КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы  

Бар Когут (fb2)


Настройки текста:



Джон Ґрішем Бар Когут

Краще телефонуйте Джону Передмова до українського видання

МАБУТЬ, НЕМАЄ ЖАНРУ, популярнішого за детектив. Набувши свого класичного вигляду в XIX столітті, історії про розслідування злочинів вражають тематичним розмаїттям. Є детективи класичні, представлені Едґаром Аланом По і Артуром Конан-Дойлом, психологічні, як у Буало-Нарсежака, політичні, на кшталт романів Фредеріка Форсайта та Роберта Ладлема, чи поліційні. Трохи осібно стоять юридичні детективи. Хоча поодинокі представники піджанру з’являлися й раніше, найбільшої слави вони зажили наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття. Популяризував їх колишній юрист, а останні три десятиліття — автор світових бестселерів Джон Ґрішем.

Народився він 8 лютого 1955 року в місті Джонсборо, штат Арканзас, у родині будівельника та домогосподарки. Хоч батьки й не мали вищої освіти, вони допомагали маленькому Джону вступити до університету. Особливо старалася мама: саме вона постачала сина цікавими книжками, виробляючи у нього хороший літературний смак. У дитинстві Ґрішем мріяв стати бейсболістом, однак з часом зрозумів, що професійна спортивна кар’єра не для нього. У 1977 році закінчив університет штату Міссісіпі, здобувши бакалаврський диплом у галузі бухгалтерського обліку. Згодом навчався у школі права того ж таки університету, щоб стати податковим юристом, але потім більше зацікавився суспільним судочинством. Майже десять років Ґрішем займався юридичною практикою в Саутгевені, а у 1983-му його навіть обрали депутатом Палати представників, де він виконував свої обов’язки до 1990-го.

У нещодавньому інтерв’ю колезі по перу Лі Чайлду Ґрішем зізнався: «Я ніколи не планував стати письменником, але стомившись від юриспруденції, вирішив написати історію про молодого адвоката, як я». Першопоштовхом до літературної кар’єри став моторошний випадок у суді. Джон почув свідчення 12-річної жертви зґвалтування, зацікавився матеріалами справи, й ідея книжки виникла ніби сама собою. У дебютному романі Ґрішем яскраво зобразив побут расистського американського півдня, запропонувавши світу свій варіант «Вбити пересмішника». Після відмов 28 видавництв, автор зрештою прилаштував історію, яку надрукували мізерним для Америки тиражем у 5000 екземплярів. Книжка продавалася не дуже добре: настільки «не дуже», що Ґрішем викупив 1000 примірників, аби спробувати торгувати ними самостійно. Однак він не опустив руки й випробував долю ще раз, попередньо пообіцявши дружні, що закине це хобі, якщо і тепер зазнає невдачі.

На щастя (і для Ґрішема, і для читачів детективів), все вдалося: другий роман автора, «Фірма», став бестселером. Історія про молодого амбітного адвоката, який опинився в солодких лабетах дуже щедрої юридичної фірми Мемфісі, сподобалася і літературній тусовці, і кіношникам, які оцінили її найпершими. Ще до виходу роману студія Paramount Pictures купила права на екранізацію. Книжка вийшла у 1991 році, а вже у 1993-му з’явився трилер з Томом Крузом у головній ролі. Після такого шаленого успіху Джон Ґрішем закинув юридичну практику, повернувшись до неї лише одного разу в 1996 році — тоді він боровся за права родини залізничника, який загинув на завданні. Після «Фірми» все пішло як по маслу. Книжки продаються чудово, а в екранізаціях грають зірки першого ешелону: було знято «Справу про пеліканів» із Джулією Робертс та Дензелом Вашингтоном, «Клієнта» зі Сьюзан Сарандон і Томмі Лі Джонсом, «Час убивати» (той самий, який колись ніяк не продавався) із Семюелом Л. Джексоном і Меттью Мак-Конагі. Особливо плідним десятиліттям для автора виявилися дев’яності, але й у 2000-х про Ґрішема не забувають.

Дуже швидко Джон Ґрішем виробив власну формулу успіху, якої дотримується до сьогодні: майже завжди у центрі його сюжетів — молодий і наївний юрист, якому доводиться протистояти сильнішим структурам (мафії, уряду чи великим страховим компаніям), боротися за справедливість і втрачати ілюзії. Ґрішем вивів жанр юридичного трилера на новий рівень. Звісно, у нього були й попередники, і сучасники, і послідовники. Можна, наприклад, згадати п’єсу Аґати Крісті «Свідок звинувачення» чи роман Роберта Тревора «Анатомія вбивства», але саме Ґрішему вдалося популяризувати цей піджанр серед мас. Поєднання літературного таланту й глибокого знання описаної теми дало йому змогу робити щільно насичений юридичними термінами наратив захопливим і інтригуючим. Основною темою його творів стає демонстрація принципів роботи системи правосуддя. Саме це і є визначальною рисою юридичних трилерів. В історіях Ґрішема не стоїть питання про те, хто вбивця. Радше цікаво, як саме притягнути злочинця до відповідальності або ж як захистити постраждалих.

За даними Forbes, у 2018 році Джон Ґрішем був четвертим найбільш оплачуваним письменником у світі. І не за красиві очі. З-поміж купи детективних романів, від яких прогинаються полиці книгарень, його історії вирізняються високим рівнем правдоподібності. Він пише про те, що знає найкраще, і дуже часто пише буквально про самого себе. Автор зі своїми страхами й переживаннями розпорошується по різних текстах. «Час вбивати» — про молодого адвоката, що має протистояти Ку-Клукс-Клану, «Фірма» вдало грається з емоціями молодих і амбітних, які прагнуть всього й одразу. У романі «Камера» Ґрішем рефлексує щодо власного виховання. Він зізнавався, його ростили патентованим расистом. Якісь тектонічні зсуви в свідомості автора відбулися, тільки коли він поїхав з дому. Власне, відтоді й на сторінках романів, і в суспільному житті він бореться з расизмом і сексизмом, а ще активно виступає проти смертної кари.

Описуючи свої письменницькі звички, Джон Ґрішем зізнавався, що досі пише на тому самому місці, за тим самим столом і стільцем, цмулячи ту саму каву, що й 30 років тому. Не змінився він і в душі, лишаючись хай уже й не молодим, але так само ідеалістичним юристом, якому не байдуже. Ви тримаєте в руках його найсвіжіший роман, де знову ж таки порушено дражливі для сучасної Америки питання — імміграції та кредитів на навчання. Ґрішем надихнувся репортажем «Афера у школі права», опублікованим у 2014 році в журналі The Atlantic. Автор психологічно та юридично достовірно описує поневіряння молодих людей, які раптово збагнули, що не мають майбутнього.

Катерина Пітик,
Анатолій Пітик

1

НАПРИКІНЦІ РОКУ, ЯК ЗАВЖДИ, панувала святкова атмосфера, але в домі Фрейжерів було не дуже-то й радісно. Пані Фрейжер про око прикрашала ялинку, пакувала дешеві подарунки, випікала нікому не потрібне печиво, а музичний центр за традицією безперервно відтворював «Лускунчика», якому вона, пораючись на кухні, загонисто підспівувала, ніби весела пора прийшла насправді.

Проте веселощами тут і не пахло. Пан Фрейжер кинув їх три роки тому, але спогади про нього викликали не стільки сум, скільки зневагу. Тільки-но він пішов, одразу ж з’їхався зі своєю молодою секретаркою, як виявилося, вже вагітною. Пані Фрейжер — зраджена, принижена, зламана й пригнічена — досі ледве зводила кінці з кінцями.

Її молодший син Луї перебував під домашнім арештом, щось наче звільнення під заставу, і йому світив тяжкий рік судових розглядів за розповсюдження наркотиків та щось там іще. Він і пальцем не поворухнув, щоб купити матусі хоч якийсь подарунок. Відмазався — мовляв, не може вийти з дому через пристрій стеження, що суд ухвалив причепити до його щиколотки. Буцімто, якби на ньому не було тієї штукенції, хтось би чекав від нього подарунку. І торік, і позаторік ніщо не обтяжувало жодну з його щиколоток, але він не завдавав собі клопоту сходити до крамниці.

Старший син Марк відпочивав удома від жахів юридичної школи і спромігся купити матусі парфуми, попри те, що був бідніший за брата. За планом, у травні він закінчить школу, в липні складе адвокатський іспит, а у вересні розпочне працювати в столичній фірмі. І, як умисне, саме на той місяць призначено слухання справи Луї. Утім, до судового процесу його справа не дійде з двох вагомих причин. По-перше, агенти під прикриттям спіймали його на продажу десяти пакетів креку — навіть відеозапис є,— а по-друге, ані Луї, ані його мати не в змозі найняти пристойного адвоката, який допоміг би виплутатися з такої халепи. Упродовж свят Луї та пані Фрейжер без упину натякали Марку, що він мусить стати на захист брата. Адже це нескладно: затягнути справу, допоки Марк не здобуде дозволу на практику — він же фактично в нього в кишені, — а коли вже стане визнаним адвокатом, так само буде нескладно застосувати якісь юридичні тонкощі — як ото в книжках пишуть, — щоб зняти обвинувачення.

Звісно, що в їхній забаганці зяяли великі прогалини, але Марк рішуче відмовився від обговорень. Коли з’ясувалося, що Луї в новорічний день планує засісти на десять годин на дивані, аби переглянути сім футбольних матчів поспіль, Марк вийшов із дому не прощаючись і поїхав до друга. Того ж вечора, повертаючись додому напідпитку, він вирішив утекти. Поїхати назад до Вашингтона й чимось зайнятися в тій юридичній фірмі, в яку його невдовзі візьмуть. До початку занять було ще два тижні, але Марк наситився донесхочу десятьма днями чортихання і скигління Луї, не кажучи вже про невгамовного «Лускунчика», і тому нетерпляче очікував останнього семестру в юридичній школі.

Він виставив будильника на восьму наступного ранку і пояснив мамі за кавою, що йому потрібно повернутися в столицю. Вибач, що залишаю тебе раніше, ніж планувалося, мамо, і вибач, що залишаю тебе наодинці із твоїм пришелепкуватим сином, мамо, але мені пора забиратися звідси. Я йому не нянька. У мене своїх проблем удосталь.

Перша проблема — «Форд Бронко», який він водив ще старшокласником. Одометр закляк на позначці 187 тисяч миль, коли він навчався на другому курсі коледжу. Автомобіль нагально потребував нового бензонасоса, і це була тільки одна з багатьох запчастин у переліку вкрай необхідних. Останні кілька років Марк нашвидкуруч скріплював двигун, трансмісію і гальма липкою стрічкою та дротом, але з бензонасосом йому не щастило. Він працював, але малопотужно, і розігнатися швидше сорока дев’яти миль на годину «Бронко» не міг. Аби багатоколісні фури на швидкісних трасах не розірвали його на шмаття, Марк блукав манівцями штату Делавер та Східного узбережжя. Отож; двогодинна поїздка з Довера до центру Вашингтона забрала вдвічі більше часу.

Але завдяки цьому він мав час поміркувати над іншими своїми проблемами. Друга з них — зашморг студентської позики. Він закінчив коледж із боргом у 60 тисяч доларів, але роботи не знайшов. Батько, який начебто вигідно одружився, також; мав борги й застерігав Марка від подальшого навчання. «Якого дідька, синку? — сказав тоді він. — Уже й так за чотири роки освіти шістдесят тисяч коту під хвіст. Облиш, поки гірше не стало». Але Марк, який вважав, що немає нічого тупішого, ніж дослухатися до фінансових порад батька, пару років підробляв деінде барменом та рознощиком піци й постійно торгувався з позикодавцями. Тепер, озираючись назад, він не міг точно визначити, коли в нього виникла ідея вступити до юридичної школи, але він пам’ятав, як було підслухав бесіду двох студентів, які обговорювали важливі речі, водночас невпинно хиляючи. Марк тоді працював барменом, у залі було не вельми людно, а після четвертої чарки горілки з журавлиновим соком хлопці базікали так голосно, що чутно було геть усім. Він тоді почув багато цікавого, але найбільше йому запам’яталось таке: «Великі столичні юрфірми наймають мов божевільні» та «Одразу платять півтораста штук на рік».

Незадовго до того він зустрів приятеля з коледжу, який навчався на першому курсі юридичної школи Фоґґі-Боттом у Вашингтоні, і той хлопець поділився з Марком своїми планами — пройти прискорений курс за два з половиною роки й влаштуватися в якусь поважну фірму на велику зарплату. Уряд усім без винятку роздає студентські позики — будь-хто може здобути освіту; звісно, він закінчить школу з величезним боргом, але нічого страшного — відіб’є за п’ять років. Принаймні, той приятель вважав, що «інвестувати в себе», нехай і позиченими грошима, заради гарантованих великих заробітків у майбутньому — справа, варта того.

Марк проковтнув наживку та почав готуватися до вступного іспиту для юридичних шкіл. Він набрав не дуже вражаючий бал —146, але екзаменаторів у Фоґґі-Боттом це не хвилювало. Як і його тоненьке резюме випускника коледжу з хирлявим середнім балом 2,8. ЮШФБ прийняла його з розпростертими обіймами. Йому миттю оформили позику. Шістдесят п’ять тисяч баксів переказувало Міністерство освіти на рахунок ЮШФБ щорічно. І зараз, коли йому залишилося провчитися лише один семестр, Марк знічено дивився в очі реальності: за освіту в коледжі та юридичній школі, плюс відсотки, він має повернути 266 тисяч доларів.

Ще одна проблема — робота. З’ясувалося, що ринок праці не такий уже й місткий, як подейкували. І не такий жвавий, як це подавалося в глянцевих брошурках і на підступному сайті ЮШФБ. Випускники провідних юридичних шкіл ще могли знайти роботу з великою платнею. Але Фоґґі-Боттом з ними й поряд не стояв. Марк примудрився пробитись у середньої руки юридичну фірму, яка спеціалізувалася на «урядових відносинах», тобто ні на чому іншому, як на лобіюванні. Його початковий оклад ще не затвердили — правління фірми засідатиме тільки на початку січня і тоді вже підсумують минулорічні прибутки й складуть приблизну тарифну сітку. Через декілька місяців у Марка відбудеться важлива розмова з «позиковою консультанткою» щодо реструктуризації студентського боргу та можливостей виплати цієї купи на купі. Вона вже виказала занепокоєність його незнанням щодо того, скільки він отримуватиме на роботі. Марка це теж непокоїло, особливо через те, що він там нікому не довіряв. Хоч як би він себе не обманював, у глибині душі Марк знав, що в нього досить хитке становище.

Ще одна проблема — іспит на право адвокатської практики. За вимогами столична версія екзамену була однією з найскладніших у країні, і випускники ЮШФБ масово його завалювали. Знов-таки, у провідних шкіл міста такої проблеми не було. Торік іспит склали 91% випускників Джорджтаунського університету і 89% із Джорджа Вашингтона, а з ЮШФБ — жалюгідні 56 відсотків випускників. Аби мати успіх, Маркові треба розпочати підготовку вже зараз, із перших днів року, і шість місяців безперервно студіювати книжки. Але йому бракувало наснаги, особливо взимку, коли так холодно, похмуро й безрадісно. Часом борг обтяжував його, наче прив’язаний до спини шлакоблок. Марк насилу волочив ноги, вже забув коли посміхався, жив у злиднях, а прийдешнє, навіть із розрахунком на майбутню роботу, бачилося йому сумним і безпросвітнім. Таж він ще один із щасливців! Більшість його однокурсників теж навчалися на позичені гроші, але ще не знайшли роботи. Він пригадав, як дехто бідкався ще в перший рік навчання, і з кожним семестром невдоволення зростало, а підозри посилювалися. Стан ринку праці погіршувався. Усіх у школі бентежили результати адвокатських іспитів. Борги накопичувались. Нині на третьому й останньому курсі, словесні перепалки студентів з викладачами на заняттях стали звичною справою. Декан не витикав носа зі свого кабінету. Блогери ганьбили школу й виголошували неприємні запитання: «Це така оборудка?», «Нас ошукали?», «Куди йдуть наші гроші?»...

Майже всі, кого Марк знав, більш-менш сходилися на думці, що 1) ЮШФБ — навчальний заклад низького освітнього рівня, який 2) надто багато обіцяє та 3) дере надміру грошей, 4) схиляючи до величезної заборгованості, проте 5) набирає купу посередніх студентів, яким взагалі нема що робити в юридичній школі, і яких 6) або погано готують до адвокатського іспиту, або 7) вони такі дурні, що не можуть його скласти.

Поповзли чутки, що кількість заяв до вступу в ЮШФБ зменшилась на 50 відсотків. Без державної підтримки й пожертвувань такий занепад, безперечно, призведе до болючого скорочення витрат, отже, й без того погана юридична школа стане ще гіршою. Марк Фрейжер та його друзі цим не переймалися. Вони якось протягнуть чотири місяці, після чого залюбки залишать цей заклад назавжди.


МАРК МЕШКАВ У П’ЯТИПОВЕРХОВОМУ багатоквартирному будинку вісімдесятирічної давнини з явними слідами руйнації. Проте орендна плата була низькою і це приваблювало студентів із університету Джорджа Вашингтона та ЮШФБ. Від початку будинок був відомий як Дім Купера, але за останні тридцять років експлуатації студентським братством настільки зужився, що здобув назву Курник. Оскільки ліфти працювали рідко, Марк піднявся сходами на третій поверх і ввійшов у свою тісну, скупо мебльовану квартиру площею п’ятдесят квадратних метрів, за яку сплачував 800 доларів на місяць. Після останнього іспиту, перед канікулами, йому заманулося поприбирати в помешканні і тепер, коли Марк увімкнув світло, то із задоволенням побачив, що все в повному порядку. А втім, як могло бути інакше? Хазяїн цієї руїни ніколи тут не з’являвся. Марк розібрав валізи й закляк, уражений безгомінням. Зазвичай у споруді з купою студентів і тонкими стінами безперервно стугоніло: програвачі, телевізори, сварки, жартівливі витівки, картярство, бійки, бринькання на гітарі; один навіть грав на тромбоні — йолоп із четвертого поверху, який різав вуха цілому будинку. Але не сьогодні. Всі роз’їхалися на канікули по домівках і в помешканнях залягла моторошна тиша. За півгодини Марк занудився і вийшов на вулицю. Простуючи по Нью-Гемпшир-авеню на вітру, що пронизував тонку флісову тканину та старі штани кольору хакі, він чомусь вирішив звернути на Двадцять першу вулицю та подивитися, чи не відчинено юридичну школу. Навіть у цьому місті, де не бракувало жахливих сучасних споруд, ЮШФБ вирізнялася своєю потворністю. Це була помпезна післявоєнна будівля, обкладена вісьмома рядами бридкої жовтої цегли, що утворювали разом асиметричні крила — доволі невдала спроба архітектора заявити про себе. Імовірно, колись це була адміністративна будівля, але деякі внутрішні стіни знесли, утворивши тісні лекційні зали на чотирьох нижніх поверхах. На п’ятому була бібліотека, що нагадувала кролятник — великі переплановані кімнати, напхані книжками, яких майже ніхто не брав, і репродукціями портретів невідомих суддів і правознавців. Кабінети професорсько-викладацького складу знаходилися на шостому й сьомому поверхах, а на восьмому, якнайдалі від студентів, містилася адміністрація, зокрема кутовий кабінет, у якому весь час переховувався декан, лишень зрідка наважуючись вийти назовні.

Парадні двері не були зачинені, і Марк увійшов до порожнього вестибюлю. Гріючись, він зауважив, що інтер’єр, як і завжди, справляє гнітюче враження. Одну зі стін займала величезна інформаційна дошка з різноманітними попередженнями, повідомленнями та привабами. Серед них, декілька лискучих плакатів, що рекламували переваги навчання за кордоном, і звичайний асортимент написаних від руки оголошень щодо продажу усякої всячини — книжок, велосипедів, квитків, конспектів, погодинних репетиторських послуг і оренди квартир. Адвокатський іспит зависнув над школою мов чорна хмара, і на дошці висіли плакати, які доводили перевагу тих чи тих поглиблених курсів. Пошукавши ретельніше, він, імовірно, знайшов би й кілька пропозицій працевлаштування, хоча за цей рік у ЮШФБ їх поменшало. У кутку він помітив задавнені брошури, що зваблювали студентів позичити якнайбільше грошей. У дальньому кінці вестибюлю стояли торгові автомати та знаходився крихітний бар із кавоваркою, але під час канікул там нічого не готували.

Упавши в облуплене шкіряне крісло, Марк осягав понурість своєї школи. Це точно школа? Чи якась чергова фабрика дипломів? Відповідь була очевидною. Він утисячне пожалкував, що пройшов крізь ці двері довірливим першокурсником. Тепер, майже три роки потому, він обтяжений боргами, що їх незрозуміло, як повертатиме. Якщо й було якесь світло наприкінці тунелю, то він його не бачив.

І придумав же хтось назвати школу «Фоґґі-Боттом» — «Туманне Дно». Наче юридична школа й без того недостатньо сумне місце, якась світла душа, двадцять із гаком років тому, наділила її ярликом, що навіває ще більше нудьги. Та людина, наразі вже небіжчик, продала школу якимось інвесторам із Волл-стріт — власникам низки юридичних шкіл, що, за чутками, давали непоганий прибуток, штампуючи посередніх юристів.

Як так можна — продавати та купувати юридичні школи? Таємниця та й годі.

Марк почув голоси й залишив будівлю. Він дійшов по Нью-Гемпшир-авеню до Дюпон-Серкл і зайшов у Крамер-Букс — випити кави й погрітися. Марк усюди ходив пішки. У вуличних заторах «Бронко» надто часто здригався й глохнув, і тому він залишав його на стоянці за Курником, навіть із ключем в замку запалювання. На жаль, за всі ці роки ніхто не спокусився і не угнав машину.

Зігрівшись, Марк пройшов шість кварталів на північ по Коннектикут-авеню. Юридична фірма «Несе Скелтон» займала кілька поверхів у сучасному будинку біля Гінклі-Хілтону. Влітку Марк примудрився туди пролізти й отримати місце стажиста з меншою за мінімальну платнею. У великих фірмах програмами літнього стажування користувалися, аби привабити найкращих студентів шикарним життям. Там по суті й працювати було не треба. Стажистам надавали безглуздо легкі обов’язки, видавали квитки на футбол і бейсбол, запрошували на вишукані вечірки в розкішних садибах багатих компаньйонів. А вже після випуску зваблених студентів, які на все це підписалися, одразу жбурляли в м’ясорубку стогодинних робочих тижнів.

У «Несе Скелтон» усе інакше. Там усього п’ятдесят юристів, тобто ця фірма далеко не в першій десятці. Її клієнти — усілякі професійні об’єднання: Форум виробників сої, Спілка поштарів-пенсіонерів, Ліга виробників яловичини та баранини, Національна асоціація асфальтоукладачів-підрядників, Союз травмованих на виробництві машиністів залізничного транспорту, а ще кілька оборонних підрядників, які відчайдушно намагалися урвати з паршивої вівці хоч вовни жмут. Експертна комісія фірми, якщо така була, підтримувала зв’язки з Конгресом. Її літня програма стажування складалася не заради заманювання найкращих студентів, а з метою експлуатації дешевої робочої сили. Марк тяжко працював і потерпав від тупої праці. Наприкінці літа йому запропонували щось подібне до нормальної роботи, коли він складе адвокатський іспит, і він тепер навіть не знав: радіти йому чи плакати. Як би там не було, він ухопився за цю пропозицію — а інших і не було, — гордий, що він один із небагатьох студентів ЮШФБ, які мають майбутнє. Всю осінь він обережно тиснув на свого куратора, щоб оформитися на ту роботу, але все марно. То в нього поглинення. То розукрупнення. То багато важливих справ і договір про працевлаштування не на часі. Отже, Марк просто вештався без діла. Посеред дня, по суботах, на канікулах, будь-якої години, він міг, нудьгуючи, зайти на фірму, зазвичай із широкою нещирою усмішкою та сердечним бажанням впрягтися і впоратися із найневдячнішою працею. Невідомо, чи це допоможе йому тут прилаштуватися, але й не завадить, міркував він.

Його куратора звали Рендалл. Він працював на фірмі десять років і був на межі, коли ще можна стати компаньйоном, і тому перебував під шаленим тиском. Якщо співробітника «Несе Скелтон» за десять років так і не зробили компаньйоном, йому мовчки вказували на двері. Рендалл закінчив юрфак університету Джорджа Вашингтона, який у міському неофіційному рейтингу був на щабель нижчий за Джорджтаунський, але набагато вищий за Фоґґі-Боттом. Ця ієрархія була чітка й непохитна, і винуватцями цього були саме випускники університету Джорджа Вашингтона. Вони гидували джорджтаунцями за те, що ті ставилися до них зверхньо, і тому ще затятіше нехтували будь-ким із ЮШФБ. У фірмі аж смерділо від снобізму, і Марк часто дивувався, яким бісом його туди занесло. Двоє співробітників були з ЮШФБ, але вони так завзято намагалися дистанціюватись від своєї школи, що не подавали Маркові руки. Здавалося, вони упосліджували його навіть більше, ніж решта. Він часто бурмотів: «Ну як так можна керувати юридичною фірмою». Але згодом зрозумів, що й у інших професіях існують свої статусні рівні. Крім того, Марка набагато більше обходила власна шкура, навіщо йому перейматися тим, де саме вивчала закон та погань. У нього своїх проблем удосталь.

Марк заздалегідь надіслав Рендаллу електронного листа, мовляв, можу прийти й допомогти з якоюсь морочливою роботою. Рендалл зустрів його лаконічним:

— Уже й повернувся?

«Еге ж, Рендалле, а в тебе як справи, добре відпочив? Радий тебе бачити»...

— Так, задовбала ця святкова бридня. Що тут у вас?

— Двоє секретарів злягли з грипом, — сказав Рендалл. Він указав на товстелезний стос паперів. — Треба зробити чотирнадцять копій, звірити й скріпити.

Отже, знов у копіювальну...

— Добре, — сказав Марк таким тоном, наче спрагло хотів приступити до праці, і відтягнув папери до підвалу — темниці, захаращеної копіювальними апаратами. Там він провів наступні три години, виконуючи тупу роботу, за яку йому нічого не заплатять. Він майже скучив за Луї та його пристроєм стеження.

2

ЯК І МАРКА, ТОДДА ЛУСЕРО надихнули стати юристом п’яне базікання, що він підслухав у барі. Останні три роки він змішував напої в «Рудому котярі» — генделику, який полюбляли студенти з Джорджа Вашингтона та Фоґґі-Боттому. Після закінчення коледжу в Державному університеті Фростбурґа, він залишив Балтимор і вирушив у столицю, щоб розпочати кар’єру. Коли із цим не пощастило, він найнявся на неповний робочий день у «Рудого котяру», де швидко зрозумів, що має хист до розливу пива й змішування міцних напоїв. Він полюбив дух бару, мав здібність теревенити з глибокодумними пияками й одночасно вгамовувати розбишак. Бармена Тодда всі любили і він був на дружній нозі із сотнями своїх завсідників.

Останні два з половиною роки він частенько роздумував над тим, щоб кинути юридичну школу й втілити в життя свою мрію — стати власником бару. Проте його батько категорично не схвалював такого вибору. Пан Лусеро, поліціянт із Балтимора, наполягав, аби син здобув фахову освіту. Але одне діло хотіти, інше — платити. Отож Тодд потрапив у ту саму пастку, позичивши дурні гроші й віддавши їх ненажерам із ЮШФБ.

Із Марком Фрейжером він познайомився в перший день на організаційних зборах, коли вони, з палаючими очима, уявляли собі грандіозну юридичну кар’єру з грубезними окладами; коли вони, і 350 таких, як-от вони, були страшенно наївними. Після першого курсу Тодд заприсягся кинути школу, але батько розлютився і нагримав на нього. Через обов’язки в барі Тодд не мав часу стукати в усі столичні двері в пошуках стажування влітку. Після другого курсу він намірився кинути школу, аби не накопичувати боргів, але його позиковий консультант рішуче відрадив так робити. Бо допоки він навчається в школі, він не стикається із жорстким графіком погашення позики, отже, ідеальне рішення — продовжити кредитування, здобути освіту та знайти одне із тих високооплачуваних робочих місць, завдяки якому, в теорії, він, зрештою усе виплатить. Щоправда тепер, коли залишився один семестр, він достеменно знав, що таких робочих місць не існує.

Краще б він позичив ті 195 тисяч доларів у банку та відкрив свій бар. Тепер колотив би гроші та насолоджувався життям.


МАРК ЗАЙШОВ ДО «РУДОГО КОТЯРИ» одразу як стемніло та зайняв улюблене місце наприкінці стійки. Привітався, стукнувшись кулаками з Тоддом, і промовив:

— Радий тебе бачити, чоловіче.

— І я тебе, — відповів Тодд, підсовуючи вкритий памороззю кухоль світлого пива. Користуючись своїм становищем, Тодд пригощав кожного, хто йому достобіса подобався, тому Марк не платив роками.

Оскільки студенти роз’їхалися хто куди на канікули, у барі було тихо. Тодд обперся ліктями на стійку й подався вперед:

— Чим займаєшся?

— Увесь день провів у рідному «Несе Скелтоні», мучився в копіювальні з паперами, яких ніхто ніколи не читатиме. Чергова тупа робота. Вже й помічники юристів при мені кирпу деруть. Я ще навіть не в штаті, а цю фірму вже просто ненавиджу.

— Досі не оформили договір?

— Еге ж, і чимдалі таке враження, що там щось мутять.

Тодд похапцем відпив із келиха, що ховав під стійкою.

Незважаючи на його становище, пити на роботі заборонялося, але начальник кудись завіявся.

— Як там Різдво в будинку Фрейжерів?

— О-хо-хо. Ледь витримав десять днів і забрався геть. А ти?

— Три дні, потім викликали на роботу. Як там Луї?

— Досі обвинувачуваний, досі світить в’язниця. Я маю співчувати, але чи можна його жаліти, якщо він щодня або спить, або сидить на дивані й втикає в «Суддю Джуді» по телеку. До того ж постійно бідкається, що в нього браслет на нозі. Бідна моя мама.

— Жорстко ти.

— Та де там жорстко. Звідси й проблема: ніхто й ніколи не поводився з ним жорстко. Якось, коли йому було тринадцять, його спіймали зі шмаллю, так він повісив усе на свого друга, а на додаток мої батьки ще й кинулися його захищати. Він завжди був безвідповідальним. І досі такий.

— Капець, чоловіче. Навіть не уявляю собі, як це воно, коли брат за ґратами.

— Еге ж, западло. Я б із радістю допоміг, але там без варіантів.

— Про батька навіть не питаю.

— Не дзвонив і не з’являвся. Навіть листівки нікому не надіслав. Йому п’ятдесят і він гордий татусь трирічної дитини. Напевне, вирядився Санта Клаусом, розклав купу іграшок під ялинкою та посміхається мов недоумок, коли дитятко перевальцем спускається сходами й верещить. Пацюк!

До бару зайшли двоє студентів і Тодд відійшов їх обслуговувати. Марк дістав телефон і перевірив повідомлення.

Повернувшись, Тодд запитав:

— Хтось іще з наших непересічних повернувся?

— Ні. А кому воно треба? Адже всі ми — найталановитіші студенти.

«Непересічні» — це такий Фоґґіботтомський жарт. Головною вимогою було, щоб усі студенти випускалися із школи з чудовими резюме, тому наприкінці року викладачі роздавали четвірки й п’ятірки, мов дешеві льодяники. Із ЮШФБ нікого не відраховували. Авжеж, це створило поголовну культуру байдужості до навчального процесу, яка, звісно, нівелювала будь-який шанс на змагальність у навчанні. І без того посередні студенти ставали ще посереднішими. Не дивно, що адвокатський іспит вважався аж таким випробуванням. Марк додав:

— Невже ти й справді припускав, що хтось із цієї шобли переоцінених викладачів приймав би екзамени на канікулах?

Тодд зробив ще один ковток, нахилився ще ближче й сказав:

— Маємо велику проблему.

— Горді?

— Горді.

— Як знав. Писав йому повідомлення, намагався додзвонитись, але його телефон вимкнено. Що сталося?

— Кепські справи. Вочевидь, він поїхав на Різдво додому, і весь час сварився там із Брендою. Вона хоче бучного весілля: вінчатися в церкві, запросити тьму-тьмущу народу. А Горді не бажає одружуватися. У її матері є що на це сказати, а його мати не розмовляє з її матір’ю, і взагалі все пішло шкереберть.

— Вони ж справлятимуть весілля п’ятнадцятого травня, Тодде. Наскільки я пам’ятаю, ми з тобою погодилися бути свідками.

— Ну, можеш на це не розраховувати. Він уже повернувся до міста й забив на «колеса». Зола сьогодні заходила та все мені розповіла.

— Які ще «колеса»?

— Це довга історія.

— Що за «колеса»?

— У нього біполярний розлад, Марку. Діагностовано кілька років тому.

— Жартуєш, чи що?

— Як можна про таке жартувати? В нього біполярка, і Зола сказала, що він припинив приймати ліки.

— А чому він нам не розповів?

— На це питання в мене відповіді немає.

Марк надовго приклався до пива й покрутив головою.

— Тобто й Зола вже повернулася?

— Так, вочевидь Золі й Горді заманулося трохи розважитися, проте не певен, що їм буде дуже весело. Вона вважає, що він припинив приймати ліки приблизно місяць тому, коли ми готувались до сесії. Бо він часом як навіжений, аж на стіни дереться, а бува, нап’ється текіли, курне шмалі й впадає в ступор. Несе якусь маячню, мовляв, хоче кинути школу й поїхати на Ямайку, звісно, разом із Золою. Вона вважає, що він може накоїти дурниць і завдати собі шкоди.

— Уже накоїв. Заручений із шкільною подругою, справжньою красунею, та ще й грошовитою, а сам шпилить африканку, чиї батьки живуть у країні, навіть не маючи отих іммігрантських документів, про які стільки розмов. Хлопець справді несповна розуму.

— У нього лихо, Марку. Він уже кілька тижнів нестабільний і потребує нашої допомоги.

Марк трохи відштовхнув свого кухля та зціпив руки на потилиці.

— Наче нам своїх турбот бракує. Як ми йому допоможемо?

— Подивимось. Зола опікується ним, як може, і хоче, щоб ми зайшли ввечері.

Марк розсміявся і відсьорбнув із кухля.

— Що смішного? — спитав Тодд.

— Та нічого. Уяви скандал у Мартінсбурзі, штат Західна Віргінія, коли там дізнаються, що Ґордон Таннер, син диякона та наречений доньки визначного лікаря, втратив розум, кинув юридичну школу і втік на Ямайку з африканською мусульманкою?

— Не второпав гумору.

— То уяви собі! Сміх та й годі! — він раптом посерйознішав.— Слухай, Тодде, ми не змусимо його приймати ліки. Як тільки ми спробуємо це зробити, він випхає нас під зад коліном.

— Він потребує нашої допомоги, Марку. Я звільняюсь о дев’ятій і ми підемо до нього.

За стійку всівся чоловік у гарному костюмі. Тодд підійшов до нього взяти замовлення. Марк пив пиво та усе глибше занурювався в нудьгу.

3

ЗОЛА МААЛ НАРОДИЛАСЯ через три роки після втечі її батьків із Сенегалу. Оселившись разом з двома юними синами в йоганнесбурзьких нетрях, вони знайшли чорну роботу — драїти підлоги та рити канави. За два роки вони зібрали достатньо грошей і заплатили посереднику контрабандистів за перетин океану. Вони вирушили у жахливу подорож до Маямі на борту ліберійського торговельного судна із дюжиною інших сенегальців. Нелегалів без перешкод висадили на берег і там їх зустрів чийсь дядько. Він відвіз їх до Ньюарка, штат Нью-Джерсі, і поселив у двокімнатній квартирі будинку, переповненого іншими сенегальцями, що не мали дозволу на роботу й перебування в країні.

Через рік у Ньюаркській університетській лікарні в них народилася Зола, яка автоматично стала громадянкою США. Доки її батьки працювали на двох-трьох роботах, отримуючи меншу за мінімальну платню, та ще й готівкою, Зола та її брати пішли до школи й інтегрувалися в суспільство. Вони справляли релігійні обряди як доброчесні мусульмани, одначе Золу з раннього віку вабив західний триб життя. Її батько, чоловік аж надто суворий, наполягав, щоб англійська замінила їм рідні волоф і французьку. Хлопці швидко засвоїли нову мову, а вдома допомагали з нею батькам.

Сім’я часто переїжджала в межах Ньюарка, усякчас в якусь зачухану квартиру, але щоразу в трохи більшу за попередню. І вони завжди перебували серед сенегальців. Усі вони постійно боялись депортації, проте триматися купи було безпечніше, принаймні так серед них вважалося. Вони тремтіли з остраху від кожного стуку в двері. Через нагальну засторогу не встрявати в неприємності, Зола та її брати навчилися уникати будь-яких ситуацій, що привертають небажану увагу. Попри те, що вона мала належні документи, Зола розуміла, що її сім’я завжди перебуває в небезпеці. Вона жила в страху, що її батьків та братів заарештують і видворять до Сенегалу.

Коли їй виповнилося п’ятнадцять, вона знайшла роботу посудомийки. Платили їй не дуже багато і, звісно, готівкою. Її брати теж працювали; вся сім’я заощаджувала скільки могла. У вільний від роботи час Зола навчалася. Вона без зусиль закінчила школу з непоганими оцінками й вступила на вечірнє відділення місцевого коледжу. Невеличка стипендія дозволила їй перевестись на денне відділення та знайти роботу в бібліотеці коледжу. Але вона й далі мила посуд, прибирала в будинках разом із матір’ю та доглядала дітей друзів сім’ї, які мали кращу роботу. Її найстарший брат одружився з американкою, не мусульманкою, і хоча так легше було стати громадянином, цей шлюб спричинив серйозні суперечки з батьками. Той брат переїхав із дружиною до Каліфорнії, щоб розпочати там нове життя. Коли Золі виповнилося двадцять, вона пішла з дому й вступила до Монклерського державного університету. У гуртожитку вона жила в одній кімнаті з двома американськими дівчатами, також обмеженими в коштах. Зола обрала головним фахом бухгалтерський облік, бо любила працювати із цифрами й вправно керувала фінансами. Вчилася вона завзято, хоча в поєднанні з двома, а то й трьома роботами, на підручники залишалося небагато часу. Сусідки ознайомили її зі світом вечірніх розваг; вона проявила спритність і в цій сфері. Хоча Зола й дотримувалася суворої мусульманської заборони на спиртне і навіть смаку його не виносила, вона, утім, була більш сприйнятлива до інших спокус, насамперед, моди й сексу. Її зріст сягав майже шести футів, і вона часто чула, що їй пасують вузькі джинси. Її перший хлопець добре навчив її всьому, що стосувалося сексу. Другий ознайомив із психоактивними речовинами. Під кінець першого курсу вона потай вважала себе непрактикуючою мусульманкою, хоча її рідні про це й гадки не мали.

Зрештою, в її батьків виникли серйозні проблеми. Восени, коли вона навчалася на другому курсі, батька заарештували й ув’язнили на два тижні до внесення застави. Він тоді працював на маляра-підрядника, теж сенегальця, який мав належні документи. Вочевидь, його хазяїн погодився пофарбувати внутрішню частину великого офісного комплексу в Ньюарку за нижчими розцінками, ніж підрядник із профспілки, і той заявив у ІМП — імміграційно-митну поліцію — про використання праці нелегалів. Навіть це було доволі небезпечно, але там на додачу нібито зникли якісь офісні матеріали і батька Золи разом із чотирма іншими працівниками-нелегалами звинуватили в крадіжці у великих розмірах. Йому вручили повістку в імміграційний суд, і воднораз пред’явили обвинувачення в кримінальному злочині.

Зола найняла адвоката, який стверджував, що спеціалізується саме на таких справах, і сім’я виклала дев’ять тисяч доларів попереднього гонорару — власне, всі свої заощадження. Той адвокат виявився надзвичайно зайнятим — майже ніколи не відповідав на дзвінки. Оскільки брат і батьки Золи переховувалися по всьому місту та околицях, сперечатися з адвокатом доводилося їй. Поступово Зола почала зневажати цього чоловіка, марнословця, який постійно все перебільшував, і залюбки звільнила б його, але на іншого адвоката грошей не залишилось. Коли він не з’явився на судове засідання, суддя відсторонив його від справи. Зрештою, на вимогу Золи її батькові призначили безкоштовного державного захисника й обвинувачення в злочині було знято. Утім, загрозу депортації ніхто не скасував. Судовий процес затягнувся, і все з ним пов’язане забирало в неї дуже багато часу, що позначилося на її успіхах у навчанні. Після кількох судових засідань і слухань Зола вирішила, що всі адвокати або ледачі, або дурні, і вона сама змогла б упоратися із цією роботою значно краще за них.

Вона теж повелася на оману з державною позикою, яка уможливлювала вступ до юридичної школи абикому, і рішуче вступила до Фоґґі-Боттому. І тепер, коли залишилося півроку до випуску, Зола винна більше грошей, ніж могла собі уявити. Її батькам і неодруженому брату Бо загрожувала депортація, утім, їхні справи розглядалися доволі мляво в перевантажених імміграційних судах.


ВОНА ЖИЛА НА ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ ВУЛИЦІ, в будинку, хай і не такому занедбаному, як Курник, але в чомусь подібному — вщерть напханому студентами, які тіснилися в дешевих мебльованих кімнатах. На початку третього курсу вона познайомилася з Ґордоном Таннером, миловидим, статурним хлопцем, який жив у квартирі навпроти. Одне потягло за собою інше й швидко переросло в злощасний роман, а незабаром і в обговорення спільного проживання, звісно, з метою заощадити. Зрештою, Ґордон передумав через Бренду, гарненьку наречену з рідного краю, яка любила велике місто й часто його відвідувала.

Крутійство з двома дівчатами було справжнім випробуванням для Горді. Він майже все життя був заручений з Брендою і тепер одчайдушно бажав ухилитись від шлюбу. Щодо Золи теж не все було просто — він не був упевнений, чи вистачить йому мужності втекти із чорношкірою дівчиною і більше ніколи не побачити рідних і друзів. Додайте сюди напругу через млявий — якщо взагалі існуючий — ринок праці, обтяжливі борги, перспективу завалити адвокатський іспит, — ось Горді й зірвався. Біполярний розлад йому діагностували п’ять років тому. Ліки й психотерапія діяли добре, і, якщо не зважати на жахливий епізод у коледжі, його життя було досить нормальним. Усе змінилося на третьому курсі в ЮШФБ, коли наприкінці листопада він припинив прийом ліків. Золу вразили перепади його настрою, і зрештою вона зажадала пояснень. Він зізнався, що хворий, і знову почав приймати ліки. За два тижні перепади настрою зникли.

Вони склали іспити й неохоче роз’їхались на канікули по домівках. Там Горді, напевно, спровокував вирішальну сварку з Брендою та розладнав весілля. Зола не хотіла проводити час із сім’єю. Навіть попри свої неприємності, батько не зміг би втриматися від лютих настанов і проповідей щодо гріховності її західного стилю життя.

Через тиждень вони повернулися до Вашингтона. Горді досі заручений, весілля досі призначене на п’ятнадцяте травня. Проте він припинив прийом ліків і поводився імпульсивно. Два дні не виходив зі спальні, спав годинами, потім сидів, спершись підборіддям на коліна, і витріщався в пітьмі на стіни. Зола місця собі не знаходила, не знаючи що його робити. Потім він пропав на три дні, залишивши повідомлення, що їде в потязі до Нью-Йорка, аби «декого опитати». Мовляв, напав на слід колосального заколоту, і роботи не прогребти. Вона спала в себе вдома, коли він з’явився о четвертій ранку, зриваючи із себе одяг від хоті. Трохи пізніше, у той же день, він знову кудись зник. Нібито напав на слід якихось поганців і «нарив компромат». Він повернувся геть збуджений і засів за ноутбук. Золі наказав триматися від нього подалі, бо в нього купа роботи.

Зрештою налякана й знервована Зола пішла до «Рудого котяри» та розповіла про все Тодду.

4

ВОНА ЗУСТРІЛА ЇХ НА ПРИЧІЛКУ й вони піднялися сходами на другий поверх та зайшли до її квартири. Зачинивши двері, Зола подякувала хлопцям за те, що вони прийшли. Вона дійсно була дуже стурбована, майже в нестямі.

— Де він? — спитав Марк.

— Отам, — відповіла Зола й кивнула в бік коридору. — До себе не пускає і сам не виходить. Навряд чи він спав останні два дні. Страшна гойданка настрою, зараз на стіни дереться.

— Препарати приймає? — поцікавився Марк.

— Авжеж, ні. Принаймні фармацевтичні. Підозрюю, без самолікування не обійшлося.

Вони переглянулися, кожен очікував, що хтось зробить перший крок. Нарешті Марк промовив:

— Ходімо.

Вони вийшли в коридор і постукали в двері:

— Горді, це Марк. Я тут із Тоддом і Золою. Ми хочемо поговорити.

Тиша. Тільки ледь чутна музика — Брюс Спрінгстін. Марк знову постукав і назвався. Музика стихла. Заскреготіло крісло чи стілець, щось гупнуло й стало ще тихіше. Потім клацнув замок. Марк зачекав кілька секунд і відчинив двері.

Горді стояв посеред тісної кімнати. На ньому не було нічого, крім старих жовтих спортивок із логотипом «Редскінз», у яких вони його бачили вже добрячу сотню разів.. Він витріщався на стіну, не звертаючи уваги на гостей, що просочувалися в кімнату. Ліворуч від них був кухонний куток, захаращений купою порожніх пивних бляшанок і пляшок з-під міцних напоїв — повна раковина й щільні ряди всюди, де тільки можна розставити. Підлогу засмічено паперовими стаканчиками, використаними серветками й обгортками сандвічів. Праворуч стояв маленький обідній стіл із ноутбуком і принтером, серед стосів паперу різної висоти. Підлогу під ним укривали папірці, теки й вирізки з журналів. Диван, телевізор, крісло й кавовий столик відтягнуто в протилежний куток, аби звільнити площу стіни.

На ній була плутанина химерно розташованих великих білих аркушів і дюжини роздруківок, прикріплених кольоровими кнопками та липкою стрічкою. Горді, озброєний чорним, синім і червоним фломастерами, складав велетенську мозаїку грандіозної змови, що вела до зловмисних осіб угорі.

Виявилося, що Горді витріщався саме на світлини цих осіб. Він був блідий і змарнілий, значно втратив на вазі, чого Марк із Тоддом не вбачали якихось два тижні тому, під час сесії. Горді завжди любив спорт, тренувався в гімнастичному залі, але всі його видатні м’язи зійшли нанівець. Густе біляве волосся — джерело безмежних гордощів — засмальцювалось і звисало пацьорками. Окинувши Горді оком і зваживши стан, у якому перебувала кімната, вони раптом зрозуміли, що їхній друг зовсім пустився берега. Перед ними стояв схиблений митець — несамовитий відлюдник, занурений у створення монументального полотна.

Напівобернувшись і блимнувши на них спідлоба, Горді спитав:

— Яким вітром?

Його очі запали, щоки ввалились, ґороїжилась тижнева борідка.

— Треба поговорити, — сказав Марк.

— Ще б пак! Але говоритиму я, бо мені справді є що розповісти. Я щойно все зрозумів. Я викрив цих мерзотників, і тепер ми мусимо діяти швидко.

— Добре, Горді, — спроквола протяг Тодд. — Ми прийшли тебе вислухати. Що трапилось?

— Прошу, сідайте, — спокійно запропонував Горді, вказавши на диван.

— Я краще стоятиму, — озвався Марк. — Якщо буде твоя ласка.

— Ні! — гаркнув Горді. — Не буде! Просто роби, що я кажу, і тоді все в нас буде добре. Сідай давай. — Він так визвірився, що, здавалося, дасть стусана. У кулачному двобої, ні Марк, ані Тодд не встояли би проти Горді й десяти секунд. За роки навчання в юридичній школі вони пару разів бачили, як він бився в барах; у обох випадках — перемога швидким нокаутом.

Тодд і Зола всілися на диван, а Марк притягнув стільця з кухоньки. Всі вони з недовірою оглядали стіну: мішанину блок-схем із стрілками, що розходилися в усіх напрямках, пов’язуючи десятки компаній, фірм, імен і чисел. Вони сиділи й чекали, втупившись у стіну, мов покарані за погану поведінку школярі. Горді підійшов до обіднього столу, де стояла напівпорожня робоча пляшка текіли, налив трохи в улюблену кавову філіжанку й випив ковтками, ніби то був чай.

— Ти надто охляв, Горді, — заговорив Марк.

— Справді? Пусте, від’їмся. Зараз мова не про мою худорбу.—Із філіжанкою в руці, навіть і не подумавши запропонувати випивку своїм друзям, він підступив до стіни й вказав на горішнє фото:

— Це — Гаспидяка. Звати Гайндс Реклі, юрист із Волл-стріт, що перетворився на інвестиційного шахрая. Має лише чотири мільярди, що в наші часи ледь дозволяє бідоласі потрапити до списку «Форбс». Тобто дрібний мільярдер, хоча й має всі потрібні цяцьки: палац на П’ятій Авеню з видом на парк, чималий шмат у курортному районі Гемптонс, яхту, пару літаків, статусну дружину — звичайні для них речі. Закінчив юридичну школу в Гарварді, працював кілька років у великій фірмі. Там не притерся, тому заснував свою шарагу з кількома приятелями. Декілька поглинань — і ось він власник і керівник чотирьох юридичних фірм. Як це заведено в мільярдерів — дуже потайний, відлюдькуватий. Діє під прикриттям багатьох різних компаній. Я відслідкував лише декілька з них, але й цього вже цілком достатньо.

Горді говорив у стіну, стоячи спиною до них, і коли піднімав філіжанку, аби хильнути, виразно випиналися ребра — схуд він просто вражаюче. Говорив він спокійно, наче впиваючись фактами, відомими тільки йому.

— Головний інвестиційний канал Гайндса Реклі —«Шайло-Сквер Файненшл», контора, що керує приватними внесками, викуповує компанії за позичені кошти, займається проблемними боргами та веде інші звичайні воллстрітські ігри. «Шайло» володіє шматком «Варанда Кепітал», невідомо наскільки великим, бо бракує даних у реєстрі — все, що стосується цього крутія, покрите мороком. «Варанді» належить шматок «Бейтріум Груп». Як ви напевно знаєте, «Бейтріум» володіє серед інших компаній і старою доброю Фоґґі-Боттом. Нею і ще трьома іншими юридичними школами. А чого ви напевно не знаєте — «Варанда» також володіє фондом «Лекер-Стріт Траст» у Чікаго, який, своєю чергою, володіє ще чотирма комерційними юридичними школами. Тобто в підсумку — вісьмома.

Праворуч на стіні, на великому товстому аркуші були намальовані прямокутники з вписаними в них назвами: «Шайло-Сквер Файненшл», «Варанда Кепітал» і «Бейтріум Груп». Нижче, акуратним рядком ішов перелік восьми юридичних шкіл: «Фоґґі-Боттом», «Мідвест», «Посейдон», «Ґалф-Коуст», «Ґалвестон», «Бункер-Гілл», «Сентрал-Арізона» і «Стейтен-Айленд». Під кожною назвою — слова і числа, але надруковані таким дрібним шрифтом, що їх неможливо було прочитати з іншого кінця кімнати.

Горді підійшов до столу і, націдивши чергову дозу текіли, хильнув, потім повернувся до стіни й став обличчям до них.

— Реклі почав скуповувати ці школи приблизно десять років тому, звісно, постійно ховаючись за купою фірм-прокладок. Володіти комерційними юридичними школами й коледжами не протизаконно, але він чомусь прагне тримати це в таємниці. Мабуть, боїться, що хтось спіймає його за брудною оборудкою. І ось я його спіймав.

Він знову хильнув і подивився на них. Його широко відкриті очі сяяли.

— У 2006 році добродії з Конгресу вирішили, що кожен Том, Дік і Гаррі мусить мати можливість підвищити рівень свого життя, отримавши додаткову освіту. Отже, сказали ці добродії, по суті, будь-хто, як-от ми з вами, може взяти в борг скільки йому заманеться на здобуття фахової освіти. Позика для всіх, дурні гроші. На навчання, на підручники, навіть на щоденні витрати — скільки завгодно, звісно, за підтримки і з благословення федерального уряду.

— Горді, це загальновідомо, — сказав Марк.

— Ох, дякую, Марку. А тепер, якщо надалі просто сидітимеш і мовчатимеш, я продовжу розповідь.

— Слухаю і корюся.

— А ось що не є загальновідомим: тільки-но школою заволодівав Реклі, вона негайно починала розширюватись. У 2005 році у Фоґґі-Боттомі було чотири сотні студентів. Уже до нашого вступу в 2011 році — тисяча, приблизно як і тепер. Те саме й по інших школах — усюди приблизно по тисячі студентів. Усі школи докуповували будинки, набирали за оголошеннями некваліфікованих викладачів, платили купу грошей посадовим особам із абиякими дипломами і, звісно, проводили агресивний маркетинг. А все чому? А тому, що є дещо не загальновідоме, а саме: економіка комерційних юридичних шкіл.

Він ще трохи хильнув і рушив до правого краю стіни, де висів плакат, помережаний числами та розрахунками.

— Трохи юридично-шкільної арифметики. Візьмімо Фоґґі-Боттом. Щороку вони здирають по сорок п’ять тисяч із кожного. І всі платять. Немає стипендій, грантів — анічогісінько з того, що пропонується в справжніх школах. Це сорок п’ять мільйонів валового доходу. Викладачам вони платять по сто тисяч на рік, набагато менше, ніж у середньому по країні — двісті двадцять у гідних школах, але однаково це золоте дно для тих блазнів, що нас навчають. Окрім того, існує довічне джерело теоретиків-правознавців, які шукають роботу і аж у черги шикуються, жебраючи працевлаштування, авжеж, із чистої любові до нас, студентів. ЮШФБ полюбляє вихвалятися своїм співвідношенням викладачів до студентів — один до десяти. Нібито нас вчать обдаровані фахівці, кожен свою маленьку групу, еге ж? Пам’ятаєте лекції із цивільних правопорушень у першому семестрі? Як ми двомастами тілами напхались у аудиторію Стіва-Заїки?

— А звідки тобі відома їхня платня? — перебив Тодд.

— Вийшов на одного чолов’ягу та поговорив із ним. Він викладав адміністративне право на третьому курсі, але ми його ніколи не бачили, бо його звільнили два роки тому за пияцтво на робочому місці. Отож, ми разом напилися і він мені все розповів. У мене є інформатори, Тодде, тобто я знаю, про що кажу.

— Добре, добре. Просто поцікавився.

— Отже, у Фоґґі-Боттомі працює сто п’ятдесят викладачів, на яких максимально витрачається, скажімо, п’ятнадцять мільйонів доларів щорічно. — Він вказав на мішанину з цифр, які ледь можна було розрізнити. — Іще й адміністрація на верхньому поверсі. Ви знали, що наш недотелепкуватий декан щорічно отримує вісімсот тисяч доларів? Так от. Декан Гарвардської юридичної школи заробляє півмільйона, щоправда, він не відповідальний за виробництво з клепання дипломів, де треба стежити за рентабельністю. У нашого — гарне резюме, на папері — все добре, якщо треба, вміє виступити з промовою, а головне, він довів свою здатність слугувати надійним «дахом» цього шахрайського підприємства. Реклі добре платить усім своїм деканам і чекає від них ефективного продажу мрій. Ще додамо, скажімо, три мільйони на решту роздутих зарплат, і можна сміливо сказати, що адміністрація обходиться в чотири мільйони на рік. Гаразд, розщедримось — най вже буде п’ять і в підсумку — двадцять мільйонів витрат. Торік чотири мільйони пішли на обслуговування: будівля, персонал і, звісно, маркетинг. Майже два мільйони з них — на пропаганду, заманювання ще більшої кількості обдурених душ, які вступлять до школи, візьмуть позику й будуть мріяти про подальшу блискучу кар’єру на юридичній ниві. Я знаю це, бо в мене є друг — доволі путній хакер. Він дещо знайшов, а дещо — ні та був реально вражений шкільною системою кібербезпеки. Каже, вони дуже добре працюють над захистом своїх файлів.

— У підсумку двадцять чотири мільйони, — сказав Марк.

— Спритний. Округлимо до двадцяти п’яти, і ось уже Гаспидяка має двадцять мільйонів «чистими» на рік лишень із нашого рідної Фоґґі-Боттом. Помножте це на вісім і зомлійте від результату. — Горді прочистив горлянку й харкнув на стіну. Потім сьорбнув із філіжанки, повагом проковтнув і відійшов на кілька кроків.

— Отже, як Реклі все це прокручує? Він продає мрію, а ми заковтуємо принаду. Тільки-но його вісім шкіл розширились, одразу гостинно розчинили двері для кожного, незалежно від кваліфікації чи результатів вступного іспиту. Середній прохідний бал для вступу в юридичну школу Джорджтаунського університету, найкращу, як ми напевне знаємо, за рівнем навчання, сто шістдесят п’ять. У Лігу Плюща навіть вищий. Який середній бал вступу до ЮШФБ ми не знаємо, бо це військова таємниця. Мій хакер не зміг зламати цей файл. Але сміливо можна сказати, що добряче під сто п’ятдесят, імовірно — ближче до ста сорока. Головний недолік цієї ненормальної системи — не існує нижчого вступного балу, ніж прохідний до ЮШФБ. Ці срані юридичні школи беруть кожного, хто може взяти державну позику, а, як зазначено вище, державну позику може взяти хто завгодно. Американська асоціація адвокатів може запросто акредитувати й дитячий садок, якщо той назветься юридичною школою. Нікого не обходить, наскільки тупим може бути абітурієнт, федеральну програму позик це теж не турбує. Не хочу образити нікого в цій кімнаті, але всі ми знаємо свої результати. Недарма ми тоді напилися та промовчали, звісно, крім Золи, якій пощастило набрати найвищий із нас чотирьох бал. Отже, якщо бути тактовним, можна припустити, що середній бал нашого невеличкого гурту — сто сорок п’ять. За статистикою, шанси скласти адвокатський іспит із таким балом — п’ятдесят на п’ятдесят. Ніхто нам про це не казав, коли ми подавали заяву на вступ, тому що їм на це начхати: головне для них — наші гроші. Нас ошукали, щойно ми туди ввійшли.

— Ти відкрив Америку, — докинув Марк.

— То пливімо далі, — відрізав Горді та втупився в стіну, не звертаючи на них уваги.

І знову вони з острахом перезирнулися. Наведені факти були цікаві та сумні, але вони більше непокоїлися за свого друга. Тимчасом він продовжив:

— Ми вскочили в халепу, бо побачили нагоду втілити в життя недосяжну мрію. Жодному з нас не світило навчання в юридичній школі, всі ми скочили вище за себе. Нам тут не місце, нас обманом змусили повірити, що ми маємо хист до прибуткової сфери діяльності. Підманули рекламою та обіцянками працевлаштування. Море вакансій і пропозицій; купа робочих місць із привабливою зарплатою. Але насправді такого нема. Торік найкрутіші фірми з Волл-стріт пропонували найкращим випускникам сто сімдесят п’ять тисяч на рік. Тут, у столиці — сто шістдесят тисяч. Ми чули про такі вакансії роками й запевняли себе, що така робота очікує й на нас. Тепер ми знаємо правду, і вона полягає в тому, що можна знайти роботу в межах п’ятдесяти тисяч доларів, штабу тієї, на яку пощастило влаштуватися тобі, Марку, хоча ти й досі не знаєш, скільки тобі там платитимуть. Але це маленькі фірми з марудною роботою і невтішним майбутнім. У великих платять сто шістдесят тисяч з гаком. А поміж ними — нічого. Порожнеча. Ми мордувалися на співбесідах, гупали в усі двері, обнишпорювали інтернет, тому знаємо, наскільки мізерним є ринок праці.

Вони сиділи й весь час кивали йому, передусім, щоб він трохи заспокоївся. Ґорді хильнув ще текіли, перемістився до лівого краю стіни і націлився пальцем:

— А ось вам та гидота, про яку ви й гадки не мали. Реклі володіє нью-йоркською фірмою «Квінн і Вирдольяк». Можливо, ви про неї щось чули, але я — ні. У професійних колах її називають просто «Квінн». Має відділення у шести містах, у штаті приблизно чотири сотні юристів, у першу сотню фірм не входить. Є невеличке відділення з тридцятьма юристами тут, у окрузі Колумбія. — Він тицьнув на шмат паперу з назвою фірми, роздрукованою жирним шрифтом.—«Квінн» працює переважно в сфері фінансових послуг. Та ще клоака. Відчуження майна, відновлення у володінні, грошові збори, невиконання зобов’язань, банкрутства — тобто має справу з усілякою злісною заборгованістю. Зокрема, студентською. Там добре платять, принаймні спочатку. — Він вказав на кольорову брошуру, колись втричі складену, а тепер розгорнуту й приколоту до стіни. — Я бачив таку чотири роки тому, коли придивлявся до Фоґґі-Боттому. Імовірно, ви теж її бачили. Там ще впадає в очі усміхнене обличчя такого собі Джареда Молсона, випускника, який нібито щасливо влаштувався в «Квінн», де йому одразу дали сто двадцять п’ять тисяч на рік. Я це добре пам’ятаю, бо подумав тоді: ого, якщо Фоґґі-Боттом випускає людей, які здатні влаштуватися на таку роботу, треба подавати заяву на вступ. Отже, я знайшов пана Молсона та побалакав із ним за випивкою. Йому запропонували роботу в «Квінн», але не підписували контракт, допоки він не склав адвокатського іспиту. Він працював там шість років і звільнився, а звільнився він тому, що його зарплатня постійно знижувалася. За його словами, щорічно після підбиття балансу, правління вважало за потрібне врізати зарплату. В останній рік він отримав трохи більше сотні тисяч і вирішив послати їх подалі. Розповів, що через борги жив, як волоцюга, а зараз продає нерухомість і підробляє водієм в «Убері». У «Квінн» діє потогінна система, і він стверджує, що став жертвою Фоґґіботтомської пропагандистської машини.

— І він не один такий, еге ж? — запитав Тодд.

— Безперечно. Молсон лише один із багатьох. «Квінн» має чудовий веб-сайт, де можна прочитати біографії всіх чотирьохсот юристів. Тридцять відсотків — випускники юридичних шкіл, що належать Реклі. Тридцять відсотків! Отже, друзі мої, Реклі винаймає їх, дає таку зарплату, що завидки беруть, а потім використовує їхні усміхнені обличчя та історії великого успіху в своїх пропагандистських матеріалах.

Ґорді зробив паузу, хильнув і самовдоволено їм посміхнувся, ніби очікував оплесків. Підійшовши ближче до стіни, вказав на інше обличчя — чорно-білу світлину, роздруковану на аркуші, одну з трьох попід Гаспидякою.

— Цей пройдисвіт — Алан Ґрінд, юрист із Сіетла й командитний компаньйон у «Варанді». Володіє юридичною фірмою «Кінг і Розвелл» — черговою сумнівною конторою з двомастами юристами, що має філії у п’яти містах, здебільшого на Заході, — він показав ліворуч, де «Кінг і Розвелл» займала місце поряд із «Квінн і Вирдольяк». — Із двохсот юристів Ґрінда — сорок п’ять випускники тих самих восьми юридичних шкіл.

Ґорді знову хильнув і підійшов до столу за добавкою.

— Хочеш випити всю пляшку? — запитав Марк.

— Захочу й вип’ю.

— Може тобі краще пригальмувати?

— Думай краще за себе. Я не п’яний, тільки трохи захмілів. І хто ти в біса такий, щоб відстежувати, скільки я п’ю?

Марк зітхнув і попустився. Слова Горді вимовляв доволі чітко. Розум працював безперебійно. Якщо не зважати на неохайний вигляд, здавалося, що він цілком володіє собою, принаймні зараз. Він підійшов до стіни й указав на світлини.

— Посередині — Волтер Болдвін. Він орудує чиказькою юридичною фірмою «Спенн і Татта» — триста юристів у сімох містах країни. Така сама специфіка роботи, така сама пристрасть до випускників із дрібних юридичних шкіл. — Він вказав на третє обличчя під світлиною Реклі. — І замикає це злочинне коло пан Марвін Джокеті, молодший компаньйон бруклінської юридичної фірми «Ретліфф і Косґроув». Така сама організація, така сама бізнес-модель.

У помітному захваті від виконаної роботи, Горді приклався до текіли, потім повернувся і окинув поглядом усіх трьох слухачів.

— Не хотілося б зупиняти увагу на очевидному, але варто зазначити, що Реклі правує чотирма юридичними фірмами з одинадцятьма сотнями юристів у двадцяти семи відділеннях. І всі вони винаймають саме стільки випускників його юридичних шкіл, щоб можна було дзвонити в усі дзвони про їхню успішність, і щоб сосунці, як-от ми з вами, табунами бігли туди з купою грошей, забезпечених Конгресом.— Зненацька він заволав зривистим голосом: — Ідеально! Чудово! Ця грандіозна облуда з високоврожайною школою — безпрограшний варіант. Якщо ми не повернемо боргів — відшкодують платники податків. Реклі приватизував прибутки й націоналізував витрати.

Раптом він жбурнув філіжанку в стіну. Та відлетіла від тонкого гіпсокартону і, неушкоджена, покотилася підлогою. Ґорді рвучко сів, майже гепнувся, спиною до стіни й розпростав ноги. Його підошви чорніли лепом і задавненим брудом.

Кілька секунд, поки відлунював гуркіт, уся трійця нашорошено витріщалася на Ґорді. Мовчання затяглося надовго. Марк, утупившись у стіну, осягав інтригу. Жодної підстави сумніватися в дослідженнях Ґорді не було. Тодд споглядав стіну, мов зачарований цією злочинною змовою. Зола, не відвертаючи погляду від Ґорді, міркувала, що з ним далі робити.

Зрештою Ґорді промовив майже пошепки:

— Мій борг, разом із цим семестром, двісті сімдесят шість тисяч. А твій, Марку?

Ніхто не крився — усі знали одне одного як облуплених.

— Разом із цим семестром — двісті шістдесят шість,— відповів Марк.

— Тодде?

— Сто дев’яносто п’ять.

— Зола?

— Сто дев’яносто одна.

Ґорді помотав головою і розсміявся, не від комізму ситуації, а від її неймовірності.

— Майже мільйон! Хто при здоровому глузді позичив би таким, як ми четверо, один мільйон доларів? — наразі це запитання здавалося абсурдним, навіть смішним. Після чергової тривалої паузи Ґорді сказав:

— Виходу немає. Нас обдурили, ошукали, обібрали, затягнувши оманою в цей жалюгідний навчальний заклад. Виходу немає.

Тодд повагом підвівся, підійшов до стіни, ткнув пальцем у самісінький центр «панно» і спитав:

— Що за «Сорванн Лендерс»?

Ґорді пирхнув черговим невеселим смішком:

— Решта оповіді. Реклі, через іншу компанію — а цей гаспид має більше «прокладок», ніж дешевий торговий пасаж обіч автостради, — володіє «Сорванном» — четвертим завбільшки приватним позикодавцем для студентів. Якщо тобі не вистачає грошей від уряду, йдеш до приватника, а там — сюрприз! — відсотки вище, а збирачі боргів діють так, що мафія, порівняно з ними, — загін молодших скаутів. «Сорванн» кредитує також і випускників; у портфелі компанії — дев’яносто мільйонів доларів. І вона йде вгору. Очевидно, Реклі унюхав кров і в приватному секторі.

— А що таке «Пассант»? — спитав Тодд.

Ще один страдницький смішок. Горді, повільно звівшись на ноги, підійшов до столу, вхопив пляшку й добряче приклався. Поморщившись, насилу проковтнув, утер губи тильною стороною долоні й зрештою відповів:

— «Пассант» — довбаний депресант. Це третя завбільшки контора в країні з вибивання боргів у студентів. У них є договір із Міністерством освіти на «обслуговування», як вони це називають, студентської заборгованості. Це понад трильйон доларів, позичених дурнями штабу нас. «Пассант» — це банда терористів, яку неодноразово притягували до суду за жорстокі методи стягнення боргів. У Реклі там є своя частка. Напрочуд злотворна людина.

Горді підійшов до дивану й сів біля Золи. Коли він проходив повз Марка, того обвіяло їдким тілесним смородом. Тодд пішов на кухоньку, обійшов купи сміття на підлозі, відкрив холодильник і дістав звідти дві бляшанки пива. Дав одну Маркові, й вони разом їх відкрили. Зола, незважаючи на сморід, гладила Горді по нозі.

Марк кивнув на стіну й запитав;

— І як довго ти над цим працював?

— Не має значення. Якщо будете слухати, я розповідатиму далі.

— Я вже достатньо наслухався, — промовив Марк. — Принаймні на сьогодні. Може підемо поїмо піци? «У Маріо» ще відчинено.

— Чудова ідея, — відгукнувся Тодд, але ніхто не зрушив із місця.

Зрештою Ґорді заговорив знову:

— На моїх батьках досі висять дев’яносто тисяч мого боргу за коледж. Уявляєте? Вони сумнівалися і правильно робили, а я без вагань тиснув на них, дурень такий! Мій батько заробляє п’ятдесят тисяч на рік — продає сільськогосподарське обладнання — і, крім іпотеки, ніколи не мав боргів, доки я не почав позичати. Мати працює на півставки в школі. Я збрехав їм, мовляв, улаштувався на чудову роботу, тепер у мене все гаразд і зможу все виплатити сам. Бренді теж набрехав. Вона думає, що ми житимемо у великому місті, де я, вдягнувши гарний костюм, буду щодня шурувати на роботу й завзято дертися нагору по кар’єрній драбині. Ото вскочив у халепу, хлопці! І не бачу жодного виходу.

— Прорвемося, Ґорді, — сказав Марк, але якось невпевнено.

— Подолаємо й це, — підхопив Тодд, не обумовивши, що саме він мав на увазі під «це». Юридичну школу? Борги? Безробіття? Або зрив Ґорді? Надто багато викликів на цю мить.

Знову запала довга, гнітюча павза. Марк і Тодд повагом цмулили пиво.

— То як нам вивести на чисту воду Реклі? — запитав Ґорді.— Я міркував зустрітися із журналістом, із тих, що пишуть на правові теми в «Пост» або «Джорнел». Навіть роздумував про колективний позов проти цього негідника. Уявіть тисячі подібних до нас дурнів у одному човні, який тоне, і кожен залюбки всадить кулю в того мерзотника, якщо правда вийде назовні.

— Не бачу підстави для позову, — сказав Марк.— Тобто, певна річ, він вигадав карколомну оборудку, але водночас діяв у межах закону. Ніхто не забороняє володіти «фабриками дипломів», хоч він і докладає зусиль, аби це приховувати. Його юридичні фірми мають право наймати кого заманеться. Усе це нечесно, підло, облудно, але цього недостатньо для позову.

— Згоден, — озвався Тодд. — Але мені подобається ідея нацькувати на цього лихваря допитливого журналіста.

— А чи не розглядалася в Каліфорнії подібна справа? — спитала Зола. — Коли студентка судилася зі своєю школою, через те, що не могла знайти роботу?

— Так, — відповів Марк, — було декілька таких позовів, але їх усі відхилили, крім ось того в Каліфорнії. Там дійшло до судового процесу й присяжні винесли рішення на користь юридичної школи.

— Я не відмовляюсь від ідеї вчинити позов, — сказав Горді.— Це найкращий спосіб викрити Реклі. Уявляєте, що буде після розкриття такої змови?

— Буде весело, але ж він не йолоп, — зауважив Марк. — Де в біса! Він володіє чотирма юридичними фірмами. Уяви, яку важку артилерію він здатен задіяти. Наступні п’ять років позивачі тонутимуть у паперах.

— Немов ти щось знаєш про позови,— пустив шпильку Горді.

— Усе знаю. Адже я здобуваю освіту у Фоґґі-Боттомі.

— Що й треба було довести.

Закінчивши безглуздо шпигати один одного, вони втупилися в підлогу. Зрештою Тодд промовив:

— Годі вже, Ґорді, ходімо на піцу.

— Я нікуди не піду, але вам, хлопці, вже час.

— Тоді й ми нікуди не підемо, — сказав Марк. — Залишимось тут.

— Нащо? Мені не потрібні няньки. Забирайтеся геть.

Тодд, який так і стояв, підійшов до дивана та подивився згори вниз на Ґорді.

— Поговорімо про тебе, Ґорді. Про тебе і твій стан. Ти не спиш, не їси, не миєшся, як уже на те пішло. Ти приймаєш ліки?

— Які ще ліки?

— Годі вже, Горді. Адже ми твої друзі, прийшли сюди підтримати тебе.

— Які ще ліки? — наполягав той.

— Облиш, Горді, — озвався Марк. — Ми знаємо, що з тобою коїться.

Горді повернувся до Золи й загарчав:

— Що ти їм наговорила?

Не встигла Зола відповісти, як втрутився Тодд:

— Нічого. Вона нам нічого не говорила, таж ми самі все бачимо, Горді. Ми твої найліпші друзі, а тобі потрібна допомога.

— Мені не потрібні ліки, — огризнувся Горді, потім скочив на ноги та пішов до спальні, мимохідь штурхонувши Тодда. Дійшовши, він заволав: «Геть звідси!» і хряпнув дверима. Друзі зітхнули й переглянулися. За мить двері відчинилися, Горді вийшов, схопив пляшку текіли, гаркнув: «Зникли! Хутко!» — і знову сховався в спальні.

Хвилину було тихо. Зола встала й підійшла до спальні. Приклавши вухо до дверей, прислухалася. Потім відійшла й сказала пошепки:

— Здається, він плаче.

