Вільні малолюдці [Террі Пратчетт] (fb2) читать онлайн

Террі Пратчетт Вільні малолюдці

Розділ 1 

Бемц на славу 

Щось починається поперед чогось. 

То була літня злива, але вона, здається, цього не знала і хльостала дощем точнісінько, як зимовий буревій. 

Міс Перспікація Тік сиділа у хлипкому сховку, за який їй слугував вутлий кущик, і спостерігала за світом. Дощ оминув її увагу. Та й відьми швидко сохнуть. 

Дослідження світу провадилось за допомогою двох тичок, зв’язаних докупи мотузкою, продірявленим камінцем, яйцем, панчохою міс Тік (теж дірявою), шпилькою, клаптем паперу і крихітним огризком олівця. На відміну від чарівників, відьми вміють обходитися малим. Усе приладдя скрутили і зв’язали докупи — і з цього вийшло… щось. Воно дивно посмикувалось, коли міс Тік штрикала його пальцем. Одна з тичок, здається, проштрикнула яйце наскрізь, але сліду на виході не було. 

— Ага, — мовила вона стиха, коли дощ хлюпнув їй із крисів капелюха. — Ось воно що. Стіни світу брижаться. Дуже дивно. Мабуть, інший світ намагається пробратися сюди. Із цього ніколи не буває нічого доброго. Треба йти туди. Хоча… мій лівий лікоть каже, що там уже є відьма… 

— Вона все владнає, — почувся тихий і якийсь загадковий голосок з-під її ніг. 

— Ні, не може цього бути. Там крейдяний край, — сказала міс Тік. — Добра відьма на крейді не виросте. Та це ледь ліпше за глину. Для доброї відьми треба шмат міцної скелі, повірте мені на слово, — міс Тік струснула головою, аж розлетілися навкруг краплинки води. — Та мої лікті зазвичай мене не підводять^[1]. 

— Навіщо ці балачки? Ходімо подивимося, що там діється, — сказав голосок. — Нам тут і так не дуже то й добре ведеться, правда? 

Ніде правди діти. Низина не дуже гостинна до відьом. Міс Тік ледве зводила кінці з кінцями на тих мікстурах і зло-ворожбі^[2], ночувати доводилося по стайнях. Двічі її жбурляли в ставок. 

— Я не можу втручатися, — мовила вона. — Не на території іншої відьми. Із цього не буде нічого путнього. Та… — запнулася вона, — відьми не беруться нізвідки. Погляньмо, що там коїться… 

Вона вийняла щербатий тарільчик і вмочила його у калабаньку дощівки, що зібралася в її капелюсі. А тоді з іншої кишені дістала каламар і націдила акурат стільки чорнила, щоб вода почорніла. 

Вона накрила тарільчик долонями, щоб не набралося дощу, і прислухалася. 

Тіфані Болячка лежала на пузі коло річки, лоскочучи пстругів. Вона любила, як ті реготали. Вода тоді брижилась бульбашками. 

А неподалік, де берег річки був схожий на пляж з ріні, її брат, Погіршай, длубався в мулі прутом, аж сам заляпався болотом по самі вуха. 

Погіршай заляпувався вмить. Умий його, витри і постав посеред чистої кімнати на п’ять хвилин, а він уже заляпаний. Воно само. Раз — і він уже забрьоханий. Та глядіти його було нескладно, тільки пильнуй, щоб жаб не наївся. 

Якась маленька частинка мозку Тіфані мала сумніви стосовно імені Тіфані. Їй було дев’ять і вона не мала сумнівів, що з іменем Тіфані їй буде непросто жити далі. Понад те, лиш тиждень тому вона вирішила, що хоче бути відьмою, коли виросте, і для відьми Тіфані — не дуже годяще ім’я. Люди засміють. 

Інша — і більша — частина мозку Тіфані переймалася словом «шурхіт». Це таке слово, про яке не дуже то й хтось думає. Чухаючи пструга по підборіддю, вона крутила шурхотом у голові. 

Шурхіт… бабусин словник каже, що визначення таке — «низький приємний звук шепоту чи бурмотіння». Тіфані подобалося те слово на смак. Воно спонукало її до думок про незнайомців у довгих мантіях, за зачиненими дверима вони пошепки обмінюються дуже важливими таємницями: шурх-шурх-шурх… 

Вона прочитала словник від А до Я. Ніхто їй не казав, що так не робиться. 

За такими думками вона й не зауважила, як пструг кудись зник. Натомість за пару дюймів від обличчя з’явилося щось інше. 

Це була кругла корзинка, не більша за шкаралупку кокоса, дірки залатані чимось, щоб не набиралась вода, і конструкція могла триматись на поверхні. І в ній стояв маленький чоловічок — всього шість дюймів заввишки. На голові в нього кучма рудого скуйовдженого волосся, із вплетеними пір’їнками та якимсь шматтям. Бороду він мав теж руду, — таку ж занехаяну, як і чуприна. Решту тільця вкривали синяві татуювання, а що лишилося — крихітний кілт. Він тряс кулаком і вигукував: 

— Трясця би вхопила! Булись би дурні ту стовбичити! Зелена голова наближаєсі! 

А тоді він смикнув за мотузку, що звисала з його човна, і на поверхню вигулькнув ще один захеканий рудоволосий чоловічок. 

— Нема кули рибалити туво! — гукнув перший, затягуючи його на борт. — Зелена голова наближаєсі! 

— Трясця! — відповів плавець, мокрий до нитки. — Гребемо звіти! 

Тоді він схопив маленьке весло і, махаючи ним туди-сюди, швидко відплив у своїй корзині. 

— Перепрошую! — крикнула Тіфані. — Ви фейрі? 

Та відповіді не було. Маленький округлий кошик зник в очереті. 

Мабуть, ні, вирішила Тіфані. 

А тоді, що здивувало її до чорноти душі, почувся шурхіт. Вітру не було, але листва на вільсі, що росла на березі річки, затремтіла і зашурхотіла. Очерет теж заворушився. Та він не пригинався, а просто собі затремтів. Усе затремтіло, наче хтось узяв світ у долоні і трусив ним. Повітря забулькотіло. Люд перешіптувався за зачиненими дверима… 

Вода забулькотіла при самому березі. Там не дуже глибоко — було б по коліна, якби Тіфані залізла поплюскатись, — але враз вода потемніла, позеленіла і, невідомо як, поглибшала. 

Вона відступилася на пару кроків саме вчасно, щоб уникнути довгих тоненьких ручок, які вигулькнули з води і вчепилися у берег, де вона щойно стояла. Вона встигла мигцем побачити худе обличчя і гострі зуби, велетенські круглі очиці і обвисле зелене волосся, схоже на водорості, а тоді це щось булькнуло під воду. 

Щойно вода поглинула істоту, як Тіфані вже чимдуж бігла до бережка, на якому Погіршай пік завиванці із жаб. Вона схопила малого акурат у той момент, коли при березі завирували бульбашки. Вода знову забулькотіла, зеленоволосе вигулькнуло з води і довгими ручиськами вхопилося за бережок. А тоді воно верескнуло і гепнулося назад у воду. 

— Мені тлеба в тувале-е-ет! — кричав Погіршай. 

Тіфані не зважала. Вона пильно вдивлялась у плесо. 

«Мені зовсім не страшно, — думала вона. — Як дивно. Мало б бути, але я просто розлючена. Тобто, десь там у мені є страх, схожий на червоногарячу кулю, але лють його не випускає…» 

— Погі хоче піпі! — пищав Погіршай. 

— Ну то вперед, — сказала Тіфані неуважно. Брижі все ще ряботіли при березі. 

Нема змісту комусь про це розповідати. Всі скажуть: «Оце так уява в дитини», — це якщо вони будуть в доброму гуморі, а якщо в поганому: «Не вигадуй». 

Вона все ще дуже злилась. Як якесь чудовисько посміло з’явитися в річці!? 

Особливо таке… таке… недолуге! Та за кого воно мене має?! 

Ось Тіфані йде додому. Ось її черевики: великі важкі черевики, батько їх латав-перелатав, вони колись, до неї, належали усім її сестрам; вона одягає декілька пар шкарпеток, щоб черевики не спадали. Вони завеликі. Іноді Тіфані думає, що вона тут просто для того, щоб пересувати ті черевики. 

Ось її сукня. Вона теж належала її сестрам. Мама її вшивала, вкорочувала, подовжувала і попускала стільки разів, що її вже давно було час пустити на лахміття. Та вона подобалася Тіфані. Вона накриває литки і, якого б вона не була кольору на початку, тепер вона молочно-блакитна, — на диво, достоту такого ж кольору, як бабки, що кружляють обабіч стежки. Ось яка Тіфані з лиця: рожевувата, очі карі, волосся брунатне. Нічого особливого. Голова її може здивувати, — якщо хтось дивиться на її відображення, скажімо, у тарільчику темної води, — і здатись завеликою, як на її пропорції тіла, але вона ще може підрости. 

Вгору, вгору, ще вище, аж поки дорога стане стрічкою, а Тіфані з братом — двома маленькими цятками, тоді буде її край… 

Край зветься Крейдяним. Середина літа, під жарким сонцем розкинулись зелені долини. Отари овець повільно брели дереном, як хмарки в зелені неба. То тут, то там кометами шугали вівчарки. А ось — як трохи прижмуритись — зелений пагорб, наче кит на землі… 

…в калабані чорнильної води у тарільчику. 

Міс Тік підвела погляд. 

— Та істота в човнику — це Нак Мак Фіґель! — сказала вона. — Найстрашніший з усіх фейрі! Навіть тролі бояться вільних малолюдців! І один з них її застеріг! 

— То вона відьма, так? — поцікавився голосок. 

— В такому віці? Неможливо! — заперечила міс Тік. — Хто б її вчив! В Крейдокраї нема відьом! М’якотіле там усе. Та… вона не злякалась… 

Дощ ущух. Міс Тік глянула на Крейдокрай, що виднівся понад низькими пружкими хмарами. Туди було п’ять миль дороги. 

— Слід приглянути за цими малими, — сказала вона. — Та крейда зам’яка, щоб на ній вродилася відьма… 

Тільки гори вищі за Крейдокрай. Вони височіють — гострі, пурпурові і сиві, оповиті пасмами снігу, що не сходить з вершин навіть влітку. «Наречені неба», так їх якось назвала Бабуня Болячка, а оскільки бабуня зрідка говорила щось, особливо, якщо це щось не стосувалось овець, то Тіфані це запам’яталось. Та й це було напрочуд точно. Такий вигляд гори й мають взимку, коли вони всі білі і сніг розвівається вуаллю. 

Бабуня говорила давніми і дивними словами, що бралися із прадавніх приповідок. Вона не називала низину Крейдокраєм, вона казала — Вал. «На Валі віє вітер крижаний», — думала Тіфані, і так те слово й причепилося до неї. 

Вона прийшла на ферму. 

Тіфані зазвичай лишалася на самоті. Нічого особливо жорстокого чи лихого в цьому не було, бо ж ферма велика і всі зайняті роботою, а свою вона робила добре, і так якось склалося, що її наче й не було. Вона поралася з молоком, і їй це добре вдавалося. Масло їй вдавалося ліпше, ніж її мамі, і люди нахвалювали, який добрий вона робить сир. Вона має хист. Іноді, коли до села забрідали мандрівні вчителі, їй перепадало трохи науки. Та здебільшого вона поралася в молочарні, де було темно і сиро. Їй це подобалось. Це означало, що вона робить щось корисне для ферми. 

Власне, це була Домашня Ферма. Її батько винайняв ферму у Барона, землевласника, та на цих землях вже сотні років розташована ферма Болячок, тож тато (тихо, зазвичай після вечірнього кухля пива) казав, що земля і так знає, що належить родині Болячок. Незважаючи на те, що відколи два роки тому померла бабуня, Барон ставився до них із повагою, називаючи найкращими вівчарями в околиці, та й взагалі селяни віднедавна відгукувались про нього незле, мама Тіфані забороняла йому так говорити. «Нам воздасться за шанобливе ставлення, — казала мама, — та й бідолашний чоловік має свою біду». 

Все ж, іноді тато наполягав, що першими тут були Болячки (Божачки, Божечки, Больки — по-різному писалося), — це ім’я згадують у старих документах сотні й сотні років. «Ці пагорби закладені у наш кістяк, — казав він, — і ми завжди були тут вівчарями». 

Тіфані по-своєму пишалася цим і трохи соромилася, бо ж годилося б пишатися і пращурами, які не сиділи сиднем на місці і час від часу пробували щось нове. Та, зрештою, треба ж чимось пишатися! І відколи вона себе пам’ятає, тато, зазвичай тихий і неповороткий чоловік, розповідав байку, яка вже сотні років передається від Болячки до Болячки. 

Байка така: «Передо мною день робочий, — а я ціла Болячка», ще варіант: «Встаю Болячкою і лягаю Болячкою», і ще такий: «Болячка тут і там». Байки не дуже то й веселі, якщо чуєш їх хоча б втретє, та, якщо тато не розповідав їх хоча б з тиждень, то Тіфані за ними сумувала. То не мало бути просто для сміху, тато просто мав повторювати їх, як замовляння. Хай там як, але всім її родичам боліло лишитися тут, а не боліло вибратися звідси. 

В кухні нікого не було. Мама, мабуть, понесла перекус чоловікам, що саме стригли овець. Сестри, Ганна і Збитка, теж були там, збирали вовну і загравали до хлопців. Вони завжди охоче долучалися до стрижки овець. 

Біля великої чорної печі була полиця, яку мама ще називала Бібліотекою Бабуні Болячки, бо та хотіла мати власну книгозбірню. Решта називало її просто — Бабусина Полиця. 

Це була невелика поличка, а книжки стояли затиснуті поміж слоїком імбирних цукатів та порцеляновою статуеткою пастушки, яку Тіфані виграла на ярмарку, коли їй було шість років. 

На полиці було всього п’ять книжок, якщо не брати до уваги фермерський щоденник, який, на думку Тіфані, не можна вважати справжньою книжкою, бо ми ж її пишемо самі. Там був словник. Там був «Альманак» — щороку новий. А поруч — «Овечі недуги», така товста книжка із закладками, які поробила бабуня. 

Бабуня Болячка чудово зналася на вівцях, хоч і називала їх не інакше, як «торби з кістками, очицями і зубами, які шукають собі пригод на дупу». Вівчарі долали милі, щоб привести її полікувати піднепалу худобинку. Вони казали, що бабця має цілющі руки, а вона казала, що найліпший лік на хвору вівцю чи людину — це порція скипидару, міцне слівце і копняк! Аркуші паперу з бабусиними рецептами ліків стирчали з книжки. Більшість мало у складниках скипидар, але були й такі, що складалися зі самих міцних слівець. 

Поруч з книжкою про овець стояв тоненький томик «Квіти Крейдокраю». Дерен у долині густо поріс дрібненькими делікатними квітками, як‑от первоцвіти та дзвоники, і ще дрібнішими, які дивом вбереглись від випасу худоби. У Крейдокраї квіти мають бути з характером, щоб пережити овець і зимові заметілі. 

Хтось, давно-давно, розфарбував малюнки квітів у книжці. На першій сторінці акуратним почерком писало «Сара Хник» — так звали бабуню до заміжжя. Вона, мабуть, вважала, що прізвище Болячка не далеко втекло від Хників. 

А ще там була книжка «Казок про фей для чемних дітей» — така стара, що там усе римувалось. 

Тіфані вилізла на стілець і дістала казки з полиці. Вона гортала сторінку за сторінкою, аж поки не знайшла те, що шукала — на мить вона завмерла і просто дивилась. А тоді відклала набік книжку, переставила крісло і відчинила креденс. 

Вона знайшла там глибоку тарілку, взяла її і пішла до шухляди, дістала звідти кравецьку стрічку, якою мама користувалась, коли бралася до шиття, і поміряла тарілку. 

— Гм-м, — сказала вона. — Вісім дюймів. Чому б так і не написати? 

Вона зняла зі стіни найбільшу сковорідку — в такій можна зготувати сніданок на пів дюжини осіб — дістала солодощі зі слоїка на столику і поклала їх у паперову торбинку. А тоді взяла Погіршая — вкрай збентеженого і спохмурнілого — за забрьохану руку і попрямувала до потічка. 

Там усе ще, здавалося, нічого не змінилося, але вона не дасть себе пошити у дурепи. Ані сліду не було від пстругів, і пташиного співу не було чутно взагалі. 

Вона знайшла місцину на березі річки, де ріс кущ якраз потрібного їй розміру. А тоді, коло самої води, вбила кілок у землю — настільки глибоко, наскільки стало сил — і прив’язала до нього торбинку із солодощами. 

— Цюці, Погіршаю, — гукнула вона. 

Тіфані міцно вхопила сковорідку і сховалася за кущем. 

Погіршай подріботів до торбинки із солодощами і спробував її дістати. Кілок стояв непохитно. 

— Я хоцю піпі! — заверещав він, бо цей шантаж ще ніколи його не підводив. Товстими пальчиками він намагався розплутати вузлики на мішечку. 

Тіфані пильно вдивлялася у водяну гладь. Темнішає? Зеленішає? Чи то просто водорості там на дні? А ті бульбашки — то, здається, просто пструг, хихоче собі? 

Ні. 

Вона вибігла із схованки, розмахуючи сковорідкою, наче битою. А верескливе чудовисько, що було виплигнуло з води, гучно бемкнулось об дно пательні. 

Бемкнулось воно ефектно: айайайайай-ойойойойой, а це ознака того, що «бемц» вдався на славу. 

Істота трохи побовталась на пательні — шматки зубів і кавалки зелених водоростей ляпнули у воду — а тоді ковзнула і занурилась у воду, пускаючи на поверхню великі бульбашки. 

Каламуть осіла, і річка знову стала собою — мілкою, крижаною і з рінню на дні. 

— Хоцю цюцю! — верещав Погіршай, який ніколи не чув і не бачив нічого, попри цукерки. 

Тіфані розв’язала мотузку і дала йому солодощі. Він з’їв їх миттю, як завжди. Тіфані зачекала, поки він виблює, а тоді повела його додому, думаючи про все, що сталося. 

А в очереті, при землі, перешіптувалися тихенькі голоски: 

— Трясця, Бобцю, ти то бачив? 

— Ая, видів. Руки в ноги і пігнали, тре повісти Великому, що ми здибали відьму. 

Міс Тік бігла курною стежкою. Відьмам не подобається, коли їх хтось застає за біготнею. Це якось не професійно. Та й не гоже, щоб хтось бачив, як вони несуть щось, а в неї, як на зло, намет на плечах. По собі вона ще й слід залишала — хмаринку пари. Відьми ж бо сохнуть зсередини! 

— Які в нього зуби! — пролунав загадковий голосок, але цього разу десь з-під її капелюха. 

— Знаю! — відрубала міс Тік. 

— А вона просто взяла і луснула його по голові! 

— Знаю! 

— Ось так! 

— Так. Вражаюче! — сказала міс Тік. 

Вона трохи захекалась. До того ж вони прийшли на нижні пагорби, а вона не найліпше давала собі раду на крейді. Мандрівні відьми люблять, щоб під ногами було твердо і надійно, а не м’яка порода, яку завиграшки проткнеш ножем. 

— Вражає? — знову почувся голосок. — Та вона зробила з брата живця! 

— Дивовижно, правда ж? — відповіла міс Тік. — Який гострий розум… о, ні… 

Вона спинилася і слабосило притулилася до стіни, зведеної довкола поля. 

— Що таке? Що таке? — запитував голос з капелюха. — Та я мало не випав! 

— Це та клята крейда! Я вже її відчуваю! Я можу чарувати на твердій землі, на скелі — чудово, навіть на глині непогано… а от на крейді — ні в сих ні в тих! Я дуже чутлива до земних порід, аякже! 

— На що ти натякаєш? — поцікавився голосок. 

— Крейда… голодна порода. На крейді сил у мене небагато. 

Власник голосу, все ще із сховку, пропищав: 

— То тут тобі й кінець? 

— Та ні! Магія моя тут не діє, ось і все… 

Міс Тік на відьму не була схожа. Та більшість відьом не схожі, принаймні з тими мандрівними так. Скидатися на відьму — то небезпечно, особливо, якщо доводиться мандрувати поміж неуків. І саме тому вона не носить окультних прикрас, не має сяючого магічного ножа чи там срібного кубка, з облямівкою маленьких черепків, не носить мітли, з якої сиплються іскри — усіх тих ознак, за якими можна впізнати відьму. В кишенях її ніколи не було більше декількох чарівних штучок — ну, може, якась шворка, монетка-дві, та й, ясна річ, оберіг. 

Всі у цьому краю носять із собою обереги, і міс Тік зауважила, що відсутність такого викликає в людей підозри у відьомстві. Хочеш бути відьмою — маєш бути трохи цинічною. 

Міс Тік мала гостроверхого капелюха, але то був нишко-капелюх, який настовбурчував вершок тільки, коли вона веліла. 

Єдина річ у її торбині, що могла викликати підозри — це крихітний зачовганий томик «Вступу до ескапології» Великого Вільямсона. Якщо в тебе така робота, що тебе вмить можуть пожбурити у ставок, ще й із зв’язаними руками, то вміння проплисти тридцять ярдів під водою, не скидаючи вбрання, і ловити бульбашки повітря поміж водоростей нічим тобі не допоможуть, якщо ти не навчишся вправлятися із вузлами різної складності. 

— Ти тут не маєш магічних сил? — спитав голос з капелюха. 

— Не маю, — відповіла міс Тік. 

Вона роззирнулася за якимсь дивним дзенькотом. Попереду прямувала чудернацька процесія. Це були здебільшого віслюки з маленькими возиками, вкритими яскравими пелеринами. Люди йшли коло возиків, запилюжені по пояс. То були переважно чоловіки, вбрані у барвисті мантії — ну принаймні вони були яскравими до того, як їх роками волочили по багнюці та курних дорогах — і чорні квадратні капелюхи, доволі дивні на вигляд. 

Міс Тік усміхнулася. 

Вони скидалися на мислителів, та серед них не знайшлось би й однісінького, хто б міг полагодити чайник. Вони вели ось яку справу — продавали невидимі речі. А продавши, що б там у них не було на продаж, те щось і надалі лишалось у них. Вони продавали те, що всім було потрібне, але ніхто його не хотів. Вони продавали ключі до всесвіту тим, хто навіть не здогадувався, що всесвіт на замку. 

— Не дам ради чаклувати, — сказала міс Тік, випроставшись. — Та я можу навчати! 

Тіфані тим часом працювала у молочарні до смеркання. Сир сам себе не зробить. 

На ланч був хліб з варенням. Мама їй сказала: 

— Завтра вчителі будуть у місті. Можеш піти, коли тут впораєшся. 

Тіфані сказала, що піде, бо їй треба більше довідатись про те і се. 

— Можеш взяти їм пів дюжини морквин і яйце. Я певна, яйце їм, бідолашним, пригодиться, — сказала мама. 

Тіфані взяла все із собою і пішла на науку, варту цілого яйця. 

Більшість хлопців із села, вирісши, робило ту саму роботу, що й їхні батьки, чи принаймні роботу, яку виконували батьки інших хлопчаків. Дівчата мали виконувати роботу чиїхось дружин. Ще вони мали вміти читати і писати, — цяцька для домашніх білоручок, яка не личить хлопцям. 

Однак усі погоджувалися, що таки є пара речей, які слід знати навіть хлопцям, щоб випередити їхні питання на кшталт «А що там по той бік гір?» чи «А чому дощ паде з неба?». 

Кожна сільська родина щороку купувала собі «Альманак», і з того була сяка-така наука. «Альманак» був великий і товстий, надрукований десь далеко, і в ньому можна було детально прочитати про фази Місяця і коли які рослини час садити. Також він містив декілька прогнозів на грядущий рік, і там згадувалося про віддалені краї, як‑от Хапонія чи Гершеба^[3]. Тіфані бачила малюночок Хапонії в «Альманаку». Там був зображений верблюд серед пустелі. Якби мама їй не сказала, що це, то вона б не знала ні того, ні іншого. Вона задумувалась, чи в тім краю є ще щось, та, здавалося, Хапонія = верблюд і пустеля — це єдине, що було відомо про ті землі. 

І в тому то й проблема. Якщо не знайти способу спинити потік питань, то люди питатимуть і питатимуть. 

Вчителі тут стають у пригоді. Натовпи вчителів бродять поміж гір, так само, як і лудильники, ковалі, знахарі-чудотворці, продавці тканин та інші мандрівні торговці, які пропонують людям товар на щодень — непотрібний? та такий, що час від часу знадобиться. Вони ходять від села до села і читають короткі лекції про все на світі. Вони тримаються віддаль від інших мандрівників і мають доволі загадковий вигляд у своїх обшарпаних мантіях і чудернацьких квадратних капелюхах. Вони говорять складними словами, на кшталт «рифлене залізо». Життя в них непросте: животіють на тому, що вдається заробити з уроків, які дають усім, хто готовий слухати. А коли ніхто не слухає, то перебиваються печеними їжаками. Сплять вони під зорями: вчителі математики їх рахують, астрономії — міряють, а краснослови — називають. Вчителі географії зблудили десь у гущавині лісу і попались у ведмежі капкани. 

Люди здебільшого раді були їх бачити. Вони навчали дітей акурат, щоб заткнути їм рота, — в тому-то й вся суть, урешті-решт. Та зі села їх слід було випровадити до темряви, аби курей не покрали. 

Сьогодні кольорові рундуки та намети розкинулись на полі одразу за селом. Попереду загородили високими полотняними стінами невеличкі квадратні площі, які пильно гляділи асистенти, аби ніхто, бува, не почув Науку задарма. 

На першому наметі, який трапився Тіфані, висіла вивіска, на якій писало таке: 

Тіфані одразу зрозуміла, що може він і собаку з’їв на головних земних масивах, але наука від вчителя зі сусіднього намету йому б пригодилась поза сумнівом: 

Наступний намет задекорували історичними сценками — переважно то були зображення королів, які тнуть одне одному голови, але були ще схожі цікавинки на цю тематику. Вчитель, вбраний у червону, підбиту кролячим хутром, мантію, стояв при вході, почепивши на голову старого циліндра з увіткнутими в нього прапорцями. Він мав невеличкий мегафон і націлив його на Тіфані. 

— Смерті королів крізь віки? — запропонував він. — Дуже освітній матеріал, багато крові! 

— Та не дуже, — відповіла Тіфані. 

— О, міс, вам слід конче знати, звідки ви родом! — сказав учитель. — Звідки ж бо вам знати, куди ви прямуєте? 

— Я із древнього роду Болячок, — відказала Тіфані. — І я прямую подалі від вас. 

Вона знайшла те, що шукала, у ятці з ілюстраціями тварин, серед яких, на її превелику радість, був верблюд. 

На вивісці писало таке: Корисні істоти. Сьогодні: Наші Друзі Їжачки. 

Вона задумалась, наскільки те річкове чудо могло бути корисним, і цей урок — то, здається, єдина нагода, щоб знайти відповідь на запитання. Декілька дітей сиділо на лавці в очікуванні уроку, але вчитель все ще стояв при вході і рекламував подію, в надії заповнити порожні місця. 

— Привіт, дівчинко, — сказав він, і це була його перша велика помилка. — Ти хочеш знати все-все про їжаків, еге ж? 

— Я вже знаю. Була у вас на занятті минулого літа, — відповіла Тіфані. 

Чоловік придивився до неї уважніше, і усмішка вмить щезла з його обличчя. 

— А, так, — сказав він. — Пам’ятаю. Це ти засипала мене тими… запитаннячками. 

— І на сьогодні в мене теж є запитання, — відповіла Тіфані. 

— Сподіваюся, вони не стосуються того, як родяться малятка їжаків? — поцікавився чолов’яга. 

— Ні, — терпляче пояснила Тіфані. — Це стосується зоології. 

— Зоології? Це довге слово, еге ж? 

— Та ні, зовсім ні, — відповіла Тіфані. — Покровительство — ось це довге слово. А зоологія — то доволі коротке. 

Вчитель прищурився. Діти на кшталт Тіфані — то справжня морока. 

— Та ти розумниця, як я бачу, — зауважив він. — Та я не знаю жодного вчителя зоології у цих краях. Ветеринари є, зоологів — нема. Тебе цікавить якась конкретна тварина? 

— Зеленозуба Дженні. Глибоководне чудовисько з великими іклами та кігтями, і очима, завбільшки з тарілку супу. 

— Якого розміру? Ти маєш на увазі великі тарелі, на цілу порцію? З крекерами, чи, може, навіть з хлібними рулетиками? Чи ти про маленькі тарілочки, в яких подають пів порції до салату? 

— Такі на вісім дюймів в діаметрі, — сказала Тіфані, яка ніколи в житті не замовляла ані супу, ані салату. — Я поміряла. 

— Оце так загадка, — мовив вчитель. — Здається, такого не знаю. Воно точно не корисне. Ось у цьому я певен. Звучить як якась вигадка. 

— Я теж так спершу думала, — сказала Тіфані. — Та все-таки я б хотіла довідатися про нього трохи більше. 

— Ну, тоді спробуй піти до неї. Вона тут новенька. 

Вчитель тицьнув пальцем на маленький намет в кінці ряду. Він був геть чорний і доволі обшарпаний на вигляд. Ані тобі вивісок, ані знаків оклику. 

— Чого вона навчає? — спитала Тіфані. 

— Важко сказати, — відповів вчитель. — Вона каже, що мисленню, але я уявлення не маю, як цього можна навчити. З тебе одна морквина, дякую. 

Коли Тіфані підійшла ближче, то побачила маленьку записку, пришпилену до намету. Там писало літерами, більше схожими на шепіт, а не на крик: 

Розділ 2

Міс Тік 

Тіфані прочитала оголошення і усміхнулася. 

— Є хто? — спитала вона. Дзвоника не було, тож вона голосно мовила «стук-стук». 

Жіночий голос десь зі середини відповів: 

— Хто там? 

— Тіфані. 

— Яка Тіфані? 

— Тіфані, яка налаштована серйозно. 

— О, це звучить багатообіцяюче. Заходь. 

Тіфані відгорнула заслінку. Всередині намету була темінь, задуха і спекота. Тендітна постать сиділа, скулившись за маленьким столиком. У неї був дуже гострий тонкий ніс, а на голові стримів великий чорний солом’яний капелюх із паперовими квітами. Він геть не личив такому обличчю. 

— Ви відьма? — спитала Тіфані. — Я не маю нічого проти, якщо так. 

— Яке нахраписте питання! — сказала жінка, і вигляд у неї був вельми збентежений. — Барон не дозволяє відьмам перебувати у вашому краю, ти ж знаєш, і перше, що питаєш, чи я відьма? 

— Ну, ви ж бо вся в чорному, — пояснила Тіфані. 

— Будь-хто може носити чорне, — відповіла жінка. — Це нічого не означає. 

— І у вас солом’яний капелюх з паперовими квітами, — не вгавала Тіфані. 

— Ага! — вигукнула жінка. — Це все спростовує! Відьми носять гостроверхі капелюхи. Всі це знають, дурне дитя. 

— Однак відьми ще й дуже кмітливі, — спокійно заперечила Тіфані. Щось таке було в очах жінки, що під’юджувало її не спинятись. — Вони всюди можуть прослизнути. Мабуть, вони й не схожі зовні на відьом. І відьма, яка сюди прийде, знатиме напевно про заборону Барона, тож вона одягатиметься так, як відьма б ніколи не одяглась! 

Жінка пильно на неї глянула: 

— Оце так кмітливі умовиводи, — мовила вона врешті-решт. — З тебе б вийшла прекрасна ловчиня на відьом! Ти знала, що колись відьом палили на вогнищах? Який би в мене не був капелюх, він все одно доводить, що я відьма, так? 

— Власне, жаба на вашому капелюсі теж дала мені підказку, — відповіла Тіфані. 

— Взагалі-то, я ропух. 

— Ви надто жовті, як на ропуха. 

— Це я щось трохи прихворів, — пояснив ропух. 

— І ви розмовляєте! — сказала Тіфані. 

— Ваше слово проти мого, — квакнув ропух, ховаючись у паперових квітах. — Ви нічого не доведете! 

— Сірників не маєш, правда? — спитала жінка. 

— Не маю. 

— От і добре. Просто перевіряю. 

Знову запала мовчанка, і жінка зміряла Тіфані поглядом, наче щось вирішуючи подумки. 

— Мене звати, — мовила вона врешті, — міс Тік. І я справді відьма. Це добре ім’я для відьми. 

— Ви про нервовий тік? — запитала Тіфані, насупивши брови. 

— Перепрошую? — холодно спитала міс Тік. 

— Тік, — відповіла Тіфані. — Таке трапляється. Але скипидар допоможе… 

— Я мала на увазі, що це ім’я звучить загадково, — пояснила міс Тік. 

— О, ви про коаламбур^[4], чи то пак про гру слів, — сказала Тіфані. — У такому разі, краще б ви були міс Тик, дерево таке заморське, з твердою деревиною. Ось це б звучало «загадково», або ще краще — міс Цок… 

— Бачу, ти не здашся без бою, — мовила міс Тік. — І переможця може й не бути. 

— Ви справді відьма? 

— Та годі вже, — урвала міс Тік. — Так, так, я відьма. Утримую тварин, що можуть розмовляти, а також не можу втриматись, щоб не виправляти помилки: не коаламбур, а каламбур, щоб ти знала. А ще в мене є небувалий інтерес до чужих справ і, так, гостроверхий капелюх! 

— То можна відпустити пружину? — спитав ропух. 

— Так, — відповіла міс Тік, усе ще уважно роздивляючись Тіфані. — Можеш відпустити. 

— Люблю пускатись берега, — мовив ропух, підповзаючи до краю капелюха. 

Почулося клацання, а тоді звук підйомного мосту — і центр капелюха поволі — з-поміж паперових квітів, що почали відпадати — ривками підійнявся вгору. 

— Е-е-е-е… — вичавила зі себе Тіфані. 

— У тебе є питання? — спитала міс Тік. 

І на останньому оберті коліщаток вершечок капелюха зіп’явся догори, як крапка, поставлена над і. 

— А звідки ви знаєте, що я не побіжу до Барона і все йому не розповім? — поцікавилася Тіфані. 

— Бо у тебе нема ані найменшого бажання, — відповіла міс Тік. — Ти в захваті від того, що відбувається. Ти ж хочеш бути відьмою, я права? Ти, мабуть, хочеш політати на мітлі, авжеж? 

— О, так! 

Тіфані часто мріяла про політ на мітлі. Але міс Тік ураз опустила її на землю. 

— Справді? Тобі подобається носити дуже-дуже товсті рейтузи? Повір мені, коли мені доводиться летіти, я одягаю дві пари вовняних рейтуз під низ і одні брезентові поверх, а це, запевняю, геть не жіночно, скільки мережива не приший. Там буває дуже холодно! Люди про це забувають. А ще є щетина. Не питай мене про щетину. Я не хочу про це говорити. 

— Ви що, не можете скористатися закляттям, щоб зігрітися? — спитала Тіфані. 

— Могла б. Та відьми так не роблять. Раз скористаєшся магією, щоб зігрітися, — скористаєшся і для інших потреб. 

— Та хіба відьма не має… — почала було Тіфані. 

— Коли ти навчишся магії, справді навчишся — все-все вивчиш про магію, то залишиться ще один найважливіший урок, — сказала міс Тік. 

— Який? 

— Як не чаклувати. Відьми не вдаються до чарів без крайньої потреби. Це складно і вимагає багато зусиль, щоб контролювати себе. Відьма уважно стежить за всім, що відбувається довкола. Відьма в собі впевнена. Відьма завжди має при собі мотузку. 

— Я теж завжди маю при собі мотузку! — сказала Тіфані. — Це дуже зручно! 

— Добре. Та не мотузкою єдиною. Відьмина сила — у деталях. Відьма бачить усе наскрізь і кидає оком довкола. Відьма далекоглядніша, ніж усі решта. Відьма знає, де вона в просторі і в часі. Відьма бачила Зеленозубу Дженні, — додала вона. — То що там трапилося? 

— Звідки ви знаєте, що я бачила Зеленозубу Дженні? 

— Я ж відьма. Вгадай, — відповіла міс Тік. 

Тіфані роззирнулась навколо намету. Там не було на що дивитися, хоч тепер вже її очі звикли до темряви. Звуки зовнішнього світу не проникали крізь товсту тканину тенту. 

— Здається, я знаю… 

— Так? — сказала відьма. 

— Я думаю, що ви чули, як я розповідала про це вчителю! 

— Саме так. Мої вуха не дрімають, — мовила міс Тік, змовчавши про блюдце із чорнилом. — Розкажи мені про це чудовисько з очима завбільшки із супну тарілку діаметром вісім дюймів. До чого тут узагалі тарілки? 

— Про чудовиська є згадка у моїй книжці оповідок, — пояснила Тіфані. — Там пише, що Зеленозуба Дженні має очі завбільшки із супну тарілку. Там є ілюстрація, але така не дуже добра. Тож я поміряла тарілку, щоб знати точний розмір. 

Міс Тік підперла голову і якось дивно усміхнулась Тіфані. 

— Правильно я зробила, чи не так? — спитала Тіфані. 

— Що? А, так. Е-е-е… так. Дуже. Правильно. А далі що? 

Тіфані розповіла їй про сутичку із Зеленозубкою, але про Погіршая не згадувала, щоб міс Тік, бува, не сміялася з неї. Міс Тік уважно слухала. 

— Чому ти взяла сковороду? — спитала вона. — Ти ж могла взяти, наприклад, ломаку. 

— Сковорода мені більше пасувала, — пояснила Тіфані. 

— Таки так! Дженні б тебе з’їла, якби ти мала ломаку. Сковорідка ж залізна, а такі істоти не терплять заліза! 

— Але ж це чудовисько із казки! — сказала Тіфані. — Звідки воно взялося в нашій маленькій річці? 

Міс Тік мить пильно роздивлялася Тіфані, а тоді запитала: 

— Чому ти хочеш бути відьмою, Тіфані? 

Все почалося із «Казок про фей для чемних дітей». Власне, почалося все з багатьох різних причин, але здебільшого — з оповідок. 

Мама читала їй, коли Тіфані була ще зовсім маленькою, а потім, підрісши, вона читала їх уже сама. І у всіх тих історіях десь та й була відьма. Стара недобра відьма. 

І Тіфані подумала було: «А де ж докази?» 

Казки ніколи не пояснювали, чому ж відьма зла. Досить бути старою жінкою, досить бути самотньою, досить мати дивний вигляд, наприклад, не мати зубів. І все — цього досить, щоб вас вважали відьмою. 

Раз вже зайшла мова, то в книжці взагалі нема ніяких доказів. Там розповідається про «прекрасного принца»… Та чи він справді прекрасний, чи його так називають, бо він принц? А от ще — «дівчина, красна, як день»… Власне, про який день йдеться? Посеред зими день узагалі не ясний! Казки не змушують вас думати, вони змушують вас вірити всьому, що вам кажуть… 

А вам кажуть, що стара відьма живе сама-самісінька у дивному будиночку, зробленому з імбирного пряника, чи в хатці, що дріботить околицею на курячих ніжках, вона говорить з тваринами і знається на чарах. 

Тіфані знала єдину стареньку, що жила сама в дивній хатинці… 

Стривайте, все було не так. Вона знала тільки одну стареньку, яка жила в дивній хатинці, що пересувалась околицею — це була Бабуня Болячка. І вона зналася на чарах — чаклувала над вівцями, говорила з тваринами — нічого злого в ній не було. Це доводить, що казкам вірити не можна. 

Була ще одна старенька — казали, що вона відьма. І її доля змусила Тіфані… замислитись. 

Хай там як, але Тіфані значно більше подобались відьми, аніж прекрасні принци, не кажучи вже про дурних манірних принцес, які витають у хмарах. Вони мають прекрасне золотаве волосся, а Тіфані — ні. Її волосся коричневе, просто коричневе. Мама каже, що воно каштанове чи рудаве, але Тіфані знає, що воно просто коричневе, коричневе, коричневе! Як і її очі. Коричневі, як земля. Чи є в книжці пригоди для тих, у кого коричневе волосся і карі очі? 

Нема, нема, і ще раз — нема… там самі блондини і блондинки з блакитними очима і зеленоокі руді. Якщо в тебе коричневе волосся, то ти, скоріш за все, будеш у ролі служки чи дроворуба, чи кимось на кшталт цього. А, ще можеш бути молочаркою! В головній ролі вона не буде ніколи, хоч як би добре не вправлялась із сиром. Принца з неї не буде, принцеси так само, рубати ліс вона не хоче, тож залишається одне — бути відьмою і мати знання, як Бабуня Болячка. 

— Хто така Бабуня Болячка? — почувся голосок. 

Хто така Бабуня Болячка? Люди почнуть розпитувати. І ось відповідь: бабуня була усім. Вона була всюди. Здавалося, що увесь рід Болячок виріс з бабуні. Село жило, вирішувало щось, робило свої справи з думкою, що там, на пагорбах, у вівчарській хатинці на колесах, за всім пильно стежить Бабуня Болячка. 

А ще вона була втіленням тиші наших пагорбів. Мабуть, саме тому вона й любила Тіфані — у свій дивний неоковирний спосіб. Старша сестра Тіфані не вгавала ні на мить — бабуся ж не любила галасу. Тіфані не галасувала, коли приходила до неї. Їй просто подобалося там бути з нею. Вона просто спостерігала за канюками і прислухалася до звуків тиші. 

А звуки таки були: шуми, голоси, галас тварин, що спускалися в долину, поглиблювали тишу і робили її звучною. А Бабуня Болячка загорталась у цю тишу і зробила там місце й для Тіфані. На фермі завжди було гамірно. Людей багато, роботи — море. На тишу часу не було. Не було часу слухати. Та бабуня зберігала тишу і вміла слухати. 

— Що? — спитала Тіфані, кліпнувши. 

— Ти сказала, що «Бабуня Болячка завжди мене слухала», — мовила міс Тік. 

Клубок став Тіфані в горлі: 

— Здається, моя бабуся була трохи відьмою, — сказала вона, і в голосі її чулась гордість. 

— Справді? Чому ти так думаєш? 

— Ну, бо відьми ж уміють проклинати, так? — спитала Тіфані. 

— Так кажуть, — делікатно погодилася міс Тік. 

— Тато казав, що бабуся кляне на чім світ стоїть, — відповіла Тіфані. 

Міс Тік закашлялась: 

— Клясти і проклинати — то два різні слова. Клясти — це як «шляк» чи «бздюх», розумієш? А проклинати — то щось на кшталт такого: «Сподіваюся, що твій ніс вибухне, а вуха розлетяться навсібіч». 

— Думаю, бабусина клятьба — то було щось значно більше, — сказала Тіфані дуже впевненим тоном. — Вона зі своїми собаками розмовляла. 

— І що ж вона їм казала? — спитала міс Тік. 

— Та таке: ходи сюди і геть від мене або ще — так зійде, — сказала Тіфані. — Вони її завжди слухались. 

— Але це звичайні команди вівчаркам, — кинула міс Тік зневажливо. — Це не зовсім чаклунство. 

— Та це все одно олюднює тварин, хіба ні? — роздратовано відгавкнулась Тіфані. — Відьми мають олюднених тварин, з якими розмовляють. От як ваш ропух. 

— Я не олюднений, — почувся голосок десь з-поміж паперових квітів. — Я просто трохи самовпевнений. 

— І вона зналася на травах, — гнула своєї Тіфані. Вона доведе, що Бабуня Болячка була відьмою, хоч би довелося сперечатись увесь день. — Вона могла вилікувати усе на світі. А ще тато казав, що вона могла приготувати пастуший пиріг зі сокири, — Тіфані продовжила пошепки. — Вона оживляла ягнят… 

Весною і влітку ви б не застали бабусю вдома. Більшість року вона ночувала у своїй старій буді на колесах, яку можна було перевозити з місця на місце, вслід за отарою. Коли Тіфані вперше побачила бабусю вдома, на фермі, то та стояла навколішки коло вогнища і запихала неживе ягня у велику чорну піч. 

Тіфані кричала криком. Бабуся делікатно підняла її і трохи незграбно всадовила собі на коліна, втихомирила і назвала «моя маленька джиґґітка», а її собаки, що грались, було, на долівці — Грім та Блискавка — дивились на неї із собачим захопленням. Бабуні було ніяково вдома, з дітьми, бо вони не мекають, як ягнята. 

Коли Тіфані перестала плакати, бо вона банально засапалась, бабуня посадила її на килимок і відкрила піч — і Тіфані побачила, як овечка поволі повертається до життя. 

Коли Тіфані трохи підросла, то з’ясувала, що «джиґґіт» означає «двадцять» на «ян тан тетера» — давній лічильній мові вівчарів. Старші люди досі нею користуються, коли лічать щось, на їхню думку, важливе. Тіфані була двадцятою онукою Бабуні Болячки. 

І ще підрісши, вона все зрозуміла про піч, яку ніколи не розігрівали до жару, тільки, гм, до літепла. Мама клала туди хліб, щоб опара піднялася, а кіт, Щуроміх, спав там, часто й на тісті. Це було акурат те місце, де слабеньке, напівживе ягня, народжене вночі, в заметіль, могло оклигати. Тоді їй це здавалося магією. І не перестало бути магією, коли став зрозумілий механізм. 

— Добре, та це все одно не зовсім про чаклунство, — сказала міс Тік, розвіявши чари. — Власне, тобі не треба мати відьом у предках, щоб стати відьмою. Це сприяє, ясна річ, завдяки спадковості. 

— Ви маєте на увазі, талант передається? — спитала Тіфані, звівши брову. 

— Частково, так, — відповіла міс Тік. — Та мені йшлося про гостроверхі капелюхи, скажімо. Якщо в тебе є бабуся, яка залишить тобі у спадок гостроверхий капелюх, то це вбереже тобі масу грошей. Їх неймовірно важко знайти, особливо таких, щоб втримали на собі господарку. Чи був такий у пані Болячки? 

— Не думаю, — сказала Тіфані. — Вона надягала капелюх лиш тоді, коли було дуже вже холодно. Вона надягала на голову замість каптура старий мішок з-під зерна. Е-е-е… це рахується? 

Вперше за всю розмову міс Тік пом’якшала: 

— Цілком можливо, — мовила вона. — Тіфані, а ти маєш братів чи сестер? 

— Маю, шістьох сестер, — відказала Тіфані. — Я наймолодша. Вони вже майже всі живуть окремо. 

— Але ти і не найменша, бо в тебе є милий молодший братик, — зауважила міс Тік. — Єдиний хлопчик. Оце так був сюрприз! 

Ні з того, ні з сього напівпосмішка міс Тік почала дратувати Тіфані. 

— А звідки ж ви знаєте про мого брата? — спитала вона. 

Посмішка щезла. Міс Тік подумала: «А мала кмітлива». 

— Здогадалася, — сказала вона. Нікому не подобається, коли його чи її ловлять на шпигунстві. 

— Ви застосовуєте до мене персикологію? — випалила Тіфані. 

— Ти маєш на увазі психологію? — спитала міс Тік. 

— Та яка різниця, — сказала Тіфані. — Ви думаєте, що я його не люблю, бо батьки з ним цяцькаються і панькаються, еге ж? 

— Таке мені на думку не спадало, — мовила міс Тік і поклала край хвилюванням, що її впіймано на шпигунстві. — Можливо, таке у мене склалося враження, бо ти використала його як приманку для слизького чудовиська, — додала вона. 

— Та він ще той зануда! — сказала Тіфані. — Він завжди в мене на голові, і я мушу його доглядати, а ще він завжди хоче солодощів. Пусте, — вела вона далі, — мені треба було швидко щось вигадати. 

— Таки так, — погодилась міс Тік. 

— Бабуня Болячка позбулась би тих чудовиськ з річки, — сказала Тіфані, пропустивши повз вуха слова міс Тік. — Навіть, якщо про них і не пише в книжках. 

І вона б зарадила місіс Окунець, додала вона про себе. Вона б говорила, а люди б слухались… Вони завжди слухали бабусю. Говори за тих, хто безголосий, казала вона. 

— Добре, — промовила міс Тік. — Відьми багато чому можуть зарадити. Ти сказала, що річка, звідки виплигнула Дженні, була мілкою? І світ весь помутнів і затремтів? А шурхіт був? 

Тіфані аж засяяла: 

— Був, авжеж! 

— Ох, лихо насувається. 

Тіфані розхвилювалась. 

— А я можу його спинити? 

— Ого, я вражена, — відповіла міс Тік. — Ти щойно сказала «А я можу його спинити?», а не «Чи хтось його може спинити?». Це добре. Ти готова до відповідальності. Це добрий початок. І ти тверезо мислиш. Однак спинити його ти не можеш. 

— Але ж я вгатила Зеленозубу Дженні по голові! 

— Пощастило, — відказала міс Тік. — Повір, вона — це ще квіточки, на твоєму шляху може стрітися щось значно гірше. Думаю, вторгнення почнеться саме тут, тому, моя дівчинко, в тебе стільки ж шансів, що й у того ягняти, котре народилося зимової ночі. Не плентайся попід ногами. А я піду гукну на допомогу. 

— Що, Барона покличете? 

— Мати Василева, ні. Який з нього пожиток? 

— Але ж нас він захищає, — сказала Тіфані. — Мама так каже. 

— Справді? — спитала міс Тік. — Кого від кого? Тобто, від кого ж це? 

— Ну, від, тих… нападів, здається. Від інших баронів, так тато каже. 

— Він має велику армію? 

— Та, е-е-е, в нього є сержант Робертз, і Кевін, ще є Невіл і Тревор, — перелічила Тіфані. 

— І вони всі володіють магією? — поцікавилась міс Тік. 

— Одного разу я бачила, як Невіл показував карткові фокуси, — відповіла Тіфані. 

— Йде на ура на вечірках, але проти когось такого, як Дженні — не піде, — сказала міс Тік. — Тут що, взагалі нема відьом? 

Тіфані завагалась. 

— Була старенька місіс Окунець, — сказала вона. О, так. Вона жила сама у дивній хатинці… 

— Гарне ім’я, — сказала міс Тік. — Та не певна, чи чула його раніше. Де вона? 

— Замерзла минулої зими, — поволі вимовила Тіфані. 

— А тепер розкажи мені те, що хочеш утаїти, — різко, наче бритвою втнула, мовила міс Тік. 

— Е-е… вона благала, щоб її впустили, але люди не відчиняли їй, і вона… е-е-е… це була морозяна ніч, і… вона замерзла. 

— І вона була відьмою, так? 

— Всі казали, що вона відьма, — відповіла Тіфані. Вона насправді зовсім не хотіла про це говорити. Ніхто в їхньому селі і в довколишніх не хотів про це говорити. І всі оминали руїни її хатинки в гущавині лісу. 

— Але ти так не думаєш? 

— Гм… — скривилась Тіфані. — Розумієте, у Барона був син, Роланд. Йому було заледве дванадцять, здається. І минулого літа він поїхав кататися у ліс, сам. Додому повернулись лише його собаки. 

— Місіс Окунець у тому ж лісі? — спитала міс Тік. 

— Так. 

— І люди думали, що це вона його вбила? — запитала міс Тік. Вона зітхнула. — Вони думають, що вона його запекла в печі, чи щось на кшталт цього. 

— Ніхто не казав нічого подібного, — сказала Тіфані. — Та, гадаю, так вони вважали. 

— А його кінь повернувся? — спитала міс Тік. 

— Ні, — відповіла Тіфані. — І це дивно, бо якби він з’явився десь на пагорбах, то люди б зауважили. 

Міс Тік склала руки, принюхалась і посміхнулась усміхом, в якому не було й крихти веселощів. 

— Це легко пояснити, — сказала вона. — У місіс Окунець мала бути направду велетенська піч, еге ж? 

— Та ні, навпаки, невеличка, — відповіла Тіфані. — На десять дюймів вглиб. 

— Закладаюся, що у місіс Окунець не було зубів і вона говорила сама до себе, так? — вела далі міс Тік. 

— Так. І вона мала кота. І косоокість, — додала Тіфані. А тоді випалила: 

— Тож коли він зник, всі пішли до неї додому і зазирали у піч, перекопали їй сад, кидали камінням у старого кота, аж поки він помер, виволокли її з хати, згребли всі книжки на купу посеред кімнати і підпалили, спалили все дотла й обзивали її старою відьмою. 

— Вони спалили книжки, — ледве вичавила із себе міс Тік. 

— Вони сказали, що там старі чари, — мовила Тіфані. — І малюнки зірок. 

— А коли ти зайшла подивитися, вони там були? — спитала міс Тік. 

Тіфані обімліла: 

— Звідки ви знаєте? 

— Я уважно слухаю. То як, були? 

Тіфані зітхнула: 

— Так, наступного дня я пішла туди, і деякі сторінки, ну, знаєте, трохи вбереглись від вогню. І я знайшла одну — із старовинним шрифтом, із золотим та блакитним обрамленням. І я поховала її кота. 

— Ти поховала кота? 

— Так! Ну хтось же мав! — сказала Тіфані спересердя. 

— І ти обміряла піч? — спитала міс Тік. — Я знаю, що обміряла, бо ти щойно сказала мені її розміри. 

«І тарілки теж поміряла, — додала подумки міс Тік. — Оце так знахідка!» 

— Так. Обміряла. Власне… піч крихітна! І якщо вона змусила зникнути хлопця і його коня, то чому не відігнала чарами усіх тих людей, що вторглися у її дім? Це нелогічно! 

Міс Тік мовчки кивнула ствердно: 

— Що було далі? 

— А тоді Барон сказав, щоб усі трималися від неї подалі, — відповіла Тіфані. — І він сказав, що якщо в краю знайдеться якась відьма, то її зв’яжуть і кинуть у став. Тож ви у небезпеці, — додала Тіфані трохи непевно. 

— Я вмію розв’язувати вузли зубами і в мене є диплом із плавання з відзнакою Квірмського коледжу для юних панянок, — сказала міс Тік. — Усі ці тренування у стрибках у воду та у плаванні не роздягаючись марно не минули, — вона нахилилась уперед. — Дозволь вгадати, що сталося із місіс Окунець, — вела далі вона. — Бідолашна пережила літо, а потім випав сніг, еге ж? Вона крала їжу на фермах і, можливо, її крадькома підгодовували жінки, коли чоловіків не було видко? Гадаю, старші хлопці жбурляли їй у слід усім, що було під руками. 

— Звідки ви все це знаєте? — спитала Тіфані. 

— Не треба мати бозна-яку уяву, щоб здогадатися, — відказала міс Тік. — Яка з неї відьма, еге ж? 

— Гадаю, вона була просто старенькою пані, до якої нікому не було діла, вона трохи тхнула і на вигляд була дивна, бо не мала зубів, — сказала Тіфані. — Вона просто скидалася на відьму із казки. Будь-хто, хто мав хоч зо дві клепки в голові, це розумів. 

Міс Тік зітхнула: 

— Так. Та що там говорити про дві клепки, якщо важко знайти когось і з однією. 

— А ви б могли мене навчити усього, що треба, щоб стати відьмою? — поцікавилась Тіфані. 

— Поясни мені, чому ти все ще — після того, що сталося з місіс Окунець — хочеш бути відьмою? 

— Щоб таке більше не повторилося, — відповіла Тіфані. 

«Вона ж бо поховала відьминого кота, — подумала міс Тік. — Та що це за дитя»? 

— Гарна відповідь. З тебе колись буде добра відьма, — мовила вона. — Та я не навчаю відьомства. Я просто перевіряю, чи буде толк з когось. Всі чаклунки мають свої уподобання, — а я от дітей люблю. 

