Донька генерала [Адам Пшехшта] (fb2) читать онлайн

Донька генерала (Вовчий легіон – 3)

Адам Пшехшта

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися, коли буде продовження.

Понад десяток чоловіків у брудних, просякнутих потом лахах сиділо під стіною просторого залу, намагаючись не звертати уваги на всеосяжний сморід. Всі не купалися вже щонайменше тиждень, не користувалися милом чи зубною пастою. Вони готувалися до переходу через російський кордон. Гладкий капітан в окулярах, який вів зустріч, давав останні поради й застереження, не зважаючи на кислі гримаси присутніх. Було видно, що він не вперше має справу з подібною ситуацією.

-- Ви чудово підготовані, -- розводився він, блимаючи з-за лінз пожовклими білками очей. – Згубити вас може тільки одне: надмірна любов до вигод і цивілізації!

На його зораному глибокими зморшками обличчі з’явився вираз диявольського єхидства, хворобливо сіра шкіра почервоніла.

-- Пам’ятайте, часте миття скорочує життя! Буквально! – вигукнув він. – Місяць тому одного з наших взяли на кордоні, бо росіяни знайшли в нього в ранці зубну щіточку.

Кроне зітхнув і, під заздрісними поглядами присутніх, втер у слизову оболонку носа нову порцію мазі, що блокувала закінчення нюхових нервів. Після проведених колись сесій з одичним апаратом, в нього був неймовірно чутливий нюх і тому його забезпечили препаратом, який дозволяв йому нормально функціонувати в теперішньому стані. На жаль, згоду на подібні дії мав тільки він. Все було підпорядковане меті операції. А мета була важливою, можна навіть сказати – архіважливою.

Два тижні тому обізвалася донька Івана Дохторова – генерала царської гвардії, людини, яка в 1925 році організувала партизанський рух, що контролював майже три четверті совіцької Білорусі. Дохторов, який очолював підрозділи звані “Зеленими”, і виступав від імені Великого Князя Ніколая Ніколаєвіча, ледь не став господарем територій, що межували з польською частиною Білорусі. Місцеві селяни ставилися до нього прихильно, бо він заборонив своїм людям грабувати й ґвалтувати, а за допомогу платив американськими доларами. Його сили постійно збільшувалися за рахунок білорусів, що втікали з Польщі й дезертирів з Червоної Армії. До певного часу. В якийсь момент він обірвав всі комунікації з іншими районами СССР і почав створювати регулярну армію, а на контрольовану “зеленими” територію прибули особисті посланці Великого Князя. Подейкували, що вони мали підготувати ґрунт для реставрації династії Романових.

Тоді ліквідація партизанського руху Дохторова стала для більшовиків пріоритетом. Їхня реакція була блискавичною і безжалісною: на територію совіцької Білорусі увійшли три армійські корпуси, що налічували десятки тисяч солдатів, сам Дохторов зник за таємничих обставин, а невдовзі страхітливі загони ОГПУ почали свої гіркі жнива на охоплених повстанням територіях. Вся операція тривала трохи більше ніж місяць.

Щоб зрозуміти її успішність, було необхідно встановити – що трапилося з Іваном Дохторовим? Як завжди в таких випадках зароїлося від чуток. Шептали про зраду, подейкували, що Великий Князь Ніколай Ніколаєвіч з невідомих причин припинив підтримку “зелених”, кружляли також плітки, нібито більшовики застосували новий тип одичного апарата. Виплила навіть його назва – “Агонія”. Якою була правда? Цього не знав ніхто, хіба що донька генерала, Ксенія Іванівна. Для Кроне – просто Ксюша… Проблема полягала в тому, що Ксенія хотіла бачити саме Кроне, і до того ж, обрала місцем зустрічі Оршу, яка знаходилася в глибокому тилу ворога. З одного боку, можна було зрозуміти мотиви Ксенії – вона познайомилася з Кроне ще в часи, коли він, діючи за наказом маршала Пілсудського, намагався встановити контакт з партизанами Дохторова. Свого часу Йоган Кроне товаришував теж з кур’єром Ксенії, Глєбом Жегліним, колишнім офіцером елітного підрозділу – Собствєнного Єго Імпєраторского Вєлічія Конвою, що охороняв царську сім’ю. Проте в цій ситуації були й мінуси, багато мінусів. Кроне присвоїли звання майора і він став одним з найважливіших працівників II Відділу Генерального Штабу, який донедавна називався Головним. Він володів такими знаннями про діяльність “Двійки”, що вже кілька років його зобов’язувала заборона залишати країну. Важко навіть уявити собі наслідки, якби він потрапив у руки ворога… З іншого боку, присутність Жегліна підтверджувала достовірність листа доньки Дохторова, а легкість, з якою він перейшов кордон, свідчила, що його підтримувала потужна організація. Якщо Ксенія продовжувала, або мала намір якимось чином продовжувати справу свого батька, здавалося очевидним, що вона будь-якою ціною уникатиме ризику, пов’язаного з подорожжю. Безсумнівно, її вже давно розшукували різноманітні спеціальні служби СССР. От тільки подорож Кроне до лігва лева була такою ж небезпечною, як російська рулетка.

Грюкнули двері й на порозі зупинився ад'ютант шефа II відділу, полковника Бретцеля. Предки Тадеуша Бретцеля були німецькими міщанами, що не перешкодило йому, так само, як Кроне, зробити кар’єру в “Двійці”. Маршал Пілсудський звертав увагу на особисту відданість країні й армії, а не на кровні узи. А саме Комендант, після вдалого перевороту в 1922 році, фактично володів владою в Польщі. Він з великою перевагою виграв перші президентські вибори в Польській республіці, але не мав жодного наміру обмежуватися роллю, нав’язаною йому березневою конституцією. Взявши, практично без бою, владу в грудні 1922 року, він майже одноголосно отримав статус довічного Керівника Держави. Результати президентського референдуму справили враження навіть на його ворогів.

-- Пане майоре… -- ад’ютант з зіркою поручика на пагонах красномовно поглянув на Кроне. – Пан полковник запрошує.

Кроне з полегшенням вийшов з кімнати, намагаючись не звертати уваги на факт, що молодший офіцер вперто тримається на відстані принаймні трьох метрів.

-- Пане полковнику, прийшов майор Кроне, -- доповів той, відкриваючи двері в кабінет Бретцеля.

-- Сідай, Ясю! – запросив його дружнім жестом командир.

Невисокий, худорлявий чоловік з полисілою головою не був схожим на шпигуна, однак погляд сірих очей, які виглядали з-під важких брів, мав у собі щось, що нагадувало скуту кригою річку. Він не був схожим на тих, з ким можна пожартувати.

Кроне з понурим виразом обличчя всівся у вигідне крісло.

-- Навіщо це все? – гаркнув не надто приязним тоном. – Хіба не вистачило б не митися день чи два? А це лахміття? – він з огидою смикнув льняну сорочку. – Просто жах якийсь.

Бретцель зітхнув і якусь мить вдивлявся в співрозмовника, немов оцінюючи, чи відповідати на його запитання.

-- Росіяни мають на кордоні нові одичні апарати, -- обізвався він нарешті. – Їх називають “Нюхачами”. Подейкують, що вони здатні засікти будь-які сліди запахів, що походять не від совіцьких продуктів.

-- Але я перейду кордон на ділянці, що не охороняється!

-- Прилади охоплюють до кількох кілометрів, ми не можемо ризикувати, -- відповів рішуче полковник. – Тому на тобі російський одяг, перш ніж перейти кордон, ти з’їси російську ковбасу і зап’єш російською самогонкою. Ми не можемо ризикувати! – повторив.

-- Я смерджу, як росіянин…

-- І це теж, -- посміхнувся Бретцель. – В загальному, в містах з гігієною не все так погано, але по селах, в прикордонній зоні, краще вважати, щоб не виділятися запахом від натовпу. Годі про це, -- махнув він рукою. -- Краще скажи, що ти думаєш про пропозицію Ксенії. Трохи дивно, що вона обізвалася через стільки років…

Кроне задумливо кивнув головою.

-- Дивно, -- погодився. – Але я знаю Жегліна. Якби щось було не так, він ніколи б не погодився стати кур’єром. Сумніваюся, що Ксенія прагне заманити мене в засідку.

-- Я теж не думаю, що вона добровільно перейшла на бік ворога, але під тиском… -- Бретцель замовк, не закінчивши речення.

Обоє знали, що методи, які застосовували російські спецслужби можуть зламати навіть самих витривалих, це тільки питання часу.

-- Може, -- буркнув непевно Кроне. – Однак нам би дуже допомогло, якби ми розкрили таємницю поразки Дохторова. Якщо дійде до війни, не виключено, що нам доведеться так, як йому, вести партизанську війну проти більшовиків.

Запала довга мовчанка, Кроне бавився срібним портсигаром, крутив його в пальцях, відкривав і закривав з металічним тріском.

-- Ця дискусія нічого не дає, -- зрештою заявив він. – Якщо все піде добре, ми розв’яжемо загадку Дохторова, якщо ні, ви втратите одного агента.

Бретцель скривився, але не заперечив, хоча, як і майор чудово розумів, що польська розвідка може втратити в цій операції більше, ніж одного агента. Більше десятка інших мали перейти кордон одночасно з Кроне і спричинити якомога більший безлад в прикордонній зоні. Ніхто не мав гарантій, що повернуться всі.

Полковник встав, сигналізуючи, що розмову закінчено, підійшов і мовчки обійняв Кроне, не зважаючи на запах, який оточував його підвладного.

-- Це все, майоре, -- кинув різко. – Ви вільні!

Відомий своїм браком субординації щодо начальства, Кроне цим разом клацнув каблуками, як на параді, став струнко.

-- Слухаюся! – гаркнув ревно.

Здавалося, він намагався набратися сили з військового ритуалу, перш, ніж опиниться в чужому, ворожому світі. За мить повернувся і пішов. Вже не солдат, а мисливець, можливо – дичина. А може одне і друге.

***

Жеглін застережливо підняв руку і Кроне послушно завмер на місці. Напружив зір, намагаючись проникнути вглиб сірої, передсвітанкової імли. Вони стояли так на зігнутих ногах, гарячково стискаючи холодну сталь в спітнілих долонях, поки росіянин не рушив далі, видно, знехтувавши шумом, який його насторожив. Кроне багато разів нелегально переходив кордон, але це було давно, тому зараз він підкорявся наказам Жегліна, довірився його інстинкту і досвіду.

