3001: Остання одіссея [Артур Чарльз Кларк] (pdf) читать онлайн

Arthur С. Clarke

3001:
The Final Odyssey

a novel

Артур Кларк

3001:
Остання одіссея

роман

ХАРКІВ
2021

УДК 821.111
К47

Жодну з частин цього видання
не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі
без письмового дозволу видавництва

Перекладено за виданням:
Clarke A. C. 3001: The Final Odyssey : A Novel / Arthur C. Clarke. —
London : Harper Voyager, 1997. — 288 p.
Переклад з англійської Віталія Ракуленка

Дизайнер обкладинки Владлен Трубчанінов

ISBN 978-617-12-8794-5 (PDF)

© Arthur C. Clarke, 1997
© DepositPhotos.com / gran­
deduc, обкладинка, 2021
© Hemiro Ltd, видання укра­
їнською мовою, 2021
© Книжковий Клуб «Клуб
Сімейного Дозвілля», пе­
реклад і художнє оформ­
лення, 2021

Присвячую Шеріні, Тамарі й Мелінді.
Будьте щасливі у сторіччі, набагато кращому за моє

Пролог

ПЕРВІСТКИ

Кличте їх Первістками. Хоч вони й близько не люди,
а все одно були з плоті й крові, і коли зазирали вони
в глибини космосу, то відчували захват і цікавість…
і самотність. Щойно оволодівши потрібною здатніс­
тю, вони почали шукати між зірок товариства.
Під час експедицій вони натрапляли на багато форм
життя і спостерігали за еволюцією на тисячі планет.
Вони бачили, як часто перші тьмяні іскри інтелекту
блимали й затухали в темряві космічної ночі.
І через те що в усій Галактиці вони не знайшли
нічого дорогоціннішого за розум, вони скрізь заохо­
чували його появу. Вони стали фермерами на зоряних
полях; вони сіяли й іноді пожинали.
А іноді їм доводилося безпристрасно полоти.
Коли їхній дослідницький корабель, мандрівка
якого тривала вже тисячу років, увійшов до Сонячної
системи, великі динозаври вже давно згинули — ця
рання надія була знищена випадковим ударом моло­
та з космосу. Корабель проскочив повз замерзлих
зовнішніх планет, трохи затримався над пустелями

8

вмирущого Марса й незабаром дивився згори на
­Землю.
Дослідники побачили, що під ними простерся світ,
у якому вирувало життя. Вони роками вивчали, зби­
рали, складали каталоги. Дізнавшись усе що мож­
на, вони почали модифікувати. Вони втрутилися
в долю багатьох видів, у морях і на суходолі. Але
котрі з їхніх експериментів принесуть плоди, а котрі
ні — цього вони не могли дізнатися раніше, ніж че­
рез мільйон років.
Вони були терплячі, але на той час ще не безсмерт­
ні. Серед сотень мільярдів зірок Всесвіту було ще так
багато роботи, їх кликали інші планети. Тож вони
знову рушили в безодню, знаючи, що ніколи більше
не пройдуть цим шляхом. І в тому не було потреби:
решту зроблять слуги, яких вони залишили на місці.
На Землі з’являлися й зникали льодовики, над яки­
ми мовчав про таємниці зірок незмінний Місяць.
У ще повільнішому за полярну кригу ритмі рухалися
Галактикою припливи й відпливи цивілізацій. Дивні,
прекрасні й жахливі імперії підносилися й занепада­
ли, передаючи знання своїм наступникам.
А там, між зорями, еволюція штовхала до нових
цілей. Перші дослідники Землі на ту пору вже давно
підійшли до межі, доступної плоті й крові; щойно
їхні машини стали кращими за тіла, настав час пере­
селятися. Спочатку мозок, а тоді й самі лиш думки
перебиралися в нові блискучі домівки з металу й са­
моцвітів. У них вони й бродили Галактикою. Вони
більше не будували космічних кораблів. Вони самі
стали космічними кораблями.

9

Але ера машинних істот швидко минула. У невпин­
них експериментах вони навчилися записувати зна­
ння в саму структуру космосу, на цілу вічність збері­
гати думки в застиглих світлових структурах.
Отож незабаром вони перетворили себе на чисту
енергію, і на тисячі планет відкинуті ними порожні
оболонки трохи посмикалися в бездумному танку
смерті, а тоді осипалися на порох.
Тоді вони стали Володарями Галактики й змогли
довільно блукати між зірок або проникати, як легень­
кий туманець, крізь найменші шпаринки простору.
Хоч вони й звільнилися нарешті від тиранії матерії,
а не забули повністю свого походження з теплої ка­
ламуті давно зниклого моря. І їхні дивовижні інстру­
менти продовжували працювати, спостерігаючи за
експериментами, початими стільки років тому.
Але самі інструменти тепер не завжди слухняно
виконували настанови своїх творців — як усе мате­
ріальне, вони не були захищені від псування Часом
і його невсипущою прислужницею — Ентропією.
Й іноді вони визначали й переслідували власні цілі.

Частина I

ЗОРЯНЕ МІСТО
Розділ 1. Кометний ковбой
Капітан Дімітрі Чендлер [Ч2973.04.21/93.106//Марс//
І КосмАкад3005] — або «Дім» для найближчих друзів —
був роздратований зі зрозумілої причини. Повідомлен­
ня з Землі йшло сюди, до космічного буксира «Голіаф»
за орбітою Нептуна, шість годин. Якби воно прибуло
на десять хвилин пізніше, він міг би відповісти «Да­
руйте, вже не можу, ми щойно почали розгортати со­
нячний екран».
Такий аргумент був би цілком прийнятний: обгорну­
ти ядро комети полотном дзеркальної плівки завтовшки
з кілька молекул, але кілометровим завширшки й за­
вдовжки — це не та робота, яку можна покинути за­
вершеною наполовину.
Втім, підкоритися цьому сміховинному проханню
було б мудро: там, ближче до сонця, він уже й так був
у немилості, хоч і жодним чином не з власної прови­
ни. Збирати кригу в кільцях Сатурна й підштовхувати
її до Венери й Марса, де вона була справді потрібна,
поча­ли ще в 2700-х — три століття тому. Капітан
Чендлер ніколи не міг добачити якоїсь різниці між

11

фотографіями «раніше і тепер», які щоразу демон­
стрували активісти «Захисту планет» на підтримку
своїх обвинувачень у міжпланетному вандалізмі. Але
широкий загал, і досі чутливий через довкільні ката­
строфи попередніх століть, думав інакше, і закон «Ру­
ки геть від Сатурна!» підтримано значною більшістю
голосів. Унаслідок чого «ловець кілець» Чендлер став
«кометним ковбоєм».
Отак він опинився тут, на чималий шмат шляху
ближче до Альфи Центавра, де накидав зашморг на
комети, що відбилися від отари в поясі Койпера. Тут,
безперечно, було вдосталь криги, щоб укрити Мерку­
рій і Венеру океаном завглибшки кілька кілометрів,
але на те, щоб згасити тамтешні пекельні вогнища та
зробити їх придатними до життя, могли знадобитися
цілі сторіччя. «Захист планет», звісно, все одно про­
тестував, хоч і з меншим ентузіазмом. Мільйони за­
гиблих від цунамі після Тихоокеанського астероїда
в 2034 році — яка іронія, що він заподіяв би набагато
менше шкоди, якби упав на суходіл! — це нагадувало
всім майбутнім поколінням про те, що людська раса
тримала надто багато яєць в одному тендітному кошику.
Ну, сказав Чендлер сам до себе, ця конкретна по­
силка прибуде до місця призначення через добрих
п’ятдесят років, тож тижнева затримка навряд чи
щось істотно змінить. Але треба було переробити всі
розрахунки обертання, центру мас і векторів тяги,
а тоді ще передати їх на Марс, щоб там перевірили.
Такі розрахунки корисно виконати ретельно, перш
ніж направляти мільярди тонн криги орбітою, що
могли спричинити на Землі такий несподіваний град.

12

Як уже бувало багато разів, капітан Чендлер окинув
очима прадавню фотографію над письмовим столом.
На ній був зображений трищогловий пароплав, який
здавався карликом на тлі айсберга, що височів над
ним — так само, як у цю саму мить здавався карликом
поряд зі своєю здобиччю Чендлерів «Голіаф».
Неймовірно, часто думав він, що цей примітивний
«Діскавері» і корабель, який поніс те саме ім’я до Юпі­
тера, розділяло всього лиш одне довге людське життя!
І що б подумали ті дослідники Антарктики, які жили
тисячу років тому, якби визирнули з містка його ко­
рабля? Точно були б дезорієнтовані, бо стіна криги,
коло якої завис «Голіаф», тяглася вгору і вниз, скільки
сягало око. І ця крига виглядала дивною, абсолютно
позбавленою бездоганної білини й синяви холодних
полярних морів. Чесно кажучи, ця крига здавалася
брудною — і насправді такою й була, бо десь лише
дев’яносто відсотків становив водяний лід. Решта була
відьмацьким варивом з вуглецевих і сірчаних сполук,
здебільшого стабільних лише за температур, не наба­
гато вищих за абсолютний нуль. Вони можуть зробити
неприємний сюрприз, коли розтануть, — як влучно
сказав один астрохімік: «У комет погано пахне з рота».
— Командир до всієї команди, — оголосив Ченд­
лер. — У нашій програмі невеликі зміни. Нас попро­
сили відкласти роботу й розвідати одну ціль, яку вло­
вив локатор «Космічної варти».
— Є якісь деталі? — спитав хтось, коли в інтеркомі
затихло після хорового стогону.
— Небагато, але я так розумію, що це якийсь проєкт
Комітету тисячоліття, який забули скасувати.

13

Знову стогони: всім добряче набридли заходи, за­
плановані для святкування кінця 2000-х. Усі разом
полегшено зітхнули, коли 1 січня 3001 року пройшло
неприміт­но, і людство змогло повернутися до звичай­
них занять.
— Хай там як, це, мабуть, хибна тривога, як було
минулого разу. Повернемося до роботи, щойно змо­
жемо. Кінець зв’язку.
Це було вже третє полювання на привида, похмуро
подумав Чендлер, до якого його залучали за кар’єру.
Попри століття досліджень Сонячна система й досі
вміла підносити несподіванки, і слід вважати, що «Кос­
мічна варта» мала добру підставу для свого прохання.
Він тільки сподівався, що якийсь багатий уявою дурень
знову не уздрів оспіваний у легендах Золотий Асте­роїд.
Якщо він і існував, — у що Чендлер наразі не вірив, —
то мав би лише мінералогічну цінність. Справжньої
вартості в ньому було б набагато менше, ніж у кризі,
яку він підштовхував у бік Сонця, щоб принести жит­
тя на безплідні планети.
Однак була одна ймовірність, яку він сприймав до­
волі серйозно. Людство вже розкидало роботів-розвід­
ників по ділянці космосу завширшки сотні світлових
років — і Моноліт у кратері Тихо був достатнім нагаду­
ванням про те, що старші цивілізації теж вдавалися до
подібної діяльності. У Сонячній системі можуть легко
знайтися інші чужі артефакти, стаціонарні або транзит­
ні. Капітан Чендлер підозрював, що в «Космічної варти»
на думці було саме щось таке, інакше навряд би вони
відірвали від роботи космічний буксир першого класу,
щоб погнатися за нерозпізнаною цяткою на локаторі.

14

Через п’ять годин пошуків «Голіаф» упіймав від­
битий сигнал на межі дальності; навіть зважаючи на
відстань, сигнал був невтішно слабкий. Однак далі
він став сильнішим і чіткішим та набув ознак мета­
левого об’єкта завдовжки десь кілька метрів. Він ру­
хався орбітою, що виводила його геть із Сонячної
системи, тож Чендлер вирішив, що це майже напевне
один з міріад шматків космічного сміття, що людство
жбурнуло до зірок за минуле тисячоліття, і який ко­
лись може стати єдиним доказом того, що людська
раса взагалі існувала.
Вони підійшли до об’єкта на відстань візуального
огляду, і капітан Чендлер з захопленням і здивуван­
ням усвідомив, що якийсь терплячий історик і досі
перевіряв найдавніші записи про Космічну еру. Як
шкода, що комп’ютери дали йому відповідь, лиш
на кілька років спізнившись на святкування нового
тисячоліття!
— Це «Голіаф», — передав Чендлер у бік Землі,
і в його голосі пролунала і гордість, і серйозність. —
Ми беремо на борт тисячолітнього астронавта. І я,
здається, знаю, хто це такий.

Розділ 2. Пробудження
Френк Пул прокинувся, але не пам’ятав. Він навіть
не був певний, як його звуть.
Вочевидь, він лежав у лікарняній палаті: навіть із
заплющеними очима його найпримітивніший орган
чуття, який найлегше викликає спогади, повідомив
його про це. Кожен подих приносив легкий і не зовсім

15

неприємний аромат антисептиків, що пробудило спо­
гад про той випадок — аякже! — коли він, необачний
підліток, зламав ребро на чемпіонаті Аризони з дельта­
планеризму.
Тоді все почало повертатися. Я заступник і стар­
ший помічник командира Френк Пул, космічний ко­
рабель США «Діскавері», у надзвичайно таємній місії
до Юпітера…
Тоді здалося, що його вхопила за серце крижана
рука. Він згадав, неначе дивився сповільнене повто­
рення, як некерована космічна капсула летить на
нього, простягнувши металеві лапи. Тоді нечутний
удар — і не таке нечутне шипіння повітря, що вири­
валося з його скафандра. Після того — останній спо­
гад: безпорадне обертання в космосі, марні спроби
знову з’єднати перебиту повітряну трубку.
Ну, хоч би яка таємнича халепа сталася в системі
керування капсулою, тепер він був у безпеці. Мабуть,
Дейв швидко вискочив з корабля й урятував його,
перш ніж нестача кисню завдала мозкові незворот­
ної шкоди.
«Старий добрий Дейв! — сказав він до себе. — Треба
йому подякув… Хвилинку! Я тепер точно не на борту
«Діскавері» — хіба могло бути, щоб я пробув без па­м’я­
ті так довго, що мене встигли повернути на Землю?»
Заплутаний ланцюжок думок раптом урвався, коли
до палати ввійшли одна старша й дві звичайні медсе­
стри, убрані в споконвічний однострій свого фаху.
Вони нібито були здивовані: Пул подумав, чи не про­
кинувся він раніше запланованого, і ця думка принес­
ла йому відчуття дитячої радості.

16

— Вітаю! — сказав він не з першої спроби. Його
голосові зв’язки, певно, добряче поіржавіли. — Як
у мене справи?
Старша медсестра всміхнулася й видала йому чітку
команду «Не намагайся балакати», приклавши паль­
ця до губів. Тоді дві медсестри вправно заходили­
ся коло нього, натренованими рухами перевіряючи
пульс, температуру, рефлекси. Коли одна з них під­
няла його праву руку й відпустила, Пул помітив дещо
незвичне: вона падала повільно, ніби не важила стіль­
ки, скільки слід. Як і решта тіла, коли він спробував
поворухнутися.
«Тож це якась планета, — подумав він. — Або кос­
мічна станція зі штучною гравітацією. Точно не Зем­
ля — я важу замало».
Він саме хотів поставити очевидне питання, коли
старша медсестра натиснула щось збоку від його шиї.
Він відчув легеньку кольку й знову поринув у сон без
видінь. Уже перед самою безпам’яттю йому вистачи­
ло часу ще на одну спантеличену думку.
«Як дивно, вони не озвалися жодним словом за
весь час, що пробули коло мене».

Розділ 3. Реабілітація
Прокинувшись знову й побачивши коло ліжка стар­
шу медсестру та її помічниць, Пул почувався досить
сильним, щоб наполягти на своєму.
— Де я? Звісно, ви можете це сказати! — Три жінки
глянули одна на одну, вочевидь, не знаючи точно, що

17

робити далі. Тоді старша медсестра відповіла, повіль­
но і обережно промовляючи кожне слово:
— Усе гаразд, містере Пул. Професор Андерсон
ось-ось має прийти. Він пояснить.
«Що пояснить? — подумав Пул дещо роздратовано.
Але принаймні вона говорить англійською, хоч я й не
можу визначити походження її акценту».
Андерсон, мабуть, уже був у дорозі, бо за мить две­
рі відчинилися, давши Пулові на мить окинути оком
невеликий натовп зацікавлених спостерігачів, що за­
зирали до палати. Він одразу відчув себе новим екс­
понатом у зоопарку.
Професор Андерсон був невисокий жвавий чоловік
з рисами обличчя, що поєднували ключові аспекти
кількох рас — китайські, полінезійські, скандинав­
ські — в одну добряче переколочену суміш. Він при­
вітав Пула, піднявши праву руку, а тоді, вочевидь,
схаменувся й зробив другу спробу — потис йому руку
з такою примітною нерішучістю, ніби вправлявся
в дуже незвичному жесті.
— Радий бачити вас у такому доброму здоров’ї, міс­
тере Пул… Ми вас швиденько поставимо на ноги.
Знову цей дивний акцент і повільна мова — але
його впевнена манера звертання до пацієнта була
притаманна всім лікарям, у будь-якому часі чи місці.
— Радий це чути. А тепер, може, відповісте на кіль­
ка питань…
— Аякже, аякже. Але заждіть хвилинку.
Він швидко й тихо заговорив до старшої медсестри,
з чого Пул розібрав лише кілька слів, декотрі з них
були йому цілком незнайомі. Тоді старша медсестра

18

кивнула одній з помічниць, а та розкрила стінну шаф­
ку й видобула тонку металеву стрічку, якою стала об­
кручувати голову Пула.
— Для чого це? — спитав він, ствердившись серед тих
важких пацієнтів, що так дратують лікарів і завжди хо­
чуть знати, що з ними відбувається. — Зчитувач ЕЕГ?
Професор, старша медсестра і помічниці — всі ви­
глядали спантеличено. Тоді обличчям Андерсона по­
вільно поширилася усмішка.
— А! Електро… енце… фало… грама, — повільно
сказав він, ніби видобуваючи слово з глибин пам’яті
по складах. — Дуже точно. Ми просто хочемо стежити
за показниками вашого мозку.
«У мого мозку були б чудові показники, якби ви дали
мені ним користуватися, — буркнув про себе Пул. —
Але принаймні ми почали кудись рухатися — нарешті».
— Містере Пул, — сказав Андерсон, і досі говорячи
тим дивним сповільненим тоном, ніби вдаючись до
чужої мови, — ви, звісно, знаєте, що в певний мо­
мент… вибули з ладу… через серйозну пригоду, поки
працювали за бортом «Діскавері».
Пул кивнув на знак згоди.
— Я починаю підозрювати, — сухо сказав він, — що
«вибув з ладу» — це м’яко сказано.
Андерсон видимо розслабився, на його обличчя по­
вільно виповзла усмішка.
— Цілком точно. Розкажіть мені, що, на вашу думку,
сталося.
— Ну, в найкращому разі, після того як я втратив
свідомість, Дейв Боумен врятував мене й повернув на
борт корабля. Як там Дейв? Мені ніхто нічого не каже!

19

— На все свій час… А в найгіршому разі?
Френкові Пулу здалося, що на шию ззаду легенько
подув холодний вітерець. Підозра, що повільно фор­
мувалася у свідомості, набирала чіткіших рис.
— Тоді я помер, але мене повернули сюди — хоч би
де воно є — і ви змогли мене оживити. Дякую…
— Цілком правильно. І ви повернулися на Землю.
Ну, ви дуже близько до неї.
«Що він має на увазі — «дуже близько до неї»? Тут
точно є якесь гравітаційне поле — значить, ми всере­
дині колеса орбітальної космічної станції, що повільно
обертається. Втім, нехай — треба думати про набагато
важливіші речі».
Пул подумки виконав кілька розрахунків. Якби
Дейв поклав його до гібернаріума, оживив решту екі­
пажу й завершив місію до Юпітера — ну, тоді він міг
пробути «мертвим» щось близько п’яти років!
— А яка сьогодні дата? — спитав він якомога спо­
кійніше.
Професор і старша медсестра ззирнулися. Пул зно­
ву відчув холодок на шиї.
— Мушу сказати вам, містере Пул, що Боумен вас
не врятував. Він вважав, — і ми не можемо його зви­
нувачувати, — що ви незворотно померли. Крім того,
перед ним постала страхітливо серйозна криза, що
загрожувала його власному життю…
— Тож ви подрейфували в космос, проминули сис­
тему Юпітера й направилися до зірок. На щастя, ваша
температура опустилася набагато нижче за точку за­
мерзання, аж увесь метаболізм припинився — але
справжнє чудо в тому, що вас узагалі знайшли. Вам

20

пощастило більше, ніж будь-кому з нині живих. Ні —
найбільше з усіх, хто жив у будь-які часи!
«Невже? — похмуро спитав себе Пул. — П’ять років,
подумати тільки! Могло бути й століття — або й більше».
— Кажіть уже, — зажадав він.
Професор і старша медсестра ніби звірилися з неви­
димим екраном: вони перезирнулися й кивнули на
знак згоди, а Пул здогадався, що вони всі під’єднані до
інформаційної системи лікарні через смугу, яку йому
вдягнули на голову.
— Френку, — мовив професор Андерсон, невиму­
шено перемкнувшись у режим давнього родинного
терапевта, — це може вас вразити, але ви здатні впо­
ратися — і що скоріше ви дізнаєтеся, то краще. Ми
тепер на початку четвертого тисячоліття. Повірте ме­
ні — ви залишили Землю десь тисячу років тому.
— Я вірю, — спокійно озвався Пул. А тоді, на його
страшенне роздратування, кімната закружляла навко­
ло нього, і далі він нічого не пам’ятав.
Опритомнівши, він побачив, що, замість сумної лікар­
няної палати, лежить у розкішному номері з приваб­
ливими — і регулярно оновлюваними — зображення­
ми на стінах. Деякі з них були відомими картинами,
а інші показували морські й суходільні пейзажі, що
могли належати до його часів. Нічого чужого чи три­
вожного: він припускав, що до цього черга дійде тро­
хи згодом.
Його теперішнє оточення, вочевидь, було дбайливо
запрограмоване: він роздумував, чи є тут якийсь екві­
валент телебачення (Скільки каналів може бути в Чет­

21

вертому тисячолітті?), але не бачив коло ліжка жодного
пульта. Про новий світ треба дізнатися так багато: він
був дикун, що раптом зустрівся з цивілізацією.
Але спершу він мусить відновити сили… і вивчити
мову. Навіть розвиток звукозапису, якому на момент
народження Пула вже виповнилася сотня років, не
запобіг значним змінам у граматиці й вимові. А ще ж
були тисячі нових слів, здебільшого в галузі науки
й технологій, хоч іноді йому і вдавалося проникливо
здогадатися про їхнє значення.
Ще більше збивала з пантелику сила-силенна відо­
мих і сумновідомих імен, що накопичилися за тисячу
років, і які йому нічого не говорили. Кілька тижнів,
поки він не накопичив базу знань, більша частина
його розмов уривалася для біографічних довідок. Від­
повідно до того, як Пул міцнішав, зростала і кількість
його відвідувачів, але завжди під дбайливим наглядом
професора Андерсона. Серед них були фахівці з меди­
цини й дослідники інших дисциплін, а також — най­
цікавіші для нього — командири космічних кораблів.
Історикам і лікарям він не міг розказати багато та­
кого, що не було б записане в гігантських базах даних
людства, але йому часто вдавалося точніше направи­
ти їхні дослідження й вказати на нові обставини подій
його часу. Хоч усі ставилися до нього з цілковитою
повагою й терпляче слухали, коли він намагався від­
повідати на їхні питання, але свої відповіді на його
питання вони нібито давали неохоче. Пулові почало
здаватися, що його надмірно оберігають від культур­
ного шоку, і напівсерйозно роздумував, як можна
втекти з номера. Кілька разів, коли йому траплялося

22

побути самому, він виявляв, що двері замкнені, і не
дивувався цьому.
А тоді все змінило прибуття доктора Індри Вол­
лес. Попри ім’я, її головним расовим складником був
японський, і часом, з мінімальною допомогою уяви,
Пул бачив у ній таку собі зрілу гейшу. Навряд чи то
був слушний образ для видатного історика, що обі­
ймав віртуальну посаду в університеті, який і досі міг
похвалитися справжнім плющем на стінах.
Вона була першим відвідувачем з добрим знанням
Пулової англійської мови, і він дуже зрадів знайом­
ству з нею.
— Містере Пул, — почала вона дуже діловим то­
ном. — Мене призначено вашою офіційною провід­
ницею і, скажімо так, наставницею. Я маю відповідну
кваліфікацію, бо спеціалізуюся на вашому періоді.
Тема моєї дисертації: «Падіння національних держав
у 2000—2050 роках». Гадаю, що ми з вами можемо
багато в чому одне одному допомогти.
— Я впевнений у цьому. Для початку я хотів би ви­
братися звідси, щоб трохи побачити ваш світ.
— Саме це ми й зробимо. Але спершу вам треба отри­
мати іденту. До того часу ви будете — як це називало­
ся? — неособою. Буде неможливо кудись піти й щось
зробити. Жоден зчитувач не визнає вашого існування.
— Я так і думав, — відповів Пул, іронічно посміха­
ючись. — У мій час уже йшло до цього — і багато
кому така ідея була ненависна.
— Такі люди є й тепер. Вони вибираються й ідуть
жити в дичавині — її на Землі набагато більше, ніж
було у вашому сторіччі! Але вони завжди беруть із собою

23

компаки, щоб мати змогу викликати допомогу, коли
вскочать у халепу. Середній час до такого виклику ста­
новить п’ять днів.
— Шкода таке чути. Людська раса, вочевидь, зіпсу­
валася.
Він обережно випробовував її, намагаючись знайти
межу її терплячості й накреслити ескіз особистості.
Було очевидно, що їм доведеться проводити разом
багато часу і що він муситиме залежати від неї сотнею
різних способів. Але він досі не був певен, чи вона
йому сподобається — можливо, вона бачила в ньому
лише захопливий музейний експонат.
На чималий подив Пула, вона погодилася з кри­
тикою.
— Мабуть, це правда — в деяких аспектах. Певно,
ми слабші фізично, але здоровіші й краще пристосо­
вані за більшість людей, що коли-небудь жили на
світі. Шляхетний дикун завжди був міфом.
Вона підійшла до маленької прямокутної пласти­
ни, встановленої у дверях на рівні очей. Пластина
була завбільшки як незліченні журнали, що розпло­
дилися в далеку епоху друку, і Пул помітив, що при­
наймні одна така була в кожній кімнаті. Зазвичай
вони були порожні, але іноді на них з’являлися лінії
повільно прокручуваного тексту, абсолютно позбав­
леного сенсу для Пула, хоч більшість слів і були зна­
йомі. Одного разу пластинка в його номері почала
видавати настирне пищання, яке він пропустив повз
вуха, розсудивши, що хтось інший розбереться з цією
проблемою, хоч би в чому вона полягала. На щастя,
той шум припинився так само раптово, як і почався.

24

Доктор Воллес приклала долоню до пластинки, а за
кілька секунд прибрала. Вона глянула на Пула, усміх­
нулася й сказала:
— Підійдіть-но й погляньте.
Напис, що зненацька з’явився, був доволі зрозумі­
лий, коли він повільно прочитав його: ВОЛЛЕС, ІНДРА
[Ж2970.03.11/31.885//ІСТ. ОКСФОРД].
— Гадаю, це значить «Жінка, дата народження —
11 березня 2970 року» і що ви зайняті на історичному
факультеті в Оксфорді. І гадаю, що 31.885 — це осо­
бистий ідентифікаційний номер. Правильно?
— Відмінно, містере Пул. Я бачила деякі ваші імена
електронної пошти й номери кредитних карток —
страхітливі послідовності циферно-буквенної маячні,
яку ніхто не здатен запам’ятати! Але всі знають дату
свого народження, а її з нами ділять не більше за
99999 інших людей. Тож п’ятизначний номер — це
все, що треба… А коли хтось би й забув його, то це
насправді не важливо, бо він — частина вас.
— Імплант?
— Так. Наночип при народженні, по одному в кож­
ну долоню для безпеки. Коли вам його вживлятимуть,
ви нічого не відчуєте. Але з вами виникла невелика
проблема…
— Яка то?
— Зчитувачі, що траплятимуться найчастіше, надто
обмежені, щоб повірити у вашу справжню дату на­
родження. Тож ми, з вашого дозволу, додали вам ти­
сячу років.
— Дозвіл надано. А решта іденти?

25

— Необов’язкова. Можете залишити поля порож­
німи, вказати свої інтереси чи місце проживання —
або використовувати для особистих повідомлень,
глобальних чи направлених.
Пул був твердо впевнений, що деякі речі не зміни­
лися за ці століття. Велика частка тих «направлених»
повідомлень будуть справді дуже особисті.
Він задумався, чи в цю епоху ще існували само­
призначені або державні цензори і чи їхні намагання
покращити людську мораль успішніші за ті, що до­
кладалися в його часи.
Треба буде спитати про це доктора Воллес, коли
вони ліпше познайомляться.

Розділ 4. Кімната з краєвидом
— Френку, професор Андерсон вважає, що ви достат­
ньо набралися сил для короткої прогулянки.
— Дуже радий це чути. Ви знаєте вислів «на сті­
ну лізти»?
— Ні, але можу здогадатися про його значення.
Пул так пристосувався до низької сили тяжіння,
що його теперішні довгі кроки здавалися йому абсо­
лютно нормальними. Десь 0,5 g за його розрахунка­
ми — ідеально, щоб добре почуватися. Дорогою вони
зустріли всього кількох людей — жодного знайомого,
але кожен усміхнувся, впізнавши їх. «На цю пору, —
сказав собі Пул з дрібкою зарозумілості, — я мушу
бути однією з найвідоміших знаменитостей світу. Це
має добряче стати в пригоді, коли я вирішу, що робити

26

з рештою життя. Яке триватиме щонайменше ще од­
не сторіччя, якщо вірити Андерсонові».
Коридор, яким вони гуляли, був геть непримітний,
хіба що часом траплялися пронумеровані двері, на
яких були однакові панелі-зчитувачі. Пул пройшов за
Індрою добрих дві сотні метрів, як раптом спинився,
вражений тим, що раніше не усвідомлював такої слі­
пучо-очевидної речі.
— Ця космічна станція, мабуть, велетенська! — ви­
гукнув він.
Індра усміхнулася до нього.
— У вас же був такий вислів: «Ти ще не багато бачив»?
— «Не все бачив», — автоматично поправив він. Пул
ще й досі намагався оцінити масштаб цієї конструкції,
коли зіткнувся з іншою несподіванкою. Хто б міг уяви­
ти собі космічну станцію достатнього розміру, щоб
вона могла похвалитися власною підземкою — звісно,
мініатюрною, з одним маленьким вагончиком, що міг
вмістити лиш десяток пасажирів.
— Оглядова зала № 3, — наказала транспортові Ін­
дра, і вони хутко й нечутно рушили від станції.
Пул перевірив годинника на майстерно зробленому
ремінці, функції якого він ще не закінчив досліджувати.
Одною з маленьких несподіванок стало те, що весь світ
тепер жив за Універсальним часом: розвиток глобаль­
них комунікацій пожбурив у небуття переплутані клап­
тики часових зон. Про це багато говорили в двадцять
першому сторіччі й навіть пропонували замінити со­
нячний час сидеричним. Тоді впродовж року сонце
рухалось би за годинниковою стрілкою і заходило б
у той самий час, у який сходило за шість місяців до того.

27

Однак з цієї пропозиції «Однакового часу під сон­
цем» нічого не вийшло, як і з інших, галасливіших
спроб реформувати календар. Це завдання, як циніч­
но зазначалося, мусить почекати якогось значнішого
прориву в технологіях. Звісно, настане час, коли одна
з менших помилок Бога буде виправлена і орбіта Зем­
лі буде скоригована так, щоб кожен рік складався
з дванадцяти місяців рівно по тридцять однакових
днів кожен.
Скільки Пул міг судити зі швидкості й часу, що ми­
нув, вони мали проїхати щонайменше три кілометри,
перш ніж вагончик нечутно зупинився, двері розчини­
лися, і нейтральний робоголос протягнув: «Приємних
вам краєвидів. Сьогодні хмарний покрив — тридцять
п’ять відсотків».
Нарешті, подумав Пул, ми наближаємося до зовніш­
ньої стінки. Але була інша загадка: попри подолану
відстань, ані сила, ані напрям гравітації не змінилися!
Він не міг уявити таку величезну обертову космічну
станцію, щоб вектор сили тяжіння не змінювався
з кожним переміщенням… Чи могли вони все-таки
бути на якійсь планеті? Але він почувався б легшим —
здебільшого куди легшим — на будь-якій іншій по­
тенційно населеній планеті Сонячної системи.
Коли відчинилися зовнішні двері платформи й Пул
побачив, що заходить до невеликого повітряного шлю­
зу, то зрозумів, що вони справді в космосі. Але де ж
скафандри? Він тривожно озирнувся: бути так близько
до вакууму голим і незахищеним — це суперечило всім
його інстинктам. Одного такого разу йому було досить…
— Майже прийшли, — підбадьорила Індра.

28

Відчинилися останні двері, і він подивився в абсо­
лютну чорноту космосу крізь велетенське вікно, що
вигиналося і горизонтально, і вертикально. Він по­
чувався золотою рибкою в акваріумі й сподівався, що
ті, хто проєктував цей зухвалий шедевр інженерної
думки, точно знали, що робили. Вони, безперечно,
володіли кращими будівельними матеріалами за ті,
що існували в його час.
Хоч за склом мусили світити зорі, його пристосо­
вані до світла очі не бачили за вигином велетенсько­
го вікна нічого, крім чорної порожнечі. Він рушив до
нього, щоб мати ширший огляд, але Індра стримала
його і вказала кудись прямо перед ним.
— Придивіться уважно, — сказала вона. — Ви бачите?
Пул блимнув і вдивився в ніч. Звісно, то мала бути
ілюзія — або навіть, борони небо, тріщина у склі…
Він похитав головою з боку в бік. Ні, воно справ­
жнє. Але що це таке? Він пам’ятав Евклідове озна­
чення: «У брехні є довжина, але немає товщини».
Тому що через усе вікно тягнулася і, вочевидь, про­
довжувалася за межами поля зору вгору і вниз, світла
нитка, яку легко побачити, якщо пошукати, але така
одновимірна, що про неї навіть не можна вжити сло­
во «тонка». Однак вона не була позбавлена певних
рис — через нерівні проміжки її довжини виднілися
ледь помітні цятки яскравішого світла, наче крапель­
ки води на павутинці.
Пул знову рушив до вікна, і краєвид розширився,
поки він нарешті зміг побачити, що в нього під нога­
ми. Усе було досить знайоме: увесь континент Євро­
па і більша частина північної Африки, точнісінько

29

такі, якими він бачив їх з космосу. Тож він таки був
на орбіті — певно, на екваторіальній, на висоті що­
найменше тисячі кілометрів.
Індра дивилася на нього й жартівливо всміхалася.
— Підійдіть ближче до вікна, — дуже тихо сказала
вона. — Щоб можна було глянути просто вниз. Спо­
діваюся, ваша голова добре зносить висоту.
«Яка смішна річ для астронавта! — сказав собі Пул,
рухаючись уперед. — Якби мені колись паморочило­
ся від висоти, я б ніколи не потрапив на цю роботу…»
Ледве ця думка встигла проскочити в його голо­
ві, як він скрикнув «О Боже!» і мимоволі відступив
від вікна. Тоді, опанувавши себе, насмілився гляну­
ти ще раз.
Він дивився на далеке Середземномор’я з бічної
поверхні циліндричної вежі, легкий вигин стіни якої
вказував на її діаметр — кілька кілометрів. Але то
було ніщо проти її довжини, бо вона тяглася й тягла­
ся, й тяглася вниз — поки не зникала в імлі десь над
Африкою. Він припускав, що вона продовжувалася
до самої поверхні.
— На якій ми висоті? — прошепотів він.
— Дві тисячі кілометрів. Але тепер гляньте вгору.
Цього разу шок був менший — він очікував таке по­
бачити. Вежа тяглася у височінь, де перетворювалася
на блискучу лінію на тлі чорного космосу, і він не
сумнівався, що вона продовжувалася аж до геостаціо­
нарної орбіти, на висоту тридцять шість тисяч кіломе­
трів над екватором. Такі фантастичні проєкти були
добре відомі в часи Пула, але він ніколи не мріяв по­
бачити їх здійсненими — чи то пак, жити в них самому.

30

Він вказав на далеку лінію, що здіймалася над схід­
ним обрієм.
— А то, мабуть, ще одна.
— Так — Азійська вежа. Ми для них, певно, вигля­
даємо так само.
— І скільки їх усього?
— Лише чотири, через рівні проміжки вздовж ек­
ватора. Африка, Азія, Америка, Океанія. Остання
майже порожня — там завершено лише кілька сотень
рівнів. Нема на що дивитися, крім води…
Пул і досі вбирав цю колосальну ідею, коли йому
спала на думку тривожна річ.
— У мій час на всяких висотах літали тисячі супут­
ників. Як ви уникаєте зіткнень?
Здалося, що Індра трохи зніяковіла.
— Знаєте… Я ніколи про це не думала — не моя
галузь. — Вона на мить замовкла, вочевидь, шукаючи
потрібне в пам’яті. Тоді її обличчя проясніло. — Зда­
ється, що багато століть тому ми провели масштабне
прибирання. Тепер нижче від стаціонарної орбіти
просто немає жодного супутника.
«Це логічно, — сказав собі Пул. — Вони не були б
потрібні — чотири гігантські вежі надавали б усі по­
слуги, що раніше залежали від тисяч супутників і кос­
мічних станцій».
— І ніколи не було жодної аварії — жодного зіткнен­
ня з космічними кораблями, що злітали з Землі або
поверталися в атмосферу?
Індра здивовано глянула на нього.
— Але ж такого вже нема. — Вона вказала на сте­
лю. — Усі космопорти там, де й мають бути — нагорі,

31

на зовнішньому кільці. Гадаю, відтоді, як з поверх­
ні Землі піднялася остання ракета, минуло років
чотириста.
Пул ще переварював почуте, коли його увагу захо­
пила дрібна аномалія. Підготовка астронавта зробила
його чутливим до всього, що було не в порядку —
в космосі це могло стати питанням життя і смерті.
Сонце було поза полем зору, високо над головою,
але його промені, що лилися крізь величезне вікно,
намалювали на підлозі під ногами світлу смугу. Цю
смугу перетинала під певним кутом інша, набагато
менш яскрава, тож рама вікна відкидала подвійну тінь.
Пулу довелося опуститися ледь не навколішки, щоб
глянути на небо. Він вважав, що вже нічому не зди­
вується, але видовище двох сонць на мить відібрало
в нього мову.
— Що це таке? — хекнув він, коли знову зміг дихати.
— О… Вам не сказали? Це Люцифер.
— У Землі тепер ще одне сонце?
— Ну, він не дає багато тепла, але позбавив роботи
Місяць… До того як друга експедиція відправилася
шукати вас, це була планета Юпітер.
«Я знав, що доведеться багато дізнатися про но­
вий світ, — сказав собі Пул. — Просто не міг уявити,
як багато».

Розділ 5. Освіта
Коли до номера закотили телевізор і розташува­
ли в ногах його ліжка, Пул був одночасно втішений
і вражений. Втішений, бо страждав на легку форму

32

інформаційного голоду, а вражений, тому що така
модель була застаріла ще в його часи.
— Ми мусили пообіцяти музеєві, що повернемо
його, — проінформувала його старша медсестра. —
Сподіваюся, ви знаєте, як цим користуватися.
Пул перебирав руками дистанційний пульт, і на
нього накотилася хвиля гострої ностальгії. Мало ар­
тефактів були здатні так повернути спогади про ди­
тинство, про ті дні, коли більшості телевізорів браку­
вало мізків розуміти голосові команди.
— Дякую, сестро. Який у вас найкращий канал
новин?
Питання нібито її спантеличило, а тоді вона про­
світліла.
— А, тепер розумію. Але професор Андерсон вважає,
що ви поки що не повністю готові. Тож Архіви дібрали
колекцію того, з чим ви могли б відчути себе як удома.
Пул трохи поміркував над тим, яким міг бути спо­
сіб зберігання інформації в цю епоху. Він ще пам’ятав
компакт-диски, а його ексцентричний старий дядько
Джордж був гордим власником колекції вінтажних
відеокасет. Але, звісно, це технологічне змагання
муси­ло завершитися багато поколінь тому звичайним
дарвінівським способом — виживанням найпристо­
сованішого.
Він мусив визнати, що добірка була хороша, яку
зробив хтось (Індра?) знайомий з початком двадцять
першого сторіччя. У ній не було нічого тривожного,
ніяких воєн чи насилля, а також дуже мало тогочас­
ного ділового світу чи політики, що тепер стало б
абсолютно неважливим. Там були легкі комедії, спор­

33

тивні події (як вони дізналися, що він завзятий при­
хильник тенісу?), класична й попмузика, а також
­документальні фільми про природу.
І хоч би хто складав цю добірку, він мав почуття
гумору, інакше не вніс би серії з кожної епохи «Стар
Трека». Бувши геть малим, Пул зустрівся і з Патри­
ком Стюартом, і з Леонардом Німоєм. Він уявляв, що
вони могли б подумати, якби знали долю пацана,
який сором’язливо просив у них автографи.
Щойно він почав досліджувати колекцію, здебіль­
шого швидко перемотуючи вперед ці реліквії мину­
лого, як у нього з’явилася депресивна думка. Він десь
читав, що наприкінці сторіччя — його сторіччя! — на
світі існувало близько п’ятдесяти тисяч телевізійних
станцій, які вели свої передачі одночасно. Якщо це
число збереглося, хоч легко могло й збільшитися, на
цю пору в ефір вийшли мільйони мільйонів годин
телепередач. Тож навіть загрубілий цинік мусив визна­
ти, що існували принаймні мільярди годин передач,
гідних перегляду… і мільйони, що задовольнили б най­
вищі вимоги якості. Як знайти ці, гм, кілька мільйо­
нів голок у такій гігантській копиці?
Думка так приголомшувала, ба навіть більше, де­
моралізовувала, що через тиждень дедалі безцільні­
шого скакання між каналами Пул попросив забрати
телевізор.
Мабуть, йому пощастило, що він мав чимраз мен­
ше вільного часу, коли не спав, а що більше до нього
поверталося сили, то менше він мусив спати.
Ризик знудитися йому не загрожував завдяки па­
радові не тільки серйозних дослідників, а й зацікав­

34

лених — і, певно, впливових — громадян, яким вда­
валося пробитися крізь захист почесної варти, яку
виставили старша медсестра і професор Андерсон.
Утім, Пул був радий, коли одного дня телевізор по­
вернувся, бо він почав страждати через симптоми
абстиненції — і цього разу він твердо постановив оби­
рати матеріал для перегляду прискіпливіше.
Поважний антикваріат цього разу супроводжувала
широко усміхнена Індра Воллес.
— Ми знайшли дещо, що ти мусиш побачити, Френ­
ку. Ми думаємо, що це допоможе тобі пристосуватися,
і в будь-якому разі, ми впевнені, що тобі сподобається.
Пул завжди вважав такі обіцянки прологом до
гаран­тованої нудьги й приготувався до найгіршого.
Але побачене захопило його з перших секунд і пере­
несло в старе життя так легко, як мало що інше. Він
одразу впізнав найвідоміші голоси свого часу, згадав,
що бачив цю саму передачу раніше. Чи був то її най­
перший показ? Ні, йому тоді було лиш п’ять років:
певно, повтор…
— Атланта, 31 грудня 2000 року.
— Це Сі-ен-ен Інтернешнл, за п’ять хвилин до сві­
танку нового тисячоліття, з усіма його невідомими
загрозами й надіями…
— Але перш ніж намагатися дослідити майбутнє,
погляньмо ще на тисячу років раніше і спитаймо се­
бе — чи могли люди з 1000 року бодай приблизно
уявити наш світ або зрозуміти його, якби їх чарівним
способом перенесло через віки?
— Майже всі технології, що їх ми сприймаємо
як належне, були винайдені аж наприкінці нашого

35

тисячоліття: паровий двигун, електрика, телефони,
радіо, телебачення, кіно, авіація, електроніка. І впро­
довж життя одного покоління — ядерна енергія і по­
дорожі в космос. Що б подумали про це наймудріші
голови минулого? Чи довго Архімед або Леонардо
змогли б зберігати здоровий глузд, якби їх раптом
викинуло до нашого світу?
— Дуже спокусливо думати, що ми впорались би
краще, якби й нас перенесли на тисячу років уперед.
Звісно, фундаментальні наукові відкриття вже зроб­
лено, і хоч значні покращення технологій ще відбу­
дуться, але чи з’являться тоді пристрої, такі магічні
й незбагненні для нас, якими були б для Айзека Нью­
тона кишеньковий калькулятор і відеокамера?
— Мабуть, наш час і справді виокремився серед усіх
тих часів, що минули. Телекомунікації, здатність за­
писувати зображення й звуки, що колись незворотно
втрачалися, завоювання повітря і космосу — все це
створило цивілізацію далеко за межами найдикіших
фантазій з минулого. І не менш важливо те, що Ко­
перник, Ньютон, Дарвін і Айнштайн так змінили спо­
сіб нашого мислення й перспективу Всесвіту, що ми
могли б здатися нашим найосвіченішим попередни­
кам новим біологічним видом.
— Чи дивитимуться наші нащадки через тисячу
роківназад із таким же жалем, з яким ми думаємо
тепер про наших неосвічених, обтяжених хворобами,
марновірних, недовговічних пращурів? Ми гадаємо,
що знаємо відповідь на питання, які вони навіть не
могли поставити — але які несподіванки приготувало
для нас третє тисячоліття?

36

— Ну ось і воно…
Великий дзвін почав вибивати північ. Гудіння остан­
ніх вібрацій розтануло в тиші…
— Таким воно й було — прощавай, чудесне й жах­
ливе двадцяте сторіччя…
Тоді зображення розбилося на безліч фрагментів,
і слово взяв новий коментатор, що говорив з акцен­
том, який Пул тепер легко розумів і який негайно
повернув його в теперішній час.
— Тепер, у перші хвилини три тисячі першого року,
ми можемо відповісти на це питання з минулого…
— Звісно, люди з 2001 року, яких ми щойно бачили,
не були б так безповоротно приголомшені нашим
часом, як хтось із 1001 року почувався б у їхньому.
Вони передбачили багато з наших технологічних про­
ривів — справді, вони очікували міст на орбіті й коло­
ній на Місяці й інших планетах. Вони навіть могли б
трохи розчаруватися з того, що ми ще не безсмертні
й що направили зонди тільки до найближчих зір…
Раптом Індра вимкнула запис.
— Подивишся решту пізніше, Френку, ти втомлюєш­
ся. Але сподіваюся, це допоможе тобі пристосуватися.
— Дякую, Індро. Треба з цим поспати. Але це точно
підтвердило дещо.
— Що саме?
— Треба бути вдячним, що я не з тисяча першого
і що мене не закинуло у дві тисячі перший. То був би
завеликий квантовий стрибок, не думаю, що хтось
зміг би до такого пристосуватися. Я ж принаймні
знаю про електрику й не помру від страху, якщо до
мене заговорить зображення.

37

«Сподіваюся, — казав собі Пул, — що ця впевне­
ність виправдана. Хтось колись сказав, що будь-яка
достатньо розвинена технологія не відрізняється від
магії. Чи побачу я магію в цьому новому світі… і чи
зможу з нею впоратися?»

Розділ 6. Нейрошолом
— Боюся, що ви стоїте перед нестерпним вибором, —
сказав професор Андерсон з усмішкою, що нейтралі­
зувала перебільшену серйозність його слів.
— Я готовий, докторе. Кажіть, як є.
— Перш ніж вам зможуть приладнати нейрошолом,
доведеться стати абсолютно лисим. Тож вибір такий.
З вашою швидкістю росту волосся доведеться голи­
тися щонайменше раз на місяць. Або можна позбу­
тися волосся остаточно.
— І як це робиться?
— Обробка шкіри лазером. Убиває фолікули в са­
мому корені.
— А цей процес… можна обернути?
— Так, але воно гидко, боляче й триває кілька тижнів.
— Тоді я подивлюся, чи мені подобається не мати
волосся, перш ніж зважитися. Не можна забувати
того, що трапилося з Самсоном.
— З ким?
— Персонажем однієї популярної старої книги. Його
дівчина обрізала йому волосся уві сні. Коли він про­
кинувся, вся його сила зникла.
— Тепер я пригадую — доволі очевидний медичний
символізм!