— Чому? 

— Бо їх набагато легше увіпхати в піч! — сказала міс Тік. 

Та Тіфані не злякалася, просто роздратувалася: 

— Нечемно так казати, — сказала вона. 

— Ну, відьми й не мусять бути чемними, — відповіла міс Тік, виймаючи з-під столу велику чорну торбу. — Я рада, що ти звернула на це увагу. 

— А що, справді є школи для відьом? — не вгавала Тіфані. 

— В певному сенсі, так, є, — відказала міс Тік. 

— Де вони? 

— Недалеко. 

— Там чарівно? 

— Дуже. 

— Це дивовижне місце? 

— Іншого такого не знайти. 

— А я можу туди потрапити за допомогою магії? Ну, єдиноріг, може, якийсь по мене прийде і відвезе туди? 

— З якого це дива? Єдиноріг — то всього лиш велика коняка, хіба що трохи шпичакувата. Нема чим зачаровуватись, — відповіла міс Тік. — З тебе одне яйце, будь така ласкава. 

— І де саме мені шукати цю школу? — наполягала на своєму Тіфані, простягаючи яйце. 

— Ага. Зриш у корінь, — сказала міс Тік. — З тебе два коренеплоди, моркви, скажімо. 

Тіфані простягла їй моркву. 

— Дякую. Слухай: щоб знайти школу відьом, йди на оце узвишшя, вилізь на вершину, розплющ очі… — міс Тік завагалась. 

— Так? 

— А тоді ще раз розплющ очі. 

— Але ж… — почала було Тіфані. 

— А яйця ще є? 

— Нема, але… 

— Нема? То й науки більше нема. А от у мене є до тебе питання. 

— А яйця у вас є? — миттєво знайшла що відповісти Тіфані. 

— Ха! Ти ще щось бачила коло річки? 

У наметі запала тиша. Ззовні проникали відголоски граматичних помилок і єретичні географічні координати, а Тіфані та міс Тік прикипіли поглядами одна до одної. 

— Ні, — збрехала Тіфані. 

— Точно? — перепитала міс Тік. 

— Точно. 

Обидві продовжували змагатися, хто кого перегледить. Тільки от Тіфані могла перегледіти хоч кота! 

— Ясно, — промовила міс Тік, відвівши погляд. — Дуже добре. Якщо так, то, будь ласкава, скажи… чи коли ти спинилась на порозі мого намету і сказала «Ага» тоном, який мені видався зухвалим, чи ти думала таке: «Ось дивний маленький чорний намет із загадковою маленькою вивіскою, тож зайду-но всередину, пошукаю пригод», а чи таке: «Це, мабуть, намет якоїсь злої відьми, на кшталт місіс Окунець, і вона може зачарувати мене, не встигну я й порога переступити»? Та досить на мене витріщатися! Тобі вже очі сльозяться! 

— Я думала і те, і те, — сказала Тіфані, кліпнувши. 

— І все одно увійшла? Чому ж? 

— З’ясувати. 

— Гарна відповідь. Відьми від природи люблять усюди пхати свого носа, — міс Тік підвелася. — Гаразд, мені час іти. Сподіваюся, ми ще побачимося. А наостанок ось тобі моя порада, безкоштовно. 

— А я маю щось за неї заплатити? 

— Що? Я ж щойно сказала, що вона безкоштовна! — відповіла міс Тік. 

— Авжеж, але тато казав мені, що безкоштовні поради виливаються в копієчку, — сказала Тіфані. 

Міс Тік пхикнула: 

— Ну тоді ця порада — безцінна, — мовила вона. — Слухай сюди! 

— Слухаю, — сказала Тіфані. 

— Добре. А тепер… якщо ти віриш у себе… 

— Так? 

— …і у свої мрії… 

— Так? 

— …і йтимеш за своєї зіркою… — вела далі міс Тік. 

— Так? 

— …тебе все одно перевершуватимуть ті, хто старанно працює, вчиться і не лінується, як ти. На все добре. 

В наметі, здавалося, потемніло. Час було йти. Тіфані не спам’яталася, як опинилася в натовпі вчителів, які згортали свої намети. 

Вона не озиралася. Вона достатньо довідалася, щоб більше не озиратися: або намет лишиться на місці, що буде розчаруванням, або ж він дивовижним чином зникне, що буде лячно. 

Вона попрямувала додому і все думала, чи слід було розповісти про рудоволосих чоловічків. Вона змовчала, і на те була ціла низка причин. Тепер вона й не була певна, що бачила їх насправді; їй здавалося, що людці цього б не хотіли; і це приємно, що міс Тік не знає усього. Так. От це найвагоміша причина. Міс Тік — занадто розумна, на думку Тіфані. 

Дорогою додому вона вийшла на вершину пагорба Ковчег неподалік села. Він не дуже високий, не досягає навіть пагорбів навколо ферми і вже точно не рівня горам. 

Пагорб дуже… домашній. На вершині є місцина, де нічого не росте, і Тіфані чула історію, мовляв, там герой боровся із драконом, і де пролилася кров бестії, там нічого відтоді не росте. А ще є переказ, буцімто під пагорбом заховані скарби, які той дракон охороняв, а ще одна розповідає, що тут похований король у латах із чистого золота. Багато історій розповідають про пагорб: дивно, що вони його ще не розчавили. 

Тіфані стояла на голій землі і дивилася навкруги. 

Вона бачила село і річку, їхню ферму і замок Барона, а за полями, які вона добре знала, вона бачила сиві ліси і вересовища. 

Вона заплющила очі, а тоді розплющила. Моргнула і знову розплющила. 

Ані сліду магічної брами, невидимих будинків чи дивних знаків. 

На мить їй здалося, що повітря дзижчить і запахло снігом. 

Коли вона прийшла додому, то подивилася у словнику значення слова «вторгнення». Воно означало — вриватися. 

«Вторгнення почнеться тут», — так сказала міс Тік. 

І тепер з-за верхньої полиці за нею пильно стежили маленькі невидимі оченята… 

Розділ 3 

Знайти відьму 

Міс Тік зняла капелюха, запхала руку всередину і смикнула за мотузочку. Поклацуючи і поплескуючи, він обернувся на доволі поношеного солом’яного капелюха. Вона підняла з долівки паперові квіти й акуратно прилаштувала їх до капелюха. А тоді сказала: 

— Хух! 

— Ти ж не даси малій просто так взяти і піти? — спитав ропух, що сидів собі на столі. 

— Як так? 

— Вона, поза сумнівом, має Перші Погляди і Задні Думки. А це потужна комбінація. 

— Вона трохи така всезнайка, — сказала міс Тік. 

— Власне. Як ти. Вона тебе вразила, ну зізнайся? Я знаю, що так, бо ти була до неї недобра, а ти така з усіма, хто западає тобі в душу. 

— Обернути тебе на жабу? 

— Стривай-но, подумаю… — відповів саркастично ропух. — Шкіра краща, ноги — гарніші, шанси на поцілунок принцеси — в сотню разів вищі… так, будь ласка. Я готовий, моя пані. 

— Ропух — то ще не найгірша подоба, — сказала міс Тік похмуро. 

— Сама якось спробуй, — відповів ропух. — Менше з тим, мала мені сподобалася. 

— І мені, — сказала міс Тік квапливо. — Вона чує, що старенька загинула, бо якісь недоумки мали її за відьму, і вирішує стати відьмою, щоб такого більше не повторилося! Чудовисько ричить на неї з річки, а вона гепає його пательнею по голові! Ти чув колись вислів: «Кожній землі — своя відьма»? Ось ця земля має, закладаюся. Крейдяна відьма? Нечувано. Відьми люблять граніт і базальт, тверду породу! Ти ж бо знаєш, що таке крейда? 

— Певен, що ти мені зараз розповіси. 

— Це шкаралупки мільярдів крихітних безборонних морських істот, що померли мільйони років тому, — вела далі міс Тік. — Це… крихітні кісточки. М’якенькі. Вогкенькі. Сиренькі. Та навіть вапно краще за це. Та вона виросла на крейді і вона… міцна і спритна. Вона вроджена відьма. На крейді! Немислимо! 

— Вона гепнула Дженні по голові! — вигукнув ропух. — Та в малої талант! 

— Можливо, та цього мало. Дженні не дуже розумна, — відказала міс Тік. — Вона має лиш перший рівень шкідливості. Та й вона розгубилась, опинившись у струмку, адже її домівка — стоячі води. Бувають значно, значно гірші за неї. 

— Що це означає — «чудовисько першого рівня шкідливості»? — поцікавився ропух. — Ніколи не чув, щоб так її називали. 

— Я ж не лише відьма, я ще й вчителька! — сказала міс Тік, обережно припинаючи капелюха. — Тож я роблю класифікації. Записую все акуратно — двома кольорами, рівним почерком. Дженні — одна з істот, яку вигадали дорослі, щоб віднадити дітей від небезпечних місць, — зітхнула вона. — Якби ж вони тільки думали, перш ніж вигадувати чудовиськ. 

— Ти маєш залишитися і допомогти їй, — сказав ропух. 

— Але я тут абсолютно безсила, — відповіла міс Тік. — Я тобі вже це казала. Це крейда. І пам’ятаєш того рудоволосого? Нак Мак Фіґель говорив з нею! Застеріг її! Я в житті такого не бачила! Якщо вони на її боці, то невідомо, на що вона ще спроможна! 

Міс Тік взяла ропуха і мовила до нього: 

— Знаєш, що тут з’являтиметься? — спитала вона. — Всі ті істоти, замкнені у старих оповідках. Всі ті причини, через які слід триматися стежки і не відчиняти заборонені дверцята, не говорити заборонених слів і не розсипати сіль. Всі ці казки, що наганяють на дітей нічні жахіття. Всі ці чудовиська, що ховаються під найбільшим у світі ліжком. Є місце, де всі ці історії справжні і всі нічні жахіття — збуваються. І вони прийдуть сюди, якщо їх не спинити. Якби не Нак Мак Фіґлі, то я б уже хвилювалася. Кажу, як є: я піду по допомогу. На це піде два дні, якщо без мітли! 

— Нечесно лишати її на самоті з ними, — кинув ропух. 

— Вона й не буде сама, — відповіла міс Тік. — Ти будеш із нею. 

— Ага, — сказав ропух. 

Тіфані ділила ванну кімнату із Збиткою та Ганною. Вона прокинулася, коли ті лягали в ліжко, і лежала в темряві, прислухаючись до того, як стихало їхнє дихання і як їм снилися молоді вівчарі з голим торсом. 

Надворі літні блискавки шугали над пагорбами і грім гримів… 

Грім і Блискавка. Для неї це спочатку були собаки, а вже потім — звуки і світло грози. Бабуня завжди мала при собі псів, — що вдома, що надворі. То вони скидаються на чорно-білі смужки десь у далині торфовища, то тут як тут, захекані, глипають на бабуню. Половина цуценят в околиці — діти Блискавки, їх натренувала Бабуня Болячка. 

Тіфані з родиною ходила на змагання вівчарок. Усі без винятку вівчарі Крейдокраю ходили, а найкращі навіть виходили на майдан — показати, як їхні собаки виконують команди. Собаки там заганяють овець, розділяють їх, заганяють у загони. Іноді втікають чи й цапають одне одного, бо навіть у найкращого собаки може видатися кепський день. Та бабуся ніколи не виходила на змагання з Блискавкою та Громом. Вона тільки опиралася на парканець, — пси лежали в ногах, — уважно спостерігаючи за видовиськом і попахкуючи люлькою. Тато казав, що як усі виступлять, судді нервово зиркатимуть на бабуню, ніби питаючи її думки. Власне, на неї зиркали усі вівчарі. Бабуня ніколи не виходила на майдан, бо вона була головною суддею. Якщо бабуся вважала вас добрим вівчарем, якщо вона кивнула вам, коли ви полишали майдан, якщо вона пахкала люлькою і промовляла «Годиться», то ви землі під ногами не чули на радощах, ви враз ставали царем царів! 

Коли Тіфані була малою і ходила з бабунею на горби, то Грім і Блискавка няньчили її, лежачи неподалік, поки та собі бавилася. Вона так пишалася собою, коли бабуся дозволила їй керувати собаками, щоб зібрати отару. Вона захоплено бігала туди-сюди і враз у раз вигукувала «Сюди!», «Вперед!» і «Назад!» — і, о, небеса, собаки прекрасно працювали! 

Тіфані знала, що вони б і так чудово зробили свою роботу, що б вона там не командувала. Бабуня собі сиділа неподалік, курила люльку, а собаки навчилися читати її думки. Вони слухалися лише Бабуню Болячку… 

Небавом гроза стихла і було чутно тільки лагідний дощ. 

Щуроміх, їхній кіт, увірвався до кімнати і стрибнув до неї на ліжко. Почнемо з того, що він великий, але зґрабний. А ще він товстий: він розповзається по будь-якій пласкій поверхні великою хутряною калюжею. Він ненавидить Тіфані, але ніколи не дозволить, щоб особисте перегородило йому шлях до теплої ночівлі. 

Вона, либонь, заснула, бо її розбудили якісь голоси. 

Здавалося, що вони дуже близько, але звучали напрочуд тихо. 

— А бодай би то! Як то файно сказано «найди відьму», але шо то має значити, га, ану повіч мені! Ті всі великі подвиги — то на йне лице мені! 

— Джорджі казов, шо та на річці, як він рибалив, була велика дівка! 

— Дуже то нам поможе, ага! Та вони всі нівроку дівки! 

— Ну і відьми носят вострі капелюхи! 

— І шо, мудрагелю, буде спала в капелюсі тая відьма?! 

— Хто тут? — прошепотіла Тіфані. 

У відповідь — тиша, помережана диханням сестер. Та Тіфані, не до кінця розуміючи, мала відчуття, що це тиша, в якій хтось щосили намагається не шуміти. 

Вона нахилилась і зазирнула під ліжко. Там був тільки ноцник. 

Чоловічок з-над річки так говорив. 

Тіфані лежала при місячному світлі і прислухалася доти, доки вуха заболіли. 

А тоді вона думала про те, яка ж та школа для чарівниць і чому вона ще досі її не бачила. 

Вона знала кожен дюйм свого краю у радіусі двох миль. Найбільше їй подобалася річка: заводі, де у водоростях ніжились смугасті щуки, і бережки, де гніздилися зимородки. 

Десь з милю вверх по річці гніздилися чаплі, і вона любила підібратися тихцем до пташок, як ті рибалили в очереті, бо нема нічого кумеднішого, ніж сполохана чапля, що намагається похапцем злетіти… 

І так, за думками про навколишні землі, вона знову поринула у сон. Вона знала все навколо. Не було там жодної невідомої їй місцини. 

Та, може, є якась чарівна брама. Ось, що б вона зробила, якби мала школу магії. Вона б усюди наставила магічних брам — на сотні миль довкола. Глянь на певну скелю, скажи «місячне сяйво» — і ось тобі чарівна брама! 

А от у школі, — вернімося до школи, — там будуть уроки мітлоїзди, а ще — як нагострити капелюх, як готувати магічні страви, а ще — там будуть друзі! 

— Мале спит? 

— Ая, не чутно, аби сі рухала. 

Тіфані розплющила очі в темряві. Голоси під ліжком відлунювали в кімнаті. Слава небесам, ноцник під ліжком порожній! 

— Файно є, ходи подивимося на той її ноцник. 

Голоси переміщалися по кімнаті. Вуха Тіфані складалися у трубочку, щоб розчути, що там робиться. 

— Дивисі! Та то хата! Глянь-но, во крісла, а во начиння! 

«Це вони знайшли ляльковий будиночок», — подумала Тіфані. 

То був доволі великий будиночок, що його зробив містер Блок, місцевий столяр, для найстаршої сестри Тіфані, коли вона була малою, а тепер у неї вже є своїх двоє дітей. Він не з крихких. Містер Блок за філігранну роботу не брався. Та дівчата прикрасили його тканинами і сякими-такими меблями. 

Судячи із захоплених голосів, дім їм видався справжнім палацом! 

— Гей, гей! Оце так краса! Тут навіть ліжко! З подусками! 

— Та тихо ти, а то всіх побудиш! 

— Матінко моя, та я тихо, як миш! А-а-а-а! Та ту є сулдати! 

— Що ти кажеш, які сулдати? 

— В червоних мундирах, там о в кімнаті! 

«Вони знайшли іграшкових солдатиків», — здогадалася Тіфані, намагаючись стримати подих. Правду кажучи, їм було не місце в ляльковому будиночку, але Погіршай ще був замалий, щоб ними бавитись, то вони були в ролі невинних спостерігачів за чайними вечірками, коли Тіфані ще бавилася ляльками. Власне, тим, що слугувало ляльками. Іграшки мали бути міцними, щоб протривати на фермі, і не всім це вдавалося. Востаннє, коли Тіфані взялася організувати чаювання, то за гостей були безголова шматяна лялька, два дерев’яні солдатики і три чверті плюшевого ведмедика. 

Гуркіт і дзенькіт почувся з будиночка. 

— Піймав! Шо, чулувіче, мамцю кличеш? А нема дурних! Диви, яка в нього голова, як ціле дерево! 

— Людоньки! Та ту є тіло без голови! 

— Та ніц дивного, бо то медвідь! А на тобі, ногов межи зуби! 

Скидалось на те, що хоч усі три власники голосів і воювали з речима, які не могли дати відсічі, включно з одноногим ведмедиком, та перевага все одно не була на їхньому боці. 

— Піймав! Піймав! Піймав! Зара я тобі покажу, де раки зимуют, ти, нендзо! 

— Хтось вгриз ми за ногу! Хтось вгриз ми за ногу! 

— Йди сюди! Я тобі зара дам! Вже ми то надоїло! 

Тіфані відчула, що Щуроміх крутиться уві сні. Може, він й товстий і ледачий, але спритний, як блискавка, коли треба плигнути на маленьку істоту. Треба припильнувати, щоб він не впіймав цих… ким би вони не були, як би вони не лаялись. 

Вона голосно прокашлялась. 

— Видиш? — почувся голосок із лялькового будиночка. — Побудив їх! Пігнали звідти! 

В кімнаті запала тиша і, трохи зачекавши, Тіфані зробила висновок, що то тиша справжньої порожнечі, а не тиша притаєних чоловічків. Щуроміх знову заснув, і тільки час від часу посмикувався, патраючи когось уві сні. 

Тіфані зачекала ще трохи, а тоді встала з ліжка і пробралася до дверей спальні — обережно, щоб оминути дві рипучі дошки. В темряві вона спустилася сходами, у світлі місяця знайшла стілець, намацала «Казки про фей» на бабусиній полиці, а тоді відімкнула замок на задніх дверях і вийшла у теплу літню ніч. 

Було туманно, але декілька зірок виднілося вгорі поруч із місяцем, що прибував. Тіфані знала, що такий місяць прибуває, бо читала в «Альманаку», що так кажуть на місяць, який ще не в повні, але вже близько, тож вона раз у раз зиркала на нього, щоб можна було вголос сказати: «О, сьогодні місяць прибуває». 

Мабуть, вам це говорить про Тіфані більше, ніж вона б хотіла. 

На фоні місяця, що спинався на небосхил, долина скидалася на чорну стіну, що затуляла половину неба. На мить Тіфані задивилася на світло від бабусиного ліхтаря… 

Бабуня ні разу не загубила ягня. Ось один із ранніх спогадів Тіфані: ранньою весною однієї морозяної ночі мама стоїть коло вікна і тримає її на руках, понад горами мерехтять тисячі зірок, а одна зірка, блідо-жовта, із сузір’я Бабуні Болячки, петляє крізь темряву, вкритої ніччю долини. Яка б не була негода, а вона нізащо не піде спати, якщо якесь ягня загубилося… 

Є лише одне місце, де можна мати хоч трохи власного простору, якщо в тебе велика родина, і це — вбиральня. В них була на три дірки, і туди йшли ті, хто потребував усамітнитись хоча б на хвильку. 

Там була свічка, а на шворці висів минулорічний «Альманак». Друкарі знали, яка доля спіткає видання, тож друкували його на м’якому папері. Тіфані запалила свічку, вмостилася зручно і розгорнула книжку «Казок про фей». Сяйво гібридного місяця проливалося крізь серповидний виріз у дверях. 

Книжка їй ніколи особливо не подобалась. Здавалося, вона їй диктувала, що Тіфані має думати та робити. Не сходь із стежки, не відчиняй дверей, ненавидь відьму, бо та зла. Ага, а ще — вір у те, що найкращий спосіб обрати дружину — за розміром туфельки. 

Багато оповідок, як на її думку, були вкрай непевні. Одна була про двох милих діток, які запхали злу відьму у піч. Тіфані це не давало спокою, правду кажучи, після трафунку з місіс Окунець. Такі оповіді, на її переконання, перешкоджали тверезому мисленню. Вона прочитала ту історію і задумалась: «Перепрошую? Ніде нема такої печі, щоб вмістити цілу людину! А діти чому собі вирішили, що можуть от так просто вештатися лісом і їсти чужі будиночки? А чому той хлопець, якому забракло клепки, щоб докумекати, що корова дорожча за п’ять бобів, мав право убити велетня і вкрасти його золото? Це вже не кажучи про акт вандалізму проти природи! А та дівчина, не годна відрізнити рідну бабусю від вовка? Вона або тупа, як бук, або родом із дуже некрасивої сімейки. Ці казки — несправжні! Але через них загинула місіс Окунець». 

Вона гортала сторінку за сторінкою, шукаючи потрібну ілюстрацію. Бо, хоч самі історії її дратували, красивіших ілюстрацій вона ще ніколи не бачила. 

Тіфані перегорнула сторінку і — ось вона! 

Малюнки фей були не те щоб вражали. По суті, то були дівчатка з балетної студії, яким чомусь заманулося бігати поміж кущі ожини. Але ось ця… була іншою. Кольори незвичні і тіней нема. Височенна трава і гігантські ромашки росли повсюди, на їхньому фоні феї мали бути маленькими, але натомість вони були велетенські. Вони скидалися, радше, на чудернацьких людей. На фей вони точно не були схожі. Чи не всі без крил. Із себе дивні. Власне, деякі скидалися на чудовиськ. Дівчатка в пачках і нігтя їхнього не варті. 

А ще дивно, що на відміну від інших малюнків, цей скидався на мальований із натури. Інші ілюстрації, як‑от ті дівчатка в пачках і малята у комбінезонах, були плодом уяви, такі собі солодкаві вигадки. А ця — не така. По цій було видно, що художник малював, що було… 

…принаймні в його голові. 

Вона уважно вивчала нижній лівий кутик і знайшла! Вона вже це бачила раніше, але треба знати, де шукати. Ось він — рудоволосий чоловічок, у кілті і куцому жилеті — супиться на малюнку. Вигляд у нього вкрай розлючений. І… Тіфані піднесла свічку ближче, щоб роздивитися… і він явно щось показує рукою. 

І, якби хто питав, то показує щось нечемне. 

Тіфані почула голоси. Вона прочинила двері ногою, щоб краще чути, бо ж відьми завжди підслуховують чужі розмови. 

Звуки лунали по той бік живоплоту, а там було лиш поле, на якому не мало бути нічого, окрім овець, яких небавом поведуть на ринок. Вівці, як відомо, не славляться балакучістю. Крізь дірочку, вигризену зайцем, Тіфані могла крадькома визирати у ранковий туман і бачити, що діється надворі. 

Коло живоплоту пасся баран, і розмова лунала звідти, якщо точніше, то з-під високої трави під його ногами. Співрозмовників, здається, було щонайменше четверо і всі вони були не в настрої. 

— Трясця! Нам тре курову, а не барана! 

— Та яка різниця! Обидва добрі! 

— Та всі курови в сараї, берем шо є! 

— Та не волайте так! Тихо ви! 

— Та? А хто почує? Ну добре, добре… Раз, два, взєли… 

Баран трохи припіднявся в повітрі і забекав стурбовано, коли його понесли задом наперед полем. Тіфані здалось, що вдалині видніється пучок рудої чуприни десь на рівні овечих ніг, але видиво щезло в тумані разом із бараном. 

Тіфані рвонула крізь живопліт, не зважаючи на колючі лозини. Бабуня Болячка нізащо б не дозволила красти овець, навіть якщо злодії невидимі! 

Раптом крізь гущу туману Тіфані почула гамір у курнику. 

Баран, що щезав задом наперед, міг і почекати. Тепер вона потрібна курям. За останні два тижні лис двічі пробирався у курник і нещадно патрав сонних бідолах. 

Тіфані кинулась через садок, чіпляючись нічною сорочкою за тики для гороху і кущі аґрусу, і рвучко відчинила курник. 

Ані тобі пір’я у повітрі, ані метушні, яку б спричинила поява лиса. Курчата захоплено ціпкали, а Гребінець, когут, роздратовано походжав туди-сюди. Одна курка мала збентежений вигляд. Тіфані взяла її на руки. 

Під нею сиділи два блакитні рудоволосі людці. Кожен міцно обіймав по яйцю. Вони дивилися на Тіфані, а вигляд мали ну дуже винуватий. 

— О, ні! — вигукнув один. — То та мала! Та відьма… 

— Ви крадете наші яйця! — сказала Тіфані. — Як ви смієте! Я не відьма! 

Людці глянули один на одного, а тоді — на яйця. 

— Які яйці? — спитав другий. 

— Ті, що у вас в руках, — відповіла Тіфані рішуче. 

— Які? Ті во? То яйці, та? — сказав той, що озвався першим, розглядаючи яйця, наче ніколи такого дива не бачив. — Чуєте, той во. Ми думали, шо то є е-е-е каміні. 

— Каміні, — підхопив другий схвильовано. 

— Ми залізли під твою курку, щоб зігрітисі, — пояснив перший. — І там то лежало. Ми думали, шо то каміні. А от чого та бідна курка так кудахкала! 

— Кудахкала, так, — сказав той другий, киваючи в запалі головою. 

— То ми так позбиткувалисі з біднятка, йой… 

— Ану покладіть… яйця… на місце, — мовила Тіфані чітко і повільно. 

Той мовчазніший штурхнув того балакучого: 

— Ліпше роби, як вона каже, — сказав він. — Диви, яка злюка. Не тре задиратися з Болячками, а та о ше й відьма. Вона гепнула Дженні пу гулуві, а то ше нікому не вдавалосі. 

— Ай, я про то забувсі. 

Обидва чоловічки акуратно поклали яйця на місце. Один навіть похукав на шкаралупку і демонстративно протер яйце потріпаним подолом кілта. 

— Ніякої шкоди, панюсю, видите? — сказав він і зиркнув на того другого чоловічка. А тоді вони зникли. В повітрі зачервонівся рудий вир, і солома замелькала в повітрі, а тоді навстіж відчинилися двері курника, і їх не стало. 

— І я панна! — крикнула їм услід Тіфані. Вона поклала курку на яйця і пішла до виходу. — І я не відьма. Ви якісь казкові істоти? А де наші вовки, ой, вівці? — додала вона. 

Відповіді не було, а дзенькіт відер з-під хати знаменував, що вже почали прокидатися домочадці. 

Вона схопила книжку «Казок про фей», задмухала свічку і попрямувала до дому. Мама розпалювала вогонь і спитала, де це Тіфані була, а та відповіла, що почула шум у курнику і пішла перевірити, чи туди, бува, не пробрався лис. Це ж бо не зовсім брехня. Власне, це свята правда, хоч вона і не вичерпно описує ситуацію. 

Тіфані в цілому правдомовна, та у неї склалося враження, що іноді не так просто визначати, що «правдиве», а що «хибне», натомість є «те, що слід знати зараз» і «те, що не слід знати зараз». 

Власне, вона не зовсім була певна, що ж їй слід знати зараз. 

На сніданок була каша. Вона поспіхом поснідала, прагнучи якнайшвидше повернутися на вигін і перевірити, як там баран. Може, лишилися сліди в траві, чи щось таке… 

Вона підвела погляд, сама не знаючи, навіщо. 

Щуроміх, що був собі спав коло печі, тепер сполошився і сів, вичікуючи. Тіфані відчула поколювання в шиї і намагалася розгледіти, що ж там побачив кіт. 

На креденсі стояв ряд блакитних та білих дзбанків, які, по суті, ні для чого не використовувалася. Їх мамі залишила у спадок старша тітка: вона ними пишалася, бо ж на вигляд вони були гарні, хоч і ні до чого не придатні. На фермі було достатньо місця для гарних і непотрібних речей, тож їх берегли. 

Щуроміх спостерігав за накривкою одного з них. Вона повільно підіймалася, а з-під споду виднівся рудий чуб і дві намистинки пильних очиць. 

Вони сховалися, коли Тіфані затримала на них погляд. Через мить почулося вовтузіння, і вона знову глянула вгору: дзбанок хилитався з боку в бік і здіймав хмаринку пилу з креденса. Щуроміх дивився на це збентежено. 

Вони направду дуже швидкі. 

Вона вибігла на вигін і озирнулася навколо. Туман скрес і в долині прокидалися жайворонки. 

— Якщо баран зараз же не повернеться, — крикнула Тіфані кудись у небо, — то вам буде непереливки! 

Її слова луною відбилися від пагорбів. А тоді вона почула звук — тихий, але він лунав зблизька — знайомих уже голосів: 

— А що то відьма таке сказала? — спитав перший голос. 

— Що буде нам непереливки! 

— Ой, ой, ой! Ото халепа! 

Тіфані, червона від люті, озирнулася. 

— У нас є обов’язки, — звернулась вона кудись у повітря і траву. Так колись сказала їй Бабуня Болячка: Тіфані тоді плакала за ягням. Вона говорила по-старосвітськи: 

«Ми — боги для худоби в полі, моя джиґґітко. Ми керуємо, коли їм народжуватися, а коли помирати. А поміж тим — у нас перед нею обов’язки». 

— У нас перед нею обов’язки, — повторила Тіфані, тепер уже м’якше. — Я знаю, що ви, ким би ви не були, — мене чуєте. Якщо баран не повернеться, то я вам покажу… 

В ланах співало жайвороння, від чого тиша тільки дзвінкішала. 

Тіфані, перш ніж мати трохи часу для себе, мала впоратися із щоденними обов’язками, а це означало: погодувати курей і зібрати яйця, і пишатися, що яєць на два більше, ніж було б без її нічного втручання; наносити шість відер води з криниці і принести дрів у корзину біля печі, та вона відклала це все на потім, бо така робота їй була не до смаку. Їй, однак, подобалось збивати масло. Їй добре думалося в процесі. 

«Коли я стану відьмою із гостроверхим капелюхом, — розмірковувала вона, крутячи корбу, — то махну рукою, і масло само зробиться. І жодним рудоволосим чортятам навіть думка не промайне, щоб красти нашу худобу…» 

Позаду неї, там, де вона поставила відра, щоб наносити води, щось хлюпнуло. 

Одне відро було повне води, яка все ще плюскалася туди-сюди. 

Тіфані повернулася до маслярні, наче нічого й не було, а тоді пішла до цебра з борошном. Вона взяла жменьку муки і притрусила нею поріг, а тоді вже повернулася за корбу до маснички. 

Небавом знову почувся хлюпіт води. А коли вона озирнулася, — так, ще одне відро було повне води. А на борошні двома доріжками виднілися сліди крихітних ніжок: одні йшли до молочарні, а інші — поверталися. 

Тіфані під силу підняти лише одне повне дерев’яне відро. 

«Тож, — подумала вона, — ті людці не тільки напрочуд швидкі, а ще й навдивовижу сильні. Щось я ними легковажила!» 

Вона глянула на великі дерев’яні відра, що миготіли туди-сюди кімнатою, і на порохи, що здіймалися навколо, наче хтось бігає навпоперек. 

«Гадаю, час покласти цьому край, — подумала вона. — Та, якщо подумати, то не буде шкоди, якщо зачекати, поки відра будуть повні». 

— А потім я маю наносити дрів у посудомийню, — мовила вона. Треба ж спробувати! 

Вона повернулася у маслярню і не озиралась, коли позаду почулося гупання. Вона не озиралася й тоді, коли стиха лунало вжух-вжух-вжух і поліна гулко падали у корзину. Вона озирнулася аж коли все стихло. 

Дрівниця закладена полінами аж до стелі, і всі відра — повні. А на борошні — сум’яття крихітних слідів. 

Тіфані перестала збивати масло. У неї було відчуття, наче маленькі очиці за нею спостерігають, — море очиць. 

— Ем-м… дякую, — сказала вона. Ні, так неправильно. Голос звучить схвильовано. Вона відійшла від маслобійки і прибрала щонайсуворішого вигляду. 

— А баран де? — спитала вона. — Я не повірю, що вам прикро, поки не повернете барана. 

З вигону почулося бекання. Тіфані вибігла на пагорб у садку і виглянула з-поза живоплоту. 

Баран таки справді повертався: задом наперед і напрочуд швидко. Він сіпнувся і спинився неподалік живоплоту, а тоді людці обережно спустили його на землю. Один із рудих став йому на голову: продуднів у ріг, напуцував його кілтом і розчинився в повітрі. 

Тіфані задумливо повернулася до молочарні. 

Та масло вже було збите. Власне, не просто збите, а сформоване у дюжину золотавих полінець, виставлених рядочком на мармуровій плиті, яку вона використовувала для виготовлення масла. І на кожному — гілочка петрушки! 

«Вони домовики?» — дивувалася вона. Книжка «Казок про фей» пише, що домовики селяться вдома і виконують домашню роботу взамін на тарільчик молока. Та на малюнку вони були зображені, як радісні маленькі істоти у довгих гостроверхих каптурах. Рудоволосі людці мали такий вигляд, що навряд би хто подумав, що вони взагалі те молоко колись куштували! Та, мабуть, варто спробувати. 

— Так, — почала Тіфані вголос, знаючи, що за нею пильно стежать таємні спостерігачі. — Добре. Дякую. Я рада, що вам прикро за вдіяне. 

Вона взяла одну з котячих мисочок із гори посуду в мийці, ретельно вимила, налила вранішнього молока, а тоді поставила на підлогу і відійшла: 

— Ви домовики? — поцікавилася вона. 

Повітря затремтіло. Молоко розхлюпалось по долівці, а мисочка полетіла шкереберть. 

— Я це сприймаю як заперечну відповідь, — сказала Тіфані. — То хто ж ви? 

Взагалі ніякої відповіді не прозвучало. 

Вона зазирнула під мийку, а тоді глянула під сирними полицями. Вона вдивлялася у затягнуті павутинням темні закутки кімнати. Здавалося, що там нікого не було. 

Тож вона подумала: «Здається, мені потрібна наука вартістю у ціле яйце, і то швидко…». 

Тіфані сотні разів йшла звивистою стежкою, що вела з ферми до села. Пів милі завдовжки і з проторованими впродовж століть коліями, більше схожими на яри, що у дощову погоду стікали по цьому крейдяному ґрунті молочними струмками. На півдорозі вона почула шурхіт. Кущі зашелестіли, хоч і вітру не було. Жайворонки стихли, — і хоч вона до того й не зауважувала їхнього співу, їхня мовчанка її вразила. Нема нічого гучнішого, ніж стихла пісня, яка лунала завжди. 

Коли вона підвела очі до неба, то дивилася наче крізь діамант: воно іскрилось, а повітря так швидко охололо, наче враз зануритись у крижану купіль. 

Сніг лежав під ногами, сніг вкривав кущі. Чутно тупіт коней. 

Вони було неподалік, у полі. Кінь мчав галопом крізь сніги — тут, за кущами, які раптом обернулися на білу стіну. 

Тупіт ущух. Хвиля тиші, а тоді — кінь, ковзаючи по снігу, з’явився на стежці. Кінь повернувся боком, і вершник опинився лицем в лице з Тіфані. 

Хоч це й не зовсім правильно так казати. Бо у вершника не було обличчя. Не було голови, на яку можна було б почепити обличчя. 

Тіфані кинулась бігти. Черевики ковзали по снігу, але враз вона опам’яталась, і до неї повернулася холоднокровність. 

В неї дві ноги і обидві ковзають по снігу. В коня ніг вдвічі більше, ніж у неї. Вона бачила, як коні штурмують пагорб узимку. Її шанси непогані. 

Вона почула, як їй засапано дихають у спину, тихо заіржав кінь. Вона наважилась зиркнути позад себе. Кінь йшов позад неї, але помалу — трохи йдучи, трохи ковзаючи. Пара йшла йому з рота. 

На півдорозі до села стежка йшла попід кронами дерев, які, вкриті снігом, мали вигляд хмар, що спустилися з неба. А під ними, Тіфані знала напевне, дорога вирівнювалася. Вершник без голови її там легко впіймає. І вона й гадки не має, що її чекає, але вона впевнена, що приємного буде мало. 

Коли вона проминала дерева, на неї падали сніжинки. Вона вирішила пуститися бігцем. Може, вдасться добігти до села. Бігала вона добре. 

Та що робити, коли вона добіжить? В дім вона забігти не встигне. Люди галасуватимуть і бігатимуть навколо. Та темний вершник не з тих, хто зважатиме на шум і біганину. Ні, треба щось вигадати. 

Чому ж вона не взяла зі собою сковорідку! 

— Ми тут, відьмо! Стій, стій, як вкопана! 

Вона глянула вгору. 

Крихітний блакитний чоловічок висунув голову із вкритих снігом кущів. 

— Та там вершник без голови! — крикнула вона. 

— Та то нічо, мала. Стій! І в очі йому дивись! 

— Та нема в нього очей! 

— А щоб тобі! Ти відьма, чи хто? Дивись йому в очі, ніби вони в нього є! 

Блакитний чоловічок пірнув у сніг. 

Тіфані озирнулася. Вершник трюхикав попід деревами: кінь йшов впевненіше, бо стежка вирівнялася. В руці він тримав меч і дивився просто на неї — очима, яких у нього не було. Звук дихання наближався, а то був не найприємніший звук. 

«Людці за мною стежать, — подумала вона. — Я не можу втікати. Бабуня Болячка б нізащо не втікала від когось безголового». 

Тіфані заклала руки і втупила погляд у вершника. 

Вершникспинився, наче спантеличений, а тоді пришпорив коня. 

Блакитно-рудава постать, більша за попереднього чоловічка, звалилася з дерева. Вона приземлилася коню на голову, поміж очима, і вхопила його за обидва вуха. 

Тіфані почула, як людець закричав: 

— Пісок тобі в вочі, ґобліне, поклін від Великого Яна! 

А тоді щосили головою буцнув коня між очі. 

На її зачудовання, кінь похитнувся. 

— Як тобі? — крикнув коротун. — Моцний дуже, та? А на маєш добавки! 

Цього разу кінь хитнувся в другий бік: задні ноги роз’їхались врізнобіч, і він гепнувся у сніг. 

З кущів виплигнула тьма синьолюдків. Вершника, що намагався підвестись, поглинула круговерть блакитно-рудавих верескливих істот… 

І він зник. Сніг зник. Кінь теж зник. 

Синьолюдки ще мить купчились на запилюженій жаркій дорозі. Один з них сказав: 

— Най то качка копне! Я буцнув себе по голові! 

А тоді вони теж зникли — Тіфані тільки й бачила, що блакитно-рудавий вир понад кущами. 

А тоді повернулось жайвороння. Кущі знову зазеленіли, а квіти — розцвіли. Не залишилось жодної зламаної гілочки, жодної розтоптаної квітки. Небо було блакитне, без діамантового блиску. 

Тіфані опустила очі додолу. На носаках черевиків танув сніг. Її це втішило, як на диво. Це було свідченням того, що нещодавні події — це результат чарів, а не божевілля. Вона, заплющивши очі, все ще чула засапане дихання безголового вершника. А зараз усе, що їй було потрібно, — то бути поряд з людьми і щоб навколо все було просто і зрозуміло. Ще більше вона потребувала відповідей. 

Та понад все вона хотіла, заплющуючи очі, більше не чути засапаного дихання… 

Наметів вже не було. Окрім декількох уламків крейди, яблучних качанів, прим’ятої трави і пари курячих пір’їн — від мандрівної школи не залишилося й сліду. 

Почулося тихе: 

— Пс-ст! 

Тіфані глянула собі під ноги. Ропух виповз з-під кінського щавлю. 

— Міс Тік казала, що ти повернешся, — озвався він. — Здається, ти хочеш дещо дізнатися, еге ж? 

— Все! — сказала Тіфані. — Тут повно людців! Я не розумію й половини того, що вони кажуть! Вони називають мене відьмою! 

— Ага, так, — відповів ропух. — У тебе завелися Нак Мак Фіґлі! 

— І сніг був, а потім щез! За мною гнався вершник без голови! І один із… як ви сказали, вони називаються? 

— Нак Мак Фіґлі, — відповів ропух. — Ще відомі як піксі. Вони ж себе називають Вільні Малолюдці. 

— Отож, один із них буцнув головою коня! Той впав! То був величезний кінь! 

— Це схоже на фіґля, — мовив ропух. 

— Я дала їм молока, а вони його порозливали! 

— Ти дала Нак Мак Фіґлям молока? 

— Ну так, ти назвав їх піксі. 

— Не піксі, а піксями. Вони молока не п’ють, це точно. 

— Вони звідти, звідки й Дженні? — поцікавилася Тіфані. 

— Ні. Вони повстанці, — відповів ропух. 

— Повстанці? Проти кого вони повстали? 

— Проти всіх. Проти всього, — пояснив ропух. — Гаразд, бери мене на руки. 

— Навіщо? 

— Бо коло криниці стоїть жінка і підозріло на тебе дивиться. Поклади мене в кишеню, заради всього святого. 

Тіфані схопила ропуха і усміхнулася жінці: 

— Я роблю жабарій із висушених жаб. 

— Як мило, люба, — відповіла жінка і поспіхом пішла геть. 

— Це не смішно, — озвався ропух із фартушка. 

— Та люди і так не слухають, — відказала Тіфані. 

Тіфані сіла під деревом і витягла ропуха з кишені. 

— Фіґлі намагалися вкрасти наші яйця і нашого барана, — сказала вона. — Та я їх завернула. 

— Тобі вдалося щось відібрати у Нак Мак Фіґлів? — спитав ропух. — Вони що, похворіли? 

— Та ні, вони були… досить милі. Вони навіть зробили мою хатню роботу. 

— Фіґлі зробили хатню роботу? — здивувався ропух. — Вони ніколи не пораються по хаті! Кепські з них помічники! 

— А ще був вершник без голови! — продовжила Тіфані. — Без голови! 

— Еге, це головна кваліфікаційна вимога, — сказав ропух. 

— Що відбувається, ропуше? — спитала Тіфані. — Це фіґлі вторглися у наш світ? 

Ропух мав збентежений вигляд: 

— Міс Тік не хоче, щоб ти втручалася, — відповів він. — Вона скоро приведе підмогу… 

— А вона встигне? — не вгавала Тіфані. 

— Не знаю. Ймовірно. Але ти не… 

— Я хочу знати, що відбувається! 

— Вона пішла по відьом, — сказав ропух. — Вона вважає, що ти не повинна… 

— Краще розповідай мені все, що знаєш, ропуше, — урвала Тіфані. — Тут нема міс Тік. Тут є лиш я. 

— Інший світ зіткнувся із нашим, — сказав ропух. — Ну ось, розповів. Задоволена? Так вважає міс Тік. Але все відбувається швидше, ніж вона думала. Чудовиська повертаються. 

— Чому? 

— Бо нема кому їх спинити. 

На мить запала тиша. 

— Але ж є я, — промовила Тіфані. 

Розділ 4 

Вільні Малолюдці 

Дорогою додому все було спокійно. Небо залишалось блакитним, вівці не мали наміру мчати в повітрі задом наперед, все було вкрите відчуттям розжареної пустки. 

Щуроміх сидів на стежці, що вела до хати, в лапах він тримав здобич. Щойно він побачив Тіфані, то вхопив здобич у зуби і почав завзято бігати подвір’ям, підібгавши хвіст, як це роблять коти, що завинили. Тіфані поцілила в нього грудкою землі. 

Добре, що це не блакитно-рудавий чоловічок у нього в зубах. 

— Ви тільки на нього подивіться, — сказала Тіфані. — Оце так халамидник! Як би я хотіла, щоб він не ловив пташенят! От безсоромне! 

— В тебе ж нема капелюха, чи не так? — озвався ропух із кишеньки фартуха. — Ненавиджу, коли нічого не видно! 

Вони зайшли у молочарню, де Тіфані зазвичай могла побути на самоті вдень. 

В кущах неподалік дверей було чутно, як хтось стишено перемовляється. Говорили приблизно таке: 

— І шо відьма сказала? 

— Вона сказала, шо хоче аби котиско перестав лапати бідних пташенят. 

— І всьо? А шоб йому! Та то ся зробе! 

Тіфані щонайделікатніше посадила ропуха на стіл. 

— Чим тебе годувати? — спитала вона. Тіфані знала, що правила доброго тону велять пригощати гостей. 

— Я призвичаївся до слизнів, хробаків і всякого такого, — сказав ропух. — Це було непросто. Та ти не хвилюйся, якщо в тебе такого нема. Гадаю, ти не чекала ропуха в гості. 

— Можу я запропонувати трохи молока? 

— Це дуже чемно з твого боку. 

Тіфані принесла молока і налила трохи у мисочку. 

Вона спостерігала, як ропух повз до мисочки. 

— Ти був прекрасним принцом? — спитала вона. 

— Ага, так, мабуть, — відповів ропух, сьорбаючи молоко. 

— То чому міс Тік тебе зачаклувала? 

— Міс Тік? Та вона не змогла б, — відповів ропух. — Це серйозні чари — обернути когось на жабу, але залишити людську свідомість. Ні, це зробила фея-хрещена. Ніколи не задирайся із жінкою, що має паличку із зіркою на кінчику, моя панно. Вони схильні до нападів люті. 

— Навіщо вона так вчинила? 

Ропух збентежився: 

— Я не знаю, — сказав він. — Ця вся історія оповита загадкою. Я тільки знаю, що колись був людиною. Принаймні мені так здається. Мені аж сироти від цих думок виступають. Іноді я прокидаюся посеред ночі і думаю: чи я справді був людиною? Чи ж я був просто ропухом, і вона змусила мене думати, наче колись я мав людську подобу? Оце справжні муки, еге ж? А що, як мені нема на що обертатись назад? — ропух глянув на Тіфані своїми жовтими схвильованими очками. — Зрештою, обернути ропуха на людину значно простіше, аніж стошістдесятифунтову людину у восьмиунцієву жабу? Правда ж? Куди ж подіти зайвий матеріал, ось це не дає мені спокою! Це ж, розумієш, просто відходи! Ось це мене непокоїть. Тобто, в мене є пара спогадів із людських часів, але чи це справді мої спогади? Чи це просто думки? Як впевнитись, що вони справжні? Якось я з’їв слимака з душком і прокинувся серед ночі від крику, але то був не справжній крик, а квакання. Дякую за молоко, дуже смачне. 

Тіфані мовчки дивилася на ропуха. 

— Знаєш, — сказала вона, — а магія — то набагато складніше, ніж я думала. 

— Пурх-пурх! Ціп, ціп! Ох, бідолашна я пташечка! 

Тіфані підбігла до вікна. 

На стежці, наче підбитий птах, кружляв фіґель. Він змайстрував собі щось на кшталт шматяних крилець і шапочку із солом’яним дзьобом. 

— Ціп-ціп! Тьох-тьох! Сподіваюся, ту нема ніяких котисок! О, бідолашна я пташка! — верещав він. 

А трохи віддалік Щуроміх, гроза усіх пташенят, підкрадався все ближче і ближче. Щойно Тіфані розтулила рота, щоб закричати, як кіт стрибнув і приземлився на синьолюдка всіма чотирма лапами. 

Принаймні, туди, де синьолюдок щойно був, — бо той, виписавши в повітрі сальто, приземлився Щуроміхові просто на морду і міцно вчепився йому у вуха. 

— Ага! Котиску, попавсі! — горлав чоловічок. — А на тобі презентик від пташечки, ти, халамиднику! 

І він добряче лупнув кота по носі. Щуроміх вертнувся і приземлився на спину, очі йому закотилися. Він тихенько попискував від страху, коли синьолюдок приземлився йому на карк і щосили верескнув: 

— ЦІП! 

Кіт зірвався на рівні лапи і, як це вміють тільки коти, прошмигнув рудавим видивом крізь відчинені двері і повз Тіфані у сховок під мийкою. 

Фіґель дивився йому вслід і шкірився, аж тут побачив Тіфані. 

— Прошу, не йди, — випалила вона, але синьолюдок щез, аж за ним закурилося. 

Мама Тіфані поспішала додому. Тіфані вхопила ропуха і сховала назад до кишені акурат, коли та увійшла до хати: 

— Де Погіршай? Він тут? — одразу спитала мама. — Він вдома? Відповідай! 

— Хіба він не пішов з вами дивитись, як стрижуть овець? — спитала Тіфані, враз розхвилювавшись. Вона відчула, як тривога куриться з мами, як дим. 

— Ми ніде не можемо його знайти! — в очах у мами читався дикий страх. — Я лиш на хвильку відвернулася! Ти впевнена, що ніде його не бачила? 

— Сам він сюди б не повернувся… 

— Піди-но глянь вдома! Ну ж бо! 

Місіс Болячка побігла геть. Тіфані поспіхом спустила ропуха на підлогу і загнала під мийку. Вона почула, як ропух квакає, а Щуроміх, ошалілий від страху і шоку, виліз з-під мийки і щодуху чкурнув — на все ще неслухняних лапах — надвір. 

Тіфані підвелася. Першою думкою, на її сором, була така: «Він хотів подивитися, як стрижуть овець. Як він міг загубитися? Він же ж був з мамою, Ганною та Збиткою!». 

І що, Збитка та Ганна дивитимуться за малим, коли навколо стільки хлопців? 

Вона спробувала відігнати цю думку подалі і вдати, що вона їй взагалі не спадала на гадку, але вона, як не вчасно, напрочуд добре вирізняла обман. В тому то й клопіт з мозком: він іноді думає більше, ніж треба. 

Та брат не любить відходити далеко від людей! До загонів, де стрижуть овець, йти десь з милю! А він ходить поволі. Що два кроки він падає ниць і вимагає солодощів! 

Якби він справді пропав, то жити було б набагато спокійніше… 

Ну ось, знову: гидка, ганебна думка, яку вона намагалася вимести з голови, зайнявши чимось думки. Вона взяла пару цукерок зі слоїка — для наживки, спакувала в пакет і побігла в обхід по кімнатах, трясучи згортком, щоб добре було чути шурхіт. 

Тіфані почула звуки кроків у дворі: чоловіки верталися із шопи, де стригли овець, та вона продовжила зазирати під ліжка і в креденси — навіть ті високі, до яких малому нізащо не добратися, а тоді знову дивилася під ліжками — бо це був такий пошук. Пошук, коли ти йдеш шукати на горищі, хоч воно й завжди замкнене. 

Небавом почулися голоси — два чи три — знадвору, це гукали Погіршая. Тіфані почула, як тато сказав: 

— Подивись-но коло річки! 

…і це свідчило про те, що тато теж хвилювався, бо Погіршай ніколи б добровільно, без підкупу, не пішов так далеко. Він не з тих дітей, хто відходить далеко від банки із солодощами. 

Це твоя вина. 

Ця думка крижинкою застрягла їй у голові. 

Це твоя вина, бо ти його не любила. З’явився він — і ти вже не найменша в сім’ї, тобі довелося ходити за ним хвостиком, і ти хотіла — аякже, хотіла? — щоб його не було. 

— Це неправда! — прошепотіла сама до себе Тіфані. — Я його трохи любила… 

Не дуже, ніде правди діти. Не завжди. Він не вмів нормально бавитися і ніколи не слухався. Ти думала, що було б добре, якби він кудись запропастився. 

Хай там як, додала вона подумки, як можна любити когось постійно, якщо в нього вічно тече з носа. Та й… цікаво… 

— Я хочу знайти брата, — мовила вона вголос. 

Слова, здається, подіяли. Та в хаті було повно людей: хтось невпинно відчиняв і зачиняв двері, кликав одне одного і плентався під ногами, а… синьолюдки ж сором’язливі, хоч з лиця й як дуля без маку. 

«Хотіти мало, — казала міс Тік. — Треба робити». 

Тіфані спустилася з горища. Навіть жінки, що пакували вовну у стригальні, прийшли на пошуки. Вони юрмилися навколо мами, яка сиділа за столом і плакала. Ніхто не зауважив Тіфані. Таке бувало не раз. 

Вона прослизнула у молочарню, тихенько зачинила за собою двері і зазирнула під мийку. 

Двері відчинилися навстіж, і досередини забіг тато. Він спинився. Тіфані мала винуватий вигляд. 

— Та його там нема, дитино! — сказав тато. 

— Е-е-е, так… — вичавила із себе Тіфані. 

— А ти дивилася на другому поверсі? 

— Так, і навіть на горищі. 

— Гаразд… — тато мав водночас і спантеличений, і нетерплячий вигляд. — То піди і роби щось! 

— Добре, тату. 

Коли двері зачинились, Тіфані знову зазирнула під мийку. 

— Ропуше, ти там? 

— Тут навіть нема чим поживитися, — відповів ропух, виповзаючи з-під мийки. — В тебе тут дуже чистенько. Ані павучка! 

— Справа термінова! — випалила Тіфані. — Мій молодший братик пропав. В білий день! В долині, де видимість на милі навкруги! 

— О, гімняк, — сказав ропух. 

— Перепрошую? — перепитала Тіфані. 

— Та це я лаюся по-нашому, ропушачою мовою, — пояснив ропух. 

— Перепрошую, та… чи це має стосунок до магії? — спитала Тіфані. — Має чи ні? 

— Сподіваюся, що ні, — відповів ропух, — та, гадаю, що має. 

— Це ті малі чоловічки викрали Погіршая? 

— Хто? Фіґлі? Вони дітей не крадуть! — якось дивно відповів ропух. 

— То ти знаєш, хто викрав мого брата? — допитувалася Тіфані. 

— Ні, та вони можуть… — відказав ропух. — Слухай, міс Тік казала, щоб ти не… 

— Мого брата викрали, — обірвала його Тіфані різко. — І ти мені кажеш, щоб я нічого не робила? 

— Ні, але… 

— От і добре! То де фіґлі? 

— Причаїлися. Тут людно ж, але… 

— Як їх покликати? Вони мені потрібні! 

— Але ж міс Тік казала… 

— Як мені їх прикликати? 

— То ти хочеш їх прикликати, так? — спитав ропух скорботним тоном. 

— Так! 

— Просто це не те, чого зазвичай хочуть люди, — сказав ропух. — Це не домовики. Якщо в хату вселяться фіґлі, то людям краще з хати виселятися, — ропух зітхнув. — Скажи, а твій батько питущий чоловік? 

— Пиво п’є подекуди, — відповіла Тіфані. — До чого тут це? 

— Лише пиво? 

— Ще є «Спеціальна овеча настоянка», про яку мені не можна знати, — додала Тіфані. — Бабуня Болячка готувала її у старій вівчарні. 

— Міцне воно? 

— Ложки розчиняє, — відповіла Тіфані. — Для особливих нагод. Тато каже, що то не для жінок, від того напою на грудях росте волосся. 

— То як хочеш прикликати Нак Мак Фіґлів, то йди-но принеси трохи того пійла, — порадив ропух. — Прийдуть, от побачиш. 

Не минуло й п’яти хвилин, як Тіфані вже все приготувала. Від чемної, але пильної дитини нічого не сховаєш: вона знала, де зберігалися пляшки і принесла одну. Пляшка була заткнута шматтям, але воно було вже таке старе, що Тіфані виколупала його кінчиком ножа. Від випарів їй аж очі засльозилися. 