Коли вони вийшли на вторований шлях, що вів вглиб країни, то витягнули пляшечки з темного скла, намастили обличчя і руки безбарвною рідиною з дивним запахом. Жеглін вирив на узбіччі дороги ямку, в якій вони закопали пляшки, скропивши перед цим землю рештками препарату. Речовина, якою вони скористалися, була таємницею “Двійки”, нейтралізувала запах людини, замінюючи його пахощами лісу. Раніше обоє помилися в струмку, передяглися в чисте вбрання, намагаючись змінити слід запаху. Зараз, на второваному шляху, скориставшись препаратом, що збиває собак зі сліду, вони повинні бути в безпеці. В теорії. Тому, що не знали ні докладного діапазону дії, ані реальної чутливості “Нюхачів”, не знали, наскільки й чи взагалі спантеличать російські спецслужби агенти, які повинні відвернути увагу від місії Кроне. Одне можна сказати напевно – в цій професії виживає тільки той, хто випереджає противника принаймні на крок.

Вони вирушили в дорогу, несучи на плечах вузлики з особистими речами, так, як це робили місцеві селяни. Бідні вузлики, бо совіцька Білорусь може не голодувала так, як Україна, однак місцеві не славилися заможністю, а вони не могли собі дозволити виділятися з натовпу. Левова частка продовольства, що виготовлялася по селах, відправлялася у великі міста, комуністи більше боялися бунтів робітників, ніж невдоволення серед селян. Після двох годин маршу вони зустріли перші підводи. Жеглін заговорив з кількома селянами, однак ті або їхали в іншому, ніж агенти, напрямку, або жадали за поїздку надто багато. Кроне поправив торбу, що важила щораз більше, але не протестував, бачачи, як Жеглін зневажливим плювком прощається з наступним візником. Якби вони переплатили, то викликали б підозру, а взявши до уваги відношення селян, яким віддавна втовкмачували недовіру до “чужих”, це закінчилося б, швидше за все, доносом. Тут кожна людина з-поза рідного села викликала підозру.

Не обов’язково, як шпигун, швидше, як ймовірний агент совіцької поліції, який міг запитати, чому йому допомогли, якщо він виглядав і поводився підозріло.

Тільки після обіду вони нарешті сіли на віз, що віз зерно до млина, який знаходився за тридцять кілометрів. Заплатили пляшкою самогону. Звичайно, гнати самому горілку було незаконно, але всі й так гнали, а влада дивилася на це крізь пальці. Найгірше, що їх могло спіткати за зберігання самогону – пара копняків і конфіскація товару. З іншого боку, володіння підпільно виготовленою горілкою викликало довіру, доводило, що вони не агенти поліції.

Кроне прокинувся, відчувши, як шарпнулася підвода, що різко зупинилася. Нічний похід лісом дався йому взнаки й він заснув, вколисаний скрипом не змащених коліс воза, що рухався в монотонному ритмі. Вони стояли біля млина. Неподалік маячили будівлі якогось села.

-- Тут ми зупинимося на ніч, -- буркнув Жеглін. – Зараз і так не знайдемо жодного транспорту.

Вони зіскочили з підводи, й обійнявшись з напівп’яним від їхньої горілки, а отже веселим фірманом, побрели в бік села. Наразі все йшло добре. Побачивши таке панібратське прощання, селяни, які крутилися біля млина, могли сприйняти їх за якихось знайомих фірмана. Залишалося питання нічлігу.

-- Он щось схоже на заїжджий двір, -- повідомив Жеглін. – Членам партії – знижки, -- додав саркастично.

Кроне машинально помацав через грубий матеріал пачку документів, що знаходилася у внутрішній кишені. Був серед них і партбілет.

-- Швидше за все, нам навіть не доведеться показувати папери, -- заспокоїв його росіянин. – Мене тут знають, а ніхто при здоровому глузді не стане вдавати члена комуністичної партії. Ну, принаймні не вдавав би без відповідних документів…

Майор штовхнув товариша зовсім не по-приятельськи, той зі сміхом відскочив.

-- Ще одне, -- пробурмотів Жеглін вже тихіше. – Раджу тобі скористатися своїми ліками до носа, або хильнути трохи. А ще краще й одне, і друге, -- сказав, витягуючи з-за пазухи пляшку мутного самогону.

Тон росіянина не залишав сумнівів, що це не пропозиція, а наказ, тож Кроне розкусив поданий йому зубчик часнику і зробив дрібний ковток. На щастя, горілка мала такий паскудний смак, що в нього не виникло бажання випити ще. Принаймні, поки що… Останнє, чого він потребував зараз – це поринути в горілчане танго. Кроне не був лікарем, але чудово розумів, якщо він ще не алкоголік, то бракує йому небагато, зовсім трохи. Тому він рідко коли пробував міцний алкоголь. На жаль, було важко собі уявити, щоб йому це вдалося в Росії – тут і зараз, при комуністичній владі горілка стала релігією, розрадником, інколи єдиною їжею голодного. Кожен, хто не пив, виділявся, як рожевий фламінго в зграї псів.

-- Це тут, -- Жеглін показав на великий, обшарпаний будинок.

На майже повністю позбавлених штукатурки стінах видніли сліди від пострілів, отже він належав місцевим землевласникам, а ті не віддали його без бою. З часів громадянської війни пройшло понад десять років, але досі нікому не спало на думку зробити ремонт. Вони увійшли в задимлену кімнату, сіли за один зі столиків. Сивий, махорковий дим гриз очі, не дивлячись на мазь до носа, Кроне відчував сморід вареної капусти, погано вигнаного самогону і старого жиру.

-- Вєрка, голубко! – крикнув Жеглін, зриваючись на рівні ноги.

Обійняв кругловиду, спітнілу жінку, цмокнув її ніжно в щічку. Колись білий фартушок свідчив, що Вєра належить до прислуги.

-- Антоне, паршивцю, геть від мене! – відіпхнула вона його, недбало, по-сільському вимовляючи кінцівки виразів, але в її голосі не було й тіні гніву. – Де ти стільки часу вештався?!

-- Справи, голубко, справи. Я привіз тобі подарунок…

Росіянин витягнув з кишені поношеного піджака дешевий, позолочений перстень, натягнув на схожий на сосиску палець жінки, що виглядала чи то як офіціантка, чи то як кухарка.

-- Вєра Борісовна, керівничка цієї буди, а це мій далекий родич, Якім, -- поспішно представив їх Жеглін.

Кроне, не встаючи, кивнув головою.

-- Що у вас є поїсти? – запитав. – Щось я зголоднів.

Жінка задумливо закусила губу, обмінялася змовницькими поглядами з Жегліним, нарешті махнула рукою, жестом запрошуючи їх в підсобку. Вони пройшли через задимлену, переповнену смердячими випарами кухню, кімнатку, в якій два неохайно одягнених дівчиська мочили в дерев’яних баліях брудний посуд, зупинилися перед зачиненими дверима. Вєра Борісовна витягнула з кишені фартушка чималий, залізний ключ і прокрутивши його в замку, запросила чоловіків всередину. Онімілий від здивування Кроне побачив елегантно облаштовану кімнату з начищеним до блиску столом з червоного дерева і вручну розмальованим фарфоровим сервізом з мануфактури Кузнєцова, підлога була вкрита бухарськими килимами.

-- Спочатку в ванну, обоє, -- видала вона розпорядження. – Там тільки холодна вода, але доведеться дати собі раду, якби я наказала комусь принести гарячої, вони б сильно здивувалися…

З голосу керівнички заїжджого двору зник простацький акцент і люмпенська хрипота, тепер він звучав рішуче, твердо, а навіть дещо зверхньо. Жеглін легенько вклонився і це був не просто жест. Кроне наслідував його приклад.

-- За півгодини подам до столу, -- повідомила вона.

Чоловіки перейшли у ванну кімнату, в якій панувала велика, мідяна ванна оливково-брунатного кольору, не соромлячись роздягнулися і вправно, по-військовому помилися. Жоден з них не поголився, але Жеглін скористався з залишеної на умивальнику з дзеркалом зубної щіточки.

-- Є ще одна? – запитав Кроне.

-- Немає, -- відповів вдоволено росіянин. – Це щіточка Вєри, характер нашого знайомства дозволяє мені нею скористатися.

Він вдивлявся в “двієчника” з явним викликом в світло-блакитних, немов вицвілих очах. Кроне перший опустив погляд, почав одягатися. Витягнув з вузлика пом’ятий, але чистий одяг, невдовзі вони вже сиділи за столом. Господиня скинула брудний фартушок, в скромній, крепдешиновій сукні вона виглядала добре, майже елегантно, у прикрашеному квітковими мотивами супнику парувала солянка, збоку, на спеціальному столику, чекали прикриті інші страви. Перш ніж вони скуштували суп, на сніжно-білій скатертині з’явилася пляшка горілки.

-- “Московская”, -- жінка розставила стаканчики. – Технологію виробництва допомагав вдосконалити ще Менделєєв, -- сказала з меланхолією в голосі.

Вони мовчки підняли тост, випили. Навіть Кроне не відмовився, знав, що це була б образа для господині. Кристально чистий напій обпалив горло, зігрів живіт. З вовчим апетитом почали наминати суп. Він був смаковитий.

-- Поволі, панове! – засміялася Вєра Борісовна, побачивши, як вони тягнуться по добавку. – Ще все попереду.

Після супу вони з’їли лосося в зелені, скуштували фаршировану грибами кулеб’яку, закінчили маленькими пельменями в сметані. Господиня дбала, щоб стаканчики були повними, забавляючи їх кулінарними байками.

-- Раніше добру горілку виготовляли в основному великі шляхетні роди: Разумовські, Шереметьєви, сім’я Юсупових… Але й червоні дбають про це. Недавно, один зі співпрацівників Менделєєва, Кучеров, вдосконалив рецептуру “Московской”, тепер до неї додають трохи соди й оцтової кислоти. Треба признати, результат доволі… цікавий.

-- Звідки ці делікатеси? – запитав зацікавлено Кроне. – Бо те що готують в кухні…

-- Там куховарять для робочого люду, -- перебила його Вєра Борісовна. – Для керівництва в нас особливий фонд. Інколи нас відвідують посадові особи. Ззаду будинку є три кімнати, в яких залишили дореволюційну обстановку, і спеціальна кухня.

-- А оце все? – офіцер обвів навколо рукою.

-- Це… моя кімнатка, офіційно – склад інвентарю, -- посміхнулася з іронією господиня. – Такі часи.

