Клавка [Марина Гримич] (fb2) читать онлайн

Марина Гримич Клавка

Роман

Розділ 1

Ледве переводячи подих, вона тремтячою рукою натиснула на ґудзик дзвоника і стала нервово чекати, коли за великими важкими дверима почуються кроки розгніваної через її запізнення Єлизавети Петрівни.

Після того, як вона, Клавка, немов ошпарена, вискочила з ліжка, похапцем «почистила пір’ячко», вибігла з дому, стрімголов промчала прохідними дворами і підворіттями через скверик до будинку РОЛІТу^[1] і злетіла сходами на третій поверх, пройшло не більше семи хвилин. Але все одно вона катастрофічно спізнилася!

Зараз Єлизавета Петрівна відчинить двері з крижаною маскою на обличчі і здавленим голосом промовить: «Доброго ранку, Клаво, проходьте, будь ласка!»

Ох, це її «Клаво» — набагато гірше від будь-якого «Товаришко Блажкевич, ви знову порушили трудову дисципліну!», яке їй доводилося вислуховувати від начальства.

Єлизавета Петрівна й словом не обмовиться про те, що Клавка спізнилася на двадцять (так, на двадцять!) хвилин. Але вся постава письменниці, кожен її порух, кожне понад силу вимовлене слово свідчитиме, що вона ледь-ледь стримується. Адже, коли Єлизавета Петрівна брала друкарку Клавку до себе на підробіток, вона попереджувала: «Я маю кілька вад. Наприклад, хворобливу реакцію на спізнення. І знаю, що це не кінець світу, але нічого не можу з собою вдіяти».

Клавка нервово йорзала на місці, стоячи на вологій (коли це встигли її переполоскати?) подертій, але акуратно викладеній перед дверима квартири ганчірці, й розглядала підписи під дзвінками в комуналку: Прохорова Є. П., Глухенький І. П. і безіменна картка третього (відсутнього поки що) мешканця.

Нарешті почулося шаркання пантофлів Єлизавети Петрівни. Клавка з сумнівом прислухалась: а чи її це кроки? Зазвичай письменниця ходила дуже жваво. Вона завжди кудись поспішала, їй здавалося, що вона нічого не встигає, тому все робила швидко. Щоправда, з координацією рухів у неї було не все в порядку: біжучи підтюпцем до дверей, вона змітала на ходу все, що траплялося їй під руку, — жбурляла ногою взуття, якщо воно стояло не на місці, скидала з вішака — випадково чи навмисне — незграбно повішений капелюх. А сьогодні все інакше — письменниця ледь-ледь пленталася.

Нарешті вона відчинила двері (замок їй довго не піддавався), смачно, по-фронтовому вилаялась і аж тоді привіталася:

— Доброго ранку, Клавочко! Добре, що ви спізнились. Я так погано спала цієї ночі!

Про неспокійну ніч можна було й не повідомляти: все й так чудово прочитувалося з її обличчя.

Клавка полегшено зітхнула від того, що уникла на цей раз гніву Єлизавети Петрівни, і, дрібно перебираючи ногами, рушила за нею.

Була субота, восьма година ранку. З дверей кімнати Єлизавети Петрівни вискочила дівчина з відром і ганчіркою. Це була Мотя — племінниця письменника Глухенького, сусіда Прохорової. Єлизавета Петрівна час від часу наймала її для своїх побутових потреб.

— Здрасьтє! — привіталося худюще дівча у вилинялому ситцевому платтячку і з товстою косою кольору соломи за спиною й шмигнуло до туалету вилити з відра воду.

У Єлизавети Петрівни пахло свіжовимитим паркетом. Клавка любила запахи цієї кімнати: якщо не чисто вимитої підлоги, то старих книг, які вилаштувалися до стелі у стелажі. Дивовижно, як вдалося зберегти домашню бібліотеку у цьому будинку за війни: мешканці РОЛІТу, українські радянські письменники, всі до одного, з сім’ями були евакуйовані хто в Уфу, хто в Ташкент, хто в Алма-Ату, тоді як в їхніх квартирах упродовж двох років «розважалися фашистські гади зі своїми підстилками». Після визволення Києва від німецьких окупантів славною Червоною армією квартири РОЛІТу перерозподілили заново, і не всім його мешканцям вдалося повернутись у свої довоєнні помешкання. Було дуже підозріло, що кімнату у Єлизавети Петрівни ніхто не відібрав, незважаючи на те, що за площею вона явно перевищувала норми. До того ж, письменниця повернулася в Київ не в 1944-му, як усі письменники, а рік тому, в 1946-му, а кімната на диво терпляче чекала на неї майже з усіма її скромними пожитками і розкішною бібліотекою.

Клавка механічно, оком старої дівки окинула помешкання Єлизавети Петрівни: тут панував суботній бездоганний порядок. Вона поставила сумочку на табуретку біля входу, а сама побігла помити руки до ванни: інакше Єлизавета Петрівна її не пускала до свого трофейного «Ремінгтончика».

Умостившись на стільці перед письмовим столом Прохорової, Клавка звернула увагу, що друкарська машинка була заправлена новою стрічкою (невидана розкіш!), поряд, як завжди, стояв невеличкий стосик жовтого паперу і нова (нова!) копірка.

— Звідки стрічечка? — жартома спитала вона, трішки осмілівши після щасливої розв’язки із запізненням.

— Звідки-звідки? — повторила письменниця і, скрививши губи посмішкою, додала: — З Євбазу, вєстімо!

Клавка розсміялася своїм безтурботним сміхом, який так любила Прохорова.

На столі, ліворуч від друкарської машинки, ближче до вікна лежав рукопис дитячих віршиків. Сторінок було небагато, отже, це добірочка для журналу «Барвінок». За короткий період співпраці з Єлизаветою Петрівною Клавка навчилася вгадувати за почерком настрій письменниці та її самопочуття. З першої ж сторінки вона зрозуміла, що віршики писалися вночі не за письмовим столом, а у ліжку: папір був прим’ятий, рядки нерівні, скошені донизу, а букви скидалися на потворних жабенят.

Єлизавета Петрівна сідала за «халтурку» (так вона називала написання дитячих віршиків), коли потрібні були «швидкі гроші». Вона складала їх швидко, неначе лузала насіння, записувала відразу на чистовик акуратним почерком, практично без правок і з усіма розділовими знаками. Дитячі віршики регулярно «годували» письменницю, але Прохорова не виявляла до них жодної вдячності, адже «народжена вона була не для них, а для Сталінської премії», — так після доброї чарчини любила пожартувати вона.

Клавка енергійно, так, як це подобалось Єлизаветі Петрівні, взялася за передрук. Кинувши погляд на стосик списаного паперу, вона зробила висновок, що впорається з цим обсягом роботи досить швидко.

Єлизавета Петрівна сиділа у своєму улюбленому кріслі, закутавшись у плед, м’яла в руках папіроску (палила вона завжди в кватирку, щоб не засмерджувати кімнату) і, втупившись у верхні полиці книжкового стелажа, думала про щось своє.

Не встигла Клавка театрально підняти руки над машинкою, подібно до піаніста, чиї пальці, як яструби, завмирають над клавішами за мить до початку гри, як за стіною почувся дитячий вереск, більше схожий на загрозливе ревіння «Мессершміта». Це прокинувся синок письменника Глухенького.

— Готовність номер один! — пожартувала Прохорова, щоправда, якось «в’ялувато».

Клавка любила це слово, що вважалося у вузьких письменницьких колах «сосюринським»: воно, звичайно, не входило до офіційних словників, проте точно відображало суть критика, який не раз надиктовував їй рецензії, в тому числі і ту сумнозвісну кляузу на Сосюру. Власне, тоді Володимир Миколайович і написав свою знамениту епіграму на того писаку, яка тепер ходила в письменницьких колах як фольклор:

Клавка стрепенулася від спогадів: Єлизавета Петрівна зайшлася сміхом-кашлем:

— Засікаємо час: десять, дев’ять, вісім, сім, шість…

Рівно на числі «нуль» двері до кімнати письменниці розчахнулися навстіж, грюкнули мідною ручкою об стінку, збили черговий шматочок штукатурки, і на порозі з’явився трирічний малюк із ранковим рум’янцем на щічках після солодкого сну і «наспаним» рубчиком від подушки.

— Сдохні, фашистскій гад! — верескнув він і націлив на Єлизавету Петрівну батькову дерев’яну милицю, уявляючи собі, очевидно, що тримає в руках ППШ. — Та-та-та-та! — застрочив він, однак не втримав заважку для нього «зброю», і та гупнула об підлогу.

Єлизавета Петрівна дуже правдоподібно відкинула голову назад і трохи вбік, смішно висолопивши язика, неначе поцілена автоматною чергою.

У цю хвилину в кімнату вбігла розпатлана жінка. На красивому й молодому, але втомленому обличчі також закарбувалися сліди безсонної ночі.

— Ой, вибачте, будь ласка, Єлизавето Петрівно, ради бога вибачте!

І до сина:

— Скільки разів я тобі казала: не можна стріляти в людей, тим більше в Єлизавету Петрівну!

— Ой, вибач, бубласка! — від усього серця вибачився хлопчик і знехотя поволочив ноги до виходу з кімнати, куди його тягнула за руку Олечка, дружина поета-фронтовика Івана Порфировича Глухенького.

На порозі хлопчик встиг спитати у Єлизавети Петрівни:

— А ти мені вілшик написала?

— Аякже! — кивнула та. — Написала. Але я тобі не зможу його прочитати.

— А чому? — з непідробним жалем у голосі спитав той.

— Ти ж мене щойно вбив!

У мозку хлопчика запрацювали логічні причинно-наслідкові зв’язки. Це було написано на його обличчі.

— Ні, я тебе не вбив! — нарешті невпевнено сказав він.

— Як це не вбив? У мене є свідки! — Єлизавета Петрівна обвела рукою присутніх.

Хлопчик продовжував аналізувати ситуацію і нарешті цілком щиро вимовив:

— Вибач, бубласка, я більше так не буду!

— Дивись мені! Ну гаразд, приходь до мене сьогодні на вечірні читання!

— Плийду, — зрадів хлопчик, і мамина рука витягла його до коридору. За вже зачиненими дверима він похвалився мамі новиною, неначе та сама її не чула:

— А я плийду до Лізи на вечілні читання!

У відповідь почулося строге:

— Максюшо, до старших треба звертатися на «ви», скільки разів я тебе вчила!

— Ой, вибач, бубласка! — знову щиросердо вигукнув він.

— Цсс! Тихо! Тата розбудиш! Він не спав усю ніч!

Клавка озирнулася на Єлизавету Петрівну. Та, відкопиливши нижню губу, замислено дивилась у вікно.

— Івана Порфировича знову мучили нічні видіння?

Письменниця кивнула.

— І що він кричав цієї ночі?

— Те саме, що ти почула від малого Максимчика. Слово в слово.

— Саме тому ви не спали?

Та кивнула.

Клавка вказала поглядом на купку дитячих віршів:

— Це результат безсонної ночі?

Письменниця знову кивнула і скривила посмішку.

— Ну, от бачите, є щось позитивне в безсонні! — спробувала перевести на жарт Клавка.

Єлизавета Петрівна ще раз мовчки ствердно хитнула головою.

— Що там чути у Спілці? — запитала вона, не відриваючи погляду від крислатого клену за вікном.

Це було ритуальне запитання. Клавка працювала секретаркою у Спілці письменників, тому знала всі, ну, якщо не всі, то майже всі письменницькі новини. Вечорами і на вихідні вона підробляла у Єлизавети Петрівни «на дому». Але часом Клавці здавалося, що та кличе її до себе не задля друкування, а щоб бути в курсі всіх спілчанських новин. Та й справді: навіщо їй машиністка? Вона й сама непогано друкує: усю війну пропрацювала штабною друкаркою! А от новин у секретарки Спілки письменників Радянської України Клавдії Блажкевич завжди було хоч відбавляй! У спілчанській приймальні на машиністку не звертали ніякогісінької уваги, вона була «порожнім місцем», і в такий спосіб дуже зручно було отримувати новини з перших вуст. А кому ж їх переповідати? Не спілчанській же прибиральниці, яка тільки те й знає, що, підібравши черговий письменницький недопалок, нарікати: «Зачєм ето дєлать?» Не Овсяннікову ж — спілчанському водієві, який аж зі шкіри пнеться, щоб підслухати, про що говорить начальство, яке в машині не таке балакуче, як перед Клавкою. Тому він і «підбиває клинці» до секретарки. Але вона давно вже зрозуміла, що для водіїв Спілка — це не робота, а спецзавдання. Ясно, що начальство також про це здогадується і тому поводиться з шоферами вкрай обережно. Овсянніков по десять разів на день намагався зазирнути до приймальні і дешевими штучками її, Клавку, розговорити, викликати на відвертість. Але вона була «навчена»: донька ворога народу як-не-як.

То з ким же ще їй, Клавці, обмінюватися новинами, як не з Єлизаветою Петрівною! З цієї кімнати будинку РОЛІТу по вулиці Леніна, 68 жодна таємниця не вилетить — Клавка в цьому вже переконалася.

— Найголовніша новина, Єлизавето Петрівно… — і вона зробила урочисту паузу: — В кулуарах ходять розмови, що будуватимуть іще один будинок для письменників — на Червоноармійській…

Письменниця уважно подивилася на машиністку, яка чекала на відповідну реакцію. Принаймні на «Та невже!».

Проте Єлизавета Петрівна відреагувала досить байдуже:

— На жаль, мене це ніяк не стосується.

— Як не стосується? Це стосується всіх! Це ж майже безпрограшна лотерея! Можете поставити перед Спілкою питання про покращення своїх житлових умов!

— А що мені покращувати? У мене ж тут, у порівнянні з іншими, просто рай! Велика кімната, третій поверх, вікно виходить на скверик, обіцяють запустити там фонтанчик, який до війни і за німців працював. Шикарний клен готується до осені — і все в моєму вікні! Хіба не щастя? Он Стельмах — живе майже в підвалі, на першому поверсі в маленькій темній кімнатці. Мені гріх скаржитись. А Вишеславські… У них взагалі абсурдна ситуація. Одна їхня кімната належить до квартири № 1, де живе Стельмах, а друга — до квартири № 2, де живе Вільховий.

— А як це так сталося? — поцікавилася Клавка у старожилки РОЛІТу.

— Як-як? Та так… До війни у квартирі № 1 жила сім’я Аврома Вевюрка^[2] — був такий відомий єврейський драматург… До речі, на їдиш це слово, як і в українській, означає вивірку. І сам він по життю був як вивірка. Крутився, як білка в колесі… І, здається, навіть колись друкувався під псевдонімом Бєлка. Між іншим, Вевюрко дуже цікаво писав про хасидський побут. У мене десь є його книга «Брильянт». — Єлизавета Петрівна, крекчучи, встала з крісла, підійшла до стелажа, задерла голову вгору, щось вишукуючи поглядом серед запилюжених книжок на верхніх полицях, а потім, махнувши рукою, мовляв, не дістану, продовжила: — Це п’єса. Більш відома під назвою «137 будинків для дітей», була надзвичайно популярною на початку тридцятих. Смішна. Головний герой — щось середнє між Остапом Бендером і Хлестаковим. Він хасид, з Умані, мабуть.

— Ні, Єлизавето Петрівно, він не з Умані. Я нещодавно складала архів, — він із Калуша.

— Невже? Не знала, що там жили хасиди… ага, про що це я?

— Про квартиру Вишеславських.

— Ага. Так от, Вевюрко помер у 1935-му…

Вона затнулася. Подивилась на Клавку й уточнила:

— Він від серцевого нападу помер… Залишилася вдова — Естер, дуже освічена і надзвичайно ефектна жінка. Перекладала з німецької на їдиш. То Вевюрки жили в двокімнатній квартирі № 1 РОЛІТу. Після евакуації Естер спершу повернулася в неї, але рік тому вийшла заміж і виїхала до свого нового чоловіка в Ригу. А вона дружила з Вишеславськими, ті якраз тулилися в одній кімнатці квартири № 2, де ще жив Вільховий. Тож Естер, звільняючи свою квартиру, придумала план, достойний Остапа Бендера: Льоня Вишеславський пробиває стіну між квартирами № 1 і № 2, і так квартира № 1 з двокімнатної перетворюється на однокімнатну, туди селять Михайла Стельмаха. А Вишеславські тепер мають не одну кімнату, а дві.

— І що, їм за це нічого не було? — здивувалася Клавка.

Прохорова захрипіла сміхом:

— Дівчинко, РОЛІТ — це як монастир, тільки письменницький, а Спілка — це свого роду каста. Письменники не дуже-то дають стороннім пхати свого носа в їхні справи. Ясно, що у Спілці про все знали. Але Вишеславських люблять. То й заплющили очі на самозахват. — І вона відстовбурчила нижню губу. — То що там про новий будинок на Червоноармійській?

— Планується. Але то ще дуже далекі плани. Ясно, Єлизавето Петрівно, вам там нічого не світить, туди переїдуть… — Клавка затнулася, не хотячи зачепити письменницькі амбіції Прохорової, — ну, люди з гучнішими іменами…

Єлизавета Петрівна не подала й знаку. Клавка продовжувала:

— Почнеться рух. Одні квартири звільнятимуться, туди переїжджатимуть нові мешканці. І ви можете під цей галас з’їхати від Глухеньких…

Єлизавета Петрівна насупилася:

— А що Глухенькі? Чим вони тобі не вгодили?

— Ой, Єлизавето Петрівно! Я ж не сліпа! І не глуха! Іван Порфирович — людина, — вона притишила голос, — трохи неспокійна… Вам буває часом дуже важко зосередитися на творчій праці…

Єлизавета Петрівна закопилила губу.

— Якби ви знали, скільки заяв від письменників падають на стіл відповідального секретаря! Як рясний дощ! Дивишся — у всіх нестерпні умови праці! І у великих, і у графоманів! Тільки вашої заяви там нема! Напишіть! Нічого вам не відпаде!

— Клавусю, люба, ну як ви можете таке говорити! Глухенький — бойовий офіцер! Людина, покалічена війною! Він бачив смерть. Він заподіював смерть… Ви навіть не уявляєте, як йому з цим жити…

— Так він же фашистів убивав!

— Це теж люди.

— Фашисти — люди? Ой, Єлизавето Петрівно! Щось ви неправильно говорите! Я цього не чула! — і Клавка демонстративно затиснула собі вуха двома вказівними пальцями.

Вона завжди так робила, аби зупинити небезпечні розмови Прохорової, на які ту немов нечистий підбивав. А вона, Клавка, як ніхто, добре знала, до чого це може призвести. Хоч, за великим рахунком, письменниця мала рацію. Глухенького можна тільки пожаліти. Колись на дні народження у Єлизавети Петрівни в цій же кімнаті за святковим столом Клавка сиділа поруч Івана Порфировича, а той, добряче хильнувши, витягнув з нагрудної кишені зім’яту фотокартку і став тицяти їй під носа. Це було старе німецьке фото, на ньому була білява дівчинка з косичками в мереживному платтячку і щокатий хлопчик у подовжених шортах із шлеєчками. «От скажи мені, на хріна я його вбив? — Глухенький дихав на неї, як Змій Горинич, гарячим духом самогону. Картка тряслася в його руках. — От на хріна? Хіба ця смерть щось змінила? Це якось вплинуло на хід світової революції? Ні хріна! А тепер ці діти живуть без батька, а я щоночі бачу його голубі спокійні очі. Спокійні-преспокійні. І ці очі мене просто вивертають навиворіт!..»

…Прохорова і Клавка перейшли на шепіт.

— Єлизавето Петрівно, я вам дурного не раджу. Попросіть не за себе, а за нього, мовляв, йому потрібна окрема квартира.

— Ну то й що? Подумай сама: якщо Глухенький з’їде, то підселять мені якогось гебешника. У мене тут і без того завелика площа як на одну людину. Рятує те, що я колишня пепеже^[3] з «кам’яною стіною» за спиною.

— Єлизавето Петрівно, навіщо ви так про себе? Ви ж герой! Ви — фронтовичка! У вас же «Червона зірка»! І купа медалей.

— Ти друкуй, друкуй! — іронічно обірвала її Прохорова.

Клавка ображено шморгнула носом і приступила до друкування.

Вона робила все автоматично, а сама думала про своє. І чого їй приспічило намовляти Прохорову? Що їй від того? Єлизаветі дуже зручно тут жити. Кімната майже в півтора раза більша від тої, що у Глухеньких, прислуга під рукою… Стоп! А порожня кімната? Зараз когось підселять туди — тоді Прохоровій з її нервами хіба що в зашморг! Але ж можна попросити, щоб цю маленьку кімнатку віддали герою війни Глухенькому!..

— Послухайте! — вигукнула Клавка і водночас почула «Дивись-но сюди!» Прохорової. Жінки розсміялися. Таке трапляється в них не вперше. І Клавка могла дати голову на відсіч, що їх навідала одна й та сама ідея.

— Ти про маленьку кімнатку? — крізь сміх запитала Єлизавета Петрівна.

— Ага!

— Так, я напишу заяву за Глухенького. Щоб йому віддали цю кімнатку. Сам він цього не зробить. Надто гордий.

— Та ні, — не перестаючи сміятися, пошепки заперечила Клавка. — Не гордий. Просто він з усім начальством пересварився. Та й не один раз.

Жінки захихотіли. Клавка говорила і при цьому не переставала друкувати. Прохорова в такі хвилини милувалася своєю секретаркою з її талантом робити кілька несумісних справ одночасно.

А Клавка насолоджувалася можливістю провести ранок вихідного дня у Єлизавети Петрівни, у будинку, де все було не так, як у світі назовні — суворому й невблаганному. Це, по суті, був навіть не будинок, а «письменницьке село», де жили милі, начитані, інтелігентні люди, не те що в неї вдома у «підземеллі» — в напівпідвальному поверсі будинку по вулиці Чкалова, 45-в!

Там Клавка народилася 26 років тому, але трьома поверхами вище. Блажкевичам тоді належала майже половина поверху. Однак події тридцять сьомого, про які Клавка забороняла собі навіть згадувати, відібрали у неї спершу батька, одного з провідних інженерів «Ленінської кузні», а згодом і матір, лишивши доньку на руках бабусі та дідуся. Тоді ж і понизився їхній житловий статус від панських апартаментів до напівпідвальної кімнатки, слава богу, в цьому самому будинку і з виходом на сонячний бік.

Під час війни Клавка з дідусем і бабусею виїхала в евакуацію в Ташкент, але повернулася звідти сама: старенькі залишилися назавжди в розпеченій землі «города хлебного».

Люди, які в 1937-му вселилися в квартиру Блажкевичів на третьому поверсі, трохи затрималися з поверненням з евакуації. Скориставшись цим, Клавка якось уночі разом з дядь-Гаврилом перетягнула старі батьківські меблі до себе вниз.

Дядь-Гаврило був її сусідом по комуналці — він жив через стінку у вузькій, як пенал («як гроб», за його словами), кімнаті, по суті, комірчині. Єдине, що відрізняло її від труни, — це вікно, теж на сонячний бік. З вікна було видно підворіття сусіднього будинку, що виходило на вулицю Чапаєва, і дядь-Гаврило вів облік тих, хто проходив через прохідний двір — з вулиці Чкалова на вулицю Чапаєва. Саме так він убивав час: повернувшись із фронту без однієї ноги і з «душею, порваною, як баян» (так любив він казати про себе), він не бачив ніякого сенсу в житті.

Ще однією Клавчиною сусідкою по квартирі була Емма Германівна — сліпа пенсіонерка. Її спіткала та сама доля, що й Клавчину родину, — її також переселили з четвертого поверху в напівпідвал. Але це сталося набагато раніше, ніж з Блажкевичами, — ще в двадцяті роки: буржуазні замашки мамзель Бруслевської, колишньої вихованки Інституту благородних дівиць і випускниці Вищих жіночих курсів, ніяк не відповідали революційним віянням молодої країни Рад.

Оскільки будинок 45-в стояв на схилі, то одна частина квартир виходила, за словами Емми Германівни, «на світ божий», решта упиралися вікнами в схили Афанасіївського яру.^[4] Вікна кімнати мадам Бруслевської дивилися на гнітючу на вигляд стіну в підворітті. Але цю кімнату вона вибрала собі сама, оскільки в ній поміщався рояль, за яким вона давала до війни приватні уроки музики.

Усього на їхньому напівпідвальному поверсі значилося п’ять квартиронаймачів: у трьох однокімнатних помешканнях — Клавка, Емма Германівна і «дядь-Гаврило», а у двох двокімнатних — Вінницькі і Бронштейни.

Найсонячнішою в квартирі була кухня: вона розташовувалася на куті будинку, її два вікна виходили на південь і на захід. Це був не лише найсвітліший на поверсі, а й найтепліший простір. На кухні стояла одна плита, яку розпалювали дровами рідко, переважно для господарських потреб (наприклад, коли виварювали білизну), а от готували їсти на кухні лише Клавка або дядь-Гаврило, у них на трьох (включно з Еммою Германівною) був один примус, завжди в ідеальному (завдяки дружбі Клавки з майстром Яшею-«керосінщиком») стані. Решта сусідів за допомогою перегородок (спроектованих і зведених дядь-Гаврилом) зробили собі маленькі «передбанники», там і стояли їхні примуси. З тих маленьких кацебірок нерідко долинали запаморочливі запахи курячих бульйонів і риби-фіш. У тому, що сімейства Вінницьких і Бронштейнів не готували на спільній кухні, було щось дуже гуманне: вони не хотіли демонструвати свою заможність перед сусідами-голодранцями. Хоча, напевно, і побоювалися їх трохи: хто його зна’, що спаде на думку дядь-Гаврилу, він такий, що може й плюнути у сусідську каструлю.

Тож так виходило, що кухня була «спільною вітальнею» для Клавки, дядь-Гаврила й Емми Германівни, де вони часто разом товклися, за винятком тих годин, коли там бавилися діти Вінницьких і Бронштейнів.

Удома на Клавку чекали дядь-Гаврило без ноги і сліпа Емма Германівна.

Зате тут, у Єлизавети Петрівни, завжди була або тепла компанія, або смачна вечеря «в складчину», або інтрига, або цікава розмова, або все разом узяте…

Ось і зараз до неї зайшов Іван Порфирович, і вони з Прохоровою «крутили» його щойно написаний вірш у пошуках незатертої рими.

Дивна ця Прохорова. На перший погляд, дуже зрозуміла. В її манері поведінки було щось від Клавчиної бабусі: якась провокативна різкість у судженнях, якесь непманівське ставлення до побуту. Це й насторожувало Клавку: не могла вона бути такою! Не могла — й годі! Єлизавета Петрівна мала зразкове походження, про яке тільки міг мріяти будівник соціалізму, — пролетарське, не те, що Клавка — з «гнилої» технічної інтелігенції. А Прохорова не просто з робітничого класу, а з пролетарської династії. З її автобіографії Клавка знала, що вона ще підлітком працювала на заводі «Більшовик», а її батько на початку ХХ століття очолював знаменитий марксистський гурток «Союз за визволення робітничого класу».

Єлизавета Петрівна була членом ВКП(б)У і фронтовичкою, вона повернулася в Київ рік тому, у 1946-му, з орденом та медалями. В її особовій справі записано, що вона була членом репатріаційної комісії, яка займалася переміщенням співвітчизників, котрі опинились у Німеччині з тих чи інших причин, на батьківщину.

Стоп, а скільки їй років? Клавка напружила пам’ять. Прохорова 1910 року народження, отже, зараз, в 1947-му, їй тридцять сім…

У коридорі задзвенів телефон. Прохорова підскочила на місці, а тоді прожогом кинулася до нього. За кілька хвилин повернулася з рум’янцем на обличчі (де й поділися наслідки безсонної ночі):

— Так, Ваню і Клавочко, на сьогодні все, зараз по мене заїдуть…

Клавка за короткими незакінченими фразами Єлизавети Петрівни — на кшталт «пепеже», «мій генерал», «мій гріх» тощо — здогадувалася, що та мала на фронті тривалий і, судячи з усього, міцний зв’язок з мужчиною і що він, цей роман, після війни продовжувався, однак у засекреченій формі. У продуктовій шафці Єлизавети Петрівни завжди були запаси тушонки, горілки, шоколаду. І їх походження неважко було визначити по армійських етикетках.

Клавка ні разу ще не бачила «генерала» Єлизавети Петрівни, хоча за бажання могла підстерегти його. Але їй завжди щось перебивало. То гордість, а то звичайні побутові дрібниці: наприклад, сьогодні був базарний день, треба було встигнути трохи скупитися. Не стирчати ж їй тут, під під’їздом, як спілчанський водій під приймальнею.

Розділ 2

Клавка вийшла з під’їзду, зробила великий ковток прозорого повітря вулиці Тимофіївської^[5] і помчала по Чкалова вниз, до Євбазу.^[6]

Зазвичай по суботах після відвідин Єлизавети Петрівни вона йшла туди з «чарівним конвертиком», де був її скромний, проте стабільний заробіток, і купувала три пиріжки з горохом — один собі, один дядь-Гаврилу і один — Еммі Германівні, яка віддано дожидалася її на табуреточці в кухні, втупивши незрячий погляд у вікно.

Євбаз кипів, як густий борщ у каструлі. Прогулянка по ньому заміняла Клавці денний кіносеанс. Окрім необхідних у щоденному побуті речей, тут продавали багато «буржуазного непотребу». Ох, як вона любила ці витребеньки, які ніколи не згодяться в господарстві справжнього будівника соціалізму! Вона починала огляд базарних рядів з кінця і човгала своїми зношеними черевиками аж до їх початку. Не вона сунула вздовж нерівних, хаотично вилаштуваних рядів — це вони перед нею рухалися безкінечним різнобарвним конвеєром. Час від часу вона поглядом його зупиняла: коли в очі впадало щось симпатичне чи незрозуміле, що гачком зачіпало її увагу, вона зупинялась і могла довго стояти й розглядати річ, крутити її в руках, спілкуватися з нею і мріяти, що, коли в неї будуть гроші, вона обов’язково витрачатиме їх на такий непотріб. Ось, скажімо, настільна лампа у вигляді папуги-какаду. Кому вона зараз може здатися? Тут хоч би наїстися. Невже хтось спокуситься нею? Клавка перевернула лампу і побачила, що річ трофейна, з Німеччини, і дуже непрактична: ця прекрасна потвора займає піввалізи, це ж скільки маленьких фарфорових фігурок пастушків і пастушок можна було б замість неї привезти! А мереживних серветок чи фіранок, виплетених дбайливими руками бездоганних німецьких господинь? Іще більше!

«Конвеєр» рухався далі: біноклі, калейдоскопи, морські мушлі, грамофон, кришталеві вази та попільнички, нікельований самовар, мідні та срібні підсвічники, карафка з червоного скла, сифон для газованої води, статуетки з бронзи й мармуру, вазочки і шкатулки з оніксу, ляльки-японки в кімоно, важке чорнильне приладдя, синя скляна пляшечка з пульверизатором для одеколону, альбом для фотографій у шкіряній обкладинці, копилки-скарбнички, мідні ручки від дверей та вікон, старі листівки. Словом, мотлох, або, як кажуть на Євбазі, хлам. Була б її воля — загребла б усе, не торгуючись, усі ці речі! І сиділа б вечорами, обмацувала їх руками, пожирала очима, нюхала їх, спала б із ними.

Але після минулорічного голоду і холоду рука не піднімалася купувати щось неїстівне і «невдягальне». Аж згадувати моторошно… Клавка працювала секретаркою у Спілці ще з 1944 року, коли СПРУ переїхала з Харкова в Київ, спершу на посаді машиністки з окладом 350 карбованців, а згодом — на посаді секретаря з окладом 400 карбованців. Таку саму зарплату, наприклад, отримував бухгалтер (не головний, у того був оклад аж 900 крб.). Жити можна. Та й із Максимом Тадейовичем завжди було затишно. Але в листопаді 1946-го прийшло нове керівництво, і її делікатно попросили звільнитися за власним бажанням, щоправда, з виплатою компенсації за 24 дні невикористаної профвідпустки. Ясно, що кожен керівник хоче мати біля себе «свою людину», Клавка не ображалася. Але, як на зло, саме зима 1946–1947 років виявилася страшенно голодною і холодною. Виживали, як могли: дядь-Гаврило попервах підстрілював з рогатки голубів і горобців, Емма Германівна своїми музикальними пальчиками общипувала їх, а Клавка варила з них бульйон. Але скоро таких умільців, як дядь-Гаврило, побільшало: основну конкуренцію становила шпана з Євбазу, тож скоро в окрузі Афанасіївського яру зникли всі птахи.

Клавка в розпачі піддалася на умовляння Емми Германівни сходити до батюшки Євлампія в стару церквушку на Володимирській гірці. Піп був відомий тим, що під час німецької окупації тричі на день посилав прокляття на адресу сатани Сталіна і всього більшовицького кодла, а після визволення Києва став проклинати сатану Гітлера та його виплодків. Взагалі Емма Германівна була ревною католичкою, проте, коли треба було щось попросити у Бога, йшла до цього Євлампія, який славився також своїми екзорцистськими сеансами й особливими відносинами з потойбічним світом. Клавка як переконана атеїстка навіть чути про це не хотіла, але в критичний момент, можливо, у стані якогось запаморочення від голоду й холоду, таки склала компанію сліпій сусідці. Вони з грудкою воску — це все, що вони мали і могли пожертвувати на церкву, — прийшли до батюшки Євлампія, той хвилин десять перешіптувався з Еммою Германівною, після чого вона імпульсивно схопила за руку Клавку і сказала, що їм треба обов’язково потрапити в київські печери і помолитися святому Антонію, який повертає загублені речі, тож поверне і втрачену роботу. Зимову дорогу пішки до Печерської Лаври сліпа жінка витримала мужньо. В самі печери вони не потрапили, але Емма ревно молилася при вході до них. Біля колодязя з «цілющою водою» її впізнало кілька ченців. Це були досить міцні хлопці в темних рясах — як виявилося, вона колись вчила їх хоровому співу. Так Емма з Клавкою опинилися на монастирському обіді з гарячим капусняком і сухарями з чорного хліба, під час якого з’ясувалося, що в церковній традиції святих Антоніїв кілька, і той, що повертає загублене, — це зовсім інший, не з Печерської Лаври. Клавка тільки посміялася, проте Емму Германівну, здавалося, це зовсім не збентежило. Трохи перепочивши, вони вирушили в довгу путь назад. Повернувши від Володимирської на Велику Підвальну чи то пак на Ворошилова,^[7] вони зустріли під будинком Спілки письменників обожнюваного Клавкою Малишка, якому вона не раз надурняк передруковувала вірші. Андрій Самійлович кинувся до неї, як до рідної, і повідомив, що її розшукує Олександр Євдокимович,^[8] оскільки Спілці терміново потрібна секретарка, і не просто секретарка, а саме вона.

Клавка не вірила своїм вухам. Її атеїстична натура, що всіляко пручалася церковному мракобіссю, ніяк не могла змиритись із тим, що молитва католички мадам Бруслевської до «не того» святого Антонія за посередництва православного попа подіяла, та ще й так швидко…

Виявляється, секретарка, яка прийшла була на Клавчине місце, оскандалилася своїми граматичними помилками й задерикуватим характером, тож її, Клавку, і попросили повернутися. Насправді, ініціатива повернути на секретарське місце саме її належала Андрієві Самійловичу, який практично вів спілчанські справи з листопада по січень, оскільки Олександр Євдокимович увесь час був то на лікуванні, то у відрядженнях. Але й він не заперечував проти Клавчиної кандидатури.

Вона вийшла на роботу у Спілку в лютому, і це було неймовірне щастя: на Ворошилова, 3 були печі, а до печей були дрова! Там вона могла погрітися! До того ж, часом їй перепадала навіть склянка чаю з сахарином від начальства.

В один із перших робочих днів вона познайомилася з Єлизаветою Петрівною, що якраз повернулася з фронту і прийшла до Спілки владнати житлові справи. Клавка пам’ятає, як та стояла посеред приймальні, ніби королева з якоїсь соціалістичної казки (що їх, до речі, сама й писала): в формі, погонах, з орденом і медалями на грудях… А головне — в лискучих армійських чоботях. Клавка зиркнула на них і уявила, як же має бути тепло ногам цієї ефектної жінки, — й автоматично її пальці в старих черевиках скоцюрбилися від холоду. Клавка підвела очі вгору від чобіт і здригнулася, наштовхнувшись на прискіпливий погляд письменниці, тоді з переляку різко опустила голову, втупилась у клавіатуру машинки й енергійно забарабанила по клавішах. Додрукувавши сторінку, вона вже була намірилась вийняти її, однак Єлизавета Петрівна виявилася спритнішою: професійним рухом крутнула коліщатко для подачі паперу, витягла аркуш і уважно пробігла очима текст. Потім глянула на оригінал — то були каракулі на листочку зі шкільного зошита в клітинку — і розсміялась: «О, я бачу, у Спілці друкарки грамотніші за письменників! Дожилися!»

— Лізко, — шепнув їй на вухо Андрій Самійлович, який тут опинився так само несподівано, як і тоді — на зимовій вулиці з «благою вістю» для Клавки. — Цс-с! — і, підморгнувши своїм «монгольським» оком, легким порухом голови показав кудись убік.

Єлизавета Петрівна озирнулась: Микола Савелійович Середяк, автор тексту, стояв до неї спиною, але по його вухах було видно, що він усе почув: вони горіли, як першотравневі транспаранти. Клавка, що стала свідком цієї сцени, посміхнулась, її усміх підхопили Андрій Самійлович і Єлизавета Петрівна. Так вони й здружилися.

…Клавка впіймала себе на тому, що вже хвилин зо п’ять стоїть на одному місці, втупившись у стару будку чистильниці взуття на розі Євбазу та бульвару Шевченка. Стара гречанка (справжнє її ім’я ніхто не знав, її так і кликали — «Гречанка») чистила черевики й чоботи перехожим, торгувала ваксою, щітками, підківками на чоботи і шнурками для черевиків. Чистильниця, здається, вже давно терпляче очікувала, коли нарешті Клавка пробудиться зі сну і простягне свій потертий черевик на чищення. Загалом Клавка користалася цими послугами нечасто, тільки коли треба було перед якоюсь подією надати більш-менш пристойного вигляду її розношеному взуттю: Гречанка вміла будь-які старі-престарі шкари загримувати під майже нові, і в такому стані вони могли протриматись до двох днів.

Зараз у Клавки потреби в оновленні взуття не було, здається, ніяких урочистих подій не передбачалося, однак після довгого зорового контакту з чистильницею вона як інтелігентна дівчина відчула себе зобов’язаною привести в порядок черевики й поставила ногу на дерев’яну колодку. Гречанка була знаменита не лише як «взуттєва чаклунка», а й як «центральне бюро довідок»: вона знала все на світі, а особливо те, що діялося на Євбазі й навколо нього, а її улюбленими сюжетами були всілякі «страшилки».

Саме від неї Клавка почула «чорну» історію про те, як під час окупації, дуже голодної зими 1942–1943-го, один чоловік, що переніс складну операцію, став підозріло швидко одужувати, а його рана заростала мало не на очах. Лікар (а він був німець) поцікавився, де той харчується. Чоловік сказав — на Євбазі, у тітки, яка готує дуже смачні котлетки. «Ану принесіть мені таку котлетку!» Коли німець здав виріб на аналіз, то виявилося, що він з людського м’яса.

«Ну як ви можете такі дурниці розповідати! — обурилася Клавка, почувши цю байку з уст Гречанки. — Жодна лабораторія в світі не розпізнає таке, тим більше під час війни та розрухи!» Клавка як свідома комсомолка ненавиділа не лише церковне, а й побутове мракобісся.

Гречанка ніскільки не збентежилася. Вона й сама, мабуть, не вірила в те, що розповідала. Для неї головним було дискредитувати тьотю Фросю, яка торгувала котлетками неподалік від неї. Власне, в своїх оповідях вона й натякала на ту. Десь колись вони побили горшки між собою.

Після Клавчиного зауваження Гречанка стенула плечима: «Звідкіля мені знати? — і, невинно кліпаючи, розвела руками. — За що купила — за те продаю!»

Тепер щоразу, чистячи у Гречанки черевики, Клавка з огидою згадувала ті котлетки з людського м’яса. Після тієї історії вона хотіла була відмовитися від послуг чистильниці і переметнутися до ассирійців. То були дивні смагляві люди, що називалися чужими східними іменами і розмовляли між собою незрозумілою мовою. Вони тримали свої чоботарні — розсувні рундучки — на перехрестях центральних київських вулиць. Часом вона забігала до них по дорозі на роботу. Але для цього треба було зробити добрячий гак, крім того, у будці міг уже сидіти клієнт, а в будні у Клавки не було багато вільного часу, тому їй зручніше було робити це на вихідних, які вона зазвичай проводила або у своєму улюбленому письменницькому «селі» — РОЛІТі,— або у своєму улюбленому «театрі» — на Євбазі. Тож і виходило, що вона частіше користувалася послугами євбазівської чистильниці. Та й, чесно кажучи, краще за неї ніхто не приводив взуття в порядок, принаймні жіноче.

Гречанка рвучко взялася за роботу. Чомусь сьогодні вона була підозріливо мовчазна. Трохи збентежена цим фактом, Клавка, щоб якось встановити з нею сякий-такий контакт, запитала:

— Ну, що чувати?

Жінка підняла на неї очі, пасмо її чорного, як смола, волосся вибилося з-під вовняної хустки, закривши пів-обличчя, але на цей раз вона не здмухнула його набік, як зазвичай, а опустила голову. Гречанка шморгнула носом, і на кінчик Клавчиного черевика впала велика сльоза.

— Фроська померла… — здавлено проскиглила чистильниця.

Клавка напружила пам’ять:

— Це та, що робила котлетки з людського м’яса?

Гречанка підвела на неї гнівний погляд. Здавалося, її чорні очі пропечуть Клавку наскрізь:

— Ти що слухаєш брудні плітки! Не було такого!

«Отакої!» Дівчина кліпнула й замовкла.

…Клавці треба було трохи скупитись і забігти до Яші, в майстерню примусів. Але по дорозі вона мала перевірити, чи дядь-Гаврило не стирчить біля базарної шпани, яка махлює на картах. Відомий шахрай Рижий зазвичай сидів на землі і тасував три карти — дві чорні й одну червону. Потім кидав на землю всі три і закладався на п’ятдесят карбованців, що ніхто не вгадає, де червона масть. Дядь-Гаврило підігравав йому, «вгадуючи», де карта. Це під’юджувало роззяв, які юрмилися навкруг, і вони куплялися на легкі гроші. Коли ж вони вступали в гру зі своєю п’ятдесяткою, Рижий вправно ховав червону карту в рукав, непомітно міняючи її на чорну. Природно, що роззяви програвали. Добре, коли все обходилося без жертв. А часом перепадало всім, в тому числі дядь-Гаврилові. Він на своєму дерев’яному протезі далеко забігти не міг, тому й ставав легкою здобиччю обдурених гравців. Клавці не раз доводилося забирати його з міліції або виходжувати після побоїв.

Тому, буваючи на Євбазі, вона намагалася вистежити, чи не валандається десь тут дядь-Гаврило. Їй легше було перестрахуватися, ніж потім мати додатковий клопіт.

І тут здаля — з того кінця базару, де починалися Арештантські городи,^[9] вона впіймала вухом знайомий перебір на гармошці-трирядці, вслід якому почувся рипучий, але досить звучний голос дядь-Гаврила:

Клавка заспокоїлася: значить, дядь-Гаврило зараз із «самоварами» — інвалідами-фронтовиками без рук і ніг. Він сидить прямо на брудній запилюженій землі, відстібнувши дерев’яний протез, і грає на гармошці. Поряд сидять безногі інваліди — на саморобних візочках з «утюжками», прилаштованими до обрубків рук для пересування. Дядь-Гаврило в порівнянні з ними був здоровим дядьком, тому часто захищав їх, переважно від євбазівської шпани, якщо тій щось свербіло в одному місці. Але це бувало рідко. Зазвичай у кожного була своя територія і вони намагалися не перетинатись. Якщо дядь-Гаврило із «самоварами», значить, він «при ділі» і за нього можна не переживати: вони його там і нагодують, і пригріють, і душу з ним відведуть, виспівуючи свої жалібні куплети. Навколо них тупцятимуть жінки, слухатимуть інвалідів, витираючи сльози кінчиками хусток, і кидатимуть в їхні картузи копійку або якесь яблуко чи бублик.

Клавка купила три пиріжки з горохом, трохи прислухалась до буркотіння у шлунку, взяла ще три — з картоплею і один відразу проковтнула: зазвичай у суботу вона снідала у Єлизавети Петрівни, але цього разу все перебив «покровитель» Прохорової. Жуючи, вона попрямувала до майстерні з ремонту примусів на Степанівській.^[10] До війни її тримав Пінхус Абрамович, або просто «дєдушка Піня». З ним у Клавки було пов’язано багато дитячих спогадів. У неділю мама примушувала батька «піти подихати з дитиноюсвіжим повітрям». Замість парку батько йшов на роботу, на свою «Ленінську кузню», а по дорозі залишав її, Клавку, у «дєдушки Піні». Пінхус Абрамович зі скуйовдженим сивим волоссям, в окулярах з тонкою металевою оправою, у засмальцьованому фартусі, з триденною — вже «м’якою» — сивою щетиною на впалих старечих щоках колупався в старих примусах, прочищав форсунки голкою або помпував насоси. Якщо роботи не було, він ставив дві табуреточки під майстернею — одну високу (для себе), одну маленьку — для Клавки, вони всідалися, і він розповідав їй різні історії про тваринок і комах, що живуть у його майстерні. Колись у нього жила мишка, що розуміла людську мову. Він клав їй шматочок сала і кликав: «Пуся, Пуся!» А вона прибігала і дякувала «І-і-і!». А ще жив павучок на вікні майстерні, який сплів собі з павутинки гойдалку, і в ті рідкісні години, коли зазирало сонце в темну майстерню «дєдушки Піні», вигойдувався, купаючись у сонячних промінчиках.

У суботу майстерня Пінхуса Абрамовича зачинялася: він вдягав чорний костюм, чорні лискучі черевики й гетри на ґудзиках і, опираючись на парасолю, як на ціпок, йшов у синагогу.

Після повернення з евакуації Клавка не застала «дєдушки Піні» у майстерні й подумала, що він поліг у Бабиному яру, але новий власник майстерні Яша сказав, що той наклав на себе руки — повісився у перші дні німецької окупації в тому самому чорному костюмі, лакованих черевиках і гетрах з ґудзиками, виголений, причесаний і в окулярах, що з’їхали на кінчик носа, але так і не впали…

Клавка зайшла в майстерню, там усе лишилося, як і було до війни, включно з обожнюваним нею запахом гасу. Яша віддав Клавці примус Єлизавети Петрівни разом із виготовленою для нього голкою для форсунки. На відміну від Пінхуса Абрамовича, Яша по суботах працював. Це вже було інше покоління євреїв — радянських. Він інколи навіть бравував своїм атеїзмом, жартуючи: «Коли нам, євреям Євбазу, сказали, шо бога нєт, ми зітхнули з полегшенням: нарешті стало можна їсти свинину, адже це так смачно!»

Яша був молодиком приблизно Клавчиного віку, вони вчилися майже одночасно, хоч і в різних школах, однак десь по сусідству і в дитинстві могли перетинатися на шкільних олімпіадах чи спортивних змаганнях, але не пам’ятали одне одного. Яша, повернувшись у Київ з фронту, не застав своїх батьків, вони загинули у Бабиному яру. До «дєдушки Піні» Яша теж ходив у дитинстві, але не по неділях, як Клавка, а серед тижня. Спільні дитячі спогади виробили між Клавкою та Яшею щось на зразок спорідненості.

Клавка обмінялася з власником майстерні нехитрими новинами, забрала полагоджений примус Єлизавети Петрівни і почвалала геть з Євбазу з ледь помітним камінчиком у грудях. Так завжди з нею було після відвідин майстерні: дивлячись на Яшу, вона бачила його старим і самотнім — з розпатланим сивим волоссям, неголеною щетиною на впалих щоках, у засмальцьованому фартусі, в окулярах з металевою оправою…

Клавці ніяк не хотілося йти додому. Вона залюбки прогулялась би по бульвару Шевченка вгору, а потім униз аж до Хрещатика, де працювали німецькі військовополонені, розгрібаючи завали руїн, але шкода було щойно начищених черевиків, тож вона з книжечкою просиділа до смерку в Ботанічному саду біля університету.

Вдома на неї нетерпляче чекали дядь-Гаврило й Емма Германівна. Це була її «названа» сім’я. Пиріжки вичахли, і вона їх розігріла на чавунній сковорідці з пересмаженою соняшниковою олією. Їли маленькими шматочками, ретельно розжовуючи і смакуючи. Дядь-Гаврило виклав і свій заробіток — трійко яєць. Клавка сховала їх у банку, загорнувши у шматочки газети.

Сьогодні була субота, на кухні було тихо і спокійно, Вінницькі і Бронштейни традиційно шанували суботу. Дядь-Гаврило закип’ятив чайник, розлив окріп у емальовані кружки, кинув по кілька крупинок сахарину.

Зараз розімліла від пиріжків з «чаєм» Емма Германівна полине у спогади своєї молодості, дядь-Гаврило закуняє на своєму стільчику, а Клавка думатиме, чи не купити їй німецьку трофейну настільну лампу у вигляді какаду. В ній боротиметься раціональне з ірраціональним, адже на ці гроші можна купити (трохи доклавши) нові черевики або (трошки віднявши) відріз тканини на нову сукню. Але що їй те шмаття? Їй нема перед ким випендрюватися. Кого вона бачить? Дядь-Гаврила вдома, письменників на роботі, а ті — щось на зразок ходячих книжок: з ними може бути нудно, з ними може бути цікаво, але ж із книжкою не одружишся. Їй було двадцять шість, і їй хотілося зустріти сучасного принца: героя війни, «грудь в ордєнах», бажано льотчика, так, щоб лише при погляді на нього «чолка встала». А оскільки таке буває лише у фільмах, то краще купити того папугу, ввімкнути його в розетку, і будуть у неї в кімнаті справжні джунглі! Вона ляже собі в ліжечко, підкладе під спину подушечку з вив’язаною гачком наволочкою в рожевих, жовтих і зелених кольорах — теж німецькою, трофейною, — візьме в руки томик з поезією і читатиме!

— …І от я, гімназистка, з вічним нежитем, — бурмотіла Емма, — від того, що мені не дозволялося ходити по чистій підлозі у взутті, — чую у вітальні постріл: бабах!

Дядь-Гаврило пробудився і заскиглив:

— Еммо Германівно, ну скіки мона! Скіки мона! Я вже не можу цього чути!

Але та незворушно й монотонно продовжувала:

— Я не перелякалася, ні. Ще в мені страху не було. Що з мене взяти? Баришні вісімнадцять років виповнилося. Я підходжу до дверей вітальні, а там збіглися офіцери, і мої батьки, і вся наша прислуга. І всі метушаться, кричать, плачуть. Я зазираю через плече — а він лежить. Півчерепа йому знесло, і мозок — на підлозі, на стінах — всюди…

— Ну, Еммо Германівно, ну шо ви, їй-бо! Ну шо ви за людина! Ну успокойтесь зі своїм кадєтом! — обхопив голову дядь-Гаврило.

А та, незмигно дивлячись у вікно, неначе й не чула сусіда.

— Усюди мозок, мозок, мозок! Оце думаю, а якби я йому не відмовила? Що було б? Я ж любила іншого — Андрюшу: як він співав у церкві! А кадет був зовсім юний, безвусий… Здалося йому, що він закохався в мене. Якби я знала… якби мої батьки знали, що так станеться, чи повели б вони себе інакше?.. Ну, вийшла б я за нього заміж… Ну, були б у мене тепер діти, внуки… Можливо, не була б я сліпа… а то цей мозок… мозок… усюди мозок!..

Дядь-Гаврило хитався на табуретці вперед-назад, не відпускаючи голови.

Вже вкотре повторюється ця сцена в кухні: Емма Германівна розповідає, як у далекій юності молодий кадет зробив їй пропозицію, вона йому відмовила і він покінчив життя самогубством, — а дядь-Гаврило їй вторить своїм скигленням. Але ніхто не підводиться і не йде до себе в кімнату. Це вже як ритуал. Його треба пройти від початку до кінця.

От зараз буде партія дядь-Гаврила:

— Ой, мої кісточки! Ой, мої ніженьки! Ой, мої рученьки! Усьо болить! Болить усьо! Моя бідна голівонька, зараз розірветься! Я такий больний! Я такий больний!

— Гаврюшо, Гаврюшо, ну не треба так, ну потерпи, зараз все пройде! — це вже Емма Германівна, тим самим монотонним тоном, ніби читає молитву.

— Клавко, дай таблєточку! Не можу терпіти!

— Дядь-Гаврило! Таблєточки нема! — сказала Клавка безкомпромісно.

Можна було б і не відповідати. Це ніяк не подіє на старого.

— Потерпи, Гаврюшо, потерпи! — це Емма.

— Нє магу! Ой, нє магу!

Зараз вискочать сусіди. Як правило, першими не витримують Вінницькі:

— Прекратите эти завывания! Дайте отдохнуть после трудовой недели, тунеядцы!

— Клавко, дай таблєточку! — скиглення переходить у підвивання.

— Ароне Мойсейовичу, дайте дядь-Гаврилу анальгінчика, бо не заспокоїться! — гукнула до Вінницького Клавка. Її сусід завідував аптекою на розі вулиць Леніна та Івана Франка.

Арон Мойсейович ще терпів хвилин з десять, а потім приходив у смугастому махровому халаті та м’яких капцях і кидав на стіл півтаблетки анальгіну. Виходячи з кухні, посилав докірливий погляд Клавці, мовляв, в усьому винна вона.

А Клавка тільки посміхалася. Адже завтра йому знадобиться поремонтувати розетку, чи заклеїти вікна в квартирі на зиму, чи відкинути сніг, що завалить вікно. До кого він звернеться? Ні, не до дядь-Гаврила, а до неї, бо без неї дядь-Гаврило нічого не робитиме.

— А запити таблєточку у вас не знайдеться? — навздогін Арону Мойсейовичу кинула Клавка.

— Це до Бронштейнів! — сердито буркнув той, не обертаючись.

— Сделайте протекцию, пожалуста! — пожартувала Клавка.

Той гупнув ногою в двері Бронштейнів:

— Розочка, дай Клавке водочки!

— Не мені, Ароне Мойсейовичу, а дядь-Гаврилу! — гукнула та, посміхаючись.

Роза Миронівна Бронштейн працювала в воєнторзі, і у неї завжди в загашнику був різний товар «з-під поли».

Клавка заплющила очі і закрила руками вуха. Роза Миронівна так просто, як Бронштейн із таблеткою, не розлучиться зі своєю стопочкою горілки. Дивна вона. Їй давно б уже треба було зрозуміти: кричи — не кричи, а стопочку горілки все одно доведеться налити дядь-Гаврилові, тож навіщо ця двадцятихвилинна промова про «за шо мінє такоє наказаніє», про «визову міліцію» і про «ні стида, ні совісті»?

Нарешті стопочка з горілкою стоїть на кухонному столі, дядь-Гаврило кидає туди анальгін, попередньо розкришивши, розколочує все це держачком від алюмінієвої чайної ложечки, а потім залпом ковтає.

— Де моя гармошка?

— Дядь-Гаврило, не треба, я прошу, — примирливо сказала Клавка, знаючи, проте, що сперечатися безнадійно.

— Клавко, де ти діла мою гармонь?

— Дядь-Гаврило, дорогенький…

— Клавко, я не знаю шо тобі сдєлаю!.. — завив він.

— Дядь-Гаврило, ви ж цілий день «гармонилися» з «самоварами»!

— У них погана гармошка, п’ять клавіш западає.

— Ну, дядь-Гаврило! — умовляла Клавка.

— Клавочка, дайте єму гармонь, он же не отстанєт! — це вже Арон Мойсейович з коридору.

Клавка залізла на драбинку і дістала з антресолі гармонь.

Дядь-Гаврило затягнув:

Емма Германівна сиділа сумирно на табуреточці й перебирала пальцями китички на старій шалі, накинутій на плечі.

Клавка терпляче думала: на скільки куплетів вистачить сьогодні дядь-Гаврила?

Дядь-Гаврило поклав підборіддя на гармонь і заридав.

Все. Виставу закінчено. Можна розходитися.

Дядь-Гаврило взяв під руку Емму Германівну: хоча вона знала всі закуточки комунальної квартири, проте щоразу напорювалася на стінку чи ручку дверей і заробляла собі синці й садна.

Потім став на порозі своєї комірчини і, дивлячись відданим поглядом на Клавку, промовив свою коронну фразу:

— Ти… ти ж мені як дочка… — і втер сльозу.

Він хотів був іще щось сказати, однак суміш анальгіну з горілкою убивчо діяла, тож він безсило махнув рукою, завалився у свою комірчину і впав на ліжко.

Клавка була вільна. Вона зайшла до себе в кімнату, обвела її поглядом і вирішила: «Завтра куплю какаду!»

Розділ 3

Ще минулого робочого тижня Клавка запланувала собі вийти на роботу в неділю. Офіційно розпочато підготовку Пленуму Спілки радянських письменників України з порядком денним «Виконання постанови ЦК ВКП(б) Про журнали „Звезда“ і „Ленинград“». Клавка боялася, що не встигне зробити всього, що їй доручив Олександр Євдокимович. Планувалося, що подія відбудеться десь через два тижні — у середині вересня.

Взагалі в Спілці напруга трималася ще з минулого, 1946 року, серпень і вересень якого без будь-яких вагань можна було назвати «чорними». Спершу в Москві 14-го з’явилася постанова про «Звезду» і «Ленінград», потім, як грім на голову, у Києві 24 серпня — Постанова ЦК КП(б)У «Про спотворення та помилки у висвітленні історії української літератури в „Нарисі історії української літератури“». Треба було негайно реагувати, тож 27–28 серпня Президія Спілки терміново скликала загальні збори письменників Києва з питань ідеологічної роботи. Що там творилося, Клавка навіть не хоче згадувати. Склалося враження, що всі просто зірвалися з цепу. Найбільше дісталося Рильському. Він тоді був Головою Президії Спілки. І тільки-но всі почали оговтуватися після тих зборів, аж тут — 4 жовтня — ще дві постанови ЦК КП(б)У «Про журнал „Вітчизна“» і «Про журнал сатири і гумору „Перець“».

Клавка пам’ятає, як на початку листопада до спілчанської приймальні завітав гість у довгому чорному пальті й капелюсі.

Не привітавшись із Клавкою, він показав на кабінет Рильського і запитав:

— У себе?

— Добрий день, — чемно відповіла вона, підводячись з-за столу. — Максим Тадейович на своєму робочому місці, — і додала для солідності: — Як завжди…

— Добрий день, — різко привітався до неї гість і без стуку ввійшов у кабінет голови Спілки. Звідти деякий час долинала розмова, однак слів було не розібрати. А за двадцять хвилин розчинилися навстіж двері і чоловік з порога визвірився на Клавку:

— Ану покажіть мені всі останні протоколи засідання Президії!

Ага. Клавка все зрозуміла. Це була перевірка з ЦК.

Вона запитально поглянула на Максима Тадейовича. Він розчервонівся, але зберігав спокій.

— Клавдіє Дмитрівно, покажіть шановному товаришеві Духмяному все, що він просить!

Звичайно, після розгрому на серпневих зборах його нічим не можна було вивести з рівноваги, але, видно, його зачепило за живе те, що у Спілку прислали брутальну нишпорку. Натомість Клавка розхвилювалася. Тремтячими руками вона витягла з шафи папку з протоколами. Духмяний став шарпати сторінки:

— Давайте перевіримо, що тут у вас робиться! Як ви виконуєте рішення партії? Мені потрібен протокол засідання Президії, де ви відреагували на постанову партії про журнал «Вітчизна».

Клавка запопадливо перегорнула сторінки.

— Ось протокол номер 10 від 4 жовтня 1946 року! Засідання було точнісінько в день виходу постанови… — запевнила вона гостя. — Але ж ми передавали копію протоколу в ЦК… — делікатно зауважила вона.

— Товаришко, як вас там…

— Блажкевич.

— Ну, так, товаришко… ви передали нам витяг з протоколу, а не сам протокол. Це просто відписка… Сміховинна… А ми… а партія хоче знати, як обговорювали її постанову наші славні письменники, можна сказати, вершки української радянської літератури, на своєму закритому, повторюю, закритому засіданні. Тепер вам зрозуміло? Га?

Клавка кивнула. Якраз це вона розуміла. Вона не могла тільки втямити, причому тут вона — секретарка Спілки. Клавка зиркнула на Максима Тадейовича. Той стояв, заклавши руки за спину, і розглядав стелю.

Товариш Духмяний неначе й не помічав його, а весь свій пафос спрямовував на секретарку.

Згодом вона дістала від Прохорової таке пояснення:

— Клавочко, це так прийнято у вищих колах. Ну… як вам пояснити… коли боксер гамселить грушу, він уявляє собі, що лупить свого супротивника… Ви, Клавочко, якраз і були такою грушею… Ні більше, ні менше. Не може ж собі завідувач відділу пропаганди ЦК вичитувати Рильського, він посилає Духмяного, якогось зам зам зама маленького начальника… а той теж у свою чергу не може підняти голос на Максима Тадейовича, — Прохорова спрямувала свій вказівний палець догори, мовляв, «на самого Рильського»! — А як же йому, «малєнькому чєловєчьку», передати цьому самому Рильському гнів партії? Тільки накричати на сявку, тобто на вас, але в присутності слона…

Видно було, що Духмяному й самому не дуже подобалася своя роль. Він волів би визвірятися лише на секретарку, без присутності Максима Тадейовича, однак це було поза правилами гри.

— Ну, що тут у нас? Га? — нервово гортав він протоколи. — «Слухали: Про рішення ЦК КП(б)У щодо журналу „Вітчизна“». Та невже? Хто ж доповідає? «Товариш Золотоверхий».^[11] — У його голосі звучала іронія. — Хто ж це такий? Відповідальний секретар правління? А чому ж не товариш Рильський? Не знаєте? Га? А пасувало б! Все-таки Голова Правління як-не-як! Совість Спілки. Чи, може, він не згоден з рішенням партії? Чи не хотів бруднити своїх білих рукавичок? Га? Тому й знайшов цапа відбувайла?