Вона хотіла було налити золотаво-брунатної рідини у мисочку… 

— Ні! Та вони нас до смерти затопчуть! — спинив її ропух. — Просто постав відкорковану пляшку. 

Випари здіймалися над пляшкою і клубились у повітрі, наче марево над горами у жаркий день. 

Тіфані нюхала випари — аж голова закрутилася у прохолодній тьмяній кімнаті. 

Вона сіла на стілець, на якому доять корову, і сказала: 

— Гаразд, виходьте! 

З’явилися сотні чоловічків. Вони визирали з-за відер. Спускалися зі стелі на мотузках, почеплених до балок. Несміливо боком висовувалися з-поза полиць для сиру. Виповзали з-під мийки. З’являлися зі схованок, які б, на думку людей, нізащо б не стали прихистком для людців із волоссям кольору помаранчі. 

Усі вони були заввишки шість дюймів і майже всі блакитні, хоча й годі було здогадатися, чи їхня шкіра насправді блакитна, чи це все завдяки тату, які вкривали все, що не було вкрите рудим волоссям. Вбрані вони були у короткі кілти, дехто ще мав на собі щось на кшталт крихітних камізельок. 

Дехто наче шолом носив кролячі або щурячі черепи на головах. І всі як один мали за плечима меч — завбільшки із самого синьолюдка. 

Однак найбільше в око Тіфані впало те, що вони її боялися. Вони стояли, втупившись собі в ноги, а це видовище не для слабодухих, бо стопи в них були велетенські, бруднющі і так-сяк замотані у шкіри тварин, що мали служити їм за подобу взуття. І всі вони уникали її погляду. 

— Це ви наносили води? — спитала Тіфані. 

Вони переминалися з ноги на ногу і покашлювали, а тоді хором відповіли: 

— Ая. 

— І це ви наносили дрів? 

Знову пролунав хор: 

— Ая. 

Тіфані витріщилася на них: 

— І це ви вівцю вкрали? 

Враз всі синьолюдки потупилися. 

— Навіщо ви вкрали нашу вівцю? 

Почувся гул і штурхання, а тоді один крихітний чоловічок зняв з голови кролячий череп-шолом і нервово закрутив його в руках: 

— Ми булисьмо гулодні, пані, — пробурмотів він. — Але коли ми зувиділи, шо воно ваше, то поставили її на місце. 

Вони мали настільки стражденний вигляд, що Тіфані їх аж пошкодувала. 

— Ви б її не крали, якби не були такі голодні, так? — спитала вона. 

На неї витріщилося пару сотень збентежених очиць: 

— Та як, пані, та де. Та вкрали б! — відповів людець із шоломом в руках. 

— Вкрали б? — голос Тіфані прозвучав так здивовано, що в пошуку підтримки людець із шоломом озирнувся на товаришів. Вони всі ствердно закивали. 

— Так, пані. Ми мусимо. Ми — славні викрадачі. Так, браття? Чим ми славимося? 

— Крадіжками! — вигукнули синьолюдки. 

— А ще чим, браття? 

— Бійками! 

— А ще чим? 

— Пиятикою! 

— А ще? 

Людці замислились на мить, а тоді всі зійшлись на: 

— Пиятиці і бійках! 

— І ще щось було, — пробубнів шоломокрут. — Забувсі. О, згадав. Скажіт-но відьмі, браття! 

— Крадіжками, і пиятикою, і бійками! — загукали людці радісно. 

— Скажіт-но відьмі, хто ми є! — вигукнув шоломокрут. 

Людці вийняли із піхов сотні маленьких шабелин і звитяжно здійняли їх над головами. 

— Нак Мак Фіґлі! Вільні малолюдці! Ні крулям! Ні крулевам! Ні лордам! Ні панам! Нас не ошукати! 

Тіфані витріщилася на них. А вони — вичікували, що ж вона зробить, і, що довше вона мовчала, то більше вони хвилювались. Вони опустили шабелини і спантеличено стояли. 

— Та ми не підемо поперек могутньої відьми, ну, може, хіба заради якого пійла, — сказав нарешті шоломокрут, продовжуючи відчайдушно крутити шолом у руках і спопеляючи поглядом пляшку «Спеціальної овечої настоянки». — Будь така ласкава, допоможи нам напитися! 

— Допомогти вам? — спитала Тіфані. — Це ви маєте мені допомогти! Хтось викрав мого брата серед білого дня! 

— А най то качка копне! — викрикнув шоломокрут. — Вона вже ту! Вже добралася до малого! Ми спізнилисі. Крулева ту! 

— Які кролі? — сказала Тіфані. 

— Вони мають на увазі — королева, — пояснив ропух. — Королева… 

— Стули пельку! — верескнув шоломокрут, але його крик потонув у рейвасі та гармидері, що їх зчинили Нак Мак Фіґлі. Вони дерли одне одному чуприни, тупотіли і скандували «ганьба» й «абодайго», а ропух лаявся із шоломокрутом — вони намагалися перекричати одне одного і репетували все голосніше і голосніше. 

Тіфані підвелася: 

— Замовкніть зараз же! 

Запала тиша: тільки подекуди було чутно сопіння і вряди-годи «абодайго» із задніх рядів. 

— Но ми, пані, на прю підем, — сказав шоломокрут, мало не в дві погибелі зігнувшись від страху. 

— О, ні! — випалила Тіфані, розлютившись. — Це молочарня! А не свинарник! 

— Кхм… вони хотіли сказати, що не бояться глянути в обличчя небезпеці. 

— Кули Крулева вже ту, то наша келда слабне, і то скоро, — сказав шоломокрут. — А подбати про нас і нема кому. 

«Подбати про нас, — подумала Тіфані. — Невже сотні міцних малолюдців, які б завиграшки взяли кубок на змаганнях із складних переломів носа, потрібно, щоб про них дбали?» 

Тіфані вдихнула на повні груди. 

— Моя мама плаче, — мовила вона, — і… 

«…І я не знаю, як її втішити, — додала вона про себе. — Я кепсько втішаю — ніколи не знаю, що сказати». А вголос вона продовжила: 

— Вона хоче, щоб він знайшовся. Дуже. 

А тоді додала через силу: 

— Він її улюбленець. 

Тіфані зиркнула на шоломокрута, який почав було задкувати: 

— По-перше, — сказала вона. — Я ж не можу називати тебе шоломокрутом, то ж скажи, будь ласка, як тебе звуть? 

Нак Мак Фіґлі йойкнули, і Тіфані почула, як один прошепотів: 

— Ая, та то відьма, я казов! Таке тіко відьма би спитала! 

Шоломокрут озирнувся, сливе в пошуках підтримки: 

— Ми відмовляємосі казати, як ми сі називаємо, — буркнув він. 

Та хтось із задніх рядів гукнув: 

— Тихо будь! Відьмі не відмовляют! 

Малолюдець схвильовано глянув на Тіфані. 

— Я — голова нашого клану, пані, — сказав він. — І я називаюсі… — він запнувся, — Пограбуйко, прошу пані. Але я тя прошу, не оберни то проти мене! 

Ропух був тут як тут, щоб пояснити: 

— Вони вірять, що імена чарівні, — промурмотів він. — Вони ніколи не кажуть своїх імен людям, аби їх не написали. 

— Ая, у сирйозних дукументах, — підтвердив фіґель. 

— В кушторисах чи ще десь, — додав другий. 

— Чи на оголошеннях «Хто видів такого-то», — додав інший. 

— Ая, на тих во, на рахунках і на розписках, — докинув його товариш. 

— На постанові арешту майна ше! 

Фіґлі занепокоїлися від самої тільки думки про письмо. 

— Вони вірять, що написане слово ще потужніше за просто вимовлене, — прошепотів ропух. — Вони вважають, що письмо магічне. Слова їх непокоять. Глянь-но на їхні мечі. Якби тут був правник, то вони б уже сповістили нас блакитним сяйвом! 

— Гаразд, — сказала Тіфані. — Помалу стає зрозуміліше. Обіцяю не записувати імена. А тепер розкажіть мені про Королеву, яка викрала Погіршая. Чия вона королева? 

— Не можу вголос сказати, пані, — відповів Пограбуйко. — Вона своє ім’я почує і прийде, хоч би і край світа була! 

— Це правда, до речі, — підтвердив ропух. — А тобі навряд чи та зустріч потрібна. 

— Вона зла? 

— Гірше злої. Просто називай її Королева та й усе. 

— Ая, Крулева, — підтакнув Пограбуйко. Він роздивлявся Тіфані занепокоєними сяючими очицями. — Ти не знала про Крулеву? Ти, нащадка Бабуні Болячки, яка вросла в ті пагорби кістками? Ти не знаєш, шо ту ся робе? Вона шо, тобі не повіла? Ти не відьма, чи як? Не може такого бути! Ти ж гепнула Зеленозубу Дженні по гулуві і дивилася в очі безокому Вершникові без голови, так чи нє? 

Тіфані несміливо усміхнулася у відповідь, а тоді прошепотіла до ропуха: 

— Хто така Туся? Що вона робить? І Бабуня не мала ніякої нещадки! 

— Наскільки я зрозумів, — пояснив ропух, — вони здивовані, що ти не знаєш, що робиться в цьому краї, не знаєш нічого… е-е-е про магію, а онука Бабуні Болячки мала б знати і спинити чудовиськ. 

— А Туся що робить? 

— Забудь про тусю, — відповів ропух. — Вони думали, що Бабуня передала тобі магічні сили. Піднеси мене собі до вуха. 

Тіфані так і зробила, а ропух прошепотів: 

— Краще їх не розчаровувати! 

Тіфані став клубок у горлі: 

— Але Бабуня мені ніколи не розповідала про чари… — почала було вона. Але замовкла. Бабуня Болячка ніколи не казала про чари. Але показувала ті чари щодня. 

…Якось найкращого Баронового гончака застукали на гарячому, як він загризав овечку. Зрештою, це мисливський собака: вівця забрела віддалік у долину, побігла, — бо вівці ж бігають, а собака за нею погнався… 

Барон знав, що йому світить покарання за те, що його пес завдав вівцям шкоди. У Крейдокраї є старий, як світ, закон, якого ніхто не пам’ятає, але який велить убити собаку, що кидається на овець. 

Та собака його вартував п’ять сотень доларів золотом, тож Барон, розповідається в історії, послав слуг до Бабусиної хижі на колесах. Вона собі сиділа на східцях, покурювала люльку і пильнувала отару. 

Вершник прискакав на коні і не завдав собі клопоту спішитися. Так Бабусину прихильність нізащо було не здобути. Підкуті залізом копита нищили торф, а Бабуні це не подобалось. 

Вершник мовив: «Барон наказує вам урятувати його собаку, пані Болячко. Взамін він винагородить вас сотнею срібляків». 

Бабуня усміхнулася кудись за небокрай, пахкнула люлькою і відповіла: 

— Того, хто підніме меча проти пана свого, — вішають. Голодного, що краде в пана вівцю, — вішають. Собаку, що загриз вівцю, — убивають. Такі закони гір, а гори ці проросли мені в кістках. Хто такий Барон, щоб заради нього переступати закон? 

І вона знову відвернулась до своїх овець. 

— Барон — пан на цій землі, — відповів служка. — Це його право. 

Бабуня Болячка винагородила його поглядом, від якого люди сивіють ураз. Так принаймні розповідається в переказі. Та всі розповіді про Бабуню Болячку мають у собі дещицю від казки. 

— Якщо це його право, як ти оце сказав, то хай переступає закон, і подивимося, що буде. 

По декількох годинах Барон прислав свого доглядача, який мав значно вищий статус, і вони з Бабунею були давно знайомі. Він сказав: 

— Пані Болячко, Барон вимагає, щоб ви скористались своїм впливом і врятували його собаку. Він вас за це залюбки винагородить п’ятдесятьма золотими, що має згладити ситуацію. Я певен, ви розумієте, що так виграють усі. 

Бабуня курила люльку, пильнуючи овець, і мовила: 

— Ти заступаєшся за свого пана, пан — за собаку. А хто заступиться за гори? Де той Барон, заради якого ми маємо переступити закон? 

Кажуть, що коли Барон це почув, то аж притих. Та хоч він і був пихатий, — часто без жодних на те підстав, і зверхній, та дурним він не був. 

Ввечері він прийшов до Бабусиної хатинки і сів неподалік. Небавом Бабуня Болячка спитала: 

— Чим я можу вам допомогти, мій пане? 

— Бабуню Болячко, благаю, врятуйте мого пса, — відповів Барон. 

— Срібло приніс? Злото? — спитала Бабуня Болячка. 

— Ні срібла, ні злота, — відповів Барон. 

— Добре. Бо закон, який можна поперти сріблом чи злотом, — то минущий закон. Отож, мій пане, чого ви хочете? 

— Благаю, Бабуню Болячко, рятуйте мого пса! 

— То ти намагаєшся поперти закон словом? 

— Так, Бабуню Болячко. 

Бабуня Болячка, розповідається далі в оповідці, помилувалася заходом сонця, а тоді сказала: 

— Ну то приходь завтра на світанку до старої кам’яної повітки і подивимось, чи може старий пес по-новому гавкати. Там побачимо. І на тому бувайте здорові. 

Мало не все село прийшло на світанку до старої повітки. Бабуня прийшла зі своєю будою і привела вівцю із новонародженим ягням. Вона завела їх у повітку і замкнула там. 

Якісь чоловіки прийшли з псом. Пес був розлючений і верткий — він цілу ніч просидів на ланцюгу, а тепер намагався куснути чоловіків, що тримали його на двох шкіряних повідцях. 

Пес був волохатий. І мав іклища. 

Барон приїхав у супроводі доглядача. Бабуня Болячка кивнула їм і відчинила дверцята повітки. 

— Пустите пса у повітку, до овець, пані Болячко? — спитав доглядач. — Ви хочете, щоб він їх загриз? 

Ніхто особливо не сміявся. Бо особливо ніхто й не любив доглядача. 

— Побачимо, — відповіла Бабуня. 

Чоловіки притягли собаку до порога, увіпхали у повітку і затраснули за ним двері. Люди чимдуж припали до маленьких віконечок. 

Ягня мекало, пес гарчав, а тоді почулося бекання матері-вівці. Та це не було звичайне овече бекання. В ньому був надрив. 

Щось буцнуло об двері, і вони мало не злетіли із завіс. Всередині почулося собаче скавчання. 

Бабуня Болячка взяла Тіфані на руки і піднесла до віконця. 

Переляканий пес намагався підвестися, але ягня знову подало сигнал, і сімдесят фунтів знавіснілої вівці щодуху, наче бійцівський баран, вгатило його головою. 

Бабуня поставила Тіфані на землю і запалила люльку. Вона собі всмак попахкувала люлькою, а позаду неї тряслася хижка і скиглив та скавчав пес. 

Небавом вона кивнула чоловікам. Ті відчинили двері. 

Собака спромігся прошкандибати на трьох лапах заледве три фути, як ягничка мекнула і буцнула його так, що пес беркицьнув і лапами вкрився. 

Пес лежав нерухомо. Він уже, здається, зрозумів, що буде, як він спробує підвестися. 

Бабуня Болячка кивнула чоловікам, ті схопили вівцю і заволокли її назад до повітки. 

Барон дивився на все це, роззявивши рота. 

— Він же ж минулого року загриз кабана! — вичавив із себе він. — Що ви з ним зробили? 

— Він поправиться, — відповіла Бабуня Болячка, вправно уникаючи відповіді. — Найбільше його болить уражений гонор. Та тепер він на овець і не гляне, закладаюся, — вона облизала великий палець на правій руці і підняла його догори. 

Коли минуло зачудування, Барон теж облизав пальця і притис його до бабусиного. Цей знак був добре відомий усім. У Крейдокраї присяга на пальцях — то незламна клятва. 

— Моє слово, закон поперто, — мовила Бабуня Болячка. — Пам’ятайте це ті, хто вершать долі. Пам’ятатимете цей день? Ви мусите. 

Барон кивнув їй. 

— Пам’ятатимете, — вела далі Бабуня Болячка. І вони з Бароном роз’єднали пальці. 

Наступного дня Барон передав Бабуні золото, та це тільки формально була винагорода — насправді ж це був «Веселий Моряк» у золотій обгортці: пуделко дешевого і паскудного люлькового тютюну. А Бабуня курила тільки такий. Вона гнівалась, коли мандрівні крамарі довго не навідувалися і не було як поповнити запаси тютюну. Бабуню було не підкупити жодними скарбами світу, а от унція «Веселого Моряка» — ніколи не залишала її байдужою. 

Все налагодилося після цієї оказії: доглядач не так сильно супився, коли орендна плата надходила із запізненням; барон став трохи ввічливішим із людьми. Батько Тіфані якось одного вечора, після двох пив, сказав, що Барону продемонстрували, що буває, коли вівцям уривається терпець, що все може враз змінитися, а мама цитьнула на нього, бо ж ніколи невідомо, хто де розвісив вуха. 

А ще, одного разу, Тіфані почула, як тато пошепки казав мамі: 

— Це стара вівчарська фіґля, от і все. Стара вівця битиметься, наче лев, на смерть за своє маля, всі це знають. 

Ось у чому річ. Ніякої магії. Але на той момент — це було справжнє диво. І не перестало бути магією, коли став зрозумілий механізм… 

Нак Мак Фіґлі уважно слухали Тіфані, час від часу позиркуючи пожадливо на пляшку «Спеціальної овечої настоянки». 

«А я навіть відьомської школи не спромоглася знайти, — подумала Тіфані. — Я не знаю ані однісінького заклинання. В мене навіть гостроверхого капелюха нема. Все, що я вмію, — робити сир і не гасати в паніці, коли щось йде не за планом. Ага, і ропуха ще маю!» 

«Та й я не розумію, що кажуть малолюдці. Та вони знають, хто вкрав мого братика». 

«Щось мені підказує, що Барон уявлення не має, що йому з усім цим робити. І я теж, та моя уява здатна на більше». 

— Я чимало пам’ятаю про Бабуню Болячку, — сказала Тіфані. — Що мені слід, по-вашому, зробити? 

— Келда нас прислала, — відповів Пограбуйко. — Вона чула, що Крулева наближаєсі. Вона знала, шо то буде лихо. Вона нам сказала, шо біда буде і шо тре найти нову відьму, внучку Бабуні Болячки, і та точно знатиме, чим зарадити. 

У Тіфані втупилися в очікуванні сотні малолюдців. Дехто з них мав вплетені пір’їни у волоссі, а на шиях — намиста із кротячих зубів. Не варто зізнаватись натовпу людців із посиненими обличчями і шабелинами завбільшки зі самого малолюдця, що ти ніяка не відьма. Нікого не можна так розчаровувати. 

— А ви допоможете мені знайти брата? — спитала Тіфані. 

Фіґлі у відповідь анічичирк. Тіфані не здавалась: 

— Ви допоможете мені викрасти брата у Королеви? 

Сотні маленьких — і паскудних — писків ураз засяяли на радощах. 

— Оце пу-нашому! Ти знаєш нашу балачку! — озвався Пограбуйко. 

— Та не зовсім, — відповіла Тіфані. — Стривайте, я швидко! Йду спакую речі, і вирушаймо, — сказала Тіфані, намагаючись прибрати впевненого вигляду, наче вона знає, що робить. Вона заткнула корком «Спеціальну овечу настоянку». Нак Маг Фіґлі зітхнули, зажурившись. 

Тіфані метнулась до кухні, знайшла там лантух, спакувала туди трохи марлі і мазей із аптечки, пляшку «Спеціальної овечої настоянки», — адже тато казав, що то дуже помічне, а тоді, подумавши трохи, поклала ще й книжку «Овечі недуги» і сковорідку. І те, і те згодиться. 

Коли ж вона повернулася до молочарні, то там і сліду від малолюдців не лишилося. 

Вона розуміла, що слід про все розповісти батькам. Та так діла не буде. Скажуть, що вона «казки розказує». Хай там як, а може, їй вдасться знайти Погіршая до того, як помітять її відсутність. Та, про всяк випадок… 

В молочарні вона тримала «молочний щоденник». За сиром треба пильнувати, тож вона завжди ретельно записувала, скільки масла зроблено сьогодні і скільки на це пішло молока. 

Тіфані знайшла непописану сторінку, взяла олівець і, висолопивши язика, почала писати. 

Нак Мак Фіґлі вигулькували один за одним. Вони не виходили із своїх схованок, але й не з’являлися нізвідки внаслідок чарів. Вони виринали в повітрі так, як виринають обриси облич у тумані чи в диму; так, наче ви просто добре придивилися і дуже хотіли їх побачити. 

Мак Нак Фіґлі зачаровано спостерігали, як ворушиться олівець. Тіфані чула, як вони перешіптуються: 

— Та ти подиви на той патик для писання, ну, диви, як він сі смикає! То тіко відьма так уміє! 

— Ая, та має умінє писати, то точно! 

— Але ти ж не позаписуєш наші імена, пра, пані? 

— Ая, а то тіло можут запхнути до в’язниці, як буде писане свідчиннє. 

Тіфані відклала олівець і прочитала записку: 

Тіфані глянула на Пограбуйка, що взявся було дряпатись догори по ніжці стола і напружено спостерігати за рухом олівця — а раптом понаписує чогось небезпечного! 

— Ви ж могли мене просто спитати, — сказала Тіфані. 

— Ми не знали, шо то ми тебе шукали, пані. Ту на фермі так багато фест моцних жінок. То ми і не знали, хто з них ти, поки ти не злапала Дурноверхого Вулі. 

«Оце вже навряд», — подумала Тіфані. 

— Так, одначе потреби красти яйця і вівцю не було, — кинула вона суворо. 

— Пані, але вони не були цв’єхом прибиті, — відповів Пограбуйко так, наче це було виправдання. 

— Ну а як можна прибити яйця! — випалила Тіфані. 

— От чого не знаю, того не знаю. То ти б мала таке всяке мудре знати, пані, — відказав Пограбуйко. — Я бачу, що ти вже сі впорала з писанням, то можна йти? Ти маєш мітлу? 

— Віник, — пробурмотів ропух. 

— Ем-м, ні, — відповіла Тіфані. — Важливо ніколи, — додала вона зверхньо, — не використовувати її без потреби. 

— Мудро кажете, — сказав Пограбуйко, з’їхавши вниз по ніжці столу. — Дурноверхий Вулі, ходи-но сюди! 

Один із фіґлів, той, що напрочуд скидався на вранішнього викрадача яєць, підійшов до Пограбуйка, і вони обидва схилились перед Тіфані. 

— Пані, будьте такі ласкаві стати на нас, — мовив Пограбуйко. 

Перш ніж Тіфані роззявила рота, щоб заперечити, ропух процідив крізь стулені уста (а в ропухів неабиякі вуста): 

— Один фіґель здатний підняти дорослого чоловіка. Ти їх не розчавиш, навіть якби хотіла. 

— Я і не хочу! 

Тіфані дуже обережно підняла взуту у важкий чобіт ногу. Дурноверхий Вулі одразу забіг під стопу, і вона відчула, як її нога підіймається у повітря. З таким самим успіхом вона могла б наступити на цеглину! 

— А тепер другою ногов, — скомандував Пограбуйко. 

— Я впаду! 

— То вкусиси за язик! Ми то фест вміємо! 

І от Тіфані вже стоїть на двох малолюдках. 

Вона відчувала, як людці ворушаться, намагаючись втримати рівновагу. Одначе, вона почувалася доволі впевнено. Відчуття було таке, наче вона взулася у взуття із дуже товстою підошвою. 

— Ну, вйо, — вигукнув Пограбуйко з-під її ніг. — І не переживай: той твій котиску пташок не пожере. Пару хлопців ту сі лише, за хатов пильнувати! 

Щуроміх крався нишком по гілляці. Він не був з тих котів, що легко позбувалися своїх звичок. Що він вмів — то це патрати пташині гнізда. Він чув пташиний писк, навіть якщо був по той бік садка, а розгледіти гніздо з трьома жовторотиками на самому чубку дерева міг зі самого долу. І от тепер він наближався, крадучись. Ось-ось буде там… 

Троє Нак Мак Фіґлів вбрали свої солом’яні дзьобики і весело усміхнулися до кота: 

— Здоров був, пане Котиску, — сказав один із них. — Ти шо, виджу, ніц не зрозумів? ЦІП! 

Розділ 5 

Зелене море 

Тіфані відірвалась від землі на декілька дюймів. Вітер свистів їй у вухах, коли фіґлі прошмигнули крізь ворота ферми і понеслись понад торфовиськом… 

Дівчинка летить. У неї ропух на голові сидить, міцно вчепившись їй у волосся. 

Дивись, он продовгувата зелень долини, що розляглась, наче кит. А вона — світло-блакитна цятка на фоні безкраїх трав, підрівняних вівцями до рівня килимка. Та це зелене море втратило свою незайманість. Того й гляди: і тут, і там побували люди. 

Минулого року пішло три морквини і одне яблуко на півгодинний урок геології, хоч їй і повернули морквину після того, як Тіфані пояснила вчителю, що правильно писати «геологія», а не «гиологія». Вчитель розповів, що мільйони років тому крейда сформувалася із крихітних мушель. 

Тіфані видалось це логічним, адже іноді можна знайти рештки істот у крейді. А от про кремінь вчитель не знав майже нічого. 

Іноді у крейді, найм’якішій породі, можна знайти вкраплення кременю, міцнішого за сталь. Іноді вівчарі крешуть шматки кременю — один об одного — і отримують ножі. Жоден сталевий ніж не зрівняється за гостротою з крем’яним! 

У давні часи тут, у Крейдокраї, люди добували кремінь у копанках. Їх і досі можна знайти — такі глибочезні ями, порослі чагарником та ожиною. 

Іноді шишкуваті шматки кременю знаходили в садках. Часом вони більші за людську голову. І не раз на голову схожі. Вони такі покручені, заломисті та переплавлені, що можна в них розгледіти будь-що — людське обличчя, дивного звіра, а чи морське чудовисько. Ті найцікавіші іноді навіть виставляють, як на виставку, на паркан. 

Старожили називають ті шматки кременю «крейдятами», «крейдяними дітьми». Вони завжди… дивували Тіфані: так, наче камінь силкувався ожити. Деякі крейдята скидались на шмат м’яса, кісток чи ще якихось залишків із крамнички м’ясника. Здавалося, що там, у темряві, на дні морському, крейда намагалася обернутись на живу істоту. 

Та навколо були не лише крейдяні кар’єри. Люди всюди лишили свій слід у Крейдокраї: тут були напівповалені кам’яні кругляки, а ще, наче зелені прищики, — поховальні кургани, в яких, кажуть, поховані прадавні вожді зі своїми скарбами. Ніхто не наважується розкопати, щоб перевірити, чи це так. 

Іноді вівчарі, вигнавши отару в долину, щоб чимось зайняти час, очищали від бур’янів давні різьблення на крейдяних покладах. Крейда залягала всього за пару дюймів під торфом. Сліди від копит витримували сезон, а от різьблення — тисячі років. То були зображення коней і велетнів, але найцікавіше — це те, що їх неможливо достеменно побачити із землі. Скидалося на те, що їх вирізьбили для глядачів, що дивляться з неба. 

Ще тут є дивні місця, як‑от Кузня Старого, — це всього лиш чотири великі пласкі каменюки, розташовані так, що утворюють врослу в землю хижку неподалік від кургану. Кузня має всього декілька футів завглибшки. На вигляд — нічого особливого, але спробуй-но гукни туди своє ім’я, то воно відіб’ється луною тільки по декількох секундах. 

Усюди люди лишили по собі сліди. Крейдокрай мав вагу. 

Стригальні залишились далеко позаду. Ніхто не зауважив Тіфані. І навіть поголені вівці не зважали на дівчинку, що летіла над землею. 

Низовина залишилася далеко позаду, і тепер перед нею розкинулася долина. І тільки спорадичне мекання овець та крик канюка полохали тишу, зіткану із дзижчання бджіл, легенького подиху вітерця і шурхоту трави, що невпинно росла щохвилини. 

По обидва боки від Тіфані, нерівними протяжними рядами, бігли, понуро вдивляючись поперед себе, Нак Мак Фіґлі. 

Вони проминули декілька курганів не спиняючись, а потім так само збігли неглибокими ярами. І ось тоді Тіфані зауважила щось попереду. 

Це була отара овець. Їх було небагато, і всі свіжопострижені. Та в цих краях завжди багато овець. Сюди приходять заблудлі вівці, а ягнята йдуть слідом за своїми мамами. 

То магічне місце. 

Зараз тут не особливо пишне видовище — залізні колеса, вгрузлі у торф, і пузата піч із низеньким комином… 

Того дня, коли померла Бабуня Болячка, люди зрізали і підняли торф навколо хижки. Вони зібрали його й акуратно поскладали неподалік. А тоді вони видлубали глибоку, шість футів углиб і шість уздовж, яму, вибравши звідти величезні крейдяні блоки. Грім та Блискавка за ними радісно спостерігали. Вони не скавчали і не гавкали. Здається, процес їх більше цікавив, аніж засмучував. 

Бабуню Болячку загорнули у вовняну ковдру, до якої пришпилили пучок вовняного руна. То особливий вівчарський ритуал. Цей знак мав повідомити богам, які можуть трапитися померлому на шляху, що перед ними — вівчар, який прожив життя на пагорбах, і що вівчарство та всі поточні справи не залишали йому багато часу на релігію — та й церков і храмів тут нема, тож цей знак мав би пояснитиситуацію богам і схилити їх на бік померлого. 

Слід визнати, що ніхто ніколи не бачив, щоб за все своє життя Бабуня Болячка хоч раз комусь молилася, тож всі пристали на думку, що навіть тепер, по смерті, вона не матиме часу на бога, який не розуміє, що вівці — понад усе і поперед усього. 

Поверх Бабуні Болячки вклали шар крейди, вона ж завжди казала, що пагорби в неї в кістках. Тепер же її кістки у пагорбах. 

А тоді — спалили її хижку. Зазвичай так не роблять, але тато сказав, що в околицях нема вівчарів, яким би вона знадобилась. 

Ані Грім, ані Блискавка не слухали тата, та він не сердився і дав їм посидіти всмак біля заграви від хижки, що догорала. 

Наступного дня, коли дотліле вугілля охололо і попіл розвівався на вітрі, люди пішли і щонайобережніше поклали торф поверх крейди так, що лиш було видно, де раніше стояла пузата піч і сліди від металевих коліс, що тримались на осі. 

І тоді, — так кажуть люди, — два вівчурі підвелися, нагострили вуха і почимчикували ген-ген і ніхто ніколи їх більше не бачив. 

Малолюдці, що несли Тіфані, трохи сповільнились, і Тіфані замахала руками, щоб не втратити рівновагу, коли вони поставили її на землю. Вівці повільно потрюхикали собі геть, а тоді спинилися і уважно її роздивилися. 

— Чому ми спинилися? Навіщо нам тут спинятися? Нам же ж треба її впіймати! 

— Тре зачекати на Гаміша, пані, — відповів Пограбуйко. 

— Хто це? Хто такий Гаміш? 

— Він може знати, куди Крулева понесла твого малого, — відповів Пограбуйко, намагаючись вгамувати Тіфані. — То не можна тако просто прожогом гнати, розумієш. 

Великий фіґель-бородань підніс руку догори: 

— Зауваження не слушне, Велетню. Ти завжди прожогом женеш. Ми завжди так робимо. 

— Ая, Великий Яне, мудро кажеш. Але треба знати, куди ти намиливсі гнатисі. Не можна гнатися куди-будь. То зле тако бігти, куди вочі видят. 

Тіфані зауважила, що всі фіґлі вдивляються кудись за горизонт і на неї взагалі не зважають. 

Люта і спантеличена, вона сиділа на іржавих колесах і вдивлялася в небо. Це було значно краще, ніж роззиратися довкола. Десь тут неподалік була могила Бабуні Болячки. Та її так просто, нахрапом, не знайти, бо торф уже заріс. 

Вгорі було пару хмарин і більше нічого, хіба десь високо кружляли цятки канюків. 

Над Крейдокраєм завжди кружляють канюки. Вівчарі взяли собі за звичай називати їх курчатами Бабуні Болячки, а дехто ще й хмарки — такі, як ото сьогодні на небі — називав «бабусиними ягнятками». А ще Тіфані знала, що як гриміло, то тато казав, що це «бабуня лютує». 

А ще, кажуть, коли вовки внадяться на зиму, чи мати-вівця запропаде десь, вівчарі йдуть на місце, де стояла бабина хижка і лишають там унцію тютюну «Веселий Моряк». Так, про всяк випадок… 

Тіфані завагалася було на мить, а тоді заплющила очі. «Я хочу, щоб все це було насправді, — прошепотіла вона сама до себе. — Я хочу впевнитись, що ніхто не думає, буцімто я теж пропала». 

Тіфані зазирнула під широкі заржавілі облямівки коліс і здригнулась. Там лежав маленький барвистий згорток. 

Вона взяла його. На вигляд він був новенький, ймовірно пролежав тут щонайбільше декілька днів. Спереду красувався Веселий Моряк — з усмішкою на всі тридцять два і довгою бородою, а позаду нього вирували блакитні хвилі. 

Про море Тіфані дізналася завдяки обгорткам «Веселого Моряка». Казали, що море велике і розбурхане. На морі є вежа, то — маяк, а на ньому — великий ліхтар, що світить вночі і не дає човнам розбитись об скелі. На малюнках світло від маяка сліпучо-біле. Вона думала про маяк так часто, що він їй аж снився, а прокидалася вона із клекотом хвиль у вухах. 

Якось вона чула, як один із її численних дядьків сказав: якщо подивитися на моряка догори дриґом, то частина капелюха, вухо і комірець складаються в зображення оголеної жінки. Але Тіфані ніколи не вдавалося її побачити, та й вона не зовсім розуміла, який у цьому резон. 

Вона обережно відкрила згорток і принюхалась. Пахло Бабунею. Тіфані відчула, як навертаються сльози. Вона не оплакувала Бабуню. Ніколи. Вона плакала за ягнятами, за те, що порізала пальця і що все не так, як вона хоче, а от за Бабунею — ніколи. Бо це якось неправильно. 

«І зараз я теж не плачу за Бабунею, — подумала вона, акуратно кладучи згорток у кишеньку на фартуху. — Не за померлою Бабунею…» 

То все через запах. Бабуня Болячка пахла вівцями, скипидаром і тютюном «Веселий Моряк». Ці три запахи змішалися в один, який для Тіфані уособлював запах Крейдокраю. Запах той ходив за Бабунею, як хмара, і він уособлював тепло, спокій і місце, з якого все починається… 

Над Тіфані промайнула тінь. Це канюк шугнув згори до Нак Мак Фіґлів. 

Вона зірвалася з місця і замахала руками: 

— Тікайте! Малята! Він вас повбиває! 

Нак Мак Фіґлі мить дивилися на неї спантеличено, наче вона з глузду з’їхала. 

— Та вгамуйтесі, пані, — сказав Пограбуйко. 

Птах різко скерував убік і коли знову здійнявся в небо, то до землі полетіла якась цятка. Коли вона наблизилася до землі, то розпростерла крила, які з’явилися наче нізвідки, і завертілась, як приквіток платана, що сповільнило падіння. Це був малолюдок, і він усе ще крутився у шаленому вирі, коли гепнувся на торф за пару кроків віддалік. Він підвівся, лаючись на всю горлянку, заточився і впав. Та лаятися не перестав. 

— Гарно приземливсі, Гаміше, — привітався Пограбуйко. — То, шо ти виртівсі, дуже помогло сповільнитисі. Ти навіть у землю не вгруз! 

Гаміш таки зіп’явся на ноги і випростався. Він мав захисні окуляри: 

— Сумніваюсі, шо я хочу про то гувурити, — відповів він, намагаючись відчепити з плечей тонкі дерев’яні плашки. — Почуваюсі як якась крилата фея. 

— Як ти при цьому вижив? — поцікавилася Тіфані. 

Крихітний літун намагався зміряти її поглядом з голови до ніг, але йому крутилося в голові, тож спромігся роздивитися лише голову і те, що вище. 

— Шо за йна, що так добре знаєсі на авіації, — спитав він. 

Пограбуйко кахикнув: 

— То відьма, Гаміше. Поріддя Бабуні Болячки. 

Вираз Гамішевого обличчя враз змінився. Тепер то був вираз щирого переляку: 

— Я не хтів, прошу пані, уклінно прошу пробачити мою неґречність, — сказав він, задкуючи. — Ясно, шо відьма на авіації знаєсі, як ніхто. Та то не було так страшно, пані. Я тільки пильную, аби призимлитисі на голову. То важне. 

— Ая, голова — то наша наймоцніша частина, — підтакнув Пограбуйко. 

— Ти, бува, не бачив жінки з хлоп’ям? — спитала Тіфані. Слово «поріддя» їй не дуже сподобалося. 

Гаміш схвильовано перезирнувся із Пограбуйком, той ствердно кивнув. 

— Ая, видів, — відповів Гаміш. — На чорному вогірі. Їхала гет з долини туди, де дідько добраніч каже. 

— Ми перед відьмою не лаємося! — гримнув на нього Пограбуйко. 

— Перепрошую, моя пані. Вона мчала на свому куні, аж сі за нев курило! — виправився Гаміш, прибравши невиннішого, ніж в овечки, вигляду. — Но вона знає, що я за нею стежив і наслала туману. Вона щезла по той бік, і я не видів, де ся діла. 

— Той бік — то межове місце, дуже небезпечне, — пояснив Пограбуйко. — Там зло. Там холод. То вустатне місце, не для малого. 

Попри теплу погоду, Тіфані пройняло холодом. «Хай як там страшно, а я мушу туди піти, — подумала вона. — Вибору нема». 

— Той бік? — перепитала вона. 

— Ая. Магічний світ, — сказав Пограбуйко. — Там… погане відбувається. 

— Там є чудовиська? — спитала Тіфані. 

— Щонайгірші, — відповів Пограбуйко. — Акурат такі, як ти собі можеш уявити. 

Тіфані підступив клубок до горла, і вона заплющила очі: 

— Страшніші, ніж Дженні? Страшніші, ніж вершник без голови? — запитала вона. 

— Ая. Та то були кушенята, як пурівняти з паскудами, що там жиют. То край поганих казок, так його називают, пані. То край, де сни оживают. То є край Крулеви. 

— Ну, то не так… — почала було Тіфані. А тоді згадала, які їй іноді снилися сни — такі, що вона раділа пробудженню… — Ви не про гарні сни, еге ж? 

Пограбуйко кивнув: 

— Не про них. Я про ті погані. 

«І я така з пательнею і книжкою «Овечі недуги»», — подумала Тіфані. В уяві виринув образ Погіршая, якого оточили страхітливі чудовиська. І ті певно що цукерками не пригостять. 

Тіфані зітхнула: 

— Гаразд, — сказала вона, — як туди потрапити? 

— Ти шо, не знаєш дороги? — спитав Пограбуйко. 

Цього вона не очікувала. Вона була готова до чогось на кшталт: 

— Ая, куди зібралася, панєнко мала, викинь то з голови! 

Власне, не так була готова, як мала надію. Вона сподівалася, що її почнуть вмовляти не йти, а вони навпаки сприйняли ідею як належне: 

— Ні, — відповіла вона. — Я й гадки не маю! Я ніколи такого не робила! Будь ласка, допоможіть мені! 

— Ти мав рацію, Пограбе, — сказав фіґель. — То відьма-початківець. Тре її вести до келди. 

— А ти ше мені пугувури! Бабуні Болячка до келди не ходила! — огризнувся Пограбуйко. — То не… 

— Тихо! — шикнула на них Тіфані. — Чуєте це? 

Фіґлі роззирнулися: 

— Чуємо що? — спитав Гаміш. 

— Шурхіт! 

Було таке відчуття, наче торф дрижить. Небо мало вигляд, наче дивишся на нього зсередини діаманта. І запахло снігом. 

Гаміш вийняв люльку з камізельки і подув у неї. Тіфані нічого не почула, але згори пролунав крик. 

— Я вам зара скажу, шо ся діє! — гукнув малолюдець і кинувся бігцем. Він біг, піднісши руки вгору. 

Гаміш мчав щодуху, аж тут шугнув канюк, блискавично підхопив його і здійнявся в небо. Коли канюк набирав висоту, махаючи крилами, Тіфані побачила Гаміша, що видирався птахові на спину, міцно тримаючись за пір’я. 

Фіґлі обступили Тіфані і повиймали з піхов шабелини. 

— Який у нас план, Пограбе? — спитав котрийсь із малолюдків. 

— Так, браття, ось що зробимо: як тільки-но щось побачимо, одразу атакуємо! Так? 

Всі радісно загукали. 

— Люкс план, — озвався Дурноверхий Вулі. 

Земля вкрилася снігом. Хоч і не сніжило… сніг наче танув, тільки навпаки — і то швидко, за мить Нак Мак Фіґлі вже були по пояс у снігу, а ще за хвильку — по шию. 

Тих нижчих сніг вкрив з головою, і з-під снігу чутно було приглушену лайку. 

А тоді звідки не візьмись з’явилися собаки: вони зловіщо підкрадалися до Тіфані. Пси були великі, чорні і масивні, з помаранчевими бровами. Тіфані чула, як вони гарчали! 

Вона запхала руку у кишеньку фартуха і вийняла ропуха. А той примружився від яскравого світла: 

— Шо таке? 

Тіфані показала йому, що діється навколо: 

— Що це все означає? 

— А щоб то! Гончаки! Зле! Очі в них вогняні, а зуби, як леза! 

— Що мені робити? 

— Бути звідси якомога далі! 

— Красно дякую! Ти мені дуже допоміг! 

Тіфані вкинула ропуха назад до кишені і вийняла з лантуха сковорідку. 

Легко не буде, це ясно. Ті чорні псиська велетенські, очі їхні палають, а коли вони гарчать і розтуляють пащеки, то видно полиск сталі. Вона ніколи не боялася собак, але ці — справжнє поріддя із нічних жахіть. 

Їх було троє, вони кружляли навколо неї, і як би вона не поверталася, в полі зору в неї завжди було двоє псів. І вона розуміла, що той, що лишається позаду, нападе першим. 

— Розкажи мені щось про них! — сказала Тіфані, обертаючись по колу, щоб бачити усіх трьох собацюр. 

— Кажуть, що вони живуть на кладовищах! — озвався голосок із кишені. 

— Звідки взявся сніг? 

— Бо це земля королеви. Тут завжди зима! Коли вона чарує, то завжди з’являється сніг. 

Однак здаля виднілося трохи зелені. 

Думай, думай… 

Край Королеви. Магічне місце, де живуть справжні чудовиська. Все, що може наснитися. Собаки з вогняними очима та гострими, як лезо, іклами. Їх нема у реальному світі, вони у справжньому світі б не жили… 

Пси пускали слину, звісивши червоні язики, — насолоджувалися її страхом. Тіфані, принаймні якась її частина, подумала: «І як це їхні зуби не заржавіли…» 

Вона поклалася на спритність своїх ніг: пірнула поміж двох псів і побігла до клаптика зелені. 

Позаду почувся переможний рик і хрускіт снігу під собачими лапами. 

А клаптик зелені все ніяк не ближчав. 

Вона почула верески малолюдців, а тоді — рик, що перемінився на скавчання, та позаду, коли вона перестрибнула через останні замети снігу і впала на тепле торфовисько, щось було. 

Гончак стрибнув за нею. Тіфані відсахнулася від нього, та псові і так уже було непереливки. 

Кудись щезли вогняні очі і зуби, гострі, як леза. Тут, у справжньому світі, на торфовищі, їх нема. Тут він осліп, і кров цебеніла йому з пащеки. Ой, не варто було стрибати з писком, повним гострих лез… 

Тіфані стало його шкода: собака вив від болю. Та сніг підкрадався до неї зусібіч, і вона, довго не думаючи, вгатила пса сковорідкою. Пес важко гупнув на землю і лежав там нерухомо. 

На снігу йшов бій не на життя, а на смерть. Усе вертілося, наче в тумані, але Тіфані змогла розгледіти дві темні постаті — вони крутилися і кидались одна на одну. 

Тіфані вдарила у сковорідку, наче в ґонґ, і крикнула: враз із сніжного виру вистрибнув гончак і приземлився акурат перед Тіфані. На голові в нього сидів фіґель, вчепившись йому у вуха обома руками. 

Сніг насувався все ближче і ближче до Тіфані. Вона відступала, спостерігаючи за псом, що підкрадався і гарчав на неї. Вона підняла сковорідку, наче биту. 

— Ходи-но сюди, — прошепотіла вона. — Стрибай! 

Собака зиркнув на неї вогняним поглядом, а тоді потупив погляд. 

Та зник. Земля поглинула сніг. Світло змінилося. 

Тіфані та вільні малолюдці лишилися самі у долині. Фіґлі обступили її: 

— Пані, з вами все гаразд? — спитав Пограбуйко. 

— Так! — сказала Тіфані. — Як усе просто! Треба лиш виманити їх зі снігу, і вони обертаються на звичайних собак! 

— Час нам рушати. Ми втратили пару хлопців. 

Тіфані враз притихла. 

— Тобто? Вони загинули? — прошепотіла Тіфані. 

Сонце знову сяяло яскраво, жайворонки повернулися… а люди мертві. 

— Та де, — відповів Пограб. — Ми і так давно мертві. Ти не знала? 

Розділ 6 

Пастушка 

— Як це, ви мертві? — спитала Тіфані. 

Вона озирнулася довкола: фіґлі спиналися на ноги, постогнуючи, але ніхто не голосив «ой, лишенько». 

Що ж таке тоді городить Пограбуйко? 

— Якщо ви не живі, то це що таке? — вела далі Тіфані, вказуючи на маленькі тільця. 

— А, ті, вони вернулисі на землю живих, — відповів Пограбуйко радісно. — То не така файна земля, як та во, та вони скоро сі вернут до нас. Нема чого голосити. 

Болячки не вирізнялися особливою побожністю, та Тіфані знала, як усе у світі влаштовано, і почала з’ясовувати питання із самих основ — хто живий, а хто мертвий: 

— Але ви ж живі! — не вгавала вона. 

— О, ні, пані, — сказав Пограбуйко, допомагаючи підвестися фіґлеві. — Ми були живі. Ми були файні хлопці, там, на землі живих, а коли ми там вмерли, то переродилисі ту. 

— Чекайте, ви кажете, що ви вмерли і переродилися тут? — спитала Тіфані. — То тут що… Рай? 

— Ая! Все, як має бути! — відповів Пограбуйко. — Сонечко таке гарне, звірини донесхочу, квіточки ладні всюди і маленькі пташки ціпкают собі. 

— Ая, і бийсі собі всмак, — додав хтось із фіґлів, а тоді вступив цілий хор фіґлів: 

— І грабуй! 

— І пий, і бийсі! 

— І кабака ту є! — додав Дурноверхий Вулі. 

— Але ж тут є і погані речі! — заперечила Тіфані. — Тут є чудовиська! 

— Ая, — підвердив Пограб радісно. — Класно, пра? Все, як на тарілочці! 

— Але ми тут живемо! — вигукнула Тіфані. 

— Ага, так, то може ви, люди, теж були добрі в Останньому Світі? — великодушно поступився Пограбуйко. — Пані, я на хвильку — тре хлопців позбирати. 

Тіфані вийняла ропуха з фартуха, коли Пограб відійшов подалі. 

— О, ми живі, — сказав той. — Аж не віриться. Є очевидні підстави подати позов на власника тих собацюр, до речі. 

— Що? — насупилася Тіфані. — Що ти верзеш? 

— Я… я… не знаю, — відповів ропух. — Думки самі лізуть до голови. Можливо, я щось знав про собак, коли був людиною? 

— Слухай, фіґлі думають, що вони в раю! Вони вважають себе померлими і що після смерті потрапили сюди! 

— І що? 

— Гаразд, може це й так! То тут ти живий, тоді помираєш і потрапляєш у рай деінде, так? 

— Ну так, це ж те саме, тільки по-іншому сформульовано. Власне, чимало войовничих племен вважає, що після смерті люди потрапляють у рай, — пояснив ропух. — У місце, де вони вічно зможуть пиячити, битися і святкувати. То, мабуть, цей край — то рай малолюдців. 

— Але ж ця земля — справжня! 

— То й що? Це неважливо. Вони вірять, що це їхній рай, отже для них так і є. Та й вони такі крихітні. Можливо, всесвіт перенаселений, і довелося зробити рай тут, де було місце. Я — простий ропух, то ж не вимагай від мене занадто багато, як твоя ласка. Можливо, вони помиляються. Можливо, помиляюся я. 

Тіфані відчула, як її чобіт буцнула крихітна ніжка. 

— Нам час іти, пані, — сказав Пограбуйко. На плечах він ніс мертвого фіґля. Чимало інших фіґлів теж несли полеглих товаришів. 

— Ем-м… ви їх поховаєте? — спитала Тіфані. 

— Ая, їм тепер не потрібні старі тіла, але й лишати тако не годиться, — відповів Пограбуйко. — Та й як люди найдут маленькі черепи і кісточки, то почнут сі дивувати, а нам того не треба. Нам треба берегтисі, пані, — додав він. 

— Ну… це дуже практичний хід думок, — відповіла Тіфані, втративши надію щось зрозуміти. 

Фіґлі вказали на порослий чагарями курган, що виднівся вдалині. Чагарі вкривають чи не всі кургани. Деревця не пропустять глибокої землі. Кажуть, що розчищати чагарі там — то погана прикмета. 

— Тепер уже недалеко, — сказав Пограб. 

— Ви живете на кургані? — спитала Тіфані. — Я думала, що то могили прадавніх вождів. 

— Ага, є там один королик старий, його хата двері в двері з нашов, але він нам клопоту не завдає, — відповів Пограб. — Та не бійсі, там нема кістяків чи ше яких шматків наших. То гарна хата, ми зробили її фест файно. 

Тіфані глянула у безкраю блакить неба, що розпростерлося над нескінченною зеленню долини. Тут так спокійно — і сліду нема від вершників без голови та лютих псів. 

«А що, якби я не повела Погіршая до річки? — думала вона. — Що б я робила зараз? Поралася б у сироварні, гадаю…» 

«Я ніколи навіть не знала про все це. Я ніколи не знала, що живу в раю, хоч це й рай тільки для маленьких блакитних чоловічків. Я нічого не знала про людців, що літають верхи на канюках». 

«Та й чудовиська я ще жодного не здолала». 

— Звідки вони беруться? — спитала Тіфані. — Як називається те місце, звідки приходять чудовиська? 

— Ай, та ти добре те місце знаєш, — сказав Пограбуйко. Що ближче вони наближалися до кургану, то відчутнішим ставав запах диму в повітрі. 

— Я? — перепитала Тіфані. 

— Ая. Та я нізащо не скажу то ту, просто неба і вголос. То можна тільки пошепки казати і в надійному місці. Ту, під небом, я анічичирк. 

Вхід до кургану — завеликий, як на кролячу нору, а борсуки тут узагалі не водяться — був надійно схований поміж корінням чагарника, і нікому б навіть на думку не спало, що тут живе якийсь звір. 

Хоч Тіфані і худорлява, але їй все одно довелося зняти фартух і повзти попід коріняками, щоб дістатися до нори. А всередину її вже проштовхували фіґлі — і то не один. 

Протиснувшись всередину, вона опинилася у не такій вже й малій норі, та й пахло там непогано. Власне, вхід — то справжнісінький обман. Всередині було просторо, як у доволі великій кімнаті, по центру там було порожньо, але в стінах, від підлоги до самої стелі, виднілися тунелі акурат завбільшки з пересічного фіґля. В тунелях була тьма малолюдців усіх можливих розмірів: вони прали білизну, сперечалися, шили і, того й гляди, билися, — і все це вони робили напрочуд голосно. У декого чуприну і бороду припорошила сивина. А ті, що добряче молодші, заввишки всього декілька дюймів, гасали зовсім голі, невпинно лаючись одне з одним писклявими голосами. Після років досвіду у вихованні Погіршая, Тіфані не треба було пояснювати, що відбувається. 

Дівчаток тут, щоправда, не було. Вільних жінок-малолюдок не було. Хоча, ні. Одна була… Натовп, що без упину комашився та метушився, розступився і пропустив її вперед. Ростом вона була Тіфані по кісточки. Вона була вродливіша за чоловіків-малолюдців, хоч за, скажімо, Дурноверхого Вулі останній хробак буде гарнішим. Та, як і чоловіки, вона була рудоволоса і вигляд мала напрочуд рішучий. 

Вона вклонилася Тіфані, а тоді сказала: 

— Ти, пані, та відьма з людей? 

Тіфані роззирнулася довкола. Вона єдина на всю печеру височіла на понад сім дюймів. 

— Ем, так, — відповіла Тіфані. — Більш-менш, так. 

— Я Витівка. Келда велить переказати тобі, що малий твій цілий. 

— Вона знайшла його? — перепитала Тіфані. — Де він? 

— Нє, нє! Келда добре знає Крулеву. Вона не хоче, абись ти переживала за то. 

— Але вона його викрала! 

— Ая! То є про-бле-ма-тич-но. Не фатиґуйся. Келда скоро тебе прийме. Вона зара… нездужає. 

Витівка різко розвернулася, крутнувши спідницями, і велично, наче справжня королева, ступаючи по крейдяній підлозі, зникла за великим круглим каменем, що стояв упритул до стіни. 

Тіфані, не опускаючи погляду, вийняла з кишені ропуха і піднесла до уст: 

— Чи я фатиґуюся? — прошепотіла вона. 

— Та наче ні, — відповів ропух. 

— Ти б мені сказав, правда ж? — ніяк не вгавала Тіфані. — Було б жахливо, якби хтось побачив, що я фатиґуюся. 

— Ти не знаєш, що таке фатиґуватися, так? — спитав ропух. 

— Не зовсім. Гаразд, зовсім ні. 

— Це означає «не хвилюйся», ось і все. 

— Так я і думала, — збрехала Тіфані. — Ти б міг сісти мені на плече? Відчуваю, твоя допомога знадобиться. 

За нею із цікавістю спостерігала ціла армія Нак Мак Фіґлів, та, здавалося, в цю мить вона могла лиш метушитися і чекати. Вона сіла і барабанила кінчиками пальців по коліну. 

— Як тобі сі подобає в нас, га? — почувся голосок звідкись знизу. — Файно, пра? 

Тіфані глянула вниз. Пограбуйко і ще декілька знайомих їй фіґлів причаїлися коло її ніг і схвильовано за нею спостерігали. 

— Дуже… затишно, — сказала Тіфані, бо це краще, аніж сказати «Сокиру можна вішати» чи «Шум і гам». 

Тіфані спитала: 

— Ви готуєте на всіх на цьому маленькому вогнищі? 

Посеред печери було маленьке вогнище, а над ним — отвір у даху, крізь який виходив і непомітно розсіювався дим, і крізь який у кімнату проникало трохи денного світла. 

— Ая, пані, — відповів Пограбуйко. 

— Мале всяке, зайців, от таке шось, — додав Дурноверхий Вулі. — Велике запікаємо у крей… ей‑ей-ей… 

— Перепрошую, що ти кажеш? — перепитала Тіфані. 

— Шо? — спитав Пограбуйко невинним голоском, затуляючи рота Вулі, який щосили намагався виборсатися. 

— Що Вулі казав про запікання великої звірини? — наполягала на своєму Тіфані. — Ви запікаєте звірину у крейдяному кар’єрі? Велика звірина — то та, що бекає, так? Це ж єдина велика звірина, що водиться на цих пагорбах! 