38

— Але я був би не проти, щоб позбутися бороди. Не
тямитимуся від щастя, якщо раз і назавжди припиню
голитися.
— Я організую процедуру. А яку б вам хотілося
перуку?
Пул засміявся.
— Я не дуже самозакоханий — гадаю, що з нею
буде морока, тож, мабуть, не буду її заводити. Це я теж
зможу вирішити пізніше.
Те, що всі в цій епосі були штучно лисі, стало не­
сподіванкою, яку Пул виявив доволі пізно — перше
одкровення прийшло, коли обидві медсестри зняли
пишні коси без найменшої ознаки ніяковості якраз
перед тим, як до них приєдналося кілька так само
лисих спеціалістів, що мали провести з ним ряд мікро­
біологічних перевірок. Його ніколи не оточувала така
кількість безволосих людей, і першою його гіпотезою
було те, що це останній крок у нескінченній війні
медичного фаху проти мікробів.
Як і більшість його здогадок, ця виявилася геть
хибною, а коли він дізнався про справжню причину,
то розважався думкою про те, як часто він міг бути
впевненим, якби наперед цього не знав, що волосся
його відвідувачів несправжнє. Відповідь була така:
іноді з чоловіками, ніколи з жінками. Вочевидь, на­
стала золота доба виробників перук.
Професор Андерсон не марнував часу: того ж дня
медсестри обмастили голову Пула якимось лихим на
запах кремом, і коли він через годину глянув у дзер­
кало, то не впізнав себе. «Ну, — подумав він, — ма­
буть, перука — це таки непогана ідея…»

39

Нейрошолом приміряли трохи довше. Спершу тре­
ба було зробити зліпок, для чого йому довелося по­
сидіти без руху кілька хвилин, поки гіпс затвердне.
Він уже побоювався, що йому скажуть, буцім його
голова якоїсь неправильної форми, коли медсестри,
абсолютно непрофесійно регочучи, ледве змогли його
звільнити.
— Ой, так боляче! — пожалівся він.
Далі настала черга самого пристрою, металево­
го шолома, який щільно прилягав до голови, майже
сягаю­чи вух. Він викликав ностальгічну думку: як­
би ж то мої друзі з євреїв зараз мене побачили! Через
кілька хвилин йому стало так зручно, що він геть за­
був про існування шолома.
Тепер він був готовий до встановлення — процесу,
як він зрозумів, відчувши щось на кшталт захоплення,
який був важливим ритуалом у житті майже всього
людства упродовж більш як половини тисячоліття.
— Очі можна не заплющувати, — сказав технік,
якого йому представили претензійним титулом «інже­
нер нейроконфігурацій», що в широкому вжитку
майже завжди спрощували до «нейромайстра». — Ко­
ли почнеться налаштування, усі вхідні сигнали будуть
перехоплені. Навіть якщо очі будуть розплющені, ви
нічого не побачите.
«Цікаво, чи всі в цю мить отак нервують, — спитав
себе Пул. — Невже це остання мить, коли я ще контро­
люю власний розум? Утім, дотепер я звик довіряти
технологіям цього часу. Поки що вони мене не під­
водили. Звісно, як говориться в старому прислів’ї:
завжди буває перший раз…»

40

Як йому і обіцяли, він не відчув нічого, крім легень­
кого лоскоту, коли міріади нанодротів заглибилися
в шкіру голови. Усі органи чуття працювали абсолют­
но нормально; він оглядав знайомий номер, і все нав­
коло лишалося точнісінько таким, яким мало бути.
Нейромайстер — у власному шоломі, також під’єд­
наному до якогось пристрою, який легко можна було
сплутати з ноутбуками двадцятого сторіччя, — усміх­
нувся до нього, щоб підбадьорити.
— Готові? — спитав він.
Бувають часи, коли старий штамп — найкраща від­
повідь.
— Готовіший не буду, — відповів Пул.
Світло потроху потьмяніло — або так здалося. На
нього опустилася велична тиша, і навіть легенька гра­
вітація Вежі повністю випустила його зі свого захвату.
Він був ембріоном, що плавав у непримітній безодні,
хоч і не в повній темряві. Він пізнав таку ледве про­
никну для ока, майже ультрафіолетову темноту на са­
мому краю ночі лиш один раз у житті — коли занурив­
ся глибше, ніж допускали мудрі рекомендації, уздовж
стіни стрімкого обриву на зовнішньому краю Велико­
го бар’єрного рифу. Дивлячись униз, крізь сотні метрів
кришталевої порожнечі, він відчув таку дезорієнтацію,
що на коротку мить запанікував і ледь не увімкнув
систему аварійної плавучості, перш ніж опанував себе.
Звісно, він ніколи не згадував про цей випадок у роз­
мовах з лікарями Космічного управління…
З величезної відстані, з незмірної безодні почувся го­
лос, який ніби оточив його звідусіль. Але він долинув не
через вуха, а тихо прозвучав у лунких лабіринтах мозку.

41

— Починається калібрація. Коли-не-коли вам ста­
витимуть питання — можете відповідати подумки, але
вголос може бути легше. Ви зрозуміли?
— Так, — відповів Пул і задумався, чи ворухнулися
його губи. Він ніяк не міг цього визначити.
У безодні щось з’явилося — решітка тонких ліній,
наче велетенський лист паперу для креслень. Вона
розширилася вгору і вниз, праворуч і ліворуч, за межі
поля зору. Він спробував ворухнути головою, але зо­
браження ніяк не змінилося.
По всій решітці заблимали числа, та так швидко, що
він не встигав їх читати — але, певно, що якийсь мо­
дуль їх записував. Пул не стримав усмішки (чи ворух­
нулися його щоки?), коли зрозумів, що ця перевірка
йому нагадала. Вона була точнісінько як комп’ютерне
дослідження зору, що міг провести пацієнтові будьякий окуліст його доби.
Решітка зникла і змінилася суцільними кольоро­
вими листами, які вщент заповнювали все поле зору.
За кілька секунд кольори пробігли від одного краю
спектра до іншого.
— Могли б і спитати, — подумки пробурмотів Пул. —
Кольоровий зір у мене бездоганний. А далі, як я розу­
мію, буде слух.
Він не помилився. Тихі барабанні дрібушки при­
швидшувалися, поки не перетворилися на найнижче
чутне «до», а тоді пробігли музичною шкалою, поки не
зникли за межами людського слуху, на території кажа­
нів і дельфінів.
То був останній з простих і зрозумілих тестів. Його
швидко протягло крізь запахи й смаки, більшість із яких

42

була приємна, але деякі — зовсім ні. Тоді йому здалося,
що він перетворився на ляльку на невидимих ниточках.
Він припустив, що це перевірка нервово-м’язового
контролю, і сподівався, що вона не проявляється зов­
ні, бо коли так, то він, певно, виглядав як людина
в термінальній стадії танцю святого Вітта. На одну
мить він відчув дику ерекцію, але не міг перевірити,
чи воно так насправді, а тоді хутко провалився в сон
без видінь.
Чи він тільки уявив, що спав? Він не мав гадки
про те, скільки спливло часу, перш ніж він проки­
нувся. Шолом уже зник, як і нейромайстер зі своїм
обладнанням.
— Усе минуло добре, — сяяла старша медсестра. —
Потрібно ще кілька годин, щоб перевірити, чи не
було якихось аномалій. Якщо з вашими даними все
«кей-о», — тобто «о-кей», — завтра ви матимете свій
нейрошолом.
Пул був вдячний за те, що його оточення докладало
зусиль, щоб підучити архаїчну англійську, але йому
дуже хотілося б, щоб старша медсестра не припусти­
лася такої досадної обмовки.
Коли настав час останньої примірки, Пул почувався
майже як у дитинстві, коли от-от мав розгорнути якусь
чудову нову іграшку, знайдену під різдвяною ялинкою.
— Вам не доведеться знову проходити всі налашту­
вання, — запевнив його нейромайстер. — Одразу поч­
неться завантаження. Я поставлю вам демо на п’ять
хвилин. Розслабтесь і насолоджуйтесь.
Його сповнила легка заспокійлива музика. Хоч то
й було щось дуже знайоме, з його часів, він не міг її

43

упізнати. Перед очима зібралася імла, що розійшлася,
коли він рушив до неї.
Так, він ішов! Ілюзія була бездоганно переконли­
ва — він відчував землю під ногами, а що музика стих­
ла, то чув, як легенький вітерець шумить у високих
деревах, які ніби оточували його з усіх боків. Він упі­
знав у них каліфорнійські мамонтові дерева і побажав
їм і досі існувати в реальності, десь на Землі, як він
сподівався.
Він ішов прудким кроком — надто швидко для ком­
фортної прогулянки, ніби час був трохи пришвидше­
ний, щоб подолати якомога більшу відстань. Але він
не усвідомлював жодного зусилля зі свого боку, а по­
чувався гостем у чийомусь тілі. Це відчуття посилюва­
лося тим, що він не мав жодного контролю над своїми
рухами. Коли він намагався зупинитися або змінити
напрям, нічого не відбувалося. Він їхав пасажиром.
Його це не турбувало, адже він насолоджувався но­
вою вправою — і легко зрозумів, як до неї можна при­
звичаїтися. «Машини снів», які передбачали науковці
його сторіччя, — часто з острахом, — тепер стали час­
тиною повсякденного життя. Пул замислився над тим,
як людство спромоглося вижити: йому сказали, що
значна його частина таки не спромоглася. Мільйони
спалили собі мозок і випали з життя.
Звісно, він буде невразливий до таких спокус! І ви­
користовуватиме цей чудесний інструмент для того,
щоб більше дізнатися про світ четвертого тисячоліття
й за хвилини набути нових навичок, які інакше довело­
ся б здобувати роками. Утім, він міг би коли-не-коли
використовувати нейрошолом просто для розваги…

44

Він вийшов до краю лісу й тепер дивився через
широку річку. Він увійшов до неї без вагань і зовсім
не відчув тривоги, коли вода піднялася вище голови.
Було трохи дивно, що він і далі міг нормально дихати,
але його більше вразило те, що він і надалі прекрасно
все бачив у середовищі, в якому просте людське око
не могло сфокусуватися. Він міг би полічити всі лу­
сочки на дивовижній форелі, що пропливла повз ньо­
го, вочевидь, не маючи гадки про дивного чужака…
А тоді русалка… Йому завжди хотілося побачити їх,
але він вважав їх скоріше морськими створіннями.
Вочевидь, вони іноді запливали вгору течією, як ло­
сосі, для продовження роду? Вона зникла раніше, ніж
він устиг її розпитати, щоб підтвердити або спросту­
вати цю революційну теорію.
Річка закінчувалася напівпрозорою стіною. Він про­
йшов крізь неї і ступив на поверхню пустелі, під па­
люче сонце. Жар неприємно припікав, але він усе
одно міг дивитися прямо в люте полуденне полум’я.
Він навіть з неприродною ясністю бачив коло одного
краю архіпелаг сонячних плям. І — оце точно було
неможливо — він також бачив примарну розкіш ко­
рони, абсолютно невидної, крім повних затемнень,
що простяглася в обидва боки від сонця лебединими
крилами.
Тоді все потемнішало, повернулася та сама музика,
а з нею — благословенна прохолода знайомого номера.
Він розплющив очі (чи були вони заплющені?) й по­
бачив, що нетерпляча публіка чекає на його реакцію.
— Дивовижно, — майже побожно видихнув він. —
Дещо з цього здавалося… гм, справжнішим за справжнє!

45

Тоді його почала поривати інженерська цікавість,
що й без того ніколи глибоко не ховалася.
— Навіть таке коротке демо мало вміщувати неймо­
вірний обсяг інформації. Як вона зберігається?
— У цих пластинках — таких самих, які використовує
ваша аудіовізуальна система, тільки куди місткіших.
Нейромайстер простягнув Пулові маленький ква­
дратик, вочевидь, скляний і вкритий з одного боку
сріблом. Він був майже такого ж розміру, як ком­
п’ютерні дискети його юності, але удвічі товщий. Пул
кілька разів перевернув його, намагаючись видивити­
ся щось у прозорому предметі, і побачив лише весел­
кові виблиски.
Він усвідомив, що тримав у руках кінцевий продукт
понад тисячі років розвитку електрооптичної техно­
логії, як і інших технологій, що в його еру ще не на­
родилися. Його не дивувало, що на вигляд квадратик
сильно скидався на пристрій, який він колись знав.
Для більшості звичайних предметів повсякденного
життя існували зручні форми й розміри — для ножів,
виделок, ручних інструментів, меблів… і знімної ком­
п’ютерної пам’яті.
— Яка в нього місткість? — спитав він. — У мої часи
ми з такими розмірами підійшли до терабайтів. Я впев­
нений, що ви впоралися набагато краще.
— Не так, як можна уявити — звісно, існують межі,
встановлені самою будовою матерії. До речі, тера­
байт — це скільки? Боюся, що я забув.
— Яка ганьба! Кіло, мега, гіга, тера… це десять
у дванадцятому степені байтів. Далі петабайт — десять
у п’ятнадцятому, далі я не заходив.

46

— Десь тут починаємося ми. Цього досить, щоб за­
писати все, що може відчути людина за повне життя.
То була приголомшлива концепція, але не така не­
сподівана. Кілограм желе всередині людського чере­
па був не набагато більший за пластинку, що Пул
тримав у руці, і він не міг бути ефективнішим засобом
збереження інформації, адже мав ще стільки інших
функцій.
— І це ще не все, — продовжував нейромайстер. —
Трохи стиснувши дані, можна записати сюди не тіль­
ки спогади, а й саму особу.
— І знову відтворити їх?
— Аякже. Для нанозбирачів це доволі проста робота.
«Так я й гадав, — подумав собі Пул, — але ніколи
не вірив у це».
У його сторіччі здавалося дивовижним мати весь
життєвий доробок великого митця на одному малень­
кому диску. А тепер такий самий за розміром предмет
міг нести на собі й самого митця.

Розділ 7. Дебрифінг
— Мені дуже приємно дізнатися, — сказав Пул, — що
минуло стільки століть, а Смітсонівський музей і до­
сі існує.
— Ви, певно, не впізнали б його, — сказав відвіду­
вач, який представився доктором Алістером Кімом,
директором напряму астронавтики. — Особливо то­
му, що він тепер розкиданий по всій Сонячній систе­
мі: головні колекції поза Землею зібрані на Марсі
й Місяці, а ще безліч експонатів, що належать нам за

47

законом, і досі прямують до зірок. Колись ми наздо­
женемо їх і повернемо додому. Ми особливо не мо­
жемо дочекатися повернення до наших рук «Піоне­
ра-10» — першого створеного людиною об’єкта, що
покинув Сонячну систему.
— Гадаю, що і я був на межі цього досягнення, ко­
ли мене помітили.
— На щастя для вас — і для нас. Ви можете проли­
ти світло на стільки всього, що ми й не знаємо.
— По правді, я в цьому сумніваюся, але зроблю все,
що зможу. Я не пам’ятаю нічогісінько після того, як на
мене налетіла некерована капсула. Хоч мені й важко
в це повірити, мені сказали, що в цьому був винен Еал.
— Це правда, але історія доволі заплутана. Усе, що
ми змогли встановити, міститься на цьому записі —
тут десь двадцять годин, але ви, певно, зможете про­
мотати більшу частину.
— Звісно, ви знаєте, що Дейв Боумен вийшов у кап­
сулі № 2, щоб вас урятувати, але потім опинився за­
блокованим зовні корабля, бо Еал відмовився від­
чиняти двері шлюзу.
— Заради Бога, чому?
Доктор Кім трохи скривився. Це не вперше Пул
помітив таку реакцію.
(«Треба стежити за язиком, — подумав він. — Сло­
во «Бог» у цій культурі, здається, стало непристой­
ним — треба розпитати про це Індру».)
— В інструкціях Еала виявилася значна помилка
програмування — йому був наданий контроль за пев­
ними аспектами місії, про які не знали ви з Боуме­
ном, це все є в записі…

48

— Хай там як, він також вимкнув системи підтрим­
ки життя трьох гібернавтів, — першого екіпажа, —
і Боуменові довелося випустити за борт і їхні тіла.
(«То ми з Дейвом були другим екіпажем — цього
я теж не знав…»)
— Що з ними сталося? — спитав Пул. — Їх не мож­
на було врятувати, як мене?
— Боюся, що ні. Звісно, ми розглядали це. Боумен
випустив їх через кілька годин після того, як відібрав
контроль в Еала, тож їхні орбіти трохи відрізнялися
від вашої. Якраз на стільки, що вони згоріли на Юпі­
тері, а ви проскочили повз нього й дістали гравітацій­
не прискорення, яке ще через кілька тисяч років за­
несло б вас до Туманності Оріона…
— Керуючи всім вручну — справді неймовірна робо­
та! — Боумен спромігся вивести «Діскавері» на орбіту
навколо Юпітера. Там він натрапив на те, що друга
експедиція назвала Старшим братом, на такого собі
близнюка Моноліту з Тихо, але в сотні разів більшого.
— Там ми його і втратили. Він покинув «Діскавері»
в тій капсулі, що лишилася, і зійшовся зі Старшим
братом. Його останні слова переслідують нас от уже
майже тисячу років: «О Деусе, він повен зірок!»
(«Ось воно знову! — сказав собі Пул. — Дейв ніяк
не міг такого сказати… Певно, його слова звучали так:
«Боже мій, він повен зірок!»)
— Вочевидь, капсулу затягло всередину Моноліту
якимось інерційним полем, тому що вона — імовірно,
разом з Боуменом — пережила прискорення, яке
муси­ло миттєво їх розчавити. І то була остання інфор­
мація, яку ми мали майже десять дальших років,

49

аж до часів спільної американсько-російської місії
на «Леонові»…
— Яка зблизилася з покинутим «Діскавері», щоб
доктор Чандра зійшов на борт і повторно активував
Еал. Так, я це знаю.
Доктор Кім ніби трохи зніяковів.
— Даруйте, я не знав точно, скільки вам уже розпо­
віли. Хай там як, далі трапилося дещо дивніше.
— Вочевидь, прибуття «Леонова» запустило якусь
реакцію всередині Старшого брата. Якби ми не мали
цих записів, то ніхто б ніколи не повірив, що таке стало­
ся. Дозвольте показати… ось доктор Гейвуд Флойд си­
дить на нічній вахті на борту «Діскавері» після того, як
було відновлене живлення. Звісно, ви тут усе впізнаєте.
(«Справді впізнаю… І як дивно бачити давно по­
мерлого Гейвуда Флойда в моєму старому кріслі, поки
Еалове неблимне червоне око досліджує все, що ба­
чить. А ще дивніше подумати, що ми з Еалом пере­
жили схожий процес воскресіння з мертвих…»)
На одному з моніторів спливло повідомлення,
і Флойд ледаче відповів:
— Гаразд, Еале. Хто там викликає?
НЕ ВИЗНАЧЕНО.
Флойда це нібито трохи роздратувало.
— Гаразд. Будь ласка, передай повідомлення.
ТУТ НЕБЕЗПЕЧНО ЗАЛИШАТИСЯ. ВИ МУСИ­
ТЕ ПОКИНУТИ ЦЕ МІСЦЕ ВПРОДОВЖ П’ЯТНА­
ДЦЯТИ ДНІВ.
— Це абсолютно неможливо. Наше вікно запуску
відкриється не раніше, ніж за двадцять шість днів.
У нас не вистачить палива для ранішого старту.

50

МЕНІ ВІДОМІ ЦІ ФАКТИ. ОДНАК ВИ МУСИТЕ
ПОКИНУТИ ЦЕ МІСЦЕ ВПРОДОВЖ П’ЯТНА­
ДЦЯТИ ДНІВ.
— Я не можу сприймати такі застереження сер­
йозно, поки не знатиму їх джерела… Хто зі мною
говорить?
Я БУВ ДЕВІДОМ БОУМЕНОМ. ДУЖЕ ВАЖЛИ­
ВО, ЩОБ ВИ МЕНІ ВІРИЛИ. ОЗИРНІТЬСЯ.
Гейвуд Флойд повільно розвернув крісло від скуп­
чених панелей і пультів комп’ютерного дисплею до
вкритого липучкою мостика позаду себе.
(«Отут дивіться уважно», — сказав доктор Кім.
«Наче мені треба було підказувати», — поду­
мав Пул…)
Кабіна «Діскавері», у якій зберігалося середовище
невагомості, була сильніше запилюжена, ніж він її
пам’ятав. Пул здогадався, що систему фільтрації по­
вітря ще не ввімкнули. Паралельні промені далекого,
але яскравого Сонця, що лилися крізь широкі вікна,
підсвічували незчисленні порошинки, що танцювали
в класичній демонстрації броунівського руху.
А тоді з цими часточками пилу почало відбуватися
дещо дивне — якась сила ніби направляла їх, гнала
від центральної точки, а інші, навпаки, до неї, поки
вони всі не опинилися на поверхні порожньої сфери.
Та сфера, десь метр завширшки, якусь мить висіла
в повітрі, як гігантська мильна булька. Тоді видо­
вжилася, перетворилася на еліпсоїд, поверхня яко­
го збрижилася й почала формувати заглиблення
й зморшки. Пул не дуже здивувався, коли еліпсоїд
почав набувати людської форми.

51

Він бачив такі фігури, видуті зі скла, у музеях і на
наукових виставках. Але цей пиловий фантом навіть
не наближався до анатомічної точності — він був гру­
бий, наче глиняна фігурка чи один із примітивних
предметів мистецтва, знайдених у заглибинах печер
Кам’яного віку. Тільки голова була дбайливо змоде­
льована, і її обличчя, поза всяким сумнівом, належа­
ло командерові Девіду Боумену.
ВІТАЮ, ДОКТОРЕ ФЛОЙД. ТЕПЕР ВИ МЕНІ
ВІРИТЕ?
Губи фігури не поворухнулися: Пул усвідомив, що
голос — так, безперечно, голос Боумена — насправді
долинав через динаміки кабіни.
МЕНІ ТАК ДУЖЕ ВАЖКО, А ЧАСУ МАЛО. МЕ­
НІ ДОЗВОЛЕНО ДАТИ ВАМ ЦЕ ПОПЕРЕДЖЕН­
НЯ. У ВАС Є ЛИШЕ П’ЯТНАЦЯТЬ ДНІВ.
— Чому… і що ти таке?
Але примарна фігура вже розчинялася, її зернис­
та оболонка почала знову розпадатися на складові
пилинки.
БУВАЙТЕ, ДОКТОРЕ ФЛОЙД. МИ НЕ МОЖЕ­
МО МАТИ ПОДАЛЬШИХ КОНТАКТІВ. АЛЕ ВИ
ОТРИМАЄТЕ ЩЕ ОДНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ, ЯКЩО
ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ.
Поки зображення розчинялося, Пул не стримав
усмішки, почувши те старе кліше Космічного віку.
«Якщо все буде добре» — скільки разів він чув перед
запуском цю ритуальну фразу!
Фантом щез: лишилися тільки танці порошинок, що
рушили далі виписувати в повітрі випадкові траєкторії.
Зусиллям волі Пул повернувся до теперішнього.

52

— Ну, командере, що ви про це думаєте? — спи­
тав Кім.
Пул ще не оговтався, і минуло кілька секунд, перш
ніж він зміг відповісти.
— Обличчя і голос належали Боуменові, можу в цьо­
му заприсягтися. Але що то було?
— Про це ще й досі сперечаються. Назвіть це голо­
грамою, проєкцією, — звісно, таке можна штучно
створити багатьма способами, — але не за тих обста­
вин! А на додачу трапилося те, що трапилося.
— Люцифер?
— Так. Завдяки попередженню, «Леонову» якраз
вистачило часу відступити, перш ніж Юпітер вибухнув.
— Тож та Боумен-штука, чим би вона не була, на­
магалася допомогти й попередити.
— Імовірно. І вона може стояти за тим «ще одним
повідомленням», яке ми таки отримали — його на­
правили за якісь хвилини до детонації. Ще одне по­
передження.
Доктор Кім знов оживив екран. На ньому пока­
зався простий текст: «УСІ ЦІ СУПУТНИКИ ВАШІ,
КРІМ ЄВРОПИ. НЕ НАМАГАЙТЕСЯ ТАМ ВИСА­
ДИТИСЯ». Одне й те саме повідомлення повторю­
валося десь під сотню разів, після чого букви пере­
плуталися.
— І ми ніколи не намагалися там висадитися? —
спитав Пул.
— Лише раз, помилково, через тридцять шість ро­
ків — коли корабель США «Ґалексі» викрали й напра­
вили туди, а його кораблю-побратимові «Юніверсу»

53

довелося летіти на допомогу. Тут є все — разом з тим,
що нам розповіли про європіанців наші роботи-спо­
стерігачі.
— Мені не терпиться їх побачити.
— Вони амфібії, бувають усіх форм і розмірів. Щой­
но Люцифер почав топити кригу, яка вкривала весь
їхній супутник, вони почали виходити з моря. Від­
тоді вони розвивалися зі швидкістю, що здається біо­
логічно неможливою.
— З того, що я пам’ятаю про Європу, хіба на ній не
було безлічі розломів у кризі? Може, вони ще раніше
проповзали крізь них і роздивлялися довкола?
— Це загальноприйнята теорія. Але є ще одна, на­
багато дискусійніша. Якимсь незрозумілим нам спо­
собом до всього міг бути причетний Моноліт. А по­
штовх цій думці дала знахідка МАТ-0, тут, на Землі,
майже через п’ятсот років після вас. Гадаю, вам про
це розповідали?
— Тільки мимохідь — ще стільки всього треба на­
долужити! Мені здається, що ця назва сміховинна —
бо то була не магнітна аномалія — і знайшлася вона
в Африці, а не в кратері Тихо!
— Звісно, це цілком слушно, але назва причепи­
лася міцно. І що більше ми дізнаємося про Моно­
літи, то глибша їхня таємниця. Особливо тому, що
вони — єдиний справжній доказ розвиненої техноло­
гії за межами Землі.
— Це мене здивувало. Я був думав, що на цей час
ми вже отримали звідкись якісь радіосигнали. Астро­
номи почали шукати їх, ще як я був малим!

54

— Ну, був один натяк… і такий страхітливий, що ми
не любимо про нього говорити. Ви чули про нову зорю
Скорпіон?
— Начебто ні.
— Звісно, зірки стають новими постійно — і ця на­
віть не була аж такою видовищною. Але до вибуху було
відомо, що Скорпіон мав кілька планет.
— Населених?
— Абсолютно неможливо щось стверджувати. Радіо­
пошук нічого не вловив. А страхіття ось у чому… На
щастя, «Патруль нових» упіймав подію на самому по­
чатку. А почалося все не з зірки. Спочатку здетонувала
одна з планет, а вже за нею вибухнуло й сонце.
— О Бож… даруйте. Продовжуйте.
— Ви розумієте сенс. Неможливо, щоб планета пе­
ретворилася на нову… крім одного випадку.
— Я колись прочитав у фантастичному романі жах­
ливий жарт: «Наднові зірки — це аварії на виробництві».
— Це не була наднова, але й фраза може не бути
жартом. Найпоширеніша теорія в тому, що хтось чер­
пав вакуумну енергію — і втратив контроль.
— Або то могла бути війна.
— Що геть не краще. Певно, ми ніколи не дізнаємо­
ся. Але наша цивілізація залежить від того самого дже­
рела енергії, тож ви розумієте, чому Скорпіон викли­
кає в нас кошмари.
— А нам треба було переживати тільки про ядерні
реактори!
— Вже не треба, слава Деусу. Але я дуже хотів би
розповісти вам більше про відкриття МАТ-0, бо ця
подія стала поворотним пунктом в людській історії.

55

Знахідка МАТ-1 на Місяці була доволі значним шо­
ком, але через п’ятсот років на нас чекав набагато
сильніший. Та ще й набагато ближче до нашого до­
му — в усіх сенсах слова. В Африці.

Розділ 8. Повернення до Олдуваю
Подружжя Лікі, часто казав собі доктор Стівен дель
Марко, нізащо б не впізнало цю місцину, хоч вона
й лежить за якийсь десяток кілометрів від місця, де
Луїс і Мері за п’ять століть до того викопали кістки
наших перших пращурів. Глобальне потепління і Ма­
лий льодовиковий період (скорочений завдяки геро­
їзмові та чудесам технологій) трансформували пейзаж
і повністю змінили біоту. Дуби з соснами й досі вирі­
шували між собою, хто з них краще переживе примхи
кліматичної фортуни.
Було важко повірити, що на 2513 рік в Олдуваї ще
лишилось щось, що не викопали завзяті антропологи.
Однак тодішні швидкі повені, які вже не повинні були
траплятися, переінакшили місцевий ландшафт і змили
кілька метрів верхнього шару ґрунту. Дель Марко ско­
ристався з нагоди — і тоді на межі глибини сканування
знайшлося дещо, у що він не відразу повірив.
Знадобився понад рік повільного й ретельного роз­
копування, щоб дістатися до того примарного зобра­
ження й дізнатися, що реальність дивніша за його най­
сміливіші уявлення. Роботи-копачі швидко прибрали
перші кілька метрів, а тоді до роботи взялися тради­
ційні рабські загони студентів-практикантів. Їм допо­
магала — або заважала — команда з чотирьох конгів,

56

яких дель Марко вважав більше морокою, ніж корис­
ним ресурсом. Однак студенти обожнювали генетично
покращених горил, до яких ставилися, як до відсталих,
але улюблених дітей. Подейкували, що стосунки між
ними не завжди були повністю платонічними.
Однак на останніх кількох метрах можна було по­
кластися тільки на роботу людських рук, зазвичай
озброєних зубними щітками, до того ж тільки з м’яки­
ми щетинками. Згодом робота була завершена: Го­
вард Картер, побачивши перший виблиск золота
в Тутанхамоновій гробниці, не знайшов там і близько
схожого скарбу. Дель Марко знав, що з тієї миті люд­
ські переконання і філософія незворотно зміняться.
Моноліт виявився ідентичним близнюком знай­
деного на Місяці п’ятьма століттями раніше: навіть
розміри розкопки навколо нього майже збігалися
з тамтешніми. Як і МАТ-1, цей теж не відбивав геть
нічого, з однаковою байдужістю вбираючи сліпучий
жар афри­канського сонця й бліде сяйво Люцифера.
Ведучи своїх колег — директорів п’ятірки найві­
доміших світових музеїв, трьох видатних антрополо­
гів, двох голів медіаімперій — на дно ями, дель Мар­
ко роздумував, чи група таких видатних чоловіків
і жінок колись була такою мовчазною, та ще й так
довго. Але саме такий вплив справляв ебеновий пря­
мокутник на всіх відвідувачів, коли вони усвідомлю­
вали, який висновок випливає з тисяч артефактів, що
його оточували.
Тому що навколо лежала ціла скарбниця архео­
лога — грубо витесані інструменти з кременю, не­
зчисленні кістки: якісь — звірячі, якісь — людські,

57

і майже все лежало дбайливо викладене за певною
схемою. Століттями — ні, тисячоліттями — ці жалю­
гідні дари приносили сюди створіння, в яких уперше
спалахнув інтелект, як данину чуду, що лежало за
межами їхнього розуміння.
І нашого теж, часто думав дель Марко. Але він пе­
вен у двох речах, хоч і сумнівався, що їх коли-небудь
вийде довести.
Саме тут — у часі й просторі — насправді лежав
початок людської раси.
І цей Моноліт був найперший з її численних богів.

Розділ 9. Небесний парк розваг
— Учора ввечері в моїй спальні були миші, — пожалів­
ся Пул напівжартома. — Не можеш знайти мені кота?
Доктор Воллес трохи спантеличилася, а тоді за­
сміялася.
— Ти, певно, чув мікротів-прибиральників. Я по­
прошу перевірити їхні програми, щоб вони тебе більше
не турбували. Намагайся не наступити на котрогось,
якщо застанеш його за роботою. Бо, як наступиш, він
покличе на допомогу, і всі його друзі збіжаться під­
бирати уламки.
Так багато треба вивчити — а часу так мало! Ні, не­
правда, нагадав собі Пул. У нього легко може бути
в запасі сотня років, завдяки медичній науці ниніш­
ньої доби. Ця думка вже почала сповнювати його
скоріше побоюванням, аніж радістю.
Принаймні тепер він міг легко встигати за більшіс­
тю розмов, а ще навчився правильно вимовляти слова,

58

щоб Індра не лишалася єдиною, хто його розуміє. Він
дуже радів, що англійська стала світовою мовою, хоч
французька, російська і мандаринська й досі процвітали.
— Є ще одна проблема, Індро, і я думаю, що ти єди­
на, хто може допомогти. Чому народ так ніяковіє, ко­
ли я кажу слово «Бог»?
Індра геть не зніяковіла, а ще й розсміялася.
— Це дуже заплутана історія. Шкода, що тут немає
мого старого друга доктора Хана, щоб він усе пояснив,
але він на Ганімеді, зціляє тих прибічників Істинної
Віри, яких ще може знайти. Коли всі старі релігії були
дискредитовані — нагадай колись розказати тобі про
папу Пія XX, одного з найвидатніших людей в істо­
рії! — ми й досі мали потребу в слові на означення
Першопричини або Творця Всесвіту — якщо такий є…
— Було чимало слів-кандидатів: Део — Тео — Юпі­
тер — Брагма — їх усіх випробували, і деякі ще й досі
з нами — особливо Айнштайнів фаворит, «Старий».
Але наймодніше тепер — «Деус».
— Спробую запам’ятати, але все це здається трохи
дурнуватим.
— Ти звикнеш, я підкажу тобі кілька інших ввічли­
вих і прийнятних вставних вигуків, якщо треба буде
виразити почуття…
— Ти сказала, що старі релігії були дискредитовані.
То в що люди вірять тепер?
— Вірять якнайменше. Ми всі або деїсти, або теїсти.
— Я заплутався. Давай означення, будь ласка.
— Сьогодні вони трохи інші, ніж у твій час, але ось
останні версії. Теїсти вірять, що існує не більше ніж
один Бог. Деїсти — що існує не менше ніж один Бог.

59

— Боюся, що відмінність для мене надто тонка.
— Але не для всіх. Ти здивуєшся силі суперечок, які
вона викликала. П’ятсот років тому хтось використав
те, що відомо під назвою сюрреальної математики,
щоб довести, буцім між теїстами й деїстами є нескін­
ченна кількість відтінків. Звісно, як і більшість тих, хто
брався бавитися з нескінченністю, він втратив розум.
До речі, найвідомішими деїстами були американці:
Вашингтон, Франклін, Джефферсон.
— Вони жили трохи раніше за мене, хоча ти б здиву­
валася, якби знала, що більшість людей цього не усві­
домлюють.
— А тепер — добрі новини. Джо — професор Андер­
сон — нарешті дав — що ж то за слово? — своє «о-кей».
Ти готовий до маленької подорожі нагору… На Місяч­
ний рівень.
— Чудово. А це далеко?
— Ой, та десь дванадцять тисяч кілометрів.
— Дванадцять тисяч! Та нам же знадобиться кілька
годин!
Індра ніби здивувалася його словам, а тоді усміх­
нулася.
— Не так багато, як ти думаєш. Ні, у нас поки що не­
має транспортера матерії зі «Стар Трека», хоч мені зда­
ється, що над цим працюють! Але тобі знадобиться новий
одяг, а також хтось, хто покаже, як його носити. А ще
допоможе з сотнями маленьких щоденних завдань, що
забирають так багато часу. Тож ми насмілилися орга­
нізувати тобі особистого помічника. Заходь, Дениле.
Денил був невисокий, світло-брунатний чоловік
на четвертому десятку, що здивував Пула, не приві­

60

тавшись звичайним жестом — наближенням долоні
для автоматичного обміну інформацією.
Насправді, скоро з’ясувалося, що в Денила нема
іденти: коли вона була потрібна, Денил видобував
пластиковий прямокутничок, що, вочевидь, служив
тій самій меті, що й «смарткартки» двадцять першого
сторіччя.
— Денил також буде твоїм провідником і… яке там
слово? — завжди забуваю — схоже на «камертон». Йо­
го спеціально навчали для цієї роботи. Впевнена, що
його послуги тебе цілком вдовольнять.
Хоч Пул і був вдячний, але йому стало трохи неза­
тишно. Подумати тільки, камердинер! Він не міг при­
гадати, чи бачив колись бодай одного — у його часи то
був рідкісний вид під загрозою вимирання. Він тепер
почувався персонажем з англійського роману початку
двадцятого сторіччя.
— У тебе є вибір, — сказала Індра, — хоч я й наперед
знаю, що ти обереш. Можемо підніматися в зовніш­
ньому ліфті й упиватися видовищем, а можемо поїхати
на внутрішньому, пообідати й послухати легку музику.
— Не можу уявити, щоб хтось захотів залишитися
всередині.
— Ти б здивувався, якби знав. У декого ці видовища
надто легко викликають запаморочення — особливо
в гостей десь ізнизу. Навіть альпіністи, які кажуть, що
в них голова пристосована до висоти, спершу можуть
трохи позеленіти, коли висота вимірюється кілометра­
ми замість метрів.
— Я ризикну, — відповів Пул, усміхнувшись. — Бу­
вав я й вище.

61

Проминувши дві пари шлюзів до зовнішньої стіни
Вежі (це він відчув легку дезорієнтацію чи то була про­
сто уява?), вони увійшли до приміщення, що могло
бути залою дуже маленького театру. Ряди по десять
сидінь були розташовані п’ятьма ярусами. Усі були
звернуті до величезних панорамних вікон, які й досі
тривожили Пула, бо йому ніяк не вдавалося забути,
скільки сотень тонн повітряного тиску намагається
видавити їх у відкритий космос.
Щось із десяток інших пасажирів, які, певно, геть
про це не задумувалися, сиділи абсолютно розслаблено.
Усі всміхалися, коли впізнавали його, ґречно кивали,
а тоді відверталися, щоб насолодитися краєвидом.
— Вітаємо в «Небесній залі», — сказав повсюдний
робоголос. — Піднімання почнеться за п’ять хвилин.
Напої й туалети містяться на нижньому рівні.
«І скільки така мандрівка може тривати? — прики­
дав Пул. — Туди й назад треба проїхати понад двадцять
тисяч кеме. Це буде геть не схоже на жодну їзду в ліф­
ті, яка випадала мені на Землі…»
Поки вони чекали початку піднімання, він насо­
лоджувався захопливою панорамою, що простяглася
двома тисячами кілометрів нижче. У північній пів­
кулі стояла зима, але клімат справді різко змінився,
бо на південь від арктичного полярного кола снігу
було мало.
Європу майже не затуляли хмари, тож в ній було
видно стільки подробиць, що очі розбігалися. Одне
за одним він визначив великі міста, назви яких від­
лунювали в багатьох сторіччях. У його часи вони
зменшувалися, бо комунікаційна революція змінила

62

обличчя світу, а тепер це зменшення стало ще поміт­
нішим. У неочікуваних місцях з’явилися водойми —
озеро Саладін на півночі Сахари було завбільшки
майже як невеличке море.
Пул так занурився у споглядання, що забув про
плин часу. Раптом він зрозумів, що минуло вже понад
п’ять хвилин, а ліфт нікуди не рушив. Щось пішло не
так, чи вони ще чекали на тих, хто спізнювався?
А тоді він помітив дещо таке незвичайне, що спер­
шу не хотів вірити власним очам. Панорама розши­
рилася так, ніби вони вже піднялися на сотні кіломе­
трів! Він не відривав очей і помічав, як нові об’єкти
на поверхні планети під ними поволі заповзають
у рамку вікна.
Тоді Пул засміявся, бо придумав очевидне пояс­
нення.
— Ти мене ледь не обманула, Індро! Я вже подумав,
що це справжній краєвид, а не відеопроєкція!
Індра загадково всміхалася до нього.
— Подумай ще раз, Френку. Ми рушили десь із
десять хвилин тому. На цю мить ми, певно, підніма­
ємося зі швидкістю… ох, не менше ніж тисяча кіло­
метрів на годину. Хоч і говорять, що ці ліфти мають
максимальне прискорення до 100 g, у цій короткій
подорожі воно не виросте більше за 10 g.
— Це неможливо! Шість — це максимум, який ме­
ні ставили на центрифузі, і мені геть не сподобалося
важити пів тонни. Я точно знаю, що ми не зрушили
з місця, відколи увійшли.
Пул трохи підвищив голос і раптом побачив, що
інші пасажири вдають, ніби не помітили цього.

63

— Френку, я не розумію, як це робиться, але його
називають інерційним полем. Або іноді полем САРП:
«С» в ньому означає відомого російського науковця,
Сахарова, не знаю, ким були решта.
Повільно в голові Пула просвітліло від розуміння,
а також від приголомшення і захвату! Ось був чудовий
взірець «технології, що не відрізняється від магії».
— Дехто з моїх друзів колись мріяв про «космічні
двигуни» — енергетичні поля, що зможуть замінити
ракети й дозволити рух у будь-якому напрямку без
найменшого відчуття прискорення. Більшість вважа­
ла, що вони подуріли, але виходить, що вони таки
мали рацію! Мені дуже важко повірити… і, якщо я не
помиляюся, наша вага зменшується.
— Так, ми пристосовуємося до місячного значення.
Коли ми вийдемо звідси, ти почуватимешся, як на
Місяці. Але заради твого ж добра, Френку, забудь, що
ти інженер, і просто насолоджуйся краєвидом.
То була хороша порада, але, стежачи за тим, як
до поля зору входить уся Африка, Європа й чимало
Азії, Пул не зміг викинути з думок це приголомшли­
ве одкровення. Втім, воно не повинно було заскочи­
ти його зовсім зненацька — він знав, що з його часів
сталися значні прориви в галузі космічних двигунів,
але не усвідомлював, що вони матимуть таке ефектне
застосування в щоденному житті — якщо цей термін
можна застосувати до буття в хмарочосі заввишки
тридцять шість тисяч кілометрів.
Тож епоха ракет мала завершитися кілька століть
тому. Усі його знання про паливну систему й камери
згоряння, іонні двигуни й реактори синтезу повністю

64

застаріли. Звісно, це вже не мало значення, але він
зрозумів, який сум мусив відчути капітан віт­рильника,
коли вітрила поступилися парі.
Раптом його настрій різко перемінився, і він не зміг
стримати усмішки, коли штучний голос попередив:
«Прибуття через дві хвилини. Будь ласка, переконай­
теся, що не залишили особистих речей».
Як часто він чув це оголошення на якомусь рейсо­
вому польоті? Він глянув на годинника й здивовано
побачив, що вони піднімалися менш як пів години.
Це давало середню швидкість принаймні двадцять
тисяч кілометрів на годину, а він же геть не відчув,
щоб вони поворухнулися. Ще дивнішим було те, що
в останні десять чи скільки хвилин вони мусили галь­
мувати так інтенсивно, що насправді мали б стояти
на стелі, розвернуті головами до Землі!
Двері тихо відчинилися, і коли Пул вийшов назо­
вні, він знову відчув ту легеньку дезорієнтацію, яку
помітив, коли заходив до зали ліфта. Однак цього
разу він зрозумів, що вона означала: він проходив
крізь зону переходу, де інерційне поле перетиналося
з гравітацією, на цьому поверсі рівною місячній.
Індра з Денилом ішли за ним назустріч наступним
дивам цього дня, обережно несучи на ногах третину
своєї звичної ваги.
Хоч вигляд Землі, що зменшувалася вдалині, був
захопливий навіть для астронавта, у ньому не було
нічого неочікуваного або дивного. Але хто б міг уяви­
ти велетенськукамеру, що, вочевидь, займала всю
ширину Вежі, так що дальня її стіна була на відстані
більш як п’яти кілометрів? Мабуть, на цю пору на

65

Місяці й Марсі з’явилися й більші замкнені примі­
щення, але це точно мало бути одним з найбільших
у космосі.
Вони стояли на оглядовій платформі на зовнішній
стіні, на висоті п’ятдесяти метрів, і дивилися на при­
голомшливо різноманітну панораму. Вочевидь, тут
зробили спробу відтворити весь спектр наземних біо­
мів. Просто під ними росла група струнких дерев, які
Пул не відразу впізнав, а тоді зрозумів, що то дуби так
пристосувалися до однієї шостої від їхньої нормальної
сили тяжіння. На що ж тоді, думав він, схожі тутешні
пальми? Певно, на велетенський очерет…
На середній відстані лежало невелике озерце, жив­
лене річкою, що звивалася трав’янистою рівниною,
а тоді зникала в чомусь схожому на єдине навкруг
велетенське дерево баньян. А з якого вона витікала
джерела? Пул зауважив, що чує тихий розмірений
шум і, провівши очима вздовж легенько вигнутої сті­
ни, відшукав мініатюрну Ніагару, над якою в хмарин­
ці бризок зависла бездоганна веселка.
Він міг би годинами впиватися краєвидом, а навіть
і близько не передивитись усіх чудес цього комплек­
су й майстерно змодельованих умов планети, що ле­
жала далеко внизу. Людство розповсюджувалось у но­
вих, ворожих середовищах, і йому, певно, дедалі
більше хотілося пам’ятати власні витоки. Звісно, на­
віть у його часи в кожному місті були парки — за­
звичай декоративні — як нагадування про Природу.
Певно, той самий імпульс діяв і тут, у набагато ве­
личнішому масштабі. Центральний парк Африкан­
ської вежі!

66

— Спустімося вниз, — сказала Індра. — Там стільки
всього можна побачити, а я тут буваю рідше, ніж мені
хотілося б.
У супроводі мовчазного, але постійно присутнього
Денила, що нібито знав, коли потрібен, але в інші часи
тримався осторонь, вони почали дозвільно досліджу­
вати цю оазу в космосі. Хоч кроки за такої малої сили
тяжіння не вимагали майже ніяких зусиль, коли-­­неколи вони користалися доступністю невеличкого моно­
рельса, а одного разу спинилися освіжитися в кавар­
ні, кмітливо прихованій у стовбурі мамонтового дерева,
що сягало заввишки щонайменше чверті кілометра.
Навколо траплялося дуже мало людей, — їхні по­
путники з ліфта вже давно загубилися в ландшафті, —
тож увесь цей дивний край належав тільки їм.
Усе підтримувалося в такій красі, ймовірно, армією
роботів, що Пул раз-по-раз пригадував подорож до
Диснейленду, куди їздив малим. Тут було навіть кра­
ще: ніяких натовпів і геть мало ознак людства і його
артефактів.
Вони розглядали виняткову колекцію орхідей, деякі
з яких сягали неймовірного розміру, такого, що Пул
пережив чи не найбільший шок свого життя. Вони
проходили повз типовий сарайчик садівника, аж коли
двері прочинилися — і з них виступив сам садівник.
Френк Пул завжди пишався самоконтролем і ніко­
ли не припускав, що вже дорослим і зрілим отак за­
кричить уголос від чистого переляку. Але, як і кожен
хлопець його покоління, він дивився всі фільми про
юрський період — і легко впізнав велоцираптора,
зустрів­шись із ним лицем в лице.

