Легенди нескореної зими [Сергій Ухачевський] (fb2) читать онлайн

Сергій Ухачевський Легенди нескореної зими

Безсмертя народу почувалося тут, на могилках, в отсій давній зміні людських поколінь. Тут сиділа і лежала сама неначе історія. На присипаних свіжою землею утратах, серед низесеньких горбочків далеких сивих пращурів, сиділи, спираючись на автомати, молоді гості-герої і оповідали звільненим з неволі старшим людям про свої діла. Вони читали їм величезні ненаписані книги оповідань, яких ще ніколи не знав світ і ні один письменник. Вони оповідали про події, учасники і автори подій. Події були так густо замішані людським м’ясом, сльозами, кров’ю, криком, стогонами, прокляттями, утратами, що ніхто вже нічому не дивувався. Це був уже новий світ, нова дійсність серед старої природи на руїнах старих розвалених хат, у старій, землистій одежі, немита.

Олександр Довженко

«Україна у вогні»

Частина перша

Текст Романа Староверова. Цитата: «ЭТО СТОИТ ПРОЧТЕНИЯ!!!!!!!! АД! АД НА МАЙДАНЕ! Переписка «Беркута» между собой. Взгляд с другой стороны.)

Безпорядки начались еще 23 числа. По телеку сука 2 дня ни слова. И потом никто не показывал, как под кабмином играли немецкие наступательные марши и развивались флаги со свастиками и рунами третьего рейха. Никто не видел как 18 летнего срочника солдатика разпяли на решетке на воротах в арке на входе в один из двориков, не показывали как водила автобуса не стал ехать по демонстрантам, когда его заблокировали, и остановил автобус. Фашисты разорвали этот автобус. там был десяток беркутов.

http://www.buzina.org/forum.html?func=view&catid=10&id=7353

(забережено авторську граматику і орфографію)

Еліта

У четвер, 20 лютого 2014 року, ще з досвіту, у vip-терміналі «C» аеропорту «Бориспіль» стояв дикий ажіотаж. Десятки чартерних рейсів і приватних літаків поспіхом відлітали за кордон. Навантажені баулами, чемоданами, торбами, поспішали покинути Україну політики, чиновники і бізнесмени. Створена ними черга і висловлені персоналу аеропорту хамські претензії спричинили хаос у роботі диспетчерів. Насправді термінал був не гумовим, а злітні смуги не безрозмірними, тому ні погрози, ні матюки тут не допомагали. Втікачі, спітнілі і сполохані, лаялись між собою, кричали в телефони, влаштовуючи скандали чиновникам Мінтрансу, Державіаслужби України, щоб ті дали можливість якнайшвидше полишити країну… а ще давали прочуханів підлеглим, боржникам, дружинам, дітям… В повітрі висів добротний мат — робоча мова української еліти. Чи варто говорити, що більшість літаків обирали курс на Москву, а деякі чомусь — Ростов-на-Дону? Близько десятка чартерів були на Крим, стільки ж — на Донецьк і Луганськ. Тим, кому в житті пощастило більше і вони менше «замазались» в ділах «сім’ї», вилітали в кляту Гейропу^[1].

Оскільки черга рухалась повільно, «еліта», пройшовши митний контроль, нетерпляче телефонувала до «своїх», щоб дізнатись, що відбувається на Майдані, де вже третій день точились криваві бої… Бої, які, схоже, закінчяться перемогою повстанців. Новини для «еліти» були невтішними — вевешники, мусора і навіть беркутня здавались у полон повстанцям, інші — кидали позиції та давали драла. Через це втікачі ще більше нервували, притупцьовували на місці, ніби так могли прискорити відліт; у них тривожно бігали очиці, пітніли руки. У замкненому просторі залу очікування повітря швидко наповнювалось густим духом тваринного страху і ненависті, приправлених млосним смородом учорашнього перегару і сьогоднішнього похмілля, курива і липкого тривожного поту.

Втікачі гарячково поглядали на дорогу — чи не прийдуть зараз по їхні душі люди з Майдану. Та поки до летовища над’їжджали лише набиті пасажирами і валізами дорогі авто, мікроавтобуси з різнокаліберними халдеями, дрібними чинушами, мордатими ментами і есбеушниками. Вони прихопили з собою державні таємниці та бабло, нажите непосильною працею у комфортабельних кабінетах, і з цим багажем драпали з України.

«Еліту» супроводжували гламурні дами у дорогих шубах, із сумками, інкрустованими скельцями від Сваровскі. У більшості були неприродньо довгі ноги в чоботах на високих ортопедичних платформах, теж розцяцьковані стразами, на пальцях рук — без смаку нанизані один на один персті, надуті губища і вирячкуваті очі. Вони перли на собі все, що не встигли запакувати у валізи; за ними тягнувся млосний шлейф парфумів, якими вони залились перед відльотом у далекі краї. Більше нічим особливим дами не вирізнялись. Схоже, втікачі брали з собою коханок, залишаючи дружин доглядати за господарством. Хто знає, може, скоро це закінчиться, і можна буде повертатись до «сімейного вогнища»?..

А біля терміналу «F», що стояв приречено огороджений дротяною сіткою з колючою плетінкою^[2], до стовбців було прив’язано з десяток дрібних породистих песиків. Їхні хазяйки запросто покинули своїх вчорашніх улюбленців. Тваринки розгублено озирались, жалібно скавуліли і тремтіли всім тілом, наче від холоду, хоча було напрочуд тепло, як для лютого. Їх опанував страх перед невідомістю. Очі-намистинки жалісливо і панічно дивились на незнайомий великий світ.

Таксисти аеропорту, які не вирізнялись витонченими манерами і навіть співчували Майдану, підсміювались з утікачів і покинутих собачат. З їхньої лексики не зникало слово «потвори», особливо це стосувалось дам з надутими губами, пекінесів і мопсів. Втікачів-мужчин вони іменували по-чоловічому просто, але справедливо — «підараси». Це слово не мало нічого спільного зі статевими нахилами бігунців, а скоріш з їхніми моральними якостями.

Нині таксистам вдалося непогано заробити, з самого ранку перевізши сотні пасажирів в аеропорт. І зараз вони почувались господарями становища. Розмовляли голосно, матюкались і плювали на асфальт, кидаючи недопалки просто під ноги. З радіо, включеного в одній з машин, долинав репортаж із Майдану. Повстанців розстрілювали на вулиці Інститутській. Саме було чути голос Жені Нищука: «Прикривайтесь щитами! Прикривайтесь щитами!»

На весь аеропорт було всього-на-всього двоє жовтодзьобих міліціонерів. Почувши цей заклик, обоє покинули свій пост і кудись зникли.

Потік пасажирів несподівано вщух. Останнє таксі приїхало близько полудня. З нього вивантажився мордатий дядько і несподівано прудко погнав на посадку через vip-термінал. Це був міністр енергетики та вугільної промисловості Ставицький. Його літак, завантажений накраденим добром, вже кілька годин стояв «під парами» на злітній смузі.

Таксист із наколкою на тильній стороні долоні «ВДВ», котрий привіз міністра, критично оцінив обстановку і підійшов до покинутих песиків. Одразу ж вибрав двох і повідомив колегам, що ці собаки доволі дорогі, їх можна вигідно продати. Це спонукало таксистів до «милосердя» і скоро всі тваринки опинились у натруджених водійських руках. Не обійшлось без штовханини — кому дістанеться більше «потвор».

Цей спалах кінологічної любові не випустив з їхньої уваги момент прибуття на посадку приватного літака з Відня. Одразу під термінал над’їхав дорогий джип; з нього вивалились водій і двоє охоронців, котрі виглядали надто манірно, як для професійних bodyguards.

— Пукальний тєатєр, — прокоментував це явище колишній десантник.

На що водії порснули від сміху.

Що справді одразу впадало у вічі — єдиний фаховий аксесуар у професійному антуражі цих охоронців — фурнітура від рацій у вухах, а ще — по-модному неголені пики. Нижче йшли приталені куці піджачки, вузенькі штанці, через що довгоносі лаковані черевики охоронців здавалися на кілька розмірів більшими. Було геть не зрозуміло, як вони рухалися б у разі нападу на свого підзахисного — штани точно репнули би по швах, а в туфлях, схожих на коротенькі лижі, просто заплуталися б. Де вони приховували свою зброю в такому одязі, було незрозуміло. Таксист-десантник басовито зробив такий висновок:

— Нє, їм зброя не потрібна, вони своїх врагов — перейшов на манірну тональність: — цвєточком по щєкам, цвєточком по щєкам! Отхлєстают до смєрті.

Скоро з терміналу вийшов худенький жевжик, одягнений у костюм, поверх якого була куца курточка, одягнена так, що поли піджака виглядали назовні. Він щось коротко кинув охоронцям і сів у машину. Авто рвонуло з місця і помчало в бік Києва.

Таксист-десантник підбив підсумок короткій дискусії:

— Що і требувалось доказать: які охранніки, такий і олігарх…

Хтось зауважив, що всі олігархи сьогодні дали драла, а цей навпаки, чогось приперся в Україну… Досвідчений таксист на це заявив:

— Від цих гоміків можна чого хочеш чекати. Або приїхав любовника спасати, або у власть влізати. Час підходящий… Пригадаєте моє слово, пацани, зараз тут таке почнеться, що пора запасатись бронєтрусами, гречкою і спічками. Хотя я, із усіх продуктів першої необхідності вибрав би парочку наганів і ящик патронів…

А ще через кілька годин спорожнілий аеропорт «Бориспіль» узяв під охорону перший взвод восьмої сотні Самооборони Майдану. Аеропорт завмер, затих, причаївся. На чати стали задимлені та втомлені останніми триденними боями майданівці. У них були потовчені, погнуті, подекуди прострілені, алюмінієві щити, різнотипна, часто пропалена і подерта форма, дешеві бронежилети другого класу і пощерблені, зате такі надійні кийки, один на всіх автомат Калашникова і три травматичних пістолети.

Таксист-десантник, коротко поговоривши з ними, повідомив своїм колегам:

— У нас вихідний до понеділка… Не знаю якого місяця і якого року… Тільки про парочку наганів вам ліпше забути. Я вам цього не говорив. Мінімум «калаш»… Скоро почнеться веселуха, пацани…

Наша революція

Жевжик, котрий не так давно прилетів із Відня, досить швидко опинився у Києві, оскільки дороги були майже порожні, попри кінець робочого дня. Він вийшов з машини біля готелю «Салют», тримаючи мобільний телефон біля вуха, і сторожко роззирнувся. Слухаючи голос у телефонній трубці, він то кивав, то полотнів на обличчі, то червонів, то роздратовано тупав ніжкою, намагався щось сказати у відповідь, але вичавлював з себе тільки: «Я-а-а… Я-а-а… Нє. Нє. Я-а-а-а»… Коли нарешті вимкнув телефон, кинув охоронцям: «Ждите здесь», і неохоче пішки попрямував у бік Майдану.

Чувачок у куцій куртці, з-під якої виглядав піджак, нікого не дивував своїм виглядом. Київ за останні три дні бачив ще й не таке. Зате жевжик побачив Київ зовсім не таким, як сподівався. Повсюди, де він проходив, були помітні сліди боїв — спалені вантажівки, розбита бруківка, подекуди — кров на стінах і вулицях. У повітрі завис неприємний запах згарища, бензину, пороху і паленої гуми. Цей революційний аромат в’ївся у стіни будинків, кору дерев, асфальт, саму землю. Все це було йому огидно до блювоти — і люди, і запах, і Місто…

На вулицях снувало багато народу, котрий займався своїми мурашиними справами — підвозив на Майдан продукти, нові намети, воду, дрова. Туди й назад сновигали «швидкі». І у цьому хаосі, не контрольованому жодною державною владою, жодною міліцією, він помічав абсолютну впорядкованість і логіку. Хоча не міг зрозуміти: як так?! Де ж погроми, ґвалт, трупаки на шибеницях, розтерзані натовпом ветерани та розіп’яті на хрестах міліціонери? Чи це ще не почалось?

Невдовзі він сторожко проминув Інститутську, де ще виблискували сіро-кривавим відблиском калюжі крові убитих вранці повстанців. Люди несли величезні оберемки квітів і клали їх на місце гибелі героїв, молилися за полеглих, але він погидував цим видовищем і звернув до готелю «Україна», а там — на оглядовий майданчик над торгівельним корпусом «Глобуса» і зупинився, неприємно вражений панорамою, що відкрилась. Під ним лежав у руїнах задимлений, понівечений Майдан Незалежності, обгорілий Будинок профспілок. Вирував народ, котрий цього дня переміг. Цей народ був налаштований рішуче. Хтось ставив нові намети, хтось слухав виступи зі сцени, хтось розносив їжу, інші шукали свої речі у спалених наметах, дехто взявся за прибирання. Все це диміло, зливалося у какофонію неприємного йому запаху, тому жевжик прикрив обличчя шарфом.

— Что, не нравится, да? — звернувся хтось до нього.

Він чомусь нервово пересмикнув головою і залився червоною фарбою.

— А так, сынок, пахнет свобода… — продовжив голос ­поруч.

— Это запах жаренного говна! — огризнувся жевжик і повернув голову до співрозмовника.

— Не знаю, я не фахівець зі смаженого лайна…

— Батя, для чего ты меня сюда позвал?! Я шел хрен знает откуда, через толпы этих сумасшедших! Ну, выиграл ты наше пари, так что — мне одному, без охраны и без машины надо было переться именно сюда?! Можно было и в офисе поговорить, — у нього на очі навернулись сльози.

Василь Миронович Блідий вдивлявся в Майдан. Він оперся на залізні бильця огорожі та широко розкинув лікті. Вигляд у нього був дещо демонічний — скуйовджене сиве волосся по канту лисої маківки, гострий носик і очі, що скляним поглядом розглядали людське юрмище. Він був схожий на середньовічну ґаргулью, що випадково опинилась над Майданом і застигла, ошелешена панорамою, що розгорнулась унизу. До всього, він був налаштований на філософський лад.

— Єгорка-Єгорка… — сказав, натягнувши на лисину рудий кашкет із замацаним козирком. — Я ж тобі хотів просто показати, що ці люди, ця сіра маса — безневинні тварі Божі. Янику їх просто не потрібно було зачіпати. У травні вони самі б розійшлися по своїх селах садити картоплю і навряд чи повернулися б. Але зараз бути поруч з ними безпечніше, ніж на якійсь там Троєщині…

— Батя!.. это идиоты!!! Их надо было до одного искоренить! уничтожить!— верескнув син.

— Тш-ш-ш, — зашипів змієм батько. — Ти просто не любиш програвати… А програв — плати, — і простягнув до нього долоню. — Ручку позолоти.

Єгор витягнув зі внутрішньої кишені піджака портмоне, попорпався у ньому, дістав гривневу банкноту і передав татові. Буркнувши при цьому:

— Ти за одну гривню, щоб сюди дістатися з Полтави, спалив бензину на тисячу…

— Принцип, синку, принцип… Програв — плати, виграв — отримуй виграш. А ти що — таким скупим став, що тобі й гривні для батька шкода? — стиха розсміявся.

— Батя, — прохрипів Єгор, ще більше заливаючись червоною фарбою, — я робив ставку на Антимайдан. Знаєш, скільки я вбухав туди грошви?! І знаєш, скільки той підар Зінченко грошей стирив?! А цей гандон Яник — в біга не сьогодні, так завтра кинеться. З Азаровим і всією своєю кодлою! А перед новим роком він мені казав, — спробував шепеляво перекривити Януковича: — «Всьо будет путьом, Єгорка, на тєбє закроют тендера в трьох міністєрствах. А пока с тєбя п’ять лімонов, Нікалай Янич в курсах»… І я відслюнявив^[3].

— Ну-у-у… Ти зробив нерозумно, я тебе застерігав. А ще я казав, що переможе наша революція…

— Ой-й-й… Ти вже з Ющем переміг… І що? Він міг би тебе й міністром зробити, тоді точно всі тендери були б в наших руках.

— Ну, Прищавий, це — окрема історія…

— Це не історія, а затяжний геморой… Ти від нього п’ять років чув тільки обіцянки. А ще він з тебе бабки тягнув, як з останнього лоха.

На Майдані враз усі скинули шапки і заспівали гімн. Батько скинув кашкета, блиснувши наполірованою лисиною, приклав руку до серця і буркнув до Єгора:

— Ставай в патріотичну стойку, синку, і роби вигляд, що вмієш співати…

Той знехотя приклав руку до серця і насторожено схилив голову, з нерозумінням дивлячись на багатотисячний натовп, що в єдиному пориві співав гімн.

— Ющ — окрема історія, — продовжив думку батько під завершальні акорди гімну. — І дуже сумна. Але ми тоді отримали все, що хотіли. Навіть більше. Тепер же — час розвиватись далі… Ти ж чуєш цей запах? — потягнув він носом. — Я люблю його…

Гімн закінчився, люди одягли шапки.

— Ты только что сказал, что эта майдановская вонь — типа запах свободы, — огризнувся син.

— А ти втягни його на повні груди, відчуй його пахощі…

— Хватит, надышался, домой хочу, в Вену… — і різко заявив батькові, нахилившись до нього: — Я не-хо-чу ди-ха-ти цим во-ніз-мом! Ха! Запах свободи!

— Так, синку, — з удаваним жалем покивав батько, — це запах свободи для цього бидла, — повів рукою, показуючи на залюднений Майдан.

Єгор запитально схилив голову і показав, що йому цікавий висновок батька. Василь Миронович у відповідь на повні груди вдихнув носом повітря і закотив очі, сказавши:

— Невже ти не чуєш цього запаху? Це запах грошей… великих грошей! А для мене гроші і свобода — поняття рівнозначні.

— Думаєш, ці тварі не почнуть громити і грабувати все, що погано і навіть добре лежить?

— Ха-ха-ха! Максимум, що у нас можуть розгромити — це офіс на Троєщині… У нас більше нічого немає в цій країні. Але… Це слухняні тварі Божі. Буде так, як скажемо ми. І все це — тикнув пальцями на народ, що продовжував мітингувати, — ще не все.

— Так-так-так… Ми? Ми — це хто? — зацікався Єгор.

— Чи бачиш, наша стратегія спрацювала: я підтримав Майдан, ти — антимайдан… час пожинати плоди. Ми йдемо у владу. А ми — сіль цієї землі і ми вирішуємо своєю волею долю цієї землі і цих Божих тварюк… Зрештою, ти не читав Біблії, тому не зрозумієш моїх філософських алегорій…

— В принципі, все логічно… — подумав Єгор вголос. — Сіль землі, Василь Миронович? — посміхнувся нарешті син і нездоровий рум’янець зійшов з його обличчя. — А на рахунок «ще не все» — що ти маєш на увазі?

— Війна… я говорив з одним… із Держдуми Росії. Скоро буде війна. І всі оці тварі Божі попруться на війну. Так що нам їх нічого боятися.

— А там, де війна… — вголос подумав про своє Єгор.

— Там завжди потрібні ліки, продукти, одяг, пальне… Далі можеш собі дофантазувати сам… Ми, синку, нічого не виробляємо, нічого не створюємо… Ми інвестуємо, виграємо тендери, торгуємо повітрям, відпрацьовуємо за великі гроші соціальні проекти… І це — наш зоряний час.

Із трибуни хтось крикнув:

— Слава Україні!

— Героям слава! — пафосно рявкнув Василь Миронович разом з усім Майданом.

— Слава нації!

— Смерть ворогам! — продовжував блазнювати старий.

— Україна!

— Понад усе! — махнув патетично рукою і награно вирячив очі.

— Ну, ти, батя, даєш… — зі смішком промовив Єгор. — Це не заразне?

— Ще й яке заразне! — заявив з посмішкою й оглянув сина з ніг до голови. — І щоб стрічку собі жовто-блакитну присобачив до курточки. Ми ж патріоти. А ще у нас ввечері важлива зустріч. Поки ці дебіли будуть мітингувати, — знову повів рукою в бік залюдненого Майдану, — треба людям допомогти поділити портфелі. Думаю, ми можемо кинути в горнило революції ще кілька мільйонів уйов^[4], щоб портфелі отримали наші люди.

— Да-а, батя… я думав, я — цинік… А мені ще у тебе вчитися й вчитися… — враз щось пригадав, запнувшись. — Тільки… що буде, як вилізе наша історія з Топольницьким?

— Не зрозумів? — подивився здивовано на сина. — Що за Топольницький? Той що його тітушки вкрали, а потім вбили, ще коли були безпорядки на Грушевського?.. — не розуміюче знизав плічми. — А ми тут до чого?

— Так пацани його в нас на складах тримали перед тим як… — смикнув головою і знову залився червоною фарбою. — Як того, ну… — знову смикнув головою, мовляв, убили. — Сцикотно щось мені, — зізнався, — від цих майданутих потвор можна очікувати, чого завгодно.

— Тільки не намочи штанців, Єгорка, — заржав Василь Миронович. — А батя все порішає. Золотий час настав! Час фантастичних рішень! І жодні трупи не стануть у нас на шляху… Ну, а поки — я в штаб революції, а ти їдь в офіс. Я подзвоню, можливо, у нас там нині будуть гості. Організуєш прийом.

Єгор пхинькнув:

— Девочек вызывать? Или лучше мальчиков? Так сказать, идя в ногу со временем…

— Нє-нє, — хижо посміхнувся Василь Миронович. — Зараз такий час, що все буде по-чесному. Ніяких дєвочок. Тільки бухло і бабки. Багато бухла і багато бабок.

— Багато бухла і багато бабок, — задумливо повторив за батьком син і додав: — змінюється тільки порядок: раніше було — спочатку бабки, а потім бухло. Це важливе досягнення нашого Майдану.

Батько задоволено розсміявся. На цьому вони й розійшлись.

Єгор повертався до «Салюту» повз Маріїнський парк, де досі стояло кілька наметів тітушок. Але їх самих вже не було. Майданівці отримали багаті трофеї — польові кухні, намети, амуніцію, теплий одяг, багаті продуктові запаси та ліки. Утім мародерства тут не було помітно. Сотники і взводні переписували майно, що залишилося від антимайдану, сортували, складували його.

Єгор невдоволено дивився на це і нервував, бо багато добра, що тут було, придбали за його кошти. Зокрема сцену і апаратуру на ній. Її вже майже розібрали хазяйновиті майданівці. Він на те тільки креснув зубами і пробурмотів під носа батькові слова: «Програв, плати, Єгорка»… Ближче до станції метро Арсенальна він побачив групу чоловіків з жовто-блакитними пов’язками на рукавах, але… когось вони нагадували…

Точно, це було близько місяця тому…

Нарцис і його команда

Тоді вечірній Київ був сірим, настороженим, чужим, тривожним. Він вийшов з авто біля Будинку офіцерів і одразу зіщулився від собачого холоду. Здалеку, з Майдану Незалежності, лунала музика. Майдануті вже другий тиждень святкували Різдво. Колядки не припинялись ні вдень, ні вночі. Їх перебивали щогодинні молитви і гімн. «Дебилы, сраные дебилы! — подумав Єгор, потягнувши носом тонкий запах диму, що висів у повітрі. — Как они достали со своим майданом! Еще и мороз этот гадский! Брр-р-р-р! Как холодно, блядь»! Мороз і справді був такий лютий, що довелось одягати підштаники і теплу куртку. А він цього не любив і завжди намагався показувати, що він справжній мужик, загартований і правильний, тому ходив легко одягненим і без шапки у найлютіші морози.

На посту при вході в те, що називалось «антимайдан», стояло п’ятеро мусорів і двоє тітушок. Вони тупцювали на місці від холоду, постеливши під ноги фанерки, і травили анекдоти. Ця компанія збоку мала досить войовничий вигляд, підкріплений спиртним. Коли Єгор підійшов до них, мусор запитав:

— Т-т-ти куда, казьол?

Єгор від несподіванки аж закляк на місці. До нього, синка багатого татка, востаннє так звертались хулігани у школі, коли чмирили в шкільному сортирі та відбирали гроші. І зараз це звертання його навіть злякало, ніби відштовхнуло. Він проковтнув грудку страху у горлі, почервонів і набундючено сказав:

— К Зинченке, я ваш спонсор…

— А-а, ну, давай, топай… — відказав один з тітушок. — Только бегом, а то Зина уже накидался в хлам. Заснет, хуй ты его разбудишь. Он пьет редко, но метко.

— И жестко, — заржав інший тітушка. — До сраных веников…

Єгор на те нічого не відповів, увібгав голову в плечі, запхав руки в кишені штанців і підтюпцем побіг до намету головного по антимайдану Олександра Зінченка на прізвисько Зіна.

Блідий-молодший був тут уже двічі й тут йому не подобалось — ні дух, що панував, ні люди, ні сам Зінченко, з його масною і догідливою пичкою. Але Єгор стільки вже вкинув сюди грошви, що навіть зовсім несвідомо йому хотілось знати, де вони зникають, в якій бездонній ямі? Він забіг у намет — в очі різнуло неприємне каламутне світло єдиної лампочки, притороченої до центральної підпори. В ніс миттю в’ївся ядучий дим від пічки, що чаділа. Єгор прикрив очі рукою від світла й оцінив обстановку.

У центрі намету стояв стіл, щедро накритий домашніми продуктами — ковбаси, соління, тонко нарізане сало, лимони, розкладеними у різнокаліберний пластиковий посуд, недоїдки торта на тарілках, у білих ребристих чарках — розчинна кава і дешевий віскі із сусіднього генделика. У наметі крім самого Зінченка було ще кілька мордатих типів, дамочка із громадської ради при Київраді Марина Бурсака, яку поза очі називали «Машка-Промокашка»; така що не тонула ніколи й ніде. В кутку намагався полагодити пічку брудний дядько у засмальцьованому ментовському бушлаті, пропалених ватних штанах і заношеній солдатській шапці взірця 1943 року.

Комендант антимайдану Зінченко за сумісництвом був феєричним нарцисом. Сказати, що він страждав цією недугою — не сказати нічого. Він у ній купався, плекав чи то себе у ній, чи то її у собі. На доважок до цієї прекрасної аномалії у нього розвинулось патологічне бажання уваги, влади, грошей. Зіна вперто пропихався у владну еліту, створюючи громадські організації, фейкові рухи, під які можна було отримувати гранти, держфінансування на рівні міськ-райради. Це приносило непогані дивіденди і навіть увагу ЗМІ. Але більше задоволення Зіна діставав від «пасторської служби» в «церкві» Сандея Аделаджі — там він був дрібним гуру. У цій ролі йому подобалось виступати перед «прихожанами», які вслухались у кожне його слово, і чути від них захоплені вигуки «Алілуя!». Він знав, був переконаний, що цими вигуками славили не Бога, а його, такого красивого, неперевершеного, неймовірного…

Останніми роками Зіна «ліг» під Єгора і часто збирав під Кабміном мітинги проти його конкурентів по бізнесу. При цьому ділитися грішми, котрі платив йому Єгор за ці заходи, не доводилось, бо він виводив на них своїх «братів по церкві» або колишніх наркоманів, котрих лікували у трудових таборах при сектантських молельнях.

Зараз Зінченко сидів п’яний, мов чіп, але коли увійшов Єгор, встав і махнув рукою до інших, щоб і вони встали, мовляв, хазяїн прийшов. Ті звелися, натягнули на пики посмішки, догідливо покивуючи головами.

— Гості в хату, Бог на поріг, — поспішила підлизатись Бурсака і розцілувала гостя. — Приєднуйтесь до нашої скромної трапези, Єгоре Васильовичу…

— Ра-ды та-ко-му го-ссс-тю, — загальмованим речитативом пробубнів Зіна. — У нас есть хорошее виски, передали из администрации президента в честь праздников…

Єгор був злий, важко всівся на лавку і сказав, дивлячись з-під лоба на присутніх:

— Наливай! Выпьем, и расскажешь мне, куда и сколько пошло моего бабла. Че-то ваш антимайдан в две тысячи особей жрет больше, чем все майданутые вместе взятые.

— У нас тут все честно, — заявив, дивлячись з-під лоба Зіна. — Все пронумеровано и прошито и… короче… все, — важко гепнувся на стілець.

— Ой, Єгоре Васильовичу, — протягнула солодким голоском Бурсака і підсіла ближче до гостя, — який ви все ж молодець! Якби не ви, ми тут би просто з голоду померли, — взяла його під руку і поклала голову йому на плече.

Їй було «трішки більше» 25 років, мабуть, під 50, але Машка моложавилась і любила компанії чоловіків під 30. Проте сьогодні Єгор не сприймав цю гру, дещо грубо відсторонив її та повторив до Зіни:

— Наливай.

Той дістав з-під стола 18-тирічний “Chivas Regal” і налив собі та гостеві у чарки. Пляшку відставив, іншим налив пійло з надписом нижче етикетки: «Тільки до різдвяних свят! Акція! 2 пляшки за ціною однієї». Єгор скептично оцінив це і буркнув:

— С Новым годом!

Він пригубив віскі, зробив вигляд, що смакує справжнім чоловічим питвом, хоча надавав перевагу легким солодким напоям. Всі інші просто влили у себе спиртне і стали закусувати тортом. Машка підсунула шматок торта і Єгору. Той навіть не глянув на нього і повторив запитання:

— Объясни мне, Саша… Вот куда уходят деньги, если нет никаких результатов?

— Я готов за все отчитаться… Вот наши записи по расходам, — сказав тим же речитативом Зіна й дістав з-під стола великий зошит, — все тут: сальдо, бульдо…

Єгор косо кинув погляд на гросбух і різко допив своє віскі до дна, притупнувши ніжкою:

— До лампочки! Сколько вы еще будете из меня тянуть бабки?! Вы что — по одному не можете выловить всех этих дебилоидов из майдана и утопить в Днипре?! По одному и — утопить! Это ж так просто!

— Нам не давали такой команды, — пробубнів Зіна.

— Мы привезли тебе сюда больше пятисот классных бойцов, спортсменов! Пятьсот двадцать титушек! Только с Полтавы — больше двухсот! Что они здесь делают?! Водку жрут? Дурь долбят?! Создают массовку?! Они должны работать и давать результат! Ты это понимаешь?!

— Мы — команда! Мы работаем, — продовжував жувати слова Зіна. — Все распоряжения по работе — от самого Виктора Федоровича… Калашников пригнал свежих бойцов. Готовимся. Думаю, скоро будет наступление…

— Тобі не треба думати! — заверещав Єгор і почервонів. — За мої бабки нєфіг думати! — він став очима шукати розуміння у присутніх морданів, але відгук знайшов тільки в очах Машки. Інші ж просто опустили голови.

— Це правда, — єлейним голоском сказала вона. — Нам не треба думати, а треба робити свою роботу…

Єгор враз охолов і заявив, з-під лоба дивлячись на Промокашку:

— Бачу, тут один мужик серед вас, і те, з цицьками…

— У нас много отличных бойцов, — заперечив дещо невдоволено Зіна, по-змовницькому озирнувся і майже пошепки розкрив Єгору таємницю: — Точно говорю: закончатся праздники, мы пойдем в наступление. Все уже решено. Точняк…

Єгор з недовірою закотив очі і сказав роздратовано:

— Сам поведешь на штурм баррикад своих бойцов? Как Чапаев, в первых рядах с шашкою наголо?

— Я?! — здивувався Зіна і поглядом пошукав підтримки у своїх соратників, але ті чомусь повідвертали погляди, навіть мужик з цицьками Машка.

Та враз Зіна став хоробрим, і заявив речитативом:

— Да не фиг делать, поведу. Хватит с этими майданутыми играть в демократию. Мы их быстро раком поставим и очистим Киев от мусора. Просто Федорович слишком добрый, чтобы покончить с этим сразу и навсегда…

Тут політ його пригальмованої патяканини перебили — в намет вломилося двоє тітушок з битками в руках — Мопед і Логопед. Вони були здорові, вгодовані і мало схожі на типових тітушок — молодих і прибитих на голову.

— Зина, — з порога заявив один, — Лом с ментами тут двоих майданутых выловили. Они ходили по Грушевского, вынюхивали. Будешь на товар смотреть?

Зінченко відчув, що потрібно опановувати ситуацію і показувати, хто тут справжній лідер, тому наказав:

— Давай их сюда, сейчас допросим, — і скривив злу гримасу, хоча насправді йому було не до них — швидше б упасти на лежанку і відрубатись.

Єгор відчув, як несподіваний переляк перехоплює йому горло. Він ніколи не зіштовхувався з цими незрозумілими для нього істотами — людьми з Майдану. Для нього це були створіння іншого порядку, інопланетяни, які зазіхнули на його зручно влаштований світ.

У намет заштовхали чоловіка, років 45, інтелігентного вигляду. У нього було подряпане обличчя і зв’язані за спиною руки. Бранець був одягнений у теплу лижну куртку і лижні штани. Він розгублено мружився на світло лампи і намагався роздивитись присутніх. Єгор одразу пересів подалі від освітлення, в темний закуток і прикрив обличчя високим коміром куртки.

— Это — показав пальцем на полоненого Зіна, — не двое. Это одно. Где второе?

— Мусора греются, — махнув рукою Мопед. — И Лом че-то седня разошелся. Лютует, Ломище. Это вам не титушки. Это — «Оплот»!

З вулиці долинали звуки глухих ударів, стишений мат мусорів і тихі окрики людини, яку били.

— А ты че за хрен з бугра? — запитав полоненого Зіна.

Він почав грати на публіку і зараз йому особливо подобалось перед усіма присутніми, особливо перед цим «майданутим», грати роль крутого мужика.

— Людина… — розвів руками майданівець. Він розгублено озирався і щоразу перелякано смикався, ніби біль його товариша з вулиці передавався йому.

— Ты абизяна, — істерично заявив Зіна, притупнув ніжкою і ще й стукнув кулачком по столі.

Він п’яно похитувався і намагався просвердлити, як йому здавалось, пронизливим поглядом бранця, але на того це не справило жодного враження. Утім, Зіна залишився задоволений собою, важко гепнувся на стілець і відкинувся на спинку.

— Ты нэ людына, понимаешь ты это, урод? — заявив, ніби поставив крапку у цій розмові і підтверджуючи сказане сам до себе покивав.

— Я людина, — повторив полонений.

— Нормальні люди сидять по домівках і святкують, — втулила своє суворе слівце Бурсака і краєм ока зиркнула на Єгора. — А ви хороводи водите по майдану. Людям ні сну, ні відпочинку через вас немає! Працювати треба, якщо хочете йти в Європу, а не мітингувати!

— Точно! — погодився Зіна, стверджувально покивав, немов копіював чи самозакоханого Жириновського чи то хрещеного батька з відомого фільму. — А теперь рассказывай, что вы задумали? Почему ты тут лазишь, абизяна?

— Я людина…

— Ты абизяна! — несподівано дзвінко рявкнув Зіна і зірвався на ноги.

Глянув на Єгора, той, відвів погляд і злодійкувато схиливши голову, кілька разів провів ребром долоні собі по горлу. Зіна зрозумів вказівку гостя, кинув Мопеду:

— В Днипро его, — і п’яно впав назад у крісло.

Полонений ошелешено подивився на Зіну, на Мопеда і не повірив своїм вухам:

— Як в Дніпро? Холодно ж!

Мопед ударив його кулаком по нирках і сказав:

— Ты не почувствуешь холода, — і до Логопеда: — прогревай свою шайтан-арбу. Едем на третью точку.

Він смикнув полоненого, розвернув обличчям до виходу і виштовхав з намету. Єгор відкрив обличчя і вирішив нагадати кожному його ролі:

— Марина, — з-під лоба глянув на Промокашку, — насколько я знаю, ты должна водить вот эти все хороводы, про которые так часто говоришь с майданутыми, а не бухать с Зиной. Ты — наши уши и глаза. Поэтому бери ноги в руки и дуй на майдан к своим дружкам… Бегом!

Та стривоженою квочкою ображено зірвалась на ноги і прожогом вибігла з намету. Єгор повернувся до Зіни і його «сподвижників»:

— Страх. Мы должны посеять в них страх! Пленных не отпускать, не отправлять в суды, не передавать ментам, не пиздить их почем зря, а по-тихому спустить — в Днипро кормить рыб! Понятно? — запнувся і обвів поглядом компанію, що залишилась. — Так что займитесь делом, господа, пока дойдет до наступления… Ладно, — звівся. — Так… чего вам здесь сейчас не хватает для полного счастья, чтобы выполнять свою работу как следует?

— Та нам бы для пацанов димедрола пару ящиков, сульфакамфокаина и настойки боярышника. Хорошо согревает на постах… — попросив один з морданів.

— Завтра будет, — буркнув Єгор і рвучко вийшов з намету.

Зіна встав, прощаючись із Єгором, але коли за ним впала завіса, втомлено опустився у крісло і пробубнів:

— Спать, — вирішив. — Всем спать.

Придуркуватий дядько, який ладив пічку, буркнув, що тепер не буде димити і посунув до виходу.

— Да иди ты уже отсюдова, чмо, — пробурчав до старого один із «сподвижників» Зіни і кинув на стіл п’ятдесят гривень. — Возьми себе водчонки и выпей за здоровье нашего президента…

— Благодарочка, — відказав дядько, узяв гроші та вийшов з намету.

— Чмо… — чомусь услід сказав йому Зіна.

Слава «Беркуту»!

Мопед з Логопедом заштовхали полоненого на заднє сидіння жовтого жигуля, що стояв «прибитий» у завулку біля китайського посольства. Мопед сів за кермо, Логопед поруч з майданівцем. Поїхали мовчки. Бранець сидів насуплений і переляканий, але намагався не подавати виду.

— Куди ви мене везете? — все ж запитав бранець.

— «Куды-куды» — буркнув Логопед. — Камень на шею и — в Днипро.

Полонений стривожено пересмикнув плечима і опустив голову. Йому стало неабияк страшно, хоча залишалася надія, що все це поганий жарт. Його просто полякають і відпустять… Можливо поб’ють, познущаються, можливо щось зламають. Таке вже траплялось, відпускали не всіх, але багатьох. Хоча більшість повстанців були морально готовими до смерті, все ж помирати не хотілося нікому…

Ментовські патрулі, котрі траплялися на кожному кроці, пропускали авто. Вони знали цю машину; у них був наказ давати зелену дорогу поселенцям Маріїнського парку всюди і без догляду. Тому авто скоро вискочило на Дніпровську набережну.

— Дозвольте попрощатися з жінкою і дітьми, — попросив полонений.

— Ага, разогнался, — весело сказав Мопед. — Как начнешь прощаться, так твои автомайданы тут же появятся, и нам, молодым, почки поотбивают… А нам навряд ли это может понравится.

— Будьте людьми, — попросив полонений.

Логопед боляче вдарив його ліктем у печінку.

— На могилке твоей попрощаются с тобой дети, если, конечно выплывешь где-то под Каневом. — сказав зі злістю. — И так со всеми вами будет, майдауны хреновы. Жить людям не даете, с Россией поругать нас хочете, в свою Гейропу всех тянете. А я не хочу, чтобы мои дети мыли старым пидарасам жопы в какой-нибудь задрыпаной Швейцарии!

— Ну, будьте людьми… — знову попросив майданівець.

— Людьми, говоришь?.. — зло протягнув Мопед. — Так мы и есть люди. А вы абизяны, как правильно заметил наш дорогой товарищ Зина. Все, базар закрыли. И не надо нам тут стонать и просить… Зубы сводит от твоего стона.

Логопед знову грубо вдарив його ліктем по печінці. Полонений зігнувся від різкого болю і стиха почав молитися… «Отче наш…»

Коли вони проминули Південний міст і звернули в індустріальні нетрі на березі Дніпра, машина нарешті зупинилась. Тітушки виштовхали з машини бранця і потягли до Дніпра. Це була занедбана місцина з покинутими будівельними вагончиками, розваленими гаражами, ангарами, недобудовами, горами будівельного сміття, скелетами іржавого залізяччя. Місцина моторошна, пронизана холодом і пусткою. Тут все поросло сухим бур’яном, кущами, хмелем і диким виноградом, через які важко було продиратися. Під ногами огидно скрипів тонкий лід, що покривав минулорічне опале листя. Десь здалеку рвучко загавкали безпритульні собаки.

Бранець не опирався, йдучи безвільно назустріч своїй долі. Він продовжував з відчаєм молитись і вже подумки попрощався з життям, як…

— Ну все, дядька, — зі смішком промовив Мопед. — Бог услышал твои молитвы. Он сказал нам: возьмите, дети мои, у него рублей, сколько есть, и пускай добирается домой пешком, обизяна такая… Ибо повинен в большом грехе — майданутости.

— Як? — не повірив почутому полонений.

— Шо ты ото як той дурнык «якаєш»? — знову штурнув його у бік Логопед. — Дай людям рублей на бензин и курево, а сам чеши домой. И больше на Майдан не выходи! Запомни: за нами Россия, русских вам не перемочь.

— Не зрозумів… — розгубився чоловік.

— Ну, ты тупой! — струсонув його за барки Логопед і просичав в обличчя: — Попадешься еще раз — точно утопим! Давай руки, — розвернув бранця і розв’язав йому руки.

— Я вільний? — не міг повірити.

— Вильний-вильний, мы стали людьми, так, как ты и просил, — продовжував розважатися Мопед.

Чоловік гарячково дістав із внутрішньої кишені гаманець і віддав Логопеду. Той узяв, витягнув з нього всю готівку, буркнувши під носа:

— Че-то не густо. Видно, мало вам там платят.

— Нам не платять взагалі, хлопці,— у чоловіка враз поліпшився настрій, він хотів розказати цим двом щось добре про Майдан, про себе, про щасливе майбутнє, яке очікує Україну після того, як вони скинуть Януковича…

— Ага, расскажешь нам, — пхинькнув Логопед. — Нэ платять… Щэ й як платять! Мы все знаем про ваши делишки… Америка платит, а вы всему миру свои басни рассказываете про рываруцыю гидности… Писенькы спиваетэ! — несподівано він став заводитись і переходити на крик: — Вы со своими бэндэрами хотите всю нашу историю переписать, поссорить нас с Россией! А мы без России — ничто! Ты это понимаешь, сволота?!

Чоловік розгублено відсахнувся назад, але іззаду його підпер Мопед. У морозній тиші лунко клацнув викидний ніж і вперся йому в спину.

— Хлопці, — схвильовано почав крутити головою бранець, — ви ж сказали, що відпустите мене, ви сказали, що стали людьми…

— А раньше мы не были людьми?! — заводився Логопед. — А кем мы были? Быдлом?! Ну да, мы против вас, сраной интеллигенции, — быдло. Мы титушки, продажные наркоманы и алкоголики…

— Я такого не казав…

— Кончай его, — враз вирішив Логопед. — Надоел. Херой хренов, — і до майданівця: — Шо вжэ не хочется кричать славу Украйине, когда в штанах мокро? Тогда давай, кричи «слава «Беркуту», сука!

— Давай! — глибше пхнув ніж Мопед, проштрикнувши тканину на одязі й уп’яв гострій ножа у шкіру. — Кричи: «слава «Беркуту»!

— Ніколи, — заперечливо покивав чоловік, усвідомивши, що зараз його будуть убивати. І враз у ньому наче клацнув тумблер, зник страх і безвілля й він закричав в обличчя Логопеду: — Ми однаково переможемо! Будьте ви прокляті, собаки продажні!

Мопед закинув руку на горло чоловікові, потягнув на себе і почав повільно, з насолодою завалювати його на ніж, примовляючи: «Ну, и кто тут собака продажна»?

— Ви… — з жахом в очах дивлячись у нічне небо, хрипів чоловік, чуючи як довге холодне лезо ножа повільно прорізає його плоть і проколює серце…

Мопед ураз відчув, як майданівець важко осідає у нього в руках і важким тягарем починає завалюватись на нього, віддаючи Богу душу в передсмертних судомах.

— Тш-тш-тш, — дивлячись в обличчя, продовжував утримувати його за груди Логопед, — вот так… Молодец… хороший майданутый — мертвый майданутый, такой, как ты сейчас… Одпонтовался херой…

Мопед різко провернув кілька разів ніж, витягнув його з тіла і за допомогою Логопеда відкинув чоловіка убік.

— Ху, — сказав, сплюнувши під ноги, — тяжкое падло… звони уборщикам, пускай приберут трупак с третьей точки.

Він ретельно почав витирати ножа об одяг убитого, щоразу оглядаючи його до місячного світла, поки Логопед доповідав начальству по рації:

— Товарищ полковник, два в минусе. Заказ мусоровозки на нашу точку. Вторую — на штаб. Там наши хлопцы разгулялись… Конец связи…

— Пошли отсюдова, — сказав Мопед, сплюнувши під ноги і вишкірився: — А классно мы его развели, да?

— Ну да, клево… — погодився зі смішком Логопед. — Это чучело уже обрадовалось, думало, что мы его отпустим… Не, хватит их жалеть… Надо вырезать по одному; если не мы, тогда начнут крошить нас.

І вони пішли до машини. Та враз Логопед згадав:

— А что это за типок такой ушлый сидел впалатке? Морда знакомая?

— Сынок директора инвесткомпании «Троещина». Он наш.

— А кто за ним стоит?

— Коля Бимба… — реготнув.

— Азиров? Ну, тот своего не упустит… Эхэ-хе… А нам все только крохи с барского стола.

— Точно, за кусок хлеба с маслом работаем…

— Важко работаем. Нам за такую роботу молоко полагается, — заржав, і регіт його зловісно розлився у морозному повітрі.

Тітушки сіли в жигуль і поїхали назад в Маріїнський парк. Через півгодини сюди приїхала сміттєзбиральна машина. З неї вийшло двоє похмурих типів і кинули в сміттєзбірник тіло невідомого майданівця, яке вже встигло задубіти на морозі.

Наступного дня в Наметовому містечку повстанців з’явилася нова листівка з оголошенням про зникнення двох активістів Майдану^[5].

* * *

…Ближче до станції метро «Арсенальна» Єгор побачив десяток чоловіків невизначеного віку з жовто-блакитними пов’язками на рукавах і з битами в руках, але… когось вони нагадували… «Точно, — пригадав він, — це ті — Логопед з Мопедом… швиденько перекинулись на правильну сторону. Якщо й ці двоє з майданутими… Ну, тоді я впевнений в остаточній перемозі нашої, як каже батя, революції». Та щоб, бува, не зіштовхнутись з ними лицем до лиця, Єгор повернув у Кріпосний провулок, з-за рогу спостерігаючи за ними.

Тим часом ця група почала шикуватись і вирушати у бік метро Арсенальна. Вони в усьому намагались буди схожими на переможців — втомлений, але гордовитий вигляд, майже військова виправка і нотки галицького акценту в розмовах. Та тільки вони встигли зробити кілька кроків, з бічної вулички, з натовпу, яким була заповнена вулиця Грушевського, виокремились групки людей, які миттєво оточили переодягнених тітушок. Сили були нерівні, тому усі десятеро за мить лежали під дулами трофейних автоматів і мисливських рушниць. Їх почали обшукувати і діставати з кишень та з-за поясів зброю, посвідчення МВС, СБУ, журналістів різних видань, перепустки на Майдан, кастети, ножі, пачки грошей, дозволи на носіння зброї…

Старший групи захвату роззирнувся і, важко дихаючи, пояснив перехожим, котрі зупинилися, зацікавлені тим, що тут відбувається:

— Тітушня хотіла смитись від нас, — і кинув самооборонцям: — ведіть їх у штаб, до Дєда.

Ті стали рвучко піднімати з землі тітушок, заламувати за спинами руки і повели їх на Майдан.

Старший у рацію сказав:

— Прийом! Дєд, я Дуб, взяли мерзу. Це вони… Їх ведуть до тебе…

— Прийняв, — прохрипіло у відповідь з рації.

Єгор, помітивши це, сполотнів і набрав номер батька:

— Майдануті взяли людей, які можуть показати на мене… Ну, ти в курсі…

Дід

…Услід за Мопедом і Логопедом з намету Зіни вийшов придуркуватий пічник. Він зіщулився від холоду у своєму старому ментовському бушлаті, закурив смердючу цигарку без фільтра, смачно висякався на землю і розтер шмарклі з руки по ватних штанах. Зацікавлено озирнувся. З-за намету визирали ноги замордованого чоловіка. Біля нього тупцювала зведена група тітушок і ментів. Старий узяв під козирок, вітаючись із ментами, і доповів старшому, підполковнику Кусаку:

— Срака Зіни в теплі і не димить, гаспадін начальнік!

— Маладєц! — весело підхопив мусор. — Завтра сральніками займешся. Там вже гівно намерзло з горою. Треба почистити, бо скоро з’їжджати по ньому будемо голою жопою — фі-і-і-іть, твою мать, — заржав. — А я ужас як слалом не люблю.

— Це вже отдєльна плата, — підняв палець вгору старий. — А зараз у мене діла, так шо пока, гаспада! — і рушив до виходу з табору.

— А ти куди пердолиш, чумаход? — весело запитав один з тітушок. — У нас тут не пансіонат благародних дєвіц — куда хотів, туда пішов.

— Не кудикай, скотина! — гаркнув командирським голосом старий. — Мені сьодня положено чекуна на груди прийняти. Треба в магаз успіти!

— Нехай пиздує, — махнув рукою підполковник. — Куди він від нас дінеться?

Старий знову йому козирнув і підтюпцем по-старечому погнав до найближчої крамниці, але у неї не зайшов. Сторожко озирнувся і, не помітивши стеження, завернув за ріг будинку. Коли проминув пости беркутні на Інститутській, повернув на Липську, зайшов у перший під’їзд, піднявся на третій поверх. Подзвонив у двері, господар відчинив, освітивши тьмяний коридор яскравим світлом. Старий шмигнув у теплу квартиру і з полегшенням видихнув.

Хазяїн квартири, депутат Роман Жалій, не вітаючись, запитав:

— Що там?

— Піднімай Автомайдан, — відказав старий. — Вони одного нашого вбили, він за наметом Зіни лежить, іншого Мопед з Логопедом повезли на своєму жигулі топити на якусь третю точку. Я не знаю, де це.

— С-суки, — скреготнув зубами господар.

— В Маріїнський ми навряд чи потрапимо, а ось цих двох виродків треба виловити. Їх ні судити, ні передавати мусорам не можна. На їхній совісті вже не менше десяти наших пацанів… Тих, що «пропали безвісти».

Жалій почав набирати по мобільному номер Автомайдану і давати дані жовтого жигуля, в якому повезли полоненого майданівця.

Гість якось невпевнено потоптався на місці, оглядаючи коридор, скинув просто на підлогу верхній одяг, зняв валянки і пішов у ванну. Зашумів душ, долинуло гудіння машинки для стрижки… За чверть години з ванни вийшов підтягнутий чоловік сорока п’яти років. Він переодягнувся у цивільний одяг і зараз мав вигляд респектабельного бізнесмена. Йому назустріч вийшов Жалій і сказав:

— Автомайдан виїхав, тільки нині мусора лютують — перепиняють кожну нашу машину… У них на всіх наших є наводки. За сьогодні вже кількох з Автомайдану повезли у суди. А там судді з прокурорами — такі тварюки…

Гість коротко кивнув, мовляв, знаю і на запрошення хазяїна пройшов до вітальні, сів за стіл, уже накритий дружиною депутата.

— Як я зголоднів… — сказав, дивлячись на борщ, що парував у супниці, пампушки, посипані часником і тонесенько нарізане проросле сало. — Як я зголоднів! — і насипав собі в тарілку борщу, зверху щедро полив сметаною, перемішав.

Жалій зайшов за ним і сів навпроти. Він налив у чарки горілки, підсунув ближче до гостя тарілку із закусками і перевів на нього запитальний погляд. Гість, не цокаючись, перехилив чарку, закусив кількома ложками гарячого борщу і задоволено відкинувся на спинку крісла.

— Не мовчи, Сергію, розповідай, які новини? — попросив Жалій. — По очах бачу, маєш, що розповісти.

Гість підсунув до нього чарку, мовляв, наливай. Депутат налив, гість випив і повідомив:

— Овощ^[6] готує новий наступ. Водохреща має бути веселою. Нагнали тисяч двадцять тітушні, зігнали беркутню, звідки тільки можна було. Тисяч вісім… Плюс десять тисяч «вевешників». Всіх їх поселили по санаторіях довкола Києва, курортники, блядь. Пригнали два водомети. На випадок, якщо не всі наші приймуть ранкову купіль. На склади завезли гранати з новим газом, від якого якщо не закашляємось, то обсеремось — точно. Привезли на склади гумові кулі з посиленими зарядами і латунні кулі «Блонді» зі сталевим сердечником… Починається сезон полювання…

Трішки помовчав, задумано дивлячись в одну точку і додав:

— Кров потече. Багато крові. Яник зі своїми подільниками розуміє: або вони нас, або ми їх.

Жалій пригубив горілку, теж відкинувся на спинку крісла й задумано промовив:

— Вони перейшли межу… Схоже, Майдан розженуть. Народ не витримає такого натиску. Вісім тисяч космонавтів^[7] плюс вевешники^[8] і тітушки — це серйозна сила. Мало того, їм зараз непогано платять. Беркутні — штуку баксів на день. Є за що повоювати.

— Не знаю я, що тобі й сказати… Дивна історія з цим Майданом. Що його там розігнати? Дмухнув — і немає на ньому нікого. Навіть Зіна налаштований на перемогу. Вже почав святкувати. Йому пообіцяли тепле місце в Кабміні, жирний бюджет… — він поморщився, пригадавши нинішні розмови у наметі Зіни і знову підсунув порожню чарку ближче до Жалія.

Той налив і зацікавлено подивився на Сергія. Гість продовжив:

— Стратегія в них проста: вирішили Майдан не брати в кільце, а тиснути з боку Європейської площі, щоб люди могли вільно розбігтися. Захарченко з Пшонкою вважають, що варто покласти десяток наших на Майдані, і на цьому все закінчиться. Народ злякається і розбіжиться.

— Може, так і буде… — замислився Жалій. — Може, так і буде…

— А-а, — пригадав гість. — Ще таке: приходив нині Блідий-молодший до Зіни. Істерить мальчик, ніжками тупає. Зіна з нього стільки бабла витягнув, що спокійно може собі купити острівець у Карибському морі з кількома тисячами підданих…

— Розумний крок, — посміхнувся Палій. — Батя підтримує нас, а синок «вас». Казино завжди у виграші…

— А чому ви приймаєте його допомогу? — не зрозумів Сергій.

— Тому що нам потрібна ця допомога! Знаєш, у скільки обходиться утримання одного дня Майдану?.. Півмільйона! Ми ж за все платимо — від оренди біотуалетів — двісті гривень одна штука в день, — зітхнув, — до комунальних послуг за світло.

— Я цього ніколи не зрозумію, — зізнався гість. — Ми начебто боремось за те, щоб позбутися всіх цих виродків… Тому для мене однозначно: коли починаєш зв’язуватись з лайном, від тебе самого починає смердіти…

— Як тільки ми переможемо, позбудемось цього лайна! — впевнено і навіть якось патетично заявив Жалій.

— Мало віриться. Як подивишся на майданівських, пардон, «лідерів», хочеться розвернутись і поїхати в нетрі Амазонії, щоб не бачити, яким пшиком вся ця наша історія закінчиться.

Жалій здивовано помовчав, якось непевно покивав і поцікавився:

— А чому саме до Амазонії?

— А там так добре, як вдома — так само одне одного жеруть різні тварюки… Тільки там тепліше.

— Але ж ти залишишся?

— Ром… Дай мені кілька днів нормально від’їстись, відіспатись… подумати, тоді скажу. Реально, після цього антимайдану мені треба взяти відпустку на кілька років, щоб прийти до тями. Стільки бруду, що довго від нього не відмитись. Зараз почуваюся так, ніби відмотав на червоній зоні^[9] десятку. В бурі^[10].

— Невже вас там нормально не годували? — здивувався Жалій.

— Баланда і горілка. Якби на стороні не підхарчовувався, здох би. І що цікаво, ти кажеш, Майдан на тисяч сто народу обходиться в півмільйона, так?.. На двадцять тисяч тітушні щодня виділяють по двісті тисяч тільки на харчі! А вони хрін сирий без солі там доїдають…

— Да-а… У регіоналів просто в крові — тирити все, що бачать…

— Це їх і згубить…

— Це при тому, що зараз у них одна єдина козирна карта — антимайдан…

— Я б сказав, карта мічена і зовсім не козирна…

Поки Жалій ходив на кухню ставити чай, а заразом і доповідати у штаб Самооборони Майдану про запланований наступ, гість, втомлений пригодами останній чотирьох тижнів, заснув, сидячи у кріслі. Коли господар повернувся з чайником у руці, той вже спав, схиливши голову на бік. Жалій подивився на те, як він стиха похропує, і сказав собі під носа:

— Спи, друже, у тебе зовсім мало часу на відпочинок… Скоро почнеться…

На ці слова Сергій ледь розплющив очі і промовив:

— Ми будемо наступати?

Жалій дещо розгублено кивнув.

— Треба завжди наступати, коли немає як оборонятись, — і знову заснув.

Роман узяв мобільний і набрав номер телефону, дочекався, поки абонент візьме трубку, і повідомив:

— Дід у мене, відпочиває. Просив не турбувати його кілька днів, дати відпочити…

— Немає коли відпочивати, — почув у відповідь. — Нехай завтра приходить у штаб і займається формуванням групи особливих операцій. На Майдані повно спеців, афганців, їхній досвід потрібно використати.

— Навряд чи він захоче цим займатись…

— Попроси його… дуже попроси…

— Спробую.

Частина друга

Не з тієї пляшки наливаєте. П’єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п’єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино. А жаль — це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі!

Олександр Довженко

«Ніч перед боєм»

Камандір

Сергій поселився з усіма майданівськими зручностями у великому наметі під стелою на Майдані Незалежності. Народ у його взводі «А» жив веселий і питущий. Але не проблемний. Трудяги, будівельники, колишні військові, афганці. Все, що тут з ними відбувалося, приймали, як належне. Холод, незручності, цілодобову музику і Руслану з нічними скáчками. (Спочатку її хвалили, називали «Пружинкою» за енергію, якою вона заряджала майданівців, потім казали «Ну… знову вона…», а ще згодом: «Як вона вже всіх дістала»…) Чесно відбували свої зміни на охороні Першої барикади^[11], ходили в патрулі, ганяли тітушок, проводили рейди з Автомайданом, щоб пошугати суди, прокуратури… А до обіду, до вечері, чи навіть до сніданку, випивали по кілька чарок, чого Бог пошле. А посилав він зазвичай або дешеве віскі з магазину, що під самим Майданом, — це коли у когось зарплата або пенсія. Або ж самогонку, що продирала до кісткового мозку — це коли до «Христинівських», «Здолбунівських» або «Обухівських»^[12] заїжджали друзі. А заїжджали вони щонайменше раз на тиждень. Тому запас домашньої «граппи» в наметі не переводився.

Не зважаючи на заявлений лідерами Майдану сухий закон, його тут не було. Пили не тільки від нудьги, а й через «об’єктивні причини»: по-перше, граніт, на якому вони жили, фонить радіацією? Звісно, фонить. Отже, треба боротися з цим «по чуть-чуть». До речі, саме так порадив якийсь великий професор, що заходив у гості. По-друге, щоб ліпше перетравлювалася їжа… По-третє, спати на холодних матрацах, особливо вночі і особливо коли музика зі сцени з такими низькими басами, що аж в грудях віддає глухими ударами турецького барабана… Ну, тут просто без «цього діла» не заснеш… Коли ж спати лягав Бача^[13] і його хропіння заглушало музику зі сцени… Тоді і справді без «етого дєла» заснути було не реально… Словом, хто хотів, завжди міг знайти причину «остограмитись». Тим паче, хлопці у взводі зібралися, ну, зовсім не пацани. З багатими біографіями. Хоча був і молодняк. Перспективний і бойовий.

Коли Сергій вперше зайшов у намет, ця різношерста команда саме готувалась снідати після нічного патрулювання. Добрі кияни принесли їм відерце квасолевої юшки з грибами, запіканку з оленини, соління; Бача зранку накришив миску салату олів’є… За всім цим добром і стола не було видно. Отець Григорій благословляв трапезу. Командир взводу «А» краєм ока глянув на новобранця, який трохи спантеличено переступив поріг намету, і виставив на стіл пляшку віскі.

Командир був товстий і веселий, з великим відвислим носом і куцою зеленою арафаткою на шиї.

— На честь празніка, — охоче пояснив він Сергієві і запитав: — Це тебе до нас направили зі штабу?

— Ну-у-у… Якщо можна назвати цю організацію «штабом», то з нього веселого, — посміхнувся Дід.

— Я камандір взвода Мишко, — назвався взводний і кивнув на хлопців, що тісненько розсілись за столом: — А це наші бійці, познайомишся по ходу…

— Ага, — знизав плічми Сергій і поцікавився: — а яке ж нині свято? Водохреща вроді через три дні…

— Да-а, — протягнув зі смішком взводний, — салабони пішли не те, що раніше… — добув з кишені невеличкий календарик, перегорнув кілька сторінок і повчально прочитав: — А празники у нас такі: Гонората, Фурсєя, Індика, Малафєя… Словом, солдатік, як бачиш, названія празників, канєшно так собі, особєнно цих Індика і Малафєя, але празник єсть празник, поетому нарушати традиції ми не будемо. Як почали з 1 января, так і отмєчаємо… Ти з нами?

— За такі свята пити хіба з горя. Може ці люди і достойні, щоб ми нині взяли на себе удар, але… В мене є інша пропозиція, — скинув наплічника і дістав з нього пляшку горілки: — Я вливаюсь в колектив, щоб не входити всуху. Як вам такий привід для удару по печінці?

— Приймається, — вирішив взводний. — А то за цих всіх Малафєїв, Гоноратів і Індиків действітєльно можна пити развє шо як в дєнь побєди — со слєзами на глазах.

…Сніданок був ситним і лаконічним, на двадцятьох чоловік не було особливо за чим засиджуватись — випивка розійшлася, ніби вивітрилась, тільки й користі, що зігріла душу. Нічне чергування втомило. Останніми днями то один, то інший політик попереджував про штурм Майдану. Часто такі попередження поширювалися через соцмережі. Головне було нагнати жаху і показати власну небувалу компетентність із багатьма знаками оклику, наприклад… «Отримав найгарячішу інформацію про запланований штурм Майдану: штурм планується сьогодні вночі!!! Будуть задіяні бойові підрозділи «Альфа» (працює зсередини Майдану!!!), «Сокіл», «Барс» і російський «Вітязь»!!! «Беркут» і внутрішні війська будуть наступати ззовні Майдану. Спецпідрозділи в першу чергу будуть штурмувати будівлю КМДА (щоб нейтралізувати лідерів самооборони!!!) і будинок Профспілок, щоб ліквідувати продуктові та фармацевтичні склади, а також кухню!!! Близько 23:00 зникнуть: мобільний зв’язок і світло в будинках по периметру Майдану. Малими групами бійці будуть прориватися з виходів метро. Під виглядом комунальних камазів і вантажних машин з піском вони будуть блокувати вулиці від киян, які підуть на допомогу. Особливу увагу буде приділено станції метро «Театральна». Там, в підземних сховищах від учора перебувають спецпризначенці!!! Проведення операції планується блискавично; щоб не підійшли кияни, вулиці будуть блокуватися технікою!!! Також з усієї України з’їжджаються машини для перевезення арештованих, так звані «воронки»…

Чомусь такі попередження з’являлись, як тільки виникали чергові непорозуміння між лідерами опозиції, ставалась якась свіжа сварка, чи просто, як гормони у підлітків, починали «грати» амбіції. Часто ці політики просто хотіли про себе нагадати, щоб народ не розхолоджувався і не забував про їхнє існування. Крім соцмереж вони любили з обличчями, сповненими переживань за долю Майдану і України, вибігти на сцену з вигаданим повідомленням про запланований штурм. Після цього такі політики «йшли в народ» і там влаштовували демократичні фотосесії з «простими» майданівцями. Поруч із ними «випадково» опинялись телекамери і ввечері у новинах з’являвся сюжет з пикою героя дня і його просторікуваннями про штурм Майдану.

Майданівський люд, що геть заплутався від всіх цих опозиціонерів, їхніх інтриг і маневрів, пустих переговорів з Яником, нескінченної музики і танців, слухняно готувався до можливого штурму. І з дня у день, з ночі в ніч вони виходили на чергування посиленими групами. Мерзли на постах, намотували кола по Майдану і все чекали: ну, коли?! Коли вже нарешті почнеться?!

Чи варто казати, що насправді нічого не відбувалося? Тільки час від часу мусора з тітушнею хапали майданівців і швиденько пакували їх у СІЗО. Іноді майданівці просто безслідно зникали. Подейкували, що їх викрадали тітушки, тому повстанці намагались не ходити по одному, тільки групами, особливо не кияни.

…Після брехливих попереджень жоден політик не поспішав вибачитись перед інсургентами^[14] Майдану, а навпаки, біг на телебачення і давав пояснення на зразок: «Ось коли б я не попередив і Майдан не був готовий до штурму, тоді точно тітушки і беркутушки пішли б на розгін. Тому я молодець і герой, а всі інші апазіціанєри — фуфло і контрацептиви»…

Коли після сніданку бійці повкладалися на свої лежанки і з закутків долинуло перше молодецьке хропіння, а «днювальний-кінь-педальний»^[15] взявся прибирати зі столу, взводний з Дідом вийшли на вулицю, щоб поговорити про те та про се… Мишко закурив і запитав:

— Як тобі вся ета історія з нашими апазіціанєрами? Думаєш, вони договоряться мєжду собой? Думаю, хуй там. Немає у нас лідєра. І не намічається.

— Знаючи історію України, скажу тобі так: це ліпше, ніж коли вони почнуть один з одним битись за владу ще до того, як вшиється Яник.

— Воно, може, конєчно і да. Тільки я, як людина воєнна, скажу: пока в страні не буде нормального руководітєля, доти будем плясать на Майдані. І все це припиниться, аж када в Руслани сяде батарейка.

— А вона у неї може сісти ще не скоро… — посміхнувся Дід. — Ну, а якщо казати про наших лідерів, то все дуже сумно і перспектив на найближчих п’ять-десять днів не багато. Їх дві. Перша: все це може закінчитись дуже швидко не на нашу користь. Друга: ми зможемо трішки побрикатись, місяць-два.

— Ладно, Сірожа, всьо ето ліріка… Тебе до нас направили не просто так… І направила людина, якій я можу довірять. Бо коли б ето сдєлав хтось із етіх, шо на сцені нам басні ісполняют… Ми б с тобой не уєдінялісь для пошушукаться… Так в чьом сир-бор?

— На днях буде зачистка Майдану…

— Ну-у-у, — розчаровано протягнув Мишко, — і ти туди ж… Ми вже це чуємо не перший день і не перший раз…

— Розумію, — посміхнувся Сергій. — Тільки… У нас з тобою вибору немає. Цього разу події будуть розвиватися по-іншому… Наступати будемо ми.

— Не поняв, — у Мишка в очах спалахнув вогник.

— Все дуже просто: гра на випередження.

— Так-так-так, — зацікавився взводний. — І з цього момєнта, пожалуста, пападробнєє. Да, і не всуху, бо я на радостях можу не удєржаться і кинутись на сцену, щоб втнути гопака. А з моїми сто тридцатью кеге це не так просто і навіть опасно — поскоку сцена може не витримать і провалицця.

— Є в мене в закромах півлітровочка… — мрійливо промовив Дід.

— З цього треба було й починати, — заявив Мишко і метушливо відкинув завісу намету: — вперед, солдатік, а то розвів тут пєсні народов сєвєра…

Намет хропів, аж заливався. Днювальний встиг прибрати, підкинути дров у буржуйку і тут же, сидячи, закимарити в теплі біля пічки. Мишко кивнув до Сергія, мовляв, сідай до столу. А поки той метушливо облаштовувався і викладав з наплічника продукти, які прихопив з собою, взводний узяв зі стелажа шмат сала, тоненько порізав, красиво розклав на пластиковій тарілці, почистив цибулю, часник. Все це без поспіху і зі смаком виклав на іншу тарілку. З такою ж любов’ю провів маніпуляції з хлібом та квашеними огірками. Потім поставив на стіл дві невеликих похідних чарочки і нарешті сказав: «Наливай»!

…Смачно смикнувши по першій, Сергій сказав:

— Щоб ти розумів, до цього наступу наші апазіціонєри відношення не мають…

— Хто б сумнівався…

— А розклад буде приблизно такий: нині на ранковій сесії риготня^[16] прийме закони, які просто заборонять Майдан як такий. Не збиратися більше трьох, не носити балаклави, форму, не їздити машинами в колоні…

— Начнеться буза, — продовжив логічну думку взводний. — І вони під цю бузу поженуть на нас антімайдан і касманавтов… А наші лідєри побалакають, позвуть очєрєдного Байдена, а потом первими задеруть лапки…

— Ми повинні не дати їм це зробити.

Мишко дещо підозріло глянув на Діда і поцікавився:

— «Ми» — це хто?

— Не повіриш… «Ми» — це ми. Ті, хто просто виконує свою повстанську справу… І нікого більше.

— Ладно, раз ти такий загадочний, не буду допитувать. Це ви там, «зверху» всі умні… — знизав плічми Мишко. — Я солдат, і моє діло не відступати. Кстаті, від бутилки тоже. Так що наливай, бо зараз войска проснуться і нам нíчого пить буде. А на ночь опять в караул. В п’яном відє я нікому не разрішаю виходить і даже просто з запахом. Мені можна, у мене організм все перетравлює так, шо за два часа і сліду не останеться…

Многоходовочка

Ввечері того ж дня на стіл керівника СБУ лягли чергові доповідні про події на Майдані від «агентів».

Олександр Якименко став генерал-майором і начальним СБУ не так давно, як за помахом чарівної палички, тобто за особистої вказівки Януковича. Бовдуром він був рідкісним, в оперативній роботі тямив мало, більше був професійним інтриганом, але підлеглим наказав активно збирати інформацію про те, що відбувається на Майдані, про його учасників. Тому практично у кожному наметі серед повстанців він мав свої вуха. Новоспечений генерал-майор взагалі був переконаний, що бидло, яке там зібралось, можна розігнати за кілька годин і не варто витрачати час на всю цю оперативну роботу. Просто «потім» кожен із повстанців мав пройти через своє чистилище — якщо не відсидіти рік-другий, то завжди бути під пильним наглядом «органів». Мало що тим терористам може встрелити в голову… А може й не встрелити. Зате під рукою завжди буде розмінний «матеріал», на який можна повісити якщо не всіх, то дуже багатьох собак: вибухи, наркотики, теракти…

У вузькому колі не так давно він сказав приятелям: «Этот майдан к хуям можно разогнать за два часа. Но Янык этого не сделает, пока батянька не даст команду. А у Владимира Владимировича покуда на этот счет свои мысли имеются, — і загадково додав: — Но это не нашего ума дело. Многоходовочка, так скать, господа, намечается. Многоходовочка»…

Зараз перед ним лежали доповідні записки, написані сексотами про події 16 лютого, ставлення майданівців до диктаторських законів, прийнятих ВР, думки щодо політиків, про новоприбулих майданівців і так далі.

Впала в око доповідна з підписом «Пан Петро». З натугою Якименко взявся читати:

«…Довожу до Вашого відома: до нас у взвод «А» прибув новий боєць з позивним «Дєд». Вранці пили з командиром пляшку і говорили про те, що після свят майдан будуть розганяти. Тому треба самим наступати на беркутню. Дєд розповів, що вже готові штурмові загони для атаки урядового кварталу і 18–19 січня почнуться провокації з боку майданівців. Щодо нового бійця нашого взводу, то про себе він говорив мало. Але хлопці з «НКН»^[17] розповіли, що він — учасник війни в Анголі… — «Хуясе, кто красивый у нас тут объявился!», — прокоментував і зацікавлено продовжив читати: — Був в полоні, там завоював симпатії чорних і став керувати одним із партизанських загонів. В Союз повернувся у 1990 році, був засуджений за зраду Батьківщині, але звільнений у 1991 році по амністії. Воював у Югославії, Чечні… — і внизу підпис: — «Пан Петро», заслужений вчитель України з 20-літнім стажем».