Кроне кивнув головою, проте далі не заглиблювався, відчував, якщо вийде за рамки більш-менш невинних байок, то не отримає жодної відповіді. Жінка, яку Жеглін представив, як керівничку, становила загадку. Безсумнівно, вона була освіченою, можливо, походила з аристократії. Близьке знайомство з посланцем доньки Дохторова могло свідчити, що Вєра належить до створеної Ксенією групи. Повинна існувати якась мережа, організація, завдяки якій Жеглін подорожував по країні, а навіть за її межі. Проте в Кроне не було ілюзій, він розумів, що не довідається про це нічого, такі правила гри. У випадку провалу і допиту, краще знати якнайменше…

-- Де я буду спати? – поглянув запитально офіцер на господиню.

-- Тут збоку є вільна кімната, -- втрутився Жеглін. – Он ті двері біля ванни.

Жінка ледь помітно скривилася, спопелила росіянина поглядом.

-- Пан майор – людина тактовна і джентльмен, -- сказав Жеглін лагідно, підкресливши звання товариша. – Ти ж його не положиш у спільній залі, його там воші з'їдять.

-- Якщо це проблема… -- почав Кроне.

-- Ні, в жодному випадку, -- відповіла швидко Вєра. Вона легко зарум’янилася, кинула на Жегліна короткий погляд.

-- Тоді я йду спати, -- пробурмотів збентежений Кроне. Не потрібно було великої інтуїції, аби здогадатися, чому подруга Жегліна воліла, щоб майор не зайняв сусідню кімнату. В майже порожньому приміщенні стояло старе ліжко, яке походило ще з дев’ятнадцятого століття, але не дивлячись на зовнішній вигляд, було надзвичайно вигідним. Накрохмалена, з запахом свіжості постіль була розкішшю, якої майор не очікував. Він роздягнувся і в самій білизні заліз під легку, пухову ковдру. Під оздоблену мереживом подушку поклав пістолет, з надією, що проспить всю ніч спокійно, але якщо щось піде не так, живцем він не дасться. Росіяни знайдуть багато способів, щоб змусити його говорити, та й тем для розмов їм не забракне. Попередня діяльність Кроне в “Двійці” обросла легендами. В цьому були як хороші, так і погані сторони, але саме зараз і тут – виключно погані. Всупереч побоюванням, він не чув з-за стіни жодних клопітливих звуків, і не трапилося нічого поганого. Майор заснув каменем, як тільки притулив голову до подушки. Розбудив його спів півнів. Глянув на годинник – доходила дев’ята, очевидно, півні в селі співали не тільки на світанку. Коли він потягнувся по зброю, то натрапив на ще щось. Витягнув дивну, красиво одягнену ляльку з фарфоровим, відтвореним у найдрібніших деталях, обличчям. Вона лежала глибше під подушкою, якби не випадок, Кроне ніколи б її не зауважив. Таку забавку в магазині не купиш. Навіть до революції. На каймі оздобленої рюшами сукні чиїсь руки вишили напис:”Е.В. Татьяна Голицина”. Кроне підвів брови – Голіцини були княжим родом, можливо, що забавка опинилася тут цілком випадково… А може і ні? Майор не мав жодного наміру когось про це питати. Старанно поклав ляльку на місце, побризкав себе холодною водою і легенько постукав у двері кімнати господині.

-- Заходь! – вигукнув енергійно Жеглін.

Росіянин сидів за сніданком, навколо розходився запах свіжоспечених булочок і справжньої кави. Це точно не було стандартне меню закладу, в Совіцькому Союзі бракувало навіть ячмінної кави…

-- Пригощайся, -- запросив його Жеглін. – Боюся, на найближчий час доведеться забути про такі приємнощі. Там, -- він показав на прикриту срібною кришкою тарілку. – Ковбаски.

Кроне розрізав ще теплу булочку, намастив свіженьким маслом, налив собі кави. Він знав, що добрий сніданок рідко коли трапляється під час виконання завдання.

-- Що далі? – запитав.

Жеглін мовчки крутив у руках горнятко, з якого йшла пара. Здавалося, він забув про свого товариша і блукає думками десь далеко, нарешті, зітхнувши, підвів голову.

-- Якщо нам пощастить, ти ще сьогодні побачишся з Ксенією.

-- Сьогодні? Але до Орші…

-- Ксенії немає в Орші, -- перебив його Жеглін. -- Вона чекає на тебе якихось сто кілометрів звідси, в невеличкому будиночку лісника. Ти скажеш, що це параноя, але… -- він знизав плечима, не закінчивши речення.

Майор зневажливо махнув рукою. В їхній професії нікому не довіряти – золоте правило.

-- Як ми туди доберемося?

-- Вантажівкою. Водій їздить туди три рази на тиждень, щоб привезти на лісопильню зрубані дерева, звідси її не видно, але вона відразу за селом.

Кроне закінчив снідати й насолоджувався кавою, коли до кімнати зайшла господиня. Знов неохайно вдягнена, в брудному фартуху і старих, розтоптаних черевиках. Обидва чоловіки зірвалися немов по команді, вклонилися наче на гарнізонному балі.

-- Я прийшла попрощатися, -- сказала вона тихо. Кроне взяв її руку і шанобливо поцілував. Жінка відповіла ввічливою посмішкою, але дивилася на Жегліна. Тільки на нього… Майор вийшов, демонстративно закривши за собою двері. За якусь мить всівся на бетонних сходах перед будинком. Зненацька почав міркувати, що відчуває росіянин, коли прощається з Вєрою? Чи те саме, як сім років тому, коли це він прощався з Ксенією? Чи вони кохаються, знаючи, що це востаннє? А може сидять, притулившись, обіймаючись з усіх сил, відтягуючи момент, коли доведеться перейти в новий, ворожий світ?

Майор не припускав, що ще колись побачить Ксеню. Однак зараз, через стільки років, вони знов зустрінуться. Яка вона? Чи впізнає він її, порівнюючи з побляклою фотографією, яку зберігає в пам’яті? Його сумні роздуми перервав Жеглін. Росіянин вийшов з будинку, мовчки кинув Кроне під ноги вузлик з його скромними пожитками і рушив у напрямку дороги. Вони сіли на повалений стовбур, спостерігаючи, як повз них проїжджають підводи, деякі з них повертали до млина, інші їхали далі, обминаючи село. Нарешті вони почули шум мотора, приїхала довгоочікувана вантажівка. Водій, кремезний блондин з цигаркою в куточку рота, очевидно знав Жегліна, бо зупинивши машину, легко кивнув головою і енергійним жестом підігнав їх. Обоє блискавично видряпалися на причіп, блондин відразу ж рушив вперед.

-- Коли повернемо в ліс, то, в принципі, будемо в безпеці, тут крутяться патрулі міліції, а інколи навіть прикордонники, тож краще не баритися, -- пояснив причину поспіху Жеглін.

Кроне вмостився в кутку, намацав сховану за пазухою зброю. Він сподівався, що користуватися нею не доведеться. Щоправда, вони без проблем подолають звичайний патруль, що складається з трьох-чотирьох осіб, але такий інцидент, напевно, викличе посилену активність російських спецслужб. Стандартна тактика, яку застосовували росіяни в подібних випадках була в рівній мірі ефективною, та обтяжливою для місцевого населення, от тільки в СССР нікого не турбувало самопочуття пересічного громадянина. Навколо місця, де зник патруль, утворювали коло радіусом в сто, а у випадку, якщо минуло більше, ніж кілька годин – двісті кілометрів, оточували всю територію подвійним кордоном, ділили на сектори, а спеціально навчені підрозділи прочісували їх один за одним. Шансів вийти з такого котла практично не було.

Коли вони звернули з шосе і заїхали в ліс, Кроне зняв руку з кобури пістолета. Явно розслаблений Жеглін влігся зручніше на своєму мішку. Скидалося на те, що наразі їм щастило. На піщаній, небагато ширшій від вантажівки дорозі вони пригальмували, на якусь мить колеса “Зіса” забуксували, над головами чоловіків миготіли гілки, запахло сосною. Пізніше рушили швидше, хоча водій їхав з певною обачністю. Взявши до уваги стан лісової дороги, це було цілком зрозумілим. Сонячні промені, пробиваючись крізь зелень лісу, вкривали простий, дерев’яний причіп веселими, золотистими плямами. Інколи вони бачили білі, пухнасті хмари, що мандрували блакитним небом. Було чути тільки гул мотора і спів птахів. Майор прикрив опадаючі, щораз важчі повіки, не відомо коли провалився в сон. Розбудила його тиша і брак руху, вантажівка зупинилася на невеличкій поляні, смеркало. Кроне насторожено схопився, автоматично витягуючи зброю.

-- Вилізайте, я повертаю назад! – почув він різкий голос водія.

Йоган скинув на землю свій клунок, зіскочив, побачивши, як відкриваються двері будиночка лісника. На порозі стояла донька Дохторова. Він непевно підійшов до неї, ніжно обійняв, відчуваючи запах волосся і парфумів Ксенії. Спочатку йому здалося, що вона зовсім не змінилася, однак пізніше, коли Ксенія повернулася боком, щоб пропустити його в двері, м’яке, притемнене світло гасових ламп видобуло з вечірніх сутінків дрібні зморшки на скронях і заховану десь в глибині пивних очей смертельну втому.

-- Йоган, -- зітхнула, -- ти приїхав, нарешті…

Коли вони сіли за скромну вечерю, Кроне запитав про Жегліна. Той зник відразу після приїзду до будиночка лісника.

-- Біля дороги, що веде на поляну є сарай з дровами. Чудовий спостережний пункт. У Глєба там “Максим”. З тієї буди видно сто метрів дороги, якщо щось то він… дасть нам час, щоб втекти, -- пояснила вона.

Майор кивнув головою, полегшено видихнув. Під охороною Жегліна можна було не боятися сюрпризів. Коли Ксенія витягнула пляшку коньяку, офіцер порився у вузлику і поклав на столі невеличку шоколадку з фабрики Ведля.

-- Пам’ятаєш, як ти казала, що коньяк без шоколаду – гроші на вітер? – запитав з посмішкою.

-- Пам‘ятаю, -- сказала вона крізь сльози. – Не варто було ризикувати, якби хтось його знайшов…

-- Не було ніякого ризику, -- запевнив він. – Шоколадки Ведля – один з найпопулярніших товарів серед контрабандистів. Давай вип‘ємо, -- запропонував. – Як колись.

-- Як колись, -- прошептала Ксенія приглушеним голосом. -- Вже ніколи не буде, як колись…

Однак скуштувала коньяку, загризла шоколадкою і на коротку мить Кроне знов побачив пустотливий блиск в її очах.