Клавка замислилася: Іван Демидович Золотоверхий був не лише відповідальним секретарем Спілки, він ще й очолював партійну письменницьку організацію, а це була номенклатурна посада при Відділі літератури та мистецтва Управління пропаганди та агітації ЦК КП(б)У. Такий зневажливий тон також невипадковий. Мабуть, на його місце планують когось іншого.

Духмяний, не дочекавшись Клавчиної відповіді (та, мабуть, вона й не передбачалася на риторичне запитання) і реакції Максима Тадейовича, продовжив:

— І що ж товариш Золотоверхий нам повідав? Га? «Про те, що ЦК КП(б)У викрив ідейно-політичні перекручення і помилки, що мали місце в журналі „Вітчизна“, і запропонував Президії приєднатись до рішення ЦК КП(б)У та намітити шляхи перебудови в подальшій роботі журналу». Щось не дуже він багатослівний. Ви не думаєте? Га?

Духмяний зиркнув невидющим поглядом на Клавку. Та у відповідь здвигнула плечима.

— І це все? Га? А де ж дискусія? Де дружня критика? Де імена? Га? Чи журнал «Вітчизна» — це якась абстрактна істота, яка робила різні порушення, а письменники, які там працювали, — ні при чому? Га?

Клавка кліпала очима. Зараз він іще раз скаже своє «Га?» і вона лусне від сміху.

— Щось швиденько ви всі справилися. Ще й не встигли побалакати, а вже товариш Городськой^[12] спішить зачитати проект резолюції. Ну, і що там написано в тій резолюції? Га? «Ухвалили: Президія Спілки радянських письменників України цілком і повністю приєднується до постанови ЦК КП(б)У „Про журнал ‘Вітчизна’“. Ця постанова з більшовицькою прямотою викриває численні ідейно-політичні помилки, яких припустилась у своїй практиці редакція журналу „Вітчизна“. Редакція „Вітчизни“ видрукувала ряд творів з буржуазно-національної обмеженості, низкою порочних творів давала викривлене відображення життя радянських людей». Інтересно! Дуже інтересно! От усе наче правильно. А щось тут не те. Вам так не здається, га?

Клавка вщипнула себе боляче за руку, щоб не розсміятися з чергового «га?». На виручку їй прийшов, сам того не знаючи, Малишко. Крізь щілину у дверях зазирнуло його червоне обличчя з розкосими очима. Його брови підстрибнули, немов питаючи Максима Тадейовича: що відбувається? Той махнув правою долонею складених за спиною рук: іди звідси, поки живий!

Тим часом начальник з ЦК зробив паузу:

— О, ще щось інтересне! Ви тільки послухайте: «Президія СРПУ визнає, що вона не вживала заходів до виправлення лінії редакції „Вітчизни“ і не вела боротьби з ворожими впливами в літературі». Ну, це чистісінької води контрреволюція! В підтексті читай: «Ми про все знали. І мовчали. Бо не бачили в лінії редакції „Вітчизни“ нічого шкідливого!» Так? Га?

Духмяний витягнув з глибокої кишені штанів якийсь зіжмаканий несвіжий жмут матерії. Це виявився носовик, і він витер ним спітнілого лоба. Йому було жарко.

Натомість Клавка відчула, як її ноги задубли, спілчанський новий завгосп, гад, економить на дровах. Може, десь розпродує їх тихенько наліво і направо, а в приймальні — дубар!

Тим часом Духмяний продовжував цитувати:

— «Президія визнає правильною критику з боку ЦК КП(б)У». Ви тільки подумайте! Яке щире зізнання! Га? — і змінив іронію на сарказм: — «Президія зобов’язується надалі систематично стежити за роботою своїх друкованих органів, допомагати їм і послідовно боротися за високу ідейну якість літератури, у якої не може бути інших інтересів, крім інтересів радянської держави». Яка маніловщина! Га? І вашим, і нашим. Просто віртуозна спекуляція гаслами! І що ж ми ухвалюємо? Читаю: «Президія СРПУ ухвалює: зобов’язати редколегію „Вітчизни“ на найближчому засіданні подати план перебудови журналу». Та-ак. «Зобов’язати редколегію „Вітчизни“ обговорити постанову ЦК КП(б)У про журнал „Вітчизна“ на засіданні разом з авторським колективом». Дуже мило! Ви так не думаєте? Га? «Доручити секціям СРПУ обговорити постанову про журнал „Вітчизна“ на своїх найближчих засіданнях в плані розгортання ідейно-творчої роботи письменників».

«Ну, і який тут підступ?» — думала Клавка, перебираючи подумки фрази останньої цитати.

Духмяний же дочитав останнього рядка і вирячився на Клавку, неначе це вона писала ту постанову. Клавка дивилась у підлогу, подумки молячись, щоб він більше не говорив своє «га?». Максим Тадейович мовчав як риба. Духмяний заліз у кишеню, дістав носовика і знову взявся обтирати ним рясний піт на обличчі.

У цей момент до приймальні ще раз зазирнув Малишко і, за спиною Духмяного, показав Рильському пляшку. Той награно сердито поморщився і махнув головою вбік, мовляв: «Я ж тобі казав — ушивайся!»

Духмяний знову взявся гортати підшивку з протоколами.

— А тепер давайте подивимось, як виконувалося жовтневе рішення Президії Спілки про журнал «Вітчизна»? Га? Та-ак, ось протокол номер одинадцять. Чи є щось? Ні! Немає! Як же так? Га? Можливо, це є в протоколі номер дванадцять? Знову немає! Знаєте, як це називається? Га? Контрреволюція! Може, ви поділяєте погляди головного редактора журналу «Вітчизна» товариша Яновського? Га?

Духмяний втупив погляд у Клавку.

«Я?» — здивувалася вона, але потім зрозуміла, що це було риторичне запитання.

— О, в протоколі номер одинадцять ви ізволили вислухати доповідь товариша Білецького про створення «Короткого курсу історії української літератури» замість старого «Нарису»! Який героїчний вчинок! — іронізував Духмяний. — Нарешті двадцять четвертого десятого тисяча дев’ятсот сорок шостого ви згадали про постанову ЦК КП(б)У від двадцять четвертого серпня! Інтересно, інтересно! І що ж пише протокол номер одинадцять? Га? «Товариш Білецький вважає, що „Нарис з історії української літератури“, виданий раніше, не може бути названий науковою працею». Здавалося б, усе правильно написано, га? Але ні. Бо, виявляється, ця праця ненаукова лише тому, що «це є перелік окремих індивідуальних фактів в хронологічній послідовності»!!!! І це все? А ідеологічних викривлень у тому курсі не було? А те, що історія української літератури висвітлюється там ізольовано від класової боротьби, — то це неважливо? А те, що це, по суті, відродження буржуазно-націоналістичних поглядів Грушевського, — це дрібничка? Га? А те, що в «Нарисі» ігнорується вплив прогресивних діячів та течій російської літератури і перебільшується вплив західноєвропейських літератур, то це не варте критики? А те, що в «Нарисі» реставрується теорія про безкласовість, про безбуржуазність української літератури, — то це нікого не хвилює? Кого ви покриваєте? Га?

О, це вже було серйозно. Клавка навіть перестала реагувати на «га?».

— Те, що ви вирішили написати нову книгу — «Короткий курс історії української літератури», — це похвально. «На перше листопада буде складено проспект ХІХ — ХХ віків». Я зараз розплачуся від зворушення! «Не приділяти багато уваги київській літературі, зазначивши тільки, що київська література є родоначальницею української літератури». Ти диви, як загнули!

Максим Тадейович нервово зайорзав на місці: зараз гість з ЦК почне йому згадувати його виступ у Москві, де він обґрунтовував пряму спадкоємність книжної традиції Київської Русі та української літератури. Але, судячи з усього, Духмяний не хотів відволікатися на манівці. Він мав зовсім інше завдання і мусив його виконати.

— Так, то що ж ухвалили? — продовжував він. — «Подякувати товаришу Білецькому за пророблену роботу зі створення „Короткого курсу історії української літератури“ і вважати, що метод, запропонований товаришем Білецьким, складати „Історію української літератури“ не як хронологічний довідник з перерахуванням імен і окремих фактів, а показуючи процес розвитку української літератури, є правильним».

Клавка так і стояла перед цековським начальником, виструнчившись, як солдат перед офіцером, а Максим Тадейович переминався з ноги на ногу.

У цю мить на її столі задзвонив телефон і Клавка схопила трубку. На другому кінці дроту почувся схвильований голос Катерини Миколаївни:^[13]

— Клавусю, Максима Тадейовича покличте!

— Вибачте, він зайнятий… — холодно відповіла секретарка — так, щоб Духмяний ні про що не здогадався.

У трубці почулося гудіння електрички, і крізь той шум проривалося тривожне:

— Це я, Клавусю, Катерина Миколаївна. Ви не впізнали мене? У Максима Тадейовича все добре? Щось мені сон поганий приснився…

— Так, я вас упізнала, він зателефонує вам пізніше, — чужим голосом відповіла та.

Рильський здогадався, хто дзвонить, і розхвилювався.

— Не кладіть трубку, Клавдіє Дмитрівно, — кинувся він до апарата. Але запізно, Клавка вже натисла на металеві пимпочки…

— Ну що ви, Клавцю, — з докором сказав він. — Це була Катерина Миколаївна? Зараз буде переживати…

Клавка безпорадно кліпала очима, дивлячись то на Рильського, то на Духмяного, не знаючи, що їй робити.

Духмяний вирячив очі. Такого нахабства він не сподівався: його перебили якимись побутовими, можна сказати, міщанськими розмовами! Йому аж забракло повітря.

— Геть звідси! — заверещав він.

Клавка розгубилася: це він до неї чи до Максима Тадейовича? Духмяний обертався то в один, то в другий бік, а потім бризнув на неї слиною:

— Я сказав геть звідси!

Клавка спершу завмерла, а потім прожогом кинулася з приймальні, але на бігу цілком інстинктивно пробурчала:

— А от плюватися — не обов’язково…

Цю фразу потім довго їй згадуватимуть і Максим Тадейович у компанії з Андрієм Самійловичем, і Єлизавета Петрівна, якій вона признається в цьому «гріху». Якщо чесно, Клавка думала, що промовила це подумки, але, як виявилося, фразу добре почули і Духмяний, і Рильський.

Різко відчинивши двері, Клавка мало не вбила ними Овсяннікова, який, очевидно, старанно підслуховував розмову для свого відомства. Той аж присів, схопившись за лоба.

Клавка не витримала і люто бовкнула до нього:

— Так тобі й треба, козел! — і побігла коридором.

Єдине місце, де вона могла виплакатися, — це у Малишка. Андрій Самійлович за Рильського не мав власного кабінету, він сидів у кімнатці, яку було виділено для чергування членів Президії. Сьогодні був «Малишків» день. Коли вона забігла до нього, він був уже напоготові розрадити її — чорнявий, смуглявий, з розкосими очима, з невеличкими делікатними долонями, з маленькими, як варенички, вушками. Чесно кажучи, Клавці дуже часто доводилося його заставати у ролі «скаженого самурая» — тобто коли він гнівався (а ввести його в такий стан було дуже легко), але сьогодні Андрій Самійлович був явно у ролі «Дусі», як називала його мама. Останнім часом його стосунки з Рильським складалися, м’яко кажучи, по-всякому. Вони пережили різне: до війни дружили сім’ями, але коли Малишко після війни став жити з Майєчкою Федоровою, покинувши дружину Дашу Лівшиць з донькою, то ходили чутки, що Максим Тадейович сказав йому: «Андрію, я тебе шаную і люблю, двері мого дому для тебе відчинені завжди. Але, вибачай, я до тебе не прийду: не зможу приходити в дім, де немає Даші та Валюшки…» Проте у критичній ситуації — а зараз був саме такий момент — забувалися всі образи і принципи.

У Андрія Самійловича на столі вже стояли напоготові «ліки» для Клавки і Максима Тадейовича: чарівна стопочка і сальце, очевидно, «шереметівське». Микола Шеремет^[14] мав гучну славу неперевершеного знавця і дегустатора сала (у Спілці так і жартували про нього: «Шеремет — коло-сальний поет!»), а Малишко славився тим, що вмів вициганити його у Миколи Спиридоновича.

Клавка залпом випила горілки і проковтнула дбайливо підготовану для неї маленьку канапку з салом, що відразу розтанула в роті. Ноги стали ватяними, Андрій Самійлович метушився, намагаючись догодити своїй «підопічній». Через якийсь час до кабінету зайшов і Максим Тадейович; перед ним, як і за десять хвилин до того перед Клавкою, з’явилася стопочка, а потім ще одна і ще одна.

Тепло розлилося по Клавчиному тілу, вона сиділа на старому подертому кріслі, підібгавши під себе ноги, і слухала невимушену розмову друзів, які планували провести вихідні в Ірпені — на дачі Рильського і в Будинку творчості, половити рибки, зварити юшку… Ні слова про Духмяного, ні слова про Постанови ЦК, ні слова про роботу. Лише Ірпінь.

За вікном закрутилися перші сніжинки, але всередині, в малому захаращеному кабінеті, було затишно і по-сімейному. Малишко присів на бильце крісла, де сидів Максим Тадейович, і почав імпровізувати:

Яка ідилія! — посміхнулася сама собі Клавка. — Неначе ніколи не було «дикого монгола», який накидається, мов звірюка, на Рильського, коли той — дуже делікатно, дуже м’яко, дуже інтелігентно — каже: «Андрюшо, оцей рядок просто геніальний, а цей… трошки не теє… Може, ти б його переписав?»

Максим Тадейович торкнув Клавку за плече:

— Клавусю, записуйте за ним, бо пропаде шедевр!

Клавка схопила якийсь папірчик, тупий олівець і, наслинивши його, вправним рухом стенографістки почала дряпати закарлючки.

— Та це ще все сире, — виправдовувався Андрій Самійлович. — Колись я складу цього вірша про твій будиночок, що біліє поміж трав…

Розімлілий Максим Тадейович посміхався…

Що відбувалося далі, Клавка пам’ятала нечітко, залишилося в пам’яті, як поети вмовляли її поїхати з ними на вихідні до Ірпеня. Їм таки вдалося це під тою зачіпкою, що Катерині Миколаївні потрібні будуть «додаткові жіночі руки»: адже в хату завалиться велика чоловіча компанія…

…Клавка тоді вперше побувала на дачі Максима Тадейовича. У ті дні і сам Рильський, і Андрій Самійлович, і Платон Ілларіонович Майборода, і Кость Олексійович Гордієнко, і Катерина Миколаївна, і Любочка — племінниця Максима Тадейовича — всі дружно «квоктали» над нею, як над курчам, яке щойно вилупилося з яйця, немов загладжуючи неприємні передчуття того, що їй доведеться позбутися роботи…

…А вже через десять днів після візиту цековського гостя, 14 листопада, Клавці довелося вести протокол засідання Президії СРПУ, де було зачитано заяву Максима Тадейовича про звільнення від обов’язків Голови. Формальні підстави до звільнення були такі: по-перше, стан здоров’я Рильського, а по-друге, неможливість поєднувати дві роботи — цієї та директора Інституту АН УРСР…

Через два тижні звільнили й Клавку, але, на щастя, лише на пару місяців. Золотоверхий теж пішов зі Спілки і зараз більше проводив часу по госпіталях, ніж на роботі…

Так закінчився 1946 рік.

…І от тепер, через понад рік після виходу постанови про журнали «Ленінград» і «Звезда», українська Спілка готується «дати достойну відсіч» негативним проявам у письменницькому середовищі. Пленум Спілки письменників України щодо сумнозвісних ленінградських журналів призначено на середину вересня.

Вже багато чого зроблено. Лист у ЦК і Раду міністрів — з проханням надати додаткове асигнування на проведення Пленуму — підписано і надіслано. Список членів та кандидатів у члени Спілки радянських письменників України, що є учасниками Пленуму, складений за організаціями — Київською, Харківською, Дніпропетровською, Донецькою, Одеською, Львівською, Закарпатською, Чернівецькою, — вже лежить на столі Голови. Доповідь Олександра Євдокимовича «Українська радянська література після історичних постанов ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У про літературу» в першому варіанті вже написано, Клавці треба її лише віддрукувати… Над проектом резолюції працюють Смолич, Стебун,^[15] Малишко, Ле — обіцяли невдовзі дати Олександру Євдокимовичу на вичитку. Так, лишилося нагадати Натанові Рибаку, Леонідові Серпіліну^[16] і Павлові Усенку про те, що їм доручено скласти привітального листа товаришу Сталіну, хоча Клавка була впевнена, що Леонід Семенович як нинішній відповідальний секретар якщо й не написав його, то принаймні зробив проект. От, іще треба підготувати привітального листа товаришеві Кагановичу і товаришеві Хрущову. Це кому доручено? Ага, Василеві Павловичу Козаченку, Якову Зіновійовичу Городському і… Максимові Тадейовичу! Ну й «зрадіє» Рильський! Власне, Яків Зіновійович — досвідчений спілчанський кадр, не раз виручав з такими завданнями, він усе візьме на себе. А Козаченко підредагує його українську мову.

Начебто все.

Можна взятися за рукопис доповіді Олександра Євдокимовича. Вона й вийшла на роботу в неділю, щоб принаймні почати її… В неділю у Спілці тихо, ніхто її не смикатиме, телефон мовчить. На Пленумі Корнійчук, як завжди, говоритиме «без папірця», але текст доповіді мав бути готовий.

Клавка автоматично друкувала текст, думаючи про своє.

Їй лестило, що Голова правління довірив свою доповідь саме їй, хоч по суті це мала б робити машиністка.

Але зараз прийшла нова дівчинка — Нюра, вона ще себе не проявила, тому доручено було друкувати текст Голови саме їй, Клавці. Колишня машиністка — Галина Іванівна — була вже жіночкою не те щоб у віці, але, як би це сказати делікатніше, з характером. Вона працювала хоч і добре, проте повільно, сердилася, коли треба було щось передруковувати двічі, а то й тричі, й відповідала: «Мені за це гроші не платять». Клавка дивувалась: як таке можна казати начальству?

Клавка зиркнула на годинник:

«Ой-ой-ой! Вже третя! От час пролетів! А ще ж треба занести сьогодні примус Єлизаветі Петрівні.

Ну нічого, завтра дороблю. Ще кілька абзаців — і додому».

«…Критика почалася. Ви знаєте, останні статті, що з’явилися в пресі, виступи, розмови в Спілці. До мене доходять розмови відносно характеру самого нашого Пленуму. Є люди, які, коли їх критикують, починають кричати не про те, що в них болить, а починають зразу кричати: „Ой! Що робиться! Література гине!“ Таким крикунам ми хочемо відповісти, що ми розгортаємо більшовицьку критику, щоб піднести нашу літературу, щоб розчистити дорогу для того, щоб наша література йшла швидко вперед разом зі своїм великим радянським народом».

Клавка посміхнулася. Вона впізнала неназваного процитованого персонажа. Це був Павло Минович Сіробаба, милий-милий Сіробаба, чоловік найкращої подруги Єлизавети Петрівни Нелі Гершко, улюблениці РОЛІТу, іскрометної жартівниці й заводійки ролітівських авантюр. Цікаво, чи застане вона її сьогодні у Прохорової?

«Нас вчить партія, нас вчить великий Сталін, що без критики неможливо рухатися вперед. І ми, більшовики, партійні і непартійні, ми не будемо зважати на цих крикунів, а будемо робити своє основне і святе діло. Бо від того, що покритикуємо трьох-чотирьох, від цього ніякої плями не буде на нашій літературі. Література наша міцна, дужа, вона живе і буде жити, розцвітати разом з нашим великим народом, з нашою великою батьківщиною».

Клавка автоматично передруковувала текст, думаючи про своє: Єлизавета Петрівна запросила її провести вихідні в Ірпені, в Будинку творчості, куди вона збирається взяти путівку наступного тижня. Клавка спершу відмовилася: напередодні Пленуму буде стільки роботи! 15 вересня — а найімовірніше, що саме в цей день почнеться Пленум, — це понеділок. Виїжджати з Києва в суботу-неділю напередодні — дуже ризиковано. Не близенький же світ! А раптом поїзд відмінять чи ще щось! Проте сьогоднішні спогади про минулорічне перебування на ірпінській дачі в Максима Тадейовича похитнули її попередній рішучий намір відмовити Прохоровій. Тим більше, якщо вони поїдуть із Сіробабами (ті мали в Ірпені свою дачу), — то з Нелею Мусіївною це має бути справжня пригода.

Зараз там, в Ірпені, золота осінь… Єлизаветі Петрівні виділяють кімнатку у знаменитому Чоколівському будиночку,^[17] який завжди здавався Клавці маленьким казковим палацом. От би прогулятися понад річкою Ірпінь, вдихаючи запах болотно-лугових трав, перейти хисткий місточок через річку і піти лісом аж до дамби і назад, збираючи гриби, а потім повернутися навпростець у Будинок творчості, провалюючись по кісточки в торф’яний ґрунт лугу — що може бути краще!.. А потім приєднатись до компанії письменників біля розкладеного багаття… Чоловіки варитимуть рибну юшку або ж сидітимуть у будиночку Чоколова біля каміна, прийде Максим Тадейович і гратиме на роялі…

Клавка здригнулася і перервала на мить механічне клацання на машинці. Очі її наштовхнулися в тексті на прізвище «Рильський». Що вона там надрукувала?

«Треба сьогодні — оскільки на порядку дня стоїть питання, як ми виконуємо рішення ЦК ВКП(б) про літературу, — треба згадати партійні документи, згадати документи ЦК КП(б)У про нашу літературу на нашому Пленумі для того, щоб ясніше розібратися в наших помилках.

Там було сказано — „перекручування і помилки, допущені в ‘Нарисі історії української літератури’, об’єктивно допомагають найлютішим ворогам українського народу — українсько-німецьким націоналістам“. Поява такого шкідливого нарису не знайшла відсічі від радянських українських письменників. Президія Спілки і, зокрема, тодішній її Голова тов. Рильський не вжили заходів, щоб вчасно перешкодити проникненню в радянську літературу цих тенденцій».

«О, Максиме Тадейовичу, знову перепаде вам на Пленумі, як на минулорічних зборах!» — подумала Клавка і уявила, як він сидітиме, незворушно реагуючи на критику, і переживатиме не стільки за себе, скільки за Катерину Миколаївну: аби лише ніхто не передав їй нічого! Клавка була готова до того, що дружина Рильського ревно її розпитуватиме про Пленум, але добре запам’ятала урок від Максима Тадейовича: Катерину Миколаївну оберігати від поганих звісток!

Клавка пробігла очима кілька наступних сторінок і згадала уривок розмови між Корнійчуком і Рильським, коли вона заносила в кабінет голови Спілки гарячий чай на таці: «Ви ж розумієте, Максиме Тадейовичу, мені доведеться вас критикувати… Така установка… — Рильський мовчав. — А від вас Центральний Комітет теж чекає виступу. Чекає пояснень…» Олександр Євдокимович очікувально підняв очі на Клавку, мовляв, щось задовго ви розставляєте чай! Та все зрозуміла і шмигнула геть з кабінету.

О, Максиме Тадейовичу, ви навіть не підозрюєте, що тут готується!

«Для того, щоб знайти коріння цих помилок, ми мусимо коротко згадати, як зростала наша українська радянська література. Як ішла боротьба за звершення більшовицьких ідей в літературі. Ви всі знаєте, що на Україні були буржуазно-націоналістичні організації (ВАПЛІТЕ, неокласики й інші), цілі групи буржуазно-націоналістичних декадентів. З ними вели боротьбу передові письменники, їх розгромили наш народ, наша партія, наш Центральний Комітет партії під керівництвом тов. Кагановича. Уявіть собі, коли б іще кілька років процвітали ці буржуазно-націоналістичні організації, до чого могла б дійти наша література».

Клавка відчула потребу терміново поговорити з Єлизаветою Петрівною. Вона не могла впоратися з хвилюванням, яке несподівано її охопило. Зиркнула на годинник: за двадцять п’ята.

«Ще двадцять хвилин попрацюю, а потім — на чайок до Прохорової».

Ті двадцять хвилин далися їй нелегко.

«Про те, що в Спілці письменників до війни була певна аморфність, притуплення критики, нас не раз попереджував при зустрічах М.С. Хрущов. Але ми не зробили належних висновків. Нам здавалося: життя прекрасне, край цвіте, книг з’являється все більше і більше, всі в доброму настрої, всі веселі. Почалися безкінечні ювілеї, зустрічі за чашкою чаю. Одне одному виголошували тости:„Ви великий і незрівнянний!“ Йому відповідали: „А ви ще більші“. І так у нас повелося. Майже всі були „великі“, „талановиті“, „гордість літератури“. Багато було високопарних епітетів. Без цього неможливо було так якось просто звернутися до товариша, колеги по перу. А неодмінно зверталися з високопарними епітетами, як тільки збиралися 5–6 чоловік. А як бенкет, то щось невимовне творилося. Звідси, товариші, й атмосфера».

Ой, як Клавка часом нудьгувала за тією атмосферою: вона якраз повернулася після евакуації у щойно визволений Київ, потрапила в письменницьке коло… Всюди панувала радість від того, що наші наступали, всі розуміли, що треба потерпіти ще трохи, і перемога буде за нами! Худорлявий Максим Тадейович завжди був у парі з Вагеном Маміконяном, як Дон Кіхот зі своїм вірним Санчо Пансою, — той іще в евакуації вів усі фінансові справи Спілки і тепер був її відповідальним секретарем. Все вирішувалося якось по-домашньому, одне одному допомагали, підтримували… Письменники поверталися з евакуації, з фронту. Разом облаштовували побут, ремонтували РОЛІТ… Усі перебували у якійсь ейфорії — от зараз почнеться нове життя, знову поллється рікою творчість…

«Деякі письменники-комуністи забули, що їм партія доручила керувати найгострішою ідеологічною зброєю на ідеологічному фронті — радянською літературою. Навпаки, вони запобігали інколи перед частиною тих письменників, які в минулому перебували в буржуазно-націоналістичних організаціях. А тим здалося, що без них обійтись не можуть в будівництві української літератури. Їм, як кажуть, запаморочилося в голові. Так, товариші, було. Вони почали навіть з погордою ставитися до передових партійних і непартійних більшовиків — літераторів і до нашої молоді, хвалили тільки тих молодих, які некритичносебе поводили, наслідували не передове за формою і змістом, а все відстале, все далеке від нашого нового соціалістичного життя, від ідей Леніна і Сталіна. Тих же, що намагалися критикувати, називали „безбатченками“, яким, мовляв, недорога українська література, причому слова „радянська література“ випадали…»

Розділ 4

Іще стоячи на порозі квартири Прохорової і Глухеньких із примусом під пахвою, Клавка запідозрила, що всередині відбувається щось незвичайне. З-за дверей пробивався запах їжі, а крім нього просочувалися струмочки якогось дурману, що його вона не могла відразу визначити.

Коли Єлизавета Петрівна з’явилася на порозі, Клавка зрозуміла: в квартирі є хтось чужий. Це було написано на обличчі Прохорової: незвичний рум’янець, помада… Прийшов її полковник? Нарешті розсекретився? Клавка з цікавістю озирнулася коридором і звернула увагу на вішалку: на ній прилаштувався кашкет, від якого й линув той загадковий дурманний аромат чоловічого одеколону.

Вона зайшла в кімнату. Там було накрито майже святковий стіл, за ним — окрім Глухеньких — сидів ВІН. Клавка непристойно вирячила очі: не може бути! Ні, це був не «полковник Прохорової», це була її, Клавчина, «судьба»: «орел» і «грудь в орденах»! І вона просто фізично відчула, як «встала її чолка».

— Познайомтеся: це Борис Андрійович Баратинський, наш новий сусід по квартирі, а це Клавдія Дмитрівна Блажкевич, мій особистий секретар і друг.

Клавка від задоволення почервоніла. Від таких слів її самооцінка виросла до неможливості. Бути другом і секретарем (нехай навіть неофіційним) Прохорової — це великий комплімент!

Борис Андрійович піднявся з-за столу (о, це був не просто орел, це був справжній «арьол»!), елегантно кивнув і посміхнувся своєю чарівною посмішкою, відкривши бездоганно білі й рівні зуби.

— А ще вона працює секретаркою у Спілці радянських письменників України, — додала Прохорова кокетливо.

І в цей момент уся галантно-ввічлива постава Баратинського стрепенулась, а в погляді зблиснув азартний вогник. Він подивився на Клавку вже іншими очима — це була відверта, ненаграна цікавість. Його посмішка більше не була формально чарівною. Вона була щиро обворожливою. Так посміхаються чоловіки, коли хочуть сподобатися жінці. Легким порухом руки він відкинув з лоба густе пасмо чорного волосся, що ледь завивалося, продемонструвавши довгі білі пальці.

Цей порух мало не звів Клавку з глузду. Все навколо раптом почало переливатися неймовірними барвами, неначе новорічна ялинка, серцю стало тісно в грудях, воно несамовито рвалося на волю. Долоні змокріли, і Клавка хотіла була непомітно обтерти їх об спідницю, але «непомітно» не вийшло: Борис Андрійович, скосивши очі, простежив за її рухом, це тривало лише півсекунди, проте він встиг усе помітити, та й повз уважний погляд Єлизавети Петрівни не прослизнула ця деталь. Клавка відчула себе так, немов провинилася, тож густо почервоніла, і від того її взяла ще більша досада.

— Сідайте за стіл, Клавочко, — виручила Єлизавета Петрівна, виводячи її зі стану ніяковості.

Клавка нарешті опанувала себе. Сіла, роззирнулася. На столі — хлібина, дві банки тушонки, бляшанка з оселедцем пряного посолу, горілка і знамениті мариновані маслюки Олечки — дружини Глухенького. Пильним оком Клавка визначила, що тушонка — не та, якою Єлизавету Петрівну забезпечує засекречений полковник, а з написом іноземною мовою.

— О, так у вас тут бенкет на всю губу! — весело сказала вона, хоча й не зовсім невимушено. — Піду помию руки!

Вона вискочила в коридор і на мить закрила долонями обличчя.

Серце несамовито гупало, на скроні пульсувала жилка.

«Що зі мною? — подумала вона. — Невже „воно“? Невже кохання? Невже „він“? Невже суджений?»

Клавка кинулась до ванни, включила холодну воду і почала вмиватися, намагаючись охолодити розпашілі щоки. Вона подивилася на себе в дзеркало. Вигляд у неї був не зовсім пристойний — очі блищали, щоки горіли, вуха палали і на лобі було написано великими буквами: «Я закохалася!»

«Ну що ж, — подумала вона, — принаймні немає тієї анемічної блідості, яка робить мене вкрай непривабливою для чоловічої статі».

Кілька разів глибоко зітхнувши на повні груди, Клавка спробувала опанувати себе і набути свого звичайного флегматичного вигляду. В кімнаті зловила на собі два прискіпливі погляди — Єлизавети Петрівни (тривожний) і Бориса Андрійовича (зацікавлений). Клавка примусила себе не робити зайвих рухів руками й акуратно присіла біля Олечки — якраз навпроти гостя.

Єлизавета Петрівна відрізала прямо на столі велику скибку хліба і щедро намастила її тушонкою.

— Бери, це американська. Ти такої ще не їла, — дбайливо додала вона.

Оце була тушонка! Клавка обережно кусала бутерброд маленькими шматочками, аби він швидко не закінчився.

Тим часом Борис Андрійович розповідав якусь фронтову історію — і це було щось дуже банальне, із репертуару всіх фронтовиків, які вихваляються своєю доблестю у веселих компаніях. Клавка подумала, що цю розповідь можна пропустити повз вуха і трохи проаналізувати ситуацію: нарешті до неї дійшла фраза «це наш новий сусід». Як сталося, що вона, через чиї руки проходять усі спілчанські папірці і плітки, нічого про це не знала?

Клавка, смакуючи делікатесом, потайки розглядала гостя і розмірковувала: старший лейтенант (це вона могла розібрати з погонів) незрозуміло яких військ (на цьому вона не дуже зналася), «грудь» насправді не в орденах, а в медалях. Стрижка — неармійська, видно, що він давно не був у перукаря. Після госпіталю, чи що? Але ж там усім профілактично голять голови, щоб не завелися воші. Він отримав ордер на житло в обхід спілчанської житлової комісії, яка (а це Клавка знала напевне) поки що не засідала. Та й у Спілці він не з’являвся, принаймні в робочий час, бо Клавка його бачила вперше. Вся ця історія її дещо бентежила: ще вчора вони з Єлизаветою Петрівною планували передати цю кімнату Глухенькому, аж виявляється, тут давно все було вирішено: на неї претендував незнайомець, чию належність до Спілки письменників явно можна було ставити під сумнів.

Як він назвався? Баратинський? Таке прізвище в списках членів і кандидатів у члени Спілки письменників не значиться. Ні за нинішній, 1947 рік, ні за минулий, ні за позаминулий. Клавка знала це точно, бо сама не раз передруковувала списки для різних звітів — і в алфавітному порядку, і за організаціями, і за партійністю, і за участю у Великій Вітчизняній війні… Стоп! Він щойно демобілізувався. Може, він вступив у Спілку до війни? Повоєнні списки складалися заново в міру повернення письменників з війни і з евакуації. А от старі…

Жуючи бутерброд з тушонкою, Клавка напружила пам’ять: нещодавно вона підшивала в архів спілчанські документи 1940–1944 років. У переліку за 1940 рік такого імені точно не було. Клавка це добре пам’ятає, бо серед 94-х прізвищ третина були єврейські, решта — українські за винятком не більше десятка російських. Такого «кучерявого» прізвища — «Баратинський» — серед них не значилося. Здається, і серед кандидатів у Спілку. Щоправда, є в архіві за передвоєнні роки один документ — Клавка запам’ятала його через дуже незграбну назву: «Список писателей, членов украинской организации Союза советских писателей, по разным причинам не попавших в основной список». Може, він там? Треба в понеділок звірити.

Напевно, вона надто глибоко поринула в свої роздуми, бо схаменулася лише тоді, коли Олечка легенько підштовхнула її ліктем під ребро.

Клавка підняла очі, роззирнулася і з міміки присутніх зрозуміла, що від неї чекають відповіді.

— Вибачте, ви мене щось запитали?..

— Так, — озвався Борис Андрійович. — Я поцікавився: чим ви сьогодні, у вихідний день, займалися у Спілці?

Всі тридцять два бездоганних зуби свідчили про надзвичайно приязне ставлення гостя до неї, і це розвіяло всі її тривожні думки щодо їх власника.

Її серце знову загупало у грудях, і вона, неначе відмінниця на уроці, поквапилася з відповіддю:

— Готуємося до Пленуму щодо виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали „Звезда“ і „Ленинград“». Роботи багато, доводиться працювати і по вихідних, оце друкувала доповідь Корнійчука…

Вона була вже зібралася переказати текст промови, аби вислужитися перед старшим лейтенантом, як побачила за його спиною кам’яний вираз обличчя Єлизавети Петрівни і її приставлений до губів палець, як на плакаті «Не болтай!».

Клавка, щоб не вибовкнути щось зайве, вирішила натомість розсміятися якомога безтурботніше.

Ті, хто знав Клавку — Єлизавета Петрівна, Іван Порфирович, Олечка, — відчули фальш, але дарма, головне, що вона виграла час, щоб якось обдумати свої наступні дії після таємного знаку Прохорової, і, як тільки рятівна ідея спала їй на думку, перейшла на звичайний тон:

— Єлизавето Петрівно, я там принесла з ремонту примус, Яша сказав, що отвір у форсунці нестандартний, йому довелося зробити для вас нову голку для її прочистки.

— Ти передала Яші привіт від мене? — підтримала розмову Прохорова.

— Аякже! Він дуже тішився! Ви ж знаєте, він купує журнал «Барвінок» лише заради ваших віршиків!

— Милий, милий хлопчик! — Прохорова була зворушена.

На обличчі старшого лейтенанта, що виявився нікудишнім актором, кілька хвилин було написане отетеріння від того, що Клавка несподівано різко обірвала ниточку теми, яка його так цікавила. Але він швидко себе опанував і втрутився:

— Якщо мова зайшла про примус, чи не скажете, де мені поставити свій? Чому у вас така мала площа спільної кухні? Зазвичай у комунальних квартирах кухня — чи не найбільша кімната.

— О, це головна ролітівська інтрига, — взялася до пояснень Єлизавета Петрівна. — РОЛІТ будувався в тридцяті, коли була популярна ідея згуртувати письменників в одну велику дружню комуну. Літератори, за задумом, не повинні були витрачати свій дорогоцінний час на щоденний побут, а творити, тому в приміщенні будинку було спроектовано їдальню, власне, кухню — у підвалі між нашим і сусіднім під’їздами. Там ми один час купували готову їжу. А як не хотіли їсти їхнє, приносили свої продукти — хто з базару, хто з села, — і кухарі нам з них готували страви. А кухні в квартирах РОЛІТу призначалися лише для того, щоб розігріти їжу і випити чай з пиріжком. Але це не прижилося. От і маємо зараз таку ситуацію… Зате бачили, яка у нас велика ванна?

— Тобто ви готуєте на кухні по черзі чи кожен у своїй кімнаті? — пропустив додаток про ванну як несуттєвий Баратинський.

— Хто як, — стенула плечами Єлизавета Петрівна. — Я нечасто готую, а якщо й користуюся примусом, то тільки на кухні й так, щоб не заважати Олечці. Тут у мене багато книжок, паперів, боюся пожежі… Інколи прошу Мотю щось зготувати…

— До речі, якщо вам знадобиться щось зварити, можете кликати її, — додала Олечка. — У неї чудово виходить борщ.

— Мотя — це хто? — поцікавився Баратинський.

— Це небога Івана Порфировича, сирота. Вона живе у нас і допомагає нам по хазяйству. Зараз якраз вкладає нашого синочка спати.

У розмову включився Іван Порфирович, поставивши несподіване запитання гостеві.

— Ну то що, товаришу старший лейтенанте, чи можна поцікавитися, що саме ви пишете?

Голос його був непривітний. Але це помітили лише ті, хто його знав. Баратинський ніякого каверзу не вчув. Іван Порфирович, як і Єлизавета Петрівна, у Спілці ще з довоєнного часу, і ясно, що йому не сподобалася у новому співмешканцеві його «зашифрованість».

— Я пишу прозу. Сучасну прозу.

— Сучасну? Це як? — Клавка помітила, як ліва рука Глухенького почала трястись і він автоматично сховав її під стіл.

— Методом соціалістичного реалізму! — відбарабанив Баратинський.

— Цікаво, юначе, а що ви розумієте під методом соціалістичного реалізму? — Іван Порфирович хвилювався, і це стурбувало Олечку, вона поклала руку йому на коліно.

— Що я розумію? Іване Прокоповичу…

— Порфировичу… — підказали йому Клавка з Єлизаветою Петрівною.

— Іване Порфировичу, розуміє Комуністична партія. Розуміють товариші Сталін, Молотов і Жданов! А я лише вчуся у них і намагаюсь іти по дорозі, яку вони проклали!

І він знову посміхнувся на всі тридцять два зуби, обвівши зухвалим поглядом (бачите, який я молодець!) присутніх. Клавці той погляд не сподобався, і вона опустила очі.

У кімнаті запанувала пауза.

Баратинський з награним здивуванням обвів присутніх поглядом:

— Я сподіваюся, всі в цій кімнаті опрацювали матеріали минулорічного Пленуму ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленінград»?

«Всі в цій кімнаті!» — ця фраза зачепила всіх за живе.

Ще не встиг оселитися, а вже починає повчання.

«Хай би він не продовжував! Нехай би він промовчав!» — у душі зверталася невідомо до кого Клавка. Їй так хотілося, щоб він справив на всіх, в тому числі на неї, позитивне враження.

— «Сила радянської літератури, найпередовішої літератури в світі, полягає в тому, що вона є літературою, в якої немає і не може бути інших інтересів, крім інтересів народу, інтересів держави», — процитував він напам’ять текст постанови, а оскільки напружена тиша не порушувалася, продовжив: — «Завдання радянської літератури полягає в тому, щоб допомогти державі правильно виховати молодь, відповісти на її запити, виховати нове покоління бадьорим, віруючим у свою справу…».

Всі звернули увагу на слово «віруючим» і посміхнулись, але, про всяк випадок, кожен — у свою тарілку.

— «…виховати нове покоління, яке віритиме в свою справу…» — сказала Єлизавета Петрівна.

— Що? — не зрозумів Баратинський.

— Ви неправильно переклали текст партійного документа, Борисе Андрійовичу! — делікатно, проте не без іронії, зауважила Єлизавета Петрівна. — Слово «віруючий» має в українській мові інше значення, яке не дуже пасує до постанови Центрального комітету. Будьте обережні надалі, — в її голосі зазвучала псевдосестринська нотка. — Адже наступного разу вам може трапитися не така доброзичлива компанія, як ми…

Баратинський вирячив очі, Іван Порфирович почав сміятися, проте сильно закашлявся і, щоб не шкодити апетиту присутніх, виліз із-за столу. Підійшов до вікна, за яким стояв крислатий клен, і відкашлявся там.

— О! — зрадів він. — На клені почервоніло кілька листочків… Як швидко літо минуло… Скоро у вас, Єлизавето Петрівно, буде пожежа за вікном, а ви примусу боїтеся! — пожартував він.

Всі, крім старшого лейтенанта, розсміялися, а той перетравлював сказане Єлизаветою Петрівною.

Тим часом Іван Порфирович, дивлячись замріяно через вікно, продовжив:

— Оце вічні цінності, які варті літературного пера! Природа, любов, сім’я… І нічого обивательського, як тепер прийнято вважати, я в цьому не бачу…

— Ой, Іване Порфировичу, не наговорюйте на себе, — сказала Єлизавета Петрівна, спрямувавши речення не стільки сусідові, скільки новому гостю. — Ваша полум’яна поезія надихає нове покоління будівників соціалізму! — додала вона.

Єлизавета Петрівна була з Іваном Порфировичем на «ти», проте в певних ситуаціях, особливо при чужих, вони могли звертатися одне до одного і більш офіційно.

У кімнату зайшла Мотя із загорненою в рушник каструлею, яка пахла щойно звареною картоплею в мундирах. Баратинський зиркнув на дівчину, як на порожнє місце.

Олечка заметушилася, щоб звільнити місце для каструлі.

— Дощечку, дощечку подай! — наказала вона племінниці. — Щоб не було сліду на столі від гарячого!

Вона взяла в руки ароматний баняк, поставила його посередині столу і подала гостеві першу картоплину.

— Пригощайтеся, Борисе Андрійовичу, це — просто з села. В цьому році картопля вродила! Одна в одну! Як булка!

Той оживився:

— «Як булка», це — як?

— Це значить розсипчаста…

Баратинський почав здирати з гарячої картоплини шкірку, обпік пальця і став на нього дмухати. І щось у цьому було зворушливе, неначе й не було на ньому військової форми з погонами старшого лейтенанта і медалями. Неначе це був несерйозний хлопчисько. Він не просто їв картоплю, він ласував нею.

Клавка мимоволі замилувалася ним.

Тим часом дискусія Єлизавети Петрівни й Івана Порфировича перекинулася на мовні питання.

— Лізо, от ти весь час захищаєш Малишка, от скажи мені: як український поет, що поважає себе, міг написати «за Ірпенем скриплять состави», який це несмак, яке засмічення мови! В жодному правописі, в жодному словнику немає такого слова!

— Іване Порфировичу! — сплеснула руками Єлизавета Петрівна. — Який же ти пурист, їй-бо! Зрозумій, Малишко ставиться до мови не як до набору слів у правописі чи словнику, а як до живої матерії, як до живого організму! Слово, що перебуває в обігу усної мови, має таке саме право на життя, як і те, що записане в словнику. Знаєте, як кпинили над Грінченком деякі представники української інтелігенції…

Прохорова обернулась, зиркнула на спину Баратинського і відразу виправилася:

— …української буржуазної інтелігенції, мовляв, він друкує маловживані слова, мовляв, хіба можна ними користуватись?.. Але словник на те й словник, щоб фіксувати все… Все, що є в усній мові. Зараз трохи оклигаємо після війни, і наші вчені…

Вона знову зиркнула на гостя. А той начебто нічого не чув — був захоплений своєю картоплиною.

— …наші вчені, наші славні представники ідеологічного фронту… візьмуться за новий тлумачний словник, і, можливо, слово «состав» уже там буде, бо його вживає народ, так говорять у селі. А село, ви знаєте, джерело нашої мови… Щодо Малишка, то він — великий експериментатор. Письменники такими і мусять бути. Хто, як не вони, має право експериментувати з мовою? І навіть якщо якась словесна новинка не приживеться в літературній мові, вона все одно матиме цінність як письменницький експеримент… От яким би ти словом замінив «состави»?

Іван Порфирович замислився. А за столом несподівано розреготався Борис Андрійович.

— Гарне запитання! — сказав він, не обертаючись.

Отже, насправді він слухав.

Клавка спостерігала, як він їсть. Він був гранично акуратний: по маленькому шматочку насолоджувався картоплею і, незважаючи на те, що в каструлі було ще багатенько картоплин, відмовлявся від припрошувань Олечки взяти ще, тихенько пояснюючи: «Всім має вистачити!»

Тим часом Глухенький шукав відповідь на запитання Єлизавети Петрівни.

— Ну, залізничний состав — це ж, по суті, поїзд… або… потяг…

— От бачиш, Іване Порфировичу, ти сказав «поїзд» і «потяг». А що це за слова? Одне прийшло з російської мови, інше — з польської. І хіба це когось сьогодні обходить? Мені чомусь здається, що слово «состави» хоч і вживатиметься в українській мові, проте нечасто. Але при тому мені воно подобається. Воно належить до розряду «нахабних» слів, які вириваються з логіки мови — і фонетичної, і граматичної. Але вслухайтеся, це ж просто музика:

Вона поплескала Глухенького по плечу:

— Ти чуєш рипіння тих важких чавунних вузлів-з’єднань між вагонами? І трави, що стогнуть, зітхають від потяга, який промчав десь по насипу або по мосту над ними…

Іван Порфирович замислився.

— Дивись, — продовжувала Прохорова, — щоб описати цю картину, я вжила вдесятеро більше слів, ніж Малишко у своєму вірші. Звичайно, з погляду мовознавця, — все тут супроти правил мови: і «состави», і «скриплять» замість «риплять», і трави тут чомусь не на землі, а «в землі», і на якому плечі вони зітхають? Просто набір несумісних складників, але — парадокс! Як воно все грає вкупі! Як переливається! Немов сніжинки на сонці!

Іван Порфирович слухав уважно і дуже серйозно.

Тим часом Єлизавета Петрівна продовжувала:

— Ясно, що «состави» — від слова «составлять», український відповідник— «складати». То що — «залізничні состави» перекласти як «залізничні склади»? Але ж у нас «склади» асоціюються з будовою слова, це те, що по-російськи «слоги». То як із цим бути?

Єлизавета Петрівна витримала невеличку паузу.

— А може, не заважати Малишкові, — сказала вона, — нехай у нього ллється поезія, як весняний струмок, несучи за собою і шматочки льоду, і минулорічний розіпрілий під снігом дубовий листок, і галузку з дерева, і мурашку…

Ніхто не перебивав, усі відчували, що цей монолог ще не закінчився.

— Знаєте, я люблю Рильського за те, що у нього все правильно, все бездоганно, у відповідності і з законами мови, і з законами естетики — так, як і має бути… А Малишка я люблю за те, що у нього, начебто, все неправильно, і разом з тим воно також геніальне. Ви тільки вслухайтеся:

— Чудові вірші! — озвався Борис Андрійович. Він уже з’їв картоплину і повернувся впівоберта до Єлизавети Петрівни.

— Так, Борисе, так! — захоплено сказала вона (Клавку здивувало це панібратське «Борисе»). — Як можна кількома рядками окреслити колористичну гаму нічного поїзда («він промчить голубою тінню, в небо кине яркого зерна»), і звуки, які він видає: «і гуде, і засвище, і заскрегоче…» І все це для чого? Для чого він нагромаджує ці колористично-звукові деталі? А щоб на контрасті прозвучало драматичне: «Так і знай, що цієї ночі він коханого не привіз». Уявити собі, що відбувається в душі молодої дівчини, в принципі може будь-який поет, а ось передати словами так, щоб тебе пройняло, — не кожен. З чим порівняти стан тієї дівчини? З похиленою вербою? З кущем калини? З курликанням журавлів? Пхе, це вже вчорашній день. Що робить Малишко? В нього «поїзд здригнеться аж до коліс…».

Всі зачаровано дивилися на Єлизавету Петрівну.

— Геніально! — пафосно сказав Борис Андрійович.

— Так, Борисе, так! Головне, що Малишко робив це мимоволі, а не як математик, що все розрахував. Поезія сама виливається з нього! А тепер проаналізуйте, що він собі дозволяє! Просто хуліганські вчинки щодо мови! По-перше, неузгодження числа. «Поїзди гудуть за Ірпінню». Це в нас що? Множина? А «він промчить голубою тінню». Це в нас що? Правильно! Однина! Хто собі може це дозволити? Лише Малишко. А довільне жонглювання наголосами? «В небо кине яркóго зерна»!..

Єлизавета Петрівна замовкла. Знову запанувала пауза.

— Щось задовгим вийшов мій монолог… — розсміялася вона.

— Та ні, це був чудовий монолог! — зробив їй комплімент Борис Андрійович. — Можна я вас цитуватиму? — спитав він.

— Та цитуй, цитуй… — махнула рукою Прохорова.

Тут вступив у розмову Іван Порфирович.

— Що не кажи, Лізо, але я прихильник Рильського. В нього все виміряно, виважено, досконало. Він ніколи не пропустить неохайності, навіть, як ти кажеш, геніальної, як у Малишка. У нього кожен вірш — як кришталевий келих, — він показав на буфет, де стояли різнокольорові кришталеві фужери і чарки, які хазяйка охороняла, мов левиця, від гостей і майже ніколи не виставляла на стіл. — Ти до нього легенько доторкнешся нігтиком, а він дзвенить…

Борис Андрійович узяв його за руку:

— Іване Порфировичу, дайте мені свої вірші почитати! Я просто захоплений, як поетично ви охарактеризували творчу манеру Максима Тадейовича!

— Дам, хлопче, дам! — миролюбно сказав той і продовжив:

— …«Мене цілуючи, ти душу випивала»… — гарно?

Не встиг Борис Андрійович відкрити рота, як вірш продовжила Єлизавета Петрівна:

— «Шалена дівчинко, одчаю ніжний мій! // О, хвилі запашні твойого завивала: // О, літніх сокорів гарячий сніговій, // Що в коло нас кружляв, як ти мені шептала…» — вона затнулася.

— «…Слова, що не найти у мові ні одній», — несміливо продовжила Олечка. На неї здивовано глянув чоловік, ніби хотів запитати: «А ти звідки знаєш?» — «Але найбільшого для мене повні змісту…» — і стихла.

У кімнаті чомусь запала тиша. Клавка подумала, що негоже лишати цей її улюблений вірш Максима Тадейовича з незавершеною римою, тому продекламувала:

— «Я так любив тебе, примхливу, ніжну, чисту!» — і почервоніла, бо у цей момент Борис Андрійович на неї подивився такими очима, наче вона промовила це особисто для нього.

Цю незручність, здається, помітила Єлизавета Петрівна і прийшла на допомогу Клавці, продовживши розмову про Рильського.

— Звичайно, трохи незвично асоціювати його — такого теплого, такого невибагливого в одязі, такого ірпінсько-садового, такого спілчансько-поблажливого — з «парнаським співцем» із його «смоквами медово-солодкими», з Афродітами, Кіпрідами, Едіпами, Мойрами…

— Чому ви не закидаєте Малишку «Прометея»! — кинулася на захист Рильського Клавка. — А Максим Тадейович, до речі, і сам над собою кпинить: «Й сама поезія, богиня срібнолука, // як „по-класичному“ сказав би я колись».

— Це звідки? — перепитав Борис Андрійович.

— Із нової збірки «Мандрівка в молодість».

— От ви будете наді мною сміятися, Іване Порфировичу, — адже ви знаний в літературних колах естет, — знову перейшла на «ви» до Глухенького Прохорова. — Але я люблю Рильського зрозумілого — не неокласичного. Зараз, знаєте, суворий час, важкий, повоєнний. І життя в нас суворе, я б сказала, аскетичне…

— По ваших кришталевих келихах у серванті цього не скажеш… — ужалив її Глухенький.

— Не перебивай мене, Ваню, після твоєї контузії у тебе така координація рухів, що якби я щоразу давала тобі пити з цих келихів, то у мене не лишилося б жодного!

Всі засміялись, Олечка делікатно посміхнулася.

— От гад, таки перебив! — жартома дорікнула Прохорова сусідові. — От забула, що хотіла сказати…

— Ви казали, Єлизавето Петрівно, що вам подобається зрозумілий Рильський, — нагадав їй Борис Андрійович.

— Так, такий, як тут:

— То ти не сприймаєш нову збірку Рильського «Мандрівка в молодість»? — спитав її Глухенький.

— Чому? Сприймаю. Він же пише про молодість. Про СВОЮ молодість. А молодість його була така, як він її й описав. Все чесно. І мені навіть цікаво, або, як то кажуть на Євбазі, «любопитно», зазирнути в його молодість. Разом із тим…

Вона обвела всіх поглядом і продовжила:

— …Можливо, в мене не ті смаки, — я, вибачайте, виросла не в мальовничому селі, а в нетрях робітничих слобідок «Більшовика», тому «Пісню про Сталіна» Рильського я сприймаю як свою. От повірите? Мабуть — ні, бо для того, щоб зрозуміти, про що я кажу, вам треба уявити робітничий барак. Ви скажете: пхе! А я вам скажу: в тих бараках, в тих трубах, в тих цехах, у тій грубій реальності також є своя естетика. Вже минуло багато років відтоді, як Рильський написав свою «Пісню про Сталіна», я вже інакше на неї дивлюся, але все одно вона мені близька. Тепер-то я розумію, що Максим Тадейович писав її не як поезію, він складав її, стилізуючи під наші робітничо-барачні частушки, які ми співали вечорами «от нечего делать»!

Всі присутні округлили очі.

— Не вірите? Ось вам:

Двостопний ямб, вісім складів, так? А тепер порівняйте:

Той самий двостопний ямб, вісім складів.

— Лізо, ти ж не хочеш сказати, що Рильський… — Іван Порфирович затнувся, зиркнувши з підозрою на Баратинського й не наважуючись висловити крамольну думку.

— Ваню, я хочу сказати, що дурний той, хто вважає цей вірш примітивним. Рильський — майстер слова. У «Пісні про Сталіна» він грається з ритмом, розміром, жонглює фольклорними образами. У цьому є щось молодече, завзяте… Це так само, якби футболіст «Динамо» вийшов пограти у двір з хлопцями…

Клавка подумала, що з боку Єлизавети Петрівни було не дуже слушно порівнювати «Пісню про Сталіна» з частівками. Принаймні в присутності чужих. Очевидно, так подумала й Олечка Глухенька, бо поспішила зам’яти тему «побутовщиною»:

— Швидше сідайте до картоплі, бо вже вичахає!

Ця ідея сподобалася всім, вони кинулись до столу і взялися чистити картоплю від «мундирів». На настійливі вмовляння Олечки Борис Андрійович сказав:

— Нас так учили в дитячому будинку, все має бути порівну. І поки старші не наїдяться, менші не можуть брати добавки.

«Бідненький! Виріс без мами-тата!» — пожаліла його Клавка.

— Їж, їж, — заспокоїла його Прохорова, — тут кожному по дві картоплини, — а тоді повернулася до Клавки:

— Поки тебе не було, Клавочко, ми тут з’ясували з Борисом Андрійовичем, що ми служили в одному підрозділі: обоє в репатріаційній комісії. Займалися сусідніми таборами — я у Міттенвальді, він — у Реґенсбурзі. — І вона значуще підморгнула.

Клавка інформацію зафіксувала: Баратинський — з НКВС.

— Так, це були чудові часи! Європа лежала у наших ніг… — замріяно сказав той.

— …біля наших ніг, — виправила його Єлизавета Петрівна.

— Так, біля наших ніг! Ясно, що ми не виграли б війну без наших союзників…

— Борисе… — з докором у голосі перебила його Єлизавета Петрівна. Говорити про союзників серед цивільного населення вважалося неприйнятним.

— Та тут усі свої! — хвацько заявив той у відповідь. — Я хотів сказати, що ми були сповнені гордістю від того, що це ми — радянський народ під керівництвом Йосипа Віссаріоновича Сталіна — задушили фашистського гада. Ми були неначе у стані сп’яніння. Ми відчували себе визволителями людства і захмелілі цим почуттям ходили по Відню, Мюнхену з високо піднятою головою. Правда ж, Єлизавето Петрівно?

— Правда! — без особливого ентузіазму відповіла вона і, щоб покінчити з цією темою, спитала у нього: — Коли ти збираєшся переїжджати?

— А що мені переїжджати? Як казав Шолом Алейхем устами хлопчика Мотла, «Мне хорошо, я — сирота!» — він показав знову всі тридцять два зуби.

— Може, ваша Маша… чи… як звати вашу племінницю?.. — звернувся він до Олечки.

— Мотя…

— Може, ваша Мотя допоможе мені помити кімнату? А я вам за це — тушоночки! — розсміявся він.

Олечка була дуже задоволена таким обміном:

— Так, Борисе Андрійовичу! Ми вам допоможемо! Не переживайте!

— Треба буде роздобути десь ліжко, стілець і стіл. Я так скучив за творчою працею! — Він потягнувся і щасливо закрив очі. — Чекаю — не дочекаюся, коли зможу покласти папір на стіл, розгладити його, вмочити перо в чорнильницю і написати перше речення…

— І що збираєтеся писати, юначе? — поцікавився Іван Порфирович.

— Я задумав роман, велике епічне полотно. Поки що у мене тільки назва: «На руїнах Європи…» Як вам? Звучить?

— Солідно, — чи то серйозно, чи жартома сказав Глухенький.

«А друкарка вам не знадобиться?» — подумки спитала Клавка, спідлоба глипнувши на нього.

І той, неначе почувши запитання, обдарував її красномовним поглядом: «Аякже!»

Перспектива написання майбутнього роману не на жарт захопила Бориса Андрійовича.

— Нам з Єлизаветою Петрівною пощастило перебувати в американській зоні, на території Баварії. Ми займалися поверненням наших людей на батьківщину. Американці не так вставляли нам палки в колеса, як британці — в Ганновері чи Гайденау. Якби ви знали, наскільки… — він затнувся. — Єлизавето Петрівно, як сказати українською мовою «бдительный»?

— Пильний… — Єлизавета Петрівна зовсім не мала настрою і вже не приховувала це.

— Наскільки пильними ми мусили бути, щоб ніяка мишка повз нас не прошмигнула!

З виразу облич присутніх Клавка побачила, що не всі зрозуміли, про що йдеться. Чесно кажучи, вона й сама туманно уявляла суть справи. Дещо колись їй пояснювала Єлизавета Петрівна, однак украй побіжно і дуже обережно. У Спілці, в РОЛІТі належність будь-кого до НКВС і МГБ, хай навіть у минулому, не додавала авторитету.

— Борисе Андрійовичу, я щось не зрозуміла: що ви маєте на увазі? — спитала Олечка, висловивши, без сумніву, думку всіх присутніх.

— Під час війни дуже багато наших співвітчизників — переважно молодих людей — потрапило на роботу до Німеччини. Слово «остарбайтери» чули?

Олечка кивнула.

— Після війни їх усіх треба було повернути на батьківщину. Тобто репатріювати. І ось наше з Єлизаветою Петрівною відомство цим і займалося.

Прохорова сиділа з демонстративно знудженою міною. Іван Порфирович з широко розкритими очима напружено слухав Баратинського.

— Окрім того, дуже багато наших потрапило в німецький полон і перебувало в концтаборах. Їх також слід було повернути додому. А третє — це табори «ді-пі», по англійськи — displaced persons, тобто переміщених осіб. Оце була ще та штучка! Річ у тім, що під час війни, — коли стало відомо про переможний наступ Червоної армії по всіх фронтах, — багато людей із Західної України кинулися тікати до Німеччини та Австрії. Тікали не лише з України. Британці, американці, французи називали їх біженцями, хоча ми розуміємо, що то були прислужники фашистської Німеччини. Щоправда, серед них були і невинні душі: ті, кого вдалося ввести в оману буржуазно-націоналістичними гаслами. Але спробуй відрізни перших від других! Оце вам задачка! В 1945-му постало питання: що з ними робити — з біженцями? На Ялтинській конференції було прийнято рішення щодо репатріації наших громадян, які перебували на території Західної Німеччини й Австрії, на батьківщину. Тим часом біженців розмістили по старих військових німецьких базах, по казармах, робітничих селищах — словом, де попало.

— абиде… — тихо прокоментувала Прохорова.

— Що? — стрепенувся Борис Андрійович.

— Де попало — це русизм.

— А-а, дякую, Єлизавето Петрівно. Отже, цих так званих біженців розмістили абиде, створивши табори. Табори «ді-пі» — так вони називалися. І вони — ці так звані біженці — там непогано влаштувались, я вам скажу! Оклигали, створили таборове правління, заснували школи, молодіжні організації. Ви не повірите — церкви там були! І все так чітко, організовано — хто б подумав! Часом доходило до абсурду: хто ви такі? Та ви ж ніхто! Ви — нікчемні комашки без роду-племені, які покинули свою — з діда-прадіда — землю. Бач, радянська влада їм не подобалася! А хто їм подобався? Гітлер? І ось такі людішки… як це буде по-українськи? — знову затнувся Баратинський.

— Людці… — допомогла Прохорова.

У розмову втрутився Іван Порфирович.

— А як це їм вдалося? Де вони брали на це гроші?

— Ну, там була міжнародна організація, яка ними опікувалася. УНРА називалася, а коли я демобілізувався, її перейменували на ІРО… Так от. Нашим завданням було повернути якнайбільше наших людей на батьківщину. Але заковика полягала в тому, що ця міжнародна організація прийняла в минулому році рішення, що лише особи, які мали радянське громадянство і перебували на території Радянського Союзу станом на 1 вересня 1939 року, вважалися радянськими громадянами і підлягали репатріації. Тобто тепер ми не мали права репатріювати західних українців. Ось така заковика.

— То що ви там робили, в тих таборах? — допитувався Іван Порфирович.