— Как заебала эта абракадабра! — відштовхнув від себе папери. — Надо заставить их писать на человеческом языке, а то ведь нихуя не понятно… Тем не менее… Дед… — задумався, знову перебігаючи поглядом по «доповідні» й пробубнів під носа: — А почему это его определили во взвод «А»? Шо в нем особенного? — порився в паперах, дістав «довідку» про склад та настрої у цьому підрозділі, написаний все тим же сексотом, і прочитав:

— «Довожу до вашого відома… бла-бла-бла… так… Взводний Мишко… Бла-бла-бла… Пройшов усі «майдани», акції «Україна без Кучми»… з початком Революції Достоїнства… — блядь, этот «Пан Петро» явно на своей волне… — Покинув вигідну роботу на підприємстві Олександра Януковича (Саші Стоматолога) і приїхав на Майдан… У більшості бійці взводу не підтримують лідерів Майдану… не пов’язані ні з одним з політиків… не поділяють погляди «Правого сектору» і «Свободи»… — Тогда какого хуя они там делают? Вообще не понятно… — Вигнали з намету Арсенія Петровича Яценюка (Сєню Кроліка), коли той прийшов з ними поспілкуватись… У складі взводу мисливці (мають рушниці), генерал ГУР у відставці, журналіст, десантники, афганці, відставні офіцери (досвід бойових дій), відставні міліціонери, роботяги… З усієї України: Луганськ, Дніпропетровськ, Тернопіль, Одеса, Київ, Вінниця, Христинівка… бла-бла-бла… Настрій агресивний, користуються повагою на Майдані, хочуть кардинальних змін в країні і повалення режиму Януковича»…

Якименко відклав «доповідну», подумав: «Махновщина… Собственно такие особи и делают революции. Только не понимают, шо их результатами воспользуются те еще твари. Виктор Федорович со своей семейкой — щенки по сравнению с этими».

Він хвильку роздумуючи, потарабанив пальцями по столі, взяв мобільний і набрав номер:

— Здравствуй, дорогой… А ты знаешь, шо у нас тут объявился некто Дед?

— Это который?

— Шо в Анголе партизанил еще, предатель, помнишь ту историю?

— Ого! Мы его уже два раза похоронили. А он, как у вас там говорят, «як Филип с канапель»… Живучая падла.

— Так, собственно, речь и не о нем, а об информации, шо идет, так скать, от него… Майданутые знают, шо мы собираемся наступать. Готовят контрудар, так скать. И команда у него собралась соответствующая…

— Хотят начать первыми? Разумно… — задумався, у трубці зависла пауза, а через хвильку: — Если инфа исходит от Деда… Значит, это серьезно… Повиси минутку на трубе, я звякну «Первому»…

В трубці почулось якесь шарудіння, глухі звуки розмови, через хвилину — голос:

— Эту информацию пока никуда не сливай. Нам выгодно, чтобы они начали первыми. Овощ тоже ничего не должен знать. Мы с ним поработаем в процессе… Однако, ты не зря ешь свой хлеб, Саша… Молодец. Владимир Владимирович доволен. В принципе все идет, как надо. А если кто-то ретивый из твоих архаровцев попытается донести инфу дальше — пресекай, — реготнув у трубку і весело повідомив: — Интересная многоходовочка намечается… Ты в деле. Важно, чтобы все прошло именно по сценарию этого… блядь, майдана, понял?

— Так точно.

— Как сам? — мимохідь поцікавився голос у трубці.

— А ты не знаешь и не видишь, в каком бардаке приходится работать. Я сам-то хохол, так скать, но с этими хохлами… С этими бэндерлогами, так скать…

— Да, с хохлотой сложно… Какого хохла не отмой — в каждом сидит если не биндера, то Петлюра с Грушевским — точно. Верить никому нельзя.

— Это ты правильно подметил… Но мы-то здесь поставлены, так скать, шобы не устраивать им банные дни, да?

— Ну, разве головомойку, — знову реготнув: — Брандспойтами в мороз.

— Ага, как раз подогнали два свежих водомета… Устроим на днях падлам «крещенье господне».

— Ладно, все это лирика, Саш, у меня работы по самые брови, некогда болтать. Все, отбой. На связи.

— На связи…

Він задоволено відклав телефон і задумано повторив:

— Многоходовочка. И я в деле…

Поверхнево переглянув доповідні інших сексотів. Там більше не було згадок про запланований контрудар, тільки суцільні плітки, скарги, нічого цікавого. Інформацію від «Пана Петра» переглянув ще раз, подумав, чиркнув запальничкою. Білий офсетний папірець ліниво загорівся якимось неприродним жовтим вогнем з помаранчевим відливом. Згораючи, попіл чорнів, скручувався, по ньому пробігала лінія іскор, чаділа огидним смердючим димом. Попіл сірів, кришився і легкими клаптиками спадав у попільничку.

— Так будет и c этим майданом, — вирішив Якименко, кинувши згарок папірця догорати в попільничці. — А шо касается «Пан Пэтро», то надо его прибрать куда-то на два-три денька, так скать, от греха подальше…

Встав, пройшовся кабінетом, визирнув у вікно й роздратовано відійшов — і тут повно майданутих. Ними просто кишіла вулиця; їх видно одразу — з патріотичними стрічками, чомусь радісні, ділові і заклопотані. Одні несли на Майдан торби — з продуктами, з одягом. Інші — самі туди йшли, схоже, з ночівлею, хтось повертався, відбувши день… Вечірнє світло ліхтарів згори заливало їх позолотою і вони були схожі на мурашок, що виконують свою метушливу генетично сплановану тисячоліттями роботу.

— Верить никому нельзя, — пробубнів під носа, — шо не хохол, то Петлюра з биндерой. Даже этому «Пан Пэтро», заслужэный вчытэль Украйины со стажем»… Такому точно доверять нельзя. Шо у него там в мозгах, кто его знает?

Дисперсні суспензії

Перед Водохрещем у всіх почався кашель. Затяжний, важкий, до памороків, до втрати свідомості. В горлі у всіх дерло чи то від пічки, що хоч-не-хоч чаділа, чи то просто по наметовому містечку пішла інфекція. Погода цьому сприяла — вологість, мряка, холод, такий, що пронизував до кісток. Лікарі Майдану рознесли по наметах ліки від кашлю, противірусні, протизапальні. Та вони допомагали мало. Народ хворів. Побічними симптомами у багатьох стали шлункові розлади, масова печія. Між майданівцями пішов поголос, що все це не просто так, що їх труять. Хтось розповідав, що менти розпилюють над Майданом «дисперсну суспензію» із перцевим газом і завезеним з Росії новим типом вірусу, від якого люди стають безвільними і слабкими. Правда чи ні, але повстанці масово хворіли. І їхні болячки лікувались погано.

Та поки що не хворів ніхто в наметі взводу «А». Народ тут був, що називається від плуга, і навіть кашляючи від «дисперсної суспензії» лікувався здебільшого народними методами. Мишко саме отримав пенсію, тому в обід на столі з’явилась акційна пляшка віскі. Хлопці активно нарізали лимони, чистили часник, цибулю; якась добра душа виставила на стіл банку з медом.

— Тут хворіть не можна, — завив Мишко. — Бо можуть вилічить так, що до світлої побєди Майдана над врагами України можна в лучшем случає дожить в інвалідной коляскє. А то й не дожить вовсє. У них тепер закони, вони тепер нас можуть пиздить і убивать согласно їхніх законів. Або просто травить, як тараканов.

— Ну да, тепер ми тут кожен день під Богом ходимо, — погодився Дід. — У них влада і закон.

— Та дєло даже не в том, — підключився до розмови Бача, дядько з пудовими кулаками і добрими-предобрими очима. — Мишко тут у нас якось заболів…

І хлопці, перебиваючи одне одного та уточнюючи перебіг подій, розповіли таке… Коли Мишко зліг з хворобою, увечері в намет прийшов лікар. Поміряв взводному температуру, тиск, подивився горло, зробив йому укол, шприц викинув у пічку і пішов геть. Мишко заснув важким в’язким сном так, що зранку бійці його ледь розбудили. Лікар знову прийшов до сніданку, випив з ними чаю, знову зробив Мишкові укол і вийшов з намету. Дивним було те, що він прийшов зі шприцом, у якому вже були «заряджені» ліки, а після ін’єкції він удруге викинув штрикавку в буржуйку. Взводний знову заснув на цілий день так, що його ніхто не міг добудитись. Це здалося бійцям підозрілим, тому ввечері, коли лікар знову намагався зробити Мишкові укол, йому цього не дозволили, викликали комендатуру і віддали того типа їм. Насправді цього «доктора Зло» ніхто не знав, він не був у штаті майданівських лікарів. Як з’ясувалося, «ліки», що він колов, були потужними антидепресантами, які використовують у лікуванні психічних розладів. Потім взводного ще довго «витягали» із того стану, коли він не міг самостійно зробити навіть кілька кроків. На жаль, через свою недосвідченість бійці самі не допитали «лікаря», а довірились комендатурі. Що з ним сталось і куди він подівся потім — ніхто не знав, хоча ходили чутки, начебто його бачили в Київраді.

— Ось така хуйня у нас тут твориться, — сказав хтось із бійців, коли закінчили розповідати цю історію.

* * *

І справді, іншим словом це не можна було назвати… Взагалі, у розповідях та спогадах про Майдан і досі повно патетики, возвеличення людей, які там «стояли». Насправді серед повстанців було «всякої тварі по парі» — багато всяких типів, з різними поглядами, вподобаннями, історіями, котрі й привели їх у лави повстанців. Вони були такими, як усі в цій країні, зі своїми мухами і тарганами в головах. Просто більшість із них були звичайними патріотами. Але були тут і туристи, випадкові пасажири, любителі пригод, халяви, екстриму… А траплялися й інші — ті, котрі на Майдан прийшли зробити кар’єру, прославитись, заробити гроші, досягти влади, як це вдалося кільком «патріотам» на «помаранчевому майдані». Один такий герой апельсинової «революції» одразу після перемоги Ющенка приїхав у своє забите село на Тернопільщині на «бентлі» ціною у сто двадцять тисяч доларів. Для декого це був достойний приклад, який варто наслідувати. І його послідовники активно терлися біля кухонь, складів, в штабах, партійних структурах і особливо багато їх було біля сцени.

Крім того, Майдан сам по собі був різношерстим і строкатим — сотні партій зі своїми гаслами, сотні громадських організацій з не завжди зрозумілими закликами та завданнями… Про таких майданівці говорили між собою: «Це люди Медведчука, провокатори… Ці — ментовські, з ними треба обережніше… А ці — есбеушна контора, тут у кожного лампаси на кальсонах». Ще були тут люди Ахметова, Мороза і, звісно, Путіна. Принаймні так про них говорив народ. А народ знав, що каже, бо зазвичай усі вони вдало зникали з Майдану перед подіями 11 грудня, боями на Грушевського, а згодом і битвою 18–21 лютого. Потім вони знову з’являлись і далі продовжували каламутити воду та домагатися посад, влади…

* * *

Власне про те, що на Майдані зібралось зараз повно різного непотребу хлопці й говорили за вечерею. А, з огляду на те, що в багатьох партійних наметах народу залишалося все менше й менше, взводний вирішив:

— Ето «жжжжжж» не спроста, — він розлив у чарки віскі що відгонив тирсою і продовжив думку: — треба готовитись по-серйозному. У нас тільки два ящики коктейлів. А стрілять, так то вобщє ні з чого. А я би їм устроїв салюти, шоб ці празніки надовго запомнились. Ну, в смислі, нам як празніки, а їм — как очєрєдні мєнтовські торжества, які потім в пам’яті народній будуть називаться «празнік обосраних кальсон».

— Або: «празнік відморожених балабонів», — підкинув хтось думку.

— Да, з цією пацанвою, вевешніками, вобшє ніхто не щитається, — зітхнув Мишко. — Хотя мені їх совсім не жаль. Але… тримати так безбожно на морозах пацанву… Це варварство і геноцид.

— Або інвестиція в майбутнє… урогологів і андрологів, — озвався боєць з позивним Заумний, вічний «днювальний-кінь-педальний».

— За це пить не будем, — вирішив Мишко і запропонував, піднявши чарку: — За здоров’я. Судя по всьом, воно нам в бліжайше время пригодиться.

— Да, пригодиться, — погодився Морпєх, — бо його треба оставити, щоб схрони в лісах рити, якщо тут у нас нічого не вийде.

— Все вийде, — запевнив несподівано пророче Дід. — Просто ми повинні розуміти, що наша історія тільки Майданом не закінчиться.

— А що ще? — майже в один голос поцікавились бійці.

— Думаю, дядя Хуйло так просто це не залишить. Вже вдруге його любимого Яника викидають за борт. Хіба цей недомірок з амбіціями Наполеона зможе таке пробачити?

— Зря ти так про Наполєона, — вирішив Мишко. — Я його уважаю. А вот злобних карліків з історії про Гулівєра — з дєцтва не люблю. Таке впєчатлєніє, шо вони воплотились із советского фільма трицатих годов і захватили власть у Кремлі. Ух, і мєрзкі рожі були у тих карліків в кіно, як щас помню… Ну і в цих, канєчно, морди не мармєлад…

— Тільки не карлики, а ліліпути, — уточнив Заумний.

— Карліки, ліліпути, — бовкнув зі смішком Бача, — ліліпутіки і карліпутіки. Вот вони хто.

— Так вот… — продовжив взводний, усміхнувшись на те. — А я щитаю, шо для того, шоби не було продолженія Марлєзонского балєта, нада покончить з цим всім вже і здєсь. Усіх, хто замішаний в корупції, в схемах Яника, Юща, Кучмоноїда — якшо не по тюрмам, то під ніж! Бо всі вони — як ракова опухоль: малюсінький кусок не виріжеш — вона оп’ять розростеться. Єслі ми етого сєйчас не сдєлаєм, пов’язнемо у войнах і революції ще на год десять. А я за своє життя так навоювався, шо на старість і пожить охота, як цивілізованій людині.

— Всім хочеться пожить нормально, — заявив сопучи Бача. — Особенно молодим. Ми сюди за них і прийшли. Я, напрімєр… Коли узнав, шо побили молодих трицатого ноября і побили друга мого синка, я сів дома вечерком, сам випив літруху водки, а сутра — на Майдан. На роботі сказав, шо всьо, я до побєди. Єслі, канєшно, самого тут мусора не положать, — він круглопико посміхнувся і глянув на Мишка. — А поки треба самим жить і водку пить. Наливай, камандір…

Ре-во-лю-ція!

На Водохрещу в наметі взводу «А» всі чомусь повставали ще вдосвіта, хоча не спали допізна — колотили коктейлі для беркутні про запас. А піднявшись з лежанок, як за командою, почали кашляти. Особливо «добре» це вдавалося курцям. Сусідні намети, наче вітаючись, відгукнулись своїм молодецьким ранковим бухиканням. Увімкнули чайник. Хтось нарізав хліб, поставив на стіл тарілку з маслом, відкрили тушонку. З вулиці долинули голоси курців, сміх, в намет поплив тонкий сморід курива.

Ще звечора у них було багато планів на цей день. Найперше — усім хотілось піти на Гідропарк, щоб обмитись в дніпровських водах. По-друге, політики Майдану обіцяли нині на віче оголосити, кого вони обрали лідером революції і що робитимуть, щоб відмінити диктаторські закони 16 січня. Майданівський люд хотів визначеності і розуміння того, куди рухатись далі. До гикавки надокучило сидіти в периметрі Майдану, що оточений з усіх сторін конвойними псами Яника. Але що буде далі й чим закінчиться цей день, мало хто уявляв. Навіть Дід з Мишком уявляли це дуже туманно. Хоча були переконані: почнеться місиво… І за кілька днів вся ця бадяга з танцями на Майдані нарешті закінчиться. Це було б в ідеалі.

Але Мишко цього ранку прокинувся геть хворий. Температура підскочила вище 38 градусів. Лікарка, з надійних, принесла пігулки і порадила вилежатись у когось на квартирі, в теплі. Та командир відмовився. Заумний днювальний закинув у пічку дров, у наметі стало спекотно, як у сауні. Дехто з киян теж прихворів і відпросився додому хоча б на вихідні. Багато кого мучили животи, вони штурмували майданівські клозети, і знову в наметі заговорили про те, що їх таки труять загадковими дисперсними суспензіями. Скоріш за все їх розпилюють з квадрокоптерів, котрі постійно кружляють над Майданом. І збити не зіб’єш, бо ж може то — з кінокамерою, з якогось корисного каналу.

Дід вийшов з палатки, пройшов до «Йолки»^[18], роззирнувся. Перед ним розгорнулася пост-апокаліптична панорама ранкового Майдану. Намети різних розмірів і різноманітних відтінків зеленого хаотично нагромаджувались один поза одним. Над ними — комини пічок, щочаділи сірим димом. Дим розсіювався, зависав над Майданом тонкою паволокою. Сотні різнокольорових прапорів, котрі ліниво опустили стяги, проштрикували цю смужку туману й іноді знехотя здригалися від нечутних подихів вітру. Барикади з будівельних мішків і сміття, збиті з дощок халабуди, переходи, хвіртки, зібрані з фанерок, штахет і рекламних щитів, що відділяли одну секцію від іншої, — все це вражало своєю фантасмагоричністю й абсурдністю. Вражало, відштовхувало і приваблювало водночас. Сергієві навіть здалося, що це відбувається не з ним, що все це — з іншої реальності. З якогось фільму, знятого божевільним голлівудським режисером.

Він вдихнув на повні груди ранкове повітря. Воно пахло пряним димом пічок, кухнею, вогким гранітом, сірим небом і холодом. Холод пронизував, крадькома забираючись під куртку, пробігав по хребті, пірнав у груди і морозив душу, пробирав до кісток. Було сіро і незатишно. Сонні протестувальники, що ночували в наметах, якось безсистемно вештались Майданом, розминали м’язи від незручних лежанок і неспокійного сну, говорили в мобільні телефони, курили. Неохайні заспані дядьки, які, схоже, вчора добряче відзначили черговий Святвечір, просто перед сценою потайки поправляли здоров’я з плескатої пляшки. Майдан прокидався…

Підтягались «туристи», що приїздили з інших міст сфотографуватись на Майдані та на дурняк підхарчуватись із повстанських кухонь. Для них це була екзотика з елементами екстриму. Разом з ними з’явились і «революціонери вихідного дня», котрі приїхали підтримати своїх друзів, відвідати знайомих, помітингувати на Народному віче… Прибували кияни, що несли продукти та одяг на пункти збору. Словом, «на революцію», як тоді казали, йшов народ. Майдан залюднювався на очах, ставав живим, рухливим, галасливим, справжнім.

На сцені досі чомусь не було навіть напівбожевільних читців власних поезій, котрі зазвичай починали свої виступи ще до ранішньої Служби Божої. Але ось перші чи то сонні, чи то ліниві працівники сцени, почали розтягувати по підмостках дроти, пересувати тумби, підсилювачі, обігрівачі. Нині знову мало відбутись віче. Сергій криво посміхнувся, подумавши про це. Мало хто з учасників і навіть «героїв сцени» уявляв, чим воно закінчиться. Якщо все ж відбувся якийсь збій і «у верхах» вдалось домовитись, щоб інсургенти сьогодні не почали штурм урядового кварталу, то цієї ночі штурм гарантовано почнуть «правоохоронці», при чому зроблять це підступно і несподівано.

Але цього не повинно статись. Майданівці поплутають усі плани Яника. А після того, як беркутня відіб’є перші атаки штурмовиків, у них не стане ні сил, ні азарту для наступу. Для беркутні — це як спочатку наступити на граблі та добряче отримати по чолі держаком, а потім з розгону лупнутись лобом до одвірка.

Дід повернувся в намет і підійшов до Мишка, котрий прокинувся і спроквола дивився в стелю.

— Якось невчасно ти надумав хворіти, — сказав Дід, всідаючись поруч.

— Та чого не вчасно? Якраз вовремя. Всі будуть сьодня слухать брєд політиків, а я балдєть, боліючи шлангітом. А потом, дасть Бог, всі підуть пиздить беркутню, а я… буду возлєжать, як римській патріций і руководить процесом зі свойого штабного койко-мєста.

— Альтернатива так собі, — знизав плечима Дід. — Чи не ліпше все ж десь відлежатись, щоб потім не розхворітись на місяці?

— Чим більше себе жалієш, тим більше болієш, — вирішив Мишко. — А стоїть мені дать слабинку, пацани мої, якшо не збухаються, то штаб пришле другого камандіра. І на місці нашого взводу, которий «А», буде взвод гламурний — три целих хуй десятих чоловіка. А нам таких ненада, нам нада безбашених. Нас мало, но ми в смірітєльних рубашках.

— Як знаєш, Мишко, як знаєш… Тільки якщо нас притиснуть і доведеться драпати, тобі ліпше бути в авангарді. Щоб не попасти в лапи мусорів. А з такою твоєю багатою біографією і тим більш температурою, ти не дуже й розженешся.

— Сірожа, повір мені на слово: коли буде великий шухєр, всі горбаті та криві будуть давати дьору в перших рядах. А шо вже говорити про мене, убогого. Мені сам Бог велів бути в авангарді отступающих майдановців. А поки, так, по дружбі… Принеси мені лучче чогось для сугріву… І покрєпчє… Може, просплюсь і ето — впєрьод за ордєнамі. Тоєсть, за новим тюремним сроком…

— Та не питання… — відказав, пірнув рукою у свій наплічник, дістав звідти плескату пляшку дешевого коньяку і поклав Мишкові під подушку. — Але компанії не складу, мушу вас покинути.

— Удачі тобі, братішка. Вона нам всім буде нужна, шо больним тілом, тим більше, шо больним на голову. Тоєсть нам з тобой.

— Будемо на зв’язку, Камандір…

І рішуче вийшов із намету. В наметі враз чомусь стало порожньо. Мишко дістав з-під подушки коньяк, відкоркував, пригубив, задоволено облизав губи, та пити не став. «Потом, з пацанами вип’ю… Не впотрєблять же самому таку прелєсть, хай даже раді лічєнія», — сказав собі під носа і заховав його назад. Важкий хворобливий сон поглинув його.

* * *

Найцікавіше почалось, коли на майданівській сцені опинились відомі телевізійні персонажі і розпочали Народне Віче. На розігріві публіки виступали активісти, котрі ще не встигли себе заплямувати політикою. Полились порожні слова про поганого Януковича та його банду, про звірячі закони, прийняті із порушеннями регламенту Верховною Радою… Заклики до лідерів опозиції об’єднатись…

Аж нарешті толкнув речуху Арсеній Петрович… Про народну раду, про конституцію, яку має написати «народ»… І на завершення свого спічу виголосив слова, котрі остаточно добили Віче вкупі з Майданом: «Тут є лідер. Це український народ»!

— Все, допиздівся Сєня, — вирішив у наметі Мишко.

Взвод саме зібрався за столом на обід і переглядав перебіг подій Народного Віче на моніторі ноутбука, а не наживо. Зазвичай «місцеві» повстанці на такі заходи не виходили, хіба коли потрібно було здійснювати охорону. Але цього дня у взводу «А» випав вихідний. Мишко вимкнув комп’ютер і дав команду накривати на стіл.

Хоча нині на Майдані кримці готували шурпу і плов, закарпатці — варили бограч і бануш, хлопці принесли з кухні пустого борщу, гречану кашу, розварену до стану пюре, і дві банки маринованих огірків-помідорів.

— Туристи приїхали голодні, — пояснив Заумний. — Не пробитися до нормальних кухонь.

— Панаєхалі, — реготнув Бача, зайнятий готуванням курячих крилець на сковорідці.

— Все хоче жрать,— резюмував Мишко, не ласий до витребеньок. — Потягнеться і тітушня з антімайдана підкормиться^[19], а ми шо, протів? Ми будемо питаться, чим Бог послав. Главне, шоб тьотушки^[20] були ситі і мали сили наших пацанов викрадать і пиздить до інвалідності. Ми ж добрі, ми — «європейська нація»… По крайнєй мєрє, так нас учать наші еті… Лідєри, прості господі.

Останнім часом майданівців стали гірше годувати, хоча склади в Будинку Профспілок були вщерть заповнені продуктами. Утім, з голоду ніхто не пух — сала, хліба, солінь, чаю, кави, цукру завжди було вдосталь. Крім того, ввечері штаб виділяв на кожен намет кілька добрих шматків сала, цибулю, часник, дві-три банки згущеного молока, палку дешевої вареної ковбаси і кілограм-два курячих крилець. Бувало — таке-сяке масло, наближене за своїми якостями до маргарину, лоток яєць, кусок твердого сиру. І як бонус — по 10-20 гривень на «бійця» для різних потреб.

Чимало киян встигли потоваришувати з інсургентами і несли продукти безпосередньо в намети. Тому «закрома» більшості загонів мали непогані запаси. Щоб не бути прив’язаним до кухні, багато майданівців не лінувалися готувати. Фірмовою стравою у взводі «А» був «Олів’є». Ним постійно «займався» Бача, насікаючи відро салату за лічені хвилини. А також смажені курячі крильця. Ось і зараз ці страви стояли у центрі невеличкого стола, займаючи майже весь обідній простір. Оскільки борщ забракували з першої проби, його на стіл і не виставляли. Гречку заправили маслом, тушонкою і смаженою цибулею, після цього її стало можливим їсти.

Нині за столом було більш-менш вільно, оскільки частина бійців роз’їхалась по домівках відсвяткувати Водохрещу або похворіти. Пан Петро зник, мов крізь землю провалився ще звечора, тому всі потайки переживали, чи його бува не схопили тітушки… Дехто взагалі приходив в намет тільки на ночівлю, а вдень тинявся невідомо де, маючи якісь свої справи. Тому зараз за обідом всілось десятеро чоловіків, які сумно подивлялися на «багату» сервіровку столу. Особливу невдоволеність виказали куми-мисливці — обидва лисі та ласі до чарки. Вони були діловими і вимогливими до всіх, окрім себе. Завжди одягнені у камуфляжний одяг, з понтами як мінімум техаських рейнджерів.

— А шо… нічьо нема? — здивувався кум Вітос.

— В-в-в-в та-а-атакий день всуху? — майже обурився кум Олєг. — Сьодня ж празнік!

— Так ви ж мєсні, — аж розгнівався Мишко і виставив на стіл пляшку коньяку, — могли б із дому для нас, провінціалів, принести чогось для апетиту.

— Та да, — погодився на це киянин Бача, що безвилазно сидів на Майдані вже другий місяць. — Вобщє ці київські халявщики обнагліли. Тільки приходять жрать і бухать на Майдані. Я даже плова татарского раз в жизні не попробував, шо вже говорить про закарпатські вкусні блюда.

— Да, — погодився кум Вітос, — нам в першу очєрєдь должні видавати вкусняшки. Хай би попробували всі ці туристи пожити в палатках…

— Так ти ж тут не живеш і ніразу даже не ночував… — буркнув Бача, котрий не долюблював кумів.

— Ми ж взвод «А», — роздув грудну клітку лисий кум, — всєгда і всюди перші. Еліта Майдана.

— От сьодні й будете перві чергувать, — вирішив Камандір. — А то нас осталось совсім мало, люди потомились, а ви хотя би в теплих постєлях потом виспитеся…

Мисливці це пропустили повз вуха, наче не про них промовка. Мишко повагом розлив у чарки коричневу рідину. Випили під тост «Ну, давайте». Куми навалили собі в тарілки всього і багато, з горою, так, що коли починали зачерпувати пластиковим ложками їжу, вона вивалювалася на стіл. Тому невдовзі довкола їхніх тарілок по контуру було насипано каші, фрагментів салату, хлібних кришок. Їли вони похапцем і з пожадливістю. В обох чомусь тремтіли руки.

Мишко не встиг налити «по другій», як в намет забіг посильний зі штабу.

— Провокатори^[21] з криками «Революція!» пішли на штурм урядового кварталу! — повідомив він. — Деякі сотні тоже там! Це провокація. Ми не піддаємось! Командира викликають у штаб…

— Началось! — радісно вирішив Бача. — Погуляєм, пацани!

Мишко поспіхом накинув на себе бушлат і вибіг з намету. Бійці відсунули від себе тарілки і почали екіпіруватись: зручний теплий одяг, будівельні чи мотоциклетні шоломи, палиці — скромно і зі смаком.

Куми переглянулись і вийшли «на перекур». Весь наступний тиждень їх ніхто не чув, не бачив і не міг до них додзвонитись.

Невдовзі повернувся Мишко. Він мав поганенький вигляд, зважаючи на температуру, що й досі трималася на відмітці 38 градусів, але настрій був бойовий:

— Ці підари сообщили, шо на Грушевського діла не наші, — заявив з порога. — Вони рішили прибирать, суботнік устроїть в празнік, блядь, зараз брьовна будуть таскать, як дєдушка Лєнін в Кремлі. А пацанва, шо проривається до Вєрховой Ради — прєдатєлі і провокатори. Я тоже таким хочу буть, шоб хотя би одного мусора як слід одпиздить.

— Тоді і я буду провокатором, — заявив Бача. — У мене давно на цю хуйню руки чешуться.

— А я до вас, — заявив Малюк. — Ручки мои чешутся подержаться за горло тварей.

Він був офіцером ГУР у відставці — влада, особливо в часи Ющенка і Яника, знищувала війська і спецслужби, викидаючи армійських професіоналів на вулицю. Через це і він опинився «за бортом», оскільки не мав «волохатої лапи» у штабі. Він вболівав за те, що відбувається в армії, того і пішов на Майдан. Утім, ця влада не випускала з уваги «колишніх» спеців. Тому зараз по кілька разів на день невідомі телефонували батькам Малюка і погрожували, що покалічать їх, якщо син не піде з Майдану. Одного дня виконали погрозу і таки покалічили сестру Маленького, побивши її на порозі дому. У неї були зламані ребра, струс мозку і ще багато інших важких травм. Батьки терміново вивезли її закордон.

— Ми всі йдемо на Грушевського, — вирішив Морпєх і озирнувся. — Всі, хто остався.

— Раз, два, три… зі мною восєм, — порахував по головах командир своє військо. — Куми, як я понімаю, смились. Водку на шарік жрать — то вони всєгда перві, а з мєнтами побуцаться — то їм слабо. Ну шо, войска, йдемо пока на развєдку… Кажуть, «Правий сєктор» вже успів там погулять, пока ми тут дєгустірували ля борщ і ля сальо…

Хлопці жваво вийшли на вулицю. На самому Майдані діла творились дивні. Народ ходив колами, тягав мішки зі сміттям, на сцені якісь божевільні тітки співали колядок, а з боку Європейської площі долинали шум і галас, гавкотня мегафонів.

Починалось…

Мишко, ведучи за собою залишки взводу, мав вигляд кіношного політрука, який піднімає в атаку на клятих фашистів бійців, котрі тільки й чекали його наказу кинутись в бій на ворога. У Мишка з-під шолома божевільно виблискували очі, він рвучко крокував між наметами і різними перепонами, перекошеним ротом закликаючи усіх приєднатись до їхньої атаки. При цьому його великий відвислий ніс роздувався, як у морського слона під час шлюбних ігрищ.

— Не спіть, солдати! Вперьод! На Верховну зраду! Там наші пацани! Там немає провокаторів! Хватіт слухать цих підарасів, пора на штурм! Панду^[22] — геть! Зека на нари! Ре-во-лю-ція!

— Ре-во-лю-ція! — підхопив народ.

Це було красиве видовище, на яке більшість дивилась із підозрою щодо психічної повносправності людей, котрі йшли на Грушевського з битами і дерев’яними щитами проти екіпірованих з ніг до голови «космонавтів». Утім, багатьом і справді надокучив празник життя на Майдані з концертами і об’їданнями, тому ще кілька десятків причинних приєдналося до цієї кавалькади й у бойовому азарті вирушили до Європейської площі.

А тут розпочався сам цимес. Народ з Майдану не зважав на своїх лідерів і сотня за сотнею підтягувався ближче до мусорських кордонів. Ті ж загородилися від протестувальників автобусами, щитами і вевешниками — призовниками, що ставали розмінною монетою у цій революції. Смілива беркутня у сіро-рябій формі ховалася за ними і, схоже, не прагла стояти у перших лавах, щоб отримати по мордам від повстанців. А, можливо, навіть прийняти купель з начинки біотуалетів, як це було, чого там гріха таїти, під час штурму Майдану 11 грудня.

Взвод «А» в азартному пориві опинився майже перед першим мусорським кордоном. Між ними стояла тільки Самооборона Майдану, яка нині була покликана не допустити штурму, хоча було помітно, що сама била копитом і заводилась на бійку з мусорами. Народ співав повстанських пісень, накручував себе. Футбольні фанати почали потихеньку палити файєри. Вигуки «Ре-во-лю-ція!» лунали все частіше. До лінії розмежування стали підтягатись політики… Тим більше, що вся увага телекамер і стримерів перекинулась сюди. Та вони вже не могли нічого вдіяти з народним гнівом. Цей потік ніхто не міг спинити.

Розборки тривали недовго. Тут слово політиків не мало значення. Тут владарював дух бунту і прагнення справедливості.

У мусорів нерви не витримали першими. У натовп полетіли світло-шумові гранати. Спочатку одна… потім друга, це трохи налякало та насторожило повстанців, люди відступили від лінії зіткнення. Тим більше, що частина мітингувальників, побачивши миротворців-політиків, залишила вулицю Грушевського; їх залишилось там менше половини… Це сталося близько четвертої години дня… А потім мусора почали жбурляти гранати з газом в саму гущу натовпу.

До цього моменту Мишко почувався втомленим, в’ялим, знесиленим. Хвороба, що на якийсь час під впливом адреналіну відступила, зараз повернулася. Холодний піт укрив усе тіло, зробив липкою і неприємною на дотик білизну, стало важко не тільки дихати, а й рухатись. Та враз, майже під ногами у нього рвонула граната, їдучий дим вдарив у ніс, забив памороки і боляче опік очі. В голові уява намалювала картини різдвяних салютів, що пронизують небо різнокольоровими колючими квітками. Мишко заточився, закашлявся, якась добра душа поруч обмила йому обличчя молоком з пакета, бійці підхопили його під руки і відтягли подалі, на тротуар до книжкового магазину… А Камандір, повертаючись до тями, раптово став відчувати, як відступає хвороба… Різко так, ніби йому у вену вкололи потужний імуностимулятор.

На те, щоб опанувати себе і прийти до норми, йому вистачило кілька хвилин. Мишко струснув головою, видавши звук: «булю-булю-булю», протер очі і роззирнувся.

— Коктейлі, — сказав своїм бійцям. — А нахуя нам було цілу ніч колотити коктейлі? Несіть сюди! Вони лічать нас, а ми будемо лічить їх! Очістітєльним пламєнєм.

Тільки хлопці затупотіли на місці, щоб рушити до намету, Камандір раптом пригадав:

— Стоп! Нам нужні салюти. Такі, як оце в небо ними шмаляють по чьом зря. Роздобудьте, де хочете. Устроїм мусорілову празніки.

…І скоро Водохреща плавно переросла у Вогнехрещу. Запалав мусорський автобус, в ментів полетіли перші коктейлі… За тим — бруківка… Беркутня почала стріляти з мисливських карабінів по повстанцях. Серед них з’явились перші жертви — вибиті очі, відірвані кінцівки, контузії…

Медики в червоних жилетах бігали від одного покаліченого до іншого. «Швидкі» снували туди й назад, забираючи «важких», їх тут же, за афганською традицією, стали називати «трьохсотими». У цьому безумстві, хаосі бунту, нестримних емоцій шастали місцеві стримери, журналісти з усього світу, що примудрялися записувати «стенд-апи» і лізти з мікрофонами просто в гущу бою. «Дурдом», — тільки й буркнув на те Мишко, відштовхнувши з дороги чергового журналюгу і повів вперед свій невеличкий загін.

— Випалюй, Господи, цей Содом і Гоморру! — кричав, передаючи коктейлі Бачі, бо той кидав якнайдалі та найрезультативніше…

— Я, канєшно не бог, но мені нравиться, коли мене так називають, — ржав Бача і з примовками «палучай, сука нахуй блядь!», «на, блядь!» і з перекривленим від люті добрим обличчям жбурляв пляшки зі смердючою рідиною з влучністю Вільгельма Теля. Його коктейлі поцілювали в шоломи ментам з такою силою, що розбивались на друзки і заливали їх пекучою вогняною сумішшю.

— Ре-во-лю-ці-я! — не вгавав народ, що підтягнув до місця бою бочки і став ритмічно товкти по них.

Це було свято несамовитого духу, свято боротьби. Від бою цих повстанських литаврів, вибухів гранат, пострілів, людського ревища створилась какофонія, що заводила, кликала, додавала сили й азарту. Хотілося битись і перемагати.

Салюти, вогонь, кров, вода з водометів.

Пізно ввечері вдарили морози… Народ, що, було, відійшов з Грушевського, знову повернувся в лави «провокаторів». Саме тоді в лексиконі повстанців з’явилося нове слово «Груша»…

* * *

Після кількагодинного бою хлопці повернулися в намет підвечеряти. Усі потомились і були виснаженими. Для них події нинішнього дня стали цілковитою несподіванкою. Хоча всі знали, що колись це повинно статись, були морально готові, а все ж… нині довелось — з корабля на бал.

Мишко відділився від взводу і зайшов у бар під майданом Незалежності. Бар тут не переставав працювати ні дня. Навпаки, любителі показати свою крутість, із тих, що зовсім не співчували Майдану, могли зайти сюди пообідати, випити й обов’язково сфоткатись. Щоб потім у колі знайомих показати фото і сказати щось на зразок: я крутий, як тамагочі в дев’яностих, був там і не побоявся майданутих…

І зараз у барі було повно народу, так, ніби за якихось півкілометра звідси не вибухали гранати, не гинули люди, не вершилась доля країни…

На моніторах транслювались футбольні матчі, ділові чоловіки і жінки наминали грильоване м’ясо, напихались салатами, вливали у себе пиво, яке тут подавали у звичайних півлітрових банках, смакували горілчаними настоянками… Це було схоже на театр абсурду.

Мишка вже чекав Дід. Він замовив пиво, з яким тут подавали невелику тараньку, а на закуску — свинячі вуха. У Сергія був пошарпаний і втомлений вигляд — закіптюжене обличчя, обсмалені вії та брови, брудні руки із чорною грязюкою під нігтями і збитими кісточками пальців.

Камандір важко гепнувся поруч з ним і чи то запитально, чи то з докором подивився на Сергія.

— Шото пошло не так? — поцікавився Мишко, взяв зі столу банку пива і довгим ковтком вгамував спрагу.

— Все не так, — зітхнув Сергій. — Політикани не хочуть вв’язуватись у війну з Яником. Таке враження, що вони не розуміють — коли б не ця битва, мусора пішли би на штурм Майдану. Як не сьогодні, то завтра.

— А їм шо? — знизав плічми Мишко. — Їх і так неплохо кормлять. Їм уся ця возня з Майданом — сплошні розтрати і сплошний діскомфорт… — помовчав і запитав: — так шо всє-таки сьодня случилось? Це явно була не спланована опєрация, а якась хуйня.

Сергій зі згодою покивав:

— Нас підставили. Була домовленість, що підуть всі. Ми першими, а за нами — політики, сотні, Самооборона і так далі. А що сталось, ти сам побачив.

— Да-а-а, з такими домовляться, — зітхнув, задумавшись на якусь мить Мишко.

— А тебе, бачу, болячка відпустила? — Сергій зауважив, що взводний надто добре виглядає після ранкової температури.

— Новий від лічєнія. Можна больних со всєй страни привозить — один дих слєзоточивого газа, і ти — здоров, як Геракакєл. Казалось би, да? мєнти должни нас калічить? А вони, добряги такі, нас просто лічать… Не всігда умєло, кого-то і навсєгда, але і лічать тоже… Як бачиш.

— Вже багато «двохсотих»^[23], — знову засмучено покивав Дід. — Не кажу вже про «трьохсотих». Наказ медикам про це мовчати. Просто «швидкі» вивозять тіла кудись у невідомому напрямку…

— А шо наша медслужба? — здивувався Мишко. — Я сам бачив, як вони виносили поранених…

— Важких передають «швидким», а легких тут рихтують. Є інформація, що всіх поранених, хто опинився в лікарнях, узяли під арешт…

— Суки, — просичав Мишко.

— Тому зараз надійшов наказ готувати по наметах, приміщеннях реанімаційні і операційні кімнати… Брати на облік поранених і… «двохсотих»… Кого можна — розвозити по знайомих у лікарні, санаторії… Словом, знову самі будемо рятуватись. Хоча… наші політики все ж заметушились… Побачимо, що з того вийде…

— Поняв, скажу, шоб одну палатку у нас освободили для ранєних.

Офіціант, що підійшов прибрати на столі, ошелешено глянув на Мишка, поцікавився, чи будуть вони ще щось замовляти. Сергій попросив, щоб налив по сто грамів недорогої горілки і ще пива. Уважніше подивився на Мишка — у того з лівого вуха сочилася кров, текла по шиї і вже густо залила бушлат на плечі і грудях.

— У тебе кров, — подав Мишкові серветку.

Той помітив, вилаявся і побіг в туалет змивати її.

Офіціант приніс замовлення, поставив на стіл перед Сергієм велику високу склянку із рожевою рідиною і стиха пояснив:

— Нам заборонено вас пригощати, але це від мене, зафарбував горілку соком… Просто у нас все дуже дорого… А вам, бачу, потрібно зняти стрес… Але нікому не розповідайте… Вибачте…

Офіціант повернувся і зник на кухні. Сергій рефлексивно пригубив зі склянки. Непогано… Після такого напруженого дня це був дуже доречний напій.

Мишко скоро повернувся з туалету, обляпаний водою, з мокрим обличчям і навіть волоссям. З вуха стирчав скручений шматок паперової серветки. Пляму на бушлаті він як міг заправ, але намочився водою майже до пояса. Тому скинув бушлат, повішав на спинку стільця, продемонструвавши публіці теплий реглан з довгими рукавами; на ньому було зображено усміхнену цицькату дівку в уніформі вермахту з кулеметом МГ напереваги і написом готичним шрифтом «Скільки того життя? Давай розважатися на повну». В піхвах на поясі у нього були: стропоріз^[24] і мисливський ніж, за поясом — ліхтарик із функцією електрошокера і кийка, телескопічний дрючок, кілька вибухових пакетів.

Манірні дами, котрі щойно закидали в себе стопка за стопкою солодкі настоянки, що подавались тут на спеціальній таці, враз зблідли і швиденько пішли розраховуватися до бару, навіть не допивши ням-нямку. Суворі чиновники у білосніжних сорочках і з золотими запонками, які до цієї миті по-діловому переглядали якісь документи, пили віскарь і закусували фондю, подивляючись на всіх інших, як на невдах, раптом затихли, опустили плечі та теж стали збиратися геть. Звернувши на це увагу, Сергій подумав, що зброя в руках народу не тільки нашорошує чиновницьку братію і тих, у кого рильце в пушку, а й примушує їх остерігатися народного гніву…

* * *

Біля Київради взагалі не відчувалось, що на Грушевського ідуть бої. Тихо, сонно, у вікнах затишно горить світло і лише вартові на вході і народ, що вештається туди-назад, нагадують про те, що в Києві — Революція. А коли пройти далі, до рогу Богдана Хмельницького і Хрещатика, то починалось інше життя. Тут, на барикаді, майже не було охорони, кілька сонних майданівців пропускали всіх і «на вихід», і «на вхід». Лише придивлялись, щоб не було надто п’яних. За барикадою починався світ, від якого Сергій навіть встиг відвикнути і перестав його розуміти. Світ, де був мир, спокій і останні дні Різдвяних свят.

Він вийшов за периметр Майдану і сів у машину, що чекала на нього. В машині було тепло, якось по-домашньому затишно і приємно пахло новеньким шкіряним салоном.

— Здоров, вояка, — привітався з ним водій. — Ще не надокучило все це?

— Здоров, мєнтяра, здоров, Петя, — посміхнувся Сергій, вони потиснули одне одному руки і радісно обнялись, як могли, у тісноті авто.

— Куди їдемо? — запитав водій і став потихеньку рушати у бік Бессарабки.

— Куди хочеш. Тільки мені потрібно переодягнутися, бо сам чую, як від мене тхне димом.

— А поїхали до мене. Оксана вареників наготувала, як ти любиш — з картоплею і шкварками. Я баньку розігрію… Кості пропаримо…

— А не відмовлюсь. Хоч на племінників подивлюся. Скільки вже дівчат… рік не бачив?..

— Малих побачиш, Ваську — ні. Вчора поїхав на навчання, — реготнув. — Думаю, бреше. У Львові будуть майданити. Добре, хоч не тут. Досить одного божевільного в родині.

Авто повернуло на бульвар Шевченка і, проминаючи пости даішників, котрі не звертали увагу на машину, рушило у напрямку Святошино. Водій натиснув на акселератор так, що машина різко набрала розгону і впевнено помчала порожнім шосе.

— Ти нині не на службі? — запитав Сергій, поборовши млосне відчуття слабкості від різкого набору швидкості — він давно не ганяв на автомобілях.

— Завтра заступаю. Ми з пацанами відмовились іти на Грушевського.

— І що? — здивувався Сергій і патетично вигукнув: — Майдан акбар^[25]! І тебе після цього не звільняють?!

— Якщо всіх почнуть звільняти, хто буде їхні жопи охороняти? Нас кидають на дачу Яника. Будемо там дурня врубати перед вашим автомайданом, який чомусь так любить пікетувати дачі. От життя пішло… Доводиться займатися чортзна-чим! — і він ще глибше втиснув педаль газу.

Машина проскочила через площу Перемоги, ніби кортеж Януковича через Межигір’я.

— І що, вам навіть бабки не пропонували за те, щоб розігнати Майдан?

— Мені не пропонували. Але багато наших пішли туди за бабки… А що це ти став таким допитливим? Ти ж і без того все і завжди знаєш, — трішки скривився водій.

— Так, я навіть знаю те, що не знаєш ти… — він криво посміхнувся.

— Ну-ну? — коса зиркнув на кума.

— Мій похресник… твій син… не поїхав до Львова…

Машина стала стишувати хід і брати вправо. Зупинилась біля пам’ятника танку на Шулявці.

— Де він? — запитав водій.

— На Майдані, — зітхнув Сергій. — Нині був у нашому наметі, я його підгодовував. Просив, щоб тобі нічого не казав…

— Уб’ю курву! — розізлився Петро. — З вашим майданом!.. Блядь! Ріс нормальний пацан, а тепер… Ну, нахуя воно йому?!

— Ти мене питаєш? — якось безвільно розвів руками Сергій.

— Я себе питаю… — забарабанив пальцями по рулю Петро. — Я все розумію, Сергію. Все. І цей Майдан, і людей на ньому… Я не хочу, щоб нами, ментами, керував зек, щоб ми жили у цьому лайні, але ще більше я не хочу втратити сина…

— Я не знаю, що тобі на те сказати… З одного боку навіть відчуваю якусь вину перед тобою… З іншого… Не знаю… Не знаю… Він зробив свій вибір. Сам.

Петро завів машину, тихим ходом проїхав до пам’ятника танку, звернув у бічну вуличку, зупинився. Дістав з бардачка пляшку коньяку, дві склянки, шоколадку.

— Вип’єш? — запитав Сергія.

Той ствердно кивнув.

Кум щедро розлив у чарки пахучу коричневу рідину. Сергій поламав на шматки шоколадку. Випили.

— Ти знаєш… — повернувся обличчям до кума Петро і сперся ліктем на руль. — Я завжди тобі розповідав все, що у нас відбувається. Я був на твоїй стороні. Не тому, що ти мій родич. А тому, що я сам проти цього режиму і хочу змін у країні…

— Петя, я знаю, я…

— Помовч… Я розумію, що там, на Майдані, теж чиїсь діти і вони можуть загинути…

— Туди прийшли навіть батьки з синами…

— Так! Не треба тут мені вашої патетики… Я про інше… Просто зроби так, щоб він поїхав до Львова, на навчання. Вмов його, ти зможеш. Скажи, що у Львові теж потрібно робити революцію… Він на це клюне.

Сергій зітхнув.

— Просто зрозумій мене… Там — по іншу сторону барикад, мої… колеги… друзі… Якщо хтось із них… Ти розумієш…

Сергій покивав.

— Блядь, сиутація… — продовжив Петро. — І він мене не послухається — ніяк! Нізащо! Коли його мати… твоя сестра помирала… Я обіцяв їй, що буду його оберігати…

Знову розлив у чарки коньяк і спересердя одразу випив.

— Навіть не так… — продовжив думку. — Маю до тебе пропозицію: я буду твоїм особистим шпигуном… маю людину біля Захарченка^[26]. Надійну. Ти перший будеш знати про всі його плани. Але за це відішли малого у Львів.

— Ху-у-у-у, — важко зітхнув Сергій, випив коньяку. — Навіть не знаю, наскільки це правильно…

— Ти завжди все робив правильно?

— Та ні, але зараз такий час, що хочеться бути правильним…

— Я тобі пояснив мою ситуацію, а ти… як вважаєш за потрібне.

Сергій подивився на денце склянки, де залишились краплі коричневої рідини, перехилив чарку, допив їх і сказав:

— Ми будемо формувати групу на Львів… Це вже вирішено… Він піде з ними. Сьогодні ж… Розвертай машину — на Майдан. Поїв з тобою вареників…

Шваль

Єгор лютував. Він з обіду сидів на роботі і не відходив від «плазми», на екрані якої вже півдня показували бої на Грушевського. Безкінечно переключав з одного каналу на інший, так, наче це могло щось змінити у боротьбі між повстанцями і ментами. Склалося враження, що всі українські телеканали просто змовились і тупо підтримували не беркут, не легітимного президента, а шваль, яка хотіла поламати ВСЕ! Зокрема і його такий зручно влаштований світ! Шваль з Майдану! Інший слів нині він просто не міг підібрати.

Трішки радували московські новини. Вони обзивали майданівців фашистами, садистами, дикунами — словоблудили, як тільки могли; показували нещасних побитих беркутівців і безневинних гопників з антимайдану, котрі ще вранці обіцяли «навести порядок». Майданівці в їхніх репортажах справді виглядали потворами і зомбі. Але й тітушки з постановочними манерами інтелектуалів не викликали симпатій. Єгор радів новинам російських ЗМІ, істерично реготав, притупуючи на місці, але відчував, що це тільки те, що він хоче чути. Насправді всі оці морди з кацапських новин — брешуть. Він дуже хотів їм вірити, хотів вірити у те, що скоро шваль з майдану поженуть, але… не вірив. Фальш і пропаганда. «Но и это надо… Без пропаганды — никак. Этому народу нужны сказки», — зробив він такий висновок.

Додому йти не хотілося. Спілкуватись із батьком, який саме зараз терся десь у «штабі революції», теж не виникало особливого бажання. Хоча варто було б дізнатися, що там у них відбувається, які у них плани на життя і на майбутнє. Може, вже нарешті пакують чемодани і збираються в еміграцію?.. Це було б ідеальним варіантом. Без поводирів і фінансових вливань ця революція швидко б зійшла на пси.

«Так, хватит, — подумав він. — надо выключать эту музыку… Вот просто выключу и забуду. А завтра включу ящик — а там все изменится. Их не станет, они исчезнут, просто, как грязь, как микробы, когда вымоешь руки с мылом. И все! И я выиграю этот спор с батей, шоб он больше не учил меня, как вести дела и бизнес. И тогда я скажу ему: Видишь, батя, а я был прав! Так что и дальше надо меня слушаться… Все это завтра кончится, я знаю, это должно случиться, потому, что Я так хочу»!

Він вимкнув плазму. На столі звабливо блиснула антикварна срібна коробочка-марафетниця^[27], що стояла поруч з письмовим приладдям, із зображенням голови якоїсь античної богині. «Так» чи «ні» — питання навіть не стояли. Тільки хотілось все зробити «правильно», щоб без наслідків, щоб не зірватись і не рвонути кудись за кордон, там де тепло, пальми і дешеві шльондри. Брудні і дешеві. І юні. Ця думка млосно пробігла нервами від сонячного сплетіння до вершечку мізків, там затрималася приємним колючим спазмом, потім розлилася теплом у грудях і солодко заколисала, потягнула кудись, повела за собою так, що неможливо було стриматися, зупинитись. Цьому не можливо опиратись. Це солодке відчуття бере тебе в обійми і веде. Ти перестаєш належати собі. Ти належиш Йому… Бажанню… Хіті…

Ось на срібному кавовому підносі лягає рівненько біла смужка «кокосу»^[28]… Ні, чомусь вона коротка, треба ще — довшу, до самого краю… Він обережно підсипає ще… Саме так. Ще одна, теж довга, товста. Так, щоб одразу «вбило»… Ось вони, біляві близнючки, красунечки…

В Єгора по-особливому блиснули очі, з’явилась посмішка від передчуття, що вже зараз, навіть не завтра, не тоді, коли він увімкне телевізор і з його світу зникнуть майданівські потвори. А саме зараз зміниться світ. У ньому буде бажання жити, дихати на повні груди, буде повно енергії та зваб, які потрібно випити до дна, так, щоб на ранок нічого не залишилось. Тільки легка перенасиченість, порожнеча у всьому тілі та кілька таблеток снодійного…

Він голосно прочистив ніздрі, ніби слон продував хобот. Так, щоб потім менше вибирати сухі білі шмарклі зі слизової носа. І потягнув через срібну трубочку у себе леткий білий порошок. Одну смужку, іншу. Вони увійшли легко, тільки чомусь гостро, як ніколи, залоскотали в носі, він затиснув ніздрі, щоб не чхнути і так, стримуючи чих, що рвався назовні, просидів якусь хвилину. Рот наповнився гіркою слиною, кривлячись, він спльовував її у кошик для сміття.

І світ почав змінюватись. В голові з’явилося легке запаморочення, погляд поплив по стінах, стелі, зупинився на власних руках…

Руки, з таким довгими і красивими пальцями… Меблі в кабінеті з такими чіткими, окресленими лініями, ніби в комп’ютерній 3D-графіці. Ні, це не описати. Все інше. Чітке, зрозуміле. Потрібне і логічне. Він вдихнув повітря на повні груди, пробубонів під носа: «А где эти мои мальчики? Где мои халдеи, мои халдейчики»? — і натиснув на кнопку під стільницею столу.

Охоронці ввійшли — два молодця однакових з лиця.

— В клуб, — коротко кинув він.

— Как обычно? — поцікавився догідливо один.

— Только так, чтобы сегодня не оказаться в Таиланде, — пригадав нещодавні веселі пригоди Єгор і усміхнувся.

— А что скажем папе? — запитав інший охоронець.

— Да пошел он нахуй, майдановец хренов. Вот завтра мы победим, и будем сами устанавливать правила игры… — хоробро заявив Єгор. — Завтра мы покончим с этой швалью. Вот увидите. Я знаю, что говорю. Все, по коням… Погнали в «Большой Дон»^[29].

І жваво вийшов з кабінету. Один з охоронців терміново набрав смс і доповів Блідому-старшому про те, куди вони їдуть. Той відписав: «Тільки вчасно дайте йому таблетки, щоб знову малого не понесло, і тепло вдягніть, бо ж паскуда може зовсім кебету відморозити». «ОК», — коротко відписав охоронець, метушливо підхопив одяг Єгора з вішака, побіг услід, наздогнав і на ходу накинув на боса куртку і шапку.

— Слыш, мамочка, — зверхньо сказав на те Єгор. — Лучше позаботься, чтобы там нас уже ждали и была подготовлена кабинка, — йому сподобався власний жарт, він грубо обняв охоронця за шию і весело повторив, кривляючись: — Мамочка, позаботься про Егорку, чтобы он там не голодал, сладко ел и сладко пил. И чтобы у него там была достойная компания поиграть в песочнице. Не старше четырнадцати. Поняла, мамочка?

— Понял-понял, — відповів охоронець, вивертаючись із кволого захвату Єгора, щоб зателефонувати в клуб.

Коли в трубці озвався голос адміністратора, він сказав:

— Мы едем к тебе. Приготовь «молочных поросят»… Свежих. Не жирных.

…Вони мчали у важкому броньованому «кубику» з Троєщини по Лівобережному Києву. Не вірилось, що десь там далеко, наче на іншій галактиці, йдуть бої. Обабіч доріг все ще стояли причепурені новорічними гірляндами дерева, біля магазинів і кіосків — рекламні проспекти, що виблискували святом. Народ жив своїм життям — біля кафе і ресторанів натовпи на перекурах, веселі підпилі компанії п’ють-гуляють на вулицях столиці…

І в клубі тематична вечірка за мотивами «Водохрещі» — божевілля рейву і низьких частот, голі тьолки на балкончиках над танцполом у ластах і з декоративними плавниками. У величезному акваріумі біля стійки бару плавають голі «русалки» з блискучими хвостами. «Православні» за столами «убиваються» наркотою і бухлом. Манірні дівчатка і дивної орієнтації пацанчики ламаються у танці в центрі зали. Діджей ґвалтує диски і заохочує народ до дансингу. Запах хтивого поту, парфумів, кальянів і сигар.

Єгор увійшов до зали, зупинився перед танцполом, розкинув руки, наче намагався обійняти цю ауру гріха та блуду, щоб впустити в себе, закинув голову і на повні груди вдихнув її. До нього підійшов діловитий адміністратор, запопадливо привітався і запросив пройти за ним у vip-ложу на балконі другого поверху. Звісно, такі гості не повинні ходити пішки, для них є ліфт.

Скупий до дрібниць, готовий на ринку торгуватися з бабусями, що продають городину, за копійки, тут він шикував на повну. Його провели у ложу через «кабінет», де можна було відпочити, нюхнути «кокосу», розважитись з дівчатками або хлопчиками. З самої ложі було видно все, що відбувалось у залі, поруч завжди стовбичили офіціанти, готові виконати будь-яку забаганку гостя.

За Єгором у ложу ввійшли охоронці та сіли у закутку, щоб не турбувати своєю присутністю боса.

На столі у того вже стояли солодкі настоянки, канапе, кальян, кілька мисочок крем-брюле і прозорих піал з тірамісу. Адміністратор привів двох малолітніх шлюх. Вони були одягнені у недешеві шмотки з бутіків — подерті джинси зі стразами, куці кофтинки з «камінчиками» — все блискуче, переливчасте, крикливе. Не зважаючи на височенні каблуки, голі пупи і професійний макіяж, плоскі груди та юнацький жирок на щічках видавали їхній вік — не більше чотирнадцяти років.

Дівчатка «сором’язливо» стояли під оцінювальним поглядом Єгора, винувато відводили погляд і невинно опускали голівки, стримано усміхаючись. Їхня скутість і скромність явно були вдаваними.

Блідому сподобалися дівчатка, він, погоджуючись із запропонованим товаром, кивнув до адміністратора, мовляв, «пайдьот», і запросив дівчат широким жестом до себе за стіл. Єгор зараз був збудженим, готовим танцювати, співати, йому хотілося розповісти цим двом про себе, показати, який він розумний і багатий. Було бажання розкрити перед ними весь глобальний сенс цього світу, свої таланти, ще щось таке, ну, таке… Але для початку — солоденької настоянки. Запропонував їм.

Випили, один із охоронців передав через офіціанта Єгору, який любив запивати спиртне, його улюблену французьку воду — з «альпійських вершин»… Той зі смаком приклався до пляшки просто з горла…

І веселуха понеслась… Єгора «рвало»^[30], він не міг всидіти на місці, перехилявся через перила, верещав до публіки на танцполі, що вони дебіли і не вміють танцювати, що він зараз спуститься і покаже їм як потрібно рухатися «красіво». Дівчата й офіціанти хапали його за пояс, затягували назад. Єгор забував, що хотів показати майстер-клас з танцю і, сидячи у м’якому кріслі, продовжував танцювати верхньою частиною тулуба, немилосердно та самозакохано корчачи міни.

Дівчатка весело дивились на його кривляння і покурювали кальян.

Час від часу він накидався на десерти, запивав їх настоянками і продовжував «тусіть».

Нарешті, після кількох чарок, не зважаючи на те, що гульбище було у самому розпалі, Єгор заснув, розвалившись у великому шкіряному кріслі.

— Ху, — витер з чола піт охоронець. — Нарешті це чудо вгамувалося… Скоро треба буде йому в воду підмішувати кінську дозу заспокійливого…

Сп’янілі дівчатка з нерозумінням глянули на нього, але той видав їм по сто доларів і кишнув:

— Марш звідси, прошмандовки!

Ті слухняно зірвались на ноги і вибігли з ложі. Через кілька хвилин вони витанцьовували на танцполі з новими кавалерами. А охоронці підняли Єгора і понесли до виходу. Адміністратор поштиво вклонився їм на прощання.

* * *

Прокинувшись удома, він не повірив, що це знову з ним сталось. Знову!!! Ще півроку тому він міг пити самбуку склянками, потім вбиватися «кокосом», щоб зіскочити зі стану сп’яніння, потім знову заливатись спиртним і знову вдувати в себе «порошок». Йому подобалися ці «хвилі», ці зміни свідомості, цей калейдоскоп відчуттів, картин, вражень. Тепер же його вирубало після чотирьох-п’яти чарок. І вирубало так, що вранці він прокидався з важчезною головою, ніби цілу ніч пив самогонку на вокзалі в Кобеляках.

Вдома не було нікого — діти з дружиною на самому початку «революції гідності» поїхали до Відня. Він лежав сам на величезному ліжку під теплим покривалом і не мавсил навіть простягнути руку до пляшки з водою, щоб погасити похмільну спрагу. Але треба було вставати. Єгор пригадав, що сьогодні з його життя має зникнути той кошмар — Майдан зі шваллю, з тими майданівськими потворами! Щоб пересвідчитись у цьому, треба було ввімкнути телевізор і на власні очі побачити, як поливальні машини змітають сміття у центрі Києва, бажано разом з фрагментами тіл «протестувальників». І щоб нікого не хвилювало, не вражало те, що по Хрещатику разом зі сміттям під ковшами тракторців-прибиральників перекидаються відірвані руки та ноги майданутої швалі.

Щоб побачити це, Єгор першим ділом нахилився до шухляди нічного столика, дістав звідти марафетницю і просто носом клюнув туди. Втягнув, скільки міг, «кокоса», відкинувся на подушку і заплющив очі. До рота потекла гірка слина, він не ковтав її, не спльовував, а тримав під язиком, щоб краще всмоктувався наркотик, і чекав, поки подіє. За кілька хвилин похмілля стало відступати, свідомість почала ясніти. В тілі з’явилася легкість і бажання жити. Він узяв пляшку води і довгим ковтком погасив спрагу, знову відкинувся на подушку.

Ага, майдануті! Зовсім про них забув!

Знайшов пульт і увімкнув телевізор.

Беркут наступав. На невелику групу майданівців, що безсистемно тинялася перед спаленими автобусами, спочатку полетіли шумові та сльозогінні гранати, а потім рушили штурмові загони беркутні. Це була перша атака після нічного протистояння. Менти розтягнули благеньку барикаду і несподівано рвонули вперед, луплячи безбожно всіх, хто траплявся на їхньому шляху. За ніч дорога замерзла, залита водою з водомета, бруківка, видерта з тротуарів, намертво впаялася у лід і зробила дорогу небезпечною для ходіння, а що вже казати про біг. Повстанці, що зловили ґаву, були немилосердно биті під прицілом телекамер. Більшість з них — грубо затримані та взяті в полон.

Ці кадри — як єлей на душу Єгора. Нарешті! Нарешті вони пішли вперед! Він зірвався з ліжка і як божевільний став міряти кроками спальню, поглядаючи на екран «плазми». Хоч не сталось так, як він мріяв учора звечора, все ж беркут пішов вперед, він перемагав! Але що це?!

Сонні майданівці, ніби прокинулись. Ось їх вже не кілька розпорошених сотень, які безсистемно сновигають по європейській площі. Їх тисячі! З-за готелю «Дніпро» вони вибігли, мов сарана, з камінням і палицями в руках. і пішли в атаку на «беркут»! Вони лупили, закидали камінням, били цих хвацьких воїнів, що вчора розстрілювали беззбройний натовп повстанців…

Єгор не міг у це повірити. Він просто не міг у це повірити! Ні, це відбувається не з ним, це відбувається не з ним!!! Вони не можуть ось так просто відступити! А ці не можуть наступати! Це поза всякою логікою і правилами! Шваль наступає. Це кінець, це фіаско. Він знову програє батькові парі. Через цих виродків!

Єгор істерично впав на ліжко, накрив голову подушкою і знавісніло заверещав. Він кричав у матрац, божеволіючи від безсилля і люті. Кричав хрипло, надривно, до сліз, до знемоги. Його ніхто не чув. Нині він був сам-один у цих холодних, вкритих позолотою стінах. Це тривало довго, поки вулицю Грушевського між бібліотекою і книгарнею не заповнив натовп інсургентів, а беркутня відступила за спалені автобуси. Він цього не бачив, але відчував, він їх відчував, наче споглядав те, що там відбувалося, у паралельній реальності.

«По одному и — в Днипро», — пригадав нещодавню розмову з Нарцисом і зітхнув. Нарцис Зінченко не виправдав його сподівань, і ні вчора, ні сьогодні його не було видно в передніх лавах беркутні — своїх тітушок він чомусь не вів на приступ майданівських барикад. «Казьол», — подумав про нього Єгор. Потрібно робити ставку на когось іншого, самому впливати на ситуацію, активно її контролювати і змінювати — принаймні так вчать усі посібники з політології та бізнесу.

Він нарешті заспокоївся. Взяв з бару улюбленої настоянки, випив чарку, закусив на кухні круасаном. Узяв телефон і набрав номер.

— Найдите Мопеда с Логопедом, пусть приведут ко мне кого-нибудь из «Оплота»^[31] и сами заявятся… — коротко кинув у трубку.

Пройшовся по спальні, подивився у дзеркало на своє спухле лице та враз рішуче заявив власному відображенню:

— Я сам покажу этим сцыкунам, как надо с ними расправляться. Сцыкуны!

Мортирка взводу «А»

З початком бійні на «Груші» більшість інсургентів почали повертатись на Майдан у свої підрозділи. Ввечері в наметі взводу «А» ніде було яблуку впасти. Народ повертався «на революцію». Більшість була налаштована агресивно, навіть люто. Привезли домашніх продуктів, свіжий одяг та білизну для себе і товаришів, які не мали змоги поїхати додому. Але не тільки це…

Борька, котрий приїхав на Майдан ще до вечері, пригнав у намет взводу «А» з доброю новиною:

— Є у мене кльова штучка. З минулого життя. Колись конфіскував у хуліганів… — і виставив на стіл саморобну бронзову мортирку, що могла стріляти ядрами завбільшки з більярдну кулю.

Борька був колишнім ментом, ще радянським, тепер на пенсії. Відчуття справедливості і порядності не дозволило йому залишатися на службі в українській міліції, тому останніх 15 років він жив тихим, спокійним життям сільського мешканця і хазяйнував на своїх кількох гектарах.

— Стаття, — цикнув Морпєх.

— Одной більше, одной меньше, яка тепер разніца? — позіхнув Камандір. — Тільки єсть проблєма… Отсутствіє снарядов і пороха.

Борька поставив на стіл мішок і знову пояснив:

— Конфіскат.

— Оп’ять с прошлой жизні? — реготнув Бача.

— У мене багата біографія, — охоче пояснив Борька. — Знаєш, чого мене нікуди не беруть на роботу?.. Бо коли читають трудову, їх такий сміх розбирає, що в одного гикавка тиждень не проходила, — безбожно прибріхував з квадратною непроникною пикою. — Операцію зробили бідоласі. Целюліт видаляли… Я йому ще потім в лікарню носив цілющий борщ, щоб швидше вилікувався.

— Ну, ти, Борька й гониш, — заржав Бача, а за ним усі, що спочатку купилися на байку новоприбулого бійця.

Морпєх азартно розв’язував мішок. Там було кілька десятків ядер, витесаних з твердої деревини і розфасованих льняних мішечків з порохом. Борька підготувався як слід.

— Я просто з цією пушкою на кабанів ходив полювати, — продовжував вигадувати він. — Головне, щоб вцілити свиняці в голову. Тоді вона — брик, і втрачає свідомість. І після цього важливо встигнути перерізати їй горлянку і спустити кров. Бо коли вона прийде до тями раніше, вважай капець тобі. Тому такого кабана треба бити, щоб він стояв під деревом. Тоді у тебе є шанс на то дерево вилізти, коли щось піде не так як треба… А коли з неї стече кров, то…

— Ну, ти й балабол, дядя Боря, — заявив Малюк.

— Та правда, — з бісиками в очах, продовжував жартувати той. — Точно кажу, коли з неї стече кров, то вона не має сил кидатися на людину. Ти накидаєш мотузку їй на шию, і вона як собачá йде за тобою.

— Га-га-га! — заржав Бача. — А ти пиздло, Борька. — Ти б з тою пушкою не то шо б в свиню не попав, ти би усрався раніше, ніж її побачив.

— Да, дядь Боря, — не переставав дивуватись інфантильний Малюк. — А я чуть было не поверил в твои сказки. Складно рассказываешь. Я думал, ну, точно на охоту с такой пушкой можно идти на кабана…

— Якби йому з каждого, кому спиздів, по копійкі брать, то Борька був би вже мільярдером, — веселився Бача.

Тим часом Морпєх вже встиг розібратись із тим, як вправлятися з мортиркою, радісно перебив усіх і повідомив:

— Тепер піздєц беркутовським окупантам. Я завтра їм таке покажу, що будуть в страшних снах згадувати двадцяте січня і пушку взвода «А»!

Цього вечора їхній загін заступав на чергування. Логічно, що мусора могли вдарити з будь-якого боку — від Костьольної, Прорізної чи Інститутської… Тому потрібно було пильнувати біля кожної барикади, біля кожного проходу. «Грушу» залишили тим, хто був нині вільний від чергувань… Здебільшого, це був «молодняк», що жив у Київраді.

Мишко на папірці розписав графік чергувань. О 22:00 провели розвод. Не зважаючи на важкі бої і втрати, Майдан продовжував жити за військовим розкладом. Бійці заступили на пости. Нині пости бути потроєні. На Першій барикаді і на оглядовому майданчику над Майданом стояли на чатах кілька сотень повстанців з різних підрозділів. Усі серйозні, стурбовані, потомлені й навіть розгублені. Розмови точились про «Грушу». Ніхто не знав, чим все це може закінчитись. Всі розуміли, що варто «беркуту» активніше натиснути, і з повстанського табору залишиться пшик. Якщо не прийде підмога. Людей в таборі було геть мало. Політики і досі не визначились, що їм робити і яку позицію займати щодо «провокацій на Грушевського».

Як і 11 грудня, на допомогу повстанцям першими прийшли кияни. Також у Київ з усієї країни їхали сотні автобусів щоб підтримати мітингувальників. Не за покликом політиків чи партій. Усі хотіли якнайшвидше покінчити з режимом «сім’ї». Усі вірили, що саме зараз — той «останній і вирішальний бій». Мусора чинили їм перешкоди, але вони проривались крізь блокпости, добирались об’їзними дорогами. Та на це був потрібний час. А час поки що не грав на руку інсургентам…

* * *

Морпєх з Борькою, коли повернулись з поста майже о третій ночі, ще довго «гралися» із мортиркою, планували, як би оце правильно нею скористатись. Вирішили таке: Морпєх утримує «пушку», Борька забиває в дуло заряд, ядро. Морпєх ставить на груди дошку, в неї впирає гарматку, Борька підпалює запальничкою ґніт і підпирає його в спину…

— Та на фіга мене підпирати? — не зрозумів Морпєх і запевнив так, наче вже сотню разів стріляв з таких штукенцій. — Я сам встану в стойку, нормально наведу на підарасів і — вогонь. Чого ти переживаєш? Будеш заряджати. Ми з тобою всю цю хуйню удвох рознесемо.

— Ну, дивись, в тобі не більше сімдесяти кеге живої ваги…

— Та нормально, Борька, це ж тобі не «Рапіра»^[32]. Тут щоб на сто метрів влупило, то й буде класно… Вбити нікого не вб’ємо, але покалічити підарасів… святе діло.