-- Все інше теж буде як колись? – усміхнулася, протягуючи до нього руки.

-- Все, -- підтвердив Кроне.

Вона не пручалася, коли майор підсунув ближче дві гасові лампи, роздягнув її, звільнив від огидної, дешевої білизни. На якусь мить здавалося, що час повернувся до моменту, коли вони попрощалися, вони знайшли в своїх рухах ту юнацьку незграбність, бажання, невинність. Немов їх не ділили роки гіркого досвіду і компромісів, немов ніколи не було нікого іншого, тільки вони… Потім почали кохатися на широких, збитих з погано обструганих дощок, вимощених купою ковдр нарах. Пальці Кроне тремтіли, коли він пестив круглі, пишні груди, пригадуючи форми її тіла, немов картограф, що досліджує давно небачені землі. Однак в якомусь закутку розуму сидів холодний, слизький хробак сумніву. Прислухаючись до його порад офіцер, ковзаючи вустами по гладкій шкірі Ксенії, шукав підозрілі синяки, перевіряв дотиком кістки, вдивлявся, чи не побачить шрами від опіків. Перш ніж перестав думати, ніж залишив будь-який самоконтроль, з почуттям огиди до самого себе, він впевнився, що ніхто не катував Ксенію. Тоді нарешті відповів на німий крик її очей і все було як колись. Поки не настав світанок.

***

Корба криниці заскрипіла, об стінку брязнуло наповнене водою відро, Кроне одним рухом зняв його з гака і облив голу Ксенію, що стояла біля криниці. Жінка запищала, як дівчисько, кинулася в бік перекинутого через гілку сусіднього дерева рушника. Кроне сподівався, що Жеглін сумлінно виконує обов‘язки вартового і вдивляється у дорогу, що веде на поляну. Не дай Боже в протилежний бік… Він знов набрав води з криниці й цим разом вилив собі на голову. Не запищав, хоча мало бракувало – вода була крижаною. Перш, ніж він оговтався, Ксенія помчала в бік дому, забравши по дорозі рушник. Кроне наздогнав її біля порога. Через пів години вона почастувала його чаєм з варенням з фруктовим, трохи копченим смаком.

-- Смачно, -- похвалив майор, гріючи руки об гарячу склянку.

Вже одягнені, вони сиділи на ґанку, спостерігаючи за сходом сонця. Навколо було чути перші звуки лісу, що прокидався. Руки Ксенії ковзнули по тілу Кроне, витягнули пістолет і дешевий, сталевий годинник на ланцюжку. Жінка перевірила годину – доходила сьома ранку.

-- Хочеш, то я тобі його залишу, -- посміхнувся майор, кивнувши головою на кольт. – Щоправда, набої доволі нетипові, тож…

Ксенія насупилася, поклала зброю на кривоногий, дерев‘яний столик.

-- Ти приїхав за новинами, -- сказала, закусуючи губи.

-- Так, звісно, але я можу взяти тебе з собою, в Польщі ти будеш в безпеці.

-- Мій батько потрапив у лапи більшовиків, -- почала вона, не відповівши на його пропозицію. – Йому просто не пощастило, його затримав якийсь патруль, коли він відвідував один з підрозділів на межі контрольованої ним території. Татусь завжди був відважним, говорив, що підвладним потрібно показувати приклад… Спочатку його катували… -- вона завагалася. – Традиційними методами. Ламали кістки, виривали нігті, припікали. Він витримав усе, а його люди ледь не відбили його з в‘язниці в Мінську. Тоді татуся перевезли до Києва і застосували одичний апарат…

-- Отже, всі оті чутки – правда? – Кроне наморщив брови.

-- Правда, -- підтвердила позбавленим будь-яких почуттів голосом Ксенія. – Цю машину називають “Агонія”. Вже наступного дня батько їм все розповів.

Майор зітхнув, спробував її обійняти, але його рука безвладно впала, закрутилося в голові. Наче в тумані бачив викривлене від розпачу, залите сльозами обличчя жінки.

-- Прийшли й по мене, він сказав їм, де я переховуюся. Потім… мене теж взяли на “Агонію”. Так це в них називалося: взяти на “Агонію”. І я почала вмирати. Це тривало місяцями, день в день! – крикнула Ксенія. – Їм не потрібна була інформація, я все розповіла вже за п‘ятнадцять хвилин, вони хотіли, щоб я співпрацювала, прагнули, щоб я виконувала їхні бажання, допомогла їм переслідувати рештки людей мого батька, а потім інших. Я була донькою Дохторова, вороги більшовиків мені довіряли. А я, під‘єднана до тієї машини, повністю віддалася бестіям, що катували мене, це було гірше, ніж зґвалтування, я робила все, щоб їх задовольнити, щоб уникнути болю. А він шептав до мене, шептав…

-- Хто? – вдалося вицідити Кроне.

-- Апарат. “Агонія”.

-- Але… Це тільки машина, -- майор з усіх сил намагався вирватися з паралічу, що охопив його.

-- Машина?! – пирхнула Ксенія. – Це…

Її перебила кулеметна черга. Видно Жеглін не знав, що донька Дохторова співпрацює з ворогом і не дав застати себе зненацька.

-- Пробач, коханий, пробач! – крикнула Ксенія з мукою в голосі. – Я повинна застрелити тебе, але не можу, не можу…

Вона засунула в рот дуло кольта і натиснула на гачок. З боку поляни доходило виття поранених і бойові вигуки, вороги наступали, намагаючись не дати Жегліну часу замінити стрічку з набоями. Знали, що він один…

Позбавлений можливості рухатись, майор міг тільки спостерігати. Бачив, як через задній вхід сараю вискакує Жеглін з револьвером в одній і шаблею в іншій руці. Слідом за ним вибігло більше десятка чоловіків у мундирах червоноармійців. Запанував хаос, падали люди, але вже за мить нападники налетіли на Жегліна, притиснули його до землі рогачами, з якими інколи полюють на диких звірів. На своє здивування Кроне почув дикий сміх Жегліна, який обірвав потужний вибух. Скидалося на те, що йому вдалося зірвати гранату. Повільно, дуже повільно рука Кроне ворухнулася і потягнулася по пістолет, що лежав поряд з тілом Ксенії. Після боротьби з власним тілом, що тривала, здавалося, цілу вічність, майор зсунувся з крісла і дістав зброю. Чиясь нога у начищеному до блиску чоботі відкинула пістолет точним, легеньким копняком.

-- Здравствуйтє, барін Кроне! – обізвався незнайомець. – Ми Вас долго ждалі…

***

Найбільшим ворогом допитуваного є він сам, його уява і розум, в якому в шаленому темпі виникають нереальні плани втечі, що змінюються понурими картинами катувань. Часто слідчі зупиняються після невеличкого фізичного тиску: от, кілька ударів чи копняків, припечуть цигаркою. Знають, що не варто переборщувати – якщо зламати допитуваного надто швидко, той часто починає вигадувати, вгадувати бажання слідчих, робити все, щоб будь-якою ціною уникнути болю. Тоді його свідчення нічого не варті. Однак інколи доводиться допитувати міцних, підготовлених чоловіків – таких не зламати кількома ляпасами, вони не стануть плакатися в жилетку, в надії випросити життя. Вони професіонали, знають, що померли в ту мить, коли їх спіймали, що їм нічим не відкупитися, не здобути ласки катів. Вони гинуть, б‘ючись до останнього, намагаються здурити або перехитрити слідчих. Для них опрацювали спеціальні методи, подбали не тільки про те, щоб вони зазнали якомога більше болю, а фахівці-психологи розробили план допиту, розписали мов по нотах жахливу партитуру, в якій фізичні страждання змішані у відповідних пропорціях зі стимулами, що нищать психіку.

Кроне лежав на в‘язничних нарах, в гамівній сорочці, більше безпорадний, ніж якби його прикували до стіни ланцюгами. В камері горіла потужна лампочка, а вартовий регулярно, кожних п‘ятнадцять хвилин, перевіряв стан в‘язня. Його не годували, хоча дозволяли пити.

Його кати знали, що брак їжі зменшує не тільки фізичну витривалість, а й психічну. Час від часу з-за стіни доходило жахливе завивання. Кроне не знав, чи це ефекти проведення допиту, чи один зі старанно підібраних експертами “пом‘якшувальних” стимулів, що базуються на відкриттях Павлова. Він не звертав на це уваги, дихав. Тісно зав‘язана сорочка не дозволяла йому глибоко вдихати діафрагмою, тому майор зосередився на руху повітря через ніздрі. Вдих – видих, вдих – видих. Кроне знав, що з часом його розум відірветься від дійсності, перестане блукати, зачепиться за почуття, які він обрав за основу медитації. Якщо йому вдасться утримати цей стан – він виграє. Якщо ні, то дуже скоро перетвориться в заслинену подобу людини, яка вдивляється в кожен рух брови своїх катів.

Під ранок по нього прийшли. До камери зайшли три особи, зняли з Кроне сорочку, викручені назад руки скували наручниками. Кожен їхній рух ідеально гармоніював з іншими, всі дії справляли враження добре опрацьованої хореографії, а навіть балету. Жоден з них не налетів на іншого, навіть не торкнувся стін тісного приміщення. Погана новина – з ним поводилися з максимальною обережністю, а це свідчило про величезні очікування слідчих офіцерів. Росіяни намагалися не зробити жодної помилки. В кімнаті для допитів його посадили в спеціальному фотелі, на руках і ногах замкнули сталеві, викладені повістю кайдани. Солідне, виконане з заліза і дерева крісло було назавжди прикручене до підлоги. Підлогу і стіни виклали плиткою, мабуть, щоб полегшити утримування чистоти, але в приміщенні й так висів гіркий запах застарілої крові й людських відходів, який не могли усунути навіть щедро застосовані дезінфекційні засоби.

Коли в коридорі почулися кроки, один з вартових натягнув Кроне на голову каптур. Чорна тканина пропускала повітря і не ускладнювала дихання, але не дозволяла роздивлятися навколо. У офіцера не було ілюзій – він знав, справа не в тому, що він якимось чудом може врятуватися і в майбутньому впізнати когось зі слідчих. Просто, якщо позбавити людину зовнішніх стимулів, заблокувати хоча б одне почуття, в неї інстинктивно виникає тривога. А він повинен відчувати тривогу. До кімнати зайшли два чоловіка: один говорив глибоким, дзвінким басом, другий шепелявив, так наче колись йому вибили зуби, або погано склали щелепу. Здавалося, що шепелявий був шефом власника баса, хоча той ставився до нього з повагою, але без особливого підлабузництва.