— Гарне запитання! Отож-то. Здавалось би, що нам там робити? Ну, по-перше, треба було «промацати» західняків. Це ж теж наші люди, українці. Треба було показати всі принади соціалістичного способу життя, відкрити їм очі на правду, адже їх просто засліпила націоналістична пропаганда. Крім того, багато хто з них був просто заляканий: мовляв, при поверненні до Радянського Союзу вони потраплять прямою дорогою в Сибір. Слід було розвіяти цей міф. Треба було переконати: кожен, хто добровільно повернеться на батьківщину, стане повноправним будівником соціалізму, будівничим власного щастя і добробуту! А ще, до того ж, серед західняків «затерлися» і наші східнячки, які драпали разом з німецькою армією. Власне, оцих ми повинні були розпізнати й повернути на батьківщину силою.

— Силою? — перепитав Іван Порфирович.

— Ну, так! Знаєте, як вони маскувалися під західняків, щоб не повертатися додому! І ось треба було виявити бдітельность, чи то пак пильність, аби розпізнати їх!.. Правда, Єлизавето Петрівно?

У Прохорової підскочили брови. Клавці здалося, що у неї на обличчі з’явився вираз якоїсь бридливості, чи що. Вона якраз стояла біля вікна і нервово палила папіросу, випускаючи дим крізь відкриту кватирку. На всі питання Бориса Андрійовича вона відмовчувалася. Ну, не любила вона цієї теми! Клавка ніяк не могла зрозуміти, чому Єлизавета Петрівна уникала її: вважала це державною таємницею (чому ж тоді Баратинський так легко про це патякає? Провокує?), чи не хотіла, щоб розмова ненароком перейшла на її воєнний роман з полковником, чи ще щось…

Замість Прохорової озвався Іван Порфирович:

— Далеко підете, юначе, — чи то похвалив, чи то зіронізував він.

Після того він більше не ставив питань, і розмова сама собою згасла.

Олечка стала клопотатися про чай, за столом почалося ворушіння, і це було дуже приємне завершення неділі, тим більше, що до однієї плитки шоколаду Борис Андрійович витяг зі свого «вещмішка» ще одну.

— А тепер, дами й кавалєри, час прийшов для пісні! — урочисто оголосив Борис Андрійович і недвозначно показав на гітару Єлизавети Петрівни, що стояла в кутку біля її тахти. — Можна?

Ця ідея сподобалася Єлизаветі Петрівні. Вона, здається, навіть зітхнула з полегшенням, адже тепер не треба буде ворушити фронтове минуле.

— Бери! — сказала вона. — Тільки її настроїти треба!

— Нє вопрос! — пожартував той і почав своїми білими пальцями (Клавці аж потемніло в очах від того, якими вони були довгими) перебирати струни й підтягувати кілки.

— Ну що, старший сержант Прохорова, вашу улюблену?

Єлизавета Петрівна на мить завагалась, але кивнула:

— Давай! Тільки тихенько, щоб сусіди не почули…

І як тільки зазвучав голос Баратинського, світ для Клавки перевернувся з ніг на голову. Ліричний тенор з ненав’язливою оксамитинкою наповнив її по самі вінця, скрутив її гамівною сорочкою і залоскотав під ложечкою. І все це водночас.

Перед очима постав її рідний Афанасіївський яр, де на схилах відразу після каштанів зацвітали акації. Їх було дуже багато, колись дерева насадили у великій кількості, щоб укріпити схили яру. Запах акацієвого цвіту забивав памороки; здавалося, всі мешканці околиці — і з колишніх прибуткових будинків, і зі старих халуп-мазанок, що зачаїлися між ними, — просто божеволіють. Люди, незалежно від віку, у сезон цвітіння акацій закохувалися заново — у своїх дружин і чоловіків, у чужих дружин і чоловіків, у дівчат і парубків, у зображення на лубкових картинках, у фотокартки кіноакторів. Серце мало не вистрибувало з грудей, і всі незгоди розчинялися в повітрі. Всі були радісні й доброзичливі.

Так тривало два тижні, а потім цвіт акації опадав на сухі глинисті схили, на стежки — і це був другий етап, коли до нестями доводив запах сухого цвіту акації, який густим шаром, немов снігом, укривав Афанасіївський яр.

Дуже часто в ці дні періщив дощ, і з’являвся ще один запах — ностальгійний, запах тих колишніх днів, які вже не повернуться.

Голос Бориса Андрійовича був не менш солодкий, ніж запах акації, і немовби накрив Клавку вуаллю.

Коли пісня закінчилася, Клавка затуманеним поглядом обвела присутніх і побачила, що в принципі романс та його виконавець нікого не залишили байдужим.

Клавці навіть здалося, що Єлизавета Петрівна змахнула сльозу, щоправда, за мить вона переконалася, що це їй тільки здалося. Прохорова — цей відданий справі Леніна член ВКП(б) — все зіпсувала, бадьоро скомандувавши:

— А тепер нашу, фронтову! І можна вголос, хай сусіди чують!

Клавка з досадою подумала: «Це ж треба було так зіпсувати романтичний вечір!» І як у цій Прохоровій поєднується «Шалена дівчинко, одчаю ніжний мій!» і «махорочка». Може, щоб зрозуміти її, і справді треба було народитися не в апартаментах колишнього прибуткового будинку, а в робітничому бараці?

Розділ 5

Борис Андрійович пішов проводжати Клавку додому.

Вони вийшли з під’їзду РОЛІТу, і їх огорнула тепла, тиха, ароматна вереснева ніч. Він узяв її за праву руку. Вона не опиралася, хоча знала, що зараз її долоня спітніє… Їй двадцять шість років, її ніхто в житті не брав за руку. Тобто батьки брали, бабуся з дідусем. А от чоловіки — ні.

Їй було трохи незручно, у її лівій руці був загорнутий у папір бутерброд з тушонкою для Емми Германівни і дядь-Гаврила, і вона не знала, що з ним робити.

Баратинський ішов поряд — живий, реальний, неуявний мужчина. Він звернув на неї увагу. І це було чудо. Адже демографічна ситуація після війни не сприяла тому, щоб усі жінки отримали свою пару. Раділи сякому-такому чоловікові. Аби був. А Борис був не сякий-такий. Він був красивий і успішний. І це подвійне чудо.

Красень, бойовий офіцер, письменник… Ну, трішечки кульгає освіта, але хіба це ґандж у порівнянні з тим, яке в нього велике, незлобиве серце! А який у нього подільчивий характер! Чого варте його делікатне ставлення до правил спільного вживання їжі!

У свої двадцять шість Клавка не знала, як поводитися з чоловіком, який до неї залицяється. А він справді залицявся? А якінакше назвати те, що він визвався провести її додому, що він узяв її за руку, що накинув їй на плечі свій піджак?

Дорога від дому Єлизавети Петрівни до Клавчиного помешкання забирала щонайбільше десять хвилин. Однак молода пара не поспішала: спершу прогулювалися сквериком з недіючим фонтанчиком, потім зайшли в підворіття сусіднього дому — з вулиці Чапаєва. Потім стояли і шепотілися під вікном її квартири…

Вона, зазвичай мовчазна з чужими, розбалакалася, цілу дорогу цвірінькала, відповідаючи на всі запитання Бориса Андрійовича про спілчанські справи: від дуже практичних (хто має право отримувати пайки, кому дозволено мати оплачуваних секретарів, як потрапити в Ірпінський будинок творчості, який розмір членських внесків, як часто відбуваються збори письменників тощо) до, так би мовити, делікатних — хто кого любить, а хто кого не любить у Спілці, які там настрої, як кучкуються письменники, як реагували на постанову партії про журнали «Ленінград» і «Звезда» тощо.

На перший тип запитань Клавка відповідала охоче. І не відповідати на них було б з її боку дурницею, бо ніякого секрету (а для «органів», якщо Баратинський і справді до них належав, — тим паче) в тому не було. Ну, була Постанова Ради міністрів УРСР та ЦК КП(б)У «Про розподіл лімітів на додаткові види харчування для керівників і керівних працівників партійних, радянських, комсомольських організацій Української РСР», що містила додаток, за яким два керівники Спілки мали право на додаткове харчування. Ну і що з того? Щоправда, був іще один список на одержання продовольчих лімітів у розмірі 300 крб. Він налічував 27 осіб. Ні Рильського, ні Корнійчука в ньому не було. Та й навіщо? Адже вони обслуговувалися за іншою категорією.

Секретарів могли мати небагато письменників. У списку 1947 року у Спілці налічувалося 18 літераторів, у яких секретарювали, як правило, їхні дружини. Навіть у Сосюри значилася секретарем його Мура — Марія Гаврилівна Сосюра. Ну і що з того, що Клавка переповіла це Борисові Андрійовичу?

Так само чи було щось злочинне в тому, що вона ознайомила його з минулорічним рішенням «Про передачу Спілці радянських письменників в орендне користування на десять років будинку № 68 по вул. Леніна», яке анулювало постанову Виконкому Київської міської ради депутатів трудящих від 25 листопада 1945 року, за яким будинок належав Міськжитлоуправлінню. Щоправда, зауважила Клавка, у Спілці немає достатньо коштів, щоб підтримувати будинок у належному стані, тож серед начальства висловлюються думки з приводу того, щоб попроситися назад — у Міськжитлоуправління? Але хіба це така вже таємниця?

Так, Клавка розповіла на прохання Бориса Андрійовича про відмінності між штатним розкладом правління Спілки радянських письменників України на 1946 рік (коли ним керував до листопада Максим Тадейович) і на нинішній, 1947 рік (вже при Олександрі Євдокимовичі). У 1946 році штатний розклад включав 22 співробітники з місячним фондом заробітної плати 12 600 карбованців, а у 1947 році штат становив 25 людей з місячним фондом заробітної плати 27 800 карбованців. Борис Андрійович спитав, які посади додалися, і вона без будь-яких докорів сумління відповіла, що з’явилася посада заступника Голови правління — і це правильно, бо Олександр Євдокимович — людина зайнята, часто буває у відрядженнях, треба, щоб хтось постійно був на місці. Додалися також: відповідальний секретар комісії з друкованих органів і видавництв; відповідальний секретар комісії з іноземної літератури; відповідальний секретар комісії з воєнно-художньої літератури; відповідальний секретар комісії з теорії літератури і критики; відповідальний секретар комісії з драматургії та кінодрами; відповідальний секретар комісії з жанрових секцій; зав. господарчою частиною (раніше був лише комендант, тепер комендант і завгосп). Змінилася ситуація і в Кабінеті молодого автора: якщо при Рильському там було три посади: завідувач Кабінету молодого автора, консультант-літературознавець і секретар, то зараз була лише одна одиниця: відповідальний секретар комісії роботи з молодими авторами. Так само скоротилася кількість водіїв — з двох до одного. Решта все лишилося без змін: Голова правління, секретар правління, заступник секретаря правління, головний бухгалтер, бухгалтер, касир, секретар, машиністка, кур’єр, комендант, прибиральниця, двірник, гардеробниця, сторож, пічник.

На обережний коментар Бориса Андрійовича щодо нових відповідальних секретарів, мовляв, Корнійчук оточив себе своїми людьми, як бронею, і що бюрократизація шкодить ленінській лінії партії, Клавка промовчала. Так само, про всяк випадок, вона промовчала про розміри окладів. Не казати ж йому, що у Корнійчука він був більш як удвічі вищий, ніж у Рильського, тоді як оклади інших спілчанських посадових осіб виросли за рік лише на 5 %. І якщо у Максима Тадейовича зарплата була майже така сама, як і у відповідального секретаря Спілки, котрий, по суті, і виконував усю організаційну роботу, і лише вдвічі більша, ніж у заступника секретаря, то відповідальний секретар при Олександрі Євдокимовичі отримував у 2,5 рази менше від нього, а заступник відповідального секретаря — більш ніж у 10 разів меншу зарплату, як Голова.

На «делікатні» питання Клавка відповідала неохоче і дуже обережно, найчастіше казала: «Мені про це нічого не відомо». Тут зіграли роль і попередження Прохорової тримати язик за зубами, і певна недовіра до красеня-мужчини, що з’явився в її житті лише кілька годин тому; і страх втратити роботу, якби щось просочилося.

Але все-таки разів зо два-три (два — це точно) вона бовкнула зайве. Не варто було ділитися намірами Олександра Євдокимовича щодо його виступу на Пленумі. Щоправда, Клавка назвала тільки імена тих, кого він збирається критикувати, — Рильського, Яновського, Сенченка, Довженка, редакторів «Нарису української літератури» — Маслова та Кирилюка… Власне, це також не великий секрет: майже всі вони вже були добряче «пропісочені» в минулому році на «розгромних» загальних зборах письменників Києва. Але все одно, даремно вона це зробила, адже це лише наміри її начальника, які можуть і не здійснитися. Не гідно це секретарки Голови Президії Спілки письменників.

А друге, про що вона шкодує, так це про її завчене «я нічого не чула» на питання щодо нинішнього ставлення українських письменників до минулорічної постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Ленінград» і «Звезда», а також до Ахматової і Зощенка, яких «прокатали» там. Виходить так, що ніхто з українських письменників про це не говорить. Повне ігнорування…

А щодо ставлення українських письменників до Зощенка й Ахматової, то не розповідати ж було Борисові Андрійовичу про те, що в побутових розмовах Єлизавети Петрівни з сусідами по РОЛІТу на тему житлових умов прослизають зощенківські жарти. І що буквально днями на ролітівському подвір’ї Неля Мусіївна Гершко, або «в народі» Сіробабиха, пожартувала з чорним гумором про свого чоловіка і про те, що його чекає на Пленумі, який готується на наступний тиждень. Вона процитувала сумнозвісні рядки Ахматової: «Не бывать тебе в живых, // со снегу не встать… // Двадцать восемь штыковых, // огнестрельных пять…» І не ділитися ж тим курйозом, який стався з молодим письменником Леонідом Серпіліним, знаним своїми блискучими доповідями на ідеологічні теми. Як на зло, напередодні виходу постанови ЦК ВКП(б), спрямованої проти Ахматової і Зощенка, і Постанови ЦК КП(б)У щодо журналу «Вітчизна» у Серпіліна виходить у п’ятому номері «Вітчизни» (це ж треба такий збіг!) оповідання, в якому дівчина дарує свою фотокартку головному героєві, на звороті підписавши її цитатою з поезії Анни Ахматової: «После ветра и мороза было // Любо мне погреться у огня. // Там за сердцем я не уследила // И его украли у меня». Головний герой упізнає рядки і сміється. Його дівчина й собі каже: «Стара знайома. Наша ленінградка Анна Ахматова», на що Юрій (головний герой) їй відповідає: «Ваша і трохи наша. Вона народилася на Полтавщині». Ця історія стала «притчею во язицех», у письменницьких кулуарах усі кепкували з геніальних «прогностичних» здібностей Серпіліна: як йому вдалося одним оповіданням поцілити відразу в дві вразливі мішені. «Не допрацював, Льоня, — зітхали жартівники РОЛІТу. — Не додумався ще й Зощенка туди вставити!..»

…Уночі Клавка ще довго не могла заснути.

По-перше, Емма Германівна вправлялася на роялі. Переконувати її, що зараз ніч і всім хочеться спати, було даремною тратою часу — всі сусіди квартири № 1 у цьому давним-давно переконалися. Мадам Бруслевська була несхитна: її власний біоритм, її ілюзорний світ, у якому вона жила, був для неї понад усе. Сьогодні вона мала настрій на арпеджіо.

По-друге, Клавка картала себе за те, що розбазікалася перед практично незнайомою людиною, мучилася, десятки разів прокручуючи в пам’яті запитання Бориса Андрійовича і свої відповіді. Найбільше тривожили її коментарі щодо реакції письменників на постанову про ленінградські журнали. Вона придумувала сотні варіантів того, що слід було сказати замість «я нічого не чула». Може, варто було запевнити: «Всі схвально обговорювали постанову!»? Але насправді це ж не так! І чи не надто пафосно це звучало б? І що вона мала відповісти, якби він спитав про імена тих, хто «схвально обговорював»? Чиє ім’я назвати? Хто справді міг таке сказати? Олександр Євдокимович? А хіба це новина? У відданості нинішнього Голови Президії політиці партії ніхто й не сумнівається! І чого б це він, Голова Спілки, перед нею, секретаркою, розпинався, що схвально оцінює постанову партії?..

Тієї ночі, знесилена від безсоння, вона йорзала у своєму ліжку, її роздирали полярні почуття: будучи по натурі людиною тверезою, вона головою розуміла, що Баратинський — гебешник. І який би щедрий він не був, і якою б чарівною не була його посмішка — це не міняло справи. Аналізуючи те, як спритно і легко він отримав квартиру; як змінилося його обличчя з джентльменської байдужості на зацікавлення, коли він дізнався про її посаду; згадуючи перелік питань, які він їй ставив, коли проводжав від порогу РОЛІТу до дому, Клавка майже на 100 відсотків була впевнена, що Бориса Андрійовича «вкоріняють» у Спілку «органи». Видно, результати роботи «водіїв-овсяннікових» не надто вражали вулицю Володимирську. Так, він був дещо простакуватим, як для літературного кола, однак інших кадрів, які могли б зіграти роль молодого письменника, напевне, в них не було. Це все складалося в такий логічний ланцюжок, що годі було й сумніватися. Тому головою Клавка розуміла: його краще остерігатись.

З іншого боку, в ній пробудилася просто тваринна пристрасть (звідки вона знає це словосполучення? Воно далеко не з її словника), тваринний інстинкт. Її тіло, впродовж років затиснуте в панцир «не можна, бо війна», «не можна, бо розруха», «не можна, бо на всіх баб чоловіків не вистачить», із здивуванням відчуло, що зараз цей панцир розсипається, як заіржавіле залізо, і що воно від кожного доторку Бориса Андрійовича, від його запаху перетворюється на хтиву, ненажерливу потвору, яка хоче здобути його, не гребуючи ніякими способами і не зважаючи на всі застереження.

«І де воно в мені ховалося?» — думала Клавка, перевертаючись з боку на бік у ліжку, маючи на увазі несподівану пристрасть, яка буквально зжирала її.

Вона була досить індиферентна до чоловіків. Серед літераторів завжди були любителі скористатися жіночою прихильністю. Але вона жодного разу не мала ні найменшої інтрижки — не через якісь свої високі моральні якості, а просто була далека від цього. Тобто її цікавили чоловіки… ні, не чоловіки — її цікавили письменники, але тільки як носії таланту і розумових здібностей, не більше. І нехай він буде кривий, горбатий, невмитий, заздрісний, у пом’ятому костюмі, сивий, п’яничка, але при цьому талановитий, — він перебуватиме на найвищих щаблях її любові. Так, це також була любов. І, як видно тепер, це була дуже «зручна» любов: люби собі на здоров’я — скільки тобі заманеться, читай його твори, слухай його розмови, насолоджуйся ходом його думок — скільки завгодно! І це тобі ніколи не зашкодить, це тобі нічим не загрожує, хіба що кількома годинами, витраченими на «благодійний» (тобто безкоштовний) передрук його творів.

А тут із нею робиться щось незбагненне. Тобто цілком збагненне. Цілком закономірне. Цілком природне. Але в якійсь дикій, гіпертрофованій формі. Проте чи справді в її нинішньому стані є щось ненормальне? Звідки вона знає, як це буває в інших жінок? Може, це і є норма, а те, що з нею було до того, — це якраз і було порушення норми?

Треба завтра порадитися з Єлизаветою Петрівною… — думала вона. — Стоп! Ось від кого вона чула те дивне словосполучення «тваринна пристрасть»!

За такими думками минула неспокійна ніч і настав понеділок.

Вона роздратовано натиснула на пимпочку будильника, що розбудив її спозаранку, похмуро вийшла на кухню, нагріла воду, помила голову, потім навмисно довго прасувала своє синє штапельне платтячко, чекаючи, поки волосся висохне, плойкою накрутила собі кучері «Вікторі Ролз»^[18] і попленталась на роботу.

Робота посувалася мляво. Зі столу впала її улюблена чашка (добре, що без чаю) і розбилася. В голові все плуталося, пальці потрапляли не на ті клавіші, і їй треба було акуратненько лезом вичищати на папері помилково надруковані літери і вдруковувати правильні. Рука втратила чутливість і замість того, щоб майже непомітно для непрофесійного ока зняти верхній шар паперу, протирала його майже до дірки. Ноги були немов ватяні, вони ще пам’ятали млість, яка розливалася по них після випадкових, ну, майже випадкових доторків до колін старшого лейтенанта Баратинського. Клавка здивовано відчула, що у неї всередині є жіночий орган — матка, про який вона тільки читала. Раніше його наче й не існувало. Голова боліла — так, живіт бурчав — так, руки, плечі й спина нили після друкування — так, ноги часто мерзли — так, а от щоб її тривожив низ живота — то ніколи. Неначе там взагалі нічого не було. А тепер вона ледве могла всидіти на стільці, бо внизу живота була наче якась гиря, що тягнула її донизу. А коли Клавка на мить заплющувала очі, намагаючись уявити обличчя старшого лейтенанта, в тазостегновій частині тіла вулканом пульсувала кров.

Напередодні Пленуму начальство було дуже вимогливим. З доповіддю Олександра Євдокимовича вона сяк-так упоралася до його приходу на роботу (це було мудре рішення — попрацювати в неділю), і він зараз сидів і вичитував текст, закрившись у своєму кабінеті. Наказав нікого не пускати.

З організаційних питань вона більше спілкувалася з Яковом Васильовичем Башмаком, чи то пак, Башем — він якраз змінив свій підпис і завжди викреслював зі свого «неправильно» надрукованого прізвища останні три літери. Яків Васильович як відповідальний секретар Спілки добре справлявся з усіма організаційними питаннями. Тому можна було не хвилюватися, що Клавка щось пропустить чи забуде.

Він доручив їй монотонну роботу — друкувати запрошення, і це було найкраще в її теперішньому загальмованому стані: одноманітність — це все, на що вона була здатна.

Пролетарі всіх країн, єднайтеся

Запрошення

Шановний тов.

Запрошуємо Вас на Пленум правління Спілки радянських письменників України, який відбудеться в приміщенні Клубу письменників (вул. Ворошилова, 3) 15–20 вересня 1947 р.

Початок об 11 год. ранку.

Президія СРПУ

От і все. Просто і ясно. І так 80 разів. От би дотягнути до кінця робочого дня. А далі — додому, в ліжечко і спатоньки!

Але раптом, у розпал друкування запрошень, зі свого кабінету вискочив Олександр Євдокимович.

— Клавдіє Дмитрівно, швиденько знайдіть минулорічну стенограму загальних зборів київських письменників і бігом занесіть її в ЦК, у відділ пропаганди — до товариша Бакланова.

— Це яку? — не відразу зорієнтувалася Клавка. — Їх тут стільки було… — і вона прикусила язика.

— Що з вами, Клавдіє Дмитрівно, я вас не впізнаю! — здивувався начальник.

— Ой, вибачте, — зніяковіла вона. — Ви маєте на увазі стенограму загальних зборів письменників Києва з питань ідеологічної роботи? Та, що від 27–28 серпня 1946 року?

— Так, саме її! Віддасте безпосередньо в руки товаришу Бакланову і нікуди не йдіть — чекайте його розпоряджень!

Від цих слів Клавка, немов після відра крижаної води на голову, нарешті прокинулася. Серце стало постачати кров до всіх найвіддаленіших кінчиків її тіла, мозок прояснів і запрацював.

Поки готували з Яковом Васильовичем матеріали для перепустки в будівлю ЦК, поки «розшивали» минулорічний архів, щоб витягти звідти протокол, чи то пак стенограму, зборів, поки з’ясовували номер кабінету Бакланова, Клавка вже відчула себе в нормі: начебто й не було минулої безсонної ночі. Руки й пальці слухалися, працювали чітко і без збоїв, голова повернула собі здатність мислити тверезо і по-діловому, з неї вивіялися сантименти й романтичні думки, тіло позбулося натяків на млосні бажання — вона нарешті ввійшла в нормальну форму, працювала чітко, як нова машина.

Пішла їй також на користь прогулянка пішки — від Золотих Воріт по вулиці Свердлова — колишній Прорізній, потім уздовж трамвайної лінії між руїнами Хрещатика й угору по вулиці Жовтневої революції, а тоді ліворуч — на вулицю Орджонікідзе. Вже стоячи біля віконця Бюро перепусток, вона відчула себе цілком бадьорою і зібраною.

Клавка шукала кабінет товариша Бакланова недовго: всі двері в коридорах були пронумеровані і розташовані в ряд. Вона постукала, зайшла до приймальні і представилася. Секретарка Бакланова простягла руку, щоб узяти від Клавки папочку, проте та притисла її до грудей: таким був наказ її начальника.

Секретарка Бакланова скорчила незадоволену міну, зайшла до кабінету і за півхвилини запросила туди Клавку, змірявши її оцінювальним поглядом — з ніг до голови. Клавка відповіла їй тим самим.

Це була лише одна мить: дві секретарки — завідувача Відділу пропаганди ЦК та Голови Спілки письменників — обмінялися поглядами.

Секретарка Бакланова тримала спину прямо, була вдягнена у дорогий вовняний костюм, у нові черевики зі шнурочками і з «халою» на голові. Секретарка Голови Спілки письменників України не могла претендувати на такий шикарний вигляд. Вона була вбрана в синє штапельне платтячко з білим, власноруч вив’язаним гачком комірцем, у старих, але приведених в порядок позавчора на Євбазі Гречанкою черевиках, а от на голові у неї була значно модніша зачіска — «Вікторі Ролз».

Товариш Бакланов уже чекав на Клавку, а точніше, на стенограму.

Це був чоловік із загостреними рисами обличчя і, як їй здалося, хворобливим жовтуватим кольором шкіри, худорлявий, середній на зріст. Коли вона зайшла до кабінету, він подивився спершу не на неї, а на папочку в її руках, і потім, неначе заспокоївшись, підняв очі на Клавку.

Та привіталася і віддала документи йому в руки, як і доручив їй Олександр Євдокимович.

На її здивування, товариш Бакланов зміряв її довгим (їй здалося, занадто довгим) уважним поглядом і простягнув руку для знайомства:

— Олександр Сергійович.

— Клава… Клавдія Дмитрівна, — відрекомендувалася вона.

— Як ваше прізвище? — поцікавився Бакланов.

— Блажкевич.

І тут сталося щось дивне. Ніздрі Олександра Сергійовича затремтіли, а очі збентежено забігали.

— Белая ночь? — спитав він.

Клавка отетеріла.

— Вибачте, я не зрозуміла.

— Духи «Белая ночь»?

Нарешті Клавка збагнула, про що йдеться: так, її синє штапельне платтячко з мережаним комірчиком пахло саме цими духами. Це були мамині улюблені парфуми, які дивом збереглися у старому її комоді, який вони з дядь-Гаврилом перетягли з колишньої квартири Блажкевичів у нинішню кімнатку в напівпідвальному поверсі. Духи були старі, дуже концентровані, і вона поставила легеньку крапочку на спід, на шов свого штапельного плаття після того, як його випрала і попрасувала. Сама Клавка не відчувала запаху, але, видно, для чужого носа він був відчутний.

— А-а-а, так! — зраділа вона, не сподіваючись від начальника такого високого рівня почути щось приземлене. — Від ленінградської фабрики «Лєнжет», — уточнила вона.

Бакланов немов стрепенувся від того, що дозволив собі зайве, і чемно сказав:

— Клавдіє Дмитрівно, почекайте, будь ласка, у приймальні.

Клавка з певним полегшенням вийшла з кабінету високого начальства, однак за дверима зустрілася з холодним поглядом секретарки з халою на голові.

Як же не хотілося сидіти в одній кімнаті з цією дамою! Здавалося, вона не хоче ділитися з відвідувачкою навіть повітрям! У Клавки склалося враження, що секретарці не було чим зайнятися. Вона сиділа за столом, втупившись у телефон, ніби в очікуванні дзвоника, і тарабанила пальцями з манікюром (з манікюром! — зітхнула Клавка, сховавши нігті в кулачки) по столу. Оскільки телефон не дзвонив, секретарка повагом підвелась і перевірила, чи суха земля у вазонах з «огоньком» і різдвяником, потім, скрививши незадоволену міну, вийшла з приймальні з порожнім емальованим кавничком.

Клавка озирнулась по кабінету. Тут усе було дуже солідно і відчувалася рука справжньої — а не такої, як вона, — секретарки. Про це свідчили і ті самі вазони з «огоньком», і той самий кавничок, і та сама мережана накривка на друкарську машинку (дивно, вона на ній що — не друкує?), і відривний календар на стіні, і скляночка із заточеними різнокольоровими олівцями, і стосик гарного (а не жовтого, як у них) паперу…

На стіні рівномірно цокав годинник, який немов свідчив про те, що тут усе чітко, рівномірно і правильно. Від чекання Клавку трохи зморило, і вона, здається, задрімала.

До приймальні повернулася секретарка Бакланова і стала поливати з емальованого кавничка кімнатні рослини.

На столі задеренчав телефон.

Секретарка не поспішала взяти трубку. Вона повільно, з почуттям власної гідності сіла за стіл і, неначе вичекавши, поки нерви на тому кінці дроту напружаться до краю, взяла трубку:

— Приймальня Бакланова!

Клавка завмерла. «Яка гідність у її голосі!» — подумала вона. Їй, Клавці, ще вчитися і вчитися!

— Почекайте, будь ласка.

«Дама з халою» підвелася з-за столу і зазирнула в кабінет начальника:

— Олександре Сергійовичу, вас, з газети «Правда Украины».

— Скажіть, щоб передзвонили завтра, Віолетто Ромуальдівно!

«О, вона ще й Віолетта Ромуальдівна!» — рівень Клавчиної самооцінки впав до нуля.

Сидіти поряд з такою поважною дамою в одному кабінеті Клавці видавалося просто мукою, стрілка на годиннику, немов навмисне, повільно тяглася з позначки на позначку.

Нарешті двері кабінету розчахнулися, на порозі став Бакланов.

— Віолетто Ромуальдівно, хто в нас зараз з машиністок чергує?

— Катя.

— Покличте терміново сюди Катю, — скомандував Бакланов, але тут зустрівся очима з Клавкою. — Хоча ні, — передумав він і звернувся до неї: — Ви ж друкуєте?

— Так точно!

— Під швидку диктовку вмієте?

— Так точно!

— Заходьте, треба терміново надрукувати одного листа.

Клавка лише кутиком ока помітила, як Віолетту Ромуальдівну мало не побив грім, і, задоволена цим спостереженням, прошмигнула в кабінет Бакланова.

На столі, розташованому перпендикулярно до начальницького, стояла друкарська машинка. Клавка присіла на стілець і вправним рухом прокрутила її, зазирнула всередину, взяла шматочок «промокашки» й акуратно протерла клавіші, на яких загусла фарба.

Олександр Сергійович уважно стежив за її рухами.

— Клавдіє Дмитрівно, нам треба швиденько надрукувати листа Олександрові Євдокимовичу.

— Зрозуміла! Я готова, — сказала вона, зарядивши машинку білою (білою!) сторінкою паперу.

Олександр Сергійович став ходити по кабінету, неначе збираючись з думками.

— Дорогий Олександре Євдокимовичу! — почав він.

Клавка швидко клацала по клавішах.

— У ході підготовки до Пленуму, що відбудеться наступного тижня, я вирішив проглянути матеріали загальних зборів українських письменників Києва від 27–28 серпня 1946 року, щоб урахувати помилки, допущені при його організації і проведенні.

Я щойно переглянув стенограму і переконався в тому, що на зборах було не все гаразд. Таке відчуття мене… Як буде українською «гложет»?

— Гризе, тисне… — автоматично відказала Клавка.

— …Таке відчуття мене гризе ще з минулого року, — адже я був присутній на зборах і бачив усе на власні очі. Тепер, переглянувши матеріали, я переконався, що мої хвилювання і неприємні враження небезпідставні. Високоідейна і глибока доповідь третього секретаря КП(б)У Костянтина Захаровича Литвина,^[19] а також по-партійному складена письменниками Первомайським, Копицею, Яновським, Сенченком, Новиченком та Іваном Ле резолюція зборів були, по суті… як сказати «опошлены»? — затнувся він.

— Точного перекладу нема, ну, можна вжити «заяложені»… — завагалася Клавка.

— Ні, погано, — крутнув головою Бакланов. — Як іще можна сказати?

— Залиште краще «опошляти».

— Отже… високоідейна і глибока доповідь третього секретаря КП(б)У Костянтина Захаровича Литвина, а також по-партійному складена резолюція зборів були, по суті… ні, не звучить «опошлены» українською.

— Спробуйте поміняти на: «Високоідейну і глибоку доповідь третього секретаря КП(б)У Костянтина Захаровича Литвина, а також по-партійному складену резолюцію зборів, по суті, опошлили…»

Бакланов трохи поморщився, але прийняв такий варіант:

— Добре. Але тепер треба передруковувати всю сторінку?

— Не треба! — жваво відгукнулася Клавка. — Лезо є?

— Є.

— Зараз легенько витру… Отак. Отже, «високоідейну і глибоку доповідь третього секретаря КП(б)У Костянтина Захаровича Литвина, а також по-партійному складену резолюцію зборів, по суті, опошлили»… — прочитала останні незавершені рядки вона.

— …та вахканалія і колективна істерія, які розгорнулися на засіданні. Чесно кажучи, я зараз знаходжусь…

— …перебуваю…

— Що? — не зрозумів Бакланов.

— Так краще… Вибачте, — прикусила язика Клавка.

— А-а-а, дякую… перебуваю у стані сум’яття. Костянтин Захарович висвітлив результати 13-го Пленуму ЦК ВКП(б) щодо підготовки, підбору і розподілу керівних партійних і радянських кадрів на Україні, потім перейшов до виявлення недоліків у «Нарисі історії української літератури» під редакцією С. Маслова і Є. Кирилюка. Велику частину доповіді було присвячено шкідливості поглядів Грушевського та його школи. Хочу зауважити, що це практично перший аналіз творчості та діяльності цього буржуазного історика з позицій марксистсько-ленінської ідеології. Костянтин Захарович також висловив критичні зауваження до ряду письменників. Але, критикуючи М. Рильського, М. Бажана, Ю. Яновського, він не опускається до їх приниження, він мудро і спокійно вказує на їхні… як буде «заблуждения»?

— Тут краще «помилкові судження»…

— Ну добре, друкуйте «помилкові судження»… Костянтин Захарович був гранично коректним і акуратним у висловлюваннях. Що натомість помічаємо у виступах письменників? Вони просто вивернули перед усіма всю брудну спілчанську білизну. Вони, немов тенісним м’ячиком, легковажно кидали одне в одного словом «пошлий». І це не додає їм честі. А надто, коли ним характеризують Остапа Вишню. Він не «пошлий», він небезпечний. І не розуміти цього — велика помилка.

Бакланов підійшов до Клавки ззаду. «Мабуть, паралельно читає текст, який з’являється на папері», — подумала вона.

Він продовжив:

— Друга тенденція: повальне самобичування. Люди виходять на трибуну і привселюдно шмагають себе батогом. Здавалось би, самокритика — це добре, люди усвідомили свої помилки. Але я вчитуюсь у ті слова і, за Станіславським, не вірю! Надто все театрально, аж до перегравання. Просто тобі Стіна плачу!

Клавка мимоволі підняла брови.

— Щось не те? — перепитав її Олександр Сергійович.

— Все нормально… — знітилася та: не признаватися ж йому, що вона не знає, що таке «Стіна плачу».

Бакланов, неначе здогадавшись, у чому річ, пояснив:

— Стіна плачу — це рештки муру Храму в Єрусалимі. Туди паломники вкладають свої записочки до Бога.

Клавка посміхнулася кутиками губ. Їй було приємно, що великий начальник такий уважний до неї.

— Ви посміхнулися? — пожартував Олександр Сергійович. — Браво. Перший раз за годину.

Клавка кліпнула очима.

— Отже, яке останнє речення?

— «Але я вчитуюсь у ті слова і, за Станіславським, не вірю! Надто все театрально, аж до перегравання. Просто тобі Стіна плачу!»

Ага. Продовжуємо. Під кінець протоколу я вже навіть запідозрив, чи це, бува, не колективний договір? Так усі ревно, один поперед одним, критикують себе, б’ють себе в груди: так, я зробив помилку, так, я грішний! Аж до абсурду: якісь дурнуваті хвастощі, мовляв, «а мене критикували більше», «а я отримав більше»! І все це перетворюється на дешевий спектакль! Ясно, що це стосується не всіх письменників і не всіх виступів. Просто на трибуну виходили різні люди. Варто подумати над цим і не пускати роботу нашого Пленуму, що готується, на самоплив. Треба всіма силами уникнути подібного видовища. Партії не потрібна вистава масового покаяння. Нам потрібна нормальна робоча ситуація, коли буде проаналізовано і визнано помилки.

Клавка додрукувала сторінку, поклала її на стіл і швиденько заправила нову.

Олександр Сергійович крокував по своєму кабінету в задумі.

— Готові?

— Так!

— Ще одне занепокоєння у мене виникло. На зборах Спілки в одному ряду критикувалися і відверто слабкі твори, які не заподіюють ніякої шкоди нашій радянській літературі, окрім, хіба що, естетичної, і твори, написані дуже майстерною рукою, твори високоякісні естетично й літературно, проте ідеологічно шкідливі. Скажімо, навіщо в один ряд ставити Варвару Чередниченко^[20] з її «Я щаслива Валентина» і «Нарис з історії української літератури»? Як можна ставити в один ряд Кундзіча^[21] з його наївним бажанням зберегти «солом’яні хати» й Остапа Вишню? Таким підходом ви практично нівелюєте ту шкоду, яку завдають радянській літературі Остап Вишня й автори «Нарису». Я оце думаю: чи не цілеспрямовано це все було зроблено? Не вірю, щоб така світла голова, як Максим Рильський, не відчував фальші. Зверніть на це увагу.

І останнє. За великим рахунком, усе, що було сказано на тих зборах нашими письменинками, не вартує ламаного гроша.

«Шеляга», — хотіла була виправити Клавка, але вчасно схаменулася.

— …Шеляга, — немов прочитавши її думки, виправився Бакланов. — І знаєте чому? Тому що все, що треба, вже було сказано партією, всю «чорну роботу» з виявлення шкідливих ідеологічних проявів було виконано Центральним комітетом, а не Спілкою, а все ваше кучеряве письменницьке багатослів’я нічого не варте. Але на що я звернув увагу, так це на невеличке зауваження Платона Микитовича Воронька.

Олександр Сергійович взяв у руки стенограму і став гортати її у пошуках потрібної цитати.

— Ось що він сказав: «До нас (тобто до літературного об’єднання молодих авторів при журналі „Дніпро“) приходять люди, часто не дуже молоді, а коли й молоді, то це дуже бувалі люди. Молоді, та ранні. Вони перебували під час окупації десь на території ворога, вони читали літературу не ту, що ми видаємо тут, у Києві, чи десь, а вони читали літературу іншу. І цієї літератури — а мені доводилося побувати в тилу ворога, — цієї літератури було дуже багато. Якщо взяти всю ту літературу, що видавалась тут під час німців, то вийде не менше, ніж видається її зараз видавництвом „Радянський письменник“, а мабуть, і більше. І це якимось чином доходило до молоді, в тому числі і до нашої літературної молоді. І ця молодь формувалася саме в той час». Клавдіє Дмитрівно, підкресліть останнє речення: «І ця молодь формувалася саме в той час». Ось що для нас зараз головне. Не Рильський, не Яновський, не тим більше Кундзіч чи Чередниченко. Це вже минулий день. Вони формувалися в інші часи, і їх уже не переробиш. А от наша молодь — це питання дня. Зараз ми повинні боротися за нашу молодь. Вважаю, Олександре Євдокимовичу, що вам на це треба звернути увагу під час свого виступу на Пленумі. Отже, бажаю вам плідної праці. З повагою, О.С. Бакланов.

Клавка витягла другу сторінку і подала її Олександрові Сергійовичу. Той пробіг очима обидві сторінки і, схвально стиснувши губи, похвалив:

— Жодної помилки. Жодної опечатки. Чудово!

Клавка встала з-за столу і стала «чекати подальших розпоряджень», як її вчив Олександр Євдокимович.

Бакланов наче й не поспішав. Він розмашисто поставив свій підпис, акуратно вклав лист у конверт, заклеїв його, поклав конверт разом зі стенограмою в папочку і почав зав’язувати мотузочки, про щось думаючи.

— Де ви живете, Клавдіє Дмитрівно? — зненацька спитав він.

— Що? — їй здалося, що вона неправильно зрозуміла запитання.

— Де ви живете? — повторив Олександр Сергійович, Клавці здалося навіть, що весело.

— У Києві… — невпевнено відповіла.

— А яка у вас адреса?

— Вулиця Чкалова, 45-в, квартира 1.

— Значить, біля РОЛІТу?

— Так! — посміхнулася вона.

— О, посмішка номер два, — пожартував Бакланов і собі посміхнувся.

Його жовтувате обличчя просвітліло.

— Ну що ж! — сказав він. — До побачення! Не загубіть по дорозі папочку!

— Ну що ви! — зашарілася Клавка, промовила подумки «Тіпун тобі на язика», а вголос «До побачення!».

Він простягнув їй руку для прощання, вона — у відповідь — свою. Потиск його руки був сильним і здався Клавці задовгим.

Вона підняла очі й почула:

— До зустрічі, Клавдіє Дмитрівно!

Розділ 6

Удома на неї чекала несподіванка.

Тільки-но вона повернула ключа у дверях і прочинила їх, як побачила в коридорі Арона Мойсейовича — в костюмі і при краватці. Клавка здивувалася: її сусіди по квартирі, коли чують, як відкриваються двері, зазвичай розбігаються по своїх кімнатах, щоб зайвий раз не спілкуватися. А тут при вході та ще й при параді! Може, зібрався куди? Клавка звернула увагу, що Арон Мойсейович хоч і вдягнений урочисто, проте взутий у свої м’які, мало не пухнасті тапочки.

— Добрий вечір, Клавочко! — привітався він дуже чемно, випередивши її традиційне «Здрасьтє!».

— Добрий вечір, Ароне Мойсейовичу! Кудись зібралися?

— Ні, — не збентежився він. — Просто почув, що ви повернулися з роботи, вирішив спитати вас, чи нічого вам не треба?

Клавка отетеріла і запідозрила щось неладне. Вона попрямувала до своєї кімнати, яку ніколи не зачиняла на ключ.

Арон Мойсейович закашлявся, прочищаючи горло.

— Тут до вас приїжджали… — він делікатно опустив підмет у реченні. — Дещо завезли, — знову інтрига в будові речення. — Я сподіваюся, ви не розгніваєтеся, що ми з Гаврилом Йосиповичем занесли вам усе в кімнату…

Клавка рвонула на себе двері.

Посередині кімнати стояв величезний букет гвоздик (до речі, у вазочці Арона Мойсейовича), а поряд — дерев’яний ящик зі свіжими яблуками в тирсі.

— Що це? — пробурмотіла Клавка.

Тут зі своєї кімнати виліз пом’ятий дядь-Гаврило:

— Клавко, тут під самий дім заїхала цековська машина, а з неї два мужика — з отакими мордами, — він красномовно показав на собі розміри облич нежданих гостей. — І до нас: «Де тут живе Клавдія Дмитрівна Блажкевич?» Ми з Ароном Мойсейовичем: «Вроді тут!» — «Ну, то передайте їй це», — і вносять отакен-ний букет і ящик яблук. Я вобше язик проковтнув, добре, що Арон Мойсейович докумекав спитати: «А від кого?» А вони на те, знаєш шо? «Она знаєт!»

Клавка бухнулася в крісло.

— Клавочко, все добре? — запобігливо спитав Арон Мойсейович. — Може, таблеточку?

— Все добре, Ароне Мойсейовичу! — відгукнулася вона.

— Тоді на добраніч! Коли що — не соромтеся, відразу до нас!

— Або до нас! — почувся з-за дверей голос Рози Миронівни.

— А вазочку можете залишити собі! — перекрикнув її Арон Мойсейович.

— Якщо потрібна ще одна вазочка, то прямо до Рози Миронівни! — почувся голос сусідки. — У тьоті Розочки єсть всьо!

Клавка не дослухала до кінця сусідського соцзмагання у красномовстві, а напружено думала:

«Що відбувається? Це так дякують в ЦК за дві надруковані сторінки? Чи це щось інше?»

Клавка розсердилась на себе: що значить «щось інше»? Як вона могла таке подумати? Щоб він — Олександр Сергійович Бакланов — і вона!.. Він — завідувач Відділу пропаганди, а вона — друкарка. Який може бути між ними зв’язок?

Вона згадала його жовтувате обличчя, строгий вигляд, його кабінет, його презентабельну секретарку — ні, цього не може бути! І тут спливло в її пам’яті — довгий, аж надто довгий потиск руки, принюхування до духів, його жарти щодо її нечастих посмішок…

«Е, ні, Клавко, це не платня за дві надруковані сторінки, це щось інше… Це „оте“».

«Мамочко рідна! — схопилася вона за голову. — Ну, чому це сталося саме зараз? Тоді, коли в мене на горизонті вималювався старший лейтенант Баратинський! От що мені тепер робити з ними обома?»

Клавка, недосвідчена в амурних справах, відчула, неначе прірва розверзається перед її ногами. І вона просто зависає над цією прірвою.

«Та-ак! Зараз таблеточка Арона Мойсейовича мені б не завадила. Разом зі стопочкою Рози Миронівни!»

Клавка подивилася на годинник. Восьма. «Пізно йти до Єлизавети Петрівни? Ех, нехай буде що буде! Йду!»

Набравши в авоську яблук, вона прожогом помчала до РОЛІТу.

Перебігаючи скверик, зиркнула на вікна Прохорової: слава богу, світяться!

«Хоч би там не було Баратинського!» — твердила вона собі.

Баратинського у Прохорової не було.

Свою стопочку, щоправда, без таблеточки, Клавка отримала у Єлизавети Петрівни.

Крок за кроком, слово за словом Клавка розповіла Єлизаветі Петрівні все, що сталося з нею після того, як учора вона вийшла за поріг цієї кімнати й аж до моменту, коли переклала з авоськи яблука у фруктову вазу, що стоїть на цьому круглому столі.

Єлизавета Петрівна слухала Клавку з непідробним інтересом.

Коли та закінчила, сказала:

— Ну що, Клавочко, вітаю!.. — і розсміялася.

— З чим? — закліпала очима та.

— З успішним початком любовної кар’єри!

— Ви жартуєте? — образилася Клавка. — Я — старая дєва, не знаю, що з одним чоловіком робити… а тут, чорт би їх узяв, відразу двоє!

— Ні, Клавочко, не жартую! Часом доля підносить нам, жінкам, такі сюрпризи, що не знаєш — плакати чи сміятися!

Вона обійняла Клавку.

— Ну, за таке не гріх і випити! — сказала вона й дістала ще одну стопочку. Потім вийшла з кімнати помити яблука, принесла відкриту вчора баночку маринованих маслюків, шматочок сала.

Клавка відчула приплив апетиту. Я ж сьогодні не обідала! — згадала вона.

— Ну що ж, Клавочко, якщо ви прийшли по пораду, то розмова буде не короткою і не легкою, — сказала вона, наливаючи собі горілки і підливаючи Клавці добавку. Та почала опиратися, проте Єлизавета Петрівна наполягла на своєму. — Тут головне зробити правильний вибір, — серйозно сказала вона, — бо від цього залежатиме все ваше наступне життя. А гнатися за двома зайцями, як то кажуть, — упіймаєш облизня…

Вона підняла келишок, припрошуючи, щоб Клавка зробила те саме. Клавка, дарма, що вже трохи сп’яніла, з радістю приєдналася. Іншого способу зняти напругу у неї зараз не було. Жінки цокнулися й перехилили — Єлизавета Петрівна випила все, Клавка — один ковток.

Прохорова стала нарізати ножем хліб, сало, виклала на тарілочку маслюки, полила пахучою олією, розставила тарілочки з виделочками, і жінки приступили до трапези.

Трохи перебивши відчуття голоду, вони глянули одна на одну.

— Я теж мала подібну ситуацію один раз у житті. І мені теж довелося робити вибір. І я й досі не впевнена, чи правильно його зробила.

Клавка підклала кулачок під підборіддя, спершись ліктем на стіл. Вона хотіла подробиць. Прохорова знову долила собі горілки, спробувала «освіжити» Клавчину чарочку, але та накрила її рукою.

— Підступна доля поставила переді мною вибір: з одного боку, чоловік, старший за мене на 12 років, сімейний, зі старими ранами, похмурий, але з високим становищем. З іншого боку, — молодий, безтурботний, здоровий, з хорошою перспективою спільного сімейного життя з купою дітей і кар’єрним зростанням, легкий на руку, з почуттям гумору, але трішки легковажний…

Клавка, згадавши вчорашнє «ти» на адресу Баратинського, розширила очі:

— Борис Андрійович?

— Тьху на тебе! Свят-свят! Він же мені в сини годиться! — відмахнулася Єлизавета Петрівна. — Хоча… — вона розсміялася. — «В сини годиться» — це я загнула, бо тоді б мені довелося його народжувати в дев’ять років!

Прохорова налила собі ще горілочки, але пити не поспішала. Наклала на тарілку грибочків.

— Ох, — поскаржилась вона. — Як вип’ю, то такий апетит розбирає! — і перехилила стопочку.

Клавка терпляче чекала, поки вона наїсться.

Але Єлизавета Петрівна, здається, передумала ділитися з нею сокровенним. Вона мовчала і думала про своє.

Клавка, напевно, під впливом алкоголю, набралася нахабства і спитала в упор:

— То кого ж ви вибрали?

Та, здавалося, не хотіла відповідати, але врешті-решт сказала:

— Любов! — і важко зітхнула. — Я вибрала любов!

«То, значить, все-таки молодий?»

— Оцей старий, з хворою дружиною, з дорослими дітьми, зі старими болящими ранами, з паскудним характером, виявився мені милішим…

«О ні!» — закричала Клавка подумки.

— І я добре знала, на що я йду: я ніколи не вийду заміж і не матиму дітей.

— Єлизавето Петрівно, дорогенька… — затнулася Клавка.

— Я знаю, що ти скажеш: а як же сімейний затишок, а як же дитячі усмішки?.. Ти знаєш, я довго про це думала… Чесно кажучи, мені глибоко начхати на сімейний затишок… І материнський інстинкт — це також не про мене. Хіба так буває? — спитаєш ти. А от повір мені, буває.

Клавка мовчала.

— Але зараз, — весело сказала Прохорова, — нам треба вирішити твоє питання.

— Так, Єлизавето Петрівно, так, дорогенька!.. — жалібно попросила Клавка.

Прохорова рішучим рухом відсунула порожні тарілки набік, звільнивши місце на столі.

— У нас є Клава, — вона взяла зелене яблучко і поклала посередині. — І є два ухажори… — вийняла з вази два великі червоні яблука і поклала обабіч зеленого.

— Євилазето, тьху ти, язик заплітається… Єлизавето Петрівно! — вигукнула Клавка.

— О, та ти в нас п’яненька! — розсміялася Прохорова.

— Подивилися б ви на себе в дзеркало! — відмахнулася Клавка.

— А що? І подивлюсь! — Прохорова підвеласяз-за столу, підступила до дзеркала, що висіло біля дверей. — О-о-о! Євилазето Петрівно! — пожартувала вона до свого відображення. — Дєла ваші плохі! — І знову розсміялася.

Клавка — за нею.

— То що ви хотіли мені сказати? — перепитала Клавка.

— Тю! Вже забула! — махнула рукою та. — Що я сказала перед тим?

— Перед тим? Що у нас два ухажори вималювалися на горизонті.

— А! Згадала! Так от!..

— До речі, вони мені ще не ухажори! — запротестувала Клавка. — Один провів раз додому, інший прислав букет квітів і ящик яблук.

— Клавочко, вибачте, але ви не Вєра Холодная, щоб вам просто так прихильники надсилали квіти і фрукти! Так що в нас із вами задачка з двома невідомими. «А» — тобто Алєксандр Сергійович (прям як Пушкін!) і «Бе» — тобто Борис Андрійович.

Прохорова взяла два червоні яблука і стала уважно розглядати посоловілими очима.

— Для початку, — сказала вона, — нам треба невідомих зробити відомими.

— Тобто?..

— Ну, по-перше, з’ясувати, чи «А» випадково не жонатий? — Прохорова піднесла одне з червоних яблук до очей, неначе намагаючись прочитати там відповідь на запитання. — До речі, «Бе» також годилось би перевірити. — Вона раптом задумалася, немов згадувала щось. — Клавочко, скажу вам по правді, оцей «Бе» — той іще бабій! Скільки від нього плакало дівчаток і молодих жінок — ой-ой-ой! Так що візьміть собі це на замітку, коли будете наступного разу розкривати перед ним своє недосвідчене серце!

Клавку остання новина не дуже зачепила, можливо, тому, що вона й справді була п’яненька і в неї в голові вже все перемішалося — і «А», і «Бе»…

Єлизавета Петрівна продовжила:

— Якщо «А» — неодружений, то за всіма параметрами — він найкращий для нас кандидат.

— Але він же старий! — знов обурилася Клавка.

— Зате буде вєрний…

— Нє факт, Єлизавето Петрівно, нє факт! — пожартувала Клавка і помахала вказівним пальчиком.

— Тут ти права… Але за теорією ймовірності… — Прохорова не доказала фразу.

— Добре, приймається! — погодилася Клавка.

— І все-таки дружиною секретаря ЦК, — останні слова Єлизавета Петрівна промовила пошепки, — бути солідніше, ніж якогось там пройдисвіта — з «ні миски, ні ложки», із сумнівним минулим, із сумнівним майбутнім, із сумнівною репутацією — хіба що з усіма тридцять двома білими зубами в роті.

Клавка готова була погодитись.

— Але, — підняла вгору вказівного пальця Єлизавета Петрівна. — Є ще одне «але». Тю ти, тавтологія… Але, — переформулювала вона речення, — є ще один чинник.

— І який же?

— Твоє серце, Клавочко, твоє серце!

«Моє серце?» — спитала себе та.

— До кого в тебе лежить душа?

Клавка розвела руками: хіба не зрозуміло? Звичайно, до того, у кого тридцять два бездоганно рівні білі зуби.

— Дивна ви, Єлизавето Петрівно, невже й без того не ясно? От ви кого б вибрали?

— На мене, дівчинко, не рівняйся. Я в особистому житті пройшла і Крим, і Рим, і мідні труби!.. Фу, аж гидко згадувати! — скривилася вона. — Зараз би я вибрала «А» — і то без сумніву. А з твоїм, м’яко кажучи, нікудишнім досвідом в амурних справах, може, й справді варто було б почати з «Бе», вдовольнити свої тваринні інстинкти, добряче обпектись і аж тоді шукати собі надійного «А». Але доля вирішила познущатися з тебе: вона тобі послала «А» і «Бе» одночасно! А часікі-то тікают!

Прохоровій було дуже весело.

Як не дивно, Клавці також.

Вона мимоволі зиркнула на годинника:

— Ой, Єлизавето Петрівно! Побіжу я! Минулу ніч не виспалася, треба хоч сьогодні лягти вчасно.

І похапцем стала збиратися додому.

— Добряче подумай над тим, що я тобі сказала! — на прощання нагадала їй Прохорова.

На порозі Клавка мало не зіткнулася лобами з Баратинським.

— Здраствуй, жопа, новий год! — прокоментувала цю ситуацію сп’яніла Єлизавета Петрівна за Клавчиною спиною.

— Ой, доброго дня… тобто вечора… Борисе Андрійовичу! — залепетала Клавка, знову відчувши гирю внизу живота.

— Клавочко! Скільки літ, скільки зим! — розвів він руками. — Ви додому? Дозвольте, я вас проведу!

— Та ні, — зам’ялася вона невпевнено. — Та навіщо?.. Вже ж пізно!

— Отож-то! — розсміявся Борис Андрійович. — Вже пізно! А раптом там у кущах зачаївся ваш таємний поклонник, і як тільки ви там з’явитесь — він вас раз! І в машину! І до себе, у своє ведмеже лігво!

Жарт виявився невдалим, бо Клавка відразу намалювала собі в голові сцену: у кущах сидить Олександр Сергійович з двома, говорячи дядь-Гавриловим жаргоном, мордоворотами… І як побачать її о цій порі з цим красенем з явно сумнівним минулим і ще сумнівнішим майбутнім… Ой, як невдобно, говорячи дядь-Гавриловою говіркою, вийде!

— Ні! — різко запротестувала Клавка. — Проводжати мене не треба! Я сама!

— Невже ви думаєте, Клавочко, що я такий паскудник, що дозволю вам о цій порі іти додому самій… Та ще й у такому стані! — він явно натякав на її сп’яніння.

Тут вступила в бій Єлизавета Петрівна, яка вирішила виручити Клавку.

— А, це ви, Борисе Андрійовичу! Ви ж обіцяли мені пересунути шафу!

— Яку шафу? — здивувався він. — Єлизаветочко Петрівно! Давайте іншим разом, тут питання життя і смерті!

«Це точно!» — подумалося Клавці.

— Ні, голубчику, я вас так не відпущу! — схопила залізною хваткою Єлизавета Петрівна Баратинського за руку.

Клавка ж, перестрибуючи через дві сходинки, кинулася навтьоки.

Підбігаючи до недіючого фонтану у скверику, що був напівдорозі до Клавчиного дому, вона почула за собою поспішні кроки.

Борис Андрійович таки наздогнав її і схопив в оберемок, міцно притис до себе. Клавка моментально обм’якла, як повітряна кулька, з якої випустили повітря.

Баратинський ще міцніше обійняв її і вп’явся їй в губи, а Клавка лише й устигла подумати:

«Перший поцілунок! Нарешті дівчинка подорослішала!»

По всьому тілу розлилося тепло блаженства…

Невідомо скільки це тривало, але раптом крізь туман млості вона несподівано відчула, як Баратинський приклав її руку до своїх штанів. Такого в Клавчиних планах не передбачалося, вона, здається, навіть протверезіла, намагаючись визначити: що це таке дивне промацується там у Бориса Андрійовича.

І тут несподівано, ні з того ні з сього, перед її очима блискавично пролетів давній епізод:

…Вона їде з евакуації. Так сталося, що опинилась в одному купе з інвалідом і медсестрою, яка супроводжувала його з госпіталю додому. Клавка лежить на верхній полиці і слухає, що там, унизу, відбувається.

— Маня, Маня…

— Що, товаришу майоре?

— Маня, помогі!

— Як, товаришу майоре?

— Маня, помогі! Дай сюда руку!

— Товаришу майор, ми не одні!

— Маня, дай сюда руку, положи сюда. Маня, Маня, я без ног! Но я живой. Положи сюда мені руку, сюда.

— Цсс! Тихіше! Я вас дуже прошу.

— Маня, Маня!

— Ну добре, так легше?

— Маня, Маня! Ти чуствуєш?

— Да, товаришу майор!

— Мни!

— Що?

— Мни його!

— Товаришу майор, я не можу!

— Мни його!

— Цсс! Ну добре! Так?

— Мни!

— Мну!

— Не так.

— А як?

— Як тоді!

— Цссс!

— Отак, добре, добре… Маня, Маня, давай тоє…

— Ні, товаришу майор!

— Маня, Маня! Давай, Маня, ну пожалуста, Маня, я ж вас всіх защіщал! Я нє віноват!

— Так, товаришу майор, все добре, товаришу майор, все добре!

— Я без ног, Маня, но я живой чєловєк!

— Заспокойтесь, товаришу майор!

— Маня, давай, Маня, ну пожалуста. Одін разок!

Маня знехотя піддається на вмовляння, швидко знімає те з білизни, що їй заважає зробити «одін разок», і моститься на майора.

— Бистрєй, Маня, бистрєй!

— Я стараюсь, товаришу майор!

Маня дійсно старається якось прилаштуватись, однак їй заважають її довгі ноги, вона тисне йому двома руками на голову, щоб йому зручніше було втрапити «одін разок».

Вони вовтузяться, не в змозі знайти зручну позу.

І тут чується розпачливий крик:

— Я же говоріл, Маня! Маня! Маня! Я огризок! Я кусок м’яса, Маня! Я «самовар». Моє мєсто на помойкє!

— Заспокойтесь, товаришу майор! Ви не обрубок. Ви поранений герой! Вас шанує весь радянський народ!

— Нєт, Маня, нєт, нєт, нєт!

І майор на весь вагон загорлав:

…Клавка відсмикнула свою руку від Борисових штанів.

На зміну блаженству прийшла огида.

— Що таке, Клавочко? Тобі не сподобалось? — стурбовано спитав Баратинський.

— Сподобалось… — прошепотіла Клавка, з жахом звільняючись від однієї його руки, що намертво притискала її до стовбура крислатого дерева, і від другої, яка вже гуляла по Клавчиних «закутках».

Вона остаточно отямилася від всього того кошмару, що їй привидівся. «Господи, яка мерзота!»

У вухах лунало:

— Все, Борисе… — затнулася Клавка, уперше назвавши його на ім’я, бо якось незручно було після цих «тваринних інстинктів» кликати його по батькові. — Мені пора!

— Я проведу тебе, солнишко!

«Яке я тобі „солнишко“, козел!» — подумки відрубала вона, натомість процідила крізь зуби:

— Не треба… тут поряд, я сама! Біжи до Єлизавети Петрівни, вона чекає!

І зі спритністю колишньої чемпіонки Сталінського району Києва з бігу на стометрівку рвонула у своє підворіття.

Перед під’їздом спинилася, перевела подих і прислухалася до тиші: чи не сидять у засідці «мордовороти», надіслані Баклановим стежити за її цнотою? Все було тихо.

Удома Клавка насамперед забігла в кухню, набрала в тазик холодної води і понесла до своєї кімнати. Гріти воду було вже пізно — сусіди почують помпування примусу і запідозрять щось не те. А як же не змити з себе весь бруд, хай навіть і уявний, минулої години? Дарма, що холодною водою.

Виносячи зі своєї кімнати після купання тазик з водою до туалету, вона несподівано зіткнулася в напівтемному коридорі з Розою Миронівною.

Та чекала її під дверима — в нічній сорочці і папірчиках на голові замість бігудів.

Клавка з переляку мало не скрикнула.

— Тихше, Клавочко, тихше! Я тут вам приготувала такі штучки, які вам дуже знадобляться! Якщо не вистачатиме — звертайтесь! У тьоті Рози єсть всьо! — і вона сунула Клавці в руки якісь шурхотілки.