— Оце так, — прошепотів Марк.

Минула ще одна хвилина.

— Ми не можемо залишити його самого, — тихо промовив Тодд.

— Нізащо, — відповів Марк. — Будемо пильнувати. Я перший черговий на дивані.

— Я залишаюсь, — сказала Зола.

Марк роззирнувся і допив своє пиво. Сказав притишеним голосом:

— Гаразд, ти на дивані, а я в кріслі. Тодде, підеш спати до Золи, зміниш мене за кілька годин.

— Гаразд, — кивнув Тодд. — Сподіваюсь, це допоможе.

Він відчинив холодильник, узяв ще пива й вийшов, Марк вимкнув світло та сів у обшарпане шкіряне крісло. Неподалік зіщулилася на дивані Зола. Він прошепотів:

— Це буде довга ніч.

— Краще помовч, — застерегла вона. — Стіни тонесенькі. Він може нас почути.

— Зрозуміло.

Цифровий годинник на мікрохвильовці випромінював синювате світло, яке наче посилювалося, поки очі призвичаювалися до темряви. На цьому тлі вирізнялися обриси обіднього столика, комп’ютера та принтера. Хоча вони ще не спали, у кімнаті було зовсім тихо. Із спальні — анітелень. Із вестибюля ледь чутно долинала музика. Через десять хвилин Марк дістав телефон і перевірив повідомлення та пошту. Нічого важливого. Наступні десять хвилин тяглися як година, а сидіти в кріслі ставало дедалі незручніше.

Марк втупився в стіну. Він не бачив світлини Гайндса Реклі в пітьмі, але мав таке відчуття, що той бундючно на нього позирає. Проте тієї миті Марк не переймався Реклі та його грандіозною змовою. Він непокоївся за Ґорді. Завтра на них чекає серйозне випробування — треба відвести друга до лікаря.

5

О ДРУГІЙ ГОДИНІ НОЧІ Тодд тихенько прослизнув у квартиру Ґорді й побачив, що Зола й Марк сплять. Він розбуркав Марка й прошепотів: «Моя черга». Марк піднявся, розім’яв затерплі суглоби та м’язи, перетнув коридор, зайшов до квартири Золи і впав там на диван.

Передсвітом Ґорді вибрався з ліжка, натягнув джинси, светр, шкарпетки та бавовняну куртку. Тримаючи в руці чоботи, він причаївся за дверима й прислухався. Він знав, що вони чатують у кімнаті, чекають на його наступний крок. Він трохи прочинив двері спальні й прислухався. Потім вийшов у кімнату, побачив їхні обриси на дивані та в кріслі, почув їхнє сопіння й тихенько підкрався до вхідних дверей. Посеред коридора він взувся і вийшов із будинку.

Зола прокинулася з першими променями сонця й сіла на дивані. Побачивши, що двері в спальню відчинені, вона скочила на ноги, увімкнула світло й зрозуміла, що Ґорді вдалося вислизнути.

— Його там нема! — гукнула вона Тоддові. — Він утік!

Тодд вибрався з крісла й пройшов повз неї у спальню — маленьку квадратну кімнату, заховатися в якій було неможливо. Він заглянув у шафу, подивився в туалеті й заволав:

— Чорт! Як так сталося?

— Він просто встав і пішов собі.

Вони недовірливо перезирнулися і побігли сповістити про це Марка.

Утрьох вони помчали вниз сходами та кинулися через вестибюль до задніх дверей. На стоянці, серед десятка машин, його маленької «мазди» не було. Зникла, як вони й побоювалися. Зола зателефонувала Ґорді. Звісно, він не відповів. Тоді вони повернулися, зачинили двері квартири, після чого пройшли три квартали до їдальні, де засіли за столиком, аби продумати план дій за чорною кавою.

— У цьому місті його так просто не знайти, — зауважив Марк.

— Особливо, якщо він не хоче бути знайденим,— докинув Тодд.

— Може, звернемось до поліції? — запропонувала Зола.

— І що ми їм скажемо? Наш друг зник і може завдати собі шкоди? Вони всі зараз заклопотані після ночі вбивств і зґвалтувань.

— А як щодо його батьків? — спитав Тодд. — Можливо, вони не в курсі, в якому він стані.

— Ні, — похитав головою Марк. — За таке Ґорді зненавидить нас довіку. Та й що вони можуть зробити? Вихопляться у велике місто та почнуть тут бігати й шукати?

— Згоден, але в Ґорді має бути лікар: або тут, або вдома. Лікар, який його знає, доглядає, виписує ліки, розуміє, що потрібно робити, коли він у поганому стані. Якщо ми розкажемо його батькам, вони принаймні повідомлять лікаря. Нехай ми його розлютимо, але йому нададуть потрібну допомогу.

— Маєш рацію, — погодилася Зола. — До речі, лікар десь тут. Ґорді відвідує його щомісяця.

— Знаєш, як звати?

— Ні. Я вже намагалася його знайти, але марно.

— Гаразд, — сказав Марк, — може, пізніше. А зараз ми мусимо знайти Ґорді.

Вони випили каву й прикинули, що шукати його містом неможливо. Підійшла офіціантка й запропонувала сніданок. Вони відмовились. Ніхто не мав апетиту.

— Маєш якісь ідеї? — спитав Марк у Золи.

— Ніяких, — похитала головою вона. — Минулого тижня він зникав двічі. Уперше сів на потяг до Нью-Йорка й пропадав три дні. Коли повернувся, майже нічого не розповів, сказав тільки, що напав на слід Гаспидяки. Думаю, він там із кимось зустрічався. Цілий день він тинявся по дому — майже весь час ми були разом. Він пиячив і багато спав. Потім я повернулася додому з роботи, але його й слід прочах. Два дні ніяких звісток. Це саме тоді він знайшов звільненого з Фоґґі-Боттому викладача.

— А ти знаєш, що він згодом робив? — спитав Тодд.

— Ні. Два дні тому він зачинився в себе й не хотів мене бачити. Мабуть, саме тоді він пересунув меблі та почав обліплювати стіну.

— А як багато ти знаєш про стан його здоров’я? — поцікавився Марк.

Вона зітхнула й завагалася:

— Це ж усе конфіденційна інформація, хлопці, розумієте? Я присягалася йому берегти таємницю.

— Годі тобі, Золо, ми всі тепер залучені, — заперечив Марк. — Авжеж, це конфіденційно.

Вона озирнулася навкруги, мовби хтось міг підслуховувати:

— Минулого вересня я знайшла його пігулки, і в нас відбулася розмова. Йому діагностували біполярку, коли він навчався в коледжі, але він нікому не казав, навіть Бренді. Згодом їй теж сказав, так що вона знає. Завдяки терапії та препаратам він зазвичай поводиться нормально.

— Я і не підозрював, — сказав Марк.

— Я теж, — озвався Тодд.

— Для біполярників це звична справа,— вела далі Зола,— перетнути межу, вважаючи, що ліки їм уже не потрібні. Вони добре почуваються, переконавши себе, що любісінько обійдуться без препаратів. І перестають їх вживати. Відтак усе повертається на кола свої, і вони часто вдаються до самолікування. Це й трапилося з Ґорді, хоча його гнітило й багато інших турбот: усі ці негаразди з юридичною школою, неможливістю працевлаштування, боргами, і, що гірше — він відчував, що його змушують одружитися. Йому було недобре ще на День подяки, але він робив усе, щоб це приховати.

— А чому ти нам не сказала?

— Бо він зненавидів би мене. Ґорді переконував себе, що він справжній мужик і якось прорветься. І, якщо озирнутись назад, він був у нормі. Але перепади настрою ставали дедалі різкішими, особливо, коли він почав пити.

— Треба було нам розповісти, — наполягав Марк.

— Я не знала, що й робити. Раніше я ніколи з таким не стикалась.

— Пошуки винуватців зараз недоцільні, — сказав Тодд Марку.

— Вибачте.

— Уже майже восьма година, — зауважив Тодд, зиркнувши на екран телефона. — І ніяких звісток від Ґорді. Опівдні я, мабуть, піду до бару й відпрацюю зміну. А ви що робитимете?

— Мені на десять, — відповіла Зола. — На кілька годин. Вона тимчасово працювала в невеличкій бухгалтерській компанії.

— Ну, — сказав Марк, — я повернувся з дому завчасно, плануючи розпочати підготовку до адвокатського іспиту, але насправді мені не дуже кортить цим займатися. Мабуть, я краще піду до «Несе Скелтон» і весь день буду підлещуватися до майбутнього начальства, намагаючись справити враження потрібного і доречного. Звісно, задарма. Напевне, їм потрібна допомога в копіювальній.

— Бачу, любиш ти право, — зіронізував Тодд.— А я вдосконалююсь усе більше в барі.

— Дякую.

— Здається, — зітхнула Зола, — все, що ми можемо зробити, — це чекати.

Тодд оплатив каву й вони вийшли з їдальні. Коли вони пройшли квартал, задзижчав телефон Золи. Вона витягла його з кишені, подивилася на екран, і, заклякнувши, вимовила:

— Ґорді. Він у Центральній тюрмі.


О ЧЕТВЕРТІЙ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТЬ ранку Ґорді зупинив патрульний, який помітив «мазду», що кривуляла по Коннектикут-авеню. Під час перевірки на тверезість він хитався і зрештою погодився дмухнути в трубку. Монітор пристрою показав 0.11, і Ґорді одразу закували в кайданки та помістили на заднє сидіння поліційної машини. Його «мазду» евакуатор відтягнув на міський штрафмайданчик. У в’язниці він знову пройшов тест — із тим самим результатом. У нього взяли відбитки пальців, сфотографували, зареєстрували й кинули до витверезника із шістьома такими, як він. О восьмій ранку судовий пристав відвів його в маленьку кімнату, вручив йому телефон і сказав, що він має право на один дзвінок. Той зателефонував Золі, після чого судовий пристав забрав телефон і знов одвів Горді в камеру.

Через півгодини трійко його друзів пройшли крізь головний вхід Центральної тюрми, потім через металошукач і попрямували до великої зали, куди, вочевидь, родичі та друзі приходили, щоб звільнити своїх близьких після злощасної ночі. Уздовж трьох стін стояли шеренги стільців, захаращені газетами та журналами. У дальньому кінці зали було велике віконце, за яким двоє службовок у формі займалися паперами. Усюди товклись поліцейські, час від часу розмовляючи з приголомшеними й знервованими людьми. Таких там налічувалося більше десятка — батьки, дружини, друзі, — всі мали переляканий вигляд, усі метушилися. Двоє чоловіків у поганих костюмах і з пошарпаними портфелями поводилися тут, як у себе вдома. Один теревенив із поліціянтом, який, вочевидь, добре його знав. Інший мав нараду з подружжям середнього віку. Жінка плакала.

Марк, Тодд і Зола, зайнявши стільці у кутку, деякий час придивлялись до оточення. Минуло кілька хвилин, і Марк наблизився до віконця, сором’язливо посміхнувся службовці й сказав, що прийшов забрати свого друга Ґордона Таннера. Службовка подивилась якісь папери і відправила його кивком до стільців, мовляв, це займе якийсь час. Марк повернувся до свого місця поміж Тоддом і Золою.

Юрист, який говорив із поліціянтом, час від часу кидав на них оком і невдовзі підійшов. На ньому був лискучий бронзовий костюм-трійка, начищені чорні туфлі з довгими гострими носками, що загиналися вгору, ясно-блакитна сорочка й блідо-зелена краватка з товстим вузлом, яка ні до чого не пасувала. На одній руці — великий золотий годинник із діамантами, на іншій — два масивні золоті браслети. Напомаджене волосся, зачесане назад, кущилося за вухами. Навіть не усміхнувшись, він почав свою стандартну промову:

— Керування в стані сп’яніння?

— Так, — відповів Марк.

Адвокат уже роздавав свої бізнес-картки. «Даррелл Кромлі, ліцензований адвокат. Фахівець із КСС». Кожен отримав по картці.

— І хто той щасливчик? — спитав Даррелл.

— Наш друг, — відповів Тодд.

— Уперше? — радісно запитав Даррелл.

— Так, уперше, — відповів Марк.

— Співчуваю. Але я можу допомогти. Це якраз мій профіль — керування транспортним засобом у стані сп’яніння. Я знаю всіх поліціянтів, суддів, службовців, приставів, усі нюанси системи. Я — найкращий у своєму ділі.

Обережно, аби не здалося, що він хоч трохи зацікавлений найняти цього типа, Марк запитав:

— Ясно. І що йому світить?

Даррелл спритно підтягнув розкладний стілець і сів навпроти них. Не гаючи часу, перейшов до справи:

— Як його звати?

— Гордон Таннер.

— Що ж, у Таннера 0.11, отже, залишається небагато місця для маневру. Передусім ви маєте заплатити двісті баксів, аби його забрати. Зобов’язання особистої поруки. Його оформлятимуть приблизно годину, потім він вільний. Ще дві сотні — за визволення його машини. Вона на міському штрафмайданчику. Це забере десь півгодини. Йому призначать з’явитися до суду, швидше за все, наступного тижня. Ось тоді я і вступаю в справу. Мій гонорар — тисяча доларів готівкою.

— У нього заберуть права? — спитав Тодд.

— Звісно, ні, поки його не засуджено. На це піде місяць. Потім він може їх утратити на рік, заплатити штраф у розмірі п’ять тисяч доларів, але я можу дечому запобігти. Я справді вмію домовлятися, розумієте? Окрім того, йому світить п’ять днів ув’язнення, але й тут я можу задіяти магію. Підпишемо його на громадські роботи, і він залишиться на волі. Повірте мені, я знаю всі тонкощі системи. А ви самі десь навчаєтесь, працюєте?

— Так, — сказав Марк. — Ми студенти юридичної школи.

Він не хотів називати, якої саме.

— Джорджтаунської?

— Ні, — стиха промовив Тодд. — Фоґґі-Боттом.

— Моя школа, — посміхнувся Кромлі. — Закінчив дванадцять років тому.

Двері відчинилися і до залу увійшла ще одна пара стурбованих батьків. Кромлі подивився на них мов голодний собака. Коли він знову перевів погляд на трьох друзів, Тодд запитав:

— Цебто нам зараз треба мати чотири сотні готівкою?

— Ні, вам треба мати чотирнадцять сотень. Дві за поруку. Дві за машину. І штука мені.

— Гаразд, — сказала Зола.— Але наш друг, можливо, теж: має при собі якісь гроші. Як би нам довідатись, скільки в нього?

— Я можу це з’ясувати. Найміть мене просто зараз, і я візьмусь за роботу. Ваш друг потребує захисту, і я готовий його надати. Адже система покарання за КСС у цьому місті така, що просто розжує та виплюне вашого друга.

— Послухайте, — заговорила Зола. — Із нашим другом не все гаразд. Він, як би це мовити... Ну, в нього проблеми зі здоров’ям, а він не приймає призначені йому препарати. Ми мусимо відвезти його до лікаря.

Як же це сподобалось Дарреллу! Примруживши очі, він завдав останнього удару:

— Авжеж. Як тільки ми його визволимо, я подам клопотання щодо прискореного слухання. Знов-таки, я в тісних відносинах із суддями й можу пришвидшити всю процедуру. Але, звісно, за додаткову оплату. Нумо, не будемо затягувати.

— Добре, добре, — сказав Марк. — Дайте нам час обміркувати.

— У вас є мій номер, — нагадав Кромлі, скочивши на ноги. Він ковзнув геть і знайшов якогось поліціянта, з яким можна було теревенити, водночас оглядаючи присутніх у пошуках наступної жертви. Дивлячись на нього, Марк прошепотів:

— Ото й ми такими станемо десь за два роки.

— Зараза така, — процідив Тодд крізь зуби.

— У мене є 80 доларів, — сказала Зола. — Давайте скинемось.

— Я порожній, — насупившись, відповів Марк. — Якнайбільше тридцятка.

— Я теж, — промовив Тодд. — Але в мене є на рахунку, там вистачить. Я побіг шукати банкомат, а ви зачекайте тут.

— Добрий план.

Тодд похапцем вийшов із зали, до якої одночасно зайшло ще кілька людей. Марк із Золою спостерігали за тим, як Кромлі та інший адвокат обробляють натовп. У перервах перед нападом на чергову жертву Кромлі або теревенив із якимось поліціянтом, або з поважним виглядом телефонував. Було, він залишав зал, щоразу розмовляючи по телефону, ніби поспішав кудись у термінових юридичних справах. Але завжди повертався, і недарма.

— Таке ми в юридичній школі не вивчали, — зауважив Марк.

— У нього, мабуть, і власного кабінету немає,— сказала Зола.

— Жартуєш? Оце його кабінет.


ЧЕРЕЗ ДВІ ГОДИНИ, як вони прибули до Центральної тюрми, всі троє зрештою залишили її разом із Горді. Позаяк Зола не мала машини, а «Бронко» Марка глохнув у вуличних пробках, вони сіли в Тоддів хетчбек «кіа» та поїхали до міського штрафмайданчика в Анакостії, який був біля верфі. Горді сидів на задньому сидінні разом із Золою, мовчки й заплющивши очі. Утім, відбулася німа розмова й сказано було чимало. Маркові кортіло викласти карти на стіл, сказавши щось таке: «Слухай, Горді, ти хоч приблизно уявляєш, як керування в стані сп’яніння позначиться на твоїх і без того жалюгідних перспективах працевлаштування?». Або: «Розумієш, Горді, навіть якщо тобі вдасться скласти іспит, тебе все одно не приймуть до адвокатури через керування у стані сп’яніння».

Тодд бажав допекти його чимось на кшталт: «І куди саме ти їхав о четвертій ранку, після двох випитих пляшок текіли?»

Зола, як найспівчутливіша, запитала б: «Хто твій лікар, і коли ти до нього підеш?»

Так багато хотілося сказати, але нічого не було висловлено. На штрафмайданчику перемовини зі службовцем вів Марк. Він пояснив, що пан Таннер захворів і наразі недієздатний.

«Хто б сумнівався, — подумав службовець. — Певно, ще п’яний».

Марк виклав понад двісті доларів, половину з яких дістав із гаманця Горді, і підписав необхідні папери. Відтак вони роз’їхалися — Тодд повіз Золу на роботу, а Марк — Горді, на його «мазді».

Доки вони повзли у вуличних пробках, Марк сказав:

— Прокидайся, Горді, та поговори зі мною.

— Чого тобі? — промимрив той із заплющеними очима. Від нього тхнуло перегаром і немитим тілом.

— Мені треба знати, хто твій лікар і де він знаходиться. Зараз же їдемо до нього.

— Ще чого! Немає в мене лікаря.

— Он як! А він би тобі не завадив. Давай, Горді, годі брехати. Ми знаємо і про біполярний розлад, і про лікаря, чи, трясця, психотерапевта, що тебе доглядає. Для нас цілком очевидно, що ти кинув приймати ліки й потребуєш допомоги.

— Хто сказав?

— Зола.

— От сучка така.

— Облиш, Горді, зізнавайся. Якщо ти мені зараз же не скажеш, хто твій лікар, я зателефоную твоїм батькам і Бренді.

— Я тебе вб’ю.

— Чудово, давай зупинимось і будемо битися на ножах.

Горді зітхнув і пересмикнувся. Потім розплющив очі, виглянув у віконце й промовив:

— Прошу, Марку, досить на мене гримати. Я і так за цю ніч натерпівся.

— Добре, не буду гримати, але тобі потрібна хоч якась допомога.

— Відвези мене додому, будь ласка.

— У Мартінсбурґ? Я не проти.

— Чорт, ні, тільки не туди. Я собі голову знесу, що наразі не така вже й погана ідея.

— Припини, Горді. Добре, поїдемо до тебе, і ти візьмеш добрячий душ. Потім, може, поспиш, потім щось поїмо, а вже тоді я повезу тебе до лікаря.

— От поспати — це діло. Іншого й не треба.

За мить Марк побачив, як його друг зворотнім боком долоні розмазує по щоках сльози.

6

УПАВШИ В ЛІЖКО, ГОРДІ ВЕЛІВ Маркові забиратися геть. Той відповів, мовляв, не діждеш, і вони трохи посперечались. Горді здався, натягнув ковдру на голову й заснув. Марк зачинив двері спальні, всівся на дивані й втупився в свій телефон. Зранку йому вже двічі дзвонила Бренда — вона була в паніці. Її незв’язна мова на голосовій пошті та повідомлення були дедалі настирливішими. Вона вже два дні нічого не чула від нареченого і збиралася їхати до столиці. З одного боку, Марк чи не радо вітав її втручання. Їй варто знати, що відбувається. Вона може опанувати ситуацію, звільнивши від халепи Марка та інших. Імовірно, вона залучить і батьків Горді — зараз вони йому потрібні.

З іншого боку, вона може погіршити ситуацію. Складно передбачити, як відреагує Горді, якщо вона з’явиться і почне його сварити. Безперечно, він накинеться на Марка за те, що він усе їй розповів. Йому й без того вистачає драматичних подій.

Марк вийшов у коридор і зателефонував Бренді. Набрехав, що в Горді страшний грип, постільний режим, він ще дуже заразний, п’є багато рідини й протигрипозних ліків. Марк і Тодд опікуються ним, завжди сидять поряд, тримають усе під контролем. Якщо до завтра не буде покращення, обов’язково відведе до лікарні. Вона часом не знає прізвища його лікаря? Ні? Отже, він буде дзвонити їй, розповідати, як ідуть справи. Наприкінці розмови досі стурбована Бренда сказала, що день зачекає, а потім приїде.

Марк ходив туди-сюди коридором, переживаючи, що збрехав. Водночас він і гадки не мав, як діяти далі. Він уже кілька разів поривався передзвонити Бренді й у всьому зізнатися. Вчинити так, і вже за дві години вона буде тут, і Горді стане її клопотом. Вона знає його краще за будь-кого. Вони разом ще із сьомого класу. А Марк знав Горді лише два з половиною роки. Хто він такий, якийсь вискочка, щоб втручатися в їхні проблеми? Горді потрібен медичний догляд, і, напевне, його наречена — єдина людина, яка спроможна це влаштувати.

Одначе, якщо Бренда вийде на сцену зараз, усе може піти шкереберть. Вона може дізнатися, що Горді затримали п’яним за кермом. Вона знає Марка й Тодда і може розізлитися на них, за те, що вони його покривали. Вона може дізнатися про Золу, і навіть страшно уявити, що тоді буде. А ще, під час цього хаосу, вона може дізнатися, що Горді брехав про казкову роботу після закінчення юридичної школи. Усе може скластися настільки непередбачувано, що постраждають геть усі, особливо Горді. А головне, Горді ні за яких обставин не хоче, аби Бренда була поряд із ним. Він бажає скасувати весілля, але йому досі бракує мужності порвати з нею.

Чим більше Марк міряв кроки, тим більше бентежився. Зволікання здавалося єдиною надійною стратегією, принаймні на цю хвилину, і він вирішив брехати й надалі й подивитися, як розгортатимуться події.

У полудень Горді перебував у напівкоматозному стані. Марк неквапом поприбирав на кухні й виніс на смітник три лантухи мотлоху. Він вимив, висушив і розставив по місцях посуд. Підмів підлогу й навів лад навколо обіднього столу — робочого місця Горді. Намагався перенести меблі, але кинув це заняття, бо міг нашуміти. Багато часу провів, дивлячись на стіну й намагаючись дослідити зв’язки між компаніями, фірмами й гравцями імперії Гайндса Реклі. Ця змова вражала, Горді витратив багато часу, складаючи все до купи. Але наскільки правдиві його дослідження? Чи міг він чітко мислити в тому психічному розладі, в якому перебував?

Марк утупився у телефон, прочитавши все, що зміг знайти в мережі про біполярний розлад і депресію. А знайшов він там чимало. Близько третьої дня він почув шум у спальні й зазирнув туди. У ванній текла вода — Горді нарешті брав душ. За півгодини він вийшов у кімнату, свіжовимитий, поголений, із пишним світлим волоссям — так само гарний, як і завжди. На ньому були джинси та светр. Він подивився на Марка й сказав:

— Я зголоднів.

— Чудово,— усміхнувся Марк. Вони пройшли кілька кварталів до улюбленого кафетерію, де замовили сандвічі й каву. Побалакати не вдалося. Він не хотів розмовляти, і Марк дав йому спокій. Горді довго длубав сандвіч, зрештою відкинув хліб, узяв пальцями бекон і жадібно з’їв. Вони наливалися кавою — офіціантка ледь встигала підливати — і завдяки кофеїну Горді, здається, прийшов до тями.

— Тепер мені краще, — мовив він набитим чіпсами ротом.— Дякую, Марку.

— Чудово. Ось зараз доїмо й підемо до твого лікаря.

— Ні, це необов’язково, Марку. Мені наразі добре.

— Ходімо до лікаря, Горді, чи психотерапевта, чи хто там в біса він чи вона. Тобі здається, що все добре, але це швидко минеться.

— Той психотерапевт — посміховище. Терпіти його не можу.

Офіціантка підлила кави. Горді доїв чіпси й відсунув тарілку. Він цмулив каву, ховаючи очі. Зрештою Марк запитав:

— Хочеш поговорити про керування в стані сп’яніння?

— Анітрохи. Ходімо прогуляємося. Мені потрібно подихати свіжим повітрям.

— Чудова ідея.

Марк розплатився кредитною карткою і вони вийшли з їдальні. Пройшли весь Дюпон-серкл і пішли на захід, до М-стріт. На вулиці потепліло, проясніло — непоганий видався день для тривалої прогулянки. Вони перейшли Рок-Крік і опинилися в Джорджтауні, де йшли в натовпі по Вісконсін-авеню, час від часу зупиняючись перед вітринами. Зайшли в букіністичну крамницю й переглянули літературу в спортивному відділі. Горді грав у футбол і лакрос в Університеті Вашингтона та Лі, отож спортсмен назавжди.

Про що б зараз Горді не думав, він тримав це в собі. Часом він здавався розслабленим і веселим, але це вже не був той колишній Горді. Кудись поділись його зухвалість і жартівлива задиркуватість. Він був затурканим, що й не дивно, і Маркові бракувало його звичних уїдливих і цинічних коментарів. Наприкінці дня піднявся вітер і вони шаснули в кафе по лате. Присусідившись до Горді за маленьким столиком, Марк знову спробував залучити його до розмови, але той був наче в іншому вимірі. Коли він пішов до туалету, Марк надіслав Тоддові й Золі повідомлення з новинами. Також надіслав одне Бренді, написавши, що Горді трохи покращало, але він встиг заразити Марка й Тодда. Усі троє тепер збіса хворі та доглядають один одного в квартирі Горді. Цей грип дуже заразний і лютує в столиці, тому їй краще триматися якомога далі відсіль.

Коли вони вийшли з кафе, Горді сказав, що хоче пройтися вздовж річки Потомак. Вони перейшли М-стрит і спустилися по Вісконсін-авеню до Джорджтаунської набережної з її новозбудованими фешенебельними крамницями, кафе та ресторанами, що за доброї погоди були заповнені студентами й туристами, які сиділи назовні та насолоджувалися сонцем. Але посеред зими публіки тут було небагато.

Стоячи на дощатому настилі на березі замерзлого Потомаку, Горді, здавалося, насолоджувався краєвидом. Праворуч від них був міст Кі, який з’єднував Джорджтаун із Росліном. Ліворуч — острів Теодора Рузвельта і ще один міст. Неподалік — Центр імені Джона Ф. Кеннеді, а ген виднівся Меморіал Лінкольна та інші монументи. Біля води було помітно холодніше. Великі крижані брили торували собі шлях униз по річці. Коли Горді, усміхаючись, обернувся, він мав дивакуватий, утішено-радісний вигляд.

— Я задубів, — сказав Марк.

— То ходімо.


КОЛИ СТЕМНІЛО Й ПІД’ЇХАЛИ Тодд і Зола, Горді знову спав, а Марк читав книжку в м’якій обкладинці. Утрьох вони тихенько підсумували події дня й спробували скласти плани на ніч. Обговорили, чи потрібно викликати Бренду й розповісти їй усю правду, утім, ніхто не був до цього готовий. Особливо Зола. Стосовно планів на завтра, крім зрозумілої речі — необхідності знайти лікаря, який опікується Горді, дискутували небагато. Потім друзі ледь чутно перемістили меблі й прибрали в кімнаті. Марк зажадав очистити й стіну. Йому набридло дивитися на пики Гайндса Реклі та його зграї. Наче недостатньо бридко від попадання в тенета їхньої грандіозної змови, так ще й терпіти весь цей жах у кімнаті. Проте Тодд і Зола наклали вето на цю ідею. Горді так багато часу марудився над своїм шедевром, що краще його не чіпати, аби він знову не здурів.

Коли доставили піцу, Зола прослизнула в спальню, щоби підняти свого хлопця. Повернулася одна й сказала, що він на неї майже не реагує та ще й нагримав. Вони з’їли піцу, запиваючи тільки водою, і так вбили трохи часу. Ключі Горді були в Марка в кишені, там і залишатимуться. Вони вирішили, що чергуватимуть уночі, як і вчора. Золі випало першій чатувати на дивані. Тодд пішов до її квартири, а Марк пройшов чотири квартали до себе й уперше за день узяв душ.

Усі розійшлися, і Зола, усамітнена в темноті й спокої, почала обмінюватися повідомленнями. До випробувань цього прикрого дня додався телефонний дзвінок від батька. Суддя імміграційного суду відхилив останнє клопотання і видав ордер на депортацію її батька, матері та неодруженого брата Бо. Після двадцяти шести років у США їх депортують назад до Сенегалу разом із купою інших біженців. Двадцять шість років вони важко працювали мало не задарма. Двадцять шість років перебивалися з хліба на воду, заощаджували скільки могли, підкорялися всім законам — навіть не перевищували швидкості. Двадцять шість років вважали себе американцями й були вдячні за те, що їх тут приймають. А тепер їх силою повертають у країну, якої вони вже не знають і часткою якої бути не бажають.

Зола була сильною жінкою і пишалася стійкістю свого характеру, але від нестерпного гніту турбот вона припустилася помилки — заплющила очі.


О ПЕРШІЙ ГОДИНІ сорок дві хвилини її телефон почав дзижчати й вібрувати. Він був у кишені джинсів і зрештою розбудив її. Пропущений дзвінок. Від Горді. Одну-дві секунди вона усвідомлювала реальність, потім скочила на ноги й побігла до спальні. Перевірила ванну кімнату, добре розуміючи, що його там немає, і кинулася будити Тодда. Другу ніч поспіль вони мчали сходами до вестибюля на першому поверсі, а потім вибігали на автостоянку позаду будинку. «Мазда» Горді зникла. Тодд зателефонував Маркові й сказав, що вони мчать його підібрати. Уже в Тоддовій машині пікнув телефон Золи — текстове повідомлення.

— Це від нього. Пише: «Золо, я так більше не можу. Виходу немає. Мені дуже шкода».

— Чорт! Дзвони йому.

— Не відповідає, — зауважила Зола, натиснувши виклик за його номером.

Одразу пішло переадресування на голосову пошту: «Привіт, це Горді. Залиште повідомлення».

— Голосова пошта. Надсилаю повідомлення: «Горді, ти де? Ми виїхали».

Вона дивилася на екран телефона, очікуючи відповіді, потім знову надіслала той самий текст.

— Глухо.

— І ти нічого не почула, коли він пішов?

— Авжеж ні. Я старалася не заснути. Мабуть, у нього був ще один ключ.

— Отож. Він може завдати собі шкоди.

— Не кажи так.

Марк щодуху біг від свого будинку з телефоном біля вуха, намагаючись додзвонитися до Горді. Але не вдавалося. Він заскочив на заднє сидіння і спитав:

— Що тепер?

— У тебе й досі його ключі? — звернувся до нього Тодд.

— У кишені. Хто взагалі тримає запасний ключ від машини, якій уже десять років?

— Горді, наприклад. Він збирається утнути якусь дурницю, ти хоч розумієш це чи ні?

— Тільки не зараз, — сказала Зола. — Вибачте, хлопці. Я не збиралася засинати.

«Другу ніч поспіль», — одночасно подумали Марк і Тодд, але промовчали. Нарікання не зарадять лихові, а Золі й без того непереливки. Якщо Горді замислив щось утнути, їм його не зупинити.

— Є якісь думки? — порушив мовчанку Тодд, усе ще стискаючи кермо. Ніхто не відповів. Запала гнітюча тиша, тільки рокотав двигун і обігрівач дмухав теплим повітрям. Зола сказала:

— Він любив бігати в парку Рок-Крік.

— Сумніваюсь, що він там бігає посеред ночі, — зауважив Тодд. — Мінус шість на дворі.

— Як щодо «У Коні»? — запитав Марк. — Ми завжди любили там протвережуватися.

— Оце гарна ідея, — погодився Тодд і рушив із місця. — Не припиняйте телефонувати й писати йому.

«У Коні» — цілодобово відкрита вафельна на Дев’ятнадцятій вулиці — улюблений заклад безпритульних і студентів. Тодд зупинився неподалік і Марк пірнув усередину. За мить повернувся і сказав:

— Немає ніяких ознак його перебування. Є ідея. Поїхали на набережну в Джорджтауні. Ми з ним були там сьогодні, і, схоже, йому там сподобалося.

— Що означає «йому там сподобалося»? — запитав Тодд.

— Не знаю. Просто їдьмо.

Коли вони звернули на М-стрит, задзвонив телефон Марка.

— От чорт! Це Бренда. Відповідати?

— Так! — гаркнув Тодд. — Негайно відповідай!

Марк натиснув «відповісти» й промовив:

— Привіт, Брендо.

Вона була майже в нестямі:

— Марку, що відбувається? Щойно я отримала повідомлення від Горді. Пише, що йому шкода, виходу немає, він так більше не може. Що в біса коїться, Марку? Кажи!

— Він катається по місту, Брендо. Ми з Тоддом у машині, намагаємося його знайти. Він не приймає препарати й поводиться мов пришелепкуватий.

— Я думала, він у ліжку з грипом, як і ви.

— Так, був у ліжку, хворів, і що? Ми були з ним, але він крадькома вислизнув. Ти намагалась йому подзвонити?

— Авжеж;! Чому ти не сказав мені, що він більше не приймає препарати?! — вона буквально волала.

— Брендо, я до вчора навіть не знав, що він на препаратах. Він нікому про це не казав. Ти теж;, до речі.

— Про таке не кажуть. Прошу, знайди його, Марку!

— Ми намагаємося.

— Я скоро приїду.

— Ні, не поспішай. Залишайся там, я тобі зателефоную.

На набережній вони зупинилися на узбіччі й вилізли з машини. Припустилися до річки, але їх зупинив охоронець.

— Шановний, — звернувся до нього Марк, — ми шукаємо друга. Він приїхав на маленькій синій «мазді» й потребує нашої допомоги. Ви його не бачили?

— Та кому тут щось треба вночі?

— Зрозуміло. Ми просто подивимось, ви не проти?

— Дивіться, — відповів охоронець.

Вони пройшли променадом і зупинилися біля річки, на самому краї набережної — саме там, де Горді й Марк стояли кілька годин тому. Праворуч кілька машин перетинали Потомак по мосту Кі. А ліворуч, поза островом Рузвельта, на Арлінгтонському Меморіальному мості, трапилась якась надзвичайна подія. Там блимали червоні й сині вогні.

7

КОЛИ ВОНИ ПІД’ЇХАЛИ до мосту, три смуги західного напрямку були перекриті, що спричинило транспортний затор. Тодд залишив машину на трав’янистому насипу біля пандуса, і вони поспішили до місця подій. Там стояли й блимали синім шість абияк розташованих поліційних машин із відчиненими дверима. Повсюдно клекотали рації сновигаючих поліціянтів. Двоє з них стояли на узбіччі, біля поручнів, і вдивлялися в темну річкову воду. Завиваючи сиреною, повзла затором, намагаючись дістатися місця подій, «швидка допомога». Коли вони пройшли мостом сто метрів, їх зупинив полісмен.

— Назад! — гаркнув він. — Куди лізете?

Вони зупинилися, вдивляючись у рейвах попереду. Поза полісменом і патрульними машинами вони побачили синю «мазду» Горді, що стояла з увімкненими фарами посеред смуги. Дверцята з боку водія були відчинені.

— Що сталося? — спитав Марк.

— Не ваше діло. Ану, забирайтеся звідси!

— Пане, — звернувся до нього Тодд. — Ми його знаємо. Це наш друг. Що з ним?

Полісмен глибоко зітхнув і схаменувся.

— Стрибнув, ясно? Зупинив машину й шугонув із мосту.

Зола закричала й затулила обличчя долонями. Тодд підхопив її, не давши впасти. У Марка підігнулися коліна, до горла підкотила нудота. Він ледь спромігся видушити:

— Ні, не може бути.

Полісмен обійняв Марка за плечі й кивнув ліворуч, де двоє поліціянтів утішали жінку середніх років:

— Ота жінка їхала позаду нього, коли він зупинився. Вона бачила, як він кинувся до краю та шугонув униз. Співчуваю.

— Не може бути, — повторив Марк, у той час як Тодд відводив Золу до широкого тротуару за кілька кроків від них. Вона, невтішно ридаючи, важко опустилася на землю, спиною до бетонної огорожі мосту.

— Співчуваю, — знову сказав полісмен. — Ми пробиваємо його номери. Він із Західної Віргінії, так?

— Так. Його звати Ґордон Таннер. Ми студенти.

— Ходімо зі мною. — Марк пройшов за ним повз поліцейських та їхні машини до «мазди» Горді. Він витріщився на неї, як на щось жахливе й помотав головою. — Сюди,— покликав полісмен і підвів його до краю мосту. Двоє інших поліціянтів водили променями ручних ліхтариків по темних водах Потомаку. До мосту, блимаючи синіми проблисковими маячками, наближався швидкохідний катер.

— Отут він і стрибнув, — сказав полісмен.— Там усюди крига. Ніхто б не витримав більше пари хвилин.

Марк дивився у воду й спостерігав за катером, який заходив під міст. Заплющивши очі, почав схлипувати.

Підійшов детектив у плащі й запитав:

— Хто це?

— Його друг, — відповів полісмен. — Знає того хлопця.

Марк дивився на детектива, намагаючись опанувати себе.

— Співчуваю, синку, — сказав детектив. — Тобі є що нам розповісти?

Марк витер очі, скреготнув зубами й вимовив тремтячим голосом:

— Це наш друг. Останнім часом у нього проблеми. Минулої ночі його затримали п’яного за кермом. Ми цілий день очей з нього не спускали, боялися, що накоїть дурниць.

— У нього проблеми з психікою?

— Ні, просто припинив приймати ліки, — Марків голос зірвався, він знову витер очі. — Не можу повірити.

— Співчуваю, синку. Я — детектив Свейзі, поліційний відділ округу Колумбія. Ось картка, там є номер мого мобільного.

— Дякую, — видушив Марк, узявши картку.

— Наразі тривають пошукові роботи, це потребує часу, але ми його знайдемо. Знаєш його рідних?

— Так.

— Звідки він?

— Мартінсбурґ, Західна Віргінія.

— Можеш їм подзвонити? Вони, напевне, захочуть приїхати.

Це було останнє, що Марк бажав робити, але він кивнув і сказав:

— Авжеж. А ми можемо допомогти в пошуках або якось іще?

— Вибач, синку, але все, що ви можете зробити, — це чекати. Залиш мені свій номер і я зателефоную, коли ми його знайдемо.

— А це надовго?

— У таких випадках точно не скажеш, — знизав плечима детектив. — Пропоную знайти теплу місцинку й почекати там. Я зателефоную, якщо будуть новини. І його рідним теж дай мій номер, нехай мені зателефонують. І ще одне: ми обшукали машину, але не знайшли записки. Знаєш, де він мешкає?

— Знаю.

— Добре. Можеш перевірити, чи не залишив він записки? Зазвичай залишають. Якщо знайдеш, одразу телефонуй.

— Так і зроблю.

— Співчуваю, синку, — повторив Свейзі, поклавши руку йому на плече.

— Дякую. — Марк пішов тротуаром. Ще одна «швидка» їхала із заходу. Там теж виник затор. Здавалося, що навкруги миготять мільйони блимавок. До першого катера приєдналися ще два — із пошуковими прожекторами — і, нарізаючи кола, зайшли під мостову арку.

Марк і Тодд допомогли Золі підвестися. Вони змерзли, скулились, але були надто приголомшені, аби щось відчувати. Майже на руках відволокли Золу до машини, вже блокованої тиснявою. Тодд завів двигун, увімкнув обігрівач, і вони, вражені жахом, просто сиділи й споглядали весь цей кошмар. Зола плакала на передньому пасажирському сидінні. Тодд притулився до вікна, блідий як потороча. Марк схлипував і намагався віддихатися. За кілька хвилин завібрував його телефон. Він витяг його з кишені й сказав:

— Чотири виклики від Бренди. Хтось мусить із нею поговорити.

— Цей «хтось» — ти, Марку, — промовив Тодд. — У тебе немає вибору.

— А чому не ти?

— Бо ти краще її знаєш. І вона подзвонила тобі, а не мені.

Марк стиснув телефон і чекав. Евакуатор із жовтими блимавками пробирався крізь затор, кривуляючи поміж поліційних машин. Хтось із уповноважених вирішив, що «швидкі» непотрібні, й вони поїхали геть разом із кількома поліційними машинами.

— Так ти дзвонитимеш? — запитав Тодд.

— Набираюсь сміливості, — відповів Марк.

— Це моя провина, — схлипнула Зола.

— У тому ніхто не винен і ти це добре знаєш, — сказав Тодд так, ніби й сам не дуже в це вірив.

— Я це зробила, — не вгавала Зола. — Я це зробила.

Жовті блимавки розвернулися, і евакуатор попрямував до них по смузі східного напрямку. Він проїхав повз, тягнучи машину Горді, яка котилася на задніх колесах. Прибуло ще кілька суден, і вся флотилія відійшла в пошуках південніше. Поліція розчистила дві смуги західного напрямку й завмерлий транспорт почав повільно рухатися.

— А що я їй скажу? — спитав Марк. — Я ж не можу сказати, що він мертвий, адже ми ще не впевнені, так?

— Він мертвий, Марку, — озвався Тодд. — Скажи їй, що він стрибнув із мосту в Потомак і наразі шукають його тіло.

— Я не можу таке сказати.

— У тебе немає вибору.

Марк глибоко зітхнув, але не зателефонував, а промовив:

— Я був із ним, коли він на це зважився. Ми стояли на набережній і Горді дивився на цей міст. Потім обернувся — спокійний і всміхнений. Він прийняв рішення і примирився із ним. А я, бовдур такий, не второпав.

— Прокляття! — сказав Тодд. — Ми тут не в хто-всравсь-невістка граємо.

— Тим-бо й ба! Сракою можна заприсягтися, що Бренда когось звинуватить, і це буду я. Цілий день їй брехав. Треба було сказати їй правду, аби вона ним опікувалася.

— Ми зробили все, що могли. Не наша провина, що він геть здурів.

— Це все моя провина! — заволала Зола. — Це я в усьому винна!

— Припини, Золо! — гримнув Тодд.

Полісмен помахав їм ліхтариком, щоб вони рухалися, і Тодд з’їхав із трав’яного насипу на смугу західного напрямку. Вони повільно їхали мостом. На крайній смузі бампер до бампера стояли три поліційні машини. Самі полісмени юрмилися на тротуарі біля місця, звідки стрибнув Ґорді.

— Куди їдемо? — спитав Марк.

— Не знаю.

Вони перетнули річку, повернули на південь, на паркову автостраду Джорджа Вашингтона, і опинилися на острові Колумбія. Тодд зупинився на порожній стоянці біля Меморіального парку Ліндона Джонсона перед пристанню із сотнями яхт, які мирно погойдувались біля причалів. Друзі дивились у пітьму, шумно шипів обігрівач. Марків телефон почав вібрувати в кишені.

— То ти збираєшся їй дзвонити?

Марк подивився на екран і відповів:

— Мені й не треба. Сама подзвонила.

Він відкрив дверцята, вийшов і пішов до причалів. Приклавши телефон до вуха, сказав:

— Брендо, погані новини.

8

ВОНИ ПРОВЕЛИ ЗОЛУ ДОДОМУ й вклали на диван. Марк накрив її стьобаною ковдрою і сів скраєчку, поклавши її ноги собі на коліна. Тодд підготував джезву з кавою, поставив її на вогонь і сів на підлогу спиною до дивана. Зола поклала руку на його плече. Довгий час ніхто не проронив ані звуку, тільки шипіла й булькотала джезва. Завібрував телефон Марка. Він дістав його й промовив:

— Знову батько Бренди.

Він тицьнув екран, прийнявши виклик, і сказав:

— Слухаю, докторе Карві.

— Марку, ми вже в дорозі, приїдемо за годину. Зупинимось у «Маріотті» в Пентагон-сіті. Зможеш бути там о сьомій? — він говорив спокійним, упевненим тоном.

— Авжеж, докторе Карві. Буду там.

— Спасибі. Я зв’язався з детективом Свейзі. Тепер у нього є мій номер.

— Добре. Побачимося о сьомій.

Марк закінчив телефонну розмову й зауважив:

— Тільки цього мені бракувало. Мати справу з істеричкою.

— Я піду з тобою, і ми не потерпимо, аби нас там лаяли, — запропонував Тодд.

— Звісно, нас там лаятимуть. Вона вже двічі на мене нагримала. Це все ми винуваті, тому що я брехав їй, тому що ми дозволили йому втекти, тому що ми не повідомили сім’ю, тому що ми не відвели його до лікаря, оце ось усе.

— Це я в усьому винна, — пробелькотала Зола, не розплющуючи очей.

— Це не твоя провина, і твоє ім’я взагалі не згадувалося,— промовив Марк. — Так і буде надалі.

— Якщо вона почне репетувати, я просто вийду, — сказав Тодд. Мені й так гидко на душі, не вистачало ще мелодраматичного серіалу від Бренди та інших.

— Коли ми вчора їхали із штрафмайданчика, Горді погрожував вбити мене, якщо я їй зателефоную. Ясно, що це не справжня погроза, але добре передає його загальний настрій. Він не хотів, щоб вона знала. І він відмовився навіть розмовляти про лікаря. Що ми могли зробити?

— Ми все це вже сто разів пережовували, Марку, — зупинив його Тодд.

Він піднявся і налив три філіжанки кави. Була майже четверта ранку, всі вони емоційно й фізично виснажились. Зола сіла на дивані, взяла філіжанку й спробувала посміхнутися. Її очі почервоніли, повіки набрякли — здавалося, вона на межі чергового нервового зриву.

— Не думаю, що поїду з вами, хлопці, — промовила вона.

— Ні, залишайся тут і відпочивай, — запропонував Марк.

— Добра ідея, — погодився Тодд. — Тобі краще триматись подалі від Бренди.

— Якось я з нею зустрілася. Вона думає, що ми просто друзі. Горді казав, що вона про нас не здогадувалася.

— Певен, так і було, але вона досі може ревнувати, — сказав Марк. — Їй було не до вподоби, що Горді живе у великому місті без неї.

Вони знову надовго замовкли та цмулили каву. Марк порушив мовчання:

— Замалим не забув! Нам треба пошукати передсмертну записку. Детектив наказав.

— Має бути весело, — висловився Тодд. Вони перейшли коридор, зайшли до квартири Горді й увімкнули світло. Нічого не змінилося, відколи вони панічно звідси вибігли. Записка могла бути в спальні, але вони її там не знайшли.

— Брудно тут, — зауважив Марк, роззираючись. Простирадла на ліжку жужмом, матрац напівзастелений, одяг на підлозі, на комоді дві порожніх пляшки з-під спиртного.

— Я тут приберу, коли ви підете, — сказала Зола. — Певна, його рідні захочуть сюди прийти.

Вони вийшли в кімнату й витріщилися на конспірологічну стіну Ґорді.

— Що будемо робити? — спитав Тодд.

— Давай усе це здеремо й збережемо. Його рідним від цього користі не буде.

Зола зібрала повний кошик брудної постільної білизни, рушників і одягу й понесла її до пральні в підвалі, тимчасом Тодд із Марком обережно знімали наліпки й аркуші зі стіни. Мармизи Реклі та його співучасників ретельно складалися на винос. Марк помітив біля комп’ютера Ґорді дві флешки й, нікому про це не сказавши, машинально поклав їх у кишеню.

О шостій Марк із Тоддом вийшли з будинку й поїхали до Пентагон-сіті. Заторів не було, тож вони прибули до «Маріотту» за двадцять хвилин і пішли в кафе попити кави з бісквітами. Поївши, вони спробували налаштуватись на зустріч.

— Уявляю, який жах вона там буде виказувати, — сказав Тодд.

— Вона вже й так все виказала.

— Ми не зобов’язані вислуховувати звинувачення, Марку.

— Ми маємо бути терплячими, Тодде, і співчутливими. Бідолашна дівчина щойно втратила нареченого, якого вона обожнювала.

— Але він її ніт.

— Адже вона про це ніколи не дізнається, чи не так?

— А я знаю? Зола казала, що він із Брендою страшно посварився напередодні Різдва. Хтозна, що він їй наговорив. Міг скасувати весілля.

— Він сказав би нам. Адже ми його найліпші друзі, Тодде, принаймні тут, у столиці. Закладаюся, весілля було ще в силі й Бренда мріяла про свій найкращий день у житті. А зараз її дитяче серденько розбите.

— А як ми могли діяти інакше? — запитав Тодд.

— Не знаю. Але я не певен, що мені вкрай необхідно було кликати Бренду. Ґорді розізлився б на нас, і все могло скластися гірше нікуди.

— Воно й так склалося гірше нікуди.

— Так отож. Ходімо вже.

Вони піднялись ліфтом на третій поверх і постукали в двері. Доктор Карві чекав на них і відчинив доволі швидко. Чемно назвавшись, він міцно потиснув їм руки — його силувана посмішка, за обставин, що склалися, надзвичайно їх вразила. Він жестом запросив їх до вітальні. Запропонував каву, але вони відмовилися. Ніяких ознак Бренди чи будь-кого іншого ніде не було.

Ґорді кілька разів розповідав про свого майбутнього тестя. Вони знали, що сімейство Карві заможне, володіє землею і має великий рахунок у банку. Доктор Карві — кардіолог, вельми шанований у Мартінсбурзі. Йому було приблизно п’ятдесят, він мав пишну сивувату шевелюру і рішуче підборіддя. На ньому був піджак без краватки, і було очевидно, що його одяг коштував чимало. Ґорді, який мав звичку всіх злісно шпиняти, про цього чоловіка ніколи й слова поганого не мовив.

Вони розсілися круг столика й розмовляли тихими голосами, бо Бренда з матір’ю відпочивали в спальні. Доктор Карві дав їй заспокійливе, і вона заснула. Поліція тільки-но пішла — опитувала сім’ю. Батьки Ґорді вже виїхали, будуть у місті за годину.

— Будьте ласкаві, розкажіть мені все, що знаєте, — попрохав доктор Карві.

Марк кивнув Тоддові, який насилу проковтнув слину й почав стисло переказувати події останніх днів. Одного друга з юридичної школи, що живе в тому ж будинку, почала непокоїти поведінка Ґорді. Він пішов у бар, де працює Тодд, і все розказав. Вони пішли до квартири Ґорді, в якій той кілька днів сидів безвилазно. Він був занехаяний, занедбаний, пиячив і, вочевидь, потребував догляду. Вони боялися залишати його на самоті, але він утік. Коли Тодд детально розповідав про наслідки керування автомобілем напідпитку, обличчя доктора Карві болісно пересмикнулося і він захитав головою, у такий спосіб уперше виявивши свої почуття. Марк підхопив оповідь і описав свої вчорашні намагання убезпечити Ґорді. Той ухилявся від розмов про стан його здоров’я і не назвав Маркові ім’я свого лікаря. Погрозами застерігав Марка зв’язуватися з Брендою або його батьками. Він відіспався, більше не пив і, здавалося, оклигав. Минулої ночі вони знову залишилися з ним, але він прихитрився втекти. Коли вони зрозуміли, що він пропав, запанікували й намагалися знайти його. На дзвінки він не відповідав. Вони їздили містом і побачили блимавки на мосту.

Коли Марк закінчив, він подивився на Тодда, який кивнув. Оповідь була майже повною і наразі достатньою.

— Дякую, — заговорив доктор Карві. — Коли Ґорді приїжджав на канікули, у них з Брендою, як це буває у багатьох пар, відбулася серйозна розмова стосовно спільного майбутнього. Безперечно, це був важкий період, але Бренда вважала, що все владнається. Проте він поїхав не попрощавшись і повернувся сюди.

— Ми дещо про це чули, — озвався Марк.

— Бренда знала, що він не приймає ліки? — спитав Тодд.

— Ну, ми вперше дізналися, що в нього біполярний розлад лише кілька місяців тому. Це було головною причиною їхніх суперечок. Він цей факт замовчував, але в подібних випадках це звичайна практика.

Марк із Тоддом сумно похитали головами.

— Слухайте, — додав доктор Карві. — Я знаю, що Бренда наговорила багато неприємного кілька годин тому, і я прошу за це вибачення. Вона збентежена і вбита горем. Нас це приголомшило не менше, ніж; вас. Ми знаємо Ґорді з дитинства, він фактично член сім’ї.

— Та пусте, — промовив Марк.

— Нам дуже шкода, докторе Карві. Ми не знали напевне, що нам робити. Ми й гадки не мали, що він на таке здатен.

— Ви зробили все, що могли за тих обставин, що склалися,— сказав доктор Карві в притаманній йому врівноваженій, заспокійливій манері. І тільки-но Марк із Тоддом, уперше, як вони завітали сюди, заспокоїлися, доктор Карві ошелешив їх запитанням:

— У нього була інша дівчина?

Вони здригнулися і опустили очі. Марк набрався духу й запитав:

— Гаразд, якщо відповідь: так, ви розкажете про це Бренді?

— Ні. Це тільки погіршить ситуацію.

— Тоді навіщо вам знати? — спитав Тодд.

Доктор Карві на мить замислився і сказав:

— Гаразд, облишмо це.

— Добре.

Прагнучи піти раніше, ніж хтось вигулькне зі спальні, Марк і Тодд почали збиратися та прощатися. Вони поквапом вийшли з номеру та готелю і навмання поїхали повз Національний аеропорт імені Рейгана. Попри хвилювання за Золу, їм не хотілося повертатися до квартири Ґорді, принаймні деякий час. Вони проїхали всю Александрію, прямуючи на південь, відтак чомусь звернули на схід, перетнули річку по мосту Вудроу Вільсона й зупинилися біля пристані яхт у Нешнл-Гарборі. Перед ними простягнувся Потомак, мабуть, у милю завширшки, який тік собі на південь, наче нічого не сталося. Не було жодних ознак пошукових робіт. Вони бачили два кораблі берегової охорони і поліційний катер біля аеропорту, але тут, нижче Арлінгтонського меморіального мосту, нічого такого видно не було.

— Як ти вважаєш, — порушив мовчання Марк, — вони можуть вирахувати, як далеко й швидко тіло просувається річкою?

— Ти в мене це питаєш?

— Я думав, ти в курсі таких справ. Це ж у тебе в старших класах був приятель, який утопився?

— Еге ж, Джої Барнс. Йому було п’ятнадцять, — Тодд, постукуючи пальцями по керму, згадував свого давнього друга. — Потопельники завжди йдуть на дно, незалежно від глибини. Якщо вода холодна, тонуть повільніше. А вже на дні відбуваються хімічні реакції, які спонукають тіло піднятись на поверхню. Майже всі спливають, зазвичай неподалік від того місця, де шубовснули. Але інколи за щось чіпляються і залишаються під водою.

Запала тиша, тільки шипів обігрівач.

— Його викине на берег, як ти вважаєш? — знову спитав Марк.

— Його знайдуть. Адже треба провести обряд проводів і поховання, щоб покінчити із цим жахом. Ніколи не чув про поминальну службу без тіла.

— Вони знайдуть, ми поховаємо і знов попхаємося до юридичної школи, аби відбути останній семестр.

— Я про це навіть не думав.

— Ця школа призвела до смерті Ґорді, Тодде. Якби він туди не вступив, із ним було б усе добре.

— Як із нами?

— Я не можу туди повернутися.

— Давай про це поговоримо згодом. Зараз нам треба поспати.


НЕВДОВЗІ МАРКОВІ ЗАТЕЛЕФОНУВАВ доктор Карві з проханням визволити машину Ґорді, під’їхати на ній разом із Тоддом до готелю та зустрітися там із Таннерами. Гірше не придумати, але вони були потрібні батькам Ґорді — у них тут більше нікого не було. Отже, другий день поспіль вони вирушили до міського штрафмайданчика, щоб забрати синю «мазду». Перед тим, як стрибнути з мосту, Ґорді вимкнув запалювання і, вочевидь, поклав ключ у кишеню. На щастя, Марк досі мав оберемок його ключів. Муніципалітет чуйно відмовився від відшкодування втрат за буксирування і нагляд, зберігши їм двісті доларів.

У номері сім’ї Карві було сумніше, ніж у морзі. Бренда сиділа на дивані поміж; матір’ю і пані Таннер — двома ланками, які, безперечно, ненавиділи одна одну й сварилися через планування весілля. Хоча тепер усе це лишилося позаду й вони журилися, об’єднані спільним нещастям.

Тодд і Марк, знову по черзі, розповіли болючу історію останніх днів, намагаючись відвести від себе якнайбільше обвинувачень. Милостивість доктора Карві, яку він демонстрував зранку, кудись поділась, проте він старався, аби зустріч пройшла спокійно. Пан Таннер закидав їх гострими запитаннями про те, що вони робили, а чого не робили. Навіщо Марк збрехав, що Ґорді хворіє на грип? Чому вони не звернулися за допомогою до батьків? Як вони дозволили Ґорді вислизнути з квартири, і навіть не раз, а двічі? До яких заходів вони вдавалися, щоб обмежити його в споживанні спиртних напоїв? Бренда була небагатослівна. Або сиділа, втупившись у підлогу й терла очі, або дивилася на Марка з Тоддом з такою люттю, ніби то вони самі скинули Ґорді з мосту. Зустріч була жахливою, всі добряче повимотували кишки, і якоїсь миті вже кожен, включно з Марком і Тоддом, сидів у сльозах. Коли ситуація вкрай погіршилася, Марк підняв руки, сказав, що з нього достатньо, і прожогом кинувся геть з номеру, а слідом за ним і Тодд.

Вони їхали мовчки, переймаючись тим, що обидві сім’ї завжди вважатимуть їх винними в смерті Горді, і лютилися від того, що винуватцями призначили їх Звісно, зараз, постфактум, легко аналізувати, що вони зробили правильно, а що неправильно, і засуджувати їхні рішення. А правда була в тому, що Горді хворів, і вони робили все, аби йому допомогти.

Ім’я Золи не згадувалось.

9

ОЧІКУВАННЯ БУЛО НЕСТЕРПНИМ. Тодд, аби згаяти час, пішов на кілька годин на роботу до бару. Марк і Зола вийшли з дому й пішли в кіно. Вони здригалися щоразу, як починали вібрувати їхні телефони, але повідомлень із фронту пошуків не було. Постійно заходили, прагнучи новин, друзі з юридичної школи. Соцмережі повнилися новинами й чутками. Історію висвітлила онлайн-версія «Пост».

Після роботи Тодд завітав до Золи з шісткою пива й вони замовили піцу. Після трапези Зола розповіла хлопцям про батьків і брата. Удень їх відвезли до центру тимчасового утримання нелегальних мігрантів, що знаходився у штаті Пенсильванія. Озброєні агенти імміграційно-митної поліції дали їм годину на збори — тільки одяг і дрібні особисті речі, — а потім наділи кайданки й загнали разом із чотирма іншими нелегалами у фургон. Батько телефонував із центру, який, за його словами, «гірший за в’язницю». Він і гадки не мав, скільки їх там утримуватимуть перед тим, як відправити до Сенегалу.

Марка й Тодда це приголомшило й розлютило. Як навмисне вибрали час. Зола й без того збентежена самогубством свого хлопця, а тепер іще й це. Вони вирішили триматися разом і десь опівночі нарешті лягли спати — Зола в своєму ліжку, Марк на дивані, Тодд у кріслі поряд із ним.


РАНО-ВРАНЦІ, КОЛИ ВОНИ ВТРЬОХ пили каву, відходячи від сну, з квартири навпроти почулися голоси й кроки. Марк відчинив двері, і вони нашорошили вуха.

До квартири Ґорді зайшли доктор Карві, Бренда й Таннери. Вони знайшли її бездоганною — весь посуд вимитий і прибраний, у холодильнику нічого зайвого, ніде ні краплини спиртного. У кімнаті прибрано, підлога чиста, робоче місце за обіднім столом ретельно впорядковане. Ліжко ідеально застелене. Весь одяг випрано до останнього стібка та охайно складено. На комоді — велика світлина Бренди, та сама, яку він зазвичай тримав у шухляді. Рушники у ванній кімнаті складено в стоси. Підлога, унітаз, душ і раковина буквально сяяли. В аптечці не було жодних ознак його пігулок. Вони припустили, що Ґорді не пошкодував часу й привів усе до ладу перед тим, як піти.

Бренда знову зірвалась. Вона сиділа на дивані й схлипувала, а батько гладив її коліно. Троє друзів за дверима квартири навпроти, заклякши в моторошній тиші, пильно прислухалися.

Таннери вирішили, що наразі короткого огляду достатньо. Вони повернуться за його речами пізніше. Троє щиро співчуваючих друзів спостерігали з вікна коридора другого поверху, як від’їжджає машина.


НАСТАВ ПОНЕДІЛОК, ШОСТЕ СІЧНЯ. За тиждень починалися заняття, але про школу ніхто не згадував. І попри те, що свій перший візит до центру тимчасового утримання нелегальних мігрантів вони не вважали захопливою поїздкою, їм необхідно було вирватися з міста. Зола зателефонувала на роботу й сказала, що захворіла, а Тодд взяв у «Рудому котярі» відгул. Під полудень вони виїхали з Вашингтона й попрямували на північ. Аби уникнути Потомаку, Тодд їхав Чеві Чейзом і Мерілендом по Коннектикут-авеню. Перші півгодини майже не розмовляли. Пригнічена Зола сиділа на передньому сидінні, тупо дивлячись у вікно. Тодд цмулив каву з високої паперової філіжанки й крутив радіо; зрештою він зупинився на станції зі старими піснями, але збавив гучність.

Марк, який сидів на задньому сидінні й шарудів паперами, видобув якусь журнальну статтю і почав читати вголос:

— Згідно з «Пост», імміграційно-митна поліція має п’ятнадцять центрів по всій країні, у яких щодня утримується під вартою тридцять п’ять тисяч осіб. Торік ІМП затримала понад чотириста тисяч нелегальних працівників і майже стільки було депортовано, що обійшлося в двадцять тисяч доларів на одного депортованого. Уся структура з’їдає щорічно понад два мільярди доларів, і це найбільша в світі система тимчасового утримання нелегальних мігрантів. На додачу до цих п’ятнадцяти центрів, ІМП має договори на утримання заарештованих ними нелегалів із сотнями окружних в’язниць, центрами утримання для неповнолітніх і державними тюрмами, на що уряд виділяє щодня приблизно сто п’ятдесят доларів на одну особу й триста п’ятдесят на сім’ю. Двома третинами центрів керують приватні компанії. Чим більше людей там утримується, тим більше грошей заробляють власники. Міністерство національної безпеки, якому підлягає ІМП, має квоту, затверджену Конгресом. У жодному з інших силових відомств не існує подібної системи квот.

— І настільки жалюгідних умов утримання, — додала Зола, немовби знала більше, ніж Марк.

— Правильно. Оскільки бракує незалежного нагляду за цими центрами, утримувані там люди часто зазнають жорстоких знущань, як-от, зокрема, довгострокове одиночне ув’язнення, брак медичної допомоги й погане харчування. Вони зазнають фізичного насильства, ба навіть зґвалтування. Торік під вартою померло сто п’ятдесят чоловік. Нерідко їх утримують разом із небезпечними злочинцями. У більшості випадків їм не надається правова допомога. На папері ІМП має стандарти для цих центрів, але вони не мають юридичної сили. Майже неможливо підрахувати, скільки вони витрачають бюджетних коштів. Насправді ніхто за цим не наглядає і нікого це не цікавить, крім самих затриманих і членів їхніх сімей. Це люди, про яких забули.

— Достатньо, — сказала Зола.

— Еге ж, — зіграв в одну дудку Тодд, — досить. І взагалі, навіщо ми про це балакаємо?

— А про що ти бажаєш побалакати? Про Горді? Бренду? Школу? Заняття розпочнуть за тиждень, просто не можу дочекатися.

Розмова на якийсь час припинилася. Марк продивлявся інші статті й мугикав під радіо. Зрештою сказав:

— Зола, може побалакаємо про твою сім’ю?

— Згода.

— Чому вони поїхали із Сенегалу?

— Батьки майже ніколи не розповідали про свою країну. Вони раділи, що виїхали звідти, вирішивши розпочати нове життя тут. Подорослішавши, я заходилася розпитувати, але зазвичай вони ухилялися від прямої відповіді. Мій батько працював у чомусь подібному до фермерського кооперативу, і в них виникла якась проблема з урядом. Батько нажив ворогів, утратив роботу й вирішив за краще виїхати з країни. Він завжди боявся повертатися. Його родина роз’їхалася хто куди, і нічого, крім неприємностей на нього там не чекає. Батько боїться, що його там зацькують.

— А твої брати?

— Старший, Сорі, одружився з американкою й живе в Каліфорнії. Його дружина не мусульманка, тому батько з ним на ножах. Молодший — ми скорочено звемо його Бо, — народився в Сенегалі, тому він теж у біді. Він ніколи не був одружений і дуже побожний.

— Я гадав, що ІМП дотримується правила не розділяти сімей, — зауважив Тодд.

— Це, мабуть, десь прописано, — сказав Марк, — але ніхто не дотримується. Учора ввечері я читав статтю про сім’ю з Камеруну — батьків із п’ятьма дітьми, які всі разом жили в одній квартирі в Бронксі. Якось уночі імпівці вибили двері, схопили батька і, як заведено, відправили його кораблем назад до Африки. У матері теж не було документів, і вона з дітьми жила в постійному страху, що будь-якої миті прийдуть і за нею. Уявляєте? Діти народилися тут, як Зола, і тому їх можуть роз’єднати з батьками. Коли ІМП запитали про цей випадок, якийсь чиновник сказав, мовляв, у штаті Нью-Йорк чудова система нагляду за дітьми. Неймовірно!

— Я б краще поговорила про юридичну школу, — озвалася Зола.

— Тільки не я, — заперечив Марк. — Я не можу туди повернутися. Друзі, ви справді збираєтеся йти наступного понеділка на заняття?

— А ти що пропонуєш, Марку? — спитала Зола. — Якщо кинеш, потім не знайдеш роботу. Хіба можна, коли залишився останній семестр?

— Роботу я знайду лише після адвокатського іспиту, скласти який просто неможливо. У мене зараз не настільки добрий розумово-емоційний стан, аби закріплювати пройдене. А в тебе, Тодде?

— Від однієї думки ригати охота.

— Він аж через сім місяців, — нагадала Зола.

— А чом би й не пропустити семестр, типу, зійти на короткий час з дистанції? — спитав Тодд.

— Тому що нас живцем пожиратимуть акули-позикодавці. Якщо ми не в школі — треба починати виплату боргів. Звісно, мають бути якісь лазівки, але сумніваюся, що ми їх знайдемо.

— Отож-бо й воно. Навряд чи нам так пощастить.

— Давайте поговоримо про щось інше, — запропонувала Зола.

— Згода, але всі теми вичерпано, — зауважив Марк.

Учергове всі надовго замовкли, зрештою Марк сказав:

— Гаразд, мені потрібно сповідатися. Коли ми в суботу прибирали в квартирі Горді, я побачив біля його комп’ютера дві флешки. Я їх забрав, вважаючи, що ні його батькам, ні Бренді вони не знадобляться. Учора ввечері я подивився, що там є, і не знайшов нічого, що стосувалося б його самогубства. Проте він дійсно надибав щось істотне.

— Реклі?

— Так, і набагато більше. Ви слідкуєте за скандалом, у який залучено «Свіфтбанк»?

— Бачила заголовки, — відгукнулась Зола.

— Ні, мені своїх проблем вистачає, — заперечив Тодд.

— «Свіфтбанк» наразі дев’ятий за величиною в країні. Ще кілька років тому, він із себе пнувся, доводячи, що досить значний, аби зазнати краху, але уряд сказав «ні». На жаль, не зазнав, і відтак справи пішли вгору. Він по самі вуха загруз в аферах зі субстандартними іпотечними кредитами, також наявні факти шахрайства та корупції. Це дійсно низькопробна установа, залучена буквально в усі фінансові схеми найнижчого рівня, проте витрачає купу грошей на маркетинг, тому що воліє бути «вашим банком на районі».

— Так, ми бачили рекламу, — сказав Тодд.

— Добре. Так от, Горді вважає, чи то вважав, що Реклі володіє частиною «Свіфтбанку». Невідомо, наскільки великою, бо, як завжди, Реклі ховається за надійною стіною підставних компаній-одноденок, більшість із яких зареєстрована в офшорах. Ці підставні компанії тихо й повільно придбавали акції «Свіфтбанку», завжди купуючи менше п’яти відсотків. Бо, як ми знаємо, якщо брати більше, слід реєструватися в Комісії у справах бірж і цінних паперів. Горді виявив три окремі, імовірно, ніяк не пов’язані між собою компанії-одноденки, які володіли дванадцятьма відсотками «Свіфтбанку». Їх поточна вартість становить приблизно чотири мільярди, що робить Реклі найбільшим акціонером, але він узяв за краще замовчувати цей факт.

— Он як, — промовив Тодд. — А ми тут яким боком?

— Мабуть, ніяким. Просто цікавий факт, і позаяк ми так і не домовилися про нову тему розмови, я просто патякатиму про «Свіфтбанк» і Гайнса Реклі. Є заперечення? Чудово. Словом, десь місяць тому «Свіфтбанк» потрапив на перші шпальти у зв’язку зі скандалом — нічого нового для цих ошуканців, але тут вони перевершили самих себе. Отже, припустімо, ти, Тодде, йдеш у місцеву філію «Свіфтбанку» й відкриваєш звичайний поточний рахунок. Кладеш на нього тисячу доларів і отримуєш чарівну чекову книжку; все в нормі, навіть припала до вподоби симпатична, найввічливіша в світі операціоністка. Але, тільки-но ти виходиш із банку, вона перетворюється на сучку-облудницю і відкриває тобі кілька додаткових рахунків: один-два ощадних, валютний, кредитну картку, дебітну картку, може, навіть брокерський рахунок. Отже, замість одного рахунку в «Свіфтбанку» ти вже маєш сім. Вона отримує премію, її хвалять: хороша дівчинка. Ти й гадки не маєш про інші шість рахунків, але старий добрий «Свіфтбанк» стягує з тебе кілька додаткових баксів щомісячно за обслуговування загадкових рахунків.

— А хто доніс? — спитала Зола.

— Вона й донесла. Виявилося, що всіх операціоністів «Свіфтбанку» змушують нав’язувати додаткові рахунки клієнтам, а якщо ті відмовляються, все одно їх створювати. Мільйони рахунків. Та твоя дівчина, та ще кілька інших, пішли й донесли. Жалілися, мовляв, верхівка нестерпно на них тиснула, наполягаючи, щоб вони відкривали додаткові рахунки. Відтак весь банк став догори дриґом, а Конгрес наступного тижня розпочне слухання.

— Сподіваюсь, що це правда, хоча б заради Реклі, — пожвавішав Тодд.— І судовий позов?

— Авжеж. Адвокати позивачів як із цепу зірвалися. Уже два колективні позови, інші на підході. Знервованих клієнтів — мільйони.

— Шкода, що я не клієнт «Свіфтбанку», — сказав Тодд. — А то б і я дав копняка Реклі під сраку.

— Він і так добряче вп’яв у нас пазури.

— Давайте поговоримо про щось інше,— урвала їх Зола.

10

БАРДТАУНСЬКИЙ ФЕДЕРАЛЬНИЙ ЦЕНТР утримання нелегальних іммігрантів містився в ізольованій долині в трьох милях від 99-ої автомагістралі та в двадцяти милях на південь від Альтуни. Якщо неподалік і було якесь містечко, воно було незриме. До входу вела широка, нова на вигляд асфальтована дорога. Вона спускалася пагорбом, що давало змогу на під’їзді до центру милуватися панорамою. Перед ними розкинувся комплекс із схожих на коробки будинків із плоскими дахами, вельми подібних до класних кімнат на колесах, якими користуються у переповнених школах. Правильний квадрат із рядами будинків було обнесено подвійною ґратчастою огорожею з блискучим колючим дротом на верхівці, що немовби натякало: цей об’єкт ніщо інше, як в’язниця. Збавивши швидкість, Тодд зауважив:

— На вигляд, як на старих чорно-білих світлинах Освенціма.

— Дякую, Тодде, — сказала Зола.

Видовище було деморалізуючим, і Зола не могла стримувати емоцій. Коли Тодд звернув на засипану гравієм стоянку, вона розридалася. Пару хвилин вони просто сиділи й дивилися на двоповерховий будинок попереду — вочевидь, місце, куди їм потрібно буде зайти. Він теж був із плоским дахом і здавався зробленим із ДВП. Взагалі було таке враження, ніби весь Центр спорудили за одну ніч.

— Ходімо, — зрештою сказала Зола, і вони попрямували до головного входу. На табличці поряд із ним було написано: «Бардтаунський федеральний центр тимчасового утримання. Імміграційно-митна поліція. Відділ утримання і перепровадження. Міністерство національної безпеки. МНБ, ВУП, ІМП. Адміністративний корпус».

Вони стояли, витріщаючись на табличку.

