Чорні коси, чорні очі [Владислав Адольфович Русанов] (fb2) читать онлайн

Владислав Русанов Чорні коси, чорні очі

— Добридень, красуне! — чорновусий та чорнобровий козак нахилився з коня, зазираючи через тин. — Чи не напоїш подорожнього?

Огрядна молодиця, яка щось уважно роздивлялась серед городини, підняла очі. Посміхнулась.

— Тебе напоїти чи коня?

Скільки їй років було? Сорок, тридцять, вісімнадцять? Ніхто би не здогадався, ніхто б не сказав.

— Таке кажеш! — мотнув чубом козачина. — Мене, звісно. Чи я коняку біля криниці не напою?

Молодиця обтерла долоні об спідницю та пішла в хату, похитуючи стегнами так, що аж дух займався. Невдовзі знову з’явилася, тримаючи глек, замотаний сніжно-білою ганчіркою.

Козаків вже було троє. Той, що промовив до неї першим, з ним поряд, немов брат-близнюк, на такому ж вороному коні, а третій... З першого погляду кожен сказав би, що це — отаман. Посивілі вуса, та довжелезний оселедець, заправлений за вухо, коштовний жупан свебодзиньского сукна вдягнений в один рукав, та золоте кільце, що відтягувало мочку. А очі вовчі — жовті и жорстокі. Він сидів у сідлі, немов на припічку, перекинувши ногу через луку та хизуючись сап’яновим чобітком з гострим носом та срібною шпорою за зубчастим коліщатком. У правиці — оздоблена прикрасами нагайка, лівою тримав поводдя.

— Добридень, красуню.

— Й тобі, пане отамане.

Щиро вклонилася селянка, подала прохолодного глечика.

— З печерицями? — виблиснув зубом старий козак.

— Тю... — зашарілася жіночка. — Таке кажеш, пане отаман. Навіщо мені печериці. Втім сам скуштуй.

Отаман стягнув ганчірку, зазирнув у глек, немов роздивляючись щось. Навіть, здається, нюхав, немов мисливський собака. Підніс глиняний край судини до вуст.

— Ні, не хочу... Панько! Тримай.

Чорновусий, засмаглий, як осман, парубок — мабуть, джура — підхопив глека, навіть краплинки не розплескав.

— Ти Галя чи ні? — спитав отаман. — Сивого Пилипа донька.

— Я. Тільки кому Галя, а кому й Галина Пилипівна, — взялася в боки молодиця.

— Ось воно як, — вищирився козак. — Бачу, впізнала ти мене.

— Ото ж. Впізнала, — посмішка залишила гарне обличчя — біла шкіра, ніяких зморшок, наче дівчинка юнесенька, — мовби назавжди.

— Тоді навпрямки кажу тобі. Треба побалакати.

— Немає часу в мене з тобою, пане отамане, балачки розводити.

— А потрібно, чаклунко.

— Тю... Таке кажеш. Яка ж з мене чаклунка? Так, ворожка, та ще й слабенька.

— Ось це ми й з’ясуємо, Галино Пилипівна. Про це й розмова піде. — Козак ворочав щелепами повільно, з натугою. Слова падали, немов би гранітне каміння з Дніпровських урвищ.

— Ну, то пішли до хати?

— Дзуськи. Щоб я, та до тебе в пастку, як теля дурне, поліз?

— Тю... Багато про тебе чувала, але боягузом тебе ніхто не звав.

— Я вже сивий вовкулака. Колись був відчайдухом, але це в минулому. Їдьмо з нами, у лісі побалакаємо. Ну? — Отаман напружився, ледь-ледь нахилився вперед. Сивий кінь затупцював маленькими, мов чарочки, копитами.

— Знайшов дурепу! Розмовляти будемо в мене в хаті або не будемо зовсім.

— Проти ладу йдешь, Пилипівна? Га? Що в тебе в молоці? Блекота? Вяха? Звісно, яка печериця всидить?! — він хильнув чубом у бік глека, який досі тримав джура.

— Тю на тебе! От дурний! Нічого там намає! — виблискуючи чорними очима вигукнула Галя. — Йди до дідька, сивий!

Вона голосно ляснула у долоні, миттєво перетворюючись, стоншуючись, подовжуючись. Невдовзі величезна степова гадюка — не менш двох саженів в довжину — викрутилася із спідниці та сорочки, та чкурнула до комори.

— Ховайте, хлопці! — Гаркнув отаман, стрибаючи просто з сідла, через тин, на подвірря.

Ще в польоті вислизнув з жупану та кумачевих шароварів. Серед барвінків пружно впав на чотири лапи чудернацький звір — сіро-білий смух, маленька голівка, довгий хвіст. Чи то тхір, чи то кіт. Але ж завбільшки з кудлату вівчарку, що вовка не боїться віч-на-віч зустріти. На дальньому півдні люди, що грають на сопілках найотрутнішим гадам з малюнками на спині, звуть таких «ман-гос-та» та дуже шанують за бойовиту вдачу.

Джури, залишившись верхи, швидко-швидко ворушили пальцями та губами, наводячи чари, що накрили й хату, й город, й садочок Галини прозорим куполом непомітності та нечутності.