Мишко, що сонно спостерігав за їхньою підготовкою, нарешті сказав:

— Так, пацани, всьо ето канєшно затєя хароша, і пушка красіва, як лексус, тіки завтра у нас дєнь воєнних дєйствій, а ми і чаю не попили, — позіхнув. — Тому об’являю в войсках атбой. Ви на сьодня службу закончили, продовжимо завтра…

— Єсть, Камандір, — відказав Борька, і до Морпєха: — Підемо завтра на кабанів з самого ранку. Ще вдосвіта, як положено справжнім мисливцям…

І повалилися на лежанки. Сон узяв в свої обійми миттєво, не зважаючи на те, що Днювальний-Кінь-Педальний погано протопив «спальню» і матраци не прогрілись, а Бача давав такого хропака, що складалося враження, ніби у нього в голові заводиться двигун із не змащеними шестернями, які ще й не прилягають одна до одної, заводиться-заводиться, і ніяк не може завестись. А от на сцені нині було порожньо. Ні Руслана, ні колядники не турбували народ співами…

Коли раптом Бача затихав, здалеку, з «Груші», зрідка доносились якісь окрики, поодинокі вибухи… Морозне повітря наелектризувалось, аж стиха потріскувало, приглушуючи віддалені звуки Майдану, Києва. Пішов легкий сніг. Коли прислухатись, було чути, як сніжинки тихо лягали на брезент намету… Під ранок мороз став дужчати.

Днювальний вже давно кимарив біля пічки, в ній не було вогню, тільки тліло кілька веселих жаринок. У намет прийшло «несподіване похолодання».

Власне через холод вони й прокинулись ще вдосвіта. Причому прокинулись одночасно, ніби щось їх вирвало зі сну. Надавали днювальному потиличників і зібрались «на Грушу». Хоча, ні, прокинулись вони таки не від холоду, а від бажання випробувати мортирку.

Відпрацьований маршрут — в клозети і назад. Льодяна вода в умивальнику, крижана зубна щітка і дитячий поспіх якнайшвидше шмальнути. Всі їхні радісні ранкові розмови до цього тільки й зводились: «Зараз як дамо! Шмальнемо! Бахнемо! Лупнемо!» І ось вони екіпіровані, з мішком зарядів і мортиркою напереваги виходять до рогу Хрещатика й Інститутської. Проминули барикаду, на якій чомусь не було жодного охоронця…

Та й в таборі підозріло тихо. Так, ніби все вимерло. Шоста ранку. Світанок ледь пробивається через нічний морок. Морозно. За ніч намети припорошило легким сніжком. Новоспечені гармаші перезирнулись і подумки знизали плечима.

Це було ні на що не схоже. Навіть з боку Грушевського не чулось жодного звуку!

— Може, наші вже перемогли, поки ми спали? Може, вже ділять посади у Верховній Раді і Кабміні, а ми тут з пушкою… — припустив собі таке Борька.

— Блядь, Боря, не фантазіруй! Це якась хуйня! Таке враження, що всіх обпоїли чимсь або обприскали з квардокоптерів і вони дрихнуть по наметах!

Борька насторожено розвів руками, прислухався. На вулиці всі ліхтарі були підозріло вимкнені. В мороці по замерзлому Хрещатику почувся тихий звук приглушених кроків. Навпроти них двох стали вимальовуватися залиті мороком силуети вевешників. Вони ступали крадькома, насторожено, ніби пробиралися мінним полем. За ними, мов загороджувальний загін, розвальцем ішла беркутня.

У Морпєха від несподіванки волосся стало сторч, тіло вкрилося гусячою шкірою. Він просичав: «Заряджай»! І Борька уміло втрамбував пороховий мішечок, ядро, вставив гніт в отвір камори. Морпєх притулив до себе дошку, впер у неї мортирку. Борька клацнув запальничкою і підпалив ґніт; весело засичав вогонь… Борька встиг відхилитись і прикрити голову руками. Морпєх не встиг зробити нічого, а в принципі й не міг…

Громоподібний звук пострілу, а за ним крик Морпєха: «А-а-а-а, бля-а-а!» пронизав ранкову тишу. Пороховий дим клубом вкрив гармашів, а коли осів, Морпєх лежав на спині метрів за п’ять від місця пострілу і реготав крізь біль: «Пальот нармальний! Борька! Заряджай»! Борька кинувся до напарника й швидко зарядив мортирку. З боку мусорів — стогони, окрики, замішання. Вони зупинились.

Цього разу мортирку поставили на землю, вперли в задник дошку і підперли її ногами. Борька підпалив гніт. Грім пострілу, дим, панічні крики мусорів і тривожна побудка в таборі повстанців… Якось швидко, майже миттєво, почало світати. Розбурхані інсургенти спантеличено вискакували з наметів, вилізали на барикаду, вибігали за неї… І тут перед ними відкрилася картина з мусорів, що заднім поступом сторожко відступали від табору. Це заводило. Повстанці кинулись за ними услід, розмахуючи битами і на ходу збираючи розкидану бруківку… Мусора не втримались і перейшли на галоп, залишивши на асфальті десяток щитів і шоломів — подарунки для майданівців.

Нинішні рятівники Майдану, трохи контужені пострілами і віддачею мортирки, пошкандибали в інший бік, до намету, щоб зализати рани. Борька підтримував товариша під руку. Той тримався за груди, важко стогнав і тільки повторював: «Ну його нахуй… як молотом в грудак… як молотом, блядь»…

Мишко, що встиг зібрати взвод і повести його «впєрьод», наштовхнувся на них біля фонтану з Либіддю і здивовано запитав:

— Ранені? Шо случилось?

— Не повіриш, — сказав сумно Борька. — Ми спасли революцію.

— Та не пизди вже хотя би зараз! — розсердився Мишко, все ще не розуміючи, що відбувається.

— Та так,— підтвердив, тримаючись за груди, Морпєх. — Не ми, а мортирка… — і заявив обурено: — Весь Майдан спав, блядь, воїни хренові, а ми їх груддю боронили! Шо не ясно?

— Да ладно! — здивувався взводний. — Шо, охрани не було?

— Навіть на барикадах… — підтвердив Борька. — Такі вояки… Якби не ми, навіть не хочу уявляти, що було б!

— А я не думав, шо мусора такі сцикливі, — заржав задоволено Морпєх, і скривився від болю.

— В санчасть його, щоб не було там перелому, — скомандував Мишко.

— А наркомовські? — набрався нахабства Борька.

— Заслужили! — вирішив Камандір і повів своє невеличке військо на «Грушу».

Так почався другий день протистояння на Грушев­ського…

Частина третя

Ми хотіли рушити в похід проти брехні, егоїзму, жадоби та байдужості — проти минулого, усього, що змусило нас пройти через війну. Ми стали суворими і могли довіряти тільки близькому товаришу чи таким речам, що нас ніколи не зраджували, — небу, тютюну, деревам, хлібу і землі… Але що з цього вийшло? Життя ламалося, проймалося фальшю і забувалося хороше. А якщо ти не вмів забувати, тобі залишалися тільки безсилля, розпач, байдужість і горілка. Пішла у безвість героїка великих людських і навіть просто чоловічих мрій. Тріумфували ділки. Корупція. Злидні.

Еріх Марія Ремарк

«Три товариші»

Операція «Весна»

З вечора, коли Кличко пішов з переговорів^[33], Віктор Федорович щиросердно знизав плечима і сказав Клюєву:

— Боксер он, конечно, хороший, вот только зачем ему лезть туда, куда влезли мы? То есть я. В смысле, в политику. Тут на сопернике не повиснешь сосиской, и не поклинчуешь. У нас негров нету, одни пиздоболы. Вот такой у нас развился и паширывся вид политического спорта.

— Тем не менее, он оказался вполне адекватным человеком. По сравнению со всей оппозицией… — зауважив Клюєв.

— Адекватные люди здесь только мы с тобой, Андрюша, — сказав на те Янукович, — потому, что мы не хотим всякой нереальной хуйни, она у нас уже в руках. И эту всю хуйню отдавать сумасшедшим дебилам с майдана нету никакого сэнса. Тобто смысла. Я имею ввиду власть. И деньги.

— Но все-таки завтра следовало бы провести встречу с этими дебилами… Тягнибыком, Кроликом и Пастором… Если польется кровь… Нас обвинят во всех грехах.

— Да хуй на них. Пусть Европа говорит, что хочет. У нас сейчас один вектор. Мы это прекрасно понимаем — на Москву. И шо бы там раньше Кучма не говорил, вот вся эта ебучая многоковеркатность^[34] до этого и довела страну. А Москва любит кровушку. Даже не кровушку, а кровищу.

— Да-а, кровь нужна, — всівшись у велике м’яке крісло враз вирішив Клюєв. — Желательно кровь какого-то молодого вэвэшника или мента. Красивого, с семьей, голубоглазой дочуркой в вышиванке… Такого, чтобы даже по собственной глупости лояльно относился к майдану…

— А потом пошуметь по ходу в прэс-с-с-се? — задумано покивав Яник і теж всівся у крісло навпроти. — И сразу же изловить парочку гуцулов с майдана, да? С рожами попиздоватее… А еще лучше — уложить несколько красивых ментов… Знаешь, таких маразматичных^[35], типа, — він нині якось особливо плутав слова, чи то хвилюючись, чи то втомившись від подій кількох останніх місяців. — Ну, ты понял. И шоб один обгорел нормально так от коктэбейля^[36] Молотова…

— Понял, займусь. Дам команду Захару^[37]. Нужна сак­ральная жертва.

— Дай, а то он шото рамсы попутал. Вроде как человек по понятиям, а реально шлимазл^[38]. За шо не возьмется, все через жопу. И шоб он мне нашел эту сракальную жертву, хоть из-под земли достал. Остальное меня не ебет!

— Понял, озадачу… Да, забыл, Пшонка ожидает аудиенции…

— Тю, я тоже забыл, этот Шпонка со своими мухами… Зови его… — і засміявся: — А ты, Андрюша, прям как камергинер^[39] у императора: «ожидает уадиенции».

Пшонка був настільки дріб’язковим, що тягнув з роботи навіть офсетний папір. Сьогодні він поклав у портфель 6 пачок і чомусь, приїхавши до президента, взяв важку течку з собою на зустріч. Йому здалося, що роздутий портфель має вразити Януковича, а він покаже себе фанатом важкої прокурорської справи, що бере роботу навіть додому. Але коли увійшов до кабінету, Янукович помітив його ношу і зі смішком запитав:

— Новую дачу строишь?

— Нет. Почему вы так решили?

— Кирпичи носишь в портфеле. Но хорошо хоть не камни за пазухой. Да, Виктор Палыч?

Пшонка чомусь засмикався усім тулубом, ніби квочка, його підгорля збуджено затремтіло, сірі порожні вічка забігали, ніби шукаючи десь на стінах письмової відповіді на підколку президента. Але там не було підказок. В голові лише крутились спогади від його недавньої ганьби у Верховній Раді, коли журналісти підловили його із запискою «Ровно подбородок. Не качаться».

— Да нет, Виктор Федорович, бумагу домой взял, надумал писать диссертацию, — збрехав, не подумавши.

— Добрэ хоч нэ мэмуары…

— До мемуаров еще работать и работать… Хотя планирую, если честно…

— Да че ты пиздишь, Витя! Ты и писать — это все равно, шо я летчик-истребитель. Дашь команду, и тебе напишут все, шо скажешь. Даже если дули намалюешь на каждой странице, тебе дадут звание академика всех наук… Так я и стал проФФесором, блядь, ты ж знаешь…

— Ну… — розгубився Пшонка на тупий гумор президента.

— Ладно, признайся, кораблики будешь складывать с листиков и запускать в ванной?.. — заржав. — Но это все лирика, Витя… Шучу я. Шо там у нас с делами по майданутым?

— Дал команду — сажать всех. Даже если судьи станут выебываться, чтобы прокуроры по максимуму просили сроки.

— Судьи — хуйня. Будут делать, шо скажу, лишь бы твои не кексовали^[40] и по быстрячку шили дела, без всяких там оттяжек, на раз. Каждому — по червонцу^[41] и на хряпу^[42]! — завівся Яник.

— Вы же знаете, они у меня вот где, мои прокуроры, — «Шпонка» скривив сердиту морду і показав Янику маленький жирний кулачок.

— Суровый ты начальник, як я посмотрю, — заржав Яник. — Но все правильно. Нам главное дело, шобы эти на майдане усрались от сроков, которые будем давать их подельникам. Тада все успокоится.

— Именно так, Виктор Федорович. Так и сделаем.

— Ну, это можно было в рабочем порядке, по телефону, а че сам пришел? — поцікавився президент і демонстративно позіхнув.

— Просьбочка есть одна небольшая…

— На сколько милимонов^[43]? — криво усміхнувся Яник.

— Шестьдесят пять…

— Даже не баксов?.. И с такой мелочёвкой ты пришел ко мне? — здивувався.

— Я без вашего благословения — ни-ни, — стрепенувся Пшонка.

— Хуйня вопрос, — махнув рукою. Все, иди, Виктор Палыч, работай, а то у меня полно дел… И смотри, шоб там бюджет не очень пострадал.

— Не, это по моему банку, — зірвався на ноги генпрокурор і став задкувати до виходу. — Все предельно честно.

— Много народу влетит^[44]? Скоко там у тебя вкладчиков?

— Целая хуйня, тысяч десять пипла^[45] плюс там пару сот компаний. Не серьезно… Хотелось бы кредитом от Пузика^[46] потом перекрыть.

— Скажи Арбузову, шо со мной все узгоджэно.

— Спасибо, Виктор Федорович. Благодарочка, так сказать…

— Без проблем. Главное — работай, дай мне результат. Пакуйте^[47] тихо и побольше… Шоб эти казлы завыли. А на тюрьме им расскажут, как родину, блядь, любить, — дав напутнє слово президент.

— Понял… Понял… Результат будет… До свидания, Виктор Федорович.

— До связи.

Коли за Пшонкою зачинилися двері, Янукович взяв із шухляди столу свій «секретний» телефон і набрав номер. Коли абонент включився, сказав:

— Это я, Владимир Владимирович.

— Рад слышать, Виктор Федорович. Как вы понимаете, я внимательно слежу за событиями на Украине… Хуета какая-то получается. Это вовсе не входит в наши планы…

— Есть немного…

— Нихуя се «немного»! Мы же договаривались, что сегодня со всем этим «майданом» будет покончено. Почему, когда «эти» начали наступать, ваши орлы зассали?

— Мы ударим завтра с самого утра… Просто эти пидоры начали первыми, и нам спутали все карты. Теперь и сил маловато… Народ попер со всей Украины на этот ебучий майдан.

— Да ладно! У вас триста пятьдесят тысяч ментов! У ваших людей полно приватных охранных фирм… Опять же эти, как у вас называют… титушки… И это — «мало сил»?! Да гоните на них войска, в конце-концов! Че бояться-то? Не понимаю…

— Войска ненадежные, с оружием… Как бы чего не вышло.

— Вы как тот премудрый пескарь, Виктор Федорович… «Как бы чего не вышло»… Как говорится, майдана бояться, во власть не идти.

— Да и менты… как бы, тоже не очень надежные… — розмірковував вголос Янукович. — Фифти-фифти. Если бы не дал им денег, то уже бы перешли на сторону врага.

— Своих ментов надо любить и лелеять.

— Так они у меня и так нехуйово харчевались… Как кони, каждый на своей лужайке.

— Вы должны из этой ситуации вынести урок: да, правоохранительные органы должны питаться сытно, как ломовые лошади, но с ваших рук, мягкими теплыми губами, а не добывать пропитание на личных лужайках…

— У наших ментов мендальность^[48] другая, Владимир Владимирович. Не было у них нормального хозяина, вот и охуели, собаки лягавые^[49]. А я еще не успел ими заняться… Жили всегда, как у бога за пазухой, вот и нюх потеряли…

— Вот что, Виктор Федорович… Как я понял, духа у ваших ментов нет и не предвидится. Майдан они не разгонят…

— Типа да… Теперь — да, — промимрив, зізнаючись у цьому навіть самому собі. — Хотя не все так плохо… Просто не готовы… не привыкли… Сами ж понимаете, из народа… многие сомневаются. Еще и СМИ наши… Ну, вы поняли… Не успел я ими заняться. И теперь такой гембель^[50] получился…

— Тогда так… В этой ситуации, вы, конечно, попытайтесь. Если все получится, я буду только рад. Если же нет, мы со своей стороны, а вы со своей — вините во всем этот пидорский Запад, в том, что они поддерживают, провоцируют этих майданутых блядей и так далее. Если в этот раз не выйдет, мы пришлет вам своих людей. Большую группу профессионалов. Скрытно…

— Понял… Спасибо за поддержку, Владимир Владимирович. Вот просто, поверьте, за два года не успел. Папередники^[51] все развалили. Теперь только на вас надежда. На Россию.

— Мы же не чужие люди, Виктор Федорович, не чужие. Конечно, мы вас поддержим… Все, извините, дела… Дапабачэння, как у вас говорят. Созвонимся чуть позже.

Коли відімкнувся зв’язок, Путін глянув на Шойгу, що сидів поруч, зацікавлено слухаючи розмову і сказав:

— Слыш, Серый, за два года он не успел… А пиздить бабки — это он успел…

— Собственно, никто от него другого и не ожидал. Главное, что мы получили полный контроль над армией этой… Недо-краины. Ну, и силовики — тоже все наши люди…

— Долбойоб феерический этот Виктор Федорович, — не міг відійти від розмови з Януковичем Путін. — Все-таки зря я на него ставку делал. Уже дважды. Зря. Но… что поделаешь? И такие люди нам нужны, как расходный материал.

— В нашей ситуации расклад идет нормальный… Янукович — самое то…

— Да, согласен, особенно из «самое то»… В смысле говно… Сейчас же надо сделать все, чтобы в ближайшие дни хохлы не разогнали свой майдан. И нельзя допустить, чтобы у их ментов вдруг появились сакральные жертвы. Хохлы слишком инфантильные, могут тормознуть. Нам этого точно не надо. Убивают ментов — ну и хуй на них. Пусть потихоньку хуярят друг дружку. Но не более. И подбрось им спецов… В пределах разумного, чтобы они ничего не решали, но обнадеживали своим присутствием Федоровича.

— Понял, сделаю… — реготнув Шойгу і став метушливо збирати зі столу свої папірці, але його зупнив Путін:

— Ты сейчас не уходи, я дам команду собрать всех силовиков, обсудим ситуацию… Да, вкратце, как идет подготовка к операции «Весна»^[52]?

— В принципе, отработка завершена. Максимум месяц — и мы полностью готовы. Хотя можно выступать и на днях.

— Рановато. Пока есть время, надо все подогнать в рамки политической составляющей, ну, и как следует, зарядить людей… А там… как полыхнет Новороссия… От этой пиздоватой биндеровщины ничего не останется. Ладно, мечты-мечты, блядь…

— Но мечты вполне реальные… Ваша идея использовать ситуацию у хохлов и раскачать ее — просто гениальная. Решение достойное Цезаря.

Путін самовдоволено посміхнувся. Він любив такі підлабузницькі порівняння.

У кабінет вбіг Пєсков, м’яко ступаючи по густих килимах з блокнотом напереваги. Путін, глянувши на нього, щось пригадав і пробубонів під носа:

— И пускай попы отрабатывают приемы ближнего боя на пастве… И призовут бога в агитаторы за праведное дело наше… Пра-вед-но-е…

Гострий слух спікера, як не дивно, вловив цю фразу, він зупинився і на ходу записав її у блокнот.

— Это важно, — підняв він угору палець.

«Оплот»

Ближче до вечора 20 січня в кабінет Єгора разом із охоронцем зайшов здоровило з квадратною пикою типового спортсмена, у спортивній куртці з написом «Оплот». У нього був доволі страхітливий вигляд, вуха-пельмені^[53], переламаний ніс, зачіска «площадка». Для початку він назвався: «Васька Лом», потім пояснив, як зміг:

— Все как добазарились. Взяли у больницы двух майдаунов. Одного — в гараж, другой в машине здесь.

— А-а-а?.. — розгубився Єгор.

— Глаза завязали, он ничего не увидит и никого не узнает.

— А зачем он тут? Для чего вы его сюда притащили, ко мне на офис?!

— А куда еще? — здивувався тітушка.

— Ну, не знаю… Куда-нибудь…

— Один у нас, другого — здесь порешим, и в Днипро… Я так понимаю… Все как договаривались.

Єгор, ще зранку переконаний у тому, що сам зможе топити у Дніпрі майданівців, вже навіть забув свою ранкову розмову з бойовиками «Оплоту», що наїжджали в Київ «розім’ятись» на майданівцях. Ці вояки, здебільшого на пару з ментами, підстерігали їх біля метро чи супермаркетів, садовили в машину, вивозили за місто і там били, знущались, як хотіли. Фотографували це на камеру і викладали в закритих групах російських соціальних мереж, зразка «Антимайдан». Часто примушували кричати: «Слава беркуту!», «Слава Расії!» та інші дурощі.

Це неабияк веселило учасників цих груп. Вони злораділи, потішались, щасливо коментували, мовляв, скоро усіх «біндер» поставимо на коліна і примусимо жерти наше гівно. А потім виженемо їх усіх на Захід, в «Гейропу», мити дупи старим підарасам. І тільки після цього тупі хахли-салоїди будуть достойними зажити привільно в братській любові з великим російським народом^[54]. Майже всі коментарі в таких групах були приблизно такого змісту.

Єгор, дивлячись на мордатого гостя, пригадав їхню ранкову розмову і розгубився, навіть внутрішньо запанікував. Говорити і бути хоробрим під наркотою — це одне, а діяти на тверезу голову — зовсім інше. Він раптом заметушився, перебираючи папери на робочому столі і сказав:

— Так, дайте мне пару минут, чтобы я закончил с делами… мелочевки полно накопилось… А сами езжайте на резервные склады, там где никого нет. Моя охрана проведет.

— А че вот с этим вот пиздюком, которого мы привезли? — не зрозумів мордань.

— Посадите там в какую-нибудь кладовку, — вдавано-байдуже махнув рукою Єгор, але аж почервонів від напруги і панічного страху, що раптово перехопив горло. — Я минут через сорок подскочу…

— Ну, ладно, — знизав рамою оплотовець і вийшов.

Охоронець, що затримався, запитально глянув на хазяїна. Той кивнув, мовляв, виконуй, що було сказано.

Як тільки й за ним зачинилися двері, Єгор безсило опустився в крісло. Звабливо блиснула марафетниця на столі. Він збуджено ковтнув слину і вже, було, рукою потягся до неї, але… Інстинкт самозбереження взяв гору. Розумів: після двох доріжок «кокоса», його понесе так, що може наробити чудес чудесних і навіть більше.

Звісно, «відірватись» на майданутому чувирлі та відлупити його до півсмерті хотілося. Але хотілося не так, як учора. Схоже, напад пройшов. І зараз він це усвідомив. Кілька минулих тижнів Єгор прожив, наче в тумані. Кудись ходив, щось робив, з кимось спілкувався… Нині ж, щойно в кабінеті з’явився мордань з «Оплоту», з очей наче спала полуда. Спрацював адреналін. І він второпав: час утікати у Відень, до сім’ї. Ось тільки питання: що робити з цим майданівцем?

Рішення підказав батько, він саме в ту мить набрав Єгора і категорично наказав:

— Від гріха подалі мотай звідсіля. Ще невідомо, чим це закінчиться, чув, синку? Овощ не зупиниться. Або будуть тягнути з тебе бабло, або можуть для того, аби нагнати страху на інших, когось і по-тихому пустити під ніж. Ти чуєш мене, синку?

— Папа, я-а-а… У меня… Дела…

— Ніяких справ і роботи. Ти їдеш у відрядження. Все. Я наказую. Амінь. Я тебе люблю, синку, чуєш? Будь чемним і слухай, що тато каже…

У Єгора жаліслива судома перехопила горло, на очі навернулись чуттєві сльози і він крізь них сказав:

— І я тебе люблю, дякую тобі…

— Ще таке: приїдеш у Відень, підеш до свого лікаря, я домовився, щоб тебе прийняли поза чергою. Полежиш два-три тижні в оздоровниці, відпочинеш. Тобі треба відпочити. Ти втомився…

— Добре, папа… Зроблю…

Коли роз’єднався зв’язок, Єгор подумав: і совість з одного боку наче чиста, бо не сам тікаю, а батько наказує… А з іншого… для чого брати на себе кров, коли у тебе грошей — мільйони?! Для цього є дебіли, які за пару сотень доларів самі зроблять всю брудну роботу. І він набрав номер охоронця.

— Закінчіть там без мене, — сказав з начальницькими інтонаціями в голосі. — Як домовлялись. Батько терміново відсилає мене у Відень… Удачі!

Невдовзі він уже мчав бориспільським шосе в бік аеропорту. За вікном миготіли голі кістяки дерев, купи сміття обабіч дороги, яке чомусь вже другий місяць не поспішали прибирати комунальні служби. Почала дратувала ця сірість, вбогість і нудьга. Вона пронизувала його єство, тиснула на горло і врізалась гострими щупальцями в мозок… Єгор озирнувся і подивився на місто, що відпливало від нього вдалину, залите вогнями, ніби атлантичний лайнер посеред безмежжя океану. Здавалось, не він їде, а місто його покинуло і мчить кудись в глибини Всесвіту, залишаючи його одного, самотнього посеред страхітливого чорного мороку невідомості.

— Ненавиджу, — прошипів він, поринаючи у густий вечір, що став огортати бориспільську трасу. — Ненавиджу…

Тітушня

21 січня у взводному наметі народу було вже чималенько. Повернувся Дід, пригнали запаковані продуктами і військовою амуніцією «христинівські». Вони були налаштовані на бійку, але нині на «Груші», після буремної ночі, запала пауза. Між майданівцями і мусорами стали священики і зупинили бойню. Вони із самого ранку майже непохитно стояли на морозі, рухаючись тільки час від часу, щоб осінити ворогуючі сторони хресним знаменням. Мороз дужчав, і їм було нелегко. Утім, вони стояли.

Обидві сторони конфлікту отримали паузу, щоб зализати рани і краще підготуватись до нових боїв. Лідери опозиції спробували домовитися з Яником про переговори, але той нічого не відповів на їхні пропозиції.

За два минулих дні безвісти пропали десятки майданівців. Усі говорили про те, що серед повстанців є «двохсоті», але їх не фіксували, як втрати на Майдані. Вони просто зникали зі «швидкими», котрі забирали тіла з Грушевського. Чому про це ніхто не говорить — загадка. Намагаються дізнатися правду окремі журналісти. Політики на сполох не б’ють. Мабуть, поки це їм не вигідно.

Вчора мусора так лупили з помповиків, що лазарети Майдану і Михайлівського собору були переповнені «трьохсотими». Тільки в сусідній медичній палатці лікар витягнув під час операцій кілька десятків куль «блонді», саморізів, що мусора примотували до гранат, а ще — жакани і навіть саморобні пижі. Один такий пиж виявився зробленим зі старої ганчірки і мав завдовжки з метр. Його витягли з сідниці одного старого афганця. Це був унікальний випадок — з пижем і тим, як він увійшов у тіло. Також траплялися уламки від бойових гранат РГД-42. Чомусь і про це політики мовчать. Так, згадують «окремі випадки», коли у них беруть інтерв’ю. Зате говорять журналісти і стримери.

Також серед майданівців ішов поголос про серйозні жертви серед мусорів^[55]. Та навіть цю інформацію прес-служба МВС і 1-й канал не озвучували. Тільки іноді по ящику показували якихось убогих недóбитків з незначними ураженнями — синці, забої, опіки. Втішав тільки вигляд страждальців — дурнувато жалісливий. Схоже, ні коктейлі, ні салюти не завдавали їм шкоди. Це трохи засмучувало майданівців. Усі прагнули помсти за своїх. Усі хотіли зрозуміти — чому мусора почали їх вбивати, хто дав такий наказ? І чому, зрештою, беркутня не йде далі?! Час від часу посунуть до Європейської площі, зруйнують барикади, катапульту, візьмуть у полон кількох інсургентів і — одразу назад.

— Це якась гра, — знизав плечима Дід, коли хлопці в наметі почали ставити йому такі питання. — Або вони відчувають, що їм не вистачить сил на розгін.

— Є у них сили. Таке враження, що або самі сцять, або ж немає команди нас розігнати, — вирішив Борька.

— Реально, якби вони зі всією масою пішли на нас, ми би вже рили бункери в лісах, — погодився з ним Морпєх.

— Та ніхрена подобного, — вирішив Камандір. — Вони считають, шо це время заградотрядов. І женуть вперед вевешників. Обичних дітей, шо й пороху не нюхали. А йому ж, цьому пацану, каждий день мамка дзвонить і каже: «Синка, останься живий, не вбивай людей, не зв’язуйся з тими страшними бандерами з Майдана». А падлюча беркутня ховається за цими дітьми. Дрищить. Хіба вони для того прийшли служить в мєліцию? Шоб з нами воювать? Та ніхуя подобного! Вони йшли в мусарку, шоб бабушок, которі торгують сємками і городиной в переходах, оббирать! Або базари кришувать. Більше ні на що вони не годяться, гандони…

— Якщо Янику попаде віжка під хвіст і він дасть команду стріляти на ураження, тут беркутня й проявить свої таланти, — вирішив Заумний Днювальний.

— Або дадуть їм пару танків… — сказав пан Петро зі «спальні». — Тоді нам кришка. Чув я, що танки вже на платформах в Гостомелі…

— Танк в городі — це катафалк на гусєнічном ходу, — запевнив Мишко. — Самиє шо не єсть соврємєнні танки в городском бою прекрасно горять від самих обичних коктейлів Грушевського^[56]. Особенно, єслі в них підмішати алюмінієвої стружки…

— Ну, а якщо вони почнуть стріляти бойовими? — збуджено, поправляючи на носі окуляри, показався зі «спальні» пан Петро. — А таке може статися вже сьогодні-завтра! Що буде з людьми?!

— Уявляєте, скільки тоді буде поранених і вбитих? — сказав Дід. — А це від Європи не приховаєш…

— Та їм похуй та Європа, — буркнув на те Мишко. — Вони кормяться від Хуйла. Газ, нєфть і так дальше. А Расія крові не боїться.

— Ага, домá строять і дітей учать в Європі, — продовжив думку Бача. — Почєму-то ніхто з усіх цих піздюків: Азарових, Захарченків, Гарбузових^[57] не посилає учиться своїх дєток в Вологду або в Тамбов.

— Був я в Тамбові, — пригадав Мишко. — Кстаті, городішко класний, больший такий, базар з лабазами дєвятнадцатого вєка. Дєвки красіві. Тільки матюків повний рот. Вона в сємнадцать год замуж вишла, родила, через год муж вже в тюрмє, обязатєльно по хуліганкє. В двадцать лєт вона вже развєдьонка і замужем за первим лучшим откінувшимся з тюрьми мужичком. І так по кругу…

— Скрєпи, — з розумінням покивав Заумний.

— Які там скрєпи, — пхинькнув Мишко. — Сплошна простітуция і профанация. Нє, я канєшно знаю, шо і в Європі — не сахар з полуницями. Але я маю з чим сравніть. Якщо, напрімєр, хтось в Гєрманії потєряв документи і в Расії. Чиї поліцейські мені, напрімєр, їх віддали «за так», а чиї не віддали вобщє? — обвів усіх поглядом.

— Ти хочеш почути відповідь, чи питання риторичне? — посміхнувся Дід.

— А ти не вгадаєш даже з трьох раз. Потому шо я дважди сам знайшов чужі докумєнти і віддав в Гєрманії гєрманским поліцаям, а в Тамбові… кацапскім мусорам… В первом случає мені подякували і прокатали на мотоцику до тюрми, куди я опаздував зі свіданки, а в другом посадили в обізьяннік за кражу цих же макументів, і чуть не упакували на етап…

— Ну, ти і завернув, Камандір, — реготнув Бача. — Замисловато так…

— Везде есть люди нормальные, — Малюк був на якійсь власній хвилі, або ж учорашня контузія почала даватися взнаки. — Среди ментов тоже есть нормальные…

— Зараз, коли почалася війна, нормальні люди з «того боку» закінчились, — вирішив Дід. — Якщо він навіть читав Достоєвського і Толстого, але стріляє у тебе і вимагає, щоб стріляли інші, він не може бути нормальним.

— Они ж под присягой, — винуватими очима глянув на Діда Малюк.

— У мене в Анголі був такий випадок… — знехотя повчально розповів Сергій, — зайшли урядові війська в одне село… Хоча за нашими мірками це й селом назвати складно, так, два десятки мазанок… І спалили його — з дітьми, жінками… каліками… За те, що ті начебто підтримувати УНІТА^[58]… Вони були під присягою і виконували свою роботу, як наказали командири… Коли ми їх наздогнали і з ходу, майже без бою, взяли в полон, ті теж заговорили про «присягу». На що один старий воїн сказав: «Дотримуватись присяги і зловживати нею, це різні речі. Тому у нас ставлення буде до вас як до полонених, згідно женевської конвенції, але виконаємо наказ нашого командира, матір якого ви нині вбили»… — Сергій, задумався, помовчав, пригадуючи ту історію, ті давні запахи, те розпечене сонце.

— І шо? — поцікавився продовженням історії Бача.

— Ми не порушили женевську конвенцію, — зітхнув він якось награно.

— Тю, блядь, дурна історія, — вирішив Бача, — якась скучна і без моралі.

— …Просто коли настала холодна африканська ніч, командир відправив нас усіх спати, а сам залишився їх стерегти.

— І шо? — знову аж скрикнув Бача.

— Капшо, — огризнувся Сергій. — Вранці він сказав, що їх усіх викрали і пожерли леви з гієнами. Ми йому й повірили — Африка, таке там буває часто…

— У нас львов нет, — засмутився чомусь Малюк.

— Та хуй на тих львов, — реготнув Бача. — Главне — кінці вміло сховать. Я так понімаю — в пісок.

— Не знаю, — розвів руками Дід. — Хто ж тобі правду скаже?..

— Вот ми і підійшли досамого інтєрєсного, — повідомив Мишко. — Нині нєскоко сотників мєжду собой домовились, шо хватіт терпіть тітушню, котора нападає на наших. Приїхали фанати з Дніпра^[59] і Харькова, тоже хочуть на цих уродах розім’яться. Кароче, самі потихеньку будемо їх дьоргати. Поки камандаваніє і штаб думу думають, народ іде партізанить. Тіки добровольці. Наш пєрімєтер — гостініца «Україна», улиця Інститутська, Лютеранська, Городецького і торговий центр.

— Корочє, охотимось на тітушню, — аж потер радісно руки Бача. — Я — в перших рядах. То есть доброволець.

До обіднього столу, за яким проходила ця імпровізована нарада, як за командою, посунули Морпєх з Борькою. Морпєх ледь дихав, важко хрипів і задихався, — віддача мортирки, хоч і не поламала ребер, та все ж травмувала грудну клітку.

— Я йду, — повідомив він і закашлявся.

— Нє, не підходиш для такого діла, — вирішив Дід. — Тітушки будуть розбігатись, коли тебе побачать.

— Я такий страшний? — криво посміхнувся Морпєх.

— Подумають, що ти туберкульозник і хочеш їх заразити.

— Да, ти остаєшся, — погодився з Дідом Мишко. — З твоєю одишкою… Єслі придеться убігать от мєнтов, кого народ буде спасать первим? Мене, канєшно, бо я Камандір. Тобі прийдеться оставаться на растірзаніє львам-е-е-е, заплутав мене Дєд со своєй Африкой. На растірзаніє гієнам, тьху, тітухам!

— Так ліпше тебе кинути, Камандір, в тобі живого вєсу сто тридцять кеге, — посміявся Морпєх. — А в мені тільки сімдесят. Кого легше нести?

— Воно-то, канєшно, да. Но я більше сєкрєтів знаю, потому мені в плєн нельзя. Питок не витримаю, все розкажу: як часто міняє батарейки на сцені Руслана, скільки у нас на Майданє туалєтів, з якой періодичністю ходить опорожняться срєднєстатістічєскій майдановєц. Всі сєкрєти видам! І нехай вони іспугаються моїх слов!

— Морпєх… — пояснив Дід. — Просто ти з мортиркою і з Борькою засвічений. А ви ще й на «Груші» нормально так пошмаляли. Тому вам краще до повної перемоги Майдану за периметр не потикатись. Ви бажаний трофей для мусорів…

— Сьогодні артилерія іде в наряд на кухню, — сумно зітхнув Борька.

— І шоб відро олів’є нарубали… стрєлятєлі, — заржав Бача. — Богі войни…

— Всім узять рації, — Мишко виклав на стіл передавачі. — Дєжурна група в палатці на підхваті. Тільки де замєс — самим не влазить, визивать підмогу. Мій позивний — «Первий», остальні — по книзі Дюма «Три мушкєтьора»: «Атос», Партос», «Араміс».

— Нє, я їх путаю, — не погодився Бача. — арахіс, анархіст, каратіст… Я буду «Дубом». Всьо, я «Дуб», — Бача, завжди готовий до «любого кіпєша, кромє польотов на Луну», звівся і пішов на вихід.

— «Дуб» так «Дуб», — знизав плечима Камандір. — Тоді треба видумать новий пароль, шоб між своїми не побиться…

І перша група добровольців рушила на полювання…

* * *

Минулої ночі менти все ж погнали тітушок на майданівців. Декілька груп цих почвар спробували свої сили з боку вулиці Городецького і Інститутської. Вони побили кількох жінок, які несли продукти на Майдан, пограбували ні в чому невинних перехожих, бо вони — кияни, отже «біндєравци»; виловили і відвели в Маріїнський парк більше десяти майданівців. Їхня доля й досі не відома…

Лідери Майдану та їхні посіпаки зі сцени саме закликали не чіпати тітушню, а тих, кого все ж взяли в полон, наказали здавати в комендатуру Самооборони. Зазвичай їх відпускали, навіть не перерахувавши ребер.

— Гуманісти, блядь, — сказав на те Бача і зі своєю невеличкою групою, до якої увійшли Дід і Малюк, зайшов до торговельного центру.

На першому поверсі було тихо, тільки охоронець бару і продавці в магазинчиках.

— Вони-то, еті, шо нас учать як нам не пиздить беркутов і тітушок, понятно за шо боряться, — за власть і за бабло, а ми? — продовжував бухтіти Бача, пояснюючи Діду свою життєву філософію. — Вони потім прийдуть до власті, як ото Ющ, вилізуть нам на шию і ноги звісять. А потом оп’ять нам Яника приведуть, вже в третій раз. А він нам скаже: «Здраствуйтє, а я ваш новий пєрзідєнт». І дасть нам таких дроздов, шо солов’ями запойом. А нам зараз даже уїбати тітушку не розрішають. Я на це не підписувався. Пиздить мразь, так пиздить. Не вони нас должні бить, а ми їх. Я для цього на Майдан прийшов. А нас вже два місяці тримають на прив’язі й танцульки всякі-разні нам показують. З фонаріками.

— Братуха, — погодився з ним Дід. — Це велика гра. Люди, котрі приходять на танцюльки, вони ж нас підтримують. Створюють масовку… Реально тих, хто буде боротися, мало. Такий закон природи…

— Ведуть корові бугая, а зоотехнік нахуя? — відмахнувся Бача. — Щє лисий чорт з мавзолєя^[60] казав, шо рєволюцию в бєлих пєрчатках не дєлають. А нас скоро з такими майданами не то шо в білі перчатки одінуть, ще й падеде заставлять танцювать в балєтних пачках… На барікадах, шоб тітушня з беркутами зі сміху повсерались.

— Тобі це не світить, — запевнив Дід. — На твою божественну фігуру балетної пачки не знайдуть.

— З двох парашутів пошиють, — заржав Бача.

Проводячи таку високоінтелектуальну бесіду, вони звернули за ріг довгого коридору, що вів півколом до виходу і тут, метрів за двадцять, побачили тітушок. Ті стояли біля бокового входу до торговельного центру, збуджено тупцювали на місці та обговорювали якісь свої грішні справи. Мабуть, очікували жертву — випадкових майданівців. Навіть коли б хто давав голову навідріз, стверджуючи, що це не тітушня, йому не можна було би повірити. Це були вони, красіві. Шестеро.

Їх видавав навіть не одяг, а манери: підняті плечі, злодійкувато нахилені голови і погляди, такі… «нам тут всє далжни». Хлопці у спортивних штанах і коротеньких куртках очевидно були спортсменами. Їхні пики не були спотворені надлишком інтелекту, і налаштовані вони були серйозно. Побачивши трьох майданівців, що аж ніяк не вражали спортивними статурами, посунули до них.

Дрібний Малюк жалібно глянув знизу вгору на Бачу, ніби розгубившись. У того, не зважаючи на холод, груди були нарозхрист, ніби він виставляв на огляд свій десантний «тєльнік»^[61]; руки, як у штангіста не сходились вздовж тулуба і були розведені в сторони. Так він і застиг на місці: по-дитячому добре обличчя з ясними голубими очима посміхалось назустріч цим добрим мешканцям Антимайдану. Дід, котрий все це сприйняв по-серйозному, сказав у рацію: «Викликає Дуб. Нижній поверх».

— Ти чьо там, казззьол? — кинувся до нього тітушка.

— Стаять! Е! — підхопили інші, грізно направляючись до цих трьох. — Щяс ми вас убівать будєм, казли майданутиє! Ви чьо тут устроілі, рагулі! Ми с «Аплота»! Блядь, парвьом вас всєх нахуй!

Можливо, тітухи розраховували, що хлопці кинуться навтьоки, але цього не сталось… Вони зачаровано стояли на місці. Малюк глянув на них ще жалісливіше і навіть винувато зробив півкроку назад. Його сумні очі, обрамлені великими темними колами, наче переконували, що він ось-ось заплаче. Мабуть, це ще більше завело тітухів, тому вони пришвидшили крок… Малюк ще раз з надією подивився на Бачу, ніби просячи: «Дядя великий, захисти мене». Але той стояв, посміхаючись на всю свою чималеньку мармизу.

Тітушки за крок до них… Дід став у стійку…

Та враз Малюк підскочив і з розгону 37-м розміром свого кованого черевика, втулив найближчому в голову, крутнувся в повітрі, мов кіт, і красиво, як у кіно з Джекі Чаном, врізав іншому нападнику лівою ногою в горло. Ці нещасні 50 кілограмів вирубали двох бійців «Аплоту» майже вмить. Відскочивши назад, Малюк став у стійку і знову запитально глянув на Бачу, чи він раптом не стане його сварити за це неподобство. Але той був зайнятий, йому було не до педагогіки. Бача бив по-чоловічому чесно, як вчили в сільському клубі після танців — з розгону в вухо. Перший тітушка, котрому він влупив, мабуть, вчився падати в каскадерів голлівудських фільмів. Він так неприродно, але мальовничо легко злетів угору, що падаючи набрав прискорення й пролетів метрів п’ять. Свідомість він втратив ще від удару, тому лупнувся і спиною, і головою об бетонну підлогу з усієї дурі.

Дід навіть дещо розгубився від такого повороту подій, як розгубилися й тітушки. Але в азарті бійки за інерцією мчали вперед, в атаку на «майдаунів». А даремно. Один з перекошеною рилякою все ж вирішив не випробовувати долю і метнувся у ноги Бачі, щоб повалити його, інший спробував ударити його кулаком у голову. Та Бача такими «аплотівцями» явно закусював до сніданку. Він перехопив хулігана за пояс однією рукою, підняв і ним же з розгону прибив іншого, що «пройшов у ноги»^[62], по хребту. «Два в одном», — прогарчав. Обоє, важко хекнувши, розпласталися на бетонній долівці. Єдиний антимайданщик, котрий кинувся до Діда (або намагався обійти його, щоб ганебно втекти з місця побоїща), був звалений ногою в дих. Тут же.

Коли прибігла підмога, диспозиція була такою: Дід і Малюк винувато стояли під стіночкою, споглядаючи як Бача стягував на «малу купу» «аплотовцов». Вони були не те, щоб сконфужені чи контужені. Вони були паралізовані, шоковані до німоти тим, що таке з ними сталось. Тому безвільно дозволяли Бачі тягнути їх за ноги по брудному, закривавленому бетону і кидати одне грішне тіло на інше. Вони навіть не ойкали і не стогнали, хоча там вибитих зубів, зламаних ребер і вивихнутих щелеп вистачало і спонукало до стогону. Вони навіть не намагались пручатися чи втікати. І їх можна було зрозуміти. Це з погляду Діда все було красиво, як в кіно. А з їхнього… Маленький апокаліпсис — тут і вже. Лишнє писнеш — і це жахіття може повторитись.

Коли підбіг Мишко, на чолі свого невеличкого війська, розчаровано запитав:

— Для чого вам ці п’янюги?

— Обіллєм бєнзіном і спалимо к хуям, — заржав Бача.

— Братуха, может, нє нада? — простогнав знизу один із повалених противників.

— Нада, Фєдя, н-нада, — процитував Бача відомий фільм.

«Щось нині в мене забагато кіна, — подумав Дід. — Такого різнопланового, але все кіно з елементами комедії».

…Поки бійці перекурювали на вулиці, прийшли з комендатури Майдану і забрали покалічених «аплотовцов» до себе. Коли хтось з хлопців запропонував до приходу комендатури провчити їх, ну, хоча б переламати пальці на руках або дати шпіцрутенів^[63], Дід сказав:

— Їх і так Бог покарав. Думаю, Бачу з Маленьким вони будуть згадувати у страшних снах і навіть дітей своїх ними лякати.

— І вобше, — погодився Бача, — наше діло не педагогіка. Ми солдати. Дали піздюлєй, враг лежить, більше не тронь його. Нехай об них марають руки в комендатурі…

Схоже, йому стало легше, коли трішки розім’явся, але чомусь зник його веселий настрій і весь наступний час чергування Бача майже не говорив, мовчав. Можливо, щось згадав тоді неприємне. А коли повернулися пізно ввечері з патрулювання, витягнув з кишені куртки ніж і показав Дідові. Це був бойовий ніж феесбешників «Каратель»^[64]. На здивоване запитання Діда, звідки це у нього взялось, Бача стиха пояснив:

— Ти не бачив… Я цього хуя першим вирубав, бо він ішов з ножичком. Ніж серйозний… маркіровочку оцінив? Двухглавий пєтух… І щит з мечем^[65]…

Дід взяв в руки ніж і замислено оглянув.

— Да-а, це цікаво, — погодився і зітхнув. — Але що ти кому тут доведеш?..

— Проти нас работають серйозні люди… Так просто це не закончиться…

— Думаю, не закінчиться… Але є й позитивний момент.

— Ну, і який?

— По-перше, виховний. Між нами кажучи, в «Оплоті» класні бійці, виступають і в змішаних єдиноборствах, і в боях без правил. Думаю, вони охуїли, коли ви з Малюком так їх виклали «вишиванкою» на бетон. Іншим разом вони двічі подумають, перш, ніж кидатися на наших…

— Та да, — задоволено погладив своє пузо Бача. Ці слова були йому бальзамом на душу. — А по-друге?

— А по-друге, після твоєї роботи цей «аплотовєц» явно буде не придатний до служби в ФСБ. Він до кінця життя буде срати під себе, а з морди буде текти слина, як у хтивого гамасєка на прийомі у проктолога.

— Га-га-га! — нарешті розвеселився Бача. — Ето точно. Його кар’єра тут і закончиться, підараса такого… Вот вам і наука від Бачі: нєхуй лізти на Україну!

— Тільки, друже, фігня ці всі «Карателі», — дістав з-за пояса старий добрий багнет до Mauser Gewehr 98^[66] із тридцятисантиметровим лезом.

Бача взяв у руки, захоплено відкопилив нижню губу і покивав:

— А такі да-а… Так кацапи нічого й не навчились дєлать по-людському…

…Після рейду під кодовою назвою «Тьотушки» Мишко виклав на стіл нинішні трофеї: ножі, кастети, травматичні пістолети, різні кийки, шокери…

— Ги, — сказав навіть дещо розчаровано, глянувши на це добро. — І з цим вони хотіли розганять Майдан?! Дебіли. Якщо ми з дерев’яними щитами йдемо на екіпіровану і вооружонну беркутню, то хрєн там ми іспугаємось якихсь ножів.

* * *

Бої на Грушевського точились до 26 січня, коли майданівці вигнали з Українського дому беркутню з вевешниками і стали в ньому обживатись… Цей етап революції став переможним для повстанців. Можливо тому, що не слухали політиків, а самі вирішували свою долю і те, як їм жити і з ким боротись. Запланований розгін Майдану був зірваний і відкладений. Територія, «захоплена» повстанцями в центрі Києва, не мала жодного стратегічного значення. Навпаки, розтягнула їхні комунікації. Зате пішла хвиля повстань у регіонах. Народ намагався брати владу у свої руки на місцях. Створювались загони самооборони. Вони були готові в будь-який момент виїхати на Київ.

Переговори з Януковичем, на які пішли політики, ні до чого не призвели. Склалась патова ситуація. Майданівці потихеньку почали роз’їжджатись по домівках. Більшість з них ніяк не могла зрозуміти, чому не прозвучала команда йти далі? Момент був вдалий для того, щоб узяти владу в свої руки, але його, через «переговорні процеси», було втрачено. Варто було трішки натиснути, і менти побігли б. Частина сотників і Самооборона раптом пішла на повідку у політиків. Наступальний азарт інсургентів вщух.

І головне, чого не сталося… революційна піна не змогла винести на своєму гребені нового лідера. Людини з повстанської маси, котрій би повірили і за якою пішли б усі.

Влада готувалась до нового штурму Майдану. Президент Янукович все ще жив ілюзіями щодо своїх союзників і соратників. Міністр Захарченко потихеньку стягував сили спецпідрозділів МВС у Київ і виводив гроші з України. І не тільки він. Золото та гроші вивозились з України кур’єрами — в сумках і валізах, виводились через банківські схеми… Відмивались, осідали в іноземних банках.

Крали вагонами, вивозили літаками.

А суди були переповнені справами майданівців, котрі хотіли змінити країну. Іноді їм виносились багаторічні вироки… Та частіше до цього не доходило. Озброєні дубеняками загони Самооборони Майдану пікетували суди і прокуратури. У налагодженій системі Януковича і всіх його «папєрєдніків» пішов збій. Мало хто з прокурорів і суддів хотів мати з ними якісь справи. Тим більше активно працювали фейсбук-спільноти, «Диванна сотня». Виробилась ціла ідеологічна лінія боротьби із корупціонерами і прихвоснями влади на просторах Інтернету. Мало кому хотілось бути підданим обструкції у світовій мережі… Тому більшість суддів все ж «обходились» кількома місяцями арешту.

А тим часом у столицю почали таємно прибувати «бійці» псковської десантно-штурмової дивізії. Вони переодягалися у форму ВВ і потихеньку освоювались у Києві. На полігоні у Нових Петрівцях цілодобово вправлялися у стрільбі снайпери «Беркута».

У Москві операція «Весна» входила в «завершальну стадію підготовчого процесу». Крим наповнили «феесбешники» та інша путінська сволота…

Взвод «А» встиг розростися до 40 бійців. Місця в наметі було мало. Спочатку в когось у штабі виникла ідея сформувати на його базі нову сотню, а потім вирішили розбити на два загони і з одного створити спецгрупу. Її керівником призначили Діда. Частина бійців перейшла від нього і перебралась «мешкати» в намет під «Львівську браму»^[67].

Почалися трішки нудні й сонні дні на Майдані — між закінченням епопеї на «Груші» і спробою чергового розгону Майдану 18 лютого.

Білет в оперу

«Кубік» стишив хід і повернув з траси у бік аеропорту. Єгор немов прокинувся. Йому здалось, що він залишає тут, у Києві, в Україні ще якусь важливу до кінця не завершену справу. Наче він кидає тут важливу роботу. Чогось не вистачало. Чогось не відбулося, не сталося… Коли він полетить закордон, цього там він не знайде, йому цього не дозволять. Там будуть уколи, крапельниці, різнокольорові пігулки і розмови з професором Ґаллем. Про дитинство, юність, про море… Фігня така ці розмови. Від них чомусь хочеться плакати, прийти у свою кімнату, згорнутися клубочком на ліжку, так, щоб за спиною була стіна, щоб вона прикривала спину. Жаліти себе та плакати. Довго ридати. Там добре плачеться, не від болю, а від чогось іншого. Так, наче Ґалль пройшовся пекучими словами по твоєму минулому і натиснув на якусь кнопочку, яка вичавлює з тебе сльози. І вони течуть.

Але зараз його чомусь ті розмови Ґалля налякали. Вони такі довгі, такі пронизливі, що влізають до мозку і починають у ньому порпатись, копатись, копирсатись… Він це відчував фізично та боявся цих розмов більше, ніж уколів. І сльози, які після них з’являються, раптом налякали. Відчув себе в цій машині маленьким хлопчиком, що згорнувся клубочком на задньому сидінні й ось-ось розридається. Просто безпричинно… Він не хотів таким бути. Він був чоловіком, бізнесменом і він мав сам вирішувати, плакати йому чи ні, а не слухати когось там, що йому робити.

І Єгор сказав собі, що треба повернутись. Що це — ще раз і все! Останній раз!

— Разворачивайся! — наказав він шоферу. — Я забыл на работе документы, — і до охоронця, який сидів на передньому сидінні: — и придержите этого там… Которого… Ну, ты понял…

Шофер пригальмував перед терміналом «С» і повернув машину назад, у Київ. Охоронець передав у рацію: «Мы возвращаемся на работу. Встречайте».

— Он у вас как, нормальный? — запитав охоронця «оплотовець» Васька Лом, коли дізнався, що Єгор повертається.

— Если зарабатывает и платит нормальные деньги в конвертах, значит, нормальный, — сказав охоронець.

— Так мы ж его уже это… — кивнув на тіло майданівця, що лежало розпластане на долівці. — Как бы, чутка перестарались…

— Сейчас твои дружки нашатыря принесут… — і подзвонив комусь на мобільний телефон: — Чешите сюда с нашатырем, планы поменялись…

— И сколько он вам отстегивает?.. — поцікавився Лом.

— Нормально… Грех жаловаться. Но сопли за ним вытирать приходиться…

— Я так понял, и говно тоже, — кивнув на тіло полоненого.

Вони збайдужіло курили над побитим до півсмерті майданівцем і гуторили про своє. У великому ангарі, що колись мав стати цехом зі збору літаків, було порожньо, холодно, жаско. Гуляли, як хотіли, протяги, через що металеві стіни ангара стиха вібрували, створюючи постійний нудотний гул. Сім’ї Блідих ці приміщення були геть не потрібні, але вони не здавали їх в оренду і не продавали, створюючи видимість великого промислового виробництва. Насправді в робочих процесах на території компанії було задіяно кілька невеликих приміщень, де складувались дешеві товари, привезені з Китаю. Тут на них наліплювались «українські» або «європейські» етикетки і продавались на ринку або постачались під державні програми, тендери і так далі… «В ходу» було все — від ліків до запчастин мобільних телефонів.

Але підприємство позиціонувало себе як «суто український виробник з повним циклом виробництва»… Копійчані вкладення давали багатомільйонні прибутки. Плюс корупційні зв’язки — гарантовано виграшні тендери в кількох міністерствах.

Через кілька хвилин в ангар зайшли Мопед з Логопедом. Охоронець кивнув на побитого до безтями майданівця:

— Надо это чудо привести в чувство.

— А смысл? — не зрозумів Мопед.

— Шеф возвращается. Или передумал улетать, или руки зачесались, — зітхнув охоронець.

— Че, любитель побаловаться? — Мопед з розумінням підморгнув до охоронця.

— Профессионал, — зізнався той з придихом.

— Да знаю, знаю, мы ему в Мариинке приводили людишек на растерзание, — заржав. — Он там такое исполнял… Лютовал, прям, следак Берии в тридцать седьмом году…

Тим часом Логопед приводив майданівця до тями, тицяючи йому під носа ватку, намочену в нашатирі та грубо ляпаючи його по щоках. Нарешті той рвучко вдихнув і відсахнувся від їдучого запаху.

Полонений розгублено роззирнувся і очі його наповнились жахом; пересилюючи біль в побитому тілі, він став панічно задкувати і вперся спиною в холодну стінку. Бранець кидав погляд з одного садиста на іншого, чекаючи розв’язки і внутрішньо готуючись до гіршого. Але цих чотирьох мало цікавило, що відбувається з людиною. Тільки Логопед повідомив бадьоро:

— Красава, еще поживет, курилка.

Лом пхинькнув, сплюнув під ноги та патетично заявив:

— Скажем так, не фартануло уроду… Вот че значит судьба… Шоб знали эти фашисты, как наши пленные мучились в ихних застенках. Зуб за зуб. Око за око. Хай прочухают, шо они пережили! Наш долг отомстить за наших дедов!

— Точно! И за баб тоже, не зря проклятые фашики ебли их на сеновалах, — зі смішком підійшов до Лома Логопед. — Ты прям как на митинге! Но все правильно, все правильно, — навіть поплескав його по плечу.

— Память — это святое, — погодився з ним Мопед, підморгнувши Логопеду. — Мы никому не дадим ее осквернять. Тем более, разным западенцам.

— Я-а-а киевлянин… — прохрипів бранець. — Коренной.

— Ты сука продажная! — гаркнув на нього Лом, заводячись. — Будешь щас у меня скакать тут, как на майдане скакал. «Кто не скачет, тот москаль»… Я москаль, русский я, понял, биндеровская тварь! И русские под вашу дудку скакать не будут! Рожа жидовская! Коренной он. Жид ты коренной!

Він у запалі кинувся до полоненого, але його перехопили, стримали. Бранець перелякано притисся до стіни і скрутився у клубок болю. Лом, котрий азартно рвався до майданівця, але не міг дотягнутися, плюнув у нього. Після цього йому стало легше, і він пафосно заявив:

— Ты мне, сука, еще за Крым дашь ответку!

Враз розчинилися двері, і до ангару влетів Єгор. Він був уже під коксом, йшов, закінчуючи розмову з батьком по телефону і розмахував вільною рукою, наче розминав її перед ударом:

— Забув документи… Зараз буду вилітати… Вже білет до опери замовив, скучив за оперою… Так, Вагнер… Добре… Добре… Передзвоню!

А коли закінчив розмову, бадьоро крикнув:

— Поднимите его, че он развалился, как на пляже! — і рвучко передав мобільний охоронцеві.

А коли бранця підняли під руки і поставили, він з розгону вдарив майданівця кулачком в обличчя. Той різко відсахнувся і безсило впав на бетонну долівку, з розгону вдарившись головою об муровану підніжку.

Єгор, задоволений цим, артистично розвів руки і заявив:

— Вот как надо, пацаны, работать! — і наказав: — Поднимите! Я вам покажу, что значит бить! И как их бить!

Як тільки Мопед з Логопедом нахилились до нього, їм стало зрозуміло, що той уже віддав Богу душу.

— Ну, начальник, ты красавчик, — похвалив Логопед. — С одного удара такого бычару повалить, — і у захваті театрально поплескав.

— Не понял, — розгарячілий Єгор все ще смикався, коротко помахуючи в повітрі руками, як боксер на рингу перед боєм.

— Все, готов майдаун, — повідомив Логопед. — Спекся!

І про всяк випадок перевірив пульс. Пульсу не було:

— Хороший майдаун. То есть мертвый майдаун.

Єгор не сподівався на таку розв’язку. Від усвідомлення того, що сталося, його тіло вкрилось гусячою шкірою, подих перехопив важкий спазм, у грудях щось боляще зіщулилось, обличчя налилось червоною фарбою. З виряченими від переляку очима, він застрашено відступив назад, розвернувся і стрімголов вибіг з ангару. За ним — турботливий охоронець, розчулено примовляючи: «Ай-яй-яй! Ай-яй-яй»!..

— Первый труп, — з розумінням покивав Мопед.

— Отвезем на точку, шоб забрали? — поцікавився Лом.

— Не, полно Автомайдана на дорогах. Машина засвечена. В лесу скинем. Найдут — пусть боятся. Всех майданутых такая доля ждет.

À Paris^[68]

В майданівському «військовому містечку» неподалік стели Незалежності з боку «Львівської брами» облаштувалося кілька повстанських загонів: група поварів з Львівщини — вони навіть збили з фанерок щось на зразок літньої кухні («Кухарі»); група, що постійно займалася заготівлею дров («Лісоруби»), взвод «НКН», взвод «А», комп’ютерний сектор («Ботани»), намет медсанбату («Больнічка»). На цих кількох сотках і так було обмаль місця, та ще й довелось пожертвувати простором, щоб розташувати тут новий намет взводу «В».

Цей намет перекрив звичну дорогу до виходу, тому Діду довелось посваритись з усіма зацікавленими сторонами «містечка», щоб утвердитись на цьому клаптику землі і привчити всіх ходити в обхід. Найневдоволенішим виявився Мишко, бо тепер вибиратися з «містечка» йому доводилось через територію, завалену дровами і дошками, де порядкували «Лісоруби». Мало того, у взвод до Діда перейшли кращі бійці — Борька, Морпєх, Бача і Малюк. З Київради перебралися на «свіже повітря» у взвод «В» також десятеро молодих та рвучких бійців і колишній слідак прокуратури «Матроскін».

Мишко, звісно, був невдоволений «втратою» бійців, тому в перший вечір «розводу», коли вони з Дідом ділили «майно і дітей», сидячи за пляшкою-е-е-е, точніше проводили командирську нараду на двох «за шторкою», він висловив новому взводному все що про нього думав:

— Ду, ди і дадіда. Пдиддів я дадюку у седе да седці^[69]! — він напхав повен рот, тому говорив нерозбірливо.

Мишко цілий день був на виході — пікетували суд, де мали виносити вирок затриманим майданівцям. Коли повернувся, був голодний, як динозавр, і їв із шаленим апетитом, напихаючись свіжими біляшами.

— Не те щоб гадюку… — обурився Дід. — Я б сказав: «гада».

— Добде, гада, — мирно погодився Мишко і продовжив поїдати і випоминати: — Мадо додо, шо я должед одходидь стодоной на удицю чедез завави ддов, ди де й забдав едіду едіднодо вздода^[70]!

— Іскуплю… кров’ю.

— Соплями іскупиш!.. — ковтнув одним мельком півбіляша і провів рукою на накритий Дідом «стіл»: — Думаєш, єслі угостиш мене всякими разним вкусностями з моїми любімими блєвашами, я тобі прощу увод моїх братьєв по оружию?!

— Думаю, да…

— Нє, ну, ладно, така поляна, согласєн, стояща. Блєваші отлічні. Но це только за одного бойца, напрімєр за тебе. Ти ж був моїм бойцом? Був. Ушов? Ушов.

Дід подумав і кивнув:

— Логічно. Приймається.

— Ну, а за каждого слєдующого… По літрухє віскі.

Дід налив у чарки домашньої горілки — по намету розлився сивушний запах міцного самогону — і припросив Мишка випити:

— Віскаря немає, є граппа домашнього виробництва. Смачнюча ж, зараза, як монпансьє.

Того не треба було довго впрошувати. Смикнув не цокаючись і взявся до наступного біляша.

— Ні, так не чесно, — заявив Дід. — За Малюка дам чекуна^[71], бо солдатік хороший, але фактурою не вийшов. Дрібний.

— Тоді за Бачу — мінімум три літри.

З-за шторки обізвався сам Бача:

— А в нас шо, крєпоснічєство не отмінили? А я думав, шо відмінили ше год сто пійсят назад.

— Пєрдатєлям слова не давали, — огризнувся Мишко.

— Хто пєрдатєль?! — увірвався за шторку Бача. — І вобщє: зараз соберу собі свій взвод і буду жить за щьот набєгов на антімайдан і плєнєнія тітушок…

— Тоді сідай до нас, коллєга, — запросив Дід. — Ми тут саме за тебе торгуємось, так би мовити, плюшками балуємось.

— Я бесценний, — заявив Бача. — Поетому лучше й мене покорміть, бо охляну з голоду і не буде вам чим і за що тут торгуватись…

— Та ладно, Бача, брат, не ображайся, ми ж тут усі свої, просто шуткі у нас такі…

— А я, дурак, не поняв? — заржав він. — Все я прекрасно понімаю. Нам нічого тут ділить. Одну роботу робимо.

Розлив «домашню» по чарках. Випили і нарешті Дід повідомив:

— Так, Бача, я мушу відлучитись на кілька днів у справах. Залишишся за мене. Найближчим часом, схоже, тут нічого не намічається.

— О, наконєц-то і я поіграю в камандіра, — круглопико посміхнувся Бача.

Він був абсолютно не амбітною людиною, йому просто сподобалось враз стати командиром. Це приємно лоскотало його глибоко приховане себелюбство. Хоча, що робити з цим щастям він не уявляв. Тому Бача враз став радісним, мов дитина, котрій батьки пообіцяли купити новий вєласіпєд і на честь цього він вирішив поводитися чемно.

— Так шо, — награно розчарувався Мишко, — я на них, на цих пєрдатєлях, навіть по поллітра не зароблю? — і відклав біляш, важко зітхнувши.

— Все це жарти, — посміхнувся Дід. — Але мені справді потрібно на якийсь час виїхати з Києва. А смачненького я вам привезу…

— І куди ти? — перестав нарешті дуркувати Мишко.

— В Париж.

* * *

Дід поїхав у Париж з Тернополя на приватному «бусику». Тут було легше перетнути кордон і не потрапити в руки мусорам, оскільки Західний регіон України «вся президентська рать» майже не контролювала. Загалом дорога з Києва у нього зайняла два дні. Жалій зустрів його вдосвіта на кордоні з Німеччиною, під Страсбургом.

Коли Дід вийшов з мікроавтобуса, Жалій аж відсахнувся, побачивши товариша. Півтори доби в дорозі з роботягами, які їхали на заробітки в Іспанію, остаточно підірвали його здоров’я. Пили вони всю дорогу, немилосердно знищуючи власні печінки.

У Сергія була опухла, неголена пика, червоні очі та помітний тремор в руках. Якщо зважити на вим’ятий несвіжий одяг і нечищені майданівські берци, то вигляд він мав не набагато ліпший від паризького клошара. Та це не стримало Жалія і він обійняв, вітаючись, гостя.

— Як доїхав? — запитав з увічливості.

— Здогадайся сам, — зітхнув Сергій, важко видихнувши перегаром.

Бусик від’їхав, він помахав рукою услід, прощаючись з нещодавніми супутниками-«співпляшниками».

— Нічого, тут відмиєшся, відпочинеш… похмелишся… — підколов Роман.

— Ні-ні, останній пункт, озвучений тобою можеш викреслити з програми. А як у тебе тут справи?

— Схоже, мене знайшли, — зітхнув, — треба перебиратися на інший континент, в Штати, — і запросив сідати в машину.

— Нормально вони працюють, — всівся на переднє сидіння Сергій. — Тільки одне в цій історії мене втішає… Вони менше думають про те, що відбувається у Києві, а більше — про власні інтереси.

— Мене це з одного боку теж втішає, а з іншого — не дуже, бо під ударом я, — посміхнувся Роман, натиснув на акселератор, розвертаючи авто і запитав: — Голодний? Може, пообідаємо десь дорогою?

— Ні, я кимарну трохи, вибач… А поснідаємо вже в Парижі. Не проти?

— У Галі? — з розумінням посміхнувся Роман.

Але Сергій відмовчався, відкинув голову на підголівник і втомлено заплющив очі. Роман важко зітхнув і розвернув машину у напрямку, вказаному на дорожньому знаку «Paris 490 km». Пропустив фуру, що мчала з ракетною швидкістю по трасі, глянув на товариша, як він на це зреагує, але той, схоже, моментально заснув. Він натиснув на «газ» і нарешті виїхав на трасу — рівну і гладку, мов дзеркало. Жалій знову зітхнув, адже йому хотілося поговорити і про Майдан, і про людей на ньому, і про те, які Сергій бачить перспективи цієї революції… Але тому було не до розмов… Роман задумався про своє…

Він був змушений виїхати з України ще до подій на Грушевського. Прокуратура порушила проти нього кримінальну справу і готувала подання на зняття депутатської недоторканності. Пшонка з екранів телевізорів переконував, що це переслідування не пов’язано з політичною діяльністю депутата, а тільки — з кримінальною. Начебто у 2001 році він побив у під’їзді сусідку і відібрав у неї квартиру. Хоча сама жінка не так давно померла в Ізраїлі, а квартиру продала ще перед від’їздом на історичну батьківщину, свідки «побиття» знайшлися. Документи купівлі-продажу визнали не дійсними. Словом, справа була шита білими нитками.

Жалію зовсім не хотілося опинитись у СІЗО, де він міг сам впасти з «висоти власного росту» і «померти від отриманих травм». Насправді під весь цей революційно-майданівський шумок Саша Стоматолог зі своєю компанією планували відібрати у нього прибутковий будівельний бізнес^[72]. Їм не вдалося здійснити це у попередні роки, тому намагалися зробити це зараз. Ні, частину його бізнесу вони все ж встигли «віджати»^[73] ще у 2012 році, але цього їм виявилось замало. Оскільки Жалій позиціонував себе як людина, далека від політики, тому він став зручною мішенню.

Про те, що насправді Роман був одним зі спонсорів Майдану і підтримував радикальні групи молоді, мало хто знав. Тому «сім’ї» здавалося, що саме зараз його буде легко розчавити і «паімєть». Насправді ще влітку 2013 року Жалій перевів свій бізнес і більшість активів закордон. Якщо Стоматолог з Пшонкою і зможуть його «порвати»^[74], то все що їм дістанеться, це порожні приміщення, які він брав в оренду.

Але… Останніми днями Роман відчув за собою стеження. Навряд чи це були якісь спецслужби. Скоріше — люди Стоматолога або ще веселіше… хтось знає про його зв’язки з Майданом і те, кого він насправді підтримує. А підтримував він тих, кого називав «молодими патріотами» і вірив у них… Та зараз у нього навіть закралася прикра думка: «Може, це лапа ФСБ-СБУ? Час такий, що й не вгадаєш, що тебе очікує за поворотом».

* * *

Коли вони заїхали в Париж, Сергій раптом почав так хропіти, аж розбудив сам себе. Прокинувшись, він не одразу второпав, що не в наметі на Майдані і це дає хропака не Бача. Здивовано роззирнувшись, у вікні авто побачив не вбогі майданівські намети, припорошені снігом, не чорну від кіптяви шин землю під ногами і заклопотаних повстанців, а мирне дощове місто, що прокидалося. Сонні ранкові кафе вздовж дороги привітно манили теплим світлом, приязними усміхненими офіціантами, парижанами, які пили першу ранкову каву.

— Добрий ранок, — розсміявся Роман, помітивши, як прокинувся Дід і вражено вибалушується у вікно. — Я подзвонив Галі. Нас очікує розкішний сніданок у центрі Парижа з видом на Muséum national d'Histoire naturelle^[75].

Сергій струснув головою і запитав схвильованою квочкою:

— Чому саме до Галі? Я її майже не знаю. Я бачив її десять хвилин у тебе вдома рік тому… Чому до Галі?

— Ага, а потім півроку прочищав мені мізки, що дуже вона тобі сподобалась і хотів би з нею ближче познайомитись. Ось і познайомишся. Далі все буде залежати від тебе… Ну, і від неї.

— Блін, Ром, ну не в такому ж вигляді! — почав метушливо пригладжувати рукою зачіску, куртку, гладити себе по небритих щоках. Мені хоча б зуби почистити…

— Нормальний у тебе вигляд, бойовий. Вона тут теж не сидить без діла. Збирає допомогу, проводить акції на підтримку Майдану… Бойова дамочка, — тицьнув Сергієві жуйку: — Замість чистити зуби. Термоядерна.

Дід узяв кілька пластинок жуйки і почав агресивно розжовувати.

— До речі, — поцікавився. — А що тебе з нею зв’язує?

— Все просто: гроші. Вона допомогла мені вивести мій бізнес з-під удару. А я вклався в її бізнес.

— Обоє щасливі і задоволені, — резюмував Сергій.