— Абетковий суп, — промимрив Тодд.

На що Марк відповів:

— Будемо сподіватися, що вони відповідають вимогам Американської спілки громадянських свобод, АСГС.

Вони пройшли через двері й потрапили в зону прийому вперше прибулих затриманих. Ніяких вказівників ніде не було, тому Марк зупинив якогось дебелого молодика в однострої:

— Перепрошую, пане, а де тут прийом відвідувачів?

— Яких саме відвідувачів?

— Ну, нам хотілось би побачитись із одним із ваших в’язнів.

— Вони називаються «утримувані».

— Гаразд, ми хотіли б побачитися з одним із ваших утримуваних.

Той недбало вказав кудись у кінець коридора:

— Спробуйте там.

— Щиро дякую.

Вони чвалали широким коридором, відшукуючи хоч якісь ознаки того, що вказувало б на порядок відвідування. Оскільки це був федеральний об’єкт, усюди сновигали службовці — всі в одностроях, але в різних: кремезні молодики походжали з пістолетами на ременях і з виразними літерами «ІМП» на спинах курток; клерки — в білих сорочках із краватками й золотистими жетонами, прикріпленими до кишень; полісмени взагалі скидалися на якихось помічників окружного шерифа.

Друзі підійшли до конторки, за якою розмістилися три дами. Одна заповнювала папери, в той час, як інші насолоджувалися їжею.

— Перепрошую,— сказала Зола.— Я тут побачитись із батьками.

— А хто ваші батьки? — запитала та, що з паперами.

— Маал. Батько — Абду, мати — Фанта. Ма-ал: ем, а, а, ел.

— Звідки вони?

— Загалом із Нью-Джерсі, хоча за походженням із Сенегалу. Їх забрали вчора.

— А, так вони утримувані?

Марк прикусив язика, щоб не бовкнути: «Авжеж вони утримувані. Інакше, що б ми тут робили?» Але він тільки глянув на Тодда і нічого не сказав.

— Так, саме так, — ввічливо відповіла Зола.

— Маєте дозвіл?

— Узагалі-то, ні, але ми їхали дві години, аби з ними побачитися.

Перша похитала головою, в той час, як друга, відклавши тістечко, застукотіла по клавішах. Третя, біла, старша за інших, сказала:

— Вони ще не оформлені.

Це, вочевидь, означало, що розмовляти більше нема про що.

— Ну так оформіть.

— Ми про це подбаємо, зрозуміло? — сказала перша.— Але, боюся, ви не зможете з ними побачитися, доки вони не оформлені.

— Ви жартуєте?

— Мені шкода, — сказала та без тіні співчуття.

— А хіба можна їх утримувати, якщо вони не оформлені? — напосідала Зола.

Перша, чорношкіра жінка середнього віку, презирливо посміхнулася Золі, мовляв, знай своє місце.

— У нас тут свої правила, — відрізала вона.

Марк і Тодд підступили до конторки. Тодд був у джинсах, кедах і старій шкіряній куртці. Марк був одягнений трохи солідніше для такого випадку: брюки кольору хакі, високі черевики й тепла куртка-безрукавка. Тодд кивнув Маркові, той подався вперед і гучно сказав:

— Послухайте, я її повірений, зрозуміло? Вона — американська громадянка і має право побачитися зі своєю сім’єю. Заради цього ми їхали сюди дві години, і не треба нам перешкоджати. Її батьків і брата забрали учора, аби відправити до Африки. Можливо, вона більше ніколи їх не побачить.

Третя службовка припинила їсти. Друга — стукати по клавішах. Перша відсахнулася й видушила із себе:

— Боюся, вам доведеться зустрітися з інспектором.

— Чудово! — заволав Марк. — Кличте його сюди!

Суперечка привернула увагу двох імпівців. Один із них, Гібсон, запитав:

— Якісь проблеми?

— Ясна холера проблеми! — гримнув на нього Марк.— Моя клієнтка приїхала з Вашингтона, округ Колумбія, побачитися з рідними, можливо, востаннє в житті, перед тим, як їх депортують до Сенегалу. А нам тут кажуть, що вона не може з ними побачитися через якусь там канцелярську тяганину.

Імпівці подивилися на трьох службовок. Перша сказала:

— Ви знаєте правила. До неоформлених допуску немає.

Ґібсон знову повернувся до Марка:

— Отже, ви чули. Правила є правила.

— Я можу зустрітися з інспектором? — вимогливо запитав Марк.

— Ви можете припинити кричати, ось що ви можете,— Ґібсон підступив ближче, готовий застосувати силу. На допомогу своїм підтятися ще двоє імпівців.

— Просто дайте мені поговорити з інспектором, — наполягав Марк.

— Мені не подобається ваше ставлення, — сказав Ґібсон.

— А мені ваше. І взагалі, яким боком тут ставлення? Чому ви не дозволяєте моїй клієнтці зустрітися з рідними? Казна-що! Адже їх депортують! Можливо, вона більше ніколи їх не побачить!

— Те, що їх депортують, — рішення судді. Якщо вам щось не подобається, йдіть до судді.

— А от тепер, коли ви згадали суддю, ви будете грати за моїми правилами. І перше, що я зроблю завтра вранці, це подам на вас позов до федерального суду. Як там вас звати? Ґібсон? — Марк ступив ближче й глянув на його нагрудний знак:

— М. Ґібсон. Дозвольте запитати, як розшифровується М.?

— Морріс.

— Отже, Морріс Ґібсон. Занотуй, Тодде.

Тодд вийняв ручку й схопив з конторки аркуш паперу.

Марк подивився на іншого імпівця і спитав:

— А вас як звати?

— А навіщо вам моє ім’я?— озвався той із зухвалою посмішкою.

— Для судового процесу, шановний. Щоб вас засудити, мені потрібно знати ваше ім’я.

— Джеррі Данлеп.

Марк дзиґою повернувся й націлився на трьох службовок, що всі як одна немов скам’яніли.

— Ваше ім’я? — гаркнув він першій.

Та мигцем глянула вниз, на жетон, прикріплений до лівої кишені, немов хотіла пересвідчитися, і сказала:

— Філліс Браун.

Тодд занотував.

— Ваше? — звернувся Марк до другої.

— Деббі Аккенберґ.

— Будь ласка, по буквах, — попрохав Тодд.

Коли та закінчила, Марк подивився на третю:

— Ваше?

Страшенно хвилюючись, та ледь чутно промовила:

— Керол Мотт.

Марк обернувся і помітив ще чотирьох імпівців, які спостерігали за тим, що відбувалось.

— Якщо хтось із вас, хлопці, бажає наразі щось вдіяти, знайте: передусім завтра вранці я подам позов у федеральний суд. І кожному з вас вкрай знадобиться негайно найняти хоча б одного адвоката. А я зроблю все, аби цей судовий процес затягнувся щонайменше на два роки. Є охочі?

Четверо імпівців злагоджено відступили.

Із-за рогу вискочив чоловік у костюмі й розлючено гаркнув:

— Що тут у біса коїться?

Марк підступив до нього й гучно спитав:

— Я переписую імена для федерального судового процесу. Це ви інспектор?

— Я, — гордовито підтвердив той.

— Чудово. А звати як?

— Та хто ви в біса такий?

— Марк Фрейжер з вашингтонської юридичної фірми «Несе Скелтон». Я повірений Золи Маал, ось цієї пані. Ми приїхали з Вашингтона, аби зустрітися з її рідними. Вона громадянка Сполучених Штатів і має право на побачення перед тим, як їх депортують. Ваше ім’я, будь ласка.

— Джордж Макілвейн.

— Дякую. Найголовніший тут ви?

— Я.

Тодд досі занотовував імена. Марк рвучко вийняв телефон і потицяв у нього пальцем, набираючи неіснуючий номер. Люто вирячившись на Макілвейна, він сказав у слухавку:

— Алло, Келлі, це Марк. Негайно дай мені Кінсі з відділу судочинства. Скажи, невідкладна справа. — Пауза. — Та мені байдуже, що він на засіданні. Давай бігом!

Узявши ще довшу паузу, Марк підступив до третього імпівця, який стояв занадто близько до нього, і гавкнув через його плече Тодду:

— Додай у список: «Т. Ватсон». Що означає Т?

Ватсон мигцем роззирнувся й переступив із ноги на ногу.

— Що таке, пане Ватсоне, ви не знаєте власне ім’я?

— Тревіс.

— Молодчина! Додай до судового позову Тревіса Ватсона.

Тодд занотував. Зола позадкувала, щоб дистанціюватися від цього дикуна. Повернувшись до телефонної «розмови», Марк сказав:

— Так, Кінсі, слухай, я в Бардтаунському центрі утримання і тут порушують право нашої клієнтки на побачення із сім’єю. Я хочу, щоб ти швидко підготував позов і чимскоріш зареєстрував справу в суді. Зараз я вишлю тобі імена відповідачів. — Він зробив паузу, ніби когось вислуховуючи. — Правильно. Почни з Нацбезпеки та ІМП, потім додай імена... зараз, зачекай. — Марк послідовно вказав на прізвища трьох дам, трьох імпівців і Макілвейна. — Заразом — сім особистих позовів.

Марк подивився на інших імпівців і запитав:

— Хтось іще хоче приєднатися?

Вони знову відійшли, на цей раз подалі.

— Схоже, що ні. Кінсі, зроби все якнайшвидше.

Знову пауза. Ґібсон і Ватсон нажахано глянули на Макілвейна. Три дами стояли з виряченими очима й боялися поворухнутися. Марк знов сказав у телефон:

— Чудово! Зареєструй позов негайно через інтернет. Східний округ Пенсільванії, федеральний суд. Подивись там, чи не вдасться залучити суддю Бакстера. Він на них усіх собак спустить. Передзвони за десять хвилин.

Марк відвів телефон від вуха й сховав у кишеню. Глянув на Макілвейна й сказав:

— Я подаю позови на кожного з вас особисто за грошові збитки. Коли я їх зареєструю, розпочнеться розгляд справи в суді, і на ваші зарплати та майно буде накладено арешт. — Він обернувся й гаркнув на Тодда: — Давай сюди імена.

Зола і Тодд пішли за ним до шеренги стільців під стіною. Вони всілися і Марк знову витягнув телефон. Узявши в Тодда список, він прикинувся, що набиває в телефон сім імен. Макілвейн врешті заворушився. Глибоко зітхнувши, він підійшов до них із силуваною посмішкою і спитав:

— Слухайте, а ми можемо якось домовитись?


ЧЕРЕЗ ДВАДЦЯТЬ ХВИЛИН агент Ґібсон провів їх до маленької кімнати в задній частині адміністративного корпусу і наказав чекати. Коли вони залишилися наодинці, Тодд спитав:

— Ти в курсі, що ти псих?

— Але ж вийшло, — відповів Марк, самовдоволено вишкірившись.

— Не хотіла б я, щоб ти подав на мене позов, — розсміялася Зола.

— І нащо та адвокатська ліцензія? — поставив запитання Марк.

— Бо якщо практикуватимеш без неї, проблем не оберешся,— сказав Тодд.

— Гадаєш, ці клоуни телефонуватимуть у вашингтонську асоціацію адвокатів, щоб підтвердити наявність ліцензії?

Зола відкрила свою велику сумку й дістала звідти чорний хіджаб. Марк із Тоддом дивилися, як вона, покривши ним голову й плечі, затягувала його, доки він не сів як треба.

— Вважається, що я мушу носити його в присутності чоловіків не з моєї сім’ї, — обґрунтувала вона.

— Яка файна мусульманочка, — промовив Тодд. — І довга сукня замість тих вузьких джинсів, якими всі ми захоплювалися роками.

— Які там джинси. Це найменше, що я можу зробити для батьків, яких ще невідомо коли побачу.

— А я вважаю, ти приваблива, — озвався Марк.

— Я приваблива, тільки мовчіть про це, добре? Мій батько вельми підозріливий.

— Радше цнотлива на вигляд, — сказав Тодд.

— Цить! — наказала вона.

Двері відчинилися. У кімнатку позаходили її батьки й брат Бо. Мати Золи, Фанта, вчепилася в неї і притиснула до грудей, і вона, й Зола були в сльозах. Потім Зола обійняла свого батька Абду й брата Бо і, нарешті, подивилася на Тодда з Марком. Вона відрекомендувала їх як друзів із юридичної школи, які підвезли її з Вашингтона. Марк і Тодд потисли руки Бо й Абду, але не її матері. Батько Золи дякував їм знов і знов, і, коли настала хвилина ніякової тиші, Марк сказав:

— Ми почекаємо в коридорі.

Коли хлопці вийшли з кімнати, вся сім’я розридалася.

11

У ВІВТОРОК НА СВІТАНКУ, коли катер поліції округу Колумбія крейсував біля вузької протоки до водосховища Тайдал-Бейсін на східному березі річки Потомак, один із полісменів помітив щось дивне. Коли катер підійшов ближче, з’ясувалося, що то було тіло: вибілене, роздуте, застрягле в прибережних чагарях неподалік від Меморіалу Джефферсона.

Марк ще спав, коли подзвонив детектив Свейзі. Він описав знахідку і сказав, що вже зателефонував панові Таннеру, який повернувся додому в Мартінсбурґ разом із матір’ю Горді й сім’єю Карві. Ані Тодд, ані Марк не розмовляли з Брендою, її батьком і Таннерами після неприємної суботньої зустрічі. Вочевидь, якоїсь миті у понеділок сім’ї вирішили, що не буде жодного пуття з того, що вони чекатимуть у столиці.

Марк сповістив Тодда й Золу. Вони домовилися за годину зустрітися вдома у неї. За десять хвилин, коли Марк сидів на дивані в пітьмі й цмулив каву, задзвонив телефон. Це був батько Горді. Марк довго дивився на телефон, потім знехотя відповів на дзвінок. Він висловив співчуття й не знав, про що ще говорити, коли пан Таннер спитав:

— Слухай, Марку, не міг би ти зробити нам ласку?

Інстинктивно, він майже сказав «ні», але останньої миті схаменувся:

— Так, звісно.

— Чи не могли б ви з Тоддом поїхати до моргу та впізнати тіло. Я зараз просто не в змозі туди їхати, особливо через таке.

Марка це вразило. Ще три дні тому обидві сім’ї звинувачували його в смерті Горді, а зараз вони прохають його виконати найгірше завдання з усіх, що можна уявити. Позаяк Марк ніяк не відреагував, пан Таннер сказав:

— Просто наразі ми всі вкрай розбиті, а ви з Тоддом усе одно там. Будь ласка. Так, я розумію, жахливе прохання, але ви безмірно допомогли б нам.

— Звісно, — неочікувано для себе погодився Марк.


ТІЛО ЗАБРАЛИ ДО ГОЛОВНОГО УПРАВЛІННЯ медичної експертизи, в якому також розташовувався морг. Тодд зупинив машину біля сучасного скляного будинку, і вони відшукали вхід. Детектив Свейзі вже очікував на них у вестибюлі й подякував їм за те, що вони прийшли. Він подивився на Золу й сказав:

— Щиро кажучи, не думаю, що вам треба це бачити.

— Я і не збиралася. Зачекаю тут.

— Гаразд. Онде кімната для очікування, — показав він, кивнувши, і Зола пішла туди. Тодд і Марк спустилися за ним сходами в широкий коридор і зупинилися перед металевими дверима. Поряд висіла табличка з написом «Покійницька».

— Там холодно, — сказав Свейзі, — але це не займе багато часу.

— Як часто ви сюди приходите? — спитав Марк.

— Двічі на тиждень. Там двісті тіл. У нашому окрузі кількість ніколи не зменшується.

До дверей підійшла жінка в білому лабораторному халаті й відчинила їх.

— Таннер, так? — запитала вона детектива.

— Усе правильно, — відповів Свейзі. Вони зайшли у велику стерильну холодильну камеру, заповнену акуратними металевими стелажами з десятками темно-синіх мішків для трупів, наглухо застібнутих на «блискавки». Повернувши за ріг, знову довго йшли повз стелажі з тілами і раптом зупинилися. На бирці, прикріпленій до мішка, значилося: «Г. Таннер.?? Потопельник».

Марк роззирнувся і побачив ще одну бирку: «Невідомий. Вогнепал».

Жінка взялася за бігунок «блискавки» й повільно розстібнула мішок, зупинившись на грудях. Розвела половинки. Очі Горді були широко відкриті, безживні, немовби він кричав, охоплений жахом, коли вдарився об воду. Шкіра була надзвичайно біла, мов свіжовипалий сніг. Але найстрашнішим за все був язик, розбухлий і кулястий, що непристойно стирчав із рота. Щоки були подряпані. Густе світле волосся здавалося досі мокрим.

Марк схопився за стелаж, намагаючись оговтатись. Тодд бовкнув: «Чорт» і зігнувся так, наче його от-от знудить.

— Це Ґордон Таннер? — буденно спитав Свейзі.

Марк кивнув, а Тодд позадкував.

Жінка знов застібнула мішок і підняла пластиковий пакетик.

— Взуття, шкарпеток, штанів і спідньої білизни на ньому не було. Оце залишилося від його сорочки. Більше нічого.

— Ось чому в нас не було цілковитої впевненості в ідентифікації його особи, — пояснив Свейзі. — Ми здогадувалися, що це він, але його гаманець, ключі та все інше пропали. Мені шкода.

— Як і мені, — промовив Марк, заплющивши очі. Він чомусь доторкнувся до мішка в районі щиколоток і поплескав по ньому. — Як і мені.

Слідом за жінкою вони вийшли з покійницької. У коридорі Марк запитав детектива:

— І що тепер?

— Сім’я вже заповнила належні папери. Його забере бюро ритуальних послуг. Через дві години перевезуть.

— Від нас ще щось потрібно?

— Ні. Дякую. І ще раз прийміть мої співчуття.

— Дякуємо.

Доволі довго вони сиділи разом із Золою в чекальні, мовчки сумуючи, поки Тодд не покликав:

— Ходімо вже звідси.

Уже назовні Марк зупинився й сказав:

— Певно, мені слід подзвонити панові Таннеру.


ЗАЛИШОК ВІВТОРКА Й УСЮ СЕРЕДУ Тодд і Марк залишалися поряд із Золою. Вона не могла працювати й втратила роботу «на підхопленні» в аудиторській фірмі. Усе одно вона була тимчасовою. Коли Тодд ішов на кілька годин у бар, із нею залишався Марк. Вони подовгу блукали містом, зависали в книгарнях, роздивлялися вітрини та зігрівалися в кав’ярнях. Коли Марк марнувався в «Несе Скелтон», Тодд ходив із нею в кіно. Вони щоночі залишалися в її квартирі, хоча вона запевняла, що з нею все буде добре. Але добре їй не було. Як і кожному з них. Вони були мов сновиди під час кошмару й потребували одне одного.

Інші студенти юридичної школи, повертаючись у місто, жадали побалакати про Горді, але кожен із трійці намагався уникати таких розмов. У четвер ввечері цілий вагон студентів вирушив до Мартінсбурґа на заупокійну службу, але Марк, Тодд і Зола вирішили з ними не їхати. Пізніше, тим вечором, вони пішли на вечірку до одного з популярних спорт-барів і провели там годину з друзями. Вони пішли, коли пиво полилося рікою, а їхні друзі почали проголошувати тости за Горді.

Марк відчув полегшення від того, що Бренда йому не телефонувала. Він не хотів виступати з промовою на панахиді, хоча розумів, що навряд чи його прохатимуть. Їм із Тоддом навіть не запропонували нести труну — ще одне полегшення. Під час церемонії і без того буде доволі нестерпно. Вони вирішили триматися подалі від обох родин і, якщо це можливо, спостерігати за всім звіддалік. У них навіть зайшла мова про те, щоб зовсім не їхати, але це було б занадто.

У п’ятницю Марк і Тодд вдягли свої найліпші костюми, білі сорочки, краватки приглушених кольорів, шкіряні туфлі — їхні найкращі «однострої для співбесід» і забрали Золу в довгій чорній сукні, в якій вона була схожа на модель. За півтори години вони доїхали до Мартінсбурґа й знайшли церкву — вишукану будівлю з червоної цегли і з безліччю вітражів. Біля сходів уже юрбилися люди. Біля узбіччя стояв катафалк. О пів на другу вони ввійшли до притвору й взяли у воротаря програмки. На обкладинці була гарна світлина їхнього друга. Марк запитав у воротаря про балкон, і той показав на сходи. Нагорі ще нікого не було, але вони сіли в закапелку на задній лаві, якнайдалі від кафедри.

Зола сіла між хлопцями й витерла щоки хусточкою.

— Це я в усьому винна, — сказала вона й розревілася. Вони її не сварили й не сперечалися з нею. Нехай горе пройде своїм шляхом. Пізніше в них буде вдосталь часу все обговорити. Марк із Тоддом і самі ледь не розплакалися, але зуміли зберегти самовладання.

Храм був гарний, з оббитими деревом хорами, які з одного боку трохи піднімалися за кафедрою й масивним трубчастим органом. За ними висіла картина із розіп’ятим Христом. Уздовж стін тяглися вітражі, що пропускали доволі багато світла. Півколо із чотирьох секцій лав розділяв центральний прохід. Поки всі чекали, бригада врочисто серйозних чоловіків прикрашала кафедру великою кількістю квітів.

Лави швидко заповнювалися людьми, і невдовзі вони почали з’являтися і на балконі. Родини Таннерів і Карві жили в Мартінсбурзі поколіннями, і тому такий наплив був очікуваним. Маркові згадався його уявний сценарій про те, як у місті дізналися, що один із їхніх улюблених синів поїхав геть з африканською мусульманкою, зрадивши дівчину, яку він кохав із дитинства. Зрадивши всіх, хто знав Горді. Це здавалося майже смішним кілька днів тому, але не зараз. На щастя, у місті про це ніколи не дізнаються. Якби все пішло, як планувалося, приблизно через чотири місяці Марк і Тодд стояли б тут, унизу, в ролі свідків, і дивилися б, як Бренда йде проходом під вінець. Але вийшло так, що вони вшановують пам’ять Горді, ховаючись на балконі, аби уникнути його та Брендиної рідні.

Органістка сіла перед інструментом і заграла заупокійну пісню, просто ідеальну в цьому випадку. За кілька хвилин через бічні двері вийшов хор і став по місцях. Вочевидь Горді поминатимуть із усіма почестями. Плакальники все підходили й невдовзі вже стояли попід стінами. Балкон заповнювався, і трійці довелося посунутися, аби звільнити місце літньому подружжю. О другій годині дня з’явився пастор і став за кафедру. Згідно з програмкою, це був преподобний Ґері Честер. Він здійняв руки, і всі встали. По проходу покотили домовину, обабіч неї йшло по чотири чоловіки ескорту. Позаду самотньо йшла виструнчена й напружена Бренда. За нею пан і пані Таннери, потім решта рідні. У Горді були старший брат і сестра-підліток, яка ледь стримувалася. Брат заспокійливо обіймав її за плечі. Коли домовину — на щастя, не відкриту — встановили попід кафедру, а рідні пройшли на свої місця, преподобний Честер махнув присутнім, щоб ті сідали.

Марк глянув на годинника: 14:12. Як довго все це тягтиметься?

Після тривалої молитви преподобного хор проспівав чотири станси гімну. Потім органістка зіграла п’єсу, більш гнітючої за яку, мабуть, не існувало. Коли вона закінчила, декілька жінок ридали. Піднявся брат Бренди, підійшов до аналоя біля піаніно і прочитав Псалом 23. Честер повернувся до кафедри й розпочав проповідь. Очевидно, він жив тут доволі давно, бо добре знав Горді. Він розповідав історії про те, як спостерігав за хлопчиком, який грав у футбол і бейсбол. Уникаючи слова «самогубство», він зосередився на темі таїнства смерті, яка часом набуває бентежливих форм. Але все в руках Божих. Усе відбувається згідно з Його замислом. Нам залишається тільки гадати про причини смертей, особливо трагічних, але Бог знає, що Він робить. Настане день, і ми дізнаємось, чому Горді так вдіяв, або ніколи не дізнаємось, але Бог — верховний архітектор усього живого й мертвого, і наша віра в Нього ніколи не згасне.

Честер умів підбадьорити — справжній фахівець. Інколи його голос слабішав — він явно страждав. Отримавши місію, що нездійсненна, він хоробро втішав словом.

Джиммі Гезбро, найкращий друг дитинства Горді, з яким Марк і Тодд неодноразово тусили на вечірках під час навчання в юридичній школі, був першим із двох, що виступили з надгробними промовами. У дитинстві Горді захоплювався зміями, він їх колекціонував. Мати заборонила йому приносити їх додому і правильно зробила. Це поманливе хобі зійшло нанівець, коли мідноголовий щитомордник вп’явся зубами в праве коліно Горді. Лікарі навіть наполягали на ампутації. Джиммі добре зробив, що розказав цю історію, додавши нотки гумору в поминки. Коли вони були підлітками, у них був улюблений поліціянт — старий на ім’я Дарден, нині покійний. Якось уночі патрульна машина Дардена зникла. Зранку її знайшли в ставку за містом. Як так сталося, роками залишалося великою таємницею, що її так ніхто й не розгадав. Дотепер. Із драматизмом і гумором Джиммі розповів історію про те, як Горді «позичив» поліційну машину і втопив її в ставку на очах у Джиммі. Храм вибухнув сміхом, який тривав кілька хвилин. До чого ж вдало обрано час, щоб після стількох років викрити реальну таємницю.

Коли сміх ущух, Джиммі знову посерйознішав. Він зривався з голосу, коли описував самовідданість Горді. Назвав його уособленням «фронтового побратима», того, хто завжди б’ється пліч-о-пліч із тобою. Того, хто завжди прикриє твій тил. Як сумно, що деякі з друзів самого Горді виявилися не настільки самовідданими. І коли він мав найбільшу в них потребу, коли він страждав, потребуючи допомоги, деякі друзі не виправдали його довіри.

Марк здригнувся, а Зола схопила його за руку. Тодд ковзнув по них поглядом. Усі троє відчули удар нижче пояса.

Так от який поголос кружляє Мартінсбурґом! Горді не відповідальний за свій вчинок. Бренда не зіграла жодної ролі в його зриві. Ажніяк. Деякі друзі з Вашингтона, округ Колумбія, приятелі з юридичної школи, знехтували ним.

Приятелі Горді сиділи, вражені гнівом і зневірою.

Зрештою Джиммі задихнувся від сліз і перервав промову. Витираючи очі, він залишив трибуну і пішов на своє місце у третьому ряді. Знову заспівав хор. Церковний служка зіграв на флейті. Однокурсник Горді з Університету імені Вашингтона та Лі виголосив надгробну промову, в якій нікого не звинувачував. Через п’ятдесят п’ять хвилин преподобний Честер прочитав завершальну молитву. Розпочалася похоронна процесія. Під ревіння органа паства встала, а ескорт покотив домовину по проходу. Бренда, тепер уже ридаючи, шанобливо йшла слідом. Багато хто ридма ридав, навіть на балконі. Марк зрозумів, що зненавидів панахиду назавжди. З якою метою вони тут зібралися? Існують набагато кращі способи втішення рідних. Не обов’язково тіснитися в напхом напханій церкві, аби поговорити про небіжчика та добряче виплакатися.

— Давай ще трохи посидимо тут, гаразд? — прошепотів Тодд.

Маркові теж спала така думка. Бренда й рідні голосять і обіймаються назовні, поки Горді завантажують у катафалк, за яким вони підуть дорогою до цвинтаря, де знов зберуться на поховання — ще один нестерпний ритуал, за яким троє друзів не збиралися спостерігати. Крім того, там, мабуть, знову почне викаблучуватися цей Джиммі Гезбро. І якщо Марк зустрінеться з ним очима, він не стримається і зацідить йому в зуби, споганивши весь день.

Вони сиділи на спорожнілому балконі й спостерігали, як недавня бригада збирає квіти й мерщій виносить їх геть — безперечно, щоб віднести на цвинтар. Коли квіти винесли, а храм знелюднів, вони ще сиділи й чогось чекали.

— Неймовірно, — тихенько сказав Марк. — Усі звинувачують нас.

— Той клятий покидьок, — сказав Тодд.

— Будь ласка, — попросила Зола. — Не в храмі.

Вони спостерігали, як наглядач прибирає розкладні стільці біля піаніно. Він глянув угору, побачив їх і, здавалося, зацікавився їх самотньою присутністю на балконі. Відтак повернувся до роботи й вийшов із церкви.

Зрештою Марк сказав:

— Ходімо вже звідси.

12

П’ЯТНИЦЯ, ДЕНЬ, КІНЕЦЬ чергового нещасного тижня. Вони не квапились повертатися до міста, тому Тодд обрав другорядні дороги й вони розсікали Віргінією. Біля містечка Беррівілль хлопцям закортіло випити, і Тодд зупинився біля крамнички. Зола, яка ніколи спиртного не вживала погодилась вести машину, що вона часто робила останнім часом, залишившись без Горді та шкільної компанії. Марк купив шістку пива й безалкогольний напій для неї.

— Куди їдемо? — спитала вона.

Тодд, який сидів поруч, вказав на знак:

— Поворот на Фронт-Рояль. Хтось бував у Фронт-Роялі?

— Ні.

— Отже, їдьмо туди, подивимось, що там.

Вони клацнули заклепками бляшанок і рушили. Через кілька миль Марк, затиснувши бляшанку між колін, перевірив телефон. Йому прийшов електронний лист із «Несе Скелтон». Він прочитав і заволав:

— Що?! Це вони так жартують, чи що?!

— Що там таке? — перелякано спитав Тодд.

— Мене тільки-но звільнили! Мене звільнено!

— Бути не може, — сказала Зола.

— Так! Це від Еверетта Болінга, перепрошую, М. Еверетта Болінга, форменого засранця, керівного компаньйона «Несе Скелтон». Тільки послухайте. Він пише: «Шановний пане Фрейжере! Сьогодні відбулося злиття нашої фірми з лондонською юридичною фірмою „О’Мара і Сміт“. Ця хвилююча подія — сприятлива можливість для розширення і покращення обслуговування наших клієнтів. Водночас злиття потребує оптимізації нашого персоналу. Із жалем змушений повідомити Вам, що позицію молодшого юриста скасовано. Бажаємо Вам усього найкращого у Ваших починаннях. З повагою, М. Еверетт Болінг».

— І треба ж так вчасно, — сказав Тодд.

— Тобто мене звільнили раніше, ніж прийняли на роботу. Як вам таке?

— Мені дуже шкода, Марку, — промовила Зола.

— Еге, мені теж,— докинув Тодд. — Співчуваю, друже.

— Їм навіть забракло мужності сказати це в обличчя,— обурювався Марк. — Підло звільнили по електронній пошті.

— Ти справді здивований, Марку? — запитав Тодд.

— Звісно, здивований. А чому я не маю бути здивований?

— Тому що це зграя низькопробних лобістів, які надали тобі напівсире робоче місце без зарплати і умовно запропонували ще одне, якщо складеш адвокатський іспит. Ти ж сам казав і, до речі, неодноразово, що не довіряєш нікому на тій фірмі й що ніколи не почувався там добре. Там якесь зміїне кубло; зауваж, ти так сказав, не я.

Марк глибоко зітхнув, відклав телефон, допив пиво, зібгав бляшанку й кинув на підлогу. Видер із пакунка нову, відкрив і добряче до неї приклався. Тодд теж допив своє пиво й попрохав:

— Дай і мені.

Відкривши бляшанку, він підняв її та проголосив:

— Будьмо! Ласкаво просимо в світ безробітних!

— Будьмо! — долучився Марк, і вони цокнулись бляшанками.

Через милю-другу він порушив мовчанку:

— Насправді я й не збирався там працювати.

— Молодчина!— сказав Тодд. Зола невідривно дивилася на нього у дзеркало.— Ти там почувався б ні в тих ні в сих,— вів далі Тодд.— Усі вони — зграя покидьків, самовдоволені дурні, що ненавидять свою роботу. Ти сам це казав.

— Знаю, знаю. Але кортить подзвонити Рендаллові, моєму куратору, і просто послухати, як він бекатиме й мекатиме.

— Гарантую, що він скине твій дзвінок. Заб’ємось?

— Програю.

— Годі вже, — втрутилась Зола. — Не витрачай сили.

— Із низки причин мені й так останніми днями бракує сил, — сказав Марк. — Мій молодший брат-телепень ось-ось загримить кайданами, так йому й треба, але мені шкода матері. Потім втрата Горді. Тепер ще нас паплюжать за його самогубство. Сім’ю Золи загребли й кинули за ґрати чекати депортації. І тепер отаке. Крім того, вважається, що ми кудись усе це відсунемо і притьмом побіжимо до школи завершувати освіту, щоб наступні два місяці пекельно готуватись до адвокатського іспиту, і все заради працевлаштування і хоч якогось заробітку, аби можна було розпочати виплату боргів, що насправді навіть неможливіше, ніж здається, хоча, трясця, і так здається, що неможливіше вже й нікуди. Так, Золо, люба, я геть утомився. А ти ні?

— Я вкрай виснажена, — відповіла вона.

— Отже, нас троє таких,— додав Тодд.

Вони знизили швидкість, проїжджаючи містечко Бойс. Коли воно залишилося позаду. Марк запитав:

— А ви що, справді збираєтеся в понеділок на заняття? Я — ні.

— Ти кажеш це вдруге, якщо не втретє, — зауважила Зола.— Якщо ти не збираєшся йти на заняття, то які в тебе плани?

— Немає в мене жодних планів. Буду жити сьогоднішнім днем.

— Гаразд, а що ти робитимеш, коли зі школи почнуть надзвонювати? — спитав Тодд.

— Не буду відповідати.

— Гаразд, тоді вони запишуть тебе у відсутні, повідомивши про це твоїх акул-позикодавців, і ті чимдуж накинуться на тебе, зачувши кров.

— А якщо не знайдуть? Що як я зміню телефонний номер і переїду до іншої квартири? Не важко зникнути в двомільйонному місті.

— Уважно тебе слухаю, — промовив Тодд. — Отже, ти почав ховатися. А як із роботою, з грошима, усілякими іншими клопотами?

— Я уже все обміркував,— відповів Марк і приклався до бляшанки.— Можливо, знайду роботу бармена, за готівку, звичайно. Або офіціанта. А може стану фахівцем із керування в стані сп’яніння, як отой відразливий тип, якого ми зустріли минулої п’ятниці в центральній тюрмі. Як там його?

— Даррелл Кромлі, — підказала Зола.

— Б’юся об заклад, Даррелл загрібає сотню тисяч на рік, нав’язуючи свої послуги. І все готівкою.

— Але ж у тебе немає ліцензії, — зауважила Зола.

— А ми питали Даррела про ліцензію? Авжеж, ні. Він назвався адвокатом. На його бізнес-картці написано, що він адвокат, тому ми вирішили, що він має ліцензію. А він із тим же успіхом може бути продавцем вживаних машин, який за сумісництвом підробляє у в’язниці.

— А як щодо слухань у суді? — спитала Зола.

— Ти хоч раз була в міському суді? А я був і бачив той цирк. Там швендяють сотні таких дарреллів кромлі, полюючи на злочинців-неофітів, аби злупити з них гонорар, а потім бігають туди-сюди по залах, у яких куняють із нудьги судді, й усі ці судді, діловоди й решта в залах суду просто впевнені, як-от ми тоді, що ті швенді в дешевих костюмах — справжнісінькі адвокати. Трясця, та в цьому місті сто тисяч адвокатів, і ще ніхто ніколи не зупиняв когось, щоб запитати: «А ти точно адвокат? Покаж ліцензію».

— Здається, пиво вдарило тобі в голову, — сказав Тодд.

Марк усміхнувся в дзеркало Золі.

13

ПЕРШИЙ ДЕНЬ ЗАНЯТЬ СЕМЕСТРУ означав гроші. Міністерство освіти перерахувало Фоґґі-Боттому по двадцять дві тисячі п’ятсот доларів за кожного студента на навчання і ще по десять тисяч на прожиток. Школа негайно перерахувала більшу суму за навчання своїм власникам — «Бейтріум Груп», а студентам вручила чеки на особисті витрати. У Відділі фінансової допомоги цього дня було пожвавлення — зголоднілі за готівкою студенти чекали на своє в довгих чергах.

Марк із Тоддом пропустили заняття і дочекалися своєї черги близько п’ятої, під закриття. Із двадцятьма тисячами в кишенях вони повернулися в шинок, який знайшли на вихідних. Бар «Когут» містився на Флорида-авеню в районі Ю-стрит, оддалік від Фоґґіботтомської клієнтури. Він займав підвальний поверх чотириповерхового будинку, що, хоча й був пофарбований у яскраво-червоний колір, не привертав зайвої уваги. Хазяїн Тодда, букмекер, якого всі звали Мейнард, володів і баром, і будинком, а також «Рудим котярою» і ще двома забігайлівками в місті. Тодд виканючив у Мейнарда, щоб той перевів його в «Когут». Також він погодився найняти Марка, який божився, що в нього величезний досвід змішування напоїв. Вони мали прислужувати в барі вечорами й на вихідних, і тепер, із новонабутою роботою, їхнє фінансове майбутнє здавалося більш райдужним. Звичайно, над ними досі тяжіли величезні борги, але вони не прагнули щось із цим робити.

Бар «Когут» із його атмосферою був типовим «місцевим генделиком». Більшість його завсідників працювали на уряд і жили неподалік або щодня забігали після роботи пересидіти за чаркою транспортні пробки. Зазвичай ті не розсмоктувалися кілька годин. На п’яту годину за широким, у формі півмісяця, шинквасом із полірованих червоного дерева й бронзи в два-три ряди стояли поважні чинуші середньої руки й хиляли міцні напої за зниженими в години пік цінами, втупившись у телевізор із «Фокс-ньюс». На кухні готували пристойну їжу за пристойні кошти.

Марк і Тодд годинами сиділи за столиком у кутку, поглинаючи пиво з курячими крильцями та плануючи свої наступні кроки.

Вони пропустили заняття у вівторок, шукаючи в інтернеті гідного підроблювача, який забезпечив би їх новими посвідченнями особи. Знайшли одного в Бетесді, в авто-майстерні, де «консультант із безпеки» роздрукував їм по парі ідеальних водійських прав кожному: округу Колумбія та штату Делавер для Марка Апшо та Марка Фінлі, у минулому — Марка Фрейжера; і округу Колумбія та штату Меріленд для Тодда Лейна та Тодда Маккейна, у минулому — Тодда Лусеро. Це обійшлося в 200 баксів за комплект, плюс підроблювач запропонував ідеальні паспорти по 500 за кожен. Вони відмовилися — це не на часі. Їхні поточні паспорти були ще дійсними, і вони не планували залишати країну.

На нові імена вони купили нові стільникові телефони й номери. Старі залишили, щоб слідкувати за тим, хто їх розшукуватиме. Після телефонної крамниці вони поїхали в швидкодрук і замовили бланки й бізнес-картки для свого нового підприємства: «Апшо, Паркер і Лейн, судові повірені». Марк Апшо та Тодд Лейн — нові імена, нові телефонні номери, нове майбутнє. Адреса — Флорида-авеню, 1504 — як у бара «Когут».

Вони пропустили заняття в середу і, поки інші орендарі помешкань Курника вчилися, повиносили, ніким не помічені, речі — одяг, кілька книжок і навіть трохи каструль, сковорід і тарілок — і залишили будинок, нікому нічого не сказавши. Вони вже заборгували платіж за січень, і чекали переслідувань хазяїна нетрів. Хай тепер спробує знайти. Вони перебралися в занедбану трикімнатну квартиру на верхньому поверсі над баром «Когут» — справжню діру, якою, вочевидь, користувались як складом ще із часів президентства Франкліна Делано Рузвельта. Вони не дійшли згоди з Мейнардом щодо термінів виплати орендної плати, але їх осяяла ідея відробляти її в барі, звісно, неофіційно. Мейнардові це сподобалось.

Одна лише думка про життя в подібних умовах викликала огиду, але їм нічого не залишалося — або завелика платня, або переслідування хижими позикодавцями. Марк із Тоддом не проти перекантуватися кілька місяців у щурячій норі, якщо це втримає збирачів боргу в стійлі. Вони купили два ліжка, диван, стільці, дешевий кухонний гарнітур та інші прибамбаси в комісійному біля притулку для бездомних.

Марк і Тодд вирішили не голитись і відпустити бороди. Як щирі студенти-юристи, вони взагалі рідко голилися. Неохайний вигляд — очікувана річ від адвокатів. Окрім того, зарості на обличчі — непогане додаткове прикриття.

У середу вони вперше попрямували в район Джудішері-сквер — осередок різноманітних будинків судів, у яких вершився закон округу Колумбія. Основою був Окружний суд — масивна бетонна будівля в стилі 1970-х, яка завжди кишіла звинувачуваними в тих чи інших злочинах, яких можна було обкрутити. Джунглі залів суду розрослися до шостого поверху. Коридори там ломилися від адвокатів, які сновигали по залах, і відповідачів, звільнених під заставу, що нервово тинялися в супроводі рідних. Суд був відкритий для публіки, пройти туди були легко й просто — через обов’язковий огляд із металошукачами та сканерами тіла. Марк із Тоддом спостерігали судові процеси в їхньому розвитку. Слідкували за судом першої інстанції, коли до залу заводили ув’язнених у комбінезонах, щоб ті швидко постали перед суддею задля формальностей, після чого їх знову відправляли до в’язниці. Спостерігали за клопотаннями, де обвинувачі й публічні захисники безупинно сперечалися. Крім того, вивчали список справ, призначених до слухання і збирали якомога більше документації. Вони блукали коридорами, обережно спостерігаючи за тим, як адвокати спілкуються з переляканими родичами. Жодного разу ніхто не запитав адвоката або адвокатку, чи мають ті дозвіл на практику. Жодного разу не помітили когось, хто їх упізнав би.

Тим вечором вони працювали до десятої, подаючи їжу та напої в барі «Когут», потім усамітнились у своїй занедбаній квартирі, де кілька годин вивчали хитросплетіння вашингтонської судової системи. Вони братимуться за кримінальні справи зокрема тому, що гонорари оплачувалися готівкою, та й клієнтам бракуватиме часу бігати на консультації до них у контору. Наради відбуватимуться або у в’язниці, або в суді, як у Даррелла Кромлі.

У четвер вони також пропустили заняття і відкрили нові поточні рахунки. В окрузі Колумбія було шість філій «Свіфтбанку». Марк пішов у той, що біля станції метро Юніон, і поклав п’ятсот доларів на рахунок Марка Апшо. Тодд Лейн зробив те саме у відділенні на Род-Айленд-авеню. Разом вони відвідали ще одну філію «Свіфтбанку» на Пенсильванія-авеню і відкрили поточний рахунок юридичної фірми за фіктивним податковим ідентифікаційним номером. Того ж четверга вдень вони знову сиділи в суді, проймаючись тим цирком.

Вони пропустили заняття в п’ятницю і перестали навіть думати про Фоґґі-Боттом. Якби їхня воля, вони більше ніколи не переступили б поріг того навчального закладу, і тільки від цього в них паморочилося в голові.

Повістка, виписана Горді за керування в стані сп’яніння, дозволила їм з’явитися в залу номер 117 Окружного суду в п’ятницю о першій дня. О дванадцятій сорок п’ять Марк із Тоддом тупцяли біля дверей залу, вдаючи, що геть знервовані. Потроху збирався натовп. Марк стискав повістку й тримався так, ніби потребував допомоги. Обидва були в джинсах, високих черевиках і мали доволі розпатланий вигляд. На довершення Марк натягнув рагульського картуза «Джон Дір». Незабаром з’явився чоловік із портфелем і вздрів їх. Наблизившись, він запитав Марка:

— Ви тут за керування в стані сп’яніння?

— Так, пане,— відповів Марк. — Ви адвокат?

— Еге ж. Ви вже маєте адвоката?

— Ні, пане, не маємо.

— Можна глянути вашу повістку?

Марк передав йому папірець, і той, насупившись, прочитав. Відтак дістав бізнес-картку й вручив Марку. Престон Клайн, повірений у судових справах.

— Тут вам потрібен адвокат, — сказав він. — Мій гонорар — тисяча баксів. Готівкою.

— Ого, а що так дорого? — вразився Марк. Тодд став поряд із ним і додав:

— Я його друг.

— Синку, тобі ж буде вигідніше, — сказав Клайн. — Я збережу тобі купу грошей. Якщо визнаєш себе винним, то на рік відберуть права, але до того ти проведеш деякий час у буцегарні. А я, можливо, зможу все це утрясти.

Клайн був не такий витончений, як Даррелл Кромлі, але наразі це було неважливо.

— У мене є чотири сотні готівкою,— промовив Марк.— Решту можу віддати пізніше.

— Гаразд, — погодився Клайн, — Але обов’язково до призначеної тобі дати суду.

— Якої ще дати суду?

— Дивись, зараз ми підемо до судді, його звати Канту, той ще упертюх. Я з ним побалакаю, а ти помовч, доки я не скажу. Канту проведе звичайну процедуру, ну, всі ці формальності, а потім ти скажеш, що не винний. Тоді він призначить справу на слухання десь через місяць, і це дасть мені час виконати свою роботу. Я ж так розумію, ти дійсно дмухнув нуль-одинадцять?

— Так, пане.

— Маєш готівку?

Марк сягнув у кишеню і дістав гроші. Він простяг Клайну чотири сотенних купюри, які той хутко вхопив.

— Ходімо оформлятися.

— А мені з вами можна? — спитав Тодд.

— Авжеж. Звіринець відкрито для всіх.

Усередині роїлися біля бар’єру юристи, а за ними спостерігали понад десяток відвідувачів. Клайн скерував Марка до місця в першому ряді і дістав зі свого обшарпаного портфеля якісь бланки.

— Це наш із тобою договір про юридичне обслуговування,— сказав він і вписав туди суму: «1000 дол.». — Це також зобов’язання на сплату решти. Переглянь і впиши свої ім’я, адресу і розпишись унизу.

Марк узяв ручку і вписав ім’я Ґордона Таннера та його стару адресу. Вони з Тоддом розраховували на те, що ніхто не впізнає ім’я з репортажів про самогубство Горді. І вони також сумнівалися, що хтось у цій величезній системі судочинства видалить ім’я Горді зі списку справ про КСС, призначених на слухання. А втім, якщо Маркові ставитимуть незручні запитання, вони просто вийдуть із залу. Можливо, притьмом.

Марк читав договір, намагаючись запам’ятати якомога більше. Повернувши його Клайну, він спитав:

— А ви часто таке утрясаєте?

— Постійно, — відповів той із такою пихою, наче був найвпливовішим із юристів.

— Скажіть, — утрутився Тодд. — У мене це, братуха побився на стадіоні, і йому шиють напад. Таке можете владнати?

— Звісно. Простий чи обтяжений?

— Мабуть, простий. А скільки візьмете?

— Тисячу, якщо не визнає провину. Але якщо дійде до суду, буде набагато дорожче.

— А можете витягти його з тюрми?

— Авжеж, які проблеми. Якщо не визнає провину, то вийде. Пізніше видалю запис про затримання. Це ще одна тисяча. Звісно, це якщо в нього чисте досьє.

— Дяка. Побалакаю з ним.

О першій суддя Канту прийняв на себе головування в суді й усі встали. Запрацював конвеєр: відповідачі й відповідачки за КСС одне за одним проходили хвірткою за викликом діловоди. Близько половини з них мали адвокатів. Кожного запитували: визнає чи не визнає провину. Тим, хто визнавав, обвинувач давав папери й просив сісти в кутку й заповнити. Тим, хто не визнавав, призначали з’явитися в суд у лютому.

Марк із Тоддом пильнували за кожним рухом і слухали кожне слово. Скоро їм самим братися до таких справ.

Коли викликали Ґордона Таннера, Клайн наказав:

— Зніми картуза.

Він підвів Марка до суддівської лави, де вони, задерши голови, подивилися на суддю.

— Вітаю, пане Клайне, — сказав суддя Канту.

Вони спостерігали за його роботою десь хвилин зо двадцять — такий собі Санта Клаус, з усмішкою й добрим слівцем для кожного, хто постав перед його очима. І хоча справи з дорожнього руху вважалися найнижчим щаблем судової кар’єри, здавалося, він щиро ними насолоджувався.

— Перше порушення? — спитав суддя Канту.

— Так, пане суддя,— відповів Клайн.

— Співчуваю, — жартівливо сказав суддя Маркові, у якого в животі утворилась грудомаха розміром із кулю для боулінга. Він усе чекав, що з хвилини на хвилину хтось, можливо, помічник обвинувача, вигукне: «Гей, знайоме ім’я! Але ж Таннер стрибнув з мосту!». Але обійшлось без сюрпризів. — Можу я глянути на ваші водійські права, пане Таннере?

— Розумієте, пане суддя, — насупившись промовив Марк,— я загубив свій гаманець. Усі кредитки й таке інше.

— Що ж, права вам і не знадобляться. Напевне, ви не визнаєте себе винним.

— Саме так, Ваша честь, — швидко промовив Клайн.

Суддя щось кудись записав, потім іще щось уже в інші папери і насамкінець проголосив:

— Гаразд, дата судового розгляду — чотирнадцяте лютого. Ото буде вам свято, на Валентинів день, — він так усміхнувся, ніби сказав щось дотепне.

Клайн переглянув документи, які взяв у діловоди, і сказав:

— Дякую, пане суддя. До побачення.

Вони відійшли від суддівської лави, і, коли вже пішли на вихід із залу, Марк прошепотів адвокатові:

— Скажіть, а нічого, якщо ми зависнемо тут, подивимось, як тут і що?

— Авжеж, якщо вам аж настільки нудно.

Вони пішли на задній ряд, і, коли Клайн зник, Тодд пошепки зауважив:

— Так ось як пораються з КСС. Нічого аж такого.

Інші адвокати приходили й ішли з напливом нових відповідачів. За десять хвилин Клайн повернувся з іншим клієнтом, якого, безсумнівно, тільки-но здибав у коридорі. Марк і Тодд поглинали цю виставу десь годину, а потім пішли. Згідно з бізнес-карткою Клайна, його контора була на І-стрит, неподалік від Окружного суду. Вони пройшли три квартали і знайшли адресу. Це був чотириповерховий будинок, явно по вінця наповнений адвокатами. У вказівнику імен біля вхідних дверей перелічувались понад десяток фірмочок і чимало практикуючих сольно. Безсумнівно, Клайн працював один. Поки Марк чекав зовні, Тодд увійшов до тісної приймальні, де за величезним столом поралася бліда худорлява дівчина. Вона привітала його без усмішки:

— Я можу чимось допомогти?

— Еге ж, я оце шукаю адвоката на ім’я Престон Клайн, — відповів Тодд, розглядаючись навкруги. На краю столу стояв коробок із чарунками, підписаними іменами полчищ адвокатів. У коленій іменній чарунці — акуратно складена кореспонденція.

— Ви клієнт?

— Можливо. Мені його рекомендували. Сказали, вправний адвокат у кримінальних справах.

— Ну, зараз він у суді. Я можу записати ваше ім’я і номер телефону, а він вам зателефонує.

— А його контора десь тут?

— Так, другий поверх. А що?

— А я можу побачити його компаньйона або помічника? Мені треба з кимось поговорити.

— Він працює один. Я його секретарка.

Тодд вагався, роззираючись, зрештою сказав:

— Гаразд, у мене є його номер, я йому зателефоную. Дякую. — Він вийшов раніше, ніж вона змогла щось відповісти.

— Як ми й гадали, — сказав Тодд по дорозі назад, — чувак працює на себе. Має комірку на другому поверсі, але без працівників. Дівчина в приймальні відповідає на дзвінки за всю цю ораву. Дешево й сердито.

— Мені це до вподоби, — зауважив Марк. — Тепер усе, що нам потрібно, — це дівчина.

14

ЗОЛА ПІШЛА В ПОНЕДІЛОК на одне заняття, але воно виявилося настільки гнітючим, що на інші вона просто забила. Лекція з «Прав літніх людей» — одна з тих факультативних дисциплін, що були дуже популярні серед третьокурсників, які второваним шляхом мчали до фінішної стрічки. Вони з Горді підписалися на цей курс і планували нудитися на лекціях по черзі, потім звірити конспекти й отримати п’ятірки або четвірки. На курс записалося мало студентів, приблизно двадцятеро, і коли місце праворуч залишилось незайнятим, Зола могла думати лише про Горді. Він мав би сидіти там. Вони почали зустрічатися минулого вересня і поводилися дуже обережно. Горді був популярним студентом, непересічною особистістю і привертав до себе багато уваги. Зола була не першою дівчиною, до якої він залицявся, але першою чорношкірою, в яку він закохався. Їхні друзі знали, що вдома на нього чекає сувора кохана, ревнивиця, яка часто приїжджає до Вашингтона, щоб його перевірити. Хоча Зола й Горді все приховували, із часом про їхні стосунки дізналися. Пішов розголос.

Викладач почав лекцію зі слів співчуття щодо трагічної смерті пана Таннера, і Зола спіймала кілька націлених на неї поглядів. Вона вже майже нічого не чула й не могла дочекатися, коли вже нарешті можна буде вийти із цього будинку, проте не раніше, ніж вона отримає свій чек на десять тисяч доларів. Зола віднесла гроші в банк і поклала на депозит, потім щільно закуталась і пішла гуляти містом. Коли небо посіріло, вона зайшла в Національну портретну галерею і згаяла там якийсь час.

Під час навчання в юридичній школі їй вдавалося знаходити тимчасову роботу — по кілька годин де-не-де. Вона була менш вибаглива, ніж решта її зубожілих друзів, і, позаяк не пила, рідко тусувалася на вечірках, користувалася громадським транспортом і заощадила трохи грошей. Двадцяти тисяч, що уряд щорічно позичав їй на прожиття, їй цілком вистачало, і на початок останнього семестру в неї залишилося шістнадцять тисяч на ощадному рахунку, про які ніхто не знав. Дріб’язок для Вашингтона, округ Колумбія, але великі гроші для Сенегалу. Якщо її батьків і брата зрештою депортують, ці гроші стануть вирішальним фактором їх виживання. Хабарництво там звичне явище, і хоча Золу тіпало від однієї думки про поїздку до Сенегалу, де її могли заарештувати або відмовити у виїзді, вона знала, що одного дня доведеться вирушити на порятунок своєї рідні, маючи на руках стільки грошей, скільки в неї є. Отже, вона заощаджувала, намагаючись не думати про борги.

Вона нічого не чула від своїх рідних. Користування телефоном у центрі утримання було суворо обмежено. Її батько сказав, що йому дозволять сповістити Золу, коли їх зрештою випроваджуватимуть, ще до вильоту до Сенегалу. Але здавалося, що правила депортації змінюються щодня. Вона запевняла себе, що вони ще в країні, і це її трохи заспокоювало. Чому? Вона не знала. Що краще: жити, наче в’язень, у федеральному таборі чи жити залишеним напризволяще на вулицях Дакара? Жоден із сценаріїв не давав найменшої надії. Їм ніколи не дозволять повернутися до своїх у Ньюарку. За чорну роботу, яку вони виконували впродовж двадцяти шести років, тепер візьмуться інші нелегальні іммігранти. Цикл триватиме, бо комусь треба виконувати цю роботу, а справжні американці нею гидують.

Коли Зола не сумувала за Горді й не картала себе, вона хвилювалася за своїх рідних, які опинилися в такій страшній скруті. А коли вона якось прихитрялася відгородитися від трагічних думок, вона залишилася віч-на-віч із невпевненістю в завтрашньому дні. Тягнувся холодний і похмурий січень, і Зола впала в глибоку й цілком очікувану хандру.

Після десяти днів нерозлучного життя з Марком і Тоддом їй конче потрібно було побути на відстані. Вони пропускали заняття і перебували в непохитній впевненості, що більше ніколи не повернуться до школи. Час від часу вони писали їй, аби взнати, як вона там, але складалося враження, що вони захоплені чимось важливішим.

У вівторок перед обідом вона почула гуркіт у квартирі навпроти й зрозуміла, що Таннери забирають коробки з речами Горді. Вона хотіла було привітатися з ними та висловити співчуття, але передумала. Пан Таннер і брат Горді биту годину ходили туди-сюди — від квартири до орендованого фургона, що стояв на вулиці. Неприємна робота, вона чула як вони з трудом протискаються крізь відкриті двері. Коли вони поїхали, вона взяла запасний ключ і пройшла в квартиру Горді. Старі меблі, що надавалися разом із помешканням, стояли на місці. У темряві вона сіла на диван і розридалася.

Вона двічі несвоєчасно заснула на цьому дивані, дозволивши Горді вирушити в ніч. Її провина безмежна.

У середу вона одягнулася, аби йти на заняття, і вже майже вийшла з дому, коли подзвонив батько. Вони все ще в центрі утримання і досі не знають остаточної дати виряджання. З моменту її останнього візиту нічого не змінилося. Він намагався говорити життєрадісним тоном — справжній подвиг у його обставинах. Зола намагалася відшукати родичів у Сенегалі, щоб попередити їх і просити про допомогу, але й досі не досягла успіху. За двадцять шість років усі зв’язки обірвались, і навряд чи їх повернення в рідний край радо вітатимуть. А поза-як батько навіть точно не знає, коли їх туди повернуть, домовлятися про щось конкретне було неможливо. Сам батько казав, що більшість родичів давно втекли з країни. А в тих, хто залишився, свої проблеми, їм не до співчуття.

Вони розмовляли двадцять хвилин і після дзвінка вона знову занепала духом. Заняття в юридичній школі тепер здавалися чимось несуттєвим. Вона ходила туди, оманена мрією стати адвокатом і боротися, захищаючи свою сім’ю та інших іммігрантів. Тепер усе це не має значення, пусте заняття.

Вона зібрала невелику бібліотеку порадників і процесуальних норм стосовно іммігрантів і просиділа кілька годин онлайн, читаючи статті, блоги й урядові публікації. Вона була на зв’язку з кількома правозахисними групами та адвокатами, які надавали допомогу іммігрантам. Її досі лякало одне питання. ІМП у своїй жазі хапати й депортувати постійно припускалася помилок. Зола зібрала матеріали з випадками, коли під час зачисток були захоплені й вислані законнонароджені нащадки, громадяни США. Вона знала з десяток історій про те, як громадяни, чиї батьки не мали виду на проживання, теж були помилково марковані та видворені. І майже в кожному випадку незаконний арешт відбувався після того, як батьків поміщали в центр утримання.

Як одна із сім’ї утримуваних у центрі, вона почувалася самотньою і вразливою і знову почала боятися кожного стуку в двері.

У четвер вона вдягнулася в найліпше заради співбесіди в Міністерстві юстиції. Вакансій для початківців було багато, але й вимоги були суворі. Їй пощастило вже тому, що її запросили на співбесіду. Зарплата — 48 тисяч на рік — не зовсім така, про яку вона мріяла три року тому, але ті фантазії вже давно розвіялись.

Федеральний уряд створив програму амністії студентських боргів для молодих юристів, які працюють на державній службі. У програмі зазначалося, що студенти, які працюватимуть в будь-якому державному закладі місцевого, штатного або федерального рівня або в некомерційній установі, що офіційно визнана, виплачуватимуть лише десять відсотків від своїх річних зарплат упродовж десяти років, а решту боргу скасують. Це було спокусливим для багатьох студентів, зокрема з Фоґґі-Боттому, особливо в світлі млявого ринку праці в приватному секторі. Більшість обирали роботу в правових закладах, інші йшли вчителювати або вступали до Корпусу Миру.

Співбесіда відбувалася на цокольному поверсі адміністративної будівлі на Вісконсин-авеню, далеко від головного управління Міністерства юстиції біля Білого дому. Зола зайшла й відмітилась. Маленька приймальня була заповнена студентами останнього курсу, серед яких були й Фоґґіботтомці. Вона взяла номерок, постояла, поки не звільнився стілець, і ледве не втекла, коли її викликали. П’ятнадцять хвилин вона говорила з дратівливим невдахою з міністерства й не могла дочекатися, коли можна буде звідти піти.

З огляду на нестабільність її життя десять років — то задовгий строк для будь-яких зобов’язань.

15

У П’ЯТНИЦЮ її ЗАПРОСИЛИ на обід у бар «Когут» — місце, про яке вона ніколи не чула. Як сказав Тодд, вони з Марком бажають пригостити її вишуканою стравою. Одного погляду на це місце було достатньо, аби зрозуміти: щось намічається. Вони чекали на неї за столиком у кутку — обидва в нових костюмах, обидва неголені, з доглянутими борідками, в обох на писках химерні нові окуляри: на Маркові — круглі з роговою оправою, на Тодді — вузькі без оправи, в європейському стилі.

Вона сіла навпроти й запитала:

— То що відбувається?

— Ти ходила цього тижня на заняття? — поцікавився Тодд.

— Намагалася. Принаймні спробувала. А от вас я там щось не бачила.

— Ми кинули школу, — сказав Марк. — Настійно рекомендуємо й тобі.

— Це так п’янить, Золо, — додав Тодд. — Ніяких більше занять. Ніяких хвилювань про адвокатський іспит.

— Я слухаю, — промовила вона. — Де ви доп’яли ці костюми?

Офіціант приніс замовлені напої: пиво для хлопців, содова для неї.

— Це наш новий образ, Золо, — пояснив Марк. — Ми тепер адвокати й нам належить мати відповідний вигляд, хоча в нашому секторі він не конче має бути надто вишуканим. Фахівці з КСС, як ти знаєш, нечасто потрапляють на обкладинки глянцевих журналів штибу GQ.

— Зрозуміло. І хто ж це впаде в такий відчай, що найме вас?

— Ми заснували свою шарагу, — промовив Тодд. — Найняли самі себе. Юридична консультація «Апшо, Паркер і Лейн». — Він вручив їй нову бізнес-картку з назвою фірми, адресою і телефонним номером.

Вона глянула на неї, потім роздивилася уважніше й запитала:

— Ви, мабуть, жартуєте, так?

— Серйозніше нікуди, — заперечив Марк. — І ми наймаємо на роботу.

Вона глибоко зітхнула, повагом виставила перед собою обидві долоні:

— Гаразд. Більше нічого не питаю. Або розказуйте, що відбувається, або я піду.

— Нікуди ти не підеш, — сказав Тодд. — Ми переїхали з наших квартир, кинули школу, змінили імена і знайшли спосіб заробляти гроші. Ми збираємось називатися адвокатами, відшукувати в кримінальних судах клієнтів і брати в них гонорар, звісно, готівкою. І сподіватися на бога й чорта, що нас не спіймають.

— Нас не спіймають, — запевнив Марк. — Там сила-силенна таких, як ми, роблять те саме.

— Але вони всі ліцензовані, — нагадала Зола.

— Звідки ти знаєш? Ніхто не перевіряє. А клієнти й поготів. Вони завжди перелякані до смерті, приголомшені, їм і на думку не спаде спитати. Як-от ми не питали в Даррелла Кромлі в тюрмі.

— Це неправомірно, — не здавалася Зола. — Я не те щоби багато чого навчилася в Фоґґі-Боттомі, але знаю, що адвокатська практика без ліцензії протизаконна.

— Тільки якщо нас спіймають, — зауважив Марк.

— Авжеж:, ризик є, — додав Тодд. — Але це не важливо. У гіршому випадку ми просто вчергове зникнемо.

— А до того намолотимо готівки, — сказав Марк. — Звісно, неоподатковуваної.

— Ви з глузду з’їхали.

— Ні, насправді ми напрочуд кмітливі. Ми поза полем зору, Золо. Заховалися від орендодавця. Заховалися від позикових консультантів. Заховалися від усіх, кому заманеться нас відшукати. І робитимемо бабло.

— А ваші борги?

Марк відпив пива, витер рота й нахилився поближче:

— Ось як воно буде. Одного дня в школі зрозуміють, що ми її кинули, але нічого не робитимуть. Найавторитетніші юридичні школи повідомляють про таке в Міносвіти, а потім торгуються про те, яка частина виділених на навчання коштів буде повернута. Закладаюся, що Фоґґі-Боттом нічого повертати не захоче, а тому там просто замовчуватимуть нашу відсутність на заняттях, аби залишити собі всі гроші. Ми зв’язуватимемось електронною поштою з нашими консультантами, створюючи в них враження, що ми досі ходимо до школи. Випуск у травні, і, як тобі відомо, ми повинні погодитися з планом погашення, який розпочнеться через півроку. Якщо ми не платитимемо, вони оголосять нас неплатоспроможними.

— Ти в курсі, що за останній рік мільйон студентів оголошено неплатоспроможними? — додав Тодд.

Зола знизала плечима: чи то знала, чи то ні.

— Отже, — вів далі Марк, — у нас є дев’ять-десять місяців, доки нас не оголосять неплатоспроможними. І за цей час ми всіх на шматки порвемо нашою фірмочкою й заробимо купу грошей.

— Але неплатоспроможність — це невиконання обов’язків, гарантований судовий позов, який ви не в змозі оскаржити,— зауважила Зола.

— Це якщо вони нас знайдуть, — заперечив Тодд. — Мій консультант працює у філадельфійській потогонці. Маркова — в Нью-Джерсі. Забув, а твоя де?

— У Чеві-Чейзі.

— Так, трохи ближче, але все одно ти будеш у безпеці. Річ у тім, що в нас інші імена, інші адреси. Вони віддадуть наші справи до якоїсь другорядної фірми, власник якої, безсумнівно, Гайндс Реклі, і ті відкриють справу. Подумаєш! Вони судяться із студентами як навіжені, а толку нуль.

— Зруйнують твою кредитну історію.

— Яка ще кредитна історія? Вона й без того зруйнована неможливістю сплатити борги. Навіть знайшовши чесну роботу, яким бісом ми повернули б усе, що винні?

Підійшов офіціант, і Марк замовив тарілку начос. Коли той пішов, Зола промовила:

— До чого ж вишуканий обід.

— Дякуємо за комплімент. Це за рахунок фірми, — усміхнувся Тодд.

Зола все ще тримала в руці бізнес-картку. Глянувши на неї, вона спитала:

— А звідки взялись імена?

— Із телефонного довідника, — відповів Марк. — Звичайні, повсякденні імена. Я — Марк Апшо і маю підтверджувальні документи. Він — Тодд Лейн, просто черговий невибагливий адвокат, яких повно на вулицях.

— А хто такий Паркер?

— Це ти, — сказав Тодд. — Зола Паркер. Ми подумали, що нашій фірмочці не завадить трохи розмаїтості, тому додали тебе як середнього компаньйона. Всі рівні, ти ж розумієш. Три рівноправні компаньйони.

— Три рівні облудники, — промовила вона. — Вибачте, але це безумство.

— Так і є. Але набагато безумніше навіть думати про те, щоб замакітритися в Фоґґі-Боттомі, закінчити його в травні, не маючи роботи, а потім зубрити, готуючись до адвокатського іспиту. Погодься, Золо, до такого ти морально не готова. Як і ми. Отож ми зробили свій вибір.

— Але ж ми майже закінчили юридичну школу, — сказала вона.

— Ну то й що? — відповів Марк. — Ну, закінчиш ти її з нікому не потрібним дипломом. Ще один аркуш паперу, люб’язно наданий Гайндсом Реклі та його «фабрикою дипломів». Золо, нас втягнуто в облуду епічних масштабів. Ґорді був правий. Ми не можемо просто плисти за течією і надіятися на диво. Принаймні дамо здачі.

— Нікому ти здачі не даси. Просто нагнеш платників податків.

— Платників податків нагинають Конгрес і Міносвіти. І, звісно, Реклі, який уже нашкріб луски з наших гузен.

— Але ми самі вирішили позичити гроші. Ніхто нас не силував.

— Правильно, але гроші нам позичили оманливим шляхом,— сказав Марк. — Коли ти тільки почала навчатися в юридичній школі, ти повірила б, що одного чудового дня ми будемо сидіти отут із цілою горою боргів і без роботи? Ні, дідько б їх ухопив. Нам тоді малювалася більш райдужна картина. Береш гроші, отримуєш диплом, проходиш іспит і йдеш працювати за чудовим фахом, який дасть змогу із легкістю розплатитися з усіма боргами.

Офіціант приніс чергову порцію напоїв. У розмові виникла пауза — вони пили, втупившись у стіл.

— Це видається надто ризикованим, — тихо зауважила вона.

Марк і Тодд кивнули, погоджуючись. Марк сказав:

— Так, ризики є, але ми розглядаємо їх як не дуже суттєві. По-перше, нас можуть спіймати на тому, що ми практикуємо без ліцензії. Але за таке не вбивають. Надають по руках, заплатимо невеликий штраф і рухаємося далі.

— Ми дослідили це питання, — додав Тодд. — Практика без дозволу — не таке вже й незвичне явище. Бува, ловлять, і, до речі, трапляються доволі цікаві випадки, але ще нікого не запроторили до в’язниці.

— Це має мене заспокоїти?

— Атож. Дивись, Золо, згідно з нашим планом, якщо хтось нас запідозрить і донесе або, скажімо, на порозі з’явиться асоціація адвокатів округу Колумбія з купою питань, ми просто зникнемо знову.

— І це має заспокоїти мене ще більше?

Марк не звернув на це уваги й вів далі:

— По-друге, є ризик, що через невиконання зобов’язань стосовно боргів наше й без того скрутне життя стане ще скрутнішим.

Принесли начос, і всі почали їсти. Двічі відкусивши, Зола витерла очі серветкою і вони зрозуміли, що вона плаче.

— Слухайте, хлопці, — промовила вона. — Я не можу залишатися у своїй квартирі. Щоразу, коли я бачу двері Горді, мене трусить. У вівторок його рідні вивезли речі, і я зайшла туди й сиділа там у темряві. Мені конче потрібно переїхати. Куди завгодно.

Вони кивнули і, переставши їсти, приклалися до трунків.

— І ще одне, — додала Зола. Вона глибоко зітхнула, знову витерла очі й розповіла історію студентки з Техасу, до кімнати в гуртожитку якої вдерлися серед ночі імпівці. Її відправили в Сальвадор, де вона возз’єдналася із сім’єю нелегальних іммігрантів, яких депортували місяцем раніше. Але річ у тім, що та студентка народилася в США, тобто була повноправною громадянкою. Але всі її апеляції бюрократи відклали на безрік.

Зола розповіла їм, що нарахувала з десяток випадків, коли громадяни США потрапляли в імпівські тенета, після чого їх депортували. І кожен такий арешт траплявся після того, як інших членів сім’ї відправляли в центри утримання. Вона живе в постійному страху, і це дуже виснажує.

Марк і Тодд із співчуттям її вислухали. Коли вона закінчила й перестала плакати, Марк сказав:

— Ну, ми знайшли класну схованку, і там є кімната й для тебе.

— Де?

— Нагорі. Ми ділимо на двох діру на четвертому поверсі — слід додати, що ліфт відсутній, — а якраз під нами є ще дві кімнати. Мейнард каже, що ми можемо їх зайняти за досить розумну оплату.

— Хто такий Мейнард?

— Наш хазяїн, — пояснив Тодд. — Власник цього будинку.

— Це, звісно, не хороми, — сказав Марк. — Але буде місце, де можна хоч якось усамітнитись.

— Я не буду ділити з вами квартиру, хлопці.

— Та ні, ми на четвертому поверсі, а ти будеш на третьому.

— А кухня там є?

— Насправді немає, але згодом тобі не потрібно буде готувати.

— А санвузол?

— Оце справді проблема, — сказав Тодд. — Єдиний санвузол на четвертому поверсі, але ми щось придумаємо. Це не ідеальне місце, Золо, але всім нам важко. Кілька місяців перекантуємось, а там подивимось.

— Це чудове місце для схованки, — запевнив Марк. — Згадай Анну Франк, яка ховалася від нацистів, тільки не так суворо, розумієш?

— Це має мене втішити?

— Певно, треба було підшукати іншу аналогію.

— А що Мейнард? — спитала Зола. — Як багато він знає?

— Я працював на нього три роки, — сказав Тодд. — Нормальний чувак. Звісно, пронозливий, крутий букмекер і все таке інше, і він гадки не має, що таке правова консультація. Він думає, що ми досі навчаємося в школі, але насправді йому байдуже. Ми з ним домовились, що будемо відробляти орендну платню, працюючи в барі. Він погодився.

— Відверто кажучи, — промовила Зола, — не уявляю себе фахівцем із КСС-справ штибу того пролази Кромлі.

— Авжеж, ні, Золо, — сказав Марк. — Згідно з нашими спостереженнями, усі ці пролази — чоловіки, здебільшого білі. Ти не підходиш, тому що, скажімо так, привертатимеш увагу.

— І яка в мене буде спеціалізація?

— Конторська робота, — відповів Тодд.

— Якось не звучить. І де та контора?

— Твоя комірка. Оце і є нова контора «Апшо, Паркер і Лейн». АПЛ. Адвокатські Послуги Лиходіїв.

— Дотепно.

— Ми ось що придумали. Будеш працювати в сфері особистої шкоди, яка, про що ми знаємо завдяки нашій чудовій юридичній освіті, досі найприбутковіша галузь вуличного права.

Наче вони це репетирували, в гру вступив Марк:

— Ми бачимо тебе в чекальнях невідкладної допомоги, де ти будеш хомутати травмованих позивачів. У цьому місті більшість із них чорношкірі, тому тобі буде легше знайти до них підхід. Вони довірятимуть тобі й захочуть тебе найняти.

— Я не розуміюся на законах про особисту шкоду.

— Авжеж, розумієшся. Ти бачила силу-силенну рекламних роликів по телебаченню від усіляких бариг, що жебрають клієнтів. Вони не найрозумніші люди, тому особливих складнощів у тебе на цьому фронті не виникне.

— Дякую.

— Достатньо лише парочки путніх автомобільних аварій, щоб добре заробити, — додав Тодд. — Я познайомився з одним адвокатом у «Рудому котярі», так він ледь не помирав із голоду. Якось, під час ожеледі, він послизнувся і впав, опинився в лікарні, де познайомився з мотоциклістом, який потрапив у аварію. Через рік цей адвокат відсудив на користь того постраждалого мотоцикліста майже мільйон доларів і взяв третину собі.

