КулЛиб - Скачать fb2 - Читать онлайн - Отзывы  

Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 (fb2)


Настройки текста:



Ярина Каторож Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Частина 1 Клятви

Розділ 1

Я змусила його пережити все вдруге.

Спостерігати за тим, як його матір, колишню дарвенхардку, Величну, дружину іншого Величного, володарку Метейського краю, прив’язали до стовпа і спалили поряд з якоюсь іншою жінкою. Всевладові було шість, і він дивився на її гибель, бо батько примусив його. Бо сказав, що хлопчик не має боятися страти зрадниці, навіть якщо це та, що його породила. Кам’яною рукою стискав плече малого, але той однаково вирвався і побіг до вогнища. Отримав опіки, страшні і болючі, та їм годі було дорівнятись до болю маленького серденька. Бо рани плоті загоїли найкращі дарвенхардські лікарі, — на шкірі не лишилось і сліду, — а маму ніхто не повернув.

А потім були довгі роки навчання і вибору між беззаперечною вірністю володарю Метейського краю, якого він боявся і якого ненавидів до глибини душі, та думками про нього як про убивцю. Всевлад не любив батька. А чи любив той сина?

Я змусила його пережити все вдруге, тому мої руки і загорілись — від вогню, до якого він торкнувся того дня, двадцять років тому.

А ще була беззаперечна вірність Циркуті. Попри все, Всевлад пишався тим, що він — белат і Спадкоємець престолу Метейського краю. Він був двоюрідним братом Борта, що от-от мав стати володарем Белати. Всевлад ніколи не звинувачував порядків Циркути в смерті мами — тільки тих окремих людей, що присудили її до страти. Він знав, що одного дня посяде замість батька трон Метейського краю, і дожидав цієї миті — не стільки для того, аби стати Величним, скільки для того, аби бути могутнішим за одного-єдиного чоловіка, для якого слово «батько» завше було тільки словом.

Всевлад ніколи особливо не шкодував підкорених, хоч і не знущався з них заради забави. Йому було гидкувато спостерігати, як багато зубожілих жінок продають своє тіло за їжу чи копійки белатам, і ще гидкіше від того, що ті це приймали як належне. Його не вабили куплені любощі, тим паче, що белаткам він подобався без того. Та й узагалі, не манила його ця вічна зацькованість в погляді жінок низького походження...

Аж доки якогось похмурого дня одна метейка не заперечила його товаришу Бразду. Їй важливіше було повернутись на заняття вчасно, ніж підкоритись майбутньому дарвенхардцю, хоч вона й усвідомлювала, що напевне має справу з белатом. Повернулась і пішла.

А тоді підкорилась йому. Зробила те, чого хотів. Хоч десь у глибині душі Всевлад волів поглянути, як вона відмовить вдруге. Та дівчина була не тільки впертою, а й розумною. Не відмовила. Хоча явно озлобилась. Була дуже гарною... гаразд, неймовірною. Прекрасною. Але... рабинею, як і інші в тій школі підкорених. І він би й забув про неї, якби не почув одного разу її плач. Який був першим, що за довгі роки сколихнуло щось у його душі. Не тому, що ридала дівчина... А тому що виплакавшись, не пішла покірно назад до казарми, а хотіла викинутись з вікна. Вже пізніше зрозумів, що то було не з відчаю, а щоб не зробити останнього кроку до повної покори. Порятував її, а вона... попросила поцілунок. Не злякалась, що її врятував белат. Не схилилась перед ним покірно. І тому він поцілував її. І після того інші уста, окрім її — солоних від сліз, теплих, ніжних, — видавались йому прісними, хоч і в Дарвенхарді, і опісля нього мав багато коханок. Її поцілунки були бажаними навіть через роки після прощання. Усвідомив це вже запізно, коли, здавалось, втратив чорнявку безповоротно. А сильнішого болю в душі, аніж того, як він вперше вдарив її батогом, зв’язану і скорену його майбутніми побратимами в чорному, він не відчував з дня, як кинувся малим у вогонь, прагнучи вирятувати маму. Вперше за довгий час у нього затремтіли руки.

Поцілувавши Ханну, він вперше побачив її як жінку. Цікаву та неординарну, першу справді бажану метейку. Але навіть після цього він довго відкидав думки про неї.

Але тоді, коли вона мовчки зносила те, як він шматував її спину майже до кісток, Всевлад несподівано для себе самого подивився на неї як на людину. І відтоді вона полонила його думки. Серце. Душу. Усе, що, може, не хотіла би брати, а забрала.

Його думки долинали до мене трохи плутано, а сильні емоції жалили і захоплювали, а ще ж руки... обпечені руки... та я побачила Всевладів світ і заплакала. Від того, що пережив він і що переживає. Не побачила усього, знала, що чоловік має таємниці, які не пізнати без його дозволу навіть могутньому Стожару... а я й не хотіла ламати його свідомість. Дивилась на те, що він дозволяв, і серце моє спинялось. Від болю, захвату, страху. Він не знав балансу між безжальністю та благородством. Його не навчили вважати усіх людських істот Людьми. Він розбирався з цим сам, і тому так страшно було за його вибір, не обдуманий ще, не зроблений. Страшно було за його вагання стосовно мене... убити, як мав би вчинити будь-який белат, а надто дарвенхардець, чи?.. А після цього слова не було більше нічого. Тільки вагання.

Бо я була такою схожою на його кохану.

А ще в його думках зароджувалось щось... якийсь план, чи що. Стосовно мене.

Відпустила Всевладові руки, на яких чомусь вогню не було геть-чисто. Він вже пережив його колись, у дитинстві, і тепер той торкнувся лише мене.

Я плакала, аж заходилась, відвівши погляд від його темних очей.

У його матері були такі ж чорні очі, але волосся — яскраво-руде. Таємниче, надзвичайне поєднання.

Господи.

Відчула в себе на плечах чиїсь сильні руки, які торкались мене обережно і лагідно, мовби я була кришталева. Ждан. Підвела на нього погляд — чоловік зблід. Як і всі інші в печері — навіть Ханна, до того холодна і доволі агресивна, — були в сум’ятті через те, як я розридалась і як почорніла шкіра на моїх білих, завжди таких гарних і ніжних руках.

— Воля їх загоїть. Ти ж знаєш, яка вона вправна, чи не так? — спитав Радник. Голос його був трохи надламаним і чоловік прокашлявся, не в змозі затримати погляд на моїх руках.

— Я плачу не через біль... не тільки, — пробелькотіла я, а тоді подивилась на дівчину, свого двійника. Чому у неї блакитні очі, а в мене одне каре? В чому річ? Спогади Всевлада не дали відповіді на це питання.

Зате показали мені, яка вона сильна. Ця людина пройшла через пекло і воно її загартувало. В ній геть немає м’якості, вона пристрасна і небезпечна. Колись була здатна заради друзів і рідних на великі справи, а тепер... Навіть Всевлад не міг би сказати точно, на що вона спроможна. Якщо Дарвенхард незворотно її змінив, то саме за її вибір має бути страшно, а не за Всевладів. Той принаймні белат від народження, а ця — колишня метейка.

Але вибір в них має бути, врешті-решт. Убити я їх не дозволю в будь-якому випадку. Ми не звірі.

До того ж... як хтось казав колись, що не відбувається — усе на краще. В мене зараз така кількість проблем, що важко уявити, як це все «розрулити» — починаючи від того, що я в чужому світі з величезними силами, яких не просила. Але навіть не це основне. Неподалік у підземеллях знаходиться той, кому в світі Патрії та Циркути геть не місце... А в Книзі Стожарів я не бачила й згадки про інші світи, тож як повернути Тараса додому — уявлення не маю. Навряд чи в Павутинні хтось у змозі дати відповідь на це питання. А от за його межами — можливо. Напевне, варто з цього почати.

— Я бачила в спогадах... в його спогадах, — ледь кивнула на Всевлада, але дивилась Ханні у вічі. — Рудоволосу дівчину. Вишену.

Ханна й оком не змигнула, але чорну ауру, що закручувалась довкола неї, на мить пронизав яскраво-червонястий спалах, що протягнувся тонкою, та досі міцною ниткою кудись туди, на землі Метейського краю. Його тремтіння тривало всього мить, але мені цього вистачило. Я на правильному шляху.

— Суть в тому, що я дізналась достатньо про політичну ситуацію в Циркуті, аби усвідомити, що зараз усі ви, — мовила я, обвівши попеченою рукою довкола себе, — вороги на смерть. Напевне, ви б хотіли убити одне одного, але, якщо хочете знати мою думку, це все — повна дурня. Ви усі навіть ніколи не зустрічались раніше і не зобов’язані позбавляти життя тих, хто просто народився по інший бік кордону. Я розумію, що своїми словами, по суті, не маю шансів на зміну вашого ставлення до ворожості, що триває майже тисячу років, але гадаю, оскільки тут зараз нас не тисячі, і не йде битва, то є можливість домовитись про те, на яких умовах можна розв’язати дарвенхардців і не дозволити всім одразу почати перебивати одне одного.

— Ні на яких, — встряла Златодара. Вони з Ханною обмінялись взаємними колючими поглядами. Я зітхнула. Присутніх долала напруга. А я ледь вгамувала сльози. Треба було думати і переконувати, болю піддамся пізніше.

— Ми не можемо тримати їх зв’язаними вічність.

— І що ти пропонуєш? — спитав Всевлад. Я подивилась на нього.

— Альянс. Ми укладемо взаємовигідну угоду. Порушення буде каратись смертю.

— Як ти можеш бути певна, що вони не зрадять слова? — спитав неголосно Тигран.

— Тому що я потисну їм руки. Як Стожар. Якщо вони зрадять умови гри, то помруть від цієї угоди. Таке робили в часи після смерті Земовита. Інші Стожари також були недоторканими, але таки придумали, як захистити цілий народ. Якщо велети та патрійці сприймали їх силу як щось, чому варто коритись беззаперечно, то з людьми з інших держав доводилось бути обачнішими. Стожари укладали з їх володарями угоди. І зараз я пропоную зробити те саме. Присутні в цій печері скажуть, чого вони хочуть від протилежної сторони, і, якщо ми знайдемо компроміс, то звільнимо дарвенхардців і візьмемось до виконання умов.

— Ти не говориш про те, що ми маємо просто не вбивати одне одного. І ти згадала про Вишену. Значить, ти хочеш не тільки миру, а й допомоги, бо шукаєш те, що може нас зацікавити, — мовила неголосно Ханна. Вперше в її голосі не було ворожості до мене.

— Так.

— І чого ж хоче могутній Стожар? — спитав Всевлад, ледь схиливши голову набік та примружившись. Цим рухом він раптом неймовірно нагадав мені Артура і я закусила губу, а тоді відвернулась. Мовила, дивлячись на вогонь:

— Для початку ви присягнете, що ніколи і нікому не вкажете шляху сюди. Хоч ви і не бачили тут жодних поселень, але я не хочу, аби бодай до цієї печери прийшов ще хтось за вашою вказівкою. А ще ви й пальцем не торкнетесь жителів Дикого краю, тим паче — тих, хто зараз тут.

На якусь мить запала тиша. Іскорки в вогні стрибали довкола полінець, виблискуючи рубіновими вогниками.

Я зітхнула і продовжила:

— І останнє... Я народилась не в цьому світі. І хочу знати, як знайти до нього шлях. Як... як повернути туди когось. Чи може бути відповідь на території Циркути? Всевладе, це питання до тебе. Ти Спадкоємець престолу Метейського краю, на території якого й жили колись Стожари. Ти маєш знати.

— Відповідь може бути, — обізвався чоловік обережно.

— От і добре. Тепер кажіть, чого хочете ви. Ханно, я згадала про Вишену, бо бачила, як сильно ти колись її любила... Я можу звільнити її. Знайти і витягти з тієї країни, де вона... я не побачила достатньо, аби зрозуміти, де це.

Ханна мовчала так довго, що я змушена була обернутись до неї. Дівчина дивилась не на мене — на вогонь.

— Якщо не хочеш, ми не зобов’язані укладати з ними жодних угод, — тихо і спокійно мовив Всевлад. Дарвенхардка поглянула на нього.

— Що ти про це думаєш?

— Що ми маємо шанс звільнитись, і так само маємо право померти як дарвенхардці, не приставши на чужі умови, якщо хочеш. Я не бажаю впливати на твій вибір. Не горю ідеєю проводити Стожара на територію своєї держави, де він може накоїти лиха, але водночас... якщо ми помремо, то ніхто про неї там не знатиме. А так ми прослідкуємо, щоб Анна не нашкодила нікому в Циркуті. Зможемо за нею наглянути, якщо дівчина справді хоче дістати лише знання. Спробує здобути владу — ми принаймні зможемо їй перешкодити.

Я побачила, як перезирнулись Ждан і Тигран. Вони були похмурими, як темна ніч. Їм не треба було бачити думки Всевлада, аби зрозуміти, що він залишається белатом, вірним своїй імперії.

— Я хочу, щоб ти знайшла і допомогла звільнити не лише Вишену, — мовила зрештою Ханна, перевівши погляд на мене. Видавалось, ніби дарвенхардці важко говорити, хоча слова Всевлада її трохи розрадили.

— Кого іще? — спитала я.

— Є ще одна дівчинка. Їй років із шість і я хочу просто розшукати її і відвести в місце, де ніхто не зможе до неї дістатись. Третя людина — це дитина Вишени. Я не знаю, хлопчик це чи дівчинка.

— Гадаю, я зможу це дізнатися, — мовила я, хоч не була в цьому цілком впевнена. Але треба спитати у Волі, як то все зробити — може, вдасться. — В будь-якому випадку, зроблю усе можливе.

— Зроби неможливе, якщо треба, — холодно глянула на мене Ханна. Здавалося, дівчина невдоволена тим, що усі побачили, як вона піклується про когось.

— Гаразд, зроблю. Всевладе, чого хочеш ти?

Він ледь посміхнувся, знову нестерпно нагадавши чоловіка з іншого світу.

— Спочатку я хочу почути, чому мені здається, наче ти мене впізнаєш щоразу, як бачиш. А ми ж із тобою сьогодні вдруге побачились.

— Не тільки ми з Ханною схожі одна на одну так, що й не відрізниш. У світі, з якого я прийшла, є чоловік, такий же, як і ти. І вас не відрізнити ніяк, по суті, бо в нас із Ханною хоч очі різні. Бачити тебе...

— Як?

— Страшно.

— Ким для тебе є той чоловік?

— Це тебе не стосується, — відрізала. Всевлад несподівано всміхнувся. Ну звісно, він не любить, аби дівчина просто так повсякчас слухалась. Навіть якщо це не Ханна.

— Я хочу, аби ти допомогла мені убити одинадцятьох. І зробити це так, аби перед смертю вони усвідомили, що втрачають усе, — мовив дарвенхардець. В його голосі вже не було посмішки. Я відчула, як в грудях мені похололо, але не встигла нічого відповісти, як пролунав голос Ждана:

— Анно, пройдімося.

Я поглянула на нього, прагнучи одразу ж заперечити. Як, куди нам іти? Тут зараз така ситуація, що...

Погляд Радника палав. Я не наважилась заперечити.

— Ви двоє лишаєтесь тут і не спускаєте з дарвенхардців очей. — наказав Ждан Тиграну та Златодарі.

Надворі була темна ніч. Сніг не падав, тож небо поміж гіллям дерев проглядало зоряне-зоряне. Я вдихнула на повні груди крижане повітря і відчула, як помалу втишується шалене серцебиття.

Ми мовчали усю дорогу до річки.

— Як твої руки? — спитав тихо Ждан, коли ми вийшли на берег. Бурхлива водойма в світлі зір виблискувала розкішною красою. Місяця не було. Світ довкола набув синіх та сірих кольорів, і тільки плями снігу видавались білосніжними навіть в темряві.

— Я можу загоїти їх, але, боюсь, тебе розчарує метод, на який я розраховую, — мовила я так само неголосно. — Просто вони дуже болять, і я...

— Зроби все, що потрібно, Анно.

— Впевнений? Я справді боюсь тебе злякати, — завагалась.

— О, повір, це непросто. Я зрозумію.

Я кивнула і підійшла до найближчого з дерев, — могутньої, ще сповненої життєвих сил ялини. Притулилась до товстезного стовбура, пройшовши поміж крислатих колючих гілок. Щокою відчула шершавість кори. Торкнулась її чорними руками, що ледве слухались. Від болю опіків забивало памороки. Якось тоді, як я зцілила Златодару, то пережила страшні муки і тільки завдяки здобутому умінню їм не піддаватись, зуміла триматись в печері. Але зараз... відчула, як щоками знову течуть сльози.

— Пробач, — прошепотіла я, цілуючи кору. Мені шкода було дерево, але я знала, що його життєві сили можуть мене зцілити. Напевне, Стожарові не варто так робити... Та можливість бути не покаліченою і знову сильною в присутності двох неймовірно небезпечних людей здавалась нагальнішою.

Я відшукала подумки золотаве єство, що затаїлось глибоко в деревині. Воно не було схожим на людську свідомість, але я однаково відчувала, що можна спілкуватись і з ним... Зрештою, я також уже не геть-чисто людина.

— Прошу... допоможи зцілитись. — мовила я. Не хотіла наказувати.

Деревне серце на мить завмерло, відчуваючи мій біль. А тоді золотисте сяйво раптом потекло назовні, просочуючись крізь десятиліття вікових кілець, і досягло потемнілої спеченої плоті. Біль зник.

Я заплющила очі, відчуваючи дивне вмиротворення. Сила природи сповнювала мене, тамуючи не тільки фізичну муку, а й духовну. Вперше відчула вдячність до Ждана за те, що він витяг мене на деякий час із печери — думки прояснялись.

Відійшла від дерева, коли відчула, що всередині воно починає згасати. Руки відновились, чорнота зійшла і шкіра стала, наче й не було ніяких ушкоджень. Поглянула на ялину і сумно побачила, як кілька великих гілок на ній всохлись.

— Я не знав, що ти так умієш.

— Читала про це і, як виявилось, умію. Але мені не подобається, що доводиться чинити жорстоко, хай навіть з ялиною. Треба відрубати сухі гілки, щоб дерево не вмерло через них. Ти зможеш?

Ждан довгу мить хотів відмовитись — я це бачила. Тигран погодився б одразу, але його батько не був таким спраглим помагати просто так, та ще й рослині. Але тоді він кинув погляд на мої руки і, побачивши, що вони дійсно зцілились, зітхнув і поліз на стовбур. Добре, що він мав з собою довгого ножа.

Хвилин за двадцять кілька великих гілок лежали на землі, а ми з Радником сиділи поряд і доволі довго тишу порушував тільки шум Дівчини.

— Ждане, я не хочу їх убивати. Є інший шлях, — нарешті мовила я. — Ти чув усе.

— Вони можуть зрадити нас, повернутись сюди, відшукати Павутиння і всіх вирізати. Вони допитають наших людей, катуватимуть їх, а тоді дізнаються, де знайти інші поселення, більш віддалені від кордону. В одному з них виховують наших дітей. Їх усіх також уб’ють.

Я опустила голову, закривши лице руками. Ждан обійняв мене за плечі.

— Ти дуже добра і милосердна, Стожаре. І я розумію, чому ти хочеш вчинити так, як пропонуєш. І розумію, що хочеш повернути свого друга чи хлопця, чи хто він такий, додому. Як усвідомлюю і те, що, можливо, й ти хочеш вернутись туди, хоча і не кажеш цього відверто. Але не обов’язково взагалі посвячувати в свої плани дарвенхардців. У тебе є я, Тигран та Златодара. Є Воля. Є інші, хто поможе тобі, якщо захочеш чогось.

— А як же те, що ми з Ханною такі схожі? Між нами напевне є якийсь зв’язок, — мовила я. — Що з цим?

— Я не знаю... — признався він.

— Ждане, я не хочу вдавати з себе рятівника чи щось подібне, але я бачила думки Всевлада. Йому його ж співвітчизники заподіяли зла більше, аніж багатьом підкореним. Він хоче смерті белатів, до метеїв йому байдуже. В його душі багато пітьми, але там є надія. Він же наче принц, чи не так? Хіба погано, якщо сам белатський принц буде зобов’язаний своїм звільненням Стожару? А ще він закоханий в Ханну. Напевне, це негарно, але... вона може бути важелем впливу на нього. Принаймні, її безпека. Він готовий до співпраці. А якщо прикидатиметься, то клятва, скріплена рукостисканням зі мною, допоможе.

— Ти впевнена в цьому?

— Ні, чесно кажучи. Але ж і дарвенхардці не знають моїх думок з цього приводу, — всміхнулась я. Ждан пирхнув і похитав головою.

— А Ханна? Що з нею? Вона теж кохає Всевлада, він важливий для неї? Чи не пожертвує вона ним в разі чого?

— Я не знаю. І він... також не знає. Але вона справді хоче врятувати тих людей, я побачила це. Вона не геть пропаща. Хоч, звісно, й небезпечна. Але її зв’язок з Метейським краєм ще живий і доволі міцний, хоч вона сама може це заперечувати. Годі, Ждане. Ваша війна — не моя, якщо чесно. Вибач, якщо це звучить сухо чи невдячно. В Павутинні мене врятували. Я вдячна вам за це. Та не дозволю вбити двох людей, якщо є інший вибір. Хай небезпечніший, хай більш складний і непевний — я не прошу тебе бути поруч зі мною, коли піду з ними. Але вибір цей є, і я його зробила. Просто добре обговорити це з тобою зараз тут. Попри все, я не хотіла б, аби вони бачили, що Стожар геть не кориться Раднику. Я поважаю тебе. Та я буду відстоювати своє рішення.

— Здається, надходять часи, коли Рада схилиться перед Стожаром, — мовив по паузі чоловік. Тоді поглянув на мене і його очі видались кришталево-темними, наче трохи сяючими біля зіниць.

— Ждане, я...

— Я хочу, щоб ти знала: якщо так буде, я визнаю це першим. Я не піду проти твоєї волі, Стожаре. Можливо, ти права. Часи з твоїм приходом настають інші. Але і я хочу укласти з тобою угоду. Тоді роби з дарвенхардцями усе, що захочеш.

— Чого ти прагнеш?

— Аби ти залишилась із нами. Коли відправиш Тараса додому — не йди з ним. Цей світ без тебе тепер мало чого вартий.

Я відчула, як горло стиснуло від його слів.

— Я...

— Не вимагатиму від тебе магічних присяг. Я просто хочу, щоб ти пам’ятала: якби ти зараз пішла від нас, то ми ще сяк-так вернулись би до попереднього життя, хоч і... ну, та не важливо. Але якщо ти втягнеш Павутиння у відносини з белатами, якщо виникне бодай найменша можливість нашого викриття, а вона з’явиться, тільки-но ми розв’яжемо дарвенхардців — ти станеш відповідальною за долі людей в підземеллі. Так само як і я, бо дозволю це. Ми муситимемо їх захищати. До останнього.

Я простягнула йому правицю. І не чекала, що Ждан просто так погодиться. Але він зробив це. А я... я й так надто вгрузла в цю історію. Чекати, що її фінал відповідатиме моїм особистим інтересам чи прагненню вернутись додому разом з художником, було б дурістю. До того ж я не була впевненою, що хочу цього. Але воліла б, звісно, мати вибір... Та вже. Життя давно показало мені, що не буває ідеальних фіналів. Треба обирати. Треба відпускати. Треба уміти бути відповідальною.

— Я обіцяю тобі. Я не покину вас.

Ждан узяв мою руку і поцілував.

Дороги додому не буде.

* * *

— Що ви надумали? — спитав Ждан, коли ми повернулись до печери. Він був спокійним.

— Спершу я б хотів знати, що вирішила Стожар, — мовив Всевлад.

— Гаразд. Я зроблю те, про що ти просиш, — відказала я. Зрозуміла, що погодилась стати убивцею чи принаймні співучасником, але той вибір треба було зробити. Принаймні для Ханни треба буде рятувати, а не убивати.

— Тоді я згоден, — мовив Всевлад. Усі поглянули на Ханну.

Та кивнула.

— Я також.

Ждан розрізав мотузки, що сковували їхні руки, ноги та тулуби. В ту секунду павутинці відчутно напружились — але дарвенхардці просто підвелися. Я зітхнула з полегшенням і простягнула до них руки: Всевладові правицю, а Ханні — лівицю. Робила дещо неймовірне, не випробуване досі, але тіло і сили слухались. Мої долоні, чисті та неушкоджені, легенько мерехтіли золотавим сяйвом.

Дарвенхардці взяли мої руки в свої.

— Я присягаюсь допомогти тобі, Всевладе, у виконанні задуманої помсти одинадцятьом людям. Я присягаюсь тобі, Ханно, допомогти врятувати і доставити до безпечних місць трьох людей, яких ти хочеш захистити, — мовила я. Світло довкола наших рук стало потужнішим, розлившись печерою і затопивши її м’якими променями.

— Я присягаюсь допомогти тобі, Анно, відшукати знання, що відкриють шлях до твого світу звідси. Я присягаюсь тобі не завдавати шкоди мешканцям Дикого краю і не викривати шляху до них нікому, — мовив Всевлад. Ханна повторила його слова.

Сяйво довкола наших рук стало ще яскравішим, а тоді поволі згасло.

Розділ 2

Дарвенхардці лишились в печері. Для цього довелось пройти через одну не дуже приємну мить, коли я знову торкнулась руки Всевлада — чоловік дозволив мені зазирнути в його голову, щоб упевнитись у тому, що вони з Ханною одразу ж не помчать до Циркути, аби нас видати, чи не підуть нашими слідами до поселення. Я боялась торкатись його чорних тату, та попередній досвід показав, що тільки так можна проникнути до захищеної свідомості дарвенхардця — поклавши пальці на захисний малюнок і маючи його мовчазний дозвіл. Я боялась вогню, бо до тремтіння пам’ятала страшні опіки. Проте цього разу мої руки не спалахнули — хоча дотик до татуювання завдав сильного болю. Я скрикнула, але Всевлад швидко скинув мою руку. Коли я торкалась його долоні, потискаючи задля чарів присяги, такого не було. Справа тільки в татуюваннях.

— Побачила? — спитав дарвенхардець тихо. Я кивнула зі стисненими зубами. Він не бреше. Всевлад та Ханна дочекаються нас.

— Можливо, варто перевірити і її теж? — спитала Златодара, стурбовано оглядаючи мою руку, узявши її в свої долоні, і кивнула на Ханну. Від дотиків подруги стало трохи легше — дівчина ледь чутно зашепотіла лікувальні слова.

Я відчула, як довкола дарвенхардки згущується пітьма.

— Я нікого не впущу в свою голову! — відрізала вона.

— А я й не хочу твої думки бачити, — буркнула я анітрохи не дружелюбніше. Ханна починала мене дратувати.

Я стиснула легенько руку Златодари:

— Усе гаразд, вони нас дочекаються.

Отож, дарвенхардці залишились в печері, а я, Ждан, Тигран і Злата пішли назад до Павутиння. Світало. Я почувалась паскудно — здавалось, наче починається ціла епоха проблем. Я вирушаю до Циркути — імперії, де Стожарів винищили всіх до одного. Але це тепер — єдиний шлях.

Мабуть.

— Ти ризикуєш життям заради того хлопця в Павутинні. Він вартий того? — спитала неголосно Златодара, коли ми вже йшли якийсь час. Всі виглядали втомленими і якимись розгубленими. Воно й не дивно. Ждан, мабуть, ламає голову, як уберегти Павутиння від усіх на світі небезпек. Тигран... В підземному місті останнім часом ми не ладнали, але тепер наче все налагодилось. Проте чи все знову гаразд між нами? Що він думає про все це?

Я не могла бачити його обличчя, коли заговорила, бо чоловіки йшли трохи попереду.

— Я маю повернути його вже тому, що притягла сюди. Йому тут не місце.

— Але чи вартий він такого ризику? Звідки ти знаєш, можливо, йому б тут було добре? З тобою.

Я кинула на Златодару косий погляд. Що це ще таке?

І тут я побачила, як буяє її аура — сірим, фіолетовим. Барви неспокою, страху, непевності.

— Ви з Тарасом можете лишитись тут, а я та... хто ще захоче... — дівчина затнулась, не знаючи, як договорити.

— ...підете дізнаватись на землі Циркути, як його вернути в мій світ? — голос мій прозвучав приглушено.

— Можна поговорити з дарвенхардцями. Пообіцяти їм щось. Щоб повернули тобі присягу, — нарешті озвучила Злата всі свої думки. — Стожаре, тобі не треба... вбивати для них.