Клавка зайшла до своєї кімнати, ввімкнула світло — у неї в руках були… «Резиновые изделия № 2»!

Її, як вибуховою хвилею, підняло з місця і винесло в коридор. Вона хотіла кинути ті «іздєлія» в обличчя тьоті Розі: як вона могла про неї таке подумати! Однак тієї й слід прохолов.

Повернувшись до себе, Клавка сіла на підлогу, обхопила голову руками, як це робив дядь-Гаврило, і спробувала заплакати. Не вийшло.

Розділ 7

Як не дивно, вранці Клавка прокинулась у доброму настрої. Вона виспалася, і, здається, її тіло помолодшало років на десять, принаймні вона була готова здавати норми ГТО і бігти стометрівку, як на шкільній спартакіаді.

Емма Германівна почала ранок вальсами, тому Клавка все робила на рахунок рáз-два-три, рáз-два-три, рáз-два-три!

Клавка глянула на годинник. Сьогодні є небезпека запізнитися на роботу. Олександр Євдокимович з докором скаже: «Товаришко Блажкевич, ви знову порушили трудову дисципліну». Не варто ризикувати. Треба пожертвувати зачіскою і зекономити час. Вона безбожно рвала гребінцем неслухняне після вчорашньої завивки волосся, щоб надати собі більш-менш пристойного вигляду.

Рáз-два-три, рáз-два-три, рáз-два-три!

Потім забігла на кухню: що приготувати на сніданок? На підлозі стояв ящик з яблуками, вона взяла одне, помила й надкусила його. Сік бризнув і потік по підборіддю. Вона взяла ще кілька яблук, помила, почистила шкірочку і натерла на тертушку — для дядь-Гаврила і Емми Германівни. Обоє мали погані зуби. Буде їм на сніданок. Залишила під дверима Вінницьких і Бронштейнів по мисці дарів саду, а сама, із яблуком у зубах, вискочила з дому і, знову згадавши свої чемпіонські досягнення з бігу, рвонула вгору дворами через Афанасіївський яр — на Ворошилова.

Рáз-два-три, рáз-два-три, рáз-два-три!

Хух. Не запізнилася.

Клавка сіла на своє робоче місце, згадала вчорашній вечір, посміхнулася, вирвала із зошита аркушик паперу і написала:

«Обіцяю собі:

1. Більше не пити.

2. Не залишатися наодинці з „Бе“.

3. Мій вибір — „А“».

Перечитала списочок і подумала, що він не зовсім реалістичний. Тому порвала аркуш на маленькі шматочки і поклала купкою на столі.

Натомість написала ще раз:

«Даю собі слово:

1. Більше не пити перед тим, як залишатися наодинці з „Бе“.

2. Мій вибір — „А“».

Прочитала — знову не сподобалося.

Порвала і цей аркуш, написала втретє:

«Даю собі слово:

1. Уникати „Б“ після вживання алкоголю.

2. Мій вибір — „А“».

Знов не те. Знову знищила, взяла новий аркуш і вивела ще раз:

1. Уникати «Бе», бо

2. Мій вибір — «А».

Клавка на мить замилувалася текстом: годиться! Від сьогодні вона починає нове життя. В чому воно полягатиме, вона ще не вирішила, але налаштована була дуже рішуче.

— Клавдіє Дмитрівно, бачу, вам нíчим зайнятися? — заскочив її зненацька Яків Васильович і показав на купку маленьких клаптиків паперу.

Клавка безтурботно розсміялася і заходилася підшивати в «розшитий» учора архів стенограму зборів, яку носила до ЦК.

Вона прискіпливо оглянула приймальню: треба над нею попрацювати. Сюди так і просяться кілька вазончиків з «огоньком» і різдвяником, а також годинник на стіну, щоб голосно цокав, як у приймальні Бакланова.

Вона мимоволі глянула на телефон.

Сьогодні він — «А» — має передзвонити. Як же інакше? Після вчорашнього сюрпризу він обов’язково повинен озватися. Серце її тьохнуло. Як казала Єлизавета Петрівна, перспектива стати дружиною працівника ЦК дуже заманлива. Треба викинути з голови «Бе», а з пам’яті — все, що відбулося вчора в скверику.

— Клавдіє Дмитрівно, Клавдіє Дмитрівно!

Клавка здригнулася. Над нею стояв Сіробаба.

— А-а-а, Павле Миновичу! Доброго ранку!

— Що там чувати? — підморгнув він по-змовницькому і показав кивком голови на двері до кабінету Корнійчука.

— Не знаю, — стенула плечами Клавка. — У нього робоча нарада. Протокол не ведеться. Їм зайві вуха не потрібні.

— Клавдіє Дмитрівно, голубонько! Чи не знаєте, бува, кого збираються критикувати на Пленумі?

— Ну, Павле Миновичу, ви таке питаєте… — замахала руками Клавка.

— Я неправильно висловився. Мене інші не цікавлять. Я питаю лише про себе. До чого мені готуватися?

— Павле Миновичу, я нічого не знаю, а якби й знала, то вам би не сказала.

«А Баратинському проговорилася!» — дорікнула вона сама собі.

Насправді у доповіді Олександра Євдокимовича був іще один пасажик, де, можливо, мався на увазі Сіробаба, але, як це часто буває у Корнійчука, без називання імен: «Я, товариші, хочу згадати, як певною, невеликою частиною наших письменників у штики був прийнятий мій виступ на з’їзді КП(б)У перед війною, коли я різко виступав і критикував тих письменників, які захоплюються солом’яною стріхою і не бачать нового життя, які описують нову людину на селі — колгоспника — так само, як описували селян у дев’ятнадцятому віці!» Але хіба це критика? Це просто укус комара в порівнянні з тим, що чекає на Довженка! Бідний Олександр Петрович! Але як же тут не покритикувати Олександрові Євдокимовичу, коли сам Сталін читав сценарій Довженка і гнівно його засудив.

— Клавдіє Дмитрівно, ну признайтеся, а я вам за це — медку з нашої пасіки, з вінницької…

— Медку можна мені, Пашо!

Це був голос Єлизавети Петрівни, яка якраз увійшла в приймальню.

— Ну чого ти причепився до дитини! Хіба ти не знаєш: «Нас вчить партія, нас вчить великий Сталін, що без критики неможливо рухатися вперед!»

— А-а-а, це ти, Лізко! Чорт тебе приніс!..

— Пашко, якщо тебе й критикуватимуть, то це тобі піде лише на користь: громадськість тобою зацікавиться, мовляв, «стоп-стоп-стоп, а хто то такий Павло Сіробаба, якого так уперто критикують! Дай-но почитаю!» Гляди, й книги твої швидше розкуповуватимуться!

— Лізко, замовкни!

Прохорова продовжувала сміятися:

— Он Іван Сенченко написав у своєму романі «Його покоління», що Леонід (так звати головного героя) про Тичину знав тому, що на вулиці Коцюбинського була школа імені П.Г. Тичини!.. А школи твого імені ще не побудували, тож як про тебе дізнається «Леонід», як не з доповіді Олександра Євдокимовича?

Прохорова з Клавкою розсміялися, щоправда, остання «в кулачок».

— Ну, ти, Лізко, й язикате стерво, точнісінько, як моя жінка. Злигалися дві відьми й кров мою п’ють! Тобі добре, тебе не зачіпають, а по мені їздять уздовж і впоперек!

— А тому що, Пашечко, я не випендрююся і не пхаюся в журнал «Вітчизна», а сиджу тихо і працюю в шухляду, а «на гора» видаю дитячі віршики в журнал «Барвінок». Думаєш, у мене нема нічого показати?

Павло Минович махнув рукою і вийшов з приймальні.

Прохорова обійняла Клавку за плечі:

— Ну що, Клавочко, як там у вас все пройшло? Він, тобто «Бе», повернувся вчора такий розгублений… «Де шафа?» — питає, а думки десь далеко-далеко! Ви встояли перед напором?

— Не зовсім! Але, будь ласочка, потім, тут, як то кажуть, стіна з вухами та ще й такими величезними, як у слона. У вас щось термінове?

— Перший проводить нараду? — Прохорова кивнула на двері.

— Так.

— Голова Літфонду там?

— Немає.

— Ясно! Та в мене виникла проблемка. Я ж не знала, на коли планується Пленум, і взяла заздалегідь путівку в Ірпінь якраз на початок золотої осені — з цієї п’ятниці. А тут виявилося, що на наступному тижні буде Пленум, треба буде їздити туди-сюди, а світ же не близенький… Думаю, як перенести терміни путівки… Хто там зараз в Ірпені?

— Ой, Єлизавето Петрівно, зараз там усі завсідники — і Малишко, і Гончаренко,^[22] і Гордієнко.^[23] Гарна компанія, їдьте. Пленум триватиме всього кілька днів. Крім того, — вона перейшла на шепіт, — може так статися, що після Пленуму Пестуна знімуть з голови Літфонду, а прийде хтось інший — раптом не дасть вам путівки…

— Умовила. Я там у списках є? — показала вона на перелік запрошених на Пленум, що віддрукованим лежав на столі у Клавки.

— Так, є. Якраз можете взяти своє запрошення.

— Ну що, до вечора? — запропонувала Прохорова. — У мене ще кілька картоплин лишилося. Приходь на вечерю!

І намірилася вийти з приймальні, але Клавка затримала її:

— Єлизавето Петрівно, до речі, Олександр Євдокимович критикує саме це місце з роману Сенченка, яке ви щойно згадали…

Та багатозначно підморгнула їй.

…За дрібними дорученнями Клавчин день минув. Олександр Сергійович не подзвонив.

Не подзвонив!.. Не подзвонив!..

Дорогою додому зі Спілки Клавка лаяла себе: «От дурна! Розкатала губу на завідуючого відділу ЦК!» А він ні сном ні духом не підозрює, що вона собі нафантазувала!

Як же вона себе ненавиділа в цю хвилину за свою недосвідченість в амурних справах, коли бажане сприймається за дійсне!

І взагалі — геть думки про чоловіків! Невже їй самій погано живеться? І материнського інстинкту в неї не спостерігається… Буде собі сама, як Прохорова!

Вона бігла по вулиці Ворошилова і мимоволі звернула на вулицю Франка. А коли зрозуміла, що йде не до себе, а до РОЛІТу, вирішила не міняти маршрут і, не заходячи додому, рушити відразу «на картопельку» до Єлизавети Петрівни. «Тільки б „Бе“ там не було!» — благала невідомо кого вона.

Баратинського у Єлизавети Петрівни не було. Зате до неї прийшла її нерозлучна подруга — Неля Мусіївна, Сіробабиха. З нею завжди було весело: дотепи випурхували з неї, як пташки з кущів, і передавалися з вуст у вуста в ролітівській громаді. При згадці про її знамениті пироги і рибу-фіш у всіх починалося слиновиділення. Здавалося, не було людини у всьому РОЛІТі, хто б не скуштував їх. Щедрості й гостинності Нелі Мусіївни не було меж.

Крім того, вона славилася своїми педагогічними здібностями. Сіробаби мали трьох дітей різного віку, а Неля була домогосподаркою. Вона сама доглядала їх, не довіряючи менших дитячим садкам, а старших — київським дворам. Вона ретельно займалася їх вихованням, організовувала різні свята, вистави, спортивні змагання, залучала до цього інших ролітівських дітей, чиї батьки були безмежно вдячні за те, що їхні нащадки не тиняються бандитськими закутками Євбазу.

Мешканці будинку лише встигали дивуватись, як у дуже посереднього та й недолюблюваного редакторами Павла Миновича Сіробаби зростає матеріальний добробут: адже він аж ніяк не міг похвалитися хорошими гонорарами. Це приписували здатності Нелі «крутитися». Навіть у голодну зиму 1946–1947 року їй вдалося зробити навар. Вона не полінувалася і гайнула на Вінниччину, на батьківщину чоловіка. Його село з дідів-прадідів було відоме тим, що сушило грушки і сливки. Вона зібрала у господарів сушку, найняла підводу і по морозу дісталася Москви, там оселилася в смердючій кімнатці колгоспного ринку, де, крім неї, жило ще восьмеро бабів. Два місяці вона простояла на базарі, захворіла на бронхіт, змарніла, але привезла додому машину, а крім того, щедро поділилася заробітком з односельцями чоловіка.

Машина стояла під вікнами у ролітівському дворі, вилискувала і дражнила око письменників та їхніх дружин своїми бамперами і фарами. Але відверто на цю тему ніхто не висловлювався. Заздрити Нелі було своєрідним моветоном.

У ролітівській спільноті гуляла думка, ніби Неля «щось знає», і якби вона не була єврейкою, її б запідозрили в тому, що вона відьма: так у неї все добре складалося. Ходили чутки, що коли її чоловік приходив додому і починав скиглити, що його ніхто не хоче друкувати і ось знову забракували рукопис, вона кидала на стіл колоду карт, які розсипалися віялом, перемішувала їх, попльовувала зверху і примовляла весело: «Шахер-махер-парікмахер!» Після того у Сіробаби дивним чином усе складалося і його рукопис приймали до друку.

Таким було уявлення середньостатистичного ролітівця. Але Клавка знала, що це не більше, ніж казка. Вона не раз чула у своїй приймальні нарікання редакторів журналів і видавництв на те, що Неля Мусіївна Сіробаба бере їх в облогу і переконує різними аргументами взяти рукопис її чоловіка. Наприклад, її улюбленим «коником» було те, що література — це не «парад зірок», а літературний процес, у якому мають право брати участь не лише таланти, а й просто обдаровані люди, і не страшно навіть, коли затешеться якийсь середнячок: адже на його фоні зірки класиків світитимуть яскравіше. Цю тираду вона урочисто закінчувала словами: така установка партії! А потім, немов схаменувшись, щоб ніхто не подумав, що Сіробаба посередній письменник, починала «бити себе в груди»: нова повість Павла Миновича така оригінальна, подивіться, які в нього пасажі! І зачитувала уривки з артистичною майстерністю, гіпнотизуючи присутніх. І редактори, зачаровані її промовою, приймали текст у роботу. А коли пізніше, схаменувшись, кидалися шукати у статтях, виступах вождів і постановах партії висловлювання, почуті від Нелі Мусіївни, виявлялося, що таким там навіть не пахне. А фрагменти, які вона натхненно зачитувала, на папері мали бляклий і невправний вигляд. Але було пізно, бо твір уже було надруковано.

Треба віддати належне Нелі Гершко: її ніколи не ловили на поширенні пліток, хоча, здавалось би, таким активним спілкуванням з мешканцями РОЛІТу — письменниками, їхніми дружинами, дітьми, мамами, тещами, хворими тьотями і бідними племінниками — не міг похвалитися більше ніхто. Єдине місце, де вона могла розслабитися і дозволити собі вибовкнути той чи інший секрет, — це була квартира Єлизавети Петрівни. Неля й Ліза були подругами ще з дитинства, ходили до однієї школи й одного класу; подейкують, що це Єлизавета Петрівна «висватала» Нелю за Павла Миновича, перспективного селянського письменника, якому світила квартира в РОЛІТі. Щоправда, йому не вистачало своїх коштів на перший внесок (адже в 1934-му це був кооператив), ось тут і знадобилися Нелині єврейські загашники. Дружина Павла Миновича категорично заперечувала цю версію, а у відповідь на закиди щодо «незвичності» її шлюбу з національної точки зору називала десятки прізвищ українських письменників, які мали за дружин жінок її національності. Насправді в 1930-і роки це було модно: єврейські чоловіки з перспективою просування по кар’єрній лінії одружувалися з українськими дівчатами, нерідко беручи їхні прізвища, а єврейські баришні з «хороших сімей» шукали собі українських перспективних хлопців.

Через те, що Неля Мусіївна мала право заходити до Єлизавети Петрівни в будь-який час дня і ночі без попередження, Клавка нерідко опинялася в компанії цих двох жінок, які під час спілкування легко перетворювалися на фурій. Тоді в кімнаті стояв дим стовпом (це при тому, що Прохорова панічно боялася засмердіти кімнату), на столі виблискували фужери для вина чи шампанського з кольорового кришталю, які Єлизавета Петрівна виставляла лише подрузі, і в натюрморті обов’язково були присутні карти: Неля могла годинами підтримувати жваву розмову, не втрачаючи зоровий контакт зі співрозмовником, і при цьому розкладати пасьянс. Нерідко подруги й сварилися — переважно через різницю в естетичних смаках — і тоді по кімнаті аж «пір’я літало», після чого могли не розмовляти тиждень, максимум два. Але назагал це була парочка «нерозлийвода».

Єлизавета Петрівна і Неля Мусіївна, очевидно, до Клавчиного приходу палко обговорювали Пленум, що був «на носі», бо, коли вона зайшла, відразу затягли її в свою розмову на цю тему.

Неля ще раз перепитала Клавку, чи не збирається Корнійчук критикувати її Павла Миновича, і та не змогла їй відмовити, тим більше, що Сіробабі справді не було чого боятися.

— Нелю Мусіївно, єдине, що я можу вам сказати: на цьому Пленумі персона вашого чоловіка вже не стоятиме на порядку денному, хіба що хтось із «доброзичливців» у своїх виступах зачепить його ім’я, але то вже як ваша карта ляже, — віджартувалася Клавка, — тут щось прогнозувати важко.

— Ну, за це не гріх і випити! — розсміялася Неля Мусіївна безтурботно й і підняла вузький келих із блакитного кришталю.

Клавка здивувалася: шампанське, що за розкіш!

Неначе прочитавши її слова, Неля Мусіївна пояснила:

— У Павла Миновича книжечка вийшла. Невеличка — «метелик». Але все-таки подія. Сьогодні ми з ним напоїли редакцію прози «Радписьменника» «Советским шампанским», одну пляшечку вдалося врятувати для вас.

Ковтнувши холодного шампанського, Неля зауважила:

— Ой, як гарно пішло, дякую, Лізко!

— Це ж твоє шаманське, Нелько! — здивувалася Єлизавета Петрівна. Всі знали про зв’язки Нелі з буфетом ЦК.

— Лише в тебе з усього РОЛІТу є фужери, достойні «Советского шампанского»!

Прохорова задоволено посміхнулася. Це був вдалий комплімент. Вона ретельно стежила за тим, щоб до кожного алкогольного напою подавалася відповідна чарка. А різнокольоровий кришталь — це був чийсь німецький трофей, придбаний Прохоровою на Євбазі, і об’єкт її гордощів як світської дами.

На червоному кришталевому блюдечку (з тієї ж серії) красувалися маленькі бутербродики з ікрою. «Також із прийняття», — подумала Клавка.

— Пригощайтеся, Клавочко, — припрошувала Неля Мусіївна.

— Ні-ні-ні! — замахала Клавка, відхрещуючись від такого дорогого делікатесу. Вона побачила, що бутербродиків було чотири, отже, планувалося, що два буде для Прохорової, два — для Нелі.

Неля Мусіївна поклала на тарілочку перед Клавкою бутербродик.

— Повірте, дівчинко, мене цим уже не здивуєш! Колись я вúносила в Торгсин цілу жменю сімейного золота, щоб частувати галасливі письменницькі компанії. Тож Неля Мусіївна сьогодні обійдеться без бутербродика, а вам він запам’ятається, і Нелі Мусіївні буде приємно, — останню фразу вона промовила, стилізуючи під характерний єврейський акцент.

Клавка акуратненько вкусила смаколик з кав’яром і згадала дитинство. Колись її вернуло від риб’ячого жиру, яким тхнула ікра, бабуся ніяк не могла запхати в неслухняну внучку «торгсинівський» делікатес. А сьогодні для тієї самої дівчинки — тільки на 20 років старшої — це була «їжа богів». Після ковтка шампанського стало веселіше. «Так і спитися можна!» — посміхнулась подумки Клавка.

— І як пройшло «обмивання книги» у видавництві? — поцікавилась вона вголос.

— Ну що вам сказати, Клавочко? Лише велика доза шампанського й ікри допомогла розвіяти тривогу з приводу того, чи не громитимуть на Пленумі видавництво і редакторів за цю книгу мого Павла Миновича! — і Неля розсміялася.

— Але таки вдалося! — зауважила Єлизавета Петрівна.

— Так, на запах шампанського й ікри припхалася ще купа літераторів. Захмелівши, почали генеральну репетицію Пленуму.

— Нічого собі! — здивувалася Клавка.

— Ой, дівчатка, повірте моєму нюху, на цьому Пленумі знову буде повний вінегрет, як минулого разу, на загальних зборах, — зітхнула Неля Мусіївна. — Вилізе, як блощиці з-під старих шпалер, уся погань, заздрість, старі образи, самозакоханість, комплекси неповноцінності наших письменників. Ви побачите, вони знову немов подуріють: почнуть звинувачувати одне одного в гріхах, у запалі розкидаючись ярликами направо й наліво, а потім іще довго розхльобуватимуть кашу, яку заварили.

— Ярлики старі? — поцікавилася Прохорова. — Чи є щось новеньке? Тільки, будь ласка, без натуралізму: ніяких блощиць за столом!

— Ну, ярлик «буржуазний націоналіст» поки що поза конкуренцією. Чіплятимуть його наліво і направо одне одному так хвацько, як Малишко роздає «генеральські» і «маршальські» «погони» під час гри в дурня. — Неля взяла в руки свою колоду карт і почала їх тасувати. — Знаєте, ось що я вам скажу: в усіх цих безкінечних звинуваченнях в буржуазному націоналізмі є щось фарисейське. Одна справа — Рильський: рафінований, як кажуть львів’яни, інтелігент, який ностальгує за тим високоосвіченим колом, у якому виростав, і за тим богемним середовищем, у якому починав як поет, а друга справа — мій Павло Минович з його дитячою ностальгією за солом’яною батьковою хатою з призьбою на осонні. Як на мене, просто смішно і в одного, і в другого шукати буржуазний націоналізм. Вони обидва, хоч і такі різні, але радянські до мозку кісток люди, а те, що їм приписують, — це далеко не буржуазний націоналізм. Це свого роду хлопоманство, українофільство, нехай навіть і радянське. Повірте мені як онучці Мойше Гершка, що тримав книжкову букіністичну крамничку на Подолі з українофільською літературою! А хочете знайти буржуазний націоналізм — шерше ля Львів! Ось там його батьківщина!

— Я думаю, Нелько, — заперечила Прохорова, — і там його вже днем із вогнем не знайдеш! Там уже не письменницька організація, а кіт наплакав. Якщо до війни там було… скільки, Клавочко, членів? 58? Так?

Клавка кивнула.

— На той час, у 1940-му, це було лише вдвічі менше, ніж у Київській організації, і стільки ж, скільки в Києві у 1939 році. Це при тому, що Харківська налічувала всього 15 членів, Одеська десь 8, Донецька — 6. А в 1944-му Львівська організація вже налічувала «аж» 14 членів. А зараз, Клавочко, скільки?

— Єлизавето Петрівно… — з докором сказала Клавка. Вона не любила давати інформацію з канцелярії.

— Ну, що ви, Клавочко, комизитеся! Який же це секрет? Ми ж це обговорювали на партзборах! Я просто призабула цифру.

— Ну, вісімнадцять.

— Вісімнадцять членів Львівської письменницької організації! І скільки серед них корінних львів’ян, тобто не львів’ян, а вихідців із Західної України? Ну, від сили половина. Ну, Козланюк^[24], ну, Галан, ну, Карманський^[25]… До речі, його виключили зі Спілки чи ні? Я так і не зрозуміла, — вона подивилася на Клавку.

— Та там така історія сталася з ним. Коли він приїхав з Бразилії… — почала Клавка.

— З Бразилії? — здивувалася Неля Мусіївна.

— Ну, так, він там був спершу послом від ЗУНР, потім лишився жити в еміграції, а в тридцять сьомому чи тридцять восьмому — точно не знаю — повернувся на батьківщину. В тридцять дев’ятому його прийняли до Спілки. Під час війни він опинився на окупованій території і щось там видрукував не те. То рік тому Львівська організація його виключила зі Спілки. Але, наскільки я пам’ятаю, в офіційних протоколах спілчанського правління це питання не проходило, принаймні при мені. Тобто рішення це не затверджене… Але в цьогорічних загальних письменницьких списках членів Спілки його ім’я не значиться…

— Ну, добре. А чого це я зачепилась за Карманського? — задумалася Прохорова.

— Ви говорили про Львівську організацію, що там місцевих небагато…

— А-а-а, так! А тих, хто лишився, ніяк не звинуватиш у буржуазному націоналізмі. В їх числі Дарію Дмитрівну Полотнюк, чи то пак Ірину Вільде з Чернівців, яка працює кореспондентом «Правды Украины». А хіба назвеш націоналістами тих, кого послала партія туди працювати після війни? Буряка^[26], Бірюкова^[27], Петльованого^[28]?.. Які з них буржуазні націоналісти?

— Лізо, я не про Спілку, — заперечила Неля Мусіївна. — Я про загальну атмосферу на Західній Україні… про бандерівщину. Я хочу сказати, що там дійсно націоналізм. Буржуазний чи не буржуазний, я не знаю! А що за націоналіст з мого Павла Миновича, який, зображуючи сучасне колгоспне життя, візьме та й вставить «красне» словечко, щось із улюблених архаїзмів доби Панька Куліша! Він часом буває такий кумедний у своїй наївності! Але при цьому пнеться в когорту націоналістів і де тільки можна б’є себе в груди: «Так, я робив помилки, у мене є недогляди буржуазно-націоналістичного спрямування. Але я каюсь!» Таке дурне геройство…

Неля Мусіївна то розкидала карти, то збирала, то тасувала їх різними способами — все це вона робила механічно, неначе тренувала пальці. Паралельно вона час від часу затягувалася цигаркою і струшувала попіл у зелену кришталеву попільничку.

— Він же у мене, як дитина, — продовжувала вона. — Ще й досі перебуває у романтичних тенетах Кулішевих «Записок о Южной Руси» і «Запорожской старины» Срезневського. Чортяка, начитався… Та я й сама винна: треба було кудись сплавити всі ці книжки з дачі, але ж рука не піднялася — це все, що лишилось у мене від дідуся і його букіністичної книгарні!

Вона затяглася цигаркою і випустила кілька колечок диму.

— От досі не можу збагнути: як він, той ортодоксальний містечковий єврей, збирав усі ті українофільські штучки! — Неля Мусіївна перескочила зі свого чоловіка на дідуся. — От шо йому було в голові? — останню фразу вона сказала з відчутним єврейським акцентом, який завжди симулювала, коли хотіла перевести розмову на жарт. — Міг би тримати ювелірну майстерню, щоб лишити своїй коханій онучці у спадок золото-діаманти. Так ні!

Вона розлила рештки шампанського у три бокали.

Єлизавета тримала свій келих у руках, замислившись.

— Ну, щодо твого Паші я згодна, — сказала вона подрузі, повертаючись до спілчанських ярликів. — То ти думаєш, Максима Тадейовича даремно критикують за націоналізм?

— А ти — що? Ні? Ти ж сама Ярославною плакала після загальних письменницьких зборів, де його рознесли «в пух і прах»? Я просто вважаю, що після того, що він зробив для української літератури і для всіх нас особисто, власне, як чи не для кожного письменника в Спілці, — треба не чинити над ним насильства, не вчити його, старого зубра, як писати, а дозволити йому бути таким, який він є, — трохи старомодним, трохи сентиментальним, пробачати йому старі, трошечки націоналістичні, гріхи…

— Слухай, Нелько, ось ти буваєш якась дивна! То ти кажеш, що він ніякий не націоналіст, а радянський українофіл, то знову йому приписуєш націоналістичні гріхи!..

— Ну, не кип’ятись, подруго! Це все лише слова. В цьому клятому літературному середовищі мимоволі і сама починаєш маніпулювати словами й автоматично чіпляти ярлики! Заспокойся!

Але Єлизавета Петрівна не збиралася заспокоюватись.

— Треба стежити за мовою… — повчала вона. — От я тобі скажу… — вона затяглася папіросою. — Ти ж знаєш, що я в таборах «ді-пі» працювала?

— Та тихо ти! — замахала на неї руками Неля Мусіївна. — Знаєм, знаєм. Не треба тут мені й Клавці брянчати своїми енкаведистськими медалями… Тихше, «РОЛІТ нє спіт»! Знайшла чим хвалитися!..

— Та що ти мені рота затикаєш? Всі й так про це знають!.. — Прохорова розчервонілася. — Так от там, скажу тобі, справжні буржуазні націоналісти! Я їх бачила, як оце тебе зараз. То вони — і чоловіки, і жінки, і молоді, і старі — дивляться на тебе, на комуністку з Радянського Союзу, так, що ти не знаєш, на якому світі опинилася! Вони люто ненавидять усіх нас. І вони, повір мені, далеко не жалюгідні, як тут їх інколи описують. Повір мені, Нелько, це — сила. Вони по суті — хто? Біженці! Голодранці! Вони тікали під час війни в Німеччину з двома клунками і своїми ідеалістичними уявленнями про вільну Україну. А бачила б ти, як вони трималися на наших співбесідах: не менше, як лорди! І як вони вкладали в свою чемну мову все презирство до нас! А бачила б ти, як вони облаштували свої табори: практично зробили з них маленькі держави — зі школами, університетами, церквами… І їхню віру в націоналістичні ідеї не можна нічим випалити. Ось що таке буржуазні націоналісти! А ви тут воюєте проти Рильського і Сіробаби!

— Спокійно, Лізочко, спокійно! Ніхто тут, принаймні у цій кімнаті, не збирається воювати проти Рильського і тим більше проти мого коханого Павла Миновича! Заспокойся! Чого ти?

— Та просто зло бере! Здавалось би, я — баба бабою, ти — баба бабою…

— А точніше, Сіробаба — Сіробабою, — пожартувала Неля.

Ліза посміхнулась, але продовжила:

— …але в нас більше глузду, ніж у тих мужиків, яким кинули кістку під назвою «буржуазний націоналіст», от вони й гризуть її! І гризуть не лише кістку, а й одне одного! Гризуть з остервенінням…

Клавка аж голову в плечі втягнула, перелякавшись того, що почула від Єлизавети Петрівни. Неля Мусіївна помітила цю реакцію і поплескала її по плечу:

— Не переживайте, Клавочко! І не слухайте її після двох келихів шампанського. Краще скажіть, що там у Спілці подейкують про майбутній Пленум?

— Та що там розповідати, — знехотя відмахнулася Клавка. — На закриті наради — туди, де не потрібен протокол, — мене не кличуть. Тож я знаю тільки те, що говоритиме Олександр Євдокимович у доповіді, коли, звичайно, не змінить своєї думки. А про що він говоритиме? Та про те, що й завжди… — їй таки вдалось ухилитися від відповіді.

Вона з острахом чекала, що зараз Єлизавета Петрівна її змусить переповісти, що було в ЦК, зиркнула на неї спідлоба, однак та була незворушна, як сфінкс: навіть перед найближчою подругою не подала й знаку, що знає щось більше. У цьому була вся Прохорова: сказала «я — могила!» — і слова свого дотримала.

Неля Мусіївна струсила цигарку, про яку на деякий час забула, поки над стовпчиком попелу в’юнився викрутасами димок.

— А що там думати? Я і без Клавочки можу все вам розповісти!

Вона згребла зі столу карти, ще раз їх перетасувала, розклала якоюсь химерною «шахматкою» і весело почала:

— Ну, так. Дивимось, як лягли тузи, і бачимо генеральну лінію партії, яка свідчить про те, що «не все гаразд у данському королівстві» і що прийшов час знову чистити авгієві конюшні…

Вона зітхнула, і цим скористалася Єлизавета.

— Якщо чесно, — сказала вона, — я вірю в те, що це правильно і Жданов має рацію. Останнім часом стільки сміття почало виходити друком — і в нас, і в Москві, і в Ленінграді… Але сумно, що всі зараз сприймуть цю настанову партії як команду «фас!» і можуть вихлюпнути дитя разом із водою.

— Ти віриш, що це НЕ команда «фас!»? — серйозно спитала Неля Мусіївна, припаливши нову сигарету.

— Так, я вірю, — спокійно відмовила Прохорова. — Партія хоче лише добра…

— Ну-ну! — іронічно зауважила Неля і продовжила «читати» карти: — Отже, зараз на порядку дня — критика, коли товариська, коли безпощадна. Але критика має бути. Бо, як казав товариш Жданов, «хто боїться критики — той останній боягуз». Ось так нам усе розтлумачують постанови ЦК і передовиці в газетах. І, власне, це дуже добре, бо тепер наші кохані письменники знають, що треба робити: критикувати одне одного. Ось дивіться, який розклáд: королі всіх трьох мастей повернуті до тузів, неначе спостерігають за тим, як лягають головні в колоді карти. Подивимося на королів. Піковий тут найголовніший. Він виголосить доповідь, покритикує всіх і вся — але так, як то кажуть, без фанатизму, як і вимагається від комуніста, який виконує настанови ЦК. Король сонячнокларнетний і король київськооктавний змагатимуться між собою, хто інтелігентніше і з більшим почуттям власної гідності вийде з критичної ситуації. Ось іще один король — трефовий, о, йому на цьому Пленумі не поздоровиться. Власне, як і чирвовому, київськооктавному. А ось зібралися в зграю вальти. Ух, як вони розперезалися! Готові одне одного вбити! Що я бачу? Вальти підняли руку на «святе» — на королів!

— А що у нас із дамами? — спитала Єлизавета Петрівна.

— А що — дами? Вони в меншості. Вони взагалі у світі карт завжди в меншості. І в реальному світі — вони не на перших ролях. І в Спілці вони в меншості. Як любить казати Варвара Чередниченко, у нас у Спілці не три національності — українці, росіяни і євреї, — а чотири. Четверта національність — це жінки, і в явно приниженому стані. Взагалі — дивлюся я на карти, — вам, літературним дамам, іще довго — принаймні до кінця двадцятого століття — доведеться лишатися в меншості, бачу, лише в далекій перспективі ви відіграєтеся на чоловіках. Мабуть, аж у двадцять першому столітті. Але нас тоді вже не буде на цьому світі…

— Ну, годі вже! Збирай карти, Нелько! — скомандувала Єлизавета Петрівна. — Налякала ти нас. Сподіваюся, з тебе нікудишня ворожка. Не хочу, щоб усе це збулося. Давайте краще пити чай!

Вона пішла в кухню, щоб поставити чайник. Неля Мусіївна полізла в коробочку з-під цигарок, але та виявилася порожньою. Тоді вона встала, понишпорила по кімнаті подруги і знайшлапачку з папіросами. Припалила, скривилася, проте затяглась… І знову розклала карти.

Тут нагодилась і Єлизавета Петрівна.

— Волію бути поганою ворожкою, але карти кажуть, що буде просто криваве побоїще… — заявила Нелька.

— Подруго, припини! — урвала її Прохорова, але та не послухалась і продовжила:

— Тут явно три жертви: король чирвовий, король трефовий і один валет.

На цей раз Єлизавета Петрівна піддалась на провокацію:

— Ну, припустімо, що чирвовий — це Рильський… — повільно промовила Єлизавета Петрівна. — Хто ж тоді трефовий король? Клавко? Ідеї?

Клавка мовчала. Вона думала: казати чи ні? Вирішила не казати. Тож спробувала здвигнути плечима якомога правдоподібніше.

Прохорова пильно дивилась у вічі Клавці, немов намагаючись зчитати з них потрібну їй інформацію.

— Думаю, валет — це Сенченко, — повільно сказала Єлизавета Петрівна.

«От зараза, здогадалася. Даремно я їй сказала сьогодні в приймальні, що фраза з роману Івана Юхимовича про школу імені Тичини є в доповіді Олександра Євдокимовича… Язиката Хвеська я, а не секретарка!» — картала себе Клавка.

— Да, Клавочко?

Та протестувально замахала руками.

— То хто ж тоді трефовий король? Клавко, признавайтеся!

— Я зараз піду звідси, Єлизавето Петрівно!

— Ну, добре, добре, сидіть. Допит закінчено.

Слава богу, хоч одного не вибовкала. Юрія Івановича. Яновського.

Єлизавета Петрівна принесла гарячий чайник, що майже наполовину википів, опустила його на дерев’яну підставочку, вийняла з буфету чашечки — не ті, які виставляла два дні тому для сусідів по квартирі, а інші, які тримала лише для улюбленої подруги, котра могла їх оцінити. Це був сервіз із пастýшками і пастушкáми.

— Ох, Лізко, Лізко! — замріяно сказала Неля Мусіївна, крутячи у руках і роздивляючись чашечку. — Скільки ми з тобою мріяли у дитинстві про принців і принцес, готували вистави «Попелюшка» і «Спляча красуня»! Ах, «Мечты, мечты! Где ваша сладость?». Клавко, як там Емма? Вона колись ставила наші дитячі спектаклі, шила нам костюми, грала на піаніно…

— Вже зовсім сліпа. Постаріла… Заговорюється… Їй постійно щось ввижається. Іноді щось таке «приплете», що й на голову не налазить. Я часом її боюся.

— От бачиш, Лізко, оце тобі приклад, що треба виходити заміж, поки не пізно. Ще й дитину могла б народити… Бач, як погано в старості бути самотньою…

Єлизавета тільки махнула рукою.

У цей момент у двері подзвонили, відразу у два дзвоники: Єлизавети Петрівни й Глухеньких.

Прохорова сиділа з кам’яним обличчям, наче й не чула дзвоника.

— Альо, Лізко, ти чого? Біжи відчиняти!

— Та! — ще раз махнула рукою вона. — Це наш новий сусід. Падло рідкісне! Не встиг оселитись, а вже баб водить у свою конуру! Сьогодні застала їх на гарячому!

Клавку немов окропом обпекло. До обличчя припливла кров. Це повідомлення призначалося для неї.

Неля ж відгукнулася на цю новину по-своєму:

— Новий мешканець? Ну, нічого собі! І чому я про це не знаю? — вона так само скипіла, як два дні тому Клавка. Неля Мусіївна мала право обуритись, адже тримала руку на пульсі усіх ролітівських справ і коли щось і могло вислизнути з-під її уваги, то тільки не житлове питання.

— Що — гебешник? — майже пошепки спитала вона у подруги.

Тим часом двері Борисові Андрійовичу, напевно, відкрила Мотя, і він зник у своїй кімнаті.

Розмова вже не клеїлась, і Неля Мусіївна стала збиратися додому — почала з того, що поклала карти в сумочку.

— Не йди! — попросила Єлизавета Петрівна.

— Та мене там чекають чотири голодні гобліни! — віджартувалась Сіробабиха і цмокнула подругу у щоку, а тоді звернулася до Клавки, яка сиділа з кислою міною:

— Тримай хвіст пістолетом! У тебе, на відміну від нас з Лізкою, все попереду. І це велика перевага!

От уміла Неля сказати людині те, «чим серце заспокоїться», і саме тоді, коли це бувало найпотрібніше.

Єлизавета Петрівна вийшла в коридор, щоб зачинити за подругою двері, і, очевидно, зіткнулася з Борисом Андрійовичем. Між ними відбулася коротка словесна перепалка.

Коли Прохорова зайшла до себе, Клавка вже встигла прибрати зі столу, поставити тарілки й келихи на тацю, щоб нести їх на кухню мити.

— Залиш! — заперечно помахала рукою Єлизавета. — Мотя помиє.

— Я вже додому, Єлизавето Петрівно! — жалібно сказала Клавка. — «Бе» в коридорі чи у себе?

— Та в коридорі чатує. Почекай, я тебе проведу!

— Може, не треба? — завагалася Клавка, хоча насправді була не проти. Це був єдиний спосіб безпечно прошмигнути повз Бориса Андрійовича й уникнути його проводжань.

Єлизавета Петрівна загорнула в газету кілька картоплин.

— На! — сказала вона Клавці. — Звари Еммі і своєму дядь-Гаврилові на вечерю!

Накинула на плечі пухову хустку, і вони вийшли в коридор.

— Добрий вечір! — сухо привіталася Клавка з Баратинським.

Той зрозумів, що Прохорова вибовкала його секрет, і лише винувато кивнув.

Прохорова з Клавкою вийшли з під’їзду РОЛІТу.

Прогулянка видалася приємною. Накрапував невеличкий дощик, і пахло мокрим осіннім листям. Вони непоспіхом пройшлися попід ручку, і під Клавчиним вікном Єлизавета Петрівна розпрощалася.

— Може, зайдете… — запропонувала Клавка. — З Еммою привітаєтеся…

— Не сьогодні, — відмовила та. — Боюсь… Боюсь побачити себе… у старості…

Клавка прийшла додому і, як доручила їй Єлизавета Петрівна, кинулась на кухню чистити й варити картоплю. Вона навіть не зазирнула в свою кімнату, щоб пошвидше — поки не заснули її підопічні — зготувати вечерю.

На звуки, що долинали з кухні, з’явився дядь-Гаврило. Емма Германівна чомусь не виходила.

«Нічого, покличу, коли картопля звариться!» — подумала Клавка.

Поставила картоплю на примус, забігла в свою кімнату, кинула фартух на стілець і стала перевдягатися. Раптом з-за вікна долинув спів. Вона зблідла: цей голос ні з яким іншим не можна було сплутати! Це був «Бе» — Борис Баратинський!

«Цього ще мені не вистачало!» — її кинуло в піт.

Вона відчинила вікно, і кімнату заповнив ліричний тенор, солодкий і ароматний, як цвіт акації з Афанасіївського яру. «Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай!»

— Борисе Андрійовичу, не треба, я вас прошу! Ідіть собі в добрий час!

Баратинський ніяк не відреагував на її прохання, лише артистично розкинув руки.

Клавка, знаючи натуру Бориса Андрійовича, збагнула, що він так просто не здасться, тож стала гарячково думати, як його випровадити з-під вікон.

Тим часом через увесь Афанасіївський яр пропливла урочисто, як гондола у Венеції, наступна музична фраза: «Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках донесу!»

Клавка прожогом кинулася на кухню і стала трясти за руку дядь-Гаврила:

— Випровадіть його кудись! Будь ласочка!

Дядь-Гаврило наказ зрозумів і покульгав на дерев’яному протезі до виходу.

Раптом із кімнати Емми Германівни почувся якийсь дивний звук — чи то стогін, чи то крик.

«Цього ще не вистачало!» — рознервувалася Клавка і шмигнула в кімнату сусідки. Та, немов мара, — сива, розпатлана, в нічній сорочці, — підвивала під вікном, незрозуміло чавкаючи беззубим ротом.

Клавці на мить здалося, що вона кличе: «Андрюшо, Андрюшо!» — але потім вона зрозуміла, що Емма просто марить.

Вона стала відводити сусідку від вікна, але та вся трусилась. Клавка її обійняла, сіла поряд з нею на ліжко, гладячи по руці.

Спів за вікном затих. Клавка підвелася з ліжка і обережно визирнула. Баратинський розгублено дивився у вікно Емми Германівни, але в цю мить до нього наблизився дядь-Гаврило, взяв його делікатно, але міцно, «по-мужицьки», під лікоть і повів до підворіття, що вело на вулицю Чапаєва.

— Пішли, синок, звідси! Пішли. Тут тобі нíчого дєлать!

Розділ 8

Минуло кілька днів…

У п’ятницю ввечері Клавка летіла додому з роботи стрімголов, відпросившись у Олександра Євдокимовича раніше. Вона їде в Ірпінь! І в якій компанії! З Єлизаветою Петрівною, Нелею Мусіївною і Павлом Миновичем! Прохорова намовила не лише її, Клавку, їхати разом на вихідні, а й Сіробаб. Нелька довго не опиралась, подружжя мало свою дачу неподалік Будинку творчості. Це була добра нагода перевідати її, позбирати яблука і ще й приєднатись до теплої ірпінської письменницької компанії, яка традиційно збиралася біля «пірникового» Чоколівського будиночка. Нельці треба було лише прилаштувати десь двох старших дітей, але вона швидко з цим упоралася, розкидавши їх по сім’ях письменників, які свого часу доручали своїх дітей їй. Меншого — Костика — вона нікому не довіряла. Це був її «хвостик».

До Ірпеня їхали на машині Сіробаб. Неля була за кермом. Поряд сидів Павло Минович. Ззаду — Єлизавета Петрівна і Клавка з сопливим Костиком посередині.

Коли виїхали на трасу, Неля Мусіївна затягла:

Їй бадьоро підспівували Єлизавета з Клавою і малий Костик, чеберяючи ніжками. Лише Павло Минович сидів набурмосений: не любив він пісень громадянської війни, вважав їх примітивними. Але терпляче дослухав до кінця і, як тільки стихнув задоволений жіночий сміх, що увінчав пісню, завів і собі:

«Ще цього не вистачало!» — стрепенулася Клавка.

— Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай! — підхопили пісню дві подруги-нерозлийвода.

Жінки з чоловіком поринули з головою в пісню, а Клавці здавило горло. Настрій ураз підупав. Згадався Баратинський під вікном, згадався і її страх, що серенаду почують сусіди: що вони про неї подумають! Після гвоздик, привезених «двома мордоворотами» на машині з цековськими номерами, — тепер ще й оця витівка!..

Їй кожна згадка про цю пісню муляла, як принцесі горошина. Адже кілька останніх днів пружний і чистий голос Баратинського стояв у її вухах і бентежив їй душу. Здавалось би, Борис — примітивний жеребець, і це вагома причина, щоб Клавку назавжди відвернуло від нього, але чомусь цього не сталося. От недаремно кажуть: баби дури… От і вона виявилася такою самою дурепою!

«Стоп! — обірвала вона себе подумки. — Що за соплі! Забудь про „Бе“! У тебе є лише „А“! Олександр Сергійович! Дорогий Олександр Сергійович! Інакше його не можна назвати. Він спокійний і лагідний. Він надійний і сильний. Ну, фізично, можливо, не дуже сильний… А от характером…»

…Позавчора Корнійчук викликав до себе Клавку і сказав, що йому дзвонив Бакланов і цікавився нею.

— Цікавився мною як друкаркою? — несміливо перепитала вона.

— І як друкаркою також, — посміхнувся він, а потім перейшов на серйозний тон. — А яка реакція була в Олександра Сергійовича на стенограму загальних зборів?

— Не знаю, Олександре Євдокимовичу, — я ж у приймальні сиділа.

— А лист друкували ви?

— Я.

— Я впізнав ваш стиль, — сказав Олександр Євдокимович, посміхнувшись.

Клавка підняла здивовані очі.

— Так, як ви лезом орудуєте, зрізаючи опечатки, — майже непомітно, — не робить ніхто.

Клавка завмерла: начальник з нею жартує. Це на добре чи на погане?..

…Гудіння автомобільного двигуна заколисувало Клавку. Із задуми її вивів голос Нелі Мусіївни:

— Про що задумалася, красуне-несміяно?

Клавка здригнулася.

Ця Нелька — точно відьма. «Красунею-несміяною» два дні тому назвав Клавку Олександр Сергійович у записці, яку їй передав разом із квитком у театр. У театр! Через тиждень вона йде в театр на «Платона Кречета»! Але це секрет, це великий секрет, Клавка не знала навіть, чи можна його довірити Єлизаветі Петрівні. «Принцесі-Несміяні Клавдії Дмитрівні», — було в записці. І все…

Пауза в машині затяглася.

— Ну… — шукала Клавка, що відповісти Нелі Мусіївні… — я згадую, чи все встигла зробити до Пленуму…

— І як це тебе Головний відпустив? — пожартувала Сіробаба.

«Як-як? Не можу ж я вам сказати, що тепер у мене є покровитель… Такий, що вам і не снилося…»

— Та… якось відпустив, — зам’ялася Клавка і почервоніла від своїх думок.

— О-о-о! Щось не те, — озвався, як Пилип з конопель, Павло Минович. — Чи, бува, він до тебе клинці не підбиває?

— Та як ви могли таке подумати! — обурилася Клавка. — Щоб він?.. Та ніколи!..

Павло Минович у відповідь пожартував:

І сам розсміявся зі свого жарту.

Дві подруги — Єлизавета і Неля — скривилися:

— Фу! — різко сказала Прохорова. — Не забувай, що я дружу з Вандою.

— Павле Миновичу, стежте, будь ласка, за своєю мовою! — докорила дружина чоловікові. — В машині — діти.

«Кого вона має на увазі під словом „діти“? — подумалося Клавці. — Мене і Костика?» І справді, незважаючи на те, що Єлизавета Петрівна і Неля Мусіївна годилися їй за віком лише в старші сестри, у їхньому ставленні вона відчувала щось материнське.

— Та що ви на мене накинулися! Наче ви не знаєте, як ваш Олександр Євдокимович потоптався по мені! — виправдовувався Павло Минович.

— А чому через це ми повинні вислуховувати вульгарні віршики? — відказала йому на те дружина.

— А чого ти його захищаєш? Сама ж називала його «придворним пажем Сталіна»!

— Цить! Я сказала: діти в машині! — дружина різко повернулася до нього і пропекла поглядом.

Сіробаба аж пригнувся і сердито засопів.

— От дурень, — пробурчала Єлизавета Петрівна.

— Лізко, діти в машині! — засичала на неї Неля Мусіївна.

Деякий час їхали мовчки.

Мовчанку порушив Костик:

— Мамо, пісяти хочу!

Ця новина всіх збадьорила. Друзі з задоволенням вилізли з машини. Стали потягуватися, вдихати лісове повітря, розпружуватися, переминаючись з ноги на ногу. Неля взяла на руки Костика й блискавично зникла в кущах. Єлизавета Петрівна і Павло Минович і собі розбрелися між дерев. Клавка мимоволі стежила за Єлизаветою Петрівною, шукаючи привід, щоб залишитися з нею наодинці, аби розповісти і про серенаду Баратинського під вікном, і про дивну поведінку Емми, і про квиток у театр… Однак п’ятим чуттям вона збагнула, що робити цього зараз не слід. Прохорова явно хотіла побути трохи на самоті: он якраз підійшла до великого крислатого дуба і притулилася до нього спиною, занурившись у себе. Тим часом Павло Минович уже радісно біг до машини, тримаючи в руках «розеточку» сімейства білих грибів.

Клавка лягла на товстий шар глиці, неначе на килим, закинула руки під голову й задивилась у небо поміж соснами. Можна було трохи розслабитися: Павло Минович зараз захоче збирати гриби. Звичайно, це довго не триватиме, бо вже скоро почне вечоріти, але десять — двадцять законних хвилин вона має.

Вона вдихнула на повні груди запах глиці і провалилася в сон…

— Клавко-о-о-о! — почула крізь видіння і підскочила на ноги.

За мить зорієнтувалася, де вона і що з нею. Вже була намірилася гукнути «Агов, я тут!», — але в мозку ще теплився сон… Це був дуже важливий сон, віщий, — назвала б його бабуся. «Чому відразу „віщий“? Адже я не пам’ятаю його взагалі, лише крутяться уривки. Неначе вітер подер легку матерію сну на шматки». Клавка напружилася, щоб упіймати хай не всі, але хоча б кілька шматочків… І їй вдалося схопити один клаптик… Тільки це був не зоровий образ, а слуховий… це були слова… «Спитай прізвище!» Голос наче мамин… Чи бабусин…

— Агов! Я тут! — гукнула Клавка і побігла до машини.

«Спитай прізвище!»

«Спитай прізвище!»

«„Спитай прізвище“! — твердила вона собі. — Що це може означати? Якась банальна фраза. Чому я собі вбила її в голову! Знову повірила в якісь бабусині забобони! Віщі сни! Яка дурниця! Сновидіння — це лише робота мозку. І більше нічого. Ніяких знаків нам мертві посилати не можуть. Бо вони давно зітліли… Зітліли?» — Клавку обдало жаром від такого блюзнірства над пам’яттю про батьків.

Клавка прудко заскочила в машину. Попереду сидів Сіробаба без сорочки, позаду — Костик без штанів, Єлизавета Петрівна без модної газової хустинки, а Неля Мусіївна за кермом без настрою. Костик рюмсав, а Прохорова порпалась у своїй сумочці.

— Що тут сталося? — здивувалася Клавка. — Що я пропустила?

— Дивись, дивись, Клавко, скільки я грибів назбирав! — по-дитячому радісно хвалився Павло Минович, показуючи повну сорочку «врожаю».

— А хто сорочку пратиме? — суворо спитала його дружина. — Там же, мабуть, і маслюки, і піддубники є. А знаєш, який ядучий у них сік, нічим не відпереш!

— От стерво, завжди зіпсує настрій! Та я… Та я… Сам відперу!

— Ха! Ха! Ха! — гомеричним сміхом залилася та. — Згода! Заодно штанці свого сина попереш!

— Е, ні! Ти не навчила його терпіти, ти й пери!

— Між іншим, він і твій син!

— Я — письменник! Я не можу розриватися!

Неля лише глибоко зітхнула.

— А з вами яка пригода сталася? — спитала Клавка Єлизавету Петрівну. — Де ваш газовий шарфик?

— Випарувався! — пожартував Павло Минович. — Він же із газу! — і засміявся своїм дитячим сміхом.

— Та! — махнула рукою Прохорова. Вона вже заспокоїлася. — Зачепила за гілку і порвала…

Тим часом Неля Мусіївна повчала чоловіка:

— Між іншим, любий, слово «газовий» у сполученні «газова тканина» означає не поетичний зворот, мовляв, тканина легка, як газ, — а походить від назви району Газа, де цю тканину вперше стали виготовляти і продавати в Європі.

— Ой, какіє ми умниє! — зіронізував Павло Минович. — А Газа — це де?

— Це на Близькому Сході, в Палестині!

— А-а-а! Це там, куди пропонував виселити всіх євреїв з України Пивоваров^[29]?

Неля різко загальмувала машину і, не дивлячись на чоловіка, стиснула руки на кермі.

— Повтори: що ти сказав?

— Нелько, я пожартував.

— Чому ти, як папуга, повторюєш антисемітські штучки?

— По-перше, це сказав не я, а науковець з Інституту літератури, між іншим, Академії наук…

— А по-друге, — залізним тоном продовжила Неля, — у тебе дружина єврейка.

— Нелько, в машині діти!

— Нехай знають. Я не соромлюсь свого походження.

— Нелько, — миролюбно заявив чоловік, — ти ж сама казала, що євреї бувають різними. Що «мєжду Абрамом Кацнельсоном^[30] та його рідним братом Іллею Кацнельсоном-Стебуном така сама різниця, як між РОЛІТом-старшим і РОЛІТом-молодшим»^[31]

— І зараз скажу, що Стебун — погань рєдкая, а Абрам Ісакович Кацнельсон — «луч свєта в тьомном царствє».

— Все! Все! Все! Нічого не хочу про це чути! — заголосила Єлизавета Петрівна. — Ці Сіробаби мене вже доконали! Я хочу відпочити, розслабитися! А тут у вас почуваю себе, як на загальних зборах Спілки письменників! Рушай, Нелько!

Та завела двигун і знову повела машину.

— Їсти хочу! — перервав тишу малий Костик.

— О, як я чекала на ці слова! — сказала Єлизавета Петрівна. — Як згадаю, що ти нам влаштував минулого разу по дорозі в Ірпінь, так і досі руки тремтять! На цей раз я підготувалась як слід!

І вона вийняла з сумочки верчик з газети, повний запашного, щойно посмаженого насіння.

— Лізко, ти геній! — вдячно сказала Нелька.

— Ну, хтось же мусить думати про ваших дітей! — пожартувала Прохорова, вилущуючи насінини з лушпиння і кладучи зернятко за зернятком Костикові у рот.

Всі полегшено зітхнули. Година спокою їм забезпечена!

— Слухай, Лізко, — вирішив повернутися до старої розмови Павло Минович, — як ти, росіянка, почуваєш себе у Спілці українських письменників, у ролі, за словами Варі Чередниченко, «другої національності»? Чому ти не воюєш разом з Яковом Городським за відкриття російської секції у Спілці? Натомість укупі зі своєю тезкою Старинкевич^[32] з Інституту літератури, також росіянкою, виявляєш примиренські, як каже партія, настрої?

Прохорова мовчки дивилась у вікно.

— Правда, зі Старинкевич усе ясно, — продовжив Сіробаба. — Коли помер Дорошкевич^[33], земля йому пухом, і ходили чутки, що його затравили євреї і росіяни, вона демонстративно написала вірша у прозі, присвяченого «своєму вчителеві», тільки тому, щоб показати, що вона, росіянка, не належить до числа тих, хто переслідував її вчителя. А ти? Що тебе спонукає писати українською мовою?

Прохорова мовчала. Здається, вона й сама не могла відповісти на це запитання.

Щоб якось розрядити атмосферу, Неля Мусіївна втрутилася:

— А при чому тут Городськой! Знайшов кого цитувати! Можна подумати, великий письменник! Ти ж сам розказував, як його підколов Малишко на минулому засіданні Президії: «А ви, Якове Зіновійовичу, як писали 25 років тому мурý, те саме пишете і зараз!» Так було, Клавко?

— Ну, не зовсім, — завагалась вона. — Слова «мурá» Андрій Самійлович не вживав.

— Але малося на увазі?

— На увазі малося, — впевнено сказав Сіробаба.

— До речі — теж твій… — Павло Минович осікся, — «землячок», — сказав він.

— Хто — Малишко?

— Та ні, Городськой… Ось ти, Нелько, єврейка, ти ж не перейшла на моє українське прізвище? То чого ж вони маскуються під українців та росіян? Ілля Кацнельсон — Стебун, Гольдфайн — Гордєєв^[34], Блюмкін — Городськой!

— Павле Миновичу, ви так строго не судіть їх, — утрутилася Клавка. — Письменникам часто хочеться прикрасити літературне ім’я. І не лише єврейським. Серед українських — також: Панченко став Панчем, Губенко — Остапом Вишнею, Башмак — Башем, Мойся — Іваном Ле. І ніхто ж їм не дорікає за це! Не всім же пощастило народитися з таким звучним прізвищем, як Рильський, чи, скажімо, Вишеславський, чи Яновський…

— Чи Сіробаба… — пожартувала Прохорова.

Всі розсміялися.

— Ну добре, — погодився Павло Минович, — а до чого тут російська секція? Це ж Спілка українських, — наголосив він на останньому слові, — письменників? Чи яких?

— Але ж єврейську секцію відкрили! Чому не відкрити російську? — заперечила Єлизавета Петрівна.

— Бо євреї на Україні живуть споконвіків!

— А росіяни? — Єлизавета Петрівна напружилася.

— А росіяни лише з того часу, як почався капіталізм. Українці — чисто селянська нація!

— О-о-о! Так ти Грушевського начитався? Про безкласовість українського народу! — з награною ноткою загрози в голосі запитала його дружина.

— Якщо Максимові Тадейовичу можна, то мені теж!

— Так Максим Тадейович за це й отримав! І за свою передмову до першого тому своїх вибраних творів… І за підтримку «Нарису української літератури»…

— Я теж отримав.

— Але ж не за Грушевського… А за солом’яні хати…

— Тихо! — перебила сімейну перепалку Єлизавета Петрівна. — Хочу тобі, Пашо, відповісти на твоє запитання… щодо «росіянки» і щодо того, чому я перейшла на українську мову… Я тобі чесно признаюся: я не знаю. Я цього не знаю, так само як і того, чому мій батько — росіянин, пролетар до мозку кісток — на свята вдягав вишиванку. Може, тому, що у нього не було іншого святкового вбрання? Чи все-таки не тому? На жаль, це питання так і залишиться для мене загадкою. Так само я не знаю, коли ж відбулася моя «українізація». У школі? Ми ж з Нелькою ходили до української школи. Але ні, тоді я була не така…

— Не така, — підтвердила Неля Мусіївна.

— Можливо, це сталося, коли я потрапила в робітничий літературний гурток і ми там слухали українських письменників, які до нас приходили, можливо, я тоді була зачарована українською мовою, поезією? Може. Але не впевнена.

Вона знову замислилась, а через деякий час продовжила:

— Я — комуністка, як то кажуть, «по зову серця»… Мені близька за духом Ванда, з її чоловічим характером, мужнім підходом до справи, разом із тим я не поділяю її поглядів на українську мову. Я не розумію, навіщо їй треба було писати Сталінові гнівного листа, що у визволеному Львові за один 1939 рік відкрилося 70 нових українських шкіл. Адже до тридцять дев’ятого там було 90 польських, 14 єврейських i лише 3 українські школи. Я цього не розумію. Так само я не розумію: що ж зі мною сталося? От не знаю. А ти, Нелько? Ти ж на Євбазі виросла…

— Це я її українізував! — гордо сказав Сіробаба.

— Нелю Мусіївно, — озвалася Клавка. — А якою мовою ви говорите до своїх дітей?

Неля зам’ялася.

— Якщо чесно, то вдома — російською. До Павла Миновича — українською, а до дітей — російською. Але при людях… ні, не при людях, я неправильно висловилась… — і вона виправилася: — У своєму колі при людях я розмовляю з дітьми українською.

— От чому? — наполягала Клавка.

— Бо бути в нашому колі, в колі українських письменників, і говорити російською — це якось некомільфо… — невпевнено сказала вона.

— Ось воно! — вигукнула, радісно схопившись за думку подруги, як за рятівну соломинку, Єлизавета Петрівна. — Молодець, Нелько! Це те, що треба! Щоб бути часткою цієї спільноти — київської, ролітівської письменницької спільноти, — тобі пасує бути україномовним… І це якесь усвідомлення неможливості опиратися шарму цього середовища… Цієї літературної атмосфери, що її створили Рильський, Сосюра, Малишко, Тичина, Яновський, той же Сенченко, з усіма його «за і проти», той же Сіробаба з його витребеньками…

— Ще й Сіробабу сюди приплела! — вдавано ображено сказав Павло Минович і при цьому задоволено зашарівся від того, що опинився у списку класиків…

Усі в машині розсміялися.

— Ну, все! Стоп! Накладаю табу на ідеологічні розмови! — скомандувала Єлизавета Петрівна.

— О-о-о! — зіронізував Павло Минович. — Що за слова! «Табу»! Хочеш так само потрапити під критику «за низькопоклонство перед Заходом», як і Старинкевич? Тоді і ти зможеш прославитися.

Здається, Єлизавета Петрівна мала б вибухнути, але згадала, що ще пару днів тому в такому самому ключі піджартовувала над Сіробабою.

— А-а-а! Зло взяло! — єхидно промовив той. — Як стукне, так і грюкне!

Єлизавета Петрівна все-таки не витримала, зірвалася. Тема «незнаменитості» була для неї болючою. Вона завжди пояснювала свою «непопулярність» серед широкого кола читачів тим, що пише на «непопулярні» теми. Тобто її твори, з ідеологічної точки зору, були дуже правильні, навіть партійні, якщо можна так висловитися щодо дитячої літератури, вони й справді виховували майбутнього будівника комунізму. Їх видавали великими тиражами, а от популярними вони не були. Як і ім’я їх авторки — Єлизавети Петрівни Прохорової.