— Ось так просто? — запитала вона.

— Атож. Люди постійно потрапляють у аварії, і їх завжди привозять до лікарень. Там ти на них і чекатимеш.

— Це спрацює, Золо, тому що ми зробимо все, щоб це спрацювало, — переконував Марк. — Тільки ми втрьох, один за всіх, і всі за одного. Рівноправні компаньйони до переможеного кінця.

— А що є метою, хлопці? Що в підсумку гри?

— Виживання, — відповів Тодд. — Ми виживемо, переховуючись і прикидаючись іншими людьми. Будемо пробиватись уперед, бо зворотного шляху немає.

— А якщо нас упіймають?

Марк і Тодд цмулили трунки, міркуючи над запитанням. Зрештою Марк промовив:

— Якщо нас упіймають, втечемо. Ось і все. Просто зникнемо.

— І так усе життя в бігах, — зітхнула Зола.

— Ми й зараз в бігах, — озвався Тодд. — Можливо, ти не бажаєш цього визнавати, але ми постійно від чогось тікаємо. У нашому житті немає нічого тривкого, тому іншого вибору в нас і немає — тільки тікати.

Марк хруснув пальцями і сказав:

— Така справа, Золо. Оскільки ми встряли в це всі разом, то й будемо вірними одне одному нерозлучними друзями до самого кінця. Давайте тут і зараз домовимось, що, коли буде потреба, ми й підемо разом.

— Куди підемо?

— Цим будемо перейматися, коли настане той час.

— А як же наші рідні? — запитала вона. — Що їм сказати?

Хлопці замовкли, і це мовчання було відповіддю.

— Ні, — промовив Марк, — я нічого не казав матері. У неї зараз і без того проблем вистачає. Вона гадає, що я досі вчуся, а після випуску на мене чекає чудова робота, і все йде як по маслу. Мабуть, зачекаю пару місяців, а потім скажу, що взяв на семестр академвідпустку. Не знаю. Щось придумаю.

— А ти? — звернулася вона до Тодда.

— Так само. Зараз мені бракує мужності розказати батькам. Навіть не знаю, який із правдивих варіантів звучить гірше. З одного боку, двісті тисяч боргу й відсутність роботи. З іншого боку, я кинув школу й вирішив заробляти бабки, продаючи послуги п’яним водіям за готівку під фальшивим іменем. Як і Марк, зачекаю, а потім щось придумаю.

— А якщо ваш план провалиться і буде вам лихо?

— Такого не станеться, Золо, — відповів Марк.

— Хотілося б мені вам вірити, але я не впевнена, що ви розумієте, про що кажете.

— Ми теж; не впевнені, — промовив Тодд. — Але ми прийняли рішення без вороття. Ставлю питання руба: ти з нами чи ні?

— Ви забагато просите. Чекаєте від мене, що я відкину три роки навчання в юридичній школі.

— Облиш, Золо, — сказав Марк. — Що вона тобі дала, та школа? Нічого. Тільки життя зруйнувала. А ми пропонуємо вихід. Можливо, бруднуватий, але іншого наразі не маємо.

Вона захрумтіла начос і роззирнулася. Бар був заповнений молодими чоловіками тридцяти-сорока років, усі пили та дивилися баскетбол і хокей на великих екранах. Були й жінки, але небагато. Студентів майже не було.

— І ви обидва тут працюєте? — спитала вона.

— Атож, — відповів Тодд. — Це набагато приємніше, ніж сидіти в аудиторії чи зубрити, готуючись до адвокатського іспиту.

— І які умови партнерства?

— Ми складаємо в загальний казан гроші на прожиття за цей семестр. По десять тисяч із кожного. Це покриває початкові витрати: нові комп’ютери, телефони, офісне обладнання, документи, кращий одяг.

— Ти в ділі? — запитав Тодд.

— Дайте мені подумати, добре? Мені досі здається, що ви збожеволіли.

— Тут ми з тобою погодимось.

16

ТРИДЦЯТЬ МІСЯЦІВ ТОМУ, коли Марк Фрейжер поставив свій підпис на останньому бланку урядової програми позик і з головою занурився у драговину студентських боргів, Міністерство освіти надало йому позикову консультантку — жінку на ім’я Моргана Неш. Вона працювала в «Нау-Ессист», приватній компанії зі штату Нью-Джерсі, яку Міносвіти підрядило обслуговувати студентські борги, і її вибір був випадковим. Марк ніколи з нею не зустрічався і не мав такого бажання. Як позичальникові, йому дозволялося вибрати спосіб комунікації, і він, як і більшість студентів, звів балачки до мінімуму. Він спілкувався з пані Неш лише електронною поштою. Якось вона спитала в нього номер мобільного, але, оскільки Марк не був зобов’язаний розголошувати таку інформацію, вона його не отримала. «Нау-Ессист» була однією з багатьох компаній з обслуговування боргів, і всі вони, напевно, ретельно перевірялися Міністерством освіти. Компаніям, у яких результативність була незадовільною, давали менше роботи або взагалі припиняли з ними відносини. Згідно з рейтингом на сайті Міносвіти, «Нау-Ессист» була в середині списку. Марк міг скаржитися на задушливий борг, але до самої пані Неш та її методів роботи в нього претензій не виникало. Після тридцяти місяців вислуховування чортихань від цілої купи студентів, він знав, що існують і гірші компанії з обслуговування студентських позик.

У її останньому електронному листі, який він отримав на стару поштову скриньку, ішлося:


Привіт, Марку Фрейжере!

Напевне, Ви добре відпочили на канікулах і серйозно підійшли до занять у заключному семестрі останнього курсу юридичної школи. Вітаю Вас із досягнутим і бажаю успіхів у подальшому. Коли ми спілкувались востаннє, у листопаді, Ви були в захопленні від Вашої посади в «Несе Скелтоні», але Ви ще напевно не знали розміру початкової зарплати. Буду дуже Вам вдячна, якщо Ви поновите інформацію із цього питання. Базуючись на розмірі Вашої зарплати, я могла б запустити процес складання плану погашення Вашого боргу. Як Вам відомо, згідно із законом, після завершення навчання Ви повинні підписати план погашення боргу і рівно через шість місяців після цього Ви зобов’язані здійснити перший платіж. Я розумію, що Ви дуже зайнята людина, але, якщо буде Ваша ласка, зв’яжіться зі мною за першої нагоди.

Останній частковий платіж: 13 січ. 2014 = 32,5 тис. дол. Загалом підлягає виплаті (основна сума плюс відсотки): 266 тис. дол..

З найкращими побажаннями,
Моргана Неш, представниця державного сектору.

Марк зачекав два дні й у суботу вранці відповів:


Шановна пані Неш!

Дякую за Ваш лист. Мені було дуже приємно його отримати. Сподіваюсь, у Вас усе добре. Наразі «Несе Скелтон» у підвішеному стані Фірма об’єднується з британською компанією, і тепер там все постійно змінюється. Фактично я не можу знайти жодної особи, яка воліла б поговорити зі мною щодо запропонованої мені посади. У мене склалося враження, що ця вакансія може бути скасована Це дуже прикро. Додайте до цього, що минулого тижня мій друг стрибнув із Арлінгтонського меморіального мосту в Потомак (див. Посилання), і тому мені зараз якось не до юридичної школи. Дайте мені час, і я зберусь із силами Останнє, про що я бажаю зараз розмовляти — це про погашення боргу.

Дякую за Ваше терпіння.

Ваш друг Марк.

ТОДД БУВ ПРИКРІПЛЕНИЙ до установи під назвою «Служба студентських позик», або ССП. Чи просто СС, як Тодд і багато інших студентів її називали. Вона знаходилась у Філадельфії й мала лиховісну історію обслуговування позик. Тодд знав, що по країні було щонайменше три судові процеси, у яких ССП звинувачували в зловживаннях при стягненні боргів. Компанію спіймали на завищуванні відсотків на позики, і вона вже виплатила штрафи. Проте Міносвіти досі з нею співпрацювало.

Його консультантом був справжній пройда на ім’я Рекс Ваґнер, якому задиркуватий Тодд при нагоді залюбки зацідив би в зуби, чого, звісно, ніколи не станеться. Ваґнер малювався йому як жирний чувак із навушниками на лисому черепі, який сидить у тісній комірчині котельної у підвалі низькопробної фірмочки та, хрумкаючи чіпсами, цькує дітей по телефону та розсилає образливі електронні листи. Його останній був таким:


Шановний пане Лусеро!

Тепер, коли Ви відтягнулися вдома, і не за горами випуск із школи, саме час побалакати про погашення, яке, припускаю, Ви не бажаєте обговорювати, оскільки, згідно з нашим останнім листуванням місяць тому, ви досі не знайшли «гідної роботи юристом». Сподіваюсь, усе змінилося. Прошу надіслати мені оновлення щодо Ваших останніх спроб працевлаштування. Боюся, я не в змозі затвердити план погашення на підвалинах Вашого очевидного бажання працювати лише барменом. Давайте поговоримо, і якнайшвидше.

Останній частковий платіж: 32,S тис. дол., 13 січ. 2014; усього (основна сума з відсотками): 193 тис. дол.

Щиро Ваш,
Рекс Ваґнер, старший позиковий консультант.

На що Тодд негайно відповів:


Шановний старший позиковий консультанте СС

Рексе Ваґнере!

У барі я можу заробити більше грошей, ніж Ви, домагаючись студентів. Я читав про Вашу компанію і всі позови проти неї, і жорстокі способи стягнення боргів, але особисто Вас я у зловживаннях не звинувачую, але це поки що. Я не порушую ніяких боргових зобов’язань, бо якого біса, я ще навіть не закінчив школу, так що відчепіться від мене. Ні, я ще не знайшов пристойної роботи, тому що такої просто не існує, принаймні для випускників низькопробних комерційних шкіл штибу ЮШФБ, яка, до речі, попросту набрехала нам тоді, коли ми вагалися, чи варто в неї вступати. Якими ж йолопами ми були!

Дайте мені час, і я щось придумаю.

Тодд Лусеро.

Ваґнер відповів:


Шановний пане Лусеро!

Я би хотів увійти в позитивне русло. Я працював з багатьма студентами, які відчайдушно намагалися знайти роботу, й усі вони зрештою її знаходили. Так, заради цього доведеться побігати, стоптати не одну пару взуття, аби знайти те саме місце й постукати в ті самі двері. У Вашингтоні чимало чудових юридичних фірм і добре оплачуваної роботи в держустановах. Я певен, що серед них Ви знайдете те саме місце і зробите гідну кар’єру. Я проігнорую факт використання Вами слів «зловживання» і «домагаючись». Наше листування може стати публічним, і я вважаю, що нам слід обережніше добирати слова. Я був би радий обговорити всі ці питання по телефону, але, звісно, в мене немає Вашого номера.

З повагою,

Рекс Ваґнер, старший позиковий консультант.

Тодд відповів:


Шановний старший позиковий консультанте

СС Ваґнере!

Вибачте, якщо я Вас образив. Не певен, що Ви усвідомлюєте під яким тиском я перебуваю на нинішньому етапі життя. Усе йде не за планом, а майбутнє видається сумним. Я проклинаю той день, коли я вирішив піти до юридичної школи, і особливо до цієї Фоґґі-Боттом. Чи знаєте Ви, що такий собі субчик із Волл-стрит, власник мережі юршкіл, заробляє з однієї тільки ЮШФБ двадцять мільйонів на рік? І це лише одна з вісьмох у його портфелі! Крутезно! Оглядаючись назад, я б краще цю школу купив, аніж до неї вступив.

Так у Вас немає мого телефонного номера. Згідно із численними позовами проти СС, найбільше зловживань фіксувалися у телефонних розмовах, які майже ніколи не записувалися Давайте обмежимося електронною поштою, бо те, що написане,не вивезеш і волом.

Ваш усе ще друзяка,

Тодд Лусеро.

УСЮ СУБОТУ ВОНИ ВІДМИВАЛИ, фарбували та виносили лантухи сміття. «Номер люкс» Золи насправді мав три кімнати: одна під ліжко, одна під вітальню-контору і комірчина, що мала потенціал. Вони вмовили Мейнарда дозволити їм знести стіну й додати двері. Один із Мейнардових кузенів був підрядником без ліцензії й час від часу виконував роботи, не марудячись із офіційними дозволами. За тисячу баксів готівкою він обіцяв зробити нашвидкуруч невелику душову кабіну, унітаз і раковину та переобладнати комірчину на санвузол. Тодд і Марк сумнівалися, що на Золу це справить враження, але в неї і справді не було вибору.

Вона так і не погодилася стати компаньйонкою їхнього підприємства, але це було питанням часу.


ДЕНЬ ВИДАВСЯ ПРОХОЛОДНИМ і сонячним, і Зола вирішила подихати свіжим повітрям. У суботу рано-вранці вона вийшла з квартири й пішла до Національної алеї, де сіла на сходах меморіалу Лінкольна й розглядала туристів. Дивлячись на монумент Вашингтона та будинок Капітолію віддалік, вона думала про батьків і брата, яких засадили, наче в’язнів, у жахливий центр утримання очікувати депортації. Перед нею відкривався величний краєвид, де кожний будинок і пам’ятник символізував нездолану свободу. А перед їхніми очима, якщо й був якийсь краєвид, то це огорожа й колючий дріт. Завдяки їхній самопожертві Золі було дароване громадянство США, постійний статус, задля якого вона сама нічого не зробила. Вони працювали не покладаючи рук у країні, якою пишалися, мріючи, що надійде той день, коли вони стануть її громадянами. Яку вигоду їх висилка принесе великій нації іммігрантів? У цьому не було жодного сенсу, і це здавалося несправедливо жорстоким.

Зола намагалася гнати з голови думки про Горді. Його трагедія лишилася позаду, і зациклюватися на ній було безглуздо. У них і так нічого не вийшло б, вона просто обманювалася, якщо думала інакше. Але він досі був там, і вона не могла позбутися почуття провини. Зола неквапом пройшла повз Дзеркальний басейн, намагаючись уявити це місце наповненим 250 тисячами чорношкірих в 1963 році, коли доктор Кінг описував їм свою мрію. Її батько завжди казав, що велич Америки в тому, що тут хто завгодно може втілити свою мрію, а зробити це можна працею і самопожертвою.

Наразі його мрії перетворилися на кошмари, і вона нічим не могла йому допомогти.

Біля Монумента Вашингтону вона стала в довгу чергу охочих піднятися вгору, але невдовзі їй набридло стояти й вона пішла далі. Їй подобалися музеї Смітсонівського інституту, і вона провела кілька годин, занурившись в американську історію. За весь день їй жодного разу не спала на гадку юридична школа чи пошук «гідної роботи юристом».

Пізніше в той же день Тодд надіслав їй повідомлення із запрошенням на «ще один вишуканий обід». Але вона відмовилась, мовляв, у неї свої плани. Вона почитала книжку, подивилася старе кіно і одразу після одинадцятої лягла спати. Будинок розривався від гучної музики і буйства студентів, які бігали туди-сюди — у середину й назовні. Суботня ніч у великому місті. Близько першої ночі її розбудила сварка в коридорі, але вона все-таки спромоглася заснути.

Зола спала глибоким сном, коли хтось загрюкав у двері. Іммігрантам, особливо нелегальним, правила гри були добре відомі: завжди тримай одяг і взуття поряд, як і телефон, не підходь до дверей, молись і сподівайся, що це не ІМП. А якщо це вони, то все одно виб’ють двері, й нікуди ти не дінешся. Проте Зола була така сама законна громадянка, як і будь-який імпівець, і тому не грала за цими правилами.

Не тямлячись від страху, вона натягнула джинси. Грюкіт не стихав, і за дверима гучно заволали: «Відчиняй! Імміграційна поліція!». Вона принишкла в кімнаті й із жахом витріщилася на двері; її серце калатало, як відбійний молоток. Схопивши телефон, вона майже набрала Марка, наче він міг прибігти о другій ночі та врятувати її. Грюкіт припинився. Голосів було не чути, лише човгання ніг. Вона вирішила, що зараз почнуть вибивати двері, але нічого не відбувалося. Тиша. Відтак десь наприкінці коридора почувся сміх.

Чи справді то були імпівці, чи то чийсь пришелепкуватий жарт? Вона чекала, затамувавши подих. Проходили хвилини, а вона стояла, заклякши в пітьмі, не сміючи й писнути. Імовірно, імпівці, бува, заходять поставити кілька запитань, але ж не серед ночі, чи не так? І взагалі, якщо імпівці й приходять, то правильно виконують свою роботу — не грюкають у двері й не ідуть, якщо ніхто не відповів.

Незалежно від того, хто там насправді був, шкоди їй було завдано. Зола повільно повернулася в спальню, одягла светр, взулася і ще трохи почекала. Заспокоївшись, вона відчинила двері, визирнула в коридор, подивилась ліворуч і праворуч і, нікого не побачивши, вийшла й зачинила за собою двері. Відкривши запасним ключем квартиру Горді, вона зайшла всередину і, не ввімкнувши світла, випросталася на незастеленому матраці.

Заснути було неможливо. Більше так жити не можна. Якщо вже обидва її друга настільки збожеволіли, що почали нове життя, то й вона спробує щастя разом із ними.


МОРГАНА НЕШ НАДІСЛАЛА ЛИСТА:


Дорогий Марку!

Мені дуже шкода Вашого друга, і я розумію, чому Ви так засмучені Проте давайте спробуємо прояснити ситуацію з «Несе Скелтон» і почнемо розмову про графік виплат.

Прийміть мої співчуття

Моргана Неш, представниця державного сектору.

У неділю вранці Марк відкрив вогонь у відповідь:


Дорога пані Неш!

Дякую за Ваші співчуття вони багато для мене значать. Здається мене звільнили з «Несе Скелтон», звільнили ще до того, як я почав там працювати, і це добре, тому що то був гадючник і мені були бридкі всі хто там працював. Отже, я знову безробітний, як і решта моєї групи, і насправді я морально не готовий починати пошуки чергової тупикової роботи, так що, будь ласка, відчепіться від мене, гаразд?

З любов’ю,

Марк.

Передусім у понеділок вранці вона відповіла:


Дорогий Марку!

Мені шкода, що Ви так засмучені Я просто виконую свою роботу, і ця робота вимагає від мене залучити Вас до обговорення плану погашення боргу. В окрузі Колумбія дуже багато хороших робочих місць, і я певна, Ви знайдете гідну роботу юристом. Просто тримайте мене в курсі Ваших пошуків.

Моргана Неш, представниця державного сектору.

Марк відповів:


Дорога пані Неш!

Яких ще пошуків? Нічого нема. Я зараз лікуюсь, і мій психотерапевт порадив мені не звертати на Вас уваги. Звиняйте..

Марк.

17

У ПОНЕДІЛОК ВРАНЦІ, дочекавшись, коли всі підуть на заняття і будинок спорожніє, вони перевезли Золині речі в її нове житло на третьому поверсі над баром «Когут». Якщо її нові «хороми» й не справили на неї враження, вона ніяк це не показувала. Вона розпакувала свій одяг і різні дрібнички з усмішкою і здавалася задоволеною своєю схованкою. Це ж не назавжди. Дитиною в Нью-арку вона жила в набагато гірших умовах без жодної можливості усамітнитися. Марк і Тодд і гадки не мали, наскільки бідною була того часу її сім’я.

Поки підрядник із бригадою працьовитих і, безперечно, нелегальних словаків працювали над перетворенням комірчини на санвузол, компаньйони йшли вулицею на пізній ланч. За салатами і крижаним чаєм Тодд окреслив основні правила їхньої співпраці. Вони житимуть у світі готівки, ніяких кредитів — картки залишають сліди. Вони домовилися з Мейнардом про оренду в обмін на працю. Тодд і Марк працюватимуть у барі по двадцять п’ять годин на тиждень, і це ніде не буде зазначено. Мейнард також погодився, що це покриє витрати і за комунальні послуги, інтернет і кабельне телебачення; також він дозволив їм користуватися своєю адресою для очікуваної ними пошти. Здається, йому сподобалася ідея мати при собі трьох приятелів-адвокатів, що переховуються в його домі, і він, вочевидь, не вбачав відмінності між юридичною консультацією і адвокатською фірмою. Зайвих питань Мейнард не задавав.

Була якась іронія в тому факті, що їхнє прагнення уникати кредитів підживлювалося спільним боргом у 600 тисяч доларів, отриманих у кредит, але їм тоді було не до іронії.

Вони ще раз відвідали тіньового «консультанта з безпеки» і купили липові водійські права для Золи — її єдине посвідчення особи. Як тільки вона стала Золою Паркер, друзі купили їй новий стільниковий телефон, але залишили й старий, щоб знати, якщо хтось їх шукатиме. Їх усіх могли засудити орендодавці, але то марна справа, бо Марк Фрейжер, Тодд Лусеро і Зола Маал вже не існували й, очевидно, покинули місто. Із часом їхні позикові консультанти оголосять їх такими, що не виконують зобов’язання за боргами, але до цього ще було кілька місяців. А втім, важко ефективно засудити того, кого неможливо знайти. Вони намагатимуться уникати всіх старих друзів, але оновлюватимуть сторінки у Фейсбуці, хоч і не так активно, як раніше. Із ЮШФБ жодних контактів не матимуть, упевнені, що адміністрація не помітить їхньої відсутності на заняттях.

Інколи Золу вражала ця змова. Це безумство, яке, безперечно, погано закінчиться, але тут їй було безпечніше, а для неї головне — саме безпека. Щодо її компаньйонів, то вони або надто самовпевнені, або робили добру міну при поганій грі. У думках вона розуміла, що вони й самі не знають, що їм робити, але ентузіазму в них хоч відбавляй. Крім того, вона хоч і з неохотою, але визнала, що її втішає їхня вірність.

Марк посерйознішав і підняв тему особистого життя. Важливо не зав’язувати нових дружніх взаємин і уникати тривалих стосунків — віднині жодних побачень. Ніхто не має знати про їхню аферу. Треба збудувати навколо їхньої компанії непробивну стіну.

— Ти з мене смієшся? — перервала його Зола. — Ми тільки-но поховали мого коханого, а ти думаєш, я зразу почну з кимось зустрічатися?

— Аж ніяк, — заперечив Марк. — Ні Тодд, ні я наразі ні з ким не зустрічаємося, і було б непогано, аби так залишалось надалі.

— Послухай, Золо,— додав Тодд. — Якщо тобі потрібен секс, то і я, і Марк завжди в твоєму розпорядженні. Все має бути тільки поміж нами, розумієш?

— Не діждетесь, — відповіла вона зі смішком. — Зараз у нас і без того все надто складно.

— Гаразд, просто май на увазі, — сказав Тодд.

— Це твоя найкраща репліка для підкату: «все має бути тільки поміж нами»?

— Не знаю. Ніколи раніше так не говорив.

— От і не кажи більше. Не подіє.

— Та я жартую, Золо.

— А ось і ні. У тебе щось там було з тією красунею Шерон, із якою ти торік ходив на побачення?

— Щось там було.

— Давайте домовимось, — озвався Марк. — Якщо когось підчепимо, сюди не приводити, гаразд?

— Хай буде так, — погодилась Зола. — Що там наступне в списку?

— Немає в нас ніякого списку, — промовив Марк. — У тебе ще є запитання?

— Скоріше сумніви, ніж запитання.

— Уважно слухаємо, — заохотив Тодд. — Це великий момент у нашому житті, наш зоряний час. То викладемо всі карти на стіл.

— Добре. Я дійсно сумніваюся, що здатна підсовувати адвокатські послуги пацієнтам із тілесними ушкодженнями в палатах невідкладної допомоги. Сумніваюсь і в тому, що ви самі знаєте, як це робити.

— Ти маєш слушність, — сказав Тодд, — але ми навчимося. Просто мусимо. Інакше нам не вижити.

— Ох, Золо, — долучився Марк. — Я певен усе в тебе вийде само собою. Приваблива чорношкіра дівчина в гарній сукні, можливо, з короткою спідничкою, і на стильних підборах. Та я б тебе миттю найняв, якби моя дружина розбилася в автоаварії.

— Єдина моя гарна сукня — це та, в якій я була на похороні.

— Ми оновимо твій гардероб, Золо, — пообіцяв Тодд.— Ми вже не студенти, а справжні фахівці. Тримаємо фасон. Це закладено в бюджет фірми.

— Це поки що єдина багатообіцяюча річ, що я від вас почула. А тепер скажіть, от ми знайшли клієнтів і треба зустрітися з ними в офісі. Що тоді?

Було очевидно, що в них все обмірковано. Без затримки Марк пояснив:

— Кажемо їм, що в конторі ремонт і призначаємо зустріч у барі на першому поверсі.

— У барі «Когут»?

— Атож. І, як владнаємо всі формальності, випивка за рахунок фірми, — сказав Тодд. — Вони таке люблять.

— Не забувай, Золо, — зауважив Марк, — що більшість наших клієнтів незначні правопорушники, які плататимуть готівкою. Ми зустрічатимемось із ними в суді й тюрмі, і установа законників — останнє місце, в яке їм закортить прийти.

— І ми не плануємо влаштовувати конференції з іншими юристами,— додав Тодд. — Чи щось типу того.

— Звісно ні.

— А якщо доведеться, — сказав Марк, — то ми завжди можемо орендувати погодинно приміщення в бізнес-центрі. Він тут неподалік.

— Здається, хлопці, у вас є відповіді на всі запитання.

— Ні, — промовив Тодд. — Немає відповіді на ключове запитання. Але ми в усьому розберемося, почнемо працювати і навіть будемо насолоджуватися процесом.

— Щось іще не дає тобі спокою? — запитав Марк.

— Так, сумніваюсь, що зможу втаїти хоч щось від Ронди. Вона моя найближча подруга й хвилюється за мене.

— А ще вона найбільша базіка в нашій групі, — занепокоївся Тодд. — Ти маєш тримати її в невіданні.

— Це не так просто. Сумніваюся, що в мене вийде кинути школу так, щоб вона про це не дізналася.

— А вона знала про тебе й Ґорді? — спитав Марк.

— Звісно, знала. Він залицявся до неї на першому курсі.

— Що ти їй розповіла? — поцікавився Тодд.

— Вона захотіла поговорити, і ми вчора ввечері пішли в кафе та з’їли по сандвічу. Я сказала, що тримаюсь, як можу, й деякий час пропускала заняття, можливо, візьму академвідпустку, щоб усе владнати. Вона не дуже випитувала, просто хотіла побалакати про Горді та його останні дні. Я мало що розповіла. Вона вважає, що мені слід піти до психотерапевта чи ще когось, хто допомагає в біді. Я сказала, що поміркую. Вона справді така мила, а мені це потрібно.

— Золо, ти мусиш із нею порвати, — сказав Марк. — Відштовхни її, але м’яко. Ми мусимо триматися подалі від усіх знайомих із юридичної школи. Якщо піде поголос про те, що ми пропустили останній семестр, адміністрація почне розпитувати. Звісно, проблема не цьому, а в тому, що вони можуть повідомити Міносвіти.

— Я думала, що ми більше не хвилюємося за позики.

— Авжеж, але нам треба якнайдовше відтягти початок виплат. Якщо позикові консультанти дізнаються, що ми кинули школу, вони почнуть дзявкати про погашення. А коли вони нас не знайдуть, передадуть наші справи юристам, які наймуть слідчих, щоб ті нас розшукали. Я б краще зіткнувся з таким уже наприкінці шляху.

— Мені б узагалі хотілося всього цього уникнути, — зауважив Тодд.

— Ох, гадаю, уникнемо.

— Але ти не знаєш як саме, так? — спитала Зола.

Марк із Тоддом перезирнулися і нічого не відповіли.

Завібрував Тоддів телефон і він витягнув його з кишені.

— Не той, — промовив він і витяг із другої кишені другий телефон. Два телефони — старий і новий. Телефон для минулого й телефон для теперішнього. Тодд прочитав повідомлення і сказав:

— Вілсон. Пише: «Привіт, чувак, тебе й сьогодні не було в школі. Щось трапилось?»

— Здається, це буде важче, ніж ми думали, — зітхнув Марк.

18

О ВОСЬМІЙ СОРОК П’ЯТЬ у широкому коридорі Окружного суду біля дверей залу 142 скупчилися знервовані люди. Вивіска на дверях сповіщала, що це володіння високошановної Фіони Далраймпл, 19-й відділ кримінального суду загальних сесій округу Колумбія. Викликані до суду суворі на вигляд мешканці небезпечних районів міста були здебільшого чорношкірі або темношкірі, і майже кожен тримав у руці клаптик паперу з вимогою з’явитись у суд або стояв поруч із близькими з такими самими папірцями. Поодиноких не було. Обвинувачувані брали із собою дружин, чоловіків, батьків, дітей-підлітків, і в кожному обличчі так чи інакше проявлялися переляк і розпука. На цей час там ще не було адвокатів, які полювали б на жертв.

Зола і Тодд прийшли першими, обоє в повсякденному одязі, і почали спостерігати за всіма іншими. Притулившись до стіни, вони чекали на «адвоката Апшо», який невдовзі з’явився — в елегантному костюмі та зі старим портфелем у руці. Він приєднався до них і вони скупчилися, як і всі інші, і почали вичікувально перешіптуватися, ніби вибираючи першого-ліпшого для страти.

— Мені до вподоби отой хлопець, — промовив Тодд, киваючи в напрямку низькорослого кругловидого латиноамериканця років сорока, який стояв, тримаючи папірець, поряд із метушливою дружиною.

— Мені теж! — збуджено сказала Зола. — Він може стати нашим першим клієнтом!

— Тут багато з кого можна вибрати, — майже ковтаючи слова, пробурмотів Марк.

— Добре, пане Велике Цабе, покажи нам, як це робиться, — запропонувала Зола.

Марк, важко ковтнувши, обдарував їх силуваною посмішкою, і сказав: «Як два пальці» й попрямував до тієї парочки. Коли він наблизився, дружина з переляку опустила очі, а чоловік вилупив баньки.

— Перепрошую, — промовив Марк низьким голосом. — Ви пан Гарсія? Я шукаю Фредді Гарсію.

Чоловік заперечливо похитав головою, але нічого не сказав. Марк скосив очі на повістку, яку той тримав у правій РУЦІ:

— Ви прийшли до суду?

Тупе питання. Інакше чого б той чоловік пропустив роботу й тупцював біля дверей зали суду? Той згідно кивнув, уперто продовжуючи мовчати.

— А за яким обвинуваченням? — запитав Марк.

Чоловік мовчки простяг повістку. Марк узяв, проглянув і нахмурився.

— Напад без обтяжливих обставин, — промурмотів він. — Це може погано закінчитися. Вас уже раніше судили, пане Лопесе?

Той шалено помотав головою: ні. Його дружина відвела очі від своїх черевичків і глянула на Марка так, наче ось-ось розридається. Натовп збільшувався, там і тут ходили люди.

— Слухайте, вам потрібен адвокат. Суддя Далраймпл доволі сувора. Розумієте? — вільною рукою Марк витяг із кишені свіженьку бізнес-картку та сунув її чоловікові. — За напад без обтяжливих вам світить тюрма, але я можу все владнати. Не треба хвилюватися. Вам потрібна допомога?

Той закивав: так! так!

— Добре. Дивіться, мій гонорар — тисяча баксів. Потягнете?

Коли пан Лопес почув про гроші, він роззявив рота. Несподівано позаду Марка хтось заверещав не своїм голосом, вочевидь звертаючись до нього:

— Агов, що тут відбувається?

Марк обернувся і побачив спантеличено-стурбоване обличчя автентичного вуличного адвоката — чоловіка, вищого за нього, років сорока, в заношеному костюмі та з гострим носом. Ледь підійшовши, той чітко оцінив ситуацію.

— Що таке, приятелю? — спитав він, понизивши голос.— Зваблюєш мого клієнта?

Маркові відібрало мову. Він позадкував, коли адвокат, вихопивши з його руки повістку, звернувся до пана Лопеса:

— Хуане, цей хлоп тобі набридає?

Пан Лопес віддав адвокатові бізнес-картку. Той глянув на неї і промовив:

— Слухай, Апшо, це мій клієнт. Ти що оце робиш?

Маркові треба було щось сказати, і він насилу видушив:

— Нічого. Просто шукаю Фредді Гарсію.

Він озирнувся і побачив, що на нього витріщається ще якийсь чоловік у костюмі.

— Брехня! — заперечив адвокат. — Ти намагався переманити мого клієнта. Я чув, як ти назвав суму свого гонорару — тисяча доларів. Було таке, Хуане?

Лопес, який зненацька виявився доволі говірким, підтвердив:

— Було. Так він і сказав, тисяча, сказав, а то піду в тюрму.

Адвокат підступив до Марка, майже торкаючись його носа своїм. Марк уже подумав, чи не вмазати йому, але за мить вирішив, що бійка двох адвокатів біля дверей зали суду не кращий вихід із ситуації.

— Шуруй, Апшо, — прошипів адвокат.

— Альо, приятель, вгамуйся, — заговорив Марк, намагаючись зобразити посмішку. — Я шукаю свого клієнта, Фредді Гарсію. Ну, обізнався, бува й таке.

— Та невже,— узяв його на глум адвокат. — Якби ти вмів читати, то помітив би, що повістку виписано на ім’я пана Хуана Лопеса, мого клієнта. Б’юсь об заклад, що ніякого Фредді Гарсії навіть немає в списку на слухання, і б’юсь об ще більший заклад, що ти тут просто обкручуєш клієнтів.

— Тобі краще знати, — відповів Марк. — Попустися.

— Я попустився. Шуруй давай.

Марку хотілося чкурнути геть, але він опанував себе і просто відступив:

— Хай буде по-твоєму, вилупку.

— Іди набридай комусь іще.

Марк обернувся, страхаючись поглядів Тодда і Золи.

Але вони вже втекли.


ВІН ЗНАЙШОВ ЇХ НЕПОДАЛІК, і вони всі разом поспішили в кав’ярню на першому поверсі. Коли вони витягали стільці з-під столу, до Марка дійшло, що Тодд і Зола так сміються, що навіть неспроможні розмовляти. Це його роздратувало, але вже через кілька секунд він сміявся і сам. Тодд зрештою затримав дихання і промовив:

— Гарна робота, Даррелле.

Зола витерла щоки тильним боком долоні.

— Фредді Гарсія, — випалила вона. Тодд знову зареготав.

— Годі вже, годі, — закликав Марк, досі сміючись.

— Вибач, — сказав Тодд, тримаючись за боки.

Вони ще довго сміялися. Зрештою Марк опанував себе й запитав:

— Хто хоче кави?

Він підійшов до стійки, купив три чашки і відніс до столу, за яким інші члени його фірми вже певною мірою заспокоїлися.

— Ми бачили, як підійшов той штрих, — промовив Тодд,— і, зрозумівши, що ти робиш, кинувся в атаку.

— Я думала він тебе вдарить, — додала Зола.

— Теж так подумав, — визнав Марк. Вони цмулили каву, і кожен ледве стримувався, щоб знову вибухнути сміхом.

— А що, — зрештою сказав Марк, — я добре зіграв свою роль. Так, завалив сцену, проте ніхто не засумнівався адвокат я чи ні. Так що все в нас піде як по маслу.

— По маслу! — зареготав Тодд. — Тебе ледь не побили через першого клієнта.

— Ти помітив вираз обличчя того Хуана, коли ці двоє зітнулися?— спитала Зола. — Він певно думає, що всі адвокати схиблені.

Вона знову розсміялася.

— Зарахуємо це як корисний досвід, — сказав Марк, підіграючи. — Ми не можемо зараз усе кинути.

— Даррелл Кромлі з тебе ніякий, — зауважив Тодд.

— Заткни пельку. Ходімо звідси.


ПЕРЕД ДРУГИМ СТРИБКОМ у прірву вони вирішили поміняти стратегію. Біля зали суду вельмишановного Леона Гандлфорда, десятий кримінальний відділ, тупцювала строката юрба очікувачів. Тодд з’явився першим, намагаючись створити враження, що перебуває у вкрай схвильованому стані. Він обстежив юрбу, сфокусувавшись на чорношкірому юнакові, який чекав своєї черги разом із старшою жінкою, ймовірно, матір’ю. Тодд повільно наблизився до них, усміхнувся і завів розмову:

— Хирний спосіб провести день, еге ж?

— Точняк, — відповів молодик. Його мати досадливо пустила очі під лоба.

— Це ж тут суд за КСС, так? — спитав Тодд.

— Дорожнього руху, — уточнив юнак. Його мати додала:

— Злапали, коли шпарив вісімдесят п’ять, а там можна тільки п’ятдесят миль на годину. Вже другий квиток за рік. Страховка вилітає в трубу. Отаке.

— Вісімдесят п’ять, — повторив Тодд. — Ого!

— І що? Я поспішав.

— Полісмен сказав, що його посадять, — сказала мати в повному відчаї.

— У вас є адвокат? — спитав Тодд.

— Ще нема, — відповів юнак. — Чоловіче, я не можу втратити права. Якщо я втрачу права, то втрачу роботу.

З’явився цілеспрямований Марк із телефоном біля вуха. Він увійшов у зоровий контакт із Тоддом і хутко наблизився до нього, ховаючи телефон у кишеню. Не звертаючи уваги на юнака та його матір, він звернувся до Тодда:

— Тільки-но розмовляв із прокурором, дженджиком, якого добре знаю. Добився, щоб скасували ув’язнення та вдвічі знизили штраф. Щодо відстрочки ще домовляємося, але намічається прогрес. Принесли другу частину гонорару?

— Авжеж, — сказав Тодд, витягуючи з кишені жмут грошей. Він відслинив при всіх п’ять банкнот по сто доларів і віддав їх Маркові. Коли той узяв гроші, Тодд вказав на свого нового друга й запитав:

— Скажіть, що світить хлопцеві? Зупинили, коли їхав вісімдесят п’ять при обмеженні в п’ятдесят.

Марк поняття зеленого не мав, але зараз він був Дарреллом Кромлі, ветераном вуличної адвокатури, і жодне запитання не лишалося без відповіді:

— Вісімдесят п’ять, — повторив Марк ніби з повагою. — У стані сп’яніння?

— Ні.

— Як скло, — сказала його мати. — Був би п’яний, ще зрозуміло. А так повністю усвідомлював, що робить.

— Ну мамо!

— Так чи так, вище вісімдесяти — це ув’язнення, — сказав Марк.

— А ви берете справи про перевищення?— запитала мати.

Марк солодко всміхнувся, неначе міг владнати що завгодно.

— Це мій профіль, пані, суд у справах про порушення дорожнього руху. Я знаю всіх суддів, усе підводне каміння.

— Я хочу зберегти права, — повторив юнак.

— Де ви працюєте? — спитав Марк, позираючи на годинник.

— У службі доставки. Хороша робота, я не можу її втратити.

Хороша робота? Золоте дно! За КСС гонорар тисяча доларів. За перевищення, мабуть, дешевше, але згадка про вигідну роботу підвищувала ставку. Справа є справа. Марк сказав:

— Дивіться, мій гонорар тисяча доларів, і за це я зведу перевищення до підвищеної, що врятує від тюрми.

Він знову подивився на годинник, немов над ним тяжіли важливіші справи.

Юнак із надією подивився на матір, яка похитала головою і промовила:

— Ти напартачив, не я.

Потім звернулася до Марка:

— У мене при собі тільки триста. Можна я заплачу решту пізніше?

— Так, але треба буде виплатити перед наступною датою суду. Покажіть повістку.

Юнак дістав її з кишені та передав Марку. Той швидко переглянув написане: Бенсон Тейпер, двадцять три роки, неодружений, проживає на Емерсон-стрит у Північно-східному квадранті Вашингтона.

— Гаразд, Бенсоне, — сказав Марк. — Ходімо побачимося із суддею.


НАВІТЬ ПРОДАЖ ПОСЛУГ клієнтам у коридорі біля залу суду сильно діє на нерви, особливо новачкові, який удає адвоката, але коли заходиш у зал, аби зіткнутися із жорнами правосуддя, — це вселяє жах. У Марка підгиналися коліна, коли вони йшли центральним проходом. Грудка в його животі розросталася з кожним кроком.

«Зосередься, кретине, — казав він подумки. — Не виказуй страху. Все це лише гра. Якщо Даррелл із цим дає раду, то й ти впораєшся». Він указав на місце в середньому ряді, диригуючи рухом, наче це був його зал, і прошепотів матері юнака: «Сідайте тут». Вона сіла, а вони пішли до першого ряду й сіли там. Бенсон передав Маркові 300 доларів, і той оформив договір на надання юридичних послуг, ідентичний тому, що він сам нещодавно підписав на користь Горді з повіреним Престоном Клайном. Підписавши договір, вони сиділи й спостерігали за парадом.

У кількох футах перед ними був бар’єр — поперечина висотою до колін, — який відділяв глядачів від гущавини подій. За ним були два довгі столи. Той, що праворуч, покривали стоси паперів, і біля нього копирсалися декілька молодих прокурорів, які перешіптувалися і жартували, докладаючи до стосів нові документи. Той, що ліворуч — майже порожній. Двоє нудьгуючих адвокатів, опершись на нього ліктями і нахилившись один до одного, тихенько про щось розмовляли. Діловоди сновигали туди-сюди, роздаючи документи юристам і судді Гандлфорду. Хоча йшов суд, в секторі суддівської лави все гуло, наче біля прокатного стану, і здавалося, що ті, хто створював цей гамір, не дуже про це хвилювались. Великий плакат попереджав: «Мобільні телефони заборонені. Штраф —100 доларів».

Суддя Гандлфорд, здоровенний білий бородань за шістдесят, зосереджено працював у штатному режимі. Перевантажений підписуванням ордерів, він лише зрідка підіймав очі.

Діловод озирнув натовп і вигукнув ім’я. У прохід вийшла висока жінка років п’ятдесяти, хвилюючись, пройшла крізь хвіртку бар’єру і постала перед очі судді. Вона опинилася там через КСС і якось спромоглася зайти так далеко без голодного адвоката обіч. Марк записав її ім’я: «Валері Бланн». Він знайде її ім’я в списку слухань і подзвонить їй пізніше. Вона не визнала вини, і їй було призначено повторне слухання наприкінці лютого. Суддя Гандлфорд ледь підняв очі. Діловод вигукнув наступне ім’я.

Марк, важко глитнувши, зібрався з духом і пройшов через хвіртку. Солідно, «по-адвокатськи» насупившись, він підійшов до столу обвинувачення, узяв копію списку слухань і пройшов до столу захисту. Підійшли ще два адвокати. Один пішов. Вони підходили, йшли геть, і ніхто не звертав на них уваги. Прокурор пожартував, отримавши кілька смішків. Суддя, здавалося, задрімав. Марк обернувся до залу і побачив позаду матері Бенсона Золу, яка сиділа із широко розплющеними очима, пильнуючи за кожним рухом. Тодд пробився до переднього ряду, аби бачити все зблизька. Марк підвівся і підійшов до діловодки, що сиділа обіч суддівської лави, дав їй картку й повідомив, що він захищає інтереси пана Бенсона Тейпера. Вона байдуже підняла на нього очі, мовляв, а мені то що?

Коли вигукнули ім’я Бенсона, Марк устав і махнув клієнтові. Пліч-о-пліч вони встали перед суддею Гандлфордом, який уже взагалі не ворушився. Не кваплячись, підійшла обвинувачка, і Марк назвався. Її звали Гедлі Кавінесс і вона була надзвичайно приваблива: чудова фігура, коротка спідниця. Марк дав їй свою картку, вона дала свою. Суддя промовив:

— Пане Тейпере, ви наче маєте представника захисту, тому я припускаю, що ви не визнаєте своєї провини?

— Усе правильно, Ваша честь, — сказав Марк свої найперші слова в суді. І тим самим порушив, разом із обома своїми співучасниками, статтю 54Б Кримінального процесуального кодексу округу Колумбія: несанкціонована юридична практика; що карається штрафом до однієї тисячі доларів і не більше ніж двома роками тюремного ув’язнення. І нема тут нічого страшного. Тому що, згідно з їхніми ретельними дослідженнями, за останні сорок років у окрузі Колумбія притягли до відповідальності за цією статтею лишень одного самозванця. Йому присудили шість місяців, із них — чотири умовно, і то лише тому, що він бешкетував.

За мірками злочинної поведінки, несанкціонована практика — просто дрібна образа. Ніхто ж від того не постраждає. Навпаки, вони втрьох сумлінно захищають інтереси своїх клієнтів. Допомагають правосуддю. І так далі, і тому подібне. Вони могли логічно обґрунтовувати свою облуду годинами.

Тодд буквально затамував подих, коли його компаньйон постав перед суддею. Невже це й справді так легко? Маркові, безперечно, личить ця роль, а його костюм був навіть кращим, ніж у інших юристів за обома столами. До речі, що там із іншими юристами? Скільки з них намагаються вижити під борговими завалами?

Зола сиділа на краєчку крісла, очікуючи, що зненацька хтось підніметься й гукне: «Це несправжній юрист!» Але нікому не було діла до адвоката Апшо. Він гладесенько-рівнесенько приєднався до механізму — просто ще один із десятків трибів. Спостерігаючи за подіями в залі десь півгодини, Зола помітила, що деякі юристи сторони захисту знали одне одного, а також одного-двох обвинувачів і взагалі почувалися тут як у себе вдома. А деякі трималися поодиноко і ні з ким не розмовляли — тільки із суддею. Але це не мало жодного значення. Бо це суд у справах порушень дорожнього руху, процедура для всіх одна, і вона незмінна.

Бенсону призначили з’явитися в суд через місяць. Суддя Гандлфорд записав його ім’я; Марк сказав: «Дякую, Ваша честь» і вивів клієнта із залу.

Найсвіжіша міська юридична контора матиме кілька тижнів, аби розібратися, що робити далі. Вони пообідали в поблизькій кулінарії, оплативши їжу готівкою, отриманою від Бенсона. Посеред трапези Тодд раптом згадав «Фредді Гарсію», і вони добряче посміялися.

Після обіду Марк перевдягнув костюм — він тепер мав цілих три, — а Тодд одягнув. Вони прийшли в суд о першій годині й заходилися вудити клієнтів, джерело яких здавалося невичерпним. Спочатку вони працювали разом, навчаючись у процесі деяким незначним хитрощам. Ніхто не звертав на них уваги, і вони заспокоїлися, розчинившись серед інших юристів, що сновигали по просторій будівлі суду.

Біля шостого відділу Тодд приклав телефон до вуха, маючи важливу розмову з удаваним абонентом. Достатньо гучно, щоб усі чули, він сказав: «Слухай, я вже владнав сотню справ про КСС супроти тебе. Отож припини годувати мене цим лайном. Той малий видмухав нуль, крапка, нуль-дев’ять, лише трохи більше дозволеного, і в нього ідеальна водійська картка. Годі ходити околясом. Зведи до необережного керування або я матиму розмову із суддею. Якщо ти мене змусиш, я доведу справу до судового процесу, і буде як минулого разу, коли я збив із пантелику поліціянтів і суддя взагалі зняв звинувачення». Він замовк і якийсь час слухав німий телефон, відтак промовив: «Оце вже інша річ. Я забіжу через годину підписати угоду».

Коли він засовував телефон до кишені, підійшов чоловік і спитав:

— Скажіть, а ви адвокат?


ЗОЛА, ДОСІ ВДЯГНЕНА В ПОВСЯКДЕННЕ, ходила з однієї зали суду до іншої, приміряючись до відповідачів, які не мали адвокатів. Судді часто питали їх, де ті працюють, чи одружені й таке інше. Переважно ті мали не дуже вражаючу роботу. Імена перспективних вона занотовувала. Узявши список слухань за взірець, вона склала свій перелік імен і адрес для телефонування. Через пару годин їй набридла виснажлива монотонність судочинства незначних кримінальних злочинів.

А втім, як би там було нудно, все-таки веселіше, ніж сидіти на заняттях і хвилюватися через адвокатський іспит.


О П’ЯТІЙ ВОНИ ЗАЙШЛИ до бару «Когут» і сіли за кутовий столик. Марк приніс із бару два пива й содову й замовив сандвічі. Він мав працювати з шостої вечора до півночі, отже, напої та їжа були за рахунок закладу.

Вони були задоволені першим днем роботи. Тодд заарканив одного клієнта у справі з КСС і з’явився перед очима судді Канту. Обвинувач зауважив, що ніколи раніше Тодда не бачив, а той відповів, що вже рік, як тут крутиться. Марк знайшов напад без обтяжливих у дев’ятому відділ і постав перед суддею, який зміряв його очима, але нічого не сказав. За кілька днів їхні обличчя збуденіють.

Їхній улов склав тисячу шістсот доларів готівкою плюс векселі ще на тисячу чотириста. На додаток їхній заробіток ніде не значився і не оподатковувався, отже, в них аж у голові паморочилось від такого перспективного золотовидобування. Родзинкою їхньої афери була зухвалість. Ніхто в здоровому глузді не стане перед суддею, видаючи себе за юриста.

19

ОПІВНОЧІ МАРК ПІДНЯВСЯ сходами на четвертий поверх і увійшов у свою тісну квартирку. Тодд сидів на дивані з ноутбуком. На хиткому кавовому столику, який вони купили за десять баксів, стояли дві порожні бляшанки з-під пива. Марк дістав одну бляшанку з маленького холодильника і впав у крісло навпроти дивану. Геть виснаженому, йому треба було поспати.

— Над чим працюєш? — запитав він.

— Груповий позов. Уже чотири таких висунуто проти «Свіфтбанку», і на вигляд усе легко і просто — телефонуєш одному з тих адвокатів, підписуєш і все. Гадаю, настав час діяти. Ті хлопці рекламуються як навіжені, але тільки через інтернет. Телевізійної реклами ще нема, і я гадаю саме тому, що кожна окрема скарга з тих позовів мізерна за вартістю відшкодування. Це тобі не справи про тілесні ушкодження з великими сумами. Тут шкода не така велика — кілька баксів за фіктивні платежі абощо, які «Свіфтбанк» приписує в щомісячну звітність. Смисл у тому, що їх дуже багато, можливо, мільйон клієнтів, ошуканих банком.

— Я бачив, як генеральний директор виступав сьогодні перед Конгресом.

— Так, це було справлене кровопускання. Чолов’ягу гамселили і зліва, і справа. Він жахливий свідок, у сенсі, чувак буквально обливався потом — комітет задав йому жару. Всі вимагали його відставки. Один блогер вважає, що «Свіфтбанк» настільки погано себе показав, що не має іншого вибору, окрім як швидко все владнати й рухатися далі. Він думає, що банк виплатить приблизно мільярд за колективними позовами, потім витратить чималі гроші на нову рекламну кампанію, аби спокутувати свої гріхи.

— Усе як завжди. Реклі не згадували?

— О, ні. Той ховається за надійною стіною компаній-пустушок. Я шукав кілька годин і не знайшов жодної згадки про нього або його ширми. Я вже думаю, чи правий був Горді щодо причетності Реклі до «Свіфтбанку»?

— Ладен закластися, він мав слушність, але треба як слід покопатись.

Якусь мить панувала тиша. Зазвичай Марк і Тодд увімкнули б телевізор, але вони ще не дзвонили в кабельну компанію. Спочатку вони хотіли підключитися до проведеного в бар, але потім вирішили, що не готові відповідати на купу запитань установника. Обидва їхні пласкі телеки стояли в кутку.

Зрештою Марк сказав:

— Ґорді, Горді. Як часто ти про нього думаєш?

— Багато, — сказав Тодд. — Повсякчас.

— Ти питаєш себе, що ми тоді могли зробити інакше?

— Якщо чесно, так. Ми могли б зробити так чи інакше, але Ґорді був не в собі. Не думаю, що нам вдалося б його зупинити.

— І я так думаю. Мені його бракує. Дуже бракує. Цікаво, що він подумав би, якби побачив нас зараз?

— Ґорді, якого ми колись знали, сказав би, що ми подуріли. Але той, пізніший Ґорді, напевне жадав би приєднатися до нашої контори.

— Безперечно, на правах старшого компаньйона.

Вони вичавили із себе короткі смішки. Марк сказав:

— Я колись читав оповідання про хлопця, який наклав на себе руки. І там один мозкоправ усе міркував про марність намагань таке зрозуміти. Бо це просто неможливо, у цьому немає ніякого сенсу. Якщо людина дійшла до межі, вона вже перебуває в іншій реальності, яку ми просто не розуміємо. А якщо ти все-таки зрозумів її, отже, ти й сам у біді.

— Ну, я не в біді, бо мені ніколи цього не зрозуміти. Так, він мав цілу купу проблем, але самогубство не вихід. Він міг зав’язати з алкоголем, регулярно приймати ліки, владнати все з Брендою або порвати з нею. Якщо б він сказав «ні» весіллю, він міг би бути щасливішим у довгостроковій перспективі. У нас із тобою такі самі проблеми зі школою, адвокатським іспитом, безробіттям, позиковими акулами, проте ми не самогубці. Навпаки, ми продовжуємо боротися.

— І в нас немає біполярного розладу, отже, ми ніколи не зрозуміємо.

— Давай краще поговоримо про щось інше, — запропонував Тодд.

— Гаразд, — промовив Марк, ковтнувши пива. — Що скажеш про наш список потенційних клієнтів?

Тодд закрив ноутбук і відклав його на підлогу.

— Нічого. Я обдзвонив вісьмох із наших вірогідних жертв і жодне не захотіло балакати. Телефон — великий урівнювач, і ті люди не настільки знервовані ввечері, як були вдень у суді.

— Чи дійсно все це так легко, як воно здається? Я про те, що ми сьогодні підписали три договори й отримали три тисячі гонорару, по суті не розуміючи, що ми робимо.

— Сьогодні видався хороший день, але не завжди нам так щаститиме. Що вражає, так це безупинність, неймовірна кількість людей, яку пережовує система.

— Дякувати Богові.

— Безперервне постачання.

— Це просто божевілля якесь, розумієш? І це не тривке.

— Твоя правда, але ми можемо ще довго цим займатися. Адже це краще за інший варіант.

Марк сьорбнув пива, шумно видихнув і заплющив очі.

— Вороття нема. Ми порушили надто багато законів. Несанкціонована практика. Ухилення від податків. Можливо, якісь порушення трудового законодавства. Якщо ми приєднаємося до групового позову проти «Свіфтбанку», цей список доповниться.

— Ти передумав? — спитав Тодд.

— Ні. А ти?

— Ні, але я хвилююсь за Золу. Часом у мене таке відчуття, що ми силоміць затягнули її в цю облуду. Наразі вона дуже вразлива й налякана.

— Це правда, — сказав Марк, розплющивши очі й випроставши ноги. — Хоча вона принаймні почувається в безпеці. У неї тут непогана схованка, і це для неї найважливіше. Вона крута, Тодде. Пережила таке, що ми навіть уявити не можемо. Наразі вона там, де хоче бути. І ми їй потрібні.

— Бідолашна! Вона зустрічалася ввечері з Рондою, в якомусь там барі, і сказала їй, що збирається в академку, нібито не може зараз зосередитись на школі та адвокатському іспиті. Каже, та начебто купилася. А я поговорив із Вілсоном, сказав, що ми з тобою зрештою прийдемо на заняття. Він турбується, але я запевнив його, що в нас усе добре. Може, хоч тепер ці люди дадуть нам спокій.

— Якщо ми не будемо звертати на них уваги, вони про нас забудуть. Скоро в них з’являться важливіші приводи для хвилювання.

— Атож, — погодився Тодд, — як і в нас із нашим новим заняттям. Тепер, коли в нас з’явилися клієнти, ми повинні виконувати свої зобов’язання. Тобто ми обіцяли тим людям, що врятуємо їх від тюрми й знизимо розміри штрафів. Маєш хоч якусь ідею, як нам із цим розібратися?

— Завтра щось придумаємо. Тут головне спілкуватися з прокурорами, познайомитися із ними ближче, бути наполегливими. І слухай, Тодде, навіть якщо ми не зможемо виконати зобов’язання, то ми не перші адвокати, хто надто багато пообіцяв. Отримуємо наші гонорари й рухаємось далі.

— Ти кажеш, як справжній вуличний шахрай.

— Така вже в мене робота. Піду вкладатися в ліжко.


ПОВЕРХОМ НИЖЧЕ, ЗОЛА теж не спала. Вона сиділа на хиткому ліжку, підклавши за спину подушки й укривши ноги ковдрою. У кімнаті було темно: єдине джерело світла — екран її ноутбука.

Її позикова консультантка, жінка на ім’я Тільді Карвер, працювала неподалік, у Чеві-Чейзі, на обслуговувальну компанію «ЛоунЕйд». Спочатку пані Карвер була доволі милою, але від семестру до семестру її тон змінювався. Сьогодні, коли Зола сиділа в залі суду й робила нотатки, від неї прийшов такий електронний лист:


Шановна пані Маал,

коли ми востаннє листувалися минулого місяця, Ви готувалися до завершального семестру. Тоді Ви були не надто оптимістично налаштовані стосовно Вашої спроможності працевлаштуватися. Я впевнена, що тепер, перед закінченням навчання в юридичній школі, Ви постійно проходите багато співбесід. Не могли б Ви тримати мене в курсі Ваших спроб знайти роботу? Із нетерпінням чекаю на Вашу відповідь.

Щиро Ваша,

Тільді Карвер, старша позикова радниця.

Остання частка платежу 13 січня 2014: 32,5 тис. дол.; загальна сума боргу з відсотками: 191 тис. дол.


Зола, сидячи в безпеці нової схованки, втупилась в цифру «загальної суми» і похитувала головою. Їй досі не вірилось, що вона добровільно встряла в систему, що дозволяє таким, як вона, стільки запозичити, хоча навіть думка про можливість повернення такого великого боргу абсурдна. Звичайно, тепер їй можна не хвилюватися про його погашення, але Золі здавалося, що й цей план не надто надійний. Неправильно просто тікати, звинувачуючи систему.

Її батьки й гадки не мали, скільки вона заборгувала. Вони знали, що Зола на законних підставах позичала гроші, надані урядом, і наївно вірили, що будь-яка програма, ухвалена Конгресом, обов’язково добре продумана. Але тепер вони нічого не взнають, що трохи втішало.

Зола наклацала такий текст:


Шановна пані Карвер,

рада отримати Вашого листа. Я проходила співбесіду минулого тижня в Міністерстві юстиції й зараз очікую на відповідь. Я всерйоз розглядаю роботу в державному секторі або в некомерційній організації заради зменшення боргового навантаження. Буду тримати Вас в курсі перебігу подій.

Щиро Ваша,

Зола Маал.

Вона чула кроки нагорі й знала, що її компаньйони не сплять. Вимкнувши ноутбук, вона витягнулася під ковдрою. Вона була вдячна за цю затишну схованку, вдячна, що не почує раптового стуку в двері. Перша квартира, яку вона пам’ятала з дитинства, була не набагато більша за цю. Вона та обидва її старші брати ділили крихітну спальню. Хлопці спали на двоярусному ліжку, а вона поряд — у дитячому. Її батьки — за стіною, у ще одній тісній спальні. Вона не розуміла, що вони бідні, налякані й на таке не розраховували. Проте, не зважаючи на це, вдома було добре й радісно. Її батьки постійно працювали, але в різні зміни, аби хтось завжди був удома. А якщо ні, за дітьми доглядали сусіди. Їхні двері завжди були відчинені, і «свої люди» постійно заходили й виходили. Там завжди щось готували й коридор повнився густим ароматом. Усі ділилися їжею, одягом, навіть грішми.

І всі працювали. Дорослі сенегальці працювали подовгу й не скаржилися. Золі було дванадцять, коли над її світом скупчилися темні хмари. Одного із «своїх людей» заарештували, відправили на утримання і насамкінець депортували. Це налякало інших, а її батьки знову переїхали.

Вона думала про батьків і брата щодня й щогодини й зазвичай засинала в сльозах. Її майбутнє було сумнівним, але не йшло ні в яке порівняння з їхнім.

20

КОРОЛЕМ ВАШИНГТОНСЬКИХ РЕКЛАМНИХ ЩИТІВ був химеристий адвокат із цивільних правопорушень на ім’я Расті Севідж. Неможливо було проїхати кільцевою дорогою, не зустрівши його вишкірену мармизу з позивним «Довір-Расті», яка закликала потерпілих довіритись йому. А в розрахованій на невибагливий смак телерекламі фігурували клієнти, які зазнали різноманітних фізичних ушкоджень, проте дуже задоволені, бо зробили все правильно, зателефонувавши 1-800-Довірся-Мені.

Компаньйони «Апшо, Паркер і Лейн» розглянули кілька фірм, які опікувалися справами про особисту шкоду, і вибрали Расті. На нього працювало вісім адвокатів, і декотрі з них вочевидь були справді здатні брати участь у судових процесах. Зола зателефонувала й пояснила співрозмовниці, мовляв, її чоловік серйозно постраждав у зіткненні з багатоколісною фурою, і їй треба зустрітися з Расті. Співрозмовниця пояснила, що він зайнятий «винятковою справою в федеральному суді», але один із його помічників з радістю з нею зустрінеться.

Якщо нічого не тямиш в справах про заподіяння особистої шкоди, знайди того, хто тямить. Зола записалася на зустріч під іменем, що знайшла в телефонному довіднику.

Контора була в скляному будинку біля Юніон-Стейшн. Вони з Тоддом увійшли до вестибюля, що на вигляд і за відчуттям нагадував приймальню популярного лікаря. Уздовж стін стояв шерег стільців із стосами журналів. Десяток клієнтів, деякі з ціпками й милицями, очікували прийому, перебуваючи на різних стадіях дискомфорту. Невибаглива рекламна кампанія Расті вочевидь давала свої плоди. Зола відмітилась біля стійки й отримала опитувальний бланк на планшеті. Вона заповнила формуляри фіктивними відомостями, але залишила дійсний номер своєї старої мобілки. Через п’ятнадцять хвилин їх викликав помічник адвоката та провів до просторого приміщення з кабінками робочих місць. Численний «офісний планктон» навіжено трудився за телефонами та комп’ютерами, швидко випікаючи документи. Адвокати мали свої власні кабінети по боках із видами на місто. Помічник постукав у двері одного із них, і вони увійшли до володінь Брейді Галла.

Із веб-сайту вони знали, що панові Галлу було під сорок і він випускник юрфаку Американського університету. Звичайно, він «палко захищає права своїх клієнтів» і має промовистий список «значних угод». Коли помічник вийшов, вони назвалися й усілись у шкіряні крісла навпроти пана Галла, чий робочий стіл був, либонь, трохи чистішим за міське сміттєзвалище.

Том (Тодд) пояснив, що він ліпший друг чоловіка Клавдії (Золи) Толлівер і прийшов для моральної підтримки. Той чоловік, Донні, попрохав Тома посидіти поряд із його дружиною і записувати все сказане, бо сам Донні не в змозі вийти з дому через травми.

Спочатку панові Галлу це не дуже сподобалось, і він зауважив:

— Ну, зазвичай я так не працюю. Можливо, нам потрібно буде обговорити щось особисте, конфіденційне.

— Я не проти, якщо ваша ласка. Том — вірний друг, — промовила «Клавдія».

— Ну, добре, — втомлено сказав пан Галл, маючи вигляд людини, геть виснаженої загальною надмірністю: надмірною кількістю телефонних дзвінків, надмірною кількістю дотичних справ, надмірно малою кількістю годин у добі. — Отже, ваш чоловік постраждав у аварії?— уточнив він, зиркнувши на папірець. — Розкажіть докладніше, як це сталося.

— Ну, — почала «Клавдія», — це трапилося три місяці тому. — Вона завагалася, глянула на «Тома» і спромоглася продовжити більш збуджено й стурбовано. — Він їхав додому по Коннектикут-авеню, коли біля Клівленд-парку в нього врізалась фура. Донні їхав на північ, а вантажівка на південь і чомусь вильнула вліво, заїхала за роздільну лінію і врізалась в нього. От прямо в лоба.

— Цебто з відповідальністю все очевидно? — поточнив Галл.

— За даними поліції — так. Але сам водій нічого не сказав, отже, ми й дотепер не знаємо, чому він виїхав на зустрічну смугу.

— Мені треба глянути поліційний звіт.

— Є такий, удома.

— Ви що, не принесли його? — ревнув Галл.

— Даруйте, але я ніколи таким не займалася. Звідки ж мені було знати, що треба приносити.

— Гаразд, якнайшвидше пришліть копію. А медичний? Принесли результати медичного огляду?

— Ні, пане. Я не знала, що це буде потрібно.

Галл від досади закотив очі, і тут загудів його телефон. Він глянув на нього і якусь мить здавалося, він його візьме. — Наскільки серйозно він постраждав?

— Ну, він ледь не помер. Важкий струс мозку, тиждень був у комі. Переламані щелепа, ключиця, шість ребер — одне з них простромило легеню, — нога. Він переніс дві операції і потрібна принаймні ще одна.

Схоже, Галла це вразило:

— Оце так! Добряче дісталося. А скільки коштувало лікування?

«Клавдія» знизала плечима й подивилася на «Тома», який теж знизав плечима, мовляв, звідки мені знати.

— Мабуть, тисяч двісті, десь так, — відповіла вона. — Зараз він проходить курс реабілітації, але досі не може пересуватися. Ще одна річ, пане Галле. Не знаю, що й робити. Після того, як це сталося, день і ніч дзвонять адвокати. Я вже просто не беру телефон. А ще я зв’язалася зі страховою компанією, але не певна, чи можна їм довіряти.

— Ви що! У таких випадках не можна довіряти страховим компаніям! — накинувся він так, наче вона все зіпсувала.— Не розмовляйте з ними! — Усю неуважність Галла наче рукою зняло. — Ким працював Донні?

— Водієм автонавантажувача на складі. Доволі хороша робота. Заробляє десь сорок п’ять тисяч на рік. Але після аварії вже не працює і в мене закінчуються гроші.

— Ми можемо надати проміжну позику, — задоволено сказав Галл. — Завжди так робимо. Ми не бажаємо, аби наші клієнти економили кожен пенні, поки ми домовляємося про угоду. Якщо з відповідальністю все так очевидно, як ви кажете, то ми все владнаємо, не звертаючись до суду.

— А скільки ви стягуєте? — спитала вона. «Том» ще не сказав ані слова.

— Ми нічого не стягуємо, — з погордою відповів Галл.— Немає відшкодування — немає гонорару.

«Тому» закортіло вигукнути: «Це ж треба! Я вже бачив таке на півсотні рекламних щитів». Але, звісно, він промовчав.

— Нам заплатите, коли вам заплатять, — вів далі Галл.— Наш гонорар залежить від непередбачених витрат і зазвичай становить двадцять п’ять відсотків від суми угоди. Якщо справа дійде до суду, тобто в нас буде більше роботи, візьмемо третину.

«Клавдія» і «Том» кивнули. Вони нарешті почули те, чого їх учили в юридичній школі.

— Ясно, — сказала вона. — Іще таке, пане Галле. Страхова компанія каже, що оплатить усі медичні витрати, втрачену вигоду і реабілітацію, а наостанок ще й сто тисяч доларів за угоду.

— Сто штук?! — вигукнув Галл у розпачі. — Оце типова страхова компанія! Це вони так занижують, бо у вас немає адвоката. Послухайте, Клавдіє, в моїх руках це буде справа на мільйон баксів. Скажіть цій страховій компанії нехай вони самі себе в дупу грають, хоча, ні, зачекайте, не кажіть їм нічого. Анічичирк оцінювачеві страхових збитків. До речі, що за компанія?

— «Клінч».

— А, ну звісно. Хто ж як не «Клінч»! Постійно суджуся з тими клоунами, добре їх знаю.

«Клавдія» з «Томом» трохи попустились. «Клінч» вони знайшли в інтернеті. Це була одна з провідних комерційних страхових компаній у регіоні. На своєму веб-сайті вони вихвалялися давньою традицією захисту вантажів і транспортних перевізників.

— Мільйон доларів? — перепитав «Том».

Галл перевів подих, усміхнувся, навіть спромігся гигикнути. Потім зчепив руки на потилиці, немов корифей, якому треба просвітити учнів.

— Гарантій я не надаю, зрозуміло? Я не можу належним чином оцінити жодної справи, не розглянувши всіх фактів. Поліційний звіт, результати медичного огляду, втрачена вигода, історія порушень ПДД іншим водієм і таке інше. Ще одне вкрай важливе питання — постійна непрацездатність. Може прозвучати грубо, але будьмо відверті — це шалені гроші. Проте сподіватимемося, що Донні повністю одужає, повернеться на роботу й буде любісінько працювати, наче нічого не трапилося. Якщо за даними медичного огляду все так, як ви й сказали, я вимагатиму в «Клінча» щось у районі півтора мільйона і сторгуюсь за кілька місяців.

«Том» недовірливо роззявив рота.

— Ого-го! — сказала вражена «Клавдія».— А як ви це вирахували?

— Далебі, це різновид мистецтва. Але нічого складного немає. Візьмімо медичні витрати й помножимо, скажімо, на п’ять чи шість. «Клінч», на противагу, помножить на три чи три з половиною. Окрім того, їм відома моя репутація і вони не бажатимуть зустрітися зі мною в суді, повірте мені. Цей чинник зіграє колосальну роль у перемовинах.

— То ви вже притискали їх до стінки раніше? — запитав «Том».

— Авжеж! Неодноразово! Наша контора наганяє ляку навіть на величезні страхові компанії.

«Принаймні так стверджує ваша телереклама», — подумки зазначив «Том».

— А я і не знала, — промовила нібито приголомшена «Клавдія».

Телефон на столі Галла знову задзвонив і той ледь стримав порив схопити його. Поклавши лікті на стіл, він подався вперед і сказав:

— Порядок такий. Мій помічник підготує папери. Ви з Донні підпишете договір на отримання юридичних послуг — там усе чітко і зрозуміло, жодних каверз немає. Коли ми покінчимо з формальностями, я зателефоную до страхової компанії та задам їм клопоту. Почнемо збирати медичні звіти, і понеслося. Якщо відповідальність очевидна, ми зробимо їх за півроку. Маєте ще якісь питання? — Він відверто поспішав перейти до іншої справи.

«Клавдія» з «Томом» збентежено перезирнулися і похитали головами.

— Здається, ні,— відповіла «Клавдія».— Дякую, пане Галле.

Той підвівся, простягнув руку й промовив:

— Вітаємо на борту. Ви щойно прийняли правильне рішення.

— Спасибі, — сказала вона, потискаючи йому руку. «Том» теж потиснув йому руку, і вони квапно вийшли з кабінету. Помічник вручив їм теку з написом «Новий клієнтський пакет — Довір-Расті» на обкладинці та провів їх до дверей.

Коли двері ліфта зачинилися, вони покотилися зі сміху.

— Яка чарівна консультація! — зауважила Зола.

— Основи закону про особисті пошкодження,— відповів Тодд. — Прискорений курс, який у Фоґґі-Боттомі розтягни б на чотири місяці.

— Точно. І вів би якийсь клоун, якого ніколи не рекламували на щитах.

— Тепер усе, що нам потрібно, — це один-два клієнти.

Коли Тодд рушив із місця, Зола перевірила телефон і пирснула від сміху:

— Ми розбагатіли. Марк щойно вполював у четвертому відділі ще одного КСС за шістсот готівкою.


ВИБРАТИ ПІДХОЖУ ЛІКАРНЮ задача не з простих. У місті їх дуже багато. Державна — «Потомак Дженерал» — велика, переповнена й безладна, в яку найчастіше сплавляли жертв вуличного насильства. Елітна — Джорджа Вашингтона, в яку, було, після замаху привезли пораненого Рональда Рейгана. А поміж ними щонайменше вісім інших.

Треба було із чогось починати, й вони обрали «Потомак». Тодд висадив Золу біля головного входу та поїхав шукати місце для стоянки. Як адвокатка, пані Паркер носила псевдо-дизайнерський жакет, спідницю вище колін, але не дуже коротку, доволі стильні брунатні шкіряні туфлі й копію портфеля від Гуччі, маючи вигляд фахівчині будь-якої сфери діяльності. Вона пройшла, орієнтуючись за вказівниками, до кафе на цокольному поверсі, купила каву й сіла за металевий столик чекати на Тодда. Неподалік сидів та їв морозиво підліток у візку, а поряд із ним — жінка, ймовірно, його мати. Одна з його ніг була загіпсована, із неї стирчали металеві спиці. Судячи з вигляду матері, сім’я не з багатих.

Багатіїв слід уникати, постановили компаньйони АПЛ. Грошовиті напевне знайомі зі справжніми адвокатами, а бідні — радше ні. Принаймні так вони вирішили. Біля дальньої стіни сидів чоловік років п’ятдесяти із перев’язаними щиколотками; здавалося, йому було боляче. Він сидів один, давився сандвічем.

До кафе зайшов Тодд, зупинився і оглянув приміщення. Зустрівшись очима із Золою, він відійшов купити кави. Згодом він усівся за стіл, на якому вона розклала папери з нового клієнтського пакету АПЛ, скопійованого з того, що їм видали в Расті. Він узяв один із аркушів і тихенько спитав:

— Придивилась?

Зосереджено вписуючи в бланки дурниці, вона відповіла:

— Онде хлопчик із поламаною ногою. А в дальньому кутку дядько з перев’язаними щиколотками.

Тодд, попиваючи каву, неквапом роззирнувся.

— Навряд-чи я зможу таке вдіяти,— промовила Зола.— Якось це неправильно — полювати на довірливих людей.

— Годі, Золо. Ніхто за нами не стежить. А цим людям потрібні наші послуги, і, якщо ми їх не надамо, це зробить Довір-Расті. Крім того, якщо вони скажуть нам забиратися геть, ми нічогісінько не втратимо.

— Ти перший.

— Гаразд, я беру на себе білого хлопчину, а ти того чорного дядька.