Я зітхнула і поглянула вгору, де темряву з небес змивало молочно-червонясте сяйво світила, що прокидалось далеко за лісом. Небо, відколи я стала Стожаром, а надто на світанні, надавало мені сили. Як тоді, коли ми з Тиграном бігли від Трояндового пагорба вічність тому... сонце сходило і я посміхалась від цього.

І зараз посміхнулась та поглянула на Златодару.

— Я повернусь. Не покину вас. Просто треба спершу зробити те, що вирішила. Щоб моє минуле залишилось там, де йому й місце. Не проси мене відступати.

Далі ми ішли мовчки аж до галявини, що навіть взимку парувала. Ну от, вже майже Павутиння.

— Перш ніж ми спустимось донизу, я хочу дещо сказати, — мовив Ждан, обернувшись. Всі зупинились. Чоловік провів пальцями по бороді і подивився на мене. — Про те, що ми зустріли дарвенхардців, у Павутинні нікому знати не слід. Це викличе паніку, страх і осуд. Нас не зрозуміють. Стожаре, навіть той факт, як схиляються перед тобою люди, і те, що я головний в Раді, навряд чи допоможе. Павутинці просто не готові до таких змін.

— Що ж тоді ми скажемо? — спитала Златодара.

— Майже правду. Що Стожар зрозуміла, як повернути друга додому. І для цього їй потрібно піти в місце, про яке іншим знати не слід.

— Але мені треба поговорити з Волею. Про Ханну і Всевлада. І про Тараса. Я мушу їй усе розповісти, бо мені й самій треба багато чого зрозуміти. — сказала я, подумавши. І додала: — А ще я не хочу їй брехати.

— Гаразд.

* * *

Ми мовчали так довго, що, здавалось, минуло багато днів. Я дивилась на Тараса і не знала, ні що почуваю до нього, ні які в мене взагалі відчуття стосовно ситуації, що склалась. Бачити його таким стомленим в сорочці з домотканої тканини, а не в звичній атмосфері студії, було якось не те що дивно, а ірреально. Та, попри все, це було правдою. Фантомний біль від опіків в руках не полишав надії на те, що все довкола — сон. Та надією це стало б чи розчаруванням?

Щойно я розповіла Волі усе — і доки мала поговорити з Тарасом, жінка обіцяла подумати про те, чому ми з Ханною такі схожі. І порадити щось стосовно ситуації, яка склалась. Травниця обійняла мене після розмови і я відчула себе трішечки краще. Хоча найскладніше явно було попереду.

— Аню.

Голос Тараса прозвучав тихо і невпевнено. Хлопець напівлежав на ліжку, вкритий горою ковдр, а я сиділа на стільці неподалік від виходу з підземної кімнатки, де він перебував уже доволі тривалий час.

— Я маю так багато розповісти тобі, що й не знаю, з чого почати, — зізналась я.

— Можливо, з того, чому всі довкола розмовляють мовою, якої я не розумію? Чи розповіси, що це за місце? Я взагалі живий ще?

— Живий. І я жива, — мовила я і почала оповідь. Про усе: Трояндовий пагорб, Павутиння, Циркуту. Про те, хто я. Про те, що не цілком розумію, чому саме йому, Тарасові, пощастило опинитись тут. Розповіла про дарвенхардців. Хоча і змовчала про те, що пообіцяла Всевладові. Просто так, наразі. Я говорила і говорила, неначе на сповіді. Відчувала втому та неспокій від власних слів, але що довше тривав мій монолог, то менш незначними вони видавались. Тарас був частинкою мого світу, того, де я народилася, він не геть чужа мені людина, він знає мене такою, якою я була раніше. Від того, що ще хтось виявився посвячений в історію з переміщенням між світами і моїм новим Даром, ставало трішечки легше на серці. Трішечки — але краще, ніж нічого.

Тарас виглядав приголомшеним, але принаймні не кричав, що не вірить, як, може, зробила б я.

— Я коли був малим, то хотів, звісно, пожити в світі, що нагадував би реальність Гаррі Поттера. Або «Хронік Нарнії». Але якби знав, що так буде, ставився б до бажань обережніше, — мовив хлопець, коли я замовкла. — Бо почуваюсь трохи дивно і, якщо чесно, тупо від того, що не розумію патрійської, чи якою тут мовою говорять. А ще мені взагалі якось паскудно.

— Бо ти перехворів. Усе налагодиться. В будь-якому випадку, нам треба завтра вирушати, тому що Ханна та Всевлад навряд чи чекатимуть вічно. Я поверну тебе додому, — мовила я заспокійливо. — Тут такі розкішні купальні, ти й не уявляєш! Вода б’є з-під землі і наповнює басейни. Гадаю, це те, що допоможе тобі прийти до тями.

— Знаєш, я б, може, і не повірив тобі, або намагався б не повірити, бо так простіше. Та те, як ти зникла з нашого світу... можна вважати моральною підготовкою.

Я мимоволі нахилилась вперед.

— А як я зникла? Мене вдарило блискавкою — це я пам’ятаю.

— Так. І розряд був такий, що на кілька годин знеструмив усю Західну Україну.

Я завмерла з відкритим ротом.

— Це було препаскудно. Повибивало фази в усіх будинках. Добре, що лікарні мають свої автономні генератори. У Львові і в передмісті взагалі скрізь лампи повибухали — в будинках, магазинах, вуличних ліхтарях. Люди налякались, трохи попанікували... але зрештою все обійшлося. Вчені сказали, що завинила саме та блискавка. Вона... вона втрапила не лише в тебе. Це був наче вогняний стовп, що охопив усю вулицю, потягнувшись до ліній електропередач, електротехніки, автомобілів... До міста немовби приставили велетенський дефібрилятор. Дивно, та нікого з людей не убило. Їх мовби оминало. Проте ми гадали, що тебе... — Тарас запнувся.

— Ви думали, що я згоріла, — мовила я тихо. Хлопець кивнув.

На якусь мить запала тиша. Я дивилась на чорну лисичку, що наче визирала з-під розв’язаного коміра його сорочки.

— Звідки ви тоді дізнались, що я там була? Хтось впізнав мене, коли я йшла, чи як?

Тарас похитав головою.

— Артур. Він шукав тебе, Аню. Спочатку думав, що ти довго не повертаєшся, бо не можеш в загальному хаосі дістатись додому. А потім, коли виявилось, що ти зникла... Ти не уявляєш, що він робив, яких людей задіяв. Здається, вони розпитували і перевіряли геть усіх, хто тебе знає. Знаєш, до мене прийшов він сам... одразу ж. Я помилявся щодо нього. Завше думав, що Артур багатий і розпещений грішми, і вважає тебе просто своєю власністю... та він не може без тебе жити.

Я зірвалась зі стільця і відвернулась від Тараса, відчуваючи, як шумить у вухах від страхітливого серцебиття. Воно наче хотіло пробити груди, щоб повернутись до іншого серця, яке так кохало... не в цьому світі. Або ж сподівалось просто розірватися.

— Потім дізнався твій батько... І разом вони б звернули гори. Та тут хтось виклав в мережу відео...

Я обернулась.

— Яке відео?

— Більшість техніки вирубало від перенавантаження. Але відеореєстратор в одній з автівок, що саме їхали вулицею, не просто зберігся, а й відзняв, як ти бігла вулицею, а тоді опинилась просто в центрі світлового пекла. Мить — і ти просто зникла. Відео було настільки чітким, що... його побачив увесь світ, Аню. Всі вирішили, що ти загинула.

Я відчула, як щоками покотились сльози.

— Як моя сім’я?

— Жахливо. Батьки ж втратили доньку, а твій брат — сестру. Я... Аню, я не можу повірити в те, що ти жива. Досі не можу.

— А Артур?

— Я бачився з ним. Одразу ж, побачивши запис, прийшов до нього. Знаєш, після усього, що сталось між нами усіма... все насправді втратило суть, коли ми побачили, як ти зникла. Я боявся, щоб Артур чогось собі не заподіяв. Він був в жахливому стані, хоча й намагався бути таким... трохи зверхнім і ну... аристократичним, чи що. Як завжди. Та було зрозуміло, що це не так. Він тижнями не виходив з дому. Але потім потроху почав, і я зрозумів, що він отямиться.

Я затулила обличчя долонями. Боже, що ж це таке? Я мертва для них? Я справді мертва для тих, кого так люблю і хто любить мене?

Але ж...

Але ж я — жива.

— Як Маргаритка? — спитала я, втираючи рясні сльози. Почула за ширмою стурбоване перешіптування, але не розрізнила слів.

— Нічого не змінилось. Але її не відключили від апаратів, і я знаю, кому за це дякувати. Якби не ви з Артуром, її б уже не було.

— Але якби не ми, то вона і не була б така.

Тарас похитав головою.

— Якби не я. Себе не звинувачуй.

— Не можу.

— Стожаре? — до ширми з того боку підійшов Тигран.

— Заходь, — мовила я і глибоко вдихнула, щоб відновити спокій.

Шукач увійшов і, побачивши моє заплакане обличчя, кинув неприязний погляд на Тараса. Той відреагував, на щастя, спокійно.

— Чому ти в сльозах? — спитав Тигран.

— Я потім тобі розповім. Гаразд? — я всміхнулась крізь сльози. — Бо ще й собі зараз заплачеш, кому це потрібно.

Друг не розділив мого гумору, а тільки похитав головою. Я витерла сльози рукавом сорочки.

— Воля щось вирішила?

— Так, вона має деякі міркування. Але розповість вже завтра, вранці. Після того вирушимо до Циркути.

— А чому б нам не поговорити сьогодні?

— Бо усім треба приготуватись до подорожі. А тобі — відпочити. І я маю на увазі сон, а не сидіння на стільці. Дарвенхардці почекають. Я впевнений, що їм теж є що обговорити.

Розділ З

Жителі Дикого краю та Стожар уже давно пішли, а я все сиділа на березі ріки і дивилась на ненажерливого велета, що застиг на її дні понад тисячоліття тому. Його темна паща, яка, здавалось, хоче всотати бурхливий потік, дуже красиво символізувала моє життя, яке вже давно поглиналось чимось темним і паскудним. І що найгірше — відбувалось це безупинно. Не було часу навіть на зітхання, не те щоб на вільний подих.

Я заплющила очі. А тоді відчула поряд рух — то вийшов на берег Всевлад. Не треба було дивитись на нього, аби впізнати тихі кроки. Ще один звук — дотику сталі до каміння. Отже, дикуни сказали правду, де залишили нашу зброю. Напарник повернув її.

Напарник?..

Дарвенхардець.

Белат.

Спадкоємець.

Я розплющила очі.

Всевлад стояв трохи попереду, спиною до мене, і дивився на річку. В своєму плащі з хутряним коміром він виглядав велетом. Поряд лежали наші луки та сагайдаки зі стрілами, а ще ножі. Все, що в нас перед тим забрали.

Я підвелась і підійшла до чоловіка. Зупинилась поряд. Він поглянув на мене. І я зробила те, що колись сказав зробити мені Ярий, якщо зустріну подібного: схилила голову в поклоні.

Хоча не зовсім так... Адже дарвенхардці не кланяються нікому, окрім Величних. Та я сама вирішила, що раз Всевлад незабаром ним стане, можна не зволікати. Почуття були розбурханими.

— Поглянь на мене.

Його голос пролунав лагідно. Я підвела очі. Не знала, що сказати. Всередині вирували злість і уражена віра в його слова. Як можна про таке змовчати? Та водночас я почувалась розгубленою.

— Пробач, що не розповів одразу. Треба було зробити це ще чотири роки тому. Більше не кланяйся мені. Ти ніколи мені не корилась, і я не хочу, аби тебе примушувало моє походження.

— Отже, ти — Спадкоємець престолу Метейського краю? — спитала я, нарешті знайшовши хоч якісь слова.

Всевлад кивнув.

— Так.

— І зійдеш на престол швидше, ніж за два роки.

Я поглянула на річку. Захотілося стрибнути в її холодні води з головою.

— У тебе вже є наречена? — спитала. Всевлад якусь мить мовчав.

— Я ще обираю.

— Є гарні?

— Ханно...

— Не переймайся, Всевладе, — урвала його. — Це твоє життя. Ти нічого мені не винен.

Я подивилась на нього, не маючи змоги навіть злитись. Всередині раптом дуже сильно заболіло і стало важко дихати. Спробувала загнати це відчуття глибоко в нутро, але зрозуміла, що не можу. Всевлад простягнув руку і торкнувся моєї щоки. Я бачила в його очах пітьму суму.

Відсторонилась, повернулась до зброї, взяла свою і пішла до лісу.

* * *

Я майже увесь день згаяла, просто снуючи поміж дерев, мов примара. Трохи падав сніжок, було морозно, дихалось легко і приємно. Я не відчувала холоду, і не лише завдяки теплому дарвенхардському плащу. Просто аби змерзнути, мені треба було опинитись у справді жахливих умовах, як того дня і ночі, коли я брела в пітьмі і сніговій круговерті до Баргового. Звичайна людина не витримала б пройти і десятої частини того шляху, що пройшла я. Але і для мене це було занадто. Якби не Всевлад, лишилась би там назавжди.

Коли я навчалась в Дарвенхарді, Ярий гарно навчив мене переносити стужу. Адже я жила в келії, де не було навіть невеликої пічки. Спершу, коли дні ще були теплими, то і ночами мені не було погано там спати. Проте тільки-но почались холоди, я стала хворіти. А Ярий відпоював мене цілющими травами. Відігрівав. Потім — заганяв у холодне море. Вдень, або коли будив на світанку, чи навіть вночі. Я хворіла ще дужче. Він знову мене лікував. І знову — в холодне море. Одного дня я вийшла з нього, коли берег було вже повито крижаною кіркою, і більше не хворіла.

Відтоді рідко мерзла.

Шкода, що серце моє не можна загартувати таким же чином. Як би воно не черствіло, є той, хто завше може зробити йому боляче, знайшовши лазівку.

Чи кохала я Всевлада?

Я не знала.

Але від того, що він не мій, що він навіть не завше буде дарвенхардцем, а матиме свій дім, дружину та дітей, а мені там не буде місця, хотілось кричати. Кричати, кричати, кричати, а потім — умерти. Щоб не палило так в грудях.

Якщо кохання таке, то воно страшніше і за Сколіс, і за Дарвенхард.


Повернулась я до печери, де ми мали чекати Стожара та її компанію, вже коли геть стемніло. Не відчувала втоми, але ліс мені набрид. Хотілось розпалити вогонь та посидіти при його світлі.

Та полум’я вже палало. Всевлад сидів та смажив на багатті зайця. М’ясо було вже майже готове і пахло так, що рот одразу ж наповнився слиною. А я через усе геть забула про голод. Зрештою, Ярий учив мене не їсти кілька днів, чого вже.

Зняла свого плаща. Поглянула на Всевлада. Той мав незворушний вираз обличчя, але дивився на мене уважно. Не сказав і слова.

Я взяла свою залізну флягу, яка вже була майже порожньою, набрала снігу, стопила його і вкинула всередину трохи трав, які дарвенхардці завжди носять з собою. Поставила в жар і закип’ятила. Це не був трунок сили, ні. Взагалі можна було б зварити чай, що додав би нам снаги, але я обрала трави, котрі мали трохи заспокійливий ефект. Потрібно було поспати, а з моєю розбурханою свідомістю це видавалось неймовірним завданням. Сіла навпроти дарвенхардця, з протилежного від вогню боку.

— Зварити тобі щось інше? — спитала Всевлада. Він бачив, що я клала до своєї фляги. Чоловік похитав головою.

— Твій підійде.

І знову тиша. Ми поїли та випили з моєї фляги, але я не відчула жодного полегшення від зілля. Навпаки, стало просто сумніше. Дивилась на Всевлада і не знала, що сказати. Так хотіла — і не знала. Можна було б розпитати його про щось неособисте, про Стожарів, наприклад. Про жителів Дикого краю. Адже чоловік справді знав дуже багато, більше за мене. Можна було б спитати про те, що ж такого побачила в його спогадах Анна, що це вразило її до сліз. І чому загорілись її руки? Чому дотик до татуювань Спадкоємця завдає їй такого болю? Можна було б спитати. Та я не хотіла.

І Всевлад, здається, не хотів ні про що говорити. Сидів, притулившись спиною до стіни печери і витягнувши поперед себе довгі ноги. Обпікав мене поглядом чорних очей. Взагалі нам варто було б вартувати по черзі, щоб мати змогу так само по черзі відпочити, — майнула думка. Але цей вечір не був таким, як мав би бути. Майнула думка — і щезла.

Я встала і, підійшовши, сіла поряд. Нахилилась до Всевлада і поцілувала в щоку. Тоді знайшла своїми губами його. Мало не заплакала від дивовижного почуття, що домішалось до болю в грудях, коли цілунком торкнулась таких бажаних уст. Ковзнула рукою його широкими грудьми і відчула, як сильно б’ється серце чоловіка. Почула Всевладову руку в себе на потилиці; як пальцями зарився в волосся. За мить розплів мені косу. Чорні шовковисті пасма розсипались по плечах. Чоловік на секунду відхилився, дивлячись на мене з захопленням. Тоді раптом міцно обійняв і зарився обличчям мені в волосся. Я засміялась.

— Я обожнюю запах твого волосся, ти знаєш? — мовив тихо мені на вухо.

— Я встигла про це забути, — прошепотіла. Збрехала. Я пам’ятала геть усе.

Всевлад відгорнув моє волосся так, щоб мати змогу поцілувати шию. Притиснув до себе ще міцніше. Я теж обійняла його. Відчула, як його пальці розшнуровують зав’язку в мене на сорочці, і зупинила їх своєю рукою. Він посміхнувся мені в шию, переставши цілувати, від чого моя шкіра вкрилась сиротами. Я мимоволі зіщулилась.

Всевлад поглянув на мене, притулившись чолом до мого чола.

— Можна дивитись безкінечно на багато речей. На те, як горить вогонь, як тече вода і як ти намагаєшся мені опиратись. Але не думай, наче так буде завжди. Ти найжаданіша жінка, яку я зустрічав.

— Можна ще безкінечно дивитись на те, як ти про мене мрієш, — мовила я з усмішкою, хоча від його темного палючого погляду дихати було важко.

А від поцілунків було ще важче думати. Та Всевлад більше не намагався мене роздягнути тієї ночі, хоч часом і дражнився, бавлячись шнурівкою моєї сорочки.

А потім ми спали, обійнявшись, вперше за всі чотири роки. Про варту навіть не згадували, адже наш сон і без того був неймовірно чутливим. Трохи легковажна поведінка, зате — зробила нас щасливими.

І я справді почувалась такою. Несподівано для себе наважилась на цей час. Заплутала все і без того непросте, що було між нами. І зрозуміла, що не шкодую.

Здається, ми маємо майже два роки.

* * *

Забуваєш і про ніжність, і про минулий теплий сон, коли опиняєшся в дорозі з людьми, яких варто остерігатись і з якими тебе тепер пов’язує дуже дивний шлях.

А коли бредеш, вгрузаючи по коліна в сніги, то і минула ніч в обіймах майже коханого і майже чужого чоловіка, про якого знаєш сьогодні хіба трохи більше, ніж учора чи кілька днів тому, видається сном. Дивовижні роздуми і сумніви бентежать розбурханий розум і серце. І навіть якщо й є попереду майже два роки, то вже годі й уявити, що робити в цей час і чи варто взагалі. І шляху не видно чіткого. Припустімо, врятуємо ми дітей, помстимось за Всевладовим планом. Вернемо друга Стожара в інший світ. А тоді що? Закінчиться дія наших присяг. І ми почнемо перерізати одне одному горлянки?

Чи убила б я дівчину зі своїм обличчям? Чи убив би її Всевлад?

Не зробили цього минулої доби, коли мали можливість, і не відомо, яка відповідь тепер.

Але я здивовано зрозуміла, що хочу дізнатись, як усе вирішити без крові.

А чого хоче мій напарник?

Я кинула на нього погляд — Всевлад ішов ліворуч від мене, дивлячись вдалечінь. Ми просувались якраз тим широким плато, яке перед тим привело мене та Спадкоємця до лісу.

Чоловік, відчувши, що я на нього дивлюсь, відповів спокійним поглядом. Це додало мені впевненості в наступних кроках.

Наша компанія видавалась доволі цікавою.

Ждан, який вочевидь керував дикунами, з нами не пішов, а лишився давати всьому лад вдома. Хоча прийшов, щоб провести нас до узлісся. Мені він видався трохи сумним.

Златодара, на відміну від вчорашнього дня, не була вбрана в білий одяг, що тішило. В снігах її не було б видно, якби приховала темне волосся каптуром, але в Метейському краю чисто білий одяг носили хіба дуже вибагливі белатки, а нам не треба було привертати до себе увагу цим фактором.

В дорогу жителі Дикого краю одяглись майже так само, як і ми з Всевладом, хоч їх одяг не був чорним. Златодарин плащ був сірого кольору, а Стожара — рудий, через що дівчина нагадувала лисицю. Тигранів плащ мав такий же відтінок, тоді як інший хлопець, який вочевидь і був другом Анни з її світу, мав на собі темно-бурий одяг, що дивно гармоніювало з його рудим волоссям, коли він не одягав на голову каптур. Цей хлопець з дивакуватим іменем Тарас витріщався на мене та Всевлада, наче не вірячи своїм очам, особливо в перші хвилини, як ми зустрілись. Я думала, що відчуватиму роздратування, як зазвичай, коли хтось не приховує свого інтересу до мене, але натомість мене стало пробивати на сміх. Всевлад же дивився на Тараса з неприхованим здивуванням, а чого саме — не пояснював.

Окрім Стожара, її друга та Тиграна зі Златодарою, до Циркути з нами попрямувала ще одна дівчина — струнка, білява. Вона стала для мене найбільшим відкриттям цього ранку, коли, побачивши нас із Всевладом, приязно посміхнулась і помахала рукою:

— О, дарвенхардці! Ваші імена я вже знаю, тому можете не перейматись поштивістю. А мене звуть Либідь, — мовила вона.

Я завмерла, здивована тим, що всміхається дівчина до нас цілком щиро, а тоді раптом вловила роздратований погляд Тиграна, який той кинув на неї. Либідь зовсім не зніяковіла:

— Що таке? Тигране, глянь, яка вона схожа на нашого Стожара! Як можна бути непривітною з такою людиною?

В голосі дівчини пролунала насмішка. Вже згодом я дізнаюсь, що вона — Тигранова сестра, і він усіма силами намагався перешкодити її долученню до нашої компанії. Але не зміг. Бо Либідь хоч і була веселою та привітною, але мала дуже сильний характер. З усіх них вона мені подобалось чи не найбільше.

Дивовижним було те, що на її усмішку хотілось відповісти тим же. Я стримувалась.

А Всевлад — ні.

Від цього я мало не спохмурніла і подумки сварила саму себе. Либідь приємно зашарілась, коли він усміхнувся, а Тигран насупився ще більше.

Коли ми минули плато і спустились в долину, сонце вже досягло зеніту блакитного, мов гірське озеро, неба. З Всевладом ми б, може, ішли собі далі, але через супутників мусили зупинитись, щоб трохи перепочити.

— В Баргове нам разом іти не слід, — мовив Всевлад, коли усі розсілися просто на снігу. — Занадто примітна наша компанія. Не хочу пояснювати Аццо, звідки ви всі взялись.

— Хто такий Аццо? — спитав Тигран.

— Господар села, — відповів дарвенхардець. Я легенько зітхнула, готуючись до того, що хочу сказати. Вже певний час нав’язлива думка крутилась у мене в голові. Всевлад почув мій видих і поглянув запитально.

— Можливо, ти пішов би до Баргового сам? Скажеш, що вовки відійшли далі на південь, а я вирішила зробити ще одне коло прилеглим лісом, щоб... — почала я, а тоді раптом завмерла на півслові. — Всевладе!

— Що? — спитав той, дивлячись з нерозумінням. Усі витріщились на мене.

— Ми ж геть забули про вовків! Вони тут усіх зжеруть без нас!

Якусь мить ми вражено дивились одне на одного. Через події минулої доби і те, що Всевлад насправді провернув справу з моїм відрядженням сюди не через тутешні справи, ми геть забули про небезпеку, яку становила для Баргового вовча зграя.

— Я повернусь і доб’ю їх. — мовив Всевлад тихо. — А тепер скажи, що хотіла. Куди ти підеш з усіма?

— Це почекає. Спочатку треба зрозуміти, що робити з вовками. Ти сам не можеш піти, і чудово це розумієш. В такій справі потрібен напарник.

— Про яких вовків ви говорите? — вклинився знову Тигран. Я поглянула на нього.

— Довгий час на людей, які виходять за межі Баргового, нападають величезні вовки, що прийшли з півдня, — пояснила. — Це все дуже чудово, що ми з вами зустрілись і так багато напланували, але не можна просто так піти, не розібравшись із ними.

— Це такі вовки, як ми одного разу зустріли? — спитала Анна, поглянувши на Тиграна. Той кивнув і знову звернувся до мене:

— Скільки їх?

— Двоє. Було дванадцять, але Всевлад із попереднім напарником винищили майже всю зграю. Потім Ебові, моєму попереднику, відгризли ногу, і тому на заміну приїхала я. Ми мали добити зграю, але зустріли вас. Та не можна просто так поїхати і лишити Баргове без захисту. Вовки вбили багатьох сервусів. Тут потрібні дар...

— Невже дарвенхардка так опікується іншими? — зневажливо підняла брову Златодара. Я кинула на неї колючий погляд.

— Буває і така робота.

Либідь, що до того мовчала, раптом зосереджено потерла скроні і поглянула на брата:

— Ждан міг би цим зайнятися. Ми ж убиваємо великих хижаків, коли виникає потреба, правда? Бо якщо Всевлад і Ханна й далі займатимуться цим завданням, це неабияк нас затримає. А перебувати в прикордонні довгий час без руху — паршива ідея. Та ще й за таких холодів.

— Як він пояснить в Павутинні, для чого починати таке небезпечне полювання? Це не турбота наших мисливців. Хай дарвенхардці самі вирішують, що робити, — мовила сухо Златодара. Тарас тим часом щось тихо спитав в Анни і та заговорила до нього невідомою мені мовою. Вочевидь, пояснювала, про що розмова.

— Це нас затримає, — з натиском повторила Либідь і я відчула, що є не єдиною, хто почуває до брюнетки неприязнь.

— Ждан все зробить. Хоча він не надто любить займатись справами, що не стосуються Дикого краю, — мовив зрештою Тигран. — Але сказати йому про це має Стожар. Нікого більше він не візьме до уваги... Треба придумати, Анно, як тобі передати йому повідомлення, не вертаючись.

— Є інший вихід, — знову сказала Златодара, явно не збираючись поступатись.

— Я ж... — почав було Тигран.

— Годі! — раптом спересердя підвищила голос Анна, яка, схоже, не вперше спостерігала схожу суперечку. Я поглянула на неї — очі дівчини войовниче горіли, а щоки розпашілись від морозу. Вона була просто прекрасною.

Цікаво, я теж, коли серджусь, так виглядаю?

Хоча навряд чи я злюсь так чарівливо.

— Злато, договорюй, — мовила вона вже спокійніше.

— Ханна сказала, що Всевлад не може піти один на таке полювання. Я піду з ним. Я можу знайти вовків швидше за будь-кого з вас, а він просто їх уб’є. Якщо це аж настільки важливо, — мовила Златодара. — І ми вас наздоженемо. Я рухаюсь так само стрімко, як і дарвенхардці. Ви ж із Тарасом, який досі трохи хворий, і Стожаром, яка не звикла до таких переходів, ітимете не надто швидко. Ми не надовго розійдемось.

Я витріщилась на неї. Ідея, що Всевлад буде удвох з цією недружелюбною, недовірливою...

— Це повний абсурд. Ні, — мовила я, схрестивши на грудях руки.

— Так, — сказав Всевлад. Я поглянула на нього зі злістю.

— Ханно, а що ти пропонуєш? — спитав він спокійно. Більше того, я помітила в його погляді характерну хитрість, яка часом так дратувала мене в Сколісі. Всевлад чудово розумів, як і чому мені не подобається ця ідея. — Хочеш, аби цим зайнялися жителі Дикого краю? А що, як вони не захочуть чи не зможуть вполювати звірів? Баргове досі на нашій відповідальності. Воно ослаблене втратами. Це прикордоння. Ми не можемо лишити його, зваливши ситуацію на когось іншого. Я хочу на власні очі переконатись, що вовків знищено.

Я просто-таки бачила, як в сірих очах Златодари зароджується бажання сказати щось ядуче, зауважити, що дарвенхардці не можуть дійти згоди, мов малі діти, але дівчина дивом стрималась.

— Як ти збираєшся знайти вовків? — спитала я її, тамуючи злість в голосі.