67

— Мені страшенно шкода, — сказала Індра з види­
мим занепокоєнням. — Мені й на думку не спало тебе
попереджати.
Пулові галасливі нерви потроху затихали. Звісно,
в такому, мабуть, аж надто впорядкованому світі не
могло бути жодної небезпеки, але все одно!
Динозавр відповів на його погляд своїми абсолютно
незацікавленими очима, а тоді повернувся на мить до
сараю й знову з’явився у дверях із граблями й садови­
ми ножицями, які закинув у торбу, що висіла на одно­
му плечі. Він пішов геть схожою на пташину ходою,
жодного разу не озирнувшись, поки не зник за яки­
мись десятиметровими соняшниками.
— Я мушу пояснити, — побивалася Індра. — Нам
подобається використовувати біологічні організми
замість роботів скрізь, де можна — гадаю, це наш
вуглецевий шовінізм! Так от, лише кілька тварин ма­
ють потрібну спритність рук, а ми свого часу перепро­
бували їх усіх.
— І ось де таємниця, якої ніхто не зміг розгадати.
Можна було подумати, що покращені травоїдні на
кшталт орангутангів і горил добре згодилися б для
такої роботи. Але ж ні — у них на це не вистачає терп­
лячості.
— А от хижаки, як оцей наш новий друг, вони пре­
чудові, їх легко навчити. Ба більше — ось тобі ще па­
радокс! — після модифікації вони стають сумирними
й лагідними. Звісно, за цим стоїть майже тисячоліття
генетичної інженерії, а згадай, чого первісні люди
досягли з вовком усього лиш методом проб і помилок!
Індра посміялася й продовжила:

68

— Можеш не вірити, Френку, але з них також ви­
ходять чудові няньки — діти їх обожнюють! Оцьому
жартові вже десь п’ятсот років: «А ти довірив би ди­
нозаврові залишитися з дітьми?» — «З дітьми? Щоб
вони його травмували?».
Пул приєднався до сміху, почасти від сорому за
свій раніший переляк. Щоб змінити тему, він поста­
вив Індрі питання, що й досі його тривожило.
— Тутешній парк, — сказав він, — дивовижний, але
нащо брати на себе такий клопіт, коли будь-хто з Ве­
жі може так само швидко відвідати земний оригінал?
Індра замислено глянула на нього, добираючи
слова.
— Це не зовсім так. Для того, хто живе на рівні 0,5 g,
може бути незручно і навіть небезпечно спускатися
на Землю, навіть у летючому кріслі. Тож або сюди,
або, як ви колись казали, до віртуальної реальності.
(«Отепер я розумію, — похмуро сказав собі Пул. —
Це пояснює, чому Андерсон ухиляється від відпові­
дей, а також усі ті тести, які він проводить, щоб ви­
значити, чи відновилися мої сили. Я повернувся аж
від Юпітера на відстань двох тисяч кілометрів від
Землі, але може статися, що ніколи більше не ступлю
на поверхню рідної планети. Не впевнений, як зможу
з цим упоратися…)

Розділ 10. Данина Ікарові
Його пригнічення швидко минулося: стільки всього
треба було зробити й побачити. На все не вистачило б
і тисячі життів, тож проблема була в тому, щоб обрати

69

щось із безлічі розваг, які пропонувала ця епоха. Він
намагався, хоч і не завжди успішно, уникати дріб’яз­
ку й зосереджуватися на важливому, насамперед на
своїй освіті.
Нейрошолом і програвач завбільшки з книжку, що
йшов з ним у комплекті, — який неминуче дістав на­
зву «нейроплеєр», — неймовірно в цьому допомагали.
Скоро Пул мав невеличку бібліотеку пластинок «мит­
тєвого знання», кожна з яких містила весь матеріал за
повний університетський курс. Коли він вставляв
котрусь із них до нейроплеєра і задавав налаштування
швидкості й інтенсивності, що найбільше йому під­
ходили, перед очима спалахувало світло, після чого
наставав період несвідомості, що міг тривати до годи­
ни. Коли Пул прокидався, йому здавалося, що в мозку
повідкривалися нові ділянки, які, однак, давали про
себе знати тільки коли він їх шукав. Він почувався десь
як власник бібліотеки, що раптом знаходив книжки,
про які й не знав, що вони в нього є.
Здебільшого він сам керував своїм часом. З почут­
тя обов’язку — і вдячності — він приймав скільки міг
запитів від науковців, істориків, письменників і мит­
ців, що працювали з матеріалами, які він часто не міг
осмислити. Він також отримував незчисленні запро­
шення від громадян чотирьох Веж, майже всі з яких
був змушений відхилити.
Найважче було відмовлятися від найпривабли­
віших запрошень — тих, що приходили з прекрасної
планети, що розкинулася внизу. «Звісно, — казав йому
професор Андерсон, — ви б вижили, якби спустилися
туди ненадовго з правильними системами підтримки

70

життя, але насолоди б від цього не дістали. І це мог­
ло б послабити вашу нервово-м’язову систему ще
сильніше. Вона так по-справжньому і не відновилася
від того тисячолітнього сну».
Його інший опікун, Індра Воллес, оберігала його
від непотрібних втручань і радила, які з запитів при­
ймати, а на які краще відповісти ввічливою відмовою.
Він би ніколи не зрозумів соціополітичну структуру
цієї неймовірно складної культури самотужки, але
скоро дійшов висновку, що хоч в теорії всі класові
відмінності позникали, але все одно існувало кілька
тисяч надгромадян. Джордж Орвелл мав рацію: хтось
завжди буде рівніший за інших.
Бували часи, коли Пул, сформований прожитим
у двадцять першому сторіччі досвідом, задумувався,
хто платить за всю цю гостинність… і чи виставлять
йому одного дня якийсь еквівалент приголомшливо­
го готельного рахунку? Але Індра швидко його заспо­
коїла: він був унікальним і неоціненним музейним
експонатом, тож йому ніколи не доведеться турбува­
тися про такі приземлені обставини. Усе, що він за­
хоче, — у розумних межах, — буде йому доступне. Пул
задумався про те, де лежать ті межі, ще не уявляючи,
що настане день, коли він спробує їх намацати.
Усі важливі речі в житті трапляються випадково, і він
встановив браузер у настінному екрані в режим ви­
падкового пошуку без звуку, коли його увагу привер­
нуло разюче зображення.
— Зупини пошук! Увімкни звук! — наказав він з абсо­
лютно непотрібною гучністю.

71

Музика була знайома, але він зміг упізнати її лиш
через кілька хвилин. Той факт, що його стіна запов­
нилася крилатими людьми, що граційно кружляли
одне навколо одного, безперечно, допоміг йому. Але
Чайковський і сам був би абсолютно приголомше­
ний, коли б побачив цю поставу «Лебединого озера»,
в якому танцюристи справді літали…
Пул зачаровано дивився кілька хвилин, поки твер­
до не переконався, що це реальність, а не якась си­
муляція — навіть у його часи не можна було мати
абсолютної певності. Ймовірно, балет був поставле­
ний в одному з багатьох середовищ із малою силою
тяжіння — і в дуже просторому, судячи з деяких сцен.
Воно навіть могло бути тут, в Африканській вежі.
«Я хочу це спробувати», — вирішив Пул. Він так
і не пробачив Космічному управлінню заборони однієї
з його найбільших утіх — групової повітряної акро­
батики, хоч і розумів, чому управління не хотіло
ризикува­ти своєю дорогоцінною інвестицією. Ліка­
рям не дуже подобалася його раніша пригода з дель­
тапланом — на щастя, підліткові кістки зрослися без­
доганно.
«Ну, — подумав він, — тепер мене ніхто не зупи­
нить. Хіба що професор Андерсон…»
На Пулове полегшення, терапевт сказав, що це
чудова думка, і також порадував Френка, додавши,
що Вольєри є в кожній вежі, на рівні, де сила тяжіння
становить одну десяту від стандартної.
Упродовж кількох наступних днів з нього зняли
мірку для крил, геть не схожих на елегантні моделі,
що носили виконавці «Лебединого озера». Замість

72

пір’я, вони мали гнучку мембрану, і коли Пул ухопив­
ся за руків’я, припасовані до каркасних ребер, він
усвідомив, що мусить більше скидатися на кажана,
аніж на птаха. Однак його «Відійди, Дракуло!» про­
йшло повз інструктора, що, вочевидь, не був знайо­
мий з вампірською тематикою.
На перших заняттях він був прив’язаний легки­
ми кріпленнями, щоб нікуди не відлетіти, поки він
знайомився з базовою технікою помахів, і, найголов­
ніше, вчився керувати польотом і підтримувати рівно­
вагу. Як і з більшістю набутих навичок, усе це було не
так легко, як здавалося.
Він почувався смішним у страхувальній збруї — як
взагалі можна травмуватися за однієї десятої сили
тяжіння? — і був радий, що йому знадобилося лиш
кілька занять; безперечно, тут допоміг вишкіл астро­
навта. Він був, як сказав льотний інструктор, най­
кращим учнем за всю його практику. Але, мабуть, він
так казав кожному.
Після десятка вільних польотів у приміщенні зі
стороною сорок метрів Пулові дали дозвіл на перший
самостійний політ — і він знову відчув себе дев’ят­
надцятирічним, коли от-от мав уперше злетіти на
прадавній «Сессні» в аероклубі Флеґстафа.
Не дуже солідна назва, Вольєр, геть не підготувала
його до зустрічі з місцем, де мав відбутися його перший
політ. Хоч він і здавався ще величезнішим, ніж простір,
у якому на місячному рівні росли ліси й сади, але на­
справді їхні розміри були майже рівні, бо Вольєр теж
займав цілий поверх Вежі, що потроху звужувалася
догори. Округла порожнеча, пів кілометра заввишки

73

й чотири завширшки, здавалася по-спра­вжньому
гігант­ською, бо в ній не було жодної риси, за яку могло
зачепитися око. Рівномірний блідо-блакитний колір
стін посилював враження нескінченності простору.
Пул не дуже повірив хвальбі інструктора: «Тут мож­
на літати над будь-яким ландшафтом», і збирався зага­
дати йому дещо таке, що він сам вважав неможливою
вимогою. Але в цьому першому польоті на запамороч­
ливій висоті п’ятдесяти метрів він не мав жодної візу­
альної завади. Звісно, упавши з еквівалентної висоти
п’яти метрів за десятиразово більшої земної сили тя­
жіння можна зламати шию, однак тут навіть легкі син­
ці були малоймовірні, тому що вся підлога була вкрита
мережею гнучких тросів. Усе приміщення було веле­
тенським батутом. Пул подумав, що тут можна добря­
че розважитися й без крил.
Упевненими, направленими донизу помахами Пул
піднявся в повітря. Майже миттєво він опинився на
висоті сотні метрів і продовжував підніматися.
— Тихіше, — сказав інструктор, — я за тобою не
встигаю.
Пул перейшов у горизонталь, а тоді спробував по­
вільно розвернутися. Він відчув легкість у голові
й усьому тілі (він важив менш як десять кілограмів!)
і подумав, чи збільшена тут концентрація кисню.
То було чудово… і доволі не схоже на невагомість,
бо вимагало більших фізичних зусиль. Найближчою
аналогією було пірнання з аквалангом: йому дуже хо­
тілося, щоб тут були птахи, щоб замінити в цьому по­
рівнянні таких же барвистих коралових рибок, які так
часто супроводжували його коло тропічних рифів.

74

Льотний інструктор загадав йому показати один за
одним серію маневрів — нахили, петлі, політ облич­
чям догори, зависання на місці.
Нарешті він сказав:
— Мені більше нема чого тебе вчити. Насолоджуй­
мося тепер краєвидом.
На мить Пул ледь не втратив контроль — чого від
нього, певно, чекали. Тому що без найменшого по­
передження його оточили гори зі сніжними шапками,
і він летів вузьким проходом, лише за кілька метрів
від неприємно зазубрених скель.
Звісно, вони не могли бути справжніми: ці гори
були такі ж нематеріальні, як хмари, і коли б він за­
хотів, то міг би пролетіти просто крізь них. Однак він
відвернув від кам’яної стіни (на одному з карнизів
в орлиному гнізді лежало два яйця, яких Пул міг би
торкнутися, якби підлетів ближче) й попрямував до
відкритішої місцевості.
Гори зникли; раптом запала ніч. А тоді з’явилися
зорі — не жалюгідні кілька тисяч, а спіральні завитки
далеких галактик — густі, натоптані сонячними роя­
ми кулясті скупчення.
Усе це ніяк не могло бути справжнім, навіть якби
його чарівним чином перенесли на якусь планету, де
таке небо могло б існувати, тому що всі ті галактики
віддалялися просто в нього перед очима; зірки зату­
хали, вибухали, народжувалися з осяйного вогненно­
го туману зоряних ясел. Певно, там щосекунди минав
мільйон років…
Приголомшлива вистава зникла так само швидко,
як і з’явилася; вони з інструктором знову були одні

75

в порожньому небі, всередині позбавленого приміт­
них рис блакитного циліндра Вольєра.
— Думаю, що на один день досить, — сказав ін­
структор, зависнувши на кілька метрів вище від Пу­
ла. — Який пейзаж ти хотів би побачити, як прийдеш
наступного разу?
Пул не вагався. Він усміхнувся й відповів на питання.

Розділ 11. Тут водяться дракони
Він би ніколи не повірив, що це можливо, навіть із
технологіями нинішньої епохи. Скільки ж терабай­
тів — петабайтів — чи взагалі існує достатньо велике
слово? — інформації накопичено за ці сторіччя, і на
якому носії? Краще про це не думати, а прийняти
пораду Індри: «Забудь, що ти інженер, і просто насо­
лоджуйся».
І він справді насолоджувався, хоч його втіха й була
розбавлена майже приголомшливим почуттям нос­
тальгії, тому що тепер він літав, або так йому здава­
лося, на висоті десь двох кілометрів над видовищним
і незабутнім пейзажем його молодості. Звісно, пер­
спектива була хибна, бо Вольєр був лише півкіломе­
тра заввишки, але ілюзія створювалася бездоганна.
Він покружляв навколо аризонського кратера Ме­
теора, пригадавши, як колись спинався його схилами
під час підготування астронавтів. Неймовірно, що
колись люди сумнівалися в його походженні й точ­
ності цієї назви! Втім, ще в середині двадцятого сто­
ліття визнані світила геології переконували, що він
вулканічний: аж з приходом Космічної ери вони —

76

неохоче — визнали, що всі планети й досі перебува­
ють під постійним бомбардуванням.
Пул був упевнений, що його розмірена швидкість
становила скоріше двадцять, а не двісті кілометрів на
годину, але йому дозволили долетіти до Флеґстафа
менш ніж за п’ятнадцять хвилин. Там ще й досі вид­
нілися блискучо-білі бані Ловелівської обсерваторії,
яку він так часто відвідував хлопцем і чий привітний
персонал, поза сумнівом, був відповідальний за його
кар’єрний вибір. Він іноді задумувався, яку міг би
обрати професію, якби не народився в Аризоні, коло
самого місця, де була створена найживучіша і най­
впливовіша художня вигадка про Марс. Можливо, то
була лише уява, але Пулові здалося, що він бачить
унікальну гробницю Ловела коло великого телескопа,
що живив його мрії.
У якому році й у яку пору року збережено це зобра­
ження? Він здогадувався, що його добули шпигунські
супутники, які спостерігали за світом на початку двад­
цять першого століття. Навряд чи набагато пізніше за
його часи, тому що план міста був саме такий, як він
його пам’ятав. Можливо, якщо спуститися досить
низько, можна побачити себе самого…
Але він знав, що це безглуздо. Він уже встановив, що
сильніше наблизитися не можна, бо тоді зображення
починало розпадатися й проявляти окремі складові
пікселі. Було краще тримати дистанцію, щоб не руй­
нувати прекрасну ілюзію.
Він також побачив — неймовірно! — маленький
парк, у якому грав із друзями з середньої і стар­
шої школи. Батьки міста завжди сварилися через його

77

утримання, бо проблема постачання води ставала
дедалі критичнішою. Ну принаймні він дожив до цього
часу — хоч би який був.
А тоді ще один спогад викликав сльози. Поверта­
ючись додому чи то з Г’юстона, чи то з Місяця, він
завжди гуляв цими вузькими доріжками зі своїм улю­
бленцем, родезійським риджбеком, кидаючи палиці,
які той приносив, як людина і собака робили з неза­
пам’ятних часів.
Пул щиро сподівався, що Ріккі доживе й привітає
його після повернення з Юпітера, і залишив його до­
глядати своєму молодшому братові, Мартіну. Він
майже втратив контроль за польотом і провалився
на кілька метрів, перш ніж відновив рівновагу, коли
знову зіткнувся з гіркою правдою про те, що і Ріккі,
і Мартін уже кілька століть як обернулися на порох.
Коли він знову став добре бачити, Пул помітив,
що на дальньому обрії ледь-ледь видніється темна
смуга Великого каньйону. Він роздумував, чи не на­
правитися туди, — бо вже трохи втомився, — аж ко­
ли усвідомив, що не один у небі. Наближалося щось
інше, і точно не людина з крилами. Хоч тут було важ­
ко судити про відстані, воно здавалося завеликим
для цього.
«Ну, — подумав він, — я не особливо здивуюся,
якщо зустріну тут птеродактиля — насправді я очікую
саме чогось такого. Аби він тільки був дружній, а як
ні, то аби хоч я міг від нього втекти. О ні!»
Птеродактиль був доволі влучною здогадкою: десь
на вісім балів із десяти. До нього наближався, повіль­
но змахуючи великими шкірястими крилами, дракон

78

з казкової країни. І на довершення картини на його
спині їхала прекрасна панна. Принаймні Пул при­
пустив, що вона прекрасна. Традиційний образ не­
мало псувався однією незначною деталлю: більша
частина її обличчя була прихована пілотськими оку­
лярами, які могли бути взяті з відкритої кабіни біпла­
на часів Першої світової.
Пул тримався в повітрі, як плавець на поверхні
води, поки чудовисько не наблизилося так, що він
почув хляпання величезних крил. Навіть коли дракон
був менш як за тридцять метрів від нього, Пул не зміг
визначити, чи то машина, чи біологічна конструк­
ція — певно, що і те, й інше зразу.
А тоді він забув про дракона, бо вершниця зняла
окуляри.
Проблема з кліше, як зазначив якийсь філософ,
певно, ще й позіхнувши при цьому, в тому, що вони
до нудьги правдиві.
Але «кохання з першого погляду» ніколи не нудне.
Денил не міг надати жодної інформації, але Пул не
дуже й сподівався отримати її від нього. Його повсюд­
ний супутник — він точно не дотягував до класично­
го камердинера — здавався таким обмеженим у своїх
функціях, що Пул іноді задумувався, чи не обме­
жений він і розумово, хоч це й здавалося малоймо­
вірним. Денил розумів, як працюють усі домашні
пристрої, швидко і вправно виконував прості дору­
чення, добре орієнтувався у Вежі. Але ото й усе —
з ним неможливо було змістовно поговорити, а на
будь-які ввічливі питання про родину він реагував

79

відсутнім виглядом. Пул навіть задумався, чи він теж
не біоробот.
Однак Індра зразу видала йому бажану відповідь.
— О, то ти бачив Леді на драконі!
— Це її так називають? Як її звуть насправді — і ти
можеш дістати мені її іденту? Нам було важкувато
торкнутися долонями.
— Звісно, но проблемо.
— Де ти підчепила цей вираз?
Індра не характерно для себе збентежилася.
— Гадки не маю, з якоїсь старої книги або кіно. Це
хороший мовний зворот?
— Якщо тобі вже не п’ятнадцять, то ні.
— Спробую запам’ятати. А тепер розкажи, що ста­
лося, якщо не хочеш викликати моїх ревнощів.
На цю пору вони вже стали такими хорошими при­
ятелями, що могли обговорювати будь-яку тему ціл­
ком відверто. Вони навіть жартома оплакали повний
брак романтичної зацікавленості одне в одному, хоч
Індра якось раз видала: «Якби нас обох покинули на
безлюдному астероїді без надії на порятунок, то ми б
уже дійшли якоїсь згоди».
— Спершу скажи, хто вона така.
— Її звуть Аврора Маколі. Серед багатьох інших
речей, вона президент Товариства творців анахроніз­
мів. І якщо її Драко справив на тебе таке враження,
то почекай ще, поки побачиш інші її, гм, творіння.
Наприклад, Мобі Діка і повний зоопарк динозаврів,
до яких матінка-природа ніколи не додумувалася.
«Це надто добре, щоб бути правдою, — подумав
Пул. — Я ж найбільший анахронізм на планеті Земля».

80

Розділ 12. Розчарування
На ту пору він майже забув одну розмову з психоло­
гом Космічного управління.
— Вас не буде на Землі щонайменше три роки.
Якщо хочете, я можу вживити вам нешкідливий
імплант з анафродизіяком, якого вистачить на всю
місію. Обіцяю, що після повернення ми дуже просто
це виправимо.
— Дякую, не треба, — відповів Пул. Він спробував
зберегти серйозний вираз обличчя і продовжив: —
Думаю, що впораюся.
Однак після третього чи четвертого тижня він по­
чав щось підозрювати, як і Дейв Боумен.
— Я теж помітив, — казав Дейв. — Б’юся у заклад,
що лікарі додали щось до наших раціонів…
Хоч би що воно було, якщо взагалі існувало, остан­
ній термін його придатності давно минув. Дотепер
Пул був надто заклопотаний для будь-яких емоційних
переживань і ввічливо відхиляв щедрі пропозиції
кількох молодих (і не дуже молодих) пані. Він не знав
точно, чи приваблювала їх його статура, а чи слава.
Можливо, то була не більш ніж проста цікавість до
чоловіка, який — з того, що вони знали, — легко міг
бути їхнім пращуром на відстані двадцяти чи тридця­
ти поколінь.
На Пулову втіху, ідента пані Маколі серед іншого
містила інформацію, що вона наразі не має постійно­
го кавалера, тож він зв’язався з нею, не гаючи часу.
Не минуло й двадцяти чотирьох годин, як він уже
сидів у пасажирському сідлі, приємно обійнявши її за

81

талію. Він також зрозумів, на що можуть придатися
авіаторські окуляри, бо Драко був чистий робот і лег­
ко розвивав швидкість сто кілометрів на годину. Пул
сумнівався, що будь-які справжні дракони могли б
з ним зрівнятися.
Він не здивувався, що мінливі пейзажі внизу ніби
вирвалися прямо з легенд. Їм сердито помахав кула­
ком Алі Баба, коли вони обігнали його летючий ки­
лим, і прокричав: «Хіба ви не бачите, куди летите?».
Втім, він, певно, сильно віддалився від Багдада, бо
завислі в небі шпилі, над якими вони саме пролітали,
бували тільки в Оксфорді.
Аврора підтвердила його здогадку й вказала вниз:
— Он той паб — заїзний двір, — у якому Льюїс і Тол­
кін зустрічалися зі своїми друзями, Інклінгами. І по­
глянь на річку, на той човен, що випливає з-під мос­
ту, бачиш двох дівчаток і священника в ньому?
— Так, — перекричав він легкий свист повітря, крізь
яке шугав Драко. — Я так розумію, що одну з них
звуть Алісою.
Аврора обернулася і всміхнулася йому через плече:
вона здалася по-справжньому втішеною.
— Саме так: це точна репліка, створена на основі
фотографій превелебного Доджсона. Я боялася, що
ти не знатимеш. Так багато людей покинули читання
скоро після твого часу.
Пул відчув теплу втіху.
«Гадаю, що пройшов ще одне випробування, —
само­вдоволено привітав він себе. — Проїхати на Дра­
ко — це, мабуть, було перше. Цікаво, скільки їх ще?
Може, буде двобій на мечах?

82

Але більше нічого не було, і на одвічне питання «До
тебе чи до мене?» відповіддю була квартира Пула.
Наступного ранку він, знервований і засоромлений,
зв’язався з професором Андерсоном.
— Усе йшло чудово, — горював він, — коли раптом
вона вдарилася в істерику й відштовхнула мене. Я бо­
явся, що якось зробив їй боляче, а тоді вона гукнула,
щоб увімкнулося світло, бо ми були в темряві, і ви­
скочила з ліжка. Гадаю, що я просто глипав на неї, як
йолоп… — Він гірко засміявся. — На неї, безумовно,
варто було витріщатися.
— Я в цьому впевнений. Продовжуйте.
— За кілька хвилин вона розслабилася й сказала
дещо таке, що я ніколи не забуду.
Андерсон терпляче чекав, поки Пул збере сили.
— Вона сказала: «Мені дуже шкода, Френку. Ми
мог­ли б чудово розважитися. Але я не знала, що тебе…
скалічено».
Професор виглядав спантеличеним, але за мить це
минулося.
— О… Розумію. Мені теж шкода, Френку, гадаю,
що мав би тебе попередити. За тридцять років прак­
тики я бачив таке з пів десятка разів — кожного разу
з поважної медичної причини, що явно не можна
застосувати до тебе… Обрізання було дуже логічне
в первісні часи — і навіть у твоєму столітті — як за­
хист проти деяких неприємних або й фатальних хво­
роб у відсталих країнах з незадовільною гігієною.
Але, крім цього, для нього не було жодного виправ­

83

дання — і кілька аргументів проти, як ти щойно сам
дізнався! Уперше оглянувши тебе, я перевірив за­
писи й з’ясу­вав, що в середині двадцять першого
століття траплялося стільки позовів про злочинну
недбалість, що Медична асоціація Америки мусила
це заборонити. Диспути між тогочасними лікарями
дуже цікаві.
— Впевнений, що так і є, — пригнічено сказав Пул.
— У деяких країнах це продовжувалося ще одне
століття, а тоді якийсь невідомий геній збагатив мову
слоганом — даруй мені цю вульгарність — «Нас ство­
рив Бог, обрізання — це богохульство». Тож це більш
чи менш поклало край таким практикам. Але якщо
ти хочеш, можна влаштувати пересадку тканин —
і це зовсім не буде новиною в медичній історії, можеш
повірити.
— Не думаю, що воно мені треба. Боюся, що рего­
татиму за кожним разом.
— Оце правильно — ти вже почав долати стрес.
На деякий подив Пула, він усвідомив, що Андерсонів
прогноз точний. Він навіть зрозумів, що вже сміється.
— Що таке, Френку?
— Та це Аврорине «Товариство творців анахроніз­
мів». Я сподівався, що це підвищить мої шанси. Зав­
жди мені так щастить — у мені знайшовся єдиний
анахронізм, який вона не цінує.

Розділ 13. Чужинець у чужому часі
Індра виявила менше спочуття, ніж він сподівався:
мабуть, врешті-решт, у їхніх стосунках таки було трохи

84

сексуальної заздрості. І — що набагато серйозніше —
те, що вони іронічно прозвали «Фіаско з драконом»,
призвело до їхньої першої справжньої сварки.
Усе почалося доволі невинно, коли Індра пожа­
лілася:
— Мене завжди питають, чому я присвятила життя
такому жахливому періодові в історії, і казати, що
бували й гірші, — це не дуже задовільна відповідь.
— То чому ти зацікавилася моїм століттям?
— Тому що воно позначає перехід від варварства до
цивілізації.
— Дякую. Називай мене Конаном.
— Конаном? Я знаю тільки того, хто придумав
Шерлока Голмса.
— Пусте. Пробач, що перебив. Звісно, у так званих
розвинених країнах вважали, що ми були цивілізова­
ні. Принаймні війну перестали поважати, а Об’єднані
Нації завжди щосили намагалися припинити ті війни,
що таки спалахували.
— Не дуже успішно: я б поставила їм десь три з де­
сяти. Але що нам здається неймовірним, то це те, як
люди — до самого початку 2000-х! — спокійно при­
ймали поведінку, яку ми назвали б звірячою. І заби­
вали собі боки…
— Баки.
— … такими нісенітницями, що будь-яка раціо­
нальна особа мала б відкидати з порога.
— Приклади, будь ласка.
— Ну, твоя доволі тривіальна невдача спонукала
мене до маленького дослідження, і мене жахнуло зна­
йдене. Ти знав, що в деяких країнах щороку жахливо

85

калічили маленьких дівчат, щоб зберегти їхню неза­
йманість? Багато з них помирало, але влада заплющу­
вала на це очі.
— Я згоден, що то було жахливо, але що мій уряд
міг із цим вдіяти?
— Багато чого, якби хотів. Але це образило б тих,
у кого він купував нафту й кому продавав зброю, таку
як протипіхотні міни, що вбивали й калічили цивіль­
них тисячами.
— Ти не розумієш, Індро. Часто вибору не було —
ми не могли реформувати весь світ. І хіба ж не сказа­
но: «Політика — це мистецтво можливого»?
— Дуже правдиво, через це в політику йдуть тіль­
ки другорядні уми. Генієві подобається виклик не­
можливого.
— Ну, я радий, що у вас тут не бракує геніїв, щоб
усе виправити.
— Що це я вловила — легенький сарказм? Завдяки
нашим комп’ютерам, ми можемо проводити політич­
ні експерименти в кіберпросторі ще до того, як ви­
пробовувати їх на практиці. Ленінові не пощастило,
він народився на сто років раніше. Російський кому­
нізм міг би спрацювати, — принаймні певний час, —
якби вони мали мікрочипи. І якось спромоглися уник­
нути Сталіна.
Пула постійно дивувало, як Індра знає його добу —
як і її невігластво в багатьох аспектах, що він сприй­
мав як належні. У певному розумінні, він мав обер­
нену проблему. Навіть якби він прожив сто років, що
йому так упевнено обіцяли, то все одно не зміг би
вивчити достатньо, щоб почуватися як удома. У будь-

86

якій розмові завжди будуть натяки, яких він не по­
мічатиме, і жарти, яких він не розумітиме. А ще гірше
те, що він завжди почуватиметься на межі якогось
неприйнятного фолу, що от-от спричинить якусь со­
ціальну катастрофу, від якої засоромляться навіть
його найкращі друзі…
Як той випадок, коли він обідав, на щастя, у власній
квартирі з Індрою й професором Андерсоном. Страви,
що з’являлися з автокухаря, завжди були абсолютно
прийнятні й продумані так, щоб відповідати його фі­
зіологічним потребам. Але в них, безперечно, не було
нічого захопливого, і гурман двадцять першого століт­
тя завив би з ними від розпачу.
А тоді одного дня з’явилася незвично смачна стра­
ва, що оживила ясні спогади його юності про по­
лювання на оленів і шашлики. Однак і в текстурі,
і в смаку було щось незвичне, тож Пул поставив оче­
видне питання.
Андерсон тільки всміхнувся, але Індру ніби ледь не
знудило. Тоді вона опанувала себе й сказала:
— Розкажи йому ти — після того, як ми доїмо.
«Що я тепер зробив не так?» — питав себе Пул. За
пів години, коли Індра доволі демонстративно занури­
лася у відео на екрані в іншому кінці кімнати, його
знання про третє тисячоліття поповнилися ще одним
важливим елементом.
— Їжа з трупів почала зникати вже у ваші часи, — по­
яснив Андерсон. — Вирощувати тварин для, гм, їжі
стало економічно неможливо. Не знаю, скільки акрів
землі потрібно, щоб прогодувати одну корову, але ко­
ли ту саму площу засадити рослинами, з неї зможуть

87

прожити щонайменше десятеро людей. Або й сотня,
якщо з гідропонними технологіями.
— Але тому жахливому господарству поклала край
не економіка, а хвороба. Спочатку почалося серед
худо­би, тоді перекинулося на інших їстівних тварин.
Думаю, то був якийсь вірус, що вражав мозок і спри­
чиняв доволі неприємну смерть. Хоч врешті ліки
знайшли, годинник уже не можна було повернути
назад — і принаймні синтетична їжа стала набагато
дешевшою, а ще її можна було отримати з будь-яким
смаком на вибір.
Пригадуючи тижні задовільних, але невидатних
обідів, Пул сильно в цьому сумнівався. Бо інакше
чому, питав себе він, йому й досі снилися тужливі сни
про реберця барбекю і стейки кордон-блю?
Інші сни були ще надокучливіші, і він боявся, що
вже скоро доведеться просити Андерсона про медичну
допомогу. Попри все зроблене для того, щоб він по­
чувався як удома, дивина й сама навіть складність но­
вого світу починали його приголомшувати. Ніби через
підсвідоме бажання втекти, він уві сні часто повертав­
ся до минулого життя, але коли прокидався, то йому
тільки гіршало.
Він відвідав Американську вежу й подивився вниз —
у реальності, не в симуляції — на пейзаж своєї молодос­
ті. То була не дуже хороша думка. Коли атмосфера була
чиста, з оптичною допомогою він бачив усе так близько,
що міг роздивитися окремих людей, що йшли у своїх
справах, іноді навіть знайомими йому вулицями…
І завжди, у глибині думок, лежало знання про те, що
внизу колись жили всі, кого він колись любив: мама,

88

тато (перш ніж він пішов до іншої жінки), милі дядько
Джордж і тітка Ліл, брат Мартін, і, не в останню чергу,
послідовність собак, що почалася з теплих цуценят
у найранішому дитинстві й кульмінувала в Ріккі.
А над усе був спогад — і таємниця — про Гелену…
Усе почалося з легкого роману в перші дні його
підготування астронавта, але з роками ставало сер­
йознішим. Якраз перед тим, як він полетів до Юпіте­
ра, вони запланували офіційно все оформити після
його повернення.
А якби він не вернувся, Гелена хотіла народити
його дитину. Він і досі пригадував суміш серйозності
й кумедності, коли вони зробили необхідні приготу­
вання…
Тепер, через тисячу років, попри всі його зусилля,
він не був спроможний дізнатися, чи дотрималася
Гелена обіцянки. Так само, як в його власній пам’яті
тепер були розриви, колективні записи людства теж
були неповні. Найгірший такий розрив спричинив
спустошливий електромагнітний імпульс від падіння
астероїда в 2304 році, що стер кілька відсотків світових
інформаційних центрів, попри резервування й систе­
ми захисту. Пул не міг утриматися від думок про те, чи
серед усіх незворотно втрачених екзабайтів були за­
писи про його власних дітей. Навіть тепер його на­
щадки в тридцятому коліні могли ходити Землею, але
він ніколи про це не дізнається.
Трохи допомагало відкриття того, що деякі пані цієї
епохи — на відміну від Аврори — не вважали його
зіпсо­ваним товаром. Навпаки, їх часто захоплюва­
ла така його відмінність, але ця доволі дивна реакція

89

унеможливила для Пула будь-які близькі стосунки. Та
він і не надто їх прагнув — йому коли-не-коли була
потрібна тільки здорова, бездумна фізична вправа.
Бездумна — ось де була проблема. Він більше не мав
високої мети в житті. І на ньому лежала вага надлишку
спогадів. Повторюючи назву відомої книги, яку він
читав у молодості, він часто казав собі: «Я чужи­нець
у чужому часі».
Траплялися й випадки, коли він дивився на пре­
красну планету, якою, якщо послухається лікаря, він
більше ніколи не ходитиме, і думав, яким могло бути
його друге знайомство з вакуумом космосу. Хоч про­
йти крізь шлюзи, не спровокувавши якоїсь сигналі­
зацію, було нелегко, таке вже робили — щокілька
років якесь рішуче самогубство закінчувалося корот­
ким метеоритним явищем у земній атмосфері.
Певно, добре, що з цілком несподіваного боку до
нього вже наближалася розрада.
***
— Приємно бачити вас, командере Пул, удруге.
— Перепрошую, я не пригадую, але я бачуся зі
стількома людьми.
— Нема потреби вибачатися. Перший раз був ще за
Нептуном.
— Капітане Чендлер, я такий радий вас бачити! За­
мовити автокухареві щось для вас?
— Згодиться будь-що, у чому більш як двадцять
відсотків спирту.
— А що ви робите на Землі? Мені казали, що ви
ніколи не перетинаєте орбіту Марса.

90

— Майже так і є, хоч я й народився тут, а вважаю,
що це брудне і незапашне місце: забагато людей, вже
знову підбираються до мільярда!
— У мій час було десять мільярдів. До речі, ви отри­
мали моє повідомлення з подякою?
— Так, я знаю, що мав би відповісти, але дочекався,
поки знову направлюся в бік сонечка. Тож ось я тут.
Ваше добре здоров’я!
Поки капітан з винятковою швидкістю розбирався
з напоєм, Пул намагався проаналізувати свого гостя.
Бороди — навіть маленькі й декоративні, як у Ченд­
лера, — були дуже рідкісні в цьому суспільстві, й він
ніколи не зустрічав астронавта з бородою — вони не
дуже вживалися з шоломами скафандрів. Звісно, у ка­
пітана між виходами в космос могли минати роки,
і, в будь-якому разі, більшу частину зовні виконували
роботи, але завжди лишався ризик непередбаченого,
коли могло знадобитися вдягтися швидко. Було оче­
видно, що Чендлер був такий собі ексцентрик, і Пул
пройнявся симпатією до нього.
— Ви не відповіли на моє питання. Якщо вам не
подобається Земля, то що ви тут робите?
— Ох, здебільшого навідую старих друзів — так гар­
но забути про годинні затримки сигналу й погово­
рити в реальному часі! Але, звісно, це не головна
причина. Моє іржаве відро переобладнують у доках
Кільця. І захист треба замінити: коли він стає за­
втовшки кілька сантиметрів, я погано сплю.
— Захист?
— Екран від пилу. У ваші часи на це не дуже зважа­
ли, га? Але там, за Юпітером, доволі брудно, а наша

91

звичайна швидкість — це кілька тисяч кеме на секун­
ду! Тож і чутно постійне легеньке дріботіння, наче
краплі дощу б’ються об стріху.
— Ви жартуєте!
— Звісно, що так. Якби ми справді щось чули, то
були б мертві. На щастя, неприємності такого виду
дуже рідкісні: останній серйозний інцидент трапився
двадцять років тому. Ми знаємо всі головні кометні
потоки, де найбільше сміття, і обережно обходимо їх.
Крім випадків, коли добираємо швидкість, щоб впо­
лювати трохи криги.
— Але чому б вам не піднятися на борт та не роз­
дивитися все, перш ніж ми полетимо до Юпітера?
— Я був би дуже радий… Ви сказали «до Юпітера»?
— Ну, до Ганімеда, звісно, до міста Анубіса. У нас
там багато справ, а в декого й родини, яких вони не
бачили кілька місяців.
Пул його ледве чув.
Раптом — несподівано — і, певно, саме вчасно, він
дістав причину, щоб жити.
Командер Френк Пул був людиною, що терпіти не
могла залишати роботу недоробленою — і якісь кіль­
ка частинок космічного пилу, хай навіть вони летять
зі швидкістю тисяча кілометрів на секунду, навряд чи
змогли б його відвадити.
У нього лишилася незакінчена справа коло косміч­
ного тіла, що колись було відоме як Юпітер.

Частина II

ГОЛІАФ
Розділ 14. Прощання з Землею
«Будь-що в розумних межах», — казали йому. Френк
Пул не був певний, чи видасться його господарям про­
хання повернутися до Юпітера розумним. Насправді він
і сам не був у цьому переконаний і мав певні сумніви.
Він уже на кілька тижнів наперед зв’язав себе десят­
ками домовленостей. Більшість тих зустрічей він був
би радий пропустити, але інших йому було б шкода.
Наприклад, було дуже прикро розчаровувати випуск­
ний клас його власної школи — як дивовижно, що
вона досі існувала! — коли вони збиралися навідати
його наступного місяця.
Однак він відчув полегшення і легкий подив, коли
Індра й Андерсон обоє погодилися з тим, що це чудо­
ва думка. Він уперше зрозумів, що вони непокоїлися
про його душевне здоров’я й сходилися на тому, що
відпустка подалі від Землі стане найкращими ліками.
Але, що найважливіше, капітан Чендлер був щиро
втішений.
— Житимеш у моїй каюті, — пообіцяв він. — А я ви­
пру першу помічницю з неї.

93

Іноді Пул думав, чи Чендлер зі своєю бородою і заго­
нистою манерою сам не був анахронізмом. Він легко міг
уявити його на містку подертого трищоглового вітриль­
ника, з черепом і кістками на прапорі над головою.
Щойно рішення затвердилося, події покотилися
з дивовижною швидкістю. Він накопичив небагато
майна, а з собою хотів узяти ще менше. Найважливіши­
ми були міс Прінґл, його електронна альтер его й секре­
тарка, що тепер зберігала в собі обидва його життя,
і маленький стосик терабайтних пам’ятей до неї.
Міс Прінґл була не більша за кишенькових персо­
нальних асистентів його часів, і зазвичай жила, як 45-й
«кольт» на Дикому Заході, у розстебнутій кобурі на по­
ясі. Вона спілкувалася з ним голосом або через нейро­
шолом, і її головною функцією було фільтрувати інфор­
мацію й затуляти його від зовнішнього світу. Як будь-яка
хороша секретарка, вона знала, коли відповісти в при­
йнятному форматі «Я зараз з’єднаю вас» або, набагато
частіше, «На жаль, містер Пул зараз зайнятий. Будь
ласка, залиште повідомлення, і він зв’яжеться з вами за
найпершої можливості». Зазвичай то було ніколи.
Він не мав з ким багато прощатися. Хоч розмови
в реальному часі стануть неможливими через равлико­
ву швидкість радіохвиль, він збирався підтримувати
постійний зв’язок з Індрою і Джозефом — єдиними
справжніми друзями, яких він тут знайшов.
Дещо несподівано для себе Пул усвідомив, що йому
не вистачатиме загадкового, але корисного «камердине­
ра», тому що далі йому доведеться узяти дрібні буденні
клопоти насебе. Денил легенько вклонився на прощан­
ня, але більше не виявляв ніяких ознак емоцій, коли

94

вони рушали в довгу мандрівку до зовнішнього боку
кільця, що оперізувало всю планету, на висоту тридцять
шість тисяч кілометрів над Центральною Африкою.
— Діме, я не впевнений, що тобі сподобається порів­
няння, але знаєш, що мені нагадує «Голіаф»?
Вони тепер уже стали такими добрими друзями, що
Пул міг використовувати капітанове прізвисько, але
тільки коли нікого не було поруч.
— Підозрюю, щось не дуже приємне.
— Не зовсім. Але коли я був малим, то надибав
цілий стос давніх науково-фантастичних журналів,
що назбирав мій дядько Джордж — «макулатури», як
їх називали через дешевий папір … Більшість із них
розпадалася на клапті. У них були такі чудові крикли­
ві обкладинки з дивними планетами й чудовиська­
ми — і, звісно, космічними кораблями! Потім я виріс
і зрозумів, якими ті космольоти були смішними. За­
звичай вони працювали на ракетному принципі, але
на них не було й сліду баків для палива! На деяких
були ряди вікон на всю довжину, як на океанських
лайнерах. Один з моїх улюблених мав величезну скля­
ну баню — то був космічний корабель-консервато­
рія… Так от, ті давні художники тепер сміються остан­
німи — тільки шкода, що вони про це не дізнаються.
«Голіаф» більше схожий на їхні фантазії, ніж на ле­
тючі баки з паливом, які ми запускали з нашого Ми­
су. Твій інерційний двигун і досі видається мені над­
то гарним, щоб бути правдою — жодного видимого
запасу палива, необмежені дальність і швидкість —
іноді мені здається, що це я фантазую!

95

Чендлер засміявся і вказав на краєвид за бортом.
— А це тобі схоже на фантазію?
То було вперше, коли Пул побачив справжній гори­
зонт, відколи прибув до Зоряного міста, і він був не так
далеко, як можна було уявити. Врешті-решт, Пул стояв
на зовнішньому боці кільця, у сім разів більшого в діа­
метрі за Землю, тож краєвид над дахом цього штучного
світу наче мав би тягтися на кілька сотень кілометрів…
Він колись добре рахував подумки — рідкісне явище
в його часи, а тепер, мабуть, і поготів. Формула від­
стані до горизонту була проста: квадратний корінь із
добутку подвоєної висоти й радіуса — таке не забудеш
навіть якщо захочеш…
«Подивимося — ми зараз на висоті десь 8 метрів… —
тож корінь із 16 — це легко! — скажімо, радіус тут
40000 — відкинемо три нулі, щоб перевести в кіломе­
три — 4 помножимо на корінь з 40 — гм, виходить
трохи більше за 25…»
Ну, двадцять п’ять кілометрів — то чимала відстань,
і, звісно, жоден космопорт на Землі ніколи на вигляд
не був таким велетенським. Пул знав, чого чекати, але
стежити за тим, як від поверхні відриваються кораблі,
у кілька разів більші за його давно втрачений «Діска­
вері», та ще й без жодного звуку, без очевидних рушіїв,
все одно було моторошно. Хоч Пул і сумував за полу­
м’ям і лютим напором прадавніх стартів, він мусив
визнати, що такий спосіб був чистіший, ефективніший
і набагато безпечніший.
А найдивнішим було сидіти тут, на Кільці, на самій
геостаціонарній орбіті — і все одно відчувати вагу!
Всього за кілька метрів від нього, за вікном крихітної

96

зали для спостереження, службові роботи й кілька
людей у скафандрах літали собі у своїх справах, однак
всередині «Голіафа» інерційне поле підтримувало
стандартну марсіанську силу тяжіння.
— Ти впевнений, що не передумаєш, Френку? —
жартома спитав капітан Чендлер, ідучи на місток. —
До старту ще є десять хвилин.
— Якби передумав, то навряд чи став би дуже по­
пулярним, га? Ні, як казали в старі часи, усе погодже­
но. Готовий чи не готовий, а я лечу.
Коли двигун запустився, Пул відчув потребу по­
бути самому, і маленький екіпаж — лиш четверо чо­
ловіків і троє жінок — поставилися до цього бажання
з повагою. Мабуть, вони вгадали, як він мусив почу­
ватися: удруге за тисячу років покидати Землю і знову
летіти назустріч невідомій долі.
Юпітер-Люцифер був на іншому боці Сонця, і май­
же пряма лінія орбіти «Голіафа» мала вивести їх ближ­
че до Венери. Пул не міг дочекатися, коли зможе на
власні очі побачити, чи почала сестринська планета
Землі відповідати такому описові після багатовіково­
го терраформування.
З висоти тисячі кілометрів Зоряне місто здавалося
велетенським металевим поясом навколо земного
екватора, вкритим цятками пускових башт, герметич­
них куполів, риштовання, що підтримувало наполо­
вину складені кораблі, антен та інших, загадковіших,
конструкцій. Усе це швидко зменшувалося, коли «Го­
ліаф» направився в бік Сонця, і наразі Пул побачив,
яким той пояс був незавершеним: у ньому були веле­
тенські розриви, перекриті лиш павутинням тимчасо­

97

вого каркасу, і ті розриви, певно, ніколи не будуть
зрощені повністю.
А тепер вони падали нижче від площини кільця;
у північній півкулі стояла середина зими, тож тонень­
кий німб Зоряного міста був нахилений під кутом
більш як двадцять градусів до сонця. Пул уже бачив
Американську й Азійську вежі — блискучі лінії, що
тяглися в далечінь поза блакитною імлою атмосфери.
Він ледь-ледь усвідомлював час, поки «Голіаф» на­
бирав швидкість, рухаючись прудкіше за будь-яку
комету, що коли-небудь випадала з міжзоряного про­
стору в бік Сонця. Майже повна Земля й досі доміну­
вала в полі зору, і тепер він побачив усю довжину
Африканської вежі, що була його домівкою в тому
житті, яке він саме залишав позаду — ймовірно, не
міг не подумати він, що залишав назавжди.
Коли вони віддалилися на п’ятдесят тисяч кіломе­
трів, він зміг побачити все Зоряне місто — вузький
еліпс, що оповив Землю. Хоч його дальній край ледь
виднівся й був лише волосинкою світла на зоряному
тлі, думка про те, що людство тепер залишило такий
знак у небесах, неймовірно вражала.
Тоді Пул пригадав нескінченно величніші кільця
Сатурна. Астроінженерам ще було дуже й дуже дале­
ко до досягнень Природи.
Або — якщо то було правильне слово — Деуса.