Тодд устав і дістав телефон. Він відійшов, заглиблений у розмову ні з ким, і почав крокувати по кафе. Нарізаючи кола, він, проходячи повз дитину із зламаною ногою, сказав у телефон:

— Слухай, суд уже наступного тижня. П’ятдесят тисяч ми не візьмемо, це смішно, страхова хоче тебе нагнути. Второпав? Тому я скажу судді, що ми готові судитися.

Він заховав телефон у кишеню, озирнувся і з широчезною усмішкою звернувся до хлопчика:

— Гей, кістяна нога, що трапилось?

— Зламав у чотирьох місцях, — гордовито повідомила мати. — Вчора прооперували.

Малий усміхався і був відверто задоволений увагою. Тодд подивився на гіпс і промовив, досі всміхаючись:

— Ого! Це ж треба таке. І як це тобі вдалося?

— Катався на скейтборді й наскочив на крижину.

Скейтборд = прийняття ризику на себе, ненавмисне самопошкодження. Крига = природний елемент. Можливість позову танула на очах. Тодд запитав:

— Ти був сам?

— Авжеж.

Власна необережність = когось іншого не звинуватити.

— Ну, одужуй, — побажав Тодд. Він знову дістав телефон, відповів на мовби виклик і відійшов. Чалапаючи обіч Золи, сказав їй:

— Перший гравець вибув. Твій вихід.

Він вийшов із кафе, не віднімаючи телефона від вуха. Він мав слушність — ніхто за ними не стежив, нікому не було до них діла.

Вона неквапом піднялася, поправляючи свої фальшиві окуляри. Тримаючи в одній руці клаптик паперу, а в другій телефон, вона обійшла буфет. Висока, струнка, добре вдягнена, приваблива. Той чоловік із травмованими щиколотками не міг не звернути на неї уваги, коли вона наближалася з притиснутим до вуха телефоном. Проходячи повз нього, вона йому всміхнулася. Він усміхнувся навзаєм. Відтак вона обернулася і ґречно спитала:

— Скажіть, будь ласка, а ви не пан Кренстон?

— Ні, — з усмішкою відповів той. — МакФоллом звуть.

Вона зупинилась поряд із ним, дивлячись на його забинтовані кісточки, потім спитала:

— Я адвокатка, домовилася зустрітися тут о другій з паном Кренстоном.

— Звиняйте, я не він.

Вочевидь, МакФолл був не з балакучих.

— Певно, добряча була аварія.

— Яка там аварія. У дворі послизнувся на кризі та впав. Зламав обидві щиколотки.

«От вайло!» — подумала Зола, зрозумівши, що й тут пшик.

— Ну, тримайтесь.

— Дякую.

Вона повернулася до столу й кави та з головою поринула в папери. Через кілька хвилин повернувся Тодд і прошепотів:

— Ну що там, підписала дядька?

— Ніт. Він послизнувся на кризі.

— Крига, крига. Де ж це глобальне потепління, коли воно так необхідне?

— Слухай, Тодде. Я просто до такого не надаюся. Відчуваю себе паразитом.

— Власне, так воно і є.

21

ВІЛСОН ФЕЗЕРСТОУН — ще один третьокурсник Фоґґі-Боттому з їхньої шкільної компашки. На другому курсі вони з Тоддом посварилися через дівчину, і відтак їхня дружба зійшла нанівець. Але він і досі товаришував із Марком й постійно йому надзвонював. Невідступно. Зрештою Марк погодився зустрітися з ним і випити. Уникаючи старого району, Марк обрав генделик біля Капітолійського пагорба. У четвер увечері, коли Тодд розливав напої в барі «Когут», а Зола неохоче пантрувала потенційних клієнтів у лікарні Джорджа Вашингтона, Марк прийшов на зустріч із запізненням — Вілсон уже сидів за стійкою з напівпорожнім кухлем пива.

— Ти запізнився, — зауважив Вілсон, усміхаючись, і міцно потиснув руку.

— Рад тебе бачити, чоловіче, — сказав Марк, ковзнувши на стілець обіч нього.

— Чого такий бородатий?

— Десь подів бритву. Як справи?

— Порядок. Питання в тому, як справи в тебе?

— Добре.

— А ось і ні. Ти прогуляв три тижні занять, і всі тільки про це й говорять. Те саме стосується і Тодда. Що відбувається?

Підійшов бармен, і Марк зробив замовлення. Відтак знизав плечима й сказав:

— Узяв перерву, ото й усе. Обґрунтовано серйозні проблеми з мотивацією. Горді наче вибив мене з колії, розумієш?

— Ти виїхав із квартири. Як і Тодд. Давно не видно Золи. Вас усіх разом вибило з колії чи як?

— Я не знаю, що там зараз у них, але тоді ми всі разом були з Горді й зробили все, що змогли.

Коли бармен поставив келих перед Марком, Вілсон трохи ковтнув зі свого, потім спитав:

— Так що трапилось із Горді?

Марк втупився в пиво, міркуючи над відповіддю. Через кілька секунд відповів:

— Він був біполярником і не приймав ліки, йому зірвало дах. Патрульні затримали його за КСС, ми викупили його під заставу, відвезли додому, залишились у нього на хаті. Не знали, що й робити. Хотіли викликати його батьків, а то й наречену, але він психонув. За один лише натяк подзвонити батькам почав мені погрожувати. Тієї ночі він вислизнув із дому та поїхав на міст. Ми в паніці їздили містом, розшукували його, але не встигли знайти.

Вілсон уважно вислухав і замовив ще пива.

— Нічого собі. Який жах. Ходили чутки, що перед тим разом із ним були ви. Не знав, що все було так погано.

— Ми очей з нього не спускали. Зачинили в спальні. Зола спала на дивані. Тодд — у квартирі навпроти. Ключі Горді були в мене. Ми намагалися відвести його до лікаря. Навіть не знаю, що ми могли зробити іще. Отже, Вілсоне, справді можна сказати, що нас усіх разом вибило з колії.

— Жорстяк, друзяко. До речі, не бачив тебе на похороні.

— Були ми там, ховалися на балконі. Після того, як Горді стрибнув, ми з Тоддом зустрічалися з його батьками, наслухалися звинувачень. Звісно, на нашу адресу. Треба ж когось у всьому винуватити, так? Тому ми хотіли уникнути цього на похороні.

— Це не ваша провина.

— Атож, але вони міркують інакше. По правді кажучи, Вілсоне, нас тепер дійсно мучить почуття вини. Ми мусили подзвонити Бренді або його батькам.

Пиво скінчилося, і Вілсон замовив іще.

— Я так не думаю. Це ж не ви довели його до самогубства.

— Дякую, але все одно нам важко позбутися докорів сумління.

— І що тепер? Вирішили кинути школу на останньому семестрі? Це дурість, Марку. Трясця, ти навіть отримав на осінь роботу, адже так?

— Ні. Мене звільнили ще до того, як я почав працювати. Та фірма злилася з іншою, все переформатували і мене «оптимізували». Таке скрізь і всюди в цій чудовій професії.

— Мені шкода. Не знав.

— Та все добре. Та фірма насправді тупик. А в тебе як на робочому фронті? Щастить?

— Штибу того. Знайшов одну некомерційну структуру, отже, буду держслужбовцем, що суттєво скостить мені борг.

— Аж десять років?

— Це так вважається. Мій план відробити три-чотири роки, тримаючи акул у затоні, а тим часом буду шукати справжню роботу на стороні. Рано чи пізно стан ринку покращиться.

— Ти справді в це віриш?

— Вірю — не вірю, але саме такі в мене наміри.

— Звісно, якщо пройдеш адвокатський іспит.

— Стосовно іспиту я ось що тобі скажу, Марку. Торік його склала тільки половина випускників Фоґґі-Боттому, а половина провалилася. І я вважаю себе здатним потрапити в першу половину. Буду сраку рвати, але складу іспит. Я придивляюся в школі до інших студентів — дебіл на дебілі, але я не такий. Як і ти, Марку. Ти достобіса розумний, можеш не перейматися щодо роботи.

— Як я уже казав, відсутність мотивації.

— То який в тебе план?

— Жодного. Пливу за течією. Мабуть, я зрештою з’явлюся в школі, хоча від однієї лише згадки про неї мені стає зле. Може, візьму академку, потім наздожену. Не знаю.

— Не роби цього, Марку. Якщо кинеш школу, акули оголосять тебе неплатоспроможним.

— Узагалі-то я вже неплатоспроможний. Я глянув у позикову звітність і побачив, що заборгував чверть мільйона за відсутності дієвих засобів знайти путню роботу. Як на мене, то це справжнісінький дефолт. Та й грець із ними. Хай судяться зі мною, адже за таке не розстрілюють. Торік мільйон студентів визнано неплатоспроможними, і, наскільки мені відомо, всі вони ще ходять, живі та здорові.

— Знаю, знаю. Читаю ті блоги.

Вони цмулили пиво й дивилися на себе в дзеркало навпроти, за рядами пляшок зі спиртним.

— А де ти зараз живеш? — спитав Вілсон.

— Переслідуєш мене?

— Ні, але я заходив до тебе на стару квартиру. Сусід сказав, що ти виїхав. Як і Тодд. Ти з ним бачишся? У барі він теж не працює.

— Давно не бачив. Думаю, повернувся в Балтимор.

— Кинув школу?

— Не знаю, Вілсоне. Він якось згадував, що треба перепочити. Думаю, на ньому все це позначилося більше, ніж на мені. У нього з Ґорді були особливо близькі взаємини.

— На дзвінки не відповідає.

— Ну, ви ж не найліпші друзі.

— Що було, то спливло. Чорт, Марку, я турбуюся, ясно? Ви ж, хлопці, мої друзі, і раптом кудись зникли.

— Дякую, Вілсоне, це багато вартує. Але в мене зрештою все буде добре. Про Тодда не знаю.

— А про Золу?

— Що про Золу?

— Ну, вона теж пропала безвісті. Ніхто її не бачив. Теж з’їхала.

— Я розмовляв із Золою. Дівчина в страшному розпачі. Адже вона була останньою, хто бачив Ґорді живим, і дуже цим переймається. Крім того, її батьків депортують до Сенегалу. Вона зараз просто ніяка.

— Бідна дівчина! Нащо було Ґорді крутити із нею?

— Ну, не знаю. Зараз усе здається позбавленим сенсу.

Вони довго пили мовчки. Марк побачив у дзеркалі знайоме обличчя за столиком навпроти бару. Привабливе обличчя, яке він бачив раніше в суді. Гедлі Кавінесс, помічниця прокурора, яка розглядала справу про перевищення швидкості Бенсона Тейпера. Їхні очі зустрілися, і вона відвела погляд.

Вілсон глянув на годинник і сказав:

— Слухай, усе це так сумно. Мені треба бігти. Прошу, Марку, підтримуй зв’язок і, якщо я можу тобі якось допомогти, дай мені знати. Добре? — Він осушив келих і поклав на стійку десять доларів.

— Як скажеш, Вілсоне. Дякую.

Вілсон піднявся, ляснув Тодда по плечу й пішов. Марк глянув у дзеркало й побачив, що Гедлі сидить за столиком разом із трьома молодими жінками — всі смакують випивку і теревенять. Їхні очі знову зустрілися, і вона затримала його погляд на кілька секунд.


ЗА ПІВГОДИНИ ДІВЧАТА ДОПИЛИ й розплатилися. Коли ті пішли, Гедлі обійшла зал і підійшла до бару.

— На когось чекаєте? — спитала вона.

— Так, на вас. Сідайте.

Вона простягнула руку й назвалася:

— Гедлі Кавінесс, десятий відділ.

Він потиснув руку й відповів:

— Я знаю. Марк Апшо. Можу я вас чимось пригостити?

— Авжеж, — сказала вона, сівши на запропонований стілець.

Махнувши барменові, Марк запитав:

— Чого бажаєте?

— Шардоне.

— А мені ще пива.

Бармен відійшов, залишивши їх віч-на-віч.

— Щось вас там останнім часом не видно, — промовила вона.

— Щодня там кручусь.

— Ви наче недавно в місті.

— Уже кілька років. Працював на фірмі, але стало нудно. Зараз працюю на себе, і мені це навіть у кайф. А ви?

— Перший рік у прокуратурі, отож запхали в справи про порушення дорожнього руху. Нудьга. Зірок з неба не хапаю, але є чим сплачувати рахунки. Де навчалися?

— У Делавері. Приїхав у велике місто, щоб змінити світ. А ви?

Він сподівався, що вона не назве Фоґґі-Боттом.

— У Кентуккі, післядипломне та юридична школа. Приїхала сюди заради роботи на Капітолійському пагорбі, але не зрослося. Пощастило знайти роботу в прокуратурі. Сподіваюся, це тимчасово.

Принесли напої. Вони цокнулися, вигукнули «Будьмо!» і випили.

— А подальші плани? — спитав Марк.

— Хтозна, в цьому-то місті. Я вивчаю ринок праці, переглядаю вакансії, як і тисячі інших. Ситуація з робочими місцями наразі нестабільна.

«Іще б пак,— подумав Марк.— Це ти ще не спілкувалася із студентами Фоґґі-Боттому».

— Угу, чув таке.

— А ти що плануєш? Тільки не кажи, що збираєшся все життя захищати п’яних водіїв.

Марк розсміявся, ніби це справді смішно.

— Авжеж, ні. У мене є компаньйон і ми збираємося працювати з позовами про спричинення травм.

— А ти мав би привабливий вигляд на рекламному щиті.

— Це моя мрія. А ще телереклама.

Вона випила ще кілька келихів і підсунулася ближче, майже впритул до нього. Вона схрестила ноги, і спідниця доволі високо задерлася. Ніжки гарненькі. Вона допила і, поставивши келих, спитала:

— Які плани на ніч?

— Узагалі ніяких. А в тебе?

— Я вільна. Живу із сусідкою, яка працює на Бюро статистики. Її ніколи немає вдома. А я дуже боюся залишатися на самоті.

— Яка ти шустра!

— А навіщо теревені розводити? Я така сама, як і ти, і думаємо ми зараз про те саме.

Марк оплатив рахунок і викликав таксі. Коли вони рушили, вона взяла його за руку й примостила на своє оголене стегно. Він захихотів і шепнув:

— Люблю це місто. Стільки агресивних жінок!

— І не кажи.

Таксі зупинилося біля високого житлового будинку на П’ятнадцятій вулиці. Марк заплатив водію, і вони зайшли всередину, узявшись за руки, немов знали одне одного кілька місяців. Вони цілувалися в ліфті, потім у добре прибраній вітальні і зійшлися на тому, що зараз їм не до телебачення. Доки вона роздягалася у ванній, Марк устиг написати термінове повідомлення Тоддові: «Пощастило. Вдома не ночую. Солодких снів!».

Тодд відповів: «Я її знаю?»

Марк: «Незабаром познайомишся».


ВІН ЗНАЙШОВ ТОДДА біля дверей залу шостого відділу о дев’ятій тридцять. Коридор кишів звичною компанією відповідачів і адвокатів, які полювали в юрбі. Тодд заманював заплакану молоду жінку. Коли вона зрештою заперечливо помотала головою, він обернувся й помітив свого компаньйона, який спостерігав за ним здаля. Тодд підійшов і сказав:

— Третя відмова. Ранок не задався. Хріновий у тебе вигляд. Уночі було не до сну?

— Слухай, це було щось. Я потім тобі розповім. А де Зола?

— Зранку з нею не розмовляв. Ще спала, бо всі попередні ночі проводила в лікарнях.

— Думаєш, вона справді там когось заманює чи просто сидить і книжку читає? Тобто вона ще не привела жодного клієнта.

— Не знаю. Облишмо цю розмову на потім. Я йду до восьмого відділу.

Тодд пішов, тримаючи в руці портфель, а через декілька кроків дістав телефон, наче мав уладнати якесь важливе питання. Марк продефілював до десятого відділу і зайшов у зал. Там головував суддя Гендлфорд, саме розмовляв із відповідачем. Як і завжди, юристи й діловоди метушилися біля суддівської лави, перетасовуючи папери. Була там і Гейді, розмовляла з іншим прокурором. Побачивши Марка, усміхнулася і підійшла. Вони сіли за стіл захисту, наче в них якась невідкладна справа.

Ще кілька годин тому вони оголені спали разом, знесилені й виснажені, химерно переплетені. Наразі вона була свіжою, бадьорою, вельми професійною з виду. А Марк трохи втомився.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказала вона, стишивши голос, — але відповідь: ні. У мене сьогодні ввечері побачення.

— І гадки не мав, — з усмішкою відповів Марк. — Але в тебе є мій номер.

— У мене є багато номерів.

— Гаразд. Можемо ми обговорити позов проти мого клієнта Бенсона Тейпера?

— Авжеж. Я його не пам’ятаю. Піду, знайду справу.

Вона піднялася і пішла до столу діловода й почала ритися в ящику з теками. Знайшла справу Бенсона й повернулася до столу захисту. Переглянула справу й сказала:

— Хлопчина буквально летів, чи не так? Вісімдесят п’ять на відрізку обмеження до п’ятдесяти. Це необережне керування і карається ув’язненням на визначений строк.

— Знаю. Тут таке діло. Бенсон — молодий чорношкірий хлопець із гарною роботою. Він працює в службі доставки, і, якщо його заарештують за необережну їзду, він утратить роботу. Можеш звести до меншого порушення?

— Для тебе — що завгодно. Як щодо простого перевищення? Заплатить невисокий штраф, а ти скажеш хлопчині, щоб знизив оберти.

— Оце так просто? — усміхнувся Марк.

— Авжеж,— промовила вона, підсунувшись ближче.— Задовольни прокурора й отримай добру угоду, принаймні зі мною так.

— А твій начальник має це підписати?

— Марку, це суд порушень ПДР, ясно? Ми ж тут не вбивства розглядаємо. Підсуну це старому Гендлфорду, він і слова не скаже.

— Люблю тебе, крихітко.

— Усі так кажуть.

Вона піднялася й простягнула руку, щоб скріпити угоду. Вони поручкалися як фахівці.

22

БЕНСОН ЇВ САНДВІЧ У КУЛІНАРІЇ на Джорджія-авеню в районі Брайтвуд. У нього була обідня перерва, і він мав бомбезний вигляд у своєму робочому однострої. Бенсон дуже зрадів, побачивши Марка, спитав, чи є гарні новини. Марк вийняв із портфеля постанову й сказав:

— Значний прогрес. Решту гонорару приніс?

Бенсон заліз у кишеню і дістав готівку.

— Сімсот, — сказав він, передаючи банкноти Маркові.

— Усе звели до простого перевищення швидкості, — сказав той, отримавши гроші. — Немає необережного керування — немає в’язниці. Штраф сто п’ятдесят, сплатити впродовж двох тижнів.

— Жартуєш?

Марк усміхнувся і подивився на офіціантку, яка зненацька перед ним постала:

— Бееспе і каву, — замовив він. Та пішла не перепитавши.

— І як це тобі вдалося? — спитав Бенсон.

«Переспав із прокуроркою», — хотів гордовито повідомити Марк, але схаменувся.

— Сторгувався в суді: сказав судді, що ти хороша людина, маєш хорошу роботу, і все таке інше, і він погодився на послаблення. Але більше ніяких порушень, Бенсоне, затямив?

— Ого-го! Молодець, Марку! Це вражаюче!

— Застав суддю в доброму гуморі. Наступного разу нам так не пощастить, Бенсоне.

— Не буде ніякого наступного разу, обіцяю. Просто не віриться! А я вже змирився з тим, що мене буде звільнено і я все втрачу.

Марк підсунув йому аркуш паперу й ручку:

— Це постанова. Підпиши знизу й тобі не треба буде з’являтися в суді.

Усміхаючись на все обличчя, Бенсон розписався.

— Не можу дочекатися миті, коли розповім про це мамці. Вона вже мене задрала — гнобить відтоді, як мене зупинили. Знаєш, Марку, ти їй подобаєшся. Вона сказала: «Той молодий чоловік своє діло знає. Із часом стане видатним адвокатом».

— Ну, вона, вочевидь, дуже розумна жінка, — Марк узяв постанову й заховав у портфель.

Бенсон куснув сандвіч і запив чаєм із льодом. Витерши вуста серветкою, спитав:

— Скажи, Марку, а ти берешся за справи іншого роду? Важливіші?

— Авжеж. Моя фірма займається широким спектром справ. А що в тебе на умі?

Бенсон нишком озирнувся, наче це когось хвилювало.

— Словом, є в мене один кузен, і сам він із Віргінії, з узбережжя, і в нього там просто жах, що сталося. Є час вислухати всю історію?

— Я чекаю на їжу, так що валяй.

— Ну, значить, у того кузена та його дружини мала народитися дитина, а коли підійшов час, в лікарні напартачили. Були складні пологи, щось пішло не так, і дитина за два дні померла. А до того все йшло гладенько, ну, вагітність там, ніяких ознак для тривоги, розумієш? І тут раптом мертва дитина. То був їхній первісток, хлопчик, і це після того, як вони довго й уперто намагалися завагітніти. Мати ледь з горя не померла, зірвалася, почалися сварки. Вони були спустошені й не могли дати собі ради. Словом, вони розійшлися, а навпісля розлучилися, і розлучення було тяжким, їм і досі відгукується. Мій кузен забагато п’є, а жінка взагалі з глузду з’їхала. Справжня трагедія, розумієш? Вони намагалися з’ясувати, що сталося під час пологів, але хіба в лікарні щось скажуть. Насправді в лікарні їм просто сказали забиратися геть. Тоді вони найняли адвоката, щоб він щось зробив, але без толку. Сказав, що за мертвих немовлят багато не виручиш. Сказав, що складно позиватися на докторів і лікарні, бо в них є купа медичних звітів, а головне — вони мають можливість найняти кращих адвокатів, і ви будете судитися до кінця часів. І вона, мати, сказала тоді, що не буде судитися. А мій кузен досі хоче з’ясувати, що тоді сталося, і, можливо, вчинити позов абощо, але він теж наразі спустошений. Це правда, Марку, що за мертвих немовлят багато не виручиш?

Марк сном і духом не знав, але історія його заінтригувала. І він висловився наче справжній адвокат:

— Залежить від обставин справи. Мені потрібно ознайомитися з матеріалами.

— Таке в нього є. Цілий стос паперів, що лікарня передала його адвокатові, я б сказав, колишньому адвокатові. Тобто ти хотів би глянути?

— Авжеж.

Принесли «бееспе» — сандвіч з беконом, салатом і помідором, а також чіпси та маринад, але без напою, Марк сказав офіціантці:

— Дякую, але я також замовляв чашку кави.

— Оце ще, — роздратовано промовила вона й відійшла.

Марк куснув сандвіч, Бенсон теж.

— А як звати того кузена?

Бенсон витер рота й сказав:

— Рамон Тейпер, таке саме прізвище. Мій батько і його батько — брати, хоча їх уже нема. Усі звуть його Діґґер, копач.

— Діґґер?

— Угу, коли він був малий, знайшов лопатку й викопав купу квітів із сусідського двору. Вкрав їх і намагався посадити на вулиці. Отак закріпилося прізвище.

Нарешті принесли каву, й Марк подякував офіціантці.

— Проблемний? — поцікавився Марк.

— Теж мені питаєте! — розсміявся Бенсон. — Діґґер зроду проблемний. Відбував строк у колонії для неповнолітніх. Одначе він нормальний чувак. Із законом дружить. І все робить правильно: одружився з хорошою дівчиною, і вони жили в мирі й злагоді, поки не померло немовля. Після розлучення мати переїхала в якийсь там Чарльстон. Діґґер десь волочився, а кілька місяців тому приїхав сюди. Працює на півставки в крамниці алкогольних напоїв. Останнє місце, де йому варто працювати. Там він запав на горілку. Я справді за нього хвилююсь.

— Так він тут, у Вашингтоні?

— А то. Живе неподалік, уже з іншою божевільною.

Поки Марк хрумтів маринованим огірком із кропом, щось йому підказувало, що краще не зв’язуватися із цим Діґґером та його проблемами, але йому було цікаво:

— Я подивлюсь.


ЧЕРЕЗ ДВА ДНІ Марк повернувся в ту саму кулінарію. Всередині не було нікого, крім низенького і миршавого чорношкірого хлопця. На столику перед ним лежала товстелезна тека. Марк підійшов і сказав:

— Ти, певно, Діґґер.

Вони потиснули руки, Марк сів. Діґґер зауважив:

— Я віддаю перевагу імені — Рамон. Діґґер не найкраще прізвисько для чорношкірого. З очевидних причин.

— Справедливо. Я — Марк Апшо. Приємно познайомитись, Рамоне.

— Взаємно.

На ньому був кашкет, натягнутий так низько на лоба, що козирок лежав на чорній оправі завеликих круглих окулярів. За склом виднілися набряклі червоні очі.

— Бенсон сказав, що ви чудовий молодий адвокат, — промовив Рамон. — Сказав, що ви врятували його від звільнення.

Марк усміхнувся і намагався придумати щось доречне, коли з’явилася та сама офіціантка.

— Чорну каву, Рамоне?

— Нічого. Просто води.

Вона пішла, і Марк подивився в ті очі. Дикція Рамона не видавала, але він безперечно був напідпитку. Марк сказав:

— Бенсон розповів мені трохи про суть справи. Справжня трагедія.

— Можете й так називати. Щось трапилося під час пологів, і я не певен, що ми колись точно взнаємо, що саме. Мене там не було.

Марк замислився над його словами і, коли стало зрозуміло, що продовження не буде, спитав:

— А можу я поцікавитися, чому тебе там не було?

— Скажімо так, мене там не було, хоча я мав би там бути. Звісно, Ейша не могла таке простити й у всьому звинуватила мене. Постійно торочила, що, якби я там був, то пильнував би, щоб у лікарні все зробили як треба.

— Ейша — це твоя колишня дружина?

— Саме так. Розумієте, пологи почалися на два тижні раніше. Якраз опівночі. І дитина виходила швидко. А в лікарні всі були дуже зайняті — десь була стрілянина, і велика автоаварія, коротше, ми ніколи не взнаємо, що там насправді відбувалося. Але скидається на те, що вони Ейшею нехтували, і дитина, виходячи, застрягла. Хлопчикові перекрило кисень. — Рамон постукав по теці. — Це повинно бути тут, але ми вважаємо, що лікарня щось приховує.

— Хто це «ми»?

— Я та перший адвокат, якого я звільнив. Розумієте, після того, як це сталося, Ейша геть сказилася, кинула мене й зажадала розлучення. Вона найняла адвоката, і я найняв адвоката. І без того кепські справи, а мене ще затримали за КСС, і я найняв ще одного адвоката. Забагато адвокатів було в моєму житті, і в мене немає вже сил на такий великий судовий процес.

Він знову постукав по теці.

Принесли каву, і Марк відсьорбнув.

— А де перший адвокат?

— У Норфолку. Він зажадав п’ять тисяч, аби заплатити експертові, який дасть висновок щодо медичного звіту. В мене не було п’яти тисяч, і той адвокат мені не подобався. Він ніколи не передзвонював, видавався дуже зайнятим. Ви теж збираєтесь взяти п’ять тисяч?

— Ні, — відповів Марк, але тільки, щоб підтримати розмову. Він поняття не мав, яка процедура у справі про злочинну недбалість, але як завжди припустив, що вивчиться на льоту. Його план, якщо це можна назвати планом, був такий: підписатись на справу, переглянути звіти і спробувати визначити, чи лежить на комусь відповідальність. Якщо так, він запропонує цю справу справжньому адвокату, який спеціалізується на лікарняній недбалості. Якщо ця справа дійде до суду, він і його компаньйони будуть хоч трохи причетні, й, можливо, їм щось перепаде від грандіозного гонорару. Ось такий був план.

— А що Ейша, вона залишається поза кадром?

— Так, а що? Її вже й слід загув. Ніяких контактів.

— А вона приєднається до позову, якщо ми його вчинимо?

— Ні. Вона нізащо в світі не захоче в це втручатися. Зараз Ейша живе з якоюсь ріднею в Чарльстоні. Надіюсь, вони там про неї добре дбають. Вона ненормальна, пане Апшо. Чує голоси, щось таке, як очмана. Як це не сумно, але вона просто і на дух мене не виносить, і до того ж вона постійно заявляла, що ніколи не піде до суду.

— Гаразд, але заглядаючи наперед: якщо буде угода, їй належатиме половина грошей.

— Чого це? Чортзна що! Це мій позов! Чого це вона щось отримає, коли навіть не хоче брати участі в цій справі?

— Такий закон, — сказав Марк, хоча й гадки не мав, чи дійсно це так. Проте щось із того, чому його навчали в юридичній школі, засіло в пам’яті; щось невиразне, з лекцій про цивільно-правовий делікт на першому курсі.— Гаразд, про це потурбуємось пізніше. А зараз нам треба почати розслідування. До угоди ще треба дійти.

— Якось це неправильно.

— Так ти хочеш дати хід справі?

— Авжеж, тому я і тут. А ви хочете взяти цю справу?

— Тому я і тут.

— Тоді домовились. А тепер розкажіть, як усе відбуватиметься.

— Ну, по-перше, ти підпишеш із моєю фірмою договір про надання юридичних послуг, що дасть мені повноваження зробити запит про всі дані, що стосуються справи. Я їх перегляну, і, якщо виявиться, що має місце очевидна недбалість з боку лікарів і лікарні, ми з тобою знову зустрінемось і побалакаємо. Тоді й вирішимо, чи хочемо ми вчиняти позов.

— Скільки це займе часу?

Знов-таки не маючи жодного уявлення, Марк упевнено відповів:

— Недовго. Кілька тижнів. Ми не вагаємося. Діємо швидко.

— І ви не візьмете гроші авансом?

— Ні. Деякі фірми просять попередній гонорар або гроші на поточні витрати, але не наша. Договір передбачає одну третину відшкодування у випадку угоди або сорок відсотків, якщо дійде до судового процесу. Такі справи проти багатих відповідачів, які активно захищатимуться, дуже складні. Отже, наша частина трохи вища за середню у справах про завдану шкоду. Але цей різновид позову дуже затратний. Нам доведеться витрачати власні кошти, які ми компенсуємо угодою. Тебе таке влаштовує?

Рамон ковтнув води і подивився у вікно. Поки він міркував, Марк дістав із портфеля бланк договору і почав його заповнювати. Зрештою Рамон зняв свої масивні окуляри й витер очі паперовою серветкою. Потім тихо промовив:

— Усе це так паскудно, пане Апшо.

— Будь ласка, називай мене Марком.

Його губи тремтіли, коли він сказав:

— Гаразд, Марку. У нас усе було добре, у мене з Ейшею. Я любив ту жінку, мабуть, завжди любитиму. Вона не була сильною, проте вона була хорошою і вродливою. За що їй таке? Та нікому такого не побажаєш. Ми так хотіли Джеккі, так довго на нього чекали.

— Джеккі?

— Його звали Джексон Тейпер, але ми збиралися звати його Джеккі. На честь Джеккі Робінсона. Я люблю бейсбол.

— Співчуваю.

— Він прожив два дні. Не мав жодного шансу. Вони його загубили, Марку. Цього не повинно було статися.

— Ми доберемось до самої суті, Рамоне. Я обіцяю.

Рамон посміхнувся, закусив нижню губу, витер очі й начепив окуляри. Потім узяв ручку та підписав договір.


ЗА ТРАДИЦІЄЮ, КОМПАНЬЙОНИ зустрілися наприкінці дня за звичним столиком у глибині бару «Когут», аби підбити ділові підсумки дня. Марк і Тодд пили пиво, а Зола — безалкогольний напій. За три тижні юридичної практики без права на діяльність, вони багато чого навчились і призвичаїлись до заведеного порядку, хоча Зола менше за інших двох. Страх бути спійманими майже зник, проте на якомусь підсвідомому рівні досі їх мучив. Марк і Тодд регулярно з’являлися в кримінальних судах, як і тисячі інших адвокатів, і відповідали на ті самі питання знуджених суддів. Вони укладали швидкі угоди з прокурорами, які анітрохи не цікавилися їхніми повноваженнями. Вони підписували вигаданими іменами постанови суду та інші документи. Вони блукали коридорами в пошуках клієнтів, стикаючись з іншими адвокатами, надто зайнятими, аби щось запідозрити. Незважаючи на стрімкий старт, вони скоро зрозуміли, що ця справа не така вже й легка. У найкращі дні їм вдавалося отримувати близько тисячі доларів від нових клієнтів. У гірші — взагалі не було улову, і це було звичним явищем. Зола звузила свої пошуки до трьох лікарень: Католицької, «Потомак Дженерал» і Джорджа Вашингтона. Вона й досі не підписала жодного клієнта, але її надихали кілька майже підписаних договорів. Їй не подобалося те, що вона робить, — полювання на травмованих, — але на той час вона не мала вибору. Марк і Тодд завзято працювали, підтримуючи бізнес, і Зола відчувала, що мусить зробити свій внесок.

Вони довго дискутували щодо частотності заманювання клієнтів і поставання перед суддями. З одного боку, щоденна конвеєрна праця веде до впізнаваності, яка викликає довіру. З іншого боку, чим більше адвокатів, діловодів і суддів вони зустрічатимуть, тим більшим буде коло людей, які одного дня можуть запитати щось не те. Наприклад? Знуджений діловод міг би запитати: «Не назвете ще раз номер своєї ліцензії? Щось не бачу його в реєстрі». У Асоціації адвокатів округу Колумбія сто тисяч юристів, і в кожного є номер, який додається до кожної підписаної ними постанови та інших судових документів. Звісно, Марк і Тодд користувалися фіктивними номерами. Проте численність адвокатів забезпечувала чудове прикриття, і клерки досі не виявляли цікавості. Також суддя міг запитати: «Коли це тебе затвердили адвокатом, синку? Щось я раніше тебе тут не бачив». Але за весь цей час судді не виказували ані найменшої зацікавленості.

А ще якийсь помічник прокурора міг би спитати: «Делаверська школа, еге ж? Там навчався мій друг. А знаєш таких-то і таких-то?» Проте помічники прокурорів зазвичай були надто зайняті й бундючні для таких балачок, а Марк із Тодд ом намагалися поменше патякати.

Але вони ніколи не боялися запитань від найважливіших для них людей — клієнтів.

Зола відсьорбнула коли й сказала:

— Гаразд, я маю сповідатись. Здається, я зіграла в «Джері Гарсія».

— О! Із задоволенням послухаємо, — засміявся Тодд.

— Отже, минулої ночі я промишляла в лікарні Джорджа Вашингтона і, виконуючи свою звичну роль, помітила за столиком подружжя чорношкірих, які сиділи та їли оті страшні піци. Жінка геть зранена: вся в гіпсах, у шийному корсеті, обличчя в порізах. Мабуть, автоаварія, так? І я зважуюсь, виконую свої антраша і бачу, що вони раді зі мною поговорити. З’ясувалося, що її збило таксі,— дзенькіт монет! велика страховка!— а її восьмирічна донька нагорі в реанімації. Справа краще нікуди. І тоді вони мене питають, а як це я опинилася в кафе лікарні, і я викладаю їм усе за сценарієм, мовляв, тут лежить моя невиліковно хвора мати, вона вже на порозі смерті, а я чекаю біля її ліжка на жахливу розв’язку. Я дала їм свою картку, і ми домовились поговорити пізніше. Мій телефон задзвонив і я поскакала перевірити, як там моя люба матуся, нормально? І вийшла з лікарні, радіючи, що нарешті підчепила клієнта.

Вона зробила паузу, підживлюючи їхню зацікавленість, і продовжила:

— І ось мені сьогодні вдень телефонують. Але не мої свіженадбані клієнти, а їхній адвокат. Судячи з усього, вони найняли його раніше — доволі бридкого суб’єкта на ім’я Френк Джепперсон. І, мамо рідна, чого він тільки собі не надумав!

Марк розсміявся. Тодд сказав:

— Ти справді нарвалася — ще один Фредді Гарсія.

— Отож. Він звинуватив мене в спробі переманити його клієнта. Я сказала, мовляв, ні, ми просто теревенили, коли я вийшла на перерву з палати хворої мами. Справді, спитав він, тоді чому я дала їм свою картку? І хто в біса такі ці Апшо, Паркер і Лейн? Сказав, що ніколи про таких не чув. І таке інше. Я зрештою дала відбій. Слухайте, хлопці. Я просто на таке не здатна. Знайдіть мені іншу спеціалізацію. Персонал кафе вже косо на мене дивиться.

— Це найбільше для тебе підходить, Золо, — сказав Марк.

— Тобі тільки треба знайти одну значну справу, ось і все. Ми тут просто горішки збираємо, а ти полюєш на велику рибу.

— Відчуваю себе переслідувачкою. Невже для мене не знайдеться чогось іншого?

— Нічого не спадає на думку,— промовив Тодд.— Ти не можеш промишляти в кримінальних судах, як це робимо ми, бо привертатимеш до себе зайву увагу.

— А я й не збиралася,— відповіла вона. — Це залиште собі.

— Також я не бачу тебе адвокаткою з розлучень, — додав Марк. — Для цього тобі знадобиться справжній кабінет, тому що такі клієнти віднімають багато часу, потребуючи постійної підтримки.

— Звідки ти знаєш? — спитав Тодд.

— Я навчався у Фоґґі-Боттом.

— У мене була п’ятірка із «Сімейного права»,— сказала Зола.

— У мене теж, — нагадав Тодд. — Хоч я прогуляв половину занять.

— А ми не можемо орендувати невеличкий офіс, щоб я могла займатися розлученнями?

— Побалакаємо про це пізніше, — запропонував Марк.— Треба дещо обговорити. Здається, я накопав грандіозну справу.

— Розказуй, — промовив Тодд.

Марк переказав їм суть позову Рамона. Наприкінці він витяг договір про надання юридичних послуг і продемонстрував підписи внизу.

— Він усе підписав, — гордовито зауважив Марк.

Тодд і Зола перевірили контракт, і в них виникло з десяток запитань.

— Ну, добре, а далі що? — спитала Зола.

— Потрібні деякі витрати, — пояснив Марк. — У дві тисячі нам обійдеться наймання консультанта, який подивиться медичні звіти. Я знайшов у інтернеті цілу купу таких людей, здебільшого лікарів-пенсіонерів, які тільки те й роблять, що співпрацюють із юридичними фірмами, даючи оцінку справам про лікарняну недбалість. Чимало таких і тут, в окрузі Колумбія. Витратимо трохи готівки, здобудемо висновок експерта і, якщо там є ознаки відповідальності за недбалість, передаємо справу першокласному адвокатові із судових процесів.

— І що ми із цього матимемо? — запитала Зола.

— Пів гонорару. Саме так і працюють солідні адвокати у справах про цивільні правопорушення — через посередників. Пішаки штибу нас нишпорять і знаходять справи, а потім передають тим, хто добре знає, що з ними робити, після чого просто сидять і чекають грошей.

— Ну, не знаю, — скептично сказав Тодд.— Залучитися до такої важливої справи — це ризик зірвати наше прикриття. Якщо наші імена з’являться на судових документах, їх бачитиме купа народу. Усі юристи, зайняті в судовому процесі, захисники, страховики, судді. Не знаю. Здається, це вкрай ризиковано.

— Ми не будемо підписувати судові документи, — заперечив Марк. — Просто скажемо тому адвокатові не втягувати нас у процес. Має спрацювати, так чи ні?

— Не знаю, Марку, — промовив Тодд. — Ми й гадки не маємо, що з того вийде. Плюс мені не дуже хочеться віддавати дві тисячі баксів.

— «Довір-Расті», чи що? — вишкірилася Зола.

— Та ні, мара його бери. Наймемо фахівця з медичної недбалості. У місті чимало таких, які тільки те й роблять, що вчиняють позови проти лікарів і лікарень. Справжні адвокати, що зайняті в судових процесах. Облиш, Тодде. Я не бачу великого ризику. Перечекаємо в укритті, доки хтось зробить за нас усю роботу, і отримаємо чималенький гонорар.

— Скільки?

— Хтозна. Скажімо, є груба недбалість лікарів і лікарні. Скажімо, погодилися на шістсот тисяч доларів — просто щоб легше рахувати. Наша частка — сто штук, хоча ми нічого не робили, просто підігнали справу.

— Розмріявся, — сказав Тодд.

— Так, а що не так? Золо?

— Уся ця гра ризикована, — відповіла вона. — Щоразу, коли ми стоїмо перед суддею, прикидаючись адвокатами, ми випробовуємо долю. Так що я за.

— А ти, Тодде? — запитав Марк.

Тодд осушив келих і подивився на компаньйонів. Зазвичай, принаймні за коротку історію АПЛ, він був трохи агресивнішим за них. Відступити зараз — показати слабкість. Тож він запропонував:

— Діємо поступово. Подивимось, що скаже консультант, і від цього будемо відштовхуватися.

— Домовились, — промовив Марк.

23

ФРЕНК ДЖЕППЕРСОН СИДІВ за своїм неосяжним столом і роздивлявся бізнес-картку Золи. Як ветеран війн за містян із тілесними ушкодженнями він добре знав правила гри. Замолоду він теж трудився на ниві міських лікарень, переслідуючи потенційних клієнтів. Він знав усі трюки. Він давав хабара водіям евакуаторів, які працювали на місці автоаварій. Давав на лапу патрульним, які скеровували до нього клієнтів. Щоранку переглядав поліційні звіти у пошуках найперспективніших автоаварій. Досягнувши успіху, він міг собі дозволити найняти на повну ставку детектива — колишнього поліціянта на ім’я Кіф, і саме цей Кіф звабив сім’ю, до якої підійшла Зола в кафе лікарні Джорджа Вашингтона. Джепперсон підписав із ними договір чесно і справедливо, а тепер якась неофітка намагається привласнити його клієнтів.

Територія Джепперсона — злі вулиці округу, де діє багато правил і тіньових гравців. Проте, за можливості, він старався захищати свою територію, особливо, коли новий гравець видавався підозрілим.

Кіф сидів навпроти нього, поклавши ковбойський чобіт зі страусиної шкіри поперек коліна, і зістригав нігті.

— А ти знайшов те місце? — спитав Джепперсон.

— Авжеж. Там у півпідвалі шинок під назвою «Когут». Сама контора двома поверхами вище, але туди не зайти. Я випив кілька чарок і побалакав із барменом, який стверджує, що нічого не знає. А коли я спросив про Золу Паркер, він тупо замовк.

— А в Асоціації адвокатів що?

— Перевірив. Немає такої в реєстрі. Повно Паркерів, але жодної Золи.

— Цікаво. А фірма — «Апшо, Паркер і Лейн»?

— Нічого, проте, як ти знаєш, юрфірми так часто міняються, що неможливо дослідити, хто й де працює. В асоціації кажуть, що доволі складно відслідковувати назви фірм.

— Цікаво.

— Хочеш подати скаргу?

— Міркую над цим. Нумо, подивимось, може ще здибаємо цих клоунів знову.


НА ВОСЬМОМУ ПОВЕРСІ юридичної школи Фоґґі-Боттом молодша адміністраторка помітила, що троє викладачів звітували про неявку двох студентів третього курсу — Марка Фрейжера і Тодда Лусеро, які пропустили всі заняття першого місяця семестру. Обидва отримали позики на оплату останнього семестру, але, вочевидь, їм було не до освіти. Студенти-випускники нерідко нехтували заняттями, але щоб пропускати геть усі протягом чотирьох тижнів — це вже занадто.

Вона надіслала Маркові Фрейжеру листа електронною поштою:


Дорогий Марку!

З Вами все гаразд? Ваша повна відсутність на заняттях у цьому семестрі була помічена, і ми стурбовані Будь ласка, напишіть мені чимскоріш.

Фей Доксі, помічниця завідувача навчальної частини.

Подібного листа вона надіслала й Тодду Лусеро. Минуло два дні, але ніхто з них не відповів.


14 ЛЮТОГО ЗОЛА ВЛАШТУВАЛАСЯ в залі суду вельмишановного Джозефа Канту й спостерігала за судочинством. Приблизно через годину діловод вигукнув ім’я Ґордона Таннера. Його адвокат, Престон Клайн, постав перед суддею і промовив:

— Ваша честь, я вже місяць нічого не чув від свого клієнта. Можу тільки припустити, що він утік.

Один із діловодів подав судді записку. Той перечитав її двічі й сказав:

— Отже, пане Клайне, скидається на те, що ваш клієнт мертвий.

— Ой-йо-йой, пане суддя! Ви впевнені? Я і не знав.

— Підтверджено.

— Ох, ну, мене ніхто не повідомив. У принципі це все пояснює.

— Заждіть хвилинку, — зупинив його суддя Канту, перевіряючи якісь документи. — Згідно із цими записами, він помер четвертого січня. Самогубство. Навіть вийшла стаття в «Пост». Але він стояв тут, переді мною, разом із вами, сімнадцятого січня. Ви можете це пояснити?

Клайн почухав щелепу, втупившись в свою копію списку справ, призначених до слухання.

— Е, ні, Ваша честь, не можу пояснити. Ми, безперечно, були тут сімнадцятого, але, якщо відверто, відтоді я з ним ніяк не контактував.

— Припускаю, тому що він мертвий.

— Усе це досить заплутано, пане суддя. Я не знаю.

Канту в розпачі здійняв обидві руки вгору й сказав:

— Отже, якщо хлопець мертвий, мені нічого не залишається, як закрити справу.

— Так, пане суддя, розумію.

— Наступна справа.

Зола вийшла кількома хвилинами пізніше та розповіла про все компаньйонам.


МАРК ЗАЙШОВ У АДМІНІСТРАТИВНИЙ БУДИНОК на Шістнадцятій вулиці, піднявся ліфтом на третій поверх, знайшов двері до «Потомак Літігейшн Консалтентс» і ввійшов у маленьку приймальню. Секретарка кивнула на пару стільців, і він сів. Через п’ять хвилин доктор Вілліс Кунс з’явився особисто й запросив до маленького кабінету наприкінці коридора.

Колись давно Кунс був акушером, практикував у окрузі Колумбія. Згідно із веб-сайтом, останні двадцять років був експертом у судових справах, професійним свідком. Стверджував, що проаналізував тисячі справ і викликався свідком понад сто разів у двадцяти одному штаті. І майже завжди працював на боці позивачів.

Не встиг Марк сісти, як доктор Кунс почав говорити:

— Ти вхопив їх за яйця, синку. І вони маніакально намагаються все приховати. Ось мій звіт, — він передав документ, роздрукований на двох аркушах через одинарний пробіл. — Тут усі технічні відомості. Я збережу твій час і поясню все, уникаючи професійного жаргону. Та мати, Ейша Тейпер, залишилася без нагляду в найкритичніший період. Тепер важко сказати, наскільки ретельно її обстежили, тому що ті записи зникли, але достатньо буде сказати, що серцевий ритм плода уповільнився, матка розірвалася, а кесарів розтин зроблено запізно. Якби не ця затримка, з немовлям, імовірно, було б усе гаразд. Замість цього воно пережило так званий ішемічний напад, серйозне пошкодження мозку і, як ми знаємо, за два дні померло. Що навіть добре, бо інакше дитина прожила б ще десять років мов овоч, не навчившись ходити, розмовляти або їсти самостійно. Проте цьому можна було запобігти належним доглядом і своєчасним кесаревим розтином. Я б кваліфікував цю справу як грубу недбалість, що, як ви знаєте, полегшить укладення угоди.

Марк не знав, але кивнув, погоджуючись.

— Проте, як ви, безперечно, знаєте, двадцять років тому штат Віргінія уклав угоду з лікарями про обмеження розміру відшкодування. Максимальна сума, на яку ви можете розраховувати, — два мільйони доларів. Сумно, але факт. Якби дитина вижила, відшкодування було б значно більшим. А ця справа буде розглядатися саме в штаті Віргінія.

— Тобто нам світить лише два мільйони? — запитав Марк, нібито розчарований такою жалюгідною сумою.

— Боюся, що так. У вас є дозвіл на практику в штаті Віргінія?

— Ні, в мене немає. «І в жодному іншому також, якщо вже на те пішло».

— Ви раніше вели справи про лікарняну недбалість? Я до того, що ви доволі юні на вигляд.

— Ні. Я її передам. Може, когось порадите?

— Авжеж, — Кунс схопив аркуш паперу і простягнув його.— Ось перелік найкращих для подібних справ фірм округу. Всі ці люди практикують і у Віргінії, й усі вони хороші юристи. Я працював із кожним із них.

Марк подивився на перелік і спитав:

— А когось конкретно порекомендуєте?

— Я почав би з Джеффрі Корбета. Найкращий у моєму списку. Займається винятково справами, пов’язаними з акушерством і гінекологією. Лікарі бояться його, мов чорта, і якнайшвидше підписують угоду.

Два мільйони. Швидка угода. У голові Марка забринів касовий апарат.

Кунс був дуже зайнятою людиною. Він глянув на годинника й сказав:

— Мій гонорар за участь у судовому процесі — сорок тисяч доларів — це за свідчення в залі суду. Якщо ви з Корбетом збираєтесь їх використати, дайте мені знати якнайшвидше. У мене дуже багато справ.

Він неквапно підвівся на ноги.

— Звісна річ, докторе Кунсе.

Вони поручкались. Марк схопив медичні записи Рамона й квапливо вийшов.


НАПРИКІНЦІ ТОГО Ж ДНЯ ЗОЛА сиділа в барі одна, в очікуванні щоденного звітного збору АПЛ. Весь день вона провела поза лікарнями і почувалася трохи краще. Після багатотижневих розкопок вона зрештою знайшла путнього адвоката в столиці Сенегалу Дакарі. Згідно з веб-сайтом, Діалло Ньянг працював на фірмі, що складалася з трьох юристів, і розмовляв англійською, хоча по телефону його було важко зрозуміти. Він займався кримінальними справами, а також: іммігрантськими й сімейними. За гонорар у п’ять тисяч доларів пан Ньянг захищатиме інтереси батьків і брата Золи, коли вони прибудуть, хоча ніхто й гадки не мав, коли це станеться. Перерахування такої значної суми до Сенегалу непокоїло Золу, але через обставини, що склалися, в неї не було вибору. Пан Ньянг стверджував, що має зв’язки з багатьма важливими людьми в уряді й зможе допомогти її рідним освоїтися в країні. Зола начиталася достатньо страхітливих історій про страждання депортованих, які прибули додому нікому там не потрібними.

Вона відкрила ноутбук і перевірила пошту. Прийшов лист із юридичної школи, що не дивно. Фей Доксі писала:


Шановна пані Маал,

викладачі Абернаті й Заран повідомили, що Ви не відвідували заняття в цьому семестрі Ми стурбовані Не могли б Ви зателефонувати або написати нам і пояснити, із чим це пов’язано?

Щиро Ваша,

Фей Доксі помічниця завідувача навчальної частини.

Зола, звісно, знала, що Марк і Тодд отримали подібні листи та проігнорували їх. Компаньйонів здивувало, що хтось у Фоґґі-Боттомі виявився настільки прискіпливим, що помітив їх відсутність. Вона обміркувала відповідь і написала:


Пані Доксі,

у мене пневмонія і лікарі наполягають, щоб я залишалася в ліжку і ні з ким не контактувала. Я стежу за навчальною програмою і чекаю на повне одужання Дякую за Ваше занепокоєння. Я дуже скоро повернуся

Щиро Ваша,

Зола Маал.

Її досі непокоїло, що вона обманює, але такий уже в неї тепер спосіб життя. Фактично все, що вона нині робила, було брехнею: фальшиві ім’я, фірма, бізнес-картки й особа турботливої адвокатки, яка полює на нещасних травмованих потерпілих. Вона не могла так чинити далі. Невже її життя було б гіршим, якби вона досі ходила в школу, намагалася знайти справжню роботу й хвилювалася через адвокатський іспит і позики?

Так, було б. Принаймні вона зараз почувалася захищеною і недосяжною для імміграційної поліції.

Брехня продовжилася в наступному листі. Він був від Тільді Карвер із «ЛоунЕйд».


Шановна пані Маал,

коли ми востаннє спілкувалися, Ви наголосили, що пройшли співбесіду в Міністерстві юстиції. Ви вже отримали відповідь? Ви збираєтесь присвятити себе роботі на держустанову, розраховуючи на програму Міністерства освіти із скасування частини боргів. Я не певна, що це для Вас найкраще. У такому випадку Ви мусите відпрацювати десять років, а це доволі тривалий термін. Проте вирішувати Вам. У будь-якому випадку я буду дуже вдячна, якщо Ви принагідно надсилатимете мені останні новини стосовно ситуації з Вашим працевлаштуванням.

Із найкращими побажаннями,

Тільді Карвер, старша позикова радниця.

Останній частковий платіж 13 січня 2014: 32,5 тис. дол.; загальний борг із урахуванням відсотків: 191 тис. дол.


Як і завжди, вона дивилася на цифри боргу, не вірячи своїм очам. Як і завжди, вона боролася із спокусою зачекати з відповіддю день-другий, але на цей раз вона вирішила відписатися зразу:


Шановна пані Карвер,

я не отримала роботи в Мінюсті, а зараз не здатна ходити на інші співбесіди. В нинішній час я прикута до ліжка пневмонією, перебуваючи під наглядом лікарів. Я сподіваюся повернутися до занять через кілька днів і, коли це станеться, я Вам повідомлю.

Щиро Ваша,

Зола Маал.

Прибув радісний Марк і замовив пиво. Зайшов у бар Тодд, якийсь час постояв, прохолоджуючись, потім приєднався до них. Він мав втомлений вигляд людини, виснаженої довгим перебуванням на передовій, і був у поганому настрої. Він привітав їх словами:

— Оце я витратив вісім годин, зваблюючи невдах у суді, і все марно. Зеро. Повна поразка. А ви що робили?

— Заспокойся, друже, — сказав Марк. — День на день не випадає.

— Яке там в сраку заспокойся, — огризнувся Тодд, сьорбнувши пива. — Ми вже місяць вовтузимося в цьому лайні, і таке враження, що все тримається лише на мені. Скажімо вже по-чесному: дві третини заробленого — з упольованих мною клієнтів.

— Отакої, — розвеселився Марк. — Наша перша сварка. Певен, що таке трапляється в кожній юридичній фірмі.

Зола закрила ноутбук і пильно подивилася на Тодд а.

— Я не сварюся, — відповів він. — Просто видався поганий день.

— Наскільки я пам’ятаю, — заговорила Зола, — мені порадили триматися подалі від кримінального суду, оскільки це хлопчача гра. А моя роль вештатися по лікарнях і переслідувати поранених, бо в теорії лишень одна знайдена мною справа переплюне всі ваші. Чи не так?

— Так, але ти не знайшла жодної справи, — глузливо зауважив Тодд.

— Я стараюсь, Тодде, — холодно промовила вона. — Якщо в тебе є краща ідея, із задоволенням послухаю. Бо мені справді не подобається те, що я роблю.

— Дитячий садок, — вишкірився Марк. — Давайте всі заспокоїмося і підіб’ємо бабки.

Усі троє пили й чекали. Зрештою Марк сказав:

— Я сьогодні зустрічався з нашим експертом, тим самим, якому ми заплатили дві тисячі доларів, і він сказав, що зі справою все ясно — це груба недбалість лікарів і лікарні. У мене є копії його звіту — можете почитати на дозвіллі. Просто чудовий звіт, вартує кожного пенні. Він каже — а цей доктор справжній фахівець, — що попади ця справа в належні руки, і штат Віргінія брязне гаманцем за максимумом — на два мільйони. Назвав і адвоката, якого треба найняти, такого собі Джеффрі Корбета, фахівця саме з медичних правопорушень, який розбагатів на позовах до акушерів. Його контора в чотирьох кварталах звідси. Я перевірив його в інтернеті — повністю законна діяльність. Згідно із статтею в одному медичному журналі, звісно, не дуже схвальною, пан Корбет заробляє п’ять-десять мільйонів щорік. — Марк сьорбнув пива. — Це покращило тобі настрій, Тодде?

— Так.

— Отож. І якщо ви, друзі, не проти, я зателефоную панові Корбету і домовлюсь про зустріч.

— Усе, мабуть, не так просто, — засумнівалась Зола.

— Нам же просто щастить, еге ж? Згідно з моїми дослідженнями, щорічно подається понад дві тисячі позовів на акушерів і гінекологів за ту чи іншу медичну недбалість. Серед них чимало справ про недбалість під час пологів, і нам пощастило надибати саме одну із таких.

Тодд махнув офіціантові й замовив ще по келиху.

24

НАСТУПНОЇ СУБОТИ ВОНИ із самого ранку виїхали з міста на Тоддовій машині, і за дві години дісталися Бардтаунського федерального центру утримання іммігрантів біля Алтуни, штат Пенсильванія. З часу їхнього останнього візиту сім тижнів тому зовні нічого не змінилося. Колючий дріт блищав на сонці. Висока огорожа з рабиці здавалася передвісником нещастя. Автостоянка рясніла машинами й вантажівками десятків службовців, захисників вітчизни.

На Золі була довга чорна сукня вільного крою. Коли Тодд вимкнув двигун, вона накинула хіджаб і обгорнула ним голову й плечі.

— Яка приваблива мусульманочка, — промовив Тодд.

— Заткни пельку, — сказала вона й вийшла з машини.

Задля такого випадку її адвокат Марк Апшо надягнув костюм і краватку. Він викликався піти першим і влаштувати зустріч, аби уникнути драматичної ситуації, яка виникла під час попереднього візиту. Вочевидь, цього разу з документами було все в порядку. Їх провели до тієї ж кімнати для побачень, що й минулого разу, де вони півгодини чекали, поки не приведуть Золиних батьків і брата. Вона знову відрекомендувала своїх друзів, потім Зола та її мати обійнялися.

Вони намагалися не давати волі почуттям, коли Бо, її брат, пояснив, що ніхто й гадки не має, коли їх вишлють. Якийсь урядовець сказав їм, що ІМП чекає, доки не назбирається достатньо сенегальців на відправку, щоб замовлений чартерний рейс був заповненим. Марнувати місця в такій дорогій поїздці неприпустимо. Вони підрахували, що повинно бути не менше сотні осіб, і досі виловлювали нелегалів.

Бо запитав про юридичну школу, і компаньйони запевнили, що все йде добре. Абду, її батько, поплескав Золу по руці й зауважив, що вони дуже пишаються, що вона стане адвокатом. Зола сміялась, підігруючи. Вона дала їм картку з ім’ям Діалло Ньянга, адвоката з Дакара, і сказала батькові при змозі зателефонувати їй перед вильотом, а вона тоді зв’яжеться з паном Ньянгом, який намагатиметься посприяти їм після прибуття. Проте лишалося багато невизначеності. Фанта, мати Золи, говорила мало. Вона тримала Золу за руку і сиділа опустивши очі, сумна й налякана, поки чоловіки розмовляли. Через двадцять хвилин Тодд і Марк вибачилися і вийшли в коридор.

Коли візит добіг кінця, вони повернулися в машину й Зола зняла хіджаб. Вона витерла очі й довго мовчала. Коли вони їхали Мерілендом, Тодд зупинився біля крамнички й закупився пивом. Аби вбити день, вони вирішили з’їздити в Мартінсбурґ і віддати шану Горді. На цвинтарі неподалік від церкви вони знайшли його надгробок із свіжою землею довкола нього.


У НЕДІЛЮ МАРК ПОЗИЧИВ у Тодда машину й поїхав у Довер. Треба було побачитися з матір’ю і серйозно побалакати, проте йому не хотілося мати справу з Луї. Становище брата не змінилося і в його справі все повільно йшло своєю чергою — дата судового розгляду загрозливо вимальовувалася у вересні. Коли об одинадцятій приїхав Марк, Луї досі спав.

— Він зазвичай встає опівдні, до ланчу, — сказала пані Фрейжер, наливаючи за кухонним столом свіжозварену каву. Вона була на підборах, у гарненькій сукні, часто усміхалася, вочевидь, була рада бачити свого улюбленого сина. На плиті булькало в горщику й парувало смачними пахощами тушковане м’ясо.

— То як там справи в школі? — поцікавилась мати.

— Ну, мамо, саме про це я і приїхав побалакати, — сказав Марк, бажаючи якнайшвидше із цим покінчити. Він розповів сумну історію загибелі Горді й пояснив, як руйнівно це на нього вплинуло. Через психологічну травму він вирішив узяти перерву на цей семестр і поміркувати про своє майбутнє.

— Так ти не закінчиш її в травні? — вражено спитала вона.

— Ні. Мені потрібно трохи часу, от і все.

— А як щодо роботи?

— Щезла. Ту фірму поглинула більша, і в процесі мене скоротили. Все одно то була погана фірма.

— А я гадала, ти був радий там працювати.

— Взагалі-то прикидався, що радий, мамо. Ринок праці нині хирлявий і я погодився на першу-ліпшу пропозицію. Якщо подумати, нічого б там не склалося.

— Ох, золотко, я сподівалася, ти допоможеш Луї, коли складеш адвокатський іспит.

— Боюся, мамо, Луї вже нічого не допоможе. Його приперли до стінки, і попереду на нього чекає лиха година. Він уже говорив зі своїм адвокатом?

— Ще ні. Йому призначили якогось державного захисника, вельми зайнятого. Я так за нього хвилююсь!

Ще б пак!

— Слухай, мамо, ти мусиш змиритися з тим, що Луї посадять. Його зняли на відео, коли він продавав крек агентові під прикриттям. Там небагато простору для маневру.

— Знаю, знаю, — вона ковтнула кави, ледь стримуючи сльози. Потім змінила тему:

— А що тепер буде із твоєю студентською позикою?

Вона й гадки не мала, як багато грошей Марк винен, і він не збирався їй розповідати.

— Відкладу виплати. Нічого страшного.

— Зрозуміло. А якщо ти не в школі, то чим зараз займаєшся?

— Працюю там і сям. Переважно в барі. А ти як? Певно, не сидиш цілими днями з Луї.

— О, ні. Працюю на півставки в «Крогері» й на півставки в «Таргеті». А у вільний час волонтером у інтернаті для літніх людей. А коли справді нудно, йду до тюрми на побачення з ув’язненими жінками. Тюрми просто переповнені жінками. І все через наркотики, уявляєш? Присягаюся, наркотики погублять цю країну. Тож я завжди чимось зайнята й намагаюся триматися подалі звідси.

— А він увесь час чим займається?

— Спить, їсть, дивиться телевізор, грає в комп’ютерні ігри. Нарікає на свої негаразди. Я присоромила його, змусила покрутити педалі на старому велосипеді в підвалі, так він примудрився його зламати. Каже, полагодити неможливо. Час від часу купляю йому пиво, аби він замовк. Суд заборонив йому вживати спиртне, але він скиглить і скиглить, поки я не куплю. Я так собі міркую, навряд чи хтось про це взнає.

— А ти не думала позбутися його ще до суду?

— А ти міг би таке влаштувати?

— Чом би й ні? Це, мамо, називається угода про визнання вини. Луї не можна до суду, бо в нього нічого немає для захисту. Йому ж буде краще просто визнати вину й покінчити з усім.

— Але він каже, що хоче судового процесу.

— Це тому, що він ідіот, ясно? Якщо пам’ятаєш, я зустрічався з його адвокатом, коли приїздив на Різдво. Він показав мені матеріали слідства та відеозапис. Луї переконує себе, що може всміхнутися присяжним і змусити їх повірити, що поліція навмисно заманила його в цю фіктивну оборудку з наркотиками. Гадає, що вийде із зали суду вільною людиною. Такого не буде.

— А як ця угода працює?

— Дуже просто. Майже кожну кримінальну справу вирішують угодою про визнання вини. Він зізнається в злочині, уникає судового процесу, і прокурор зменшує йому строк ув’язнення. Йому світить щонайбільше десять років. Я точно не знаю, як виглядатиме ця угода, але, ймовірно, йому скостять до п’яти мінус уже відбуте. А за хорошу поведінку, враховуючи переповненість тюрем і таке інше, він може вийти десь через три роки.

— І не треба чекати до вересня?

— Точно не скажу, але наскільки мені відомо, йому ніщо не перешкоджає чимскоріш піти на угоду. І звільнити від себе цей дім.

У кутиках її вуст заграла усмішка, але тільки на мить.

— Просто не віриться, — сказала вона, відводячи очі. — Він такий хороший хлопчик.

Може й так. Через наркотики Луї ходив по лезу ножа зі старших класів школи. Постійно спалахували червоні сигнали тривоги, але батьки завжди ними нехтували. За найменших ознак нещастя вони кидалися його захищати й вірили його брехні. Вони багато йому дозволяли і тепер розплачуються.

Марк точно знав, що буде далі. Вона глянула на нього заплаканими очима й спитала:

— Марку, а ти не міг би поговорити з його адвокатом? Луї треба допомогти.

— У жодному разі, мамо. Луї сяде в тюрму, а я і пальцем не поворушу. І причина цього проста. Я добре знаю Луї, який звинувачуватиме всіх, крім себе. А крайнім призначить мене. Ти й сама це чудово знаєш.

— Ти завжди суворо до нього ставився.

— А ти завжди намагалася нічого не помічати.

У глибині дому злився бачок в унітаз. Пані Фрейжер глянула на годинник і промовила:

— Рано він устав. Я казала йому, що ти приїдеш додому на ланч.

Луї завалився до кухні, широко всміхаючись братові. Марк устав, намагаючись показати, що радий його бачити, і потрапив у ведмежі обійми. Луї нагадував грізлі, який щойно прокинувся від сплячки: неголений, із скуйовдженим волоссям і набряклими від надлишку сну очима. На ньому була старезна фуфайка «Іглз», що аж репалася на боках в районі талії, і мішкуваті гімнастичні шорти, які пасували б гравцеві в американський футбол. Босоніж, але з браслетом стеження на щиколотці. Безсумнівно, він вийшов у тому, у чому й спав.

Марк ледь стримався, аби не поглузувати з набраної ним ваги.

Луї націдив собі кави й сів за стіл.

— Про що розмовляли? — спитав він.

— Про юридичну школу, — швидко відповів Марк, аби пані Фрейжер не встигла розповісти щось про його справу.— Просто сказав мамі, що пропущу семестр. Треба реорганізуватися. Моє робоче місце зникло, ринок праці зараз поганенький, так що мені треба звести дух.

— Якось це підозріло, — зауважив Луї. — Навіщо кидати школу, коли залишився тільки один семестр?

— Я не кинув, Луї. Я відтермінував.

— Його найкращий друг наклав на себе руки, — пояснила пані Фрейжер, — і його це дуже засмучує.

— Оце так! Співчуваю. Проте злив останнього семестру виглядає доволі дивно.

«Так, Луї, але зараз ти навряд чи в тому становищі, щоби коментувати кар’єрні перспективи інших»,— подумав Марк, але вирішив уникнути напруження.

— Повір мені, Луї, — сказав він. — У мене все під контролем.

— Певен, що так і є. Скажи, мамо, а що там у горщику на плиті? Так смачно пахне!

— Тушкована яловичина. Як щодо другого сніданку?— вона вже підхопилась і, відкриваючи буфет, ошелешила Марка словами:

— Луї, Марк вважає, що тобі слід визнати вину й укласти угоду. Ти вже обговорював це зі своїм адвокатом?

«Чудово, мамо! Зараз перечухраємось».

Луї посміхнувся Марку й підколов:

— То ти вже практикуючий адвокат, Марку, га?

«Якби ж ти тільки знав».

— Аж ніяк, Луї. І я нічого не раджу. Просто ми з мамою розмовляли назагал.

— Аякже! Так, мамо, я обговорював це під час бесід зі своїм адвокатом. Якщо я визнаю вину, мене посадять із заліком часу перебування під вартою, що враховує домашній арешт із цим ось браслетиком на моїй щиколотці. Отже, або наступні шість місяців я проведу у в’язниці, намагаючись уникати банд, приймаючи холодний душ спиною до стіни, куштуючи яєчний порошок і черстві тости, або я можу пересидіти ці шість місяців тут. Вибір невеликий, чи не так?

Марк знизав плечима, наче не мав своєї думки. Одне необережне слово із цього питання тільки більше всіх пересварить, а він не хотів брати в цьому участі. Пані Фрейжер розкладала на столі паперові серветки й старі срібні прибори. Луї вів далі:

— Я не визнаю вини, незалежно від того, що ви обоє про це думаєте. Я хочу суду. Лягаві заманили мене в пастку, і я доведу це присяжним.

— Чудово! — зауважив Марк. — Певен, що твій адвокат знає, що робить.

— Він знає про кримінальні закони більше, ніж ти.

— Авжеж, — пробурчав Марк.

Луї сьорбнув кави й сказав:

— Проте я сподівався, що влітку ти пройдеш адвокатський іспит і зможеш мені хоч якось підсобити в цій справі, ну, там, посидіти поруч зі мною під час процесу, аби присяжні вважали, що в мене цілих два адвокати, розумієш? Але, здається, такому не бувати.

— Еге ж, такому не бувати. Я вирішив перепочити.

— Якщо чесно, дивно це все.

Їхня мати виставила на стіл три порції паруючої тушкованої яловичини. Луї накинувся на свою так, ніби тиждень не їв. Марк подивився на матір, потім глянув на годинник. Він був тут уже сорок хвилин і сумнівався, що витримає хоча б годину.

25

У ПОНЕДІЛОК ТРЕТЬОГО БЕРЕЗНЯ урядові агенти здійснили наліт на головне управління «Свіфтбанку» в Філадельфії. Пресу попередили, і в газетах з’явилася купа світлин невеличкої армії в куртках, прикрашених літерами «ФБР», яка вантажила коробки й комп’ютери в підігнані фургони. Компанія оприлюднила заяву, в якій проголошувалося, що все нормально, вони співпрацюють і все таке інше; вартість акцій стрімко впала.

Якийсь діловий експерт із кабельного телеканалу перелічив усі проблеми банку. Конгрес започаткував два розслідування разом із ФБР. Федеральні прокурори трьох штатів козирилися перед камерами, обіцяючи докопатися до самої суті. Було подано щонайменше п’ять колективних позовів і адвокати запрацювали наче навіжені. Вочевидь готувалися додаткові позови. Генеральний директор «Свіфтбанку» миттю вийшов у відставку — «аби проводити більше часу із сім’єю», — прихопивши як трофей сто мільйонів доларів у акційних опціонах, які, безсумнівно, скрасять весь цей час із сім’єю. Фінансовий директор торгувався за свою вибувну допомогу. Виринули сотні колишніх працівників і задзвонили в усі дзвони; посипалися позови за протиправні звільнення. Почалися перегляди минулих позовів проти «Свіфтбанку», і з’ясувалося, що він чинить свавілля щонайменше десять років. Клієнти зняли галас і почали закривати рахунки. Захисники інтересів споживачів виступили із заявою, в якій засудили «найбільш облудну банківську практику за всю історію Сполучених Штатів».

Дев’ятьма відсотками акцій «Свіфтбанку» володіла лос-анджелеська інвестиційна фірма. Бувши найбільшим власником акцій банку, вона не робила жодних заяв. Компаньйони АПЛ спостерігали за розгортанням подій на щоденній основі та занотовували кожне слово, що стосувалося цього банку. Незважаючи на все, Гайндсу Реклі досі якось вдавалося не привертати до себе уваги.

Друзі вирішили, що як пішла така гулянка, саме час до неї долучитися. Марк зв’язався із фірмою в Маямі й приєднався як позивач до їхнього колективного позову. Тодд зателефонував у Нью-Йорк по безкоштовній гарячій лінії з рекламного оголошення тамтешньої юридичної фірми і долучився до їхнього позову. Зола діяла ближче до дому й об’єднала зусилля з доволі відомою вашингтонською фірмою, яка спеціалізувалася на масових справах про цивільні правопорушення.

Минуло кілька годин після того, як вони стали стороною в цивільному процесі, а їх уже закидали документами, які адвокати позивачів проти «Свіфтбанку» випікали мов пиріжки. Їх кількість вражала.

За останніми підрахунками, вже мільйон клієнтів банку заявили про себе як про постраждалих від його нечесної діяльності.


РАЙОН ДЗВОНИВ ЩОДНЯ, навіть вихідними. Жадав новин у своїй справі, і Марк пояснював йому знов і знов, що первісний висновок їхнього «першого експерта» був позитивним і вони роблять усе, щоб якнайшвидше провести процесуальні дії. Марк зустрінеться з великим Джеффрі Корбетом у середу, дев’ятнадцятого березня — раніше не вийде, бо в того дуже щільний графік. Очевидно, він мусить дотримуватися календаря судових засідань і на нові справи в нього майже не залишається часу.

Подзвонивши у вівторок, Рамон їх ошелешив: його колишня дружина Ейша пробудилася до життя в своєму Чарльстоні й зацікавилася позовом. Марк майже не сумнівався, що Рамонові, ймовірно, напідпитку, забажалося справити на неї враження, і він розпатякав про те, що найняв столичних адвокатів, які вчинять позов про грубу недбалість. Марк був упевнений, що це ніяк не вплине на справу.

Але він помилявся. У середу йому зателефонував юрист із Чарльстона, такий собі пан Моссберґ. Оскільки дзвонили з невідомого номера, Марк, як завжди, вагався — відповідати чи ні. Після п’яти дзвінків він прийняв виклик.

— Я захищаю інтереси Ейші Тейпер, — почав Моссберґ,— і, як я розумію, ви захищаєте інтереси її колишнього чоловіка. Правильно?

— Усе правильно. Рамон Тейпер є нашим клієнтом.

— Отже, ви не маєте права позиватися без неї. Бо, зрештою, саме вона мати тієї дитини.

Його тон був ворожим і агресивним.

Дякую, Рамоне, пустив гадючку. Відшматував кусень нашого гонорару. Не доставало нам у попутники ще одного бойового адвоката.

— Так, я розумію, — відповів Марк, нагально пробиваючи Моссберґа через інтернет.

— Моя клієнтка каже, що у вашого клієнта є всі медичні записи. Це правда?