Єлизавета Петрівна спохмурніла, і Клавка знала, що це означає. Зараз почне агітувати за свою улюблену Гермінію цюр Мюлен^[35]. Почне в сотий раз розповідати, як, будучи в Австрії молодим старшим сержантом, натрапила на її книги і як вони вплинули на її світогляд. Але ні, на цей раз вона закрутила розмову інакше:

— Так, я не знаменита. Так, я з пролетаріату. Так, я народилась у занюханій робітничій слобідці, а не «в садку вишневому коло хати», де «хрущі над вишнями гудуть». Так, я виросла в чорних робітничих бараках. Але ці люди, які досі живуть у мазанках, розкиданих по київських ярах Куренівки, Шулявки, Сирця, теж заслуговують на свою літературу. І вони не винні, що їм усі ваші сільські сюсі-пусі незрозумілі!..

Вона зробила паузу, і Павлу Миновичу вистачило тактовності не перебивати її. Він знав, що зараз краще цього не робити.

Єлизавета почала декламувати:

— Це про нас, — закінчила вона.

— Це хто? — здивувалася Неля Мусіївна, почувши новий вірш у репертуарі подруги.

— Рильський.

— Рильський? — здивувались усі.

Замість відповіді, Єлизавета продовжила:

— І, врешті-решт, я теж маю право писати свої «Казки для дітей робітників», подібно до того, як робила це Гермінія цюр Мюлен.

— Почалося! — закотив очі під лоба Павло Минович.

— Лізко, ну чесно, ну годі! — і собі підтримала чоловіка Неля.

— «Больше я вам, буржуинам, ничего не скажу, а самим вам, проклятым, и ввек не догадаться», — у відповідь Прохорова процитувала чи то серйозно, чи то жартома Аркадія Гайдара^[36].

— О, і я знаю віршик про буржуїнів! — озвався Костик.

— Та ти що? — зобразила здивування Єлизавета Петрівна. — Вперед, читай!

Той хвацько почав:

— Дуже правильний віршик, — похвалила його Єлизавета Петрівна. — Головне, що добрий… — пожартувала вона.

— Лізо, а хто такі буржуїни? — спитав малий.

Прохорова не розгубилась:

— Ну, як тобі пояснити, це такі дýрні…

— Дýрні? А пани?

— Теж дýрні.

— Ага.

— А чому у віршику не сказати прямо: «всіх дурних до ‘дної ями», навіщо вигадувати всіляких там «панів» і «буржуїв»?

— Хороше питання!

Єлизавета Петрівна трохи подумала, а потім по-змовницькому запропонувала:

— А давай переробимо! Ми ж з тобою хто?

— Поети!

— Так, ми ж з тобою поети! Слухай:

Сіробаби розсміялися.

— Нема, щоб навчити дитину чогось путнього… — крізь сміх сказала Неля.

— Взагалі-то це ваша дитина. Я тут лузаю йому насіння всю дорогу, а від вас «нікакой благодарності»!

— Та ми благодарні, благодарні! — переконала її подруга і затягла: — Командир герой, герой Чапаев…

Клавка зиркнула на Єлизавету Петрівну, та розпливалася в посмішці. З цією піснею були пов’язані у неї приємні спогади. Це була дворова пісня, у ті часи дуже популярна.

— Он все время впереди, — підхопила Єлизавета Петрівна і вже разом із подругою дитинства продовжила:

Павло Минович закрив вуха. Подруги на зло йому стали співати голосніше:

— Господи, спаси і сохрани! — підняв руки Василь Петрович.

Подруги надривно голосили:

— А де рима? — схопився за голову Павло Минович.

— За що мені це! — театрально нарікав чоловік.

Жінки зробили значущу паузу, щоб звернути увагу слухачів на останні рядки. Єлизавета Петрівна навіть підняла догори вказівний палець. І тут у пісню вступив малий Костик; він заверещав на повний голос:

— Амінь! — сплеснув руками Сіробаба.

— Це ж хвольклор! Наш, з Євбазу… — розреготалися подруги, натякаючи на те, що Павло Минович не вимовляв літери «ф». — Це ж наша молодість!

У машині запанували веселощі.

— Приготуватися! — скомандувала Неля Мусіївна. — Через п’ять хвилин в’їжджаємо у місто письменницької бойової слави — Ірпінь! Відкриваємо вікна в машині і вдихаємо рідний запах боліт!

— І запускаємо комарів! Нехай вони кусають і без того покусане критиками голе тіло письменника Сіробаби! — проіронізував Павло Минович, проте все-таки послухався дружину: прокрутив ручку і відкрив віконце.

Тут-таки домовилися, що Сіробаби завезуть Єлизавету Петрівну і Клавку в Будинок творчості, а самі поїдуть до себе на дачу.

Як завжди, Перша лінія — власне, колишня просіка в лісі, а нині малозаселена вуличка, на якій притулився письменницький райський куточок, — не освітлювалася. Неля їхала обережно, щоб не пошкодити машину. Після дощів тут могло розлитися болітце, яке майже ніколи не висихало, радуючи письменницьких дітей чваканням і морем незабудок.

Їхній урочистий настрій не могло погіршити навіть те, що цілу дорогу сварилися: зараз, зараз станеться це диво, і вони зі своєї сірої дійсності потраплять у рай, де на пагорбі зачаївся пірниковий будиночок, побудований колись київським комерсантом, цегляним магнатом Чоколовим. Цегляний-то цегляний, а віллу побудував дерев’яну! Його архітектори неначе мали на меті закласти ідею таємничості в стилістику будинку: планування внутрішнього простору передбачало наявність заворотів, закутків, кацебірок, прикомірок, рипучої підлоги, альковчиків, гри світла, що лилося з різних за конфігурацією вікон, тіней від химерно переплетених дерев’яних конструкцій балкончиків і веранд тощо. У вітальні — камін. І рояль.

Може, пощастить, що в цей час зі своєї дачі завітає сюди Максим Тадейович, декламуватиме «Ластівки літають, бо літається, // І Ганнуся плаче, бо пора…», гратиме на роялі Шопена, Лисенка, імпровізуватиме.

А, може, на компанію з Києва вже чекає розпалене багаття коло будиночка навпроти першого корпусу біля бетонних сходів, що ведуть до ставка. Влітку письменники цим бавилися щовечора, нерідко варили в казані юшку з риби, яку ловили затяті рибалки. Біля вогню зберуться Сосюра, Малишко, Воскрекасенко, Тардов, Первомайський, Голованівський, Дорошко, Швець, Шеремет, Гончаренко, Гордієнко… Затягнуть пісню… «Розпрягайте, хлопці, коні» або щось комсомольське.

А може, Малишка серед них не буде, бо якраз різатиметься в карти у «своєму» будиночку! Не дай бог у нього виграти, — приб’є!

А може, біля багаття Олександр Довженко годинами розповідатиме про мандрівки своєї молодості…

Серце калатало від радості.

Ось і він. Будинок творчості…

Павло Минович вивантажив валізку Прохорової біля воріт і визвався донести її нагору, до першого корпусу, Неля залишилася в машині з Костиком, який на останніх метрах до Будинку творчості заснув на задньому сидінні.

Перед тим, як зайти на територію письменницького пансіонату, Єлизавета Петрівна на мить прислухалася.

— Тихо. Як на цвинтарі… — промовила вона. — Щось не те…

Нагорі Клавка, Прохорова і Сіробаба побачили, що там, схоже, нікого немає. Тихо, темно, хоч око виколи. Ні багаття, ні каміну, ні звуку роялю.

Будинок творчості був мертвий.

— На це й варто було сподіватися… — пробурчав Павло Минович.

— На що? — буркнула Прохорова, не бажаючи вірити в те, що намальована нею щойно картинка раю — усього лише плід її фантазії.

— «Бенкет під час чуми» — це тільки у Пушкіна, — прокоментувала ситуацію Клавка.

— На хріна я сюди приперлася! — бовкнула Єлизавета Петрівна і додала сувору фронтову лайку.

А Неля в задумі процитувала:

Розділ 9

Єлизавета Петрівна категорично не захотіла лишатися в Будинку творчості.

— У тебе ж кімната старшеньких вільна? — швидше констатувала, ніж запитала вона.

— Натюрліх! — підбадьорливо відказала Неля, активно маневруючи дрімучими ірпінськими дорогами. Ірпінь зустрічав їх непривітно, кілька разів машина буксувала на грузьких ділянках, які розмило після дощів.

Дім Сіробаб стояв у проваллі темряви — чужий і холодний. Рипнула хвірткою Неля Мусіївна з сонним Костиком на руках, Єлизавета Петрівна і Клавка потяглися вервечкою за Павлом Миновичем, як каченята за мамою-качкою. Настрій був не найкращий.

Але як тільки повернувся ключ у замку дачі Сіробаб, Павло Минович ожив, розправив крила. Дача була його стихією. Він заповзявся швидко перетворити холодний німий будинок, який, здавалося, вже заліг у зимову сплячку, на затишне пристановище для тих, хто любить дачну романтику. І йому вдалося здійснити це з неймовірною швидкістю: поки жінки роззиралися по хаті — що і де, — в усіх грубках оптимістично затріскотіли дрова, холодна пустка перетворилася на теплий затишок. Два відра холодної води з колонки стояли напоготові, рукомийник у маленькій комірчині був ретельно промитий содою і наповнений, на цвяшку висів білосніжний вафельний рушничок. З погреба під дерев’яною лядою волохаті руки запопадливого господаря виставляли баночки із власноручно закритою консервацією. На круглому дерев’яному столі, протертому від пилюки, лежала кругла біла скатертина, а в маленькій різьбленій «гуцульській» вазочці, яку Сіробаба привіз із рейду до Львівської письменницької організації, стояла соснова гілочка, яка під впливом тепла від грубки запахтіла на всю кімнату смолою. На великій старомодній фруктовниці з відщербленим краєчком лежали похапцем зібрані в саду і промиті під свіжою водою поцятковані чорними крапочками маленькі зелені яблучка.

Якщо в ролітівському просторі королевою була Неля Сіробаба, то тут, на цьому ірпінському острівці, безперечно, панувала влада і сила Павла Миновича.

Неля тут видавалася на диво незграбною, особливо попервах: вона розгублено тинялася по хаті, заглядала по десять разів в усі шухлядки, неначе намагаючись пригадати, де що лежить, — так, наче вона й не жила тут усе літо з дітьми.

Нарешті вона сконцентрувалась і стала готувати вечерю. Оскільки гостей не чекали, Неля не запаслася достатньою кількістю харчів. Зазвичай у суботу-неділю був хороший базар в Ірпені, тож вона планувала туди сходити. Тому зараз «зварганила» нашвидкуруч, як вона це називала, «з гівна пулю»: нарізала два великі бутерброди, призначені для неї і для чоловіка, на шість симпатичних шматочків, зварила на примусі — поки плита на дровах повільно розігрівалася, — солодку манну кашу на завбачливо купленому молоці, заправивши її корицею і ще якимись спеціями, — це був десерт. «Закрутки» Павла Миновича в скляних банках, які господар встиг помити і з яких устиг зняти металеві кришечки, виклала в салатниці, протерла тарілки-ложки-виделки…

Увесь цей час Єлизавета Петрівна, яка себе тут почувала як удома, провела нагорі, на мансардному поверсі. Вона застеляла чистими простирадлами ліжка, обкладала подушками Костика, щоб він, бува, не впав, поки батьки «бенкетуватимуть».

Лише Клавка стояла серед кімнати, опустивши руки, не знаючи, що їй робити. Озирнулася по вітальні: тут стояло піаніно, біля нього — крісло-гойдалка з пледом, а на кріслі…

Вона обмерла: там лежав журнал «Дніпро», той самий номер, де друкувався роман Яновського, котрого, судячи з доповіді Олександра Євдокимовича, обговорюватимуть на післязавтрашньому Пленумі.

Неля, що якраз забігла до вітальні з черговою порцією закусок, упіймала її погляд і спитала на ходу:

— Хочеш почитати?

Клавка кивнула.

— Ну, то бери. До речі, там роман Яновського «Жива вода». Я так і не встигла його прочитати. Ти швидко читаєш?

Та знову кивнула.

— Ну, то почитай, скажеш мені свою думку.

Клавка ще раз кивнула.

У цей час до кімнати зайшла Єлизавета Петрівна, що вже закінчила поратися нагорі у спальнях, і приєдналася до розмови.

— Ти наш професійний читач! — обняла вона свою секретарку. — До її думки я завжди прислухаюся! — похвалила Клавку перед Нелею.

Видно, що сяка-така фізична праця пішла Прохоровій на користь. Вона розчервонілася, помолодшала. І настрій покращав.

— Дивна все-таки ситуація склалася навколо нього… — сказала, думаючи про своє, Неля Гершко.

— Ти про кого? — перепитала Прохорова.

— Про «Живу воду» Яновського. Спершу її підносили до небес — я добре пам’ятаю статтю Хінкулова^[38] у «Правді України». А потім, як грім на голову, посипалася критика… Цікаво знати, що в цьому романі не сподобалося ЦК? Клавко, зверни увагу на це, коли читатимеш. Яновський же стиліст ювелірний. І тема роману така сучасна — повоєнне село, Донбас…

Неля Сіробаба якраз розгрібала жар у грубці маленькою металевою кочергою з дерев’яною ручкою.

— Цікаво, хто це такий великий любитель української літератури в ЦК?.. — пожартувала. — Це ж не ліньки людині, яка займається відповідальною партійною роботою, знаходити час, щоб читати всю писанину, яку видає «на гора» Спілка письменників!

— Це ж Леонід Миколайович, — сказала Єлизавета Петрівна й уточнила: — Новиченко. Це він курує літературу у Відділі пропаганди ЦК.

— Е, ні! — заперечила Неля Мусіївна. — Новиченко похвалив роман. Спершу. Це після того ще хтось дав вказівку. Хто вищий за нього на щабель або на два. То хто ж цей любитель літератури?

І вона замислилася. Підкинула до грубки маленьке полінце і стежила, щоб воно не придушило жар і добре розгорілося.

— Невже Сашко? — тихо, немов сама до себе, сказала вона.

«Сашко? — здригнулася Клавка. — Це не про Олександра Сергійовича йде мова?»

Натомість Неля втягнула носом повітря:

— О-о-о! Здається, Павло Минович побалує нас грибочками! — і ніжно посміхнулася, дивлячись на вогонь.

Клавка з Єлизаветою Петрівною і собі глибоко вдихнули: пахло вареними грибами.

— Я не здивуюся, — повернулась до попередньої розмови Неля, — якщо трефовим вальтом виявиться Яновський… Хоча… претендентів на це місце може бути багато… Смілянський^[39], наприклад, з його «Софією». Його теж критикували на минулих загальних зборах. Та кого тільки не критикували останні два роки! Навіть Натана Рибака — швагра Корнійчука! Навіть Павлу Миновичу перепало!

Останню фразу вона сказала так, начебто це була велика несподіванка для Сіробаб.

— О, вже запахло смаженою цибулькою! — знову принюхалася вона. — Дівчата! Живемо! Смажені грибочки на підході!

Вечеря і справді вдалася на славу.

Пригодилась і горобинова наливка із запасів Павла Миновича, і пляшка «Столичної», завбачливо прихоплена Прохоровою.

Вечерю лише раз порушив малий Костик, колиспустився вниз і з підозрою запитав: «А що це ви тут лобите?» Довелося Нелі відволіктись на двадцять хвилин, перевдягти його в піжаму, висадити на горщик і вкласти знову в ліжко.

— Все-таки Ірпінь — це благодатне місце, — розмірковував розімлілий після вечері Павло Минович, розвалившись у кріслі. — От здавалось би: ну що тут такого? Болото болотом! Після наших вінницьких фруктових садків з пасіками — це просто пристановище Баскервілів. Але цей ліс, що за мостом, ця річка Ірпінь, ця ірпінська заплава, що нагадує мені Хортицю…

— Павле Миновичу, тільки не про запорожців!.. — благально вигукнула Неля. — Не треба нам того, що зазнали Козланюк і Панч^[40].

Сіробаба пропустив жінчине зауваження повз вуха. Він перебував у полоні приємних спогадів:

— Ох, яка це райська місцинка, особливо для рибалок і мисливців! Яка тут рибка водиться! Ні з чим не можна порівняти відчуття, коли тягнеш із чорної, здавалось би, бездонної водної глибіні велику сріблясту щуку, а вона рветься, звивається, пручається, гне вудлище в дугу! Скільки разів вона мені рвала волосінь, зараза!

Неля Мусіївна закотила очі під лоба: це надовго!

Тим часом Павло Минович захоплено продовжував:

— А пам’ятаєш, Нелько, як поетично Іван Гончаренко розповідав: «Пливеш у човні і на триметровій глибині проглядаєш дно до дрібничок. Видно, як ліниво соваються темні туші сомів, раз-по-раз чуються в лататті хижі сплески, а під днищем човна пропливають табуни головнів і язів. Побіля корчів стоять у засадах рябі щуки. То фіолетові, то світло-коричневі!» Це сила!

Єлизавета Петрівна стала нервово барабанити пальцями по столу, мовляв, досить уже рибальських байок, — але Сіробаба немов і не чув цього.

— І що добре: в Ірпені можна ловити і вудками, і вершами у ковбанях! У Максима Тадейовича взагалі вудка без грузла. І ловить він, знаєте, на що? На коників! Яких сам ловить! Ти могла б уявити собі, Нелько, Максима Тадейовича, що коників ловить?

— Максима Тадейовича? Запросто! А от Бажана — не можу. І Яновського не можу, — посміхнулася чоловікові та.

— А знаєш, як Максим Тадейович рибалить? — знову звернувся він до дружини, начебто й не було поряд Прохорової і Клавки. Він завжди так робив, коли збирався після застілля провести з Нелею бурхливу ніч. Його мова лилася ліричним струменем, немовби він намагався зачарувати і без того зачаровану дружину.

— Ну, і як? — з величезним зацікавленням в очах запитала Неля Мусіївна, вправно замаскувавши відсутність інтересу до рибальської теми.

— Він любить піти на веслах далеко проти течії, а назад плисти за водою і нахлистом ловити красноперів і в’язів.

— Феноменально! — чемно відгукнулася вона, але явно без ентузіазму.

— А що за чудо ці вальдшнепи! — заплющивши очі, замріяно промовив Сіробаба.

— О, Павле Миновичу, вас на націоналізм потягло^[41]? — пожартувала Єлизавета Петрівна.

— Дурна ти, Лізко! Тіпун тобі на язика! — пробудився з солодких спогадів він. — Я не про роман Хвильового, — (це ім’я він промовив майже пошепки), — а про полювання. Уяви собі ірпінську заводь, мжичку, туманець, а він падає в кущі і розгрібає опале листя!

— Хто — Хвильовий? — підколола Прохорова, щоправда, також пошепки.

— Та ні, вальдшнеп! — ворухнув самими губами Сіробаба.

— А я люблю Ірпінь за запахи… — мрійливо сказала Неля Мусіївна. — Навіть запах болота мене приваблює. А як пахнуть тут лугові трави!..

— Особливо, коли їх косить Кость Гордієнко своєю косою!.. — додав Павло Минович, і подружжя розсміялося.

— Ану-ану, чого я ще не знаю? — поцікавилась Єлизавета Петрівна.

— А, тут у Будинку творчості ходить анекдот, як Кость Гордієнко лякає пасажирів поїзда Харків — Київ: він їздить до Ірпеня зі своєю косою! Уявляєш, зустріти такого у нічному вагоні спросоння? — засміялась Неля.

— Жартують, що він приїжджав до Будинку творчості не щоб попрацювати, а щоб покосити траву… — додав хихочучи Сіробаба.

— Це було до війни… — замріяно сказала Неля.

— Так, до війни… Я чув, що цю красу скоро знищать…

— Не лякай мене! — схопилася за серце Прохорова.

— Так, я чув, що у Хрущова великий план меліорації ірпінської заплави. Хочуть вирівняти русло річки, прорити канали і перетворити луги на сільськогосподарські угіддя…

— Та, може, все минеться, — непереконливо заспокоїла його Неля. — Вслухайтеся в цю тишу… — романтично додала вона.

І справді: тиша була просто запаморочлива. Лише десь під верандою рипіла стара чи то сосна, чи яблуня.

Неля процитувала:

— А це хто? — поцікавилася Клавка.

— А це той самий «пресловутий» Городськой. Яків Зіновійович. Написав одразу після евакуації ірпінське привітання своїм друзям-письменникам, які ще були на фронті.

— А-а-а! — без ентузіазму сказала Єлизавета.

Знову запанувала мовчанка.

Неля обвела всіх очікувальним поглядом.

— Ти чого? — здивувався Павло Минович.

— Невже ніхто нічого не помітив?

— А що таке?

— «Незаметно для людей приляжу»! — нагадала вона.

— То й що?

— Не «прилягу», а «приляжу»!!! Борець за російську секцію в Спілці українських письменників вживає українізми, та ще й підсилює їх римою: «приляжу — поклажу»! Він навіть сам не помічає цього! От парадокс!

— Якщо чесно, я відразу теж не помітила, у нас на Євбазі всі так кажуть. І на київських робітничих слобідках! — розсміялася Єлизавета. — От курйоз так курйоз! А ти питаєш, Пашо, чого я не пишу «на великом и могучем».

— До речі, Клавко, а звідки в тебе така гарна українська мова? — повернулась Єлизавета Петрівна до своєї секретарки.

Клавка знизала плечима:

— Від бабусі. Вона була вчителькою української мови. Та й дідусь був україномовним. Щоправда, в родині ми спілкувалися російською, але дідусь і бабуся по маминій лінії жили разом з нами… Ага, ще моя мама бавилася поезією… А я до війни теж закінчила філологічний факультет, українську філологію.

— Може, й тобі почати писати? — спитав Павло Минович.

— Я думала над цим. Але потім зрозуміла, що з мене вийшов би гарний редактор. А як на письменника в мене замало фантазії…

За вікном почувся звук поїзда, що наближався до залізничної станції Ірпінь. Глуха луна йшла з-за лісу, звук поволі насувався: от поїзд вискочив на залізничний міст над річкою і стукотіння коліс пройняло не лише колію під ним, не лише ферми мосту, а й землю, ліс, небо, ірпінські дачі і всіх, хто був там у цю мить. І Клавка просто нутром відчула вібрацію всередині себе.

Вони завмерли, прислухаючись, як поїзд (а це, очевидно, був Київ — Ковель) притишує ходу на станції, а потім легко, неначе вирвавшись з ірпінського виру, стрілою летить на захід.

Тишу порушила Неля — трохи видозміненою цитатою з Малишка:

Сіробаба подивився на неї затуманеним поглядом, і раптом у його очах заграв хуліганський вогник.

Неля різко встала з-за столу.

— Ну, все, ми пішли! Ми готували вечерю, а вам прибирати! — і під руку з чоловіком, похитуючись, рушила рипучими сходами нагору, до спальні.

— Дивіться, четвертого не зробіть! — кинула їм навздогін Єлизавета Петрівна, а тоді до Клавки: — І ти йди в ліжко. Я тут сама впораюся. У тебе ж домашнє завдання: до кінця неділі прочитати «Живу воду» і зробити для Нелі літературознавчий аналіз.

Клавка не опиралася. Рідко коли випадала можливість залізти в ліжечко під теплу ковдру і під світлом настільної лампи читати донесхочу, знаючи, що завтра можна відсипатися хоч до самого обіду!

Вона захопила з собою дерев’яну різьблену вазочку з пахучою гілочкою сосни і поставила на стареньку тумбочку біля ліжка, присунула до себе лампу, загорнулася в холодну ковдру і, гріючи її своїм теплом, поринула з головою в читання…

Уночі вона прокинулася від того, що вовтузилася Єлизавета Петрівна, а тоді й сама відчула, що мусить відвідати дерев’яну кабінку на подвір’ї. Вони удвох спустилися з мансарди і завмерли на порозі будинку, де їх зустріли всіяне зірками небо, рипіння старої сосни й невідомість, що починалася за кілька метрів від порогу. Обережно, тримаючись за руки, освітлюючи ліхтариком стежку, вони пробралися до туалету, почекали одна на одну, а потім стрімголов кинулись до хати, неначе боячись, що їх засмокче темрява. Переводили подих уже нагорі, у своїх ліжках, гріючись під ковдрами. Схвильована зустріччю з природою, Клавка ніяк не могла заснути. Вона неспокійно крутилася, поки не вирішила вийти на маленький дерев’яний балкончик, що прилаштувався під «шпаківнею» мансарди. Довго вдивлялася в темряву, намагалася зрозуміти, чи видно звідси залізницю, і раптом…

…І раптом у темряві зблиснув жмут світла і водночас почувся гуркіт коліс, ритмічний і старанний. Вони — світло і звук — загрозливо насувалися, здавалося, прямісінько на хатину Сіробаб. Перед в’їздом на міст паровоз засвистів довгим попереджальним гудком, і це до смерті налякало Клавку: зараз її знесе разом із цим рипучим різьбленим балкончиком, знесе і відкине кудись у темну прірву лісів, ріки, лугів. Клавка зіщулилася, напружилася, згорбилася в очікуванні катастрофи, аж тут поїзд раптово повернув убік і вже зовсім мирно почахкав повз їхній будинок, пустивши ледь чутний хвіст димку, світячи поодинокими вузькими вікнами, а потім «попрощався» з Клавкою червоним вогником на хвості останнього вагона.

Незважаючи на те, що Клавка заснула пізно, та ще й уночі проґавила частину сну, вранці вона прокинулась рано і просто в ліжку продовжила читати. Вона поринула в текст, кинувши неуважний погляд на Єлизавету Петрівну, яка вийшла навшпиньки з кімнати, пропускаючи повз вуха галас і істеричні крики Костика, стукання ложок і виделок, звуки пересування меблів, хлюпання води у відрах…

Її гукнули на сніданок, і вона наспіх вдяглася, забігла в комірчину з рукомийником і вискочила у вітальню, де вони вчора вечеряли, але там нікого не було, а круглий стіл стояв на веранді, на ньому парував самовар із заварничком нагорі, лежав у скляній мисочці свіжий базарний білий сир з прожилками масла, манили до себе пахучий хліб на дощечці і сковорода з засмаженими базарними жовтими яйцями. За столом сиділи всі, на Костиковій шиї замість слинявчика зав’язали рушник: хлопчик якраз колупав ложкою манну кашу. Сонце сочилося крізь маленькі квадратики скелець решітчатої дерев’яної веранди, розграфлюючи на клітинки ірпінський сніданок. Усі обговорювали ранковий похід на базар і плани на день (треба було позбирати яблука і «щось із ними зробити»), а вона пила чай, не відриваючись від книжки.

Потім Клавка вирішила вискочити на хвилинку до дерев’яної кабінки на подвір’ї, стала на поріг… і закам’яніла.

Перед нею постав зовсім інший простір, до якого вона, міська дівчинка, не звикла, він зачарував її своєю незрозумілістю… Здавалось би, дача повинна мати садочок, город, квітник. А будиночок Сіробаб стояв серед великих віковічних сосон, між якими господарська рука Павла Миновича повтикала яблуньки. Фруктові деревця не мали змоги розвиватися на клаптикові лісу як слід — через брак сонця і життєвого простору, але якось прилаштовувалися, химерно вигинали гілки, тягли їх уздовж сонячних тунелів. Яблуньки були чудернацькими на вигляд, проте зовсім не жалюгідними, а навпаки: густо обсипані яблучками, вони немов свідчили про те, що не мають нічого проти сусідства спокійних, навіть трохи зверхніх сосон.

Яблука падали прямо на глицю, якою було встелено землю, і від того вони не бились, а сумирно й терпляче чекали, коли приїдуть господарі і зберуть їх до кошика…

…А потім Клавка знову читала й час від часу виходила на балкончик, щоб зустріти новий зелений потяг, який спершу радісно мчав їй в обійми, а потім, в останній момент, змінював свої наміри і повертав праворуч, демонструючи своє тіло гусені з багатьма ніжками-колесами.

…А потім вони обідали. І це була курочка. Це був бульйон з курочки, з великим довгим хвостатим коренем петрушки, що мальовничо звисав з супниці…

…А потім вона випадково заснула, і не зустріла ще кількох поїздів, чиї вітання чула крізь сон, і прокинулася лише на вечерю. Неля Мусіївна і Єлизавета Петрівна зварганили пиріг з капустою, щоправда, в дачних умовах він нерівномірно спікся, але від цього був не менш смачним. Після вечері всі, крім Клавки, сиділи навколо багаття і під розстроєну гітару співали пісень.

Неділя минула якось дуже швидко, бо після обіду — а це був борщ на бульйоні, що лишився від учора, і з капустою, що лишилася від пирога, — стали збиратися назад додому.

Клавка відчула жаль, що мусить розлучитися з цим шматочком чужого простору, який на кілька днів прийняв її у свої обійми.

Повантажившись, вирішили завезти речі Єлизавети Петрівни в Будинок творчості, куди вона приїде після Пленуму, і лиш потім повернули на Київ.

— Ну, що ж, — сказала Неля, коли вони нарешті виїхали на асфальтовану дорогу до міста. — Тепер, Клавко, прийшла твоя година. Давай, звітуйся про прочитане. Ложки-виделки не мила, яблука не збирала, по дрова не ходила, — маєш відробити…

Клавка начебто була й готова до розмови, але раптом зам’ялася:

— Не знаю, з чого почати.

— Ну, почни з того, сподобався тобі роман чи ні.

— Мабуть, більше сподобався, ніж ні…

— О, відразу видно, що ти виросла на Євбазі… — пожартувала Неля.

— Просто у мене якісь суперечливі відчуття…

Вона ще трохи помовчала, збираючись з думками.

— Я ж звикла до Яновського інакшого — «Вершники», «Чотири шаблі»… Всі знають, що він віртуозно володіє словом. Ти просто тонеш у тій мові… Я коли читала, то ловила себе на думці, що стежу за грою слів, наче спостерігаю за рибками в акваріумі, і забуваю про те, що треба стежити за сюжетом…

Клавка замовкла на мить, щоб проаналізувати, чи не закучеряво вона висловилася.

— То що тебе хвилює? — поквапила її Неля.

— Як би це м’якше сказати… Роман залишає гнітюче відчуття…

— А ви, Клавочко, хотіли б, щоб Яновський писав, як Остап Вишня?

— Та ні. Не в тому річ. Роман про важке життя, ясно. Але не це гнітить… Можливо, я неправильно слово підібрала… Він не стільки гнітючий, скільки монотонний якийсь. Я не хочу сказати, що це погано, не подумайте! — виправдовувалася вона. — Ця монотонність оповіді… може, таким був задум автора? Це схоже на конвеєр, по якому рухаються приблизно однакові за розміром пакунки — це розповідні речення… всі речення правильної конструкції: обставина місця (часу) — підмет — присудок — додаток. Складнопідрядне речення — складносурядне. Все аж надто правильно… Ніяких тобі емоцій — ні позитивних, ні негативних. Ніяких оціночних суджень… Все досить одноманітно, якби не те, що на конвеєрі — в тих стандартних коробочках — лежать справжні дорогоцінності: діаманти, смарагди й рубіни української мови.

— Що, зовсім безнадійно? — спитала Неля.

— Ні! Що ви! — поспішила переконати її Клавка. — Роман чудовий! Просто трохи незвичний… Незвичний для нашого вуха. Ми ж звикли до емоційної розкоші української літератури, а тут усе якесь сухе… Може, це і є майбутнє нашої прози? Може, це і є новаторство? Може, це і є крок уперед у майстерності слова?

Вона знову замовкла. Але ніхто не хотів втручатись, аби не завадити Клавці виговоритися. І їй було що сказати, єдине — вона боялася, що їй забракне слів.

— Але у мене таке враження склалося, що роман не написаний письменником, а сконструйований інженером. Це така собі бездоганна словесна машина — кожна деталь у ній унікальна. Але це все-таки машина, вона хоч і вміє рухатися, причому дуже вправно, вміє видавати різноманітні звуки, але вона нежива. Це така собі майстерна хроніка. Лише деякі розділи прописані за знайомими нам законами роману…

— А любов там є? — поцікавилася Неля.

— Є. Але… — замислилася Клавка. — От теж дивно. У романі справжніми почуттями наділені не позитивні герої, а люди, в яких немає нічого геройського, а навпаки… Наприклад, божевільна Манька. Чи Мусій… Які в цього зрадника і брехуна почуття!..

— Даже врагу нічто чєловєческоє не чуждо, — прокоментувала Неля.

Клавка перебувала у сум’ятті.

— Я думаю, що цим романом Яновський перехитрив самого себе, — озвалася Єлизавета Петрівна.

— То ти його читала? — підскочила на місці Нелька. — А чого ж ти мовчала? Можливо, я б краще використала Клавку на зборі яблук, замість мучити її читанням упродовж двох днів і двох ночей!

— Я просто хотіла знати Клавчину думку, — здвигнула плечима Прохорова. — Вона читає багато і думки висловлює не кондові, як усі наші критики, а людські.

— Хочу, щоб ви, Клавусю, були моїм критиком! — озвався Павло Минович.

Клавка зашарілася.

— То в чому він себе перехитрив? — допитувалася Неля у Єлизавети.

— Мені бачиться так: Юрій Іванович хотів зробити взірцевий, з погляду соцреалізму, твір на догоду дня, але той його і вбив… Бо насправді душа його не лежала до нього.

— Стоп, Лізо, то твір соцреалістичний? — уточнив Сіробаба. — Я правильно зрозумів? Чому ж до нього чіпляються?

— Бо він песимістичний. Я ж кажу, без любові він його писав. Без натхнення. Що було в нього на душі, те й вилилося на папері, — спробувала пояснити Прохорова.

— А якщо життя в країні таке зараз, м’яко кажучи, не дуже оптимістичне, то що? Не змальовувати, а вигадувати його?

— Як би тобі пояснити, Пашо, — замислилася Прохорова. — Мені здається, зараз така настанова партії і особисто Йосифа Віссаріоновича, щоб письменникам, художникам, кінематографістам малювати щасливе соціалістичне майбутнє, але так, начебто воно вже є зараз.

— Тобто, повторюю, вигадувати його? — вперся Павло Минович.

— За великим рахунком, уся література — це вигадка. Слово «змальовування», вжите до літературного твору, — це фікція. І кожна епоха в літературі має свою колективну вигадку. Зараз — час соцреалізму.

— А ви, Клавочко, що з цього приводу думаєте? — поцікавився Сіробаба.

— З якого саме? — завагалася та. — Я не дуже вправна в теоретичних питаннях…

— Тоді скажіть як практик, як читач: «Жива вода» Яновського — соцреалістичний твір?

— На мій розум — так. Тема сучасна… Це широченне полотно сучасності! Тут є все: і колгосп, і партія, і повоєнне село, і недбайливий господар — голова сільради, і хороший господар — голова колгоспу, і переселенці з Польщі, і взірцева як на наш час жінка, і дурна баба, і брехун, і фашистський посіпака, і Східна Україна, і Західна, п’яниці і святенники, полонені німці на відбудові Хрещатика, підпільники й шахтарі — багато шахтарів. Тут і Донбас, куди їдуть дуже різні люди — і комсомольці в пошуках романтики, і заміжня жінка, яка тікає від нелюбого чоловіка-інваліда, і воєнний злочинець з наміром загубитися на значною мірою неконтрольованій території — словом, усе. Наскільки я розумію, Юрій Іванович бездоганно дотримується партійних вимог щодо теми…

— Але ж роман не оптимістичний!

— Так, не оптимістичний.

— Значить — не соцреалістичний?

— Павле Миновичу, відчепіться від мене! — розсердилася Клавка.

— Послухай мене, — перевела на себе увагу Сіробаби Прохорова. — Пам’ятаєш пам’ятник Артемові роботи Кавалерідзе над Святогорським монастирем?

— Ну, так… — завагався Павло Минович.

— Я б назвала це взірцем соцреалізму в галузі скульптури. Монументальність, певний схематизм — у позитивному значенні слова, форми. Тематика.

— Згоден.

— Як ти думаєш, він оптимістичний? Артем?

— Не знаю…

— Ну, так, він не либиться і повного щастя не виражає. Він суворий, але разом із тим він показує, що у нас «всьо харашо». Правда?

— Припустімо.

— А от у Яновського — «всьо плохо»!

— Так і в Горького «Мать» — «всьо плохо»!

— Дурний ти, Сіробаба, як пень! — розсердилася Єлизавета Петрівна.

— От так завжди! — з досадою плеснув себе по колінах руками Павло Минович. — Лізко, ти не відповідаєш на моє питання: твір «Жива вода» соцреалістичний чи ні?

— Соцреалізм буває різний. Йосиф Віссаріонович і партія вважають, що зараз на часі такий соцреалізм, який би переконував людей, що в нас «всьо харашо». Нам зараз так потрібно. Ми таке пережили у війні… Треба підняти дух людей… Ми ж усе-таки інженери душ… Але, за великим рахунком, усі сучасні радянські письменники — соцреалісти.

Поки той перетравлював інформацію, Прохорова продовжила:

— Посудіть самі: радянські письменники не можуть не бути соцреалістами. Розумієте, ми всі живемо в реальному світі, в реальному соціалістичному світі, де працюють заводи, колгоспи, електростанції, де є РОЛІТ, війна, мир, Сталін, Жданов, партія. Ми пишемо те, що бачимо, а не уявляємо, яке життя на Місяці. І хочемо чи не хочемо — ми самі є продуктом соцреалізму і водночас творцями соцреалізму.

В машині деякий час панувала мовчанка. Навіть Костик мовчав: Неля завбачливо купила йому на ірпінському базарі червоного півника на паличці, і він зосереджено його облизував.

Раптом озвалася Неля Мусіївна:

— А Рильський?

— Що — Рильський? — відразу не зорієнтувалася, про що йде мова, Прохорова.

— Він хто? Соцреаліст?

— Зараз — так. Він же так само живе в цьому світі, в цій країні, а не на безлюдному острові…

— І навіть його «Мандрівка в молодість»? Вона теж соцреалістична? — ядуче спитала Неля.

— Навіть «Мандрівка в молодість». Як би вам пояснити?.. Наш РОЛІТ уявляєте? — спитала вона у друзів.

Усі кивнули.

— Він складається з двох частин. Ми з вами живемо в давнішій його частині, тій, що начебто «збігає» вниз уздовж вулиці Тимофіївської. Її закінчили будувати в 1936 році. Не будемо зараз згадувати, як спаплюжили перший проект Кричевського… Зараз не це головне. Наша частина РОЛІТу не дуже приваблива зовні, схожа на вагони товарного поїзда з прорізаними вікнами. Вона проста за формою, без всіляких фінтіфлюшок, як кажуть на Євбазі. Строга, без випендрьожу, без розкоші, дещо схематична, але сучасна, зручна і функціональна. Словом, типово соцреалістична. А через три роки після того, як було зведено наш будинок, до нього прибудували нову частину, ту, що вздовж вулиці Леніна. Яка вона? Схожа на красивий паровоз до наших з вами товарних вагонів. Помпезна монументальна будівля, з п’ятикімнатними квартирами, з площею, яка дозволяє «конем грати», з височезними стелями, з фасадом, обкладеним коростенським гранітом. Все зроблено солідно, не шкодуючи матеріалів і під «класику». Але це ж побудовано не в античні, а в наші часи! В тридцяті роки двадцятого століття! І це теж соцреалізм. Так і в літературі: є «Жива вода» — це той РОЛІТ, що уздовж Тимофіївської, наш з вами «товарняк», а є «Мандрівка в молодість» — це вже РОЛІТ, що по вулиці Леніна, — дорогий паровоз, причеплений до наших вагонів.

Поки перетравлювали трактування соцреалізму за версією Єлизавети Петрівни Прохорової, в машині було чути лише плямкання Костика.

— А я хто? — несподівано спитав Сіробаба. — Теж соцреаліст?

— І ти, Павле Миновичу, і ти, дорогий! Тільки ти представляєш українофільське, хлопоманське крило соцреалізму.

— Шо-шо? — незадоволено наморщив лоба той.

— Ну, як тобі пояснити? — замислилася на хвильку Прохорова. — Ти як шкільний вчитель Ступай-Ступаненко з «Патетичної сонати» Миколи Куліша, який мріяв на червоному стязі Радянської України вишити дві стьожечки — жовту і блакитну.

— Мамо, півник скінчився! — зарепетував Костик.

Добре, що він це зробив, інакше Прохорова зараз би отримала за стьожечки.

— Ми вже майже в Києві, синку! — жваво відгукнулася Неля Мусіївна. — Потерпи ще трохи!

— Не хочу терпіти! Мені нудно! — занив він і став стрибати на задньому сидінні, обтираючи липкі руки об Клавку і Єлизавету Петрівну.

— Нелько, зроби йому щось! — закричала Прохорова. — Він мені нову сукню зіпсує!

— Я за кермом! — виправдовувалася та.

— Пашо, ти дуже хитрий, сидиш собі попереду і робиш вигляд, що це не твоя дитина! — Прохорова перекинулася на Сіробабу.

— Я дивлюся за дорогою! — сказав той. — Ти ж дитяча письменниця, придумай щось!

— Ах, я дитяча письменниця? — розізлилася Єлизавета Петрівна. — Зараз я вам влаштую!

Вона нахилилася до сумки, яка стояла біля її ніг, і стала там нишпорити. Потім витягла з неї порожню пляшку з-під «Столичної» й олівця. З цих двох предметів вона зробила «музичний інструмент»:

— Ми дзвіночки, лісові дзвіночки! — урочисто почала вона, в такт дзенькаючи олівцем по пляшці.

— Славим день! — підхопили всі, разом з Костиком.

— Ми співаєм, хором зустрічаєм…

— День!

Костик вихопив з рук Єлизавети Петрівни пляшку з-під горілки й олівця і став несамовито калатати. Сіробаба затулив вуха.

— Любим сонце, небосхил і сонце, світлу тінь! — горлав Костик, перекрикуючи хор батьків та їхніх друзів.

— Синочку, а тихше не можна? — попросила Нелька.

Той її не слухав, а гатив по пляшці з дикою радістю, неначе з наміром її розтрощити.

— Сни розкішні, все гаї затишні!

— Тінь!

Зненацька Неля різко загальмувала машину.

— Мати рідна! Через вас я проїхала на червоне світло! — заверещала вона.

До них підійшов міліціонер з регулювальною паличкою.

Неля Мусіївна відкрила вікно.

Досередини заглянув строгий немолодий чоловік у формі, вся його постава демонструвала, що зараз він вичитає й оштрафує порушника правил дорожнього руху.

Зненацька його фізіономія побагровіла, а очі буквально вилізли з орбіт: він побачив п’ятирічну дитину з пляшкою «Столичної» в руках, і ця дитина прокричала йому прямо в обличчя, з остервенінням акомпануючи собі на імпровізованому музичному інструменті:

Розділ 10

Клавка встала сьогодні о пів на сьому. Вона добре виспалася, була у хорошій формі і гарному гуморі. Щоправда, вчорашня подорож з Ірпеня до Києва завершилася дивно. Біля підворіття, що вело з вулиці Чкалова до її дому, стояла, немов на чатах, чорна «Волга». Її не можна було не помітити. Клавка спершу не звернула на це уваги. Вона метушливо, щоб не затримувати Сіробаб і Прохорову, витягала з машини свій клуночок, але Неля Мусіївна зібралася вручити їй кошик з яблуками і горіхами, Клавка відхрещувалася, але та їй силою всунула його. Клавка на знак удячності поцілувала її. Крекчучи і тримаючись за спину, вилізла з машини і Єлизавета Петрівна, вони теж розцілувалися на прощання. Ну, тоді й Павло Минович обійняв Клавку і навіть малий Костик потиснув їй руку. І ось у цей момент вона випадково кинула погляд на ту чорну машину, побачила, що віконце в ній трішки опущене, і їй здалося, що за нею стежать.

Обмірковуючи вранці цей випадок під час прасування блузки й під вправляння Емми Германівни на фортеп’яно (сьогодні її потягло на маршові мелодії), Клавка сказала собі: «Навіть якщо мені це не привиділося і за мною справді стежили, то нема чого хвилюватися: у мене надійне алібі».

Сьогодні був перший день Пленуму, і Клавка вдяглася урочисто: чорний низ, білий верх. Блузку їй на день народження подарувала Єлизавета Петрівна. Вона була з тонкого батисту з дрібними рюшиками на шиї і на рукавах, а посередині мала рясний ряд перламутрових ґудзичків. Клавці довелося прасувати її дуже довго, розправляючи кожну складочку. Черевики дядь-Гаврило сяк-так їй наваксував. Трохи гірше, ніж це робила Гречанка на Євбазі чи ассирійці на Хрещатику.

Зачіска «Вікторі Ролз» їй вдалася, тож вона сьогодні почувалася в міру елегантною.

Клавка прийшла у зал засідань Клубу літераторів, розташованого в тій самій будівлі, що й Спілка, за дві години до початку. Тут уже все гуло, як у вулику: витягали довгого стола на сцену, накривали його сукном, розставляли на ньому й на трибуні карафки з водою і склянки. В коридорі прилаштували буфет.

Реєстрація проводитиметься прямо при вході, в невеличкому фойє. Клавка простежила за тим, щоб правильно поставили стіл для реєстрації учасників, перевірила, чи буде зручно працювати стенографісткам у залі, поклала на їхній стіл письмове приладдя. Через особливу важливість сьогоднішнього Пленуму запланували п’ять змін стенографісток, кожна працюватиме по 12 хвилин, потім виходитиме із зали в машбюро, де відразу ж диктуватиме свій запис машиністці. Усього друкарок передбачалося дві. Клавка перевірила, чи друкарські машинки напоготові — обидві заправлені новими стрічками, біля кожної — стосик чистого паперу.

Все було в повному порядку.

Клавка була на диво спокійна.

Ось уже прийшла і Нюра, нова спілчанська машиністочка, вона сьогодні у ролі реєстраторки. Нюра метушилася за столом, розкладаючи списки учасників Пленуму, під лінійку розграфляючи поля для відміток присутності на кожному з восьми засідань. Планувалося, що Пленум відбуватиметься чотири дні у дві зміни — ранкову і вечірню. У перерві передбачено обід.

А ось і перші відвідувачі. Ясно, що це командировочні — з Харківської, Львівської, Донецької, Закарпатської, Одеської організацій. Клавка збирала в них відрядні документи, щоб пізніше поставити печатки.

Біля машбюро вже юрмилася група друкарок і стенографісток. У зв’язку з серйозністю події їх «позичили» у якійсь солідній установі. Клавці здалося, що всі вони між собою чимось дуже схожі: старшого віку, з суворим виразом обличчя, майже однаково вдягнуті — у строгих костюмах і білих блузках.

Жінки повідомили Клавці, що одну стенографістку вночі забрали в лікарню з приступом апендициту. Клавка вирішила не шукати заміни, а перелаштувати роботу: 4 стенографістки працюватимуть не по 12, а по 15 хвилин.

Як не дивно, заперечень з їхнього боку не надійшло: вони дисципліновано кивнули головами.

«Все добре, — казала Клавка сама собі. — Все за планом».

За півгодини до початку Пленуму у вестибюль завалило багато письменників, вилаштувавшись у чергу до реєстраторки.

Клавка помітила невеличке скупчення молодих талантів — Руденко^[42], Козаченко^[43], Гончар, — усі вони учасники Наради молодих авторів, яка нещодавно відбулася. Вони трималися дещо осторонь. Цікаво, як вони виступатимуть на сьогоднішньому Пленумі?

Малишко, як один з організаторів Пленуму, метеором промайнув повз Клавку зі своїм «самурайським» виразом обличчя. Ось його зачепив Ільченко — краще б він цього не робив: Андрій Самійлович так накинувся на Олександра Євсейовича, що той аж побілів.

Клавка озирнулася по фойє. Ось прийшов Максим Тадейович. Біля нього стоїть його вірний Санчо Панса Ваган Маміконян. Точно про нього кажуть: Ваган Ресторанович. Він, як зазвичай, з пухким портфельчиком, в якому, подейкують, завжди є напоготові пляшка коньяку. Максим Тадейович привітний, усміхнений. Ось до нього підійшла привітатися Наталя Забіла. Спілкуються. Аж тут нагодився до їхньої компанії Малишко — звідки він узявся? Наталя Львівна делікатно відійшла, Андрій Самійлович щось говорить Максимові Тадейовичу, енергійно розмахуючи руками.

Клавка простежила, куди пішла Наталя Львівна Забіла, — а, ось де вона! З Єлизаветою Петрівною перемовляються. Прохорова немов відчула на собі Клавчин погляд, обернулася, побачила на ній свій батистово-перламутровий подарунок і підморгнула.

Що ж там у Максима Тадейовича? Він дружньо поплескує по плечу Малишка.

А де ж Яновський? Невже не з’явився?

Клавка зазирнула у список реєстрації. Навпроти його прізвища стояв плюсик. Як це він непомітно прошмигнув повз неї?

А Сенченко?

Клавка пошукала його очима в натовпі письменників. Он він! Здається, нічого не підозрює. Минулого разу на загальних зборах письменників він сам був у ролі критика. Мабуть, не сподівається, що сьогодні він буде на місці критикованого.

О, а це хто? «Явлєніє Христа народу»! Борис Андрійович Баратинський! І нахабства ж вистачило! Ще й іде реєструватися! Зараз облизня піймає!

Клавка сховалася за колону і обережно спостерігала з-за неї.

Баратинський підходить до реєстраторки, артистично поправляє рукою чорне пасмо хвилястого волосся, щоб справити враження на Нюру… «Не допоможе! Тебе немає у списках!»

У Нюрки «чолка не встала» від убивчої краси старшого лейтенанта а ля «грудь в ордєнах» — надто заклопотана вона була. Нюра водила олівцем по списку і не знаходила його імені.

«Ну що? Отримав по заслузі?»

А це що таке? Баратинський показує пальцем у кінець списку. Нюра киває і ставить хрестик!

«Вона його зареєструвала! Він є у списках?! Не може бути! Я ж сама їх друкувала!»

Щойно він рушив ходою павича у зал, як вона підлетіла до реєстраторки:

— Нюро, ти щойно зареєструвала Баратинського?

— Так, ось він дописаний рукою в кінці списку.

«Дописаний! Рукою! От пронира!»

Вона скипіла від ненависті. Гебешник клятий!

Ось прийшло і начальство, Клавка виструнчилась, як піонерка на лінійці. Її перепитали, чи все готово до початку, вона завзято кивнула.

Фойє спорожніло. Клавка тихенько зайшла у залу засідань. Вона мусила стежити за роботою стенографісток, а вони мали дуже зручне місце для роботи, біля них Клавка примоститься і, поки погляди письменників прикуті до сцени, за ними поспостерігає.

На сцену вийшла президія Пленуму.

Клавка озирнулася по перших рядах зали. Представники ЦК присутні, але Бакланова не видно. Так і було задумано. Ось зараз закінчиться перше засідання, вона збере стенограму докупи й, поки письменники обідатимуть і відпочиватимуть, занесе її, ще «гаряченьку», до ЦК. Так її проінструктувало начальство.

Іван Ле, що сидить у президії, стукає олівчиком по карафці. Засідання починається.

На трибуну виходить Олександр Євдокимович.

— Шановні товариші, дозвольте відкрити наш Пленум Спілки радянських письменників України! Порядок дня: виконання Спілкою радянських письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленінград». Які будуть пропозиції? Прийняти? Порядок денний прийнято. Щодо регламенту які будуть пропозиції? Скільки просимо для виступів?

Пролунали голоси із залу:

— Двадцять хвилин.

— Інших пропозицій нема?

— Нема.

— Регламент приймається. Є пропозиція завтра працювати з 11-ї ранку до 4-ї години дня і після перерви з 7-ї до 11-ї години вечора. Будуть інші пропозиції?

— Нема.

— Порядок роботи схвалено.

Із-за столу підіймається Іван Ле.

— Слово для доповіді надається товаришеві Корнійчуку.

Олександр Євдокимович знову виходить до трибуни.

Клавка зітхнула з полегшенням.

«Ну, все, можна розслабитися. Пленум почався. Перша стенографістка працює. Трохи хвилюється. В принципі, для підстраховки є віддрукована копія доповіді Олександра Євдокимовича, але він може й зімпровізувати…»

І справді, він трохи відхилився від написаного раніше. Виступає не «з папірця».

Клавка відключилася, бо те, що чула з трибуни, вона, з певними змінами, двічі передруковувала. Можна знову трохи роззирнутися по залу.

Письменники спокійні, але певна напруга читається з їхніх облич. Це тривога перед невідомим. Поки що нема чого хвилюватися — Олександр Євдокимович проголошує, так би мовити, теоретичну частину. Цитує уривки з постанови, пояснює. Письменники трохи розслабилися. Відпустило. Невідоме більше не лякає.

Помінялися стенографістки. Друга присіла біля Клавки, а перша побігла до машиністки надиктовувати щойно записане.

Клавка знову кинула погляд на зал.

— Ряд письменників старшого покоління, які в минулому були у ворожих націоналістичних організаціях, у ці роки написали твори, в яких відбивалося будівництво нашої країни, і тільки тому, що частина ваплітівців почала працювати на радянську тематику, наші критики не звертали уваги на їхні буржуазно-націоналістичні помилки…

І письменницький зал, заколисаний попередніми нейтральними висловлюваннями Голови Спілки, раптом здригнувся: зараз буде!

«Не буде, — подумки заперечила їм Клавка. — Ще не час, іще пару абзаців… Трохи-трохи зачекайте…»

І ось вона, перша несподіванка:

— Я, товариші, був присутній на засіданні Політбюро, коли розглядався сценарій Довженка. Був там і Довженко, була там група запрошених українських письменників. Рильський, Бажан. Ми були вражені. Товариш Сталін аналізував цей сценарій. Він сказав Довженкові у вічі: ви на сто кілометрів стоїте од ленінізму, од марксизму…

Хоча, якщо чесно, несподіванкою для багатьох письменників це не стало. В кулуарах давно шепотілися про те, як «український радянський режисер Довженко у своєму сценарії міг дійти до такого брутального наклепу на радянський народ і на Червону Армію», смакували вислів Молотова: «Как вы могли самое дорогое, воспетое лучшими писателями Украины, самый трогательный образ, созданный украинской литературой — образ украинской женщины, — оплевать?»

По залу пробіг шумок. Усі стали очима шукати Довженка.

Не шукайте. Його нема. Ті, хто любив Довженка, і ті, хто його не любив, чекали на продовження розправи. Але її не було. Корнійчук процитував Сталіна і Молотова, закинув тим українським письменникам, хто читав сценарій (не називаючи прізвищ), чому вони не побачили того, що побачили керівники партії, і швиденько переключився на іншу тему. Він свій обов’язок виконав: покритикував. А топтатись йому сьогодні не хотілося.

— Найголовніше, товариші, що до нас прийшла талановита молодь. На нараді у серпні виступали не тільки наші молоді товариші, а й передові громадяни країни, і вони критикували декого зі старих письменників за їхні помилки. Вони казали: «Ми молодими вчилися на їхніх творах, а тепер читаємо і бачимо, що вони помиляються…»

По залу прокотився легенький насмішкуватий вихор: у спілчанських рядах уже ходив анекдотичний вислів одного з молодих письменників про те, що в сучасній українській літературі є сідла, а є сідала. І що в Спілці є старі письменники, колись вони були в сідлі, а тепер — немов квочки на сідалі…

Несподівано Клавку хтось торкнув за плече: це була Нюра:

— Клавдіє Дмитрівно, рятуйте, стрічка клякси ставить!

Клавка підскочила з місця. Цього ще не вистачало!

Вона вибігла до машбюро. Перша машиністка показувала їй віддруковані початкові сторінки стенограми. Клавка похолола. Це був жах. Текст майже неможливо було розібрати.

Її, Клавку, точно звинуватять у тому, що вона це зробила зумисне.

— Обидві стрічки? — спитала вона.

Машиністки кивнули.

Вона опустилась на стілець, немов осідаючи від великого пресу, під який несподівано потрапила; він тиснув, тиснув, здавлюючи її внутрішню пружину.

І тут, як це завжди траплялося у критичні хвилини її життя, ця внутрішня пружина «вистрілила», Клавка схопилася зі стільця — енергійна й ділова, і її голова враз стала світлою і легкою:

— Знайдіть мені швидко Овсяннікова і Котенка!

Нюра прожогом кинулася на пошуки водія і завгоспа.

Першим з’явився шофер.

— О, як добре, що ви тут! — зраділа Клавка. — У нас тут катастрофа. Я вас дуже прошу, мчіть у воєнторг, знайдіть там товарознавця Розу Миронівну Бронштейн, скажіть їй, що ви від Клавки і що мені, кров з носа, потрібні дві стрічки для друкарської машинки. Тільки, будь ласочка, миттю: одна нога — тут, інша — там!

Клавка вже приготувалася до того, що зараз хвилини зо дві піде в неї на вмовляння, щоб водій, не питаючи дозволу у начальника (а той якраз стоїть за трибуною), поїхав у магазин. Але він не комизився, кивнув і швидко зник.

Фух, першу перешкоду було здолано.

«Поки добіжить до машини — хвилина. Поки заведе і прогріє двигун, поки рушить — іще одна. До воєнторгу — хвилин сім. Поки зайде, поки знайде Розу Миронівну, поки їй усе переповість — це ще хвилин п’ять. (Хоч би вона була на місці!) І назад. На все про все — хвилин двадцять п’ять».

Клавка нервово смикала задирку на пальці.

Прийшов перевальцем завгосп, оцей уже нікуди не поспішав, приніс із незадоволеною міною машинку з приймальні.

Клавка зняла з неї стрічку і переставила на одну з машинок, що працювали на Пленум. Перша друкарка продовжила роботу у спокійному режимі.

Другій Клавка сказала:

— Друкуйте чорновий варіант, поки у стенографісток ще все в пам’яті. Не переживайте, все під контролем.

Жінки, здається, й не переживали, вони з цікавістю спостерігали за ситуацією й, отримавши завдання, взялися до роботи. Переживала Клавка.

Втім, звук друкарських машинок заспокоював її. Він здавався їй одним із наймилозвучніших у світі. Стрімкий рух каретки, якому передувало рипіння важеля і помах правої руки машиністки, збудливий стукіт ударів по клавішах, миготіння міцних жіночих пальців і цей чудовий дзвіночок, що оголошував кінець рядка за п’ять знаків заздалегідь.

Задирка остаточно була здерта, з кутика нігтя цебеніла кров.

— Нюрко, аптечку! — скомандувала Клавка.

У цей момент у дверях з’явився Овсянніков.

Клавка глянула на годинник. Шістнадцять хвилин! Рекорд!

Вона кинулась йому на шию і поцілувала:

— Ви справжній друг!

Овсянніков стримано посміхнувся.

Клавка ожила, наспіх перемотала пальця, і вони з Нюркою швидко заправили нові стрічки у дві машинки. Робота йшла. Дві друкарки весело строчили. За третю машинку сіла сама Клавка і стала передруковувати перші — зіпсовані — сторінки стенограми. Трохи заважав перебинтований палець, але, як то кажуть, старий кінь борозни не зіпсує…

Здавалося, що дзвіночки з трьох друкарських машинок випереджають одне одного. Робота кипіла.

Клавка заспокоїлася.

Ось і виправлена Клавкою перша частина доповіді.

Все налагодилося. Можна піти до зали засідань. Але Клавка не насмілилася покинути машбюро, начебто побоюючись, що за її відсутності може ще щось статися.

Клавка ще раз, уже без поспіху, перебинтувала пальця й уважно роздивилась рукави своєї блузки, забруднені чорнилом від друкарської стрічки: краще не чіпати, щоб не зіпсувати батист. «Удома подумаю, як вивести пляму».

Проаналізувавши ситуацію, якущойно довелося виправляти, Клавка замислилась: «Диверсія? Якщо так, кому це потрібно?»

Вона ж три години тому особисто заправляла стрічки! І руки в неї тоді майже не забруднились. Лише маленькі, майже непомітні плямки на кінчиках вказівних і великих пальців обох рук, яких не можна уникнути, коли насаджуєш нову котушку зі стрічкою на штифт, заправляєш її вільний кінець у порожню котушку, проводиш стрічку через рамочку, переплітаючи її між чотирма вертикальними зажимами.

Клавка точно пам’ятає, як витирала маленькі відбитки фарби від стрічки об мокрий поролончик у коробочці з-під вакси для взуття, — вона власноруч підготувала цей саморобний пристрій, щоб не бігати і не мити руки в разі чого, а то деякі друкарки додумуються після вставляння стрічки плювати на пальці, а потім протирають їх промокашкою.

Вона ще раз уважно роздивилася забраковані стрічки. Схоже, це були старі стрічки, просочені звичайним канцелярським чорнилом. Значить, хтось замінив їх… Вона з підозрою поглянула на машиністок. У тих би не було можливості…

Раптом її осяяла ідея: вона підскочила з місця і кинулася шукати завгоспа. Його не важко було знайти — він отирався біля буфету. Клавка зиркнула на його пальці, що тримали чарку, — ага, попався!

Її мозок активно працював: що робити? Що робити?

Вона схопила його за руку мертвою хваткою колишньої чемпіонки Сталінського району з метання ядра, піднесла її до його очей і процідила крізь зуби:

— Щоб через десять хвилин стрічки, які ти поцупив, лежали у мене в приймальні на столі!

Той з переляку осів на стілець.

«Можеш, якщо хочеш!» — похвалила себе Клавка і рушила до машбюро.

Тим часом у залі пролунали тривалі оплески. Це значить, Корнійчук закінчив промову.

От вона й пропустила її. «Нічого, почитаю в стенограмі».

Прийшла стенографістка з останньої зміни. Поки машиністка друкувала останні три з половиною сторінки стенограми, Клавка зібрала докупи всі попередні.

Та-ак. Є помарки, є опечаточки. Видно різнобій друкарського стилю: перша машиністка збила інтервал, очевидно, випадково зачепивши регулятор інтервалів на барабані: тут він одинарний, а не полуторний. Потім вона виправилася, але ця порція невдала, хоча нічого, зміст прочитується. Загалом же — для першого варіанту — непогано. Кожну порцію тексту підписано іменем стенографістки: раптом у доповідача виникнуть претензії до правильного відтворення його мови — буде до кого звертатися. Ну що ж, можна нести в ЦК. Тільки питання: перший примірник чи другий? Треба спитати Олександра Євдокимовича.

