ромбик «згода», коли з’явилися екрани. Перед самісіньким запуском системи я згадав, що треба вирубати опцію заглушування фізичного зворотного зв’язку.

Жовтогаряче світло неначе потовщало й затуманилося; закарлючки та крапки з психограм плавали в цьому тумані, наче складні рівняння, чи, може, мешканці якогось ставка. Я на мить замислився, чи думав художник про якісь із цих порівнянь (емпатисти — народ дивний), а тоді жовтогаряче світло почало меркнути й розсіюватися, як пара, і я опинився у величезному тунелі з чорних металевих панелей з отворами, освітлених лише рядками червоних діодів, які блимали й тягнулися в обидва напрямки до нескінченності.

З отвору переді мною вийшло ще трохи жовтогарячого диму й розсіялося; за ним з’явилася очевидно жіноча постать. Я захоплено витріщився на те, як із загальних обрисів почала вимальовуватися Таня Вардані — спершу вся з мерехтливого жовтогарячого диму, потім — неначе оповита ним з голови до ніг, далі — зодягнена лише в поодинокі його клапті, а відтак, коли вони відірвалися, — повністю оголена.

Позирнувши на себе, я побачив, що так само оголений.

— Вітаю на палубі завантаження.

Коли я знову підняв погляд, мені найперше подумалося, що вона знову пішла попрацювати над собою. Більшість конструктів завантажують образи власного «я» користувачів, які зберігаються в пам’яті, видаляючи за допомогою підпрограм усе надто марнославне; врешті-решт користувач набуває приблизно такого вигляду, який має в реальності, хіба що зникає пара кілограмів і, може, додається один-два сантиметри. Та версія Тані Вардані, яку я споглядав, не відзначалася такими невідповідностями — тут радше йшлося про загальний ореол здоров’я, якого вона ще не мала в реальному світі, а може, просто відсутність аналогічного, бруднішого ореолу нездоров'я. Очі в неї були не такі запалі, а вилиці та ключиці — слабкіше виражені. Під дещо опуклими грудьми було видно ребра, та м’яса на них було значно більше, ніж, на мою думку, мало ховатися під її мішкуватим одягом.

— У таборі дзеркалами користуються рідко, — сказала вона, можливо, прочитавши щось у виразі мого обличчя. — Хіба що на допитах. А за якийсь час людина починає старатися не помічати себе у вікнах, повз які проходить. Можливо, я все одно маю набагато гірший вигляд, ніж думаю. Особливо після тих миттєвих ліків, які ти в мене завантажив.

Я навіть не уявляв, які слова в цьому випадку можуть бути хоч трохи доречними.

— А от ти… — вона ступила вперед і, потягнувшись донизу, вхопила мене за прутень. — Що ж, подивимося, що тут у тебе є.

Стояк у мене з’явився майже миттєво.

Може, то було щось вписане у протоколи системи, а може, я надто довго не кінчав. А може, в очікуванні можливості скористатися цим тілом зі злегка підкресленими ознаками злигоднів був якийсь нечистий чар. Їх було досить для вишуканого натяку на насильство, але недостатньо для відрази. Фрики, які полюбляють трахати замучених голодом підлітків? Хто його знає, як може бути налаштованим у цьому плані бойовий чохол. Та й будь-який чоловічий чохол, якщо вже на те пішло. Варто лише зануритись у криваві глибини гормональних основ, де зростають, переплітаючись жилами, насильство, секс і влада. Там каламутно і непросто. Хто його знає, що там можна добути, взявшись за розкопки.

— Добре, — видихнула вона, раптово наблизившись до мого вуха. Вона так і не відпустила. — Але це, як на мене, не бозна-що. Ти не стежив за собою, солдатику.

Вона розчепірила другу руку та шкрябнула мене по животу від основи прутня до ребер. Наче провела столярною шліфувальною рукавичкою, знімаючи шар жиру, який почав зав’язуватися над штучно вирощеною мускулатурою преса мого чохла. Я позирнув униз і трохи ірраціонально вразився, побачивши що почасти жир і справді почав сходити, розсіюючись услід за рухом її розправленої долоні. Після цього м’язи під ним пронизувало відчуття тепла, наче я ковтнув віскі.

«С-системна магія», — спромігся подумати я у спазмі, тим часом як вона сильно смикнула мене рукою, якою трималася, а другою провела вгору, повторюючи розгладжувальний жест.

Я підняв руки й собі, потягнувшись до неї, та вона відскочила.

— Нє-а, — вона відступила ще на крок. — Я ще не готова. Поглянь на мене.

Вона підняла обидві руки та обхопила ними груди. Підштовхнула вгору долонями, а тоді відпустила їх назад, уже повніші, більші. Соски на них (невже один з них раніше був пошкоджений?) збільшилися, стали темними й конічними, наче шоколадна оболонка на мідній шкірі.

— Подобається? — запитала вона.

— Дуже.

Вона повторила хапальний рух розкритою рукою, доповнивши його масажем по колу. Коли вона відпустила цього разу, її груди неабияк наблизилися до параметрів однієї з коханок Джоко Роспіноеджі, яка наче опиралася гравітації. Таня потягнулася назад і зробила щось подібне з сідницями, а тоді повернулася, демонструючи мені мультяшну округлість, якої їм надала. Нагнулася вперед і розсунула сідниці.

— Полижи мене, — несподівано вимогливо сказала вона.

Я став на одне коліно і втиснув обличчя у складку, просунув уперед язика, взявшись за тугий завиток закритого сфінктера. Охопив однією рукою одне довге стегно, щоб не впасти, а долонею другої сягнув угору і виявив, що Таня вже мокра. Подушечка мого великого пальця ввійшла в неї спереду, тим часом як мій язик проникав чимраз глибше ззаду; вони одночасно потирали її зсередини м’якими рухами по колу. Вона якось гортанно загарчала, і ми

Перейшли

У рідку блакить. Підлога зникла, і більшість сили тяжіння теж. Я заборсався, і мій великий палець вислизнув. Вардані повільно розвернулася й причепилася до мене, як бела-трава до каменя, який обвиває. Ця рідина не була водою — від неї наша шкіра стала слизькою, а ще я міг дихати нею не гірше, ніж тропічним повітрям. Я вдихнув, наповнивши нею легені, тим часом як Вардані ковзнула вниз, покусуючи мені груди та живіт, і врешті-решт торкнулася мого стояка руками та ротом.

Мене вистачило ненадовго. Плаваючи в нескінченній блакиті, поки надуті нещодавно груди Тані Вардані притискалися до моїх стегон, її соски ковзали вгору та вниз по моїй намащеній шкірі, її вуста смоктали, а скручені пальці стискались і розтискались, я помітив, як щось світить у нас над головами, і м’язи в моїй шиї тут-таки почали напружуватися так, що я мимохіть захилив голову, а судомні сигнали, що йшли моїми нервами, зібралися докупи для останньої, кульмінаційної хвилі.

У конструкт був вбудований ефект повторюваного вібрато. Мій оргазм тривав понад тридцять секунд.

Коли він затихнув, Таня Вардані пропливла повз мене з розметаним довкола обличчя волоссям; з кутиків її усміхненого рота разом з бульбашками виходили нитки сімені. Я стрімко схопив її за стегно, яке саме пропливало повз мене, й повернув її до себе.

Вона вигнулася в аналогу води, тим часом як мій язик занурився в неї, а з її рота знову полетіли бульбашки. Коливання в рідині від її стогону відгукнулися в мені вібрацією реактивних двигунів у животі, і я відчув, що це мене збуджує. Я наліг язиком ще сильніше, забувши про необхідність дихати, а тоді зрозумівши, що насправді можна тривалий час обходитися без дихання. Вардані засіпалася завзятіше, обвивши ногами мою спину, щоб не відірватися. Я взяв її за сідниці й сильніше тицьнувся обличчям у складки її піхви, а тоді знову ввів у неї великий палець і розпочав м’які рухи по колу, що контрастували з кружлянням мого язика. Вона схопила мене за голову обіруч та притиснула моє обличчя до себе. Її сіпання перейшло у конвульсії, стогони — у протяжний крик, який заповнював мої вуха, наче шум прибою вгорі. Я заходився смоктати. Вона напружилася й закричала, а тоді знов забилася в конвульсіях. Так минуло кілька хвилин.

На поверхню ми випливли разом. На обрії тонуло малоймовірне з погляду астрономії сонце — червоний гігант, — заливаючи воду довкола нас, яка несподівано стала нормальною, вітражним світлом. На сході високо в небі висіли два місяці, а хвилі позаду нас билися об білий піщаний пляж, оточений пальмами.

— Це ти… Написала? — запитав я, зупинившись й кивнувши на краєвид.

— Та ні, — вона стерла воду з очей і пригладила руками волосся. — Це масовий товар. Я сьогодні по обіді подивилася, що в них є. А що, тобі подобається?

— Поки що так. Але мені здається, що таке сонце астрономічно неможливе.

— Ну, що ж, дихання під водою — це теж не надто реалістично.

— Я не зміг подихати, — я витягнув над водою руки з зігнутими долонями, показуючи, як вона тримала мене за голову, і зобразив обличчям задуху. — Щось згадується?

На мій превеликий подив, вона сильно зашарілася. А тоді розсміялася, плюснула водою мені в лице й кинулася до берега. Я на мить затримався, розсміявшись і собі, а тоді пішов за нею.

Пісок був теплий, дрібний, як порох, і завдяки системній магії не липнув до мокрої плоті. За пляжем з пальм вряди-годи падали кокоси і, якщо їх не підхоплювали, розбивалися на шматочки, які несли геть крихітні краби, барвисті, як коштовні камінці.

Край води ми потрахалися знову; Таня Вардані всілася на мій прутень, вмостивши мультяшну п’яту точку, м’яку й теплу, на моїх схрещених ногах. Я сховав обличчя на її грудях, поклав руки їй на стегна й заходився обережно підіймати й опускати її, поки в ній знову не почалися здригання, що передалися мені, наче заразна лихоманка, й охопили нас обох. Підпрограма повторюваного відтворення мала вбудовану систему резонансу, завдяки якій оргазм переходив від неї до мене й назад, як коливальний сигнал. Здавалося, він накочувався й відступав цілу вічність.

Це було кохання. Ідеальна сумісність у пристрасті, спіймана, дистильована й посилена майже до нестерпності.

— Вирубав заглушування? — спитала вона мене опісля дещо засапаним голосом.

— Звісно. Думаєш, я готовий пройти через усе це і все одно піти звідси, мало не лускаючи від сімені та статевихгормонів?

— Пройти через усе це? — вона обурено підняла голову з піску.

Я у відповідь усміхнувся.

— Звісно. Це ж для твого добра, Таню. Інакше мене б тут не бу… Чуєш, не кидайся піском.

— Довбень…

— Послухай…

Я захистився від пригорщі піску однією рукою та штовхнув її у прибій. Вона зі сміхом перекинулася. Поки вона підводилася, я став у дурнувату бойову стійку під Мікі Нозаву. Зовсім як у «Демонах кулака сирени».

— Не чіпай мене своїми мерзенними руками, жінко.

— А мені здається, що ти хочеш, щоб тебе чіпали руками, — сказала вона, трусонула волоссям і показала.

Вона не помилялася. Коли я побачив удосконалене системною магією тіло у крапельках води, в моїх нервових закінченнях знову запульсували сигнали, і голівка мого члена вже наповнювалася кров’ю, скидаючись на майже достиглу сливу у прискореному таймлапсі.

Я розслабився і швидко оглянув конструкт.

— Знаєш, Таню, це крута штука, масова вона чи ні.

— Минулого року, здається, отримала знак якості від «Усе про кіберсекс», — Таня знизала плечима. — Я ризикнула. Хочеш спробувати у воді ще раз? А ще тут за деревами, здається, є водоспад.

— Я не проти.

Ідучи повз найближчі до води пальми, чиї величезні фалічні стовбури здіймалися з піску, наче динозаврячі шиї, я підхопив кокос, який щойно впав. Краби з комічним поспіхом кинулися врозтіч, до нірок у піску, з яких сторожко визирали очицями на стеблинках. Я покрутив кокос у руках. Коли він приземлився, від його панцира вже відламався невеличкий шматочок, оголивши м’яку, еластичну плоть усередині. Мила деталь. Я пробив внутрішню мембрану великим пальцем і нахилив кокос, як глек. Молоко всередині було неправдоподібно холодне.

Ще одна мила деталь.

На поверхні ґрунту в лісі за пальмами, на щастя, не було ані гострого сміття, ані комах. Із захопливою чіткістю було чути, як десь хлюпає вода. На цей звук вела між стовбурами пальм добре помітна стежка. Ми пішли, тримаючись за руки під зеленню тропічного лісу, повною барвистих птахів і маленьких мавпочок, які видавали підозріло гармонійні звуки.

Водоспад мав два яруси: спершу лився довгим струменем у широкий басейн, а тоді падав, минаючи скелі та пороги, в інший, менший басейн, звідки висота падіння була меншою. Трохи випередивши Таню, я став на мокрому камінні край другого басейну і, вперши руки в боки, поглянув униз. Стримав широку усмішку. Зараз вона неодмінно мала штовхнути мене туди, це аж напрошувалося.

Та нічого не відбулося.

Я повернувся до неї й побачив, що вона злегка тремтить.

— Агов, Таню, — я охопив її обличчя руками. — В тебе все гаразд? Що сталося?

Втім, я знав, що за хрінь сталася.

Бо прийоми посланців прийомами посланців, а зцілення — це складний, поступовий процес, і варто лишень відвернутися, як він неодмінно заглючить.

Чортів табір.

Легке збудження зникло, витікши з мого організму, наче слина з напханого лимоном рота. Мене охопила лють.

Бісова війна.

Якби там, серед усієї тієї райської краси, біля мене були Айзек Каррера та Джошуа Кемп, я б вирвав їм нутрощі голіруч, зв’язав би їх і копняком викинув би в басейн — хай потопають.

У цій воді не потонеш, — посміялася та частина мого «я», що не затикалася ніколи, гордовите самовладання посланця. — В цій воді можна дихати.

Може, таким людям, як Кемп і Каррера, не можна.

Так, справді.

Тож я натомість схопив Таню Вардані за талію, притиснув до себе і стрибнув за нас обох.

Розділ шістнадцятий

Я вийшов з віртуальності з лужним запахом у ніздрях і липким від свіжого сімені животом. Яйця в мене боліли так, ніби по них ударили ногою. У мене над головою очистився екран, перейшовши в режим очікування. В одному кутку пульсував хронометр. Я провів у віртуальності менше двох хвилин реального часу.

Я невпевнено сів.

— Бляха. Муха.

Я прокашлявся й роззирнувся довкола. З валика за автоформою звисали свіжі рушники з самостійним зволоженням, вочевидь, саме для таких випадків. Я відірвав трохи та обтерся, ще намагаючись кліпанням прогнати віртуальність з очей.

Ми злягалися в басейні водоспаду, безвільно осівши під воду, коли Вардані перестала тремтіти.

Ще раз ми зробили це на пляжі.

Ми злягалися після повернення на палубу завантаження — можна сказати, заскочили в останній вагон потяга, що вже поїхав.

Я відірвав ще трохи рушника, витер обличчя й потер очі. Повільно вдягнувся, сховав розумний пістолет і скривився: опинившись у мене під паском, він уперся в мій чутливий пах. Знайшовши на стіні кімнати дзеркало, я подивився в нього, намагаючись допетрати, що сталося зі мною там. Психоклей посланців.

Я підлатав ним Вардані, не подумавши як слід, а тепер вона спокійно функціонувала. Цього я й хотів. Шок залежності був майже неминучим побічним ефектом, та й що з того? У звичайному житті посланця такі речі не мали значення: він, як правило, бився й мав інші проблеми, а коли це ставало проблемою для пацієнта, той часто-густо вже перебував деінде. А от такі відновлювальні чистки, як та, яку прописала і влаштувала собі Вардані, були рідкістю.

Я не міг передбачити, до чого це призведе.

Я ще ніколи не чув, щоб таке траплялося. Ніколи такого не бачив.

Також я не міг збагнути, які почуття вона викликала в мене.

А дивлячись на себе у дзеркало, я не усвідомлював нічого нового.

Я знизав плечима й усміхнувся на весь рот, а тоді вийшов з кімнати в передсвітанковий морок, до зупинених машин. Вардані вже чекала на мене біля однієї з сітей відкритої системи і не сама.

Ця думка струснула мою розм’яклу, до болю загальмовану нервову систему, а тоді до мого карка хтось притиснув шип із кільцем, які могли бути лише на кінці проектора «Сонцеструма».

— Краще не роби різких рухів, братухо, — акцент був дивний, з екваторіальною гугнявістю, якої не заглушував навіть викривлювач голосової спектрограми. — Бо інакше залишишся без голови, як і твоя подружка.

Вправна рука обвилася довкола моєї талії, висмикнула «Калашникова» з-за пояса й закинула на протилежний кінець приміщення. Зброя з приглушеним брязкотом вдарилась об застелену килимом підлогу й ковзнула.

Спробуй це ідентифікувати.

Екваторіальний акцент.

Кемпісти.

Я поглянув на Вардані, на її дивовижно обм’яклі руки та на постать чоловіка, що приставив до її потилиці менший ручний бластер. На ньому була обтисла чорна форма для прихованих атак і маска з прозорого пластику, що рухалася по його обличчю непередбачуваними хвилями, постійно спотворюючи його риси; не рухалися тільки два маленьких пильних блакитних віконечка на місці очей.

На спині в нього був наплічник, де, певно, лежало те обладнання, за допомогою якого вони сюди вдерлися. Швидше за все, там як мінімум були установка візуалізації біоознак, семплер коду протиподачі та пристрій для маскування від систем безпеки.

Високі технології, щоб їх.

— Хлопці, ви дуже мертві, — промовив я, намагаючись вдати веселий спокій.

— Суперсмішно, братухо, — чолов’яга позаду потягнув мене за передпліччя й розвернув мене обличчям до похилого жолоба «Сонцеструма». Те саме вбрання, та сама маска з рухомого пластику. Той самий чорний наплічник. За ним височіли ще дві постаті, однакові, наче клони, і стерегли протилежні кінці приміщення. Вони з оманливою невимушеністю тримали свої «Сонцеструми» дулами донизу. Мій оптимізм щодо наших шансів згас, наче кілька відключених від живлення рідкокристалічних дисплеїв.

Тягни час.

— Хлопці, хто вас послав?

— Розумієш… — заговорив речник; його голос то набував чіткості, то глухнув. — Тут усе нечесно. Вона нам потрібна, а ти — просто ходячий вуглець. Як будеш менше пащекувати, то ми, може, й тебе з собою прихопимо, просто для чистоти. А як будеш і далі мене діставати, я насвинячу, аби тільки побачити, як летять твої сірі клітини посланця. Шариш, що я кажу?

Я кивнув, відчайдушно намагаючись позбутися посткоїтальної млявості, що охопила мій організм. Легка зміна пози…

Орієнтування по пам’яті…

— Добре, тоді давай руки, — він опустив ліву руку до свого паска й витягнув контактний станер. Приціл «Сонцеструма», що його він тримав правою рукою, при цьому не зсунувся. Маска розтягнулася в якійсь подобі усмішки. — Звісно, по черзі.

Я підняв ліву руку і простягнув йому. Праву напружив за спиною, переборовши почуття безсилого гніву, так, що її долоня аж зарябіла.

На мій зап’ясток опустився маленький сірий прилад, на якому блимав вогник зарядки. Моєму полонителю, звісно, довелося відвести «Сонцеструм», бо інакше моя рука впала б на нього мертвою вагою, наче кийок, з пострілом станера…

Зараз. Так непомітно, що навіть нейрохімія майже цього не вловила. Тоненьке вищання в кондиційованому повітрі.

Станер вистрілив.

Безболісно. Холодно. Такі самі відчуття, як від пострілу з променевого станера, тільки локалізовані. Рука впала мертвою рибою, трохи не діставши до «Сонцеструма» попри його нове положення. Чолов’яга, який мене тримав, злегка відхилився вбік, але без напруження. Маска широко всміхнулася.

— Добре. Тепер другу.

Я всміхнувся й вистрілив у нього…

Гравітаційна мікротехніка — прорив у конструюванні зброї від дому «Калашников».

…від стегна. Тричі у груди, в надії прорвати броню на ньому та прострелити наплічник. Кров…

На коротких відстанях інтерфейсний пістолет «Калашников AKS91» підіймається та підлітає безпосередньо до вбудованої підставки з біосплаву.

…залила маскувальний костюм і полоскотала мені обличчя бризками. Мій противник заточився і змахнув «Сонцеструмом», ніби сварячись пальцем. До його колег…

Генератор практично безшумно випускає повний заряд за десять секунд.

…ще не дійшло. Я вистрілив у двох, що стояли за ним, цілячись угору, і, певно, влучив кудись одному з них. Вони відкотилися геть і сховалися. Довкола мене затріщали постріли у відповідь, але всі вони промазали.

Я розвернувся, тягнучи занімілу руку, як заплічну сумку, в пошуках Вардані та її полонителя.

— Не смій, падлюко, я…

І прострілив скорчений пластик маски.

Куля відкинула його назад щонайменше на три метри, в кощаві руки альпіністського тренажера, де він і повиснув, зігнутий і ні на що вже не здатний.

Вардані безвільно впала на підлогу. Я кинувся долу, а за мною посипалися нові постріли «Сонцеструмів». Ми приземлилися ніс до носа.

— В тебе все гаразд? — просичав я.

Вона кивнула, щільно притиснувши щоку до підлоги; від намагань поворушити паралізованими руками в неї сіпалися плечі.

— Добре. Лишайся там.

Я змахнув занімілою кінцівкою й пошукав у тренажерних джунглях двох останніх кемпістів.

Ними й не пахло. Ці падлюки могли ховатися де завгодно, чекаючи на зручний момент для пострілу.

Та ну нахрін.

Я націлився на тіло командира загону, що незграбно лежало на підлозі, на його наплічник. За два постріли він розлетівся; з вихідних отворів у тканині повискакували уламки обладнання.

Прокинулась охорона «Мандрейк».

Спалахнуло сліпуче світло. На даху завищали сирени, а з вентиляційних отворів на стінах вирвався рій комахоподібних нанокоптерів. Вони налетіли на нас, покліпали скляними намистинками очей і облишили нас. За кілька метрів купка нанокоптерів облила тренажери лазерним вогнем.

Крики.

Повітря розітнув невдалий постріл із «Сонцеструма». Нанокоптери, які він зачепив, спалахнули й закрутилися, як обпечена міль. Інші лише запищали й посилили лазерний вогонь.

Крики стихли до схлипів. Хворобливий сморід обпаленої плоті дотягнувся до того місця, де лежав я. Я ніби повернувся додому.

Рій нанокоптерів розпався, збайдужіло полетівши геть. Парочка апаратів, перш ніж зникнути, випустила кілька променів на прощання. Схлипи припинилися.

Тиша.

Вардані біля мене підсунула коліна під тулуб, але підвестися не зуміла. Її тіло ще відновлювалось, і у верхній частині її тулуба сили не було. Вардані кинула дикий погляд на мене. Я сперся на здорову руку, а тоді зіп’явся на ноги.

— Залишайся тут. Я повернуся.

Я машинально пішов поглянути на трупи, ухиляючись від заблукалих нанокоптерів.

Маски застигли в неприродних усмішках, та по їхньому пластику і досі вряди-годи перекочувалися ледь помітні хвильки. Коли я подивився на двох, убитих коптерами, під головою в кожного щось зашипіло, і вгору потягнувся дим.

— Ой, блін.

Я кинувся назад, до того, якому вистрілив у лице, того, хто залишився стояти у тренажері, але там була та сама історія. Основа черепа вже почорніла й зотліла, а голова злегка похилилася на одну з опор альпіністського тренажера. Влаштована нанокоптерами стрілянина його не зачепила. Під охайним отвором, який я прострілив у центрі маски, мені всміхалися з пластиковою нещирістю його вуста.

— Блін.

— Ковачу.

— Так, вибач, — я сховав розумний пістолет і безцеремонно зіп’яв Вардані на ноги. В кінці приміщення відчинився ліфт, випускаючи загін озброєних охоронців.

Я зітхнув.

— Ну, почалося.

Вони нас помітили. Капітанка загону розрядила бластер.

— Ані руш! Руки вгору!

Я підняв здорову руку. Вардані знизала плечима.

— Народ, я тут не приколююся!

— Ми травмовані, — гукнув я у відповідь. — Контактні станери. А всі інші мертві, надзвичайно мертві. У поганих хлопців були безвідмовні детонатори пам’яті. Все скінчилося. Підіть розбудіть Генда.

Генд сприйняв це відносно непогано. Наказав охоронцям перевернути один із трупів і, сівши біля нього навпочіпки, потицяв ув обгорілий хребет металевим стилусом.

— Молекулярно-кислотна ємність, — задумливо промовив він. — Це «Шорн Байотек» торік випустив. Я й гадки не мав, що вони вже є в кемпістів.

— У них є все, що є у вас, Генде. Просто у них цього набагато менше, та й усе. Читай Бранковича. «Просочування на воєнних ринках».

— Так, дякую, Ковачу, — Генд потер очі. — Я вже маю докторський ступінь в інвестуванні в конфлікти. Рекомендована література для обдарованих аматорів мені, взагалі-то, не потрібна. Зате я хотів би знати, що ви двоє робили тут у таку ранню годину.

Я перезирнувся з Вардані. Вона знизала плечима і сказала:

— Ми трахалися.

Генд кліпнув.

— Ого. Вже.

— Що ти маєш на…

— Ковачу, благаю. Мені від тебе вже голова болить, — він підвівся й кивнув на керівника групи криміналістів, який крутився неподалік.

— Гаразд, виносьте їх звідси. Подивимося, чи можна знайти в них тканини, сумісні зі зразками, які ми взяли на Алеї Знахідок і на початку каналу. Файл c221mh, коди знайдете в центральній дозвільній системі.

Ми всі провели поглядом мерців, яких завантажили на каталки на повітряних подушках і повезли до ліфтів. Генд зрозумів, що ховає стилус назад у піджак, і передав його криміналістові, який ішов останнім. Тоді байдужо обтрусив кінчики пальців, ударивши рукою об руку.

— Хтось хоче вас повернути, пані Вардані, — промовив він. — Хтось із ресурсами. Гадаю, вже через це я маю не сумніватися, що ми вклались у вас недарма.

Вардані іронічно кивнула.

— А ще цей хтось має зв’язки в компанії, — похмуро докинув я. — Вони аж ніяк не могли пробратися сюди без допомоги, навіть із повними наплічниками апаратури для вторгнення. Хтось зливає ваші дані.

— Судячи з усього, так.

— Кого ви послали слідом за тими тінями, які причепилися до нас позавчора ввечері?

Вардані стривожено поглянула на мене.

— За нами хтось ішов?

Я показав рукою на Генда.

— Він так каже.

— Генде?

— Так, пані Вардані, це правда. За вами йшли аж до Алеї Знахідок, — він говорив дуже стомленим голосом і насторожено позирнув на мене. — На мою думку, це був Ден.

— Ден? Ти серйозно? Блін, скільки ви даєте відпочити загиблим на службі, перш ніж запхати їх у новий чохол?

— Ден мав клона, — різко відказав Генд. — Це стандартна ситуація для менеджерів охоронних операцій, а перед завантаженням він отримав тиждень віртуальних консультацій із психологом і повноцінної відпустки. Він був придатний до служби.

— Та невже? Чому б тобі йому не подзвонити?

Тепер я згадував, що сказав йому в конструкті ІтаО. Чоловіки та жінки, на яких ти працюєш, продали б рідних дітей у бордель, аби тільки заволодіти тим, що я показав їм сьогодні ввечері. А ще, мій друже, ти. Нічого. Не значиш.

Психіка невтаємниченої людини одразу після вбивства вразлива. В цьому стані вона легко піддається навіюванню. А посланці — аси переконання.

Генд розкрив свій аудіотелефон.

— Розбудіть, будь ласка, Дена Чжао Цзюня, — він зачекав. — Зрозуміло. Ну, тоді спробуйте.

Я заперечно хитнув головою.

— Стара добра бравада у стилі «плюнути в море, в якому мало не втопився», так, Генде? Він ледве оклигав після травми смерті, а ти женеш його назад до роботи над пов’язаною справою? Та ну, сховай телефон. Його вже немає. Він продав вас і звалив, прихопивши з собою решту.

Генд зціпив зуби, але залишив телефон біля вуха.

— Генде, я практично наказав йому це зробити, — він кинув на мене недовірливий погляд скоса. — Так, давай. Якщо тобі від цього буде краще, вали все на мене. Я сказав йому, що «Мандрейк» на нього начхати, а ти пішов далі й довів це, уклавши з нами угоду. А потім ти відправив його в нагляд, просто щоб дошкулити ще більше.

— Ковачу, біс тебе забирай, я Дена не призначав, — він з останніх сил зберігав спокій, чіплявся за нього кігтями й зубами. Стиснув телефон так, що аж кісточки пальців побіліли. — І ти не мав права щось йому казати. А тепер заткнися нахрін. Так, так, це Генд.

Він послухав. Відповів стриманими односкладовими словами з домішкою в’їдливого роздратування. Грубо вимкнув телефон.

— Ден поїхав із хмарочоса власним транспортом учора по обіді. Майже опівночі зник у пасажі Старої розрахункової палати.

— Що, кадрів у наш час ніяк не знайти?

— Ковачу, — менеджер викинув уперед руку, наче буквально утримуючи мене на відстані витягнутої руки. Його очі стали суворими від контрольованого гніву. — Я про це й чути не хочу. Ясно? Не хочу. Про це чути.

Я знизав плечима.

— Ніхто не хоче. Саме тому таке й відбувається знов і знов.

Генд здавлено видихнув.

— Ковачу, я не збираюся дискутувати з тобою про трудове законодавство о п’ятій, бляха, ранку, — він розвернувся. — А вам варто опанувати себе. Ми завантажуємося в конструкт Данґреку о дев’ятій.

Я скоса поглянув на Вардані й помітив веселу усмішку. Усмішка була по-дитячому заразлива — ми неначе взялися за руки за спиною в менеджера «Мандрейк».

За десять кроків Генд зупинився. Наче відчув.

— А, — він повернувся до нас. — До речі. Кемпісти годину тому підірвали в повітрі над Заубервіллем бомбу-мародера. Вибух потужний, загиблих сто відсотків.

Я помітив, як зблиснули очі Вардані, коли вона швидко відвела погляд від моїх очей. Вона подивилася кудись униз не надто далеко. І стиснула вуста.

Це все бачив Генд, який нікуди не подівся.

— Я подумав, ви обоє хотіли би про це знати, — сказав він.

Розділ сімнадцятий

Данґрек.

Тамтешнє небо скидалося на старий денім; його зблякле блакитне склепіння далеко вгорі було помережане прожилками білих хмар. Униз проникало сонячне світло, досить яскраве, щоб я примружився. Воно злегка погладжувало теплими пальцями оголені ділянки моєї шкіри. Вітер, який завзято віяв із заходу, дещо посилився з часу наших останніх відвідин. Із рослинності довкола нас злітали маленькі чорні купки радіоактивного випаду.

На мисі ще палав Заубервілль. Дим поволі здіймався у небо зі старого деніму слідами щедро намащених пальців.

— Пишаєшся собою, Ковачу? — буркнула Таня Вардані мені на вухо, йдучи повз мене вгору схилом, щоб краще все роздивитися. Це вона вперше звернулася до мене, відколи Генд поділився сумною новиною.

Я пішов за нею.

— Якщо хочеш на це поскаржитися, піди подай скаргу Джошуа Кемпові, — сказав я, наздогнавши її. — Та й узагалі не поводься так, ніби це несподіванка. Ти, як і всі інші, знала, що це станеться.

— Так, я просто поки що трохи цього об’їлася.

Від цього було неможливо втекти. Це без упину показували на екранах по всій «Мандрейк-Тавер». Яскравий спалах, спершу завбільшки з голівку шпильки, тихо виростав до розмірів міхура в об’єктивах камер якоїсь знімальної групи військової хроніки, а тоді — звук. Нерозбірливі коментарі на тлі гуркоту грому та дедалі більшого ядерного гриба. А далі — повтори у дбайливо виконаних стоп-кадрах.

ВШІ проковтнув це і додав це для нас. Стер з лиця конструкту оту неприємну димчасто-сіру невизначеність.

— Суджіяді, розгортай свою команду.

Це загримів з динаміка індукційної гарнітури Гендів голос. Далі вони невимушено обмінялися військовим сленгом, і я, роздратувавшись, висмикнув динамік з-за вуха. Я не став зважати на чиїсь кроки, що тупотіли схилом за нашими спинами, й зосередився на застиглій голові та шиї Тані Вардані.

— Гадаю, вони загинули швидко, — промовила вона, не зводячи погляду з мису.

— Яку пісні. Нема нічого швидшого.

— Пані Вардані, — це подав голос Оле Гансен; як не дивно, широко розставлені темні очі його нового чохла ще світились електричною внутрішньою силою колишніх блакитних очей. — Нам доведеться поглянути на місце підривних робіт.

Вона придушила щось — можливо, смішок, — і утрималася від очевидної відповіді.

— Звісно, — сказала вона натомість. — Ідіть за мною.

Я подивився, як вони обережно сходять із протилежного боку схилу, прямуючи до берега.

— Агов! Посланцю!

Я знехотя повернувся й побачив, як невпевнено видирається до мене схилом Іветт Крукшенк у своєму новому маорійському чохлі; на грудях у неї висів упоперек «Сонцеструм», а на потилицю були насунуті віддалемірні лінзи. Я зачекав, поки вона дійде до мене, і вона таки це зробила, кілька разів заточившись у високій траві.

— Як тобі новий чохол? — гукнув я, коли вона знову заточилася.

— Він… — вона хитнула головою, підійшла до мене й почала знову, стишивши голос до звичної гучності. —.. трохи дивний. Розумієш, про що я?

Я кивнув. Від першого перечохлення в моєму житті минуло вже тридцять з гаком суб’єктивних років, а об’єктивно воно сталося майже два століття тому, але таке не забувається. Шок, який настає одразу після повторного входу, так і не зникає остаточно.

— А ще він, курва, трохи блідуватий, — вона вщипнула себе за тильний бік долоні й понюхала шкіру. — Чому мені не можна було дати таку гарну чорну оболонку, як у тебе?

— Я не вбився, — нагадав їй я. — А ще ти зрадієш, коли радіація почне кусатися. Те, в чому ти зараз ходиш, потребує вдвічі менше ліків, ніж приймаю я, щоб залишатися працездатним.

Вона насупилася.

— Все одно вона рано чи пізно нас доконає, хіба ні?

— Крукшенк, це лише чохол.

— Правильно, просто покажи мені свою крутизну посланця, — вона різко розсміялась і перевернула свій «Сонцеструм», спантеличено взявшись однією витонченою рукою за короткий товстий ствол. Примружено подивившись крізь вихідний канал просто на мене, вона спитала: — Думаєш, тоді я могла б задовольнитись отаким чохлом — під білу дівку?

Я замислився. Маорійські бойові чохли мали довгі кінцівки, а також широкі груди та плечі. Дуже часто вони, як і цей, були блідошкірі, а відразу після виходу з клонувального резервуара цей ефект виражався ще яскравіше, зате їхні обличчя мали високі вилиці, широко розставлені очі, повні губи й широкі носи. «Чохол під білу дівку» звучало трохи грубувато. І навіть у безформному бойовому хамелеохромовому комбінезоні…

— Ти так дивишся, — зауважила Крукшенк, — що краще вже щось купи.

— Вибач. Просто всерйоз замислився над цим запитанням.

— Еге ж. Забий. Я не так уже й непокоїлася. Ти ж працював десь тут, так?

— Місяці зо два тому.

— То як воно було?

Я знизав плечима.

— Стріляли. Повітря кишіло шматками стрімкого металу, що шукали собі домівку. В принципі, все як завжди. А що?

— Я чула, Клинові нам’яли вуха. Це правда?

— З мого ракурсу все, безперечно, скидалося саме на те.

— То як так вийшло, що Кемп, перебуваючи в сильній позиції, раптом вирішив звалити й підірвати ядерну бомбу?

— Крукшенк.

Я заговорив, а тоді зупинився, бо не уявляв собі, як пробити броню юності, що її захищала. Їй було двадцять два, і вона, як усі двадцятидворічні, вважала себе безсмертною фокусною точкою цього всесвіту. Звісно, її було вбито, але наразі це лише доводило її безсмертя. Їй і на думку не спадало, що може існувати світогляд, в якому те, що вона бачила, не просто є другорядним, а практично нічого не означає.

Вона чекала на відповідь.

— Послухай, — нарешті сказав я. — Мені ніхто не казав, за що ми тут билися, а спираючись на те, що ми витягнули з полонених, яких допитували, я сказав би, що вони теж цього не знали. Я вже давно перестав очікувати від цієї війни якоїсь логіки і тобі раджу так зробити, якщо ти плануєш ще довго на ній протриматися.

Вона здивовано звела брову. В новому чохлі цей рух ще давався їй не надто добре.

— Отже, ти не знаєш.

— Ні.

— Крукшенк! — я почув металічний брязкіт голосу Маркуса Суджіяді з прийомопередавача навіть попри те, що вже зняв індукційну гарнітуру. — Хочеш спуститися й заробити собі на прожиття, як усі ми?

— Та йду, шефе, — вона скорчила мені засмучену гримасу й пішла. Ступивши кілька кроків, вона зупинилася і обернулась.

— Агов, посланцю.

— Що?

— Пам’ятаєш, що я казала про нам’яті вуха Клину? Це була не критика, ясно? Я просто таке чула.

Цей обережний прояв чутливості викликав у мене мимовільну усмішку.

— Забудь, Крукшенк. Мені на це начхати. Мене більше засмучує, що тобі не сподобалося, як я на тебе облизуюся.

— А, — вона теж усміхнулася. — Ну, я, гадаю, таки напросилася.

Вона опустила погляд на мій пах і демонстративно скосила очі.

— Може, обговорити це з тобою іншим разом?

— А давай.

Я відчув на шиї вібрацію індукційної гарнітури. Повернув її на місце й підключив мікрофон.

— Що таке, Суджіяді?

— Якщо це вас не надто обтяжить, шановний, — останнє слово було сказане з очевидною іронією, — чи не перестали б ви займати моїх бійців до кінця розгортання?

— Так, вибач. Більше цього не повториться.

— Добре.

Я вже зібрався відключитися, аж тут у мережі стало чути, як тихо лається Таня Вардані.

— Хто там? — гарикнув Суджіяді. — Сунь?

— Блін, аж не віриться.

— Це пані Вардані, сер, — лаконічно та спокійно озвався Оле Гансен під нецензурне буркотіння археологістки. — Гадаю, вам усім варто спуститися і поглянути на це.

Я побіг на берег наввипередки з Гендом і програв йому, відставши на пару метрів. У віртуальності цигарки та пошкоджені легені ні на що не впливають, тож його, вочевидь, гнав уперед страх за інвестиції «Мандрейк». Дуже похвально. Решта учасників експедиції відстала від нас, бо ще не призвичаїлася до нових чохлів. Ми прибігли до Вардані вдвох.

Ми знайшли її практично на тому самому місці, на якому вона стала обличчям до поваленої скелі, коли ми побували в конструкті минулого разу. Я не одразу зрозумів, на що вона дивиться.

— Де Гансен? — здуру спитав я.

— Зайшов, — сказала вона, змахнувши рукою вперед. — Сприймай це як хочеш.

А тоді я побачив. Бліді сліди від укусу недавніх вибухів довкола двометрової розколини, що відкрилась у скелі, а далі — звивиста стежина, що губиться вдалині.

— Ковачу.

В Гендовому голосі відчувалася холодна легкість.

— Бачу. Коли ви оновили конструкт?

Генд наблизився, щоб оглянути сліди від вибухів.

— Сьогодні.

Таня Вардані кивнула.

— Високоорбітальне супутникове геосканування, так?

— Правильно.

— Що ж… — археологістка відвернулася й сягнула в кишеню по цигарки. — Тоді ми нічого тут не знайдемо.

— Гансене! — закричав Генд у розколину, склавши руки ківшиком; про свою індукційну гарнітуру він, вочевидь, забув.

— Чую, — загудів з гарнітури відсторонений голос підривника. У ньому відчувалась усмішка. — Тут нічого немає.

— Звичайно, немає, — зауважила Вардані, ні до кого конкретно не звертаючись.

— …якась кругла галявина, метрів із двадцять у діаметрі, але каміння має дивний вигляд. Наче зрослося.

— Це імпровізація, — нетерпляче промовив Генд у мікрофон гарнітури. — ВШІ припускає, що там є.

— Спитайте його, чи є щось посередині, — сказала Вардані й підкурила цигарку проти морського вітерцю.

Генд передав запитання. З гарнітури з тріском пролунала відповідь.

— Так, посередині є якась брила, можливо, сталагміт.

Вардані кивнула.

— Це ваша брама, — сказала вона. — Можливо, старі дані ехолокації, які ВШІ колись давно отримав з якоїсь зони польоту. Він намагається зіставити дані з побаченим з орбіти, а позаяк причин вірити, що там є щось, окрім каміння, в нього немає…

— Там хтось побував, — процідив Генд крізь зуби.

— Ну, так, — Вардані випустила дим і показала. — А, ще є оце.

На мілині за кількасот метрів уздовж берега, стоячи на якорі, хитався туди-сюди на береговій течії маленький, явно побитий траулер. З його борту звисали сіті, ніби пориваючись утекти.

Небо поблякло і зникло.

Цей перехід і близько не був такий жорсткий, як в установці для ІтаО, та раптове повернення до реальності все одно подіяло на мій організм, як льодова ванна: кінцівки замерзли, а глибоко всередині мене охопив дрож. Різко розплющивши очі, я одразу побачив дорогі емпатистські психограми.

— Ой, як мило, — пробурчав я, сів у м’якому освітленні й намацав електроди.

З приглушеним гудінням назовні відчинилися двері камери. На порозі стояв Генд у ще не застебнутому до кінця одязі; ззаду його оточував яскравий ореол нормального освітлення. Я примружився.

— Це справді було необхідно?

— Надягни сорочку, Ковачу, — говорячи це, він застібав шийні ґудзики власної сорочки. — В нас є справи. Я хочу опинитися на півострові до вечора.

— А ти не занадто бурхливо ре…

Він уже майже відвернувся.

— Генде, новобранці ще не звикли до цих чохлів. Далеко не звикли.

— Я залишив їх там, — кинув він через плече. — Вони можуть полежати ще десять хвилин — це два дні віртуального часу. Тоді ми завантажимо їх по-справжньому й поїдемо. Якщо хтось дістанеться Данґрека швидше за нас, то дуже про це пошкодує.

— Якщо цей хтось був там, коли загинув Заубервілль, — крикнув я йому вслід, несподівано розлютившись, — то він, імовірно, вже дуже про це шкодує. Та й усі інші теж.

Я почув, як віддаляються в коридорі його кроки. Мандрейківець прямував уперед; сорочка на ньому була повністю застебнута, а костюм лягав на розправлені плечі. Він увімкнувся. Зайнявся нелегкими справами «Мандрейк», поки я сидів голий до пояса в калюжі власного безцільного гніву.

Частина третя Підривні елементи

Різниця між віртуальністю та життям дуже проста. В конструкті людина знає, що всім керує всемогутня машина. В реальності в цьому не можна бути певним, і тому людині дуже легко впасти в оману, вирішивши, що вона має якусь владу.

Квеллкриста Сокольнича, «Етика над прірвою»

Розділ вісімнадцятий

Непомітно доправити МП-судно на інший бік планети неможливо. Тому ми й не намагалися.

«Мандрейк» забронювала нам пріоритетну злітно-посадкову параболу в потоці суборбітального транспортного руху Картелю, і ми вилетіли на безіменний аеродром на околицях Лендфолла, коли денна спека тільки-но почала спадати. В бетоні сидів новенький блискучий десантний МП-корабель «Локгід-Мітома», надзвичайно подібний до скорпіона з затемненого скла, якому хтось вирвав бойові клешні. Побачивши його, Амелі Вонґсават схвально гмикнула.

— Серія «Омега», — пояснила вона мені, головно тому що я випадково опинився біля неї, коли ми вилізли з катера. Під час розмови вона машинально крутила волосся, прибираючи пишні чорні пасма з роз’ємів літного симбіозу в себе на карку й закріплюючи неміцний вузол на голові статичними заколками. — Цією крихіткою можна пролетіти просто по бульвару Інкорпорації, навіть не обпаливши дерев. Стрельнути в парадні двері Дому Сенату плазмовими торпедами, перейти на хвіст і звалити на орбіту, перш ніж вони вибухнуть.

— Можна й так, — сухо озвався я. — Звісно, для таких цілей польоту треба бути кемпістом, а отже, ти летіла б на якомусь покоцаному кавалку гівна на кшталт «Мовай-Десять». Так, Шнайдере?

Шнайдер усміхнувся.

— Так, про це навіть думати нестерпно.

— Про що думати нестерпно? — поцікавилась Іветт Крукшенк. — Про життя кемпіста?

— Ні, про польоти «Моваєм», — відповів Шнайдер, оглядаючи фігуру її маорійського бойового чохла. — Бути кемпістом не так уже й погано. Ну, якщо забути про необхідність співати присягу.

Крукшенк кліпнула.

— Ти справді був кемпістом?

— Він жартує, — сказав я, застережно позирнувши на Шнайдера. Цього разу політичного офіцера поряд не було, але як мінімум Цзян Цзяньпін явно мав сильні почуття до Кемпа, а хто ще в команді міг їх поділяти, було незрозуміло. Мені здавалося, що розпалювати можливу ворожнечу лише для того, щоби справляти враження на ставних жінок, не так уже й розумно.

Втім, Шнайдер того ранку не випустив усі гормони у віртуалі, тож, можливо, я просто розглядав усе це занадто виважено.

Піднявся один з вантажних люків «Лок-Міта». За мить на вході з’явився Генд у гарно випрасуваному бойовому хамелеохромі, який тоді набув димчасто-сірого кольору, повторюючи основний відтінок десантного корабля. Це було так несхоже на його звичне корпоративне вбрання, що аж муляло око, хоча всі були одягнені аналогічно.

— Ласкаво просимо в круїз, бляха-муха, — пробурчав Гансен.

Ми одержали дозвіл на зліт за п’ять хвилин до початку дозволеного «Мандрейк» часу запуску. Амелі Вонґсават ввела план польоту в ядро даних «Лок-Міта», ввімкнула системи, а тоді неначе заснула. Підключившись через роз’єми на карку та вилиці й заплющивши очі, вона відкинулася назад у чужій маорійській плоті, наче принцеса у кріокапсулі з якоїсь маловідомої казки, складеної в роки Заселення. Їй дістався чи не найсмаглявіший і не найстрункіший чохол, і кабелі даних виділялися на тлі її шкіри блідими червами.

Шнайдер, змушений задовольнитися кріслом другого пілота, тужливо поглядав на штурвал.

— Ти ще отримаєш своє, — сказав я йому.

— Так, а коли?

— Коли будеш мільйонером на Латімері.

Він гнівно зиркнув на мене й поклав одну взуту ногу на консоль перед собою.

— Ха-ха, блін.

Амелі Вонґсават, не розплющуючи очей, скривила вуста. Вочевидь, це прозвучало як вишуканий варіант «та ніколи». Ніхто з дангрекської команди не знав про угоду з «Мандрейк». Генд відрекомендував нас як консультантів і більше нічого не сказав.

— Думаєш, він пройде у браму? — запитав я Шнайдера, намагаючись його розрадити.

Він і не глянув на мене.

— Звідки мені в біса знати?

— Я просто х…

— Панове, — Амелі Вонґсават досі не розплющила очей. — Як гадаєте, чи не могла 6 я трохи насолодитися тут спокоєм перед плаванням?

— Так, стули пельку, Ковачу, — гнівно озвався Шнайдер. — Чому б тобі не піти до пасажирів?

Місця обабіч Вардані в пасажирському салоні вже зайняли Генд і Сунь Ліпін, тож я перейшов на протилежний бік і всівся біля Люка Депре. Він із цікавістю позирнув на мене, а тоді знову заходився роздивлятися свої нові руки.

— Подобається? — спитав я його.

Він знизав плечима.

— Він не позбавлений величності. Але я якось не звик бути таким масивним.

— Звикнеш. Сон добре помагає.

Знову зацікавлений погляд.

— Отже, ти це знаєш напевно. Що ти за консультант такий?

— Колишній посланець.

— Справді? — він засовався на місці. — Несподівано. Неодмінно розкажи мені про це.

Я почув таку саму вовтузню з інших місць, де почули мої слова. Миттєва скандальна слава. Все одно що до Клину повернувся.

— Довга історія. І не дуже цікава.

— До запуску залишається одна хвилина, — долинув з переговорного пристрою сардонічний голос Амелі Вонґсават, — я 6 хотіла скористатися цією можливістю, офіційно привітавши вас на борту швидкохідного десантного літального апарату «Наґіні» та попередивши вас: якщо ви не пристебнетеся зараз, я не зможу гарантувати вам збереження фізичної цілісності впродовж наступних п’ятнадцяти хвилин.

Уздовж двох рядів сидінь почалася вовтузня. Ті, хто вже заплівся, широко всміхалися.

— На мою думку, вона перебільшує, — зауважив Депре, неспішно сплітаючи докупи петельки на нагрудній пластині страхування. — На цих суднах добрі компенсатори.

— Ну, тут ніколи не вгадаєш. Може, ми дорогою втрапимо під орбітальний вогонь.

— Все правильно, Ковачу, — всміхнувся мені Гансен. — Шукай позитив.

— Я просто думаю наперед.

— Ти боїшся? — раптом запитав Цзян.

— Регулярно. А ти?

— Страх — це незручність. Його треба навчитися притлумлювати. Бути відданим бійцем означає саме це. Відкинути страх.

— Ні, Цзяне, — серйозно промовила Сунь Ліпін. — Це означає бути мертвим.

Десантний корабель раптом нахилився, і на мої нутрощі та груди різко навалилася вага. Знекровилися кінцівки. Вибило дух.

— Господи, блін, милосердний, — процідив крізь зуби Оле Гансен.

Вага зменшилася — ми тоді, мабуть, вийшли на орбіту, і енергія, яку Амелі Вонґсават увігнала в підйомники, частково повернулася до бортової грав-системи. Я повернув голову набік, щоб поглянути на Депре.

— Перебільшує, так?

Він виплюнув кров із прикушеного язика на кісточку пальця і критично її оглянув.

— Так, це я назвав би перебільшенням.

— Орбітальний статус отримано, — підтвердив голос Вонґсават. — Ми маємо близько шести хвилин на безпечний переліт під Лендфолльською високоорбітальною геосинхронною парасолькою. Далі ми будемо беззахисні, і я час від часу виходитиму в криві ухиляння, тож тримайте язики за зубами.

Депре безрадісно кивнув і підняв скривавлену кісточку пальця. На задніх місцях засміялися.

— Чуєш, Генде, — заговорила Іветт Крукшенк. — Чому б Картелю просто не підняти штук п’ять-шість цих ВОГів з великими інтервалами й не закінчити цю війну?

Маркус Суджіяді далі у протилежному ряду ледь-ледь помітно всміхнувся, та нічого не сказав — лиш позирнув у бік Оле Гансена.

— Чуєш, Крукшенк, — експерт із підривних робіт заговорив наче за підказкою Суджіяді. Тон у нього був нищівний. — Ти хоч знаєш, як пишеться слово «мародер»? Уявляєш собі хоч трохи, яку ціль являє собою ВОГ на невеликій глибині?

— Атож, — уперто озвалася Крукшенк. — Але більша частина Кемпових мародерів зараз на землі, а за наявності геосинхронів…

— Спробуй сказати це мешканцям Заубервілля, — сказала їй Вардані, і за її зауваженням кометним хвостом потягнулася тиша. В салоні в обидва боки полетіли швидкі погляди, наче кулеметні патрони в патронник.

— Та атака була здійснена з землі, пані Вардані, — нарешті сказав Цзян.

— Та невже?

Генд прокашлявся.

— Правду кажучи, Картелю достеменно невідомо, скільки Кемпових дронів-ракет досі розміщено за межами планети…

— Без базару, — пробурчав Гансен.

— …але спробувати розмістити на високій орбіті якусь суттєву платформу на цьому етапі було б недостатньо…

— Прибутково? — запитала Вардані.

Генд неприємно їй усміхнувся.

— Малоризиковано.

— Зараз ми покинемо Лендфолльську парасольку ВОГ, — спокійно, як екскурсовод, повідомила по внутрішньому зв’язку Амелі Вонґсават. — Чекайте на різкі повороти.

З бортових компенсаторів почала розсіюватися енергія, і я відчув малопомітне підвищення тиску на скроні. Вонґсават готувалася показати вищий пілотаж, облітаючи планету та повертаючись у щільні шари атмосфери. Ми вже покинули зону ВОГ, а отже, далі наше падіння назад у зону бойових дій уже не пом’якшить ніяка корпоративна допомога. Віднині й надалі ми мусили грати самостійно.

Вони експлуатують, торгують і постійно перефарбовуються, та попри все це, до них можна звикнути. Можна звикнути до їхніх лискучих хмарочосів і їхніх сторожів-нанокоптерів, їхніх картелей і їхніх ВОГів, їхнього столітнього нелюдського терпіння й нібито успадкованого ними статусу хрещених батьків людського роду. Можна звикнути й почуватися вдячним за схожу на дар Божий полегкість — жалюгідне існування на корпоративній платформі, яке вам дозволяють. Воно може видатися незмірно бажанішим за холодне карколомне падіння в людський хаос, який чекає внизу.

Можна звикнути й почуватися вдячним.

Такого треба стерегтися.

— Над рубежем, — подала голос із кабіни пілота Амелі Вонґсават.

Ми пірнули.

Бортовий комп працював на мінімальній бойовій потужності, і тому здавалося, ніби розпочався гравітаційний стрибок — просто страхування ще не спрацювало. Мої нутрощі підкинуло до ребер, а задню поверхню очей залоскотало. Нейрохімія раптом недоречно ожила, а пластини з біосплаву в моїх руках задрижали. Вонґсават, напевно, притиснула нас до нижньої межі посадкової зони «Мандрейк» і заходилася витискати з головних двигунів усе, що можна, в сподіванні перехитрити далекі оборонні системи кемпістів, які могли дізнатися про нас заздалегідь, розшифрувавши траєкторію польоту з транспортних передач Картелю.

В неї, здається, виходило.

Ми опустилися в море десь за два кілометри від узбережжя Данґреку; так Вонґсават швидко охолодила водою поверхні корабля після переходу у схвалюваний в армії спосіб. Подекуди групи екоактивістів влаштовували насильницькі протести проти такого забруднення, та я чомусь сумнівався, що до цього можуть додуматися на Санкції-IV. Війна справляє на політику заспокійливий, спрощувальний ефект, який на політиків, вочевидь, діє подібно до бетатанатинового кайфу. Відпадає потреба у врівноважуванні проблем, можна виправдати що завгодно. Бийтеся, перемагайте, вертайтеся з перемогою. Все інше блякне і зникає, як небо над Заубервіллем.

— Поверхневий статус отримано, — мелодійно озвалася Вонґсават. — Попередні перевірки не виявляють руху транспорту. До берега я полечу на вторинних двигунах, але раджу вам залишатися на місцях до подальших вказівок. Командире Генд, нам надійшло голкокидком повідомлення від Айзека Каррери, яке, можливо, вас зацікавить.

Генд перезирнувся зі мною. Потягнувся назад і торкнувся мікрофона на сидінні.

— Відтвори його конфіденційно. Для мене, Ковача, Суджіяді.

— Зрозуміло.

Я стягнув униз гарнітуру й начепив на обличчя маску конфіденційного прийому. Каррера з’явився в мережі слідом за пронизливим щебетанням шифрувальних кодів. Він був одягнений у бойовий комбінезон, а на лобі та щоці в нього яскраво виділялася нещодавно заліплена гелем рана. Він мав стомлений вигляд.

— Керівництво Північного рубежу — FAL 931/4. Ми зафіксували вашу траєкторію польоту та завдання, але маємо попередити вас, що за поточних обставин не можемо дозволити собі наземну чи близьку повітряну підтримку. Сили Клину відступили до озерної системи Мессон, де утримують оборонну позицію до завершення оцінки наступу кемпістів і узгодження його наслідків. Після бомбардування очікується повноцінний наступ, тож це, можливо, ваша остання можливість встановити ефективний зв’язок із кимось поза зоною ударної хвилі. Крім цих стратегічних міркувань, вам також слід знати, що Картель задіяв у районі Заубервілля експериментальні системи наноремонту. Ми не можемо спрогнозувати реакцію цих систем на несподіване вторгнення. Особисто я, — він нахилився вперед на екрані, — радив би вам відступити на вторинних двигунах аж до Мессона й зачекати, поки я не зможу віддати наказ про повторний вихід на узбережжя. Це має затримати вас не більш ніж на два тижні. Дослідження зони вибуху, — його обличчя ненадовго скривилося з відрази, наче він щойно занюхав якесь гниття у своїх ранах, — аж ніяк не варте ризиків, яким ви себе піддаєте, хай яку конкурентну перевагу сподіваються здобути завдяки йому ваші господарі. Вхідний код Клину додається на той випадок, якщо ви вирішите скористатися запасним варіантом. Поза тим я нічого не можу для вас зробити. Хай щастить. Кінець зв’язку.

Я зняв маску й відсунув гарнітуру. Генд стежив за мною, ледь помітно всміхаючись одним кутиком рота.

— Такі думки навряд чи схвалив би Картель. Він завжди такий прямолінійний?

— Коли стикається з дурістю клієнтів. Тому йому й платять. А що там за експериментальні…

Генд ледь помітно відмахнувся однією рукою й заперечно хитнув головою.

— Я не став би цим перейматися. Стандартна лякалка Картелю. Віднаджує небажаних працівників від закритих зон.

— Тобто ви її так відгородили?

Генд знову всміхнувся. Суджіяді змовчав, лиш стиснув вуста. За межами салону завищали двигуни.

— Ми на пляжі, — повідомила Амелі Вонґсават. — Відстань до Заубервілльського кратера — двадцять одна ціла сім десятих кілометра. Хтось хоче пофоткати?

Розділ дев'ятнадцятий

Білі згустки.

Стоячи на порозі люка «Наґіні» та виглядаючи на безкрайні піски, я менш ніж на секунду вирішив, що там пройшов сніг.

— Мартини, — зі знанням справи пояснив Генд, зіскочив і копнув грудку пір’я під ногами. — Їх, певно, доконала радіація від вибуху.

Спокійні морські хвилі були всіяні поцяткованим білим плавником.

Баржі-колонії, приземлившись на Санкци-IV (і, якщо вже на те пішло, на Латімері та Світі Гарлана), стали для багатьох місцевих видів саме таким катаклізмом, який мали віщувати звуки посадки. Колонізація планет — це завжди руйнівний процес, а просунуті технології хіба що трохи причесали цей процес так, щоб завжди гарантувати людям положення на найвищому щаблі екосистеми, яку вони ґвалтують. Це вторгнення помітне всюди й неминуче з того моменту, коли баржі вперше торкаються поверхні.

Величезні кораблі повільно остигають, але в них уже починається активність. Клоновані ембріони щільними лавами виходять із кріорезервуарів, а машини обережно завантажують їх у капсули стрімкого зростання. У поживних речовинах капсул вирує буря штучних гормонів, яка провокує сплеск розвитку клітин, що доводить кожний клон до пізнього підліткового віку за кілька місяців. У авангардну хвилю, вирощену на пізніх етапах міжзоряного польоту, вже завантажують розуми еліти колонії, перелиті та пробуджені для того, щоб зайняти своє належне місце у принципово новому порядку. Це аж ніяк не золотий край можливостей і пригод, про який розповідають хроністи.

А реальної шкоди завдають в інших частинах корпусу машини екологічного моделювання.

Будь-які колонізатори, які себе поважають, везуть із собою парочку таких еко-ШІ. Після ранніх катастроф на Марсі та Адорасьйон швидко стало зрозуміло, що пересаджувати окремий шматочок земної екосистеми у чуже навколишнє середовище — це вам не ганяти слонів променевою зброєю. Всі перші колоністи, що вдихнули нещодавно тераформоване повітря на Марсі, загинули за кілька днів, а дуже багато з тих, хто не виходив назовні, загинули в боях із роями небачених досі ненажерливих жучків. Ці жучки виявилися далекими нащадками одного виду земних пилових кліщів, який надто добре влаштувався в умовах екологічного перевороту, спричиненого тераформуванням.

Ось і все. Назад, у лабораторію.

Марсіанські колоністи нарешті змогли дихати повітрям не з резервуарів аж два покоління по тому.

На Адорасьйон було гірше. Баржа-колонія «Лорка» вилетіла за кілька десятиліть до марсіянського фіаско, збудована та запущена на найближчу з придатних для життя планет, указаних на марсіанських астрогаційних мапах, з тією бравадою, з якою жбурляють у танк коктейль Молотова. Це була майже відчайдушна атака на броньовані глибини міжзоряного простору, акт технічної непокори деспотичній фізиці, що править космосом і акт настільки ж непокірної віри в нещодавно розшифровані марсіанські архіви. Вочевидь, практично всі вважали, що вона зазнає невдачі. Навіть ті, хто долучив копії своєї свідомості до стеку даних колонії, а свої гени — до банків ембріонів, не відчували оптимізму щодо того, що побачать наприкінці мандрівки їхні збережені «я».

Адорасьйон, як і вказує її назва, мала скидатися на мрію, що збулася. Зелено-жовтогаряча планета приблизно з таким самим співвідношенням азоту до кисню, як на Землі, та зручнішим у користуванні співвідношенням суходолу до океану. Флора, якою могли харчуватися стада клонованої худоби з черева «Лорки», та жодних очевидних хижаків, яких було б нелегко застрелити. Може, колоністи були побожними, а може, це їм навіяло прибуття до нового Едему, але найперше після висадки вони побудували собор і подякували Богові за щасливе спасіння.

Минув рік.

Гіперкидки тоді ще були в зародковому стані — ледве подужували перенесення найпростіших повідомлень у закодованій послідовності. Новини, що їх принесло променями на Землю, були подібні до криків із замкненої кімнати глибоко всередині порожнього особняка. Дві екосистеми зустрілись і зіткнулись, наче армії на полі бою, з якого не було відступу. З мільйона з лишком колоністів на борту «Лорки» понад сімдесят відсотків загинуло за перші вісімнадцять місяців з моменту приземлення.

Назад, у лабораторію.

Сьогодні ми перетворили це на красне мистецтво.

З корпусу не виходить нічого органічного, поки екомодельєр повністю не вивчить нову екосистему. Виходять автоматичні зонди та обшукують нову кульку, всмоктуючи зразки. ШІ обробляє одержані дані, реалізує модель у контексті теоретичної присутності землян разів у двісті швидше за реальний час і сигналізує про можливі конфлікти. Пише рішення для всього, що може стати проблемою, геннотехнологічною чи нанотехнологічною, а тоді генерує з узгодженого цілого протокол заселення. Після створення протоколу всі виходять надвір гратися.

У протоколах для трьох із лишком десятків Заселених Планет час від часу згадуються певні корисні земні види. Вони є історіями успіху планети Земля: кожний їхній представник — витривалий еволюційний спортсмен, здатний до пристосувань. Здебільшого це рослини, мікроби та комахи, але виділяється й кілька видів великих тварин. Цей список очолюють вівці-мериноси, ведмеді гризлі та мартини. Їх важко винищити.

Вода довкола траулера була вкрита білими пернатими трупиками. Серед неприродного спокою берегової лінії вони притлумлювали й без того ледь чутне биття хвильок об корпус.

Корабель був у жахливому стані. Він мляво дрейфував, не зриваючись із якорів. На боці, повернутому до Заубервілля, фарба, обпалена вітром від ударної хвилі, почорніла й подекуди злізла, оголивши блискучий метал. При цьому вибило ще й пару вікон, а деякі сіті з неохайної купи на палубі неначе теж запалали й розплавилися. Кути палубної лебідки так само обгоріли. Всі, хто стояв зовні, напевно, загинули 6 від опіків третього ступеня.

Жодних тіл на палубі не було. Це ми знали завдяки віртуальності.

— І внизу теж нікого, — сказав Люк Депре, висунувши голову зі східного люка посеред палуби. — На борту нікого не було вже кілька місяців. Можливо, рік. Харчі всюди погризли комахи та пацюки.

Суджіяді насупився.

— Там є їжа?

— Так, дуже багато, — Депре виліз із люка й усівся на комінгс. Нижня половина його хамелеохромового комбінезона за мить втратила брудний темний колір, пристосувавшись до залитого сонцем середовища. — Тут, схоже, була велика вечірка, та прибирати після неї ніхто не зостався.

— Бувала я на таких вечірках, — сказала Вонґсават.

Знизу долинув характерний шиплячий шум «Сонцеструма». Суджіяді, Вонґсават і я одночасно напружилися. Депре всміхнувся.

— Крукшенк обстрілює пацюків, — пояснив він. — Вони чималі.

Суджіяді підняв свою зброю й оглянув палубу, майже не розслабившись відтоді, як ми опинилися на борту.

— Подумай, Депре. Скільки їх було?

— Пацюків? — усмішка Депре стала ще ширшою. — Важко сказати.

Я сам насилу втримався від усмішки.

— Команди, — уточнив Суджіяді, нетерпляче змахнувши рукою. — Скільки членів команди, сержанте'?

Депре знизав плечима; задавити його авторитетом не вийшло.

— Я не шеф-кухар, капітане. Це важко сказати.

— Я колись була шеф-кухарем, — несподівано заявила Амелі Вонґсават. — Може, я спущуся й подивлюся.

— Сиди тут, — Суджіяді підійшов до борту траулера, прибравши ногою з дороги труп мартина. — Віднині й надалі я волів би бачити від цієї команди трохи менше гумору і трохи більше старанності. Можете розпочати, витягнувши на борт оцю сіть. Депре, спускайся й допоможи Крукшенк позбутися пацюків.

Депре зітхнув і відклав свій «Сонцеструм». Дістав з-за пояса дуже старий на вигляд пістолет, зарядив його й прицілився у небо.

— Робота якраз для мене, — загадково сказав він і прослизнув назад у люк, високо піднявши пістолет над головою.

Індукційна гарнітура затріщала. Суджіяді повернув голову і прислухався. Я знову встановив свою відключену гарнітуру.

— …убезпечено.

Голос належав Сунь Ліпін. Суджіяді доручив їй керувати другою половиною команди й послав оглянути берег разом із Гендом, Вардані та Шнайдером, яких він явно вважав у найкращому разі дошкульними цивільними, а в найгіршому — тягарем.

— Як убезпечено? — гаркнув він.

— Дугою над пляжем ми встановили периметрові вартові системи. Інтервал — п’ятсот метрів на базовій лінії, діапазон — сто вісімдесят градусів. Вони не мають пропустити нікого зсередини чи з берега в жодному напрямку, — Сунь на мить винувато замовкла. — Це лише на лінії безпосередньої видимості, але покриває кілька кілометрів. Це найкраще, на що ми здатні.

— А як щодо, гм, цілі місії? — втрутився я. — Вона ціла?

Суджіяді пирхнув.

— Вона хоч на місці?

Я зиркнув на нього. Суджіяді вважав, що ми полюємо на привида. Удосконалене гештальт-сканування посланця зчитувало це з його поведінки, наче повідомлення з екрана. Він вважав браму Вардані археологістською фантазією, роздутою з якоїсь незрозумілої початкової теорії, щоби зробити «Мандрейк» гарну ділову пропозицію. Він вважав, що Гендові продали тріснутий корпус, а корпоративна жадібність купилася на цю концепцію, прагнучи першою опинитися на місці будь-якої потенційної розробки. Він вважав, що, коли команда прибуде на місце, декому стане дуже неприємно. Під час інструктажу в конструкті він такого не казав, але геть не приховував своєї невіри.

Я, в принципі, не міг поставити це йому на карб. Судячи з поведінки, так само думало приблизно півкоманди. Якби Генд не пропонував таких божевільних контрактів, які обіцяли повернення з того світу та звільнення від бойових дій, вони б, мабуть, розсміялися йому в обличчя.

Трохи більше місяця тому я сам мало не повівся так зі Шнайдером.

— Так, вона тут, — у голосі Сунь була якась дивна нотка. Мені здавалося, що вона ніколи не сумнівалася, та тепер її тон був мало не захопленим. — Це… Не схоже ні на що з того, що я бачила.

— Сунь! Вона відчинена?

— Ні, лейтенанте Ковач, наскільки нам відомо, ні. Гадаю, вам, якщо ви бажаєте подробиць, краще поговорити з пані Вардані.

Я прокашлявся.

— Вардані! Ти там?

— Я зайнята, — її голос був напружений. — Що ви знайшли на судні?

— Поки що нічого.

— Ну, добре. В нас те саме. Кінець зв’язку.

Я знову позирнув на Суджіяді. Він дивився кудись не надто далеко, нічого не виказуючи своїм новим маорійським обличчям. Я гмикнув, стягнув із себе гарнітуру й пішов подивитися, як працює палубна лебідка. Почув, як він у мене за спиною вимагає в Гансена звіт про виконану роботу.

Лебідка виявилася подібною до шатлового навантажувача, і я з допомогою Вонґсават увімкнув механізм, перш ніж Суджіяді закінчив користуватися внутрішнім зв’язком. Він нагодився саме вчасно, щоб побачити, як стріла лебідки плавно розкривається й опускає рукохват для першої операції.

А от зі втягуванням сітей вийшла інша історія. Ми розбиралися, як це робиться, щонайменше хвилин із двадцять; за цей час полювання на пацюків завершилось і до нас долучилися Крукшенк із Депре. Але й тоді не стало легше переносити через борт на палубу холодні, важкі від води сіті. Рибалок серед нас не виявилося, і було очевидно, що тут потрібні неабиякі спеціальні навички, яких ми не маємо. Ми дуже часто послизалися й падали.

Як виявилося, воно того вартувало.

В останніх складках, які опинилися на борту, заплуталися рештки двох трупів, голих, якщо не зважати на досі блискучі ланцюги на колінах і грудях, які тягнули їх донизу, їх об’їли риби, лишивши самі кістки та шкіру, схожу на пошарпану цератову обгортку. Їхні безокі черепи гойдалися у підвішеній сіті, наче голови п’яниць, які сміються з доброго жарту. Шиї кволі, усмішки широкі.

Якийсь час ми мовчки на них дивилися.

— Гарний здогад, — сказав я Суджіяді.

— Подивитися було логічно, — він підійшов ближче й задумливо поглянув на оголені кістки. — Їх роздягнули та вплели в сіть. Вплели руки, ноги та кінці двох ланцюгів. Той, хто це зробив, не хотів, щоб вони спливли. Особливої логіки в цьому не видно. Нащо ховати тіла, якщо корабель тут дрейфує сам по собі — хто завгодно може прибути з Заубервілля й забрати його на металобрухт?

— Так, але цього ніхто не зробив, — зауважила Вонґсават.

Депре повернувся і, прикривши рукою очі, глянув на обрій, де ще тлів Заубервілль.

— Війна?

Я згадав дати, недавні події, дещо підрахував.

— Торік вона ще не дійшла так далеко на захід, але на півдні лютувала, — я кивнув на бовдури диму. — Вони, вочевидь, були налякані. Навряд чи хтось прийшов би сюди по предмет, здатний привабити орбітальний вогонь. Чи, може, замінований, щоб обманути дистанційне бомбардування. Пам’ятаєте Буткінарі-Таун?

— Дуже яскраво, — відповіла Амелі Вонґсават, притиснувши пальці до лівої вилиці.

— Це було десь із рік тому. Постійно світилося в новинах. Отой балкер у гавані. Після того на планеті не стала би працювати жодна цивільна рятувальна команда.

— То нащо взагалі ховати цих хлопців? — запитала Крукшенк.

Я знизав плечима.

— Так їх не видно. Нічого такого, що може привабити повітряне стеження. Можливо, в той час тіла стали би приводом для локального розслідування. До початку справжнього безладу в Кемпополісі.

— Індиго-Сіті, — з притиском вимовив Суджіяді.

— Еге ж, не називай це місто так при Цзяні, — Крукшенк усміхнулася на весь рот. — Він уже мало мене не придушив, бо я назвала події в Данані терористичним ударом. А це ж був, бляха-муха, комплімент!

— Байдуже, — я закотив очі. — Суть ось у чому: без тіл це — всього-на-всього рибальське судно, яке хтось не забрав. Напередодні світової революції це не привертає багато уваги.

— Привертає, якщо судно було орендовано в Заубервіллі, — хитнув головою Суджіяді. — А якщо й куплено, то це все одно подія місцевого масштабу. Ким були ці хлопці? Хіба там не траулер старого Чана? Та ну тебе, Ковачу, тут же всього кілометрів із двадцять п’ять.

— Немає причин вважати, що це судно місцеве, — я показав рукою на спокійний океан. — На цій планеті на такому човнику можна допливти аж до Буткінарі, жодного разу не проливши кави.

— Так, але тіла можна сховати від повітряного стеження, закинувши їх на камбуз разом із рештою мотлоху, — заперечила Крукшенк. — Нічого не сходиться.

Люк Депре потягнувся вгору і трохи ворухнув сіть. Черепи загойдались і нахилилися.

— Пам’ятей немає, — зауважив він. — Їх опустили в воду, щоб позбутися всіх інших ідентифікаторів. Гадаю, це швидше, ніж залишити їх пацюкам.

— Залежить від пацюків.

— А ви що, експерт?

— Можливо, це було поховання, — припустила Амелі Вонґсават.

— У сіті?

— Ми гайнуємо час, — голосно промовив Суджіяді. — Депре, зніми їх, загорни й поклади туди, де їх не погризуть пацюки. Згодом ми проведемо на «Наґіні» аутопсію за допомогою автохірурга. Вонґсават і Крукшенк, пройдіть цим судном від дзьоба до задньої частини. Пошукайте те, що може підказати нам, що тут сталося.

— Правильно казати «від носа до корми», сер, — ґречно зауважила Вонґсават.

— Дрібниці. Що завгодно, що може щось нам розповісти. Можливо, одяг із цих двох або… — він хитнув головою: недоречні нові деталі його дратували. — Що завгодно. Абсолютно що завгодно. Вперед. Лейтенанте Ковач, ходіть зі мною. Я хочу перевірити нашу периметрову систему оборони.

— Звісно, — я проковтнув цю брехню з легкою усмішкою.

Суджіяді не хотів перевіряти периметр. Він, як і я, бачив резюме Сунь і Гансена. Їхня робота не потребувала перевірки.

Він не хотів оглядати периметр.

Він хотів побачити браму.

Розділ двадцятий

Шнайдер уже кілька разів описав її. Вардані намалювала мені її ескіз у мить затишшя в Роспіноеджі. Візуалізаційна майстерня на Анґкор-роуд створила з додатку Вардані до пропозиції «Мандрейк» тривимірне графічне зображення. Згодом Генд пропустив зображення через апаратуру «Мандрейк», і та виростила з нього повноцінний конструкт, яким ми могли ходити у віртуалі.

Він і близько не відображав дійсності.

Вона стояла в рукотворній печері, наче якесь вертикально розтягнуте видіння дименсіоналістської школи, якийсь елемент кошмарного техномілітарного пейзажу Млонґо чи Осупіле. Споруда відзначалася кощавим каркасом — наче зібрали спиною до спини у фалангу для оборони шість-сім десятиметрових кажанів-вампірів. Пасивною відкритістю, з якою асоціюється слово «брама», навіть не пахло. Загалом у м’якому світлі, що проникало крізь тріщини у камінні вгорі, здавалося, ніби споруда пригнулася в очікуванні.

Її основа була трикутна, кожна її сторона була завдовжки метрів із п’ять, хоча нижні її краї скидалися не стільки на геометричну фігуру, скільки на щось вросле в землю, наче коріння дерева. Вона складалася зі сплаву, який я вже бачив у марсіянській архітектурі, зі щільною каламутно-чорною поверхнею, на дотик схожою на мармур чи онікс, але завжди з невеликим статичним зарядом. Тьмяно-зелені та рубінові панелі з техногліфами були оточували нижню частину споруди вигадливими неправильними хвилями, але здіймалися над землею щонайбільше на півтора метра. Ближче до цієї межі символи неначе втрачали зв’язність і силу — тоншали, ставали не такими чіткими, навіть стиль гравірування здавався більш невпевненим. Як згодом сказала Сунь, марсіянські технології наче боялися підійти надто близько до свого творіння на постаменті вгорі.

Вгорі споруда, здіймаючись, стрімко згорталась і утворювала зі стисненого чорного сплаву низку кутів і ребер, що тягнулися вгору, закінчуючись коротким шпилем. У довгих прогалинах між складками чорні плями на сплаві блякнули, стаючи брудно-прозорими, а всередині них контури наче продовжували згортатися так, що цьому неможливо було дати визначення і на це було боляче довго дивитися.

— Тепер вірите? — запитав я Суджіяді, який витріщався біля мене. Він відповів не одразу, а коли таки відповів, у його голосі відчувалося те саме легке отетеріння, з яким говорила по внутрішньому зв’язку Сунь Ліпін.

— Вона не нерухома, — тихо сказав він. — Вона ніби… Рухається. Наче обертається.

— Може, й так, — Сунь пішла разом з нами, лишивши решту команди біля «Наґіні». Вочевидь, нікому не кортіло проводити час у печері чи біля печери.

— Це має бути гілерпросторовим каналом зв’язку, — пояснив я й відступив, намагаючись звільнитися від влади, якій нас підпорядковувала чужа геометрія споруди. — Якщо він безперервно кудись тягнеться, то він, можливо, рухається в гіперпросторі навіть закритий.

— А може, він працює циклічно, — припустила Сунь. — Як маяк.

Бентега.

Я відчув, як вона пройняла мене, і водночас помітив, як її тінь промайнула на обличчі Суджіяді. Те, що ми застрягли тут, на цій оголеній косі, вже було кепсько, а тепер до нас дійшло, що предмет, який ми прийшли розблокувати, може надсилати закличні сигнали у практично невідомий нашому виду вимір.

— Тут нам знадобиться освітлення, — сказав я.

Чари розвіялися. Суджіяді несамовито закліпав і поглянув на промені світла згори — на небо надворі насувався вечір, і вони досить швидко блякнули.

— Ми її підірвемо, — сказав він.

Я стривожено перезирнувся з Сунь і насторожено запитав:

— Що підірвемо?

Суджіяді змахнув рукою.

— Скелю. «Наґіні» оснащена фронтальною ультравібраційною батареєю для наземного штурму. Гансен має зуміти прибрати все аж до цього місця, навіть не подряпавши артефакт.

Сунь кашлянула.

— Не думаю, що це схвалить командир Генд, сер. Він наказав мені принести дотемна комплект ламп Анжьє. А пані Вардані попросила встановити системи дистанційного моніторингу, щоб їй можна було безпосередньо працювати над воротами у…

— Гаразд, лейтенанте. Дякую, — Суджіяді ще раз оглянув печеру. — Я поговорю з командиром Гендом.