Розділ 15. Проліт Венери
Коли він прокинувся наступного ранку, вони вже
були біля Венери. Але велетенський сліпучий пів­

98

місяць і досі закутаної в хмари планети не був най­
ефектнішим об’єктом у небі.
«Голіаф» плив над нескінченним простором змор­
щеної срібної фольги, що виблискувала на сонці не­
втомно мінливими візерунками.
Пул пригадав, що в його часи був один художник,
який загортав у пластикову плівку цілі будівлі. Як би
йому сподобалася можливість запакувати в лискучу
обгортку мільярди тонн космічної криги… Тільки так
можна було захистити кометне ядро від випаровуван­
ня під час мандрівки в бік Сонця, що тривала десят­
ки років.
— Тобі пощастило, Френку, — сказав йому Ченд­
лер. — Я такого ще й сам ніколи не бачив. Має бути
видовищно. До падіння трохи більш як година. Ми
легенько її підштовхнули, щоб вона вже точно впала
в потрібному місці. Не хочеться скинути таке комусь
на голову.
Пул приголомшено дивився на нього.
— Тобто… На Венері вже живуть люди?
— Десь із п’ятдесят навіжених науковців, коло пів­
денного полюса. Звісно, вони добряче закопалися,
але ми їх трохи розтрусимо, хоч воно й упаде на інший
бік планети. Мабуть, правильніше сказати «над іншим
боком планети», тому що мине аж кілька днів, перш
ніж щось, окрім ударної хвилі, досягне поверхні.
Поки іскристий і блискучий у захисній обгортці кос­
мічний айсберг знижувався до Венери, Пула заскочив
раптовий живий спогад. Різдвяні ялинки його дитин­
ства так само оздоблювали дуже схожими прикрасами,
тендітними кульками з кольорового скла. І таке порів­

99

няння не було цілком абсурдним: для багатьох родин на
Землі це й досі була слушна пора для подарунків, а «Го­
ліаф» приніс іншій планеті неоціненний дар.
Радарне зображення страдницького ландшафту Ве­
нери — дивні вулкани, пласкі бані й вузькі, звивисті
каньйони — домінувало на головному екрані «Голіа­
фового» пульта керування, але Пул віддавав перевагу
інфор­мації, отриманій з власних очей. Хоч суцільне
море хмар, що вкривало планету, не виказувало й дріб­
ки того пекла, що творилося під ним, Пулові хотіло­
ся побачити, що буде, коли викрадена комета влучить
у нього. За якісь секунди незліченні тонни мерзлих
гідратів, які десятиліттями розганялися, ніби котя­
чись із гори від самого Нептуна, видадуть усю свою
енергію назовні…
Початковий спалах був навіть яскравіший, ніж він
очікував. Як дивно, що набій з криги може згенеру­
вати температуру, що сягає, вочевидь, десятків тисяч
градусів! Хоч фільтри оглядового ілюмінатора й мали
поглинути всі небезпечні коротші хвилі, але шалена
куля блакитного полум’я проголошувала, що розі­
грілася сильніше, ніж Сонце.
Вона розширювалася і швидко охолоджувалася,
пройшовши через жовтий, помаранчевий, червоний
колір… Ударна хвиля тепер мала розповсюджуватися
від неї зі швидкістю звуку — і що то мав бути за звук! —
тож за кілька хвилин має з’явитися якась видима озна­
ка того, що вона прокотилася над поверхнею Венери.
Ось вона! Просто чорне кільце — наче незначуща
хмаринка диму, без жодної ознаки циклонічної люті,
що мала пробивати собі шлях на всі боки від точки

100

падіння. Пул стежив за її повільним розширенням,
хоч через масштаб він не бачив жодного видимого
руху — йому довелося почекати повну хвилину, перш
ніж переконався, що кільце таки виросло.
Однак за чверть години воно стало найпомітнішою
рисою на планеті. Хоч воно й дуже зблідло, — стало
брудно-сірим замість чорного, — нерівне кільце удар­
ної хвилі наростило більш як тисячу кілометрів у діа­
метрі. Пул здогадувався, що воно втратило початкову
симетрію, коли проносилося над великими гірськими
пасмами, що лежали внизу.
З системи гучномовців корабля пролунав бадьорий
голос капітана Чендлера.
— Вмикаю тобі базу «Афродіта». Радий чути, що
вони не кличуть на допомогу…
— …Трохи нас труснуло, але саме так, як ми очіку­
вали. Станції стеження вказують на дощ над горами
Нокоміс — він скоро випарується, але початок доб­
рий. І здається, що в розломі Гекати повінь — звучить
надто добре, щоб бути правдою, але ми перевіряємо.
Після минулого доставлення утворилося тимчасове
озеро окропу…
«Я їм не заздрю, — сказав собі Пул, — але точно
ними захоплююся. Вони доводять, що в цьому десь
надто зручному і надто добре налагодженому суспіль­
стві ще є дух пригод».
— І дякуємо, що доставили цю посилочку точно
в правильне місце. Якщо пощастить і ми зможемо
розгорнути той екран від Сонця на синхронній орбі­
ті, то вже скоро матимемо якісь постійні моря. А тоді
вже висадимо коралові рифи, щоб натворити вапна

101

й витягти з атмосфери надлишок CO2 — я сподіваюсь
дожити до цього і побачити все на власні очі!
«І я сподіваюсь, що побачиш», — подумав Пул у ти­
хому захваті. Він часто пірнав у тропічних морях на
Землі й насолоджувався виглядом незвичних барвис­
тих істот, таких химерних, що аж важко повірити,
буцім може існувати щось дивніше, навіть на плане­
тах під іншим сонцем.
— Посилка доставлена вчасно, отримання підтвер­
джене, — сказав капітан Чендлер з явним вдоволен­
ням. — Бувай, Венеро! Ганімеде, ми вже йдемо.
МІС ПРІНҐЛ
ПЕРЕДАТИ ВОЛЛЕС
Привіт, Індро. Так, ти цілком мала рацію. Я таки сумую
за нашими маленькими дискусіями. Ми з Чендлером
добре порозумілися, а екіпаж спершу ставився до ме­
не — ти посмієшся — як до священної реліквії. Але
вони потроху приймають мене і вже навіть почали
піднімати мене на глузи (знаєш цю ідіому?).
Трохи дратує, що не можна поговорити по-справж­
ньому: ми вже перетнули орбіту Марса, тож радіосиг­
налові вже знадобиться більш як година, щоб про­
скочити туди й сюди. Але є й одна перевага — ти не
можеш мене урвати…
Хоч до Юпітера нам летіти якийсь тиждень, я був
подумав, що зможу в цей час розслабитися. Анітрохи:
руки почали чухатися, і я не втримався й повернувся
до школи. Я почав базове підготування в одному з «Го­
ліафових» мінічовників — знову з самого початку.
­Може, Дім навіть дозволить мені полетіти самому…

102

Він не набагато більший за капсули «Діскавері», але
такий інакший! Насамперед, звісно, тут не викорис­
товуються ракети: ніяк не можу звикнути до розкоші
інерційного двигуна й необмеженої дальності польо­
ту. Якби довелося, міг би повернутися в ньому на
Землю — хоч, мабуть, мені за той час захочеться —
пам’ятаєш фразу, я вже якось використовував цю
фразу? — залізти на стіну.
Але найбільша відмінність полягає в системі керу­
вання. Для мене виявилося непросто звикнути керу­
вати без рук — а комп’ютерові довелося вчитися роз­
пізнавати мої голосові команди. Спочатку він через
кожні п’ять хвилин перепитував: «Ви справді мали це
на увазі?» Знаю, що було б зручніше використовувати
нейрошолом, але я ще не цілком упевнено ним ко­
ристуюся. І не знаю, чи взагалі колись звикну до того,
що мої думки щось читає.
До речі, човник називається «Фалкон». Це хороша
назва — і я засмутився, коли зрозумів, що ніхто на бор­
ту не знає, що вона походить аж із часів місій «Апол­
лон», коли ми вперше висаджувалися на Місяці…
Ой-ой, хотілося сказати набагато більше, але капі­
тан кличе. Повертаюся до класної кімнати. Цілую
і кінець зв’язку.
ЗБЕРЕГТИ
ПЕРЕСЛАТИ
Привіт, Френку, це Індра дзвонить — якщо це правиль­
не слово! — зі свого нового думкописця, — у старого
стався нервовий зрив, ха-ха, — тож буде багато поми­
лок, нема часу редагувати. Сподіваюся, що ти розбереш.

103

ГАРНІТУРА! Канал один-нуль-три, запис із два­
надцяти тридцяти — поправка — тринадцяти тридця­
ти. Пробач…
Сподіваюся, мій старий пристрій можна відремон­
тувати — він знав усі мої коди й скорочення — мож­
ливо, йому допоможе трохи психоаналізу, як робили
у твої часи — ніколи не розуміла, як Фронтові — тоб­
то Фройдові, ха-ха, — нісенітниці протрималися так
довго — до речі, натрапила на означення кінця два­
дцятого сторіччя — тобі може сподобатися — щось
таке — цитата: Психоаналіз — заразна хвороба, що
розповсюдилася з Відня приб. 1900 року, нині невідо­
ма в Європі, але трапляються спалахи серед багатих
американців — кінець цитати. Смішно?
Знову пробач — це проблема з думкописцями —
важко триматися теми — чя 12€ ц 888 5***** оі98д2­
нуивс ЧОРТ… СТОП РЕЗЕРВНА КОПІЯ.
Я щось не те зробила? Спробую знову. Ти згадав
Денила… пробач, що ми завжди уникали питань про
нього — знаю, що тобі цікаво, але в нас була доволі
поважна причина — пам’ятаєш, як ти колись назвав
його неособою?.. непогана здогадка!..
Ти колись питав мене про злочинність у наші дні —
я сказала, що будь-яка така цікавість патологічна —
можливо, спричинена нескінченними відразними
телепередачами твого часу — ніколи не могла поди­
витися довше, ніж кілька хвилин… гидота!
ДВЕРІ ПІДТВЕРДЖУЮ! О, ПРИВІТ, МЕЛІНДО,
ПРОБАЧ, ПРИСЯДЬ, Я ВЖЕ МАЙЖЕ ЗАКІНЧИЛА…
Так — злочинність. Завжди скількись є… Незаглу­
шуваний шум у будь-якому суспільстві. Що робити?

104

Ваше рішення — в’язниці. Фінансовані урядом фа­
брики згубних шляхів, що витрачали на утримання
одного в’язня вдесятеро більше, ніж дохід середньої
родини! Повне божевілля… Вочевидь, щось було не так
з тими, хто найгучніше кричав, що треба більше в’яз­
ниць — ось кому потрібен психоаналіз! Але будьмо
справедливі — до вдосконалення електронного моні­
торингу й контролю справжньої альтернативи не бу­
ло — ти б бачив, як радісний натовп повалив стіни
в’язниць — нічого подібного не траплялося з часів
Берліна за п’ятдесят років до того!
Так — Денил. Не знаю, що він вчинив — і не сказа­
ла б тобі, якби й знала, — але припускаю, що в його
психологічному профілі щось вказувало на те, що він
стане хорошим — що то за слово? — камертоном…
ні, камердинером. На деяку роботу дуже важко знайти
охочих — не знаю, як би ми впоралися, якби злочиннос­
ті не було! Хай там як, сподіваюся, що його скоро де­
контролюють і повернуть до нормального суспільства.
ВИБАЧ, МЕЛІНДО, ВЖЕ МАЙЖЕ КІНЕЦЬ
Ось і все, Френку, привіт Дімітрі — ви вже, мабуть,
на півдорозі до Ганімеда — цікаво, чи хтось і колись
скасує Айнштайна, щоб можна було говорити через
космос у реальному часі!
Сподіваюся, цей пристрій скоро до мене звикне.
Інакше шукатиму справжнього антикварного тексто­
вого редактора двадцятого сторіччя… Повіриш, я ко­
лись навіть опанувала той сміховинний ЙЦУКЕН­
ГШЩЗХЇ, якого ви кілька сотень років не могли
позбутися?
Цілую і бувай.

105

***
Привіт, Френку, це знову я. Ще нема підтвердження,
що ти отримав мого останнього…
Дивно, що ти летиш до Ганімеда й мого старого
друга Теда Хана. Але це, певно, не такий вже й збіг:
його потягла туди та сама загадка, що й тебе…
Спершу треба дещо тобі про нього розказати. Його
батьки над ним зле пожартували, нарікши його Теодо­
ром. Це ім’я скорочується — ніколи його так не на­
зивай! — до Тео. Розумієш, про що я?
Не можу позбутися думки, що саме це штовхає його
вперед. Не знаю нікого з таким розвиненим інтересом
до релігії — ні, одержимістю. Краще тебе попередити:
він буває нудний.
До речі, оціни мої успіхи. Я сумую за старим думко­
писцем, але вже нібито опановую й цей пристрій. Не
припустилася грубих — як ти їх називав? — фейлів —
глюків — ляпів — принаймні поки що. Не впевнена, що
слід тобі казати, бо ти можеш випадково вибовкати, але
моє таємне прізвисько для Теда — «Останній єзуїт». Ти
мусиш про них знати — Орден ще був дуже активний
у твої часи.
Дивовижні люди — часто, великі науковці — непере­
вершені дослідники, що зробили неймовірно багато доб­
ра і наробили стільки ж шкоди. Одна з найвищих іро­
ній історії — щирі й кмітливі шукачі правди, водночас
їхня філософія безнадійно викривлена марновір’ям…
Чгувт2л3от вуук 2лушво вцзз
Чорт. Емоції прорвалися, і я втратила контроль.
Один, два, три, чотири… настав час усім добрим лю­
дям прийти на поміч партії… отак краще.

106

Хай там як, у Теда такий самий вид шляхетної рі­
шучості; не сперечайся з ним, бо він проїде по тобі,
як паровий каток.
До речі, що воно за парові катки? Ними прасували
одяг? Уявляю, як то було незручно…
Проблема з думкописцями… надто легко відхили­
тися в будь-який бік, як не намагайся стримуватися…
щось таки мусить бути сказане на захист клавіатур…
впевнена, що вже казала щось подібне…
Тед Хан… Тед Хан… Тед Хан.
Він і досі відомий на Землі принаймні двома свої­
ми висловами: «Цивілізація і Релігія несумісні» та
«Вірувати — це вірити в те, що, як ви знаєте, неправ­
да». Знаєш, мені здається, що другий вислів — не
оригінальний, а коли й так, то тут він найближче
в житті наблизився до жарту. Він аніскілечки не усміх­
нувся, коли я випробувала на ньому свій улюбле­
ний — сподіваюсь, ти такого не чув. Він явно похо­
дить із твого часу.
Декан нарікає на своїх викладачів. «Чому вам, на­
уковцям, потрібне таке дороге обладнання? Чому ви
не можете як математики? Їм тільки й треба, що дош­
ка й кошик для сміття. А ще краще — як філософи.
Тим і кошика не треба…» Ну, можливо, Тед чув його
й раніше… Думаю, як і більшість філософів…
Хай там як, передавай мої вітання — і ніколи, по­
вторюю, ніколи не втягуйся з ним у суперечку!
Цілую і шлю найкращі побажання з Африкан­
ської вежі.
ПЕРЕПИСАТИ. ЗБЕРЕГТИ.
ПЕРЕСЛАТИ — ПУЛ

107

Розділ 16. За капітановим
столом
Прибуття такого почесного гостя викликало певні за­
ворушення в тісному внутрішньому світі «Голіафа»,
але екіпаж пристосувався до них з добрим гумором.
Щодня о 18:00 уся команда збиралася на вечерю в ка­
ют-компанії, де за умов невагомості могло зручно роз­
міститися тридцять людей, якщо рівномірно розташу­
вати всіх на стінах. Однак у робочих зонах корабля
більшу частину часу підтримувалася місячна сила
тяжін­ня, тож у ній існувала беззаперечна підлога —
і більш ніж вісім тіл уже ставали натовпом.
Напівкруглий стіл, що розсувався навколо авто­
кухаря для трапези, якраз вміщував за собою команду
з семи людей з капітаном на почесному місці. Один
гість створював проблему того, що за кожною трапе­
зою хтось мусив їсти наодинці. Після тривалого добро­
душного диспуту вирішили робити цей вибір в алфа­
вітному порядку, але не справжніх імен, яких майже
не використовували, а прізвиськ. Минуло трохи ча­
су, поки Пул до них призвичаївся: «Гвинт» (інженер
конструкцій), «Зоря» (орбіти й навігація), «Перша»
(перша помічниця), «Пульс» (підтримка життєдіяль­
ності й медицина), «Руш» (двигуни й живлення) і «Чип»
(комп’ютери й комунікації).
Під час десятиденної мандрівки, поки Пул слухав
історії, жарти й нарікання своїх тимчасових товари­
шів у кораблі, він дізнався більше про Сонячну сис­
тему, ніж за проведені на Землі місяці. Усі на борту
явно тішилися новому й, мабуть, наївному слухачеві,

108

публіці з однієї людини, але Пул рідко куплявся на
їхні вигадливіші історії.
Втім, деколи було важко провести межу. Ніхто посправжньому не вірив у Золотий астероїд, який усі
вважали байкою родом з двадцять четвертого століт­
тя. Але як щодо меркуріанських плазмоїдів, про які
за минулі п’ятсот років повідомляли щонайменше
десяток надійних свідків?
Найпростішим поясненням було те, що вони — ро­
дичі кульової блискавки, відповідальної за так багато
повідомлень про «Нерозпізнаний літальний об’єкт»
на Землі й Марсі. Але деякі спостерігачі присягалися,
що вони бачили їхню цілеспрямованість і навіть до­
питливість, коли стикалися з ними зблизька. Нісеніт­
ниці, відповідали скептики, звичайне електростатичне
притягання!
Це неминуче привело до дискусій про життя у Все­
світі, і Пул усвідомив, що вже не вперше захищає
власну еру від крайнощів легковір’я і скептицизму. Хоч
манія під назвою «Прибульці серед нас» стихла, ще
коли він був малим, навіть у 2020-х Космічне управ­
ління продовжували засипати зверненнями шаленці,
які заявляли, що з ними контактували — або їх викра­
ли — гості з інших планет. Їхня манія посилювалася
медіями, що експлуатували сенсації, і весь цей син­
дром пізніше увійшов у медичну літературу як «хворо­
ба Адамскі», за іменем Джорджа Адамскі, який напи­
сав три книжки про свої подорожі з прибульцями.
Відкриття МАТ-1 парадоксальним чином поклало
край цій жалюгідній маячні, продемонструвавши, що
чуже розумне життя справді десь існувало, але, воче­

109

видь, не цікавилося людством кілька мільйонів років.
МАТ-1 також переконливо спростувала жменьку на­
уковців, які вважали, що життя вище від бактеріаль­
ного рівня — явище таке неймовірне, що людська
раса — єдина в Галактиці, якщо не в усьому космосі.
Екіпаж «Голіафа» більше цікавився технологіями,
а не політикою й економікою Пулової епохи, і їх
особ­ливо зачаровувала революція, що сталася за його
власного життя — кінець ери викопного палива, ви­
кликаний опануванням вакуумної енергії. Їм було
важко повірити в задушені смогом міста двадцятого
сторіччя, у сміття, жадобу й страхітливі природні ка­
тастрофи Нафтового періоду.
— Не звинувачуйте мене, — сказав Пул, хоробро
відбиваючись від раунду критики. — Подивіться хоча б,
якої біди наробили у двадцять першому столітті.
Хор за столом одразу спитав: «Ти про що?»
— Ну, почалася так звана безмежна епоха, коли
люди дістали тисячі кіловатів дешевої чистої енергії
для своїх забавок — ви ж знаєте, що сталося!
— А, ти про Термальну кризу. Але ж її подолали.
— Врешті-решт так — після того, як ви вкрили по­
ловину Землі рефлекторами, щоб відбивати сонячний
жар назад у космос. А то тепер вона була б така ж
пропарена, як та Венера.
Знання екіпажу про історію третього тисячоліття
були такі на диво обмежені, що Пул — завдяки широ­
кій освіті, здобутій у Зоряному місті, — часто дивував
їх подробицями подій, що відбулися через кілька сто­
літь після його часу. Однак йому лестило те, як добре
вони були знайомі з бортовим журналом «Діскавері»,

110

що став одним із класичних документів Космічної ери.
Той журнал вважали чимось на кшталт саги вікінгів;
Пулові часто доводилося нагадувати собі, що він був
десь посередині в часі між «Голіафом» і першими ко­
раблями, що перетнули західний океан…
— У ваш День 86, — нагадала йому Зоря за столом
під час п’ятої вечері, — ви пройшли за дві тисячі кіло­
метрів від астероїда 7794 і випустили до нього зонд.
Ти пам’ятаєш?
— Звісно, — відповів він доволі різко. — Для мене
це сталося менш як рік тому.
— Гм, пробач. Ну, завтра ми пролетимо ще ближче
від астероїда 13445. Хочеш подивитися? З автонаве­
денням і фіксацією кадру в нас має бути вікно десь
десять мілісекунд.
Одна сота секунди! Ті кілька хвилин на «Діскавері»
здавалися доволі насиченими, але тут усе мало стати­
ся в п’ятдесят разів швидше.
— Якого він розміру? — спитав Пул.
— Тридцять на двадцять на п’ятнадцять метрів, —
відповіла Зоря. — Схожий на побиту цеглину.
— Шкода, що нема чим у нього вистрілити, — ска­
зав Руш. — Ви ніколи не думали, чи 7794 не вдарить
у відповідь?
— І на думку не спадало. Але ми дали астрономам
багато корисної інформації, тож це було варте ризи­
ку… Хай там як, одна сота секунди начебто не варта
клопоту. Все одно дякую.
— Розумію. Коли бачив один астероїд, то бачив
їх усіх…
— Неправда, Чипе. Коли я був на Еросі…

111

— Та ти нам уже десять разів розповідав…
Пул абстрагувався від обговорення так, що воно
стало беззмістовним фоновим шумом. Він був на ти­
сячу років у минулому, пригадував єдине пожвавлен­
ня на борту «Діскавері» перед кінцевою катастрофою.
Хоч вони з Боуменом чудово знали, що 7794 був про­
сто позбавленим життя й повітря уламком каменя, це
знання не дуже вплинуло на їхні почуття. То була
єдина тверда матерія, з якою вони зіткнулися по цей
бік Юпітера, і вони дивилися на неї з емоціями моря­
ків у довгій мандрівці океаном, що обминали землю,
на якій не могли висадитися.
Він повільно повертався то одним боком, то іншим,
і строкаті клапті світла й тіні розсипалися його по­
верхнею у випадковому порядку. Іноді він виблиску­
вав, як далеке вікно, як літак або вихід кристалічної
породи під променями Сонця…
Він також пригадував, як наростала напруга, поки
вони чекали, щоб дізнатися, чи добре прицілилися.
Влучити в таку малу мішень, що рухалася з відносною
швидкістю двадцять кілометрів на секунду, з відстані
дві тисячі кілометрів було нелегко.
А тоді на темній ділянці астероїда з’явився рапто­
вий сліпучий вибух світла. Маленька куля — чистий
уран-238 — ударив його зі швидкістю метеора: за
частку секунди вся його кінетична енергія перетво­
рилася на світло. Хмарка розжареного газу миттєво
вивергнулася в космос, і камери «Діскавері» записали
швидко затухлі спектральні лінії, вишукуючи при­
мітні ознаки розігрітих атомів. Через кілька годин
астрономи на Землі вперше дізналися про склад кори

112

астероїда. Особливих несподіванок не було, але кіль­
ка пляшок шампанського таки пройшли по колу.
Сам капітан Чендлер брав невелику участь у дуже
демократичних диспутах за своїм напівкруглим сто­
лом: йому ніби подобалося давати екіпажеві роз­
слабитися й виражати почуття в такій неформальній
атмо­сфері. Було лиш одне неписане правило: ніяких
ділових розмов за їжею. Якщо були якісь технічні або
експлуатаційні проблеми, з ними слід було розібра­
тися деінде.
Пула спершу здивувало — і трохи шокувало — те,
якими поверховими були знання екіпажа про систе­
ми «Голіафа». Він часто питав про таке, на що можна
було легко відповісти, але його тільки скеровували до
бази даних корабля. Однак трохи згодом він зрозумів,
що та глибока підготовленість, яку він здобув свого
часу, вже була неможлива: тут діяло надто багато
складних систем, щоб будь-який людський розум міг
усе це опанувати. Різні спеціалісти мали знати тільки
те, що робило певне обладнання, а не як воно це ро­
било. Надійність залежала від резервування й авто­
матичних перевірок, а людське втручання скоріше
могло нашкодити, аніж допомогти.
На щастя, у цьому польоті воно й не знадобилося:
то була нуднувата мандрівка, про яку міг мріяти будьякий капітан. У небі спереду корабля домінувало мо­
лоде сонце — Люцифер.

Частина III

ГАЛІЛЕЄВІ СУПУТНИКИ
(Уривок з «Путівника туриста зовнішньою
Сонячною системою», тільки текст, версія 219.3)

Навіть сьогодні велетенські супутники того, що колись
було Юпітером, становлять величезну таємницю. Чому
чотири супутники, що обертаються довкола одного
небесного тіла й дуже схожі між собою за розмірами,
такі різні в більшості інших аспектів?
Тільки щодо Іо, найближчого до Юпітера супутни­
ка, цьому можна дати переконливе пояснення. Вона
так близько до планети-господаря, що гравітаційні
припливи, які постійно переколочують її всередині,
створюють колосальну кількість тепла — насправді,
так багато, що поверхня Іо напіврозтоплена. Це не­
бесне тіло з найактивнішою вулканічною діяльністю
в Сонячній системі; карти Іо мають період напівроз­
паду, що триває якихось кілька десятиліть.
Хоч у такому нестабільному середовищі ніколи не
були засновані постійні людські бази, тут численні
рази висаджувалися роботи, і вона перебуває під їхнім
постійним наглядом. (Про трагічну долю експедиції
2571 див. статтю «Біґль-5».)

114

Європа, друга від Юпітера, раніше була повністю
вкрита кригою, а на її поверхні, крім мережі розло­
мів, не проявлялося багато примітних рис. Приплив­
ні сили, що домінують на Іо, були тут менш потужні,
але створювали достатньо тепла, щоб дати Європі
океан рідкої води, в якому розвинулися численні див­
ні форми життя.
2010 року космічний корабель «Цянь» зробив по­
садку на Європі, на одному з нечисленних виходів
твердої породи, що пробився через кірку криги. Цим він
потривожив якесь створіння з європіанської безодні
й був знищений (див. космічні кораблі «Цянь», «Ґа­
лексі», «Юніверс»).
З часу перетворення Юпітера на мінісонце Люци­
фер у 2061 році, майже весь льодовий покрив Європи
розтанув, а масштабна вулканічна активність створи­
ла кілька невеликих островів.
Загальновідомо, що на Європі ніхто не висаджував­
ся майже тисячу років, але штучні супутники трима­
ють її під постійним наглядом.
На Ганімед, найбільший супутник у Сонячній сис­
темі (діаметр — 5260 кілометрів), також вплинуло но­
востворене сонце, і його екваторіальні регіони досить
прогрілися, щоб підтримувати земні форми життя,
хоч на ньому поки що немає придатної для дихання
атмосфери. Більшість тутешніх жителів активно за­
лучена до терраформування й наукових дослідів. Го­
ловний населений пункт — Анубіс (нас. 41000 осіб),
що лежить неподалік південного полюса.
Каллісто зовсім інша. Уся її поверхня вкрита удар­
ними кратерами всіх розмірів, і їх так багато, що вони

115

перетинаються один з одним. Бомбардування мало
тривати мільйони років, бо новіші кратери повністю
стерли сліди раніших. На Калісто не засновано по­
стійних баз, але є кілька автоматичних станцій.

Розділ 17. Ганімед
Для Френка Пула було незвично проспати, але йому
не давали виспатися дивні сни. Минуле й теперішнє
нерозривно переплелися; іноді він був на «Діскавері»,
іноді — в Африканській вежі, а іноді — знову малим
хлопцем серед друзів, про яких думав, що давно їх
позабував.
«Де я?» — спитав він себе, борючись, щоб поверну­
тися до свідомості, як плавець прагне дістатися поверх­
ні. Просто над його ліжком було віконце, закрите не­
достатньо щільною завіскою, що частково пропускала
всередину світло. Колись, у середині два­дцятого сто­
ліття, літаки були такі повільні, що в них пропонували
спальні місця в першому класі: Пулові так і не вдалося
випробувати цю ностальгійну розкіш, яку в його часи
продовжували рекламувати якісь туристичні організа­
ції, але він легко міг уявити, що робить це зараз.
Він відсунув завіску і визирнув. Ні, він прокинувся
не в земному небі, хоч пейзаж, що розгортався внизу,
був чимось подібний до Антарктики. Але Південний
полюс ніколи не міг похвалитися одночасним сходом
двох сонць, назустріч яким летів «Голіаф».
Корабель обертався на орбіті висотою менше за сто
кілометрів над чимось схожим на величезне пере­оране
поле, легенько притрушене снігом. Але орач, певно,

116

був нетверезий, — або його навігаційна система ска­
зилася, — тому що борозни тяглися в усіх напрямах,
іноді перетинаючи одна одну або самих себе. Тут і там
місцевість поплямували ледве помітні круги — при­
марні кратери від падінь метеоритів цілі еони тому.
«Значить, це Ганімед, — сонно здогадався Пул. —
Найдальший форпост людства! Нащо розважливій
людині тут жити? Ну, я часто так думав, коли пролітав
над Гренландією чи Ісландією взимку…»
У двері постукали, почулося: «Можна зайти?», і ка­
пітан Чендлер так і зробив, не дочекавшись відповіді.
— Подумали, що дамо тобі поспати до посадки — те
святкування кінця подорожі тривало довше, ніж за­
думувалося, але я не міг вкоротити його, бо ризикував
би нарватися на заколот.
Пул засміявся.
— А в космосі колись бували заколоти?
— О, ще й немало, але не в мій час. Коли ми вже
згадали цю тему, можна сказати, що цю традицію за­
початкував Еал… пробач, — думаю, не варто було, —
дивись, онде Ганімед-сіті!
З-за обрію з’явилося щось схоже на перехрещене
мереживо вулиць і кварталів з майже прямими кута­
ми, але легенькою неправильністю, що характерна
для будь-якого поселення, що розросталося без цен­
трального планування. Його розтинала навпіл широ­
ка річка — Пул пригадав, що екваторіальні регіони
Ганімеда тепер стали досить теплі для існування рід­
кої води — і все це нагадало йому стару ксилографію
середньовічного Лондона, яку він колись бачив.

117

Тоді Пул помітив, що Чендлер дивиться на нього
з усмішкою… і вся ілюзія розпалася, коли він усвідо­
мив масштаб того «міста».
— Ганімедяни, — сухо сказав Пул, — мали бути до­
волі великими, коли робили дороги завширшки п’ять
чи десять кілометрів.
— А в деяких місцях і по двадцять. Вражає, га? І все
це результат того, як розтягувалася й стискалася кри­
га. Мати-природа дуже майстерна… Я міг би показа­
ти тобі ділянки, що на вигляд ще штучніші, але вони
не такі великі, як ця.
— Коли я був малим, то в нас стався великий пере­
полох через обличчя на Марсі. Звісно, виявилося, що
то пагорб, вирізьблений піщаними бурями… таких
і в земних пустелях повно.
— Хіба ж не сказав хтось, що історія завжди по­
вторюється? Таку саму маячню розказували й про
Ганімед-сіті: якісь дурники казали, що його побуду­
вали чужинці. Але боюся, що це місто довго не про­
тримається.
— Чому? — здивовано спитав Пул.
— Воно вже розпадається, бо Люцифер прогріває
вічну мерзлоту. Через сотню чи скільки років ти вже
й не впізнаєш Ганімед… Ось край озера Гільгамеш —
якщо придивишся — он там, праворуч…
— Тепер бачу. Що там коїться — вода ж не кипить,
навіть за такого низького тиску?
— То станція електролізу. Не знаю, скільки казна­
льйонів кілограмів кисню на день. Звісно, водень під­
німається вгору й розсіюється, як ми споді­ваємось.

118

Голос Чендлера затих. Тоді він продовжив іншим,
незвичним тоном:
— Уся та прекрасна вода — Ганімедові не потрібно
й половини! Не кажи нікому, але я тут працюю над
способом відправити трохи на Венеру.
— Легший, ніж штурхати комети?
— Що стосується причетної енергії, так — на Гані­
меді друга космічна всього три кеме на годину. І так
значно, значно швидше — роки замість десятиліть.
Але є кілька практичних перепон.
— Та певно, що є. Ти хочеш запускати її електро­
магнітними катапультами?
— О ні, я б використав вежі, що піднімалися б ви­
соко в атмосферу — як на Землі, тільки набагато
менші. Ми б перепомпували воду на вершину, за­
морозили майже до абсолютного нуля й дозволили б
Ганімедові запустити її своїм обертанням у правиль­
ному напрямку. Трохи води випарується за час пере­
льоту, але більша частина долетить — що смішного?
— Пробач, я сміюся не з твоєї ідеї. Просто ти ви­
кликав такий живий спогад. У нас колись був садовий
розбризкувач — його постійно розкручували струме­
ні води, що лилися з нього. Ти плануєш те саме —
у трохи більшому масштабі… використовуючи для
цього цілий Ганімед…
Раптом ще один образ із минулого затулив усе
інше. Пул пригадав, як спекотними аризонськими
днями вони з Ріккі любили ганятися одне за одним
у хмарках живої імли від садового розбризкувача, що
повільно обертався.

119

Капітан Чендлер був набагато чутливішою люди­
ною, ніж прикидався: він знав, коли настав час іти.
— Треба вернутися на місток, — хрипко сказав
він. — Побачимося після посадки в Анубісі.

Розділ 18. «Гранд Готель»
«Гранд Готель» на Ганімеді — неминуче прозваний
по всій Сонячній системі «Гранімедом» — був абсо­
лютно не такий пишний, як можна було подумати
з назви, а на Землі, певно, був би щасливий дістати
бодай півтори зірки. А що найближча конкуренція
перебувала на відстані кількох сотень мільйонів кіло­
метрів, то його керівництво майже не відчувало по­
треби необґрунтовано надриватися.
Втім, Пул ні на що не нарікав, хоч йому часто хоті­
лося, щоб Денил знову був поруч, допомагав йому
з механікою життя й покращував комунікацію з на­
піврозумними пристроями, якими він був оточений.
Він пізнав коротку мить паніки, коли за (живим) ко­
ридорним зачинилися двері, бо той так сповнився
пошани до гостя, що не пояснив, як у номері що
працювало. Після п’яти хвилин безплідних звертань
до непроникних стін, Пул нарешті налагодив контакт
із системою, що розуміла його акцент і команди. Який
заголовок міг би вийти в «Усіх світах» — «Історичний
астронавт загинув від голоду в пастці готельного но­
мера на Ганімеді»!
І в цьому була б подвійна іронія. Мабуть, назва єди­
ного люксового номера в «Гранімеді» не могла бути

120

інакшою, але для нього стало справжнім шоком по­
бачити прадавню голограму свого корабельного то­
вариша в парадній уніформі та на повний зріст, коли
його привели до номера Боумена. Пул навіть упізнав
знімок: у той же час, за кілька днів до початку місії,
був зроблений і його власний офіційний портрет.
Він скоро з’ясував, що більшість його товаришів
з «Голіафа» мали в Анубісі домівки й не могли доче­
катися зустрічі зі своїми половинками під час запла­
нованої двадцятиденної стоянки. Його майже негай­
но захопило суспільне й професійне життя поселення
першопрохідців, і тепер уже Африканська вежа зда­
валася йому далеким сном.
Як і в багатьох американців, у глибині душі в Пула
теж була ностальгійна прихильність до маленьких
спільнот, де всі знали всіх — у справжньому світі, а не
у віртуальності кіберпростору. Анубіс, постійне на­
селення якого було менше, ніж у Флеґстаффі за його
пам’яті, був непоганим наближенням до цього ідеалу.
Три головні герметичні бані по два кілометри в діа­
метрі кожна стояли на плато з краєвидом на льодове
поле, що безперервно тяглося аж до обрію. Друге сон­
це Ганімеда — колись відоме під назвою Юпітер — ні­
коли не дало б досить тепла, щоб розтопити полярні
шапки. У цьому була принципова причина заснування
Анубіса в такому негостинному місці: фундаменти міс­
та навряд чи зсунуться ще принаймні кілька століть.
А всередині бань було легко геть забути про зовніш­
ній світ. Коли Пул опанував механізми номера Боуме­
на, він з’ясував, що йому був доступний обмежений,
але ефектний вибір середовищ. Він міг посидіти під

121

пальмами на березі Тихого океану й слухати ніжний
шепіт хвиль або — якби захотілося — тропічний ура­
ган. Він міг повільно летіти над вершинами Гімалаїв
або неймовірними каньйонами долини Марінера. Міг
прогулюватися садами Версаля або вулицями полови­
ни десятка великих міст у широко розкидані в часі
періоди їхньої історії. Навіть якщо готель «Гранімед»
і не був одним з визнаних найкращих курортів Соняч­
ної системи, він міг похвалитися вигóдами, що й не
снилися його найвідомішим попередникам на Землі.
Але було сміховинно віддаватися земній ностальгії,
коли вже перетнув половину Сонячної системи, щоб
побачити цей дивний новий світ. Спочатку Пул екс­
периментував, а надалі під час чимраз коротших
годин дозвілля шукав компроміс між насолодою і на­
тхненням.
На його великий жаль, він ніколи не бував у Єгип­
ті, тож дуже тішився, коли міг розслабитися під по­
глядом Сфінкса — яким той був до його суперечливої
«реставрації» — і стежити, як туристи спинаються на
масивні блоки Великої піраміди. Ілюзія була бездо­
ганна, крім прикордонного району, де пустеля проти­
стояла трохи потертому килиму в номері Боумена.
Однак небо було таке, якого не могли бачити ніякі
людські очі, поки не минуло п’ять тисяч років, від­
коли в Гізі поклали останній камінь. Але то була не
ілюзія, а дивна й мінлива реальність Ганімеда.
Через те що цей супутник — як і його товариші — за­
лишився без власного обертання через приплив­
не сповільнення від Юпітера, сонце, що народилося

122

з гігантської планети, висіло в небі без руху. На один
бік Ганімеда увесь час лилося світло Люцифера, і хоч
іншу півкулю часто називали «Нічним боком», ця
назва вводила в оману так само, як і набагато старіша
фраза «Темний бік Місяця». Як і на зворотний бік
супутника Землі, на «Нічний бік» половину свого
довгого дня падало яскраве світло старого Сонця.
Через один збіг, який скоріше додавав плутанини,
аніж допомагав, Ганімед робив оберт навколо Люци­
фера рівно за тиждень — сім діб і три години. Спроби
створити календар на базі «один день на Ганімеді =
= один земний тиждень» спровокували стільки непо­
розумінь, що його відкинули століття тому. Як і всі
інші жителі Сонячної системи, місцеві використову­
вали Універсальний час, частіше називаючи свої два­
дцятичотирьохгодинні дні порядковими номерами,
аніж назвами.
А що новонародженаатмосфера Ганімеда ще й до­
сі була доволі тонка й майже безхмарна, то парад не­
бесних тіл давав нескінченну виставу. Найближчі до
них, Іо й Калісто, кожна були завбільшки десь із по­
ловину Місяця, як його видно з Землі — єдине, що
вони мали спільного. Іо була так близько до Люци­
фера, що їй треба було менш як два дні, щоб прогна­
тися орбітою, і за лічені хвилини її рух ставав дуже
помітним. Калісто, що оберталася вчетверо далі за Іо,
закінчувала своє неквапне коло за два ганімедські
дні — або за шістнадцять земних.
Фізичний контраст між двома супутниками був ще
примітніший. Глибоко заморожена Калісто майже не
змінилася через Юпітерове перетворення на міні-

123

сонце: вона й досі була пустелею з мілкими крижани­
ми кратерами, які лежали так щільно, що на всій
поверхні цього супутника не було жодної діляночки,
що убереглася б від численних ударів у часи, коли
величезне гравітаційне поле Юпітера змагалося з Са­
турновим за те, хто підбере більше уламків із зовніш­
ніх областей Сонячної системи. Відтоді, крім кількох
випадкових влучань, на Калісто кілька мільярдів ро­
ків нічого такого не відбувалося.
А на Іо щось відбувалося щотижня. Як зазначив
один місцевий дотепник, до утворення Люцифера
Іо була пеклом, а після того стала пеклом розігрітим.
Пул часто наближав зображення того пломенистого
ландшафту й заглядав у сірчані горлянки вулканів, які
постійно змінювали вигляд території, площею більшої
за Африку. Іноді розжарені фонтани ненадовго злітали
на сотні кілометрів у космос, наче велетенські вогненні
дерева, що росли на позбавленому життя супутнику.
Повені розтопленої сірки розтікалися від вулканів
та отворів, і непостійна речовина мінилася у вузькому
спектрі червоного, помаранчевого й жовтого подібно
до хамелеона, перетворюючись на строкаті алотропи.
До світанку Космічної ери ніхто й не уявляв, що та­
кий світ міг існувати. Хоч спостерігати за нею зі сво­
го зручного місця було захопливо, Пулові важко ві­
рилося в те, що люди колись ризикнули висадитися
там, де навіть роботи бояться ступати… Однак най­
більше його цікавила Європа, що в найближчій точці
здавалася майже такою ж, як самотній Місяць із Зем­
лі, але пробігала крізь усі свої фази всього за чотири
дні. Хоч Пул абсолютно не усвідомлював символізму,

124

коли вибирав свій приватний пейзаж, зараз йому зда­
валося цілком доречним, що Європа висіла в небі над
іншою великою загадкою — Сфінксом.
Коли Пул попросив показати те, що бачить просте
око, він навіть без збільшення розгледів, як сильно
Європа змінилася за тисячу років, відколи «Діскаве­
рі» вирушив до Юпітера. Павутинчаста мережа вузь­
ких смуг і ліній, що колись повністю вкривала най­
менший з Галілеєвих супутників, тепер зникла скрізь,
за винятком полюсів. Там глобальна кора кілометро­
вої завтовшки криги не була розтоплена новим сон­
цем Європи: деінде хвилювалися й викіпали в рідку
атмосферу незаймані океани, за температури, яку на
Землі назвали б кімнатною.
Та температура також була зручна для істот, що
з’явилися після танення суцільного льодяного щита,
який водночас тримав їх у полоні й захищав. Орбі­
тальні супутники-шпигуни, що передавали подроби­
ці розміром до сантиметрів, простежили, як європі­
анські види еволюціонували до стадії амфібій: хоч
вони й досі проводили більшу частину часу під водою,
«європці» почали споруджувати найпростіші будівлі.
Те, що таке могло трапитися за якусь тисячу років,
було приголомшливим, але ніхто не сумнівався, що
пояснення цьому криється в останньому й найбіль­
шому з Монолітів — багатокілометровій «Великій
стіні», що стояла на березі Галілейського моря.
І ніхто не сумнівався, що він теж своїм таємничим
способом спостерігав за експериментом, який почав
на цьому супутнику — як робив на Землі чотири міль­
йони років тому.

125

Розділ 19. Божевілля людства
МІС ПРІНҐЛ
НАДІСЛАТИ — ІНДРА
Моя люба Індро, даруй, що я навіть не надиктував
тобі повідомлення раніше — звісно, причина цьому
така звичайна, що я навіть її не називатиму.
Відповідь на твоє питання — так, я почуваюся
в «Гранімеді» досить зручно, але проводжу там дедалі
менше часу, хоч і насолоджуюся небесним видови­
щем, яке влаштував собі просто в номері. Минулої
ночі пуповина магнітного поля, що поєднує Іо з Юпі­
тером — тобто з Люцифером, — видала чудову блис­
кавкову виставу. Було дуже схоже на полярне сяйво
Землі, але набагато видовищніше. Радіоастрономи
відкрили його ще до мого народження.
До речі, про стародавні часи: ти знала, що в Анубісі
є шериф? Думаю, що вони перегинають з духом піоне­
рів-першопрохідців. Згадую дідові історії про Аризо­
ну… Треба дати кільком із них шанс на Ганімеді…
Це може прозвучати по-дурному — але я й досі не
звик перебувати в номері Боумена. Увесь час озира­
юся через плече…
Як я проводжу час? Майже так, як в Африканській
вежі. Зустрічаюся з місцевою інтелігенцією, хоч, як
можна було очікувати, її тут негусто (сподіваюся, нас
ніхто не прослуховує). І користаюся — в реальності
й віртуальності — тутешньою освітньою системою;
здається, вона дуже хороша, хоч і трохи більше тех­
нічно зорієнтована, ніж тобі б сподобалося. Звісно,
у такому ворожому середовищі це неминуче…

126

Але вона допомогла мені зрозуміти, чому люди тут
живуть. Тут є виклик — мета, якщо хочеш, — який
я рідко знаходив на Землі.
Це правда, що більшість ганімедян тут і народила­
ся, тож вони не знають іншого дому. Хоч вони — за­
звичай — і надто ввічливі, щоб так казати, їм здається,
що Планета-Мати стає декадентською. Це правда?
А коли так, то що земляки — так вас називають міс­
цеві — збираються з цим робити? Один зі шкільних
класів, з яким я зустрівся, сподівається вас пробуди­
ти. Вони складають багатошарові Надзвичайно Се­
кретні плани вторгнення на Землю. Не кажи, що я вас
не попереджав…
Я їздив в одну мандрівку за межі Анубіса, на так
званий Нічний бік, звідки ніколи не видно Люцифера.
Ми вдесятьох — Чендлер, двоє з екіпажа «Голіафа»,
шість ганімедян — пішли в Дальню сторону й провели
Сонце за обрій, так що настала справжня ніч. Гранді­
озно — дуже схоже на полярні зими на Землі, але небо
геть чорне… Я відчув себе майже в космосі.
Ми чудово роздивилися всю Галілеєву команду
й побачили, як Європа затемнює — пробач, затуляє —
Іо. Звісно, наш похід спеціально планувався так, щоб
усе це застати…
Деякі з менших супутників також видно, але подвій­
на зірка Земля—Місяць була набагато помітніша. Чи
я не сумую за домом? Якщо чесно, то ні, але я сумую
за новими друзями, яких там знайшов…
І пробач, я ще не зустрічався з доктором Ханом, хоч
він і залишив мені кілька повідомлень. Обіцяю, що зроб­
лю це за кілька днів — земних днів, а не ганімедських!

127

Передавай теплі вітання Джо — і привіт Денилові,
якщо ти знаєш, що з ним сталося — він тепер знову
звичайна людина? — а також поцілунок самій собі.
ЗАПАМʼЯТАТИ
ПЕРЕСЛАТИ
У Пуловому столітті ім’я людини часто підказувало
щось про її зовнішність, але через тридцять поколінь
це стало вже зовсім не так. Доктор Теодор Хан виявив­
ся по-скандинавськи таким білявим, що доречніше
виглядав би в довгому кораблі вікінгів, аніж у кінному
рейді степа­ми Центральної Азії, однак він навряд чи
був би надто загрозливий на вигляд у будь-якій з цих
ролей, бо мав менше за сто п’ятдесят сантиметрів зрос­
ту. Пул не втримався від любительського психоаналізу:
невисокі люди часто стають агресивними здобувайла­
ми, що, з натяків Індри Воллес, виявлялося непоганим
описом єдиного осілого на Ганімеді філософа. Певно,
без цих якостей Хан не вижив би в такому практично
зорієнтованому суспільстві.
Анубіс був надто малим містом, щоб похвалитися
університетським комплексом — розкішшю, що й до­
сі існувала на інших планетах, хоч багато хто вважав,
що телекомунікаційна революція зробила їх застарі­
лими. Натомість тут було дещо доречніше, а також на
кілька століть старше — Академія, до того ж ще й із
садочком з оливкових дерев, які задовольнили б і са­
мого Платона, якби він ним пройшовся. Жарт Індри
про те, що кафедрі філософії не потрібно нічого, крім
дошки на стіні, явно не стосувався цього вишуканого
середовища.

128

— Він створений з розрахунком на сімох людей, —
гордо сказав доктор Хан, коли вони всілися на стільці,
явно спроєктовані так, щоб не бути надто зручними, —
тому що це граничне число людей, з якими можна
ефективно взаємодіяти. І, якщо врахувати дух Сокра­
та, саме стільки було присутніх, коли Федон виголосив
свою знамениту промову…
— Ту, що про безсмертя душі?
Хан так видимо здивувався, що Пул не стримав сміху.
— Я пройшов інтенсивний курс філософії перед
випус­ком: коли складали наш навчальний план, хтось
подумав, що печерним інженерам треба дати й трохи
культури.
— Я радий це чути. Так трішки легше. Знаєте, я ще
й досі не можу повірити своїй удачі. Ваше прибуття
просто-таки спокушає мене повірити в чудеса! Я на­
віть подумав був, чи не податися на Землю, щоб з ва­
ми зустріти­ся — люба Індра розказала вам про мою,
гм, одержимість?
— Ні, — відповів Пул не зовсім правдиво.
Доктор Хан явно був дуже втішений. Він був у за­
хваті від того, що знайшов свіжу публіку.
— Ви могли чути, як мене називають атеїстом, але це
не зовсім правда. Атеїзм неможливо довести, це так не­
цікаво. Аналогічно, хоч би яким це здавалося неймовір­
ним, ми також ніколи не можемо бути певні, що Бог
колись існував, а тепер гайнув у нескінченність, де його
ніхто й ніколи не знайде… Як Гаутама Будда, я не за­
ймаю жодної позиції з цього питання. Моя зацікавле­
ність лежить у царині психопатології, знаної як Релігія.
— Психопатологія? Доволі суворий вирок.