Дівчина зробила легкий рух рукою і кивнула мені за спину.

— Так, як зможу відшукати тебе, якщо будеш неслухняною.

Я пирхнула і озирнулась. Трясця! Підйом з долини на плато мерехтів золотавим сяйвом, що виривалось зі снігу, відтворюючи відбитки моїх кроків.

— Ханно, що ти хотіла сказати до того, як ми згадали про вовків? — спитав Всевлад. Його голос звучав примирливо. Якусь мить я мовчала, не в змозі відвести погляду від своїх сяючих слідів. Вітер замітав реальні ямки в снігу, але мерехтіння лишалось.

Така здатність Златодари мене насторожила. Хто ця дівчина така? Чому вона має такі сили? Стожаром тут називають тільки Анну, але вона не одна має особливі здібності, це ж очевидно. Я не могла зрозуміти, як Всевлад так легко погодився на те, щоб піти з цією дикункою на полювання, але сперечатись надалі справді було марно. Щось підказувало мені, що напарник добре все обдумав і на його рішення вплинути не вдасться. Тим паче, я не хотіла і надалі з’ясовувати стосунки при такій кількості людей.

Я пригадала, як в печері, коли ми були зв’язані, Всевлад чекав мого рішення стосовно того, чи приставати нам на умови Стожара, чи за краще я вирішу померти. І він, Спадкоємець, дарвенхардець, був готовим до цього. Своїми діями він не лишав мені вибору. Тепер моя черга поступитись.

— Я хочу зробити гак, якщо ти не проти. Зайти на кілька днів до одного села. Там ми б змогли придбати коней для мандрівки... і зачекали б на вас двох.

— Що за село? Чому ми маємо іти саме туди? — спитав насторожено Тигран.

— Я... — на мить затнулась.

— Ти народилась там, чи не так? — спитала тихо Анна. Я кивнула.

— Так. В саме село я б нізащо не вернулась. Але хочу скористатись можливістю перевірити, чи жива ще моя сім’я. Ми прийшли б до Далекого завтра ввечері.

Мабуть, мої слова прозвучали несподівано навіть для мене самої, бо більше я не змогла вичавити і звуку, тільки чекала на рішення решти. Не могла наполягати, бо мандрівки до Далекого мені не обіцяли і раніше цього ми не обговорювали. Але, на моє здивування, ніхто не заперечив.

Хоча чого тут дивуватись? Люди. Варто сказати слово «сім’я» — і їх реакція стає напрочуд передбачуваною.

— Насправді план завдяки цьому став ще кращим, — мовив Всевлад, дивлячись на мене з легкою посмішкою. — Вам буде де дочекатись нас, і не треба заходити до Баргового. Не забудь тільки придумати якусь історію про те, де ти взяла аж чотирьох людей і куди ви прямуєте. В Далекому перебувають дарвенхардці, так?

— Так, — кивнула я. — Один або двоє повсякчас.

— Тоді тобі доведеться гарно збрехати. Хоча це ти вмієш.

— О, не переймайся, — мовила я, мимоволі всміхаючись. Заспокійливий тон Всевлада діяв на мене дуже добре. — Збрешу. І організую коней для усіх. Тільки ти ж іще заїдеш до Баргового на шляху до Далекого, так?

Всевлад кивнув:

— Треба буде розповісти Аццо, що вовків знищено, і надіслати звіт до Дарвенхарду.

— То захопиш ще мого Зозулина, добре? Це подарунок Ярого, а ще я просто не хочу лишати цього коня. Він дуже вірний.

— Звісно, я візьму його, — мовив Всевлад. — Златодаро, ти готова вирушати? Гадаю, нам варто піти до місця останнього нападу вовків, аби ти вловила їх слід.

— Готова, — сказала дівчина і підвелась зі снігу. Слідом за нею встала і Анна та підійшла до подруги. На мить зупинилась, дивлячись їй у вічі, а тоді простягнула правицю. Златодара вклала свої пальці в Аннину руку. Місце дотику їх долонь ледь засяяло сріблястими пломінцями. Я помітила, як Златодара, що до того стояла прямо, та все ж трохи втомлено, вільніше розправила плечі.

Стожар поділилась із нею своєю силою. Вона не така тендітна, як я гадала.

— Будь дуже обережна, — сказала Анна, а тоді, відпустивши руку подруги, обійняла її.

— Ти також, — мовила та і поглянула на інших. — Ви усі.

Тигран та Либідь нічого не відповіли, але Злата, схоже, і не чекала цього.

— Вона — під твоїм захистом. Ти пам’ятаєш? — поглянула на Всевлада Анна.

— Так.

— От і добре.

Всевлад встав із землі і підійшов до мене. Простягнув праву руку. Я схопилась за його передпліччя і звелась. Зустрілась поглядом з темінню очей. Відчула, як він лагідно провів великим пальцем по внутрішньому боці мого передпліччя, і від його дотику до моєї шкіри, хай навіть і через сорочку, усією рукою побігли мурашки. Я стиснула його руку міцніше.

— Не геройствуй, Всевладе. Якщо побачиш, що вам загрожує небезпека більша за ту, що ти можеш тримати під контролем, — забирайтеся звідти, — мовила неголосно. Хотіла обійняти його. Але не могла.

І він не міг. Не при сторонніх.

— Сказав би тобі те саме, але не хочу повторювати, — усміхнувся він.

Ми розімкнули рукостискання і відступили одне від одного на крок.

А за хвилину Всевлад та Златодара попрямували на південний схід, оминаючи плато дугою.

Дорога ж моя, Стожара та її друзів пролягала в інший бік. На північний захід.

До мого колишнього дому.

Розділ 4

— Я не знаю, чи здогади мої вірні, чи ні, Анно. Але твої очі в час забуття були карими, а коли ти зустріла Ханну — повернулось їх природне різноколірне забарвлення. Та не лише це. Ти звільнилася від тягаря незнання, до кінця повернувши собі пам’ять, поєднавши своє минуле життя зі шляхом Стожара. Нарешті це стало для тебе безболісним. Гадаю, це завдяки їй, Ханні. Поряд із нею ти знову стала собою, — говорила Воля, дивлячись на мене задумливо і з любов’ю. Так, мовби я не двійника свого зустріла, а зробила перші кроки.

— Але чому так? Чому ми такі схожі? — мій голос тремтів. Від хвилювання чи передчуття — я не знала.

— Чи вдається тобі проникнути в пам’ять свого дару, аби пізнати, як саме твій попередник передав сили крізь завісу часу та світів? — спитала знахарка, схиливши голову набік.

Голова при згадці про пошуки цього спогаду звично почала поболювати. Я похитала нею — і заперечливо, і водночас аби позбутись неприємних відчуттів.

— Ні. Я наче наштовхуюсь на пелену.

— Коли пройдеш крізь неї — пізнаєш відповідь на свої питання. Але одне я можу сказати напевне — ви з Ханною пов’язані. Вона — твій зв’язок із цим світом.


Я розплющила очі. Слова Волі все ще лунали в моїх спогадах, які плавно перетекли в сон, що перервався, коли у вогнищі тріснула жарина.

Вгорі було бездонне небо, яким розсипались мільярди світил. Око вловило теплий пломінь вогню неподалік — десь таке вже було. Колись. Кілька місяців тому... Я мимоволі різко видихнула та смикнула рукою догори — аби перевірити, що та не захоплена в полон трояндовими пагонами. Але ніщо не роздерло моєї шкіри, не вп’ялось в зап’ясток, стримуючи його.

Рукою я зробила широку дугу і цим привернула увагу.

— Все гаразд? — тихо спитав Тигран, що саме сидів біля вогнища і чатував. Усі інші спали довкола, позагортавшись у теплі плащі.

Я сіла і мимоволі знайшла поглядом Тараса — той спав, ледь хмурячись. А ось і інший мій зв’язок зі світом. Тільки не з цим.

Трохи неподалік від нього розташувалась Либідь. Її обличчя вві сні було спокійним та умиротвореним. А ось Ханна спала найдалі з усіх від вогнища — на спині, лице спокійне, поряд витягнутої правиці — довгий лук і сагайдак зі стрілами.

Зброя дарвенхардки була неймовірною на вигляд. Я не могла відвести від неї погляду, коли під час ходи Ханна крокувала попереду. Лук дівчини був довгим і виглядав неймовірно елегантним та... важким. А ще він був не з дерева, а з якогось невідомого мені темно-сріблястого металу. Стріли були чорними, тільки наконечники — такими ж, як і лук. Специфічне, смертоносне відчуття естетики в руках убивць.

Всевлад мав таку ж зброю. А ще, я знала, обоє носили при собі десь по десятку ножів, захованих в одязі та взутті.

Я в шкільні роки довго займалась танцями, потім надавала перевагу бігу та спортзалу. Завдяки цьому мала таке ж підтягнуте і гарне тіло, як і дарвенхардка. Та, вочевидь, її справжня сила не залежить від м’язів. Мені треба було б довго вчитись просто натягувати тятиву такого потужного лука, не те щоб стріляти.

Хоча, якщо подумати, то і мої сили не залежать від того, наскільки м’язистими виглядають руки.

— Ви давно помінялися? — спитала я пошепки, сідаючи до вогню поруч із Тиграном. Світанок ще був далеко, а першою ввечері на чати стала Ханна.

— Десь із годину тому, — відповів юнак, акуратно докладаючи до багаття кілька гілок. — Ханна не виглядала втомленою, але, гадаю, дарвенхардцям теж треба іноді відпочивати. Хоча дивлячись на те, яке її обличчя спокійне і як нерухомо вона лежить, я б не гарантував, що ці люди в чорних плащах не слухають навіть уночі.

Ми знайшли нічний притулок в неглибокому яру, порослому рідкими ялицями, і цей прихисток убезпечив нас від можливості бути поміченими на просторах краю.

Я мимоволі всміхнулась і моргнула, викликаючи інший погляд. Сяйво пітьми довкола Ханни трохи притихло і крізь нього проникали спокійні та приємні ніжно-сірі барви. Дівчина спала, хоча й сторожко.

— Можеш не хвилюватись, вона спить, — мовила я і поглянула на Тиграна.

Проміння емоцій, що оточувало його, в мить зустрічі наших поглядів спалахнуло яскравіше. Весняним зеленим і ще якось так... полум’яно.

Він хвилюється, коли я на нього дивлюсь?

Заморгала, перепиняючи такі переглядини. Не можна так чинити з друзями. Тигран же не бачить моїх почуттів та не відчуває думок, отже і мені не слід.

Але попри все я раптом відчула, як трохи почервоніла. Його хвилювання, хай помічене мимоволі, передалось на мить і мені.

— Чого зарум’янилась? — спитав Тигран хитро. Коли не дивився на вогонь, в очах впізнавався знайомий полиск, який буває в котів у пітьмі. Шукач знову використав зілля, аби на час мандрівки бачити вночі.

— Від вогню, звісно, — мовила, кутаючись в хутро свого плаща. — Твої очі знову мерехтять. Наскільки я пам’ятаю, часом потрібно використовувати зілля-протидію, аби очі не перенапружувались. Як довго твої не потребуватимуть перепочинку?

— Від кількох тижнів до двох-трьох місяців, — стенув плечима Тигран. — Коли почнуть пекти і боліти — значить, настав час. Я давно такого не відчував, тому не можу сказати напевне. Але маю з собою всі необхідні зілля, тому непокоїтись нема чого. А ти не помічала, що дарвенхардці теж мають сяйливі очі? Вони також бачать у темряві. Треба буде вивідати при нагоді, однакові наші методи чи ні.

— Ох, розвіднику, — похитала я головою, не стримуючи посмішку.

Якусь мить ми мовчали.

— Як звуть чоловіка з твого світу, який схожий на Всевлада? — спитав раптом Тигран.

— Артур.

— Ти сумуєш за ним?

— Так, — мовила я, а тоді поглянула на хлопця уважно. — І ні. Я не знаю. Ми певний час жили разом, але чи були ми цілковито щасливі — я не знаю. В мене таке враження, що я зробила багато помилок в ті місяці.

— А хіба бувають цілковито щасливі люди? — спитав Тигран з легкою усмішкою. Але по очах я бачила, що йому не весело.

— Ні. Та коли ми були разом, я увесь час думала про іншого. Про Тараса. І наче бігла постійно — не лише тоді, а й раніше. Артур насправді виявився кращим, ніж я думала. Чи ніж уявляла його собі... Завжди не знала, чого хочу. І, здається, забігла далі, ніж можна було уявити. Аж сюди.

— Повернутись хочеш?

— Це неможливо. Але я справді хочу повернути Тараса додому, йому тут не місце.

Тигран ледь спохмурнів.

— Чому це неможливо і для тебе?

Якийсь час я вагалась, чи розповідати. А тоді вирішила — годі все тримати в собі. З Тиграном можна бути відвертою.

— Я пообіцяла Жданові, що залишусь із вами. Своїми вчинками я наражаю всіх у Павутинні на небезпеку. Тепер я не можу піти — коли дарвенхардці, що знають про вас, вільні.

Очі Тиграна недобре зблиснули, а руки, що до того спокійно лежали на колінах, стиснулись в кулаки. Я накрила їх своєю рукою.

— Не злися. Він не змушував мене, це було радше прохання.

— Ждан уміє не примушувати, але отримувати бажане.

— І я також, — сказала я вже менш примирливо. — У мене реально болить голова від вашої ситуації, про яку я не знаю геть нічого. Колись захочеш — розповіси, а як ні — то й грець із цим. Але за цих обставин я його чудово розумію. І знаю, що й ти також.

— Так, розумію, але мені більше подобається варіант, в якому ти мала б вибір.

— Так і було. Я обрала.

Я прихилилась до Тиграна, поклавши голову йому на плече, і поглянула на вогонь.

— Годі сваритись. Я розповіла тобі, бо не хочу це приховувати. Не від тебе.

Тигран вивільнив свою руку з моєї і обійняв мене за плечі. Я відчула, як він заспокоюється.

За якийсь час, заколисана тріскотінням вогню і тихим диханням друга, я заснула.

* * *

— Нам потрібна історія про те, хто ви всі такі, — мовила Ханна за сніданком, перевіряючи наконечники своїх стріл.

— І, судячи з тону, ти вже маєш ідеї. — мовила Либідь. Я поглянула на неї і мимоволі всміхнулась: дівчина потягалась і виглядала після сну та з посмішкою сліпуче-сонячною. Мимоволі зауважила, що й Ханна дивиться на Тигранову сестру без тієї явної настороженості, що пробивалась з темряви довкола неї, коли дарвенхардка говорила до мене чи, тим паче, Златодари.

— Гадаю, Анно, тобі варто спробувати для себе роль белатки. Неозброєним оком видно, що ти ніколи не вчилася битись і особливо важко не працювала. А ще, якщо ти будеш белаткою, ні в кого не виникне запитань, чому ми всі тебе супроводжуємо і оберігаємо. Тарас... — поглянула дарвенхардка на мого колишнього хлопця. Почувши своє ім’я, той уважно поглянув на неї, хоч, звісно, не розумів ні слова. — Теж буде белатом. Але, гадаю, йому варто прикинутись глухонімим. Багато сервусів і дарвенхардців володіють мовою жестів, тому я подумала, що було б доцільно говорити всім, що Тарас втратив слух і голос нещодавно. Скажімо, внаслідок певної травми. Ми маємо вигадати, якої саме. Якщо ви заговорите якоюсь мовою, окрім белатської, вас усіх кинуть до в’язниці та стратять. Як і мене. Тому раджу нам усім бути в цьому плані дуже обережними. Белатською усі володіють, чи не так?

І тут тільки я усвідомила, що справді — до того ми розмовляли патрійською. Ханна володіла нею досконало, тому це якось не привернуло моєї уваги.

Я переклала Тарасові її слова. Він кивнув.

— Гаразд. Але тоді мені треба постаратись не реагувати взагалі ні на які звуки, бо нас розсекретять. Адже дарвенхардці усі дуже уважні, чи не так?

Видно було, що він почувається абсолютно не в своїй тарілці через те, що не розуміє, про що йде мова, коли хтось говорить, а смикати мене повсякчас не хоче. Треба буде при нагоді почати вчити його белатської, адже хтозна, коли ми знайдемо шлях з цього світу до нашого рідного.

— Так, ти маєш постаратись. — мовила я, а тоді заговорила белатською до інших: — Він вдаватиме глухонімого якнайкраще.

— От і добре, — мовила Ханна. — Що ж, далі. Мені не треба нікого з себе вдавати, я й так дарвенхардка. А от вам, Тигране й Либеде, треба прикинутись сервусами, так само, як і Златодарі, коли вона нас наздожене. Це дозволить вам мати при собі зброю. Взагалі... Було б добре вам зіграти роль дарвенхардців, щоб мати більше прав, але інші, такі, як я, зможуть легко вас викрити, до того ж виготовити луки вам ніхто не зможе та й не візьметься за таку справу, бо це явний злочин. Для кожного дарвенхардця лук створюють індивідуально, а після смерті воїна його зброю знищують, тому й готові нам взяти ніде.

— Ми б і не встигли навчитись ними користуватись, не переймайся. Адже ви не лише стріляєте зі своїх луків, чи не так? — мовила Либідь. — Якщо ти скажеш, що ми маємо зараз виконувати виключно твої вказівки і супроводжувати вас трьох — до нас же ніхто не матиме ніяких вимог чи претензій?

— Не матиме, — погодилась Ханна, складаючи стріли назад в сагайдак. Схоже, все з ними було гаразд. Усього стріл було зо два десятки.

— Тоді все в порядку, — погодився з сестрою Тигран. — Будемо сервусами. Але ж вони носять уніформу, хіба ні?

— Так, і треба при нагоді її дістати. Але до того — скажемо, що дорогою ми натрапили на величезних вовків і вони добряче пошарпали весь наш загін. Всевлад та Златодара лишились, аби добити зграю, а ми повели наших белатів у безпечніше місце. В селі... м-м-м... Прилісному ви взяли такий одяг, аби добратись до найближчого містечка і не замерзнути, а там плануєте дістати звичну уніформу. Сутичка з вовками була справді неймовірно складною, ви переламали майже всю зброю, а тому взяли в Прилісному те, що там було. Адже ваша зброя хай і непогана, та явно не з Циркути. Прилісне знаходиться в п’ятдесяти кілометрах звідси, але значно західніше по кордону, ніж ми зараз знаходимось. Це маленьке глухе село, яке радше нагадує хутір, там знаходиться всього кілька сервусів і вкрай рідко бувають дарвенхардці. Там навіть жодного белата немає — що неймовірна рідкість для цих країв. Але там є резиденція одного белатського купця, який раз на кілька років, коли йому вже геть нічого робити, приїздить туди пополювати. Значно безпечніше сказати, що ми були в Прилісному, ніж в Барговому, яке є розвиненішим поселенням. Між Прилісним і Далеким є кілька дрібних сіл, але вони знаходяться північніше, і тому ми їх оминули. А в Далеке вирішили зайти все ж тому, що в нас закінчуються припаси, ваших коней вбили вовки і треба придбати нових. Комунікація між селами слабка і в основному звістки стосуються торгових чи інших побутових справ, про мандрівників говорять рідко.

— Звідки ти так багато знаєш про Прилісне? — спитала Либідь зацікавлено.

— Я ж тут народилась, — повела Ханна плечима. — Коли була молодшою, то майже не бувала ніде, крім Далекого, але коли живеш на одному місці, то з часом навіть маленькі шматочки інформації складаються в цілі історії про довколишні поселення та людей, які в них живуть.

— Гаразд. Але як ми пояснимо, чому взагалі двоє белатів, двоє дарвенхардців та троє сервусів опинились лютої зими на південному краю імперії? Це взагалі небезпечне і дике місце, навіть коли не такі морози і нема вовків, — зауважив Тигран.

Ханна хвилину мовчала, але не через розгубленість — її блискавичний розум шукав відповідь.

— Якщо від Прилісного пройти ще день на захід уздовж кордону, то можна потрапити до так званих Солоних Печер. Там великі поклади солі, але найціннішими є гарячі джерела. Їх вода зцілює багато болячок. Ми скажемо, що Анна, яка взагалі гарно розбирається в медицині, вирішила попри зиму і загрози відвести туди Тараса, щоб вилікувати, адже після травми він був ледь живий. Води допомогли загоїти тіло, але не зцілили його глухоти та німоти. Тарас виглядає трохи нездоровим, адже він справді після хвороби, і це буде нам на руку. Чи додумай деталі сама. А наші белати хай будуть або братом і сестрою, або ж нареченими. Чи навіть чоловіком і дружиною — як бажаєте? Бо в те, що ти потягла просто друга чи знайомого взимку в таку мандрівку, важко буде повірити.

Я відчула, як щоки спаленіли. Те, що вигадувала Ханна, було чудовою історією. Але останнє питання... ми з Тарасом могли б удати кого завгодно.

Я переповіла йому все.

— Іронія долі. Ми можемо бути, ким захочемо? Тоді обирай, — мовив він з усмішкою. Я відчула, що шаріюсь ще більше — особливо під пильним поглядом Тиграна.

— Брат і сестра. Так буде простіше, — мовила я спершу українською, а тоді — белатською. Ханна хитро всміхнулась.

— Гаразд. Але є ще одна проблема. Ми з тобою більше схожі на родичів, тобі не здається?

Я кивнула. Так, ми з дарвенхардкою — як близнючки.

— Уяви, що б ти в мені змінив, брате, — звернулась я до Тараса. — Аби ви могли мене впізнати, а інші не порівнювали б нас із Ханною за першого ж погляду. Гадаю, художник може вигадати щось краще, ніж інші.

Тарас примружився.

— А що, як я не хочу нічого змінювати?

— Коли нікого стороннього поруч не буде — я маску зніматиму, не переймайся, — мовила я з усмішкою.

— Що я маю робити?

— Малюй.

І він намалював — провів рукою по моєму обличчю, а я налаштувалась на те, аби ділитись із ним своїми силами. Колись уже змінювала зовнішність Златодари, додаючи в її волосся зеленого кольору, а тепер спробувала викликати те відчуття, аби змінити щось у собі.

Відчула, як обличчя на мить потепліло — і заморгала.

Поряд хтось захоплено видихнув.

— Ну як, проблему вирішено? — повернулась я до Ханни. Та гмикнула:

— Непогано.

— В нас є вода? — спитала я. Либідь простягнула мені флягу і я вилила трохи рідини на землю. Та майже миттєво замерзла — але лід виявився білим через сніг під ним. Я провела над ним рукою — і утворилось сріблясте люстерко.

З нього на мене поглянула рудоволоса дівчина. Загалом обличчя було схожим на моє, хіба губи трохи повніші, і щоки — кругліші. Але змін було більш ніж достатньо. І тепер, завдяки рудому волоссю, ми з Тарасом справді видавались братом і сестрою.

— Очі лишив різними. — посміхнулась я. А тоді не втрималась і поглянула на Тиграна. Той смішно наморщив носа і похитав головою.

— Запам’ятала, — мовила я і труснула головою. Тоді поглянула вдруге в люстерко — я знову стала собою. Перетворення далось неймовірно легко — це трохи злякало мене, хоч я спробувала приховати свої почуття. Я поклала руку на люстерко і поглянула на неї по-іншому — від моєї долоні в землю, в різні боки простягнулись тонкі пульсуючі пломінці. Одні віддавали мої почуття та сили, а інші — притягували. І тих, других, було явно більше. Землі кортіло поділитись зі мною енергією. На теренах Дикого краю такого не було. Я й дивовижні речі там робила не так легко, як перетнувши кордон. В чому справа? Я опинилась на землях Патрії, але ж Дикий край іще не так далеко... Можливо, є інша причина?

— Все в порядку? — спитав обережно Тарас. Я забрала руку з льоду. Кортіло розповісти про свій здогад — але я стрималась. Ханні про моє відкриття знати не слід. Принаймні поки що.

— Так. Я трохи втомлююсь, коли роблю такі речі, — збрехала. — Але нам час іти. Легенда завершена?

Ханна кивнула.

— Майже. Дорогою ми придумаємо історію вашого з ним роду і звідки ви б могли приїхати, бо без цього ніхто не повірить, що ви — белати. А ще... треба буде дістати вам документи. І белатські, і сервуські. Та це вже — у великому місті. Гадаю, Всевлад вирішить це питання.

Розділ 5

Доки ми прямували крізь замети до Далекого, я сто разів пошкодувала про свою ідею. Хвилювалась так, як не бувало вже давно, — а чи варто? Чи слід вертатись туди, де не була майже десять років? Чи доцільно вертатись до рідного дому дарвенхардці, яка покинула його метейкою? Чи не нашкодить моїм рідним знання про те, ким я стала? Чи не накою я якихось дурниць? Чи не накоїть хтось із нас? Чи... чи... чи живі ще мої батьки і брат?

Чи впізнають вони мене?

Я часом ловила на собі замислені або зацікавлені погляди своїх супутників, але знала, що лице моє нічого не виказує. Та й крокувала трохи віддалік від усіх — так було простіше і більш звично пильнувати за дорогою.

Засніжені рівнини перемежовувались гаями та улоговинами, аж доки ми не опинились в суцільному лісі. Тут ішли повільніше — я вслухалась в усе довкола, і бачила — Тигран та Либідь роблять те саме. Звичайно, вони виросли в хащах і чудово орієнтуються в такій місцевості. А ще вночі я бачила, що Тигранові очі блискотять «по-котячому», як і в дарвенхардців. Невже він також пив «трунок сили»? Звідки його тіло має такі якості і чим ще юнак відрізняється від інших? Адже очі Либеді точно не мали такої ознаки. Тиграна зумисне тренували — це очевидно.

А ще я неймовірно хвилювалася за Всевлада. Як там у них зі Златодарою справи? Чи не зазнали вони якихось прикрощів, чи знайшли вовків, чи вдало?..

Мені здавалось, що йти ми маємо довго, але в роздумах і за швидким биттям свого серця я й не помітила, як дерева раптом скінчилися. Саме вчасно — довкола сутеніло і ставало дуже холодно.

Ліс завершився і попереду ясно стало видно село, що розкинулось на пагорбах, помережане садами і невеликими городиками біля маленьких хатин. Далеке, як я й пам’ятала, було оточене загорожею, та не такою потужною, як Баргове. Колись вона видавалась мені високим муром... Але не тепер, не після того, як я роками скніла за справді неприступними стінами. Ми зупинилися на узліссі.

В Далекому, як і в Вартовому, була сторожова вежа — і на ній я одразу ж побачила кількох сервусів. Якщо в селі зараз є дарвенхардці, а це напевне так, то вони даремно не вартують.

— Я поки бачу тільки сервусів. А ти? — наче прочитавши мої думки, тихо спитав Тигран.

Отже, він не лише бачить в темряві, а й так само гарно, як я. Цікаво.

— Так. Дарвенхардці, мабуть, не на варті. Хоч ми можемо помріяти про те, що їх зараз в селі немає з якоїсь причини. Тоді нам буде простіше. Анно...

— Що? — спитала Стожар.

— Ти можеш зробити так, аби сяйва очей Тиграна не було помітно, але його зір лишився таким, як є, і не погіршав? Його очі привернуть увагу і будуть зайві питання. Бачити в пітьмі та на великі відстані можуть в Циркуті виключно дарвенхардці, — сказала я.

— Зараз спробую.

Анна підійшла до Тиграна.

— Заплющ очі, будь ласка.

Він скорився і дівчина накрила його повіки своєю долонею на кілька секунд. Тоді забрала — і хлопець заморгав, наче від яскравого світла.

— Ну як? — спитав він. Його очі набули звичного сірого кольору і не сяяли. Анна задоволено всміхнулась. — Бо бачу я так само.

— Чудово, — похвалила я. — Блискотіння не видно. Ходімо.

Сервуси вгледіли нас значно пізніше, ніж ми їх. На вежі спричинилось хвилювання, а на загорожі одразу позапалювали більше вогнів. Я помахом руки наказала своїм супутникам зупинитись і сама пройшла до зачинених воріт.

— Назвіться! — гукнули зверху.

— Дарвенхардка Ханна! Разом з двома сервусами супроводжую белатів Анну та Тараса, дітей Буймира з Орієна! Нам потрібен прихисток на кілька днів, їжа та коні! Ми очікуємо ще одного дарвенхардця та одного сервуса, аби продовжити шлях! На нас напали вовки!

На стіні знову захвилювались, а тоді раптом притихли. Вогні, що горіли там, заважали мені добре роздивитись обличчя сервусів на башті над ворітьми, і це мене дратувало. Але тут я побачила, як поміж їхніми сірими плащами з’явився чорний.

Не пощастило. Один точно тут.

Дарвенхардцю вистачило всього миті, аби оцінити ситуацію.