Тіфані опустилась навколішки на замурзану підлогу і опинилася на рівні обличчя Пограба — той посміхався шаленою посмішкою і весь спітнів. 

— Так, питаю? 

— Е-е, а-а, та… так би мовити. 

— Так? 

— Так, але то не ваші! — пискнув Пограбуйко. 

— Ми ніколи не брали вівців без дозволу Бабуні Болячки! 

— Бабуня дозволяла вам брати овець? 

— Ая, дозволяла! Дозволяла! В плату за… 

— Яку ще плату? 

— За те, що жодна овечка Болячок не потрапила вовку в зуби! — пробелькотів Пограбуйко. — І лисиці ягнят не крали. Так? І вороняки до ягнят не добралисі! І Гаміш з неба на них не кидався! 

Тіфані зиркнула собі на плече, де сидів ропух. 

— Вороняки — то ворони, — пояснив ропух. — Іноді вони видзьобують ягнятам очі… 

— Так, я знаю, що вони роблять, — урвала Тіфані. Вона себе опанувала трохи. — Зрозуміло. Бабуня просила вас відганяти ворон, вовків і лисиць, так? 

— Ая, пані! Не тілько відганяти! — переможно виголосив Пограбуйко. — Вовк — то смачна і поживна їжа. 

— Ая, кебаби з них фест файні, але не такі файні, як з овеч… о-о-ой… — тільки й встиг вимовити Вулі перш ніж долоня Пограба затулила йому рота. 

— У відьми можна брати тільки те, що вона дозволяє, — сказав Пограбуйко, міцно тримаючи брата, що намагався вивернутися. — А вона померла, то ми вже тої старої угоди не дотримуємосі, хоча й отару Болячків чіпати не будемо, гонорово присягаю! 

— А в тебе, шалапуте злодійкуватий, є гонор, щоб ото ним присягати? — спитала Тіфані. 

Пограбуйко аж засяяв: 

— Ая! Я такий, то вам усі тут мою репутацію підтвердят! То правда, пані. В пам’ять про Бабуню Болячку ми пильнуємо овець на пагорбах, а натомість беремо окрушинку маленьку, ніц не варту. 

— І кабаку берем, ясна рі-і-і… — і знову Вулі пхинькав, задихаючись під долонею брата. 

Тіфані набрала повітря повні груди — не дуже мудрий вчинок у помешканні фіґлів. 

Пограбуйко — з тією нервовою посмішкою — скидався на гарбузоголового людця з велетенською ложкою в руці. 

— Ви берете собі тютюн? — процідила крізь зуби Тіфані. — Тютюн, який вівчарі залишають буцімто для моєї бабусі? 

— Та, менше з тим, забудь то, — пискнув Пограбуйко. — Ми вичікуємо декілька днів і, як твоя бабуні не приходе забрати собі, то ми беремо за ню. Знаєш, з тими відьмами ніколи невідомо. І ми сі дивимо за вівцями, направду. Вона б не мала нам то за зле! Скільки ж вечорів ми отако з нев курили, а з келдов вони курили під хижков, спершись на колеса. Та вона б нізащо не дала намочитисі тютюнчикові! Пані, не злисі! 

Тіфані відчула приступ неконтрольованої люті, а найгірше — це те, що вона лютилася на себе. 

— Коли ми знаходимо ягнят і всяке таке, то ведемо їх сюди. Ту їх уже знайдут вівчарі, — додав схвильовано Пограб. 

«І що я собі думала? — подумала Тіфані. — Як я могла собі подумати, що це вона приходить по «Веселого Моряка»? Невже я могла вірити, що вона десь бродить пагорбами у пошуках овець? Невже я вірила… що вона десь тут, пильнує ягнят?» 

«Так! Я хотіла, щоб так було. Я не хотіла вірити, що її… просто не стало. Тільки не Бабуня Болячка… такої, як вона, не могло просто не стати. І я так хотіла, щоб вона повернулася: вона ніколи зі мною не розмовляла, а я боялася заговорити до неї, тож ми ніколи з нею не розмовляли. Ми ділили мовчання на двох». 

«Я нічого не знаю про неї. Тільки пара книжок і якісь оповідки, які вона намагалася мені розповідати, а я не до кінця розуміла. Я пам’ятаю її великі м’які червоні долоні. І ще — її запах. А от яка вона була насправді — я не знаю. Тобто колись їй теж мало бути дев’ять. Вона ж була Сарою Хник. Вона вийшла заміж і народила дітей — двоє з них народились у хижці. Вона ж, мабуть, робила багато всього цікавого, а я про це навіть не знаю». 

В пам’яті, як це зазвичай, рано чи пізно, бувало, сплив образ порцелянової блакитно-білої пастушки, що кружляє у червонявому мареві сорому… 

Одного дня, незадовго до семиріччя Тіфані, тато взяв її із собою на ярмарок в Ойк — спродати баранів. Так далеко — десять миль — від дому вона ще не бувала. Це було вже за межами Крейдокраю. Все тут було інакше: корів та огороджених полів було більше, хати були криті черепицею, а не соломою. Для Тіфані це була мандрівка у чужокрай. 

— Бабуня Болячка тут ніколи не бувала, — сказав тато дорогою. — Вона ненавидить виїздити за межі Крейдокраю, — пояснив він. — Вона каже, що їй від цього голова йде обертом. 

День видався прекрасний! Тіфані знудило на цукрову вату, крихітна старенька віщунка наобіцяла їй, що багато-багато чоловіків змагатиметься за її руку, а ще — Тіфані виграла порцелянову статуетку пастушки, блакитно-білу. 

То був приз у тирі на ярмарку, але тато сказав, що це все шахрайство: кільце нізащо, хоч і з тисячної спроби, не закинути на кілок, бо воно замале в діаметрі. 

Та Тіфані спробувала, і це був той щасливий кидок. Власник тиру не особливо зрадів, коли Тіфані попросила статуетку пастушки, а не ту яскраву мішуру, якою були завалені полиці ятки. Та коли втрутився батько Тіфані і гиркнув на нього, він все ж віддав дівчинці статуетку. Тіфані обіймала її дорогою додому: вона сиділа на возі, а над головою, високо в небі, сяяли зорі. 

Вранці вона, горда із себе, подарувала її Бабуні Болячці. Старенька обережно взяла її у зморшкуваті руки і уважно роздивлялася. 

Тепер Тіфані розуміє, наскільки жорстоко це було з її боку. 

Бабуня Болячка, мабуть, ніколи й не чула про пастушок. У Крейдокраї ті, хто дбали про овець, називалися вівчарями — вівчарі, і крапка. А ця прекрасна істота — пастушка — ані на йоту не мала нічого спільного з Бабунею Болячкою. 

Порцелянова пастушка мала довгу старосвітську сукню із такими опуклими клинами по боках, наче в трусики напхали клунків. Сукню прикрашали блакитні стрічки, а ще в неї був доволі ефектний солом’яний капелюшок, — теж увесь у стрічках, і навіть вівчарський ціпок — гачкуватішого Тіфані ще не бачила ніколи — в неї був прикрашений стрічками. 

Блакитні банти були навіть на делікатній ніжці, що грайливо визирала з-під подолу сукні з воланами. 

Це не пастушка, яка не вилазить із важких зношених чобіт, напханих вовною, бродячи пагорбами у незгоду, коли вітер виє і мжичка впинається у тіло крихітними цвяшками. Вона б нізащо у такій сукні не витягла барана, що заплутався рогами у чагарях. Вона б не стояла пліч-о-пліч сім годин із найкращим стригалем — вівця за вівцею, аж нічим було дихнути від бруду і вовни, що здіймалися у повітря, аж млоїло від лайки і навіть найкращий стригаль опускав руки, бо не міг дорівнятися до бабусі. Жодна вівчарка, що має хоча б крихту самоповаги, не «підійде» і не «сяде» біля такої манірної дівчини з клунками в трусах. Це мила забавка, але це пародія на справжню пастушку, та й зробив її хтось, хто в очі ніколи не бачив навіть паршивої вівці! 

Що про подарунок подумала Бабуня Болячка? Тіфані не мала й гадки. Скидалося на те, що вона була рада, та усім бабусям належиться радіти, коли онуки їм щось дарують. Вона поставила пастушку на поличку, а тоді посадила Тіфані собі на коліна і назвала «моя маленька джиґґітко» — трохи схвильовано, як завжди, коли вона намагалася поводитись, як личить бабусям. 

Бувало так, щоправда, дуже рідко, що Тіфані бачила, як Бабуня, що вряди-годи залишалась на фермі, а не йшла на полонину, брала статуетку в руки і розглядала її. Але як тільки вона зауважувала, що Тіфані за нею стежить, як одразу ж ставила пастушку на місце і вдавала, що їй потрібна була книжка про овець, а не статуетка. 

Можливо, журилася Тіфані, старенька вважала цей подарунок своєрідною образою. Можливо, думала вона, бабуня тепер вважатиме, що такий вигляд мають мати справжні пастушки. А не такі старі, як вона, у заляпаній сукні і важких черевиках, з лантухом, що мав би захищати плечі від дощу. Справжня пастушка має сяяти, наче зоряний небосхил. Тіфані не хотіла, — о, це останнє, чого б вона хотіла, — щоб Бабуня подумала, наче Тіфані вважає її якоюсь… неправильною. 

А потім, декілька місяців по тому, бабуся померла, і все пішло неправильно. Народився Погіршай, зник Баронів син, а тоді прийшла сувора зима, і пані Окунець замерзла в снігах. 

Статуетка не давала Тіфані спокою. Поговорити про це не було з ким. Всі були або дуже заклопотані, або байдужі. Всі були вкрай роздратовані. Вони казали, що перейматися дурною статуеткою — це… по-дурному. 

Вона мало не розтрощила ту пастушку, але таки стрималася, бо всі б питалися, в чому справа. 

Зараз вона б такого невідповідного подарунка нізащо б не зробила. Тепер вона вже доросла. 

Вона згадала, як бабуня дивно усміхалася, розглядаючи статуетку. Ну чому ж вона нічого не сказала. Та Бабуня любила мовчати. 

А ось тепер вона подружилася із блакитними малолюдками, які бродять пагорбами і пильнують отару. І вони це роблять, бо любили бабуню. Тіфані моргнула. 

В цьому є сенс! Люди лишають тютюн у пам’ять про Бабуню Болячку. 

А Нак Мак Фіґлі в пам’ять про Бабуню Болячку пильнують овець. Все працює як годинник! Ніякої магії, щоправда, в цьому нема. Як і Бабуні Болячки… 

— Дурноверхий Вулі! — кликнула Тіфані, дивлячись, як він борсається у брата в обіймах, і намагаючись не розплакатись. 

— Га-а? 

— А то правда те, що мені Пограбуйко розповів? 

— Га-а-а? — брови Вулі враз люто поповзли догори. 

— Містере фіґель, ви б могли прибрати руку з його рота? — спитала Тіфані. 

Дурноверхого Вулі відпустили. Пограбуйко мав схвильований вигляд, а Вулі — вкрай нажаханий. Він стягнув чепчик і тримав його в руках, на кшталт якогось щита. 

— Це правда, Вулі? — спитала Тіфані. 

— Вай, вай. 

— Просто скажи: так чи ні. 

— Ая! Правда, — випалив Вулі. — Вай, вай… 

— Щиро дякую, — відповіла Тіфані, пчихаючи і намагаючись непомітно втерти сльози. — Все гаразд. Я все розумію. 

Фіґлі не зводили з неї поглядів. 

— То ти сі не будеш злила на нас? — спитав Пограбуйко. 

— Ні. Я все розумію. 

Її слова відлунювали у печері, і сотні чоловічків зітхнули з полегшенням. 

— Вона не обернула мене на кузьку! — радів Дурноверхий Вулі, радісно усміхаючись товаришам. — Чули, хлопці? Я говорив з відьмою, і вона на мене сі не надула! Вона мені усміхаєсі! 

Він усміхнувся Тіфані і вів далі: 

— Знаєте, пані, якщо тако взяти згорток кабаки і перевернути догори дриґом, то пів моряцкої шапки і клаптик вуха будут, як пані гм-м-м… як то… ну… теє… 

— І тут знову я мушу втрутитисі і заткнути трубу, — сказав Пограбуйко, затуляючи Вулі рота. 

Тіфані розтулила було рота, щоб щось сказати, але враз замовкла — їй залоскотало у вусі. 

Під стелею спали кажани, а тепер попрокидалися і поспіхом повилітали крізь отвір у стелі. 

Дехто з фіґлів порався біля чогось, що Тіфані скидалось на чудернацький круглий камінь з діркою посередині, викочений у віддалений кут печери. 

У вухах їй шуміло і булькало, наче з них витікав віск. Фіґлі вишикувалися перед каменем у дві шеренги. 

Тіфані штурхнула ропуха: 

— Може, мені слід знати, що таке кузька? — прошепотіла вона. 

— То маленька комашка, — пояснив ропух. 

— Гм, як цікаво! А що це за писк такий? 

— Я ропух. Слух у нас не дуже. Та це, мабуть, отой вгорі постарався. 

Фіґель був угорі, коло самого отвору, крізь який — Тіфані призвичаїлася до напівтемряви — виднілося золотаве сяйво. 

Новоприбулий був сивий, а не рудий, і хоч і досить високий, як на фіґля, — худий, як тріска. В руках він тримав щось схоже на велику шкіряну торбу, з якої стирчать маленькі рурки. 

— Таке, я певна, не багатьом людям пощастило побачити і… вижити, — сказав ропух. — Він грає на мишиці! 

— Мені у вухах лоскотно! — Тіфані намагалася не зважати на два маленькі вушка на мишиці. 

— То висока тональність, тому так, — пояснив ропух. — Звісно, фіґлі чують звуки не так, як люди. Це, мабуть, їхній співець. 

— Він складає героїчні пісні про славні битви? 

— Ні, він читає поезії, які відлякують ворогів. Пам’ятаєш, наскільки слова важливі для Нак Мак Фіґлів? Тож коли вправний піїта читає поезію, ворожі вуха враз вибухають. Скидається на те, що вони чекають тебе… 

Власне, в цей момент Пограбуйко делікатно поплескав Тіфані по носку черевика: 

— Келда тебе прийме, пані, — сказав він. 

Музика припинив грати і стояв поважно біля отвору. Тіфані відчула, як у неї втупилися сотні крихітних допитливих очиць. 

— «Спеціальна овеча настоянка», — прошепотів ропух. 

— Перепрошую? 

— Візьми із собою, — наполягав ропух. — Буде на подарунок! 

Малолюдки уважно спостерігали, як Тіфані лягла долілиць і пролізла крізь дірку в камені. Ропух міцно тримався за дівчинку. Коли Тіфані підповзла ближче, то зрозуміла, що те, що вона вважала каменем, насправді було великим круглим щитом — зеленаво-блакитним та побитим іржею від старості. Дірка, яку той щит прикривав, була достатньо велика, щоб Тіфані могла пролізти крізь, але ноги залишилися ззовні, бо в печеру вони б просто не помістилися: по-перше, тому що там стояло ложе, хоч і мале, на якому сиділа келда; по-друге, в печері було ніде ступити — всюди лежали купи і насипи золота. 

Розділ 7 

Перші Погляди і ЗадніДумки 

Палати, променіти, палахкотіти, поблискувати… 

Збиваючи масло, Тіфані часто думала про слова. Ономатопея — це звуконаслідувальні слова, — вичитала вона в словнику, — що відтворюють звук описуваного ними явища чи об’єкта, наприклад, крапля «крапає». Та Тіфані вважала, що мають бути слова, «які утворені від звуків того, що вони описують, якби те щось видавало звуки». 

Візьмімо, наприклад, «поблискувати». Якби сонячний зайчик звучав, відбиваючись віддалік на вікні, то він би «палахкотів». А передзвін блискіток, що виграють на фользі, звучав би як «поблиск-поблиск». А от «променіти» — це чистий, прозорий звук, що променисто світліє вдалині. А щось м’яке і слизькувате — «палає». 

В печері було чутно всі ці звуки водночас. Свічка була лиш одна і пахла вона овечим жиром, але золоті тарелі та кубки палали, променіли, палахкотіли і поблискували, відбиваючи світло навсібіч, аж один промінчик розсік повітря світлом, що аж пахло багатством. 

Навколо ложа келди лежало золото. Келда сиділа на ложі, обпершись на гору подушок. Вона була набагато огряднішою за усіх інших малолюдків, наче складалася із кульок каштанового кольору, виліплених із прим’ятого тіста. 

Коли до кімнати прослизнула Тіфані, то очі келди були заплющені, та щойно Тіфані перестала борсатись, як та їх розплющила. То були найпроникливіші очі, з тих, що їй довелося бачити, навіть проникливіші за очі міс Тік. 

— То… ти внучка Сари Болячки? — спитала келда. 

— Так. Тобто, ая, — відповіла Тіфані. Лежати долілиць було не дуже зручно. — А ти келда? 

— Ая. Тобто, так, — відповіла келда усміхнувшись, і її кругляве обличчя забрижилось від зморшок. 

— То як тебе звуть? 

— Тіфані, е-е-е… Келдо. 

Витівка протислась із іншого краю кімнати і сіла на стільці коло ложа келди, прискіпливо й осудливо спостерігаючи за Тіфані. 

— Гарне ім’я. Нашою мовою це звучатиме як «ті-фа-ан». Земля під Брижами, — сказала келда. 

— Не думаю, що хтось хотів… 

— Те, що хтось хоче і що хтось робить — то дві великі різниці, — обірвала її келда. Її крихітні оченята сяяли. — Твій братик… з ним усе добре. Можна навіт повісти, шо він зара в більшій безпеці, ніж коли-будь. Жодні смертельні хвороби його не заторкнут. Крулева і волосини на його голові не рушит. І в тому є зло. Дівчино, поможи мені. 

Витівка зірвалась на рівні ноги і допомогла келді виборсатися з-поміж подушок. 

— Про що це я? — вела далі келда. — Ага, про малого. Ая, можна повісти, що йому там не зле ведеться, в землях Крулеви. А мама за ним плаче? 

— І мама, і тато, — відповіла Тіфані. 

— А сестра? — спитала келда. 

Тіфані відчула, як слова «Так, звісно ж» неконтрольовано закрутились на кінчику її язика. Та вона знала, що було б дуже нерозумно дати їм зірватись. Ця невеличка старенька жінка бачила її наскрізь. 

— Ая, ти вроджена відьма, так? — спитала келда, вп’яливши погляд у Тіфані. — В середині в тебе є гірчинка, яка тебе пече, так? Гірчинка, яка пильнує за тобою. Ти здатна на Перші Погляди і Задні Думки. І це великий дар, і велике прокляття водночас. Ти бачиш і чуєш те, що іншим не під силу. Світ відкриває тобі свої таємниці, але ти, як та гостя на вечірці, що стоїть у кутку і не може приєднатися до всіх. В тобі є гірчинка, яка не скресне і не щезне. Ти з роду Сари Болячки, авжеж. Хлопці правильну відьму привели. 

Тіфані не знала, що відповісти, тож промовчала. Келда дивилася їй просто у вічі, очі її поблискували, аж Тіфані зніяковіла. 

— Чому Королева викрала мого брата? — запитала вона врешті-решт. — І навіщо їй я? 

— А ти гадаєш, ти їй потрібна? 

— Так, власне, це точно. Тобто, Дженні, може, й випадково мені трапилася, а от вершник без голови? А гончаки? А викрадення Погіршая? 

— Вона думає про тебе, — відповіла келда. — І коли вона думає, то частина її світу проникає у наш. Можливо, вона хоче тебе випробувати? 

— Випробувати мене? 

— Наскільки ти вправна. Ти відьма, що стереже кордони і переходи. Як і твоя бабуся, хоч вона так би про себе ніколи не сказала. Я теж стерегла, аж дотепер, та час передати обов’язки тобі. Їй доведеться мати справу з тобою, якщо вона хоче дістатися до нашої землі. Ти мастачка на Перші Погляди і Задні Думки, достоту як твоя бабуся. То рідкісне вміння для людей. 

— Ти думаєш, що я можу бачити всіх наскрізь? — здивувалася Тіфані. — Я з тих, хто бачить привидів і всяке таке? 

— О, ні. Яке ж суто людське мислення! Бачити наскрізь — це коли ти бачиш те, що є, а не те, що хтось хотів би, щоб ти бачила. Ти побачила Дженні, ти побачила вершника — і вони всі для тебе були реальними. Бачити впритул — то другосортний вид зору, коли бачать тільки те, що хтось хоче, щоб ми бачили. Більшість людей вміє дивитися тільки впритул. Слухай уважно: я щезаю, а ти ще багато чого не знаєш. Ти думаєш, що існує тільки один-єдиний світ? В цьому переконані вівці і смертні, сліпі на обидва ока. Бо, правду кажучи, світів більше, ніж зірок у небі. Зрозуміло? Вони всюди — великі та маленькі, ось вони — в тебе під носом. Вони буквально скрізь! Деякі світи можна побачити, а деякі — за замкненими дверима. Це може бути пагорб чи дерево, або ж камінь чи закрут стежки, чи навіть думка — це може бути що завгодно. Тобі потрібно навчитися робити їх зримими, бо ти проходиш повз них, навіть про це не знаючи. Деякі брами і ворота… отруйні. 

Келда пильно подивилася на Тіфані і продовжила: 

— Ти хотіла знати, навіщо Крулеві знадобився твій малий? Крулева любить дітей. Але своїх не має. Вона їх обожнює. Вона даватиме малому все, що він захоче. Вона виконуватиме всі його бажання. 

— Єдине його бажання — це цукерки! — вигукнула Тіфані. 

— Справді? А ти давала йому цукерки? — спитала келда, наче читаючи думки Тіфані. — Але потребує він не цукерок, а любові, виховання і щоб йому казали «ні», коли він хоче чогось шкідливого. Він має виростисильним. А він таким не виросте, якщо буде в Крулеви. Все, що він матиме від життя, — це солодощі. До скону. 

Краще б келда на неї так не дивилася. 

— Та добре, що в нього є сестра, ладна на все, щоб його повернути, — сказала маленька старенька жінка, відводячи погляд від Тіфані. — Як же йому пощастило, що в нього є ти. Ти вмієш бути сильною, авжеж? 

— Так, гадаю. 

— От і добре. А слабкою ти вмієш бути? Ти вмієш вклонитися буревію? А вклякти перед грозою? — келда усміхнулася. — Ні, не відповідай. Пташка мусить вистрибнути з гнізда, щоб полетіти. Та й ти маєш бабусин характер: а як вона щось собі втовкмачила до голови, то ніхто її не переконав би в протилежному. Ти ще не отрок, — і це добре, — бо туди, куди ти йдеш, дітям усе дається легше, дорослим — важче. 

— Це світ Королеви? — ризикнула спитати Тіфані, намагаючись вловити кожне слово келди. 

— Ая. Я його чую: він стелиться туманом ту і там. Я слабну. Я не можу захистити наш світ. То, дитино, домовмося так: я покажу тобі, де Крулева, а ти, як повернешся, станеш келдою. 

Ці слова вразили Витівку не менше, ніж Тіфані. Вони смикнула головою, розтулила було рота, але келда цитьнула її, махнувши зморшкуватою рукою. 

— Келду, дівчинко, слід слухатися. То не крути мені голови. Мою пропозицію ти чула. І кращої тобі не діждати. 

— Але вона не може… — затнулась Витівка. 

— Не може? — перепитала келда. 

— Мамо, вона ж не пікся! 

— Ну так, трохи переросток, — погодилася келда. — Не нервуйсі, Тіфані. То не надовго. Я просто хочу, щоб ти трохи попильнувала світ вільних малолюдків. Припильнувала наш край, як твоя бабуня колись. Хлопців моїх би погледіла. А коли твій малий вернесі, Гаміш полетить у гори і оголосить, що в Крейдокраї нова келда. В нас тут файно, дівчата приходять пасти отару. Ну, що скажеш? 

— Вона не знає, як у нас заведено! — запротестувала Витівка. — Ви, мамо, оце з перевтоми таке кажете! 

— Ая, — відповіла келда. — Але дочка не може успадковувати материн клан, ти це добре знаєш. Ти відповідальна дівчина, Витівко, але час тобі обрати варту і піти на пошуки власного клану. Тут тобі лишатися не можна. 

Келда глянула на Тіфані: 

— То як, Тіфані? 

Вона підняла великий палець, завбільшки з голівку сірника, і чекала. 

— А якими будуть мої обов’язки? — спитала Тіфані. 

— Думати доведеться, — відповіла келда, все ще тримаючи пальця вгорі. — Мої хлопці золоті, відважніших не знайти. Та вони думают, шо голова — то щоб на плечах носити і буцати нею. От такі ми, малолюдки. Ми не такі, як ви, великі люди, розумієш. У тебе є сестри? У Витівки нема жодної. То моя єдина дочка. Келду благословляють тільки однією дочкою, а синів у неї можуть бути сотні й сотні. 

— То це все твої сини? — спитала Тіфані приголомшено. 

— Ая, мої, — відповіла келда, усміхаючись. — За винятком декількох моїх братів, що прийшли сюди зі мною, коли я стала келдою. О, ну що це за здивований погляд у тебе! Дітваки родяться дуже маленькими, як горошинки в стручку. А ростут ой як швидко, — зітхнула вона. — Іноді мені здається, що розум дістається тільки дочкам. Хлопці дуже файні, але розумаками їх не назвеш. От тому їм потрібна ти. 

— Мамо, та вона не впорається із обов’язками келди! — заперечила Витівка. 

— Якщо мені все пояснити, то чому ж не впораюся, — відповіла Тіфані. 

— От і добре, — чвиркнула Витівка. — Оце буде видовище! 

— Пам’ятаю, Сара Болячка розповідала про тебе, — сказала келда. — Вона казала, що ти чудна мала — все слухаєш, за всім спостерігаєш. Вона казала, що в тебе в голові безліч слів, які ти ніколи не вимовляєш вголос. Вона чудувалася, що з тебе виросте. Час це з’ясувати, еге ж? 

Знаючи, що Витівка на неї витріщається, — а може й саме тому, що Витівка на неї витріщається — Тіфані облизала великий палець і легенько притулила до крихітного пальця келди. 

— Отже, домовились, — мовила келда. Вона якось раптово обм’якла і наче зменшилась. Обличчя зморщилось. — Ніхто не скаже, що я залишила синів без келди, яка про них дбатиме, — пробурмотіла вона. — Тепер я можу йти в Останній Світ. Витівко, тепер келда — Тіфані. І поки ти тут, ти слухатимешся її. 

Витівка втупилася собі під ноги. Тіфані зрозуміла, що та розлютилася не на жарт. 

Келда сперлася на подушки. Вона підкликала Тіфані схилитися до неї ближче і слабким голосом сказала: 

— От і все. Готово. А тепер — моя частина домовленості. Слухай. Знайди… місце, де час відстає. Там є вхід. Він до тебе зблисне. Поверни його, шоб серце твоєї бідної матусі і твоя гулува… 

Вона запнулась. Витівка нахилилася до неї. 

Келда принюхалася. 

Тоді розплющила одне око: 

— Ше нє, — пробурмотіла вона Витівці. — Келдо, то мені примарилосі, чи то пахне «Спеціальна овеча настоянка»? 

На мить Тіфані розгубилася, а тоді озвалася: 

— А так. Це я. Ось… 

Келда спромоглася сісти в ліжку: 

— Ото є найфайніше, що придумали люди, — сказала вона. — Витівко, вціди-но мені краплину. Велику. 

— Від цього волосся на грудях росте, — попередила її Тіфані. 

— Йой, най буде! Шо мені ті два-три кучері, як є краплинка «Спеціальної овечої настоянки» від Сари Болячки. 

Витівка подала їй шкіряний кубок, завбільшки з наперсток. 

— Мамо, тобі від цього буде зле, — сказала Витівка. 

— Ото вже мені вирішувати, — відказала келда. — Одну крапельку перш ніж я піду, прошу, келдо Тіфані. 

Тіфані легенько перехилила пляшку. Келда нетерпляче піднесла кубок. 

— А крапелька могла б бути і більша, келдо, — дорікнула вона. — В келди сердечко щедре! 

Вона відсьорбнула напій: не ковтнула, бо то було замало для ковтка, але й не пригубила. 

— Ая, як то було давно, коли я востаннє пила ту наливку, — мовила вона. — Твоя бабуня і я, бувало, сьорбали си, сидячи коло вогню холодними вечорами. 

Тіфані чітко побачила в уяві: Бабуня Болячка і ця маленька опецькувата жінка сидять коло пузатої печі в хижці, а навколо, під зорями, пасуться вівці… 

— Великолюдка не дає мені пройти, — понуро зауважила Витівка. 

— Дозволь зауважити, що там є де протиснутись, — відповіла їй стара келда тихим голосом — але в ньому вчувалися штормові нотки, які з’являться тут як тут, якщо хтось наважиться на непослух. 

Припікаючи Тіфані поглядом, Витівка прослизнула повз неї. 

— Ти знаєш ймо якого пасічника? — спитала келда. 

Коли Тіфані ствердно кивнула, старенька продовжила: 

— То ти розумієш, чому в нас тілька одна дочка. Без війни не обійдеться, якщо в одному вулику буде дві королеви. Витівка має вибрати собі малолюдків, що підут за нею, і знайти й собі власний клан. Так заведено. Вона вірить, що може бути інакше, дівки собі таке в голову вроят, сама знаєш. Вважай на неї. 

Тіфані відчула, як хтось пройшов повз неї. До кімнати зайшли Пограбуйко і співець. Почулося перешіптування і шурхіт. 

Навколо почали збиратися непрохані глядачі. 

Коли люд вгамувався, келда сказала: 

— Для клану зле навіть на годину лишитися без келди, яка б про нього дбала. То ж Тіфані буде вашою келдою, поки не знайдете нову… 

Шепіт оточив Тіфані зусібіч. Стара келда глянула на Вільяма-співця: 

— Чи я маю рацію, що таке вже колись було? — спитала вона. 

— Ая. Двічі. В піснях то є, — відповів Вільям. Він запнувся, а тоді продовжив. — А то й тричі, якщо взяти до уваги, що Крулева… 

Його слова заглушив вереск, що лунав позаду Тіфані: 

— Ні крулеві! Ні крулю! Ні лордам! Ні панам! Нас не ошукати! 

Стара келда підняла руку догори: 

— Тіфані — нащадка Бабуні Болячки, — сказала вона. — Ви всі її знаєте. 

— Ая, і ви всі виділи, як вона витріщилася в невидимі очі безголовому вершнику, — додав Пограбуйко. — На таке мало хто здатен! 

— Я була вашою келдою сімнадцять років, і моє слово — закон, — промовила стара келда. — Тож вибір зроблено. Наказую вам допомогти їй повернути свого братика. Це ваш обов’язок в пам’ять про мене і Сару Болячку. 

Вона оперлася на подушки і тихим голосом вела далі: 

— А теперка співець нам заграє «Прегарні квіти». Побачимося в Останньому Світі. А ти, Тіфані, вважай си, — келда зітхнула гірко. — Десь казки справджуються, десь пісні збуваються… 

Келда замовкла. Вільям-співець надув міх мишиці і подув в одну з рурок. Тіфані відчула, як у вухах щось забулькотіло. Звуки музики були занадто високі, щоб вона могла їх почути. Небавом Витівка схилилася над ліжком і подивилася на матір, а тоді — розплакалась. 

Пограбуйко озирнувся і глянув на Тіфані: очі його наповнились слізьми: 

— Можна тебе, келдо, попросити піти у велику залу? — мовив він ледь чутно. — В нас тут багато роботи. Знаєте, як то є… 

Тіфані кивнула і дуже обережно, — малолюдки розтікались увсебіч поперед нею, — вийшла з кімнати. Вона знайшла закуток, де нікому не заважала і сіла там, притулившись до стіни. Вона думала, що буде багато айкання та ойкання, але смерть келди забагато важила для малолюдків, щоб отак зойкати. Одні фіґлі плакали, інші — втупились у порожнечу. Новина поширювалась, і в великій багаторівневій залі западала мерзенна зарюмсана тиша… 

…того дня, коли померла Бабуня Болячка, пагорби мовчали. 

Псам щодня носили свіжі хліб, молоко та обрізки м’яса. Не часто, але Тіфані таки чула, як батьки розмовляли і тато сказав мамі: 

— Слід наглядати за мамою. 

І от сьогодні черга Тіфані. Вона ніколи не вважала це обов’язком. Їй подобалося туди ходити. 

Однак вона зауважила тишу. Тепер це не була тиша зіткана з безлічі різних звуків, хижку накрив купол безголосся. 

Вона все зрозуміла. Ще до того, як увійшла всередину крізь прочинені двері і знайшла Бабуню на вузенькому ліжку. 

Вона відчула, як її пройняло холодом. Холод навіть звучав — дзвінко і пронизливо, як нота музики. Холод мав голос. Це був голос бабусі: «Не плач, слізьми не поможеш, нема часу на розмови, треба братися до діла…». 

А тоді… Тіфані погодувала собак, що чемно чекали сніданку. Було б добре, якби вони зробили щось сентиментальне — скавуліли чи лизали бабусине обличчя. Але ні. Голос все ще лунав у Тіфані в голові: «Не плач. Не плач за Бабунею Болячкою». 

А тепер вона спостерігає за тою, трохи молодшою Тіфані, — як та тиняється неприкаяно у хижці, наче маріонетка… 

Вона прибрала в хижці. Окрім ліжка та печі, там більше нічого й не було. Хіба що корзина з білизною, велика бочка води і коробка на продукти — ось і все. Ага, зате було безліч «овечих» штучок — казанків, пляшечок, мішків, ножів та ножиць. Якщо не зважати на сотні блакитно-жовтих обгорток «Веселого Моряка», пришпилених до стіни, то тут не було нічого, що вказувало б на те, що тут хтось живе. 

Одну обгортку Тіфані взяла собі — вона все ще вдома, схована під матрацом. І тут вона пригадала собі одну оповідку. 

Понад одне речення Бабуня Болячка говорила нечасто. Вона щадила слова так, наче за них платити треба було. Та одного дня, коли Тіфані принесла обід, Бабуня розповіла їй байку. Як курив пес файку. Вона розгорнула пачку тютюну, зиркнула на обгортку, а тоді, трохи спантеличено, як це бувало, — на Тіфані і промовила: 

— Тисячі тих обгорток виділа, але ніколи не бачу ту його чувна. 

Чувен. Так бабуня вимовляла слово «човен». 

Тіфані, ясна річ, кинулася розглядати етикетку, але, — як і з голою пані, — теж не побачила ніякого човна. 

— А все тому, що чувен там, де його неможливо побачити, — сказала Бабуня. — Муряк має чувен, щоб гнатисі за великим білим китом у солоному морі. Він за ним все сі гоне, по цілому світі. Його звати Мопі. То таке чудовиско, як та скеля з крейди, кажут. В книжці так пише. 

— А чому він за ним женеться? — запитала Тіфані. 

— Впіймати хоче, — відповіла Бабуня. — Але йому то сі не вдаст. Бо світ круглий, як великий таріль, і море кругом. То так, ніби гнатися за самим собою. Ти ніколи не йди в море, джиґґітко. Там коїсі страшне. Всі так кажут. Ту будь. Кістками вросла в пагорби. 

Отака була байка. Це був чи не єдиний раз, коли Бабуня Болячка розповіла Тіфані щось, що, так чи інакше, не мало стосунку до овець. Тоді вона усвідомила, що поза Крейдокраєм лежить цілий світ! Тіфані часто снився Веселий Моряк і як він, у своєму човнику, женеться за білим китом. Іноді той кит гнався вже за нею, та Веселий Моряк поспівав порятувати її, припливши на великому кораблі. А тоді вся історія починалася заново. 

Іноді їй снилося, що вона біжить до маяка. І вона прокидалася акурат, коли двері відчинялися. Вона ніколи не бачила моря, але у сусідів була картина із зображенням чоловіка, що вчепився у пліт посеред водойми, схожої на величезне озеро із брижами. Маяка видно не було. 

Тіфані сиділа біля ліжка і думала про Бабуню Болячку, про дівчинку — Сару Хник, яка акуратно вимальовує квітки у записнику і про те, що світ втратив опору. 

Тіфані сумувала за тишею. Те, що було тепер, — це не та сама тиша, що була раніше. Бабусина тиша була теплою, вона давала прихисток. Іноді Бабуні Болячці було невтямки, де діти, а де ягнята, але в її присутності ніхто не був самотнім. Взамін просили принести лиш свою власну тишу. 

Тіфані шкодувала, що не мала нагоди попросити пробачення за ту статуетку пастушки. 

А тоді вона пішла додому і сповістила усім, що Бабуня померла. Тіфані було сім. І то був кінець світу. 

Хтось ґречно постукав їй у чобіт. Тіфані розплющила очі і побачила ропуха. В роті той тримав камінець. Це ним він цокав об чобіт. 

— Вибач, — сказав він. — Я б постукав лапками, але ми — слабосилі тварини. 

— Що мені робити? — спитала Тіфані. 

— Ну, якщо ти вдаришся головою об цю низьку стелю, то можеш заявити про відшкодування, — відповів ропух. — Ем… що я мелю… 

— Ага, сподіваюся, тобі за це соромно, — сказала Тіфані. — Навіщо ти це сказав? 

— Не знаю, не знаю, — пробурмотів ропух. — Ага, про що це ми? 

— Я питала, що малолюдки від мене хочуть? 

— Розумієш, навряд чи вони чогось хочуть, — відповів ропух. — Ти — келда. Ти кажеш, що ти хочеш. 

— А чому Витівка не може бути келдою? Вона ж малолюдка! 

— То не до мене питання, — відказав ропух. 

— Може, я стану в пригоді? — пролунав голосок у Тіфані за вухом. Вона озирнулась і побачила, що на одній із галерей, які тяглись уздовж печери, стояв Вільям-співець. 

Зблизька було видно, наскільки він відрізняється від усіх інших фіґлів. Волосся охайно причесане і зібране у хвостик. Татуювань мав менше, ніж інші. І розмовляв інакше — чіткіше і повільніше, а звук «Р» у нього гримів, наче в барабан били. 

— Угу, так, — відповіла Тіфані. — Чому Витівка не може бути келдою? 

Вільям кивнув: 

— Гарне питання, — відповів він ґречно. — Знаєш, келда не може побратисі з братами. Вона муси йти шукати новий клан і там женитисі зі славним воїном. 

— Гаразд, а чому б цьому воїнові не прийти сюди? 

— Тутешні фіґлі його ж-бо не знатимуть. Вони ним будуть гор-р-рдувати, — Вільямове «гордувати» прогриміло, наче лавина з гір спустилася. 

— Гаразд. А… Королева? Ти щось хотів було сказати, але запнувся. 

Вільям зніяковів: 

— Сумніваюся, що мені гоже розповідати про це… 

— Я — тимчасова келда, — суворо мовила Тіфані. 

— Ая. Так тому й бути… колись давно ми жили у володіннях Крулеви і служили їй, але це було ще задовго до того, як вона так охолола. Та вона нас ошукала, і ми повстали. То були темні часи. Вона нас не любить. Ось і вся історія, — додав Вільям. 

Тіфані пильнувала за фіґлями, що один за одним ходили до кімнати келди. Там щось відбувалося. 

— Вони ховають її у кургані, — пояснив Вільям, хоч його і не питали. — Там лежат всі попередні келди клану. 

— Я гадала, що буде більше… галасу, — сказала Тіфані. 

— Це ж їхня матір-р-р, — розʼяснив Вільям. — Вони не будут галасувати. Їхні серця занадто зболені для р-р-розмов. А коли будуть поминки, щоб провести її у той світ, от тоді ми здіймемо галас, от побачите. Заграють «Чорт поміж правників» і п’ятсот двадцять з хвостиком пар пуститься у ріл^[5], ми будемо їсти і будемо пити, аж, пробачте за грубість, моїм племінникам голови попухнуть на ранок, — напівусмішка з’явилася на устах старого. — Та зараз час фіґлям побути в тиші. Ми оплакуємо мертвих не так, як ви. Наш сум лишається позаду. 

— Це і твоя мама теж? — запитала Тіфані ледь чутно. 

— Нє. То моя сестра. Вона ж тобі розповідала: коли келда йде шукати новий клан, то бере із собою пару братів. Жити самій серед чужинців — то було б уже занадто для її серденька, — співець зітхнув. — Після весілля в неї буде багато синів, то вже не буде так самотньо. 

— Зате вам буде, — сказала Тіфані. 

— А ти метикувата, це одразу видно! — вигукнув Вільям. — Я останній з тих, хто з нею прийшов. Коли все це закінчиться, я попрошу нову келду відпустити мене і повернуся до моїх братів у горах. Тут файний край і файний клан м-моїх племінників, але я би хтів вмерти на вересі, де й народився. А тепер, пробачте, Келдо, мені час… 

І він пішов, розчинившись у померках. 

Раптом Тіфані захотілося додому. Може, це так на неї подіяла туга Вільяма, але тепер вона відчула себе бранкою кургану. 

— Треба звідси вибиратись, — пробурмотіла вона. 

— Мудро, — відповів ропух. — Слід знайти місце, де час відстає, то по-перше. 

— Але як? — запхикала Тіфані. — Час не видно! 

Тіфані просунула руки крізь отвір у стелі і протислася назовні, на свіже повітря… 

На фермі у них був великий старий годинник, який накручували щотижня. Було це так: коли тато йшов на ринок у Джерелосаки, то там уважно дивився, як розміщені стрілки на годиннику, а, повернувшись додому, так само наставляв стрілки на домашньому годиннику. Це робилося чисто на позір. Всі і так визначали годину по сонцю, а сонце ніколи не спішить і не відстає. 

А тепер Тіфані лежить посеред коріняк у тернових чагарях, а легіт над нею невпинно шелестить листям. Курган — наче якийсь острівець посеред неозорого торфовиська. Запізнілі первоцвіти і навіть пара прив’ялих наперстянок росте тут у прихистку тернового коріння. Фартушок лежав неподалік — там, де вона його й залишила. 

— Вона б могла просто сказати, де шукати той час, — сказала Тіфані. 

— Але вона не знала, де це буде, — відповів ропух. — Їй відомо тільки про знаки. 

Тіфані обережно перевернулася горілиць і розглядала небо поміж гіляк, що нависали низько над землею. Воно сяятиме, так сказала келда? 

— Здається, час побалакати з Гамішем, — мовила вона вголос. 

— Мудро кажете, — пролунав голос з-поза її вуха. Тіфані озирнулась. 

— Ти тут давно? — спитала вона. 

— Із самого початку, пані, — відповів малолюдок. З-за дерев і з-під листочків вигулькнули й інші. Їх було щонайменше з двадцятеро! 

— Ви за мною увесь цей час спостерігали? 

— Ая, пані. То є наш обовізок — пильнувати келду. Та й я і так стовбичу ту нагорі, бо вчусі на співця, — і юний фіґель, пишаючись собою, показав їй набір мишиць. — Вони боронят мені грати там, унизу. Кажут, що моя музика звучит, наче павук силуєсі перднути вухом, пані. 

— Скажи, а що буде, як я не захочу… буду змушена… піти. А що, як я не хочу, щоб ви мене пильнували? Що тоді? 

— Якщо ти про поклик природи, пані, то виходок там, у крейдяній копанці. Ти нам тільки цвірінькни, що хочеш пі‑пі і ніхто за тобов не піде, зуб даю, — відповів фіґель-охоронець. 

Тіфані зміряла його поглядом: малий топтався по первоцвітах і аж сяяв від пихи й охоти прислужитися. Він молодший за інших, шрамів і ґуль у нього теж було менше. Навіть ніс мав цілий. 

— Як тебе звуть, малюче? — спитала вона. 

— Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані. У фіґлів не такий великий вибір імен, то доводиться викручуватися. 

— Ну що ж, Не-Такий-Як-Малий-Джок, — почала було Тіфані. 

— Пані, я Не-Такий-Як-Середній-Джок, — виправив її Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. 

— Гаразд, Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джока, я можу… 

— Я Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані, — знову пояснив Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Ти тільки на одного Джока сі помилила, — додав він дбайливо. 

— А може, просто Генрі? — спитала Тіфані приречено. 

— О, ні, пані, — насупився Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — За цим іменем нема історії, розумієте? А от Не-Таким-Як-Середній-Джок-Але-Більшим-За-Малого-Джок-Джока звався не один славетний воїн. Та це сливе таке ж почесне ім’я, як Малий Джок! Та й коли Малий Джок піде на той світ, то мені дістанеться його ім’я. Не те, щоб я не любив ім’я Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, не подумайте! Багато є файних оповідок, ая, про Не-Такого-Як-Середній-Джок-Але-Більшого-За-Малого-Джок-Джока, — додав малолюдок, так щиро дивлячись Тіфані у вічі, що їй не стало духу, пожартувати, що то, мабуть, дуже довгі оповідки. 

Натомість вона сказала: 

— Гаразд, а тепер я б хотіла перемовитись із Гамішем-літуном. 

— Без проблем, — відповів Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Він там! 

І зник. А за мить Тіфані почула, чи, радше, відчула вухами, — булькіт фіґлівського свистка. 

Тіфані вийняла з кишені фартуха томик «Овечих недуг», що геть обтріпався. Остання сторінка довідника була чиста. Почуваючись наче справжня злочинниця, вона вирвала її і взялася за олівець — писати послання. 

Вона перечитувала написане, коли над головою почувся шелест крил. А тоді — дзижчання, коротка мить тиші, і пролунало стишене, навіть стомлене «Абодайго…». 

Тіфані придивилась уважніше: обабіч догори дриґом стирчало тільце Гаміша. На розпростертих руках все ще подриґувалися крила^[6].Вона не одразу спромоглася поставити його на ноги. Тіфані проінструктували, що коли Гаміш вкручується головою в землю за годинниковою стрілкою, то викручувати його треба в протилежному напрямку, — а то вуха повідпадають. 

Коли Гаміш усе ж став на ноги, трохи, щоправда, похитуючись, Тіфані мовила: 

— Ти б міг загорнути в цей лист камінь і скинути його десь на фермі, де його точно хтось побачить? 

— Ая, пані. 

— Дякую… а… це боляче — ось так приземлятися на голову? 

— Ні, пані, але страшне як соромно. 

— Знаєш, ми колись бавилися іграшкою, яка може тобі в цьому зарадити, — сказала Тіфані. — Треба зробити… таку собі подушку безпеки… 

— Як то подушку безпеки? — перепитав спантеличено літун. 

— От як сорочки напинаються від вітру, коли сохнуть на мотузці після прання! Це просто: береш полотняну торбу, ладнаєш до неї шворку, а до неї — камінець. Коли ти підкинеш торбу вгору, то вона наповниться повітрям і камінь легенько опуститься на землю. 

Гаміш витріщився на неї в усі очі. 

— Ти зрозумів? — спитала Тіфані. 

— Ая, я просто чекав, може ти ще щось мені скажеш, — відповів він ґречно. 

— Як гадаєш, ти б міг десь… ем-м-м… позичити ряднину? 

— Нє, пані. Але я знаю, де можна поцупити! — відповів Гаміш. 

Тіфані вирішила не коментувати. Натомість вона сказала таке: 

— А де була Королева, коли спустився туман? 

Гаміш вказав кудись за небокрай: 

— Десь от там, пані. 

Вдалині Тіфані розгледіла ще пару курганів і декілька прадавніх каменюк. Трилітони, так вони називаються. Це загадкове слово означає «три камені». В долині можна надибати лише на кремінь і то не дуже великого розміру. А от трилітони сюди притягли здалеку, — щонайменше десять миль звідси, — і поскладали один на одного, наче дитячі кубики. Велике й мале каміння стояло колом; деяке каміння поклали окремо. Знадобилося чимало часу і чимало людей, щоби все так зібрати. Кажуть, що тут приносили людей у жертву. Інші наполягають, що то залишки релігійної споруди. А хтось певен, що то прадавнє кладовище. 

А хтось застерігає, що місце краще оминати. 

Та Тіфані байдуже. Вона ходила туди із сестрами не раз: побилась об заклад, що там є черепи. Та поміж каміння на тих тисячолітніх курганах вдалося знайти лише кролячі нори. 

— Чим я можу ще допомогти, пані? — ґречно поцікавився Гаміш. — То всьо? Тоді я пішов… 

Він здійняв руки догори і рвонув уперед. Тіфані аж підстрибнула від несподіванки, коли канюк пурхнув за крок від неї, схопив малого і шугнув у небо. 

— І як таке мале, заввишки шість дюймів, змогло натренувати хижого птаха! — сказала вона в нікуди, коли канюк кружляв у неї над головою. 

— Ая, то просто — окрушина доброти, пані, і всьо, — озвався Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. 

— Справді? 

— Ая. І ще знадобиться добрий прут! — розвивав думку Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Гаміш тренує птаху так: гоне довкола у кролячій шкурці, аж поки той не заатакує. 

— Це страшно! — вигукнула Тіфані. 

— Та не дуже. Гаміш просто буцає його головов, а тоді мастит му дзьоба спеціяльною оливою, — вів далі Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — І коли птаха очунює, то думає, що малолюдки — то її дітки. 

Канюк став цяткою вдалині. 

— Гаміш, здається, на землі і не буває! — зауважила Тіфані. 

— Ая! Він спит у гнізді з канюком, пані. Каже, що там так тепленько, аж ну! Він увесь час у небі, — додав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Як вітер му не задуває попід кілт, то він сі смутить. 

— А птахи що на то кажуть? 

— Та нічо, пані. Всі птахи і звірята знають, що з фіґлями файно товаришувати! 

— Справді? 

— Правду кажучи, пані, вони знают, що з фіґлями не файно сі задирати! 

Тіфані глянула на сонце. До заходу лишилося всього декілька годин. 

— Треба знайти ті двері, — сказала вона. — Слухай, Не-Такий-Малий-Як… 

— Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані, — терпляче виправив її малолюдок. 

— Так, так, вибач. А де Пограбуйко? Де всі? 

Юний малолюдок спантеличився. 

— Там, унизу, триває, так би мовити, дискусія. 

— Ну що ж, але нам час йти на пошуки мого брата! Я тут келда, чи хто! 

— Власне, в тому то й суть. Все набагато складніше, моя пані. Саме триває обговорення, чи… 

— Вони обговорюють мене? 

Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока ладен був крізь землю провалитися. 

— Вони обговорюють… гм… обговорюють… е-е-е… 

Тіфані облишила марну справу. Малолюдок зашарівся. Оскільки він від природи був блакитний, то це обернулося для нього неприємним бузковим відтінком. 

— Я спускаюся до них, — мовила Тіфані. — Будь такий ласкавий, підштовхни мене. 

Тіфані лягла долілиць і ковзнула в печеру, розігнавши малолюдків навсібіч своїм приземленням. 

Коли її зір призвичаївся до напівтемряви, вона побачила, що на балконах і галереях печери було безліч малолюдків. Вони були зайняті пранням. Більшість, з невідомо яких причин, причесало і пригладило смальцем рудаві чуприни. Всі вони витріщились на Тіфані, наче та застала їх за негідним заняттям. 

— Нам час йти, якщо ми хочемо знайти Королеву, — сказала вона, зиркаючи на Пограбуйка, що десь там у неї під ногами вмивався у балії, зробленій із лушпайки горіха. Вода дзюркотіла йому з бороди, яку він заплів у косу. Волосся він теж заплів у три коси. Якби він рвучко обернувся, то забив би когось на смерть тими косами. 

— Ая, та спершу маємо ту впоратисі, келдо, — в руках він жмакав крихітний рушничок. А коли Пограб щось крутить в руках, то це означає, що він хвилюється. 

— Що саме? — спитала Тіфані. 

— Ем… може, гурнятко чаю? — запропонував Пограбуйко і приволік велике золоте горня, що колись, либонь, належало самому королю. 

Тіфані взяла горня. Вона, зрештою, хотіла пити. Натовп малолюдців ахнув, коли вона зробила ковток чаю. Чай був дуже добрий. 

— Ми поцупили пакунок чаю у крамаря, що був заснув при дорозі, — пояснив Пограбуйко. — Файний, пра? 

Пограбуйко пригладив волосся вологими долонями. 

Тіфані завмерла нерухомо із чашкою в руках напівдорозі до уст. 

Можливо, малолюдки не усвідомлювали, наскільки голосно вони перешіптуються, а, можливо, вони просто бубніли на рівні її вух: 

Ая, вона великувата, але то не її провина. 

Ая, але келда має бути велика, ну, щоб малюків багато народити. 

Ая, то провда, велика жінка — то є дуже добре, але якби її хтів хлоп пригорнути, то би мусів то робити по частинах, бо так о за раз всю не вийде, най би робив позачки крейдов, доки дістає. 

Ая, вона трохи замолода. 

Та їй не мус мати малят одразу. Ну, принаймні багато малят за раз. Десіть, і доста для початку. 

Трясця, хлопці, що ви то мелете? 

Та вона си вибере Пограбуйка, то і так ясно. 

Ну та бо він сі їй в коліна кланяє, то чого нє! 

Тіфані жила на фермі. І так кволу віру у те, що дітей приносять лелеки, чи у те, що їх знаходять у капусті, як рукою знімає, якщо ти живеш на фермі, особливо, якщо посеред ночі корова не може отелитися. Тіфані допомагала ягнятам з’являтися на світ — маленькі дитячі ручки можуть знадобитися в особливо складних випадках. Вона знала все про лантухи червоної крейди, яку баранам чіпляли на груди, і як потім, по червоних слідах на спинах овечок, було знати, яка з них найде ягня навесні. Чого тільки не навчиться тихе й уважне дитя! Часто навіть такого, що його, на думку дорослих, рано знати. 

В поле зору їй потрапила Витівка по той бік зали. Вона загрозливо посміхалася. 

— Що тут відбувається, Пограбе? — спитала Тіфані, ретельно добираючи слова. 

— Ая, то… такі закони клану, — відповів спантеличений фіґель. — Ти — нова келда, і ми, е-е-е, маємо тебе спитати, попри те, що ми собі думаємо, маємо тебе спитати е-е-е… — І на цьому він відступив убік. 

— Стривай, я не розумію, — сказала Тіфані. 

— Дивись, як ми файно сі вмили, — підказав Пограбуйко. — Хлопці декотрі навит викупалися в росі, хоч то тілько травень надворі! А Великий Ян вмив си під пахвами — вперше в житті, попрошу зауважити! А Дурноверхий Вулі назбирав тобі файний букіт квітів… 

Дурноверхий Вулі виступив уперед, ковтнув нервово слину і підкинув вищезгаданий букет угору. То, мабуть, колись були гарні квіти, але зрозуміти, що то за одні і як вони опинилися в тому оберемку, було доволі непросто. Стебла, листочки і пелюстки сторчма стирчали навсібіч. 

— Яка краса, — сказала Тіфані, сьорбаючи чай. 

— Файно, файно, — відповів Пограбуйко, витираючи піт з лоба. — То, може, б ти сказала нам, з ким сі хочеш… е-е-е… хочеш… 

— Вони хочуть знати, хто твій обранець, — голосно мовила Витівка. — Такий закон. Ти маєш обрати або зректися. Обирай чоловіка і дату весілля. 

— Ая, — підтвердив Пограбуйко, не дивлячись Тіфані у вічі. 

Тіфані міцно тримала горня, але тільки тому, що вона заціпеніла і не могла поворухнутися. О, ні! Це не може бути насправді! Не може… Він не може… Ми не можемо… Вони навіть не… Та це смішно! Треба тікати! 