— У мене є ці записи, — промовив Марк. «Едвін Моссберґ. Чарльстонська фірма з шести компаньйонів, що спеціалізується на справах про особисту шкоду. П’ятдесят п’ять років». Отже, двадцять років на передовій і набагато досвідченіший за будь-кого з АПЛ. Огрядний, з відвислими щоками, пишною сивою шевелюрою, у дорогому костюмі з краваткою. Найгучніша перемога — відсуджені одинадцять мільйонів у справі проти лікарні міста Атланта. І купа менших, але не менш вражаючих угод.

— Можете надіслати мені копії? — вимогливо запитав Моссберґ.

— Звісно, без проблем.

— Отож, розкажіть мені, пане Апшо, що вже зроблено в цій справі?

Уже в тисячний раз Марк потер перенісся, питаючи сам себе, якого біса він це робить. Зціпивши зуби, він відповів:

— Ну, наразі медичні записи оцінюються нашим експертом. Звіт має бути за кілька днів.

— Ким саме? — насідав Моссберґ так, немов знав кожного експерта в цій галузі.

— Про нього поговоримо пізніше, — сказав Марк, намацавши точку опори. Двобій гівнюків.

— Я був би радий побачити звіт, щойно ви його отримаєте. Абияких експертів хоч греблю гати, а мені пощастило мати знайомство з найкращим. Він живе в Гілтон-Гед. Я кілька разів співпрацював із ним, з грандіозним успіхом, маю додати.

Ох, та додавай скільки влізе — залюбки послухаю про всі твої феноменальні успіхи.

— Чудово, — сказав Марк. — Скиньте мені ваш договір і будемо співпрацювати.

— Гаразд. І ще одне, пане Апшо. Ніякого позову в обхід моєї клієнтки, це зрозуміло? Ейша дуже довго страждала через той випадок, і я рішуче налаштований отримати все до останнього шеляга з компенсації, яку їй буде призначено.

Тож: вперед, Супермен!

— Як і я, пане Моссберґ, — відповів Марк. — Усього доброго.— Він роз’єднався і ледве втримався, щоб не жбурнути телефон за вікно.


ТОДД І ЗОЛА СПОКІЙНО сприйняли новину. Марк зустрівся з ними під час швидкого сніданку в ресторані навпроти будинку Окружного суду, де Тодд щойно, вперше за історію їхньої фірми, підписав два договори у справі про КСС за одну сесію суду. Маючи в кишені свіженькі сімсот доларів готівкою, він наполіг, що заплатить за сніданок, а на решту дня запланував відпочинок. Хоча ніхто з них у цьому не зізнався б, їх п’янила думка про великі дурні гроші за справу Рамона. Окрім того, це значно полегшить їм життя. Нащо тинятися судами й лікарнями, якщо добрий куш сам пливе в руки? Вони все менше працювали й менше проводили час разом. Між ними не спалахувало жодних суперечок, просто їм було необхідно трохи особистого простору.

Найбагатші можливості відкривалися при штурмі Окружного суду зрання. Зазвичай Марк і Тодд приходили туди о дев’ятій і починали свою повсякденну діяльність. Бували дні, коли їм щастило, але здебільшого — ні. Після кількох тижнів такої гри обидва зрозуміли, що надовго їх не вистачить. Важко було зрозуміти, чому Даррелл Кромлі, Престон Клайн та інші їм подібні швендяють усе життя по коридорах, ладні будь-якої миті накинутись на довірливих людей. Можливо, в них немає іншого вибору, і ця робота — єдине, на що вони здатні. А може, їм легше працюється, бо вони не бояться бути спійманими через відсутність ліцензії. Зола припинила полювати в амбулаторіях, хоча ще не повідомила про це компаньйонів. Вона змінила, удосконалила й відшліфувала свій підхід до потенційних клієнтів дванадцятьма різними способами, але так і не заманила в пастку жодного пристойного. І вона втомилася від спроб. Крім того, це так підступно. Щоразу, перед тим, як накинутися на чергову бідну покалічену людину, вона почувалася хижаком. За відсутності хлопців вона гаяла час у залах федерального суду, спостерігаючи за справжніми судовими й апеляційними змаганнями. Вони викликали в неї захват і водночас трохи пригнічували. Ще кілька років тому вона почала навчатися в юридичній школі, мріючи стати справжнім юристом. А тепер вона могла лише спостерігати за ними й за тим, що відбувається.

— Той Моссберґ відхопить пів гонорару? — спитала вона за сніданком.

— Я не знаю, — відповів Марк. — Як і переважно все, із чим ми стикаємося в нашій практиці, це щось новеньке. Певно, він розділить гонорар із Джеффрі Корбетом.

— Корбет ще не підписався, — додав Тодд.

— Ні, але ми побачимося з ним дев’ятнадцятого.

— Ми? — спитав Тодд.

— Так. Я хочу, щоб ти пішов зі мною і робив нотатки.

— Отже, ти будеш юристом, а я твоїм секретарем?

— Молодшим компаньйоном.

— Оце так! Дяка. А що як Корбет відмовиться?

— Через два дні після того в нас призначено зустріч із Саллі Перлманом, другим кращим юристом у місті у справах про медичну недбалість. Якщо не вийде з Корбетом, підемо до Перлмана. Якщо вийде, скасуємо зустріч із Перлманом.

— Ти кажеш так, наче знаєш, що робиш, — зауважила Зола.

— Поняття зеленого не маю, але потроху навчився добре хитрувати.

— Он як, — протяг Тодд і запитав: — А як ти будеш хитрувати, якщо хтось у фірмі Корбета чи Моссберґа копне трохи глибше й з’ясує, що в нас немає права на практику ані в окрузі Колумбія, ані десь іще, якщо вже на те пішло? Оце мені й не подобається в цій витівці. Ми у відносній безпеці в кримінальних судах, бо там на нас ніхто не звертає уваги, а нашим клієнтам до одного місця справжні ми чи ні. Але тут зовсім інше. Це значний судовий процес, де кожна дрібниця буде ретельно розглядатися купою спостережливих людей.

— Погоджуюсь, — долучилась Зола. — У мене є ідея. Хоча, звісно, я не впевнена, чи щось із цього вийде, тому що, слухайте, ми взагалі ні в чому не впевнені, так? Бо ми із Фоґґі-Боттому. Але, скажімо, одного чудового дня складеться угода на два мільйони, що максимум для Віргінії. І адвокати візьмуть собі третину.

Марк підняв руку:

— Пробач, що перебиваю, але, імовірно, це буде сорок відсотків. Я знайшов прецеденти, де суд затверджував сорок відсотків, бо через складність справи задіяно багато юристів. Б’юся об заклад, і Корбет, і Моссберґ запросять сорок відсотків. У Рамона не залишиться вибору.

— Чудово, — сказала вона. — Хай буде сорок відсотків. Корбет і Моссберґ поділять нарівно, тобто по чотириста тисяч на кожну контору. Ми беремо половину від Колберттової частки, тобто двісті тисяч наші. І ось моя божевільна ідея: а що як запропонувати Колбертту викупити наш інтерес просто зараз, заздалегідь, і ми втечемо раніше, ніж хтось нами зацікавиться і почне під нас копати.

— За скільки? — спитав Марк.

— За половину. Надамо половинну знижку й ухилимося від справи, маючи сотню тисяч у кишені, — вона ляснула пальцями. — Ось так. Зразу ж отримаємо наші гроші, не будемо марудитися із справою та хвилюватися, що нас спіймають.

— Блискуче! — вигукнув Тодд. — Мені це подобається. А можна продавати інтерес у судових позовах?

— Я уважно розглянула це питання і не знайшла жодних етичних заборон, — відповіла вона.

— Непоганий план, — погодився Марк. — Можемо обговорити це з Корбетом.


МОРГАНА НЕШ ІЗ «НАУ-ЕССИСТ» написала таке:


Дорогий Марку Фрейжере,

це знову я, проста формальність. Як Ваші успіхи в навчанні в цьому семестрі? Які плани на весняні канікули? Сподіваюсь, Ви поїдете до Флориди чи в якесь інше місце з пляжами. Коли ми розмовляли востаннє, Ви перебували в гнітючому стані й проявляли замало захвату від юридичної школи. Сподіваюся, наразі все владналося Найближчим часом нам треба буде обговорити план відшкодування Будь ласка, надішліть мені вісточку, коли Вам буде зручно.

Останній частковий платіж: 13 січ. 2014 = $32,5 тис. дол. Повний борг із відсотками: 266 тис. дол.

Щиро Ваша,


Моргана Неш, представниця державного сектору.

Марк зразу ж відписав:


Люба пані Неш,

в останньому листі я чемно прохав Вас залишити мене в спокої, тому що я на лікуванні й Ви справді не подобаєтеся моєму психотерапевту. Він каже, що через мої позики, такі величезні і через мій борг, такий задушливий, я можу бути на межі серйозного емоційного зриву. Він каже, що я нестабільний. Прошу, будь ласка, відчепіться або в мене не зостанеться вибору, як сказати моєму психотерапевту, аби він зв’язався з Вашим адвокатом.

Щиро Ваш,

Марк Фрейжер.

Тодд отримав листа від Рекса Ваґнера із «Служби студентських позик»:


Шановний пане Лусеро,

мені випала честь підтримувати сотні студентів, які взяли позики, так що чого тільки я не бачив. Це звична річ, коли хтось штибу васбезробітних — намагається ігнорувати мене. Даруйте, я нікуди не дінусь, як і Ваш борг. Нам треба поговорити про план відшкодувань, якщо тільки його не буде відкладено у випадку, коли ви знайдете пристойну роботу. Будь ласка, напишіть мені щонайшвидше.

Останній частковий платіж: 32,5 тис. дол., 13 січ. 2014; усього з відсотками: 195 тис. дол.

Щиро Ваш,

Рекс Ваґнер, старший позиковий консультант.

На що Тодд негайно відповів:


Шановний старший позиковий консультанте СС Ваґнере,

Коли ви відчуваєте, що пастка зачиняється ви міркуєте про те, як з неї вибратися Є відчайдушні шляхи, один із яких кинути школу й переховуватися. Альтернатива — оголосити себе неплатоспроможним і покінчити із цим. Так чому б мені не оголосити себе неплатоспроможним? Що тут такого? Певен, Ви знаєте, що торік так зробило понад мільйон студентів. На всіх були позови, але жодного не покарали Отже, можете на мене позиватися але ж Ви мене не вб’єте, правильно? Можете довічно зруйнувати мою кредитну історію, але тут ось яка справа: після того, як я покінчу із Вами, Вашою компанією і юридичною школою, я залишусь без боргу. Покінчу назавжди Буду жити решту життя без заборгованості

Ваш друг, Тодд Лусеро.

ТІЛЬДІ КАРВЕР ІЗ «ЛОУНЕЙД» прислала Золі електронного листа з таким текстом:


Привіт, Золо!

Мине якихось два місяці і як мені відомо, настане хвилююча мить Вашого випуску із юридичної школи. Ви це заслужили! Ваші важка праця і наполегливість довели Вас до цього моменту, і це дуже похвально.

Мої вітання! Я знаю, що Ваша сім’я Вами пишається Що там на фронті працевлаштування? Нам треба поговорити й розпочати процес складання чернетки Вашого плану виплат.

Я тут заради Вас.

Щиро Ваша,

Тільді Карвер, старша позикова радниця

Останній частковий платіж, 13 січня 2014: 32,5 тис. дол.; усього: 191 тис. дол.


Зола пару днів почекала і зрештою відповіла:


Шановна пані Карвер,

боюся, мені нічого Вам сказати. Адже я не можу купити роботу. Я ходитиму на співбесіди й до, і після випуску. Якщо моя чорна смуга триватиме, я певно, знайду роботу бухгалтерки. Якщо так станеться я негайно Вам повідомлю.

Усіх благ!

Зола Маал.

26

ФІРМА ДЖЕФФРІ КОРВЕТА займала два верхні поверхи великого скляного будинку поблизу Томас-Серкл. Швейцар у лівреї провів Марка й Тодда шикарним вестибюлем до «ліфта пана Корбета» — ексклюзивного підйомника, що обслуговував тільки сьомий і восьмий поверхи. Із нього вони вийшли в приголомшливий приймальний зал, обставлений мінімалістськими меблями й предметами сучасного мистецтва. Миловида панянка привітала їх, потиснувши руки, і запитала, чи не бажають вони кави. Обидва провели її очима. Коли вона повернулася з кавою в порцелянових філіжанках, вони пройшли за нею в конференц-зал із широкою панорамою міського центру. Залишивши їх там, вона пішла, і вони вдруге провели її очима.

Стіл був довгий і широкий, покритий бордовою шкірою. Довкола нього стояли шістнадцять глянсуватих стільців. На стінах ще більше сучасного мистецтва. Такенне місце, що викликало звабливе відчуття значного успіху й багатства.

— Так ось яка ти, адвокатська практико, — Тодд був у захваті від інтер’єру.

— Ну, нам таке не світить.

Пан Корбет вів справи у свій спосіб. О третій дня Марк і Тодд мали зустрітися з молодшим компаньйоном на ім’я Пітер і помічницею Аврелією. Близько години ті вивчатимуть Рамонів стос медичної документації поспіль зі звітом доктора Кунса. Записи й звіт досі лежали в портфелі Марка. Він пропонував надіслати їх заздалегідь, але це суперечило їхнім правилам.

Якщо попередній огляд покаже, що все гаразд, пан Корбет викроїть хвилинку в своєму щільному розкладі й особисто підпише угоду.

Зайшов і відрекомендувався Пітер. Йому було приблизно тридцять п’ять, і, згідно з офіційним веб-сайтом, він і досі був молодшим компаньйоном. На фірмі працювало п’ятнадцять юристів, приблизно половина з них — компаньйони, хоча було очевидно, принаймні з веб-сайту, що головував там лише один. Пітер носив повсякденне — дорогий кашеміровий светр і штани кольору хакі. Аврелія, помічниця, була в джинсах. Усі, як годиться, познайомилися.

Пітер зацікавився їхньою фірмою і вже за мить Марк і Тодд заходилися товкти воду в ступі. Як завжди, вони почали із жалісливої історії про трьох друзів, які досхочу наїлися працею у великих фірмах, звідки вирішили піти й заснувати власну, Марк якнайшвидше перевів тему:

— Отже, добродії, ви підковані на справах про недбалість під час пологів, еге ж?

— Тільки ними й займаємося, — самовдоволено сказав Пітер, приймаючи від Тодда копію звіту доктора Кунса. Аврелія ще й пари з вуст не пустила, і вже було очевидно, що вона розмовлятиме якомога менше.

— Можу я побачити медичні звіти? — запитав Пітер, подивившись на стос паперів перед Марком.

— Аякже.

— Скільки примірників ви принесли?

— Тільки один.

— Гаразд. Не заперечуєте, якщо ми хутко зробимо ще один? Потім Аврелія і я швидко їх переглянемо й зробимо нотатки. Справа піде швидше, якщо кожний матиме по примірнику.

Марк і Тодд знизали плечима: чом би й ні.

Аврелія вийшла з паперами. Пітер, пославшись на невідкладні справи, пішов до свого кабінету. Марк і Тодд, перевіривши повідомлення в телефонах, милувалися панорамою міста за вікном. Рамон уже встиг залишити два голосові повідомлення.

Через п’ятнадцять хвилин повернулася Аврелія з двома стосами паперів. Повернувся й Пітер, і всі порозсідалися по місцях.

— Попереднє читання може зайняти близько години,— повідомив Пітер. — Ви можете залишитись тут або піти погуляти.

Тодд хотів спитати, чи може він посидіти навпроти секретарки з приймальні, але схаменувся.

— Залишимось тут, — вирішив Марк.

Пітер із Аврелією почали порпатися в паперах, роблячи десятки приміток. Тодд вийшов у коридор, аби зробити дзвінок. Марк розсилав зі свого телефона електронні листи. Хвилини ледь тягнулися. Було очевидно, що Пітер і Аврелія добре розуміються на медичній документації.

За півгодини Пітер вийшов із конференц-залу. Він повернувся з Джеффрі Корбетом, струнким сивим чоловіком років п’ятдесяти. Марк із Тоддом стільки про нього читали, що їм здалося, ніби вони давно знайомі. Він говорив густим, оксамитовим голосом, який, імовірно, гіпнотично діяв на присяжних. Він тепло й прихильно всміхався. Це був чоловік, який викликав довіру.

Він сів на чолі столу й припинив усміхатися. Похмуро глянувши на Марка й Тодда, сказав:

— Ви, хлопці, геть усе зіпсували.

Марк із Тоддом теж припинили всміхатися.

— Ви підписали договір із паном Рамоном Тейпером десятого лютого. Ви найняли доктора Кунса двома днями пізніше, а дев’ятнадцятого лютого він дав свій висновок, датований тим самим днем. А через шість днів, двадцять п’ятого лютого, закінчився строк давності. Це справа штату Віргінія, а згідно з віргінським законом про строки давності, крайній термін — два роки. У штаті Меріленд — три. Тут, в окрузі Колумбія, — п’ять. А у Віргінії — лише два.

— Перепрошую, — насилу вимовив Марк, — але пологи були торік, двадцять п’ятого лютого дві тисячі тринадцятого. Це зазначено прямо на першій сторінці медкарти.

— Так, — відповів Пітер, опустивши очі, — проте дата помилкова. Це перша дата, яку бачиш, якщо поглянути на медичну картку, і вочевидь, єдина, що впала вам в очі. Вам і доктору Кунсу, якщо дозволите припустити. Хтось написав «дві тисячі тринадцятий» замість «дві тисячі дванадцятий», і ви відштовхувалися від цього. Але та дитина народилася двадцять п’ятого лютого дві тисячі дванадцятого.

Без усякої зримої причини Корбет оголосив:

— Той Кунс — шахрай, до речі. Професійний свідок, тому що не відбувся як лікар.

«Але саме він рекомендував нам вас», — ледь не бовкнув Марк, але отетерів настільки, що не міг вичавити ані слова. Тодд подивився на Корбета і запитав із невинним зацікавленням неука-першокурсника:

— Тож про що мова?

Корбет штрикнув у його напрямку пальцем:

— Мова про те, синку, що ти й твоя юридична фірмочка досиділися до того, що закінчився строк позовної давності за цією справою й тепер немає жодної змоги поновити її розгляд. Ви вчинили зловживання і тепер можете забитися під заклад своїх власних дуп, що вас засудить ваш же клієнт. Крити вам нічим, виходу немає. Це найгірший кошмар юриста, і цьому немає виправдання. Крапка. Так, ваш клієнт сидів на цій справі майже два роки, але це звичайна практика. У вас було достатньо часу, щоб підготуватися й швидко вчинити позов, зупинивши біг часу. Але цього не сталося, — Корбет звівся на ноги й продовжив, вказуючи на них пальцем. — А тепер я хочу, аби ви обидва встали й забиралися геть звідси. Я не хочу бути до цього причетним. У записах чітко вказано, що ви звернулися до моєї фірми двадцять сьомого лютого, вже після того, як закінчився строк давності. Коли почнеться процес, ні в кого не виникне сумнівів, що ніхто в моїй фірмі не бачив цю справу, доки не стало запізно.

Пітер і Аврелія теж устали. Марк і Тодд дивилися на них знизу вгору, потім неквапно підвелися на ноги. Марк пробелькотів:

— Але ж на медичній картці написано, що торік, у дві тисячі тринадцятому.

— Якби ви уважно вивчили записи, пане Апшо, то знали б, що це відбулося в дві тисячі дванадцятому, понад два роки тому, — сказав невмолимий Корбет.

Пітер трохи мелодраматично пустив столом оригінали медичних записів, наче пред’являючи беззаперечні докази злочину. Марк збентежено подивився на них і спитав:

— І що нам тепер робити?

— У мене для вас поради немає, — відповів Корбет.— Я не знав такої ганьби. Проте, ймовірно, ви мусите повідомити вашого страхувальника від помилок і пропусків. Яке у вас покриття?

Помилок і чого? Покриття? Марк подивився на Тодда, який уже й собі на нього дивився — обидва вкрай очманілі.

— Треба перевірити, — промимрив Марк.

— Обов’язково, — промовив Корбет. — А тепер, будь ласка, покиньте приміщення і заберіть свою документацію.

Пітер підійшов до дверей і відчинив їх. Марк ухопив стос паперів і вийшов слідом за Тоддом із кімнати. Хтось гупнув за ними дверима. На шляху назад миловидої секретарки за конторкою в приймальні не було. Оббитий дубом ліфт, спускаючись, здавався задушливим. Швейцар був уже не таким привітним, коли вони залишали будинок. Вони не перекинулися жодним словом, доки не залізли в затишок Тоддової машини, де закинули Рамонові папери на заднє сидіння.

Тодд учепився в кермо й промовив:

— Усе, це остання справа, яку ми передавали на розгляд цьому покидьку.

Марку раптом стало смішно, і він розреготався. Стримуючи ридання, Тодд розсміявся теж, і вони невгамовно реготали, аж доки не зупинилися поза баром «Когут».


ЗОЛА ЗНАЙШЛА МАРКА й Тодда на їхньому звичайному місці, із шерегом порожніх кухолів на столі. Мигцем глянувши їм у очі, вона зрозуміла, що вони засіли там надовго. Зола ковзнула на місце поряд із Марком і подивилася через стіл на Тодда. Анітелень. Зрештою вона спитала:

— Ну як пройшло?

— Ти щось чула про страхування від помилок і пропусків? Для юристів? — поцікавився Тодд.

— Не думаю. А що?

— Ну, — пояснив Марк, — виявляється, кожний практикуючий адвокат страхується від професійної некомпетентності, так званих «помилок і пропусків». І ця страховка стає в нагоді, коли адвокат накосячить, скоїть щось дуже погане, скажімо, буде мусолити справу, поки не закінчиться строк позовної давності й ця справа не перетвориться в пук. Тоді розлючений клієнт засудить адвоката, а той звернеться до страхової по захист. Справді, рятівна страховка.

— На жаль, у нас такої немає, — зауважив Тодд.

— А нам би вона не завадила. Ми проґавили закінчення строку давності. Золо, у справі Рамона. Це сталося двадцять п’ятого лютого, через два роки після смерті дитини. У Віргінії термін два роки. Чи ти вчила таке в юридичній школі?

— Ні.

— Отже, нас таких троє. Через шість днів після того, як я зустрівся з Кунсом, і за два дні до того, як я вперше зв’язався з Корбетом, закінчився строк давності. І нічого тут не вдієш, і винен у цьому лише я.

— Ми,— уточнив Тодд. — Компаньйони. Один за всіх, і всі за одного, так?

— Не так швидко, — попросила Зола.

— Насправді, — додав Марк, — це помітила парочка його холуїв, переглядаючи медичні записи. Покликали його, і він наказав забиратися геть. Я було навіть подумав, що він викликає охорону, аби ті вивели нас із будинку.

— Справжній душка, еге ж?

— Його винуватити не треба, — сказав Тодд. — Він просто вжив заходів, аби його фірма не опинилася на гачку. Не кожного дня заходить парочка бовдурів із значною справою, яка вже протухла, а вони такі тупі, що й не знали.

Вона кивнула й спробувала все це переварити. Марк махнув офіціантові й замовив ще пива.

— А як сприйняв новину Рамон? — спитала Зола.

Марк хмикнув і посміхнувся.

— Йому я ще не дзвонив. Це зробиш ти.

— Я!? Чому це?

— Тому що я боягуз. А ти зумієш усе владнати. Запросиш його випити. Пустиш у хід жіночі принади. І, можливо, під твоїм впливом, він не засудить нас на п’ять мільйонів доларів.

— Жартуєш?

— Так, Золо. Авжеж, я жартую. Це на мені. Зрештою зустрінуся з Рамоном і якось упораюсь. Проте справжня проблема — це Моссберґ. Він сидить на телефоні й чекає, що ж там скаже експерт. Колись, і вже скоро, мені доведеться сказати йому правду. Позов проти нас неминучий. Він засудить нас на користь Ейші, і наше прикриття лусне. Ось і все.

— Нащо йому нас засуджувати, якщо в нас немає ані страховки, ані активів? — запитала Зола.

— Бо він адвокат. Такі вже вони, всіх засуджують.

— Стривайте хвилинку, — втрутився Тодд, — а це справді непогане запитання. Що як ми поїдемо до Моссберґа й все йому розкажемо? Він сидить там у своєму Чарльстоні, і його не обходить, що ми тут робимо. Розповімо йому, що кинули школу і намагаємось перехопити пару баксів на вулицях, не маючи дозволу на адвокатську практику. Так, ми запороли його справу, і нам дуже шкода. Просто купка кретинів, що з нас узяти? Нащо марнувати папір? Чорт забирай, у нього повно інших справ.

— Добре, ось і поїдеш до Чарльстона, — вирішив Марк. — Мій «Бронко» такої поїздки не витримає.

— А що ти скажеш Рамонові? — нагадала Зола.

Офіціант поставив на стіл два пива й содову. Марк надовго приклався до кухля, потім витер вуста й відповів:

— Рамонові? Ну, мені здається, якщо йому сказати правду, це призведе до катастрофи. Краще вже щось збрехати. Скажу, що експерт не побачив достатньо фактів для відповідальності й ми зараз шукаємо іншого. Нам треба виграти трохи часу, треба Рамона притримати. Хай пройде кілька місяців. Не забувайте, що він сидів на справі два роки й може вдатися до крайнощів.

— Він тепер не відступиться, — висловив упевненість Тодд. — Ти примудрився його розохотити.

— У тебе є краща ідея?

— Ні, наразі немає. Краще й далі брехати. Як показує наша практика: в кожній незрозумілій ситуації продовжуйте брехати.

27

У П’ЯТНИЦЮ 21 БЕРЕЗНЯ, через два дні після початку кінця АПЛ, Едвін Моссберґ дзвонив двічі до полудня. Марк скинув обидва виклики. Він ховався в кав’ярні над букіністичною книгарнею біля Фаррагат-сквер, читаючи безкоштовні щоденні газети й вбиваючи час. Тодд, імовірно, блукав коридорами Окружного суду, а Зола тим часом отаборилася в лікарняній каплиці, де сім’ї пацієнтів радилися із священиками. Проте Марк дуже сумнівався, що обоє цілковито віддаються праці. Їхня мрія про великий легкий прибуток послабила тиск і заколисала їх до помилкового відчуття безпеки.

Тепер, коли їхня мрія так драматично розвіялась, вони стали здавати. Вони погодилися, що зараз головне подвоїти зусилля і загрібати гроші, поки небо не впало на землю, але невдача вбила їхню мотивацію.

Моссберґів електронний лист справив ефект бомби, що розірвалася:


Пане Апшо,

я телефонував двічі, але Ви не відповіли. Ви в курсі тутешнього кодексу?? Моя клієнтка не певна щодо дати пологів, але думає, що це відбулося приблизно в цей часв кінці лютого або на початку березня 2012 року. Знов-таки, ми не маємо медичних записів. У штаті Віргінія після деліктної реформи дворічний строк давності і я певен, що Ви це враховуєте. Будь ласка, зателефонуйте мені якнайшвидше.


ВРАХОВУЮЧИ ГРОШІ НА ПРОЖИВАННЯ, люб’язно позичені Міністерством освіти, та гонорари, назбирані майже за два місяці неліцензованої діяльності, мінус витрати на їжу, нові комп’ютер і принтер, одяг і вживані меблі, сальдо фірми «Апшо, Паркер і Лейн» становило майже 52 тисячі доларів чистою готівкою. Компаньйони вирішили, що фірма може собі дозволити переліт до Чарльстона й назад.

Марк купив квиток у Національному аеропорті імені Рейгана і полетів, із проміжною посадкою в Атланті, до Чарльстона. Там він узяв таксі до старого пакгаузу в діловому центрі міста, який пан Моссберґ і компанія перетворили на розкішну юридичну контору з видом на гавань. Вестибюль являв собою музей, присвячений героїчним подвигам фірми в залах суду. Його стіни вкривали обрамлені газетні вирізки з детальним описом виграних судових процесів і видатних угод. У одному кутку виставлявся для огляду водонагрівач, який було вибухнув, убивши кілька людей. Біля вікна стояла на постаменті мисливська рушниця поряд із рентгенограмою черепа з бойком усередині. Тут бензопилка, там газонокосарка. За десять хвилин серед цих кривавих історій Марк переконався, що безпечних виробів не існує. Як і від Корбета, від Моссберґа тхнуло дурними грошима й феноменальним успіхом. І як це деяким адвокатам вдається досягти такого багатства? Де саме кар’єра Марка звернула не туди й зійшла з колії? До нього вийшов помічник юриста та провів сходами до грандіозного кабінету, де Едвін Моссберґ стояв навпроти високого вікна й оглядав гавань, приклавши до вуха телефон. Він зиркнув спідлоба на Марка і жестом запросив сідати на масивний шкіряний диван. Кабінет був більший ніж весь четвертий поверх будівлі, де Марк і Тодд переховувалися.

Зрештою Моссберґ засунув телефон у кишеню, протягнув руку й, навіть не усміхнувшись, промовив:

— Радий вас бачити. А де медичні записи?

Марк прибув ні з чим, навіть не взяв портфель.

— Я їх не приніс, — відповів він. — Треба поговорити.

— Ви задавнили, так?

— Так.

Моссберґ сів за журнальний столик навпроти Марка й грізно вирячився на нього:

— Я так і думав. А що сказав експерт?

— Сказав, тримаємо їх за яйця. Груба недбалість і все таке. Він теж не помітив дати, а Корбет сказав, що він шахрай, і строк закінчився через шість днів, за два дні до того, як я уперше подзвонив у фірму Корбета.

— Джеффрі Корбета?

— Так. Ви його знаєте?

— Авжеж. Висококласний адвокат. Отже, ви просто залишили два мільйони на столі.

— Видається, що так.

— Який у вас ліміт відповідальності?

— Я не застрахований.

— Ви практикуєте без покриття помилок і пропусків?

— Саме так. І без ліцензії.

Моссберґ глибоко й гучно, з дренькотом, навіть із гарчанням зітхнув. Потім ляснув у долоні й сказав:

— А розкажіть-но мені цю історію.

За десять хвилин Марк виклав геть усе. Троє хороших друзів у поганій юридичній школі. Тягар боргів, хирлявий ринок праці, Ґорді й міст; жах перед адвокатським іспитом; несамовиті вимоги погашення боргу; божевільна ідея заманювання клієнтів у кримінальних судах; інтрижка з красивою помічницею прокурора, і як наслідок — вигідна угода з Бенсоном, і як наслідок — справа Рамона. І ось я перед вами.

— І ви думали, що вас не викриють?

— Але ж не викрили. Тільки ви знаєте, але що вам до того? У вас і так справ достатньо. І грошей більше ніж ви здатні витратити. І ви доволі далеко від столиці, і наша діяльність ніяк не заважає вам заробляти.

— Якщо не зважати на це дільце з медичною недбалістю.

— Слушно. Тут ми напартачили. Але ж не забувайте, що і ваша клієнтка, і наш клієнт досиділися із цією справою до останнього.

— А що ви сказали вашому клієнтові?

— Сказали, відповідальність відсутня, що, пак, правда. Може, він відступиться, а може, спричинить проблеми. Подивимось. Здається, у вас той самий клопіт.

— Насправді — ні. Я не підписував договору з Ейшею. Якщо справа стосується медичної недбалості, синку, ніколи не слід підписувати договір до отримання експертного звіту. Буде вам урок серед інших невивчених.

— Дяка. А що ви їй скажете?

— Не знаю. Про це ще не думав. Вона не дуже врівноважена особа.

— Можете викласти їй правду й позиватися на мене до суду, хоча навіщо вам ця морока? У мене ні шеляга, я просто банкрут, як не крути. Якщо чесно, ви навіть не знайдете мене в столиці, як би вам не хотілося. Було вже шукали.

— Марк Апшо ваше справжнє ім’я?

— Ні.

— А Паркер і Лейн?

— Фальшиві.

— Зрозуміло тепер. Ми не знайшли жодної згадки про вас та вашу фірму в реєстрі адвокатів округу Колумбія. Ви загналися на слизьке, синку.

— Ви когось там повідомили?

— Я так не думаю. Один із моїх помічників трохи копнув.

— Було б добре, якби ви більше не копали. Я вам усе чесно розповів.

— Отже, дозвольте мені підсумувати. Ви кинули юридичну школу, взяли інше ім’я, практикуєте право без ліцензії, що вже порушення закону, берете гонорар готівкою і, припускаю, без належної звітності, що теж порушення закону, а зараз ви зруйнували чудову справу про медичну недбалість, яка могла принести нашим клієнтам більше грошей, ніж вони коли-небудь бачили. Я вже не кажу про ухилення від погашення студентських боргів. Я щось пропустив?

— Так, пару дрібниць.

— Авжеж. І що я, по-вашому, маю робити?

— Нічого. Хай усе йде своєю чергою. Забудьте. Який вам зиск від того, що ви повідомите про мене в Асоціацію адвокатів округу Колумбія?

— Ну, по-перше, це буде гарний крок у напрямку очищення нашої професії. У нас достатньо проблем і без пройдисвітів штибу вас, які ганьблять правоохоронну систему.

— Я б заперечив, бо ми дійсно надаємо корисні послуги нашим клієнтам.

— Рамонові Тейперу?

— Ні, не йому. Іншим. Рамон був нашою першою розвідкою на мінному полі справ про особисту шкоду. І відверто кажучи, я думаю, що з нас досить. Будемо й надалі займатися КСС, залишивши автоаварії добродіям із рекламних щитів.

— Радий це чути.

— Я прошу вас про люб’язність, пане Моссберґ. Просто залиште нас у спокої. Ми й так у доволі скрутному становищі.

— Геть звідси! — гримнув Моссберґ піднімаючись.

У Марка забігали очі, згорбилися плечі. Він, задихаючись, пробурмотів:

— Десь я вже чув таке.

Моссберґ підійшов до дверей, розчахнув їх і заволав:

— Геть!

Марк, опустивши очі, пройшов крізь отвір і дременув до сходів.


У АТЛАНТІ РЕЙС ЗАТРИМАЛИ, і додому він добрався майже опівночі. Можливо, завдяки цьому його не пристрелили абощо.

Того вечора, близько дев’ятої, Рамон зайшов у бар «Когут» і всівся за довгий шинквас перед Тоддом, який змішував коктейлі. Натовп, що набіг після робочого часу, вже розійшовся, і в залі залишилося з півдесятка вболівальників, які дивилися юнацький баскетбол.

Рамон замовив горілку з тоніком. Тодд поставив перед ним склянку з питвом і блюдце з арахісом.

— Знаєш цього жевжика? — спитав Рамон, показуючи Тоддові бізнес-картку такого собі Марка Апшо з фірми «Апшо, Паркер і Лейн». І з адресою, що збігалася з тією, де він зараз стояв: Флорида-авеню, 1504.

Тодд глянув на картку й похитав головою. Вони з Марком домовилися з усіма офіціантами, щоб ті грали в мовчанку, якщо хтось намалюється і почне вивідувати про них, чи про їхню фірму, чи про місцезнаходження їхнього офісу. Поки що всі дотримувалися конспірації.

— Той жевжик — мій адвокат. Бач, написано, шо тута контора, але ж тута бар?

Він говорив заплітаючи язиком, деяких слів було не розібрати.

Тодд раптом захопився клієнтом і зажадав дізнатися побільше.

— Там кого тільки немає нагорі. Всіх не знаю, але там точно нема адвоката, який працював би допізна.

— Ховається від мене той жевжик, кумекаєш, про що я? Три дні вже телефоную йому — не бере.

— Мабуть, зайнятий. А що за справа?

— Ого-го! — він заплющив очі й почав куняти. Тодд зрозумів, що той не просто напідпитку, а в дим п’яний.

— Добре, якщо я з ним зустрінусь, що мені говорити? Хто його шукає?

— Рамон я, — відповів той, важко підвівши голову. Він так і не доторкнувся до замовленої випивки.

Тодд зітхнув і вислизнув на кухню, звідки надіслав повідомлення Маркові: «Тут наш Рамон. Бухий. Стережись. Ти де?».

«Аеропорт Атланти. Затримка».

«Подзвони йому. Заговори зуби. Придумай щось».

«Буде зроблено».

Тодд повернувся в зал і став неподалік від Рамона, який навіть не намагався вийняти телефон із кишені. Якщо Марк і телефонує, Рамон не відповість. Так і тримаючи в руці бізнес-картку, він махнув Тоддові:

— Бач, написано: «Флордавеню», так? То де та контора?

— Не знаю, шановний.

— Та ти брешеш усе! — заговорив гучніше Рамон.

— Ні, шановний. Усе правильно ви кажете, це — Флорида-авеню, але я не знаю тут жодної юридичної контори.

— А зна що?! — знов підвищив голос Рамон. — У мене в машині — пістолет! Як тобі таке? Як не так, то можна й сяк! Утямив, про що я?

Тодд кивнув іншому барменові, водночас підступивши ближче до Рамона:

— Послухайте, шановний, якщо не припините погрожувати людям, нам доведеться викликати поліцію.

— Мені тра знайти того жевжика, ясно? Ось диви: «Пан Марк Апшо, повірили в суді адвокат». Значить, узяв мою справу, а потім і слід прохолов! Тільки не треба поліції, добре?

— Давайте так. Ви допиваєте, і я викликаю вам таксі?

— Нащо таксі? У мене машина з пістолетом під сідалом.

— Ви вже вдруге згадуєте пістолет. Це всіх нервує.

— Тільки не треба поліцію!

— Усе, пане, вже викликали.

Рамон отетерів і вирячив очі:

— Ви що?! Чого це ви?! Я нікого не чіпав!

— Пане, до балачок про зброю в столиці ставляться серйозно.

— Скіки бухло?

— За рахунок закладу, якщо негайно вшиєтесь звідси.

Рамон зліз із стільця і сказав, прямуючи до дверей:

— Не розумію, нащо зразу поліцію?

Тодд пішов слідом назовні й спостерігав за ним, доки той не зайшов за ріг. Якщо Рамон і мав машину, Тодд її не побачив.

28

У СУБОТУ ПІЗНО ВРАНЦІ, коли Тодд прокинувся в ліжку Гедлі Кавінесс, в якому провів другу ніч поспіль, він побачив, що вона кудись зникла. Протерши очі, він намагався згадати, скільки вчора випив. Здається, не так вже й багато. Він почувався чудово й насолоджувався додатковими годинами сну. Вона повернулася в одній лише довгій футболці та з двома філіжанками кави. Підібгавши під спини подушки, вони сиділи в пітьмі.

У сусідній кімнаті щось заворушилося і долинули розмірені звуки, наче заскреготіло ліжко. Потім придушені стогони задоволення.

— Хто це там? — прошепотів він.

— Моя сусідка. Прийшла пізно вночі.

— А її хлопець?

— Не знаю. Імовірно, якийсь випадковий чувак.

— То вона теж вибирає навмання?

— Атож! У нас із нею мовби суперництво. Гра на кількість.

— Мені це до вподоби. Мене порахувала раз чи двічі?

Гедлі сьорбнула кави; активність по сусідству наростала.

— Одне очко за тебе, одне за твого партнера.

— О, так і Марк тут бував?

— Гарна спроба. Я бачила, хлопці, як ви наступного дня теревенили в суді, поглядаючи на мене. Я майже читала по ваших губах. Упевнена, що й ти наступного дня прийшов, усміхаючись аж до вух.

— Зізнаюся. Марк сказав, що ти чудова в ліжку.

— Ото й усе?

— Чудове тіло, дуже агресивна. Тепер я розумію чому. Ви з сусідкою ведете підрахунок.

— Нам обом по двадцять шість років, одиначки, на моногамію не страждаємо, вільні й відв’язні, опинилися в місті, де живе приблизно мільйон молодих професіоналів. Це стало спортивним змаганням.

Чоловік за стіною дійшов кульмінації, аж задвиготіла підлога, відтак брязкіт ліжка припинився.

— На цей раз дуже швидко, — сказала Гедлі.

— Ви й це порівнюєте? — гигикнувши, спитав Тодд.

— Аякже. Проводимо засідання, де звітуємо, особливо після того, як вона виїжджає на цілий тиждень за місто і спить із різними чоловіками.

— Не хотів би я бачити звіт про мене.

— У мене ідея. Тут неподалік бублична, ходімо трохи перекусимо. У мене кращий смак на чоловіків, ніж у неї, отож мені не хотілося б зіткнутися з її сьогоденним незнайомцем.

— Дякую за сумнівний комплімент.

— Ходімо.

Вони швидко вдягнулися і вислизнули з її квартири, не зіткнувшись з іншою парою. Бублична повнилася суботньою юрбою. Вони знайшли вільний столик біля дверей і всілися в крісла. Коли вони захрумтіли підсмаженими бейглами, Тодд сказав:

— Знаєш, ти надто вродлива, аби спати з половиною міста.

— Не так гучно, добре? — попросила вона, озирнувшись.

— Я практично шепочу.

— Тобто ти хочеш споважніти й одружитися, чи що?

— До такого я ще не дожився. Просто видається дивним, що така запаморочлива красуня грає в цю гру з випадковими партнерами.

— Це шовінізм. Тобі знімати когось на одну ніч можна, а якщо це робить красива дівчина, то вона шльондра.

— Я не називав тебе шльондрою.

На них поглянув чолов’яга, що сидів за сусіднім столиком. Гедлі сьорбнула кави й запропонувала:

— Давай поговоримо про щось інше. Мене заінтригувала ваша юридична фірмочка. Із тобою і Марком Апшо я знайома. А хто така Зола Паркер?

— Подруга.

— Гаразд. Вона теж пасеться в кримінальних судах, як ви з Марком?

— О, ні. Вона по особистій шкоді, — Тодд намагався відповідати якнайкоротше й прагнув змінити тему.

— А в неї є ліцензія на адвокатську діяльність?

Тодд, жуючи бейгл, допитливо втупився в її прекрасні очі.

— Авжеж.

— Ну, мені стало цікаво, і я перевірила в Асоціації адвокатів. Здається, там ніхто не чув про тебе, Марка або пані Паркер. Вам, друзі, треба туди записатися. А ще адвокатські номери, якими ви користуєтесь, теж відсутні в базі даних.

— Вони жах як недбало обліковують.

— Що, правда? Ніколи про таке не чула.

— І чому ти така допитлива?

— Такою народилася. Ти кажеш, що вчився в Цинциннаті. Марк навчався в Делавері. Я перевірила обидві школи — там про вас нічого не чули. Зола стверджує, що отримала юридичний ступінь в університеті Ратджерса, але їй якось вдалося просотатися крізь щілину їхньої Спілки випускників, — Гедлі все це казала з бридкою посмішкою всезнайки.

Тодд якось прихитрявся їсти з байдужим виглядом.

— А ти завзята переслідувачка, еге ж?

— Насправді — ні. Це не моє діло. Просто якось дивно.

Тодд усміхнувся, водночас бажаючи дати їй ляпаса, аби зігнати посмішку з її обличчя.

— Ну, якщо тобі надокучить одноманітність прокурорської роботи, ми тебе працевлаштуємо.

— У нас не так вже й багато канцелярщини. До речі, у вас є контора чи ні? Я знаю, що адреса у вас є, але назвати якусь вулицю зуміє хто завгодно.

— Чого ти добиваєшся?

— Нічого. Просто цікавлюсь.

— А ти поділилася своїм зацікавленням із кимось іще?

— Ні. Сумніваюсь, що хтось щось помітив. Ви надибали вдале місце для діяльності, з ліцензією ви чи ні. Це справжній звіринець, і ніхто цим не переймається. Проте дам одну пораду: я б трималася подалі від старого Візерспуна із сьомого відділу. Він пронозливіший за інших суддів.

— Дякую. Кого ще нам слід уникати?

— Більше таких немає. Головне, не уникайте мене. Тепер, оскільки я теж причетна до вашої невеличкої афери, я буду при змозі вам допомагати.

— Яка ж ти лялечка.

— Еге ж, усі так кажуть.


МАРК ПОДАВАВ НАПОЇ В БАРІ «Когут», коли опівдні під’їхав Тодд. Він відмітився про прибуття, натягнув свій фірмовий червоний фартух і наповнив кілька келихів. За першої нагоди він відвів компаньйона вбік і сказав:

— Х’юстон, у нас проблема.

— Лише одна?

— Я знову провів ніч із пані Гедлі.

— Кобель. А я з ніг збився, усе шукав її.

— А знайшов я. І побалакав трохи за сніданком. Вона тепер із нами: знає, що ми без ліцензій, перевірила в Асоціації; знає, що ми не навчалися в тих школах.

— Прокляття!

— Отака була й моя перша реакція. Проте їй, здається, можна довіряти: каже, що нікому не розповіла і любить приховувати секрети. Навіть запропонувала принагідно допомагати.

— А від нас чого їй треба?

— Того, чого й завжди, я вважаю. Вона змагається із сусідкою в проміскуїтеті. Там своя система балів, таке.

Марк хотів гигикнути, але не зміг, бо смішного було мало.

— Цікаво, сьогодні вони зайняті?

— Закладаюся, що так, із кимось іще.

— Трясця! — вилаявся Марк і пішов отримувати замовлення. Потім, проходячи повз Тодда, який витирав пивні келихи, сказав: — Здається, це початок кінця.


У НЕДІЛЮ ПІЗНО ввечері Рамона Тейпера зупинили за керування в стані сп’яніння. Його доправили в Центральну тюрму, де він провів ніч у витверезнику. У понеділок зранку приїхала його дівчина. Сидячи в залі очікування, вона познайомилась з таким собі Дарреллом Кромлі, приязним адвокатом, котрий, здавалося, почувався в тюремному залі очікування, як у себе вдома. Він у короткий термін домовився про звільнення Рамона під заставу.

Уже за стінами тюрми, коли Даррелл почав свою стандартну процедуру пояснення про те, що буде далі, Рамон сказав:

— От скажіть мені, чоловіче, я маю адвоката, але він намагається мене окрутити.

— У якій справі адвокат? — радісно вчепився Даррелл.

— У мене серйозна справа у Віргінії, медична недбалість. Моя дитина померла в лікарні пару років тому, і я найняв того пройду Марка Апшо. Чули про такого?

— Ні, але тут повно адвокатів, яким не можна довіряти.

— Ось йому дійсно не можна, це я вам точно кажу. Я б такий, щоб його звільнити, але не можу його знайти. А ви розумієтеся на медичній недбалості?

— Це одна з моїх спеціалізацій. Введіть мене в курс справи.

29

ДВОМА ДНЯМИ ПІЗНІШЕ Марк сидів у залі суду вельмишановної Фіони Далраймпл в очікуванні клієнта, який мав визнати провину за крадіжку в крамниці. Як завжди, він робив вигляд, що вивчає важливий документ, а сам спостерігав за діяльністю адвокатів. Це дійсно був звіринець, яким жорстко керували мавпи. Деякі обличчя були знайомими, якісь він уперше бачив і вкотре вже дивувався численності адвокатів, що підтримують оберти жорен юстиції. Зненацька явилося видіння з минулого у відразливому костюмі й почало пильно оглядати зал суду. Воно зайшло за бар’єр і побалакало з одним із помічників прокурора, який озирнувся, пробіг очима по залу, побачив Марка й кивнув.

Даррел Кромлі підійшов і сів поряд із Марком. Сунувши свою бізнес-картку, вкрадливо промовив:

— Я Даррелл Кромлі, а ви Марк Апшо, чи не так?

«Ми зустрічались раніше, — подумав Марк,— і це погана ознака».

— Так, це я.

— Мене найняв Рамон Тейпер. Давайте вийдемо й поговоримо.

Марк глянув на його бізнес-картку. «Даррелл Кромлі. Особиста шкода». Він точно пам’ятав, що на іншій картці значилося «Даррелл Кромлі. КСС-фахівець». Отже, Даррелл — людина з багатьма талантами.

У коридорі Даррелл діловито озвучив жахливі новини.

— Мою фірму найняв Рамон Тейпер, якому не пощастило бути затриманим за кермом у стані сп’яніння.

Так, ось він, зв’язок. Кромлі завмер і пильно подивився на Марка.

— Ми зустрічалися раніше? У вас справді знайомий вигляд.

— Не мав такого задоволення. Тут крутиться багато адвокатів.

— Так, дійсно, — промовив Кромлі із сумнівом. Він витяг із обшарпаного портфеля якісь формуляри й вручив їх Марку. — Це копія мого договору з паном Тейпером, разом із його заявою щодо припинення вашого представництва. Ми провели останні два дні вивчаючи його справу про медичну недбалість у Віргінії, і все скидається на те, що строк давності збіг. Адже вам це відомо, чи не так?

— Звісно. Ми подивилися справу й віддали доктору на експертизу. Він сказав, що недбалості не було. Безнадійна справа.

У Марка підігнулись коліна й закалатало серце.

— Ще б пак! Зараз справді безнадійна, бо строк давності закінчився. Ви подавали терміновий позов, щоб запобігти настанню строку давності?

— Авжеж ні. Бо немає відповідальності по справі. Позов — марна витрата часу.

Даррелл у відчаї похитав головою, ніби він мав справу з ідіотом. Марк ледь стримався, щоб йому не вмазати. Ветеран вуличної адвокатури штибу Кромлі певно міг за себе постояти.

— Подивимось, — сказав Кромлі суворо, мов такий собі крутий дядько. — По-перше, мені потрібні медичні записи. Я дам їх на розгляд справжньому експерту, і, якщо він там знайде хоч якийсь натяк на відповідальність, тобі капець, приятелю.

— Це безнадійна справа, Даррелле.

— На твоєму місці я б уже звернувся за страхуванням від помилок і пропусків.

— Тобто хочеш засудити іншого адвоката?

— Саме так, чорт забирай, якщо буде за що. Я робив це раніше, зроблю і тепер.

— Із тебе станеться.

— Надішлеш мені записи, ясно?

Цієї миті до них підбігла перелякана жінка й запитала:

— Скажіть, а ви адвокати?

Марку наче відняло мову. А Даррелл, навпаки, швидко взяв бика за роги. Із своєю коронною похмурістю він відповів:

— Безперечно. Якісь неприємності?

Марк позадкував і залишив їх із їхніми справами.


У БАРІ «КОГУТ» компаньйони скупчилися за столиком якнайдалі від передвечірнього натовпу. Марк тільки-но скінчив оповідь про Кромлі, і вони сиділи приголомшені. Зола спитала:

— І що тепер?

— Нумо, припустімо найгірше, — розпочав Марк. — Найімовірніший сценарій такий: Кромлі подивиться записи, які я йому вишлю із затримкою в кілька днів, бо інакше він не відчепиться, а він дасть їх на розгляд якомусь експерту. Якщо з відповідальністю все кришталево ясно, як то казав Кунс, Кромлі зрозуміє, що в Рамона і його колишньої дружини була збіса вигідна справа. Позаяк він тепер не зможе засудити лікарів і лікарню, відповідальними за все він призначить нас. Тож він учинить позов на десять мільйонів доларів проти нашої фірмочки, і тоді пиши пропало. На якомусь етапі — і ми ніяк не зможемо завбачити, коли саме, — нас розкриють. Він перевірить базу Асоціації адвокатів і дізнається правду. Він повідомить суди й почнеться розслідування. Наші імена є на десятках протоколів, тому скласти все до купи багато часу не займе.

— А це буде кримінальне розслідування? — знову запитала Зола.

— Так. Коли ми починали неліцензовану практику, ми знали, що це кримінальний злочин. Не серйозний, але, як не крути, злочин.

— Але кримінальний злочин чи посадовий злочин?

— Кримінальний.

— Там іще одна заковика, Золо, — сказав Тодд. — Ми збиралися тобі розповісти, але якось не склалося.

— То кажіть, — промовила вона. — Послухаємо.

Марк із Тоддом обмінялися поглядами, і Тодд почав:

— Ну, є така гарненька прокурорка в десятому відділі, звати Гедлі Кавінесс. Марк зустрів її в барі кілька тижнів тому, і вони злигалися. Вочевидь, вона багато злигається і любить розмаїття. Якось я зустрів її в суді, одне потягло за собою інше, і ми теж розважалися. Двічі. Наступного ранку в бубличній вона дала мені знати, що повністю в курсі нашої маленької афери. Сказала, що їй, в принципі, пофіг, вона навіть вважає, що це прикольно, що їй подобається підтримувати секретність і таке інше, але в цьому ділі нікому довіряти не можна.

— Особливо фіктивним адвокатам, — зауважила Зола.— Я думала, ми домовились обмежити наші зв’язки зі сторонніми.

— Не встояв, — покаявся Марк.

— Аж надто приваблива, — додав Тодд.

— А чому ви раніше не розповіли?

— Так це було на тих вихідних, — відповів Марк. — Ми поки що думаємо, що вона нешкідлива.

— Нешкідлива?— перепитала Зола, округливши очі. — Отже, ми маємо красунечку Гедлі, про яку ми поки що не думаємо, і Даррелла Кромлі, через якого справді треба хвилюватися.

— І не забувай Моссберґа з Чарльстона,— нагадав Марк.— Він той ще гад, залюбки спопелив би нас.

— Блискуче, — сказала вона. — Після трьох місяців діяльності фірма «Апшо, Паркер і Лейн» пішла на дно.

Вона сьорбнула безалкогольного питва й роззирнулася. Доволі довго ніхто не промовив і слова, усі троє зализували рани й прораховували подальші ходи. Зрештою Зола промовила:

— Підписуватись на справу про медичну недбалість було поганою ідеєю, так? Ми й гадки не мали, що з нею робити, і реально її запороли. Для нас це обернулося катастрофою, але подумайте й про Рамона з його дружиною. Через нас їм нічого не дісталося.

— Вони сиділи на цій справі два роки, Золо, — додав Марк.

— Ми можемо пережовувати це вічність і нікуди не прийти,— сказав Тодд. — Треба сфокусуватися на майбутньому.

Ще одна довга пауза в розмові. Тодд підійшов до бару й замовив ще два пива, повернувся з ними до столу й утішив:

— Подумайте ось про що. Кромлі позивається на нас до суду за професійну недбалість, імена відповідачів — Тодд Лейн, Марк Апшо і Зола Паркер. Троє неіснуючих людей. Як він віднайде наші справжні особистості?

— І ми при цьому допускаємо, що красунечка Гедлі теж не знає наших справжніх імен, так? — спитала Зола.

— Звісно, не знає, — запевнив Марк.

— А Моссберґ?

— І гадки не має.

— Отже, нам залишається або ховатися, або тікати, — підсумувала вона.

— Ми вже ховаємося, — сказав Тодд, — але нас знайшли. Якщо вже Рамон підійшов до нас так збіса близько, думаю, професійний детектив запросто нападе на наш слід. Наша адреса на мільйоні карток, і ми розкидалися ними направо й наліво.

— Усе відбуватиметься не так вже й швидко, — розмірковував Марк. — Кромлі знадобиться близько місяця, аби вчинити позов. Ми взнаємо, коли це станеться, бо проглядаємо списки справ, призначених до слухання. Потім він зрозуміє, що судиться з людьми, яких не існує, і це надовго зіб’є його з пантелику. Асоціація адвокатів буде ганятися за своїм хвостом, шукаючи трійцю фантомних адвокатів.

— Я так вважаю, що нам треба триматися подалі від судів,— промовив Тодд.

— О, так. Ті деньки вже пройшли. Більше не будемо переслідувати нещасних і пригнічених.

— А як щодо справ, що розглядаються? Ми маємо кинути цих людей?

— Саме це ми і зробимо, — вирішив Марк. — Ми не можемо закрити ці справи, бо не можемо ризикувати та йти до суду. Ще раз: пройшли ті деньки. А нині діємо так: не приймаємо жодних дзвінків від клієнтів або будь-кого, пов’язаного з нашою минулою діяльністю. Користуємося передплаченими мобільними тільки для дзвінків поміж собою, ігноруючи всі інші.

— У мене й так вже два телефони, — зітхнула Зола. — Тепер ще й третій носити?

— Так, — сказав Марк. — І будемо відслідковувати дзвінки на всіх трьох, щоб знати, хто нас шукає.

— І мені вже не треба хижачити по лікарнях?— спитала вона з усмішкою.

— Боюся, що так.

— Хижачка з тебе так собі, — пустив шпильку Тодд.

— Дяка. Ненавиділа кожну хвилину.

Підійшов менеджер і сказав:

— Гей, Тодде, сьогодні працюєш. Бракує людей, ти нам потрібен.

— Зараз буду, — відповів Тодд і махнув, що той може йти. Коли менеджер пішов, Тодд спитав: — Отже, банда, що далі?

— Візьмемося за «Свіфтбанк», — промовив Марк.

— І викопаємо собі ще глибшу яму, — відгукнулася Зола, і це було не запитання.


ВІД МОРГАНИ НЕШ з «Нау-Ессист» надійшов електронний лист, у якому було таке:


Дорогий Марку,

нещодавно я отримала повідомлення від адміністрації юридичної школи Фоґґі-Боттом, в якому зазначено, що Ви внесені до списків на відрахування. Я зателефонувала до юридичної школи і мене проінформували, що ви пропустили всі заняття у поточному семестрі Це викликає серйозну стурбованість. Будь ласка, зв’яжіться зі мною негайно.

Останній частковий платіж 13 січ, 2014: 32,5 тис. дол.;

усього борг/відсотки: 266 тис. дол.

Щиро,

Моргана Неш, представниця державного сектору.

Пізно ввечері, після кількох келихів пива, Марк відповів:


Шановна пані Неш,

минулого тижня мій психотерапевт помістив мене в приватну психіатричну лікарню в глушині штату Меріленд. Мені заборонили доступ до інтернету, але ці блазні не дуже меткі. Не могли б Ви припинити мене цькувати? За словами одного тутешнього мозкоправа, я на межі самогубства. Якщо Ваше жорстоке ставлення до мене не припиниться, я можу переступити межу. Дуже прошу! Будь ласка! Залиште мене в спокої!!!

З любов’ю,

Марк Фрейжер.

Рекс Ваґнер із «Служби студентських позик» написав Тоддові:


Шановний пане Лусеро,

я отримав повідомлення з Вашої юридичної школи, що ви офіційно визнані відрахованим. Я зателефонував до тієї юридичної школи, і мені там сказали, що Ви не були присутнім на жодному занятті в цьому семестрі — останньому перед випуском. Як може студент, перебуваючи в здоровому глузді, кинути навчання під час останнього семестру? Якщо Ви не ходите до школи, я можу лише припустити, що ви десь працюєте, напевно, в якомусь барі. Працевлаштування в будь-якій формі за відсутності зарахування до школи, вимагає або планових виплат боргу, або, за відсутності таких, проголошення неплатоспроможності. Останнє, як Вам відомо, означає позив, який буде вчинено проти Вас Міністерством освіти. Будь ласка, зв’яжіться зі мною негайно.

Останній частковий платіж: 32,5 тис. дол., 13 січ., 2014; загальна сума заборгованості 195 тис. дол.

Щиро,

Рекс Ваґнер, старший позиковий консультант.

Поки Марк набивав свою відповідь Моргані Неш, Тодд видав своєму позиковому раднику таке:


Шановний Консультанте СС Ваґнере,

Ви дуже влучно порушили питання про глузд. Я дійсно живу в світі тотального безглуздя, і особливо це стосується моїх непідйомних боргів. Гаразд, розставимо все по місцях. Покінчимо із цим раз і назавжди. Я кинув юридичну школу, тому що ненавиджу її, ненавиджу юстицію тощо. Зараз я заробляю в барі близько 200 дол. за тиждень готівкою. Скажімо, це 800 дол. за місяць, звісно неоподаткованих, тому що я ще нічого не декларував. Аби підтримувати мій злиденний спосіб життя, мені потрібно близько 500 дол. щомісяця на їжу, оренду і таке інше. І це Ви ще не бачили, де я живу і що їм! Числовий аналіз показує, що я можу собі дозволити виплачувати на погашення боргу близько 200 дол. щомісяця, починаючи через півроку. Мені відомо, що Ви якнайшвидше натиснете кнопку «Відсоток», здираючи по 5% щорічно. П’ять відсотків із 195 000 дол.це близько 9 750 щорік. Давайте заокруглимо до 10 000 дол. Згідно із запропонованим мною планом погашення боргу, я можу виплачувати чверть цієї суми щороку. Тоді ви, хижі позичальники, введете відсоток на прострочені платежі, що складатиме ще 5% щорік. Від таких підрахунків недовго й сказитись — моя електронна таблиця показує, що вже за десять років я буду винен 400 000 доларів. І це ще без урахування усіляких зборів, комісій та інших незаконних прихованих платежів, якими так славиться Ваша ССП, яку вже хапали за руку за те що ви наживалися на студентських позиках. (Я читав про позови, хлопче, і залюбки вчиню свій особистий. Вам та вашій конторі має бути соромно — лущити приховані платежі, сидячи на горбу бідних студентів, які й без того по вуха в боргах).

Отже, Ви приймаєте мою пропозицію щодо 200 дол. на місяць? Звісно, починаючи через півроку.

Ваш приятель,

Тодд Лусеро.

Вочевидь пан Ваґнер працював допізна або, як уявляв собі Тодд, сидів, відкинувшись у кріслі, в самих трусах, і дивився порно, постійно перевіряючи електронну пошту. За кілька хвилин він відповів:


Дорогий Тодде, відповідь: ніт. Твоя пропозиціякурам на сміх. Я просто не можу повірити, що така розумна людина, як ти, десять років змішуватиме напої в барі. Існує доволі багато робочих місць, так чи інакше пов’язаних із юриспруденцією, і все, що тобі треба, це підняти своє гузно та знайти одне з них. І тоді ми вже всерйоз продовжимо нашу розмову про погашення боргу.

Щиро,

Рекс Ваґнер, старший позиковий консультант.

На це Тодд негайно відповів:


Дорогий СС,

Чудово! Я відкликаю свою пропозицію.

Т.Л.

Кореспонденція Золи мала більш офіційний характер. Тільді Карвер із «ЛоунЕйд» написала таке:


Шановна Золо Маал,

мене повідомили, що Вас відраховано з юридичної школи У зв’язку з цією драматичною подією виникає цілий ряд неприємних питань, і ми повинні негайно їх обговорити. Будь ласка, зателефонуйте мені або напишіть якомога скоріше.

Тільді Карвер, старша позикова радниця.

Останній частковий платіж 13 січня 2014: 35,5 тис. дол.; повна сума боргу з відсотками: 191 тис. дол.


Зола вже засинала, але відповіла:


Шановна пані Карвер, у січні після самогубства мого друга, я зрозуміла, що не можу продовжувати навчання. Таким чином, я вирішила взяти перерву на семестр, спланувавши можливість поновлення в юридичній школі в наступному році абощо. Пізніше я з Вами зв’яжуся.

Щиро,

Зола Маал.

30

ТЕПЛИМ КВІТНЕВИМ ДНЕМ, коли буйно цвіли вишні, а повітря свіжіло після доброго дощу, компаньйони зібралися в головному правлінні фірми, аби відправити панахиду по адвокатській практиці. Головне правління фірми збігалося із схованкою Золи, яку за останні три місяці вона прихитрилася оживити й забарвити. Вона пофарбувала обидві кімнати в блідий беж і розвісила стінами предмети сучасного мистецтва. У одному з кутів стояв маленький холодильник — єдина ознака кухні. На старому металевому верстаку розмістилися настільний комп’ютер із тридцятидюймовим монітором і швидкісний лазерний принтер. Книжкові полиці на двох стінах аж вгиналися під стосами паперів — продуктами їхньої копіткої роботи з відстежування усього, пов’язаного із «Свіфтбанком».

Кожен із них приєднався в статусі постраждалого позивача до трьох різних колективних позовів проти цього банку. Зараз таких було шість, учинених у різних куточках країни адвокатами, які добре розумілися на подібних масових судових справах.

Тим часом «Свіфтбанк» тримався на волосині, попатраний, ледь живий від щоденного шмагання. Постійно висувалися нові звинувачення. Донощики не припиняли з’являтися з новою інформацією. Керівники вищої ланки тицяли пальцями, погрожуючи обвинуваченнями. Акціонери бентежилися і водночас лютували, бо акції впали з шістдесяти доларів до тринадцяти менше ніж за чотири місяці. Інтернет і кабельне повнилися чутками. Найпоширенішою була така: «Свіфтбанку» не залишається нічого іншого, як викинути мільярди на вирішення своїх проблем.

Така перспектива тільки під’юдила індустрію колективних позовів.

Порівнявши реакцію трьох різних фірм, до чиїх позовів вони долучилися, друзі з’ясували, що контора з Маямі під назвою «Коен-Катлер» на кілька кроків випереджає інші дві — нью-йоркську й вашингтонську. «Коен-Катлер» мала добру репутацію в розгнуздано-брутальній сфері колективних цивільно-правових позовів. Вона була величезною: сотня юристів, тьма тупої робочої сили; її діловодство було найпродуктивнішим.

Отже, зів’яла юридична контора «Апшо, Паркер і Лейн» вирішила прилаштуватися до могутньої «Коен-Катлер».

Зола сиділа за столом із філіжанкою кави, втупившись в монітор. Тодд сидів із ноутбуком в єдиному кріслі. Марк розтягнувся на підлозі. Вони позбулися борід і фальшивих окулярів, костюмів теж. Зали суду для них залишились у минулому, і тепер цей маскарад не потрібен. Наступні кілька тижнів вони ховатимуться над баром «Когут». Іншого плану в них не було.

— У Бетесді на Вісконсин-авеню є відділення «Свіфт-банку»,— промовив Марк.— Давайте почнемо звідти. Погортайте сторінки телефонного довідника по Бетесді. Ми шукаємо розповсюджені імена, в написанні яких легко помилитися.

— Є таке, — відповів Тодд. — Пан Джозеф Холлі, будинок шістсот шістдесят два на Меннінг-драйв, Бетесда. Міняємо «л» на «п» і тепер він Джо Хоплі. Наш перший фіктивний клієнт.

Зола відкрила документ, продубльований із матеріалів «Коен-Катлер», у внутрішньому використанні відомий під назвою ІПП — «Інформація про позивача».

— Дата народження? — спитала вона.

— Зробимо його сорокарічним, — сказав Марк. — Народився третього березня тисяча дев’ятсот сімдесят четвертого. Одружений, троє дітей. Клієнт «Свіфтбанку» із дві тисячі першого. Поточний рахунок і ощадний рахунок. Дебетна картка.

Вона друкувала дані, заповнюючи бланки.

— Гаразд, номера рахунків.

— Залишимо це на потім. Пізніше сфабрикуємо, якщо знадобляться.

— Наступний?

— Етель Беррі, будинок тисяча двісті десять на Реґбі-авеню, — вступив Тодд. — Міняємо «е» на «а» і маємо Етель Баррі.

— О, це наша краля,— зауважив Марк.— Етель — старомодне ім’я, тож додамо дівчинці років. Народилася п’ятого грудня тисяча дев’ятсот сорок першого, за два дні до Перл-Харбору. Самотня вдова. Діти роз’їхалися. Поточний, ощадний, надто літня для дебетової картки. Кредити не жалує.

Зола заповнила бланки, і Етель Баррі приєдналася до колективного позову.

— Наступний?

— Тед Радфорд, будинок дев’ятсот сімдесят вісім на Драммонд-авеню, квартира чотири-еф, — повідомив Тодд.— Міняємо «а» на «е», і тепер він Тед Редфорд, як Роберт, актор.

— А коли народився Роберт Редфорд? — спитав Марк.— Зачекай. — Він поклацав, прокрутив і сказав: — Вісімнадцятого серпня тисяча дев’ятсот тридцять шостого. Отож дамо й Теду цей день народження.

— Невже Роберту Редфорду справді сімдесят сім років? І досі має гарний вигляд, як на мене, — зауважила Зола, друкуючи.

—«Афера» і «Буч Кессіді» мої найулюбленіші фільми,— промовив Марк.— Якщо в нас є Редфорд, потрібен і Ньюман.

Тодд почав клацати, шукаючи:

— Є один. Майк Ньюман, будинок чотириста вісімнадцять на Арлінгтон-роуд, Бетесда. Міняємо «а» на «е» і маємо Майка Ньюмена.

— Хіба не весело? — вигукнула Зола, друкуючи далі.

Набешкетувавшись у Бетесді і зібравши п’ятдесят позивачів, фірма спрямувала свій погляд на передмістя Північної Віргінії. Там відділення «Свіфтбанку» знаходилося на Брод-стрит у Фоллз-Черчі. Ця околиця міста виявилася родючою — до їхнього позову додалося ще п’ятдесят фіктивних клієнтів.

Опівдні вони змучилися, вирішили пообідати й вийшли назовні. Вони взяли таксі до Джорджтауна і знайшли на Набережній столик із видом на Потомак. Ніхто не згадував Ґорді, але всі пам’ятали свій останній візит у ці краї. Зараз вони знаходились неподалік від того місця, звідки тоді побачили проблискові маячки на Арлінгтонському меморіальному мості.

Вони замовили сандвічі й холодний чай, і всі трійко відкрили ноутбуки. Пошуки скривджених «Свіфтбанком» клієнтів тривали.


ДРУЗІ ВЖЕ ДАВНО поїли, і офіціант ввічливо попрохав їх звільнити столик, мовляв, він йому потрібен. Вони прикрили лавочку, перебралися в кав’ярню за рогом, знайшли вільний столик назовні й поновили діяльність. Коли вони додали свого сотого нового клієнта, Марк зателефонував у Маямі. Він попрохав з’єднати його із найголовнішим начальником, який веде позови фірми «Коен-Катлер», але, звісно, ця видатна особа вийшла десь у справах. Марк наполягав, і зрештою його з’єднали з адвокатом на ім’я Мартінес, який, згідно з веб-сайтом, був у перших лавах борців проти «Свіфтбанку». Назвавши себе й згадавши свою фірмочку, Марк сказав:

— Отже, ми маємо близько сотні клієнтів «Свіфтбанку» і бажаємо приєднатися до вашого колективного позову.

— Сто? — перепитав Мартінес, — це так ви жартуєте?

— Ні, я цілком серйозно.

— Послухайте, пане Апшо, на сьогодні наша фірма має близько двохсот тисяч позивачів до «Свіфтбанку». Ми не беремо передачі з менш ніж тисячею клієнтів. Знайдіть тисячу справ, і тоді буде про що розмовляти.

— Тисячу? — перепитав Марк і вирячився на компаньйонів. — Гаразд, приступаємо до роботи. Скажіть, мені просто цікаво, а яка наразі картина в цілому?

— Багато не скалку, — відповів Мартінес прокашлявшись.— Проте «Свіфтбанк» перебуває під шаленим тиском, і врятує його лише угода, але я не певен, що їхні юристи це усвідомлюють. Є багато суперечливих повідомлень. Але, на нашу думку, вони підуть на угоду.

— А як скоро?

— Ми припускаємо, що десь на початку літа. Банк хоче, щоб усе залишилося позаду і має кошти, щоб усе владнати. Федеральний суддя, якому доручено вести цю справу в Нью-Йорку, намагається прискорити процес. Ви ж бачите, які заголовки в пресі.

— Атож. Дякую. Ми з вами зв’яжемося.

Марк поклав телефон біля ноутбука і промовив:

— Ми тільки розпочали.

31

В ОКРУЖНІЙ АСОЦІАЦІЇ АДВОКАТІВ значилося майже 100 тисяч членів, і близько половини з них працювали в місті. Інша половина роззосередилася по всіх п’ятдесяти штатах. Оскільки членство визначали за сплатою внесків, управління активами асоціації було доволі складним завданням. Штат із сорока працівників старанно трудився в головному управлінні асоціації на Вісконсин-авеню, відстежуючи імена й адреси своїх членів, плануючи освітні курси та семінари, пропагуючи стандарти професійної відповідальності, видаючи щомісячний журнал і розглядаючи дисциплінарні питання. Скарги на суддів і адвокатів спрямовувалися безпосередньо у дисциплінарний комітет, де така собі Маргарет Санчес керувала п’ятьма адвокатами, трьома слідчими й пів дюжиною секретарів і помічників. Аби домогтися офіційного розгляду, скаргу треба було подавати в письмовому вигляді. Проте доволі часто про порушення сповіщали спершу телефоном, особливо адвокати, які не бажали надто втягуватись у неприємності.

Після кількох спроб Едвінові Моссберґу із Чарльстона вдалося додзвонитися до пані Санчес. Він розповів їй про свою зустріч із таким собі Марком Апшо, молодиком, який називає себе адвокатом, проте вочевидь є самозванцем. Моссберґ перевірив у базі даних адвокатів і не знайшов там жодної особи під таким ім’ям. Як і в телефонному довіднику, інтернеті тощо. Він у загальних рисах розповів про недбалість, яку Апшо проявив у важливій справі, допустивши закінчення строку давності, і про його подальший візит до Чарльстона, де він благав Моссберґа все зам’яти.

Пані Санчес була в захваті від цієї історії. Скарги на неправомірну практику були рідкістю і майже всі стосувалися помічників юристів, які мимовільно чи навмисне перевищували повноваження, роблячи те, що дозволено тільки їхнім начальникам. Сувора догана зазвичай ставила їх на місце без особливих втрат для їхніх клієнтів. Моссберґ був несхильний офіційно подавати скаргу, мовляв, бракує часу на такі дурниці, він просто хотів заздалегідь повідомити Асоціацію про наявну проблему. Він надіслав електронною поштою копію бізнес-картки Апшо з назвою його фірми, адресою на Флорида-авеню і телефонним номером. Пані Санчес подякувала йому за витрачений час.

Ще цікавішим історію робило те, що це був другий дзвоник стосовно діяльності фірми «Апшо, Паркер і Лейн». Минулого тижня місцевий ловець травмованих пацієнтів лікарень на ім’я Френк Джепперсон неофіційно повідомив її, що така собі Зола Паркер намагалася переманити одного з його клієнтів у лікарняному кафе. Пані Санчес знала Джепперсона за іншими двома скаргами щодо неетичного поводження його самого. Джепперсон надіслав їй копію бізнес-картки Золи Паркер.