— Заходьте! — мовив він і ворота відчинились.

Я пропустила спершу наших так званих сервусів, тоді — так званих белатів.

І зайшла до рідного села.


Дарвенхардців було двоє і вони зустрічали нас на чолі купки сервусів та кількох зацікавлених селян, що скупчились подалі, між хатами. Останніх ставало більше. Хоч доки ми дійшли до села, вже майже цілком стемніло, та люди ще не полягали спати і звістка про подорожніх викликала у всіх цікавість. Не так часто проти ночі до Далекого приходять гості.

Не так часто сюди взагалі хтось навідується, та ще й лютої зими. Хіба навесні та восени зрідка приїжджають якісь торговці, хоч їх товари можуть дозволити собі переважно белати й дарвенхардці. Ну, ще сервуси, відряджені на службу, та збирачі податків.

Я поглянула уважно на чоловіків в чорному — жоден з них не був мені знайомим. То вже не ті дарвенхардці, які мешкали в Далекому, коли я тут була востаннє. Один мав років сорок, середнього зросту, з чорною бородою. Інший — трохи молодший, вищий за мене, з тонким павутинням шрамів на лівій щоці.

— Панно Анно, пане Тарасе, Ханно. Ми раді вітати вас в Далекому. Мене звуть Бронем, а це мій напарник Орій, — мовив поштиво старший, ступаючи назустріч. Анна впевнено пройшла першою і зупинилась за кілька кроків від дарвенхардців. Відблиски живого вогню смолоскипів плутались в її зачарованому рудому волоссі. Тарас не такими впевненими кроками, але все ж без заминки, став поряд із «сестрою». Я зупинилась з іншого боку від Анни, а наші «сервуси», на яких дарвенхардці глянули мимохідь, розташувались позаду.

— Чому ви без коней в такій глушині? — спитав Орій, прикипівши до мене поглядом.

— Величезні вовки з Дикого краю напали на нас. Ми прямували з Солоних Печер. Звірі понищили коней, навіть зброю та одяг сервусів, через що вони мають тепер такий дикунський вигляд, — мовила я, відчуваючи на своїй потилиці погляд Тиграна. — Ми заскочили в одне село, аби хоч якось екіпіруватись, та вирішили там не залишатись. Мій напарник Всевлад та ще одна сервуска Златодара пішли добити вовків. А я повела Анну та Тараса в безпечне місце, бо ночівлі просто неба сповнені загроз. Далеке — єдине більш-менш захищене село на нашому шляху. Якщо ваша ласка — ми були б не проти зігрітись і поїсти. Тоді й розповімо, що вас ще цікавитиме.

— Звичайно. Я бачу, пан геть змарнів, — мовив Бронь, поглянувши на Тараса, якого дійсно ледь хитало — чи то від хвилювання, чи то від втоми. На слова дарвенхардця він ніяк не зреагував — дивився кудись понад хати.

— Мій брат нещодавно втратив слух. І розмовляти також перестав, — спокійно і трохи прохолодно сказала Анна, беручи Тараса під руку. — Буду вдячна, якщо його не займатимуть. Він ще не вивчив мови глухих і загалом почувається не надто добре. Відірваним від світу. Гадаю, неважко його зрозуміти.

— О, то ось чому ви попрямували до тих Печер, — кивнув із розумінням старший дарвенхардець. — Певна річ. Ходімо до дому господаря Кияна. Я вже послав туди вісника, гадаю, господар села вже підготувався вас зустріти. Він зрадіє шановним гостям.

— Дякую, — поблажливо кивнула Анна і повела Тараса вперед. Всі одразу ж рушили з місця. Про себе я відзначила, що Стожар поводиться просто пречудово. Ми вигадали, що вони з Тарасом належатимуть до дрібної знаті, якої в Циркуті дуже багато, але я дівчину недооцінила. Анна впоралася б і з роллю Спадкоємиці, якби було треба.

Ми йшли Далеким і я намагалася не виказувати особливого інтересу до довколишнього середовища. Та насправді дивилась уважно і підмічала геть усе — візерунки на одвірках напівземлянок, похилі хвірточки, прогнилі дахи, засохлі вінки, що мали відганяти від осель зло — такі ж, як і в Барговому. І люди — зчорнілі від життя на межі голоду, які визирали боязко з віконець та з-за рогів. Селяни сахались, наштовхуючись на мій сяйливий погляд. Деякі здавались мені знайомими, але я не могла так швидко пригадати їх імен. Та й надто сильно всі змінились — адже це я зміцніла і розквітла в силах за майже вісім років, що не була тут, а для метеїв такий відрізок часу — то значна частина життя, яка може відділяти їх молодість та старість. Тут мало хто живе довше сорока-п’ятдесяти років.

Під ногами скрипів сніг — однаково, що зараз, що вісім років тому. Пам’ятала — тоді звук був таким же. Це чомусь привернуло мою увагу. Тільки раніше я не йшла поряд із белатами, хай навіть несправжніми, та іншими дарвенхардцями. Коли під їх ногами скрипів сніг, я тремтіла від холоду по той бік похилених хвірточок. А тепер... я ледь втрималась, аби не труснути головою, проганяючи марні думки. Серце оповивали туга та сум’яття — напевне, не такими мають бути почуття, коли вертаєшся в рідне село. Але вони ставали все сильнішими і це будило в мені якесь пригнічене роздратування, бо заважало думати, відбирало звичну ясність розуму. І в якусь мить худі обличчя, що визирали з пітьми пообіч, стали для мене нерозбірливими.

Рідних я або не побачила, або не впізнала. Але був той, кого я добре пам’ятала і тепер ні з ким би не сплутала. Чоловік, за чиїм наказом шмагали все село, за чиїм наказом й мене били колись різками і багато разів, хапаючи за волосся, вкидали до рову біля дороги, бо в чомусь завинила.

Господар Далекого — Киян.

Тонкі рубці на правій руці занили і я мимоволі стиснула кулаки. Насправді я не могла відчувати шрами, усвідомлювала це. Але мій розум і раніше любив вигадку видати за правду. Треба його контролювати.

Огрядний, високий, з червоним чи то від пиятики, чи то від морозу лицем, він стояв на порозі свого розкішного дому з чорного каменю, а поряд нього — дружина Ліса, їх троє синів і донька. Мій перший господар.

І, присягаюсь, останній.

Він ступив крок назустріч, приязно розводячи руки в боки. Взагалі, десь в містах, де белатів було багато, вони не вітались так показово з незнайомцями, та тут, де на село припадали одна-дві сім’ї, будь-хто ще з панівної верстви зустрічався як поважний гість.

— Анно, Тарасе, мене звуть Кияном, і я — господар цього села. Радий надати вам притулок і все необхідне для відновлення сил.

Анна та Тарас легенько схилили голови в знак привітання.

— Щиро вдячні Вам, Кияне.

Я помітила, якими очима дивляться на Анну і Киян, і його троє синів. Адже Тарас хоч і вигадав для неї трохи інакшу зовнішність, та вроди не прибрав. Прекрасна молода белатка в цих краях — велика рідкість. Погляд Ліси, яку природа вродою явно обділила, був холодним і колючим, хоч це не турбувало ні мене, ні Анну. Стожар дивилась на всіх відкрито і спокійно.

Киян явно розхвилювався, почувши її милозвучний голос.

— Дозвольте представити вам мою дружину Лісу, — та стримано кивнула. — А також синів Баска, Родана та Скола, а ще — доньку Владу.

— Наші імена Ви вже знаєте, як я бачу, — всміхнулась Анна. — Тому мені лишається тільки порадіти знайомству. Хочу лиш попередити Вас, що мій брат Тарас нещодавно втратив слух та мову, а тому не варто перейматись, якщо він чогось не зрозуміє, навіть якщо пояснити йому це мовою жестів. Він ще не встиг її освоїти. Та ми намагаємось знайти вихід із ситуації, адже лікарі кажуть, що є шанс на зцілення.

— Сподіваюсь, ви знайдете вихід, — мовив поштиво Киян. — Запрошую в дім. Вже подали вечерю, а опісля зможете помитись та перепочити.

Всі покрокували всередину, але я махнула рукою до Тиграна й Либеді, які теж було зрушили з місця. Вони завмерли. Я поглянула на них підкреслено зверхньо, а тоді відшукала поглядом найближчого сервуса, який стояв на варті неподалік брами пайового маєтку, і підкликала до себе. Той слухняно підійшов і виструнчився.

— Ім’я? — спитала я його.

— Братек.

— Братеку, ось двоє сервусів, хоч з вигляду вони більше нагадують жителів лісів. Але це через наші пригоди. Відведи їх до сервуських казарм, нагодуй, організуй, де могли б помитись і відпочити.

— Слухаюсь.

Я побачила, як здивовано озирнулась від порогу Анна і як роздратовано зблиснули очі Тиграна. Навіть без сяйва було зрозуміло, що він шаленіє. Либідь краще приховувала свої емоції — вона лиш поглянула кудись убік, тамуючи здивування і хвилювання. Я ж бо не попередила, що вони не зможуть повсякчас перебувати біля Стожара — сервуси не мають права ночувати в домі господаря. Тільки дарвенхардці. Звичайно, можна було б і мені оселитись окремо на час перебування в селі, але так далеко зайти я була не готова — все-таки Анна та Тарас перебувають під моїм захистом. І треба бути в курсі усього, що відбувається і про що говориться. А щодо того, що я не попередила усіх раніше... я передчувала, якою буде реакція, а так просто уникнула суперечки. І трошечки, зовсім трошечки насолодилась своєю владою над дикунами. Принаймні тут, на очах у сторонніх, вона є.

— Ви вільні до ранку. Прийдете сюди після сніданку, — мовила я до «сервусів» і пішла слідом за Анною та Тарасом, які вже зайшли до будинку.

Подумала: як будемо викручуватись, якщо Тигран та Либідь не послухаються або зроблять якусь дурну спробу заперечити? Та за секунду я почула скрипіння снігу — то віддалялись їхні та Братекові кроки.

Доведеться їм мені довіряти.

* * *

Величезна вовча голова висіла над каміном, в якому затишно потріскував вогонь. Колись я дивилась на неї з захватом через вікно, тепер же — з неясним відчуттям туги, але вже тут, у приміщенні. Чи подумала б я колись, що буду сидіти за одним столом з ненависним Кияном та його сім’єю, куштуватиму прекрасне на смак, в міру просмажене м’ясо, питиму джерельну воду, яку піднесе мені змарніле дитя-метей, яке підняли вночі з постелі, аби воно служило? Чи могла я уявити, що насправді стільці в цій кімнаті хоч і розкішно прикрашені різьбленням та майстерно зроблені, а все ж не такі зручні, як здається на перший погляд? Чи могла уявити, як мої ноги в чорних чоботах ступатимуть на м’які візерункові килими?

Не могла, але — сталось. І почувалась я навдивовижу комфортно. Тепер, коли село з його біднотою та нічною темінню лишилось за стінами цієї гарно освітленої, просторої кімнати. Вперше за довгий час я відчула, як тіло трохи розслабилось — дивно, але правда. В домі белата я почувалася звичніше, ніж серед будинків своїх співвітчизників і колишніх сусідів, і навіть трохи призабула, що дім цей належить Кияну.

Насправді мене рятувала Анна — хоч, певне, вона сама цього й не розуміла. Вперше з часу нашого знайомства я виявила, що дівчина дуже непроста. Якщо раніше вона видавалась мені уособленням добра і праведного ставлення до людей, то тепер довелось визнати, що моє чуття помилилось.

Вона була просто фантастично вправною брехухою. А ще володіла неймовірним магнетизмом, коли говорила — навіть похмура Ліса ловила кожне її слово. А мовила Анна неспішно, розповідаючи про наші вигадані пригоди. Вона так багато говорила про свої відчуття і враження від мандрівки, що майже не озвучувала чітких фактів — і це було найкраще, що можна було зробити.

— Я вже казала вам про біду, яка спіткала нас в Орієні? Якийсь дурень-підкорений не загасив свічки на ніч, кішка бігла, перекинула їх — і вогонь перекинувся на столітньої давнини гобелени, привезені ще з Бактрії — з тих рідкісних її містечок, де люди не помирають від випарів, що йдуть із кар’єрів та шахт, а займаються рукоділлям. За гобеленами зайнялась вся кімната, а за нею — горище. Давно треба було його ремонтувати! Та все здавалось, наче ще потерпить, воно не виглядало так вже погано; до того ж батько наполягав, що набагато важливіше — то збирати мені посаг, хоч, на мій погляд, його б вистачило вже половині міських наречених! — Анна щебетала, закочуючи очі, наче згадуючи докази того неіснуючого белата-татуся. На останніх її словах нашорошили вуха як Киян із Лісою, так і їх старший син, красунчик Баско. Я б посміхнулася з цієї вистави, але раптом відчула невимовну втому. А Стожар не спинялась: — Ну, тепер всі мої скрині чекають свого часу в нашому заміському будинку, бо маєток в Орієні треба майже перебудовувати. Стеля завалилась саме в моїй кімнаті! Якби горище було в гарному стані, а там же все потрухлявіло... перегородки потоншали, погризені шкідниками... Я спала, а коли зірвалась з ліжка — то геть нічого не могла зрозуміти! Дим, вогонь, дихати нічим! Балки падають і все в полум’ї! Так і не знадобилось би моє придане, якби не Тарас — він увірвався до кімнати, вихопив мене з полум’я та витяг надвір! Ось такий мій брат відважний!

Анна з ніжністю поглянула на «брата» і той, звісно ж, не зрозумівши ані слова, легенько всміхнувся, глянувши на неї.

— Але як же сталось, що він втратив слух та мову, якщо ви вибрались звідти неушкодженими? Чи то трапилось не тоді? — спитав неголосно Орій. Відчуття розслабленості вмить покинуло мої думки. Я поглянула на нього.

Дарвенхардці, звичайно, також спостерігали за Анною, але не так зачаровано, як белати. Просто уважно, як нас і вчили. Навряд чи вони щось запідозрили, але ще можуть.

— Балка впала з даху братові на голову, коли ми вже були надворі. — сумно відповіла Анна. — Він рухнув додолу. Згодом виявилось, що внаслідок удару в нього зник слух. Лікарі, — і звичайні, і навіть дарвенхардці — дивились, та всі одностайно зійшлись на думці, що слух можливо відновити. Часом Тарас чує якісь звуки, хоч ще не може чітко їх розпізнати. Але доволі рідко. Схоже, у вухах просто щось пошкоджено. Один із лікарів порадив навідатись до Солоних Печер, аби прогріти вуха в цілющій воді кілька днів. Ми вирішили не зволікати, пробули там більше тижня, та — марно. Ще й неприємності з вовками спіткали. А чому не говорить? Так ніхто і не знає. Ми думаємо, що це травма розуму, а не тіла, бо писати і читати він теж чи то не може, чи то не хоче.

— Останнє — дуже дивно, — мовив Орій. — Скільки місяців минуло?

— Три.

— Завтра я б оглянув Вашого брата, якщо не заперечуєте.

— Гадаю, він буде не проти, — повела плечима Стожар, не наважуючись відмовитись від такої допомоги. Ми сиділи поряд і я помітила, як під столом вона мимоволі стиснула руку в кулак.

— Ви згадували про те, що батько готує Вам посаг. Отже, і наречений десь є? — спитав, вертаючи в потрібніше йому русло, Киян.

— О, ні, — засміялась Анна і махнула рукою. — Це привід для постійних суперечок. Я дуже жорстока до чоловіків, якщо хочете знати. Коли до мене підступають з любощами, це видається мені смішним. Орієнці такого трохи побоюються, та й на просторах Циркути поки нікого вартісного не зустріла. Гадаю, хлопця достатньо сміливого, аби взяв за дружину вічного суперника в розмові та вчинках, важко знайти.

— То Ви шукаєте суперника, а не супутника? — трохи здивовано, але з неприхованим інтересом поцікавився Баско.

— І того, й іншого, — мовила Анна, перевівши погляд на юнака. Її голос став тихішим і Баско мимоволі подався вперед. — Але взагалі є у мене й інші критерії, та їх я розповідаю лише особливо зацікавленим. Вони надто... особисті.

Я вухам своїм не повірила. Анна заграє до Баска? Що за...

— Дуже дякую за вечерю, — мовила дівчина раптом, відвертаючись від Баска, і дивлячись на розчервонілого від жару в каміні та вина, яке смакував, Кияна. І додала: — Ми так втомились з дороги! Якщо ваша ласка, то б уже лягли спати.

— Ви не будете ночувати окремо? — спитав мене Бронь. — В будинку, що належить дарвенхардцям, є вільна кімната.

— Я пообіцяла батькові цих панів не спускати з них очей, тому краще залишусь тут, — мовила я поштиво, але твердо. Приховала здивування. Раніше дарвенхардці мешкали на території маєтку господаря села. Але так навіть краще. — Дякую.

Бронь кивнув, не маючи заперечень.

Розділ 6

Попри втому проспала я недовго. Увесь час крутилась в ліжку, почуваючись водночас і знесиленою, і розгубленою. Провалювалась в коротку дрімоту, а тоді раптом схоплювалась — видавалось, що чую за вікном вовче виття. Але надворі все було спокійно — неба за хмарами не видно, та сніг не падав; горіли вогні по периметру села, з верхнього поверху будинку Кияна я бачила, як походжали вартові на башточці.

Моє ліжко було якраз біля вікна і тому я довго сиділа, підтягнувши коліна до грудей та обхопивши їх руками, і дивилась надвір. А ніч усе не бажала завершуватись.

Зрештою, десь над ранок я таки забулась важким сном на кілька годин, а коли прокинулася, то почула, як челядь вже порається поверхами нижче, але в сусідніх кімнатах, де розташувались Тарас та Анна, досі було тихо.

Я встала, умилась та зачесалась, а тоді одяглась. Тихо вийшла в коридор і пройшла спершу до Анниних дверей. Легенько постукала — але відповіді не було. Натиснула на клямку і зайшла досередини.

Стожар спала, згорнувшись калачиком, на великому, встеленому хутром, ліжку. Вві сні її магія зберігала свої властивості — волосся лишалось рудим, а обличчя трохи відрізнялось від справжнього. Золотаві пасма вкривали подушку, мінячись вогняними кольорами в світлі ранкових променів. Вона була гарною і такою спокійною, коли спала. Теперішня тепла врода створювала довкола дівчини ореол беззахисності. Ми відрізнялися — хіба б не мало мені бути від цього комфортніше? Та ні, несподівано я спіймала себе на думці, що оскільки ми тепер на землях, що ворожі Стожару, її справжня, холодна краса більше б пасувала дівчині.

Напевне, відчувши мій погляд, Анна прокинулась. Смішно потерла очі кулачками і поглянула на мене.

— Доброго ранку, — мовила без посмішки, але доброзичливо.

— Чому твої двері не зачинені зсередини? — спитала я похмуро.

— О, — дівчина ошелешено роззирнулась. — Вчора я була така втомлена, що якось... не подумала про це. Просто завалилася спати.

— Більше так не роби. Пильнуй щомиті, зрозуміло?

— Так.

Я підійшла до вікна і визирнула надвір. Село вкривала біла ковдра — схоже, коли я спала, його не оминув снігопад. Люди метушилися, прогортаючи стежки в неглибоких заметах. Біля воріт я побачила кількох сервусів на варті та дві знайомі постаті. Тигран виглядав похмурим, як грозова хмара. Я посміхнулась, знаючи, що з такої значної відстані лише він своїм гострим зором це побачить.

— Стожаре, ходи-но сюди. Дикуни мають переконатися, що з тобою все гаразд, — мовила я, поглянувши на неї.

— Не називай їх так, — холодно відказала Анна, а тоді встала і, зіщулившись від прохолоди, що панувала в кімнаті, де вже давно не горів вогонь в каміні, підійшла до вікна. Сорочка з цупкого полотна не надто її зігрівала. — Обов’язково треба було відсилати їх звідси в якісь казарми?

— Так. Бо в домі господаря сервусам не дозволили б ночувати, а я не настільки жорстока, аби лишити їх надворі на всю ніч. Тільки не махай їм так життєрадісно, як зібралась, — хтось побачить, то неправильно зрозуміє.

Анна гостро глянула на мене, але стрималась від репліки. Підійшла до вікна і подивилась в сторону воріт. Я побачила, як її обличчя освітилось тихим спокоєм. Тигран теж одразу позбувся похмурості.

Які відносини їх пов’язують? Це просто дружба чи щось інше? І яким боком тут ще й Тарас?

— Одягайся, Анно, і ходімо снідати. Наскільки пам’ятаю, в цьому домі день починається рано — Ліса страждає від безсоння і мучить від світанку всіх довкола. А я йду розбуджу твого друга.

Тарас також дверей не зачинив — я постукала і одразу ж натиснула на клямку, щоб перевірити. Але він вже не спав — сидів одягнений на ліжку, дивився у вікно. Коли я зайшла, поглянув на мене. В його очах промайнув незрозумілий вираз. Гадаю, це його повсякчасне дивування пов’язано з тим, що я така ж зовні, як і Стожар.

Знаючи, що зі мною Тарасові не варто прикидатись глухим, бо він і так не зрозумів би жодного слова белатською, я просто мовчки підняла брови, запитуючи, як він. Хлопець легенько повів плечима, не знаючи, що і як відповісти. Не маючи бажання вигадувати нові фрази в нашій недолугій німій розмові, я вказала на двері. Саме в цю мить сходами нагору піднялась служниця — щоб покликати нас до трапезної. Ми ще трохи почекали, коли приведе себе в належний вигляд Анна, і всі троє пішли донизу.

— Після сніданку піди й відшукай своїх рідних, — мовила пошепки Стожар, коли ми вже доходили до трапезної. Я поглянула на неї — погляд різноколірних очей дівчини був спокійним. — Я бачила вчора почуття белатів. Вони прагнуть мені вгодити. Все тут буде добре.

Я кивнула, не вагаючись.

— Скажи, що хочеш оглянути село. І хай тебе поведе якийсь панич. Гадаю, однозначно це буде Баско, — сказала, а тоді додала ще тихіше: — Можеш його подражнити, я завжди зневажала цього покидька. Вийдемо разом, а надворі до вас приєднаються Либідь та Тигран. Тоді я буду певна, що ви в безпеці.

— Добре.

Сніданок минув спокійно. Всі ще були трохи сонні та ліниво жартували. Тепер Анна більше мовчала й слухала. Дарвенхардців не було — та я знала, що вони з’являться пізніше. Аби бути певними, що все гаразд. А ще ж Орій захоче дотриматись обіцянки оглянути Тараса.

Наприкінці трапези Анна поглянула на Кияна:

— Чи не заперечуватимете, пане, якщо ми з братом трохи прогуляємось вашим селом? Я не знаю, як довго ще чекати Златодару та Всевлада, і боюсь померти від нудьги. За останні тижні я звикла жити в русі.

— Так, звичайно. Думаю, Баско з радістю погодиться показати Вам околиці, — мовив Киян, поглянувши з гордістю на сина. Той не зумів приховати тріумфу в погляді зеленавих очей. Рукою мимоволі пригладив коротке русяве волосся.

Молодші брати виглядали роздратованими.

Слуги принесли усім теплі плащі і ми вийшли на морозне повітря.

— Я також трохи перейдусь, але сама. А Ви можете взяти з собою наших сервусів, — мовила я до Анни, коли ми вже наблизились до воріт, де виструнчилось кілька незнайомих воєнних, а серед них і Либідь з Тиграном, хоч в своєму одязі вони яскраво вибивались із маси.

— Запевняю Вас, Ханно, тут цілком безпечно, — мовив Баско, дивлячись на мене з сумішшю поваги і цікавості.

— Не сумніваюсь, проте...

— Ханна охороняє нашу сім’ю вже тривалий час і знає, як легко я втрапляю до різних дурнуватих і неочікуваних ситуацій, — мовила, засміявшись, Стожар і махнула ручкою, майже торкнувшись коміра Баскового плаща. Той зачудовано провів поглядом її пальчики. — Хай їй буде спокійніше, Ви не проти? Ці двійко геть не нав’язливі. Будуть іти на віддалі.

— Як панна забажає, — стенув плечима юнак, хоч явно і не був у захваті від того, що крім глухонімого брата його з Анною будуть супроводжувати ще й двоє пильних охоронців.

— Дякую, — посміхнулася дівчина, а тоді звернулась до Тиграна та Либеді: — Чули, ви? Триматись на відстані, щоб не дратувати пана Баска.

Звичайно, сервуси не заперечили, а я першою вийшла за ворота, ледь стримуючи посмішку.

— Ваше обличчя видається мені знайомим, Ханно. Ми раніше не зустрічалися? — наздогнали мене слова Баска, сказані приязно. Але спина моя враз скам’яніла під його поглядом. Я зупинилась і озирнулася на панича.

— Так. Я бувала в цих краях. Дуже давно.

І пішла, не чекаючи його наступних реплік. Втім, Баско, схоже, не міг пригадати, де ж саме ми бачились. А якби й пригадав... не наважився б навіть висловити своє припущення вголос.

* * *

Я пам’ятала, звісно, де стоїть мій дім. Та пішла спершу трохи західніше, аби не вертатись до пам’яті навпростець. Хотілось освіжити голову і зрозуміти, що ж це за світ тепер довкола такий. І свій, і геть чужий.

Я зустрічала рабів, що йшли, схиливши голови, і не могла впізнати їхніх облич. Бо коли наближалась — усяке живе намагалось завмерти, заховатись, стати якомога непомітнішим на моєму шляху. Знала, що виглядаю, як кошмар їхніх життів. Як ті, інші, мої побратими, що завше були тут, карали, вбивали за непослух, могли прострілити одразу кількох однією стрілою. Тільки поодинокі, худі, як і їхні господарі, пси дерли горлянки, зачувши чужу людину в чорному. Але мені було на них байдуже. Я минала хати, роздивляючись довкола. Згадувала, хто де живе — адже колись знала усіх. Але так і не могла впізнати нікого. Надто довго, надто наполегливо стирались вони з моєї пам’яті. Усі ці люди. Усі ці зчорнілі жінки, чию молодість та юність я ще застала. Як хрускотів сніг під підошвами чобіт, так із хрускотом і криком колись вирвалась і полетіла птахою з вікна Сколісу моя пам’ять і любов до Далекого. Я ж так довго не могла пригадати, як звуть мого брата. Тоді, в тих сірих стінах, аж доки мене не привів до тями своїми поцілунками та ударами батога Всевлад. Я ж так довго не могла пригадати... що тепер це просто неважливо. Я не можу згадати, хто всі ці люди, бо вони давно перестали бути для мене важливими. Я більш не метейка. Я точно... я точно не патрійка. У мене немає почуттів до цього місця.

Тільки до кількох... кількох людей. І час дізнатися, чи вони...

— Прекрасна смерте, — пролунав за моєю спиною голос.

Я завмерла. Саме зайшла між двох старих, давно закинутих хат, аби скоротити шлях до вулиці, на яку наважилась нарешті попрямувати. Тут не було людей і я не чекала, що хтось опиниться позаду. Це ж як мала дарвенхардка замислитись, аби не почути кроків метея?

Отже, хтось тут таки є. Я шукала його, а він знайшов швидше.

— Я впізнав тебе. Ти можеш убити мене за це, але я не можу змовчати про те, що впізнав тебе, — мовив він вже тихіше.

Я повільно обернулась. Видалось, наче небо на мить впало, накривши нас обох. Але то тільки розсіяне сонячне проміння освітило знайому постать.

Він стояв за кілька кроків від мене. Молодший всього на рік. Широкоплечий, хоча й худорлявий. Чорне, як воронове крило, волосся коротко обстрижене, а на обличчі — коротка борода, яка робила його трохи старшим та більш поважним на вигляд. І дуже пасувала йому. Я боялася, що через хворобу серця мій брат не доживе до нашої зустрічі, або ж йому буде з кожним роком все гірше й гірше. Та ні. Він просто блідий, явно не переїдає. Але... живий, неушкоджений. І не видається, наче йому чогось бракує. І такий... такий красивий. Блакитні очі, як і мої, от тільки без криги. Лагідні, добрі.

Щось у мене в грудях спурхнуло, як пташечка. Забилось об ребра, а тоді притихло, насторожене. Я не знала, як себе повести і тому тривалий час ми просто мовчали. Голоси людей на вулицях довкола, шурхіт, кроки — все на мить стало просто глухим, монотонним гулом.

— Я не вбиватиму тебе, Поляне, — мовила нарешті. Тихо-тихо.

Він ступив до мене крок і спинився. Виглядав схвильованим, але не зляканим. Я не знала, як до цього ставитись. Чи варто давати йому привід думати, наче ми ще можемо спілкуватись? Чи зробити так, аби забув і згадувати про мене?