Він вийшов. Я глянув на Сунь і підморгнув.

— Хотів би я почути цю розмову, — сказав я.

На борту «Наґіні» Гансен, Шнайдер і Цзян зводили перший булькобуд швидкого розгортання. Генд засів в одному кутку вантажного люка штурмового судна й дивився, як Вардані, сидячи по-турецьки, накреслює щось на дошці пам’яті. Він здавався несподівано молодшим через вираз безтурботного зачудування на обличчі.

— Якась проблема, капітане? — запитав він, коли ми піднялися по трапу.

— Ота штука, — промовив Суджіяді, тицьнувши великим пальцем собі за плече, — вона має бути надворі. Там ми зможемо за нею стежити. Зараз я накажу Гансену прибрати каміння за допомогою вібровибухів.

— Це виключено, — Генд знову почав стежити за діями археологістки. — На цьому етапі ми не можемо допустити ризику розголосу.

— Чи пошкодження брами, — різко додала Вардані.

— Чи пошкодження брами, — погодився менеджер. — Боюся, капітане, вашій команді доведеться працювати з печерою в її поточному стані. Я не вважаю, що це принесе якісь ризики. Підпірки, які залишили попередні відвідувачі, явно міцні.

— Я бачив підпірки, — відповів Суджіяді. — Зв’язувальний епоксид — не заміна постійній конструкції, але це…

— Сержанта Гансена вони, здається, серйозно вразили, — у гречному тоні Генда відчувалося легке роздратування. — Але якщо ви стурбовані, можете спокійно підсилювати нинішню конструкцію так, як вважаєте за потрібне.

— Я збирався сказати, — рівним голосом промовив Суджіяді, — що підпірки тут ні до чого. Ризик обвалу мене не бентежить. Зате мене надзвичайно сильно бентежить вміст печери.

Вардані відірвалася від свого креслення.

— Що ж, це добре, капітане, — бадьоро промовила вона. — Ви перейшли від ґречної недовіри до надзвичайно сильного збентеження менш ніж за одну добу реального часу. Що саме вас бентежить?

Суджіяді явно знітився.

— Цей артефакт, — сказав він. — Ви стверджуєте, що це — брама. Чи можете ви якось мені гарантувати, що крізь неї з іншого боку нічого не пройде?

— Ні.

— Ви уявляєте собі, що може крізь них пройти?

Вардані всміхнулася.

— Ні.

— Тоді вибачте, пані Вардані. З військової точки зору доцільно, щоб основне озброєння «Наґіні» було постійно на неї націлене.

— Це не військова операція, капітане, — тепер Генд демонстративно нудьгував. — Я гадав, що чітко дав це зрозуміти під час інструктажу. Ви берете участь у комерційній ініціативі, а зважаючи на специфіку нашої комерційної діяльності, артефакт не можна відкривати для огляду з повітря, поки він не захищений договором. За умовами Хартії про інкорпорацію це станеться лише після того, те, що перебуває по інший бік порталу, буде позначено буєм власності «Мандрейк».

— А якщо брама вирішить відчинитися, коли ми ще будемо не готові, і з неї вилізе щось вороже?

— Щось вороже? — Вардані, явно звеселившись, відклала свою дошку пам’яті. — Що саме, наприклад?

— Ви, пані Вардані, змогли б оцінити це краще, ніж я, — сухо відповів Суджіяді. — Мене турбує лише безпека цієї експедиції.

— Вони не були вампірами, капітане, — втомлено зітхнула Вардані.

— Прошу?

— Марсіяни. Вони не були вампірами. І демонами не були. Вони були всього-на-всього технологічно просунутою расою з крилами. Ось і все. По інший бік від цієї штуки, — вона тицьнула пальцем кудись у бік каменів, — немає нічого такого, чого ми не змогли б за кілька тисяч років побудувати самі. Звісно, якщо зможемо дати раду своїй схильності до мілітаризму.

— Це слід сприймати як образу, пані Вардані?

— Сприймайте це як хочете, капітане. Ми всі вже повільно вмираємо від радіаційного отруєння. Вчора кілометрів за двадцять п’ять у тому напрямку випарували сто тисяч людей. Це зробили вояки, — її голос почав підвищуватись і злегка затремтів. — У будь-якому іншому місці приблизно на шістдесяти відсотках площі суходолу цієї планети у вас чудові шанси загинути передчасною насильницькою смертю. Від рук вояків. Деінде вас заморять голодом або заб’ють до смерті в таборі за незгоду з поточним політичним курсом. І цю послугу нам теж люб’язно надають вояки. Може, мені додати ще щось, аби вам стало зрозуміло, як я сприймаю мілітаризм?

— Пані Вардані, — в Гендовому голосі з’явилася сильна напруженість, якої я ще не помічав. Під трапом Гансен, Шнайдер і Цзян відірвалися від свого заняття й подивилися туди, де підвищувалися голоси. — На мою думку, ми відхиляємося від теми. Ми обговорювали безпеку.

— Та невже?! — Вардані видушила з себе невпевнений смішок, і її голос вирівнявся. — Що ж, капітане. Доводжу до вашого відома, що я вже сім десятиліть є кваліфікованим археологістом і жодного разу за цей час не бачила доказів на користь того, що марсіяни вигадали щось неприємніше за те, що вже влаштували на поверхні Санкції-IV такі люди, як ви. Якщо не брати до уваги таку дрібницю, як випади з Заубервілля, вам, мабуть, наразі безпечніше сидіти перед цією брамою, ніж у будь-якій іншій точці північної півкулі.

Ненадовго запала тиша.

— Можливо, основні гармати «Нагіні» варто націлити на вхід до печери, — припустив я. — Ефект буде такий самий. Власне, з дистанційним моніторингом це буде ще краще. Якщо прийдуть монстри з півметровими іклами, ми зможемо обвалити на них тунель.

— Добра думка, — Генд з позірною невимушеністю обережно став у отворі люка між Вардані та Суджіяді. — Виглядає на те, що це — найкращий компроміс, чи не так, капітане?

Суджіяді зрозумів позу менеджера і вловив натяк. Віддав честь і розвернувся на підборах. Спускаючись із трапа, він підняв очі, коли йшов повз мене. Він ще не навчився добре контролювати вираз свого нового маорійського обличчя. Він видавався зрадженим.

Невинність трапляється там, де її геть не очікуєш.

На початку трапа він зачепився ногою об труп мартина і трохи заточився, а тоді відкинув цю купку пір’я ногою, здійнявши хмару бірюзового піску.

— Гансене, — напружено гукнув він. — Цзяне. Приберіть усю цю фігню з пляжу. Його треба розчистити в радіусі двохсот метрів довкола корабля.

Оле Гансен звів брову й іронічно козирнув. Суджіяді цього не бачив, бо вже побрів до краю води.

Щось було не так.

Гансен і Цзян прибрали трупи мартинів за допомогою двох двигунів від грав-байків експедиції, здійнявши бурю по коліно з пір’я та піску. У звільненому ними просторі довкола «Наґіні» швидко утворився табір; його зведення прискорилося, коли з траулера повернулися Депре, Вонґсават і Крукшенк. Коли остаточно стемніло, з піску виросло п’ять булькобудів, які оточили неправильним колом штурмовий корабель. Вони мали однаковий розмір, були вкриті хамелеохромом і не виділялися нічим, окрім маленьких ілюмінієвих цифр над кожними дверима. В кожному буді було облаштовано чотири спальні місця у двох спальнях, розділених житловим приміщенням посередині. Але дві конструкції були зібрані в нестандартний спосіб, і ліжкомісць там було вдвічі менше; одна мала слугувати приміщенням для загальних зборів, а інша — лабораторією Тані Вардані.

Там я знайшов археологістку, яка й досі щось креслила.

Люк був відкритий, нещодавно оброблений лазером і тримався на епоксидному зварювальному шві, який досі злегка пахнув смолою. Я торкнувся сигнальної панелі й нахилився всередину.

— Чого треба? — запитала вона, не відриваючись від свого заняття.

— Це я.

— Я знаю, хто це, Ковачу. Чого тобі треба?

— Запрошення за поріг?

Вона перестала креслити й зітхнула, але очей так і не підняла.

— Ковачу, ми більше не в віртуалі. Я…

— Я не потрахатися хотів.

Вона завагалась, а тоді спокійно зазирнула мені в очі.

— Байдуже.

— То мені можна зайти?

— Заходь на здоров’я.

Я прослизнув у вхід і пішов туди, де сиділа вона, пробираючись між розкиданими паперовими аркушами з дошки пам’яті. На всіх них були варіації на одну тему — послідовності техногліфів із нерозбірливо написаними коментарями. Я побачив, як Вардані накреслила лінію впоперек свого поточного ескізу.

— Просуваєшся вперед?

— Потроху, — вона позіхнула. — Я пам’ятаю не так багато, як гадала. Доведеться переробити деякі другорядні конфігурації з нуля.

Я сперся на край столу.

— То скільки ще, на твою думку?

Вона знизала плечима.

— Пару днів. А далі — випробування.

— Скільки часу треба на них?

— Геть на всі, первинні та вторинні? Не знаю. А що? В тебе вже кістковий мозок свербить?

Я визирнув у відчинені двері надвір, туди, де в нічному небі світили тьмяно-червоним сяйвом пожежі в Заубервіллі.

Оскільки після вибуху минуло так мало часу і до нього було так близько, екзотичних елементів довкола виявилося більш ніж достатньо. Стронцій-90, йод-131 та всі їхні численні друзі, схожі на компашку спадкоємців родини Гарланів, яка під метом з радісним ентузіазмом трощить припортовий район Міллспорта. Вони носили свої нестабільні субатомні кожушки, наче шкуру болотної пантери, й норовили пролізти всюди, до кожної клітини, яку могли спаскудити, похизувавшись там численними коштовностями.

Я мимохіть сіпнувся.

— Це просто цікавість.

— Дуже гідна риса. От тільки воювати з нею, певно, нелегко.

Я рвучко розкрив один зі складаних стільців, які лежали біля столу, й опустився на нього.

— Здається, ти плутаєш цікавість із емпатією.

— Справді?

— Так, справді. Цікавість — базова мавпяча риса. Вона дуже яскраво виражена в мучителів і аж ніяк не прикрашає людину.

— Ну, мабуть, кому, як не тобі, знати?

Це була блискуча відповідь. Я не знав, чи піддавали її в таборі тортурам — у пориві гніву мене це не обходило, — але вона, говорячи, навіть не здригнулася.

— Чому ти так поводишся, Вардані?

— Я ж тобі казала: ми більше не в віртуалі.

— Ні.

Я зачекав. Врешті-решт вона підвелася й пішла до віддаленої стіни відсіку, де на стелажі з моніторами дистанційного обладнання було видно браму з десятка ракурсів.

— Доведеться тобі мене вибачити, Ковачу, — важко промовила вона. — Сьогодні я бачила, як убили сто тисяч людей, щоб розчистити шлях для нашої маленької авантюри, і я знаю, знаю, що ми цього не робили, але це надто вже доречно, щоб я не почувалася за це відповідальною. Я знаю: якщо я піду гуляти, вітер носитиме довкола їхні маленькі клаптики. І це якщо не згадувати тих героїв революції, яких ти так вправно умертвив сьогодні вранці. Вибач, Ковачу. Мене до такого не готували.

— Отже, поговорити про ті два тіла, які ми витягнули з сітей траулера, ти не захочеш.

— А там є про що говорити?

Вона не озирнулася.

— Депре та Цзян щойно перевірили їх за допомогою автохірурга. Досі незрозуміло, що їх убило. В кістяках жодних слідів травм, а крім них працювати майже ні з чим, — я підійшов до моніторів. — Мені казали, що можна зробити певні клітинні аналізи кісток, але я підозрюю, що вони теж нічого нам не скажуть.

Тут вона поглянула на мене.

— Чому?

— Тому що те, що їх убило, якось пов’язане з цим, — я постукав по склу монітора, який показував браму зблизька. — І ніхто з нас іще не бачив нічого подібного.

— Гадаєш, щось пройшло у браму в чаклунську годину? — саркастично запитала вона. — На них напали вампіри?

— На них щось напало, — м’яко промовив я. — Вони не померли від старості. Їхні пам’яті зникли.

— Хіба вампіри в такому разі не відпадають? Видалення пам’яті — це ж суто людське звірство, чи не так?

— Необов’язково. Цивілізація, що спромоглася збудувати гіперпортал, вочевидь, була здатна й оцифровувати свідомість.

— Реальних доказів цьому немає.

— І навіть здоровий глузд на це не вказує?

— Здоровий глузд? — в її голосі знову з’явився сарказм. — Той самий здоровий глузд, який тисячу років тому стверджував, що сонце очевидно крутиться довкола Землі — досить тільки поглянути на нього? Той здоровий глузд, до якого апелював Богданович, створивши теорію ядра? Ковачу, здоровий глузд антропоцентричний. Він припускає, що, якщо такими стали люди, то таким мав би стати й будь-який інший розумний технологічний вид.

— Я чув досить переконливі аргументи на користь цього.

— Атож, ми всі чули. Здоровий глузд для обивателів, та й нащо згодовувати їм щось інше? Ковачу, а що, як етика марсіян не допускала перечохлення? Ти про це не думав? Що, як смерть істоти означає, що вона не гідна жити? Що, навіть якщо її можна повернути, вона не має на це права.

— У технічно просунутій культурі? В культурі з міжзоряними польотами? Вардані, це маячня.

— Ні, це теорія. Функціональна хижацька етика. Феррер і Йошімото у Бредбері. І наразі об’єктивних даних, які цьому суперечать, обмаль.

— А ти в це віриш?

Вона зітхнула й повернулася на своє місце.

— Звісно, не вірю. Я просто намагаюся показати, що на цій вечірці з закусок є лише маленькі зручні незаперечні факти, які мусолить людська наука. Ми не знаємо про марсіян майже нічого, хоча вивчаємо їх уже сотні років. Будь-якої миті цілком може виявитися, що те, що ми начебто знаємо, геть не відповідає дійсності. В половині випадків ми не знаємо, що відкопуємо, і все одно, бляха, продаємо знахідки як прикраси для кавових столиків. Можливо, просто зараз у якогось жителя Латімера висить, бляха, на стіні вітальні зашифрований секрет надсвітлового двигуна, — вона трохи помовчала. — Та ще й, мабуть, догори дриґом.

Я розреготався, знявши таким чином напруження в буді. Обличчя Вардані пересмикнулося, і вона мимохіть усміхнулася.

— Ні, справді, — пробурчала вона. — Можна подумати, ніби те, що я можу відчинити цю браму, означає, що ми якось нею володіємо. Але це не так. Тут не можна робити жодних припущень. Не можна мислити людськими категоріями.

— Ну, добре.

Я пішов за нею на середину кімнати і сів там, де сидів раніше. Насправді від думки про те, щоб людську пам’ять вийняли якісь марсіанські командос, які стерегли браму, в мене по спині бігли мурахи. Я був би цілком задоволений, якби ця ідея взагалі не спадала мені на думку.

— Але ж тепер тебе саму понесло у лякалки про вампірів.

— Я просто тебе попереджаю.

— Гаразд, попередження прийнято. А тепер скажи мені ще дещо. Скільки ще археологістів знали про цю пам’ятку?

— Крім моєї команди? — вона замислилася. — Ми подали документи до центрального обробного бюро в Лендфоллі, але тоді ще не знали, що це таке. Це просто записали як обеліск. «Артефакт невідомого призначення», та я вже казала, що АНП є чи не кожна друга наша знахідка.

— Ти ж знаєш, що Генд каже, ніби в лендфолльському реєстрі запису про такий об’єкт немає.

— Так, я читала звіт. Гадаю, матеріали часом губляться.

— Мені це здається надто зручним збігом. А матеріали, може, часом і губляться, але тільки не матеріали про найбільшу знахідку з часів Бредбері.

— Я ж тобі сказала: ми записали її як АНП. Обеліск. Черговий обеліск. Перш ніж його знайти, ми встигли роздобути на цьому узбережжі десяток різних елементів споруд.

— І ви так і не оновили відомостей? Навіть коли дізналися, що це таке?

— Ні, — вона криво всміхнулася. — Гільдія завжди збиткувалася з мене через тяжіння до поглядів у стилі Вицинського, а багатьом дряпунам, з якими я працювала, дали перцю за компанію. Колеги стали нас уникати, наукові журнали — лаяти. Звичайний конформізм. Гадаю, коли до нас дійшло, що ми знайшли, нам усім здалося, що Гільдія може зачекати: ми спершу підготуємося до того, щоби блискучо змусити її взяти свої слова назад.

— І саме тому ви сховали її, коли почалася війна?

— В яблучко, — вона знизала плечима. — Можливо, зараз це прозвучить по-дитячому, але тоді ми всі були дуже сердиті. Не знаю, чи зрозуміло це тобі. Як воно, коли всі твої дослідження, всі твої теорії змішують із брудом, бо ти одного разу став не та той бік у політичній суперечці.

Я ненадовго згадав слухання щодо Інненіну.

— Звучить досить знайомо.

— Мабуть, що так, — вона завагалася. — На мою думку, було й дещо інше. Розумієш, того вечора, коли ми вперше відчинили браму, нам позривало дахи. Була велика вечірка, купа хімії, безліч балачок. Усі говорили про штатні професорські посади на Латімері, казали, що мою роботу визнають, зробивши мене почесною земною науковицею, — вона всміхнулася. — Здається, я навіть виголосила промову на честь нагородження. Цю частину вечора я пам’ятаю не надто добре, та й узагалі не пам’ятала навіть наступного ранку.

Вона зітхнула й перестала всміхатися.

— Наступного ранку ми почали мислити тверезо. Почали думати, що станеться насправді. Ми знали, що, подавши документи, втратимо контроль над ситуацією. Гільдія пошле керувати проектом магістра з правильною політичною орієнтацією, а нас почухають за вушком і відправлять додому. О, звісно, ми покинемо наукову пустелю, але тільки заплативши певну ціну. Нам дозволять публікуватись, але тільки після ретельного перегляду текстів, щоб там не було забагато Вицинського. Робота в нас буде, але не самостійна. Ми будемо консультантами, — це слово вона вимовила так, наче воно мало неприємний смак, — у чужих проектах. Нам платитимуть добре, але платитимуть за мовчання.

— Це краще, ніж коли не платять узагалі.

Вона скривилася.

— Якби я хотіла копати другою лопатою при якомусь улесливому гівнюкові з удвічі меншим досвідом і кваліфікацією, призначеному з політичних мотивів, я б могла піти в поле, як усі інші. Я опинилася там лише тому, що хотіла власні розкопки. Хотіла можливості довести правильність своїх переконань.

— Інші добре це зрозуміли?

— Зрештою — так. На початку вони записалися до мене, бо їм була потрібна робота, а тоді більше ніхто не брав дряпунів. Втім, проживши пару років у зневазі, людина змінюється. А ще вони здебільшого були молоді. Молодість надає сили для гніву.

Я кивнув.

— Може, їх ми і знайшли в сітях?

Вона відвела погляд.

— Може, й так.

— Скільки їх було в команді? Людей, які могли повернутися сюди й відчинити браму?

— Не знаю. Десь із півдюжини серед них насправді мали право на вступ до Гільдії, а тих, хто міг би це зробити, було, мабуть, двоє чи троє. Арібово. Можливо, Вен. Течакрієнґкрай. Усі вони були молодцями. Але самотужки? Працювати, спираючись на наші нотатки, працювати разом? — вона хитнула головою. — Я не знаю, Ковачу. Тоді були… Інші часи. Була команда. Я гадки не мала, як працюватимуть ці люди за інших обставин. Ковачу, я вже навіть не знаю, як працювала б я сама.

На цих словах я недоречно згадав її під водоспадом. Спогад скрутився калачиком у мене всередині. Я заходився намацувати нитку власних думок.

— Ну, в архівах Гільдії в Лендфоллі є матеріали з їхньою ДНК.

— Так.

— І ми можемо перевірити на відповідність ДНК з кісток…

— Так, я знаю.

— …але прорватись і здобути доступ до даних у Лендфоллі тут буде важко. А ще, якщо чесно, я не знаю напевне, що це дасть. Мене не дуже цікавить, хто ці люди. Я просто хочу знати, як вони опинилися в тій сіті.

Вона здригнулася.

— Ковачу, якщо це вони, — заговорила вона, а тоді зупинилася, — то я не хочу знати, хто ці люди. Обійдуся й без цього.

Я подумав, чи не потягнутися до неї, здолавши невелику відстань між нашими стільцями, але вона раптом почала здаватися такою ж виснаженою і зморщеною, як та штука, яку ми прийшли відімкнути. Я не бачив на її тілі такого місця, щоб мій дотик до нього не видався нахабним, відверто сексуальним чи просто абсурдним.

Мить минула. Померла.

— Піду посплю, — сказав я й підвівся. — Тобі варто зробити те саме. Суджіяді неодмінно захоче розпочати на світанку.

Вона невизначено кивнула, вже майже не зважаючи на мене — мабуть, стояла під прицілом власного минулого.

Я залишив її саму серед купи розірваних ескізів техногліфів.

Розділ двадцять перший

Я прокинувся кволим чи то від радіації, чи то від хімії, яку проковтнув, аби її стримати. Крізь вікно спальні булькобуду проникало сіре світло, а з моєї голови тікав недодивлений сон…

Бачиш, Вовче з Клину? Бачиш?

Семетер?

Я загубив сон, почувши, як у санітарній ніші хтось завзято чистить зуби. Крутнувши головою, я побачив, як Шнайдер однією рукою витирає волосся рушником, а другоюенергійно тре ясна електричною зубною щіткою.

— Ранок добрий, — з піною коло рота сказав він.

— Ранок добрий, — я всівся. — Котра година?

— Нещодавно пробила п’ята, — він винувато знизав плечима й повернувся, щоби сплюнути в умивальник. — Я б і сам не вставав, але Цзян тут скаче, як дурний, показуючи якесь бойове мистецтво, а я сплю сторожко.

Я схилив голову набік і прислухався. За парусинтовою завісою моя нейрохімія чітко розчула важке дихання й різкі звуки, з якими раз-у-раз натягувався вільний одяг.

— Псих сраний, — буркнув я.

— Та в нього на цьому пляжі гарне товариство. Я думав, що це обов’язково. Половина з тих, кого ти набрав, срані психи.

— Так, але безсоння, схоже, тільки у Цзяна, — я непевно зіп’явся на ноги й насупився, зрозумівши, скільки часу потрібно моєму бойовому чохлу для нормального пробудження. Можливо, з цим і боровся Цзян Цзяньпін. Ушкодження чохла — неприємний тривожний знак, який нагадує про смертність, хоч як слабко воно проявляється. Навіть напади ледь помітного болю, що приходять зі старінням, несуть у собі чітке послання з цифрами. Час попереду обмежений.

Кліп-кліп.

Кидь/трісь!

— Хай-й-й!!!

— Гаразд, — я сильно натиснув собі на очі великим і вказівним пальцями. — Я вже прокинувся. У тебе все з щіткою?

Шнайдер передав мені електрощітку. Я начепив на неї нову насадку з ємності, ввімкнув щітку й зайшов у душову нішу.

Давай, вставай.

Коли я вийшов зі спальні в житлове приміщення посередині, Цзян уже трохи заспокоївся. Він стояв як укопаний, злегка погойдуючись із боку в бік, і повільно розмахував руками, відтворюючи захисні прийоми. Він звільнив собі місце, відставивши набік стіл і стільці, які там стояли, та відкрив головний вихід з буду. У приміщення знадвору лилося блакитнувате через пісок світло.

Я дістав з автомата бляшанку армійської амфетамінової коли, потягнув за язичок і трохи відпив, дивлячись на Цзяна.

— Щось сталося? — запитав Цзян, повернувши голову в мій бік за широким, замашним блоком правою рукою. Вночі він рівненько обчикрижив густе темне волосся маорійського чохла до двох сантиметрів. Ця стрижка відкрила важке суворе обличчя.

— Ти цим щоранку займаєшся?

— Так, — напружено вимовив він.

Блок, контрудар, пах і куприк. За бажання він діяв дуже швидко.

— Це вражає.

— Це необхідність, — ще один смертельний удар, мабуть, у скроню, після комбінації блоків, які начебто свідчили про відступ. Дуже непогано. — Всі навички потрібно відточувати. Всі дії потрібно репетирувати. Клинок є клинком лише тоді, коли ріже.

Я кивнув.

— Хаяші.

Рухи трохи сповільнилися.

— Ти його читав?

— Бачився з ним одного разу.

Цзян зупинився і примружено глянув на мене.

— Ти бачився з Тору Хаяші?

— Я старший, ніж здається. Ми прибули разом на Адорасьйон.

— Ти посланець?

— Був посланцем.

Якусь мить він, здавалося, не знав, що сказати. Я замислився, чи не думає він, що я жартую. А тоді він викинув руки вперед, узяв кулак правої руки в ліву руку на рівні грудей і злегка вклонився.

— Такеші-сан, прошу пробачення, якщо образив вас, коли говорив учора про страх. Я дурень.

— Дрібниці. Я не образився. Ми всі поводимося з ним по-різному. Збираєшся снідати?

Він показав на протилежний бік житлового приміщення, де стояв під парусинтовою стіною стіл. На ньому стояла неглибока миска з купкою фруктів і лежало щось схоже на порізаний житній хліб.

— Можна скласти тобі компанію?

— Це було б… Честю для мене.

Коли ми ще їли, прийшов Шнайдер, облишивши те, чим займався останні двадцять хвилин.

— У головному буді збори, — кинув він через плече і зник у спальні. За хвилину вийшов. — За п’ятнадцять хвилин. Суджіяді, здається, думає, що там мають бути всі.

Він знову щез.

Цзян уже майже підвівся, коли я простягнув руку і жестом наказав йому сісти назад.

— Спокійно. Він сказав: п’ятнадцять хвилин.

— Я бажаю прийняти душ і перевдягнутися, — дещо сухо пояснив Цзян.

— Я скажу йому, що ти скоро будеш. Ради Бога, доїж сніданок. Ще пара днів — і тебе вивертатиме, коли ти просто ковтатимеш їжу. Насолоджуйся смаками, поки можеш.

Він знову сів із дивним виразом обличчя.

— Такеші-сан, вам можна поставити запитання?

— Чому я вже не посланець? — із його погляду я зрозумів, що сказав правильно. — Можеш вважати це етичним одкровенням. Я був під Інненіном.

— Я читав про це.

— Знову в Хаяші?

Він кивнув.

— Ну, так, розповідь Хаяші досить близька до дійсності, але його там не було. Тому в нього все це і звучить якось неоднозначно. Він не вважав, що може когось судити. Я був там, і я однозначно можу когось судити. Нас нагнули. Чи справді це хотіли зробити, конкретно не каже ніхто, але я можу тобі сказати, що це не має значення. Мої друзі загинули — справді загинули — без потреби. Ось що має значення.

— Однак ви як вояк, безперечно, маєте…

— Цзяне, не хочу тебе розчаровувати, але я тепер намагаюся не вважати себе вояком. Я намагаюся розвинутися.

— Тоді ким ви себе вважаєте? — його голос залишався поштивим, але сам він напружився й забув про їжу. — Ким ви стали, розвинувшись?

Я знизав плечима.

— Важко сказати. В усякому разі кимось кращим. Можливо, найманим убивцею?

Він вирячив очі. Я зітхнув.

— Вибач, якщо це тебе ображає, Цзяне, але це правда. Тобі, мабуть, неприємно це чути, як і більшості вояків. Людина, надягаючи цю форму, по суті, каже, що відмовляється від права приймати самостійні рішення стосовно всесвіту та своїх стосунків із ним.

— Це квеллізм.

Із цими словами він мало не відсахнувся від столу.

— Можливо. Але це все одно правда, — я ніяк не міг зрозуміти, чому морочуся з цією людиною. Можливо, річ була в його спокої ніндзя, в тому, як сильно його хотілося порушити. А може, річ була лише в тому, що мене рано розбудив його ретельно контрольований убивчий танець. — Цзяне, спитай себе: що ти робитимеш, коли вищий за званням офіцер накаже тобі скинути плазмову бомбу на якусь лікарню, де повно травмованих дітей?

— Є певні дії…

— Ні! — я так підвищив голос, що й сам здивувався. — Воякам не доводиться робити такий вибір. Визирни з вікна, Цзяне. Ти побачиш надворі не лише оту чорну фігню, яка повсюди літає, а й тоненький шар жирових молекул, який колись був людьми. Чоловіками, жінками, дітьми — всіх їх перетворив на пару якийсь вояк за наказом якогось вищого за званням офіцера. Тому що вони заважали.

— Це влаштували кемпісти.

— Ой, я тебе благаю.

— Я не став би виконувати…

— Тоді ти більше не вояк, Цзяне. Вояки виконують накази. Будь-що-будь. Відмовся виконати якийсь наказ — і ти більше не вояк. Ти просто найманий убивця, що намагається змінити умови свого контракту.

Він підвівся і холодно сказав:

— Піду перевдягнуся. Прошу передати капітанові Суджіяді мої вибачення за затримку.

— Звісно, — я взяв зі столу ківі та прокусив його шкірку. — Побачимося.

Я провів його поглядом до іншої спальні, а тоді встав з-за столу й вибрів у ранок, ще жуючи ківі разом з пухнастою гіркою шкіркою.

Надворі поволі оживав табір. Дорогою до буду, в якому мали відбутися збори, я помітив Амелі Вонґсават, яка зігнулася над однією з опор «Наґіні», тим часом як Іветт Крукшенк допомагала їй підняти над землею для огляду частину гідравлічної системи. Вардані спала у своїй лабораторії, а решта троє жінок в результаті опинилися в одному буді — випадково це було чи так було задумано, я не знав. Заявити права на четверте ліжко не спробував жоден чоловік у команді.

Побачивши мене, Крукшенк помахала рукою.

— Добре поспала? — гукнув я.

Вона широко всміхнулась у відповідь.

— Та як мертва, блін.

Генд чекав біля дверей до буду, де мали відбутися збори; його чисте обличчя було нещодавно поголене, а хамелеохромовий комбінезон був у бездоганному стані. У повітрі відчувався ледь помітний запах прянощів — можливо, подумав я, то Генд намастив чимось волосся. Він так сильно скидався на персонажа мережевої реклами офіцерської підготовки, що я був готовий не побажати йому доброго ранку, а весело вистрілити йому в обличчя.

— Ранок добрий.

— Доброго ранку, лейтенанте. Як спалося?

— Мало.

Всередині три чверті простору було відведено під залу для зборів, а решту відгороджено для потреб Генда.

У приміщенні для зборів було виставлено приблизно по колу дюжину стільців з дошками пам’яті, а Суджіяді возився з картографічним проектором, розгортаючи посередині зображення пляжу та простору довкола нього завбільшки зі стіл, вводячи мітки та занотовуючи щось на дошці свого стільця. Коли я зайшов, він відірвав погляд.

— Добре, Ковачу. Якщо ви не проти, я сьогодні вранці пошлю вас на байку з Сунь.

Я позіхнув.

— Здається, буде весело.

— Так, але це не основна мета. Я хочу встановити вторинне кільце дистанційного озброєння за кілька кілометрів звідси, щоб забезпечити нам фору в реагуванні, а поки Сунь цим займатиметься, не зможе пильнувати власну шкуру. Вам доведеться керувати туреллю. Гансена та Крукшенк я відправлю на північний кінець, а тоді вони хай переходять углиб. Ви з Сунь їдьте на південь і зробіть те саме, — він натягнуто мені всміхнувся. — Подумайте, чи не можете ви домовитися про зустріч десь посередині.

Я кивнув.

— Гумор, — я сів і розвалився на стільці. — Краще стережіться, Суджіяді. Ця штука викликає залежність.

На звернених до моря схилах хребта Данґреку руйнацію в Заубервіллі було видно чіткіше. Там можна було побачити порожнину, яку залишила вогненна куля від вибуху на косі в кінці півострова, впустивши туди море й докорінно змінивши обриси берегової лінії. Довкола кратера ще мало-помалу здіймався в небо дим, але звідси можна було розгледіти міріади крихітних вогників, які живили цей потік, тьмяно-червоних, як маячки, якими на політичних мапах попереджають про потенційні гарячі точки.

Від будівель, від самого міста не залишилося геть нічого.

— Варто віддати Кемпові належне, — сказав я, передусім звертаючись до вітру з моря, — він не морочиться, збираючи комітети для прийняття рішень. Для цього хлопа ширшої перспективи не існує. Один-єдиний натяк на те, що він програє, — і бах! Він просто наказує відкрити янгольський вогонь.

— Прошу? — Сунь Ліпін досі була заглиблена в нутрощі вартової системи, яку ми щойно встановили. — Це ви мені?

— Та ні.

— Отже, ви говорили самі з собою? — вона звела брови, не відриваючись від роботи. — Це кепський знак, Ковачу.

Я гмикнув і посунувся на сидінні навідника. Грав-байк стояв похилений на грубій траві, а встановлені на ньому «Сонцеструми» цілилися донизу, на обрій з боку землі. Вони періодично посмикувалися: їхні трекери руху стежили чи то за вітром у траві, чи то за якоюсь дрібною тваринкою, яка примудрилася не загинути, коли Заубервілль вибухнув.

— Гаразд, ми готові.

Сунь зачинила оглядовий люк і, відступивши, подивилася, як турель п’яно здіймається на ноги й повертається до гір. Коли з верхнього панцира вигулькнула ультравібраційна батарея, вона застигла, ніби раптом згадавши, нащо взагалі існує. Гідравлічна система трохи опустила її — так, щоб більшу частину корпусу не було видно нікому, хто вийде на цей хребет. Із броні під гарматним сегментом поволі виліз давач для сухої погоди й зігнувся в повітрі. Загалом машина була до абсурду подібна до замученої голодом жаби у схованці, яка пробує повітря на смак однією особливо виснаженою передньою лапкою.

Я ввімкнув контактний мікрофон.

— Крукшенк, це Ковач. Ви уважно слухаєте?

— Аж ніяк, — лаконічно озвалася командос швидкого реагування. — Де ви, Ковачу?

— Нагодували й напоїли шостий номер. Переходимо до п’ятого об’єкта. Скоро маємо побачити вас безпосередньо. Тримайте свої мітки там, де їх можна зчитати.

— Та розслабся вже! Я цим на життя заробляю.

— Минулого разу це тебе не врятувало, чи не так?

Я почув, як вона пирхнула.

— Це удар нижче пояса, чуваче. Нижче пояса. А сам ти, Ковачу, скільки разів помирав?

— Та не один, — визнав я.

— Отож-бо, — її голос глузливо підвищився. — Закрий піддувало.

— Скоро побачимося, Крукшенк.

— Якщо я прицілюся в тебе перша, то ні. Кінець зв’язку.

Сунь залізла на байк.

— Ви їй подобаєтеся, — кинула вона через плече. — Просто щоб ви знали. Більшу частину минулої ночі ми з Амелі вислуховували, що б вона хотіла зробити з вами в замкненій рятувальній капсулі.

— Корисно знати. Отже, ви не присягалися зберігати таємницю?

Сунь завела мотори, і довкола нас блискавично закрилося вітрове скло.

— Гадаю, — задумливо сказала вона, — це для того й говорилося, щоб одна з нас якнайшвидше вам розповіла. Вона родом з Лаймонського нагір’я на Латімері, а судячи з того, що я чула, лаймонські дівчата не зволікають, коли хочуть встромити щось собі в роз’єм, — вона повернулася і глянула на мене. — Це її формулювання, не моє.

Я широко всміхнувся.

— Звісно, їй доведеться поквапитися, — вела далі Сунь, займаючись пультом керування. — Мине кілька днів, і ні в кого з нас уже не буде лібідо як такого.

З мого обличчя зникла усмішка.

Ми піднялися й без поспіху поїхали вздовж приморського боку хребта. Їхати на грав-байку було зручно, хоч нас і обтяжували підвішені повні сумки, а розмовляти за піднятим вітровим склом було легко.

— Як гадаєте, археологістка зможе відчинити браму, як і обіцяє? — запитала Сунь.

— Кому, як не їй, це зробити?

— Кому, як не їй, — задумливо повторила вона.

Я замислився про свій психодинамічний ремонт Вардані, про пом’ятий внутрішній світ, який мені довелося розкрити, прибравши його шар за шаром, наче пов’язку, яка прилипла до плоті через нагноєння. А там, у самій середині, була та напружена зосередженість, що дозволила їй витримати муки.

Коли рану було відкрито остаточно, вона заридала, але плакала вона з широко розплющеними очима, наче переборюючи важкий сон, кліпаючи, щоби прибрати з очей сльози, стиснувши руки в кулаки по боках і зціпивши зуби.

Я її розбудив, але повернула себе вона сама.

— Забудьте, — сказав я. — Вона це може. Ніяких сумнівів.

— Ви надзвичайно сильно в неї вірите, — критичності в голосі Сунь я не помітив. — Дивно як на людину, яка так старанно ховає себе під вагою невіри.

— Це не віра, — коротко відповів я. — А знання. Це дуже різні речі.

— Однак, як я розумію, обробка посланця забезпечує відомостями, які з легкістю перетворюють одне на інше.

— Хто вам сказав, що я — посланець?

— Ви сказали, — цього разу я, здається, помітив у голосі Сунь усмішку. — Ну, принаймні ви сказали Депре, а я вас саме слухала.

— Ви дуже проникливі.

— Дякую. Отже, мої відомості точні?

— Ні, аж ніяк. Де ви це почули?

— Моя сім’я родом із Дому Хунь. Там для посланців вигадали назву китайською, — вона чітко проспівала кілька складів. — Вона означає «той, хто створює факти з віри».

Я гмикнув. Я вже чув щось таке на Новому Пекіні пару десятиліть тому. Якісь міфи про посланців виникли свого часу в більшості колоніальних культур.

— Ви, здається, не вражені.

— Ну, це поганий переклад. Дар посланців — це всього лише система посилення інтуїції. Знаєте, як буває. Виходиш на вулицю й раптом береш куртку, хоч погода й непогана. А потім дощить. Як так виходить?

Вона глянула за плече, вигнувши брову.

— Удача?

— Може, й удача. Але ймовірніше, що якісь системи у вашій психіці та тілі, про які ви не знаєте, якось підсвідомо оцінюють навколишнє середовище і просто час від часу проштовхують свої сигнали повз усі установки супер-его. Підготовка посланців відточує це так, щоб ваше супер-его та підсвідомість краще співпрацювали. Віра тут ні до чого, це просто… Відчуття чогось прихованого. Ви встановлюєте відповідні зв’язки, а на їхній основі можете зібрати каркасну модель правди. Згодом повертаєтеся до неї й заповнюєте пробіли. Здібні детективи століттями займалися цим самотужки. Це — лише надпотужна версія процесу.

Раптом я стомився від слів, які злітали з моїх вуст, від бадьорого потоку людських системних специфікацій, якими можна відгородитися від емоційної реальності свого заняття.

— А скажіть мені, Сунь. Як вас занесло з Дому Хунь сюди?

— Не мене — моїх батьків. Вони працювали аналітиками біосистем за контрактами.

Прибули сюди голкокидком, коли кооперативи Дому Хунь вклали гроші в заселення Санкції-IV. Ну, прибули їхні особистості. Ввійшли як ЦЛВ у спеціально вирощених клонів китайської серії на Латімері. І все це за умовами контракту.

— Вони ще тут?

Вона трохи згорбила плечі.

— Ні. Кілька років тому пішли на пенсію на Латімері. Поселенський контракт приніс дуже багато грошей.

— Ви не захотіли поїхати з ними?

— Я народилася на Санкції-IV. Це мій дім, — Сунь знов озирнулася на мене. — Вам, мабуть, нелегко це зрозуміти.

— Та ні. Я бачив і гірші домівки.

— Справді?

— Звісно. Приміром, Шарію. Праворуч! Давай праворуч!

Байк нахилився й накренився. Реакція Сунь у новому чохлі була гідною захвату. Я посунувся на сидінні, оглядаючи навколишні схили. Мої руки потягнулися до некерованих ручок «Сонцеструма» й різко опустили його на свій рівень. У русі ним можна було успішно користуватися як автоматичною зброєю лише після дуже ретельного програмування, а на нього в нас часу не було.

— Там щось рухається, — я ввімкнув мікрофон. — Крукшенк, у нас там рух. Хочете й собі розважитися?

Затріщала відповідь.

— Уже їдемо. Не знімайте міток.

— Бачите, що там? — запитала Сунь.

— Якби я це бачив, я б це підстрелив. А що там в оптиці?

— Поки нічого.

— О, це добре.

— Я думаю…

Ми виїхали на один горбок, і Сунь почала лаятися — судячи зі звучання, на мандаринському діалекті. Вона повела байк убік і різко розвернулася, піднявшись над землею ще на метр. Зазирнувши їй за плече, я побачив те, чого ми шукали.

— Що за хрінь? — прошепотів я.

Дивлячись у іншому масштабі, я б, можливо, подумав, що бачу гніздо новеньких біомодифікованих личинок, яких використовують для очищення ран. Сіра маса, що звивалася на траві під нами, відзначалася такою ж слизько-вологою консистенцією й так само роїлася, наче то милися й мили одна одну мільйон мікроскопічних пар рук. Але там личинок мало б вистачити на всі рани, завдані на Санкції-ІУ за останній місяць. Перед нами була сфера метр із лишком у діаметрі, що невтомно клубочилася й помаленьку котилася схилом, як наповнена газом повітряна кулька. Коли кульку накрила тінь від байка, на її поверхні утворились опуклості, що почали рости вгору, лускаючи, наче пухирі, з тихим лясканням і падаючи назад, в основну частину маси.

— Дивіться, — тихо промовила Сунь. — Ми йому подобаємося.

— Що це, нахрін, таке?

— Коли ви спитали мене вперше, я не знала.

Вона повернула байк до схилу, на вершину якого ми щойно виїхали, й посадила нас. Я опустив вихідні канали «Сонцеструма», щоб зосередитися на новому учасникові нашої гри.

— Як гадаєте, воно достатньо далеко? — запитала вона.

— Не турбуйтеся, — похмуро сказав я. — Якщо воно бодай сіпнеться в цей бік, я розстріляю його на клапті просто з принципу. Хоч що це таке.

— На мій погляд, це якось просто.

— Ну, так. Звіть мене просто Суджіяді.

Тепер, коли ми більше не відкидали тіні на поверхню цієї маси, вона неначе заспокоїлася, хоч чим вона була. Вовтузня всередині тривала, але жодних ознак скоординованого горизонтального руху в наш бік не було. Я став дивитися на неї, спершись на станок «Сонцеструма» й ненадовго замислившись: може, ми чомусь досі залишаємося в конструкті «Мандрейк» і дивимося на чергову ймовірнісну дисфункцію на кшталт сірої хмари, за якою ховався Заубервілль, коли його долю ще не було вирішено?

До моїх вух долинуло глухе гудіння.

— А ось і бах-бах-команда.

Я глянув на північ уздовж хребта, помітив другий байк і візуально збільшив його за допомогою нейрохімії. Волосся Крукшенк, яка сиділа за зброєю, майоріло на тлі неба. Вітрове скло вони заради швидкості лишили тільки довкола водійського місця. За кермом зосереджено сидів зігнутий Гансен. Хвиля теплих почуттів, яка здійнялася в мені від цього видовища, мене здивувала.

Вовчі гени, — роздратовано зауважив я. — Вони непохитні.

Старий добрий Каррера. Ніколи не відмовляється від жартів, старий поганець.

— Це треба передати Гендові, — казала Сунь. — В архівах Картелю може бути щось на цю тему.

У мене в голові промайнули слова Каррери.

…Картель застосував…

Цього разу я поглянув на кипучу сіру масу іншими очима.

Блін.

Гансен різко спинив байк біля нас і сперся на кермо. Насупив лоба.

— Щ…

— Ми без поняття, що це за хрінь, — в’їдливо урвала його Сунь.

— Ні, ми в курсі, — сказав я.

Розділ двадцять другий

Після того, як Сунь зупинила плівку, Генд одну довгу мить байдужо дивився на спроектоване зображення. Всі інші, хто сидів колом або скупчився біля дверей булькобуду, вже дивилися не на голодисплей, а на нього.

— Нанотехнології, так? — спитав за всіх Гансен.

Генд кивнув. Його обличчя не виражало нічого, але завдяки чуттям посланця я розумів, що він аж палає гнівом.

— Експериментальні нанотехнології, — сказав я. — Генде, я гадав, що це — стандартна лякалка. Аж ніяк не привід для хвилювання.

— Зазвичай так і є, — спокійно відповів він.

— Я працював з військовими наносистемами, — докинув Гансен. — І не бачив нічого подібного.

— А де б ви могли таке побачити? — Генд трохи розслабився й нахилився вперед, показуючи на голодисплей. — Це новинка. Зараз ви бачите нульову конфігурацію. Наноби не запрограмовані ні на що конкретне.

— А що вони тоді роблять? — запитала Амелі Вонґсават.

Генд явно здивувався.

— Нічого. Вони нічого не роблять, пані Вонґсават. Саме так. Вони живляться радіацією від вибуху, потроху розмножуються та ще… Існують. Це єдині їхні початкові параметри.

— Звучить нешкідливо, — з сумнівом зауважила Крукшенк.

Я побачив, як перезирнулися Суджіяді та Гансен.

— У поточній ситуації, звісно, нешкідливо, — Генд натиснув на один штир на дошці перед своїм стільцем, і стоп-кадр зник. — Капітане, на мою думку, нам варто поки що з цим закінчити. Чи правильно я думаю, що ті давачі, які ми встановили, мають заздалегідь попереджати нас про будь-які несподіванки?

Суджіяді насупився.

— Висвітиться все, що рухається, — погодився він. — Але…

— Чудово. Тоді нам усім слід повернутися до роботи.

Колом тих, хто зібрався на інструктаж, прокотився шепіт. Хтось пирхнув. Суджіяді з холодною різкістю виміг тиші. Генд підвівся й виліз за завісу, попрямувавши до себе. Оле Гансен смикнув підборіддям у той бік, куди пішов менеджер, і навкруги схвально забурмотіли. Суджіяді знову холодно виміг заткатися й почав розподіляти завдання.

Я зачекав до кінця. Учасники данґрекської команди виходили по одному та парами, останніх вивів Суджіяді. Таня Вардані, перш ніж вийти, ненадовго затрималася біля дверей булькобуду, дивлячись у мій бік, але Шнайдер сказав щось їй на вухо, і вони разом пішли за всіма. Побачивши, що я сиджу на місці, Суджіяді строго на мене глянув, але пішов геть. Я зачекав ще пару хвилин, а тоді підвівся й пішов до завіси Гендової кімнати. Торкнувся дзвінка й увійшов.

Генд розтягнувся на розкладачці та вдивлявся у стелю. На мене він майже не глянув.

— Що треба, Ковачу?

Я розклав стілець і сів на нього.

— Ну, передусім менше обманки від тебе, ніж зараз.

— Я не думаю, що останнім часом комусь брехав. А я намагаюся за цим стежити.

— Але правди ти теж говорив небагато. Принаймні рядовим, а зі спецпризначенцями, як на мене, так поводитися не слід. Вони не дурні.

— Ні, вони не дурні, — промовив він із відстороненістю ботаніка, який мітить зразки бирками. — Але їм платять, а це як мінімум не гірше.

Я оглянув свою долоню збоку.

— Мені теж заплатили, але я все одно вирву тобі горло, якщо довідаюся, що ти намагаєшся замилити мені очі.

Мовчання. Якщо погроза його і збентежила, то я цього не помітив.

— Отже, — нарешті сказав я, — ти скажеш мені, що відбувається з нанотехнікою?

— Нічого не відбувається. Я сказав пані Вонґсават щиру правду. Наноби в нульовій конфігурації, тому що не роблять геть нічого.

— Та ну тебе, Генде. Якщо вони нічого не роблять, то чому ти такий сердитий?

Якийсь час він вдивлявся у стелю булькобуду. Здавалося, його заворожувало її тьмяно-сіре облицювання. Я був готовий встати та скинути його з ліжка, але щось в обробці посланця мене стримувало. Генд щось обдумував.

— Ти знаєш, — пробурмотів він, — що чудового в таких війнах, як ця?

— Вони заважають населенню надто серйозно замислюватися?

На його обличчі промайнула ледь помітна усмішка.

— Потенціал інновацій, — сказав він.

Це твердження, здавалося, раптом надало йому сил. Він скинув ноги з ліжка й сів, поставивши лікті на коліна та склавши руки. Уп’явся поглядом мені в очі.

— Ковачу, що ти думаєш про Протекторат?

— Ти жартуєш, так?

Він хитнув головою.

— Ніяких ігор. Ніяких пасток. Що для тебе Протекторат?

— «Кістлява хватка руки трупа довкола яєць, із яких хтось намагається вилупитися»?

— Дуже лірично, але я не питав тебе, як його називала Квелла. Я спитав, що думаєш ти.

Я знизав плечима.

— Я думаю, що вона мала рацію.

Генд кивнув і просто сказав:

— Так. Вона мала рацію. Людський рід опанував зорі. Ми залізли в нутрощі виміру, який не можемо відповідним чином сприймати — не маємо потрібних чуттів. Ми побудували суспільства на таких далеких одна від одної планетах, що найшвидші наші кораблі летіли б від одного краю нашої сфери впливу до іншого півтисячі років. А знаєш, як нам усе це вдалося?

— Здається, я вже чув цю промову.

— Це зробили корпорації. Не уряди. Не політики. Не цей довбаний тупий Протекторат, який ми визнаємо лише на словах. Корпоративне планування дало нам відповідні перспективи, корпоративними інвестиціями за це заплатили, а побудували це працівники корпорацій.

— Оплески корпораціям, — я півдесятка разів сухо поплескав у долоні.

Генд не звернув на це уваги.

— А що сталося, коли ми закінчили? Прийшла ООН і заткнула нам рота. Позбавила нас повноважень, які надала нам на час розсіяння. Знову почала стягувати податки, переписала свої протоколи. Вона нас каструвала.

— Генде, ти розбиваєш мені серце.

— Не смішно, Ковачу. Ти хоч трохи уявляєш собі, якого технічного прогресу ми б уже могли досягти, якби на нас знову не надягнули того намордника? Знаєш, як швидко ми просувалися під час розсіяння?

— Читав.

— У космічних польотах, у кріогеніці, в біонауці, в машинному інтелекті, — заходився він лічити на пальцях. — Століття прогресу менш ніж за десятиліття. Глобальний тетраметовий кайф для всієї наукової спільноти. І все це зупинили протоколи Протекторату. Якби вони нас не спинили, ми 6 уже, бляха, літали в космосі на надсвітловій швидкості. Однозначно.

— Тепер про це легко говорити. На мою думку, ти опускаєш кілька незручних історичних деталей, але насправді суть не в цьому. Ти намагаєшся сказати мені, що Протекторат звільнив вас від протоколів просто для того, щоб ви швиденько виграли цю невеличку війну?

— По суті, так, — він заворушив руками між колінами. — Звісно, неофіційно. Так само, як на Санкції-IV офіційно навіть не пахне дредноутами Протекторату. Але неофіційно кожен член Картелю має право витрачати на розробки військової продукції всі ресурси і навіть більше.

— А що тоді звивається там? Нанозабезпечення, в яке вкладені всі ресурси?

Генд стиснув губи.

— РУКВ. Розумні ультракоротковічні системи нанобів.

— Звучить цікаво. І що вони роблять?

— Не знаю.

— Ой, ну не п…

— Ні, — він нахилився вперед. — Я не знаю. Ніхто з нас не знає. Це новий фронт. Це називають ЧОНВП. Чутливі до оточення наносистеми відкритого програмування.

— Система ЧОНВП? Бляха, оце так милота. І вона є зброєю?

— Звісно.

— Тоді як вона працює?

— Ковачу, ти не слухаєш, — тепер у його голосі наростав якийсь похмурий ентузіазм. — Це система, що еволюціонує. Це розумна еволюція. Що вона робить, не знає ніхто. Спробуй уявити, що могло би статися з життям на Землі, якби молекули ДНК могли якось примітивно мислити, — уяви собі, як швидко еволюція могла б дійти до нашого теперішнього становища. А тепер помнож цю швидкість щонайменше на мільйон, бо коротковічними ці системи називають не просто так. Коли мені востаннє демонстрували проект, кожне покоління в них жило менше чотирьох хвилин. Що це дає? Ковачу, ми тільки починаємо визначати, що це може дати. Процес моделювали у високошвидкісних конструктах, згенерованих ВШІ, і щоразу виходить щось інше. Одного разу вона сконструювала робогармати, схожі на коників-стрибунців, такі завбільшки, як танки-павуки, але здатні підскакувати в повітря на сімдесят метрів і влучно стріляти під час повернення. Іншим разом вона обернулася на хмару спор, яка розчиняла молекули з вуглецевими зв’язками, ледве їх торкнувшись.

— О. Добре.

— Тут вона не має до цього дійти: тут не так багато військових, щоб це було важливою рисою для еволюційного відбору.

— Але поза тим вона може робити практично що завгодно.

— Так, — менеджер з «Мандрейк» поглянув на мої руки. — Гадаю, що так. Коли активізується.

— І скільки в нас часу до цього?

Генд знизав плечима.

— Поки вона не потривожить вартові системи Суджіяді. Щойно вони почнуть у неї стріляти, вона почне до цього пристосовуватися.

— А якщо ми зараз її підірвемо? Я ж знаю, Суджіяді проголосує саме за це.

— Чим? Якщо ми скористаємось УВ з «Наґіні», вона просто набагато швидше приготується до вартових систем. Якщо ми скористаємося чимось іншим, вона пристосується до цього і, ймовірно, нападе на вартових, будучи стійкішою й розумнішою. Це ж нанозабезпечення. Наноби не можна знищувати поодинці. А деякі з них завжди виживають.

Блін, Ковачу, вісімдесят відсотків знищених нанобів — це еволюційний ідеал, від якого відштовхуються наші лабораторії. Це принцип його існування. Деякі, найсуворіші засранці, виживають, і вони здогадуються, як наступного разу тебе перемогти. Будь-яка, реально будь-яка спроба вивести її з нульової конфігурації робить лише гірше.

— Має бути якийсь спосіб її спинити.

— Так. Для цього потрібні тільки коди завершення проекту. А в мене їх немає.

Я раптом відчув, що стомився, — чи то від радіації, чи то від препаратів. Я подивився на Генда пересохлими очима. Якби я заговорив, у мене б вийшла лише гнівна промова в дусі вчорашньої тиради Тані Вардані проти Суджіяді. Я б тільки тепле повітря переводив. Неможливо розмовляти з такими людьми. Вояками, корпоративними топами, політиками. Їх можна лише вбивати, та й від цього краще практично не стає. Вони просто кидають свої справи, за які береться хтось інший.

Генд прокашлявся.

— Якщо нам поталанить, ми заберемося звідси, перш ніж вона розвинеться надто сильно.

— Тобто якщо Ґеде буде на нашому боці, так?

Він усміхнувся.

— Якщо ти так хочеш.

— Генде, ти не віриш жодному слову в цій фігні.

Усмішка щезла.

— Звідки тобі знати, у що я вірю?

— ЧОНВП. РУКВ. Ти знаєш абревіатури. Знаєш результати роботи конструктів. Знаєш це гране забезпечення, апаратне та програмне. Каррера попереджав нас щодо застосування нанотехнологій, а ти й оком не змигнув. А тепер ти раптом збісився і злякався. Щось не сходиться.

— Це прикро, — він почав підводитися. — Ковачу, більше нічого я тобі не скажу.

Я звівся на ноги швидше й витягнув правицею один з інтерфейсних пістолетів. Він причепився до моєї долоні, наче до джерела живлення.

— Сядь.

Він поглянув на наставлений пістолет…

— Не дурк…

…а тоді — на моє обличчя, і його голос стих.

— Сядь.

Він сторожко опустився назад на ліжко.

— Ковачу, якщо заподієш мені лихо, то втратиш усе. Свої гроші на Латімері, виїзд із планети…

— Судячи з усього, мені зараз усе одно мало що світить.

— Ковачу, я маю резервні копії. Навіть якщо ти мене вб’єш, то лише змарнуєш кулю. Мене перечохлять у Лендфоллі, і…

— Тобі коли-небудь стріляли в живіт?

Він хутко зазирнув мені в очі й заткнувся.

— Це високоефективні розривні кулі. Протипіхотний боєкомплект для коротких дистанцій. Гадаю, ти бачив, що вони зробили з командою Дена. Вони входять повністю, а виходять як мономолекулярні осколки. Я вистрілю тобі в нутрощі, і ти здихатимеш понад півдня. Хоч що там зроблять з твоїм збереженим «я», але тут і зараз ти пройдеш через це. Я одного разу так загинув і кажу тобі: цього варто уникати.

— Гадаю, капітан Суджіяді міг би щось про це сказати.

— Суджіяді робитиме те, що я йому скажу, та й інші теж. На тих зборах ти не знайшов собі друзів, а їм так само, як мені, не хочеться гинути від рук твоїх нанобів з їхньою еволюцією. А тепер пропоную завершити цю розмову цивілізовано.

Я бачив, як він оцінює силу волі в моїх очах, у моїй напруженій поставі. Він не міг не пройти якоїсь психосенсорної обробки для дипломатів, не міг не набути якихось навичок в оцінюванні цього, але підготовка посланців набагато оманливіша за більшість корпоративного біозабезпечення. Посланці висновують щось виключно на основі синтетичної віри. Тієї миті я й сам не знав, вистрілю в нього чи ні.

Він побачив реальний намір. А може, помилився якось інакше. Я побачив, як це осяяння відбилося на його обличчі. Я сховав розумний пістолет. До чого б це призвело, я не знав. Так буває дуже часто. Ось так воно — бути посланцем.

— Це не вийде за межі приміщення, — сказав він. — Я розповім іншим про РУКВ, але з іншим ми зупинимося на цьому рівні. Все інше буде контрпродуктивним.

Я звів брову.

— Все аж так погано?

— Вочевидь, — повільно вимовив він, так, наче ці слова мали неприємний смак, — я переоцінив свої можливості. Нас підставили.

— Хто?

— Ти їх не знаєш. Конкуренти.

Я знову сів.

— Інша корпорація?

Він хитнув головою.

— ЧОНВП — це пакет «Мандрейк». Фахівців із РУКВ ми залучили як фрилансерів, але проект належить «Мандрейк». Секретність максимальна. У «Мандрейк» є такі менеджери, які не гребують засобами. Колеги.

Останнє слово він мало не виплюнув.

— І багато в тебе таких колег?

Він скривився.

— Ковачу, друзів у «Мандрейк» знайти неможливо. Партнери підтримують лише доти, доки це їм вигідно. Поза тим довіряти будь-кому смертельно небезпечно. Це для нас норма. Боюся, я помилився в розрахунках.

— Отже, системи ЧОНВП застосовують, сподіваючись на те, що ти не повернешся з Данґреку. Але ж це якось недалекоглядно, хіба ні? Ну, зважаючи на те, чому ми тут?

Менеджер з «Мандрейк» розвів руками.

— Вони не знають, чому ми тут. Дані заблоковані у стеку «Мандрейк» і доступні тільки мені. Вже для того, щоби з’ясувати, чому я взагалі сюди приїхав, їм доведеться скористатися всіма своїми привілеями.

— Якщо вони прагнуть розправитися з тобою тут…

Він кивнув.

— Так.

Я зрозумів, з яких ще причин йому не варто гинути тут від кулі. По-новому оцінив наше протистояння. Генд не помилився — він усе розрахував.

— То як добре захищене твоє дистанційне сховище?

— Від загроз з-за меж «Мандрейк»? Для них воно практично неприступне. Зсередини? — він поглянув на свої руки. — Не знаю. Ми виїхали поспіхом. Коди безпеки відносно старі. Якщо часу буде вдосталь…

Він знизав плечима.

— Завжди проблема в часі, еге ж?

— Ми завжди можемо відступити, — зауважив я. — Скористатися вхідним кодом Каррери для виходу.

Генд напружено всміхнувся.

— А чому, на твою думку, Каррера дав нам цей код? Експериментальна нанотехніка заборонена протоколами Картелю. Застосувати її мої вороги змогли б, лише маючи певний вплив на рівні Військової Ради. А це — доступ до авторизаційних кодів для Клину та всіх інших, хто воює на боці Картелю. Забудь про Карреру. Каррера у них у кишені. Навіть якщо тоді, коли Каррера його надав, це було не так, то тепер вхідний код — це просто мітка для снарядів, готова щомиті запрацювати, — знову напружена усмішка. — А Клин, як я розумію, зазвичай влучає у свої цілі.

— Так, — кивнув я. — Зазвичай так.

— Отже, — Генд підвівся й підійшов до вікна навпроти свого ліжка. — Тепер ти все знаєш. Задоволений?

Я все обдумав.

— Живими нас звідси виведе лиш одне…

— Саме так, — він не відвернувся від вікна. — Передача з інформацією про нашу знахідку та серійним номером заявного буя, який позначатиме її як власність «Мандрейк». Лише це поверне мене у гру на досить високому рівні, щоб обійти цих невірних.

Я посидів там ще трохи, але він, вочевидь, уже закінчив, тому я підвівся, щоб піти. Він так на мене й не глянув. Подивившись на його обличчя, я відчув несподіваний напад співчуття. Я знав, як воно — помилитися в розрахунках. Біля виходу я зупинився.

— Що таке? — спитав він.

— Можливо, тобі варто помолитися, — сказав я йому. — Може, від цього стане краще.

Розділ двадцять третій

Вардані аж посіріла від роботи.

Вона атакувала байдужу складчасту густину брами з майже скаженою зосередженістю. Вона по кілька годин сиділа, малюючи гліфи та вираховуючи їхні можливі взаємозв’язки. Вона завантажувала швидкісним методом послідовності техногліфів на тьмяно-сірі чипи даних миттєвого доступу, працюючи на платформі, як джазова піаністка під тетраметом. Вона пропускала їх крізь зібране довкола брами синтезаторне обладнання і стежила, міцно обхопивши себе руками, як пульти керування невдоволено іскряться голограмами через нав’язувані нею чужі протоколи. Вона оглянула панелі з гліфами на брамі за допомогою сорока семи окремих моніторів, шукаючи відголосків якоїсь реакції, здатних допомогти їй з наступною послідовністю. Коли гліфи відповідали їй безживною розрізненістю, вона зціплювала зуби, а тоді збирала свої нотатки та знову тупала до булькобуду на пляжі, щоб ще раз почати спочатку.

Коли вона перебувала там, я старався не плутатися в неї під ногами і стежив за її згорбленою постаттю крізь вхід до буду, зайнявши зручне місце на вантажному люці «Наґіні». Наблизивши картинку за допомогою близькофокусної нейрохімії, я бачив, як вона з напруженим обличчям дивиться на планшет або платформу чипозавантажувача. Коли вона йшла в печеру, я стояв серед розкиданих по підлозі булькобуду ескізів техногліфів і дивився на її зображення на стіні з моніторами.

Вона збирала волосся у строгий хвіст, але окремі пасма вибивались і стирчали в неї на лобі. Одне зазвичай падало збоку їй на обличчя, викликаючи в мене якесь незрозуміле почуття.

Я стежив за її роботою й за тим, що робота коїть з нею.

Сунь і Гансен по черзі стежили за своєю панеллю дистанційної варти.

Суджіяді стежив за входом до печери, працювала там Вардані чи ні.

Решта членів команди дивилася наполовину зашифровані супутникові передачі. Коли була змога, вони дивилися для сміху кемпістські пропагандистські канали, а коли не було — державні програми. Поява на екрані самого Кемпа супроводжувалася насмішками й удаваними пострілами в екран, вербувальні композиції Лапіне супроводжувались оплесками та підспівуванням. Якоїсь миті цей спектр реакцій змішався в незмінну іронію, і Кемп і Лапіне почали одержувати фанатські листи одне за одного. Депре та Крукшенк наводили приціли на Лапіне щоразу, коли вона з’являлась, а Кемпові промови ідеологічного змісту вивчила вся команда, підспівуючи йому і наслідуючи всі його манери та демагогічну жестикуляцію. Як правило, все, що з’являлося на екрані, викликало вкрай необхідний сміх. Навіть Цзян час від часу ненадовго долучався до всіх кволою усмішкою.

Генд дивився на океан, який завертав на південь і на схід.

Я вряди-годи закидав голову назад, аби поглянути на розсип зоряного вогню в нічному небі, й думав, хто дивиться на нас.

За два дні дистанційна варта вперше пустила кров колонії нанобів.

Коли я вибльовував свій сніданок, почала гатити ультравібраційна батарея. Її бумкання відлунювало в кістках і животі, і легше мені від цього якось не стало.

Три окремих удари. А тоді — нічого.

Я витер рота, натиснув на кнопку зливного бачка в санітарній ніші й вийшов на пляж. Сіре аж до обрію небо затьмарювало лише невпинне тління Заубервілля. Жодного іншого диму чи блідого спалаху, що свідчив би про пошкодження машин, не було.

Крукшенк стояла на видноті з «Сонцеструмом» напоготові та вдивлялася в пагорби. Я підійшов до неї.

— Відчуваєш?

— Ага, — я сплюнув у пісок. Голова в мене досі пульсувала, чи то від блювання, чи то від ультравібраційного вогню. — По ходу, нас втягнули в бій.

Вона скоса позирнула на мене.

— В тебе все гаразд?

— Блюванув. Не дивися так зарозуміло. Ще пара днів — і сама заблюєш.

— Дякую.

Знову бумкання, що проймало до самого нутра, цього разу тривале. Від нього в мене забулькало в животі. Супутній викид, широка, без конкретного напрямку віддача від направленої вузької хвилі, яку батарея випускала донизу. Я скреготнув зубами й заплющив очі.

— Це прицільний постріл, — сказала Крукшенк. — Перші три були для відстежування. Тепер ціль захоплено.

— Добре.

Бумкання поступово стихло. Я зігнувся і спробував висякати з однієї ніздрі маленькі згустки блювотиння, що ще трималися в моїх носових каналах. Крукшенк зацікавлено за цим стежила.

— Ти не проти?

— Ой. Вибач.

Вона відвернулася.

Я хутко прочистив другу ніздрю, знову сплюнув і оглянув обрій. На лінії горизонту досі нічого не з’явилося.

У згустках шмарклів і блювотиння в мене під ногами виднілися цяточки крові. Я відчував, як щось розвалюється.

Блін.

— Де Суджіяді?

Вона показала на «Наґіні». Під носом десантного корабля стояв мобільний висувний трап, а на ньому стояв Суджіяді разом з Оле Гансеном. Вони, вочевидь, обговорювали якусь особливість передньої батареї судна. Трохи далі на пляжі сиділа на невисокій дюні та стежила за ними Амелі Вонґсават. Депре, Сунь і Цзян або ще снідали на корабельному камбузі, або пішли в якихось справах, аби вбити час.

Крукшенк прикрила долонею очі й поглянула на двох чоловіків на трапі.

— Здається, наш капітан дуже на це чекав, — задумливо сказала вона. — Він мацав оті здоровезні стволи щодня, відколи ми сюди дісталися. Поглянь, він усміхається.

Я посунув до трапу,борячись із лінивими хвилями нудоти. Суджіяді побачив моє наближення і сів навпочіпки скраю. Усмішкою, яку помітила Крукшенк, навіть не пахло.

— Схоже, наш час вичерпався.

— Ще ні. Генд сказав, що адекватна реакція на ультравібрацію розвинеться в нанобів лише за кілька днів. Я сказав би, що ми десь на середині.

— Тоді варто сподіватися, що твоя подружка-археологістка просунулася так само далеко. Розмовляв з нею останнім часом?

— А хіба з нею взагалі хтось розмовляв?

Він скривився. Після звістки про систему ЧОНВП Вардані стала не надто товариською. Коли наставав час їсти, вона їла, щоб підживитись, і йшла. Спроби зав’язати розмову вона спиняла пострілами односкладових відповідей.

— Я був би радий звіту про хід робіт, — відповів Суджіяді.

— Ясно.

Пішовши вздовж пляжу, я перетнувся з Крукшенк і на ходу потиснув їй руку по-лаймонськи, так, як вона мені показувала. Це був специфічний рефлекс, але від нього на моєму обличчі з’явилася квола усмішка, а неприємне почуття в нутрощах трохи ослабло. Цього я навчився в посланців. Дія рефлексів часом буває несподіваною і глибинною.

— Можна поговорити? — запитала Амелі Вонґсават, коли я опинився біля неї.

— Так, я зараз повернуся. Просто хочу провідати нашу завзяту дамочку.

Ця репліка не надто її звеселила.

Коли я знайшов Вардані, вона сиділа зігнутою на шезлонгу збоку печери і гнівно дивилася на браму. На філігранних екранах, розтягнутих над її головою, мерехтіли відтворювані кадри. Котушка даних, що звивалася біля неї, була очищена; пилинки даних самотньо кружляли у верхньому лівому куті, де вона їх мінімізувала. Конфігурація руху була незвичною — більшість людей, закінчивши роботу, змахують пилинки візуалізації просто на проекційну поверхню, — але він у електроніці в будь-якому разі був рівнозначним тому, щоби провести рукою по робочому столу й перекинути все з нього на підлогу. Я раз-у-раз бачив, як вона робить це з моніторами; спрямований у протилежний бік, угору, цей гнівний жест чомусь видавався елегантним. Це видовище мені подобалося.

— Раджу утриматися від очевидного запитання, — сказала вона.

— Наноби розпочали бій.

Вона кивнула.

— Так, я відчула. Що це нам дає, дні три-чотири?

— Генд сказав, що максимум чотири. Тому не думай, ніби тобі треба поспішати.

На це вона кволо всміхнулася. Вочевидь, я поступово розігрівався.

— Щось виходить?

— Це і є очевидне запитання, Ковачу.

— Вибач, — я знайшов пакувальний ящик і всівся на нього. — От тільки Суджіяді починає нервувати. Шукає параметри.

— Гадаю, тоді я краще перестану страждати фігнею і просто відчиню цю штуку.

Я теж усміхнувся.

— Так, було б добре.

Тиша. Моєю увагою заволоділа брама.

— Він там, — пробурмотіла вона. — Довжини хвиль такі, як треба, гліфи звуку та зображення збігаються. Розрахунки працюють — ну, наскільки я розумію ці розрахунки. Я сперлася на те, що точно має статися, екстраполювала, це ми, наскільки я пам’ятаю, і зробили минулого разу. Це, блін, має спрацювати. Мені чогось не вистачає. Я щось забула. Можливо, це з мене, — її обличчя сіпнулося, — вибили.

Перш ніж вона замовкла, в її голосі пролунав істеричний надрив; щось потягнуло її ланцюжком спогадів, які вона не могла собі дозволити. Я скористався моментом.

— Якщо тут до нас хтось побував, то чи міг він якось змінити налаштування?

Якийсь час вона мовчала. Я сумирно чекав. Нарешті вона підняла очі.

— Дякую, — вона прокашлялася. — Гм. За висловлену довіру. Втім, знаєш, це якось сумнівно. Наскільки сумнівно? Ймовірність — один на кілька мільйонів. Ні, я цілком упевнена, що просто щось пропустила.

— Але це можливо?

— Це можливо, Ковачу. Можливо все що завгодно. Але якщо бути реалістами, то ні. На це б не спромоглася жодна людина.

— Люди її відчинили, — нагадав я.

— Атож. Ковачу, навіть собака може відчинити двері, якщо стане на задні лапи й дотягнеться. Але коли ти востаннє бачив, щоб собака зняв двері з петель і повісив їх наново?

— Гаразд.

— Тут існує певний порядок компетентності. Все, що ми навчилися робити за допомогою марсіанської техніки — читати астрогаційні мапи, активувати протиштормові укриття, їздити в тій системі метро, яку знайшли на Землі Нкруми, — все це будь-який нормальний дорослий марсіянин міг робити хоч уві сні. Основи роботи з технікою. Все одно що керувати машиною чи жити в будинку. Оце, — вона показала на зігнутий шпиль за своєю батареєю інструментів, — оце — вершина їхньої техніки. Єдиний екземпляр, який ми знайшли за п’ятсот років копання на тридцяти з лишком планетах.

— Можливо, ми просто шукаємо не там, де треба. Мацаємо блискучу пластикову упаковку, водночас топчучи витончені мікросхеми, які та колись захищала.

Вона строго на мене подивилася.

— Ти що, підсів на Вицинського?

— Почитав дещицю в Лендфоллі. Знайти його пізніші роботи нелегко, але в «Мандрейк» досить строкате зібрання стеків даних. Судячи з того, що я бачив, він був цілком певен, що пошуковий протокол Гільдії як такий — фігня.

— Він, коли написав це, вже був розчарований. Нелегко витримати раптове перетворення з визнаного візіонера на репресованого інакодумця.

— Він передбачив відкриття брам, так?

— У принципі, так. На це були натяки в деяких архівних матеріалах, які знайшли у Бредбері його команди. Парочка згадок про якийсь Крок Далі. Гільдія вирішила вважати, що це поет-лірик так назвав технологію гіперкидка. Тоді ми не розуміли, що читаємо. Воно все здавалось однаковим, Що епічна поезія, що метеозведення, і Гільдія просто раділа, якщо нам вдавалося виснувати з цього якийсь прямий сенс. Переклавши «Крок Далі» як «гіперкидач», ми вирвали сенс із зубів незнання. Якби під цим мали на увазі якусь техніку, якої ніхто ніколи не бачив, то з цього не було б жодної користі.

Печеру охопила вібрація, що невпинно посилювалася. З каменю довкола тимчасових підпірок посипався пил. Вардані позирнула вгору.

— Ой-йой.

— Ага, за цим варто стежити. І Гансен, і Сунь вважають, що воно витримає відлуння і зі значно ближчого джерела, ніж вартові у внутрішньому кільці, але ж… — я знизав плечима. — Вони обоє вже припустилися щонайменше однієї фатальної помилки. Я притягну сюди трап і подбаю про те, щоб на тебе в мить твого тріумфу не звалилася стеля.

— Дякую.

Я знову знизав плечима.

— Це насправді всім піде на користь.

— Я не про це.

— А, — змахнув я рукою, раптом відчувши себе незграбою. — Послухай, ти вже відчиняла цю штуку. Можеш відчинити ще раз. Проблема лише в часі.

— Якого ми не маємо.

Я спробував швидко, як і годиться посланцеві, знайти якийсь спосіб розвіяти похмурість, яка з’явилася в її голосі.

— Скажи-но: якщо це справді вершина марсіанської техніки, то як твоя команда взагалі примудрилася її розкусити? Ну, тобто…

Я благально підняв руки.

Вона ще раз натомлено всміхнулась, і я раптом замислився про те, як сильно на неї діють радіаційне отруєння та хімічна зброя проти нього.

— Ти й досі не зрозумів, так, Ковачу? Ми ж не про людей говоримо. Вони думали не так, як ми. Вицинський називав це багатошаровим демократичним технодоступом. Тут як із протиштормовими укриттями. Ними міг скористатися будь-хто — ну, будь-хто з марсіян, — бо, власне, навіщо створювати техніку, якою, можливо, буде важко користуватися деяким представникам твого виду?

— Ти маєш рацію. Це не по-людськи.

— Власне, почасти через це у Вицинського й почалися проблеми з Гільдією. Він написав статтю про протиштормові укриття. Насправді наукове підґрунтя роботи укриттів досить складне, але вони були побудовані так, що це не мало значення. Їхні системи керування були такі прості, що користуватися ними могли навіть ми. Він називав це очевидною ознакою видової єдності. Казав, ніби це показує, що концепція марсіянської імперії, яка погубила саму себе в колоніальній війні, — повна фігня.

— Він геть не вмів вчасно заткнутись, еге ж?

— Можна й так сказати.

— То що він припускав? Війну з іншою расою? Такою, з якою ми ще не зіткнулися?

Вардані знизала плечима.

— Або це, або вони просто покинули цю область галактики й полетіли деінде. Він, узагалі-то, не надто розвинув обидві ці гіпотези. Вицинський був борцем з авторитетами. Йому більше хотілося спростовувати дурниці, до яких уже додумалася Гільдія, ніж будувати власні теорії.

— Дивовижне глупство як на таку розумну людину.

— Або дивовижна сміливість.

— Можна й так сказати.

Вардані хитнула головою.

— Байдуже. Суть ось у чому: ми можемо користуватися всією технікою, яку ми відкрили й розуміємо, — вона показала на виставлені довкола брами батареї обладнання. — Ми маємо синтезувати світло з горлової залози марсіянина та звуки, які вони, на нашу думку, видавали, але працювати Це буде лише тоді, якщо ми це зрозуміємо. Ти спитав, як ми примудрилися розкусити її минулого разу. Так уже її сконструйовано. Цю браму міг відчинити будь-який марсіянин, якому треба було пройти. А отже, зможемо й ми, маючи це обладнання й достатньо часу.

Її слова іскрилися бойовим завзяттям. Вона відновилася. Я повільно кивнув, а тоді зісковзнув із пакувального ящика.

— Вже йдеш?

— Мушу поговорити з Амелі. Тобі щось треба?

Вона якось дивно на мене глянула.

— Вже нічого, дякую, — вона трохи випрямилася, не встаючи з шезлонга. — Я ще маю прогнати тут парочку послідовностей, а тоді піду поїм.

— Добре. Тоді побачимось. А, — зупинився я на виході. — Що мені сказати Суджіяді? Я маю щось йому сказати.

— Скажи йому, що я відчиню цю браму менш ніж за два дні.

— Справді?

Вона всміхнулася.

— Ні, мабуть, ні. Та все одно скажи йому.

Генд був зайнятий.

У піску, розсипаному на підлозі його кімнати, був накреслений хитромудрий візерунок, а від чорних свічок, поставлених у кутках приміщення, тягнувся пахучий дим. Менеджер з «Мандрейк» сидів по-турецьки, занурившись у якийсь транс, на одному кінці візерунка в піску. В руках він тримав неглибоку мідну миску, в яку з одного розрізаного великого пальця крапала кров. Посередині миски лежав вирізьблений з кістки талісман, майже білий з червоними плямами в тих місцях, де його торкнулася кров.

— Генде, що за фігнею ти займаєшся?

Він виринув із трансу, і його лице перекривилося від люті.

— Я ж казав Суджіяді, що мене ніхто не має турбувати.

— Так, він мені казав. То що за фігнею ти займаєшся?

Мить затягнулася. Я оцінив Генда. Мова його тіла вказувала на те, що він серйозно схиляється до насильства, і мене це не лякало. Через свою повільну смерть я нервував і прагнув завдати комусь шкоди. Співчуття, яке я відчував до нього за пару днів до цього, швидко випаровувалося.

Можливо, він теж мене оцінив. Він стрімко опустив ліву руку, і з його обличчя зникло напруження. Він відставив миску і злизав кров з пальця.

— Гадаю, ти б не зрозумів, Ковачу.

— Дай-но вгадаю, — я поглянув на свічки. Вони пахли чимось темним і їдким. — Ти просиш у надприродних сил трохи допомоги в утечі з цієї чортівні.

Генд, не встаючи, потягнувся назад і понюхав найближчу свічку. Його лице знову сховалося за мандрейківською маскою, а голос був рівним.