Сидячи за столом, пані Санчес порівняла обидві копії карток. Та сама фірма, та сама адреса, різні телефонні номери. Швидкий пошук у базі даних Асоціації адвокатів підтвердив, що ні Марк Апшо, ані Зола Паркер не є її членами. Вона викликала свого співробітника Чапа Ґронскі, чия офіційна посада називалася «помічник радника з дисциплінарних питань», і дала йому дві копії бізнес-карток. За годину Ґронскі повернувся з результатами дослідження.

— Я перевірив списки кримінальних справ, призначених до слухання. У чотирнадцяти з них як повірений фігурує Марк Апшо. З ім’ям Золи Паркер не пов’язано жодної справи. Але останні три місяці активно діє такий собі Тодд Лейн — його ім’я є щонайменше в сімнадцяти справах. Цікава річ, до січня цього року вони обидва ніде не фігурували.

— Схоже в нашому місті розкручується стартап юридичної фірми, — зауважила пані Санчес. — Саме те, що нам треба.

— Мені відкрити провадження? — спитав Ґронскі.

— Поки що ні. Адже офіційної скарги немає. Коли вони знову з’являться в суді?

Ґронскі пошурхотів роздруківками:

— У одного з клієнтів Апшо слухання з КСС у шістнадцятому відділі о десятій ранку.

— Підіть гляньте. Поговоріть із Апшо, подивимось, що він скаже на своє виправдання.


О ДЕСЯТІЙ РАНКУ ЧАП ҐРОНСКІ сидів у залі судді Канту, спостерігаючи за парадом. Після третього визнання вини й вироку діловодка вигукнула ім’я Джеремі Планкмора. У задньому ряді піднявся з місця молодик, стурбовано роззирнувся, немов шукаючи підтримки, й почимчикував по проходу. Коли він підійшов наодинці до суддівської лави, суддя Канту запитав:

— Пане Планкморе?

— Так, Ваша честь.

— Тут сказано, що ваш адвокат Марк Апшо. Я не бачу його в залі.

— Так отож:, Ваша честь, я теж не бачу. Вже три дні йому надзвонюю, а він не відповідає.

Суддя Канту подивився на діловодку. Та знизала плечима, мовляв, звідки мені знати. Тоді він подивився на помічника прокурора, який так само знизав плечима.

— Добре, поки що відійдіть, пане Планкмор, я займусь вами пізніше. Подивимось, може додзвонимося до пана Апшо. Мабуть, він заплутався в своєму розкладі.

Планкмор сів у першому ряді, переляканий і збентежений. У бій вступив інший адвокат.

Ґронскі відзвітував перед пані Санчес, і вони вирішили зачекати два дні, доки, згідно з розкладом, у залі суду не з’явиться пан Лейн.


ДЖЕРЕМІ ПЛАНКМОР ВИРІШИВ копнути глибше. Узявши друга для підтримки, він того-таки дня з’явився за адресою, вказаною на бізнес-картці його адвоката. Апшо запросив у нього тисячу баксів, вісімсот із яких уже отримав готівкою. Решта була у Джеремі в кишені, але віддавати її він не збирався. Проте збирався поговорити з паном Апшо щиро-відверто, вимагаючи компенсації. За вказаною в картці адресою жодної фірми вони не знайшли. Узявши в барі «Когут» по пиву, вони побалакали з барменкою — щільно татуйованою дівчиною на ім’я Пеммі. Її нелегко було розговорити, особливо після того, як Джеремі почав допитуватися про Марка Апшо та юридичну фірму в цьому будинку. Вона проголосила, що нічого не знає, а ці питання її, схоже, дратували. Джеремі здалося, що вона щось замовчує, і він написав свої ім’я та номер телефону на паперовій серветці. Він простягнув її Пеммі й попрохав:

— Якщо наткнешся на Марка Апшо, скажи йому, щоб подзвонив мені. Інакше я поскаржусь на нього в Асоціацію адвокатів.

— Як я казала, не знаю таких, — відповіла Пеммі.

— Гаразд, гаразд, це на той випадок, якщо ти на нього наткнешся, — сказав Джеремі і вийшов разом зі своїм другом із бару.


УЧУВШИ ДЖЕКПОТ, ДАРРЕЛЛ КРОМЛІ розвинув екстраординарну швидкість. Він заплатив 3500 доларів лікарю-пенсіонеру за «прискорений розгляд» Рамонових медичних записів. У висновку цей експерт написав більш прямолінійно, ніж доктор Кунс, а саме: «заходи, вжиті персоналом лікарні й відповідальними лікарями неприпустимо нижчі за прийняті стандарти обслуговування пацієнтів і становлять грубу недбалість».

Даррелл ухопив це двосторінкове резюме й долучив його до двосторінкового позову, який подав у Окружний суд від імені свого клієнта Рамона Т. Тейпера проти повіреного Марка Апшо та його фірми. Суть позову була очевидною: повірений Апшо перетримав розгляд справи про медичну недбалість, допустивши закінчення строку давності, що унеможливило відшкодування збитків лікарями та лікарнею. Рамон вимагав компенсації реальних і штрафних збитків у розмірі 25 мільйонів доларів.

Даррелл надіслав копію позову на поштову адресу бару «Когут», оплативши додатково 100 доларів посильному із суду за вимогу передати лист особисто в руки пану Апшо. Проте в барі посильний зіткнувся із труднощами в пошуках фірми. Він вирішив, що вона розташована вище — він нарахував три поверхи над баром, — але єдині видимі двері, ті, що збоку, були зачинені. Він попитав у самому барі, і менеджер сказав йому, що ніякої юридичної фірми там немає. Про Марка Апшо, безперечно, теж ніхто нічого не чув. Посильний намагався залишити позов менеджерові, але той категорично відмовився його прийняти.

Посильний намагався знайти цю фірму або Марка Апшо протягом трьох днів, але зазнав невдачі.

Даррелл Кромлі так і не додумався перевірити, чи є Марк Апшо членом Окружної асоціації адвокатів.


ЮРИДИЧНА ФІРМА ВЗЯЛА на озброєння стратегію мобільності. Щоранку вона, залишивши будинок, курсувала містом: від кав’ярень до бібліотек, від до книгарень до вуличних кафе — і де б компаньйони не таборились, вони відкривали ноутбуки й прочісували телефонні довідники в пошуках нових клієнтів. Сторонній спостерігач міг би зацікавитися, над чим так запекло працюють ці троє, які тихенько бубоніли, обмінюючись одне з одним іменами й адресами, у той час як багатий асортимент їхніх стільникових телефонів постійно вібрував у німому хорі знехтуваних викликів. Ці троє, безсумнівно, вкрай усім потрібні, але дуже рідко відповідають на дзвінки. Цей спостерігач, а таких не було, так і не розгадав би цієї загадки.


ЯКОСЬ УНОЧІ ТОДД робив прибирання за шинквасом після того, як останні клієнти розплатилися та пішли, і тут із кухні вигулькнув Мейнард, який доволі рідко показувався в барі «Когут», і спитав:

— А де Марк?

— Нагорі.

— Клич його сюди. Треба побалакати.

Тодд зрозумів, що назрівають неприємності. Він подзвонив Маркові, який двома поверхами вище, у конторі фірми, опрацьовував разом із Золою телефонний довідник, додаючи імена клієнтів до їхнього колективного позову. За кілька хвилин Марк увійшов у бар. Вони пішли слідом за Мейнардом до порожньої кабінки. Їхній господар мав суворий вигляд, був у кепському настрої й жадав отримати відповіді на деякі питання.

Мейнард жбурнув на стіл бізнес-картку і спитав:

— Хтось із вас чув про дженджика на ім’я Чапман Ґронскі? Також відомого, як Чап?

Марк узяв картку і його ледь не знудило.

— Хто це? — поцікавився Тодд.

— Слідчий Окружної асоціації адвокатів, — відповів Мейнард.— Уже двічі приходив, шукав тут вас обох. Пана Марка Апшо та пана Тодда Лейна. Не знаю таких. Знаю Марка Фрейжера та Тодда Лусеро. Отже, що тут у біса коїться?

Обом ніби заціпило, і тому Мейнард продовжив. Він кинув на стіл серветку і промовив:

— Учора це залишив хлопець на ім’я Джеремі Планкмор. Сказав, що він клієнт, мовляв, шукає свого адвоката, якогось там пана Марка Апшо.

Він жбурнув на стіл ще одну картку:

— А цей, на ім’я Джеррі Коулман, приходив тричі. Він посильний із суду від якогось адвоката, що хоче засудити вас і вашу фірму.

Він жбурнув на стіл ще одну картку:

— А це від батька, який сказав, що його син найняв тебе, Тодде, владнати справу про простий напад. Сказав, що ти не з’явився в суді.

Мейнард витріщився на них і чекав. Марк зрештою промимрив:

— Ну, це довга історія, але ми вскочили в халепу.

— Ми тут більше не можемо працювати, Мейнарде, — озвався Тодд. — Нам треба зникнути.

— Оце ти правильно кажеш, і тут я вам стану у великій пригоді. Ви звільнені. Мені не треба, щоб у барі тинялися оці люди й чіплялися до інших барменів. І взагалі вони вже втомилися вас покривати. А потім, напевне, налетять лягаві й почнуть задавати всілякі питання. Чи пак треба мені вам казати, що лягаві мене реально нервують. Я не знаю, що ви там замутили, але годі, закінчилася котові масниця. Забирайтеся геть.

— Прийнято, — погодився Тодд.

— А можемо ми ще місяць пожити нагорі? — спитав Марк. — Нам потрібен якийсь час, аби дещо владнати.

— Що ви там ще хочете владнати? Ви й так вже забацали фіктивну фірму, і тепер вас розшукує півміста. Вам цього мало?

— Про лягавих не хвилюйся, — зауважив Тодд. — Вони тут ні до чого. Просто в нас, скажімо так, є кілька незадоволених клієнтів.

— Клієнтів? Але ж ви не юристи, так? Наскільки я пам’ятаю, ви студенти останнього курсу юридичної школи.

— Ми її кинули, — зізнався Тодд. — І тепер відшукуємо клієнтів у кримінальних судах, а гонорари беремо готівкою.

— Це якась бридня, якщо вас цікавить моя думка.

«Твоя думка нас не цікавить», подумав Марк, але попустився. Тим паче зараз це справді видавалося крайньою бриднею. Він сказав:

— Ми заплатимо тобі тисячу готівкою за наступний місяць, після чого ти вже ніколи нас не побачиш.

Мейнард ковтнув крижаної води й пильно на них подивився.

— Слухай, Мейнарде, — спитав уражений Тодд. — Я працював на тебе скільки? Три роки? І ти ось так візьмеш і звільниш мене?

— Тебе звільнено, Тодде. Що не ясно? Обох звільнено. Нащо мені треба, щоб тут вешталися детективи та розлючені клієнти. Вам ще пощастило, що ніхто не зайшов і не впізнав вас.

— Тільки на місяць, — наполягав Марк.— Ти нас тут навіть не побачиш.

— Сумніваюся, — Мейнард відпив ще води, й далі витріщаючись на них. Насамкінець запитав: — Нащо вам тут залишатися, коли, здається, все місто знає вашу адресу?

— Нам потрібне місце, де спати й завершити нашу роботу,— сказав Марк. — І ніхто нас не знайде. Двері нагору завжди зачинені.

— Знаю. Саме тому вони й вештаються баром, діймаючи інших барменів.

— Будь ласка, Мейнарде, — попрохав Тодд. — До першого червня ми з’їдемо.

— Дві тисячі баксів готівкою, — пробурчав Мейнард.

— Згода. А ти будеш надалі нас прикривати? — спитав Марк.

— Намагатимусь. Хоча мені дійсно не до вподоби ця зайва увага.

32

У БАРДТАУНСЬКОМУ ФЕДЕРАЛЬНОМУ ЦЕНТРІ УТРИМАННЯ посеред ночі розбудили Золиних батьків і брата й наказали збирати речі. Кожному видали два брезентові чували для пожитків і тридцять хвилин на підготовку до подорожі Разом із іншими майже п’ятдесятьма африканцями, про яких вони знали, що ті мають сенегальське коріння, їх завантажили в білий автобус без опізнавальних знаків, спеціально пристосований для транспортування в’язнів. Їх вивели в кайданках, так і залишивши закутими в автобусі. Четверо озброєних до зубів імпівців, у двох із яких були дробовики, супроводжували їх до місць та інструктували щодо поведінки впродовж поїздки: сидіти тихо, ні про що не питати. Двоє агентів зайняли позиції в передній частині автобуса, двоє — в задній. Скляні вікна були зачинені й прикриті товстими металевими щитами.

Фіона, мати Золи, нарахувала в групі ще п’ятьох жінок. Решта були чоловіки, переважно під сорок років. Вона була стійка й повна рішучості не втрачати самовладання. Почуття були загострені, але вони вже давно змирилися із фактом депортації.

Після чотирьох місяців полону вони з полегшенням сприймали звільнення із центру утримування. Звісно, вони б надали перевагу тому, щоб залишитися в країні, але, якщо життя в США означало перебування в клітці, в Сенегалі набагато гірше не буде.

Близько двох годин їх везли в повній темряві. Агенти зрідка перемовлялися й посміювалися, але пасажири сиділи анітелень. Дорожні знаки вказали їм, що вони в’їхали в Піттсбурґ і автобус прямував до аеропорту. Він без перешкод проїхав крізь пункт пропуску й заїхав у великий ангар. Неподалік на них чекав пасажирський реактивний літак без прикметних знаків. На іншому боці аеропорту виднівся вдалині яскраво освітлений термінал. Пасажири залишили автобус, після чого їх загнали в закуток, де на них чекало ще більше агентів ІМП. Депортованих викликали одне по одному і опитували, порівнюючи відповіді з документами. Після впізнавання з них знімали кайданки й дозволяли забрати обидва чували, вміст яких знову перевірявся. Процедура проходила повільно, ніхто не поспішав, особливо ті, кого відправляли додому.

Підійшов ще один автобус. Із нього вибралося близько десятка африканців — збентежені й покірливі з виду, як і ті, хто приїхав попереднім рейсом. Виявилося, що в когось документи не в порядку, інші терпляче чекали. Чекали й чекали. Уже була майже п’ята ранку, коли уповноважений повів першу групу пасажирів до літака, вишикувавши їх у довгий шерег. Зі своїми чувалами вони повільно піднімалися трапом до салону, де їх розсаджували по місцях. Розміщення зайняло ще годину. Пасажирам полегшало, коли вони дізналися, що на час перельоту їх не закують в кайданки. Інший уповноважений зачитував правила пересування бортом протягом рейсу, правила користування туалетами тощо. Так, розмовляти можна, але тихо. Найменший натяк на безлад, і всі пасажири будуть заковані в кайданки. Будь-яке заворушення призведе до автоматичного арешту по прибутті. З ними залишилося шість озброєних агентів. Безпересадковий переліт займе одинадцять годин, харчування надаватиметься. Близько сьомої двигуни загули. Двері зачинили, й інструктор наказав пасажирам пристебнутися. Потім пояснив їм правила безпеки й поведінки під час аварійної ситуації. Усім пасажирам видали коричневі пакети: сандвіч із сиром, яблуко й маленьку ємність із соком. О сьомій двадцять літак здригнувся й покотився у напрямку доріжки рулювання.

Через двадцять шість років після прибуття до Маямі «зайцями» на ліберійському торговельному судні Абду й Фанта Маали покидали свою приймальну країну наче злочинці, прямуючи в невизначене майбутнє. Їхній син Бо, який сидів поряд із ними, покидав єдину країну, яку справді знав. Коли літак відірвався від землі, вони тримали себе в руках, стримуючи сльози.


ГОДИНОЮ ПІЗНІШЕ ІЗ БАРДТАУНА зателефонував співробітник служби соціальної допомоги й сповістив Золу, що її сім’я на шляху в столицю Сенегалу Дакар. Це був один із рутинних дзвінків згідно зі списком за номером, зазначеним у графі «контактна особа» навпроти імен депортованих. Хоча Зола знала, що колись цей час настане, вона сприйняла новину дуже важко. Піднявшись поверхом вище, вона сповістила про це Марка й Тодда, і вони цілу годину її заспокоювали. Потім вирішили прогулятися і десь поїсти.

Це був скорботний сніданок. Зола була настільки схвильованою, так турбувалась про своїх рідних, що навіть не доторкнулася до замовлених вафель. Тодд і Марк теж переживали за її сім’ю, але вони майже всю ніч переймалися через власну скруту. Даррелл Кромлі вчинив позов значно раніше, ніж; вони розраховували. Асоціація адвокатів сіла їм на хвіст, напевне, через того ж Кромлі або через того мерзотника Моссберґа з Чарльстона. А втім, це не мало особливого значення, бо із цим фарсом покінчено. Хоч вони й багато про що жалкували, але найбільше хвилювалися за ошуканих ними клієнтів. Ті люди їм довіряли, платили гроші та пошилися в дурні й тепер знову будуть перемелені жорнами системи.

Поки вони їли, позираючи на Золу, та дістала телефон і вже вдруге зателефонувала Діалло Ньянгу. Дакар знаходився чотирма часовими поясами східніше, і робочий день там був у повному розпалі. І знову їй не відповів ані Діалло Ньянг по стільниковому, ані хтось із його офісу за номером дротової лінії зв’язку. За ті п’ять тисяч доларів, що Зола перерахувала йому кількома тижнями раніше, Ньянг погодився зустріти її сім’ю в аеропорту, організувати тимчасовий притулок і, що найважливіше, підмазати органи влади. Він називався справжнім експертом у імміграційних питаннях, який точно знає, що треба робити. Не додзвонившись до нього, Зола ошаленіла.

Оскільки чимало людей знали їхню адресу, повертатися додому було не кращою ідеєю, тому вони пройшли кілька кварталів, знайшли «Старбакс», купили кави, відкрили ноутбуки й повернулися до телефонних довідників. Пошук нових фіктивних клієнтів дозволяв згаяти час і зайняти розум.


ІЗ МОНОТОННИМ ПЛИНОМ ЧАСУ ПЕРЕЛЬОТУ пасажири потроху жвавішали й ставали балакучішими. Багато хто стверджував, що їх там чекатимуть, хоча невпевненість у їхніх словах відчувалася майже фізично. Ніхто навіть не прикидався оптимістом. Вони жили в іншій країні багато років і не мали навіть належних документів або посвідчень особи, принаймні сенегальського зразка. Власників фальшивих водійських прав США примусили їх здати. Загальновідомо, що дакарська поліція доволі жорстко ставилася до тих, які повернулися. Їхня логіка була проста: якщо ти не хотів тут жити, то й ти тут також нікому не потрібен. Якщо із США тебе витурили, отже, ти взагалі нікому не потрібен. До них переважно ставилися як до ізгоїв. Їм важко було знайти житло та роботу. Хоча більшість із їхніх співвітчизників мріяли іммігрувати до США і Європи, вони, втім, зневажливо ставилися до тих, хто спробував, але зазнав поразки.

Рідні Абду й Фанти були по всій країні, але їм не можна було довіряти. Упродовж усіх цих років із ними неодноразово зв’язувалися рідні та двоюрідні брати й сестри, які бажали нелегально виїхати в США, але Абду і Фанта не могли або не хотіли до цього залучатись. Жити без документів і без того небезпечно. Нащо ризикувати прикриттям, допомагаючи іншим?

А тепер їм самим знадобилась допомога, але не залишилось нікого, кому вони могли б довіряти. Зола запевнила їх, що Діалло Ньянг, чиї послуги оплачені заздалегідь, може про них подбати. Вони ревно молилися, аби він втрутився і підтримав їх.

Вони летіли вдень і вночі. Після одинадцяти годин перельоту й двох сніданків тим, що було в коричневих пакетах, літак почав знижуватись над Дакаром, і знов бортом заволодів гнітючий настрій. Їхній політ завершився опісля півночі — цілодобова подорож, про яку ніхто з них не домовлявся. Літак викотився до головного терміналу й зупинився біля останнього виходу в довгому ряду інших. Двигуни замовкли, але двері лишалися зачинені. Один із імпівців пояснив, що, як тільки вони увійдуть до терміналу, за них уже відповідатимуть сенегальські уповноважені, поза юрисдикцією США. Нехай щастить.

Тільки-но двері відкрилися, вони схопили свої чували й почовгали з літака вниз трапом. У терміналі їх провели до великої вільної зони, відокремленої від головного залу рядом поліціянтів у однострої. Ті були повсюди, і ніхто з них і близько не видавався дружелюбним. Уповноважений у костюмі почав гавкаюче віддавати інструкції французькою — офіційною мовою Сенегалу.

Коли чотири місяці тому їх заарештували, і загроза депортації стала явною, Абду й Фанта знов заговорили рідною французькою. Після того, як вони двадцять шість років цуралися її, наполегливо вивчаючи англійську, попервах їм було важкувато. Але поступово мова повернулася, і, мабуть, єдиним позитивним аспектом їх утримання, було те, що вони знов говорили рідною мовою. З іншого боку, Бо ніколи не чув французької вдома й не насмілився вивчати її в школі. Спочатку він не міг вимовити ані слова, але в Бардтауні він став більш умотивованим. За чотири місяці безперервного спілкування французькою з батьками він став трохи чи не експертом.

Але уповноважений говорив швидко й багатослівно. Більшість із біженців наче заіржавіли й не встигали за ним. Процедура розпочалася, коли поліціянт узявся переглядати американські документи. Він підкликав Маалів, махнувши рукою, і закидав їх питаннями. Із якої вони частини Сенегалу? Як довго були в США? Хтось із членів сім’ї там залишився? Чи є рідні в Дакарі або іншому місті чи селі? Де вони планують жити? Запитання мали на меті познущатися з них. Кілька разів поліціянт застерігав Абду, що тому краще говорити правду. Абду запевняв його, що не бреше. Бо помітив, що деяких депортованих конвоюють у інше місце залу, де чекали люди. Вочевидь, то були щасливці, яких відпустили до рідних і близьких. Поліціянт запитав, чи є в них зв’язки в Дакарі. Коли Абду назвав ім’я Діалло Ньянга, їхнього повіреного, поліціянт поцікавився, чого це їм потрібен адвокат. Абду намагався пояснити, що його найняла їхня дочка в Штатах, тому що тут у них немає сім’ї, на яку можна розраховувати. Поліцейський подивився на аркуш паперу й сказав, що пан Ньянг до поліції не звертався. І не прийшов їх зустріти. Він указав на ряд стільців і наказав їм чекати, після чого підійшов до чоловіка в костюмі.

Пройшла година, і поліція вивела із зони більшість пасажирів. Коли залишилось близько десятка, той чоловік у костюмі підійшов до Маалів і сказав:

— Пана Ньянга тут немає. Скільки у вас при собі грошей?

— Приблизно п’ятсот доларів США, — підвівшись відповів Абду.

— Добре. Ви можете зняти номер у готелі. Ідіть за цим поліціянтом. Він вас відвезе.

Уже знайомий їм полісмен кивнув, і вони підняли свої чували. Він провів їх через зал, потім вони вийшли з терміналу і пройшли на автостоянку, де на них чекав поліційний фургон. Поліціянт сів поряд із ними на заднє сидіння, і двадцять хвилин вони їхали мовчки порожніми звивистими вулицями, і вже біля входу в потворний п’ятиповерховий готель він сказав їм вилазити.

Перед дверима готелю він поінформував:

— Ви зупинитесь тут лише тому, що в’язниця переповнена. Не виходьте звідси ні за яких обставин. Через кілька годин ми за вами прийдемо. Є запитання?

Судячи з його тону, краще було ні про що не питати. Наразі вони були вдячні вже за те, що вони тут, а не у в’язниці. Полісмен зирив на них так, ніби ще не все було сказано. Він підпалив сигарету, випустив дим і сказав:

— І я б хотів оплати за свої послуги.

Бо відвернувся й прикусив язика. Абду поставив на землю свої чували й сказав:

— Звісно. Скільки?

— Сто американських.

Абду потягнувся до кишені.


ПОРТЬЄ ДРІМАВ У КРІСЛІ за конторкою і, здавалося, розсердився, що його потривожили о такій годині. Спершу він сказав, що вільних місць немає — готель заповнений під зав’язку. Абду зміркував, що готель і поліція в змові, і вся ця сценка з відсутністю вільних місць — частина спектаклю. Він пояснив, що його дружина хворіє, і їм треба десь заночувати. Портьє втупився в екран свого комп’ютера й примудрився знайти невелику кімнату, звісно, за преміум-ціною. Абду, здавалося, вже нічого не хвилювало, він забалакував портьє мов справжній заклинач змій. Сказав, що має тільки американську готівку, яка, звісно, тут неприйнятна — тільки західноафриканські франки. Фанта вдала, що от-от зомліє. Бо мало що розумів із швидкого обміну репліками французькою, але йому захотілося перегнутися через конторку й задушити того дерилюда. Абду не сприймав відмови й фактично жебрав кімнату. Портьє трохи відтанув і сказав, що вниз по вулиці є банк. Вони можуть заселитися в кімнату, але зранку він насамперед хоче отримати свої гроші в місцевій валюті. Абду погодився, розсипаючись у подяках, і портьє знехотя передав йому ключ.

Абду спитав, чи можна їм зателефонувати в США. У жодному разі. Коли за кімнату буде сплачено, тоді буде можна, але тільки з передоплатою. Уже була третя ночі — одинадцята вечора в США, — коли вони зайшли в маленьку задушливу кімнату на четвертому поверсі. Єдине вузьке ліжко було присунуте до дальньої стіни.

Чоловіки наполягли, щоб його зайняла Фанта, а самі заснули на підлозі.


ЗОЛА ПРОКИНУЛАСЯ О ТРЕТІЙ ночі, бо спати було неможливо. Усю ніч вона телефонувала, писала електронні листи й повідомлення Діалло Ньянгу, але безрезультатно. Коли її телефон задзеленчав викликом із невідомого номера, вона одразу прийняла його. Це був Бо, і за мить, почувши його голос, вона відчула справжнє полегшення. Він коротко переказав їй про все, що трапилось, сказав, що немає жодних ознак того адвоката і що поліція щойно вийшла з готелю, забравши Абду.

— А ви з мамою в безпеці?

— Ну, ми поки що не в тюрмі. Вони двічі повторили, що ми в готелі тільки тому, що в’язниця переповнена. Отже, знайшли цяточку для батька. А нам заборонено залишати готель.

— Я сто разів телефонувала тому адвокатові, — сказала вона. — Можеш дзвякнути йому звідти?

— Ні. Я користуюся телефоном портьє, і він зараз витріщається на мене й слухає кожне слово. Він не любить людей, які користуються його телефоном, але я вмовив його на єдиний дзвінок.

— Дай мені той номер, і я щось придумаю.

Бо віддав телефон портьє, потім знайшов біля вестибюля буфет. Він купив два круасани й каву, поніс їх до себе в номер і сидів там разом із Фантою в напівтемряві. Фанта відчула полегшення від того, що він поговорив із Золою.

Вони їли й попивали каву і знову чекали на стукіт у двері.

33

О ДЕСЯТІЙ РАНКУ Зола прийняла рішення вирушити до Сенегалу.

Вони сиділи в кафе книгарні «Крамер» на Дюпонсеркл — ноутбуки відкриті, папери розкидані столом, наче вони працювали тут щодня, але вони не працювали, принаймні як фіктивні адвокати.

Увесь ранок вони обговорювали сценарії. Марк і Тодд розуміли, що їй треба їхати, але вони боялися, що її там затримають і не відпустять назад. Її батько вже у в’язниці. Фанта і Бо невдовзі можуть до нього приєднатися. Якщо там з’явиться Зола, спричинивши неприємності, всяке може статися. Вона заперечувала, мовляв, вона громадянка США зі справжнім паспортом і, позаяк віза на перші дев’яносто днів не потрібна, вона будь-якої миті може забратися звідти. Зола сказала, що повідомить про свої плани сенегальське посольство в Вашингтоні, а якщо хтось завадить їй повернутися додому там, вона повідомить про це американське посольство в Дакарі. Вона вважала, що навряд чи її там заарештують, а якщо й так, вона до цього готова.

Марк запропонував їй зачекати день-два і спробувати знайти в Дакарі іншого адвоката. Вони знайшли в інтернеті цілу купу таких начебто старих фірм з репутацією. Насправді деякі фірми мали такий багатообіцяючий вигляд, що Тодд саркастично зауважив, що їм буде чим там зайнятися, якщо доведеться тікати із США.

— А в Сенегалі є білі люди? — спитав він.

— Звісно, — відповіла Зола. — Двоє чи троє.

— Мені це подобається, — сказав Марк, намагаючись привнести в розмову трохи гумору. — Закордонна філія «Апшо, Паркер і Лейн».

— Я зав’язала з тією фірмою, — промовила Зола, намагаючись усміхнутися. Але їй не подобалася ідея знов переводити гроші якомусь незнайомцеві. Гроші не проблема, запевняли її хлопці. На рахунку фірми було п’ятдесят тисяч доларів — бери скільки треба. Її розчулили їхні щедрість і готовність допомогти, і вона вперше розповіла про свою таємну скарбничку, яку вона зберігала саме для такої ситуації. На хлопців справило враження, що вона примудрилася заощадити понад шістнадцять тисяч доларів протягом навчання в юридичній школі. Це було нечувано.

Вони насправді не могли звинувачувати її за бажання покинути місто. Орендодавці вже вчинили проти них позов за прострочені платежі в січні. Кромлі щойно вдарив по них позовом на двадцять п’ять мільйонів за грубу недбалість. Уряд скоро почне стягувати з них шістсот тисяч сумарно. Їх розшукують десятки розлючених клієнтів, їм надзвонюють діловоди судів. Мейнард звільнив їх, і тепер вони фактично безробітні. А найбільшою їхньою проблемою було розслідування, санкціоноване Окружною асоціацією адвокатів. Це було питанням часу, коли їхні справжні імена будуть розкриті та їм також доведеться покинути місто.

Вони під’їхали до бару «Когут», де хлопці стежили за дверима, поки Зола бігала нагору й збирала речі. Потім вони заїхали до банку, де вона зняла з ощадного рахунку десять тисяч. Той банк не міняв долари на західноафриканські франки, тому вони попрямували до обмінного пункту біля Юніон-Стейшн. У телефонній крамниці вони заплатили 390 доларів за чотири розблоковані міжнародні стільникові телефони стандарту GSM із SIM-картами, блютусом, камерами, повного клавіатурою, повністю адаптовані під соціальні мережі: три для себе, один, якщо все вийде, для Бо. О четвертій тридцять вони під’їхали до аеропорту Даллеса й підійшли до стійки «Брюссель Ейрлайнз». Користуючись старою кредиткою, Зола заплатила тисячу п’ятсот доларів за квиток у обидва кінці до Дакара з чотиригодинною стоянкою в Брюсселі. Якщо не буде затримок, вона прибуде до Дакара близько четвертої години наступного дня, після вісімнадцяти годин подорожі.

Перед контролем вони вдосталь наобіймалися й наплакалися. Хлопці дивилися їй вслід, поки вона не зникла за спинами інших подорожніх.

Вони повернулися в місто і знічев’я пішли на футбол.


О ДЕВ’ЯТІЙ НАСТУПНОГО ранку, коли Зола була десь між Брюсселем і Сенегалом, Марк і Тодд зайшли в студспілку в студмістечку Американського університету й сіли за столик напівпорожнього кафетерію. У джинсах і з наплічниками вони нічим не вирізнялися з-поміж інших. Вони купили каву й поводилися, як у себе вдома, наче розмістилися готуватися до занять. Марк вийняв один із своїх телефонів і підійшов до скляної стіни з видом на студмістечко. Він зателефонував до фірми «Коен-Катлер» із Маямі та спитав адвоката на ім’я Руді Стассен. Згідно з офіційним сайтом фірми, Стассен був одним із кількох компаньйонів-застрільників позову проти «Свіфтбанку». Секретарка сказала, що пан Стассен на засіданні. Марк сказав, що це важливо й він зачекає на лінії. Через десять хвилин Стассен сказав: «Алло».

Марк назвався адвокатом із округу Колумбія і повідомив, що має тисячу сто клієнтів «Свіфтбанку», які підписали договори й готові приєднатися до одного з шести колективних позовів.

— Атож, ви звернулися куди треба, — відповів Стассен із смішком. — Ми позиваємось як прокляті. Двісті тисяч клієнтів за останніми підрахунками. А звідки ваші клієнти?

— Усі в районі столиці, — сказав Марк, поклавши телефон на стіл і сівши навпроти Тодда. Він перемкнувся на гучний зв’язок і стишив звук. — Я начебто прицінююсь, шукаю найвигідніші умови. Яка у вас комісійна винагорода?

— Точно не скажу. Ми вважаємо, що адвокатські гонорари будуть обговорюватися окремо. Наразі ми маємо двадцятип’ятивідсоткові договори з нашими клієнтами і, крім того, візьмемо вісім відсотків від валового розрахунку. Звісно, все це має затвердити суд. Ще раз, як вас звати? Апшо? Щось я ніяк не знайду ваш веб-сайт.

— А його й нема, — промовив Марк. — Я практикую напряму, поштою.

— Он як, доволі дивно.

— Нормально. А що ви можете сказати про перемовини?

— Наразі пригальмувало. «Свіфтбанк» проголошує, в пресі, звісно, що хоче домовлятися й рухатися далі, але його юристи воловодять. Розвели тяганину, штампують, як шалені, мільйони клопотань. Звична справа. Але ми досі вважаємо, що банк піддасться й піде на угоду. То ви в ділі? Ви сказали, що прицінюєтесь.

— Вісім відсотків звучить непогано. Я в ділі. Надішліть мені документи.

— Оце правильно. Я доручу це молодшій компаньйонці, її звати Дженні Вальдес, вона вас супроводжуватиме.

— Можна ще запитання?

— Авжеж:.

— Як вашій фірмі вдається впоратися аж із двомастами тисячами клієнтів?

— Спільними зусиллями, — засміявся Стассен. — Наразі ми маємо десять молодших компаньйонів, які керують тридцятьма помічниками — як параюристами, так і фахівцями. Це найсученіший, перепрошую, найчисленніший колективний позов, що нам вдавалося зрихтувати, але ми даємо раду. Це ваш перший колективний позов?

— Еге ж. На перший погляд, якесь безумство.

— «Безумство» — це влучно сказано, так, але повірте, воно того варте, пане Апшо.

— Звіть мене просто Марк.

— Дякую за довіру, Марку. Ми тебе підключимо, і можеш сповістити своїх клієнтів, що за добу їх долучать до справи. Після чого нам залишається лише чекати. Ось тобі номер Дженні Вальдес. Узяв ручку?

— Угу, — Марк записав номер і закінчив розмову. Він навис над своїм ноутбуком, а Тодд пішов роздобути якоїсь їжі. Жуючи мафіни й посьорбуючи каву, вони майже не розмовляли, думали про Золу, яка надіслала їм повідомлення: приземлилася, переліт відбувся без пригод. Зрештою Марк глибоко зітхнув і зателефонував Дженні Вальдес. Він говорив із нею п’ятнадцять хвилин, робив нотатки і запевнив її, що все оформлено належним чином і він готовий негайно надіслати облікові картки всіх своїх одинадцятисот клієнтів «Свіфтбанку». Відклавши телефон, він глянув на Тодда й промовив:

— Якщо я натисну «Надіслати», ми здійснимо ще тисячу сто злочинів. Ми готові піти на таке?

— Адже ми все вирішили.

— Немає сумнівів?

— У нас усе сумнівне. І все сумнівніше й сумнівніше. Але це наш єдиний шанс виплутатися. Надсилай.

Марк легенько натиснув на кнопку «Надіслати».


ТАКСІ ЗОЛИ ПЛЕНТАЛОСЯ у вуличному заторі, найхаотичнішому з усіх, що вона коли-небудь бачила. Водій сказав, що кондиціонер зламався, але вона сумнівалася, що той узагалі колись працював. Попри опущені вікна, повітря було задушливе й затхле. Вона витерла лоба й усвідомила, що блуза геть просякла потом і прилипла до шкіри. Ззовні легковики, вантажівки й фургони пересувалися бампер до бампера, невпинно сигналячи, а водії кричали один на одного. Мотоцикли та скутери, більшість із двома, а то й з трьома пасажирами, знаходили прохід, кривуляючи в заторі й розминаючись упритул. Перехожі металися поміж таксі, продаючи питну воду, деякі — жебраючи гроші.

Через дві години після від’їзду з аеропорту таксі зупинилося біля готелю і Зола розплатилася західноафриканськими франками — 65 доларів у еквіваленті. Вона зайшла у вестибюль, і їй полегшало від кондиціонованого повітря. Портьє погано говорив англійською, але зрозумів, чого їй треба. Він зателефонував у номер, і за кілька хвилин із ліфта вибіг Бо й обійняв сестру. Упродовж дня Абду з ними не зв’язувався, як і поліція. Вони досі виконували наказ сидіти в готелі й боялися його порушити. Як вважав Бо, цей готель використовувався поліцією, щоб тримати під контролем новоприбулих депортованих.

Діалло Ньянг, звісно, ніяк не проявився. Зола зателефонувала йому з таксі, але безрезультатно.

За допомогою Бо як перекладача Зола зняла два більші, поєднані номери, і піднялася сходами, щоб побачитися з матір’ю. Після того, як вони перебралися в нові кімнати, Зола заходилася телефонувати адвокатам. Під час польоту вона кілька годин відшукувала в інтернеті нормального юриста. Вона не була певна, що знайшла саме таку, але в тієї адвокатки був план дій.

34

МАРГАРЕТ САНЧЕС ІЗ ДИСЦИПЛІНАРНОГО КОМІТЕТУ Асоціації адвокатів стала просто одержима справою «Апшо, Паркер і Лейн». Коли Чап Ґронскі поступово склав докупи схему їхньої афери і прояснилася вся міра їхньої зухвалості, пані Санчес вирішила прибрати цю трійцю до рук. За згоди свого начальника вона зв’язалася з окружною поліцією і не без складнощів переконала детектива глянути на цю справу. У світлі столичної ситуації зі злочинністю тамтешній відділок поліції мало цікавили якісь студенти, що гралися в судочинство, нікому не заподіявши фізичної шкоди.

Детектив Стю Гобарт погодився і переглянув справу разом із пані Санчес. Чап вистежив власника бару «Когут», і вони з Гобартом пішли до нього разом. Вони знайшли Мейнарда в його кабінеті над «Рудим котярою» у Фоґґі-Боттомі.

Шахрайство Марка й Тодда Мейнардові вже в печінках сиділо, і він не звик давати спуску тим, хто провокує лягавих, щоб ті щось довкола нього винюхували. Оскільки по суті він мало що знав із того, що коїться на Флорида-авеню, будинок 1504, сказано було небагато. Проте він надав слідчим критично важливу інформацію.

— Їхні справжні імена Тодд Лусеро та Марк Фрейжер. Ту чорношкіру не знаю. Лусеро працював у мене близько трьох років, класний бармен, загальний улюбленець. У січні вони з Фрейжером переїхали в інший будинок і заснували шарагу. Оренду відробляли, працюючи в барі.

— Звісно, за готівку, — зауважив Гобарт.

— Готівка досі законна, — огризнувся Мейнард. Він розумів, що Гобарта насправді мало цікавить, як той платить своїм працівникам, бо він звичайний міський лягавий, не з податкової служби.

— Вони досі там? — запитав Гобарт.

— Наскільки мені відомо. Вони живуть на четвертому поверсі, а дівчина на третьому, принаймні так вони мені сказали. Минулого тижня я звільнив Марка і Тодда, але вони сплатили оренду до першого червня.

— А чому ви їх звільнили?

— А це, добродію, не ваша справа. А втім, я звільнив їх тому, що вони привертали забагато уваги. Я можу наймати й звільняти, коли мені заманеться, ви ж розумієте.

— Авжеж. Ми перевірили двері, що ведуть нагору, і, здається, вони зачинені. Припустімо, ми візьмемо ордер і виб’ємо їх.

— Можна й так, — сказав Мейнард. Він висунув шухляду, вийняв оберемок ключів, знайшов потрібний, відчепив його й штовхнув по столу. — Або так. Тільки, будь ласка, не втягуйте в цю справу бар. Він один із моїх найліпших.

— Домовились, — відповів Гобарт, узявши ключ. — Дякую.

— Нема за що.


ПІСЛЯ ТОГО, ЯК СТЕМНІЛО й порідшали затори, Зола від’їхала від готелю на таксі, яке покривуляло вуличками центру Дакара. Через двадцять хвилин воно зупинилося на перехресті з інтенсивним дорожнім рухом, і вона вийшла. Зола попростувала до дверей високого сучасного будинку, які загороджували двоє охоронців. Англійської вони не знали, але були вражені її зовнішнім виглядом. Вона вручила їм клапоть паперу, на якому було написано «Idina Sanga, Avocat», і вони притьмом відчинили двері й провели її через вестибюль до ліфта.

Згідно з її довідкою про себе, мадам Санга була компаньйоном фірми з десяти адвокатів, половиною з яких були жінки, і вона говорила не тільки французькою і англійською, а ще й арабською. Вона спеціалізувалася на імміграційних справах і, принаймні по телефону, викликала довіру як та, що владнає ситуацію. Вона зустріла Золу біля ліфта на п’ятому поверсі, й вони попрямували до невеличкої переговорної без вікон. Зола подякувала їй за те, що та залишилася після роботи.

На світлині з офіційного веб-сайту фірми мадам Санга можна було дати років сорок, проте в житті вона видавалася значно молодшою. Вона здобула освіту в Ліоні й Манчестері й чудово розмовляла англійською з приємним британським акцентом. Вона часто всміхалася, розмовляти з нею було легко, і Зола виклала їй геть усе.

За скромний попередній гонорар мадам Санга бралася все владнати. Справа доволі звична. Порушень закону не було — доволі типове попереднє залякування. Вона мала надійні зв’язки в поліції та імміграційній службі й запевнила, що невдовзі Абду Маала відпустять. Фанті й Бо арешт не загрожує. Незабаром сім’ї дозволять вільно пересуватися, і мадам Санга сприятиме в отриманні всіх належних документів.


МАРК І ТОДД МІЦНО спали в своїх дешевих ліжках-близнюках на четвертому поверсі дому 1504 на Флорида-авеню, коли хтось загупав у двері. Марк вийшов у тісну вітальню, увімкнув світло й спитав:

— Хто там?

— Відчиняйте, поліція.

— Ви маєте ордер?

— Навіть два. На Фрейжера та Лусеро.

— Чорт!

Детектив Стю Гобарт увійшов разом із двома співробітниками у формі. Він вручив Маркові аркуш паперу й сказав:

— Вас заарештовано.

Тодда вивели із спальні в самих червоних трусах. Гобарт вручив йому інший ордер.

— Якого біса? За що нас? — спитав Марк.

— За незаконну юридичну практику, — гордовито відповів Гобарт, і Марк розсміявся йому в обличчя.

— Знущаєтесь, чи що? Не могли щось краще придумати?

— Стули писок, — наказав Гобарт. — Одягайтесь і вперед.

— Куди? — спитав Тодд, протираючи очі.

— У тюрму, довбодятле. Мерщій.

— Казна-що, — промовив Тодд. Вони відступили до спальні, натягли на себе якісь речі й повернулися до вітальні. Полісмен дістав пару кайданків і скомандував:

— Ану розвернися!

— Ви точно знущаєтеся! Нащо кайданки? — запротестував Марк.

— Пельку стулив і розвернувся! — гаркнув полісмен, збираючись застосувати силу. Марк розвернувся, і той завів його руки за спину та зчепив їх кайданками. Інший полісмен закував Тодда, після чого їх виштовхали за двері. Ще один полісмен у формі чекав біля бордюра. Він курив, охороняючи дві патрульні машини округу Колумбія із заведеними двигунами. Марка запхали на заднє сидіння однієї, Тодда — другої. Гобарт зайняв переднє пасажирське місце, і, коли вони вирушили, Марк промовив:

— Наразі в місті воюють банди, торгують наркотою, ґвалтують і вбивають, а ви, шановні, заарештували двох студентів, які нікому не завдали шкоди.

— Та стули вже писок, га? — ревонув Гобарт через плече.

— А я не зобов’язаний стуляти писок. Нема в кодексі такого закону, де сказано, що я зобов’язаний стуляти писок, особливо, якщо мене заарештовано за нікчемний проступок, як-от зараз.

— Це не проступок. Якби ти щось петрав у законі, ти б знав, що це злочин.

— Але це визнають проступком, а вас судитимуть за неправомірний арешт.

— Я аж злякався, такий ти небезпечний. Краще помовч.

У машині, що їхала позаду, Тодд побіжно спитав:

— Вас, хлопці, мабуть, збуджує ось так вриватися посеред ночі та заковувати в кайданки?

— Не патякай язиком, — гаркнув полісмен, що сидів за кермом.

— Вибач, друже, але закон не забороняє мені патякати язиком. Я можу патякати все, що завгодно. Округ Колумбія на першому місті в країні за рівнем злочинності, а ви гаєте час, переслідуючи студентів.

— Така в нас робота, — сказав водій.

— Хрінова робота, еге ж? Мабуть, нам іще пощастило, що ви не привели загін спецпризначення, який розтрощив би нам двері та нашпигував кулями. Ото б ви збудилися, га? А ще можна вирядитися морпіхами й зненацька накидатися на людей.

— Зараз зупинюсь і сраку тобі надеру!

— Тільки спробуй, і вже завтра о дев’ятій ранку твою товсту сраку надеруть у суді. Гучним позовом у федеральний суд.

— Сам усе зробиш чи знайдеш справжнього адвоката? — спитав водій, і другий полісмен зареготав.

У машині, що йшла попереду, Марк не вгавав:

— А як ви нас знайшли, Гобарте? Хтось із Асоціації адвокатів напав на наш слід і викликав поліцію? Уявляю! До чого ж низько вас цінують, якщо посилають на такі дріб’язкові порушення.

— Я б не назвав два роки тюремного ув’язнення дріб’язком.

— Тюремного? Ні, Гобарте, я в тюрму не збираюся. Я просто найму якогось вуличного адвоката, можливо, навіть без ліцензії, і він дасть тобі десять очок наперед. Тюрма нам не світить. Заплатимо мізерний штраф, вислухаємо лекцію, пообіцяємо, що більше так не будемо, і вийдемо із зали суду на волю. Та що там, ми вже невдовзі повернемось до справ, а ти так і будеш ловити пішоходів-роззяв.

— Та стули вже писок!

— Нізащо в світі, Гобарте.

У Центральній тюрмі Марка з Тоддом витягли з машин і грубо заштовхали в двері підвального поверху. Як тільки вони опинилися всередині, кайданки зняли, а їх самих розділили. Протягом наступної години кожен із них заповнив бланки про прибуття, потім у них взяли відбитки пальців і зробили стандартні фотознімки їхніх мармиз для поліцейського архіву. Їх знов об’єднали в ізоляторі тимчасового тримання, де вони сиділи ще годину, впевнені, що їх запроторять до камери зі справжніми злочинцями. Проте о п’ятій тридцять їх відпустили під їхні особисті зобов’язання, повідомивши, щоб вони не залишали місто. У повістках їм було приписано з’явитися через тиждень у шостий відділ на перше слухання. Це місце вони добре знали.

Цілий ранок вони відстежували онлайн видання «Пост» і нічого там про себе не знайшли. Напевне, їх арешт не був інформприводом.

Вони вирішили зачекати, перш ніж; розповідати Золі про те, що виписано ордер на її арешт. Їй зараз і без того нелегко — крім того, вона в безпеці, поза досяжністю.

У себе на квартирі вони дві години підписували чеки від імені компанії — відшкодування клієнтам, які заплатили їм готівкою і тепер у скруті, бо їхні адвокати більше не в ділі. Хоч як їм не потрібні були гроші, вони не могли просто так залишити своїх клієнтів. Усього вийшло 11 тисяч доларів, розлучатися з ними було тяжко, але вони почувалися краще, розсилаючи конверти. Марк примудрився продати на стоянку вживаних машин свій «Бронко» за 600 доларів. Він отримав готівку, розписався, де треба, і ледь стримався, аби не озирнутися на стару руїну, на якій їздив останні дев’ять років. Як стемніло, вони завантажили новий настільний комп’ютер, кольоровий принтер і три коробки зі справами в багажник Тоддової машини. Покидали на заднє сидіння дещо зі свого гардеробу, випили востаннє по пиву в барі «Когут» і вирушили до Балтимора.

Поки Марк гаяв час у барі готелю, Тодд нарешті сказав батькам, що наступної неділі він школу не закінчує і зізнався, що не розповів їм усієї правди: навесні він фактично кинув навчання, наразі не має жодної роботи, у нього 200 тисяч боргу, і тепер він просто пливе за течією та переосмислює своє життя. Його мати розридалася, а батько на нього нагримав, і вся ця сцена вийшла навіть жахливішою, ніж він собі уявляв. Виходячи з дому, він сказав, що вирушає в довгу подорож і йому треба залишити машину в гаражі. Батько заволав, мовляв, ні, але Тодд усе одно її залишив, після чого пройшов пішки півмилі до готелю.

Наступного ранку Марк і Тодд сіли в потяг до міста Нью-Йорк. Коли він відходив від Пенн-Стейшн, Тодд розвернув «Вашингтон Пост». У підвалі на першій сторінці розділу міських новин був маленький заголовок: «Двоє заарештовані за незаконну юридичну практику». Їх описали як колишніх студентів Фоґґі-Боттому, які кинули навчання в юридичній школі, адміністрація якої нічого не коментує. Як і Маргарет Санчес із Асоціації адвокатів округу Колумбія. Ці двоє, як видно, блукали по міських судах і під вигаданими іменами продавали свої послуги клієнтам, яких регулярно представляли в суді. Неназване джерело описало їх як «доволі хороші адвокати». Колишня клієнтка сказала, що пан Апшо «дуже ретельно працював над її справою». Поточний клієнт сказав, що просто хоче повернути свої гроші. Зола Маал не згадувалася, хоча в статті було зазначено: «також була третя співучасниця». Якщо їх визнають винними, їм загрожує штраф у розмірі тисячі доларів і два роки ув’язнення.

Їх телефони розривалися від дзвінків старих друзів із Фоґґі-Боттому.

— Моєму батькові це сподобається, — зауважив Тодд.— Я — злочинець.

— Бідна моя мати, — зітхнув Марк. — Обидва її сини підуть до буцегарні.

35

ЗОЛА ЖАХНУЛАСЯ НОВИНІ, що обох її компаньйонів заарештовано. Навіть гірше: поліція шукає її також, хоча вона не дуже хвилювалася, що її знайдуть у Сенегалі. Марк і Тодд перебували в Брукліні й повідомляли, що тримають все під контролем, але щодо цього її брали сумніви. Вони постійно партачили від самого початку, тому їй складно було повірити їхнім заявам про цілковиту впевненість у цьому питанні. Вона знайшла й прочитала статтю в інтернеті. Її ім’я не згадувалося, і вона не знайшла згадки про себе в списках справ, призначених до слухання в суді. Її фейсбучну сторінку наводнили коментарі та питання від друзів, але вона припинила відповідати багато тижнів тому.

Ідіні Санга не дозволили відвідати Абду в тюрмі, і після двох тижнів очікування Зола стала непокоїтися ще сильніше. Поліція двічі приходила до її матері й брата в готель із перевірками, але на жодне запитання не відповідала, їй було спокійніше бути разом із сім’єю, а їм її присутність і впевненість додавали надії. Вони без угаву запитували її про навчання, випуск із юридичної школи та адвокатський іспит, але вона, як могла, ухилялася від їхніх питань і переводила розмову з того, що вона накоїла в Штатах, на інше. Якби вони тільки знали! Але, звісно, не взнають. Вони більше ніколи не ступлять на американську землю, і Зола не була певна, чи повернеться туди сама.

Після прильоту Зола прочитала купу статей про те, що сенегальські тюрми переповнені, а умови перебування в них вкрай небезпечні. Вона сподівалася, що Бо та її мати не настільки допитливі, як вона, і не дізнаються, в яких жалюгідних умовах утримують в’язнів. Якось Зола вийшла з готелю і пішла прогулятися Дакаром. Місто розкинулося на Зеленому Мисі та являло собою безладну суміш селищ і колишніх французьких колоніальних міст. Вулиці були курні й розпечені, погано доглянуті, але щоранку прокидалися до життя, вщерть заповнені транспортом і юрбами людей. Багато жінок у довгих, вільного крою сукнях із барвистих тканин. Багато чоловіків у вишуканих костюмах, які мали такий самий діловий вигляд, як і вашингтонці — в одній руці мобільні телефони, в іншій — портфелі. Коні тягнули вози з фруктами, стикаючись на засмічених перехрестях із новими блискучими спорткарами. Яким би диким все це не було на перший погляд, у місті відчувалася невимушеність. Здавалося, що кожен знає кожного й усі кудись поспішають. Сміх і балачки навкруги, звідусіль музика: гупало із колонок машин, із дверей крамниць: тарабанили на імпровізованих концертах вуличні музики.

На другий день перебування в Дакарі Зола знайшла американське посольство й зареєструвалася туристкою. Годиною пізніше, вже неподалік від готелю, її зупинили двоє поліціянтів і запитали посвідчення особи. Вона знала, що в поліції тут доволі широкі повноваження — могли підійти й запитати будь-що, могли затримати будь-кого за що завгодно й утримувати сорок вісім годин.

Один із полісменів трохи знав англійську. Зола сказала, що вона американка й не розмовляє французькою. Вони здивовано витріщилися на її американський паспорт і посвідчення водія (справжнє), видане штатом Нью-Джерсі. Вона розсудливо залишила фальшиві документи в готелі.

Через п’ятнадцять хвилин, що тяглися надто довго, поліцейські повернули їй документи й відпустили. Цей інцидент її вкрай налякав, і вона вирішила відкласти туристичний огляд міста на потім.


ЇЇ КОМПАНЬЙОНИ РОЗМІСТИЛИСЯ в крихітному номері бюджетного готелю на Шермергорн-стрит у центрі Брукліна. Одна кімната з розкладним диваном і кухонька — 300 доларів за ніч. У крамниці канцелярської техніки вони взяли в оренду багатофункціональний пристрій — принтер/копір/сканер/факс-машина — 90 доларів за місяць.

У піджаках і краватках вони зайшли до відділення «Сітібанку» на Фултон-стріт і запитали управляючого рахунками. Скориставшись своїми справжніми іменами, посвідченнями водія та номерами соціального страхування, вони відкрили поточний рахунок на «Юридичну клініку Лусеро та Фрейжера». Вони розказали стару добру історію про те, що вони друзі по юридичній школі, яким набридла одноманітна, нудна робота у великих фірмах Мангеттену. А їхня маленька юрклініка допомагатиме справжнім людям із справжніми проблемами. Вони запозичили адресу адміністративного будинку в шістьох кварталах відтіль, хоча адреса могла знадобитись лишень для друку на нових чеках, яких вони все одно ніколи не побачать. Марк виписав особистий чек на тисячу доларів, аби відкрити рахунок, і, щойно повернувшись у номер, вони відправили факсом підтвердження про грошовий переказ у свій вашингтонський банк. На їхньому рахунку було близько 39 тисяч доларів, які вони переказали на свій новий рахунок, а старий закрили. Потім вони відправили пані Дженні Вальдес із фірми «Коен-Катлер» у Маямі електронного листа з новиною про те, що їхня фірма «Апшо, Паркер і Лейн» об’єдналася з бруклінською фірмою «Лусеро та Фрейжер». Вона надіслала їм електронною поштою купу бланків, у які необхідно було внести зміни, і вони витратили годину на канцелярську роботу. Вона знов їх запитала щодо номерів соціального страхування та банківських рахунків тисячі ста клієнтів, яких вони підписали на колективний позов, і вони знову відписалися, заявивши, що знаходяться в процесі збору необхідної інформації.

Дістати Гайндса Реклі просто по телефону здавалося неможливим, тому вони вирішили зробити це через одну з його юридичних фірм. Веб-сайт «Ретліфф і Кос-ґроув» виявився доволі корисним, на ньому фірмі задовільно вдалося прикрасити той факт, що чотириста співробітників займаються чимось більшим, аніж відчуження заставленого майна, відновлення у володінні, прострочена заборгованість, банкрутства, вибивання боргів і відшкодування студентських позик. Ґорді описав це як «фінансову клоаку». У фірми було близько ста юристів у головній конторі в Брукліні, де головував Марвін Джоккеті — кругловидий чоловік років шістдесяти з небездоганною службовою біографією.

Марк надіслав йому електронного листа:


Шановний пане Джоккеті,

мене звати Марк Фінлі, і я незалежний журналіст-дослідник. Я працюю над статтею про пана Гайндса Реклі, який, наскільки мені відомо, є вашим діловим партнером. Після багатотижневих досліджень мені відкрився той факт, що пан Реклі через його фірми «Шайло-Сквер Файненшл», «Варанда Кепітал», «Бейтріум Груп» і «Лекер-Стрит Траст» володіє загалом вісьмома юридичними школами, розкиданими по всій країні. Судячи з результатів адвокатського іспиту, складається враження, наче ці вісім шкіл розраховані на ті прошарки населення, які не завдають собі даремної праці навчатися юриспруденції та марнуватися підготовкою до іспиту. Проте складається враження, наче ці школи доволі прибуткові.

Я маю бажання зустрітися з паном Реклі, і якнайшвидше. Оминаючи зайві подробиці скажу тільки, що я запропонував цей матеріал «Нью-Йорк Таймс» і «Волл-Стрит Джорнел», і обидва видання виявили зацікавлення. Тому час має значення.

Мій тел. номер: 838-774-9090. Я в місті й палко бажаю поговорити з паном Реклі або його представником.

З подякою,

Марк Фінлі.

Листа було відправлено в понеділок 12 травня о першій тридцять дня. Вони засікли час. Їм було цікаво, як швидко відреагує пан Джоккеті. Марк і Тодд сиділи й чекали в номері та знічев’я накинулись на довірливих жителів передмість Вілмінгтона, штат Делавер. Вони знайшли в інтернеті базу адрес проживання і повернулися до свого брудного діла: почали додавати нові імена до колективного позову. Вже маючи одинадцять сотень, чому б не додати туди ще дві, а то й більше?

О третій дня Марк знову надіслав Джоккеті того ж листа, а потім і о четвертій. О шостій вони поїхали підземкою на стадіон «Янкі», де «Метс» грали в занадто розрекламованому прохідному матчі, аншлагу на який не було. Вони купили два найдешевші квитки в центральному секторі та виклали десятку за дванадцять унцій світлого пива. Потім пішли на верхні ряди, подалі від інших вболівальників, які розсідалися на дешевих місцях.

У п’ятницю Маркові й Тодду призначили з’явитися в суд і вони вирішили, що розумніше його не пропускати. Маючи великий досвід, вони знали, що там випишуть ордери на їх арешт. Тодд зателефонував Гедлі Кавінесс, яка відповіла після другого дзвінка.

— Ага-ага, — сказала вона. — Здається, хлопці, ви зрештою ускочили в халепу.

— Так, люба, у нас неприємності. А ти зараз сама? Питання по суті справи.

— Так, на гульки піду пізніше.

— Успішного полювання. Слухай, можеш зробити нам ласку? Нам у п’ятницю до суду, але ми залишили місто і не збираємося у найближчий час повертатися.

— І я вас не звинувачую. Ви зчинили такий галас у тутешніх колах. Тільки про вас і говорять.

— Хай говорять. То зробиш нам послугу?

— Невже я вам колись відмовляла?

— Ні, ніколи, саме за це я тебе й люблю.

— Усі це кажуть.

— Тож послуга така. Як ти гадаєш, чи можливо підійти до діловоди шостого відділення і зробити так, щоб той відклав розгляд нашої справи на два тижні? Напевне, ти з ним запанібрата і можеш щось там підтасувати в документації, ти ж спец у таких справах.

— Ну, не знаю. Хтось може побачити. І що мені йому сказати, яка причина?

— Скажи, що ми намагаємося найняти адвоката, але нам бракує грошей. Це тільки на пару тижнів.

— Я подивлюся, що можна зробити.

— Моя ти лялечко!

— Ага, ага.

У нижній частині третього іннінгу задзижчав Марків телефон. Номер незнайомий. Він сказав:

— Це на добре.

То був Марвін Джоккеті, який почав так:

— Пан Реклі не бажає з вами зустрічатися, і тільки спробуйте зробити щось не те, він вас засудить по саме не хочу.

Марк усміхнувся, підморгнув Тоддові, натиснув кнопку гучного зв’язку й відповів:

— І вам доброго вечора, шановний пане. А чому це пан Реклі так палко погрожує засудити нас? Можливо, йому є що приховувати?

— Немає. Він дуже серйозно ставиться до свого особистого життя і має цілу зграю звірських юристів.

— Ще б пак! Він має свою частку щонайменше в чотирьох юридичних фірмах, і у вашій зокрема. Перекажіть йому, хай засуджує. У мене немає ні шеляга.

— Це його не зупинить. Він вас засудить і зруйнує вашу журналістську репутацію. До речі, а на кого ви працюєте?

— Ні на кого. На себе. Я типу незалежний. От і поміркуйте над цим на дозвіллі, пане Джоккеті, бо його позов може стати моїм щасливим квитком, тому що я вчиню зустрічний позов уже на реальні гроші. І розбагатію на санкціях за відверто безпідставний позов.

— Ви не в тій лізі граєте, приятелю.

— Подивимось. Скажіть пану Реклі, що, позиваючись до мене, нехай водночас позивається і до «Нью-Йорк Таймс», тому що завтра вдень я з ними зустрічаюсь. Вони бажають оприлюднити цей матеріал у неділю, на перших шпальтах.

Джоккеті розсміявся і сказав:

— У пана Реклі стільки зв’язків у «Таймс» і «Джорнел», що ви навіть не здатні собі уявити. Вони навіть не торкнуться того матеріалу.

— Ну, певно, це той самий шанс, який випадає лише раз у житті. Я знаю правду і я зіллю її на перші шпальти.

— Ви про це пожалкуєте, шановний пане, — сказав Джокетті й завершив дзвінок. Марк пильно подивився на свій телефон, потім узяв і засунув його в кишеню джинсів. Глибоко зітхнувши, він промовив:

— Який затятий! Це буде не так просто.

— Вони всі там затяті. Гадаєш, знов зателефонує?

— Хтозна. Бач, може він просто зараз розповідає про це Реклі, і обидвох узяли дрижаки. Останнє, що треба Реклі, — це публічний розголос. У його оборудці зі школами немає нічого протизаконного, але смердить від того не менше.

— Вони зателефонують. Чом би й ні? Будь ти на його місці, невже не зацікавився б, що саме нам відомо?

— Можливо.

— Вони зателефонують.

36

МАРК СПАВ НА РОЗКЛАДНОМУ ДИВАНІ, коли о шостій п’ятдесят ранку гучно задзвонив його телефон. Джоккеті сказав:

— Пан Реклі погодився зустрітися з вами о десятій ранку в нашій адмінбудівлі. Ми розташовані в центрі Брукліну, на Дін-стріт.

— Знаю, — сказав Марк, хоча насправді не знав. Проте розшукати цю фірму буде неважко.

— Я зустріну вас у вестибюлі о дев’ятій п’ятдесят. Будь ласка, приходьте вчасно. Пан Реклі дуже зайнята людина.

— Як і я. А ще зі мною підійде мій друг, теж журналіст, звати Тодд МакКейн.

— Гаразд. Ще хтось?

— Ні. Тільки ми вдвох.

За кавою вони розмірковували, чому Реклі не захотів зустрічатися з ними на своїй території, на Вотер-стрит, у фінансовому районі Мангеттену. Безперечно, у нього там роззолочений барліг, бо це властиво людям такого положення, проте парочка репортерів могла принагідно повеселитися, яскраво все це описавши. Інша справа загнати їх на слизьке — на територію, що контролюється його власними адвокатами. Судом їм уже погрожували. Тепер вони увійдуть в його світ, брутальне місце, де його захищатимуть будь-якою ціною, а погрози — звичний робочий інструмент.

Вони пішли неголені, вдягнувши джинси й старі куртки — типова журналістська розхристаність тих, кому начхати на думку інших. Марк склав матеріали в пошарпаний нейлоновий «дипломат», куплений в бруклінській крамничці вживаних речей, і коли вони вийшли з готелю та попростували пішки, то дійсно мали вигляд голодранців, із яких нічого взяти.

Будівля була висока й модернова, одна з багатьох скупчених посеред ділового центру Брукліна. Друзі згаяли час у кав’ярні неподалік і зайшли в атрій о дев’ятій сорок п’ять. Марвін Джоккеті, який виглядав на десять років старшим, ніж на світлині з веб-сайту, стояв біля стійки охорони й розмовляв із службовцем. Марк і Тодд впізнали його й назвалися, він знехотя потиснув їм руки. Кивнувши на службовця, Джоккеті сказав:

— Він мусить перевірити ваші документи.

Марк і Тодд витягли гаманці й вручили свої фальшиві водійські посвідчення округу Колумбія. Службовець вивчив їх, порівняв світлини з обличчями і повернув.

Відтак вони пройшли за Джоккеті до ліфтів і стояли в очікуванні мовчки. Коли вони зайшли всередину, той повернувся до них задом, лицем до дверей, так нічого й не сказавши.

«Чемний вилупок», — подумав Марк. «Тварюка», — пробурмотів тихенько Тодд.

Ліфт зупинився на сімнадцятому поверсі, і вони увійшли в радше прозаїчний вестибюль «Ретліфф і Косґроув». За свою недовгу кар’єру в статусі адвокатів вони побували в кількох на славу прикрашених конторах. Розкішні хороми Джеффрі Корбета у Вашингтоні вражали найсильніше, хоча Марковим фаворитом був унікальний музей трофеїв Едвіна Моссберґа в Чарльстоні. Найгіршою була контора «Довір-Расті» з її лікарняною атмосферою і пораненими клієнтами. Це місце було крапельку кращим. Та й біс із ним! Вони прийшли сюди не інтер’єри порівнювати.

Джоккеті не звернув уваги на секретарку в приймальні, а вона проігнорувала його. Вони повернули за ріг, без стуку пройшли через двері й опинилися в довгому, широкому конференц-залі. Двоє чоловіків у дорогих темних костюмах стояли біля серванта й цмулили каву з порцелянових філіжанок. Жоден не зробив і кроку їм назустріч. Джоккеті оголосив:

— Пан Фінлі та пан МакКейн.

У Марка й Тодда було три світлини Гайндса Реклі, всі з журнальних статей: одна з дослідів Ґорді — збільшений знімок обличчя, який він прикріпив до незабутньої стіни, дві інші вони знайшли в інтернеті. Реклі було сорок три роки, його темне, ріденьке волосся було ретельно зализане назад, а вузькі очі ховалися за окулярами в напівобідковій оправі. Він кивнув Джоккеті, і той мовчки вийшов, зачинивши за собою двері.

— Мене звати Гайндс Реклі, а це мій головний радник Баррі Стрейхан.

Той знизав їх злим поглядом і кивнув, навіть не намагаючись продовжити діалог після етапу знайомства. Як і його клієнт, він тримав у одній руці філіжанку, а в іншій блюдце, що унеможливлювало для них належне за таких обставин рукостискання. Марк і Тодд трималися від них на відстані, футах у десяти. Ця незручність тривала кілька секунд, чого було цілком достатньо, аби двійко прибульців затямили, що перед ними тут розстилатися не будуть. Зрештою Реклі сказав: «Сідайте» і кивнув на ряд стільців із їхнього боку. Вони сіли за стіл. Реклі й Стрейхан сіли навпроти них.

Тодд виклав на стіл мобільний телефон і запитав:

— Не заперечуєте, якщо я записуватиму?

— Чого це? — запитав Стрейхан мов недоумок. Він був приблизно на десять років старшим за свого клієнта й справляв враження людини по життю сварливої.

— Є така стара репортерська традиція, — пояснив Тодд.

— Ви плануєте розшифровувати цей запис?

— Певно, так.

— Тоді дасте копію мені.

— Авжеж.

— І я теж буду записувати, — сказав Стрейхан, викладаючи свій мобільник на стіл. Двобій телефонів.

Під час цієї словесної сутички Реклі споглядав на Марка з пихатим, самовдоволеним виглядом, немовби промовляючи: «У мене є мільярди, а в тебе нічого нема. Як не поглянь, я тут головний, тож змирись із цим».

Однією з переваг вуличної практики без адвокатської ліцензії було те, що безслідно щезала стриманість. Нахабно ведучи справи в судах округу Колумбія, Марк і Тодд звикли вдавати із себе інших людей. Якщо їм щастило, стоячи перед суддями й називаючись вигаданими іменами, брати на себе обов’язки адвокатів, то їм не завдасть зусиль розіграти перед Гайндсом Реклі роль журналістів.

Марк витримав погляд не моргнувши. Зрештою Реклі заговорив:

— Ви хотіли мене бачити.

— Так, авжеж, — сказав Марк, — Ми збираємо матеріал для статті і вважаємо, що ви могли б дещо прокоментувати.

— Що за стаття?

— Ну, передусім заголовок буде такий: «Велика юридично-освітня афера». Ви або володієте, або так чи інакше керуєте кількома компаніями, яким належать вісім комерційних юридичних шкіл. Доволі прибуткових шкіл.

— Де ви бачили закон, який забороняє комусь володіти комерційною юридичною школою?

— А що, я сказав, що це протизаконно? — Марк повернувся до Тодда. — Казав я таке?

— Не чув, — відповів Тодд.

— Це не протизаконно, ми не заявляємо про злочин. Просто ці школи ніщо інше, як «фабрики дипломів», що зваблюють до вступу купу людей, незалежно від результатів їхніх іспитів, аби потім вони як студенти позичали шалені гроші заради оплати надто дорогого навчання у ваших школах. Звісно, плата за навчання йде напряму вам, а студенти випускаються з купою боргів. Приблизно половина з них не здатна пройти адвокатський іспит. Більшість із них не можуть знайти роботу.

— Це їхні проблеми, — зауважив Реклі.

— Авжеж. І ніхто не примушував їх позичати гроші, — погодився Марк.

— Ви підтверджуєте, що володієте або керуєте вісьмома юридичними школами?

— І не подумаю щось там підтверджувати чи заперечувати, особливо вам, — гаркнув Реклі. — Ким ви в біса себе уявили?

«Оце добре питання», — подумав Тодд. Усі ці вигадані імена так затьмарили його свідомість, що він часто ловив себе на спробах пригадати своє поточне прізвище.

Стрейхан саркастично засміявся і спитав:

— Чи не пощастило вам знайти якісь докази?

Марк відкрив свій обшарпаний «дипломат» і дістав звідти схему на аркуші товстого паперу площиною в дванадцять квадратних дюймів. Він розклав його раз, потім ще раз і підсунув до опонентів по столу. Це була стисла версія «стіни Ґорді»: грандіозна змова, з іменем Гайндса Реклі на чолі, під яким рясно розгалужувалося хитросплетіння його імперії.

Пару секунд Реклі дивився на схему без особливої зацікавленості, потім схопив і почав уважно роздивлятися. Стрейхан перехнябився, аби краще все бачити. Їхня найперша реакція розставить все по місцях. Якщо Ґорді правий — а вони були певні, що це так, — Реклі усвідомить, що вони сіли йому на хвіст і мають докази. Він може почати заперечувати якісь дрібниці або визнати, що є власником чи керівником цілого ряду установ. А ще він може все заперечувати й погрожувати судом.

Він спокійно поклав схему на стіл і промовив:

— Цікаво, але неточно.

— Гаразд, — сказав Марк. — Бажаєте обговорити детальніше?

— Не бажаю. Якщо оприлюдните цю схему, начувайтеся.

— Ми вчинимо позов за дифамацію і наступні десять років будемо вас марудити, — додав Стрейхан.

— Послухайте, — завдав контрудару Марк, — ви вже вдавалися до цієї тактики залякування позовом, і очевидно, що це не працює. Ми не боїмося ваших вихвалок про переслідування у судовому порядку. З нас нічого не стягнеш. Починайте вже говорити.

— Це правда, — додав Тодд. — Ми хотіли б уникнути судового позову. А що конкретно, на ваш погляд, не так у нашій схемі?

— Я не відповідатиму на ваші запитання, — відрубав Реклі. — Проте кожен недолугий журналіст мав би знати, що, згідно із законом, ні я, ані будь-хто іще, не може володіти юридичною фірмою, не будучи її компаньйоном. І жоден юрист не має права бути компаньйоном більш ніж в одній фірмі.

— Ми не стверджуємо, що ви власник чотирьох фірм, ви просто ними правуєте. Взяти, скажімо, цю фірму, «Ретліфф і Косґроув» — її очолює ваш друг Марвін Джоккеті, якому пощастило бути командитним компаньйоном у фірмі «Варанда Кепітал». Інші три фірми пов’язані в такий самий спосіб. І керуєте всією зв’язкою — ви. Наймаєте у всі чотири фірми випускників власних юридичних шкіл на привабливі ставки. Потім ваші юридичні школи рекламують ці прекрасні досягнення своїх учнів, аби звабити якнайбільше довірливих дітей, які, вступивши до студентських лав, платитимуть за вашу псевдоосвіту. Це шахрайство, Реклі, і це блискуче. Усе законно, просто непорядно.

— Отут ви помиляєтесь, хлопці, — сказав Стрейхан, знову гигикнувши, однак на цей раз із відчутними нотками стурбованості.

Задзижчав телефон Реклі. Він вийняв його з кишені, послухав і сказав:

— Добре, заходьте.

Одразу відчинилися двері, увійшов чоловік, зачинив за собою двері й став край столу з паперами в руках.

— Це Дуґ Брум, мій керівник служби безпеки, — повідомив Реклі.