Я не знала. Ось він живий — переконалась. Що ж далі? Що?..

Дарвенхардка не мала б навіть вагатись. Але я... Ханна вагалась.

Він був такий же спрацьований і в поганому, полатаному одязі, як і інші метеї. Але погляд... відвертий, спокійний.

У Полянові було те ж, що й в мені. Що відрізняло нас від інших в цьому селі. Він не побоявся наблизитись і заговорити до дарвенхардки, не побоявся пригадати, ким вона була. А знає ж, що за це метеїв карають на горло.

Відвага.

— Батьки живі? — спитала.

Полян кивнув.

— У мене є дружина, — мовив він раптом. — Просто прекрасна. Її звуть Лілеєю.

Я ніяк не відреагувала на його слова. Не знала, як.

Аж тут Полян випалив:

— А нашу доньку ми назвали Ханною.

За його спиною хтось пройшов вулицею, тінь впала в проміжок між хатами і брат мимоволі туди поглянув. А коли знову повернувся, я була вже далеко.

Розділ 7

З Ханною щось трапилось.

Я вже й раніше помічала, як чорний густий ореол довкола її аури проривають сіруваті промінці, які було більше видно, коли дарвенхардка перебувала в стані спокою. Але коли Ханна повернулась до будинку Кияна, я мимоволі поглянула на неї іншим зором і... завмерла від несподіванки.

Тріщини. Сріблясті тріщини проборознили смоляний кокон. Пломені виривались назовні, вдаряючи мене світлом страху, хвилювання... злості. На кого?

Усвідомлення прийшло несподівано. Ханна лютувала і об’єктом її люті була вона сама. Сталось щось дуже суперечливе, що вперше за все наше знайомство вибило дівчину з колії.

Побачивши мене й Тараса, дарвенхардка мовчки кивнула.

— З Вами все гаразд? — спитав неголосно Орій. Коли Ханна зайшла, ми саме сиділи в трапезній — я, Тарас, дарвенхардець з пошрамованою щокою і Баско. Вернулися з прогулянки, аж тут нагодився Орій, щоб поглянути на мого «брата». Він уважно оглядав Тарасові вуха за допомогою маленького дзеркала на довгій ручці, часом щось неголосно говорив — і я відчувала, як в мене спиною котиться піт. На мій погляд, Тарас грав свою роль бездоганно, але хтозна, як розтлумачить його вдавання дарвенхардець.

— Анно, Ви щось зблідли, — уточнив Орій, побачивши, що я не реагую. А я-бо подумала, що він звернувся до Ханни. Вона ж... ну звісно. Ніхто, крім мене, не бачив, що коїться з дарвенхардкою, бо дівчина, як і завше, приховувала свої почуття під маскою прохолодної краси.

— Так, усе гаразд, — мовила я. Зауважила, як чорна броня довкола Ханни знову наростає, ховаючи срібло, і поглянула на неї звичайним зором. — Дякую. То що скажете про мого брата?

— Я не бачу жодних відхилень. Гадаю, він чує більше, ніж Ви припускали. Іноді він справді ні на що не реагує, але часом... Таке враження, що Тарас просто не розбирає мови, чи що. Його слух поганий, але він не зник. Просто помутніння якесь. Гадаю, Ви були праві, сказавши про травму розуму. Але, на мій погляд, вона стосується не лише мови й читання.

Я ледь стрималась, аби не видихнути надто різко. Орієве припущення було викривленою правдою.

— Раджу просто набратись терпіння. І Ви вірно робите, що завжди поруч з ним і ставитеся до брата з такою турботою. Поряд із Вами йому може просто бути краще, ніж зі сторонніми людьми. Так буває, коли йдеться про рідних, — Орій говорив без зайвих емоцій, але я мимоволі знову відчула сплеск почуттів Ханни. Схоже, вона таки зустріла когось із сім’ї. — Можливо, коли говоритимете саме Ви, Тарас знову почне розрізняти мову.

Я видихнула з полегшенням і поглянула на Орія з вдячністю.

— Дякую Вам. Отже, справи не такі вже й погані?

— Не такі, — кивнув дарвенхардець, а тоді взяв лук, що до того спочивав, прихилений до столу. — Мені час. Ханно, ми з Бронем вважатимемо за честь, якщо Ви прийдете до нас завтра на вечерю. Тут не так часто бувають дарвенхардці, і нам цікаво послухати новини. Сьогодні ж ми маємо плановий огляд околиць, тож повернемось до села поночі.

— Я прийду, обов’язково.

Орій кивнув. Я поглянула зацікавлено на його почуттєвий ореол — але з-під невидимої для інших, а для мене чорної дарвенхардської броні не пробивалось навіть невеликого світіння.

Коли дарвенхардець пішов, Баско відкланявся і сказав, що має справи і мусить відійти. Ми залишились втрьох.

Я поглянула на Ханну і запитально підняла брови.

— Усе гаразд, — тихо мовила вона, явно не бажаючи говорити зайвого. — Як ваша прогулянка?

Я відвернулась від неї і подивилась у вікно, схрестивши на грудях руки.

Як наша прогулянка?

Я б не назвала це так.

Дивно, але в пановім домі я почувалася найкраще в цьому селі. Бо тільки-но виходила за межі маєтку і бачила чорні халупи та людей, які їх населяли, мене починало трусити і завдавало величезних зусиль не показувати цього Баскові. Я бачила, що з Тарасом діється те ж саме. Одного тільки разу дозволила собі відкритись почуттям зовні — і мене аж хитнуло від пітьми, що увірвалася до нутра. Вчора я була втомленою і пройшла село, не надто вглядаючись в обличчя за віконцями й тинами, але сьогодні, при світлі...

Там, у селі, в людей перемерзали кінцівки і вони харчувалися корінцями та сушенею, намагаючись економити крихітні запаси їжі, що лишились після збору урожаю. Пітьма, непроглядна пітьма холоду, болю, страху перед смертю, господарями, голодом та усім, що оточувало цих людей усе їхнє життя. Баско щось говорив про ліси навколо, про укріплення, які почнуть ремонтувати і покращувати навесні, бо стара огорожа довкола села вже геть немічна, про... про... я так багато прослухала. Намагалася хоча б зберігати спокійний вираз обличчя та час від часу кивати. Бачила, які тривожні погляди кидає на мене Тигран та як зблідла Либідь. Адже вона, схоже, теж уперше опинилась в метейському селі. Люди снували вулицями, щось роблячи, кудись ідучи — і я не розуміла, як ще ходять вони в тих подірявлених чоботах і в тих полатаних кожушинах та не замерзають на такому лютому морозі. Тигран вже бачив таке, адже він довго мандрував Метейським краєм, а от Либідь... дитина лісу й свободи. Для неї побачене було нестерпним. Як і для мене. Тоді я замкнула свідомість, не дозволяючи навалі почуттів проникати всередину, бо так можна було й збожеволіти. Не варто відчувати все. Поки що... не варто. Доки не навчусь захищати свій розум від таких емоцій.

А що вчитися мені ще потрібно, це я зрозуміла одразу ж. Це не Павутиння, де всі тільки те й робили, що допомагали мені. Тут немає Волі, здатної пояснити майже все на світі, тут так багато чужих знедолених людей... Єдине, що в мене ще є, — то це Книга та Кришталь Стожарів — скельце, яке допомагає її читати. Обидві цінні речі були сховані під матрац ліжка в кімнаті нагорі. Сховок такий собі, але однаково книга для всіх крім мене видається порожньою, тому навіть як її знайдуть, я зможу викрутитись. Я не прочитала ще й половини за ті місяці, що минули. Адже Кришталь Стожарів Ждан дав мені не так давно, а до того читання завдавало нестерпного болю очам.

Швидше б повернулися Всевлад та Златодара, аби ми рушили далі з цього нужденного села. До того ж Всевлад з його знаннями знатного белата теж не завадить в навчанні.

Пообіді я сказала, що хочу трохи перепочити. Тарас пішов слідом, а Ханна ще на якийсь час лишилася з господарями, ведучи якусь бесіду, аби не виглядало, що ми ходимо повсюди, не розлучаючись.

Я мовчки вказала на свої двері, коли ми піднялись нагору, і тільки коли зачинила їх зсередини, то полегшено розправила плечі.

— Ти бачив це? — спитала тихо, кивнувши на вулицю за вікном. Тарас кивнув.

— Я не знаю, що це за місце, але нам точно треба вирушати з цієї країни чимшвидше, — мовив він тихо.

— Я не зможу.

— Що? Це ж чому?

— Пообіцяла Жданові не полишати їх. До того ж... не впевнена, що такій, якою я стала, є місце в звичайному, не-магічному Львові, — всміхнулася, намагаючись не видаватись сумною. А тоді підійшла до Тараса і пригорнулась до нього. — Хоча, попри все, я трохи рада, що маю поряд когось, хто пам’ятає мене колишню.

Він поцілував мене в маківку.

— І я радий, що поряд. Знаєш, невимовно дивно не розуміти мови, якою усі говорять. Що сказав той дарвенхардець про мій слух?

— Майже правду, — усміхнулась я. — Що ти чуєш більше, ніж ми гадали, і, скоріш за все, це просто якесь відхилення і ти не розбираєш слів.

Художник тихо пирхнув. Бачити знайомі іскорки веселощів, що спалахнули в його очах, було і дивно, і потрібно в таку мить.

— Ну що ж, то я й не прикидаюсь, виходить?

— Схоже на те.

— Ти справді хочеш перепочити чи просто не бажала більше з ними усіма розмовляти?

— Справді хочу перепочити, — зніяковіла я.

— Тоді я піду в свою кімнату і зроблю те саме. Клич, коли що. Хоча... ну, зайди і мовчки поклич, щоб не викликати підозр.

Тарас ще раз поцілував мене в волосся і, стиснувши на прощання обидві руки, подався в свою кімнату. Я лишилась сама. Підійшла до вікна і прихилилась чолом до шибки. Стояла так довго, вдивляючись в обриси лісу за селом. Сонця вже не було видно — дні минали стрімко, а ночі, що змінювали їх, були холодними і якимись аж тягуче-довгими.

Я скинула чоботи і лягла на ліжко, вкрившись хутром. Ну, принаймні воно тут чудове.

Саме задрімала, коли почула, як відчиняються двері.

— Ні, ну ти знущаєшся. Я що тобі наказувала? Вже ж наче не ніч, не така ти і втомлена, щоб мозок раптом відмовив, — роздратовано виголосила Ханна. Я знову не зачинила двері.

— Вибач, — мовила я, дивлячись на неї поверх ковдри. Дарвенхардка щільно причинила двері і, пройшовши до вікна, сіла на підвіконня, виставивши на нього стрункі ноги і обхопивши коліна руками. Поглянула надвір.

— Зустріла рідних?

— Брата. Він сам мене знайшов.

— З ним усе гаразд?

— Так. І він, і батьки живі. В брата навіть є своя сім’я тепер. Молода дружина Лілея і донечка Ханна.

Нічого собі! Я знову відчула сплеск срібла, що прорвав кокон, який вже встиг знову стати суцільним. То, видно, не такий він і міцний, як видається на перший погляд.

Родинні почуття руйнували дарвенхардське єство Ханни.

Це ж добре. Чи ні?

— Полян з дитинства мав хворе серце, і я не була певна, чи доживе він до нашої зустрічі. Але він виглядає несподівано добре, — додала дівчина.

— В мене теж брат хворів з дитинства. Але в нас більша різниця у віці, очевидно. Мій іще дитина, — мовила я. — Знаєш що?

Ханна подивилась на мене.

— Я можу поглянути на нього, якщо хочеш. Сьогодні ж дарвенхардців не буде в селі до ночі, чи не так? Можемо після сутінків зустрітися з твоїм братом. Ти, ймовірно, хороший лікар, але не маєш здібності бачити найменші відхилення в організмі, а я маю.

Дарвенхардка якийсь час мовчала. Розсіяне світло линуло з вікна, огортаючи її силует легким мерехтінням, від чого дівчина видалась раптом дивовижно-ірреальною. Я труснула головою, проганяючи марево. Хотілось подрімати.

— Не думаю, що це безпечно. До того ж... наша зустріч не була ворожою. Але я давно не бачила брата і не впевнена, що варто... довіряти йому. Він може злякатись, якщо до нього в дім прийде не тільки сестра-дарвенхардка, а й белатка. І ще й почнеш його допитуватись та оглядати.

Я всміхнулась.

— Ханно. Белатці немає резону йти до твого брата.

Я заплющила очі, уявляючи свою — та її — зовнішність. Обличчя на секунду потепліло. І очі защипало — я ж бо маю бути цілком схожою на дарвенхардку, чи не так? Я подивилася на дівчину і помітила, як на мить її лице скам’яніло.

— Тобі геть не завдають зусиль такі перевтілення? — спитала вона тихо, уважно дивлячись мені у вічі. В такі ж блакитні очі, як і її. Зараз нас було не розрізнити. Я подумала про потоки енергії, які прориваються з землі до мене з миті першого кроку на землі Патрії в товаристві друзів та дарвенхардців, але вирішила й надалі про це не розповідати.

Чи почуваюсь я втомленою від таких перевтілень?

— Думала, буде гірше, — ухильно відповіла. — Спочатку, коли ще вчилась щось змінювати в собі чи в довкіллі, то було дуже важко. Але з часом і з кожним новим разом стає все простіше. А от нові, не завчені дії вимагають зусиль, без цього ніяк.

— Змінись знову, бо ще хтось зайде, — мовила Ханна. Почекала, коли я слухняно виконала вказівку, а тоді кивнула: — Добре. Тобі треба буде переодягнутись в мій одяг. І я йтиму поруч, просто... щоб ніхто не бачив. Поглянеш на Поляна, можеш перекинутись кількома словами — і все. До батьків не йти, в дім не заходити. Достатньо буде?

— Так, цілком.

Я думала, що Ханна спроможеться хіба на якусь завуальовану подяку, але вона тільки порадила мені подрімати, бо виглядаю блідою, і вийшла з кімнати. Перемагаючи лінь, я вилізла з постелі і зачинила двері на засув. А тоді радо скористалася настановою.

* * *

Ми домовилися, що лук я нестиму в руці — якщо раптом станеться щось непередбачуване, Ханні легше буде вихопити його з моїх пальців, аніж здерти зі спини. Зброя виявилась справді важкою.

Я не чула й не бачила Ханни, як не роззиралась, — але коли відкрила свідомість, то неподалік заклубочилась темрява.

Ось і вона.

Звичайно ж, одяг дарвенхардки пасував мені бездоганно. До того ж, одягнувши все чорне і шкіряне, я відчула себе приємно-звабливою. Що не кажи, а почуття специфічної, смертоносної елегантності в дарвенхардців є. Попри те, що в одязі не було нічого зайвого, сам крій полотняної сорочки і шкіряних штанів та легкої куртки, яка одягалась під хутряний плащ в сильні морози, був пречудовий. Чорні рукавиці до ліктів — обшиті по краях сріблом, на передпліччі правиці — невелика літера «Д», схожа на латинську, стилізована під напнутий лук зі стрілою. Герб Дарвенхарду. Чоботи також зручні та кроки в них геть безшумні. На чолі — шкіряна стрічка з символами сили, мудрості та інших якостей, що характеризують воїнів у чорному.

Я почувалася в одязі дарвенхардки персонажем якогось захопливого фільму. Правда, тут герой може вмерти насправді, і забувати про це не слід.

Після заходу сонця на вулицях майже одразу спорожніло. Сутінки посилили мороз, кожен подих виривався білою хмарою. Волосся навіть почав вкривати іній, роблячи косу сріблястою. Мерехтіння паморозі зблискувало золотом у поодинокому світлі вікон, які ще не загасили. Де-не-де вечеряли, а в деяких будинках світилось, бо жінки й дівчата ще пряли чи вишивали. Але побачити, що відбувається, можна було лише в декількох домівках, де в віконні рами було вставлене скло. То були виключно будинки сервусів і виглядали вони доволі добротними. Світло ж у помешканнях метеїв виривалося з-під ставень.

Ханна детально описала мені свій колишній дім — де він стоїть, як пройти. Але опинившись поряд, я все ж засумнівалась: чи той? І тихо прошепотіла:

— Якщо це він, кинь сніжкою абощо.

Чи почує вона мене?

Ну звісно ж. Ханна зараз слухає кожен мій подих. За мить з даху будинку, на який я дивилась, з’їхав і впав на землю шмат снігового покрову. То он де дарвенхардка! Вона вилізла нагору! Але ніч нині безмісячна, то побачити її я не змогла б.

Я підійшла до будинку, опинившись в тіні низької стріхи. Будинок мав три глиняні стіни і одну дерев’яну — чомусь. На вікнах — міцно зачинені ставні, тож зсередини навіть світло не виривається. Їх ще й позатикали шматами та соломою, аби менше тягнуло знадвору. Підійшла до вікна, що було в дерев’яній стіні, і з усієї сили вдарила по ньому кулаком, аж дерево задрижало.

Тоді мерщій відступила за ріг.

Встигла почути, як в хаті, по той бік стіни, хтось злякано зойкнув. Ханна казала, що Полянові такого буде достатньо, адже він напевне чекатиме ще зустрічі... але хтозна, чи не злякались там всі до смерті. І чи здогадається саме Ханнин брат вийти, чи не буде це хтось інший.

Що тоді мені робити?

Минав час і нічого не відбувалось. Вже згасли майже всі вогники, які було видно в будинках довкола, і я почувалась просто препаскудно.

— Якщо хочеш, аби я вдарила ще раз — кинь сніжку, — прошепотіла.

Нічого не сталось. Я вирішила уточнити:

— Якщо хочеш, аби я чекала — кинь двічі.

Два шматки снігу зірвались з даху і впали за крок од мене. Ясно. Ну, просто прекрасно.

Вчора вночі мене ніхто не турбував, то й нині не мали б після того, як я сказала, що йду спати. Але ж Тарас зараз сам-один в белатському будинку. Що, як щось піде не так? Що, як виявлять, що нас із Ханною немає?

А то ж уже ніч надходить, мають повернутися Бронь з Орієм.

А якщо... якщо...

Треба було попередити Тиграна, щоб він тихцем слідкував за маєтком господаря... Але я знала, чому не зробила цього. Бо Тигран не дозволив би мені так ризикувати, йдучи на зустріч із братом дарвенхардки. Було б паскудством, якби наш план зірвався через мою малодушність. То були денні аргументи, але вночі вони раптом перестали видаватися такими вже й резонними.

Я почала хвилюватися. Майже панікувати. І вже хотіла було знову щось нашепотіти до невидимої Ханни, як почула тихий скрип. Обережно визирнула з-за рогу — то відчинились вхідні двері. Надвір, здригаючись від холоду, вийшов чоловік. В майже цілковитій темряві я бачила тільки його силует. Незнайомець зачинив двері і обережно роззирнувся.

— Ханно? — прошепотів тихо.

Сніг знову зсунувся з даху — в мене за спиною. Я мало не заверещала з несподіванки. Чоловік обернувся на звук і я відступила з поля його зору та пройшла трохи за хату.

За мить він з’явився на тому ж місці, де я стояла перед цим.

— Це ти? Ханно, це ти?

— Іди сюди, — мовила я неголосно. — Я хочу з тобою поговорити.

Він на мить завмер, а тоді рушив на голос. А коли нарешті розгледів мене, і побачив сріблястий лук в опущеній руці, то завмер. Я поклала зброю на землю.

— В домі сплять?

— Так. Я чекав, аби поснули. Тоді й вийшов.

— Добре. В нас дуже мало часу і більше ми не розмовлятимемо. Незабаром я полишаю Далеке. Але я хочу дещо дізнатись. Коли ми бачились востаннє, до того, як я поїхала в Сколіс, ти повсякчас хворів. А зараз виглядаєш значно краще. Як так сталося?

— Кілька років тому до Далекого запросили лікаря для Баска — той сильно занедужав. І разом із лікарем-белатом приїхав його слуга-підкорений. Не метей, ні, з якогось іншого народу. Звали слугу Аарісом. І доки Баско перебував під опікою знаного лікаря, Аарісу дозволили підлікувати метеїв — була пізня осінь і село саме стало загрузати в болоті та застудах, а найдужче хворіли діти. Навіть поховали кількох. Ну, а панам що... не хочуть же, аби виздихали геть усі, бо хто ж буде працювати. Ааріс взявся за лікування насамперед малих. Він не мав того арсеналу засобів, що й його господар, але наявних трав і вмінь цілком вистачало для неблагородних метейських хвороб.

Я слухала уважно і водночас намагалась пильно оглянути ауру почуттів та сили довкола чоловіка. Мій зір, стаючи іншим, допомагав і звичайні речі бачити краще. Полян та Ханна були надзвичайно схожими. Таке ж чорне волосся і блакитні очі, а ще... ця звичка вперто задирати підборіддя догори! Ну звісно, таке навіть пани не можуть забрати.

Іще один патрієць.

Він виглядав зовсім непогано. Ореол довкола тіла видавав втому після важкого дня, а ще було видно, що Полян трохи недоїдає. Та не критично. Я уважніше поглянула на ділянку навпроти серця — але нічого не побачила. Наче заслона якась чи хмарина. Не така, як видавала недугу в Златодари, коли ми тільки познайомились. І не щит, як у дарвенхардців. Щось... інше. Незвичне.

Хмаринка пари зірвалась з моїх уст із запитанням:

— Ааріс тебе вилікував?

— Так, — мовив Полян здушено, наче засумнівавшись.

— Поляне, я маю знати. Я нікому не розповім. Та й навряд чи це буде для когось важливим.

— Він вилікував. Мені тоді було дуже погано, всі думали, що доживаю останні дні. Я вже не був дитиною, але схуд так, що аж кістки назовні випинали, і зовні скидався на підлітка. Ааріс... батьки просто вблагали його. Не знаю як. Він прийшов до мене. Понад тиждень відпоював різними травами, а потім... я не знаю... він розрізав мені груди і щось зробив. Витягнув щось із серця. І водночас вклав туди якусь... жилу чи струну. І зцілив мене. Тільки наказав не плескати язиком. Бо рабам не можна такого робити, просто він довго мандрує з господарем і на різне надивився.

Я слухала його, затамувавши подих. Як міг раб провести в таких злиденних умовах операцію на серці?

— Зніми сорочку. Я хочу поглянути на твої груди. — наказала я. Полян на крок відступив. Я уявила, що сказала б на моєму місці Ханна і додала: — Це не прохання.

Якусь мить ми так і стояли одне навпроти одного. Я бачила: Полян не хоче підкорятись.

Але ось... він скинув кожух, а тоді стягнув через голову сорочку.

Я підійшла до нього і доки чоловік ще не отямився від холоду, що одразу ж накинувся на його оголену плоть, простягнула руку і поклала долоню на груди, там, де відчувалось биття серця.

І воно билось. Трохи схвильовано, але без жодних перешкод. А ще своєю рукою я пройшла крізь невидимий заслін. Мить — і він наче розтанув у повітрі. Забрала долоню і помітила, як під нею згасає золотистий знак — чотирикутна зірка, всередині помережана складним візерунком. Я спохмурніла — колись уже бачила схожу. Тільки... коли?

Зірка згасла. Полян був правий — то була струна. Чи жила, чи нитка, чи щось подібне, заховане під шкірою. Але на дотик Стожара воно відгукнулось сяйвом, а тоді знову стало просто ледь помітним світлим рубцем.

— Ааріс пояснив, що означає цей знак?

— Як ти це зробила? — вражено прошепотів Полян. — Він ніколи так не світився.

— Не важливо. І краще нікому про це не розповідай, зрозуміло? Це може бути дуже небезпечно. Я не знаю, як ти це зробиш. Ніколи не знімай сорочки — ні в полі, ні будь-де, а якщо все ж доведеться... не знаю. Вигадай щось. Цей знак варто ховати. Від белатів, а особливо — від дарвенхардців, — я й сама не знала, звідки в мене така впевненість, але додала: — Бо вони уб’ють вас. Або й ціле село. Чи вже хтось бачив твої груди?

— Ні, не бачив. Тільки дружина, але вона нікому не розповість, — тихо мовив Полян, і в його погляді щось змінилось. — Ааріс говорив майже те саме. Я був обережним. То що ж це за знак? Бо він не пояснив.

— Радій, що живий, — мовила я сухо. — Батьки здорові?

— Так, цілком. Але геть посивіли, коли тебе забрали.

З даху зісковзнула невелика грудка снігу. Знак від Ханни, що пора згортати спілкування.

Я відступила на кілька кроків і підняла лук із землі.

— Бережи свою сім’ю, Поляне, — мовила, збираючись іти.

— Стій! — гукнув він, а тоді затнувся, коли я озирнулася до нього. Не знав, що ще сказати.

— Ми більше не побачимось. І не варто тобі думати й про сьогоднішню ніч. Просто будь обережним: щодня, щомиті. А сестри твоєї більше немає. Я — вже не вона. Зрозумів?

— Так.

— Прощавай, Поляне, — мовила я і пішла, не чекаючи відповіді.

Але коли вже відійшла на доволі значну відстань і Поляна не стало видно в пітьмі, до мене долинуло тихе:

— Прощавай, сестро.

Від його голосу й слів щось защеміло всередині.

А вранці наступного дня до Далекого прибули Всевлад та Златодара. Їхали вони на одному коні, інший йшов на прив’язі. Златодара не змогла б їхати сама — вона була напівпритомною. Рука дівчини була на перев’язі — її вкусив величезний вовк.

Розділ 8

Спершу я відчула шалену лють: адже вона була під опікою Всевлада, він мав дивитись, аби зі Златодарою нічого не трапилось! Мав щомиті бути поруч!

Згодом Златодара запевнить мене, що Всевлад робив усе правильно, просто... не завжди навіть дарвенхардець може все передбачити. Та в ту мить... коли я побачила дівчину на руках у могутнього дарвенхардця та її бліде лице... я мало не начудила.

Адже я могла б зцілити її!

Кинулась за ними, не думаючи ні про що.

Але ж не на очах у всіх. Ханна негайно ж украй різко наказала мені вийти геть, коли я увірвалась до будинку дарвенхардців, куди заніс Златодару Всевлад. Останній спершу нерозуміюче на мене витріщився, а тоді, вочевидь, усвідомив, хто перед ним. І тут я помітила, як здивовано поглянули на мене Орій з Бронем, і одразу ж вийшла. Та молодший дарвенхардець стрімко попрямував за мною надвір, де стояв Баско — незмінний мій супутник в мандрівках Далеким. Тарас лишився в маєтку, а де були Либідь та Тигран я уявлення не мала. Де вони, чорт забирай?!

Від страху за Златодару мені аж памороки забило.

— З Вами все гаразд? — спитав мене Орій, наздоганяючи. Я помітила, яким уважним є його погляд. Довелось мерщій заштовхати почуття всередину і переключитись на гру.

Тупнула ногою об землю з усією силою, на яку була спроможна.

— Ні! Не гаразд! Якщо через кожну дурню сервуси, що нас охороняють, будуть втрачати руки, хто нас захищатиме? — гаркнула я так голосно, що аж метеї, що до того намагались бути якомога менш помітними і метушились на віддалі від дому дарвенхардців, поозирались.

— Якщо Ваш батько заплатив за певну кількість сервусів у цій мандрівці, то можете не хвилюватись. Як не ця сервуска, то Вам послужить інша. Можете замінити її хоч негайно на будь-якого солдата, який відбуває службу в Далекому. А цю залишите нам.

— І все так просто?

— Саме так.

— Не варто, — мовила я, вдаючи, що заспокоююсь, і справді намагаючись цього досягнути. — Хай буде. Ми вже стільки часу тут провели, що затримка на іще кілька днів нічого не вирішить. Та й хай Всевлад перепочине. А в Златодари ж рука поранена, а не нога — верхи їхати зможе.

Погляд в Орія був якийсь аж типово-чоловічий. Він явно перестав вишукувати в моїй поведінці щось підозріле. Здається, навіть дарвенхардці важко переносять жіночі перепади настрою.

Видавалось, він так і не зрозумів, чого ж я розкричалась і розбігалась, але просто поштиво попрощався і зник в будинку.

Баско дивився на мене, відкривши рота. Здається, я сподобалась йому своєю неадекватністю ще більше.

* * *

За два дні ми нарешті рушили з Далекого. Златодара була ще слабкою, та Ханна запевнила: з моєю подругою все буде гаразд. Мені не варто навіть застосовувати свої здібності і втрачати сили, бо дарвенхардці знають, як лікувати такі рани. На руці в Злати не лишиться й сліду за кілька тижнів, якщо повсякчас змінювати пов’язки з лікувальними припарками. А ще їй наклали шви якимись спеціальними нитками. Втім, не питаючи дозволу, я все ж кілька перших днів, коли Златі боліло найдужче, забирала її біль і, пропустивши через своє тіло — а без цього діяти ще не навчилась, — відпускала в промерзлу землю. В місті дотику сніг вкривався попелом.