-- Дивіться, -- почув Кроне.

В ту ж мить відчув, як в праве передпліччя йому вбивають щось гостре. Завдяки концентрації на диханні, біль здався йому нереальним, немов доходив з-за стіни.

-- Жодної реакції, мінімальна кровотеча. Ви, товаришу, наполягали, щоб я пояснив, чому ми використовуємо “Агонію”, причина перед Вами.

-- Тобто?

-- Тобто, ця людина – професіонал, здатний немов досвідчений факір відірватися від тіла, звичайно, не повністю, але достатньо, щоб витримати навіть найсильніший біль. “Агонія” – не просто машина для завдавання страждань. Цей прилад здатен знайти слабі сторони допитуваного, використати їх і не допустити, щоб він впав у якийсь каталепсичний стан. Ну і “Агонія” вражає безпосередньо нерви. При традиційних методах, частина затраченої… енергії йде коту під хвіст, марнується. Одичний апарат стимулює безпосередньо нервову систему, від нього неможливо захиститися, ще й можна бути певним, що він не вб‘є в‘язня. Ой, ми теж могли б спробувати кілька прийомів, він не такий спритний, як йому здається, але тоді ми б весь час балансували на межі знищення… гм… об‘єкта, бо довелося би вдатися до радикальних засобів.

-- Гаразд, -- вирішив шепелявий. – Маєте мою згоду на застосування “Агонії”.

-- Хочете спостерігати за процедурою?

-- Ні, -- відповів чоловік після короткого вагання. – Завтра вранці передасте мені всі дані, якщо дасте собі раду…

-- Це займе не більше години, -- перебив його підвладний.

Кроки, що віддалялися, вказували – шеф слідчого пішов геть не прощаючись. Грюкнули двері, потім хтось відчинив інші. Кроне немов крізь туман пригадав собі, що в кімнаті для допитів навпроти крісла знаходилися солідні, оббиті сталевою бляхою, масивні двері. Чиясь рука стягнула каптур і майор поглянув у очі худорлявого блондина з гладко прилизаним волоссям. Блондин присів і перевірив у Кроне зіниці, вражено присвиснув.

-- Майже транс, -- сказав захоплено. – На жаль, це Вам не допоможе. Радійте, що Ксенія встигла закінчити життя самогубством, деякі з моїх… колег мали щодо неї певні плани, -- додав тихіше. – Я роблю, що мушу, щоб зламати допитуваного, така робота, але для декого це не тільки робота, а й задоволення…

Він відійшов вбік, кинув коротку команду, з приміщення, що знаходилося поруч з кімнатою для допитів принесли щось схоже на каску з причепленимкабелем. Чиясь рука обійняла Кроне за шию, позбавивши його можливості рухатися, хтось інший вміло обрізав волосся майже до шкіри, тоді поголив голову бритвою. Запахло міддю, коли грубі руки натирали шкіру якоюсь рідиною, нарешті на Кроне наділи шолом. Весь цей час майор намагався сконцентруватися на диханні, але з жахом зауважив, що це вимагає від нього щоразу більшого зусилля. Він відчував поряд з собою чиюсь чужу, грізну присутність. Аж ніяк не машину, а вже точно не у звичному розумінні цього слова. Щось так само живе, як він сам, чи вороги, що його оточували. Він намагався не думати про це, але розвинений за роки служби інстинкт кричав про небезпеку.

Кроне чекав на біль, однак зненацька провалився в чорну діру, його оточила заповнена шепотом темрява. Вже невдовзі він прийшов до тями – слідчий продовжував свій монолог – намагаючись за будь-яку ціну придушити внутрішнє переконання, майже певність, що в нього програшна позиція. “Агонія” не спробувала переламати транс напряму, вона просто приспала майора на якусь мить, немов знаючи, що потрібно зовсім небагато, щоб викликаний концентрацією спокій, змінити в сон. Зараз, притомний і чуйний, він став цілковито беззахисним. Майже в ту саму мить, коли він це усвідомив, прийшла перша хвиля болю. Йому здалося, що запалали всі нерви, кожна частинка тіла. В той самий час Кроне усвідомлював, що це тільки проба. Експеримент з метою вивчення його можливостей, виявлення вразливих місць. З вуст офіцера вирвався розпачливий крик, напружені до крайнощів м‘язи з брязкотом шарпнули сталеві кайдани. Тоді майор відчув щось, що нагадувало дотик. Внутрішній дотик. Він якимось чином знав, що “Агонія” досліджує його організм на недоступному для людей рівні, певний час спостерігав за тремтливими, розмазаними плямами, так немов, щоправда, не цілковито, він поділяв почуття з машиною-немашиною. Біль ослаб і Кроне відчув здивування, а навіть занепокоєння особистості, що стежила за ним. Чим би не була “Агонія”, ця присутність, яка так дратувала майора, була збентежена. Вона неначе відкрила щось… цікаве.

З неймовірним полегшенням офіцер усвідомив, що біль проходить, до нього повернулася і оповила енергія, навіть ейфорія. Зникли всі болячки, він знов був здоровим, сильним і готовим. Готовим до чого? – Майже несвідомо він вимовив ці слова вголос. У відповідь почув гуркіт тіл, що валилися на підлогу. До крісла непевним кроком підійшов м'язистий чоловік у формі сержанта. Мабуть, вартовий, що стояв за спиною Кроне. З очей, рота і вух в нього текла кров. Коли він став на коліна, окремі краплини перетворилися у струмки, залили спереду мундир. Перш ніж померти, сержант встиг відкрити спеціальним ключем кайдани на руках і ногах Кроне. Майор зняв з голови шолом, розправив м‘язи – ейфорія не минула. На відстані кількох метрів, у сусідньому приміщенні, горіли слабим, оранжевим світлом лампи якогось супергетеродина, пульсували дивним ритмом екрани телетроскопів, вилися зміями чорні, прогумовані кабелі, що з‘єднували елементи невідомого апарата. Спантеличений Кроне похитав головою. Або одичний апарат, який називали “Агонією”, не тільки дарував йому життя, а ще й вбив всіх, хто міг перешкодити йому втекти, або в ньому щось зламалося. Кроне не мав наміру перевіряти другу гіпотезу. Він підійшов до блондина, що згорнувся в позі ембріона та почав зривати з трупа вбрання. Тепер на рахунку була кожна секунда.

***

-- Сука! – прошипіла сердито Вєра Борісовна. – Паршива сука! А я ж могла її тоді…

Жінка замовкла на півслові, стиснула в руці полотняну шматку, якою щойно обмила плечі Кроне, забруднивши килим забарвленою на червоно водою. Майор нарешті добрався до заїжджого двору, яким керувала подруга Жегліна, залишивши позаду трупи двох агентів поліції та одного надто допитливого водія. Його поранили в плече, шкіра на спині й колінах в нього була здерта до живого м‘яса. Під час втечі йому довелося вискочити з потяга на повному ходу. Росіяни наступали йому на п‘яти.

-- Сука, сука! – Сльози текли по обличчю росіянки. Кроне зітхнув, але не заперечив. Не пояснив, що Ксеню не просто катували, що “Агонія” могла зламати навіть найсильнішу людину так само легко, як дитина ламає соломинку. Щоб зрозуміти певні речі, потрібно їх пережити, а він не бажав таких вражень для своєї співрозмовниці.

-- Це вже не має значення, -- сказав він тихо. – Ксенія мертва.

-- Глєб теж!

-- Правда, -- признав Кроне, стискаючи зуби. – Він бився до кінця, щоб дати нам час втекти. Якби Ксенія не дала мені наркотик, я, мабуть, встиг би зникнути.

-- Донька Дохторова, -- Вєра Борісовна недовірливо похитала головою.

-- Що з організацією? – запитав Кроне. – За таких обставин я можу організувати канал, щоб перекинути до Польщі всіх, кому загрожує арешт. Потрібно припустити, що вона все їм розповіла, досі вони нікого не заарештували, щоб не викликати підозр, але після її смерті…

-- Немає ніякої організації, -- відповіла задумливо жінка. – Принаймні, я так гадаю. В мене є… кілька знайомих з давніх часів, Глєб також мав свої контакти. Вона попросила зробити їй послугу, ми інколи зустрічалися, знали її батька, тож… Тоді це здалося нам цілком природним. Я думала, вона готує щось грандіозне, як колись Дохторов, і не хоче ризикувати своїми людьми, які будуть потрібні для реалізації цього плану. Тепер я думаю, що вона хотіла тільки звабити Вас сюди. Варте воно того? – Вона непевно поглянула на Кроне.

Майор зашипів від болю, встав незграбно з ліжка і з легким поклоном представився. Побачивши, що на співрозмовницю це не справило жодного враження, коротко описав свої функції в “Двійці”. Рот Вєри Борісовни склався в літеру О. Вражена, вона завмерла.

-- Тепер все ясно, -- буркнула. – Вам не можна тут залишатися, либонь, вони знають про мене…

Кроне кивком голови признав, що вона має рацію, обережно натягнув свіжу сорочку, зверху – кафтан з грубого полотна.

Вєра спостерігала за ним, насупивши чоло.

-- Рани не присохнуть, але…

-- Але іншого виходу немає, -- перебив він її.

Спакував якісь речі у вузлик, більше для видимості, ніж з потреби, в кобуру під пахвою засунув кольт.

-- Не знаю, чи брати їжу, -- обізвався він нерішуче. – Якщо знайду якийсь транспорт до кордону, вона буде зайвою, а якщо ні, то мені доведеться бавитися в кішки-мишки з російськими прикордонниками, а вони контролюють пояс до шістдесяти кілометрів вглиб країни. Пішки перехід прикордонної зони може зайняти мені два дні.

-- Я дам Вам трохи харчів і води, -- вирішила господиня. – Зачекайте хвильку.

Вона повернулася з невеличким пакунком і лакованою шкатулкою.

-- Що це? – підняв брови Кроне.

-- Їжа, дві літри води, пляшка самогону і… опій. На випадок, якщо рани роз‘ятряться… -- вона замовкла.

Майор подякував, стискаючи зуби, закинув вузлик на плечі. Зробив він це правою рукою, ліва була в лубках.

-- Втікайте звідси, -- кинув Кроне.

-- Куди? – запитала вона з гіркою посмішкою. – В Польщу? Прозябати там, як частина шляхти й аристократії, яка опинилася у вас після революції?

-- Дехто з них мається доволі непогано, -- зауважив Кроне.