— Ковачу, ти, як завжди, підходиш до того, чого не розумієш, із обережністю стада шимпанзе. Досить сказати, що для плідних стосунків із царством духів необхідно шанувати певні ритуали.

— Думаю, мені це якраз зрозуміло. Ти говориш про систему купівлі-продажу. Взаємовигідний обмін. Трохи крові за кілька послуг. Дуже комерційно, Генде, дуже корпоративно.

— Чого ти хочеш, Ковачу?

— Розумного діалогу. Почекаю надворі.

Я вийшов за завісу, дивуючись легкому дрожу, який закріпився в моїх долонях. Мабуть, нестриманий зворотний зв’язок від біосхем у вживлених туди пластинах. За найкращих обставин вони були нервові, як гончаки, і надзвичайно вороже ставилися до будь-яких посягань на свою технологічну цілісність, та й радіацію, певно, витримували не краще за решту мого тіла.

Гендові пахощі прилипли до моєї горлянки, як мокрі клапті. Я їх викашляв. У мене запульсували скроні. Я скривився і покричав, як шимпанзе. Почухав у себе під пахвами. Прокашлявся, а тоді покашляв іще. Вмостився на одному стільці в колі для інструктажів і оглянув одну долоню. Врешті-решт тремтіння припинилося.

Менеджер з «Мандрейк» хвилин за п’ять прибрав своє причандалля і вийшов — судячи з вигляду, майже працездатний і схожий на того Маттіаса Генда, якого ми звикли бачити в таборі. Під кожним оком у нього були блакитні плями, його шкіра відзначалася сіруватою блідістю, але відстороненості, яку я бачив в очах інших людей, що вмирали від променевої хвороби, в його погляді не було. Він її стримував. У ньому було видно лише повільне усвідомлення власної неминучої смертності, та й його могли помітити тільки очі посланця.

— Сподіваюся, це дуже важливо, Ковачу.

— А я сподіваюся, що ні. Амелі Вонґсават казала мені, що минулої ночі на «Наґіні» вимкнулася бортова система контролю.

— Що?

Я кивнув.

— Так. Хвилин на п’ять-шість. Це зробити неважко: Вонґсават каже, що систему можна переконати, ніби це потрібно для стандартного ремонту. Тому тривожних сигналів не було.

— О Дамбалла, — він поглянув на пляж. — А хто ще в курсі?

— Ти. Я. Амелі Вонґсават. Вона сказала мені, я сказав тобі. Може, ти зможеш сказати Ґеде, і він якось зарадить цьому для тебе.

— Не провокуй мене, Ковачу.

— Генде, час прийняти управлінське рішення. На мою думку, Вонґсават має бути невинною: інакше в неї б не було причин розповідати про це мені. Я знаю, що я невинний, та й ти, гадаю, теж. Кому ще можна довіряти, мені казати якось не хочеться.

— Вонґсават перевіряла корабель?

— Вона каже, що так — наскільки це можливо без зльоту. Я більше думав про обладнання у вантажному відсіку.

Генд заплющив очі.

— Так. Чудово.

Він поступово переймав від мене манеру говорити.

— З міркувань безпеки я хотів би запропонувати, щоб Вонґсават пустила нас туди, буцімто провідати наших нанодрузів. Поки ми переглядатимемо маніфест, вона може провести перевірки систем. Припустімо, сьогодні надвечір — так від увімкнення дистанційної варти мине достатньо часу.

— Гаразд.

— Ще, гадаю, було б непогано, якби ти став потай носити таку штуку, — я показав йому компактний станер, який дала мені Вонґсават. — Гарнюній, еге ж? Вочевидь, стандартна флотська зброя, з аварійного ящика в кабіні пілота «Наґіні». На випадок бунту. Якщо напартачити й застрелити не ту людину, наслідки будуть мінімальними.

Він потягнувся до зброї.

— Нє-а. Сам собі візьми, — я повернув крихітну зброю в кишеню кітеля. — Поговори з Вонґсават. Вона теж озброєна. Ми втрьох маємо зупинити будь-яку халепу, перш ніж вона почнеться.

— Так, — він знову заплющив очі та притиснув до внутрішніх куточків очей великий і вказівний пальці. — Так.

— Знаю. Здається, ніби хтось дуже не хоче, щоб ми пройшли крізь ту браму, еге ж? Може, ти куриш фіміам не тим хлопцям.

Надворі знов почали гатити ультравібраційні батареї.

Розділ двадцять четвертий

Амелі Вонґсават підняла нас у повітря на п’ять кілометрів, трохи політала, а тоді ввімкнула автоматичну затримку в повітрі. Ми втрьох ледве вміщалися в кабіні пілота і скупчилися в очікуванні довкола голограми пілотажного індикатора, як мисливці та збирачі довкола багаття. Три хвилини по тому, коли жодна з систем «Наґіні» не зазнала катастрофічного збою, Вонґсават змучено видихнула повітря, яке, здавалося, тримала в легенях, відколи ми зупинилися.

— Про це, мабуть, узагалі не треба було турбуватися, — невпевнено промовила вона. — Навряд чи той, хто там розважався, захоче померти разом з нами, хай чого ще він прагне досягти.

— Це, — похмуро відповів я, — повністю залежить від відданості справі.

— Гадаєш, Цз…

Я приклав палець до губ.

— Жодних імен. Поки що жодних імен. Не надумуй собі нічого завчасно. А ще, мабуть, варто врахувати, що нашому саботажникові насправді потрібно одне: трохи віри у свою пошукову групу. Якби ця штука звалилася з неба, наші пам’яті все одно лишилися б неушкодженими, еге ж?

— Якщо паливні елементи не заміновані, то так.

— Ну, от, — я повернувся до Генда. — Почнімо?

Ушкодження знайшлися досить швидко. Коли Генд зламав пломбу на першій ударостійкій каністрі в вантажному відсіку, з неї повалили такі випари, що ми обидва полізли назад, на палубу екіпажу. Я ляснув по панелі аварійної ізоляції й замкнув люк. Не встаючи з палуби, я перекотився на спину. З моїх очей лилися сльози, легені роздирав лютий кашель.

— Що за хрінь.

Прибігла Амелі Вонґсават.

— Хлопці, ви що…

Генд відмахнувся від неї та кволо кивнув.

— Корозійна граната, — прохрипів я, витираючи очі. — Певно, туди її просто закинули, а тоді замкнули. А що було в першій каністрі, Амелі?

— Хвилинку, — пілотеса повернулася до кабіни пілота, щоб переглянути маніфест. Звідти долинув її голос. — По ходу, здебільшого щось медичне. Запасні плаґіни для автохірурга, трохи антирадіаційних препаратів. Обидва комплекти ІтаО, один мобільний костюм на випадок серйозних травм. А, ще один мандрейківський буй заявленої власності.

Я кивнув Гендові.

— Логічно, — я всівся, притулившись спиною до вигнутої стіни корпусу. — Амелі, можеш подивитися, де зберігаються інші буї? А ще пропоную провітрити вантажний відсік, перш ніж знову відкрити цей люк. Я й без цієї хріні швидко вмираю.

На стіні в мене над головою висів автомат з напоями. Я сягнув рукою вгору, витягнув пару бляшанок і кинув одну Гендові.

— Ось. Запий оксиди сплавів.

Він упіймав бляшанку і гигикнув. Я у відповідь усміхнувся.

— Отже.

— Отже, — він відкрив бляшанку. — Схоже, ті, хто стукав на нас у Лендфоллі, поїхали за нами сюди. Чи ти гадаєш, що минулої ночі в табір пробрався хтось чужий і зробив це?

Я замислився.

— Це дуже сумнівно. Тут нанозабезпечення вийшло на полювання, стоїть дворівнева вартова система, а весь півострів накрила смертельна радіація. Тому це мав би бути якийсь психічно хворий з важливим завданням.

— Кемпісти, які залізли в «Мандрейк-Тавер» у Лендфоллі, підійшли б під цей опис. Вони ж мали при собі справжню смерть — випалювачі пам’яті.

— Генде, якби я пішов проти корпорації «Мандрейк», я б, мабуть, теж такий на себе начепив. Не сумніваюся, що у вашого відділу контррозвідки є просто чудові програми для допитів.

Він проігнорував мене, заглибившись у власні думки.

— Тому, хто здатен вдертися до «Мандрейк-Тавер», було б неважко пробратися минулої ночі на борт «Наґіні».

— Неважко, але ймовірніше, що серед нас завівся зрадник.

— Гаразд, припустімо, що так і є. Хто він? З твоєї команди чи з моєї?

Я нахилив голову в бік кабіни пілота і підвищив голос.

— Амелі, ввімкни-но автопілот і йди сюди. Я дуже не хочу, щоб ти думала, ніби ми говоримо про тебе за твоєю спиною.

Після дуже короткої паузи в отворі люка з’явилась Амелі Вонґсават, явно дещо знічена.

— Вже ввімкнула, — сказала вона. — Я, гм, усе одно вас слухала.

— Добре, — я махнув їй рукою: хай іде далі. — Бо за логікою ти наразі — єдина людина, якій ми можемо по-справжньому довіряти.

— Дякую.

— Він сказав «за логікою», — настрій Генда так і не покращився, відколи я відірвав його від молитов. — Це не комплімент, Вонґсават. Ти розповіла Ковачеві про вимкнення. Це фактично звільняє тебе від підозри.

— А може, я просто захищалася на той випадок, якщо хтось відкриє ту каністру і все-таки виявить мій саботаж.

Я заплющив очі.

— Амелі…

— З твоєї команди чи з моєї, Ковачу, — менеджерові з «Мандрейк» почав уриватися терпець. — Звідки саме?

— З моєї команди? — я розплющив очі й витріщився на етикетку на своїй бляшанці. Я вже помізкував над цією ідеєю пару разів з моменту одкровення Вонґсават і гадав, що все прорахував. — Пілотських навичок Шнайдера, мабуть, достатньо для вимкнення бортового контролю. У Вардані їх, мабуть, немає. І в будь-якому разі хтось мав би запропонувати цій людині щось вигідніше, ніж… — я зупинився й позирнув у бік кабіни пілота. — Ніж «Мандрейк». Таке важко уявити.

— Судячи з мого досвіду, політичні переконання, якщо вони досить тверді, мотивують сильніше, ніж матеріальний зиск. Може, хтось із них — кемпіст?

Я згадав історію свого знайомства зі Шнайдером

Я, блін, більше ніколи не буду дивитися на щось таке. Я лишатимусь осторонь за всяку ціну.

і Вардані

Сьогодні я бачила, як убили сто тисяч людей… я знаю: якщо я піду гуляти, вітер носитиме довкола їхні маленькі клаптики.

— Чомусь не уявляю собі такого.

— Вардані була в таборі для інтернованих.

— Генде, на цій планеті кожний четвертий, бляха-муха, сидить у таборі для інтернованих. Туди неважко потрапити.

Можливо, мій голос прозвучав не так відсторонено, як я хотів. Генд відступився.

— Гаразд, хтось із моєї команди, — він винувато позирнув на Вонґсават. — До неї добирали людей навмання, а в нові чохли їх завантажили буквально кілька днів тому. Сумнівно, що до них за цей час могли б добратися кемпісти.

— Ти довіряєш Семетерові?

— Я вірю, що йому насрати на все, крім власних комісійних. І він досить розумний, щоби знати, що Кемп не може перемогти в цій війні.

— Я підозрюю, що сам Кемп досить розумний, щоби знати, що Кемп не може виграти в цій війні, але це не заважає йому вірити в цю боротьбу. Сильніше за матеріальний зиск, пам’ятаєш?

Генд закотив очі.

— Ну, добре, хто? На кого ти ставиш?

— Є ще один варіант, якого ти не розглядаєш.

Він поглянув на мене.

— Ой, я тебе благаю. Тільки не півметрові ікла. Не пісенька Суджіяді.

Я знизав плечима.

— Як хочеш. У нас два трупи невідомо звідки, позбавлені пам’ятей, і, хоч що ще з ними сталося, виглядає на те, що вони брали участь в експедиції, яка мала відчинити браму. Тепер ми намагаємося відчинити браму і, — я тицьнув великим пальцем у підлогу, — отримуємо це. Окремі експедиції, з інтервалом у кілька місяців, а може, й рік. Нас об’єднує одне: те, що ховається за брамою.

Амелі Вонґсават схилила голову набік.

— Перші розкопки Вардані наче минули без проблем, правильно?

— Ні, тоді ніяких проблем не помітили, — я випрямився, намагаючись опанувати потік своїх думок. — Але хто його знає, з якою швидкістю реагує ця штука. Якщо відчинити її один раз, тебе помітять. Якщо ти — висока істота з кажанячими крилами, то все гаразд. Якщо ні, вона запускає якесь… Не знаю, може, якийсь вірус повільної дії, який передається через повітря.

Генд пирхнув.

— І як саме він діє?

— Не знаю. Може, він проникає в голову і… Зводить з глузду. Перетворює на психічно хворого. Змушує вбивати колег, вирізати їм пам’яті й ховати трупи під сіттю. Змушує нищити експедиційне обладнання, — я помітив їхню реакцію на мої слова. — Ну, добре, знаю. Я просто наводжу приклади. Але подумайте над цим. Неподалік є система нанотехніки, яка шляхом еволюції створює бойові машини. Тепер ми створили це. Людський рід. І людський рід за найскромнішими оцінками відстає від марсіян на кілька тисяч років. Хто його знає, які оборонні системи вони могли розробити й лишити по собі.

— Ковачу, може, це лише моя комерційна підготовка, але мені важко повірити в оборонний механізм, який запускається аж за рік. Ну, тобто, я не став би купувати його акції, а я порівняно з марсіянами — печерна людина. На мою думку, гіпертехнологія не обходиться без гіперефективності.

— Блін, Генде, ти і є печерна людина. По-перше, ти все розглядаєш з точки зору прибутків, і ефективність теж. Система, щоб бути ефективною, не конче має давати зовнішній економічний ефект — вона просто має працювати. Особливо це стосується системи озброєння. Поглянь у вікно на те, що лишилося від Заубервілля. Де там прибутки?

Генд знизав плечима.

— Спитай Кемпа. Це його робота.

— Ну, гаразд, тоді подумай ось про що. П’ять-шість століть тому така зброя, як та, що знищила Заубервілль, була би потрібна лише для стримування. Тоді ядерні боєголовки лякали. Тепер ми розкидаємося ними, як іграшками. Ми вміємо прибирати за ними, маємо стратегії подолання, завдяки яким ними можна реально користуватися. Стримувальний ефект нам може забезпечити генетична зброя чи, може, нанозброя. Ось які ми, ось до чого ми дійшли. Отже, можна спокійно вважати, що в марсіян, якщо вони таки воювали, була ще більша проблема. Що вони могли використовувати для стримування?

— Щось таке, що перетворює людей на кровожерливих маніяків? — Гендові явно не вірилося. — За рік? Та ну тебе.

— Але що, як це неможливо зупинити? — тихо спитав я.

Стало дуже тихо. Я по черзі глянув на кожного співрозмовника й кивнув.

— Що, як це приходить через такий гіперканал, як ця брама, випалює поведінкові протоколи в будь-якому мозку, на який натрапляє, і врешті-решт заражує все по інший бік? Коли б це рано чи пізно мало зжерти все населення планети, то не мало би значення, як повільно воно діє.

— Ева…

Генд зрозумів, до чого я веду, і замовкнув.

— Евакуація неможлива, бо воно просто поширюється всюди, куди йде жертва. Тут нічого не вдієш — можна хіба що ізолювати планету й дивитися, як вона помирає, можливо, протягом одного-двох поколінь, але без… Довбаної… Ремісії.

Знову опустилася мокрим простирадлом тиша, огорнувши нас своїми холодними складками.

— Гадаєш, на Санкції-IV розгулює щось подібне? — нарешті спитав Генд. — Поведінковий вірус?

— Ну, це пояснило б війну, — радісно заявила Вонґсават, і ми всі вибухнули несподіваним для себе сміхом.

Напруження щезло.

Вонґсават відкопала в аварійному наборі з кабіни пілота пару аварійних кисневих масок, і ми з Гендом знову спустилися до вантажного відсіку. Розпечатавши решту вісім каністр, ми добряче відійшли назад.

Три безнадійно проіржавіли. Четверта була пошкоджена частково: десь із чверть її вмісту розтрощила несправна граната. Ми знайшли уламки корпусу, за якими можна було визначити, що вона з арсеналу «Наґіні».

Бляха-муха.

Третина антирадіаційної хімії пропала.

Запасне програмне забезпечення для половини автоматичних систем на завданні потрощено.

В робочому стані залишився один буй.

Повернувшись на каютну палубу, ми хутко всілися, постягували маски й посиділи в тиші, обдумуючи ситуацію. Данґрекська команда як протиударна каністра, щільно загерметизована навичками спецпризначенців і маорійськими бойовими чохлами.

А всередині — іржа.

— То що ви скажете всім іншим? — поцікавилась Амелі Вонґсават.

Я перезирнувся з Гендом.

— Геть нічого, — сказав він. — Ні хріна. Це залишиться між нами трьома. Спишемо все на нещасний випадок.

— Нещасний випадок? — явно вразилася Вонґсават.

— Він правильно каже, Амелі, — заговорив я в порожнечу, не перестаючи думати, шукаючи інтуїтивних здогадів, здатних наштовхнути мене на відповідь. — Якщо озвучити це зараз, користі з того не буде. Нам просто доведеться жити з цим, доки ми не перейдемо до наступного екрану. Скажемо, що це протекла акумуляторна батарея. «Мандрейк» економить на надлишковому військовому майні, яке вже неможливо продати. Вони мають цьому повірити.

Генд не всміхнувся. Втім, я не міг поставити це йому на карб.

Іржа всередині.

Розділ двадцять п'ятий

Перед нашою посадкою Амелі Вонґсават провела стеження за наноколоніями. Отримане відео ми ввімкнули в кімнаті для зборів.

— Це що, павутиння? — спитав хтось.

Суджіяді збільшив зображення до максимуму. Вийшло сіре павутиння завдовжки кількасот метрів і завширшки кількадесят метрів, яке заповнювало порожнини та складки, до яких не дотягувалися дистанційні УВ-батареї. Серед цієї сітки повзали незграбні істоти, схожі на чотирилапих павуків. Далі вглиб, судячи з усього, відбувалося щось іще.

— Швидко працюють, — зауважив Люк Депре, не припиняючи жувати яблуко. — Але мені здається, що це — оборона.

— Поки що так, — погодився Генд.

— Що ж, хай так і буде далі, — Крукшенк войовничо оглянула коло співрозмовників. — Ми досить довго терпіли цю хрінь. Пропоную негайно витягнути один з наших МАС-мінометів і викинути всередину цієї штуки ящик осколкових снарядів.

— Іветт, вони просто навчаться цьому опиратися, — промовив Гансен, вдивляючись у простір. Схоже, ми успішно обманули їх історією про витік з батареї, але скидалося на те, що Гансена насторожила втрата всіх буїв, окрім одного. — Вони знову навчаться й адаптуються до нас. Крукшенк роздратовано махнула рукою.

— Хай навчаються. Так у нас буде більше часу, хіба ні?

— Оце, як на мене, логічно, — Суджіяді встав. — Гансене, Крукшенк, одразу після їди плазмове ядро, осколковий заряд. Я хочу аж тут побачити, як ця фігня горить.

Суджіяді одержав те, чого хотів.

Після квапливої ранньої вечері на камбузі «Наґіні» всі висипали на пляж подивитися цю виставу. Гансен і Крукшенк встановили одну з мобільних артилерійських систем, завантажили в далекомірний процесор повітряні знімки Амелі Вонґсават, а тоді відступили, тим часом як зброя жбурлялася снарядами з плазмовими ядрами в наноколонії за пагорбами та в те, на що вони перетворювались у своїх сітчастих коконах. На обрії з протилежного боку від моря спалахнув вогонь.

Я стежив за цим із палуби траулера разом з Люком Депре, спершись на перила й розпиваючи з ним пляшку заубервілльського віскі, яку ми знайшли в шафі на містку.

— Дуже мило, — промовив убивця, показуючи келихом на сяйво в небі. — І дуже грубо.

— Що ж, це війна.

Він зацікавлено поглянув на мене.

— Дивна точка зору як на посланця.

— Колишнього посланця.

— Ну, колишнього посланця. Корпус славиться своєю обережністю.

— В тих випадках, коли вона йому вигідна. За бажання він може діяти досить необережно. Згадай лишень Адорасьйон, Шарію.

— Інненін.

— Так, Інненін теж, — я поглянув у залишки свого напою.

— Чуваче, проблема якраз у грубості. Ця війна могла б завершитися більше року тому, якби її вели трохи обережніше.

— Думаєш? — я підняв пляшку. Він кивнув і простягнув свій келих.

— Однозначно. Привезти в Кемпополіс команду мокрушників і заморозити того гівнюка — війні кінець.

— Це надто просто, Депре, — я знову наповнив келихи. — В нього ж жінка, діти, парочка братів. Довкола всіх них могли б зібратися люди. Як бути з ними?

— І їх, звісно, теж, — Депре підняв свій келих. — Будьмо. Мабуть, треба було б порішити й більшість начальників його штабів, але що з того? Це ж робота на одну ніч. Координація двох-трьох загонів. Загальна вартість… Що таке?

Я відхлебнув з келиха і скривився.

— Я що, схожий на бухгалтера?

— Я знаю одне: зважаючи на те, скільки коштує польове завдання для парочки спецпідрозділів, ми 6 могли завершити цю війну рік тому. Справжня загибель кількох десятків людей — і не було б цього рейваху.

— Так, звісно. А ще обидві сторони могли би просто застосувати розумні системи та евакуювати населення планети до завершення їхнього бою. І жодного втраченого людського життя — тільки пошкоджені машини. В те, щоб вони до цього вдалися, мені теж чомусь не віриться.

— Ні, — похмуро сказав убивця. — Це обійшлося б надто дорого. Вбивати людей завжди дешевше, ніж машини.

— Депре, щось ти забагато вередуєш як на вбивцю зі спецслужби. Якщо це тебе не ображає.

Він хитнув головою і сказав:

— Я знаю, хто я. Але я прийняв це рішення сам, і це добре в мене виходить. Я бачив загиблих з обох сторін під Чатічаєм — серед них були парубки й дівчата, надто юні для легального призову. Ця війна не була їхньою, і вони загинули в ній незаслужено.

Я на мить згадав взвод Клину, який повів під ворожі обстріли за кількасот кілометрів на південний захід звідси.

Кхуок Юень Ї відірвало кисті рук і очі тим самим вибухом розумної шрапнелі, який позбавив кінцівок Едді Мунгарто, а Тоні Ломанако позбавив обличчя. Іншим пощастило менше. Невинних серед них, звісно, не було, але вони не прагли смерті.

На пляжі припинилися постріли мінометів. Примружившись, я глянув на постаті Крукшенк і Гансена, що вже розпливлися в вечірньому присмерку, і побачив, що вони виводять зброю з робочого стану. Я залпом випив усе в келиху.

— Ну, ось і все.

— Думаєш, це подіє?

Я знизав плечима.

— Як обіцяє Гансен — тимчасово.

— Тепер вони знатимуть потужність наших вибухових снарядів. А ще, мабуть, навчаться чинити спротив променевій зброї: там дуже схожий тепловий ефект. А завдяки вартовим вони вже вивчають нашу УВ-потужність. Що ще в нас є?

— Гострі дрючки?

— Ми скоро відчинимо браму?

— Чому ти питаєш мене? Це Вардані тут експертка.

— Здається, ти… Близький до неї.

Я ще раз знизав плечима й мовчки поглянув за перила. На затоку насувався вечір, поступово затінюючи поверхню води.

— Ти ще будеш тут?

Я підняв пляшку до дедалі темнішого неба та притлумленого червоного сяйва внизу. Пляшка досі була більш ніж наполовину повна.

— Поки що не бачу жодної причини йти.

Він гигикнув.

— Ти ж розумієш, що ми тут п’ємо колекційний експонат? Може, смак у нього і не колекційний, але тепер ця фігня коштуватиме грошей. Ну, тобто… — він показав через плече туди, де колись стояв Заубервілль. — Його більше не вироблятимуть.

— Ага, — я навалився на перила й поглянув на вбите місто по той бік палуби. Знову наповнив келих і підняв його до неба. — Тому за них. Вип’ємо всю пляшку, хай йому грець.

Далі ми майже не говорили. Що менше рідини лишалося в пляшці та що більше згущувалася ніч довкола траулера, то більш незрозумілою й повільнішою ставала наша розмова. Світ звузився до палуби, масивного містка та затягнутої хмарами жалюгідної купки зірок. Ми відійшли від перил і сіли на палубі, спершись на надбудову у зручних місцях.

Депре раптом спитав мене:

— Ковачу, ти в резервуарі виріс?

Я підвів голову й зосередився на ньому. Це було поширеним хибним уявленням про посланців, і лайливе «резервуарник» було однаково популярним на півдюжині планет, на які мене доправляли голкокидком. І все ж чути таке від спепризначенця…

— Ні, звісно, ні. А ти?

— Ну, блін, звісно, що ні. Але посланці…

— Так, посланці. Там людину штовхають до стіни, розбирають її психіку в віртуалі, а тоді творять заново з купою набутих установок, які, мабуть, будуть їй осоружні, коли вона мислитиме тверезо. Але здебільшого ми таки реальні люди. Реальне дорослішання забезпечує майже необхідну базову гнучкість.

— Та ні, — Депре помахав пальцем. — Можна було би згенерувати конструкт, дати йому віртуально пожити у прискореному темпі, а тоді завантажити у клона. Такій істоті навіть не конче було би знати, що вона не здобула справжнього виховання. Звідки тобі знати? Ти й сам міг би бути таким.

Я позіхнув.

— Так, так. І ти теж, якщо вже на те пішло. І ми всі. З цим доводиться стикатися після кожного перечохлення, після кожного переміщення у форматі ЦЛВ, і знаєш, чому я певен, що зі мною такого не робили?

— Чому?

— Тому що таке всрате виховання, як у мене, запрограмувати нереально. Воно ще в дитинстві зробило з мене соціопата, схильного до спорадичного агресивного опору владі та емоційно непередбачуваного. Блін, Люку, який я після цього бойовий клон?

Він засміявся, а за мить — і я теж.

— Втім, це змушує замислитися, — сказав він, коли сміх затихнув.

— Що саме?

Він обвів рукою все довкола.

— Усе це. Цей пляж, такий спокійний. Ця тиша. Блін, може, це все — якийсь військовий конструкт. Може, нас тут тримають, поки ми мертві, поки невідомо, куди перелити нас далі.

Я знизав плечима.

— Насолоджуйся, поки є можливість.

— Іти був би щасливий у таких умовах? У конструкті?

— Люку, після побаченого за останні два роки я був би щасливий у зоні очікування для душ проклятих.

— Дуже романтично. Але я маю на увазі військову віртуальність.

— У нас не збігається термінологія.

— Ти вважаєш себе проклятим?

Я вихилив ще заубервілльського віскі і скривився: воно запекло.

— Люку, я пожартував. Я приколююся.

— А. Мене про таке треба попереджати, — раптом він нахилився вперед. — Ковачу, коли ти вперше когось убив?

— Якщо це не особисте запитання.

— Можливо, ми загинемо на цьому пляжі. Загинемо по-справжньому.

— Якщо це конструкт, то ні.

— А якщо ми, як ти кажеш, прокляті?

— Я не вважаю це підставою для того, щоб виливати тобі душу.

Депре скривився.

— Тоді поговоримо про щось інше. Ти трахаєшся з археологісткою?

— Шістнадцять.

— Що?

— Шістнадцять. Мені було шістнадцять. За стандартним земним часом це ближче до вісімнадцяти. Світ Гарлана обертається повільніше.

— Все одно дуже рано.

Я замислився.

— Не, якраз вчасно. Я ганяв у бандах з чотирнадцяти років. На той час я вже пару разів близько до цього підходив.

— Це було групове вбивство?

— Це була фігня. Ми спробували грабонути торгівця тетраметом, а він виявився крутішим, ніж ми думали. Інші втекли, а я застряг, — я подивився на свої руки. — А тоді я виявився крутішим, ніж він думав.

— Ти забрав його пам’ять?

— Ні. Просто вшився звідти. Як я чув, він, здобувши новий чохол, пішов мене шукати, але я на той час уже пішов у солдати. Йому забракло зв’язків на те, щоб піти проти війська.

— А у війську тебе навчили вбивати по-справжньому.

— Не сумніваюся, що я так чи інакше дійшов би до цього. А що в тебе? Твій шлях до цього діла був такий само всратий?

— О ні. Це у мене в крові. Мій рід на Латімері здавна пов’язаний з військом. Моя мати була полковником латімерської МП-піхоти. Її батько був комодором на флоті. У мене є брат і сестра, і вони обоє у війську, — він усміхнувся в пітьмі, зблиснувши новими клонівськими зубами. — Ми, можна сказати, народилися для цього.

— То як сприймається спецслужба на тлі військової слави твоїх славних рідних? Вони засмучені, що ти не став командиром? Якщо це не особисте запитання.

Депре знизав плечима.

— Вояк є вояк. Як саме вбивати, майже не має значення. Принаймні так вважає моя мати.

— А твій перший раз?

— На Латімері, — він знову всміхнувся, згадуючи минуле. — Я, гадаю, був ненабагато старший за тебе. Під час Суфрієрського постання я служив у складі розвідувального загону на болотах. Зайшов за дерево — і бац! — він ляснув кулаком об зігнуту долоню. — Він тут як уродився. Я й незчувся, як застрелив його. Постріл відкинув його на десять метрів і розірвав надвоє. Я це побачив і не одразу зрозумів, що сталося. Не зрозумів, що застрелив цю людину.

— Ти забрав у нього пам’ять?

— О, так. Нас же цього вчили. Забирати всіх убитих на допит, не лишати доказів.

— Певно, було весело.

Депре заперечно хитнув головою.

— Мені було зле, — зізнався він. — Дуже зле. Товариші в загоні кепкували наді мною, але сержант допоміг мені її вирізати. А ще він відмив мене і попросив не надто цим перейматися. Згодом були інші, і я, ну, я до цього звикнув.

— І набив руку.

Він зазирнув мені в очі, підтвердивши поглядом, що цей досвід знайомий і йому.

— Після Суфрієрської кампанії мене нагородили. Рекомендували для таємної служби.

— Стикався коли-небудь з Братством Карфура?

— Карфура? — він насупився. — Вони брали участь у замісах далі на південь. Біссу і мис — знаєш, де це?

Я заперечно хитнув головою.

— Біссу завжди був їхньою територією, але з ким вони б’ються, було таємницею. Деякі карфурівські гуґани воювали разом з повстанцями на мисі — я точно знаю, сам убив одного чи двох, — але деякі працювали й на нас. Вони постачали відомості, препарати, часом надавали релігійні послуги. Серед простих солдатів було дуже багато щирих вірян, тож будь-якому командирові варто було одержувати перед боєм благословення гуґана. Ти коли-небудь мав з ними справу?

— Пару разів у Латімер-Сіті. Більше знаю їх із чуток, ніж за реальними контактами. Але Генд — гуґан.

— А й справді, — Депре раптом замислився. — Це дуже цікаво. Він не… Поводиться як релігійна людина.

— Ні.

— Це робить його… менш передбачуваним.

— Агов, посланцю, — гукнув голос із-під перил лівого борту, а за ним я почув бурмотіння моторів. — Ти на борту?

— Крукшенк? — я відірвався від своїх думок. — Це ти, Крукшенк?

Сміх.

Я незграбно зіп’явся на ноги й підійшов до перил. Поглянувши вниз, я розгледів Шнайдера, Гансена і Крукшенк, які висіли над землею, влізши на один грав-байк. В руках у них були пляшки та інше приладдя для вечірок, а судячи з того, як байк хитало, ця вечірка почалася на пляжі вже досить давно.

— Йдіть-но на борт, поки не булькнули, — сказав я.

Прибула нова команда з музикою в комплекті. Новоприбулі вивантажили аудіосистему на палубу, і ніч спалахнула сальсою з Лаймонського нагір’я. Шнайдер і Гансен зібрали кальян і підключили його до бази. Серед розвішаних сітей і щогл заклубочився ароматний дим. Крукшенк заходилася роздавати сигари з зображенням руїн і риштування — логотипом Індиго-Сіті.

— Вони ж заборонені, — зауважив Депре, крутячи одну сигару в руці.

— Це — військовий трофей, — Крукшенк відкусила кінчик своєї сигари й розвалилася на палубі, не випускаючи її з рота. Повернула голову, щоби прикурити від розпаленого кальяну, і всілася без помітних зусиль. Випрямившись, вона широко мені всміхнулася. Я вдав, ніби не оглядаю її струнке маорійське тіло затуманеними від захвату очима.

— Ну, добре, — сказала вона й відібрала в мене пляшку. — Тепер ми допомагаємо іншим.

Я знайшов у кишені зім’яту пачку «Вогнів Лендфолла» й закурив свою сигару від наліпки на пачці.

— Поки ви не припхалися, тут були тихі посиденьки.

— Так, атож. Двоє стріляних птиць мірялися кількістю вбитих, еге ж?

Дим сигари виявився кусючим.

— То де ти їх поцупила, Крукшенк?

— У клерка постачання в арсеналі «Мандрейк», якраз перед нашим від’їздом. І нічого я не крала — у нас домовленість. Він зустрічається зі мною у збройній кімнаті, — вона демонстративно кинула погляд угору та вбік, позирнувши на часове табло на сітківці. — Десь за годину. Отже. Ви, стріляні птахи, справді мірялися кількістю вбитих?

Я глянув на Депре. Він стримав усміх.

— Ні.

— То й добре, — вона пихнула димом у небо. — Я наїлася цієї фігні в загоні швидкого реагування. Там усі — безголові козли. Ну, тобто, ради Самеді, не можна сказати, ніби вбивати людей важко. На це здатні ми всі.Треба просто навчитися не дрейфити.

— І, звісно, відточити техніку.

— Стібешся з мене, Ковачу?

Я хитнув головою й допив своє віскі. Якось сумно було дивитись, як така молода людина, як Крукшенк, припускається тих самих помилок, яких кілька суб’єктивних десятиліть тому припустився я сам.

— Ти ж із Лаймону, так? — запитав Депре.

— Народилася й виросла на нагір’ї. А що?

— Тоді ти, певно, мала якісь контакти з карфурівцями.

Крукшенк сплюнула. Сплюнула досить влучно, під перила і за борт.

— Оті гівнюки. Звісно, вони приходили. Взимку 28-го. Їздили канатними дорогами туди-сюди, навертали у свою віру, а коли в них не виходило, палили села.

Депре позирнув на мене.

— Генд — колишній карфурівець, — зізнався я.

— По ньому не видно, — вона пихнула димом. — Блін, а хіба має бути видно? Вони нічим не відрізняються від нормальних людей, поки не настає час молитися. Знаєш, хоча Кемпа так обсирають… — вона завагалась і з машинальною обережністю роззирнулася довкола. На Санкції-IV звичка озиратися в пошуках політичного офіцера була не менш популярною за звичку поглядати на особистий дозиметр. — Принаймні не допускає Віру на свою територію. Привселюдно вигнав карфурівців з Індиго-Сіті — я ще в Лаймоні про це читала, до початку блокади.

— Ну, Бог… — сухо промовив Депре. — Розумієш, для людини з таким гонором, як у Кемпа, це дуже серйозний конкурент.

— Я чула, що квеллізм узагалі такий. Не допускає ніякої релігії.

Я пирхнув.

— Та ну тебе, — Шнайдер вдерся в наше коло. — Я ж теж про це чув. Як там казала Квелла? «Плюньте на Бога-тирана, якщо цей гад спробує притягти вас до відповідальності»? Якось так?

— Блін, Кемп — ніякий не квелліст, — озвався Оле Гансен, який незграбно спирався на перила, тримаючи в одній розслабленій руці косяк, і з задумливим поглядом передав цей косяк мені. — Так, Ковачу?

— Це питання складне. Він дещо звідти запозичує, — я забрав косяк і затягнувся ним, у другій руці тримаючи сигару. Дим від косяка проникнув у мої легені, накривши їхні внутрішні поверхні холодним простирадлом. Він був м’якіший, ніж від сигари, хоч і, може, не такий м’який, як від «Ґерлену-20». У мене зі спини наче виросли крижані крила — впіймав кайф. Я кашлянув і тицьнув сигарою в бік Шнайдера. — А ще ця цитата — бздури. Дурнуваті вигадки неоквеллістів.

Це спричинило невелику бурю.

— Ой, та ну тебе…

— Що?

— Ну ради Самеді, це ж із її промови на смертному одрі.

— Шнайдере, вона так і не померла.

— А це, — іронічно зауважив Депре, — вже догмат віри.

Довкола мене залунав сміх. Я знову пихнув косяком, а тоді передав його вбивці.

— Гаразд, судячи з того, що нам відомо, вона так і не померла. Вона просто зникла. Але промову на смертному одрі не можна виголосити без смертного одра.

— Може, то була прощальна промова.

— Може, то була фігня, — я невпевнено зіп’явся на ноги. — Як хочете цитату, я вам скажу цитату.

— Та-а-а-ак!!!

— Давай!!!

Вони швидко розступилися довкола мене.

Я прокашлявся.

— «У мене немає виправдань», — сказала вона. Це з «Похідних щоденників», а не з якоїсь дурнуватої вигаданої промови на смертному одрі. Вона відступала з Міллспорта, одержавши по носі від їхніх мікробомбардувальників, а ефір повсюди захопила влада Світу Гарлана й передавала, що Бог притягне її до відповідальності за загиблих з обох сторін. Вона сказала: «У мене немає виправдань, тим паче для Бога. Він, як і всі тирани, не вартий слини, яку можна виплюнути за час перемовин. Наша домовленість незмірно простіша: я не притягаю до відповідальності його, а він платить мені тією ж монетою». Саме так вона і сказала.

З палуби наполоханими птахами здійнялися оплески.

Коли вони стихли, я оглянув обличчя слухачів, оцінюючи іронічність їхнього настрою. Для Гансена ця промова явно щось значила. Він сидів, прикривши очі й задумливо попахкуючи косяком. Шнайдер же, навпаки, протяжно засвистів після оплесків і притулився до Крукшенк з очевидними до болю сексуальними намірами. Уродженка Лаймонського нагір’я скосила очі й усміхнулася. А от що думав навпроти них Люк Депре, було незрозуміло.

— Зачитай нам якогось вірша, — тихо попросив він.

— Так, — пирхнув Шнайдер. — Про війну.

Раптом щось повернуло мене на периметрову палубу корабля-шпиталю. Довкола мене зібралися Ломанако, Кхуок і Мунгарто, які носили свої рани, наче відзнаки. Без претензій. Вовченята, які йшли на забій. Сподівалися, що я все це схвалю і поведу їх назад, аби почати заново.

Чим міг виправдатися я?

— Я ніколи не вчив її поезії, — збрехав я й пішов уздовж борту на ніс, де зігнувся і вдихнув повітря так, ніби воно було чистим. На лінії горизонту з боку землі вже гаснуло запалене бомбардуванням полум’я. Я трохи подивився на нього й перевів погляд із сяйва вогню на майже згаслий кінчик своєї сигари.

— Гадаю, цей квеллізм — річ глибока, — це подала голос Крукшенк, спершись біля мене на перила. — Ти, певно, з Гарланового Світу?

— Не в тім річ.

— Та невже?

— Нє-а. Вона, ота Квелла, була сраною психопаткою. Вона, мабуть, особисто спричинила більше реальних смертей, ніж уся піхота Протекторату за невдалий рік.

— Це вражає.

Поглянувши на неї, я не втримався від усмішки й захитав головою.

— Ох, Крукшенк, Крукшенк.

— Що таке?

— Крукшенк, колись ти згадаєш цю розмову. Колись, десь за сто п’ятдесят років, коли стоятимеш із мого боку інтерфейсу.

— Так, звісно, старигане.

Я ще раз захитав головою, але усмішки так і не позбувся.

— Думай як хочеш.

— Ага. Я з одинадцяти років це роблю.

— Господоньку, вже майже десятиліття.

— Ковачу, мені двадцять два, — вона сказала це з усмішкою, але всміхалася лише самій собі, дивлячись на поцятковану зорями чорну поверхню води під нами. В її голосі вчувався несумісний із усмішкою надрив. — Я вже п’ять років прослужила, три з них — у тактичному резерві. Дев’ята на курсі підготовки піхоти. А курсантів там було вісімдесят з лишком. У бойовій майстерності я стала сьомою. В дев’ятнадцять здобула капральські нашивки, у двадцять один стала сержантом зі своїм підрозділом.

— А в двадцять два загинула, — слова прозвучали значно суворіше, ніж мені хотілося.

Крукшенк повільно вдихнула.

— Чуваче, оце в тебе хріновий настрій. Так, у двадцять два я загинула. А тепер знову у грі, як і всі присутні. Ковачу, я велика дівчинка, тому поки що перестань зі мною панькатись, як із меншою сестричкою.

Я звів брову — передусім тому, що раптом зрозумів: вона має рацію.

— Як скажеш. Велика дівчинко.

— Так, я бачила твій погляд, — вона добряче затягнулася сигарою й випустила дим у бік пляжу. — То що скажеш, старигане? Познайомимося ближче, поки нас не вколошкав випад? Зловимо момент?

У мене в голові промайнули спогади про інший пляж, де над білим піском нависали схожі на динозаврячі шиї пальми, а в мене на колінах рухалася Таня Вардані.

— Не знаю, Крукшенк. Я не впевнений, що це доцільно тут і зараз.

— Злякався брами, еге ж?

— Я не це хотів сказати.

Вона відмахнулася.

— Байдуже. Гадаєш, Вардані може її відчинити?

— Ну, вона ж начебто вже це робила.

— Так, але ж і вигляд у неї нікудишній.

— Ну, Крукшенк, це, мабуть, наслідки військового інтернування. Сама спробуй його пережити.

— Полегше, Ковачу, — промовила вона з удаваною нудьгою в голосі, яка несподівано мене розсердила. — Ми в таборах не працюємо. Для цього є державний призов. Місцеві й тільки місцеві.

Я не став стримуватися.

— Крукшенк, ти не знаєш ніхріна.

Вона кліпнула, завмерла на мить, а тоді відновила рівновагу, майже відігнавши легку образу потужним спокоєм.

— Ну, гм, я знаю, що розповідають про Клин Каррери-1 Я чула про ритуальні страти ув’язнених. Судячи з чуток, страшне діло. Тож, може, спершу сам дечого навчишся, а вже потім візьмешся мене повчати, га?

Вона знову повернулася до води. Я подивився на її профіль, роздумуючи, чому втрачаю контроль над собою, й доходячи не надто приємних для себе висновків. Тоді я сперся на перила біля неї.

— Вибач.

— Забий, — сказала вона і все-таки відсунулася вбік.

— Ні, справді. Вибач. Це місце мене вбиває.

Її вуста скривилися в мимовільній усмішці.

— Я серйозно. Мене вже вбивали, стільки разів, що ти б і не повірила, — я хитнув головою. — Просто це ще ніколи не тривало так довго.

— Ага. А ще ти сохнеш за археологісткою, так?

— Це що, аж так очевидно?

— Тепер — так, — вона оглянула свою сигару, зірвала підпалений кінець і сховала все інше в нагрудній кишені. — Я на тебе не серджуся. Вона розумна, знається на тому, що ми всі сприймаємо як звичайні лякалки та формули. Справжня провидиця. Я розумію, чим вона приваблює.

Вона роззирнулася довкола.

— Ти здивований, еге ж?

— Трішки.

— Ну, так. Може, я й салага, але Істинну Любов упізнаю з першого погляду. Те, що там на нас чекає, змінить наш світогляд. Дивишся на цю штуку — і відчуваєш це. Розумієш, про що я?

— Так.

— Отож, — вона показала рукою на блискучий блідо-бірюзовий пляж за потемнілою водою. — Я розумію. Хоч чим ми після цього будемо займатися, нас до скону визначатиме те, що ми зазирнули за ту браму.

Вона поглянула на мене.

— Знаєш, це якось дивно. Я ж типу вмерла, аж раптом повернулася й мушу з оцим зіткнутися. Я не знаю, чи має це мене лякати, але це мене не лякає. Блін, я взагалі на це чекаю. Не можу дочекатися, коли побачу, що там на іншому боці.

Між нами почав зростати якийсь згусток тепла. Він живився її словами, виразом її обличчя та глибинним відчуттям стрімкого, наче бистрина, плину часу довкола нас.

Вона ще раз усміхнулася, квапливо й нечітко, а тоді відвернулася.

— Побачимося там, Ковачу, — пробурмотіла вона.

Я провів її поглядом на протилежний кінець судна, де вона, навіть не озирнувшись, ізнову долучилася до вечірки.

Молодець, Ковачу. Чи не міг би ти поводитися ще незграбніше?

У мене поважні причини. Я вмираю.

Ви всі вмираєте, Ковачу. Всі.

Траулер ворухнувся у воді, і я почув, як угорі зарипіли сіті. Мені згадався улов, який ми витягнули на борт. Смерть повисла у складках сітей, як гейша з Новопешта в гамаку. На тлі цього образу маленька вечірка на іншому кінці палуби раптом почала здаватися вразливою, загроженою.

Хімія.

Давно знайома ситуація, коли Змінена Значущість жене по організму надто багато хімічних речовин. А, ще знову подала голос ота грана вовча генетика. Про це не слід забувати. Відданість зграї саме тоді, коли тільки її й не вистачало.

Байдуже, я доберуся до них усіх. Починаються нові жнива.

Я заплющив очі. Зашепотіли, тручись одна об одну, сіті.

На вулицях Заубервілля в мене було багато справ, але…

Іди нахрін.

Я пожбурив сигару за перила, повернувся і швидко пішов до головного східного люка.

— Агов, Ковачу! — озвався Шнайдер, відірвавши від косяка осклянілий погляд. — Куди чешеш?

— Природа кличе, — нечітко кинув я через плече і поліз униз трапом, долаючи по пів метра за крок — аж зап’ястки заболіли. Внизу я зіткнувся в пітьмі з розчахнутими хтозна-навіщо дверима каюти, поборов їх, скориставшись п’яною тінню нейрохімії, й забрів хиткою ходою в вузьке приміщення за ними.

Ілюмінієві кахлі з погано закріпленими накладками відкидали під прямим кутом на одну стіну тоненькі смужки світла. Їх якраз вистачало на те, щоб розгледіти все в деталях природним зором. Каркасне ліжко, сформоване просто на підлозі як частина початкової конструкції. Навпроти нього — стелажі. В ніші у віддаленому кінці — письмовий стіл і робоча платформа. Я знічев’я зробив три кроки до кінця каюти і навалився на горизонтальну панель столу, опустивши голову. Прокинулася спіраль візуалізації даних, заливши моє опущене лице блакитним і темно-синім світлом. Я заплющив очі й дозволив цьому світлу осяяти темряву за своїми повіками. На мене почав діяти вміст косяка, скрутившись у мені по-зміїному.

Бачиш, Вовче з Клину? Бачиш, як починаються нові жнива?

Іди нахрін з моєї голови, Семетере.

Ти помиляєшся. Я не шарлатан, а Семетер — лиш одне з сотні імен…

Хоч хто ти такий, ти напрошуєшся на протипіхотний патрон в обличчя.

Але це ти мене сюди привіз.

Я так не думаю.

Я побачив череп, який весело гойдався в сітях. Його почорнілі з’їдені вуста посміхалися сардонічною втіхою.

На вулицях Заубервілля в мене було чимало роботи, але тепер я там упорався. А тут мені є що робити.

Тепер помиляєшся ти. Коли ти мені знадобишся, я піду тебе шукати.

Ковачу-вачу-вачу-вачу…

Я кліпнув. У мої розплющені очі блиснула світлом візуалізація даних. За мною хтось ворухнувся.

Я випрямився і вдивився в перегородку над столом. Її тьмяний метал відбивав синяву візуалізації. На світлі було видно тисячу крихітних вм’ятинок і подряпинок.

Щось позаду мене посунулося…

Я вдихнув.

…Ближче…

І крутнувся, готовий до вбивства.

— Блін, Ковачу, ти мене до інфаркту хочеш довести?

За крок від мене стояла Крукшенк, уперши руки в боки. У світлі візуалізації даних було добре видно невпевнену усмішку на її обличчі та розірвану сорочку під хамелеохромовою курткою.

Я різко видихнув. Приплив адреналіну зупинився.

— Крукшенк, якого хріна ти тут робиш?

— А ти якого хріна тут робиш, Ковачу? Ти ж казав: природа кличе. Ти що надумав, посцяти тут на котушку даних?

— Нащо ти пішла сюди за мною? — прошипів я. — Потримати мені причандалля чи що?

— Не знаю. Це тобі подобається, Ковачу? Ти — любитель цифри? Це твій пунктик?

Я на мить заплющив очі. Семетер зник, але та штука і досі мляво вилася в моїх грудях. Я знову розплющив очі — вона нікуди не поділася.

— Крукшенк, якщо будеш так розмовляти, то краще вже купи щось.

Вона широко всміхнулася. Одна її рука з позірною невимушеністю торкнулася дірки в її сорочці, зачепившись за край великим пальцем і відгорнувши тканину на одній груді. Крукшенк поглянула на власну нещодавно здобуту плоть, наче зачарувавшись нею. Тоді легким дотиком пальців вона пограла з соском, поки він не затвердів.

— А що, я схожа на людину, яка тільки дивиться, посланцю? — ліниво поцікавилася вона.

Вона подивилася на мене, а далі почалося справжнє шаленство. Ми зблизились, і її стегно опинилося між моїх стегон, тепле і тверде під м’якою тканиною комбінезона. Я прибрав її руку з її груді й поклав туди власну долоню. Близькість перетворилася на злиття; ми обоє опустили погляд на затиснутий між нами оголений сосок і на те, що робили з ним мої пальці. Коли вона розслабила мені пасок і просунула руку під штани, я почув, як її дихання стало хрипкуватим. Вона взялася за головку мого прутня й заходилася розтирати її великим пальцем і долонею.

Ми впали боком на спальну полицю, сплівшись одягом і кінцівками. При цьому довкола нас здійнялася майже видима хмара солоної вологи та духоти. Крукшенк випростала одну взуту ногу і копняком зачинила двері до каюти. Ті грюкнули так, що, певно, було чути аж на палубі, де тривала вечірка. Я всміхнувся Крукшенк у волосся.

— Сердешний старий Ян.

— Га? — вона на мить відірвалася від маніпуляцій з моїм прутнем.

— Здається, ах-х-х-х, здається, це його збісить. Він упадав за тобою, відколи ми поїхали з Лендфолла.

— Послухай, у мене такі ноги, що за мною упадатиме будь-яка людина з чоловічим гетеросексуальним генокодом. Я б не надавала, — вона заходилася гладити мене з інтервалом у пару секунд, — цьому особливого значення.

Я вдихнув.

— Гаразд, не буду.

— Добре. І все одно, — вона опустила одну грудь до головки мого прутня і стала поволі обводити сосок головкою. — Йому, мабуть, археологістки вистачає.

— Що?

Я спробував сісти. Крукшенк байдужо штовхнула мене назад, так і не відірвавшись від потирання груді голівкою.

— Нє, просто лежи тут, поки я з тобою не впораюся. Я не збиралася тобі цього казати, але зважаючи на обставини… — вона показала на те, що саме робила. — Ну, гадаю, ти можеш це пережити. Я вже пару разів бачила, як вони валили кудись разом. А Шнайдер завжди повертається з либою від вуха до вуха, тож ти, думаю, все знаєш, — вона знизала плечима й повернулася до розмірених пестощів. — Що ж, він не… Поганий із себе, як на білого, а Вардані, ну, вона, мабуть, згодна на все, що їй перепаде. Як тобі, Ковачу? Подобається?

Я застогнав.

— Я так і знала. Ох, пацани… — вона хитнула головою. — Стандартний прийом з порноконструктів — діє безвідмовно.

— Ходи сюди, Крукшенк.

— Нє-а. Нізащо. Я хочу побачити твоє обличчя, коли тобі захочеться кінчити, а я тобі не дозволю.

Проти неї працювали алкоголь і куриво, близькість радіаційного отруєння, Семетер, який шурхотів у глибині моєї свідомості, а тепер — ще й думка про Таню Вардані в обіймах Шнайдера. Та Крукшенк, то натискаючи, то злегка проводячи по грудях, усе ж таки довела мене до цього менш ніж за десять хвилин. Коли ж це сталося, вона тричі відштовхувала мене, вдоволено й радісно муркаючи, а насамкінець довела мене стрімкою й несамовитою мастурбацією до піку, під час якого нас обох оббризкало сіменем.

Під час оргазму в мене в голові неначе щось відключилося. Оргазм був такий потужний, що тоді зникло все — Вардані та Шнайдер, Семетер і неминуча смерть, — вилетіло з моєї черепної коробки крізь очі. Я обм’якнув на вузькому ліжку, і каюта довкола нього розчинилася, втративши будь-яке значення.

Далі я найперше відчув легкий дотик стегна Крукшенк, коли вона забралася мені на груди і всілася.

— А тепер, посланцю, — сказала вона, взявши мене за голову обіруч, — погляньмо, як ти за це віддячиш.

Її пальці переплелися в мене на потилиці, і вона, злегка погойдуючись, притиснула мене до квітучих складок плоті, наче мати-годувальниця. Її піхва, торкнувшись моїх вуст, уже була гарячою й вологою, і з неї витікали соки зі смаком гірких прянощів. Від Крукшенк пахло злегка підпаленим деревом, а з її горла виривався звук, схожий на дзижчання пили за роботою. Я відчував, як у видовжених м’язах її стегон з наближенням до піку збирається напруження, а насамкінець вона трішечки піднялася над моїми грудьми й почала водити тазом, несвідомо імітуючи злягання. Пальці, що тримали мою голову між її стегнами, злегка посмикувалися, так, ніби їй уже було несила триматися над безоднею. Звук у її горлі обернувся на напружене, наполегливе охання, що переходило у хрипкий крик.

Від мене так просто не відірватися, Вовче з Клину.

Крукшенк сіла навпочіпки, міцно стиснувши м’язи, і випустила з оргазмом крик у вологе повітря каюти.

Це не так просто.

Вона здригнулася й опустилася назад, вибивши з мене повітря. Її пальці зникли, і моя голова впала на змоклі простирадла.

Я замкнувся і…

— А тепер, — сказала вона, знову потягнувшись до мого тіла. — Погляньмо, що у нас… Ой.

В її голосі вчувалось очевидне здивування, зате розчарування вона добре приховала. В її руці опинилася моя напіверекція, непевний стояк, сили для якого поверталися до м’язів, за допомогою яких мій організм хотів побитися з сутністю в моїй голові чи втекти від неї.

Так. Бачиш, як починаються нові жнива? Можеш тікати, але…

Іди НАХРІН з моєї голови.

Я сперся на лікті, відчуваючи, як моє обличчя туго огортає маска відстороненості. Вогонь, який ми запалили в каюті, поступово згасав. Я спробував усміхнутись, і відчув, як Семетер позбавляє мене усмішки.

— Вибач, що так вийшло. Мабуть, це вмирання наздоганяє мене швидше, ніж я думав.

Вона знизала плечима.

— Слухай, Ковачу. Зараз — саме той випадок, який найкраще описати словами «нічого особистого, тільки секс». Не картайся через це.

Я скривився.

— Ой, блін, вибач, — її обличчя набуло того самого комічно-скрушного виразу, який я бачив під час її інтерв’ю в конструкті. В маорійського чохла він чомусь виходив іще кумеднішим. Я гигикнув, ухопившись за можливість посміятись. Ухопився і всміхнувся ще ширше.

— Ах-х-х, — видихнула вона, відчувши зміну. — Ти все одно хочеш спробувати? Тут багато зусиль не треба, я всередині вся мокра.

Вона ковзнула назад і схилилася наді мною. У тьмяному світлі котушки даних я з якимось відчаєм уп’явся поглядом у місце між її стегнами, а вона впевнено, наче заряджаючи патрон у патронник, ввела мене у себе.

Я сяк-так тримався завдяки теплу, тиску та видовженому напруженому тілу, що всілося на мене, та чудового сексу в нас усе одно не вийшло. Я пару разів вислизав ізсередини, а ще їй передалися мої проблеми: через очевидну стриманість від її захвату лишилися хіба що вперта вправність і прагнення довести справу до кінця.

Бачиш, як…

Я відмахнувся від голосу в глибині своєї свідомості й долучив свою рішучість до рішучості жінки, з якою з’єднався. Якийсь час усе зводилося до роботи, вивірених поз і напружених усмішок. Тоді я засунув великого пальця їй до рота, дозволив їй його облизати і намацав ним її клітор між розсунутими ногами. Взявши мене за другу руку, вона притиснула її до своєї груді, а невдовзі досягла сякого-такого оргазму.

У мене з цим не вийшло, та під час усміхненого, просякнутого потом цілунку після того, як вона кінчила, мені здавалося, що це не так уже й важливо.

Цей секс був не бозна-який, але він тимчасово відігнав Семетера. А згодом, коли Крукшенк одягнулася й повернулася на палубу під радісні вигуки та оплески інших учасників вечірки, я лишився в пітьмі чекати на нього, та він усе одно не став вилазити.

Так я найближче підійшов до якоїсь перемоги на Санкції-IV.

Розділ двадцять шостий

Свідомість ударила мене по голові кігтем борця-почвари.

Я здригнувся й перекотився на спальній полиці, намагаючись повернутися до сну, але від цього руху мене накрило хвилею нудоти. Я зусиллям волі змусив себе не блювати і, кліпаючи, сперся на один лікоть. Крізь морок у мене над головою пробивалася розпливчаста пляма денного світла з ілюмінатора, якого я не помітив напередодні ввечері. Котушка даних на протилежному кінці каюти невтомно здіймалася спіраллю з еманатора на столі до згорнутих системних даних у верхньому лівому куті. Крізь перегородку в мене за спиною долинали голоси.

Перевірте функціональність, — почув я повчання Вірджинії Відаури з навчальних модулів Посланців. — Вас хвилює не травма, а шкода. Біль можна або використати, або задушити. Рани мають значення лише тоді, коли порушують будову тіла. Не переймайтеся через кров: вона не ваша. Ви вдягнулися в цю плоть дні зо два тому і скоро знімете її, якщо зумієте не вбитися раніше. Не переймайтеся через рани — перевіряйте, як ви функціонуєте.

Голову мені неначе розпилювали зсередини надвоє. Мене накривало хвилями гарячкового поту, що, вочевидь, ішли з моєї потилиці. Мій шлунок підскочив і зупинився десь біля горлянки. Легені проймав якийсь неясний, туманний біль. У мене наче вистрілило чималим зарядом зі стайєра, що лежав у кишені мого кітеля.

Функціональність!

Дякую, Вірджиніє.

Важко сказати, наскільки в цьому було винне похмілля, а наскільки — вмирання. Важко було цим перейматися. Я обережно сів на краю полиці й уперше помітив, що заснув більш-менш одягнутим. Я обшукав кишені та знайшов пістолет бойового медика та антирадіаційні капсули. Зважив в одній долоні прозорі пластикові трубочки й замислився. Від шоку, спричиненого ін’єкцією, мене би, швидше за все, знудило.

Врешті-решт, обшукавши свої кишені ґрунтовніше, я виявив пластинку армійських знеболювальних таблеток. Я відлущив одну, взяв її двома пальцями, подивився трохи на неї, а тоді додав ще одну. До мене повернувся умовний рефлекс, і я перевірив дуло медичного пістолета, очистив його магазин і вклав туди одну за одною дві капсули з кристалами. Я клацнув замком, і пістолет тоненько завищав: у ньому зарядилося магнітне поле.

Мою голову пронизав гострий біль. Нестерпне відчуття твердості, що чомусь нагадало мені порошинки системних даних, які плавали в кутку котушки по той бік приміщення.

На пістолеті мені підморгнув червоний вогник заряду. В покладених у магазин капсулах мали вишикуватись уламки виготовлених для армії кристалів, виставивши в бік дула гострі краї на кінцях, схожі на мільйон кинджалів. Я притулив дуло до згину ліктя й натиснув на спусковий гачок.

Полегшення настало миттєво. В голові прокотилася м’яка червона хвиля, що стерла рожеві та сірі плями болю. Продукція спеціально для Клину, найкраще й тільки найкраще вовкам Каррери. Я всміхнувся, очманівши від припливу ендорфінів, і спробував намацати антирадіаційні капсули.

Ну, Вірджиніє, тепер я, блін, почуваюся цілком функціональним.

Я витрусив розірвані капсули від знеболювального. Зарядив порцію антирадіаційного засобу, клацнув замком.

Ти подивись на себе, Ковачу. Благенька, напівмертва купка клітин, що їх тримає вкупі нитка хімії.

Ці слова були нехарактерними для Вірджинії Відаури, тож це, можливо, повернувся тихцем після вчорашнього відступу Семетер. Я забув про це спостереження й зосередився на функціонуванні.

Ви вдягнулися в цю плоть зо два дні тому і невдовзі знімете її…

Так, так.

Я зачекав на сигнал. Зачекав, поки мені не підморгнуло червоне око.

Постріл.

Цілком, блін, функціональний.

Довівши своє вбрання до чогось схожого на лад, я попрямував на камбуз, ідучи на звук голосів. Там саме снідали всі, хто був на вечірці — як неважко було помітити, крім Шнайдера. Мою появу зустріли нетривалими оплесками. Крукшенк усміхнулася, штовхнула мене стегнами по стегнах і передала мені кухлик кави. З її зіниць було видно, що ліками для армії перед цим користувався не лише я.

— Коли ви закінчили? — спитав я, сівши.

Оле Гансен поглянув на свій ретинальний дисплей.

— Десь із годину тому. Люк зголосився куховарити. Я пішов до табору по все необхідне.

— А що там Шнайдер?

Гансен знизав плечима і закинув до рота їжу з виделки.

— Пішов зі мною, а тоді лишився там. А що?

— Та нічого.

— Ось, — Люк Депре підсунув мені тарілку з омлетом. — Заправся.

Я трохи скуштував його, але так і не пробудив у собі бажання поїсти. Якогось конкретного болю я не відчував, але за моїм отетерінням переховувалася хвороблива нестабільність, і я знав, що вона засіла на клітинному рівні. Я вже пару днів не відчував апетиту по-справжньому, а не виблювати все з’їдене рано вранці ставало дедалі важче. Я порізав омлет і розіпхав шматочки по тарілці, але врешті-решт так майже нічого й не з’їв.

Депре вдав, ніби цього не помітив, але було видно, що він образився.

— Хтось бачив, чи палають ще наші манюні друзі?

— Дим є, — відповів Гансен. — Але небагато. Ти не їстимеш?

Я хитнув головою.

— Давай сюди, — він забрав у мене тарілку і змахнув її вміст на свою. — Ти, певно, конкретно перепив учора ввечері місцевого віскарику.

— Оле, я вмираю, — роздратовано сказав я.

— Так, може, річ у цьому. Або в кальяні. Мені батько якось казав: ніколи не змішуй алкоголь і куриво. Від цього стає хріново.

На іншому кінці столу запищав комунікатор. Хтось забув невимкнену індукційну гарнітуру. Гансен буркнув і потягнувся вільною рукою до гарнітури. Приклав її до вуха.

— Гансен. Так, — він послухав. — Гаразд, п’ять хвилин, — він знову послухав, і на його обличчі з’явилася нещира усмішка. — Еге ж, я їм скажу. Десять хвилин. Так.

Він закинув прилад назад до тарілок і скривився.

— Суджіяді?

— Вгадав. Хоче провести розвідувальний політ над наноколоніями. Оце так, — він знову всміхнувся. — І каже: не вимикайте, блін, гарнітури, як не хочете, блін, нарватися на догану.

Депре гигикнув.

— Це ти, блін, дослівно процитував?

— Ні, блін, перефразував, — Гансен кинув виделку на тарілку й підвівся. — Він сказав не «догана», а ДЗ-9.

Керувати взводом — справа нелегка навіть за найкращих обставин. Якщо ж ваша команда повністю складається з більш ніж смертельно небезпечних спецпризначенців із замашками примадонн, яких уже щонайменше одного разу було вбито, це, певно, справжній кошмар.

Суджіяді справлявся з цим добре.

Він абсолютно спокійно дивився, як ми вервечкою заходимо до інструктажної й сідаємо. Під дошкою пам’яті біля кожного стільця лежала приготована до вживання порція пероральних знеболювальних. Хтось, побачивши ліки, радісно крикнув, перекривши бурмотіння інших, але затихнув під поглядом Суджіяді. Тоді він заговорив голосом ресторанного людроїда, який рекомендує вино.

— Якщо хтось із присутніх досі страждає від похмілля, то хай розбереться з ним зараз. Вийшла з ладу одна з вартових систем зовнішнього кільця. Як — незрозуміло.

Реакція вийшла такою, як він і хотів: бурмотіння довкола стихло. Я навіть відчув, як у мене стрімко падає рівень ендорфінів.

— Крукшенк і Гансене, поїдьте туди на одному з мотоциклів і перевірте його. Як помітите якісь ознаки активності, взагалі будь-якої активності, розвертайтеся й негайно їдьте сюди. Якщо цього не станеться, заберіть усі уламки, які там знайдете, і привезіть їх сюди на аналіз. Вонґсават, «Наґіні» має бути заведеною й готовою до злету за моєю командою. Всі інші хай озброяться й сидять там, де їх можна знайти. І не знімайте гарнітури, — він повернувся до Тані Вардані, яка розвалилася на стільці у віддаленому кінці приміщення, закутавшись у плащ і сховавшись за сонячними лінзами. — Пані Вардані. Не можете назвати приблизний час відкриття?

— Можливо, завтра, — вона наче й не дивилася на нього з-за лінз. — Якщо нам пощастить.

Хтось пирхнув. Суджіяді не став роздивлятися, хто саме.

— Мені не потрібно нагадувати вам, пані Вардані, що ми перебуваємо під загрозою.

— Ні. Не потрібно, — вона відірвалася від стільця й попливла до виходу. — Я буду в печері.

Після її відходу збори завершилися.

Гансен і Крукшенк повернулися менш ніж за півгодини.

— Нічого, — повідомив Суджіяді спеціаліст із підривних робіт після повернення. — Жодних уламків, жодних слідів вогню, жодних ознак пошкодження машин. Ба більше, — він озирнувся на обшукані місця, — ніщо, блін, не вказувало на те, що та штука взагалі там стояла.

Напруження в таборі посилилося. Більшість спецпризначенців відповідно до особистих нахилів занурилися в похмуру тишу й почали майже одержимо перевіряти свою звичну зброю. Гансен розпакував корозійні гранати й перевірив їхні запобіжники. Крукшенк розібрала системи рухомої артилерії. Суджіяді та Вонґсават зникли в пілотській кабіні «Наґіні», а за ними після нетривалих вагань пішов Шнайдер. Люк Депре вступив біля води у серйозний двобій із Цзяном Цзяньпіном, а Генд пішов у свій булькобуд — мабуть, спалити ще пахощів.

Я до кінця ранку просидів на прискалку над пляжем разом із Сунь Ліпін, сподіваючись, що залишки нічних веселощів вийдуть з мого організму раніше за знеболювальні. Небо над нами обіцяло покращення погоди. Його вчорашню безпросвітну сірість розбила блакить, що прийшла з заходу. На сході хмари, тікаючи, несли геть дим від Заубервілля. Завдяки слабкому відчуттю похмілля, що ховалося за ендорфіновою завісою, вся ця сцена видавалася недоречно приємною.

Дим від наноколоній, який бачив Гансен, остаточно зник. Коли я сказав про це Сунь, вона тільки знизала плечима. Схоже, безглуздо розімлів не лише я.

— Тебе щось у цьому взагалі бентежить? — спитав я її.

— У цій ситуації? — вона, судячи з усього, замислилася. — Думаю, я бувала і в більшій небезпеці.

— Звичайно, бувала. Ти ж була мертва.

— Ну, так. Але я не це мала на увазі. Наносистеми — це проблема, але, навіть якщо страхи Маттіаса Генда цілком обґрунтовані, я зовсім не думаю, що вони можуть еволюціонувати у щось здатне стягнути «Наґіні» з неба.

Я згадав ті робогармати у вигляді коників-стрибунців, про які розповідав Генд. Це була одна з численних подробиць, які він вирішив не переповідати решті команди під час інструктажу з приводу системи ЧОНВП.

— Твої рідні знають, чим ти заробляєш на життя?

Сунь явно здивувалася.

— Авжеж. Мені батько порекомендував іти до війська. Це був добрий спосіб здобути системну підготовку чужим коштом. «Там завжди водяться гроші, — казав він мені. — Визначся, чим ти хочеш займатися, а тоді зроби так, щоб тобі за це платили.» Звісно, він ніколи не думав, що тут буде війна. Хто б міг таке подумати двадцять років тому?

— Атож.

— А твої?

— Мої хто? Мій батько? Не знаю, не бачив його з восьми років. Майже сорок років суб’єктивного часу. Понад півтора століття об’єктивного.

— Вибач.

— Не вибачайся. Коли він пішов, моє життя лишень покращилося.

— А ти хіба не думаєш, що він би зараз тобою пишався?

Я розсміявся.

— О, так. Однозначно. Мій старий завжди обожнював насильство. Брав сезонні абонементи на бої почвар. Формальної підготовки він, звісно, не мав, тож завжди був змушений обходитися безборонними жінками й дітьми, — я прокашлявся. — В принципі, так. Він би пишався тим, чого я досяг у житті.

Сунь трохи помовчала.

— А твоя мати?

Я відвів погляд, намагаючись згадати. Ідеальна пам’ять посланців має один недолік: з нею спогади про все, що сталося до обробки, як правило, видаються нечіткими й неповними порівняно з пізнішими. Людина прискорено віддаляється від усього цього, наче відриваючись від землі, наче стартуючи. Цього ефекту мені й хотілося перед вступом. А тепер я не був у цьому певен. Я не міг згадати.

— Здається, вона зраділа, коли я вступив до війська, — повільно проказав я. — Коли я прийшов додому в формі, вона влаштувала для мене чайну церемонію. Запросила весь квартал. Гадаю, вона мною пишалася. Та й гроші, певно, свідчили на мою користь. Їй доводилося годувати трьох дітей — мене та двох менших сестер. Після того, як пішов батько, вона робила що могла, та ми весь час потерпали від безгрошів’я. Коли я завершив базову підготовку, наші доходи, напевно, потроїлися. На Світі Гарлана Протекторат непогано платить своїм воякам — вимушено, щоб конкурувати з якудзою та квеллістами.

— Вона знає, що ти тут?

Я похитав головою.

— Я надто довго не був удома. Посланців направляють куди завгодно, крім рідної планети. Так зменшується ризик виникнення недоречної емпатїї до людей, яких вони мають убивати.

— Так, — кивнула Сунь. — Стандартний захід безпеки. Логічно. Та ти вже не посланець. Хіба ти не повертався додому?

Я скрушно всміхнувся.

— Повертався, професійним злочинцем. У тих, хто йде з посланців, практично немає альтернатив. А моя мати на той час уже вийшла заміж за іншого, офіцера-вербувальника Протекторату. Повертатися до родини мені здалося… Ну, недоречним.

Сунь якийсь час мовчала. Здавалося, вона дивилася на пляж під нами, чекаючи на щось.

— А тут спокійно, еге ж? — сказав я просто так, аби не мовчки.

— На певному рівні сприйняття, — кивнула вона. — Безперечно, не на клітинному. Там точиться вирішальний бій, і ми його програємо.

— Правильно, підбадьор мене.

На її обличчі пройманула усмішка.

— Вибач. Але важко мислити категоріями миру, коли по один бік від тебе — вбите місто, по інший — стримувана сила гіперпорталу, десь просто за пагорбом готується до нападу армія наноістот, а в повітрі — летальна доза радіації.

— Ну, якщо ти вже так про це говориш…

Усмішка повернулася.

— Це мене так навчили, Ковачу. Я постійно взаємодію з машинами на рівнях, недоступних моїм нормальним чуттям. Заробляючи цим на життя, людина починає всюди бачити приховувані затишшям бурі. Поглянь-но отуди. Там океан без припливів, на спокійну воду падає сонячне світло. Там спокійно, так. Але під поверхнею води мільйони істот борються не на життя, а на смерть за можливість прогодуватися. Поглянь, більшість трупів мартинів уже зникли, — вона скривилася. — Нагадай мені, що плавати не можна. Навіть сонячне світло безупинно стріляє субатомними частками, розриваючи все, що не виробило належного захисту, а його, звісно, виробили всі тутешні живі істоти, бо їхні далекі предки гинули мільйонами задля того, щоб у нечисленних уцілілих істот змогли розвинутися необхідні мутації.

— Спокій — це завжди ілюзія, еге ж? Так міг би сказати монах-зречник.

— Ні, не ілюзія. Але він — річ відносна, і за нього, за мир, завжди вже десь колись заплачено його протилежністю.

— Це й тримає тебе у війську, так?

— Мене тримає у війську мій контракт. Мені ще треба відслужити щонайменше десять років. А якщо чесно, — знизала вона плечима, — то я, мабуть, залишуся й після цього. Війна на той час уже скінчиться.

— Завжди знаходяться нові війни.

— Не на Санкції-IV. Після знищення Кемпа буде закручування гайок. Відтоді почнуть обходитися лише діяльністю поліції. Більше такої катавасії вже не допустять.

Я згадав, який захват викликали в Генда нестрогі протоколи ліцензування, за якими тоді діяла «Мандрейк», і замислився.

— Під час поліційної акції можна загинути так само, як і на війні, — сказав я.

— Я вже гинула. А тепер поглянь на мене. Вийшло не так уже й кепсько.

— Гаразд, Сунь, — я відчув, як мене накриває нова хвиля втоми, перевертаючи мені шлунок і б’ючи по очах. — Я здаюся. Ти ще та сувора засранка. Тобі треба розказати це Крукшенк, яка залюбки тебе вислухає.

— Я не думаю, що Іветт Крукшенк потрібно якось мотивувати. Вона досить молода, щоб насолоджуватися цим просто так.

— Так, ти, мабуть, маєш рацію.

— А якщо я видаюся тобі суворою засранкою, то я цього не прагнула. Але я — професійна воячка, і плекати незадоволення цим вибором для мене було б дурістю. Це було вибором. Мене не призивали.

— Так, ну, зараз це… — я побачив, як Шнайдер вискочив з переднього люка «Наґіні» й помчав пляжем, і з мого голосу зникла різкість. — Куди це він?

Унизу, з-під кута того прискалку, на якому ми сиділи, вийшла Таня Вардані. Вона йшла приблизно в бік моря, та в її ході було щось дивне. Її плащ із одного боку неначе виблискував блакитними зернистими латками, що видавалися неясно знайомими.

Я зіп’явся на ноги. Максимально посилив нейрохімію.

Сунь поклала долоню мені на руку.

— Вона що…

Це був пісок. Подекуди налип вологий бірюзовий пісок з печери. Цей пісок, напевно, причепився, коли…

Вона звалилася.

Падіння вийшло незграбним. Коли вона поставила ліву ногу, та підігнулась, а тоді Вардані розвернулася на ослаблій кінцівці й полетіла вниз. Я зіскочив із прискалку, вдало відштовхнувшись завдяки нейрохімії в кількох місцях, де можна було спертися лише на мить і одразу перескочити далі, щоб не послизнутись. Я приземлився на пісок приблизно тоді, коли Вардані остаточно впала на бік, устигнувши за пару секунд до Шнайдера.

— Я бачив, як вона вийшла з печери й упала, — випалив він, побачивши мене.

— Понесімо її…

— У мене все гаразд, — Вардані перевернулася і струсила з себе мою руку. Сперлася на лікоть і перевела погляд з мене на Шнайдера, а тоді назад. Я раптом побачив, як вона охляла. — Кажу вам обом: у мене все гаразд. Дякую.

— Тоді що відбувається? — тихо спитав її я.

— Що відбувається? — вона кашлянула і сплюнула в пісок слиною з ниточками крові. — Я вмираю, як і всі інші в цьому районі. Ось що відбувається.

— Можливо, тобі краще сьогодні більше не працювати, — без упевненості сказав Шнайдер. — Може, відпочинь.

Вона кинула на нього глузливий погляд, а тоді зосередилася на спробі підвестися.

— О, так, — вона важко піднялася й усміхнулася. — Забула сказати. Я відчинила браму. Зламала її.

Я побачив у її усмішці кров.

Розділ двадцять сьомий

Я нічого не бачу, — промовив Суджіяді.

Вардані зітхнула й підійшла до однієї з консолей. Вона натиснула на кілька різних областей екрана, і одна з розтяжних філіграней опустилася, опинившись між нами та, здавалося б, непроникним вершинним досягненням марсіянської техніки посеред печери. Ще одне перемикання екрана — і лампи по кутках печери спалахнули блакитним світлом.

— Ось.

За розтяжним екраном усе заливало холодне фіалкове світло. В новій кольоровій схемі верхні краї брами мерехтіли та блимали блискучими плямами, що пролітали крізь навколишнє світло, нагадуючи біологічні міні-бомби, що обертаються.

— Що це? — запитала в мене за спиною Крукшенк.

— Зворотний відлік, — пояснив Шнайдер зі зневажливою фамільярністю. Він це вже бачив. — Так, Таню.

Вардані кволо всміхнулася і сперлася на консоль.

— Ми майже певні, що марсіяни бачили більше синього світла, ніж ми. Судячи з усього, в їхніх візуальних умовних позначеннях дуже часто трапляються вказівки на ділянки ультрафіолетового діапазону, — вона прокашлялася. — Вони 6 могли бачити це без допомоги. І це можна приблизно витлумачити так: не наближатися.

Я зачудовано дивився. Здавалося, кожна пляма спалахує на вершині шпилю, а тоді відділяється і стрімко скочується вздовж передніх граней до основи. Скочуючись униз, вогники регулярно випускали спалахи у складки, що заповнювали прогалини між гранями. Розгледіти це було важко, але, стежачи за траєкторією цих спалахів, можна було побачити, як вони неначе пробираються вглиб кожної тісної тріщини, долаючи такі відстані, яких аж ніяк не могли долати у тривимірному просторі.

— Згодом воно стає видимим, — пояснила Вардані. — Частота знижується з наближенням до самої події. Чому, точно не знаю.

Суджідяді відвернувся. У сполохах пропущеного крізь філігранний екран світла він здавався нещасним.

— Скільки ще? — запитав він.

Вардані підняла руку й показала на цифри, що стрімко змінювалися на дисплеї зворотного відліку за консоллю.

— Близько шести годин стандартного часу. Вже трохи менше.

— Ради Самеді, це прекрасно, — видихнула Крукшенк. Вона стояла біля мого плеча, заворожено дивлячись на закритий екраном шпиль і те, що з ним відбувалося. Світло, що падало на її обличчя, неначе змило з нього всі емоції, крім зачудування.

— Капітане, сюди варто притягнути отой буй, — Генд вдивлявся у вибухи сяйва з тим виразом обличчя, який я востаннє бачив, коли застукав його під час богослужіння. — І пускову установку. Треба буде ним вистрілити.

Суджіяді повернувся спиною до брами.