129

— Більш ніж виправданий історією. Уявіть, що ви
розумний іншопланетник, якого цікавлять тільки під­
тверджувані істини. Ви виявляєте один вид, що роз­
ділився на тисячі — ні, тепер на мільйони — племін­
них груп, що тримаються неймовірного розмаїття
вірувань про походження Всесвіту й те, як у ньому
слід поводитися. Хоч у багатьох з них ідеї схожі, навіть
коли дев’яносто дев’ять відсотків їхніх теорій збіга­
ються, одного відсотка, що залишився, досить, щоб
вони почали вбивати й катувати одне одного через
незначущі розбіжності своїх доктрин, що не мають
для сторонніх жодного значення.
Як пояснити таку ірраціональну поведінку? Лукре­
цій влучив у самісінький центр цілі, коли сказав, що
релігія — це побічний продукт страху, реакція на таєм­
ничий і часто недружній Всесвіт. Для більшої частини
доісторичного людства вона могла бути необхідним
злом. Але чому ж вона була більше злом, ніж необхід­
ністю? І чому дожила до часів, коли вже не необхідна?
Я сказав «зло» — і саме це й маю на думці, бо страх
часто приводить до жорстокості. Навіть побіжного
знання про інквізицію досить, щоб соромитися того,
що належиш до людського виду… Одна з найогидні­
ших книг з коли-небудь опублікованих — це «Молот
відьом», яку написали садисти-збоченці, що змальо­
вували тортури, схвалені — і заохочувані! — церквою,
щоб добути «зізнання» в тисяч невинних літніх жінок,
перш ніж їх спалити… Сам Папа Римський написав
схвальну передмову!
Але більшість інших релігій, за кількома почесними
винятками, були не менш погані, ніж християнство…

130

Навіть у вашому столітті маленьких хлопчиків трима­
ли на ланцюгу й шмагали, поки вони не запа­м’ято­
вували цілі томи релігійної маячні, й крали в них ди­
тинство й доросле життя, роблячи ченцями…
Мабуть, найбільше в цій справі збиває з пантелику
те, як явні навіжені століття за століттям проголо­
шували себе — і тільки себе — здатними отримувати
послання від Бога. Якби всі ті послання узгоджували­
ся, справа була б врегульована. Але вони, звісно, стра­
шенно суперечили одне одному, що ніколи не зава­
жало самопризначеним месіям збирати сотні — іноді
мільйони — прихильників, які були ладні битися на
смерть проти таких самих зату­манених вірян за мікро­
скопічну різницю в предметах віри.
Пул подумав, що прийшов час вставити слівце.
— Ви нагадали мені про один випадок з мого ди­
тинства в рідному містечку. Один святий чоловік —
у лапках — якось подумав, подивився, та й оголосив,
що може творити дива — і за мінімум часу зібрав юр­
бу послідовників. І то не якихось невігласів чи не­
письменних, вони часто були з найкращих родин.
Я кожної неділі бачив дорогі машини, припарковані
коло його, гм, храму.
— «Синдром Распутіна», як його називали, таких
випадків за всю історію мільйони, траплялися в усіх
країнах. І десь в одному випадку з тисячі культ живе
протягом кількох поколінь. Що трапилося у вашому?
— Ну, конкуренти не зраділи, тож зробили, що мог­
ли, аби підірвати до нього довіру. Шкода, але я не
пам’ятаю його імені, — він використовував якесь дов­
ге та індійське — Свамі та якось там далі, — але

131

з’ясувалося, що сам він з Алабами. Одним з його трю­
ків було видобувати святі предмети з повітря й вруча­
ти їх вірянам. Так сталося, що наш місцевий рабин
був фокусником-любителем, тож він публічно про­
демонстрував усім, як це робиться. Що не змінило
анічогісінько — вірні сказали, що чари їхнього куми­
ра справжні, а рабин просто заздрить.
Мені шкода це визнавати, але одного разу й моя
мати сприйняла того пройдисвіта серйозно — це бу­
ло скоро по тому, як утік батько, що, можливо, по­
части стало причиною — і потягла мене якось на його
збори. Мені було всього десять років, і я тоді поду­
мав, що ніколи не бачив нікого такого неприємно­
го на вигляд. У нього була борода, що могла вмісти­
ти зразу кілька пташиних гнізд — і може бути, що
таки вміщала.
— За описом схожий на стандартну модель. І довго
він процвітав?
— Три чи чотири роки. А тоді йому довелося по­
спіхом тікати з міста — його викрили в тому, що він
влаштовував оргії з підлітками. Звісно, він стверджу­
вав, що застосовував якісь таємничі практики для
спасіння душі. Ви, мабуть, не повірите…
— Зараз побачимо.
— Навіть після того його численні жертви продо­
вжували в нього вірити. Їхній бог не міг зробити по­
ганого, тож мало бути, що його підставили.
— Підставили?
— Пробачте, засудили на основі сфальсифікованих
доказів — так іноді робила поліція, щоб упіймати зло­
чинців, коли ніщо інше не допомагало.

132

— Гм… Ну, ваш Свамі був абсолютно типовий:
я нема­ло розчарований. Але він служить ще одним
доказом на підтримку моєї гіпотези — що більша час­
тина людства завжди була несповна розуму, принай­
мні якийсь певний час.
— Доволі нерепрезентативна вибірка — одне ма­
леньке передмістя Флегстафа.
— Це правда, але я міг би помножити його на тися­
чі — не тільки у вашому столітті, а й по всіх віках.
Ніколи не траплялося чогось такого абсурдного, щоб
незліченні люди не були готові в це повірити, а часто
так гаряче, що ставали ладні радше битися на смерть,
аніж відмовлятися від ілюзій. Як на мене, це непо­
гане робоче означення божевілля.
— Ви б стверджували, що будь-хто з твердими ре­
лігійними переконаннями — несповна розуму?
— У строгому технічному сенсі, так — якщо вони
справді щирі в цьому, а не лицемірять. Що я підо­
зрюю в дев’яноста відсотках випадків.
— Я впевнений, що рабі Бернштейн вірив щиро —
а він був один з найпритомніших людей, яких я знав,
а також один з найкращих. А як ви поясните ось це?
Єдиний справжній геній, з яким я був знайомий, — це
доктор Чандра, що очолював проєкт «ЕАЛ». Якось
я зайшов до нього в кабінет: на мій стук ніхто не від­
повів, і я подумав, що кімната порожня.
А він молився перед групкою маленьких бронзових
статуеток, обкладених квітами. Одна з них скидалася
на слона… Інша мала більше за звичайне число рук…
Я сильно зніяковів, але, на щастя, він мене не почув,

133

тож я вийшов собі навшпиньки геть. Ви скажете, що
він був навіжений?
— Ви обрали невдалий приклад — генії часто такі!
Скажімо тоді так, не навіжені, але розумово обмеже­
ні через насаджені в дитинстві ідеї. Єзуїти заявляли:
«Дайте мені дитину на шість років, і вона стане моєю
навіки». Якби вони вчасно застали Чандру, то був би
він вірним католиком, а не індуїстом.
— Можливо. Але я трохи збентежений: чому ви
так прагнули зі мною зустрітися? Боюся, що ніко­
ли не був ніким побожним. Що я маю з усім цим
спільного?
Повільно, з очевидною насолодою людини, що
звільняється від важкої, довго втримуваної таємниці,
доктор Хан розповів йому.

Розділ 20. Відступник
ЗАПИСАТИ — ПУЛ
Привіт, Френку… Тож ти нарешті зустрівся з Тедом.
Так, його можна назвати диваком — у значенні «енту­
зіаст без почуття гумору». Але диваки часто стають
такими, бо знають Велику Правду — бачиш, обидва
слова з великої? — а їх ніхто не слухає… Я рада, що
ти послухав, і пропоную тобі сприймати його доволі
серйозно.
Ти сказав, що здивувався, побачивши портрет Па­
пи Римського на такому почесному місці в Тедовій
квартирі. То, напевне, його герой, Пій XX, я впевне­
на, що згадувала про нього при тобі. Це захоплива

134

історія, що проходить точною паралеллю до того, що
сталося саме перед твоїм народженням. Ти мусиш
знати, як Михайло Горбачов, президент Радянської
імперії, накликав її розпад у двадцятому столітті, роз­
кривши її злочини й перегини.
Він не збирався заходити так далеко, а хотів рефор­
мувати країну, проте це було вже неможливо. Ми
ніколи не дізнаємося, чи такою ж була мета Пія XX,
бо слабоумний кардинал вбив його скоро після того,
як він нажахав увесь світ, оприлюднивши таємні ар­
хіви інквізиції…
Побожні люди й досі не оговталися від знахідки
МАТ-0, що сталася лише на кілька століть раніше —
це мало неабиякий вплив на Пія XX і, безперечно,
надихнуло його вчинки…
Але ти так і не сказав, чому Тед, той старий крип­
тодеїст, вважає, що ти можеш йому допомогти в по­
шуках Бога. Я так розумію, що він і досі лютий на
Нього за те, що Той так успішно ховається. Краще не
передавай йому, що я так сказала.
З іншого боку, а чом би й ні?
Цілую — Індра.
ЗБЕРЕГТИ
ПЕРЕСЛАТИ
МІС ПРІНҐЛ
ЗАПИС
Привіт, Індро, у мене була ще одна розмова з докто­
ром Тедом, але я й досі не розповів йому твою версію
того, чому він гнівається на Бога!

135

Але ми мали дуже цікаві диспути — ні, діалоги, —
хоч говорить здебільшого він. Ніколи не думав, що
порину в філософію після стількох років інженерії.
Мабуть, мені треба було спершу пройти через них,
щоб краще її зрозуміти. Цікаво, як би він мене оцінив
як студента?
Вчора я спробував такий підхід, щоб оцінити його
реакцію. Можливо, він оригінальний, але я в цьому
сумніваюся. Подумав, що ти хотіла б усе почути —
мені цікаво, що ти скажеш. Ось наша розмова:
МІС ПРІНҐЛ — КОПІЮВАННЯ АУДІО 94.
— Звісно, Теде, ти не можеш заперечити, що най­
кращі взірці людського мистецтва були надихнуті ре­
лігійною ревністю. Хіба це не доводить щось?
— Так, це жодним чином не повинно тішити вірян!
Коли-не-коли люди розважаються тим, що складають
списки Найбільших, та Найвеличніших, та Найкра­
щих — я впевнений, такі розваги були популярні
й у твій час.
— Безперечно.
— Так от, було кілька відомих спроб зробити таке
і з мистецтвом. Звісно, ці списки не можуть затверди­
ти абсолютні — вічні — цінності, але вони цікаві тим,
що показують, як від ери до ери змінюються смаки.
Останній список, що я бачив, — він з’явився в Арт­
неті Землі кілька років тому, — був розділений на
архітектуру, музику, візуальні мистецтва… Я пам’я­таю
кілька прикладів… Партенон, Тадж-Магал… Бахова
«Токата і фуга» була перша в музиці, а за ними «Рек­
вієм» Верді. В образотворчому мистецтві, звісно,

136

«Мона Ліза». Далі — не впевнений, у якому поряд­
ку — група статуй Будди десь на Цейлоні й золота
посмертна маска юного правителя Тутанхамона.
Навіть якби я пам’ятав решту, — а я, звісно, не
пам’ятаю, — вона все одно неважлива: важливі їхнє
культурне й релігійне походження. Загалом жодна
релігія не домінує — окрім музики. І це може бути
через чисто технологічну випадковість — орган та інші
музичні інструменти доелектричної доби були вдо­
сконалені на християнізованому Заході. Воно могло
скластися інакше… якби, наприклад, греки чи китай­
ці вважали механізми чимось більшим за іграшки.
Але що по-справжньому розв’язує питання, на мій
погляд, це загальний консенсус щодо найвеличнішо­
го зразка людського мистецтва. Знову і знову майже
в кожному списку — це Ангкор-Ват. А втім, релігія,
що надихнула його, вимерла багато століть тому —
ніхто навіть не знає точно, якою вона була, крім того,
що мала сотні богів, а не одного!
— Шкода, що я не можу видати це любому старому
рабі Бернштейну — впевнений, він мав би хорошу
відповідь.
— Не сумніваюся в цьому. Мені й самому шкода,
що я не можу з ним зустрітися. І я радий, що він не
дожив і не побачив, що сталося з Ізраїлем.
КІНЕЦЬ АУДІО.
Отаке, Індро. Шкода, що в меню «Гранімеда» нема
Ангкор-Вата, — я ніколи його не бачив, — але не
можна ж мати геть усе…
А тепер питання, на яке ти насправді хочеш мати
відповідь… чому доктор Тед такий радий, що я тут?

137

Як ти знаєш, він переконаний, що ключ до багатьох
загадок лежить на Європі — де нікому не дозволено
висаджуватися от уже тисячу років.
Він вважає, що я можу стати винятком. Вважає, що
в мене там друг. Так — Дейв Боумен чи ким він те­
пер став…
Ми знаємо, що він вижив, коли його затяг до Мо­
ноліту «Старший брат» — і якимось чином він після
того знову відвідав Землю. Але є ще дещо, чого я не
знав. І мало хто знає, бо ганімедяни соромляться про
це говорити…
Тед Хан багато років збирав докази, і тепер він до­
волі певний цих фактів, хоч і не може їх пояснити.
Принаймні в шістьох випадках, приблизно через
століття один від одного, надійні спостерігачі тут,
в Анубісі, повідомляли про те, що бачили якусь про­
яву — точно таку, з якою на борту «Діскавері» позна­
йомився Гейвуд Флойд. Хоч жоден з них не знав про
той інцидент, усі вони спромоглися ідентифікувати
Дейва, коли їм показали голограму. Крім того, його
бачили ще раз, на борту корабля-розвідника, що на­
близився до Європи шістсот років тому…
Поодинці такі випадки ніхто б не розглядав серйоз­
но, але разом вони складаються в схему. Тед твердо
впевнений у тому, що Дейв Боумен вижив у якійсь
формі й, імовірно, пов’язаний з Монолітом, який ми
називаємо «Великою стіною». І що він і досі має пев­
ну цікавість до наших справ.
Хоч він не намагався вийти на зв’язок, Тед спо­
дівається, що ми зможемо встановити контакт. Він
вважає, що я — єдина людина, яка може це зробити…

138

Я й досі намагаюся все обдумати. Завтра ще пого­
ворю з капітаном Чендлером. Розкажу тобі, що ми
вирішили. Цілую, Френк.
ЗБЕРЕГТИ
ПЕРЕСЛАТИ — ІНДРА

Розділ 21. Карантин
— Діме, ти віриш у привидів?
— Звісно, що ні, але як будь-яка розважлива люди­
на, я їх боюся. А чого питаєш?
— Якщо то був не привид, то точно найживіший
сон, що я коли-небудь бачив. Минулого вечора я мав
розмову з Дейвом Боуменом.
Пул знав, що капітан Чендлер поставиться до ска­
заного серйозно, якщо того потребуватимуть обста­
вини, і Чендлер його не розчарував.
— Цікаво, але цьому є очевидне пояснення. Ти ж там
живеш у номері Боумена, заради Деуса! Сам же казав
мені, що там відчувається стороння присутність.
— Я впевнений, — ну, на дев’яносто дев’ять відсо­
тків, — що ти маєш рацію і що все це викликане дис­
кусіями, які точаться в нас із професором Тедом. Ти
чув про повідомлення, в яких люди свідчать, що Дейв
Боумен коли-не-коли з’являється в Анубісі? При­
близно раз на сотню років. Як він явився докторові
Флойду на борту «Діскавері», після того як корабель
знову активували.
— А що там було? Бо я чув якісь неясні балачки, але
ніколи не прислухався до них серйозно.

139

— Доктор Хан таки прислухався, — і я теж, — я ба­
чив оригінальні записи. Флойд сидить у моєму старо­
му кріслі, аж коли позаду нього формується якась
подоба хмари пилу й набуває обрисів Дейва — хоч
детально вийшла тільки голова. Тоді фігура видає
своє знамените повідомлення, попереджаючи, що їм
треба забратися.
— І хто б на їхньому місці не забрався? Але то було
тисячу років тому. Вдосталь часу, щоб сфабрикува­
ти запис.
— Для чого? Ми з Ханом вчора його передивилися.
Я б власне життя заклав на те, що запис автентичний.
— Знаєш, я з тобою згоден. Я теж чув такі пові­
домлення…
Голос Чендлера затих, і він ніби трохи зніяковів.
— Давно-давно була у мене в Анубісі подруга. Вона
розказувала, що її дід якось бачив Боумена. Я по­
сміявся.
— Цікаво, чи є цей випадок у Тедовому списку. Ти
не можеш зв’язати його зі своєю подругою?
— Ем… я б не дуже хотів. Ми не балакали кілька
років. Вона легко може тепер бути на Місяці чи Мар­
сі… А чого професор Тед так цим цікавиться?
— А оце саме те, про що я насправді хотів з тобою
побалакати.
— Звучить зловісно. Кажи.
— Тед вважає, що Дейв Боумен — або чим він там
став — може й досі існувати — там, на Європі.
— Тисячу років по тому?
— Ну — глянь на мене.

140

— Один зразок — це слабенька статистика, як казав
мій професор математики. Але продовжуй.
— Це заплутана історія… або пазл, у якому не ви­
стачає більшості шматочків. Але всі нібито погоджу­
ються, що, коли той Моноліт з’явився в Африці чо­
тири мільйони років тому, з нашими пращурами
сталося щось критично важливе. Це поворотний мо­
мент доісторичного часу — поява перших інструмен­
тів… і зброї… і релігії… Не може бути, що це простий
збіг. Моноліт мав щось із нами зробити — ясно ж,
що він не міг просто стояти собі й пасивно приймати
поклоніння…
— Тед любить цитувати відомих палеонтологів, які
казали: «МАТ-0 дав нам еволюційного копняка». Він
запевняє, що той копняк був направлений у не зовсім
бажаний бік. Чи повинні ми були стати такими лихими
й неприємними, щоб вижити? Може, й так… Скільки
я його розумію, Тед вважає, що з прошивкою нашого
мозку щось фундаментально не так, через що ми не­
здатні до послідовного логічного мислення. А ще гірше
те, що, хоч усім створінням для виживання потрібна
певна міра агресії, у нас її начебто набагато більше за
мінімально необхідну кількість. І жодна тварина не
катує собі подібних так, як ми. Може, це еволюційна
випадковість — зразок генетичного невезіння?
— Широкий загал сходиться в тому, що МАТ-1 під­
садили на Місяць, щоб стежити за проєктом — екс­
периментом, чи що воно було — й доповідати на Юпі­
тер — очевидне місце для центру керування такою
місією в Сонячній системі. Саме тому на нас там
чекав інший Моноліт — Старший брат. Чекав чотири

141

мільйони років, аж поки не прибули ми на «Діскаве­
рі». Поки що згоден?
— Так. Я завжди думав, що це найвірогідніша теорія.
— Тоді переходимо до спекулятивніших. Боумена,
вочевидь, поглинув Старший брат, але щось від його
особистості нібито збереглося. Через двадцять років
після його зустрічі з Гейвудом Флойдом під час другої
експедиції до Юпітера в них був інший контакт на
борту «Юніверсу», у складі команди якого Флойд мав
рандеву з кометою Галлея в 2061 році. Принаймні так
той каже у своїх мемуарах — хоч йому вже було добре
за сотню, коли він їх диктував.
— Міг вистарити розум.
— Але сучасники так не вважають! Крім того, —
мабуть, це ще важливіше, — його онук Кріс мав схожі
дивні пригоди, коли «Ґалексі» вимушено сів на Євро­
пу. І, звісно, саме там наш Моноліт — або інший
Моноліт — і стоїть тепер! Оточений європіанцями…
— Я починаю розуміти, до чого хилить доктор Тед.
Тут з’явилися ми — увесь цикл почався знову. Європ­
цям стелять дорогу до зірок.
— Саме так, усе збігається. Запалили Юпітер, щоб
дати їм сонце й розтопити замерзлий супутник. На­
казали нам не наближатися — імовірно, щоб не втру­
тилися в їхній розвиток…
— Де я чув таку думку раніше? Аякже, Френку, їй
уже тисяча років — вона з твоїх часів! «Верховна ди­
ректива»! Ми ще й досі немало регочемо над тими
старими серіями «Стар Трека».
— Я тобі не розповідав, що зустрічав декого з акто­
рів? Ото б вони здивувалися, якби побачили мене

142

тепер… І я завжди мав дві думки про ту політику не­
втручання. Моноліт в Африці, безперечно, порушив її
з нами. Можна обґрунтувати, що це мало катастрофіч­
ні наслідки…
— Тож наступного разу пощастить більше — на
Європі!
Пул засміявся без особливої радості.
— Хан використав ці самі слова.
— І що, на його думку, з цим можна зробити? І най­
перше — як ми вписуємося в цю картину?
— Спочатку треба дізнатися, що насправді коїться на
Європі… і чому. Просто споглядати з космосу не досить.
— А що ми ще можемо? Усі зонди, які запускали
ганімедяни, були підірвані за мить до посадки.
— А після місії з порятунку «Ґалексі» кораблі з екі­
пажем на борту відхиляло якесь силове поле, що ніхто
не може зрозуміти. Це дуже цікаво і доводить, що, хай
там що на тому супутникові є, воно захищається, але
злості не має. І — це важливий пункт — воно, певно,
має змогу просканувати те, що наближається, бо роз­
різняє роботів і людей.
— А мені іноді не вдається. Кажи далі.
— Ну, Тед думає, що є одна людина, яка може діс­
татися поверхні Європи — бо в нього там старий друг,
і він може мати якийсь вплив на «певні сили».
Капітан Дімітрі Чендлер видав довгий негучний свист.
— І ти готовий так ризикнути?
— Так, що мені втрачати?
— Один цінний корабель-човник, якщо я правильно
зрозумів, що в тебе на думці. Ось чому ти вчився літа­
ти на «Фалконі»?

143

— Ну, коли ти вже спитав… Це спадало мені на
думку.
— Я ще подумаю — визнаю, що заінтригований, але
є купа проблем.
— Знаючи тебе, я впевнений, що вони недовго
стоя­тимуть на дорозі — щойно ти вирішиш мені до­
помогти.

Розділ 22. Авантюра
МІС ПРІНҐЛ — СПИСОК ПРІОРИТЕТНИХ
ПОВІДОМЛЕНЬ З ЗЕМЛІ
ЗАПИС
Люба Індро, я не хочу розігрувати драму, але це мо­
же стати моїм останнім повідомленням з Ганімеда.
На той час, як ти його отримаєш, я вже прямуватиму
до Європи.
Хоч це й раптове рішення, — і я здивований більше
за всіх, — але я ретельно все обдумав. Ти правильно
вгадала, що за це найбільше відповідальний Тед Хан…
тож нехай він усе й пояснить, якщо я не повернуся.
Будь ласка, не зрозумій мене неправильно — я жод­
ним чином не вважаю це самогубною місією! Але я на
дев’яносто дев’ять відсотків переконаний Тедовими
аргументами, і він так розпалив мою цікавість, що
я ніколи не пробачу собі, якщо відмовлюся від на­
годи, що трапляється раз у житті. Можливо, краще
сказати — раз у два життя…
Я лечу на «Голіафовому» одномісному човнику
«Фалкон» — як би я хотів показати його своїм старим
колегам з Космічного управління! Судячи з попередніх

144

записів, мене відвернуть від Європи раніше, ніж
я встигну сісти. Навіть це чогось мене навчить…
А коли щось — імовірно, місцевий Моноліт, Вели­
ка стіна — вирішить вчинити зі мною так само, як
з робозондами, які він підривав у минулому, я не
встигну й кліпнути. Цей ризик я готовий прийняти.
Дякую тобі за все, переказуй найкращі побажан­
ня Джо. Цілую з Ганімеда — і скоро, як я сподіваю­
ся, — з Європи.
ЗБЕРЕГТИ
ПЕРЕСЛАТИ

Частина IV

СІРЧАНЕ КОРОЛІВСТВО
Розділ 23. «Фалкон»
— Європа зараз десь за чотириста тисяч кілометрів від
Ганімеда, — повідомив Пула капітан Чендлер. — Якщо
наддаси газу — дякую, що навчив мене цієї фрази! —
«Фалкон» домчить тебе туди за годину. Але я б не
радив такого: наш таємничий друг може сполошити­
ся, якщо підходити до нього так швидко.
— Згода, і мені треба буде подумати. Я хочу летіти
принаймні кілька годин. І я й досі сподіваюся… —
Голос Пула затих.
— На що?
— На те, що зможу встановити якийсь контакт із
Дейвом, чи що він тепер є, ще до того, як спробую сісти.
— Так, воно геть неввічливо заскакувати без запро­
шення — навіть коли це знайомі люди, а тим паче
якщо абсолютно незнайомі створіння, як європці.
Мабуть, тобі слід повезти їм якихось подарунків — що
там брали з собою прадавні дослідники? Здається,
найбільший успіх мали дзеркальця й намисто.
Жартівливий тон Чендлера не приховував його
справжнього занепокоєння — і за Пула, і за цінний

146

транспортний засіб, що він запропонував позичити —
і за який кінцеву відповідальність ніс саме коман­
дир «Голіафа».
— Я ще й досі намагаюся вирішити, як до цього
підійти. Якщо ти повернешся героєм, я купатимусь
у фонових променях твоєї слави. А якщо ти згубиш
«Фалкона» й себе самого, що я скажу? Що ти ви­
крав човника, коли я відвернувся? Боюся, що ніхто
не купиться. Керування рухом кораблів на Ганімеді
дуже ефективне — їм доводиться! Якби ти втік без
попереднього погодження, вони б тебе повернули за
мікросекунду — ну, за мілісекунду. Тобі ніяк не по­
летіти, якщо завчасно не подати план польоту.
— Тож я пропоную так і зробити, якщо не приду­
маю чогось кращого.
— Ти візьмеш «Фалкон» на останній кваліфікацій­
ний іспит — усі знають, що ти вже літав сам. Полетиш
на орбіту Європи заввишки дві тисячі кілометрів —
у цьому нема нічого незвичного, таке постійно роб­
лять, і місцевий регулятор нібито не заперечує.
— Розрахунковий час польоту — п’ять годин плюсмінус десять хвилин. Якщо ти раптом передумаєш
повертатися додому, то ніхто не зможе з цим нічого
вдіяти — принаймні ніхто на Ганімеді. Звісно, я ви­
дам якісь обурені звуки й скажу, як сильно мене при­
голомшили ці грубі навігаційні помилки і так далі,
і так далі. Залежно від того, що краще виглядатиме
в подальшому розслідуванні.
— А до цього дійде? Я не хотів би робити такого,
через що ти вскочиш у халепу.

147

— Не турбуйся — настав час трохи всіх тут оживити.
Але про цей задум знаємо тільки ти і я. Намагайся
не казати нічого екіпажеві — я хочу, щоб у них була
змога правдоподібно заперечувати свою причетність.
— Дякую, Діме, я дуже ціную те, що ти робиш. Спо­
діваюся, що тобі не доведеться шкодувати, що ти за­
тягнув мене на борт «Голіафа» там, за Нептуном.
Пулові виявилося важко поводитися так, щоб не
викликати підозр у своїх нових товаришів на кораб­
лі, які готували «Фалкон» для короткого й рутин­
ного, як вони думали, польоту. Тільки Пул та Ченд­
лер знали, що він може виявитися ані коротким, ані
рутинним.
Однак Пул летів не в повну невідомість, як вони
з Дейвом Боуменом тисячу років тому. У пам’яті чов­
ника зберігалися карти Європи високої роздільності,
на яких були зображені деталі розміром до кількох
метрів завширшки. Він точно знав, куди хотів поле­
тіти. Залишалося побачити, чи дозволять йому по­
рушити віковий карантин.

Розділ 24. Втеча
— Ручне керування, будь ласка.
— Ти впевнений, Френку?
— Впевнений, «Фалконе»… Дякую.
Хоч це й здавалося нелогічним, більша частина
людства не знаходила в собі бажання бути неввіч­
ливими зі своїми штучними дітьми, хоч би якими

148

однодумними вони були. На тему етикету стосунків
між людиною і машиною були написані цілі томи
психології, а також популярні інструкції (серед них
най­популярніші «Як не образити почуттів вашого
ком­п’ю­тера» та «Інтелект штучний — роздратування
справжнє»). Дуже давно вирішено, що грубість до
робота, хоч би якою малозначущою вона здавалася,
не можна заохочувати, бо вона надто легко може пере­
кинутися й на стосунки між людьми.
«Фалкон» уже був на орбіті, як і обіцяв план його
польоту, на безпечній висоті, дві тисячі кілометрів,
над Європою. Велетенський півмісяць супутника
­домінував у небі попереду, і навіть не осяяна Люци­
фером область була так яскраво підсвічена наба­
гато дальшим Сонцем, що можна було роздивити­
ся кожну деталь. Пулові не потрібна була оптична
допомога, щоб побачити місце його призначення на
досі обледенілому березі Галілейського моря, недале­
ко від скелета першого космічного корабля, що зро­
бив посадку на цьому супутнику. Хоч європіанці вже
давно зняли всі його металеві частини, лихої долі
китайський корабель і досі служив пам’ятником
своє­му екіпажеві; було доречно, що єдине «місто» —
хоч і чужинське — на цьому небесному тілі було на­
зване «Цяньвілл».
Пул вирішив знизитися над морем, а тоді дуже по­
вільно летіти в бік Цяньвілла, сподіваючись, що та­
кий підхід матиме вигляд дружнього або принаймні
неагресивного. Хоч він і зізнавався сам собі, що такі
міркування були дуже наївні, але не міг придумати
кращої альтернативи.

149

А тоді зненацька, щойно він опустився нижче від
тисячокілометрового рівня, його думки урвали — і не
так, як він сподівався, але так, як він розраховував.
— Ганімед-Контроль викликає «Фалкон». Ви від­
хилися від вашого плану польоту. Будь ласка, негайно
повідомте, що відбувається.
Такий настирний запит було важко ігнорувати, але
за цих обставин це видавалося найкращим варіантом.
Рівно через тридцять секунд, на сто кілометрів ближ­
че до Європи, Ганімед повторив своє повідомлення.
Пул знову проігнорував його — але «Фалкон» ні.
— Ти точно впевнений, що хочеш це зробити, Френ­
ку? — спитав човник. Хоч Пул чудово знав, що то йому
ввижалося, але він міг заприсягтися, що почув у тому
голосі нотку тривоги.
— Абсолютно впевнений, «Фалконе». Я точно знаю,
що роблю.
Безперечно, це було не так, і тепер уже будь-якої
миті могла виникнути потреба в подальшій брехні
перед витонченішою публікою.
Коло краю пульта керування почав блимати рідко­
вживаний індикатор. Пул задоволено всміхнувся: все
йшло за планом.
— Це Ганімед-Контроль! Ви приймаєте мої повідом­
лення, «Фалконе»? Ви летите на ручному режимі, тож
я не можу вам допомогти. Що відбувається? Ви зни­
жуєтеся до Європи. Будь ласка, негайно підтвердьте
отримання виклику.
Пул відчув помірні кольки совісті. Йому здалося,
що він упізнав голос диспетчерки й був майже певен,
що то одна чарівна пані, яку він зустрів на прийнятті

150

в мера, влаштованому скоро після його прибуття до
Анубіса. Її голос звучав по-справжньому стурбовано.
Раптом він зрозумів, як позбавити її тривоги, а та­
кож спробувати дещо таке, що він раніше відкидав
як абсурдне. Врешті-решт можна спробувати: при­
наймні точно не зашкодить, а може, навіть і спра­
цювати.
— Це Френк Пул на борту «Фалкона». Зі мною все
чудово, але щось ніби перехопило керування й веде
човника вниз, до Європи. Сподіваюся, ви приймаєте
мене — я продовжуватиму доповідати скільки зможу.
Ну, він не дуже й збрехав стривоженій диспетчерці,
і одного дня сподівався, що зможе зустрітися з нею
з чистою совістю.
Він продовжив говорити, намагаючись здатися абсо­
лютно щирим, а не так, ніби він танцює на межі правди.
— Це Френк Пул на борту човника «Фалкон», зни­
жуюся до Європи. Здогадуюся, що зовнішня сила за­
хопила керування моїм кораблем і збирається безпеч­
но його посадити.
— Дейве, це Френк, твій товариш у команді. Це ти
та сила, що керує моїм кораблем? Я маю причини вва­
жати, що ти на Європі. Якщо так, з нетерпінням чекаю
зустрічі з тобою — хоч би де і ким ти був.
Він і на мить не припускав, що отримає будь-яку від­
повідь. Навіть Ганімед-Контроль ніби замовк від шоку.
Але певним чином він таки отримав відповідь. «Фал­
кону» й досі дозволялося знижуватися до Галілейсь­
кого моря.
Європа була за п’ятдесять кілометрів унизу. Пул
простим оком бачив чорний брус, де ніс варту най­

151

величніший Моноліт — якщо він справді це робив —
на околиці Цяньвілла.
Жодній людині не дозволялося так наблизитися до
нього цілу тисячу років.

Розділ 25. Вогонь на глибині
Багато мільйонів років це був океанський світ, а його
приховані води захищала від космічного вакууму кора
з криги. У більшості регіонів ця крига була кілометри
завтовшки, але були в ній і лінії слабкості, де вона
ламалася й розривалася. Тоді між двома непримирен­
но ворожими стихіями, що не входили в прямий кон­
такт на жодній іншій планеті чи супутнику в Соняч­
ній системі, розгорталася коротка битва. Війна між
Морем і Космосом завжди закінчувалася однаковим
патом — оголена вода одночасно кипіла й замерзала,
відбудовуючи крижану броню.
Моря Європи вже давно промерзли б до самого дна,
якби не вплив близького Юпітера. Його гравітація по­
стійно ворушила суміш в ядрі маленького супутника,
і сили, що викликали в Іо конвульсії, працювали й тут,
хоч і не так люто. Скрізь на глибині були докази бо­
ротьби планети та її супутника — в невпинному ревін­
ні й громі підводних землетрусів, вереску газів, що
вириваються з дна, інфразвукових пружних хвилях від
лавин, що пролітали глибинними рівнинами. Проти
бурхливого океану, що вкривав Європу, навіть гамірні
моря Землі видаються сонними.
У глибинній пустелі тут і там траплялися розкидані
оази, що здивували б і потішили земного біолога. Вони

152

простягалися на кілька кілометрів навколо переплута­
ної маси труб і димоходів, утворених осадами з мінера­
лізованої води, що йшла з дна. Вони часто утворювали
природні пародії на готичні замки, з яких у повільному
ритмі пульсу бив чорний окріп, що його ніби викида­
ло ударами якогось могутнього серця. І подібно до
крові, то були непідробні ознаки самого життя.
Кипучі рідини відганяли смертельний холод, що про­
никав згори, й утворювали на морському дні острови
тепла. Такі родючі оази, що в достатку пропонували їжу
й енергію, відкрили дослідники земних океанів у два­
дцятому столітті. Тут вони мали набагато більший
масштаб і налічували набагато більше різновидів.
Тендітні, павукасті істоти, що здавалися аналогами
рослин, процвітали в «тропічних» зонах найближче до
джерела тепла. Між ними повзали химерні слимаки
й черви, деякі харчувалися рослинами, а інші отриму­
вали їжу просто з насичених мінералами вод навколо.
На більших відстанях від підводних джерел тепла, нав­
коло яких грілися всі ці істоти, були вже витриваліші,
міцніші організми, чимось схожі на крабів чи павуків.
Арміїбіологів могли б провести всі свої життя, ви­
вчаючи одну маленьку оазу. На відміну від земних
морів палеозою, європіанська безодня не була стабіль­
ним середовищем, тож еволюція йшла вперед з диво­
вижною швидкістю, видаючи незліченні фантастичні
форми. І кожна перебувала під дією відкладеного на
невизначений термін смертного вироку — рано чи піз­
но кожен фонтан життя слабнув і затихав, коли сили,
що живили його, знаходили собі інші місця виходу. По
всьому морському дну Європи траплялися докази цих

153

трагедій — незліченні округлі зони, всипані скеле­
тами і обліпленими мінеральним осадом рештками
мертвих створінь, де цілі розділи еволюції видалялися
з книги життя. Від деяких з них лишалися на згадку
лиш порожні мушлі, схожі на скручені в спіраль сурми,
більші за дорослу людину. А ще були молюски різно­
манітних форм — двостулкові й навіть тристулкові,
а також закам’янілі спіральні візерунки багато метрів
завширшки — точнісінько як прекрасні амоніти, що
так таємниче зникли наприкінці крейдового періоду
з земних океанів.
Серед найбільших чудес європіанської безодні були
річки розжареної лави, що витікали з кальдер підвод­
них вулканів. Тиск на тих глибинах був такий висо­
кий, що вода в контакті з розпеченою до червоного
магмою не могла перетворитися в пару, тож дві ріди­
ни співісну­вали в нелегкому перемир’ї.
Там, на іншому світі й з чужинськими акторами,
історія Єгипту розігралася задовго до появи людини.
Подібно до Ніла, що ніс життя вузенькій смужці пус­
телі, ця річка оживила європіанську глибину теплом.
Уздовж її берегів, у смузі завширшки не більш як кіль­
ка кілометрів, розвивався, розквітав і згасав один вид
за іншим. І деякі залишили тривкі пам’ятки.
Часто їх було нелегко відрізнити від природних утво­
рень навколо термальних викидів, і хоч вони явно за­
вдя­чували існуванням не одній лише хімії, будь-кому
було б важко вирішити, чи вони продукт інстинкту, а чи
розуму. На Землі терміти зводили будівлі, майже такі ж
разючі, як і будь-які з тих, що траплялися в єдиному
просторому океані, що огортав цей замерзлий світ.

154

Уздовж вузької родючої смуги серед глибоких пус­
тель могли постати й занепасти цілі культури або й ци­
вілізації, могли маршувати — або плавати — армії під
командуванням європіанських Тамерланів та Напо­
леонів. А решта світу ніколи б про це не дізналася, бо
їхні оази були ізольовані одна від одної, як самі плане­
ти. Істоти, що ніжилися в теплі від лавових річок і году­
валися навколо виходів гарячих джерел, не могли пере­
тнути недружню пустку між самотніми островами.
Якби вони колись породили істориків і філософів, кож­
на культура була б переконана, що вона у Всесвіті сама.
Але навіть простір між оазами не був геть позбавле­
ний життя. Там траплялися стійкіші істоти, що кидали
виклик суворості середовища. Деякі з них були євро­
піанськими аналогами риб — обтічні торпеди, рухомі
вертикальними хвостами, керовані плавцями вздовж
тіла. Їхня подібність до більшості успішних жителів
земних океанів неминуча; перед лицем таких самих
інженерних проблем еволюція мусить видавати дуже
схожі рішення. Про це свідчать дельфін і акула — зовні
майже ідентичні, але належать до широко рознесених
одна від одної гілок дерева життя.
Однак була й одна дуже очевидна відмінність між
рибами європіанських морів і земних океанів — у ту­
тешніх не було зябер, бо з води навколо них неможли­
во було видобути ані дрібки кисню. Подібно до істот,
що живуть навколо геотермальних викидів самої Зем­
лі, їхній метаболізм був заснований на сполуках сірки,
якої у вулканічному середовищі вдосталь.
І мало хто мав очі. За винятком іскристого сяйва
викидів лави й нерегулярних спалахів біолюмінес­

155

ценції від тих істот, що шукали пару, або тих, що
приманювали здобич, то був світ густої темряви.
А крім того — приречений. Не тільки тому, що його
джерела енергії були спорадичні й постійно пересува­
лися, а й тому, що припливні сили поступово їх ослаб­
лювали. Навіть якби в європіанців розвинувся справ­
жній розум, вони жили в пастці між вогнем і кригою.
Від загибелі під час остаточного замерзання ма­
ленького супутника їх могло врятувати тільки чудо.
І Люцифер таке чудо сотворив.

Розділ 26. Цяньвілл
Заходячи на посадку над берегом на спокійній швидко­
сті, сто кілометрів на годину, Пул задумався, чи ніщо не
може втрутитися в останню мить. Але нічого неспри­
ятливого не сталося, навіть коли він повільно пролетів
уздовж чорного й непривітного боку Великої стіни.
Європський Моноліт неминуче дістав цю назву, бо,
на відміну від своїх молодших братів на Землі й Мі­
сяці, лежав горизонтально й мав більш як двадцять
кілометрів завдовжки. Хоч об’ємом він був буквально
в мільярди разів більший за МАТ-0 і МАТ-1, його
пропорції лишалися точнісінько ті самі — загадкове
співвідношення 1:4:9, що надихнуло стільки нумеро­
логічних нісенітниць за минулі віки.
А що вертикальна сторона була майже десять кіло­
метрів заввишки, одна правдоподібна теорія полягала
в тому, що він служив вітроломом, захищаючи Цянь­
вілл від ревучих штормів, які періодично лютували в Га­
лілейському морі. Тепер, коли клімат стабілізувався,

156

вони траплялися рідше, але тисячу років тому стали б
суворою демотивацією для будь-якої форми життя, що
вийшла б з океану.
Хоч Пул був твердо намірився відвідати Моноліт
Тихо — і досі надзвичайно таємний — на той час,
коли відлітав до Юпітера, він так і не знайшов для
цього часу — а його олдувайського близнюка земна
сила тяжіння зробила для нього недоступним. Але він
так часто бачив їхні зображення, що знав їх набагато
ліпше за власні п’ять пальців, як говориться у при­
казці (і скільки людей, часто думав він, насправді
впізнали б свої п’ять пальців?). Окрім неймовірної
різниці в розмірі, не було абсолютно жодного спосо­
бу відрізнити Велику стіну від МАТ-1 і МАТ-0 — або,
коли вже про те мова, від Моноліту «Старший брат»,
з яким зустрілися «Діскавері» й «Леонов» на орбіті
Юпітера.
Згідно з певними теоріями, можливо, надто наві­
женими, щоб бути правдою, існував тільки один пер­
вісний Моноліт, а всі решта — незалежно від розмі­
рів — були тільки його проєкціями або зображеннями.
Пул пригадав ці ідеї, коли помітив незаплямовану
й незабруднену стінку ебенової Великої стіни, що
височіла поруч. Безперечно, після стількох століть
у такому непривітному середовищі вона мала набути
брудних ділянок! Але Моноліт виглядав таким без­
доганно чистим, ніби кожен квадратний сантиметр
його поверхні натирала ціла армія очисників вікон.
Тоді Пул пригадав, що, хоч кожен, хто приходив
дивитися на МАТ-1 і МАТ-0, відчував непереборну
потребу торкнутися їхніх на вигляд незайманих боків,

157

нікому не вдалося цього зробити. Пальці, алмазні
свердла, лазерні ножі — усі ковзали поверхнею Мо­
ноліту, ніби той був укритий непроникною плівкою.
Або ніби — і це була інша популярна теорія — він не
був у повному сенсі присутнім у Всесвіті, але якимось
чином відділився від нього на абсолютно нездоланну
частку міліметра.
Пул зробив одне повне й неквапне коло навкруг Ве­
ликої стіни, що лишилася абсолютно незаці­кавленою
в його переміщенні. Тоді він повів човника — і досі
на ручному керуванні на випадок, якби ГанімедКонт­роль зробив подальші спроби його «врятувати» —
до зовнішніх меж Цяньвілла й завис там, шукаючи
найкращого місця для посадки.
Пейзаж за маленьким панорамним вікном «Фал­
кона» був для Пула цілком знайомий. Він часто ви­
вчав його в архівах Ганімеда, не підозрюючи, що
одно­го дня побачить усе на власні очі. Здавалося, що
європці гадки не мали про планування міст — сотні
півкулястих будівель були розкидані в хаотичному
на вигляд порядку на площі зі стороною приблизно
кіло­метр. Деякі були такі маленькі, що навіть людські
діти почувалися б у них тіснувато, а інші — досить
великі, щоб вмістити велику родину, і жодна не ви­
сочіла більш як на п’ять метрів.
І всі вони були зроблені з матеріалу, що в по­
двійному денному світлі блищав примарно-білим
кольором. На Землі ескімоси знайшли ідентичний
розв’язок проблеми їхнього морозного й бідного ма­
теріалами сере­довища — іглу Цяньвілла теж були зроб­
лені з льоду.

158

Замість вулиць були канали — що найкраще під­
ходило й досі земноводним створінням, які, вочевидь,
повертались у воду поспати. А також, як вважали, щоб
годуватися й спарюватися, хоч жодна гіпотеза не була
доведена.
Цяньвілл називали «Венецією з льоду», і Пул мусив
визнати, що той опис був влучний. Однак жодного
венеційця видно не було. Усе мало вигляд не перший
рік покинутого.
Була й ще одна таємниця: попри те що Люцифер
світив у п’ятдесят разів яскравіше за далеке Сонце й мав
перманентне положення на небі, європці й досі дотри­
мувалися прадавнього ритму дня і ночі. Вони поверта­
лися в океан, коли Сонце сідало, і виходили з нього
з першими його променями — попри ту обставину, що
рівень освітленості змінювався лиш на кілька відсо­
тків. Мабуть, тут була ще одна паралель із Землею, де
життєві цикли багатьох істот рівною мірою контролю­
валися блідим Місяцем і набагато яскравішим Сонцем.
Сонце мало зійти за годину, а тоді населення Цянь­
вілла мало повернутися на суходіл і неквапно — без­
перечно, за людськими стандартами — податися у спра­
вах. Заснована на сірці біохімія, що живила європців,
була не така ефективна, як живлена киснем, що да­
вала енергію панівній більшості земних тварин. На­
віть лінивець обігнав би європця, тож останніх було
важко вважати потенційно небезпечними. То були
хороші новини. А погані новини полягали в тому, що
навіть за умов найкращих намірів з обох боків, спро­
би комунікації будуть украй повільні — і, певно, не­
стерпно нудні.

159

Настав час озватися до диспетчера, вирішив Пул.
Ганімед-Контроль мав турбуватися про нього дедалі
більше, і Пул замислився, як дає раду ситуації його
товариш у змові капітан Чендлер.
— «Фалкон» викликає Ганімед. Як ви, безперечно,
бачите, я, гм, був заведений на посадку трохи вище від
Цяньвілла. Нема жодної ознаки ворожості, і тут за со­
нячним годинником ще ніч, тож усі європці під водою.
Я викличу знову, щойно ступлю на землю.
Пул подумав, що Дім би ним пишався — тим, як він
м’яко, наче сніжинку, опустив «Фалкона» на гладку
ділянку льоду. Він не збирався довірятися випадковос­
ті, тому налаштував інерційний двигун так, щоб той
нівелював майже всю вагу човника, крім невеликої
дрібки — якраз достатньої, як він сподівався, щоб йо­
го не здуло якимось вітром.
Він був на Європі — перша людина за тисячу років.
Чи Армстронг з Олдріном відчували таке піднесення,
коли їхній «Ігл» торкнувся Місяця? Певно, вони були
надто заклопотані, перевіряючи примітивні й зовсім
не розумні системи свого модуля. Звісно, «Фалкон»
робив усе це автоматично. Маленька кабіна тепер геть
стихла, за винятком неуникного — і підбадьорливо­
го — бурмотіння добре налаштованої електроніки. Пул
добряче перелякався, коли його думки урвав явно за­
писаний заздалегідь голос Чендлера.
— Тож тобі вдалося! Вітаю! Як ти знаєш, через тиж­
день ми маємо вертатися до Поясу Койпера, тож часу
ти матимеш вдосталь. Через п’ять днів «Фалкон» зна­
тиме, що робити. Він знайде дорогу додому, з тобою
чи без тебе. Тож удачі!

160

МІС ПРІНҐЛ
АКТИВУВАТИ ПРОГРАМУ ШИФРУВАННЯ
ЗБЕРЕГТИ
Здоров, Діме, дякую за підбадьорення! Я сміховинно
почуваюся, використовуючи цю програму — наче
таєм­ний агент у якійсь шпигунській мелодрамі, що
були такі популярні до мого народження. Але вона
дозволяє поговорити приватно, а це може бути ко­
рисно. Сподіваюся, міс Прінґл правильно її заванта­
жила… звісно, міс Прінґл, то я жартую!
До речі, мене засипають градом запитів усі агенції
новин, які тільки є в Сонячній системі. Будь ласка,
спробуй їх стримати — або перенаправ на доктора
Теда. Він радо з ними розбереться…
Враховуючи, що Ганімед увесь час тримає мене під
наглядом камер, я не марнуватиму слів, розказуючи,
що тут бачу. Якщо все закінчиться добре, то за кілька
хвилин почнеться якийсь рух — і ми дізнаємося, чи
була то хороша ідея — дати європцям вилізти й по­
бачити, що я вже тут, мирно сиджу й чекаю, коли
зможу привітати їх після виходу на поверхню.
Хоч би що трапилося, все одно несподіванка буде
менша, ніж у доктора Ченга з колегами, коли вони
висадилися тут тисячу років тому! Якраз перед ви­
льотом з Ганімеда я знову прослухав його останнє
відоме повідомлення. Мушу зізнатися, мені від нього
трохи моторошно — не можу не думати про те, чи
можливе повторення тих подій… не хочеться зне­
смертити себе тим же способом, що й бідолаха Ченг…
Звісно, я завжди можу злетіти, коли щось піде не
так… а ось тобі цікава думка, яка щойно прийшла до

161

мене: цікаво, чи в європців є історія — будь-які запи­
си… будь-який спогад про те, що трапилося за кілька
кілометрів звідси тисячу років тому?