* * *

Галя не зустріла їх на порозі хлібом-сіллю, її самої не було на місці. Зате у вітрині кафе був жовто-блакитний прапор і великі фотографії з Майдану. Їх прийняли два офіціанти із зовнішністю голлівудських зірок і провели до накритого спеціально для них столу. Ця «поляна» була в закамарку зали, далеко від звичайної публіки. Мабуть для того, щоб сонні французи не могли побачити цього ранкового кулінарного божевілля. Це стало б для них справжнім шоком. Бо на сніданок нині були: голубці у сметанково-томатній підливці, вареники з вишнями, картоплею, сиром, лівером, грибами, до них — миска сметани, деруни з грибною підливкою, тонко нарізане сало, оселедець під цибулею, холодець, домашня ковбаса, м’ясний хлібець, хрін з буряком, а в елегантній карафці — спітніла холодна горілка. І звісно — густий узвар. З французької кухні тут були тільки свіжі хрусткі багети.

Побачивши все це ранкове багатство, чоловіки навіть піддалися спокусі відступити і ганебно покинути поле битви. Але у них за спинами з’явилась сама господиня і не те щоб припросила, наказала:

— А-а-а-а! дорогі гості! Я цього свята чекала не менше року! — вона тицьнула їм у боки пальці пістолетом і таким чином спрямувала їх до столу.

Кілька безвільних кроків — і вони за столом. Галя задоволено нависла над ними.

— Ти з нами, — попередив її Роман. — По-іншому ми відмовляємось їсти.

— Так, — погодився з товаришем Сергій і важко зітхнув, поглянувши на карафку горілки. — Бо самі ми це не подужаємо.

Галя всілася поруч із Жалієм і весело глянула на Діда. Вона була ефектною природною блондинкою тридцяти років з різкими карими очима. В цих лисячих лукавих оченятах бігали хитрі бісики. Галя більше десяти років жила і працювала у Парижі, всотавши у себе це місто, його блиск, розкіш, велич, красу. Тому у ній напрочуд гармонійно поєдналась українська врода і незрівнянний паризький шарм. Її точена фігурка гімнастки і «повна пазуха цицьок», чого там гріха таїти, вражали. Мінімум косметики, мінімум прикрас, простенький одяг — потерті джинси, каблук-шпилька, біла блузка з дешевеньким намистом на шиї, легенький французький манікюр і ось вона — королева Парижа за одним столом з ними; вона зійшла зі своєї захмарної величі до цих двох блаженних прибульців з невідомих, забутих країв.

Дід проковтнув слину, чи то вражений агресивною красою хазяйки, чи то враз зголоднів після двох діб на горілці й салі з хлібом. Галя за правом господині налила у чарки горілку.

— Ну що, мої дорогі, мої любі хлопчики… сумую я тут без таких як ви… з України. І поговорити часом ні з ким…

— Ми спробуємо розвіяти твою нудьгу, — запевнив Роман.

— Тоді за зустріч, — запропонувала вона тост, всі випили, і з неймовірним апетитом накинулись на смачнючі страви української кухні, котрі приготував відомий французький кухар арабського походження, випускник львівської «Політехніки».

На якийсь час він теж приєднався до їхньої трапези, випив горілки і закусив салом, порушуючи якісь там мусульманські правила. Сергієві здалось, що при цьому він із насолодою закотив очі. «Ось він — солодкий гріх, — подумав Дід. — Це тобі, друже, не кальян з гашишем курити». Махмуд розмовляв українською з львівським акцентом, при чому типовим саме для львів’янок, з таким… «амплітудним вібрато»^[76]. Схоже, свого часу він користувався популярністю у львівських студенток. Сергій розчулено подарував йому державний прапор. Він розгорнув його і накинув на плечі, як це робили на Майдані в перші дні революції. Повертаючись до роботи, Махмуд побажав смачного і гаркнув: «Слава Україні»! «Героям слава!» — відповіли йому так, що почули в залі та навіть відреагували на це дружніми оплесками. Українська революція і та її гасла були в тренді.

Розмова за столом полилась про Україну, про Майдан, про мусорів, беркутню, про Європу, котра не дуже хоче бачити і знати, куди покотиться Україна, в чиї «дружні» обійми, у разі програшу Майдану. Словом, балакали про те, про що й день у день уже кілька місяців говорили українці по всьому світу і в самій Україні. Перспективи, в принципі, не веселкові. Якщо не буде рішучих дій з боку повстанців, через місяць-другий Майдан просто зникне, розійдеться по домівках.

Але серед розмови хтось зателефонував на мобільний Роману, він попросив вибачення і терміново залишив компанію, сказавши, що повернеться за годину. Година за сніданком з Галкою пролетіла непомітно, а його все не було. На дзвінки він не відповідав. Що ж, буває… У ділових людей свій графік життя.

Сергій з нею на пару спорожнили наступну пляшку горілки й встигли навіть забути про існування на світі такої людини, як Жалій. Галя мала здоров’я важкоатлета і випиваючи, не п’яніла. Діда теж чомусь не брав алкоголь. Вони були скуті, напружені, тем для розмов виявилось мало, тому й більше налягали на випивку. Утім, час було завершувати трапезу, оскільки справа наближалася до обіду…

— А де ти зупинився? — враз запитала вона.

На що Сергій спохопився і лупнув себе долонею по лобі:

— Судячи з усього, під мостом на Сені. Всі мої речі в машині Жалія.

— Можеш зупинитись у мене… — вона розвела руками, наче гостинно запрошуючи, — два поверхи, заміський будинок. Гуляй — не хочу. Тільки я мушу залишитися на роботі. Засиділась з вами-е-е, з тобою. А робота вона така, не чекає.

— Після випитого?!

— Ти забув, що я козачка з козацького роду і можу пить горілку як воду…

— Допоможи мені влаштуватися в готель. Так щоб бачити Париж з висоти. А ще я хочу відіспатись на нормальній постелі, хоча б добу…

— Це добре, що не просиш провести екскурсію Парижем і не бачиш мене у ролі екскурсовода, — вона посміхнулась. — Я б цього точно не витримала.

— Чому?

— Бо в перші роки працювала тут екскурсоводом! Ти не можеш собі уявити, що значить водити групи русні^[77] по Парижу, — аж закотила очі, згадавши ті «золоті» деньки.

— Наші цілі збігаються. Тим більше, я справді вже об’ївся, похмелився і хочу до готелю. В чисте ліжко. Не обов’язково тепле. Але спочатку — в душ.

Галя з розумінням набрала номер, коротко переговорила французькою, а коли закінчила, повідомила:

— Готель “Royal Rifles Paris”, гадаю, тебе влаштує. З видом на Тріумфальну арку, а може й на відому вежу Ейфеля. Ціна у триста п’ятдесят євро не лякає? Може, все ж до мене? — вона навіть якось ледь помітно підморгнула, мимоволі.

Дід дістав портмоне і витяг з нього «золоту» картку, не безгонору заявивши:

— Мої алмазні копальні в Намібії працюють справно…

— Тоді, що називається, на коня?..

Галка підвезла гостя до готелю а сама помчала назад на роботу. Готель був розкішним. Його номер вікнами виходив на Тріумфальну арку. Сергій, увійшовши в номер, враз відчув втому, алкоголь, що не брав за сніданком, зараз чомусь важко вдарив у голову і просто валив з ніг, тому він навіть не приймав душ і впав спати одягненим на таку м’яку, приємну постіль…

Бачелло

Бача нервував. Він звик, що все на світі відбувається наче саме по собі, без його впливу на ситуацію. Як порядний повстанець, він виконував свою роботу на відмінно: ходив у патрулі, наряди, бився з тітушками і мусорами. А тепер від нього стали щось вимагати — складати списки чергувань, посилати людей, щоб ті отримували продукти на кухні, самому ходити на наради. «Возня, карочє, а не служба», — обурювався він через своє нове становище. Але було в цьому й багато чого приємного: можна було послати когось з молодих за куривом в магазин, можна було вирішувати, коли у них має бути обід чи сніданок. Міг собі, коли хотів, піти у намет до Мишка і там «на рівних» з ним поговорити за чаркою про «діла» служби і полаяти вище начальство, що не дає «пиздить мусоров». А ще у нього було найзручніше місце у наметі — подалі від пічки і з тумбочкою, в яку складав трофеї, захоплені в тітушні.

Одного дня всіх командирів взводів викликали до Українського дому на нараду. Був обідній час. У невеликій залі для прес-конференцій місця було мало, душно. Народ зібрався різний і цього народу було достобіса. Більшості запрошених стільців не вистачало. Вони ж з Мишком опинились у перших рядах, коли помітили два вільних крісла. Рвучко рушили туди, розштовхуючи натовп. Хтось на сидіннях залишив білі клаптики паперу з якимись надписами. Вони їх прибрали, не читаючи. При цьому Мишко заявив: «Ти пойняв, Бача, значить розказувать нам будуть щось страшне: оставили бумажки, шоб з перепугу можна було опорожниться і при собі мати полєзну бумажку»… Вони розвальцем гепнулись на легкі алюмінієві стільці, що жалібно скрипнули, роз’їжджаючись ніжками по напільній плитці.

— Мишко, глянь, — звернув увагу Бача. — Большинство тут вже приоділись у камуфляж. При чому у зєльоний або пісочний, как будто щас не зима і ми десь стоїмо в полях або в пустині пасемо верблюжі стада…

— Глупо даже как-то так, — погодився Мишко. — На фонє сірих домов і білих зімніх пєйзажей вони будуть класно виділяться. То єсть для снайперов менше роботи в случає шухєра. Но знаєш, шо самоє удівітєльноє в цій історії?

— Ну?

— Я тоже таку хочу. «Британку»^[78] з карманамі. Удобна ж формєнь, не така як ото ми воювали. Але нам не видадуть таку красоту…

— Почєму?

— Бо рилом не вийшли. Самооборону оділи в «піщанку»^[79], якісь там сотні вже шикують в камуфляжах. А нас, як всігда, оставляють на самообєспєчєніє.

— Да-а-а… — задумався Бача. — І в тітушок немає форми, шоб їх роздіть… і з мусоров не знімеш — протівно ж потім буде людям показаться в таком непотрєбном одіянії. Ментом ще обозвуть…

— До чого ти це все ведеш? — почав про щось здогадуватися Мишко.

— Та єсть в мене один інтірєсний мисль. Можна сказать індєя…

Нарешті у залі з’явилися телевізійні камери, а за ними і політики. Мишко і Бача, виявилось, зайняли місця, призначені для журналістів, але їх це не турбувало. Оператори, які бігали залою і знімали з плеча, часто вихоплювали їх з натовпу. Два здорових дядька з агресивно-лагідними типажами майданівців явно псували загальну картинку. На журналістів вони були схожі мало. Тобто не схожі зовсім.

Та й нарада була пуста, як бубен. Здавалося, що командирів підрозділів викликали для того, щоб вони створили масовку і дізнались «з перших вуст» те, що Інтернет розповів з самого ранку, а саме: «30 січня Парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію щодо ситуації в Україні. Згідно з документом, питання санкцій до української влади можуть розглянути у квітні, якщо в Україні триватимуть порушення прав людини і в разі силового розгону Майдану. Асамблея засудила ескалацію насильства під час протестів, яка призвела мінімум до п’яти жертв. Українську владу закликали вступити у відкриті, чесні та ефективні переговори з опозицією. Росії нагадали про зобов’язання відмовитися від тиску на інші країни».

Коли все це було озвучено з трибуни під радісні оплески присутніх, а журналісти почали ставити запитання, Бача з Мишком перезирнулись, встали і демонстративно посунули до виходу. Десяток майданівських командирів приєдналися до них і теж розвернулись на вихід.

— Блядь, — роздратовано сказав Мишко, — ви чули: «питання санкцій до української влади можуть розглянути у квітні»! Нам шо тут майські празніки встрєчать?!

— Глубоко озабочєна Європа, — пробурмотів під носа Бача, — скоро нас будуть прямо на Майдані убивать, а вони будуть розказувать про переговори і «нєпротівлєніє злу насілієм». Толстовци^[80] хрєнови.

— Бачелло^[81], — звернувся хтось до новоспеченого взводного, — звідки такі знання у релігійно-філософських течіях?

Бача озирнувся і радісно розплився усмішкою, коли побачив хто це сказав — «Італієць», взводний якоїсь там сотні Самооборони Майдану, колишній афганець. Вони обнялись, емоційно плескаючи один одного по плечах і весело скрикуючи: «Бача, брат»! — «Італьянєц, бача»! — «Бачелло»! — «Італія»! Чим привернули до себе більшу увагу, ніж сонні, однотонні доповідачі на трибуні. Спалахи фотокамер навіть на якусь мить перемістили свою увагу на емоційну зустріч давніх друзів.

— А пішли до нас! — запросив Бача.

— А пішли! — погодився Італієць і все ж повторив запитання: — Так звідки такі знання у релігійно-філософських течіях?

— Я ж умний, як Григорій Сковорода, шо на п’ятисотці гривень! — заржав і пояснив: — Та в госпіталі послє ранєнія полгода читав всьо, шо було в бібліотєкі. Того й набрався там всяких-разних глупостєй.

Коли вони опинились у взводному наметі Мишка, за «шторкою», щоб поговорити про діла свої грішні і пообідати, Бача по-змовницькому розповів:

— Работали ми колись тут на стройці в одного гєнєрала. Хуже прапорщика. Пиздив со складов все, шо бачив, і складірував, ну, просто вагонами.

— А чому ви, а не солдати? — здивувався Італієць.

Бача знову круглопико посміхнувся і пояснив:

— Нє, солдати у нього построїли одну дачу, так він там жить не міг — не работала ні витяжка, горіла проводка, текли труби… Словом, солдатіки постарались на славу. Жадний був гєнєралішка — до піздєца. Вот вояки наші йому і отомстили. Поетому рішив він, скрєпя зуб’ямі, нанять профєсіональних строітєлєй…

— І ви йому зробили карамельку? — поцікавився Італієць.

— Тільки обгортку. Остальноє — всьо подлєжит постоянному ремонту. — Но щас не про то… Карочє, у нього такі склади на той дачі, шо душа ридьма ридає. «Британки», «піщанки», «бундесовки», бєрци канадські, світера воєнні всєх стран і народов НАТО.

— Стоп, — не зрозумів Мишко. — А откудова таке щастя у простого украінского гєнєрала? Наши войска вродє би не переходять на стандарти НАТО і дирдову форму^[82] з кірзовими бєрцами в нашій армії какби ніхто не отміняв.

— «Откудова», — знизав плічми Бача. — А откудова я знаю? Знаю точно одно: спиздив десь, де плохо лежало. А може навіть даже харашо лежало собі й нікого не гребло. Не знаю!

— Твої пропозиції? — з розумінням подивився на товариша Італієць.

— Спиздить спижджене, як нас учили класікі: експропріація напиждженого. Хотя в цій цитаті я міг чогось і наплутать.

— А де та дача? Що там з охороною і замками? — поцікавився Італієць.

— А це ми будемо знати, када пайдьом в развєдку! — вирішив Мишко.

— Саме главне, — пояснив Бача, — шо дача на отшибі, подальше от людей. А як нам всьо правільно обтяпать, — подумав уголос, — скаже мій боєц Матроскін. Не зря дослужився в «органах» до майора…

Матроскін, на диво, ані хвилини не сумнівався, грабувати дачу ворюги в генеральських погонах, чи йти «по закону», як навчали з трибуни лідери опозиції. Він вважав, що «всі наші» повинні бути одягнені, як справжні солдати. Це укріплює дух і дисципліну. А ще «ето красіво», — погоджувався з ним Мишко.

— Много там добра? — допитувався Матроскін у Бачі.

— Весь Майдан одіть можна.

— Весь одевать не будем. Оставим часть барахла, чтобы он не вызвал мусоров по поводу ограбления. Кто захочет, чтобы ему задавали лишние вопросы из-за всех этих вещей? Откуда? Куда? И главное: зачем, блядь, столько?!

— Думаєш, він не знайде їм яку сказку росказать? — пхинькнув Мишко.

— Лишь бы нам не пришлось рассказывать сказок следакам, — відказав, зітхнувши, Матроскін. — Сказку про Робин Гудов из Майдана.

* * *

Темного-темного зимового ранку, коли мусорня з гаішниками щойно влягаються спати після нічних патрулювань з затяжними пиятиками… з Новобіличів, що на околиці Києва, виїхав спочатку один мікроавтобус, потім — інший, потім, з інтервалом у три хвилини, — два ланоси. Вони впевнено попрямувала у бік Пущі-Водиці, не переганяючи одне одного, рухаючись акуратно, без поспіху. У цьому досвітньому, туманному мороці поодинокі авто на трасі не привертали увагу. Тим більше, між них вклинювалися інші машини, що їхали у своїх справах.

Вже в Пущі вони заїхали в ліс і зупинились поруч, в одній точці, на березі озера, яке міцно скувала крига. Тут опинилися відомі персонажі: Борька, Морпєх, Бача, Мишко, Італієць, Матроскін і Заумний Днювальний. До них приєднався «Дєсант». За звичкою, всі дістали цигарки і вже чиркнули запальничками, як на них засичав Матроскін:

— Нахуй бля сигареты! Вы че, сошли с ума?! И без того наследили!

Всі за командою, крім Бачі, заховали куриво, а той сказав:

— А мені похуй, я не могу не курить. Покурю і бичок собі заховаю в карман.

— Тоже правильно, — погодився Матроскін, глянув на годинник і сам закурив.

Задиміли з полегшенням й інші. Морпєх, який не курив, нервував:

— Досить вже! Четверта ранку! Часу в обріз! А ви не накуритесь! Командуй, Мишко! Бо в мене зараз мандраж почнеться.

— Мандраж — це нормальна реакція організма на непередбачувані обстоятєльства, — заявив Камандір і теж глянув на годинник.

Він був єдиним професійним офіцером і мав досвід звільнення заручників та боротьби з тероризмом. Тобто умів планувати операції. Принаймні план пограбування розробив непоганий.

— Перва група пошла, — наказав він. — Приготовиться вторій групі.

На лід вибігли і погнали через озеро перші три бійці, перебігли його, заскочили на пристань і розосередились, спостерігаючи за ситуацією довкола. За ними, тягнучи дві пари грубо збитих саней, помчали вперед наступні п’ятеро. Коли добігли, двоє повернулись, тягнучи за собою шнури, якими вони планували туди-назад тягнути завантажені сани в один бік, порожні — в інший.

Та враз зі сторони вулиці долинули окрики, лайка. Розібрати було важко, але майданівці навіть не насторожились, оскільки знали: це «хуліганить» Малюк з «молодими» під воротами генеральського маєтку. Відповідно плану Камандіра, вони, за легендою, так відзначали День бармена. Саме День бармена, бо у Мишка в календарі це свято чомусь було виділено червоним. Щось важке гучно гримнуло у потужну залізну браму. «Почали», — командував Мишко.

Всі одягнули «балаклави» і кинулись до складу, що стояв ворітьми до озера. За парканом, схоже, вирували пристрасті, бо до розборок приєдналися охоронці. Вони щось верещали, погрожували, хтось шмальнув із газової пукалки — звук тихим хлопком дійшов до майданівців. Але не налякав.

Грабіжники оцінили невелике подвір’я перед пристанню. Воно було добротно вичищене від снігу, тому вони не могли залишити виразних слідів. Мишко задоволено кивнув, мовляв, почали. Четверо кинулись до складу, двоє залишились пильнувати біля саней.

Бача, на пиці якого балаклава так розтягнулася, що репнула на маківці і з неї стирчав жмут короткого сивого волосся, підійшов до воріт складу і оцінив замок. Замок був з вигляду міцний, амбарний. Але, схоже, китайського виробництва. Скупий генерал, на щастя, і на цьому зекономив. Заумний протягнув Бачі ломик з функцією цвяходера.

— Хуйня, — відмахнувся від нього Бача, взяв колодку в руки і миттю скрутив її.

Відтягнув засув і тихо притримуючи, розчинив стулки дверей.

«Ха-а-а-а!» — вирвався у всіх присутніх Робін Гудів придих захвату. Склад, що міг умістити у себе два танки з трубами для переходу під водою, був до верху забитий добром. Все було акуратно упаковано у великі мішки з маркуванням NATO і описами розмірів та виду одягу. Це — зліва. Справа — мішки з крупами, ящики з тушонками, сотні банок із салом, повно інших продуктів на стелажах.

— Погнали, — прозвучала чиясь команда, і хлопці приступили до роботи.

Пакунки з речами переносилися до пристані, вантажилися на сани. Сани шнурком перетягувалися на інший бік озера, там перевантажувались у машини і так кілька разів. Скоро з «того» берега рацією попередили, що більше немає куди вантажити. Але, в пориві азарту, вони все ж нахапали тушонок, кілька мішків круп і довантажили це на сани.

— Аут, — скомандував Мишко і передав рацією Малюку: — «розход»!

П’яний галас біля брами поступово почав затихати. Бача зачинив двері комори, акуратно повішав на місце колодку. Остання партія награбованого добра на санчатах їхала на той берег, а вони, кожен тримаючи по доброму баулу на плечах, бігли услід, не озираючись.

Скоро команда опинилася біля машин. Дєсант з Італійцем були захекані, аж мокрі від поспішної роботи. Такі самі захекані та змокрілі пригнали й бійці з генеральського маєтку і довантажили авто. Так, що місця залишилося тільки для водіїв.

Мишко глянув на годинник і констатував:

— Вся операція зайняла двадцать три мінути. Но тепер вопрос: як добраться домой, то єсть на Майдан?

— Веземо все до Кекса на Оболонь, як домовлялися, — нагадав Морпєх. — Там перевантажуємо і потихеньку будемо завозити на Майдан.

— Да, — погодився Матроскін. — З такими пакованами можем не прорваться на Крещатик. Тем более, скоро рассветет. И мусора повыползают на службу.

— Тода так, — вирішив Мишко, — воділи — по коням, і до Кекса. А ми партізанскімі тропамі будемо пробиратись в Київ. Тєм болєє, — витягнув з-за пазухи плескату пляшку, а з кишені кульок барбарисок, — время скоротать є чим. І саме главне — замєтьом сліди, спалимо наші санчата.

— Вот это — Командир, — захоплено поплескав по плечу Мишка Матроскін, — настоящий Командир. Знает, что бойцы должны снять стресс после дела… Тем более утренний трамвай на Подол будет только через час двадцать минут.

— А мы? — розчаровано зітхнув Дєсант.

— Розрішаю це зробить у Кекса в гаражі, — сказав Мишко. — Тєм болєє, шо я грузанув у твій ланос два ящики харошей гєнєральской водкі і ящик прекрасного, — прицмокнув язиком, — монпансьє барбаріскі.

Бача, що за останню годину встиг скурити чи не пачку цигарок, після пробіжки важко відсапувався і далі курив. Він був веселий і готовий до нових пригод.

— А что хоть за генерал, откуда? — раптом поцікавився у нього Матроскін.

— Вевешнік, ну, з емведе, мусор, — ще більш радісно повідомив Бача.

Йому було приємно пограбувати ментовського злодюгу.

— Йоб твою мать! Бача! — майже в один голос промовили майданівці.

— Бачелло, твою мать! — закотив очі Італієць.

— Дьору! — дав команду Мишко і грабіжники поспішно залишили місце дислокації, згідно щойно затвердженого плану.

Світало. Пішов сніг, густий, не лютневий, він приховував, замітав сліди. Останній сніг цього року… Це втішало Робін Гудів, котрі встигли спалити санки і добряче почаркуватись. Вони їхали в такому романтичному трамвайчику №12^[83] назустріч новим майданівським пригодам. Календар показував 3 лютого.

Витвір мистецтва

Єгор ніяк не міг зрозуміти, чому ці тупі недонімці, ці австріяки, підтримують майдан. Дурна нація, не розумна. Та всі європейці тупі, — думав він, сидячи в «Cafe Mozart» і насолоджувався неймовірною ароматною кавою, з високою густою пінкою. Смакував гарячим штрудлем, який так апетитно можуть приготувати тільки тут, в столиці Австрії і подають його з ніжним вершковим морозивом… А ще у Відні неперевершене повітря. І архітектура. І вода, що подається в крани просто з гірських джерел… Але духовності мало, чогось не вистачає такого… От, щоб душа розвернулась! Але гер Шранке, з яким у нього була тут зустріч, не давав йому зосередитись на власних думках. Він або говорив з кимсь по мобільному, або знову й знову повертався до Ukrainische Revolution^[84]:

— Ваша революція, — натхненно розповідав йому гер Шранке, зі смаком попиваючи віденську каву (кожен ковток він запивав холодною водою). — Ваша революція — це щось надзвичайне, вона немає аналогів. Це справді народна революція! Люди настільки організовані, ніби працьовиті терміти! Я вражений, гер Блідий. Вражений вашими українцями до глибини душі!

— Так, — охоче погодився Єгор, а сам подумав: «Бля-а-а-а… і цей туди ж… Як вони мене всі дістали з тим майданом…», але награно радісно посміхнувся і повідомив: — Наша сім’я теж багато допомагає цій революції. Ми хочемо змінити країну. Хочемо, щоб наші люди жили не гірше ніж в Австрії. Щоб просто могли достойно жити. Ця корупція, гер Шранке — жахливе явище, що передалося нам від радянських часів і зараз всяко підтримується Путіним…

— О-о-о! — Шранке відкинувся на спинку стільчика. — Ви навіть не можете уявити, наскільки ми вас розуміємо! Путін і сюди запхав свої лапи. Платить нашим лівим… Це мерзота. Ми такого не сприймаємо. Україні потрібно раз і назавжди покінчити з тим ганебним москальським минулим.

— Залишилось недовго, — запевнив Єгор, — головне, щоб нас підтримала Європа…

— У мене є зв’язки в нашому уряді, і я знаю настрої міністрів, федерального канцлера… Ми підтримаємо Україну. Головне, щоб ви стали на шлях реформ. Не боялись ні геїв, якими вас лякають з Росії, ні змін у законодавстві та не боялися покінчити з корупцією. Не можна зупинятись. Шлях, який пройшла Європа за тисячоліття до демократії, прав та свобод людини, вам потрібно пройти за дуже короткий період.

— А я проти геїв, — несподівано заявив Єгор. — Мені вони не подобаються. Це мерзота. Особливо всі ці їхні паради.

— Толерантність, — повчально виголосив Шранке. — Ось що таке демократія. Терпимість до чужих недоліків зокрема. Відверто кажучи, мені теж вони не подобаються, але я поважаю чужий вибір.

Взагалі, Єгор з ним зустрівся, щоб обговорити купівлю картин, які він хотів придбати у Шранке, але той, завжди лаконічний і діловий, нині почав ходити колами.

— Все ж я б хотів повернутись до нашої справи, гер Шранке… У мене нині тут ще кілька зустрічей…

— Так-так, пробачте… Заговорився. Отже, ви хочете купити п’ять картин «старих голландців» і роботи німецьких художників двадцятих-тридцятих років… Гітлер, до речі, обізвав їх картини «дегенеративним мистецтвом»…

— Так, саме так. Є якісь проблеми?

Шранке зробив паузу, ковтнув кави, запив водою і продовжив, немов ішов по тонкій кризі:

— Ринок мистецтва дещо обвалився, і у нього не ліпші часи…

— Тобто ціни знизились?

— Йдеться не про ціни… Чи бачте… Інтерпол зараз надто прискіпливо перевіряє походження грошей зі Східної Європи, особливо з України. Ми не хочемо мати проблеми: щоб раптом моя фірма не опинилась у центрі скандалу, пов’язаного з відмиванням грошей… А ваше ім’я останнім часом тісно пов’язують з прем’єром Азаровим…

— Він уже кілька днів як не прем’єр, — насторожився Єгор.

— Наскільки я розумію ситуацію, він все ще не передав повноважень. Нового прем’єр-міністра в Україні немає… А шальки терезів з цією революцією можуть хитнутись, куди завгодно… Он, ваші земляки кілька днів тому вже пікетували маєток Азарова у Відні^[85]. А Європа на все це дивиться з цікавістю і розумінням. Принаймні Німеччина і Австрія.

Єгор густо почервонів:

— Я був вашим надійним партнером упродовж останніх десяти років, і ви раптом підозрюєте мене в якихось корупційних зв’язках?!

Лице Шранке якось миттєво скам’яніло і він різко сказав:

— Ваші друзі в Україні іноді люблять похизуватися своїми придбаннями антикваріату. Інтерпол це дуже ретельно відстежує. Хоч неможливо нічого довести, все ж виникають підозри. Наприклад, що ви займаєтесь придбанням картин для можновладців, які в такий спосіб через вас відмивають гроші.

— Гаразд, я пораджу своїм друзям поводитися скромніше і не показувати свої колекції стороннім особам.

— Це по-перше, гер Блідий… — продовжив холодно Шранке. — А, по-друге, картини за даним списком ми зможемо продати вам тільки у випадку, коли ви надасте документи про повну легітимність грошей, якими ви оперуєте. В попередніх паперах надто багато проходжень і офшорів.

— Але ж все пройшло нормально…

— Тоді, але не тепер. Часи трішки змінились. Зважте: у вас іде революція. І не виключено, що скоро Янукович з Азаровим й іншими персонажами будуть втікати з награбованим. Вони, до речі, скажу по секрету, вже виводять з України кошти… Є така у мене інформація… І тоді може вилізти багато неприємних для нас з вами моментів… А цього не потрібно ні мені, ні тим більше вам, з вашими маєтностями в Австрії…

Шранке допив каву, встав з-за столу, кельнер подав йому пальто і капелюха. Він одягнувся під роздратованим поглядом Єгора, обличчя якого аж налилось бордовою фарбою. Шранке ввічливо вклонився йому, сказав з усмішкою: “Auf Wiedersehen”^[86], і, спираючись на піжонський ціпок із золоченим набалдашником, вийшов з кафе.

— Гівно! Ненавиджу геїв, цих підарасів, — чомусь пробурмотів собі під носа Єгор, продовжуючи навіть із собою спілкуватися німецькою. — Якщо я зараз не проверну цю оборудку з картинами… втрачу десять мільйонів…

До нього підійшов кельнер і запитав:

— Вибачте, мені здалось, ви хочете щось замовити?

— Ні, немає проблем. У мене тут ще одна зустріч… Хоча… принесіть мені… м’ятного лікеру…

Ось тобі й толерантність — думалось Єгору. До підарасів є терпимість, а до людей, котрі вміють заробляти гроші, немає… Парадокси гейропейської світової системи…

Чомусь він не хотів вірити у те, що Шранке ось так просто відмовиться від грошей, які Єгор може заплатити за картини. А це — плюс 10 відсотків до ціни. Як колись божевільні «нові рускі», платили шалені гроші за все, що бачили, так і тепер українські можновладці, напередодні грандіозного шухера, скуповували нерухомість, антикваріат. Але саме про це Єгор чомусь не подумав. А подумав про «всує» згаданого Азарова…

Зараз він розізлився на нього через те, що той десь «засвітив» картини, які Єгор для нього купував, а тепер ще й подав у відставку, руйнуючи їхні спільні плани. Справа в тому, що 3 роки тому вони з батьком вирішили передати Азарову 25 відсотків акцій компанії за обіцянку вивести їхнє підприємство в монополісти на постачання в Україну кількох типів стратегічних матеріалів, зокрема запчастин до військового обладнання і їх виробництво. Азаров на першому етапі, щоправда, виконав свою обіцянку. Спочатку поставив свою людину керівником новоствореного об’єднання Державних підприємств (ОДП), котре займались ліцензуванням виробничих процесів цих матеріалів, дозволами на їхнє виробництво і продаж, перевірками якості, дотриманням ISO^[87]… І новий директор ОДП, повністю контрольований прем’єром, просто паралізував роботу багатьох виробників і постачальників. А для Блідих відкрилась дорога до монополії… Вони вже навіть почали вибудовувати грандіозні плани щодо скупки провідних заводів України… Паралельно, через лобіювання певних законів у ВР, вони блокували допуск на ринок закордонних аналогів… Тендери, що проводили міністерства, закривались у більшості на структурах інвесткомпанії «Троєщина».

Тоді здавалося, що «донецькі» прийшли надовго і всерйоз, але тепер… Хто знає, що буде з ними. Вже й Коля Бімба подав у відставку. Поки що це теж ще нічого не означає і нічим не загрожує — ОДБ під контролем… президент залишається на своїй посаді… А ось те, що навіть легковажні австріяки стали остерігатися вести справи з командою Януковича… Це справді насторожувало.

Що робити далі, Єгор зараз просто не уявляв. І мова не про бізнес і не про мистецтво. Його думки чомусь безсистемно скакали з одного на інше. Повертатись у клініку не хотілося. Йому надокучили балачки професора Ґалля. Від уколів і крапельниць на тілі залишались прикрі болючі синяки. Залишилося пройти ще три дні лікування, але… Не сьогодні. Треба просто відпочити. Відпочити від нудного відпочинку й лікарні.

Офіціант приніс м’ятний лікер. Спробував. Солоденький. Тут навіть пилося легко, не так як у Києві. Алкоголь не товк у голову і не вирубав. А ще тут не було надокучливих охоронців, які виконували роль мамок, няньок і шпигунів батька. Щодо розваг… все вирішували гроші. Все! Справді ніякої духовності.

Нарешті в кафе зайшов розв’язний тип із зовнішністю… Вузенькі штанці з широким ременем та великою пряжкою, куца курточка, сам худючий, засмагла пика, веслом борода… здається, він трішки з домішком арабської крові… «Симпатичний… — подумав Єгор і спохопився: — От блін, знову ці геї»…

Тип сів до столу і замовив каву. Поклав перед Блідим планшет; охоче пояснив:

— Хлопчики всі чисті, порядні… Австрійці. Ваших брудних слов’ян немає. Ні росіян, ні українців, ні сербів, ні босняків…

Єгор проковтнув хтиву грудку, що стала поперек горла, і став з цікавістю переглядати фото хлопців на планшеті. Русих австрійців, якими можна було собі уявити мешканців Відня, на фото не виявилось взагалі. В більшості — чорняві юнаки із центральної Азії та Близького Сходу, студентського віку…

Нарешті Єгор зупинився на одному і показав пальцем: «Цього».

— Гарний вибір, — похвалив сутенер. — Триста євро година… Готель оплачуєте ви. Бажано гроші наперед.

Єгор враз чомусь зам’явся, але сутенер запевнив:

— Повірте, цей хлопчик, як витвір мистецтва… Він таке витворяє у ліжку… — прицмокнув губами… — Не пошкодуєте. Ви ж знаєте, я вам ніколи не підсовував поганий товар, — і повторив: — а це — справді витвір мистецтва.

Єгор знову проковтнув хтиву грудку у горлі, зі згодою кивнув і звернувся до кельнера:

— Замовте, будь ласка, таксі. І спакуйте з собою моїх улюблених тістечок, а також пляшку лікеру «Гальяно».

Офіціант із розумінням кивнув.

Тріумфальна арка

Сергій прокинувся через те, що на нього хтось пильно дивився. Його рука мимоволі ковзнула під подушку, але там нічого не було — ні ножа, ні кастета, ні бодай уламка арматури. Він різко розплющив очі і побачив, що поруч з ним сидить Галя. Вона влаштувалась на стільці, якось замилувано розглядала його і посміхалась.

— Ти не зачинив номер, — пояснила, як опинилася тут.

— А я забув, що в Парижі. Знову думав, що на Майдані. Мені цей Майдан, схоже, буде довго ввижатись.

— Таке буває, коли тобі або дуже добре, або дуже погано… Мабуть, тобі на твоєму Майдані дуже добре.

— Мені там добре, бо я знову в боротьбі… Мабуть… — підвівся і сів на ліжку Сергій. — А може у мене там багато пригод, як це було давно, коли я був молодий і красивий. Наче друга молодість… А ти давно тут?

— З півгодини…

— Чому не розбудила?

— Я давно не бачила, як сплять чоловіки.

— Знайшла на що дивитись! — реготнув Дід. — Скручений дядько в брудному одязі, котрий упав на ліжко п’яний як чіп? Це картина на яку варто дивитись?

— Ні, ти спав, як дитина. І мені стало затишно… Тепло якось так…

— Ти не одружена?

— Я вже багато років сама… — зітхнула. — З моїми чоловіками не вдалося прижити діток… Тому одна.

— Ти ж зовсім молода… — здивувався він песимістичним ноткам в її голосі.

— Я любила свого останнього чоловіка. Він був набагато старший від мене, на тридцять років. Помер два роки тому. Але він був справжнім мужчиною. Таких зараз Бог не створює… — посміхнулась. — Або у мене вичерпаний ліміт на справжніх.

— Вибач, — Дід встав з ліжка, — я навіть не уявляю, що маю тобі сказати на те. — Єдине що знаю твердо: мені потрібно в душ. А що найгірше, я навіть не маю у що переодягнутись. До речі, Роман не з’являвся?

— Дзвонив, у нього термінова зустріч… Просив, щоб я тобі купила білизну, мобільний, парфуми…

Вона кивнула на пакет біля дзеркала.

— Дякую. Це саме те, що мені просто необхідно, — роззирнувся, глянув на годинник. — А ти поки замов нам в номер обід. Щось я зголоднів…

— Тю на тебе, — образилась Галя. — Я ж українка, шинкарка, так би мовити… Гадаєш, я ось так прийшла до тебе з порожніми руками?

— Ого! Це виглядає так, наче ти торуєш дорогу до мого серця через шлунок, — спробував пожартувати.

— Тут така справа: — посміхнулась кокетливо. — З одного боку залишились продукти з нашого сніданко-обіду… Мій шеф-повар так наготував, ніби думав, що у нас невеличке весілля… Не пропадати ж добру? З іншого… Якщо пощастить заарканити непоганого мужичка, то чим погано? Тим більше, продуктами не першої свіжості. Економно… Ну, а далі — як пощастить.

— Ні, зовсім не економно, назву це своїм іменем: «меркантильно», — награно скривився Сергій і посміхнувся. — Але прагматично. Приймається.

Він узяв пакет з білизною і пішов у душ.

Вода спочатку вдарила холодними колючими голками в тіло. Потім, нагріваючись, стала приємно зігрівати, гладити, заколисувати, пестити.

Тихо скрипнули двері у ванну — протяг доніс пряний запах її тіла і парфумів. Холодні руки обняли його з-за спини і дряпнули по грудях маленькими гострими нігтиками. Тугі дівочі перса гаряче притулились до його попереку. Без каблуків вона була такою маленькою… Галка пригорнулась до нього так, наче чекала цієї миті все своє життя. І тихо застогнала, втягнувши повітря зсудомленим пристрастю горлом. Вода лилась, зігрівала душі, тіла, наповнювала парою лазеньку, пара, насичена їхніми флюїдами, паморочливо лоскотала подих…

Скільки вони так простояли?.. Наче вічність. І все стало так просто, так зрозуміло і так однозначно: він, вона, Париж…

Вони лежали на величезному ліжку з вікнами у Всесвіт. Десь унизу була Тріумфальна арка, залита вогнями міста, суєтні натовпи туристів, роззяв, маленьких паризьких авто. Густі сутінки прорізали колючі вогники вікон далеких і близьких будинків. Дуга світла, котрим палав вечірній Париж, здавалась аурою, що захищала це місто від мороку ночі. Хоч ніч насідала, навалювалась, але не мала змоги її прорвати, розчавити і поглинути це місто.

В номері був розгардіяш, ніби після гучної студентської вечірки. Закуска, тарілки, чарки, пляшки на столику і довкола нього. По всій кімнатці — фрагменти її одягу, подушки, покривала…

Галя дрімала так мирно і спокійно на його плечі, наче ще недавно тут не вирували любовні пристрасті двох спраглих кохання людей. Сергій дивився у стелю, дивуючись з того, що ще кілька днів тому він керував боями на Майдані, вів на штурм беркутні загони обгорілих, закіптюжених бійців, стріляв з ракетниць, кидав коктейлі «Грушевського»… І тут же, відбігаючи до готелю «Дніпро», вів переговори з питань свого бізнесу, спілкуючись português, afrikaans^[88]; домовлявся з друзями, щоб ті підвезли шини на Майдан, пальне, продукти, брикети для пічок… Потім — короткі сни у переповненій палатці. Втома, хропіння, холод… окрики поранених в операційному наметі поруч, інформація про «двохсотих». Бруд. Жах. Чутки… Різні: про те, що вже десь висадилась ростовська десантна бригада, що беркутня іде з боку Бессарабки… І сни… тривожні.

Галя враз прокинулась, ніби їй самій приснився тривожний сон. Поцілувала його в щоку, погладила теплою долонькою по волоссю і сіла на ліжку, спершись на подушку.

— Затишно так, романтично… незвично, — промовила. — Зі мною такого ніколи не траплялося. Тут класно, тут я справжня, така як є… немає жодних зобов’язань, є лише ми, — повела рукою по різьбленому бильцю спинки ліжка. — Ніби час застиг…

Рука пробігла по тиснених квітках шпалер, по тугому накрохмаленому простирадлу, ковзнула по Сергієвому плечу, зупинилась на старому шрамі, спробувала його рубець на дотик.

— У тебе на тілі багато шрамів. Звідки? Розкажеш?

— На душі їх ще більше, — спроквола посміхнувся. — Просто їх побачити важко.

— Вони тебе прикрашають. Я поцілую зараз кожен твій шрамик, такий милий…

Вона нахилилась і припала губами до рубця на плечі.

— Не треба їх цілувати. Іноді вони ще досі болять. Та й є інші місця, більш приємні для поцілунків.

Проте вона не відступала і цілувала сліди його давніх поранень. Її поцілунки залишали на тілі ніжні оманливі сліди. Та враз зупинилася, відкинулась назад і сказала:

— Все брехня… Жінки не люблять манірних чоловіків, качків…

— До чого це ти?

— Так, в голові крутиться-колотиться різне… — відкинулась назад, сіла, поправивши подушку під спиною. — Головне, щоб у чоловіка був стержень, основа, дух. А ще запах. Не знаю, відчуває хтось чоловічий запах так, як я, але я чую справжнього самця, воїна на відстані, ніби самка якогось неандертальця. Мабуть, у мене є ці гени дикої жінки-мисливця…

— Ну, фактурою ти не вийшла. Ти надто витончена для тієї породи…

— А ще мені подобаються чоловіки, здатні на справжні вчинки, — пропустила повз вуха комплімент. — Ти такий, ти можеш, це написано у тебе на тілі й на чолі… То як, — посміхнулась хитрими своїми оченятами, — розкажеш?

— Лисичка-сестричка, — посміхнувся Сергій і всівся біля неї. — А ще ти забула сказати, що чоловіки, до всього, великі діти, які люблять, щоб їх хвалили, гладили по голівці і давали смачні цукерочки…

— Ні, я це завжди пам’ятаю, Вовчику-братику, але зараз я з тобою щира. Ти мені подобаєшся. Ще рік тому, коли ми познайомились у Романа, ти мені став симпатичний…

— Ось так безглуздо ми втратили рік… — скривився Сергій, чи то іронізуючи, чи то жартуючи.

— Отже… Твоє життя…

— Моє життя, — замислився він. — Моє життя заплуталось у павутинні доріг, у війнах, пригодах, революціях… Я боєць, мені подобається бути бійцем… Мені подобається цим жити, дихати повітрям ризику і небезпек… Ти просиш розповісти про мої шрами… Вони банальні — кулі, міни, гранати… Бог мене милував, посилав випробовування, але не каліцтва. Тому я досі живий. І сподіваюся прожити ще не рік, не два… А все що стосується мого життя, то пригоди голлівудських персонажів — дрібниці у зрівнянні з моїми.

— І це правда? — її хитрі вічка з недовірою звузились.

— Не знаю, — усміхнувся Сергій. — Я вже не знаю, де я вигаданий, де реальний. Мої мрії, фантазії, сни, марення і дійсність настільки туго переплелись із лицедійством світу, сценографіями вулиць і доріг…

— Ти ще й поет.

— Трішки. Просто мені справді немає чого розповісти. Банально і навіть примітивно. Війна і пригоди насправді не бувають красивими. Це труд, бруд, біль і піт. І небезпека. Часом — з повними штанами адреналіну.

Галка задумалась, помовчала.

— До речі, про штани, тобто про одяг… — враз сказала вона. — Хочу шопінг.

— Я? З тобою? По магазинах?!

— Це теж пригода… Для чоловіків — це навіть не пригода, а подвиг! Потім хочу в ресторан. І танцювати.

— Ну, я навіть не знаю… Я не маю у що одягнутись, — спробував відмазатись.

— «Хочу шопінг» — ці слова були ключовими, — хитро посміхнулась Галя.

— Як я одвик від «людського» одягу… На мені як не форма різних країн і народів, то шахтарська роба, то джинси з футболкою…

— Іноді треба себе побалувати… То як? Вперед, до подвигів у нічному Парижі?

— У мене є вибір?

— Ні.

— Ні найменшого?

— У тебе яке військове звання? Солдат?

— Ну, так.

— Що за «ну, так»? Треба відповідати: «Так точно!» Я, до твого відома, сержант медичної служби. Тому, солдатику, вперед… Виконуй накази старшої за званням.

— Так точно! Дозвольте п’ять хвилин на збори!

— Я ж дівчинка, мені потрібно хоча б десять хвилин…

І через десять хвилин, які тривали годину, вони нарешті пірнули у нічний Париж, де вирувало свято життя…

* * *

— Мені потрібна зброя, — сказав Сергій, коли Галя подала йому тремтячими руками ранкову каву.

Вони повернулись із нічного клубу вдосвіта до неї додому і попадали спати просто у вітальні. А коли прокинулись і вона зайшла у Фейсбук, то отримала листа від Романа: «Я должен срочно отдать документы на фирму. Принеси мне их на квартиру в Сен-Дени».

Галя перелякано підскочила на стільці та побігла будити Сергія:

— Жалій написав мені російською!

Дід не міг второпати, чому це її так сполохало:

— Ще один запроданець…

— Та ні! Ми домовились: коли він пише російською, у нього проблеми. Такий сигнал небезпеки.

— Так! — зірвався з ліжка Сергій, струсну головою і зробив кілька кроків по кімнаті. — Так! Він мені казав, що його начебто знайшли люди з Києва… Але ми з вашими сніданками не могли нормально поговорити…

— Це я винна?! — обурилась Галя. — Винна, що ви не порозумілись за три години дороги від Страсбурга?!

— Зроби мені каву, — буркнув він на те. — З ким він учора зустрічався? Ти щось про це знаєш?

— Здається — з адвокатом. Він сам з України, вів тут його справи. Але після того, коли ти вже ліг спати в готелі, Роман відзвонився і сказав, що ввечері сам до тебе заїде. Потім з ним зв’язок зник і досі не з’являвся, — про всяк випадок глянула у мобільник, але повідомлень від оператора, що він з’явився в мережі, не було.

Розповідаючи це, Галка у поспіху стала варити каву і готувати сніданок — грінки, варення, мед, масло, кілька видів сирів, круасанів, булочок; на сковорідці зашкварчали яйця. У Сергія від здивування аж витягнулося обличчя:

— Галюня, кава, це просто кава. Без молока і цукру. Щоб ложка стояла.

— Вибач, це навіть не для тебе, я коли нервую, мені потрібно щось робити: готувати їсти, потім все це поїдати… Я так заїдаю стрес… — її справді лихоманило від хвилювання.

— Дивно, що в тебе фігура як у школярки…

— Я майже ніколи не нервую, — вона подала йому тремтячими руками каву. — Це зараз таке зі мною.

— Мені потрібна зброя…

— Де ж її взяти?

— Поговори з Махмудом, може, він у своїх земляків щось дістане…

— Та не всі араби терористи… Ні, ти що, не буду я з ним говорити.

— Може, знаєш якусь руску бандоту, що залишилася тут з дев’яностих?

Галя на те заперечливо похитала головою і розвела руками.

— Тоді я поговорю з Махмудом…

— Ні-ні-ні! Я забороняю! Стоп, — враз спохопилася. — А що тобі потрібно? Мій чоловік мав колекцію шабель, якихсь середньовічних сокир, мечів…

Сергій покрутив головою, нарешті помітивши на стінах вітальні картини старовинних майстрів, давні дерев’яні меблі, навіть на кухні — повно антикварного дріб’язку. Власне і сам будинок був із часів Наполеона Бонапарта. І він поцікавився:

— А чим займався твій чоловік?

— Він був аукціоністом.

— Він жив у цьому багатстві, через нього проходили мільйони, і він не мав для самооборони зброї?! Навіть колекційної?! — здивувався Сергій. — Я не маю на увазі дуельні пістолі дев’ятнадцятого століття…

— Були якісь залізяки. Я все винесла до підвалу. Не знала, що з цим робити…

І вони спустились у підвал… У розкішних дерев’яних коробках, зроблених на замовлення, виявилося кілька не менш цікавих екземплярів зброї… Browning Hi-Power і Walther PPK. Вони були розібрані і професійно змащені мастилом для довготривалого зберігання, схожим на «гарматне сало»^[89]. Магазини теж були у розібраному стані. Набої… Він покопирсався на стелажах, куди Галя склала «залізяки»… А ось і набої…

Милуватись арсеналом покійного не було коли, бо за цим багатством можна було засісти на цілий день. Поки що мало вистачити і двох «стволів», тому Сергій тільки й сказав:

— В тебе був класний, просто надзвичайний чоловік. Він залишив тобі унікальний спадок! І головне — вчасний. Обов’язково сходимо до нього на могилу, я йому подякую. Потім. А зараз бігом на гору, став на плиті велику каструлю з водою, нехай закипає. А ще дай мені старого шмаття, щоб я максимально стер мастило.

Галя прудко вибігла на гору, а Сергій ще попорпався в цьому арсеналі, знайшов маслянку, пристосування для чистки зброї та побіг услід за нею.

— Тепер розповідай, що ти знаєш про квартиру в Сен-Дені, а я поки буду чистити зброю. Що там за хата?

Він розклав на великому рушнику залізні пазли, з яких мав скласти два пістолета. Схоже, тут були всі потрібні запчастини. Залишалося пригадати, що й куди має стати. Але спочатку — протерти від їх консерванту.

— Це його квартира, — розповідала Галя з набитим ротом, на ходу ковтаючи: булочки, сири, яєчню. — Тобто він її винаймає через підставну особу. Якогось дядька із Черкаської області. Той дядько дуже би здивувався, коли б дізнався, що у нього в Парижі таке житло.

— І він платить за нього тисяч…

— Три чи чотири, точно не знаю.

— Багаті у нас дядьки на Черкащині. Ти була в тій квартирі?

— Так. Нічого особливого. Дві кімнати, кухня, простенькі меблі…

— Мене більше цікавить схема… Намалюєш?

Галка мелькнула круасан, дістала з антресолі альбом, олівці і взялась малювати. Сергій тим часом витер мастило із запчастин, подивився чи закипіла вода у каструлі, і кинув все це добро просто в окріп. Зверху густо налив засобу для миття посуду.

— Мені здається, що ти робиш щось не так… чи все ж таки так? — здивувалась Галя, продовжуючи малювати схему. При цьому допомагала вона собі язичком, тоді, коли не жувала.

— Побачимо, все залежить від навару, — знизав плечима Сергій і почав шумовкою помішувати вариво. — А що здокументами? Чому вони у тебе?

— Просто залишив на зберігання… Я маю в його фірмі десять процентів…

Сергій нарешті почав шумовкою добувати з каструлі виварені від «гарматного сала» деталі, по одній викладати на рушник, тут же гарячими їх протирати. З гарячих деталей вода миттю випаровувалась, не залишаючи навіть шансів для іржі.

Коли всі запчастини були вийняті, він одягнув рукавиці, густо протер запчастини збройним мастилом і став збирати пістолети. На це у нього пішло кілька хвилин. Галя дивилась на це дійство, як на магію. І коли він нарешті завершив, вона прикінчила кльош круасанів, запила молоком і дала Сергієві схему квартири…

Це був талановитий малюнок професійного кресляра. Коли Дід здивовано глянув на неї, вона пояснила:

— Львівська «Політехніка». Кафедра приладів точної механіки.

Він набив магазини патронами, перевірив, як заходять набої в патронник, кілька разів пересмикнувши затворними рамами. Галя при цьому щоразу закривала вуха, перелякано гадаючи, що ось-ось має вистрелити. Але «машинки» працювали справно. Принаймні в холостому режимі; магазини нормально подавали набої.

— Доведеться ризикувати, — сказав Сергій, сівши навпроти Галі. — Пристрілятись, я так розумію, немає де.

Вона все ще перебувала у стані шоку, тому раз у раз нервово пересмикувала плечима і це також могло означати «ні».

— Надії мало, що вони там разом з Романом, ну, в тій квартирі, — розмірковував уголос Сергій. — Але можна зважити на елемент жлобства. Для чого десь винаймати житло, зайвий раз світитись і платити, якщо можна ось так «по-дружньому» поселитись майже у центрі Парижа.

— Не знаю, не уявляю, — її продовжувала бити лихоманка, а рука потягнулася до грінок.

— Але ти підеш зі мною, без тебе я сам не впораюсь. А затягувати не можна. Логіка така, принаймні мені так видається: вони сидять з ним на квартирі. Він написав тобі, начебто нейтрального листа. Ти зараз повинна щось йому відписати… Давай, сідай за комп і пиши…

Вона відклала грінку і поставила на коліна ноутбук. Сергій надиктував:

— Извини, забегалась. Полно работы. Насколько срочно тебе нужны документы? Почему не берешь трубку?

Сергій пересів до неї, щоб побачити відповідь. Вона не забарилась: «Уже и сейчас. Срочно! У меня сломался телефон. В ремонте». Дід знову надиктував відповідь: «Блин, ну, ты всегда не вовремя со своими делами. Приезжай ко мне домой и забери, если ты такой быстрый». — «Ну, пожалуйста». — «Ром, ты достал. Ко мне пришли моя маникюрша и парикмахерша, я вечером иду в оперу мне нужно закончить маникюр и прическу! Я же девочка!». — «Галя, бизнес есть бизнес, какие могут быть парикмахеры, тем более, маникюрши?» — «У тебя бизнес, у меня жизнь. Ты же знаешь, у меня новый жених! Серджио, он иностранец, очень ревнивый, кстати. У меня такое впечатление, что он даже следит за мной! Значит, любит. Может даже следит за моим домом».

Після цього в переписці зависла пауза.

— Якщо все піде так, як я планую, — сказав Сергій, тим часом узявши собі на коліна ноутбук і гортаючи сторінки новин, — у нас буде «язик».

За мить дзенькнуло повідомлення: «Если ты дома, то сейчас к тебе приедет мой посыльный. Его зовут Игорь». — «Если он страшненький, то пусть приезжает». — «Жди, скоро будет»…

— Що ж, — сказав Сергій. — Чекаємо.

Галя в момент аж осіла в кріслі, ніби розтопилась, як воскова. Потім рвучко зірвалась і вибігла в туалет, примовляючи:

— Мама, мамочко! Мені страшно!

Сергій позаганяв патрони в патронники обох пістолетів і сказав:

— Твій солдат тебе захистить, товариш сержант, не бійся!

Частина четверта

Сама смерть у своєму задимленому пурпуровому одязі була тоді такою прекрасною, такою величною, такою благословенною! Вона була настільки схожою на надію, пагони якої вона зараз викошувала, а вони були настільки зелені, що смерть сама наче помолодшала, і ніхто більше не вірив у старість… Стариганів більше не було, були тільки трупи або напівбоги.

Альфред Мюссе

«Сповідь сина віку»

Камуфляж

Через кілька днів Майдан почав «зеленіти». Мало того, що потеплішало, повстанці масово стали одягатись у камуфляжну форму. Особливо шикували взводи «А», «В», «НКН». Їх наче одягнули зі складів NATO. Коли вони ввечері виходили на розвод, було на що подивитись. Російські пропагандистські канали вмить це помітили і скоро на «кісєльов ТВ» вийшов сюжет про мілітаристичні угруповання на Майдані, котрі повністю відтворюють структуру SS «Галичина». Їх зовсім не бентежило те, що на більшості майданівців були «британки» із не відпоротими шевронами британських дивізій і навіть їхніми прапорцями. Зазвичай майданівці в довільному режимі пришивали національні або державні прапори, тризуби, куди заманеться.

Найбільшим модником в «містечку» був Мишко. У нього першого з’явились і наліпка з групою крові на грудях, і шеврони взводу «А», і маскувальні прапорці з «Веселим Роджером» та перекресленими шаблями. Його камуфляжна куртка виділялася серед всіх ще й тим, що такої не було ні в кого. Повстанці, котрі не мали такої «прєлєсті», мовчки йому заздрили. Бо він став власником зимової (!) куртки з теплою підкладкою!

А ось у Малюка і Бачі були проблеми, тому вони ходили злі — їхніх розмірів серед трофейного одягу не виявилося. Для форми Бачі довелось вставляти клинці, а клинці власне брали з майбутньої форми Малюка. Перешиттям займалась одна з «печенюшок»^[90], Оксана. У неї були золоті руки, зовнішність топ-моделі, і всі чоловіки «містечка» мріяли про неї, як американці мріяли у п’ятдесяті роки про Мерилін Монро. Перешити форму вона обіцяла «за кілька днів». Малюк млів, милувався її губами, коли вона пояснювала, що потрібно зробити, щоб перешити її, як вона це зробить, чому це складно і довго. Бача, мабуть, був один-єдиний серед стражденних, які мали Оксану за еталон краси, котрому вона не подобалась: «Як тичка. Дрищ натуральний. Шо з ней вобщє можна робить — не представляю». І коли вона починала йому пояснювати, що зробить, щоб перешити його камуфляж, той тільки бурчав:

— Я не швея-мотористка, шоб це все слухать. Ший, бо я ходжу тут бомжом срєді красавцев. А не вмієш, то дай кому-то другому.

Хоча… в гаражі Кекса все ще залишався десяток не розпакованих баулів, і він мав надію, що в них є форма й на нього. Така ж класна, як у Мишка. Тому одного ранку, коли Оксана знову почала розказувати про «ще трошки», він з Морпєхом поїхав до Кекса в гараж. Всім сказав, що за продуктами.

Сніг зійшов якось несподівано швидко. Один короткий дощ — і його немає. Потеплішало. Вулиці Києва стали брудно-сірими, нудними, непривітними. Вони мчали цими вулицями на машині Морпєха, намагаючись проскочити патрулі даішників, і дивуючись із того, що всім «наплювати на цей Майдан». Зараз такий час, що треба дотиснути, дочавити Януковича. Для цього потрібно мати критичну масу людей. А її не було. І щодня народу на Майдані ставало щодень все менше й менше. А Київ жив так, наче нічого не відбувалося. Морпєх з цього приводу «умнічав»:

— Я тобі так скажу, Бача… Парочка автоматів, і вся ця мусорська хуйня, шо стоїть за щитами, розбіжиться. Їх навіть не треба вбивати. Дати парочку довгих черг у них над головами, і все, ми перемогли.

— Та откудова ж їх взять, ті автомати. Може, ще якийсь склад лупнуть? Або магазін з охотнічіми ружьями? Або захватить якесь ментовське отділєніє. Там у них точно автомати должні буть…

— Треба нам усім зібратись, і подумати, що робити далі. Бо чує моє серце, що скоро почнеться. Всі кажуть, що вже повно руского спеназу в Києві. Цього разу вони добре підготуються.

— Та да. А шо ми їм можем протиставить? Опять дубінкі з кірпічами? Оце так воюємо, як первобитні люди. Гавном вже кидались, катапульту запускали, з рогаток стріляли. Осталось кидать в мусоров обглоданими костями.

— Нє, ну ти не прав… — хмикнув зі смішком Морпєх. — Я ще й з мортирки стріляв… А це вже…

— Вєршина тєхнічєского прогрєса, — заржав Бача. — Прямо тобі врємьон похода Наполєона в Росію. Як ще не знайшлась у нас парочка братів Гонголь’єр^[91] і не запустила над Майданом воздушний шар?

— Пардон, канєшно, а нахуя?

— Та щоб було дохуя! Замість тих квадрокоптєров. Кіно, напрімєр, снімать. Або заставить Руслану співать на Гонголь’єрі. Представляєш, скіки б всяких-разних політиків і журналістів на таке чудо приїхали подивиться?

— Щось тебе у фантазіях понесло…

— З мене ідєї крєатівні пруть. Це тобі не фонаріки світить на концерті.

— Можна на такий шар посадити Сєню з Пастором, щоб виголошували свої промови над головами беркутні: «Шановні гаспада мусора! Здавайтесь! На Майдані вас очікує наша гостинність з нєжними піздюлінами, гарячий чай з мармеладом, печення в клєточку^[92] і веселі пісні зі сцени»!

Друзі заржали.

Коли вони приїхали в гараж Кекса і відкрили стулки воріт, Кекс сам собі наливав у склянку генеральську горілку. Але вразило не те. Вразив його переляканий вигляд — він був блідий, мов смерть і вирячкувато дивився на хлопців.

— Шо з тобою, Кекс? — не зрозумів Морпєх. — Не пізно починаєш? Вже восьма ранку, а ти ні в одном глазу!

Кекс приклав палець до губів і чомусь сказав пошепки:

— Зачиняйте двері.

Бача їх замкнув і запитально кивнув, мовляв, що сталось?

Той випив, узяв барбариску, захрумтів нею і показав на багажник свого авто.

— Ну? — в один голос не могли второпати гості.

Кекс відчинив багажник, кажучи:

— Знайшов в одному з баулів.

Багажник розчинився і на світ Божий показалась СВД^[93]. В ідеальному стані, наче щойно зі складу. З нею поруч — початий цинк набоїв. В Бачі аж просвітлів погляд, він посміхнувся на всю свою мармизу, взяв горілку, налив собі у склянку, сказав: «Ну, за нашу побєду!», і зі смаком випив. Закурив. Морпєх тільки прошепотів у захваті, немов знайшов скарб Полуботка: «Це піздєц, пацани… це піздєц піздєцовий»…

— Чого ви радієте? — не второпав Кекс. — Вінтарік-то сто пудов крадєний. Він точно в розшуку. Менти його шукають, а він тут, як рояль в кустах.

— Та хуй на них, — взяв в руки гвинтівку Морпєх. — нехай собі шукають. Тепер у нас є з чим піти на полювання.

— А ти вже все передивився? — поцікавився Бача. — Всі баули перерив? Може, там ще парочка автоматів припрятана?

— Ні, передивився все, навіть ржавого патрона немає.

— А форма на мене є?

Кекс заперечливо покивав і повідомив:

— Є на Малюка. Класна така…

— Та нахуй мені твій Малюк, — аж закипів. — Главне, шо на мене немає. Я все придумав, організував, а ходжу як бомж.

— Думаю, треба ще раз іти на склад до генерала, — не міг натішитись гвинтівкою Морпєх. — Там ще щось должно бути!

— Якщо там є на мене форма, то йдемо, хоть щас, — продовжував бухтіти Бача.

— Та пошиє тобі Оксана форму, що ти стогнеш, — як вмів, заспокоїв товариша Морпєх. — Головне, що ми з тобою маємо зброю, а не рогатки.

— А як воювать, коли немає форми?! — аж притупнув ногою і знову налив собі у склянку горілки, примовивши: — Не люблю я зранку пить, але ж як по другому знять стрес? — зітхнув. — Вот і приходиться.

— А я б подумав ще про один наліт на склад генерала, — не вгавав Морпєх. — Поки ще є лід на озері.

— А потім к хуям все спалить! — запропонував сердито Бача. — Особенно єслі там не буде форми на мене.

— Логічно, — погодився Морпєх.

На що обережний Кекс заявив:

— Тільки щоб нас там тепленькими не прийняли. Думаю, генерал вже підняв кіпєш і його добро шукають. Тим більше ружбайку.

— Думаю, шо гєнєрал ніякого кіпєша не піднімав, — засумнівався злий і вже трішки хмільний Бача. — Шо і кому він розкаже? Шо у нього увели спижджену есведешку? І піввагона такого же сомнітєльного проісхожденія форми? Вряд лі.

— То що, повторимо наш подвиг? — не випускав з рук гвинтівку Морпєх.

— Давайте не будемо принімати скоропостіжних рєшєній, тим більше у нас в подєльніках Мишко з Італьянцем, — вирішив Бача. — Посовітуємся з ними. А про пукалку… — нікому ні слова.

— Да, тільки вона лежить у мене в гаражі… — зітхнув Кекс. — Як і багато іншого — коктейлі, порох, вибухові пакети, феєрверки… — готова стаття за тероризм.

— Тобі шо, одной більше, одной менше статтьой — шось рішає? — заржав Бача.

— Чи бачиш, дорогий друже, Бача… — включив філософські інтонації Кекс. — Одне діло бути терористом і палити беркутню, а інша справа — з «оптикою» шмалять у вищих можновладців країни…

— А в кого ти збирався шмаляти? — не зрозумів Морпєх.

— Саме я і не збирався — ну, немає у мене таких талантів. Але ж коли тут раптом почнуться «маски-шоу»^[94] і знайдуть цю «дуру» — кивнув на СВД в руках «пушкаря», — тоді можуть повішати на мене шо хочеш, навіть замах на Кеннеді… А балістика і відбитки пальців це підтвердять. Хоча я в ті часи ще й не народився.

— Дарагой мой, — запевнив Бача, — коли вдруг вони сюди ворвуться, вони такого тобі тут напідкидають, вплоть до водородной бомби. Та даже до мене дамой, як ворвуться, то буде мало мєста. Ти пойми, Кєксік, ми тут всі, даже ті шо на Майдані сидять безвилазно і кашу варять, — потенциальні сідєльци по статтям, які не шили і в тридцать сєдьмом году! І ніхто даже не стане розбираться, варив ти каші, чи стіхі читав со сцени. Тобі просто будуть назначать статью таку, яку їм понравиться. Бо ти, падла, був ТАМ!

Кекс ще більше зблід, проковтнув грудку страху, що стала поперек горла, але сказав:

— Але хіба ми маємо вибір? Тепер нам сам Бог велів іти до перемоги.

— Ти правильно кажеш, — зауважив Морпєх. — «До перемоги», а не «до кінця», як ті постійно кричать зі сцени. Але я все ж вінтарік заберу, від гріха подалі, до себе в ничку. Про те, що тут напижджене вже скоро буде знати пів-Майдану і справді можуть завітати «маски-шоу». А де есведешка, тепер буду знати тільки я один. А мене, в разі чого, хуй хто знайде.

— Понятно, — заржав Бача і підколов: — Ти будеш рити схрон.

— Як доведеться, то й буду! Повір мені, скоро всі ми будемо їх рити, якщо тут нічого не вдасться.

— Значить, договарюємся так, — підвів риску Бача. — Про есведешку нікому ні слова. Морпєх никає її в себе і тільки в случає острой надобності ми її ізвлєкаєм на Майдан… Хотя руки в мене чешуться вже.

Морпєх запхав під заднє сидіння свого авто гвинтівку, зверху наклав різних будівельних інструментів, банок з фарбами і лаками і так поїхав переховувати трофей.

Бача з Кексом були навіть цьому раді, бо могли з чистою совістю поласувати генеральською горілкою і генеральськими консервами.

* * *

Ввечері, після наради взводів, на розвідку поїхали Мишко з Італійцем та його сином Андрієм. Вирішили, щоб не привертати увагу, їхати громадським транспортом. Цього разу вечірній трамвайчик, що деренчливо віз їх із Подолу в Пущу-Водицю, не видавався романтичним. В ньому було повно заклопотаного своїми справами народу. Всі обговорювали Майдан, Януковича, Олімпіаду в Сочі і те, що як тільки закінчиться ця Олімпіада, Путін полізе в Україну. Більшість з пасажирів співчувала українській революції. Кожна розмова закінчувалась приблизно так: нехай би вже той Янукович зі своєю бандою утік і дав нам спокій. І щоб скоріше вже закінчився цей Майдан, бо по телевізору — одне й те ж, що й серіали ніколи дивитись. Нап’єшся корвалолу і — ну дивитись, хто з політиків що сказав, кого де побили з майданівців…

Така підтримка повстанців мало втішала… Та добре, що хоч не клянуть.

Інша група — Морпєх з Десантом поїхали машиною, щоб покататись з фасаду перед будинком генерала і поспостерігати за тим, що там діється. Зв’язок домовились тримати по раціях.

Коли група Мишка зайшла в ліс і підійшла до озера, вони були дуже здивовані тим, що тут і досі лежав сніг, а на іншому березі в будинку генерала ніде не горіло світло. Тьма-тьмуща.

— І шо ето самоє может значить? — здивувався Мишко і увімкнув рацію: — Первий на связі.

— Второй на связи, — відізвався Десант. — Возле дома никого нет. Только что от ворот уехала последняя груженая машина. Мы тут с пацанами местными говорили. Рассказали, что целых два дня, с утра до ночи, этот поц вывозил добро. Говорят, что он уволился со службы, продал дом и уехал в Крым.

— Поняв, атбой, будьте на связі, — і повернувся до сина з батьком: — Сходимо, полюбопитствуем?

— Пішли, — погодились ті.

І вони, тихцем, навіть не присвічуючи собі ліхтариками, побігли до будинку генерала. Циганське сонце освічувало їм дорогу. Хоча погода була така, що навіть собаки не гавкали. Чомусь стало страшно, моторошно, ніби на цвинтарі вночі під всевидячим оком місяця. Вони вибрались на знайомий причал, пройшли кілька десятків метрів по території маєтку. Мишко кивнув до Італійця, мовляв, подивись, що там за рогом, поспостерігай за ситуацією. Той крадькома побіг вперед. Вони ж з Андрієм пішли до складу. Колодки на дверях не було, засув відчинений.

Мишко потягнув на себе двері, вони піддалися і тихо відчинились. На складі було пусто, ніби все корова язиком злизала. Навіть стелажів, які не так давно стояли забиті тонами продуктів, не виявилось. Тільки на забетонованій долівці обгорілі клаптики паперу. Мишко присвітив собі і почав їх перегортати, сподіваючись знайти щось цікаве. Але нічого такого одразу не помітив; він наскільки міг струсив попіл і відібрав білі смужки паперу, сподіваючись на Майдані в наметі їх переглянути.

— Для чого вони вам, дядя Міша? — поцікавився простодушно Андрій.

— Та привичка, Андрійку, тягнуть все, шо плохо лежить. Старий развєдчік даже кучки гавна не упустить, шоб не розібраться, хто і почєму в даном мєстє наложив кучу. Ну, а єслі вже мусор палив бумаги, о-о-о-о, синку, то це точно не кучка гавна… Мало шо там може буть інтірєсного…

Він вигріб останні папірці, акуратно склав їх у свою наплічну торбу і сказав:

— Ну, всьо, пішли…

Та тільки він хотів вимкнути ліхтарик, як його погляд зупинився на внутрішній стороні не відчиненої дверної стулки. Він перевів туди промінь ліхтарика і радісно посміхнувся — там висіла забута генеральська польова форма 62 розміру з усіма шевронами і зірками. Явно пошита на замовлення. І ясно, що не з дирдових вітчизняних матеріалів.

— Ну, як тобі работа развєдки? — запитав Мишко в Андрія, знімаючи з гвіздка забуту генеральську форму.

— Для дяді Бачі підійде ідеально.

— Да, а ти догадуєшся, який тепер у нього буде новий позивний?

— «Генерал»?

— Ти бистро умнієш, солдатік, — Мишко поплескав юного повстанця по плечу. Він сам не мав дітей, оскільки все життя як не по гарнізонах, то по війнах, як не по революціях, то по Майданах, тому з теплом ставився і до своїх солдатів, як до власних дітей, і так само до дітей своїх друзів.

Коли вийшли зі складу і зустрілись з Італійцем, коротко кинув у рацію:

— Заберіть Первого на точці… — і до супутників: — Здайотся мені, шо умні люди почули носом, куди вітер дує. І вибрали путь отступлєнія… Тоєсть бєгства. І хоть як я не люблю таких крис, всьо же етот фактор меня радує, як ніколи.

Зомбі Ігор

Будинок Галі від квартири Романа в Сен-Дені був десь за 70–80 кілометрів. Якщо викрадачам пощастить і вони проїдуть без заторів, то за годину можуть бути тут. Так міркував Дід. На його щастя, в будинку був спостережний пункт із моніторами, а по периметру на вулиці — приховані камери. Техніка дещо застаріла, але в робочому стані. Коли Галя показала йому це і знову побігла в туалет, Дід вийшов на вулицю, вивчив усі підходи і напрямки руху зовні, бо мало уявляв, що відбувається за межами будинку і як він розташований щодо доріг і підходів.