— Крукшенк. Крукшенк!

— Сер, — уродженка Лаймону кліпнула й перевела погляд на Суджіяді, але її очі тягнуло до екрана.

— Повернися до «Наґіні» й допоможи Гансенові підготувати буй до пострілу. А ще скажи Вонґсават, хай запланує на сьогодні запуск і посадку. Поцікався, чи не може вона пробитися хоч трохи через завади і зв’язатися з Клином біля Мессона. Передатийому, що ми рушаємо, — він поглянув на мене. — Мені б дуже не хотілося бути підстреленим своїми на цьому етапі.

Я глянув на Генда — хотілося побачити, як він поведеться тепер.

Хвилювався я дарма.

— Поки що ніяких передач, капітане, — менеджерів голос виражав байдужу відстороненість — можна було заприсягтися, що він цілком зосередився на зворотному відліку для брами, — але за його невимушеним тоном ховалася характерна для наказів твердість. — Пропоную не розголошувати цього без необхідності, поки ми не приготуємося як слід до повернення. Просто попроси Вонґсават накреслити траєкторію.

Суджіяді не був дурний. Він вловив приховану твердість у Гендовому голосі та знову глянув на мене — тепер уже запитливо. Я знизав плечима й зупинився на тому, що Генд таки обманює. Як-не-як, для чого ще існують посланці?

— Погляньмо на це так, Суджіяді. Якби вони знали, що ти на борту, вони б, мабуть, усе одно нас збили, просто щоб до тебе добратися.

— Клин Каррери, — напружено промовив Генд, — не робитиме нічого такого, поки його зв’язують умови контракту з Картелем.

— Може, ти маєш на увазі уряд? — глузливо промовив Шнайдер. — Я гадав, що ця війна — справа внутрішня, Генде.

Генд стомлено поглянув на нього.

— Вонґсават, — Суджіяді вже ввімкнув свій мікрофон, підключившись до загального каналу. — Ти там?

— На місці.

— А всі решта?

З індукційного мікрофона біля мого вуха гримнули ще чотири голоси. Гансен і Цзян були напружені від тривоги, Депре озвався лаконічно, а Сунь перебувала десь посередині.

— Сплануй запуск і приземлення — звідси до Лендфолла. Ми сподіваємося вилетіти за сім годин.

З індукційного мікрофона біля мого вуха залунали радісні вигуки.

— Спробуй зрозуміти, яка ситуація з суборбітальним рухом уздовж кривої, але зберігай радіомовчання аж до злету. Ясно?

— Безшумна робота, — сказала Вонґсават. — Зрозуміла.

— Добре, — Суджіяді кивнув Крукшенк, і уродженка Лаймону вискочила з печери. — Гансене, Крукшенк іде до тебе й допоможе підготувати заявний буй. Ось і все. Всім іншим зберігати пильність.

Суджіяді трохи розслабився й повернувся до археологістки.

— Пані Вардані, у вас хворий вигляд. Вам ще треба щось тут зробити?

— Я… — Вардані помітно опустилася до консолі. — Ні, я закінчила. Поки ви не захочете зачинити цю кляту штуку.

— О, в цьому потреби не буде, — гукнув Генд, який стояв біля брами, відверто по-власницьки дивлячись на неї. — Встановивши буй, ми зможемо сповістити Картель і привести сюди повноцінну команду. Гадаю, за підтримки Клину ми зможемо влаштувати тут зону припинення вогню, — він усміхнувся, — і досить швидко.

— Спробуйте сказати це Кемпові, — відповів Шнайдер.

— О, ми скажемо.

— Хай там як, пані Вардані, — нетерпляче провадив Суджіяді, — пропоную й вам повернутися до «Наґіні». Попросіть Крукшенк підключити свою програму бойової медицини й оглянути вас.

— Що ж, дякую.

— Перепрошую.

Вардані хитнула головою й зіп’ялася на ноги.

— Я подумала, що хтось із нас має це сказати.

Вона пішла, навіть не озирнувшись. Шнайдер поглянув на мене і, трохи завагавшись, пішов за нею.

— Ти вмієш розмовляти з цивільними, Суджіяді. Тобі вже це казали?

Він байдужо подивився на мене.

— В тебе є причина лишатися тут?

— Мені подобається краєвид.

Він глухо гмикнув і перевів погляд на браму. Було зрозуміло, що йому це не подобається, а тепер, коли Крукшенк пішла, він давав волю цьому почуттю. Щойно він подивився на прилад, у його поставі з’явилося якесь зібране заціпеніння, щось схоже на напруження поганих борців перед поєдинком.

Я простягнув розкриту долоню і, витримавши належну паузу, злегка плеснув його по плечу.

— Суджіяді, не кажи мені, що ця штука тебе лякає. Тебе, людину, що пішла проти Пса Войтіна та всього його загону. Колись, ще там, ти був моїм героєм.

Якщо він і вважав, що це кумедно, то не показав цього.

— Та ну, це ж машина. Як підйомний кран, як… — я спробував відшукати доречне порівняння. — Як машина. Ось і все. Ми й самі такі будуватимемо за кілька століть. Можливо, ти навіть доживеш до цього, якщо застрахуєш як слід свій чохол.

— Ти помиляєшся, — відсторонено промовив він. — Це не схоже ні на що людське.

— Ой, блін, ти що, містикою мені баки забиватимеш? — я позирнув туди, де стояв Генд, раптом відчувши, що мене задавлюють числом. — Звичайно, це не схоже ні на що людське. Її побудували не люди, а марсіяни. Але вони — лише інша раса. Може, розумніша за нас, може, просунутіша за нас, але вони через це не є ні богами, ні демонами, хіба ні? Хіба ні?

Він повернувся до мене.

— Я не знаю. А хіба ні?

— Суджіяді, присягаюся: ти починаєш говорити як отой дебіл. Перед тобою зараз техніка.

— Ні, — він хитнув головою. — Це поріг, який ми зараз переступимо. І пошкодуємо про це. Хіба ти цього не відчуваєш? Не відчуваєш. Очікування в ній?

— Ні, але я відчуваю очікування в собі. Якщо ця штука так тебе лякає, ми можемо піти й зайнятися чимось конструктивним.

— Було б непогано.

Генд, здавалося, був радий залишитись і потішитися новій іграшці, тож ми залишили його там і пішли назад тунелем. Втім, нерви Суджіяді, вочевидь, якимось робом передалися мені, бо я, коли активована брама зникла з нашого поля зору за першим поворотом, був змушений визнати, що відчув щось у себе на потилиці. Саме це інколи відчуває людина, що відвертається від своїх систем озброєння, знаючи, що вони заряджені. Байдуже, що на ній мітка безпеки, — вона знає, що та штука в неї за спиною здатна обернути її на купу клаптиків плоті та уламків кістки та що, незважаючи на всі на світі програми, нещасні випадки бувають. А вогонь від своїх убиває так само надійно, як вогонь від чужих.

На вході нас чекало яскраве розсіяне денне світло, схоже на антитезу темному ущільненому предмету всередині.

Я роздратовано відмахнувся від цієї думки.

— Тепер задоволений? — ущипливо поцікавився я, коли ми вийшли на світло.

— Я буду задоволений, коли ми доправимо буй і перестанемо ділити півкулю з отією штукою.

Я похитав головою.

— Я тебе не розумію, Суджіяді. Лендфолл стоїть на відстані снайперського пострілу від шести великих розкопок. Уся ця планета всіяна марсіанськими руїнами.

— Я родом з Латімера. Їду туди, куди мені кажуть.

— Гаразд, Латімер. Там руїн теж немало. Блін, Господи, та їм колись належали всі світи, які ми колонізували. Ми навіть опинилися тут завдяки їхнім мапам.

— Отож-бо, — Суджіяді різко зупинився й розвернувся до мене; його обличчя вперше на моїй пам’яті наблизилося до справжньої емоційності, відколи він програв у суперечці через підривання каменів на брамі. — Отож-бо. А хочеш знати, що це означає?

Я відсахнувся, здивувавшись його раптовій напруженості.

— Так, звісно. Скажи мені.

— Це означає, що нас не має тут бути, Ковачу, — він говорив стишеним наполегливим голосом, якого я від нього ще не чув. — Нам тут не місце. Ми не готові. Те, що ми взагалі натрапили на астрогаційні мапи — це, блін, дурнувата помилка. Власними силами ми б відшукували й колонізували ці планети тисячі років. Цей час був нам потрібен, Ковачу. Нам треба було заслужити своє місце в міжзоряному просторі. Натомість ми дісталися сюди, причепившись до мертвої цивілізації, яку не розуміємо.

— Я не думаю…

Він навіть не дослухав мого заперечення.

— Згадай, як довго археологістка відчиняла цю браму. Згадай ті не до кінця зрозумілі дрібниці, на яких ми так далеко зайшли. Ми майже певні, що марсіяни бачили більше синього світла, ніж ми, — грубо перекривив він Вардані. — Вона й гадки не має, та й усі інші теж. Ми робимо здогади. Ми гадки не маємо, що робимо, Ковачу. Ми вештаємося тут, припасовуючи до космосу свої маленькі антропоморфні аксіоми та маскуючи свій страх, але насправді ми, блін, абсолютно не уявляємо собі, що робимо. Нас узагалі не має тут бути. Нам тут не місце.

Я протяжно видихнув.

— Що ж, Суджіяді, — я поглянув спершу на землю, а тоді — на небо. — Краще починай відкладати гроші на голкокидок на Землю. Там, звісно, хріново, але ми родом саме звідти. Там нам, блін, точно є місце.

Він усміхнувся; а потім на його обличчі знову з’явилася командирська маска.

— Пізно, — тихо сказав він. — Для цього вже надто пізно.

Біля «Наґіні» Гансен і Крукшенк уже розбирали заявний буй «Мандрейк».

Розділ двадцять восьмий

На підготовку заявного буя «Мандрейк» Крукшенк і Гансен витратили майже годину, передусім тому що з печери вийшов Генд, який виміг провести три повноцінні перевірки систем і лише після них задовольнився функціональністю приладу.

— Послухайте, — роздратовано сказав Гансен, коли вони втретє ввімкнули локаційний комп’ютер. — Він чіпляється до об’єктів, які загороджують зоряний покрив, а коли він змоделює слід, його вже не відірве ніщо, крім появи темного тіла. Якщо цей ваш зореліт не стає час від часу невидимим, проблем немає.

— Це цілком можливо, — сказав Генд. — Знову ввімкніть запасний детектор маси. Подбайте про те, щоб він увімкнувся після випуску.

Гансен зітхнув. На протилежному кінці двометрового буя всміхнулася Крукшенк.

Згодом я допоміг їй принести пусковий тримач із вантажного відсіку «Наґіні» та закріпити цю штуку болтами на кричущо-жовтих гусеницях. Гансен завершив останні перевірки систем, захряцнув панелі вздовж конічного корпусу й ніжно погладив бік машини.

— Готовий до Великої Глибини, — сказав він.

Оскільки пусковий тримач уже був зібраний і працював, ми покликали на допомогу Цзяна Цзяньпіна й обережно витягнули буй на місце. Він був призначений для запуску з торпедного апарата і на крихітному тримачі з гусеницями сидів дещо кумедно — здавалося, ніби він може будь-якої миті перекинутися на ніс. Гансен поводив гусеницями туди-сюди, а тоді змусив їх зробити пару кіл, перевіряючи рухливість, після цього вимкнув пульт, поклав його в кишеню й позіхнув.

— Хтось хоче перевірити, чи зможемо ми спіймати ролик Лапіне? — спитав він.

Я глянув на ретинальне часове табло з секундоміром, який я синхронізував зі зворотним відліком у печері. Залишалося трохи більше чотирьох годин. За яскраво-зеленими цифрами в кутку свого поля зору я побачив, як ніс буя засмикався, а тоді покотився вперед над заокругленим кінцем гусениць тримача. Зупинився він у піску, глухо, але тихо гупнувши. Я позирнув на Гансена і всміхнувся.

— Ох, ради Самеді, — промовила Крукшенк, побачивши, куди ми дивимося, й наблизилася до тримача. — Ну, чого ви тут стоїте й либитеся, як ідіоти, допоможіть мені…

Вона розірвалася.

Я стояв найближче й уже майже повернувся, щоби зреагувати на її заклик. Згодом, пригадуючи все це у хворобливому заціпенінні, я чи то бачив, чи то згадував, як удар розітнув її просто над тазовою кісткою, пішов угору, безтурботно рухаючись туди-сюди, а тоді викинув до неба купу клаптів у фонтані крові. Це було ефектно, як невдалий трюк якогось повнотілого гімнаста. Я побачив, як над моєю головою опинилася рука та частина торса. Повз мене пролетіла її нога, і я дістав легкий удар по губах краєм її стопи. Я відчув смак крові. Її голова ліниво здійнялася в небо, крутячись і тягнучи за собою довге волосся і нерівні клапті плоті з шиї та плеча, наче святковий серпантин. Я відчув, як мені дощем забризкала обличчя кров, яка цього разу належала їй.

Я почув власний крик — так, ніби він долинав з великої відстані. Половина слова «ні», відірваного від свого значення.

Біля мене кинувся до свого відкладеного «Сонцеструма» Гансен.

Я бачив,

Крики з «Наґіні».

що саме

Хтось заходився гатити з бластера.

це зробило.

Пісок довкола пускового тримача закипів від активності. Таких товстих шипастих кабелів, як той, що роздер Крукшенк, було півдюжини; вони були блідо-сірі й мерехтіли на світлі. Вони неначе видавали якесь гудіння, від якого мені свербіло у вухах.

Вони схопилися за тримач і смикнули його. Заскреготів метал. Один болт відірвався від своїх кріплень і кулею продзижчав повз мене.

Знову розрядився бластер, а за ним безладним тріскучим хором ожили інші. Я побачив, як їхні промені проникають крізь предмет у піску, ніяк на нього не діючи. Повз мене проплентався Гансен, ще стріляючи з притиснутого до плеча «Сонцеструма». Я дещо усвідомив.

— Назад! — крикнув я йому. — Назад, щоб тебе!

В моїх руках опинилися «Калашникови».

Надто пізно.

Гансен, напевно, думав, що має справу з бронею, або ж зі стрімким ухилянням. Він уже розширив промінь для запобігання останньому, й наближався, щоб постріли були потужнішими. Снайперський «Сонцеструм» 11 моделі від «Дженерал Сістемз» розрізає танталову сталь, як ніж розрізає плоть. Якщо стріляти зблизька, він випаровує ціль.

Кабелі злегка виблискували. Тоді пісок у нього під ногами вибухнув, і вгору різко потягнулося нове мацальце. Не встиг я опустити розумні пістолети, як воно вже відірвало йому ноги до коліна. Гансен пронизливо, по-звірячому, закричав і повалився, не припиняючи стріляти.

«Сонцеструм» обертав пісок на скло у довгих неглибоких борознах довкола нього. Короткі товсті кабелі здіймались і падали ціпами на його тулуб. Його крики різко припинилися. З нього потекла кров із численними згустками, що нагадували піну на лаві у кратері вулкана.

Я підійшов і вистрілив.

Виставив пістолети, інтерфейсні пістолети, наче власний гнів. За допомогою біозв’язку з пластин на долонях з’ясував подробиці. Висока ефективність, розривні патрони, магазини повні. Те, що уявлялося мені за межами мого гніву, втілилося в тому, що звивалося переді мною, і «Калашникови» вдарили по ньому суцільним вогнем. Завдяки біозв’язку я цілився з точністю до мікрометра.

Кабелі рубали й підскакували, падали на пісок і борсалися там, наче викинуті на суходіл рибини.

Я спустошив обидва пістолети.

Вони виплюнули магазини й радо розкрилися. Я стукнув руків’ями по грудях. Відреагував ремінний зарядник, руків’я пістолетів всмоктали в себе свіжі обойми, клацнувши гладенькими магнітами. Обидві мої руки, в яких знову відчувалася важкість, рвучко простягнулися вперед, покрутилися вліво-вправо, шукаючи та прицілюючись.

Відтяті кабелі-вбивці зникли. Інші кинулися на мене крізь пісок і загинули, пошматовані, як овочі під кухарським ножем.

Я знову все розстріляв.

Зарядив.

Розстріляв.

Зарядив.

Розстріляв.

Зарядив.

Розстріляв.

Зарядив.

Розстріляв.

А тоді кілька разів ударив себе у груди, не чуючи, як клацають спорожнілі зарядні ремені. Кабелі довкола мене перетворилися на бахрому з обрубків, які мляво звивалися. Я викинув геть спорожнілі пістолети й висмикнув з розтрощеного пускового тримача якийсь шмат сталі. Заніс над головою й опустив. Розлетілася, здригнувшись, найближча купка обрубків: угору, вниз, шмаття, клапті, вгору, вниз.

Я підняв дрючок і побачив, як на мене дивиться голова Крукшенк.

Вона впала на пісок обличчям догори; широко розплющені очі прикривало довге сплутане волосся. Її рот був розкритий, наче вона хотіла щось сказати, а на її обличчі застиг вираз болю.

Дзижчання у вухах стихло.

Я опустив руки.

І дрючок.

Опустив погляд на відрізки кабелю, що кволо смикалися довкола мене.

Я раптом охолонув, прийшовши до тями, і біля мене опинився Цзян.

— Дай мені корозійну гранату, — попросив я, сам не впізнаючи власний голос.

«Наґіні» зависла на висоті трьох метрів над пляжем. У відчинених вантажних люках обабіч неї було встановлено кулемети з твердими боєприпасами. За ними сиділи Депре та Цзян, які здавалися блідими у відблисках від крихітних екранів дистанційних прицілів. Зарядити автоматичні системи досі було ніколи.

Вантажним відсік у них за спинами був завалений предметами, поспіхом урятованими з булькобудів. Зброєю, ємностями з їжею, одягом — усім, що можна було підхопити й бігом понести під захистом недремних кулеметів. На одному кінці вантажного відсіку лежав заявний буй «Мандрейк». Амелі Вонґсават потроху коригувала підйомну силу, що тримала «Наґіні» на місці, а його вигнутий корпус легенько перекочувався по металевій палубі. На наполягання Маттіаса Генда саме його першим забрали з бірюзової піщаної рівнини, що раптом стала небезпечною. Його бездумно послухалися.

Буй, швидше за все, був потрощений. Конічна оболонка була подряпана й розідрана вздовж. Моніторні панелі зірвалися з петель, а його нутрощі повивалювалися, як розідрані кінці кишок, як рештки…

Припини.

Залишилося дві години. В моїх очах спалахнули цифри.

Іветт Крукшенк і Оле Гансен були на борту. Система знаходження людських решток, яка мала вигляд гравіпідйомного робота, обережно політала туди-сюди над закривавленим піском, засмоктала все, що зуміла знайти, скуштувала знахідки й перевірила їхню ДНК, а тоді наповнила окремо дві з півдюжини елегантних спеціальних пакетів блакитного кольору, що виходили з трубок у її задній частині. Розділення та відкладення система виконувала зі звуками, що нагадували мені блювання. Коли пошуковий робот упорався, кожен пакет запечатали лазером на шийці й позначили штрих-кодом. Суджіяді з кам’яним обличчям переніс їх по одному до спеціального холодильника у віддаленому кінці вантажного відсіку і сховав. Обидва пакети мали такий вигляд, ніби там лежало щось абсолютно не схоже на людські тіла.

Жодну кортикальну пам’ять так і не знайшли. Амелі Вонґсават шукала відповідні сліди, але наразі всі вважали, що наноби поїдали всю неорганіку, аби породити наступне покоління. Зброю Гансена та Крукшенк теж ніхто не знайшов.

Я перестав вдивлятись у люк холодильника для трупів і пішов нагору.

На палубі для екіпажу, в задній каюті, лежав під оком мікроскопа Сунь Ліпін зразок нанобового кабеля, запечатаний у пермапластик. За нею стояли Суджіяді та Генд. Таня Вардані з незворушним обличчям притулилася до стіни в кутку, обхопивши себе руками. Я сів оддалік.

— Подивись, — Сунь озирнулася на мене й кашлянула. — Це те, про що ти казав.

— Тоді мені не треба дивитися.

— Ти маєш на увазі, що це — наноби? — недовірливо запитав Суджіяді.

— Не…

— Бляха, Суджіяді, брама ще навіть не відчинилася.

Я почув надрив у власному голосі.

Сунь знову вп’ялася поглядом в екран мікроскопа. Там вона, здавалося, знайшла собі якийсь прихисток.

— Це переплетена конфігурація, — сказала вона. — Але її елементи насправді не торкаються один одного. Вони, напевно, пов’язані виключно польовою динамікою. Це схоже на, не знаю, на дуже сильну електромагнітну м’язову систему на мозаїчному скелеті. Кожен наноб генерує частину поля, і саме це сполучає його з іншими. Постріл «Сонцеструма» просто проходить крізь нього. Він може випарувати кілька окремих нанобів просто на шляху променя, хоча вони, судячи з усього, насправді витримують дуже високі температури, та цього однаково недостатньо для порушення структури загалом, та й рано чи пізно на місце мертвих клітин переходять інші одиниці. Це все органіка.

Генд зацікавлено поглянув на мене.

— Ти це знав?

Я подивився на свої руки. Вони досі злегка тремтіли. Під шкірою моїх долонь неспокійно гнулися біопластини.

Я стримався зусиллям волі.

— Я це з’ясував під час перестрілки, — я поглянув на нього у відповідь. Краєм ока помітив, що Вардані теж на мене дивиться. — Вважайте це інтуїцією посланця. «Сонцеструми» нічого не дають, бо ми вже піддавали колонії дії високотемпературного плазмового вогню. Вони еволюціонували так, щоб узяти над ним гору, а тепер також мають імунітет від променевої зброї.

— А ультравібрація? — звернувся Суджіяді до Сунь.

Вона похитала головою.

— Я пропустила крізь нього випробувальний заряд, і нічого. Наноби всередині поля резонують, але він їм не шкодить. Ефект ще менший, ніж від променя «Сонцеструма».

— Діють лише тверді боєприпаси, — задумливо сказав Генд.

— Так, і це вже ненадовго, — я встав, готуючись піти. — Якщо дати їм трохи часу, вони й це подолають. І це, і корозійні гранати. Треба було залишити їх на потім.

— Ти куди, Ковачу?

— Бувши тобою, Генде, я попросив би Амелі підняти нас трохи вище. Дізнавшись, що не все, що їх убиває, живе на землі, вони, швидше за все, почнуть відрощувати собі довші руки.

Я вийшов, а ця порада потягнулася за мною шлейфом, наче одяг, скинутий по дорозі до ліжка та тривалого сну. Я, практично не розбираючи шляху, повернувся до вантажного відсіку, де, судячи з усього, вже було ввімкнено автоматичні прицільні системи кулеметів. Люк Депре стояв по інший бік люка від своєї зброї, курив одну з роздобутих Крукшенк сигар з Індиго-Сіті та визирав на пляж за три метри під нами. На віддаленому кінці палуби сидів по-турецьки перед холодильником для трупів Цзян Цзяньпін. Повітря було наелектризоване від спантеличеної тиші, якою особи чоловічої статі виражають скорботу.

Я навалився спиною на перегородку й міцно заплющив очі. У раптовій темряві за моїми повіками спалахнув зворотний відлік. Одна година п’ятдесят три хвилини. Час спливав.

У думках промайнула Крукшенк. Вона всміхалася, зосереджувалася на якомусь завданні, курила, билася в оргазмі, розривалася і злітала в небо…

Припини.

Я почув біля себе шурхіт одягу й підвів голову. Переді мною стояв Цзян.

— Ковачу, — він сів так, щоб бути на одному рівні зі мною, й почав знову. — Ковачу, мені шкода. Вона була чудовою воя…

У моїй правиці зблиснув інтерфейсний пістолет і вдарив його дулом по лобі. Він від шоку аж позадкував і сів.

— Стули писок, Цзяне, — я міцно стиснув вуста і вдихнув. — Скажеш, бляха, ще слово, і я розфарбую твоїми мізками Люка.

Я зачекав. Пістолет у моїй руці, який тримала за мене біопластина, здавалося, важив із десяток кілограмів. Врешті-решт Цзян зіп’явся на ноги й залишив мене самого.

Одна година п’ятдесят хвилин. Цифри запульсували у мене в голові.

Розділ двадцять дев'ятий

Коли залишилась одна година сімнадцять хвилин, Генд офіційно скликав збори. Це сталося буквально в останню мить, але, можливо, він хотів, щоб усі спершу висловили свої почуття неофіційно. З верхньої палуби долинали крики практично від самого мого відходу. В вантажному відсіку мені було чутно їхній тон, але самі слова я не міг розібрати без нейрохімії. Вони, здавалося, тривали довго.

Час від часу я чув, як хтось приходить до вантажного відсіку та йде з нього, але до мене ніхто не наближався, а мені не ставало ні сил, ні інтересу, щоб подивитися, хто там. Виглядало на те, що мене не уникала лише одна людина — Семетер.

Хіба я не казав тобі, що в мене тут є робота?

Я заплющив очі.

Де мій протипіхотний патрон, Вовче з Клину? Де твоя полум’яна лють тепер, коли вона тобі потрібна?

Я не…

Тепер ти шукаєш мене?

Я цею фігнею більше не займаюся.

Сміх, шурхотливий — наче то висипаються з ковша кортикальні пам’яті.

— Ковачу.

Я підвів голову. Це був Люк Депре.

— Гадаю, тобі варто піти нагору, — сказав він.

Гамір у нас над головами якось притих.

— Ми не будемо, — тихо промовив Генд, обводячи поглядом каюту, — повторюю, не будемо їхати звідси, не закріпивши по інший бік цієї брами заявний буй «Мандрейк». Прочитайте умови своїх контрактів. Там повсюди є дуже важливе формулювання: «кожна доступна можливість». Хоч що вам тепер накаже капітан Суджіяді, вас, якщо ми поїдемо, не вивчивши цих можливостей, буде страчено й повернуто на звалища душ. Я зрозуміло висловлююся?

— Ні, не зрозуміло, — гукнула Амелі Вонґсават з кабіни пілота крізь сполучний люк. — Тому що я тут бачу лише одну можливість: голіруч протягнути пляжем роздовбаний буй-мітку і спробувати перекинути його за браму, сподіваючись, що він досі працює. Мені це здається хіба що можливістю вбитися. Ці тварюки забирають у людини пам’ять.

— Ми можемо пошукати нанобів… — але Генда заглушили сердиті голоси. Він у розпачі здійняв руки над головою. Суджіяді різко виміг тиші й отримав її.

— Ми — вояки, — несподівано заговорив Цзян серед раптового затишшя. — Не призовники-кемпісти. Тут у нас немає шансів перемогти.

Він роззирнувся довкола, вочевидь, здивувавши самого себе не менше за інших.

— Ви, коли жертвували собою на Данайській рівнині, — промовив Генд, — знали, що не маєте шансів перемогти. Ви віддали життя. Саме це я й купую у вас тепер.

Цзян поглянув на нього з неприхованою зневагою.

— Я віддав життя за вояків, якими командував. Не за комерцію.

— О Дамбалла, — Генд закотив очі. — А через що, по-твоєму, точиться ця війна, салаго ти тупоголовий? Хто, по-твоєму, профінансував Данайську атаку? Задумайся над цим. Ти б’єшся за мене. За компанії та їхній граний маріонетковий уряд.

— Генде, — я покинув східний трап і вийшов на середину каюти. — Мені здається, що твоя техніка продажів сходить на пси. Чому б тобі не відмовитися від неї на якийсь час?

— Ковачу, я не…

— Сядь, — я відчув у цьому слові смак попелу, та в них, певно, було й дещо істотніше, бо він це зробив.

Присутні в очікуванні повернули обличчя до мене.

Тільки не це.

— Ми нікуди не їдемо, — сказав я. — Не можемо поїхати. Я хочу забратися звідси не менше за будь-кого з вас, але ми не можемо це зробити. Поки не розмістимо буй.

Я перечекав шквал заперечень, геть не бажаючи їх зацитькувати. Цим замість мене зайнявся Суджіяді. Опісля зацарювала напружена тиша.

Я повернувся до Генда.

— Чому б тобі не сказати їм, хто розмістив систему ЧОНВП? І скажи їм, чому.

Він мовчки поглянув на мене.

— Гаразд. Я їм скажу, — я оглянув усі обличчя, що стежили за нами, й відчув, як тиша від їхньої уваги твердне і щільнішає. Показав рукою на Генда. — Оцей наш спонсор має в Лендфоллі кількох ворогів серед своїх, які були б цілком раді, якби він не повернувся. Вони спробували про це подбати за допомогою нанобів. Поки що це не спрацювало, та в Лендфоллі про це не знають. Якщо ми полетимо звідси, там дізнаються, і я сумніваюся, що ми подолаємо першу половину кривої запуску, перш ніж по наші душі полетить якийсь гострий предмет. Так, Маттіасе?

Генд кивнув.

— А код Клину? — запитав Суджіяді. — Це нічого не значить?

За його реплікою здійнялася нова хвиля нерозбірливих запитань.

— Який код Кли…

— Це ідентифікатор вхідного зв’язку? Дякую за…

— Як так вийшло, що ми не…

— Стулили всі пельки! — на мій превеликий подив, вони так і зробили. — Командування Клину передало нам вхідний код для екстрених ситуацій. Вам про це не повідомляли, тому що, — я відчув, як на моїх устах струпом засихає усмішка, — вам не треба було про це знати. Ви були недостатньо важливими. Що ж, тепер ви про це знаєте, і це, гадаю, може видатися гарантією безпечного прольоту. Генде, не хочеш пояснити, що тут не сходиться?

Він ненадовго потувив погляд долі, а тоді підвів голову. У його очах неначе щось застигало.

— Командування Клину несе відповідальність перед Картелем, — пояснив він з лекторською розміреністю. — Розмістити наноби системи ЧОНВП було б неможливо без якогось схвалення з боку Картелю. Той, хто це зробив, отримає тими ж каналами авторизаційні коди, під якими працює Айзек Каррера. Швидше за все, нас підстрелить саме Клин.

Люк Депре ліниво ворухнувся, не полишаючи перегородки.

— Ти з Клину, Ковачу. Я не вірю, що вони підстрелять свого. Такого про них не розповідають.

Я позирнув на Суджіяді. Його обличчя напружилося.

— На жаль, — сказав я, — Суджіяді розшукують у зв’язку з убивством офіцера Клину. Я знаюся з ним, а отже, я — зрадник. Гендовим ворогам потрібно лише надати Каррері список учасників експедиції. Це повністю позбавить мене впливу.

— А ти не можеш удатися до блефу? Я гадав, що посланці цим славляться.

Я кивнув.

— Я можу спробувати. Але шанси невеликі, і до того ж є легший спосіб.

На це мені відповіли стишеним незгодним белькотінням.

Депре схилив голову.

— І який саме?

— У нас є лише одна можливість вибратися звідси — розмістити буй чи щось схоже на нього. Коли на зорельоті з’явиться прапор «Мандрейк», усе докорінно зміниться, і ми будемо в безпеці. Будь-які менш серйозні заходи можуть сприйняти як блеф; а ще, навіть якщо в нашу знахідку повірять, сюди після нашої загибелі можуть примчати Гендові дружбани й розмістити власний буй. Щоб виключити цей варіант, ми маємо передати підтвердження заяви.

Ця мить була така напружена, що аж здавалося, ніби повітря заколивалося, захиталося, як стілець, відштовхнутий на задні ніжки. Всі присутні дивилися на мене. Всі, курва, дивилися на мене.

Будь ласка, тільки не це.

— Брама відчиняється за годину. Ми підірвемо камінь довкола неї ультравіброю, пролетимо крізь браму й розмістимо чортів буй. А тоді поїдемо додому.

Напруження знову вибухнуло. Я вирішив перечекати шквал голосів, уже знаючи, що ця хвиля затихне сама собою. Вони оговтаються. Вони оговтаються, бо зрозуміють те, що вже знаємо ми з Гендом. Вони зрозуміють, що це — єдина лазівка, єдиний шлях назад для нас усіх. А тих, хто так не вважає…

Я відчув, як мене пройняв схожий на гарчання дрож вовчих генів.

Тих, хто так не вважає, я застрелю.

Як виявилося, Сунь надзвичайно вправно давала собі раду з важкою артилерією як на людину, що спеціалізується на машинних системах і дестабілізації електроніки. Вона випробувала ультравібраційну батарею на кількох цілях у різних місцях круч, а тоді попросила Амелі Вонґсават підвести «Наґіні» до входу до печери, так, щоб лишалося менше п’ятдесяти метрів. Увімкнувши передні екрани повторного входу, щоб захиститися від уламків, Амелі відкрила вогонь по впалій скелі.

Звуки пострілів нагадували дряпання кінцями дротів по м’якому пластику, чавкання жуків «осінній вогонь» бела-травою під час відпливу; зі схожим звуком Таня Вардані знімала хребцеву кістку з кортикальної пам’яті Дена Чжао в лендфолльському секс-готелі. Вони були всім цим щебетом, цвіріньканням, вищанням, перемішаним і посиленим до страхітливих масштабів.

З таким звуком міг би розколотися світ.

Я стежив за цим з екрана у вантажному відсіку в товаристві двох пістолетів і холодильника для трупів. У кабіні пілота однак не було місця для глядачів, а сидіти в каюті для екіпажу разом з рештою живих мені не хотілося. Я сидів на палубі й відсторонено дивився на зображення, де каміння з шокуючою яскравістю змінювало колір, тріскаючись і розлітаючись під тиском, якого зазнають тектонічні плити; а тоді стрімко летіли донизу їхні уламки, які обернулися на щільні хмари пилу, не встигнувши втекти від ультравібраційних променів, що повсюди їх торкалися. Зворотний потік викликав у мене неясний дискомфорт у животі. Постріли Сунь були низькоінтенсивні, а захисна оболонка збройної капсули почасти оберігала «Наґіні» від дії ультравібраційної ударної хвилі. Але всередину крізь два відчинених люки однак вдиралися пронизливий крик променя та стрекотливий вереск замученого каміння, що вкручувалися мені у вуха, наче хірургічні інструменти.

Я знов і знов бачив загибель Крукшенк.

Двадцять три хвилини.

Ультравібрація затихла.

Зі спустошення та хмар пилу, наче дерево з хуртовини, вийшла брама. Вардані вже казала, що брамі не нашкодить жоден відомий їй вид зброї, та Сунь усе одно запрограмувала системи озброєння «Наґіні» так, щоб вони припинили вогонь, щойно отримають зображення. Тепер, коли пилові хмари почали розсіюватися, я бачив сплутані залишки обладнання археологістки, розідрані й розкидані в останні секунди ультравібраційного вибуху. Артефакт, що височів над уламками, відзначався просто неймовірною щільною цілісністю.

По моїй спині пробіг ледь помітний захоплений дрож: я раптом згадав, на що дивлюся. Пригадалися слова Суджіяді.

Нам тут не місце. Ми не готові.

Я махнув на це рукою.

— Ковачу, — судячи з голосу Амелі Вонґсават, який залунав з індукційної гарнітури, від зустрічі з древньою цивілізацією занервував не лише я.

— Я тут.

— Я задраюю палубні люки. Обережно.

Кулеметні станки плавно повернулися в корпус палуби, а люки опустилися, перекривши світло. За мить непевно спалахнуло холодне внутрішнє освітлення.

— Щось рухається, — застерегла Сунь. Вона скористалася загальним каналом, і я почув, як решта команди різко охнула.

«Наґіні» смикнулася: Вонґсават підняла її ще на кілька метрів. Я сперся на перегородку й мимохіть поглянув на палубу під ногами.

— Ні, воно не під нами, — Сунь неначе стежила за мною. — Воно, здається, тягнеться до брами.

— Блін, Генде. Скільки його там? — запитав Депре.

Я майже побачив, як знизав плечима менеджер з «Мандрейк».

— Мені не відомо про жодні обмеження потенціалу зростання системи ЧОНВП. Судячи з того, що я знаю, вона могла розростися під усім пляжем.

— На мою думку, це малоймовірно, — зауважила Сунь зі спокоєм лаборанта посеред експерименту. — Дистанційне зондування неодмінно знайшло б такий великий об’єкт. А ще вона не поглинула інших роботів-вартових, яких поглинула б, якби розросталася вшир. Я підозрюю, що вона пробила наш периметр, а тоді проникла лінійно…

— Дивіться, — сказав Цзян. — Вона там.

На екрані в себе над головою я побачив, як із засипаної камінцями землі довкола брами виходять руки системи. Можливо, вона вже спробувала підкопатися під фундамент і не зуміла. Опинившись щонайменше за два метри від найближчого краю постаменту, кабелі атакували.

— Поїхали, бляха-муха, — сказав Шнайдер.

— Ні, зачекайте, — це заговорила Вардані; в її м’якому голосі вчувалася гордість. — Зачекайте й подивіться.

Кабелям, здавалося, було важко вчепитися в матеріал, з якого була зроблена брама. Вони вдарили по ньому, а тоді зісковзнули, як намащені. Цей процес на моїх очах повторився з півдюжини разів, а тоді я охнув: з піску вирвалася ще одна, довша рука, здійнялася на метрів п’ять угору та обкрутилася довкола шпилю ближче до основи. Вийшовши під «Наґіні», ця кінцівка цілком могла б висмикнути нас із неба.

Новий кабель зігнувся й натягнувся.

А тоді розпався.

Спершу я подумав, що це Сунь знехтувала моїми вказівками та знову відкрила ультравібраційний вогонь. Тоді я все згадав. Наноби мали імунітет до віброзброї.

Інші кабелі теж зникли.

— Сунь! Що це за хрінь?

— Я намагаюся встановити саме це, — зв’язки Сунь з машинами вже почали впливати на її манеру висловлюватися.

— Вона його вимкнула, — просто сказала Вардані.

— Що вимкнула? — запитав Депре.

А тепер у голосі археологістки мені вчувалась усмішка.

— Наноби існують в електромагнітній оболонці. Саме вона їх пов’язує. Брама щойно вимкнула поле.

— Сунь!

— Пані Вардані, судячи з усього, має рацію. Я не можу виявити жодної електромагнітної активності поблизу артефакту. І жодного руху теж.

В індукційній гарнітурі ледь чутно зашипіли завади: всі потроху усвідомлювали підтвердження. А тоді пролунав задумливий голос Депре.

— І ми маємо пролетіти крізь цю штуку?

Зважаючи на те, що відбулося до цього, і те, що мало статися по той бік, момент відкриття брами минув надзвичайно спокійно. За дві з половиною хвилини до відкриття потроху стало видно плинні плями ультрафіолету, що їх ми бачили крізь філігранний екран Вардані, у вигляді плавних пурпурових ліній, що здіймалися й падали вздовж зовнішніх граней шпиля. У денному світлі це видовище вражало не більше, ніж посадковий маяк на світанку.

За вісімнадцять секунд щось неначе сталося в утоплених складках — там неначе хтось затрусив крилами.

За дев’ять секунд на вершині шпиля з’явилася щільна чорна крапка. Вона блищала, як краплинка високосортного мастила, і, здавалося, крутилася довкола власної осі.

Вісім секунд по тому вона з неспішною плавністю поширилася до основи шпиля, а тоді ще далі. Постамент зник, а за ним і пісок десь на метр углиб.

Усередині темної кулі мерехтіли зорі.

Частина четверта Непоясненні явища

Усіх, хто будує супутники, яких ми не можемо збити, потрібно сприймати всерйоз, а поводитися з ними, якщо вони коли-небудь повернуться по свою апаратуру, потрібно з обережністю. Це не релігія, це здоровий глузд.

Квеллкриста Сокольнича, «Метафізика для революціонерів»

Розділ тридцятий

Яне люблю твердий космос. Від нього починаються негаразди з головою.

Це явище не фізичне. У космосі можна зробити більше помилок, ніж на дні океану чи в токсичній атмосфері, як на Блиску-V. У вакуумі можна вижити, дозволивши собі значно більше, і зі мною час від часу так і бувало. Тут дурість, забудькуватість і паніка не вбивають з такою невблаганною певністю, як у менш милосердних середовищах. Але річ не в цьому.

Орбіталки Світу Гарлана висять на висоті п’ятисот кілометрів і збивають будь-який об’єкт з масою, більшою, ніж у шестимісного гелікоптера, щойно його побачать. У цієї закономірності було кілька прикметних винятків, але ніхто ще так і не здогадався, звідки вони взялися. Через це гарланіти мало підіймаються в повітря і з запамороченням стикаються так само часто, як під час вагітності. Коли я в вісімнадцять років милістю піхоти Протекторату вперше вдягнув скафандр, мій розум повністю захолов, і я, дивлячись униз крізь нескінченну порожнечу, почув власне тихеньке, притлумлене скавучання. Падати звідти явно було дуже високо.

Обробка посланця дозволяє опанувати більшість страхів, але людина все одно не забуває, що її лякає, бо відчуває тиск обробки під час її активації. Я відчував цей тиск щоразу. На високій орбіті над Лойко під час Пілотського бунту, коли пересувався разом з вакуумними командос Рендалла довкола зовнішнього місяця Адорасьйон, а одного разу — у глибинах міжзоряного простору, коли грався у смертельного квача з членами Команди Ріелтерів, крутячись довкола корпусу захопленої баржі-колонїї «Мівтсемді» й нескінченно падаючи слідом за нею, за кілька світлових років від найближчого сонця. Перестрілювання на «Мівтсемді» було найстрашнішим. Через нього мені й досі вряди-годи сняться кошмари.

«Наґіні» прослизнула у прогалину в тривимірному просторі, що її відкрила брама, і зависла серед порожнечі. Я видихнув повітря, яке разом з іншими вдихнув ще тоді, як десантний корабель почав тихцем наближатися до брами, підвівся зі свого місця й підійшов до кабіни пілота, трохи підскакуючи у скоригованому грав-полі. Я вже бачив зоряний покрив на екрані, але хотів поглянути на нього по-справжньому крізь зміцнені прозорі елементи носа корабля. Корисно бачити ворога віч-на-віч, відчувати навколишню порожнечу за кілька сантиметрів від свого носа. Так усвідомлення власного місцезнаходження проймає людину аж до тваринного коріння її єства.

Відчиняти сполучні люки під час входження у твердий космос суворо забороняють правила космічних польотів, але ніхто нічого не сказав навіть тоді, коли вже мало бути зрозуміло, куди я прямую. Коли я пройшов у люк, на мене якось дивно поглянула Амелі Вонґсават, але вона теж нічого не сказала. Втім, вона була першим пілотом в історії людського роду, що виконав миттєвий перехід з висоти шести метрів над планетою просто у глибокий космос, тож я підозрюю, що в неї на думці було щось інше.

Я подивився вперед, за її ліве плече. Подивився вниз і відчув, як мої пальці міцно вчепились у спинку крісла Вонґсават.

Страх підтвердився.

Звичний зсув у голові — наче окремі частини мого мозку у сліпучо яскравому освітленні ховалися за дверима під тиском. Обробка.

Я видихнув.

— Якщо хочеш залишитися, краще сядь, — порадила Вонґсават, зосереджена на моніторі підйомної сили, який саме заглючило через те, що під нами раптом не стало планети.

Я видерся до крісла другого пілота й опустився в нього, шукаючи ремінну сітку.

— Бачиш щось? — запитав я з удаваним спокоєм.

— Зорі, — коротко сказала вона.

Я трохи зачекав, призвичаюючись до краєвиду й відчуваючи, як сверблять зовнішні кутики моїх очей. То тягнули мій периферійний зір назад несвідомі рефлекси, шукаючи, де ж закінчується ця густа темінь.

— То як далеко ми вилетіли?

Вонґсават набрала якісь цифри на астрогаційній установці.

— Згідно з цим? — вона стиха присвиснула. — Сімсот вісімдесят з гаком мільйонів кілометрів. Віриш?

Отже, ми опинилися якраз у орбіті Бангарна, самотнього й досить непоказного газового гіганта, що стояв на варті біля зовнішніх кордонів системи Санкція. За триста мільйонів кілометрів уздовж екліптики було кільцеподібне море каміння, надто широке, щоби зватися поясом; чомусь воно так і не спромоглося зростись у масу планет. Десь за двісті мільйонів кілометрів по інший бік від нього була Санкція-IV. Де ми перебували секунд із сорок тому.

Вражає.

Гаразд, міжзоряний голкокидок здатен навіть швидше перенести за стільки кілометрів, що й написати не можна: нулі ніде буде ставити. Але для цього спершу треба оцифруватись, а потім — завантажитись у новий чохол з іншого боку, а на все це потрібні час і техніка. Це процес.

Ми ж не проходили жодного процесу — принаймні не проходили нічого такого, що назвала би процесом людина.

Ми просто перестрибнули межу. Я міг би буквально переступити цю межу, якби мав скафандр і натхнення.

До мене знову прийшло, дихнувши в потилицю, відчуття, про яке казав Суджіяді: мені тут не місце. Прокинулась обробка і придушила його. І страх, і зачудування.

— Ми зупинилися, — пробурмотіла Вонґсават, звертаючись швидше до себе, ніж до мене. — Щось поглинуло наше прискорення. Можна було б очікувати щось. Святий Боже.

На останніх двох словах її голос, і без того тихий, опустився до шепоту і неначе сповільнився — так само, як, вочевидь, сповільнилася «Наґіні». Я відірвав погляд від цифр, які Вонґсават щойно максимально збільшила на дисплеї, і, ще намагаючись мислити планетарними категоріями, подумав, що ми ввійшли в тінь. Коли я згадав, що гір тут немає, та й сонячного світла, яке можна було б затулити, теж негусто, мене охопив той самий холодний шок, який, певно, відчувала Вонґсават.

Зорі в нас над головами пливли геть.

Вони зникали тихо, їх зі страхітливою швидкістю поглинав величезний темний силует якогось об’єкта, що, здавалося, завис усього за кілька метрів над верхніми ілюмінаторами.

— Ось і все, — сказав я, і з цими словами по моєму тілу пробіг холодок, ніби я щойно завершив якийсь таємничий ритуал виклику.

— Дальність… — Вонґсават хитнула головою. — Відстань до нього — майже п’ять кілометрів. Отже, він…

Я прочитав дані сам:

— Завширшки двадцять сім кілометрів. Довжина — п’ятдесят три. Зовнішні конструкції тягнуться…

Я здався.

— Великий. Дуже великий.

— Еге ж, — пролунав голос Вардані просто в мене за спиною. — Бачите стіну з бійницями скраю? Кожен із цих укусів завглибшки майже кілометр.

— Може, мені просто продавати тут сидячі місця? — обурилася Вонґсават. — Пані Вардані, прошу вас повернутися до каюти й сісти.

— Вибачте, — пробурчала археологістка. — Я просто…

Сирени. Уривчастий крик, що розрубав повітря в кабіні пілота.

— Атака! — скрикнула Вонґсават і різко поставила «Наґіні» сторчака.

У гравітаційному колодязі від такого маневру стало б непереливки, але оскільки довкола діяла лише сила власного гравітаційного поля корабля, він більше скидався на спецефект у експерії, трюк якогось фокусника з верфі на Ейнджел з голозсувом.

Фрагменти вакуумного бою:

Я побачив наближення снаряду, що летів, перекидаючись до ілюмінаторів правого борту.

Почув, як бойові системи повідомили про свою готовність приємно-завзятими машинними голосами.

Крики з каюти за мною.

Я напружився. Під сильним натиском обробки я обм’якнув, як і годиться перед зіткненням…

Хвилиночку.

— Тут явно щось не так, — раптом сказала Вонґсават.

Снарядів у космосі не видно. Навіть ті, які можемо виробляти ми, рухаються надто швидко, щоб людське око нормально за ними встигало.

— Погрози зіткнення немає, — з несподіваним розчаруванням у голосі зауважив бойовий комп’ютер. — Погрози зіткнення немає.

— Він майже не рухається, — Вонґсават викликала новий екран і трусонула головою. — Осьова швидкість… А, блін, це просто дрейф.

— Це однак оброблені деталі, — сказав я, показуючи на невеликий пік у червоній частині спектрального зображення. — Можливо, схеми. То точно не скеля. Принаймні не просто скеля.

— От тільки він не активний. Абсолютно інертний. Дай-но ввімкну…

— Може, просто розвернеш нас і піднімеш знову? — я зробив швидкий підрахунок у голові. — Метрів на сто. Він тоді практично упреться у лобове скло. Ввімкни зовнішнє освітлення.

Вонґсават уп’ялася в мене поглядом, в якому зневага невідомо як поєднувалася з жахом. Ця рекомендація була не зовсім хрестоматійною. А ще важливіше було те, що в її організмі, як і в моєму, ймовірно, досі хлюпав вироблений адреналін. Він часто-густо робить людину сердитою.

— Зараз, — нарешті сказала вона.

За ілюмінаторами спалахнуло навколишнє освітлення.

У певному розумінні ця ідея була не найкраща. Зміцнений прозорий сплав, з якого складались ілюмінатори, звісно, був розрахований на вакуумні бої, а отже, зупиняв усі мікрометеорити, крім найенергійніших, відбуваючись хіба що вм’ятинами в поверхні. Звісно, від зіткнення з об’єктом, що дрейфує, він не розтрощиться. Але те, що перекинулося через ніс «Наґіні», все одно завдало певної шкоди.

За мною коротко заверещала і швидко замовкла Таня Вардані.

Хоча цей об’єкт і був обпалений і потрісканий від крайнього холоду та відсутності тиску зовні, в ньому ще можна було впізнати людське тіло у звичному для узбережжя Данґреку літньому одязі.

— Святий Боже, — знову прошепотіла Вонґсават.

На нас сліпо поглянуло почорніле обличчя; його порожні очниці закривали довгі пасма розірваної й замороженої тканини. Вуста під ними застигли у крику, але тепер мовчали так само, як тоді, коли їхній власник спробував голосом виразити муку свого розпаду. Тіло під сміховинно кричущою літньою футболкою розпухло — це, як я подумав, розірвалися кишечник і шлунок. Одна скарлючена рука стукнула по ілюмінатору кісточками пальців. Друга була відкинута назад, за голову. Ноги так само тягнулися вперед і назад. Ця людина померла, борсаючись у вакуумі.

Померла в падінні.

Вардані в мене за спиною тихо схлипувала.

Вимовляла якесь ім’я.

Всіх інших ми знайшли за маячками на скафандрах; вони плавали на дні трьохсотметрової вм’ятини у конструкції корпусу, скупчившись довкола чогось подібного до стикувального порталу. Їх було четверо, на всіх були дешеві скафандри без застібок. Судячи з усього, троє загинули, коли в них скінчилися запаси повітря, що, відповідно до специфікацій скафандрів, мало статися за шість-вісім годин. Четвертий не захотів чекати так довго. У шоломі його скафандра був розтоплений справа наліво охайний п’ятисантиметровий отвір. Промисловий лазерний різак, який його залишив, і досі був прикріплений до правого зап’ястка загиблого.

Вонґсават ще раз випустила оснащеного рукохватом робота для ПКД. Ми мовчки стежили за екранами, поки маленька машинка брала до рук кожен труп і переносила його до «Наґіні» з такою ж ніжною вправністю, з якою працювала з почорнілими та потрісканими рештками Томаса Дгасанапонґсакула біля брами. Цього разу, оскільки тіла були загорнуті в білі покривала своїх скафандрів, це страшенно скидалося на відео похорону, відтворюване задом наперед. Вона виносила мертвих із глибини й передавала до нижнього атмосферного шлюзу «Наґіні».

Вардані не витримала. Вона спустилася разом із нами до вантажного відсіку, тим часом як Вонґсават підняла внутрішній люк між атмосферним шлюзом і льотною палубою.

Вона подивилася, як Суджіяді та Люк Депре принесли тіла у скафандрах. Але коли Депре зірвав пломби з першого шолома й оголив лице під ним, вона здавлено схлипнула й кинулася у віддалений куток відсіку. Я почув, як її вивернуло. У повітря здійнявся кислотний сморід блювотиння.

Шнайдер пішов за нею.

— Цю ти теж знаєш? — невідомо навіщо спитав я, вдивляючись у мертве обличчя.

Це була жінка в чохлі років сорока п’яти з великими докірливими очима. Вона повністю закоцюбла, її нерухома шия стирчала з кільця отвору в скафандрі, а голова застигла над палубою. Нагрівальні елементи скафандра, певно, вийшли з ладу пізніше, ніж скінчився запас повітря, але якщо ця жінка була в одній команді з тими, кого ми знайшли у траловій сіті, вона провела тут щонайменше рік. Скафандрів з такими можливостями для виживання не роблять.

Шнайдер відповів за археологістку.

— Це Арібово. Пхарінторн Арібово. Спеціалістка з гліфів на розкопках у Данґреку.

Я кивнув Депре. Він розпломбував і зняв інші шоломи. Мертві всі як один витріщилися на нас, піднявши голови, наче посеред якогось групового тренування м’язів преса. Арібово та троє її супутників. Очі були заплющені лише в самогубця, обличчя якого виражало такий спокій, що мимоволі виникало бажання ще раз поглянути на гладенький випалений отвір, який той пробив у себе в черепі.

Дивлячись на нього, я замислився, що зробив би сам. Побачивши, як за мною різко зачинилася брама, негайно зрозумівши, що помру там, у темряві. Знаючи, що навіть якщо саме до цих координат негайно відправлять швидкісний рятувальний корабель, порятунок спізниться на кілька місяців. Я замислився, чи стало б мені відваги зачекати, повиснувши серед нескінченної ночі й без надії сподіваючись на якесь диво.

Або відваги не чекати.

— Це — Вен, — Шнайдер крутився біля мого плеча. — Імені не пам’ятаю. Він теж займався якимось теоретичним вивченням гліфів. Інших я не знаю.

Я позирнув на інший кінець палуби, де біля стіни корпусу зіщулилася Таня Вардані, обхопивши себе руками.

— Може, залишиш її у спокої? — прошипів Шнайдер.

Я знизав плечима.

— Гаразд. Люку, піди краще назад у шлюз і поклади Дгасанапонґсакула в пакет, поки з нього не почало крапати. А тоді всіх інших. Я тобі допоможу. Сунь, ми можемо провести капітальний ремонт буя? Суджіяді, може, ти зумієш їй допомогти. Я був би радий знати, чи справді ми зможемо відправити цю хріновину.

Сунь кивнула.

— Генде, задумайся про надзвичайні обставини, бо якщо бую настане капець, нам знадобиться альтернативний план дій.

— Хвилинку, — Шнайдер уперше, відколи я з ним познайомився, видався по-справжньому наляканим. — Ми залишимося поблизу. З цими людьми таке сталося, а ми залишимося?

— Шнайдере, ми не знаємо, що сталося з цими людьми.

— Хіба це не очевидно? Брама нестабільна, вона зачинилася в них перед носом.

— Це маячня, Яне, — у хрипкуватому голосі Вардані з’явилася тінь колишньої сили, від її тону в мене спалахнуло щось у животі. Я озирнувся на неї. Вона, як виявилося, знову звелася на ноги й витирала з обличчя тильним боком долоні сльози та бризки блювотиння. — Минулого разу ми її відчинили, і вона простояла так кілька днів. У послідовності, яку я відтворила, не було жодної нестабільності, ні тоді, ні зараз.

— Таню, — Шнайдер раптом почав видаватися зрадженим. Він широко розкинув руки. — Я про те…

— Я не знаю, що тут сталося, я не знаю, якими, — вона вичавила з себе ці слова, — всратими послідовностями гліфів скористалася Арівобо, та з нами цього не станеться. Я знаю, що роблю.

— Я вас поважаю, пані Вардані, але… — Суджіяді оглянув обличчя всіх присутніх, намагаючись визначити, хто його підтримає. — Ви визнали, що наші знання про цей артефакт неповні. Я не розумію, як ви можете гарантувати…

— Я — магістр Гільдії, — Вардані побрела назад до викладених рядком трупів, блискаючи очима. Здавалося, вона люта на них усіх через те, що вони мертві. — Ця жінка магістром не була. Вен Сяодун — теж ні. Томас Дгасанапонґсакул — теж ні. Ці люди були дряпунами. Може, й талановитими, та цього не досить. Я маю понад сімдесят років досвіду в галузі марсіянської археології, і, якщо я кажу вам, що та брама стабільна, то вона стабільна.

З гнівним блиском в очах вона роззирнулася довкола. Біля її ніг лежали трупи. Сперечатися з її словами, вочевидь, не хотілося нікому.

Отруєння від заубервілльського вибуху набирало сили в моїх клітинах. З тілами довелося возитися довше, ніж я очікував, і вже точно довше, ніж мав би з ними возитися будь-який старший офіцер із Клину Каррери, і коли холодильник для трупів повільно зачинився, я почувався змученим.

Депре, якщо й почувався так само, то цього не показував. Можливо, маорійські чохли працювали відповідно до заявлених характеристик. Він неквапливо пройшов по відсіку туди, де Шнайдер показував Цзянові Цзяньпіну якийсь трюк із гравітримачем. Я трохи завагався, а тоді відвернувся й попрямував до драбини на верхню палубу, сподіваючись знайти в передній каюті Таню Вардані.

Замість неї я знайшов Генда, який дивився, як на головному екрані каюти пропливає повз нас величезна туша марсіянського зорельота.

— До такого звикаєш не одразу, еге ж?

У голосі менеджера, коли він показав рукою на краєвид, відчувався жадібний ентузіазм. Середовищне освітлення «Наґіні» обслуговувало територію в радіусі кількасот метрів довкола, але, хоч ця споруда й розчинялася в пітьмі, думка про те, що вона й досі закриває собою зоряний покрив, нікуди не дівалася. Вона, здавалося, тягнулася вічно, вигинаючись під дивними кутами й виставляючи відростки, схожі на бульбашки, які от-от луснуть, не даючи оку встановити межі своєї темряви. Я дивився на неї й думав, що впорався з цим, бачив, як за нею кволо поблискують зорі. Тоді кавалки світла тьмяніли чи підскакували, і ставало ясно: те, що я вважав зоряним покривом, насправді є всього лиш оптичним обманом на тлі масивної тіні. Гігантські судна-колонії з флоту Конрада Гарлана були чи не найбільшими рухомими конструкціями, створеними коли-небудь людською наукою, та цьому судну вони б могли правити за шлюпки. До нього й близько не могли дорівнятися навіть Житла в системі Новий Пекін. До такого масштабу ми ще не були готові. «Наґіні» висіла над зорельотом, як мартин над якимось балкером із тих, які перевозили бела-траву з Новопешта до Міллспорта. Ми були чужинцями, крихітним нетямущим відвідувачем, який упав їм на хвіст.

Я плюхнувся на сидіння навпроти Генда й розвернув його так, щоб подивитися на екран. У руках і хребті я відчув дрож. Переносити трупи було холодно, а коли ми вклали в пакет Дгасанапонґсакула, під його пластиком і під моєю долонею відламалися замерзлі нитки тканини очей, що коралами виходили з його спорожнілих очниць. Я відчув крізь пакет, як вони погнулися, чув, з яким тріском вони зламалися.

Цей ледь чутний звук, тоненьке цвірінькання конкретних наслідків смерті, значною мірою позбавило мене колишнього захоплення велетенськими розмірами марсіянського судна.

— Просто більший варіант баржі-колонії, — сказав я. — Теоретично ми б могли будувати такі великі конструкції. Просто такій масі важче надавати прискорення.

— Їм, вочевидь, не було важче.

— Їм, вочевидь, ні.

— Отже, цим ти його і вважаєш? Кораблем-колонією?

Я знизав плечима, намагаючись удати невимушеність.

— Причин для побудови чогось настільки великого не так і багато. Або цим щось кудись перевозять, або в цьому живуть. А нащо будувати житло в такій далині, незрозуміло. Тут нема чого вивчати. Нема чого видобувати чи привласнювати.

— А ще, якщо це баржа-колонія, незрозуміло, нащо її тут залишати.

Трісь-трісь.

Я заплющив очі.

— А тобі яке діло, Генде? Коли ми повернемося, ця штука зникне в якомусь корпоративному доці на астероїді. Її більше ніхто з нас не побачить. Нащо до неї прив’язуватися? Ти одержиш свій відсоток, премію чи що там тебе мотивує.

— Думаєш, мені не цікаво?

— Думаю, тобі байдуже.

На це він не сказав нічого, поки не повернулася з вантажного відсіку Сунь з поганою звісткою. Буй, судячи з усього, зазнав непоправних ушкоджень.

— Він випускає сигнали, — сказала вона. — А трохи попрацювавши, можна заново ввімкнути й двигуни. Йому потрібне нове енергетичне ядро, але я, здається, можу внести відповідні зміни до одного з генераторів для байків. Але локаційні системи потрощені, а для їхнього ремонту в нас немає ні інструментів, ні матеріалів. Без цього буй не зможе зберігати своє положення. Його, мабуть, віднесло б у космос навіть струменями з наших двигунів.

— А може, відправити його після запуску двигунів? — Генд перевів погляд із Сунь на мене й назад. — Вонґсават може обчислити траєкторію й повести нас уперед, а тоді випустити буй, коли ми… А.

— Рушимо, — закінчив я за нього. — Залишкового ходу, який ми надамо йому кидком, усе одно буде достатньо, щоб він поплив геть, так, Сунь?

— Правильно.

— А якщо ми його причепимо?

Я сумовито всміхнувся.

— Причепимо? Хіба ти не бачив, як наноби намагалися причепитися до брами?

— Нам доведеться пошукати якийсь спосіб, — уперся він. — Ми не поїдемо додому з порожніми руками. Ми надто близько підійшли.

— Спробуй приварити щось до тієї штуки, Генде — і ми взагалі не поїдемо додому. Сам знаєш.

— Тоді, — раптом закричав він на нас, — має бути якесь інше рішення.

— Воно є.

Таня Вардані стояла в люці, що вів у пілотську кабіну, куди вона пішла, поки тривала робота з трупами. Вона ще була блідою після блювання, а під очима в неї синіли кола, та за всім цим ховався майже неземний спокій, якого я не бачив, відтоді як ми вивезли її з табору.

— Пані Вардані, — Генд оглянув усю каюту, наче визначаючи, хто ще став свідком його зриву. Притиснув до очей великий і вказівний пальці. — Вам є що сказати?

— Так. Якщо Сунь Ліпін може полагодити енергетичні системи буя, то ми, безперечно, можемо його розмістити.

— Де розмістити? — запитав я.

Вона натягнуто всміхнулася.

— Всередині.

На мить запала тиша.

— Всередині, — я кивнув на екран і на багатокілометрову іншопланетну конструкцію на ньому. — Там?

— Так. Ми ввійдемо крізь стикувальний модуль і залишимо буй у якомусь безпечному місці. Немає причин вважати, що корпус хоч десь нерадіопрозорий. Більшість марсіянських споруд радіопрозорі. Хай там як, ми можемо надсилати тестові передачі, поки не знайдемо підхоже місце.

— Сунь, — Генд знову дивився на екран, тепер уже майже мрійливо. — Скільки часу в тебе пішло б на ремонт енергетичної системи?

— Десь від восьми до десяти годин. Точно не більше дванадцяти, — Сунь повернулася до археологістки. — Пані Вардані, скільки часу в вас піде на відкриття стикувального модуля?

— Ой, — Вардані знову якось дивно нам усміхнулася. — Він уже відкритий.

Перед підготовкою до стикування я встиг поговорити з нею лише раз. Я зустрівся з нею, коли вона йшла з корабельного санвузла, за десять хвилин після грубого, авторитарного інструктажу, що його влаштував усім Генд. Вона стояла до мене спиною, і ми незграбно зіштовхнулися в вузькому вході. Вона, зойкнувши, повернулася, і я побачив, що на її чолі досі є трохи поту: мабуть, знову блювала. Дихання в неї було несвіже, а з-за дверей у неї за спиною виходив сморід шлункового соку.

Вона побачила, як я на неї дивлюся.

— Що таке?

— В тебе все нормально?

— Ні, Ковачу. Я вмираю. А ти там як?

— Ти впевнена, що це — добра ідея?

— Ой, тільки тебе ще не вистачало! Я думала, ми вже все обговорили з Суджіяді та Шнайдером.

Я не сказав нічого — просто подивився на гарячкове світло в її очах. Вона зітхнула.

— Послухай, якщо це задовольнить Генда й поверне нас додому, я готова сказати: так, це — добра ідея. І це, блін, точно безпечніше, ніж намагатися прикріпити пошкоджений буй до корпусу.

Я похитав головою.

— Річ не в цьому.

— Ні?

— Ні. Ти хочеш побачити, що там усередині, поки «Мандрейк» не заникає цю штуку в якомусь таємному сухому доці. Ти хочеш побути її власницею, бодай кілька годин. Хіба ні?

— А ти?

— Я думаю, що ми всі цього хочемо, крім Суджіяді та Шнайдера.

Я знав, що Крукшенк цього хотіла б, — уявляв сяйво в її очах від цієї думки. Захват, який почав пробуджуватися в ній біля перил траулера. Те саме зачудування, яке я бачив на її обличчі, коли вона дивилася на активований зворотний відлік до відкриття брами в потоці віддачі від ультравібрації. Може, саме тому я й не протестував — тільки побурчав отак серед дедалі сильнішого запаху змученої блювоти. Може, я їй це завинив.

— Що ж, тоді, — знизала плечима Вардані, — в чому проблема?

— Ти знаєш, у чому проблема.

Вона нетерпляче пирхнула і спробувала пройти повз мене. Я не зрушив з місця.

— Не зійдеш із моєї дороги, Ковачу? — просичала вона. — У нас за п’ять хвилин посадка, і мені треба до пілотської кабіни.

— Чому вони не ввійшли, Таню?

— Ми були над…

— Це маячня, Таню. Інструменти Амелі показують, що там придатна для дихання атмосфера. Вони знайшли спосіб відкрити стикувальну систему або ж побачили, що вона вже відкрита. А тоді вони стали чекати тут на смерть, витрачаючи повітря у скафандрах. Чому вони не ввійшли?

— Ти був на інструктажі. Вони не мали їжі, вони мали…

— Так, я чув, як ти виголошувала одне брехливе обґрунтування за іншим, але я не чув жодного можливого пояснення того, чому четверо археологістів захотіли вмерти у скафандрах, а не провести свої останні години, блукаючи найвидатнішою археологічною знахідкою в історії людського роду.

Вона на мить завагалась, і я побачив у ній щось від жінки з водоспаду. Тоді в її очах знову спалахнуло пристрасне світло.

— Нащо питати мене? Може, просто ввімкнеш одну з установок ІтаО і, блін, спитаєш їх самих? Пам’яті в них неушкоджені, хіба ні?

— Установкам ІтаО прийшов гаплик, Таню. Вони заіржавіли від витоку разом з буями. Тому питаю тебе ще раз. Чому вони не ввійшли?

Вона відвела очі, знов нічого не сказавши. У кутику одного її ока я, здається, помітив дрож. Тоді він зник, і вона знову поглянула на мене з тим байдужим спокоєм, який я бачив у таборі.

— Не знаю, — нарешті сказала вона. — А якщо ми не можемо спитати їх, то, на мою думку, залишається тільки один спосіб це з’ясувати.

— Так, — я втомлено відсторонився від неї. — І саме в цьому проблема, чи не так? У з’ясуванні. В розкопуванні історії. Несенні, блін, естафети людських відкриттів. Тебе не цікавлять гроші, тобі начхати, кому дістануться майнові права, а померти ти вже точно не проти. Тож чому хтось інший має думати інакше, так?

Вона здригнулася, але не сильно. Притлумила свій дрож. А тоді відвернулася, залишивши мене дивитися на бліде світло від ілюмінієвого кахлю, до якого вона перед цим притиснулася.

Розділ тридцять перший

Це було схоже на марення.

Пам’ятаю, я читав десь, що, коли археологісти на Марсі вперше потрапили до похованих мавзолеїв, які згодом записали до міст, чимало з них з’їхало з глузду. В ті часи психічний розлад був характерним для цього фаху небезпечним фактором. У гонитві за ключами до марсіанської цивілізації пожертвували низкою найвитонченіших умів століття. Вони не зламалися й не опустилися до буйного божевілля, як завжди буває з архетиповими антигероями експерія-жахливчиків. Вони не зламались, а просто затупилися. Гостре лезо інтелектуальної міці стерлося до тупуватої, дещо розмитої відстороненої неясності. Вони доходили до цього десятками. Фізично зношувалися від постійного контакту з тим, що залишили по собі нелюдські розуми. Гільдія сточувала їх, як леза для скальпелів об розкручене шліфувальне коло.

— Ну, гадаю, якщо ви можете літати… — сказав Люк Депре, без ентузіазму дивлячись на споруду попереду.

Його поза прямо свідчила про агресивне спантеличення. Я гадав, що йому так само, як і мені, важко визначити, де саме можуть ховатися засідки. Коли бойова обробка настільки глибока, нездатність робити те, чого тебе навчили, бісить незгірш за відмову від нікотину. А думати, де в марсіанській споруді можуть бути засідки, було б усе одно що намагатися спіймати голіруч слизьминога з Мису Мітчема.

Ми вийшли зі стикувального модуля, проминувши зловісно навислу вгорі перемичку й раптом опинилися серед нутрощів корабля. Такого я не бачив ще ніколи. Марно шукаючи, з чим це порівняти, мій розум згадав образ із мого новопештського дитинства. Якось навесні на рифі Хірати я страшенно перелякався: на глибині п’ятнадцяти метрів трубка подання повітря на моєму важко здобутому полатаному костюмі для дайвінгу зачепилася за корал. Дивлячись, як із тріщини вириваються сріблясті частинки кисню, я на мить замислився, який вигляд ця буря бульбашок повинна мати зсередини.

Тепер я це знав.

Ці бульбашки застигли на місці. Там, де під їхньою поверхнею сяяло нечітке приглушене світло, вони переливалися перламутровими відтінками блакитного й рожевого, але, якщо не зважати на важливу різницю у тривалості існування, вони були такі ж безладні, як і запас повітря, що тікав від мене того дня. Здавалося, в тому, як вони з’єднуються та зливаються одна з одною, немає жодної архітектурної логіки. Часом на місці з’єднання були отвори діаметром усього кілька метрів. Деінде вигнуті стінки просто закінчувалися на початку перетину з іншою окружністю. В першому приміщенні, в яке ми ввійшли, стеля ніде не була нижчою за двадцять метрів.

— Втім, підлога пласка, — пробурмотіла Сунь Ліпін і опустилася на коліна, щоб торкнутися відполірованої поверхні в себе під ногами. — А ще вони мали… мають грав-генератори.

— Походження видів, — у порожнечі, що нагадувала собор, голос Тані Вардані звучав дещо лунко. — Вони еволюціонували у гравітаційному колодязі, так само, як ми. Тривалий час перебувати в невагомості, може, й весело, але нездорово. А якщо є гравітація, то потрібні пласкі поверхні, на які можна щось ставити. Практичність у дії. Так само, як у тому стикувальному модулі. Бажання розім’яти крильця — це чудово, але для посадки космольота потрібні прямі лінії.

Ми всі озирнулися на щілину, крізь яку пройшли. В порівнянні з місцем, у якому ми стояли тепер, чужинські вигини стикувальної станції були майже стриманими. Довгі ступінчасті стіни розходилися догори, як витягнуті й покладені майже одна на одну сплячі змії завтовшки два метри. Вісі, довкола яких звивалися котушки, зовсім трохи відхилялися від прямих ліній, ніби марсіанські суднобудівники, навіть суворо обмежені призначенням стикувальної станції, не могли втриматися від органічних красивостей. Опускати крізь дедалі щільнішу атмосферу, щільність якої підтримував якийсь механізм у ступінчастих стінах, судно, що стикувалося, було цілком безпечно, але від одного погляду навсібіч усе одно починало здаватися, ніби це — спуск у черево якоїсь сплячої істоти.

Марення.

Я відчував, як воно злегка торкалося згори мого поля зору, м’яко посмоктувало мої очі та роздувало щось у мене в лобі. Це трохи скидалося на дешеві віртуальності, які траплялися в аркадах у моєму дитинстві, ті, де конструкт не дозволяє персонажеві підняти погляд над горизонталлю більш ніж на кілька градусів, навіть якщо туди вів наступний етап гри. Тут я відчував те саме — натяк на тупий біль за очима від постійних спроб побачити, що ж там угорі. Усвідомлення наявності вгорі простору, на який постійно хочеться поглянути.

Через вигнутість блискучих поверхонь довкола нас усе це здавалося якимось похилим, виникало неясне відчуття, ніби ми ось-ось повалимося набік — ба більше, можливо, в цьому до болю чужому середовищі найкраще саме перекинутися й лягти. Ніби вся ця абсурдна конструкція тонка, наче яєчна шкаралупа, і готова розтріскатися від будь-якої помилки, з легкістю виплюнувши нас у вакуум.

Марення.

До нього краще звикнути.

Приміщення не було порожнім. По краях рівної підлоги маячили кістляві конструкції з чогось схожого на риштування. Я згадав голознімки з завантаження, яке відсканував у дитинстві, — зображення марсіянських насістів, на які посадили віртуально згенерованих марсіян. Тут насісти були порожніми, і через це кожна конструкція здавалася моторошно висхлою; дискомфорт, що насувався до мене ззаду, від цього аж ніяк не зник.

— Вони були складені, — пробурмотіла Вардані, пильно дивлячись угору. Вона явно спантеличилася.

Внизу, де стіна бульбашки тільки починала вигинатися, під (судячи з усього) прибраними насістами стояли машини, про призначення яких я навіть не здогадувався. Здебільшого вони здавалися колючими та агресивними, але коли археологістка проминула одну з них, трохи її зачепивши, машина лиш забурмотіла й ображено ворухнула деякими колючками.

Забряжчав пластик, швидко посилилося якесь вищання: в кожній парі рук у пустотілому дзвоні приміщення з’явилася зброя.

— Ох, ради Бога, — Вардані ледве озирнулася на нас. — Та розслабтеся вже. Воно спить. Це машина.

Я підняв «Калашникових» і знизав плечима. Депре на протилежному боці приміщення перехопив мій погляд і всміхнувся.

— Машина для чого? — поцікавився Генд.

Тут археологістка таки озирнулася.

— Не знаю, — втомлено сказала вона. — Дайте мені пару днів і повністю обладнану команду лаборантів — і я, може, вам скажу. Зараз же я можу сказати одне: воно спить.

Суджіяді підійшов ще на пару кроків, так і не опустивши «Сонцеструма».

— Звідки ви знаєте?

— Якби воно не спало, ми б уже з ним взаємодіяли, повірте мені. До того ж, ви уявляєте собі, щоб істота з метровими криловими шпорами на плечах ставила активну машину так близько до вигнутої стіни? Кажу ж вам: тут усе вимкнене й запаковане.

— Пані Вардані, судячи з усього, має рацію, — промовила Сунь, піднявши обстежувальну установку Нухановича на передпліччі й розвернувшись. — У стінах можна виявити певні схеми, але вони здебільшого неактивні.

— Усім цим має щось керувати, — Амелі Вонґсават, засунувши руки в кишені, стояла й дивилася, піднявши очі, на середину приміщення, де віяли протяги. — У нас є придатне для дихання повітря. Дещо розріджене, зате тепле. Якщо вже на те пішло, то тут має бути якесь опалення.

— Системи опіки, — Таня Вардані, здавалося, втратила інтерес до машин і побрела назад до групи. — Вони були і в безлічі міст у глибинах Марса та Землі Нкруми.

— І вони збереглися дотепер?

Суджіяді явно не радів.

Вардані зітхнула й різко тицьнула великим пальцем на вхід до стикувального модуля.

— Це не чаклунство, капітане. Така сама система зараз керує за нас «Наґіні». Якщо ми всі загинемо, вона простоїть там ще щонайменше кілька століть, чекаючи, коли хтось повернеться.

— Так, а якщо в нього не буде потрібних кодів, вона зробить з нього суп. Це мене не заспокоює, пані Вардані.

— Ну, може, це й відрізняє марсіян від нас. Трохи цивілізованої витонченості.

— Та довговічніші батареї, — докинув я. — Все це протрималося значно довше, ніж може витримати «Наґіні».

— Як там з радіопрозорістю? — запитав Генд.

Сунь покрутила щось на своїй системі Нухановича. Масивні наплічні елементи обстежувального обладнання зблиснули. В повітрі над тильним боком її долоні з’явилися символи. Вона знизала плечима.

— Не дуже добре. Я ледве ловлю навігаційний маяк «Наґіні», а вона ж просто за стіною. Гадаю, річ у захисній оболонці. Ми на стикувальній станції, та ще й близько до корпусу. Думаю, нам доведеться пройти далі всередину.

Я зауважив, як дехто у групі обмінявся стривоженими поглядами. Депре помітив, що я за всіма стежу, і злегка всміхнувся.

— То хто хоче піти в розвідку? — тихо спитав він.

— Я не думаю, що це така вже добра думка, — промовив Генд.

Я вийшов з несвідомої захисної пози, якої набули ми всі, пройшов між двома насістами й потягнувся до краю отвору, що височів за ними. Коли я підтягнувся, відчув хвилі втоми та легкої нудоти, але я вже був готовий до цього, і нейрохімія їх притлумила.

Далі було порожньо. Навіть пилу не було.

— Можливо, це не така вже й добра думка, — погодився я й зіскочив назад. — Але скільком людям за наступну тисячу років випаде такий шанс? Тобі потрібно десять годин, так, Сунь?

— Щонайбільше.

— І ти вважаєш, що можеш скласти для нас пристойну мапу на цій штуці? — я показав на установку Нухановича.

— Цілком імовірно. Це справді найкраща обстежувальна програма, яку можна купити за гроші, — вона злегка вклонилася Гендові. — Розумні системи Нухановича. Кращих не створюють ніде.

Я поглянув на Амелі Вонґсават.

— А системи озброєння «Наґіні» ввімкнені на повну потужність.

Пілотеса кивнула.

— Параметри я ввела, вона може витримати повноцінну тактичну атаку без нашої допомоги.

— Що ж, тоді я готовий сказати, що ми одержали перепустку на день до Коралового замку, — я позирнув на Суджіяді. — Звісно, ті з нас, хто її хоче.

Роззирнувшись довкола, я побачив, що всі це усвідомлюють. Депре вже був згоден і виказував своє зацікавлення виразом обличчя і позою, але це також мало-помалу доходило до всіх інших. Усі позахиляли голови, щоб оглянути чужинську архітектуру, і їхні обличчя аж пом’якшали від зачудування. Навіть Суджіяді не зовсім стримався. Похмура настороженість, яка не полишала його, відколи ми прорвалися крізь верхні рівні багатошарового атмосферного поля стикувальної камери, перетворювалася на щось менш напружене. Страх перед невідомим відступав — його знищувало щось сильніше й давніше.

Мавпяча цікавість. Риса, яку я лаяв у розмові з Вардані, коли ми приїхали на заубервілльський пляж. Жвавий, гомінкий лісовий розум, готовий радісно видиратися на похмурі постаті стародавніх кам’яних ідолів і тицяти пальцями в їхні пильні очниці, просто щоб побачити. Яскраво-обсидіанове бажання знати. Те, що витягнуло нас із саван центральної Африки аж сюди. Те, що колись, можливо, виведе нас так далеко, що ми опинимося там раніше за сонячне світло з тих днів, коли ми ще були в центральній Африці.