-- Я не говорю про матеріальні речі, -- фиркнула Вєра. – Ви пропонуєте мені дивитися на руїни імперії, згадувати молодість, як якійсь старій бабі? Коли кожен день буде нагадувати мені про часи колишньої величі, а кожне нове обличчя тих, хто вже пішов з життя?

Вєра обвела співрозмовника довгим поглядом, йому знов здалося, що в її очах була якась гордість, а навіть зарозумілість. Він мовчки вклонився.

-- Ходіть зі мною, -- наказала вона. Вони перейшли у задимлену, просякнуту смородом кепських страв і немитих тіл їдальню.

-- Арвіл! – гукнула Вєра, перекрикуючи гул розмов і п‘яний регіт.

З-за стола в кутку зали встав невисокий чоловік з косими, злобними оченятами. Не дивлячись на скупчення, він сидів сам.

-- Чого? – буркнув, підходячи.

-- Твоя вантажівка тут?

-- Як завжди, завтра я їду в Мінськ, а що?

-- В мого кузена захворіла мати, старенька вмирає, підкинеш його сьогодні до кордону? – попросила. – Вона живе в Бобруках.

Обличчя Арвіла зневажливо перекосилося.

-- Знаю я то село, але що мені до того? – прохрипів він спльовуючи. – Я мусив би зробити гак.

-- Будеш харчуватися задарма, а може й не тільки харчуватися… -- відповіла Вєра притишеним голосом.

-- Їду! – заявив поспішно Арвіл, обвівши господиню похітливим поглядом, повернувся по щось до столика.

-- Я… -- Кроне замовк. Він не знав, що сказати.

-- Шш… не треба, -- зупинила його Вєра Борісовна.

Потім обійняла майора і поцілувала в губи так, як в Росії цілують родичів.

-- Стережися його, -- прошептала. – То стукач, партійний активіст.

Офіцер похмуро кивнув головою, він вже здогадався з ким матиме справу. Порожнеча, що оточувала косоокого і новомодне ім‘я, скорочення від “Армія В.І. Лєніна”, говорили самі за себе.

-- Поїхали! – сказав донощик, поплескавши завідувачку заїздом по сідницях.

Кроне схилився низько, обійняв Вєру під коліна, як маму. Тут, під пильними поглядами свідків, він не міг попрощатися інакше. Відчув її руку на голові, коли вона поблагословила його у дорогу. Він знав, більше вони не побачаться – Вєра Борісовна прийняла рішення. Бачив це по її обличчю і очах, в яких сяяла божевільна веселість. Вона піде з життя – але не сама… Коли Кроне виходив з їдальні, відчув на спині погляд, яким вона його проводжала.

-- Сідайте, товаришу, -- запросив стукач, відчиняючи двері побитого “Зіса”. – Знаєте, що “Зіс” означає Завод Імені Сталіна?

-- Знаю, -- буркнув Кроне.

-- Не переживайте про маму, може оклигає, -- Арвіл вищирив зуби в облудній посмішці. – А Ваша кузинка файна дівка – срака, як дзвін, -- докинув з викликом.

-- Це тільки Вєрка, -- майор знизав плечима. – Але що правда, то правда, на хую її не підкинеш, -- погодився, витягуючи пляшку самогону.

Кроне вирішив, якщо тільки з‘явиться нагода, вб‘є косоокого. Загудів мотор, вони рушили.

***

Солдати, хоча й молоді, виглядали на таких, що вже не раз нюхали порох. Їхні блискавичні, ідеально скоординовані рухи дозволяли припустити, що рефлекси вони завдячували не тільки нормальній підготовці й вродженій схильності, але й одичним апаратам. Кроне знав, так вишколені люди належать до еліти польського війська. Тепер вони охороняли виділений йому ізолятор.

Він напівлежав на лікарняному ліжку, його руку ще раз фахово перев‘язали, інші рани теж. Компанію йому складали три солдати в мундирах піхоти, проте офіцер знав, це тільки камуфляж. Насправді вони служили в спеціальному підрозділі жандармерії. Кроне не знав, чи вони охороняли його від небезпеки, чи пильнували, щоб саме він нікому і нічому не загрожував. А може і те і друге? Майора цікавила причина цього рішення, чому хтось вважав, що за ним потрібно наглядати. Ну й звичайно, він був би не проти довідатися, хто віддав такий наказ. Відповідь на друге запитання Кроне отримав майже відразу – до кімнати зайшов полковник Бретцель. Начальник сів біля ліжка, потиснув раненому офіцерові руку, але кожен, хто його знав, зауважив би на його обличчі тривогу, а навіть страх. Шеф II Відділу тримав у руці тонку, картонну течку.

-- Що там трапилося, Ясю? – запитав. – І що ти задумав? Я чув, ти відразу подзвонив Маршалу і попросив прислати за тобою машину?

-- Поїдеш зі мною, то про все довідаєшся, -- буркнув Кроне. – Зараз я надто змучений, щоб…

-- Розумію, -- перебив його Бретцель. – Я просто хочу дізнатися, що трапилося в Мінську? Бо те, що на шляху твоєї втечі ми знайшли кілька трупів, мене не дивує. Але там? Начебто з штаб-квартири ОГПУ від позавчора виносять покійників і кінця не видно. Мої люди не могли підійти ближче, але оцінюють, що було вбито не менше ніж тридцять чекістів…

Кроне закусив губи – “Агонія” не жартувала.

-- Я все розповім у Варшаві, -- пообіцяв. – Зараз мені потрібно це осмислити, не хотілося б щоб моя доповідь Маршалу була хаотичною, зрештою, дечого я просто не знаю. Але хочу дещо спитати… Це допоможе мені впорядкувати рапорт.

-- Так? – полковник кинув на Кроне гострий погляд.

-- Трупи… на шляху моєї втечі, можна конкретніше?

-- Ти не знаєш, кого вбив? – запитав недовірливо Бретцель.

-- Я не знаю, хто загинув, -- процідив Кроне крізь зуби. – Будь ласка, -- додав за якусь мить.

Полковник потягнувся по течку, здавалося, короткі, незграбні пальці цілу вічність шпорталися з зав‘язаними стрічками, нарешті нетерплячий офіцер одним ривком розірвав їх, витягнув два списані з одного боку листки.

-- Як скажете, майоре, -- обізвався сухо. – Точно невідома кількість агентів ОГПУ в Мінську, -- повідомив. – Приблизно тридцять, може сорок осіб… Двох в потягу Мінськ-Барановичі. Цивільний на узбіччі дороги, ймовірно водій, неідентифікований. Тіло знайдено неподалік Слуцька. Біля самого кордону, в районі села Бобруки, агент поліції Арвіл Дробенко. Три удари ножем в підборіддя і яйця, сучий син стік кров'ю на смерть. Це все.

Кроне проковтнув слину, помасував здоровою рукою обличчя.

-- А в Павловську? До революції він називався…

Майор зупинився, побачивши, що губи Бретцля тихо свиснули.

-- Павловськ? Там ти теж замішаний?

-- Що там трапилося?

-- Ось це ми точно знаємо, моя людина була на місці, коли все трапилося, -- сказав зітхнувши полковник. – Приїхав загін з Мінська, шість слідчих офіцерів і окремо рота солдатів, мабуть, хотіли прочесати село. Там є такий заїзд…

-- Знаю, -- перебив нетерпляче Кроне. – Що далі?

-- Отже, шість офіцерів зайшло в заїзд, на око жалюгідний блощичник, але є теж кімнати для “влади”, краща кухня, може навіть шльондри. Коли вони обідали, до їдальні, до спеціальної їдальні, зайшла керівничка, така собі Вєра Борісовна. Одягнена в елегантну, шовкову сукню, з хрестом. Не якимось там скромним хрестиком, а солідним, золотим хрестом на шиї. І з двома револьверами. Вона вбила всіх. Коли збіглися солдати, Вєра вийшла перед будинок і почала стріляти. Подейкують, робітничо-селянська армія була настільки захоплена зненацька, що їй вдалося застрелити ще кількох… Та зрештою, вони її прикінчили. Знайдені в її кімнаті документи вказують, що це княжна Тетяна Голіцина. В це мені не дуже хочеться вірити, гадаю, це скоріше пропаганда, більшовики хотіли виправдати свої втрати…

-- Повір, -- сказав глухо Кроне. – В тому маленькому, запльованому селі дійсно загинула княжна Тетяна Голіцина. Померла, щоб помститися за друга і зупинити погоню за мною. А ще тому, що вже не хотіла жити.

В його голові пульсував біль, з розповіді виникало, що Ксенія однак не видала подругу. Якби вона це зробила, слідчі пішли б в заїзд не обідати, а з цілком іншою метою.

Бретцель відкрив рот, щоб щось сказати, але в цю мить хтось енергійно постукав і в дверях з‘явився офіцер з пов‘язкою на оці.

-- Майор Дудзінський, -- представився він, клацнувши каблуками. – Офіцер для особливих доручень маршала Пілсудського.

-- Які Ваші накази, майоре? – запитав полковник, піднімаючи брови.

-- Конвоювати Вас і майора Кроне до Варшави.

-- Конвоювати?!

-- Наказ Маршала, -- безпристрасно відповів офіцер. – Йдеться про Вашу безпеку, -- додав.

-- А конкретніше? – попросив Бретцель.

Посланець Пілсудського вагався тільки якусь мить. Лише божевільний посмів би перечити шефові II Відділу, навіть якщо він був офіцером для особливих доручень Маршала…

-- Кордон намагалися перетнути дві диверсійні групи, -- повідомив він. – В нас є причини припускати, що це погоня за майором… Їх ми зупинили, але іншим могло вдатися.

-- Збирайся, Ясю, -- скомандував Бретцель. – Чим швидше ми опинимося в Варшаві, тим краще. Коли ти розповіси все Комендантові, росіяни дадуть тобі спокій, бо напад на тебе вже не матиме сенсу.

Дудзінський рішуче кивнув, явно погоджуючись з аргументами полковника.

-- Ходімо! – поквапив він нетерпляче, відчиняючи двері.

Як тільки Кроне вийшов на подвір‘я лікарні, його оточили високі, міцно збудовані солдати, які очевидно заслоняли його від можливого пострілу. Він завмер, побачивши кілька машин і два БТРи.

-- Це ви вже трохи перестаралися! – фиркнув.

-- В машину! – наказав Дудзінський, не звертаючи уваги на протести. Вираз його обличчя свідчив, що він не має намірів вступати в дискусії.

-- Ясю… -- Бретцель взяв Кроне за здорову руку, потягнув за собою.