Третього дня я прокинулась від брязкання зброї. Сполохано схопилась, але вже за мить вражено завмерла: то змагались між собою мої друзі та дарвенхардці. Тигран із Ханною, а Либідь — із Всевладом. Усі четверо — в самих лише штанах та сорочках. Дійство заворожувало своєю красою та смертоносністю. Спершу мене здивувало, що сагайдаки зі стрілами лежать осторонь, бо ж для чого луки, як не для стрільби? Але все було не так просто — адже це були луки дарвенхардців. Вони приховували в собі міць, призначену для показу тільки в бою. Ці луки були механізмами — при натисканні на місця, відомі тільки дарвенхардцям, з пліч зброї вихоплювались тонкі сталеві шипи. Вони розсікали повітря, з іскрами стикаючись із довгими ножами, які по одному в кожній руці тримали Тигран та Либідь.

Не знаю, чи бився в повну силу Всевлад, але гадаю, що ні. Насправді Либідь, що була вправною та стрімкою, як вивірка, не могла б зрівнятись із ним у прямій фізичній силі. Тому їх двобій нагадував радше танок, в якому основним критерієм вправності вважалася швидкість. Либідь, нижча за Всевлада більш ніж на голову, крутилась довкола нього, метляючи білявою косою, і з легкістю пірнаючи під його лук, яким дарвенхардець вертів, наче списом, а то й перестрибувала його, використовуючи для опори усе — більш-менш великі каменюки, горбики землі. Одного разу дівчина примудрилася навіть відштовхнутись ногою від дерева, здійнявшись високо-високо, і, мотнувши рукою, зрізала Всевладові пасмо волосся. Приземлившись, переможно засміялась, але тут же обурено задихнулась. Всевлад також тримав в руці ножа, тільки не такого довгого, — ніхто й не помітив, як і звідки він його дістав. На землі лежав шматок коси Либеді — не надто довгий, сантиметрів десять. Але якраз достатньо, аби роздратувати будь-яке дівчисько.

— Ах ти ж гад! — вибухнула вона, залившись рум’янцем. Біляве волосся, тепер коротше, аніж до того, розсипалось хвилями в дівчини по плечах.

Всевлад поглянув на неї з іскорками в очах. Якусь мить вони стояли, міряючи одне одного поглядами, а тоді — розреготались.

— Вона була надто довгою, так красивіше, — мовив дарвенхардець.

Я помітила, як Златодара, що спостерігала за змаганням неподалік, сидячи на плащі біля підніжжя великого дуба, подивилась на мене круглими очима. Мені теж видавалося дивним та неочікуваним, як легко та невимушено знайшли спільну мову ці двоє. Але, на відміну від Златодари, Тиграна та Ханни, я не бачила в цьому нічого поганого. Навпаки... з кожним днем я відчувала все сильніші потоки в землі. А Ханна з Всевладом же народились тут, хай навіть вони належать до різних народів. Відносини з ними не обіцяють простоти й легкості, але ворогувати я не хочу. Тим паче коли відчуваю сили, про які вони можуть щось розповісти.

Інший двобій геть не виглядав таким легким та товариським. Тим паче що Шукачі, як я помітила ще раніше, нічим не поступаються дарвенхардцям. Їх сили були рівними, так само, як і внутрішня пристрасть.

Я була вражена, на що здатне тіло Ханни, таке схоже на моє. І на що здатен Тигран.

Їхня зброя викрешувала іскри, а тіла пурхали, рухаючись в навдивовижу гармонійному, синхронному ритмі. Сніг під ногами цілковито стоптаний. Напади й оборона — стрімкі, сильні, аж мені, глядачу, дух перехопило.

Коли Всевлад і Либідь припинили поєдинок, Тигран із Ханною саме розпалились. Я помітила, що в обох уже є кілька подряпин — на щоках та руках. Аж ось Ханна мотнула луком так, що шип з його плеча опинився за міліметр від ока Тиграна, спинений лезом довгого ножа. Іншого б паралізувало від страху, але не Шукача. Вже за мить він, упершись кулаками в землю, через голову перекинувся назад, ногою вдаривши лук дівчини. Зброю підкинуло догори, але дарвенхардка не послабила зап’ястя, яке від удару мало не вивихнуло. Обличчям Ханни майнув вираз болю. Доки її увага була зосереджена на лукові, Тигран, що вже опинився на безпечній відстані від шипів, правою ногою спробував підкосити ноги дарвенхардки. Миттєво згрупувавшись, Ханна перескочила через Тигранову ногу, а вже за мить він, опинившись на землі, схрещеними ножами зупинив у себе над головою її лук.

Я підвелася з розстеленого на землі плаща, на якому спала вночі, і підійшла до решти глядачів, опинившись поряд із Всевладом. Він уважно та спокійно спостерігав за рухами супротивників.

— Непогано твій охоронець справляється, — мовив він. А коли я не відповіла, то додав: — Не бійся, вони не повбивають одне одного. Просто обоє не звикли змагатись у пів-сили. Там, куди ми прямуємо, це не зашкодить.

— Сподіваюсь.

— А ти... умієш битись? Ну... своїми силами. Бо фізично ти не боєць, це очевидно. Хоч ви з Ханною й однакові зовні, але в цьому плані все зрозуміло.

Я підняла брови.

— Це ж чому?

— Коли ти не вдаєш із себе незворушну скелю, погляд випромінює невиліковне добро, — мовив Всевлад з легкою посмішкою. — Це в усіх Стожарів так?

— Не знаю. Я поки одна така.

— Поки?

— Раніше їх було більше. Та ти й сам, мабуть, знаєш.

— Чув різне. Але ж наче є якась певна кількість, яка може прийти в один час в цей світ, так?

Я поглянула на нього.

— Чому я маю тобі це розповідати?

— Бо я теж маю, що тобі повідати, — просто відповів чоловік. В цю мить Ханна вдарила Тиграна в ноги і він упав, але за мить зробив те саме — і обоє опинились на землі. Я не знала, чи зупиняться вони на цьому, але сподівалась на це.

— Дев’ять на століття. Раніше так було. Але зараз я сама.

— Звідки ти знаєш? — уточнив Всевлад. Погляд його чорних, дивовижно-непроникних очей примушував моє серце битись частіше. Я й сама не знала, чому — бо він зовні такий же, як і Артур? Як чоловік з мого минулого? Та й не тільки зовні. Такий же владний, розумний. І, як виявилося, походить із дуже непростої родини.

Привабливий.

— Не впевнена, але гадаю, що я відчула б, якби з’явився ще хтось. А що розповіси мені ти?

— Що ти можеш бути бійцем, не гіршим за будь-кого з нас.

— Америку відкрив, — пробурмотіла я. Всевладові чорні брови здивовано здійнялись. — Ну, не здивував. Стожари припиняли війни... але в основному не завдяки тому, що вміли битись. А тому, що вміли захищати й захищатись. Тобі не здається, що для вас усіх буде безпечніше, якщо й я чинитиму так само?

— О, а тобі не здається, що Стожари вимерли якраз тому, що боялися спробувати застосовувати свої сили, як варто було б? Милосердя могло б допомогти, аби ти опинилась в будь-якому іншому місці. Але не в Циркуті. Ти вже повір.

Я згадала, що він пережив у дитинстві. Його батько спалив Всевладову матір за... за що?

Може, вона також була до когось милосердною?

— Поглянь на цих двох, — мовив тихо Всевлад, кивнувши на Тиграна й Ханну, які, попри те, що виглядали вже доволі втомленими, продовжували змагатись між собою. Жоден не хотів поступатись. Це й захоплювало, й дратувало мене водночас. — І уяви, що б ти могла зробити, аби їх зупинити. Почнемо з цього. Раз Стожари припиняють війни.

— Надумав мене вчити?

— Ну ж бо. Не балакай. Згадай, як ти змінювала свою зовнішність, і використай цей принцип, аби змінити довкілля.

Я на мить замружилась. О, Всевладе, ти й не уявляєш, як близько до істини говориш. Я можу змінювати простір. Я вже робила це в Павутинні, але знання те надзвичайно могутнє й потребує трохи більше практики, знань, часу...

Та раптом дарвенхардець має рацію? Може, варто почати здобувати їх вже зараз?

Розплющила очі і стала уважно вдивлятись в простір довкола, а надто там, де двоє бійців зійшлись в озброєному танку. Холодне повітря було прозорим і крижаними поцілунками торкалось щік, поглинало хмаринки, що зривались з уст за кожного подиху. І там, поміж енергії суперечності та двох ореолів — чорного з прожилками сірості і м’якого, ледь золотавого, я й побачила його. Мерехтливе прозоре повітря, яке було не таким, як довкола. Можна було б потягнути його рукою... я так колись робила. Але ж тепер не підступлю.

Я потяглась до маленької тремтливої латки думками й серцем. Уявила, що насправді можу доторкнутись до неї. Простягнула руку — легко, ні за що не хапаючись, просто, аби підкликати до себе бажане. Потягла прозоре повітря, відчуваючи, що все тут має зв’язок із латкою в просторі, хай і непомітний на перший погляд. І простір між Ханною та Тиграном повільно, несміливо, але невідступно полинув до моїх пальців тонкими нитками. Почула поряд тихий видих Всевлада — він побачив ті тонкі нитки. Латки видимі тільки мені, але коли торкаюсь їх і порушую визначений кордон, то відкриваю на загальний огляд. З цим нічого не поробиш. Колись я так викривила шмат столу, викликавши в Тиграна й Волі суміш захвату та сум’яття.

Нитки дотяглись до моєї руки і, щойно я почала стискати довкола них пальці, загусли, ставши чимось на кшталт мотузки. Предмети, біля яких вона знаходилась, починало візуально вигинати. Не надто сильно, а проте достатньо, аби помітили Стожар і дарвенхардець. Либідь та Злата були поглинуті спогляданням бою.

— Що далі? — спитав Всевлад тихо, вже й забувши, що то він збирався щось мені підказувати. Я знаходила все сама.

Схопилась рукою за мотузку, відчувши потік енергії між пальцями й долонею. Нічого матеріального, нічого статичного. Тільки динаміка, перетікання простору. Напевне, це колись називали магією. Я б сказала, що це — сила. Без домішок чи інструкції з використання.

Тигран саме ухилився з-під лука Ханни і на мить відскочив убік. Я скористалась цим, щоб здійняти руку й хльоснути своєю чи то мотузкою, чи то батогом по простору між ними.

Бійці впали в різні сторони, коли земля й сніг між ними здійнялись вгору високою стіною.

Коли вона опустилась, то я почула чийсь переможний вигук.

Свій власний.

А ще були вражені погляди друзів, нерозуміючий Ханнин і... задоволений Всевладів. Зустрівшись із ним поглядом, я зрозуміла, що він насправді не виховував з мене бійця.

Він знав, що я вже ним є, і просто дивився, на що здатен Стожар.

— Нічого собі! — пролунав вигук позаду. Українською.

Я озирнулась і побачила Тараса з хмизом в руках. Вочевидь, навіть без знання мови він почав адаптуватись до життя в дорозі.

— Ти так багато пропустив, — видихнула я.

Розділ 9

Коли Анна розмовляла з Поляном, я не сиділа увесь час на даху. Я й так чула їх голоси, навіть тоді, коли крізь незачинені двері хижі зайшла досередини.

Тихо, наче тінь, пройшла домом дитинства. Відчувала себе незвично без зброї, що обтяжувала плечі вже такий довгий час, але по-своєму раділа, що зайшла сюди без неї. Що зайшла неозброєною в це місце. Хай тут я жила метейкою, мала господаря, терпіла побої та знущання його служок і так багато пережила, та... це був дім, де й досі мешкали мої батьки, і зайти сюди зі зброєю, яка вже куштувала кров, означало б осквернити це місце. Тому я була щаслива, що обставини склались так, що лук мій зараз лежав у ногах в Анни, яка геть не вміла ним користуватися.

Батьки... Татова борода вже геть не нагадувала «зоряну», вона побіліла і на ній не було б видно крихт хліба. І мамина коса теж стала сивою — Полян правду казав. Але то нічого. Зрештою, і ми з ним не завжди будемо чорноволосими.

Їх обличчя були такими спокійними вві сні. Накриті латаною-перелатаною ковдрою, вони все ж мали те, чого не було в інших, хто спав під перинами в цьому ж селі, — чисте сумління. І тому, навіть після всіх років, що минули, і з усіма новими зморшками мої батьки не змінились.

Як і колись, коли я була малою і наступали сильні морози, всі спали взимку в одній, найбільшій, кімнаті, де було споруджено невелику пічку. Зараз у ній ще палахкотів слабкий вогник. Я й так бачила в темряві, але це світло живого вогню на мить лишило позаду темну ніч. Воно грайливими відблисками лягало на русяве волосся молодої жінки, яка спала, притиснувши до себе уві сні маленьку дівчинку років двох. Половина ліжка була порожньою — там, вочевидь, спав Полян. Роззирнувшись, я побачила невелике ліжечко, на якому дітьми бачили солодкі сни й ми з братом. Але сьогодні, вочевидь, дитина заповзла до батьків і не видно, аби комусь це заважало.

Маленька Ханна. Я присіла поряд із ліжком і наблизила своє обличчя до її. Щічки з рум’янцем, крихітний носик, довгі вії. Волосся світле, як у матері. Повіки ледь здригаються уві сні. Я на якийсь час навіть перестала сприймати голоси брата й Стожара, і прислухалась до дихання племінниці. Воно було спокійним і навівало дивне відчуття добра. Мить повагавшись, я зрозуміла, що можу ніколи більше тут не опинитись і її не побачити. Тому, нахилившись, легенько торкнулася маленької щоки губами. Тоді відійшла від ліжка, тихо підклала в грубку патик і вислизнула надвір.

Та атмосфера тепла й спокою в убогому житлі, а ще обличчя рідних не йшли з голови мені багато ночей поспіль. Вдень я не мала часу на сентименти — може, то було й на краще. Ми продовжили нашу мандрівку, вирішивши спершу навідатись до одного міста за два тижні шляху, аби поповнити запаси провізії та придбати нашим «сервусам» нормальну військову форму. В Далекому ми придбали п’ятьох коней — звичайних, на яких переважно їздили сервуси. Мій Зозулин та Всевладів Черн, яких напарник забрав із Баргового, відчутно вирізнялись на їх фоні — вороні, могутні, статечні.

Можливість не долати шлях пішки всім підняла настрій. Але особливо це допомогло Златодарі.

Після того, як Всевлад розповів про їхнє полювання, навіть мені довелося змиритись із тим, що ця дівчина, попри все, дуже відважна. Хоч і дурна.


Вовки напали несподівано. Вони були звірюками не лише могутніми, а й дуже розумними. Організували засідку, засівши на скелях-обличчях — є в лісі місце, де таких велетів поснуло поряд аж четверо. Зістрибнули з верхівок, що було б смертю для звичайних тварин, але не для таких величезних. Всевлад ішов першим, а Златодара — за ним. Коли дарвенхардця збив з ніг перший вовк, чоловік майже миттєво вбив тварину, устромивши ножі їй в око однією рукою, а іншою — в горло. Та доки Всевлад скинув із себе важезну тушу, інший вовк теж кинувся на нього. Він-бо просто відштовхнув Златодару зі свого шляху, як набридливу перешкоду, біжучи на допомогу побратиму. Хижаки безпомильно розпізнали більш небезпечного мисливця. Та дівчина, що була хоч і не надто вмілим бійцем, та прудким бігуном, кинулась вовкові, що робив невелику дугу на шляху до цілі, навперейми. В руці вона теж мала ніж, але під час зіткнення з потужним хутряним боком ворога впустила його і той впав десь глибоко в сніг. Миті, коли вона виставила вперед руки без зброї, вистачило, аби вовк вчепився в одне з передпліч зубами, а тоді впав, коли йому в голову крізь вухо втрапила дарвенхардська стріла — Всевлад вистрілив, видершись на труп вже поверженого сіроманця. Кількох секунд, які великою жертвою виграла Всевладові Златодара, вистачило, аби виграти поєдинок.

— На цьому все не закінчилось, — мовила Златодара, коли дарвенхардець замовк. То був перший нічний привал після того, як ми покинули Далеке і могли нарешті нормально розмовляти між собою. — Бо вовчі щелепи не хотіли розтискатись. А двоє його зубів простромили мені передпліччя наскрізь — і я кричала, мов божевільна. А Всевлад... відірвав два шматки тканини від сорочки. Одним стягнув мені руку вище ліктя, щоб не вмерла одразу ж від втрати крові. А інший запхав до рота, щоб замовкла. І зараз, чесне слово, я тебе розумію. А от тоді було не лише боляче, а й образливо.

— Та мені аж в голові бемкало від твого крику. Думки втікали, — мовив Всевлад, тріпнувши чорним волоссям, яке не було зібране в хвіст і досягало хвилястими пасмами плечей. Він сидів і оглядав стріли — я впевнена, всі вже зауважили, що ми робимо це повсякчас. Але так уже заведено в дарвенхардців — можна не мати часу на здобування їжі чи сон, та треба завжди бути певним, що зброя в порядку. Яка різниця, чи ти повечеряв, коли помреш через нерозважливість. Дві стріли чоловік відклав убік — з ними було щось не так і Всевлад, найпевніше, зробить з них запасні, замінивши дерев’яні частини на нові, вирізавши з якогось дерева на шляху, але коли ми прибудемо до першого ж міста, де є дарвенхардський арсенал — він обміняє їх на ті, що повністю були зроблені в Дарвенхарді. Там використовують дерево, укріплене спеціальними розчинами. Це якщо проблема в них. Якщо ж щось із вістрями — їх переплавлять.

— Ну, нічого, але ти впорався.

— Як ти звільнив її руку? — спитала Либідь тихо.

— Розтиснув щелепи. Я ще такого не бачила і навіть не думала, що людина здатна на подібне! Собачі щелепи буває не розтиснути, а тут такі... — відповіла за Всевлада Златодара і здригнулась від спогаду. — Я не знаю, дарвенхардці, чому ваші тіла такі сильні, та зараз я неймовірно цьому рада. І не думала, що колись відчуватиму вдячність до вашого брата, та це так.

— Ти виграла мені час. Не кидати ж тебе було після цього, — все так само спокійно проказав Всевлад. Але відповідь вийшла напрочуд дружелюбною.

Якийсь час ще теревенили про те, про се, аж зрештою я відчула, що втомилась від товариства. Підвелась і попростувала собі в пітьму. Ми прямували лісом, і так мало тривати ще доволі довгий час. Я раділа цьому — то були ліси мого дитинства. А за ними мав початись світ із проблемами, з виконанням обіцянок, з повсякчасною обережністю. А поки було ще кілька днів на відносний перепочинок. Коли обережність... ну, більш звична. Стандартна, чи що.

Чутливим слухом вловила плюскіт води і пішла на звук. Це не струмок, точно, бо мороз просто шалений і маленькі водойми замерзають. Та навіть великі, якщо непротічні.

Хвилин за десять я вийшла на берег неширокої, але стрімкої і, видається, глибокої ріки. Не думаючи й миті, скинула на землю зброю, важкий плащ, а за ним — взуття й увесь одяг. Вступила в темну воду — вона була непроникною навіть для мого зору.

Тілом одразу ж пройшла хвиля страшної студені, так, наче шкіру закололи тисячі дрібних лез. Закортіло вийти назад і мерщій закутатись в своє хутро. Але я натомість пішла вперед, а за мить зісковзнула ногами і пірнула з головою — різко, зненацька. Не думала, що глибина буде отак одразу. Від несподіванки хапнула ротом трохи води і випустила повітря. Хтось би злякався, та не дарвенхарка — я відчула тільки досаду. Тіло наче скувало кригою.

Дочекалась, коли п’яти вперлися в кам’янисте гостре дно і, відштовхнувшись ними, стрімко виринула.

А за мить щось важке шубовснуло в воду за метр від мене.

Я вчепилась рукою в найближчий великий камінь, що стирчав з води — течія була норовливою і сперечатись із нею я не мала бажання. Було надзвичайно холодно — хоч і не так вже, як у мить занурення. Зараз на якийсь час тіло почне відчувати тепло — і якраз ті хвилини й варто лишатись у воді. А потім треба буде вилазити і вертатись туди, де вогонь, — застудитись мені важко, але випробовувати удачу не варто. Адже достатньо було виринути, як волосся почало вкриватись інеєм. Серце билось, як шалене, — я вдивлялася в темну воду, але ніхто з неї не з’являвся.

Аж раптом сильні руки обійняли мене за стан, а голос над самим вухом прошепотів:

— Я часом сумую за темрявою. Пам’ятаєш, яким був наш зір до того, як ми почали пити «трунок сили»? Коли можна було тільки слухати і відчувати. Тоді не довелось би вичікувати моменту, як ти звалишся в воду і на якийсь час не будеш ні чути, ні бачити, аби підкрастись непомітно.

— Та не встиг. Я чула, як ти шубовснув, — мовила я, відчуваючи водночас і зніяковіння, і радість.

Обернулася стрімко і обхопила Всевлада руками за шию. Разом нас не зносило течією — він досягав ногами дна і впевнено тримався проти течії. Не те, що я. Чоловік-скеля.

— Це тому, що ти впала в воду швидше, ніж я очікував. Роззява.

Я наблизила до нього обличчя так, що хмаринки пари від наших подихів злились в одну. Мені хотілося розізлитись на Всевлада за те, що він підглядав за мною. І за те, що зараз ми геть оголені. Притискаємось одне од одного.

Але я не могла. Не хотіла.

— А, може, ти просто на щось задивився?

Він не відповів, а поцілував мене — повільно, з насолодою. Я заплющила очі, відчуваючи, як тепер мені не те що тепло, а й навіть гаряче. Хіба таке можливо в річці, на поверхні якої плаває лід?

Всевладові руки ковзнули моєю талією до стегон, а тоді раптом піднялись назад і, підхопивши, висадили на плаский камінь, з якого можна було перескочити на берег. Я від несподіванки і зніяковіння зойкнула. Тіло одразу ж опинилось в лещатах морозного повітря.

— Годі з тебе, русалко. Час одягатись, бо примерзнемо до дна.

Не чекаючи відповіді, чоловік лишив цілунок на моєму коліні, а тоді знову пірнув і з’явився з води за кілька метрів. Вийшов на берег. Я поглянула в інший бік, закусивши губу. Вода стікала з волосся і, здається, замерзала в мене на тілі. Та я не рухалась, сидячи на камені й обхопивши себе за плечі руками.

— Ти нестерпна, — долинув до мене його голос.

І звучав він із невимовною ніжністю.

За мить Всевлад огорнув мої плечі хутряним плащем і додав, що він уже в штанах. Цього разу в голосі була не тільки ніжність, а й веселощі.

Я підвелась, кутаючись в хутро, і легенько поцілувала чоловіка в губи. Він вже був не тільки в штанах, айв сорочці.

— Я почекаю на тебе в лісі, за п’ятдесят метрів. І не підглядатиму, — мовив він, провівши пальцями по моїй мокрій щоці. — Ну... хіба трішки.

Я не відповіла, бо зуби почали цокотіти від холоду. Легенько штовхнула його в груди. Тільки-но широка спина Всевлада зникла в чорнющій тіні дерев і затихли й так ледь чутні кроки, я кинулась до одягу.

Так швидко ще в житті не вбиралась.

— Сьогодні виспись, гаразд? — мовив Всевлад, коли я наздогнала його під деревами. — Я знаю, що ти хвилювалася усі ці дні.

— Не більше, ніж зазвичай, це вже повір. І я не втомлена, — відповіла вперто, геть не подумавши. Просто за звичкою опиралася.

Він узяв мене за руку і я відчула, як від місця дотику тілом розливається тепло.

— Ну, як скажеш. А от десь післязавтра я хочу затіяти бійку.

Тут я справді здивувалась.

— Навіщо?

— Щоб перевірити, на що здатна Анна. Тож... розізлиш Тиграна, гаразд?

Я всміхнулась.

— Із задоволенням.


Результатом моєї відповіді було те, що не тільки я розізлила Тиграна, а й він — мене. Бо геть не поступався дарвенхардцям! Він був вправним та стрімким, а ще — надзвичайно кмітливим. Ми обдряпали одне одному щоки і руки і, на відміну від Либеді та Всевлада, не просто змагалися, а справді боролись.

Водночас я відчула повагу до цього юнака. Він не припиняв бійку, хоч і втомився. І не втрачав вправності. Та це не мало значення, бо нас зупинили.

Стожар. Вона просто вдарила повітрям! І від сили того удару ми з Тиграном не втримались на ногах. Коли я схопилася, то поглянула спершу на Анну, яка від усвідомлення власної могутності не стримала радісного вигуку, а тоді перевела погляд на Всевлада.

Мені не треба мати надзвичайних сил, аби зрозуміти його почуття в такі моменти. Тріумф.

Він же вирішив убити так багато людей. І тепер переконався, що зброя в його руках прекрасна.

Не знаю, чому, адже я звикла до пітьми та болю, та по спині в цю мить у мене пробігли мурашки.

Убити одинадцятьох. Цифра наводить на думку, що то буде по представнику з кожної родини Величних. Окрім однієї. Якщо не самі Величні, то їх Спадкоємці. Але чому? Всевлад хоче захопити владу в Циркуті?

Чи тут щось геть інше? Що ж тоді? Яка його мета? Що знаю я про чоловіка, який такий близький до мого серця, але розум якого такий холодний та неприступний для мене? Що такого побачила Анна, коли проникла до його думок? Що знаю я про цього вбивцю з очима, повними пітьми та неймовірної, непояснимої краси? Як можу бути щаслива з тим, про кого не відаю нічого?

Яка мета Всевлада виправдовує те, що він наважився заради неї привести на землі Циркути найсильнішу загрозу, яка може бути для цієї нездоланної, вкритої сталлю та камінням тисячолітніх мурів імперії? Для його імперії?

І наскільки сильна загроза чекає нас попереду, як важко буде здолати тих одинадцятьох, якщо сам Всевлад на це не здатен?

Анна, коли присягалася, то говорила, що допоможе йому звершити помсту.

Я не звикла лізти в чужі справи і питати зайве. Але в ту мить вирішила — годі. Я дізнаюсь про все, що потрібно. Аби не боятися того, що можу почути. І не боятись його кохати.

Розділ 10

Пухка земля під ногами була теплою. І це видавалось таким дивним — адже довкола все вкривав сніг. Та там, де я ступала, він танув, миттєво всотуючись в ґрунт. Я йшла без поспіху, роззираючись довкола, поглядами ковзаючи по надгробках та хрестах. Подекуди сніг заліпив надписи, але я не рухала його — відчувала просто, що могила не та, що треба. Йшла і йшла.

Аж доки побачила її. Зі звичайним дерев’яним хрестом, які ставлять тимчасово після поховання — перш ніж замінити на довговічний пам’ятник з граніту чи мармуру. Табличка на хресті також була заліплена снігом, а сама могила — закладена вже доволі понищеними негодою вінками, які так поки і не забрали. Можна було б пройти повз неї... але я відчула: стоп. Підійшла, залишаючи сліди босих ніг на землі, і рукою струсила сніг з таблички.

«Ярович Анна Вікторівна».

І дати народження та смерті. Всього між ними — майже двадцять чотири роки.

Я заморгала здивовано. Але ж це ім’я... ім’я...

МОЄ.

І закричала.


— Стожаре!... Стожаре, годі, прокинься!

Хтось дав мені ляпаса — сильного, дзвінкого. І той миттю вирвав мене з лещат липкого сну. Я сіла, задихаючись, і обхопила голову руками. Крик урвався.

Зі страху і спросоння не могла зрозуміти, що діється навкруги. Щоки були мокрими від сліз. Не вдавалось впізнати голос, що говорив до мене. В голові чомусь зринув знак чотирикутної зірки з візерунком всередині... а тоді зник і він, і всі думки. Лишився тільки плач.

Я здригнулася всім тілом, коли хтось сів поряд і пригорнув мене до себе. Сильними руками з теплими, трохи мозолястими долонями. І цей хтось пахнув лісом. Вогким ароматом свіжого листя, сонцем між гілок, корою. Хоча довкола лежав сніг.

— Тигране?.. — прошепотіла.

— Це я, — відповів він тихо, пригортаючи мене ще сильніше. Був без плаща: вочевидь, зірвався зі сну, як і я. Та він не тремтів на морозі, був теплим та надійним. Як завжди.