Корнійчука не треба було кликати. Він сам зайшов у машбюро.

— Що тут сталося? — суворо спитав він.

«Ти диви! — подумалося Клавці. — Начальник, виголошуючи доповідь, звернув увагу на метушню біля столу стенографістки».

— Маленька неприємність, але ми її швидко виправили. Прошу відзначити товариша Овсяннікова.

«Ну, й мене також!» — подумки додала вона. Інцидент з Котенком вона вирішила притримати до кінця Пленуму: професійна секретарка має дбати про рівновагу і спокій свого начальника, не тривожити його через дрібниці, особливо, коли відбувається така історична подія, як Пленум.

Олександр Євдокимович подивився на розкладену на три стосики стенограму.

— Це моя доповідь? — уточнив він.

— Так! Яку копію нести до ЦК?

— Першу, але дайте спочатку мені, я вичитаю.

І він сів за стіл з гострим олівцем. Клавка особисто їх підточувала.

Машиністки й стенографістки за Клавчиним знаком лишили голову Спілки наодинці з машинописом.

Сама ж вона сіла у вестибюлі під дверима, у нервовому очікуванні, коли той закінчить, нетерпляче поглядаючи на годинник. Їй було доручено занести стенограму не пізніше, ніж через півгодини після закінчення засідання. Минула вже година. А Олександр Сергійович має її прочитати і дати вказівки для вечірнього засідання. Йому теж потрібен час. Хоч би встигнути…

Нарешті Олександр Євдокимович вийшов з машбюро:

— Вас підвезе до ЦК Овсянніков, — сказав він, простягаючи папочку зі стенограмою.

От і добре, начальник подбав, щоб вона не бігла стрімголов униз по Свердлова^[44], а потім по вулиці Жовтневої революції^[45] вгору.

Корнійчук провів її до спілчанської машини, дав вказівку Овсяннікову, сам сів у свою машину і кудись поїхав, очевидно, на обід.

Клавка зручно вмостилась на передньому сидінні.

— Подобається? — спитав її Овсянніков.

Так, їй подобалося. Вона теж мріяла водити машину, як дружина Сіробаби, як дружина Остапа Вишні. Але хіба про таке скажеш уголос? Он у сьогоднішній доповіді Олександр Євдокимович критикував пасаж з роману Сенченка «Його покоління», де героїня хвалиться: «Ну, і ще я мрію про шикарні плаття, про модельні туфлі…» А що про неї, Клавку, скажуть, коли вона признається про свою «автомобільну» мрію!

Замість відповісти Овсяннікову вона ще раз подякувала йому:

— Я хочу ще раз дуже, дуже подякувати вам, Сергію Івановичу! Ви врятували мене!

— Ну що ти, Клавко, — добродушно сказав той. — Ти ж теж мені послуги робиш.

— Коли це? — здивувалася вона.

— Ти кілька разів могла вже мене здати начальству… — він зам’явся.

Клавка замислилася. Що він має на увазі? Підслуховування, на якому вона кілька разів його застукала? Хіба це злочин? У наш час це не дивина! Думаю, і Максим Тадейович, і Олександр Євдокимович добре знають про «додаткові» обов’язки спілчанських водіїв…

Вона промовчала.

— Мені на тебе чекати? — спитав Овсянніков, коли вони доїхали до будівлі ЦК.

Та кивнула і рвонула до великих важких дверей.

Вона вже подумки була в кабінеті з Олександром Сергійовичем, з дорогим Олександром Сергійовичем, який не впіймав її на гарячому, коли стежив, де вона була в неділю! Вихідні вона провела у хорошій, майже сімейній, компанії. І нічим вона не провинилася!

Вона стояла біля віконця з табличкою «Перепустки» і терпляче чекала, поки вайлувата дама випише їй папірець. А та нікуди не поспішала. У них в ЦК — що? Всі такі, як секретарка Бакланова — Віолетта… як її там по батькові? — подумки обурилася Клавка, але за мить уже й забула про ці дрібниці, адже через тиждень вона іде в театр! Чи є «пара» в того квитка, що у неї? Напевно, що є… Бо квиток — навіть не в партер, а в закриту ложу. Мабуть, там буде ВІН. З нею… Їх можуть побачити… коли завіса, що відділяє ложу від ока глядачів, випадково відгорнеться… Або принаймні зі сцени… А це означатиме, що вона скоро…

Годі! Ще рано малювати собі картинки з майбутнього! Хоч би не наврочити! — наказала Клавка сама собі і пурхнула по сходах до кабінету Бакланова.

Перед дверима його приймальні вона на хвильку зупинилася, поправила зачіску, заправила блузку у спідницю… От розтелепа! А «Белая ночь»? Як це вона забула сьогодні надушитися?

Руки опустились. Ну, нічого. Один раз можна прогавити.

Вона відкашлялась і, набравши поважного вигляду, зайшла до приймальні.

Там «возсідала» Віолетта, як її там… словом, дама з халою на голові, і тримала в руках «Василия Теркина»… Мамо рідна, вона ще й книжки читає!

— Добрий день! — привіталася Клавка, намагаючись вкласти у свій голос якомога більше самоповаги.

— Добрий, добрий! — відповіла та трохи іронічно. — Щось ви забарились. Олександр Сергійович через вас не пообідав.

— Я… — хотіла була виправдатися Клавка, але потім подумала: «Власне, а хто вона така? Скоро вона переді мною виправдовуватиметься!» Тож промовчала.

Клавка зайшла в кабінет Бакланова з трепетом у серці. Вони не бачилися тиждень. А скільки всього сталося за ці сім днів! Вона не могла стримати радості. Проте виховання не дозволяло їй випустити свої почуття на обличчя. Вона сховалася за флегматичною, але коректною маскою, яка завжди рятувала її в незрозумілих ситуаціях.

— Доброго дня, Олександре Сергійовичу, я хочу попросити вибачення за затримку… — почала вона запопадливо.

— Не треба виправдовуватись. Я все знаю. Мені дзвонив Олександр Євдокимович, він мені все пояснив. Сідайте, Клавочко! — Бакланов показав на стілець.

«Він назвав мене Клавочкою і посадив у себе в кабінеті, а не в приймальні, як минулого разу!» — закалатало її серце.

Олександр Сергійович був дуже стриманий і навіть натяком не показував, що посилав їй квіти, яблука і квиток у театр.

Клавка вирішила також триматися у цій манері.

На цей раз він їй руки не подав, а просто взяв папочку зі стенограмою.

Клавка присіла на стілець, він натиснув кнопочку на столі, зайшла Віолетта (Гарибальдівна? — згадувала Клавка по батькові дами з халою).

— Віолетто Ромуальдівно! Принесіть, будь ласка, нам чайку з Клавдією Дмитрівною!

«А-а-а! Ромуальдівна!» — зраділа Клавка, що тепер знатиме, як до неї звертатися.

Брови секретарки Бакланова (тонкі й підмальовані — помітила Клавка) від несподіванки підстрибнули. Але все решта — губи, постава, рухи — лишалися незворушними. Вона поважно випливла з кабінету і тихенько причинила за собою двері.

Олександр Сергійович відразу ж узявся за роботу, поринувши в читання. Він гортав сторінку за сторінкою, час від часу повертався до попередньої і щось записував собі у блокнотик дрібним почерком.

«Невже це і є той самий „найголовніший читач“, про якого говорили між собою Неля Мусіївна, Єлизавета Петрівна і Павло Минович? Людина, що тримає пульс усієї української літератури? І невже я зараз у кабінеті цього звіра, здатного одним розчерком пера зруйнувати всі літературні авторитети?»

Її пронизало невідоме доти почуття, хоча й тривало воно лише секунду. Це був якийсь паскудненький натяк на торжество від того, що звір, якого всі бояться, лежить… чи принаймні може лежати біля її ніг…

Це почуття налякало її. Невже вона може себе уявити поряд із тим, хто нацьковує письменників одне на одного? Хто принижує Яновського? Хто посягнув на найсвятіше — на Максима Тадейовича?

Ні! Ніколи!

Це не він. Це не Олександр Сергійович. Он який він делікатний, інтелігентний, начитаний! Він не міг би… Ні.

Клавка майже переконала себе в цьому, і тут якраз впливла лебедем у кабінет Віолетта Ромуальдівна (що за ім’я якесь нерадянське?) з тацею, на якій стояло дві склянки в підстаканниках з гарячим чаєм чудового брунатного кольору.

Клавка звернула увагу, що дама з халою поставила першу склянку перед Олександром Сергійовичем, незважаючи на те, що він сидів далі від дверей, ніж вона, Клавка, а вже потім — перед нею. Партійний ритуал? Треба запам’ятати. Вона зазвичай робила інакше. Першу чашку — гостеві, потім — господареві кабінету.

Коли секретарка Бакланова вийшла, Клавка продовжила роздуми.

«Той, хто „нагорі“ приймає рішення про українську літературу, — це, напевно, сам Каганович», — переконувала себе вона. Й автоматично подивилася на портрет Лазаря Мойсейовича, який висів симетрично до Йосифа Віссаріоновича на стіні за спиною Бакланова.

Каганович з портрета дивився на неї суворим поглядом.

«Каганович? А чом би й ні? Он Йосиф Віссаріонович читає книжки, навіть не самі книжки, а рукописи і верстки книжок та журналів іще до того, як вони будуть видрукувані! У нього ж вистачає на це часу і сил? Чому Лазар Мойсейович не може? Може. Він же українською читає. Він же з того самого села, що й дядь-Гаврило. Кабани називається. Вірніше, називалися. Тепер це Кагановичі».

Клавка один раз там була… Бр-р! Глухе, чорне Полісся… Дрімучий ліс, чорні курні хати, їхати від Чорнобиля на підводі чи не півдня… В щоденному меню селян — жито, картопля, гриби… Здається, соціалізм сюди нескоро добереться… Хоча ні, він і сюди завітав! У сільраді Клавка бачила плакат «Есть метро!», на якому зображені Лазар Мойсейович і Йосиф Віссаріонович. Очевидно, це ще з тих часів, коли милозвучні «Кабани» не перейменували на «Кагановичі». Клавка довго роздивлялася плакат у сільраді, поки дядь-Гаврило «вибивав» з п’яного голови обіцянку не карати його сестру Горпину за те, що вона нарубала собі дров у лісі.

Клавка тоді сиділа в сирій кімнатці сільради і дуріла: навколо села непрохідний ліс, а нещасну селянку хочуть віддати під суд за в’язку дров! І тут — серед повного абсурду в цій смердючій кабанівській сільраді — плакат з оптимістичними картинками Москви, з усміхненими вождями, зі схемою московського метрополітену і написами «Нет таких крепостей, которых не могли бы взять большевики»!

Метро і Кабани, тобто Кагановичі? Це ж навіть не дореволюційне село, а село часів Київської Русі! Зі ступами, серпами, коцюбами, бортнями, прялками, веретенами… І Лазар Мойсейович на плакаті: вусатий, круглощокий, в добротному пальті й кепці… Такий добродушний і радянський…

Клавка сьорбнула чаю, вийшло трохи заголосно, і вона почервоніла.

— Вибачте, — тихенько сказала вона

Олександр Сергійович посміхнувся. Вона помітила дрібні зморшки на його обличчі, вони були зовсім не загрозливі, навпаки, підкреслювали натуру добру й інтелігентну.

«Ні, він не міг!» — остаточно переконала вона себе в тому, що за нищівною критикою цвіту української літератури стоїть не він, не її дорогий Олександр Сергійович.

Чай був Клавці дуже до речі. Вона давно снідала, а обід їй не дістався. І, судячи з усього, не дістанеться.

— Ви обідали, Клавочко? — ніби читаючи її думки, лагідно спитав Олександр Сергійович.

— Ні… — трохи манірно відповіла та.

Бакланов устав з місця і підійшов до шафи.

— Ось тут у мене бараночки… Це мої друзі. Вони завжди виручають мене, коли я не встигаю пообідати.

Він підніс їй кришталеву цукерничку.

Вона взяла кілька бубликів.

«Ні, він точно не міг!» — іще раз рішуче заявила собі подумки Клавка.

Вона зиркнула на годинник. Стрілки показували шосту п’ятнадцять.

Клавка напружилася: поки вона доїде, поки приготує все до початку вечірнього засідання… Хоч би не запізнитися!

— Я вже закінчую, Клавочко, — знову прочитав її думки Бакланов.

Вона заспокоїлася. Це було слово мужчини. ЙОГО слово.

— От і все! — нарешті сказав він, простягаючи їй папку.

— Що передати Олександрові Євдокимовичу? — запитала Клавка.

— Нічого, я сам йому передзвоню! — відповів той.

«От не до речі бовкнула! Хіба мусить він ділитися з секретаркою своїми думками з приводу важливої державної справи?»

— То я піду? — невпевнено спитала вона.

— Виробнича травма? — замість відповіді пожартував він, показуючи на її перебинтований палець.

Клавка посміхнулася.

— І це? — він показав на блузку.

Клавка глянула собі на груди… От сором! Крім рукава, ще й тут пляма від друкарської стрічки! Це ж вона перед ним… І перед «мадам халою»… в такому вигляді!.. Жах!

І саме в цей момент Олександр Сергійович дав їй легенького щигля по кінчику носа. Так роблять діти, коли жартують: «У тебе пляма на сорочці!» — «Де?» — «У тебя на бороде!»

Клавка посміхнулася.

Бакланов поплескав її по плечу:

— До вечора!

— До… — затнулася вона. — До побачення!

Розділ 11

Першим на вечірньому засіданні мав виступати Рильський.

Зайшовши в зал, Клавка побачила свого обожнюваного Максима Тадейовича у президії. Тримався він достойно, здавалось би, зовсім не хвилювався. Але Клавка його добре знала. За маскою спокою і добродушності ховалася величезна робота над собою.

— Слово має Максим Тадейович Рильський! — оголосив Іван Ле.

«Ти тільки посміхайся!» — пролунали в неї у вухах, як наяву, слова Катерини Миколаївни, його дружини. Клавка вже не пам’ятала, в якій ситуації вона їх чула, але в неї в голові закарбувалася картинка, як Рильська при цьому поправила комір на чоловіковій сорочці.

Максим Тадейович вийшов на трибуну, всміхнувся і почав доповідь:

— Тридцять років радянської влади святкуватиме вся наша земля…

Він, здавалось, і справді не хвилювався.

Зате Клавка нервувала.

«Піду до машиністок, краще стенограму почитаю пізніше… Я і без того знаю, що він говоритиме».

Його виступ, як і завжди, буде побудований на тому, щоб хвалити інших, а якщо й критикувати, то себе. Він обов’язково похвалить Тичину, Бажана, Сосюру, Первомайського, Гончара. Похвалить зухвалого молодого прозаїка, який критикував його на нараді молодих авторів. Це така його тактика, випробувана у багатьох словесних боях. Насправді це «підступний» хід Максима Тадейовича, або, як називає його Єлизавета Петрівна, «хід конем». У такий спосіб він не просто обеззброює критикана — це було б надто просто. Він його, свого опонента, прирікає на довічні докори сумління! «І колись, через тридцять років, — фантазувала Прохорова, — він, вже сам будучи старичком, співатиме йому, Рильському, дифірамби — чи у виступах, чи у своїх мемуарах, і тим солодші вони будуть, чим мерзенніше він виступав проти нього у сорокових. І при цьому ніхто не зможе звинувати його в нещирості…»

Клавка зайшла у машбюро. Машиністки чекали на повернення першої стенографістки.

…У своїй доповіді Максим Тадейович може зачитати щось із Бєлінського і Добролюбова або статтю Леніна про Льва Толстого, — він любить це діло, — йому навіть дорікають, що він це робить, аби делікатно уникнути цитування Сталіна, Молотова, Жданова, Кагановича…

А потім прийде час для критики. Критикувати треба, це навіть не обговорюється. Така установка партії на сьогодні. Не критикувати — значить зігнорувати партійні вказівки. І Максим Рильський також критикуватиме. Для цього він має свою заготовку: «Критика буває позитивною і негативною». Усю негативну критику він спрямує на самого себе: «Ідеалізація в моїх творах, безумовно, є, і її треба рішуче позбуватись». І додасть щось на зразок того, що його ідеалізацію старих українських діячів можна пояснити умовами виховання і середовища, в якому він виріс. Це, звичайно, — скаже він, — не виправдання, а лише пояснення. Ну, і тепер годиться таку тенденцію засудити. Так, цілком можливо, що він скаже: «Я з усією гостротою це засуджую». Але скаже так, що ніхто не повірить, що він справді відрікається від своїх спогадів про Антоновича та інших батькових друзів. От є таке у нього: сказати так, щоб слухачі чули не текст, а підтекст і навіть під-підтекст.

Стали приходити одна за одною стенографістки і надиктовувати друкаркам виступ Рильського. Клавка автоматично виправляла їх, якщо траплялися русизми чи перекручення, — стенографістки були російськомовні. Слухаючи їхню диктовку для машиністок, Клавка посміхалася сама собі. Вона майже вгадала текст виступу Максима Тадейовича. Шкода, що друковане слово не зафіксує всієї гами підтекстів, зашифрованих повідомлень, натяків, езопівської мови, що звучатимуть на цьому Пленумі. Можливо, це й на краще. Папір з машинописним текстом — холодний, мовчазний, байдужий — вбереже багатьох письменників. Бо на ньому не видно міміки, гнівних і винуватих поглядів, заминок, іронії, скепсису. Бо на ньому не видно мови тіла. Прочитуватиметься лише вимовлене, а не те, що малося на увазі, а в залі зрозуміють якраз друге.

От і все. Остання стенографістка додиктувала останні речення виступу Максима Тадейовича.

Клавка подивилася на годинник: може, повернутися до зали? Хто там перший у списку доповідачів?

Підсуха^[46], Ільченко^[47] — молоді автори.

Нутром Клавка відчувала, що ці Рильського і Яновського не зачіпатимуть, — можна піти послухати, примостившись біля стенографістки. Але якщо не Рильського і не Яновського, то кого ж? Адже критикувати треба, така настанова сьогоднішнього Пленуму. Власне, заради цього він і зібраний. І це всі розуміють. Значить, і вони критикуватимуть.

Кого ж?

Ну, безпрограшна ціль — Новиченко. Взагалі прозаїки і поети, тим більше молоді, критиків не люблять. А тут іще такий промах Леоніда Миколайовича: все, що він хвалив — Рильського, «Нарис історії української літератури», Яновського, — все «забраковано» зверху — НИМ. (Клавка дуже сподівалася, що це все-таки не Олександр Сергійович). І хоч Леонід Миколайович і керує партійною організацією Спілки — а ця посада є номенклатурною в ЦК, — це не захистить його від нищівної критики. Он його попередник — Іван Демидович Золотоверхий, який був парторгом за Максима Тадейовича, — його теж ніхто не пощадив: уже півроку, як зняли з посади, а ще й досі топчуться по ньому.

Окрім Новиченка, хто ще може потрапити під приціл критики молодих авторів? Згадавши сутичку Ільченка з Малишком у фойє перед Пленумом, Клавка подумала, що Олександр Єлисейович цілком може Малишка покритикувати. Та й Підсуха може. Взагалі зі своїм знаменитим вибуховим характером Андрій Самійлович спалив мости з багатьма письменниками. Краще не попадатися йому під руку в лиху годину! Малишко умудрився навіть із Рильським погиркатися. Кажуть, що він на зло не друкує Рильського у редагованому ним журналі «Дніпро». Але при цьому на посиденьках на ірпінській дачі Рильських Малишка було помічено не раз. Так само не могли розминутися письменники в Будинку творчості…

Клавка стріпнула з себе спогади і рушила до зали засідань, щоб зосередитись на виступах і на спостереженні за залом.

За трибуною стояв молодий поет Олександр Підсуха. Молоді мали зуб на Малишка, той їх, чесно кажучи, не надто шанував… У Спілці пліткували, що коли його, метра, запросили на поетичний вечір разом з молодняком, він відмовився виступати. Хоча Малишко публічно заявив, що цього ніколи не було.

От і «впіймав» Олександр Підсуха в поезії метра «нестикуваннячко»!

— Хіба можна протиставляти лігвище звіра своїй рідній землі? — спитав молодий поет.

Клавка впівоберта зиркнула на Малишка. Той побагровів. Він не вмів одягати маску, як Максим Тадейович. Зараз накинеться на Підсуху, як бик на тореадора. Аж ні. Не кинувся.

Чесно кажучи, Єлизавета Петрівна, що так любила Малишкову поезію, теж чухала потилицю, вчитуючись у цей вірш і намагаючись у суперечці з Нелею Мусіївною якось виправдати цю стилістичну незграбність, про яку щойно згадав Підсуха. Але так і не змогла, тож безнадійно махнула рукою: «Малишкові можна пробачити все! Кожен може помилитися!»

А от Олександр Ільченко критикує «теорію права на помилку»!

Право на помилку!

О, це одна із тих загадкових фраз, яку ось уже рік обсмоктують письменники з усіх боків. І Клавка досі так і не змогла розібратися, що ця фраза означає. Вона завжди розгублювалася у тих питаннях, де не було інструкції, які не було розтлумачено на папірчику. І тому їй часом здавалося, що вона недостатньо розумна, щоб розібратися у ситуації з «правом на помилку». Та й, здається, самі письменники плутаються. Найбільше звинувачень з приводу винаходу цієї «теорії» падало на Петра Панча і Якова Городського. А також на Максима Тадейовича, який, мовляв, її підтримував. Що ж насправді мав на увазі Панч, коли вперше говорив на цю тему, ніхто вже й не згадає. Клавці запам’яталося, що на зборах минулого серпня вислів «право на помилку» Петро Йосипович ужив «через кому» разом з іншою фразою — «право на сміливість». Право на сміливість критикувати не лише зрадників батьківщини, а й нинішнє начальство, як робив це Гоголь у «Ревізорі», висміюючи городничого. Але за рік ці його слова після різноманітних словесних маніпуляцій і перемелювань настільки було перекручено, що тепер вони сприймались як синонім до «права на ідеологічну помилку». Леонід Новиченко пройшовся своїм критичним пером по цій теорії у «Літературній газеті» якраз за два тижні до постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Ленінград» і «Звезда». А тут нагодився Остап Вишня і видрукував свій фейлетон «Дозвольте помилитись» за два тижні після цієї постанови. Ось такий дивний збіг.

Але найдивніше те, що через тиждень після виходу фейлетону газета «Правда» розгромила вже самого Остапа Вишню. Клавка дуже старанно, разів з десять, читала той фейлетон Павла Михайловича, і він їй здавався цілком співзвучним критиці Леоніда Миколайовича Новиченка. І вона ніяк не могла збагнути своїм «дівочим» розумом, чому Остап Вишня постраждав. Ось тоді вона дала собі слово більше не думати про це. Видно, вона ще не дозріла зі своєї безпартійної позиції оцінювати партійну справу.

А от письменники, бач, не забули історії річної давності. На минулих загальних зборах всі, кому не лінь, проїхалися по Панчеві: одні кпили над тим, що це його висміяв Остап Вишня у своєму фейлетоні, інші ж засуджували його «теорію права на помилку» як ідеологічно шкідливу. Лише Юрій Олексійович Мокрієв^[48] тоді сказав, що не треба пов’язувати ім’я Петра Йосиповича з тим, чого він не говорив, і назвав цю дискусію навколо «права на помилку» «переспівуванням найогиднішого анекдота, який мужчинам тільки розповідають, а жінкам нельзя».

Клавка зловила себе на тому, що майже пропустила виступ Ільченка. Він якраз зійшов з трибуни. Ну, нічого, вона має привілей прочитати все в стенограмі.

Тут Іван Ле несподівано закрив засідання. Клавка подивилася на годинник: ранувато. Потім зиркнула на президію, Корнійчук з Іваном Ле зосереджено перемовлялися. Клавка зрозуміла: у ЦК буде нарада.

Клавка прудко вибігла із залу і заскочила в машбюро, стала підганяти машиністку, щоб та швидше друкувала останню порцію стенограми.

Вона пробігла очима текст: Ільченко таки не забув згадати Малишка. Але ця критика була більше схожа на закиди стилістичного порядку і відповіді на особисті образи. Поетові старшого покоління ніхто нічого ідеологічного не інкримінує. От і добре.

І, на щастя, ні слова про Рильського, Яновського, Сенченка, — зітхнула з полегкістю Клавка. Значить, чутки про сплановану розправу над цими трьома письменниками значно перебільшені.

Клавка розклала на своєму столі на три стосики перший, другий і третій примірники стенограми і кинулася на пошуки Корнійчука, щоб спитати, чи їй пішки йти до ЦК, чи її підвезе Овсянніков.

І яким же було її розчарування, коли вона почула від Олександра Євдокимовича:

— Дайте мені стенограму. Я сам завезу. Відпочивайте, Клавдіє Дмитрівно, завтра важкий день.

Клавка знехотя простягла папочку з першим примірником машинопису Олександрові Євдокимовичу: отже, сьогодні вона вже не побачить Олександра Сергійовича! Дорогого Олександра Сергійовича… А його «До вечора!» звучало так привабливо і так багато їй обіцяло!

«Не все курці просо! — відразу засудила вона себе за дівочі фантазії. — Відпочивати так відпочивати!»

Взяла під пахву два примірники двох стенограм — ранкового і вечірнього засідань — і почвалала до себе в приймальню.

Тільки зараз вона відчула, як втомилася. Присіла на свій стілець, зняла черевики і поклала ноги на стіл.

«О, як добре!»

Так вона просиділа в напівдрімоті з годинку, а потім стала збиратися додому.

Вийшовши з приймальні, почула чоловічі голоси на протилежному кінці коридору.

Їй дуже хотілося до свого ліжечка, спатоньки, і разом з тим розбирала цікавість — що ж там діється? А раптом це чужі? Адже о цій порі (а вже наближалася одинадцята вечора) у Спілці майже ніколи нікого не буває.

Вже напівдорозі до місця, звідки лунали голоси, вона зрозуміла, що це були не чужі. Шум долинав з Кабінету молодого автора, і вона впізнала кількох учасників — це був не керівник Кабінету Степан Крижанівський, а самі молоді таланти.

Клавка навмисне стишила ходу, щоб її кроки не почули, хоч хлопці не дуже й крилися: маленька смужечка світла вибивалася з-за відкритих дверей. Молоді таланти, судячи з усього, чаркувалися і обговорювали Пленум. Суперечка була гарячою. Клавка не могла розібрати більшості сказаного, проте окремі уривки фраз звучали досить чітко: «Батьки і діти — це одвічна дилема, і не треба з цього приводу драматизувати»; «А яке право має Панч критикувати Коваля, що, мовляв, він за роки війни забув притаманну йому соковиту селянську мову і що в нього з’явився „сержантський погляд на життя“»; «Вони мають поступитися нам місцем. Не хочуть — примусимо»; «Не гарячкуй, не можна так рубати з плеча»; «А що їх жаліти! Вони вже — відпрацьований матеріал…»; «Мало перцю сьогодні було, ми ж не так домовлялися»; «Хлопці, може, ще по одній?»…

Клавка похолола. Останню фразу було сказано голосом Бориса, Бориса Баратинського. Оце так! Примазується до молодих талантів, хоча сам іще нічого путнього не написав!

Її кинуло в піт, вона нашорошила вуха, щоб почути, що він далі дзяволітиме, але той більше нічого не говорив.

Натомість чулося: «Разом ми сила!»; «Геть з п’єдесталів!»; «Ми воювали, а вони — відсиджувалися в Уфі…»; «Правду сказав Первомайський про Крижанівського, що він, як Хронос, зжирає своїх дітей»; «Ти Первомайського не слухай — він і сам той іще Хронос!»…

Почувся добре поставлений, спокійний голос, і відразу вся комашина метушня стихла. Письменник говорив тихо, неначе виважуючи кожне слово. Клавка підступила до нещільно причинених дверей і напружила слух:

— …Річ у тому, що цей сучасний позитивний герой має одну істотну властивість: він дається до рук письменника лише за тієї умови, щоб на нього глянути партійними радянськими очима, чистими відкритими очима, не затьмареними ніякими реакційними пережитками, не прикритими темними чи навіть рожевими окулярами. І ще цей герой любить, щоб торкалися його гарячою рукою друга, а не байдужого ремісника чи холодного скептика, щоб ставилися до нього з пристрастю, любов’ю, як до рідного брата чи побратима. Інакше він не дається до рук…

Клавка впіймала себе на тому, що стоїть під дверима і підслуховує. «Як Овсянніков!» — блиснуло в її голові. Це порівняння вкололо її самолюбство, тож вона імпульсивно смикнула за ручку дверей.

У кімнаті їх було близько дев’яти — десяти. На всіх стільців не вистачало, тож дехто сидів прямо на столах або стояв біля прочиненого вікна і курив. На всіх була лише одна пляшка і три кружки. Якраз із пляшкою в руках стояв Баратинський, але Клавка зробила вигляд, що його не помітила.

— Не забудьте позачиняти за собою вікна і вимкнути світло! — строго сказала вона хазяйським тоном і вийшла з кабінету.

…Клавка бігла по вулиці Ворошилова, і досада душила її: як вони можуть! Нехай спершу доростуть до «старичків», як вони називали старше покоління письменників, а потім будуть їх скидати з п’єдесталів! Чому вони це роблять? Це ж хороші, талановиті хлопці! Це правда, що вони представляють нове покоління, і це правда, що «старички» часом їм вставляють палиці в колеса. Так було завжди, так є і так буде! Але чи варто топтати своїх попередників? Чи не можна якось спокійно вирішити проблему «батьки — діти»? Хочу подивитися на них через двадцять років: хто з цих дев’яти досягне рівня Рильського, Малишка, Яновського, Тичини… Від сили один. Ну, два. А може, вони, ці хлопці, не винні? Може, їх хтось під’юджує? Підкидає дрівець у вогонь?

Який несправедливий цей світ!

Вона зазвичай звертала з Ворошилова в підворіття до так званого дому Сікорського, а там стежкою спускалася схилом Афанасіївського яру відразу до свого будинку. Але зараз, у темряві, вона не наважувалася туди йти, та й після дощів стежка вся стала глинистою і ковзкою.

Клавка добігла до рогу Ворошилова і Чкалова, звернула ліворуч і стала спускатися по своєму боці вулиці.

Якби не пізня година, вона б точно заскочила до Єлизавети Петрівни. Шкода — так багато питань у неї зібралося! Єлизавета Петрівна вміла розкласти все по поличках і дохідливо пояснити. Доведеться з цією неприємною історією з молодими авторами ночувати самій!

Клавка забігла у під’їзд, повернула ключ і зайшла у квартиру. Пахло знайомою затхлістю. Зазвичай вона ненавиділа цей запах, який нічим не можна було вивести, а зараз він їй повернув рівновагу: вона була вдома, у своїй маленькій фортеці.

Тихенько пробравшись коридором до дверей кімнати, вона відчинила їх і мишкою шмигнула у свою нірку. Ввімкнула світло і мало не скрикнула. На стільці за столом сиділа Емма, як мара: сива, розпатлана, у старій подертій нічній сорочці, з білими очима.

— Що сталося, Еммо Германівно? — кинулася до неї Клавка.

— Клавочко, Андрюша знову приходив!

— Який Андрюша, Еммо Германівно?

«Стара вже почала марити», — подумала Клавка, а вголос промовила:

— Заспокойтеся, дорогенька! Хочете, я вам шоколаду зроблю?

Вона сказала останню фразу і прикусила язика. У неї був шматочок армійського шоколаду від Єлизавети Петрівни, вона його тримала, як найбільшу цінність, на «чорний день»! І хто зараз її смикав за язика? Тепер уже пізно. Треба ділитися.

Клавка повела Емму Германівну під руку на кухню і відчула різкий старечий запах. «Як тільки звільнюся від Пленуму, поведу її в лазню!» — пообіцяла сама собі, посадила стару на її улюблену табуреточку, а сама взялася розпалювати примус.

Так, кружка, або, як казав Павло Минович, горнятко шоколаду і їй не завадить.

Клавка підняла з холодної підлоги банку домашнього кип’яченого молока, яке їй дісталося в подарунок від Сіробаб (це були ірпінські базарні делікатеси), і, коли воно зібралося закипати, кинула туди кілька квадратиків шоколаду.

По кухні розлився казковий аромат.

«Хоч би дядь-Гаврило не приперся, на трьох шоколаду не вистачить», — подумала Клавка.

Коли гарячий шоколад трохи вичах, вона вклала кружку в руки Емми Германівни, і та стала гріти об неї свої покручені пальці.

Клавка роздивлялася сусідку: «Ці молоді таланти не знають, що таке старий. Ось хто справді старий…»

Клавка ковтнула благодатного напою і раптом здригнулася від здогаду:

— Еммо Германівно, а скільки вам років?

— Я народилася, дитинко, у 1895 році… От і рахуй…

«Невже? — мало не скрикнула Клавка. — Вона ж однолітка Максима Тадейовича!»

Клавка з недовірою зміряла поглядом Емму. Може, та помиляється? Хіба їй 52 роки? Вона ж справжня руїна. Мабуть, вона забула свій рік народження… А якщо все-таки не забула?.. За що життя її так?

— А Андрюша старший за мене на п’ять років! — озвалася та.

«Як Тичина», — подумалося Клавці.

— Ох, Андрюша! Чому ти знову став до мене ходити?

«Знову цей „Андрюша“!» — Клавка почала дратуватися.

— Він сьогодні знову приходив…

— Ви, Еммо Германівно, пийте, пийте, — спробувала відвести її від марень Клавка.

— Як він співав у церкві! Як він співав! У католицькій церкві Університету святого Володимира. Як ангел! Його приходили слухати всі — не тільки католики, а й православні і навіть протестанти!

Клавка тим часом думала про своє:

«Підемо в Дмитрівську лазню, там банно-пральний комбінат, здам свою блузку, тільки вони зможуть відіпрати пляму від друкарської стрічки. І не пожалію грошей, здам не лише свою, а й Еммину постіль, ще й дядь-Гаврилові поперу. У суботу? Чи в неділю? В понеділок у лазні вихідний. Та й мені на роботу».

— Як я його любила, Клавочко, як я його любила! Більше за своє життя!

«Може, й справді був у неї той Андрюша, нехай позгадує. Але у мене ніч знову пропала!» — з жалем подумала Клавка.

— Він був поляком. Благородної крові. Вчився на юридичному факультеті. А я — на вищих жіночих курсах. Там, де тепер Штаб. Але у нас були спільні бали… Я бігала туди до католицької церкви, адже я також із старого шляхетського роду, також католичка… Я, звичайно, могла ходити до Олександрівського костьолу, але ж там не співав Андрюша… Клавочко, дитинко, він приходив сьогодні. Ти думаєш, я збожеволіла?

— Ні, Еммо Германівно! Вам просто здалося. Треба піти поспати…

— Клавко, він тебе кликав!

— Хто?

— Андрюша.

Клавка отетеріла. Замислилася… Десь вона це вже чула!.. Зовсім недавно! Стоп! І вона згадала серенаду Баратинського під вікном, і як тоді його Емма вперше назвала Андрюшею…

— Ага, це той, що кілька днів тому приходив? — перепитала Клавка. Емма Германівна кивнула.

Тепер Клавка зрозуміла. Емма не повністю, а лише почасти втратила розум. Чоловік насправді приходив, хоча не той, що їй привидівся. І це був Баратинський. Ну, значить не все так погано з мадам Бруслевською.

Цікаво: якщо вона, Клавка, вийде заміж за Олександра Сергійовича, куди вона подіне Емму Германівну і дядь-Гаврила? Вони ж без неї пропадуть! Не брати ж їх із собою? І Олександра Сергійовича сюди, в цей напівпідвал, не приведеш. До речі, яка в нього може бути квартира? А що, як, він живе в тому самому будинку, що й Олександр Євдокимович з Вандою Львівною, по вулиці Чудновського^[49]? Навпроти Червоного корпусу університету!.. — замріяно подумала вона.

«Тю на мене! Знову губу розкатала! Геть ці крамольні думки!»

Вона взяла у Емми Германівни порожню чашку, помила разом зі своєю, провела сусідку до її кімнати і повернулася до себе, у свою «фортецю».

Годинник показував далеко за північ.

Клавка лягла у ліжко і стала дивитися у стелю. Сон не йшов.

Чому приходив Баратинський? Чого хотів? І коли це він встиг? Між кінцем засідання і перед збіговиськом молодих у Кабінеті молодого автора? І що він робив у колі молодих «повстанців»? Він що — з ними? З нього стане виступити на Пленумі проти Максима Тадейовича і Юрія Івановича!

Боже, як вона втомилася!

Розділ 12

«Сьогодні вранці можна поспати трохи довше, — повторювала собі Клавка щоразу, як підхоплювалася з ліжка, щоб перевірити, чи, бува, будильник не передумав дзвонити. Ні, він не передумав. — Спи! Початок засідання аж об одинадцятій!»

Клавка не стільки боялася запізнитись, — як то кажуть, «незаменимых людей нет», — скільки ненавмисне стати саботажницею: без неї справді засідання не може початися, бо вона вчора про всяк випадок забрала з собою додому всі стрічки з друкарських машинок. Після вчорашнього переполоху вона вирішила перестрахуватися. Тож їй верзлось у ранковому сні, що вона таки спізнилася і що таки зірвала початок другого дня історичного Пленуму Спілки радянських письменників України.

З такого переляку вона встала раніше години, на яку був накручений будильник. Може, й на краще. Досить часу, щоб спокійно попити кави з цикорію з рештками молока, випрасувати синє штапелеве платтячко, пристібнути вив’язаний гачком білий комірець і не забути попарфумити його «Белой ночью».

Клавці здавалося, що вона — рання пташка — прилетить на Пленум раніше за всіх, але ні. У фойє вже стояв Іван Ле й нетерпляче чекав на котрусь із машиністок, яка б видрукувала йому список доповідачів для президії. А тут якраз нагодилася Клавка. Вона миттю заправила стрічку, крапнула в коробочку з поролоном води з карафки, промокнула пальці і взялася за роботу.

Талалаєвський^[50]

Скляренко^[51]

Санов^[52]

Городськой

Гордієнко

Тичина

Шеремет

Бажан

Прочитавши дописане олівцем: «не обов’язково в цьому порядку», — вона запитала Івана Леонтійовича:

— Це друкувати?

Той подивився на фразу, ніби не розуміючи, де вона взялася, і з ваганням у голосі сказав:

— Куди воно?.. Якось не тичеться…

Клавка енергійно крутнула валик, що подає папір, і витягла звідти надруковану сторінку.

Іван Леонтійович довго вчитувався у список, ним же, очевидно, складений, про щось розмірковуючи, а потім неуважно рушив до дверей, не відриваючи погляду від аркуша. На порозі він раптом згадав:

— Клавочко, вас просять занести стенограму ранкового засідання в ЦК, відразу по його закінченні.

У неї всередині, в ділянці сонячного сплетіння, завихалася гойдалка, повна щастя. До Олександра Сергійовича! До дорогого Олександра Сергійовича!

— Іще одне, Клавочко, — додав він, — я тут проглянув учорашню стенограму (це який примірник? — здивувалася вона), і маю вам зробити зауваження: у тексті дуже багато русизмів. Подумають, що письменники неграмотні.

— Та що ви, Іване Леонтійовичу! Ніхто не подумає. Усі знають, що усна мова письменника перед тим, як з’явитися на папері, проходить іще через дві пари рук — стенографістки і друкарки. Всі думатимуть на них.

— Думатимуть чи не думатимуть, але в такому вигляді не годиться показувати начальству стенограму.

— Треба було запрошувати інших друкарок і стенографісток. Ці всі, як на підбір, російськомовні. І де ви їх взяли?

— Цить! — обірвав її Іван Леонтійович і озирнувся, чи ніхто їх не почув.

Клавка прикусила язика, зрозумівши, з якої установи приходили ці суворі дами з м’ясистими пальцями і стиснутими вузькими губами.

— Клаво, я вас дуже попрошу, почергуйте, будь ласка, сьогодні біля друкарок. Принаймні, коли стенографістки диктують, виправляйте їх…

Та розчаровано кивнула головою на знак згоди. А їй так хотілося поспостерігати за Пленумом: це ж найцікавіше в світі кіно!

— І передайте їм, будь ласка, щоб друкували не «Новіченко», а «Новиченко», і що «було б» пишеться окремо, а не через дефіс, і що у виразі «у всеозброєнні» — «у» пишеться окремо, і що родовий відмінок не «товариша Сенченко», а «товариша Сенченка».

Ну, що ж. Шкода, звичайно, але Іван Леонтійович мав рацію: треба допильнувати.

За півгодини зібралася вся жіноча команда машбюро. Робота кипіла. «Суворі дами», хоч і були старші від неї щонайменше на 10–15 років, але, як не дивно, не ремствували і досить дисципліновано сприймали всі її мовні зауваження й організаційні настанови. От що значить вишкіл! Між нею і ними виникло навіть щось на зразок коли й не симпатії, то принаймні якоїсь професійної солідарності. Клавка в маленькому віконці поміж порціями стенограми збігала в буфет по ситро і пиріжки (гроші дав їй Корнійчук на «раптом щось треба буде») і пригостила їх, а одна з машиністок (молодша — Ольга Семенівна) поклала їй на стіл шоколадну цукерку «Білочка» фабрики Карла Маркса. Робота ладилася, і навіть старша друкарка — її звали Любов Овдіївна — кілька разів посміхнулася до неї.

Час до перерви минув дуже швидко. Розклавши стенограму на три примірники, вона побачила, що стосики сьогодні вийшли пухкенькі.

«Ого, скільки набалакали!» — посміхнулася.

Клавка впіймала себе на тому, що сьогодні, слухаючи диктовку стенографісток, цілком механічно виконувала свою роботу, дбала про технічну сторону справи і не занурювалась у зміст сказаного на Пленумі.

На цей раз ніхто з доповідачів не вичитував свій текст (вони, напевне, й не додумались це зробити), тому Клавка без затримок зібралася і вискочила з червоною папочкою на вулицю. Вона почувалася так, неначе йде на побачення. А хіба ж це не побачення? Ну, нехай не справжнє, а службове, але ж побачення!

Біля входу на неї вже чекавОвсянніков.

— Добрий день, Сергію Івановичу! — привіталася вона.

— Здравія желаю, товаріщ командір! — пожартував він.

— Як настрій?

Овсянніков, очевидно, був здивований: Клавку не помічено як людину, яка любить розбалакувати з водіями, проте виду не подав.

— Отлічно, товаріщ командір!

— Ну що, в ЦК? — поставила вона риторичне запитання.

— Так точно, товаріщ командір!

Погода була сонячна, і такий самий сонячний настрій був у неї на душі. І ніхто його тепер не зіпсує. Навіть «дама з халою». Сьогодні вона нагадувала Цербера з давньогрецької міфології — так ревно охороняла кабінет свого начальника, що від неї можна було сподіватися, що замість «Добрий день» вона скаже «Гав!». Але, зиркнувши на папочку в руках Клавки, Віолетта змінила свою подобу з Цербера на Харона, того самого міфологічного персонажа, який, помітивши в Одіссея золоту гілочку, без зайвих слів пропустив його в царство Аїда.

«Аїд? — здивувалася Клавка своїй асоціації. — Тіпун мені на язика!»

Але ці несподівані метафори, — спершу Цербер, потім Харон і, нарешті, Аїд — цвяшком засіли їй у голові, й вона, озирнувшись по кабінету Бакланова, несподівано відчула себе в підземному царстві мертвих («мертвих письменників», — подумалося їй) і мимоволі похолола.

— Добрий день! — привітався до неї Олександр Сергійович і простягнув руку.

Клавка відповіла на потиск і відчула, що його рука суха, і не просто суха, а якась така… словом, як і має бути у людини з царства мертвих.

«Це він, — підказував їй Здоровий Глузд. — Бакланов — це ВІН. Трунар української радянської літератури».

«Ні, це не він! — натомість опиралося її Бабське Нутро, яке не хотіло розпрощатися з ілюзіями про щасливе заміжжя з працівником ЦК. — Він не такий!»

«Такий, такий, дівчинко. Такий!»

— Добрий день, Олександре Сергійовичу, — відповіла Клавка, і від внутрішньої боротьби її привітання вийшло якимось зіжмаканим.

Натомість ніздрі Бакланова затремтіли, як при їхній першій зустрічі.

«„Белая ночь“ подіяла», — зробила висновок Клавка.

— Повечеряємо сьогодні разом? — несподівано запропонував Олександр Сергійович.

«Так відразу? — отетеріла вона. — Як кажуть в Кагановичах, „зрання не сравши“», — промайнуло в її голові, і вона автоматично подивилася на портрет Лазаря Мойсейовича, що висів перед нею на стіні за кріслом Бакланова.

Каганович був дуже незадоволений. «Твій дядь-Гаврило — це далеко не всі Кагановичі!» — промовляв він.

Клавка перевела погляд на Йосифа Віссаріоновича. Тому жарт сподобався: він посміхався в густі, як помазок для гоління, вуса.

Це тривало лише одну мить. Але Бакланов помітив рух її очей.

— Вони не проти, — пожартував він, і його обличчя вкрилося зморшками, які робили його привітним і цілком безпечним.

Клавка не була готова до такого повороту. Недосвідчена в амурних справах, вона розгубилась: як на запрошення в ресторан жінки відповідають чоловікам: дякують чи милостиво приймають пропозицію?

Вона мовчала, підбираючи правильну відповідь.

Бакланов посміхнувся: здавалося, він зрозумів Клавчин стан.

— Ну, то як?

Все, на що спромоглася Клавка, — це кивнути головою.

— Домовилися, — лагідно сказав той. — Тільки це буде трохи пізно: після Пленуму відбудеться невеличка нарада Президії Cпілки з Лазарем Мойсейовичем… Ви ж не проти пізніх трапез?

Клавка знову не знайшла що відповісти. Сказати, що «вечеря» для неї поняття розпливчасте? Її досить аскетичний щоденний побут практично не включав такого слова. Чай з молоком, булка — хіба це вечеря? Вечерями хіба що можна було назвати посиденьки у Єлизавети Петрівни.

— Не знаю… — засумнівалася Клавка, але відразу виправилася. — Тобто я мала на увазі…

Вона зібралася з силами і випалила:

— Просто я ніколи в житті не отримувала таких запрошень.

— Я знаю! — чи то жартома, чи то серйозно сказав Бакланов і несподівано обірвав душевну розмову: — До роботи!

Клавка присіла на той самий стілець, на якому сиділа вчора.

Вона відчула в собі — десь дуже глибоко, в тому самому сонячному сплетінні, в якому у неї сьогодні хилиталися гойдалки, — ледь помітне тривожне тремтіння, воно було не сильнішим від тріпотіння крилець метелика, проте збивало її з душевної рівноваги.

Вона озирнулася по кабінету. Він видавався сьогодні похмурим і зловісним.

«Як царство Аїда! — промайнуло в її голові. Вона закусила губу: — Замовкни, Клавко!»

На неї з-за спини Олександра Сергійовича пильно дивилися Йосиф Віссаріонович і Лазар Мойсейович, неначе випробовуючи її на ідеологічну зрілість.

Бакланов натиснув на кнопку, викликаючи свого Цербера.

«Ну, що за чорт! — обірвала себе Клавка. — Знову ці дурні асоціації!»

Віолетта Ромуальдівна з’явилася не відразу. Але у неї в руках уже була готова таця з двома склянками чаю.

«Теж вимуштрувана! — подумала Клавка. — Цьому можна й повчитися!»

«Дама з халою», як і вчора, спершу поставила склянку біля свого начальника, а вже потім — перед гостею. Сьогодні на таці були ще й дві тарілочки з бутербродами.

Клавка відчула, що зголодніла.

Вона взяла бутерброд серветкою, запопадливо приготованою Віолеттою Ромуальдівною.

Коли секретарка вийшла, Клавка відкусила перший шматочок і мимоволі заплющила очі. М-м-м! Французька булочка з білосніжного борошна з маслом і голландським сиром! Це було блаженство.

Майже нечутне тремтіння, яке ще кілька хвилин тому тривожило її, десь зникло, його заступила благодушність, що розлилася по всьому тілу.

Клавка кинула замість однієї три грудочки цукру в чай і вже після першого ковтка відчула приплив сил.

Йосиф Віссаріонович і Лазар Мойсейович дивилися на неї з портретів батьківськими поглядами, немов припрошуючи: «Кушай, кушай, дєтка!»

Клавка зиркнула на Олександра Сергійовича: він повністю поринув у роботу, підкреслював червоним олівцем рядки і робив на полях нотатки.

Вона вже закінчила перший бутерброд і жадібними очима дивилася на другий. Її виховання не дозволяло взяти його. Однак шлунок верещав: «Ще, ще!»

Зусиллям волі вона відірвала погляд від тарілочки і спрямувала його на книжкову шафу.

В одній секції стояли рівним стовпчиком книги однакового розміру. Написи на корінцях свідчили, що це твори Леніна й Сталіна. Поряд вишикувались брошурки з матеріалами всіх з’їздів та пленумів. Трохи нижче, як і годиться, — Горький. Були також Толстой і Пушкін, а цей маленький томик схожий на Шевченка. Так, «Кобзар».

Вона перевела погляд на сусідню секцію книжкової шафи. Примруживши очі, помітила, що це підбірка «Звезди», «Ленинграда», «Вітчизни» і «Дніпра», окремими купками лежали «Перці», «Літературна газета». З журналів стирчали закладки з нарізаного вручну кольорового паперу — червоні, жовті й зелені.

«Ось воно — лігво Аїда!», — подумалося їй, однак на цей раз (можливо, після солодкого чаю і божественного бутербродика) — без внутрішнього тремтіння.

Звичайно, наявність «крамольних» журналів у кабінеті відповідального за всю ідеологію співробітника ЦК цілком закономірна. І це не доказ того, що відбір творів і авторів, приречених на критикування, відбувається тут. Чому ж у неї така впевненість, що це саме він?

Клавка повернула голову й зиркнула на Йосифа Віссаріоновича і Лазаря Мойсейовича.

«Це ВІН!» — підморгували вони їй.

Це ВІН? Той, що примушує тремтіти українських радянських письменників, той, що робить їхнє життя нестерпним, той, що позбавляє їх сну і самоповаги?

Вона автоматично перевела погляд на Олександра Сергійовича і знову засумнівалася.

Бакланов уже був на останніх сторінках стенограми. Червоний олівець працював активно, як то кажуть, по-партійному.

Клавка відчула знову в районі сонячного сплетіння ледь відчутну вібрацію, ненав’язливу, але ритмічну.

Йосиф Віссаріонович і Лазар Мойсейович дивилися на неї вже без партійної пильності, але з якимось цілком людським зацікавленням.

«Як на кандидатку на роль Персефони», — подумалося їй.

Ця думка її не злякала. Вона її мобілізувала. Вона їй щось підказувала. Що саме — треба було ще розібратися.

Клавка допила залишки чаю, поласувавши останніми — не розчиненими у воді — кристаликами цукру.

Асоціація з Персефоною, що несподівано виникла в голові, викликала в неї внутрішнє відчуття приреченості: Аїд зробив свій вибір, і від нього, як і в давньому грецькому міфі, їй нікуди не подітися. Головне — бути розумною Персефоною, а не тупою бабою.

— Ну що ж, я закінчив, — бадьоро сказав Олександр Сергійович.

Клавка підвелася з місця.

— Ви навіть чайку не попили, — делікатно зауважила Клавка.

— Зараз і візьмуся за нього! Я люблю холодний чай.

«Аїд любить холодний чай», — відзначила у своєму внутрішньому нотатнику Клавка.

— Тоді до вечора? — чи то спитав, чи констатував Олександр Сергійович.

— До вечора! — сказала Клавка і сама собі здивувалася, її тон більше не був боязким…

Вона вже була не Клавка.

Вона вже була Персефона. Ну… майже.

Принаймні в її голові крутився план.

Ідучи червоною килимовою доріжкою коридорами ЦК, вона притискала до грудей папочку і гарячково думала, де б їй знайти місце, щоб почитати нотатки Олександра Сергійовича на полях стенограми Пленуму.

Зайти в туалет? Вона зайшла. Краса. Новенька сантехніка, дзеркала, пахуче мило… Туалетний папір!

Де б тут примоститися? Клавка ще раз обдивилася зручний туалет.

Ні! Читати на унітазі вона не буде.

Помила руки і знову вийшла в коридор з безкінечною червоною доріжкою.

Де б заховатися?

Коридори були порожні, однак небезпека, що хтось вийде з кабінету, побачить молоду дівчину, яка заглядає в папочку, була цілком реальною.

Так і не знайшовши закутка, де можна було б зазирнути в червону папочку, вона вийшла з ЦК на вулицю і роззирнулася. Неподалік входу стояла спілчанська «Волга», але водія на місці не було.

Клавка озирнулась: Овсянніков прогулювався вздовж вулиці Орджонікідзе^[53]> і якраз був на її кінці.

Це шанс! — подумала вона і, замість гукнути його, перебігла через дорогу до дерев’яних напівзруйнованих сходів, які вели вниз, до театру імені Франка. Перед тим, як спускатися, вона кинула ще один — контрольний — погляд у бік Овсяннікова. Той стояв до неї спиною.

«Скажу, що не бачила його і подумала, що він поїхав, — придумала собі легенду Клавка. — Прибіжу на Пленум і голосно здивуюся: „Де подівся Овсянніков?“»

Вібрація в ділянці сонячного сплетіння посилилася. Серце гупало на весь скверик біля фонтану, так само недіючого, як і той, що біля РОЛІТу. Клавка зусиллям волі спробувала нормалізувати дихання, аби трохи заспокоїтися. Згадавши часи своєї легкоатлетичної молодості, вона зробила коротку дихальну гімнастику.

Роззирнулася по скверику. Неначе нічого підозрілого. Присіла на лавочку. Відкрила червону папку і почала гортати сторінки стенограми, шукаючи місця, підкреслені червоним олівцем. Біля деяких із них — коментарі на полях, також червоним кольором.

Її голова була світла і прозора, а руки — впевнені.

Виділені рукою Бакланова цитати фіксувались у внутрішньому Клавчиному нотатнику. Вона ще не знала, навіщо це робить, але інтуїція їй підказувала: так треба.

«Не подумайте, Олександре Євдокимовичу, що це стосується безпосередньо вас. Але ви виступаєте як Голова нашої Cпілки, як Голова Правління. Чому ж у вашій доповіді не піддана гострій критиці робота насамперед Правління?»

На полях: червоний знак оклику.

«Додайте до творчості Яновського творчість Сенченка, візьміть до уваги ще й „Запорожців“ Петра Йосиповича Панча і ті гріхи, в яких кається Максим Тадейович… А чого вартий Косарик^[54]! Як ми не криємось, але це справжній вузол, який треба розрубати».

Підкреслено червоним слово «вузол».

«Мені дуже хотілось би, щоби ту енергію, з якою товариш Малишко захищав роман „Жива вода“, він переніс на роботу з літературною молоддю…»

Обведено овалом: Малишко.

«У нас є люди, які нагадують Ваську з байки Крилова. Скільки б його не критикували, а він усе слухає та їсть. Цього Ваську мені нагадує Косарик. Мене дивує м’якість ставлення до нього».

На полях — маленька червона вертикальна лінія.

«Рильський як автор „Пісні про Сталіна“ та Яновський з „Вершниками“ і творчістю періоду війни — це запорука того, що наша товариська критика допоможе товаришам позбутися своїх хиб».

На полях — знак запитання червоним.

«Доповідач: Тов. Новиченко должен был бы хотя бы честно признать свои ошибки, — он, который тенью ходит за писателями, за их ошибками. Если Рыльский и Панч выдвигали вопрос о праве писателя на ошибку, то Новиченко не объявлял себе этого права, просто он ошибался.

Голос із президії: Вы про свои ошибки скажите».

На полях — навпроти слів доповідача: «Остроумно!»

«Голос із президії: Вот вы говорите 20 минут, но ни слова не сказали об ошибках Яновского, Рыльского, а все около да вокруг. А вы скажите о вашем отношении к националистическим ошибкам.

Доповідач: Я все время говорю.

Голос із президії: Вы все крутите!

Доповідач: Я ничего не кручу. Позвольте мне говорить то, о чем я думаю, а не то, что вы мне подсказываете.

Голос із президії: Я хочу, чтобы вы сказали наконец о вашем отношении к Яновскому

Доповідач: Вот сейчас уже вы говорите, а не я.

Голос із президії: Скажите о вашем отношении к Яновскому.

Доповідач: Я не считаю своей доблестью сейчас разбирать книги Яновского или его критиковать.

Голос із президії: Это же обязанность.

Доповідач: Это уже сделано десятком других людей…

Шум у залі.

Доповідач: Ошибки т. Яновского состоят в том, что…»

На полях: «Не считаю доблестью брать выступающих измором. Это ваши товарищи по литературе и по партии».

«Товариші, я буду по писаному говорити не через те, що менше жару, а просто через те, що так у мене вже вийшло в житті, дитинство було таке до революції, що я не звик, не зумів навчитися експромтом говорити…»

Підкреслено хвилястою лінією;

на полях коментарів нема.

«Кілька слів про себе. На цьому Пленумі хочу сказати, що я мав колись труднощі на шляхах своєї роботи. 22–23 роки тому мені найбільше допоміг Лазар Мойсійович Каганович, який викликав мене і давав мені настанови ще тоді, коли він перший раз був секретарем ЦК КП(б)У».

Підкреслено хвилястою лінією; на полях коментарів нема.

«Що я хочу сказати? Що я, мовляв, праведник на світі? Ні. Взагалі праведників нема. Хочу сказати тільки, що партія нами керує, і якщо партія говорить, то треба слухати і треба неодмінно це робити».

Підкреслено хвилястою лінією; на полях коментарів нема.

«Доповідач: Одне прохання: торік Микита Шумило в рецензії на Василя Швеця писав, що Василь Швець перебуває під впливом Миколи Вороного і Павла Тичини; а через півсторінки знов повторив, що всякі викрутаси і формалізм створились під впливом Миколи Вороного і Павла Тичини. Не думайте, що старший поет за щось ображається. Але чого мене рівняти з Миколою Вороним?

З місця: Ви мені звиніть, я недоглянув, я не те хотів сказати.

Доповідач: Ну, хто старе пом’яне, тому глаз вон».

На полях: Микита Михейович знову відсиджуватиметься в окопах?

«Проти хвильовизму, цього фашистського вияву буржуазно-куркульських сил, наша зброя, зброя нашої критики не була спрямована досі».

Обведено «фашистського».

«Я, як друг М.Т. Рильського, який щиро бажає йому добра, мушу сказати про те, що, на мій погляд, з’являються неоднозначні і шкідливі симптоми творчості М. Рильського. Мушу сказати, що і виступ М.Т. Рильського тут, з цієї трибуни, не заспокоїв мене. „Київські октави“ ніяк не можуть бути трактовані як октави, написані по марксистсько-ленінській гамі.

Рильський: Правильно, цілком погоджуюся».

На лівих полях: «Він що? Знущається?» І стрілочка, направлена на слово «Рильський».

Клавка закрила червону папку.

Серце працювало рівномірно. Частота ударів була трохи вищою, ніж зазвичай, але не критичною. Вона зиркнула на годинник: у неї було сорок хвилин до початку вечірнього засідання.

Версія щодо повернення на Пленум без Овсяннікова, мовляв, «я думала, що він поїхав, тому повернулася пішки», тепер видавалася непереконливою.

На думку спало інше рішення. Вона піднялася дерев’яними сходами від театру Франка до вулиці Орджонікідзе, якими півгодини тому спускалась, і роззирнулася.

Овсянніков стояв біля машини, спрямувавши погляд на вихід з ЦК.

Клавка стала чекати, коли він знову почне прогулюватися.

Але він, здається, вже нагулявся.

«Шкода. Треба буде викручуватись».

Вона наблизилася до нього ззаду:

— Ой, Сергію Івановичу, а я тут вибігла, дивлюсь: вас нема, думала, ви поїхали, пішла пішки. А потім подумала: ні не може бути, щоб ви поїхали! От я прийду туди — а ви чекатимете на мене тут, переживатимете… Вийде так незручно! От я і повернулася.

Овсянніков подивився на неї довгим уважним поглядом, потім зиркнув на папочку, яку вона імпульсивно притисла до грудей, і мовчки відчинив перед нею задні дверцята машини.

Вона не опиралася. Ззаду — так ззаду.

Овсянніков мовчав. Клавка дивилася в його коротко стрижену потилицю і теж мовчала.

Їм не було про що розмовляти, проте було про що подумати.

Клавка відзначила про себе, що вона спокійна. Аж надто спокійна. Це від перевтоми? Чи так і повинна себе поводити Персефона?

Де та Клавка, яка тремтіла з кожного приводу, від кожного погляду? Яка по сто разів прокручувала в голові діалоги з людьми, переживаючи за свої слова? Де та, колишня, Клавка, що постійно смикала задирки на пальцях у страху, щоб про неї хтось чогось не подумав?

Та Клавка сьогодні зайшла в кабінет «Аїда», а ця, нова Клавка вийшла з нього Персефоною… Ну, якщо й не Персефоною, то принаймні майже Персефоною.

Ця думка трохи розвеселила Клавку.

…Тим часом у фойє Клубу літераторів збиралися письменники, повертаючись з обіду, — хто парами, хто по одному.

Клавка глянула на список доповідачів вечірнього засідання, видрукуваний однією з машиністок:

Забіла

Глухенький

Серпілін

Іван Ле

Натан Рибак

Усенко^[55]

Вона подумала: непогано було б послухати Забілу та Івана Порфировича.

Наталя Львівна, очевидно, говоритиме про Хазіна^[56], члена Харківської письменницької організації, якого порівнюють із Зощенком. Він примудрився опублікувати своє гумористичне оповідання у сумнозвісному журналі «Ленінград» і стати разом зі своїм твором об’єктом критики Жданова. Наталі Львівні доведеться покритикувати Хазіна, щоб захистити честь Харківської організації. Як же інакше? Така установка партії, це не жіноча справа — виводити на світ божий чиїсь гріхи. Он усі чоловіки на попередніх засіданнях як уміють, так і виконують настанову Жданова про те, що «хто не критикує — той останній боягуз, який заслуговує тільки на презирство».