Та вона знала, що з потемок за нею пильно стежать сотні схвильованих маленьких людців. Задні Думки підказували їй, що рішення буде доленосне. «Вони за тобою пильнують. Витівка чекає, що ж ти намудруєш». Ну ж бо, не варто вороже ставитись до дівчини, яка нижча від тебе на чотири фути. Та воно якось само. 

— О, це застало мене зненацька, — сказала вона, намагаючись вичавити із себе якусь подобу усмішки. — Така честь! 

— Ая, ая, — підтакнув Пограбуйко, втупившись у підлогу. 

— До того ж вас так багато, що годі й обрати когось одного, — вела далі Тіфані, все ще усміхаючись. А Задні Думки бриніли на фоні: «Його така перспектива теж не тішить!». 

— Ая, тєжко, — погодився Пограб. 

— Мені треба подихати свіжим повітрям і поміркувати, — сказала Тіфані, не перестаючи усміхатися, аж поки не видряпалася нагору. 

Вона лягла долічерева і причаїлася поміж первоцвітів: 

— Ропуше! — гукнула вона. 

Ропух тут же приплигав, щось собі пожовуючи: 

— Га? 

— Вони хочуть видати мене заміж! 

— Угу… ага… м-м-м…? 

— Що ти їсиш? 

Ропух дожував і відповів: 

— Дуже сухореброго слимака. 

— Ти чув, вони хочуть мене видати заміж! 

— І? 

— І? Ну та поворуши тими своїми жаб’ячими мізками! 

— Ага, ну так, ріст — то проблема, — сказав ропух. — На перший погляд, може здатися, що то не біда, але коли між вами така велика різниця в рості, то ті пару дюймів… 

— Годі тих кпин! Я келда, не забувай! 

— О, так, звісно! — відповів ропух. — Наскільки мені відомо, то такі правила. Нова келда має побратися із воїном, на свій вибір, має створити сім’ю і народити багато фіґликів. Відмовити — то немислима неповага! 

— Я не вийду заміж за фіґля! Я не хочу мати сотню діток! Що мені робити? 

— Щоб я, та й казав келді, що робити? На таке я не годен, — відказав ропух. — І ще — я не люблю, коли на мене кричать. Те, що я ропух, не означає, що в мене нема самоповаги! 

І він поцибав геть у кущі. 

Тіфані набрала повні груди повітря, приготувавшись заволати не своїм голосом, але вчасно стулила рота. 

«Моя попередниця про це знала, — думала вона. — Отже… вона знала, що я дам собі раду. Це просто правило, і вони не знають, як бути. Хоч цього ніхто і не визнає, але таки ж ніхто не хоче мати за жінку таку височенну тичку, як я. Це просто правило». 

«І його можна якось обійти. Має ж бути спосіб. Але я мушу назвати ім’я обранця і призначити дату весілля. Це обов’язково, так вони мені сказали». 

Тіфані втупилась у кущі терену. «Ага», — подумала вона. 

І пірнула в димовий отвір. 

Малолюдки схвильовано, навіть перелякано, чекали її рішення, за всіляку ціну уникаючи її погляду. 

— Я обираю тебе, Пограбе, — сказала Тіфані. 

Обличчя Пограбуйка перекосило від жаху. Він ледь чутно пробурмотів: 

— Абодайго! 

— І це ж наречена призначає дату весілля? — спитала жваво Тіфані. — Правда ж? 

— Ая, — проджеркотів Пограбуйко. — Така традиція, аякже. 

— Тож я призначу, — Тіфані набрала повітря повні груди. — На краю світу є велика гранітна гора заввишки із цілу милю, — сказала вона. — І щороку крихітна пташинка прилітає і дзьобає ту гору. Того дня, коли з гори залишиться камінець завбільшки з піщинку, я вийду за тебе, Пограбуйку, заміж! 

Паніка змінила жах на обличчі Пограба, але за мить він оговтався і заусміхався. 

— Ая, ото ти файно придумала, — відповів він спроквола. — Нема чого спішитисі в такім важнім питанні. 

— Згода, — відказала Тіфані. 

— І буде час скласти файний список гостей, — не вгавав малолюдок. 

— Аякже! 

— І про сукєнку буде коли подбати! І відра квітів назбирати! — клопотався Пограб, веселіючи з кожним загнутим пальцем. — Та то роботи не початий край! 

— Отож-то й воно! — погодилася Тіфані. 

— Чи вам заціпило? Та вона ж відмовилася! — не витримала Витівка. — Та пташка ніколи не здзьобає… 

— Вона погодилася! — заволав Пограб — Хлопці, ви чули? Ая? І дату призначила! Все по закону! 

— Та то не біда, — сказав Дурноверхий Вулі, все ще простягаючи їй букет. — Скажіт, де та гора, і я вам кажу, що ми її сколупаємо набагато швидше, ніж та ціпочка… 

— Ціпочка має колупати, а не ти! — верескнув Пограб з відчаю. — Ціпочка! Ясно тобі? Годі суперечок! Хто сі буде сперечав, тому дам копняка в дупу! Час вирушати по малого, відібрати й’го в Крулеви! — він вийняв шабелину і замахав нею над головою. — Хто зі мнов?! 

Подіяло, здається. Нак Мак Фіґлі любили горлати і махати шабелинами. Сотні шабельок та сокирок, — і один букет квітів у кулаці Вулі — здійнялися в повітря, і бойовий клич Нак Мак Фіґлів пішов луною по всіх закапелках печери. Мить, за яку фіґель стартує з режиму «звичайний» до режиму «запеклий бій», така коротка, що її не виміряти навіть найменшим годинничком у світі. 

Оскільки фіґлі — страшні ін‑ди-ві-дуа-ліс-ти за характером, то кожен хоче вигукувати щось своє. В тому галасі Тіфані вдалося розібрати лиш щось на кшталт: 

— Ми покладемо життя, але не віддамо штанів! 

— Шило на мило! 

— Розбійники з великої дороги — то є ми! 

— Тисячку на бочку! 

— Зарубай собі на носі, тракане^[7]! 

…поступово голоси зливалися в один потужний рев, від якого стіни йшли ходуном: 

— Ні крулям! Ні крулевам! Ні лордам! Ні панам! Нас не ошукати! 

Суголосся стихло, курява здійнялася з даху, а тоді запала тиша. 

— Ходімо! — вигукнув Пограбуйко. 

Один за одним усі фіґлі позлазили додолу з балконів та галерей і почимчикували до димового отвору. 

За мить у печері не було нікого, окрім співця та Витівки. 

— Куди вони всі пішли? — спитала Тіфані. 

— Пішли собі то й пішли, — кинула Витівка, стенувши плечима. — Я залишуся тут і пильнуватиму за вогнищем. Хтось тут має виконувати обов’язки келди, — глипнула вона на Тіфані. 

— Витівко, сподіваюся, ти скоро знайдеш собі свій клан, — відповіла Тіфані солодкавим голосочком. 

Витівка насупила брови. 

— Вони трохи побігают на горі, може, вполюют пару зайців і перевернуться догори дриґом пару раз, — пояснив Вільям. — А тоді вгамуються, бо до них дійде, що не ясно поки, що робити. 

— Вони завжди так метушаться? — спитала Тіфані. 

— Ая, Пограб просто не хтів тих розмов про весілє, — відказав Вільям усміхаючись. 

— О, так, у нас багато спільного на цьому ґрунті, — відповіла Тіфані. 

Вона протислась крізь димовий отвір і побачила, що на горі її вже чекав ропух. 

— Я все чув, — озвався той. — Ти молодець. Так кмітливо. Так дипломатично. 

Тіфані озирнулася. До заходу сонця ще було декілька годин, та тіні вже довшали. 

— Нам час вирушати, — сказала Тіфані, пов’язуючи фартух. — Ти йдеш з нами, ропуше. 

— Навіть не знаю, що на це відповісти… — почав було ропух, поволі, але впевнено задкуючи. Але ропухи задкують не дуже вправно, тож Тіфані схопила його і запхала в кишеню фартуха. 

Тіфані попрямувала до кургану і каменів. «Мій братик ніколи не виросте, — подумала вона, йдучи торфовиськом. — Так сказала стара келда. Як таке може бути? Що ж це за місце таке, де назавжди залишаєшся маленьким?» 

Кургани ближчали. Тіфані розгледіла Вільяма і Не-Такого-Як-Середній-Джок-Але-Більшого-За-Малого-Джок-Джока, але решти фіґлів видко не було. 

Тіфані дійшла до курганів. Сестри казали їй, що там під землею повно мертвих королів, але це її не лякало. Її ніщо ніколи не лякало на пагорбах. 

Там було холодніше, ніж деінде. Цього вона раніше не зауважувала. 

Знайди місце, де час відстає. Кургани — то правіки. Так само і старі каменюки. Вони сюди вписуються? Так, вони хоч і прадавні, але лежать тут тисячоліттями. Вони тут встигли постаріти. Вони — невід’ємна частина краю. 

Тіні подовшали, коли сонце опустилося на небосхилі. Ось коли Крейдокрай відкриває свої таємниці. Подекуди, коли світло падало під правильним кутом, можна було розгледіти межі старих полів та стежок. Тіні являли те, що ховалося від полуднесоння. 

Тіфані вигадала слово «полуднесоння». 

Слідів копит не було видно. Вона блукала поміж трилітонів, що скидалися радше на великі одвірки. Та коли вона намагалася пройти крізь них, то нічого магічного не відбувалося. 

Все йде не за планом. Мала ж бути чарівна брама. Певно, що так. 

Булькіт у вухах знаменував, що хтось неподалік грає на мишиці. Тіфані озирнулася і побачила Вільяма — він стояв на поваленому камені: щоки надуті, акурат як і сама мишиця. 

Тіфані йому помахала: 

— Що там? — спитала вона. 

Вільям вийняв рурку з рота, і булькіт у вухах вщух: 

— Ая, — відповів він. 

— Це шлях до земель Королеви? 

— Ая. 

— А, може, б ти завдав собі клопоту і відповів мені нормально? 

— Келді не треба підказувати, — нарешті відповів Вільям. — Келда все сама знає. 

— Але ти ж знаєш! Ти б міг мені сказати! 

— Ага, а ти б могла сказати «будь ласка», — відповів Вільям. — Мені дев’яносто шість років. Я тобі не пупсик у ляльковому будиночку. Твоя бабуні була файна жінка, то так. Але мені не буде наказувати якась шпиндючка. 

Тіфані на мить відібрало дар мови, а тоді вона полізла в кишеню по ропуха. 

— Шпиндючка? — спитала вона. 

— Це щось мале, — пояснив ропух. — Довірся мені. 

— І це він обізвав мене малою?! 

— В душі я за тебе більший! — відповів Вільям. — І я сумніваюся, що ти б дуже тішилася, якби до тебе приплентався велетень і щось почав наказувати! 

— А от стара келда вам наказувала! — огризнулася Тіфані. 

— Ая! Бо вона заробила собі пошанівок! — голос співця луною покотився поміж каменів. 

— Прошу тебе, допоможи! Я не знаю, що робити, — заблагала Тіфані. 

Вільям витріщився на неї: 

— Ая, але до цього ти справувалася непогано, — відповів він шанобливо. — Ти відкараскалась від шлюбу і не переступила закон, ти, хитрунко. Тобі все під силу, тільки дай си часу. Не можна от тако з порога хотіти, щоб усе було, як ти хочеш. Ти тільки те й робиш, що волаєш і вимагаєш цюців, розумієш? Роззуй вочі, дівчино. Думай головов. 

І на цьому він знову запхав рурку в рота, надув щоки, аж шкіряний міх напнувся, а в Тіфані знову забулькотіло у вухах. 

— Ропуше, а що ти на це скажеш? — спитала Тіфані, зазираючи до кишені фартуха. 

— Боюся, ти тут сама по собі, — озвався ропух. — Ким би я дотепер не був, та я геть нічого не знаю про невидимі двері. І мене обурює це пре-син-гу-ван-ня, до твого відома. 

— Я не знаю, що робити! Може, слід сказати якесь чарівне слово? 

— Я теж не знаю. Може й слід сказати якесь чарівне слово? — відповів ропух і обернувся до Тіфані спиною. 

Тіфані побачила, що Мак Фіґлі повертаються. Вони мають просто нестерпну звичку підкрадатися нечутно. 

«О, ні, — подумала вона. — Вони думають, що я знаю, що робити! Так не чесно! Життя мене до такого не готувало. Я навіть до відьомської школи не ходила! Я навіть не можу знайти те, що треба знайти! Вхід має бути десь тут і десь тут є ключ, але я не знаю, де їх шукати!» 

«Вони випробовують мене: чи я хоч щось знаю. І я знаю — все про сир. Більше нічого. Але відьма має дати собі раду…» 

Вона запхала руку до кишені, посунула ропуха і намацала важку книжку «Овечі недуги». 

Коли вона витягла книжку, то почула, як охнули малолюдки,що зібралися довкола неї. 

Вони вірять, що слова чарівні… 

Тіфані розгорнула книжку навмання і завмерла. 

— Закрути, — мовила вона. Малолюдки закивали і поштурхували одне одного ліктями. 

— Закрути — це спазми тельбухів у ярки, — читала вона далі, — що може спричинити запалення нижніх каналів. В особливо запущених випадках може спричинитися до виникнення синдрому Слока. Протокол лікування: щоденна доза скипидару до повного зникнення симптомів, скипидару чи вівці. 

Тіфані боязко зиркнула поверх книжки. Фіґлі уважно спостерігали за нею, повилазивши на каміння та горбки. Вони були вражені. Одначе, цитата з «Овечих недуг» не допомогла невидимим дверям явитись. 

— Чухачка, — читала далі Тіфані. 

Фіґлі заметушились від нетерплячки. 

— Чухачка — це вар’ятські зміни в шкірному покриві, зокрема навколо бомбонів. Скипидар ефективно використовується у лікуванні… 

А тоді, краєм ока, вона зауважила ведмедика: маленького такого і неприродної червоної барви. Тіфані здогадалася, що це за видиво. Це — улюблені ласощі Погіршая. На смак, як підсолоджений клей, стовідсоткова хімія. 

— Ага, — сказала вона вголос. — Мій брат тут точно був… 

Фіґлі заметушилися. 

Тіфані зробила крок вперед, все ще читаючи з «Овечих недуг» про мастит ніздрів і падачку, але не спускаючи ока з торфовиська. І побачила ще одного ведмедика, цього разу зеленого і майже непомітного в траві. 

«Гаразд, — подумала Тіфані. — Ось неподалік один із трьох каменів у арці; два великі камені і поверх них — ще один». Вона вже проходила попід цією аркою, але нічого не сталося. 

«І нічого не станеться тепер, — думала вона. — Ну бо хто ж лишає відчиненими ворота до свого світу, щоб абихто зайшов, — гляди, хтось та й забреде випадково! Треба знати напевно, де вхід». 

«Мабуть, тільки так це працює. Ну гаразд. Тож я собі думатиму, що вхід тут». Вона рушила вперед, і перед нею з’явилося дивовижне видиво: зелень трави, блакить неба рожевіє довкола призахідного сонця, декілька білих хмаринок, яким уже давно час спати, і все залите теплим, медовим сяйвом. Немислима краса довкола, аж важко повірити, що так буває. Те, що Тіфані мало не щодня бачила цю красу, не мало ані найменшого значення. До того ж, щоб нею помилуватись, не треба пролазити попід камінням! Її видко звідусіль… 

Окрім… 

Щось тут не те, стривайте. Тіфані пройшла крізь арку туди й назад, але все ще не була певна, що правильно все зрозуміла. Вона простягла догори руку, щоб виміряти висоту сонця на горизонті. 

А тоді побачила пташку — ластівку, що полюючи на мух, шугала вгору-вниз і раз у раз ховалася за камінням. 

Це було… дивно і перевертало все з ніг на голову. Ластівка шугнула повз камінь, а Тіфані супроводжувала її поглядом… але не встигла за нею. Ластівка мала винирнути по той бік, натомість забарилась ненадовго і пролетіла попід аркою, на мить опинившись водночас по обидва її боки. 

Від цього видовища очі Тіфані, наче викотилися з орбіт і обернулися навколо своєї осі. 

Знайди місце, де час відстає… 

— Якщо дивитися крізь арку, то час там відстає щонайменше на секунду, — сказала вона, намагаючись говорити якомога впевненіше. — Гада… Я знаю, де вхід! 

Нак Мак Фіґлі заулюлюкали і заплескали в долоні, почимчикувавши вслід за нею. 

— Ото ти вже начитала! — вигукнув Пограб. — Я ніц з того не впетрав! 

— Ая! Та там сам чорт ноги поломе в тому читанню! — додав інший. 

— Пані, та ти справдешня келда, — сказав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. 

— Ая! — вигукнув Дурноверхий Вулі. — А як ти ті цукєркі розгледіла і навіть бровов не повела! Ми думали, що ти того малого зеленого проґавиш! 

Фіґлі враз замовкли і зиркнули на нього з докором. 

— Що я такого ляпнув? Ну що? 

Тіфані похнюпилась: 

— Ви все знали? Увесь цей час ви знали, де вхід! 

— Ая, знали, — відповів Пограб. — Ми знаємо, де шо є. Ми колись жили в краю Крулеви, але ми, знаєш, той, повстали проти її злющості. 

— Ми, той-во, повстали, а вона нас прогнала, буцімто ми пияки, злодії і забіяки! — пояснив Дурноверхий Вулі. 

— Та де, всьо було не так! — заревів Пограбуйко. 

— І ви просто вирішили подивитися, чи я знайду дорогу, чи ні? Так? — Тіфані вирішила завадити бійці своїм питанням. 

— Ая, дивилисі. Але ти фест молодець! 

Тіфані похитала головою: 

— Ні, зовсім ні, — відповіла вона. — Я зовсім не знаю ніяких чарів. Я просто уважно спостерігаю і думаю. Це шахрайство з мого боку. 

Фіґлі перезирнулись. 

— Ага, — сказав Пограбуйко. — А шо є чари? Таково махати паличков і сказати пару чарівних слів. І що в тому дуже мудрого? А от дивитись і бачити світ, розуміти його — ото є фест вміннє! 

— Ая, бо так є, — додав, на превелике здивування Тіфані, Вільям-співець. — Ти роззула очі і включила голову. Саме так має робити справжня чарівниця. А то маханє паличкою — то все просто реклама. 

— Овва, — зітхнула з полегшенням Тіфані. — Справді? Так, тож ось наша брама! Всі за мною! 

— Ага, — сказав Пограб. — Тепер її відчини. 

Тіфані завагалася було на мить, а тоді замислилась: «Я думаю, я спостерігаю. І що ж я виснувала із цих роздумів? А я виснувала таке: я вже крізь арку проходила і нічого не відбулося. Але тоді я була неуважна. Тоді я не думала». 

«Не так, як треба. Світ, який я бачу крізь арку, не справжній. Він тільки скидається на справжній. Це така собі омана. І не придивившись уважно, можна просто пройти повз і навіть не усвідомити». 

Ага… 

Тіфані пройшла попід аркою. Нічого. Нак Мак Фіґлі спостерігали за нею у врочистій тиші. 

«Гаразд, — думала вона. — Це все ще омана, еге ж?» 

Тіфані стала перед аркою, розпростала руки і заплющила очі. І дуже обережно ступила вперед… 

Щось хруснуло під черевиком, але вона не розплющила очі, аж поки під ногами більше не було відчутно каменів. А коли розплющила… 

…навколо було чорно-біло. 

Розділ 8 

Край зими

— Поза сумнівом, вона має дар Першого Погляду, — почувся голос Вільяма десь позаду, коли Тіфані роздивлялася край Королеви. — Вона все бачить наскрізь. 

Під бруднувато-білим небом, скільки око сягало, лежав сніг. Здавалося, що Тіфані опинилася всередині м’ячика для пінг-понгу. Тільки чорні стовбури і витке гілля дерев, розкиданих то тут, то там, вказували на те, де закінчується земля, а де починається небо… 

…і ще сліди копит. Вони рясніли на снігу аж до чорнодеревого лісу, вкритого шапкою снігу. 

Холод голками впинався в шкіру. 

Тіфані глянула додолу і побачила, як Нак Мак Фіґлі, по пояс у снігу, пробиралися крізь ворота. Вони йшли мовчки. Дехто оголив шабелини. 

Вони не сміялися і не жартували. Вони пильнували. 

— Гаразд, — озвався Пограбуйко. — Файно є. Чекай нас ту, і ми приведемо твого малого. То раз плюнути. 

— Я з вами! — випалила Тіфані. 

— Нє, келда не ходе… 

— А я — ходю! — вигукнула Тіфані, здригаючись від холоду. — Тобто, піду! Це ж мій брат. До речі, а де це ми? 

Пограбуйко глянув на білясте небо. Сонця видно не було. 

— Ми на місці, — сказав він. — Тож вже можна сказати. Це те, що ви називаєте Дивокраєм. 

— Це Дивокрай? Та не може такого бути! На малюнках він не такий. В Дивокраї такі… деревця, квітки і сонечко! І ще — передзвін срібних дзвоників! Товстощокі малюки в комбінезонах трублять у ріжки! Крилаті істотки літають! Я бачила на малюнках… 

— Не все ту було так, як зара, — відрубав Пограб. — І ти з нами не йдеш. Бо ти неозброєна, ось так. 

— А чим це моя сковорідка не догодила? — спитала Тіфані. 

Щось бемкнуло її по литках. Тіфані озирнулась і побачила, як Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока переможно її тримає. 

— Ага, фест пательня, — буркнув Пограб. — Але ту треба мати шабелину із громованого заліза! То є офіційна загарбницька зброя для вторгнення у Дивокрай. 

— Сковорідкою я користуюся вправно, — сказала Тіфані. — І я… 

— Тривога! — верескнув Дурноверхий Вулі. 

Вдалині Тіфані розгледіла валку чорних цяток. А тим часом хтось видряпався їй догори по спині і виліз з ногами на голову. 

— Це чорні псиська, — оголосив Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Їх тьма- тьмуща! 

— Від псиськів не втечеш! — закричала Тіфані, хапаючи сковорідку. 

— Та й не треба, — сказав Пограб. — З нами ж співець! Тільки ти вушка затули краще… 

Вільям, втупившись у песячу зграю, що наближалася до них, повідкручував рурки з мишиці і поскладав їх у торбу, що висіла в нього на плечі. 

Собаки вже були дуже близько. Тіфані чітко бачила їхні гострі, як леза, ікла та вогняні очі. 

Неквапом Вільям витяг з торби коротші та менші сріблясті рурки і поприкручував їх до мишиці. Спокійно і виважено, він і не думав метушитися. 

Тіфані міцніше взялася за держак сковорідки. Пси не гавкали. Краще б вони валували — було б не так моторошно. 

Вільям вклав мишицю під пахву і подув щосили, аж міх напнувся. 

— Я вам заграю, — оголосив він, коли собаки підійшли так близько, що Тіфані бачила, як слина капає їм з пащ. — Невмир-р-рущу пісню, «Кор-р-роль під водою». 

Всі як один Нак Мак Фіґлі покидали шабелини і позатуляли долонями вуха. Вільям приклав мишицю до уст, притупнув ногою раз чи двічі і заграв — акурат тоді, коли пси намірилися стрибнути на Тіфані. І тоді все сталося нараз. Тіфані зацокотіла зубами, тобто зуби зацокотіли самі. Сковорідка завібрувала і впала додолу. Собацюра, що хотів було на неї плигнути, беркицьнув назадгузь, а очі його розбіглись у різні боки. 

Гончакам не було діла до малолюдків. Пси вили. Ганялись за своїми хвостами. Перекидались по снігу. Спотикались і буцались. Зграя безжальних захеканих убивць обернулась на купку нещасних тварин, що крутились, вертілись і намагались виплигнути з власних шкур. 

Сніг розтав довкола Вільяма. Щоки його розчервонілися від напруги. Все навколо парувало. 

Нарешті він вийняв рурку з рота. Гончаки, що борюкалися в болоті, попіднімали голови. А тоді всі як один підібгали хвости і повтікали чимдуж. 

— Ну що ж, теперка вони знают, що ми ту, — сказав Пограб, втираючи сльози. 

— Со се буво? — спитала Тіфані, перевіряючи, чи всі зуби на місці. 

— Мелодія болю, — пояснив Пограбуйко. — Ти її не чуїш, бо то є дуже високі звуки, а песики чуют. І гулова їх від того болит. А тепер час рушати, а то вона ще когось пришле. 

— Королева їх прислала? Але ж вони наче з нічного жахіття явились! — вигукнула Тіфані. 

— Ая, — сказав Пограбуйко. — Вони звідти і є. 

Тіфані глянула на Вільяма-співця. Він незворушно міняв рурки в мишиці. Він їй підморгнув. 

— Нак Мак Фіґлі дуже сер-р-рйозно ставляться до музики, — додав він. А тоді він кивком вказав на сніг. 

Коло самих ніг Тіфані лежав жовтий цукровий ведмедик, стовідсотково хімічний. 

Сніг довкола Тіфані танув. 

Двоє малолюдків завиграшки підняли Тіфані і понесли засніженим полем. Позаду вервечкою тяглися фіґлі. 

Сонця не було. Навіть у найпохмуріший день можна розгледіти, де має бути сонце на небі. А тут — нічого. І ще тут було щось таке дивне, що Тіфані ніяк не могла осмислити й описати. Тут було наче не по-справжньому. Вона не могла пояснити це відчуття, але щось не так із обрієм. Здавалося, що він так близько, що от‑от торкнешся до нього рукою, химерно так. 

І все якесь… незавершене. От візьмімо дерева в тому лісі попереду. «Дерево як дерево, — думала вона. — Зблизька чи здалека — дерево та й годі. Кора, гілля, коріння. І, навіть якщо дерево цяткою видніється здалеку, то ти і так знаєш, що воно там». 

Тут усе не так. Тут, здавалося, це і є цятки, а коріння і пагони виростають, коли наближаєшся. Наче ті цятки собі думають: 

— Увага! Хтось іде! Прикидаємося справжніми деревами! 

Це наче бути всередині картини, автор якої не особливо пильнував за достовірністю зображення предметів на другому плані, натомість швиденько домальовував ті місця, на які падає погляд. Повітря було холодне і застояне, ніби у старому погребі. Все потьмяніло, коли вони наблизилися до лісу. Поміж дерев він віддавав синювато-моторошним. 

«Пташок нема», — подумала Тіфані. 

— Стійте! — гукнула вона. 

Малолюдки поставили її на землю. Пограб зауважив: 

— Не тре ту вештатисі. Треба йти! 

Тіфані витягла з кишені ропуха. Той заморгав від сліпучого снігу. 

— О, курди бальони! — пробубнів ропух. — То недобре. Я маю бути в сплячці. 

— Чому тут усе таке… дивне? 

— То питання не до мене, — відповів ропух. — Я бачу сніг, я бачу кригу, я чую, що замерзну і помру. Я прислухаюся до моєї внутрішньої ропухи. 

— Та не так уже й холодно! 

— А мені… холодно, — ропух заплющив очі. Тіфані зітхнула і посадила його назад до кишені. 

— Я тобі зара розкажу, де ми є, — сказав Пограбуйко, скануючи місцевість. — Ти знаєш тих маленьких гидких істоток, шо впиваються вівці в шкіру і ссут кров, а тоді самі відпадают? От цей во світ такий самий, як вони. 

— Як кліщ? Паразит такий? Кровопивця? 

— Ая, він. Він собі снує довкола, поки не найде слабе місце, на яке б ніхто не подумав, і відчиняє браму. Крулева шле своїх посіпаків. Аби ті грабували світ. Ну там, комори спустошити, худібку поцупити… 

— Але ми кулись любили красти куровки, — перервав Дурноверхий Вулі. 

— Вулі, — сказав Пограб, недвозначно зиркаючи на шабелину, — памітаєш, я тобі казав, аби ти хоч іноді думав троха перед тим, як роззявити того свого діравого шлапака, що в тебе замість писка? 

— Було таке. 

— Ото треба було думати. 

Пограб повернувся до Тіфані і несміливо глянув на неї: 

— Ая, ми були найліпші з найліпших Крулевиних посіпак, — сказав він. — Люди навіт полювати не ходили, так сі нас бояли. А їй всьо було мало. Вона хтіла ше і ше. Ми їй казали, шо то є неґречно — красти останнього пацика в старої панюсі, чи там відбирати востатнє в голодних. Фіґлям но тілько дай вкрасти золоте горнє в богача, а от брати горнє, де старий тримає свої вставні зюби — то вже красно дякую, то є встид і сором. Нак Мак Фіґлі любят битисі і грабувати, то в них не відбереш, але хто б то бивсі і оббирав бідаків? 

Тіфані стояла край тінистого лісу і слухала розповідь про маленький світ, де ніщо не росте, не сяє сонце і де все, що є, взяте деінде. Це світ, що бере, але взамін віддає лиш страх. Він нападав: люди не висовувалися з ліжок, коли поночі чули дивні звуки, бо знали, що спробуй-но дати відсіч, і Королева вторгнеться в їхні сни. 

Тіфані не зовсім розуміла, як вона це робить, але розуміла, що це вона насилає гончаків і вершників без голови. Сни були… майже реальними. Королева могла зробити сни… ще реальнішими. Робиш крок назустріч і розчиняєшся в них. А як не встигнеш прокинутись, поки чудовиська запопадуть… 

Посіпаки Королеви відбирали не лише їжу. Іноді вони викрадали й людей… 

— Наприклад, дударів, — сказав Вільям-співець. — Розумієш, казкові істоти не вміють грати. Вона викрадала тих, хто вмів грати. 

— І дітей вона теж краде, — додала Тіфані. 

— Ая. Твій малий — не перший, — підтвердив Пограбуйко. — Ту ніхто не смієсі і не бависі, як бачите. Вона думає, що діти тому зарадят. 

— Стара келда сказала, що Королева не завдасть шкоди малому, — сказала Тіфані. — Правда ж? 

Нак Мак Фіґлі не вміють нічого приховувати, вони — як розгорнута книжка. Книжка з малюнками про Песика-Плямчика і Червоний М’ячик, тексту там небагато — одне-два короткі речення на сторінку. В них усе було написано на обличчі і от зараз теж: 

— Абодайго, хоч би вона не питаласі про то, шо ми не хочемо розповідати… 

— Правда чи ні? — повторила запитання Тіфані. 

— Ая, — відповів Пограб поволі. — Вона тобі не збрехала. Крулева намагаєсі бути доброю, але вона не знає як. Вона ж ельф. До людей їм діла нема. 

— А що буде, якщо ми його не повернемо назад? 

І знову на обличчях фіґлів було написано «ну навіщо ці питання, га». 

— Повторюю питання… — сказала Тіфані. 

— Наважуся пр-р-рипустити, що вона його відпустить, — відповів Вільям. — І він буде все ще малям. Тут же ніщо не р-р-росте. Ніхто не дор-р-рослішає. 

— То він у безпеці? 

Пограбуйкові слова застрягли в горлі, а те, на що він спромігся, було схоже на «ая», що бореться із мозком, який натомість хотів би сказати «ні». 

— Ану швидко кажіть, що ви приховуєте! — вигукнула Тіфані. 

Дурноверхий Вулі заговорив першим: 

— Та чимало всього, — сказав він. — Наприклад, те, що свинець закипає при… 

— Чим далі вглиб краю, тим повільніше тут йде час, — випалив Пограб. — Роки минають як дні. Не мине й декількох місяців, як твій малий набридне Крулеві. А тут, де час повільний і тєжкий, декілька місяців — то сама розумієш… Коли він вернесі у світ смертних, ти вже будеш бабця старенька, а може, тебе і не буде. Якби в тебе були дітиска, то ти їх попередь, шоб трималися подалі від малого заслиненого вар’ята, шо гоне пагорбами і просе цюців, бо то їхній вуйцьо Погіршай. Але і то не найгірше, нє. Якщо довго жити уві сні, то можна з’їхати з котушок: то вже не так легко прокинутисі і включитисі в нормальне життя… 

Тіфані витріщилася на нього, не вірячи власним вухам. 

— Таке вже тр-р-раплялося р-р-раніше, — сказав Вільям. 

— Я його поверну додому, — тихо мовила Тіфані. 

— В тому ми сі не сумніваємо, — відповів Пограб. — І ми з тобов: куди ти, туди й ми. Нак Мак Фіґлі ніц не бояться! 

Фіґлі радісно заволали, але синява курява поглинула радісний клич, принаймні, так здалось Тіфані. 

— Крім правників, — встиг втулити свої дві слові Дурноверхий Вулі, перш ніж Пограб затулив йому рота. 

Тіфані відшукала сліди копит і пішла вслід. 

Вона йшла і спостерігала, як дерева на очах стають усе справжнішими і справжнішими, а тоді вона озирнулась. 

Нак Мак Фіґлі йшли слід-у-слід за нею. Пограб підбадьорливо їй кивнув. Сліди її ніг обернулись на ямки в снігу, а довкола них поросла трава. 

Ці дерева діяли їй на нерви. Те, як усе довкола змінювалося, лякало її чи не більше, ніж усілякі чудовиська. Чудовисько можна вгатити сковорідкою, а ліс — ні. А їй так кортіло когось добряче гепнути… 

Тіфані спинилась і відгорнула сніг з коріння — на якусь мить там, під сподом, не було нічого, окрім сірості. На очах коріняки розростались і набували барви. А тоді все завмерло, наче так було завжди. 

Ось це лякало набагато сильніше, ніж гончаки. 

Гончаки — це просто собі чудовиська. Їх можна побороти. А ось це… аж моторошно… 

Тіфані вирішила копнути глибше і дати хід Заднім Думкам. Вона відчувала, як у ній проростає страх — шлунок обернувся на розпечено-червоний згусток, брови спітніли. Але це… нелогічно. Вона спостерігала за своїм страхом, а отже, якась частка її «я» не боялася. 

Проблема в тому, що ноги якраз належали до того лякливого «я». Тож треба пильнувати. 

І ось тут усе пішло коту під хвіст. Страх її здолав: вона у чужому світі, навколо чудовиська, за нею хвостиком плентається сотня маленьких блакитних злодіїв. І… чорні псиська. Вершник без голови. Чудовиська в річці. Вівці літають по полю. Голоси з-під ліжка… 

Її охопив жах. Але це б не була Тіфані, якби не кинулась йому назустріч із високо піднятою… сковорідкою. Треба пробратися крізь ліс, знайти Королеву, забрати брата і забратись звідси геть! Позаду почувся галас… 

Тіфані прокинулась… 

Снігу навкруги не було, натомість була біла постіль і побілена стеля її спальні. На мить вона завагалась, вдивляючись у стелю, а тоді зазирнула під ліжко. 

Там був тільки нічний горщик. Коли Тіфані відчинила дверцята лялькового будиночка, то не знайшла там нічого, окрім двох іграшкових солдатиків, плюшевого ведмедика і ляльки без голови. 

Стіни стояли на місці. Підлога, як завше, рипіла. Домашні капці не змінилися: такі ж старі, зручні і з рожевою обскубаною опушкою. 

Вона стояла посеред кімнати і тихенько промовила: 

— Є тут хто? 

У відповідь бекнула овечка. Та вона десь далеко, на пагорбах, і не могла її чути. 

Двері рипнули і відчинились, до кімнати прослизнув Щуроміх. Він терся їй об ноги і мурчав, як виляски грому, а тоді стрибнув на її ліжко і скрутився калачиком. 

Тіфані неквапно і замислено одяглась, сподіваючись, що кімната скористається нагодою і викине якийсь коник. 

Внизу мама готувала сніданок. Вона поралася коло мийки. 

Тіфані вихором пронеслася повз неї, до посудомийні, а звідти — до молочарні. Навкарачки проповзла по підлозі, зазираючи під мийку і шафки. 

— Можете виходити, чесно, — сказала вона. 

Анічичирк. У молочарні нікого, крім неї, не було. Вона любила залишатись тут наодинці. Це, так би мовити, її власний простір. Але не тепер. Тепер тут занадто порожньо, занадто чисто… 

Коли вона прибрела назад до кухні, мама все ще поралася коло мийки — мила начиння, а на столі вже парувала тарілка вівсянки для Тіфані. Стіл було накрито на одного. 

— Сьогодні я зіб’ю більше масла, — сказала Тіфані, сідаючи за стіл. — Молока ж так багато. 

Мама кивнула і поставила вимиту тарілку на сушку біля мийки. 

— Мамо, я провинилася, чи що? — спитала Тіфані. 

Мама заперечно кивнула. 

Тіфані зітхнула: 

— А тоді вона прокинулася. Це був всього лиш сон. 

Це чи не найгірше завершення історії. Все було як насправді. Вона пам’ятає, як пахне димом печера малолюдків і як той… як його звали?.. ага, так, Пограбуйко… як Пограбуйко хвилювався, коли розмовляв з нею. 

Так дивно, що Щуроміх лащився до неї. Він за першої ж нагоди біг до неї на ліжко, але вдень завжди тримався від неї осторонь. Як дивно… 

З камінної полиці почувся бренькіт. Порцелянова пастушка на Бабусиній полиці заходила ходуном. Тіфані завмерла з ложкою каші на півдорозі до рота і дивилась, як та зараз впаде, і таки так — фігурка ковзнула додолу і розбилася на друзки. 

Бренькіт не вгавав. Тепер деренчало в печі. Тіфані бачила, як дверцята тремтять на завісах. 

Тіфані глянула на маму — та й далі розставляла вимитий посуд на сушці. Але тарілку мама тримала не в руці… 

Дверцята пічки злетіли із завіс і ковзнули на підлогу. 

— Не їж вівсянку! 

Нак Мак Фіґлі — сотні малолюдків — увірвались до кухні і заповнили всю кімнату. 

Стіни затремтіли. Підлога хитнулась. І тепер біля мийки стояла навіть не людська істота, а… щось, і те щось від людини мало не більше, ніж імбирний чоловічок — сіре, як прокисле тісто, ворушке, і воно посунуло на Тіфані! 

Малолюдки закрутилися хурделицею і рушили йому назустріч. Тіфані глянула в очі того «чогось» — крихітні чорні цятки. І десь із самого її нутра вирвався крик. 

Ні задніх думок, ні передніх — тільки крик! Зірвавшись з губ, він заповнив собою увесь простір, зробився наче той чорний тунель, в який вона провалилася, під звуки, що лунали позад неї: 

— Чого витріщилася, га? Копняків захтіла, та? 

Тіфані розплющила очі. Вона лежала на вологій землі у засніженому похмурому лісі. Малолюдки за нею стривожено спостерігали, але дехто з них пильно вдивлявся у гущавину лісу. 

Там, поміж дерев, було… щось. Шматки чогось. Воно було сіре і висіло на гіллі, наче старе шмаття. 

Тіфані повернулась до Дурноверхого Вулі, що стояв позаду і схвильовано на неї дивився. 

— Це ж був сон, правда? — спитала вона. 

— Не зовсім, — відповів він. — І сон, і ява. 

Тіфані рвучко сіла, аж малолюдки відстрибнули. 

— Але там… щось було, а тоді ви всі повистрибували з печі! — сказала вона. — Ви мені приснились! Що це за істота була? 

Вільям-співець втупився в неї поглядом і збирався з думками. 

— Це була дрімка, — пояснив він. — Пам’ятаєш, тут нема нічого свого? Усе є відображенням ззовні. Або вкрадене з іншого світу. Або Крулева начарувала. Дрімка ховалася в деревах, і ти так швидко йшла, що не звернула уваги. Знаєш, що таке павуки? 

— Та звісно! 

— От, павуки плетуть павутину. Дрімки плетуть сни. Тут це легко. Твій світ — майже справжній. А цей — майже несправжній. Майже сон. А дрімки висновують для тебе сни, такі собі пастки. Якщо ти щось з’їсиш уві сні, то не захочеш звідти йти. 

Він явно собою пишався і чекав, що Тіфані буде вражена. 

— А навіщо дрімки це роблять? — спитала Тіфані. 

— Вони люблять дивитися сни. Тобі уві сні добре — вони тішаться. Вони будуть дивитися, як ти їсиш примарну їжу і тішитися, а насправді ти помиратимеш голодною смер-р-ртю. А тоді дрімка тебе ззість. Не одразу, звісно ж. Вона трохи зачекає, поки ти підгниєш, бо вона, знаєш, беззуба. 

— То як же ж вибратися з тої дрімоти? 

— Найліпший спосіб — знайти дрімку, — сказав Пограбуйко. — Вона десь там є, ховається десь. А тоді дати їй добрячого копняка… 

— Що ти маєш на увазі, коли кажеш «копняка»? 

— Голову їй відрубати. От то помагає. 

«От тепер я вражена, — подумала Тіфані. — Але здались мені такі враження…» 

— І це — Дивокрай? — спитала вона. 

— Ая. Туристів сюди не водять, — відповів Вільям. — А ти — молодець. Ти опиралася. Ти зрозуміла, що щось не так. 

Тіфані пригадала собі милого котика і пастушку, що впала з полиці. Вона сама собі намагалася подати знак. Треба було бути пильнішою. 

— Дякую, що ви по мене прийшли, — сказала вона лагідно. — Як ви мене знайшли? 

— Ми будь-куди знайдемо дорогу, навіть у др-р-рімоту, — відповів Вільям, усміхаючись. — Ми ж, зрештою, викрадачі. 

Шматок дрімки впав з дерева і гепнувся у сніг. 

— Більше їм мене не впіймати! — вигукнула Тіфані. 

— Ая. Я бачу. У тебе жага крові, — сказав Вільям, і в голосі звучали нотки захоплення. — Якби я був дрімкою, то навіть би не підступався близько. Але ти знай, що їх ще буде і буде, а вони бувають ой які підступні. Вони служать вартовими у Крулеви. 

— Я не дам себе ошукати! 

Тіфані враз пригадала той жах, коли все навколо почало втрачати свою подобу і змінювати форму. Найгірше, що це все відбувалося в неї вдома, на її території. Це було справжнє жахіття, коли великі безформні кусні гепалися на підлогу кухні. Лють свою вона теж пригадала. Хтось намагався вторгнутися у її дім. 

Те щось не просто намагалося її вбити, воно її принизило… 

Вільям пильно на неї подивився: 

— Ая, ти маєш фест розлючений вигляд, — сказав він. — Ти, мабуть, дуже любила свого брата, якщо готова боротися за нього із чудовиськами… 

Тіфані не могла спинити потік думок. «Я не люблю брата. Знаю, що це так. Він… як вчепиться, то не відчепиться, ходить помалу, стільки часу згаяно, бо треба його глядіти, і верещить він, усе йому дай та дай. І не поговориш з ним нормально. Все, що він може, — вимагати». 

Та Задня Думка була інша: «То мій брат! Мій дім, моя сім’я, мій брат! Та як вони сміють чіпати моє!». 

Її вчили не думати лиш про себе. Вона — не егоїстка, принаймні у звиклому значенні цього слова. Вона намагається дбати про інших. Ніколи не бере останній шматок хліба. Але зараз не про це. 

Вона не якась особливо шляхетна, відважна чи добра. Вона робить те, що слід робити, бо інакше не можна. І тут їй згадався… 

…ліхтар Бабуні Болячки, що у морозяну іскристу ніч чи в громовицю, що більше скидалася на безжальну війну, миготів на полонині і рятував заблудле ягня від смертельного морозу чи витягав барана, що звалився з кручі. Крізь мороз вона брела вночі у пошуках дурнуватої овечки, від якої й спасибі не діждешся, і яка завтра ж утне таку ж дурницю і потрапить у халепу, можливо, й ще більшу. Вона йшла, бо не йти — немислимо. 

Одного разу дорогою їм стрівся мандрівний крамар з ослом. Ослик був малий — його ледь видно з-під нав’ючених мішків. Ослик впав під тягарем і крамар лупив його дрюком. 

Тіфані розплакалась, коли це побачила, а Бабуня щось тихо наказала Блискавці та Грому… 

Крамар лишив ослика в спокої, коли почув гарчання собак. Ті обступили його з обох боків так, що він не міг одночасно тримати їх обох у полі зору. Він замахнувся на Блискавку, але Грім загарчав ще загрозливіше. 

— Я б на вашому місці цього не робила, — промовила Бабуня. 

Крамар був не дурний. Собаки дивилися на нього незворушним сталевим поглядом. Він опустив дрючок. 

— А тепер кидай дрюка, — сказала Бабуня. Чоловік послухався, кинувши його, наче той запік його в долоню, додолу, аж закурилося. 

Бабуня Болячка підійшла і підняла ту патичину. Тіфані добре пам’ятає, що це була вербова лозина — довга і пружка. 

І тут — так швидко, що рука замиготіла в повітрі, — Бабуня цвьохнула крамаря по обличчю, залишивши дві червоні смуги. Чоловік хотів було дати Бабуні здачі, але вчасно спам’ятався, бо собаки тільки й чекали команди «фас». 

— Що, болит? — запитала Бабуня ввічливо. — Тепер ти зрозумів, хто ти, а хто я. Ти продаєш баняки і пательні, і непогані, наскільки я знаю. Але одного мого слова досить, щоб ти сюди свого носа не потикав. Ясно тобі? Краще нагодуй тварину, а не лупи. Ти мене зрозумів? 

Крамар кивнув. Очі мав заплющені, руки йому тряслись. 

— На тому й порішили, — сказала Бабуня Болячка. Собаки миттю втихомирились і знову стали просто собі вівчарками. Вони підійшли до Бабуні і сіли по обидва боки від неї, висолопивши язики. 

Чоловік розпакував клунки, нав’ючені на ослика, і взяв собі трохи тягаря на плечі, а тоді обережно штурхнув ослика, щоб той встав. Бабуня, набиваючи люльку «Веселим Моряком», спостерігала за ним. А тоді, коли запалила люльку, сказала, наче це щойно спало їй на гадку: 

— Ті, хто в силі, мают помагати тим, хто безсилий. Той, хто має голос, має заступитися за безголосих. 

Тіфані подумала: «Може, така і має бути відьма? Це не зовсім те, що я собі думала! А де ж крута сторона відьомства?». 

Тіфані підвелася: 

— Ходімо! — сказала вона. 

— А ти шо, не стомиласі? — спитав Пограб. 

— Нам треба йти! 

— Ая, добре! Крулева, напевно, пішла до себе, по той бік лісу. Ми тебе понесемо, а то будемо плентатисі пару годин… 

— Я хочу йти сама! 

Спогад про велетенське мертвецьке обличчя дрімки ожив у пам’яті, але лють його швидко витіснила: 

— Де моя сковорідка? Красно дякую! Рушаймо! 

Вони пробиралися крізь дивні дерева. Сліди кінських копит аж виблискували у темряві. То тут, то там вони перетиналися з іншими слідами — це могли бути пташині сліди, а ще були круглі відбитки, що могли належати кому-завгодно, і смуги, немов сліди змій, якби водилися снігові змії. 

Малолюдки бігли по праву і по ліву руку від неї. 

Навіть коли лють вгамувалася, на цей світ неможливо було дивитися, щоб не лускала від болю голова. Те, що було вдалині, набувало форми вкрай швидко, а як тільки його минеш, воно знову змінювалось… 

Майже несправжній, так казав Вільям. Майже сон. Цьому світу бракувало справжності, щоб предмети вдалині мали обриси реального. Божевільний маляр поспіхом квацяє фарбами. 

Коли вона придивлялася до дерева, то воно мінялося на очах, уподібнювалося до справжніх дерев і вже не скидалося на щось, намазюкане Погіршаєм, і то — із зав’язаними очима. 

«Це вигаданий світ, — подумала Тіфані. — Майже як казка. В казці й не треба описувати дерева детально, хто на це зважає?» 

Тіфані спинилася на галявинці і уважно роздивлялася дерево. Дерево ніби розуміло, що на нього дивляться. Воно набувало обрисів справжнього: стовбур вкрився корою, на великих гіляках з’явилося розгалуження гіллячок. 

Довкола її стіп танув сніг. Танув — не зовсім відповідне слово. Він просто щезав, а зі споду з’являлися листя та трава. 

«Якби я була світом, якому бракує справжності, — думала Тіфані, — то сніг би був зручним рішенням. Його можна зробити завиграшки. Все довкола просто біле. Біле і просте. Але я зараз це ускладню. Я ж справжня, на відміну від цього світу». 

Почулося дзижчання, і Тіфані глянула вгору. 

Раптом у повітрі замиготіли крихітні, менші за фіґлів, людці з крилами, як у бабок. Довкола них сяяв золотавий ореол. Тіфані зачаровано потяглась до них рукою… 

Тієї ж миті вона відчула, як чи не увесь клан Нак Мак Фіґлів смикнув її щосили і відіпхнув у кучугуру снігу. 

Коли вона вибралася звідти, галявина обернулася на поле бою. Малолюдки стрибали і колошматили крилатих людців, які кружляли над ними і дзижчали, наче оси. На її очах двоє шугнули на Пограба і, вчепившись у волосся, підняли його високо над землею. 

Борсаючись в повітрі, він щодуху верещав. Тіфані підстрибнула і вхопила його за пояс, водночас другою рукою відмахуючись від крилатих чудовиськ. Ті відпустили малолюдка і, вправно вивернувшись від неї, чкурнули, відчайдушно тріпочучи крильцями, наче колібрі. 

Звідкілясь зачулося: 

— О-о-о-о-о-о-ое-е-е-е-е-е-ер-р-р-р-р-р… 

Пограб борсався в обіймах Тіфані: 

— Швидко! Постав мене на землю! — верещав він. — Зара буде поезія! 

Розділ 9 

Загублені хлопці 

Стогін, болісний, як тридцять понеділків на місяць, лунав на галявині. 

— О-о-о-о-о-о-ое-е-е-е-е-е-ер-р-р-р-р-р… 

Це було схоже на рик зраненого звіра. Але насправді це стогнав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, що стояв у кучугурі снігу, поклавши одну руку на серце, а другу випроставши поперед себе. Дуже театрально. 

Він закотив очі і стогнав: 

— О-о-о-о-о-о-ое-е-е-е-е-е-ер-р-р-р-р-р… 

— Ая, як тя муза запопаде, то тримайте мене семеро, — сказав Пограбуйко, затуляючи вуха долонями. 

— О-о-о-о-о-о-ой-й-й-й-й-й-й, жаль великий і туга стр-р-рашна, — дуднів малолюдок, — нас спіткали, коли ми завітали у той Дивокр-р-рай, де все занепало і в скор-р-рботі пр-р-ропало… 

Крилаті істоти завмерли, а тоді заметушились. Вони буцались безпорадно одне в одного. 

— Незліченні стр-р-рахіття тр-р-рапляються щодня, — завивав далі Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — І, прикро зізнатись, феї кр-р-рилаті немилосер-р-рдно на нас з неба напали. 

Бабки-летючки запищали. Одні попадали у сніг, а ті, що втримались на льоту, розлетілись навсібіч. 

— Кр-р-рильми тр-р-ріпотіли, а ми їх вір-р-ршами зустр-р-ріли! Тут їм і кінець! — прокричав їм услід Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. 

І вони зникли. 

Фіґлі помалу приходили до тями після бою. Одних до крові покусали крилаті феї, інші просто валялись на землі, постогнуючи від болю. 

На своєму пальці Тіфані теж зауважила дві крихітні дірочки від укусу. 

— Все обійшлося, — прокричав Пограбуйко десь з-під її ніг. — Вони нікого не вкрали, тільки пару хлопців оглухло, бо не встигли затулити вуха від поезії. 

— Вони одужають? 

— Ая, одужают потроху з нашою поміччю. 

Вільям виліз на кучугуру снігу, де все ще стояв Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. Він по-дружньому поплескав товариша по плечу: 

— Брате, — сказав він гонорово, — гірших вір-р-ршів я ще не чув! Вуха пов’яли, сер-р-рце закр-р-ровило. Останні рядки ще можна допр-р-рацювати, але р-р-ричав ти знатно. З тебе буде фест співець! 

Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока зашарівся від компліментів. 

«У Дивокраї слова справді мають силу, — подумала Тіфані. — А я тут справжніша за все довкола. Пам’ятатиму про це». 

Фіґлі вишикувалися в шеренги — доволі хаотичні, слід визнати, — і вирушили в дорогу. Однак Тіфані цього разу не прагла йти попереду. 

— Як тобі ті летучки малі? — спитав Пограб, коли Тіфані висмоктувала кров з ранки на пальці. — Подобалисі? 

— Чому вони хотіли тебе вкрасти? 

— Вони несут жертву у свої гнізда, де їхні писклі живут. 

— Досить! — заволала Тіфані. — Не хочу цього знати! 

— Ага, то сумне, — відповів Пограб, радісно усміхаючись. 

— Ви колись тут жили? 

— Так, але тоді було не так зле. Не ідеально, зауваж, але Крулева ще не була така холодна, як теперка. Круль ще був. Вона тоді раділа. 

— А що сталося з Королем? Він помер? 

— Ні. Слова їм стали поперек, якщо ти розумієш, про що я, — сказав Пограб. 

— Вони посварились? 

— Троха, — відказав Пограб. — То були чарівні слова. Ліси щезли, гори вибухнули, сотні загинули, та й таке. І він вернувсі у свій світ. Ту, в Дивокраї, ніколи не було мед та й ложкою, навіть у ті ліпші часи. Але можна було жити, якщо не дрімати. Ту були квітки, пташки і літо. А теперки лиш дрімки, псиська, кусючі феї і всяке нещастя лізе сюди з різних світів. Дивокрай зійшов на пси. 

«Понабігало з інших світів, — думала Тіфані, бредучи крізь сніги. — Світів безліч, і вони всі юрмляться, як горошини в стручку, або ж ховаються в мильних бульбашках, а ті — ще в одній бульбашці». 

Вона уявила собі, як створіння пробирається із світу у світ, достоту як миші у комірчину. Тільки вони набагато гірші, ніж миші. 

«Що буде, якщо дрімка пробереться у мій світ? То не буде одразу зрозуміло. Вона сидітиме собі в кутку і ніхто її не побачить. І вона змінить твоє бачення світу, оберне сни на жахіття у сни, аж захочеться померти…» 

Та Задні Думки їй підказували: цікаво, скільки вже до нас пробралося, а ми й не знаємо? 

«Я у Дивокраї, де сни ранять. Я там, де всі казки реальні, де всі пісні справжні. Нісенітниця, як для келди, думала я…» 

Задні Думки застерегли її: «Стривай-но, а що тобі перше спало на думку?». 

І Тіфані подумала: «Та це вже якісь Дуже Задні Думки! Я думаю про те, як я подумала, що я думаю. Принаймні так я думаю». 

Задні Думки запропонували: «Вгамуймося, будь ласка, а то всі не помістимося у таку маленьку голову». 

Кінця-краю лісу не було. Властиво, це був маленький лісок, який, невідомо як, обертався навколо них, коли вони йшли. На те воно й Дивокрай, зрештою. Нічому вірити не можна. 

Сніг щезав там, де ступала Тіфані. Не встигала вона й зиркнути на дерева, як ті одразу чепурились і прибирали справжнього вигляду. 

Королева… гаразд, подумаємо про королеву. Вона має власний світ. Вона може з ним робити що завгодно. А вона лиш краде і руйнує. 

Здаля почувся тупіт копит. Це вона! Що ж мені робити? Що казати? 

Нак Мак Фіґлі поховалися за деревами. 

— Ховайся! Не стій там! — прошепотів Пограбуйко. 

— Може, малий з нею! — сказала Тіфані, вхопивши сковорідку міцніше і вдивляючись у блакитні тіні, що мигтіли поміж дерев. 

— То й що? Ми придумаємо, як його визволити! Це Крулева! Крулеву пательнею не луплять! 

Гул копит наближався, і стало зрозуміло, що кінь не один. 