Генд вийшов на середину, врівноважений, як справжній начальник.

— Пропоную обрати тут певні пріоритети, — обережно заговорив він. — Я розумію, що вам усім може хотітися трохи подивитися на це судно — я й сам хотів би його побачити, — та наше головне завдання — знайти безпечну базу для передавання сигналу буя. Це ми маємо зробити найперше, і я пропоную зробити це разом, — він повернувся до Суджіяді. — Опісля можна відрядити розвідувальні групи. Капітане?

Суджіяді кивнув, але кивнув з несподіваною байдужістю. Як і всі ми, він насправді вже не звертав уваги на людські частоти.

Коли й лишалися якісь сумніви щодо стану корпусу марсіянського судна, то за пару годин перебування серед його застиглих бульбашок вони зникли. Ми пройшли понад кілометр, петляючи туди-сюди безладними на перший погляд з’єднаннями між камерами. Подекуди отвори починалися приблизно на рівні підлоги, але де-не-де їх залишили так високо, що Вардані або Сунь доводилося вмикати свої гравітримачі й підлітати до них, щоб зазирнути всередину. Цзян і Депре йшли першими, розділюючись і підкрадаючись до входу кожної нової камери з тихою симетричною смертоносністю.

Ми не знайшли нічого такого, що здалося б нам живим.

Машини, на які ми натрапляли, ігнорували нас, а підійти досить близько, щоб викликати більш бурхливу реакцію, вочевидь, не хотілося нікому.

Заглиблюючись у нутрощі корабля, ми дедалі частіше знаходили конструкції, які можна було б, напруживши уяву, назвати коридорами, — довгі опуклі приміщення з яйцеподібними входами та виходами. Побудовано їх, вочевидь, було в тій самій техніці, що й стандартні камери-бульбашки, з відповідними змінами.

— Ти знаєш, що це таке, — сказав я Вардані, поки ми чекали, коли Сунь обстежить черговий отвір угорі. — Це схоже на аерогель. Ніби побудували простий каркас, а тоді просто… — я хитнув головою. Думка вперто не бажала формулюватися словами. — Не знаю, просто оббризкали її кількома кубічними кілометрами надміцної аерогелевої бази, а тоді зачекали, поки вона затвердне.

Вардані слабко всміхнулася.

— Так, можливо, щось таке. Це, безперечно, свідчило би про те, що вони розумілися на пластичності трохи більше за нас. Могли відображати та моделювати дані піни в такому масштабі.

— А може, й ні, — я обдумав цю ідею ще в її зародку, обмацав її складені, наче в оригамі, краї. — Тут конкретика конструкції не мала значення. Міг згодитися будь-який результат. А далі просто заповнюєш простір усім потрібним. Ну, там двигунами, системами середовища, зброєю…

— Зброєю? — вона поглянула на мене з якимось незрозумілим виразом обличчя. — Це конче має бути військовий корабель?

— Ні, це я для прикладу. Але…

— Тут щось є, — подала голос Сунь з комунікатора. — Якесь дерево чи…

Те, що сталося далі, було важко пояснити.

Я почув наближення цього звуку.

Я абсолютно точно знав, що почую його, за кілька часток секунди до того, як із бульбашки, яку досліджувала Сунь, виплив стишений подзвін. Це знання було чітким відчуттям, я наче почув відлуння, що летить навспак, опираючись повільному розпаду часу. Якщо це була інтуїція посланця, то така її ефективність мені досі тільки снилася.

— Співошпиль, — пояснила Вардані.

Я послухав, як відлуння стихло, звільняючи мене від лиховісного дрожу, який я щойно відчув, і мені раптом страшенно закортіло опинитися по інший бік від брами, сам-на-сам із прозаїчними небезпеками нанобних систем і випадів з убитого Заубервілля.

Вишні та гірчиця. Слідом за звуком потягнулася непоясненна суміш запахів. Цзян підняв свій «Сонцеструм».

Незворушне зазвичай обличчя Суджіяді скривилося.

— Що це таке?

— Співошпиль, — повторив я, намагаючись замаскувати дедалі сильнішу ніяковість спокоєм. — Свого роду марсіанська кімнатна рослинка.

Я вже бачив таку одного разу — по-справжньому, на Землі. Викопану з марсіянської скельної породи, з якої вона росла попередні кілька тисяч років, і виставлену на постамент, як твір мистецтва у власності багатія. Вона ще співала від кожного доторку, навіть від доторку вітерцю, досі пахла вишнею та гірчицею. Не мертва, не жива, поза будь-якими категоріями, доступними людській науці.

— Як вона тримається? — поцікавилася Вардані.

— Виростає зі стіни, — долинув голос Сунь з ноткою знайомого вже зачудування. — Наче якийсь корал…

Вардані позадкувала, щоб мати простір для запуску, і потягнулася до рушіїв свого гравітримача. Повітря швидко прокололо вищання: прилад увімкнувся.

— Зараз виберуся.

— Секундочку, пані Вардані, — Генд, плавно наблизившись, потіснив її. — Сунь, там можна якось пробратися?

— Ні. Вся бульбашка закрита.

— Тоді спускайся, — він підняв руку, випереджаючи Вардані. — У нас на це немає часу. Згодом можете за бажання повернутися сюди, поки Сунь ремонтуватиме буй. Поки що нам найперше потрібно знайти безпечну базу для передачі.

Обличчя археологістки набуло дещо зухвалого виразу, та вона була надто втомлена, щоб він затримався надовго. Вона знову вимкнула грав-рушії (машина невдоволено писнула) й відвернулася, різко буркнувши щось через плече — щось майже таке саме незрозуміле, як запах вишень і гірчиці згори. Вона трохи відбрела від менеджера з «Мандрейк» у бік виходу. Цзян, який стояв на її шляху, на мить завагався, а тоді пропустив її.

Я зітхнув.

— Молодець, Генде. Вона для нас — найближчий аналог провідника-тубільця в цьому, — я обвів усе довкола змахом руки, — місці, а тобі знадобилося її роздраконити. То от чого тебе навчали, коли ти здобував докторський ступінь з інвестування в конфлікти? Засмучувати експертів за кожної нагоди?

— Ні, — спокійно відповів він. — Але мене навчали не гаяти часу.

— Так, — я пішов за Вардані й наздогнав її, щойно вийшовши в коридор, який вів з камери. — Чуєш, зачекай. Вардані. Вардані, просто охолонь, благаю. Він покидьок, що ти будеш робити?

— Граний комерсант.

— Ну, так. І це теж. Але ми опинилися тут саме завдяки йому. Комерційну мотивацію ніколи не слід недооцінювати.

— Ти що, блін, в економічні філософи подався?

— Так, — я зупинився. — Послухай.

— Ні, з мене досить…

— Ні, послухай, — я підняв руку й показав на коридор. — Отам. Чуєш?

— Я не чую… — її голос поступово затих: вона вловила звук. На той час нейрохімія Клину Каррери вже встигла наблизити цей звук до мене, такий чіткий, що сумніватися тут не доводилося.

Десь далі в коридорі хтось співав.

Дві камери по тому ми побачили, хто саме. Цілий ліс зі співошпилів-бонсаїв, який проріс по всій підлозі та в нижній частині вигнутої шиї коридора, там, де він торкався головної бульбашки. Шпилі, здавалося, пробивалися крізь основну конструкцію судна з підлоги довкола з’єднання, хоча на їхньому корінні не було жодних ознак ушкоджень. Здавалося, матеріал корпусу змикається довкола них, як тканина, що гоїться. Найближча машина стояла на поважній відстані від них — за десять метрів — і ховалася далі в коридорі.

Пісня, що її співали шпилі, найбільше скидалася на звучання скрипки, але тягнулася нескінченно повільно, як тягнуться окремі моноволокна впоперек мосту, і, як мені здавалося, не мала жодної мелодії. Цей звук був тихий, майже недоступний слуху, але щоразу, коли він підвищувався, я відчував, як у мене смокче під ложечкою.

— Повітря, — тихо сказала Вардані. Перед цим вона бігла опуклими коридорами та камерами-бульбашками зі мною наввипередки, а тепер сіла навпочіпки перед шпилями, задихана, але з сяйвом в очах. — Тут, мабуть, проходить конвекція, що починається на іншому рівні. Вони співають лише від поверхневого контакту.

Я струсив із себе неочікуваний дрож.

— Як гадаєш, скільки їм років?

— Хто знає? — вона знову зіп’ялася на ноги. — Якби це було у планетарному грав-полі, я сказала б: щонайбільше пару тисяч років. Але його тут немає.

Вона відступила на крок і хитнула головою, тримаючись однією рукою за підборіддя та притиснувши пальці до рота, наче намагалася втриматися від занадто поспішного зауваження. Я зачекав. Нарешті вона прибрала руку з обличчя і невпевнено змахнула нею.

— Поглянь на ці розгалуження. Зазвичай вони… Зазвичай вони ростуть не так. Не такими покрученими.

Я подивився, куди вона показує пальцем. Найвищий зі шпилів був мені десь по груди; з його центрального стовбура виростали тонкі червонясто-чорні кам’яні гілки — досить численні, щоб і справді здаватися пишнішими та вигадливішими за відростки, які я бачив на земному зразку на постаменті. Інші, менші шпилі довкола нього повторювали цю схему, от тільки…

Нас наздогнала решта компанії з Депре та Гендом на чолі.

— Де ви в біса… Ого.

Ледь чутний спів шпилів майже непомітно погучнішав. Від рухів тіл по всій камері заворушилися потоки повітря. Я відчув, як від звуку шпиля в мене трохи пересохло в горлі.

— Я просто на них дивлюся, Генде. Сподіваюся, це не страшно.

— Пані Вардані…

Я застережно глянув на менеджера.

До археологістки підійшов Депре.

— Вони небезпечні?

— Не знаю. Зазвичай — ні, але…

Раптом виринуло те, що до цього намагалося привернути мою увагу на порозі моєї свідомості.

— Вони ростуть, тягнучись один до одного. Подивіться, які гілки на менших. Усі вони тягнуться вгору та назовні. У вищих же гілки ростуть на всі боки.

— Це вказує на якусь комунікацію. Інтегровану систему зі внутрішніми зв’язками, — Сунь обійшла скупчення шпилів, скануючи їх відстежувачем викидів у себе на руці. — Втім, гм-м…

— Радіації ви не знайдете, — майже замріяно промовила Вардані. — Вони всмоктують її як губки. Повністю поглинають усе, крім світла з червоної частки спектру. Судячи з їхнього мінерального складу, поверхня цих штук узагалі не має бути червоною. Вони повинні відбивати світло зі всього спектру.

— Але вони його не відбивають, — сказав Генд таким тоном, наче роздумував, чи не заарештувати шпилі за це порушення. — Чому, пані Вардані?

— Якби я це знала, то вже була би президенткою Гільдії. Про співошпилі ми знаємо менше, ніж практично про будь-яку іншу складову марсіянської біосфери. Власне, ми навіть не знаємо, чи можна їх відносити до біосфери.

— Вони ростуть, хіба ні?

Я побачив, як Вардані глузливо посміхнулася.

— Кристали теж ростуть. Це не робить їх живими.

— Не знаю, як ви всі, — сказала Амелі Вонґсават і обійшла співошпилі, тримаючи «Сонцеструм» під дещо агресивним кутом, — але мені це нагадує якесь зараження.

— Або твір мистецтва, — пробурмотів Депре. — Звідки нам знати?

Вонґсават похитала головою.

— Це корабель, Люку. Твори мистецтва для коридорів не ставлять там, де через них будуть щоразу перечіплятися. Поглянь на ці штуки. Вони ж усе заполонили.

— А якщо ти можеш пролетіти?

— Вони б усе одно заважали.

— Мистецтво зіткнення, — всміхнувся Шнайдер.

— Ну, добре, годі вже, — Генд, помахавши руками, змусив нових слухачів шпилів трохи від них відступити. Цей рух спрямував потоки повітря на червоні кам’яні гілки, і залунали ледь чутні нотки. Мускусний запах у повітрі посилився. — Ми не маємо…

— На це часу, — пробурчалаВардані. — Ми мусимо знайти безпечну базу для передачі.

Шнайдер реготнув. Я стримав широку усмішку й постарався не дивитися в бік Депре. Я підозрював, що Генд от-от втратить самоконтроль, а провокувати його тепер мені не надто хотілося. Я досі напевне не знав, що він зробить, коли зламається.

— Сунь, — досить спокійним голосом промовив менеджер з «Мандрейк». — Перевір верхні отвори.

Системна спеціалістка кивнула й увімкнула свій гравітримач. Завищали двигуни; коли підошви її черевиків відірвалися від підлоги і вона попливла вгору, звук понизився. Розвернулися Цзян і Депре, прикривши її піднятими «Сонцеструмами».

— Ходу немає, — гукнула вона вниз із першого отвору.

Я вловив зміну у звучанні та скоса глянув на співошпилі. За мною стежила тільки Вардані, яка стояла за спиною в Генда, і вона побачила моє обличчя. Її вуста розкрилися в німому запитанні. Я кивнув на шпилі та приклав долоню до вуха.

Послухай.

Вардані підійшла ближче, а тоді хитнула головою.

Шипіння.

— Не може бу…

Але це було так.

Тихенький звук пісні, схожий на пищання скрипки, змінювався. Реагував на невпинне гудіння грав-двигунів на задньому плані. А може, річ була не в цьому, а в самому грав-полі. Воно змінювалося й ледь відчутно посилювалося.

Прокидалося.

Розділ тридцять другий

Ми знайшли безпечну базу передачі для Генда десь за годину, проминувши ще чотири скупчення співошпилів. На той час ми вже почали вертатися довгим шляхом до стикувального модуля, користуючись орієнтовною мапою, яку креслили сканери Нухановича на руці в Сунь. Картографічній програмі марсіянська архітектура подобалася не більше, ніж мені, про що свідчили довгі паузи щоразу, коли Сунь завантажувала новий блок даних. Але тепер, після пари годин блукань і натхненної роботи системної спеціалістки, програма вже могла самостійно робити якісь обґрунтовані припущення щодо того, де нам слід шукати. Може, це й не дивно, та вона зовсім не схибила.

Вилізши з велетенської закрученої труби з надто стрімкими для людей стінами, ми з Сунь незграбно зупинилися на краю платформи завширшки п’ятдесят метрів, здавалося, з жодного боку не захищеної від космосу. Вгорі та внизу довкола нас вигинався кришталево чистий зоряний покрив, лиш подекуди закритий кістками кощавої центральної конструкції, схожої на кран з міллспортської верфі. Відчуття незахищеності перед зовнішнім простором було таке сильне, що мені, щойно я це побачив, стисло горло: спрацював рефлекс, як під час вакуумного бою. У мене у грудях кволо засіпалися легені, які ще не розслабилися після підняття.

Я придушив цей рефлекс.

— Це що, силове поле? — пихкаючи, запитав я Сунь.

— Ні, воно тверде, — вона насупилася над дисплеєм у себе над передпліччі. — Прозорий сплав, завтовшки близько метра. Це серйозно вражає. Жодного спотворення. Повне пряме візуальне керування. Поглянь, он ваша брама.

Вона виднілася серед зір у нас над головами, повзучи крізь пітьму несподівано видовженим супутником із сірувато-блакитного світла.

— Це має бути башта керування стикуванням, — вирішила Сунь, погладжуючи себе по руці й повільно розвертаючись. — А я вам казала. Розумна картографія Нухановича. Кращого не роблять ні…

Її голос затих. Я позирнув убік і побачив, як її очі розширилися, зосередившись на чомусь попереду. Поглянувши, як і вона, на кістляву конструкцію в центрі платформи, я побачив марсіян.

— Поклич інших, — відсторонено попросив я.

Вони висіли, наче привиди замордованих до смерті орлів, з розправленими крилами над платформою в якійсь сіті, що моторошно гойдалася на випадкових потоках повітря. Їх було всього двоє: один завис майже на вершечку центральної конструкції, а інший — трохи вище голови звичайної людини. Я обережно наблизився і побачив, що ця сіть металева й обвішана приладами такого ж незрозумілого призначення, як і ті машини, які ми проминули в камерах-бульбашках.

Я пройшов повз чергове скупчення співошпилів, більшість із яких була трохи вище коліна, і практично забув про них. Почув, як у мене за спиною Сунь кричить у спіраль, звертаючись до решти групи. Підвищивши голос, вона неначе порушила щось у повітрі. Купол наповнився луною. Я дійшов до того марсіянина, що висів нижче, і став під його тілом.

Звісно, я вже їх бачив. А хто не бачив? Із даними на цю тему знайомляться, починаючи з дитячого садка. Марсіяни. Вони прийшли на зміну міфічним істотам з нашого провінційного земного минулого, богам і демонам, на яких ми колись будували свої легенди. «Болючий удар, — писав Грецький, мабуть, ще тоді, як не став дрефлом, — який це відкриття завдало нашому відчуттю приналежності до всесвіту та нашому відчуттю володіння всесвітом, неможливо переоцінити».

Ось як Вардані розповіла про це мені одного пустельного вечора на балконі складу Роспіноеджі:

Бредбері, 2089 рік доколоніального літочислення. Герої-засновники людської давнини виявляються дурноголовими шмаркачами-задираками, якими, мабуть, були завжди: розшифрування перших марсіянських систем даних доводить існування не молодшої, а може, й старшої за весь людський рід культури, що мандрувала в космосі. Тисячолітні знання з Єгипту та Китаю починають видаватися стеком даних зі спальні десятирічної дитини. Мудрість віків миттєво перетворюється на обкурені роздуми компанії п’яниць із канави. Лао-Цзи, Конфуцій, Ісус Христос, Мухаммед — що вони знали? Провінціали, жодного разу не полишали планети. Де були вони, коли марсіяни перетинали міжзоряний простір?

Звичайно ж (Вардані кисло всміхнулась одним кутиком рота), організована релігія пішла в контратаку. Вдалася до звичних стратегій. Включити марсіян у картину світу, підчистити священні писання чи вигадати якісь нові, витлумачити щось по-новому. А якщо на таку роботу не стає мізків, то просто заперечити все це як творіння злих сил і розправлятися з усяким, хто казатиме щось інше. Це має спрацювати.

Але це не спрацювало.

Якийсь час це видавалося можливим. Зростання істерії провокувало часте насильство з релігійних мотивів і підпали новостворених університетських кафедр ксенології. Озброєний супровід для видатних археологістів і чимало перестрілювань на кампусах між фундаменталістами та правоохоронцями. Цікаві часи для студентів…

Із усього цього зростали нові вірування. Як правило, вони не так уже й сильно відрізнялися від старих і були такими ж догматичними. Але поза тим — чи, може, на тлі всього цього — відбувався підйом секулярної віри у щось таке, що піддавалося визначенню трохи важче за Бога.

Може, річ була у крилах. У культурному архетипі, такому глибокому (янголи, демони, Ікар і ще безліч таких самих ідіотів, що кидалися з веж і круч, поки ми нарешті не зробили все правильно), що людство не могло від нього відмовитися.

Може, на кону просто стояло надто багато. Астрогаційні мапи обіцяли нові світи, до яких можна просто вирушити з упевненістю в тому, що кінцевий пункт мандрівки буде землеподібним, тому що, ну, тут так написано.

Хоч що це було, це можна було назвати лише вірою. Це не було знанням: Гільдія в ті часи ще не була такою впевненою у своєму перекладі, а для того, щоб запустити сотні тисяч збережених розумів і клонованих ембріонів у глибини міжзоряного простору, потрібне щось набагато ґрунтовніше за теорію.

Це була віра в неодмінну застосовність Нового Знання. На зміну землецентричній упевненості в людській науці та її здатності коли-небудь Із Усім Розібратися прийшла м’якіша довіра до величезної громади Марсіянського Знання, що, наче поблажливий батько, дозволить нам по-справжньому вийти в океан, керуючи човном. Ми збиралися вийти за двері, не як діти, що виросли та вперше залишають домівку, а як малеча, що довірливо вхопилася пухкенькою ручкою за кіготь марсіанської цивілізації. Увесь цей процес був позначений абсолютно необгрунтованим відчуттям безпеки та затишного тепла. Це мотивувало розсіяння не менше, ніж економічна лібералізація, що її так розхвалював Генд.

Ситуацію змінили три чверті мільйона смертей на Адорасьйон. Вони та ще кілька геополітичних огріхів, які вигулькнули на поверхню з виникненням Протекторату. На Землі закручували гайки старі вірування, як політичні, так і духовні, строгі авторитетні томи, за якими можна жити. «Ми жили вільно, і за це необхідно заплатити. Тепер в ім’я стабільності та безпеки всім має керувати тверда рука.»

Від того нетривалого сплеску захоплення всім марсіянським залишається дуже мало. Вицинський і його революційна команда вже кілька століть як зникли — їх зацькували, позбавивши університетських посад і фінансування, а декого взагалі вбили. Гільдія замкнулася в собі, ревниво охороняючи ту обмежену інтелектуальну свободу, яку їй дозволяє Протекторат. Уявлення про марсіян, більш-менш близькі до повного розуміння, звелися до двох практично не пов’язаних між собою модифікацій. З одного боку, є хрестоматійно-суха добірка зображень і нотаток, дані в такому обсязі, який Протекторат вважає доцільним для суспільства. Кожна дитина сумлінно вивчає їхню зовнішність, їхні розчепірені крила та скелет, динаміку польотів, марудні подробиці їхнього процесу парування та виховання дитинчат, віртуальні реконструкції їхнього оперення та забарвлення, створені на основі нечисленних візуальних записів, які нам вдалося знайти, або здогадів Гільдії. Емблеми насістів, можливий одяг. Колоритні, легко засвоювані деталі. Трохи соціології. Її надто погано розуміють, вона надто невизначена, надто нестабільна, та й чи справді людям треба з усім цим морочитися?..

— Відкидання знань, — сказала вона, трохи здригнувшись від пустельного холоду. — Добровільне невігластво щодо того, що ми, можливо, збагнемо не одразу.

На іншому кінці колони фракціонування збираються більш маргінальні елементи. Дивні релігійні секти, легенди та чутки з розкопок, які передаються пошепки. Тут залишилося дещо від наших колишніх уявлень про марсіян — тут про їхній вплив можна говорити впівголоса. Тут їх можна називати так, як їх колись називав Вицинський: «Нові Древні, що навчають нас справжнього значення цього слова. Наші таємничо зниклі крилаті благодійники, що різко спускаються й торкаються кінчиком одного холодного крила карку нашої цивілізації, нагадуючи нам, що тут шість-сім тисяч років сяк-так записаної історії не вважаються давністю».

Цей марсіянин помер.

Помер уже давно — це було очевидно. Його тіло муміфікувалося в сіті, крила стали тонкими, як пергамент, а голова висохла, перетворившись на довгий вузький череп з наполовину роззявленим дзьобом. У розкосих очницях чорніли очі, наполовину сховані за складчастими мембранами повік. Під дзьобом випирала шкіра істоти, швидше за все, подумалося мені, прикриваючи горлову залозу. Вона, як і крила, здавалася тонкою, мов папір, і прозорою.

Під крилами тягнулися на тлі сіті кістляві кінцівки і трималися за прилади витончені на вигляд кігті. Я відчув ледь помітний приплив захвату. Ця істота, хоч ким вона була, померла за пультом.

— Не торкайся, — гарикнула Вардані позаду мене, і я усвідомив, що тягнуся вгору, до нижнього краю сітчастого каркасу.

— Вибач.

— Як шкіра облізе, сам перед собою вибачатимешся. В їхньому підшкірному жирі є лужний секрет, який виходить з-під контролю, коли вони помирають. За життя його, на нашу думку, врівноважує окислення їжі, але він досить сильний, щоб розчинити більшу частину трупа, якщо навколо вдосталь водяної пари, — говорячи, вона обходила сітчастий каркас із автоматичною обережністю, вочевидь, прищепленою їй у Гільдії. Її обличчя було цілком зосереджене, вона ні на мить не відвела очей від крилатої мумії над нами. — Коли вони помирають отак, він просто роз’їдає жир і висихає, перетворюючись на порошок, що роз’їдає дихальні шляхи та очі.

— Так, — я відступив на пару кроків. — Дякую за завчасне попередження.

Вона знизала плечима.

— Я не сподівалася знайти їх тут.

— На кораблях є команди.

— Еге ж, Ковачу, а в містах — населення. За чотири з лишком століття археологічних досліджень на тридцяти з гаком світах ми знайшли всього-на-всього пару сотень цілих трупів марсіян.

— Воно й не дивно, як у них така фігня в організмі, — Шнайдер підбрів до нас і тепер із цікавістю розглядав знахідку, стоячи під сітчастим каркасом з іншого боку. — А що відбувалося з цією речовиною, якщо вони просто якийсь час не їли?

Вардані сердито глянула на нього.

— Ми не знаємо. Мабуть, розпочинався цей процес.

— Це, певно, було боляче, — зауважив я.

— Так, гадаю, що так.

Їй насправді не хотілося говорити з жодним із нас. Вона була заворожена.

Шнайдер не сприйняв натяку. А може, йому просто було треба, щоб величезна тиша в повітрі довкола нас і пильний погляд крилатої істоти над нами зникли за торохтінням голосів.

— Як вони до такого дійшли? Ну, тобто, — він реготнув, — це ж не найвигідніша для еволюції риса, так? Це вбиває, якщо зголодніти.

Я знову поглянув на висушений розпластаний труп і відчув новий приплив поваги, яку вперше відчув, коли збагнув, що марсіяни померли на постах. У мене в голові відбулося щось таке, що не піддавалося визначенню; мої чуття посланця сприймали це як мерехтіння інтуїції на межі розуміння.

— Ні, це вигідно, — сказав я й одразу зрозумів. — Це мало їх мотивувати. Це мало зробити їх найкрутішими засранцями в небі.

Здається, я помітив на обличчі Тані Вардані слабку усмішку.

— Ковачу, з такими проникливими думками тобі треба публікуватися.

Шнайдер усміхнувся.

— Взагалі-то, — почала спокійну лекцію археологістка, дивлячись на муміфікованого марсіянина, — зараз цю рису з погляду еволюції пояснюють тим, що вона сприяла дотриманню гігієни на щільно заселених насістах. Пару років тому це припустили Васвік і Лай. До цього більшість Гільдії вважала, що це стримувало інфекції та паразитів, що харчуються шкірою. Васвік і Лай насправді з цим не сперечалися, а просто намагалися відвоювати місце під сонцем для своєї гіпотези. А ще, звісно, є комплексна гіпотеза про найкрутіших засранців у небі, яку розвивало кілька магістрів Гільдії — щоправда, ніхто з них не робив цього так елегантно, як ти, Ковачу.

Я злегка їй вклонився.

— Як гадаєш, ми можемо її зняти? — поцікавилася вголос Вардані, відступивши, щоб краще роздивитися кабелі, на яких тримався сітчастий каркас.

— Її?

— Так. Це охоронниця насісту. Бачиш шпору на крилі? А той кістяний гребінь на потилиці? Каста воїнів. Наскільки нам відомо, вона була повністю жіночою, — археологістка знову поглянула на кабелі. — Як думаєш, ми зможемо запустити цю штуку?

— А чому б ні? — я підвищив голос, аби докричатися на інший кінець платформи. — Цзяне! Бачиш на тому боці щось схоже на лебідку?

Цзян поглянув угору, а тоді хитнув головою.

— А ти, Люку?

— Пані Вардані!

— До речі про засранців, — пробурчав Шнайдер. До нашого зібрання під розпластаним трупом крокував Маттіас Генд.

— Пані Вардані, сподіваюся, ви збиралися лише поглянути на цей зразок.

— Насправді, — сказала йому археологістка, — ми шукаємо способу зняти його за допомогою лебідки. Вас це бентежить?

— Так, пані Вардані, бентежить. Цей корабель і весь його вміст є власністю корпорації «Мандрейк».

— Ні, не є, поки не заспіває буй. Принаймні саме це ви нам сказали, щоб затягнути нас сюди.

Генд нещиро всміхнувся.

— Не робіть із цього проблеми, пані Вардані. Вам непогано заплатили.

— Ой, заплатили. Мені заплатили, — Вардані пильно подивилася на нього. — Ідіть у сраку, Генде.

Вона промчала платформою й зупинилася на її краю, дивлячись уперед.

Я витріщився на менеджера з «Мандрейк».

— Генде, що з тобою таке? Я ж наче сказав тобі бути з нею м’якішим. Це на тебе архітектура так діє чи що?

Я залишив його з трупом і пішов туди, де стояла, міцно охопивши руками тіло й опустивши голову, Вардані.

— Ти, бува, не думаєш стрибнути?

Вона пирхнула.

— Отой гівнюк. Він би, блін, і на райські ворота причепив корпоративну головивіску, якби тільки їх знайшов.

— Щодо цього не знаю. Він досить ревний вірянин.

— Справді? Цікаво, як це не заважає його комерційному життю.

— Ну, так. Організована релігія — сама знаєш.

Вона ще раз пирхнула, але тепер у її пирханні вчувався смішок, а її постать трохи розслабилася.

— Не знаю, чому я так розклеїлася. В мене все одно немає з собою інструментів для роботи з органічними рештками. Хай висить там. Кого це колише?

Я всміхнувся й поклав руку їй на плече.

— Тебе, — м’яко сказав я.

Купол у нас над головами був такий само прозорий для радіосигналів, як і для видимої частини спектру. Сунь виконала низку простих перевірок за допомогою наявного обладнання, а тоді ми всі попрямували назад на «Наґіні» й винесли пошкоджений буй на платформу разом із трьома ящиками інструментів, які, на думку Сунь, могли стати в нагоді. Ми зупинялися в кожній камері, позначаючи свій шлях бурштиновими липкими міні-мітками і, на превеликий жаль для Тані Вардані, мажучи підлогу ілюмінієвою фарбою.

— Вона змиється, — сказала їй Сунь Ліпін тоном, який вказував на те, що її це в будь-якому разі не хвилює.

Навіть із парочкою гравітримачів для полегшення підйому перенесення буя до його визначеного місця спочинку було довгою й важкою роботою, яка через хаотичну бульбашкову архітектуру корабля виводила з себе. Я виснажився, перш ніж ми зібрали все на платформі — збоку, на безпечній відстані від мумій перших тутешніх мешканців. Радіаційне ураження, що лютувало в моїх клітинах, ставало надто сильним, щоб йому могли дати раду ліки.

Я знайшов у центральній конструкції ділянку, над якою не нависав труп, і сперся на неї, дивлячись на зорі, тим часом як моє замучене тіло щосили намагалося стабілізувати пульс і притлумити неприємне відчуття в нутрощах. Зовні, серед зір, мені підморгувала, здіймаючись над обрієм платформи, відчинена брама. Далі праворуч краєчком ока я бачив найближчого марсіянина. Я подивився вгору навпроти себе — туди, де поглядав на мене прикритими очима труп, — і приклав один палець до скроні, віддаючи честь.

— Так. Скоро підійду.

— Прошу?

Я повернув голову й побачив, що за пару метрів від мене стоїть Люк Депре. Завдяки стійкому до радіації маорійському чохлу він, схоже, почувався майже комфортно.

— Та нічого. Це я спілкуюся.

— Розумію, — з виразу його обличчя було цілком очевидно, що ні. — Я тут думав… Хочеш прогулятися й усе оглянути?

Я похитав головою.

— Може, пізніше. Втім, не відмовляйся від цього заради мене.

Він насупився, але залишив мене у спокої. Я бачив, як він пішов разом з Амелі Вонґсават. Подекуди на платформі збиралися маленькими компаніями інші члени групи, перемовляючись не надто гучними голосами. Я, здається, почув тихий контрапункт до них у виконанні скупчення співошпилів, але зосереджувати на ньому нейрохімію мені не хотілося. Я відчув, як із зоряного покриву повільно опускається безмежна втома, і платформа піді мною неначе кудись поїхала. Я заплющив очі й поринув у стан, який не зовсім був сном, але відзначався всіма його недоліками.

Ковачу…

Граний Семетер.

Сумуєш за своєю розірваною дівчиною з Лаймонського нагір’я?

Не…

Хочеш, щоб вона була тут цілою, так? Чи хотів би, щоб частини її тіла звивалися над тобою самі по собі?

У мене сіпнулося обличчя в тому місці, де її нога, яку метнув повз мене нанобний кабель, розбила мені губу.

В цьому є свій чар, га-а-а? Розчленована гурія до твоїх послуг. Одна рука тут, друга рука там. Опуклі пригорщі плоті. Так би мовити, індивідуальна скорочена версія. М’яка плоть, Ковачу, така, якої можна торкнутися. Податлива. Її можна було б набирати у пригорщі. Підганяти під себе.

Семетере, ти нариваєшся…

І не з’єднана з якоюсь недоречною особистою волею. Викинь зайві частини. Частини, що виділяють, частини, які мислять не про щось чуттєве. У посмерті є багато насолод…

Залиш мене, блін, самого, Семетере.

А навіщо? Самотність холодна, це — затока холоду, глибша за ту, на яку ти дивився з корпусу «Мівтсемді». Нащо мені лишати тебе сам-на-сам із цим, коли ти був мені таким другом? Прислав мені стільки душ.

Гаразд. На цьому все, засранцю…

Я різко прокинувся в поту. Неподалік сиділа навпочіпки й дивилася на мене Таня Вардані. За нею висів застиглий у польоті марсіянин, дивлячись униз незрячими очима, наче янгол в соборі Андрича в Новопешті.

— У тебе все гаразд, Ковачу?

Я притиснув пальці до очей і скривився: тиск виявився болючим.

— Гадаю, непогано як на мерця. А хіба ти не пішла в розвідку?

— Мені хріново. Може, згодом.

Я трохи випрямився, скориставшись опорою. На іншому боці платформи Сунь невпинно працювала над оголеними платами буя. Неподалік тихо перемовлялися Цзян і Суджіяді.

— Цього «згодом» у нас обмаль. Гадаю, Сунь упорається швидше, ніж за десять годин. Де Шнайдер?

— Відійшов з Гендом. А чого це ти сам не пішов на екскурсію до Коралового замку?

Я всміхнувся.

— Таню, ти ніколи в житті не бачила Коралового замку. Що ти маєш на увазі?

Вона сіла біля мене, повернувши обличчя до зір.

— Перевіряю своє володіння жаргоном Світу Гарлана. А тебе це бентежить?

— Довбані туристи.

Вона засміялася. Я сидів і насолоджувався цим звуком, поки він не стих, а тоді ми обоє трохи посиділи у товариській тиші, яку порушувала лише Сунь, паяючи схеми.

— Гарне небо, — нарешті сказала вона.

— Так. Можна спитати дещо про археологію?

— Питай.

— Куди вони пішли?

— Марсіяни?

— Так.

— Ну, космос великий. Хто…

— Ні, ці марсіяни. Команда цієї штуки. Нащо кидати тут напризволяще такий великий об’єкт? Навіть їм він мав обійтись у бюджет цілої планети. Наскільки ми розуміємо, він працює. Опалюється, з підтримуваною атмосферою, з робочою стикувальною системою. Чому вони не забрали його з собою?

— Хто знає? Може, вони пішли поспіхом.

— Ой, та…

— Ні, я серйозно. Вони взагалі покинули цю область космосу, або ж їх винищили, чи вони самі винищили одне одного. Вони покинули дуже багато речей. Цілі міста речей.

— Так. Таню, місто з собою забрати не можна. Звісно, його залишають. Але ж це, блін, зореліт. Чому вони могли покинути такий предмет?

— Вони ж залишили орбіталки довкола Світу Гарлана.

— Вони автоматичні.

— І що? Ця штука теж — якщо говорити про системи обслуговування.

— Так, але вона була створена для команди. Не конче треба бути археологістом, щоб це зрозуміти.

— Ковачу, може, підеш до «Наґіні» й відпочинеш? Нікому з нас не хочеться вивчати цей простір, а в мене від тебе скоро голова розболиться.

— Думаю, ти зрозумієш, що тут винна радіація.

— Ні, я…

У мене на грудях подав гаркавий голос відкинутий індукційний мікрофон. Я трохи покліпав, дивлячись на нього, а тоді підняв і закріпив.

— …просто ...ле ...ут, — вимовляв голос Вонґсават, захоплений і щільно переплетений із завадами. — Хоч що… було… не дум… помер від гол…

— Вонґсават, це Ковач. Зачекай трохи. Сповільнись і почни спочатку.

— Я сказала, — вимовила пілотеса з сильним притиском, — ду… знайшли… дин труп. Лю… труп. Част… про… ий на стик… анції. І… здається… що йо… вбило.

— Гаразд, ми вже йдемо, — я ледве зіп’явся на ноги і змусив себе заговорити з такою швидкістю, щоб у Вонґсават була можливість зрозуміти мене за завадами. — Повторюю: ми вже йдемо, стійте на місці спиною до спини й не рухайтесь. І стріляйте, бляха, в усе, що бачите.

— Що там таке? — запитала Вардані.

— Халепа.

Я оглянув платформу, і мені раптом чітко згадалися слова Суджіяді.

Нас узагалі не має тут бути.

У мене над головою порожніми очима на нас дивився марсіянин. Відсторонений, як справжнісінький янгол, і такий самий помічний.

Розділ тридцять третій

Він лежав в одному з бульбашкових тунелів десь за кілометр углиб корпусу судна, вбраний у скафандр і досі майже цілий. У м’якому білому світлі від стін було чітко видно, що обличчя за лицьовим щитком зсохлося, ставши геть кістлявим, але жодних інших помітних ознак розкладання, здається, не було.

Я став на коліна біля трупа й поглянув на загерметизоване обличчя.

— А він має непоганий вигляд, зважаючи на обставини. — Стерильне повітря, — пояснив Депре. Він тримав заряджений «Сонцеструм» збоку й весь час поглядав на роздуту стелю вгорі. За десять метрів крутилася біля отвору, через який тунель вів до наступної камери-бульбашки, Амелі Вонґсават, якій явно було дещо менш комфортно зі зброєю. — І антибактеріальні засоби, якщо скафандр не зовсім нікудишній. Цікаво. Резервуар досі на третину повний. Помер він точно не від задухи.

— На скафандрі є якісь ушкодження?

— Якщо й є, то я їх не бачу.

Я сів на п’яти.

— Безглуздя. Цим повітрям можна дихати. Нащо вдягати скафандр?

Депре знизав плечима.

— А від чого помирають у скафандрі біля відкритого атмосферного шлюзу? Тут усе безглуздо. Я вже й не намагаюся це зрозуміти.

— Рух, — різко сказала Вонґсават.

Я вивільнив правий інтерфейсний пістолет і пішов до отвору, де стояла вона. Нижній його край був за метр із хвостиком над підлогою й вигинався вгору широкою усмішкою, а далі поступово звужувався до даху з обох боків і врешті-решт замикався чітко заокругленою вершиною. Обабіч нього було по два метри простору для укриття, та й під краєм можна було сховатися. Просто мрія снайпера.

Депре сховався зліва, вертикально тримаючи «Сонцеструм» збоку. Я зігнувся поруч із Вонґсават.

— Здається, щось упало, — пробурчала пілотеса. — Не в цій камері — може, в наступній.

— Гаразд.

Я відчув, як холодна нейрохімія струменить по моїх руках і заряджає мені серце. Приємно було знати, що системи досі працюють попри крайню втому від радіаційного отруєння. А після такої тривалої гонитви за тінями й боїв із безликими колоніями нанобів зустріч із привидами загиблих, людей і не-людей, перспектива повноцінного бою була майже задоволенням.

Та ні, без «майже». Подумавши про вбивство, я відчув, як мені від задоволення стало лоскотно в животі.

Депре підняв одну руку, відірвавши її від проекційного жолоба свого «Сонцеструма».

Послухай.

Тепер я почув це — малопомітне шаркання з іншого боку камери. Я витягнув другий інтерфейсний пістолет і сховався за рельєфним краєм отвору. Обробка посланця остаточно позбавила напруження мої м’язи, передавши його рефлексам, що причаїлися за зовнішнім спокоєм.

У просторі на іншому боці наступної камери промайнуло щось бліде. Я вдихнув і прицілився в це.

Поїхали.

— Ти там, Амелі?

Голос Шнайдера.

Я почув, як Вонґсават майже одночасно зі мною шумно видихнула. Вона зіп’ялася на ноги.

— Шнайдере! Що ти робиш? Я тебе мало не підстрелила.

— Ну, оце, блін, привітність, — Шнайдер чітко показався в отворі й перекинув одну ногу за край. Свій «Сонцеструм» він недбало повісив на одне плече. — Ми тут примчали на порятунок, а ви за це нас розстрілюєте.

— Це інший археологіст? — запитав Генд, пройшовши в камеру слідом за Шнайдером.

У правій руці він, як не дивно, тримав ручний бластер. Я усвідомив, що вперше бачу менеджера озброєним, відколи його знаю. Зброя йому не пасувала. Вона затьмарювала його ауру зали засідань на дев’ятнадцятому поверсі. Вона була недоречна, була тріщиною на фасаді, муляла око, як муляли 6 око справжні кадри боїв у вербувальному кліпі Лапіне. Генд був не з тих, хто користується зброєю сам. Принаймні не такою безпосередньою і брудною зброєю, як частинковий бластер.

До того ж у нього в кишені схований станер.

Мені замуляла обробка посланця, нещодавно переведена в режим бойової готовності.

— Підійди та поглянь, — запропонував я, приховуючи свій неспокій.

Двоє новоприбулих пройшли відкритою місцевістю до нас із байдужою необережністю, яка страшенно діяла мені на бойові нерви. Генд поклав руки на край входу до тунелю й витріщився на труп. Я раптом помітив, що його обличчя пополотніло від променевої хвороби. Його постать здавалася напруженою, ніби він не знав напевне, скільки ще зможе простояти. Відколи ми приземлились у стикувальному модулі, в нього почав сіпатися кутик рота. На його тлі Шнайдер просто-таки сяяв здоров’ям.

Я придушив у собі спалах співчуття. Вітаю, блін, у клубі, Генде. Вітаю на першому рівні Санкцїі-lV.

— Він у скафандрі, — промовив Генд.

— Цінне спостереження.

— Як він загинув?

— Ми не знаємо, — я відчув, як мене накриває чергова хвиля втоми. — І, правду кажучи, я не налаштований на аутопсію. Пропоную просто закріпити цей буй і вшитися звідси нахрін.

Генд якось дивно на мене подивився.

— Нам доведеться забрати його з собою.

— Ну, тоді можеш мені з цим допомогти, — я повернувся до трупа у скафандрі й узяв його за одну ногу. — Бери стопу.

— Ти що, його потягнеш?

— Ми, Генде. Ми його потягнемо. Не думаю, що він заперечуватиме.

Ми майже годину тягнули труп виснажливими трубами та просторими камерами марсіянського корабля на борт «Наґіні». Більшу частину цього часу ми намагалися розшукати липкі міні-мітки та ілюмінієві стрілки, які залишили, складаючи мапу, але дорогою далася взнаки променева хвороба. У нас із Гендом дорогою раз-у-раз починалися невеликі напади нудоти, коли ми були змушені доручати тіло Шнайдеру та Депре. Час останніх жертв Заубервілля спливав. Коли ми вивалили свій громіздкий тягар у скафандрі в останній отвір перед стикувальною станцією, мені здалося, що нездорового вигляду почав набувати навіть Депре у своєму радіаційно-стійкому маорійському чохлі. Сфокусувавши погляд у блакитнуватому світлі, я помітив таку ж сіру блідість і синці під очима і в Вонґсават.

Бачиш? — прошепотіла сутність, яка могла бути Семетером.

Під роздутою стелею корабля відчувалася присутність чогось величезного та хворобливого; воно чекало, зависнувши на тонких, як пергамент, крилах, і дивилося.

Коли ми впоралися, я зупинився, витріщившись у антисептичне фіалкове сяйво холодильника для трупів, тим часом як інші вже пішли. Звалені всередину постаті у скафандрах скидалися на зграйку гравців у крешбол у невагомості, які перестаралися з захистом і попадали одне на одного наприкінці матчу, коли вимкнулося поле і в залі ввімкнулось освітлення. Торбинок з рештками Крукшенк, Гансена та Дгасанапонґсакула майже не було видно.

Помираю…

Ще не помираєш…

Обробка Посланця ніяк не могла забути: дещо ще не завершилося, не вирішилося.

Земля для мерців. Я побачив Шнайдерове ілюмінієве татуювання, що попливло в мене перед очима, наче маяк. Його обличчя, майже невпізнанне через біль від ушкоджень.

Мерців?

— Ковачу, — гукнув Депре, який стояв у люку позаду мене. — Генд кличе нас усіх на платформу. Харчі ми беремо з собою. Ти йдеш?

— Я тебе наздожену.

Він кивнув і вистрибнув назад, на підлогу за люком. Я почув голоси і спробував від них відгородитися.

Помираю?

Земля для…

Частинки світла кружляють, наче візуалізація в котушці даних…

Брама…

Вид на браму з ілюмінаторів у пілотській кабіні «Наґіні»…

Пілотська кабіна…

Я роздратовано потрусив головою. Інтуїція посланця — система в найкращому разі ненадійна, а людині, що швидко тане під впливом радіаційного отруєння, застосувати її не надто зручно.

Ще не помираю.

Я облишив спроби побачити закономірність і дозволив накрити себе невизначеності, бо розумів, куди вона мене приведе.

Заманливе фіалкове світло холодильника для трупів.

Викинуті чохли всередині.

Семетер.

Коли я повернувся на платформу, вечеря вже майже скінчилася. Решта компанії розсілася під завислими муміями двох марсіян довкола розібраного буя на надувних шезлонгах, подзьобуючи без ентузіазму залишки сухих пайків з розпечатаних контейнерів. Я, в принципі, не міг поставити це їм на карб: у мене самого навіть від запаху цієї субстанції стискалося горло. Я трохи закашлявся від нього, а коли всі інші, почувши цей звук, хутко схопилися за зброю, квапливо підняв руки.

— Та ну, це ж я.

Всі забурчали й покинули зброю. Я пробрався в коло, шукаючи місця. Тут на кожного припадало плюс-мінус по одному шезлонгу. Цзян Цзяньпін і Шнайдер посідали на підлогу; Цзян сів по-турецьки на чистій ділянці палуби, а Шнайдер розвалився перед шезлонгом Тані Вардані так по-власницьки, що я аж скривив вуста. Я відмахнувся від запропонованого контейнера й сів на краєчку шезлонга Вонґсават, шкодуючи, що мені не так сильно хочеться їсти.

— Де ти був? — запитав Депре.

— Думав.

Шнайдер розсміявся.

— Чуваче, це шкідливо. Не думай. Ось, — він перекотив до мене бляшанку з амфетаміновою колою. Я зупинив її черевиком. — Пам’ятаєш, що ти казав мені в лікарні? Бійцю, блін, не думай: ти що, не читав умов вступу на службу?

Дехто несміливо всміхнувся. Я кивнув.

— Коли він сюди дістанеться, Яне?

— Га?

— Я сказав, — я відфутболив бляшанку назад до нього. Він витягнув руку і дуже швидко підхопив бляшанку. — Коли він сюди дістанеться?

Всі розмови, які тривали на той час, урвалися, як єдиний артилерійський наліт Конрада Гарлана на Міллспорт. Їх розстріляли, наче з частинкомета, торохтіння бляшанки та раптова тиша, що запала, коли бляшанка опинилася у стисненому кулаці Шнайдера.

Правому кулаці. Його вільна лівиця трохи забарилася, потягнувшись по зброю за кілька часток секунди після того, як я наставив на нього «Калашникова». Шнайдер побачив це і завмер.

— Не смій, — сказав я йому.

Збоку від себе я відчув, як Вонґсават ще тягнеться по станер у кишені. Я поклав вільну долоню їй на руку і злегка хитнув головою. Заговорив з характерною для посланця переконливістю в голосі.

— Не треба, Амелі.

Вона опустила руку на коліна. Завдяки периферійному скануванню я зрозумів, що наразі всі сидять тихо, навіть Вардані. Я трохи розслабився.

— Коли він сюди дістанеться, Яне?

— Ковачу, я не знаю, що ти, нахрін…

— Та ні, знаєш. Коли він сюди дістанеться? Чи тобі вже набридло мати дві руки?

— Хто?

— Каррера, Яне, коли він, блін, сюди дістанеться? Питаю востаннє.

— Я не…

Коли інтерфейсний пістолет прострілив у Шнайдера в долоні дірку й перетворив бляшанку, яку той досі тримав, на побитий шмат металу, його голос зірвався на різкий крик. У повітря бризнули кров і амфетамінова кола, дивовижно подібні за забарвленням. Трохи бризок потрапило на обличчя Тані Вардані, і вона сильно здригнулася.

Це не змагання в популярності.

— Що таке, Яне? — лагідно спитав я. — Той чохол, який тобі дав Каррера, погано реагує на ендорфіни?

Вардані, так і не витерши обличчя, здійнялася на ноги.

— Ковачу, він…

— Таню, не кажи мені, що чохол той самий. Ти з ним трахалася, як зараз, так і два роки тому. Ти знаєш.

Вона отетеріло захитала головою.

— Татуювання… — прошепотіла вона.

— Татуювання нове. Новісіньке та блискуче, навіть як на ілюміній. Він зробив його наново, як і кілька простих пластичних операцій — це входило в пакет послуг. Хіба не так, Яне?

Шнайдер здобувся лише на змучений стогін. Він витягнув руку з розтрощеною долонею й недовірливо дивився на цю долоню. На палубу крапала кров.

Я відчував лише втому.

— Як я розумію, ти продався Каррері, аби лиш уникнути віртуального допиту, — сказав я, не припиняючи стежити за реакцією присутніх за допомогою периферійного сканування. — В принципі, я на тебе не ображаюсь. А якщо тобі запропонували новий бойовий чохол з повноцінною радіаційною та хімічною стійкістю, та ще з індивідуальним оформленням… що ж, зараз на Санкції-IV такі умови пропонують рідко. І хто його знає, скільки ще «брудних» бомб скинуть обидві сторони. Так, я пристав би на такі умови.

— А докази в тебе є? — запитав Генд.

— Крім того, що він єдиний серед нас досі не посірів? Поглянь на нього, Генде. Він тримається краще за маорійські чохли, а вони ж створені для цієї хріні.

— Я 6 не назвав це доказом, — задумливо промовив Депре. — Хоча це й дивно.

— Та блін, він бреше, — процідив крізь зуби Шнайдер. — Якщо хтось і працює потай на Карреру, то це Ковач. Ну ради Самеді, він же лейтенант Клину.

— Не спокушай долю, Яне.

Шнайдер гнівно поглянув на мене, завивши від болю. Я, здається, почув, як це виття підхопили співошпилі на іншому боці платформи.

— Курва, дайте мені медпов’язку, — заблагав він. — Хто-небудь.

Сунь потягнулася до своєї аптечки. Я похитав головою.

— Ні. Хай спершу скаже, скільки в нас часу до того, як Каррера пройде у браму. Ми маємо підготуватися.

Депре знизав плечима.

— Хіба ми ще не готові, якщо це знаємо?

— До Клину? Ні.

Вардані без жодного слова підійшла до Сунь і висмикнула аптечку з волоконного чохла на грудях у тієї.

— Давай сюди. Якщо ви, козли у формі, не хочете за це взятися, візьмуся я.

Вона стала на коліна біля Шнайдера й розкрила аптечку, а тоді висипала весь її зміст на підлогу в пошуках пов’язок.

— Конвертики з зеленими етикетками, — безпорадно підказала Сунь. — Отам.

— Дякую, — процідила вона крізь зуби й позирнула на мене. — Що тепер робитимеш, Ковачу? Скалічиш і мене?

— Таню, він би продав нас усіх. Уже продав.

— Ти цього не знаєш.

— Я знаю, що він якось спромігся прожити два тижні на борту корабля-шпиталю з обмеженим доступом, не маючи справжньої документації. Знаю, що він без перепустки пробрався в офіцерські палати.

Вона скривилася.

— Та йди у сраку, Ковачу. Коли ми копали у Данґреку, він вибив нам муніципальний грант на дев’ять тижнів роботи від заубервілльської влади. Без жодної, блін, документації.

Генд прокашлявся.

— Як на мене…

І тут корабель довкола нас спалахнув.

Він осяяв простір під куполом; окремі раптові спалахи світла розросталися до цільних прозорих кольорових блоків, що оточували центральну конструкцію. В повітрі між кольорами літали іскри, промені енергії, обм’яклі, наче пошарпані штормом і відірвані від такелажу вітрила. Сяйво фонтанувало з вершин світла, що розросталось і кружляло, оббризкувало палубу, а торкаючись прозорої поверхні, будило в ній тьмяніше світло. Вгорі згасли зорі. Посередині зникли муміфіковані трупи марсіян, які заливало дедалі потужніше сяйво. Усе це супроводжувалося певним звуком — щоправда, я не стільки чув його, скільки відчував омитою світлом шкірою, гудінням і дрожем, що наростали в повітрі й нагадували приплив адреналіну на початку бою.

Вонґсават торкнулася моєї руки.

— Визирни, — наказала вона. Хоч Вонґсават й була поряд зі мною, здавалося, ніби вона намагається перекричати завивання вітру. — Подивися на браму!

Я захилив голову й за допомогою нейрохімії подивився крізь вихори світла на кришталеву стелю. Попервах я не міг збагнути, що має на увазі Вонґсават. Я не міг знайти браму і здогадався, що вона, певно, десь по інший бік від корабля, завершує чергове коло по орбіті. Тоді я максимально збільшив одну розмиту сіру пляму, надто тьмяну, щоб бути…

І тут до мене дійшло.

Буря світла та енергії, що вирувала довкола нас, тривала не тільки в повітрі під куполом. Простір довкола марсіанського судна теж оживав. Зорі померхли, перетворившись на ледь помітні вогники за завісою з чогось затуманеного і тремтливого, що зависло за кілька кілометрів від орбіти брами.

— Це екран, — упевнено сказала Вонґсават. — Нас атакують.

Буря в нас над головами вщухала. Тепер у світлі плавали часточки тіні, що подекуди збиралися по кутках, схожі на косяки наполоханих рибок-сріблянок у негативі, а подекуди розліталися в неквапливому падінні й осідали на сотні різних рівнів довкола трупів двох марсіян, які знову стало видно. По кутках згаслих полів мерехтіли один за одним яскраві спалахи різних відтінків перламутрового та сірого. Навколишнє гудіння стихло, і корабель почав розмовляти з собою розбірливіше. По платформі котилися луною свистячі ноти впереміш із глибокою пульсацією органних звуків.

— Це… — мені миттєво пригадалася тісна каюта на траулері, спіраль котушки даних, що тихо працювала, прибрані у верхній кут пилинки даних. — Це система даних?

— Цінний здогад, — Таня Вардані пролізла під довгими завісами сяйва й показала на візерунок із тіні та світла, що утворився довкола двох трупів. Її обличчя виражало дивне піднесення. — Трохи менш масивний за звичайний настільний голограф, еге ж? Гадаю, основний пульт у цих двох. Шкода, що вони неспроможні ним користуватися, але я все ж таки гадаю, що корабель здатен подбати про себе сам.

— Це залежить від того, що буде далі, — похмуро зауважила Вонґсават.

— Погляньте на верхні екрани, на сіре тло.

Я подивився, куди вона показує рукою: високо вгорі, на перламутровій поверхні завширшки десять метрів майже під куполом було видно каламутне зображення зір, які тепер затьмарював зовнішній щит.

Там, серед зірок ворухнулося щось видовжене, як акула, і кутасте.

— Що це за хрінь така? — запитав Депре.

— Сам не здогадаєшся? — Вардані мало не трусилася — таким сильним було те, що вирувало в ній. Вона перебувала в центрі нашої уваги. — Поглянь угору. Прислухайся до корабля. Він каже тобі, що це таке.

Марсіянська система даних ще говорила; її мову не міг зрозуміти ніхто, але наполегливість у її тоні перекладу не потребувала. Наді мною спалахнули роздроблені вогні («Техногліфи на позначення числівників, — раптово майже усвідомив я, — це зворотний відлік»), схожі на цифрові лічильники під час відстежування ракети. Здіймалися й опускалися в нелюдському звукоряді сердиті крики.

— Нас атакують, — промовила заворожена Вонґсават. — Ми готуємося вступити в бій із чимось поблизу. Автоматичні бойові системи.

«Наґіні»…

Я різко розвернувся й заревів:

— Шнайдере!

Але Шнайдер зник.

— Депре, — крикнув я через плече, вже йдучи платформою. — Цзяне. Він іде до «Наґіні».

Коли я дістався закрученої донизу труби, ніндзя вже опинився біля мене, а Депре відставав на пару кроків. Обидва несли «Сонцеструми», склавши для зручності їхні руків’я. Я, здається, почув, як на нижньому кінці труби хтось із брязкотом упав і скрикнув від болю. Відчув, як у мені ненадовго вишкірився вовк.

Здобич!

Ми побігли вниз, ковзаючись і спотикаючись на крутому схилі, поки не досягли дна та порожнього обширу першої камери,освітленої міні-мітками. Там, де впав Шнайдер, по підлозі була розмазана кров. Я став на коліна біля неї й відчув, що вишкірююся. Підвівся й поглянув на двох своїх супутників.

— Не так вже й швидко він пересувається. Не вбивайте його без потреби. Ми ще маємо дізнатися дещо про Карреру.

— Ковачу!!

Це зі стримуваною люттю закричав у трубу Генд. Депре напружено всміхнувся. Я заперечно похитав головою й помчав на вихід, до наступної камери.

Полювання!

Нелегко бігти, коли всі клітини в вашому організмі намагаються вимкнутися й померти, але вовчі гени та все інше, що мені дісталося від біотехнологій Клину, пересилили нудоту і притлумили втому. Ефект посилила обробка посланця.

Перевірте функціональність.

Дякую, Вірджиніє.

Довкола нас із здриганням прокидався корабель. Ми бігли коридорами, що пульсували численними кільцями пурпурового світла, яке спалахнуло довкола брами, коли та відчинилася. В одній камері нас спробувала перехопити одна з гребенястих машин, яка світилася зображеннями техногліфів і тихенько цвірінькала. Я загальмував і хутко взяв до рук інтерфейсні пістолети, а Депре та Цзян стали обабіч мене. Ми застрягли на одну довгу мить, а тоді машина, бурмочучи, ніяково відсунулася вбік.

Ми перезирнулися. Попри змучене важке дихання у грудях і гупання у скронях я зрозумів, що мої вуста вигнулися в усмішці.

— Вперед.

За десяток камер і коридорів Шнайдер показав себе розумнішим, ніж я очікував. Коли ми з Цзяном вибігли у відкритий простір бульбашки, з віддаленого виходу заплювався та затріщав вогнем «Сонцеструм». Мені защипало щоку від майже влучного пострілу, а тоді ніндзя біля мене збив мене на підлогу, змахнувши вбік однією рукою. Наступний залп поцілив туди, де я був перед цим. Цзян упав, покотився й зупинився біля мене на підлозі горілиць, дивлячись із легкою відразою на тліючий манжет.

Депре різко зупинився в тіні входу, крізь який ми пройшли, дивлячись у прицільну систему своєї зброї. Довкола Шнайдерової засідки закипів потужний вогонь, яким Депре прикрив нас і який — я примружився — не завдав ані найменшої шкоди тому, хто стояв на виході. Цзян прокотився під вогненним променем і зупинився під меншим кутом до коридору за камерою. Вистрілив один раз, примружено вдивився в різке світло і похитав головою.

— Втік, — сказав він, зіп’явся на ноги та простягнув мені руку.

— Гм, дякую, — я підвівся. — Дякую за підтримку.

Він коротко кивнув і помчав камерою. Депре плеснув мене по плечу й пішов слідом. Я потрусив головою, щоб отямитись, і пішов за ними. На виході я притиснув руку до краю, по якому стріляв Депре. Він навіть теплим не був.

У мене біля горла зашипів динамік індукційної гарнітури. З нього долинув незрозумілий через завади голос Генда. Цзян застиг перед нами, схиливши набік голову.

— …вачу, і… мене ...гайно …торюю, до.... ....гайно…

— Повтори. Знову, — заговорив Цзян, роблячи паузи між словами.

— аза-а-а-а-а... ...відай не…

Цзян озирнувся на мене. Я різко змахнув рукою й вирубав свою гарнітуру. Тицьнув пальцем уперед. Ніндзя розслабився й пішов далі, граційний, як танцюрист Театру абсолютного тіла. Ми дещо менш граційно пішли за ним.

Фора, яку Шнайдер мав відносно нас, збільшилася. Тепер ми рухалися повільніше, підкрадаючись до входів і виходів саме так, як заведено під час прихованих атак. Ми двічі помічали якийсь рух попереду й повзли вперед, але знаходили всього-на-всього чергову пробуджену машину, що прогулювалася порожніми камерами, бурмочучи собі під носа. Одна з них якийсь час ішла за нами, наче бродячий собака в пошуках господаря.

За дві камери до стикувального модуля ми почули, як вмикаються двигуни «Наґіні». Обережності прихованої атаки як не бувало. Я непевно побіг. Мене випередив Цзян, а тоді Депре. Намагаючись не відставати, я зігнувся від спазмів і нудоти посередині останньої камери. За двадцять метрів від мене Депре та ніндзя сховалися коло входу до модуля. Я витер з рота тоненьку ниточку слини й випрямився.

Пролунав верескливий, лункий, схожий на вибух крик — наче хтось спробував загальмувати розширення самого всесвіту.

Постріл ультравібраційної батареї «Наґіні» в замкненому просторі.

Я викинув «Сонцеструм», майже підніс руки до вух — і пульсація припинилася так само раптово, як і почалася. До мого поля зору на ватяних ногах повернувся Депре, з голови до ніг забарвлений кров’ю і без «Сонцеструма». За ним понизилося вищання двигунів «Наґіні», переходячи в ревіння: Шнайдер завів її й полетів геть. Біля атмосферних бар’єрів ляснуло потривожене повітря, що пролетіло воронкою стикувального модуля і вдарило мене теплим вітром по обличчю. А далі — нічого. Болюча тиша, напружена від дзвону в замучених вухах, що намагалися дати собі раду з несподіваною відсутністю шуму.

У верескливій тиші я намацав свій «Сонцеструм» і підійшов до Депре, який повалився на підлогу, спершись спиною на вигнуту стіну. Він оторопіло дивився на свої руки та кров, що їх вкривала. На його обличчі були червоні та чорні смуги. Його хамелеохромовий бойовий костюм уже змінював колір під кров, якою теж був заляпаний.

Я подав голос, і він підняв очі.

— Цзяне.

— Говорить, — він потягнув руки до мене, і його лице на мить скривилося, наче в немовляти, яке не знає напевне, заплакати чи ні. Він вимовляв слова по одному, наче був змушений зупинятись і склеювати їх. — Говорить. Цзян. Говорить, — він стиснув кулаки. — Блін.

У мене на шиї безсило зашипіла індукційна гарнітура. По той бік камери заворушилася й захихотіла з нас машина.

Розділ тридцять четвертий

«„Здоланий“ — це ще не „мертвий“. Не залишайте пам’ятей.»

Цю пісеньку люблять співати в більшості згуртованих спецпідрозділів; у Корпусі Посланців, звичайно ж, любили. Але завдяки сучасній зброї співати її з серйозним обличчям стає дедалі важче. Ультравібраційна гармата рівномірно розхлюпала Цзяна Цзяньпіна по десяти квадратних метрах палуби стикувального модуля та огороджувальної стіни. Ця розірвана та розідрана тканина була не твердіша за те, що крапало з Люка Депре. Ми якийсь час походили по ній, розмазуючи її черевиками й нагинаючись оглянути крихітні чорні згустки крові, та нічого не знайшли.

За десять хвилин Депре висловився за нас обох.

— Думаю, ми гайнуємо час.

— Так, — щось лунко бомкнуло крізь корпус під ногами, і я підняв голову. — Думаю, Вонґсават мала рацію. Нас обстрілюють.

— Вертаємо?

Я згадав про індукційну гарнітуру й почепив її назад. Той, хто раніше кричав на нас, уже здався: на каналі було чути лише завади та дивні схлипи, що могли бути хвилею-носієм.

— Говорить Ковач. Повторюю: говорить Ковач. Звітуйте про ситуацію.

Після тривалого мовчання з мікрофона вирвався голос Суджіяді.

— …лося?…и... или… запуск. Шнай... ...ав?

— Маркусе, тебе погано чутно. Звітуй про ситуацію. Нас атакують?

Пролунав шквал спотворень і чи то два, чи то три голоси, що намагалися перебити Суджіяді. Я зачекав.

Нарешті майже чітко долинув голос Тані Вардані.

— …тут... ачу.... ...пеці. Ми ...ох... небез... ...торюю, жод… небез... ...еки.

Корпус ізнову заспівав, наче храмовий гонг від удару. Я з сумнівом поглянув на палубу в себе під ногами.

— Ти сказала «в безпеці»?

— …так-к-к-к ...ої небез... ад негай... ...пеці …торюю, в безпеці.

Я поглянув на Депре і знизав плечима.

— Певно, в цього слова нове визначення.

— Тоді вертаємо?

Я роззирнувся довкола, підняв погляд на численні зміїсті яруси стикувального модуля, а тоді знову подивився на його скривавлене обличчя. Вирішено.

— Мабуть, що так, — я ще раз знизав плечима. — Це територія Вардані. Вона ще ніколи не помилялася.

Тим часом на платформі зупинилися марсіянські системи даних, що тепер виблискували рішучим сузір’ям, тим часом як люди стояли внизу й витріщалися на все це, наче віряни, що зіткнулися з несподіваним дивом.

Це неважко зрозуміти.

Довкола центральної конструкції у приміщенні було встановлено низку екранів і дисплеїв. Одні були явними аналогами бойових систем, що трапляються в будь-якому дредноуті, а інші не скидалися ні на що з того, що я досі бачив. Сучасна війна навчає роботи зі складеною візуалізацією даних, розвиває здатність оперативно й без свідомих розумових зусиль діставати потрібні відомості з десятка різних екранів та індикаторів. Обробка, якою займаються в Корпусі Посланців, відточує цю навичку ще більше, але поглянувши на величезну блискучу марсіанську систему даних, я відчув, що заплутався в ній. Я помічав то там, то тут зрозумілі вхідні дані, зображення, які я міг пов’язати з подіями в космосі довкола нас, про які я знав, але навіть серед цих елементів були великі прогалини — там екрани випромінювали частоти, не призначені для людського ока. В інших випадках я не розумів, повноцінною є візуалізація, несправною чи вона геть вийшла з ладу.

З інфозабезпечення, що піддавалось ідентифікації, я помітив візуальну телеметрію в реальному часі, багатоколірні спектрографічні ескізи, відображувачі траєкторій і аналітичні моделі динаміки бою, монітори ефективності вибухів і графічне відображення вмісту магазинів, щось дуже схоже на умовні позначення грав-градієнта…

Посеред екрана в кожній другій візуалізації насувався нападник.

Він плавно долав криву сонячної сили тяжіння під хвацьки скошеним кутом і являв собою струнке, схоже на хірургічний інструмент поєднання кількох прутів і еліптичних кривих, які чітко вказували: це бойовий корабель. Не встиг я про це подумати, як до мене прийшов доказ цього. На екрані, що не відображав реальний простір, нам підморгнуло з порожнечі озброєння. За межами купола замерехтіли та засвітилися щити, що їх випустило наше судно. Під ногами струсонуло корпус корабля.

Тобто…

Коли до мене дійшло, я відчув, як мій розум розтягується.

— Не знаю, що це таке, — невимушено заявила Сунь, коли я підійшов до неї. Вона, здавалося, була зачарована тим, на що дивилася. — Це точно якась надсвітлова зброя — судно, певно, майже за цілу астрономічну одиницю від нас, а ми щоразу миттєво дістаємо удар. Щоправда, вона наче не завдає великої шкоди.

Вонґсават кивнула.

— Гадаю, це попередні шифратори систем. Вони мають звести на пси мережу оборони. Може, це якийсь грав-дезінтегратор; я чула, що «Мітома» саме досліджує… — вона зупинилася. — Дивіться, ось наступне торпедне віяло. Блін, це дуже багато снарядів як на один запуск.

Вона мала рацію. Простір перед судном-нападником наповнився крихітними золотавими слідами, які завдяки щільності скидалися на завади на поверхні екрана. На вторинних дисплеях раптом з’явилися деталі зображення, і я побачив, як снаряди з цього рою, займаючи мільйони кілометрів простору, прикривають і захищають один одного у вигадливих обманних маневрах.

— Гадаю, вони теж надсвітлові, — промовила Сунь. — Екрани якось дають собі з цим раду, відображають це. На мою думку, це все вже відбулося.

Судно, на якому я стояв, віддалено загуло окремими вібраціями з десятка різних кутів. За його межами знов замерехтіли щити, і в мене з’явилося неясне відчуття, ніби з мікросекундною пульсацією притлумленої енергії вислизає якась темна маса.

— Протизапуск, — сказала Вонґсават мало не з задоволенням у голосі. — Знов те саме.

За цим неможливо було встежити — так швидко все відбувалося. Однаково що спробувати відстежити лазерний вогонь. На екранах спалахнув фіалковим новий рій, який пробирався крізь дедалі ближчий золотий град і детонував плямами світла, що згасали, ледве вибухнувши. З кожним спалахом згасало й по кілька золотих плям, поки небо між двома суднами не спорожніло.

— Яка краса, — видихнула Вонґсават. — Яка, блін, краса.

Я прокинувся.

— Таню, я чув слово «безпека», — я показав рукою на лютий бій, що відображався в нас над головами всіма кольорами веселки. — Оце ти називаєш безпекою?

Археологістка нічого не сказала. Вона пильно дивилася на скривавлене обличчя та одяг Люка Депре.

— Розслабся, Ковачу, — Вонґсават показала на один із відображувачів траєкторій. — Бачиш, це кометник. Вардані вичитала з гліфів те саме. Воно просто пролетить повз нас і обміняється пострілами, а тоді знову посуне далі і зникне.

— Кометник?

Пілотеса розвела руками.

— Післябойова орбіта захоронения, автоматичні бойові системи. Це круговий маршрут. Схоже, так триває вже тисячі років.

— Що сталося з Яном? — пролунав напружений до краю голос Вардані.

— Він полетів без нас, — у мене з’явилася думка. — Він чкурнув у браму, так? Ти бачила?

— Ага, як прутень у піхву, — з несподіваною єхидністю сказала Вонґсават. — Він умів літати. А це ж, блін, був мій корабель.

— Він боявся, — збайдужіло промовила археологістка.

На неї витріщилося залите кров’ю обличчя Люка Депре.

— Ми всі боїмося, пані Вардані. Це не виправдання.

— Дурень, — вона оглянула нас усіх. — Ви всі, ви, блін… Дурні. Він не боявся цього. Цього граного… Світлового шоу. Він боявся його.

Вона різко кивнула на мене й уп’ялася поглядом мені в очі.

— Де Цзян? — раптом запитала Сунь. Серед бурі іншопланетної техніки ми лише тепер помітили відсутність тихого ніндзя.

— Більша його частина на Люкові, — грубо відповів я. — Решта лежить на підлозі стикувального модуля. Це ультравібра «Наґіні» постаралася. Гадаю, Ян, швидше за все, боявся ще й його. Так, Таню?

Вардані відвела очі.

— А його пам’ять? — на обличчі Суджіяді нічого не відобразилось, але мені й не потрібно було цього бачити. У мене в переніссі знову збунтувалися спеціальні вовчі гени — аж носові пазухи заболіли.

Загинув член зграї.

Я притлумив це, витіснив за допомогою характерного прийому посланців. Похитав головою.

— Ультравібра, Маркусе. Йому дістався повний заряд.

— Шнайдер… — Вонґсават замовкла й вимушено почала знову. — Я…

— Забудь про Шнайдера, — сказав я їй. — Він небіжчик.

— Ставай у чергу.

— Ні, Амелі, він небіжчик. Справді небіжчик, — тут вона вп’ялась у мене поглядом, на мене з недовірою поглянула Таня Вардані. — Я замінував паливні елементи «Наґіні». Запрограмував вибух після прискорення під дією планетарної сили тяжіння. Він обернувся на пару, щойно влетів у браму. Добре, якщо хоч уламки лишилися.

У нас над головами зійшлася в машинному танці ще одна партія золотавих і фіалкових снарядів, які, замерехтівши, винищили один одного.

— Ти підірвав «Наґіні»? — важко було сказати, що відчуває Вонґсават, — таким здавленим був її голос. — Ти підірвав мій корабель?

— Якщо уламки так розсіялися, — задумливо промовив Депре, — Каррера може вирішити, що від цього вибуху загинули ми всі.

— Це якщо Каррера справді там, — Генд дивився на мене так, як перед цим дивився на співошпилі. — Якщо все це — не хитрий план посланців.

— Ой, Генде, що таке? Шнайдер спробував укласти з тобою якусь угоду, коли ти пішов погуляти?

— Я геть не розумію, про що ти, Ковачу.

Може, він і казав правду. Мені раптом якось забракло сил цим перейматися.

— Каррера прилетить сюди незалежно від того, що станеться, — сказав я їм. — Він у цьому педант, і він захоче побачити корабель. У нього буде можливість якось нейтралізувати систему нанобів. Але його поки що тут не буде. Поки що все довкола захаращене уламками «Наґіні», а викиди з брами вказують на повноцінний космічний бій. Це його ненадовго затримає. А нам дає трохи часу.

— Часу на що? — запитав Суджіяді.

Все на мить завмерло, і в мені пробудився посланець. Я розгорнутим периферійним зором стежив за їхніми обличчями та позами, оцінював можливі прихильності та зради. Заблокував емоції, відкинув корисні дрібнички, якими вони могли мене забезпечити, й позбувся всього іншого. Прибрав вовчу відданість зграї, придушив те почуття, що ще каламутно жевріло між Танею Вардані та мною. Ввійшов у впорядкований холод робочого режиму посланця. Прийняв рішення й розіграв останню свою карту.

— Перш ніж замінувати «Наґіні», я зняв скафандри з трупів, які ми знайшли, й засунув їх у нішу в першій камері за стикувальним модулем. Якщо не брати до уваги скафандра з пошкодженим шоломом, то йдеться про чотири придатних для користування скафандри. Це стандартна суцільна модель. Їхні запаси повітря поповнюються в таких середовищах, як це — там, де атмосфера не під тиском. Крутніть клапани — і вони просто будуть його всмоктувати. Ми підемо двома хвилями. Хтось із першої хвилі повернеться з запасними скафандрами.

— А тим часом, — глузливо промовила Вардані, — Каррера чигатиме на нас по інший бік брами. Я так не думаю.

— Я не маю на увазі робити це зараз, — тихо відказав я. — Просто пропоную повернутися й забрати скафандри, поки є час.

— А коли Каррера прибуде на борт? Що тоді пропонуєш робити? — ненависть на обличчі Вардані була чи не найпотворнішим із того, що я бачив останнім часом. — Сховатися від нього?

— Так, — я постежив за реакціями співрозмовників. — Саме так. Пропоную сховатися. Заглибитися в корабель і чекати. Хоч яку команду відправить Каррера, їй вистачить обладнання, щоби знайти наші сліди у стикувальному модулі й не тільки. Проте вона не знайде нічого, що не можна було би списати на те, що ми побували тут, а тоді всі разом сіли в «Наґіні» й розірвалися на шматки. Логічно припустити, що ми всі загинули. Він проведе обшук, встановить заявний буй, як ми й планували, а тоді піде. В нього немає ні людей, ні часу на те, щоб зайняти корабель завдовжки понад п’ятдесят кілометрів.

— Ні, — промовив Суджіяді. — Але він залишить один загін, щоб за ним нагледіти.

Я нетерпляче змахнув рукою.

— Тоді ми його переб’ємо.

— І я не сумніваюся, що з іншого боку брами на нас чекатиме ще один загін, — похмуро заявив Депре.

— То й що? Господи, Люку. Ти ж колись заробляв цим на життя, хіба ні?

Найманий убивця винувато всміхнувся.

— Так, Такеші. Але ми всі хворі. А ти говориш про Клин. До двадцяти бійців тут, а з іншого боку брами, можливо, вдвічі більше.

— Я не думаю, що ми справді…

Палубу раптово струсонуло, від чого Генд і Таня Вардані похитнулися. Решта нас встояла з набутою у боях легкістю, та все ж…

У волокнах судна пролунав стогін. Співошпилі на платформі, здавалося, ледь чутно співчутливо зашуміли.

Мене охопила неясна бентега. Щось не так.

Я підвів погляд на екрани й побачив, як мережа захисту знову винищила системи, що пішли в атаку. Тепер усе це неначе відбувалося трішечки ближче.

— Ви, поки мене не було, справді вирішили, що ми тут у безпеці? Так?

— Ми все підрахували, Ковачу, — Вонґсават кивнула на Сунь і Вардані. Спеціалістка з систем нахилила голову. Вардані просто вп’ялась у мене поглядом. — Виглядає на те, що той наш друзяка стикується з нами раз на дванадцять тисяч років. А зважаючи на датування більшості руїн на Санкції-IV, це означає, що цей бій відбувався вже разів зі сто — і завжди марно.

Але відчуття нікуди не поділося. Чуття Посланця, ввімкнені на максимальну потужність, підказували: щось не так; ба більше, щось було настільки не так, що я мало не відчував запах смаленого.

...схлипування хвилі-носія…

…співошпилі…

… сповільнення часу…

Я витріщився на екрани.

Треба звідси вшиватися.

— Ковачу!

— Треба…

Я відчув, як це слово вилетіло з моїх сухих вуст, так, ніби хтось інший користувався моїм чохлом проти моєї волі, а тоді перестав.

Нападник таки розпочав справжню атаку.

Це вирвалося з передніх поверхонь судна, наче живе. Аморфна, турбулентна темна крапля, плювок речовини, схожої на згусток ненависті. На вторинних екранах можна було побачити, як вона розриває структуру простору довкола себе й лишає по собі збурену реальність. Неважко було здогадатися, на що ми дивимося.

Гіперпросторова зброя.

Вигадка з експерії, а також нездорова рожева мрія всіх флотських командирів Протекторату.

Корабель, марсіянський корабель (і лише тепер я збагнув, несвідомо зрозумів інтуїцією посланця, що інший корабель — не марсіянський, і близько не схожий на марсіянський), запульсував так, що в моїх нутрощах завирувала нудота, а зуби самі собою зціпилися. Я похитнувся й упав на одне коліно.

Перед атакою в космос щось вивергнулося. Щось кипіло, звивалося й широко розчахнулося з ледве відчутним вибухом. Я відчув, як корпус довкола мене запульсував дрожем віддачі; це збурення було серйознішим за просту вібрацію в реальному просторі.

На екрані розколовся темний снаряд, розсипавшись на часточки, що здавалися дивовижно липкими. Я побачив, як зовнішній щит засвітився, здригнувся і згас, наче задмухана свічка.

Корабель заволав.

Це неможливо було описати якось інакше. Це був переливчастий крик з модуляціями, що, здавалося, виходив із повітря довкола нас. Цей звук був такий потужний, що в порівнянні з ним вереск ультравібраційної батареї «Наґіні» здавався майже стерпним. Але якщо ультравібраційний залп бив мені по вухах, то цей звук прорізав їх із невимушеністю лазерного скальпеля. Я зрозумів, що затуляти вуха марно, ще як тільки потягнувся до них.