Зарилась носом у його сорочку. І ще й вчепилась в неї обома руками — щоб часом не втік.

— Тигране, чимось допомогти? — тихо спитав хтось. Лише за мить я розпізнала лагідний голос Либеді. Вочевидь, довкола стояли всі наші супутники. Я заплющила очі, аби не бачити ні їх, ні сліпучо-білого снігового покрову.

— Ні. Ідіть снідайте та готуйтесь до дороги. Ми посидимо тут хвильку.

Я тільки на секунду розплющила одне око, аби побачити, як дарвенхардці і Златодара відійшли на певну відстань, озираючись на нас. А Либідь на мить затрималась — простягнувши руку розгубленому Тарасові. Він поглянув на мене, але не дочекався навіть кивка. Я немов перебувала в ступорі чи стані шоку. Просто могла дивитись, та й то недовго. Тому знову заплющила очі і притулилась до Тиграна. За мить почула, як Тарас звівся на ноги і покрокував з Либіддю. Рипіння снігу безпомильно видавало кількість кроків.

Рипіння снігу. Але тут він не танув.

Я зіщулилась.

Боялась, що Тигран проситиме мене поглянути на нього чи на світ, про щось запитуватиме або намагатиметься розповісти щось заспокійливе. Та він тільки обіймав мене, ми сиділи на розстеленому хутрі і мовчали. І за якийсь час я відчула, що стає легше.

— В моєму світі... Тому, з якого я прийшла... Є моя могила, — нарешті вичавила я, розплющивши очі. Це було непросто, бо їх заливала солона вода. — В них тіла не було, а однаково... однаково... похо... похова...

Затнулась і закусила губу, аби не розридатись знову. Тигран провів долонею в мене по щоці, стираючи мокрі струмочки, і підвів голову за підборіддя догори, примусивши глянути собі у вічі. Погляд його сірих очей був теплим.

— Ти жива. Там нічого й нікого немає. Зрозуміло? Ти жива і зараз тут, в Патрії. Ба навіть в Метейському краю чи Циркуті. Як це місце не називай, — байдуже, бо могили твоєї тут немає. І тому — ти зараз тут. Поховання твоє з’явиться ще дуже і дуже нескоро. Ти жива, Стожаре, і попереду маєш ціле життя. Довге, непросте, але сповнене краси і надзвичайного. Ти сама обиратимеш, яким воно буде. І зараз — ти жива. Зрозуміла? Щоб я не бачив цих дурних сліз. Побачила вона якусь картинку уві сні і розревілась, як дитя!

Останні слова були сказані без докору, а як і все — з теплом. Я не могла відвести від Тиграна очей. Хотілось сидіти так завжди — в його обіймах, що захищали від світу, страху, морозу, болю і навіть власних сліз.

— Я дещо пригадала, — мовила зрештою. — Щойно.

— І що ж саме?

— Пам’ятаєш, коли ми тільки зустрілись, я перечепилась через корінь і впала?

Тигран звів брови.

— Тоді ти побачила привида? Так, пам’ятаю. Я в ту мить почав думати, як би тебе спекатись.

Я засміялась. Його голос проганяв нічні жахи.

— Так, тоді. На привиді була туніка з чотирикутною зіркою. Нещодавно я знову її бачила. Ти знаєш, що означає цей знак? Я запитувала Ханну, але вона також не знала.

Тигранове обличчя миттєво перестало бути добрим і заспокійливим. Його брови насторожено зійшлись на переніссі, а очі дивно зблиснули.

— Чому ти запитувала про це в Ханни?

Дідько! Я прикусила язика.

— Стожаре?

— Бо-о-о... Ти не злись, гаразд?

— Не гаразд. Розповідай.

Тигран випустив мене з обіймів і присів навпроти. Мене одразу ж оповив холод. Натягнула на плечі хутро, в якому спала, загорнувшись.

— У Ханниного брата рубець на грудях. Такий же, — прошепотіла я.

Тигран ще більше спохмурнів.

— Такий самий? Тобто — як та зірка?

— Так, абсолютно.

— Звідки ти про це знаєш?

— Може, в дівчат є свої таємниці.

— Здається, хтось казав, що від мене приховувати нічого не хоче. Не так давно це було, — наполягав Тигран. — Ну ж бо. Бо я запитаю в Ханни, в чім справа. А подряпини від сутички ще не загоїлись.

— Можеш це зробити. А можеш поважати моє право розповідати тоді, коли сама захочу. Чи просто так тепер і запитати не можна, аби не звітувати? — спалахнула я, не бажаючи поступатись. — Тигране, ми йдемо разом. Але за твою підтримку я не збираюся платити цілковитою покорою. Я також не про все тебе питаю.

— А що ти хочеш знати? — примружився він.

«Чому ти ненавидиш Златодару».

— Не з’їжджай з теми, — вимовила я, відчуваючи, як щоки починають паленіти. О, від сліз і сліду не залишилось! — Ти знаєш, що означає цей знак?

— Так, знаю! — Тигран здійняв руки догори. — Але... Ти жахлива!

— Це я жалива? Це ти нестерпний!

— Ви чого сваритесь?! — гукнула до нас здалеку Либідь. Тигран махнув рукою. Дівчина відвернулась.

Шукач знову поглянув на мене, трохи заспокоївшись.

— Якщо хтось дізнається, що в Ханниного брата є такий знак — усе село виріжуть до останнього жителя. Бо така зірка — то герб Патрії. Хоча б сказати, де він її заробив, ти можеш?

— Підкорений на ім’я Ааріс зробив йому операцію на серці. Він вилікував і вклав під шкіру жилу, яка й утворює цей знак.

Очі Тиграна округлились.

— Від мого дотику рубець засяяв золотом. Це ще дивніше, ніж те, що якийсь раб узагалі зробив операцію.

— Не маю уявлення, що все це означає. А Ханна... ну, вона ж у курсі?

— Так. Але вона не знає, що це герб Патрії. Сказала тільки, що вже десь бачила його, та не пояснила, де. Але про значення не здогадувалась.

— Розпитай її детальніше при нагоді, де вона ще могла його бачити, — мовив Тигран і провів рукою по волоссю. Він явно стурбувався. — Це все дуже дивно. Ми ще не відійшли далеко від кордону, а вже натикаємось на непередбачувані і непоясненні речі. Я й гадки не мав, що раби так уміють лікувати.

— Ти гадаєш, вона збрехала? Що не знає про значення символу?

— Я не знаю. Але, може, так і є, — знизав плечима Тигран. — Та ми дізнаємось, що це все означає і хто тут залишає патрійські знаки. Це надзвичайно небезпечно, але раз таке існує — нам варто бути насторожі. Особливо тобі. Він засяяв і тим виявив, що ти — Стожар. Тому, якщо побачиш ще колись цю зірку при сторонніх — не підходь до неї і на крок. Не виказуй себе. Добре? Пильнуй щомиті.

— Як би ти не буркотів на Ханну, але й вона радила мені те саме, — посміхнулась я. — Я пильную.

— От і добре. Ходімо, Стожаре, час снідати.

Ми встали і пішли туди, де вже горів розведений вогонь, а над ним щось смачно булькотіло в казанку.

— Усі бодай часом називають мене Анною, — мовила я тихенько, коли ми ще йшли. — Тільки ти — завжди Стожаром. Чому так?

Але Тигран не відповів, а тільки посміхнувся.

Ну от, іще одна таємниця.

* * *

Засніжені простори вражали око своєю красою та мерехтінням білого покрову. Блакитне небо нависало куполом вгорі, створюючи храм краси та незворушності.

Ми мандрували вже декілька тижнів. За цей час я не раз і не два брала до рук батога з простору, чим викликала захват і острах супутників. Я й сама побоювалася цього вміння, але не використовувати його було б дурістю. Всевлад казав, що вчити мене битись холодною зброєю — безглуздя, коли я маю свою. А захищатись мені потрібно уміти.

Наші уроки почалися з того, що я мала навчитись бути стрімкою. Не сильною, ні. Бо сила моя не в м’язах, і це тільки в супер-блокбастерах головні герої, вперше взявши до рук меча, за місяць майстерно фехтують ним у сутичці з головним супротивником. Тому Всевлад з Тиграном чи не вперше виступили єдиним фронтом, зійшовшись на думці, що мені треба навчитись... ухилятися.

Вони кидали в мене сніжками. Коли не справлялась — камінцями. Невеличкими, щоб не завдати шкоди, але достатньо досадити. Златодара часом допомагала їм — закручуючи невеликі круговерті снігу довкола моєї голови, так, що я геть нічого не бачила і мусила орієнтуватись інтуїтивно. Її рука вже майже загоїлась.

Ханна з Либіддю примушували вчитись і Тараса. Такі години були сповнені зойкання та веселощів. Ми з Тарасом попервах нагадували неповоротких ляльок, але згодом нам почало вдаватись. Ми стрибали, відстрибували, ухилялись. У наших рухах навіть почала з’являтися грація.

Такі тренування були можливими, тільки коли ми зупинялись на ночівлю в незаселених гаях, лісах або серед лугів. Та що далі віддалялись від кордону, то частіше траплялись нам поселення. І супутники почали вчити мене не тільки фізичних вправ, а й історії та звичаїв Циркути, адже людині, яка прикидається белаткою, такі знання необхідні. Ми вигадали цілий родовід для моєї та Тарасової «сім’ї» і до дрібниць продумували, що говорити, коли питатимуть, куди ми прямуємо і навіщо. Багато про Циркуту я чула ще в Павутинні, але почути і побачити — речі відмінні.

Спершу ми прямували до Бактрії, аби розшукати Вишену. Тоді вирішили знайти її дитину, затим — вирушити до Колісії, столиці Метейського краю, а якщо буде потрібно, то й до Медії — столиці Белати, щоб розшукати потрібні мені знання. Пошуки рудоволосої дівчинки та помсту Всевлада лишили на потім. Спочатку я хотіла повернути Тараса додому.

А він вчився. І не тільки стрибати під градом камінців, ні. Він вчився розмовляти белатською і запам’ятовував її навдивовижу швидко. Я була вражена і потішена. Спершу дико переймалась тим, як витримає Тарас нашу мандрівку. Не знаю, якось за старою звичкою гордитись і завдяки своїм умінням я вважала, що йому буде важче. Але ні — хлопець швидко оговтався після недуги і абсолютно нормально зносив дорожні труднощі. Мандрувати верхи на конях спершу було для нас незвично, бо був страх впасти, боліли ноги, сідниці, спина. Та з часом навчились. Тарас був спокійним та привітним, як колись, коли ми тільки познайомились. Але насправді він завше був таким — просто так багато сталося в наших життях, що я встигла про це забути. Ми багато часу проводили разом, але минулого не вертали. Не було більше ніжних поглядів чи поцілунків. Навіть легкого флірту. Не знаю, як він, а я навмисне уникала будь-яких подібних речей. Досить.

Та часом покидалась і відчувала власне шалене серцебиття. Хотілось підійти і пригорнутися до сплячого хлопця. Та за мить напівсонний стан минав, я заспокоювалася і намагалась про це не думати. Відчувала зніяковіння і дивний дискомфорт від невизначеності.

Кохання не минає безслідно. Якщо минає... а може, для кожного, хто колись мав владу над серцем людини, в ньому залишиться місце до скону?

А може... може, там не він один?

Я так часто згадувала Артура. Особливо коли прокидалась серед ночі ні з того ні з сього. Хоча, втомлена, мала б спати, як дитя. Як він? Що з ним?

Хотіла б побачити його бодай раз. І батьків та брата. Норовила достукатись своєю свідомістю, силами до межі між світами, як це сталось, коли побувала біля своєї могили. Але не могла. Не зумисне. Може, час ще не прийшов.

Намагалась не помічати схожості Артура та Всевлада. Не тільки в зовнішності, а й у поведінці. Та не могла. Владність, сексуальність, гострий розум — це в них також було спільним. Майже однакові посмішки, вигин брів при здивуванні чи роздратуванні.

Втомлювалась від спроб не думати про них обох. Часом це вдавалося, часом — ні. І тоді я почувалась винною.

Перед Артуром, бо тут — такий схожий на нього чоловік. І він...

Годі.

Бо не тільки пам’ять про Артура тривожила моє серце, а й прохолодний погляд Ханни, коли вона спостерігала за мною та Всевладом. Мені не треба було бачити ореол почуттів довкола дарвенхардки, щоб розуміти її думки.


Ми вчилися ухилятись. А тоді я почала вчитися захищатись.

Почала збивати камінці своїм просторовим батогом. Спершу невміло, повільно. Втрапляла в ціль радше випадково. А потім... навчилась. Бо батіг став розвіватись, як тканина — з вузької мотузки від перетворювався під час руху в полотно, яке захищало мене, мов щит. Тут не треба було навіть великої точності — просто вчасно похопитись, з якого боку летить загроза.

— Стожаре, це надзвичайно, — мовив якось Тигран, коли я без зупинки відбила з десяток камінчиків, які вони запускали в мене з Всевладом. — Ти молодець.

Я переможно задерла підборіддя догори.

— Спасибі.

— Пропоную спробувати дещо інше, — сказав дарвенхардець, який дивився на мене з легкою посмішкою.

— Що ж саме?

— Колись давно, як ти вже знаєш, белати винищили Стожарів. І зробили вони це з допомогою дарвенхардців. Тому годі бавитись із камінцями. Ми маємо застосувати зброю.

Я витріщилась на нього.

— Ти в мене стрілятимеш?

— Не одразу. Спершу просто кидатимусь стрілами, — всміхнувся він ширше. Але я знову бачила його погляд — оцінюючий, прохолодний. Мені стало не по собі. Я подивилася на Тиграна — той вагався. Але зрештою кивнув.

— Спробувати варто. Але тільки якщо ти не проти.

Якусь мить тривала тиша. Я бачила, як схвильовано позирає на мене Либідь, а Златодара хмурилась. Я подивилась на неї іншим поглядом — довкола рук дівчини закручувалась енергія. Вона готується мене захищати.

Злата не мала таких сил, як я, але теж була здатна творити дивовижне. І бути небезпечною.

Від цього мені стало трохи легше.

— Не проти.

Ханнине обличчя було спокійним. І це насторожувало ще більше, ніж миті, коли в її очах горіли пристрасть чи незадоволення.

Всевлад дістав з сагайдака стрілу. Довгу, витончену, зі сріблястим наконечником. Мить постояв, наче в задумі, а тоді кинув нею в мене — але не так, щоб влучити гострим кінцем і вразити, а як кидають палицю, щоб зловив пес, — боком.

Рухом, який вже ставав звичним, я вдарила батогом, збиваючи ціль.

Стріла вільно пройшла крізь загуслий простір і, розрізавши його навпіл, вдарила мене в стегно древком.

Батіг — звичний, міцний — раптом поплив, як розтоплена гума, ставши двома окремими частинками, і я розтиснула пальці. Повітря ще якусь мить тремтіло недовершеними фрагментами, а тоді знову стало нормальним.

Всі вражено завмерли.

— Ти знав? — спитала Ханна Всевлада, порушивши тишу.

— Ні. Підозрював щось таке. Але напевне не знав, — мовив він тихо.

— І що це означає? — запитала я. Голос прозвучав хрипко.

Ханнині очі видавались кригою.

— Що ти не маєш від нас захисту. Сила Стожара не має впливу на зброю дарвенхардців.

* * *

Червонясте світло вогнища вихоплювало бліді обличчя, хутряні плащі та переливалось полум’яними краплями на зброї. Тріскотіння замерзлих гілок, які поїдав вогонь, незвично голосно ляскало по вухах, відволікаючи від думок.

Того вечора всі були пригніченими, особливо — мої друзі. Дарвенхардці теж від відкриття не були в захваті, адже нам могла б знадобитися моя майстерність в протистоянні, якби виникла така потреба. Нас дуже мало, а що далі ми просуваємось на північ, то більше стає довкола людей. Більше підкорених, більше белатів. І більше дарвенхардців. Не треба викривати себе, варто щомиті пильнувати. Та якби довелось... я буду беззахисною.

— Ти знаєш, чому так? — спитала я Всевлада. Ми всі сиділи довкола вогнища.

Він поглянув на Ханну:

— Пам’ятаєш, я колись запитував тебе, чи ти склала присягу, як усі дарвенхардці, і що все робиться не просто так?

Вона кивнула.

— Так. Я вколола долоню шипом свого лука та пролила кров у чорну чашу в палаці Величного Медії. Але я думала, це звичний ритуал. Просто символічний.

— Ні, це не так. Я не знаю ще всього, бо цілком про минуле чаші розповідають тільки одні Величні іншим. Навіть Спадкоємці не знають усього. Та мене попередили, що коли ми вливаємо свою кров до неї, то стаємо пов’язаними з іншими дарвенхардцями та Циркутою. Незворотно. Та посудина — мов серце військових сил імперії. Тисячі й тисячі дарвенхардців пролили свою кров в неї, а вона не наповнюється, бо всотує рідину. Після присяги нам стає важко не підкорятись наказам. А напасти на свого або на справедливо незасудженого до покарання белата — то справа взагалі майже неможлива. Та присяга просто не дозволить. А ще... наші стріли та шипи луків вмочують після виготовлення в кров у чаші. Тому, гадаю, вони й можуть вразити Анну. А ще... я чув, що першою кров’ю, яка влилась до тієї посудини, була кров Стожара. Тому що навіть дарвенхардці не могли б рівнятись до вас силами, якби не мали переваги, — чоловік поглянув на мене. — Після присяги ми скріплюємо її невинною кров’ю. І після цього клятва перекреслює шлях назад.

Останнє я й так знала. Відчула, що маю справу з убивцями ще до того, як побачила цих двох. Тоді, у лісі, коли мені верталась моя пам’ять, а Ханна з Всевладом випадково на мене натрапили.

— То он як відбулось завоювання Патрії. Ніхто не міг здолати Стожарів. Крім дарвенхардців, — прошепотіла я.

— Так. А ще... Стожари з того часу не народжуються на її землях. Я не знаю, чи зумисне так було зроблено, чи сталось випадково. Бачиш, в Дикому краю, вже за межею Циркути, бувають люди, як Златодара. Що мають дар, але не такий могутній. Та на землях Циркути ніхто таким не з’являється на світ. Наша присяга, вочевидь, просто вливається краплинами до якогось прокляття, чи як це назвати. Щось було зроблено з землями імперії, особливо — патрійськими. Щит, який творять мої татуювання, якраз проти твоїх, Стожаре, сил. Бо в фарби, якими наносять такі малюнки, додають кров із тієї чаші. Тому Спадкоємці мають захист значно потужніший, ніж інші дарвенхардці. Повір, якби я не хотів, аби ти проникла в мої думки, ти б не змогла цього зробити.

Я відчувала, як тіло проймає тремтіння. Я — беззахисна проти найстрашніших убивць імперії. Мій дар безсилий. Що ж робити, якщо буде небезпечно?

— Ну, ми ж дали присягу тебе захищати, — нагадала Ханна, неначе прочитавши мої думки.

— Так, але ніхто не відміняв тієї, про яку щойно розповів Всевлад. — холодно промовила Златодара. — Що, як ви не зможете піти проти своїх, якщо буде потрібно?

— Тоді Стожара захищатимемо ми, — мовив Тигран. Голос його прозвучав спокійно, але твердо. — І не варто про це забувати. Ми вирушили в цю мандрівку, бо уклали альянс, і треба дотримуватись його умов. Ото й усе. Нас узагалі не мають викрити. Циркута величезна. З двома дарвенхардцями ми викликаємо довіру. Та й цей одяг переконує всіх, що ми — сервуси. — Чоловік вказав на себе. Злата, Либідь та Тигран справді кілька днів тому роздобули собі одяг сервусів в одному містечку. Він нагадував дарвенхардський, тобто був шкіряним, складався зі штанів, чобіт та куртки, яка одягалась під хутряний плащ, а ще сорочок однакового крою як в чоловіків, так і в жінок. Тільки все було не чорним, а сірим. На грудях — герб Циркути.

Тільки, я знала, сервуси під курткою носили тонку, але надзвичайно міцну кольчугу. Дарвенхардці ж одягали її лише в разі передбачених військових дій — в дрібних протистояннях вона була зайвою і заважала рухам. Крім того, Всевлад з Ханною розповіли про те, що є в них і обладунки — легкі, майже непробивні. Та їх також видають за особливої потреби. В Циркуті бувають дрібні зіткнення з підкореними, а ще відбуваються рейди на півночі, сході й заході, де тривають пошуки ще нескорених народів. Деяких уже знайшли. Та з них в основному беруться хабарі, а опісля військові Циркути відступають, отримавши своє — бо там і земля, і люди надто малочисельні та неважливі, аби заселяти ту місцину белатами.

В казанку забулькотів трав’яний чай. Либідь розлила його в залізні горнята, які ми мали з собою, і перше простягла мені. Я вдячно всміхнулась і обхопила теплу кружку замерзлими пальцями.

— Всевладе... — мовила я. — Здається, я зрозуміла, чому тобі потрібна моя допомога в убивстві Величних. Бо ти можеш просто не мати сил підняти проти них зброю. Присяга не дозволить. Так?

Знову голосно тріснула гілка в полум’ї.

Погляд чорних очей обпалив мене.

— Так.

— А чому ти хочеш їх убити? Ти ж маєш стати одним із них? — спитав Тигран неголосно. — Це ж державна зрада. А ти не видаєшся... ну, для чого це тобі?

Я поставила горня з чаєм на землю і обхопила себе руками, відчувши, як тіло пронизує мороз. Поглянула на Всевлада і зустрілась з ним поглядами.

Я єдина тут знала його мотиви. Була впевнена, що чоловік не відповідатиме.

Але помилилась.

— Розповім лише тому, що ми маємо працювати разом, — мовив дарвенхардець сухо. — Я не хочу вбивати всіх теперішніх Величних. Більшість із тих, про кого йде мова, відійшли від влади і тепер їх діти зайняли престоли. Я хочу убити тих, хто свого часу засудив на смерть мою матір. Вона... також була Величною. Правителькою Метейського краю. І одного разу зробила дещо, чого не варто було робити. Її спалили на вогнищі.

Всевлад говорив безпристрасно, спершу дивлячись на мене, а тоді перевів погляд на вогонь. Але кожне його слово звучало так страшно, що певний час всі боялись дихнути. Я поглянула на Ханну — її обличчя стало маскою. Дівчина була захоплена зненацька — як і всі. Її руки, що до того спокійно спочивали на колінах, стиснулись в кулаки.

— Що ж таке може зробити Велична, аби заслужити таке покарання? — спитав Тигран обережно. Зазвичай він та Златодара не надто церемонились з тоном в розмові з дарвенхардцями, та — не цього разу. Голос Шукача звучав неголосно і м’яко: — Бо ж спалення — це покарання за...

— ...державну зраду, — закінчив за нього Всевлад, не відводячи погляду від полум’я. Воно поїдало пурпуровими язиками його зіниці. Дарвенхардець сидів якраз навпроти мене і я добре бачила його очі.

Краще таких очей ніколи не бачити.

Та голос чоловіка звучав, як і раніше, спокійно:

— Її друг покохав метейку. Інший белат, що належав до високої знаті. І... кохання його стало переходити межі, дозволені нам у стосунках з рабинями. Його вирішили покарати, убивши коханку та їх спільних дітей. А моя матір заступилась. Тому дітей стратили через отруту, а обох жінок — спалили.

— Чому одинадцятьох? Адже в кожній з держав править по парі Величних. — спитала я.

— В тому суді брали участь лише Величні, що були прямими Спадкоємцями престолів, а не ті, хто посів їх через одруження. Там усі були представниками Вищих родів. Це не тому, що Величні в парі нерівні, ні. Просто так захотів мій батько. Хотів, щоб приймали рішення такі ж, як і він. Адже він успадкував трон Метейського краю. Моя матір була Спадкоємицею Староти. Відмовилась від того престолу, щоб вийти заміж за мого батька і правити Метейським краєм. Особливо цікавим фактом є те, що її молодший брат, Оген, отримавши престол Староти завдяки її вибору, потім засудив свою сестру до смерті.

— А... той чоловік? Друг твоєї матері? — запитала здушеним голосом Либідь.

— Він живий. Але краще нам на обраному шляху з ним не зустрічатись.

— Він... вірний Циркуті? Після всього? — спитала я.

Всевлад знову подивився на мене. Вогонь в погляді чорних очей згас.

— В імперії є методи, аби забезпечувати собі вірність. Це вже мені повір. Та... Досить цієї розмови. Я розповів достатньо, аби ви усі мали уявлення про мої мотиви. А їх глибина — це вже не ваша справа. Нам згодиться взаєморозуміння, коли доведеться убивати наймогутніших і найсильніших людей в імперії.

Розділ 11

Минала ніч.

Навіть дарвенхардцям важко бути нечутними, коли стоїть сильний мороз — адже сніг хрумкотить від найменшого натиску. Це дратувало і видавалось незвичним — адже я так звикла бути непомітною. Та те роздратування лишалось десь на околиці свідомості і відчувалось радше якось автоматично, аніж щиро — бо насправді в моєму серці та думках панівними були геть інші почуття. Біль, жах, потрясіння — вони накривали мене з головою. Востаннє я відчувала так сильно і погано, коли кричала на Ярого, коли той розповів мені про те, що я — патрійка. Уже після того, як вбила невинних підкорених. І зараз знову було те саме — емоції заважали думати і бути раціональною, не давали залишатись логічною. Я намагалася вловити інші звуки, побачити в снігу Всевладові сліди — та марно. Тільки чіпляла головою та руками гілки, струшувала з них сніг, із зусиллям виборсувалась — і прямувала невідь-куди. Ми знову були в якомусь лісі і прямували ним вже другий день. Завтра він має скінчитись, а поки довкола — самі дерева. Не такі могутні й високі, як там, де я народилась та в Дикому краю. Але сьогодні вони для мене — пастка.

— Ханно...

Пастка для нас обох цієї довжелезної ночі.

Я озирнулась. Всевлад стояв неподалік, прихилившись боком до стовбура розлогого дерева, гілки якого вкривала паморозь і снігові шапки. Місяць сьогодні не зійшов, тільки глухо мерехтіли нагорі поодинокі зірки. Тут було б геть темно без дарвенхардського зору.

Всевладова постать видавалась каменем — застиглим, моторошним, непорушним.

Як же йому було погано. Не треба бути чаклуном, аби розуміти це.

«Відчувати біль і переживати почуття — нормально для дарвенхардця. Просто ми вміємо цілковито контролювати ці речі», — пролунав у моїй голові голос з минулого. Голос Ярого. Не знаю чому, але за час, як Всевлад зник у лісі, одразу ж коли усі поснули і Тигран став на варту, наставник з’являвся в моїх спогадах кілька разів. Я не могла зрозуміти, чому, та й була така розтривожена, що не надавала явищу великого значення. Понад годину не могла знайти Всевлада. Зараз я себе не контролювала. Гадала, що й він також. Він не хотів, щоб його знайшли... чи то я просто погано старалася? Запам’ятала тільки погляд Тиграна, коли ми одне за одним майнули до лісу. Сповнений розуміння. Не співчуття чи жалості, саме розуміння. Чому так?

Ця думка полетіла вслід за іншими.

Я ступила крок до Всевлада.

— Можна? — чомусь спитала. Камінь ожив.

Він простягнув мені руку.

Я підійшла і вклала в неї свою. Навіть крізь рукавиці відчула напругу.

— Ти не уявляєш, який я радий, що ти — дарвенхардка, — прошепотів він раптом. Відпустив мою долоню і, знявши рукавиці, кинув їх просто на сніг. Обхопив моє обличчя руками і зазирнув у вічі своїм мерехтливим поглядом. Ніч була єдиною частиною доби, коли очі Всевлада переставали бути непроникно-чорними. В них з’являвся сріблястий відблиск — це захоплювало та лякало водночас.

Його руки були такими сильними і такими ніжними. А ще — теплими.

— Чому? — спитала я пошепки.

— Бо якби ти залишилась сервускою, то лишилась би і метейкою. І, отримавши ті татуювання, я вже не дозволив би собі й на крок до тебе наблизитись. Коли я був учнем, то не так про це й задумувався. Але згодом усвідомив... Одного полум’я мені в житті вистачило.

Я теж скинула рукавиці. За ними полетіли й лук та сагайдак зі стрілами, портупея з ножами з пояса, хутро. Я зняла зброю з Всевлада — і він не зробив і поруху, аби мені заперечити.

Обійняла його за стан, опинившись з дарвенхардцем під його плащем. Притулилась до широких грудей, чуючи, як швидко б’ється серце чоловіка.

— Ця зброя часом втомлює, — прошепотіла. — Важко навіть обійнятись.