Але коли Галя, вкотре повернувшись з туалету, подивилася на зброю, що лежала на журнальному столику у вітальні, і зібралася знову «до вітру», він таки перехопив її й мало не сильцем примусив випити кілька чарок горілки. Тільки після того вона взяла себе в руки і її перестало бити у нервовій лихоманці.

«Игорь» не забарився з’явитись десь через півтори години. Він приїхав на машині Романа, зупинився навпроти гаража і якийсь час по GPS на мобільному звіряв адресу. Дід, за допомогою камер спостереження, пересвідчився, що він приїхав один, наблизив на одній з камер зумер настільки, щоб роздивитися пику викрадача. І подумав, що її власник не надто обтяжений інтелектом. Та й одягнений у типовий «прикид» хлопця із промислової зони Донецька. Саме так Сергієві чомусь спало на думку. Дорогий спортивний костюм ще нічого не означав, але видавав гопника з головою. Кант кепочки, здавалося, намертво відбився у нього на чолі так, що навряд чи допомогла би і пластична операція. І-і-і, — о диво! — на ногах під спортивні штани він таки взув їх (!) — туфлі типу монки^[95] з пряжками, явно куплені в підземному переході на перетині проспекту Гурова та вулиці Артема в Донецьку.

Нарешті пересвідчившись, що він дістався до потрібного місця, «гість» сторожко пішов до дверей. Відшукав ґудзик дзвінка і невпевнено подзвонив. Сергій миттю опинився біля входу. Галя, за його наказом, з глибини вітальні запитала: “Qui est là?”^[96]. «Ето я, Ігарь, от Рамана», — почулось з-за дверей.

Сергій відчинив двері. Безпечний гонець увійшов і тут же отримав руків’ям пістолета по загривку. Сергій зачинив двері. Галка перелякано скрикнула.

Удар був сильним, але не смертельним. «Ігарь» змахнув у повітрі руками, випустивши мобільний. Телефон упав на паркет і проїхався по ньому до ніг Галі. Вона з викоченими очима глянула на гаджет так, наче це граната, яка ось-ось зірветься. Алкоголь миттю вивітрився у неї з голови. Посильний упав на коліна, його скрутило, мов від удару електрикою і він безвільно перевів перекошений погляд на Сергія. Дід кинувся до нього.

— Де Роман? — запитав, приставивши до носа противнику дуло браунінга і пильно вдивляючись ворогу у точку над переніссям.

Той покосився на пістолет і навіть якось трішки смикнувся, наче плануючи поборотися за життя, але не зміг поворухнутись. Удар досвідченого бійця його паралізував. Галка, дивлячись на це, просто з горла приклалась до пляшки горілки.

— Тебе відпустить через кілька хвилин, — пояснив гінцеві Сергій. — Ти зможеш потихеньку рухатись. Ходити зможеш уже ввечері. Координувати рухи тільки завтра. Ти не боєць. Але говорити можеш. Якщо не будеш говорити, я зроблю так, що ти залишишся паралізованим на все життя. Якщо далі будеш мовчати, я прострелю тобі одне коліно, потім друге, потім один за одним лікті… Будеш говорити?

Він кивнув, його очі були наповнені жахом.

— Я не все понимаю… — сказав, — что вы мне говорите…

— Ты сам откуда?

— Ростов… — він все ще не міг второпати, що з ним відбувається і чому не може поворухнути навіть кінчиками пальців?!

— Про колени и про локти все понял? Понял, что можешь выжить?

— Это понял, да…

— Я тебе обещаю, — дивлячись в очі посильному запевнив Сергій, — что все отпустит и вернется в норму. С тобой все будет хорошо. Не паникуй и делай все, что я тебе скажу. Если ты не будешь меня слушать, ты превратишься в овощ. Понял? Ты будешь делать все, что я скажу?

— Да, — панічно закліпав Ігор.

— Роман где?

— В своей квартире.

— Кто с ним?

— Васька Лом, из Харькова.

— Оружие у него есть?

— Он сам оружие. Из «Оплота»… — чомусь похвалив «колегу».

— Кто вас послал?

— Это к Ваське, он ведет дела. Я простой боец.

— Ты должен отзвониться, когда приедешь на место? Вы договаривались о системе подачи сигналов, в случае провала?

— Нет, у нас не должно быть провалов. Тупые хохлы ничего не поймут, а если и поймут, то засцут. Они сцикливые…

— Ты ведь помнишь, — він взяв його голову в руки і продовжував дивитись Ігорю в очі, речитативом пояснюючи: — если хочешь жить, сделаешь, что я скажу. Если нет… ну, ты помнишь…

— Да…

— Что ты должен был сделать?

— Телку привезти с документами…

— Зачем ее?

— Для страховки. У нее доляха^[97] в бизнесе Жалия.

— А ее подружек?

— Убрать…

Сергій порився по його кишенях і знайшов ніж, кілька обрізків шнурків, мабуть, для того, щоб зв’язати «парикмахершу» і «манікюршу».

— Нормально так? — перевів погляд на Галку, котра вже ставала сміливою і закусувала черговою булочкою. Здається, з корицею.

— Та ніхуя собі, — тільки й сказала вона, емоційно покивуючи.

— Дай телефон, — наказав їй Сергій, показуючи на мобілку гінця.

Вона подала, фривольно продефілювавши перед носом у паралізованого противника. Дід відкрив телефонну книжку і одразу помітив слово «LOM». Показав Ігорю пальцем, той сказав: «Ага». Сергій набрав номер, увімкнув голосний зв’язок і приклав слухавку йому до одного вуха, пістолет до потилиці і твердо впер дуло в черепушку. Галя відійшла подалі від потенційного напрямку польоту кулі.

Коли Лом взяв трубку, Ігор сказав:

— Девку взял с документами, все норм. Везу ее на хату.

— Давай бегом! И пиццу по дороге какую-нибудь купи, жрать хочу, погибаю!

— Понял!

Сергій кілька разів ляпнув Ігоря по щоках долонею. Той почав потихеньку приходити до тями. Відчув ступні, пальці ніг і cпробував звестися. Але руки геть не слухались. Сергій допоміг йому піднятися з колін і встати на ноги. Та ноги чомусь були настільки слабкі, що важко було зробити навіть крок.

— Тебе будет тяжело, — примовляв Сергій, — но ты сможешь ходить. Главное, слушайся, что я тебе говорю, и ты выживешь. А теперь поехали.

Вони втрьох вийшли з дому, сіли в машину і рушили до Сен-Дені. При цьому Сергій наказав Ігорю сідати на заднє сидіння, а Галі поруч і показувати дорогу.

— А ти не боїшся, що він прийде до тями? — кивнула Галя на Ігоря, коли вони виїхали на трасу.

— А для чого боятись зомбака^[98]? — пожартував Сергій. — Тепер він моя власність і буде за кусок сирого м’яса робити все, що накажу.

У Галі від цих слів знову вивітрився з голови алкоголь, а шкіра покрилась холодним потом. Вона з недовірою зиркнула на гінця, що безвільно сидів і порожнім поглядом дивився перед собою. Вона тільки прошепотіла собі під носа: «О, Боже! З ким я зв’язалася?» Дістала із сумочки пляшку чогось сорокаградусного і знову приклалась.

Всю дорогу вона поводила себе як заклопотана курчатами квочка і щоразу питала:

— Ой, що буде? Що буде-е-е? Ти не боїшся?

— Пізно боятись, треба йти.

— Ти його не будеш вбивати?

— Побачимо, як піде. Нам головне витягнути Романа…

— Нас не впіймає поліція?

— Якщо все зробимо з розумом…

І знову, як зіпсована платівка:

— Ти не боїшся?.. Ти його не вб’єш?.. Нас не впіймає поліція?..

Сергій напрочуд терпляче відповідав, однотонно і однозначно. І так — протягом всієї дороги. Ці розмови супроводжувались частими вливаннями і заїданнями шоколадками, яких Галя набрала з собою повну сумку. Щастя, що у неї було козацьке здоров’я щодо випивки. Не кожен чоловік міг би витримати таку дозу.

Коли вони нарешті під’їхали до будинку і припаркувались так, щоб з вікон Романової квартири їх не було видно, Сергій наказав:

— Галюня, досить бухати, товариш сержант, візьми себе в руки, — і дав їй вальтер, сказавши: — Патрон в патроннику, в разі чого — тобі потрібно тільки навести на противника і натиснути спусковий гачок.

— А я зможу? — вона дивилась на нього з надією і тривогою.

Сергій поглянув їй у вічі, поцілував у щічку і сказав:

— Від цього залежить наша з тобою доля. І життя Романа. Тому сумнівів не може бути. Це ти розумієш?

— Розумію, — зітхнула, кількома важкими ривками вдихнувши повітря.

— Все дуже просто: якщо не ми, то нас… Ти ж козачка… Будь мужньою.

Він повернувся до Ігоря і сказав:

— Ти повинен іти з нами і робити, що скажу. Виходь.

Але того повністю паралізувало. Він вирячкувато дивився на Сергія і тільки спромігся простогнати якийсь непевний звук. З кутків рота у нього текла слина

— Що з ним? — не на жарт вкотре за сьогодні стривожилась Галя.

— Здається, я перестарався.

— Тобто?

— Схоже, в дорозі хребці передавили спинний мозок і блокували нервові закінчення. Я ж йому переламав хребет, — пояснив Сергій.

Нахилився до Ігоря, спробував пульс. Він ледь бився. Подивився в його зіниці, присвітив їх ліхтариком від мобільного, але вони не реагували.

— Думав, що його ще вистачить на кілька годин, але ні… — сказав розчаровано.

— А я думала, що ти справді його загіпнотизував, як зомбі.

— Я схожий на чаклуна вуду? — важко зітхнув, знову глянув на Ігоря і мовив: — Треба йти, Галюня. По ходу будемо розбиратись… А цього бичару доведеться тягнути з собою… Хай всі думають, що це звичайний п’яний кацап.

Сергій скинув куртку, щоб було легше рухатись і вийшов з машини. Дивно, але Ігор все ще перебирав ногами. Вони його повели, наче п’яного під руки і затягнули на другий поверх. Вперли спиною в стіну. Зупинились, важко хекаючи, під дверима квартири і подзвонили.

— Кто? — запитав Лом.

— Игорь, — буркнув Дід, кивнувши до Галі.

Та скрикнула: «А-а-а! Помогите!» Лом, щоб не привертати уваги, поспішно відчинив двері. Сергій з розгону спробував його вирубати ударом типу «свінґ»^[99], як це зараз заведено у вуличних бійках, але в того була чудова реакція. Він стиг поставити блок, та все ж відлетів назад, в глибину коридору. За ним в азарті бою заскочив в квартиру Сергій, а слідом — Галка. «Зомбі» Ігор чомусь теж відірвався від стіни, немов відклеївся, і пошкандибав слідом, стікаючи слиною.

Лом спочатку дещо розгубився від того, що сталося, але побачив, що проти нього один не молодий мужик і якась перелякана тьолка. При чому мужик був схожий на пічника з Антимайдану. Точно, пічник! Це на якийсь час його здивувало і навіть ошелешило… Що тут може робити те одоробало?! Ще й слідом заходив Ігор.

Лом став у стійку, придивляючись до противника. Але ні фактура, ні зовнішність Сергія, як бійця його не вразили. Ну, точно пічник пічником, тільки поголений і чисто вдягнений. Васька пішов у наступ, пробуючи пробити короткими джебами. Та Дід, ухиляючись, блокував удари і розумів, що у нього мало шансів проти досвідченого бійця. Стріляти ж у приміщенні, ще й майже у центрі Парижу, поки що не було сенсу. Тому він пішов уперед — хук справа, хук зліва, ворог ставить умілі блоки, ногою — лоу-кік в опорне праве стегно Лома. Той ледь заточився і дав назад.

Тим часом Ігор вломився в коридор, перечепився за щось і гримнувся, збиваючи з ніг Галку. Падаючи, потягнув двері за собою, вони захлопнулись. Це на якусь мить відволікло Сергія. Той відступив назад і ледь озирнувся. Лом скористався цим і кинувся вперед, нанісши аперкот з дальньої дистанції йому в щелепу.

Удар був потужний, але пройшовся по дотичній. Та і цього вистачило — Сергія відкинуло на стіну. Васька кинувся на нього і вже навалився зверху, наносячи на ходу один за одним швидкі удари. Дід, як міг блокував їх. Та розумів, що навряд чи тепер в рукопашній переможе противника. Рука потягнулася до пістолета, що був на поясі, але його випередила Галя. Вона запанікувала, коли впала на коліна під вагою «зомбі», побачила, що сталось з Дідом, навела пістолет і з самовзводу двічі вистрелила в Лома.

Звук пострілу в невеликому приміщенні був, ніби вибух гранати. Маленький калібр не одразу зупинив Лома. Той навіть не відчув болю, його швидше налякав звук, він помітив у неї в руках пістолет, відскочив убік, сподіваючись зійти з лінії пострілу і кинувся до Галки, яка панічно захрипіла. Навіть не заверещала, а саме захрипіла. Вона й далі натискала на спусковий гачок, курок вдаряв по буйку, але пострілу не було. Сергій схопив Лома за ногу. Той зашпортнувся і впав на живіт. Дід вивернувся, як кіт і кинувся на нього зверху, на спину. У нього в руках уже був браунінг і він з розгону руків’ям дав противнику по потилиці. Лом в мить розм’як і розпластався на паркеті, як неживий.

Дід підскочив до Галки, вона розгублено дивилась на нього і продовжувала вхолосту клацати курком. Дід забрав у неї вальтер, пересмикнув затвор. Не відстріляний патрон вилетів з екстрактора. Сергій відпустив затвор і загнав наступний набій в патронник, акуратно поставив курок в положення взводу. І пояснив, відхекуючись:

— Скоріш за все старі набої.

Але Галя була настільки шокована тим, що тут відбулась, що знову потягнулася до пляшки.

— Я в нього влучила? — запитала, коли ковтнула кальвадосу.

Сергій глянув на Лома. У того під лівою ключицею на футболці з’явилась кров.

— Влучила, — важко зітхнув він, все ще відхекуючись.

Пересвідчився, що двері в квартиру зачинені, глянув, що з Ігорем. Той вже відійшов — пульсу не було. Миттю повернувся до Лома і зв’язав йому за спиною руки. Тепер — шукати Романа. Той був у спальні прикований наручниками до батареї з кляпом в роті. Сергій звільнив його.

— Як ти? — запитав.

— Та так, могло бути ліпше.

— Чиє замовлення, знаєш?

— Ні, ці двоє мовчали. Не зміг розговорити.

Дід оглянув його. У Жалія на обличчі були синці з кривавим відливом, роз’юшені губи і синє спухле вухо.

— Вигляд у тебе не дуже… — повідомив Сергій.

— Ти їх повбивав? — поцікавився Роман, явно прагнучи сатисфакції.

— Один скопитився. Лом — так собі, трішки живий.

— Чим ти його?

— Ти не чув постріли?

— Наче пістон у дитячому пістолеті.

— Дивно. Дай Бог, щоб їх не почули і сусіди… Галка смальнула, можна сказати, врятувала мене.

— Тут товщина стін більше метра, хто тут що почує?.. — Роман звівся, розминаючи м’язи і продовжив, з притиском: — Двері в кожній кімнаті дубові.

— Чую-чую, що хочеш допитати Лома, — криво посміхнувся Сергій. — З пристрастю. Як я тебе розумію…

— Ти з Галкою…— враз зупинився Роман, — я радий за вас…

Він ще був сам не свій, дещо розгублений, мабуть, до кінця не усвідомив, що жах його полону закінчився. Жалій важко зітхав, збирався з думками і духом, заводився, накручував себе і зараз не знав, з чого має почати своє розслідування і… власну помсту.

— Ти не гарячкуй. Треба все зробити на холодну голову, — застеріг Дід.

— Не хвилюйся… Я все зроблю правильно.

Зайшла Галя і кинулась до Романа з обіймами. Вона була п’яна, мов чіп і почала йому емоційно розповідати таку історію:

— Це я його, ба-бах! Бля-а-а! А потім… А він не стріляє. А цей — на мене. А той — на нього. А той ззаду слюні пустив… Хуйня повна… Ну, ти зрозумів.

Роман подивився на неї і сказав Сергієві:

— Знаєш, забирай її і їдь. Я тут якось сам.

— Впораєшся один?

— Впораюсь. Головне, що ми живі. А цю мерзоту…

Він знову зупинився і на хвильку втупився в одну точку. Так постояв, потім хляпнув себе по лобі і сказав:

— Зовсім забув, — дістав із шухляди письмового столу папери: — Ще вчора заплатив за бронежилети. Сто штук, четвертий клас. Через три дні будуть у Києві. Ще там така-сяка амуніція, лікарські сумки, аптечки, берци… Словом, подивишся. Ось накладні і доручення на отримання гуманітарної допомоги.

Передав папери.

— Дякую тобі, — зрадів Сергій.

— Це той випадок, коли я маю дякувати…

— Тільки запам’ятай: у тебе мало часу. Ось тобі ствол, — передав вальтер і набої. — Про всяк випадок. Тільки вистрілює не кожен патрон, — знизав плечима. — Чого дивуватись, їм скоро сто років… Трупи вивезеш і закопаєш так, щоб ніхто й ніколи не знав, де вони. А від квартири відмовся, вона вже засвічена. Усюди витреш свої відбитки пальців і кров.

— Зроблю, — пообіцяв Роман.

— Надійні помічники є?

— Син з донькою.

— Може, не потрібно їх в це втягувати?

— Ні, я завжди був з ними чесний і показував життя таким яким воно є.

Вони вийшли в коридор. Лом прийшов до тями, перевернувся на бік і застогнав від болю з нерозумінням поглядаючи на те, як його футболку з емблемою «Оплоту» залило кров’ю.

Коли побачив Сергія, знову примружився, пригадуючи, і з надією сказав:

— Ты печник, я тебя знаю, мы вместе были в Мариинке…

— Давно це було, — пхинькнув Сергій. — Давно.

Він взяв Галю під руку і повів до виходу, обійшовши Лома. Та ледь перебирала ногами, вдавала, що намагається не наступити на пораненого противника. Але таки наступила, навмисне, каблуком йому на литку і придавила. При цьому злорадно промовила, нахилившись до нього: «Ой!» Той аж скрикнув від болю.

— Пардон, — грубо сказала йому в лице і пішла далі, ведена за руку Дідом.

— Эй, печник, — з благанням звернувся Лом до Сергія. — Печник, не оставляй меня с этим… Не дай ему меня убить… Я жить хочу…

Дід зупинився, розвернувся до нього і ледь нахилившись, сказав:

— Ті пацани, яких ви там убили, теж хотіли жити.

— Я много знаю, могу рассказать… Это можно в суде против Януковича использовать… — в його голосі все ще звучала надія…

— Тепер ти його власність, — кивнув на Романа. — Спробуй з ним домовитись, — і до Жалія: — Я візьму твою машину?

Той у відповідь кивнув.

Він крутив в руках пістолет, стоячи над Ломом. І враз несподівано навіть для себе навів його і вистрелив Ломові у стегно. Знову громоподібний звук ударив по барабанних перетинках. Іскри весело вилетіли зі ствола, легкий димок розтікся по коридорчику. Роман по-ковбойському дунув в дуло. Васька істерично завив від болю. Роман втягнув носом солодкий запах спаленого пороху і сказав:

— Спробуй зі мною домовитись, Лом. Але для початку пройдемо повторно науку руского міра, яку ти мені вчора прививав. Про дєдов розкажеш, фашистів на Майдані… Ти ж все знаєш… Розкажи мені, Васька… Розкажи мені, як ви нещодавно вбивали на якомусь заводі майданівця… Як ви будете їх знову вбивати, потім прийдете в Європу вбивати геїв, буржуїв і жидів… Розкажи, а я все це запишу на диктофон…

Сергій на прощання ще раз поглянув на це неподобство, зітхнув і вийшов з квартири, тягнучи за собою Галку.

* * *

Вони сиділи в затишному теплому кафе. За зарюмсаним склом бовваніла Тріумфальна арка. Благородно гірчила кава. Він тримав її за руку і відчував таку болючу нехіть, таке судомне небажання їхати від неї, залишати її. Куди, заради чого?.. За цих кілька днів, що він провів з нею в Парижі, було стільки вражень, пригод, почуттів, що, здавалося, вони разом вже так давно, що вони єдине ціле, котре розділити неможливо.

Він мав при собі паспорт громадянина ПАР. Він мав частку в алмазовидобувній компанії в Намібії. Він мав будинок в Іспанії на березі Атлантичного океану. А тепер він ще й знайшов кохання.

Але… треба було їхати. Його чекали. Хлопцям потрібна була броня, ліки, взуття. Він не міг їх покинути. І він не міг бути осторонь подій.

— Ти можеш допомагати звідси… — враз сказала Галя.

— Хіба справа тільки у тому, щоб допомагати?

— А в чому?

— Коли мої онуки запитають мене: а що ти робив під час Революції? Коли був Майдан і гинули люди?.. Мені буде соромно сказати, що я просто допомагав їм із затишної, мирної Франції…

— Поїдь, зроби кілька фотографій на Майдані, як роблять інші, і будеш мати чим хвалитись перед онуками.

Сергій на це тільки розчаровано видихнув, ніби випустив пару.

— Але ж ти вже відбув там не менше двох місяців…

— Ти правду сказала: «відбув». А потрібно пройти цей шлях до логічного завершення. Я розумію, що з мого боку це навіть дурість. Але я не можу по-іншому. Ще й ці мої пацани. Кожен — як золото. Я сумую за ними.

— Але ти кажеш, що так просто ця революція не закінчиться…

— Не закінчиться. Буде війна. Це всі розуміють, ну принаймні ці мої хлопці. Всі розуміють, що вигнати Януковича — це ще не все… Як це не патетично звучить, нам потрібно змінювати країну, систему. А цього так просто зробити не дозволять. Ні ті, ні ці.

— Дійсно патетично, — зітхнула Галя. — А я вже почала мріяти про затишок сім’ї, галас дітей в нашому будинку. Вибач, всі жінки однакові і хочуть сімейного щастя.

— Я повернуся до тебе.

— Коли це станеться? Тебе вже затягла ця революція.

— Не знаю, коли, але знаю, що повернуся.

— Дурне у нас прощання, затяжне… Ми мучимо одне одного, відтягуючи розлуку. Вибач… Тобі час їхати.

Вона рішуче встала з-за столу, розвернулась і вийшла. Переконливо так, по-чоловічому. Сергій навіть не сподівався на таку розв’язку. Можливо, вона гадала, що він побіжить услід і передумає, залишиться. Обійме її з-за спини, поцілує в шийку і скаже: «Я не поїду. Я не можу покинути тебе, моя Лисичка-сестричка»… та цього не сталось. Він сидів, стримуючи себе до болю, до знетями. Дивився услід, як вона, наче п’яна, виходить з кафе, повертає в бічну вулицю, щоб не проходити повз вікно, біля якого сидів він. І зникає, розчиняється у безвісті цього прекрасного міста.

Він кілька разів поривався встати, наздогнати її. І хоча б відтягнути час прощання — на день, на два. Може, потім буде легше прощатись, коли вони наситяться одне одним. Але хіба можна насититись коханням?

«Треба їхати…» — сказав він собі, допив каву і вийшов з кафе. Сів за кермо і, стримуючи важкі зітхання, вирушив на Схід. Там, в Україні, було його життя. Може колись, коли там все закінчиться, він повернеться, щоб більше ніколи з нею не розлучатись.

«Велькоммен, май френд»

Мишко розклав на столі папірці, котрі знайшов у залишках генеральського вогнища. Нічого цікавого — фрагменти слів, вирвані з контексту речення. Тільки в одному місці надибав цікаву фразу: «Вывод майдана за периметр баррикад должен производиться…». Окремі слова, котрі одразу впадали у вічі, часто читались однозначно: «силами взводов», «сотрудники «Альфы», «наступление на», «силовой вариант разгона», «группа РФ», «закончить за 2 дня», «оставить путь отступления», але нічого для повстанців не означали… Дуже часто траплялось «18 февраля».

Разом з Мишком сиділи хлопці взводу і роздивлялися папірці, намагаючись скласти пазл, якого не існувало в природі.

— Воно-токонєшно може і нічого не обозначати, — розмірковував вголос Мишко. — А може вобщє буть шпіонской шифровкой для ФСБ від нашого шустрого гєнєрала.

— А може, нам просто пощастило, — висунув припущення Морпєх. — Не дарма ж він здриснув у Крим. Щось знає, собака мусорська.

— Да, тільки шо нам з цим всім щастям робити? — розвів руками Бача. — Йти з ними в штаб? Так там самі грамотні люди во Всєлєнной. Шо ми їм скажемо, де взяли ті бумаги?

— Та на нас і так дивляться, як на провокаторів, — відмахнувся Борька. — Тітушок бити не можна, мусорів посилати не можна. Цих уродів, що хочуть розбирати наші барикади, чіпати не можна…

— Да че ты начинаешь, Борька, живем, как в раю, — хмикнув Матроскін. — Такое впечатление, что умерли. А надо действовать.

На цих словах з-за шторки з’явився пан Петро. При ньому остерігались вести розмови, бо відчували, що він не свій. При ньому треба тримати язика на припоні. У таких компаніях завжди видно, чим людина дихає, що думає. Як виходить поспішно щось комусь розповісти по телефону після штабних нарад, як перешіптується з підозрілими типами по закутках. Словом, всі вже здогадувалися, що пан Петро — курва і стукач. Тому він не знав нічого, що насправді відбувається у взводі і довкола нього.

Останнім часом пан Петро несподівано «розбагатів» і став купувати в магазині віскі, виставляти на стіл, заохочуючи хлопців до відвертих розмов. При цьому всі бачили, як він складає у портмоне чеки з магазину, а іноді й збирає їх по смітниках. Часто він просто кудись зникав — на день, два або на ніч. Потім з’являвся відмитий, у свіжій білизні. Розповідав, що в нього у Києві є чи то коханка, чи то однокласниця, в якої він «підживає».

Того ж дня Мишко вирішив його «пробити» і на нараді з серйозним виглядом повідомив усім, що на Майдан вже завезли зброю і готуються до наступу на урядовий квартал. І що з їхнього взводу буде сформовано ударний загін для прориву до Адміністрації президента та її силового захоплення. Їхнє завдання — взяти кабінет самого президента, щоб не дати вивезти з нього важливі речі та документи. Тобто компромат. Мишко повідомив, що він має написати заяву в штаб, скільки якої зброї та набоїв їм потрібно для операції, яку з конспіративною метою назвали «Бімба».

Хлопці з серйозними пиками почали складати список — тисячі гранат, сотні тисяч патронів, 15 «джипів» з ДШК^[100] на турелях, кожному — по АКМ і по «Стєчкіну». Після бурхливих дебатів список необхідної зброї з чернетки перенесли в «офіційний лист» на ім’я керівника штурмових груп «пана Пастора». Підписався під цим листом Мишко так: «камандір первого отдєльного штурмового взвода «А» Мишко «Первий» і дописав своїми каракулями: «за камандіра второго отдельного штурмового взвода «В» Гєнєрал Бачелло». Бача під цим поставив свій автограф дрібними буквами: «Хуйко Товстий».

Потім Мишко всім пояснив, що існують ще секретні протоколи, котрі може писати і читати тільки він і «Пастор», тому прикрившись рукою написав на звороті «листа» таке: «Якщо ви в терміновому порядку не видасте нам зброю, будемо вважати вас агентами Хуйла Московського Первого. Або готові прийняти замість оружия бутилі коньяку в тарі не менше 10 л і в кількості 20 штук. За що міцно обнімаємо і цілуємо вас по нашому, по гейропському в губи. З язиком». Потім під цим намалював трояндочки і смайлики.

Після такої важкої і плідної роботи, всі вийшли з намету на перекур, залишивши листа на столі. Пан Петро не пішов з ними, зате кудись спішно побіг, коли всі повернулись в палатку. Малюк простежив за ним до… бокового входу в СБУ на вулиці Ірининській.

І того ж вечора спікер СБУ видав цю інформацію в ефір, мовляв, на Майдан уже завезли зброю і готуються до штурму Урядового кварталу. А ще «загадково» додав, що в СБУ є фотокопії документів, які це підтверджують. Це розтиражували майже всі телеканали України. Так «невинний» жарт Мишка і його команди став черговим піар-приводом для опозиції, щоб облаяти провокаторів з СБУ. І розповісти, що вони дебіли, а також запропонували створити робочу групу для ревізії складів майданівців.

Наступного дня есбеушники, мабуть, нарешті до кінця дочитали «листа», тому більше ніколи не підіймали цю тему, а пан Петро несподівано зник з Майдану, нікому нічого не сказавши. Ось так розважалися майданівці, поки було перемир’я. Як могли.

Вони тільки пошкодували, що тепер «контора» не стане оплачувати їхній обідній віскарь. А Бача на те сказав: «Від одного ізбавились. Знайти б тепер остальних»…

— Був у нас один такий стукач, коли ми золото мили на Горині, — почав свої побрехеньки Борька.

— Яке золото на Горині? — аж вибалушив очі Морпєх.

— Та це була секретна розробка, — втаємничено повідомив Борька. — Ще в совєцькі часи. Там багато золота не було, тон сорок — родовище неперспективне^[101]. Мили вручну, лотками, щоб не привертати уваги населення і ЦРУ. Хоча можна було поставити драгу. А щоб не викликати підозр, то мили баби, так, ніби полоскали білизну в річці. Словом, картина така: по периметру вишки з автоматниками, все обплутано колючкою, бульдозери розгрібають розкрив^[102], а дівчатка в білих хустинках і підгорнутих спідницях «полощуть білизну».

Морпєх з Бачою потихеньку почали сповзати під стіл. Мишко слухав так, наче сумнівався в психічній повноцінності Борьки — з розкритим ротом, настовбурченими вухами і носом, що запитально повис, здавалося, до нижньої губи. Малюк з Матроскіним спочатку повірили і захоплено слухали. Десант з повним розумінням кивав. Він завжди літав десь у хмарах, ведучи переписку СМС-ками з друзями всього світу, а також читав новини і постійно був у курсі того, хто з зірок з ким одружився, де вони провели літо і таке інше — дурне і непотрібне.

— По вісім годин на день у три зміни, — продовжував фантазувати Борька. — Вночі, щоб ніхто із місцевих нічого не запідозрив, на повну врубали рускі народні пєсні і прожектора. Особливо популярною була пісня «Валєнькі-давалєнкі»^[103].

Але вночі бабів-прачок не хватало. Тому переодягали молодший офіцерський склад КГБ у жіночий одяг. І в такому вигляді вони мили до ранку золотий пісок. За це їм давали надбавку у тринадцять рублів.

— Дядя Боря, — не міг повірити у це Малюк, — а зачем мыть ночью, ведь не видно, сколько там песка…

— По-перше, в них були дуже сильні прожектори, а по-друге, ці кагебісти, що мили пісок, придумали собі таку схему, щоб його красти… Зі шкільних альбомів виривали аркуші, змазували їх жиром і там, на місці, робили з них кораблики, які наповнювали золотим піском. І посилали їх вниз по течії… А далі їх вже ловили підсакою їхні жінки. А потім то золото плавили в скороварках…

Мишко, Бача, Італієць і Морпєх валялись під столом і давились сміхом.

— Так ось, був там один такий жадний майор, що він вигнав на ловлю корабликів тещу і навіть сваху — продовжував фантазувати Борька. — Він таким чином крав у колег, а ті баби крали у нього — не віддавали всього. Але куди в Радянському Союзі було діватись з тим золотом? То він собі з нього виплавив сковороду і щоранку на ній собі смажив яйця. Казав, що дуже корисно їсти яйця з іонами золота.

А потім від свого паскудного характеру і жадності вирішив всіх здати. Ну, а ментам тільки того й треба було. Він думав, коли всіх здав, то його обминуть. Ага, не той випадок! В першу чергу до нього й прийшли… А коли провели обшук, то ні у кого нічого не знайшли. Люди купили собі квартири в «кооперативах», машини, гуляли собі на ті гроші в ресторанах, їздили в Крим. Тільки в нього знайшли золоту сковорідку і в банках з-під круп на кухні золоті самородки. З продуктів — тільки яйця в холодильнику і проросла картопля. Тому посадили тільки його з тещею і свахою — в одну камеру. А таке покарання навіть в Союзі вважалось найважчим. На 25 років!

А знаєте, чому? Та тому, що всіх стукачів чекає розплата!

Коли розвалився Союз, КГБ вирішили цю копальню закрити, так і не вибравши всього золота. Щоб золото не дісталось Україні. На її місці тепер сміттєзвалище.

— Дядь Боря, а где это место? — не вгавав Малюк. — Наверное, там еще много золота. С новыми технологиями можно попробовать добыть пару сотен килограмм…

— Так то ж секретне місце! — заявив Борька. — Після того, як там перестали вибирати золото, всіх жінок нагородили орденами Червоної зірки, а чоловіків за те, що вони переодягались в бабський одяг запакували в психушки. Тільки мене випустили, бо я відразу відмовився мити золото, тим більше в бабському одязі. Я їх охороняв, цих психів, на вишках з автоматом.

Десант, що весь цей час переглядав новини у телефоні, раптом підвів голову і цілком серйозно сказав:

— Это неправда. А знаете, почему? Потому что температура плавления золота тысяча шестьдесят градусов… А конфорки может достигать тысячу шестьсот! И при жарке яиц она бы расплавилась.

Мишко нарешті порснув сміхом і вибіг на вулицю. Звідти донісся його божевільний регіт. За ним вибігли Бача, Італієць, Морпєх, а останнім Борька, який теж вже не міг втриматися від сміху. Заумний з Десантом і Малюком перезирнулися і попросили Матроскіна пояснити, чому вони регочуть.

— Да дебилы потому что, — пояснив той. — Реально на золотой сковородке долго яйца не пожаришь. И еще, кстати, на Горыни никогда золото не добывали. Это Борька че-то припиздел. Как всегда.

* * *

Одного ранку, ще до сніданку, днювальний, що стояв на воротах, прибіг в намет взводу «А» і кинув до Мишка:

— До вас хоче пройти якийсь моднявий чувак. Весь в такому прикиді, — провів з голови до ніг руками і це мало означати щось надзвичайне.

— Так проведи цього «чувака», — знизав плечима Мишко. — У нас тут всьо демократично: хароший чувак — хароші піздюліни, паганий чувак — ще лучші… Чужі тут не ходять. Давай його сюда, глянемо, такий він красівий, як ти показав, чи чуть хуже.

Днювальний побіг і через хвилину в намет зайшов Дід. Хлопці, що саме прибирали зі столу, навіть не одразу його впізнали — в наметі було тьмяно. Гість був схожий на туриста з Німеччини, тільки на пузі не вистачало фотоапарата з потужним об’єктивом.

— Goeie môre, — привітався він на африкаанс, чим здивував навіть Заумного, бо той звідкілясь знав це привітання, тому стиха всім повідомив: «Він з Південноафриканської республіки».

Мишко не розгубився і мішаниною з німецьких та англійських слів сказав на діалекті мешканців Нікополя:

— Велькоммен, май френд ту авер хаузе. Зетсен зе бітте, — показав на лаву. — Вас волен зі, майне камараден? Сітдаун пліз!

— Міша, ти з дуба рухнув? — не зрозумів Дід і підійшов ближче до світла.

Впізнавши його голос, мешканці намету радісно кинулись до Діда з обніманнями-привітаннями. «Ну, ти даєш! — один наперед одного смикали за руку Сергія повстанці. — Як олігарх недорізаний! В костю-у-у-у-мі! З галстуком! Інтілігєнт! І морда така нагла! Де ти був так довго?! Заходь, розказуй про Париж! Як француженки?!»…

— Так-так-так, пацани, не порвіть мене на запчастини. Спочатку розвантажимо машину, а потім розкажу… Ціла фура добра. Часу мало. Кожна хвилина простою — гроші!

— Взвод «А», взвод «В»! — враз гаркнув Мишко. — Прекратіть дьоргать Діда за часті тєла і всі бігом на розгрузку! На хазяйстві двох взводов остається Заумний!..

І вже через дві години всі бійці взводів були екіпіровані в бронежилети, захисні окуляри, нові берци, курили французькі сигарети, а дехто — навіть сигари під дорогий коньяк. У зв’язку з поверненням Діда та багаті подарунки підрозділам Майдану нині обидва взводи влаштували собі вихідний.

За тиждень багато чого тут змінилося, тож варто було ще й порадитись про те, як жити далі, тим більше повилізало багато інформації, яку варто було обговорити. Але для початку хлопці зробили презент для Діда — новенький камуфляж. Це був справжній чоловічий подарунок. А коли Сергій запитав, звідки таке багатство, і звідки взагалі у всіх бійців форма, сказали, що обговорять це на нараді.

Коли настав час, повстанці зібрались на нараду. Вкотре переглянули обгорілі папірці з будинку генерала. Тепер вже під лупою. Але й це не додало жодної корисної чи нової інформації. Якщо вірити цим шматкам слів, то мусора готуються до наступу на Майдан. І що в такому випадку робити їм, ніхто не уявляв.

— В принципє, організация на нулю, — почав Мишко, коли за столом розсілися «старшаки». — Хто куди хоче, туди й ходе, коли хоче, тоді й приходе. Як ми убедились, їхніх стукачов в подраздєлєніях полно. Поетому мусора знають все, шо у нас проісходе. А ми можемо тіки догадуваться, коли все начнеться.

— Да-да… А начаться воно должно скоро, — вирішив Бача. — Хотя би потому, шо всіх це вже заїбало!

У формі генерала з дубовими вінками в петлицях і вишитими погонами з великими зірками він мав солідний вигляд, але надто босяцький, щоб можна було повірити в те, що він справжній генерал.

— Моя думка така… — сказав Дід. — шансів у нас мало, народу на Майдані мало. Шини не врятують ситуації, якщо не буде кому стояти за лінією вогню. А ці упирі будуть наступати продумано…

— В тебе є якась свіжа інформація? — поцікавився Морпєх.

— Нічого. Тільки те, що в Кабміні переховується шістсот переодягнених в беркутовську форму кацапів. Ну і… вісімнадцяте число теж ніхто не відміняв. Кажуть, що вони готуються на вісімнадцяте…

— Странно це, — вголос подумав Мишко, — на всіх бумагах гєнєрала вісімнадцяте фєвраля і вчора в штабі сообщили, шо іменно восємнадцатого буде «Мирна хода», — пробубнів під носа: — «Мирна байда»! На бумагах гєнєрала є таке: «Вывод майдана за периметр баррикад должен производиться»… І весь Майдан планують вивести за периметр барикад і вести до Верховної Ради. Совпаденіє? Не думаю. Місяць тому тоже коє-кто, — кинув косий погляд на Діда, — планірував пройти налєгкє до Кабміна і више. Чим це закончилось, помнять всі.

— Але знову ж таки, — зітхнув Сергій, — чим довше ми тут будемо сидіти, тим більше шансів, що Майдан сам розійдеться. Народ потрібно тримати в тонусі. І наші лідери теж це добре розуміють. Через місяць при такій погоді більшість поїде садити картоплю. Інша частина — шукати роботу за кордоном.

— То єсть у нас немає вихода? — задумався Мишко. — І нас розгромлять?

— Нет, у нас есть выход, — запропонував Матроскін, — собрать человек сто нормальных бойцов и взять штурмом Управление МВС на Владимирской. Там есть оружие и там можно нормально обороняться. А идти без стволов на вооруженных ментов… — він скривив міну нерозуміння і заперечливо покивав, — я просто не вижу смысла. Представляете, сколько будет с нашей стороны трупов? А это люди, наши люди! Мне, например, не безразлична жизнь каждого.

— Правда, — вирішив «генерал» Бача, — одно діло подохнуть під пулями беркутні, друге діло погибнуть в бою с оружиєм в руках. Як воїн. Один хуй буде, як мій дєд казав: «Івану за атаку хуя в сраку, а Машці за пизду «Красну звезду»^[104].

— Нє, воно канєшто так всєгда було, а ти щас про шо? — не зрозумів Мишко.

— Дєло в том, шо всі ці прихлєбатєлі со штабов і біля сцени, всі ці «машки» після побєди Майдана получать всьо — і гроші, і должностя, і власть і даже наградне оружие. Соберуть всі вершки. Ми же — або подохнемо в неравной борьбі з мусорами ілі же останемся при своїх інтірєсах з болячками, долгами, лічними проблємами і медальками — ето в лучшем случає…

— Ага… з собачими жетончиками, — реготнув Мишко.

— Вот іменно, — погодився Бача і продовжив: — Єслі ми будемо давать мусорам і тітухам по голові, бороться з ними с оружием в руках… Еті всі прихлєбатєлі і сніматєлі вершков задумаються: може, коли я вже слішком буду вийобуватись, воровать і не уважать простий народ, тоді точно впіймаю пулю від таких воїнів, бо коли вони не засцяли убивать на Майдані мусоров, то не засцуть і мені пулю в лоба засадить… — задумався на хвильку і повторив: — Да-да… «Івану за атаку хуя в сраку, а Машці за пизду «Красну звезду». А це не правильно.

— Твоя красномовність геніальна, — посміхнувся Сергій. — Але що ми вирішуємо на найближчий час? Що будемо робити?

Мишко тим часом намалював карту урядового кварталу, позиції беркутні, Маріїнський парк з тітушнею і став малювати маршрут «ходи», показуючи стратегічні переваги мусорів:

— Як только ми підойдемо до Верховної Ради, даже пускай нас буде мільйон народу, нас в пяті містах одрізають от Майдана, при чьом лєгко: Липська, Грушевського з боку метро, Кріпосний проулок, Шовковична, Московська (назва блядська)… Всьо. Розчліняють на групки і починають хуярити мєлкооптовими партіями. Народ розбігається, хто куди, і вся ця хуйня в чорній формі спочатку пиздить отступающю «мирну ходу», а потім заходить з тітушками на Майдан і вже звучить: «нє думай пра мгнавєнья свисака» — со сцени їм співає Кабзон. А за ним Тася Повалій і Ґандзя Лорак ісполняют свої високохудожествєнні проізвєдєнія. А на канцертє — тітушня вночі буде зажигать фанарікі для Валоді Путіна. І орать: «Україна — ета Расія»! А нові ведучі Гєрман з Шуфрічєм будуть співать свіжий гімн: «вже памєрла Україна і слава і воля, вже вам браття маладиє пасміхнєцця дуля»… Царьов з Коліснічєнком і Королєвской — на падтанцовках.

— Перспективи так собі, — почухав макітру Морпєх. — Ось тоді ми і почнемо схрони рити. А шо — хіба не так?

— Поки до схронів дійде… Ще можна поборотись тут, — сказав Сергій.

* * *

Кум Петя подзвонив до Сергія далеко за північ, коли той вмощувався спати на місце, нагріте Бачею. За кілька днів у Парижі на чистих простирадлах і м’яких матрацах він встиг відвикнути від повстанського побуту, з його спільною постіллю і відсутністю комфорту. В наметі вночі все ще було холодно, не вистачало місця для всіх, тому спали по черзі, одягненими, по три-чотири години вночі, зате вдень можна було відіспатись вдосталь. Хоча нічний сон завжди цінився більше. Тому Сергій встав з лежанки з великою неохотою, одягнувся і пройшов до «передбанника», де в них стояла пічка.

— Я скоро буду, — повідомив Бачу, котрий спросоння розпалював буржуйку.

Бача стояв раком перед віконцем буржуйки у генеральській формі і дув на жаринки, намагаючись роздмухати вогонь. З буржуйки курився попіл вкупі з різким димом, але вогонь чомусь не розгорявся. У Бачі вже вся мармиза була чорною, почервоніли очі, в голові замакітрилось, але вогонь не брався. Через це він став кашляти і матюкатись. Сергій подав йому газету на розпал, котрих у них був цілий стос і повторив:

— Буду скоро!

— Охрана нужна?

— Генерал-охоронець? — віджартувався Сергій. — Це тільки для Мишка. Мене буде охороняти полковник… Настоящій полковник.

— Вобщє ці майдановці охреніли, — буркнув Бача, — скоро будуть лічних парікмахєров з чісла гєнєралов заказивать. Врємєна пошли…

— Революція, — погодився Сергій і вийшов з намету.

На вулиці незатишно, повітря увібрало в себе холодну вологу і було густе, мов у горах; здавалося, що це повітря можна було різати ножем. Через це дихалося важко, так, що не можна було вдихнути на повні груди. Волога осідала на землю. Світло ліхтарів на Хрещатику заливало мокрий асфальт позолотою. Жовтими плямами вкривало намети з їхніми огорожами і внутрішніми двориками.

Народ, як міг, облаштовував тут свій побут. Тільки чомусь намагався відгородитись від сусідів і зовнішнього світу перепонами, загорожами, парканами. Справжнє хуторянство на Хрещатику, зрештою, і на самому Майдані. Таке собі «оце — моє, моя межа!» Сергій посміхнувся, подумавши, що коли до травня революція зайде в глухий кут, то народ розбере асфальт і бруківку та буде садити тут картоплю, городину, заведе курей і поросят. Найвправніші господарі — бичків з коровами. Попід тинками — обов’язково чорнобривці, нагідки і матіола. А трохи пізніше — і мальви. В українців це в крові, в генах — будь-де облаштовувати господарство. Навіть коли самі не зможуть зібрати врожай, «буде для людей», котрі прийдуть пізніше.

Він уявив собі репортаж якогось телеканалу з Хрещатика у далекому серпні 2016 року. Під ранкове кукурікання і мукання корів журналістка буде розповідати про дивовижні породи курочок-несучок, виведені в наметі «пані Христини» і про загального улюбленця цапка Хведю, котрий разом з відважними майданівцями відбивав ювілейний 725-й наступ беркутівців. Після цього була виставка народних досягнень Майдану і спільна резолюція «Беркута» і Майдану про повну недовіру Антимайдану, котрий оголосив себе незалежною республікою Маріїнського парку, легалізував наркоту і проституцію і став вимагати міжнародного визнання. Їх у цьому вже підтримала Росія, Абхазія, Придністров’я і Північна Корея.

Він струснув головою від маячні, що спросоння лізла у голову і вийшов за периметр майдану, проминувши сонних вартових.

Петро вже чекав на нього в машині. Сергій пірнув у середину авто. Цього разу куми привіталися стримано. Було помітно, що Петро виснажився — морально, фізично. Через діяльність його сина у Львові у нього почались неприємності по роботі.

— Мене звільняють, — з розгону повідомив він Сергія.

— Нарешті, — реготнув той. — Майдан акбар!

— Блядь, тобі смішки в голові. Мене звільняють за повною службовою невідповідністю. Навряд чи знайду тепер собі нормальну роботу…

— Ти ж давно хотів піти на пенсію…

— «Хотіти» і «піти» — це різні речі.

— І що плануєш робити далі?

— Ляжу в лікарню, як всі «порядні» чиновники. З моїм затяжним алкоголізмом…

— Чому алкоголізмом? — здивувався Сергій. — Ти ж наче не зловживаєш…

— Та, тепер, коли ви затіяли ці майданівські хороводи, а мій синок пішов майданити… Щовечора, поки не лупну півлітру, — не засну, — зітхнув. — Болить це все мені. І ваших шкода, і наших «беркутят»… Ти ж сам знаєш, у нас є нормальні пацани^[105], а негідників і у вас, і у нас вистачає…

— Скоро почнеться? — здогадався Сергій.

— Попередньо — вісімнадцятого. Але там, — тикнув пальцем угору, — зараз такі качелі… Немає єдності. Яник хоче все вирішити мирно… На нього давить Хуйло… Ну, і біля нього повно різних ура-переможців… І в нас теж… Словом, скажу тобі чесно… Навіть якщо захочуть, вони не розженуть Майдан. Немає кому цього зробити. Немає лідера…

— Як і у нас, до речі….

— У вас хоча б є якась ідеологія… ідея… А ми за що маємо воювати з вами?

— За присягу?

— Я давав присягу народу України, а не Янику і Захарченку. І захищати їхні золоті унітази не хочу. Тим більше, ми всі чудово знаємо, що вони прийшли до влади абсолютно незаконно… З підтасовками на виборах. Словом, пуста балачка, ми про все це вже переговорили по сто разів…

— Що порадиш нам робити?..

— Що мене найбільше турбує, то це снайпери. Зайшло шість груп снайперів, таємно зайшли, чи то з Криму, чи то з Росії. Працюватимуть «трійками». Один — буде «косити» під майданівця або мирного мешканця, щоб стежити за обстановкою і в разі небезпеки попереджувати «двійку». «Двійка» — працює на точці. Стріляють позмінно, щоб не «замилювався» зір.

— Я доповім у штаб…

— І ще вони планують роздати зброю тітушні.

— А це — вже крок відчаю…

«Мирна байда»

Сергій спав погано, як ніколи. Бача хропів, аж заливався. Але до його рулад настільки звикли, що без них іноді й заснути було важко. Ніби чогось не вистачало. Але цієї ночі були якісь тривожні, щемкі сни. Париж, Галя, кафе, Тріумфальна арка, «зомбі Ігор»… Таке все, що не трималось купи.

А вранці перед сніданком в намет взводу «А» прийшов отець Григорій і почав коротку службу. У нього там було щось на зразок каплички. Спросоння його бубніння заколисувало, присипляло. Так що вставати з теплої лежанки не хотілося. А Григорій, закінчивши коротку ранкову службу, звернувся до хлопців, кажучи:

— В Євангелії Ісус говорить до своїх учнів: «Ви сіль землі. Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона вже ні до чого не придатна. Хіба що бути викинутою геть на потоптання людям». Бути сіллю землі — це дар від Бога, який ми повинні прийняти з радістю. Будучи сіллю землі, ми можемо передати смак до життя іншим. Наше життя набуває сенсу, коли ми присмачуємо життя тих, за кого відповідаємо — за своїх близьких, за весь народ, за наш край, за державу. Якщо раптом перед нами постають перешкоди, часто ми питаємо себе: «Для чого продовжувати боротьбу, якщо можна зупинитись і не йти далі?» Але буває, що потрібно тільки дрібку солі, щоб змінити смак їжі, тобто — тільки дрібку зусиль, щоб змінити смак самого життя. Не втрачати смак, не ставати прісними, як пил земний, значить тілом і душею стати Даром Божим, присвятити себе боротьбі і перемогам. Ви — сіль землі… Ви — здатні змінити цей прісний світ і присмачити його!

У Сергія в голові ці образи чомусь змішалися з солоною кров’ю, якою можна зросити землю і він остаточно прокинувся. Говорити про таке напередодні «ходи», мабуть, не варто… Після цього Сергій піднявся з лежанки і вийшов. Йому хотілось поговорити з отцем Григорієм, але того вже й слід прохолов.

Він роззирнувся. Ранковий Майдан мав урочистий вигляд. Він був залитий світанковим сонцем. Скляний серпанок по-особливому увиразнював кожен штрих видовища, що розгорнулось перед ним… Людей — тисячі. Намети і прапори — сотні прапорів: державних, патріотичних, прапори взводів, сотень, міст, земляцтв, партій, організацій. Вишикувані колони повстанців. На шоломах — відблиски сонця. Урочистий настрій і піднесений дух. Майдан готувався до мирної ходи. Більшість вірила в те, що сьогодні все це закінчиться. Вони змусять піти у відставку Януковича, провести вибори і добитись, щоб до влади прийшли патріоти. Про європейські цінності вже давно перестали говорити навіть політики. Тільки так, між іншим, віддаючи данину традиції.

Поруч з Сергієм, пихтячи французькою цигаркою, став Мишко. Теж оцінив величне видовище зі словами:

— Беркут з Яником к хуям розбіжиться, коли це побачить. Прямо войско польське на роверах, — зітхнув. — Куди вони йдуть і для чого?.. Не понімаю я…

— Що тобі в штабі сказали?

— Оттого, шо я не втягую своїх людей в цю хуєту, я провокатор і мене розстріляють на глазах у всього Майдана.

— Всього? — пхинькнув Сергій.

— Пошутив, канєшно не всього. Тільки вибраних панів, по прігласітєльних білєтах. Камєдія — дорогоє удовольствіє. За отдєльну плату. Для ніщіх майдановцов не доступну. Вот ти, напрімєр, сможеш на ето подивиться, бо ти з багатєньких, а такой як Бача, то тільки потом, по тілівізору. Єслі захоче, конєшно.

— А серйозно, що сказали?

— Шо будуть розбираться, коли всьо закончиться. І вони побєдять. А я сказав, шо пацанов за периметр не виведу і шо ти теж не поведеш своїх. Ілі я не прав?

— Ні, не виведу. Тільки молодняк рветься вперед, я їх не маю права стримувати. Вони кажуть, що вже не можуть сидіти без діла на Майдані. Добровольці — їхнє право.

— А шо каже Італьянєц? Він же вроді адекватний.

— Вирішив іти. Син його йде, а він хоче бути з ним.

— Діти-діти, — зітхнув Мишко. — Час такий, шо старікам помирать надо, таким, як ми, а не молодьожі. А помирать надо с умом, прихвативши з собою на той світ парочку врагов. А у нас план дій на бліжайше врем’я — на барикаду.

— Скільки в тебе народу залишилось?

— Тут десятеро і в Києві в резерві п’ятеро… Сказав їм поки не виходити. Наш провінційний резерв, дасть Бог, підтягнеться в обід.

— А куми, Вітос з Олегом? — зі смішком поцікавився Сергій.

— Поки шо інформація така: в одного жінка всьо, шо було вдома замочила, шоб стірать, а другий не просихає сам, в запої. По крайнєй мєрє так каже.

— Тобто ми їх втратили?

— Та нє, як штабісти побідять, то вони й появляться.

— Головне, щоб в одного до часу перемоги все висохло, а в іншого…

— Закончилась водка, — заржав Мишко, ще раз кинув погляд на колони майданівців, вишикувані для маршу, і зітхнув: — Мирна байда…

— Коли всі молоді підуть, — почав подумки рахувати своїх бійців Дід, — у взводі залишиться п’ятеро зі мною. З чим я буду захищати свою барикаду?

— Твоя в другій лінії, тому станеш з нами. Як нас розхуярять, перейдемо до тебе.

— Думаєш, таки буде пиздоріз?

— І не сумнівайся. У мене вже всі пазли склались в голові — з гєнєральскими бумажками. У них приказ нас роз’їбать за два дні. Єслі ми два дня протримаємся, то побєда буде за нами. На третій день. Бо в них случиться сбой в програмі.

— Твої слова та Богу в вуха…

Загони, котрі вирушали в мирну ходу, заводили себе патріотичними гаслами. Дехто заводив повстанських пісень, грала сурма, нетерплячі голови стали бахкати «бімбами»^[106]. Хоча цього не варто було робити. Політики всіх закликали до «мирної акції». Вони повинні були прийти до Верховної Ради і вимагати проведення нових виборів, повернення до Конституції 2004 року. Бла-бла-бла, бу-бу-бу. Але як можна було мирно пройти через кордони вевешників і беркутні, з якими в парі «працювала» тітушня?.. Для Сергія і Мишка це було загадкою. Тим більше, пішов поголос, що є наказ видати тітушні зброю^[107].

Бійці взводу «А», заспані та неохайні, вийшли з намету, щоб подивитись на те, що відбувалось на Майдані. Молодняк зі взводу «В», екіпірований щитами і палицями теж вийшов, але щоб приєднатися до «ходи». Сергій сказав їм напутнє слово:

— Ви прийняли це рішення свідомо і самостійно, — він трохи злився. — Хрін з вами, це ваше право, як добровольців. Але ось що я попрошу вас, синки… Йдучи, оцінюйте всі можливі шляхи відступу. Це закон: при наступі правильний полководець планує і глибокоешелоновану оборону. Щоб не нарватися на контрудар і війська, у разі відступу могли б опинитись не в чистому полі, а в надійних бліндажах чи окопах…

— Батя^[108], — враз озвався один із бійців, — нам відступати не можна. Ми за два місяці від’їлись тут як тушканчики. Бігти не зможемо, тому будемо тільки наступати.

Молоді заржали, підтримуючи товариша.

— Дарагой мой, — вирішив повчити їх Бача, якого молодняк любив, наче рідного, — єслі нада буде, єслі за тобой погониться два бугая з дубиняками, ти побіжиш з такой скоростью, як спрінтер на довгі дістанції. Повір мені, я на Груші зі своїми ста тридцятью кеге біг від беркутні так, шо сопля на носі превратилась в льод. Забув, шо у мене ноги больні, голова больна і сам я спрінтер не первой свіжесті…

— Так ти ж там тих беркутів і поклав… — пригадав молодий.

— Да, це коли вже більше бігти не мог, — зізнався Бача.

— Тобто відступив на заздалегідь підготовлені позиції, — підказав йому Сергій.

— Точно! — погодився Бача. — Завернув за угол, а там — куди вони хароші від мене могли подіться? Я їх в ті їхні щити і вклепав. Хотів одного завернуть в щит трубочкою, але жаль було портить такі нужні нам для оборони щити…

— Словом, — продовжив Дід, дістав карту і показав її хлопцям, — відходи для вас такі: по Шовковичній на Круглоуніверситетську, потім або дворами, на Хрещатик, додому, тобто сюди. Це основний відхід. Або до Бессарабської площі і далі — сюди по Хрещатику. Якщо там будуть тітушки, проривайтеся, біжіть. Не бійтесь кидати щити і бронежилети, все що може видати у вас повстанця або обтяжити. Якщо буде геть погано, розбігайтесь по одному. Хто матиме дух і бажання, повертайтесь сюди. Це мій вам наказ. І головне — не зупинятись. Передихнете тут. Все зрозуміло?

— Так… да…

— Тоді вперед, на «мирну ходу»… Будьте обережні… І візьміть якнайбільше бімб, — до Морпєха: Видай їм штук двадцять… — і до бійців: — Використовуйте їх не надарма. Кидайте тільки в ціль.

І вони пішли, весело погримуючи щитами.

— Діти-діти, — зітхнув Мишко і до тих, хто залишився: — А нам пора на барикаду. Подивимось шо там і як. Главне, не забуть коктейлі… І побільше.

* * *

Більшість киян та гостей міста прибули на «мирну ходу» ще вдосвіта. Вони прийшли підтримати майданівські сотні. Та вже за дві години «ходи» вона переросла у штурм урядового кварталу. І штурм, на перший погляд, був успішним. Так принаймні здавалось ще до обіду.

— Може, ми зря не пішли со всємі? — знизав плечима Мишко, звертаючись до бійців, що півколом сиділи під барикадою і пили чай.

— Вони ще с утра тітушок пиздили, — зітхнув ностальгічно Бача і ще більш ностальгічно додав: — З «Аплота»… А шо ми тут висиділи?

— Н-да, — погодився якось непевно Морпєх. — Може б і мортирка наша там згодилась? — і обвів усіх запитальним поглядом, мовляв, а давайте…

— Наше діло просте, як борщ, — вирішив Сергій. — Стояти на посту. Я переконаний, що ми прийняли вірне рішення. Ну, а коли залишимось без орденів «За розбиті морди тітушок», то нехай ганьбою покриються наші імена.

— Ну, ти й зморозив, — здивувався Бача, — тут ше год на п’ять всім хвате, шоб заслужить ордена… Або тюремні сроки.

Бача подумав про щось своє, від докуреної цигарки прикурив нову, бичок відкинув убік і сказав:

— Первими конець войни побачать тільки трупи^[109].

— Поможем мусорам поскорше це побачить, — заявив Мишко.

Всі на те помовчали. Перспективи, як не крути, були «райдужні».

…Їхня барикада стояла біля метро «Хрещатик», що на Інститутській. Нормально укріплена, мішки набиті сміттям і снігом. Але… Ні один фланг барикади не був до пуття прикритий — ні з боку власне будови метро, ні з боку пустирища, що між Клубом Кабміну і Жовтневим палацом. Майданівські стратеги довкола вестибюлю метро виклали барикади з тисяч мішків снігу, але обороняти їх не було кому і не було як. Тим більше — сьогодні.

Загальних планів оборони не існувало в природі. Часто барикади були безсистемно закріплені за різними підрозділами, що сходились до них на спільне чергування, але спільно не відпрацьовували жодних стратегічних чи тактичних завдань. Цю барикаду взвод «А», як міг укріпив, обмотав мережею «колючки», дротів, до яких підвели електрику. У разі нападу беркутні було заплановано цю електрику увімкнути. Ще були «їжаки» з риштунків, залізні плити і дерев’яні тички, що стирчали з-поміж мішків, націлені в бік урядового кварталу.

Мишко про всяк випадок «врубав» рубильник. Стиха загули дроти.

Всі розуміли, що серйозних ушкоджень мусорам все це не завдасть, але хоч на якийсь час їх затримає. Власне, і сама ця барикада не могла мати стратегічного значення не тільки через те, що не була як слід прикрита з флангів, а й через те, що її легко можна було змити водометом. Та коли вона будувалась після 11 грудня і укріплювалась після «Груші», у неї був грізний вид — п’ятиметрова стіна, скріплена льодом, яку справді важко було здолати. А тепер настільки потепліло, що барикади стали підтоплюватись і осідати. Якась добра душа на лівому фланзі збудувала височенну п’ятнадцятиметрову вишку, з якої можна було спостерігати за вулицею. Але жодного практичного значення вона не мала. Та й цього дня в обороні на барикаді залишилося стояти лише чотирнадцятеро. Всі інші пішли на штурм урядового кварталу. На господарстві у наметах зостався один молодий боєць. Заумний Днювальний категорично відмовився чергувати. Він рвався в гущу бою.

Чай і цигарки. В нішах барикади було закладено кілька сотень пляшок. Десятки феєрверків. В кишенях — сотні «бімб», розкладено тисячі каменів, видертих з бруківки. Коли на них дивився, пригадувалось: «булыжник — оружие пролетариата». Хоча… який тут пролетаріат? Військові, бізнесмен, вчителі, журналіст, водії, будівельники, приватні підприємці, студенти. Всі різні. Мета одна.

Чай і цигарки. Нервове напруження. Роман «Журналіст» вже разів п’ять бігав у туалет «Жовтневого». Отруєння газами на Грушевського давалося взнаки й досі. Алік «Здолбунівський», постукуючи кийком по мішку зі снігом, говорив по телефону з жінкою і пояснював, що тут все спокійно і скоро ми переможемо. Всі інші просто нудились, їх почали поколювати в серце чортики сумнівів: «Може, ми там більше потрібні, зі всіма»? Тим паче, з боку Маріїнського парку долинали постійні окрики, вибухи, постріли, заклично сурмила сурма. Дим спалених шин заносило на Інститутську. Цей дим свободи і боротьби був милий повстанським серцям.

Командир гортав стрічку новин у телефоні та коротко розповідав про те, що відбувається:

— Наші пиздять мусоров… нє, вже тепер мусора наших… О! Інтірєсне: міністра МОЗ Багатирьову журналісти підловили в бутіку. Покупає обувь за двадцать тисяч гривень… Я красіва і товста, виєбіть пожалуйста, — прокоментував на свій лад. — Так… пацани, а це вже серйозно: на кришах домов снайпєра. Стріляють і показують неприлічні жести нашим.

— Тебе волнує, шо там вони показують? — здивувався Бача.

— Менше всього, — запевнив Мишко. — Мене напрягають собственно снайпера.

Сергію зателефонували. Він взяв трубку, послухав, зблід і повідомив товаришам:

— З під’їздів, підвалів, з урядових будівель виходять космонавти. Їх, пацани, тисячі… А може, навіть і десятки тисяч…

Мишко ляснув себе долонями по колінах, встав з лави і сказав:

— Щас начнеться. Готовсь, войска…

Глянув на годинник і піднявся на гребінь барикади. Те, що він побачив, шокувало: тисячі народу, що вранці бадьоро йшли на мирну ходу, бігли нестримним потоком до барикади.

— Вирубай! Вирубай! — закричав він до Бачі, що сидів поруч з рубильником.

Той відкинув цигарку і вимкнув струм, підведений до дротів перед барикадою.

— Нагору! — гаркнув Сергій.

Всі видерлись на верхівку і стали спостерігати за тим, що діється… З боку пустища, немов чорти з пекла, звідкись стали з’являтися у своєму чорному вбранні мусора. Картина була зловісна. Тисячі однакових потвор, схожих на космічних пришельців — чорні шоломи з опущеними забралами, сірі щити і сонце, що тисячами колючих вогників відбивається від їхніх шоломів. Натовп біжить по Інститутській. Схоже, він зараз налетить на барикаду і знесе її до самого Майдану, що й не зупиниш. Вони налякані, вони розгублені. Картина апокаліптична, наче втеча землян від гуманоїдів. Здавалось, що ось-ось з-за рогу услід за ними вийде потворна машина на трьох лапах і зареве залізним скрипучим гласом.

— Війна світів… — раптом, немов прочитавши думки Сергія, із захопленням сказав Заумний. — Це війна світів!

— Так і є, — сказав задумано Сергій. — Все як в кіно, чи в книзі…

— Тому ми переможемо, — посміхнувся Заумний і видав свою книжкову сентенцію: — Заплатив биллионами жизней, человек купил право жить на Земле, и это право принадлежит ему вопреки всем пришельцам. Оно осталось бы за ним, будь марсиане даже в десять раз более могущественны. Ибо человек живёт и умирает не напрасно^[110].

Натовп почав наближатися впритул до барикади. Мишко встиг відчинити «ворота». Перші втікачі, важко відхекуючись, забігли в периметр.

— Що там? — запитав Сергій. — Чому такий драп?

— Стріляють, — нахилившись і видихуючи вранці викурені цигарки, відсапувався інсургент.

Він був одягнений у заношену військову форму бундесверу, роздерту вздовж хребта, ніби з неї хтось дужий видер шмат тканини, до нижньої білизни. На сірій майці були сліди вогню.

— Бойовими… І гранати… не ті, що були на Груші. Серйозні. Глушать, як рибу. Все, пацани, удачі, я в штаб.

І прикульгуючи, погнав униз по Інститутській. Оборонці барикади перезирнулись.

Натовп навалював. Спочатку вони досить вільно проходили через прохід. Потім — поволі почали скупчуватись на вході. Вчинилася штовханина, замішання. Натовп почав насуватися на саму барикаду, відтягати «їжаки», затоптувати дроти і з виразами панічного страху дертись на барикаду. Оборонці подавали їм руки, допомагали вибратись. Чоловіки, жінки різного віку і статури. Вони плутались в одязі, рвали його об дерев’яні тички, колючку, дряпали руки, ноги, обличчя, але лізли на барикаду. Потім збігали з неї і гнали далі, на Майдан, наче там було медом помазано. Наче там був порятунок.

Малюк враз помітив дівчину, котра впала і горлом зачепилась за колючку. Натовп насідав, натискав, вона кричала, але у цьому ревищі, жіночому вереску її голос губився. Дріт уп’явся в горло, колючки врізалися у плоть і порвали її. Малюк кинувся до неї. Маленький і спритний, він збіг донизу, як міг розштовхав натовп, через силу відтягнув дріт і допоміг їй пірнути під нього. Дівчина проповзла ногами вперед, розвернулася і почала дертися на барикаду, однією рукою тримаючись за горло, з якого тоненькою цівкою стікала кров. Малюк підпихав її іззаду.

Опинившись на барикаді, вона збігла донизу, якось незграбно помахуючи вільною рукою, наче підстрелена птаха, і не озираючись погнала далі.

— Красивая девчонка, — заявив Малюк, романтично глянувши услід. — Надо будет потом ее найти. Все-таки я ее герой!

— Герой любовнік, — заржав Бача, витягуючи людей на гору, то чоловіка без руки, то жінку з котиком в руці, то дядька з костуром. — Дивись лучше, щоб тебе самого беркута сьодні не полюбили. А то будеш як козак Гаврилюк голими причандалами світити, а всьому взводу — позор.

— Да нормально, дядя Генерал Бача, тепло ведь. Не опозорю взвод…

Беркутня наступала, стріляючи з рушниць у спини мітингувальників. Хто падав, тому зазвичай кілька разів давали дубинатором по спині, не лютували, як було раніше, при камерах. Задні мусора з «трофейних команд» забирали їх та відводили до своїх автобусів, що стояли на Липській біля готелю «Київ». «Щастило» тим, хто потрапляв у руки ментів. Зазвичай обходилось стусанами або «виховною бесідою», коли кийками рахують нирки з ребрами. Гірше було тим, хто потрапляв до тітушні. Часто тітушки забивали бранців до смерті, затягнувши до свого «табіру» або до під’їздів, а потім викидали на дорогу, на Грушевського, «тільки не до китайського посольства», — так їм наказали менти. Швидкі не встигали забирати тіла.

Ситуація була з таких, що треба було хоч якось зупинити беркутню. І дати людям пройти за периметр барикад. Мишко скомандував:

— Морпєх і Борька зі своїми — бімби! Бача, Алік зі своїми — «груші»! Кидать по команді! Сірожа, — до Діда. — Лови відступаючих, поповнюй лічний состав. Займетесь камнями!Мінута на подготовку!

Утім, Дідові не вдалося нікого упіймати, всі були в такій паніці, що просто рвались на Майдан, ніби там їх чекало щось надзвичайне, диво, яке зупинить беркутню.

— Вогонь! — рявкнув Мишко.

Загорілись коктейлі, засичали бікфордові шнури бімб. В повітря вирвалась суміш каміння, вибухівки і пляшок.

— Вогонь! — продовжував командувати Мишко.

— Вогонь!

Вибухи! Спалахи! Удари каміння по щитах і шоломах. Беркут зупинився. Наперед вибігли стрільці з рушницями і перенесли вогонь на верхівку барикади.

— Лягай! — дав команду Мишко і стиха: — Ракети!

Дюжина стрільців стріляла безсистемно, тому важко було вирахувати момент перезарядки. І перезаряджали вони під прикриттям щитів. Головне було вловити хвилю, коли стрільці повернуться з піднятими забралами до повстанців. Для цього у Мишка була невеличка спостережна бійниця з непоганим сектором огляду.

— Камені і «груші» готов! З укриття вогонь! Ракети запали!

Знову полетіли пляшки з сумішшю і бруківка. Він примітив, як стрільці ховаються за щити, а коли минула небезпека, знову висунулися з піднятими забралами і тут у них полетіли ракети. Прицільно, в обличчя.

— «Груші»! — дав команду Мишко.

І знову коктейлі. Зойки, крики поранених. Вогонь. Шипіння вогнегасників. Але полум’я не гасне! Мусора зупинилися, відійшли і почали збивати вогонь. Та це було не просто. Це була пекельна суміш, яка так просто не гасилась…

Нарешті останні відступаючі забігли за периметр. Мусора перегрупувались. З їхнього боку окрики, команди. Зірвані чеки — і на барикаду налітає кілька десятків гранат. За ними — коктейлі^[111].

— Бімби! — командував Мишко. — Без зупинки!

Він озирнувся. Натовп відступаючих уже проходив «Львівську браму». Самооборона почала займати позиції на тій барикаді та на містку над нею.

Назустріч мусорським гранатам полетіли маленькі каверзні бімби. Вони не вбивали, не калічили, але потужно травмували противників, залишаючи синці і гематоми на відкритих ділянках тіла. Від кількох десятків коктейлів спалахнула барикада, вибухи за спинами повстанців були такими потужними, що здавалось ніби стріляють з «Гіацинта»^[112]. Усі, хто не встиг прикрити вуха, відчули, ніби їм по головах вдарили кувалдою, просто в мізки. У Бачі з вуха потекла кров. Молоді почали з вогнегасника гасити полум’я. Мишко струснув головою і, пливучи в тумані, дав команду:

— Викидаємо всьо під нуль! Вогонь!

І почалася справжня дуель. Коктейлі та бімби супроти гранат і коктейлів. Вони летіли назустріч одні одним з такою люттю, наче це був бій гладіаторів проти бездушної машини. Машина наступала, ховаючись за щитами. Горіла помаранчевим полум’ям, поламані деталі замінювалися новими. І вони йшли вперед, бездушно, люто.

— Ти гориш! — звернув увагу Мишко на те, що в Аліка загорівся бушлат.