І однак це зробив.

Крик підвищився, затримався й нарешті поволі відступив із платформи, а на зміну йому прийшов не такий нестерпний свист тривожних сигналів систем даних і тонесеньке, дедалі тихіше відлуння…

Я рвучко розвернувся.

…співошпилів.

Цього разу сумніватися було безглуздо. Співошпилі м’яко, наче вітер, що торкається стертого краю каменя, підхопили крик корабля й тепер повторювали його один одному в майже музичних спотворених гармоніях.

Це була хвиля-носій.

Угорі щось неначе зашепотіло у відповідь. Піднявши голову, я, здається, побачив, як під куполом промайнула якась тінь.

Зовні знову спрацювали щити.

— Бляха-муха, — промовив Генд, спинаючись на ноги. — Що це б…

— Стули пельку. — Я поглянув туди, де ніби побачив тінь, але після зникнення зоряного неба на задньому плані вона потонула в перламутровому світлі. Трохи зліва на мене у сяйві системи даних пильно дивився один з трупів марсіян. Співошпилі продовжували неголосно схлипувати, так, що в мене щось потягнуло в животі.

А тоді знову глибока нудотна пульсація й бумкання в палубі під ногами.

— Ми стріляємо у відповідь, — пояснила Сунь.

На екрані з якоїсь батареї глибоко в нутрощах марсіянського судна вилетіла ще одна темна маса, виплюнута в уже ближчого нападника. Цього разу віддача була триваліша.

— Це неймовірно, — сказав Генд. — Повірити не можу.

— Повір у це, — невиразним тоном озвався я. Відчуття близької катастрофи не зникло з відлунням останнього нападу, а лише посилилося. Я спробував звернутися до інтуїції посланця крізь утому та запаморочливу нудоту.

— Нас атакують, — гукнула Вонґсават. — Затуліть вуха.

Цього разу снаряд з іншопланетного корабля пролетів значно далі, перш ніж його спіймала й розтрощила марсіанська захисна мережа. Ударні хвилі від вибуху повалили нас усіх на землю. Здавалося, весь корабель скрутився, наче витиснута ганчірка. Сунь зблювала. Зовнішній щит вимкнувся й так і не ввімкнувся.

Я приготувався до нового крику корабля, але натомість почув протяжне стишене квиління, що задряпало мені сухожилля на руках і грудну клітку. Співошпилі перехопили його й повторили гучніше; тепер це вже було не майже затихле відлуння, а повноцінна польова еманація.

Я почув, як позаду мене щось зашипіло, повернувся й побачив Вардані, яка спантеличено дивилася вгору. Простеживши за її поглядом, я побачив, як та сама тінь, чітко окреслена, мчить угорі дисплею даних.

— Що… — Гендів голос стих, коли зліва вилетіла ще одна темна пляма і неначе трохи потанцювала з першою.

На той час я вже знав (і про це я, як не дивно, подумав одразу), що Генда це вже точно не мало здивувати, що він перший мав це зрозуміти.

Перша тінь опустилася і промайнула довкола трупа марсіянина.

Я роззирнувся в пошуках Вардані, побачив її очі та оторопіле спантеличення в них.

— Ні, — прошепотіла вона майже самими губами. — Не може бути.

І все ж таки могло.

Вони надходили з усіх боків купола, спершу по одному та по двоє, підіймалися вздовж кришталевого вигину й раптом переходили до повноцінного тривимірного існування, розхитуючись щоразу, коли їхній корабель судомно скручувався в бою, що лютував зовні. Вони відділялися та стрімко спускалися до підлоги, а тоді знов підіймалися і починали кружляти довкола центральної конструкції. Суттєвого зацікавлення до нас вони наче не виявляли, але жоден з них нас не торкнувся. Їхній політ угорі ніяк не діяв на систему візуалізації даних — хіба що, коли вони кренилися, з’являлися невеликі брижі, — а деякі з них узагалі, здавалося, час від часу вилітали крізь купол у твердий космос. З труби, якою ми дісталися платформи, випурхнули нові, вдершись у літний простір, у якому вже ставало тісно.

Звук, який вони видавали, був тим самим квилінням, яке перед цим видавав корабель, тією самою скорботною піснею, яку тепер співали на підлозі співошпилі, тією самою хвилею-носієм, яку я спіймав комунікатором. У повітрі поширився вишнево-гірчичний запах, але вже з відтінком чогось іншого, чогось горілого і старого.

У зовнішньому просторі рвалося й вибухало гіперпросторове спотворення, знову ввімкнулися щити, тепер з новим, фіалковим відтінком, а корпус корабля затрусився від віддачі: його батареї почали лупити по іншому судну. Мені вже було байдуже. Відчуття фізичного дискомфорту остаточно зникло, зсохнувшись до напруження в грудях і дедалі сильнішого тиску за очима. Платформа неначе розрослася довкола мене, а решта мопс супутників опинилися так далеко в безкрайньому сплющеному просторі, що вже не мали значення.

Я раптом усвідомив, що й сам ридаю, сухо шмигаючи носовими пазухами.

— Ковачу!

Я повернувся, почуваючись так, ніби майже по пояс стояв у потоці крижаної води, й побачив Генда з розкритою кишенею куртки, який здіймав станер.

Згодом до мене дійшло, що нас розділяло менше п’яти метрів, але я, здавалося, долав цю відстань вічно. Я вибрів уперед, заблокував руку, що тримала зброю, в больовій точці й ударив його ліктем в обличчя. Він завив і впав, а його станер відскочив геть по платформі. Я кинувся слідом за ним, намагаючись відшукати розфокусованим поглядом горло. Мене відпихнула одна квола рука. Він щось кричав.

Моя правиця, напружившись, перетворилася на смертоносний клинок. Нейрохімія допомогла моїм очам сфокусуватися.

— …всі помремо, сраний ти…

Я відступив, щоб завдати удар. Тепер він схлипував.

Усе розпливається.

Вода в моїх очах.

Я витер їх рукою, кліпнув і побачив його обличчя. По його щоках текли сльози. За схлипами було ледве чутно слова.

— Що? — моя рука розслабилась, і я добряче зацідив йому по обличчю. — Що ти сказав?

Він глитнув. Вдихнув.

— Мене підстрелили. Нас усіх підстрелили. Користуйся стайєром, Ковачу. Ось що вбило інших.

І тут я усвідомив, що моє обличчя змокло від сліз, мої очі наповнилися ними. Я відчував ридання у своєму розпухлому горлі, той самий біль, який відтворили співошпилі — біль не корабля, раптом дійшло до мене, а його команди, що загинула тисячі років тому. Ніж, що проштрикнув мене, був скорботою марсіян, чужим болем, який зберігався тут так, що про це можна було адекватно розповісти лише в легендах біля ватри на Мисі Мітчема, замерзлим нелюдським болем у грудях і животі, від якого неможливо було відмахнутися, і не до кінця настроєною нотою в моїх вухах, що, як я знав, мала розколоти мене, наче сире яйце.

Я нечітко відчув розрив і спотворення, викликані черговим майже влучним залпом темної матерії. Зграйка тіней у мене над головою кружляла й верещала, тягнучись угору, за купол.

— Зроби це, Ковачу!

Я сяк-так підвівся. Знайшов свій станер і вистрілив із нього в Генда. Роззирнувся в пошуках інших.

Депре, притиснувши долоні до скронь, хитався, як дерево під час шторму. Сунь, судячи з усього, падала на коліна. Між ними виднілася постать Суджіяді, розмита моїми блискучими сльозами. Вардані, Вонґсават…

Надто далеко, надто далеко в цьому щільному світлі й ниючому болю.

Обробка посланця рішучо спробувала розширити горизонт і зупинила потік емоцій, вивільнений риданням довкола мене. Відстань скоротилася. Мої чуття заспокоїлися.

Коли я заблокував власні психічні захисні механізми та глибинну мотивацію, лемент тіней, що зібралися, посилився. Я вдихав його, наче «Ґерлен-20»; він роз’їдав у мені якусь систему герметизації, що існувала за межами аналітичної фізіології. Я відчув, як мені стає гірше, практично нестерпно.

Я викинув станер уперед і заходився стріляти.

Депре. Підстрелений.

Суджіяді, коли біля нього впав убивця, крутнувся з ошелешеним обличчям.

Підстрелений.

За ним стояла на колінах, міцно заплющивши очі й підносячи пістолет до обличчя, Сунь Ліпін. Системний аналіз. Останній засіб. Вона все зрозуміла — просто станера не мала. Не знала, що його має хтось інший.

Я непевним кроком вийшов уперед і закричав. Вона не чула мене в бурі скорботи. Бластер зручно вмостився в неї під підборіддям. Я стрімко вистрілив зі станера і промазав. Підійшов ближче.

Бластер здетонував. Перш ніж спрацювала схема зворотної реакції, що загасила вузький промінь, зброя розірвала їй цим променем підборіддя і прошила маківку мечем із блідого полум’я. Вона повалилася набік; із рота й очей у неї курився дим.

У мене в горлі щось спрацювало. Мало-помалу збиралося почуття втрати і крапало в океан скорботи, про яку співали мені співошпилі. Мої вуста розкрилися — мабуть, щоб частково випустити цей біль у крику, та його було надто багато. Він беззвучно застряг у мене в горлі.

У мене збоку незграбно врізалася Вонґсават. Я крутнувся і схопив її. Вона була вся у сльозах і широко розплющила очі від шоку. Я спробував відштовхнути її, щоб вистрілити в неї шоковим зарядом, але вона вчепилася в мене з глибокими гортанними стогонами.

Від пострілу вона смикнулася у спазмі й упала на труп Сунь.

Вардані стояла за ними й дивилася на мене.

Ще один вибух темної матерії. Крилаті тіні над нами закричали й заридали, і я відчув, як у мені щось рветься.

— Ні, — сказала Вардані.

— Кометник, — сказав я їй, перекрикуючи вереск. — Він має пролетіти, ми просто…

Тут щось десь по-справжньому порвалося, і я впав на палубу, згорнувшись калачиком довкола болю й роззявивши рота від його сили, як насаджений на остень пляшкоспин.

Сунь удруге, блін, загинула від власної руки.

Цзян став розмазаною кашею на підлозі стикувального модуля. Пам’ять втрачено.

Крукшенк розірвано на шматки, пам’ять втрачено. З Гансеном те саме. Перелік розгортався у прискореному перемотуванні, смикаючись, як змія в передсмертних муках.

Сморід табору, з якого я витягнув Вардані; діти, що вмирають від голоду під дулами робозброї та керівництвом вигорілого дротника, пародії на людину.

Корабель-шпиталь, який сяк-так долає простір між полями боїв.

Взвод, зграя, розірвана довкола мене розумною шрапнеллю.

Два роки м’ясорубки на Санкції-IV.

А до цього — Корпус.

Інненін, Джиммі де Сото та інші, чий розум начисто вигриз ролінґівський вірус.

А до цього — інші планети. Інший біль, здебільшого не мій. Смерть і обман посланців.

А до цього — Світ Гарлана та дитинство у нетрях Новопешта з поступовим набуттям емоційного каліцтва. Рятівний стрибок у радісну жорстокість піхоти Протекторату. Дні охорони порядку.

Змучені життя, прожиті у болоті людського нещастя. Біль — притлумлений, ущільнений, збережений для обліку, який так і не відбувся.

Угорі кружляли зі скорботними криками марсіяни. Я відчував, як у мені самому наростає, збирається крик, і зрозумів, що він, виходячи назовні, мене розірве.

А тоді — вихід.

А тоді — пітьма.

Я вдячно повалився в неї, сподіваючись, що привиди невідомщених загиблих проминуть мене в темряві, бо не помітять.

Розділ тридцять п'ятий

Біля берегової лінії холодно, насувається буря. Чорні плями випадів змішуються з вихорами брудного снігу, а вітер зриває зі скуйовдженого моря водяні бризки. Ліниві хвилі викидаються на пісок, який під насупленим небом здається каламутно-зеленим. Я згорблюю плечі під кітелем. Руки я запхав у кишені, а моє обличчя під дією погоди зіщулилося, наче кулак.

Далі вздовж вигнутого пляжу світить у небо помаранчево-червоне багаття. Між багаттям і морем сидить закутана в ковдру самотня постать. Я мимохіть вирушаю туди. Принаймні багаття видається теплим, а йти більше нікуди.

Брама зачинена.

Це звучить неправильно; чомусь я знаю, що це неправда.

Однак…

Що ближче я підходжу, то сильнішим стає мій неспокій. Зіщулена постать не рухається й ніяк не реагує на моє наближення. До цього я побоювався, що ця людина може бути ворожо налаштованою, та тепер цей страх зморщується, звільняючи місце для іншого страху: може, я знаю цю людину і знаю, що вона мертва…

Як і всі інші, кого я знаю.

За постаттю біля вогню я бачу конструкцію, що здіймається з піску, величезний кощавий хрест, до якого щось неміцно прив’язано. Настирливий вітер і колючий, як голки, дощ зі снігом, який він несе, не дозволяє мені поглянути досить далеко, щоб чітко розгледіти цей предмет.

Тепер вітер квилить; колись я чув схожий звук і боявся його.

Я дістаюся багаття й відчуваю різкий приплив тепла до обличчя. Дістаю руки з кишень і простягаю їх.

Постать ворушиться. Я стараюся цього не помічати. Я не хочу цього.

— А… Покаянник.

Семетер. Його сардонічний тон зник — може, він думає, що більше його не потребує. Натомість з’явилося щось близьке до співчуття. Великодушне тепло людини, що перемогла у грі, в результатах якої взагалі не надто сумнівалася.

— Прошу?

Він сміється.

— Дуже кумедно. Чому б тобі не стати на коліна біля вогню? Так тепліше.

— Мені не так уже й холодно, — трусячись, кажу я, й ризикую — дивлюся на його обличчя. Його очі виблискують у світлі вогню. Він знає.

— Ти довго сюди йшов, Вовче з Клину, — добродушно каже він. — Можна почекати ще трохи.

Я дивлюся крізь розчепірені пальці на полум’я.

— Чого ти від мене хочеш, Семетере?

— Ой, та ну тебе. Чого я хочу? Ти знаєш, чого я хочу.

Він скидає з себе ковдру і граційно здіймається на ноги.

Він вищий, ніж мені запам’яталося, і видається елегантно загрозливим у своєму пошарпаному чорному плащі. Він надягає циліндр набакир.

— Я хочу того ж, що й усі інші.

— А це що таке? — я киваю на розіп’ятий у нього за спиною предмет.

— Це? — він, здається, вперше втратив рівновагу. Можливо, дещо збентежився. — Ну, це… Пропоную вважати, що це альтернатива. Тобто альтернатива тобі, але я насправді не вважаю, що тобі треба…

Я дивлюся на високу конструкцію, і її раптом стає легше розгледіти крізь вітер, дощ зі снігом і випади.

Це я.

Я прип’ятий до хреста сітями; мертва сіра плоть втискається у проміжки між мотузками; тіло звисає з жорсткої конструкції ешафоту; голова похилилася вперед. Обличчя в мене подзьобане мартинами. Очниці порожні, а щоки пошарпані. На лобі в мене подекуди видніється кістка.

Я відсторонено думаю: там, певно, холодно.

— А я тебе попереджав, — у його голосі з’являється тінь колишньої глузливості. Йому починає уриватися терпець. — Це альтернатива, але ти, на мою думку, погодишся з тим, що тут, біля багаття, незмірно затишніше. А ще є це.

Він розкриває скарлючену долоню й показує мені кортикальну пам’ять, досі у плямах свіжої крові та тканини. Я ляскаю себе по карку й виявляю там дірку з нерівними краями, відкриту порожнечу біля основи мого черепа, в яку з жахливою легкістю прослизають мої пальці. З іншого боку отвору я намацую власну мозкову тканину — слизьку, губчасту.

— Бачиш, — майже з жалем промовляє він.

Я прибираю пальці.

— Де ти це взяв, Семетере?

— О, такі роздобути неважко. Особливо на Санкції-IV.

— У тебе є пам’ять Крукшенк? — питаю я його, відчувши раптовий приплив надії.

Він ледь помітно вагається.

— Та звісно. Вони всі рано чи пізно приходять до мене, — він киває. — Рано чи пізно.

Цей повтор звучить неприродно. Наче він намагається когось переконати. Я відчуваю, як надія знову вмирає, згасає.

— Тоді краще пізно, — кажу я йому, знову простягнувши руки до вогню. Мене б’є по спині вітер.

— Ти про що? — сміх наприкінці фрази теж неприродний. Я ледь помітно всміхаюся. В цій усмішці трохи старого болю, але цей біль несе дивну втіху.

— Я вже піду. Тут для мене нічого немає.

— Підеш? — його голос раптом стає огидним. Він підіймає двома пальцями пам’ять, яка виблискує червоним у світлі вогню. — Ти нікуди не підеш, мій цуцику з вовчої зграї. Ти залишишся тут, зі мною. Нам треба обробити певні рахунки.

Тут уже сміюся я.

— Іди нахрін з моєї голови, Семетере.

— Ти, — одна скарлючена рука тягнеться над вогнем до мене. — Залишишся.

І «Калашников», обважнілий від повної обойми протипіхотних патронів, опиняється у мене в руці. Ну, хто б сумнівався.

— Мушу йти, — кажу я. — Передам від тебе привіт Гендові.

Він випрямляється, тягнучись рукою й виблискуючи очима.

Я наставляю пістолет.

— Тебе попереджали, Семетере.

Я стріляю під крису циліндра. Три рази, без зволікання.

Постріли відкидають його назад, і він падає в пісок аж за три метри від багаття. Я чекаю якусь мить, аби побачити, чи підведеться він, але йому кінець. Після його відходу вогонь помітно пригасає.

Піднявши очі, я бачу, що хрестоподібна конструкція спорожніла, хоч що це означає. Я згадую мертве обличчя людини, що висіла там раніше, сідаю навпочіпки біля вогню й зігріваюся, поки від нього не лишається тільки жар.

У блискучому попелі я помічаю кортикальну пам’ять, випалену дочиста; на тлі останніх обвуглених шматочків дерева вона виблискує металом. Я сягаю рукою в попіл і витягаю, тримаючи її по-семетерівськи, двома пальцями.

Трохи пече, але то дрібниці.

Я ховаю її та «Калашникова», запихаю руки, які стрімко холонуть, назад у кишені кітеля й випрямляюся, роззираючись довкола.

Тут холодно, але десь неодмінно є шлях, який веде з цього граного пляжу.

Частина п'ята Конфлікт лояльності

Подивіться на факти. А тоді дійте відповідно до них. Це єдина мантра, яку я знаю, єдина доктрина, яку можу вам запропонувати, а робити це важче, ніж можна подумати, бо люди, присягаюся, наче від природи налаштовані на те, щоби всіляко цього уникати. Подивіться на факти. Не моліться, не загадуйте бажань, не купуйтеся на столітні догми та мертву риторику. Не піддавайтеся засвоєним установкам, своїй уяві чи своєму збоченому чуттю… чого завгодно. ПОДИВІТЬСЯ НА ФАКТИ. А ТОДІ дійте.

Квеллкриста Сокольнича, «Промова перед атакою на Міллспорт»

Розділ тридцять шостий

Зоряне нічне небо, пронизливо чисте.

Якийсь час я тупо дивився на нього, спостерігаючи, як із лівого краю мого поля зору на нього виповзає дивовижно роздроблене червоне світло, а тоді знову відступає.

Це має щось для тебе означати, Таку.

У те, як розсипалося це світло на межі мого поля зору, наче був вплетений якийсь код; у тому, як воно піднялось, а тоді знову потроху спустилося, було щось умисне.

Схоже на гліфи. Схоже на числа.

А тоді це справді набуло для мене значення, і я відчув, як усе моє тіло облилося холодним потом: я усвідомив, де перебуваю.

Червоне світло було індикатором на лобовому склі, що відображався на вигнутому лицьовому щитку скафандра, під яким я вимушено лежав.

Таку, блін, ніяке це не нічне небо.

Я був за межами корабля.

А тоді на мене навалилися власні спогади, особистість і минуле, мікрометеоритом пробивши тоненьку пломбу прозорості, що тримала всередині моє життя.

Я замахав руками і зрозумів, що не можу ворушитися від зап’ястків і вище. Мої пальці обмацали простір довкола жорсткого каркасу в мене під спиною та постукування системи двигунів. Я потягнувся, повернувши голову.

— Ти ба, він оклигує.

Голос був знайомий, хоч і звучав тонко й металево через спотворення в комунікаційній системі скафандра. Хтось інший дзвінко хихотнув.

— А ти, блін, здивований?

Завдяки чуттю присутності я вловив якийсь рух праворуч від себе. Побачив, як наді мною схиляється ще один шолом із затемненим, непроникно чорним лицьовим щитком.

— Агов, лейтенанте, — ще один знайомий голос. — Я завдяки тобі щойно виграв 50 баксів ООН. Я сказав цим граним пердунам у скафандрах, що ти оклигаєш швидше за всіх інших.

— Тоні? — кволо подав голос я.

— О, ушкоджень мозку теж немає. Плюс одне очко 391 взводу, пацани. Ми, бляха, невмирущі.

Везучи нас із марсіянського дредноута, вони скидалися на похоронну процесію вакуумних сил. Сім тіл на моторних ношах, чотири штурмових жучки та цілих двадцять п’ять бійців почесної гвардії в повному бойовому спорядженні для твердого космосу. Вирушивши нарешті на інший бік брами, Каррера не став ризикувати.

Тоні Ломанако привіз нас назад просто бездоганно, наче все своє професійне життя мав справу з плацдармами біля марсіянських брам. Спершу він відправив за браму два жучки, тоді — ноші та піхотинців (командос розійшлися однаковими парами наліво й направо), а наостанок відправив два жучки, що лишалися, задом наперед. Двигуни скафандрів, нош і жучків перейшли в режим максимальної гравітаційної вантажопідйомності, зависли, щойно опинились у гравітаційному полі Санкції-IV, а після приземлення кілька секунд по тому об’єдналися, варто було Ломанако у скафандрі раз підняти руку та стиснути кулак.

Клин Каррери.

Піднявшись на ношах, наскільки дозволяла сітка, я стежив за всім і намагався придушити відчуття гордості та приналежності, що його нав’язували мені вовчі гени.

— Вітаємо в базовому таборі, лейтенанте, — промовив Ломанако і злегка стукнув мене кулаком по нагруднику скафандра. — Тепер у вас усе буде гаразд. І взагалі все буде гаразд.

Його голос у комунікаційній системі підвищився.

— Ну, добре, народ, погнали. Мітчелле і Кхуок, не знімайте скафандрів і тримайте двох жучків у режимі готовності.Всім іншим — відбій: ми поки що більше не плаватимемо. Тан, Сабиров і Мунгарто, поверніться сюди за п’ятнадцять хвилин. Приходьте в чому хочете, але з таким спорядженням, щоби скласти компанію Кхуок і Мітчеллові. Всім іншим розслабитися. Управління «Чандри», ми можемо отримати якесь медичне обслуговування тут сьогодні?

У комунікаторі забряжчав сміх. Усі довкола мене розслабилися; цього не приховували навіть громіздке бойове спорядження для вакууму та костюми з невідбивального чорного полісплаву під ним. Зникала зброя, складена, відключена чи просто схована в кобуру. Водії жучків зі спритністю механічних ляльок позлізали зі свого транспорту й пішли вздовж пляжу за потоком тіл у скафандрах. Край води на них чекав масивний лінкор Клину «Доблесть Енджин Чандри» на десантних посадкових клешнях, схожий на якийсь доісторичний гібрид крокодила та водної черепахи. Його важкоброньований хамелеохромовий корпус виблискував на блідому надвечірньому сонці бірюзою, повторюючи колір пляжу.

Приємно було бачити його знову.

Нарешті роззирнувшись, я зрозумів, що на пляжі безлад. Пісок довкола неглибокого кратера зі спеченого скла, що лишився від вибуху «Наґіні», повсюди в моєму обмеженому полі зору був розритий і розораний. Вибух зачепив і булькобуди, від яких не лишилося нічого, крім слідів горіння та нечисленних шматків металу, які, як підказувала мені професійна гордість, аж ніяк не могли бути рештками самого десантного корабля. «Наґіні» підірвалася в повітрі, і цей вибух мав негайно зжерти всю її конструкцію до останньої молекули. Якщо земля для мерців, то Шнайдер, безумовно, зумів відірватися від натовпу. Більша його частина, мабуть, і досі розсіювалась у стратосфері.

Твій хист, Таку.

Вибух, схоже, ще й потопив траулер. Повернувши голову, я ледве розгледів над водою корму та перекручену жаром надбудову судна. У мене в голові промайнули яскраві спогади: Люк Депре і пляшка дешевого віскі, диванна політика та заборонені урядом сигари, Крукшенк нагинається наді мною в…

Не треба, Таку.

Клин поставив на заміну випаруваному табору дещо з власного майна. За кілька метрів ліворуч від кратера стояли шість великих овальних булькобудів, а біля носа лінкора я помітив герметичну квадратну хатинку та високотискові наливні резервуари полісплавного душу. Вакуумні командос, повертаючись, скидали свою важку зброю на прикриті згори тентами стелажі поблизу й вервечкою проходили у промивальний люк.

Із «Чандри» прийшла шеренга бійців Клину в відповідних формах і з білими емблемами медичного підрозділу на плечах. Вони скупчилися довкола нош, увімкнули їх і повезли нас до одного з булькобудів. Коли мої ноші піднялися, Ломанако торкнувся моєї руки.

— Побачимося, лейтенанте. Я зайду, щойно вас вилущать. А зараз мені треба піти сполоснутися.

— Так, дякую, Тоні.

— Радий знову вас бачити, сер.

У булькобуді санітари, працюючи зі шпаркою байдужою ефективністю, зняли з нас паски, а потім — скафандри.

Оскільки я був при тямі, розпакувати мене виявилося трохи легше за інших, але це особливо нічого не дало. Я надто довго не приймав протирадіаційних препаратів і без великого зусилля волі не міг навіть зігнути чи підняти одну кінцівку. Коли мене нарешті витягнули зі скафандра й поклали на ліжко, я був ледве здатен відповідати на запитання, що їх ставив мені санітар, виконуючи стандартні післябойові перевірки мого чохла. Весь цей час я сяк-так тримав очі напіврозплющеними й дивився за його плече, як тим самим тестам піддають інших. Сунь, якій явно неможливо було допомогти одразу, вони безцеремонно викинули в куток.

— То я буду жити, доку? — якоїсь миті промимрив я.

— Не в цьому чохлі, — розмовляючи, він готував безголковий шприц із антирадіаційним коктейлем. — Але, думаю, я можу зробити так, щоб ви протрималися ще трохи. Звільню вас від розмови зі старим у віртуалі.

— Чого йому треба? Доповіді?

— Мабуть, так.

— Що ж, краще накачайте мене чимось, щоб я при ньому не заснув. Маєте мет?

— Я не впевнений, що зараз це добра ідея, лейтенанте.

Тут я несподівано здобувся на сухий смішок.

— Так, ви маєте рацію. Ця фігня зіпсує мені здоров’я.

Врешті-решт мені довелося заради тетрамету козирнути перед ним своїм званням, але він мене накачав. Коли зайшов Каррера, я був у більш-менш працездатному стані.

— Лейтенанте Ковач.

— Айзеку.

На його пошрамованому обличчі, наче світанок на кручах, засяяла усмішка. Він хитнув головою.

— Засранець ти, Ковачу. Ти знаєш, скільки людей я відрядив у цю півкулю на твої пошуки?

— Мабуть, не більше, ніж ви можете виділити, — я ще трохи піднявся на ліжку. — Ви почали хвилюватися?

— Лейтенанте, я вважаю, що ваша інтерпретація умов служби стала ширшою за очко взводної сучки. Ви чкурнули у самохід на два місяці, залишивши повідомлення у стеку даних. «Пішов по те, що може виправдати всю цю срану війну. Згодом повернуся.» Це дещо неінформативно.

— Зате точно.

— Та невже? — він сів на край ліжка, і його хамелеохромовий комбінезон відтворив візерунок на ковдрі. Коли він насупився, в нього на лобі та щоці розтягнувся свіжий шрам. — Це військовий корабель?

— Так.

— Готовий до бою?

Я замислився.

— Залежно від того, яка у вас археологічна підтримка. Я сказав би, що так, імовірно.

— А як там ваша нинішня археологічна підтримка?

Я глянув на протилежний край відкритого простору булькобуду, де під тонесенькою ізоляційною ковдрою скрутилася калачиком Таня Вардані. Її, як і решту вцілілих членів команди «Наґіні», трохи накачали заспокійливими. Санітар, який цим займався, сказав, що її стан стабільний, але жити їй, швидше за все, лишилося ненабагато довше за мене.

— Вгашена, — я закашлявся так, що ледве зупинився. Каррера зачекав на мене. Коли я стих, передав мені серветку. Обтерши рота, я кволо змахнув рукою. — Як і всі ми.

А як там ваша?

— У нас на борту наразі немає археологіста, якщо не рахувати Сандора Мітчелла.

— Я його й не рахую. Це людина з хобі, а не археологіст. Айзеку, чому це ви не взяли з собою дряпунів?

Шнайдер мусив вам сказати, на що ви ведетеся. Я зважив усе менш ніж за секунду й вирішив поки що не розголошувати цих відомостей. Я ще не знав, які вони цінні, та коли в гарпуна лишається всього одна обойма, по плавцях ніхто не стріляє.

— Ви мусили якось уявляти собі, на що тут ведетеся.

Він похитав головою.

— Корпоративні союзники, Такеші. Хмарочосна наволоч. Від них неможливо отримати підтримку, більшу за абсолютно необхідний мінімум. До сьогодні я знав лиш одне — що Генд знайшов щось серйозне, і якби Клин заволодів шматочком цього, наші старання б окупилися.

— Так, але вам дали коди від нанобної системи. Що може бути ціннішим? На Санкції-IV? Та ну вас, Айзеку, ви мали здогадатися, що там таке.

Він знизав плечима.

— Вони назвали цифри, та й усе. Так працює Клин, самі знаєте. До речі… Там, біля дверей, Генд, чи не так? Стрункий такий.

Я кивнув. Каррера підбрів до сплячого менеджера й зосереджено на нього поглянув.

— Так. Трохи худіший, ніж на фотках із мого стеку, — він пройшовся імпровізованою палатою, позираючи на інші ліжка зліва та справа, а також на труп у кутку. Я відчув, як мені крізь метовий кайф і втому починає лоскотати нерви давня настороженість. — Звісно, воно й не дивно, зважаючи на тутешню радіацію. Мене дивує, що хтось із вас узагалі ще на ногах.

— Ми не на ногах, — зауважив я.

— Так, — він зболено всміхнувся. — Господи, Такеші. Чому ви не затрималися на пару днів? Дозу ліків можна було би зменшити вдвічі. В мене всі приймають стандартні антирадіаційні препарати, і ми всі підемо звідси максимум з головним болем.

— Це не моє рішення.

— Ні, я не вважаю, що воно ваше. А хто вийшов з ладу?

— Сунь Ліпін, — я не очікував, що дивитися на неї буде аж так боляче. Вочевидь, вірність вовчій зграї — річ слизька. — Спеціалістка з систем.

Він гмикнув.

— А решта?

— Амелі Вонґсават, офіцерка-пілот, — я заходився показувати на них складеними пістолетиком пальцями. — Таня Вардані, археологістка, Цзян Цзяньпін, Люк Депре, обидва — таємні агенти.

— Бачу, — Каррера знову насупився й кивнув на Вонґсават. — Якщо то ваша пілотеса, то хто керував десантним кораблем, коли той підірвався?

— Такий собі Шнайдер. Власне, це він і втягнув мене в усю цю петрушку. Граний цивільний пілот. Коли там почалися феєрверки, він перепудився. Вкрав корабель, порішив ультравіброю Гансена, того чувака, якого ми лишили на варті, а тоді просто підірвав люки, покинув нас…

— Він утік сам?

— Так, якщо не рахувати тих, хто летів у холодильнику для трупів. Два тіла ми втратили під час атаки нанобів, перш ніж пролетіти. А ще шість знайшли на іншому боці. А, так, ще двоє були утоплениками в сітях траулера. Схоже, з довоєнної команди археологістки.

Він не слухав, а просто чекав, коли я замовкну.

— Іветт Крукшенк, Маркус Суджіяді. Це ті члени вашої команди, яких умертвила система нанобів?

— Так, — я спробував виразити легкий подив. — У вас є список екіпажу? Господи, ці ваші друзі-хмарочосники — просто аси корпоративної безпеки.

Він хитнув головою.

— Не зовсім. Ці хмарочосники з того ж хмарочосу, що й отой ваш приятель. Властиво, конкуренти в боротьбі за підвищення. Як я вже казав, наволоч, — при цьому в його голосі, як не дивно, зовсім не було жовчі; говорив він відсутнім тоном, у якому мої чуття посланця вловлювали нотку полегшення. — Ви, бува, не знайшли пам’яті якоїсь із жертв нанобів?

— Ні, а що?

— Байдуже. Я насправді не думав, що ви це зробите. Мої клієнти кажуть мені, що ця система полює на будь-які рукотворні деталі. Руйнує їх.

— Так, ми теж про це здогадалися, — я розкинув руки. — Айзеку, навіть якби ми знайшли пам’яті, вони б випарувалися, як і практично все інше на борту «Наґіні».

— Так, це був надзвичайно ефективний вибух. Ви щось про це знаєте, Такеші?

Я нещиро всміхнувся.

— А ви як думаєте?

— Я думаю, що швидкохідні десантні «Лок-Міти» не випаровуються в повітрі просто так. А ще думаю, що ви наче зовсім не обурені тим, що цей Шнайдер від вас утік.

— Ну, він мертвий, — Каррера склав руки на грудях і поглянув на мене. Я зітхнув. — Ну, гаразд. Я замінував двигуни. Все одно я б ніколи не довірив Шнайдерові щось серйозніше за презик з липкої плівки.

— Схоже, що недарма. І вам, зважаючи на результати, пощастило, що нагодилися ми, — він підвівся й потер руки. Явно спекався чогось неприємного. — Краще відпочиньте, Такеші. Завтра вранці я хочу почути від вас повний звіт.

— Звісно, — я знизав плечима. — Розповідати все одно вже майже нічого.

Він звів брову.

— Справді? Мої сканери вказують на інше. Як ми виявили, з іншого боку брами було вивільнено більше енергії, ніж пішло на виконання всіх гіперкидків на Санкцію-IV та з неї з моменту її заселення. Сам я сказав би, що ще не розказано чималу частину історії.

— А, це… — я зневажливо махнув рукою. — Ну, знаєте, автоматизований флотський бій давніх мешканців галактики. Нічого особливого.

— Так.

Коли він пішов до виходу, йому наче щось згадалося.

— Такеші.

Мої чуття загострилися, як перед завданням.

— Що? — я постарався зберегти невимушеність.

— Мені просто цікаво. Як ви збиралися повернутися? Коли вже підірвали десантний корабель? Ну, розумієте, наноби ж були активні, було стільки фонової радіації. Ніякого транспорту, крім хіба що того всратого траулера. Ви що, хотіли піти пішки? Ви всі станете неактивними щонайбільше за два кроки. Що це в біса за стратегія така — підірвати єдиний транспорт, на якому можна втекти?

Я спробував згадати те, що сталося. Вся ця ситуація, запаморочення в порожніх коридорах і камерах марсіянського корабля, що затягувало вгору, муміфіковані погляди трупів і бій, який точився назовні за участю неймовірно потужної зброї — все це, здавалося, відійшло в надзвичайно далеке минуле. Гадаю, я міг би швидко пригадати все це, зосередившись як посланець, але мені заважало щось темне й холодне, радячи мені не робити цього. Я мотнув головою.

— Не знаю, Айзеку. Я сховав кілька скафандрів. Можливо, ми б випливли й затрималися край брами, щоб передати вам сигнал лиха.

— А якби брама не була радіопрозора?

— Вона прозора для зоряного світла. І, вочевидь, прозора для сканерів.

— Це не означає, що якесь зв’язне…

— Тоді я, блін, викинув би дистанційний маячок і став сподіватися, що він досить довго протримається проти нанобів, щоб ви його почули. Господи, Айзеку. Я ж посланець.

Ми імпровізуємо з цим на льоту. На випадок якоїсь гіршої ситуації в нас був майже робочий заявний буй. Сунь могла б його полагодити, налаштувати на передавання, а тоді ми 6 могли прострелити собі мізки й зачекати, коли хтось прийде поглянути, що там таке. Це не мало б великого значення: нам усім у цих чохлах так чи інакше зосталося не більше тижня. А тому, хто прибув би на сигнал заявного буя, довелося 6 нас перечохлити: ми були би штатними експертами, навіть якби померли.

Тут він усміхнувся. І я теж.

— Такеші, я все одно не назвав би це бездоганним стратегічним плануванням.

— Айзеку, ви просто не розумієте, — мій голос трохи посерйознішав, а усмішка зникла. — Я ж посланець. Моїм стратегічним планом було вбити всякого, хто спробує встромити мені ножа у спину. А вижити після цього — ну, якщо це можливо, то це — плюс, але якщо неможливо… — я знизав плечима. — Я ж посланець.

Його усмішка теж трохи затремтіла.

— Перепочиньте, Такеші, — м’яко сказав він.

Я провів його поглядом, а подивився на нерухоме тіло Суджіяді. Я сподівався протриматися завдяки тетрамету до того часу, коли він отямиться й дізнається, що йому слід зробити, щоб уникнути офіційної страти дисциплінарним загоном Клину.

Розділ тридцять сьомий

Тетрамет — один з моїх улюблених наркотиків. Він вставляє не так, як деякі армійські стимулятори, а тому під ним неможливо забути певні корисні факти — як-от «ні, літати без гравітримачів неможливо» або «вдариш по цій штуці — зламаєш усі кістки в кисті руки». Водночас він дозволяє користуватися клітинними резервами, про існування яких нізащо не здогадається жодна людина, що не пройшла обробки. Кайф виходить чистим і тривалим, а найстрашніші його побічні ефекти — це легкий полиск на поверхнях, які не мають аж так добре відбивати світло, та слабеньке тремтіння контурів предметів, яким людина надає певного особистого значення. Якщо дуже захотіти, можна отримати легкі галюцинації, але для цього потрібно сконцентруватися. Чи, звісно, перестаратися з дозою.

Відхід від нього не страшніший, ніж від більшості отрут. Коли інші вже прокинулись, а мій кайф завершувався яскравими нагадуваннями про хімічну небезпеку, я почав впадати в дещо маніакальний стан і, можливо, надто завзято потрусив Суджіяді, коли той зреагував не так швидко, як мені хотілося.

— Цзяне, чуєш, Цзяне. Розплющ очі, засранцю. Вгадай, де ми.

Він кліпнув на мене. Його обличчя стало напрочуд дитяче.

— Ш-шо…

— Ми знову на пляжі, чуваче. Прийшов Клин і витягнув нас із корабля. Клин Каррери, мій колишній підрозділ, — цей ентузіазм дещо не відповідав моїй славі серед колишніх товаришів за зброєю, але це було не так серйозно, щоб його не можна було списати на тетрамет, променеву хворобу та знайомство з чужинськими дивовижами. І я все одно не знав напевне, чи стежать за цим булькобудом. — Він нас, блін, урятував, Цзяне. Клин.

— Клин? Це, — з погляду його маорійського чохла я зрозумів, що він відчайдушно намагається зрозуміти ситуацію, — добре. Клин Каррери. Не думав, що вони проводять рятувальні операції.

Я знову відкинувся назад, сидячи на краю ліжка, і всміхнувся.

— Вони прийшли шукати мене, — попри всю мою нещирість, це було сказано з непевною теплотою. Принаймні з точки зору Ломанако та решти 391 взводу це, мабуть, було дуже близько до істини. — Можеш у це повірити?

— Ну, якщо ти так кажеш… — Суджіяді сперся на руки. — Хто ще вибрався?

— Всі ми, крім Сунь, — я змахнув рукою. — І її можна видобути.

У нього сіпнулось обличчя. В його мозку, наче уламок шрапнелі, що потрапив усередину, просувався спогад.

— Ти бачив те, що було там?

— Так, бачив.

— Це були привиди, — здавлено промовив він.

— Цзяне, ти надто вже полохливий як на бойового ніндзя. Хто знає, що ми побачили? Судячи з того, що ми знаємо, це було відтворення якогось запису.

— Як на мене, це непогане робоче визначення слова «привид», — Амелі Вонґсават підводилася, її ліжко було навпроти ліжка Суджіяді. — Ковачу, ти, здається, сказав, що по нас прийшов Клин?

Я кивнув, уп’явшись у неї поглядом.

— Саме це я тут і розповідав Цзянові. Здається, я досі маю повний набір привілеїв їхнього бійця.

Вона зрозуміла. Майже непомітно вловила натяк і прийняла його до відома.

— Молодець, — озирнулася на постаті, що ворушилися на інших ліжках. — То кому я можу з задоволенням сказати, що ми не мертві?

— Обирай сама.

Далі все було просто. Вардані засвоїла нову ідентичність Суджіяді з набутою в таборі незворушною спритністю, наче тихенько тицьнула комусь у руку паперовий пакунок із контрабандою. Генд, чия менеджерська обробка, певно, була не така травматична, але дорожча, відреагував із такою ж байдужістю — навіть оком не змигнув. А Люк Депре… ну, він був армійським найманим убивцею і працював під глибоким прикриттям; колись він буквально дихав цим, заробляючи на життя.

На все це, як під час інтерференції сигналів, накладався спогад про наші останні секунди при тямі на борту марсіянського військового корабля. Ми мовчки усвідомлювали, що зазнали спільного лиха, над яким поки що не готовий серйозно замислитися ніхто з нас. Натомість ми вирішили скупо й нерішучо обговорити останні спогади, виливши в безодню дискомфорту нервову, демонстративно безстрашну балаканину, що нагадувала про темряву по інший бік брами. А ще я сподівався, що ми випустили досить емоційної обманки, щоби приховати перетворення Суджіяді на Цзяна від будь-яких уважних очей і вух.

— Принаймні, — якось зауважив я, — ми тепер знаємо, чому вони залишили цю хрінь там дрейфувати. Ну, тобто поряд з нею радіація та біологічне забруднення — це ніщо, їх бодай можна позбутися. Ви можете уявити собі, як це — керувати дредноутом на бойових постах, коли з кожним невеликим промахом виринає стара команда й починає бряжчати ланцюгами?

— Я, — з притиском вимовив Депре, — не вірю у привидів.

— Їх це, здається, не збентежило.

— Як думаєте, — сказала Вонґсават, продираючись крізь свою думку, як крізь засохлі корали під час відпливу, — чи всі марсіяни залишають, залишали, щось по собі після смерті. Щось таке?

Вардані похитала головою.

— Якщо й так, то ми такого ще не бачили. А ми за останні п’ятсот років відкопали безліч марсіанських руїн.

— Мені здалося, — Суджіяді проковтнув грудку в горлі. — Що вони… Кричали, всі до одного. Це була масова травма. Можливо, смерть усієї команди. Можливо, ви просто ще ніколи на таке не натрапляли — на таку кількість смертей. Коли ми були в Лендфоллі, ви сказали, що цивілізація марсіан була значно просунутіша за нашу. Можливо, вони вже просто не помирали насильницькою смертю у великих кількостях. Можливо, вони розвинулися так, що здолали це.

Я гмикнув.

— Класно, якщо хтось може таке утнути.

— А ми, вочевидь, не можемо, — сказала Вардані.

— Може, ми б і могли, якби після кожного нашого масового вбивства лишалася літати якась така штука.

— Ковачу, це абсурд, — Генд, раптом набравшись дивних, сердитих сил, почав вибиратися з ліжка. — Ви всі… Ви надто багато прислухалися до нікчемних антилюдських розумових вивертів цієї жінки. Марсіяни були розвинуті не краще за нас. Знаєте, що побачив там я? Я побачив два військові кораблі, на побудову яких, певно, пішли мільярди і які застрягли в безглуздому циклі повторень бою, який нічого не дав сто тисяч років тому й так само нічого не дає сьогодні. Чим це краще за те, що відбувається з нами тут, на Санкції-IV? Вони вбивали одне одного так само майстерно, як і ми.

— Браво, Генде, — Вонґсават повільно, саркастично зааплодувала. — Вам треба було стати політичним офіцером. У вашому жорсткому гуманізмі є всього одна проблема: другий корабель не був марсіянським. Так, пані Вардані? Конфігурація зовсім інакша.

Всі поглянули на археологістку, яка сиділа, схиливши голову. Нарешті вона підвела погляд, зазирнула мені в очі та знехотя кивнула.

— Він не був схожий на жоден зразок марсіянської техніки, який я бачила чи про який я чула, — вона глибоко вдихнула. — Судячи з того, що я бачила, виглядає на те, що марсіяни воювали з кимось іншим.

Знову з’явився дискомфорт, який обвився довкола нас холодним димом і зупинив розмову. Крихітне попередження про сигнал тривоги, який невдовзі почує людство.

Нам тут не місце.

Ми кілька століть гралися на цих трьох дюжинах планет, які лишили нам марсіяни, але весь цей час на майданчику не було дорослих, а хто його знає, хто за відсутності нагляду тихцем перебереться через паркан і що цей хтось із нами зробить. На надвечірньому небі гасне світло, відступаючи далекими дахами, вулиці внизу порожніють, і район несподівано стає холодним і сумнівним.

— Це маячня, — промовив Генд. — Марсіянське царство загинуло під час колоніального бунту, з цим погоджуються всі. Пані Вардані, Гільдія цього навчає.

— Так, Генде, — озвалася Вардані з нищівною насмішкою в голосі. — А чому вона, по-твоєму, цього навчає? Хто надає Гільдії фінансування, довбограю ти зашорений? Хто вирішує, з якими переконаннями виростуть наші діти?

— Є докази…

— Блін, не говори мені про докази, — виснажене лице археологістки спалахнуло люттю. Я на мить вирішив, що вона накинеться на менеджера. — Гівнюк ти дурнуватий.

Що ти знаєш про Гільдію? Генде, я ж цим на життя заробляю. Хочеш, розповім, скільки доказів було приховано, бо вони не вписувались у світогляд Протекторату? Скількох дослідників було затавровано противниками людства і знищено, скільки проектів було зарізано лише через те, що вони не підтримували офіційну версію? Скільки хріні верзуть призначені канцлери Гільдії, коли Протекторату хочеться подрочити їм грошиками?

Генда, здавалося, шокував раптовий вибух гніву цієї замученої, напівмертвої жінки. Він знітився.

— З погляду статистики шанси на те, що дві цивілізації, здатні на міжзоряні подорожі, еволюціонують так близько…

Та це було все одно що лізти у шторм. Тепер Вардані отримала свою дозу емоційного мету. Її голос був хльосткий, як батіг.

— Ти що, розумово відсталий? Чи неуважно дивився, коли ми відчинили браму? Це ж миттєва передача матерії на міжпланетних відстанях, вони цю техніку покинули просто так. Думаєш, така цивілізація обмежиться кількомастами кубічними світловими роками космосу? Зброя, яку ми там бачили в дії, була надсвітловою. Обидва ті кораблі могли прибути з іншого, бляха, боку галактики. Звідки нам знати?

Освітлення змінилося: хтось підняв запону булькобуду. Відвівши на мить погляд від обличчя Вардані, я побачив, що на вході до булькобуду стоїть Тоні Ломанако в хамелеохромі з нашивками унтер-офіцера й намагається не всміхнутися на весь рот.

Я підняв руку.

— Привіт, Тоні. Вітаю у священних чертогах наукової дискусії. Якщо не зрозумієш якогось спеціального терміну, питай на здоров’я.

Ломанако покинув намагання приховати усмішку.

— У мене на Латімері малий, який хоче бути археологістом. Каже, що не хоче мати жорстоку професію, як його батя.

— Це просто етап такий, Тоні. Він це переросте.

— Сподіваюся, що так, — Ломанако ніяково ворухнувся, і я побачив під його хамелеохромовим комбінезоном мобільний костюм. — Тебе зараз же хоче бачити командир.

— Тільки мене?

— Ні, він сказав: приведіть будь-кого, хто не спить. Думаю, це важливо.

З настанням вечора за стінами булькобуду небо на заході посіріло, тим часом як на сході в ньому густішала темрява. Внизу Каррерин табір, освітлений лампами Анжьє на штативах, кипів бездоганно впорядкованою діяльністю.

Я за характерною для посланця звичкою уявив собі її план на місцевості; на лоскотливе тепло вогнища та товаришів перед настанням ночі наклалися сухі подробиці.

Біля брами сиділи верхи на своїх жучках вартові, відкидавшись назад, хилячись уперед і розмахуючи руками. Вітром приносило уривки сміху, в якому я впізнав голос Кхуок, але всього іншого не чуть було через відстань. Лицьові щитки в них були підняті, але поза тим вони були й досі озброєні до зубів. Інші вояки, яких відрядив підтримати їх Ломанако, стояли з аналогічною невимушеною настороженістю довкола мобільної ультравібраційної гармати. Далі вздовж пляжу ще одна група людей в одностроях Клину поралася коло чогось схожого на деталі генератора вибухового щита. Інші ходили туди-сюди між «Доблестю Енджин Чандри», полісплавною хатинкою та іншими булькобудами, несучи ящики, в яких могло лежати що завгодно. За цією сценою вгорі виблискували вогні з містка «Чандри» та з рівня завантаження, де бортові крани виймали з черева лінкора ще якесь обладнання та ставили його на освітлений лампами пісок.

— То чого це ти в мобікостюмі? — запитав я в Ломанако, коли він повів мене до зони розвантаження.

Він знизав плечима.

— Кабельні батареї під Районґом. Наші обманні системи раптово вийшли з ладу. У мене постраждала ліва нога, тазова кістка, ребра. Трохи ліва рука.

— Хріново. Ти везунчик, Тоні.

— А, це не так і страшно. Просто з біса довго чекати, коли воно загоїться як слід. Док каже, що кабелі були вкриті якимось канцерогеном, і він зводить на пси стрімке відростання, — він скривився. — Я вже три тижні так ходжу. Справжня мука.

— Ну, дякую, що прийшов до нас. Тим паче в такому стані.

— Не турбуйся. У вакуумі все одно пересуватися легше, ніж тут. З мобікостюмом полісплав стає просто ще одним шаром захисту.

— Мабуть, що так.

Каррера чекав під вантажним люком «Чандри», вдягнений у той самий польовий комбінезон, в якому був раніше, і розмовляв з невеличкою групою старших офіцерів у схожому вбранні. На краю люка возилася зі змонтованим обладнанням парочка унтер-офіцерів. Десь посередині між «Чандрою» та тими, кому доручили вибуховий щит, сиділа на вимкненому вантажопідйомнику обшарпана людина в заплямованій формі, що пильно дивилася на нас осоловілими очима. Коли я подивився у відповідь, він усміхнувся і рвучко захитав головою. Він підняв одну руку, енергійно потер нею карк і роззявив рота так, ніби на нього щойно вихлюпнули відро холодної води. Його обличчя засмикалося ледь помітними спазмами, які я впізнав. Тремтіння дротника.

Можливо, він помітив, як скривилося на мить моє обличчя.

— О, так, поглянь сюди, — вишкірився він. — Ти не такий і розумний, не такий і розумний, дідька лисого. Я запам’ятав твій антигуманізм, засік усіх вас, чув усіх вас і ваші заяви проти Картелю, як вам…

— Стули пельку, Ламонте, — Ломанако говорив не надто голосно, але дротник смикнувся так, наче його щойно підключили. Він неприємно повів очима і зіщулився. Біля мене глузливо посміхнувся Ломанако.

— Політичний офіцер, — сказав він і підштовхнув ногою трохи піску в бік цієї жалюгідної тремтливої пародії на людину. — Геть не змінюється, щоб його. Страх який пащекуватий.

— Здається, цей у вас на прив’язі.

— О, так, — усміхнувся Ломанако. — Тебе б неабияк здивувало те, як ці політичні втрачають інтерес до своєї роботи, варто лише встановити їм роз’єм і підключити кілька разів. У нас уже цілий місяць не було лекцій із правильного мислення, а особові справи… ну, я їх читав — краще про нас не могли б написати навіть рідні матусі. Просто неймовірно, як усі ці політичні догми просто кудись зникають. Хіба не так, Ламонте?

Політичний офіцер відсахнувся від Ломанако. На очі йому навернулися сльози.

— Це працює краще за побої, — зауважив унтер-офіцер, байдужо дивлячись на Ламонта. — Ну, знаєш, як було з Фібаном і як там звався той, інший чорноротий малий гівнюк?

— Портільйо, — відсторонено сказав я.

— Так, з ним. Розумієш, ніколи не можна було сказати напевне, справді його здолали чи він прийде мститися, як трохи залиже рани. Цієї проблеми в нас більше немає. Вважай, що всю роботу робить сором. Треба тільки вирізати роз’єм і показати, як підключатись, а далі вони робитимуть це самі. А потім, коли це забрати… Справжнісінькі чари.

Я бачив, як старий Ламонт ламав собі нігті, силкуючись видерти інтерфейсні кабелі з замкненої скриньки з інструментами.

— Чому б вам не залишити його у спокої? — нерівним голосом запитала Таня Вардані. — Хіба не видно, що він уже зламаний?

Ломанако з цікавістю позирнув на неї.

— Цивільна? — спитав він у мене.

Я кивнув.

— У принципі, так. Вона, гм, у відрядженні.

— Ну, з цього часом буває користь.

Коли ми підійшли ближче, Каррера, здавалося, вже завершив свій інструктаж, а офіцери довкола нього почали розсіюватися. Він привітався з Ломанако кивком.

— Дякую, сержанте. Як я розумію, Ламонт трохи зачепив вас отам?

Унтер-офіцер по-вовчи всміхнувся.

— Він пошкодував про все скоєне, сер. Втім, я тут думаю: може, його пора зняти знову?

— Я поміркую над цим, сержанте.

— Так, сер.

— А тим часом… — Каррера переключив увагу на мене. — Лейтенанте Ковач, є кілька…

— Секундочку, командире, — це був голос Генда, надзвичайно врівноважений і люб’язний, зважаючи на його стан.

Каррера зупинився.

— Так?

— Я впевнений, що ви знаєте, хто я, командире. Я знаю, які інтриги в Лендфоллі привели вас сюди, але ви, можливо, не знаєте, як жорстоко вас обманули ті, хто вас послав.

Каррера поглянув мені в очі й звів брову. Я знизав плечима.

— Ні, ви помиляєтеся, — ґречно відповів командир Клину. — Я досить добре уявляю собі, як скупилися на правду ваші колеги з «Мандрейк». Правду кажучи, це найменше, на що я очікував.

Далі я почув тишу: забуксувала Гендова менеджерська підготовка. Це майже заслуговувало на усмішку.

— Хай там як, — повів далі Каррера, — тут мене не надто бентежить проблема об’єктивної істини. Мені заплатили.

— Менше, ніж могли б, — із гідною захвату швидкістю зауважив Генд. — Мою діяльність тут дозволено на рівні Картелю.

— Вже ні. Ваші нікчемні дружки продали вас, Генде.

— Тоді вони помилилися, командире. Вам явно немає жодної причини брати в цьому участь. Повірте мені, я геть не бажаю, щоб відплата спіткала тих, хто її не заслужив.

Каррера злегка всміхнувся.

— Ви мені погрожуєте?

— Не треба розглядати все в такому…

— Я запитав, чи погрожуєте ви мені, — м’яко промовив командир Клину. — Був би радий почути пряме «так» чи «ні».

Генд усміхнувся.

— Просто скажімо, що я можу прикликати певні сили, яких мої колеги не взяли до уваги чи принаймні не оцінили правильно.

— О, так. Я й забув, що ви — вірянин, — Карреру, здавалося, заворожувала людина перед ним. — Гуґан. Ви в це вірите. Духовні сили? Їх можна наймати приблизно так само, як вояків.

Неподалік реготнув Ломанако.

Генд знову зітхнув.

— Командире, я вірю в те, що ми обидва — люди цивілізовані і…

Його прошив постріл із бластера.

Каррера, певно, перевів його на дифузний промінь: маленькі моделі зазвичай не завдають такої великої шкоди, а зброя в руці командира Клину була ультракомпактною. Ледь помітний предмет у стисненому кулаці, висувний випромінювач з роздвоєним кінцем між кісточками середнього та безіменного пальців, з випускного кінця видимими хвилями, як помітив посланець у мені, досі розсіюється надлишкове тепло.

Жодної віддачі, жодного видимого спалаху та жодного удару там, куди він влучив. У моїх вухах ненадовго зазвучав його тріск, і Генд застиг на місці, кліпаючи, із курною діркою в нутрощах. Тоді, він, певно, вловив сморід власних обпалених кишок і, поглянувши вниз, завив високим голосом, в якому рівною мірою виразилися біль і панічний жах.

Ультракомпактні моделі перезаряджаються досить довго, та я навіть без периферійного зору зрозумів, що кидатися на Карреру нерозважливо. Унтер-офіцери на вантажній палубі вгорі, Ломанако біля мене та маленька групка офіцерів Клину аж ніяк не розсіялися — вони просто розосередились і дали нам місце для входження в пастку.

Спритно. Дуже спритно.

Генд похитнувся, не припиняючи вити, й гепнувся п’ятою точкою в пісок. Мені з якоїсь жорстокості почасти за хотілося посміятися з нього. Він хапався руками за повітря біля зяючої рани.

Я знаю, як це, — згадала якась інша частина мого «я», що через раптовість ситуації ненадовго відчула співчуття. — Воно болить, але людина не знає, чи наважиться її торкнутися.

— Знову помилилися, — сказав Каррера розірваному менеджеру біля своїх ніг. Його тон анітрохи не змінився з часу пострілу. — Генде, я не цивілізована людина, я вояк. Професійний дикун, і працюю я на таких людей, як ви. Мені б не хотілося говорити, хто в такому разі ви. Ну, крім того, що ви — людина, що втратила популярність у «Мандрейк-Тавер».

Звук, який видавав Генд, перейшов у звичайний крик. Каррера повернувся до мене.

— Ой, Ковачу, можете розслабитися. Не кажіть мені, що вам досі не хотілося так зробити.

Я демонстративно знизав плечима.

— Раз чи двічі. Ймовірно, я б до цього дійшов.

— Ну, тепер це вже вам не потрібно.

Генд на землі крутнувся і сперся на руки. На краю мого поля зору до нього вирушили дві постаті; периферійне сканування, що через приплив адреналіну досі працювало на максимумі, аж до болю, показало, що це Суджіяді й — оце так — Таня Вардані.

Каррера відмахнувся від них.

— Ні, не треба.

Генд заговорив, уривчасто зашипів складами, що належали до мови, якої я не знав, а чув лише раз. Ліву руку він підняв, потягнувшись до Каррери й розчепіривши пальці. Я сів навпочіпки, щоб бути на одному рівні з ним, дивовижно зворушений спотвореною силою, що відображалася на його обличчі.

— Що це таке? — командир Клину нахилився ближче. — Що він каже?

Я сів на п’яти.

— Здається, вас проклинають.

— Ого. Ну, гадаю, це цілком слушно, зважаючи на обставини. Та все ж таки, — Каррера, замахнувшись ногою, добряче копнув менеджера в бік. Гендове замовляння розірвалось у крику, і він скрутився калачиком. — Втім, у нас немає причини це слухати. Сержанте.

Ломанако вийшов уперед.

— Сер.

— Ніж, будь ласка.

— Так, сер.

Каррері слід віддати належне: я жодного разу не бачив, щоб він просив когось зі своїх підлеглих виконати роботу, якої він не хотів виконувати сам. Він узяв у Ломанако віброніж, активував його і ще раз копнув Генда — так, що він перекинувся в піску на живіт. Менеджерові крики розпливлися, перейшовши в кашель і судомне шумне дихання. Каррера став колінами йому на спину й заходився різати.

Коли Генд відчув, як лезо входить у його плоть, його приглушений вереск різко підвищився, а тоді, коли Каррера перерізав йому хребет, затих.

— Оце вже краще, — пробурчав командир Клину.

Другий надріз він зробив біля основи черепа, незмірно елегантніше, ніж я в кабінеті лендфолльського промоутера, і витягнув відтятий шматок хребта. Тоді він вимкнув ніж, обережно витер його об Гендів одяг і підвівся. Кивнувши, передав ніж і частину хребта Ломанако.

— Дякую, сержанте. Принесіть це Гаммадові й попросіть не губити. Ми щойно заробили премію.

— Так, сер, — Ломанако обвів поглядом обличчя довкола нас. — А, гм…

— О, так, — Каррера підняв одну руку. Його обличчя раптом набуло стомленого виразу. — Це.

Його рука впала так, наче стала непотрібною.

З вантажної палуби вгорі я почув залп, приглушений хрускіт, за яким пролунало хітинове шурхотіння. Піднявши очі, я побачив, як у повітрі падає щось схоже на рій пошкоджених нанокоптерів.

Я з дивною відстороненістю, відсутністю бойових рефлексів, вочевидь, спричиненою поєднанням променевої хвороби та відходом від тетрамету, інтуїтивно здогадався, що зараз відбудеться. Ледве встигнув поглянути на Суджіяді. Він перехопив мій погляд, і його вуста сіпнулися.

Він, як і я, знав. У нас перед очима наче пульсував попереджувальний напис шарлатовими літерами.

Гру…

А тоді пішов дощ із павуків.

Насправді ні, але схоже було саме на це. З міномета для стримування натовпу майже вгору вистрілили малопотужним концентрованим зарядом обмеженого розсіювання. Сірі інгібітори завбільшки з кулак попадали колом діаметром трохи більше двадцяти метрів. Ті, що опинилися біля найближчого краю, відскочили від вигнутого боку лінкора, а вже тоді впали на пісок, ковзаючи й намагаючись за щось зачепитися з короткочасним завзяттям, згадка про яке згодом мене мало не смішила. Інші опустилися просто в купи бірюзового піску та вистрибнули з крихітних кратерів, які лишили по собі, наче малесенькі інкрустовані краби у віртуальному тропічному раю Тані Вардані.

Вони падали тисячами.

Гру…

Вони падали нам на голови та плечі, м’яко, як іграшки для малих дітей, і чіплялися за нас.

Вони мчали до нас по піску й видиралися по наших ногах.

Їх били, струшували, та вони все витримували і спокійно лізли далі.

Ті, яких віддерли й позакидали Суджіяді та інші, приземлялись у вихорі кінцівок і мчали назад неушкоджені.

Вони навмисне сідали над нервовими закінченнями та проколювали одяг і шкіру тоненькими, як нитки, іклами-вусиками.

Гру…

Вгризалися.

…закінчено.

Розділ тридцять восьмий

Для мого організму приплив адреналіну був не менш доречним, ніж для інших, але повільне поглиблення радіоактивних ушкоджень позбавило мій чохол здатності виділяти бойові хімічні речовини. Інгібітори зреагували відповідно. Я відчув, як мої нерви знерухомлюються, але це відчуття було лише м’яким занімінням, поколюванням, від якого я просто впав на одне коліно.

Маорійські чохли були в кращій готовності лиш до бою, а тому перенесли це важче. Депре та Суджіяді заточилися й гепнули в пісок, наче підстрелені зі станерів. Вонґсават спромоглася проконтролювати своє падіння і з великими очима перекотилася на землі набік.

Таня Вардані просто стояла на місці з отетерілим виглядом.

— Дякую, панове, — це гукнув Каррера, звернувшись до унтер-офіцерів, які керували мінометом. — Зразкова куп частість.

Дистанційні нервові інгібітори. Новітня техніка для охорони громадського порядку. Колоніальне ембарго з них зняли всього пару років тому. Коли я працював місцевим військовим консультантом, мені продемонстрували дію новісінької системи на натовпах в Індиго-Сіті. Я просто жодного разу ще не ставав її жертвою.

Охолоньте, — з широкою усмішкою сказав мені завзятий молодий капрал правоохоронних сил. — І більш нічого вам робити не треба. Ясна річ, в умовах заворушень це ще кумедніше. Ця фігня на вас падає, а в вас тоді просто виробляється більше адреналіну, а тому вони просто кусатимуть вас далі — так, що, може, й серце зупиниться. Щоб із цього вирватися, треба, блін, зловити дзен, а в нас у цьому сезоні якось малувато таких протестувальників.

Зберігши кришталево чистий спокій посланця, я викинув усе важливе з голови й підвівся. Павуки трималися за мене і трохи вигиналися, реагуючи на мої рухи, проте більше не кусалися.

— Блін, лейтенанте, тебе просто обсіли. Певно, ти їм подобаєшся.

Ломанако стояв у колі чистого піску й усміхався мені на весь рот, тим часом як на зовнішньому краю поля, яке, швидше за все, утворював його захисний маячок, вовтузилися зайві інгібітори. Трохи праворуч від нього в аналогічній зоні недоторканності рухався Каррера. Я роззирнувся довкола й побачив інших офіцерів Клину, які геть не постраждали й дивилися на нас.

Спритно. Дуже спритно, бляха-муха.

За ними підскочив і показав на нас, забелькотівши, політичний офіцер Ламонт.

Ну, що ж… Хто міг би поставити це йому на карб?

— Так, я вважаю, що вас краще відпустити, — сказав Каррера. — Вибачте за шок, лейтенанте Ковач, але іншого зручного способу затримати цього злочинця не було.

При цьому він показував на Суджіяді.

«Взагалі-то, Карреро, ти міг би просто приспати всіх у буді з лазаретом. Але це було б недостатньо драматично, а вояки Клину люблять розбиратися з тими, хто скривдив Клин, зі стилізованим драматизмом, чи не так?»

Я відчув, як від цієї думки у мене по спині пробіг холодок.

І швидко заглушив її, поки вона не перетворилася на страх або гнів, який розбудить павуків, що мене обсіли.

Я надав перевагу втомленій лаконічності.

— Про що це ви в біса говорите, Айзеку?

— Ця людина, — лунко промовив Каррера, — можливо, збрехала вам, відрекомендувавшись як Цзян Цзяньпін. Його справжнє ім’я — Маркус Суджіяді, і його розшукують у зв’язку зі злочинами проти особового складу Клину.

— Ага, — з обличчя Ломанако зникла усмішка. — Цей засранець порішив лейтенанта Войтіна та сержанта, його заступника.

— Войтіна? — я поглянув на Карреру. — А я гадав, що він був десь під Буткінарі.

— Так, так і було, — командир Клину пильно дивився на скоцюблене тіло Суджіяді. Мені на мить подумалося, що Каррера тут-таки пристрелить його з бластера. — Поки цей кавалок гівна не порушив субординацію і врешті-решт не почастував Войтіна його ж таки «Сонцеструмом». Убив Войтіна так, що той загинув по-справжньому. Пам’ять зникла. Сержант Бредвелл спробувала це зупинити, але з нею сталося те саме. А ще двом моїм людям розітнули чохли, перш ніж хтось знерухомив цього падлюку.

— Такого не прощають нікому, — похмуро сказав Ломанако. — Хіба ні, лейтенанте? Не можна, щоб якийсь місцевий йолоп валив бійців Клину й залишався безкарним. Цьому гівнюкові світить анатомізатор.

— Це правда? — спитав я для годиться Карреру.

Він перехопив мій погляд і кивнув.

— Є свідки. Це очевидно.

Біля його ніг заворушився Суджіяді — так, наче на нього наступили.

Павуків з мене змели дезактиваторним віником, а тоді викинули в банку для зберігання. Каррера передав мені маячок, я його ввімкнув, і хвиля незайнятих інгібіторів, що вже пішла на мене, відступила.

— А тепер — щодо звіту, — сказав він і жестом запросив мене на борт «Чандри».

За мною повели назад до булькобуду моїх колег, які спотикалися щоразу, коли їх, реагуючи на кволі адреналінові сплески спротиву, кусали новоявлені нервові сторожі. Місце цього спектаклю, з якого ми всі пішли, обійшли з порожніми банками унтер-офіцери, що стріляли з міномета, і зібралиприлади, що не спромоглися знайти собі домівку й досі повзали.

Ідучи, Суджіяді знову глянув мені в очі. Непомітно хитнув головою.

Йому не потрібно було хвилюватися. Я ледве міг пройти вхідним трапом усередину лінкора — що там уже казати про рукопашний бій з Каррерою? Я вчепився в останні залишки тетраметового підйому й пішов за командиром Клину — подолав вузькі коридори, заставлені обладнанням, видерся по драбині на стіні грав-жолоба та ввійшов у приміщення, що скидалося на його особисте житло.

— Сідайте, лейтенанте. Якщо знайдете, де сісти.

У каюті було тісно, але надзвичайно чисто. На підлозі в одному кутку, під письмовим столом, що звисав на петлях із перегородки, лежало вимкнене грав-ліжко. На робочій поверхні стояли компактна котушка даних, охайний стосик книгочипів і пузата статуетка у стилі Дому Хунь. Інший кінець вузького приміщення займав ще один стіл, усіяний проекторним обладнанням. Біля стелі під такими кутами, щоб їх можна було переглядати на ліжку, плавали дві голограми. На одній відображався ефектний знімок Адорасьйон з високої орбіти, де з-за зелено-помаранчевого краю починав пробиватися світанок. Інша була сімейним портретом: Каррера і вродлива жінка з оливковою шкірою, що владно обіймала за плечі трьох дітей різного віку. Командир Клину мав щасливий вигляд, але чохол на голограмі був старший за той, в якому він ходив тепер.

Біля проекторного столу я знайшов простий металевий робочий стілець. Каррера подивився, як я сідаю, а тоді сперся на стіл, склавши руки.

— Недавно були вдома? — запитав я, кивнувши на голозображення з орбіти.

Він продовжив вдивлятися мені в обличчя.

— Ні, вже досить давно. Ковачу, ви прекрасно знали, що Суджіяді розшукує Клин, хіба ні?

— Я досі не впевнений, що він є Суджіяді. Генд продав його мені як Цзяна. А чому ви так упевнені?

Він майже всміхнувся.

— Гарна спроба. Мої друзі-хмарочосники передали мені генні коди бойових чохлів. А ще — дані про зачохлення зі стеку «Мандрейк». Вони дуже хотіли, щоб я знав: на Генда працює військовий злочинець. Гадаю, вони вважали, що це — додатковий стимул. Щоби співпраця була пліднішою.

— Військовий злочинець, — я демонстративно оглянув каюту. — Цікавий вибір термінології. Ну, для людини, що контролювала Декатурське умиротворення.

— Суджіяді вбив одного з моїх офіцерів. Офіцера, якому він мав коритися. Це злочин за будь-якими військовими законами, про які я знаю.

— Офіцера? Войтіна? — я ніяк не міг збагнути, чому сперечаюся — хіба, можливо, тому, що взагалі був загальмований. — Та ну вас, ви самі стали б коритися Псові Войтіну?

— На щастя, я не мушу цього робити. Але це мусив робити його взвод, і його бійці, всі до одного, були фанатично йому віддані. Войтін був добрим вояком.

— Айзеку, його не просто так називали Псом.

— У нас тут не зма…

— …гання в популярності, — я злегка всміхнувся. — Ця фраза потроху затирається. Войтін, бляха, був мерзотником, і ви це знаєте. Якщо цей Суджіяді його спалив, то в нього, певно, була на те добра причина.

— Причини — не запорука правоти, лейтенанте Ковач, — у Каррериному голосі з’явилася несподівана м’якість, яка вказувала на те, що я переступив межу. — Кожен сутенер із пересадженою шкірою на Пласа-де-лос-Каїдос завжди має свої причини порізати обличчя якійсь повії, та це не означає, що так чинити правильно. Джошуа Кемп має свої причини робити те, що робить, — з його точки зору, можливо, навіть добрі. Це не означає, що він має рацію.

— Стежте за словами, Айзеку. За такий релятивізм можуть і заарештувати.

— Сумніваюся. Ви ж бачили Ламонта.

— Так.

Довкола нас запульсувала тиша.

— Отже, — нарешті сказав я. — Ви запхнете Суджіяді під анатомізатор.

— А в мене є вибір?

Я мовчки подивився на нього.

— Ми — Клин, лейтенанте. Ви знаєте, що це означає.

Тепер у його голосі відчувалася ледь помітна наполегливість. Я не знаю, кого він намагався переконати.

— Ви принесли присягу, як і всі інші. Ви знаєте наші принципи. Ми відстоюємо єдність під час зіткнення з хаосом, і це мають знати всі. Ті, з ким ми маємо справу, повинні знати, що з нами не можна жартувати. Ми не можемо діяти ефективно без цього страху. А мої бійці повинні знати, що страх — це абсолют. Що до нього будуть примушувати. Без цього ми розпадемося.

Я заплющив очі.

— Байдуже.

— Я не вимагаю, щоб ви на це дивилися.

— Сумніваюся, що там вистачить місць.

Я, не розплющуючи очей, почув, як він заворушився. Розплющивши їх, я побачив, що він схилився наді мною, впершись руками у краї проекторного стола, з огрубілим від гніву обличчям.

— Негайно стуліть пельку, Ковачу. Припиніть так поводитися, — може, він і прагнув спротиву, але не побачив його на моєму обличчі. Відступивши на пів метра, він випростався. — Я не дозволю вам отак просрати свою службу. Ви — компетентний офіцер, лейтенанте. Люди, якими ви керуєте, вам віддані, та й на веденні бою ви розумієтеся.

— Дякую.

— Смійтеся на здоров’я, та я вас знаю. Це факт.

— Це біотехнології, Айзеку. Зграйна динаміка, продиктована вовчими генами, блокування серотоніну, а заправляє всією цією граною катавасією психоз посланця. Те, що я зробив для Клину, міг би зробити навіть пес. Наприклад, граний Пес Войтін.

— Так, — знову сівши на край стола, він знизав плечима. — У вас із Войтіном… були дуже схожі характеристики. Якщо ви мені не вірите, в мене тут зберігаються результати психохірургічних оцінок. Однаковий градієнт Кеммеріха, однаковий IQ, у вас обох відсутній діапазон узагальнюваної емпатії. Нетренованому оку могло би здатися, що ви — одна й та сама людина.

— Так, але він усе-таки мертвий. Це має легко помітити навіть нетреноване око.

— Ну, тоді, може, про однакову відсутність емпатії не йдеться. Серед посланців ви здобули достатню дипломатичну підготовку, щоб не недооцінювати таких людей, як Суджіяді. Ви б упоралися з ним краще.

— Отже, злочин Суджіяді в тому, що його недооцінили? Гадаю, це дуже непогана причина замордувати людину до смерті.

Він зупинився й витріщився на мене.

— Лейтенанте Ковач, здається, я висловлююся недостатньо чітко. Страта Суджіяді тут не обговорюється. Він убив моїх вояків, і завтра на світанку я виконаю покарання за цей злочин. Може, це мені й не до вподоби…

— Така гуманність із вашого боку втішає.

Він не звернув уваги на мої слова.

—... та це потрібно зробити, і я це зроблю. А ви, якщо не хочете собі неприємностей, це затвердите.

— Інакше що? — це прозвучало не так зухвало, як мені хотілося, та й насамкінець я зіпсував фразу нападом кашлю, від якого мене скрутило на вузькому стільці, а з рота витік слиз із домішкою крові. Каррера передав мені серветку.

— Що ви там казали?

— Я сказав: що зі мною буде, якщо я не затверджу це садистське шоу?

— Тоді я повідомлю бійців, що ви свідомо спробували захистити Суджіяді від правосуддя Клину.

Я роззирнувся довкола, шукаючи, куди кинути брудну серветку.

— Це звинувачення?

— Під столом. Ні, отам. Біля вашої ноги. Ковачу, не має значення, робили ви це чи ні. Я вважаю, що, мабуть, таки робили, але мені насправді абсолютно байдуже. Мені потрібен порядок, а ще необхідно вершити правосуддя. Посприяйте цьому — і можете повернути собі звання, а також очолити новий підрозділ. Якщо не послухаєтеся, то підете на плаху наступним.

— Ломанако і Кхуок це не сподобається.

— Ні, не сподобається. Проте вони — бійці Клину, і вони робитимуть так, як їм накажуть, заради добра Клину.

— Ось вам і відданість.

— Відданість — це звичайна валюта. Зароблену відданість можна витрачати. І ви не можете дозволити собі покривати відомого вбивцю бійців Клину. Цього не може собі дозволити ніхто з нас, — він відхилився від краю стола.

Оцінивши його позу в комбінезоні, чуття посланця дійшли висновку, що він закінчив. Саме так він завжди стояв у фінальному раунді спарингу, що затягнувся до останнього. Саме так він на моїй пам’яті стояв, коли в Шалайській ущелині довкола нас розійшлися урядові війська, і на нас градом налетіла з грозового неба Кемпова повітряно-десантна піхота. Відступати звідти було нікуди. — Я не хочу вас втрачати, Ковачу, і не хочу засмучувати бійців, які йшли за вами. Але Клин — це все ж таки більше, ніж будь-яка окрема людина в ньому. Ми не можемо дозволити собі незгоду у власних лавах.

Карреру під Шалаєм кинули на вірну загибель від рук численнішого та краще озброєного супротивника, а він дві години утримував позиції на розбомблених вулицях і в розбомблених будівлях, поки не налетіла буря й не накрила все. Тоді він під завивання вітру очолив жорстоку контратаку з переслідуванням затуманеними вулицями, поки радіохвилі не застигли, а командири повітряних сил, запанікувавши, не віддали наказу про відступ. Коли буря вщухла, Шалайська ущелина була всіяна трупами кемпістів, а Клин, як виявилося, втратив менше двох дюжин бійців.

Притлумивши гнів, він знову близько нахилився до мене, пильно оглядаючи моє обличчя.

— Я… нарешті… висловився зрозуміло, лейтенанте? Потрібно чимось пожертвувати. Може, нам з вами це й не до вподоби, але така ціна приналежності до Клину.

Я кивнув.

— Тоді ви готові відмовитися від цього?

— Я помираю, Айзеку. Зараз я готовий хіба що поспати.

— Розумію. Я вас скоро відпущу. Отже, — він провів рукою по котушці даних, і вона ожила вихорами. Я зітхнув і спробував заново сконцентруватися. — Загін проникнення провів шляхом екстраполяції лінію від кута повторного входження «Наґіні» й завершив її досить близько до того стикувального модуля, в який ви прорвалися. Ломанако каже, що якихось засобів керування ізоляцією виявити не вдалося. То як ви туди залізли?

— Там уже було відчинено, — мені було ліньки вигадувати якусь брехню, та й усе одно я здогадувався, що він досить скоро допитає інших. — Наскільки ми знаємо, там немає засобів керування ізоляцією.

— На військовому кораблі? — він примружився. — Мені важко в це повірити.

— Айзеку, весь той корабель генерує просторовий щит щонайменше за два кілометри від корпусу. Нахіба їм була би потрібна ізоляція окремої стикувальної станції?

— Ви це бачили?

— Так. У справжнісінькій дії.

— Гм-м, — він відрегулював пару дрібниць у котушці. — Пошукові установки знайшли людські сліди щонайменше за три-чотири кілометри від входу до корабля. Проте вас знайшли у спостережній бульбашці трохи більше за півтора кілометри від точки вашого входження.