Вони сіли в чорний БМВ і відразу рушили, розміщені всередині конвою, який прикривали БТРи. Дудзінський їхав попереду на “CWS Torpedo”.

-- Поспи, -- запропонував Бретцель. – До Варшави довга дорога.

***

Настільна лампа в стилі арт-нуво ледь освітлювала кабінет Пілсудського, однак на прохання господаря люстру, оснащену кількома потужними лампочками, залишили в спокої. Підставка з посрібленого олова і виконаний з зеленого скла абажур, оздоблений рослинними мотивами, справляли враження скромної вишуканості. М‘яке, тепле світло більше маскувало, ніж видобувало з темряви змучені обличчя присутніх. Було пів на другу ночі. Коли в коридорі пролунали кроки, всі зірвалися з місць. Пілсудський зайшов, опираючись на плече ад‘ютанта, відповів нетерплячим жестом на вітання офіцерів.

-- Пробачте, Коменданте, але майор Кроне наполягав… -- почав нервово генерал Каспшик, шеф Головного Штабу.

-- Та нічого, -- обірвав Пілсудський. – Якщо наполягав, то, очевидно, мав причини. Вип‘єш щось, Ясю? – запитав м‘яко.

-- Краплинку вина, якщо можна, -- відповів Кроне, який стояв у надто вільній позі.

На очах приголомшеного генерала Пілсудський особисто подав офіцерові стаканчик вина, жестом руки запросив інших користати з виставленого на столі алкоголю. Тільки Бретцель відважився почастуватися краплиною віскі. Каспшик і майор Дудзінський не скористали з пропозиції.

-- Ну, що там? – запитав нарешті Пілсудський.

-- Повний провал, Коменданте, -- похмуро відповів Кроне. – Перш ніж я розпочну доповідати, потрібно викликати доктора Наркєвича, може він зможе прояснити певні питання. Ну, і я не певен, чи всі повинні це почути…

Обурений Каспшик зірвався на ноги, але гострий погляд Маршала осадив його.

-- Доктор Наркєвич спить, зараз середина ночі, -- зауважив тихо майор Дудзінський.

-- То доведеться його, курва, розбудити! – гаркнув Кроне.

-- Слідкуйте за своєю мовою, майоре! – не витримав Каспшик.

-- Пане генерале, -- звернувся до нього з поблажливою посмішкою Пілсудський. – Майор Кроне – солдат, а не донжуан, він щойно повернувся з завдання, під час якого ледь не втратив життя, і зараз він серед своїх. Якщо кілька міцних слів покращить йому настрій… -- він знизав плечима. – Щодо доктора Наркєвича… -- обізвався значно холоднішим тоном, дивлячись на Дудзінського.

-- Я негайно приведу його, -- схопився на ноги одноокий офіцер.

-- Ми чекаємо, -- кинув сухо Пілсудський.

Через пів години ад‘ютант маршала оголосив, що прибув Наркєвич. Дещо неохайний одяг і скуйовджене сиве волосся вказували, що його дійсно підняли з ліжка. Коли новоприбулі зайняли місця за столом, Пілсудський запитально поглянув на Кроне.

-- Чому ти вважаєш, що не всі з присутніх повинні вислухати твою доповідь?

-- Бо в ній йтиметься про справи, які в жодному випадку не можна оприлюднювати. Ніхто з нас вже не зможе виїхати з країни, отже якщо Ви, Коменданте, маєте якісь інші плани щодо…

-- Зрозуміло, -- обірвав його Пілсудський. На якусь мить він замислився, випив ковток чаю, потягнувся до кишені вилинялого мундира в пошуках цигарок. Кроне підсунув йому срібний портсигар.

-- Оті дві зліва такі, як Ви любите, турецька суміш.

-- Тільки дві? – запитав з вдаваною суворістю Пілсудський.

-- Ви взагалі не повинні курити, -- буркнув офіцер.

-- Лікарі та їхні одичні апарати, що вони там знають? – Маршал махнув рукою. Він пропустив повз вуха грізне покашлювання Наркєвича.

-- Залишаються всі, -- вирішив. – Тепер розповідай з самого початку про свою подорож, -- наказав, підсуваючи цигарку до сірника в руці майора.

Кроне, виконуючи наказ, сухими, безпристрасними словами описав перебіг місії. Найбільше часу він присвятив подробицям свого перебування в штаб-квартирі ОГПУ в Мінську, коротко описав втечу. Коли він закінчив, в кабінеті запанувала тиша, довший час ніхто не відзивався. Нарешті неспокійно заворушився Наркєвич.

-- Ця… маячня пана майора про “Агонію” – просто неподобство якесь, -- обізвався він непевним, напруженим голосом.

Пілсудський кинув на нього здивований погляд, здавалося, науковець хотів переконати себе самого.

-- А трупи виносять і виносять, -- зауважив холодно Бретцель.

-- Трупи? – Не зрозумів Маршал.

-- Тіла чекістів з штаб-квартири ОГПУ. Згідно з моїми даними хтось або щось, -- підкреслив полковник. – Вбило там близько сорока осіб. Прикований до крісла Янек цього точно не зробив.

-- Може давайте спочатку зосередимося на менш… заплутаних справах, -- втрутився Кроне. – Що Ви, докторе, думаєте про Ксеню? Могла вона затаїти інформацію про княжну Голіцину, і водночас видати мене в руки російських служб?

-- Звичайно, -- підтвердив, здавалося з полегшенням, Наркєвич. – Цей апарат цілковито нищить волю допитуваного, але в окреслених слідчим межах, застосовувана процедура має свої обмеження. Ваша доповідь на цю тему не є для нас цілковитою несподіванкою. В нас немає таких приладів, але ми більш-менш уявляємо собі, як вони діють. Ксенія не могла відмовитися відповідати на конкретне запитання, однак, не обов‘язково мусила інформувати про все, що знає. Якщо вона весь час боролася, опиралася… -- він не закінчив.

-- Тобто зібравши волю в кулак, вона могла затаїти речі, про які її не питали?

-- Саме так, -- погодився Наркєвич.

Кроне припалив цигарку, кілька разів затягнувся.

-- А її самогубство?

-- Припускаю, що їй наказали не робити цього. Щось схоже на постгіпнотичне навіювання, тільки значно, значно сильніше. Після процедур на “Агонії” допитуваний не має власної волі, його можна переконати у будь-чому. Єдина проблема – це факт, що потрібно все доволі докладно конкретизувати, якщо слідчий не вийде за певний рівень узагальнення, існує можливість невиконання наказу. Однак, це завдання, безсумнівно, було ретельно сформульоване. Якщо Ксенія, не дивлячись на це, наклала на себе руки, зустріч з Вами мусила вирвати її з цього трансу. Мабуть, Ви для неї багато важили…

Майор не прокоментував останнє твердження, різким рухом загасив напіввикурену цигарку.

-- Гаразд, -- обізвався незабаром. – Чому в нас немає таких апаратів як “Агонія” чи “Дробарка”?

Наркєвич оглянувся на Пілсудського, явно чекаючи на дозвіл прояснити справу. Заохочений кивком голови Маршала, він зітхнув і повернувся в бік Кроне.

-- Такі речі вимагають експериментів на людях, жертв.

-- Може варто було б мати такі прилади, навіть, якщо довелося б заплатити смертю кількох обдертюхів? – сказав офіцер крижаним голосом. – В наших в‘язницях повно вбивць, ґвалтівників, зрадників…

-- Їх би не вистачило, -- старший чоловік зміряв Кроне гнівним поглядом. – Мова йде про десятки, може сотні тисяч людей. Тому саме росіяни просунулися найдальше в таких технологіях.

-- Зрозуміло, -- відповів ніби нічого не трапилося Кроне. – То може давайте повернемося до “Агонії”. На здоровий глузд реальні тільки дві гіпотези: або ця… апаратура дійсно мені допомогла, подарувала життя і розчистила дорогу для втечі, або зламалася. Однак, ця друга теорія не пояснює, чому один з охоронців звільнив мене з крісла, ні факту, що всі навколо падали, як мухи, а зі мною нічого не сталося.

-- Це неможливо! – крикнув Наркєвич. Він зірвався з крісла, різко жестикулюючи. – Навіть найпередовіші одичні апарати, гомеостати, навіть мій відкритий гомеостат, реагують тільки на команди або стимули. Їхня найбільш самостійна реакція є нічим іншим, ніж видом тропізму! І не може бути нічим іншим, бо в них немає мізків. Не в нашому розумінні цього слова.

-- Тоді що керує цими реакціями? – здавалося, слова доктора не переконали Кроне.

-- Я ж вже сказав… Щось схоже на квазі-тропізми. Якщо Ви хворий і ми під‘єднаємо Вас до одичного апарата, що володіє певним енергетичним потенціалом, і цей апарат буде в стані “виявити”, що внаслідок хвороби Ваш потенціал нижчий, він автоматично відправить свою енергію в хворі місця, які володіють меншими запасами життєвих сил і вилікує Вас. Згадайте Корицького. Він зробить це не тому, що хоче Вас вилікувати, а тому, що ви утворюєте щось схоже на систему сполучених посудин і загальна енергія цієї системи буде намагатися добитися середнього стану, тобто з місць з високим потенціалом перейде в точки з нижчим потенціалом. Так, щоб досягти рівноваги.

-- А катування?

-- Тут процес дещо інший. Якщо ми збудуємо апарат, який замість вирівнювати енергетичний потенціал, буде накопичувати одичну силу, черпаючи її, наприклад, з людей, а це не так просто, бо кожен живий організм чинить опір таким діям, неминучим ефектом буде біль. Тому, що цьому приладу спочатку доведеться побороти природні захисні системи, які запобігають “витіканню” життєвих сил з тіла, атакувати мозок і нервові сплетення, тобто центр людської волі й “канали” розповсюдження одичної енергії.

-- Що таке одична сила? – запитав зненацька Бретцель.

Питання здавалося наївним, бо кожен знав, що йдеться про вид енергії, якою володіють живі організми, а також частина неживої матерії.

-- Це енергія, яка зустрічається в живих істот, або “утворюється” внаслідок процесів, що відбуваються в неживій матерії. Наприклад, в льоді немає ані краплини одичної енергії, але під час переміни води в лід чи льоду у воду, вона з‘являється. Це щось фундаментальне, без нього панувала би абсолютна стагнація, змертвіння, -- пояснював Наркєвич повільно, наче розмірковуючи над питанням.

-- Вона супроводжує нервові імпульси? – допитувався Бретцель.