Марк і Тодд подивилися на Брума, але той на них навіть не глянув. Надівши окуляри, він доповів:

— На Марка Фінлі та Тодда Маккейна нічого немає. Шукали всю ніч і вранці — все марно. Жодної статті, блогу, книжки, будь-якої згадки в інтернеті. Є Марк Фінлі, який пише про садівництво для г’юстонської газети, але йому п’ятдесят років. Ще один веде блог про Громадянську війну, але йому шістдесят. Ще один колись написав статтю в студентську газету в Каліфорнії, але після закінчення вишу став дантистом. Крім цих — нікого. Щодо Тодда Маккейна. Знайшли лише одного журналіста — живе у Флориді, пише для місцевого журналу. Отже, якщо ці двоє заявляють, що вони журналісти, то вони забуксували на старті. Щодо імен: загалом по країні нараховується чотириста тридцять один Марк Фінлі та сто сорок два Тодда Маккейна. Ми перевірили кожного, ніщо не збігається. А ось вам найцікавіше: обидва пред’явлені на вахті посвідчення водіїв, видані округом Колумбія,— хто б міг подумати! — підробки.

— Дякую, Дуге, — сказав Реклі. — Це все.

Дуг вийшов із залу й зачинив за собою двері.

Реклі та Стрейхан вищирились. Марк і Тодд намагалися зберегти самовладання. Відступати було нікуди. Марк спробував приборкати нерви, кинувшись в атаку:

— Просто вражає! Яка видатна робота!

— Справді вражає, — відгукнувся і Тодд, хоча обидва роздумували над тим, чи не кинутися прожогом до дверей.

— Гаразд, хлопці, яким тепер нема віри, зізнавайтеся, хто ви та що замислили?

— Ви не відповідаєте на наші запитання, а ми не будемо відповідати на ваші. Неважливо, хто є ми. Головне, що нам дещо відомо про вас і, якщо ми оприлюднимо наш матеріальчик, буде викрито вашу аферу, і це вам так не минеться.

— Хочете грошей? У цьому вся сіль? — допитувався Стрейхан.

— Ні, зовсім ні. Наші плани не змінилися. Знаходимо належного репортера й віддаємо все йому. У нас є файл, у якому ще багато чого цікавого. Наприклад, покази свідків: колишніх співробітників ваших юридичних фірм, які вважають, що їх просто використовували з пропагандистською метою; зізнання колишніх викладачів ваших юридичних шкіл. Є всі дані про погані результати проходження випускниками ваших шкіл адвокатського іспиту. Є дані про те, що ви збільшили прийом до шкіл у той час, як уряд відкрив позикову скарбничку для тисяч непридатних учнів. Є більше десятка особистих «подяк» від ваших студентів, які закінчили школи з обтяжливими боргами та не змогли знайти роботи. Здоровенний такий файл. І все це зіллється на перші шпальти.

— А де цей файл? — спитав Стрейхан.

Тодд заліз до кишені сорочки, вийняв «флешку» й недбало кинув її через стіл.

— Усе там. Читайте й ридайте.

Не звертаючи на це уваги, Реклі сказав:

— І в «Таймс», і в «Джорнал» у мене є зв’язки. Мене запевнили, що вони нічого про це не знають.

Марк подивився на Реклі й з превеликим задоволенням промовив:

— Брехня. Зухвала, безглузда брехня. Думаєте, ми повіримо, що ви знаєте там усіх і вся? І не просто знаєте, а вони вам довіряють настільки, щоб ділитися з вами інформацією для внутрішнього використання? Сміх та й годі! І я це чую від людини, яка ховається від пролаз-репортерів. Облиште, пане Реклі.

— Ну, — втрутився Стрейхан,— я справді знайомий з адвокатами «Таймс» і «Джорнел», і можна сміливо на всю сраку закластися, що в них немає ніякісінького бажання брати участь у процесі про дифамацію.

— Жартуєте? — розсміявся Тодд. — Та вони залюбки на це підуть, бо можна розкрутити фірму на тисячу баксів година. Вони моляться, щоб на їхніх клієнтів позивались щодня.

— Верзеш казна-що, синку, — сказав Стрейхан, аби щось ляпнути.

Схема їх явно злякала, укупі з тим фактом, що Марк і Тодд не ті, за кого себе видають. Реклі відсунув стільця, підвівся і пішов із філіжанкою до кавника. Самозванцям напоїв не пропонували. Він неквапом націдив собі зі срібного кавника, кинув у філіжанку дві грудки цукру і, поринувши в думки, повільно розмішав. Потім повернувся до столу, сів, сьорбнув і спокійно сказав:

— Ви правильно зміркували. Це справжня «бомба» для перших шпальт. Але за добу все забудеться, тому що все законно та пристойно. Я не вийшов за рамки і я навіть не розумію, навіщо я витрачаю час, аби вам це пояснювати.

— О ні, за добу не забудеться, це надовго, — заперечив Марк. — Як тільки стануть відомі всі деталі бухгалтерії юридичних шкіл і оприлюднені цифри покажуть, що ви щорічно маєте по двадцять мільйонів чистими з кожної з восьми шкіл, уся ця історія почне жити своїм життям. А прив’язка до федерального бюджету забезпечить вас нескінченним кошмаром у сфері зв’язків із громадськістю.

— Може, так, а може, й ні, — знизав плечима Реклі.

— Давайте поговоримо про «Свіфтбанк», — запропонував Тодд.

— Ні, — сказав Реклі, — нам вже набридло розмовляти, особливо з парочкою молодиків із фальшивими іменами та водійськими правами.

Тодд, не звертаючи на це уваги, вів далі:

— Згідно з реєстром Комісії із цінних паперів і бірж, «Шайло-Сквер Файненшл» має чотири відсотки «Свіфтбанку», що робить цю фірму другим за значущістю акціонером. Але ми вважаємо, що ваша частка набагато більша за це.

Реклі кліпнув очима й злегка відсахнувся. Стрейхан збентежено насупився. Марк дістав із «дипломата» ще одну схему. Він розгорнув її, але не пустив столом.

Вирішальний удар Горді з небуття.

— У нас є список найбільших акціонерів «Свіфтбанку», — розповідав Тодд. — Усього сорок. Здебільшого інвестиційні фонди, яким належить один-два відсотки компанії. Деякі із цих фондів закордонні й на перший погляд мають законні інвестиції. Але є серед них і очевидно номінальні офшорні компанії, «фасади» фірм-одноденок, які володіють частками «Свіфтбанку». Це компанії із сумнівними назвами й адресами в таких юрисдикціях, як Панама, Каймани, Багами. Проникнути за ці «фасади» майже неможливо, особливо таким недожурналістам, як-от ми. Ми не можемо виписувати повістки й ордери, не можемо прослуховувати телефони й заарештовувати. Проте ФБР, безперечно, може.

Марк пустив другий аркуш товстого паперу на той бік столу. Реклі спокійно взяв його до рук і почав вивчати схему. Вона була продовженням першої, з густим розгалуженням попід словом «Свіфтбанк». Через кілька секунд Реклі знову знизав плечима, навіть усміхнувся і сказав:

— Не впізнаю жодної із цих компаній.

— Мотлох, — буркнув Стрейхан.

— А ми й не стверджуємо, що вони пов’язані з вами, розумієте? Бо нам ніяк не докопатися до офшорних компаній.

— Я зрозумів із першого разу, — зауважив Реклі. — Чого ви хочете?

— Грошей злущити? — допитувався Стрейхан.

— Ні. Ви вже про це питали, — відповів Тодд. — Нам потрібна тільки правда. Ми хочемо, аби правда про вас і вашу велику юридично-освітню аферу опинилася на перших шпальтах газет. Тому що ми її жертви. Ми вступили до однієї з ваших «фабрик дипломів» і заборгували уряду таку купу грошей, яку ніхто з нас не здатен віддати, бо ми не можемо знайти роботу, і тепер ми просто двоє недоуків із вельми туманним майбутнім. І ми не одні такі. Тьма-тьмуща нас, пане Реклі, занапащених вами.

— Хлопець, який склав ці схеми, — наш ліпший друг, — додав Марк. — Він упав у відчай і в січні наклав на себе руки. Для того було чимало причин, багато хто винен, і ви серед них. Він узяв чверть мільйона доларів студентської позики, які перетекли у ваші кишені. Ми всі потрапили на гачок юридично-освітньої афери. Певно, він був трохи слабшим, ніж ми собі уявляли.

На обличчях Реклі й Стрейхана не відобразилося і натяку на щось подібне до каяття.

Реклі спокійно мовив:

— Спитаю ще раз. Чого ви хочете?

— Швидкої угоди по всіх шести колективних позовах проти «Свіфтбанку», — відповів Марк. — Починаючи з того, що вчинила фірма «Коен-Катлер» із Маямі.

Реклі здійняв руки вгору й затримав їх у повітрі, ніби вкрай вражений. Зрештою звернувся до Стрейхана:

— Я думав, що ми якраз домовляємося.

— Так і є, — сказав Стрейхан, насупивши брови.

Марк додав на підмогу:

— Ну, згідно з тими звітами, що з дозволу банку просочуються в пресу, йде переговорний процес щодо врегулювання, але все це триває вже дев’яносто днів. Річ у тім, що ваші юристи затягують справу. А на іншому боці мільйон клієнтів, ошуканих «Свіфтбанком», які заслуговують на компенсації.

— Та знаємо ми! — ревнув Реклі, насамкінець втративши самовладання. — Повірте, ми все це знаємо і намагаємось домовитися, принаймні я так вважав. — Він повернувся до Стрейхана, вирячився на нього й сказав: — Розберися, що там таке. — Потім звернувся до Марка: — А вам який зиск від тих позовів?

— Це секрет, — самовдоволено відповів Марк.

— Ми справді не можемо про це говорити, — додав Тодд. — Зараз майже о пів на одинадцяту. Як довго чекати, поки банк оголосить про укладення угод по всіх позовах?

— Не так швидко, — сказав Реклі. — Що там із вашими матеріалами про велику юридично-освітню аферу? Сенсацію для перших шпальт?

— Можемо домовитися, — сказав Тодд. — Завтра о четвертій дня ми зустрічаємося із репортером із «Таймс».

— Справжнім репортером? — спитав Реклі.

— Атож! Справжній шкуродер. І ми віддамо йому матеріали. І якщо він дасть їм хід — а ми не бачимо цьому жодних перепон, — ви станете злодієм місяця. А що навіть гірше, ця історія приверне увагу ФБР, що, як ви напевне знаєте, вже й так наступає на п’яти «Свіфтбанку». Крихти інформації про офшори піділлють олії до вогню.

— Це все ясно, — сказав Реклі. — До суті.

— Якщо «Свіфтбанк» упродовж доби оголосить, що угоди по всіх позовах укладено, ми не підемо на зустріч із репортером.

— І ви відступитесь?

— Відступимося. А ви прискорте укладання угод. Переконайтесь, що першими отримають гроші позивачі, згуртовані фірмою з Маямі, і, коли готівка постукає в двері домівок, ми відступимся. Ані пари з вуст. Залишимо розкручувати історію про афери з юридичними школами комусь іншому.

Реклі надовго впився в них очима. Стрейхан узяв за краще помовчати. Пройшло кілька хвилин, але за відчуттям — півгодини. Зрештою Реклі встав і сказав:

— Усе одно в банку немає ніякого вибору, окрім угоди. Заява буде сьогодні опівдні. Щодо іншого, я так розумію, мені доведеться вірити вам на слово.

Марк і Тодд встали, більш ніж готові піти звідти.

— Хоч-не-хоч доведеться вірити нам на слово, — сказав Марк.

— Тепер можете йти, — розпорядився Реклі.

37

ЗА ВИХІДНІ ІДІНА САНГА нічого не добилася. Поліція відмовила їй в доступі до Абду, проте вони стверджували, що той у безпеці й з ним належно обходяться. Вона зателефонувала до Золи в понеділок близько полудня і переповіла новини, в яких не було нічого нового. Ідіна покладалася на свої зв’язки на різних рівнях державної бюрократії й постійно повторювала, що для таких справ потрібен час.

За чотири дні очікування в готелі Зола вкрай сторопіла. Вона годинами сиділа й балакала з Фантою, чого поміж ними не було роками, і по кілька разів на день чаювала разом із Бо в кафе при готелі. Щодня телефонувала своїм компаньйонам, аби послухати, як вони долають знегоди.

Два номери коштували їй сто доларів на день в еквіваленті. Якщо додати до цього харчування в кафе, як тут Золі не турбуватися щодо фінансів. Вона прилетіла, маючи при собі близько десяти тисяч, і заплатила три тисячі фірмі Ідіни Санга як попередній гонорар за представництво й вплив. Якщо Абду скоро звільнять, сім’ї потрібні будуть притулок, одяг, їжа тощо, а її бюджет швидко скорочується. У неї було шість тисяч на рахунку в окрузі Колумбія, і вона знала, що її компаньйони за потреби прийдуть їй на допомогу, але зненацька почала надміру непокоїтись через гроші. Коли їх затримали імпівці, в Абду було при собі вісімсот доларів. Бо мав двісті. Усі сімейні заощадження пішли на імміграційного адвоката, який нічого не вдіяв. Тому їхнє майбутнє в Сенегалі цілком залежало від мізерних заощаджень Золи.

Окрім того, не треба було забувати про таку річ, як хабарництво.

У понеділок наприкінці дня їхнє фінансове становище суттєво погіршилося. Навпроти готелю зупинилися біля бордюрів дві поліційні машини, і з них вистрибнули четверо полісменів у однострої. Зола з Бо пили чай у вестибюлі й впізнали двох з них. Їм наказали залишатися на місцях, а портьє передав поліціянтам ключі від їхніх номерів на четвертому поверсі. Один із полісменів залишився із ними, а інші троє зайшли в ліфт. Через хвилину вони вивели з ліфта Фанту й підвели до Золи та Бо.

— Вони обшукують наші кімнати, — прошепотіла Фанта Золі. Як би жахливо це не звучало, Золі полегшало від того, що всі її гроші та цінні речі зберігаються в сейфі за конторкою портьє.

Вони чекали близько години. Певно, їх кімнати вщент розтрощили. Коли троє полісменів повернулися у вестибюль, їхній старший, сержант, вручив портьє папірець і той швидко підкорився. Сержант сказав англійською:

— У нас є ордер для обшуку готельного сейфа.

— Хвилинку. Ви не маєте права обшукувати мої речі,— заперечила Зола.

Вона була зробила крок до конторки, але полісмен зупинив її.

Фанта застрекотіла французькою, а Бо кинувся їй на поміч, але його відштовхнули. Портьє кудись зник і повернувся з металевою скринькою, подібною до тієї, що орендувала Зола. Вона бачила, як портьє засовує її в головний сейф, де було ще з десяток інших. Така скринька замком не обладнувалася.

Сержант глянув на Золу й скомандував: «Підійди».

Вона підійшла й дивилася, як він відкриває скриньку, дістає звідти конверт і витягає з нього американські долари. Повагом відрахувавши двадцять купюр по сто доларів, він перейшов до чималої паки західноафриканських франків, які теж почав рахувати. Позаяк курс обміну становив шістсот франків за один долар, підрахунок зайняв значний час. Зола уважно спостерігала за цим, безсило стримуючи лють. Підсумок склав майже шість тисяч доларів. Задоволений таким вагомим трофеєм, сержант спорожнив скриньку. На стіл впали три пластикові картки, скріплені гумовою стрічкою: її фальшиве посвідчення водія, видане в окрузі Колумбія, студентський квиток Фоґґі-Боттом і прострочена кредитна картка. Свою колекцію мобільних телефонів Зола тримала в торбинці під матрацом.

У ридикюлі, який вона притискала до себе, були її паспорт, водійські права, видані в штаті Нью-Джерсі, приблизно п’ятсот доларів готівкою і дві кредитні картки. Якщо вони потягнуться і по неї, без бою вона не здасться. Її коліна підігнулися, коли сержант сказав: «Паспорт?».

Вона розстібнула ридикюль, підчепила й витягла паспорт. Він ретельно його перевірив, довго й суворо витріщався на її ридикюль, потім повернув паспорт.

Інший полісмен описував вміст розпотрошеної металевої скриньки. Вочевидь, його заберуть.

Міцно стискаючи ридикюль, Зола спитала:

— Ви забираєте мої речі?

— У нас є ордер, — відповів сержант.

— Але за що? Я не скоювала злочину.

— У нас є ордер, — повторив він. — Підпиши тут.

Він вказав на недбало зроблений інвентарний опис.

— Не буду я нічого підписувати, — сказала вона, хоча розуміла, що вибору в неї немає. У цю мить вона усвідомила реальність і глибоко зітхнула, визнавши, що опиратися безглуздо.

Сержант уклав її гроші й картки у великий готельний конверт і віддав його іншому поліціянтові. Подивившись на Бо, він сказав французькою: «Підеш із нами».

Бо нічого не розумів, аж поки найближчий до нього поліцейський, діставши кайданки, не схопив його за руку. Він машинально почав вириватися, що змусило іншого полісмена схопити його за іншу руку.

— Що ви робите? — зажадала пояснень Зола, у той час як Фанта протестувала французькою. Коли руки Бо завели за спину й зчепили кайданками, він видихнув і заспокоївся.

— Усе гаразд, — звернувся він до Фанти.

— Що ви робите? — наполягала на відповіді Зола. Сержант відчепив з ременя свої кайданки й помахав перед її носом:

— Заспокойся! Теж хочеш?

— Ви не маєте права його забирати.

— Заспокойся! — гаркнув сержант.— Бо й матір твою заберемо.

— Нічого, Золо, — сказав Бо. — Усе гаразд. Подивлюся, як там батько.

Двоє полісменів штовхнули Бо в напрямку дверей і вийшли. Сержант ніс конверт. Зола й Фанта очам своїм не вірили, дивлячись, як Бо грубо штовхають на заднє сидіння поліційної машини.

Тільки-но вони від’їхали, Зола зателефонувала Ідіні Санга.


У ВІВТОРОК 13 ТРАВНЯ, о четвертій дня, юристи «Свіфтбанку» виступили з пропозицією укласти угоду по шістьох колективних позовах, учинених по всій країні. Через чутки й припущення, що циркулювали впродовж останніх трьох місяців, цю новину зустріли чи не з розчаруванням. Пророцтва про грандіозну угоду «Свіфтбанку» давно втратили свіжість.

Згідно з умовами угоди, банку належало перерахувати в страховий фонд для виплати відшкодування початкову суму в розмірі чотири мільярди двісті мільйонів доларів задля покриття претензій близько мільйона ста тисяч можливих клієнтів. У шістьох колективних позовах фігурувало вісімсот тисяч клієнтів, а виплати на інших триста тисяч розподілялися як трофей поміж адвокатами. Колективний позов фірми «Коен-Катлер», з її двомастами двадцятьма тисячами позивачів, був найбільшим, найраніше вчиненим, найкраще організованим і найпершим у черзі на отримання грошей.

Угода покривала три категорії позивачів. Перша, найбільш скривджена, це домовласники, насильно позбавлені права викупу закладеного майна через недоброчинні дії банку. Це була найменша група, десь п’ять тисяч осіб. Друга категорія, приблизно вісімдесят тисяч, складалася з клієнтів, які брали кредит і зазнали повних або істотних збитків через дії банку. Третя категорія — всі інші, тобто клієнти банку, які постраждали через приховані платежі й занижені відсотки по депозитах. Кожен мав отримати по три тисячі вісімсот доларів за свої негаразди.

Гонорар повірених обумовлювався окремо і сплачувався в інший фонд. За кожний індивідуальний позов адвокат отримував вісімсот доларів, незалежно від завданих клієнтові збитків. Також «Коен-Катлер», як і решта фірм, що вели колективні позови, отримував вісім відсотків від загальної суми угоди.

Негайно розбазікалися коментатори ділових новин, і загальна думка була така, що «Свіфтбанк» зробив точнісінько те, чого від нього й очікували: викинув купу грошей, аби позбутися проблем і рухатися далі. Несподіваний золотий дощ мав пролитися після затвердження в суді протягом кількох днів.

О п’ятій дня жоден адвокат, який брав участь у колективних позовах, не висунув заперечень щодо угоди, бо заманював нових позивачів.


ГЕДЛІ ЗАТЕЛЕФОНУВАЛА ТОДДОВІ в четвер наприкінці дня і повідомила жахливу новину: чуда вона не справила, домовитись про відстрочку розгляду їхньої справи на один-два тижні не вдалося. Натомість прокурор, який вів їхню справу, рішуче наполягав, щоб вони з’явилися на початкову явку в п’ятницю. Гедлі сказала, що вони привернули забагато уваги: усім до того набридли наркоші й п’яні водії, що така незвичайна справа в списку слухань сприймалася наче подих свіжого повітря. Мені шкода, хлопці.

— Треба найняти адвоката, — сказав Тодд. Вони з Марком сиділи на парковій лавці в Коні-Айленді, курили довгі чорні сигари й цмулили воду з пляшок.

— Давай подискутуємо, — сказав Марк. — Я такий: мовляв, не будемо наймати адвоката.

— Гаразд. Не з’явимося в п’ятницю в суді. Що далі? Суддя напевне видасть судові ордери, і наші імена потраплять у систему.

— І що? Подумаєш! Інше діло, якби ми були наркоділками чи з аль-Каїди. Але ми не розповсюджуємо наркотики й не організовуємо терористичної змови. Ти справді думаєш, що хтось усерйоз візьметься нас розшукувати?

— Ні, але ми перебуватимемо в розшуку: затримати живими або мертвими.

— Подумаєш, що з того, як ніхто нас не шукатиме?

— А що коли в тяжку годину скрути нам доведеться тікати з країни? Приходимо такі в аеропорт, показуємо паспорти, а десь загоряється червона лампочка: в окрузі Колумбія видані ордери. Митникові байдуже, в чому нас обвинувачують. Ми починаємо розказувати, що ми просто парочка клоунів, які прикидалися адвокатами, але на нього це не справляє враження. Усе, що він бачить,— червоний прапорець, і ось ми вже знову в кайданках.

— А що може вдіяти адвокат?

— Відстрочувати, відкладати, переносити. Виграє нам трохи часу, відтягне видачу судового ордера. Домовиться з прокурором про угоду, вбереже нас від ув’язнення.

— Щоб там не трапилося, але в тюрму я не піду, Тодде.

— Ми про це вже говорили. Усе, що нам треба, — це час, а спритний адвокат може відкладати справу місяцями.

Марк затягнувся сигарою, набравши повний рот диму, і випустив густу хмару.

— Є хтось на прикметі?

— Даррелл Кромлі.

— Ох і бовдур. Надіюсь, він і досі намагається нас розшукати.

— У мене на умі Філ Саррано. Коли ми вступили до Фоґґі-Боттом, він перейшов на третій курс. Нормальний такий, працює в невеличкій фірмі, що займається кримінальними справами, неподалік від Капітолійського пагорба.

— Пам’ятаю. А скільки він візьме?

— Не взнаємо, доки не спитаємо. Від п’яти до десяти, а ти як думав?

— Поторгуйся, гаразд? Бо в нас досі скрутно з фінансами.

— Я йому зателефоную.

Філ Саррано запросив десять тисяч уперед. Тодд вдавився, задихнувся, здавалося, впав у шок і став заїкатися, а потім пояснив, що він і його співучасник — просто двійко відрахованих зі школи безробітних, над якими висить сукупний борг у півмільйона. Тодд запевнив його, що справа не дійде до судового процесу і не відніме в нього багато часу. Він потроху збивав ціну, і зрештою вони зійшлися на шести тисячах доларів, які Тодд, за його словами, змушений позичити в бабусі.

Через годину Саррано перетелефонував і засмутив їх новиною, що суддя Ейб Еббот, призначений на цю справу, бажає, аби обидва відповідачі особисто з’явилися о десятій нуль-нуль, у п’ятницю, в шостий відділ Окружного суду. Очевидно, суддю Еббота заінтригувала ця справа, і він вирішив докопатися до самої суті. Тож відтермінувати початкову явку не вдалося.

— Також він бажає знати, де наразі перебуває Зола Маал, — повідомив Саррано.

— Чого не знаємо, того не знаємо, — відповів Тодд. — Хай пошукає в Африці. Її сім’ю на днях депортували, можливо, вона вирушила слідом за ними.

— Отже, в Африці? Гаразд, перекажу.

Тодд переповів Маркові лиху звістку про те, що їм доведеться повернуться до Вашингтона набагато раніше, ніж вони очікували. Тодд одного разу поставав перед суддею Ебботом; Марк теж. Майбутнє возз’єднання не тішило.

38

БУДИНОК ФРЕЙЖЕРА ЗНАХОДИВСЯ на Йорк-стрит у Довері, штат Делавер. Сім’я Лусеро досі жила на Орандж-стрит на півдні Балтимора. Отже, завдяки вражаюче сприятливим законам рідного штату Марка щодо реєстрації нових компаній постала до життя «Йорк і Орандж Трейдерс». За 500 доларів із кредитки статут був підтверджений через інтернет, і неоперена компанія взяла собі ділову адресу одного з багатьох центрів загальноорганізаційного забезпечення, що знаходилися в штаті Делавер. Ледве «Йорк і Орандж Трейдерс» виникла й запрацювала в США, вона негайно почала розширюватися. Спрямувавши погляд на південь, компанія обрала для першої філії країну Карибського басейну Барбадос. За 650 доларів компанія зареєструвалася на Малих Антильських островах.

Відкрити банківський рахунок для компанії виявилося не так просто, як зареєструвати її саму.

Після тижнів досліджень у інтернеті, Марк і Тодд взяли за краще не шукати щастя в швейцарських банках. Будь-який натяк на неправомірний прибуток, і швейцарці відмовляються мати з вами справу. Крім того, їхні банки з осторогою ставляться до американських регулятивних органів і тому здебільшого категорично відмовляють новим компаніям із США. Як виявилося, на Карибах усе набагато простіше.


НА ВОЛЛ-СТРИТ ІЗ РАДІСТЮ ЗУСТРІЛИ новину про запропоновану угоду. «Свіфтбанк» відкрився з вищої позиції, і курс продовжував зростати під час жвавої ранкової сесії. Опівдні середи курс подвоївся і коливався в районі 27 доларів за акцію.

Юристи «Свіфтбанку» намагалися отримати схвалення від шести федеральних суддів, які розглядали колективні позови. Не дивно, особливо для Марка й Тодда, які щохвилинно стежили за подіями в усіх судах, що суддя з Маямі перетнув фінішну лінію першим і підписав угоду ще до другої дня, менше ніж за добу після заяви «Свіфтбанка» про свої плани.

Невдовзі Маркові зателефонував Марвін Джоккеті, і з силуваною ввічливістю сказав:

— Будь ласка, зателефонуйте Баррі Стрейхану.

— Добре. Номер?

Джоккеті дав йому номер і відключився. Марк негайно зателефонував Стрейхану, який сказав:

— Ми виконали свою частину угоди. А як щодо вас?

— Ми скасували зустріч із журналістом із «Таймс». Зачекаємо, поки не посиплються гроші, а потім відступимося. Як і обіцяли.

— А вам який профіт від цієї угоди?

— Гарвардська юридична школа, так, пане Стрейхане? Випуск тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертого?

— Правильно.

— Хіба вас у Гарварді не вчили, що не слід задавати питання, якщо наперед знаєте, що не отримаєте на нього відповіді?

Тиша.


У СЕРЕДУ ВРАНЦІ Ідіна Санга особисто прийшла до тюрми й оголосила службовцям, що вона звідти не піде, допоки їй не дозволять зустрітися з її клієнтами. Вона мала наготові ім’я і телефонний номер високопосадовця з Міністерства юстиції. Вона наробила якомога більше галасу і за годину її врешті відвели до крила, вщерть забудованого крихітними приміщеннями, більшість із яких вона бачила й раніше. Там не було вікон, вентиляторів, хоч найменших протягів — нічого, і цілу годину вона просиділа в пекельній задусі, поки доглядачі не привели закутого в кайданки Бо. Його ліве око набрякло, а брова над ним була злегка розпанахана. Конвоїри вийшли, але кайданки з Бо не зняли.

— Зі мною все добре, — сказав він. — Будь ласка, не розказуйте про це Золі та мамі.

— Що сталося?

— Та доглядачі трохи розважилися, розумієте?

— Мені шкода. Подати скаргу?

— Прошу, ні. Стане тільки гірше. Хоча куди вже гірше. Зі мною в камері ще п’ятеро, усі депортовані з Америки. Умови погані, але ми тримаємося. Скарги тільки погіршать становище.

— Про Абду щось чути?

— Ні. Батька так і не бачив. Дуже хвилююсь за нього.

— Тебе вже допитували?

— Так, уранці. Офіцер високого рангу. Віч-на-віч, більше в камері нікого не було. Вважає, що моя сестра заможна американська юристка. Звісно, хочуть грошей. Я намагався пояснити, що вона просто бідна безробітна студентка-юристка, а він не вірить. Назвав мене брехлом. Типу, в них є доказ: Золині гроші, що знайшли в сейфі готелю. Сказав, що то аванс і він хоче іще.

— Скільки?

— Десять тисяч доларів США за батька, вісім тисяч за матір, ще вісім за мене.

— Це просто обурливо! — вигукнула приголомшена Ідіна. — Хабарі тут звична річ, проте не в такому розмірі!

— Адже він вважає, що Зола багачка. Якщо вона приїхала сюди із такими грошима, то, ясна річ, вдома в неї ще більше.

— А що з тими шістьома тисячами, які вони вже забрали?

— Він сказав, що то за саму Золу. Я заперечив, що вона громадянка США і вже зареєструвалася в посольстві, але це не справило на нього враження. Сказав, що заарештує і Золу, і матір, якщо не отримає гроші.

— Це просто нечувано! У мене є впливові друзі в уряді, і я негайно їм зателефоную.

— Не робіть цього, я вас благаю, — скривився і захитав головою Бо. — Мені сказали, що минулого тижня тут уже померли двоє. Усе тільки погіршиться. Час від часу ми чуємо жахливі крики. Знов-таки, якщо ви поскаржитеся, хтозна, що трапиться. — Бо підніс сковані руки до обличчя і незграбно витер зворотом долоні вуста: — У мене є друзі в Штатах, але всі вони прості роботяги, як-от ми, незаможні. Мій брат Сорі живе в Каліфорнії, але він ніколи не вмів заощаджувати, йому самому постійно бракує грошей. Навіть не знаю, кому я можу зателефонувати. Мій начальник, тобто колишній начальник, хороша людина, але не захоче вплутуватися. Ніхто не хоче вплутуватися, коли затримують нелегалів, щоб відіслати назад. Ми чотири місяці перебували в центрі утримання, і в нас обірвалися всі зв’язки із зовнішнім світом. Як тільки друзі дізнаються, що тебе депортують, вони перестають бути друзями. Кожен сам за себе, — він заплющив очі й поморщився, наче від болю. — Мені нема кому зателефонувати. Тож запитайте Золу.


«МЕТС» ВИГРАЛИ ПЕРШІ ДВІ ГРИ на стадіоні «Янкі». Інші дві були в «Сіті-Філд». І знову Марк і Тодд купили найдешевші місця, а самі пішли на верхні ряди лівого сектора, подалі від вболівальників. Як завжди, на гучно розрекламованій третій грі аншлагу не було.

Вони пили пивце й дивилися на поле, ні за кого не вболіваючи — Тодд був фанатом «Оріолс», а Марк топив за «Філліс», — і складали план дій на наступні дні. Зранку вони сядуть на потяг до Вашингтона й зустрінуться з Філом Саррано, який поговорить із прокурором, аби довідатись, який у того настрій.

Тодд саме купував пакетик арахісу, коли задзижчав Марків телефон. То була Зола, яка досі тулилася в занехаяному готелі, перебуваючи в стані невизначеності. Марк або Тодд розмовляли з нею щодня, хоч і помалу. Що в них нового, вони писали електронною поштою, але обережно, не все. Обговорювати тему хабарництва краще було по телефону.

— Справа серйозна, — зауважив Марк, відкладаючи телефон. Він коротко виклав, що вона йому розповіла, закінчивши так:

— Їй потрібно двадцять шість тисяч доларів. У неї є шість тисяч у вашингтонському банку. Тобто треба виділити ще двадцять з рахунку фірми.

Тодд трохи подумав і сказав:

— Рахунок старої фірми значно порідів за ці дні. Купа витрат і катма прибутків.

— Баланс: тридцять одна тисяча, правильно?

— Трохи більше. І як воно тобі — перерахувати двадцять тисяч абикому в Сенегалі?

— Вона хоче, щоб ми переказали їх на трастовий рахунок її адвокатки. Що далі я не знаю, але певен, що Зола все обміркувала.

— А якщо її затримають за давання хабара?

— Не думаю, що там узагалі за таке затримують. Ми не повинні упускати цей шанс.

— Отже, так і зробимо? Ось так просто? Попрощаємось із двадцятьма тисячами баксів, заробленими тяжкою працею — впарюванням послуг алкашам у міських судах?

— Ну, здебільшого там кошти платників податків, якщо пам’ятаєш. Ми склали в загальну купу всі наші позики на проживання. У нас всі за одного, Тодде, нічого не змінилося. Золі потрібні ці гроші. У нас вони є. Припиняємо балачки.

Тодд хруснув коробком і закинув до рота кілька горішків.

— Добре. Але її точно не заарештують, чи вони такі, що можуть? Як-не-як, вона зареєстрована в нашому посольстві.

— Це ти в мене питаєш, що можуть, а чого не можуть поліціянти в столиці Сенегалу місті Дакар?

— Ні, насправді запитання не до тебе.

— От і добре. Вона американка, Тодде, як-от ми. Проте ми сидимо тут, на бейсбольному матчі, тимчасом як вона сходить потом в Африці — місці, де вона ніколи в житті не була. Ми турбуємося, що в п’ятницю постанемо перед неприязним суддею, тимчасом як вона хвилюється, що опиниться у в’язниці, в якій може трапитися що завгодно. Прикинь, що буде, як її побачать вертухаї.

— Ти знову мене повчаєш?

— Я не знаю, що я роблю, правда, хіба що пиво п’ю. Ми винні їй за все, Тодде. П’ять місяців тому все в її житті було нормально. Вона весело проводила час із Горді, закінчувала юридичну школу, думала, що займатиметься тим, чим вона там, чорт забирай, збиралася займатися. І тут намалювалися ми. Тепер вона в Сенегалі, перелякана, збанкрутіла, безробітна, проти неї вчинено позов і скоро звинуватять у правопорушенні, і так далі, і тому подібне. Бідна дівчина. Мабуть, проклинає той день, коли нас зустріла.

— Ні, вона нас любить.

— Вона полюбить нас набагато більше, коли ми перерахуємо їй двадцять штук.

— Певно, вона слабша, ніж ми вважали.

— Згоден. Добре, хоч ми з тобою не слабкі. Радше безумці, ніж слабаки.

— Оце точно, безумці. Пара вар’ятів.

— Ти коли-небудь замислювався над питанням, що ми накоїли?

— Ні. Ти забагато думаєш про минуле, Марку. Або я недостатньо. А втім, що зроблено, те зроблено. Ми не можемо повернутися назад і щось виправити. Отже, припини думати про минуле та осмислювати його. Це вже сталося. Ми щось там зробили і тепер не можемо нічого змінити. Нам би, чорт забирай, краще подумати про найближче майбутнє.

— І ніякого жалю?

— Я ніколи ні про що не жалкую, адже ти знаєш.

— Хотів би я бути таким, — Марк хильнув пива й подивився на поле. За мить сказав: — Я жалкую про той день, коли вперше зайшов у юридичну школу. Мені жаль, що я запозичив стільки грошей. Мені жаль, що так вийшло з Горді. І я точно жалкуватиму, якщо нас, як злочинців, запроторять на півроку до в’язниці.

— Чудово. Тепер тобі жаль. І що нам толку від твого скиглення тепер?

— Я не скиглю.

— А я чую скиглення.

— Гаразд, я скиглю. Хочеш сказати, якщо ти опинишся в тюрмі, все одно не будеш ні про що жаліти?

— Марку, ми обидва знаємо, що не потрапимо до тюрми. Крапка. Може, якийсь суддя і випише ордер на наше ув’язнення, але нас у той час не буде в тому залі суду. Нас не буде й у тому місті, а можливо, і в країні. Згоден?

— Згоден.

39

У ЧЕТВЕР О ДЕВ’ЯТІЙ РАНКУ Марк і Тодд зайшли в свій новий банк на Фултон-стрит, щойно він відчинився. У них було призначено зустріч із операціоністкою, якій вони згодували зворушливу казку про термінову потребу переказати двадцять тисяч доларів на рахунок юридичної фірми в Сенегалі. Зола надіслала електронною поштою ретельні інструкції щодо переказу. Операціоністці, за її недовгу кар’єру, ще не доводилося виконувати такого завдання. Вона зробила кілька телефонних дзвінків і взнала те, що й так знали Тодд і Марк: має велике значення курс долара США до західноафриканського франка. Спочатку долари обміняли на франки, потім переказ було авторизовано паном Лусеро, старшим компаньйоном. Переказ було ініційовано, гроші мали дійти до Сенегалу протягом доби, якщо все буде добре. Транзакція зайняла годину — достатньо часу, аби Марк і Тодд зачарували операціоністку своїм шармом і розумними зауваженнями.

Поки гроші йшли до місця призначення, Марк і Тодд сіли на потяг до Мангеттену і зрештою дісталися Пенн-Стейшн. Гайнуючи час і не дуже поспішаючи повертатися до Вашингтона, вони сіли в потяг опівдні й прокуняли весь шлях додому.

Додому? Хоча їх тут не було тільки п’ять днів, Вашингтон вже здавався іншою планетою. Роками то було їхнє обране місце, майданчик, на якому вони могли почати будівництво своїх кар’єр у осередку безлічі сприятливих можливостей, у місті, що по вінця заповнене юристами, фірмами і молодими професіоналами, які невпинно дерлися вгору. Тепер це було місце, де вони зазнали нищівної поразки, а лічильник втрат безупинно цокотів і понині. Скоро вони поспіхом покинуть це місто, знеславлені, переслідувані, і тому не дивно, що, дивлячись на нього через вікна таксі, вони не відчували але ніякої ностальгії.

Контора Філа Саррано знаходилась на Массачусетс-авеню біля Скотт-серкл. Він був одним із чотирьох молодших компаньйонів фірми з десяти юристів, яка спеціалізувалася на захисті «білих комірців» — робота, яка зазвичай означала гарні гонорари від забезпечених політиків, лобістів або урядових підрядників. Якось ця фірма знайшла час на двох відрахованих студентів, що доволі зухвало вторглися на територію глибоко шанованої в місті юридичної професії і були надто бідні, аби найняти більш досвідченого адвоката.

Філ був лише на рік старшим від Марка й Тодда. Він закінчив юридичну школу Фоґґі-Боттом в дві тисячі першому році, коли вони саме вступили. Проте оглянувши його кабінет, вони не знайшли жодного «фабричного» диплома. На «стіні слави» за його столом висів тільки гарний, обрамлений сертифікат Мічіганського університету про надання йому ступеня з гуманітарних наук, а з Фоґґі-Боттому нічого не було. Це був гарний кабінет у приємній маленькій фірмі, яка справляла враження привабливої та успішної. Здавалося, Філ і справді насолоджувався своєю роботою. Де ж це вони звернули не на той шлях? Чому їхні кар’єри вибило з тієї колії?

— Хто виступає як обвинувач? — поцікавився Тодд.

— Міллз Ріді. Знаєте таку?

— Ніт. Ніколи з нею не спав. А ти? — спитав він Марка.

— Із цією не спав.

— Перепрошую? — не зрозумів Філ.

— Вибач, ми тут жартуємо про своє.

— То й тримайте своє при собі.

— Вона жорстка? — допитувався Марк.

— Атож. Справжня бузувірка, — відповів Філ і потягнувся за підшивкою. — Ось, вона прислала мені документи за вашою справою, і я встиг їх переглянути. У них є дублікати всіх ваших реєстрацій явок у суди, звісно, під тими, іншими, іменами. Отже, у мене до вас питання, яке я зазвичай не ставлю своїм клієнтам: хлопці, у вас є що протиставити звинуваченню?

— Ні, — промовив Марк.

— Узагалі нічого, — сказав Тодд. — Винні з усіх боків.

— Тоді навіщо ви це робили?

— Хіба таке питання припустимо задавати клієнтам?— спитав Тодд.

— Припустимо. Мені просто цікаво, ось і все.

— Поговоримо про це пізніше, — запропонував Марк.— Може, якось вип’ємо разом. А зараз у мене питання стосовно обвинувачення. Вони це серйозно? Адже це незначне правопорушення. У половині штатів незаконна юридична практика взагалі не вважається злочином. Це просто дрібний судово караний проступок.

— Тут вам не та половина штатів, — пояснив Філ. — Тут округ Колумбія. І якби ви мали ліцензії, то, певно, знали б, що Асоціація адвокатів ставиться до таких речей дуже серйозно. І правильно робить. Я вже мав розмову з пані Ріді, і вона вкрай вимоглива. Нагадала мені, що максимальне покарання: два роки ув’язнення і штраф тисяча доларів.

— Це ж смішно, — посміхнувся Тодд.

— Ми не відбуватимемо покарання, Філе, — промовив Марк. — І ми геть зовсім вийшли з грошей, віддавши тобі ті шість кусків.

— Які я позичив у бабусі, — додав Тодд.

— Вам їх повернути? — устав дибки Філ.

— Ні-ні, залиш їх собі, — сказав Марк. — Ми просто хочемо, аби ти знав, що ми розорені дощенту і в тюрму не збираємося, тож закарбуй це собі де-небудь.

— І на заставу в нас грошей нема, — знову встряв Тодд.

— До цього навряд чи дійде, — похитав головою Філ. — Якщо вам нічого протиставити звинуваченню, але ви не згодні прийняти покарання, то чого ви хочете від мене?

— Затягування, — зажадав Марк.

— Відстрочки, — сказав Тодд. — Тягни без краю свою дудку, спускай справу на гальмах. Якщо ти попросиш призначити дату суду, скільки до нього буде часу?

— Щонайменше півроку, може, рік, — прикинув Філ.

— Чудово, — промовив Марк. — Скажи пані Ріді, що ми збираємося судитися і в нас буде купа часу, аби попрацювати над угодою.

— Ви, хлопці, мудруєте наче справжні адвокати, — зауважив Філ.

— Ми ж навчались у Фоґґі-Боттомі, — відповів Тодд.


ЯК СТЕМНІЛО, ВОНИ прокралися в свою квартиру над баром «Когут», аби перевірити речі, а може, й переночувати. Але все там навівало таку тугу, що вони вже за годину викликали таксі й поїхали до дешевого мотелю. Кожен мав у кишені по п’ять тисяч доларів, і це означало, що на рахунку фірми «Лусеро та Фрейжер» залишилося 989 доларів 31 цент. Вони знайшли дорогий ресторан із м’ясними стравами й витратилися на філе й дві пляшки каліфорнійського каберне.

Після того, як усе було з’їдено, а вино майже випито, Тодд спитав:

— Пам’ятаєш фільм «Жар тіла» з Кетлін Тернер і Вільямом Гертом?

— Авжеж. Чудовий фільм про незугарного адвоката.

— Між іншим. Так от, у Мікі Рурка, який там грав ув’язненого, була славнозвісна репліка, щось штибу: «Убиваючи когось, ти робиш десять помилок. І якщо ти усвідомлюєш вісім із них, ти — геній». Пам’ятаєш таке?

— Можливо. Ти когось убив?

— Ні, але ми наробили помилок. Насправді ми наробили стільки помилок, що не усвідомлюємо й половини з них.

— Наведи хоч одну?

— Ми проговорилися, коли сказали Реклі, що наш друг наклав на себе руки. Це було справді тупо. Той його чорт із безпеки, як там його звати?

— Дуг Брум, здається.

— Точно. Той Брум налякав нас до всирачки, коли увійшов і сказав, що перевірив кожного Марка Фінлі та Тодда Маккейна в країні. Було таке?

— Було.

— Отже, очевидно, що Реклі схиблений на безпеці й розвідці. Не треба докладати багато зусиль, аби розшукати одного з учнів з однієї з його юридичних шкіл, який нещодавно вчинив самогубство. Випливе ім’я Горді. Блум зі своїми людьми почнуть винюхувати довкола Фоґґі-Боттому, хтось кине побіжно наші імена, які, до речі, минулого тижня оприлюднило «Пост». Без зайвих зусиль Брум установить наші справжні імена, які, звісно, виведуть його на нашу нову фірму в Брукліні.

— Зачекай, я не встигаю. Навіть якщо він знає наші справжні імена й звідки ми, як він знайде «Лусеро та Фрейжер» у Брукліні? Адже ми там не зареєстровані. Її немає в телефонних довідниках, немає на веб-сайті. Ніяк не второпаю.

— Помилка номер два. Ми перестаралися з колективним позовом у Маямі. Реклі й Стрейхан можуть спитати себе, чому це ми так зацікавлені в позові «Коен-Катлер». Якщо ми так наполягали, отже, маємо там шкурний інтерес. Я, звісно, не певен, але раптом Брум виявить, що фірма «Лусеро та Фрейжер» передала справи тисячі трьохсот клієнтів фірмі «Коен-Катлер»?

— Отут зупинись. Ми ніде не значимося як повірені, як і наша фірма, як і десятки інших адвокатів, що передавали свої справи. Ця інформація є тільки в «Коен-Катлер» і вона конфіденційна. І Реклі ніяк туди не пробратись. Та й навіщо воно йому треба?

— А може, йому й не треба. Може, він просто повідомить ФБР, мовляв, є підозра, що в угоді зі «Свіфтбанком» криється якесь шахрайство.

— Але ж він дійсно бажає чимскоріш укласти угоду.

— Можливо. Проте, гадаю, Реклі жорстко відреагує, якщо запідозрить, що ми його ошукали.

— Сумніваюся, що він відважиться хоч близько підійти до ФБР, коли воно так насідає на «Свіфтбанк».

— Згоден, але може нашептати.

Марк крутив вино в келиху й зачаровано на нього дивився. Потім трохи відпив і посмакував. Тодд утупився в порожнечу.

— А я думав, ти ні про що не шкодуєш, — промовив Марк.

— А я і не шкодую, я звертаю увагу на помилки. Із жалем покінчено без жалю, шкода шкодувати, тільки час витрачати. А от помилки, невдалі кроки в минулому можуть призвести до наслідків у майбутньому. Якщо нам пощастить, помилки можна затлумити або навіть виправити.

— Ти й справді стурбований.

— Так. А ти ні? Ми маємо справу з одним із найбагатших людей з необмеженими можливостями і, крім того, порушуємо закони направо й наліво.

— Тисяча триста порушень, якщо точніше.

— Як мінімум.

Підійшов офіціант і запитав про десерт. Замість нього вони замовили бренді. Тодд сказав:

— Я сьогодні чотири рази дзвонив Дженні Вальдес із «Коен-Катлер». Безрезультатно. Уявляю, який там у них зараз хаос. Обробити двісті двадцять тисяч позовів — це тобі не смішки. Спробую ще завтра. Треба упевнитися, що назва нашої фірми буде надійно схована, і треба, щоб нас повідомили, якщо хтось буде винюхувати.

— Гаразд. Як ти вважаєш, Брум не заявиться завтра в суд?

— Особисто ні, але може надіслати спостерігача.

— Ти з мене параноїка зробиш.

— Ми в бігах, Марку. Параноя нам не завадить.

40

АБИ ЇХ НЕ ВПІЗНАЛИ в коридорах суду, у яких вони колись полювали, відповідачі скористалися службовим ліфтом заднього входу, про який мало хто з юристів знав. Проте Філ знав і провів хлопців через лабіринт коротких коридорів із рядами дверей кабінетів суддів, секретарів і діловодів. Марк і Тодд надягнули піджаки й галстуки, бо їх могли сфотографувати для газет. Вони ні з ким не розмовляли і, якщо бачили знайоме обличчя, то відводили очі.

О дев’ятій п’ятдесят, вигулькнувши з нетрів будинку, вони увійшли до залу, де головував вельмишановний Авраам Еббот із шостого відділу суду загальних сесій. Аби взнати, хто ними цікавиться, відповідачі швидко озирнули аудиторію. Там було чоловік тридцять глядачів, трохи більше, ніж зазвичай приходить на першу явку. Вони сіли на місцях захисту, спиною до натовпу, в той час як їхній адвокат вступив у розмову з прокуроркою. Суддя Еббот сидів на лаві й заповнював якісь документи. Нізвідкіль вигулькнула Гедлі Кавінесс і нахилилася поміж ними.

— Просто заскочила аморально вас підтримати, хлопці,— прошепотіла вона.

— Дякуємо, — озвався Марк.

— Ми думали подзвонити тобі вчора ввечері, — сказав Тодд.

— Я була зайнята.

— А сьогодні ввечері?

— На жаль, вже домовилася про побачення.

— Що за одна та пані Ріді?— спитав Марк, кивнувши в бік сусіднього столу.

— Абсолютно некомпетентна, — усміхнулася Гейді. — І вкрай тупа, щоб це зрозуміти. А втім, та ще паскуда.

— Газетярі тут є? — поцікавився Тодд.

— Отой у рудуватому піджаку, у четвертому ряді зліва, з «Пост». Більше нікого не знаю. Мені час бігти. Не загубіть мій номер і зателефонуйте, як звільнитеся.

Вона щезла так само швидко, як і з’явилася.

— Звільнимося? Як-от із тюрми? — прошепотів Марк.

— Люблю цю потіпаху, — промурмотів Тодд.

Відчинилися дальні двері праворуч, і в зал завели трьох в’язнів у помаранчевих комбінезонах, скованих одним ланцюгом. Усі троє — молоді чорношкірі хлопці, яких узяли прямо на злих вулицях Вашингтона й, напевно, засадять на роки в тюрму. Якщо вони досі не в якійсь банді, то у в’язниці швидко до когось пристануть, бо гуртом там легше вижити. Протягом їхньої недовгої кар’єри адвокатів у кримінальних справах Марк і Тодд вислухали доволі розповідей про жахи тюремного трибу життя.

Діловод викликав Фрейжера та Лусеро. Вони встали, підійшли до лави судді разом із Філом і глянули в невсміхнене лице судді Еббота. Його першими словами були:

— Не скажу, що впізнаю когось із вас, хоча мені казали, наче ви тут уже бували.

Так, бували, проте вони не прохопились ані словом.

— Пане Фрейжере, ви обвинувачуєтеся в порушенні статті п’ятдесят чотири «бе» кримінального кодексу округу Колумбія: незаконна юридична практика. Чи визнаєте ви свою вину?

— Не визнаю, Ваша честь.

— А ви, пане Лусеро, за тим самим обвинуваченням?

— Не визнаю, Ваша честь.

— Іще є третій відповідач, пані Зола Маал, також відома під ім’ям Зола Паркер, я так гадаю, це її фаховий псевдонім. То де ж ця пані Маал?

Він подивився на Марка, який знизав плечима, мовляв, і гадки не маю. Подав голос Саррано:

— Ну, Ваша честь, складається враження, що вона залишила країну. Її сім’ю депортували в Африку, і мені сказали, що вона, імовірно, теж поїхала туди, щоб їх підтримати. Я не представляю її в суді.

— Чудово, — сказав суддя Еббот, — дивовижа стає ще дивнішою. Ваші справи передаються на розгляд досудовій колегії. Якщо буде висунуто обвинувачення, вас сповістять про дату слухань. А втім, я певен, процедуру ви знаєте. Маєте якісь питання, пане Саррано?

— Ні, Ваша честь.

— Ваша честь, — узяла ініціативу до своїх рук Міллз Ріді,— я наполягатиму на застосуванні запобіжного заходу для цих двох відповідачів у вигляді застави.

Філ розчаровано крякнув, а суддя Еббот подивився на неї здивовано:

— Чому це?

— Бо, як ми бачимо, ці відповідачі користуються різними іменами, від чого зростають ризики втечі. Внесення ними застави забезпечить своєчасність їх явки в суд.

— Пане Саррано? — запитав суддя.

— Немає необхідності, Ваша честь. Моїх клієнтів заарештували минулої п’ятниці й наказали з’явитися сьогодні о десятій. Вони найняли мене, і ми прибули на п’ятнадцять хвилин раніше. Скажіть, коли їм прийти, і я їх приведу.

«Чорта з два приведеш, — подумав Тодд. — Вбирай в очі, дядьку Ейбе, бо більше ти мене не побачиш».

«Ризики втечі, — розмірковував Марк. — А як вам повна ілюзія зникнення з лиця землі? Якщо ви вважаєте, що я добровільно приречу себе до тюрми, то ви зовсім з глузду з’їхали, пані».

— Ваша честь, їхня співвідповідачка вже втекла з країни,— не вгамовувалася пані Ріді. — Вони видавали себе за інших людей.

— Я тут справді не бачу потреби в заставі, — промовив суддя. — Пане Саррано, чи згодні ваші підзахисні залишатися в місті, поки їхні справи не представлять досудовій колегії присяжних?

Філ поглянув на Марка, який знизав плечима й пообіцяв:

— Звісно. Хоча мені треба провідати матір у Довері. Утім, гадаю, потерпить.

— А в мене зовсім хвора бабуся в Балтиморі, — додав Тодд. — Утім, гадаю, потерпить. Як скаже суд.

До чого легко брехати!

— Ваша честь, — запевняв Саррано, — ці хлопці нікуди не подінуться. Застава для них — непотрібна витрата.

— Згоден, — знесилено сказав старий Ейб. — Не бачу потреби.

— Ну Ваша честь! — наполягала пані Ріді. — Можемо ми хоча б відібрати в них паспорти?

Марк розсміявся і сказав:

— Ми не маємо паспортів, Ваша честь. Ми просто двійко розорених і відрахованих із юридичної школи студентів.

Його справжній паспорт був у кишені штанів, і йому аж свербіло чимскоріш його використати. А через годину він про всяк випадок придбає і новий, фальшивий.

Суддя здійняв руку, щоб той замовчав:

— Без застави. Побачимося через місяць чи коли воно там.

— Спасибі, Ваша честь, — подякував Саррано.

Ледве вони відійшли від суддівської лави, як через хвіртку бар’єру пройшов Даррелл Кромлі з якимись формулярами в руках і гучно оголосив:

— Перепрошую, що втручаюсь, пане суддя, але мені треба вручити цим двом процесуальні документи. Ось копія позову, який я вчинив від імені мого клієнта Рамона Тейпера.

— Що за чортівня? — спитав Саррано.

— Буду судитися з вашими клієнтами, — відповів Кромлі, тішачись загальною увагою.

Марк і Тодд, які відходили до столу захисту, отримали копії судових повісток і позову. Суддю Еббота це, схоже, веселило. Іще один добродій піднявся з першого ряду й оголосив:

— Ваша честь, мені теж потрібно вручити їм папери. Я представляю «Нерухомість Керрбоу» і ці двоє не сплатили оренду за січень.

Він помахав паперами, і Саррано підійшов і взяв їх. Чотирма рядами далі від повіреного Керрбоу встав чоловік і сказав:

— А скажіть, пане суддя, я найняв отого Марка Апшо владнати справу мого сина, який напідпитку сів за кермо, і дав йому тисячу доларів готівкою, а він не з’явився на суд. І моєму синові виписали ордер на арешт. То хай тепер повертає гроші.

Марк пильніше подивився на того чоловіка: дійсно знайоме обличчя. А центральним проходом вже сунув Рамон Тейпер, волаючи на все горло:

— Ці двоє взяли мою справу та запороли її, судде! Я вважаю їх треба посадити в тюрму!

Йому перегородив шлях судовий пристав у однострої. Суддя Еббот почав гамселити своїм молотком і гукати:

— Порядок у суді! Порядок!

Філ Саррано глянув на своїх підзахисних і сказав:

— Ушиваємося.

Вони оминули суддівську лаву й прожогом вибігли в бічні двері.


ЧЕРЕЗ ЧОТИРИ МІСЯЦІ після того, як вони вперше купили підроблені водійські права й розпочали свою злощасну авантюрну діяльність вуличних адвокатів, Марк і Тодд знову відвідали майстерню в Бетесді, аби їхній улюблений фальсифікатор справив їм липові паспорти. Без сумніву, ще один злочин, але він відкрито рекламував свої послуги в інтернеті, разом із десятками інших у галузі «фахового оформлення документів». На словах він гарантував, що його вироби обдурять будь-яку митницю та паспортний контроль світу. Тодд ледве стримався, щоб не спитати його, як той діятиме в гарантійному випадку. Невже заявиться до аеропорту та почне торгуватися з прикордонниками? Ні. Марк і Тодд знали: якщо їх застукають, цей дядько навіть не відповість на телефонний дзвінок.

Сфотографувавшись і підписавшись у потрібних місцях іменами «Марк Апшо» і «Тодд Лейн», вони протягом години спостерігали за тим, як він скрупульозно вирізає й прилагоджує різні деталі та завіряє сторінки, а потім штемпелює їх дивовижною кількістю печаток — явними доказами того, що власники паспортів завзяті мандрівники. Він відібрав дві добряче заяложені обкладинки для загальногромадянських паспортів і навіть наліпив на звороті захисні стрічки. Вони заплатили йому тисячу доларів готівкою, а коли виходили, він сказав їм:

— Щасливої дороги, хлопці.


ВИПУСКНИЙ ВЕЧІР ВИЛИВСЯ в імпровізоване святкування в одному з барів Джорджтауна. Вілсон Фезерстоун надіслав повідомлення із запрошенням Маркові, і, оскільки йому й Тоддові нічого було робити в п’ятницю ввечері, вони приїхали туди із запізненням і приєдналися до десятка старих друзів по юридичній школі, що зібралися добряче надудлитись. Завтра у Фоґґі-Боттомі відбудеться формальна церемонія вручення дипломів, проте, як завжди, відвідувачів буде негусто. Тільки двоє з їхньої компанії дійсно планували піти на вручення своїх майже нікчемних дипломів, бо на тому наполягали їхні матері.

Отож вони напилися. Пригоди Марка й Тодда за останні чотири місяці викликали в усіх неослабну увагу, і двоє друзів усмак почастували компанію ескападами фірми «Апшо, Паркер і Лейн». За столиком не ущухав сміх, коли Марк і Тодд розігрували в особах сценки про Фредді Гарсія або Рамона Тейпера та його чудовий позов, що заснядів у них на очах; про візити до контор «Довір-Расті», Джеффрі Корбета і Едвіна Моссберґа; про бідну Золу, яка блукала буфетами лікарень; про те, як судові кур’єри обламувалися в барі «Когут» та про цькування позикових консультантів. Вони більше нічого не втаювали. Вони стали легендами Фоґґі-Боттому, і те, що їм світила тюрма, а вони з цього сміялися, лише додавало перцю їхнім історіям.

Коли їх спитали про подальші плани, Марк і Тодд відповіли, що вирішили відкрити філію АПЛ у Балтиморі, і закликатимуть клієнтів у тамтешніх кримінальних судах. Кому вона треба та ліцензія на адвокатську практику? Проте про свою грандіозну аферу вони — анічичирк.

Із восьми їхніх приятелів шестеро збиралися два місяці готуватися до адвокатського іспиту, троє знайшли роботу, утім, двоє з них у неприбуткових організаціях, і лише один влаштувався в юридичну фірму — і це був контингент, здатний пройти іспит. Кожен із них мав непідйомні борги завдяки великій юридично-освітній облуді, організованій Гайндсом Реклі.

Незважаючи на майже зриму присутність, про Горді ніхто не згадував.

41

У СУБОТУ ВРАНЦІ Тодд, вигравши в орлянку, узяв таксі до аеропорту Даллеса. Він заплатив сімсот сорок доларів за квитки на літак авіакомпанії «Дельта» до Барбадосу й назад. Його підробка пройшла як реєстрацію «Дельти», так і паспортний контроль. Упродовж двох годин польоту до Маямі він здебільшого спав. Остаточно збадьорився, коли після тригодинної затримки в залі очікування аеропорту ледь не пропустив свій рейс на південь. До столиці Барбадосу міста Бриджтаун він прибув присмерком і взяв таксі до маленького готелю на пляжі. Почувши музику, він скинув туфлі, закачав штани й пішов теплим піском на сусідську курортну вечірку. Не пройшло й години, як він відчайдушно фліртував із привабливою жінкою років п’ятдесяти з Г’юстона, чоловік якої лежав у відключці в гамаку поряд із ними. Словом, Барбадос відповідав усім вимогам.

Марк вирушив потягом із вокзалу Юніон, залишивши округ Колумбія позаду. Назавжди. Він прибув до Нью-Йорка о п’ятій дня, дістався підземкою до Брукліна і знайшов їхній номер у такому самому стані, в якому вони його й залишили в четвер.

У Золи субота видалася багатшою на події. Посеред ранку до готелю зайшов поліціянт високого рангу в піджаку та краватці в супроводі двох полісменів у формі. Залишивши їх у вестибюлі, він піднявся разом із Золою в її номер на четвертому поверсі. Фанта була за перекладача. Зола вручила йому товстий конверт, набитий західноафриканськими франками — еквівалент двадцяти шести тисяч доларів США. Він неквапно перерахував гроші й, схоже, залишився задоволений операцією. Він дістав із однієї кишені піджака її картки, а з іншої — конверт і сказав:

— Ось ваші гроші.

— Які гроші? — здивувалась вона.

— Гроші з готельного сейфу. Приблизно шість тисяч доларів США. У готелі є запис про них.

«Злодійська честь»,— подумала вона, але не знайшла, що сказати. Вона взяла в нього конверт, як він раніше взяв у неї, та сунула до кишені.

— Буду за годину, — сказав він і вийшов.

Точно через годину навпроти готелю зупинився поліцейський фургон. Ззаду вилізли Абду й Бо — обидва без кайданків — і увійшли до вестибюля, ніби парочка туристів. Побачивши Золу й Фанту, вони просльозилися, а потім вже ридала вся сім’я. Відтак вони зайшли в кафе й накинулися на яйця і мафіни.

Там їх і знайшла Ідіна Санга, яка підняла всіх на ноги. Вони поспішно запакували речі, готові від’їздити. Зола біля конторки портьє розрахувалася за готель, а Ідіна викликала таксі. Гуртом вони вибігли з готелю і, не оглядаючись, поїхали геть.

Через сорок п’ять хвилин вони зупинилися перед масивом сучасних висоток. Ідіна побалакала по телефону, і у вестибюлі найвищого з будинків їх зустрів хтось із обслуги. Їхня тимчасова квартира була на сьомому поверсі. Вона була тільки частково мебльована, але кого це хвилювало? Після чотирьох місяців у центрі утримання іммігрантів і тижня в дакарській тюрмі Абду це місце здавалось палацом. Головне, що вся його сім’я разом, на волі та в безпеці.

Ідіна провела швидкий інструктаж. Квартира орендована на дев’яносто днів. У понеділок вона почне працювати над отриманням документів. Їхнє сенегальське громадянство буде відновлено в найкоротший термін; Зола теж буде натуралізована. Згідно із звітами її компаньйонів, із поверненням до США їй краще не поспішати.


ДРУГИЙ РАНОК ПОСПІЛЬ Тодд прокидався з важкою головою і пересохлим ротом. Він лікувався кавою біля басейну й опівдні був готовий до походу по крамницях. Узявши таксі, він поїхав до новобудов на північній окраїні Бриджтауна — масиву збірних кондомініумів, які на веб-сайті мали значно привабливіший вигляд, ніж були насправді.

Веб-сайти! Сам не усвідомлюючи чому, Тодд, якщо був не в гуморі, заходив на веб-сайт Фоґґі-Боттому й проклинав усміхнені привабливі та розмаїті писки студентів, що з успіхом пройшли випробування юридичною школою. Хіба можна вірити веб-сайтам?

Як би там було, він зустрівся з ріелтором, шо показав йому дві квартири, які можна було придбати чи орендувати за смішними цінами. Тодд вибрав ту, що поменше, поторгувався стосовно завдатку і підписав договір про придбання, вручивши від імені фірми «Лусеро та Фрейжер» чек на п’ять тисяч доларів, який невдовзі повернеться з Брукліна. Із договором у руці він повернувся до готелю, зв’язався з компаньйонами, натягнув плавки й пішов до басейну, де купив у тікі-барі крижаний дайкірі та розлігся засмагати на сонці.


У НЕДІЛЮ, НАПРИКІНЦІ ДНЯ, Баррі Стрейхана викликали в особняк Гайндса Реклі на П’ятій авеню. Відкоркувавши пляшку вина, вони всілися на сонячній терасі з видом на Централ-парк. Дуг Брум зі своєю командою відслідкували Марка й Тодда й досі намагалися стулити все докупи, аби побачити загальну картину. Новини про самогубство Горді вивело їх на юридичну школу Фоґґі-Боттом, де напередодні детектив відвідав гнітючу церемонію вручення дипломів. Із програмки з іменами випускників і завдяки кільком телефонним дзвінкам він дізнався про таких собі Фрейжера та Лусеро — студентів-третьокурсників, близьких приятелів небіжчика, які в січні кинули навчання. Один із студентів навіть розповів за власним бажанням, що тих двох було заарештовано за незаконну юридичну практику. В учорашній «Пост» була статейка про їхню багату на події явку до суду в п’ятницю. Реклі був не єдиною людиною, хто їх розшукував — за ними тягнувся хвіст ошуканих клієнтів та інших людей, що жадали їх засудити. Фейсбучні сторінки цих двох були закриті двома місяцями раніше, але хакер, найнятий Брумом, прихитрився відтворити деякі світлини. Безсумнівно, Фрейжер і Лусеро — та сама парочка, що видавали себе за журналістів на зустрічі з Реклі й Стрейханом у Брукліні п’ять днів тому.

Реклі подивився на розсип світлин і порівняв їх із копіями фальшивих водійських прав округу Колумбія. Потім жбурнув їх на стіл і спитав:

— Так чого вони домагаються?

— Два з половиною місяці тому, — пояснив Стрейхан,— Марк Фрейжер приєднався до колективного позову в Маямі в статусі розлюченого клієнта «Свіфтбанку». Він відкрив рахунок у вашингтонському відділенні в січні.

— І що? Ну отримає він кілька баксів згідно з угодою. Має бути ще щось.

— Тодд Лусеро приєднався до колективного позову в Нью-Йорку, а їхня приятелька Зола Маал у Вашингтоні. Не знаю, що вони затіяли, можливо, хотіли зрозуміти механізм оборудки зсередини.

— Має бути ще щось. Вони б не вдавалися до таких заходів заради мізерної суми відшкодування. Що нам відомо про позов «Коен-Катлер»?

— Найбільший із шести. Двісті двадцять тисяч клієнтів, переданих десятками менших юридичних фірм. Більшість позивачів можна знайти за допомогою юридичних служб пошуку в інтернеті, але не всіх. Як ви розумієте, враховуючи таку кількість позовів і швидкість розвитку подій, все набуло хаотичного характеру. «Коен-Катлер» не зобов’язана оприлюднювати список фірм, які передали їм позивачів. Але Брум продовжує копати.

— Як ми можемо роздобути список «Коен-Катлер»?

— Ніяк. Ця інформація конфіденційна. А от ФБР дійсно може поставити їм кілька запитань.

— Я не хочу, щоб тут нишпорили ефбеерівці.

— Розумію. Але є способи їх підмазати.

— Знайди такий спосіб і дій швидко. Коли передаватимуть гроші?

— Скоро. Цього тижня, згідно з угодою і постановою суду.

— Я тут безсилий, Баррі, і мені це не подобається. Я хочу все владнати, і якнайшвидше, аби банк забув про все це, як про страшний сон. Але водночас мені огидна сама думка про те, що мене хочуть обікрасти. Ми обидва знаємо, що цим адвокатам з колективних позовів довіряти не можна. А враховуючи всі ці мільйони потенційних позивачів і поготів. Там простіше простого затіяти якусь оборудку, навіть цілу їх купу.


У ПОНЕДІЛОК ВРАНЦІ Тодд вирядився, мов на свято і взяв таксі до Другого королівського банку Малих Антильських островів у діловому центрі Бриджтауна. На десяту ранку в нього була призначена зустріч із паном Рудольфом Річардом, підстаркуватим чепуруном, який завідував закордонною клієнтурою. Згідно з легендою Тодда, він та його компаньйони, які наразі в Америці, здобули достатньо трофеїв під час юридичних баталій і тепер, у двадцять сім років, у самому розквіті сил, вони, так би мовити, вирішили обміняти фішки на гроші й переїхати на Кариби. Він закриває свою юридичну фірму і наступні кілька років буде керувати, лежачи біля басейну з видом на океан, гедж-фондом «Йорк і Орандж Трейдерс». Він пред’явив свій несправжній паспорт, свій договір на нову квартиру, яку більше ніколи не побачить і радше слізливого рекомендаційного листа від операціоністки «Сітібанку» в Брукліні. Пан Річард зажадав десять тисяч доларів для належного відкриття рахунку, але в Тодда таких грошей не було. Він пояснив на юридичному жаргоні, який пан Річард насилу розумів, що за один-два тижня надійдуть великі гроші, а зараз усе, що він може надати, це дві тисячі доларів готівкою. І якщо цього недостатньо, він просто перейде вулицю і зайде в якийсь інший із щонайменше сотні банків, із яким можна вести діло. Цілу годину Тодд усміхався, вмовляв і обманював, і зрештою рахунок було відкрито.

Він вийшов із банку й знайшов безлюдне вуличне кафе, де текстовим повідомленням доніс до компаньйонів чарівну новину: тепер у них своє діло на Барбадосі.

Тимчасом Марк насідав на Дженні Вальдес і «Коен-Катлер». Угоду із «Свіфтбанком» давно підтвердили на всіх рівнях, то де мої кляті гроші? Вона не певна, але такі справи потребують часу, пояснила вона, а втім, вони вже очікують на переказ коштів. До понеділка їх точно не буде. Марк блукав бруклінськими вулицями під похмурим, затягнутим хмарами небом і намагався не думати про компаньйона, який зараз ніжився під сонцем і занапащав печінку. Але, як на зло, Тодд надсилав йому одну за одною світлини з жагучими красунями в міні-бікіні.


У ВІВТОРОК НАПРИКІНЦІ ДНЯ, двоє агентів ФБР увійшли до контори «Коен-Катлер» у діловому центрі Маямі й швидко пройшли до кабінету Єна Мейвезера, управляючого компаньйона фірми. Здебільшого говорив спецагент Війн, і зустріч була напруженою від самого початку. Федерали жадали розкриття конфіденційної інформації, яку не можна поширювати.

— Скільки фірм передали вам своїх клієнтів для колективного позову? — спитав Війн.

— Кількадесят. І це все, що я можу вам сказати, — доволі різко відповів Мейвезер.

— Ми вимагаємо надати нам список цих фірм.

— Гаразд. Покажіть мені судовий ордер, і ми виконаємо вашу вимогу. Ви запитуєте про конфіденційну інформацію, добродії, і, за відсутності розпорядження суду, ми не маємо права її надавати.

— Розумієте, ми підозрюємо, що до вашого позову влізли шахраї.

— Мене б це не здивувало. Як вам відомо, шахрайство в таких масових позовах звичайна річ. Ми бачили таке й раніше і завжди докладаємо багато зусиль, аби цьому запобігти. Проте ми маємо справу з понад двомастами тисячами особистих позовів і десятками юридичних фірм. Ми не можемо перевірити геть усіх.

— Коли ви почнете виплачувати гроші?

— Наразі наш відділ виплат працює цілодобово. Перший транш від «Свіфтбанку» ми отримали сьогодні. Розподіляти кошти ми почнемо завтра вранці. І, як ви розумієте, оскільки йдеться про великі суми грошей, наші телефони буквально розриваються. Нам доручено судом розподілити кошти якнайшвидше.

— Ви можете відкласти цей процес на один-два дні? — спитав Війн.

— Ні, — роздратовано відповів Мейвезер. — Ми виконуємо розпорядження суду про якнайшвидший розподіл коштів. Наскільки я розумію, добродії, ФБР наразі тільки на першій стадії розслідування, тож ви, далебі, просто закидаєте вудку в надії щось підчепити. Покажіть мені розпорядження суду, і ця фірма буде діяти згідно із ним.

Ніколи не ставайте поміж адвокатом, який веде колективний позов про відшкодування збитків, і грошима, які він отримав від укладеної угоди за цим позовом. У ФБР знали, що фірмі «Коен-Катлер» відшматується від цієї угоди близько вісімдесяти мільйонів доларів.

— Гаразд, — сказав Війн, піднявшись. — Ми повернемося з розпорядженням суду.

І вони з напарником мовчки вийшли з кабінету.

42

У СЕРЕДУ, О ДЕВ’ЯТІЙ РАНКУ, Марк отримав електронного листа з «Коен-Катлер», у якому повідомлялося, що понад чотири мільйони доларів перераховано їхнім відділом платежів на рахунок фірми «Лусеро та Фрейжер, повірені» в «Сіті-банку». Сума складалася з відшкодування у розмірі трьох тисяч вісімсот доларів кожному з тисячі триста одинадцятьох клієнтів мінус вісім відсотків, які «Коен-Катлер» брав за головування у веденні колективного позову. Тож у підсумку вийшло чотири мільйони п’ятсот вісімдесят три тисячі двісті п’ятдесят шість доларів.

Марк притьмом побіг до «Сітібанку» і чекав на гроші в кабінеті своєї улюбленої операціоністки. Він промучився цілу годину, а точніше, п’ятдесят шість хвилин, не в змозі всидіти на місці, швендяючи кабінетом, поводячись так, наче то була не якась рядова справа. Операціоністку дратувала ця ситуація, але вона вже стільки часу провела разом з Марком, що він став їй подобатись і вона почала переживати за молодого адвоката. Поки тяглися хвилини, Марк попрохав її підготувати шість підтверджених чеків. Три для позикових консультантів на погашення боргів Тодда Лусеро, Золи Маал і Марка Фрейжера на загальну суму шістс