Тим часом ман-гос-та наздогнав гадюку, що ледве не пірнула під оселю. Лише хвіст залишився. От за той хвіст він її і вхопив. Вчепився, як реп’ях до холоші. Зпочатку зупинив, а потім і потягнув, міцно відштовхуючись від землі куцими лапками.

Зміюка поривалася, плазувала, виблискуючи лускою, але ж подіяти нічого не могла.

В останню мить, опинившись на дворі, розтулила пащу та, тремтячи рожевим язиком, засичала. Засичала, а потім перекинулася у величезну ґаву, а та рвонула догори, залишивши жмут чорного пір’я в зубах хижака.

Ман-гос-та потрусив головою, зіщулився, ніби їжак, та підстрибнув, розкидаючи широкі строкаті крила. Сокіл-сапсан блискавкою помчав у небесну височінь.

Ґава, хоча й квапилась, але летіла повільно, підіймаючись колами, ловлячи коміни — висхідні токи повітря, та підіймалась все вище та вище.

— Не втримаю, — простогнав чорнобровий Панько. — Допомагай, Степан...

Він зблід, змокрів наскрізь, жили здулися на скронях — ось-ось луснуть.

— Зараз, брате, зараз... — його супутник ножем полоснув себе по зап’ястю.

Важкі краплі крові одна за одною почали падати в рудий пил гостинця. Падали та всмоктувались у землю, віддаючи силу. Та з кожною краплиною зростав захисний купол, сягаючи вже ледь не до хмар.

А сокіл наздогнав чорного птаха, наздогнав та випередив. Піднявся значно вище, перетворившись на темну крапку в сяючій блакиті, та звідти каменем впав, випроставши криві та гострі, ніби турецькі кинджали, пазури. Вдарив, аж пір’я полетіло. Наздогнав, ще раз вдарив. Грудьми. Додав гострим дзьобом.

Впала ґава, вщент розтрощивши тин. Покотилися горщики, що жарилися на сонці на кілках. Відьма закульгала, тягнучи крило, дивним чином змінюючи тіло з пташиного на звіряче. Коли грякнувся об землю жовтоокий сокіл, на нього дивилася, наїживши холку, темно-сіра вовчиця. Тільки на спині блищали дві вогкі червоні стрічки — слід, що залишили пазури сапсана.

Та й отаман не барився. Пішов шкереберть, та на ноги зіскочив вже сивим, майже білим вовчарою. Ощирився, загарчав.

Вовчиця кинулася в бійку першою. Стрибнула, націлившись у горлянку хижаку.

Той зустрів її роззявленою пащею.

Клацнули ікла по іклах.

Кров з руки Степана вже на капала, а бігла струмком. Хлопець похилився, схопившись за кінську гриву и ладен був впасти долілиць, але тримався з останніх сил. Проте селяни з граблями та косами, крокуючи вздовж розламаного тина, навіть не звертали уваги на двох кошлатих звірів, що зчепилися у смертельному двобої.

Втім, бійка тривала недовго. Декілька невдалих спроб, а потім сивому хижаку вдалося таки захопити вовчицю за горлянку. Він не шматував, не гриз, лише давив. Але тримав міцно — як не борсалася відьма, а вирватися на змогла. Час минав. Нарешті вовкулака залишив нерухоме тіло. Відійшов, хитаючись з боку в бік, виваливши язика з пащі, кахикнув та перекинувся в людину.

Протиборство з відьмою нелегко далося отаману — на ребрах та на раменах червоніли плями, що погрожували перейти у синці. Він важко дихав, але знайшов сили підвестися и заспокоїти Панька.

— Я вже перехопив. Допоможи Степану...

Та дійсно, захисний купол став навіть цупкішим, відчувши силу досвідченого чаклуна.

Опанас кинувся до товариша, допоміг злізти з коня, перетягнув зап’ястя чистою ганчіркою, підніс до рота фляжку з горілкою.

Коли Степан прийшов до тями, мляво озираючись, але стоячи на ногах, отаман вже натягнув шаровари та сорочку з жупаном. Стояв дивився на відьму, чиї коси розплелися під час боротьби та вкривали не лише її, але й, мабуть, пів двора.

— Що це таке, пан Іване, — здивувався Опанас.

— То, Панько, хитрощі відьомські, — роздумливо відповів старий. — Деякі відьми таким чином силу отримують. Чим довше волосся, тим більше чаклунство вона творити в змозі. Але ж часом її сили проти неї ж і обертається. В’яжи безвірницю її ж косами, щоб нікуди від нас не втекла.

— Та боязно... Вона ж таке витворяла.

— Кажу, в’яжи, то в’яжи. Її коси будуть чаклунство всередині тримати, як обручі на діжці. Нічого вона нам не поробить. Давай, хлопче, працюй, часу обмаль. А я туточки поприбираюся.