З-за дерев вийшов олень. Його тіло парувало жаром. Він витріщився на Тіфані божевільними червоними очима і стрибнув на неї. Тіфані пригнулась, і він пролетів над нею: в ніс їй вдарив страшний сморід, а на шию впали каплі його поту. 

Це жива тварина. Такого смороду не придумаєш. 

І тут вистрибнули пси… 

Першому дісталось дном пательні, і він дав сторчака. Другий спробував було її клацнути зубами, але відволікся на малолюдків, що повилазили з-під кожної його лапи. Важко кусатись, коли всі чотири лапи роз’їжджаються навсібіч, а на голову вилазять малолюдки… яке там кусання на думці! 

Нак Мак Фіґлі не терплять гончаків. 

Тіфані придивилась до білого коня. Він теж справжній, як їй здалось. Верхи сидів хлопець. 

— Ти хто? — спитав він. 

Але з його вуст це прозвучало наче: 

— Що ти таке? 

— А ти хто? — запитала Тіфані, відгортаючи волосся з лоба. Це найкраще, на що вона спромоглась. 

— Це мій ліс, — сказав хлопець. — Наказую тобі мене слухатись! 

Тіфані придивилася до нього уважніше. Тьмяне, наче вже своє відсвітило, світло Дивокраю не давало добре розгледіти хлопця, але що більше вона придивлялася, то більше впевнювалась у своїй здогадці. 

— Ти Роланд, чи не так? — спитала вона. 

— Не смій так до мене звертатись! 

— Так, це ти. Син Барона! 

— Наказую тобі замовкнути! 

Вираз його обличчя змінився — він зморщився і порум’янів, наче от‑от розреветься і щосили стримується. Він замахнувся батогом… 

І батіг ледь чутно цвьохнув. Тіфані глянула додолу. Нак Мак Фіґлі з’юрмились під конем і повилазили один одному на плечі, щоб перерізати попругу у сідлі. 

Тіфані зробила жест рукою: 

— Стій! — крикнула вона командним тоном. — Поворухнешся — і впадеш з коня! 

— Ти мене зачарувала? Ти відьма? — хлопець кинув батіг додолу і витяг з-за пояса довгий кинджал. — Смерть відьмі! 

Він пришпорив коня, і світ сповільнився, розтягнувши момент і наче коментуючи «ай-яй-яй»: хлопець, все ще тримаючи кинджал, звалився з коня і приземлився сторчма у сніг. 

Тіфані вже знала, що буде далі. З-за дерев пролунав голос Пограба: 

— Ото ти попався, хлопче! Хапайте його! 

— Ні! — верескнула Тіфані. — Не руште його! 

Хлопець відсахнувся, витріщившись з переляку на Тіфані. 

— Я тебе знаю, — почала вона. — Ти Роланд. Ти Баронів син. Кажуть, що ти загинув у лісі… 

— Мовчи! Про це не можна говорити! 

— А це чому? 

— Бо зле буде! 

— І так уже зле, — сказала Тіфані. — Послухай, я тут, щоб врятувати мого… 

Та хлопець зіп’явся на ноги і чкурнув у ліс. Він озирнувся і закричав: 

— Дай мені спокій! 

Тіфані побігла було за ним, перестрибуючи вкриті снігом колоди, але він усе віддалявся та віддалявся, шмигаючи від одного дерева до іншого. А тоді він спинився і озирнувся. 

Тіфані підбігла до нього і сказала: 

— Я знаю, як тебе звідти витягти… 

…і пустилась у танок. 

Вона тримала за руку папугу, чи, принаймні, когось із папужою головою. 

Ноги самі виписували ідеальні кроки. Вона кружляла, тримаючись за руки з тепер уже павичем, чи принаймні з кимось із павичевою головою. Вона визирнула з-за його плеча і побачила, що вже не в лісі, а в якійсь кімнаті, ні, залі, повній людей — і всі танцюють. 

«Ох, — подумала вона. — Ще один сон. Яка ж я розтелепа…» 

Музика лунала дивна. В ній був ритм, але він був нечіткий і чудний, наче музики вперше взяли інструменти до рук, пірнули у воду і грали ноти задом наперед. Танцюристи були в масках, принаймні вона сподівалася, що то маски. Вона спіймала себе на думці, що теж дивиться крізь прорізи для очей, на ній теж маска і довга блискуча сукня. 

«ОК, — подумала вона розважливо. — Я натрапила на дрімку і опинилася тут. Уві сні. Але це не мій сон. Дрімка ліпить марево з усього, що знайде в голові, але я ніколи не мріяла про…» 

— До ре мі мі ре до? — спитав павич. Голос його лився, як музика. Це був майжеголос, однак не зовсім. 

— Так, — сказала Тіфані. — Чудово. 

— Со? 

— Так, до ре мі ре до? 

Здається, подіяло. Павичеголовий танцюрист вклонився і сумно мовив: 

— Ку ку соль, — і пішов собі геть. 

«Десь тут є дрімка, — промовила Тіфані сама до себе. — І дуже вправна. Це солодкий сон». 

Та і в ньому були невеличкі неполадки. В кімнаті були сотні людей, але ті вдалині, хоч і рухалися доволі природно, були, як і дерева, — всього лиш кольоровою плямою. Однак, щоб зауважити це, слід було добре придивитися. 

«Перший Погляд», — подумала Тіфані. 

Повз неї минало безліч пар у лискучому вбранні і масках — так, наче вона просто одна з гостей. Ті, хто не йшли танцювати, прямували до довгих столів, що гнулися від усіляких наїдків. 

Такі страви Тіфані бачила лиш на малюнках. На фермі, звісно, ніхто не голодував, але навіть коли їжі було більше, ніж вдосталь — на Вепроніч чи по жнивах, такого в них не було ніколи. 

Їжа на фермі була переважно всіх відтінків білого та брунатного. Ніколи в них не було нічого рожевого чи блакитного і, тим паче, — їжа ніколи не тремтіла і не тряслась. 

Тут було щось на паличках, щось осяйне і блискуче в півмисках. Все було якесь вигадливе: прикрашене кремом, шоколадними крихтами і незліченними кольоровими кульками. Все було вимішане, глазуроване чи закручене. На їжу це не було схоже. Такий вигляд, мабуть, має їжа, коли ти себе добре поводив, умер і потрапив у рай. 

Це їжа не просто для того, щоб насититися, а щоб ще й похизуватись. Її виклали на купи зелені і декорували велетенськими квітковими композиціями. Прозорі фігури різних форм височіли, наче мильні камені, посеред їстівного пейзажу. Тіфані простягла руку і торкнулася до блискучого півника. Він був вирізьблений з льоду — аж змокріли пучки пальців. Постатей було багато різних: огрядний веселун, таця крижаних фруктів, лебідь… 

На мить Тіфані піддалася спокусі. Вона так давно не мала й риски в роті. Та ця їжа — зовсім не їстівна. Це надто очевидно. Це приманка. Аж чутно, як вона промовляє: 

— Привіт, дорогенька! З’їж-но мене! 

«Я починаю розуміти, що до чого в цьому світі, — подумала Тіфані. — Як добре, що дрімки не скумекали покласти сиру…» 

…і тут з’явився сир. Так, наче він там завжди й був. 

В «Альманаку» вона бачила чимало різних видів сиру. Вона зналася на сирі і їй завжди було цікаво, як смакують ті незнані види. 

Так багато сирів із загадковими назвами, як‑от тремтливий мамкабер, пахучий форкор, старий гавкавда, червонявий риблошмяк і, звісно ж, легендарний підстілтон з блакитною цвіллю, який слід прицвяхувати до столу, щоб на інші сири не кидався! 

«Маленький шматочок не зашкодить, авжеж… Скуштувати — це ж зовсім не те саме, що з’їсти, правда ж? Все ж під контролем. Я ж бачу цей сон наскрізь. Ну що може трапитися страшного?» 

«Сир… ну хто може встояти перед сиром!» 

«Звісно, що дрімка виклала сюди сир, як тільки я подумала про нього…» 

Тіфані вже взяла в руки ніж для сиру. Вона й сама не знає, як так сталося. 

Холодна краплина впала їй на руку. І вона глянула на найближчу крижану скульптуру. 

Пастушка у сукні з опуклими клинами і великому капелюсі. Тіфані була певна, що раніше це був лебідь. 

До неї повернулася лють. Її мало не ошукали! Вона пильно подивилася до ножа для сиру і наказала: 

— Обернись на меч. 

Врешті-решт, дрімка ж втілює її думки, але що думати, вирішує Тіфані. Вона ж справжня. І якась частина її наяву. 

Щось клацнуло. 

— Поправка, — сказала Тіфані. — Обернись на трохи легший меч. 

І тепер вона мала меч, який могла втримати в руках. 

Зелень на столі зашелестіла, і звідти вигулькнула руда чуприна. 

— П-с-ст, — прошепотіла вона. — Не їж канапе! 

— А ти спізнився! 

— Та то все та псякров, дрімка, яка тебе тут морочить, — пояснив Пограб. — Не хтіла нас впустити, бо ми вбрані не за дрескодом. 

І він, вбраний у чорний смокінг з метеликом, виліз з капусти і зніяковів. Капуста знову зашелестіла, і звідти повистрибувало решта фіґлів. Вони трохи скидалися на рудоволосих пінгвінів. 

— Дрескод? — здивувалася Тіфані. 

— Ая, — відповів Дурноверхий Вулі, з листочком капусти на голові. — І, якби мене хто питав, то ті смокінячі портки страшно тиснут! 

— Ти вже знайшла дрімку? — спитав Пограб. 

— Ні! Тут тьма-тьмуща людей! 

— Я допоможу, — сказав Пограбуйко. — Дрімка сі не сховає, якщо ти станеш просто перед нев. Та буть пильна! Хто його зна, на шо воно здатне, як го в кут загнати. Хлопці, так, ану вйо на пошуки і вдавайте, шо вам ся вечірка подобає! 

— Можна напитисі і побитисі?! — радісно вигукнув Дурноверхий Вулі. 

— А най тебе качка копне, — закотив очі Пограб. — Ні, лоботрясе, ніяких бійок і пиятик! То є крута вечірка, ти то розумієш? А то значить, шо треба напижитисі як єндик і вести світські бесіди! Розчинисі в натовпі! 

— Я є знатний розчинник! Всі в осад випадут! — запевнив Дурноверхий Вулі. — Ходімо! 

Навіть уві сні, навіть на розкішному балу, Нак Мак Фіґлі не розгубились: дожени, вгати і верещи — але ввічливо! 

— Прекрасна погода, як на цю пору, так, пане смердюху? 

— Гей, смаркаче, ану принеси-но мені картопельки по-французьки, і то прудко! 

— Оркестр грає божественно! Чи так, чи не так, а як є! 

— Ану засмаж мені ікри, і щоб зі скоринкою! 

З натовпом коїлось щось дивне. Ніхто не панікував і не намагався втекти, а це, поза сумнівом, — єдино правильна реакція на вторгнення фіґлів. 

Тіфані пройшлася залою. Люди в маскарадних костюмах не зважали на неї. «Це тому, що вони тут тільки для масовки, — подумала вона, — як і дерева — для фону». Вона попрямувала до блакитних дверей і відчинила їх. 

Там не було нічого — тільки непроглядна темрява. 

Отож… єдиний вихід — знайти дрімку. Варіантів більше нема. Дрімка може бути де завгодно. Це може бути маска, а може й просто стіл. Це може бути що завгодно. 

Тіфані роздивлялася натовп. І тут вона побачила Роланда. 

Він сидів за столом. Сам. Стіл гнувся від наїдків. В руці він тримав ложку. 

Вона підбігла до нього і вибила йому ложку з рук: 

— Ти геть здурів? — спитала вона, бештаючи його і підіймаючи на ноги. — Ти хочеш залишитися тут навіки? 

Позаду почувся гамір. 

Потім, пригадуючи, що відбулося, вона була певна, що це їй почулося. Вона просто знала, що там хтось є. Зрештою, це ж просто сон. 

Вона озирнулася. І там була дрімка. Вона визирала з-за колони. 

Роланд просто сидів і витріщався на все, що відбувалося навколо. 

— Все гаразд? — спитала у відчаї Тіфані, намагаючись його розтормошити. — Ти щось з’їв? 

— Соль моль соль, — пробурмотів хлопець. 

Тіфані озирнулась і глянула на дрімку. Та повільно наближалася, намагаючись триматися в тіні. Вона скидалася на маленького сніговика, зліпленого із брудного підталого снігу. 

Музика лунала гучніше. Свічки сяяли яскравіше. Пари у костюмах звірів кружляли все швидше й швидше. Підлога тремтіла. Сон сколихнувся. 

Нак Мак Фіґлі бігли до неї звідусіль і щось волали, намагаючись перекричати шум і гам. 

Дрімка підкрадалася до Тіфані, ворушачи товстими блідими пальцями. 

— Перший Погляд, — видихнула Тіфані… і відтяла Роланду голову. 

Сніг на галявині розтав, і дерева скидалися на цілком нормальні дерева. 

Дрімка лежала на землі, просто перед Тіфані, яка тримала в руці стару сковорідку, що, як виявилося, чудово відтинає голови. Оце так сон. 

Тіфані озирнулась і побачила Роланда — такого блідого, що його завиграшки можна було б сплутати з дрімкою. 

— Це було страшно, — сказала вона. — Дрімка хотіла, щоб я вбила тебе. Вона прибрала твою подобу. Але вона не вміє розмовляти, на відміну від тебе. 

— Ти мене мало не вбила! — прохрипів хлопець. 

— Скажеш таке, — відповіла Тіфані. — Будь ласка, не тікай. Ти, бува, не бачив тут маленького хлопчика? 

Роланд насупився: 

— Що? 

— Королева його викрала, — пояснила Тіфані. — А я прийшла повернути його додому. І тебе теж, якщо захочеш. 

— Тобі звідси не вибратися, — прошепотів Роланд. 

— Але ж сюди я пробралася? 

— Пробратися — просто. А вибратися ще нікому не вдавалося! 

— А я зможу! — сказала Тіфані впевнено, хоч насправді так не почувалась. 

— Вона тебе не відпустить! — вигукнув Роланд, задкуючи. 

— О, я тебе прошу, не будь таким… дурним, — відказала Тіфані. — Я знайду Королеву і поверну брата додому, щоб ти там не варнякав. Ясно тобі? До тепер мені все вдавалося. І я не сама, щоб ти знав, а з підмогою. 

— І де ж вона? — поцікавився Роланд. 

Тіфані озирнулася. Від Нак Мак Фіґлів не було й сліду. 

— Вони завжди приходять, — сказала Тіфані, — коли потрібно… 

Раптом вона усвідомила, що ліс якось дивно опустів. І охолов. 

— Вони будуть тут як тут, от побачиш, — додала вона з надією в голосі. 

— Вони залишились уві сні. В пастці, — монотонно пробубнів Роланд. 

— Не може такого бути! Я ж убила дрімку! 

— Все не так просто, як ти думаєш, — відповів хлопець. — Ти уявлення не маєш, що це за місце. У снах бувають ще сни. Ніколи невідомо, чи все відбувається наяву, чи ти все ще уві сні. Усі сні контролює Королева. Зрештою, це ж казкові малолюдці. Їм вірити не можна. Нікому не можна вірити. І тобі я теж не вірю. Ти ж, либонь, теж мені снишся. 

Він відвернувся від неї і пішов собі вслід за вервечкою слідів від копит. 

Тіфані завагалася на мить. Єдина справжня людина ось-ось піде геть, і вона залишиться на самоті з несправжніми деревами і тінями. 

І страхіттями, що в тих тінях ховаються, чатуючи на неї… 

— Гей, — сказала вона. — Ви де? Пограбе? Вільяме? Вулі? 

У відповідь — лиш тиша. Навіть еха не було. Вона сама-самісінька, тільки чутно, як серце калатає. 

Ясна річ, вона боролася і перемагала чудовиськ, чи не так? Але Нак Мак Фіґлі завжди були поруч, і це було простіше. Вони ніколи не опускають рук, вони кидаються в атаку, не задумуючись, і не знають, що означає слово «страх». 

Задні Думки привели Тіфані до словника. Який вона колись прочитала вздовж і впоперек: страх — це одне з тисяч невідомих малолюдкам слів. На жаль, їй воно добре відоме. І відчуття страху теж. Вона й зараз його відчуває. 

Тіфані взяла сковорідку. Не така вже це й добра зброя. 

Холодні синяві тіні поміж дерев, здавалося, розросталися і розросталися. 

Попереду, де виднілися сліди копит, вони були темніші. Дивно, та ліс позаду неї тепер був привітний, мало не принадний! 

«Хтось не хоче, щоб я йшла вперед, — думала вона. — Це… спонукає йти вперед!» Сутінки моторошно поблискували в тумані. Там може чигати що завгодно! 

Тіфані завагалася. Вона спіймала себе на думці, що чекає Нак Мак Фіґлів, марно сподіваючись почути їхній оклик «абодайго» (це точно погане слово, вона навіть сумнівів не має). 

Тіфані витягла з кишені ропуха. Той мирно спав у неї на долоні. Тіфані дала йому щигля. 

— Шо? — квакнув ропух. 

— Я застрягла в лісі жахіть і я тут зовсім сама, і… здається, скоро стемніє, — сказала Тіфані. — Що мені робити? 

Ропух розплющив одне сонне око і пискнув: 

— Геть. 

— А то з тебе помічник! 

— Найкраща порада у світі, — відповів ропух. — А тепер поклади мене в кишеню, а то від холоду я впадаю в сплячку. 

Тіфані неохоче поклала тваринку назад до кишені фартуха і випадково намацала томик «Овечих недуг». 

Вона витягла книжку і розгорнула навмання. Це був розділ про лікування зіпріння — увесь текст закреслили олівцем, а на берегах акуратним круглим бабусиним почерком було виведено: 

Тіфані дбайливо згорнула книжку й обережно, щоб не розбудити ропуха, поклала у кишеню. А тоді, міцно вхопивши ручку сковорідки, ступила у синяву тінь. 

«Звідки беруться ці тіні, якщо на небі нема сонця?» — думала вона, бо краще зосередитись на таких питаннях, аніж розмірковувати про значно гірші речі. 

Та цим тіням не потрібне світло. Вони клубляться понад снігом самі по собі, а коли Тіфані підступає ближче — щезають. Ну, це принаймні непогано. 

Тіні юрмились в неї за спиною. Вони йшли за нею назирці. Декілька разів Тіфані оберталась до них обличчям і тупала на них — тоді тіні відступали і ховалися за деревами, та вона знала — варто відвернутися, як вони тут як тут. 

Попереду вона вгледіла дрімку, що ховалася за деревом. Тіфані на неї крикнула і замахнулась сковорідкою — і та пошкандибала геть. 

Роззирнувшись довкола, Тіфані побачила ще двох дрімок далеко позаду. 

Стежка вилась догори і ховалась у чомусь, що скидалося на ще густіший туман. Туман злегка переливався. Тіфані попрямувала вперед, бо іншої дороги не було. 

Коли вона піднялася на вершину, то опинилася над долиною. 

Там сиділо чотири дрімки — великі такі, більші за тих, що їй траплялися раніше. Вони сиділи одна навпроти одної, наче по кутах квадрата, випроставши коротенькі ніжки. Кожна мала золотий ошийник і прип’ятий до нього ланцюг. 

— На ланцюгу? — здивувалася Тіфані вголос. — Але ж… 

…хто міг прип’яти дрімку на ланцюг? Тільки хтось, хто й сам вміє снувати сни. 

«Ми тримали на ланцюгу вівчарок, щоб ті допомагали нам пасти отару. Дрімки пасуть сни для Королеви…» 

По центру квадрата, в якому сиділи дрімки, клубився туман. Сліди копит і сліди Роланда вели повз дрімок на прив’язі — у гущу туману. 

Тіфані вертнулась на місці. Тіні відсахнулись. Враз довкола стало пусто: ану співу пташок, ані шелесту лісу. Вдалині вона розгледіла ще трьох дрімок — їхні великі, круглі і розлізлі писки визирали з-за дерев. 

Вони її оточили і пасли. 

Як би було добре, якби хтось був поруч і її спинив: 

— Ні! Це надто небезпечно! Не роби цього! 

На жаль, нікого поруч не було. Вона ось-ось зробить щось небувало відважне, а ніхто навіть не знатиме, якщо щось піде не так. Це її страшить і водночас… дратує. Як її це дратує! Це місце її дратує. Глупе і дивне. 

Те саме вона відчувала, коли Дженні виплигнула з річки. З її річки! І та Королева викрала її брата! Може, це й егоїстично так думати, але лють — це краще, ніж страх. Страх — це холодний і вогкий безлад, а от лють — гостра. І Тіфані це на руку. 

Дрімки пасуть її! Як вівцю! 

Розлючена вівця може покласти на лопатки злого собацюру. 

Отже… 

Чотири великі дрімки сидять по кутах квадрата. О, це буде усім снам сон… 

Замахнувшись сковорідкою — високо, аж по плече, щоб змести те, що насмілиться наблизитись, і, ледь стримуючись, щоб не впісятись, Тіфані поволі почала спускатися пагорбом, бредучи крізь сніги і тумани… 

…і прибрела вона у літо. 

Розділ 10 

Майстерний змах 

Спека, наче жар з духовки, обпалила їй обличчя, аж Тіфані зойкнула. 

Якось у неї вже був сонячний удар — там, у долині, коли вона гуляла без капелюха. І тепер усе було так само: світ навколо неї набув тривожно-тьмяних відтінків зеленого, жовтого і фіолетового. Тіні не було. Спека так згусла, що, здавалося, от‑от закуриться. 

Тіфані стояла серед очерету… принаймні було на це схоже. І він сягав їй вище голови. 

…і там росли соняхи, тільки от… 

…соняхи чомусь білі… 

…бо це ніякі не соняхи насправді. Це стокротки. Вона це знає напевно. Вона сотні разів бачила їх на малюнках у книжці казок. Це стокротки, а навколо — не очерет, а трава. А сама Тіфані — крихітна, дуже крихітна. 

Вона потрапила у дивний малюнок. Малюнок — це сон, чи сон — це малюнок, яка різниця, якщо ти — всередині! Впади-но зі скелі. Яка тобі різниця, чи земля наблизилась до тебе, чи ти — до землі. І так зле, і так погано. 

Здаля пролунав гучний хрускіт і хриплі окрики. Хтось заплескав у долоні і сказав сонним голосом: 

— Молодець! Дуже добре… 

Тіфані, прокладаючи собі шлях крізь траву, що було не так уже й легко, пішла на звук. 

На пласкому камені сидів чоловік і велетенським дворучним молотом лущив горіхи завбільшки з нього самого. За ним спостерігав натовп людей. Тіфані сказала «людей», бо нічого кращого їй на гадку не спало, однак те слово аж по швах тріщало від натуги вмістити у себе означуване. 

По-перше, вони всі були різного розміру. Хтось вищий, хтось нижчий, та всі були нижчі за траву довкола. Ті менші взагалі були крихітні. Дехто з лиця був такий, що годі двічі глянути. А дехто й такий, що й одного погляду забагато. 

«На те воно й сон, — сказала сама до себе Тіфані. — Сон і не має бути правдоподібним і приємним. Це просто сон, а не мрія. От би людям, які бажають, щоб «твоє життя скидалося на сон», потрапити сюди хоча б на п’ять хвилин». 

Коли вона вийшла на яскраву задушливу галявину, чоловік саме підняв молоток догори: 

— Перепрошую! — сказала вона. 

— Так? — запитав чоловік. 

— Чи нема тут, бува, Королеви? — спитала Тіфані. 

Чоловік витер піт з чола і вказав кивком на той бік галявини: 

— Її Величність пішли у спочивальню, — відповів він. 

— Спочили? Чи пішли в альтанку? — запитала Тіфані. 

— Друга думка правильна, міс Тіфані. 

«Тільки не питай його, звідки він знає твоє ім’я», — подумала Тіфані. 

— Дякую, — відповіла вона, а оскільки її гарно виховали, то ще додала: — Успіхів у лущенні горіхів. 

— Ось цей — міцний горішок, — відказав чоловік. 

Тіфані пішла далі, намагаючись не виказувати свого здивування і вдавати, що ця група дивних майжелюдей — це просто собі звичайне товариство. Найстрашніші серед них, мабуть, ті дві Великі Жінки. 

У Крейдокраї міцні жінки були в пошані. Всі фермери хотіли мати за дружину велику міцну жінку. Робота на фермі — важка, тож жінка, яка не може взяти під пахву двох поросят чи в’язку сіна на плечі — нікому не потрібна. Та ці дві могли підняти цілого коня! Вони пропікали Тіфані поглядом, коли та проходила повз. 

На спині в них були крихітні ідіотські крильця. 

— Який прекрасний день, щоб помилуватися, як лущать горіхи! — радісно вигукнула Тіфані, коли порівнялася з ними. 

Їхні велетенські бліді обличчя зморщилися, наче вони силувалися зрозуміти, що вона таке. 

Поруч із ними сидів невеличкий чоловічок з великою головою, облямівкою сивої бороди і шпичастими вухами. Вбрання його було дуже старосвітським. Він теж спостерігав за лущенням горіхів і заодно — за Тіфані. 

— Доброго ранку! — привіталася вона. 

— Пчих! — сказав він, а в голові у Тіфані пролунав синхронний переклад: «Тікай звідси!». 

— Перепрошую? — здивувалася вона. 

— Пчих! — повторив чоловічок, махаючи руками. А Тіфані знову почула переклад: «Тут дуже небезпечно!». 

Він відмахувався блідими руками, наче намагаючись відігнати її. 

Похитавши головою, Тіфані пішла собі далі. 

На галявині були пани та пані, люди у пишному вбранні, а ще — декілька пастухів. Дехто з них, однак, був наче зібраний із клаптиків — геть як у дитячій книжці, що лежала в Тіфані у спальні. 

Книжка та зроблена із цупкого картону, та попередні покоління малих Болячок добряче її обшарпали. На кожній сторінці, розрізаній поперек на чотири рівні смужки, був зображений якийсь персонаж. Суть книжки була в тому, що знуджене маля могло собі гортати сторінки і перевдягати персонажів. Так, тулуб пекаря могла вінчати голова воїна, а внизу були сукня та селянські чоботи. 

Тіфані ніколи не було настільки нудно: вона вважала, що навіть ті, хто все життя висять на гілляках головою донизу, не можуть аж настільки знудитися, щоб хоч п’ять секунд погортати цю книжку. 

Люди довкола неї мали такий вигляд, наче вони щойно зійшли зі сторінок тієї книжки, або ж — потемки одягалися на костюмовану вечірку. Дехто кивав їй, коли вона з ними порівнялася, але не був здивований її появі. 

Тіфані пірнула під листок, більший за неї, і там, у прихистку, витягла з кишені ропуха. 

— Шо? Хо-о-олодно мені-і-і, — пропищав ропух, скулившись у неї на долоні. 

— Холодно? Та тут як у печі! 

— Ні, хо-о-олодно, — вперся ропух. — Поклади мене до кишені, я замерзаю! 

«Стривайте», — подумала Тіфані: 

— А ропухам сняться сни? 

— Ні! 

— Ага… то тут насправді не гаряче? 

— Ні! Кажу ж тобі! То ти мариш! 

— Пс-ст, — почулося здаля. 

Тіфані поклала ропуха назад до кишені і довго не наважувалась обернутись. 

— Це я! 

Аж тоді глянула на кущ стокроток, вдвічі вищих за людський ріст. 

— Хто це «я»? 

— Ти з глузду з’їхала? — спитали стокротки. 

— Я шукаю брата, — відрубала Тіфані. 

— Такий нестерпний малий, який невпинно випрошує цукерки? 

З-за стокроток вигулькнув Роланд і приєднався до неї під листком. 

— Так, — сказала вона, відсуваючись з відчуттям, що лиш сестрі можна називати Погіршая нестерпним. 

— І погрожує впісятись, якщо його лишити самого? — спитав Роланд. 

— Так, то він! Де він? 

— То це твій брат? Це він завжди липкий і до всіх липне? 

— Та ж він! 

— І ти справді хочеш, щоб він повернувся додому? 

— Справді! 

— Але чому? 

«Бо він — мій брат, — подумала Тіфані. — Що за дурне питання!» 

— Бо це мій брат! То де він? 

— А ти точно зможеш звідси вибратися? — спитав Роланд. 

— Звісно, — збрехала Тіфані. 

— І ти візьмеш мене із собою? 

— Так. 

Принаймні вона на це сподівається. 

— Гаразд. Я тобі дозволяю себе забрати, — сказав Роланд, трохи заспокоївшись. 

— Ну це ж треба, дозволяєш! — відказала Тіфані. 

— Слухай, я ж тебе зовсім не знав. У лісі коїться дивне: то люди зникають, то загублені сни снують навколо… Треба бути обережним. Та якщо ти справді знаєш шлях додому, то нам треба повернутись якнайшвидше, щоб тато не хвилювався. 

Задні Думки заворушились у голові Тіфані. Вони нашептали таке: «Не подавай виду. Просто спитай…». 

— Як довго ти тут? — делікатно поцікавилась вона. 

— Ну, світло тут не дуже змінюється, — сказав хлопець. — Важко сказати… декілька годин чи, можливо, день… 

Тіфані щосили намагалася не подавати виду, але марно. Роланд примружився: 

— День? Правда ж? — перепитав він. 

— Е-е-е… а чому ти питаєш? — спитала Тіфані, відчайдушно намагаючись уникнути розмови. 

— Іноді здається, що довше. Я тільки декілька разів зголоднів за цей час — два чи три. І в туа… ну, розумієш, теж ходив всього пару разів. Але я стільки всього іншого встиг зробити! То був дуже активний день… 

І він замовк. 

— Еге ж. Все так, — сказала Тіфані. — Тут час іде повільніше. Насправді минуло… трохи більше часу. 

— Сто років? Тільки не кажи, що минула сотня років! Це все магія, і насправді минула сотня років, так? 

— Та ні! Що ти! Майже рік. 

Реакція хлопця її здивувала. Цього разу він мав справді переляканий вигляд: 

— О, ні! Це ще гірше, ніж сотня років! 

— А це чому? — спантеличено спитала Тіфані. 

— Якби минуло сто років, то мене б не висварили, коли я повернуся додому! 

«Гм-м», — подумала Тіфані. 

— Не думаю, що тебе сваритимуть, — сказала вона вголос. — Твій тато дуже страждає. Та й це не твоя провина, що Королеві заманулося тебе викрасти. 

Тіфані завагалася і замовкла, бо тепер все було написано на його обличчі. 

— Чи таки твоя провина? — спитала Тіфані. 

— Ну, я був на полюванні, і така гарна пані там їхала верхи на коні, а збруя вся в дзвониках, пані засміялася до мене, і я, ясна річ, пришпорив свого коня і погнався за нею, а тоді… 

Він замовк. 

— Оце ти даремно, — сказала Тіфані. 

— Тут не так уже й погано, — відповів Роланд. — Просто все… змінюється. Усюди якісь… двері. Переходи в інші… місця. 

Він притих. 

— Може, розповіси мені все спочатку? 

— Спочатку все було чудово! — вигукнув Роланд. — Я думав, що це пригода, розумієш? Вона давала мені барбариски… 

— Що це таке? — поцікавилась Тіфані. В словнику такого не було. — Щось схоже на варваризм? 

— Не знаю. А що таке варваризм? 

— Така коров’яча недуга — артрит вуха, — пояснила Тіфані. — Мабуть, не те. 

Роланд аж почервонів, підбираючи слова: 

— Це щось на кшталт нуги. 

— Ага, ясно. І? 

— А тоді вона мені наказала співати і танцювати, стрибати і гратися, — вів далі Роланд. — Вона сказала, що діти так мають робити. 

— І ти так робив? 

— А ти б робила? Я що, ідіот? Мені вже дванадцять, до твого відома, — завагався Роланд. — Чи вже тринадцять, якщо я тут цілий рік? 

— Чому вона хотіла, щоб ти стрибав і грався? — спитала Тіфані, хоч насправді хотіла сказати щось таке: «Ні, тобі все ще дванадцять, хоч ти поводишся наче тобі вісім». 

— Вона сказала, що так личить дітям, — пояснив Роланд. 

Тіфані задумалась. Наскільки їй відомо, то діти тільки те й роблять, що сперечаються, кричать, бігають, регочуть, пхають свого носа куди не слід, брудняться і ниють. Якщо хтось бачив, як вони водночас танцюють, співають і стрибають, то це їх, мабуть, оса вкусила! 

— Дивно, — мовила вона. 

— Коли я не хотів стрибати і гратися, вона давала мені солодощі. 

— Нуги? 

— Ні, зацукровані сливи, — сказав Роланд. — Це такі сливи, тільки в цукрі. Вона завжди напихає мене цукром! Вона думає, що я люблю цукор! 

Тіфані пригадала собі дещо: 

— Ти ж не думаєш, що вона намагається тебе відгодувати, а потім запече в печі і з’їсть? 

— Ні, звичайно, що ні. Тільки злі відьми так роблять. 

Тіфані прищурилась: 

— Так, — сказала вона делікатно. — Зовсім забула. То ти їси тільки солодке? 

— Ні, я ж вмію полювати! Сюди забрідають справжні тварини. Щоправда, не знаю, як їм це вдається. Пчих каже, що вони випадково знаходять переходи. А тоді мруть тут від голоду, бо ж тут завжди зима. Якщо двері відчинені, Королева посилає загони грабіжників в інші світи. Увесь цей світ… як піратський корабель. 

— Ага, або ж кліщ, — озвучила свої думки Тіфані. 

— Що це таке? 

— Це така комаха, вона кусає вівцю і ссе з неї кров. Не відчепиться, поки не нап’ється вволю, — пояснила Тіфані. 

— Фу. Про таке тільки селюки знають, — сказав Роланд. — На щастя, мені таке невідомо. Я зазирав крізь прочинені двері в декілька світів. Але вийти не зміг. З одного ми набрали картоплі, а з другого — риби. Здається, вони залякують людей, щоб ті віддавали їм усе, що треба. А ще був один світ, з якого пролізли дрімки. Вони сміялися і запрошували зайти. А я не пішов! Там усе червоне, наче розпечене сонце. Велетенське сонце на горизонті і червоне, майже нерухоме, море. І тіні такі довгі-довгі. На каменях сидять ті жахливі істоти — вони жеруть крабів, павуків та усіляких маленьких гадів. Це огидно! Навколо них лежали купи об’їдків — пазурів, черепашок і кісточок. 

— Хто такі «вони»? — поцікавилася Тіфані, оте «селюки» не оминуло її уваги. 

— Ти про що? 

— Ну, ти увесь час повторюєш «вони», — сказала Тіфані. — Хто це такі? 

— А, ти про них. Більшість з них справжні, — пояснив Роланд. — Це ельфи. Казкові істоти. Вони — піддані Королеви. Ти не знала? 

— Вони ж наче мали бути маленькими? 

— Гадаю, вони можуть бути будь-якого розміру, — пояснив Роланд. — Вони… не зовсім справжні. Вони… як ті сни. Вони можуть бути невагомими, як повітря, а можуть навпаки — твердими, як скеля. Пчих так каже. 

— Пчих? — спитала Тіфані. — А, цей маленький чолов’яга, що каже «пчих», а в голові з’являються справжні слова, і ти все розумієш, що він хотів сказати? 

— Так, то він. Він тут уже дуже давно. Ось чому я зрозумів, що тут щось не те із часом. Одного разу Пчиху вдалося повернутися у свій світ, але там уже все змінилося. Він так засмутився, що знайшов перехід і повернувся сюди. 

— Повернувся назад? — спитала Тіфані вражено. 

— Він сказав, що краще бути своїм у чужому світі, ніж чужинцем у світі, що колись був твоїм рідним і ще жива про це пам’ять, — пояснив Роланд. — Здається, так він сказав. Він каже, що тут не так уже й погано, якщо триматися подалі від Королеви. Він каже, що тут можна чимало усього зрозуміти. 

Тіфані пригадала згорблену постать Пчиха, який нерухомо спостерігав за лущенням горіхів. Він мало скидався на того, хто щось розуміє чи чогось вчиться. Він скидався радше на того, хто так давно живе в страху, що страх уже став частиною його життя, як веснянки. 

— Головне — не сердити Королеву, — сказав Роланд. — Я вже бачив, що трапляється з людьми, які її розлютили. Вона на них насилає Джмелинок. 

— Ти про тих велетенських жінок з крихітними крильцями? 

— Так! Це лиховісні створіння! Коли Королева по-справжньому на когось розлютиться, то вона просто дивиться, і той хтось… змінюється. 

— Як це? 

— Обертається на щось… чи когось. Не хочу змальовувати це видовище, — здригнувся Роланд. — А якби таки довелося, то мені б знадобилися самі червоні та пурпурові фарби. А потім тих нещасних віддають на поталу дрімкам, і ті їх з’їдають. 

Роланд стріпнув головою: 

— Слухай, сни тут справжні. Справжнісінькі. Коли ти уві сні, то тобі здається, що ти… не тут. І жахіття тут теж справжні. Ти можеш загинути! 

«Мало в цьому справжнього, — подумала Тіфані. — Це схоже на сон. Наче ось-ось і прокинешся». 

«Я маю пам’ятати, що таке справжнє». 

Тіфані придивилася уважніше до своєї вицвілої блакитної сукні, в якій попоролися шви на подолі, бо її то підгинали, то відгинали для численних власниць. Ось ця сукня справжня. І сама Тіфані справжня. Сир справжній. Десь неподалік є світ із зеленим торфовиськом і блакитним небом. І той світ теж справжній. 

Нак Мак Фіґлі справжні, і вона б дуже хотіла, щоб вони були тут, з нею. Те, як вони викрикують «абодайго!» і безстрашно кидаються в бій, вселяє впевненість, що все буде гаразд! Може, й Роланд справжній. 

А все решта — це сон у світі, який силою висмоктує життя із справжніх світів, у світі, де час стоїть нерухомо і невідомо які жахіття чигають щохвилини. «Годі з мене, — вирішила Тіфані. — Я просто хочу повернутися додому і забрати із собою брата, поки в мені бушує лють. 

Коли я перестану лютитися, то злякаюся, і цього разу мені буде по-справжньому страшно. Занадто страшно, щоб ясно думати. Достоту як Пчихові. А думати треба…» 

— Перший сон, у якому я опинилася, був дуже схожий на мій власний сон, — сказала Тіфані. — Мені снилися сни, в яких я сплю. Але мені ніколи не снилися бали… 

— О, це був мій сон, — відповів Роланд. — Коли я був ще малим. Одного разу я прокинувся серед ночі і спустився у велику залу, а там танцювали люди в маскарадних костюмах. Було так… осяйно, — він замовк тужливо, а тоді продовжив: 

— Моя мама ще тоді була жива… 

— В мене в книжці була така ілюстрація, — сказала Тіфані. — От звідки вона це взяла. 

— Ні, вона часто робить цей сон, — заперечив Роланд. — Він їй подобається. Вона бере сни звідусіль. Вона їх колекціонує. 

Тіфані підвелася і взяла в руки сковорідку. 

— Мені треба побачити Королеву, — сказала вона. 

— Ні! — вигукнув Роланд. — Ти єдина тут справжня. Ще є Пчих, але з нього кепське товариство. 

— Я забираю брата і йду додому, — відрубала Тіфані. 

— То йди собі. Я не піду, — відказав Роланд. — Не хочу дивитися, на що вона тебе оберне. 

Тіфані вийшла з-під листка і зробила крок назустріч сліпучому, зовсім без тіней, світлу. Вона пішла стежкою, що вела догори на пагорб. Йти довелося у велетенській траві, що сягала вище голови. То тут, то там з’являлися дивно вбрані чудернацькі люди — вони за нею спостерігали, але вдавали, що просто йдуть собі у справах і до неї їм діла нема. Тіфані озирнулася: лущильник горіхів знайшов більший молоток і готувався гепати по горіхах. 

— Хоцю цюцю! Хоцю цюцю! Хоцю цюцю! 

Тіфані метнулась, наче флюгер у торнадо! Вона побігла стежкою вперед, приготувавшись вгатити сковорідкою того, хто стане між нею та братом, і, продершись крізь трав’яні джунглі, вийшла на галявинку, порослу стокротками. Може, десь тут є і королівська альтанка. Тіфані мала це в носі. 

Погіршай сидів на великому пласкому камені, обкладений цукерками. Деякі солодощі були більші за нього самого. Менші цукерки валялись, звалені купами, більші, схожі на колоди, лежали коло його ніг. Вони були всіх можливих цукеркових кольорів: там були і несправжній малиновий, і псевдолимонно-жовтий, і справжньо-штучний помаранчевий, кислотно-зелений і бозна-який блакитний. 

Погіршай ридав ридма, аж сльози котилися градом. А оскільки вони скапували на солодощі, то все довкола було таке липке, що й годі уявити. 

Погіршай голосив. Його рот зяяв, наче та червона печера, в якій виднівся маленький тремтливий відросток — невідомо як він називається. Погіршай стихав лиш на коротку мить, коли треба було вдихнути, а то задихнешся, і та перерва тривала всього долю секунди — схлипнувши, він знову брався вити. 

Тіфані одразу зрозуміла, в чому проблема. Вона вже це бачила колись, на днях народженнях. Погіршай страждав на важку цукеркову залежність. Так, його оточували солодощі! Та коли він брав одну цукерку, його вбитий цукром мозок подавав сигнал «А чого тільки одну? Треба всі!». А їх же так багато, що всі з’їсти він не подужає! Ну це вже занадто! І єдине рішення — гірко ридати! 

Вдома вона б знала, як його вспокоїти — вбрати йому відро на голову, щоб вгамувався, а тим часом — сховати цукерки подалі. Залишити тільки жменю-дві, з якими він може впоратися. 

Тіфані впустила сковорідку і вхопила брата на руки: 

— Це я, Тіфані, — прошепотіла вона. — І ми йдемо додому. 

«І ось тут має з’явитися Королева», — подумала Тіфані. Ані тобі переможного кличу, ані магії… нічого такого не було. 

Тільки бджоли дзижчали десь удалині, трава коливалась на вітрі, і Погіршай схлипував — плакати він уже не мав сили. 

Тіфані зауважила, що по той бік галявини, під квітковим балдахіном, стояв трон, зроблений із листя. Та під балдахіном не було нікого. 

— А я тут, у тебе за спиною! — прошепотіла їй на вухо Королева. 

Тіфані метнулась, та позаду нікого не було. 

— Та тут я, тут, — сказала Королева. — Це мій світ, дівчинко. Ти ніколи за мною не поспієш. Я за тебе розумніша. Чому ти хочеш забрати мого малюка? 

— Він не твій! Він наш! — відповіла Тіфані. 

— Ти ж його ніколи не любила. У тебе серце, як маленька сніжка. Я бачу тебе наскрізь. 

Тіфані насупилась: 

— Любила? Не любила? До чого це тут? Це мій брат! Мій! 

— О, це дуже відьомська риса, авжеж, — мовила Королева. — Егоїзм. Мій, моя, моє. Всі відьми пильнують свого! 

— Ти його вкрала! 

— Вкрала? То ти вважаєш, що він — твоя власність? 

Задні Думки пролунали в голові Тіфані: «Вона хоче намацати слабину. Не слухай її». 

— О, у тебе є задні Думки! — сказала Королева. — І ти думаєш, що від того ти справжня відьма, чи не так? 

— Чому ти не покажешся мені? — спитала Тіфані. — Ти боїшся? 

— Боюся? — знову почувся голос Королеви. — Тебе? 

І тут Королева з’явилася. Вона виявилася значно вищою, ніж Тіфані, але такою ж тендітною. Волосся вона мала темне і довге, обличчя — бліде, а губи — кольору вишні. Сукня на ній була чорно-біло-червона. І все це було якимсь трохи не таким, чи що. 

Задні Думки підказали Тіфані: «Це тому, що вона ідеальна. Абсолютно. Як лялька. Справжні люди не бувають ідеальними». 

— Це не справжня ти, — промовила Тіфані впевнено. — Це тільки сон про тебе. Це зовсім не ти. 

Усмішка щезла з лиця Королеви, але одразу повернулась на місце — крива і роздратована. 

— Яка неґречність, ти ж мене зовсім не знаєш! — сказала Королева, сідаючи на листяний трон. Вона поплескала поруч себе. — Ходи сюди, сядь поруч. Не стій так виклично навпроти мене. Я пробачаю твою неґречність, ти ж, мабуть, розгубилась. 

І вона обдарувала Тіфані осяйною усмішкою. 

«Пильнуй за її очима, — підказали Задні Думки. — Вона насправді ними не дивиться. Це просто красива цяцька». 

— Ти вторглася у мій дім, вбила моїх підданих, поводилася нечемно і взагалі неприйнятно, — вела далі Королева. — Ти мене зневажила. Та я розумію, що тебе ввели в оману деструктивні елементи, чи то пак, повстанці. 

— Ти вкрала мого брата, — повторила Тіфані, міцно обіймаючи Погіршая. — Ти крадійка. 

Та голос Тіфані ослаб і дзвенів їй у вухах. 

— Він плентався без нагляду, — спокійно відповіла Королева. — Я забрала його додому і приголубила. 

Королева говорила таким водночас і дружнім, і м’яким тоном, що одразу було зрозуміло, хто тут має рацію, а хто — ні. І провина зовсім не твоя. Мабуть, це батьки постаралися, чи щось не те з’їла, чи щось таке жахливе, що й не пригадати, трапилося, і все пішло шкереберть. Проблема не в тобі, і Королева це розуміє. Ти — дуже мила. Просто всі ці негаразди, що випали на твою долю, спонукали до хибних рішень. Якби ти це визнала, люба Тіфані, тобі б одразу стало легше жити на цьому світі… 

«…холодному світі, що його стережуть чудовиська, у світі, де ніщо і ніхто не росте, — відлунювали Задні Думки. — Це би був світ, в якому всім править Королева. Не слухай її». 

Тіфані позадкувала. 

— Я що, чудовисько? — спитала Королева. — Я просто хотіла товариства… 

Задні Думки заметушилися від цих слів і підказали Тіфані: «Міс Жін Робінсон…». 

Багато років тому вона працювала служницею на фермі. Подейкували, що вона виросла у сиротинці в містечку Зойк. Подейкують, що її мама прийшла туди серед ночі, в грозу і народила її, а директор притулку написав у великому чорному щоденнику таке: «Міс Робінсон, немовля жін. статі». Молода мати не вирізнялась кмітливістю, та й узагалі — лежала при смерті, й подумала, що так дівчинку назвали. Тож так її і записали у метричну книгу. 

Тепер міс Робінсон уже старенька: вона переважно мовчала, мало їла і ніхто ніколи не бачив, щоб вона сиділа без роботи. Ніхто так не вмів мити підлоги, як Міс Жін Робінсон. З лиця вона була, як щіпка, з довгим червоним носом, а руки, що ніколи не знали спокою, мала худі, вузлуваті і зі червоними кісточками. Міс Робінсон працювала в поті чола. 

Тіфані не зовсім розуміла, що відбувається, коли все сталося. Жінки, — по двоє, по троє, — перемовлялися, стоячи на воротах, склавши руки і озиралися несміливо, чи, бува, не надійшов який чоловік. 

То тут, то там Тіфані вдавалося підслухати уривки розмов, хоч іноді вони більше скидалися на якийсь таємний код: «Бідолашна, ніколи не мала своїх. Це ж не її біда, що вона сама шкіра та кості» чи «Кажуть, що вона так і сиділа, коли її знайшли, пригортала його до себе і все повторювала, що то її» чи «В хаті було повно дитячого одягу. Вона його сама сплела!». От це останнє особливо спантеличило Тіфані, бо звучало так, наче «В хаті було повно черепів!». 

Та всі погоджувалися, що так бути не може. Злочин — це завжди злочин. Слід сказати Барону. 

Міс Робінсон викрала немовля — Вчасну Решето, яку любили і всіляко леліяли молоді батьки, хоч і назвали її, не маючи нічого лихого на думці, — Вчасна (якщо можна називати дітей в ім’я чеснот — Віра, Надія, Любов, то чому б не назвати на честь такого потрібного вміння — приходити вчасно?). 

Немовля лежало в колисці в дворі і раптом — зникло. Всі, як годиться, кинулись на його пошуки, плакали і розпачали, аж поки хтось не згадав, що міс Робінсон взяла додому трохи більше молока, ніж зазвичай… 

Немовля викрали. Поза сумнівом. У Крейдокраї високих парканів не ставили, та й двері рідко хто замикав на замок. Крадіжки — то було щось нечуване і дуже серйозне. Якщо навіть на мить не можна відвернутися, щоб тобі з під носа не вкрали твого добра, то все зійде на пси! Закон є закон. Злочин є злочин… 

Тіфані підслухала суперечки, що точилися в селі: ті самі аргументи ходили по колу. Бідолашна жінка не хотіла нікому завдати шкоди. Вона працьовита і ніколи не скаржиться. В неї не всі вдома. Закон є закон. Злочин є злочин. 

Барону таки повідомили новини, і він зібрав раду у великій залі. Прийшли всі, хто міг покинути роботу в полі. Пан та пані Решета теж прийшли. Вона була схвильована, а він — рішучий. Міс Робінсон просто сиділа собі нерухомо, втупившись у червоні кісточки пальців. 

Судом назвати це важко. Міс Робінсон не зовсім розуміла, в чому її звинувачують, зрештою, як і всі присутні. Ніхто не розумів, що тут діється і чого всі зібрались, але всі хотіли довести справу до кінця. 

Барону теж усе це не подобалось. Закон трактує все чітко: крадіжка — це жахливий злочин, а викрадення людини — це ще важча провина. У Зойку була в’язниця, неподалік від притулку. Хтось навіть казав, що між ними є перехід напряму. І туди відправляли усіх крадіїв. 

Барон не звик думати двічі. Його родина століттями панувала в Крейдокраї, не завдаючи собі клопоту думати двічі. Він сидів, слухав і барабанив пальцями по столі, дивився на людей так, наче сидів не на стільці, а на розпеченій сковорідці. 

Тіфані сиділа в першому ряді і добре чула, як він зачитував вирок — мекаючи та бекаючи, уникаючи слів, які таки доведеться вимовити врешті-решт. Аж тут відчинились двері, і до зали увірвались Грім та Блискавка. 

Вони сіли в проході між рядами лавок, акурат навпроти Барона, і втупились у нього своїми розумними ясними очима. 

Тільки Тіфані наважилась озирнутись і подивитись, що ж там робиться за дверима зали. Двері все ще були прочинені. Вони занадто важкі, щоб собака, навіть сильний, міг відчинити їх навстіж. І вона побачила, що хтось зазирає у щілинку. 

Барон замовк і витріщився поперед себе. Він теж дивився на двері. 

А тоді він згорнув законник і сказав: 

— Мабуть, цього разу ми підемо іншим шляхом… 

І таки пішли. Людям довелося вислухати міс Робінсон. Не все минуло гладко і не всі були вдоволені, та все ж, інший шлях не підвів. 

Коли люди розходились по хатах, Тіфані відчула запах «Веселого Моряка» і згадала про Баронового пса. 

— Пам’ятай про цей день, — сказала тоді Бабуня Болячка. — Пригодиться, як будеш судити… 

Баронам треба нагадувати, щоб не забували… 

— А за тебе хто заступиться? — спитала Тіфані вголос. 

— За мене? — здивувалася Королева, аж її тонкі брови поповзли догори. 

Дуже Задні Думки пролунали в голові Тіфані: «Стеж за її обличчям, коли вона збентежена». 

— Що, нема кому? — спитала Тіфані, задкуючи. — Ти хоч до когось була доброю? Є кому сказати, що ти не просто злодійка і причепа? А ти така. Ти… ти як та дрімка, тільки й вмієш, що… 

Ось воно! Тепер Тіфані зрозуміла, про що йшлося ДужеЗаднім Думкам. Обличчя Королеви на мить замиготіло. 

— Це не твоє тіло, правда ж? — не вгавала Тіфані. — Це личина, яку ти виставила на показ. Це не справжня ти. Як і все тут — порожнє і фальшиве… 

Королева підбігла і дала їй ляпаса — сильнішого, ніж мав би бути уві сні. Тіфані впала на мох, впустила Погіршая, той впав і заревів: 

— Хо-о-о-очу пі-і-іся-яти! 

«Чудово», — озвалися Дуже Задні Думки. 

— Чудово? — перепитала Тіфані вголос. 

— Чудово? — перепитала Королева. 

«Так, — сказали Дуже Задні Думки, — бо вона не знає, що в тебе є ми. Сковорідка в тебе під рукою. А такі, як вона, не терплять заліза, пам’ятаєш? Вона сердиться. А ти її ще більше розлюти, щоб вона не могла себе опанувати. Зроби їй боляче». 

— Ти тут живеш, у цьому світі вічної зими і тільки й мариш літом, — сказала Тіфані. — Не дивно, що Король тебе покинув. 

Королева на мить завмерла — вона скидалася на прекрасну статую. Вона, як та ходяча примара, мигнула, і Тіфані вдалось розгледіти… щось. Не більше за неї, людиноподібне, жалюгідне і збентежене. Та подоба Королеви — високої та лютої, вмить повернулася. Тіфані вдихнула на повні груди і… 

Тіфані схопила сковорідку і, зірвавшись на рівні ноги, щодуху замахнулась своєю зброєю. Сковорідка лиш зачепила високу фігуру, але і цього було достатньо, щоб образ Королеви затремтів, як повітря над розпеченою дорогою, і закричав. 

Не чекаючи, що буде далі, Тіфані вхопила малого на руки і кинулась навтьоки: вона бігла вниз, продираючись крізь траву, на неї витріщалися дивні постаті, що збіглися на лютий вереск Королеви. 

Тіфані зауважила, що тепер у траві, яка раніше не кидала тіні, заворушились примари. Люди — ті несправжні, схожі на персонажів із книжки-складанки, змінили личину і рушили на Тіфані та малого, що верещав, наче різаний. 

По той бік галявини щось задзижчало. Дві велетенські постаті, що їх Роланд назвав Джмелинками, здіймалися в повітря, тріпочучи щосили крихітними крильцями. 

Хтось вхопив її за руку і потяг у траву. Це був Роланд. 

— Тепер можна тікати? — запитав він, весь розпашілий. 

— Е-е-е, — почала було Тіфані. 

— Ну то побігли! — вигукнув він. — Давай руку і погнали! 

— Ти знаєш, як звідси вибратися? — задихалася Тіфані, коли вони прожогом бігли крізь зарості стокроток. 

— Ні, — відповів Роланд. — Звідси нема виходу. Ти ж бачила… дрімок… це дуже потужний сон… 

— То чому ми біжимо? 

— Щоб сховатися… від неї. Якщо довго не потрапляти їй на очі, то… Пчих каже, що вона забуде… 

«Не думаю, що вона мене скоро забуде», — подумала Тіфані. 

Роланд спинився, але Тіфані висмикнула руку і побігла далі, міцно притискаючи до себе вкляклого від подиву Погіршая. 

— Куди ти біжиш? — крикнув їй вслід Роланд. 

— Геть звідси, подалі від неї! 

— Вернись! Ти ж біжиш назад! 

— Ні! Я біжу вперед! 

— Але ж це сон! — крикнув навздогін Роланд, що вже її майже догнав. — Ти біжиш довкола! 

І Тіфані вибігла на галявину… ту саму галявину. 

Джмелинки акурат приземлилися: одна — ліворуч від Тіфані, а друга — праворуч, а попереду стала Королева. 

— Знаєш, — сказала вона. — Я думала, що ти спроможна на більше. Ну ж бо, віддай малого. А тоді я вирішу, що з тобою робити далі. 