Розділ 27. Крига і вакуум
…Це доктор Чанґ, передаю з Європи. Сподіваюся, ви
мене чуєте, особливо доктор Флойд — я знаю, що ви на
борту «Леонова»… У мене може не бути багато часу…
я націлюю антену скафандра на вас, як мені здається…
будь ласка, передайте цю інформацію на Землю.
«Цянь» був знищений три години тому. Вижив тіль­
ки я. Використовую радіо в скафандрі — не знаю, чи
вистачає йому дальності, але це мій єдиний шанс. Будь
ласка, слухайте уважно.
НА ЄВРОПІ Є ЖИТТЯ. Повторюю: НА ЄВРОПІ
Є ЖИТТЯ…
Ми безпечно посадили корабель, перевірили всі
системи й випустили шланги, щоб негайно почати
набирати воду в баки… на випадок, якби нам довело­
ся спішно летіти.
Усе йшло за планом… і здавалося майже занадто
сприятливим, щоб бути правдою. Баки наповнилися
наполовину, коли ми з доктором Лі вийшли переві­
рити ізоляцію шлангів. «Цянь» стоїть — стояв — десь
за тридцять метрів від краю Великого Каналу. Шланги
йшли прямо від корабля й у воду крізь кригу. Крига
надто тонка — ходити по ній небезпечно.
Юпітер був повний на чверть, і ми причепили п’ять
кіловатів освітлення на корабель. Він був схожий на
різдвяну ялинку і прегарно відбивався на льоду…

162

Лі перший побачив його — велетенську темну масу,
що зринала з глибини. Спочатку ми подумали, що то
зграя риб, — завелике для одного організму, — а тоді
воно почало пробиватися крізь кригу і рухатися до нас.
Воно видавалося дуже схожим на велетенські пасма
мокрих водоростей, що зміїлися по землі. Лі побіг до
корабля, щоб дістати камеру, а я залишився спостеріга­
ти й доповідати через радіо. Те створіння рухалося по­
вільно, і я легко міг би його перегнати. Я був скоріше
збуджений, аніж стривожений. Подумав, що знаю, яко­
го виду це створіння — я бачив зображення підводних
лісів коло берегів Каліфорнії — але сильно помилявся.
Я бачив, що йому важко. Воно ніяк не могло вижи­
ти за температури, на сто п’ятдесят градусів нижчої,
ніж у його звичному середовищі. Рухаючись уперед,
воно замерзало й затвердівало — з нього кришилися
якісь частини, наче скло — але воно продовжувало
сунути на корабель, як чорна прибійна хвиля, що по­
стійно сповільнюється.
Я був так здивований, що не думав ясно і не зміг уяви­
ти, що воно робитиме. Хоч воно й рухалося до «Цяня»,
але здавалося повністю нешкідливим, як — ну, як ма­
ленький пересувний ліс. Пам’ятаю, що всміхнувся —
воно нагадало мені про Бірнамський ліс із «Макбета»…
А тоді я раптом усвідомив небезпеку. Хоч воно й бу­
ло зовсім неагресивне, але ж важке — а ще й з тією
кількістю намерзлого льоду воно навіть за такої низь­
кої сили тяжіння мало важити кілька тонн.
Воно повільно, з мукою повзло вгору нашими по­
садковими опорами… і ті почали підламуватися, ніби
на сповільненому записі, як у сні… або в кошмарі…

163

Тільки коли корабель похилився, я усвідомив, що
воно намагалося зробити, але на той час було вже
пізно. Ми могли б урятуватися, якби вимкнули світло!
Певно, то був фототроп, і його біологічний цикл
запускався сонячним світлом, що проникає крізь лід.
Або його могло привабити, як метелика до свічки.
Наші прожектори мали здатися яскравішими за будьщо з того, що колись бачили на Європі, навіть за са­
ме Сонце…
А тоді корабель розбився. Я бачив, як луснув корпус,
як сформувалася хмарка сніжинок, коли сконденсува­
лася волога. Згасли всі вогні, крім одного, що хили­
тався туди й сюди на дроті за кілька метрів від землі.
Не знаю, що трапилося відразу по тому. Далі, що
я пам’ятаю, як стою під тим ліхтарем коло розбитого
корабля, а навколо мене натрусило свіжого сніжку.
Я дуже чітко побачив у ньому свої сліди. Певно, я під­
біг туди. Мабуть, відтоді спливла хвилина чи дві…
Рослина — я й досі подумки вважав її рослиною — не
рухалася. Я подумав, чи вона не скалічилася від па­
діння; від неї відкололися, наче зламане гілля, великі
уламки завтовшки з людську руку.
Основний стовбур знову почав рухатися. Він віді­
рвався від корпуса корабля й поповз до мене. Тоді
я впевнився, що те створіння чутливе до світла: я стояв
якраз під тисячоватним ліхтарем, що вже перестав
хитатися.
Уявіть собі сплющений силою тяжіння дуб, а кра­
ще — баньян із численними стовбурами й коренями,
що намагається повзти по землі. Він підібрався на від­
стань п’яти метрів до світла, а тоді почав розтягуватися

164

в боки, поки не утворив навколо мене правильне коло.
Імовірно, то була межа його терпимості — точка, в якій
світло більше не приваблювало, а відштовхувало.
Після того кілька хвилин нічого не змінювалося,
і я задумався, чи воно не вмерло… чи нарешті не за­
мерзло на камінь.
Тоді побачив, що на багатьох гілках почали форму­
ватися великі бруньки. Я наче дивився пришвидшене
відео, що показувало, як розпускаються квіти. На­
справді, я подумав, що то й були квіти — кожна зав­
більшки з людську голову.
Розгорнулися тендітні, прекрасно забарвлені мем­
брани. Навіть тоді мені спала думка, що ніхто — і ні­
що — ніколи не бачив цих кольорів до пуття, поки ми
не принесли сюди світло — те фатальне світло.
Вусики й тичинки легенько коливалися… Я піді­
йшов до живої стіни, що оточила мене, щоб точно роз­
дивитися, що коїться. Ані тоді, ані в будь-який інший
момент у мене не з’явилося найменшого страху перед
цією істотою. Я був певен, що вона не мала лихих на­
мірів — якщо взагалі володіла свідомістю.
Я побачив десятки розкритих різною мірою великих
квітів. Тоді вони видалися схожими мені на метеликів,
які щойно з’явилися з лялечки — крильця зім’яті, досі
слабкі, — я підбирався дедалі ближче до правди.
Але вони замерзали — помирали так само швидко,
як і формувалися. А тоді вони одна за одною опали
з батьківських бруньок. Кілька секунд вони побилися
об землю, як викинута на суходіл риба — і тоді я на­
решті зрозумів, чим вони були. Ті мембрани не були
пелюстками — то були пливці або їхній еквівалент.

165

Це була стадія вільноплавної личинки цього створін­
ня. Певно, воно більшу частину життя проводить,
укорінившись у дно, а тоді посилає цих рухливих
нащадків на пошуки нової території. Точно як кора­
ли в земних океанах.
Я став на коліна, щоб роздивитися одне з тих малих
створінь зблизька. Чудові кольори почали тьмяніти,
наповнюватися брунатністю. Деякі з пелюсток-плив­
ців замерзли на тендітні скельця й повідламувалися.
Але воно й досі слабко ворушилося, і коли я наблизив­
ся, спробувало уникнути мене. Я не міг придумати, як
воно вловило моє наближення.
Тоді я помітив, що тичинки — як я їх називав — не­
суть на кінчиках яскраві блакитні цятки. Вони скида­
лися на крихітні зірчасті сапфіри — або блакитні очі
вздовж мантії морського гребінця — чутливі до світла,
але нездатні сформувати справжнього зображення.
Я стежив, як жива блакить теж тьмяніла, як самоцвіти
ставали сірими і звичайними…
Докторе Флойде — або хтось інший, якщо ви це
чуєте, — у мене небагато часу. Щойно пролунало по­
передження від систем життєзабезпечення. Але я май­
же закінчив.
Я знав, що мушу зробити. Дріт того тисячоватного
ліхтаря звисав майже до землі. Я смикнув кілька разів,
і світло згасло, розсипавши навколо іскристий дощ.
Я не знав, чи не запізно це зробив. Кілька хвилин
нічого не відбувалося, тож я підійшов до стіни пере­
плутаних гілок навколо мене — і копнув її.
Створіння почало повільно розплутуватися й відсту­
пати до Каналу. Я йшов за ним аж до води, заохочуючи

166

його новими копняками, коли воно сповільнювало­
ся, кожного разу відчуваючи, як під моїм чоботом
хрустить лід… Наблизившись до Каналу, воно ніби
набрало сил і енергії, наче знало, що його природна
домівка вже недалеко. Я задумався, чи виживе воно
й чи цвістиме знову.
Воно зникло під поверхнею, залишивши на чужій
землі кілька останніх мертвих личинок. Оголене плесо
води кілька хвилин повирувало, поки захисна кірка
криги не ізолювала її від вакууму. Тоді я повернувся
до корабля, щоб пошукати, що звідти можна вряту­
вати — не хочу про це говорити.
У мене лише два прохання, докторе. Коли таксо­
номи класифікуватимуть це створіння, сподіваюся,
що вони назвуть його моїм іменем.
І коли наступний корабель повернеться додому —
попросіть їх забрати наші кістки назад, до Китаю.
За кілька хвилин у мене не стане живлення — якби ж
то я міг знати, чи приймає хтось моє повідомлення.
Хай там як, я повторюватиму його, скільки зможу…
Це професор Чанґ з Європи, повідомляю про зни­
щення космічного корабля «Цянь». Ми посадили
його коло Великого Каналу й встановили помпи на
край криги…

Розділ 28. Малий світанок
МІС ПРІНҐЛ
ЗАПИС
А ось і Сонце! Дивно, як швидко воно сходить на
супут­ничку, що так повільно обертається! Звісно,

167

звісно — диск такий малий, що він увесь вискакує
над обрієм, не встигнеш і зрозуміти… але різниці
в кількості світла майже немає — якщо не дивитися
в той бік, то ніколи не помітиш, що в небі зійшло ще
одне сонце.
Але я сподіваюся, що європці помітили. Зазвичай
вони починають виповзати на берег через якихось
п’ять хвилин після малого світанку. Невже вони вже
знають, що я тут, і бояться?
Ні, може бути, що навпаки. Мабуть, їм цікаво… або
й не терпиться побачити, що то за дивний гість при­
був до Цяньвілла… Хочеться, щоб так і було…
Ось вони! Сподіваюся, твої супутники-шпигуни
все бачать — камери «Фалкона» теж записують…
Як вони повільно рухаються! Боюся, що намагати­
ся балакати з ними буде дуже нудно… якщо вони за­
хочуть зі мною говорити…
Оця штука дуже схожа на ту, що перекинула «Цянь»,
але набагато менша… скидаються на маленькі дерева,
що ходять на десятку тонких стовбурців. І з сотнею
гілок, що галузяться знову, і знову… і знову. Як наші
численні багатоцільові роботи… скільки минуло часу,
поки ми зрозуміли, що імітації гуманоїдів до сміху
незграбні, і що правильніше піти шляхом незліченних
дрібних маніпуляторів! Щоразу, як ми винаходимо
щось розумне, з’ясовується, що матінка-природа вже
про таке подумала…
А оці хіба не гарненькі — наче крихітні кущики на
марші. Цікаво, як вони розмножуються — бруньку­
ються? Я й не уявляв, які вони прекрасні. Майже
такі ж барвисті, як риби коралових рифів, можливо,

168

з тих самих причин… щоб приваблювати собі пару або
видати себе за щось інше і обдурити хижаків…
Я сказав, що вони схожі на кущики? Уточнення: на
трояндові кущики — у них навіть є шипи! І, мабуть,
добра причина для цього…
Я розчарований. Вони мене ніби не помічають. Усі
подалися до міста, ніби зальотний космічний кора­
бель — це якась буденність… залишилося лише кіль­
ка… може, спробую ще так…
Думаю, що вони можуть сприймати вібрації, — як
і більшість водних створінь, — хоч атмосфера тут може
бути надто рідка й мій голос не розлетиться дуже далеко.
«ФАЛКОНЕ» — ЗОВНІШНІ ДИНАМІКИ…
АГОВ, МЕНЕ ХТОСЬ ЧУЄ? МЕНЕ ЗВУТЬ ФРЕНК
ПУЛ… КАХИК… Я ПРИЙШОВ З МИРОМ ВІД
ІМЕНІ ВСЬОГО ЛЮДСТВА…
Почуваюся я геть по-дурному, але хто запропонує
щось краще? І для історії добре звучатиме…
Ніхто не звертає найменшої уваги. Великі й малень­
кі — усі повзуть собі до своїх іглу. Цікаво, що вони там
роблять усередині — можливо, треба піти за ними.
Я впевнений, що це абсолютно безпечно — я рухаюся
набагато швидше… Мені щойно спав на думку цікавий
спогад. Усі ці створіння, що повзуть в одну сторону,
мені схожі на робітників, що колись каталися двічі на
день між домом і роботою, поки електроніка не зро­
била це непотрібним. Спробую ще раз, поки вони всі
не позникали.
ВІТАЮ, ЦЕ ФРЕНК ПУЛ, ГІСТЬ ІЗ ПЛАНЕТИ
ЗЕМЛЯ. ВИ МЕНЕ ЧУЄТЕ?
Я ЧУЮ ТЕБЕ, ФРЕНКУ. ЦЕ ДЕЙВ.

169

Розділ 29. Привиди в машині
Першою реакцією Френка Пула було абсолютне при­
голомшення, за яким прийшла невимовна радість.
Він ніколи по-справжньому не сподівався, що вста­
новить будь-який контакт — чи то з європцями, чи то
з Монолітом. Насправді він навіть фантазував, як
у розпачі копає ногою височенну ебенову стіну й лю­
то горлає: «Є хто вдома?»
Але він не мав би аж так дивуватися: якась розумна
істота мала стежити за його підходом з Ганімеда й до­
зволити йому посадку. Йому варто було сприймати
Теда Хана серйозніше.
— Дейве, — повільно сказав він, — це справді ти?
«А хто це може бути?» — спитали в одній частині
його мозку. Втім, питання не було дурним. У голосі,
що залунав з маленького динаміка на пульті «Фалко­
ну», було щось примітно механічне й неособисте.
ТАК, ФРЕНКУ. Я ДЕЙВ.
Далі була дуже коротка пауза, а тоді голос продо­
вжив, зовсім не змінивши інтонації:
ПРИВІТ ФРЕНКУ. ЦЕ ЕАЛ.
МІС ПРІНҐЛ
ЗАПИС
Ну, Індро, Діме, я радий, що все це записав, бо інак­
ше ви б мені не повірили…
Гадаю, я ще й досі в шоковому стані. Найперше —
а як я мушу почуватися щодо того, хто намагався —
успішно! — убити мене — хоч то й було тисячу років то­
му! Але я розумію, що то не Еалова провина — взагалі

170

нічия. Є одна добра порада, яку я завжди вважав ко­
рисною: «Не приписуй лихого наміру тому, що могло
статися через просту некомпетентність». Я не можу
набратися люті до групи програмістів, яких я ніколи
не знав і які вже багато століть як померли.
Я радий, що це зашифровано, бо не знаю, як це
опрацювати, і багато того, що я зараз розповідаю, мо­
же виявитися абсолютною нісенітницею. Я вже страж­
даю від інформаційного перевантаження, аж довелося
просити Дейва покинути мене на якийсь час — і це
після всієї мороки, на яку я пішов, щоб з ним зустрі­
тися! Але не думаю, що образив його почуття — я ще
не впевнений, чи вони в нього взагалі є…
Що він таке — хороше питання! Ну, він справді Дейв
Боумен, але з якого ніби зійшла більша частина люд­
ськості — він наче… гм… синопсис книжки або ди­
сертація. Знаєте, як реферат може передати всю інфор­
мацію, але жодного натяку на характер автора? Втім,
були моменти, коли я відчував у ньому щось від старо­
го Дейва. Я не наважуся стверджувати, що він радий
знову мене бачити — скоріше, помірно втішений…
Що ж до мене, то я й досі дуже збентежений. Це наче
після довгої розлуки зустріти друга й побачити, що він
став іншою людиною. Ну, минула ж тисяча років —
я й уявити не можу, що він за цей час бачив, але як
я вам зараз покажу, він спробував поділитися зі мною
часткою пережитого.
І Еал — це теж він, жодного сумніву. Більшу части­
ну часу ніяк не можна вгадати, котрий з них до мене
говорить. У медичній історії наче ж є приклади мно­
жинних особистостей? Певно, тут щось схоже.

171

Я спитав, як це з ними обома сталося, а він — во­
ни — чорт забирай, Еалмен! — спробував пояснити.
Я повторюю: можливо, я почасти зрозумів щось не­
правильно, але це моя єдина робоча гіпотеза.
Звісно, Моноліт — у його різних проявах — це
ключ — ні, неправильне слово — здається, хтось уже
казав, що це якийсь космічний швейцарський армій­
ський ножик? Я помітив, що вони й досі у вас є, хоч
і Швейцарія, і армія зникли багато століть тому. Це
універсальний інструмент, який може робити що за­
хоче. Або що його запрограмували зробити…
Там, в Африці, чотири мільйони років тому, він дав
нам еволюційного копняка, добре це чи погано. Тоді
його родич на Місяці дочекався, поки ми виберемо­
ся з колиски. Про це ми вже здогадувалися, а Дейв
підтвердив.
Я сказав, що в нього не залишилося багато люд­
ських почуттів, але цікавість ще при ньому — він хо­
че вчитися. І які в нього для цього були можливості!
Коли Моноліт Юпітера його поглинув, — не знайду
кращого слова, — він дістав більше, ніж уявляв. Хоч
його, вочевидь, і використали як упійманий біологіч­
ний зразок і зонд для дослідження Землі — він теж
використовував Моноліт. За допомогою Еала — а хто
краще зрозуміє один суперкомп’ютер, ніж інший? —
він досліджував його пам’ять і намагався відшукати
його призначення.
Ну в це дуже важко повірити. Моноліт — фантас­
тично потужна машина, — згадайте, що він зробив
з Юпітером! — але не більше. Він працює автоматич­
но — у нього нема свідомості. Пам’ятаю, як раніше

172

надумав копнути Велику стіну й заволати «Є хто вдо­
ма?». Правильна відповідь на це питання — нікого,
крім Дейва й Еала…
А ще гірше те, що деякі його системи наче почали
відмовляти. Дейв припускає, що в якомусь фунда­
ментальному сенсі він навіть став дурний! Можливо,
через те що його залишили наодинці так надовго —
настав час техогляду.
І він вважає, що Моноліт припустився принайм­
ні одного прорахунку. Можливо, це неправильне сло­
во — той вчинок міг бути навмисним і ретельно зва­
женим…
Хай там як, це… має справді дивовижне й страхітли­
ве значення. На щастя, я можу це вам показати, щоб
ви вирішили для себе самі. Так, хоч воно й сталося
тисячу років тому, коли «Леонов» полетів у другу місію
до Юпітера! Увесь цей час ніхто й не здогадувався…
Я дуже радий, що мені припасували нейрошолом.
Звісно, він неоціненний, — не уявляю свого життя
без нього, — але зараз він робить те, на що не був роз­
рахований. І робить це дивовижно добре.
Еалменові знадобилося хвилин десять, щоб розібра­
тися, як він працює й налаштувати інтерфейс. Тепер
у нас зв’язок між розумами, що мене доволі сильно
виснажує, мушу визнати. Доводиться весь час про­
сити їх сповільнитися й говорити, як до дитини. Чи
правильніше сказати «думати, як до дитини»?
Не впевнений, чи добре воно передасться. Це ти­
сячолітній за віком запис побаченого Дейвом, яки­
мось чином збережений у неосяжній пам’яті Моно­
літу, а тоді видобутий Дейвом і завантажений у мій

173

нейрошолом — не питайте, як саме — й нарешті пере­
даний вам через Ганімед. Фух. Сподіваюся, у вас не
розболиться голова, поки ви його завантажуватимете.
Передаю слово Дейву Боумену на Юпітері початку
двадцять першого століття…

Розділ 30. Пінний пейзаж
Завитки магнітного поля завдовжки мільйони кіломе­
трів, раптовий вибух радіохвиль, гейзери наелектризо­
ваної плазми, ширші, ніж Земля в діаметрі — усе було
реальне і ясно видне, як і хмари, що оперізували пла­
нету багатими на відтінки шатами. Він зрозумів склад­
ну схему їх взаємодії й усвідомив, що Юпітер був на­
багато дивовижніший, ніж хто-небудь міг собі уявити.
Ще падаючи крізь ревуче серце Великої Червоної
Плями, коли блискавки під ним детонували в грозових
осередках завширшки з континенти, він зрозумів, чо­
му воно не розсіювалося століттями, хоч і складалося
з набагато менш істотних газів за ті, що формували
земні урагани. Тонке виття водневого вітру затихло,
коли він занурився в спокійніші глибини, а шар воща­
них сніжинок — деякі вже скупчувалися в ледь сфор­
мовані гори вуглеводневої піни — опускався згори.
Уже стало досить тепло для існування рідкої води, але
тут океанів не було: це чисто газове середовище було
надто розріджене, щоб їх утримувати.
Він знижувався крізь шари хмар, поки не потрапив
у район такої ясності, що навіть людське око могло
охопити площу завширшки тисяча кілометрів. То
був просто другорядний завиток у більшому вихорі

174

Великої Червоної Плями, і в ньому містилася таєм­
ниця, яку люди вже давно вгадали, але не могли до­
вести. Підніжжями кочових пінистих гір ковзали мірі­
ади маленьких, різко окреслених хмарок, усі одного
розміру й забарвлені одним червоно-коричневим
плямистим візерунком. Вони були маленькі тільки
якщо порівняти з нелюдським масштабом свого ото­
чення — найменше могло накрити собою місто при­
стойного розміру.
Безперечно, вони були живі, бо рухались уздовж
боків летючих гір з повільною рішучістю, тиняючись
їхніми схилами, наче колосальні вівці. І вони пере­
гукувалися в метровому діапазоні — їхні радіоголо­
си були тихі, але чіткі серед тріскотіння й розрядів
самого Юпітера.
Живі мішки з газом, тільки й усього — вони ширя­
ли у вузькій зоні між мерзлими висотами й пекучими
глибинами. Вузькій, так — але цей простір був наба­
гато більший за всю земну біосферу.
Вони були не самі. Серед них прудко рухалися інші
створіння, такі маленькі, що їх було легко не поміти­
ти. Деякі з них мали моторошну подібність до земних
літаків і були десь такі ж завбільшки. Але вони були
живі — можливо, хижаки, можливо, паразити, може,
навіть пастухи.
Перед ним відкривався цілий новий розділ еволю­
ції, такий же чужинський, як і той, що він його мель­
ком побачив на Європі. Тут були схожі на кальмарів
земного океану торпеди з реактивним принципом ру­
ху, що полювали на велетенські торби з газом і пожи­
рали їх. Але надувні кулі не були позбавлені захисту —

175

деякі з них відбивалися електричними розрядами
й кігтистими мацаками, схожими на кілометрові зав­
довжки бензопили.
Вони мали навіть дивніші форми, використовуючи
всю можливу геометрію — химерні півпрозорі летючі
змії, тетраедри, сфери, багатогранники, жмути пере­
плутаних стрічок… Гігантський планктон атмосфери
Юпітера, що був природжений ширяти, мов осіннє
павутиння, на висхідних потоках, поки вони не про­
живали досить довго, щоб розмножитися. Після того
їх затягувало на глибину, де вони обвуглювалися й пе­
рероблялися на нове покоління.
Він озирав планету з площею, в сто разів більшою за
земну, і хоч і побачив багато чудес, але ніщо не натя­
кало на розум. Радіоголоси великих аеростатів переда­
вали тільки прості повідомлення застереження або
страху. Навіть мисливці, від яких можна було чекати
розвитку вищих ступенів організації, були подібні до
акул в земних океанах — бездумні автоматони.
І попри весь її захопливий розмір та новизну, біо­
сфера Юпітера була тендітним світом, місцем туманів
і піни, тонких шовковистих ниток і тканин, завтовш­
ки як папір, сплетених з безперервного снігопаду на­
фтопродуктів, сформованих блискавками у верхній
атмосфері. Небагато істот мали більше тілесності за
мильні бульки, а найефектніших хижаків роздерли б
на шматки найслабкіші земні м’ясоїди.
Як і Європа, тільки в значно епічнішому масштабі,
Юпітер був еволюційним глухим кутом. Розум тут ні­
коли б не розвинувся, а коли б і зміг, то був би прире­
чений на хирляве існування. Тут могла б розвинутися

176

чисто повітряна культура, але в середовищі, у якому
вогонь був неможливий, а тверді речовини майже не
траплялися, вона ніколи не змогла б досягти Кам’я­
ного віку.

Розділ 31. Ясла
МІС ПРІНҐЛ
ЗАПИС
Ну, Індро, Діме, сподіваюся, все дійшло в хорошому
вигляді — мені в це й досі важко віриться. Усі ті фантас­
тичні створіння — звісно, ми мали б вловити їхні радіо­
голоси, хай би й не змогли зрозуміти! — знищені в одну
мить, щоб Юпітер можна було перетворити на сонце.
І тепер я розумію чому — для того щоб дати шанс
європцям. Яка безжальна логіка: чи розум — єдине, що
важить? Я передбачаю скількись довгих диспутів про
це з Тедом Ханом…
Далі питання таке: чи візьмуть європці встановлену
висоту — а чи навіки застрягнуть у дитячому садку — ба
навіть ні — у яслах? Хоч тисяча років — це дуже корот­
кий період, від них, безперечно, чекають якогось про­
гресу, але, як каже Дейв, вони тепер такі самі, як і ко­
ли вийшли з моря. Певно, у цьому й проблема: вони
й досі однією ногою — чи гілкою! — у воді.
І ще одне ми зрозуміли абсолютно неправильно. Ми
думали, що вони повертаються у воду, щоб спати. Усе
якраз навпаки — вони повертаються поїсти, а спати
виходять на берег! Ми могли б здогадатися про це з їх­
ньої будови — з того мережива гілок — вони явно жив­
ляться планктоном…

177

Я спитав Дейва про збудовані ними іглу. Хіба це не
технологічний прорив? А він сказав: не зовсім — це
просто адаптації будівель, які вони споруджують на
морському дні для захисту від різних хижаків — особ­
ливо чогось схожого на летючий килим завбільшки
з футбольне поле…
Втім, є одна сфера, де вони виказали ініціативу —
і навіть творчість. Вони заворожені металами — ймо­
вірно, через те що ті не існують у чистому вигляді
в океанах. Саме тому «Цянь» був розібраний — те
саме трапилося з рідкісними зондами, що сідали на
їхній території. Що вони роблять з міддю, берилієм
і титаном, які вони збирають? Боюся, що нічого ко­
рисного. Вони складають їх в одному місці на фантас­
тичну купу, яку постійно перебудовують. Можливо,
у них розвивається естетичний смак — у Музеї сучас­
ного мистецтва я бачив і гірше… Але в мене є інша
теорія: ви колись чули про культ карго? У двадцятому
столітті деякі примітивні племена, що ще існували,
складали імітації літаків з бамбука, сподіваючись при­
вабити великих птахів небес, що коли-не-коли при­
носили їм дивовижні подарунки. Мабуть, у європців
на думці те саме.
А тепер до того, про що ви постійно питаєте… Що
таке Дейв? І як він — з Еалом — стали тим, хто во­
ни тепер?
Швидка відповідь, звісно, така: вони обидва — ему­
ляції… імітації… у гігантській пам’яті Моноліту. Біль­
шу частину часу вони не активовані. Коли я спитав
про це Дейва, він сказав, що був «пробуджений» —
його точне слово — загалом лише п’ятдесят з тієї

178

тисячі років, що минули з часів його… е-е-е… мета­
морфози.
Коли я спитав, чи він не обурений через те, що
його життям тепер керує щось інше, він сказав: «Чо­
му я мушу обурюватися? Я бездоганно виконую свої
функції». Так, це звучить дуже схоже на Еала! Але
я думаю, що то був Дейв — якщо вони тепер узагалі
чимось відрізняються.
Пам’ятаєте аналогію зі швейцарським ножиком?
Еалмен — це одна з незліченної кількості складників
цього космічного ножа.
Але він не цілком пасивний інструмент: коли він
пробуджений, то має певну автономію, певну неза­
лежність, імовірно, у межах, дозволених верховним
контролем Моноліту. За ці століття його використо­
вували як такий собі розумний зонд для дослідження
Юпітера, — як ви вже бачили, — а також Ганімеда
й Землі. Це підтверджує ті таємничі події у Флориді,
про які розповідала давня подруга Дейва й медсестра,
що дбала про його матір, за кілька митей до її смерті…
а також його появи в Анубісі.
Це також пояснює іншу таємницю. Я прямо спитав
у Дейва: чому мені дозволили сісти на Європі, тоді як
усіх інших століттями відвертали? Я був повністю
готовий до того самого!
Відповідь до смішного проста. Моноліт викорис­
товує Дейва — Еалмена, — щоб коли-не-коли при­
дивлятися за нами.
Дейв знав про мій порятунок, навіть бачив кілька
інтерв’ю, що я давав на Землі й Ганімеді. Мушу ска­
зати, що й досі трохи ображений, що він не спробував

179

зі мною зв’язатися! Але принаймні коли я прилетів
сюди, він розстелив переді мною доріжку…
Діме, у мене ще є сорок вісім годин, перш ніж
«Фалкон» полетить — зі мною чи без мене! Не думаю,
що вони мені знадобляться, коли я вже встановив
контакт з Еалменом — ми тепер можемо так само
легко спілкуватися в Анубісі… якщо він того захоче.
І мені вже не терпиться якнайшвидше повернути­
ся в «Гранімед». «Фалкон» — чудовий кораблик, але
його санвузол можна й покращити — я тут починаю
тхнути й чухатися, зітхаючи про душ.
Не можу дочекатися зустрічі з тобою… і особливо
з Тедом Ханом.
Нам треба про стільки всього побалакати, перш ніж
я повернуся на Землю.
ЗБЕРЕГТИ
ПЕРЕСЛАТИ

Частина V

КІНЕЦЬ
Первинний огріх вже
Ми виправить не в змозі.
Хай в море ллється дощ,
А море буде сіллю.
А. Е. Гаусмен. Ще вірші

Розділ 32. Джентльмен на дозвіллі
Загалом то були цікаві, але непримітні три десятиліт­
тя, промарковані радісними й сумними подіями, що
Час і Доля приносили всім людям. Найбільшої з них
він не дуже очікував; по правді, перед вильотом на
Ганімед Пул відкинув би саму цю ідею як сміховинну.
Прислів’я про те, що в розлуці серця зближуються,
багато в чому справедливе. Коли він знову зустрівся
з Індрою Воллес, вони виявили, що попри суперечки
й періодичну незгоду вони ближчі одне до одного, ніж
їм здавалося. Одне привело до іншого, і врешті, на їхню
обопільну втіху, до Дони Воллес та Мартіна Пула.
Він почав будувати родину доволі пізно в житті, —
не беручи до уваги ту дрібницю про тисячу років, —

181

і професор Андерсон попередив, що це може бути
неможливо. Або й гірше…
— Вам пощастило сильніше, ніж ви собі можете
уявити, — сказав він Пулові. — Радіаційне опромінен­
ня було на диво незначне, і нам вдалося виправити що
треба у твоїй непошкодженій ДНК. Але поки ми не
зробимо інших тестів, я не можу обіцяти генетичної
цілісності. Тож радійте собі, але не заводьте родину,
поки я не скажу «окей».
Тести забрали немало часу, і, як і боявся Андерсон,
знадобилися подальші втручання. Було одне серйозне
побоювання — дещо таке, через що зародок нізащо не
вижив би, навіть якби перетнув межу перших кількох
тижнів після зачаття, — але Мартін і Дона були бездо­
ганні, з цілком правильною кількістю голів, рук та ніг.
Вони також були гарні й розумні, і ледве-ледве уникну­
ли повного розбещення з боку закоханих у них батьків,
що залишилися найкращимидрузями й тоді, коли через
п’ятнадцять років обрали повернення до незалежності.
Завдяки їхньому рейтингові суспільних досягнень, їм
могли дозволити — і навіть заохочували — завести ще
одну дитину, але вони вирішили не налягати на свою
й без того приголомшливу легку удачу.
У цей період на особисте життя лягла й тінь однієї
трагедії — такої, що шокувала все суспільство Соняч­
ної системи. Капітан Чендлер загинув з усім своїм екі­
пажем, коли ядро комети, яку вони розвідували, рап­
том вибухнуло, знищивши «Голіаф» цілковито, так
що в майбутньому знайшли лише кілька уламків. Та­
кі вибухи — спричинені реакціями між нестабільни­
ми молекулами, що існували тільки за дуже низьких

182

температур, — були добре відомі мисливцям на коме­
ти, і Чендлер за свою кар’єру сам кілька разів натрап­
ляв на них. Ніхто так і не з’ясував точних обставин,
через які такий досвідчений космонавт був заскочений
зненацька.
Пул дуже сумував за Чендлером: той відігравав
у його житті унікальну роль, і ніхто не міг його заміни­
ти — ніхто, крім Дейва Боумена, з яким вони розді­
лили таку епохальну пригоду. Вони з Чендлером часто
планували знову полетіти в космос разом, можливо,
аж до хмари Оорта з її невідомими таємницями й не­
хай далекими, але невичерпними крижаними багат­
ствами. Але якісь розбіжності в графіках завжди по­
рушували їхні плани, тож це майбутнє залишилось
у мріях і ніколи не втілилося.
Пул спромігся досягти ще однієї давньої та бажаної
мети, не зважаючи на накази лікаря. Він побував на
самій Землі — і одного разу більш ніж вистачило.
Його персональний транспортний засіб на вигляд був
майже ідентичний з інвалідними візками, на яких їзди­
ли в його часи ті паралізовані, яким пощастило більше.
Він був моторизований, а підспущені колеса дозволяли
котитися помірно рівними поверхнями. Однак візок
також міг літати — на повітряній подушці, підтриму­
ваній маленькими, але дуже потужними вентилятора­
ми. Пул здивувався, що така примітивна технологія
і досі застосовується, але пристрої для контролю інер­
ції були надто великі для такого дрібного масштабу.
Зручно сидячи в летючому кріслі, він майже не усві­
домлював наростання власної ваги, поки спускався

183

в серце Африки. А що він таки помітив, то це певну
важкість дихання, хоч і набагато слабшу за ту, яку ко­
лись пізнав під час тренування астронавтів. До чого він
геть не був готовий — це до шквалу пічного жару, який
ударив його, коли він викотився з велетенського ци­
ліндра, що пронизував небо, — який утворював осно­
ву вежі. Але ж то був тільки ранок — що ж тут коїлося
ополудні?!
Він ледве встиг призвичаїтися до спеки, коли на­
паду зазнав його нюх. За його увагу гамірним натовпом
боролася сила-силенна запахів — жодного неприєм­
ного, але всі незнайомі. Пул на кілька хвилин заплю­
щив очі, намагаючись уникнути перевантаження вхід­
них каналів інформації.
Він ще не зважився знову їх розплющити, коли від­
чув якийсь великий вологий предмет, що тицьнувся
йому в шию.
— Познайомтеся з Елізабет, — сказав його гід, ду­
жий юнак, вбраний у традиційний костюм білого
мисливця, що був надто охайний і навряд чи колись
використовувався як задумувалося. — Вона наша офі­
ційна вітальниця.
Пул розвернувся в кріслі й зрозумів, що дивиться
в щирі очі малого слоненяти.
— Привіт, Елізабет, — відповів він доволі слабким
голосом. Елізабет підняла хобот на знак вітання й ви­
дала звук, який зазвичай не почуєш у вихованому това­
ристві, але Пулові здалося, що наміри в неї були добрі.
Загалом він провів на планеті Земля менш як годину:
пройшов краєм джунглів, приземкуваті дерева яких
програвали проти Небесного парку розваг, і побачив

184

більшу частину місцевої фауни. Гід перепросив за
дружність левів, яких розпестили туристи, але лихі
вискали крокодилів легко це компенсували — ось де
була Природа, груба й незмінена.
Перш ніж повернутися до Вежі, Пул ризикнув віді­
йти на кілька кроків від свого летючого крісла. Він
зрозумів, що це буде еквівалентно тому, щоб проне­
сти на плечах власну вагу, але це не здалося йому
неможливим досягненням, і він ніколи не пробачив
би собі, якби принаймні не спробував.
То була не дуже хороша думка. Можливо, варто
було робити це в прохолоднішому кліматі. Після
менш як десятка кроків він був радий знову потрапи­
ти в розкішні обійми крісла.
— Годі, — втомлено сказав він. — Повертаймося
до Вежі.
Закотившись до вестибюля перед ліфтом, він помітив
табличку, яку чомусь пропустив, коли прибув згори:
ВІТАЄМО В АФРИЦІ!
«Порятунок світу — в природній дикості»
ГЕНРІ ДЕВІД ТОРО
(1817—1862)
Зауваживши Пулову цікавість, гід спитав:
— Ви його знали?
Пул чув це питання надто часто і саме в цю мить не
мав настрою пояснювати докладно.
— Я так не думаю, — втомлено відповів він, коли
великі двері зачинилися за ними, відрізаючи від ви­
довищ, запахів і звуків найпершої домівки людства.

185

Вертикальним сафарі він вдовольнив бажання від­
відати Землю, і він з усієї сили ігнорував різноманіт­
ні болі й розтяги, здобуті там, коли повернувся до своєї
квартири на 10000-му поверсі — престижна адреса,
навіть у демократичному суспільстві. Однак Індра бу­
ла мало не шокована його зовнішнім виглядом і на­
казала йому негайно лягти.
— Ти як той Антей — тільки навпаки! — похмуро
пробурмотіла вона.
— Як хто? — спитав Пул. Бували часи, коли ерудиція
дружини трохи спантеличувала його, але він рішуче
намірився ніколи не дозволяти комплексові неповно­
цінності розвиватися на цьому ґрунті.
— Син богині землі, Геї. Геракл з ним боровся, але
щоразу, як кидав його на землю, Антей поновлю­
вав сили.
— І хто переміг?
— Звісно, Геракл, піднявши Антея в повітря, щоб
мамця не змогла перезарядити його батарейки.
— Ну, я впевнений, що мої швидко перезарядяться.
І я засвоїв одну науку. Якщо я не робитиму більше
вправ, то, може, доведеться переїхати на рівень з мі­
сячною гравітацією.
Пулової рішучості вистачило на цілий місяць: він
щоранку ходив на п’ятикілометрову прогулянку, що­
разу вибираючи інший рівень Африканської вежі. Де­
які поверхи й досі лишалися просторими лункими
металевими пустелями, що, певно, ніколи не будуть
заселені, але інші з плином століть були спроєктовані
й забудовані з нечуваним розмаїттям архітектурних сти­
лів. Значна їх частина була запозичена з минулих віків

186

і культур, а інші натякали на варіанти майбутнього,
які Пул не хотів би відвідувати. Принаймні не було ри­
зику знудитися, і в таких прогулянках його на поважній
відстані частенько супроводжували групки приязних
дітей. Вони рідко були здатні довго триматися за ним.
Одного дня, коли Пул простував переконливою, хоч
і ледве залюдненою імітацією Єлисейських Полів, він
раптом помітив знайоме обличчя.
— Дениле! — скрикнув він.
Той чоловік не звернув найменшої уваги, навіть
коли Пул гукнув голосніше.
— Хіба ти мене не пам’ятаєш?
Денил — тепер, наздогнавши його, Пул не мав жод­
ного сумніву в його особі — виглядав справді збен­
теженим.
— Перепрошую, — сказав він. — Звісно, ви коман­
дер Пул. Але я впевнений, що ми ніколи раніше не
зустрічалися.
Тепер настала Пулова черга ніяковіти.
— Я, певне, втрачаю розум, — перепросив він. — Ма­
буть, переплутав вас із кимось іншим. Доброго вам дня.
Він був радий зустрічі й утішений дізнатися, що Де­
нил повернувся до звичайного товариства. Яким був
його злочин — убивство сокирою або невчасно повер­
нуті до бібліотеки книжки — тепер не мало обходити
його колишнього роботодавця. Рахунок був сплаче­
ний, а книга згорнута. Хоч Пул іноді сумував за дра­
мами про поліцію і грабіжників, які любив дивитися
в юності, він навчився приймати сучасну мудрість:
надмірна цікавість до патологічної поведінки сама со­
бою патологічна.

187

За допомогою міс Прінґл, уже третьої її версії, Пул
зміг розпланувати своє життя так, що в ньому навіть
коли-не-коли проскакували прогалини, в які він міг
розслабитися й задати нейрошоломові випадковий по­
шук серед тем, що його цікавили. Окрім найближчої
родини, його головний інтерес і досі лежав серед супут­
ників Юпітера-Люцифера, не в останню чергу тому, що
він був визнаний фахівець з цього предмета і постійний
член Комітету Європи.
Комітет заснували майже тисячу років тому, щоб роз­
глянути варіанти того, що робити з таємничим супутни­
ком… і чи робити щось узагалі. За минулі століття Ко­
мітет накопичив неосяжну кількість інформації, що
починалася з прольотів «Вояджерів» у 1979 році й перших
детальних обстежень з орбітового «Галілео» в 1996 році.
Як і більшість організацій з довгою історією, Комі­
тет Європи повільно закам’янів і тепер збирався тільки
тоді, коли траплялося щось нове. Він рвучко проки­
нувся після повернення Еалмена й призначив новим
головою одну енергійну пані, що насамперед запро­
сила до Комітету Пула.
Хоч він і мало чого міг розповісти такого, що вже не
було встановлене, Пул був радий входити до Комітету.
Він вважав своїм очевидним обов’язком бути для них
доступним, а крім того, це давало йому офіційну по­
саду, якої б він інакше не мав. До того Пул мав статус
«національного скарбу», як його колись називали, і він
від нього трохи ніяковів. Хоч він був радий, що світ,
багатший за найсміливіші уявлення попередніх, висо­
таних війнами віків, утримував його в достатку, проте
відчував потребу виправдати своє існування.

188

Була в нього й інша потреба, яку він рідко коли ясно
формулював навіть собі самому. Під час їхньої зустрі­
чі два десятиліття тому Еалмен хоч і коротко, але по­
говорив з ним. Пул був певен, що коли б Еалмен хотів,
він би легко озвався знову. Невже людські контакти
більше його не цікавили? Пул сподівався, що це не
так, але то могло бути одним із можливих пояснень
його мовчання.
Пул часто підтримував зв’язок з Теодором Ханом —
той залишався таким же активним і різким, як зав­
жди, а тепер ще став представником Комітету Євро­
пи на Ганімеді. Відколи Пул повернувся на Землю,
Тед марно намагався відкрити канал комунікації
з Боуменом. Він не розумів, чому довгі списки зна­
кових питань на життєво важливі філософські й істо­
ричні теми лишаються навіть без короткого підтвер­
дження отримання.
— Невже Моноліт аж так завантажує твого дру­
га Еалмена, що той не має часу зі мною поговори­
ти? — жалівся він Пулові. — І що він узагалі робить зі
своїм часом?
То було дуже обґрунтоване питання, а відповідь на
нього прийшла, як удар блискавки з безхмарного не­
ба, від самого Боумена — у вигляді абсолютно буден­
ного відеофонного дзвінка.

Розділ 33. Контакт
— Вітаю, Френку. Це Дейв. У мене для тебе дуже важ­
ливе повідомлення. Припускаю, що ти зараз у своїй
квартирі в Африканській вежі. Якщо ти там, будь ласка,

189

ідентифікуй себе, назвавши ім’я нашого інструктора
з астродинаміки. Я почекаю шістдесят секунд, а якщо
відповіді не буде, спробую ще раз рівно за годину.
Тієї хвилини Пулові ледве вистачило, щоб оклига­
ти від шоку. Він відчув раптовий спалах утіхи, а також
приголомшення, перш ніж їм на зміну прийшла інша
емоція. Хоч він і був радий знову почути Боумена,
у фразі «дуже важливе повідомлення» чітко прозву­
чала лиховісна нота.
«Принаймні пощастило, — сказав собі Пул, — що
він спитав одне з імен, які я ще пам’ятаю». Але хто ж
міг забути шотландця з Глазго з таким густим акцен­
том, що на його опанування всі витрачали не менш
як тиждень? Але він був блискучим лектором — щой­
но слухач починав розуміти, що він говорить.
— Доктор Ґреґорі Маквітті.
— Прийнято. А тепер, будь ласка, перейди на при­
ймач у нейрошоломі. На завантаження цього повідо­
млення знадобиться три хвилини. Не намагайся пере­
глядати його на льоту — я стиснув його в десять разів.
Я почекаю дві хвилини, перш ніж почати.
«Як йому це вдається?» — дивувався Пул. ЮпітерЛюцифер нині був за п’ятдесят світлових хвилин від
них, тож це повідомлення мало вилетіти звідти май­
же годину тому. Певно, його надіслав інтелектуаль­
ний агент у відповідним чином адресованій передачі
в промені Ганімед—Земля, але це мало бути тривіаль­
не завдання для Еалмена, що, вочевидь, міг черпати
ресурси з Моноліту.
На нейрошоломі блимав вогник. Повідомлення
завантажувалося.

190

З тим ступенем стиснення, яке використав Еалмен,
Пулові знадобиться десь пів години, щоб увібрати
повідомлення в режимі реального часу. Але вже на
десятій хвилині він зрозумів, що його мирному спо­
собові життя прийшов несподіваний кінець.

Розділ 34. Вирок
У світі універсального й миттєвого зв’язку дуже важ­
ко утримати таємницю. Пул негайно вирішив, що це
справа для обговорення лицем до лиця.
Комітет Європи побурчав, але вони таки зібралися
в його квартирі. Їх було семеро — щасливе число, без­
перечно, підказане фазами Місяця, що завжди зача­
ровував людство. Тут Пул уперше зустрівся з трьома
членами Комітету, хоч уже знав їх ґрунтовніше, ніж
колись було можливо в житті без нейрошолома.
— Голово Оконнор, шановні члени Комітету, — я хо­
тів би сказати кілька слів — усього декілька, обіцяю! —
перш ніж ви завантажите повідомлення, яке я отримав
з Європи. І я волів би передати їх вербально. Це для
мене природніше — боюся, що ніколи не зможу роз­
слаблено використовувати пряме передавання думок.
Як ви всі знаєте, Дейв Боумен з Еалом були збере­
жені у вигляді емуляцій у Моноліті на Європі. Воче­
видь, той ніколи не відмовляється від інструмента,
який колись був йому корисним, і коли-не-коли ак­
тивує Еалмена, щоб наглядати за нашими справами,
коли вони починають його обходити. Наприклад, під
час мого прибуття на Європу — втім, можливо, я дар­
ма вихваляюся.

191

Але Еалмен — це не просто пасивний інструмент.
Його Дейвів складник і досі зберігає щось від людських
коренів, навіть емоцій. І через те, що ми разом трену­
валися, — роками ділили майже все, — йому, певно,
набагато легше спілкуватися зі мною, ніж із будь-ким
іншим. Мені хочеться думати, що це йому подобаєть­
ся, але таке слово може бути надто сильним.
Він також цікавий — допитливий — і, мабуть, тро­
хи ображений тим, як його дібрав Моноліт — наче
зразок з дикої природи. Хоч ми, певно, такі і є, з по­
гляду того інтелекту, що той Моноліт створив.
І де той інтелект тепер? Вочевидь, Еалмен знає від­
повідь, і від неї спиною пробігає холодок.
Як ми завжди підозрювали, Моноліт — частина
якоїсь подоби галактичної мережі. А найближчий її
вузол — контролер або безпосередній керівник на­
шого Моноліту — перебуває за 450 світлових ро­
ків звідси.
Надто близько, щоб розслаблятися! Це значить, що
доповідь про нас і наші справи, надіслана на початку
двадцять першого століття, була отримана пів тисячі
років тому. Якщо Монолітів, скажімо, Наглядач від­
повів одразу, будь-які подальші вказівки мусять при­
бути приблизно тепер.
І саме це, видається, й відбувається. Упродовж кіль­
кох минулих днів Моноліт отримував безперервний
потік повідомлень і встановлював нові програми —
імовірно, відповідно до отриманих інструкцій.
На жаль, Еалмен може лиш здогадуватися про при­
роду тих вказівок. Як ви дізнаєтеся з того, що заванта­
жили, він має певний обмежений доступ до багатьох

192

контурів і баз даних Моноліту і навіть може вести з ним
подобу діалогу. Якщо це правильне слово, бо для діа­
логу потрібні двоє людей! Я й досі не можу по-справж­
ньому прийняти думку, що Моноліт попри всю його
могутність не володіє свідомістю — навіть не знає про
власне існування!
Еалмен міркував над цією проблемою тисячу ро­
ків — з перервами — і дійшов до тієї ж відповіді, що
й більшість із нас. Але його висновок, безперечно,
мусить мати набагато більшу вагу, зумовлену його
знанням справи зсередини.
Даруйте! Я не збирався жартувати, але як це ще
можна описати?
Хоч би що завдало собі клопоту нас створити, —
або принаймні підмайструвати щось із думками й ге­
нами наших пращурів, — тепер воно вирішує, що
робити далі. Еалмен почувається песимістично. Ні,
це перебільшення. Скажімо, наші шанси не здаються
йому значними, але він тепер надто сторонній спо­
стерігач, щоб надмірно нервувати. Майбутнє — ви­
живання! — людської раси для нього не більш як ціка­
ва проблема, але він пропонує свою допомогу.
На подив зосередженої публіки, Пул раптом замовк.
— Як дивно. Мені на думку щойно спав один диво­
вижний спогад… Упевнений, що він пояснить те, що
відбувається. Будь ласка, послухайте ще трохи.
Одного дня, за кілька тижнів до запуску, ми з Дей­
вом прогулювалися вздовж пляжу коло Мису, аж коли
помітили великого жука, що лежав на піску. Як часто
буває, він упав на спину й махав ніжками в повітрі,
борсаючись з усієї сили, щоб перекинутися назад.