Клавка не читала нічого з творчості Олександра Абрамовича, зате добре пам’ятала його прізвище, оскільки воно було у переліку тих, «хто з тих чи інших причин не потрапив в основні списки». Навпроти його імені чиєюсь рукою було дописано «погиб в Отечественной войне». А потім виявилося, він живий. Повернувся з війни з орденом Червоного прапора. У цьогорічних списках він числився як поет у Харківській організації, жив у знаменитому письменницькому будинку «Слово»^[57] по вулиці Покровського, 9, у домі, який був предметом заздрощів ролітівців: свого часу, у 20-х, на нього якраз вистачило коштів, щоб здійснити грандіозний проект, а на першу будівлю РОЛІТу — ні…

Клавка дивувалася, чому жоден з чоловіків Харківської організації не визвався на цю невдячну справу — критикувати Хазіна, а зіпхнули її на жіночі плечі. «Наталю Львівно, тримайтеся!» — побажала письменниці Клавка і продекламувала подумки її дитячий віршик, що, як їй здавалося, пасував до нинішньої ситуації:

Коли почалося засідання і стала виступати Наталія Львівна, Клавка зробила вигляд, що несе якийсь папірчик Єлизаветі Петрівні, а сама вмостилася біля неї на порожнє крісло, якраз біля проходу.

— Товариші, якби стороння людина посиділа на нашому Пленумі, така людина, яка не знає нинішнього стану української літератури, яка не знає, які книжки вийшли з друку, які рукописи вже зараз написані, — така людина могла б скласти таке уявлення по нашому цьому Пленуму, що в нашій українській радянській літературі зараз зовсім нема позитивних літературних фактів…

Наталя Львівна хвилювалася. Клавці стало її шкода: зараз їй доведеться відмовитися від своєї манери «а ля Максим Тадейович» і вилити чарчину дьогтю у свою бодню меду компліментів, які вона щедро виголошувала на адресу письменників-харків’ян — Костя Гордієнка та інших.

Клавка нетерпляче чекала, коли вже це почнеться: на репутації Харківської організації була серйозна чорна пляма, і зараз годиться суворо засудити поведінку молодшого товариша.

Єлизавета Петрівна сиділа поряд і барабанила пальцями по бильцю дерев’яного стільця. Паралельно вона хилитала правою ногою, закинутою на ліву — так вона завжди робила, коли хвилювалася. Оскільки стільці були з’єднані по чотири вкупі, то Клавчин теж гойдався і вона ніяк не могла зосередитися на виступі Наталії Львівни.

Вона все чекала, коли ВОНО почнеться. І от воно, от воно почалося!

Наталя Львівна на мить зробила паузу, а потім, немов підготувавшись, сказала:

— Чому Харківська організація поставилася до товариша Хазіна м’яко і не так, як хотіли б деякі товариші? Чому не виключила його з лав радянських письменників? Через те, що цей твір, який був надрукований в журналі «Ленінград», знали багато наших товаришів. Товариш Хазін виступав на літературних вечорах, читав нам цей твір, ми сміялись, бо він гумористичний…

З президії почулося:

— Він не гумористичний, а пошлий.

— А нам він не здавався пошлим. Нам він здавався дотепним. Хазін молодший від нас, від багатьох із нас — і в літературному розумінні, і як комуніст, і просто за віком. Звичайно, ми — старші його товариші — відповідаємо за те, що ця річ з’явилася на сторінках «Ленінграду». Але чому ми відразу йому цього не сказали? А почали говорити, лише коли з’явилася постанова ЦК? Чому ми мали починати бити Хазіна після того, як у газеті з’явилася промова Жданова? Чому ми мали викидати його зі Спілки? Це було б неправильно.

З президії почулося:

— Навпаки, це було б правильно, по-партійному!

У залі почулися вигуки, які вибивали Наталю Львівну з рівноваги.

Володимир Гавриленко^[58] зауважив з місця, що Забілу ніхто не уповноважував виступати від Харківської організації, тому її виступ не може вважатися таким, що виражає думку письменників-харків’ян.

Хтось кинув фразу:

— Не чіпайте її, що взяти з баби…

І тут Клавка відчула, що поряд з нею, там, де сиділа Єлизавета Петрівна, відбулося справжнє виверження вулкану:

— І хто тут баба? Та Наталя Львівна — це єдиний мужик у цій залі!

Зал завмер. Одні озирнулися на Прохорову, інші дивилися на реакцію Корнійчука. Клавка зиркнула на Рильського: той схвально посміхався.

Корнійчук із президії жестом показав долонею: заспокойтеся.

Зал утихомирився.

Єлизавета Петрівна важко дихала, Клавка поклала свою руку на її. Та була холодна, як лід.

— Принеси мені води, — попросила Прохорова.

Клавка вийшла із зали і повернулася зі склянкою води.

Єлизавета Петрівна жадібно випила її одним махом.

До трибуни тим часом ішов, накульгуючи, Іван Порфирович.

«Ну що, дорогенький, що ви нам скажете? — привітно дивилася на нього Клавка. — Наталя Львівна пробила своїм виступом стіну критиканства, проклала, так би мовити, вам стежку для висловлення ваших ліберальних поглядів. Тепер уже не так страшно виступати? Правда ж?»

Іван Порфирович сяк-так зі своєю милицею вибрався на сцену. Йому хтось хотів підсобити, проте він жестом відмахнувся від допомоги.

Клавка собі уявила, як його, інваліда війни, зараз дзьобатимуть за його ліберальні погляди. Але якщо витримала Забіла, витримає і він.

— Дорогі товариші! — звернувся до присутніх Глухенький і почав сипати направо і наліво цитатами Сталіна і Жданова.

«Тягне гуму, — подумала Клавка. — Так усі роблять, аби менше часу лишити на критику». Найспритніші в ораторському мистецтві лишають на це по одному формальному абзацу, розтікаючись мислію по древу.

Єлизавета Петрівна заспокоїлася. Вона весело шепнула Клавці на вухо:

— Бач, мене ніхто не зачепив. Добре дружити з Василевською!

І раптом зблідла і показала пальцем на сцену.

Клавка впіймала вухом лише хвостик речення —

«…РОЛІТ».

— Про це ніхто тут не говорив до мене, а я скажу про те, що не можна відокремлювати наш побут і наше моральне обличчя, повсякденну нашу поведінку від того, що ми пишемо. Є безпосередній зв’язок між тими проявами буржуазного націоналізму, які ми спостерігаємо по наших квартирах РОЛІТу, у розмовах, які ведуться у нашому домі, ведуться нишком, але ми чуємо той шепіт…

Клавка сиділа, роззявивши рота.

Не може бути! Глухенький? Іван Порфирович?

Вона зиркнула на Єлизавету Петрівну.

Та сиділа напружена, як струна. Камінчик було кинуто в її город. Що там Овсянніков під дубовими дверима приймальні Спілки? Он Іван Порфирович, дарма, що Глухенький, усе чує, що відбувається за стінкою у Єлизавети Петрівни!

Зал, вісімдесят відсотків якого складався з мешканців РОЛІТу, також зачаївся.

Іван Порфирович, відчувши загрозливу тишу, швидко перескочив на іншу тему:

— Щойно на перерві я розмовляв з Юрієм Яновським. Він, як видно, не хоче усвідомлювати і визнавати своїх помилок. Яновський заприсягся впертістю перевершити Косарика, але справа не тільки в упертості. Вона значно серйозніша. Критику «Живої води» Юрій Яновський вважає непорозумінням, «витівкою спритних людей», так само він назвав у своєму романі боротьбу, що її веде партія і весь радянський народ з проявами національної обмеженості. Він чекає, що твір іще оцінять і визнають, як це вже було з його романом «Вершники», який нібито був оголошений шкідливим, доки не прочитали його в ЦК КП(б)У. Більше того, він говорить: дали зверху команду критикувати, от і критикують, а як дадуть команду хвалити, будуть хвалити… Що ж насправді являє собою роман «Жива вода»?..

Клавка не вірила своїм вухам.

Вона сиділа і дивилася на цей зал, на цю сцену, і та ідилія, та картина української радянської літератури, тієї обожнюваної нею благородної інтелігентної спільноти — письменницької, ролітівської, ірпінської — розсипалася, як картковий будиночок. Її немов облили відром крижаної води. Їй хотілось провалитися крізь землю.

Клавку торкнула за лікоть Єлизавета Петрівна. Та від несподіванки здригнулася.

— Клавочко, мені щось недобре. Мені треба вийти, а ви підстрахуйте мене, будь ласка, щоб я, бува, не гепнулась у проході між рядами.

Клавка схопилася з місця і пішла поряд із Прохоровою, а коли хотіла була взяти її під руку, та відмахнулася, точнісінько як перед тим Глухенький.

Жінки, вийшовши із зали, попрямували до машбюро. По дорозі Єлизавета Петрівна всунула Клавці в руки шматочок паперу з написаним на ньому телефоном і м’яку купюру.

— Клавочко, подзвоніть по цьому телефону і скажіть, що Єлизавета Петрівна попросила її негайно забрати. А потім зайдіть у буфет і купіть мені бокальчик коньячку.

Повернувшись до машбюро, Клавка побачила, що усміхнена Єлизавета Петрівна виправляє русизми стенографісток, при цьому дотепно жартуючи. І тільки по синюватому кольору її губів і неприродній блідості обличчя Клавка зрозуміла, яким зусиллям волі це їй дається.

Ковтнувши коньячку, вона трохи оклигала. На її щоках з’явився рум’янець.

За десять хвилин, глянувши на годинник, вона підморгнула Клавці: час виходити.

На свіжому повітрі вона ще більше повеселішала. Вдихнула на повні груди осіннє повітря і промовила:

— Тут така осінь! А я порпаюся у тому гівні!

«Якби ви знали, Єлизавето Петрівно, в якій клоаці застрягла я!..» — подумки відповіла їй Клавка.

— Ну, все, йди! Тобі ще працювати! — легенько підштовхнула її під лікоть Єлизавета Петрівна.

Клавка зробила вигляд, що пішла, а сама затрималася на вході.

На вулиці зупинилась машина, дверцята відчинилися (Клавка встигла побачити чоловіка з вольовими рисами обличчя, в армійському кашкеті), і Єлизавета Петрівна опустилась на заднє сидіння.

Ось він який — той, про кого Прохорова говорить цитатою Смолича «Ми разом були в бою…»^[59].

Клавка деякий час дивилася машині вслід, думаючи про своє…

Розділ 13

Решта Клавчиного дня пройшла в дрібних клопотах машбюро.

Компанія стенографісток і друкарок виявилася не такою вже й поганою, як їй здавалося попервах. Щоб покращити її кепський настрій після прослуханих виступів, вони поїли її чаєм, намагалися розважити розмовами в перервах між диктуванням. Всі були сімейними, і в їхній поведінці було щось материнське.

Зачитувана стенограма її більше не тривожила. Клавка відчула в собі якусь байдужість до тих — коли пасквільних, коли формальних — випадів у бік Максима Тадейовича і Юрія Івановича. Вона, напевно, подолала больовий поріг, і в неї вже виробився імунітет. Критичні слова з вуст письменників на адресу одне одного більше нічого не важили.

З Клавкою таке трапилося не вперше. У неї за плечами був досвід загальних зборів письменників Києва, де промивали «Нарис історії української літератури». Спершу було боляче, огидно, а потім цілковито байдуже.

Нарешті засідання закінчилося. Одна машиністка додруковувала останню порцію стенограми, а друга вже збиралася додому.

Зайшов Олександр Євдокимович, і Клавка, як і вчора, віддала йому стенограму вечірнього засідання.

Можна було йти геть.

Пам’ятаючи про запрошення в ресторан, вона вагалася — що їй робити: йти додому чи чекати тут. Будівля Спілки і Клубу літераторів після засідань спорожніла, тут більше не було чого робити. Спустошена і виснажена, вона накинула на плечі в’язану синеньку вовняну кофтину і вийшла зі Спілки.

Там на неї вже чекала чорна машина. Коли відчинилися дверцята, вона ніскільки не здивувалася. Лише зблиснуло порівняння: «Кілька годин тому Єлизавета Петрівна, тепер — я». Її запросив сісти в машину не Олександр Сергійович, а його водій — молодий хлопчина з ретельно вистриженою, як у Овсяннікова, потилицею.

— Клавдія Дмитрівна? — спитав він, немов уточнював її особу.

— Так точно! — озвалася та, імітуючи жарт.

— Олександр Сергійович дав розпорядження вас завезти в ресторан «Динамо» і попросив, щоб ви його там почекали.

Вона кивнула.

Як виявилося під час подорожі, водія звали Митя, він без кінця теревенив, але умудрився за якихось п’ятнадцять хвилин сподобатися їй.

У ресторані «Динамо» Митю знали, він поручкався з адміністратором, і Клавку провели на другий поверх і посадили в закуток, відгороджений від решти зали. Перед нею було велике вікно, в якому вона бачила своє відображення, а що за ним — Клавка не знала, але по маленьких червоних мерехтливих вогниках здогадалася, що то були буйки на Дніпрі.

Стіл був застелений білосніжною, накрохмаленою і бездоганно випрасуваною скатертиною, на ньому стояли скляна серветниця у вигляді лебедя з паперовими серветками і вузька кришталева вазочка з гвоздикою. У двох бокалах, поставлених один навпроти одного, стирчали складені й запрасовані «квіточкою» полотняні серветки — також бездоганно білі й накрохмалені.

Тарілочки були фірмові: на них у вигляді дніпровської хвилі було вимальовано блакитною і золотою емаллю слово «Динамо».

До столу підійшов мовчазний, схожий на індика офіціант, який здався Клавці просто велетнем. Він відкрив пляшку «Нарзану», вийняв з її фужера серветку і налив газованої води.

Клавка задивилася на бульбашки, які метушливо зібрались на поверхні, виштовхуючи з фужера дрібну мжичку.

Вона навіть не знала — хоче пити чи ні.

Подивилася на офіціанта: він скелею навис над нею.

Вона відпила ковток «Нарзану», потім другий.

Офіціант ніби чекав цього: коли вона поставила келих, долив води, залишив пляшку на столі й вийшов.

З-за перегородки почулися голоси, в одному з них вона впізнала Митю. Він жартував: його точно тут добре знали. Може, він регулярно водить сюди дівчат Бакланова?

Клавка подивилась у вікно, на своє відображення.

Може, Олександр Сергійович має щодо неї інші плани? Вона ж досі не з’ясувала, чи одружений він. Може, він просто хоче зробити Клавку своєю коханкою?

Ця думка ніскільки її не збентежила.

Вона була настільки виснажена, що зараз, у цю мить, їй було просто все одно. Ця Спілка з усіма її чварами, РОЛІТ, сліпа Емма, контужений дядь-Гаврило… Їй усе це остогидло. І навіть Єлизавета Петрівна зараз була далеко-далеко зі своїм «Ми разом були в бою»…

По суті, вона, Клавка, сама-одна у цьому світі. І їй просто хочеться, щоб хтось міг її підібрати машиною після роботи, завезти у ресторан, налити шампанського, нагодувати людською вечерею… І нехай він буде сто разів жонатий — їй байдуже.

Вона на мить замислилася: взагалі-то машиною і рестораном такі справи не закінчуються. Зазвичай, у функції коханки входить іще дещо… І як вона про це забула? — підсміялася з себе Клавка.

Вона заплющила очі і спробувала уявити себе в обіймах Олександра Сергійовича. Картина її аж ніяк не надихнула: їй привиділися казенні білосніжні, як скатертина в цьому ресторані, простирадла, наволочки і підковдри з чорними інвентаризаційними штампами й Олександр Сергійович у чорних трусах. Він пестить її тіло, цілує в шию, а вона відвертається, утупившись у картинку із зображенням кримського санаторію, де крізь білі баляси видно лазурове Чорне море…

До закутка забіг Митя і сказав, що Олександр Сергійович дуже вибачався, але він затримується і що вона може починати вечерю без нього й замовляти все що хоче.

Прийшов той самий офіціант, схожий на пам’ятник Артема над Святогорським монастирем, і дав їй у руки меню, попередньо розкривши на першій сторінці.

Клавка перший раз у житті тримала меню ресторану. Для неї це був набір букв і незрозумілих слів.

Вона неквапно перечитала перелік. Порівняла ціни.

Для початку, — думала вона, — треба вибрати щось нейтральне. Щоб і не дуже дороге, і не дуже дешеве. Із закусок? Не брати ж собі салат з капусти? Це матиме плебейський вигляд. І салат з кальмарами не варто. По-перше, невідомо, що це таке, а по-друге — дивись, який він дорогий! Зупинилася на салаті «Олів’є».

З гарячих страв найпривабливішою їй здалася «котлета по-київськи». Вона ніколи її не пробувала: ось і настав цей зірковий час.

— Салат «Олів’є» і котлету по-київськи, будь ласка, — сказала якомога впевненіше Клавка.

Офіціант мовчки кивнув і записав олівчиком у блокнотику.

— А що будете пити? — нарешті озвався він і перегорнув сторінку меню на карту вин.

«Ох-ох-о! — подумала вона. — Як би тут не оскандалитися!»

— Шампанське! — прийшла рятівна ідея.

— Сухе, солодке, напівсолодке, мускатне?..

Бог його знає, яке?

— Напівсолодке! — наздогад бовкнула вона і подивилася на офіціанта.

Той кивнув, — як їй здалося, схвально, — і пішов.

Клавка знову лишилася наодинці з собою і зітхнула з полегшенням. Вона втупилася у своє відображення у вікні, намагаючись розгледіти, як крізь нього пробивається ланцюжок вогників від катера.

«Ну що ж, — подумала вона. — Ліжко, або, як кажуть на Євбазі, „постєль“, річ хоч і не дуже приємна, але необхідна. Так що треба до цього бути готовою.

Звичайно, добре було б, як жартувала Єлизавета Петрівна, спершу „вкусіть плод страсті“ з кимось молодим і привабливим…»

Вона інстинктивно закрила очі. Перед нею постав Борис Андрійович.

Він лежав, закинувши руку за голову, у неї в ліжку, а вона накручувала на палець чорне волосся у нього на грудях… Він кривився, але терпів.

«Дурна баба!» — сказала вона собі і розплющилась.

Забіг Митя:

— Не скучаєте, Клавдіє Дмитрівно?

Вона заперечно похитала головою: отак би сидіти, безкінечно дивлячись у вікно, а потім безкінечно їсти і пити шампанське. І щоб нікого більше не було…

— Я приніс вам журнал «Советская женщина». Останній номер!

Клавка змусила себе посміхнутись і подякувати.

Нагодився офіціант з довгим вузьким фужером. Налив шампанського.

Клавка дивилася на бульбашки флегматично, як півгодини тому в келих з «Нарзаном». Пригубила. Смачно. Зробила більший ковток. Іще один. Іще…

Принесли салат «Олів’є» і кілька скибочок хліба — чорного і білого.

Клавка з апетитом узялася за трапезу.

Її зображення у вікні повеселішало.

«З Олександром Сергійовичем, — думала вона, — можна буде їздити на курорти. Ну, звичайно, якщо він не жонатий. А якщо жонатий?»

Клавка задумалась. На це питання у неї відповіді не було. Вона не могла собі уявити, куди вивозять номенклатурні працівники своїх коханок.

«Там видно буде!» — подумала і сама долила собі шампанського. В принципі, ресторану «Динамо», ящиків з яблуками і спецпайків їй для повного щастя цілком вистачало.

Принесли котлету по-київськи.

Клавка роздивлялася її з усіх боків, намагаючись зрозуміти, з якого боку починати їсти.

Увіткнула виделку і… от зараза! З неї бризнуло масло!

Клавка почала поспішно промокати серветками масні плями на своєму синьому штапелевому платтячку.

— Виробнича травма? — пожартував у неї за спиною Олександр Сергійович.

Замість зашарітися, Клавка тільки посміхнулася: шампанське свою справу зробило.

Зайшов офіціант:

— Мені — як завжди! — коротко сказав Бакланов, і той, кивнувши, зник.

Клавка подивилась на нього впритул. Він був дуже втомлений.

— І як ваші справи, Клавочко? — весело запитав він.

— Добре! — сказала та і несподівано для себе поцікавилася: — А ваші?

— Краще й не буває! — посміхнувся він, і «гусячі лапки» зарясніли навколо його очей. — А як же інакше: сиджу з прекрасною дівчиною за хорошим келихом шампанського, — він сам налив собі у фужер, — що може бути краще? Ну, то що? Вип’ємо за зустріч?

Клавка кивнула і цокнулася з Баклановим.

На тарілці лежала продірявлена котлета по-київськи, і Клавка боялась до неї підступитися.

— Вперед! — заохотив він її. — Масло все вже витекло, — сказав, читаючи, як зазвичай, її думки.

Клавка акуратненько почала працювати ножем і виделкою.

— Втомилися? — неначе між іншим, спитала вона.

— Не те слово… — зітхнув той. — Ну, нічого… Закінчиться Пленум, візьму я Клавочку і поїдемо по Дніпру на теплоході… аж до Канева… до Шевченківської гори…

Клавка перестала жувати.

«Ось і відповідь на питання, — сказала вона собі, — куди возять номенклатурні начальники своїх коханок».

Вона продовжила жувати: «Тільки спочатку треба нею стати. Сподіваюся, не сьогодні».

Думка про те, що зазвичай після ресторанів «номенклатурні дівчата» розраховуються у своєрідний спосіб, трохи зіпсувала їй настрій, але вона взяла себе в руки і спробувала виявити якомога більше радості від того, що поїде з Баклановим по Дніпру.

— І на коли планувати? — про всяк випадок уточнила вона.

— А чому відтягувати? На ці вихідні й поїдемо!

Клавка, звичайно, хотіла після Пленуму виспатися, але коли їй ще випаде покататися по Дніпру на дурняк?

Нарешті вона порозумілася з котлетою по-київськи, піднесла до рота шматочок, а потім стала активно розмішувати масло, що витекло з неї, з картопляним пюре.

Жуючи, вона здивувалася, що котлета виявилася насправді не котлетою, тобто не перемеленим м’ясом, а курячою грудинкою, майстерно складеною і обваляною в паніровці, але свого здивування нічим не виказала.

Прийшов офіціант і приніс Олександрові Сергійовичу першу страву під назвою «як завжди». Це був овочевий супчик.

Добре, що він запізнився, — подумала Клавка. — Як незручно вона почувала б себе зі своїм салатом «Олів’є» поряд з його дієтичним супчиком.

Бакланов їв акуратно.

«Може, він теж із дитбудинку?» — подумала вона і спробувала визначити, скільки йому років.

Він приблизно віку Яновського… Йому років сорок… Ні, тоді дитбудинків не було… Принаймні радянських…

Це ж на скільки років він мене старший? Десь на п’ятнадцять?… Ну, це ще терпимо…

Прийшов офіціант, забрав порожню тарілку з-під супу і поставив гречку з паровими котлетами.

«Так він больний!» — словами дядь-Гаврила сказала собі Клавка, подивившись на другу дієтичну страву.

Олександр Сергійович долив собі і їй шампанського й підняв келих, немов перед тостом.

Клавка теж підняла фужер і спокійно подивилася йому в очі.

— Якщо ми погодилися на подорож до Канева Дніпром, то, може, ви погодитеся ще й на маленький подаруночок?

«А чом би й ні? Мені двадцять шість років. Можу я хоч зараз почати отримувати подарунки від чоловіків?»

Він поклав на стіл відкриту коробочку. В ній була обручка.

Клавка округлила очі:

— Це що, обручка?

— Як бачите! — підтвердив він: йому вдалося справити враження на Клавку, і він тішився.

— Тобто ви… — зам’ялася вона, соромлячись озвучити свої найсміливіші думки.

— Так, я хочу, щоб ми одружилися…

— Ви ж мене зовсім не знаєте, — тихо промовила вона.

— Повірте мені, Клавочко, знаю я вас дуже добре.

Кров ударила Клавці в обличчя.

— Я за вами спостерігаю ще з минулого року. Ще із загальних зборів київських письменників… Ви мене не пам’ятаєте?

І, оскільки вона не відповіла, він повторив — але тепер ствердно:

— Не пам’ятаєте… — він посміхнувся. — Я ж сидів на балконі…

— На балконі… — повторила вона автоматично.

— От із того часу.

— З того часу… — замислилася вона.

«Це значить, він за мною стежить не один тиждень, а цілий рік…»

— Але ж я вас зовсім не знаю… — висловила другий аргумент Клавка.

— Я чекав цього зауваження, і от що я вам відповім: у нас ціле життя попереду, щоб досконало вивчити одне одного!

На Клавку раптом налягла безмірна нудьга. На мить вона уявила, що з цим жовтим чоловіком, який рік стежив за нею, з цим Аїдом,доведеться прожити все своє життя…

— Ваші котлети вичахли, — сказала Клавка й показала йому на тарілку, — і каша теж…

Потім вона глянула на ласий шматочок курочки, який передбачливо лишила, щоб Олександр Сергійович не їв сам.

— Ну, то що? — лагідно спитав Бакланов.

— Я згодна! — сказала Клавка, імітуючи радість.

— То за це вип’ємо?

Клавка цокнулася з ним своїм келихом.

Олександр Сергійович узявся за свою страву. Настрій його швидко покращав.

— І справді, вихололо! — погодився він, але апетитно наминав.

Клавка доїла свою котлету по-київськи з картоплею.

— Розкажіть мені щось про себе! — попросила вона.

— Ти… — сказав він.

— Що? — не зрозуміла Клавка.

— Називай мене на «ти»!

«Ох-ох-о! — без ентузіазму подумала вона. — Заміжжя — це коли ще й треба називати його на „ти“, ще й якесь ніжне слово придумати… „Зайчик?“ „Котик?“ Ні. „Бакланчик“».

— Що тобі сказати, Клавочко, життя моє сіре й нецікаве! Що його розповідати?

— Ну, хоч мама у вас була?

— Була, — засміявся Бакланов.

— А батько?

— І батько був!

— Ну, то розкажіть про них.

«Зараз скаже: народився і виріс я в бідній сільській родині. Був у наймах!..»

— Ну, то що тобі сказати? Народився я в бідній селянській родині, в Херсонській губернії. Підріс — став наймитом!

«…Поступив у революційний гурток і був висланий у Сибір…»

— Потім поступив у ремісниче училище і в революційний гурток… Відсидів своє і мав іти етапом у Сибір, аж тут…

«…вибухнула революція».

— … вибухнула революція. Я, звичайно, став у перших її лавах.

«Під час громадянської війни очолив Червоний загін».

— Під час громадянської війни воював у Червоній армії…

«Після того повернувся, вступив на вищі партійні курси…»

— А далі — інститут, вищі партійні курси… І так сходинка по сходинці… так і став тим, ким я є тепер…

«Про війну не розповідає. Значить, відсиджувався в тилу. Питати про це не буду. Про що ж його спитати ще?»

— А літературою давно цікавитесь?

— Усе своє життя. Ще хлопчиком…

«… ховав книжки під подушку від батьків…»

— … ховався в чулані…

«В комірчині», — поправила його Клавка подумки.

— В комірчині, — виправився він. — Від батьків. А потім… — він затнувся, — революція, війна, партійна робота… Все не до того було… А от тепер, на цій посаді, як прорвало…

— Ясно, — знову без ентузіазму промимрила Клавка.

Бакланов не помічав її гнітючого настрою.

— Офіціант! — гукнув він.

Прийшов «пам’ятник».

— Нам — морозива! — радісно скомандував Олександр Сергійович, а тоді глянув на Клавку. — Клавусик, морозива? — перепитав.

— Морозива! — сказала вона і вишкірилася на офіціанта, вдаючи щасливу посмішку.

Той кивнув і слухняно вийшов, забравши брудні тарілки.

Вселенська туга, що охопила Клавку, проникла в кожну клітинку її тіла. Тепер їй хотілося, щоб ця вечеря вже нарешті скінчилася, щоб вона могла залізти у своє ліжечко — єдине місце, де почувала себе щасливою, — і залягти в сплячку, бажано зимову…

Тим часом Бакланов жваво про щось розповідав, але Клавка не чула його слів, вона механічно кивала, натужно посміхалась, а сама думала про те, що насправді не так уже й погано бути старою дівкою: принаймні, у неї є свій світ, куди вона пускає лише Емму, дядь-Гаврила, Єлизавету Петрівну, ну, ще інколи Сіробаб. А тепер їй усе життя доведеться жити з цим жовтим сморчком у вселенській нудьзі…

Принесли морозиво в розеточці. Клавка проковтнула його одним махом, сподіваючись, що так зробить і Олександр Сергійович, після чого можна буде нарешті піти звідси. Він же — навпаки — набирав морозиво на ложечку малесенькими порціями, а потім грів у роті, перш ніж ковтнути.

«Боїться захворіти, — подумала вона. — Больний». — І її знову огорнула туга.

— Ну що, пора йти? — спитав Бакланов.

«Нарешті!» — з полегкістю зітхнула Клавка.

— Вам… тобто тобі, сподобалося?

— Дуже! — вклала у свої слова якомога більше захоплення Клавка. — Велике вам спасибі!

— Тобі…

— Що?

— Ми домовилися на «ти».

— А! — згадала Клавка. — Тобі… — це останнє слово застряло у неї в горлі, і вона ним мало не подавилася.

Вона встала з-за столу і невпевнено подивилася на відкриту коробочку з колечком, не знаючи, що з нею робити: брати? Це значить остаточно собі сказати, що назад дороги нема. Але ж не залишати її тут!

— Це твоє! — сказав Олександр Сергійович, зрозумівши її вагання як природну скромність, і вклав коробочку їй у руки.

— О, дякую! — сказала вона.

«Ще б пасувало сказати „Яке воно гарне!“», — порадила вона сама собі.

— Яке ж воно гарне!

— Я сам вибирав! — гордо сказав Бакланов.

«Невже золоте? — прицінилася вона. — Треба буде показати Прохоровій».

У машині Олександр Сергійович весь час сипав старими заяложеними жартами, розповідав анекдоти «з бородою», а водій сміявся від душі, неначе чув їх уперше в житті. Пробувала сміятися і Клавка.

— Заїжджати? — спитав Митя перед підворіттям, що вело до її будинку.

— Заїжджай! — весело скомандував Бакланов.

«Навіть Митя знає, де я живу! — подумала Клавка з досадою. — Напевно, він один із тих „мордоворотів“, які завозили ящик з яблуками».

Біля входу в під’їзд Олександр Сергійович узяв її за руку:

— Ну то що? У неділю — по Дніпру?

Клавка кивнула.

— І наступного тижня розпишемось!

Клавка здригнулася:

— Чому так спішно?

— Так треба, Клавочко, так треба. У цьому місяці розподілятимуть квартири у новому будинку. Це гарна нагода отримати чотири кімнати на двох.

Він зам’явся.

— А до того ж…

— Що? — Клавці здалося, що внизу, у вікні Бронштейнів, ворухнулася шторка.

— До того ж, я поспішаю, щоб ти не наробила дурниць…

І він розсміявся, перетворивши останню фразу на жарт. І, щоб відвести увагу від цих слів, поцілував її в губи.

Поцілунок був сухим і безбарвним. «Формальним», — підібрала епітет Клавка.

«Ну що ж, таким і має бути поцілунок Аїда!»

Розділ 14

Зранку Клавка вийшла зі свого дому на Чкалова 45-в і зупинилася на місточку, перекинутому від під’їзду через ровик, викопаний перед напівпідвальним поверхом, щоб його мешканцям до квартир потрапляло сяке-таке світло.

Вона повісила сумочку на бильце чавунного парканчика і стала поправляти на голові валики «Вікторі Ролз». Довелося, звичайно, встати раніше і попрацювати зі щипцями, зате настрій тепер був значно кращим. Ефектна зачіска має відводити увагу тих, хто на неї сьогодні дивитиметься, від її скромного вовняного костюмчика — ще маминого, — двічі перешитого на більш-менш модний манер, оверлоченого на рукавах і з непомітною для стороннього ока, проте відчутною для Клавки заштопаною дірочкою під пахвою.

Вона поправила зачіску, взяла в руки сумочку, але все ще вагалася: куди йти? Відразу на Пленум чи ще забігти до Єлизавети Петрівни? З учорашніми новинами вона самостійно впоратися не могла.

До Прохорової! — вирішила Клавка і помчала у підворіття, що вело на Чапаєва. Але на вулиці вона різко загальмувала. Їй здалося, що за нею стежать.

Вона озирнулася навкруги — нікого. «Тепер, — сказала вона собі, — стежитимуть чи не стежитимуть, а тобі ввижатиметься завжди!»

Перед Клавкою в уяві постало обличчя Олександра Сергійовича. «Клавочко, ну навіщо ви… тобто ти… побігла відразу все розповідати Єлизаветі Петрівні? Це ж наша таємниця!» — почула вона солодкий голос.

Вона розвернулася і попрямувала в протилежний від РОЛІТу бік: по Чапаєва до вулиці Франка, а тоді — вгору, на Ворошилова, 3.

В машбюро вона прийшла знову першою. Тут її знайшов Іван Леонтійович^[60] з сьогоднішнім списком доповідачів — на весь день.

Клавка сіла за машинку.

«Хто там у нас сьогодні?» — запитала вона себе.

Перший — Козланюк. Це в нас Львівська організація, пройдеться по своїх — Карманському, Рудницькому^[61], Петльованому, мабуть, не обмине Яновського і Сенченка. Рильського не посміє. А похвалити? Похвалить, наприклад, Гончара.

Другий? Другий — Гойда^[62]. Це із Закарпатської організації, йому годиться покритикувати Потушняка^[63] за «ідолопоклонство перед заходом».

Третій — Гольдфайн — виступатиме від єврейських російськомовних письменників. Цей товариш без комплексів: треба покритикувати — покритикує за милу душу! Вчора обіцявся розказати на трибуні, як Рильський під час війни видавав Чупринку і Олеся у Москві.

Четвертий — Здоренко — від молодих. О, цьому товаришеві нічого не вартує потоптатися по авторитетах, причому в брутальній формі!

П’ятий — Козаченко — також триматиме лінію молодих. Цікаво, як він виправдовуватиметься з приводу того, що спершу хвалив роман Яновського, а от тепер чомусь різко змінив думку?

Шостий — Сєвєров^[64] — виступатиме від російськомовних письменників. Цей «топтатися» не буде, хіба що обійдеться кількома формальними фразами.

Далі сьомий — хто? Тичина. Як — Тичина? Знову? Вчора Клавка чула у фойє, як йому дорікали за те, що він «забув» покритикувати колег, але той відповідав з дитячою наївністю: «Та я ж не читав їхніх творів!»

Так. Далі Гавриленко — восьмий. «Харків на дроті». Тут усе ясно: йому треба знівелювати виступ Забіли.

Голованівський^[65] — дев’ятий. Буде помірним.

Десятий. Копиленко^[66]. Очевидно, висловить офіційну позицію Спілки. Йому «крутити» не можна: він також «ваплітянин».

Малишко — одинадцятий. Від цього «самурая» можна чекати все що завгодно.

Далі — Первомайський, взірець комуніста: триматиме лінію партії.

Яновський — тринадцятий… Нещасливе число.

Стебун. Тут усе ясно. Йому роман Яновського відразу не сподобався.

І п’ятнадцятий… Баратинський. «Баратинський? — затнулася Клавка. — Ну-ну!»

Згадавши підслухану позавчора розмову молодих авторів, вона зрозуміла: він активно взявся за те, щоб пропхати себе в літературне середовище. І він не пропустить цієї можливості, навіть ціною паплюження тих людей, яким навіть у підметки не годиться.

Але і цей факт не збив її з пантелику.

Тепер у Клавки починається нове життя.

І на все, що зараз відбувається у Спілці, вона дивитиметься відсторонено, а не так, як дотепер. Скоро вона — подобається їй це чи ні — стоятиме по інший бік барикади…

…Клавка перевірила свої валики на голові — чи все в порядку? Валики були на місці…

…Навряд чи вона тепер працюватиме секретаркою. З її освітою, досвідом, а головне — становищем у суспільстві — їй пасуватиме робота редактора товстого журналу. Або видавництва.

Правду кажучи, майбутня роль дружини номенклатурного посадовця не на жарт тривожила її. Надто швидко все сталося, надто все швидко, — шкодувала вона. Якби ще трохи часу, аби вона звиклася з думкою про кардинальну зміну життя!

Учора ввечері вдома вона приміряла колечко: воно було якраз. От усе ВІН про неї знає — навіть розмір колечка! Цілу мережу жандармської охранки організував!..

Прийшли друкарки й стенографістки. Трохи зарано. З якого дива? Як виявилося, сьогодні в однієї з машиністок — тієї, що звалася Любою Овдіївною, — день народження, вона принесла домашній медівник. Жінки заради такої оказії й поприходили раніше, а Клавка побігла у буфет по тарілки і виделки. Запивали узваром зі «свіжої» сушки, який зварила іменинниця.

Початок засідання не забарився. Нюра зареєструвала письменників і приєдналася до святкування. На все про все було 15 хвилин, поки не повернеться з засідання перша стенографістка з першою порцією тексту. Жінки вчасно закінчили святковий сніданок, прибрали рештки і підготувалися до роботи.

А ось і вона — перша порція стенограми, а ось і друга, третя. Доповідачі змагалися одне перед одним у красномовстві — хто поетичніше принизить Яновського і хто вишуканіше вколе Рильського, проте виходило досить кострубато.

Про Сенченка казали таке: «Письменник з художника перетворився на ремісника, розставив фігурки і почав на них дихати, не відчуваючи положеного їм в житті радянського руху, фігурки лишилися фальшивими і жорстокими, відплативши авторові роману за це». Сенченко «вместо правдивого реалистического изображения советских людей выпустил слащавую неискреннюю книгу, с искривленным и вредным изображением советского юношества». «Це карикатура на нашу молодь!»

Про Яновського — таке: «Книга вийшла як фотокартка, вона двовимірна — ця книга» (?!). «У мене є певне враження від роману, що це не художній твір обдарованого прозаїка Яновського, а відписка Яновського». «Для мене абсолютно ясно, що роман „Жива вода“ — твір з цілою цистерною яду — яду найгіршого, націоналістичного яду». «Персонажі у нього патологічні. Як товариш, письменник, який був на Нюрнберзькому процесі, який бачив і чув обвинувачення й зізнання і обвинувачуваних, і свідків, чув про ті страждання, про ті звірства, які творились на Україні, чув, яку ролю відіграли на війні фашистські зграї, буржуазно-націоналістичні бандити, як міг цей письменник ні словом у романі не оговоритись про буржуазних націоналістів, не показати цих ворогів українського радянського народу?»

А ось об’єднано Сенченка і Яновського: «Зі сторінок цих романів ніхто не виголошує націоналістичних тирад, ніхто не закликає до расової дискримінації. Не дуже вибагливий читач може тільки дивуватися, чому він не знайшов у цих романах того, чого він чекав від письменників, яких наша критика так щедро нагороджувала почесними епітетами. Але вибагливий читач одразу поставить собі інше запитання: чому наклепи на радянських людей у цих творах такі схожі на ті, які ми вже не раз чули від наклепників іншого гатунку? Чому Яновський і Сенченко змальовують радянських людей обмеженими і тупими напівтваринами, а в деяких проявах своєї нерозвиненої психіки — далеко нижчими від тварин? Адже це так явно нагадує нам численні вихватки наших ворогів, які називали нас „російськими ведмедями“ і людьми, які ще не доросли до висот справжнього індивідуалізму, перебувають і досі на рівні тварин, які тільки і спроможні жити колективним життям».

Про Рильського вже стільки говорили, чи можна ще щось додати нового? Виявляється, можна. Про його передмову до свого першого тому «Вибраних творів» сказано: «Така передмова могла з’явитися лише при повній безвідповідальності за те, що робиш, при почутті безконтрольності і непідлеглості критиці». Рильський «не позбувся чистого мистецтва», «його тягне назад», «хвости минулого тягнуться досі за товаришем Рильським, і ці хвости треба рубати!».

Молоді автори ображені Малишком. Цікаво, хто на нього не ображався? Навіть Клавка. І як у нього в’яжеться в одне ціле — «скажений монгол» і «рідна мати моя…»? Як кажуть у ролітівських кулуарах, «Толстойписатель и Толстой человек — это же две большие разницы».

А ось і стара платівка: «Хто створив найкращі твори після війни? Письменники — воїни Червоної Армії, ті, що ділили з народом тягар боротьби, гіркоту невдач і радість перемоги — Гончар, Корнійчук, Собко^[67], Руденко, Іван Ле, Левада^[68] й інші товариші. Хто написав ідейно шкідливі, далекі від нашого життя худосочні й малоталановиті твори? Ті, хто стеріг баштани за Алма-Атою або сидів у „Золотому Літфонді“ в Уфі, — Сенченко, Панч, Яновський, Смілянський, Кундзіч та інші».

Ну, і наостанок. Варто записати у свій «внутрішній» нотатник три фрази: «Нам іще заважають непереборений приятелізм, відсутність справжньої партійної принциповості і сміливості, авторитаризм і схиляння перед авторитетами. Пора з цим кінчати». «І пригадайте, де зараз всі ці музагетівці, хвильовісти-ваплітяни, хутористи, неокласики, символісти, декаденти та інші сатаністи? Вони зметені і розтрощені хвилею самого життя». «Капіталізм наступає на соціалізм, і нам треба бути у всеозброєнні».

Клавка дивувалася сама собі, своєму спокою і своєму цинізму. Здавалося, її гріло колечко в коробочці. Воно ніби розв’язало їй руки, ні, не руки, язика… Теж погане слово… Воно розв’язало мішок, у якому роками зберігалися її іронія, сарказм і нетерпимість до знущання з мови, особливо коли це роблять письменники.

До машбюро забігла захекана Єлизавета Петрівна.

— Клавко, ти не забула? Зараз виступатиме Баратинський!

Клавка підскочила, як ошпарена: за своїми мовними іграми вона ледь не забула про цей «історичний момент»!

Коли вони з Єлизаветою Петрівною вмостилися на своїх місцях у залі, Борис уже стояв на трибуні.

— …Я — молодий кадр, виступаю тут уперше, хвилююсь, зрозумійте мене, — невпевнено почав він, однак за мить оговтався і продовжив патетично: — Міцна і згуртована, як ніколи, — так схарактеризував стан сучасної української радянської літератури Олександр Євдокимович Корнійчук. Дух творчого неспокою і піднесення властивий сучасній літературі. Та чи не найвизначнішим показником цих досягнень є серйозний поворот нашої літератури до сучасної тематики, до розв’язання корінних актуальних питань нашої радянської дійсності. Товариші, сучасна українська радянська література видається мені велетнем, який з важкою ношею, але неухильно піднімається на високу гору, а з усіх боків велетня шарпають за поли пігмеї…

— Харашо пойот, — прокоментувала Єлизавета Петрівна.

— Товариші, — продовжив Баратинський. — Я зовсім не збирався виступати тут, я хотів тільки слухати. Але попередні виступи примусили мене вийти на цю трибуну.

Клавка напружилася. Ні, їй було не все одно, що скаже Борис Андрійович. Але вона була готова прийняти удар розчарування. Вчорашній випадок з Глухеньким загартував її.

— Ось тут щойно прозвучала критика на адресу Андрія Самійловича Малишка… Мовляв, він зневажає молодих, а сам пише стилістично кострубато. Я з цим категорично не згоден. Зрозумійте, Малишко ставиться до мови не як до набору слів у правописі чи в словнику, а як до живої матерії, живого організму! Слово, що перебуває в обігу усної мови, має таке саме право на життя, як і те, що прописане в словнику…

Клавка і Єлизавета Петрівна перезирнулися.

— Малишко — великий експериментатор. Письменники такими і мають бути. Хто, як не вони, повинен експериментувати з мовою? І навіть коли якась словесна новинка не приживеться в мові, вона залишиться цінною тим, що стала інструментом у руках майстра…

— Взагалі-то це плагіат, — прошепотіла Прохорова.

— Ви йому дозволили вас цитувати, забули?

— Та я не проти, тільки…

— Тихо-тихо, дайте послухати! — легенько штурхонула її Клавка.

— А може, не заважати Малишкові? Нехай у нього ллється поезія, як весняний струмок, що несе з собою і шматочки криги, і минулорічний розіпрілий під снігом дубовий листок, і галузку з дерева, і мурашку…

— Ну й пам’ять! — оцінила Прохорова.

— Знаєте, я люблю Рильського за те, що у нього все правильно, все бездоганно, у відповідності і з законами мови, і з законами естетики — так, як і має бути… А Малишка я люблю за те, що у нього начебто все неправильно і разом з тим воно також геніальне.

Президії явно не сподобався комплімент у бік Рильського. «Ми так не домовлялися», — було написано на їхніх обличчях. Баратинський не помічав цього.

— Взагалі я прихильник Рильського. В нього все виміряно, виважено, досконало. Він ніколи не пропустить стилістичної неохайності. У нього кожен вірш — як кришталевий келих… Звичайно, трохи незвично асоціювати його — такого теплого, такого ірпінсько-садового, такого спілчансько-поблажливого — з «парнаським співцем» з його «смоквами медово-солодкими», з Афродітами, Кіпридами, Едіпами, Мойрами… Але якщо так, то чому ви не закидаєте Малишкові «Прометея»! Та й Рильський нинішній і сам кпинить над Рильським колишнім: «Й сама поезія, богиня срібнолука, як „по-класичному“ сказав би я колись». Це з нової збірки «Мандрівка в молодість».

— Хоч би не додумався сказати про частушковий ритм «Думи про Леніна!» — пожартувала Прохорова.

Але в цю мить з президії долинуло:

— Ви сюди вийшли дифірамби співати, обкурювати нас фіміамом чи, керуючись настановами партії, критикувати?

Баратинський розгубився.

Із залу почулося:

— Кто это такой? Впервые вижу!

— И кто его додумался выпустить на трибуну?

— Товаришу Баратинський, ви вже наближаєтесь до вичерпання свого регламенту!.. — прозвучало з президії.

— Та заберіть його з трибуни! — знову долинуло з місця.

— Не чіпайте його, нехай хвалить! — озвався Малишко. — Це він спокутує переді мною вину за те, що вчора навісив мені «маршальські погони»!

«І це він встиг!» — відзначила Клавка.

Перші ряди вибухнули реготом…

У залі почалося сум’яття.

Іван Ле подзвенів олівцем по карафці з водою і махнув Баратинському: іди вже звідси — від гріха подалі!

У президії піднявся з місця Корнійчук.

— Товариші, наше засідання завершено. Ми сьогодні закінчуємо раніше, бо на дев’яту годину всі йдемо до товариша Кагановича. Тому прошу відпочити трохи, а потім зібратися біля виходу о пів на дев’яту. Завтрашнє засідання пропоную почати не об одинадцятій, а о дванадцятій.

— Я не йду, — по секрету прошепотіла на вухо Клавці Єлизавета Петрівна. — На мене вдома чекає спецпайок, — по-змовницьки додала вона. — Запрошую!

Клавка кивнула й подумала: «Скоро я вас частуватиму спецпайками!»

Вона забігла до машбюро, склала примірник сьогоднішньої денної стенограми в червону папочку і віддала її Іванові Ле: сьогодні його зобов’язано занести її до ЦК.

Єлизавета Петрівна вже чекала її на вулиці, і вони, взявшись попід руки, як дві сестрички, рушили вечірнім вересневим Києвом. Золоте мокре листя виблискувало від вуличних ліхтарів, що зрідка траплялися на вулиці Ворошилова. Пахло осіннім дурманом. Валики зачіски «Вікторі Ролз» на голові у Клавки розпалися, і вона просто розпустила волосся. Вона наче звільнилася від своїх обов’язків і зобов’язань й почувала себе вільною. Передчуття того, що цим станом їй доведеться насолоджуватись недовго, вона відсунула кудись дуже-дуже далеко — на периферію мозку. Це буде колись. А зараз — легко й вільно. Ще б зняти старі черевики і пройтися босою, але краще не треба — можна простудитися.

Дві жінки дійшли до перехрестя з вулицею Франка і стали спускатися дерев’яними сходами вниз, крокуючи, як на параді — нога в ногу. Цей ритм ходи спонукав їх завести пісню. І вони заспівали в два голоси:

Так сталося, що цього українського романсу їх навчила, щоправда, в різний час, одна й та сама людина — Емма Германівна Бруслевська. Вона була любителькою салонної музики, і на її роялі й досі лежали старі ноти Василя Прісовського^[70] — шумки, вальси і таке інше. Клавка, щосуботи прибираючи в кімнаті Емми Германівни, витираючи пилюку з фортеп’яно, з ніжністю брала їх до рук і давала собі слово відновити уроки музики з сусідкою.

Коли романс закінчився, Клавка наважилася почати розмову, до якої ретельно готувалася цілий день.

— Єлизавето Петрівно, я вам скажу одну річ, однак прошу вас не реагувати на те, що ви зараз почуєте. Не вигукуйте і не махайте руками. І не кидайтеся мені на шию. Не питайте нічого, потім розкажу, але так треба. Обіцяєте?

— Канешно, моя люба! Хіба ви не знаєте: Прохорова — кремінь!

— Єлизавето Петрівно! Я виходжу заміж!

Прохорова від несподіванки таки посковзнулася на мокрому листку, що прилипнув до бруківки.

Клавка в останню мить уберегла її від падіння.

— Тільки нікому поки що, дорогенька! — благала Клавка.

— Ти Прохорову знаєш! Могила!

Клавка в загальних штрихах розповіла про своє побачення з Баклановим у ресторані «Динамо».

Єлизавета Петрівна уважно слухала.

— Ти диви, — сказала вона, коли Клавка нарешті виговорилася. — То сиділа пеньком у своєму підвалі, а тут — вуаля! Принц на білому коні!

— Швидше Аїд…

— Хто-хто?

— Та це, Єлизавето Петрівно, у мене вже хворобливі фантазії… Пам’ятаєте ту розмову в Ірпені щодо того, хто є Великий інквізитор української літератури?

— Ти думаєш, це він?

— Я не знаю. Не хотілось би… А що, коли… — вона затнулася.

Прохорова замислилась.

— Слухай, а давай розпитаємо у Нельки. Вона з ним, здається, колись ходила в один літературний гурток…

— В літературний гурток?

Та завагалася:

— Ой, давай не будемо зараз про це. Може, я щось наплутала…

— Тільки, Єлизавето Петрівно, — знову попередила Клавка, — ми ж домовились…

— Я — могила! — підтвердила та і, глянувши на годинник, пришвидшила ходу: — Сіробабка вже, мабуть, під дверима чекає!

Дійшовши до РОЛІТу, вони обігнули його з боку вулиці Леніна, зайшли у двір і попрямували до свого під’їзду. Перед тим, як зайти, одночасно, мов по команді, підняли голови й подивилися на вікна Глухеньких. Світло горіло.

— Вдома! — зауважила вголос Прохорова.

Піднявшись сходами і відчинивши двері, вони намагались якомога тихше пробратися до кімнати Єлизавети Петрівни. Це їм начебто вдалося. Хазяйка взялася розкладати на столі щедрий армійський пайок.

«Згадка про вчорашній незабутній вечір? — подумала Клавка. — Не лише в мене він виявився прибутковим».

Невдовзі нагодились і Сіробаби. Старим друзям хотілося попліткувати про сьогоднішній день Пленуму.

— Тільки цсс! За стіною великі «глухенькі» вуха! — попередила Єлизавета Петрівна.

Сіробаби захихотіли.

— Ти з ним бачилася після того? — спитала Неля подругу.

— Ні, — відповіла та тихо, обережно виймаючи чарочки для горілки з серванту, щоб сусід не почув. Проте вийняти їх беззвучно не вдалося, вони зрадливо дзенькнули.

Всі пирхнули сміхом, уявляючи, як Глухенький нервує за стіною.

— Ну, як там Максим Тадейович? — спитала Неля, виймаючи з банки солоний огірок. Понюхала його і з ніжністю промовила: — Квашений!

— Хто квашений — Максим Тадейович? — пожартувала Єлизавета.

— Тю на тебе! Я про огірок!

І вони засміялися, закриваючи руками роти.

— Насправді Максим Тадейович був сьогодні і вчора далеко не квашений, можна сказати, якраз наоборіт. Дуже навіть свіженький, правда ж, Клавочко?

Клавка кивнула і додала:

— … чим дуже злив опонентів. Козаченко у своєму виступі так і сказав: «Ми, звичайно, молодші, але і ми знаємо, що таке прийом іронії, і дуже добре відчули його у виступі Максима Тадейовича!»

— Та ти шо? Так і сказав?

Тут у розмову втрутився Павло Минович:

— А Гавриленко з Харкова, знаєш, що ляпнув? — і він скривив смішну гримасу: — «Як веде себе тут Рильський? Як жених на свадьбі. Він розгулює, посміхається. Не годиться це, не в’яжеться от така поведінка такого жениха не на своєму весіллі! Вам, Максиме Тадейовичу, треба над цим подумати!»

— Та ти шо! — знов округлила очі Неля Мусіївна.

— Він, бідний, думав, що він Максима Тадейовича цими словами принизив! А насправді зробив йому великий комплімент! — сказала Клавка.

Неля нарізала пиріг з капустою.

— Теж із квашеною, — прокоментувала вона. — А як поводив себе Яновський?

Єлизавета Петрівна замислилася:

— Ти знаєш, таке враження, наче він досі не розуміє — що ж діється? Він же все начебто передбачив: і написав твір на сучасну тему, зібравши величезний матеріал, отримав «добро» від усіх, від кого тільки можна, і чемно виправив усі 280 зауважень, які йому накинули… І все ніби йшло добре… Навіть по радіо текст прозвучав, а тут… Він був такий збентежений… Сказав, що дуже боляче переживає з приводу того, що сталося. І по ньому було видно, що це так. А в кінці завершив — у такій стилістично бездоганній формі, притаманній лише йому: «Я високо ставлю честь радянського письменника, якого ніхто мене не позбавляв, я запевняю партію і говорю вам, товариші, що жодного слова критики, яке я чув тут, я не зневажу, коли візьмуся переглядати й перевіряти мій роман».

— А що він казав з приводу своєї розмови з… — Неля показала на стінку, за якою жили Глухенькі.

— Спростував… — Прохорова скривилася. — Хоча Глухенький, — його прізвище вона проворушила губами, — щось там дзявкав з місця, але звучало це зовсім жалюгідно.

Вона зітхнула і продовжила пошепки:

— Ви навіть не уявляєте, що я пережила вчора. Я думала, що провалюся крізь землю, коли він ляпнув про РОЛІТ і про націоналістичні розмови, які ніби тут ведуться… Всі ж зрозуміли, що мова йде насамперед про мене…

— І про нас! — майже з гордістю сказав Сіробаба.

— Новий анекдот: Неля Мусіївна Гершко з Євбазу — українська націоналістка! — розсміялася його дружина.

— І член ВКП(б) з 1932 року, росіянка, пролетарка Єлизавета Петрівна Прохорова…

— Ну, я — донька ворогів народу, мені можна! — пожартувала Клавка.

Неля Мусіївна замислилася:

— Я не розумію, що з ним сталося? — вона знову показала пальцем на стіну, за якою жили Глухенькі. — Він мені завжди здавався порядним дядьком.

— Нелько, благаю, давай про нього не будемо! Бог йому суддя. Ми з Клавкою минулого тижня — ще до приїзду Баратинського — вирішили поклопотатися перед Спілкою, щоб Глухеньким відписали ту маленьку кімнатку… Доброта мене колись погубить! — З цими словами Прохорова розлила по чарочках «Столичну».

— Зате цей ваш новенький сусід — «красавец-мужчіна» — герой! — пожартувала Неля.

Клавка посміхнулася. Їй було приємно таке чути про Бориса Андрійовича.

— Ти чого либишся? — суворо сказала до неї Єлизавета Петрівна, мовляв: зась до нього, у тебе тепер зовсім інші життєві плани. — Ти краще давай, пий!

Клавка округлила очі і мало не поперхнулася.

— Ну що, вип’ємо? — підняла чарочку Неля.

— За що? — спитала Ліза.

— За що, за що… За любов!

Всі благополучно випили і потяглись по закуски.

— До речі, — неначе випадково згадала Прохорова. — Нелько, тобі прізвище Бакланов нічого не говорить?

— Бакланов? Сашко? Той, що в ЦК? Я його як облупленого знаю… Вірніше, знала. З ним же мій Пашка був в одному літературному гуртку селянських письменників, правда ж, Павле Миновичу?

— Правда, — з повним ротом відповів Сіробаба. — Бач, як вибився! А колись ми разом хлистали водочку!

«Цілком можливо, що ця традиція скоро відновиться!» — зауважила подумки Клавка.

— Дивний він був якийсь… — сказала Неля. — Він же починав як поет… А потім хтось його розкритикував, то він взяв і пішов з гуртка.

«Поет?» — Клавка задумалася.

— Мене теж критикували, а мені — як з гуся вода, — додав Сіробаба. — От і результат: я й досі в літературі.

— Краще б ти був у ЦК! — пожартувала Неля.

— Сто лєт ти мені тоді була б потрібна! — віджартувався чоловік. — Я б собі принцесу знайшов!

— Яку-таку принцесу?

— Комуністичну! Наприклад, женився б на Ванді!

Прохорова дала йому щигля в лоб:

— Ванду — «нє трожь!» — розсердилася Прохорова.

— Ой! Боляче! — заскиглив він. — Я ж не всерйоз!

— До речі, — перехопила розмову Неля. — Бакланов дуже непростий чоловік. І недурний. Доповідь Литвина на минулорічних загальних зборах письменників пам’ятаєш?

— Це яких? — замислилася Прохорова. — Я вже заплуталася — всі ці безкінечні наради, партзбори, засідання…

— Ну, там, де критикували «Нарис історії української літератури».

— Ти не так скажи, — перебив її Сіробаба. — Там, де пройшлися по мені.

Прохорова наморщила лоба.

— Це там, — плеснула по плечі подругу Нелька, — де наш мілашка Давид Наумович Гофштейн^[71] сказав історичну фразу «Какая у нас замечательная демократия!».

Вибух сміху потряс квартиру Прохорової-Глухеньких. Ніхто на цей раз навіть не ховався.

Згадана фраза довго ходила по кулуарах РОЛІТу і Спілки як анекдот. А було все так: Давидові Наумовичу була дана вказівка покритикувати теорію «права на помилку». Він і «покритикував», словами: «Я вчера выслушал выступления наших руководящих товарищей. Говорили также все товарищи, которые ошибались, требующие права на ошибку. Я слышал выступление нашего председателя, нашего ответственного секретаря, и чувство радости охватило меня! Я подумал: какая у нас чудесная демократия!»

— Тепер згадала! — витираючи сльози на очах, сказала Єлизавета Петрівна. — Да, пам’ятаю, доповідь Литвина була те, що треба. Я дуже збагатилася.

— Іронізуєш?

— Аж ніяк. Я ж «старая марксістка». Люблю розумні марксистські тексти. Рідко коли почуєш їх. Тепер усе більше мітинги…

— Якщо ти її пам’ятаєш, то згадай, що Литвин говорив про Грушевського: не просто «он дурак», а дав розлогу його характеристику з марксистсько-ленінських позицій. По-моєму, вперше в історії.

— Ага, так, я ще тоді здивована була, коли він назвав його великим політичним діячем і визнав, що той зібрав такий величезний фактичний матеріал, якого не зібрав жоден історик. То до чого тут Бакланов?

— Я думаю, що це його пасаж — про Грушевського. Він іще свого часу — молодим пацаном — ходив до мого діда в букіністичну книгарню на Поділ по українофільську літературу. Він Грушевського вивчив уздовж і впоперек.

— То що, він теж буржуазний націоналіст? — пожартувала Прохорова.

Неля Мусіївна прийняла жарт за чисту монету:

— Ні, але про буржуазний націоналізм він знає набагато більше, ніж ті, кому тут, у Спілці, причепили цього ярлика. Він комуніст і свого ворога хоче знати, як то кажуть, «в ліцо».

— То, може, він і є «головним читачем української радянської літератури»?

— Я теж про це думала, — сказала Неля. — Теоретично міг би… Але практично… Хто його зна’. Я його запам’ятала принциповим, аж надто принциповим комуністом, але підлот за ним не помічала… Хоча з того часу багато води витекло… Він дуже зламався після особистої драми.

— А що сталося? — спитала Єлизавета Петрівна, скосивши погляд на Клавку. Та дивилася в тарілку, вдаючи байдужість, проте ловила кожне слово Нелі Гершко.

— Була в нього любовна історія. Як звали ту дамочку, Пашко, не пам’ятаєш? — звернулася вона до чоловіка.

— Ще чого! Стільки років пройшло! Мені воно нада?

— Зараз згадаю… — Неля напружила пам’ять. — Вона ще була старша за нього років на сім… От вилетіло з голови! Згадаю — скажу. Менше з тим. Ефектна була жінка.

— А що сталося?

— Банальна історія. Вона вийшла заміж за іншого…

Неля замовкла. Видно, додати їй було нічого.

— А де вона тепер? — не витримала Клавка.

— А ніде. Розстріляли їх з чоловіком в 37-му.

Усі замислилися про своє.

За дверима в коридорі почувся якийсь шум. Потім щось грюкнуло. Після того почулася груба чоловіча лайка.

— Це наш герой повернувся! — констатувала Прохорова. — Не може потрапити ключем у замок до своєї кімнати, — розсміялася вона. — Мабуть, добряче напідпитку!

І на підтвердження її слів у коридорі почувся жахливий грюкіт.

— Що це? — скрикнула Неля.

— Це мідний таз Глухеньких. Він висить на гвіздочку в коридорі. В нашій ролітівській кухні він би не помістився.

— Бідненький! — пожаліла Баратинського Неля Мусіївна. — Клавко, запросіть його до нас!

Клавка замахала руками, мовляв: «Ні, я не піду!»

Але Бориса Андрійовича не треба було кликати. Він сам ввалився в кімнату до Єлизавети Петрівни.

Так, він був п’яний, як чіп. Біла сорочка розідрана, око підбите, на грудях від глибокої подряпини запеклася кров. Але при цьому «до ужаса обаятельний», як кажуть на Євбазі.

— Добрий вечір! — привітався він жалібно. — Випити не знайдеться?

— Випити не дамо, а от закусити — ласкаво просимо! — сказала Неля Мусіївна.

Сіробаби посунулись на тахті, даючи йому місце.

Той продовжував стояти, похитуючись.

— Що сталося, Борисе Андрійовичу? — спитала Прохорова.

— Що сталося? Що сталося? — перекривив він її. — Скажіть, чому світ такий несправедливий?

«О, моїми словами говорить!» — посміхнулася Клавка, згадуючи свій позавчорашній песимістичний стан.

— О! — розсміялися всі за столом.

— Які високі філософські матерії! — прокоментувала Сіробаба.