— Не такий вже це й великий сон, — пробурмотів Роланд позаду Тіфані. — Якщо довго бігти, то опинишся там, звідки почав… 

— Спеціально для тебе зроблю ще менший сон, ніж ти сам, — мовила Королева солодко. — Оце буде тобі наука! 

Кольори враз стали яскравішими, а звуки — гучнішими. Тіфані навіть щось внюхала, а це було ой як дивно, бо раніше тут нічого не пахло. 

Це різкий запах, який годі забути. Запах снігу. А з-під снігу, крізь дзижчання комах, пробивалося ледь чутне: 

— Абодайго! Як то звідси вийти? 

Розділ 11 

Пробудження 

По той бік галявини, у чоловіка, що лущив горіхи, залишився лиш один горіх. Завбільшки він був як Тіфані. І погойдувався туди-сюди. Чоловік вгатив його молотом, аж той покотився. 

«Дивись на те, що справжнє…» — сказала собі Тіфані і засміялася. 

Королева здивовано зміряла її поглядом: 

— Тобі весело? — спитала вона. — Що тут кумедного? Що тебе так веселить? 

— Просто, згадалося дещо, — відповіла Тіфані. Королева втупилася в неї, як це роблять люди без почуття гумору, коли з ними жартують. 

«А ти не дуже то й кмітлива, — подумала Тіфані. — Тобі й не треба було бути кмітливою. Ти можеш собі все потрібне намріяти. Ти просто віриш у свої сни, тож думати тобі не треба». 

Тіфані озирнулась до Роланда і прошепотіла йому на вухо: 

— Розлущ горіх! Не дивись на мене, просто розлущ горіх! 

Хлопець здивовано закліпав. 

— Що ти йому там шепочеш? — різко кинула Королева. 

— Я попрощалася з ним, — відповіла Тіфані, міцно обіймаючи брата. — Я не віддам тобі брата, чим би ти мені не погрожувала! 

— А ти знаєш, якого кольору твої нутрощі? — спитала Королева. 

Тіфані мовчки заперечно кивнула. 

— А зараз дізнаєшся, — відповіла Королева, солодко усміхаючись. 

— Ти не така могутня, як із себе вдаєш, — сказала Тіфані. 

— Ти знаєш, ти маєш рацію, — відказала Королева. — Щоб таке зробити, слід володіти дуже могутньою магією. Та я можу змусити тебе повірити, що я з тобою зробила… щось жахливе. Більшого й не треба, моя люба дівчинко. Ну що ж, благай пощади, а то потім буде пізно. 

Тіфані завагалась, а тоді сказала: 

— Ні, не благатиму. 

Королева нахилилася до неї. Її сірі очі заповнили собою увесь світ. 

— Це буде незабутньо, — сказала вона. 

— Сподіваюся, — відповіла Тіфані. — Лущ горіх! 

На мить Королева спантеличилась: вона погано реагувала на раптові повороти. 

— Що? 

— Ага, добре, — пробубнів Роланд. 

— Що ти сказала? — запитала Королева, коли хлопчик побіг до чоловіка з молотом. 

Тіфані копнула Королеву в ногу. Відьми так не роблять, але хай буде — так роблять дев’ятирічки! Може, вона б і хотіла придумати щось краще, але ж черевики в неї важкі, і копняк вдався на славу! 

Королева вхопила її за плечі і потрясла нею: 

— Навіщо ти це зробила? — спитала вона. — Чому ти не слухаєшся мене? Всім було б так добре, якби вони мене слухались! 

Тіфані витріщилася на Королеву. Її очі все ще були сірі, але зіниці скидалися на срібні дзеркала. 

«Я знаю, хто ти, — пролунали в голові Дуже Задні Думки. — Ти — та, хто нічого не вчиться. Ти нічого не знаєш про людей. Ти… дитина, яка просто постаріла». 

— Хочеш цюцю? — прошепотіла Тіфані. 

Позаду почувся вереск. Тіфані вивернулася від Королеви і побачила Роланда, що відчайдушно намагався вирвати молот з рук чоловіка: він таки спромігся вибороти молот і замахнувся ним над головою так, що звалив наповал ельфа позад себе. Молот ось-ось мав гепнути вниз, але тут… 

Королева смикнула її різко і засичала: 

— Цюцю? Я тобі покажу цю… 

— Абодайго! Крулева! Вона схопила келду! Стара карга! 

— Ні крулевам! Ні панам! Нак Мак Фіґлі! 

— Порву, як мавпа газету… 

— Хапаймо її! 

Тіфані, либонь, єдина особа в усіх відомих світах, котра зраділа, почувши галас Нак Мак Фіґлів. 

Вони висипалися невпинним потоком із розлущеного горіха. 

Дехто досі був у смокінгу та краватці-метелику. Дехто встиг передягтися у кілт. Та всі без винятку були у войовничому настрої і, щоб не гаяти часу та настрою, гамселили один одного. 

На галявині стало… голо. Справжні чи не дуже, але люди бачили біду і втікали подалі, коли на них сунула гуркітлива хмара, що невпинно кляне, лається і борюкається в куряві, мелькаючи рудими чупринами і блакитними тільцями. 

Тіфані вирвалася від Королеви й, обіймаючи Погіршая, побігла у траву, щоб за усім цим спостерігати здалеку. Великий Ян промчав повз, несучи над головою ельфа, що намагався щосили вирватися. А тоді він спинився і підкинув його високо-високо в небо. 

— І-і-і-і-і гу-у-уп, на голову сі приземлило! — верескнув Великий Ян, знову радісно кинувшись у бій. 

Нак Мак Фіґлів годі було ані затоптати, ані розчавити. Вони атакували групами, вилазячи один одному на спини, щоб верхній забіяка міг врізати противнику кулаком, — а краще — головою, прямісінько в писок. А коли ворог опинявся на землі, то вже справа техніки — закопати його ногами. 

Нак Мак Фіґлі мали свою тактику: наприклад, вони завжди обирають найбільшого ворога. Пограбуйко якось сказав, що в них легше поцілити кулаком. А ще — малолюдки ніколи не зупиняються. І вороги просто виснажуються, і все. Це щось на кшталт атаки войовничих ос з отакенними кулачиськами! 

Вони не одразу зрозуміли, що вже нема з ким воювати, — всі поборені. Вони ще трохи погамселили один одного, а тоді вгамувались і взялись обшукувати кишені полеглих — а раптом там є пара копійок? 

Тіфані підвелася. 

— Не зле, не зле, браття, — сказав Пограб, озираючись довкола. — Дали ми їм прикурити і навіть не прийшлосі читати поезію! 

— Як ви опинилися в горісі? — спитала Тіфані. — Ніяк не доберу… 

— Це був єдиний вихід, — відповів Пограбуйко. — Вхід мав бути відповідний. То є тєжко — найти дорогу уві сні. 

— Особливо, як си троха макнув писок, — сказав Дурноверхий Вулі, широко всміхаючись. 

— Що? Ви напилися? — спитала Тіфані. — Я боролася з Королевою, а ви тим часом пиячили в пабі? 

— Та яке, ти шо! — вигукнув Пограб. — Ти пам’ятаєш той сон про бал? Ти там ще така гарна була, в сукенці пишній? То ми там застрягли. 

— Але ж я вбила дрімку! 

Пограб трохи завовтузився: 

— Ну, — сказав він, — ми не так легко вибралися, як ти. То було троха довше. 

— Поки всьо не вихлебтали, — пояснив Дурноверхий Вулі. 

Пограб на нього люто зиркнув: 

— Я б це так не формулював! 

— То сон не скінчився, так? — спитала Тіфані. 

— Поки хочеш пити, то де сі скінчит! — пояснив Дурноверхий Вулі. — Але там не тільки пійло було, ще всі ка‑на-пе. 

— Але ж ви казали, що їсти і пити уві сні не можна, а то там залишишся назавжди! — вигукнула Тіфані. 

— Та, но не для всіх так є, — відповів Пограбуйко. — Нам то не страшно. Нам усе одно, де їсти і пити. Нема такого місця, з якого ми не виберемося. 

— Нє, но в пабі ми можемо застрягти надовго! — втрутився Великий Ян. 

— Ая, — радісно погодився Пограб. — Іноді, щоб вийти з пабу, то треба докласти чимало зусиль, то є так. 

— А де ж Королева? — спитала Тіфані. 

— А, вона… та змилась, як тільки ми з’явилися, — відповів Пограб. — І нам час, панно, а то зара сон сі змінить, — він кивнув на Погіршая. — То твій малий? Ото кусень смаркача! 

— Хо-о-очу-у-у цю-ю-ю-цю-ю! — заверещав Погіршай, увімкнувши авторежим «цукерка». 

— Дулю з маком тобі під ніс! — відповів Пограб. — Ану вгамуйся і злазь з рук, тюпцяй за нами своїми ногами! Час звідси забиратись! 

Тіфані розтулила було рота, щоб заперечити, але стулила, коли Погіршай, що на мить замовк від здивування, радісно захихотів: 

— Які файні! Малюсі-сі-сікі! 

— Ну, все, — сказала Тіфані. — Почалося… Тепер він ніколи не замовкне. 

Та вона здивувалася не на жарт, бо раніше Погіршай так завзято цікавився лише желейними ведмедиками. 

— Пограбе, в нас тут один справжній знайшовсь! — кликнув малолюдок. 

Тіфані вжахнулась, побачивши, як Нак Мак Фіґлі тримають за голову непритомного Роланда, що лежав горілиць на землі. 

— А, то той хлопчина, що був з тобов нечемний, — відповів Пограб. — То він хтів гепнути Великого Яна молотком по голові. То він зле придумав. І що з ним тепер робити? 

Трава затремтіла. Світло потьмяніло. І раптом похолоднішало. 

— Ми не можемо його тут просто лишити! — сказала Тіфані. 

— Добре-добре, беремо із собою, — відповів Пограб. — Рушаймо! 

— Малюсі-сі-сі-кі! — радісно верещав Погіршай. 

— Боюсь, це так буде цілий день, — пояснила Тіфані. — Перепрошую. 

— Біжіть до переходу, — наказав Пограбуйко. — Ти бачиш двері? 

Тіфані розгублено озирнулась. Холодний вітер дошкуляв нестерпно. 

— Ось двері! — скомандував Пограбуйко. 

Тіфані закліпала і різко метнулась навкруги. 

— Е-е-е-е, — вичавила вона. 

Дар слова, що був прокинувся, коли вона вступила у словесну сутичку з Королевою, вперто не хотів повертатися. Тіфані спробувала зосередитись. Та цей запах снігу… 

Безглуздо звучить — запах снігу. Це ж просто замерзла вода. Та прокинувшись вранці, Тіфані непомильно знала, що вночі сніжило. 

Сніг пах, наче з олов’яним присмаком. Так, так, олово на смак — достоту, як сніг на запах. 

Тіфані відчула, як її мозок скрипить від натуги. Якби вона спала, то вже б прокинулася. Не бігти, навіщо. Уві сні всі кудись біжать. Та там є якась стежка… вузька і геть біла. 

Тіфані заплющила очі і подумала про сніжно-білу хрустку постіль. Вона зосередилася на відчуттях. Треба зосередитись і прокинутись… 

Таки сніг під ногами. 

— У правильному напрямку йдеш, — сказав Пограбуйко. 

— Я вибралася! — вигукнула Тіфані. 

— Ага, бо вихід — в голові! — крикнув Пограб. — Вперед! 

Тіфані відчула, як її підіймають догори. А поруч, на маленьких блакитних ніжках малолюдків, плив над землею Роланд. 

— Не спинятися, поки ми звідси не виберемося! — скомандував Пограб. — Фіґлів не здолати! 

Вони помчали по снігу. Попереду бігли ті, хто не мали ніякої ноші. 

Небавом Тіфані озирнулась і побачила, як ширяться клубами блакитні тіні. Тіні гуснули і темніли. 

— Пограбе… 

— Ая, я бачу, — сказав Пограб. — Побігли! 

— Пограбе, тіні нас наздоганяють! 

— Та бачу! 

Сніг колов обличчя. Дерева мелькали і розпливались. Ліс миготів. Та тіні вже склубилися на стежці і тепер більше скидалися на густий туман, крізь який так просто не пройти. 

Тіні позаду зчорніли, як ніч. 

Малолюдки минули останнє дерево і вибігли на безкрає засніжене поле. 

— Що сталося? 

— Де наші сліди? — спитав Дурноверхий Вулі. — Вони ж були тут! Щойно! І як ми тепер знайдемо дорогу? 

Витоптана стежка, що привела їх сюди, зникла. 

Пограбуйко озирнувся глянути на ліс — темрява клубилася над ним, наче густий дим, заповнюючи увесь небокрай. 

— Вона вислала за нами погоню із нічних жахіть, — пробурчав Пограб. — Хлопці, буде бійня. 

Тіфані розгледіла постаті, що чигали в пітьмі. Вона міцніше притулила до себе Погіршая. 

— Жахи, — повторив Пограб, обернувшись до Тіфані. — Краще б тобі їх не бачити. Ми їх затримаємо. А ти біжи щодуху! Біжи звідси! 

— Нікуди я не побіжу! — вигукнула Тіфані. 

З лісу лунав високий пронизливий писк, що більше скидався на скрекіт комах. 

Малолюдки зібралися в гурт. Зазвичай вони з усмішкою чекають на бій, та цього разу вони всі мали напрочуд серйозний вираз облич. 

— А щоб ту Крулеву качка копнула! Двічі! — вигукнув Пограб. 

Тіфані озирнулась. Ген за небокраєм закипала чорнота — вона згущувалася і змикалась навколо них кільцем. 

«Вихід є, — подумала вона. — Стара келда казала, що вихід завжди є. Двері всюди. Треба знайти двері. Але тут тільки сніг навколо і пара дерев…» 

Малолюдки повитягали з піхов шабелини. 

— А що це за жахи? — спитала Тіфані. 

— Та такі довгоногі цибаті істоти з гострими зубиськами і великими крилиськами. І ще очей у них сотня. Та й таке… — пояснив Дурноверхий Вулі. 

— Ая, все набагато гірше, — втрутився Пограб, пильно вдивляючись у темряву, що стрімко до них наближалася. 

— Що може бути гірше? — спитала Тіфані. 

— Схиблене нормальне, — пояснив Пограб. 

Тіфані аж здригнулась. О, так, вона ці жахіття знає. Вони не часто сняться, але вони — найстрашніші. 

Одного разу вона прокинулася і вся тремтіла від однієї лиш думки про черевики Бабуні Болячки: вони переслідували її уві сні. А ще якось за нею гналася цукерничка. Будь-що може стати нічним жахіттям. 

Чудовиська — це таке. А от скажені черевики — це вже гірше. 

— Е-е-е… Я дещо придумала, — озвалася вона. 

— І я, — сказав Пограб. — Кажи, що там у тебе! 

— Дивись, он там гайок, — вказала Тіфані. 

— Ну? — спитав Пограб. Він втупився у хмару жахіть. Вже проглядалися видива — ікла та кігті, лаписька і хвости. Дивлячись на Пограба, було ясно, що першим чудовиськам, які глянуть їм у вічі, буде непереливки. Звісно, якщо в них є очі. А далі — будь що буде. 

— А як ви битимитесь із цими жахіттями? — спитала Тіфані. 

Комашине дзижчання гучнішало. 

— Ми можемо битися з будь-ким і будь-чим, — проричав Великий Ян. — Як є голова, то чому б не гепнути її кулаком? А як нема голови, а є дупа, то чому б не дати доброго копняка? 

Тіфані вдивлялась у постаті, що наближалися. 

— Є голови. А в декого і не одна! — вигукнула вона. 

— Ну то файно є! — вигукнув Дурноверхий Вулі. 

Малолюдки переминалися з ноги на ногу, готуючись до бійки. 

— Співче, — звернувся Пограбуйко до Вільяма, — зіграй-но нам лемент. Будемо битися під звуки мишиці. 

— Ні! — вигукнула Тіфані. — Так не буде! Єдиний спосіб побороти жахіття — прокинутися! Я — ваша келда! І я наказую вам: йдемо до тих дерев! І то вже! 

— Малюсі-сі-сі-кі! — верещав Погіршай. 

Фіґлі зиркнули на дерева, а тоді — на Тіфані. 

— Вперед! — заволала Тіфані щосили, аж фіґлі затремтіли. — Зараз же! Так буде краще! 

— Відьмі не заперечиш, Пограбе, — пробурмотів Вільям. 

— Я відведу нас усіх додому! — докинула Тіфані. 

«Сподіваюся», — додала вона про себе. 

З-за дерев за ними пильно стежили маленькі круглі лиця. То були дрімки. 

— Ая, але… — Пограб глянув на Тіфані і додав нерішуче. — А із цим що робити… 

На фоні небокраю, сповненого жахіттями, виднілася маленька білувата цятка. 

Це Пчих. Він мчав щодуху. Руки ходили туди-сюди, як поршні. Куці ніжки дріботіли, аж мигтіло в очах. Щоки надималися, як повітряні кульки. 

Хмара жахів перегнала його і покотилася далі. 

Пограб вклав меч у піхви: 

— Ви чули, браття, що казала келда! — крикнув він. — Беріть її на руки і побігли! 

Фіґлі підняли Тіфані і непритомного Роланда. І помчали до гаю, що виднівся вдалині. 

Тіфані запхала руку в кишеню фартушка і дістала звідти пожмаканий згорток тютюну «Веселий Моряк». Це було щось справжнє, на чому можна зосередитися… і згадати один сон… 

Кажуть, що із самого вершечка пагорбів видно море, та одного погожого зимового дня Тіфані вдивлялася в горизонт аж до різі в очах і не побачила нічого, крім розмитої небесної блакиті вдалині. На обгортці «Веселого Моряка» море синє, з білими баранцями хвиль. «От таке має бути море», — думала собі Тіфані. 

Серед дерев вона розгледіла маленьку дрімку. Отже, вона не дуже потужна. Принаймні, Тіфані мала надію… Надія — це все, що в неї, зрештою, було… 

Дерева ближчали. І хмара жахіть теж. Лунали страхітливі звуки — хрускіт кісток, гуркіт каміння, дзижчання комах, шипіння котів… і все це невпинно наближалося… 

Розділ 12 

Веселий Моряк 

І ось вона на піску, білі хвилі б’ються об берег, а потім зникають у гальці з таким звуком, наче бабуся ссе м’ятні льодяники. 

— Трясця! Де то ми? — спитав Дурноверхий Вулі. 

— Ага, і чому ми жовті, як ті гриби?! — вигукнув Пограб. 

Тіфані глянула на фіґлів і захихотіла. Всі вони були вбрані у костюмчики а-ля Веселий Морячок — жовті дощовики і такі ж жовті водонепроникні крислаті капелюхи, що затуляли їм очі. Вони наосліп тинялись берегом і невпинно буцались один об одного. 

«Це мій сон! — подумала Тіфані. — Дрімки використовують те, що знаходять в голові… але це ж мій сон! І я теж можу ним скористатися!» 

Погіршай замовк. Він витріщався на хвилі. 

На гальці лежав човен. Нак Мак Фіґлі, чи то пак жовті грибочки, всі як один обліпили човен і силувалися видряпатися на борт. 

— Що це ви робите? — спитала Тіфані. 

— Забираємося звідси, — пояснив Пограб. — Сон файний, дякую, що нас сюди привела, але лишатися тут не можна. 

— Але тут ми в безпеці! 

— Ага, поки Крулева сюди не пролізла! — відповів Пограбуйко, а тим часом сотня фіґлів вхопилася за весло. — Не бійсі, ми знаємсі на мореплавстві! Ти ж бачила, як Не-Малий-Не-Великий-Джорджі і Бобчик-Горобчик рибалили в струмку? Ми фест тямимо в риболовецтві і навігації, не хвилюйсі. 

Вони таки справді зналися на човнах: весла позапихали у кочети і спустили човен на воду. 

— А тепер дай-но нам малого сюди, — крикнув Пограб з-за стерна. Непевно цибаючи по слизькій гальці, Тіфані ступила в холоднющу воду і подала Погіршая Пограбу. 

Погіршай тішився невимовно. 

— Малюсі-сі-сі-кі! — верещав малий, коли фіґлі всадовляли його на борту. Наміру припиняти сі‑сі-сі-кати Погіршай явно не мав, бо це був єдиний його жарт. 

— Файно, — сказав Пограб, запихаючи малого під сидіння. — А тепер — будь чемним хлопчиком і не верещи, як різаний, за тими цукерками, бо дядько Пограб намне тобі вуха! 

Погіршай захихотів ще дужче. 

Тіфані побігла на берег і допомогла Роланду прийти до тями. Він розплющив очі і глянув на неї затуманеним поглядом. 

— Що таке? — сказав він. — Мені наснився дивний сон… 

А тоді заплющив очі і знесилено осів на землю. 

— Сідай у човен! — вигукнула Тіфані, волочучи його по гальці. 

— Абодайго! Ми беремо зі собов отой лантух непотребу? — спитав Пограб, вхопивши Роланда за пояс і вкинувши на дно човна. 

— Аякже! — відповіла Тіфані, видряпуючись на борт. Вона лягла плазом на дно, і човен поплив. Весла рипіли і розтинали хвилі. Човен йшов уперед. Раз чи двічі він хитнувся, коли набігли великі хвилі, та потім плавно ковзав по воді. Фіґлі сильні і веслують вправно, хоч і на кожному веслі висіло ціле гроно малолюдків, а дехто стояв у товаришів на плечах, щоб дістати до весла чи бодай вхопитися за що вдасться. 

Тіфані підвелася і щосили намагалася не зважати на те зрадницьке відчуття, що почало зароджуватися десь у животі. 

— Курс на маяк! — крикнула вона. 

— Ая, на маяк! — вигукнув Пограб. — Крулева не любить світла, — вишкірився в усмішці Пограб. — Файний сон. А небо ти бачила? 

— Небо як небо, блакитне, — відповіла Тіфані. 

— Це не зовсім небо, — пояснив Пограб. — Дивись наскрізь. 

Тіфані озирнулася. Небо. Блакитне. Але над берегом, що віддалявся, була смужка жовтого. Вона була далеко, сотні миль звідси, але посередині, нависаючи над світом, виднілося велетенське, як ціла галактика, рятувальне коло — воно здавалось сіро-блакитним через відстань. 

На колі велетенськими літерами — більшими за місяць, писало задом наперед таке: 

КЯРОМ ЙИЛЕСЕВ 

— Ми що, на обгортці? — спитала Тіфані. 

— Ая, — відповів Пограб. 

— Але море наче… справжнє. Воно солоне і мокре. І холодне. Зовсім не як фарба! Я не уявляла його таким солоним і холодним! 

— Ти це серйозно? Тоді пояснення одне: ззовні — фарба, а зсередини — море. Ми, той во, різними світами набігалися, і я тобі скажу таке: всесвіт на-а-а-абагато складніший, ніж може здатися ззовні. 

Тіфані вийняла з кишені пожмакану обгортку і зосередила всю свою увагу на ній. Рятувальне коло. Маяк. А от самого веселого моряка нема. Але там була малесенька цятка, яка, якщо уважно придивитися, скидалася на човен. 

Тіфані глянула на небо. На фоні велетенського рятівного кола збиралися штормові хмари — продовгуваті й обтріпані на вітрі. 

— А вона нас швидко знайшла, — пробурчав Вільям 

— Ні, — сказала Тіфані. — Це мій сон. Так не буде. Веслуйте! 

Плутаючись і плентаючись, хмари пропливли над їхніми головами, а тоді — пірнули у море. Хвилі їх розсмоктали, наче вир навиворіт. 

Влив дощ та такий сильний, що над водою здійнялася імла. 

— І це все? — здивувалася Тіфані. — Це все, на що вона здатна? 

— Ой, сумніваюся, — відповів Пограб. — Хлопці, налягайте на весла! 

Човен стрімголов мчав уперед, стрибаючи на хвилях поміж дощ. 

Та всупереч усім законам фізики, човен тепер мав плисти вгору! Вода здіймалася стіною, а човен відкочував назад. 

Щось виринало з глибини. Щось біле розсувало воду. З лискучого купола, що п’явся з моря у штормове небо, бив фонтан. 

Він ріс і ріс, а кінця-краю й видно не було. Врешті-решт з’явилося око — малесеньке, як порівняти з головою, завбільшки з гору, на якій воно закліпало і сфокусувалося лиш на одному — на їхньому човнику. 

— Ото тобі голова! Великий Ян буде мав що копати, цілий день! — вигукнув Пограб. — Ліпше відкладемо то на завтра! Веслуйте, хлопці! 

— Це мій сон, — вичавила із себе Тіфані, силуючись не видавати тривогу. — Отже це — кит. 

«Запах кита мені, щоправда, не снився ніколи, — додала вона про себе. — Але запах є, та ще й який — усюдисущий, масний запах солі, води, риби і мулу…» 

— Що воно їсь? — спитав Дурноверхий Вулі. 

— Стривайте, — сказала Тіфані, коли човен хитнувся на гребні хвилі. — Кит нам не страшний, бо він їсть тільки крихітні такі… 

— Веслуйте, наче вогонь у дупу припікає! — гаркнув Пограб. 

— А звідки ти знаєш, що воно їсть тільки шось маленьке? — запитав Дурноверхий Вулі, коли кит роззявив пащеку. 

— Бо я цілий огірок віддала за науку про морських чудовиськ, — відповіла Тіфані, коли кит проплив повз. — Кити не мають зубів! 

Почувся хрускіт, і повітря аж згустилося від утробного смороду з риб’ячої пащеки, що зяяла сотнями велетенських гострих зубів! 

— Та що ж ти не кажеш? — сказав Вулі. — Не гнівайсі, але, здається, риба-кит з твоєю наукою не згідна! 

Потік води відніс їх від кита. І тепер Тіфані могла розгледіти цілу голову і, важко пояснити, але кит дуже скидався на Королеву. 

Лють повернулась. 

— Це мій сон, — викрикнула Тіфані кудись у небо. — Він мені снився тисячу разів! І тобі тут не місце! І кити не їдять людей! Навіть останній дурень це знає! 

Хвіст завбільшки з поле здійнявся у повітря, а тоді гучно ляснув по воді. Кит рвонув уперед. 

Пограб скинув жовтого капелюха і вийняв з піхов шабелину. 

— Ая, тіко спробуй! — сказав він. — Животик заболить, це я тобі обіцяю! 

— Ая, ми прорубаємо собі шлях на волю! — викрикнув Дурноверхий Вулі. 

— Ні, веслуйте! — вигукнула Тіфані. 

— Ще такого не було, щоб Нак Мак Фіґлі показали ворогу спину! — Верескнув Пограб. 

— А ви й не покажете, бо на веслах сидять задом наперед! — зауважила Тіфані. 

Пограб змирився, здається: 

— Ая, я й не подумав, — мовив він, сідаючи на лавку. 

— Веслуйте! — наполягала Тіфані. — Ми вже майже біля маяка! 

Буркочучи собі під ніс, фіґлі налягали на весла: хоч вони й веслували вперед, та все одно човен обертало не туди. 

— А та гора-голова вже там, — сказав Пограб. — Яка вона завбільшки, як гадаєш, Вільяме? 

— А чи я знаю. Велика. Ду-у-уже велика, — відповів Вільям-співець, що веслував на другому веслі. — Навіть дозволю собі визнати, що вона гр-р-рандіозно здор-р-ровецька! 

— Аж така? 

— Так, абсолютно. Гр-р-рандіозно здор-р-ровецька — то вичер-р-рпний опис. 

«І вона вже майже тут», — подумала Тіфані. 

«Має вдатися. Це ж мій сон. Ось тепер…» 

«Ось-ось…» 

— А які її координати, Вільяме? — продовжив невимушену бесіду Пограб, акурат у той момент, коли човен пролетів повз китову голову. 

— Це дуже влучне питання, Пограбе, — відповів Вільям. — І моя відповідь така: дуже близько! 

«Ось-ось, — подумала Тіфані. — Я пам’ятаю, що міс Тік казала не вірити у сни, але вона мала на увазі, що на них не можна уповати». 

«Ось-ось… сподіваюся… Він ніколи не…» 

— Власне, я б навіть наважився сказати, що напр-р-рочуд близько… — почав був Вільям. 

Тіфані ковтнула слину і сподівалася, що кит не ковтне їх. Човен і пащу кита розділяли якісь тридцять ярдів води. 

Раптом на тих тридцяти ярдах виросла стіна, що мигтіла і поскрипувала, пливучи на всіх парах. 

Тіфані глянула вгору, роззявивши рота від здивування. Білі вітрила розвівалися на фоні грозових хмар, з яких не вщухаючи лився дощ. 

Тіфані побачила такелаж і моряків, що сиділи на реях, і весело усміхнулась. 

Корма корабля, на якому плив Веселий Моряк, зникла у стіні дощу та імли, але Тіфані встигла розгледіти самого капітана за штурвалом — білобородого і вбраного у жовтий дощовик. Він помахав Тіфані перш ніж судно розчинилося в тумані. 

Тіфані спромоглася зіп’ятися на ноги і стати міцно на дні човна, яким кидало в розбурханому морі, наче тріскою. Вона прокричала до кита, що горою височів над ними: 

— Ти маєш гнатися за ними! Ось як має бути! Ти за ним женешся, а вони — за тобою! Так казала Бабуня Болячка! Якщо ти риба-кит, то ти не можеш ослухатися! Так було у моєму сні! Такі мої правила! Мені краще знати, бо я цей сон бачила тисячу разів! 

— Веєка либка! — верещав Погіршай. 

І це здивувало Тіфані більше, ніж поява кита. Човен хитало на хвилях, а Тіфані уважно приглядалася до малого: 

— Веєка либка! — повторив Погіршай. 

— Правильно! — відповіла Тіфані радісно. — Велика рибка! А що цікаво у цій рибці, то це те, що кити — не риби! Це ссавці, як корови! 

«Що це ти зробила? — почулись Задні Думки, коли фіґлі витріщились на неї, а човен закрутився у водяному вирі. — Він уперше сказав щось, що не стосується солодощів і пісяння, а ти його виправила?» 

Тіфані придивилася до кита. Не все було гаразд: це кит, який їй снився не раз після оповіді Бабуні Болячки, тож Королеві не так уже й просто втрутитись у не її історію. 

Кит неохоче бовтався у воді, а тоді пірнув, щоб наздогнати корабель Веселого Моряка. 

— Нема веєкої либки! — прокоментував Погіршай. 

— Це ссавець… — зірвалося Тіфані з язика перш, ніж вона спам’яталась. 

Фіґлі не зводили з неї очей. 

— Він має навчитись говорити правильно, — пробурмотіла вона присоромлено. — Це поширена помилка… 

«Небавом ти обернешся на таку собі міс Тік, — сказали Задні Думки. — Ти хочеш такою бути?» 

— Так, — пролунав голос, і Тіфані усвідомила, що то її власний. Лють у ній закипала. — Так! Я така! Я уважна і мислю логічно, я перевіряю в книжках те, що мені невідоме! Коли я чую, що люди говорять неправильно, я серджуся! От зі сиром я дуже добре даю собі раду. Я читаю швидко! І я думаю! І завжди ношу із собою шворку! Ось така я! 

Вона замовкла. Тепер уже й Погіршай на неї витріщався. Він закліпав оченятами. 

— Велика молська колова втонула… — пискнув несміливо хлопчик. 

— Так! Правильно! Розумничок! — відповіла Тіфані. — Вдома я дам тобі одну цукерку. 

Вона зауважила, що Нак Мак Фіґлі, всі як один усе ще на неї схвильовано витріщалися. 

— Можна далі веслувати? — спитав Пограб, нервово тягнучи руку. — Поки риба-кит, ой, корова сі не повернула? 

Погляд Тіфані ковзнув повз фіґлів. Маяк уже недалеко. З крихітного острівця стирчала невеличка пристань. 

— Так, веслуйте! І… дякую вам, — сказала вона, трохи вгамувавшись. 

Корабель та кит зникли в стіні дощу, а море, майже спокійно, хлюпало об берег. 

На камені при березі сиділа дрімка, випроставши перед собою бліді товсті ніжки. Вона вдивлялася в море і, здається, не звертала уваги на човен, що наближався до берега. «Вона думає, що вдома, — здогадалась Тіфані. — Я створила сон, який їй подобається». 

Фіґлі висипали на пристань і прив’язали човен до пірса. 

— Ми на місці, — сказав Пограб. — Відрубаємо дрімці голову і гайда додому! 

— Ні! — вигукнула Тіфані. 

— Але то… 

— Не чіпайте їй. Просто… не чіпайте її і все. Дрімка нас не зачіпить. 

«І вона знає, яким має бути море, — додала Тіфані про себе. — Вона сумує за морем. Ось чому сон такий реалістичний. Сама б я так не зробила». 

З моря виповз краб і сів поруч з дрімкою — мріяти свої крабові сни. 

«Здається, дрімка застрягла у власному сні, — подумала Тіфані. — Цікаво, а вона колись прокинеться, чи ні?» 

Тіфані повернулась до Нак Мак Фіґлів: 

— Я завжди прокидалася, коли приходила до маяка, — мовила вона. 

Фіґлі уважно розглядали червоно-білу вежу і всі як один оголили шабелини. 

— Ми Крулеві не довіряємо, — сказав Пограб. — Вона вроїть тобі думку, що ти в безпеці, і коли ти втратиш пильність, вона нападе. Вона за дверима стоїть, зуб даю. Тому ми заходимо перші! 

Це був план. Не пропозиція. Тіфані кивнула і спостерігала, як Нак Мак Фіґлі скупчилися навколо маяка. 

Коли на пристані залишились тільки вона з Погіршаєм та непритомним Роландом, Тіфані вийняла з кишені ропуха. Той розплющив очі і втупився в море. 

— То мені сниться чи я на пляжі, — сказав він. — Ропухам не сняться сни, до речі. 

— У моєму сні ропухам сняться сни, — пояснила Тіфані. — А це — мій сон. 

— Тоді це дуже небезпечний сон, — відказав ропух без ані найменшої вдячності в голосі. 

— Ні, це прекрасний сон! — заперечила Тіфані. — Чудовий! Глянь, як вода міниться на сонці! 

— А де рятувальні кола і попереджувальні знаки, чи можна тут плавати, чи ні? — поскаржився ропух. — Нема. І протиакульних сіток теж нема. Мати Василева, а професійні рятувальники де? Можуть хіба снитися… 

— Це пляж, — сказала Тіфані. — Що ти таке верзеш? 

— Не знаю… воно само, — відповів ропух. — Ти б могла мене поставити на землю? Чую, мігрень насувається… 

Тіфані поставила ропуха на землю, а той почимчикував до водоростей, що лежали неподалік. Звідти небавом почулося цямкання і приплямкування. 

Море стихло. Море було спокійне. Саме час, підказував здоровий глузд, щоб сталося щось жахливе. 

Але нічого не сталося. І знову — нічого. Погіршай узяв камінець і поклав собі до рота — а раптом це щось солоденьке! 

А тоді ні з того ні з сього почувся шум з маяка. Тіфані розібрала приглушені вигуки і гупання, і — раз чи двічі — брязкіт скла. Гупнуло щось важке, ніби падаючи з гвинтових сходів і рахуючи кожну сходинку. 

Двері відчинилися. Вийшли Нак Мак Фіґлі. Вигляд у них був вдоволений. 

— Все гаразд, — оголосив Пограб. — Чисто. 

— А що це за шум був? 

— Шум? То була перевірка, — відповів Вулі. 

— Малю-сі-сі-сі-кі! — верескнув Погіршай. 

— Я прокинуся, коли пройду у двері, — сказала Тіфані, витягуючи Роланда із човна. — Так завжди було. І цього разу спрацює. Це ж мій сон. 

Тіфані поставила Роланда на ноги і звернулася до фіґля, що стояв найближче: 

— Ти понесеш Погіршая? 

— Ая. 

— І ти не загубишся, не нап’єшся? 

Пограб прибрав ображеного вигляду: 

— Ми ніколи не губимося! — вигукнув він. — Ми завжди знаємо, де ми є! Може, ми іноді і плутаємо, де все решта є, але то вже не наш клопіт! Нак Мак Фіґлі ніколи сі не гублять! 

— А напиваються? — спитала Тіфані, волочачи Роланда до маяка. 

— Так, панночко, не міняйте тему: в житті такого не було, щоб ми розгубилися! Правда, хлопці? — спитав Пограб. 

Почулося ствердне перешіптування. 

— Слова «загубитися» і «Нак Мак Фіґлі» взагалі не можна поєднувати в одному реченні! 

— А напиватися? — не вгавала Тіфані, кладучи Роланда на гальку. 

— То інші губляться, ми — ніколи! — оголосив Пограб. — І цим я хочу поставити кр-р-рапку над і! 

— Сподіваюся, в маяку не буде ніякого пійла, — сказала Тіфані і засміялася. — За винятком гасу від лампи, але хто б це пив! 

Фіґлі враз притихли. 

— А то що таке? — спитав Дурноверхий Вулі, чітко вимовляючи кожне слово. — Часом не таке в великому бутлі? 

— З таким черепком з костомахами на етикетці? — запитав Пограб. 

— Мабуть, так, — відказала Тіфані. — І хто його вип’є, тому буде дуже-дуже погано. 

— Справді? — спитав Пограб задумливо. — Оце на маєш… А наскільки погано буде тому, хто його вип’є? 

— Так погано, що аж вмерти можна, — відповіла Тіфані. 

— Але ми вже й так мертві, — сказав з полегшенням Пограб. 

— Ну тоді просто — буде дуже-дуже погано, — відповіла Тіфані. 

Вона глянула на нього суворо: 

— Воно ще й легкозаймисте. Як добре, що ви його не пили… 

Дурноверхий Вулі гучно зригнув. Запахло парафіном. 

— Ая, добре, — сказав він. 

Тіфані взяла на руки Погіршая. Позаду почулися стишені голоси — це фіґлі перешіптувалися, зібравшись гуртом. 

— Я тобі казов, шо то там черепок і то значи, шо ліпше не чіпати! 

— А Великий Ян казов, шо то значить, шо пійло моцне, як холєра. Та й то, знаєте, не добре тако лишати таке моцне, де невинні душеньки можуть випадково його знайти, вибивши двері, порозгинавши ґрати, розірвавши ланцюги і зірвавши замок зі шафки і тако зовсім випадково нахлебтатися смертельного пійла! 

— А що таке «легкозаймисте»? 

— Це означає — горить вогнем! 

— Мати Василева, тільки аби ніхто не зригнув на свічку! Не подавайте виду, поводьтесь природно, і все буде добре! 

Тіфані усміхнулась. Нак Мак Фіґлів так просто не візьмеш. Можливо, їх захищає віра в те, що вони вже й так мертві. 

Вона озирнулась і подивилась на двері маяка. Уві сні вона ніколи не бачила, щоб ті двері відчинялися. Вона була переконана, що там усе має маячіти, адже в корівнику — повно корів, а в дровітні — дров. 

— Гаразд, — сказала вона Пограбу. — Я понесу Роланда, а ти — Погіршая. 

— А чому б тобі не нести малого? — спитав з надією в голосі Пограб. 

— Малю-сі-сі-сі-кі! — лопотів Погіршай. 

— Погіршая несеш ти, — відрубала Тіфані коротко, хоч насправді хотіла сказати приблизно таке: 

«Я не певна, що все спрацює. Йому буде безпечніше з тобою. Сподіваюся, я прокинуся у своїй спальні. Це було б так добре — прокинутися у своїй спальні…» 

«Звісно, якщо ви всі там опинитесь, то буде не дуже зручно, але це краще, ніж опинитися віч-на-віч з Королевою, що не кажіть…» 

Позаду щось зашурхотіло. Озирнувшись, вона побачила, що море от‑от зникне — вода відходила напрочуд швидко. На її очах скелі та купи водоростей оголилися на дні і тепер стирчали — самітно і сухо. 

— О, все гаразд, — сказала вона. — Я знаю, що це. Це відплив. Море так робить. Воно припливає і відпливає щодня. 

— Справді? — спитав Пограб. — Дивина та й годі. Наче вода з ванни витікає через злив. 

За п’ятдесят ярдів від них останні струмочки води зникли за обривом. Фіґлі вже попрямували туди — подивитися, що ж там таке. 

На мить Тіфані охопило щось схоже на паніку, але не зовсім: це було щось значно повільніше і гидкіше, ніж паніка. Почалося все з їдкого сумніву, а тоді пролунало ключове: а хіба відплив буває таким стрімким? 

Вчитель («Дива Прероди, За одне ябко») не вдавався в деталі. Та ось на дні б’ється в агонії риба. Скільки ж то риби гинуло б щодня з такими відпливами! 

— Треба бути пильними… — сказала вона, йдучи слідом за Пограбом. 

— А то чого? Вода повернеться, чи шо? — спитав він. — Коли б вона мала повернутися, до речі? 

— Е-е-е… мабуть, за пару годин… — сказала Тіфані, відчуваючи, як загальмована огидна паніка наростає. — Та це не точно… 

— Та то море часу! — вигукнув Пограб. 

Вони дійшли до краю, де вже зібралися усі фіґлі. Тонесенькі струмки води ще вилися в них попід ногами, стікаючи за край. 

Внизу була наче якась долина. А вдалині, ген-ген за багато миль звідти, виднілася осяйна смужка моря. 

А на ній — уламки кораблів. Безліч уламків. Галеони, шхуни і кліпери, поламані щогли, обірваний такелаж, дірявий фюзеляж — все лежить жужмом у калюжці, що колись була бухтою. 

Нак Мак Фіґлі, всі як один весело захоплено ойкнули: 

— Затоплені скарби! 

— Золотце! 

— Злитки золота! 

— Коштовності! 

— А чому ви вирішили, що там є скарби? — спитала Тіфані. 

Нак Мак Фіґлі враз сконфузились, наче вона бовкнула якусь дурничку, скажімо, що скелі літають! 

— Та мусять бути! — відповів Дурноверхий Вулі. — А то чого б вони потонули? 

— Авжеж, — підтакнув Пограб. — На потонулих кораблях має бути золото, а то хто б туди спускався, щоб битися з акулами і восьминогами! Викрасти скарби з дна океану — та це найкраща у світі крадіжка! 

Тут Тіфані охопила щонайсправжніша паніка! 

— Це ж маяк! — сказала вона, показуючи рукою позад себе. — Розумієте? Маяк світить, щоб кораблі не налетіли на скелі. Так? Ясно вам? Це ж пастка! Королева десь тут! 

— А може, ми тако швиденько збігаємо і одним оком глянемо, що там у корабликах? — спитав боязко Пограб. 

— Нізащо! Бо… — Тіфані глянула вгору. Вдалині щось зблиснуло. — Море… повертається… 

Те, що скидалося на хмарку ген за небокраєм, стрімко більшало і наближалося, поблискуючи на сонці. Навіть гул уже було чутно. 

Тіфані помчала до берега, вхопила Роланда попід руки і потягла його до маяка. Вона озирнулась і побачила, що фіґлі все ще стоять і, роззявивши рота, витріщаються на велетенську хвилю припливу. 

Погіршай був з ними — він захоплено дивився на хвилю і нахилявся вперед, щоб бавитися з фіґлями. 

Ця картина в’їлась їй в пам’ять: хлопчик і малолюдки, стоять до неї спиною, вдивляючись захоплено у гуркітливу осяйну стіну води, що вже затулила собою пів неба. 

— Ну ж бо! — закричала Тіфані. — Це не відплив був, це все робота Королеви! 

Хвиля підняла потонулі кораблі, і вони закрутились у вирі. 

— Ходімо! 

Тіфані взяла Роланда попід руки і, шпортаючись об каміння, почвалала до маяка… позаду вирувало море… 

…на мить світ осяяло білим світлом… і під ногами захрустів сніг. 

Навколо була тиша і холод земель Королеви. Навкруги — ні душі, лиш тільки сніг і, ген-ген, здаля виднівся ліс. Над ним нависали важкі чорні хмари. 

Попереду, — так далеко, що ледь-ледь вдавалося розгледіти, виднілася якесь радісне марево — зелене торфовисько, камені — і все залите місячним сяйвом. 

Це брама додому, тільки по той бік. 

Тіфані відчайдушно шарпнулася назад. 

— Прошу! — вигукнула вона. 

Вигук не був адресований комусь конкретно. Їй просто треба було викричатися. 

— Пограбе? Вільяме? Вулі? Погіршаю? 

З-за лісу долинало гарчання гончаків. 

— Треба звідси забиратися, — прошепотіла собі під ніс Тіфані. — Забиратися… 

Вона схопила Роланда за комір і потягла до переходу. Добре, що хоч по снігу його було легше тягнути. 

Ніхто і ніщо не намагалися її спинити. Трохи снігу намело крізь браму на камені та траву, але повітря було тепле і живе від вечірнього дзижчання комах. І місяць справжній, на справжньому небі. Тіфані обперла Роланда на камінь і сіла поруч з ним — виснажена аж до краю — і відсапувалася. 

Сукня на ній промокла і пахламорем. 

В голові лунали думки: 

Може, вони ще живі. Це ж був просто сон… 

Має бути дорога назад. Я просто піду і знайду їх. Виведу звідти. 

Собаки так голосно гарчали… 

Вона підвелася, хоч і падала з ніг від утоми. 

Три камені, що були переходом додому, темніли на фоні зоряного неба. 

На її очах вони попадали додолу. Той, що ліворуч — повільно перевернувся, а ті два інші — просто сповзли на нього. 

Тіфані підбігла і спробувала попхати важезні каменюки. Вона помахала руками навколо каменів на випадок, якщо вхід залишився відчиненим. Вона прижмурювалася що було духу, силуючись розгледіти браму. 

Тіфані стояла під зоряним небом. Сама-самісінька. І стримувала сльози. 

— Як прикро… — сказала Королева. — Ти усіх підвела, еге ж? 

Розділ 13

Земля під хвилею 

Королева йшла по траві до Тіфані. Де вона ступала, бралася крига. Та невеличка частина Тіфані, яка ще була здатна на думки, думала: «Трава до ранку зів’яне. Вона вбиває моє торфовисько!». 

— Якщо добре подумати, то все життя — це просто сон, — сказала Королева все тим самим нестерпно врівноваженим приємним голосом. Вона сіла на повалені камені: 

— Ви, люди, такі мрійники. Вам мариться, що ви всі розуми поїли. Вам мариться, що ви найважливіші. Вам мариться, що ви дуже особливі. Знаєте, ви кращі за дрімок. У вас явно більше уяви! Мені слід тобі подякувати. 

— А це за що? — спитала Тіфані, втупившись у свої черевики. 

Жах оповив її розжареним дротом. І нікуди не втечеш… 

— Я навіть гадки не мала, який твій світ прекрасний! — відповіла Королева. — Дрімки… вони не те, щоб дуже відрізнялися від ходячих губок. Їхній світ — давній. Майже мертвий. Вони вже не спроможні на вигадку. Ви, люди, з невеличкою допомогою з мого боку, дасте раду набагато краще. Бо ви увесь час мрієте. Особливо ти. Ти мрієш увесь час. Ти себе уявляєш центром свого світу, чи не так? Прекрасно! Глянь-но на себе: сукня убога і стоптані черевики. І ти собі думала, що зможеш побороти мене пательнею! Ти себе бачила Відважною Дівчиною, що Рятує Братика. Ти думала, що ти — героїня пригодницького роману. А тоді — ти покинула брата. Знаєш, я думаю, що море води на голову — це те саме, що гори заліза на голову, а ти як думаєш? 

Тіфані думати не могла. В голові клубився гарячий рожевий туман. Вона не змогла… 

Задні Думки плентались десь у тумані, намагаючись достукатись до неї. 

— Я Роланда врятувала, — промимрила вона до своїх черевиків. 

— Але ж він не твій, — заперечила Королева. — Він, визнаймо це, доволі недалекий хлопець із червоними щоками і зі шкварком замість мозку, достоту, як його батько. Ти залишила свого братика з бандою злодіїв, щоб урятувати цього розпещеного бевзя? 

«Не було часу! — горлали Задні Думки. — Ти не встигла б за ним побігти і вернутись до маяка! Ти і так ледь-ледь встигла! Зате хоч Роланда врятувала! Все ти правильно зробила! Навіщо ці докори! Що краще: спробувати врятувати брата — і бути відважною героїнею, але трохи мертвою, чи врятувати Роланда — і бути відважною живою героїнею?» 

Та щось їй підказувало, що краще було б бути відважною та мертвою. 

Щось у голові не вгавало: «Як ти скажеш мамі, що ти бачила, що нема часу на порятунок брата, тому ти кинулася рятувати когось іншого? Вона втішиться, що ти так все обернула? Іноді правильно — не означає добре». 

«Це ж Королева! — волали Задні Думки. — Це її голос! Він діє гіпнотично! Не слухай її!» 

— Це не твоя провина, що ти така холодна і безсердечна, — сказала Королева. — Це все вина твоїх батьків. Мабуть, вони були дуже зайняті. І те, що в них з’явився Погіршай, — це дуже жорстоко щодо тебе. Їм слід було бути обережнішими. І те твоє читання. Навіщо вони дозволяли тобі читати усі ці слова? Слова на кшталт «парадигма» й «есхатологія» шкодять неокріплому мозку. Вони спонукають зробити з брата живця на монстрів, — зітхнула Королева. — Як сумно, що таке трапляється скрізь і всюди. Думаю, тобі пощастило, що ти виросла просто затятою інтроверткою і непристосованою до життя. 

Королева кружляла навколо Тіфані. 

— Яка печаль, — вела вона далі. — Тобі примарилося, що ти сильна, розумна і тямовита… що ти з тих, хто завжди має при собі шворку. Та це просто виправдання, що в тобі так мало від нормальної людини. Ти маєш тільки мозок. Серця в тебе нема. Коли Бабуня Болячка померла, ти навіть не плакала. Ти забагато думала. А тепер твої дорогі думки підвели тебе. Тож краще тебе просто вбити, як гадаєш? 

«Камінь! Шукай камінь! — верещали Задні Думки. — Пожбур у неї каменем!» 

В сутінках Тіфані розгледіла якісь постаті. То були персонажі із дитячої книжки, а з ними — дрімки, вершник без голови і Джмелинки. 

Довкола неї трава взялась інієм. 

— Думаю, нам тут сподобається! — сказала Королева. 

Тіфані відчула, як холонуть ноги. 

Задні Думки спромоглись прохрипіти: «Та зроби щось!». «А тут все не так уже й добре організовано, — подумалося Тіфані крізь заціпеніння. — Не можна покладатися тільки на сни і мрії. Чи… мені треба було бути як усі нормальні люди. Але я не могла плакати! Ну не… плакалося мені! А як перестати думати? А думати про те, як думається? І про те, як передумається надумане і придумане!» 

Тіфані зауважила посмішку на обличчі Королеви і подумала: 

«Яка із цих особистостей, що думає, справжня я?» 

«А чи існує справжня я?» 

На небі розтікалися плями хмар. Вони затуляли собою зорі. То були чорнильні хмари з того холодного світу. Хмари жахів. 

Задощило. Дощ був з градом. Град бомбардував зелену траву, і торфовисько обернулося на болото. Вітер завивав, наче зграя гончаків. 

Тіфані спромоглася ступити крок уперед. Черевики застрягли в грязюці. 

— О, відвага прокинулась? — сказала Королева, задкуючи. 

Тіфані зробила ще крок, та все пішло шкереберть. Вона занадто змерзла і втомилася. Вона відчувала, як її «я» розчиняється і губиться… 

— Яка безславна загибель! — вигукнула Королева. 

Тіфані впала долілиць у замерзлу багнюку. Дощ пустився рясніше — колючий, наче голочки, — барабанив по голові і котився крижаними слізьми по щоках. Дощ гамселив так, що їй аж дух заперло… 

Вона відчула, як холод витісняє з неї все тепло. І це останнє, що вона відчувала… 

…окрім ще якогось звуку на фоні… 

То був звук снігу, що тане, і хрусткого морозу. То був високий ледь чутний звук. 

Тіфані вже не відчувала землі під ногами і нічого не бачила, навіть зоряного неба. Все затягнули хмари. 

Вона так змерзла, що вже й холоду не чула. І пальців теж. У закляклому від холоду мозку бриніла лиш одна думка: «А чи є взагалі справжня я? Чи мене просто виснували мої ж думки?». 

Темрява згусла. Ще ніколи ніч не була такою темною, а зима — холодною. Такої холоднечі не було навіть, коли скресала крига і Бабуня Болячка снувала крізь заметілі у пошуках тепленьких тілець. «Вівці можуть протривати крізь холод, якщо вівчар має клепку в голові», — казала Бабуня. Сніг рятує від холоду: вівці сплять собі у теплих нірках у снігу — хоч як би не бушував кусючий вітер, а їм він не страшний. 

Та це була така холоднеча, як у ті дні, коли навіть не сніжило і вітер був сам по собі — ганяв по торфовиську колючки криги. То були смертельні дні ранньої весни, коли вже вівці окотяться, а тут зима вирішує ще раз на прощання дихнути крижаним подихом… 

Темінь розлилась усюди — гірка і сліпозора. Тільки десь удалині мріяла іскорка світла. Одна-єдина зірочка. І рухалася… 

Більшала на грозовому небі. 

Кружляла і наближалася. 

Тиша накрила Тіфані, і вона опинилась всередині. Тиша пахла вівцями і скипидаром. І ще — тютюном. 

А тоді Тіфані відчула, що стрімголов провалюється крізь землю. 

Там так ніжно і тепло. На мить здалося, що чутно шум хвиль. 

В голові пролунав її власний голос. 

Ця земля в моїх кістках. 

Земля під хвилею. 

Щось біле. 

Воно повивало її у тій теплій темряві, щось схоже на сніг, але таке дрібне, як пил. Воно осіло позад неї, навколо неї, всюди. 

Істота, схожа на вусатий ріжок морозива, пролетіла повз і щезла в темряві. 

«Я під водою», — здогадалась Тіфані. 

Я пам’ятаю… 

Це правічний дощ під дном морським. З-під дна океану народжується нова земля. Це не сон. Це… спогад. Земля під хвилею. Море крихітних мушельок… 

Ця земля жива… 

Увесь час її окутував теплий заспокійливий запах хижі вівчаря і тепло невидимих рук, що її обіймали. 

Навколо неї здіймалася білизнá, вона були всюди, але це Тіфані не дратувало. Це наче ходити в тумані. 

Я всередині крейди, як кремінь, як крейдятко… 

Тіфані не могла визначити, скільки часу вже провела під водою — чи час спинився, чи мільйони років промайнуло за секунду. Вона відчула, що виринає нагору. 

Спогади нахлинули на неї. 

Хтось завжди пильнував за межами. Це не вони вирішили. Це вирішили за них. Хтось мав пильнувати. Іноді межі слід було захищати. Хтось мав вступитися за тих, хто не міг постояти за себе… 

Тіфані розплющила очі. Вона так і лежала в багнюці: Королева сміялася з неї, гроза бушувала. 

Та тепер їй було тепло. Правду кажучи, аж гаряче від люті… люті через скалічене торфовисько, люті через власну дурість, люті через цю прекрасну істоту, що вміла тільки контролювати і більше нічого. 

Ця істота… намагалася захопити її світ. 

Усі відьми — егоїстки, сказала якось Королева. Але Задні Думки підказували Тіфані: «То оберни егоїзм на свою зброю! Хай усе стане твоїм! Хай життя, сни та мрії інших стануть твоїми! Захисти їх! Відведи їх до отари! Пройди заради них крізь бурі! Віджени вовків! Мої сни! Мій брат! Моя сім’я! Моя земля! Мій світ! Як ти смієш відбирати те, що належить мені?». 