193

Я не звернув на нього уваги, — ми саме поринули
в одну складну технічну дискусію, — але Дейв зробив
інакше. Він звернув зі шляху і обережно перевер­
нув жука чоботом. Коли той полетів, я зауважив: «Ти
впевнений, що це хороша думка? Тепер він візьме
й погризе чиїсь породисті хризантеми». А він відпо­
вів: «Може, й твоя правда. Але мені не хочеться по­
збавляти його презумпції невинуватості».
Я перепрошую, обіцяв же всього кілька слів! Але
я дуже радий, що згадав про той випадок: мені справ­
ді здається, що він покаже повідомлення Еалмена
в правильному світлі. Він зберігає за людською расою
право на презумпцію невинуватості…
А тепер, будь ласка, перевірте нейрошоломи. Це
дуже щільний запис — верхній діапазон ультрафіоле­
тового спектра, канал 110. Влаштовуйтеся зручніше,
але переконайтеся, що ви на лінії прямої видності.
Ось воно…

Розділ 35. Військова рада
Ніхто не попросив повтору. Одного разу вистачило.
Коли запис закінчився, запала коротка тиша. Тоді
голова, доктор Оконнор, зняла нейрошолом, пома­
сажувала блискучу голову й повільно сказала:
— Ти навчив мене вислову з твого періоду, який,
здається, зараз дуже доречним. Ох і каша заварилася.
— Але бачить її тільки Боумен — Еалмен, — сказав
один із членів Комітету. — Чи він справді розуміє, як
функціонує щось таке складне, як Моноліт? Чи, мо­
же, увесь цей сценарій — витвір його уяви?

194

— Не думаю, що в нього багато уяви, — відповіла
доктор Оконнор. — І все бездоганно збігається. Особ­
ливо натяк на новий Скорпіон. Ми припустили, що то
був нещасний випадок, а виходить, що то був вирок.
— Спочатку Юпітер — тепер Скорпіон, — сказав
доктор Крауссмен, видатний фізик, якого в народі
вважали реінкарнацією легендарного Айнштайна. По­
дейкували, що цьому також сприяла невелика плас­
тична операція. — Хто наступний?
— Ми завжди здогадувалися, — сказала голова, — що
МАТи за нами стежать. — Вона трохи помовчала,
а тоді з жалем додала: — Яка лиха — неймовірно ли­
ха! — вдача, що остання доповідь про нас була відправ­
лена відразу після найгіршого періоду в людській історії!
Запала нова тиша. Усі знали, що двадцяте століття
часто таврували фразою «Століття тортур».
Пул слухав не перебиваючи і чекав, коли з’явиться
якийсь консенсус. Він не вперше був вражений якістю
цього Комітету. Ніхто не намагався довести улюблену
теорію, набрати дискусійних очок, роздути его: він не
міг утриматися від порівняння з недружніми сварками,
що їх дуже часто чув свого часу між інженерами й ме­
неджерами Космічного управління, конгресменами
й директорами від промисловості.
Так, людська раса, без сумніву, покращилася. Не­
йрошолом не тільки допоміг виполоти малопристосо­
ваних, а й неймовірно підвищив якість освіти. Втім,
тут були й втрати — у цьому суспільстві траплялося
дуже мало пам’ятних особистостей. Нашвидку він міг
пригадати лише чотирьох — Індру, капітана Чендлера,
доктора Хана й прикрої пам’яті Леді на драконі.

195

Голова дала дискусії вільно перетікати туди-сюди,
поки всі не висловилися, а тоді почала підсумовувати.
— Очевидне перше питання — як серйозно слід
сприймати цю загрозу — не варте того, щоб витрачати
на нього час. Якщо це хибна тривога або непорозумін­
ня, все потенційно таке серйозне, що ми мусимо ви­
ходити з того, що загроза справжня, поки не матимемо
надійного доказу протилежного. Згода?
— Добре. І я не знаю, скільки ми маємо часу. Тож
мусимо приймати за істину те, що небезпека дуже
близька. Імовірно, Еалмен ще попередить нас якось
у майбутньому, але тоді може бути запізно.
— Тож ось єдине, що нам треба вирішити: як захис­
титися проти чогось такого могутнього, як Моноліт?
Згадайте, що сталося з Юпітером! І, вочевидь, з новим
Скорпіоном…
— Я впевнена, що груба сила нічого не дасть, хоч
нам, можливо, й варто дослідити цей варіант. Докто­
ре Крауссмене, скільки часу потрібно для створення
супер­бомби?
— Припускаючи, що проєкти й досі існують, тож
дослідження не потрібні — може, два тижні. Термоя­
дерна зброя доволі проста й використовує доступні
матеріали — врешті-решт, її робили ще в другому ти­
сячолітті! Але якщо хочеться чогось витонченого, ска­
жімо, бомби на антиматерії або маленької чорної діри,
ну, тут може знадобитися кілька місяців.
— Дякую, чи не могли б ви зібрати всю інформацію?
Але, як я сказала, не думаю, що це допоможе. Безпере­
чно, те, що використовує такі сили, зможе й захисти­
тися від них. Отож… інші пропозиції?

196

— А домовитися не можна? — спитав хтось без особ­
ливої надії.
— З чим… або ким? — відповів Крауссмен. — Як ми
з’ясували, Моноліт — це, по суті, чистий механізм,
який робить те, на що запрограмований. Можливо,
його програма досить гнучка й дозволяє якісь зміни,
але сказати напевне неможливо. Та й звернутися до
Головного офісу ми не можемо — до нього пів тисячі
світлових років!
Пул слухав не перебиваючи. Він нічого не міг дода­
ти до дискусії, та й більша її частина була для нього
заскладна. Він почав відчувати зрадницьке пригнічен­
ня. Чи не було б краще, думав він, зовсім не передавати
цієї інформації? Тоді, якби це була хибна тривога,
ніко­му б не стало гірше. А коли ні — ну, людство все
одно не втратило б душевного спокою перед невідво­
ротною долею, що на неї чигала, хоч би якою вона була.
Він ще перебирав ці невеселі думки, коли його
увагу раптом привернула знайома фраза.
Один тихий член Комітету з іменем таким дов­
гим і складним, що Пул ніяк не міг його запам’ятати,
а ще менше — вимовити, раптом підкинув до дискусії
два слова.
— Троянський кінь!
Настала така тиша, яку іноді називають «вагітною»,
а за нею — хор із «Як я про це не подумав?!», «Аякже!»
і «Дуже добра думка!», поки голова, уперше за засі­
дання, не закликала до порядку.
— Дякую, професоре Тіруньянанасампантамурті, —
сказала доктор Оконнор, не затнувшись. — Можна
попросити вас висловитися трохи докладніше?

197

— Звісно. Якщо Моноліт насправді є, як усі нібито
вважають, за своєю суттю лиш машиною без свідомос­
ті, тобто має лиш обмежену здатність до самоспосте­
реження, може бути, що ми вже маємо зброю для того,
щоб його перемогти. Замкнену в Сховищі.
— І систему доставлення — Еалмена!
— Саме так.
— Одну хвилинку, докторе Т. Ми не знаємо нічо­
го — абсолютно нічого — про архітектуру Моноліту.
Як можна бути впевненим, що будь-що з коли-небудь
створеного нашою примітивною расою, буде ефек­
тивне проти нього?
— Не можна, але подумайте ось про що. Хоч би яким
довершеним був Моноліт, він мусить підкорятися точ­
нісінько тим самим законам логіки, які сформулювали
Аристотель і Бул багато віків тому. І саме тому він
може — ні, повинен! — бути вразливим до того, що
замкнене в Сховищі. Нам треба скомпонувати їх так,
щоб бодай один спрацював. Це наша єдина надія —
якщо хтось не запропонує кращої альтернативи.
— Перепрошую, — сказав Пул, нарешті втративши
терпець. — Чи не буде хтось такий люб’язний поясни­
ти мені, що це за славетне Сховище, про яке ви гово­
рите, і де воно є?

Розділ 36. Печера страхіть
Історія повна жахів: деякі з них природні, інші —
створені людьми.
На кінець двадцять першого сторіччя більшість
природних — віспа, Чорна смерть, СНІД, жахливі

198

віруси, що чигають в африканських джунглях — були
знищені або принаймні взяті під контроль розвину­
тою медициною. Однак відомо, що недооцінювати
винахідливість матінки-природи нерозважливо, і ні­
хто не сумнівався, що в майбутньому в неї знайдуться
для людства інші неприємні біологічні несподіванки.
Тому залишити по кілька зразків усіх цих жахіть
для наукових досліджень здавалося корисною засто­
рогою — звісно, під ретельним наглядом, без жодної
лазівки для втечі, щоб вони знову не наробили лиха
людству. Але як можна бути абсолютно впевненим,
що такої небезпеки немає?
Цілком зрозуміло, що в кінці двадцятого століття,
коли запропонували, щоб центри з контролю хвороб
у Сполучених Штатах і Росії зберегли останні відомі
віруси віспи, це викликало чимало протестів. Хоч би
якими низькими були шанси, існувала скінченна
ймовірність, що ті хвороби можуть вирватися вна­
слідок таких нещасних випадків, як землетруси, ви­
ходи з ладу устатковання… або навіть навмисний са­
ботаж терористичних організацій.
Рішенням, яке всіх задовольнило (крім нечислен­
них екстремістів, що боролися за «збереження неза­
йманої природи Місяця»), стало завезти всі зразки
на давній супутник Землі й тримати їх у лабораторії
в кінці кілометрової шахти, висвердленої в самотній
горі Піко, одній з найпримітніших рис рельєфу Мо­
ря Дощів. Минули роки, і до них приєдналися деякі
з найвидатніших зразків направленої не в той бік
людської винахідливості — тобто, правду кажучи,
божевілля.

199

Тут були гази й аерозолі, що навіть мікроскопічни­
ми дозами спричиняли повільну або миттєву смерть.
Деяких з них створили члени релігійних культів, що
хоч і були розумово неврівноважені, але спромоглися
здобути чимало наукових знань. Багато з них вірило,
що наближається кінець світу (під час якого, звісно,
будуть врятовані лише їхні послідовники). А якби Бог
виявився забудькуватим і не виступив би за оголо­
шеним графіком, вони хотіли бути готовими випра­
вити Його прикрий недогляд.
Перші напади послідовників цих смертельних куль­
тів були скоєні на вразливі цілі, такі, як людне метро,
виставки, спортивні стадіони, музичні концерти…
­десятки тисяч загинули й безліч постраждали, перш
ніж це божевілля взяли під контроль на початку два­
дцять першого століття. Як часто буває, з цього лиха
вийшло й трохи добра, бо воно змусило світові орга­
ни підтримки правопорядку працювати разом як ні­
коли. Навіть країни-ренегати, що заохочували полі­
тичний тероризм, виявилися нездатними терпіти цей
випадковий та геть непередбачуваний його різновид.
Хімічні й біологічні агенти, використані в цих на­
падах, а також у ранніх формах військової справи,
приєдналися до смертельної колекції в Піко. Їхні ан­
тидоти, коли вони існували, також зберігалися разом
з ними. Людство сподівалося, що жодна з цих речо­
вин більше нікого не потурбує, але на випадок від­
чайдушної потреби всі вони були доступні й зберіга­
лися під сильною охороною.
Третю категорію об’єктів, що зберігалися в сховищі
Піко, хоч і можна класифікувати як заразні хвороби,

200

ніколи не вбивала й не калічила прямо. До кінця
двадцятого століття вони навіть не існували, але за
кілька десятиліть наробили шкоди на мільярди до­
ларів і часто нівечили людські життя так само ефек­
тивно, як і тілесні недуги. То були хвороби, що вра­
жали найновішого й найуніверсальнішого помічника
людини — комп’ютер.
Узявши свої імена з медичних словників — віруси,
пріони, черви — вони були програмами, що часто
з моторошною точністю імітували поведінку своїх
органічних родичів. Деякі були нешкідливі — трохи
більші за грайливі жарти, складені для того, щоб зди­
вувати або розважити комп’ютерних користувачів
несподіваними повідомленнями й зображеннями на
екранах. Інші ж були набагато тихіші — навмисне
спроєктовані агенти катастрофи.
Здебільшого їхнє призначення було цілковито ко­
рисливе: то була зброя, яку технологічні злочинці ви­
користовували, щоб шантажувати банки й комерційні
організації, що вже цілковито залежали від ефективної
роботи власних комп’ютерних систем. Отримавши
попередження про те, що їхні бази даних у певний час
будуть автоматично стерті, якщо вони не переведуть
кілька мільйонів доларів на певний анонімний офшор­
ний рахунок, більшість жертв вирішувала не ризику­
вати непоправною катастрофою. Вони тихо платили
своє, часто — щоб уникнути публічного або й приват­
ного сорому — не повідомивши поліцію.
Це зрозуміле прагнення приватності полегшило
мережевим бандитам скоєння їхніх електронних на­
бігів: навіть коли їх ловили, юридичні системи, які ще

201

не знали, як братися до такого типу злочинів, пово­
дилися з ними м’яко — врешті-решт, ніхто ж насправ­
ді не постраждав? Ба більше, після того, як ці право­
порушники відбували свої короткі терміни, багатьох
із них наймали їхні колишні жертви, за старим прин­
ципом, згідно з яким найкращі єгері виходять з бра­
коньєрів.
Цими комп’ютерними злочинцями керувала ви­
нятково жадібність, і вони аж ніяк не хотіли знищу­
вати організації, з яких добували наживу — розваж­
ливий паразит не вбиває свого хазяїна. Але до цієї
справи долучилися й інші, набагато небезпечніші
вороги суспільства…
Найчастіше то були непристосовані до суспільства
одинаки, — зазвичай підлітки чоловічої статі, — що
працювали зовсім самі й за умов абсолютної таємни­
ці. Вони намірялися створити програми, що просто
наробили б хаосу й плутанини, якби поширилися
планетою через всесвітні дротові й бездротові мережі,
а також на фізичних носіях. Тоді вони насолоджува­
лися б спричиненим безладом, ніжачись у відчутті
влади, яке він дав би їхній гідній жалю психіці.
Іноді цих збочених геніїв розкривали й наймали до
органів національної безпеки для таємничих потреб —
зазвичай зламати бази даних суперників. То була до­
волі нешкідлива кар’єра, бо організації, що їх найма­
ли, мали бодай якесь почуття відповідальності перед
суспільством.
Чого не можна було сказати про апокаліптичні сек­
ти, які радо відкрили для себе це нове озброєння,
набагато ефективніше й легше розповсюджуване за газ

202

чи бактерії. І йому було набагато важче протидіяти, бо
воно в одну мить розповсюджувалося серед мільйонів
осель і робочих кабінетів.
Крах банку «Нью-Йорк — Гавана» в 2005 році, запуск
індійських ядерних ракет у 2007 році (на щастя, з не­
активованими боєголовками), зупинка Всеєвропей­
ської системи керування повітряним рухом у 2008 ро­
ці, параліч телефонної мережі Північної Америки
того ж року — все це були репетиції Судного дня, на­
тхненні різними культами. Завдяки блискучим контр­
розвідницьким операціям, що проводили зазвичай
конфліктні, й навіть ворожі, національні агентства, ця
загроза була потроху взята під контроль.
Принаймні так вважалося — за кілька століть не
сталося жодного серйозного нападу на основи суспіль­
ства. Одним з найважливіших інструментів перемоги
був нейрошолом — хоч дехто вважав, що за це досяг­
нення заплачено надто високу ціну.
Дарма що дискусії про свободу осо­бистості проти
обов’язків держави застаріли ще в часи, коли Платон
та Аристотель спробували їх систематизувати, але,
певно, продовжаться до кінця часів, у третьому тисячо­
літті досягнули певного консенсусу. Загальна думка
зійшлася на тому, що найкращою формою уряду був
комунізм; на жаль, ціною сотень тисяч життів ясно
показано, що він застосовний тільки для суспіль­них
комах, роботів 2 класу й подібних обмежених катего­
рій. Для недосконалих людей найменш поганою від­
повіддю була демосо­кратія, якій часто давали озна­
чення «індивідуальної жадібності, регульованої ефек­
тивним, але не надто ревним урядом».

203

Скоро після повсюдного поширення нейрошоломів
деякі дуже розумні — і максимально ревні — бюрокра­
ти усвідомили, що ті мають унікальний потенціал сис­
теми раннього попередження. Під час налаштування,
коли новий користувач проходить розумову «калібра­
цію», було можливо визначити багато форм психозу —
і раніше, ніж у людини з’являлася нагода стати посправжньому небезпечною. Часто процедура також
підказувала й найкращу терапію, але коли жодне ліку­
вання не було можливим, об’єктові можна було додати
електронну мітку, а в крайньому разі — ізолювати від
суспільства. Звісно, ця розумова перевірка застосову­
валася тільки до тих, кому приміряли нейрошолом, але
на кінець третього тисячоліття це було так само жит­
тєво необхідно для повсякдення, як і телефон на його
початку. Насправді всі, хто не приєднувався до панів­
ної більшості, автоматично ставали підозрілими і їх
перевіряли на потенційні відхилення поведінки.
Дарма й казати, що коли таке «зондування мозку»,
як його називали критики, почало поширюватися,
залунали протести від організацій із захисту прав лю­
дини; одним з найефективніших слоганів був «Нейро­
шолом чи нейроконтроль?». Повільно — навіть неохо­
че — визнали, що така форма нагляду була необхідною
засторогою проти набагато гіршого лиха. І те, що на
тлі загального покращення душевного здоров’я став­
ся швидкий занепад релігійного фанатизму, не було
простим збігом.
Коли затяжна війна проти злочинців кіберпросто­
ру закінчилася, переможці зрозуміли, що тепер во­
лодіють сумнівною колекцією трофеїв, що геть усі

204

лишилися б абсолютно незбагненними для будьякого завойовника минувшини. Серед них були,
звісно, сотні комп’ютерних вірусів, більшість з яких
важко виявити й убити. Траплялися й інші матеріа­
ли — через брак кращого слова — набагато страхітли­
віші. То були геніально винайдені хвороби, проти
яких не існу­вало ліків, а деколи — навіть можливості
винайдення ліків…
Багато з них були пов’язані з великими математи­
ками, які б жахнулися цього збоченого використання
їхніх відкриттів. Через характерно людську тенденцію
применшувати небезпеку, давши їй абсурдне ім’я,
їх назви часто були жартівливі: «Ґеделів гремлін»,
«Мандельбротова манія», «комбінаторна катастро­
фа», «трансфінітна торба», «Конвеїв капкан», «Тю­
ринґова торпеда», «Лоренців лабіринт», «Булова бом­
ба», «Шеннонів шарварок», «Канторів катаклізм»…
Якщо тут доречне будь-яке узагальнення, то всі ці
математичні жахи функціонували на одному принци­
пі. Їхня ефективність не залежала від чогось наївного,
на зразок стирання пам’яті чи пошкодження про­
грамного коду — навпаки. Їхній підхід був тонший —
вони переконували комп’ютер почати програму, яку
не можна завершити до кінця Всесвіту, або таку, —
тут «Мандельбротова манія» була найсмертельнішим
прикладом, — що передбачала буквально нескінчен­
ну послідовність кроків.
Тривіальним прикладом могло бути визначення
числа пі або будь-якого іншого ірраціонального числа.
Однак навіть найпростіші електрооптичні комп’ютери
не купляться на таку просту пастку — давно минули

205

дні, коли механічні дурні стирали свої шестерні на
порох, намагаючись поділити на нуль…
Завданням для напористих програмістів було пере­
конати мішень, що задача має визначене завершення,
якого можна досягти за скінченний час. У битві ро­
зумів між людиною (зазвичай чоловіком і рідше жін­
кою, попри існування таких рольових моделей, як
леді Ейда Лавлейс, адмірал Ґрейс Гоппер та доктор
Сьюзен Келвін) і машиною, машини майже незмінно
програвали.
Було б можливо — хоч деколи важко і навіть ризи­
ковано — знищити захоплені страховища командами
перезапису або стирання, але в них була вкладена
неймовірна кількість часу й винахідливості, нехай
лихонаправленої, яку було шкода втрачати. Ще важ­
ливішим було зберегти їх для вивчення в безпечному
місці, як захисний захід на той випадок, коли якийсь
лихий геній зможе винайти й застосувати їх знову.
Рішення було очевидне. Цифрові демони були на­
дійно замкнені з їхніми хімічними й біологічними ана­
логами в Сховищі Піко — як сподівалися, назавжди.

Розділ 37. Операція «Дамокл»
У Пула було небагато зв’язків з командою, яка збира­
ла зброю, що її сподівалися ніколи не застосовува­
ти. Операція — зловісно, але доречно названа «Да­
мокл» — була така спеціалізована, що він нічого не
міг докласти до неї безпосередньо. Крім того, він
достатньо надивився на робочу групу й усвідомив, що
дехто з них належав ледве не до якоїсь іншої, чужої

206

раси. Насправді один ключовий її член, вочевидь,
працював із притулку для душевнохворих, — Пул зди­
вувався, коли дізнався, що вони ще існують, — а голо­
ва Оконнор іноді натякала, що ще двом з команди
слід до нього приєднатися.
— Ти чув про проєкт «Енігма»? — спитала вона
Пула після особливо напруженої зустрічі. Коли він
похитав головою, вона продовжила: — Я здивована —
це було всього за кілька десятиліть до твого наро­
дження. Я натрапила на неї, коли шукала матеріали
для «Дамокла». Дуже схожа проблема — в одній з ва­
ших воєн група блискучих математиків зібралася ра­
зом, щоб зламати ворожий шифр… і вони між іншим
побудували один з найперших справжніх комп’ю­
терів, щоб упоратися з проблемою.
І є одна чудова історія, — сподіваюся, що вона
правдива, — яка нагадує мені про нашу команду.
Одного дня до них приїхав з оглядом прем’єр-міністр,
а після того сказав директорові «Енігми»: «Я нака­
зав вам шукати потрібних людей під кожним каме­
нем, але не очікував, що ви зрозумієте мене аж так
буквально».
Імовірно, для проєкту «Дамокл» хтось шукав у по­
трібних місцях. Однак, враховуючи, що ніхто не знав,
який термін на нього виділений, — дні, тижні чи ро­
ки, — спочатку було важко створити атмосферу не­
відкладності. Потреба в секретності також створюва­
ла проблеми — через те що сенсу розповсюджувати
тривогу по всій Сонячній системі не було, про проєкт
знало не більше ніж п’ятдесят людей. Але то були посправжньому потрібні люди — ті, хто міг зібрати всі

207

необхідні ресурси й хто міг дати дозвіл на перше за
п’ятсот років відкриття Сховища Піко.
Коли Еалмен доповів, що Моноліт почав отриму­
вати повідомлення з дедалі більшою частотою, майже
не залишилося сумнівів у тому, що має статися. Не
лише Пул у ті дні не міг заснути навіть за допомогою
програм нейрошолома проти безсоння. Перш ніж
таки зануритися в дрімоту, він часто думав, чи про­
кинеться знову. Але нарешті були зібрані три склад­
ники їхньої зброї — невидимої, невловної й неймо­
вірної майже для всіх воїнів за всю історію.
Ніщо не могло виглядати невинніше й нешкідли­
віше, ніж абсолютно стандартна терабайтна пластин­
ка, яку мільйони нейрошоломів використовували
кожного дня. Але той факт, що вона була запакована
в масивний блок прозорої речовини, обперезаний
навхрест металевими смугами, підказував, що то було
щось геть незвичайне. Пул прийняв її з певною не­
охотою. Він задумався, чи почувався так само кур’єр,
якому випала дивовижна місія доставити ядро хіро­
сімської атомної бомби на тихоокеанську повітряну
базу. Але, якщо їхні побоювання виправдані, його
відповідальність може бути ще вищою.
І він не міг бути певен того, що навіть перша час­
тина місії буде успішна. Через те що жоден канал
зв’язку не міг бути абсолютно безпечним, Еалмен ще
не був проінформований про проєкт «Дамокл». Пул
мусив зробити це, повернувшись на Ганімед.
А тоді він зможе лиш сподіватися, що Еалмен по­
годиться виконати роль троянського коня — і, мож­
ливо, внаслідок цього бути знищеним.

208

Розділ 38. Удар на випередження
Було дивно повернутися до готелю «Гранімед» через
стільки років, а найдивнішим виявилося те, що він
нібито зовсім не змінився, попри все, що сталося.
Пула знову привітало знайоме зображення Боумена,
коли він зайшов до номера, названого на його честь.
І, як і слід було сподіватися, там же чекав на нього
Боумен-Еалмен, на вигляд ще менш матеріальний,
ніж його прадавня голограма.
Перш ніж вони встигли навіть обмінятися приві­
таннями, їх урвав той, кому в будь-який час, окрім
цього, Пул був би дуже радий. Відеофон у номері ви­
дав настирливе тріо різких нот — мелодія теж не змі­
нилася з часів його минулого візиту — і на екрані
з’явився старий друг.
— Френку! — вигукнув Теодор Хан, — чому ти не
сказав, що прилітаєш? Коли зустрінемося? Чому не­
має відео — там з тобою ще хтось? І хто ті офіційні на
вигляд типи, що приземлилися одночасно з тобою…
— Теде, будь ласка! Так, пробач мені, але повір, у ме­
не була поважна причина — поясню пізніше. Зі мною
справді дехто є — я передзвоню щойно зможу. Бувай!
Запізніло виголосивши наказ «Не турбувати», Пул
вибачився:
— Пробач. Звісно, ти знаєш, хто то був.
— Так, доктор Хан. Він часто намагався зі мною
зв’язатися.
— А ти ніколи не відповідав. Не скажеш чому? —
хоч вони мали й важливіші, й тривожніші теми для
розмови, але Пул не зміг утриматися від питання.

209

— Мені хотілося тримати відкритим тільки наш канал.
Крім того, мене часто не було. Часом по кілька років.
Це здивувало Пула, хоч і не повинно було. Він добре
знав, що про появу Еалмена сповіщали з багатьох
місць і багатьох часів. Але «часом по кілька років»? Він
міг відвідувати чимало інших планетних систем —
можливо, так він дізнався про нового Скорпіона, від­
даленого всього на сорок світлових років. Але він ніяк
не міг податися аж до керівного осередку; туди й назад
мандрівка тривала б дев’ятсот років.
— Як пощастило, що ти тут, коли нам потрібен!
Для Еалмена було дуже незвично вагатися перед
відповіддю. Минуло набагато більше за неминучу три­
секундну затримку, перш ніж він повільно промовив:
— Ти впевнений, що то було щастя?
— Що тимаєш на увазі?
— Мені не хотілося б про це говорити, але я двічі…
мельком побачив… сили… сутності… набагато могутніші
за Моноліти — можливо, то були їхні творці. У нас обох
може бути набагато менше свободи, ніж ми уявляємо.
Від цієї думки аж морозом усипає. Пул мусив свідо­
мо докласти зусиль, щоб відкинути її геть і зосередити­
ся на нагальній проблемі.
— Сподіваймося, що ми маємо досить свободи волі,
щоб зробити необхідне. Певно, це дурне питання: Мо­
ноліт знає про цю зустріч? Чи може він щось… підо­
зрювати?
— Він не здатен на таку емоцію. У нього є певні
пристрої для захисту від несправності, деякі з них
я розумію. Але це все.
— Чи може він зараз нас підслуховувати?

210

— Я так не думаю.
«Хотів би і я бути впевненим, що Моноліт — це
такий наївний і простодушний супергеній», — поду­
мав Пул, відмикаючи дипломата й видобуваючи за­
печатану коробку з пластинкою. За цієї низької сили
тяжіння її вагою можна було знехтувати; було немож­
ливо уявити, що в ній вміщена доля людства.
— Я не міг бути певен, що зможу встановити з то­
бою безпечний канал зв’язку, тож не розказував де­
талей. Ця пластинка містить програми, що, як ми
сподіваємося, не дадуть Монолітові виконати нака­
зи, що загрожуватимуть людству. На ньому двадцять
найспустошливіших вірусів за всю історію, проти
більшості з них немає жодної ради; стосовно деяких
вважається, що вона неможлива навіть теоретич­
но. Тут по п’ять копій кожного. Ми хотіли б, щоб ти
випустив їх, коли — і якщо — тобі це здасться не­
обхідним. Дейве — Еале — такої відповідальності
ще не було ні в кого і ніколи. Але ми не маємо іншо­
го вибору.
Відповідь знову довелося чекати довше, ніж ті три
секунди, що сигнал летів до Європи й назад.
— Якщо ми це зробимо, всі процеси Моноліту мо­
жуть припинитися. Ми не впевнені, що в такому разі
станеться з нами.
— Звісно, ми думали про це. Але на цей час ви, без­
перечно, повинні мати до своїх послуг немалі ресур­
си — деякі з них за межею нашого розуміння. Я також
посилаю тобі петабайтну пластинку пам’яті. Десять
у п’ятнадцятому степені байтів задосить для того, щоб
умістити спогади й переживання багатьох життів. Це

211

дасть тоді один шлях до відступу — підозрюю, що
в тебе є інші.
— Правильно. У належний час ми вирішимо, ко­
трими скористатися.
Пул розслабився — скільки це було можливо в та­
кій надзвичайній ситуації. Еалмен був згоден допо­
могти. Він не так уже відірвався від свого походження.
— Тоді нам треба доправити цю пластинку до те­
бе — фізично. Її вміст надто небезпечний, щоб ри­
зикувати пересиланням через опто- чи радіоканал.
Я знаю, що тобі доступний контроль над матерією
на великій відстані — ти якось нібито здетонував
бомбу на орбіті. Перенесеш її на Європу? Або ми
можемо послати її автокур’єром у будь-яке місце,
яке ти вкажеш.
— Так буде найкраще: я підберу його в Цяньвіллі.
Ось координати…
Пул і досі сидів, розпластавшись у кріслі, коли двері
номера Боумена пропустили голову делегації, що
супро­воджував його з Землі. Чи був полковник Джонз
справжнім полковником — і навіть чи звали його
Джонзом — було маленькою таємницею, розгадкою
якої Пул не цікавився. Йому було досить і того, що то
був надзвичайний організатор, який тихо й ефектив­
но налагодив механізм операції «Дамокл».
— Ну, Френку, посилка вже в дорозі. Приземлить­
ся через одну годину десять хвилин. Припускаю, що
той Еалмен знатиме, що робити далі, але не дуже
розумію, як він опрацює — це правильне слово? —
ті пластинки.

212

— Я теж про це задумувався, поки хтось із Коміте­
ту Європи мені не пояснив. Існує відома — не мені! —
теорема, що стверджує: будь-який комп’ютер може
емулювати будь-який інший комп’ютер. Тож я впев­
нений, що Еалмен точно знає, що робить. Інакше він
би ніколи не погодився.
— Сподіваюся, що ти маєш рацію, — відповів пол­
ковник. — Якщо ні — ну, я не знаю, які в нас є аль­
тернативи.
Настала похмура пауза, поки Пул не спробував
розрядити напругу.
— До речі, ви чули місцеві чутки про наш візит?
— Які?
— Що ми — особлива комісія, яку прислали роз­
слідувати злочинність і корупцію в цьому рубіжному
поселенні. Мер і шериф мають тремтіти від страху.
— Як я їм заздрю, — сказав «полковник Джонз». —
Іноді так втішно переживати про щось буденне.

Розділ 39. Деїцид
Як усі жителі Анубіса (поточне населення 56521 особа),
доктор Теодор Хан прокинувся скоро після місце­
вої півночі під звуки загальної тривоги. Його пер­
шою реакцією було: «Тільки не ще один криготрус,
заради Деуса!».
Він поспішив до вікна, вигукнувши «Відчинися!»
так гучно, що кімната не зрозуміла, і йому дове­
лося повторити наказ звичайним голосом. Світло
Люцифера, яке мало политися всередину й про­
явити на підлозі орнаменти зі світла та тіні, що так

213

захоплювали гостей з Землі, бо ніколи не рухалися
й на долю міліметра, скільки не чекай…
Незмінного променя світла не стало. Хан недовір­
ливо дивився крізь величезну прозору бульку Купола
й бачив небо, якого Ганімед не знав уже тисячу ро­
ків. Воно знову було всипане іскристими зірками.
Люцифер зник.
А тоді, досліджуючи забуті сузір’я, Хан помітив
дещо страхітливіше. Там, де мав бути Люцифер,
з’явився крихітний диск абсолютної чорноти, що за­
туляв незнайомі зірки.
Цьому могло бути єдине пояснення, заніміло ска­
зав собі Хан. Люцифера проковтнула чорна діра.
Можливо, скоро й наша черга.
Пул стежив за тією ж виставою з балкона готелю
«Гранімед», але переживав складніші емоції. Ще до
загальної тривоги його збудив приймач зашифро­
ваного сигналу, який отримав повідомлення від
Еалмена.
— Усе почалося. Ми інфікували Моноліт. Але один
або кілька вірусів потрапили в наші власні процеси.
Ми не знаємо, чи зможемо використати ту пластинку
пам’яті, що ти нам дав. Якщо все вийде, зустрінемося
в Цяньвіллі.
А тоді пролунали несподівані й дивовижно зворуш­
ливі слова, про емоційний контекст яких дискутува­
тимуть багато століть:
— Якщо ми не зможемо завантажитися — пам’я­
тайте нас.
Пул почув з кімнати позаду себе голос мера, який
з усієї сили намагався заспокоїти позбавлених сну

214

жителів Анубіса. Хоч він і почав з найстрашніших
слів, які можуть пролунати в офіційній заяві: «Для
тривоги немає причин», — мер справді знайшов пра­
вильні слова, щоб утішити людей.
— Ми не знаємо, що коїться, але Люцифер світить,
як завжди! Повторюю — Люцифер продовжує світити!
Ми щойно отримали цю новину з корабля «Алкіона»,
що вилетів міжорбітальним рейсом до Калісто пів го­
дини тому. Ось що вони бачать… — Пул повернувся
з балкона й прибіг до кімнати саме вчасно, щоб по­
бачити, як на екрані заспокійливо пломеніє Люцифер.
— Сталося ось що, — задихано продовжував мер. —
Щось спричинило тимчасове затемнення — ми на­
близимо зображення, щоб роздивитися. Обсерваторія
Калісто, будь ласка, вам слово…
«Звідки він знає, що воно тимчасове?» — подумав
Пул, чекаючи появи наступного зображення.
Люцифер зник, його змінило зоряне поле. У той са­
мий час мер затих, а розповідь продовжив інший голос:
— …двометровий телескоп, але згодиться будь-який
пристрій. Це диск з абсолютно чорного матеріалу, зав­
ширшки десять тисяч кілометрів з гаком, такий тон­
кий, що не має видимої товщини. І він розташо­
ваний — вочевидь, навмисне — точнісінько так, що
блокує Ганімед від світла.
— Ми наблизимо зображення, щоб подивитися,
чи не можна роздивитися якісь деталі, хоч я в цьому
сумніваюся…
З боку Калісто диск, що затьмарював Ганімед,
у перспективі здавався овальним, удвічі більший зав­
довшки, ніж завширшки. Він розширювався, поки

215

не заповнив екран повністю. Після того стало немож­
ливо сказати, чи продовжувало зображення набли­
жатися, бо на диску абсолютно не проявлялося жод­
ної текстури.
— Як я й думав — так нічого не видно. Спробуємо
збільшити ближче до краю…
Знову не було видно жодної ознаки руху, поки на
екрані раптом не з’явилося зоряне поле, різко обме­
жене кривим краєм диска завбільшки з чимале не­
бесне тіло. Вони ніби дивилися повз обрій безпові­
тряної, абсолютно рівної планети.
Ні, диск не був абсолютно рівним…
— Цікаво, — прокоментував астроном, що до цієї
миті говорив на диво врівноважено, наче йшлося про
повсякденну подію. — Край виглядає зазубреним, але
дуже правильно, як пилка…
«Циркулярка, — пробурмотів тихенько Пул. — Не­
вже вона нас розпиляє? Не говори дурниць…»
— Це найкраще наближення, далі дифракція спо­
творить зображення — потім ми його опрацюємо
й отримаємо більше подробиць.
Збільшення тепер було таке сильне, що будь-які
сліди округлості диска зникли. Екраном витягнулася
чорна смуга, зазубрена по краях такими ідентичними
трикутниками, що Пулові було важко відкинути зло­
вісну аналогію до пилки. Втім, щось іще його муляло…
Як і решта людей на Ганімеді, він дивився, як не­
скінченно віддаленіші зірки запливають і випли­
вають із тих геометрично бездоганних долин. Дуже
ймовірно, що багато хто дійшов того ж висновку ще
раніше за нього.

216

Якщо спробувати зібрати диск із прямокутних бло­
ків — неважливо, чи будуть вони мати пропорції 1:4:9,
а чи будь-які інші — у нього ніколи не буде рівного
краю. Звісно, можна так наблизити його до бездо­
ганного кола, як хочеться, використовуючи дедалі
менші блоки. Однак навіщо морочитися, якщо про­
сто хочеться збудувати достатньо великий екран, щоб
затемнити сонце?
Мер мав рацію: затемнення таки було тимчасове.
Але його закінчення стало прямою протилежністю
сонячному.
Перший промінь пробився точно в центрі, а не
в намисті Бейлі уздовж самого краю. Від сліпучого
отвору розходилися ламані лінії — і тепер, під най­
більшим збільшенням, проявилася будова диска. Він
складався з мільйонів ідентичних прямокутників,
певно, такого ж розміру, як і Велика стіна на Європі.
І тепер вони розпадалися — ніби розбирався велетен­
ський пазл.
Диск дробився, а промені пробивалися крізь дедалі
ширші шпарини — на Ганімед повільно поверталося
Люциферове постійне, щойно ненадовго перерване
світло. Тепер самі складники диска випаровувалися,
ніби для збереження власної реальності потребували
контакту між собою.
Хоч стривоженим спостерігачам в Анубісі здалося,
що минули години, уся подія тривала менш як п’ятна­
дцять хвилин. Поки все не закінчилося, ніхто й не
звертав уваги на Європу.
Там зникла Велика стіна, і минула майже година,
поки з Землі, Марса й Місяця дійшла звістка, що саме

217

Сонце кілька секунд поблимало, перш ніж продо­
вжити світити як звичайно.
То був дуже вибірковий ряд затемнень, явно направ­
лений проти людського роду. В жодному іншому місці
Сонячної системи нічого подібного не по­мітили.
Серед загального збудження минуло трохи більше
часу, перш ніж світ усвідомив, що МАТ-0 і МАТ-1 —
обидва зникли, залишивши в Тихо і в Африці тільки
відбитки віком чотири мільйони років.
То був перший раз, коли європці могли зустрітися
з людьми, але вони не виглядали ані стривоженими,
ані здивованими через чималих істот, що рухалися
серед них з такою блискавичною швидкістю. Звісно,
трактувати емоційний стан чогось схожого на малень­
кий голий кущик без очевидних органів чуття або
засобів спілкування було нелегко. Але якби їх наля­
кало прибуття «Алкіони» й поява її пасажирів, вони,
безперечно, залишились би у своїх іглу.
Коли Френк Пул, трохи обтяжений захисним кос­
тюмом і подарунком у руках — блискучим мідним
дротом, — зайшов до нечепурних передмість Цянь­
вілла, він задумався, що європці мали подумати про
недавні події. Для них не було ніякого затемнення
Люцифера, але зникнення Великої стіни мало їх
сильно вразити. Вона простояла на тому місці тисячу
років, як щит і, безперечно, щось набагато більше,
а тоді раптом її не стало, наче й не було ніколи…
Петабайтна пластинка чекала на нього, а навколо
неї стояла група європців, виказуючи перший прояв
зацікавленості, який Пул у них бачив. Він задумався,

218

чи Еалмен не наказав їм якось стерегти цей дар з кос­
мосу, поки він не прийде його підібрати.
І забрати його геть, бо він тепер містив не тільки
заснулого друга, а й жахіття, що якийсь майбутній вік
зможе вигнати з нього. Забрати до єдиного місця, де
його можна безпечно зберігати.

Розділ 40. Північ: Піко
Буде важко уявити, думав Пул, більш мирну сцену —
особливо після шоку останніх тижнів. Похилі промені
майже повної Землі освітлювали всі дрібні деталі без­
водного Моря Дощів, а не затоплювали їх світлом, як
зробив би лютий прожектор розжареного Сонця.
Невеликий супровід з місячних автомобілів роз­
ташувався півколом за сто метрів від непримітного
отвору в підніжжі Піко, що був входом до Сховища.
З цього місця огляду Пул бачив, що гора не заслу­
говувала на таку класифікацію, визначену ранніми
астрономами, яких ввела в оману гостра тінь. То був
скоріше округлий пагорб, аніж гострий пік, і Пул
тепер легко вірив, що одним з видів місцевого дозвіл­
ля було заїхати на вершину на велосипеді. Дотепер
ніхто з тих спортсменів не міг здогадатися про таєм­
ницю, приховану під їхніми колесами. Пул сподівав­
ся, що це зловісне знання не відштовхне їх від здо­
рових тренувань.
Годину тому, з почуттям перемішаного з тріум­
фом смутку, він віддав пластинку, яку привіз, жодно­
го разу не випустивши її з поля зору, з Ганімеда пря­
мо на Місяць.

219

— Бувайте, старі друзяки, — пробурмотів він. — Ви
добре впоралися. Можливо, якесь майбутнє поколін­
ня знову вас пробудить. Але загалом я дуже сподіва­
юся, що ні.
Він дуже ясно уявляв собі одну нагальну причину,
чому знання Еалмена могли знову знадобитися. Без­
перечно, якесь повідомлення зараз летить до невідо­
мого центру керування, несучи звістку про те, що
їхній слуга з Європи перестав існувати. З правдопо­
дібним везінням, якусь реакцію можна було очікува­
ти через 950 років, плюс-мінус кілька.
Пул у минулому часто нарікав на Айнштайна, але
тепер він його благословляв. Навіть сили, що стояли
за Монолітами, як тепер здавалося певним, не могли
поширювати свій вплив швидше за світло. Тож у люд­
ства тепер може бути майже тисячоліття до наступної
зустрічі — якщо їй судилося бути. Можливо, на той
час люди підготуються краще.
З тунелю щось з’явилося — рейками виїхав назовні
напівгуманоїдний робот, що заніс пластинку до схо­
вища. Було майже кумедно бачити машину в подо­
бі герметичного костюма, який використали проти
смертельних мікробів тут, на позбавленому повітря
Місяці! Але ніхто не хотів ризикувати, хоч би яким
малоймовірним той ризик був. Врешті-решт, робот
пройшов між тими ретельно ізольованими жахіттями,
і хоч, судячи з відеокамер, усе минуло нормально,
завжди існував шанс, що якась ампула протекла або
на якійсь каністрі порушилася печатка. Місяць — ду­
же стабільне середовище, але за минулі століття і він
бачив багато сейсмічних струсів і падінь метеоритів.

220

Робот зупинився за п’ятдесят метрів від входу до
тунелю. Масивна заглушка, що запечатувала Схови­
ще, повільно повернулася на своє місце й почала
обертатися нарізаними пазами, наче велетенський
гвинт, що вкручувався в гору.
— Усі, хто не в темних окулярах, будь ласка, відвер­
ніться від робота, — сказав наполегливий голос з радіо
в місячному авті. Пул розвернувся на сидінні саме вчас­
но, щоб побачити вибух світла на даху транспортного
засобу. Коли він знову розвернувся до Піко, від робо­
та залишилася тільки купа розжареного шлаку. Навіть
як на того, хто провів значну частину життя в оточенні
вакууму, Пулові здалося якимось геть неправильним
те, що пасма диму від нього не піднімалися вгору.
— Стерилізацію завершено, — сказав керівник мі­
сії. — Дякую всім. Тепер повертаймося до славного
міста Платона.
Як іронічно — людство було врятоване завдяки
майстерному застосуванню власного божевілля! Яку
мораль, думав Пул, можна з цього взяти?
Він озирнувся на прекрасну блакитну Землю, що
куталася в клаптикову ковдру хмар, захищаючись від
космічного холоду. Там, угорі, він сподівався за кіль­
ка тижнів узяти на руки свого першого онука.
Які б богоподібні сили й сутності не таїлися за зір­
ками, нагадав собі Пул, для звичайних людей важли­
ві дві речі — Любов і Смерть.
Його тіло ще не зістарилося й на сотню років: він
ще мав удосталь часу для обох.

Епілог

— Їхній маленький всесвіт дуже юний, і тамтешній
бог і досі дитина. Судити про них надто рано; коли
Ми повернемося в Останні дні, то подумаємо над
тим, що варто зберегти.

Джерела і подяки
Джерела
Розділ 1. Пояс Койпера

Опис мисливських угідь капітана Чендлера, відкри­
тих у недалекому 1992 році, див. в статті «Пояс Кой­
пера» Джейн Луу та Дейвіда Джуїта (журнал «Саєнті­
фік Америкен», травень 1996 року).
Розділ 3. Реабілітація

Мені здавалося, що я винайшов передавання даних від
долоні до долоні, тож був страшенно присоромлений,
коли дізнався, що Ніколас Негропонте («Життя в циф­
ровому світі», видавництво «Годдер енд Стоуґгтон»,
1995 р.) і його Медіалабораторія в Массачусетському
технологічному інституті працювали над цією ідеєю
вже кілька років…
Розділ 4. Зоряне місто

Концепція «кільця навколо планети» на геостаціо­
нарній орбіті (ГСО), пов’язаного з Землею вежами на
екваторі може здатися абсолютно фантастичною, але
насправді має тверду наукову основу. Це очевидне
продовження ідеї «космічного ліфта», що запропо­

223

нував петербурзький інженер Юрій Арцутанов, з яким
я мав приємність зустрітися 1982 року, коли його міс­
то ще мало іншу назву.
Юрій вказав на те, що теоретично можливо протяг­
нути трос між Землею й супутником, що зависнув би
над однією точкою екватора, що він і робить, коли ви­
ведений на ГСО — орбіту більшості сучасних телекому­
нікаційних супутників. Виходячи з цього, можна ство­
рити космічний ліфт (або, за образним висловом Юрія,
«космічний фунікулер»), щоб піднімати корисний ван­
таж на ГСО винятково на електричній енергії. Ракетні
двигуни будуть потрібні тільки для решти мандрівки.
Крім уникнення небезпеки, шуму й загроз навко­
лишньому середовищу від ракет, космічний ліфт не­
ймовірно знизить вартість космічних місій. Електрика
дешева, і для того щоб доправити людину на орбіту,
знадобиться приблизно сто доларів. А зворотна ман­
дрівка коштуватиме десь десять доларів, бо дорогою
вниз можна буде повернути більшу частину витраче­
ної енергії! (Звісно, харчування і системи розваг на
борту піднімуть ціну квитка. Уявляєте ціну в тисячу
доларів за подорож на ГСО і назад?)
Теорія бездоганна — але чи існує матеріал з до­
статньою міцністю на розтяг, щоб звисати з висоти
36000 кіло­метрів аж до екватора, та ще й з достатнім
її запасом, щоб витримати корисний вантаж? Коли
Юрій писав свою статтю, лише одна речовина відпо­
відала цим доволі вимогливим технічним умовам —
кристалічний вуглець, він же алмаз. На жаль, у віль­
ному продажі наразі немає необхідних мільйонів
тонн, хоч у книжці «2061: Третя одіссея» я виклав

224

причини вважати, що вони можуть існувати в ядрі
Юпітера. У «Фонтанах раю» я запропонував доступні­
ше джерело — орбітальні фабрики, де алмази можна
вирощувати за умов невагомості.
Перший «маленький крок» до космічного ліфта
був зроблений у 1992 році на космічному шатлі «Атлан­
тіс», де один з експериментів передбачав випуск —
і повернення — вантажу на 21-кілометровій линві. На
жаль, розмотувальний механізм заклинило всього
через кілька­сот метрів.
Я був дуже втішений, коли екіпаж «Атлантіса» пока­
зав «Фонтани раю» під час орбітальної пресконферен­
ції, а Джеффрі Гоффмен, спеціаліст місії, прислав ме­
ні підписаний екземпляр після повернення на Землю.
Другий експеримент із линвою, у лютому 1996 року,
був трохи успішніший: вантаж був відпущений на пов­
ну довжину, але під час повернення трос розірвався
через електричний розряд, спричинений несправною
ізоляцією. Можливо, той інцидент був щасливий —
певно, такий собі еквівалент згорілого запобіжника —
і я не можу не згадати про деяких сучасників Бена
Франкліна, що загинули, намагаючись повторити йо­
го відомий — і ризикований — експеримент з пові­
тряним змієм, запущеним у грозу.
Окрім можливої небезпеки, розмотування наван­
таженої линви з шатла виявилося схожим на рибо­
ловлю нахлистом — не таким простим, як здається.
Але врешті-решт «гігантський стрибок» теж буде зроб­
лений — аж до самого екватора.
Тим часом відкриття третьої форми вуглецю, бак­
мінстерфулерену (C60) зробило концепцію косміч­

225

ного ліфта набагато реальнішою. 1990 року група хіміків
в Університеті Райса в Г’юстоні створила трубчасту
форму C60 — що має набагато більшу міцність на роз­
тяг, аніж алмаз. Лідер групи, доктор Смоллі, навіть
пішов далі й заявив, що це найміцніший матеріал
з усіх, що можуть існувати, і додав, що він зробить мож­
ливим створення космічного ліфта. (Терміново в номер:
я дуже радий дізнатися, що доктор Смоллі розділив
Нобелівську премію 1996 року з хімії за цю роботу.)
А тепер один направду дивовижний збіг — такий
химерний, що змушує мене задуматися, Хто Тут Го­
ловний.
Бакмінстер Фулер помер у 1983 році, тож так і не
дожив до відкриття «бакі-кульок» і «бакі-трубок», що
принесли його імені стільки посмертної слави. Під
час однієї з численних мандрівок світом, я мав при­
ємність катати його з дружиною, Енн, на гелікоптері
над Шрі-Ланкою й показував місця, що були згадані
в «Фонтанах раю». Скоро після того я записав частину
роману на 12-дюймову (пам’ятаєте їх?) платівку (ката­
лог Caedmon TC 1606), і Бакі був такий люб’язний, що
написав текст до обкладинки. Він закінчувався не­
очікуваним зізнанням, що могло запустити мій хід
думок про «Зоряне місто»:
«1951 року я спроєктував вільноплавуче тенсегри­
1
ті кільце-міст, яке мало бути запущене високо над
екватором Землі. Планета продовжила б собі оберта­
тися всередині цього «німба», тоді як кільце мосту
1

Конструкція тенсегриті (англ. tensegrity від tensional integrity — поєднання
через натягування) складається з системи трубок (стискають) і тросів
(розтягують). (Прим. перекл.)