— Ну, з цим труднощів бути не могло. Ми ж, блін, позначили шлях ілюмінієвими стрілками.

Він суворо поглянув на мене.

— Ви що, пішли там гуляти?

— Ні, я не пішов, — я похитав головою, а тоді пошкодував про це: маленька каюта довкола мене запульсувала, то стаючи чіткою, то розмиваючись. Я зачекав, поки це минеться. — Дехто з них пішов. Я так і не дізнався, як далеко вони зайшли.

— Здається, це було не надто організовано.

— Це було неорганізовано, — з роздратуванням сказав я. — Не знаю, Айзеку. Може, спробуєте виплекати в собі відчуття дива, га? Це може стати в нагоді, коли ви там опинитеся.

— Схоже, гм, на те, — він завагався і, як дійшло до мене за мить, знітився. — Ви, гм, ви бачили… Там… Привидів?

Я знизав плечима, придушивши в собі бажання неконтрольовано захихотіти.

— Ми дещо бачили. Я досі не знаю точно, що саме. Ви що, підслуховували своїх гостей, Айзеку?

Він усміхнувся й винувато змахнув рукою.

— Це я переймаю Ламонтові звички. Йому ж обридло нишпорити, а допустити, щоб обладнання пропало, якось шкода, — він знову тицьнув у котушку даних. — Медичний висновок стверджує, що в усіх вас — звісно, крім вас і Сунь — спостерігаються симптоми сильного ураження стайєром.

— Так, Сунь застрелилася. Ми…

Раптом мені здалося, що пояснити це неможливо. Все одно що спробувати без сторонньої допомоги перенести дуже велику вагу. Останні секунди на марсіянському зорельоті, позначені яскравим болем і сяйвом, що залишила по собі його команда. Впевненість у тому, що ця чужинська печаль нас розірве. Як роз’яснити це людині, що вела тебе під лютими обстрілами до перемоги в Шалайській ущелині та в десятку інших боїв? Як передати до болю холодну, сліпучо-яскраву реальність цих моментів?

Реальність? Мене грубо трусонув сумнів.

Справді? Якщо вже на те пішло, чи лишається це реальністю на тлі тієї реальності пістолетного дула та бруду, в якій живе Айзек Каррера? Чи було це нею хоч колись? Якою мірою мої спогади були незаперечними фактами?

Ні, слухай. У мене пам’ять посланця…

Але чи так уже кепсько це було? Я подивився в котушку даних, втомлено намагаючись перейти до раціонального мислення. Генд про це сказав, а я, практично запанікувавши, повівся. Генд, гуґан. Генд, релігійний фанатик. Коли ще я хоч трішечки довіряв йому?

Чому я повірив йому тоді?

Сунь, — я вхопився за цей факт. — Сунь знала. Вона передбачала це і прострілила собі мізки, тільки б з цим не стикатися.

Каррера чудно на мене дивився.

— Так?

Ти і Сунь…

— Хвилиночку, — мене осінило. — Ви сказали: крім Сунь і мене?

— Так. У всіх інших спостерігаються стандартні електронервові травми. Важке ураження, як я й казав.

— Але не в мене.

— Ну, ні, — він явно спантеличився. — Вас не зачепило. А що, ви пам’ятаєте, як вас хтось підстрелив?

Коли ми закінчили, він розгладив візуалізацію котушки даних однією мозолистою рукою і провів мене назад порожніми коридорами лінкора, а тоді — крізь повний вечірнього шуму табір. Розмовляли ми небагато. Помітивши моє спантеличення, він відмовився від своїх планів і махнув рукою на звіт. Мабуть, йому не вірилося, що він бачить у такому стані одного зі своїх ручних посланців.

Мені й самому було важко в це повірити.

Вона тебе підстрелила. Ти впустив станер, і вона підстрелила тебе, а тоді — себе. Це очевидно.

Інакше…

Я здригнувся.

На чистій ділянці піску позаду «Доблесті Енджин Чандри» зводили ешафот для страти Суджіяді. Основні підпірки вже були на місці, глибоко вгрузлі в пісок і збалансовані так, щоб витримати вагу похилої платформи для екзекуції з жолобами. У світлі трьох ламп Анжьє та фонових прожекторів із заднього викидного люка лінкора ця конструкція скидалася на клешню з побілілої кістки, що стирчала з пляжу. Неподалік лежали розрізнені частини анатомізатора, схожі на сегменти тіла зарубаної кимось оси.

— Хід війни змінюється, — невимушено промовив Каррера. — Кемп втратив свій вплив на цьому континенті. Авіанальотів у нас не було вже кілька тижнів. Він евакуює свої сили на той бік Вахарінської протоки за допомогою айсбергового флоту.

— Він що, не може втримати тамтешнє узбережжя? — на автоматі запитав я: далося взнаки те, як уважно я колись прослухав сотню передбойових інструктажів.

Каррера хитнув головою.

— Жодних шансів. За сотню кілометрів на південь і схід розташована рівнина розливів. Закріпитися там ніде, а обладнання для побудови мокрих бункерів у нього немає. Отже, ніякої тривалої роботи над завадами, ніяких систем озброєння з мережевою підтримкою. Мені б іще шість місяців — і тоді я пожену його геть зі всієї прибережної смуги за допомогою плавучих бронемашин. Ще один рік — і ми припаркуємо «Чандру» над Індиго-Сіті.

— А що далі?

— Прошу?

— А що далі? От ви візьмете Індиго-Сіті, Кемп розбомбить, замінує та обстріляє геть усі пристойні ресурси та чкурне в гори зі справжніми відчайдухами, і що далі?

— Ну, — Каррера надув щоки. Це запитання його, вочевидь, по-справжньому здивувало. — Все як завжди. Стратегія стримування на обох континентах, обмежені поліційні акції та показові розправи, поки всі не заспокояться. Але до того часу…

— До того часу ми вже поїдемо, так? — я засунув руки в кишені. — Звалимо з цієї граної планетки туди, де одразу розуміють, коли ситуація безнадійна. Порадуйте мене хоч цим.

Він поглянув на мене й підморгнув.

— Дім Хунь — непоганий варіант. Внутрішня боротьба за владу, купа палацових інтриг. Те, що вам треба.

— Дякую.

Біля входу до булькобуду линули в нічне повітря стишені голоси. Каррера схилив голову набік і прислухався.

— Заходьте й долучайтеся, — похмуро сказав я, вирвавшись поперед нього. — Щоб не довелося вертатися до Ламонтових цяцьок.

Троє останніх членів експедиції «Мандрейк» розсілися за низьким столом у кінці лазарету. Каррерина охорона змела більшу частину інгібіторних приладів і залишила кожного в’язня під стандартним арештом: у кожного з них на карку сидів, як пухлина, один-єдиний інгібітор. Через це всі здавалися якось дивно згорбленими, наче їх застукали посеред змови.

Коли ми ввійшли до лазарету, вони обернулися. Їхні реакції були дуже різні. Найменш виразно зреагував Депре: на його обличчі не ворухнувся жоден м’яз. Вонґсават перехопила мій погляд і звела брови. Вардані, проігнорувавши мене, поглянула на Карреру і плюнула на підлогу.

— Це, як я розумію, для мене, — невимушено промовив командир Клину.

— Можете поділитися, — запропонувала археологістка. — Здається, ви досить близькі.

Каррера всміхнувся.

— Я б радив вам не заходити зі своєю ненавистю надто далеко, пані Вардані. Ваш маленький друг позаду любить кусатися.

Вона мовчки трусонула головою. Рефлекторно підняла одну руку, зупинилася на півдорозі до інгібітора, а тоді опустила її. Можливо, вона вже намагалася його зняти. Такої помилки двічі не припускаються.

Каррера підійшов до плювка, нагнувся й підібрав трохи слини пальцем. Оглянув її зблизька, підніс до носа й поморщився.

— Вам недовго лишилося, пані Вардані. Бувши вами, я б поводився трохи чемніше з людиною, яка висловиться щодо того, перечохлювати вас чи ні.

— Я сумніваюся, що це рішення буде вашим.

— Ну, — командир Клину витер палець об найближче простирадло, — я ж сказав «висловиться». Втім, це передбачає ваше повернення до Лендфолла в такому стані, в якому перечохлення можливе. А цього з вами може й не статися.

Вардані повернулася до мене, затуливши при цьому від мене Карреру. Дипломатичній складовій моєї обробки захотілося поаплодувати такому елегантному вияву зневаги.

— Твоя підстилка мені погрожує?

Я заперечно хитнув головою.

— Гадаю, роз’яснює свою позицію.

— Надто витончено для мене, — вона зневажливо зиркнула на командира Клину. — Можливо, вам краще просто вистрілити мені в живіт. Здається, це дає добрі результати. Вочевидь, це ваш улюблений метод утихомирення цивільних.

— А, так. Генд, — Каррера підчепив один стілець із тих, які стояли довкола столу. Розвернув його задом наперед і осідлав його. — Він був вашим другом?

Вардані поглянула на нього.

— Мені так не здавалося. Це зовсім не ваш типаж.

— Це немає жодного сто…

— Ви знали, що він винен у бомбардуванні Заубервілля?

Ще одна мовчазна пауза. Цього разу в археологістки від шоку витягнулося обличчя, і я раптом зрозумів, як сильно в неї в’їлася радіація.

Каррера теж це зрозумів.

— Так, пані Вардані. Хтось мусив прокласти дорогу для вашого маленького пошуку, і Маттіас Генд зробив так, щоб це був наш спільний друг Джошуа Кемп. О, ні, звісно, жодних безпосередніх дій. Військова дезінформація, ретельно змодельована, а потім — так само ретельно вкинута в потрібні канали даних. Але цього вистачило, щоб переконати нашого штатного героя-революціонера з Індиго-Сіті, що Заубервілль матиме кращий вигляд, якщо перетвориться на масну пляму. І що тридцяти сімом моїм бійцям більше не потрібні очі, — він позирнув на мене. — Ви, певно, вже здогадались, еге ж?

Я знизав плечима.

— Це здавалося ймовірним. Інакше виходив надто зручний збіг.

Вардані, вразившись, скосила очі на мене.

— Розумієте, пані Вардані… — Каррера підвівся так, наче в нього боліло все тіло. — Я певен, що вам би хотілося вірити, ніби я — монстр, але я — не монстр. Я — просто людина, що виконує якусь роботу. Такі люди, як Маттіас Генд, створюють війни, в яких я б’юся, заробляючи на життя. Не забудьте про це, коли знову відчуєте потребу мене образити.

Археологістка не сказала нічого, проте я відчував, як вона уп’ялася поглядом у моє обличчя збоку. Каррера розвернувся, готовий піти, а тоді зупинився.

— А, ще одне, пані Вардані. Підстилка, — він подивився на підлогу так, ніби замислився над цим словом. — Мої сексуальні вподобання багато кому видалися б досить обмеженими, і анальне проникнення до них не входить. Але записи вашого перебування в таборі свідчать, що цього не можна сказати про вас.

Вона пирхнула. За цим звуком я мало не почув, як зарипіло й задвигтіло відновлювальне риштування, яке з’явилося в ній завдяки хитрощам посланців. Цей звук свідчив про те, що їй нанесено шкоду. Я несподівано для самого себе звівся на ноги.

— Айзеку, ти…

— Ти? — він повернувся до мене, вишкірившись, як череп. — Ти, щеня. Краще сядь.

Це була майже команда, від якої я мало не завмер. У мені прокинулась образливість посланця, що її відкинула.

— Ковачу… — голос Вардані прозвучав різко, як розрив кабелю.

Я зустрівся з Каррерою на півдорозі, потягнувшись однією зігнутою рукою до його горла й незграбно копнувши його попри млявість у скрученому хворобою тілі. Велике тіло бійця Клину хитнулося вперед, назустріч мені, і він із безжальною легкістю заблокував обидві атаки. Піднята нога ковзнула вліво, тож я втратив рівновагу, а він перехопив викинуту в ударі руку біля ліктя і зламав її.

Вона хруснула біля моєї потилиці, наче порожній келих для віскі, роздушений ногою в якомусь тьмяно освітленому барі. Нестерпний біль охопив мій мозок, видушив із мене один короткий зойк, а тоді відступив завдяки нейрохімічному контролю болю. Спеціальна бойова розробка Клину — вочевидь, мого чохла досі на це вистачало. Каррера так і не відпустив руку, і я повис у хватці, в якій він тримав моє передпліччя, наче вимкнена дитяча лялька. Я спробував зігнути й розігнути неушкоджену руку, і він розсміявся. Тоді він різко крутнув розтрощений ліктьовий суглоб, так, що мої очі знову застелила чорна хмара болю, і кинув мене. Від легкого копняка в живіт я згорнувся калачиком і перестав дивитися вище за людські щиколотки.

— Я відправлю санітарів, — почув я його голос десь над собою. — А вам, пані Вардані, рекомендую стулити рота, бо інакше пошлю когось із менш чутливих своїх бійців його заповнити. А ще, можливо, примусово нагадати вам, що означає слово «підстилка». Не провокуйте мене, жінко.

Зашурхотів одяг, а тоді він сів навпочіпки біля мене. Взяв однією рукою мене за підборіддя й підняв моє обличчя.

— Якщо хочете на мене працювати, Ковачу, виведіть зі свого організму ці сентиментальні дурощі. А на випадок, якщо не виведете… — він продемонстрував павука-інгібітора, який скрутився клубочком. — Суто тимчасовий захід. Поки ми не розберемося з Суджіяді. Так нам усім буде незмірно спокійніше.

Він поставив розкриту долоню на ребро, і інгібітор вилетів у порожнечу. Моїм притлумленим ендорфінами чуттям видалося, що це падіння тривало довго. Я з чимось схожим на зачудування дивився, як павук у повітрі розгортає ніжки й, борсаючись, падає на підлогу менш ніж за метр від моєї голови. Там він підібрався, крутнувся раз чи два, а тоді помчав до мене. Видерся мені на обличчя, а тоді спустився до мого хребта. Кістку мені проштрикнув тонесенький крижаний шип, і я відчув, як мене міцно беруть за карк кінцівки, подібні на кабелі.

Оце так…

— Побачимося, Ковачу. Подумайте про це.

Каррера підвівся і, вочевидь, пішов. Якийсь час я лежав на місці, перевіряючи пломби на затишному покривалі заніміння, в яке мене загорнули системи мого чохла. Тоді мого тіла торкнулися якісь руки, що посадовили мене без мого бажання.

— Ковачу, — це заговорив Депре, вдивляючись мені в обличчя. — Чуваче, в тебе все гаразд?

Я кволо кашлянув.

— Так, чудово.

Він притулив мене до краю столу. Ззаду над ним у моєму полі зору з’явилася Вардані.

— Ковачу!

— Ох-х-х-х-х-х, вибач, що так вийшло, Таню, — я ризикнув оцінити її врівноваженість, поглянувши їй в обличчя. — Треба було тебе попередити, що його доводити не слід. Він не такий, як Генд. Він такої хріні не терпить.

— Ковачу, — на її обличчі сіпалися м’язи. Можливо, так почала руйнуватися зведена нашвидкуруч будівля її одужання. А може, й ні.

— Що зроблять із Суджіяді?

Після цього запитання запала тиша, що зібралася маленькою калюжкою.

— Ритуальна страта, — промовила Вонґсават. — Правильно?

Я кивнув.

— Що це означає? — запитала Вардані з моторошним спокоєм у голосі. Я подумав, що мені, можливо, варто змінити свою думку про процес її відновлення. — Ритуальна страта. Що вони зроблять?

Я заплющив очі та пригадав дещо з побаченого за останні два роки. Варто мені було це згадати, як мою руку від розтрощеного ліктьового суглоба й догори охопив тупий біль. Наситившись спогадами, я знову поглянув на неї.

— Це схоже на автохірурга, — повільно проказав я. — Перепрограмованого. Він сканує організм, створює план нервової системи, вимірює витривалість. А тоді запускають програму візуалізації.

У Вардані трохи розширились очі.

— Візуалізації?

— Він його розбирає. Здирає шкіру, зрізає плоть, трощить кістки, — я звернувся до спогадів. — Випускає йому кишки, варить очі просто в очницях, роздроблює зуби та штрикає його в нерви.

Вона кволо спробувала затулитися від моїх слів.

— При цьому він підтримує у страчуваному життя. Якщо виглядає на те, що він впадає в шок, машина зупиняється. За потреби вводить йому стимулятори. Вводить йому все, що треба, — звісно, крім знеболювальних.

Тепер серед нас наче з’явилася п’ята постать, яка сиділа навпочіпки біля мене, шкірилася і втискувала мені в руку фрагменти зламаної кістки. Згадуючи, що відбувалося з попередниками Суджіяді на очах бійців Клину, що збиралися довкола них, наче вірні біля якогось невідомого вівтаря війни, я й сам мучився болем — щоправда, притлумленим біотехнологіями.

— Як довго це триває? — запитав Депре.

— По-різному. Більшу частину дня, — я говорив повільно. — Це має скінчитися до настання ночі. Такі умови ритуалу. Якщо ніхто не зупиняє його раніше, машина з останніми променями світла розрізає та знімає череп. Зазвичай цим усе й закінчується, — мені хотілося замовкнути, але мене, вочевидь, ніхто не хотів зупиняти. — Офіцери та унтер-офіцери мають право вимагати голосування щодо можливого удару милосердя, але навіть тим, хто хоче, щоб це закінчилося, це дозволяється лише надвечір. Вони не можуть дозволити собі видатися м’якішими за пересічних бійців. І навіть увечері, навіть тоді на моїй пам’яті часом голосували проти такого рішення.

— Суджіяді вбив командира одного зі взводів Клину, — сказала Вонґсават. — Думаю, голосування за чи проти милосердя не буде.

— Він слабкий, — з надією в голосі промовила Вардані. — Оскільки радіаційне отруєння…

— Ні, — я зігнув праву руку, і її попри нейрохімію проштрикнуло до плеча болем. — Маорійські чохли розраховані на бої в умовах забруднення. Надзвичайно витривалі.

— Але нейрохі…

Я хитнув головою.

— Забудь. Машина врахує це і спершу виведе з ладу системи контролю болю, вирве їх.

— Тоді він помре.

— Ні, він не помре, — крикнув я. — Це так не працює.

Після цього ніхто майже нічого не казав.

Прибуло двійко санітарів — чоловік, який уже лікував мене, та незнайома мені жінка з суворим обличчям. Вони з демонстративно безсторонньою вправністю перевірили мою руку. Інгібітор досі сидів у мене на карку, і всі старалися не говорити про те, що це говорить про мій статус. За допомогою ультравібраційної мікроустановки вони відламали фрагменти кістки довкола розтрощеного ліктьового суглоба, а тоді ввели біозабезпечення повторного росту в глибоких довгих одноволоконних лініях постачання, які обрізали біля шкіри, залишивши зелені мітки та чип, який підказував клітинам моїх кісток, що робити та, що ще важливіше, як швидко це в біса робити. Не лінуйся. Байдуже, ним ти займався у природному світі, бійцю: тепер ти учасник військової індивідуалізації.

— Ще пару днів, — сказав санітар, якого я знав, зірвавши зі згину мого ліктя ендорфіновий підшкірник швидкої дії. — Ми розчистили нерівні краї, тож її, швидше за все, можна буде згинати й розгинати без серйозного пошкодження навколишньої тканини. Але буде капець як боляче, а ще це сповільнює процес загоєння, тож постарайся цього уникати. Я почеплю тобі стримувальну накладку, щоб не забув.

Ще пару днів. За пару днів буде добре, якщо цей чохол ще дихатиме. У мене в голові промайнув спогад про лікарку на борту орбітального шпиталю. Ой, та ну нахрін. Усвідомлення абсурдності ситуації пройняло мене й вийшло з мене раптовою, нежданою усмішкою.

— Дякую. Не треба ж сповільнювати процес загоєння, так?

Він кволо всміхнувся у відповідь, а тоді поспіхом перевів погляд на свою роботу. Стримувальна накладка, тепла, втішна і тісна, міцно стиснула руку від біцепса до початку зап'ястка.

— Будеш займатись анатомізатором? — запитав я його. Він кинув на мене зацькований погляд.

— Ні. Там потрібне сканування, а я таким не займаюся.

— Ми тут закінчили, Мартіне, — різко промовила жінка. — Час іти.

— Ага, — втім, складаючи бойову сумку для інструментів, він рухався повільно, спроквола. Я стежив за тим, як щезає її вміст — перемотані липкою стрічкою хірургічні інструменти та стрічки з барвистими підшкірниками у вузьких чохлах.

— Слухай, Мартіне, — я кивнув на сумку, — може, залишиш мені кілька отих, рожевих? Розумієш, я хотів пізно лягти спати.

— Гм…

Санітарка прокашлялася.

— Мартіне, ми не…

— Ой, та закрий уже піддувало, — він з несподіваною люттю кинувся на неї. Мені в голову вдарила інтуїція посланця. Поки він відвернувся, я потягнувся до сумки. — Не біси мене, Зейнеб. Я, блін, буду роздавати все, що хочу, а ти…

— Та нічо, — стиха промовив я. — Я все одно вже їх узяв.

Обоє санітарів витріщилися на мене. Я продемонстрував поцуплену довгу стрічку з підшкірниками, яку тримав у лівиці, й вимушено всміхнувся.

— Не турбуйтеся, я не використаю всі одразу.

— Можливо, так і треба, — відповіла санітарка, — сер.

— Зейнеб, я ж казав тобі: закрий рота, — Мартін поспіхом підібрав сумку з інструментами й міцно стиснув її в руках. — Ви, гм, вони швидко діють. Не використовуйте більше трьох за один раз. Так ви не втрачатимете спокою, хоч що ви п… — він ковтнув. — Хоч що відбуватиметься довкола вас.

— Дякую.

Вони підібрали решту обладнання й пішли. Зейнеб озирнулася на мене на вході до булькобуду і скривила рота. Її голос був занадто тихий, щоб я розчув слова. Мартін підняв руку, наче зібравшись когось ударити, і вони обоє виринули надвір. Я провів їх поглядом, а тоді подивився на стрічку з підшкірниками, яку затиснув у кулаці.

— Це і є твоє рішення? — запитала слабким холодним голосом Вардані. — Приймати наркотики, щоб це все потроху зникло з очей?

— А в тебе є краща ідея?

Вона відвернулася.

— Тоді злізай із цього граного мінарета і тримай свою самовдоволеність при собі.

— Ми б могли…

— Ми б могли що? На нас інгібітори, більшість із нас має загинути за пару днів від катастрофічних ушкоджень клітин, і не знаю, що там у тебе, а в мене болить рука. І так, ще тут повсюди ведеться відео- та аудіоспостереження, підключене до каюти політичного офіцера, і Каррера, гадаю, має змогу користуватися ним коли схоче, — я відчув, як предмет на карку злегка мене куснув, і усвідомив, що мою втому теж переборює гнів. Я притлумив його. — Таню, я вже більше не битимуся. Завтра нам доведеться весь день слухати, як помирає Суджіяді. Витримуй це, як хочеш. А я збираюся це проспати.

Кинувши їй це, я відчув палюче задоволення, наче висмикуючи осколки з рани у власній плоті. Але тим часом мені досі ввижався комендант табору, який відключився у своєму кріслі. Бив струм, зіниця його єдиного людського ока ліниво тіпалася об верхню повіку.

Якби я ліг, то, можливо, не встав би вже ніколи. Я знову почув ці слова, його шепіт, схожий на передсмертний подих. Тож так і сиджу в цьому кріслі. Прокидаюся від дискомфорту. Періодично.

Я замислився про те, який дискомфорт знадобиться мені на цьому етапі гри. До якого крісла мене треба буде прив’язати.

Десь має бути вихід із цього сраного пляжу.

А ще замислився про те, чому долоня моєї травмованої руки не порожня.

Розділ тридцять дев'ятий

Суджіяді почав кричати невдовзі після світанку.

Перші кілька секунд він кричав із обуреною люттю, майже життєствердною у своїй людяності, але це тривало недовго. Менш ніж за хвилину все людське википіло, оголивши білу кістку тваринної муки. У такому вигляді воно і здійнялося з плити для екзекуцій; повітря наповнювали, наче щось матеріальне, все нові нестямні крики, які переслідували слухачів. Ми почали чекати на це ще до світанку, проте це все одно вразило нас ударною хвилею, і ми, згорбившись на ліжках, у яких ніхто й не намагався поспати, всі до одного здригнулися. Це прийшло по нас усіх і торкнулося нас із огидною фамільярністю. Воно поклало липкі руки мені на обличчя і міцно стиснуло ребра, зупинивши дихання; на шиї в мене стало дибки волосся, а одне око сіпнулося. Інгібітор у мене на карку куснув мою нервову систему й зацікавлено ворухнувся.

Притлуми це.

За криками було чути ще один знайомий мені звук. Стишене гудіння збудженої аудиторії. Клин стежив за звершенням правосуддя.

Сидячи по-турецьки на ліжку, я розчепив кулаки. Стрічки з підшкірниками попадали на ковдру.

Щось миготнуло.

Я побачив мертвий лик марсіянина — чітко, наче на ретинальному дисплеї.

…це крісло…

… від дискомфорту.

…кружляють пилинки тіні та світла…

...тужлива пісня про чужинську скорботу…

Я відчував…

…лик марсіянина у вихорі блискучого болю, не мертвий…

…великі нелюдські очі, що зазирнули в мої очі з чимось таким, що…

Я струсив це з себе.

Людський крик не стихав, дряпав нерви, вгризався в кістковий мозок. Вардані опустила обличчя на руки.

Я не маю почуватися так погано, — зауважила відсторонена частина мого «я». — Я ж не вперше…

Нелюдські очі. Нелюдські крики.

Вонґсават заридала.

Я відчув, як це здіймається в мені, закручуючись спіралями, як ті марсіяни. Інгібітор напружився.

Ні, ще рано.

Самоконтроль посланця, холодний і методичний аналіз людських реакцій у дуже доречний момент. Я зустрів його радісно, як закоханий на призахідному пляжі Вардані — здається, навіть усміхався при цьому.

Надворі, на плиті, кричав Суджіяді, відмовляючись від звинувачення; слова наче витягували з нього кліщами.

Я потягнувся до стримувальної накладки в себе на руці й поволі потягнув її до зап’ястка. Кістка під ним засіпалася: я зачепив накладкою біомітки повторного росту.

Крики Суджіяді неначе шкрябали щербатим склом по сухожиллях і хрящах у мене в голові. Інгібітор…

Холодно. Холодно.

Стримувальна накладка опустилася до мого зап’ястка й повисла. Я потягнувся до першої біомітки.

Може, хтось і стежив за цим із Ламонтової каюти, та я сумнівався. І без того вистачало видовищ. Та й хто, власне, стежить за арештантами, в яких на хребті сидять інгібіторні системи? Навіщо це? Довіртеся машині й займіться якоюсь вдячнішою справою.

Крик Суджіяді.

Я взявся за мітку й рівномірно натиснув на неї.

Ти цього не робиш, — нагадав я собі. — Ти просто сидиш тут і слухаєш, як помирає людина, а за останню пару років ти робив це досить часто, щоб це тебе не бентежило. Дрібниці. Системи посланця дурили всі надниркові залози в моєму організмі та огортали мене шаром холодної відстороненості. Моя віра в те, що я собі казав, була глибшою за мислення. У мене на шиї сіпнувся і знову всівся інгібітор.

Малесенький надрив — і біоволокно повторного росту вийшло.

Надто мало.

Бл…

Холодно.

Крик Суджіяді.

Я обрав наступну мітку і злегка поворушив нею. Відчув, як моноволокно під шкірою розрізає тканину по прямій аж до кістки, і зрозумів, що знову відривається надто мало.

Піднявши очі, я побачив, що на мене дивиться Депре. На його вустах застигло запитання. Я розгублено всміхнувся йому і спробував зняти іншу мітку.

Крик Суджіяді.

Четверта мітка була саме тією: я відчув, як вона розрізала плоть по довгій кривій, що перетинала та оточувала мій лікоть. Єдиний ендорфіновий підшкірник, яким я скористався раніше, перетворював мій біль на маленьку незручність, але мене все одно проштрикнуло дротом напруження. Я заново вчепився у брехню посланця про те, що тут геть нічого не відбувається, й сильно потягнув.

Волокно піднялося, наче нитка бурих водоростей з вогкого пляжного піску, залишивши борозну у плоті мого передпліччя. Мені оббризкало лице кров’ю.

Крик Суджіяді. У відчайдушному лементі то посилювалися, то послаблювалися відчай і здивування тим, що робила з ним машина, тим, що, як він відчував, коїлося з міцними волокнами його тіла.

— Ковачу, що ти в біса… — Вар дані заткнулася, щойно я на неї зиркнув і тицьнув пальцем на свою шию. Я ретельно обгорнув волокном ліву долоню й зав’язав його за міткою. Тоді, не дозволяючи собі над цим задуматись, я розпанахав собі руку і вправно та швидко затягнув петлю.

Тут нічого не відбувається.

Моноволокно врізалося мені в долоню, пройшло крізь шар тканини, наче крізь воду, і наштовхнулося на інтерфейсну біопластину. Слабкий біль. Кров виступила тоненькою лінією з невидимого порізу, а тоді заплямувала всю долоню. Я почув, як Вардані затамувала подих, а тоді верескнула: її вкусив інгібітор.

Не тут, — казали мої нерви інгібітору в мене на шиї. — Тут нічого не відбувається.

Крик Суджіяді.

Я розв’язав вузол на волокні та прибрав його, а тоді зігнув і розігнув пошкоджену долоню. Краї рани на долоні широко розійшлися. Я запхав у щілину палець і…

«Тут НІЧОГО не відбувається. Геть нічого.»

...крутнув до розриву плоті.

Було боляче, попри срані ендорфіни, але я отримав те, чого хотів. Під розшарпаною масою м’яса та жирової тканини показалася чисто-біла поверхня інтерфейсної пластини, всіяна крапельками крові й тонкими шрамами біотехнологічних схем. Я розсунув краї рани ще далі, повністю відкривши частину пластини. Тоді відвів руку назад — геть несвідомо, наче солодко позіхаючи, — і ляснув розсіченою рукою по інгібітору.

І стиснув кулак.

Усього на мить мені здалося, що удача зрадила мене. Удача, що дозволила мені витягнути моноволокно, уникнувши серйозного пошкодження судин, що дозволила мені добратися до інтерфейсної пластини, не порвавши жодного корисного сухожилля. Удача, завдяки якій ніхто не дивився на Ламонтові екрани. Удача, що неодмінно мала колись вичерпатися. Коли інгібітор ворухнувся під моєю слизькою від крові рукою, я відчув, як уся хистка споруда самоконтролю посланця починає валитися.

Бляха…

У моїй розідраній долоні вигнулась інтерфейсна пластина — «з користувацьким блокуванням, ворожа до будь-яких незакодованих схем, з якими вступає в безпосередній контакт», — і в мене за головою щось замкнуло накоротко.

Інгібітор помер із швидким електронним писком.

Я загарчав, а тоді пустив до себе біль, зціпивши зуби, потягнувся ушкодженою рукою назад і заходився знімати прилад із шиї. Тепер починалася реакція, притлумлене тремтіння, що бігло моїми кінцівками, та заніміння, що поширювалося в моїх ранах.

— Вонґсават, — сказав я, знявши інгібітор. — Піди-но знайди Тоні Ломанако.

— Кого?

— Того унтер-офіцера, що прийшов по нас учора ввечері, — притлумлювати емоції вже було непотрібно, але я помітив, що системи посланця все одно це роблять. Навіть коли мої нервові закінчення дряпала й муляла колосальна мука Суджіяді, я витримував це з якоюсь нелюдською терплячістю. — Його звати Ломанако. Ти, мабуть, знайдеш його біля плахи. Скажи йому, що мені треба з ним поговорити. Ні, зачекай. Краще просто скажи йому, що він мені потрібен. Саме так і скажи. Жодних причин, тільки це. Він потрібен мені просто зараз. Так він має прийти.

Вонґсават поглянула на закритий вхід до булькобуду. Він майже не заглушував несамовитого лементу Суджіяді.

— Отам, — сказала вона.

— Так, вибач, — я нарешті зняв інгібітор. — Я пішов би сам, але так вийде менш переконливо. А на тобі досі ця штука.

Я оглянув панцир інгібітора. Зовнішніх ознак шкоди, завданої противтручальними системами інтерфейсної пластини, не було, але прилад був млявий, а його мацальця зігнулись у спазмі.

Офіцерка-пілот непевно звелася на ноги.

— Гаразд, я піду.

— І ще одне, Вонґсават.

— Так?

— Не нервуй там, — я продемонстрував забитий інгібітор. — Постарайся не збуджуватися з жодного приводу.

Вочевидь, я знову всміхнувся. Вонґсават на мить витріщилася на мене, а тоді втекла. Якусь мить після цього всередину проривалися крики Суджіяді, а тоді запона впала назад.

Я перевів увагу на ліки перед собою.

Невдовзі прибіг Ломанако. Проліз за запону перед Вонґсават (змучені крики Суджіяді знову на мить посилилися) і пройшов центральним проходом булькобуду до ліжка, на якому скрутився калачиком і тремтів я.

— Вибач за гамір, — сказав він, схилившись наді мною. Злегка торкнувся однією рукою мого плеча. — Лейтенанте, ти…

Я, замахнувшись угору, вдарив його в оголене горло.

П’ять тетраметових підшкірників швидкої дії зі стрічки, яку напередодні ввечері вкрала моя правиця, опинилися просто на моїх основних кровоносних судинах. Якби я був у необробленому чохлі, то зараз би вже помирав у судомах.

Якби моя обробка була слабшою, то зараз я б уже помирав у судомах.

Прийняти меншу дозу я не наважився.

Удар проломив Ломанако трахею й розірвав її впоперек. Мою долоню з тильного боку залило фонтаном теплої крові. Ломанако, корчачись, із дитячими від несподіваної образи очима, незграбно позадкував. Я зліз із ліжка, пішовши за ним…

… щось у моїх вовчих генах ридає над цією зрадою…

...і закінчив справу.

Він повалився і завмер.

Я став над трупом, пульсуючи зсередини від тетрамету. Мої ноги невпевнено ворушилися. Моє обличчя з одного боку прошивав м’язовий тремор.

Надворі крики Суджіяді підвищилися, перетворившись на щось нове і ще страшніше.

— Зніми з нього мобільний костюм, — рішучо сказав я.

Жодної реакції. Я роззирнувся довкола і зрозумів, що звертаюся до самого себе. Депре та Вардані,заціпенівши, валялися на ліжках паралізовані. Вонґсават силкувалася встати, але не могла керувати кінцівками. Їхнє збудження було надто сильне: інгібітори відчули його смак у крові й відповідно їх покусали.

— Блін.

Я пройшов між ними, стискаючи понівеченою рукою павукоподібні установки й відриваючи їх, зсудомлених. Поводитися лагідніше під дією тетрамету було майже неможливо. Депре та Вардані, коли їхні інгібітори здохли, аж загарчали від шоку. З інгібітором Вонґсават було складніше: він раптово заіскрив і обпалив мою розкриту долоню. Пілотеса блюванула жовчю й перелякалася. Я став біля неї на коліна й засунув пальці їй у горло, зафіксувавши язика до кінця спазму.

— В тебе все га…

Запитання перебив вереск Суджіяді.

— …разд?

Вона кволо кивнула.

— Тоді допоможи мені зняти цей мобікостюм. Його досить скоро почнуть шукати.

Ломанако був озброєний власним інтерфейсним пістолетом, стандартним бластером і віброножем, який напередодні ввечері позичив Каррері. Я зрізав з нього одяг і взявся за мобікостюм під цим одягом. Костюм був бойовий — вимкнувся і знявся з доречною в бойових умовах швидкістю. Для того, щоб вимкнути двигуни на спині та кінцівках і відстібнути каркас, вистачило п’ятнадцяти секунд і невпевненої допомоги Вонґсават. Труп Ломанако лежав з роздертим горлом і розкинутими кінцівками, наїжачившись волоконними голками з гнучкого сплаву, що на мить нагадали мені трупи пляшкоспинів, заколотих і порізаних на напівфіле для барбекю на пляжі Хірата.

— Допоможи мені викотити його з…

За мною когось вивернуло. Озирнувшись назад, я побачив, як сідає з опорою Депре. Він пару разів кліпнув і таки зосередився на мені.

— Ковачу. Ти… — його погляд упав на Ломанако. — Це добре. Не хочеш тепер нарешті поділитися планами?

Я ще раз, востаннє пхнув труп Ломанако й остаточно відкотив його від розкритого мобікостюма.

— Мій план простий, Люку. Я вб’ю Суджіяді та всіх інших, хто там є. Ти ж тим часом залізь на «Чандру» та пошукай там членів команди або тих, хто принципово відмовився від цієї розваги. І тих, і тих, мабуть, знайдеться по кілька душ. Ось, візьми це, — я копнув бластер до нього. — Як думаєш, тобі знадобиться щось іще?

Він ошелешено мотнув головою.

— Залишиш ніж? І ліки. Де ті срані тетраметові…

— На моєму ліжку. Під ковдрою, — я ліг на костюм, не роздягаючись, і почав замикати опори в себе на грудях і животі. Неідеально, та часу в мене не було. Все мало бути гаразд: Ломанако був кремезніший за мій чохол, а підкладки поглинання сервопосилення в екстрених випадках повинні спрацьовувати крізь одяг. — Ми підемо разом — гадаю, це варто того, щоб ризикнути й, перш ніж розпочати, побігти до полісплавної хатинки.

— Я піду, — похмуро сказала Вонґсават.

— Хріна лисого, не підеш, — я замкнув останню опору на тулубі й перейшов до рук. — Ти мені потрібна цілою: ти — єдина людина, здатна керувати лінкором. Не сперечайся: інакше нікому з нас звідси не вибратися. Твоє діло — залишатися тут і залишатися живою. Давай ноги.

Крики Суджіяді стихли до напівсвідомих стогонів. Я відчув, як у мене по спині пробіг тривожний холодок. Якщо машина вирішить відступитись і дати своїй жертві якийсь час на відновлення, глядачі з задніх рядів можуть почати розходитися на перекур. Я ввімкнув двигуни, коли Вонґсават ще закріплювала останні опори на гомілковостопних суглобах, і швидше відчув, аніж почув, як ожили сервомотори. Зігнувши та розігнувши руки (зламаний лікоть прошив неконтрольований біль, а знівечена рука засіпалась), відчув їхню потужність.

Лікарняні мобікостюми конструюють і програмують так, щоб вони забезпечували близькі до людської норми силу та рухи, водночас захищаючи травмовані зони та перешкоджаючи надто сильному напруженню будь-якої частини тіла, що видужує. У більшості випадків параметри жорстко фіксують, щоб які-небудь дурні малі засранці не регулювали встановленого задля їхнього ж добра.

Індивідуальні військові моделі так не працюють.

Я напружився всім тілом, і костюм зіп’яв мене на ноги. Я подумав про удар ногою до висоти паху, і костюм швидко спрацював із силою, здатною пом’яти сталь. Довгий удар лівим кулаком ззаду. Костюм спрацював, як нейрохімія.

Я присів і зігнувся, знаючи, що варто мені забажати, і сервомотори піднімуть мене в повітря на п’ять метрів. Я з машинною точністю потягнувся правицею і підібрав інтерфейсний пістолет Ломанако. На дисплеї замиготіли числа, щойно він розпізнав коди Клину у моїй неушкодженій долоні. Зблиснуло червоне світло завантаження, і з поколювання в долоні я здогадався, що в його магазині: резерви вакуумного командос. Кулі в оболонках, плазмове ядро з коротким запалом, підривний заряд.

Надворі машина якимось робом привела Суджіяді до тями, і той знову закричав. Його голос уже захрип і зривався. За цим воланням здіймалися глибші звуки. То радісно гукав натовп.

— Бери ніж, — сказав я Депре.

Розділ сороковий

Надворі був прекрасний день.

Сонце гріло шкіру, а його світло відбивалося від корпусу лінкора. З моря віяв легенький вітерець, який здіймав на хвилях баранці. Суджіяді кричав від муки у безтурботне синє небо.

Глянувши на берегову лінію, я побачив, що довкола анатомізатора встановили глядацькі трибуни з металевими каркасами. Над головами глядачів було видно лише верхню частину машини. На наближеному нейрохімією зображенні було видно, як напружилися голови та плечі в зачудуванні тим, що відбувалося на ешафоті, а тоді раптом ненадовго стало видно, як теліпається щось тоненьке, як мембрана, і скривавлене, вирване з тіла Суджіяді щипцями та підхоплене вітерцем. Тут здійнявся новий крик. Я відвернувся.

Ти підлатав і евакуював Джиммі де Сото, поки він волав і намагався видряпати собі очі. Це тобі під силу. Функціональність!

— Полісплавна хатинка, — буркнув я Депре, і ми пішли вздовж пляжу до віддаленого кінця «Доблесті Енджин Чандри», так швидко, як тільки видавалося можливим, не пробудивши в якогось ветерана Клину посиленого для бойових потреб периферійного зору. Певною мірою це мистецтво, якого навчають таємних агентів: дихати неглибоко, рухатися плавно, звести до мінімуму все, що може сигналізувати противникові про наближення. Півхвилини неприємної відкритості виявилося достатньо, а тоді ми сховалися від глядацьких трибун за масивним корпусом «Чандри».

З віддаленого боку хатинки ми натрапили на молодика в однострої Клину, який сперся на конструкцію і натхненно блював у пісок. Коли ми зайшли за ріг, він підняв укрите потом і скривлене від страждання лице.

Депре зарізав його ножем.

Я ногою відчинив двері, скориставшись силою мобікостюма, і влетів усередину, через несподіваний морок перевівши очі в режим повного сканування.

Уздовж однієї стіни рівненько стояли шафки. На кутовому столику лежало кілька різних каркасів для шоломів. На стійках під стінами були розкладені підошви для чобіт і протигази. Люк до душової був відчинений. На іншому столі з виснаженим і сердитим обличчям за котушкою даних сиділа унтер-офіцерка Клину, яка одразу роззирнулася довкола.

— Блін, я ж уже казала Артолі, що не… — вона помітила мобікостюм і придивилася, підводячись. — Ломанако? Що ти…

Наче темний птах від мого плеча пролетів ніж, вгруз унтер-офіцерці в шию просто над ключицею, і вона смикнулася від шоку, ступила один хиткий крок до мене, не зводячи погляду, а тоді повалилася.

Депре обійшов мене, став на коліна, щоби перевірити свою роботу, а тоді вийняв ніж. Його рухи відзначалися охайною економністю, що вказувала на стан його вражених радіацією клітин.

Він підвівся й побачив, що я дивлюся на нього.

— Що таке?

Я кивнув на труп його найновішої жертви.

— Непогано як на напівмертвого, Люку.

Він знизав плечима.

— Тетрамет. Маорійський чохол. У мене бувало і гірше спорядження.

Я виклав інтерфейсний пістолет на стіл, узяв парочку каркасів для шоломів і перекинув один Люкові.

— Робив це коли-небудь?

— Ні. Я не космонавт.

— Гаразд. Одягни це. Тримай опори, не забрудни лицьового щитка, — завдяки тетрамету я швидко зібрав підошви для чобіт і протигази. — Канал для впуску повітря проходить осюди, отак. Ємність закріплюється ремінцями на грудях.

— Нам не тре…

— Знаю, але так швидше. А ще це означає, що можна не підіймати лицьового щитка. Може, це врятує тобі життя. А тепер ставай на підошви, вони приклеяться. Мені треба ввімкнути цю штуку.

Душові системи були встановлені в стіні біля люка. Я ввімкнув один прилад, тоді кивнув Депре, наказуючи йти за собою, і попрямував у душовий відсік. Люк за нами крутнувся й зачинився, і я відчув, як у замкненому просторі розплився потужний сморід полісплаву, подібний до запаху розчинника. Лампи функціонального блока спалахнули в напівтемряві жовтогарячим; їхнє світло відбилося від десятків звивистих струменів полісплаву, що виходили з душових лійок і розливалися на похилій підлозі кабінки, як олія.

Я зайшов усередину.

Робити це вперше якось моторошно — наче тебе живцем закопують у грязюці. Полісплав осідає на тілі тонкою плівкою, що швидко товщає до слизької гущі. Він збирається на куполі перехресної сітки, що увінчує каркас шолома, а тоді падає й заливає голову, щипаючи горло та ніздрі, навіть якщо затамувати подих. Завдяки молекулярному відштовхуванню він не затримується на поверхні лицьового щитка, але решта шолома вкривається ним за двадцять секунд. Тіло аж до підошов чобіт він вкриває у півтора рази довше. Варто берегти відкриті рани та розідрану плоть: перш ніж засохнути, він щипається.

Б-б-б-б-б-б-блІН-Н-Н-Н-Н…

Він не пропускає ані повітря, ані води, є абсолютно герметичним і зупиняє високошвидкісні кулі, як броня лінкора. На певній відстані він навіть відбиває вогонь «Сонце-струма».

Я вийшов і намацав крізь полісплав систему керування протигазом. Натиснув на кнопку контролю вентиляції. У мене під щелепою зашипіло повітря, наповнюючи й надимаючи костюм. Я перекрив подачу повітря і натиснув на кнопку лицьового щитка. Щиток безшумно піднявся.

— Тепер ти. Не забудь затамувати подих.

Десь надворі ще кричав Суджіяді. Мене дряпонув тетра-мет. Я мало не висмикнув Депре з душу, вдарив по кнопці подачі повітря й подивився, як стрімко надувся його костюм.

— Ну, ось і все, — я скоротив подачу до стандартного рівня. — Не підіймай щитка. Якщо до тебе хтось звернеться, подай отакий сигнал. Ні, великий палець зігни отак. Це означає, що в костюма несправність. Можливо, це дасть тобі час для наближення. Почекай на мене три хвилини, а тоді йди. І тримайся подалі від корми.

Голова в шоломі кивнула. Обличчя Депре було не видно за тонованим лицьовим щитком. Я на мить завагався, а тоді плеснув його по плечу.

— Постарайся вижити, Люку.

Я знову опустив лицьовий щиток. Тоді дав волю тетра-мету, лівою рукою забрав інтерфейсний пістолет, коли проминав роздягальню, і на автоматі вийшов надвір, до криків.

На те, щоб обійти по широкій траєкторії ззаду поліс — плавну хатинку, а тоді — булькобуд з лазаретом, я витратив одну з трьох хвилин свого часу. Зайнявши позицію, я чітко побачив браму та вкрай нечисленну охорону, яку там залишив Каррера. Те саме, що й учора ввечері: п’ятеро дужих вартових, двоє в костюмах і один на ввімкненому жучку.

В одному костюмі, судячи з усього, згорбилася і схрестила ноги Кхуок. Що ж, вона ніколи не фанатіла від демонстрації роботи анатомізатора. Впізнати іншого вартового в костюмі я не зміг.

Технічна підтримка. Мобільна ультравібраційна гармата і ще зо дві одиниці автоматичної вогнепальної зброї — щоправда, тепер усі вони були повернуті не в той бік, пильнуючи темряву за брамою. Я видихнув і пішов уздовж пляжу.

Мене помітили за двадцять метрів: я не переховувався. Я весело помахав над головою інтерфейсним пістолетом, а вільною рукою показав сигнал несправності. Занила рвана дірка в моїй лівій долоні.

На відстані п’ятнадцяти метрів вони зрозуміли, що щось не так. Я побачив, як Кхуок напружилася, і розіграв останню свою карту. Підштовхнув угору лицьовий щиток і зачекав за дванадцять метрів, коли він підніметься. Коли вона мене побачила, на її обличчі відобразився шок, змішаний із задоволенням, спантеличенням і тривогою. Вона розігнулася і звелася на ноги.

— Лейтенанте!

Спершу я вистрілив у неї. Один раз, за відкритий лицьовий щиток. Плазмове ядро під час вибуху розірвало її шолом, а я тим часом побіг уперед.

…горло занило від роз’ятреної вовчої відданості…

Коли я дістався другого костюма, він уже заворушився; один стрибок у мобікостюмі й удар ногою в повітрі — і він врізався спиною в панцир жучка. Відскочив, потягнувся рукою, щоб закрити лицьовий щиток. Я перехопив руку, роздушив зап’ясток і вистрілив йому в роззявлений у крику рот.

Щось ударило мене у груди й перекинуло в пісок на спину. Я побачив, як до мене бреде постать без костюма, виставивши короткоствол. Інтерфейсний пістолет трохи підняв мою руку, і я збив його пострілом з ніг. Ну, хоч хтось скрикнув так, що міг би позмагатися з Суджіяді. Але час спливав. Я закрив лицьовий щиток і зігнув ноги. Мобікостюм знову швидко зіп’яв мене на них. По піску на тому місці, де я був, хльоснув постріл із «Сонцеструма». Я розвернувся і стрімко вистрілив. Стрілець із «Сонцеструма» крутнувся від ударної сили, а коли куля здетонувала, з його спини полетіли червоні лискучі кавалки хребта.

Останній поліз у бійку зі мною, піднявши й заблокувавши мою руку з пістолетом і наступивши мені на коліно. У бійці з людиною без броні це був добрий прийом, але він був неуважний. Край його стопи послизнувся на мобікостюмі, і вартовий заточився. Я крутнувся і вклав усю врівноважену силу, яку мені міг надати костюм, в удар ногою.

І зламав вартовому спину.

Щось лунко відскочило спереду від жучка. Я глянув уздовж пляжу і побачив, як від імпровізованого амфітеатру розходяться постаті, наставляючи зброю. Рефлекторно вистрілив, а тоді опанував свої мисленнєві процеси, зіпсуті метом, і осідлав жучка.

Його системи прокинулися вогниками та потоком даних на прикритих і важкоброньованих приладових дошках від удару по панелі запалювання. Я ввімкнув живлення, піднявся, розвернувшись на чверть повороту, щоб зустріти бійців Клину, вибрав озброєння, і…

…виття, виття, ВИТТЯ…

...коли ожили пускові установки, моє обличчя вишкірилося в якійсь широкій посмішці.

Під час вакуумних боїв від вибухівки небагато користі. Практично ніякої ударної хвилі, а вся згенерована енергія вибухів швидко розсіюється. Застосовувати проти бійців у костюмах звичайну вибухівку — справа майже марна, а ядерні вибухи… ну, вони, взагалі-то, роблять безглуздим ближній бій як такий. Тут насправді потрібна якась розумніша зброя.

Дві рами-носії розумної шрапнелі одночасно пролетіли між вояків на пляжі; їхні локатори нахилили траєкторії польоту з точністю до мікросекунди, а тоді випустили свої снаряди в повітря саме там, де вони мали завдати найсуттєвішої шкоди. За ледь помітною імлою тяги, яку підсилювач мого лицьового щитка забарвлював у блідо-рожевий колір, кожний їхній вибух випустив град мономолекулярних осколків, з’єднаних із сотнями масивніших, завбільшки з зуб, уламків із гострими краями, які мали загрузати в органічній речовині, а тоді розриватися.

Саме ця зброя два місяці тому порвала на шматки довкола мене 391 взвод. Позбавила Кхуок очей, Едді Мунгарто — кінцівок, а мене — плеча.

Два місяці? А чому здається, ніби це було в минулому житті?

Бійці Клину, що опинилися найближче до кожного з вибухів, буквально розчинилися в бурі металевих осколків. Я побачив це завдяки підсиленому нейрохімією зору, зміг подивитись, як вони перетворюються з чоловіків і жінок на пошматовані туші, в яких із тисячі наскрізних поранень б’є фонтаном кров, а потім — на пишні хмари розідраної тканини. А тих, хто був далі, просто розірвало.

Рами-носії радісно скакали поміж них, билися об трибуни довкола Суджіяді, й детонували. Вся конструкції! ненадовго здійнялася в повітря й запалала. Жовтогаряче світло від вибуху відбилося од корпусу «Доблесті Енджин Чандри», і в пісок та воду посипалися уламки. Вибухова хвиля накрила пляж і хитнула жучок, який тримався на гравітаційному полі.

Я зрозумів, що мені на очі навертаються сльози.

Я повів жучок уперед по заляпаному кров’ю піску, ставши на коліна й шукаючи вцілілих. У тиші, що запала після вибухів, грав-двигун видавав сміховинно тихий звук, подібний на лоскотання пір’ям. Тетрамет виблискував по краях мого поля зору і тремтів у моїх сухожиллях.

На півдорозі до зони вибуху я помітив, що між двома булькобудами сховалася парочка травмованих бійців Клину. Я попрямував до них. Одна була в такому стані, що могла хіба що кашляти кров’ю, зате її супутник, коли жучок наблизився, спромігся сісти. Я побачив, що шрапнель відірвала йому обличчя та осліпила його. Від його руки, тієї, що ближча до мене, залишилася сама кукса на рівні плеча та ще оголені уламки кісток.

— Що… — заблагав він.

Від кулі в оболонці він упав навзнак. Друга бійчиня поряд із ним прокляла мене на муки в якомусь пеклі, про яке я ще не чув, а тоді померла, захлинувшись власною кров’ю. Я завис над нею на кілька секунд, майже навівши на неї зброю, а тоді, коли біля лінкора щось глухо дзенькнуло, розвернув жучок. Оглянувши берегову лінію біля імпровізованого поховального багаття Суджіяді, я помітив якийсь рух край води. Ще один боєць, майже неушкоджений — певно, заповз під лінкор і врятувався від вибуху. Я тримав пістолет нижче екрана жучка. Він побачив лише костюм з полісплаву та транспорт Клину. Підвівся, ошелешено хитаючи головою. З його вух точилася кров.

— Хто? — повторював він. — Хто?

Він розгублено забрів на мілину, оглянув спустошення довкола себе, а тоді озирнувся на мене. Я підняв лицьовий щиток.

— Лейтенанте Ковач! — надто голосно крикнув він через раптову глухоту. — Хто це зробив?

— Ми, — відповів я йому, знаючи, що він мене не чує. Він спантеличено подивився на мої губи.

Я підняв інтерфейсний пістолет. Постріл на мить прип’яв бійця до корпусу, а тоді, коли куля вибухнула, відірвав його. Він повалився в воду й залишився там плавати, стікаючи щільними хмарками крові.

Ворухнулася «Чандра».

Я швидко розвернувся на жучку і побачив, як постать у костюмі з полісплаву незграбно сходить зі вхідного трапу й падає. Один стрибок за екран жучка — і я опустився в воду, не впавши завдяки гіросистемам костюма. За десяток кроків я опинився біля зігнутого тіла і побачив, що його живіт збоку обпалив постріл із «Сонцеструма». Рана була величезна.

Піднявся лицьовий щиток, і виявилося, що під ним задихається Депре.

— Каррера, — прохрипів він. — Передній люк.

Я побіг, бо вже нутром відчував, що спізнився.

Передній люк був висаджений у зв’язку з аварійною евакуацією. Від вибуху болтів він вилетів у пісок і наполовину сховався в ньому. Біля нього були сліди — хтось перескочив три метри між корпусом і пляжем. Вервечка частих слідів вела до полісплавної хатинки.

А щоб тебе, Айзеку, щоб тебе, гівнюка впертого.

Я ввірвався за двері хатинки, розмахуючи «Калашниковим». Нічого. Геть ніхріна. Роздягальня не змінилася, відколи я її покинув. Труп унтер-офіцерки, розкидане обладнання у слабкому освітленні. За люком досі працював душ. На мене повіяло смородом полісплаву.

Я прослизнув усередину й перевірив кутки. Нічого.

Бляха-муха.

Ну, воно й не дивно.

Я байдужо вимкнув душову систему.

А чого ти чекав — що його легко буде вбити?

Вийшовши, я побачив інших і повідомив їм добру новину.

Депре помер, поки мене не було.

Коли я повернувся до нього, він уже не дихав і дивився у блакитне небо так, ніби трохи від нього знудився. Крові не було: якщо стріляють зблизька, «Сонцеструм» повністю припалює рану, а судячи з вигляду рани, Каррера стріляв у нього впритул.

Вонґсават і Вардані знайшли його раніше за мене. Вони стояли на колінах у піску обабіч нього. Вонґсават тримала в руці трофейний бластер, але було видно, що він її не цікавить. Коли її накрила моя тінь, вона ледве підвела очі. Я злегка торкнувся рукою її плеча і сів навпочіпки перед археологісткою.

— Таню.

З тону мого голосу вона зрозуміла все.

— Що тепер?

— Зачинити браму набагато легше, ніж відчинити, правильно?

— Правильно, — вона зупинилася і пильно поглянула мені в обличчя. — Так, є процедура закриття, що не потребує шифрування. Як ти здогадався?

Я знизав плечима, подумки й сам цьому здивувавшись. Зазвичай інтуїція Посланців працює не так.

— Гадаю, це логічно. Користуватися відмичками завжди важче, ніж опісля грюкнути дверима.

Її голос стишився.

— Так.

— Це закриття. Скільки часу воно займе?

— Я… блін, Ковачу. Я не знаю. Пару годин. А що?

— Каррера не загинув.

У неї вирвався надтріснутий смішок.

— Що?

— Ти ж бачиш оцю здоровезну кляту дірку в Люкові, — тетрамет запульсував у мені, наче струм, підживлюючи дедалі сильніший гнів. — Залишив її Каррера. Потім він вибрався з переднього аварійного люка, пофарбувався полісплавом і тепер уже має бути по інший бік клятої брами. Так тобі достатньо зрозуміло?

— Тоді чому б тобі не залишити його у спокої?

— Якщо я так зроблю, — я теж дещо стишив голос і спробував стримати метову хвилю, — якщо я так зроблю, він з’явиться, коли ти намагатимешся зачинити браму, і вб’є тебе. І всіх нас. Ба більше, невідомо, яке озброєння Ломанако залишив на борту корабля, а отже, є шанси, що він повернеться з тактичною ядерною боєголовкою. І дуже швидко.

— Тоді чому б нам не звалити звідси нахрін просто зараз? — спитала Вонґсават і показала на «Доблесть Енджин Чандри». — На цій штуці я можу доправити нас на інший бік планети за пару хвилин. Бляха-муха, та я б, мабуть, за пару місяців могла вивезти нас за межі системи.

Я позирнув на Таню Вардані й зачекав. За кілька секунд вона таки хитнула головою.

— Ні. Ми маємо зачинити браму.

Вонґсават сплеснула руками.

— Нахіба?! Кого обход…

— Годі, Амелі, — я знову розігнув костюм і підвівся. — Правду кажучи, я все одно не думаю, що можна пройти блокпости Клину значно менше, ніж за день. Навіть із моєю допомогою. Боюся, нам не минути труднощів.

А ще мені випаде нагода вбити того, хто вбив Люка Де-пре.

Я не був певен, чи це говорить у мені мет, а чи просто згадалася розпита вдвох пляшка віскі на палубі вже підірваного й потопленого траулера. Це здавалося не таким уже й важливим.

Вонґсават зітхнула і зіп’ялася на ноги.

— Поїдеш на жучку? — запитала вона. — Чи хочеш імпелерну раму?

— Нам знадобиться і те, і те.

— Та невже? — вона раптом зацікавилася. — Чому? Ти хочеш, щоб я…

— На жучках встановлено ядерну гаубицю. Потужність — двадцять кілотонн. Я пальну з цієї зарази й подивлюся, чи не вийде в нас підсмажити нею Карреру. Швидше за все, ні. Він кудись відступить, бо, ймовірно, цього очікуватиме. Але тоді він тікатиме досить довго, щоб можна було проїхати на жучку куди слід. Поки на ньому зосередиться весь віддалений вогонь, на який здобудеться Каррера, я ввірвуся туди з імпелерною установкою. А далі… — я знизав плечима. — Це чесний бій.

— А я, бува, не…

— Вгадала. Як воно — бути незамінною?

— Тут? — вона оглянула всіяний трупами пляж. — Це здається недоречним.

Розділ сорок перший

не роби цього, — тихо сказала вардані.

Я закінчив наводити ніс жучка на центр простору у брамі й повернувся до неї. Грав-поле стиха забурчало.

— Таню, ми бачили, як ця штука встоює перед зброєю, що… — я спробував підібрати доречні слова. — Що її, наприклад, не розумію я. Ти справді вважаєш, що її можна якось пошкодити, трішки полоскотавши тактичною ядерною бомбою?

— Я не про це. Я про тебе. Подивись на себе.

Я опустив погляд на кнопки вогневого пульта.

— Мене вистачить ще на пару днів.

— Ага, в лікарняному ліжку. Ти справді вважаєш, що у своєму нинішньому стані матимеш шанси в бою з Каррерою? Зараз тебе тримає на ногах тільки цей костюм.

— Маячня. Ти забуваєш про тетрамет.

— Атож, як я зрозуміла, в летальній дозі. Як довго ти ще зможеш протриматися?

— Досить довго, — я поглянув на пляж, уникаючи її погляду. — Якого милого Вонґсават там чухається?

— Ковачу, — вона зачекала, поки я не глянув на неї. — Спробуй ядерну бомбу. І все. Я зачиню браму.

— Таню, чому ти не вистрілила в мене зі станера?

Тиша.

— Таню!

— Гаразд, — енергійно промовила вона. — Просри своє гране життя там. Мені по цимбалах.

— Я тебе не про це питав.

— Я, — вона опустила погляд, — я запанікувала.

— Свистиш, Таню. За останні пару місяців я бачив, як ти робила безліч речей, але ніколи не бачив, щоб ти панікувала. Сумніваюся, що ти знаєш, що це слово означає.

— Отакої! Думаєш, ти аж так добре мене знаєш?

— Та вже непогано.

Вона пирхнула.

— Грані вояки. Покажіть мені вояка, і я покажу вам хворого на голову романтика. Ти нічого про мене не знаєш, Ковачу. Ти зі мною трахався, та й то в віртуалі. Думаєш, це надає тобі глибокі знання? Думаєш, це дає тобі право когось засуджувати?

— Когось — це таких людей, як Шнайдер? — я знизав плечима. — Таню, він би всіх нас продав Каррері. Ти ж знаєш. Він би висидів усе, що робили з Суджіяді, й нічого не вдіяв.

— О, ти пишаєшся собою, так? — вона показала рукою на кратер на місці загибелі Суджіяді, яскраво-червоний розсип трупів і потік крові, що тягнувся до нас. — Думаєш, ти тут чогось добився?

— А ти хотіла, щоб я загинув? Хотіла помсти за Шнайдера?

— Ні!

— Це не проблема, Таню, — я ще раз знизав плечима. — Я не можу збагнути одного: чому я не загинув. Не хочеш, бува, щось сказати з цього приводу? Ну, як наша штатна експертка з марсіян.

— Не знаю. Я… я запанікувала. Як я і сказала. Я підняла станер, щойно ти його зронив. І вивела з ладу себе.

— Так, знаю. Каррера сказав, що ти перебувала в нейрошоці. Він просто хотів знати, чому його не було в мене. А ще — чому я так швидко прокинувся.

— Можливо, — сказала вона, не дивлячись на мене, — в тобі немає того, що є в усіх нас.

— Здоров, Ковачу.

Ми обоє знову поглянули на пляж.

— Ковачу, дивись, що я знайшла.

Це підповзла на іншому жучку Вонґсават. Перед нею шкутильгала самотня постать. Я примружився і наблизив зображення.

— Бляха-муха, аж не віриться.

— Хто це?

Я тихенько, сухо гигикнув.

— Живучий тип. Поглянь.

Вигляд у Ламонта був похмурий, але не став помітно гіршим від нашої останньої зустрічі. Його лахміття були заляпані кров’ю, але вона йому, вочевидь, не належала. Його очі сильно примружились, а тремтіння неначе вщухло. Він упізнав мене, і його обличчя засвітилося. Він рвонув уперед, а тоді зупинився й озирнувся на жучка, що гнав його пляжем. Вонґсават різко сказала йому щось, і він знову пішов, а тоді зупинився за пару метрів від мене, якось дивно переминаючись із ноги на ногу.

— Я знав! — проклекотів він. — Знав, що ти це зробиш. У мене на тебе було досьє, я знав, що ти це зробиш. Я тебе чув. Чув тебе, але не сказав.

— Знайшла його у підпіллі зброярні, — пояснила Вонґсават, зупинила жучка і злізла. — Вибачте. Лякати його й виганяти звідти довелося довго.

— Чув тебе, бачив тебе, — заговорив Ламонт до себе, несамовито потираючи собі карк. — У мене на тебе досьє. Ко-ко-ко-ко-ковачу. Я знав, що ти це зробиш.

— Та невже? — похмуро сказав я.

— Чув тебе, бачив тебе, але не сказав.

— Так, що ж, це ти сплохував. Добрий політичний офіцер завжди повідомляє про свої підозри вищих за званням. Цього вимагають директиви.

Я підняв інтерфейсний пістолет із пульта жучка і вистрілив Ламонтові у груди. Постріл був квапливий і прошив його надто високо, щоб убити одразу. Куля вибухнула в піску за п’ять метрів позаду нього. Він гепнувся на землю, зі вхідного отвору рани полилася кров, а тоді він знайшов десь сили, щоби стати на коліна. Всміхнувся мені на весь рот.

— Я знав, що ти це зробиш, — прохрипів він і поволі схилився на бік. Кров з нього стікала в пісок.

— Ти взяла імпелер? — запитав я Вонґсават.

Я наказав Вардані та Вонґсават зачекати за найближчою кручею, поки я кидатиму бомбу. Вони не були захищені, а мені не хотілося гайнувати час, який вони б витратили на обливання полісплавом. І навіть на відстані, навіть у крижаному вакуумі по інший бік брами ядерні снаряди з жучка випустять у наш бік удосталь жорсткого випромінювання, щоби зварити незахищену людину живцем.

Звісно, попередній досвід вказував на те, що брама від-реагує на близькість небезпечного випромінювання приблизно так само, як відреагувала на близькість нанобів, — не пропустить його. Але в таких речах можна помилятися. Та й усе одно неможливо було сказати, яку дозу марсіяни вважали би припустимою.

Тоді чому ти тут розсівся, Таку?

Костюм усе поглине.

Але було в цьому й дещо інше. Сидячи верхи на жучку, з «Сонцеструмом» на стегнах, із інтерфейсним пістолетом у кобурі на паску та повернувшись обличчям до бульбашки зоряного неба, що її брама внесла переді мною у світ, я відчував, як починає вступати в дію тривала, щемлива інерція цілеспрямованості. Це був фаталізм, який ховався за тетраметом, упевненість у тому, що більше вже майже нічого зробити не можна і доведеться змиритися з будь-яким результатом, що чекає там, на холоді.

Це ти, певно, просто вмираєш, Таку. Рано чи пізно це тебе неодмінно доконає. Навіть із метом на клітинному рівні будь-який чохол…

А може, ти просто боїшся поринути туди та знов опинитися на «Мівтсемді».

Може, просто працюватимемо далі?

Гаубичний снаряд вилетів із панцира жучка так повільно, що його можна було розгледіти, з легеньким чваканням проникнув у простір усередині брами і поступово зник серед зір. Кілька секунд по тому краєвид побілів од вибуху. Мій лицьовий щиток автоматично потемнів. Я зачекав, сидячи на жучку, поки світло не змерхло. Якщо щось, крім видимого випромінювання, і пробилося назад, то система сигналізації про забруднення в шоломі костюма вирішила, що про це не варто і згадувати.

«Приємно мати рацію, еге ж?»

Щоправда, тепер це все одно не має великого значення.

Я підняв лицьовий щиток і свиснув. Із-за кручі вилетів другий жучок і залишив коротеньку борозну в піску. Вонґсават посадила його з невимушеною бездоганністю на одній лінії з моїм. Позаду неї до болю повільно злізла Вардані.

— Таню, ти сказала: дві години.

Вона мене проігнорувала. Вона мовчала, відколи я застрелив Ламонта.

— Що ж, — я ще раз перевірив захисний трос «Сонцеструма».

— Починай те, що тобі треба зробити, зараз.

— А що, як ти не встигнеш повернутися? — заперечила Вонґсават.

Я всміхнувся.

— Не дуркуй. Якщо я не зможу порішити Карреру й повернутися сюди за дві години, то я не повернуся взагалі. Ти це знаєш.

Тоді я опустив лицьовий щиток і завів жучка.

Пролетів крізь браму. Диви — легко, все одно що падати.

На борту запанувала невагомість, і мене мало не знудило. Опісля почалося запаморочення.

Знову поїхали, бляха-муха.

Каррера не зволікав.

Десь наді мною запрацював двигун, а на моєму лицьовому щитку з’явилася крихітна рожева плямка. Рефлекси посланця помітили це одразу, і я вручну розвернув жучка, щоб зустріти атаку. Заблимали системи озброєння. З пускових капсул вилетіла парочка дронів-перехоплювачів. Вони зробили петлю, щоб уникнути засобів безпосередньої оборони снаряда, що наближався, а тоді промайнули моїм полем зору з протилежних напрямків і здетонували. Мені здалося, що один із них почав був відхилятися від курсу, повівшись на обманку, але тут вони вибухнули. Спалахнуло тихе біле світло, і лицьовий щиток затулив мені огляд.

На той час я вже був надто заклопотаний, щоб на щось дивитися.

Я відштовхнувся ногами від корпусу жучка, притлумивши раптовий напад жаху, коли я відірвався від його твердої маси й полетів угору, в темряву. Моя лівиця спробувала вчепитися в ручку керування імпелера. Я зупинив її.

Рано.

Піді мною вниз полетів жучок із невимкненим двигуном. Я викинув з голови думки про нескінченну порожнечу, в якій почав дрейфувати, натомість зосередився на розпливчастому відчутті маси корабля над собою. У вбогому світлі зір полісплавовий бойовий костюм і імпелерна установка в мене на спині мали бути практично невидимими. Завдяки відсутності тяги в імпелерів помітити щось могли хіба що найчутливіші з установок виявлення маси, а я був готовий побитися об заклад, що в Каррери таких під рукою не було. Поки імпелери лишалися вимкненими, єдиною видимою ціллю там був двигун жучка. Я витягнувся у невагомій тиші, потягнув до себе «Сонцеструм» на тросі-прив’язі та сховав руків’я на плечі. Вдихнув і видихнув. Постарався не надто зациклюватися на наступному ході Каррери.

Ну ж бо, засранцю.

Ага, ага. Ти очікуєш, Таку.

Ми навчимо тебе не очікувати нічого. Так ти будеш готовий до всього.

Дякую, Вірджиніє.

Маючи належне обладнання, вакуумний командос не мусить робити більшу частину цієї хріні. У шоломні каркаси бойового костюма постачає дані ціла низка систем виявлення, координована суворим маленьким персональним бойовим комп’ютером, який не хибує на пасивне зачудування, до якого схильні люди у твердому космосі. З цим треба змиритися: тут, як це зазвичай і буває тепер під час бойових дій, більшу частину роботи виконує машина.

Я не мав часу на те, щоби знайти та встановити бойову техніку Клину, але я був відносно певен у тому, що Каррера теж не мав на це часу. Отже, в нього залишалося озброєння з кодами Клину, яке покинула на борту корабля команда Ломанако, та ще, може, власний «Сонцеструм». А для командос Клину просто ненормально лишати озброєння на видноті без нагляду; його мало бути небагато.

Сподівайся.

Все решта зводилося до двобою, примітивного, як у часи таких героїв орбіти, як Армстронґ і Гагарін. І це, казав мені тетраметовий кайф, мало зіграти мені на користь. Я дозволив чуттям посланця пересилити тривожність і пульсацію тетрамету та перестав чекати на якісь подальші події.

Ось.

Рожевий спалах на затемненому краю височезного корпусу.

Я крутнувся так плавно, як тільки дозволяв мобікостюм, зупинився біля точки запуску і ввів імпелери в режим над-навантаження. Десь піді мною розгорнулося біле світло, що залило нижню половину мого поля зору. То націлився на жучка снаряд Каррери.

Я вимкнув імпелери. Тихо стрибнув угору, до корабля. Відчув, як під лицьовим щитком на моєму обличчі з’являється вдоволена гримаса. Слід від імпелера мав загубитися у хвилі від вибуху жучка, і тепер у Каррери знову жодних зачіпок. Можливо, він і чекає на щось таке, але він мене не бачить, а коли таки зможе побачити…

На корпусі пробудилося полум’я «Сонцеструма». Розсіяний промінь. Я на мить зіщулився в костюмі, а тоді знову всміхнувся, бо побачив, що Каррера мазав, стріляв надто далеко у просторі між місцем загибелі жучка і тим місцем, де я перебував насправді. Я міцніше вчепився пальцями в «Сонцеструм».

Рано. Ра…

Ще один постріл із «Сонцеструма», нітрохи не ближче. Промінь на моїх очах спалахнув і помер, спалахнув і помер, а я тим часом наводив зброю для наступного свого пострілу. Тепер відстань мала бути менша за кілометр. Ще кілька секунд — і промінь у режимі мінімального розсіяння з легкістю проштрикне полісплав, ув якому сховався Каррера, а також будь-яку органіку на своєму шляху. Якщо мені пощастить, йому пострілом відірве голову чи проб’є серце або легені. За меншого талану будуть ушкодження, з якими йому доведеться щось робити, а поки він цим займатиметься, я підберуся ближче.

Думаючи про це, я відчував, як шкіряться мої зуби.

Космос довкола мене вибухнув світлом.

На одну мить — таку коротку, що помітити її можна було лише на швидкості посланця, — мені здалося, що команда корабля повернулася, обурившись ядерним вибухом так близько до своєї поховальної баржі та неприємною, хоч і нешкідливою перестрілкою опісля.

Сигнальна ракета. Довбограю, він тебе підсвітив.

Я ввімкнув імпелери і метнувся вбік. З бастіону на корпусі за мною погнався вогонь «Сонцеструма». Я крутнувся, спромігшись врятуватися від зустрічного вогню. Невдовзі Каррерин промінь таки згас. Я кинувся до даху, сховавшись від Каррериної позиції за якоюсь архітектурною деталлю корпусу, а тоді перевів імпелерний двигун у задній хід і загальмував, перейшовши в повільний дрейф. У моїх скронях загупала кров.

Я в нього влучив?

Наблизившись до корпусу, я був змушений роззирнутися довкола. Чужинські декоративні деталі судна вгорі раптом обернулися на поверхню планетоїда, а я завис головою донизу за п’ять метрів над нею. За сто метрів від мене впевнено горіла сигнальна ракета, кидаючи викривлені тіні за архітектурну деталь корпусу, позаду якої я завис. Поверхні довкола мене були посічені дивними оздобами, завитками та подряпинами, схожими на незугарні позначки на барельєфі, гліфи в колосальному масштабі.

Я в нього…

— Гарно ухилився, Ковачу, — промовив мені у вухо Каррерин голос так, наче Каррера сидів у шоломі біля мене. — Непогано як на не-пловця.

Я поглянув на дисплеї перед собою. Радіозв’язок у костюмі був налаштований тільки на прийом. Я тицьнув дещо збоку всередині шолома, і спалахнув символ передачі. Обережно напруживши тіло, я перейшов у паралельне до корпусу положення. А тим часом…

Хай він балакає.

— Хто тобі сказав, що я — не-пловець?

— О, так, я забув. Оте фіаско з Рендаллом. Але парочка таких вилазок аж ніяк не робить тебе ветераном вакуумних сил, — він удавав фамільярну веселість, але за нею все одно відчувалася відверто потворна лють. — І це пояснює, чому мені буде дуже легко тебе вбити. Саме це я і збираюся зробити, Ковачу. Я розтрощу тобі лицьовий щиток і буду дивитися, як википає твоя пика.

— Тоді вперед, берися за діло, — я оглянув застиглі бульбашки корпусу перед собою, шукаючи зручного місця для снайперського пострілу. — Бо я не збираюся сидіти тут довго.

— Повернувся лише заради краєвиду, ага. Чи забув десь біля стикувального модуля миле твоєму серцю голопорно?

— Просто затримую тебе, поки Вардані зачиняє браму, от і все.

Коротка пауза, впродовж якої я чув його дихання. Я підібрав трос «Сонцеструма» так, що той підплив до моєї правої руки, а тоді торкнувся кнопок балансування на ручці імпелера й ризикнув, випустивши півсекундний імпульс. Смикнулися ремені, і різко ввімкнені мотори в мене на спині обережно підняли мене та понесли вперед.

— Що таке, Айзеку? Образився?

Він гортанно буркнув.

— Ковачу, ти — кавалок гівна. Продав своїх товаришів, як хмарочосник. Повбивав їх заради грошей.

— Я гадав, що це ми й маємо робити, Айзеку. Вбивати заради грошей.

— Не лізь до мене зі своїми граними квеллізмами, Ковачу. Там загинула сотня бійців Клину, і всіх розірвало на шматки. На твоїх руках — кров Тоні Ломанако та Кхуок Юень Ї. Це ти — вбивця. Вони були вояками.

Коли я почув ці імена, у мене в горлі та очах ледь-ледь защипало.

Притлуми це.

— Вони якось легко різали людей як на вояків.

— Пішов нахрін, Ковачу.

— Байдуже, — я потягнувся до вигину корпусу, що наближався до мене, — до того місця, де на боці основної конструкції стирчала заокругленим шпилем маленька бульбашка. Решта мого тіла за витягнутими руками перейшла в позу різкої зупинки. Подумавши раптом про те, що до корпусу може бути причеплена якась контактна міна, я на мить запанікував…

Та ну. Все передбачити неможливо.

…а тоді мої руки в рукавичках опустилися на вигнуту поверхню, і я перестав рухатися. Мені у плече злегка тицьнувся «Сонцеструм». Я ризикнув і швидко глянув у оточений крилами, як у мартина, простір, де перетиналися дві бульбашки. Відсахнувся. Пам’ять посланця створила для мене картинку та звірила її зі спогадами.

Це був стикувальний модуль, що лежав посередині на дні тієї ж трьохсотметрової вм’ятини та був оточений пухирчастими горбочками. Обриси останніх були спотворені іншими, меншими пухирцями, що безладно здіймалися з їхніх боків. У загону Ломанако, певно, був локаторний маячок, бо інакше Каррера точно не міг би так швидко знайти це місце на корпусі завширшки майже тридцять кілометрів і завдовжки шістдесят. Я знову поглянув на дисплей приймача костюма, але там відображався лише один канал — той, із якого було чути хрипкувате дихання Каррери. Воно й не дивно: він мав заглушити передачу, щойно зупинившись. Нащо йому телеграфувати комусь, де в нього засідка?

То де ти в біса є, Айзеку? Я ж чую твоє дихання, мені просто треба тебе побачити, щоб це припинити.

Я обережно перейшов назад у оглядову позицію й заходився поградусно вивчати кулястий пейзаж під собою. Мені було досить одного необережного руху. Лише одного.

У виконанні Айзека Каррери, відзначеного нагородами командира вакуумних сил, уцілілого в п’яти сотнях боїв у вакуумі та переможця більшості з них. Необережного руху. Звичайно, Таку. Зараз буде.

— Знаєш, Ковачу, я тут думаю… — його голос ізнову став спокійним. Він знову опанував свій гнів. Зважаючи на обставини, це аж ніяк не було мені потрібно. — Які умови тобі запропонував Генд?

Оглядай, шукай. Хай він балакає.

— Більше, ніж платиш мені ти, Айзеку.