Він накинув йому на спину заздалегідь приготоване мокре рядно. Алік істерично зареготав:

— Ти не себе глянь!

Мишко роззирнувся. У нього горіли берци.

— Хуй на них! — сказав Мишко, і не побачивши, чим гасити, оперативно вилив на ноги гарячий чай із термоса, що тут стояв: — А-а-а-а! — заволав. — Не освіжає!

Після цього ще кілька хвилин притоптував на місці, намагаючись охолодити ошпарені ноги.

Беркутня на якусь хвилину відійшла, перегрупувалася. І знов у повстанців полетіли гранати. Вибухи розривали повітря на частини і вдаряли, немов кувалдою, по голові. Роман «Журналіст» враз закрив руками голову, сповз по барикаді до низу і, п’яно хитаючись, пошкандибав у бік «Львівської брами».

— Що з тобою?! — кричав йому услід Мишко.

Але той не чув. На спині «британки» зліва у нього була велика рвана рана, залита кров’ю. Із сусідньої барикади назустріч йому вибігло двоє у лікарських халатах і з медичними сумками. Перехопили, але він від них відмахувався, відбивався, наче не довіряв. Зрозуміло — його могли відправити у лікарню, а там — і до СІЗО недалеко. Як потім з’ясувалося, у нього була контузія та осколкове поранення від гранати РГ-42^[113] — осколок зупинився за три сантиметри від серця. Того дня він пізно прийшов на Майдан і опинився на барикаді без бронежилета.

— Это пиздец, — прокоментував услід йому Малюк. — Первый ушел!

Наступний вибух гранат відкинув його на спину, на мішки барикади. Він важко гримнувся ребрами об гостряки пресованого льоду і сміття, схопився за голову, яку миттєво стиснуло мов лещатами, примружився, намагаючись сфокусувати погляд, але це йому не вдавалося. Все пливло. Він ліг і, закочуючи очі, потихеньку почав втрачати свідомість. Бача важкими ляпанцями збитих у кров долонь, плескав його по обличчю.

— Не спи, воїн! — гаркнув на нього. — Война не кончилась!

Малюк важко струснув головою і п’яно та зло поліз на верхівку барикади з двома коктейлями напереваги. «Суки», — сичав він.

У Мишка з обох вух текла кров, очі стали скляними, немов він перебував зараз не з тут, а десь в іншій реальності. Він «плив» від контузії. Вже не першої і не другої за його життя. Та й більшість бійців встигли отримати різні ступені контузій, але продовжували випалювати боєзапас і жбурляти коктейлі. Вони на якийсь час зупинили мусорів і дали відійти втікачам з «мирної ходи». Та сили були не рівні. Чомусь цього дня захищати цю барикаду довелося лише дюжині майданівців проти кількох тисяч мусорів.

— Де всі?! — психував Бача. — Де народ?! Почєму тут нікого з нами немає?!

Його генеральська форма за кілька хвилин бою встигла в кількох місцях порватися, прогоріти, покритись плямами від запалювальної суміші. Бача втомлено, розчаровано зняв балаклаву, його обличчя по контуру рота й очей було чорним.

— Та потому шо долбойоби! — пояснив йому Мишко.

За хвилину з метро почала виходити беркутня в рябій формі і з манерами 118-го батальйону шуцманшафта^[114], що заходив у село для розправи з невдоволеними у 1942 році. Вони вже почували себе переможцями. І одразу почали демострувати свою силу на вікнах вестибюлю метро — трощачи шибки; і на барикадах біля самого метро, які ніхто не обороняв. Для чогось лупили по барикадних лантухах кулаками, ногами, мовляв, знайте, мішки, які ми тут круті вийшли з метро. Нарешті посунули на оборонців і «космонавти», які досі чогось очікували, стоячи на пустищі перед Жовтневим палацом. За спинами першої хвилі наступаючих мусорів з’явився водомет.

Їх оточували. Час давати драла. Мишко так і скомандував:

— Уйобуєм, пацани!

Він зиркнув на годинник. Їх вистачило на 15 хвилин бою, а ніби вічність. Сергій підпалив ганчірку на пляшці з коктейлем і кинув до ящиків, що були з невикористаними запалювальними сумішами.

Підтримуючи один одного, тринадцятеро оборонців повільно збігли до «Львівської брами». Зупинилися. Озирнулися. Мусора видерлись на їхню барикаду, зірвали державний прапор, відкинули його убік. Але нарешті критична маса запалювальної суміші нагрілась і вибухнула… «Герої», що боролись із флагштоком, розлетілися в різні боки.

Дбайливі комунальники у рожевих жилетах, мов мурахи, взялися прибирати барикаду та інше неподобство. Миттю з’явилися і запрацювали тракторці, комунальні машини почали вивозити сміття. Все дуже оперативно і, здавалося, продумано. «Простому народу» було не до революцій, вони виконували свою роботу, як і мусора. Бо як не вони, то на їхнє місце може прийти хтось інший… А сім’ї годувати треба… На тротуарі між залишками барикади і будівлею метро лежало два «акуратно» покладених тіла — чоловіка і жінки^[115]. Кажуть, вони загинули у тісняві відступаючих.

Заумний, сумно дивлячись на це, знову процитував по пам’яті «Війну світів» Веллса: «У них нет мужества, нет гордости, они не умеют сильно желать. А без этого человек гроша ломаного не стоит. Они вечно торопятся на работу, — я видел их тысячи, с завтраком в кармане, они бегут как сумасшедшие, думая только о том, как бы попасть на поезд, в страхе, что их уволят, если они опоздают. Работают они, не вникая в дело; потом торопятся домой, боясь опоздать к обеду; вечером сидят дома, опасаясь ходить по глухим улицам»!

— Пішли, пацани, — перебив його Мишко і до Заумного: — А ти, єслі хочеш, йди забалакуй беркутню, вони точно порозбігаються од твого словесного поносу…

Група зайшла на територію Майдану, яка раптово почала звужуватись, мов шагренева шкіра. Спробували додзвонитись до Журналіста, але його телефон був вимкнений. Лікарка з «Львівської брами», котра його «прийняла», сказала, що він подзвонив родичам, і ті забрали його з Майдану машиною.

— То й харашо, — буркнув на те Мишко.

— Зараз вони опиняться на «Глобусі», — сказав Сергій, оцінюючи ситуацію, що складалася, — і спробують спалити наші намети. Треба позабирати все, що можна… — глянув на благенькі оборонні позиції повстанців під готелем «Україна» і на «Львівській брамі», зітхнув, констатуючи: — Тут на п’ять хвилин бою.

У нього гуділо в голові так, що зараз він думав, ніби говорить тихо, бо чув себе, немов через вату. Насправді він кричав.

Морпєх поплескав його по плечу і кивнув, мовляв, пішли, ти все правильно кажеш, так і зробимо…

Мусора впритул підійшли до «Львівської брами» і до Жовтневого палацу. Кілька десятків майданівців, котрі не встигли відступити, були блоковані на «Глобусі». Їх взяли в полон і били смертним боєм — ногами, кийками, поки бранці не переставали смикатись і верещати від болю, втрачаючи свідомість. Тільки після цього до них розвальцем підходили медики в мусорській формі, щоб привести їх до тями і здати конвоїрам…

Оборонці покинули Жовтневий палац, але коли до нього підійшла беркутня, почалася майданівська контратака. Вона тривала не довго, через кілька хвилин беркут, зімкнувши лави, розігнав повстанців. Ті в паніці побігли на Майдан. Всі основні ключові позиції на цьому напрямку було втрачено. Барикада під мостом без флангів не мала шансів. Мусора її захопили без особливих зусиль.

І зупинилися.

Все ще мистецтво

Для Єгора це свято почалось ще вчора. Йому подзвонив сам Азаров і повідомив, що «завтра всьо, бвядь, ім піздєц». А ще, що він чекає на обіцяні картини. І так, між іншим, жартома, повідомив, що його відставка була номінальна і за два дні він планує повернутися у крісло прем’єра. Тобто, що всі попередні їхні домовленості залишаються в силі. І зараз Єгор сидів у своєму улюбленому Café Mozart, попиваючи малиновий лікер з капучіно і шоколадним тістечком. Тістечко мало дивну консистенцію зацукрованого меду і було таким же солодким, тягучим. Він їв, із насолодою примружуючи очі. В голові у нього заїждженою платівкою крутилася пісня: «Нарву цвето-о-ов і подарю буке-е-ет»…

Йому все подобалось — весна, котра несподівано прийшла у Відень і залила вулички сонцем. Студенти, котрі скинули з себе важкі зимові куртки й одяглися у коротенькі, а чоботи замінили легенькими кедами або кросівками. Вони були веселими, життєрадісними, безтурботними, от тільки… Багато хто носив жовто-блакитні хустки, шарфи та інші елементи одягу, демонструючи свою підтримку українській революції. Але й це не зіпсувало настрою Єгору… «Нарву цвето-о-ов»…

Коли прийшов гер Шранке, який приніс із собою свою бундючну пику, Єгор про себе тільки посміхнувся. Усі вони правильні та прихильники демократії до кінчиків нігтів на ногах, поки це не стосується їхніх кишень. Як тільки заходить мова про кількадесят тисяч євро, які можна заробити, куди й зникають їхні принципи? Їм стає байдуже, що картини будуть купуватися за кошти явно корупційного походження, їм стає байдуже на проблеми Майдану з його смердючими Insurgenten^[116]. Це теж цілком влаштовувало Єгора. І він вкотре сказав собі, що найвища істина світу — гроші. Великі гроші.

Шранке сів навпроти нього. Кельнер одразу подав йому допіо^[117] з водою.

— Вітаю вас, гер Блідий, — привітався галерист, зручно вмощуючись у стільці.

Він поклав кисті рук на стіл, склав їх, переплівши пальці і запитально подивився на Єгора. Той сидів, фривольно відкинувшись на спинку крісла та мав вигляд людини, котра всіх і все вже купила.

— Весна у Відні неперевершена, — мовив Шранке, вирішивши поділитись враженнями від прогулянки вулицями міста.

— …Моя пропозиція в силі, гер Шранке, — сказав Єгор. Він не мав бажання обмінюватися компліментами, хоча насправді у нього був абсолютно романтичний настрій… «нарву цвето-о-ов». — Не зважаючи на те, що ринок антикваріату впав, я готовий запропонувати вам двадцять відсотків готівкою понад ціну картин, про які ми з вами говорили раніше…

— Пропозиція цікава, гер Блідий, — покивуючи, опустив голову галерист.

— Тим більше, що через кілька днів в Україні усе закінчиться…

— Тобто? — зацікавлено підвів погляд Шранке.

— Влада покінчить з цим бунтом… Мої друзі залишаться при посадах. Це відкриває нам з вами, гер Шранке, широкі перспективи: бездонний ринок продажу картин за божевільними цінами.

— Чому ви вирішили, що ми матимемо саме «бездонний» ринок збуту? — здивувався Шранке, відпивши кави.

— Люди, котрі не так давно опинились під загрозою санкцій, не ризикнуть знову вкладати гроші у банки та нерухомість… Тобто вони зрозуміли, що не варто вкладатися тільки у нерухомість і банки… Є більш надійні вкладення. З високою ліквідністю.

— Щодо високої ліквідності, то тут ви помиляєтесь, картини зараз погано продаються.

— Колись це скінчиться. А продати у півціни — іноді це теж вихід.

— Ще картину можна подарувати, дати нею хабар… — із розумінням посміхнувся Шранке. — Особливо у ваших країнах.

— Ну, так, — погодився Єгор і нахилився над столом, продовживши: — і все безконтрольно. Країною гуляють мільйони доларів та євро, котрі можна зручно прилаштувати, інвестувавши в антикварний бізнес…

— Я — галерист і працюю тільки з картинами… Моя сім’я працює з картинами вже сто п’ятдесят років… І ми завжди оберігали наше ім’я…

— Може ще й нацистам нічого не продавали? — пхинькнув Єгор, відчувши себе господарем становища.

— Колекції нашої сім’ї були націоналізовані та вивезені нацистами. Ми до цього часу не змогли знайти більшості картин… — абсолютно без емоцій відповів на те Шранке, витер серветкою губи і несподівано кинув її в обличчя Єгорові.

«И подарю буке-е-ет»…

Від несподіванки той відкинувся назад і з нерозумінням подивився на галериста.

— Ти — паскудне щеня паскудного батька, — враз заявив гер Шранке, трішки підвищивши голос. — І ти, паскудо, вирішив, що грішми можна купити шляхетних людей?! Для яких слова «честь» і «порядність» є не просто словами?! Ти помиляєшся. Ми чесно і вірно служили цій країні та її народові. Мені особисто образлива навіть думка про те, що я можу торгувати зі злочинцями і корупціонерами, які обкрадаються свій народ…

Єгор почервонів як буряк і з-під лоба зло глянув на Шранке.

— Ти знайдеш собі і галериста, і антиквара, котрий захоче заробити на злодіях, — продовжив той. — Але не тут. Бо я буду змушений заявити про твою пропозицію у поліцію та розповісти їм усе, що знаю про твої чорні справи, а також про те, що завтра готується силовий розгін Майдану. Повір, їм це буде цікаво. А ще у мене буде розмова з цього приводу з федеральним канцлером.

Він встав і повагом вийшов із кафе.

Єгор розгублено глянув услід і просичав: «Аристократ хренов»… Враз горло перехопило від переляку. Якщо десь вилізе, що він ляпав язиком про завтрашні плани щодо майдану, можуть по голівці не погладити. Зараз це його схвилювало найбільше. А також те, що він якогось хріна почав ляпати про нацистів. І звідки це йому прийшло до голови? «Нарву цвето-о-ов»… А, — пригадав, — мабуть, спілкування з антимайданівцями і оплотівцями вносять у голову «свої корективи». Треба з ними акуратніше… Закінчиться ця «революція», — подалі від себе всю цю бидлоту. Не даремно кажуть: з ким поведешся, від того й наберешся.

Але тепер виникала інша проблема: про купівлю картин він так і не домовився. Однак про це зараз зовсім не хотілося думати. Він мав зняти стрес. Його лікар так і сказав: якщо з’являється стрес, його потрібно знімати. І виписав рецепт на кілька видів пігулок. У цьому пункті професор Ґалль мав рацію. Та він не розумів, що саме стрес пігулками не знімеш. Його можна зняти емоціями, пригодами… Єгор враз прислухався до себе — насправді стресу не було. Тільки миттєвий переляк через дурний майдан… Його вже й так через два дні не буде. Хто з ним стане розбиратися?.. А картини… Рано чи пізно він їх знайде і купить. Може, інші, може — в іншій країні. Яка різниця?

Дзвінок. Батько.

— Ти в Україну часом не збираєшся?

— Нє, шо я там у вас забув?

— Ну, і добре, сиди у Відні, я скажу, коли можна буде сюди їхати.

— А шо у вас там? Знов якась буза?

— Та так, завтра може початися.

— Батя, ти там акуратніше. Бо завтра вас можуть знести під нуль.

— Та знаю, — зітхнув. — Але нічого, іноді можна ризикнути…

— Як знаєш, як знаєш… Але коли щось не так, бери літак і дуй до нас…

— Побачу…

Коли закінчилася розмова, Єгор раптом посміхнувся: а що коли старого — того… снайпер? Але відігнав від себе цю спокусливу думку. На підготовку не було часу…

Тим більше, що завтра-післязавтра він виграє їхнє парі… Де ставкою всього-на-всього одна гривня, але крім цього кілька умов: хто програє, той у бізнес-справах, поступається тому, хто виграв. Цілий рік!!! Він отримає цілий рік диктату над їхньою бізнес-імперією! Тоді він розвернеться на повну!

Але зараз… все пусте, дурне, не варте, щоб про це думати. Він визирнув у вікно. Через Альбертінаплац стояла пересувна сосисочна з написом “Bitzinger’s sausage”. Біля неї — двоє чорненьких хлопців, студенти. Вони були одягнені у вузькі червоні джинси, куці піджачки з капюшонами та сорочки в клітинку. Хлопці були худючі, з густими бородами у формі лопат і з зачісками у стилі «вікінг» — з короткими хвостиками на маківці. Єгор усміхнувся та лагідно під носа промуркотів: «Підараси»… Вони чекали на нього… «Нарву цвето-о-ов»…

* * *

Він прокинувся пізно, з легкою головою. У тілі була приємна, млосна втома — не важка. Хлопці плюскалися в душі, перемовляючись невідомою йому гортанною мовою. У кімнаті не було вчорашнього та позавчорашнього вечірнього розгардіяшу. Одяг прибрано, складено, посуду теж не було, його винесли, не було й пляшок на видноті. Йому це сподобалося. Після шмаркачок, зазвичай, доводилось ще й самому прибирати. Ну, як самому… Труси і шкарпетки точно доводилось шукати самому. А вранці це заняття варте подвигу Геракла. До всього, з дівчатками, котрим по 12 років, хотілося швидше розпрощатись, бо мало що. Раптом якась міліція над’їде… Хоча ні… такого ніколи ні з ким не ставалося. Та все ж… Стрьомно якось. Тут все по-іншому. Тут інші враження й інші люди. Вони відпрацьовують кожну копійку, кожен цент, чесно ставлячись до своєї праці… Як до мистецтва… А це не дешево коштує…

Єгор нюхнув кокаїну, що допомогло швидше прокинутись, і сів у ліжку. З душу повернулися «хлопчики». Вони вже були одягненні, причесані-прилизані і головне — усміхалися… Не те, що в Росії — раптом пригадав він жалюгідних курсантів з якогось там військового училища й з огидою пересмикнув плечима. А ці…

— Ти нас ще хочеш? — запитав Алі, сідаючи на край ліжка.

Він говорив німецькою з приємним гортанним акцентом. Хозе теж присів і поклав свою руку на долоню Єгору. Вона була тепла і м’яка.

— Сьогодні у мене багато справ, хлопці, — зітхнув Єгор. — На жаль.

Він дістав з шухлядки тумбочки гаманець, відрахував гроші і дав одному й другому по п’ятсот євро.

— Е! — обурився Хосе, перерахувавши гроші. — Тут тільки п’ятсот! За дві ночі і за день — по шістсот!

— Так-так! — підтвердив Алі. — А ми ще й прибрали твою блювотину! Ти обригав учора весь коридор! По шістсот, не менше!

Єгор почервонів і ображено сказав:

— Я думав, між нами з’явились якісь почуття…

— Почуття коштують набагато дорожче, — посміхнувся білозубо Алі й обійняв за талію Хосе. — У тебе не вистачить на них грошей.

Єгор узяв гаманця, жбурнув їм ще по сотці та кинув:

— Більше я з вами не хочу мати справ. Ідіть геть!

— Ей, чувак, — заявив Алі, — це наша робота, у нас знижок немає… Що за образи маленького хлопчика?

— Ідіть геть! — відмахнувся від них, наче від надокучливих сортирних мух.

Вони взяли гроші, бубнячи щось сердите собі під носа, й вийшли.

— Такий ранок зіпсували, — сказав їм услід. — Підараси, що з них візьмеш?

Він подумки порахував свої витрати за два дні й трішки пожалкував, що розгулявся. Тільки за номер викинув більше тисячі євро. А що вже говорити про їжу і випивку з ресторану… Але… все ж стрес потрібно було зняти, навіть якщо його не було. Та й хлопчики… нічого такі… Вмілі.

Митись в душі було ліньки, він сполоснув пику, прополоскав рота, одягнувся і вийшов до сніданку. Віденські булочки, кава з молоком і планшет з новинами…

Єгор враз жахнувся тому, що побачив у стрічці новин: вони досі не зачистили майдан??? А він був переконаний, що вже зараз, у цю мить, він дізнається добрі новини! Через те два дні не вмикав ані телевізора, ні планшета. Просто відключився від інформації, щоб зараз прочитати гарні новини! Заради цього він витратив більше трьох тисяч євро! Йому здалося, що його десь обдурили та обікрали. Було бажання подати до суду і виграти його, і щоб суд примусив виплатити йому не тільки ці гроші, а й компенсацію… Хотілося кричати, вити, матюкатися і клясти всіх, хто довів його до цього! Батя! Це ж він, сука така з тим майданом мутив… Це він… В горло вчепитися падлі…

Єгор відчув, що його заносить у якісь нетрі, що він може не втриматись, зірватись, істерично заверещати… зібрався духом; добув із сумки пігулки, випив кілька, запив кавою і сів, скрутившись у позі немовляти над планшетом, щоб не закричати просто в кафе. Пігулки подіяли досить швидко. Приступ відпустив, стало легше. І головне: стало байдуже — до Майдану, України, до марно потрачених грошей.

Набрав Азарова, щоб дізнатися, що відбувається і чим це може закінчитись, але той не брав трубку. Спробував додзвонитись до його помічників, та ті теж «морозились».

— Підараси, — сказав на те Єгор. — «Нарву цвето-о-ов и соберу…» Тьху, вчепилося!

Частина п’ята

То були люди, яких ніщо в світі не могло вже спинити, ні обеззброїти, ні втихомирити. Молоді юнаки, підлітки, й старі батьки, і навіть дівчата, котрим у століттях не снилось ніколи таке життя, творили в загонах сувору помсту народу.

Олександр Довженко

«Україна у вогні»

Бутік «Ля Муроль»

Намети взводів «А» і «В» загорілися першими. Вони ледь встигли забрати частину речей — одяг, документи, ковдри, комп’ютери, фотоапарати, якісь продукти, чайники… Мусора вже були на «Глобусі» і у своєму традиційному стилі показували майданівцям не тільки непристойні жести, а й те, як вони будуть їм різати горло. Нахабний тупий мусор, в ейфорії перемоги над двома барикадами, тикав пальцем то в одного, то в іншого майданівця, котрі тягнули свій нехитрий скарб із наметів, а потім проводив ребром долоні собі по горлу. Хлопці йому у відповідь показували «факи», він показував «фак» їм. Сергієві це надокучило, він склав долоні пістолетом, став на коліно та вдав, що цілиться у мусора з пістолета. Того миттю відкинуло назад. А вже через хвильку з оглядового майданчика на них полетіли коктейлі.

Спочатку спалахнув один намет, потім другий… Їм не залишалося нічого, як тільки відійти і спостерігати, як горять їхні оселі. Більшість бійців прожила тут з 12 грудня 2013 року. Трохи більше трьох місяців. Було шкода, що все ось так закінчується.

Далі мусора почали стріляти по них із дробовиків.

Вони відійшли у велелюддя та ревище Майдану з тлумаками, торбами і зупинилися, роздивляючись і міркуючи, що його робити далі… А Майдан немов очманів. Зі сцени щось волали лідери опозиції та Нищук. Сотні перегрупувалися і знову стали стійкою шеренгою поперек Інститутської. Інші поспішно монтували нову барикаду із залишків залізяччя, дротів, колод. Барикада на Хрещатику все ще була форпостом Майдану — беркутня з вевешниками навіть не намагалися її штурмувати. Зате взяли Український дім і майже без спротиву — Грушу. Комунальні служби почали наводити там свій порядок. Менти зупинились і не рухалися далі. Ще півгодини тому вони могли легко змести повстанців і не дати їм перегрупуватись, зібратися з силами. Що сталось? Яке диво їх зупинило? На це питання ніхто не давав відповіді.

Весь Майдан був у постійному русі й згори нагадував розбитий чоботом якогось варвара мурашник. Люди снували туди й назад із шинами, мішками, дошками, камінням, поверталися і знову кудись ішли, і знову поверталися… З боку Бессарабки на Майдан сходилися розсіяні повстанці. Вони були обсмалені, мокрі, закривавлені. Над’їжджали машини зі свіжою гумою та каністрами бензину. Багато людей залишало територію Майдану. На «далеких» барикадах майже не було охорони…

Серед цього хаосу виокремилися залишки двох взводів. Вони зупинилися посеред цього плину, розгублено роззираючись по сторонах.

Спалахнули запаси сала та смальцю в наметах і загорілися синім полум’ям, ніби це горів газ… Сало палало настільки жарким полум’ям що пропалило граніт.

Залишки цих взводів мали жалюгідний вигляд погорільців-торбохватів. Мишко важко сів на один із тлумаків і обхопив голову руками. Поруч із ним примостилися Бача і Малюк. Сергій кивнув до Заумного, якого не взяли гранати; він був свіжим, рухливим і діяльним:

— Приведи когось із лікарів, нехай подивляться, що з ними.

— Та все нормально… — пробубнів Бача, але вигляд у нього був зовсім не бойовий.

— Я не хочу вести своїх людей в етот піздорєз, — сказав Мишко. — З коктейлями проти гранат… Ето самоубійство. Ето вже не «Груша», пацани.

Додзвонився хтось із «резервістів». Він узяв трубку і сказав:

— Сидіть і чекайте…

— Ми не можемо, пацани гинуть! — кричав хтось у динамік.

— Сидіть і чекайте, — наказав він і відімкнув зв’язок.

— Хто? — поцікавився Сергій.

— Хуй його зна, хто-то із наших. Ждуть приказів… А я не хочу їх під це підставляти! — його наче заклинило.

Він дивився в одну точку і заперечно хитав головою. Ще годину тому він був готовий битись із мусорами до останнього, але зараз його дух підупав.

— Вони добровольці й мають право вирішувати самі, — заперечив Сергій.

— Ти вже одпустив пацанву на «мирну байду». Де вони? Ще живі?

— Да, ти правий. Треба подзвонити, що з ними.

Сергій набрав номер телефону одного, іншого, але з ними не було зв’язку. На Майдані взагалі був поганенький зв’язок. Час від часу чи то оператори, чи то спецслужби вимикали його.

Заумний привів лікарів. Ті почали оглядати хлопців, перевіряти їхні нервові рефлекси. Тут же робили уколи.

— Ви з якого пекла вийшли, синки? — запитав старий терапевт із сивими, обвислими вусами, міряючи пульс Сергієві.

— Це було не пекло, батьку, — відповів Сергій, — це було лише чистилище. Пекло у нас усіх попереду.

— Два дні ада, — пообіцяв пророче Мишко. — Два дні ада!

— Вам потрібен спокій. Треба відлежатись, подивитися, як будете почуватись… Без стаціонару і обстеження важко сказати, що з вами. Але зараз вам потрібен спокій.

— Який тут спокій?! — обурився Морпєх. — Мусорів треба хуярити!

— Ну, тут вибір у кожного свій, — розвів руками сивий лікар. — Або відлежуємось і залишаємося повноцінними членами суспільства, або йдемо хуярити ментів, і до кінця своїх днів залягаємо з болячками: інсультами й інфарктами.

— І альтернативи немає, — продовжив його думку Сергій.

— Так, особливо у вашого товстого командира, — кивнув на Мишка, котрий потихеньку відключався, просто сидячи на мішку. — А також у шановного Бачі, Малюка, Аліка, Литовця… Словом, легше перерахувати придатних до несення служби.

Сергій задумався. Глянув на хлопців, що запитально дивилися на нього і наказав:

— З цієї хвилини перебираю командування на себе. Всі, кого назвав лікар, повинні залишити Майдан…

— Я не піду, — сказав Бача.

— Ти підеш, — відказав Сергій. — Тому, що війна не закінчиться найближчим часом, ти це знаєш. А ми тут поки що впораємось і без вас, — і до Морпєха: — Набирай номери резервістів, нехай пиндючать сюди. І для початку вивезуть контужений народ… А я спробую зібрати залишки наших військ і в штабі знайти для нас роботу…

* * *

За півгодини, пробившись через натовпи тітушок і гаїшників, «резервісти» на трьох машинах вивезли контужених. Сергій дав наказ знайти всіх бійців взводів, що, схоже, десь блукали по Майдану, шукаючи своїх. А сам пішов у штаб. Там було гаряче. Надійшла інформація, що тітушкам видали набої та автомати. Говорили то про триста, то про шістсот одиниць зброї. В штабі теж панували безладдя і невизначеність. Хтось пропонував відступити до Михайлівського собору, інші мовчали, очікуючи новин від політиків, котрі проводили консультації у Верховній Раді і АП. Сергій подумав, що тут не вистачає Морпєха з його схронами. Принаймні його ідеї були б тут оригінальними. При здоровому глузді, здається, залишався тільки Пастор. Сергій краєм вуха почув його слова: «Ми переможемо, залишилось кілька днів! Ми повинні залишитися на Майдані, по-іншому нам кінець, нас переб’ють як курчат! Всім слухатись мене!»

Коли одна людина взяла на себе відповідальність, інші охоче вирішили його у цьому підтримати. Тому скоро штаб запрацював.

Сергій доповів про захист барикади і втрати, але зараз це мало кого цікавило. Скільки залишилося і на що придатні бійці??? Коли доповів про десять-двадцять чоловік, йому наказали зайнятися ліквідацією постів тітушні довкола Майдану зі сторони боку Хрещатика і Володимирської, щоб відкрити доступ на Майдан машинам з бензином і шинами. А також постійно перевіряти горища будинків на наявність снайперів. Й одразу до його групи прикомандирували частину народу із розсіяних загонів, котрі базувалися в Жовтневому палаці, хоча більшість бійців перевели на останню барикаду, що залишилася з боку Європейської площі.

— Де нам прибитись? — запитав Сергій. — Потрібно якось розквартируватися: сон, чергування…

— Там, де вільно, — коротко пояснили йому. — Квартирмейстерів у нас немає.

— Можна зайняти якийсь бутік на Хрещатику?

— Зараз можна все. Тільки без мародьорки. Хоча господарі звідти давно все повивозили. Шукайте і знайдете. У вас максимум година на перегрупування. Бо зараз на Майдані таке почнеться… Одинадцять тисяч тільки беркутні! Навченої!

Сергій не втримався, щоб не вколоти:

— На цій блядській «ході» багато наших полягло? Багато не повернулося?

— Ніхто нічого не знає. Поки не повернулося більше половини людей… У деяких сотнях залишилось по тридцять бійців… Це була помилка…

— Це гірше за злочин: це помилка, — пригадав чийсь вислів і вийшов.

Сергій повернувся до своїх бійців. Він залишав вісьмох, а коли повернувся, знайшлись і «мирні ходоки».

— Пробач, командир, — сказав Борзий. — Добре, що ми тебе послухали і запланували відхід. Так і врятувалися. І ще трьох із собою привели. Вони хочуть до нашого взводу.

— Не проблема. В мене є на прикметі один магазинчик, нам потрібно там влаштуватися, поки якісь добрі люди не обжили його.

Саме підтягнулося підкріплення — «недобитки» з Жовтневого і «резервісти». А вже через півгодини вони влаштовували свій побут в колись гламурному дворівневому бутіку «Ля Муроль» біля пасажу. З «резервістами» повернувся і Бача. Сказав, що «нєхуй валяться, як нада воювать». Сергій призначив його старшим по «казармі», виділив двох бійців і наказав облаштувати побут, щоб хлопці могли відпочивати після рейдів.

За писаря — Заумний. Склав список вояків — суцільні позивні. Загалом — тридцять дев’ять. Розбили на загони по дванадцятеро. Призначив командирами загонів Десанта і Матроскіна. Перевірив екіпіровку. В усіх є броня, кийки, шість рацій. Морпєх встиг вихопити з полум’я, яке охопило намети, ящик з бімбами. Тут вони і згодяться. Яка не яка, а все ж таки ручна артилерія.

Навели радіозв’язок з новими позивними у штабі. Намітили маршрути патрулювання. Один взвод залишався у резерві…

На Майдані хтось виступав, потім співали гімн… а потім почалося бойовище. Мусора пішли в атаку. Запалали шини. Загриміли вибухи. За наказом «градоначальника» Макєєнка було повністю припинено роботу метрополітену. Київ паралізувало.

Затори, мусора, тітушня з автоматами і черги у крамницях. З полиць магазинів почали змітати сіль, цукор, крупи, борошно, олію, консерви. Вивозили кілограмами і центнерами — у кого які були можливості. Одразу стрімко підскочили ціни.

Сергій, переглянувши в ноутбуці новини, криво усміхнувся: «Оце — справжня революція, зі всіма її недоліками!» І наказав бійцям зібратися на першому поверсі.

— Надійшов наказ зі штабу розігнати тітушню, — повідомив він, коли всі розташувалися довкола довгого нашвидкуруч збитого столу. — Вони зараз бєспрєдєльнічають в районі від Бессарабки до площі Левка Дебелого^[118]. Їх там приблизно п’ять груп по сім-десять чоловік.

— Озброєні? — поцікавився Морпєх.

— Так, по два-три автомати на групу. Грабують перехожих, не пускають у бік Майдану машини. Кажуть, уже вбили кількох людей.

— В нас є класні бімби, тримав для такого випадку, — зізнався Морпєх.

— Що за бімби? — поцікавилися в один голос хлопці.

Він дістав з ящика, що був на стелажі для брендованих трусів, кілька саморобних гранат, зроблених з водопровідних муфт та трійників.

— І що вони дають? — поцікавився Сергій.

— Кістку не переб’ють, але одяг, м’ясо порвуть. Чотири бімби по тітушкам однієї групи — і в нас є два автомата…

— Я буду фиксировать выемку оружия, — вирішив Матроскін. — С этим шутить нельзя. Будем все записывать на фото и видео. Я складу протоколы изъятия.

— Ти їбанувся! — аж закипів Морпєх. — Війна! Нас вбивають, а ми протоколи будемо складати?!

— Может, ты еще будешь писать протоколы про то, как мы бросаем бимбы в титушек? — обурився Десант.

— Какие еще такие бимбы? Не видел я никаких бимб, — знизав плечима Матроскін. — Это все ваши домыслы. У нас мирная акция, никакого насилия.

— Хоть так хорошо, — заспокоївся Десант.

— Ось така їбанута війна! — вирішив Дід. — Але найцікавіше, що Матроскін тут правий. Принаймні потім ми зможемо хоча б щось пред’явити новій владі…

— Дело такое, — продовжив його думку Матроскін, — можем предъявлять, а можем и порвать все эти протоколы. Потом, когда будет надо. А бумажка, она ведь еще никому не помешала.

— Бюрократ, — реготнув Бача. — Бумажна душа…

Він був задоволений, що опинився знову у свої стихії і може хоч чимось допомогти хлопцям. Почував він себе погано, його нудило, боліла голова, але коли прийшов лікар його оглянути, сказав йому:

— З будуна буває ще гірше. Але нічого, якось виживаю.

Тим часом Автомайдан провів розвідку і передав інформацію про місця дислокації тітушні. Транспорту, щоб оперативно дістатись до них, не було, тому Дід дав наказ: ноги на плечі і — вперед. Першу групу очолив сам. Другу повів Матроскін.

Вони просувалися під стінами Хрещатика з боку непарних номерів. Ніч, що стала насідати, приховувала їх. Проминули барикаду, на якій було кілька охоронців і яка впиралася правим флангом у ЦУМ. Далі, біля виходу з торговельного центру навпроти Бессарабки, стояла група тітушні, схожої на гопників. Їх було більше двадцяти чоловіків і кілька дивного виду шмар. Довкола них — ні душі. Даішники забороняли машинам, що намагалися проїхати до барикад, повертати. Тому більшість авто змушені були шукати інших шляхів, аби потрапити до майданівців.

Група Матроскіна йшла з протилежного боку. Ліхтарі на Хрещатику були відімкнені, вулиця освітлювалася з вікон будинків і поодиноких рекламних щитів.

Дід жестом зупинив свою групу і стиха сказав у рацію:

— Матроскін, бачу тітушню, — глянув у бінокль і описав ситуацію: — У них автомати. За ними, метрів за п’ятдесят, на дорозі, стоять гаїшники. Теж зі зброєю. Відганяйте мусорів, ми беремо цих. Пішли.

— Понял. Работаем, — відповів Матроскін у рацію.

Майданівці непомітно підібралися до тітушок, котрі цілком повірили у власну безкарність і вседозволеність. Вони курили, ржали так, наче вже перемогли і зробились новими господарями України.

Зашипіли бікфордові шнури. Вони вискочили з тіні та жбурнули під ноги тітушні бімби. Вибухи рвонули з такою силою, що ті не встигли навіть скинути з плечей автомати, були оглушені та шоковані. З іншої сторони до гаішників з дубеняками підскочила група Матроскіна. Ті стояли, перелякано водячи автоматами у бік майданівців, але не наважилися стріляти, заскочили в машину і на всіх парах рвонули геть.

Перша група накинулась на тітушок. Частина гопників встигла збігти вниз, у пішохідний перехід, хтось був поранений, хтось планував оборонятись, але все намарно. Майданівці були люті та рішучі. Тітушок били тихо, продумано, з насолодою. Верещала вульгарна шмара, намагаючись захистити свого «парня», але теж отримала по морді і затихла, захлинувшись кров’ю з вибитих зубів… Біля них на сходах, що вели до переходу, лежали та сиділи зв’язані й побиті в місиво майданівці та звичайні перехожі, котрі просто не сподобалися тітушні.

Сергій нахилився до побитої шмари, глянути, чи жива. У тої були розквашені в кров губи, старий синець під оком, але що кинулось у вічі — на всіх пальцях у неї було нанизано кілька десятків обручок і перснів.

Надійшла група Матроскіна, розгарячіла не стільки боєм, скільки перспективою бою і пробіжкою.

— Эти мусора не для войны… — сказав Матроскін. — Стоять на дороге и обирать шоферов — одно, а стрелять в майдановцев — за это ж никто не заплатит. А если не платят, значит, в работе нет смысла.

— Точно, — погодився Сергій. — А тепер ти поглянь, що ми тут наколядували в тітушні. Багатство!

Бійці встигли їх обшукати. З прекрасного — три АКСУ з магазинами і набоями, кілька тисяч доларів і більше десяти тисяч гривень, мобільні телефони, планшети, явно відібрані у киян, а також золоті вироби, одяг, складений поруч із полоненими. Їх вже встигли звільнити. Ситуація змінилась. Частина звільнених бранців кинулася бити тітушню. У кров, у місиво. Сергій їм не забороняв. Око за око, зуб за зуб. Такий час. Частина побігла на Майдан до своїх.

В одного з тітушок у кишені знайшли ключі від машини. Виявилось, що мусора виділили їм для патрулювання мікроавтобус.

— Ось ми і на колесах, — констатував факт Морпєх.

— А ось ми і чуємо, що вони говорять, — показав дві рації Борзий.

— Так, — наказав Сергій, у якого вселився дух війни. — Беремо їхню колимагу, їдемо далі. З груп виділяємо по два бійця, щоб відвели тітушню в штаб і там їх допитали.

Подумав, подивився на Матроскіна і сказав:

— Вибач, тобі потрібно буде зайнятись допитами і зафіксувати все на камеру. Потім передаси всю цю мерзу, — кивнув на тітушок, — в штаб. Скажеш Заумному, щоб зайнявся інвентаризацією і описом всього добра, відібраного в людей. Нехай їх обдзвонює, а вони приходять і забирають…

— Понял, командир. Согласен с твоим решением. Пусть Морпех командует моими бойцами. Не против?

— Нехай, — погодився з вибором Сергій. — Тепер не обов’язково самому рити схрони, зможе примусити своїх бійців… — підколов.

— А що зі зброєю? — поцікавився Морпєх, пропустивши повз вуха підколку.

— У разі чого, будемо стріляти на ураження, — вирішив Сергій. — Але все робити по-тихому. Поки стволи ховаємо, але недалеко, щоб були під руками…

Того вечора бійці Майдану розчистили від тітушні та гаішників усю територію з боку Бессарабки і Богдана Хмельницького. Інші групи розігнали потвор з бульвару Шевченка, таким чином звільнивши доступ до Майдану. І кияни знову повезли їм шини, бензин — те, що зараз було найважливішим для повстанців. Везли також продукти і ліки.

Тоненькою цівкою з регіонів стали пробиратися на Майдан свіжі бійці. Однак ще 18 лютого рух до столиці був майже паралізований. Міністр інфраструктури України Козак наказав припинити рух більшості електричок і поїздів, особливо із Західної України. Дозвільні служби терміново забирали у перевізників ліцензії. Припинили курсувати міжміські електрички, маршрутки, автобуси. Мусора перепиняли транспорт, якщо мали підозру, що він пов’язаний з Майданом. Та це тривало недовго. Народ із сіл і містечок вийшов на дорогу, розсіяв мусорню, почав завертати тітушок… Хоча на основних трасах і постах ДАІ все ще лютували мусора. Але вибудувана Януковичем і Ко система валилася, мов картковий дім. Більша частина України вийшла з-під їхнього контролю…

* * *

Поки в «Ля Муролі» Матроскін допитував тітушок і записував їхні зізнання на камеру, всюдисущий Заумний побіг подивитися, що робиться на лінії «фронту». Тут ішов бій — щохвилини з лінії зіткнення виносили поранених — з перебитими кінцівками, відірваними частинами тіла, вибитими очима… Це був жах, це був Армагеддон! Мусора не так давно підпалили Будинок профспілок, звідти продовжувалася евакуація поранених, штабного майна… На лінії фронту теж палали шини. Їдучий дим знову химерно котився у бік мусорів. Заумний миттю включився у повстанську роботу, подав кілька дрючків для барикади, жбурнув у вогонь дві шини. Мав при собі кілька бімб — тут вони і пішли в діло…

Хтось зі сцени говорив-говорив-говорив, заводячи Майдан і допитувався: «У чому наша сила, брате? — і сам собі відповідав: — У правді… А в чому наша правда, брате?»…

— В коктейлях Молотова! — закричав Заумний, але його голосу ніхто не почув.

А фраза була доречна і навіть геніальна. Шкода, що її ніхто тоді не оцінив. Фраза втонула улюдському ревищі та звуках вибухів, а завжди цікавий погляд колись вічного днювального враз зупинився на готелі «Козацький» та помітив на даху короткий спалах, схожий на постріл… Він розвернувся і побіг в бутік до своїх.

Коли пригнав, захеканий, повернулася з патрулювання і група Діда. Вони приїхали на трофейній машині з багатими трофеями. Попередню партію трофеїв Заумний уже описав і навіть знайшов деякі номера телефонів господарів викраденого тітушками добра. Тепер його чекала нова робота… Він взагалі любив бути корисним, любив якусь нову роботу але тільки, щоб заняття були постійно-змінними. Зараз йому зовсім не хотілося братися до опису. Він підійшов до Діда і сказав:

— Я бачив спалах на готелі «Козацькому». Хтось стріляв…

— Та-а-ак, — протягнув Сергій. — Точно?

— Здається, що так…

— Треба перевірити.

Глянув на годинник. День збіг, ніби й не було. Важкий день, насичений такими подіями, що й важко повірити, ніби все це відбулося з тобою… І це ще не все…

Дід гарячково думав, як можна «взяти» снайпера. «Зрозуміло, що треба йти «на готель», та немає ніякого плану, як, власне, й уяви про те, як зайти туди і як знайти ворожого стрільця. Все з коліс, потрібно імпровізувати і не відкладати у довгий ящик. Як? Як туди зайти? — він глянув у вікно, з якого було видно тільки шпиль готелю, що теж не додавало ідей — згори на нього не висадишся. — Знизу… Там всюди якщо не охорона, то спільники, ті, хто забезпечує роботу снайпера… Скорше всього у нього є людина у холі готелю, котра стежить, щоб у того не виникло проблем… На штурм не підеш — все провалиш, злякаєш снайпера і він сховається або втече… Але… — пробігла думка. — А це може спрацювати»!

— Де барахло нашого Журналіста? Його документи і «збруя»? — обвів запитальним поглядом кімнату.

Бача зняв із верхньої полички речі пораненого Журналіста і передав Сергієві. Той поспіхом одягнув жилет, каску з написом «PRESS», узяв фотоапарат, штатив передав Заумному. Кинув до Морпєха:

— Бери бінокль і йди за мною. Знайдеш на Майдані місце, звідки буде добре видно готель, займеш позицію і спостерігай, звідки стріляють. Будеш доповідати мені по телефону. Не вимикайся. Все, немає часу на збори, погнали…

В холі готелю було кілька десятків журналістів різних видань. Тут стояв ґвалт, ніби в курятнику. Журналісти записували стенд-апи і переганяли через «стріми» на свої канали. Тут він стиха пояснив Заумному: «Я зіграю дурня і зроблю вигляд, що записую стенд-ап. Сподіваюсь, що африкаанс тут ніхто не знає. Ти будеш мене знімати на фотоапарат». Він вставив у вухо гарнітуру від телефону, зробив переляканим обличчям і захекано повів свій «репортаж» на камеру, розмахуючи експресивно руками і розповідаючи насправді про те, які перспективи видобутку корисних копалин на території України. Це тривало кілька хвилин, поки не почув у навушнику голос Морпєха: «Засік. Був контакт. Сьомий поверх третій балкон зліва від мене». — «Goed, dankie»^[119], — відповів Дід і закінчив свій «репортаж».

Розвернувся і попрямував до ліфтів, але його перепинили суворі охоронці.

— Я із южьний афрік. Хотєть снімать боі на майдан вєрхній етажь, — і «всунув» їм дві п’ятисотенні гривневі банкноти.

Охоронці, схоже, любили журналістів.

— Мало! Чудо ти африканське! Мало! — зі щирою, гостинною посмішкою повідомив один.

Дід дістав гаманець і витяг з нього двісті рандів із зображенням голови леопарда^[120], сказавши при цьому:

— Етто отчєнь дорого єсть. Луччій валюта, зольотой в мірє… Сєдьмой етажь, пожалюста…

Це цілком їх вдовольнило, і його пустили до ліфта. За ним проскочив Заумний зі штативом. Він уперше був у такому дорогому готелі, тому почував себе не у своїй тарілці.

— Доведеться діяти за обставинами. Тримайся у мене за спиною, вперед не лізь, — попередив Дід. — Як тільки почнеться якийсь заміс зі стріляниною, ножами, утікай. Я сам впораюсь…

— Та я…

— Виконуй, що я сказав.

— Добре, Діду.

Коли розчинилися двері ліфта, вони вийшли, озираючись, наче відшукуючи звідки їм буде ліпше проводити зйомку. У холі було тихо і темно. Схоже, народ у готелі давно не проживав. Постійні концерти на Майдані і чад від пічок не приваблювали сюди туристів… Тихо, холодно, тьмяно і навіть якось моторошно. З вулиці долітали глухі звуки бою — бахкання гранат, розриви петард і феєрверків. Тут було багато дверей, але за якими сидить снайпер — спробуй вгадай. Не було навіть покоївок, які зазвичай мають на поверсі свої кімнатки з прасками, чайниками, мийно-пральними засобами…

«Знову працював, — повідомив Морпєх. — Позиція та сама». — «Прийняв».

Вони крадькома пройшли в кінець коридору, прислухаючись до звуків за дверима, але — тихо, немов зараз десь звідсіля не убивають людей.

Враз загудів ліфт, спускаючись донизу. А потім — знову став підійматися вгору. Дід відштовхнув Заумного у темний закуток, віддав йому свою каску та яскравий журналістський жилет, а сам зачаївся біля ліфта. Це міг бути спостерігач, «третій номер» снайпера знизу, який вирішив перевірити, чим тут займається журналіст невідомо якого видання і для чого він сюди прорвався.

У Діда у руці блимнуло лезо багнета від Mauser Gewehr 98. Двері ліфта розчинилися і в коридор пролилось гостре світло. По центру на підлозі вималювався силует чоловіка з піднятими в готовності руками, в яких він тримав щось схоже на пістолет. Силует сторожко зробив крок уперед, потім другий. Оглянувся, чи немає тут небезпеки, але не помітив нічого. Вийшов, продовжуючи утримувати пістолет угору.

І тут тихо, немов тінь, з-за спини до нього ковзнув Дід, приклавши до горла правою рукою гострій багнета, а ліва рука опинилась у нього на пістолеті так, що вказівний палець проліз під курок і заблокував його, щоб той не міг вистрелити.

— У яких апартаментах снайпер? — зловісно просичав Сергій так, що незнайомець відчув на щоці його гарячий подих.

Він спробував вистрелити, щоб дати сигнал небезпеки, але нічого не вийшло. Дід тільки засичав від болю через те, що той притис йому палець курком, і потягнув багнетом по горлі. Пекучий гострій розпоров шкіру над кадиком. Противник якось невміло смикнувся, зробив спробу звільнитися, але загострений до стану бритви ніж ще більше уп’явся у горло. Той запанікував, випускаючи пістолет і хапаючись руками за лезо ножа, аби тільки відштовхнути його від горла!!!

— Сімдесят другий… — нарешті прохрипів.

Але це вже нічого не вирішувало у його житті. Сергій перехопив пістолет, ще раз провів гострієм багнета по горлу противника, перекинув у руці ніж і жалом увігнав його ворогу через ліву ключицю по діагоналі у серце. Противник захрипів і, смикаючись усім тілом, важко опустився на підлогу.

Дід озирнувся. Заумний закрив собі рота обома руками і з виряченими від жаху очима дивився на тіло, що доходило в конвульсіях на землі. З розрізаного горла виплескувалися затихаючі фонтани густої чорної крові. Сергій швидко обшукав ворога. Із документів — посвідчення майора СБУ і ключі від апартаменту «72», три мобільних телефони і кілька набитих пістолетних обойм до «макарова». Він витер багнет до одягу вбитого і кинувся шукати 72 кімнату, дорогою перевіривши, чи заряджений пістолет; загнав патрон в патронник.

«Ще постріл», — повідомив Морпєх. Сергій вилаявся і нарешті знайшов потрібний йому номер. Тихенько провернув ключ у замку номера і тихцем увійшов до коридору. Тут було тихо і темно. Пройшов трішки далі, до кімнати. Вогнище, яке охопило Будинок профспілок, заливало світлом і кімнату, і балкон. У відкритих на балкон дверях виднілися двоє. Вони лежали на животах і про щось перемовлялись у рації. Через ревище Майдану не було чутно їхніх слів, тільки огидне рипіння перешкод у радіостанціях.

Сергій важко видихнув, зібрався з духом і зробив кілька рішучих кроків уперед. Другий «номер» почув його кроки, розвернувся і смикнувся рукою до пістолета, але Дід був швидшим і вистрелив йому в голову. Наступний постріл був у плече снайперу. Потім в інше плече, потім з тильної сторони в одне коліно, друге. Його потрібно було повністю паралізувати та допитати.

А Майдан, залитий неприроднім, дивним пломенистим помаранчевим світлом від полум’я, що охопило Будинок профспілок, ревів, боровся. Хтось із сотників щось кричав зі сцени, обіцяючи, що скоро прийде підмога і нам потрібно протриматися до ранку… А в Сергія під ногами голосив від болю снайпер, котрий щойно вбивав його побратимів. Він завивав і корчився, не маючи змоги порухати ані руками, ані ногами. Полегшені пустотілі кулі для ПМ, яким заволодів Сергій і тут же застосував, були спеціально створені для спецпідрозділів, точніше мусорів. Вони, потрапляючи у тіло людини, розплюскувалися і розривали м’які тканини, а кості роздрібнювали на мізерні уламки.

Сергію було байдуже, що зараз почуває снайпер. Він оглянув його зброю — «стєчкін»^[121] з пристойним боєзапасом. Гранати і гвинтівка ОРСИС Т-5000, розроблена у 2011 році для російських спецпризначенців…

Сергій обшукав і цих двох. Знову — в обох документи СБУ… Тільки цигарки з російською акцизною маркою і надписами «Курение убивает», а також в гаманцях — рублі і банківські картки російських банків. У мобільних телефонах — номери, що починаються на +7 965…^[122]

— Ти будеш говорити? — враз звернувся він до снайпера і перевернув його на бік, щоб бачити лице.

— Не понимаю, — деренчливим голосом відповів той.

— Ще один не понятлівий. Щось вас розплодилося…

— Я не… я не… понимаю, — аж ридав від болю снайпер.

— Сам откуда?

— Ко-о-острома-а-а-а…

— А этот? — кивнув на «другого».

— Россиянин он, наш, но хохол… а-а-а-а! Больно! Мама! Я жить хочу! Мамочка!

— Скольких ты успел убить? — запитав Сергій, а той заперечливо й істерично покивав, вереснувши:

— Никого! Мама! Клянусь! — і погляд його зрадливо ковзнув убік.

Там лежав записник і ручка. Зверху було виведено число «18.02.14» і намальований смайлик. Написано у два стовпчика: «Убывание патронов», «Убивание хохлонов». Сергій переглянув «звітність», яку вів «другий», спостерігаючи у бінокль за пострілами. Тридцять пострілів. Вісімнадцять влучань.

Снайперу було не більше двадцяти п’яти років, він, мабуть, розумів, що зараз його уб’ють, але в сірих очах була надія, що залишать живим, адже він може стати корисним заручником, свідком… А потім його порятують, бо ж «рускіє сваіх нє брасают»… Надія була марною. Сергій вже все вирішив по-своєму. Він розумів, що ніхто із нових керівників країни (а що такі скоро будуть, він не сумнівався) не захоче сваритися з Путіним. Тому цього хлопчика підлікують державним коштом і повернуть до Росії. Щоб цього не сталося, він вистрелив йому межи брів. Очі, що за мить до пострілу були наповнені жахом, враз заскліли.

Сергій забрав трофейні короткостволи^[123], бінокль «другого номера» і вийшов з апартаментів.

«По снайперах відбій. Пішли в мінус, — сказав Морпєху. — Я повертаюся». На ходу набрав номер штабу і повідомив:

— Сімдесят друга кімната готелю «Козачий». Був прямий контакт. Приберіть, як домовлялися. Біля них рації, можна спробувати якось їх використати.

Заумний так і сидів, розгублено дивлячись на труп невідомого чоловіка, що віддав Богу душу в нього перед очима. Сергій підхопив його під руку, натиснув ґудзик виклику ліфта. Двері розчинилися і вони поїхали донизу.

— Це так страшно… — сказав він у ліфті.

— А мені було страшно, коли вони убивали наших, — сказав Сергій. — А тепер… а тепер не так страшно. Багато хто залишиться живим. І я плюю, чуєш, Заумний? Я плюю на цих гандонів, яких я щойно поклав. Якби була можливість, я б їх і далі убивав, оживляв і знову убивав! Я не даремно прожив життя і не даремно був на Майдані!

— Страшно, — повторив Заумний.

Як тільки вони вийшли з ліфта, до холу вбігли хлопці з комендатури Майдану. Охоронці, що, було, смикнулися до них, відлетіли зі своїх постів. Їхню пиху мов вітром здуло. Сергій підійшов до них і простягнув руку, мовляв, повертаємо, хлопчики, мзду… Він якось не подумав у ту мить, що не заховав трофейний ПМ, що за поясом у нього ще два пістолети, закривавлений багнет і власне рука, яку він простягнув, у крові.

Майданівці з комендатури кинулися в ліфт. Журналісти, від гріха подалі, відвернулися і розвернули свої камери в бік. Проте Заумний все ж здогадався і закрив про всяк випадок Діда собою.

— Багато тут ще таких есбеушників? — поцікавився він у охоронців, котрі поспішили повернути йому гроші.

— Нічого не знаємо. Ходять тут різні люди. А ми що — ми на службі…

Вони з Заумним вийшли з готелю. Майдан боровся.

Тіла снайперів зникли безслідно. Майданівці взяли готель під контроль.

Своя правда

Ніч минула, немов у маренні. Взвод Діда, який так і не отримав власної назви, цілу ніч патрулював довкола Майдану, розганяв тітушок, гаішників, шукав снайперів на дахах будинків… Але коли поверталися до бутіка, мало хто міг спати — п’ятнадцять хвилин тривожної дрімоти і — на Майдан, в гущу бою.

І цілісіньку ніч не змовкали над Майданом гул вогню, ревіння «швидких», вибухи гранат, тріскотня салютів, бахкання «бімб» і людське ревище. Було страшно не те що дивитися на це, було страшно і солодко з цим жити, цим дихати, за це боротись і з цим помирати. Боротьба заворожувала, поглинала, затягувала. Боротьба ставала основою всього і сенсом як життя, так і смерті. Помирати ніхто не хотів, але смерть ставала невід’ємною частиною боротьби, її символом. Вона мала бути покладена на щит, піднята і показана усім прийдешнім поколінням: ось вона! І вона не даремна. Вона докір тим, хто колись посміє зрадити, забути ті дні. Вона попередження тим, хто спробує посміятись над її сутністю… Якої повинні боятися ті, хто знову прийде до влади.

І були перші перемоги — боєць із 8 сотні спалив мусорський водомет, зумівши кинути у середину кабіни горючу суміш. Майдан заревів від радості, коли побачив, як з кабіни виплигують менти. Майже згорів БТР, котрий ті погнали на барикаду. Це додавало сил і бажання боротися. Бажання жити і перемагати.

Цілу ніч ходили чутки про переговори з Яником, але це не заважало мусорам наступати й наступати. Як тільки захлиналася одна атака, починалась наступна. Та коли інсургенти відступали на кілька метрів, даючи надію мусорам, що вони ось-ось увірвуться на Майдан, перед ними виростала нова стіна барикад і вогню.

Однак до ранку лави захисників стали рідшати — було багато втрат і багато хто залишив поле битви. Стримувати беркутню ставало все важче й важче. Повстанці відступали, будували нові лінії оборони, палили шини. Мусора заливали шини водою, закидували повстанців гранатами, розстрілювали їх, але ті знову відступали помалу, потрошки, не вклоняючись кулям і гранатам. Вони відступали, як гвардія Наполеона під Ватерлоо. Так і хотілося кинути у натовп, прикритих щитами мусорів, слова французького генерала: “Merde! La garde meurt et ne se rend pas!”^[124].

Ранок 19 лютого був похмурим. На сцені співали повстанську пісню «Лента за лентою», потім молилися. За ніч територія Майдану, розширилась за рахунок захопленого Поштамту і кількох міністерств. На Хрещатику встановили намети. З боку Бессарабки нескінченим потоком під’їжджали машини з продовольством і «боєприпасами». Підтягувалися кияни, мешканці найближчих до столиці міст і містечок.

На допомогу Майдану, ще вдосвіта, прорвалися два автобуси зі Львова. Завдяки такому підкріпленню майданівці на світанку трохи відтіснили мусорів. Після кількох нічних спроб штурму менти геть видохлись і відступили.

Відступивши, зупинилися. Схоже, у них теж були чималі втрати. І люди потребували відпочинку. Нових сил у них не було. Не було морального стимулу. Відпочивали просто на бруківці, часто — на трофейних майданівських матрацах. Схоже, їхні керівники не думали про логістику — ні нормального харчування, ні можливостей для відпочинку. Їм взагалі було насрати на тих, хто їх захищав. Для них це були бездушні іграшкові солдатики, якими можна маніпулювати, як захочеш. Адже вони давали присягу. А під присягу можна багато списати…

Більш-менш стимульованими були лише беркутівці, особливо з Криму і Сходу України. Крім фінансової підтримки від Партії Регіонів вони мали ще й своє уявлення про владу та справедливість, а ще були чомусь переконані, що проти них на Майдані тільки бандерівці та галичани, «рагулі зі Львова». Ну, як переконані… Правду вони знали, але їх вона не влаштовувала. У них була своя правда, вона була озвучена на YouTube якимось Marat Aupov: «Пора уже Украину освободить от этих блядей хохлов-фашистов. Я бы с удовольствием поубивал бы этих полуживотных тварей хохлов. Такая бляцкая нация не имеет право на существование в 21 веке. их надо всех убить. чтоб ни обной хохляцкой падали не осталось на планете»^[125].

* * *

Після короткого сніданку — чай і бутерброди — Дід зібрав своє військо на нараду.

— Як вам ця нічка? — поцікавився у хлопців.

— Весе-е-е-ела, — протягнув кволо Заумний.

— Мишко казав, що нам потрібно протриматись до завтра, — промовив спроквола Бача. — І тоді «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці»… Хотя я щитаю, шо вони вже здохли. Іменно тогда, кода пішли протів нас. В перву очєрєдь вони здохли морально. А шо вже казать про остальне. Попробуй наступать, када в тебе летять каменюки і коктейлі. А батюшки зі сцени проклинають цілу ніч. І читають сто восьмой псалом. Я коли його чую, срать з перепугу хочеться.

— Це правда, — погодився з його абсолютно філософською сентенцією заспаний і втомлений Морпєх. — Вони вмерли, бо пішли проти власного народу. І вони завжди починали першими. Вони спочатку нас просто пиздили, а потім почали вбивати. Ми тільки хотіли змін у своїй країні. Так що — нас за це вбивати?

— Они считают, что защищают закон, — сказав похмуро Матроскін, котрий вдосвіта повернувся з лінії фронту, весь закіптюжений, сонний і чомусь налаштований на філософський лад.

— Який нахуй «закон»?! — обурився Бача. — Вони защіщають бабки Яника і його власть. Неужелі вони цього не понімають?! Вони защіщають воров, корупционєров, шо прийшли незаконно к власті. Гандонів і гавнюків вони защіщають, а не закон! А єслі даже вони щитають, що це — «закон», то мені на такий закон насрать! І тут вже не должно буть глаз за глаз, зуб за зуб. А як у той дєтской пісенькі: «Рученьки… хрясь! — показав як ламається кістка, — ноженьки… хрясь, виберем очі»^[126]… карочє, а вибиті зуби заставить собирать поламаними пальцями — це должен буть наш закон — справедливий і чесний.

— Вони дали зброю в руки тітушні, щоб нас убивала, — раптом озвався Заумний. — І російським снайперам. Ми це бачили на власні очі! Тобто вони порушили всі закони, які тільки можна.

— Логично, что мы тоже не должны придерживаться закона, — вирішив Десант. — Раз уж нас поставили в такие рамки.

— Але ж вони роблять вигляд, що дотримуються закону… — сонно озвався із лежанки Кекс. — Тому і ми повинні не порушувати його. Ну, так би мовити, показово…

— А ми й не порушуємо, — вирішив Сергій. — І нехай це залишиться між нами. У нас мирна акція. Тітушок годували на Майдані, беркутню, як тільки брали в полон, одразу відпускали. А про якихось там снайперів — і чути не чули. Все це вигадки. Їх не було. Немає тіл, немає про що говорити. Всі зрозуміли? — обвів поглядом компанію.

— Так, да, — озвались ті.

— Скільки ми вчора зняли снайперів? — раптом поцікавився Морпєх.

— Три плюс другі номера, — зітхнув Заумний.

— А скільки забрали вчора в тітушок стволів? — продовжував Морпєх вести свою лінію, не зрозуміло до чого.

— Десяток, — сказав Десант.

— А на Майдані народу не більшає. Завтра вони нас у відкриту будуть вбивати, якщо ми не почнемо стріляти з бойових…

— У нас не так багато стволів і зовсім мало патронів, — засмучено покивав Дід. — Повноцінного бою не вийде… Якщо у відповідь вони поставлять кілька кулеметів… А в них доступ до патронів — необмежений… Все, гаплик Майдану…

Хтось постукав у двері бутіка. Черговий доповів, що це Італієць.

— Впусти, — наказав Дід.

Той зайшов — втомлений, побитий, сірий і геть поси­вілий.

— Е-е, шо з тобою, братішка? — поцікавився Бача стривожено.

— Вчора тітушня сина Андрійка вбила. Завтра буду ховати.

— Що це, як це? — накинулись бійці з питаннями.

Він промовив ці слова так, наче вихаркав душу:

— Забили ногами до смерті. Менти стояли і дивилися… Просто стояли і дивилися. А ті його вбивали.

— Про вбивць щось знаєш? — запитав Дід і поклав йому руку на плече.

Той кивнув:

— Знаю, двох вже немає… — опустив голову і стиснув кулаки. — Йому було вісімнадцять. Ще треба хоча б шістнадцятьох. Як мінімум…

— Цього мало, — зло скреготнув зубами Бача. — Треба цих підарасів рвать, на тряпки. Зря я їх віддавав в комєндатуру… Нада було кудись под граніт — і похуй, пусть там би собі гнили тварі.

— Що у вас є? — запитав однозначно.

— Плювачки^[127], — відповів Дід, кивнувши у сторону коридорчика, де стояли в імпровізованих «пірамідах» трофейні АКСУ.

— Треба «оптику»^[128].

— Чорт! Ми залишали все комендатурі… — розвів руками Дід. — Куди нам з ними? Але, думаю, сьогодні візьмемо ще когось. Кінці в воду, пукалку тобі.

Італієць зі згодою кивнув.

Бача з Морпєхом і Кексом перезирнулись.

— Є оптіка, — враз сказав Бача. — Треба з’їздить, забрать.

— Я краще сам це зроблю, — сказав Морпєх і вийшов, без зайвих балачок.

Борзий дав Італійцю чаю з лимоном. Той потримав у руках і відставив. У нього поперек стояв такий клубок млості, що не міг зробити навіть ковтка води.

— Може — водки? — запропонував Бача.

Але Італієць заперечливо покивав:

— Я все це зроблю при чистій свідомості та при пам’яті.

— А де твій взвод? — запитав Дід.

— Частина розбіглася, частина на передку, лупиться. Четверо поранених, один важко. Я займався похоронами, передав командування сотнику. Хто там зараз — навіть не знаю. Просто не до того. Їх треба вбивати. Це наволоч, яку потрібно вбивати.

І він задумався, втупився в одну точку.

Дід продовжив нараду:

— Сьогодні працює три групи. У нас дванадцять чоловік поповнення. Новий командир групи — Борька. Нині — на базі. Чергує. В нас уже є три трофейних «бусіка». Думаю, мусора знають, що вони у нас, тому гаішники будуть при першій нагоді нас зупиняти. Зупинятися можна тільки в одному випадку: коли наш бусік поламається. Бій приймати — тільки в крайньому випадку. Якщо мусора будуть задирати лапки, — забираєм у них лише патрони. Нині будемо розширювати зону нашого рейду. Автомайдан розповів, що багато тітушні зараз на Харківському, але там зараз формується самооборона. Нехай вони з ними розбираються. На нашому напрямку — рейд на Залізничний вокзал і на площу Перемоги. Група Десанта — Львівська площа, Золоті ворота. Акуратно, там можуть бути затори і повно мусорів. Як повернеться Морпєх, його напрямок — Бессарабка, бульвар Лесі Українки — до ЦВК.

— Що будемо робити з тітушньою? — поцікавився Заумний.

— Спочатку здаємо на допит Матроскіну, потім — в Київраду, там їх чекатиме добродушний прийом з чаєм та бутербродами. Поки що це — все.

— З піздюлінами, шоб пиріжками домашніми ригали, — буркнув Бача.

— А що, коли прорвуть оборону? — запитав Борька.

— Кидати все і відступати. Це мій наказ. Якщо десь буде створено нове вогнище спротиву, йти туди. Якщо ні, то справді підемо рити схрони-е-е-е… В партизани.

В рації Діда щось захрипіло, він увімкнув і йому повідомили, що мусора знову почали наступ на позиції повстанців на самому Майдані. З вулиці заново долинуло бахкання, окрики, тріскотня феєрверків і розриви петард.

— Твоя задача — забезпечити доступ допомоги до Майдану, — знову поставили йому завдання. — Не вистачає шин і бензину.

— Прийняв. Працюю.

Поки бійці приводили себе до порядку — в приміщенні був лише один умивальник, а народу — майже півсотні, повернувся Морпєх. Він якось вдало проскочив поміж постами і доповів:

— Знайомі сказали, що перед самим в’їздом до Києва стоять автобуси з Вінниці, Хмельницького, їх не пускають на Майдан.

Він передав снайперську гвинтівку і цинк з набоями Італійцю так, ніби вже давно йде повноцінна війна, і у цьому немає нічого незвичного — спокійно і буденно. До війни звикаєш швидко… У того зловісно спалахнули очі.

— Вибери собі коректувальників, прикриття і другого номера, — наказав йому Дід. — Бо можна ще й на наших напоротись. І головне: треба все робити по-тихому.

Дід сів до столу, подивився на карту Києва, поцікавився у Морпєха:

— А як тобі вдалось проскочити так швидко і без пригод?

— Десь дворами, десь дорогами, — знизав плечима Морпєх.

— А нахуя рисковать? — здивувався Десант, відірвавшись від планшета. — Сейчас на интерактивных картах люди выставляют метки, где посты гаишников, там же помечают точки, где видели титушек. В котором часу… Сейчас век компьютерных технологий, а вы как дикари «дворами», «дорогами».

— Чудово, — вирішив Дід, — я думав, що ти в Інтернеті тільки шаришся по сайтах зі звйоздами і голими тьолками. Вибач, помилявся. Тому бери свою машину, вона ніде не засвічена, і витягай на Майдан підкріплення. Ніяких майданівських примочок і документів з собою не бери. Візьми когось із бійців. Ви — народ простий і трудящий, їдете будувати ще одну дачу Пшонці. Зрозуміло?

— Понял, сделаю, — відказав Десант; на ходу гортаючи новини в планшеті, кивнув до одного зі своїх бійців і обидва вийшли з бутіка.

— Все, пацани, не спати, по конях і погнали на патрулювання… — підігнав вояків Сергій.

— Командир, — враз озвався Борька. — А можна ми туди,— кивнув у бік Майдану. — Хоч трішки поможемо…

— І я, — не міг всидіти на місці Бача…

— А тобі куди? — аж пересмикнув роздратовано плечима Дід. — Дякуй, що я тебе не запакував на дальні больнічки^[129]…

— Сєрий, та я вже здоров, шо бик, — він був немов велика ображена дитина. — Не могу на місці сидіть… Упиздить би когось… Руки чешуться. Правда…

— Поїдеш зі мною. Не треба, щоб у тебе над головою гупало. На чергуванні все-таки менше ризику і менше вибухів.

— А ви, — до Борьки. — Ідіть, розважтеся. Теж позмінно. Треба, щоб тут хтось був постійно. Мало що — барикади тут з усіх сторін порожні… Тільки акуратніше там… — зітхнув, — постійно виносять як не поранених, то…

Італієць тим часом розібрав гвинтівку і почав її чистити. Заумний встиг звідкілясь дістати машинне масло і почав чистити магазини. Вони були залиті солідолом.

— Коли плануєш на вихід? — запитав Дід в Італійця.

— Пошарюсь по горищах, виберу цікаві сектори обстрілу. І як тільки стемніє, піду. Перший помічник у мене вже є, — кивнув на Заумного.

— Добре, — погодився Сергій. — Даю добро. І ще таке, — обвів усіх присутніх поглядом: — Якщо у когось виникнуть якісь проблеми… Чи зараз, чи, може, пізніше… Хто знає, як життя поверне… Валіть все на мене. Ви лише виконували мої накази.

— До чого ти це? — запитав спроквола Морпєх.

— Мишко наворожив, що все закінчиться завтра, — посміхнувся Дід. — А нам ще потрібно пережити цей день і нікуди не влипнути. Тобто влипнути без наслідків… А коли вже з наслідками, то з головою… Словом, все на мене, пацани.

* * *

Виїзд був вдалим… На перехресті Володимирської та бульвару Шевченка стояла зведена групка гаішників і тітушок. Зазвичай вони ніколи не стояли разом, а тут — просто зведений хор мальчиків-зайчиків. Їм чомусь було весело. Четверо мусорів були озброєні «сучками» і «макарами», а тітушня, їх було штук десять, — битами і щитами. Принаймні здалеку у них не було помітно вогнепальної зброї.

Група Діда — десятеро злих бійців у переповненому бусику. Він сам був за кермом і вів машину не петляючи, просто до поста. Товстезний жирний мусор вийшов назустріч і махнув смугастою палкою, мовляв, зупиняйся. На що Бача, котрий сидів із задоволеною пикою поруч із Дідом, рявкнув:

— Дави падаль! Тормоза придумали сцикуни!

І той натиснув на акселератор. Побачивши, що бусик і не планує зупинятися, а може ще й розчавити, «патрулі» кинулися врізнобіч, мов сполохані горобці. Найважче втікати виявилося жирному гаішнику. Він зробив три лінивих кроки назад. Бусик під’їхав до нього, різко загальмував і сильно штовхнув у пузо. Жирний мусор махнув у повітрі руками і відлетів на капот патрульного авто.