226

оберталося б із власною швидкістю. Я передбачав, як
земний потік транспорту піднімається на міст, обер­
тається й спускається у вибраному місці Землі».
Не маю сумніву, що коли людство вирішить вкласти­
ся в такий проєкт (доволі незначний, якщо вірити де­
яким прогнозам економічного зростання), то «Зоряне
місто» можна побудувати. На додачу до створення
нових способів життя й надання відвідувачам з планет
з низькою силою тяжіння (як Марс і Місяць) кращого
доступу до рідної планети, це усуне всі ракети з земної
поверхні й вишле їх у глибокий космос, де їм і місце
(хоч я й сподіваюся, що на мисі Кеннеді коли-не-коли
влаштовуватимуть історичні реконструкції, щоб від­
творити захват тих часів космічних першопрохідців).
Майже напевне більша частина Міста буде порож­
нім риштованням, і тільки невелика його частка буде
заселена або використана для наукових або техноло­
гічних завдань. Врешті-решт, кожна з Веж буде екві­
валентом хмарочоса на десять мільйонів поверхів зав­
вишки — а обвід кільця на геостаціонарній орбіті
становитиме більш як половину відстані до Місяця!
У такому об’ємі, якщо він весь буде герметичний,
можна багато разів умістити все населення Землі. (Це
поставить кілька цікавих логістичних питань, які
я радо залишу на студентські «роздуми на дозвіллі».)
Розділ 5. Освіта

Я був приголомшений, коли 19 липня 1996 року про­
читав у газеті, що доктор Кріс Вінтер, голова проєкту
«Штучне життя» компанії «Брітіш телеком», вважає,

227

що пристрій для збереження інформації, який я опи­
сав у цьому розділі, може бути створений у найближ­
чі 30 років! (У романі «Місто і зірки» 1956 року я при­
пустив, що це станеться більш ніж за мільярд років
у майбутньому… очевидно, через серйозний брак
уяви.) Доктор Вінтер стверджує, що це дозволить нам
«відтворити особистість фізично, емоційно і духов­
но», і розраховує, що вимоги до обсягу пам’яті стано­
витимуть десь 10 терабайтів (10 у 13-му степені байтів),
на два порядки менше, ніж петабайт (10 у 15-му сте­
пені байтів), про який написав я.
І мені шкода, що я не подумав про назву доктора
Вінтера для цього пристрою, яка, безперечно, роз­
палить гарячі дискусії в церковних колах — «ловець
душ»… Про його застосування в міжзоряних подо­
рожах див. примітки до розділу 9 далі.
Про чудову історію концепції «Бобового стебла»
(як і багатьох інших екстравагантних ідей, наприклад
антигравітації і викривлення простору) див. книгу
Роберта Л. Форварда «Не відрізняється від магії» (ви­
давництво «Баєн», 1995 рік).
Розділ 7. Безмежна енергія

Якщо люди колись опанують незбагненну нульову
енергію (яку іноді називають «квантовими флюктуа­
ціями» або «вакуумною енергією»), її вплив на циві­
лізацію буде необчисленний. Усі теперішні джерела
енергії: нафта, вугілля, атом, вода, сонце — стануть
застарілими, як і чимало наших страхів про забруднен­
ня навколишнього середовища. Вони всі складуться

228

в один великий клопіт — теплове забруднення. Уся
енергія врешті-решт вироджується до тепла, і якби
в кожного було під рукою по кілька мільйонів кіло­
ватів, наша планета скоро пішла б дорогою Венери,
де кількасот градусів у затінку.
Однак є в цій картині й світлий бік: може статися,
що іншого способу відвернути наступний Льодови­
ковий період не знайдеться, а інакше він неминучий
(«Цивілізація — це проміжок часу між льодовикови­
ми періодами» — Вілл Дюрант, «Історія цивілізації»,
видавництво «Файн ком’юнікейшнз», 1993 рік.)
Просто зараз, поки я пишу ці рядки, багато ком­
петентних інженерів у лабораторіях по всьому світу
стверджують, що намагаються добути енергію з цього
джерела. Певне уявлення про її масштаб дає відомий
вислів фізика Річарда Файнмена, який зводиться до
того, що енергії в об’ємі чашки для кави (будь-який
такий об’єм, будь-де!) вистачить для того, щоб скип’я­
тити всі океани планети. Безперечно, від такої думки
в кого завгодно відбере мову. Проти цього атомна
енергія виглядає слабенькою, як вогкий сірник.
І мені цікаво, скільки спалахів наднових зірок — це
насправді аварії на виробництві?
Розділ 9. Небесний парк розваг

Одна з головних проблем пересування Зоряним міс­
том була б спричинена самими тільки відстанями,
про які йде мова: якщо хтось захоче навідати друга
в сусідній Вежі (а комунікації ніколи повністю не за­
мінять живий контакт, попри всі прориви в галузі

229

віртуальної реальності), це може бути рівнозначно
подорожі на Місяць. Навіть найшвидший ліфт їхати­
ме скоріше дні, аніж години, інакше прискорення
стануть повністю неприйнятними для людей, що
адаптувалися до життя за умов низької сили тяжіння.
Концепцію «безінерційного рушія» — тобто тягової
системи, що діє на кожен атом тіла так, що під час при­
скорення не виникають напруження — певно, при­
думав майстер «космічної опери» Е. Е. Сміт у 1930-х.
Він не такий неймовірний, як може здатися, тому що
гравітаційне поле діє саме описаним чином.
Якщо ви вільно падаєте поблизу Землі (знехтуємо
ефектом опору повітря), ваша швидкість щосекунди
зростатиме на трохи менше за десять метрів на секун­
ду. Ви відчуєте невагомість — не буде жодного від­
чуття прискорення, хоч ваша швидкість що півтори
хвилини зростатиме на кілометр на секунду!
Це також буде справедливо, якщо ви падатимете за
умов сили тяжіння Юпітера (перевищує земну трохи
більше, ніж у два з половиною рази) або навіть у при­
голомшливо сильнішому полі білого карлика або
нейт­ронної зорі (у мільйони або мільярди разів силь­
нішому за земне). Ви нічого б не відчули, навіть якби
розігналися від нуля майже до швидкості світла за
якісь хвилини. Однак, якби ви нерозважливо піді­
бралися до об’єкта, що вас притягує, на відстань кіль­
кох радіусів, дія його поля вже не була б однакова для
всього вашого тіла, і припливні сили скоро розірва­
ли б вас на шматки. Більше деталей шукайте в моєму
мікроскопічному, але влучно названому оповіданні
«Нейтронний приплив» (у збірці «Сонячний вітер»).

230

«Безінерційний рушій», який діяв би так само, як
контрольоване гравітаційне поле, ніколи серйозно не
обговорювали за межами сторінок науково-фантас­
тичних книжок аж до недавніх часів. Але 1994 року
троє американських фізиків саме це зробили, розви­
нувши деякі ідеї російського фізика Андрія Сахарова.
«Інерція як нульове поле сили Лоренца» авторства
Б. Гайша, А. Руеди й Г.Е. Путоффа (журнал «Фізікс
рів’ю», лютий 1994 року) колись може бути названа
поворотною публікацією, і заради художнього задуму
я її такою і прийняв. У ній ідеться про аж таку фунда­
ментальну проблему, що зазвичай її сприймають як
належне, знизавши плечима в значенні «ну, всесвіт
же так влаштовано».
Питання, що його поставили Г., Р. та П.: «Що на­
дає предметові масу (або інерцію), так що для почат­
ку руху потрібне зусилля, і точно таке ж зусилля по­
трібне, щоб відновити його початковий стан?»
Їхня попередня відповідь залежить від приголом­
шливого — і мало відомого за межами веж зі слонової
кості, в яких сидять фізики, — факту, що так званий
«порожній» простір насправді є казаном кипучих
енергій — нульовим полем (див. примітку вище). Г.,
Р. та П. припускають, що і інерція, і гравітація —
це електромагнітні феномени, результати взаємодії
з цим полем.
Аж від часів Фарадея робилися незліченні спроби
пов’язати гравітацію з магнетизмом, і хоч багато екс­
периментаторів заявляли про успіх, жоден з їхніх ре­
зультатів не був підтверджений. Однак, якщо теорію
Г., Р. та П. можна було б довести, вона відкриє шлях —

231

нехай непрямий — до антигравітації, «космічних
рушіїв» і ще фантастичніших можливостей, які дає
конт­роль над інерцією. Це може привести до цікавих
ситуацій: коли б ви якнайлегше торкнулися когось, та
людина хутко зникла б зі швидкістю тисяча кілометрів
на годину, поки не відскочила б від протилежної стіни
через частку мілісекунди. А хороша новина в тому, що
фатальні аварії на дорозі стали б майже неможливи­
ми — автомобілі й пасажири могли б зіштовхуватися
без жодної шкоди на будь-якій швидкості.
(А ви думали, що теперішнє життя вже й без того
надто хаотичне?)
«Невагомість», що її ми тепер сприймаємо в кос­
мічних місіях за належне, — і якою в ХХІ столітті на­
солоджуватимуться мільйони туристів, — здалася б
магією для батьків наших батьків. Але усунення — або
принаймні зменшення — інерції — це зовсім інша річ,
яка може виявитися абсолютно неможливою1. Але це
приємна думка, бо такий здобуток міг би забезпечити
еквівалент «телепортації» — можна було б перемісти­
тися будь-куди (принаймні на Землі) майже миттєво.
Відверто кажучи, не знаю, як «Зоряне місто» обі­
йшлося б без цього…
Одне з припущень, яке я зробив у цьому романі —
це те, що Айнштайн має рацію і що жоден сигнал —
або предмет — не може перевищити швидкості світла.
1

Як відомо кожному фанатові «Стар Трека», космічний корабель «Ентер­
прайз» використовує «пом’якшувачі інерції», щоб упоратися з цією кон­
кретною проблемою. Коли технічного радника серіалу спитали, як ті
пом’якшувачі працюють, він дав єдину можливу відповідь: «Дуже добре,
дякую». (Див. «Фізика “Стар Трека”» Лоуренса Краусса, видавництво
«Гарпер Коллінз», 1996 рік.) (Тут і далі прим. авт.)

232

Нещодавно з’явилася низка насичених математикою
робіт, у яких припускають, що галактичні мандрів­
ники автостопом, можливо, не мусять потерпати
від цієї надокучливої обмеженості, як уже давно
і безумовно вважають незліченні автори наукової
фантастики.
Загалом, я сподіваюся, що вони праві — але тут,
здається, є одна фундаментальна перепона. Якщо
рухатися швидше за світло можливо, то де всі ті ман­
дрівники автостопом… або принаймні забезпечені­
ші туристи?
Один варіант відповіді — жоден розважливий іншо­
планетник ніколи не будуватиме міжзоряних транс­
портних засобів з точнісінько тієї ж причини, з якої
ми ніколи не дійшли до створення літаків, що працю­
ють на вугіллі: існують набагато кращі способи зро­
бити те саме.
На диво мала кількість «бітів», потрібна для озна­
чення людини або збереження всієї інформації, яку
вона може зібрати за життя, обговорюється в книж­
ці «Машинний розум, ціна міжзоряних перельотів
і парадокс Фермі» Луїса К. Шеффера («Квартальний
журнал Королівського астрономічного товариства»,
т. 35, № 2, червень 1994 року, с. 157—175). Ця стаття
(безперечно, потребує найбільших розумових зусиль
з тих, які цей поважний журнал опублікував за весь
час існування!) дає таку оцінку: загальний розумовий
стан 100-річної людини з бездоганною пам’яттю мо­
же бути представлений 10 в 15 степені бітами (це один
петабіт). Навіть сьогоднішні оптичні кабелі переда­
дуть стільки інформації за лічені хвилини.

233

Отже, моє припущення, що транспортер матерії зі
«Стар Трека» не буде доступний і в 3001 році, може
виявитися сміховинно недалекоглядним через якесь
століття від сьогодні1, а теперішня відсутність між­
зоряних туристів пояснюватиметься лиш тим, що на
Землі ще не встановлено обладнання для приймання
сигналу. Можливо, воно вже в дорозі на борту по­
вільного кораблика…
Розділ 15. «Фалкон»

Мені особливо приємно вшанувати так екіпаж «Апол­
лона-15». Після повернення з Місяця вони прислали
мені чудову рельєфну карту місця посадки свого
«Фалкона», тепер це гордість мого кабінету. На ній
показані маршрути, якими рухався місячний всюди­
хід під час трьох подорожей, один з яких обминув
кратер Земне Світло. На карті написано: «Артурові
Кларку від екіпажу «Аполлона-15» з великою подя­
кою за ваші картини космосу. Дейв Скотт, Ел Ворден,
Джим Ірвін». У відповідь я тепер присвячую свій ро­
ман «Земне Світло» (у ньому, написаному 1953 року,
дія відбувалася на території, якою 1971 року проїхав
всюдихід): «Дейвові Скотту й Джимові Ірвіну, пер­
шим людям, що ступили на цю землю, а також Елові
Вордену, що наглядав за ними з орбіти».
Після коментаря посадки «Аполлона-15» у сту­
дії каналу Сі-Бі-Ес із Волтером Кронкайтом і Воллі
1

Однак у згаданій вище «Фізиці “Стар Трека”» наведена діаметрально
протилежна думка.

234

Ширрою я полетів до Центру керування польотами,
щоб звідти стежити за їхнім поверненням і привод­
ненням. Я сидів коло маленької доньки Ела Вордена,
коли вона перша помітила, що один із трьох парашу­
тів капсули не розкрився. То була напружена мить,
але, на щастя, решти двох вистачило.
Розділ 16. Астероїд 7794

У розділі 18 першої книжки — «2001: Космічна одіс­
сея» — описано влучання того зонда в астероїд. Саме
такий експеримент наразі запланований для при­
йдешньої місії «Клементина-2».
Я трохи соромлюся, коли бачу, що в «Першій одіс­
сеї» відкриття астероїда 7794 приписане Місячній об­
серваторії — в 1997 році! Що вдієш, я пересуну його
на 2017 рік — якраз до мого сотого дня народження.
Усього через кілька годин після того, як написав
рядки вище, я з радістю дізнався, що астероїд 4923
(1981 EO27), який відкрив Ш. Д. Бас у Сайдінг-Спрінг,
Австралія, 2 березня 1981 року, був названий «Кларк»,
частково на честь проєкту «Космічна варта» (див.
«Зустріч із Рамою» і «Молот Бога»). Мене зі щирими
вибаченнями проінформували, що через прикрий
недогляд астероїд номер 2001 не був доступний, бо
його вже присвятили комусь на ім’я А. Айнштайн.
Відмовки, відмовки.
І я був дуже втішений дізнатися, що астероїд 5020,
відкритий того ж дня, що й 4923, був названий «Азі­
мов» — але й засмучений через те, що мій давній друг
так про це й не дізнається.

235

Розділ 17. Ганімед

Як пояснено нижче в «Прощанні» і в «Примітках
авто­ра» до книжок «2010: Друга одіссея» і «2061: Тре­
тя одіссея», я сподівався, що «Галілео», амбітна місія
до Юпітера і його супутників, на цю пору вже дасть
нам набагато детальнішу інформацію, а також захоп­
ливі знімки цих дивних світів зблизька.
Отож після багатьох затримок «Галілео» досягнув
першої мети — самого Юпітера — і чудово впорався.
Але, на жаль, є одна проблема: з якоїсь причини
голов­на антена так і не розгорнулася. Це значить, що
знімки доводиться надсилати через антену з малим
підсилюванням з дратівливо низькою швидкістю.
Хоч для компенсації цього бортовому комп’ютерові
влаштували дивовижне перепрограмування, нам все
одно замість хвилин потрібні години на пересилання.
Тож доводиться терпіти — і я опинився в нестерп­
ному становищі, коли досліджував Ганімед у худож­
ньому творі саме перед тим, як «Галілео» почав роби­
ти це в реальності, 27 липня 1996 року.
11 липня 1996 року, всього за два дні до закінчення
цієї книжки, я завантажив перші зображення з сер­
верів Лабораторії реактивного руху; на щастя, ніщо —
поки що! — не суперечить моїм описам. Але якщо
поточні пейзажі вкритих кратерами крижаних полів
раптом зміняться на пальми й тропічні пляжі — або,
ще гірше, на транспаранти «ЯНКІ, ЛЕТІТЬ ДОДО­
МУ», — отоді я потраплю в справжню халепу.
Я з особливим нетерпінням чекаю на наближе­
ні знімки «Ганімед-сіті» (розділ 17). Це дивовижне

236

утворення саме таке, яким я його описав — хоч я й ва­
гався, чи робити це, бо боявся, що моє «відкриття»
може потрапити на першу сторінку в такому абсурд­
ному виданні, як «Нейшнл пріварікейтер». Мої очі
бачать у ньому щось набагато штучніше за сумнівно
відоме «Обличчя на Марсі» і його околиці. Нехай
вулиці там по десять кілометрів завширшки — то
й що? Може, ганімедяни були ВЕЛИКІ…
Це місто можна знайти на знімках «Вояджера»
20637.02 і 20637.29 в архівах НАСА, або, що зручніше,
на рис. 23.8 монументальної книги Джона Г. Роджер­
са «Велетенський Юпітер» (видавництво «Кембрідж
юніверсіті пресс», 1995 рік).
Розділ 19. Божевілля людства

Візуальні докази, що підтримують різкі твердження
Хана про те, що більшість людства принаймні част­
ково психічно нездорова, можна побачити в 22 серії
(«Зустріч з Марією») моєї телепередачі «Таємничий
Всесвіт з Артуром Кларком». І візьміть до уваги, що
християни представляють лише невелику підмножи­
ну нашого виду: набагато численніші віряни за тих,
що обожнюють Діву Марію, віддавали не меншу ша­
ну таким абсолютно несумісним божествам, як Рама,
Калі, Шива, Тор, Вотан, Юпітер, Осіріс і т. д., і т. д.
Найразючіший — і гідний жалю — приклад видат­
ної людини, яку такі повір’я перетворили на буйного
шаленця — це Конан Дойл. Попри нескінченні ви­
криття його улюблених екстрасенсів, його віра в них
не похитнулася. І творець Шерлока Голмса навіть

237

пробував переконати відомого ілюзіоніста Гаррі Гу­
діні, що той «дематеріалізовувався», щоб утнути свої
славетні втечі, які часто базувалися на трюках, що, як
любив висловлюватися доктор Вотсон, були «абсурд­
но прості». (Див. есей «Недоречний Конан Дойл»
у збірці Мартіна Ґарднера «Безмежна ніч», видавни­
цтво «Сент-Мартінз пресс», 1996 рік.)
Подробиці про інквізицію, на тлі благочестивої
жорстокості якої Пол Пот виглядає цілком поблаж­
ливим, дивіться в разючій критиці нісенітного Ньюейджу, написаній Карлом Саганом — «Світ, повний
демонів. Наука як свічка у пітьмі» (видавництво
«Хедлайн», 1995 рік). Я дуже хотів би, щоб ця книж­
ка — разом з Мартіновою — входила до обов’язкової
програми читання в усіх старших школах та уні­
верситетах.
Принаймні Служба громадянства та імміграції США
взялася боротися проти одного виду варварства, на­
тхненного релігією. Журнал «Тайм» («Віхи», 24 черв­
ня 1996 року) повідомляє, що тепер дівчатам, яким
у країнах їхнього походження загрожує жіноче обрі­
зання, буде наданий притулок.
Я вже писав цей розділ, коли натрапив на книжку
Ентоні Сторра «Ноги з глини: дослідження гуру» (ви­
давництво «Гарпер Коллінз», 1996 рік), який є майже
підручником з цієї гнітючої теми. Важко повірити, що
один святий шахрай на момент, коли маршали США
запізніло заарештовували його, встиг накопичити
дев’яносто три «роллс-ройси»! Далі ще гірше — вісім­
десят три відсотки з тисяч ошуканих ним американців
училися в університетах і, отже, відповідають моєму

238

улюбленому означенню інтелігента: «Людина, освіта
якої перевищує її розумові здібності».
Розділ 26. Цяньвілл

У передмові до «2010: Другої одіссеї» 1982 року я по­
яснив, чому назвав китайський космічний кора­
бель, який сів на Європі, іменем доктора Цяня Сю­
есеня, одного з батьків американської та китайської
ракетних програм. Як пише Айріс Чанг у біографії
«Нитка шовкопряда» (видавництво «Бейсік букс»,
1995 рік), «його життя — одна з найбільших іроній
холодної війни».
Народившись 1911 року, Цянь здобув стипендію,
що в 1935 році привела його з Китаю до Сполучених
Штатів, де він став студентом, а потім і колегою ви­
датного угорського фахівця з аеродинаміки Теодора
фон Кармана. Пізніше, вже як перший професор
Центру Ґоддарда в Каліфорнійському технологічному
інституті, він допоміг заснувати Аеронавігаційну ла­
бораторію Ґуґґенгайма — пряму попередницю відо­
мої Лабораторії реактивного руху, Пасадена.
Маючи допуск до надзвичайно таємних матеріалів,
він сильно посприяв американським ракетним до­
слідам у 1950-х, але під час істерії доби Маккарті був
заарештова­ний за надуманими звинуваченнями в по­
рушенні безпе­ки, коли спробував відвідати рідний
Китай. Після багатьох слухань і тривалого арешту він,
врешті, був депортований на батьківщину — з усім
його незрівнянним знанням і досвідом. Як стверджу­
вали його численні й заслужені колеги, то був один

239

з найдурніших (як і найганебніших) вчинків Сполу­
чених Штатів за всю їхню історію.
Після вигнання, як описує Туань Фанґан, заступ­
ник директора Національного космічного управ­
ління Китаю,Цянь «почав ракетну справу з нуля…
Без нього Китай відставав би в технологіях на два­
дцять років». І, певно, мав би відповідну затримку
в розгортанні смертоносної протикорабельної ра­
кети «Шовкопряд» і ракети-носія для супутників
«Довгий похід».
Скоро після того, як я завершив цей роман, Між­
народна академія астронавтики вшанувала мене своєю
найвищою відзнакою — нагородою фон Кармана, —
яку мали вручати в Пекіні! Я не міг відмовитися від
такої пропозиції, особливо коли дізнався, що в то­
му ж місті проживає і доктор Цянь. На жаль, коли
я прибув туди, то дізнався, що він на обстеженні в лі­
карні і що лікарі не дозволяють його відвідувати.
Тому я надзвичайно вдячний його особистому по­
мічникові, генерал-майору Ван Шоєню, за те, що
він передав докторові Цяню екземпляри «2010: Дру­
гої одіссеї» та «2061: Третьої одіссеї» з відповідними
надписами. У відповідь генерал подарував мені тов­
стелезний том, який він редагував — «Збірка праць
Цяня Сюесеня: 1938—1956» (1991 рік, видавництво
«Саєнс пресс», Пекін). Це захоплива збірка, що по­
чинається численними спільними з фон Карманом
працями на тему аеродинамічних проблем, а закін­
чується його індивідуальними статтями про ракети
й супутники. Найостанніша стаття, «Термоядерні дви­
гуни» (журнал «Джет пропалшн», липень 1956 року),

240

написана, коли доктор Цянь і досі був фактичним
в’язнем ФБР, і в ній ідеться про тему, що сьогодні
стала тільки актуаль­нішою — хоч ми мало просуну­
лися до «електростанції, що використовує реакцію
синтезу дейтерію».
Уже перед тим як покинути Пекін 13 жовтня 1996 ро­
ку, я з радістю дізнався, що попри вік (85) і нездоров’я
доктор Цянь і все ще займається науковими дослі­
дженнями. Я щиро сподіваюся, що йому сподоба­
лися «2010» і «2061», і не можу дочекатися, коли по­
шлю йому й цю «Останню одіссею» як додатковий
знак пошани.
Розділ 36. Печера страхіть

Унаслідок ряду слухань про комп’ютерну безпеку
в сенаті у червні 1996 року 15 липня 1996 президент
Клінтон підписав Указ 13010 про «комп’ютерні ата­
ки на інформаційні або комунікаційні системи, що
управляють критичною інфраструктурою (кіберза­
грози)». Згідно з ним буде створена спеціальна комі­
сія з протидії кібертероризмові, яка матиме представ­
ників у ЦРУ, АНБ, Міноборони й т.д.
Піко, ми вже йдемо…
Після написання абзацу вище я з цікавістю дізнався,
що комп’ютерні віруси теж виступають у ролі троян­
ського коня у фіналі фільму «День незалежності»,
який я ще не бачив! Мене також повідомили, що по­
чаток фільму ідентичний з початком «Кінця дитин­
ства» (1953 рік), і що він містить усі відомі науково-

241

фантастичні кліше з часів Мельєсової «Подорожі на
Місяць» (1903 рік).
Не можу вирішити, чи привітати авторів сцена­
рію з єдиним оригінальним ходом, а чи звинувати­
ти в міжчасовому злочині екстрасенсорного плагіа­
ту. Хай там як, боюся, що нічим не зможу завадити
людям з попкорном вирішити, що я здер кінцівку
книжки з кіно.
Нижчезазначений матеріал був узятий — зазвичай
значно перероблений — із раніших книжок серії:
«2001: Космічна одіссея»: розділ 18 «Крізь пояс асте­
роїдів», розділ 37 «Експеримент».
«2010: Друга одіссея»: розділ 11 «Крига і вакуум», роз­
діл 36 «Вогонь у глибині», розділ 38 «Пінний пейзаж».

Подяки
Я дякую Ай-Бі-Ем (IBM) за те, що подарували мені
прекрасний ноутбук «Thinkpad 755CD», на якому бу­
ла створена ця книжка. Багато років мені дошкуляла
абсолютно безпідставна чутка, що ім’я Еал (в оригі­
налі — HAL) було отримане зсувом на одну букву
в алфавіті від IBM. Намагаючись позбутися цього
міфу комп’ютерної доби, я завдав клопоту докторові
Чандрі, винахідникові Еала, щоб він прямо заперечив
це в «Другій одіссеї». Однак мене запевнили, що
в Ай-Бі-Ем таким зв’язком не просто не роздратовані,
а й немало пишаються. Тож у майбутньому я облишу
спроби все прояснити — і передам вітання всім, хто

242

збереться 12 травня 1997 року на «день народження»
Еала в (аякже) Іллінойському університеті, Урбана.
Покаянна вдячність моєму редакторові з «Дел Рей
букс», Шеллі Шапіро, за десять сторінок прискіпли­
вих зауважень, розібравшись із якими, ми значно
покращили кінцевий продукт. (Так, я сам був редак­
тором і не страждаю на звичайне переконання пись­
менників у тому, що всі представники цього ремес­
ла — різники-невдахи.)
Нарешті, і найголовніше — моя найглибша подя­
ка старому другові Сирілу Ґардінеру, керівникові го­
телю «Ґол Фейс», за гостинність його дивовижного
(і величезного) особистого номера на час написання
цієї книжки: він дав мені Базу Спокою в буремний
час. Спішу додати, що хоч готель «Ґол Фейс» не про­
понує широкого репертуару вигаданих пейзажів,
вигóди й зручності в ньому набагато перевершують
ті, що мав «Гранімед», і я ніколи в житті не працював
у зручнішому середовищі.
Або, як на те пішлося, у натхненнішому, бо вели­
чезна табличка коло входу перелічує більш як сотню
голів держав та інших видатних гостей, яких тут при­
ймали. Серед них Юрій Гагарін, екіпаж «Аполло­
на-12» — другої місії на поверхню Місяця — і чудова
добірка зірок екрану і сцени: Ґреґорі Пек, Алек Ґін­
несс, Ноел Ковард, Керрі Фішер із «Зоряних воєн»…
А також Вів’єн Лі та Лоуренс Олів’є — обоє ненадов­
го з’являються в «Третій одіссеї» (розділ 37). Для ме­
не честь бачити своє ім’я в списку поруч із їхніми.
Здається доречним, що цей проєкт почався в одно­
му відомому нью-йоркському готелі «Челсі», тому

243

розсаднику справжнього й фальшивого генія, а за­
кінчився в іншому, за пів світу звідти. Але чути, як
замість дорожнього руху по далекій 23-й вулиці, що
живе в моїх теплих спогадах, за кілька ярдів за вік­
ном реве Індійський океан, який батожить мусоном,
все одно дивно.

На згадку: 18 вересня 1996 року

Я з глибоким жалем дізнався — буквально під час
редагування цих подяк — що Сиріл Ґардінер кілька
годин тому помер. Мене частково втішає те, що він
уже бачив наведену вище подяку, і вона йому дуже
сподобалася.

Прощання

Девіз «Ніколи не пояснюй і не перепрошуй» може
бути чудовою порадою для політиків, голлівудських
продюсерів і промислових магнатів, але письменни­
кові слід обходитися з читачами з більшою люб’яз­
ністю. Отож, хоч я й не маю жодного наміру за щось
перепрошувати, мабуть, складне походження кварте­
ту «Одіссей» вимагає певного пояснення.
Усе почалося на Різдво 1948 року — так, 1948! —
з оповідання на 4 000 слів, яке я написав на конкурс,
влаштований Бі-Бі-Сі. «Вартовий» описував знахідку
невеликої піраміди на Місяці, встановленої там яко­
юсь чужинською цивілізацією чекати появи людства
як виду, що опанував подорожі за межі власної пла­
нети. А до того, як припускалося, ми були б надто
примітивні, щоб нами цікавитися1. У Бі-Бі-Сі від­
хилили мій скромний твір, і він не публікувався ще
майже три роки, аж до першого і єдиного (навесні
1951 року) випуску «10 фантастичних оповідань» —
1

Пошук чужинських артефактів у Сонячній системі має бути абсолютно
законним напрямом науки («екзоархеології»?) На жаль, його сильно дис­
кредитували заяви про те, що такі знахідки вже були і що звістки про це
навмисно приглушило НАСА! Неймовірно, що хтось може повірити
в таку нісенітницю: набагато ймовірніше, що космічне управління на­
вмисне вироблятиме фальшиві позаземні артефакти — щоб розв’язати
бюджетні проблеми! (Вам слово, керівники НАСА…)

246

журналу, що, як іронічно коментує «Енциклопедія
наукової фантастики», «насамперед запам’ятався
арифметичною помилкою (бо містив 13 оповідань)».
«Вартовий» залишався в небутті понад десятиліття,
поки Стенлі Кубрік не зв’язався зі мною навесні
1964 року й не спитав, чи нема в мене ідей для «міфіч­
ного» (тобто на ту пору ще не створеного) «хорошого
науково-фантастичного фільму». Під час наших чис­
ленних мозкових штурмів, як переказано в «Загубле­
них світах 2001» (Сіджвік і Джексон, 1972 рік), ми
вирішили, що терплячий спостерігач на Місяці може
стати непоганим відправним пунктом нашої історії.
Врешті-решт, він зробив набагато більше, коли десь
у ході фільмування еволюціонував від піраміди до
тепер знаменитого чорного моноліту.
Щоб мати правильний погляд на «Одіссею», слід
пам’ятати, що, коли ми зі Стенлі почали планувати
те, що між собою називали «Як була завойована Со­
нячна система», минуло лиш сім років Космічної
епохи, і жодна людина ще не віддалилася від рідної
планети більше ніж на сотню кілометрів. Хоч прези­
дент Кеннеді й оголосив, що Сполучені Штати мають
намір висадитися на Місяці «в цьому десятилітті», для
більшості людей це й надалі мало здаватися далекою
мрією. Коли холоднючого дня 29 грудня 1965 року
трохи на захід від Лондона1 почалося фільмування,
ми навіть не знали, який вигляд місячної поверхні
зблизька. Тоді ще боялися, що першим словом астро­
1

У Шеппертоні, знищеному марсіянами в найдраматичнішій сцені Велл­
зового шедевра «Війна світів».

247

навта, який висадиться на її поверхню, буде «Допо­
можіть!», коли він з головою зникне в схожому на
тальк шарі місячного пилу. Загалом наші здогадки
доволі непогані: тільки той факт, що наші місячні
пейзажі зазубреніші, ніж справжні, — їх цілі еони
шліфувало метеоритним пилом, — вказує на те, що
«2001» знімали в доаполлонівську епоху.
Звісно, сьогодні здається сміховинним, як ми могли
уявляти велетенські космічні станції, готелі «Гілтон»
на орбіті й експедиції до Юпітера так скоро — в 2001 ро­
ці. Тепер важко усвідомити, що тоді, у 1960-х, озву­
чувалися серйозні плани про бази на Місяці й висад­
ку на Марсі — до 1990 року! У студії Сі-Бі-Ес одразу
після запуску «Аполлона-11» я справді чув, як віце­
президент Сполучених Штатів у запалі проголосив:
«А тепер треба летіти на Марс!».
Як виявилося, йому пощастило, що він не потра­
пив до в’язниці. Той скандал, плюс В’єтнам і Вотер­
гейт, — це одна з причин, з якої всі ті оптимістичні
сценарії так і не були втілені.
Коли 1968 року фільм і книжка «2001: Космічна
одіссея» побачили світ, можливість продовження ще
не спала мені на думку. Але 1979 року справді відбу­
лася місія до Юпітера, і ми отримали перші близькі
знімки велетенської планети та її дивовижної родини
супутників.
Космічні апарати «Вояджер»1, звісно, летіли без екі­
пажів, але надіслані ними зображення перетворили те,
1

Що виконали «гравітаційний маневр», пролетівши близько до Юпітера —
так само, як і «Діскавері» в книжковій версії «2001».

248

що раніше було просто світлими цятками в найпотуж­
ніших телескопах, на справжні — й цілком неперед­
бачувані — світи. Безперервні виверження вулканів на
Іо, багаторазово побита метеоритами поверхня Каліс­
то, дивно окреслений ландшафт Ганімеда — ми ніби
відкрили цілу нову Сонячну систему. Спокусі досліди­
ти її було неможливо опиратися — звідси й «2010: Дру­
га одіссея», яка дала мені можливість з’ясувати, що
трапилося з Девідом Боуменом після того, як він про­
кинувся в тому загадковому готельному номері.
1981 року, коли я почав писати нову книжку, ще
точилася холодна війна, і я відчував, що ризикую не
знайти розуміння, — а також наразитися на крити­
ку, — зображаючи спільну американсько-російську
місію. Я також підкреслив свою надію на майбутню
спільну працю, присвятивши роман нобелівському
лауреатові Андрію Сахарову (тоді ще в засланні) і кос­
монавтові Олексію Леонову — який, коли я сказав
йому в «Зоряному містечку», що на його честь буде
названий корабель, вигукнув з типовим запалом: «Ну,
тоді це буде хороший корабель!».
Мені й досі здається неймовірним, що Пітер Гаямз,
знімаючи прекрасну кіноверсію в 1983 році, зміг ви­
користати справжні наближені знімки супутників
Юпітера, отримані в місіях «Вояджерів» (деякі — піс­
ля помічного комп’ютерного опрацювання в Лабора­
торії реактивного руху, джерелі оригіналів). Однак від
амбітної місії «Галілео» чекали ще кращих зображень,
бо апарат мав оглядати головні супутники детально
і впродовж кількох місяців. Наші знання цієї нової
території, раніше отримані зі стрімкого прольоту,

249

мали неймовірно розширитися — тож я не мав би ви­
правдання, якби не написав «Третьої одіссеї».
На жаль, дорогою до Юпітера сталося дещо трагіч­
не. Запуск «Галілео» з космічного шатла був запла­
нований на 1986 рік, але катастрофа «Челленджера»
перекреслила ту можливість, і скоро стало ясно, що
нової інформації про Іо, Європу, Ганімед і Калісто ми
не отримаємо ще принаймні десять років.
Я вирішив не чекати, і повернення комети Галлея
до внутрішньої частини Сонячної системи (1985 ро­
ку) дало мені невідпорно спокусливу тему. Її наступ­
на поява в 2061 році була б хорошим часом для третьої
одіссеї, але я не був певен, чи здам книжку вчасно, то
попросив у видавця доволі скромний аванс. Я з гли­
боким сумом цитую присвяту до книжки «2061: Тре­
тя одіссея»:
ПАМ’ЯТІ ДЖУДІ-ЛІНН ДЕЛЬ РЕЙ,
ВИНЯТКОВІЙ РЕДАКТОРЦІ,
що купила цю книжку за один долар,
але так і не дізналася, чи варта вона тих грошей.
Очевидно, що серія з чотирьох науково-фантастич­
них романів, написана за понад тридцятирічний про­
міжок часу, коли сталися дивовижні прориви в тех­
нології (особливо в дослідженні космосу) і політиці,
ніяк не могла бути взаємосумісною. Як я написав
у передмові до «2061»: «Так само, як «2010» не була
прямим продовженням «2001», так і ця книга не є лі­
нійним продовженням «2010». Їх усіх слід вважати
варіаціями на ту саму тему, що об’єднує багато одних

250

і тих самих персонажів, але не обов’язково описує
один всесвіт». Якщо вам згодиться хороша аналогія
з іншого виду мистецтва, послухайте, що Рахманінов
і Ендрю Ллойд Вебер зробили зі жменькою одних
і тих самих нот Паганіні.
Тож ця «Остання одіссея» відкинула немало еле­
ментів своїх попередників, але розглянула інші —
сподіваюся, важливіші — детальніше. І якщо читачі
раніших книжок почуватимуться дезорієнтованими
через такі трансмутації, сподіваюся, що зможу пере­
конати їх не надсилати мені сердитих та осудливих
листів, адаптувавши одну з люб’язніших фраз одного
президента США: «Це ж вигадка, дурнику!»
І це все моя власна вигадка, якщо ви не помітили.
Хоч мені й дуже подобаються наші спільні проєкти
з Джентрі Лі1, Майклом Кубе-Макдавелом та покій­
ним Майком Маквеєм — і я не вагаючись знову по­
дзвоню найкращим фахівцям у цій справі, якщо в май­
бутньому трапляться проєкти, надто великі для мене
самого — але ця конкретна «Одіссея» мусила бути
сольним виступом.
Тож кожне слово тут моє. Ну, майже кожне — мушу
зізнатися, що знайшов професора Тіруньянанасам­
пантамурті (розділ 35) в телефонному довіднику Ко­
ломбо; сподіваюся, що теперішній власник цього іме­
ні не заперечуватиме проти такого запозичення. Також
я позичив дещо з чудового Оксфордського словника
англійської мови. І що б ви думали — на мою втіху
1

За неймовірним збігом, Джентрі був головним інженером у проєктах
«Галілео» і «Вікінг» (див. вступ до роману «Рама II»). Це не його провина,
що антена «Галілео» не розкрилася…

251

і подив, я налічив не менше ніж 66 прикладів викорис­
тання слів, узятих з моїх власних книжок!
Любий Словничку, якщо знайдеш будь-які годящі
приклади на цих сторінках — будь ласка, користуйся
на здоров’я і надалі.
Я перепрошую за кількість скромних кахикань (де­
сять чи скільки за останнім підрахунком) у цій Після­
мові, але речі, яких вони стосуються, здавалися надто
важливими, щоб їх опускати.
Нарешті, хочу запевнити своїх численних друзів
з-поміж буддистів, християн, індуїстів, юдеїв та мусуль­
ман у тому, що я щиро радий, коли та релігія, яку
видав вам Випадок, сприяла вашому душевному спо­
коєві (і часто, як тепер неохоче визнає західна меди­
цина, ще й покращенню фізичного добробуту).
Певно, що краще бути не при здоровому розумі
й щасливим, аніж при здоровому й нещасливим. Але
найкраще мати й здоровий розум, і бути щасливим.
Чи зможуть наші нащадки досягти цієї мети — ось
найбільший виклик майбутнього. Ба більше, тут може
йтися якраз про те, чи матимемо ми майбутнє взагалі.
Артур Ч. Кларк
Коломбо, Шрі-Ланка
19 вересня 1996 року

Зміст
Пролог. Первістки............................................................................... 7
Частина I. Зоряне місто.................................................................... 10
Розділ 1. Кометний ковбой.......................................................... 10
Розділ 2. Пробудження................................................................ 14
Розділ 3. Реабілітація................................................................... 16
Розділ 4. Кімната з краєвидом..................................................... 25
Розділ 5. Освіта............................................................................. 31
Розділ 6. Нейрошолом................................................................. 37
Розділ 7. Дебрифінг...................................................................... 46
Розділ 8. Повернення до Олдуваю............................................... 55
Розділ 9. Небесний парк розваг................................................... 57
Розділ 10. Данина Ікарові............................................................ 68
Розділ 11. Тут водяться дракони.................................................. 75
Розділ 12. Розчарування............................................................... 80
Розділ 13. Чужинець у чужому часі.............................................. 83
Частина II. Голіаф............................................................................ 92
Розділ 14. Прощання з Землею.................................................... 92
Розділ 15. Проліт Венери............................................................. 97
Розділ 16. За капітановим столом.............................................. 107
Частина III. Галілеєві супутники.................................................... 113
Розділ 17. Ганімед...................................................................... 115
Розділ 18. «Гранд Готель».......................................................... 119
Розділ 19. Божевілля людства.................................................... 125
Розділ 20. Відступник................................................................. 133
Розділ 21. Карантин................................................................... 138
Розділ 22. Авантюра................................................................... 143

Частина IV. Сірчане королівство.................................................... 145
Розділ 23. «Фалкон»................................................................... 145
Розділ 24. Втеча.......................................................................... 147
Розділ 25. Вогонь на глибині..................................................... 151
Розділ 26. Цяньвілл.................................................................... 155
Розділ 27. Крига і вакуум........................................................... 161
Розділ 28. Малий світанок......................................................... 166
Розділ 29. Привиди в машині.................................................... 169
Розділ 30. Пінний пейзаж.......................................................... 173
Розділ 31. Ясла............................................................................ 176
Частина V. Кінець........................................................................... 180
Розділ 32. Джентльмен на дозвіллі............................................ 180
Розділ 33. Контакт...................................................................... 188
Розділ 34. Вирок......................................................................... 190
Розділ 35. Військова рада........................................................... 193
Розділ 36. Печера страхіть.......................................................... 197
Розділ 37. Операція «Дамокл»................................................... 205
Розділ 38. Удар на випередження.............................................. 208
Розділ 39. Деїцид........................................................................ 212
Розділ 40. Північ: Піко............................................................... 218
Епілог............................................................................................... 221
Джерела і подяки............................................................................. 222
Джерела...................................................................................... 222
Подяки....................................................................................... 241
На згадку: 18 вересня 1996 року....................................................... 244
Прощання........................................................................................ 245

Літературно-художнє видання

КЛАРК Артур
3001: Остання одіссея
Роман

Головний редактор С. І. Мозгова
Відповідальний за випуск О. В. Приходченко
Редактор О. В. Телемко
Художній редактор В. О. Трубчанінов
Технічний редактор В. Г. Євлахов
Коректор Ю. С. Любавська

Підписано до друку 29.01.2021. Формат 84х108/32.
Друк офсетний. Гарнітура «Newton». Ум. друк. арк. 13,44.
Наклад 2500 пр. Зам. №
.
Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
Св. № ДК65 від 26.05.2000
61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, буд. 24
E-mail: cop@bookclub.ua
Віддруковано з готових діапозитивів на ПП «ЮНІСОФТ»
Свідоцтво ДК №3461 від 14.04.2009 р. www.unisoft.ua
61036, м. Харків, вул. Морозова, 13Б

м а г а з и н і в

А

д

р

е

с

и

Купуйте книжки за цінами видавництва

к н и ж к о в и х

• за телефонами довідкової служби
(050) 113-93-93 (МТС); (093)170-03-93 (life);
(067) 332-93-93 (Київстар); (057) 783-88-88
• на сайті Клубу: www.bookclub.ua
• у мережі фірмових магазинів
див. адреси на сайті Клубу або за QR-кодом

Надсилається безоплатний каталог

Для гуртових
клієнтів
Харків

тел./факс +38(057)703-44-57
e-mail: trade@ksd.ua

Запрошуємо до співпраці авторів
e-mail: publish@ksd.ua

Кларк А.
К47 3001: Остання одіссея : роман / Артур Кларк ; пер.
з англ. В. Ракуленка. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб
Сімей­ного Дозвілля», 2021. — 256 с.
ISBN 978-617-12-8794-5 (PDF)
Космонавт Френк Пул виходить з анабіозу та опиняється у XXXI сто­
літті. Цивілізація змінилася. Життя на орбітальній станції, космічні
ліфти, обмін думками, нейрокомп’ютерні імпланти, що моделюють
віртуальну реальність, та найграндіозніше — можливість «зберегти»
людину на інформаційному носії. Однак чи можна «зберегти» цілу
цивілізацію, що раптом опинилася під загрозою знищення? 450 світло­
вих років тому, після стрімкої еволюції людства, моноліт ТМА-2 наді­
слав запит першій цивілізації: «Що робити з людством?». У XXXI сто­
літті надійшла відповідь — знищити…
УДК 821.111

Три мільйони років тому людство, яке ще й не
було людством, стало об’єктом експериментів
невідомої могутньої цивілізації. Австралопі­
тека на ім’я Задивлений на Місяць обрав за­
гадковий прибулець — прозора прямокутна
плита, що спалахнула вночі яскравими сим­
волами і навчила майбутніх людей перших
думок… 2001 року на Місяці земляни відко­
пали з глибини моноліт неймовірних розмірів
та ідеальної форми. Під променями Сонця
спрацювала сигналізація, яка повідомила не­
відомим володарям Галактики: люди зробили
перший крок. Та куди він приведе, нікому не
відомо…

Через дев’ять років після загадкового зник­
нення космонавта Девіда Боумена радянськоамериканський екіпаж на космічному кораблі
«Леонов» вирушає в експедицію на Юпітер,
щоб розгадати таємницю залишеного на ор­
біті «Діскавері». Дорогою їх випереджає ки­
тайський космічний корабель «Цянь», який
відкрив життя на Європі, хоч і поплатився за
це знищенням. Екіпаж «Леонова» намагається
відновити «Діскавері», але невдовзі їм знову
доведеться покинути корабель…

Гейвудові Флойду 103 роки. Він мешкає на
орбіті. Після останніх подій космічний світ
змінився до невпізнаваності. Незмінне одне:
через попередження інопланетної цивілізації
жоден не ризикує висадитися на Європі, су­
путнику Юпітера-Люцифера.
Під час дослідження комети Галлея Флойд
отримує тривожне повідомлення: корабель
«Ґалексі» зробив вимушену посадку на Європі.
На борту судна — онук Флойда. Гейвуд розу­
міє: якщо ніхто не врятує команду, то загибель
чекає на все людство. Бо ті, що зробили так
з Юпітером, не попереджатимуть двічі.