Поки Опанас — від Степна допомоги не дочекаєшся — стягував лікті Галини, обмотував коліна, та на всяк випадок, зав’язував рота, отаман обережно, немов по болоту йшов, завітав до свіжебіленої хаті. Вийшов з оберемком всілякого чаклунського мотлоху — плетені з соломи лялечки в шароварах і в спідницях, жмути трав та гілочки — омела й блекота, ястребинка й вербена, терен та плющ, низки сухих грибів — моримух, веселка та бліда поганка, рушники, вишиті сонцеворотом, але загнутим в зворотньому напрямку. Роздивився ще уважно під сонячним світлом, та запхав у торок.

— Зв’язав?

— Так, пане Іване, зв’язав.

— То кидай на коня, й поїхали. Часу вже й так змарнували багато.

Опанас закинув напрочуд легку для жінки її статури відьму на в’ючака. Степан, хоч і невпевнено, але видрався у сідло. Коні пішли підтюпцем, здимаючи рудий пил.

Наостаннє озирнувшись, отаман повів долонею згори донизу, і хата з клунею та коморою набрали вигляд кинутих вже декілька років тому.

Вже на царині зустрівся їм стрий дід у солом’яному брилі та з бандурою.

— Чи здалеку, козаченьки? — знизав вершників пронизливим поглядом.

— Ой, здалеку, — відгукнувся отаман. — З такої далечі, що й не питай, діду.

— А далеко?

— На Січ Чортомлицьку, додому.

— А це, я дивлюся, ви барана вторгували? — дід хитнув ковінькою на четвертого коня.

— Та ні, ярочку, — підморгнув козак. — Вони смачніше за баранів.

— То так воно і є, — погодився старий. Раптово запитав прискіпливо. — А ти, отаман, часом не Сірко? Дуже мені кортить на Сірка подивитися.

— Таке кажеш, діду! — вищирився отаман. — Сірко зараз десь далеко, турчинів рубає з козацтвом. Чи то в Акермані, чи то зовсім, шепочуть люди, у Трапезунді.

— Ось воно як, — засмутився селянин. — Шкода, що помру та не побачу.

— Та ну журися, діду! Може, ще й побачиш. Хіба в тебе роки?

Отаман торкнув нагайкою бік сивого коня, підіймаючи його у ходу. По якійсь годині село зникло за виднокраєм. Козаки заїхали до лісу. Спочатку світлого та яскравого, налитого пташиним співом, а потім мовчазного, темного, небезпечного. Як то кажуть люди: далі в ліс — більше хмизу. То так і було — труску й вітровалу під копитами знайшлось більше, ніж треба.

— Мотайте її до сосни, — наказав отаман на широкій галявині.

Відьма вже прийшла до тями, намагалася опиратись та ворочала очима, мов тільна корова. Доки джури поралися, отаман чекав, сидячи верхи. Потім кинув до ніг Галини торбу с чаклунськими обладунками. Зіскочивши з коня, звільнив її від кляпу.

— У-у-у... Проклятущий, — завила вона неслухняним горлом. — Отаман кошовий, полковник кальницький, характерник запорізький... Упізнала я тебе, але запізно. А то я б тебе так привітала, що й кісточок не зібрав би...

— Вихвалялася синиця, що море запалить, — хмикнув Іван Сірко. — Я твоїх сестер, що добрим людям жити не дають, ворожать та чаклують, лихе око наводять та шкоду, стільки в порох розтер, що й не згадати. Швидкої смерті бажаєш, покайся. Спокутуй провину перед Господом та народом православним. — Він витягнув з-за пазухи срібного хреста с розпятним Ісусом. — Повторюй за мною. Отче наш, Ти що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє...

— Йди до дідька! — Відьма смикнулася у путах мов навіжена. Хоча, чому б ні? Біснувата вона біснувата і є. Якби не косами до сосни примотали, могла й вирватися. — Чорти тебе забери, бодай тобі! Будь ти проклятий! Здохнеш на пасіці, немов собака, без дітей, без жінки!

— Ти диви! — Знизав плечима отаман. — Пророкувати вона почала. Теж мені, Сибіла хуторська. Здохнеш ти сьогодні, а коли до мене черга дойде, то не твого розсуду справа. — Закінчив молитву. — І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є Царство, і Сила і Слава, на віки вічні. Амінь.

Перехрестився.

— Сідайте, хлопці, час вже їхати. Та покваптеся, я вас наздожену.

Коли Степан та Опанас зникли за деревами, Сірко підняв руку до неба. Напружився, вигукнув загадкове слово невідомою мовою. Тієї ж миті з ясного неба впала блискавиця, палаюча таким білим сяйвом, аж очам боляче. Вдарила в верхівку сосни та запалила її, мов смолоскип. Побігло полум’я сотнею рудих вивірок, охопило й кучу хмизу, й торок покинутий, й відьму.

Вдарив в спину отаману крик шалений, крик, у якому нічого людського не залишилось, та він їхав, не озираючись. І не бачив строго діда-бандуриста, який, сидячи на узбіччі, легенько торкнувся струн та ледве чутно, невпевнено, підбираючи потрохи слова слова, заспівав:

Їхав отаман далі, бо знову чутки йшли — ординці бешкетують. Чаклуни та вовкулаки життя людям не дають. Багато всякої наволочі на Вкраїні заворушилося. А хто її вгамує, як не Іван Сірко?

квітень 2013