З усіх дверей бусика висипав десант майданівців і накинувся на тітушню. Їх одразу почали по одному гамселити дубцями, так, що ті й не стали захищатися, попадали на асфальт животами і позакладали руки за шиї. Так, ніби все життя цим займалися. Один, щоправда, виявився сміливим і почав махати кийком перед носом у Бачі. Той у бойовому запалі, у засмальцьованому генеральському камуфляжі вискочив з машини і забув свого дубця. Але не розгубився і, відбивши черговий удар тітушки, кулаком ударив його по зап’ястю — битка випала у нього з руки і весело відбиваючи дріб, заплигала по асфальту. Тітушка від болю скривився, сховав травмовану ручку під щит і сполохано зіщулився.

Дід, одним ударом відрубавши тітушку, який ловив ґав, глянув на Бачу. Той з розчуленою посмішкою розкрив руки для обіймів і зі словами:

— Братішка, ми ж пиздуємо в Європу, поетому плєнних не убиваємо. — Підійшов до очманілого тітушки і обійняв його разом зі щитом. Трішки натужився, скрутив щит трубкою, долонями, втрамбовуючи ворога у цю трубку і примовляючи: «Пакуйся м’ясо в колбасу»… А коли той з наповненими жахом очима спробував вирватися з полону власного щита, Бача сказав, оцінивши власну роботу:

— Красіво. Бантіком перев’язати і можна складати в подарочну коробку.

Мусора, котрі стояли зі зброєю напоготові та з розкритими ротами, дивлячись на це, враз опустили автомати. Генерал Бача розвальцем підійшов до них, поки майданівці проводили профілактичне побиття інших тітушок.

— Дай закурити, — сказав одному.

Той дістав пачку і розгублено подав Бачі. Бача дістав одну цигарку, прикурив, пачку поклав собі у кишеню. Глянув на дебелого гаішника, що перелякано тремтів усім тілом, зняв у нього з голови кашкета, поклав на капот і наказав:

— Розряджайте пукалки.

Ті слухняно відстебнули магазини і почали розряджати набої у кашкет. Коли закінчили, Бача таким спокійним, дружнім голоском поцікавився: «Все, більше немає?» Ті заперечливо захитали головами. Він обшукав їх, забравши тільки цигарки і запальнички. Прикурив від свого недопалка наступну цигарку, хвильку подумав… Забрав «макарови», познімав затворні рами. Зняв пружини з дул, розрівняв їх та покрутив на них вузли. Виламав з корпусів стволи, виклав це добро на капот і примусив ментів протерти відбитки його пальців. В автоматах погнув поршні так, наче це були тоненькі прутики з лози, з пружинами провів ті ж маніпуляції, що й з пістолетними. Подивився на свою роботу, наче подумав, як би ще поглумитися над мусорами… і кілька разів з розгону вдарив дульними компенсаторами автоматів об асфальт. Від такого глуму вони сумно опустили цівки донизу.

— А кажуть ще, шо калаш надьожне оружиє. І може стрілять в любом случає… Ну-ну… Хочу я побачить, як вони будуть стрілять, — і після цього до мусорів: — А тепер — нахуй звідсіля.

Ті все ще не знали, що їм робити і стали сполохано переглядатися.

— Нахуй це може буть туда, — вказав рукою у бік площі Левка Дебелого.

Менти нарешті отямились, заскочили в машину і поїхали… у вказаному напрямку. Майданівці, котрі, бачили бенефіс Бачі, навіть перестали бити тітушок і нарешті заржали. А той, в ударі, розвальцем, попахкуючи цигаркою, підійшов до групи розпластаних недобитків і сказав:

— Подать мені слєдующого, буду упаковувать у щит.

— Нет, не надо! — заволали ті.

Він запитав у своїх:

— Докумєнти у всіх зібрали?

Ті сказали, мовляв, так. А Бача попередив тітушню:

— Крок вліво, крок вправо — чрєваті расширєнієм вашого кругазора. Всім понятно, гопота?

— Не очень, — протягнув хтось.

— Расширю кругозор путьом індівідуального натягіванія глаза на жопу, — пояснив Бача і скомандував: — Тепер всім стать строєм і пиздувать на Майдан. Вас пропустять, коли назовете на барикаді пароль: «Ми йобані потвори». Повторіть.

Тітушки встали з асфальту і розладнаним хором повторили:

— Ми йобані потвори…

— Мададци, — похвалив Бача. — Скажете, що йдете в магазін… — роззирнувся, очікуючи підказки, Дід усміхнено підказав:

— Бутік… «Ля муроль»…

— Вот туди і пиздуйте. Там вас прийме комісар Матроскін. Скажете, що це йому подарок від Дєда і Гєнєрала. Всьо понятно?

— Да, да, да…

— А цього, в щиті, — продовжив, кивнувши на бранця власного щита, — так і ведіть, щоб не упав і не покотився…

Майданівці від сміху лежали покотом. Машини, котрі проїжджали поруч, весело сигналили, вітаючи повстанців. Особливо всіх веселив упакований в алюмінієвий ментовський щит тітушка. Полонені по Володимирській рушили у бік Майдану.

— А ти, брат, в ударі, — похвалив його Дід. — Думаєш, не розбіжаться?

— А куди вони нахуй дінуться?

— Мабуть, що так, — погодився Дід. — Ну, щось ми тут затримались, — і глянув услід групі тітушок, що марширували на Майдан, не озираючись. — Треба рухатися далі.

Двоє молодих бійців і собі спробували зігнути трофейний щит, але це виявилося неможливим. Вони з повагою подивились на Бачу, котрий таку маніпуляцію провів завиграшки.

— Салабони, — пхинькнув на те Бача.

Вони рушили далі…

Ніч «вісімнадцяти»

Заумний встиг сам обшарити більшість придатних для снайперської роботи горищ. Йому було трохи страшно ходити по чужих, закинутих дахах, де багато темних закутків, павутиння і голубів. Щоб не привертати уваги мешканців будинків, доводилося самостійно відчиняти замки дверей, що вели на горища. І йому це вдавалося з легкістю. Адже за спеціальністю він був вчителем-трудовиком у забутому Богом депресивному районному центрі Сумщини, де було багато самотніх учительок, однокласниць, одногрупниць, сусідок… А ще більше — спитих чоловіків, які мало цікавились власне жінками, більше — вмістом пляшок. Частина з них давно поїхала на роботу до Сибіру, чи до Росії — там і зникли. Тому Заумний мав попит у молодичок. Руки у нього росли не з п’ятої точки, і він завжди був готовий комусь щось підремонтувати, відкрити замок, щось прибити, прикрутити… Він був завжди ситим, тверезим, але… «неперспективним», тому й залишався вільним козаком на вільному випасі. Його спосіб життя можна було назвати розгульним, однак — все було по-чесному. Він нікому нічого не обіцяв. А щось відремонтувати — то це без проблем.

І тепер його досвід придався в освоєнні горищ. В’язка ключів, кілька відмичок, надфілі, пасатижі — ось і весь скромний набір зломщика. Та головне, що йому в цій справі подобалось, то це «макар» в оперативній кобурі під рукою, який дозволив узяти Дід. Хтозна-що може статися… І це найбільше затримувало його просування горищами та вивченню сектору обстрілу. Він грався пістолетом, вихоплюючи кожен раз із кобури, заганяв патрон у патронник, витягав магазин, пересмикував затвор, набій вилітав на запилену підлогу, він шукав його у темноті, потім забивав назад у магазин (а восьмий патрон в магазин «макара» забити не просто…). Знову пересмикував затвор, стріляв ухолосту. Вставляв магазин, ставив на запобіжник… І так сотню разів на годину. Грався… Хоча казав собі: «Треба звикати до зброї, щоб руки «працювали автоматично». Іноді просто видобував магазин і клацав курком вхолосту, цілячись у тіні на горищі. Але повернувся він у бутік ще засвітла, з блокнотом, де позамальовував точки, придатні для стрільби, і сектори обстрілу.

Італієць тим часом обійшов Майдан, вишукуючи простіші шляхи, наприклад, згорілу будівлю профспілок. Вона ще трішки курилася і там смерділо згарищем, але місце було цілком придатне для стрільби. Готель «Козацький» був надто засвічений і там стояла сотня Триндюка, з яким на Майдані у більшості сотників були натягнуті стосунки — його підозрювали у крадіжках грошей, продуктів, одягу. З початком бойових дій його сотня різко зменшилася до розміру взводу — «герої» швидко розбіглись по домівках, а залишки «тримали оборону» на вулицях Малопідвальній і Михайлівській^[130].

Ще був варіант — Головпоштамт. Там були всі свої. Його провели таємно на горище Поштамту, де він оцінив точки, звідки можна «працювати». Домовився, що ввечері сюди «зайде». Потім оглянув щойно відбиту повстанцями Консерваторію. Тут був непоганий сектор обстрілу. Коли вийшов на вулицю, сів просто на сходи і задумався… Гудів Майдан… Вибухи… Війна… Це повинно скоро закінчитися. Це не може продовжуватись вічно. Усі втомилися. Всі видохлись…

Раптом у натовпі він побачив Діда, котрий ішов у своїх справах із «передка». Він перехопив його і коротко доповів про плани на цей вечір. А також озвучив свої думки:

— Всі втомилися… треба це якось зупинити…

Вони удвох сіли на сходинці.

— Уявляєш, шо буде, коли завтра ментам підійде свіжа допомога? — запитав Італієць у Сергія.

— А вона підійде, — погодився Сергій. — Вже пакуються такі білі й пухнасті беркутовці з Дніпра… І, схоже, повеселять нас «по повній програмі»…

— Тоді я пішов на «роботу»… — сказав це рішуче. — Чим більше приберу їх сьогодні, тим менше поляже наших завтра.

— Удачі тобі, братішка…

Він встав, роззирнувся. Здалося, ніби зараз на Майдані був звичайний день — працюють кухні, туди й назад сновигають повстанці, укріпляють барикаду на Інститутській, підносять шини, «горючку»… Зі сцени співають пісень… А насправді все це коротка передишка перед черговою бійнею. Зависла якась незручна пауза — опозиціонери й далі вели переговори з Яником. Ця пауза давала можливість передихнути та зібратись духом і цим, і тим. Всі розуміли, що переговори так чи інак ні до чого не приведуть. Ніхто не поступиться. Це зайшло надто далеко. На кону — все.

Італійця вже очікувала група прикриття разом з «другим» номером Заумним. Він встав і попрямував до хлопців. Нині у них буде важка ніч. Ніч помсти. Ніч «вісімнадцяти». І його ніхто не мав права засуджувати. Всі, з обох сторін барикад почали нести колективну відповідальність. Умови, які поставили перед Майданом мусора, Майдан прийняв. Далі — хто кого.

Сергій повернувся до бутіка. Сюди ж вже повернулася весела компанія на чолі з Мишком. Він встиг відпочити, зібратися з духом і тепер почувався знову на коні. У штабі йому виділили місце для намету, сказали формувати на основі взводу «А» сотню. Їм випадало цієї ночі вийти на оборону Майдану.

Дід, побачивши Мишка, зрадів. Вони обійнялися. Його взвод за сьогодні встиг розростися до шістдесяти бійців. Через постійне патрулювання і наради у штабі він не встигав займатися справами взводу. Та й місця для всіх тут уже не було.

— Ху, — з полегшенням зітхнув Сергій. — Я вже просто не знаю, що з цим усім робити. Тобі легше?

— Да, блядь, куда там легше… Лежиш перед тєліком і с ума сходиш. Дєвки мене обкололи разною хуйньою, і я — сюди. А тобі тут як, в стінах, не на свіжому воздусі воювать? — окинув поглядом магазинні стелажі.

— Нормально. Тільки тут вже дихати немає чим. А народ на Майдан все прибуває й прибуває. Забирай частину до себе…

— Оп’ять дільож? Тут вже я точно від тебе блєвашами не отдєлаюсь… — заржав Мишко. — Лиш би войска були не проти… А ти… підеш до мене в сотню? Ну, на правах отдєльного взвода? Шоб я міг поскорше сформіровать свойо подраздєлєніє…

— Звичайно піду. Ти ж мене «пригрів», тепер мені нікуди від тебе не дітись.

Мишко був задоволений. Він забрав частину людей у намети, давши можливість Дідові працювати автономно. І в бутіку нарешті запанувала відносна тиша. Ну, коли не прислухатися до хропіння Бачі. Тепер у нього залишилось трішки більше тридцяти бійців. І він «нарізав» їм на цей вечір завдань… А вони залишалися тими ж: патрулювання. Хлопці розійшлися.

Він залишився в бутіку зі старим «активом» та Мишком, який саме надійшов, і розпочали нараду…

— Вони збираються завтра гнати сюди війська,— повідомив Дід. — І ми не можемо сказати, як поведе себе армія.

— А шо ж оце було балачок про шістсот руских дєсантніків, которі должни були воювать протів нас? — раптом поцікавився Мишко.

— Нєсколькіх ми вже відправили к праотцям, — повідомив Бача. — Думаю, шо сьодня, послє работи Італьянца, не одна мать на дальоком Уралє не дождьотся сина домой. Та і хуй на них і на неї тоже.

— А щодо всіх інших, зараз в Києві їх залишилось не більше п’ятдесяти, — повідомив Сергій. — Більшість відправили на Крим… Навіть не хочу думати, для чого це зроблено… Тому Яник планує ввести у Київ війська…

— Нє, — заявив з твердим переконанням Мишко. — Войска не підуть протів народа. Це ж пацанва, призивники в основном…

— А ти не бачив вевешників? — здивувався на його слова Сергій. — Там по-твоєму суцільні добровольці й контрактники?

— Ну, да… Таке діло, — погодився Мишко. — Як поставлять іззаду беркутов з автоматами і припомнять про присягу, а ше пообіщають досрочний отпуск і ранній дємбєль… Народ у нас в страні не стойкий, без моралі, без ідєологій прожив стільки год…

— Тогда реально прольется столько крови… — зітхнув Матроскін.

— Все зависит, как они преподнесут это войскам, — враз вирішив Малюк. — А в войска ведь тоже некоторые пошли служить, чтобы потом можно было устроиться в милицию… И титушки там свои есть — это понятно… Кароче, я, как кадровый военный, заявляю: войскам верить нельзя. Любой генерал может сформировать подразделение боевых пидорасов и повести его на Киев…

— Логічно, — погодився Дід. — А генерали на підсосі у Яника…

— Міністр оборони…чєловєк ФСБ… — продовжив думку Мишко. — В СБУ… там тоже не положитєльні герої фільма «Патріот» с Мелом Гібсоном в главній ролі.

— У нас є кілька стволів, — сказав Сергій. — Всі взяті у тітушні, мусорські.

— Ого! — здивувався Мишко. — Поки я помирав від ізбитка чувств перед тєлєком, ви тут успіли помародьорствувать! І не соромно? — було помітно, що йому теж хотілось мати автомат.

— Словом, — продовжив Сергій. — Як тільки почнеться черговий наступ беркутні… Як тільки буде десь прорвана оборона або надійде інформація, що в Київ стягують війська, підемо ва-банк. Здається, якогось іншого вибору у нас немає. Хто зі мною? Тобто… Хто з нами?

Дід обвів усіх поглядом, але тут і не варто було питати. Всім хотілося йти вперед. Тому він звернувся до Сашка:

— У нас п’ятнадцять калашів, приблизно по сто п’ятдесят патронів на ствол. Шість «макарів» і три «стєчкіна». Одна «есведешка»… Після нинішнього заходу Італійця до неї залишиться, думаю, не більше трьохсот патронів. Пістолетних «маслят» — ціла фігня. Не розженешся.

— Так, може, ще сьодня наработаєм? — загорівся Мишко.

— Тітушня вся розбіглася, поховалась разом зі стволами, що їм видали. На нові трофеї немає чого розраховувати. Тому, Камандір, подивись, що ми можемо з усім цим зробити і як нам краще діяти…

— Я уже давно говорил, что надо захватить мусарку на Владимирской и там укрепиться… — вкотре запропонував Матроскін.

— Цю версію нам теж потрібно буде прорахувати… Якщо доведеться відступати з Майдану… — сказав Сергій.

— Всьо, Сірожа, хватить отступать, — вирішив командирським тоном Мишко. — Ти бачив ліца цих мусорят, которі йшли на нас на Інституцькой? Це ж… Які вони в пизду воїни?! Пару очєрєдєй над головами і — всьо, конєц войні!

— Але все ж зроби, як я прошу… Завжди все потрібно прораховувати… І мати запасні варіанти.

— Правильно, — підтримав Бача, — благодаря тому, шо Сєрий прощитував наш каждий шаг, даже када ми рискували ці два послєніх дні, поетому ми ще в строю. І живі.

Мишко ледь стримався, щоб не пригадати попередні «прорахунки» Сергія і розповів:

— Ми так, сьодня покатались, поки могли, по Києву… Скажу вам такоє, братья по нєсчастью… Чорт зна шо твориться в городі, даже представить собі важко — шо нас чекає за углом… Або попойка по поводу скорого празніка двадцать трєтьєго фєвраля вкупі з тітушками, або очєрєдь за просраченими сардельками в супермаркеті. І то і другоє чрєвато послєдствіями. Як не вб’ють, то обосрешся. Продумувать, продумаєм, але й на ріск іти прийдьотся…

— І ще таке… У штабі про це не повинні нічого знати. У мене вже й так допитувались, куди дів трофеї… А які ще такі трофеї, — знизав плечима Сергій, показав, як спілкувався зі штабом. — Не було у нас ніяких трофеїв… Щити, дубинки і куриво… А ми таке добро ніколи нікому не віддамо!

— За куриво я вобщє убить могу, — погодився з ним Бача.

* * *

Знову почався штурм… І знову запалали шини, вогонь стояв — до неба. Нині кияни привезли чималенько шин. І бензину. Тому коктейлі не переставали летіти в мусорню. Це дуже добре було видно у віконце горища, з якого Заумний спостерігав за подіями на лінії зіткнення. А в ментів батарейки, схоже, сіли. Мало того, що батарейки, вони стали менше кидати гранат, мабуть, закінчувався боєзапас. Зате в майданівців полетіли вибухові пакети з примотаними скотчем саморізами… тим же відповідали інсургенти… З обох сторін було безліч поранених.

Заумний нудився. Вони вже тричі змінили позиції, щоб їх не вирахували ворожі спостерігачі. «Бійниці» для стрільби на горищах були надто маленькими, щоб він теж міг примоститись поруч з Італійцем. Тому від неробства або спостерігав за подіями на Майдані або грався пістолетами — італієць віддав йому свій, щоб не заважав. А сам робив не більше п’яти пострілів з однієї точки, після кожного пострілу ретельно вдивлявся у бінокль, чи був результат. Стріляв він здебільшого по офіцерах і людях схожих на тітушок, котрі перебували поруч з ментами.

…Вони знову поміняли точку. Італієць у бінокль помітив, що менти підігнали кілька сотень тітушок на Інститутську до готелю «Україна». Вранці якась частина цієї гопоти спробувала дати драла з Маріїнського парку, коли пройшла чутка, що Майдан пішов у наступ. Тепер їх нарешті вирішили використати за призначенням. Тітушки були екіпіровані: щити, кийки і шоломи. За ними приїхала невеличка вантажівка, що комфортно доставила їм коктейлі Молотова.

Складно сказати, чому менти вирішили, що майданівці порозбігаються, коли з’явиться гоп-компанія, яка вчора добивала беззбройних людей.

— Я не промажу… — сказав стиха Італієць так, що це почув Заумний.

І почав лупити, не цілячись, по тітушні. Просто у натовп. До цього завзяті лави тітушок несподівано похитнулися, затупотіли на місці й раптом, дружно відштовхуючи одне одного, кинулись урозтіч… Італієць перезарядив обойму, але тітушки розбіглися. Відстань була надто велика як для СВД, щоб влучити ще в когось. Він глянув у бінокль на свою «роботу». Мусора відтягали кілька тіл у сторону, кілька поранених відповзали з місця, де щойно стояла їхня колона. Але було надто темно (не горіли ліхтарі), щоб розібрати, що там відбулося насправді. Тітушок ніхто не рахував. Ні під час боїв на Майдані, ні після. Вони прийшли з нізвідки й пішли в нікуди. Мусорам і риготні, котрі й привели їх у Київ, було на них наплювати.

* * *

Комендант Антимайдану Нарцис Зінченко біг з того страшного місця у перших рядах. Коли біля нього впали, мов підкошені, кілька вірних «соратників», він зрозумів, що його неперевершену красу, якою він обдаровував цей недосконалий світ, можуть так само розмазати по бруківці. А цього йому зовсім не хотілося… Тому він дризнув першим і біг так швидко, як не бігав ніколи. На ходу скинув важкий бронежилет, що вранці «соратники» зняли з якогось майданівця, шолом — він насувався на очі, викинув з-за пояса телескопічний кийок, шокер. А наостанок, озирнувшись, чи ніхто не дивиться, жбурнув у купу сміття автомат, виданий йому ще вчора вранці якимось незнайомим ментом… Слідом — автоматні магазини.

І побіг далі, не зупинявся. Спочатку в штанах було тепло та мокро, а тепер — холодно і незручно… Грубі кальсони між ногами скручувались у товсті рубці і починали натирати. В місцях, де натерло шкіру, почало пекти. І через це було ще прикріше та навіть соромно. А в принципі, й не соромно — головне, що сам живий.

Він біг і більше не хотів повертатися у цей довбаний антимайдан, на який він зробив ставку і тепер про це шкодував. Зрозуміло, що на партії регіонів і на його кар’єрі в цій партії можна поставити крапку. Але… він вже й так непогано заробив. Час було щось вирішувати зі своїм життям і починати його по-новому. Не в цій країні…

* * *

Італієць збирав свій нехитрий скарб — гвинтівку у чохол, набої і магазини — у наплічник, бінокль — туди ж. Присвітив ліхтариком і почав шукати на долівці гільзи: одна, друга… п’ята… восьма. Та враз з розгону відчинилися двері — на горище увірвалось яскраве світло з коридору, а з ним — троє здорованів з пістолетами у руках. Вони хвильку звикали до темряви, а потім один крикнув:

— Они здесь!

Заумний рефлексивно, наче робив це все життя, пересмикнув рукояткою одного пістолета затвор іншого, потім — навпаки і, виставивши руки зі зброєю вперед, як це бачив у кіно, заверещав:

— Хто такі?! Зброю на підлогу! Мордами в землю!

Та у відповідь окрик:

— Огонь! Это майдауны!

І відкрили вогонь, не цілячись, на голос.

Заумний навіть не встиг злякатися, натиснув на курки, б’ючи по силуетах. І рушив уперед. Це було як в комп’ютерній грі, як у Counter-Strike, тільки гірше, бо тут була якась не якісна анімація і павутиння лізло в очі. А ось противники — так само смикались і гепались на землю. Все. 16 патронів у мінусі. Але тут пістолети не перезаряджались одним кліком «мишки». Довелося це пригадати, витягти порожні магазини, вставити інші, спустити з таким приємним звуком скобу — затвори загнали набої в патронники. А він, наводячи дула на супротивників, котрі повалилися на купу, підійшов до них і розглянув на світло. За ним підскочив Італієць і дещо перелякано запитав:

— Де ти цьому навчився?! — і тут же став обшукувати цих типів…

Знову трофейні пістолети із запасом набоїв і знову посвідчення СБУ…

— Не повіриш, — відказав Заумний, до якого стало приходити усвідомлення того, що відбулося, — стріляв уперше… Ну, раніше в грайки грав…

— Ну, ти й геймер, — здивувався Італієць і скомандував: — Погнали! — і вони кинулися донизу.

— Чому не попередила охорона внизу? — допитувався він, перескакуючи через одну сходинки.

— Не уявляю, — біг, наче в прострації Заумний.

У нього перед очима крутилася ця перестрілка і він ніяк не міг зрозуміти: це все відбулося насправді, чи в його уяві. Якщо в уяві, то чому вони так біжать, від чого тікають? Якщо ні… Що якщо ні? Якщо ні, то має бути страшно… Мама!!!

На вулиці виявилось, що охорона була на місці, але в під’їзд ніхто не заходив. Звідки вони взялися, зараз про це не варто було думати. Могли бути в якійсь квартирі, почути постріли і на них прийти… Зайти через дах… Що завгодно.

— Скільки? — запитав охоронець, якому надокучило без діла стовбичити на вулиці.

— Мало, — відказав захекано Італієць. — Я коли чесно, то не знаю… Пішли, пацани, треба йти далі… Ніч довга…

Вони перейшли на нову точку.

Бій на Майдані тривав… Мусора продовжували тиснути. Складалося враження, що до них таки надійшло підкріплення. У повстанців було дуже багато втрат. Багато поранених, контужених, убитих. Як потім дізнався Дід, інші патрульні групи виловили ще дві снайперських пари. Вони зникли безслідно. Як не було.

Штаб попросив вивести бійців його взводу на лінію зіткнення. І вони пішли…

* * *

Італієць із Заумним повернулися до бутіку, коли засіріло. Вони замертво попадали на лежанки і поснули. Вони не стріляли вже з другої половини ночі — на першій лінії штурмових загонів були здебільшого вевешники. Беркутня, схоже, теж переодягнулася у темно-синю форму і перестала виділятися на їхньому тлі. Тітушки там не з’являлися. Але до ранку всі настільки потомилися, що одні не могли вже утримувати свої позиції, а інші — наступати…

Та близько 9 години ранку на Майдан прибуло підкріплення зі Львова, Тернополя і Франківська… Паралельно зі штабу надійшла інформація, що до Києва підтягнулися свіжі підрозділи беркутні. Це могло продовжуватися безконечно.

Мишко забіг у бутік, немов сполоханий динозавр. За ним гучно гримнули двері. Італієць прокинувся і відкрив одне око. Видно, Камандір був налаштований рішуче, але переступити через себе йому все ще було важко. У ньому боролись якісь протиріччя.

— Чи то чаю випити, чи то піти кинути пару коктейлів? — сказав сам до себе, а коли побачив, що Італієць не спить, запитав: — Де грабля^[131]? Дай граблю…

Той спроквола кивнув, мовляв, за дверима. Мишко зазирнув туди і витягнув сумку зі зброєю.

— Ти як, норму зробив? — запитав у своїй панібратській манері.

— Із Заумним на пару, — сказав. — З нього вийшов класний воїн. Безстрашний.

— А був вічним днювальним… конем педальним… Вот шо революція животворяща з людей дєлає! — зітхнув Мишко, розчохлив зброю, оглянув магазини, кинув собі в кишеню бушлата кілька пачок набоїв.

Глянув на хлопців, що покотом спали у кімнаті. Подивився на годинник. Їм ще залишалося для сну десять хвилин. І без того сон короткий — дві години… Подумав і сказав Італійцю:

— Будить бойца на десять мінут раньше — гріх… А за десять минут мусора можуть такого там нахуєвертити, шо нада іти… Ну, я попиздував… На довічне вже собі нацарював… Іду зарабативать на «вишак». А ці, єслі удержаться у власті, точно смертну казнь вернуть… Та і еті могуть… Куда бідному єврєю податься?..

Постояв, подумав. Зняв бушлат, накинув на плечі «сучку», одягнув бушлат, у внутрішні кишені поклав кілька магазинів і ще раз сказав Італійцеві, котрий прокинувся і сів на лежанці:

— От тепер я точно попиздував…

— Ти куди?

— Я ж казав: на вишак зарабативать. Еслі шо, дзвоніть. Я на тіліфоні.

І вийшов з бутіка.

* * *

А потім був ранок розстрілу…

Ось його хронологія:

Невідомий стрілець став шмаляти з Консерваторії по беркутні й ті побігли з лінії зіткнення… За ними кинулись урозтіч вевешники. Частина почала здаватися у полон.

А далі події стали зовсім непередбачуваними…

Інсургенти пішли у наступ під водомети і стрілянину мусорів… Зі сцени їх намагалися втримати і просили не виходити за периметр барикад. Але Нищука вже ніхто не слухав. Азарт бою повів усіх уперед. Єдине, що він міг порадити хлопцям, щоб ті прикривалися щитами…

По них стали лупити з автоматів люди у чорному із жовтими помітками на рукавах… Звідкись по лавах повстанців, що наступали, запрацювали снайпери…

З часом з’явилися десятки версій, зокрема, почали розповідати, що таким чином менти прикривали своїх, щоб ті отримали змогу завантажитись у автобуси і втекти. А згодом — що повстанців стали вбивати свої ж снайпери. Щоб зупинити переможний наступ? Дурниця. Їх вбивали мусора, а може, й залишки «псковських десантників»… Ні, насправді вони хотіли зупинити наступ, вважаючи, що повстанці, яких і перед тим косили десятками, якщо по них почати стріляти, кинуться відступати.

Але цього не сталося — вони йшли майже голіруч у наступ, під кулі. Сам вид божевільних, обсмалених у повстанських багаттях, зі збитими у кров руками, задимлених, контужених, зранених, у подертому одязі героїв лякав мусорську сволоту. Тому спочатку вони почали потихеньку «давати задню», «прикриваючи своїх» автоматними чергами. А тисячі мусорів поспішно покидали Інститутську, розсаджуючись у комфортабельні автобуси. Майже без паніки.

Невже цим можна виправдати усі ті вбивства, які здійснили ці люди?! Тільки для того, щоб такі невинні мусорята, вкупі з ангелочками-тітушками, могли спокійно поїхати по домівках і лягти відпочивати від «трудів праведних»?!

А коли у мусорів теж стали стріляти по-справжньому, коли у них над головами зі сторони Консерваторії просвистіла автоматна черга, вони дали драла… Мусора з автоматами проти беззбройних повстанців були майже героями. А проти зброї — виявились просто сцикунами.

* * *

Одна з груп, у півсотні вояків, що до цього таємно базувалась у Кабміні, не мала свого автобуса. Вони забігли у Верховну Раду і кілька хвилин чогось чекали. Їхній командир вів з кимось переговори по мобільному телефону. В його голосі було чути інтонації вологодського акценту і погрози… Потім над’їхав автобус, вони поспіхом завантажились у нього і поїхали геть. Весь цей час кілька снайперів стримували перехресним вогнем наступ майданівців, які вже підійшли до напіврозібраної першої барикади біля виходу з метро Хрещатик.

Ці події взагалі викреслили з історії того ранку. Так, наче цього й не було.

Лєгітімний

Віктор Федорович сьогодні приймав своїх соратників на дачі у власному пафосному кабінеті. Азаров, сполоханий і трохи підшофе, ввірвався до кімнати одразу після того, як звідти вийшов спітнілий і переляканий генпрокурор Пшонка. Зіткнувшись у дверях, вони навіть не привіталися. За останній місяць Янукович капітально здав, постарів, під очима з’явилися темні мішки, лице спухло від недосипання, пияцтва та переживань, шкіра посіріла. Влада втікала з його рук, система, збудована за останній рік, розвалювалася, переставала працювати. У доважок, на нього тиснули з усіх сторін зі своїми інтересами — політики, «апазіція», «сім’я», Путін, Меркель, «Абама» і так далі. Ця увага для нього була зайвою, він не любив шуму, а тут, із цим Майданом… Утім, що здивувало Азарова, Янукович зараз був напрочуд спокійним і зосередженим, вчорашній істеричний настрій, коли він бігав по кабінету і верещав, що всіх порве, минув. Він опанував себе.

І зараз глянувши з-під окулярів на Яновича, запитав у своїй розв’язній панібратській манері:

— Шо с тобой, Коля? Куда спешишь?

— Так там это, Виктор Федорович, — розгублено спромігся на репліку прем’єр, — стревяви…

— Коля, блядь, я эту фразу помню еще с фильма «Белоє солнце пустині». Ну, постреляли. И шо?

— Так это ж победа майдана! Все! — намагався бути стриманим екс-прем’єр, хоча йому це вдавалось погано. — Скоро за нас возьмутся! А как Ювьку выпустят, вы сами понимаете, шо с нами будет!

Янукович важко зітхнув і подивився у порожні риб’ячі очі візитера. Він не любив Азарова, але весь цей час був змушений його терпіти, вважаючи професіоналом високого рівня на посаді прем’єра, і цінуючи як людину, що приносила непогані бабки для «сім’ї». Та після відставки Азаров займався розбудовою партії і його діяльний характер не вдовольнявся цим. Тому останніх два тижні він був трішки не в адекваті, бухав, заливаючи алкоголем горе відставки, і через це зробився по-особливому недорікуватим, а звук «л», котрий він раніше вимовляв, як «уи», тепер у нього став звучати твердим «в». Це Януковичу чомусь дуже не подобалось і навіть відштовхувало від колишнього прем’єра. На його думку (тут він цілком приймав сторону Майдана), Азаров почав нагадувати йому неповноцінного дурника. Точніше — дебіла.

— Янич, усім давно насрать на Юльку, — вирішив зверхньо пояснити «дурнику» своє бачення політичної ситуації в країні. — Вона нє у дєл. Дєвочка свойо падеде на большой політічєской арєнє ісполніла неудачно. Тепер її — в утіль. Забудь про неї. Настав час больших бздунов. І еті бздуни вже запросили переговори зі мною. Расклад такий: я до актября, до виборов, астаюсь при власті. А за цей час ми все повернемо у зад.

— Но мивиция вся разбежалась, нас уже никто не охраняет…

— Коля, нас охороняет закон. У тебе вообще, вон, охорона, как у меня. И мы с тобой договаривались про то, шо ты займешься партией, так сказать, партийною розбудовою. После всей хуйни с этим майданом, сам понимаешь, нам надо как-то выбираться из говна, устраивать показовые порки: Ефремова, Царева, Колисниченка, Аньки Герман, да кого захочешь… Нам нужна обновленная партия…

— Собственно, в Харькове… там собирается съезд… Хочу на нем выступить.

— Вот, правильно… Как раз будет что этим пиздюкам из оппозиции протыставыть. Они ж понимают, съезд в таком регионе может принять разные решения… Например про федеризали… зацыю, блядь, ну, ты понял.

— Это чревато… Они завоют об раскове страны…

— Хуйня все, — відмахнувся, — Ця блядська апазіція ні на шо не спасобна, шоб ти панімав. Они побрыюкатся, повысят тарифы, доллар прыгнет до десяти гривен… Какой народ это вынесет? Потом они пересрутся между собой, как обычно… А нам того и надо. И тут мы — на белом коне… Все… И за полгода наведем порядок.

— То есть, нас сейчас окончатевьно ждет смена правитевьства, смена Кабмина, прокурора, сивовиков… — зрозумів Азаров, пригадавши, у якому стані вилетів з кабінету Пшонка. — Моих вюдей тоже из Кабмина убирают?

— Но ты учти, Коля, у нас большинство в Раде, и мы такую спикериаду им устроим с премьериадой, шо этот вонючий Майдан им самим яйца открутит, єслі до того часу сам останется з яйцями… — спробував підбадьорити Азарова і віджартуватися. — А зачем импотьонтам яйца, кстате? Ха-ха-ха. Коля, это временное отступление, шоб ты, блядь, понимал. А если учесть, что ты уже не премьер… Об ком тебе переживать?

Азаров хвильку помовчав, сумно покивуючи головою. Він став схожий на ображену дитину, в котрої забирають улюблену цяцьку. Зрозуміло, що за схемою «порки», його і частину команди теж зроблять цапами-відбувайлами, порушать кримінальні справи, а може, й запакують у санаторії нуль зірок — все включено: баланда, чифірь, «Прима» без фільтра. Хоча Янукович ніколи не здавав своїх… обставини змінюються… І люди змінюються…

— Насчет бовьшинства… — знехотя протягнув Янович, — это вы зря, Виктор Федорович. Эти пидары, как крысы, уже успешно бегут с нашего корабвя… Товько у нас быв договор… Я возвращаюсь…

«Возвращение мумии», — реготнув про себе Яник, а вголос сказав:

— Да пошли они нахуй! Как бегут, так и прибегут. У нас есть чем держать их, Яныч не переживай… И с оппозицией договоримся. Никому не нужны эти ебучие потрясения. Это ж богатые люди, с деньгами, а деньги, как известно, любят покой и стабильность. Им самим этот Майдан — как хуй стоячий поперек горла. Да мы сами Юльку выпустим! Представляешь, шо она там им устроит, какие финтиля, эта траяновская кобыла^[132]?! Га-га-га! Не бзди, Яныч, прорвемся…

Янукович, не встаючи з крісла, дістав із буфета пляшку коньяку зі своїм портретом, дві склянки. Глухо пукнув корок, у склянки весело полилась густо-коричнева рідина. По кабінету розлився тонкий аромат дорогого напою.

— Давай лучше выпьем, Яныч, как русские люди, — запропонував президент. — А что, блядь, может успокоить боль русского человека? Только хорошее бухло с хорошим другом.

Вони смачно смикнули по півсклянки коньяку і не скривились.

— Знаешь, — продовжив Янукович, налаштувавшись на філософський лад, — смотрел седня по ящику, шо творилось на Майдане… Пацанов жалко, которые вот из-за этих пидоров погибали. А мусоров, какие должны были нас защищать, — вообще не жалко. Шо это за вояки, блядь, шо не смогли разогнать пару сотен гуцулов? Не, ну, западэнцев мне тоже не жалко, как бы… э-э-э… Этих яйцеметателей, блядь…

Азаров, думаючи про своє, враз перебив Яника:

— А что по этому поводу говорит, бвядь, Путин?

У Януковича по-злодійському забігали очиці, він налив у чарки ще коньяку і враз просичав крізь зуби:

— Ты, блядь, тупой, Коля? Я ж тебе намекаю всеми фибрами души: собирай манатки, загружай самолет нажитым добром и уматывай отсюдова к ебени-хрени! Хватит грабить нэньку-Украину. Я легитимный президент, меня они не тронут, а для остальных… Все, Коля, финита ля трагедия.

Коля рішуче потягнув коньяку, впірив у Яника колючі зіниці своїх несподівано скаламучених очей і повторив:

— Так все же… что, бвядь, по этому поводу говорит Ввадимир Ввадимирович?

Яник відкинувся на спинку крісла і з несподіваним спокоєм удава заявив:

— А це, Микола Янович, державна таємниця і тобі луччє у цю хуйню не лізти… У вас є цілий день, щоб спакуватися к хуям і покинути країну. Це моя дружня порада. І бажано, щоб ви обрали курс на Білокам’яну… — помовчав і додав: — А там, блядь, тебе все, что надо расскажут. Если, блядь, не сам Володя, то Димка. А если не Димка, то какая-нибудь блядь из ФСБ, — точно… Как минимум, в звании полковника. На оркестр и красную дорожку не рассчитывай… А будешь выеживаться, пизда тебе, Коля. Пизда с медным тазиком.

— Я поняв, бвядь, — клюнув носом Азаров. — Можно идти?

— Да, Коля, иди, — сказав Яник і допив коньяк. — Пусть тебе повезет…

Коли той вийшов, Янукович пробурмотів собі під носа:

— И мне тоже, блядь…

Коли за Азаровим зачинилися двері, Янукович люто змів зі столу склянки, так що вони злетіли на підлогу і потрощилися на друзки. Він нервово встав, зробив кілька кроків по кабінету і сказав у нікуди, словами кіношного персонажа: «Уся опэрация займёт не более пятнадцати минут… а я пока… соберу… барахлишко!.. На всякий случай»^[133]…

А до Києва продовжували їхати автобуси з тітушками, котрих там ніхто не чекав, морпєхи з Криму, десантура з Дніпра… Беркутня, хоч і відступила, залишалася у Києві, на своїй базі. Тітушня, покинута усіма, голодна, твереза і розгублена розбрелася по Києву у пошуках їжі і, відповідно, пригод на свою дупу. Вони вже нікого не цікавили.

Віктор Федорович відчинив двері шафи з піджаками, помилувався великими багажними валізами, що стояли внизу. Їх було більше десяти. Витягнув одну, поклав на бік, відчинив — весело клацнули замки — і перед ним постала картина: пачки доларів уперемішку з кілограмовими зливками золота у банківських упаковках. Зверху скотчем була прикріплена записка з описом вмісту валізи. Він захоплено видихнув: «ху-у-у-у». Так, ніби зняв з плечей тягар останніх днів. Добув другу валізу і теж відчинив — і знову все на місці, і забите до країв. Це поліпшувало настрій, відвертало від чорних думок. Він переглянув кожну валізу, перечитав усі писульки зі списком валюти і золота, що були в них. Звірив зі старими записами у блокноті, задоволено кивнув і почав назад їх спаковувати, аж зіпрів, втомився.

«Тяжела ти шапка Махаона^[134]», — покивав, немов співчуваючи самому собі, своїм трудам титанічним. Набрав номер телефону і запитав:

— Как идет эвакуация?.. Не, у меня тут парочка чемоданов с документами, спогадамы… Собирал, чтобы мемуары писать… Да вот… мемуары… Жизнь я прожил интересную… Есть о чем рассказать нащадкам… Не бросать же… Я их с собой возьму. Дорого как память. Деньги — мусор, а память — все.

Закінчив розмову, задоволено глянув на валізи і пробурмотів під носа:

— Не только же Шпонке писать мемуары. Я тоже можу. Еще какие!

Золоті пельмені, або Цена вопроса

Азаров, сів у свою машину роздратованим, гаркнув до водія: «Обедать!», і одразу подзвонив по мобільному. Але абонент трубку не брав. Це тільки посилило його роздратування. Ще вчора кожен, кого він набирав, хапав мобілку зі швидкістю світла і «з того боку» завжди чулося благоговійне: «Слухаю вас, Микола Янович»…

— Собака, — просичав, вишкіривши зубні імпланти, Азаров. — Все они собаки и твари продажные, нахуй бвядь. А тварям — кнут, а не сопви в мармеладе! А то развев этот припиздженный Янукович, бвядь, повитику. Весь этот народ под кнут, к ногтю! — впав у хмільний транс. — И пахать на нем, чтобы продыху не знали! Собаки, бвядь! Суки, бвядь!

— Извините, не расслышал, — повернувся до нього водій.

— Мовчать! — рявкнув на нього Азаров. — Не твое дело, бвядь!

— Прошу прощенья, — запнувся водій і перелякано вчепився в кермо.

Азаров, й далі щось сердито белькочучи собі під носа, втупився у вікно. Але задзвонив телефон. Він поспіхом увімкнув зв’язок: «Азаров слушает… Да, встречаемся на старом месте. Да, там где нет быдла и всех этих майданутых уродов»…

Через півгодини він сидів у закритому для простих смертних vip-залі ресторану «Печерська світлиця». Ще вчора запопадливий адміністратор і двоє раболіпних офіціантів, нині поглядали на прем’єра скоса. Та Азаров, котрий завжди дивився на людей, як на сміття, цього не помітив. Зосередившись на своїх думках, він не звернув уваги і на те, як один з офіціантів не подав меню в руки, а поклав перед ним, порушивши ресторанний уклад. Та це помітив охоронець, котрий сидів за столом у кутку, щоб проглядалась уся зала. Він підкликав цього офіціанта до себе, а коли той нахилився, схопив його мертвою хваткою за горло і просичав на вухо:

— Тебя че, урод, посетил дух Майдана? Кличко укусил?

Той заперечливо закрутив головою, перелякано вирячивши очі, та охоронець його не відпустив.

— Еще раз, халдей, увижу, как пренебрегаешь Яновичем, лично застрелю. Понял? А революция все спишет. Время такое… И не надейся, что ВЫ победите. Казино всегда в выигрыше…

Той зі згодою закивав, відчуваючи, як наливається кров’ю черепна коробка, туманіє в очах і нападає паніка від бажання вдихнути повітря.

— Пшел вон! — охоронець з огидою відштовхнув офіціанта від себе і демонстративно витер руки об серветку.

Той, хрипучи і важко хапаючи ротом повітря, вибіг у підсобне приміщення. Адміністратор турботливо подав йому склянку води і поспіхом кудись зателефонував.

Тим часом Азаров, не підводячи очей, переглядав стрічку новин на своєму андроїді й по пам’яті робив замовлення іншому офіціанту:

— Певьмени с бараниной, уха со стервядью, и раковыми шейками… И водки… «Кремвевской особой»… Графинчик. Я жду человечка…

І чоловічок не забарився прийти. Це був Блідий-старший. Він круглопико посміхався так, наче життя останнім часом приносило йому суцільні приємні сюрпризи.

— Опаздываете, — зробив зауваження Азаров.

— Так революція на дворі, революція, Микола Янович, — продовжував скалити зуби Блідий і сів без запрошення до столу.

Охоронець Азарова запитально глянув на шефа, той стиха покивав головою, мовляв, все нормально. Офіціант саме приніс супницю з рибною юшкою, інший поставив на стіл тарілку з грудочкою домашнього масла, бессарабський саламур, свіжий білий хліб, креманку з гострою мадярською пастою і ще кілька креманок з різною зеленню. Адміністратор поспішив виставити карафку з горілкою і охолоджені келишки на тоненьких ніжках. Карафка на очах вкривалася памороззю. У чарки полилася загусла холодна горілка. Чоловіки зголодніло намазували на ламані шматки білого хліба масло, офіціант розлив у тарілки юшку, підкладаючи великі шматки стерляді і раків. Азаров з Блідим без зайвих балачок смачно влили у себе холодну горілку. Відставили чарки, стукнувши денцями об стіл.

— Угощайся, Васивий Миронович, — запросив Азаров. — А то, бвядь, может не скоро нам повезет нормавьно пожрать, по-чевовечески.

Блідий зі згодою кивнув, азартно надкусив шматок хліба, так, що розмазав масло по верхній губі, і взявся до юшки. Азаров манірно заправив за комір сорочки серветку, іншою протер ложку. З-під лоба глянув на Блідого, що огидно сьорбав гарячу страву, й сам узявся наминати…

Коли тарілки майже спорожніли, Азаров відкинувся на спинку крісла і глянув на розчервонілого від гарячої страви Блідого.

— Быв я, бвядь, седня у презика… — повідомив прем’єр своїм рипучим голоском. — Ну, все, как ты и предупреждав, нахуй бвядь. Кабмин и спикера — в отставку. Он сам, бвядь, остается до осени… Меня свиви.

— А що каже Путін? — поцікавився Блідий.

— Кажэ, бвядь, что ничего нэ кажэ. Презик посоветовав мне мотать в Россию, под крыво ФСБ. Мов, там мне все и расскажут…

— А що ваші російські друзі, колеги? Що вони кажуть?

— Зовут в гости, нахуй бвядь. А мне вот эта их Россия — во где, — провів ребром долоні по горлу. — Им товько павец в рот повожи, так руку по шею откусят. Я совершенно отчетвиво понимаю, что есви там окажусь, мои деньги им будут стоять поперек горва. Не смотря на всю нашу вюбовь и дружбу, я двя них чевовек чужой… И мне всячески будут помогать избаввяться от моих же денег… Повод, бвядь, эти кацапы всегда найдут…

— Так що, може, в Австрію? — поцікавився Блідий.

Азаров важко зітхнув і кивком покликав офіціанта. Той із розумінням налив у чарки горілку.

— Да ну нахуй, Васивий Мироныч… гарантии, гарантии, бвядь. Янукович мне их не даст. А вот ты со своими дружками по майдану можешь мне их дать.

— Які саме? — вдав, що не зрозумів Блідий.

— Да шо ты из себя цевочку строишь, что непонятно? Гарантии, бвядь, что ни мое имущество, ни мои счета за границей никто не тронет. Что их не коснутся никакие санкции… Этот ваш Сеня Кровик уже заговорив про санкции против «семьи» Януковича и меня вично, как будто я в нее вхожу. А как я вспомню, как Сеня не так давно мне зад визав, бвядь, своим шершавым языком… Гнида жидовская… Ты ж знаешь, я сам по себе…

— Ну, гарантії ми дамо, ми це не раз обговорювали між собою… Нам не потрібно, щоб в Україні валився бізнес і покотилися голови… Головне, щоб усі ви тихо-мирно пішли, а за вами тихо-мирно розійшовся Майдан…

— Это уже не мои пробвемы. Но, чтобы ты понимав, у нас с тобой есть много общих пробвем и мои капитавы в твоем бизнесе. И наши вюди на квючевых довжностях. Объясни своим, что я кровно заинтересован в том, чтобы на Украине быв мир, покой и не быво потрясений. Им вучше обо мне забыть. А я спокойно уйду, нахуй бвядь.

Блідий, роздумуючи, мовчки длубався ложкою у тарілці.

— Или я, бвядь, в чем-то не прав? — не зрозумів його мовчанку прем’єр.

— Я людина невисокого польоту, — враз узяв чарку і відкинувся на спинку крісла Блідий. — Я тут тільки тому, що ніхто з політиків не може зараз із вами зустрічатися, щоб не скомпрометувати себе, ну, і тому, що всі знають про наше бізнес-партнерство… А воно має конкретні цифри — сорок відсотків ринку України… На цей момент.

Азаров випив чарку горілки і роздратовано закусив хлібом з маслом.

— Я начинаю догадываться, к чему ты квонишь… Только уточни, что из этих сорока процентов только двадцать пять, бвядь, — мои… Как и в бизнесе многих ебучих «хероев» сцены Майдана. Я так понимаю, они выдвинуви мне какие-то особые усвовия?

— Ну, так…

— И какова цена вопроса?

— У нас були великі витрати… — зізнався Блідий.

— Так вы же всему миру рассказали, бвядь, что весь ваш майдан держится на добрововьных пожертвованиях граждан, — іронічно посміхнувся Азаров, хоча ця посмішка більш нагадувала оскал. — Или я, нахуй бвядь, опять что-то где-то не понимаю?

— Все це белетристика, — враз рішуче заявив Блідий. — Мені доручили передати вам такі умови: двісті мільйонів доларів готівкою, і ми не маємо до вас претензій… — він несподівано широко посміхнувся. — І щоб ви розуміли, до наших ділових стосунків це немає жодного відношення. Я залишаюся тут, щоб відстоювати ваші… наші спільні бізнес-інтереси.

Азаров сприйняв цю новину спокійно, принаймні зовні. Він тільки на якусь хвильку вколов Блідого поглядом колючих зіниць, налив собі горілки, що досить швидко чомусь нагрілась і випив. Саме принесли пельмені з різними видами соусів, оцтів, розтоплене масло, натертий пармезан і на окремій сковорідці — гарячі шкварки. Офіціант поміняв тарілку і поклав йому пельменів. Азаров густо полив пельмені топленим маслом і оцтом, присипав чорним перцем. Він робив усе це якось відсторонено, автоматично.

Блідий зацікавлено спостерігав за його рухами, за тим як він нанизує на виделку один за одним пельмені й майже не прожовуючи, ковтає їх гарячими. Зараз багато чого стояло на кону не тільки у Азарова, а й у нього. Йому доручили цю делікатну місію, і він не мав права її провалити, тому вирішив добити прем’єра:

— Між нами кажучи, Микола Янович, сподіватись на те, що Янукович щось зможе вирішувати в Україні і прикривати чиїйсь зад, найближчим часом не варто. Він — зіграна карта. Я переконаний, що він давно нагострив лижі і чекає тільки слушної нагоди, щоб дати драла. Навряд чи Майдан допустить, щоб Яник залишався до осені на «троні»… Та й Путін не потерпить влади Майдану у Києві. Буде війна…

— Я тебе сразу сказал, нахуй бвядь, что на Януковича мне наплевать, хотя им можно было еще какое-то время манипувировать. А что касается войны, то я маво в это верю,— він заводився і переходив на високі інтонації. — Путин просто оттяпает у вас пов-Украины и Крым, бвядь. А вы останетесь сидеть в своем говне, бвядь, и мечтать о Европе. И мои деньги вам не помогут!

Блідий спробував пельмень, але смак його зовсім не вразив, не зважаючи на ціну — 176 доларів за порцію. Настромив на виделку наступний пельмень, покрутив на виделці, роздивляючись з усіх сторін, наче намагався знайти у ньому крупинки золота, випив чарку, запобігливо налиту офіціантом, закусив і вирішив закінчити розмову:

— Отже, згода?

— Седня ночью деньги тебе привезут, прямо на склад, нахуй бвядь, — сердито сказав Азаров, усім видом показавши, що аудієнцію закінчено.

Блідий встав з-за столу і сказав на прощання:

— Ви прийняли розумне рішення. А я вас не підведу. Шум буде, хвилю Сєня з Пастором поженуть, але ми її загасимо… Удачі вам, Микола Янович…

— И тебе не хворать…

* * *

Коли Блідий вийшов із ресторану, Азаров роздратовано витер серветкою масні губи, зім’яв її і жбурнув на стіл. Охоронець, поспіхом проковтнув каву і звівся з-за столу. Адміністратор поспішив покласти перед прем’єром рахунок. У того від несподіванки вирячились очі.

— Что это? — чи то не зрозумів, чи то обурився Микола Янович.

— Счет… Восемьсот сорок долларов…

Охоронець рвучко підскочив до адміністратора і на манер бандюків 90-х, жуючи слова, заявив:

— А ты ниче не попутал, сынок? Разве кто-то когда-то здесь платил?

Але у просвітах дверей з’явилась охорона хазяїна ресторану, і вона була налаштована рішуче.

— Приказ хозяина, — пояснив адміністратор. — И еще… пару сотен компенсации для нашего официанта за наезд. Парень до сих пор сглотнуть не может…

Азаров, оцінивши ситуацію, зблід і кинув до охоронця стривожено:

— Запвати и уходим.

Той спантеличено метнув погляд в один бік, в інший, наче шукаючи кращу розв’язку ситуації, що склалася, але не знайшов її, як і не знайшов слів, які мав сказати. Тому поспіхом дістав портмоне, відрахував одинадцять сотенних купюр і, не чекаючи здачі, разом з Азаровим прожогом вискочив з ресторану.

В машині Азаров кинув:

— Пусть готовят вертовет и предупредят Добкина. Я — в Харьков, пусть встречает. Раз уж этот довбоеб ничего не может сдевать с майданом, будем подымать Украину нахуй бвядь.

Частина шоста

Тот мир русского космизма, который нам нужен, во плоти и красках предстает нам в романах… Мир высших людей-звездоплавателей, живущих в обществе безмерно более высокоразвитом, нежели капитализм…

Если вы хотите увидеть русскую «космическую расу» грядущего… познакомьтесь с образами… экипажа звездолета «Темное пламя». Тогда вы поймете и меня тоже, движущие силы моих поступков. Ибо я — евразиец-космист. Скрещение традиций и космического футуризма мило моей душе. Можно соединить Православие и ревущие ракетные дюзы. Тысячелетние святыни, идеалы пращуров — и самые передовые технологии. Есть и такой путь. Наш путь. Русский путь.

Павел Губарев

«Фекал Новороссии»

Після битви

Ще до початку боїв 18–20 лютого більшість бутіків, розташованих безпосередньо довкола Майдану Незалежності, вивезли своє добро і закрились. Та після перемоги повстанців значна частина майданівців залишилася без даху над головою — беркутня спалила добру сотню наметів з їхнім майном. Тому ті, хто залишилися «безхатьками», «вселились» у порожні магазини і стали тут обживатися. Зазвичай у торгових залах першого поверху влаштовувались їдальні, пости днювальних, комп’ютерні кімнати, приміщення для переговорів або щось схоже на офіс. Територія розділялася стелажами, шафами або просто куртинами на секції, вікна закривалися, чим Бог послав — фанерою, шматками тканини чи замальовувалися фарбою. Підсобні приміщення, підвали або другі поверхи використовували під кімнати відпочинку або казарми.

Найчастіше в таких магазинах облаштовувалися громадські організації, молодіжні структури, новітні партії, спілки, ради, об’єднання… Тут витав справжній революційний дух, тут будувалися плани на майбутнє, писалися проекти законів, за якими мала б жити оновлена країна. Принаймні багато хто так думав. Тут було мало пафосу, зате багато ілюзій і мрій.

Взвод Діда, не зважаючи на те, що їхня сотня оселилася на Майдані, залишився в бутіку «Ля Муроль». І одразу по закінченні бойових дій взявся виловлювати тітушню, яка була причетна до викрадень і вбивств майданівців. Дрібні мандавошки, типу відомого всім «Топаза», їх не цікавили. Вони ловили велику рибу.

Невеличкі групки його бійців, підсилені вояками, яких виділив Мишко, та Автомайдан, роз’їхалися по Києву, вишукуючи погань. Але цього дня і в столиці, і на самому Майдані був такий безлад, що неможливо було продуктивно працювати. Одразу з’явилося кілька штабів, котрі роздавали суперечливі команди, на Майдан почали з’їжджатися «переможці», котрих ніхто не бачив під час бойових дій, і всі вони зараз займалися тим, що хотіли потягнути на себе найбільший шматок ковдри.

Після усіх їхніх наказів і рекомендацій Дід зібрав своїх бійців в імпровізованій кімнаті для нарад і наказав:

— Поки вони поділять владу, працюємо автономно. У нас є наш сотник Мишко, є я, і поки що цього досить. Минуло півдня, а ми тупцюємо на місці, — перевів погляд на Бачу, котрий розжився добром тітушок і беркутні, як собака блохами, і все це притягнув в бутік: — Що, куркуль, зіндан^[135] приготував?

Бача надув губи і, розважливо покивавши головою, повідомив:

— Тут такий подвал, Сєрий, шо особєй двадцать могуть привольно отдихать от ділов своїх праведних, без особєнного комфорту.

— Добудь надійний замок на двері, — наказав Дід, — і постав постійний пост, щоб не порозбігалися. Бо зараз наші всі починають відзначати перемогу з вливаннями… Хоча ще рано святкувати…

Увімкнулась рація:

— Прийом! Дєд, я Швидкий, взяли мерзу. Це вони… Їх ведуть до тебе…

— Прийняв, — відказав Сергій і переможно обвів поглядом своїх бійців: — Перша партія пішла, здається, взяли Логопеда з Мопедом…

Партію полонених тітушок невдовзі пригнали у магазин. Їх розкидали по різних «кімнатах», щоб не спілкувалися між собою і приставили до кожного охорону. «Печенюшки», котрі теж облаштувалися в одній з кімнат бутіка, понесли бранцям каву і бутерброди. Майданівці нашвидкуруч у підсобці влаштували кабінет для допиту. Вони десь роздобули планшет для запису свідчень, диктофон, пачку паперу з ручками і навіть настільну лампу, щоб все мало вигляд класичного допиту. До Діда приєднався Матроскін. Власне, він займався допитами тітушні вже не перший день. Але тут такі екземпляри…

Спочатку допитували «рядових» тітушок, котрі не були чимось особливим — пацанва з депресивних і не дуже районів, що приїхала до Києва на антимайдан підзаробити грошей і гарно розважитися у столиці. Хто знає, чи випала б їм ще колись нагода потрапити до Києва, ще й на дурняк. Однак ці хлопці розповіли багато цікавого про антимайдан, його лідерів, спонсорів і катів. Особливо говіркий був хлопчина з Одеси на прізвисько Єнот. Він був кухарем, часто готував «ексклюзивні» страви для Зінченка та його наближених. Тому і знав більше від інших…

Як з’ясувалося, першим з антимайдану дризнув Зінченко, прихопивши касу. За чутками, там було не менше п’ятимільйонів гривень. При чому це було вчора ввечері. Зіна прибіг з Інститутської з обісраними штанами. Коли почав переодягатися, всі, хто був у наметі, вибігли. А він кричав, що це не з переляку, а просто отруївся і накинувся на Єнота з обвинуваченнями, наче той підсунув йому не свіжий плов.

— Чиї це гроші, хто безпосередньо давав їх Зіні? — допитувався Матроскін, він несподівано перейшов на українську мову і виявилось, що досить непогано нею володів.

— Багато було спонсорів… — одеський тітушка теж вільно спілкувався українською. — Колісніченко… Богатирьова передавала через якісь там канали наркоту, Царьов приносив бабки, випивку, якісь бізнесмени, яких я не знаю, теж передавали продукти, «капусту»… Ще синок директора інвесткомпанії «Троєщина», передавав і бабки, і наркоту… Його Єгор звати. Чмо таке… На людей дивилося, як на порожнє місце…

— Ти ще з Азаровим не спілкувався, — реготнув Дід. — Ну-ну, — підбадьорив полоненого, — розповідай далі…

Разом із Зіною рвонули на Крим і севастопольські беркутівці. Щодо катів, то в Маріїнському парку було багато охочих «помаринувати»^[136] майданівців. Але головними майстрами заплічних справ антимайдану були Мопед з Логопедом. Ні, крім них були ще групи, командировані від міністра Захарченка — ці особливо лютували. В принципі, менти всі лютували, і що головне — їм все сходило з рук. Мало того, вони за це отримували премії у клятих піндоських доларах. Комусь платили тисячу, комусь сто баксів.

— А як оцінювалась робота катів? — поцікавився Матроскін, — Чому одним більше, а іншим менше?

— Зінченко вирішував, скільки кому платити або йому підказували із контори. Своїм людям він завжди платив більше.

— Проблем не виникало? — здивувався Матроскін. — Адже чутки між людьми ходили, хто скільки отримував…

— Незадоволених приводили до порядку люди Зіни. У нього було два дуболома, колишні наркомани, бандюки з дев’яностих, прихожани його «церкви». Вони ламали їм пальці, носи… Їх усі боялись. Іноді порядок наводили менти…

Дід дивився на цього юнака і дивувався. Вбивства, побиття людей з іншими поглядами для нього стали буденною справою, за яку можна було отримати непогану винагороду.

Немов зрозумівши, про що зараз думав Сергій, хлопець глянув на нього і кинув:

— Можна подумати, ви тут в «Зарніцу» грали за «дякую», і нікого з наших на той світ не відправили.

— Ти думаєш, ми тут за гроші три місяці просиділи? — знизав плечима Дід.

— А що — «за так»? — криво посміхнувся юнак.

— Повір, ми ще й свої гроші давали, щоб боротися проти Яника. А щодо жертв, то це війна, синку. Ми першими ніколи не починали.

Той з недовірою знизав плечима і опустив голову. Сергій покликав чергового бійця і наказав вивести одеського тітушку у підвал до інших.

Матроскін глянув на годинник: «Ого, вже восьма…», потягнувся і запитав Сергія:

— Ще багато залишилось тітушок на допит?

— Я на закуску лишив Мопеда з Логопедом…

— Мені потрібно зганяти додому, бо жінка мізки виїдає… завтра вранці продовжимо. Щось я втомився від цих ідіотів. Які вони тупі та примітивні… якби я був діючим слідаком, вже би робив на погонах свіжі дірки — наговорили вони мінімум на десяток кримінальних статей — кожен. І наркота, і хуліганка, і вимагання, і співучасть у вбивствах, викрадення людей, захоплення заручників, підробка документів, участь в організованому злочинному угрупуванні…

— Букет, — погодився Дід. — Тільки ось що… Всі ці матеріали допитів, з підписами і з відео не варто тут залишати. У нас і сейфа немає…

— Є у мене один надійний підвальчик… Коли я був слідаком…

— Тш-ш-ш-ш, — приклав палець до губ. — Навіть мені не кажи, так буде ліпше.

— Та не питання, — Матроскін відсунувся зі стільцем від столу і взявся складати папери з допитами, флеш-карти з відеозаписами, конфісковані документи, посвідчення тітушок у комп’ютерну сумку.

— Дивно, після місяця часу, який ми провели разом на барикадах, бачити тебе в цивільних клопотах. І в цивільному одязі…

— Я тут три місяці в наметі прожив, можеш уявити, — посміхнувся Матроскін, — як мені зараз звикати до чистої постелі та бурчання жінки.

— До цього швидко звикнеш, — запевнив Дід.

— Єдине що… — протягнув Дід. — Зброя… Її теж треба звідси вивезти.

— Нехай Борька відвезе до себе, на багаті села. Сьогодні ж… І бабку Оксану заодно потішить своїм візитом.

— Розумно, — покрутив носом Дід, — але краще я її тут приховаю, в надійних людей. Нехай буде під рукою… Мало що…

На цьому й розійшлися. Матроскін вийшов з бутіка і розчинився у натовпі людей, котрі йшли прощатись із загиблими вранці повстанцями. Дід зачинив за ним двері й пішов на кухню, де хлопці, зручно влаштувавшись, дивились телевізор і пили чай з варенням. Після трьох днів боїв їм був потрібен перепочинок… Хоча який міг бути перепочинок, коли і за вікном, і в телевізорі — похорони? Ховали перших хлопців із Небесної сотні… Мовчали, курили, думали, згадували… На місці полеглих міг бути будь-хто з них.

Дід хвильку посидів зі своїми бійцями, подумав і дав команду:

— Ану, приведіть-но мені зараз Логопеда, хочеться поговорити з ним по-дружньому, по душам… — й награно-мрійливо додав: — Може, навіть пальці йому зламаю… І дайте планшет, я сам запишу його сповідь на камеру.

…Коли він закінчив, задоволений проведеною роботою, нарешті ввімкнув телефон і набрав номер телефону Галі. Вперше за три дні. Коли вона взяла трубку, сказав:

— Я живий…

— Який ти… — в трубці почулось хлипання. — А я мало не збожеволіла…

— Я живий…

— Ти дурень і я тебе ненавиджу! Ненавиджу так, що вбила би, порізала б на шматочки! Просто тому, що ти — дурень!!!

Не таємна вечеря

Ресторан на Новообухівській трасі був пафосним і гостинним — вже з порога гостям наливали чарку горілки, а на закуску пропонували канапку з ікрою. Дівчата в народних костюмах проводжали гостей до зали і там передавали в руки адміністраторів. Зазвичай щовечора тут любив гуляти фартовий урядово-бізнесовий люд. Те, що діялось у ці дні на Майдані Незалежності нікого не засмучувало і не стримувало — ні вбивства повстанців, ні їхні похорони. Хіба що замість ста клієнтів приїжджало дев’яносто вісім і під час тостів все частіше звучали п’яні вигуки: «Слава Україні!», а також суворі дядьки в дорогих костюмах заводили пропитими голосами повстанські пісні.

Від цього офіціанти і адміністратори невдоволено чухали макітри, бо їхній власник був затятим регіоналом із Донецька і не любив «етава бєндєравскава витья». Раніше у таких випадках він одразу виганяв на сцену музикантів і ті заводили «Афіцери, афіцери», обов’язково копіюючи Газманова, через що пісня виходила надміру «сепелявою». Однак патріотичним співакам це ніколи не заважало, вони обривали «Там під Львівським замком…» і залюбки запрошували своїх цицькатих супутниць до танцю. Скоро в них вселявся нечестивий москальський дух і вони весело гоцали під непатріотичні «Нє валяй дурака, Амєріка» і «Как упаітєльни в Расії вєчєра»…

Нині ж господар не зважав на «Славу Україні», яку вигукувала п’яна публіка, надто часто, наче кришнаїти мантру, а музиканти огидними педерастичними голосами увесь вечір виконували ліричні пісні Володимира Івасюка. Це було вагоме революційне досягнення для окремо взятого ресторанного комплексу.

Народ гуляв так, наче завтра — кінець світу. І не тому, що на Майдані — смерть і революція, яка невідомо, чим закінчиться, а тому, що так гулялось за легкі гроші, вже років п’ятнадцять. Відколи бандюки поступилися правом на гульбища українській «еліті».

* * *

Та не всі у цьому ресторані проводили час у веселощах та пиятиці. Десять каламутних типів у дорогих костюмах, що зачинилися у vip-залі на третьому поверсі, не гуляли, сиділи тихо. Було схоже, що там йдуть якісь переговори. Не даремно ж їх обслуговував сам господар з донькою. Вони подали на стіл спочатку холодні закуски і вина, потім принесли коньяк, горілку, віскі, а під них — смажених поросят, печених фазанів та куріпок, осетрину, ікру, багато зелені та солінь… Однак «дорогі костюми» мало цікавились їдлом, хіба так, для годиться, пробували на смак одну-другу страви. Говорили мало, перемовляючись стиха про свої справи, тільки постійно зазирали у свої айфони.

Новинні стрічки обновлювалися кожних півхвилини — повстання котилися всією Україною, колишні регіонали поспіхом переходили на бік інсургентів, палали міліцейські дільниці, прокуратури, люди штурмували приймальні регіоналів і комуністів, трощили їхні офіси… А у Криму місцеві антимайданівці вшановували загиблих беркутівців і з квітами зустрічали живих…

— Ничего не понимаю, — враз сказав один з присутніх, товстун 64-го розміру. — Я думал, даже мечтал… что майданутые начнут громить магазины, палить машины, грабить хатки наших коллег по парламенту… По крайней мере Богатыреву с Колесниковым, Царевым и некоторыми другими персонажами они должны были уже закатать в асфальт и станцевать гопака над трупами.

— Да-а-а… — протягнув інший, схожий на відомого маніяка Чикатило, — далеко нам до Європи. Французи вже спалили би пів-Парижа. Вони в цьому мастаки…

У нього було рідке волосся, акуратно зализане на бік і великі окуляри з товстими лінзами. Він сидів з опущеними плечима і підсліпувато переглядав власні фотографії на своєму айпаді. Здавалося, його більше цікавило те, як він виглядав на світлинах серед майданівців, ніж те, що відбувалося в країні. Схоже, його доля уже вирішилась і скоро він займе місце у якомусь прибутковому кабінеті.

— Тварі Божі… — озвався із закутку Блідий і обвів усіх переможним поглядом. — Вони не підуть далі… Нам немає за що турбуватися.

— Ваші слова та Богу у вуха, — із надлюдським зітханням промовив завжди непримітний депутат із підлими вусиками. — Нам потрібна стабільність і порядок. І першим ділом нові лідери просто зобов’язані мчати на поклін до Володимира Володимировича. Щоб пробачив нас нерозумних і не карав…

— Тогда Майдан их просто сотрет с лица земли, они ведь знают, кто такой Путин… Хуйло… — вирішив 64-й розмір.

— Таким тварям палец в рот не клади, — погоджуючись, протягнув басовито ще один із присутніх. — Беркута положили немало. Будь у них нормальный вожак, смели бы все, не хуже коммуняк в семнадцатом году. А так… Кто ими верховодит?.. Сеня, Пастор, Петя Дюшеска и Тягнибык… О Кличко вообще молчу… Те будут долго скакать под дудку Майдана.

— Тобто нам пощастило, що у них немає вожака, — вирішив депутат з підлими вусиками. — А був би, зараз не ми би тут долю країни вирішували, а вони. І гуляли б вони внизу, в ресторані під пісеньки Руслани…

— Ага, — погодився Чикатило, — і щогодини співали гімн, а попи виголошували свої проповіді. А далі знову, — фальшиво наспівав: — «Дикі танці-і-і-і, най-на-най-на»…

Компанія стиха розсміялась на це, а хтось із закутку стиха заявив:

— Не народ, а дебилы… Хорошо, что их хотя бы чуток держали в узде…

— Похоже, нам реально сегодня повезло. Счастье-то какое свалилось с неба… — сказав інтелектуальний басовитий тип. — А был бы у них свой Робеспьер, сами знаете, что было бы сейчас с нами.

— Пацаны! — раптом вигукнув 64-й розмір, відірвавшись від айфона. — Захарченко стал на лыжи, с утра не появлялся на работе и не отвечал на звонки. Так же исчез Арбузов, Клименко… Азаров тоже исчез. Антимайдан разбежался, кто куда. Их вожаки испарились. Похоже, крысы побежали с дырявого корабля Яныка. С чем нас всех можно поздравить.

— Це не факт…. — протягнув обачливий вусатий депутат. — Може, вони десь тільки зачаїлись…

— Досіть скігліти, — реготнув, спародіювавши Азарова, Чикатило. — Ці люди звільнили для нас ніші, які ми повинні зайняти. Ось і все.

— Азаров ще в обід смився у невідомому напрямку, — показав свою обізнаність Блідий. — Про нього можна сміливо забувати.

— За это стоит выпить, — сказав Бас. — Теперь вообще все должно пойти… по-новому… по-нашему… — налив у чарку горілки. — Наливайте! А то с утра кусок в горло не шел. Теперь точно пойдет, и мы его протолкнем вкусненьким.

— Це багато чого змінює, шановна еліто, — заявив рудий мордань з конячою головою, що сидів поруч із Блідим і обвів усіх переможним поглядом. Він щойно отримав СМС з якимось повідомленням, це співпало з реплікою Баса і неабияк збадьорило його. — Судячи з усього, нам час подумати над складом нового уряду. Пропоную вносити свої пропозиції та їх фінансові підтвердження.

— Паша… — скоса зиркнув на мордатого Бас. — Чьи интересы ты здесь представляешь? Нам не совсем понятно… Сейчас многие начнут тянуть на себя одеяло.

— І чому ти? — здивовано підвів брову Чикатило.