«Я за них відповідаю!» 

Лють переповнила її. Вона стисла кулаки і викрикнула у грозу, вклавши у крик усю свою лють, що кипіла всередині. 

Блискавка вдарила обабіч неї: ліворуч, а тоді — вдруге, праворуч. 

З них, поблискуючи, вилущилися два собаки. 

Їх хутра парували, а з вух, коли ті ворушились, сипали блакитні іскри. Вони слухняно розглядали Тіфані. 

Королева зойкнула і щезла. 

— Блискавко, до мене! — вигукнула Тіфані. — Громе, поруч! 

Їй згадалось, як колись вона бігала пагорбами, спотикалася і падала, плуталась у командах, а ці двоє собак робили все правильно… 

Два чорно-білі спалахи метнулися до хмар. 

Вони їх заганяли. Робили з них бурю. 

Хмари лякались і розбігалися навсібіч, але блискавичний спалах наздоганяв їх і повертав на місце. 

Велетенські потворні фігури крутились і верещали у небі, що от‑от закипить, але Грім та Блискавка зігнали не одну отару, вони знали, що робити — іноді ляскали щелепи, шугали блискавиці та чувся переляканий вереск. Тіфані вдивлялася у небо, дощ хльостав її по обличчю, і вона викрикувала команди, які годі було розчути. 

Брикаючись, гуркочучи і скрегочучи, гроза перекотилася за пагорби — ген аж до гір, де вона погрузне десь у глибоких ярах. 

Тіфані задихалась, але її переповнювало відчуття перемоги: вона спостерігала, як повертаються і всідаються поруч з нею собаки. А тоді згадала, що не має значення, які команди вона дає собакам. Це ж не її собаки. Це робочі пси. 

Грім та Блискавка не слухаються маленької дівчинки. 

Вони навіть на неї не зважають. 

Вони дивляться кудись позад неї. 

Якби хтось їй сказав, що за спиною в неї страхітливе чудовисько, то вона б обернулась. І навіть, якби в того чудовиська були велетенські зуби, то теж би обернулась. А зараз озиратись вона не хотіла. Змусити себе було ой як не просто — це було найважче, що їй доводилось робити. 

Вона не боялася того, що там може побачити. Вона боялася — всепроймаюче і всеохопно — того, що може там не побачити. Вона заплющила очі, поки її черевики по-зрадницьки човгали туди-сюди, а тоді, глибоко вдихнувши, розплющила очі. 

Пахло «Веселим Моряком», вівцями і скипидаром… 

В темряві, сяючи білизною сукні з блакитними стрічками та срібними пряжками, стояла Бабуня Болячка — вона усміхалася і аж сяяла від пихи. В руці вона мала велетенський пастуший ціпок, прикрашений блакитними бантами. 

Вона елегантно покрутилась, і Тіфані зауважила, що хоч Бабуня в образі делікатної осяйної порцелянової пастушки, а з-під подолу сукні визирають її старі важкі черевики. 

Бабуня Болячка вийняла з рота люльку і ледь помітно кивнула Тіфані — для Бабуні це було рівнозначне гучним аплодисментам. А тоді — зникла. 

Справжня темрява зоряної ночі вкрила торфовисько, і повітря сповнилося звуками ночі. Тіфані не знала, чи це сон, чи все відбувається десь не тут, чи взагалі — тільки в її голові. 

Це не мало значення. Це відбулося. І тепер… 

— Я все ще тут, — озвалася Королева, раптом з’явившись перед Тіфані. — Все це сон. Мабуть, ти зійшла з глузду, ти ж бо така дивна дитина. Мабуть, тобі допомогли. Ти ж ні на що не здатна. Ти справді вважаєш, що можеш сама вийти проти мене? Я можу вроїти тобі будь-яку думку… 

— Абодайго! 

— О, ні, тільки не це! — сказала Королева, сплеснувши руками. 

Нак Мак Фіґлі були не самі — з ними був Погіршай, сильний запах водоростей, калюжі води і дохла акула. Вони взялись нізвідки, з повітря, і гепнулися просто поміж Тіфані та Королевою. 

Фіґлі завжди готові до бою, тож зірвалися на рівні ноги і повитягали шабелини з піхов, паралельно струшуючи воду з чуприн. 

— Це ти чи не ти? — спитав Пограб, витріщившись на Королеву. — Нарешті ми зійшлись у бою, ти, паскудо! Сюди тобі зась! Геть звідси! Сама підеш чи тебе провести? 

Королева наступила на Пограба і щосили причавила його ногою. Коли вона відступила, то тільки вершечок Пограбової голови стирчав з торфовища. 

— То сама не підеш? — сказав Пограб, виборсавшись з-під землі, наче й не було нічого. — Не змушуй мене злитисі! І не натравлюй на нас своїх звірят, бо ти знаєш, що ми їх здамо гицелям! 

Він озирнувся до Тіфані, що стояла нерухомо, як вкопана: 

— Ми тут усе владнаємо самі, Келдо. Ми з Королевою розберемося, як у старі-добрі часи! 

Королева клацнула пальцями: 

— Вічно ви лізете туди, де нічого не тямите, — прошипіла вона. — А ось вам, що ви на це скажете? 

Шабелини фіґлів ураз засяяли блакитним. 

Десь у глибині натовпу осяяних фіґлів почувся голосок, що напрочуд скидався на голос Дурноверхого Вулі: 

— От тепер нам буде непереливки… 

Віддалік з’явилося три постаті: та середуща мала на собі довгу червону мантію, чудернацьку перуку, чорні панчохи і черевики з пряжками, решта дві — не вирізнялися нічим особливим, то були прості чоловіки, вбрані у прості сірі костюми. 

— Жінко, та в тебе серця нема! — вигукнув Вільям-співець. — Наслати на нас правників… 

— От той ліворуч — ото страшидло, — квилив малолюдок. 

— А щоб то качка копнула! В нього портфель! Портфель, побий його грім… 

Неохоче, крок за кроком, горнучись один до одного від страху, Нак Мак Фіґлі почали задкувати. 

— Мати Василева, та він розстібнув застібку, — застогнав Дурноверхий Вулі. — Ой, леле, судний день не за горами, коли правник розстібає портфель… 

— Пані та панове, пане Пограбуйко Фіґельович? — звернувся до Пограбуйка один із чоловіків у сірому. Голос його звучав заупокійно. 

— Нема тут такого! — вигукнув Пограб. — Нічого не знаємо! 

— Ми склали перелік скоєних вами злочинів загальною кількістю дев’ятнадцять тисяч сімсот шістдесят три… 

— То не ми! — верескнув з відчаю Пограб. — Правда, браття? 

— …серед них дві тисячі бійок, неподобств, пиятики, особливо тяжкої пиятики, лайки (включно з нерозбірливими актами мовлення, які можна було розшифрувати як образи та лайку), порушення спокою, лінощі… 

— Ви помилилися! — надривався Пограб. — Це не ми! Ми там просто собі стояли! А ті справжні злочинці втекли з місця злочину! 

— …крадіжки в особливо великих розмірах, крадіжки у гігантських розмірах, грабіж, порушення недоторканості житла, снування зловіщих планів для здійснення ще зловіщіших злочинів… 

— У нас було важке дитинство! — кричав Пограб. — Ви на нас наговорюєте, бо ми блакитні! Нас ніхто не любить! Поліція нас узагалі ненавидить! Та нас навіть у той час у країні не було! 

Та фіґлі, що збилися докупи, аж скорчилися від болю, коли правник витяг з портфеля папку паперів. Він відкашлявся і зачитав: 

— Анґус Великий, Анґус-Не-Такий-Великий-Як-Великий-Анґус, Анґус Малий, Арчі Великий, Арчі Одноокий, Арчі Малий Шаленець… 

— Вони нас записали! — хникав Дурноверхий Вулі. — Вони нас записали! Вони нас запакують до в’язниці! 

— Протестую! Вимагаю письмової і неупередженої постанови Habeas Corpus, — пролунав тихенький голосок. — І я висуваю зустрічний позов Vis-ne faciem capite repletam для справедливого розгляду справи. 

Запала мертва тиша. Пограб озирнувся на вкляклих зі страху Нак Мак Фіґлів і спитав: 

— Ну, і хто це ляпнув? 

Ропух виповз наперед і зітхнув: 

— Я раптом усе згадав, — сказав він. — Я згадав, хто я. Ділове мовлення повернуло пам’ять. Тепер я ропух, але… — він ковтнув слину. — Колись я був правником. І те, що тут коїться, — незаконно! Усі ці звинувачення — це наклеп, виснуваний із свідчень, зібраних неправомірним шляхом. 

Ропух глянув на королівських юристів своїми жовтими очима: 

— Також я, посилаючись на Potest-ne mater tua suere, amice, вимагаю перенести слухання справи на невизначений термін. 

Юристи невідомо звідки повитягали товстезні фоліанти і кинулись нервово їх гортати. 

— Ця термінологія нам невідома, — вичавив нарешті хтось із них. 

— А вони спітніли, — зауважив Пограб. — Ропуше, то виявляється, ми можемо мати своїх правників? 

— Певно, що так, — відповів ропух. — У вас можуть бути захисники. 

— Захисники? — спитав Пограб. — І вони захистять нас від тої з пальця висмоктаної брехні? 

— Звісно, — відповів ропух. — І ви матимете чим їм заплатити за свою невинність, бо ж ви нагребли скарбів, я так чую, непогано. Я з вас візьму… 

Ропух запнувся, побачивши, що фіґлі пригрозили йому осяйними шабелинами. 

— Я згадав, чому фея-хрещена обернула мене на ропуха, — вичавив він. — Тож, зважаючи на обставини, хай це буде pro bono publico з мого боку. 

Шабелини так і не ворухнулись. 

— Це означає — безкоштовно, — пояснив ропух. 

— О, так набагато краще, — сказав Пограб, а на фоні звучав шурхіт шабелин, що ховалися до піхов. — Як так сталося, що ти ропух-правознавець? 

— О, все почалося з невинної суперечки, — пояснив ропух. — Фея-хрещена здійснила три бажання моєї клієнтки: стандартний пакет — щастя, здоров’я і багатство. Тож коли моя клієнтка прокинулася якось вранці без відчуття щастя, то найняла мене, щоб скласти позов за недотримання умов контракту. В історії хрещенофейства ще таких прецедентів не було. На жаль, безпрецедентно було й те, що фея обернула мою клієнтку на люстерко, а мене, як самі бачите, — на ропуха. Найгірше було, коли суддя зааплодувала. Оце було вже занадто, як на мене. 

— Та право ти не забув, еге ж? Добре є, — мовив Пограб. 

Він глянув на юристів з портфелями. 

— Ну що, смердюхи в костюмах, у нас тепер є дармовий адвокат, і ми ним скористаємося, навіть не сумнівайтесь. 

Юристи з повітря снували сувої паперів. Вигляд у них був спантеличений і трохи навіть переляканий. Пограб аж сяяв від задоволення, спостерігаючи за ними. 

— А що ти їм наплів про протест не мате, мій вчений друже? — спитав Пограб. 

— Vis-ne faciem capite repletam, — поправив його ропух. — Це найкраще, на що я спромігся. Це означає приблизно таке, — він відкашлявся. — Чи не хотіли б ви писок, повен голів? 

— Це ж треба, як усе просто, — сказав Пограб. — Та ми б завиграшки стали адвокатами, правда, хлопці? Треба тільки мудрих слів підівчити! Хлопці, хапайте-но їх! 

Настрій Нак Мак Фіґлів умить мінявся. Особливо, якщо чувся бойовий клич. 

Шабелини стреміли в небо. 

— Дві сотні лютих вояків! — кричали вони. 

— Годі цирку в залі суду! 

— По наш бік закон! 

— Наш юрист нас береже! 

— Годі, — пролунав голос Королеви. 

Вона змахнула рукою — і юристи, і малолюдки враз щезли. На торфовиську залишилась лиш вона та Тіфані — одна навпроти одної, і тільки вітер свистав поміж каменів. 

— Що ти з ними зробила? — скрикнула Тіфані. 

— Ой, та нічого… вони десь тут, — відповіла Королева легковажно. — Це ж усе сон. Сни в снах. Дівчинко моя, не можна покладатися ні на що. Все несправжнє. Все минуще. Все закінчується. І єдине, що ти можеш зробити, — це навчитись снувати сни. Та вже занадто пізно… І… я довше цього вчилася. 

Тіфані не зовсім розуміла, які думки в неї лунали в голові. Вона втомилася. В неї було таке відчуття, наче вона спостерігає за собою збоку, чи то пак — згори і збоку. Вона бачила свої чоботи і якнадійніше оперлася на землю, а тоді… 

…а тоді… 

…а тоді, як та, що прокидається зі сну, вона відчула минущість часу. Вона відчула подих пагорбів і віддалений рик давніх морів, ув’язнених у міріадах крихітних мушельок. Вона думала про Бабуню Болячку — там, під зеленою травою, вона розчиняється у крейдяному краї, у тій землі, що лежить під хвилею. Вона почувалася так, наче навколо неї поволі оберталися велетенські коліщата часу та зірок. 

Вона розплющила очі, і всередині неї — десь дуже глибоко — теж розплющились очі. 

Вона чула, як росте трава і як ворушаться хробаки в землі. Вона відчувала тисячі крихітних життів, що вирували навколо неї, вона вловлювала запах вітру і бачила усі відтінки ночі… 

Коліщата зірок та років, простору та часу стали на місце. Вона знала напевне, де вона, хто вона така і для чого вона тут. 

Тіфані замахнулась. Королева спробувала було її спинити, та це було так само, як намагатися спинити колесо часу. Тіфані ляснула її по обличчі і збила з ніг. 

— Я ніколи не плакала за Бабунею, бо не було в цьому потреби, — сказала Тіфані. — Бабуня завжди зі мною! 

Тіфані нахилилась, а з нею — уся сила століть. 

— Вся суть не в тому, щоб спати, — прошепотіла дівчинка. — Вся суть в тому, щоб прокинутися. Прокидатися — складніше. Я прокинулася і я справжня. Я знаю, хто я і я знаю, чого я хочу. Тобі мене не ошукати. Тобі зась до мене. І до всього, що моє. 

«Такою я більше ніколи не буду, — подумала Тіфані, і побачила жах на обличчі Королеви. — Ніколи я не буду почуватися такою високою, як небо, такою древньою, як пагорби, такою могутньою, як море. Мені дали цей дар на коротку мить, але ціна цього дару така — він не назавжди, його доведеться повернути». 

Але й винагорода та сама. Цей дар не під силу жодній людині. Можна увесь день поспіль розглядати квітки, але ж робота сама себе не зробить! Воно й не дивно, що ми живемо, наче в мріях, бо хто ж це витримає — жити і бачити світ наяву, таким, який він є насправді? 

Тіфані набрала повні груди повітря і підняла Королеву із землі. Тіфані бачила, що навколо коїться, але ті чудовиська зі світу снів її не зачіпали. Вона — справжня і вона наяву. Такою справжньою вона ще не була ніколи. Вона відчувала все нараз, тож доводилося навіть захищатися від шквалу відчуттів. 

Королева була не важчою за маля. Вона відчайдушно змінювала личини просто в обіймах Тіфані — то вона була чудовиськом, то небаченим звіром з кігтями та щупаками. Та врешті-решт вона обернулася на маленьку сіреньку істоту, схожу на мавпочку, — з великою головою і круглими очицями. Вона засапалась, і її маленька запала грудка то здіймалася, то опускалася від частого дихання. 

Тіфані підбігла до каменів. Арка все ще стояла на місці. «Вона ніколи не падала», — подумала Тіфані. Королева безсила, нема в неї ніяких чарів, самі фокуси. Убогі фокуси. 

— Тримайся звідси подалі, — сказала Тіфані, ступаючи у прохід між каменями. — Ніколи не повертайся. Ніколи не зазіхай на моє. 

Істота була така слабка і мала, наче немовля, що Тіфані додала: 

— Сподіваюся, десь є хтось, хто за тобою заплаче. Сподіваюся, Король повернеться. 

— Тобі мене шкода? — вишкірилася істота, що колись була Королевою. 

— Так, трохи, — відповіла Тіфані. «Так, як Міс Жін Робінсон», — подумала вона. 

Вона поставила істоту на землю. Вона поклигала геть по снігу, озирнулася і враз знову обернулася на прекрасну Королеву. 

— Тобі не перемогти, — мовила Королева. — Завжди є шпарка, в яку я прослизну. Людям сняться сни… 

— Іноді ми таки прокидаємося, — відказала Тіфані. — Не повертайся… а то пожалкуєш… 

Тіфані зосередилася на каменях, і крізь отвір тепер виднівся тільки навколишній краєвид. 

«Треба придумати, як закрити перехід назавжди», — пролунали в голові Задні Думки. Хоча, ні, це вже були Дуже-Дуже Задні Думки. 

В голові роїлося від думок. Вона відійшла подалі і сіла на траву, обійнявши коліна. «Уяви-но собі, якщо це не мине, — думала вона. — Довелося б носити беруші і затички до носа, насунути на голову великий чорний капюшон, і то б не було спокою із тим суперзором і суперсприйняттям…» 

Вона зажмурилась, а тоді — зажмурилася ще сильніше. 

Вона відчула, як сили покидають її. Це було наче поринати у сон, вислизаючи з явної яви у звичайний буденний стан… яви. В очах рябіло і мутніло. 

«Ось так ми й живемо, — подумала вона. — Ми сновигаємо у напівсні, бо у явній яві жити неможливо…» 

Хтось постукав їй по черевику. 

Розділ 14 

З малого жолудя виростає дуб

— Гей, ти куди пропала? — гукнув Пограб, витріщившись на неї. — Ми от‑от мали завдати прочуханки юристам, зирк, а тебе нема, і Крулеви нема! 

«Сни у снах, — думала Тіфані, обперши голову на лікті. — Та снам кінець: ось Нак Мак Фіґлі, і вони, поза всілякими сумнівами, справжні». 

— Все позаду, — озвалася вона. 

— Ти її закатрупила? 

— Ні. 

— То вона повернеться знову, — сказав Пограб. — Вона така тупа. У снах мудра, але, повір мені, тупа, як пень. 

Тіфані кивнула. В очах вже не мигтіло. Явна ява минулася, як і сон. 

Та вона пам’ятатиме, що то був не сон. 

— Як ви втекли від тієї гігантської хвилі? — спитала Тіфані. 

— Та, ми фест бігуни, — відповів Пограб. — І маяк там був моцний. Води набігло — най то качка копне! 

— Акули приплили, та й таке, — додав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. 

— Ага, пару акулок було, — здвигнув плечима Пограб. — І восьминожки були… 

— То був молюск, — виправив його Вільям-співець. 

— І ми його пустили на кебаб, — сказав Дурноверхий Вулі. 

— Малюсики-фіґлюсики! — верескнув Погіршай, осяяний раптовим спалахом красномовства. 

Вільям ввічливо кахикнув і сказав: 

— Велика хвиля винесла на берег мор-р-ре затонулих кор-р-раблів зі скар-р-рбами. То ми трохи затрималися на грабіж… 

Нак Мак Фіґлі показали їй пригорщі золотих монет та коштовного каміння. 

— Це справжні коштовності, ви впевнені? — спитала Тіфані. — Казкове золото на ранок обертається на порох! 

— Ая? — спитав Пограб. Він задивився кудись у далечінь. — Ну, хлопці, ви чули, що сказала келда? В нас є пів години, щоб то все спродати! 

— То ми пішли? — спитав він уже тепер у Тіфані. 

— О, так… Добре. Дякую. 

І вони щезли, мить — і розчинились у блакитно-рудавому мареві. 

Тільки Вільям-співець на мить затримався. Він вклонився Тіфані. 

— Ти непогано дала собі раду, — сказав він. — Ми тобою пишаємося. І Бабуня б тобою пишалася. Пам’ятай це. Тебе люблять. 

А тоді і він розчинився в повітрі. 

Роланд застогнав. Він усе ще лежав на траві. Та тепер заворушився. 

— Малюсиків нема, — засумував Погіршай. Запала тиша, і він додав: 

— Абодайго, нема ні йного. 

— Хто це такі? — пробурчав Роланд, намагаючись підвестись. 

— Все складно, — пояснила Тіфані. — Ти щось пам’ятаєш? 

— Все, як уві сні, — відповів Роланд. — Море пам’ятаю, ми бігли кудись, і я горіх розлущив, а там було безліч маленьких людців, і я ходив на лови у якийсь тінявий ліс… 

— Спиться та й сниться, — делікатно зауважила Тіфані. 

Вона підвелась і подумала: треба тут трохи затриматися. Не знаю чому, просто таке відчуття. Можливо, я колись знала, та тепер забула. Треба зачекати… 

— Ти дійдеш до села? — спитала вона. 

— Так. Думаю, зможу. Але що я… 

— То візьми із собою Погіршая, добре? А я трохи відпочину… 

— Точно? — спантеличено запитав Роланд. 

— Так. Я швидко. Заведеш Погіршая на ферму. Скажеш, що я скоро прийду. Скажи їм, що зі мною все добре. 

— Малюсики, — сказав Погіршай. — Абодайго! Спатки хоцю. 

Роланд вагався. 

— Та йдіть уже! — наказала Тіфані і махнула рукою. 

Коли хлопці, озирнувшись на прощання, щезли за гребнем пагорба, Тіфані сіла і скулилася на траві поміж чотирма залізними колесами. Десь там, удалині, виднівся курган Нак Мак Фіґлів. Хоч вона й бачила малолюдків всього декілька хвилин тому, спогад про них був уже якийсь дивний, бентежний: так, ніби їх ніколи й не було насправді. 

Може, піти до кургану і перевірити, чи є там димовий отвір? І чи Тіфані зможе його знайти? А як його там нема? А як є, а в норі нема нікого, крім кроликів? 

Ні, все це було насправді, переконувала вона себе. Я маю це пам’ятати. 

Десь у сірому досвітньому небі квилив канюк. Тіфані дивилася, як він кружляє у сонячних променях, аж поки від нього не відділилася маленька цятка. 

То було надто високо — навіть для малолюдків. 

Тіфані зірвалася на рівні ноги, коли Гаміш падав сторчма головою з неба на землю. Аж раптом над ним відкрився парашут, і він плавно, наче пушинка, став спускатися додолу. 

Мішкуватий парашут мав у-подібну форму. І коли він приблизився, то Тіфані вдалося краще розгледіти силует… такий знайомий силует. 

Гаміш приземлився. А на нього — пара її панталонів у дрібну трояндочку. 

— Оце було круто! — вигукнув Гаміш, виборсуючись із ногавиці. — Годі приземлятися на голову! 

— То мої найкращі панталони, — втомлено зауважила Тіфані. — Ти їх поцупив, коли сушилося прання? 

— Ая! Такі гарнюні, такі чистюні, — сказав Гаміш. — Тільки мереживо пообрізати довелося, але я його не викинув, десь є, то можеш пришити, як хочеш. 

Він обдарував Тіфані сонцесяйною усмішкою фіґля, що вряди-годи не приземлився на голову. 

Тіфані зітхнула. Їй подобалося мереживо. Не так то в неї й багато речей, що служать просто прикрасою. 

— Залиш собі, — сказала вона. 

— О, добре, залишу, — відповів Гаміш. — Ага, той во… До тебе гості. Там, над долиною. Дивись-но. 

В небі виднілися ще дві постаті — більші за канюка. Вони летіли так високо, що їх було добре видно у променях світанкового сонця. Тіфані дивилася, як вони кружляли, спускаючись на землю. 

То був хтось на мітлі. 

«Я знала, що треба зачекати!» — подумала Тіфані. 

У вухах забулькотіло. Вона озирнулась і побачила, як Гаміш закивав чимдуж п’ятами. Канюк підхопив його і здійнявся в небо. Цікаво, він злякався, чи просто уникав зустрічі… з кимось. 

Мітли наближались. 

На тій, що була ближче до землі, сиділо двоє. Коли мітла приземлилася, Тіфані впізнала в одній з постатей міс Тік — вона сиділа позаду, вчепившись у меншу постать, що кермувала мітлою. Міс Тік скорше сповзла, аніж спішилась з мітли, а тоді пошкандибала до Тіфані. 

— Ти собі не уявляєш, що мені довелося стерпіти, — сказала вона. — То було жахливо! Ми летіли крізь грозу! З тобою все гаразд? 

— Е-е-е-е… так… 

— Що сталося? 

Тіфані витріщилася на міс Тік. І як тут відповісти на таке питання? 

— Королеви більше нема, — відказала Тіфані. Здається, це вичерпна відповідь. 

— Що? Королеви нема? О, до речі, це місіс Оґґ. 

— Здоров, — привіталася керманичка мітли, поправляючи довгу чорну сукню, з-під подолу якої долинало ляскання ґумок. 

— Там, угорі, вітер дме куди захоче, щоб ви знали! — сказала вона. 

То була опецькувата веселунка з обличчям, наче яблуко, що довго пролежало у комірчині, і коли вона усміхалася, зморшки на личку ворушились навсібіч. 

— А це, — вела далі міс Тік, — це міс… 

— Панна, — перебила її відьма, що саме спішувалася з мітли. 

— Перепрошую, панна Дощевіск, — виправилася міс Тік. 

— Дуже, дуже могутні відьми, — прошепотіла вона Тіфані на вушко. — Мені пощастило їх зустріти. Там, у горах, відьом цінують. 

Тіфані й не здогадувалася, що міс Тік здатна хвилюватися, та вона, схоже, панікувала від самої лиш присутності панни Дощевіск. Вона була висока — не така вже й висока, зрозуміла Тіфані згодом, як висока на вигляд і поставою. Та, якщо не приглядатися, то запросто можна піддатися враженню. 

Вона, як і всі чаклунки, була вбрана у доволі благеньку чорну сукню. Обличчя вона мала тонке і якесь старече — і це все, що можна було зчитати з лиця. Пронизливі блакитні очі зміряли Тіфані з голови до ніг, а тоді ще раз — з ніг до голови. 

— Гарні черевики, — сказала відьма. 

— Розкажи панні Дощевіск, що сталося… — почала було міс Тік. 

Та відьма змахнула рукою, і міс Тік ураз замовкла. Тіфані очам своїм не вірила. 

Панна Дощевіск ще раз зміряла Тіфані поглядом — аж він пройшов наскрізь і спинився аж за п’ять миль звідтіля. А тоді вона підійшла до каменів і змахнула рукою. То був дивний рух — наче коловорот, і по ньому залишився осяйний слід у повітрі. Пролунав шум, схожий на чудернацьке суголосся різних звуків, а тоді різко змовк. І запала тиша. 

— «Веселий Моряк»? — спитала відьма. 

— Так, — відповіла Тіфані. 

Відьма ще раз махнула рукою. Почувся ще один дивний пронизливий звук. 

Панна Дощевіск рвучко розвернулась і вдивлялася у далечінь, де стирчав чубчик кургану малолюдків. 

— Нак Мак Фіґлі? Келда? — спитала вона. 

— Ем-м… так. Та тільки тимчасово, — відповіла Тіфані. 

— Ясно, — сказала Дощевіск. 

Помах. Шум. 

— Сковорідка? 

— Так. Та вона загубилася. 

— Ага. 

Помах. Шум. Вона наче висотувала минуле з повітря. 

— Наносили води? 

— І дрів теж, — додала Тіфані. 

Помах. Шум. 

— Ясно. «Спеціальна овеча настоянка»? 

— Так, тато каже, що вона… 

Помах. Шум. 

— Ага. Край снігів. 

Помах. Шум. 

— Королева. 

Помах. Шум. 

— Бійки. 

Помах. Шум. 

— Море? 

Помах. Шум. Помах. Шум. 

Дощевіск вдивлялася у миготіння, наче там були тільки їй видимі зображення. Місіс Оґґ сіла поруч із Тіфані. Її коротенькі ніжки бовтались у повітрі, не дістаючи до землі, коли вона вмощувалася зручніше. 

— Якось я закурила собі «Веселого Моряка», — сказала вона. — Пахне, як нігті на ногах, еге ж? 

— Точнісінько! — визнала Тіфані. 

— Якщо ти келда Нак Мак Фіґлів, то ти б мала вийти заміж за одного з них, правда? — вела далі місіс Оґґ, наче й не було нічого. 

— Так, та я викрутилася, — відповіла Тіфані. Вона все розповіла, а місіс Оґґ сміялася. То був компанійський сміх — такий заспокоює. 

Помахи та шум припинилися. Дощевіск вдивлялася в нікуди, а тоді мовила: 

— Хай там як, ти поборола Королеву. Та тобі допомогли, я гадаю. 

— Так і було, — відповіла Тіфані. 

— І хто ж це був? 

— А це не ваша справа, — сказала Тіфані, не встигнувши прикусити язика. 

Міс Тік зойкнула. 

Місіс Оґґ заморгала, і її оченята бігали від Тіфані до Дощевіск, ніби вона слідкувала за м’ячиком на тенісному матчі. 

— Тіфані, це найвідоміша чаклунка у сві… — розлютилася міс Тік, але Дощевіск подала їй знак рукою, щоб та замовкла. «Треба й собі так навчитися махати руками», — подумала Тіфані. 

Дощевіск зняла гостроверхого капелюха і вклонилася Тіфані. 

— Влучно, — сказала вона, випроставшись і дивлячись у вічі Тіфані. — Я не мала права питати. Це твій край, і ми тут тільки з твого дозволу. Я поважатиму тебе, якщо ти поважатимеш мене. 

Здавалося, що на мить повітря завмерло, а небо потемніло. 

Дощевіск зробила крок уперед, наче ніякою грозою і не пахло: 

— Та якщо ти якось захочеш мені розповісти, то я радо послухаю, — сказала вона звичним тоном. — А ті істоти, наче зліплені з тіста? Про них я теж хочу знати більше. Ти до них більше не підходь. Бабуся твоя з тих, здається, з ким би я охоче познайомилася. 

Дощевіск випросталась: 

— А поки подивімося краще, чого б тебе ще вартувало навчити. 

— Може, ви мене навчите, де шукати чаклунську школу? — спитала Тіфані. 

Запала мертва тиша. 

— Чаклунську школу? — перепитала Дощевіск. 

— Е-е-е, — вичавила із себе міс Тік. 

— Це ж була метанфора, чи не так? — спитала Тіфані. 

— Метанфора? — брови місіс Оґґ поповзли догори від здивування. 

— Вона мала на увазі «метафора», — пробубоніла міс Тік. 

— Це ж як у казках, — не вгавала Тіфані. — Добре. Я зрозуміла. Ось це і є школа, еге ж? Чарівне місце? Світ. Ось він. Цього не розумієш, поки не придивишся. А ви знали, що фіґлі вважають наш світ раєм? А ми не звертаємо уваги. Нема ніяких уроків відьомства. Вся суть у тому, щоб вміти бачити… здається. 

— Гарно сказано, ти кмітлива, — сказала Дощевіск. — Та магія існує. Ти потім це зрозумієш. Багато розуму не треба, щоб чарувати, а то чарівники не дали б ради. 

— Тобі потрібна робота, — мовила місіс Оґґ. — Із чаклунства не проживеш. Магію не застосовують собі на користь. Залізне правило. 

— Я вмію добре робити сир, — відповіла Тіфані. 

— Сир? — перепитала Дощевіск. — Гм. Добре. Сир — це добре. А на медицині ти знаєшся? Чи на акушерстві? Ось це добре ремесло. 

— Ну, я допомагала при складних пологах… овець, — відказала Тіфані. — А ще я бачила, як на світ з’явився мій брат. Мене ніхто не вигнав з кімнати. Все так само, як з ягнятами. Та, гадаю, сироваріння — то моє. Це простіше і не таке галасливе. 

— Як сир, то сир, — сказала Дощевіск, киваючи на знак згоди. — Сир живий. 

— Що ви робите насправді? — спитала Тіфані. 

Худорлява відьма на мить завагалась, а тоді відповіла: 

— Ми пильнуємо… кордони. Їх багато, набагато більше, ніж думають люди. Межі між життям і смертю, між цим і тим світом, між днем та ніччю, між тим, що правильне, і тим, що хибне… їх слід пильнувати. Ми дивимося, ми охороняємо суть речей. І ніколи не просимо про винагороду. Це важливо. 

— Буває, що люди нам щось дають. Іноді люди дуже щедрі до відьом, — сказала місіс Оґґ радісно. — Коли в селі ярмарок, то я досхочу ласую тістечками. Є тисячі способів, як можна отримувати, нічого не просячи. Люди люблять, коли відьми веселі. 

— Та тут, на пагорбах, люди думають, що відьми злі! — вигукнула Тіфані, а Задні Думки додали: «А згадай-но, Бабуня Болячка майже ніколи не купувала тютюн!». 

— Ти здивуєшся, як люди скоро звикають до нових порядків, — мовила місіс Оґґ. — Просто треба поступово їх привчати. 

— Нам уже час, — сказала Дощевіск. — Там їде верхи хтось з ферми. Чоловік, світловолосий, червонолиций… 

— Наче мій тато! 

— Він жене бідну конячку галопом, — додала Дощевіск. — Рушаймо. Ти все ще хочеш вчитися? Коли ти можеш піти з дому? 

— Перепрошую? — здивувалася Тіфані. 

— Хіба дівчаток тут не віддають у найми і все таке? — спитала місіс Оґґ. 

— Ага. Так. Віддають, тільки трохи старших. 

— От тоді міс Тік і прийде по тебе — коли будеш трохи старша, — сказала Дощевіск. 

Міс Тік кивнула. 

— В горах є старенькі відьми, які діляться знаннями взамін на поміч по дому. За твоїм рідним краєм ми припильнуємо, поки тебе не буде, покладися на нас. Під час навчання тобі належиться триразове харчування, мітла… такі в нас порядки. Ну як? 

— Я згідна, — відповіла Тіфані, радісно усміхаючись. 

Прекрасна мить ось-ось мине, а Тіфані навіть і половини всього не з’ясувала: 

— Так, але… 

— Слухаю? — сказала місіс Оґґ. 

— Мені не доведеться танцювати голою чи ще щось таке? Я чула, що… 

Дощевіск закотила очі. 

Місіс Оґґ вишкірилася в усмішці: 

— Ну, заняття непогане, ясна рі… — почала було вона. 

— Ні, не доведеться! — урвала її Дощевіск. — Жодних пряничних хаток, жодного реготу, жодних голих танців! 

— Хіба що ти сама захочеш, — сказала Місіс Оґґ, підводячись. — Регіт ще нікому не зашкодив, звісно, якщо в міру і зі чуттям реготати. Я навчу тебе як, та нам справді вже час… 

— Але… як тобі це вдалося? — спитала міс Тік у Тіфані. — Тут же сама крейда! Як ти стала відьмою на крейді? Як же ж так? 

— Що ти там знаєш, Перспікаціє Тік, — урвала Дощевіск. — Кістяк пагорбів складається з кременю. Він гострий, твердий і корисний. Король земних порід. 

Вона взяла мітлу і повернулася до Тіфані: 

— Ти матимеш проблеми вдома, як думаєш? — запитала вона. 

— Цілком можливо, — сказала Тіфані. 

— Тобі допомогти? 

— Це мої проблеми, і я з ними дам раду сама, — відповіла Тіфані, хоч їй дуже хотілося сказати: «Так, будь ласка. Допоможіть мені! Уявити годі, що тато мені зробить! А Барон буде лютий! Та я не хочу, щоб вони думали, що я не дам ради! Я маю дати всьому лад сама!». 

— Правильно, — мовила Дощевіск. 

«Може, вони думки вміють читати», — подумала Тіфані. 

— Думки? Ні, — сказала Дощевіск, сідаючи на мітлу. — Вираз обличчя — так. Йди-но сюди, юна міс. 

Тіфані слухняно підійшла. 

— Вчитися відьомства, — почала вона. — Це зовсім не те саме, що вчитися в школі. Спершу тобі дають тест, а тоді вже ти роками з’ясовуєш і вивчаєш, як тобі вдалося його скласти. Це, певною мірою, як у житті, — вона делікатно взяла Тіфані за підборіддя і подивилася їй просто в очі. — Бачу, що ти розплющила очі. 

— Так. 

— Це добре. Не всім вдається бачити по-справжньому. Часи грядуть бентежні. Тож тобі це вміння знадобиться. 

Вона махнула рукою, обвела колом волосся Тіфані, а тоді підняла руку над її головою, злегка поклацуючи і перебираючи пальцями. Тіфані піднесла руки до голови. На мить їй здалося, що там усе, як і було раніше, а потім вона намацала… щось. Наче відчуття якесь: якщо не знати, що воно там, то й не знайдеш. 

— Там справді щось є? — спитала вона. 

— А хто його зна, — відповіла відьма. — Це віртуальний гостроверхий капелюх. Ніхто, крім тебе, не знатиме, що він на тобі. Можливо, так тобі буде легше. 

— Тобто, він існує тільки в моїй голові? — спитала Тіфані. 

— У тебе в голові багато всього. І це не означає, що воно несправжнє. Краще не вдаватися в зайві роздуми. 

— А що трапилося з ропухом? — поцікавилася міс Тік, яка таки вдавалася у роздуми. 

— Вінлишився жити з вільними малолюдками, — відповіла Тіфані. — З’ясувалося, що він колись був адвокатом. 

— Ти дала Нак Мак Фіґлям адвоката? — перепитала місіс Оґґ. — Та вони цей світ догори дриґом перевернуть! Хоча, мати дриґ не так уже й погано! 

— Сестри мої, дорога зве, — сказала міс Тік, що вже сиділа на мітлі позаду місіс Оґґ. 

— Навіщо так урочисто, — дорікнула місіс Оґґ. — Це вам не театр. Бувай, Тіфі! До скорої зустрічі! 

Вона обережно здійняла ніс мітли в повітря. Мітла Дощевіск ледь чутно попискувала. Звук був дуже схожий на той, що супроводжує підйом гостроверхого капелюха міс Тік. А тоді мітла зробила бр-р-р-ру-у-у-ум! 

Дощевіск зітхнула: 

— Ох, ці гноми! Казали, що полагодили! В гномській майстерні вона й справді завелася одразу… 

Здаля почувся тупіт копит. Напрочуд швидко Дощевіск зістрибнула з мітли, вхопила її міцно обома руками і побігла по траві, аж спідниця метлялася. 

Тільки цяточка вдалині виднілася, коли батько Тіфані вигулькнув з-за пагорба. Він їхав верхи на їхньому робочому конику з ферми. Він так поспішав, що навіть не встиг взути конячку у шкіряні захисні ногавки, і тепер вона виривала залізними підковами чималі, із супну тарілку^[8], шматки торфу. 

Коли батько спішився з коня, Тіфані почула приглушене бр-р-р-р-ру-у-ум позад себе. 

Вона здивувалася, побачивши, що він усміхається і плаче водночас. 

Все скидалося на сон. 

Тіфані зрозуміла, що це дуже зручна відмовка: нічого не пам’ятаєш, все, як уві сні. Не пригадую, наснилося, мабуть. 

Барон теж радів, але свято вірив у те, що Королева, ким би вона там не була, викрадала дітей, а Роланд її переміг і, само собою, допоміг цим двом бідолашним діткам повернутися додому. 

Мама наполягла вкласти Тіфані спати, хоча й на дворі був білий день. Власне, Тіфані не заперечувала. Вона стомилась і лежала під ковдрою — у рожевому світі марева, на межі сну і яви. 

Вона чула, як унизу тато розмовляв з Бароном. Вона чула, як вони намагалися зрозуміти, що трапилося, і натужно силуються виснувати цілісну історію тих загадкових подій. Звісно, дівчинка дуже смілива (це слова Барона), але ж їй дев’ять, так? Вона навіть не вміє мечем орудувати! А Роланд брав уроки фехтування в школі… 

І так вони балакали. Коли Барон пішов, Тіфані чула, як мама з татом продовжили розмову. Наприклад, про те, що Щуроміх тепер чомусь спить на даху. 

Тіфані лежала в ліжку і вдихала запах мазі, якою мама помастила їй скроні. Мабуть, вона забилась, сказала мама, побачивши, як Тіфані увесь час обмацує голову. 

Отже… червонопикий Роланд тепер великий герой, еге ж? А вона — дурненька принцеска, що підвернула ногу і тільки те й робить, що падає непритомна? Це так несправедливо! 

Тіфані сягнула по невидимий капелюх, який вона поклала на столик коло ліжка. Мама залишила їй горнятко бульйону на столику, але він там так і стояв — неторкнутий. Тіфані намацала шершавий край крис капелюха. 

«Ми ніколи не просимо винагороди, — подумала вона. — До того ж це моя таємниця». Ніхто більше не знає про вільних малолюдців. Хіба Погіршай бігає по хаті, обмотавшись скатертиною, наче кілтом, і кричить: 

— Малюсики! Зара як буцну в черевик! 

Та місіс Болячка так тішилася, що він знайшовся і що він цікавиться ще чимось, окрім солодощів, що пропускала повз вуха, що він вигукує. Ні, розповідати нікому не можна. Ніхто їй не повірить, а як і повірять, то підуть розкопувати курган малолюдків! Вона такого не допустить. 

Що б зробила Бабуня Болячка? 

Бабуня Болячка мовчала б. Бабуня Болячка часто мовчала. Вона просто усміхалася і пахкала люлькою. І чекала слушної нагоди… 

Тіфані усміхнулася. Вона не спала і це їй не наснилося. Минув день. 

А тоді — ще один. 

І ще. Дощило. Тіфані спустилася до кухні, коли там не було нікого і взяла з полиці статуетку пастушки. Вона поклала її у мішок, тихцем вислизнула з дому і побігла на пагорби. 

Грози оминали Крейдокрай — пагорби розсікали хмари надвоє, наче ніс корабля. Та коли Тіфані добралася до старої груби і чотирьох залізних коліс, коли вирізала шмат дерну та обережно видзьобала місце для порцелянової фігурки, а тоді поклала дерен на місце… задощило так, що дерен мав би прижитися. Вона подумала, що так правильно. Тіфані була певна, що запахло тютюном. 

А тоді вона попрямувала до кургану малолюдків. Вона тривожилась: вони ж там, то навіщо йти перевіряти, чи це так… це буде скидатися на сумніви, еге ж? Фіґлі — люди зайняті. Роботи в них багато. В них жалоба за старою келдою. 

Так вона себе переконувала. Вона туди йде не тому, що боїться, що насправді в норі живуть кролики, а не малолюдки. Зовсім не тому. 

Вона — келда. В неї є обов’язки. 

Лунала музика. Почулися голоси. А коли вона заглянула у темряву нори, запала тиша. 

Тіфані обережно дістала пляшку «Спеціальної овечої настоянки» і вкинула її в темряву. Тіфані відступилась, і до неї долинули відголоски музики. Вона помахала канюку, що ліниво намотував круги попід хмарами, і навіть не сумнівалася, що крихітна цяточка-канюк помахала їй у відповідь. 

Четвертого дня Тіфані збивала масло і поралася по хазяйству. Та у неї був помічник. 

— А тепер піди погодуй курчат, — сказала вона Погіршаю. — Що ти маєш зробити? 

— Дати гам-гам ціп-ціпкам, — відповів Погіршай. 

— Курчатам, — розлютилася Тіфані. 

— Курчатам, — слухняно виправився Погіршай. 

— І носа витри, тільки не об рукав! У тебе ж для цього є хустинка. Як повертатимешся, то спробуй, чи зможеш принести поліно, гаразд? 

— Ая, абодайго! — пробубнів собі під ніс Погіршай. 

— А яке слово ми не говоримо? — спитала Тіфані. — Ми не говоримо… 

— «Абодайго» ми не говоримо, — буркнув Погіршай. 

— Особливо, якщо поруч є хто? 

— Як поруц є мама, — відповів Погіршай. 

— От і чудово. А як з усім впораємося, то підемо до річки. 

Погіршай зрадів такій перспективі. 

— А малюсики? — спитав він. 

Тіфані завагалася з відповіддю. 

Вона не бачила фіґлів, відколи повернулася додому. 

— Можливо, і вони там будуть, — відповіла вона. — Та вони, мабуть, зайняті. Їм слід знайти нову келду, і… зайняті вони. Я так гадаю. 

— Малюсики геп по довбешці, нагла морда, абодайго переверне і гепне, — радісно горлав Погіршай. 

— Побачимо, — відповіла Тіфані, відчуваючи на своїх плечах увесь тягар батьківства. — А тепер — йди-но погодуй курей і збери яйця. 

Коли він причимчикував назад, несучи повен кошик яєць, Тіфані виклала одне полінце масла на мармурову плиту і взяла лопатки, щоб надати йому форму… масла. Коли полінце буде вигладжене на гладко, вона проштампує його дерев’яним штампом. Людям подобається декороване візерунком масло. 

Коли вона формувала масло, то побачила, що хтось стоїть на порозі. Вона озирнулася. 

То був Роланд. 

Він дивився на неї — обличчя ще більше розчервоніле, ніж зазвичай. Він крутив у руках свого непристойно дорогого капелюха, достоту, як колись це робив Пограб. 

— Чого тобі? — спитала Тіфані. 

— Слухай… ну, той… я …е-е-е, — затинався Роланд. 

— Так? 

— Слухай, я не хотів, я не мав наміру брехати, — мекав він. — Але тато сам зробив висновок, що я герой, і не хотів слухати, коли я намагався пояснити… як ти… 

— …допомогла тобі? — підказала йому Тіфані. 

— Так… Тобто, ні! Він сказав, що тобі пощастило, що я там був, він сказав… 

— Це не має значення, — обірвала його Тіфані, беручись за лопатки для масла. 

— І він усім розповідає, який я відважний і всяке таке… 

— Я сказала, що це не має значення, — відповіла Тіфані. Лопатки пац-пац-пац-кали по свіжому маслі. 

Роланд розтулив було рота, але одразу стулив: 

— Тобто, тобі все одно? — вичавив він нарешті. 

— Так, усе одно, — сказала Тіфані. 

— Але ж це несправедливо! 

— Ми єдині знаємо правду, — промовила Тіфані. 

Пац-пац-пац. Роланд витріщився на масне полінце масла, яке Тіфані невпинно пацкала лопаткою. 

— Ясно, — сказав він. — І ти нікому не розкажеш? Тобто, ти маєш право розповісти, як усе було насправді, але… 

Пац-пац-пац. 

— Мені ніхто не повірить, — відказала Тіфані. 

— Я намагався, — відповів Роланд. — Чесно, я намагався. 

«Гадаю, це правда, — подумала Тіфані. — Та ти не дуже кмітливий, а Барон не має дару першого погляду. Він бачить світ таким, яким хоче». 

— Одного дня ти станеш Бароном, чи не так? — спитала Тіфані. 

— Так. Колись стану. А той, я хотів спитати: ти справді відьма? 

— Сподіваюся, ти будеш добрим Бароном? — спитала Тіфані, обертаючи масло. — Чесним і справедливим? Платитимеш людям чесно і доглядатимеш стареньких? І ти не дозволиш прогнати з дому стареньку бабусю? 

— Ну, сподіваюся я… 

Тіфані глянула йому просто у вічі, міцно стискаючи по лопатці у кожній руці. 

— Я ж буду поруч. Ти знатимеш, що я за тобою пильную. Я стоятиму там, осторонь від натовпу. Завжди. Я за всім спостерігатиму, бо я з давнього роду Болячок, і це моя земля. Та ти можеш бути Бароном і, маю надію, будеш добрим. А як ні… то буде тобі непереливки! 

— Ти знаєш, що ти… ну… дуже… — запнувся Роланд, почервонівши. 

— Допомогла тобі? — підказала Тіфані. 

— …але тобі не можна так зі мною розмовляти! 

Тіфані була певна, що десь на горищі пролунало «Анайто, ото слимак» — ледь-ледь чутне, та все ж розібрати можна. 

На мить вона заплющила очі, а тоді, із завмерлим серцем, вказала лопаткою на порожні відра: 

— Відра, наповніться! — наказала вона. 

Повітря затремтіло, відра затряслись, і навколо них утворилася димова завіса. Вода виплюскувалася поза вінця. 

Роланд витріщався на все це мовчки. Тіфані усміхнулася йому щонаймилішою усмішкою, яка могла добряче налякати. 

— Ти ж нікому не скажеш, правда? — спитала вона. 

Він зблід і подивився на неї: 

— Ніхто б і так не повірив… — відповів він, запинаючись. 

— Ая, — сказала Тіфані. — То ми порозумілися. Як мило. А тепер, якщо ти не проти, то я б хотіла закінчити з маслом і взятися за сир. 

— Сир? Але ж…. ти б могла робити все, що захочеш! — випалив Роланд. 

— А я хочу робити сир, — спокійно відповіла Тіфані. — Йди собі. 

— Ця ферма належить моєму татові! — вигукнув Роланд, і аж коли слова пролунали, він зрозумів, що сказав свої думки вголос. 

Пролунали два тихі, але водночас напрочуд гучні, клац, коли Тіфані озирнулась і поклала на стіл лопатки для масла. 

— Оце було відважно, — озвалася вона, — та я маю надію, що тепер, добре подумавши, ти вже жалкуєш про сказане? 

Роланд заплющив очі і ствердно закивав. 

— Добре, — сказала Тіфані. — Тож сьогодні я беруся за сир. А завтра, якщо захочу, візьмуся за щось інше. А потім мене тут не буде, і ти здивуєшся: де ж вона? Та частинка мене завжди буде тут. Завжди. Думками я буду тут. Й очима теж. І я повернуся. А тепер йди собі! 

Роланд обернувся і побіг геть. 

Коли за ним і слід замело, Тіфані сказала: 

— Ну, хто тут? 

— Це я, пані. Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані. 

Малолюдок вигулькнув з-за відра і додав: 

— Пограбуйко сказав, що ми маємо наглядати за тобою і за малим. І подякувати маємо за твій подарунок. 

«Навіть якщо ти знаєш, як це робиться, це все одно магія», — подумала Тіфані. 

— Тільки наглядайте за мною у молочарні, — сказала вона. — Деінде не шпигуйте за мною! 

— Та де б ми шпигували! — вигукнув Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока схвильовано. А тоді усміхнувся. — Витівка буде келдою в клані, що мешкає неподалік Мідної Гори, — вів він далі, — і вона мене запросила бути там співцем! 

— Мої вітання! 

— Ая, а Вільям каже, що я дам раду, якщо буду практикуватися у грі на мишиці, — сказав малолюдок. — А… е-е-е… 

— Так? 

— А Гаміш каже, що в клані Довгоозерців є дівчина, яка хоче стати келдою, і то добрий клан… — малолюдок аж побузковів від сорому. 

— Це ж добре, — сказала Тіфані, — на місці Пограба я би з нею вже побралася. 

— Ти не проти? — спитав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока з надією в голосі. 

— Зовсім ні, — відповіла Тіфані. 

Хоч насправді, слід визнати, вона трохи була проти, та це таке невелике проти, що його пасує запхнути у якнайвіддаленіший закуток і там і залишити. 

— Це ж чудово! — вигукнув фіґель. — Хлопці, знаєш, трохи переживали. Побіжу їх вспокою. 

Він стишив голос і спитав: 

— А може, ти хочеш, щоб я побіг за цим лантухом, що ото щойно пішов звідси і впевнився, щоб він ще раз упав з коня? 

— Ні! — випалила Тіфані. — Ні. Не треба, — вона взяла лопатки для масла. — Я з ним дам раду, — додала вона, усміхаючись. — Я дам раду. 

Коли малолюдок пішов, вона знову взялася за масло… пац-пац-пац. 

А коли закінчила, то відклала лопатки і кінчиком пальця (дуже чистого пальця) намалювала тонку звивисту лінію, а тоді — ще одну, щоб утворився символ хвилі. Під ними вона намалювала одну пряму лінію — то був Крейдокрай. 

Земля під хвилею. 

А тоді вона швиденько стерла малюнок і взяла штамп, який вчора зробила — вирізьбила зі шматка яблуневого дерева, що їй подарував місцевий тесля, містер Блок. 

Тіфані обережно приклала штамп до масла. 

На лискучій, жовтогарячій поверхні полінця виблискували гібридний місяць, і на його фоні — відьма, верхи на мітлі. 

Вона усміхнулася, і це була усмішка Бабуні Болячки. Колись усе буде інакше. 

Та починати слід з малого. Як із жолудя виростає дуб. 

А тоді Тіфані взялася робити сир… у молочарні, на фермі, поміж розлогих полів, що переходили у пагорби, поснулі під високим літнім сонцем, там паслися отари овець, що поволі снували по торфовиську, наче білі хмарки по зеленому небу, і де‑не-де, наче ті комети, шугали вівчарки. Так було завжди і так буде завжди у безкрайому світі пагорбів. 

Від автора 

Картина, в якій Тіфані опинилася на початку книжки, існує насправді. Написав її Річард Дадд і називається вона «Майстерний змах казкового лісоруба». Побачити її можна у «Tate Gallery» в Лондоні. 

Вона невеличка, всього 21 на 15 дюймів. Художник писав її дев’ять років і завершив роботу в середині дев’ятнадцятого століття. Я не знаю відомішої «ельфійської» картини. Вона дивна, дуже дивна. Вона випромінює літню спеку. 

Про Річарда Дадда люди знають таке: «він збожеволів, вбив свого батька, його замкнули в психлікарні до кінця життя, де він продовжив писати свої дивні полотна». У принципі, так все і було, але це страхітливий підсумок життя такого талановитого та вправного майстра, який страждав від не менш страхітливого психічного розладу. 

Нак Мак Фіґлів на картині нема, та я певен, що один точно був, але його довелося замалювати, бо той показував непристойні жести. Фіґлі на таке мастаки. 

Ага, ще одне: вівчарів справді ховають із шматочком необробленого руна в труні. Навіть богам зрозуміло, що вівчар має повсякчас дбати про своїх овець. А в тих богів, яким це невтямки, не варто й вірити. 

Слово «полуднесоння» я вигадав, та було б добре, якби таке існувало насправді.

Примітки

1

Люди кажуть «слухай своє серце», але відьми вміють слухати й решту тіла. Ви не повірите, що можуть розповісти нирки! — Прим. авт.

(обратно)

2

Звичайні ворожки вам навіщують усього бажаного, а от відьми — правдивого, подобається воно вам чи ні. На диво, відьми частіше праві, але зовсім не популярні. — Прим. авт.

(обратно)

3

Країна, розташована на Хапонійському континенті, назву якої Террі Пратчетт утворив від шоколадного батончика «Hershey Bar» та міста Беер-Шева (Beersheba). — Прим. пер.

(обратно)

4

Тіфані познаходила в словниках багато слів, але бачила їх тільки на письмі і ніколи не чула, тож про вимову могла тільки здогадуватися. — Прим. авт.

(обратно)

5

Шотландський танець, у якому пари міняються одне з одним, поки всі з усіма не перетанцюють. — Прим. пер.

(обратно)

6

Слів бракне, щоб описати фіґля в кілті догори дриґом, тому ми й не намагатимемося. — Прим. авт.

(обратно)

7

Траканами називають ельфів у відеогрі «World of Warcraft». — Прим. пер.

(обратно)

8

Приблизно 11 дюймів у діаметрі. Цього разу Тіфані їх не поміряла. — Прим. авт.

(обратно)

Оглавление

Розділ 1 

Розділ 2

Розділ 3 

Розділ 4 

Розділ 5 

Розділ 6 

Розділ 7 

Розділ 8 

Розділ 9 

Розділ 10 

Розділ 11 

Розділ 12 

Розділ 13

Розділ 14 

Від автора 

*** Примечания ***