— На мою думку, ти забуваєш про наше чудове медичне забезпечення.

— Ні. Просто намагаюся зробити так, щоб більше його не потребувати.

Оглядай, шукай.

— Невже битися за Клин було так кепсько? Тобі постійно було гарантовано перечохлення, а реальна смерть для людини з твоєю підготовкою малоймовірна.

— Тут, Айзеку, троє членів моєї команди були би змушені з тобою не погодитися. Ну, якби вони, блін, не були вже по-справжньому мертві.

Трохи вагання.

— Твоєї команди?

Я скривився.

— Цзяна Цзяньпіна обернув на суп ультравібраційний залп, наноби вбили Гансена та Крукше…

— Твоєї кома…

— Айзеку, я, бляха, розчув твої слова з першого разу.

— Ой, вибач. Мені просто цікаво…

— Підготовка, бляха-муха, тут ні до чого, і ти це знаєш. Можеш піти продати цю срану пісню Лапіне. Машини і талан — ось що вбиває чи залишає в живих на Санкції-IV.

Оглядай, шукай, знайди того гівнюка.

І заспокойся.

— На Санкції-IV та в будь-якому іншому конфлікті, — тихо сказав Каррера. — Вже хто-хто, а ти маєш це знати.

Така природа цієї гри. Якщо ти не хотів грати, тоне мав у це лізти. Клин — не призовна армія.

— Айзеку, на цю війну, блін, призвали всю планету. Вибору вже немає ні в кого. Якщо вже брати участь, то можна й узятися за великі стволи. Якщо тобі цікаво, це квеллізм.

Він гмикнув.

— Як на мене, схоже на здоровий глузд. Невже та сучка ніколи не казала нічого оригінального?

Ось. Мої змучені метом нерви аж підскочили. Ось, тут.

Тонкий край якогось творіння людської техніки, чіткий незграбний обрис, освітлений сигнальною ракетою, серед вигинів біля підніжжя скупчення бульбашок. Один бік рами імпелерної установки. Я як слід взявся за «Сонце-струм» і навів на ціль. Поспішати з відповіддю не став.

— Вона не була філософом, Айзеку. Вона була бійчинею.

— Терористкою вона була.

— Це термінологічні тонкощі.

Я натиснув на спуск «Сонцеструма». Ввігнутою ареною промайнув вогонь, який розбризкався, торкнувшись обрису. Біля корпусу щось явно вибухнуло, розлетівшись на шматки. Я відчув, як кутики мого рота піднімаються в усмішці.

Дихання.

Це було єдине, що мене насторожило. Ледь чутний шурхітливий шепіт дихання у приймачі костюма. Притлумлений звук натуги.

Бл…

Щось невидиме розбилося і спалахнуло світлом у мене над головою. Щось таке ж невидиме відскочило від мого лицьового щитка, залишивши крихітний блискучий клинець там, де розбилося скло. Ще щось почало ледь відчутно бити мене по костюму.

Граната!

Підкорившись чуттю, я вже крутнувся вправо. А згодом зрозумів, чому. Саме так, обігнувши частину корпусу, що оточувала стикувальний модуль, можна було найшвидше пройти від Каррериної позиції до моєї. Всього третина окружності кола, і Каррера вже потихеньку обігнув її, розмовляючи зі мною. Він уривчасто пересувався від зачіпки до опори, долаючи окружність, без імпелерів, які обманули мене і в будь-якому разі вказали б на його рух. Діючи, він приховував хвилювання в голосі за допомогою гніву або затамовував подих, а коли вирішив, що опинився досить близько, завмер на місці, чекаючи, коли я викажу себе «Сонцеструмом». А тоді, скориставшись багаторічним досвідом вакуумних боїв, підбив мене єдиною зброєю, яку неможливо помітити.

А й справді, блискучо.

Він пішов на мене з витягнутими руками, долаючи п’ятдесят метрів між нами, наче летючий Семетер на пляжі. З його правої руки, як неважко було здогадатися, виріс «Сонцеструм», а з лівої — дрібнокаліберний «Філіпс». Хоча виявити її було неможливо, я знав, що між нами вже летить друга електромагнітно прискорена граната.

Я ввімкнув імпелери і зробив сальто назад. Корпус зник із мого поля зору, а тоді повернувся до нього згори, коли я крутнувся геть. Граната, яку, коли я перекинувся, відбило струменями з двигунів імпелерів, вибухнула і всіяла все довкола осколками. Я відчув, як її уламки пролетіли крізь одну мою ногу, відчув раптове заніміння, а потім — біль, що прорізав мою плоть, наче біоволокна. В костюмі впав тиск, і у мене боляче ляснуло у вухах. Ще в десятку місць полісплав втягнувся всередину, але вистояв.

Я перескочив скупчення бульбашок, розпластавшись у світлі сигнальної ракети; довкола мене закрутилися корпус і опори. Коли в пошкоджених місцях застигнув полісплав, біль у моїх вухах ущух. Шукати Карреру було ніколи. Я послабив тягу імпелерів, а тоді ще раз пірнув у кулястий ландшафт, який простягнувся піді мною. Довкола мене замиготів вогонь із «Сонцеструма».

Я злегка вдарився об корпус, відштовхнувся від нього, щоби змінити траєкторію, і побачив, як ліворуч від мене промайнув ще один постріл із «Сонцеструма». Мигцем помітив Карреру, який ненадовго притиснувся до заокругленої поверхні на схилі вм’ятини. Я вже знав, що буде далі. Далі він один раз вправно відштовхнеться ногами і спуститься до мене на простій лінійній швидкості, стріляючи в польоті. Рано чи пізно він опиниться досить близько, щоби пропалити в костюмі кілька таких дірок, над якими не затягнеться полісплав.

Я відскочив від іншої бульбашки. Знову ідіотське падіння. Знову майже влучний вогонь із «Сонцеструма». Я ще раз збалансував імпелери, спробувавши перелетіти в тінь скупчення, і вимкнув тягу. Спробував намацати обіруч якусь зачіпку і схопився за один з барельєфних завитків, які помітив раніше. Зупинився й розвернувся в пошуках Каррери.

Ним і не пахло. Я відійшов від лінії прямої видимості.

Я повернувся назад і з радістю проповз іще трохи довкола скупчення бульбашок. Трапився ще один барельєфний завиток, і я потягнувся донизу…

Ох, чорт.

Я тримався за крило марсіянина.

На мить я завмер від шоку. За цей час я подумав, що це — якась різьба на поверхні корпусу, і десь у глибині душі зрозумів, що помиляюся.

Марсіянин помер із криком. Його крила були відкинуті назад. Більша їхня частина втиснулася в поверхню корпусу — стирчали вони лише біля скручених кінцівок і під вигнутим хребтом істоти, де й виходило їхнє мускулисте плетиво. Його голову спотворила мука, дзьоб був роззявлений, люті очі скидалися на хвостаті, як комети, кулі з помитого гагату. Кігті однієї пазуристої кінцівки підняті над поверхнею корпусу. Загалом труп був укритий матеріалом корпусу, об який бився і в якому потонув.

Я перевів погляд на поверхню перед собою, на розрізнені карлючки рельєфних деталей, і нарешті зрозумів, на що дивлюся. Корпус довкола вм’ятини стикувального модуля — весь, увесь його пухирчастий простір — був братською могилою, павутинням для багатьох тисяч марсіян, які всі до одного загинули, вкриті тими речовинами, що текли, пінились і виривалися тут, коли…

Коли що?

Я був геть нездатен уявити собі характер цієї катастрофи. Я не міг уявити собі здатну на таке зброю, обставини цього конфлікту двох цивілізацій, що випередили побудовану сміттярами міні-імперію людства настільки, наскільки ми випередили мартинів, чиїми трупами була захаращена вода довкола Заубервілля. Я не розумів, як це могло статися. Я лише бачив результати. Я лише бачив мертвих.

Нічого ніколи не змінюється. Та сама фігня відбувається навіть за сто п’ятдесят світлових років від домівки.

Це, вочевидячки, якась срана універсальна константа.

Граната відскочила від іншого загрузлого в корпус марсіянина за десять метрів од мене, гайнула вгору й вибухнула. Я відкотився від вибухової хвилі. Трохи ударів по моїй спині та один пекучий укол під плече. Падіння тиску, барабанні перетинки мені наче проштрикнуло ножем. Я закричав.

Ну його нахрін.

Я завів імпелери й вилетів із укриття під скупченням бульбашок, не знаючи, що я зроблю, а тоді зрозумів, що робити. Менш ніж за п’ятдесят метрів від мене прослизнула в повітрі Каррерина постать. Я побачив вогонь «Сонцеструма», перекинувся на спину й пірнув просто в бік виходу зі стикувального модуля. Мене наздогнав майже веселий голос Каррери.

— Куди це ти зібрався, Ковачу?

Біля моєї спини щось вибухнуло, і в імпелерів вимкнулася тяга. Спину обпалило жаром. Каррера та його грані навички вакуумного командос. Але з залишковою швидкістю та ще, мабуть, дрібкою талану з царства духів, випрошеного у мстивого духа Генда («він же все-таки тебе застрелив, Матте, ти ж прокляв цього гівнюка»), просто щоб задобрити долю…

Я навскіс пробився крізь атмосферні перегородки стикувального модуля, відчув, як мене тягне додолу сила тяжіння, і врізався у складену з товстих змій відгороджувальну стіну, відскочив від неї, раптово приголомшений важкістю гравітаційного поля, й гепнувся на палубу на крилах із диму та вогню, що тягнулися від розтрощеної імпелерної рами.

Одну довгу мить я нерухомо пролежав у пустотілій тиші модуля.

А тоді невідь-звідки почув у шоломі дивне булькотіння. Лише за кілька секунд до мене дійшло, що я сміюся.

Вставай, Такеші.

Ой, та ну тебе…

Він так само може вбити тебе тут, Таку. ВСТАВАЙ.

Я витягнув руку і спробував підвестися з опорою. Рука виявилася не та: в мобікостюмі мляво зігнувся зламаний ліктьовий суглоб. Змученими м’язами та сухожиллями пробіг біль. Я відкотився, важко дихаючи, і спробував другою рукою. Вже краще. Мобікостюм трохи захрипів (із ним явно щось було не так), але допоміг мені підвестися. Тепер скинути уламки зі своєї спини. Аварійний випуск ще сяк-так працював. Я остаточно піднявся, але «Сонце-струм» застряг у рамі, а витягнути його за трос виявилося неможливо. Я якусь отетерілу мить смикав його, а тоді махнув рукою, відчепив прив’язь і нагнувся, щоби звільнити зброю з іншого боку.

— Гара… вачу, — Каррерин голос заглушували завади внутрішньої конструкції. — Якщо… ц… ати… отів.

Він ішов за мною.

«Сонцеструм» застряг.

Покинь його!

І стріляти в нього з пістолета? У полісплаві?

Зброя — це продовження тіла, — заволала розлючена Вірджинія Відаура у мене в голові, — вбиваєте та руйнуєте ви. Ви — єдине ціле, що зі зброєю, що без. Кидайте її!

Гаразд, Вірджиніє, — я трохи хихотнув. — Як скажеш.

Я почимчикував, хитаючись, до оточеного одвірком виходу з модуля і витягнув із кобури інтерфейсний пістолет. По всьому модулю лежало в ящиках і стосах обладнання Клину. Локаторний маячок, безцеремонно викинутий і досі ввімкнений у режимі готовності — мабуть, так його залишив Каррера. Неподалік — трохи відкритий ящик, з якого визирали частини розібраного гранатомета «Філіпс». У деталях цієї сцени відчувався поспіх, але це був армійський поспіх. Керована швидкість. Компетентність у бою, людина за своєю роботою. Каррера був у своїй стихії.

Таку, ану вилазь, щоб тебе.

До наступної камери. Марсіянські машини заворушилися, наїжачилися, а тоді з бурмотанням похмуро відсунулися від мене. Я прошкутильгав повз них, ідучи за намальованими стрілками («ні, блін, не йди за стрілками»). За першої ж можливості я чкурнув наліво й кинувся в коридор, яким наша експедиція ще не ходила. За мною прочовгала кілька кроків якась машина, а тоді пішла назад.

Мені здалося, що я почув якийсь рух за собою і над собою. Стрімкий погляд у затінений простір угорі. Абсурд.

Опануй себе, Таку. Це мет. Ти прийняв забагато мету, і тепер у тебе галюцинації.

Ще камери, обриси яких перетинались, і завжди простір угорі. Я суворо заборонив собі підіймати погляд. Біль від гранатних осколків у нозі та плечі почав проникати крізь хімічну броню тетрамету, пробуджуючи відгомін у понівеченій лівиці та розтрощеному суглобі правого ліктя. Від моєї колишньої несамовитої енергії залишилося тільки бентежне відчуття швидкості та хвилі непоясненної веселості, що мало не виривалися з мене хихотінням.

У цьому стані я пробрався у вузьку зачинену камеру, розвернувся й опинився лицем до лиця зі своїм останнім марсіянином.

Муміфіковані мембрани крил огортали його кістляве тіло, а сама істота сиділа навпочіпки на низькому насісті. Його довгий череп нависав над грудьми, приховуючи світлову залозу. Його очі були заплющені.

Він підняв дзьоб і подивився на мене.

Ні. Не було, блін, такого.

Я хитнув головою, підібрався до трупа й витріщився на нього. Невідь звідки виникло бажання погладити довгий кістяний гребінь на його потилиці.

— Я тут просто трохи посиджу, — пообіцяв я, притлумивши черговий смішок. — Тихенько. Всього пару годин, більш нічого мені не треба.

Я опустився на підлогу, спершись на неушкоджену руку, і притулився до похилої стіни за нами, вчепившись в інтерфейсний пістолет, як у талісман. Моє тіло перетворилося на тепле переплетення обм’яклих канатів у клітці мобікостюма, зібрання м’яких тканин, що злегка тремтіло і втратило силу волі, здатну оживити його екзоскелет. Мій погляд ненароком перейшов на темний простір угорі камери, і мені ненадовго здалося, ніби я бачу там змахи блідих крил, що намагаються втекти з вигнутих стін. Втім, якоїсь миті я звернув увагу на те, що вони у мене в голові, бо я відчував, як вони, тоненькі, мов папір, м’яко торкаються мого черепа зсередини, легенько, але боляче шкрябаючи зсередини мої очі та потроху затуляючи мені поле зору; світло — темно, світло — темно, світло — темно, темно, темно…

А тоді — дедалі вище тоненьке скорботне вищання.

— Прокинься, Ковачу.

Голос був лагідний, а ще щось тицяло мене в руку. Очі в мене наче склеїлися. Я підняв одну руку, і моя долоня наштовхнулася на гладенький вигин лицьового щитка.

— Прокинься.

Вже не так лагідно. Зі зміною в тоні в моїх нервах з’явилося трохи адреналіну. Я енергійно закліпав і зосередився. Марсіянин досі був на місці (я не брешу, Таку), але його труп мені застувала постать у полісплавовому костюмі, що стояла на безпечній відстані від мене, за три-чотири метри, насторожено тримаючи «Сонцеструм».

Знову почалося тицяння в руку. Я підняв шолом і поглянув униз. Одна з марсіанських машин гладила мені рукавичку низкою тендітних на вигляд рецепторів. Я відпихнув її. Вона, защебетавши, відступила на пару кроків, а тоді спокійно повернулася, принюхуючись.

Каррера засміявся. У приймачі шолома цей сміх прозвучав аж надто голосно. Мені здалося, ніби невгамовні крила якимось робом спорожнили мою голову зсередини, через що весь мій череп став майже таким само крихким, як муміфіковані рештки, з якими я ділив камеру.

— Саме так. Ця хріновина привела мене до тебе, уявляєш? Дуже помічна тваринка.

Тут розсміявся і я сам. Зреагувати на це інакше здавалося недоречним. За мною засміявся і командир Клину. Піднявши інтерфейсний пістолет у лівій руці, він засміявся ще голосніше.

— Ти збирався вбити мене цим?

— Сумніваюся.

Ми обидва урвали сміх. Піднявся його лицьовий щиток, і на мене поглянули згори вниз його втомлені очі. Я подумав, що навіть нетривале стеження за мною серед марсіанської архітектури вийшло для нього не надто веселим.

Я один раз зігнув долоню, сподіваючись, що пістолет Ломанако може й не бути персонально закодованим і що його може притягувати до себе будь-яка ручна пластина Клину. Каррера помітив цей рух і хитнув головою. Кинув зброю мені на коліна.

— Все одно незаряджений. Тримайся за нього, якщо хочеш: декому краще помирати, міцно тримаючи вогнепальну зброю. Це наче якось допомагає насамкінець. Гадаю, вона щось замінює: материнську руку, власний прутень. Хочеш підвестися перед смертю?

— Ні, — тихо відповів я.

— Відкрити шолом?

— Навіщо?

— Просто даю тобі вибір.

— Айзеку… — я прокашлявся, намагаючись позбутися в горлі чогось схожого на сітку з іржавого дроту. В мене вирвалися слова. Раптом мені здалося, що сказати їх дуже важливо. — Айзеку, вибач.

Правильно, є за що…

Це пройняло мене, як сильне бажання плакати. Як те відчуття втрати, від якого хотілося ридати по-вовчи і яке стиснула мені горлянку з загибеллю Ломанако та Кхуок.

— Добре, — просто сказав він. — Але трохи запізно.

— Бачив, що стоїть позаду тебе, Айзеку?

— Так. Воно вражає, але дуже неживе. А привидів я не бачив, — він зачекав. — Тобі ще є що сказати?

Я хитнув головою. Він підняв «Сонцеструм».

— Це за моїх убитих людей, — сказав він.

— Поглянь на цю хрінь! — скрикнув я з надзвичайно переконливою інтонацією посланця, і він усього на частку секунди трохи повернув голову. Я підскочив на підлозі, зігнувся в мобікостюмі, жбурнув інтерфейсний пістолет під його піднятий лицьовий щиток і атакував його знизу.

Жалюгідні крихти удачі, відхід після тетрамету та моя бойова рівновага посланця, дедалі слабша. Це все, що в мене лишалося, і я скористався ним, вишкіривши зуби та подолавши простір між нами. Затріщав «Сонцеструм» і влучив у те місце, з якого я втік. Можливо, річ була у крику, що відвернув його увагу, можливо, в пістолеті, що полетів йому в лице, а можливо, лише в уже звичному загальному враженні, ніби все скінчилося.

Коли я вдарив його, він невпевнено позадкував, а я затиснув «Сонцеструм» між нашими тілами. Каррера плавно перейшов у бойовий блок із дзюдо, який збив би з ніг противника без броні. Я втримався завдяки краденій силі костюма Ломанако. Ще два хистких кроки назад — і ми разом врізалися в муміфікований труп марсіянина. Рама похилилася та обвалилася. Ми перекинулися на неї, як клоуни, послизнувшись і незграбно спробувавши підвестися. Труп розпався, вибухнувши довкола нас хмаринкою блідо-помаранчевого пороху.

Вибач.

Як шкіра облізе, сам перед собою вибачатимешся.

Каррера з піднятим лицьовим щитком і збитим диханням, певно, вдихнув повні легені цієї фігні. Також вона осіла в нього на очах і оголеній шкірі обличчя.

Каррера відчув, як вона в них в’їдається, і вперше зойкнув.

А далі — заволав.

Він незграбно відійшов від мене, і «Сонцеструм» упав на палубу: Каррера підняв руки й почав терти ними обличчя. Мабуть, так він тільки ще сильніше втирав порох у тканину, яку той розчиняв. Із нього вирвався гортанний крик, а між пальцями та на долонях у нього почала утворюватися блідо-червона піна. Далі порох, напевно, частково роз’їв йому голосові зв’язки, тому що крики вщухли, перейшовши у щось подібне на звук, який видає несправна каналізація.

З цим звуком він і впав на підлогу, хапаючись за обличчя так, наче міг якось утримати його на місці, а з його роз’їдених легень тим часом виривалися щільні згустки крові та тканини. Коли я дістався «Сонцеструма» й повернувся, вставши з ним над Каррерою, той уже тонув у власній крові. Його тіло під полісплавом задрижало, ввійшовши в шоковий стан.

Вибач.

Я приставив ствол зброї до рук, які приховували його напіврозтоплене обличчя, і натиснув на спусковий гачок.

Розділ сорок другий

Коли я закінчив розповідь, Роспіноеджі зціпив руки так, що оманливо скидався на дитину.

— Це чудово, — видихнув він. — Як в епосі.

— Припини, — попросив я його.

— Ні, справді. У нас тут така молода культура. Заледве сто років планетарної історії. Нам потрібні такі оповіді.

— Що ж, — я знизав плечима й потягнувся до пляшки на столі. У зламаному ліктьовому суглобі різко пробудився біль, — бери права на неї, якщо хочеш. Піди продай її групі «Лапіне». Може, вона зробить із цієї хріні конструкт-оперу.

— Смійся на здоров’я, — в очах Роспіноеджі зажеврів яскравий підприємницький вогник. — Але для місцевих історій є свій ринок. Практично все, що в нас є, імпортовано з Латімера, а як довго можна прожити чужими мріями?

Я знову налив собі півсклянки віскі.

— Кемп якось ними живе.

— Ой, та це ж політика, Такеші. Це інше. Мішанина з неоквеллістських настроїв і старомодного комінізму, кому… — він клацнув пальцями. — Давай, ти ж зі Світу Гарлана. Як це називається?

— Комунітаризм.

— Так, точно, — він глибокодумно хитнув головою. — Це не витримає випробування часом, як витримає його добра героїчна оповідь. Планове виробництво, соціальна рівність, схожа на якийсь клятий шкільний конструкт. Ну ради Самеді, хто б на це повівся? Де тут родзинка? Де кров і адреналін?

Я відпив трохи віскі й поглянув за дахи складів Розкопки-27 туди, де в сяйві призахідного сонця купалися незграбні кінцівки копача. Екранами на нелегальних налаштуваннях не так давно пройшла чутка, наполовину заглушена та зашифрована, буцімто на екваторіальному заході розпалюється війна. Якийсь контрудар Кемпа, про який не подумав Картель.

Шкода, що з ними вже не було Каррери, здатного за них думати.

Коли віскі пролився всередину, я трохи здригнувся. Напій незлецьки кусався, але якось ввічливо, з лагідною інтелігентністю. Це був не той заубервілльський купаж, який я видудлив разом з Люком Депре минулого тижня, ціле суб’єктивне життя тому. Його я чомусь не міг уявити в колекції такої людини, як Роспіноеджі.

— Там зараз удосталь кровопролиття, — зауважив я.

— Так, зараз. Але ж це революція. Подумай, що буде опісля. Уявімо собі, що Кемп виграв у цій сміховинній війні й запровадив цю мульку з голосуванням. Що, по-твоєму, було б далі? Я тобі скажу.

— Хто б сумнівався.

— Менш ніж за рік він уже буде підписувати такі самі контракти з Картелем, що працюватимуть на таку саму динаміку накопичення багатства, а якби він цього не робив, його б витурили з Індиго-Сіті, гм, голосуванням свої, а тоді зайнялися б цим замість нього.

— Мені здається, що він не з тих, хто йде тихо.

— Так, у цьому й полягає проблема з голосуванням, — розсудливо відповів Роспіноеджі.

— Без сумніву. Ти коли-небудь зустрічався з ним по-справжньому?

— З Кемпом? Так, кілька разів.

— І який він був?

Він був як Айзек. Він був як Генд. Він був як усі вони. Та сама напруженість, та сама, курва, проклятуща впевненість у власній рації. Тільки уявлення про власну рацію інші.

— Високий, — сказав я. — Він був високий.

— А… Ну, так, хто б сумнівався.

Я повернувся й поглянув на хлопчика біля себе.

— Джоко, невже це тебе не бентежить? Що станеться, якщо кемпісти прорвуться з боями аж сюди?

Він усміхнувся.

— Я сумніваюся, що їхні політичні експерти якось відрізняються від картельних. У всіх є якісь апетити. А ще… Гадаю, з урахуванням того, що ти мені передав, у мене досить широкі можливості для торгів, щоби позмагатися зі старим Циліндром і викупити свою неодноразово заставлену душу, — його погляд зосередився. — Звісно, якщо припустити, що ми повністю позбулися загрози запуску даних з вашого боку.

— Розслабся. Я ж тобі казав: я заклав усього п’ять штук. Якраз достатньо, щоб «Мандрейк» могла знайти кілька, якби вдалася до пошуків, і знала, що вони справді існували. На більше в нас не було часу.

— Гм-м, — Роспіноеджі покрутив віскі на денці склянки. Такий розсудливий тон було дивно чути у його юному голосі. — Особисто я вважаю, що ти повівся, як божевільний, ризикнувши закласти так мало. А якби «Мандрейк» видалила їх усі?

Я знизав плечима.

— Якби? Генд нізащо не ризикнув би подумати, ніби знайшов їх усі: надто багато стояло на кону. Безпечніше було відпустити гроші. Така суть будь-якого доброго блефу.

— Так. Ну, ти ж посланець, — він тицьнув у тонку пластину завбільшки з долоню (один з приладів Клину), що лежала на столі між нами. — І ти абсолютно впевнений, що «Мандрейк» ніяк не впізнає цю передачу?

— Повір мені, — я мимоволі всміхнувся від самих цих слів. — Це новітня військова маскувальна система. Без отієї маленької коробочки передачу неможливо відрізнити від зоряних завад. Як для «Мандрейк», так і для будь-кого іншого. Ти — гордий і незаперечний власник одного марсіянського зорельота. Безумовно обмеженого випуску.

Роспіноеджі сховав пульт і підняв руки.

— Гаразд. Досить. Ми домовилися. Не бий мене цим по голові. Добрий продавець знає, коли треба зупинити продаж.

— Ти просто не біси мене, — привітно сказав я.

— Я — людина слова, Такеші. Щонайпізніше післязавтра. Найкраще, що можна купити за гроші, — він шмигнув носом. — Принаймні в Лендфоллі.

— І техніка, який встановить його як слід. Справжнього техніка, а не якогось копійчаного ґіка з віртуальною освітою.

— Дивна позиція як на людину, що планує провести наступне десятиліття у віртуальності. Знаєш, у мене самого є віртуальний диплом. З управління бізнесом. Три дюжини віртуально пережитих наочних прикладів. Значно краще, ніж намагатися здобути його в реальному світі.

— Я фігурально. Доброго техніка. Не хитруй зі мною.

— Ну, якщо ти мені не довіряєш, — роздратувався він, — то, може, попросиш зробити це за тебе свою молоду пілотесу?

— Вона за цим стежитиме. І вона знає достатньо, щоби помітити прокол.

— Не сумніваюся. Вона здається дуже компетентною.

Я відчув, як скривилися мої вуста: він применшив дійсність. Незнайомі засоби керування, закодоване Клином блокування зв’язку, що норовило ввімкнутися знову з кожним маневром, і невиліковне радіаційне отруєння. Амелі Вонґсават витримала все це, лише раз-у-раз лаючись крізь зуби, і пролетіла лінкором з Данґреку до Розкопки-27 за п’ятнадцять хвилин з хвостиком.

— Так, вона компетентна.

— Знаєш, — Роспіноеджі гигикнув, — учора ввечері я думав, що мій час нарешті вичерпався, аж тут побачив на тому одороблі розпізнавальні знаки Клину. Мені ніколи не спадало на думку, що транспортний засіб Клину можна захопити.

Я знову здригнувся.

— Так, це було нелегко.

Ми посиділи за маленьким столиком, дивлячись, як із опор копача зісковзує сонячне світло. На вулиці, що простягалася вздовж складу Роспіноеджі, діти бавилися в якусь гамірну і жваву гру. Їхній сміх долинав до патіо на даху, наче дим від чужого пляжного барбекю.

— Ти його якось назвав? — нарешті поцікавився Роспіноеджі. — Цей зореліт.

— Ні, тоді це справді було не на часі.

— Мабуть, що так. Ну, а тепер це на часі. Є якісь ідеї?

Я знизав плечима.

— «Вардані»?

— А… — він проникливо глянув на мене. — А їй би це сподобалося?

Я взяв свою склянку й випив її до дна.

— А мені, курва, звідки знати?

Вона практично не говорила зі мною, відколи я знову виповз із брами. Схоже, зі вбивством Ламонта я переступив у її очах якусь останню межу. А може, це сталося тоді, коли я на її очах механічно бродив туди-сюди в мобікостюмі, по-справжньому вбиваючи сотню з лишком загиблих бійців Клину, що досі валялися на пляжі. Вона зачинила браму з таким обличчям, що навіть у підробного чохла «Синтета» воно було б виразнішим, пішла за Вонґсават і мною в черево «Доблесті Енджин Чандри», наче людроїд, а коли ми прилетіли до Роспіноеджі, замкнулась у своїй кімнаті й не стала виходити.

Мені не хотілося наполягати. Я був надто втомлений для потрібної нам розмови, не зовсім упевнений, що вона взагалі досі нам потрібна, та й усе одно, казав я собі, поки Роспіноеджі не погодився, в мене є інші клопоти.

Роспіноеджі погодився.

Наступного ранку я прокинувся пізно; розбудив мене звук невдалої посадки аерокатера, на якому прибула з Лендфолла бригада найманих техніків. Я, відчуваючи легке похмілля від віскі та потужних антирадіаційних і знеболювальних коктейлів, які Роспіноеджі роздобув на чорному ринку, підвівся й пішов на зустріч із ними. Юні, прилизані та, напевно, дуже вправні у своєму ремеслі, вони обидва почали мене бісити з першого погляду. Ми трохи посперечалися на честь знайомства під нестрогим наглядом Роспіноеджі, але я явно втрачав здатність вселяти страх. Їхня поведінка так і не вийшла з режиму «що це за каліч у костюмі». Врешті-решт я здався й повів їх до лінкора, де з похмуро-ревнивим виглядом біля вхідного люка вже чекала, склавши руки, Вонґсават. Коли технарі її побачили, з них миттю злетів гонор.

— Все норм, — сказала вона мені, коли я спробував пройти за ними всередину. — Може, підеш поговориш із Танею? Гадаю, їй треба дещо сказати.

— Це я маю зробити?

Пілотеса нетерпляче знизала плечима.

— Комусь, і на роль цього когось, схоже, обрано тебе. Зі мною вона не розмовляє.

— Вона ще у своїй кімнаті?

— Вона вийшла, — Вонґсават змахнула рукою кудись у бік скупчення будівель, що являло собою центр Розкопки-27. — Давай. Я нагляну за цими хлопцями.

Я знайшов її півгодини по тому; вона стояла посеред вулиці на одному з верхніх рівнів міста й дивилася на фасад перед собою. Там була вмурована невеличка марсіянська архітектурна деталь з ідеально збереженими блакитними гранями, з обох боків з’єднана шаром цементу з відгороджувальною стіною та аркою. На всіяній гліфа-ми поверхні хтось написав густою ілюмінієвою фарбою: «ФІЛЬТРАЦІЙНА УТИЛІЗАЦІЯ». Невимощений майданчик за аркою був захаращений розчленованими машинами, що були розставлені на сухому ґрунті нерівними рядами й тому скидалися на якийсь несподіваний врожай. У тих рядах безцільно порпалася парочка постатей у комбінезонах.

Коли я підійшов ближче, вона озирнулася. Обличчя в неї було виснажене, її гриз якийсь гнів, якого вона не могла відпустити.

— Ходиш за мною?

— Не спеціально, — збрехав я. — Добре спиться?

Вона заперечно хитнула головою.

— Я досі чую Суджіяді.

— Ясно.

Коли тиша затягнулася, я кивнув на арку.

— Зайдеш туди?

— Ти що, блін… Ні. Я просто зупинилася, щоб… — і вона безпорадно показала на заляпаний фарбою марсіянський сплав.

Я придивився до гліфів.

— Інструкція до надсвітлового двигуна, так?

Вона мало не всміхнулася.

— Ні, — витягнувши руку, вона провела пальцями по одному з гліфів. — Це нудний навчальний текст. Своєрідний гібрид поезії з правилами безпеки для молодняка. Частково він складається з рівнянь — мабуть, рівнянь злету та гальмування. А ще це — своєрідне графіті. Тут написано… — вона зупинилася і знову хитнула головою. — Що тут написано, сказати не можна. Але він, гм, він обіцяє… Ну, просвітлення, відчуття вічності, що приходить із мріями, про змахи крилами до тих, хто ще не може літати по-справжньому. А ще він вчить добряче посрати перед злетом у заселеній місцевості.

— Ти приколюєшся. Тут такого немає.

— Є, і все це прив’язане до однієї послідовності рівнянь, — вона відвернулася. — Вони добре вміли все об’єднувати. Наскільки нам відомо, психіка марсіян була не надто схильна до ділення на частини.

Ця демонстрація знань, вочевидь, її виснажила. Вона схилила голову і сказала:

— Я йшла до копача. До тієї кав’ярні, яку минулого разу показав нам Роспіноеджі. Сумніваюся, що у моєму шлунку щось затримається, але…

— Звісно. Я піду з тобою.

Вона поглянула на мобікостюм, який тепер добряче виділявся під одягом, що його мені позичив підприємець із Розкопки-27.

— Можливо, мені слід таким розжитися.

— На той час, який нам залишився, це майже безглуздо.

Ми почимчикували вгору схилом.

— Ти впевнений, що це вигорить? — запитала вона.

— Що саме? Продаж Роспіноеджі найбільшої археологічної знахідки за останні п’ятсот років за ціною ящика віртуальності та пускового слота з чорного ринку? А ти як думаєш?

— Я думаю, що він — сраний торговець, і довіряти йому можна не більше, ніж Гендові.

— Таню, — лагідно сказав я, — не Генд продав нас Клину. Роспіноеджі має дістатися покупка тисячоліття, і він це знає. Тут він визначився остаточно, повір мені.

— Гаразд. Це ж ти тут посланець.

Кав’ярня загалом була саме такою, якою я її запам’ятав: жалюгідним скупченням запліснявілих стільців і столиків у затінку масивних стійок і опор каркасу копача. Вгорі слабко світилося голоменю, а з підвішених на споруді динаміків у повітря вилітали приглушені пісні Лапіне. В кав’ярні повсюди стояли марсіянські артефакти — як мені здавалося, розставлені навмання. Ми були тут єдиними клієнтами.

Невідомо звідки з’явився невиліковно знуджений офіціант і з ображеним виглядом зупинився біля нашого столика. Я позирнув на меню, а тоді — знову на Вардані. Вона хитнула головою.

— Просто води, — сказала вона. — І цигарок, якщо є.

— «Сьомий майданчик» чи «Воля до перемоги»?

Вона скривилася.

— «Сьомий майданчик».

Офіціант поглянув на мене, явно сподіваючись, що я не зіпсую йому день і замовлю якусь їжу.

— Кава є?

Він кивнув.

— Принесіть кави. Чорної, з віскі.

Він поплентався геть. Я, коли він відвернувся, подивився на Вардані й звів брову.

— Не збиткуйся з нього. Працювати тут явно невесело.

— Могло би бути й гірше. Його б могли призвати до армії. До того ж, — я змахнув рукою, показуючи на артефакти довкола, — поглянь на цей декор. Чого ще можна бажати?

Слабка усмішка.

— Такеші, — вона згорбилася, нахилившись над столом. — Коли ти встановиш віртуальне обладнання… Я, гм, я не поїду з тобою.

Я кивнув. Я цього й очікував.

— Вибач.

— За що ти переді мною вибачаєшся?

— Ти, гм… Ти дуже багато зробив для мене за останні пару місяців. Витягнув мене з табору…

— Ми витягнули тебе з табору, бо потребували тебе. Не забувай.

— Коли я так сказала, я сердилася. Не на тебе, а…

— Та ні, на мене. На мене, на Шнайдера, та блін, на всіх на світі людей у формі, — я знизав плечима. — Я не тримаю на тебе зла. І ти мала рацію: ми тебе витягнули, бо потребували тебе. Ти нічого мені не винна.

Вона оглянула свої руки, які поклала на коліна.

— Такеші, ти допоміг мені відновитися. Тоді я не хотіла визнавати це перед собою, але та посланська приблуда з відновленням працює. Мені стає краще. Потроху, але той етап уже пройдено.

— Добре, — я завагався, а тоді примусив себе сказати: — Та все одно я зробив це, бо потребував тебе. Це було невід’ємною частиною порятунку: безглуздо було витягати тебе з табору, залишивши там половину твоєї душі.

Її вуста смикнулися.

— Душі?

— Вибач, це я фігурально. Забагато тусувався з Гендом. Розумієш, мене не обурює, що ти звалюєш. Мені би просто хотілося знати, чому.

Тут знову припхався офіціант, і ми затихли. Він розставив напої та поклав цигарки. Таня Вардані розірвала пачку і простягнула мені через стіл одну цигарку. Я похитав головою.

— Я кидаю курити — це ж убиває.

Вона майже беззвучно засміялася і взяла цигарку з пачки. Коли вона торкнулася наліпки запалювання, закурився дим. Офіціант пішов. Я трохи надпив свою каву з віскі та приємно здивувався. Вардані випустила дим угору, в каркас копача.

— Чому я залишаюся?

— Чому ти залишаєшся?

Вона подивилася на стільницю.

— Я не можу поїхати зараз, Такеші. Рано чи пізно те, що ми там знайшли, стане загальновідомим. Браму знову відчинять. Або ж туди полетять на МП-крейсері. Або і те, і те.

— Так, рано чи пізно. Але зараз цьому заважає війна.

— Я можу зачекати.

— Чому б не зачекати на Латімері? Там набагато безпечніше.

— Я не можу. Ти сам сказав: переліт на «Чандрі» має тривати щонайменше одинадцять років. Це за максимального прискорення і без коригування курсу, яке може знадобитися Амелі. Хто його знає, що тут станеться за наступні одинадцять років?

— Наприклад, може закінчитися війна.

— Такеші, війна може закінчитися хоч наступного року. Тоді Роспіноеджі скористається об’єктом своїх інвестицій, а я хочу бути присутня при цьому.

— Десять хвилин тому ти могла довіряти йому не більше, ніж Гендові. А тепер хочеш на нього працювати?

— Ми, гм… — вона знову поглянула на свої руки. — Ми обговорили це сьогодні вранці. Він готовий сховати мене, поки все не вляжеться. Роздобути мені новий чохол, — вона дещо боязко всміхнулася. — 3 початком війни магістри Гільдії стали рідкістю. Гадаю, він тоді інвестував і в мене.

— Мабуть, так, — із моїх вуст виходили слова, а я ніяк не міг збагнути, чому так стараюся відмовити її від цього. — Ти ж знаєш, що з цього не буде великої користі, якщо Клин піде по твою душу?

— А це ймовірно?

— Це можли… — я зітхнув. — Та ні, аж ніяк. На якійсь таємній станції, мабуть, зберігається резервна копія Каррери, але те, що він мертвий, зрозуміють не одразу. А дозвіл на зачохлення резервної копії вибиватимуть ще довше.

І навіть якщо він таки дістанеться Данґреку, там уже не буде нікого, хто розповів би йому, що там сталося.

Вона здригнулася й відвела погляд.

— Так було треба, Таню. Ми мусили замести сліди. Вже хто-хто, а ти маєш це знати.

— Що? — вона знову позирнула в мій бік.

— Я сказав: вже хто-хто, а ти маєш це знати, — я подивився їй у вічі. — Саме це ти зробила минулого разу. Хіба ні?

Вона знову різко відвела погляд. Дим, що курився від її цигарки, підхопив вітерець. Я порушив нашу мовчанку.

— Тепер це вже не має особливого значення. У тебе немає потрібних навичок, щоби потопити нас дорогою звідси на Латімер, а коли ми опинимося там, ти мене більше не побачиш. Не побачила б мене більше. А тепер ти з нами не їдеш, але я вже сказав, що мені цікаво знати.

Вона ворухнула рукою так, ніби та існувала окремо від неї, затягнулася цигаркою й механічно видихнула. Її очі вдивлялися у щось, чого з мого місця не було видно.

— Як давно ти це знаєш?

— Знаю? — я замислився. — Чесно кажучи, я думаю, що знав це з того дня, коли ми витягнули тебе з табору. Я не міг сказати, в чому річ, але знав, що проблема є. До нашого приїзду хтось спробував тебе викрасти. Комендант табору обмовився про це між нападами слиновиділення.

— Дуже жвава діяльність за його мірками, — вона знову затягнулася димом і потроху випустила його з-поміж зубів.

— Ну, так. А ще, звісно, були твої друзі на рекреаційному рівні «Мандрейк». Оце я справді мав помітити ще на старті. Ну, це ж найдавніший прийом повій. Провести жертву за прутня темним провулком і передати її своєму сутенерові.

Вона здригнулася. Я нещиро всміхнувся.

— Вибач, це я фігурально. Просто якось дурнувато почуваюся. Скажи мені: та вистава з погрозами була обманкою чи вони це серйозно?

— Не знаю, — вона хитнула головою. — Вони були з революційної гвардії. Ланцюгові пси Кемпа. Вони порішили Дена, коли він почав за ними нишпорити. Убили його по-справжньому, пам’ять спалили, а тіло розпродали на запчастини. Це вони мені розповіли, поки ми на тебе чекали. Може, хотіли мене налякати — я не знаю. Вони б, мабуть, радше застрелили мене, ніж відпустили знову.

— Так, вони й мене капець як переконали. Але викликала їх усе одно ти, чи не так?

— Так, — сказала вона самій собі, наче вперше дізнавшись правду. — Я.

— Не розкажеш, чому?

Вона ледь помітно ворухнулася — може, хитнула головою, а може, просто здригнулася.

— Гаразд. Не хочеш розповісти мені, як?

Вона знову опанувала себе й подивилася на мене.

— Закодований сигнал. Я про все подбала, поки ви з Яном прицінювалися до «Мандрейк». Сказала їм чекати на мій сигнал, а тоді зв’язалася з ними у своїй кімнаті у хмарочосі, коли впевнилася, що ми однозначно поїдемо до Данґреку, — на її обличчі з’явилась усмішка, але голос у неї був як в автомата. — Я замовила з каталогу спідню білизну і зашифрувала в номерах локаційний код — елементарщина.

Я кивнув.

— Ти завжди була кемпісткою?

Вона нетерпляче засовалася.

— Я нетутешня, Ковачу. У мене тут немає жодної політичної... я не маю тут жодного права на політичну позицію, — вона гнівно зиркнула на мене. — Але ж ради Бога, Ковачу. Це ж, бляха, їхня планета, хіба ні?

— Мені здається, що це, в принципі, і є політична позиція.

— Так, певно, не мати жодних переконань дуже непогано, — вона покурила ще трохи, і я помітив, що в неї злегка тремтить рука. — Я заздрю твоїй граній самовдоволеній святенницькій відстороненості.

— Ну, Таню, це не рідкість, — я спробував говорити без винуватих ноток у голосі. — Спробуй попрацювати місцевим військовим радником Джошуа Кемпа в Індиго-Сіті, коли він розвалюватиметься від бунтів. Пам’ятаєш ті милі маленькі інгібіторні системи, які нацькував на нас Каррера? Як я вперше побачив їх у дії на Санкції-IV? Кемпові гвардійці нацьковували їх на торгівців артефактами, що протестували в Індиго-Сіті, за рік до початку війни. На максимумі, з безперервним розрядом. Ніякого милосердя експлуататорським класам. Кілька вуличних чисток — і ти вже відсторонений.

— Отже, ти перейшов на інший бік, — таку ж насмішку я чув у її голосі того вечора в барі, того вечора, коли вона відігнала Шнайдера.

— Ну, не одразу. Якийсь час я думав, чи не вбити мені Кемпа, але виглядало на те, що воно того не варте. Може, на його місце стане хтось із членів родини, хтось, блін, із поплічників. І війна на той час усе одно здавалася практично неминучою. А як каже Квелла, такі речі мають іти своїм гормональним звичаєм.

— Оце так ти в цьому виживаєш? — прошепотіла вона.

— Таню. Я відтоді намагався поїхати.

— Я… — вона здригнулася. — Я стежила за тобою, Ковачу. Я стежила за тобою в Лендфоллі, під час тієї перестрілки в конторі промоутера, у «Мандрейк-Тавер», на пляжі в Данґреку, коли ти був зі своїми. Я… Я заздрила тому, що в тебе є. Тому, як ти себе поважаєш.

Я ненадовго зосередився на своїй каві з віскі. Вона, здається, й не помітила.

— Я не можу, — безпорадний захисний жест. — Я не можу викинути їх із голови. Дгасанапонґсакула, Арібово, всіх інших. Я взагалі не бачила, як померла більшість із них, але вони… І далі, — вона незграбно проковтнула грудку в горлі. — Як ти здогадався?

— Не пригостиш цигаркою?

Вона мовчки передала мені пачку. Я заходився запалювати цигарку та вдихати дим — щоправда, без жодної помітної користі. Мій організм зазнав таких ушкоджень і так був накачаний препаратами Роспіноеджі, що я здивувався б, якби вона таки була. Просто звичка принесла мені невелику втіху, та й усе.

— Інтуїція посланців працює не так, — повільно заговорив я. — Як я вже казав, я знав, що щось не так. Просто не хотів звертати на це увагу. Ти, гм, ти справляєш добре враження, Таню Вардані. До певної міри мені не хотілося вірити, що це робила ти. Навіть коли ти влаштувала саботаж у вантажному відсіку…

Вона здригнулася.

— Вонґсават сказала…

— Так, знаю. Вона досі вважає, що то був Шнайдер. Я й не казав їй нічого іншого. Я сам був цілком певен, що то був Шнайдер, після того, як він нас кинув. Як я вже казав, я не хотів думати, що це можеш бути ти. Коли з’явилися непрямі докази проти Шнайдера, я став полювати на них далі, як теплова голівка самонаведення. У стикувальному модулі був такий момент, коли я його розкусив. Знаєш, що я відчув? Мені стало легше на душі. У мене з’явилося рішення, і мені вже непотрібно було думати, хто ще може бути в цьому задіяний. Ось і вся моя відстороненість, хе.

Вона нічого не сказала.

— Проте була ціла купа причин, з яких Шнайдер не міг бути винен у всьому. А обробка посланця просто знаходила дедалі нові причини, яких зрештою назбиралося стільки, що далі ігнорувати їх вже не можна було.

— Наприклад?

— Наприклад, оце, — я сягнув рукою в кишеню й витрусив з неї портативний стек даних. Мембрана опустилася на стіл, і у проекції котушки даних з’явилися часточки світла. — Очисти цей простір за мене.

Вона якось дивно на мене глянула, а тоді нахилилася вперед і змахнула порошинки візуалізації вгору, у верхній лівий куток котушки. Мені згадався цей жест із тих часів, коли я годинами дивився, як вона працює з зображеннями на власних моніторах. Я кивнув і всміхнувся.

— Цікава звичка. Більшість із нас змітають їх униз, на поверхню, але в тебе все інакше — ти прибираєш усе вгору.

— Вицинський. Це його звичка.

— Це ти від нього навчилася?

— Не знаю, — вона знизала плечима. — Мабуть.

— Ти, бува, не Вицинський?

У неї вирвався короткий смішок.

— Ні. Я працювала з ним у Бредбері та на Землі Нкруми, але я вдвічі за нього молодша. Як це ти до такого додумався?

— Ніяк. Просто спало на думку. Ну, знаєш, та віртуальність із кіберсексом. У тому, що ти робила з собою, було дуже багато чоловічого. Розумієш, мені просто стало цікаво. Хто зумів би втілити чоловічу фантазію краще за чоловіка?

Вона всміхнулася.

— Ні, Такеші. Все навпаки. Хто зумів бивтілити чоловічу фантазію краще за жінку?

Усього на мить між нами спалахнуло щось тепле, що тут-таки почало гаснути. Її усмішка зникла.

— То що ти там казав?

Я показав на котушку даних.

— Ось такий візерунок ти лишаєш після вимкнення. Ось такий візерунок ти залишила в котушці даних у каюті траулера. Вочевидь, після того, як зачинила браму перед носом у Дгасанапонґсакула та його колег, після того, як убила двох пасажирів траулера й викинула їх у сітях. Я бачив це вранці після вечірки. Одразу я цього не помітив, але, як я вже казав, така робота посланців. Треба просто й далі збирати крихти даних, поки не вийде щось осмислене.

Вона зосереджено дивилася на котушку даних, але я все-таки помітив, як вона здригнулася всім тілом, варто мені було вимовити прізвище «Дгасанапонґсакул».

— Коли я почав шукати, знайшлися й інші крихти. Корозійні гранати у вантажному відсіку. Звісно, бортові монітори на «Наґіні» вимкнув Шнайдер, але ж ти з ним трахалася. Ба більше, це була стара пристрасть. Не думаю, що тобі було важче вмовити його на це, ніж затягнути мене на рекреаційний рівень у «Мандрейк». Спершу деталі не сходилися, бо ти дуже наполягала на тому, щоб доправити заявний буй на борт. Нащо взагалі завдавати собі клопоту, намагаючись вивести з ладу буї, а потім так боротися за розміщення того, який залишився?

Вона різко кивнула. Вона ще думала про Дгасанапонґсакула, тож я говорив у порожнечу.

— Тобто це було нелогічно, поки я не замислився про те, що ще було виведено з ладу. Не буї. Установки ІтаО. Ти зіпсувала їх усі. Бо так ніхто не зміг би ввести Дгасанапонґсакула та інших у віртуал і довідатися, що з ними сталося. Звісно, рано чи пізно ми мали доправити їх до Лендфолла й довідатися про це. Але ж ти не збиралася допустити, щоб ми повернулися, чи не так?

Тут вона повернулася до мене, змучено подивившись з-за плетива диму.

— Знаєш, коли я збагнув більшу частину цього? — я зробив глибоку затяжку. — Під час плавання назад до брами. Розумієш, я був практично впевнений, що поки її дістануся, вона встигне зачинитися. Попервах я не знав напевне, чому так думав, але це здавалося якимось логічним. Вони пройшли крізь браму, і брама за ними зачинилася. Чому так могло статися і як сердешний Дгасанапонґсакул опинився не на тому боці у футболці? А тоді я згадав водоспад.

Вона кліпнула.

— Водоспад?

— Так, будь-яка нормальна людина після злягання пхнула б мене в той басейн, а тоді засміялася б. Так зробили б ми обоє. Натомість ти заплакала, — я оглянув кінчик своєї цигарки так, ніби він мене цікавив. — Ти стояла біля брами з Дгасанапонґсакулом і проштовхнула його на той бік. А тоді різко її зачинила. Щоб зачинити ту браму, двох годин не потрібно, еге ж, Таню?

— Ні, — прошепотіла вона.

— Ти вже думала, що тобі, можливо, доведеться так само вчинити зі мною? Тоді, біля водоспаду?

— Я, — вона хитнула головою, — не знаю.

— Як ти вбила двох людей на траулері?

— Станер. А потім — сіті. Вони потонули, не прокинувшись. Я… — вона прокашлялася. — Згодом я витягнула їх знову, збиралася… не знаю… десь їх поховати. Можливо, навіть зачекати кілька днів і перетягнути їх до брами, спробувати її відчинити, щоб викинути і їх теж. Я запанікувала. Мені було нестерпно перебувати там. Я думала, чи не можуть Арібово та Вен знайти якийсь спосіб відчинити браму знову, поки в них не скінчилося повітря.

Вона зухвало на мене глянула.

— Насправді я в це не вірила. Я археологістка, я знаю, як… — вона замовкла на кілька секунд. — Я б і сама не могла відчинити її знову так, щоби встигнути їх врятувати. Річ була просто… У брамі. В її значенні. Я сиділа там, на траулері, знаючи, що вони просто по інший бік тієї… Штуки, задихаються. За мільйони кілометрів звідти, в небі у мене над головою, і все одно зовсім поряд, у печері. Так близько. На мене ніби чекало щось величезне.

Я кивнув. На пляжі в Данґреку я розповів Вардані та Вонґсават про трупи, які знайшов запечатаними в товщі марсіянського судна, коли ми з Каррерою полювали один на одного всередині корпусу. Але я так і не розповів жодній з них про свої останні півгодини всередині корабля, про те, що побачив і почув, чимчикуючи назад, до лункої пустки стикувального модуля з Каррериною імпелерною рамою на плечах, про те, що, як я відчував, пливло біля мене аж до самої брами. За якийсь час моє поле зору звузилося до тьмяного розмитого вогника, що обертався далеко в чорноті, і мені не хотілося роззиратися довкола через страх перед тим, що я можу побачити, тим, що могло там зачаїтися і простягнути мені пазуристу руку. Я просто пірнув до світла, практично не вірячи в те, що воно ще там, страшенно боячись, що брама будь-якої миті може зачинитися і лишити мене самого в пітьмі.

«Тетраметова галюцинація», — сказав я собі згодом, і цього пояснення просто мало вистачити.

— То чому ти не викрала траулер?

Вона знову хитнула головою й загасила свою цигарку.

— Запанікувала. Вирізала пам’яті у двох тіл у сітях і просто… — вона здригнулася. — На мене наче щось витріщилося. Я викинула їх назад у воду, закинула пам’яті якнайдалі в море. А тоді просто втекла. Навіть не спробувала підірвати печеру чи замести сліди. Пройшла пішки аж до Заубервілля, — її голос змінився, але я не міг напевне сказати, як саме. — Останні кілька кілометрів проїхала наземною машиною з одним хлопцем. Молодиком, який віз дітей додому після польотів на грав-планерах. Гадаю, тепер усі вони мертві.

— Так.

— Я… Заубервілль був недостатньо далеко. Я втекла на південь. Коли Протекторат підписав угоди, я була у глушині під Буткінарі. Сили Картелю знайшли мене в колоні біженців. Закинули в табір разом з ними всіма. На той час це здавалося мені майже справедливим.

Вона незграбно витягнула нову цигарку й засунула її до рота. Скосила погляд у мій бік.

— Тобі смішно?

— Ні, — я допив каву. — Втім, мені цікаво ось що. Що ти робила біля Буткінарі? Чому не повернулася назад, до Індиго-Сіті? Ти ж прихильниця кемпістів і взагалі.

Вона скривилася.

— Я не думаю, що кемпісти були б раді мене бачити, Та-кеші. Я саме перебила всю їхню експедицію. Це було б важкувато пояснити.

— Кемпістів?

— Так, — тепер в її голосі відчувалася стримана веселість. — А хто, по-твоєму, профінансував ту поїздку? Обладнання для роботи у вакуумі, бурильне та будівельне обладнання, аналогові установки та систему обробки даних для брами. Я тебе благаю, Такеші. Ми ж були на межі війни. Звідки, по-твоєму, взялися всі ці речі? Хто, по-твоєму, стер браму з лендфолльського архіву?

— Як я вже казав, — пробурчав я, — мені не хотілося про це думати. Отже, це була затія кемпістів. То чому ти їх порішила?

— Не знаю, — вона змахнула рукою. — Це здавалося… Не знаю, Ковачу.

— Резонно, — я загасив цигарку, встояв перед спокусою взяти ще одну, а тоді таки взяв її. Зачекав, дивлячись на Вардані.

— Це… — вона зупинилася і похитала головою. Почала знову, старанно вимовляючи слова. — Я думала, що я на їхньому боці. Це було логічно. Ми всі були згодні між собою. В руках Кемпа корабель стане козирем у перемовинах, якого Картель не зможе ігнорувати. Він міг би допомогти нам виграти війну. Безкровно.

— Ага.

— А тоді ми з’ясували, що це — військовий корабель. Арібово знайшла біля його носа вогневу батарею. Помилитися там було практично неможливо. А тоді — ще одну. Я, гм… — вона зупинилася й випила трохи води. Знову прокашлялася. — Вони змінилися. Вони всі практично миттєво змінилися, навіть Арібово. Колись вона була така… Це було схоже на одержимість. Наче їх одне за одним захопила така розумна істота, як ті, яких показують в експерія-жахливчиках. Наче щось пройшло крізь браму і…

Вона знову скривилася.

— Мабуть, я все-таки ніколи не знала їх аж так добре. Двоє з траулера були військові, я їх геть не знала. Та їх усіх тягнуло до одного, всі вони говорили про те, що можна зробити, про обов’язковість цього, про революційну необхідність. Випарувати Лендфолл бомбардуванням з орбіти. Ввімкнути двигуни корабля — тепер вони вже думали про надсвітлові швидкості, говорили про те, щоб розпочати війну на Латімері. Влаштувати там те саме. Планетарне бомбардування. Латімер-Сіті, Портосент, Суфрієр. Хай усі вони зникають, як Заубервілль, поки Протекторат не капітулює.

— Чи могли б вони це зробити?

— Можливо. Системи на Землі Нкруми досить прості — треба лише розібратися з основами. Якщо цей корабель був хоч трохи схожий… — вона знизала плечима. — Втім, він такий не був, але ми тоді цього не знали. Вони гадали, що на це здатні, що важливо саме це. Їм не був потрібен козир у перемовинах, вони потребували бойової машини, і я їм її дала. Вони раділи загибелі мільйонів, як доброму жарту. Напивалися вночі, розмовляючи про це. Співали, блін, революційних пісень. Виправдовували це красивими словами. Вся фігня, яку можна почути на державних каналах, але розвернута на сто вісімдесят градусів. Лицемірство, політологія — все це заради того, щоби скористатися машиною планетарного знищення. А я їм її дала. Не думаю, що вони б могли знову відчинити браму без мене. Вони були просто дряпунами. Я була їм потрібна. Нікого іншого вони знайти не могли: всі магістри Гільдії вже давно поверталися на Латімер кріокапсульними лайнерами або сховалися в Лендфоллі, чекаючи на свої гіперкидки, оплачені Гільдією. Вен і Арібово розшукали мене в Індиго-Сіті, вони благали мене їм допомогти. І я допомогла, — коли вона повернулася до мене, на її обличчі відобразилося щось схоже на прохання. — Я дала їм її.

— Але ж ти забрала її назад, — лагідно нагадав я.

Її рука заворушилася по столу. Я перехопив її і трохи потримав.

— З нами ти збиралася вчинити так само? — запитав я, коли вона наче заспокоїлася. Вона спробувала висмикнути руку, але я її не відпустив.

— Тепер це не має значення, — рішучо сказав я. — Це вже зроблено, тепер ти маєш просто з цим жити. Так і треба, Таню. Якщо це правда, просто визнай це. Якщо не переді мною, то перед собою.

З куточка одного ока на застиглому обличчі навпроти мене витекла одна сльоза.

— Не знаю, — прошепотіла Вардані. — Я просто виживала.

— Непогано, — відповів я їй.

Ми мовчки сиділи та трималися за руки, поки офіціант, скорившись якомусь ірраціональному пориву, не прийшов поцікавитися, чи не треба нам ще чогось.

Згодом, ідучи назад вулицями Розкопки-27, ми проминули той самий майданчик для збору утилю, і той самий марсіанський артефакт, вмурований у стіну. Мені раптом згадалася застигла мука марсіян, потонулих і запечатаних у бульбашковому матеріалі корпусу власного корабля. Тисячі марсіян аж до темного обрію схожої на астероїд громади судна, потонулий народ янголів, що били крилами в останньому божевільному намаганні врятуватися від катастрофи, яка охопила корабель посеред бою.

Я скоса поглянув на Таню Вардані, і до мене раптом, наче приплив емпатину, прийшла думка: вона бачить той самий образ.

— Сподіваюся, він сюди не приїде, — пробурмотіла вона.

— Прошу?

— Вицинський. Коли звістка розійдеться, він… Він захоче опинитися тут і побачити, що ми знайшли. На мою думку, це може його знищити.

— А йому дозволять приїхати?

Вона знизала плечима.

— Якщо він дуже цього захоче, його важко буде втримати по-справжньому. Його відправили на пенсію до Бредбері, де він останнє століття займався легкою дослідницькою роботою, але він і досі має кількох мовчазних друзів у Гільдії. Навіть зараз ним дуже захоплюються. Вистачає й почуття провини перед ним через те, як із ним повелися. Хтось йому допоможе, забезпечить йому гіперкидок щонайменше до Латімера. А далі… ну, він досі має вдосталь особистих коштів, щоби подолати решту шляху самостійно, — вона хитнула головою. — Але це його вб’є. Його безцінні марсіяни билися та гинули групами, зовсім як люди. Братські могили та витрачання планетарного багатства на бойові машини. Це спростовує все, у що він хотів вірити щодо них.

— Ну, хижацькі гени…

— Я знаю. Хижаки мають бути розумнішими, хижаки прагнуть до домінування, хижаки створюють цивілізацію та виходять у зорі. Та сама стара пісня, щоб її.

— Той самий старий усесвіт, щоб його, — лагідно зауважив я.

— Просто…

— Принаймні вони вже не билися між собою. Ти сама сказала: інший корабель був не марсіянський.

— Так, не знаю. Він однозначно не скидався на марсіянський. Але хіба це краще? Об’єднати свою расу, щоб можна було піти й надерти дупу чужій расі. Хіба вони не могли це перерости?

— Схоже, ні.

Вона мене не слухала. Вона вдивлялася незрячими очима в зацементований артефакт.

— Вони, напевно, знали, що загинуть. Намагання полетіти геть — інстинктивне. Як і біг від вибуху бомби. Як викидання рук уперед, щоб зупинити кулю.

— А тоді корпус що, розтопився?

Вона знову поволі хитнула головою.

— Не знаю, я так не вважаю. Я думала про це. Та зброя, яку ми бачили, вочевидь, діяла якось простіше. Змінювала… — вона змахнула рукою, — не знаю, довжину хвиль матерії? Щось гіпервимірне? Щось за межами тривимірного простору. Виглядало саме на це. Думаю, корпус зник, думаю, вони були в космосі ще живі, бо корабель у певному розумінні ще був на місці, але вони знали, що він ось-ось щезне. Думаю, тоді вони й спробували полетіти.

Я здригнувся від спогадів.

— Атака, певно, була масштабніша, ніж та, яку ми бачили, — вела вона далі. — Те, що ми бачили, навіть поряд не стояло.

Я гмикнув.

— Ну, так, автоматичні системи мали можливість попрацювати над цим сто тисяч років. Логічно припустити, що вони вже перетворили це на красне мистецтво. Ти чула, що сказав Генд якраз перед тим, як стало кепсько?

— Ні.

— Він сказав: «ось що вбило інших». Того, якого ми знайшли в коридорі, але він казав і про інших теж. Вена, Арібово, решту команди. Саме тому вони залишалися там, поки в них не вичерпалося повітря. З ними це теж сталося, чи не так?

Вона зупинилася серед вулиці й поглянула на мене.

— Послухай, якщо це сталося…

Я кивнув.

— Так. Так я й подумав.

— Ми вирахували траєкторію того кометника. Скористалися гліфовими лічильниками та власними інструментами — просто для певності. Плюс-мінус раз на тисячу двісті стандартних років. Ну, якщо це сталося і з командою Арібово.

— Це означає ще одне майже успішне зіткнення з іншим військовим кораблем. Рік, максимум вісімнадцять місяців тому, і хто його знає, на якій орбіті він може бути.

— З погляду статистики, — видихнула вона.

— Так. Про це ти теж подумала. Бо які з погляду статистики шанси на те, що двом експедиціям з інтервалом у вісімнадцять місяців не пощастить натрапити на зіткнення з кометним кораблем у глибокому космосі?

— Астрономічно низькі.

— І це ще консервативна оцінка. Таке практично неможливо.

— За винятком…

Я знову кивнув і всміхнувся, бо побачив, як у неї, коли вона додумала це до кінця, почала знову вливатися, наче струм, сила.

— Правильно. За винятком того випадку, коли там літає стільки сміття, що таке буває дуже часто. Інакше кажучи, за винятком того випадку, коли перед нами — зафіксовані рештки цілої флотської битви системного масштабу.

— Ми б це помітили, — невпевнено сказала вона. — Ми б уже помітили деякі з них.

— Сумнівно. Там дуже багато простору, а навіть здоровезний корабель завдовжки п’ятдесят кілометрів за мірками астероїдів є невеликим. І ми ж усе одно не шукали. Ми, щойно туди дісталися, зарилися носами у грязюку, видобуваючи археологічний непотріб, який можна швидко розкопати і швидко продати. Відбивали інвестиції. Так це називається в Лендфоллі. Ми розучилися дивитися на щось інше.

Вона чи то засміялася, чи то майже засміялася.

— А ти точно не Вицинський, Ковачу? Бо ти інколи розмовляєш зовсім як він.

Я знову всміхнувся.

— Ні. Я теж не Вицинський.

У мене в кишені завібрував телефон, позичений Роспіноеджі. Я витягнув його, скривившись через тертя в ліктьовому суглобі.

— Слухаю!

— Це Вонґсават. Ці хлопці все зробили. Якщо хочеш, ми можемо вилетіти звідси вже сьогодні.

Я поглянув на Вардані й зітхнув.

— Так. Хочу. За пару хвилин прийду до тебе.

Я сховав телефон у кишені і знову попрямував вулицею. Вардані пішла за мною.

— Слухай, — сказала вона.

— Що таке?

— Оті слова про видивляння на всі боки? Замість порпатися у грязюці? Звідки вони раптом узялися, пане Я-Не-Вицинський?

— Не знаю, — я знизав плечима. — Може, це зі Світу Гарлана. Це єдине місце у Протектораті, де, думаючи про марсіян, як правило, дивляться назовні. О, в нас є власні місця розкопок і рештки, але з усього, що пов’язане з марсіянами, не забувається одне — орбіталки. Вони висять у небі кожен день твого життя, кружляють і кружляють, наче янголи з мечами та свербінням у пальцях. Частина нічного неба. Все те, що ми знайшли тут, мене насправді не дивує. Для цього вже настав час.

— Так.

У її тоні відчувалася енергія, що зростала просто на очах, і тут я зрозумів, що в неї все буде гаразд. Був такий момент, коли я думав, що вона залишається не для цього, що, осівши тут і перечекавши війну, вона хоче оригінально й без поспіху покарати себе. Але яскравої нотки ентузіазму в її голосі виявилося достатньо.

У неї все буде гаразд.

Це скидалося на кінець тривалої мандрівки. Спільної мандрівки, що почалася з близького контакту за допомогою прийомів психічного відновлення посланців у краденому шатлі на іншому боці світу.

З мене неначе злізав струп.

— І ще одне, — сказав я, коли ми дісталися звивистої вулиці, що вела до маленького занедбаного аеродрому Розкопки-27. Під нами клубочилося камуфляжне маскувальне поле кольору пилу, що належало лінкору Клину. Ми зупинилися ще раз, аби на нього поглянути.

— Що таке?

— Що мені, на твою думку, зробити з твоєю часткою грошей?

Вона пирхнула, засміявшись — цього разу щиро.

— Перекажи їх мені голкокидком. Одинадцять років, так? Дай мені якийсь привід для очікування.

— Гаразд.

Внизу, на аеродромі, з маскувального поля раптом вийшла Амелі Вонґсават, зупинилася й подивилася вгору, на нас, прикривши однією рукою очі. Я підняв руку й помахав їй, а тоді почав спускатися до лінкора та тривалої поїздки.

Епілог

«Доблесть Енджин Чандри» виривається з площини екліптики у глибокий космос. Вона вже рухається

так швидко, що цього годі уявити, але навіть це доволі повільно за міжзоряними мірками. За повного прискорення її швидкість усе одно залишиться в багато разів меншою за навколосвітлові швидкості, які розвивали баржі-колонії, коли летіли у протилежний бік століття тому. Вона не пристосована до глибокого космосу, не розрахована на нього. Але на ній встановлено навігаційні системи Нухановича, і вона долетить туди, куди прямує, у свій час.

Тут, у віртуальності, зовнішній контекст часто-густо забувається. Найняті Роспіноеджі майстри попрацювали для нас на славу. Тут є берегова лінія з посіченого вітром і хвилями вапняку, який спускається до води ступінчасто, нагадуючи розтоплений віск біля основи свічки. Вицвілі на сонці тераси такі білі, що на них боляче дивитися без лінз, а строкате море аж блищить. Із цього вапняку можна вийти просто у кришталево чисту воду завглибшки п’ять метрів і прохолоду, що знімає зі шкіри піт, наче старий одяг. Там, серед коралових формацій, які зростають із блідого піщаного дна, подібні до вигадливих укріплень, снують барвисті риби.

Будинок просторий і дуже старий, захований серед пагорбів і збудований, як замок зі зрізаною верхівкою. На його пласкому даху, з трьох боків оточеному перилами, облаштовано кілька мозаїчних патіо. Ззаду з нього можна вийти просто у пагорби. Всередині досить місця, щоб усі ми за бажання могли побути на самоті, й інтер’єр, який спонукає збиратися на кухні та в обідній зоні. Системи будинку дуже часто грають музику, ненав’язливі звуки іспанської гітари з Адорасьйон і попсу з Латімер-Сіті. На більшості стін є полиці з книжками.

Удень температура піднімається так, що після сніданку хочеться на пару годин залізти в воду. Вечорами стає досить прохолодно, щоб сидіти на даху та дивитися на зорі (а цим займаємося ми всі) доводилось у тоненькому светрі чи куртці. Нічне небо, що його зараз видно з пілотської палуби «Доблесті Енджин Чандри», непросте: один з технарів казав мені, що його формат списано з якогось заархівованого оригіналу з Землі. Насправді ж це нікого не обходить.

Це непоганий варіант посмертя. Може, він би й не виправдав очікувань такої людини, як Генд (наприклад, доступ до нього аж надто вільний), але ж його було створено простими смертними. І він крутіший за той, в якому застрягла мертва команда «Тані Вардані». Якщо через безлюдні палуби та коридори «Чандра» скидається на корабель-привид (а Амелі Вонґсават каже, що так воно і є), то це набагато приємніший варіант надприродної присутності, ніж та, що лишилася від марсіян по інший бік брами. Якщо я — привид, який зберігається та швидко, як електрон, повзе крихітними схемами у стінах лінкора, то мені нема на що нарікати.

Проте досі бувають моменти, коли я вечорами оглядаю великий дерев’яний стіл, минаючи поглядом спорожнілі пляшки та люльки, і шкодую, що інші не вижили. Особливо я сумую за Крукшенк. Депре, Сунь і Вонґсават — добре товариство, але ніхто з них не відзначається тією різкою бадьорістю, якою уродженка Лаймонського нагір’я розмахувала в розмовах, наче кийком. І звісно, нікому з них не хочеться займатися сексом зі мною так, як хотілося б їй.

Суджіяді теж не вцілів. Його пам’ять була єдиною, яку я не розтопив на шлак на пляжі в Данґреку. Ми спробували завантажити її перед відльотом з Розкопки-27, і виявилося, що він став буйним божевільним. Ми стояли довкола нього у форматі прохолодного вимощеного мармуром подвір’я, а він нас не впізнавав. Він кричав, бурчав, пускав слину та сахався від усякого, хто намагався до нього дотягнутися. Врешті-решт ми його вимкнули, а тоді стерли й сам формат, бо для нас усіх це подвір’я осквернилося навіки.

Сунь пробурмотіла щось про психохірургію. Я згадую сержанта-підривника з Клину, якого зайвий раз перечохлили, і сумніваюся. Та Суджіяді отримає будь-які психохірургічні послуги, доступні на Латімері. Моїм коштом.

Суджіяді.

Крукшенк.

Гансен.

Цзян.

Дехто сказав би, що ми дешево відбулися.

Часом, сидячи під нічним небом з Люком Депре та однією пляшкою віскі на двох, я майже з цим погоджуюся.

Вонґсават періодично зникає. По неї прилітає на старовинному повітряному джипі з м’яким верхом строго вдягнений конструкт, створений за зразком чиновника часів Заселення Дому Хунь. Він метушиться з її паском аварійної безпеки, що веселить усіх, хто це бачить, а тоді вони описують повне коло і з дзижчанням вилітають на пагорби за будинком. Вона рідко зникає більш ніж на півгодини.

Звісно, в реальному часі тоді минає пара днів. Найняті Роспіноеджі майстри максимально сповільнили для нас бортову віртуальність. Таке їм, напевно, довелося робити вперше: більшість клієнтів хочуть, щоб віртуальний час минав у десятки чи сотні разів швидше за стандартний час у реальності. Втім, більшості людей не доводиться сидіти без діла понад десятиліття. Для нас одинадцятирічний переліт тут минає разів у сто швидше, ніж насправді.

Тижні на містку «Чандри», де з екіпажу — самі тіні, для нас перетворюються на години. В системі Латімер ми опинимося до кінця місяця.

Насправді це було б легше просто проспати, але Каррера розумівся на людській природі не згірше за інших стерв’ятників, що зібралися довкола паралізованого тіла Санкції-IV. Як і в усіх суднах, що можуть урятуватися від війни, в лінкорі знехотя встановили одну-єдину аварійну кріокапсулу для пілота. Вона, власне, не дуже добра: більшу частину часу в реальності у Вонґсават через надміру складні кріосистеми забирає розмороження та замороження. Той чиновник із Дому Хунь — витончений жарт Сунь Ліпін, запропонований, а потім і вписаний у формат після того, як Вонґсават якось увечері повернулася, енергійно лаючи неефективність процесора кріокапсули.

Вонґсават, звісно, перебільшує, як перебільшують дрібні проблеми тоді, коли життя у найважливішому дуже близьке до ідеалу. Як правило, вона зникає так ненадовго, що її кава не встигає охолонути, а перевірки систем, які вона виконує на пілотській палубі, досі виявлялись абсолютно непотрібними. Системи навігації Нухановича. Як одного разу сказала Сунь у корпусі марсіянського корабля, кращих не створюють ніде.

Я нагадав їй про це зауваження пару днів тому, коли ми лежали на спині серед довгих аквамаринових хвиль за мисом, примруживши очі, щоб захиститися від сонця. Вона ледве згадала, що таке казала. Вже починає здаватися, ніби все, що сталося на Санкції-IV, було в минулому житті. В по-смерті, здається, губиться лік часу, а може, просто зникає потреба чи бажання за ним стежити. Будь-хто з нас міг би поглянути на віртуальну голівку даних і дізнатися, як довго нас не було та коли саме ми прибудемо, але ніхто з нас, вочевидь, цього не хоче. Ми надаємо перевагу невизначеності. Ми знаємо, що на Санкції-IV вже минули роки, але скільки саме, видається неважливим — і, мабуть, є неважливим. Може, війна вже скінчилася, вже точиться боротьба за мир. А може, й ні. Важко надавати цьому якогось більшого значення. Живі нас тут не обходять.

Як правило.

Втім, часом я думаю, чим тепер може займатися Таня Вардані. Думаю: може, вона вже десь на околицях системи Санкція, стомлює та напружує обличчя якогось нового чохла, сліпаючи над позначеними гліфами замками марсіянського дредноута? Думаю, скільки ще кружляє в космосі здоровезних покинутих кораблів, які підлітають до своїх давніх ворогів, обмінюються з ними вогнем, а тоді відлітають пошкоджені назад у ніч, тим часом як усередині потихеньку виходять машини, щоб їх утішити, полагодити та підготувати до наступного разу. Думаю, на що ще ми натрапимо в цих несподівано густонаселених небесах, коли почнемо шукати. А ще час від часу думаю, що вони взагалі там робили. Думаю, за що вони бились у просторі довкола тієї непримітної маленької зірочки, і думаю, чи вирішили вони зрештою, що воно того варте.

Ще рідше я замислююся про те, що мені доведеться зробити, коли ми таки дістанемося Латімера, але це неможливо уявити собі в деталях. Квеллісти зажадають від мене звіту. Захочуть знати, чому я не зміг більше наблизити Кемпа до виконання їхніх планів на весь сектор Латімер, чому я перейшов на інший бік у критичний момент, а що найгірше, чому після мого втручання ситуація не стала кращою, ніж тоді, коли мене доправили туди голкокидком. Мабуть, не про це вони думали, коли мене наймали.

Я щось вигадаю.

Чохла я зараз не маю, але це — маленька незручність. Мені належить половина від двадцяти мільйонів доларів ООН, покладених у банк у Латімер-Сіті, я маю невеличку банду друзів — бувалих спецпризначенців, один з яких може похизуватися кровним зв’язком з однією з найславніших армійських родин Латімера. Я маю знайти психохірурга для Суджіяді. Я агресивно налаштований відвідати Лаймонське нагір’я та сповістити рідних Іветт Крукшенк про її загибель. Крім того, я підозрюю, що можу повернутися на порослі срібною травою руїни Інненіна й уважно прислухатися в пошуках якогось відлуння того, що я знайшов на «Тані Вардані».

Ось такі в мене будуть пріоритети після воскресіння з мертвих. Ті, кого вони не влаштовують, хай стають у чергу.

До певної міри я чекаю на кінець місяця.

Ця петрушка з посмертям переоцінена.

Подяки

Знову дякую своїм рідним і друзям за те, що терпіли мене під час створення «Зламаних янголів». Це точно було непросто. Також знову дякую своїй агентці Керолін Вітакер за терпіння, а ще — Саймонові Спентону та його команді, зокрема дуже пристрасній Ніколі Сінклер: завдяки вам «Видозмінений вуглець» злетів, як беркут на сульфаті.

Це науково-фантастичний твір, але чимало книжок, які на нього вплинули, такими не є. Зокрема я хотів би висловити надзвичайно глибоку повагу двом авторам нон-фікшну, який мене надихає, а саме — Робін Морґан за «Коханця-демона», що, мабуть, є найбільш зв’язною, повною та конструктивною критикою політичного насильства, яку я коли-небудь читав, і Джонові Пілджеру за «Героїв», «Далекі голоси» та «Приховані мотиви», які в комплексі являють собою ненастанний і безкомпромісно чесний осуд звірств, які чинять по всій планеті ті, хто називає себе нашими лідерами. Ці автори, на відміну від мене, не вигадували того, про що писали, бо їм це непотрібно. Вони бачили та переживали це особисто, і ми маємо до них прислухатися.

Оглавление

Частина перша Потерпілі сторони

  Розділ перший

  Розділ другий

  Розділ третій

  Розділ четвертий

  Розділ п'ятий

  Розділ шостий

  Розділ сьомий

  Розділ восьмий

Частина друга Міркування комерції

  Розділ дев'ятий

  Розділ десятий

  Розділ одинадцятий

  Розділ дванадцятий

  Розділ тринадцятий

  Розділ чотирнадцятий

  Розділ п'ятнадцятий

  Розділ шістнадцятий

  Розділ сімнадцятий

Частина третя Підривні елементи

  Розділ вісімнадцятий

  Розділ дев'ятнадцятий

  Розділ двадцятий

  Розділ двадцять перший

  Розділ двадцять другий

  Розділ двадцять третій

  Розділ двадцять четвертий

  Розділ двадцять п'ятий

  Розділ двадцять шостий

  Розділ двадцять сьомий

  Розділ двадцять восьмий

  Розділ двадцять дев'ятий

Частина четверта Непоясненні явища

  Розділ тридцятий

  Розділ тридцять перший

  Розділ тридцять другий

  Розділ тридцять третій

  Розділ тридцять четвертий

  Розділ тридцять п'ятий

Частина п'ята Конфлікт лояльності

  Розділ тридцять шостий

  Розділ тридцять сьомий

  Розділ тридцять восьмий

  Розділ тридцять дев'ятий

  Розділ сороковий

  Розділ сорок перший

  Розділ сорок другий

  Епілог

  Подяки