Паша рвучко звівся — стілець істерично скрипнув ніжками по дерев’яній підлозі — і заявив:

— Я тут представляю Майдан, блядь!.. — обвів присутніх поглядом. — Хтось сумнівається у моїх повноваженнях?

— Нет… ні… ні… ні… — враз один наперед одного почали заявляти присутні.

— Тоді вперед, блядь, — завив Паша, — беремо серветки і виводимо на них каліграфічно свої внески-побажання… Так би мовити, голосування ресторанними серветками. Розвели тут соплі. Зараз час швидких рішень!

— Не за это мы боролись, — зі смішком заявив 64-й розмір. — Не за то Майдан стоял…

Паша сердито зиркнув на нього:

— Не треба іронії. Ми під час цієї революції постійно ходили під прицілом. І це дає нам право на деяку компенсацію. Он, Арсеній Петрович уже три місяці на морі не був…

— Охренеть, — не втримався, реготнув Бас. — И как только он это, бідненький, пережил?!

Паша знову зиркнув з-під лоба і відповів цілком серйозно, з притиском:

— Важко пережив… — і обвів усіх поглядом: — Тільки не скупіться, панове, не скупіться, нам з вами будувати нову країну, а це потребує капітальних вкладень…

— І зауважте, — нагадав про себе Блідий. — Наші внески — це вклад у наше спільне майбутнє, — і щось із розмахом черконув на серветці.

Утім, більше ніхто не поспішав робити заявки на серветках. Запала зрадлива пауза. Бас влив у себе півсклянки віскі та закинув у гризло ложку олів’є.

Чикатило нарешті відірвався від своїх фотографій, з-під лоба глянув на Пашу, вправно намалював на серветці маркером мішень і дулю, що в неї цілиться, склав і подав «представнику Майдану».

Мордань узяв серветку, з розумним виглядом глянув на малюнок, вдав, що задоволений написаним і передав Блідому, уголос прокоментувавши:

— Бачу, що колишні вчителі набагато швидше орієнтуються у політичних процесах, ніж політики і бізнесмени… — а на вухо прошепотів: — Ми йому ще будемо винні…

Бас знову налив собі віскі, витер серветкою масні губи так, що на ній залишилися сліди від яєць і майонезу. Трішки подумав і сказав:

— А у меня нет никаких политических амбиций. Мне на власть насрать.

— А какого хуя ты тогда сюда приперся? — не зрозумів 64-й розмір.

— Думал, будем делить то, что осталось от Яныка и его команды.

— Шановні, — улесливим голосом вирішив таки пояснити Блідий. — Ось хто увійде до нашої компанії, хто увіллється… Той і стане ділити «спадщину» Віктора Федоровича. Хоча, як ви знаєте, він ще й досі легітимний президент. Ось тільки питання: чи надовго?

— Вот когда его не станет окончательно… И когда вы сами станете властью… Тогда у нас будет о чем с вами потолковать. А пока… — він знову перехилив чарку і закусив олів’є. — А пока давайте будем смотреть на все трезво. Власти у вас нет. А ее перспективы весьма неопределенные.

— Добре, — байдуже кивнув Блідий. — Я так у штабі й скажу…

— Не надо меня пугать штабом… И еще надо разобраться, почему ваш сынок постоянно крутился на антимайдане. И, как говорят, поддерживал его…

— Це голослівні звинувачення, — враз заступився за Блідого, котрий аж збуряковів на лиці, мордань. — Ми з перший днів були разом на Майдані!

— А я готов рискнуть, и признаюсь, как человек чести, — сказав товстун, — мне плевать, кто был на каком антимайдане. Мне просто власть нравится! И теперь у меня появился шанс, — і черконув щось розгонисто на серветці. — Кстати, — до Блідого, — я лично с Егором отбивал атаки «Беркута» на Грушевского. И у меня есть свидетели. Если надо, они это подтвердят.

— А мене Єгорка виносив на плечах з-під обстрілу, — заявив Чикатило. — Якщо треба, я дам клятву на Біблії, що саме так і було. Це наші діти, і ми не маємо права втягати їх у наші справи.

— Ахуеть! — відкинувся на спинку крісла Бас. — И эти люди нас ведут в Европу! Что только у вас в голове?!

— Даремно ви так… Сімейні цінності, — пробурмотів вусатий депутат. — Це так по-європейськи…

«На круги своя»

Черговий по взводу Діда сидів перед зачиненими дверима магазину і грав на телефоні в кульки. Щойно всі, хто залишився у взводі, пішли спати на другий поверх. Більшість із групи розійшлися, роз’їхались по домівках, Мишко повів своїх патрулювати Лівий Берег. У приміщенні залишилося всього восьмеро бійців.

Біля чергового на журнальному столику парувала свіжозварена кава у високій чашці, диміла цигарка у попільничці, густий дим рівною цівкою піднімався на рівень пластикових пляшок з водою і розсіювався. Було якось затишно і незвично, тиша аж дзвеніла у вухах. Після триденних боїв навіть приглушене хропіння Бачі на другому поверсі віяло блаженним, бажаним спокоєм.

Хтось постукав у двері. Черговий підійшов до них і побачив двох майданівських сотників — Триндюка та Майора. Перший був малий і клишоногий, з опухлою пикою, другий — такого ж «формату», але з хитрими різкими очима. Охоронець запитально кивнув до них, мовляв, що треба. З вулиці приглушено долинули слова Триндюка:

— Принесли Діду документи зі штабу Революції, — показав пакет із паперами і відвів погляд убік.

— Зараз його покличу, — крикнув черговий так, щоб його почули візитери.

На що Триндюк замахав руками:

— Нехай спить, він нам не треба, візьми пакет, передаси йому вранці!

Черговий якусь мить повагався і відчинив двері. Несподівано Триндюк вхопив його за руку, потягнув на себе так, що хлопець не встиг і писнути. Тут він опинився у міцних руках Майора. Той прикрив йому рукою рота і передав своїм бійцям. Цих бійців було не менше двох десятків — група регбістів, що тільки нині в обід приїхала на Майдан. Вони були одягнені у спортивні костюми, озброєні битками, погано розбиралися в тому, що насправді тут відбувається і хто кому тітушка. Тому дивилися на Триндюка і Майора, як давні шумери на героїв епосу про Гільгамеша — з патетикою та повагою. Їхні накази хлопці виконували без зайвих роздумів.

— Так, пацанчики, — наказав Триндюк, — вриваємося, лупимо всіх, не жаліючи, без розбору. Вони десь у підвалі тримають заручників. Заручників випускаємо, передаємо мені. Зрадників — до нас на сповідь. Далі ми з Майором самі розберемося. Все, що знайдете — комп’ютери, бронежилети, форму — все ваше. Гроші, зброя — нам. Вперед!

Свіжоспечені «майданівці» кинулися виконувати його наказ.

* * *

Дід уперше за кілька днів спокійно заснув. Не було ні вибухів, ні гулу Майдану, ні пострілів, ні тріскотні феєрверків. Тихо і затишно. Та враз — знизу долинув подзвін розбитої чашки, дзенькіт металевої попільнички, що впала на кам’яну підлогу, а за ними — гуркіт черевиків на сходах. Він второпав, що зарано віддався спокою, з окриком: «Тривога!» підхопився з лежанки і увімкнув світло. Хлопці спросоння не зрозуміли, що сталося, зірвалися зі сну, сонно кліпаючи. Тільки й побачили, як у кімнату зі зловісним мовчанням вриваються тітушки і накидаються на них із матюками та побоями. Сили були нерівні — за кілька хвилин їх усіх збили з ніг, зв’язали за спинами руки і поклали обличчями на підлогу.

Знизу було чутно, як хтось виламує двері до підвалу і наказує полоненим виходити.

— Ви хто?! — роздратовано прохрипів Дід, намагаючись підняти голову.

Але незнайомець уміло врізав йому кулаком по голові, гаркнувши:

— Заткнись, падло!

Світло у його свідомості миттєво виключилось після глухого, мов бубен, удару по мізках.

* * *

Триндюк з Майором — взагалі окрема категорія майданівців. Мутна. Звідки вони прийшли і куди зникли потім — мало хто знає… Якщо перший був просто скупим і ласим до грошей, то другий постійно підганяв йому «теми», на яких можна було заробити. Він був слизьким, брехливим і підлим. Він був настільки безпринципним, що міг би стати прототипом будь-якого негативного персонажа в мильних мексиканських серіалах. Принцип насрати на порозі, подзвонити у двері та з невинним поглядом попросити папірець, щоб витерти дупу — ось це про нього. І все — заради грошей.

Спочатку вони з Триндюком крали з майданівських складів одяг, продукти харчування, ліки, гроші… А потім, вже після перемоги Майдану, вони спочатку грабували будинки можновладців Януковича, а потім серйозно зайнялися мародерством у зоні проведення АТО.

Зараз ці двоє — сотник із заступником стояли на вулиці перед магазином і чекали, чим закінчиться їхня «акція». Чи зможуть свіжі бійці «покласти» втомлених і нечисельних майданівців. А коли ті почали виводити з підвалу сонних тітушок, з підворіття підійшов до них низенький типок із небритою пикою, привітався з кожним за руку і поцікавився: «Що там»?

— Розбираємось, — сказав Триндюк, відводячи погляд.

— Машина вже чекає, — повідомив типок. — Всю шелупонь — притримайте, хай дадуть свідчення проти Діда, а потім — копняками в сраку розігнати. А Логопеда з Мопедом зараз же садовимо у машину наших благодійників. І всі щасливі, всі сміються…

Майор згори донизу глянув на типка і наче дитині пояснив, чітко карбуючи слова:

— Вони їх отримають тільки в обмін на бабки. Баш на баш. Ніяких «потім», ніяких «завтра»… З вами, мусорами, тільки зв’яжися…

— Ти бачив бабло? — запитав Триндюк у типка, туплячи погляд у землю.

— Бачив. Тридцять штук баксів, як і домовлялися, — повідомив коротун.

— А може всіх заберуть? — цілком серйозно запропонував Майор, — по п’ятсот баксів за рило. Для чого їх «за так» відпускати?

— Та вони їм нафіг не потрібні, — махнув рукою коротун. — А ці двоє — наші люди, працювали на антимайдані під прикриттям…

— Та нам до лампочки, — грубо відказав Майор. — Бабки неси і забирай товар…

Коротун пішов і скоро повернувся з пакетом, в якому було замотано кілька пачок доларів. Майор без зайвої скромності розірвав пакет, привселюдно переглянув, чи це бува не лялька і поклав у свою товсту наплічну сумку. Коли відкрив, у ній було помітно десяток мобільних телефонів, кілька гаманців, жмут скручених золотих ланцюжків.

Куций мент зиркнув на це, якось знехотя посміхнувся і махнув рукою. До них приєдналося троє міліціонерів у формі з течками. Усім своїм видом вони показували, що готові працювати — проводити допити, писати протоколи. «Все по закону, Все по закону», — аж волали їхні напружені рильця, зважаючи на ранкову перемогу майданівців.

— Спочатку ми, — сказав їм Триндюк і вайлувато підійшов до тітушок, котрі із нерозумінням стояли, збиті в купку під суворими поглядами дужих регбістів.

— Вас били? — запитав у них.

— Нет, нет, нет, — знизуючи плічми, відказали полонені.

— Скажете, що били, — наказав їм. — Скажете, що Дід особисто бив вас по нирках валянком з піском. Менти самі зроблять такий речовий доказ. Скажете, що погрожував і обіцяв втопити у Дніпрі… А ще вимагав викуп у ваших родичів. Зрозуміли?

— Так, так, так, — розгублено відповіли тітушки.

— Не бійтеся, пацани, скоро вас випустять на волю, — посміхнувся і відвернув погляд, — завтра будете вдома…

За ним підійшов куций мент і з групки тітушні забрав двох — Мопеда з Логопедом та повів їх у мікроавтобус, що стояв неподалік метро «Театральна».

— Все нормально? — запитав коротун.

— Спасибо, командир, — буркнув Логопед. — Думал, нам уже все, кранты…

— Я уже представлял себя з камнем на шее на мосту Патона, — зізнався Мопед. — Как тебе удалось нас освободить?

— Часто гроші творять справжні дива. А великі гроші — великі дива, — посміхнувся. — А в нашому випадку і невеликі гроші перетворюють кришталево чистих майдаунів на справжніх членів партії регіонів…

Коротун дістав цигарки, пригостив колег, чиркнув сірником, дав прикурити.

— Ну, таке, — продовжив думку. — Своїх ми не кидаємо, особливо, коли такі цінні кадри потрапляють у лапи майданутих…

— А что дальше? — запитав Мопед. — Думаю, это не конец, они так просто это не оставят… Всех нас будут искать еще долго и нудно.

— Тим більше, — зітхнув Логопед, — є за що… — враз у нього прорвалось: — Как можно было так бездарно проиграть этим майданутым дебилам?! Как?! Как мы, вооруженные и экипированные, могли сдать страну нескольким тысячам оборванцев с битами?!

— Тихо! — шикнув на нього Мопед. — Тут бродит полно этой швали…

Назустріч ішов невеликий загін майданівців. Схоже, поверталися з патрулювання, — були такі втомлені, що ледь волочили ноги. Менти всіх мастей поховалися, а за порядком хтось мав наглядати. Цю роль і взяли на себе повстанці.

— Новая власть… — просичав під носа Логопед.

— Слава Україні! — привітався з ними мент-коротун і привітно махнув рукою.

— Героям слава! — бадьоро відгукнулись майданівці, одразу підтягнулися, збадьорились і жвавіше покрокували до своїх наметів.

Коли вони розминулися, Мопед полегшено видихнув:

— Ну, ты даешь, командир… Я чуть в штаны не обделался. У меня от этих криков может начаться психоз.

Нарешті вони підійшли до бусика і сіли в нього. У салоні їх чекав незнайомий чоловік, судячи з вигляду, військовий — підтягнутий і дещо зверхній. Мопед чомусь одразу вирішив, що він — полковник ФСБ і зрадів. «Полковник» говорив із відчутним московським акцентом:

— Не сегодня-завтра вас объявят в розыск. Но мы можем вас спрятать. Сначала в Крыму, а потом — в России. Можем вас принять на службу в полицию российской федерации. С вашим опытом и послужным списком у вас есть возможность получить приличные должности и зарплаты…

— А семьи? — поцікавився Мопед.

— Мы все устроим. Они уедут в Крым вслед за вами. Полковники Коряк и Кусюк, донецкий «Беркут» уже там. Согласны?

— Я — да, — відповів Логопед, — мне этот Майдан с атимайданом во где, — провів рукою по горлі. — Ненавижу!

— У нас особого выбора нет, — зітхнув Мопед. — Я с вами.

— Бумаги по нашему сотрудничеству подпишем уже там, — вирішив чоловік з московським акцентом. — Сейчас прокатимся по Киеву, еще людишек соберем и — в теплые края. Да, мужики?..

— Я пас, — реготнув з переднього сидіння мент-кордупель. — Нас и здесь неплохо кормят. А вам удачи! — і вийшов з машини, важко гепнувши дверима.

За ним вийшов і «полковник», махнувши рукою до вчорашніх тітушок, мовляв, сидіть, не виходьте.

— Вот такая многоходовочка, — сказав він стиха коротуну. — Звони к Василию Мироновичу скажи, что с этими двумя решили, пусть Егорка не волнуется. Что касается людей из «Оплота», то они исчезли где-то во Франции. Были бы живы, мы бы знали об этом. Похоже, Жалий с ними удачно разделался. Мы его недооценили.

— Василий Миронович в долгу не останется… — закурив коротун. — В случае чего, к нему можно обратиться…

— Я похож на человека, которому может понадобиться чья-то помощь? — стримано розсміявся «полковник». — У нас есть кому о нас позаботиться. Наш папа Володя нас в обиду не даст… Ни-ко-му! И самое главное… Я пока сворачиваю здесь свою работу, вывожу документы, картотеку… Спасибо тебе за помощь и сотрудничество. Бабки буду и дальше кидать тебе на карточку… Думаю, мы еще поработаем.

— Тебе тоже спасибо… А ребята хорошие, надежные. Не боятся грязной работы. Их еще чуток подучить, станут отличными «спецами».

— И не сомневайся, подучим…

— Да, — пригадав кордупель, — есть у меня еще один гнилой журналистишка — некто Юра Кот. Весь в долгах, как в шелках. Набрал кредитов на несколько сотен тысяч, а отдать, сам понимаешь…

— Тот, что вел концерт на антимайдане, а после его отметелили майдауны?

— Да никто его не бил. Хотел Юра сделать себе рекламу… И то не получилось…

— Говоришь, говнорупор антимайдана? Да заберу. Потом. Пусть пока страху набирается от биндер… Говнистее будет, — заржав на пару з кордуплем. — Нам такие нужны, чтобы гавкать по ящику…

Знову пореготали і на цьому розпрощалися.

* * *

Тим часом у революційному бутіку «Ля Муроль» ролі дещо помінялися. Майора не цікавили ці розборки, він розвернувся і пішов у Київраду, де мав облаштовану з комфортом кімнатку. Регбісти одягнули форму, яку забрали у майданівців, натягнули на себе бронежилети, розгрузки, ліхтарики, ножі і тепер хизувались один перед одним своїм бойовим виглядом і мобільними телефонами, які відібрали у хлопців. Триндюк разом з ментами брали свідчення у затриманих тітушок. При чому сотник разом зі слідчими самі вказували, що їм говорити. Правоохоронці здивовано, але слухняно все це записували, шиючи справу Дідові про самоуправство та інші статті.

— А для чого він вас бив, погрожував? — раптом поцікавився один слідчий. — Чого добивався?

Тітушка з Одеси, Єнот, схоже, був найговіркіший, тому бовкнув:

— Ми йому розповідали про все, що у нас було в Маріїнці… Про наших спонсорів, хто кого вбивав там…

— І-і-і? — раптом почав здогадуватися капітан.

— Допитував нас якийсь мент, — продовжував розповідати Єнот. — Вів протокол, ми розписувались під своїми свідченнями… а вони нас знімали на камеру…

Від почутого у Триндюка здивовано вибалушились очі, він присів на журнальний столик.

— А де? Де ті свідчення?! — аж вереснув, і до своїх регбістів: — Шукайте! Обшукайте все і всіх!

Ті кинулися перекидати речі, які досі не перекинули, трощити меблі, зачинені на замки, що залишилися від попередніх хазяїв і які не чіпали бійці Діда. Менти здивовано на все це дивилися. Триндюк роздратовано наказав їм:

— Все, пацани, йдіть звідси. Ви зробили свою роботу. Вам завтра скажуть, куди нам далі рухатися, — і до тітушні з Маріїнського парку: — У вас секунда на те, щоб я вас не бачив. Бігом звідси!

Ті кинулись один поперед одного з магазину. Чухаючи потилиці, за ними заклопотано пішли й міліціонери.

Сотник вийшов з магазину, де продовжували хазяйнувати регбісти, і до когось подзвонив. Зважаючи на ніч, ніхто довго не брав трубку, аж раптом сонний голос озвався:

— Альо, Триндюк, ти що, здурів серед ночі дзвонити?

— Тут таке діло, Василь Миронович… Тих двох ми вивезли, а ці… Їх раніше допитали, вони дали свідчення якомусь менту… Ми зараз розбираємося. Многоходовочка вийшла класна, але не все пішло, як треба…

— Знайдіть ці свідчення і принесіть мені.

— У нас і так вранці можуть виникнути проблеми у штабі.

— Я все компенсую, шукайте і знайдіть!!!

— Добре, — повагався якусь мить Триндюк, — спробую напихати дуркачів Самообороні Майдану. Вони все схавають, що я скажу. У Діда повно зброї, яку вони віджали у мусорів, а це — непорядок. Всю її треба здати.

— Давай, працюй…

— Працюю… — до себе, зітхнувши: — Тільки де ж та зброя? Може, вже продали? За автомат можна злупити тисячу баксів… Тоді де гроші?

* * *

Їх залишилось восьмеро — бійців, котрі пройшли Майдан від першого дня, котрі відбивали наступ «беркута» з тітушками 10–11 грудня, пройшли з боями Грушевського, відстояли Майдан і перемогли. Контужені вибухами гранат, опалені коктейлями, зі збитими до кривавого м’яса нігтями від бруківки, яку видирали з тротуарів, травмовані гумовими кулями, биті кийками, труєні газами і димом палених шин. Вони лупили тітушок, знищували ворожих снайперів… Вони були до кісткового мозку майданівцями… Тими, що ніколи не відступають.

Але зараз вони стояли зі зв’язаними руками, ошелешено дивлячись на Триндюка з його ново-навернутими у постмайданівську віру регбістами і просто не могли второпати, що відбувається?!

Дід прийшов до тями і також намагався опанувати себе. У нього була розсічена брова, розбитий ніс, з лівого вуха текла кров. Від важкого удару неймовірно боліла голова. Він глянув на Триндюка, що ховав погляд і запитав:

— Триня, що за розклад? На Майдані помінялася влада? Ти цілуєш в ясна тітушню?

Сотник рвучко підійшов до Діда і з розгону дав йому під дих.

— Де протоколи допитів? Де зброя і де гроші? — запитав він, кривлячи, як йому здавалось, люто губи.

— Протоколи… допитів… — хрипів, намагаючись вдихнути, Дід. — На кого працюєш, сука? Кому продався?!

Але знову отримав під дих і завалився на бік, безсило хапаючи ротом повітря.

— Маринуйте їх! — гаркнув Триндюк до регбістів, і ті накинулися на зв’язаних майданівців.

Глухі удари посипались на них з усіх сторін. Майданівці сприймали їх без криків від болю, зціпивши зуби і напруживши м’язи. Триндюк, вирячивши очі та пустивши слину, почав ногами бити Діда — по нирках, в голову. Сергій як міг, згрупувався і, втрачаючи свідомість, крикнув:

— Жеріть їх, Майдан переможе! Слава Ук!.. — і замовк, отримавши добротний нокаут носаком військового черевика в зуби…

Регбісти вміли бити і тримати удар. Їм подобалася гра, в яку запросив їх пограти Триндюк. Вони лупили професійно, із насолодою, зв’язаних хлопців. Але у них не було справжнього духу бійців. Зате дух був у цих восьми. Вони, почувши наказ свого взводного, ошаленіли. «Героям слава»! — відгукнулися на гасло командира.

І враз, мов баби, почали верещати регбісти — Бача з розгону головою влупив одного регбіста у голову. Той, мов підкошений впав на коліна, а потім — і на підлогу. Наступний регбіст кинувся до нього, але Бача втягнув живіт і коли той підскочив, надув його; вийшов такий удар живота, що той відлетів на кілька метрів і боляче гримнувся об стінку.

Малюк не мав таких фізичних даних, він вчепився зубами у вухо противника і вирвав його. За його прикладом пішли й інші бійці — відкушені носи, вуха, фаланги пальців майданівці випльовували в обличчя нападників. Це було боляче, несподівано і проти всіх правил! Хоча… Які тут можуть бути правила… Це був біль, шок, страх!

Одні регбісти відскакували, верещали, мов недорізані, у наступних бійці Діда видирали потрощеними зубами куски плоті — з одягом. Кров і вереск, мов на бійні, де ріжуть свиней. Бача натужився і розірвав пута на зап’ястях. Схопив будівельну арматуру, що підвернулася під руку. Він рубанув нею по руці регбіста, котрого не встигли порвати його друзі. Шкіра на руці репнула, тріснула кістка і з фонтаном крові вилізла гострим зламом назовні. Той заверещав божевільним матом.

Майданівець спокійно витягнув у нього з-за пояса ніж і почав звільняти своїх друзів від пут. Триндюк, побачивши криваву розв’язку цієї бійні, наче у пришвидшеному фільмі, відсахнувся від Діда і кинувся з кімнати униз по сходах. Скривавлені і перелякані, за ним кинулися до виходу і його тітушки. Їх підганяли залізними прутами з розібраних стелажів, майданівці. Декілька спортсменів, що розгубилися і відстали від своєї команди, перелякано забились у закуток, зі сповненими жаху очима дивлячись на бійців і затискаючи свої рани руками.

— Викиньте їх отсюдова нахуй і забарикадуйте вход у магазін, — наказав Бача і кинувся до Діда. — Всьо мясо, — кивнув на відірвані частини тіл, що валялись на підлозі, — в унітаз і вимийте пол з порошком, шоб сліда от крові не осталось. Одєжду — у мусорнік, переодіньтесь у чисте… Поки все…

Сергій був без пам’яті. Бача приклав вухо до грудей — серце билось повільно, з перебоями. Він знайшов під своєю лежанкою старенький телефон, який не відібрали ті тушки, і набрав номер Мишка:

— У нас тут весело, — захекано повідомив Бача. — Шукай врача, Дєд у хрєновом состояніі. Даже не могу представить, що з ним.

* * *

Мишко з групою підтримки досить швидко з’явився в магазині. Дід встиг прийти до тями і спроквола пояснив, що відбулося. Лікар, котрий оглянув його рани, сказав, що потрібна термінова шпиталізація.

— Діда нада заховать у якійсь больниці, — сказав Мишко бійцям. — Я це сдєлаю, токо йому нада буде охрана. Вранці я доповім про те, що тут случилось у штаб. Тільки Триня має там серйозне вліяніє. Вони з Майором ходили в обід з автоматами по штабу і тикали ними в пуза дєпутатам. Показували, хто тут главний…

— Не можу зрозуміти, — спроквола промовив Дід, — на кого вони працюють? Для чого їм Логопед з Мопедом? Чому менти?

— Я спробую в етом разобраться, — знизав плечима Мишко. — А поки твоїх людей ми отсюда виводимо — всіх. Єслі Триня вже зв’язався з мусорами, він і цей шанс іспользує, шоб з нами розправиться. Ми должни триматься кучі.

Тим часом у бутік стали повертатися бійці взводу, що жили в Києві, або зупинилися тут у родичів чи знайомих. Вони не на жарт були стривожені, терміново екіпірувалися у свої бронежилети, камуфляжі і стиха переговорювалися про те, що «в українців завжди так — тільки перемогли одного ворога, з’являється ворог з числа своїх»… Підтягувались і їхні близькі друзі, союзники з різних сотень, сотники, взводні, рядові бійці. Всі були обурені, бо добре знали, хто такий Триндюк і чим він займався на Майдані, а також знали Діда. І цінували його. Невелику площу біля магазину заповнило кілька сотень бійців, налаштованих агресивно. Мобільні групи по Майдану стали шукати Триндюка з Майором, але тих і слід прохолов.

Вдосвіта, коли напруга досягла свого апогею, і сонні журналісти почали тягнути камери, щоб розповісти про перші розборки між майданівцями, туди прибігли керівники самооборони, депутати, клерки зі Штабу Революції. У коротких переговорах з невдоволеними, від імені яких виступали Бача з Мишком, було вирішено відкласти всі негативні емоції і з’ясовування стосунків на кілька днів і провести їх між собою, за зачиненими дверима, щоб не виносити сміття з хати. Цього дня, у п’ятницю, мали відбутись перші похорони Небесної Сотні.

Так минула перша доба після перемоги Майдану. Довга доба. Важка. Зі свіжою кров’ю, з новими героями та антигероями. З новими політичними авантюристами та їхніми жертвами.

* * *

Невдовзі після цих подій Матроскін і Малюк пішли в армію.

Малюка призвали першим, оскільки «пригадали», що він — професійний військовий і у разі російської агресії цілком може виконати роль «гарматного м’яса». Перед ним ніхто не вибачився за те, що викинули з війська, до ладу не обмундирували, так що у 2014 році йому довелося воювати у берцях, більших на три розміри; він так і пройшов війну у майданівській «британці» і «балаклаві»; виходив у них з оточення з території Росії і виводив свою роту. Батьківщина не оцінила належно цього. Він звільнився з армії через важкі контузії і вийшов на пенсію за інвалідністю у 34 роки. Але перед тим «чесно» майже рік доводив, що він брав участь у бойових діях, що підривався на фугасах не на вінницькому полігоні, а у «зоні проведення АТО».

Матроскін достойно відвоював у десантурі, брав участь у звільненні Слов’янська, Краматорська, був поранений. Демобілізувався, відслуживши рік.

* * *

Того ж дня у Київ повернувся Жалій. І вчасно. Він забрав Діда з лікарні та відправив на лікування у Францію, під нагляд Галі. Принаймні там Триндюк його не дістане. Травми у Сергія виявилися серйозними, тому лікування затягнулося на п’ять місяців. Коли він знову почав ходити без допомоги милиць, запропонував Галі одружитись. Весілля не було — тільки весільна подорож у Південну Африку.

* * *

Логопед і Мопед зникли, так і не доїхавши до Криму. Їхні тіла, виловили рибалки у Дніпрі під Херсоном через два тижні. В обох були прострелені голови.

Стреси. Епілог

В улюбленому клубі Єгора «Большой Дон» було повно народу. На Майдані ховали загиблих… «Пливе кача»… Сльози і біль. А тут влаштували вечірку в патріотичному стилі. На танцполі стриптизерки з прапорами і «коктейлями Молотова» спочатку «боролись» із «беркутнею», що була одягнена у чорні танцювальні лосини, а потім почали роздягатися і спокушати їх своїми танцями. Мораль — любов перемагає. Ті не витримали, покидали щити і теж стали роздягатися до трусів, а потім, під заохочувальні заклики «пацієнтів», зняли спіднє, до ковпачків, натягнутих на пісюни. Тьолки ж роздягнулися взагалі і стали демонструвати свої принади чомусь вже не «беркутам», а публіці. Чоловіча частина цього маразматичного стриптизу, що грала роль «беркутні», непомітно покинула сцену. В принципі, як вчора вранці. Не вистачало автобусів і снайперів.

На столиках пацієнтів, чи то пак, клієнтів клубу, стояли «коктейлі Молотова» з увіткнутими в них прапорцями України, «Правого сектору», ОУН. На стінах було розклеєно фотографії з подій на Майдані.

Єгор дивився на це з висоти своєї vip-ложі і криво посміхався. У нього не було настрою — був стрес. А як може не бути стресу, якщо він вже 2 дні у Києві, батько постійно займається справами — зустрічається з людьми, про щось домовляється, а він — поза грою. Навіть Азаров не хоче говорити з ним. Кажуть, що вже й Яник змився з України. І в цю мить Єгора осінило: він програв цю партію. Він справді зробив ставку «не на тих». Через це може повалитися вся схема роботи його підприємства. Мрія про монополію українського ринку відкладалася на невизначений термін.

«Кокосу», — подумав він і потягнувся рукою до «марафетниці», але чомусь зупинився і озирнувся. В кутку сиділи охоронці та не звертали на нього уваги… Але що, коли раптом… все справді зміниться і країна почне жити по-новому, за законами?.. Він відкинувся назад, прихопивши зі стола чарку з наливкою. Надпив. Але вона була якоюсь гіркуватою. Відставив і скоса зиркнув на охоронців. Він став підозрювати, що батько наказав їм додавати у його питво транквілізатори. Тому вчора спробував не пити своєї улюбленої води. Ійого не вирубало, гуляв цілу ніч… А нині ось такий підозрілий смак солодкого лікеру… Хоч бери не пий.

Адміністратор привів неповнолітніх шлюх. Але Єгор, оцінивши їх з ніг до голови, сказав, що в них надто великі груди.

— Таких полно на Окружной, — махнув рукою.

Адміністратор винувато розвів руками і пояснив:

— Все «серьезные» девочки сегодня работают на выездах. Вы ведь не предупредили, что будете у нас. Может, что-то другое подобрать?

— Слушай, а эти… с Майдана сюда не припрутся? Они своих хоронят, а мы тут развлекаемся? Хрен его знает, что там у них в башках…

— Не-не-не… — запевнив адміністратор, — мы уже обо всем договорились, в случае чего, к нам подъедет Самооборона… — посміхнувся. — Она наша… Мы ее сами создали. Надо же контролировать эту быдломассу.

— Все правильно… — погодився Єгор.

— У них флаги, эмблемы, камуфляж, все, как положено. Есть, конечно там и люди с Майдана… Но они ничего не решают… Мы-то Майдану помогаем… И помогали… Короче, вам беспокоиться не о чем.

— Да я и не особо беспокоился… — його погляд зачепився за шлюшку, що стояла, очікуючи рішення клієнта.

Єгор оцінив її ще раз, але враз відігнав цю думку і запитав:

— Пацанчики есть?.. Студентики? Поджарые?

Адміністратор з розумінням покивав.

— У меня такой стресс… — пояснив свій вибір і вдихнув на повні груди повітря. — Мне эмоции нужны, понимаете? Вот… Чтобы… — він не знаходив слів, але хотів, щоб адміністратор раптом не подумав, що він того… ну… любить порозважатися з хлопчиками… Це ж не Відень… — Вот просто хочется для души!

— Я все прекрасно понимаю, — адміністратору насправді було байдуже, він і не таке бачив. — Сейчас подберем.

Взяв під лікоть дівчат, щоб вивести з vip-ложі, але Єгор враз передумав і сказав:

— А этих тоже… оставь пока…

Тільки той зібрався піти, Єгор притримав його за рукав і сказав:

— И принеси мне пару бутылок ликера, так, чтобы никто к ним не прикасался… И еще… Позвони мне на днях, надо поговорить, есть дельце… — озирнувся на охоронців, котрі стали почувати себе надто вільно і часом ставитися до нього по-панібратськи. Особливо після того випадку, в ангарі….

— Понял…

— Надо одну проблемку решить…

— Не вопрос, решим…

* * *

Блідий-старший вранці сидів у своєму кабінеті розгублений і злий. Єгор знову зник. Йому вдалося обманути охорону. Тепер він може гуляти кілька днів, неконтрольовано. Востаннє він так зривався десь наприкінці лютого, після революції. Схоже, йому потрібно шукати нового лікаря. Методи професора Ґалля перестали діяти. Мабуть, через те, що Єгор надто тоді переймався цією революцією, переживав… Ще й учора сказали, що його підозрюють у фінансуванні антимайдану… А як дитині не переживати через таке звинувачення, ще й перед виборами? Як час збігає… здавалося, щойно з тими тітушками розібрався — Мопедом і Логопедом, аж тут… Він подивився на перекидний календар на стіні і пересунув рамочку на 27 серпня 2014 року… Через два місяці парламентські вибори…

Ще й ці вибори… Через них день учора видався непростим…

Ось здавалось би… війна… Щодня похорони… похорони… похорони… Тисячі солдат — чи то наступають, чи то в оточенні, Луганськ чи то звільняють, чи то здають… У Іловайську — що це було? Чому настільки були розтягнені комунікації, що ворог зумів оточити тисячі наших солдатів? Як там опинилася російська армія? Розвідка цього всього не знала і не бачила??? Маріуполь вже взяли сєпари чи не взяли? Каша в головах від чуток, пліток, від того, що в Інтернеті та того, що показують пропагандистські канали України і РФ. Але завжди у новинах на першому місці вісті з іншого фронту — передвиборчого. А у ресторанах — гульня на повну котушку.

В улюбленому ресторанному комплексі Василя Мироновича на новообухівській трасі і вчора був аншлаг. Ну, звісно, аж дуже веселої музики не звучало, та все ж п’яненький народ активно гоцав під «Івасюка». Їм пилося у два горла, жерлося в чотири. Що за публіка? Судячи з номерів авто під рестораном — «сироти», «біженці» з Лугандона, а також на бідніших машинах — коротко стрижені пузаті дядьки, схожі на штабістів.

А на другому поверсі, у затишку кабінету, вечеряли стримано; публіка відома — 64-й розмір, Чикатило, Мордань, Бас та інші «рєшали».

— Да ну нахуй твоего Егора, иди сам, че ты его сунешь. Он же проблемный, — бубнів Бас, заливаючи в себе чарка за чаркою віскі. — Бестолковый он у тебя…

— Це ще чим? — ображався Блідий. — Бізнес у нас, до речі, процвітає. І ціни ми тримаємо низькі. Так би мовити, про народ думаємо…

— Если он такой умный, какого хуя связался с антимайданом? Зинченкой? — не вгавав Бас. — Сколько он денег туда вкинул? Сколько титушек привез?

Чикатило поправив на носі окуляри і сказав слова на захист Єгора:

— Це все домисли. Ми йому сказали підтримувати стосунки з «Маріїнським парком», щоб мати звідти більше інформації. Це була класична розвідувальна схема.

— Ахуєть! — відкинувся на спинку крісла Бас і махнув рукою.

— Та є питання до Єгора, є, — озвався депутат з підленькими вусиками. — він не те, що безтолковий, він не вміє маневрувати. Він постійно робить одні й ті ж помилки. Товче лобом в одну точку… Це принаймні нерозумно.

— Чому? — знизав плечима батько. — Вода камінь точить. І таким чином він всього досягає. Не одразу, але…

— Та, блядь, — не вгавав Бас, — он даже не мог своего конкурента прибрать! Киллера не смог нормального заказать! Правильно организовать ничего не смог, когда убирали его охранников! И вопрос: нахуя это было делать?!

Блідий сердито стиснув кулачки, почервонів. У нього на лисині виступили сині пульсуючі вени.

— Не, ну это ты зря, — озвався 64-й. — Я просматривал все эти дела перед нашей встречей… там доказательств ноль. Не он, все это работа конкурентов, чтобы его измазать грязью. Просто поверь мне на слово.

— Ага, поверю, — реготнув той і знову махнув рукою, мовляв, робіть з цим усім, що хочете.

— Та он у тебя вобще как баба, — докинув хтось із присутніх. — Он же такой сладкоежка, что за бочку варенья и ящик печенья родину продаст.

— Я тоже люблю сладкое, — обурився 64-й розмір. — Поэтому я такой добрый.

— А може в нього глисти, — заржав хтось. — Солітера свого годує.

Заржали всі. У Блідого знову вся голова налилась кров’ю.

— Немає в нього глистів, — з-під лоба дивлячись на публіку, заявив він.

— Конечно, они от «кокса» дохнут моментально, — продовжував гнути своє Бас.

— Та ну, — аж пересмикнув обурено плечима Мордань і заявив з докором: — Хто з нас не пудрив носа. Ви ще тут про дівчаток заговоріть, що він з ними любить погратися.

— Да не, — сп’яніло буркнув Бас, — на личности зачем переходить? Все мы люди. Понимаем… Как говорится, кто не грешен…

— В принципі, як я бачу, більшість «за»… — обвів поглядом публіку Мордань.

Та публіка вже була непогано підігріта спиртним, сиділа в «планшетах» і лиш зрідка кидала якісь свої репліки. Справу було вирішено.

— В принципе… и я не против, — враз заявив Бас. — Что Василий Миронович, что Егор Васильевич… Лишь бы голосовали правильно. И вовремя нажимали кнопки.

— У цьому можете не сумніватись, — запевнив Блідий-старший і кров стала відпливати від його обличчя.

— Єгор надійний, — вирішив похвалити помірковано-єлейним голоском «Чикатило». — Принаймні не буде лізти в «ящик» і тягнути на себе ковдру. Та й заслуги батька перед Майданом — неоціненні.

І з цим всі були згодні…

Телефонний дзвінок відірвав Блідого від міркувань про вчорашнє. Взяв трубку:

— Слухаю…

— Думав про твого синка, Василь Миронович… Щось він у тебе забагато наробив дурниць… Навіть не знаю… В цій історії твої гроші не головне і навіть не важлива твоя участь у Майдані… Щоб не вилізло…

— Та хто з нас дурниць не робив… пожалійте бідне дитя, воно ж дурне, лічиться. Я вже його і в клініці протримав, щоб не дуріло. Дитина же ж…

— Діти-діти… — важка пауза. — Ну, добре, надалі хай буде чемний. Це був для нього добрий урок. Тільки щоб кінці… У воду. І нічого не повипливало. Ми повинні йти на вибори кришталево чистими…

— Все так і буде…

Його співрозмовник помовчав і підкинув думку:

— Слухай, а може, в армію його? Десь на блокпост, там, пофотографується з автоматом. Потім ми йому нормальні документи оформимо, що воював, підбивав танки? Кілька орденів випросимо…

— Нє-нє-нє! Це ж дитя, куди йому з автоматом бігати? Ще когось зі своїх пристрелить. Він там такого може начудити… Не дружить він з головою в мене…

— Гаразд, нехай так. Війна і справді не для всіх… Без нього є кому воювати.

* * *

— У мене стрес, — заявив Бача, коли зайшов у бар, де останнім часом вони постійно збирались. — Я паміраю. Всьо, мені піздєц.

— Шо случилось? — здивувався Мишко.

— Лисий кум з синім кумом в камуфляжі появились… — і заржав. — Кругами вояки ходять по Майдану.

Пацани за столом теж заржали.

— Клоуни, блядь, хай хоть не кажуть, шо з моєї сотні… Ти коли їх бачив? — заявив Мишко.

— Та коли від гостініци з «Груші» від’їжджала колона на Маріуполь… Вже на войну… Вони постояли, такі ділові, але з ними не поїхали.

— Та правильно, вони появляються, коли тільки їм шо-то нада… Так шо нам на них тоже нє фіг ращитувать… Та й ну їх у пизду… Завтра на виїзд, а я до сіх пор в шортах і футболці шарюсь. Піду переодінусь. Не комільфо.

Камандір вийшов, зайшов Сергій. Він схуд, і це йому пасувало. Африканський клімат теж пішов йому на користь. Але вже три тижні він сидів у Києві і святкував з хлопцями своє повернення «в строй», що супроводжувалося зловживанням спиртними напоями. Тому той «клімат» поволі став відступати.

Сергій, що за цих три тижні звик бачити своїх побратимів у цивільному одязі, раптом здивувався, що вони знову, як півроку тому, одягнули камуфляжі. І не дивно — завтра виїзд на Маріуполь. Там геть не було військ і діру на фронті знову закривали добровольці.

Щоправда, форму, яку вони собі самі пошили, Сергій не сприймав — кацапська спецназівська «горка». Ще штани — більш-менш, хоча й без традиційних кишень з боків, але чомусь з дірками, куди можна запхати руки і чухати матню, тільки ж куртка… нікуди не годиться, хіба для риболовлі. Кажуть, її розробив для спецназу гламурний російський дизайнер. «Знаємо ми ці «гламури»,— сплошні гамасєки», — казав про однострій Бача. Але загалом хлопці, котрі вже встигли кілька місяців провести на передку, хвалили «горку».

Мишко пішов забрати з хімчистки свою форму і скоро повернувся, як новорічний дємбєль. Ні, він навіть не повернувся, а саме прибув у цій «горці», обліплений різними шевронами. На правій руці — Веселий Роджер з козацьким оселедцем і вусами, на лівій — батальйон «Укроп», на грудях — камуфляжні українські прапори, група крові, летюча миша — символ розвідки. Сергій про себе посміявся: в принципі — це зручно, як для розвідки, — зняв одні наліпки, причепив інші — і ти вже сєпараст, поміняв на треті — і ти «зелений чоловічок».

Командир підійшов до всіх, кого не бачив сьогодні та почав вітатися, обнімаючись. Сергій подумав, що у нас, мабуть, була єдина добровольча армія у світі, де солдати з командирами на «ти», а при зустрічі не віддають честь, а вітаються, обнімаючись. Після привітань Мишко повідомив:

— Піздєц, пацани. Завтра утром вже точно зриваємось на фронт!

Він зняв кашкета, кинув на стіл і важко гепнувся у крісло. Холеричний Морпєх на це заявив:

— А я вам казав, що скоро всіх поженуть нахуй на цю пиздорізку! А ви мені не вірили. Ще будемо їбошити як мідні котелки на цій війні!

— Не всіх, — тривожно заявив Кекс; він чомусь миттєво зблід. — Не всіх, гламурну пиздоту ніхто не пожене — синків різних там.

— Це все хуйня, Кекс, — заявив Борька і до командира: — Куда нас, Міша?

— Та вот іменно «куда»! Ми должни будем заткнуть дирку мєжду селом Сракопопівка і Велика Дрищовка. Прикрити дорогу. Там висотка номер неізвєсно який, вже мєсні оборудували укрєплєнія, нарили окопів, траншей, укритія от «градов». Хуй його знає, шо це за укритія. Може, даже їх там і немає. Два окопа для стрільби по самольотах!

— А гдє ета Сракопопівка? — здивувався Десант, метушливо кинувшись шукати в «планшетці» карту Лугандона.

— Де-де… — роздратувався Мишко. — Откуда я знаю?! Де…

— Да нєт такіх названій! — здивовано відірвався від планшетки Десант.

— А тобі скажи названія, то скоро всі будуть кругом знати, куда ми пиздуєм. А вдруг ти сєпараст, откуда я знаю? — Мишко навмисне його підколював. — І здаси нас кацапам за інформацию про то, з ким трахався у восємдєсят втором году Муслім Магомаев. Воєнна тайна, Дєсант!

— Сам ти сєпараст, Камандір! — огризнувся той. — Мнє ж інтересно, вдруг там могілка моя.

І всі дружно загарчали на Десанта, мовляв, що ти за дурню пореш, не клич смерті, нам ще жити й жити…

Набундючений Бача, з пикою розжирілого від неякісної крові тітушок вампіра, заявив, важко сопучи:

— А мені похуй куди, лиш би дома не сидіть. Заїбало нахуй бля, — і креснув зубами: — Ще пару десяток кацапов прихлопну і подихать не жаль.

— Що у вас за настрої?! — обурився Сергій. — Ми ж давно чекали цього виклику — три тижні хуї пінаємо в Києві, збираємось — і попиздували, блядь!

— Та воно — то да… — зітхнув Мишко. — Токо наші машини ще не готові ніхуя. — До Десанта: — Коли твої долбойоби закінчать з беемпешками?

— Да хуй іх знаєт, должни билі вчєра…

— Мишко, — сказав розважливо Бача. — Їхати по-любому нада, єслі на нас розщитують, — і до Десанта: — А ти як не з Майдану… Не знаєш, шо робити? Береш ствол, приходиш в цех і кажеш: всьо моє імущєство на Майдані згоріло, остався автомат і одна бабушка под Маріупольом, котору я хочу завтра же звільнити від сепаров. А єслі ви мені навстрєчу не підете, замість сєпаров буду унічтожать вас, суки. І — всьо! Проблєма рішиться за пару часов…

— Да нормальниє там пацани работают, — відмахнувся Десант і став надзвонювати до робочих, котрі ремонтували техніку.

— В п’ять часов утра завтра виїзд, — наказав Мишко. — Шоб усі були готові. Брицця не обізатєльно, зуби можна почистить. В восємь ми должни бить на базі, загрузиться, забрать «залізо». Нас проведуть мусора прямо на позиції. Шо у нас ще на сьодня? — обвів поглядом свою команду.

— Нині бачив пацанів із першого взводу восьмої сотні, — пригадав Сергій. — Більше п’яти місяців охороняли аеропорт «Бориспіль», зараз неприкаяні повернулись на Майдан…

— Я з ними тоже говорив, — повідомив Бача. — Їм не раз мільйони предлагали, шоб вони знялися з аеропорта і дали вивезти з України якимсь там підарасам бабло. Відказувались.

— Ну й дураки, — вирішив Мишко. — нада було і бабки взяти, а тих підарасів йобнуть в догонку! Бо шото ми слішком добрі стали і правільні.

— Да-да, — погодився Бача. — У них там такі пріключєнія були, не хуже чим на Майдані: і Триндюк пробував на них наїхать, шоб під себе охрану підмять і рубать бабло, і мусора питались шото там на них нависать… І охрана дєпутатов зі стволами…

— І що найцікавіше в тій історії, — продовжив думку Сергій, — їм навіть ніхто за це не подякував. Люди п’ять місяців охороняли аеропорт, не давали вивозити з України награбоване… Втрачали власні гроші, час, здоров’я… Відверто кажучи, я в шоці. Бойову, організовану структуру просто «забули», коли вона стала не потрібна.

— Добре, хоть на хуй не послали, — реготнув Бача. — А могли б.

— Думаєш, нам хтось скаже спасіба? — пхинькнув Мишко. — Разрєшили воювать і подохнуть во імя Родіни — і то харашо. І за то благодарочка.

— А я би водки йобнув, — враз завив Журналіст. — Після таких новин, що на голову не налазять, хочеться душу чимсь змазати.

Після поранення на Майдані він був трішки «не в собі», покинув роботу, постійно виїжджав на «бойові» і вже записався в якийсь добровольчий батальйон. З негативного: став запивати.

— Ти як у штопор зайдеш, хуй ми тебе побачимо до нових віників, — заржав Мишко. — Але по сто грам можна. Не більше.

— Я шо такий алкаш? — образився Журналіст.

— Так! — в один голос заявили всі.

— Блядь, — озвався із закутка Єнот, тітушка, котрий прибився до майданівців після подій 20 лютого. — А я ж за рульом… Машину кинути, чи що?..

— Шо ти, бля, пиздиш, бля нахуй! Мені воше нєззя пить, — хрипло обурився Бача. — Повезеш мене додому, бо я тут вопше слюнями вдавлюсь!

Не говорив за столом тільки Заумний. Йому було пофіг — куди, чого, коли. Він встав, підійшов до стійки і замовив випивку, перезирнувшись з Сергієм. Той завжди платив. Сергій зі згодою кивнув, мовляв, замовляй, що хочеш. Дід задоволено констатував, що з колишнього вічного днювального вийшов класний солдат. І головне — що з нього вивітрився комплекс провінційного «трудовика».

Невдовзі офіціант приніс замовлення і почав виставляти на стіл: тонко порізане морожене сало, часничок, чорний хліб, оселедець під цибулею, смажені карасики, картоплю із кропом, шматки масла, соління, мариновані гриби, деруни, вареники…

Бача облизнувся:

— Як бачу це ізобіліє, жити хочеться. Вже півроку тут сирий хуй без солі доїдаєш і послідні носки в хімчистку здаєш, а ви жируєте…

— Странний ти тіп, — підколов Сергій. — Учив Десанта жити… А сам не з Майдану? Автомат перед собою і пішов просити милостиню по офісах…

— Нє, ну ми ж європейці, — не погодився Заумний. — Хотя… як вспомню, як ми бомбили того екс-міністра…

— Тш-ш-ш-ш… — всі дружно засичали на нього, мов кубло змій.

Той похляпав себе долонею по губах, але продовжив думку:

— Зате тепер ми озброєні, екіпіровані та нормально воюємо… Є чим…

Коли в чарки була налита горілка, командир виголосив тост:

— Дасть Бог упіймаємо парочку кацапських майорів з полковниками, сразу обміняємо їх на наших пацанов, шо зараз в плєну. А як не обміняємо, то просто їх йобнемо. Цього разу ні жаліть, ні здавать контрікам, которі їх отпускають за долю малую, не будемо. Іловайск я їм не прощу. Підарам…

Сергій зі згодою покивав, закинув голову, щоб влити у себе горілку і… І побачив у вікні передвиборчий плакат з мордою Єгора. Він закликав усіх українців цінувати європейські цінності, пам’ятати про героїв Майдану і АТО та впевнено йти до перемоги. Сергій мало не захлинувся спиртним, але випив, відкашлявся і відставив чарку. Бойовий настрій, що був сьогодні перед від’їздом на фронт, куди й зник. Він спохмурнів, задумався і враз ніби прозрів. Щось в Україні відбувалося не те…

Завтра, можливо, будуть бої… Багато хто з них може загинути… Усі це розуміли, усі свідомо йшли на це. Поруч з ним сиділи справжні герої, котрі ставляться зі зневагою до смерті та з любов’ю до своєї землі, Батьківщини, котру будуть завтра захищати зі зброєю в руках. Він зараз не бачив у них на обличчях ні страху, ні хвилювань, ні сумнівів. Цей обов’язок жив у них як впаяний, дарований Богом, всмоктаний з молоком матері, наповнений повітрям, яким вони дихали, водою, яку вони пили… І зараз вони сидять за цим столом, такі різні, з різними життєвими історіями, з різними поглядами на життя, різними статурами, достатком, у різних формах армій світу… випивають, сміються, смакують такими простими стравами, як делікатесами; говорять і навіть радіють через те, що завтра знову будуть у бою. І він запитав їх, обвівши поглядом:

— Пацани, а для чого нам це все? Той Майдан, а тепер — війна?

Добровольці стихли, помовчали. Тут можна було багато чого сказати, але не завжди знаходилися слова. Знайшлись вони у Бачі. Він відставив чарку з соком і сказав:

— Потому шо нам по-другому нельзя. Потому шо у нас є честь. Говорить про це можна довго… Але які ми не єсть, зі своїми недостатками і необразованостю… ми хочемо жити по правді. Не по-європейському, то всьо фігня… Ми стояли на Майдані і не скорилися, щоб жити по правді. Щоб ворья не було у власті… І за це ми будемо воювать. І перемагать. По-другому ми не вміємо.

Примітки

1

Так називали Європу пропагандони з Раша TV, а за ними — і противники євроінтеграції України.

(обратно)

2

На той момент цю частину аеропорту відводили під вантажний термінал, як не рентабельний, але «злі язики» подейкували, що насправді його готували під «приватизацію» для Саші Януковича. Вже у 2014 році, після Революції, він знову «став рентабельним» і запрацював за призначенням.

(обратно)

3

Відслюнявити (жарг.) — тобто «відрахувати», слово походить від звички торгашів плювати на пальці при перерахунку купюр.

(обратно)

4

Від скорочення: «у.о.», «у.е.» — «умовна одиниця» або «условная единица», що тут означає долари США (жарг.).

(обратно)

5

На той момент зниклими вважалось приблизно 36 осіб, а станом на 16.08.16 — 27 осіб (джерело — http://euromaidansos.org/uk/znykli).

(обратно)

6

Одне з багатьох прізвиськ, яким називали в Україні Януковоща, тобто Януковича.

(обратно)

7

Так називали беркутню через шоломи із прозорими забралами, які вони носили при розгоні Майдану.

(обратно)

8

Військовослужбовці внутрішніх військ, скорочено — ВВ.

(обратно)

9

Червона зона — тюрма, де правив «мусорський закон» (тобто беззаконня), із жорстким ставленням до в’язнів.

(обратно)

10

Бур — «барак усиленного режима».

(обратно)

11

Барикада на Інститутській біля виходу з метро «Хрещатик», деколи її називали «Десятою».

(обратно)

12

Часто вихідці з одного міста або району на Майдані трималися разом, тому їм чіпляли загальне прізвисько за місцем проживання, а також кожному індивідуально, наприклад, «Вовка здолбунівський», «Женька христинівський».

(обратно)

13

Від пуштунського «бачá» — хлопець. Так звертаються один до одного «афганці».

(обратно)

14

Інсургент — від латинського insurgent (повстанець).

(обратно)

15

Армійський сленг — так в армії називали бійців, котрі часто через «недоліки на службі» або через знущання командирів ішли в наряд днювальними підрозділу.

(обратно)

16

Похідне від слова «регіонали» — риготня, риги, ригінали, риги-анали — так з «любов’ю» українці називали прихильників одіозної партії Регіонів (ПР).

(обратно)

17

НКН — скорочення від гасла десантників «Ніхто, крім нас», тобто НКН — група із колишніх десантників.

(обратно)

18

«Йолка» — в одному з інтерв’ю щодо побиття студентів 30 листопада 2013 року Янукович довго не міг пригадати, як українською називається новорічне деревце, мовляв, діти чекають свята, треба поставити… е-е-е-е… йолку!

(обратно)

19

Мешканці антимайдану справді часто були напівголодними, тому ходили піхарчовуватися на Майдан.

(обратно)

20

Тьотушки — похідне від «тітушки».

(обратно)

21

Провокаторами на Майдані називали всіх, хто не був згідний з генеральною лінією «вождів», яка звучала так: «У нас мирна акція». «Провокатори» захопили Київраду, відбивалися від тітушок і ментів, потім узяли штурмом Український дім і так далі. Більшість майданівців були «провокаторами».

(обратно)

22

Від «банду — геть!» — майданівський гумор. Майданом навіть ходив такий плакат «Панду геть» із зображенням сердитої панди.

(обратно)

23

Або «вантаж «200» — військовий термін, що означає «вбиті».

(обратно)

24

Десантний ніж для перерізування парашутних строп.

(обратно)

25

Акбар (араб.) — великий, величний, тут: жартівлива калька з відомого мусульманського вигуку «Аллах акбар».

(обратно)

26

Віталій Захарченко — міністр внутрішніх справ України (7 листопада 2011 – 21 лютого 2014); підозрюваний у злочинах проти людяності під час подій Євромайдану.

(обратно)

27

Марафет (жарг.) — назва кокаїнового порошку на початку ХХ століття; «марафетниця» — скринька для марафету.

(обратно)

28

Кокос, кокс, пудра (жарг.) — кокаїн.

(обратно)

29

Большой Дон — давнє прізвисько Януковича.

(обратно)

30

«Рве» (жарг.) тобто дуріє під дією наркотику, поводить себе неадекватно.

(обратно)

31

«Оплот» — проросійська громадська організація, до складу якої входили бійці боїв без правил, відставні менти, офіцери. Активні учасники Антимайдану, тітушки. Їхній лідер Євген Жилін погрожував розігнати Майдан, «роздерти на шматочки». З початком бойових дій на Сході України на базі «Оплоту» був сформований батальйон «Оплот», що брав активну участь у боротьбі з урядовими військами України.

(обратно)

32

100-мм радянська буксована протитанкова гармата, створена наприкінці 1960-х років, у низці джерел згадується як Т-12А або «Рапіра».

(обратно)

33

19 січня Янукович відмовився зустрічатися з лідерами опозиції, але погодився провести переговори з Віталієм Кличком.

(обратно)

34

Тобто «многовекторность», «багатовекторність» — принцип зовнішніх політичних орієнтирів, який сповідував президент Кучма.

(обратно)

35

Тобто харизматичних.

(обратно)

36

Тобто коктейлю.

(обратно)

37

Тобто міністру МВС Захарченку.

(обратно)

38

Від єврейського «шейлем мазаль», дослівно «повне щастя», іронічна інверсія, інакше кажучи «щастить, як потопельнику» (жарг.).

(обратно)

39

Тут Янукович зліпив два слова в одне: «камердинер» + «ка­мергер».

(обратно)

40

Тут: щоб не затягували справу (жарг.).

(обратно)

41

Тут: по десять років (жарг.).

(обратно)

42

Хряпа (жарг.) — варена капуста, тут: на баланду, основним інгредієнтом якої є варена капуста.

(обратно)

43

Тобто мільйонів.

(обратно)

44

Тобто втратить гроші.

(обратно)

45

Намагається говорити «на мові» Януковича, але у нього інший жаргон, молодіжний, із 70-х, «піпли» — «люди».

(обратно)

46

Пузік — прізвисько Сергія Арбузова, першого віце-пре­м’єрміністра України, перед тим — голови НБУ.

(обратно)

47

Пакувати (жарг.) — тобто садити у в’язницю.

(обратно)

48

Тобто ментальність.

(обратно)

49

Лягаві (жарг.) — так раніше називали сучасних «ментів» і «мусорів».

(обратно)

50

Гембель (жарг.) — неприємність, неприємний обов’язок, головний біль.

(обратно)

51

Тобто «попередники» (азаровка).

(обратно)

52

Одна із назв операції «Механічний апельсин» — плану щодо захоплення частини території України, частково реалізованої Путіним у 2014 році.

(обратно)

53

У тих, хто займався боротьбою і не мав належного лікарського нагляду, через постійні травми вух, неправильно зростались хрящі і вуха ставали схожими за формою на пельмені.

(обратно)

54

Часто ці групи настільки переповнені ненавистю, зневагою до українців, із закликами до їх вбивств, що не надивуєшся, звідки узялась і для чого потрібна нам така «братня любов».

(обратно)

55

Скільки їх було вбито під час бойових дій на Майдані достеменно й досі не відомо, називають цифри від 20 осіб і більше.

(обратно)

56

Так тоді називали коктейлі Молотова, хоча надалі це означення «горючки» не прижилось.

(обратно)

57

Тобто «Арбузових», але Бача не має на увазі конкретно когось із цих персонажів, а просто констатує факт, що «еліта» навчає своїх дітей за кордоном…

(обратно)

58

Національний союз за повну незалежність Анголи (порт. União Nacional para a Independência Total de Angola, UNITA) — політична партія Анголи, яка була створена на базі повстанського угруповання. Активно брала участь в антиколоніальній (1966–1975 роки) та в громадянській війнах у 1975–2002 роках.

(обратно)

59

Тоді — Дніпропетровськ, але назва Дніпро була неофіційною назвою міста ще з 80-х років ХХ століття.

(обратно)

60

Лисий чорт з мавзолєя — Лєнін.

(обратно)

61

Тільник — спідня сорочка із горизонтальними синіми і білими смужками, зазвичай трикотажна. Використовується в ВМФ, у морській піхоті, а також у десантників. Колишні десантники люблять одягати «тєльніки», щоб показати свою належність до елітних військ.

(обратно)

62

Борцівський термін Double Leg або «прохід у ноги», складна бійцівська техніка, коли боєць намагається повалити противника на спину, впавши перед ним на коліно, одночасно перехопивши обидві ноги за литки, потім противника потрібно трішки підняти і штовхнути плечем… У випадку з Бачею, вагою у 130 кг, це була велика помилка тітушки.

(обратно)

63

Шпіцрутен — довгий, гнучкий і товстий прут з лози для тілесних покарань в XVII–XIX століттях.

(обратно)

64

В Росії ніж «Каратель» заборонено продавати цивільному населенню, він заборонений до використання цивільними особами, дозволяється використання бойового ножа виключно військовослужбовцями і співробітниками силових структур (армія, поліція, ФСБ, спецназ). Продаж «Карателя» за кордон заборонений категорично.

(обратно)

65

Двухглавий пєтух… — російський герб; щит з мечем — символ КГБ і ФСБ.

(обратно)

66

Німецька гвинтівка, створена 1898 року фірмою «Маузер». Була на озброєнні німецької армії до кінця Другої світової війни і здобула репутацію високоточної і надійної зброї. Багнети до гвинтівки високо цінуються, як колекціонерами, так і професійними різниками худоби — за надійність і високу якість сталі.

(обратно)

67

Львівська брама — оборонний комплекс Майдану, до якого входив міст над вул. Інститутською між оглядовим майданчиком «Глобуса» та Жовтневим палацом і барикада під цим мостом.

(обратно)

68

В Парижі (франц.).

(обратно)

69

Ну, ти і гадіна. Пригрів я гадюку у себе на серці.

(обратно)

70

Добре, гада… Мало того, що я должен обходить стороной на улицю через завали дров, ти ще й забрав еліту елітного взвода!

(обратно)

71

«Чекун», «чекушка» (жарг.) — 0,25 літра.

(обратно)

72

Тоді ходив такий анекдот: їдуть Янукович з сином в машині, і бачать, біля траси стоїть завод. Яник питає: «А чий це завод, синку»? — «Наш, папа». Далі бачать засіяне поле. «А чиє це поле, синку»? — «Наше, папа»… І так далі: фабрики, шахти — все їхнє. Тоді Яник і каже: «А я думаю, почему я так устаю, а ведь только мы с тобой и работаем в этой стране, сынок».

(обратно)

73

Віджати (жарг.) — відібрати.

(обратно)

74

Порвати (жарг.) — тобто пустити по світу, відібрати все, поламати бізнес і життя.

(обратно)

75

Національний музей природознавства.

(обратно)

76

Тут: переливчаста форма мови, з постійними змінами інтонацій.

(обратно)

77

Русня — зневажливе прізвисько росіян, що поширилось у 2014 році.

(обратно)

78

Камуфляжна форма, яку носять британські військові.

(обратно)

79

Військова камуфляжна форма, призначена для бойових дій у пустелі.

(обратно)

80

Толстовство — релігійно-етичний суспільний рух у Росії, що виник під час політичної реакції 1880-х рр. під впливом ідей і творчості Льва Толстого.

(обратно)

81

«Бача» на «італійський» лад.

(обратно)

82

Дирдова форма, «дирда» або «стєкляшка» (сленг), тобто незручна, з неякісної штучної тканини, в якій взимку холодно, влітку спекотно, взірця 1993–2013 рр.; вона й досі трапляється в українській армії.

(обратно)

83

«Пуща-Водицький трамвай» — лінія електричного трамвая у селище Пуща-Водиця, що влаштована у лісопарковій зоні Києва. Маршрут: Пуща-Водиця (14 лінія) — Контрактова площа становить 19,5 км в одному напрямку.

(обратно)

84

Українська революція (нім.)

(обратно)

85

Це сталося 2 лютого 2014 року.

(обратно)

86

До побачення (нім.).

(обратно)

87

ISO (англ. International Organization for Standardization) — міжнародна організація зі стандартизації, метою діяльності котрої є ратифікація розроблених спільними зусиллями делегатів від різних країн стандартів.

(обратно)

88

Português — португальська мова, якою спілкуються в Анголі; afrikaans — африкаанс, офіційна мова ПАР.

(обратно)

89

Гарматне сало — консерваційне мастило. Основне призначення — консервація артилерійського та стрілецького озброєння та іншої військової техніки.

(обратно)

90

«Печенюшками» жартома називали дівчат, котрі розносили і пригощали людей на Майдані бутербродами, чаєм, кавою, печивом.

(обратно)

91

Правильно Монгольф’єр — аеростат, наповнений гарячим повітрям. Монгольф’єр отримав свою назву від прізвища винахідників — братів Монгольф’є — Жозефа-Мішеля і Жака-Етьєна.

(обратно)

92

Вафлі.

(обратно)

93

Снайперська гвинтівка Драгунова — морально застаріла зброя середини ХХ століття, яка, однак, і досі використовується в українських військах.

(обратно)

94

Тобто наліт з обшуком, при якому мусора у «балаклавах» без пояснень починають проводити навіть не обшук, а погром.

(обратно)

95

Монки (англ. the monks) — вид взуття без шнурівки, але з однією або двома пряжками. Завдяки застібці монки досить практичні.

(обратно)

96

Хто там? (франц.).

(обратно)

97

Доляха (жарг.) — частка в бізнесі.

(обратно)

98

Зомбі.

(обратно)

99

Свінґ — це довгий фланговий, боковий удар, що виконується і ближньою, і дальньою щодо суперника рукою. Свінґ наноситься в корпус і в голову, використовується в основному як контрудар і рідше — як атакувальний.

(обратно)

100

ДШК — «Дашка» — 12,7-мм станковий кулемет Дегтярьова–Шпагіна зразка 1938 року — радянський великокаліберний кулемет під набій 12,7×108 мм, досі використовується у світі, як бойова зброя.

(обратно)

101

На 2012 рік загальна вага золота, видобутого будь-коли у світі, оцінювалася, за різними даними, від 100 000 тон до 174 100 тон, тобто якби таке родовище існувало, воно було б суперперспективним.

(обратно)

102

Верхній, не золотоносний шар ґрунту.

(обратно)

103

Мається на увазі російська народна пісня «Валенки».

(обратно)

104

Орден Червоної Зірки — один з перших радянських військових орденів.

(обратно)

105

Частина «беркутівців» справді відмовилася брати участь у розгоні Майдану 18–21 лютого 2014 року, а після тих подій вони вступили до Нацгвардії або ВСУ і добре воювали на Сході України. У липні 2016 року в районі, де велись бої між українськими військами та російсько-сепарськими формуваннями, наші бійці знайшли використану світло-шумову гранату… Звідки вона там взялася?.. Місцеві мешканці згодом розповіли їм: у липні 2014 року сотня «беркутівців» стояла тут в обороні проти наступу сепаратистів. Вони стійко оборонялись і майже всі полягли. У них була проста стрілецька зброя і світло-шумові гранати проти повнопрофільного озброєння ворога, «придбаного в звичайних воєнторгах».

(обратно)

106

Бімбами на Майдані називали все, що вибухало і його можна було кинути в беркутню.

(обратно)

107

Зброю їм видали того ж дня, в обід, — більшість цієї зброї досі перебуває у розшуку.

(обратно)

108

Так у військах зазвичай називають улюблених командирів.

(обратно)

109

Перекручені слова Платона, який сказав: «Кінець війни бачили тільки мертві».

(обратно)

110

Цитата з фантастичного роману Герберта Веллса «Війна світів».

(обратно)

111

Під час боїв на Майдані мусора також активно використовували коктейлі Молотова.

(обратно)

112

«Гіацинт» — 152-мм радянська буксирувана гармата. Належить до великокаліберної артилерії. Призначена для придушення й знищення живої сили, вогневих засобів і бойової техніки противника, що знаходяться на марші, в місцях скупчення та опорних пунктах.

(обратно)

113

РГ-42, «ергедешка» — бойова осколкова граната наступальної дії, призначена для ураження живої сили противника та військової техніки на близькій відстані. Радіус ураження осколками 25–30 метрів, дистанція кидання досягає 35–40 метрів.

(обратно)

114

118-й батальйон шуцманшафта — підрозділ німецької допоміжної охоронної поліції, сформований у липні 1942 р. у Києві на базі однієї з рот 115-го батальйону охоронної поліції з військовополонених РККА (Рабоче-крестьянская Красная армия).

(обратно)

115

Двоє загиблих Героїв Небесної Сотні: Антоніна Дворянець та Зураб Хурція.

(обратно)

116

Insurgenten (нім.) — повстанець.

(обратно)

117

Doppio (італ.) — подвійне еспресо.

(обратно)

118

Левко Дебелий — дослівний, жартівливий переклад імені російського письменника Льва Толстого.

(обратно)

119

Гаразд, дякую (африкаанс).

(обратно)

120

Приблизно 15 USD…

(обратно)

121

АПС — 9-мм автоматичний пістолет Стєчкіна, розроблений в кінці 1940-х – початку 1950-х років, досі використовується у військах.

(обратно)

122

Код російського мобільного оператора.

(обратно)

123

Пістолети (армійський сленг).

(обратно)

124

«Гівна вам! Гвардія помре, але не здасться!» (франц.) За легендою, так сказав генерал Камброн при Ватерлоо, коли британці запропонували скласти зброю його гренадерам.

(обратно)

125

Тут збережено авторський правопис і орфографію. Джерело: https://www.youtube.com/watch?v=LIUdnN70cy0

(обратно)

126

На свій лад переспівана відома колискова з дуже популярної колись телевізійної програми «На добраніч діти», яка насправді звучала так: Рученьки-ніженьки, лагідні очі…

(обратно)

127

Так через погані прицільність і далекобійність часто називають АКСУ (Автомат Калашникова складной укороченный).

(обратно)

128

Тобто зброю з оптичним прицілом.

(обратно)

129

Тобто в лікарні районних центрів, де поранені майданівці могли почуватись безпечно.

(обратно)

130

З цих напрямків не було загроз наступу на Майдан.

(обратно)

131

Іноді так на армійському сленгу називають СВД, через великий розмір і незграбну форму.

(обратно)

132

Жартівлива екстраполяція «троянського коня» на жіночий рід…

(обратно)

133

Слова Льоліка з фільму «Діамантова рука».

(обратно)

134

Малась на увазі «шапка Мономаха», але Яник знову плутає і поєднує Мономаха з фараоном.

(обратно)

135

Зіндан (від перського zindаn «тюрма») — традиційна підземна в’язниця в Середній Азії. Слово утворено від слів «зіна» — «злочин, порушення» і «дано» — «приміщення».

(обратно)

136

Помаринувати (жарг.) — познущатись, побити полонених.

(обратно)

Оглавление

Частина перша

  Еліта

  Наша революція

  Нарцис і його команда

  Слава «Беркуту»!

  Дід

Частина друга

  Камандір

  Многоходовочка

  Дисперсні суспензії

  Ре-во-лю-ція!

  Шваль

  Мортирка взводу «А»

Частина третя

  Операція «Весна»

  «Оплот»

  Тітушня

  Білет в оперу

  À Paris[68]

  Бачелло

  Витвір мистецтва

  Тріумфальна арка

Частина четверта

  Камуфляж

  Зомбі Ігор

  «Велькоммен, май френд»

  «Мирна байда»

  Все ще мистецтво

Частина п’ята

  Бутік «Ля Муроль»

  Своя правда

  Ніч «вісімнадцяти»

  Лєгітімний

  Золоті пельмені, або Цена вопроса

Частина шоста

  Після битви

  Не таємна вечеря

  «На круги своя»

  Стреси. Епілог

*** Примечания ***