— А ти що хотів би від нього, від цього світу? — поцікавилася Прохорова.

— Я хочу тільки миру на землі! — сказав він тоном Мальчиша-Кибальчиша.

Йому зааплодували. Але він іронії не вловив.

— Я не розумію вас усіх… — він затнувся. — …Інтелігентів ролітівських… Закінчилася війна! Там була кров, смерть. Відірвані ноги, покалічені душі. От там було горе! Приїхав сюди, а тут — понімаєш лі — благодать! Пайки! Спецмагазин на Хрещатику! Квартири в РОЛІТі! Прислуга! Красота! Живіть собі «припєваючи»! Так ні — які ті собаки гризуться!.. Хіба я за це воював? Єлизавето Петрівно, ну скажіть, невже ми за це воювали?

Він був схожий на ображену дитину. Його вигляд — наївний і такий нещасний, як у мокрого цуценяти, — зачепив Клавчине серце. Вона відчула, що знову стає тією дурною Клавкою: довірливою, переживальною, співчутливою і терплячою в очікуванні кохання.

— Присядь, Борисе, — сказала Прохорова. — Закуси. Подивися: ось пиріг з капустою, огірочок квашений.

Той слухняно сів за стіл.

— А ти, кажуть, сьогодні молодцем тримався! — підбадьорила його Неля Мусіївна.

Баратинський якраз хрумав квашений огірок. Почувши комплімент, скривися:

— Я ж хотів як краще! Я хотів їх помирити. А вони мене…

— Що вони тебе? Ну, попросили зійти з трибуни! Подумаєш? — заспокоював його Сіробаба. — Мене якось мало не за волосся стягували зі сцени! І що? І нічого! Живий! — розсміявся він.

— Та я не про це.

— А про що?

— …А вони мені: «пусти свиню за стіл, так вона на стіл вилізе…» А що я їм зробив?

— Це хто тобі казав?

— Та ці… — махнув він рукою. — Не хочу навіть згадувати… Я, мовляв, їм усі карти переплутав.

— Невже це тебе так молоді письменники розмалювали? — пожартувала Прохорова.

— Та ні… Це я в рюмочній… На вокзалі…

— Та ти не переживай! — поплескав його по плечу Павло Минович. — Зате спатимеш спокійно… Років через двадцять… — і він знову засміявся своєму жарту.

Несподівано за стіною почулись якісь дивні звуки.

— Догралися! — з досадою промовила Єлизавета Петрівна пошепки.

Усі завмерли, прислухаючись.

Від Глухеньких долинала сімейна перепалка.

— Геть пішла! Геть, я сказав! — загорланив Іван Порфирович. — Та я, якщо хочеш знати, заради тебе це зробив і заради Максюші!

У стінку — ту, що розділяла Прохорову і Глухеньких, — полетів стілець і, судячи з усього, розвалився.

— Ванічка, Ванічка! — благала Олечка.

— Не «ванічкай», я сказав!

Тут Олечка надривно закричала.

— Уб’ю гадіну! — почувся голос Глухенького.

Борис Андрійович, миттю протверезівши, підскочив з тахти і кинувся в сусідню кімнату.

— Обережно! — кинула навздогін йому Єлизавета Петрівна. — Він контужений! Псих! Він і вбити може!

За Борисом підскочили з місць усі інші. Коридором пробігла Мотя з Максимчиком на руках і сховалася в кухні. У коридорі крізь розчинені двері було видно, як Іван Порфирович лупцює і тягає за волосся Олечку, а Борис намагається його відірвати від неї.

Так вони якийсь час вовтузилися, і нарешті Баратинському вдалося скрутити руки Глухенькому, але той усе пручався і горлав:

— Уб’ю стерву!

Коли приступ сказу у Івана Порфировича минув, він обм’як і провис на руках Бориса Андрійовича. Баратинський посадив його на стілець, а той так і сидів, безсило опустивши голову і руки.

Всі повернулися до кімнати Прохорової. З ними тепер були Олечка, Мотя і Максюша. Олечка шморгала і схлипувала. Максюша голосно сопів забитим носом, Мотя гладила його по голові, а той відмахувався.

Як на зло, у всіх відібрало мову. Ніхто не знаходив слів, щоб утішити Глухеньку.

Прохорова мовчки намастила варення на скибку хліба і дала його Максимкові. Той заперечно похитав головою. Мотя відламала маленький шматочок і запхала хлопчикові в рота. Він їв спершу знехотя, а потім, відчувши смак солодкого, почав жувати активніше.

Борис вийшов. Спершу почувся шум води з ванни, потім — стук дверей до його кімнати. Через деякий час він повернувся у новій сорочці — тверезий і серйозний. В руках у нього були дві картоплини, трофейний перочинний ножик і сірникова коробка.

Він сів біля Моті, взяв у неї Максимчика, посадив собі на коліна і став ножиком різьбити картоплину.

Хлопчик спідлоба спостерігав.

Погляди всіх інших теж були прикуті до рук Баратинського. У нинішній драматичній ситуації це скидалося на магічне дійство і мало гіпнотичний вплив.

На їхніх очах картоплина перетворилася на дівчинку у платтячку, щоправда, без рук і ніг. Баратинський ввіткнув сірники куди слід, і тепер усе було на місці.

Він простягнув хлопчикові іграшку і почав декламувати віршика:

Борис замовк, даючи Максимкові змогу закінчити строфу. Той мовчав. Борис до нього:

— Як — зозулі?

— Ку-ку, — знехотя відмовив той.

— Молодець, давай тепер разом!

Клавка впіймала себе на тому, що милується Борисом, причому не приховуючи свої почуття. Вона могла собі це дозволити: адже це останні дні її свободи! Той у відповідь час від часу позирав на Клавку і всміхався їй на всі свої тридцять два зуби.

Борис узяв хлопчика за мізинчик:

— Я зайчика зустріла,

Сидів він… — де?

— На голбку, — похмуро, ледь чутно промимрив той.

Борис продовжував:

— Була б його спіймала…Чому дівчинка не спіймала зайчика?

— Зозуля ізлякала! — голосніше сказав Максимко.

І тут уся кімната в один голос продекламувала:

— Ку-ку!

Всі сміялися, крім Максимчика.

Борис звернув на це увагу:

— Чому ти не смієшся?

— Мені не подобається.

— Що? Віршик? Він же такий милий!

— Це дівчачий вілшик! — різко відповів він.

— Ну нічого, зараз щосьпридумаємо! — привітно пообіцяв Борис і підморгнув Клавці.

Клавка розпливлася у щасливій посмішці і відразу заробила потиличника від Прохорової.

— Ще одна картоплина знайдеться? — звернувся Борис Андрійович до Олечки.

Вона кивнула і знаком відправила Мотю на кухню.

Тим часом Баратинський знов узяв у руки перочинний ножик і почав активно ним орудувати, вирізаючи щось із картоплини.

Хлопчик зацікавлено стежив за його рухами.

— А це со буде? — запитав він.

— Щось ду-у-уже хлопчаче, — серйозно відповів Баратинський.

Максим не відривав очей від картоплини. Дорослі теж зосередилися на Борисових вправних рухах.

Нарешті з картоплини вистромився літачок з пропелером попереду.

— Це «Лавочкін» чи «Месселшміт»? — ожив малий Глухенький.

— О, так ти у нас спеціаліст іще той! — похвалив його Баратинський. — От бачиш попереду пропелер?

— Ну… — прогундосив хлопчик.

Борис Андрійович хотів був іще щось сказати, але тут картопляний пропелер відпав.

— Ой ні! — жалібно вигукнув Максим.

— Ой ні! — Баратинський театрально схопився за голову.

— Ой ні, ми ясно кажемо! — пожартувала Неля, продекламувавши початок відомого вірша Павла Тичини.

— З заводом школу зв’яжемо… — продовжила Прохорова.

— У всі знання узуємось, // Врізаємось, шлюзуємось, // Політехнізуємось! — хором промовили дві подруги, дивлячись одна на одну і відбиваючи такт вказівними пальцями. Тоді розсміялися.

Тим часом вірш продовжив Баратинський:

Подруги перезирнулися: вони не чекали такого знання поезії Тичини від Баратинського. Тим часом той продовжував майстер-клас із вирізування з картоплі літачка, обточуючи його ніс, автоматично перетворюючи одну модель на іншу. При цьому не забував декламувати:

— Ого! — прокоментував цю сцену Сіробаба.

Баратинський віддав готового літачка Максимкові, піднявся з місця і став за стільцем, на якому сиділа Клавка, поклавши їй на плечі руки. Клавка відчула приплив збудження — чи то від цього дотику, чи то від магічного ритму, винайденого поетом, який у своїх публічних виступах видавався «ні рибою, ні м’ясом»:

Це вже був хор. Поезія Тичини, як ніяка інша, годилася для згуртування однодумців: магічний ритм переламував під себе внутрішні біологічні ритми людей, що зібралися тут, і тоді вони, немов на одній гойдалці, відчули одне й те саме: злет — падіння, злет — падіння! Навіть у Олечки висохли сльози і вона ворушила губами. Сусіди, друзі забули в цей момент про Пленум, про неприємності, про особисті проблеми. Це була та, як в’їдливо казали про неї «доброзичливці», «хвальоная» ролітівська спільнота, де навіть домогосподарки почували себе у літературних темах, як риби у воді:

Цей вірш, як ніякий інший, втілював те, що так цінувалося в ролітівських кулуарах — віртуозну, майже хуліганську гру зі словом, винайдений автором «фірмовий» ритм і структуру строфи, естетику свого часу — саме того часу, в якому вони живуть, і того передвоєнного часу, за яким трохи ностальгують, — з усіма його «за» і «проти». То був час, коли вони були молодими і щасливими, коли носилися зі своїми амбітними планами на майбутнє.

Вірш закінчився, усі ще були в ейфорії, і в цю мить Баратинський упав перед Клавкою на коліна:

— Виходьте за мене заміж, Клавдіє Дмитрівно!

Всі завмерли від несподіванки. Вони ще гойдалися на хвилях тичинівської поезії, і це зізнання було сприйнято як апофеоз їхнього внутрішнього піднесення. Щодо Клавки, то ця пропозиція прозвучала саме тоді, коли вона перебувала на найвищій точці амплітуди своїх душевних переживань. Її охопило щастя. Безмежне щастя.

— У мене за душею ні шеляга, — артистично, але досить щиро говорив Баратинський. — Але в душі я хороший хлопець, повір…

Клавка вірила, вірила! І всі за столом вірили. Здається, навіть цинічка Прохорова.

— …Я буду тобі хорошим чоловіком і батьком наших дітей!

Неля Мусіївна від захвату заплескала в долоні. Всі підхопили її ініціативу й зааплодували…

Аж раптом у цей момент із сусідньої кімнати долинув розпачливий крик. Це був голос Моті.

— Дядьку Іване! Дядьку Іване! — репетувала вона.

Друзі вискочили в коридор і в розчахнутих настіж дверях до помешкання Глухеньких побачили жахливу сцену: долі — у позі ембріона — лежав Іван Порфирович, поряд — перекинутий стілець, на якому його залишили сидіти на самоті сусіди, а Мотя стояла біля дядька на колінах і трясла неживе тіло…

Розділ 15

Минулої ночі Клавка не склепила очей. Не було коли.

Лише під ранок вона повернулаcь додому.

Сіла на ліжко, подивилася на годинник: можна поспати до десятої. Не розстилаючи постіль і не знімаючи з себе одягу, навіть не скинувши черевиків, провалилася в сон.

Задзвенів будильник, Клавка прокинулась, подивилася на стелю скляним поглядом, сіла, заплющилась, наосліп закрутила на голові «дульку».

Долинув звук рояля — Емма Германівна сьогодні вправлялася в гамах. Одноманітна музична формула до-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до-сі-ля-соль-фа-мі-ре-до (і так 20 разів) просто витягувала з Клавки жили. Але сьогодні їй це було на руку: щонайбільше зовнішніх подразників, щоб забути все… все забути… забутися…

Клавка розплющилась і невидющим поглядом утупилася кудись удалину.

Дуже боліла права рука. Так завжди бувало з нею після пережитої нервової ситуації. Вона її автоматично погладжувала.

У грудях стояв ковтун, не давав їй дихати.

Так вона просиділа, масуючи праву руку, хвилин із двадцять, потім підвелася з ліжка і в тому, в чому була — у вчорашньому вовняному костюмчику із заштопаною дірочкою під пахвою й оверлоченими вручну рукавами, — посунула на Пленум.

Назустріч вулицею Ворошилова йшли зі школи першокласники, бабусі тримали їхні портфельчики й уважно вислуховували щебетання онуків, проїхав велосипедист, весело дзенькнувши Клавці, мало не наскочивши на неї на перехресті з вулицею Франка, по тротуару покотився вихором сувій жовтого листя, біля кінаси сиділа баба і продавала айстри, а десь по Володимирській проїхав тролейбус, привітавшись із Клавкою своїм заколисуючим «зззззз».

Клавка зайшла в машбюро, і збуджена розмова, що точилася там, ураз стихла. Жінки подивились на неї і зрозуміли, що щось трапилось. У них вистачило такту не діймати її запитаннями.

У Спілці ще ніхто не знав, що сталося цієї ночі. Прохорова, Сіробаби, Глухенька, Баратинський і Клавка вчора домовилися поки що не повідомляти про смерть Івана Порфировича: сьогодні після Пленуму — урочисте прийняття, нехай ця подія не затьмарить письменницького свята.

Машиністка — та, що молодша, — якомога делікатніше повідомила Клавці, що старша — Любов Овдіївна — вчора після дня народження зламала руку, але вона, тобто Ольга Семенівна, цілком може друкувати за двох.

Клавка заперечно хитнула головою і сіла за машинку сама. Їй будь-що потрібно сьогодні зайняти руки і звільнити голову.

Вона глянула на список доповідачів:

Гончар

Сенченко

Адельгейм^[72]

Новиченко

Нехода^[73]

Баш

Смолич

Байдебура^[74]

Копиця^[75]

Після виступів заплановано вшанувати хвилиною мовчання пам’ять українських письменників, які загинули у Великій Вітчизняній війні.

Вона ознайомилася з порядком денним, і ніщо не ворухнулося в її серці. Вона хотіла працювати. Вона хотіла бездумно гатити по клавішах, забиваючи свої думки, свої почуття, свій біль. Вона хотіла строчити, немов безкінечними кулеметними чергами розстрілюючи картинки, на яких перед її очима поставали зал Пленуму, трибуна, червона доріжка в ЦК, дама з халою, кабінет з книжковими шафами, Аїд, ресторан «Динамо», коробочка з колечком, РОЛІТ, брудний посуд на вчорашньому столі, Борис на колінах, перекинутий стілець у кімнаті Глухеньких, непритомна Олечка, своя порожня кімната, сліпа розпатлана Емма, Гаврило з металевими зубами і куксою на дерев’яному протезі, маленький хлопчик, що пальчиком торкався мертвого батькового тіла…

Стенографістка принесла нову порцію запису.

Була Клавчина черга друкувати.

«Не забуваю я своїх тяжких помилок часів ваплітянства у жоден день свого життя…»

Клавка з остервенінням гатила по клавішах безневинної машинки, ніби вбиваючи в папір слова, як молоток вбиває цвяхи в деревину:

«Тим болючіше мені було і є усвідомлення того факту, що моя нова книжка вийшла неповноцінна, з вадами, зривами, помилками, і тим болючіше було усвідомлення того факту, що причиною цього зриву є пережитки, невикорінений вантаж минулого, з яким я боровся останні двадцять років свого життя. Не образа на критиків — бо в голосі критики є та об’єктивна правда, про яку говорив товариш Жданов, — не образа, а сором перед вами, товариші, перед партією, перед народом заповнила моє серце. Сором і біль за те, що не встояв твердо на ногах, похитнувся під вагою минулого, до кінця не перебореного, не витравленого…»

Черга Ольги Семенівни друкувати. Клавка слухала:

«Одна лише маленька цитата: „Дарина поводилася в мартені, мов на святі, і її присутність збуджувала темп роботи“. Коли оцінювати зі всією прямотою політично, то товариш Яновський — хотів він того чи не хотів, — по-блюзнірському іронізує над основним методом нашої праці — соціалістичним змаганням».

«Можна записати до свого внутрішнього нотатника», — подумала Клавка…

…А от і знову її зміна. Їй випало друкувати виступ Івана Неходи. Тут сталася цікава несподіванка. Стенографістка Аллочка (їй Клавка симпатизувала найбільше) диктувала їй текст рівним байдужим голосом, так, як і вимагали її професійні обов’язки, однак раптом дозволила собі «неприпустиму крамолу»: спершу зробила паузу, напевно, щоб привернути Клавчину увагу, а потім, майстерно копіюючи голоси Санова і Неходи, відтворила діалог:

«Санов: Я прошу, щоб товариш Нехода розказав, як приймали в партію товариша Сенченка.

Нехода: Колись я розкажу.

Санов: Розкажіть зараз!

Головуючий: Слово має товариш Баш!»

Клавка всміхнулась і підняла на Аллочку вдячні очі за те, що вона видушила з неї посмішку, а та по-змовницькому підморгнула.

Принесли наступну порцію, і Клавка знову взялася «розстрілювати» текст:

«Уявіть: якщо цей твір після 280 виправлень виступає перед нами усіма як паплюження нашої дійсності, то яким він був тоді, в оригіналі, коли виходив з-під пера письменника? Товариш Яновський запитує: чого я ще не зробив, проходячи всі ланки контролю перед тим, як передати роман до видавництва? Це ще раз підкреслює, що не від душі писав Яновський цей роман».

Клавка схаменулася. Швидкість її друкування була такою високою, що молоточки стали чіплятися одне за одного. Стоп! Навіщо «розстрілювати» текст? Адже сказано влучно.

Принесли виступ Смолича.

Клавчина черга слухати.

«Мені не доводилось виступати ні в пресі, ні усно з висловленнями своєї думки про роман „Жива вода“, але мушу признатися, що я з тих, які в цілому прихильно поставилися до роману. Побачивши і відзначивши для себе окремі зриви, сказавши про це в приватних бесідах, я, одначе, не зумів ширше розглянути вади твору, прямо кажучи, я проявив політичну короткозорість і сліпоту».

«Юрію Корнійовичу, це й усе? Це ж не критика роману! Юрію Корнійовичу, давайте жорсткіше, жорсткіше давайте, ви хіба не підозрюєте, що зараз і вам готується „сюрприз“?»

Клавка згадала, як нещодавно у приймальні відбувся словесний бій між начальством і невгамовною Єлизаветою Старинкевич. Її переконували, що вона повинна стати головним доповідачем на секції прози, де обговорюватимуть роман Смолича «Ми разом були в бою», опублікований в 6-му і 7-му номерах журналу «Вітчизна».

— Я не можу! — верещала Старинкевич. — Я ж його хвалила!

— А тепер прийшов час покритикувати. Така установка.

— Така установка, така установка! Ви по-людськи спершу навчіться говорити!

І вийшла, грюкнувши дверима.

«Ну що ж, Юрію Корнійовичу, раз ви так „погано поводитеся“, вам самому незабаром пришиють усі гріхи!»

Принесли виступ Новиченка. Клавка сіла за машинку.

Друкувати Леоніда Миколайовича — сама приємність. Тексти в нього грамотні, влучні, написані гарною мовою. Раніше вона розуміла його статті й виступи однозначно: тут позитивна критика, а тут — негативна. Але Прохорова навчила її читати Новиченка інакше. «Клавочко, — казала вона, — оцінка твору може бути полярною, як в електричному колі: плюс і мінус. І, як правило, у недалеких критиків так і є, він або „плюсить“, або „мінусить“. А от у Леоніда Миколайовича все по-хитрому: дивишся, такий уже мінус, що мінусіше й не буває, а приглянешся — аж під цим мінусом лежить собі такий жи-ирний „плюс“».

От і зараз Клавка, друкуючи виступ Новиченка, почала розгадувати ребуси:

«В літературі хвильовізм розробив цілу систему, цілу методологію наклепу на радянську дійсність, цілу методологію паплюження радянської дійсності і всього передового й прогресивного в українському народі загалом».

Говорячи словами вчорашнього виступу Сави Овсійовича^[76], невибагливий читач побачить у цьому уривку слова «паплюження», «наклеп», а от вибагливий — прочитає словосполучення «ціла система, ціла методологія».

Вдумуючись у різні сенси, вкладені у виступ Новиченка, Клавка відчула, як її мозок мимоволі, всупереч її емоційному стану, всупереч її бажанням почав працювати за виробленою роками схемою. Він почав аналізувати текст.

«В часи війни, в 1943 році товариш Рильський виступає в Москві з доповіддю „Київ в історії України“. Але це не доповідь про Київ, тут у конденсованому вигляді подається схема всієї історії України, за версією Грушевського».

Хіба неправда? Хіба не комплімент Рильському ховається під «нищівною критикою»?

«Ідейна суть „Мандрівки в молодість“? Фактично це було неприйняття Рильським як поетом радянської дійсності».

За великим рахунком, так і є. Тільки це вели-и-кий секрет!

«Товариш Малишко формально заявив, що він ці помилки, мовляв, визнає. Але в чому суть цих помилок, в чому їх причини і як товариш Малишко думає виправляти ці помилки, що думає робити, щоб не повторювати їх, — цього Андрій Самійлович нам не сказав. Я мушу тільки сказати, що в його виступі, при всіх моїх симпатіях до товариша Малишка, я більше відчув манеру натренованого оратора, ніж справжню сумлінність і щирість письменника-комуніста».

Так, Малишко — майстер лоцманської справи: він дуже хитрий лоцман, що віртуозно проводить фарватером свій корабель під назвою «Андрій Малишко» між Сцилою і Харибдою! Леоніде Миколайовичу, навіщо далеко заходити і дорікати Малишкові за дворушність, ви й самі чудовий оратор!

«Тут багато і суворо критикували мене особисто. Я не з кожним критичним зауваженням міг би погодитись, але основне з цієї критики я цілком щиро приймаю і визнаю. Треба сказати, що мене тут шкребли і чистили такою невблаганною залізною щіткою, що витримати було нелегко, але цілком щиро скажу: я тільки радий з того, що це сталося. Легко на душі, чистіше на душі, пряміше дивлюсь я в очі товаришам і знаю, що надалі буду йти прямішим шляхом, шляхом непримиренної боротьби, боротьби без поступок, без будь-яких ухилень, боротьби за лінію партії. Разом з усіма товаришами я глибоко вдячний за це очищення атмосфери, за цю нещадну критику, яка тут розгорнулася, вдячний нашій партії, ЦК КП(б)У, керівникові більшовиків України Лазарю Мойсейовичу Кагановичу».

Амінь!

— Це все? — спитала Клавка в останньої стенографістки.

— Все!

От і все…

Пленум закінчився. Вірніше, ще не зовсім… завтра ще буде робота над резолюцією та її схвалення. Ще сперечатимуться на робочому засіданні комісії із складення резолюції, але бійні вже не буде.

Кінець…

Клавка вийшла у фойє. Їй треба було трохи порухатися, щоб скинути з м’язів передпліччя напругу. Боліла не лише рука, а й усе тіло: дарма, що сьогодні вона працювала з перервами — після нічної пригоди воно було стиснутим і спазмованим.

Письменники по закінченні останнього «бойового» засідання бродили по фойє, товклися біля буфету, збентежені і збуджені. Це спершу нагадувало броунівський рух, але помалу ті, що виступили на Пленумі, збилися в кілька зграйок і скоса поглядали на тих, хто на Пленумі відмовчувався.

Ой! — згадала Клавка. Їй же було доручено скласти і надрукувати на основі результатів реєстрації, по-перше, список тих, хто був у делегатах, але не прийшов на Пленум, і, по-друге, тих, хто прийшов, але не виступив!

Клавка знову повернулась у машбюро, сіла за стіл, крутнула валик подачі паперу, брязнула паперозатискачем і видрукувала перший перелік:

1) Василевська Ванда Львівна

2) Вершигора Петро Петрович

3) Воронько Платон Микитович

4) Губенко Павло Михайлович (Остап Вишня)

5) Дмитерко Любомир Дмитрович

6) Полянкер Григорій Ісакович

7) Полторацький Олексій Іванович

8) Старинкевич Єлизавета Іванівна

9) Шиян Анатолій Іванович

10) Упеник Михайло Опанасович

11) Петльований Віталій Іванович

При цьому вона думала: вони навмисне не прийшли, несподівано «захворівши»? Чи все-таки у кожного була справжня поважна причина? Хвороба чи відрядження. За теорією ймовірності, не в усіх одинадцяти…

Трохи довшим був список тих делегатів, хто був присутній на Пленумі, але не виступав.

Товариш Духмяний як представник ЦК персонально зайшов у машбюро разом з Іваном Ле, Малишком і Башем, щоб забрати його. І в уже знайомій для Клавки манері він визвірився на керівників Спілки:

— Чому список доповідачів був складений так невідповідально? Замість галасунів, які лише воду колотять у ступі, я б краще послухав шановних Кочергу, Сосюру, Головка! А вони не виступали!

«Навіщо так голосно? — скривилася Клавка. — Тут глухих немає!»

Вона здригнулася, згадавши про Івана Порфировича Глухенького, і стріла ненависті до Духмяного пронизала її.

Тим часом той продовжував дорікати через Кочергу, Сосюру і Головка:

— Чому вони відмовчувалися? Хотіли чистенькими лишитися? Ангелами? Розберіться, будь ласка, по-партійному!

Іван Леонтійович на знак згоди кивнув головою.

— Ну, я можу зрозуміти, чому мовчав Хінкулов, — продовжував Духмяний. — Після його хвалебної статті в «Правде Украины» про Яновського йому нíчого було сказати. Але ж у Новиченка вистачило розуму визнати позитивний відгук на «Живу воду» за свою помилку? То чому цей мовчав? Треба було його примусити до виступу, товариші! Треба було йому дати слово, а не цьому… як його там… цій вискочці…

«Баратинському?» — подумки підказала Клавка.

— … Баратинському!

Клавці згадка про Бориса Андрійовича різонула по нервах. Все, що було прекрасним між ними, перекреслила нічна подія… Навряд чи тепер у них щось склеїться…

— Пробачаємо також Оксані Іванівні, що вона не виступала: вона вже досить натерпілася за свою вишиванку…

…О, це була дивовижна історія, яка ще довго ходила за лаштунками Спілки і по квартирах РОЛІТу, обростаючи різними деталями. На загальних зборах письменників у серпні минулого року третій секретар ЦК Литвин розповів таку бувальщину: коли Оксана Ковальчук їздила в Болгарію, їй, мовляв, хотіли нав’язати український костюм. Литвин їй подзвонив і сказав: «Може, ви, Оксано Іванівно, прихопили б із собою український костюм?» А вона йому каже: «Навіщо, я ж його ніколи не носила!» Але ЦК все-таки дістало їй цей костюм. Вона взяла його з собою і поїхала в Софію. Коли вона повернулася, Литвин спитав у неї: «Чи вдягали ви костюм?» А вона йому: «Та чи я здуріла? Адже кожен хоче показати себе за кордоном насамперед передовою культурною людиною, а не хизуватися в старому одязі, що давно вийшов із ужитку!» Після цієї розповіді третього секретаря ЦК, як не дивно, ніхто, навіть найбільші «хлопомани», не знущався з Оксани Іванівни: всі прекрасно знали, що відхрещувалася вона від вишиванки тільки тому, щоб десь-колись її, бува, не звинуватили в буржуазному націоналізмі.

Тим часом Духмяний продовжував:

— Чому не виступав ваш «Хронос, що пожирає власних дітей», — Степан Крижанівський? Як завідувач Кабінету молодого автора він повинен був би щось сказати. Ну, Пригарі — дитячій письменниці — також можна пробачити мовчанку, а де був Шумило^[77]? А де були «Лицарі Ірпінського круглого столу» — Кость Гордієнко та Іван Гончаренко? До речі, захищати честь Харківської організації і спростувати виступ Забіли мав би саме шановний Кость Олексійович, а не Гавриленко. Чому він цього не зробив?

«А от плюватися не обов’язково!» — сказала свою «коронну» фразу Клавка, згадуючи себе під час того патетичного минулорічного монологу Духмяного перед нею і Рильським. Тільки на цей раз вона це зробила подумки.

— Чому російськомовні письменники — товариші Ушаков^[78] і Некрасов — ганебно мовчали?

«Взагалі-то виступав Сєвєров, — зауважила Клавка. — Але й він, до речі, не дуже-то „розпинався“».

— І чогось я не бачив на трибуні товариша Галана. А хотілося б почути його думку з приводу того, що діється у Львівській організації Спілки.

«А й справді: чому?»

— А Одеса взагалі виявила повну партійну несвідомість: жодного доповідача! Чому товариш Лур’є^[79] сидів в окопі?

«У Києві одеситів бояться пускати на трибуну серйозних заходів: вони віджартовуватимуться, а Спілка отримуватиме стусани від ЦК!»

Клавка вже й не знала, вийти їй з машбюро чи дослуховувати тираду.

Вона мовчала, переминаючись з ноги на ногу і розтираючи праву руку.

Малишко впіймав її погляд і махнув долонею: «Іди вже, йди, раба божа!»

Клавка вийшла з машбюро.

У фойє натовп трохи розсмоктався. Письменницький народ готувався до прийняття…

Клавка намірилася забрати сумку у приймальні й піти додому, як тут на неї іззаду наскочив Сіробаба і шарпнув її за праву руку.

— Ой! — скрикнула вона. — Боляче!

— Де ви були, Клавочко? Я вас усюди шукаю!

— Павле Миновичу! Це моя хвора рука! — дорікнула йому вона.

Той її не слухав і навіть не вибачився.

— Ліза попросила терміново вас знайти і сказати… і спитати… тьху ти… словом, яке дівоче прізвище вашої мами?

Клавка дивилась на нього з отетерінням, не розуміючи, що він від неї хоче.

Павла Миновича якраз делікатно поплескав по плечу Микита Михейович Шумило.

— Зараз, іду вже, Микито! — обернувся він до нього, а тоді до Клавки: — Словом, Нелька сьогодні згадала прізвище першої любові Бакланова: Семиволос! Варвара Семиволос! Лізка наказала тобі це передати. Терміново. От я й передав! Усе, я біжу! Нам треба готувати похорони Івана Порфировича…

І він швидко побіг за Шумилом.

Клавка закам’яніла. У її скронях гупало.

Їй забракло повітря. Несамовито нила права рука. Ноги не тримали. Перед очима все розпливалося, а у вухах шуміла кров.

«Тільки б не впасти… Тільки б не впасти…»

Ледь переставляючи ноги, допленталася до приймальні. Відімкнула ключем двері, зачинила зсередини, впала на стільця за столом і поклала голову на руки.

Заплющивши очі, вона просто фізично відчула, як стрімголов летить у прірву, і цей політ скував її, затягуючи все глибше і глибше у чорну безодню…

Вона падала, не опираючись, розслабившись, віддавшись польоту… У вухах свистіло повітря, з дна прірви на неї віяло холодком… Тунель, по якому вона летіла, звужувався, і вона вже фізично відчувала холодні слизькі стіни ями…

І раптом…

І раптом — яскравий вибух! І її ударною хвилею виштовхнуло з прірви.

— Спитай прізвище! — продзвенів металевий голос.

— Спитай прізвище! — голос змінив тембр і став схожим на людський.

Клавка здригнулась і підняла голову.

Це був знову мамин голос, як тоді, в Ірпінському лісі.

— Спитай прізвище!

— Спитай прізвище!

«Ах, ось що вона мала на увазі!» — здогадалася Клавка й отямилась.

Вона повільно підвелась, повільно зібралась і повільно вийшла в фойє Спілки. Проходячи повз Клуб літераторів, побачила, що завгосп, сторож, гардеробниця і прибиральниця привели в порядок зал засідань і теж збираються додому. Письменників уже не було…

Вона вийшла на вулицю. Нікого. Лише неподалік переминався з ноги на ногу «мілашка» Давид Наумович Гофштейн.

— Клавочка, а вы чего пригорюнились? — з вогником в очах спитав він.

— Ай, Давиде Наумовичу… — безсило промовила вона.

— Вы за Пленум переживаете?

Клавка непевно махнула рукою, не знаючи, що йому відповісти.

— Не принимайте близко к сердцу, Клавочка, — посміхнувся він. — Как сказал Александр Евдокимович на первом съезде писателей, «скука — это контрреволюция в литературе». На нашем Пленуме было всяко, но точно не скучно!.. Вы не находите?

Розділ 16

Дорога додому здалася безкінечно довгою. Безкінечно довгою, як її політ у прірву у блискавичному сні у приймальні. Здавалося, вона не йде, а топчеться на одному місці, будинки, що її оточували, зовсім не рухалися їй назустріч. У певний момент вона навіть завагалася: чи не сон це знову?

Повернувши ключ у замку дверей своєї квартири, вона почула «Пораненого орла» Василя Прісовського у виконанні Емми Германівни. Цей твір салонної музики викликав у неї на мить слабку посмішку, як півгодини тому жарт Давида Наумовича.

«Не знаю, чи я орел, — подумала вона, — але що поранена — це точно».

Клавка забрела до себе в кімнату, спустошена і виснажена до краю, нила права рука, у грудях тиснув ковтун. Здається, він навіть збільшився в розмірах, обріс сколоченою вовною подій, новин, розпачу, розчарувань і болю…

Вона роздяглася до комбінації й залізла під ковдру з серйозним наміром проспати добу. І навіть якщо вона завтра не з’явиться на роботу й за це її звільнять — начхати.

Їй начхати на весь світ… Начхати…

Клавка знову поринула в сон.

…Вона в цигейковій шубці і в тугій шапці, зав’язаній під підборіддям на шнурок, що ріже їй шию, у вовняному колючому шарфі, яким затулений її рот, у теплих валянках з калошами… Вона — на санчатах, навкруги — сніг, сніг, кучугури, горби, гори снігу і прочищений дерев’яною лопатою «тунель», по якому її везе на санчатах батько у довгому чорному пальті з бобрововим комірцем і в бобровій шапці. Вона бачить лише його спину. Вона хоче побачити його обличчя, вона кличе його, але він не обертається… Їй дуже жарко, дуже тісно, їй дуже хочеться пити, вона дуже хоче наїстися снігу, але вона не може поворухнутися…

Гаряче ташкентське сонце, вона стоїть перед Будинком культури залізничників і слухає з рупора повідомлення про бойові дії на фронті. Сонце нещадно пече, а вона все стоїть і слухає. На ногах — куплені на товчку черевики, гарні лаковані черевики, але вони їй так тиснуть, що немає сил, хочеться їх зняти, але тоді доведеться бігти босою додому по розпеченому асфальту. Дуже жарко, дуже тісно, дуже хочеться пити, але вона не може поворухнутися…

Вона сидить на м’якому стільчику, оббитому оксамитом, за роялем молода Емма Бруслевська акомпанує красивому молодикові, дуже схожому на Бориса Андрійовича Баратинського, він співає романс «Утро туманное», Емма грайливо повторює: «Андрюша, Андрюша…» Клавку тримає за руку батько, у нього суха рука, Клавка хоче обернутись, але не може, їй щось тисне і вона дуже хоче пити, нарешті, з величезним зусиллям, вона обертається, щоб роздивитися батька, і бачить його лице, але не може розрізнити рис, хоч і напружує зір, і тут розуміє, що тримає за руку Олександра Сергійовича Бакланова. Вона здивовано повертається до рояля і бачить, що там не Емма, а Варвара Семиволос. Клавка починає усвідомлювати, що це її мама, яка чимось дуже збентежена і хоче їй щось сказати, але не може, вона тримається за горло і ворушить губами: «Клавко, Клавко!»

— … Клавко, Клавко!

Вона прокинулась і підхопилася з ліжка.

Над нею стояв дядь-Гаврило і тряс її за плече:

— Клавко, вставай, Клавко!

— Дай пити, дядь-Гаврило!

— Нема коли! Біжімо на вокзал! Там «самоварів» грузять у вагони!

Клавка підхопилась, не розуміючи, що відбувається: дядь-Гаврило стояв у своїй латаній-перелатаній гімнастьорці — «грудь від плеча до плеча в орденах».

— Що таке, дядь-Гаврило?

— Клавко, умоляю, збирайся і побігли на вокзал!

Клавка зиркнула на годинник і вжахнулася:

— Дядь-Гаврило, куди бігти? Третя ночі!

— Клавко, там всі наші — з Бессарабки, з Євбазу…

— Хто — «наші»?

— Інваліди — «самовари».

Ще не розуміючи, що відбувається, Клавка стала натягати свій вовняний костюм.

Дядь-Гаврило почав з неї його здирати:

— Не це, Клавко, не це! Фіфочка мені не нужна!

І він кинув їй на ліжко якесь старе дрантя.

Нарешті вона отямилась: глянула на старий одяг, зморщила носа і відмахнулась:

— Нє, дядь-Гаврило, я таке нізащо не вдягну!

— Отставіть — я сказав! — скомандував він таким тоном, що Клавка, мов під гіпнозом, моментально почала виконувати його наказ.

— Принеси води, дядь-Гаврило, бо умру!

Той кинувся до кухні.

Вона натягувала на себе якусь довгу спідницю, ситцеву сільську блузку й бурчала: «І де ти тільки це взяв?»

Прибіг дядь-Гаврило зі склянкою води з-під крану. Вона пожадливо випила її.

Тим часом дядь-Гаврило обкутав їй голову великою сільською хусткою з пацьорками. Клавка боялася навіть зиркнути на себе в дзеркало.

Вони вискочили з дому й поринули з головою в ніч.

Дядь-Гаврило біг, смішно підскакуючи на дерев’яному протезі, Клавка ледь встигала за ним.

Їхній шлях проліг по Тимофіївській до бульвару Шевченка, потім униз по вулиці Комінтерну^[80]. Коли вдалині з’явилися вогні вокзалу, дядь-Гаврило різко звернув ліворуч на вулицю Жаданівського^[81], а потім — у Ново-Жилянський провулок^[82], щоб вийти не на центральні, а на запасні колії. У провулку було зовсім темно, кожен їхній крок супроводжувався собачим гавкотом, який несподівано виринав то тут, то там. Вони пробиралися вуличкою наосліп, майже навпомацки, взявшись попід руки, аби не спіткнутися й не впасти. Клавка тримала однією рукою дядь-Гаврила, а другу простягла вперед, щоб вчасно відчути зарості, на які вони могли от-от наштовхнутися. Це були чагарі, що росли обабіч річечки Либідь. Вона хлюпотіла за кущами й верболозами, між якими мав бути прохід до місточка… Тільки як його знайти у цій темряві…

Дядь-Гаврило кілька хвилин, здавалось би, безсистемно сахався в один і другий бік, намагаючись віднайти шлях, і нарешті він його намацав. Це була вузесенька стежечка, яка вивела їх до річки.

Через неї було перекинуто хисткий місточок із чорних зогнилих дощок. Клавка навіть не встигла злякатися, проходячи по ньому, бо її увагу привернуло дике завивання і розпачливі крики, що лунали десь попереду. Цей галас служив для них орієнтиром.

Нарешті кущі розступились, і вони опинилися на розчищеній, слабко освітленій ділянці. Прямісінько перед ними стояв довгий товарняк. Це й були запасні колії вокзалу, обабіч яких, а також поміж ними трикутником заховалися залишки старого хутірця з хатами-мазанками, вишневими садочками, городами…

На цій земляній платформі Клавка з дядь-Гаврилом потрапили в полон дикої какофонії із суміші людських голосів, зойків, стогонів, наказів, лайки, гавкання собак…

Двері у трьох товарних вагонах поїзда були навстіж розчахнуті, біля кожного стояла машина, такі в народі називалися «будками». Решта вагонів забиті поперечними дошками. На земляній платформі метушилися чоловіки у військовій і міліцейській формі. Були серед них і молоді призовники, майже діти.

Спершу Клавці здалося, що тут панує суцільний хаос, але, трохи оговтавшись, вона почала розрізняти системність у діях військових та міліціонерів.

Від машин до вагонів вилаштувався живий ланцюг: у «будці» стояв міліціонер, він брав інваліда попід руки, якщо вони були у нього, або оберемком, якщо це був «самовар», і передавав його іншому, що стояв біля бортика машини, той передавав його наступному — і так каліка рухався по живому ланцюгу аж до останнього міліціонера чи солдата, який і висаджував його у вагон.

Дядь-Гаврило кинувся до найближчого міліціонера й зарепетував:

— Я фронтовик, я тобі запріщаю! Не трож героєв! Вони за тібя воювали!

Той обернувся до нього і втомлено сказав:

— Не суєтісь, дєд, бачу: в тебе теж культяшка — хочеш з ними?

— Я не безпризорний, я тут з дочкой! — готовий до такого запитання дядь-Гаврило показав на Клавку.

Міліціонер ковзнув по ній байдужим поглядом і відвернувся — йому подавали нового інваліда.

— Дєд, іді, нє мєшай! — миролюбно сказав він, задúхавшись від фізичної праці.— Ей, сержант, подмені меня. Что-то я устал!

До нього підбіг молодий міліціонер і став у ланцюг.

Каліки матюкалися, кусалися, лаялися, кричали, вищали, стогнали, плакали, однак міліціонери й військові не реагували — вони похмуро і мовчки робили свою роботу.

Клавка остовпіла. Вона не могла повірити своїм очам. Якщо десь й існувало пекло, то воно було зараз тут — у Києві, на запасних залізничних коліях вокзалу, серед глупої вересневої ночі 1947-го.

Дядь-Гаврило кидався то до одного солдата, то до іншого, безладно смикаючи їх за рукави:

— Слиш, браток, нє нада! Они же не виноваты! Это же война — сука!

На нього ніхто не звертав уваги.

Лише раз молоденький хлопчина відповів йому, здається, співчутливо:

— Дєд, у нас приказ!

Коли дядь-Гаврило заморився бігати, він завив:

— Вони не винуваті-і-і!

Клавка стояла на земляній платформі і не могла навіть поворухнутись, їй здавалося, що це продовження її хворобливих снів, що зараз цей кошмар закінчиться, вона прокинеться і за мить забуде цей жах.

Але сон не закінчувався.

Перед нею в напівтемряві виринали пошрамовані обличчя, безтямні очі, чорні очниці сліпих, кукси, скривлені обличчя, людські обрубки. Стояв сморід — до традиційного для «самоварів» запаху старої сечі й плісняви додався різкий дух свіжого лайна. Самовари вили, лаялися, обурювалися, кусалися, плювалися, але серед цього божевільного шуму Клавчине вухо ловило один звук, від якого її і без того зболене тіло здригалося. Це був брязкіт воєнних нагород на грудях у інвалідів.

Біля Клавки вилаштувалися в рядок жінки, що прийшли на голоси з навколишніх осель. Спершу міліціонери ходили і розганяли їх, ті на кілька хвилин відступали у темні чагарі, а потім знову наближалися до земляної платформи.

Клавка побачила, що дядь-Гаврило виснажився — він сидів на землі і, тримаючись за голову, ревів: «А-а-а-а!»

Несподівано у живий ланцюг мало не врізався військовий легковий автомобіль. Звідти вискочив полковник у військовій формі, який просто пашів люттю:

— Сколько можно возиться, блядь, грузи их!

Хлопці-призовники і старші міліціонери вже змокріли й засáпалися, вони на мить зупинилися і глянули на полковника порожніми очима.

— Я вам покажу, как это делается! — сказав він одному з них, тому, що стояв біля самого вагону, тримаючи в руках «самовара».

— Дай-ка сюда! — наказав він, і той віддав йому безногого і безрукого інваліда.

Полковник трохи пригнувся від ваги, але потім розмахнувся і просто жбурнув його у вагон, як мішок з піском. Звідти донісся розпачливий зойк.

Живий ланцюг на мить завмер.

Жінки за Клавчиною спиною також зойкнули.

— Давай еще! Чего глаза выпучил! — бризкав адреналіном полковник. — Я научу вас приказы выполнять! Чмо милицейское!

Йому подали другого інваліда — він жбурнув його прямо на першого, неначе навмисне поціливши.

Він добряче розпалився і схопив третього…

Клавка хотіла заплющитись і відвернутися від цього видовища, але очі не слухалися: вони з жахом дивились на те, як «самовар», що мав руки, намагався відповзти від дверей вагона, але полковник поцілив у нього наступним людським обрубком.

І тут сталася просто катастрофа. Почалося справжнє пекло, на тлі якого те, що було раніше, пеклом уже не здавалося.

Потомлені солдатики й міліціонери неначе сказились, їх немов заразила жорстокість полковника: вони стали жбурляти інвалідів у вагони, ранячи їх їхніми ж невідстебнутими возиками, на яких вони пересувалися, їхніми «утюжками», які заміняли їм руки. Хтось із молодих призовників істерично розреготався, його сусід по ланцюгу дико заіржав, істерика охопила всіх чоловіків, вони вже не передавали, а перекидали з рук у руки інвалідів, і якщо хтось із бідолах зривався і падав на землю, голосно гиготіли. Тепер вони навмисне намагалися закинути у вагон нещасних так, щоб тим було якомога болячіше.

За Клавкою в задньому ряду під кущами завили і заголосили баби. Однак їх уже не було чути у загальній мішанині.

— Родненькие, не губите! — чулося з «будок».

Клавка відчула, що той ковтюх у грудях — збитий з її безсонних ночей, нервів, переживань, болю, — збільшився в розмірах так, що вже ледь поміщався в ній. Їй хотілося заплакати, але, здавалося, вона розучилася це робити.

— Брательник, Гаврюша, спасай! — почувся знайомий Клавці голос. Це був Сьома-танкіст, з яким дядь-Гаврило разом співав на Євбазі.

Дядь-Гаврило кинувся на молодого призовника:

— Ты шо, блядь, охуел! — і вчепився йому в гімнастьорку. — Да это же Герой Советского Союза! Да ты, сцыкун, должен стоять по стойке смирно перед ним!

Пацан навіть не обернувся, скинув дядь-Гаврила з себе, як мішок з картоплею, той упав на колію і відключився. Клавка побачила, як з його надбрів’я цебенить кров. Вона кинулася до нього: слава богу, живий! Його протез відстібнувся, і вона почала намацувати його тремтячими руками між шпалами. Спробувала пристібнути його до кукси, але руки не слухались, вона не могла стримати тремтіння.

Клавка сповзла на землю, переривчасто дихаючи, не в змозі вдихнути повітря на повні груди. Їй здалося, що вона більше ніколи не зможе підвестися з цього місця. І вона не відчула страху, ні. Це була повна приреченість.

І раптом цей пекельний гамір, божевільний вереск, несамовитий стогін, смертельні прокляття, лайку, матюки розрізав сильний чистий жіночий голос:

Пісню підхопив десяток інших жіночих голосів:

Клавка обернулася: це співали жінки з навколишніх хат, які зібралися трохи поодаль земляної платформи і спостерігали за божевіллям, яке діялося біля товарняка.

Здається, у вагонах затих плач, стогін, матюкання і крики. Всі прислухалися до жіночого хору.

З одного з вагонів почувся звучний чоловічий голос, дуже схожий на Сьому-танкіста:

До жіночих голосів і чоловічого приєднався хор із вагонів:

Вже більше не було зойків, криків, матюкань, плачу. Звучав злагоджений хор не жалюгідних обрубків, а мужчин, які, позбувшись права на нормальне життя, приймають іще один виклик долі — бути ізольованими від суспільства, якому вони, виконавши свій «долг перед Родиной», стали непотрібними. Звучав потужний хор жінок, які висловили протест цьому суспільству:

Здавалося, весь нічний Київ чув цю пісню, яка розшматовувала тишу і звивалась у клубок київськими схилами, ярами, вулицями і площами, поміж руїн і відбудованих будинків, котилася аж до Дніпра, здіймаючи на ньому хвилі, розхитуючи мости й човни. І вся змучена земля заридала під Києвом.

Солдати й міліціонери похмуро закінчили погрузку і стали поспішно засовувати двері вагонів і фіксувати їх дошками. Чоловічий хор тепер звучав приглушено, натомість жіноча партія стала пронизливішою і голоснішою:

Поїзд рушив, і машиніст дав замість одного довгого кілька коротких жалібних гудків. Клавці здалося, що він цим висловлює солідарність з жінками й інвалідами.

Жінки підійшли впритул до колії і продовжували співати. Солдати й міліціонери понуро, не дивлячись ні на них, ні одне на одного, розбрелися по своїх машинах і поїхали геть.

Світало.

Клавка підняла з землі попід рукидядь-Гаврила, який уже причепив свій протез, і вони, обійнявшись, поволі рушили до кущів, за якими починалося інше життя.

Вона кинула останній прощальний погляд на жінку, яка почала пісню: це була грудаста молодиця у білій хусточці. Вираз її обличчя вразив Клавку: ні сліду плачу, ні натяку на безпомічність. Її обличчя не було спотворене ні страхом, ні ненавистю, ні гнівом. Воно було спокійним, проте в тому спокої не було нічого спільного із заспокоєністю чи байдужістю, це був дивовижний вираз екзистенційної сили. І вся її монументальна постава виражала виклик, докір і терпіння водночас.

Дядь-Гаврило з Клавкою пробралися поміж кущами до річечки і через місток — на інший, безпечний берег. Зійшовши з кладки, дядь-Гаврило сплюнув на землю, і в нього на губах залишився слід крові, що сочилася з поранених ясен. Він набрав у груди повітря і затягнув:

Він виструнчився і вдарив кулаком себе в те місце, де були його нагороди. Клавка потягла дядь-Гаврила крізь чагарі, розводячи руками верболози. Їй несподівано захотілося підхопити пісню, яка більше не здавалася їй безграмотною і жалюгідною, як колись. Вона була точнісінько такою, якою була дійсність, що оточувала Клавку і від якої вона постійно тікала, ховаючись у книгах, ролітах, спілках, на ірпінських дачах, в цековських кабінетах.

Клавка зупинилася і прислýхалася, щоб водночас із жіночим хором вступити в новий куплет. Але тепер здаля долинав лише голос грудастої молодиці, напевно, інші жінки кінця пісні не знали. Зате Клавка знала. Можливо, від дядь-Гаврила, а може, й не від нього. Ця мелодія з невправними словами, здається, вже давно глибоко сиділа в ній. Клавка збагнула, що дика дисгармонія цієї пісні з тим, як вона жила, відкрила їй очі на облудність і малодушність світу, в якому вона ховалася. Вона відчула безмежну відданість і кровну спорідненість з тією молодицею, яка не побоялася висловити свій бабський протест проти брутального насильства й тим самим мимоволі підняла за собою жінок зі свого незаможного київського околотку на своєрідний співочий бунт, яка дала тим інвалідам-«самоварам» змогу і сили відчути, що вони — без рук, без ніг, без дому, без сімей, — що вони люди, які мають свою гідність.

Клавка розправила груди і якомога голосніше заспівала, намагаючись точно дотримуватися говірки київських слобідок:

Тихим Жилянським провулком вона тягла на собі дядь-Гаврила і виводила, як сільська баба, на все горло:

Клавка знову прислýхалася: сильний грудний жіночий голос почав останній куплет:

Вона глибоко вдихнула і, безжально зриваючи голосові зв’язки, закричала, вирвавши з м’ясом, з кров’ю, зі слиною, з жовчю, зі сльозами, з любов’ю, з болем, з жалем, з образами, зі страхом, з приниженням — той ковтун, який сидів у її грудях, і кинула в жовтувате світанкове київське небо свій особистий присуд:

Київ 2018 — Бейрут 2019

Примечания

1

РОЛІТ — абревіатура, утворена від назви письменницького житлового кооперативу «Робітник літератури». Сьогодні історичний письменницький житловий будинок по вулиці Богдана Хмельницького (колишня вулиця Леніна), 68.

(обратно)

2

Вевюрко (Вев’єрко) Авром (1887–1935) — єврейський хасидський письменник, драматург, поет, публіцист. Останні роки жив і працював у Києві.

(обратно)

3

На радянському фронтовому жаргоні Другої світової війни — «походно-полевая жена».

(обратно)

4

Історична назва київської місцевості між нинішніми вулицями Бульварно-Кудрявська, Ярославів Вал, В’ячеслава Липинського, Михайла Коцюбинського.

(обратно)

5

Нині — вулиця Михайла Коцюбинського.

(обратно)

6

Євбаз — абревіатура від «Єврейський базар», історична назва київської місцевості в районі нинішньої площі Перемоги та її околиць, де до 1961 року був великий базар («товчок», «толкучка»).

(обратно)

7

Нині — вулиця Ярославів Вал.

(обратно)

8

Олександр Євдокимович Корнійчук.

(обратно)

9

Історична місцевість у Києві, що розташовувалася між нинішньою вулицею Старовокзальною, залізницею, Пофітрофлотським проспектом та проспектом Перемоги.

(обратно)

10

Нині — вулиця Старовокзальна.

(обратно)

11

Іван Демидович Золотоверхий (1905–1978) — український культуролог, книгознавець, бібліограф, історик. До кінця 1946 р. працював у Спілці радянських письменників України (СРПУ) відповідальним секретарем і очолював партійну організацію письменників.

(обратно)

12

Яків Зіновійович Городський (Блюмкін) (1989–1966) — поет, публіцист. Писав російською мовою. У 1940-х — член Правління і Президії СРПУ.

(обратно)

13

Катерина Миколаївна Рильська — дружина М.Т. Рильського.

(обратно)

14

Микола Спиридонович Шеремет (1906–1986) — поет і прозаїк.

(обратно)

15

Ілля Ісакович Стебун (Кацнельсон) (1911–2005) — літературознавець, критик.

(обратно)

16

Леонід Семенович Серпілін (1912–1973) — прозаїк, поет. Писав російською мовою. В 1940-х був у керівництві Спілки.

(обратно)

17

Нині — Корпус № 1 Ірпінського будинку творчості Національної Спілки письменників України.

(обратно)

18

«Вікторі Ролз» (Victory Rolls) — модна жіноча зачіска в 1940-х рр.

(обратно)

19

Костянтин Захарович Литвин (1907–1994) — український партійний діяч. У 1946 р. — секретар ЦК КП(б) України з пропаганди і агітації.

(обратно)

20

Варвара Іванівна Чередниченко (1896–1949) — письменниця і педагог.

(обратно)

21

Олексій Леонардович Кундзіч (1904–1964) — прозаїк, перекладач, перекладознавець.

(обратно)

22

Іван Іванович Гончаренко (1908–1989) — поет, один із засновників Ірпінського будинку творчості.

(обратно)

23

Гордієнко Костянтин (Кость) Олексійович (1899–1993) — харківський поет, прозаїк, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка.

(обратно)

24

Петро Степанович Козланюк (1904–1965) — прозаїк, публіцист, літературний критик, партійний діяч, у 1947 році — відповідальний секретар журналу «Радянський Львів».

(обратно)

25

Петро Сильвестрович Карманський (1878–1956) — поет, публіцист, громадський діяч, літературний критик, представник «Молодої Музи».

(обратно)

26

Борис Свиридович Буряк — критик, журналіст, у 1947 році — відповідальний секретар журналу «Радянський Львів».

(обратно)

27

Микола Олексійович Бірюков (1903–1966) — драматург і журналіст, у 1947 році — зав. відділом прози журналу «Радянський Львів».

(обратно)

28

Віталій Іванович Петльованй (1914–1989) — поет, прозаїк, у 1947 році — літературний консультант газети «Вільна Україна».

(обратно)

29

Микола Пилипович Пивоваров (1910–1986) — літературознавець, у 1940-х працював в Інституті літератури Академії наук УРСР.]

(обратно)

30

Абрам Ісакович Кацнельсон (1914–2003) — поет, літературознавець, критик. Писав українською мовою.

(обратно)

31

Будинок РОЛІТ складається з двох частин, першу — в стилі конструктивізму — зведено в 1934 році, другу добудовано в 1939 році в стилі так званого «сталінського класицизму».

(обратно)

32

Єлизавета Іванівна Старинкевич (1890–1966) — літературознавець, критик. У 1940-х працювала в Інституті літератури АН УРСР.

(обратно)

33

Олександр Костянтинович Дорошкевич (1889–1946) — літературознавець і критик доби Розстріляного відродження.

(обратно)

34

Семен (Самуїл Мойсейович) Гордєєв (Гольдфайн) (1920–1990) — поет, перекладач, журналіст. Писав російською мовою.

(обратно)

35

Гермінія цюр Мюлен (Hermynia Zur Mühlen) (1883–1951) — австрійська соціалістка, письменниця та перекладачка, у 1925 році в Чикаго вийшла її книга «Казки для дітей робітників».

(обратно)

36

Йдеться про твір Аркадія Гайдара «Казка про військову таємницю, Хлопчиша-Кибальчиша та його тверде слово» (1935).

(обратно)

37

Вірш М. Рильського, написаний ним у дні, коли він з дружиною вперше повернувся на свою Ірпінську дачу після війни.

(обратно)

38

Леонід Федорович Хінкулов (1912–1986) — літературознавець, критик, перекладач, києвознавець, доктор філологічних наук.

(обратно)

39

Леонід Іванович Смілянський (1904–1966) — літературний критик, драматург, кіносценарист, прозаїк. Член літературних груп Гарт, ВУСПП і «Молодняк». В роки війни, в евакуації, написав роман «Софія», який був підданий критиці.

(обратно)

40

Обидва майже водночас написали романи про запорозьких козаків, які були піддані критиці.

(обратно)

41

Тут натяк на роман М. Хвильового «Вальдшнепи».

(обратно)

42

Микола Данилович Руденко (1920–2004) — письменник, філософ, громадський діяч, засновник Української Гельсінської групи.

(обратно)

43

Василь Петрович Козаченко (1913— 995) — прозаїк, партійний громадський діяч, у 1960-і — Депутат Верховної Ради УРСР, у 1970-і — член ЦК КПУ.

(обратно)

44

Нині — вулиця Прорізна.

(обратно)

45

Нині — вулиця Небесної сотні та Інститутська.

(обратно)

46

Олександр Миколайович Підсуха (1918–1990) — поет, прозаїк, драматург, перекладач, громадський діяч.

(обратно)

47

Олександр Єлисейович Ільченко (1909–1994) — прозаїк, сценарист.

(обратно)

48

Юрій Олексійович Мокрієв (1901–1991) — поет, драматург, сценарист.

(обратно)

49

Нині — вулиця Терещенківська.

(обратно)

50

Матвій Аронович Талалаєвський (1908–1978) — поет, писав російською мовою. У 1950-х — жертва Сталінських репресій

(обратно)

51

Семен Дмитрович Скляренко (1901–1962) — прозаїк, автор історичних романів.

(обратно)

52

Лазар Самойлович Санов — критик.

(обратно)

53

Нині — вулиця Банкова.

(обратно)

54

Дмитро Михайлович Косарик (Коваленко) (1904–1992) — письменник, літературознавець, кандидат філологічних наук, член «Плугу».

(обратно)

55

Павло Матвійович Усенко (1902–1975) — поет, журналіст, засновник літературної організації «Молодняк».

(обратно)

56

Олександр Абрамович Хазін — український та російський поет, прозаїк, естрадний драматург. Писав російською мовою.

(обратно)

57

Елітний житловий будинок письменників у Харкові, зведений кооперативом літераторів в кінці 1920-х рр.

(обратно)

58

Володимир Никифорович Гавриленко (1905–1995) — харківський письменник, у 1930-х — керував літературною групою «Харків».

(обратно)

59

Назва роману Ю. Смолича, розкритикованого у грудні 1947-го.

(обратно)

60

Іван Ле.

(обратно)

61

Рудницький Михайло Іванович (1889–1975) — літературний критик, літературознавець, поет, перекладач, дійсний член НТШ, доктор філософії.

(обратно)

62

Юрій Андрійович Гойда (1919–1955) — поет.

(обратно)

63

Федір Михайлович Потушняк (1910–1960), український письменник, етнограф, археолог.

(обратно)

64

Петро Федорович Сєверов (1910–1990) — прозаїк, журналіст.

(обратно)

65

Сава Овсійович Голованівський (1910–1989) — поет, драматург, прозаїк, перекладач.

(обратно)

66

Олександр Іванович Копиленко (1900–1958) — прозаїк, дитячий письменник, критик. Вояк Армії УНР, член літературних об’єднань «Плуг», «ВАПЛІТЕ», «Пролітфронт».

(обратно)

67

Вадим Миколайович Собко (1912–1981) — прозаїк, драматург.

(обратно)

68

Олександр Степанович Левада (1909–1995) — драматург, кіносценарист, радянський діяч, лауреат Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка.

(обратно)

69

Український романс ХІХ ст.

(обратно)

70

Василь Арефійович Прісовський (1861–1917) — український композитор салонної музики, автор романсів, фантазій, патріотичних маршів.

(обратно)

71

Давид Наумович Гофштейн (1889–1952) — єврейський поет, один із зачинателів єврейської радянської поезії. Писав мовою їдиш. Під час війни був членом Єврейського антифашистського комітету, за що був розстріляний в 1952 р.

(обратно)

72

Євген Георгійович Адельгейм (1907–1982) — літературознавець, критик, зазнав переслідувань як «безродний космополіт».

(обратно)

73

Іван Іванович Нехода (1910–1963) — поет, прозаїк, дитячий письменник, журналіст.

(обратно)

74

Павло Андрійович Байдебура (1901–1985) — донецький письменник та журналіст. Писав українською мовою. Після війни очолював Донецьку письменницьку організацію.

(обратно)

75

Давид Демидович Копиця (1906–1965) — літературознавець, радянський діяч, депутат Верховної ради УРСР, у 1950-і — кандидат в члени ЦК КПРС.

(обратно)

76

Голованівського.

(обратно)

77

Микита Михейович Шумило (1903–1982) — прозаїк, сценарист, сценарист, перекладач.

(обратно)

78

Микола Миколайович Ушаков (1889–1973) — поет.

(обратно)

79

Натан Михайлович Лур’є (1906–1987) — одеський єврейський письменник. Заарештований у 1950 році УНКВС по Одеській області за звинуваченням у «шпигунстві та антирадянській націоналістичній діяльності».

(обратно)

80

Нині — вулиця Симона Петлюри.

(обратно)

81

Нині — вулиця Жилянська.

(обратно)

82

Нині — вулиця Іллі Еренбурга.

(обратно)

Оглавление

Розділ 1

Розділ 2

Розділ 3

Розділ 4

Розділ 5

Розділ 6

Розділ 7

Розділ 8

Розділ 9

Розділ 10

Розділ 11

Розділ 12

Розділ 13

Розділ 14

Розділ 15

Розділ 16

*** Примечания ***