-- Так, мало того, вона необхідна, щоб такі імпульси з‘явилися.

-- А процеси, що відбуваються в мозку?

-- Теж, хоча про них ми знаємо небагато…

-- Отже, можливо, що при великому накопиченні цієї енергії, такому, яке відбувається в апаратах типу “Агонія”, тобто в приладах, які не тільки не діляться своєю енергією, а й привласнюють чужу, дійшло до такого накопичення одичної сили, що з‘явилося щось на зразок… розуму, особистості?

Наркєвич гнівно фиркнув, нервовим рухом потягнувся до портсигара Кроне, що досі лежав на столі. Приголомшено втупився в майора, який давав йому припалити.

-- Дякую, я не курю, -- промовив заїкаючись і поклав цигарку. – Не знаю! – вибухнув, звертаючись до Бретцеля. – І можу закластися, що цього ніхто не знає! Розумна машина…?

-- Хіба не могло бути так, що коли Ви лікували майора, під‘єднали до свого гомеостата після пригоди з “Дробаркою”, Ваш одичний апарат помістив у його організмі щось своє, нелюдське? Хіба “Агонія” не могла розпізнати цього і маючи якусь ніби-свідомість, пожаліти Янка…?

-- З братських почуттів, -- перебив його, легко посміхаючись, генерал Каспшик. – Блискуча теорія, -- признав. – От тільки не обов‘язково вірна. Панове, -- сказав з легким докором в голосі. -- Адже Ви знаєте, що всі ці винаходи часто діють не тільки на межі, а й поза межами наших знань. Може просто спрацювало невідоме нам правило, своєрідний закон збереження одичної енергії? В самовільну поломку я не вірю, але може він зробив помилку і… -- Каспшик красномовно розвів руками.

-- А росіянин, який звільнив мене? – запитав Кроне.

-- Він міг втратити контакт з дійсністю, можливо, знаючи, що вмирає, відчув потребу зробити якусь добру справу? – Каспшик знизав плечима. – Можна знайти безліч причин такої поведінки. Прийнявши будь-яку з них, ми не мусимо вигадувати карколомні гіпотези, -- докинув з примирливою посмішкою.

Бретцель поглянув запитально на майора.

-- Що думаєш?

-- Ця гіпотеза має найбільше сенсу, -- признав Кроне. – Пробачте, що потурбував Вас, -- звернувся він до Наркєвича.

Старший чоловік недбало махнув рукою.

-- Та нічого, -- сказав великодушно. – Добре, що ми про це порозмовляли.

Очі присутніх звернулися на Маршала.

-- Добре, -- погодився Пілсудський. – А ти, Ясю, візьми відпустку. Це наказ, -- додав.

Він кивнув ад‘ютантові й за мить залишив кабінет, офіцери схилилися на прощання в поклоні. Дивлячись на непевну, хистку ходу Пілсудського, Кроне стиснув зуби. Скидалося на те, що чутки, які кружляли вже певний час, говорили правду. Маршал був хворий, важко хворий.

***

В шинку у Іцка, як завжди, було повно людей. Заклад, яким керував єврейський ресторатор, заслужено славився своїми бійками, однак постійні бувальці почували себе тут в безпеці. Щоправда, багато клієнтів були пов‘язані з празьким кримінальним світом, однак неписане правило проголошувало, що всі порахунки залагоджуються назовні. В Іцка тільки розмовляли, спорадично вибухала якась п‘яна бійка. Якщо розмови не вистачало, компанія, в якої виник конфлікт, залишала заклад. Неподалік, під стінами старої фабрики “Шнайдер і Діттнар”, не колишньому завантажувальному майданчику суперечки вирішували за допомогою ножів, кастетів, а у випадку дрібних, дружніх непорозумінь – на голі руки. Бувало, що опоненти поверталися в шинок вже друзями й влаштовували урочисте обмивання щойно створеного братерства. Інколи, рідко, у Віслі знаходили якогось знайомого місцевим трупа. Тоді, незалежно від ставлення до небіжчика, постійні клієнти влаштовували поминки, солідарно скинувшись на гулянку.

Кроне відсунув тарілку з рештками маринованої в капусті гуски й вихилив наступний стаканчик Іцкової пейсахівки. Сержант Томчак, що сидів поряд, енергійним рухом величезної лапи підкликав ресторатора, який звивався по залу.

-- Що панове бажають? – запитав Іцек вклонившись. Не дивлячись на добродушну фізіономію і посмішку, яка не сходила з обличчя, в його очах, інколи, з‘являлося щось холодне. Їхній вираз роками стримував навіть найбільших місцевих головорізів від надмірних ексцесів. Іцка поважали. Однак зараз він був уособленням люб‘язності та ввічливості. Тільки Томчак був постійним клієнтом, майор навідувався зрідка, але скидалося на те, що ресторатор цінує той факт, що вони перевищують більшість завсідників як інтелектуальним рівнем, так і розмірами гаманців.

-- В нас закінчується горілка, -- пробелькотав звинувачувальним тоном Кроне.

Рухи офіцера були вже дещо незграбними, хоча він ще панував над собою. Переважно майор обмежувався пивом, однак якщо вже починав, рідко коли міг закінчити гулянку з власної волі. Щоправда, в цьому місці він був далеко не винятком…

-- До Ваших послуг, зараз пришлю доньку, -- пообіцяв Іцек. – В нас нова доставка, щойно з Любліна.

Невдовзі, спритно обминаючи п‘яних клієнтів, до столика підійшла молода жінка. Її проста, проте елегантна сукня і зав‘язаний навколо стегон білосніжний фартушок контрастували з оформленням шинка. Делікатні, хоча й виразні риси й бездонні, чорні очі з мрійливим поглядом робили її щонайменше привабливою.

-- Вітаю… -- пробурмотів Томчак, цілуючи дівчину в щічку.

У відповідь отримав дружній поштовх і посмішку, що виразно свідчило про високий статус сержанта. З більшістю клієнтів донька Іцка не поводилася запанібрата. Ті, хто не хотів цього зрозуміти, швидко шкодували про своє нахабство. На столі з‘явилася велика пляшка з написом “Lublin Kośminek”, продукт згаданого раніше господарем заводу.

-- З Вас вже досить, майоре, -- промовила лагідно Міріам.

-- Абсолютно, ні! – буркнув Кроне, наповнюючи стаканчики.

Коли вони випили, встав і непевним кроком підійшов до сцени, зупиняючи триособовий оркестр.

-- Світла пам‘ять княжні Тетяні Голіциній! – вигукнув.

-- Припини, Ясю, -- скривився Томчак.

Один з завсідників зірвався на ноги з виразом обличчя, що не віщував нічого доброго, однак поглянувши на сержанта, який підійшов до приятеля, вирішив не встрявати.

-- Ходімо звідси, -- запропонував Томчак, взявши майора під лікоть.

Тільки Міріам зауважила, як тонкі пальці офіцера затискаються на шиї сержанта і за якусь мить велетень осунувся на коліна з побілілим від болю обличчям. Не задумуючись, дівчина енергійно шарпнула Кроне, який зловісно схилився над сержантом.

-- Годі цього! – прошипіла. – Негайно забирайтеся звідси!

Здавалося, її слова дещо протверезили майора, який послушно дав себе вивести назовні. З допомогою молодої єврейки, він сперся на стіну шинка і підняв голову, підставивши обличчя під краплі дощику. Тріснули двері й до їхньої компанії приєднався Томчак. Міріам з полегшенням зауважила, що на ньому не видно жодних ушкоджень.

-- Попильнуй цього пияка, а я пошукаю якийсь екіпаж, в крайньому разі викличу машину з гарнізону, в мене немає бажання нести його, -- попросив Томчак.

Дівчина кивнула головою, дивлячись, як сержант поспішно віддаляється.

-- Ви близькі знайомі? – запитав зацікавлено Кроне, легенько попестивши Міріам по щоці.

-- Ми виховалися на одній вулиці, -- вона лагідно відштовхнула його руку. – Тому я дещо знаю про Вас, майоре, а всі Ваші зусилля заздалегідь приречені на поразку, -- повідомила вона з легкою посмішкою.

-- Ти надто… -- Кроне завагався.

-- Цнотлива? – підказала дівчина. – Ні, швидше надто розсудлива.

-- Ну, що ж, -- ствердив з філософським, підсиленим пейсахівкою, спокоєм офіцер. – На Рудольфа Валентіно я не схожий.

-- І це теж, -- тихо засміялася Міріам. – Але головне те, що я не маю наміру крутити роман з кимось, хто особисто знає Маршала і обертається в колах, в яких мене приймуть тільки в ролі покоївки. Ну і саме головне: я не кохаю Вас до божевілля.

-- Останній аргумент – удар нижче пояса, -- зауважив ображено Кроне. – Пробач… -- він відійшов на кілька кроків і блюнув у канаву.

Почувся неспішний стукіт копит і на вулицю перед шинком Іцка заїхав екіпаж.

-- Сідай! – вигукнув нетерпляче Томчак, який сидів поряд з візником.

-- Іду, -- буркнув майор, витираючи рот хустинкою. Полегшено зітхнувши, він всівся в екіпаж, люб‘язно вклонився Міріам.

-- Дякую і перепрошую за клопоти, -- промовив слабим тоном.

-- Це не клопоти, -- весело відповіла дівчина. – Принаймні не такі, як минулого року, коли Ви забрали у Франка револьвер, збили люстру і намагалися змусити оркестр, щоб вони грали канкан…

Кроне глухо застогнав і заслонив очі.

-- Не пам‘ятаю такого, -- сказав. – Здається в мене починає боліти голова…

-- Заходьте ще, -- донька реставратора схилилася з вдаваною шаною.

Екіпаж різко захитався, коли Томчак пересів, займаючи місце біля майора, вони рушили.

-- Що ти їй нарозказував, горило, -- пробурмотів Кроне.

-- Не твоя справа, знайдеш собі іншу грілку в ліжко, -- відповів сержант без тіні каяття. – А за той фокус в шинку я тобі наваляю під час наступного тренування.

Кроне знов застогнав, але вирішив промовчати. Він дивився сліпим поглядом перед себе, здавалося, що хоче спіймати перші ознаки світанку, починало сіріти.

-- Старий світ закінчується, -- сказав. – Вже ніщо не буде таким самим.

Томчак мовчав, кінські копита ліниво стукали по бруківці, вуличні ліхтарі гаснули один за одним. Світало.

(Далі буде)

Adam Przechrzta

Córka generała (Wilczy Legion – 3)

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися, коли буде продовження.