Всевлад обхопив мене руками так міцно, що на мить стало складно дихнути. Тоді однією рукою лагідно ковзнув моїм підборіддям, припіднімаючи його догори. Легенько торкнувся пальцями вуст, щік, скронь. Я заплющила очі і відчула його поцілунки на повіках, що затремтіли. Тоді його губи знайшли мої.

І вперше в житті я вчилась не бути метейкою чи патрійкою, сервускою чи дарвенхардкою, підкореною чи... будь-ким із них. Зараз ніхто з них не був Всевладові потрібен.

Тому я вчилася бути просто близькою людиною.

Частина 2 Чорногір

Розділ 1

Я розплющив очі дуже невчасно. Сонми бульбашок, як це буває при зануренні великої маси, рвонули догори, затьмаривши погляд, і від несподіванки я скрикнув, випустивши повітря. Рот одразу ж наповнився крижаною водою. Від низької температури та нестачі повітря забило памороки.

Я заборсався і спробував вирватись зі сталевої хватки, що стискала мій комір, затягаючи під воду, але тільки шкрябнув пальцями чужу руку. Від страху та паніки мало не вмер ще до того, як захлинувся, аж тут мене витягли на поверхню. Почулось роздратоване зітхання і Шукач Орислав вільною рукою ляснув мене по спині, помагаючи вихаркнути воду. Захрипівши, як старий дід, я намагався відкашлятись і вдихнути водночас, з чим справлявся так собі.

— Яка ганьба. Ти пробув під водою менше десяти секунд і мало не вмер. Та Благодар вижене тебе, не пустивши й на поріг Обителі Стожарів, — мовив Орислав глумливо.

— Не Шукачеві вирішувати! — буркнув я, за що одразу ж поплатився. Ледве встиг вхопити ротом повітря, як чоловік знову занурив мене під воду.

Такими були уроки, що мали навчити мене не панікувати. І хоч я знав, що потонути мені не дозволять, спокій вдавався кепсько.

Цього разу я витримав більше хвилини і вже коли відчув, що груди й шию стискає сильний спазм, заляскав долонями по руці Орислава.

— Вже краще, — сказав той, витягаючи мене на світ. — Але ще не те.

— А що ж не так? Я терпів, скільки міг! — не витримав я. Смаглявий, з короткою чорною бородою і геть лисим черепом, Орислав не викликав у мене захвату, раз за разом занурюючи в річку. Ми стояли на глибині, і п’яти мої ледь досягали дна, коли хвилі плюскали об підборіддя, часом заливаючи обличчя і втрапляючи у вуха. Ориславові вода не досягала навіть плечей. Він був велетнем порівняно з більшістю чоловіків нашого села. Сірі, майже білі очі видавалися дивними на тлі затемненої сонцем шкіри.

— Ти терпів як людина! Я ж вчу тебе не панікувати і мислити як Стожар. Стожарам не пасує страх, що засів у твоїх очах!

Я скреготнув зубами, намагаючись погамувати злість. Страх! То я... я боюся? Ще чого!

Просто... просто не обділений здоровим глуздом. На відміну від цього садиста.

Як погано, що мені лише дванадцять і до переселення в Обитель Стожарів треба чекати ще три роки. Адже усі ми до п’ятнадцятиріччя мешкаємо там, де народились, у своїх сім’ях. Стожарам важливо не забувати, хто вони та звідки. Я ніколи не протестував, бо любив свою сім’ю, але...

Було одне «але». За зовсім юними Стожарами завжди наглядали Шукачі — найманці, з якими старші мої побратими укладали різні угоди. Так робилося для безпеки і навчання. Шукачі були людьми надзвичайних умінь, які здобували без найменшого надприродного хисту. Їх досвід та вишкіл помагали підготувати і дисциплінувати Стожарів до того, як вони починали розвивати свій надприродній дар з іншими. В обмін на це, наскільки я знав, Стожари навчали маленьких Шукачів. І все б нічого, якби Шукач, якого приставили до мене, не виявився якимось шаленим.

— Думай! — наказав він, знову занурюючи мене в річку.

Цього разу я протримався ще довше, а тоді знову став штурхати Ориславову руку. Але той не відпускав мого коміра та не тягнув його догори. Я заляскав долонями сильніше, тоді забрикався, копаючи чоловіка під водою ногами. Та все — марно. Горло стиснуло від болю, а легені судомно скоротилися, вимагаючи повітря. Та я не дозволив собі вдихнути... Ні... ще ні... ще трішки...

Перед очима попливли кольорові кола.

Ну не вб’є ж він мене!

Я розкинув руки в сторони і біль, що наростав в грудях, розрісся, а тоді вибухнув силою. Такою... ще мені незрозумілою, могутньою, та повсякчас відчутною. Тією, що текла моїми венами від народження.

«Я навчу тебе нею користуватись», — зринув в голові спогад п’ятирічної давності. То був єдиний раз, коли ми бачились із Благодаром. Тоді я вперше почав усвідомлювати, що особливий. Мені снилися дивні часи, коли велети ходили землею і вступали в криваві поєдинки з людьми. Тілами були всіяні поля та спалені міста... аж доки одного дня хтось не припинив це. Я не міг його бачити, тільки сяйво, що з’являлось на полях борні, а тоді в усіх вояків починала падати з рук зброя. Одного разу я вийшов з дому і в хлопчаків, що жартома змагались між собою на вулиці, палиці розсипалися попелом. За кілька днів до нас додому навідався Благодар.

Біль вибухнув силою. Потоком, що пронісся кожною венкою та артерією, кожною жилкою, кожною волосинкою на тілі. Біль вибухнув могутністю і чимось таким, що на мить стерло звичне поняття безконтрольності та свободи.

Води ріки відхлинули, заливши обидва береги, відкинувши від мене Орислава і перелякавши, мабуть, чи не все поселення. Вони нікому не завдали шкоди, бо вже за мить мій учитель-варвар, відпльовуючись, з’явився на світ з хвиль метрів за двадцять від мене, а на берегах верещали налякані, захоплені зненацька чоловіки й жінки. Діти весело реготали, вимоклі до нитки. А я стояв посеред водойми, розкинувши руки в боки і вода оминала мене двома потоками, щораз наближаючись до пальців. Я кинув оком на Орислава, який, на відміну від моїх очікувань-побоювань, не виглядав сердитим, а тоді опустив руки. Ріка м’яко повернулась в своє русло, захлюпнувши мене спершу з головою. Коли рівень потоку звично спав, я набрав в легені побільше повітря і, пірнувши, поплив до берега. Там мене вже чекав Шукач. Він сидів на камінні, поклавши підборіддя на переплетені пальці рук і ворушив пальцями босих ніг.

— Я... все зробив правильно? — спитав я нерішуче.

— Ну, я б не назвав це так. Я хотів, щоб ти заспокоївся, а ти вибухнув силою. Тому можна сказати, що ти «викрутився» як Стожар. А ще ріка змила мої черевики. А твої лишила. Це несправедливо, але щось в тому є, — мовив велетень, поглянувши на мене уважно. Я відчув, як спаленіли вуха. Так завжди було, коли відчував сором. Я більше не лютував. — Ти подумай ось про що. Не завжди боротьба має бути агресивною. Завтра які маєш справи?

— Вранці треба погнати коней на пашу, тоді — назбирати деяких трав мамі на припаси. Потім наче вільний, — відповів я з полегшенням. До слова, для Стожарів не скасовувалася домашня робота.

— Тоді, коли скінчиш, приходь до мене додому. Завтра приїжджає мій брат, він був у Колісії, то прихопив, на моє прохання, декілька потрібних в навчанні книг.

— Добре, Ориславе.

— До завтра, Чорногоре.

* * *

Вдома пахло чимось надзвичайно смачним. Мама чаклувала над вечерею. Вечірнє сонце зазирало до кухні крізь вікно і створювало мерехтливий ореол довкола жінки, одягненої в світлу сукню з домашнього полотна, розшиту на рукавах та подолі червоними та чорними нитками. Біле, як сніг, волосся мами товстою косою було вкладене на голові в гарну зачіску, на щоках горів рум’янець. Молода, вродлива — вона була однією з найкрасивіших жінок нашого села, і я знав, що свого часу батькові довелось навіть ставати на герць з іншими парубками, щоб здобути прихильність чарівної Фотини. Це любили переповідати, згадуючи юність та дівування, мамині сестри й подруги, а вона сама завжди лише сміялася на ті згадки. Її карі, як і мої, очі завше були сповнені добрих та життєрадісних іскорок.

Рукави — закасані, пальці — в борошні. Мама саме поставила в піч великий м’ясний пиріг.

— Чула, хтось верещав на березі. То ж ти винен? — спитала вона без тіні докору, поглянувши на мене. Мабуть, коли живеш з майбутнім оборонцем нації, то перестаєш хвилюватись понад міру, коли чуєш галас. Просто миришся з цим.

— Ні, річка сама вилилась на берег, — відповів я весело.

— Звісно, я так і подумала, — мовила мама, омиваючи руки в мисці з водою, а тоді виливаючи рідину до помиїв. — Але тобі все ж варто переодягнутись в сухе. Навряд чи в планах Орислава була твоя застуда. А тоді піди й поклич батька до вечері, він у дядька Якова ладнає вулики.

Я вислизнув з кухні і піднявся сходами на другий поверх. У нас був доволі великий, ошатний будинок — як і в більшості патрійських селян. В містах будівлі були ще гарнішими. Я кілька разів був у місті Сіліцемі, що стояло найближче до нашого села Мурового. Мене захоплював центр міста, ще в давні часи споруджений з білого каменю, де розташувалось багато пречудових фонтанів та широких площ. Та люди, що подорожували більше, розповідали, що Сіліцем — то просто містечко порівняно з містами-велетами, яких у Патрії було чимало. Найвеличніше з них, Колісія, «місто на пагорбах», за три роки мало стати моєю домівкою. А ще в селах мостили дороги дрібним каменем, а в містах — бруківкою чи широкими плитами, що виглядало значно гарніше й елегантніше.

А поки я мріяв та не дуже журився, чимдуж переодягаючись у своїй кімнаті в сухі штани та сорочку. З дому побіг на сусідню вулицю, де жив татів старший брат. Дядько Яків та мій батько справді мали роботу в саду, коло вуликів — обоє в капелюхах із захисними сітками, одягнені в щільне вбрання з ніг до голови, в рукавицях. Вони збирали мед — і я знав, що краще туди не підлазити. Здавалось би, все живе має відчувати приязнь до дітей Патрії — Стожарів. Та не бджоли! Вони кусали мене щоліта і навіть по кілька разів, притягуючись незрозумілою силою. Мама сміялася, що я дуже солоденький.

Тим паче що порались господарі вже біля останнього вулика — а тому я тільки зазирнув до саду. Хвилини зо дві потупцяв на місці, не знаючи, що ж робити, як тут на виручку прийшла тітка Зена, визирнувши з вікна будинку.

— О, Чорногоре! Ходи-но сюди, я щось тобі маю!

«Щось» виявилось трилітровим бутликом зібраного перед тим меду. Я солодко облизнувся, приймаючи гостинця. Повненька тітка, захекавшись, також готувала вечерю. Тільки вона не виглядала так чарівно-спокійно, як мама, навіть навпаки. Скільки я пам’ятав, Зена завше була дуже моторною і все довкола неї горіло в праці. Це позначалось на її доброму обличчі крапельками поту, а на голові — зсунутим набік очіпком, з-під якого вибивалось кучеряве каштанове волосся. А довкола Зени крутилося шестеро їхніх із дядьком дітей, і усі вони були молодшими за мене. Зараз якраз збирались їсти — і на кухні не було де яблуку впасти. Четверо синочків та дві донечки товклися, намагались допомогти й побешкетувати водночас, що спричиняло гучний галас та штовханину.

— Може, повечеряєте з нами? — спитала приязно Зена, водночас ловлячи біля самої підлоги миску з огірками, яку хтось із малих зіштовхнув зі столу.

— Ні-ні, дякую. Я тільки по тата, покликати, бо мама також якраз вечерю зготувала, — мовив я, посміхнувшись.

— Ну, як знаєш. Та хоч меду наїстеся. Як треба буде, то прийдеш, візьмеш ще, — мовила жінка. В цю мить до хати зайшов дядько Яків. Він всміхнувся і скуйовдив мені чуба:

— Чув, люди до ріки тепер підійти бояться, так ви з Ориславом купалися, — сказав він весело.

— Зате нікому тут жити не нудно. Правда, сину? — пролунав за дядьковою спиною голос мого батька і він теж з’явився в кухні. Поклав на ослінчик рукавиці та капелюха з сіткою, а тоді чоловіки потиснули одне одному руки.

— Дякую, Тите.

— Та нема за що, брате. Той крайній вулик трохи підремонтували, але ти взагалі дивись, бо такі речі робляться до початку тепла, — мовив батько.

— Та я знаю. Ти поясни то цим шістьом «Тату, мені треба...», «Тату, те, тату, се...» — мовив Яків, якого вже з усіх боків обліпила малеча, не давши й рукавиць скинути. Діти в сім’ї дядька свого часу народжувалися щороку. Найстаршому сину Радкові було зараз дев’ять, а наймолодшій донечці Вісті — майже три. Попри все, і Яків, і Зена виглядали щасливими, хоч і завжди трохи втомленими та невиспаними. Я в батьків був один і вже не маленький — тож не дивно, що мама мала вдосталь часу, аби організувати в домі ідеальний порядок, бути завжди охайно зачесаною та встигати все без шаленого поспіху.

Батько кивнув на вихід і ми пішли з ним надвір. Я мало не впустив бутлика, коли позаду щось прогриміло — то Віста штовхнула кочергу і та впала, скинувши на землю кошик з кукурудзою. Качани розкотились по всій долівці і ми з батьком якраз встигли вискочити надвір, рятуючись від ще більшого гамору.

— Як я люблю цю сім’ю, — мовив батько, скосивши на мене погляд. — Особливо за те, що через них ще більше починаю цінувати врівноваженість нашої.

Я засміявся.

Коли ми прийшли додому, пиріг уже парував на столі, накраяний великими шматками; стояли на столі й кухлі з трав’яним чаєм та кошичок із хлібом. Мама сиділа, поклавши голову на руку. Коли ми увійшли, вона підійшла і по черзі поцілувала кожного з нас. Ми з батьком умилися і помили руки, а тоді нарешті всі сіли їсти.

Я так любив такі вечері, коли надворі стає все темніше і тим світлішає в кухні від товстих свічок, що горять, розставлені на столі та полицях. Від жарин в печі ще віє теплом, а з відчинених вікон вже тягне нічною прохолодою. Обличчя батьків осяяні м’яким золотавим світлом вогників. Вони жартують, розмовляють, а я, малий, сиджу і часом вставляю свої п’ять копійок, та переважно мовчки задоволено жую, заколисуючись теплом і спокоєм. Денні справи зроблені, попереду — солодкий сон. Поряд — люди, яких я найбільше люблю і з якими я завжди в безпеці.

— Чорногоре, синку, — вирвав мене з задуми голос мами.

— Що?

— Ми хочемо тобі щось сказати.

— Що? — повторив я вже уважніше.

— В тебе буде братик. Або сестричка. Твоя мама вчора мені про це повідомила, — мовив тато, обійнявши дружину за плечі.

Я круглими очима поглянув на них обох, не знаючи, що й сказати. А тоді промовив:

— Мамо, встань, будь ласка.

Вона здивувалась, але підвелася. Я поглянув на її ще такий тонкий стан, який геть не видавав, що мама при надії.

— Я сама нещодавно дізналася. Чекала тільки, щоб сказати, коли буду впевнена. Це ж диво, правда? Ми давно хотіли ще одну дитину, — сказала вона, якось нерішуче перезирнувшись з батьком. Їх здивувала моя реакція.

А я все вдивлявся в її живіт. Тоді підійшов і обережно торкнувся його рукою. І врешті відчув, як мене сповнює тепло й радість.

— Буде сестричка.

Мама засміялась і пригорнула мене до себе.

* * *

Того вечора я все ніяк не міг заснути. Крутився в ліжку, сповнений радості, дивного очікування, хвилювання, навіть страху. Геть забув про свої справи та проблеми. В мене буде сестра... сестра! Це ж так...

Дивно та чудово!

Я звик бути однією дитиною в сім’ї, але я навчуся бути братом. Та й коли поїду до Колісії, батькам не буде так сумно, вони матимуть, кого ще ростити...

Брат...

Яке гарне слово. Моя сестра матиме не просто брата, а й захисника. Одного з наймогутніших в усій державі, могутнішого навіть за правителів страшної Циркути. Моя сестричка матиме брата-Стожара!

Я зірвався з ліжка, знаючи, що робити. Я навчусь. Навчусь бути братом, але не тільки це. Я маю вміти багато чого, щоб бути гідним Стожаром.


«Не завжди боротьба має бути агресивною».

Місячне сяйво відбивалося від тихих хвиль ріки Ожинки, що текла посеред села, а сьогодні вийшла з берегів за моїм наказом. Зараз вона геть не виказувала своєї могутності — була спокійною і плинула неспішно та красиво, ловлячи промінчики небесного сяйва. За моєю спиною спало поселення — була вже глупа ніч, ніде не світилось. І тільки юному Стожарові не спалось — я виліз із ліжка, щоб тепер самостійно, без поспіху засвоїти урок, який вдень намагався втовкмачити мені в голову Орислав.

Я скинув сорочку та черевики і лишився в самих штанах. Підійшов до ріки впритул, так, що її легкі хвильки гойдались біля самих моїх ніг, омиваючи дрібні камінці. Я маю зайти і сидіти в воді, доки не виб’ю з голови будь-які думки про паніку. Але як я це зроблю — то вже окреме питання. Що буде, як я заспокоюсь і не виринатиму? Повітря ж однаково скінчиться...

— Ти що, вирішив утопитись? — пролунав за моєю спиною голос. Я з переляку сахнувся і, ступивши крок у воду, послизнувся та мало не впав. Озирнувся.

На березі, в кількох метрах від мене, сиділа на великому камені маленька дівчинка. Їй на вигляд було років шість-сім, вона була худорлявою та мала довге темне волосся, заплетене в дві кіски. Сиділа, підтягнувши ноги до грудей і обхопивши коліна руками.

— Не лякайся, — мовила вона тихенько.

— Я не злякався! — буркнув я. Мала з вигляду була знайомою, але ми точно ніколи не розмовляли. — Ти хто така? І що тут робиш?

— Мене звуть Смоляною. Я бачила сьогодні вдень, що ти зробив із річкою. А зараз не могла заснути і пішла погуляти. Вийшла на берег і дивлюсь: хтось стоїть. Аж тут побачила, як ти скидаєш на березі черевики, то й вирішила поцікавитись, чи ти часом не топитися збираєшся. Не думаю, що Стожарам треба таке робити, вас і так небагато.

Дівчачий голосок звучав так, наче прогулянки вночі сплячим селом для будь-яких дітей — звична справа. Смоляна видалась мені чудернацькою.

Але я несподівано відчув полегшення від того, що зараз не сам.

— Я не хотів топитись. Просто навчитись бути спокійним під водою якомога довше. Так треба, — проказав я терпляче.

— Але який тобі з того зиск? Чого це тебе навчить? — не зрозуміла дівчинка.

— Я... не знаю. Але такий урок.

— Дивний.

— Атож.

— А ти... ти не пробував дихати під водою?

— Чи ж я риба? — здивувався я.

— Ні. Ти — краще. Ти — Стожар. А вони ж уміють усе, чи не так? Просто мені здається, що якщо ти дихатимеш там, де інші не можуть, це справді дозволить тобі бути спокійним, — знизала плечима Смоляна.

Я задумався над її словами. Може, варто спробувати? Хтозна, може, ця чорнявка має рацію...

Принаймні кращої ідеї в мене не було.

— Я зчиню галас, якщо ти довго не виринатимеш, гаразд? — спитала вона занепокоєно, коли я пішов уперед. Я кивнув, не озираючись. Місяць світив дуже яскраво і довкола все гарно проглядалось, але мені однаково було трохи не по собі. Та я вирізнявся з-поміж інших не лише вродженим даром, а й неабиякою впертістю.

Може, дві хвилини тому не наважився б заходити в воду і пішов назад, додому... але не тепер, коли мав глядача. Тому відступати було пізно. Не вистачало ще показати себе боягузом.

Я йшов крок за кроком і відчував, як холод ріки, води якої миттєво втратили денне тепло з заходом сонця, проникає мені в тіло.

Крок за кроком.

Крок за кроком.

Озирнувся і побачив, що Смоляна вже не сидить на камені, а стоїть біля самої води — схвильована.

Нарешті я зайшов по шию і вирішив, що цього досить.

— Ну, Ориславе, сподіваюся, воно того варте...

Я пірнув і завмер, відчуваючи, як несильний потік одразу ж підхопив моє тіло й поніс за собою. Розплющив очі — і відчув, як тіло проймає мороз від того, що довкола панувала пітьма. Вдень я бачив під водою і своє тіло, й Шукачеве, і навіть дно. А зараз же — тільки блискіт поверхні в себе над головою. Проміння місяця проникало під воду, але розсіювалось, освічуючи лишень верхній шар. Я не бачив свого тіла нижче пояса.

Було моторошно і холодно, та я спробував відкинути від себе такі думки. До того ж на березі стоїть Смоляна — якщо мене довго не буде, вона приведе поміч.

Відтак завмер, відчуваючи, як несильний, але невпинний потік штовхає моє тіло і я щосекунди на кілька сантиметрів відпливаю від попереднього місця. Запасу повітря ще вистачало, тож я розслабив м’язи і поглянув догори. Було так дивно і чудово бачити хвилі, освітлені іскринками холодного світла, коли перебував не зовні ріки, а в ній. Їх танець світла заворожував та заспокоював; тіло звикало до прохолоди.

Груди почало стискати. Спершу я намагався не звертати на це уваги, відтягуючи мить, коли доведеться приймати рішення — а що ж робити далі? Та спазми ставали все сильнішими.

І ось воно...

...рішення.

Я видихнув усе повітря, що набрав на поверхні, а тоді, не вірячи в те, що роблю, вдихнув воду.

— А-а-а-а-а-а!

Я випірнув і закричав від досади. Прибрав з обличчя волосся, що налипло на скроні та чоло, і задихав так, наче не робив цього ніколи раніше. Експеримент провалився.

Я роззирнувся і побачив, як біжить берегом маленька Смоляна. Мене віднесло доволі далеко.

— Не вийшло?! — крикнула вона.

— Ні! — відповів я роздратовано. А це ж була її ідея!

Легені шкребло зсередини.

Якби ж то я теж мав ідею, хоч якусь...

Подув вітерцю здійняв сильніші хвильки і котрась із них відбила мені в око яскравий сріблястий промінчик. Я затулив обличчя рукою і раптом побачив, що сяйво місяця довкола моєї долоні ледь здригнулося, потягнувшись за ним. Від несподіванки я труснув рукою і сріблясте проміння знову стало нормальним.

Я відступив на крок, а тоді знову махнув рукою, загрібаючи повітря. І воно потяглось за долонею.

Ось вона, ідея!

— Ти виходиш?! — знову крикнула Смоляна, потираючи плечі. Від ріки тягнуло прохолодою, а одягнена дівчинка була в тонку сукню.

— Спробую ще раз! — гукнув я і знову пірнув.

Під водою завмер і розслабився. Знову розплющив очі і поглянув нагору, де, як і раніше, мерехтів зворот хвиль. Там, над ними, те, що мені треба...

Легкими рухами пальців, наче перебираючи струни, я став закликати його до себе. І спершу несміливо, повільно маленькі бульбашки потягнулись до мене з поверхні. Вони оточували мене, прилягали до шкіри, аж врешті торкнулись грудей. Запаморочення, що звично стало виникати під водою, відступило. Сріблясті бульбашки торкалися моєї шкіри, а тоді проникали в тіло — м’яко, невідчутно. І сповнювали легені повітрям. Мені не треба було навіть вдихати носом, тіло дихало під водою саме. Я заплющив очі, відчуваючи водночас і торжество, і... спокій. Я тепер ніколи не задихнуся під водою.

Не знаю, чи цього хотів від мене Орислав, але напевне чогось схожого. Знайти вихід, не розділяючи ріку на частини. Не боротись — приймати спокійно. Не протистояти силі природи, а єднатися з нею.

«Не завжди боротьба має бути агресивною».

Розділ 2

Моє рішення проблеми підводного плавання Орислав похвалив, хоч і насварив за те, що я попхався до річки сам та ще й вночі. Довелось розповісти, що мене пильнували, але я вблагав Шукача не розповідати батькам Смоляни про те, що їх доня сама вночі блукає поза хатою. Він погодився в обмін на те, що я мав прочитати всі привезені з Колісії книги і розповісти, чого я з них навчився. То було символічно названо платою за дотримання таємниці. Хоча я й так чудово розумів, що виконав би це завдання й без того усього — не просто так же ті книжки привезли. Стожар має багато читати...

Хоч я більше любив засвоювати знання на практиці, а не в теорії.

Та не завжди все так, як нам хочеться.


Це було дуже дивно, але ми зі Смоляною подружилися. Зазвичай хлопці не надто полюбляють товаришувати з різними малявками, але то був особливий випадок. Смоляна виявилась дуже бойовою і кмітливою дівчинкою. А ще вона вміла постояти за себе — в цьому ми переконалися в перший же день. Мій сусід Ливко назвав її немовлям і за це дівча розквасило йому носа каменем. Так Смоляну було без зайвих розмов прийнято до хлоп’ячого гурту — вона ходила з нами пасти коней та корів, в ліс по гриби та ягоди, а ще вчилася битись на палицях. Останнім не займався тільки я — просто не міг, відколи усвідомив свою силу. Я скакав на конях та плавав, міг битись навкулачки — але не зброєю. Навіть іграшковою. Вона просто мені не корилась — руки німіли, варто було торкнутися чогось із наміром вдарити іншу людину. Це дратувало мене, але нічим зарадити не вдавалось. Інші також могли так змагатися, тільки коли я перебував на значній відстані.

Вже згодом Благодар пояснить мені, що так стається з усіма Стожарами. Це називають «Даром Земовита» — першого зі Стожарів. То його я бачив у своїх снах: коли чоловік ступав на поле бою, в людей опускалась зброя. Та неможливо загасити полум’я, сиплючи з рук жарини. Тому Стожари не можуть змагатись людською зброєю — це спільне в усіх нас. Але є й відмінності. Кожного Стожара тягнуло до чогось свого, і ми усвідомлювали це з кожним роком дорослішання.

Осінь та зима видались для мене дуже дивними. Мало того, що я подружився з дівчиськом з довгими кісками і це не викликало вже ні досади, ні здивування в моїх друзів (а в мене періодично), то ще й мамин живіт збільшувався, як на дріжджах. Я бачив, звісно, вагітних жінок і раніше, але коли то твоя мама — все геть інакше.

Вечорами я часто сидів поряд із нею і торкався живота рукою. Я відчував життя всередині маминого лона не так, як усі інші — тільки поштовхи. Я чув биття маленького серденька і навіть вчував, коли маленькій дитинці, яка ще нічого не бачила, сняться сни. В цей час вона штовхалася та крутилась, і мама зойкала, а я сміявся, почуваючись зашкалююче-схвильованим і радісним. Маленька дівчинка незабаром мала з’явитись на цей світ. Моя молодша сестра.

— Ти можеш обрати для неї ім’я, — сказав мені якось тато. — Ти ж уже з нею спілкуєшся, а вона ще навіть не народилась.

Я думав десь із тиждень над цією пропозицією, і вирішив: сестру зватимуть Милою. Це було рідкісне, але надзвичайно ніжне ім’я, яке мало пасувати дівчині. Батькам сподобалось.

Мила народилася навесні. Якщо я зовнішністю вдався в маму — був білявим та мав світло-карі очі, то сестричка була схожою на батька — з темно-русявим волоссям і блакитними очима. Коли вона вперше посміхнулася, ми мало не розтанули.

Так було рівно до того часу, як мала почала просити їсти. І вдень, і вночі. Я раніше не уявляв, що можна плакати так гучно.

І вперше я побачив, як мама вдень ходить із зсунутим набік очіпком, а не з заплетеною в зачіску косою, і то було б кумедно, якби ми всі не були такими втомленими. Порання біля худоби ніхто не відміняв, і влітку, аби хоч трохи висипатись, я перебрався спати в стодолу, де помекували тихо овечки і косувала здивованим оком корова. Тут було дивно спати, але тихо. А тільки цього мені й треба було.

За те літо я витягнувся і доріс нарешті до Ориславового плеча.

— Отже, Чорногоре, сьогодні я хочу розповісти тобі одну легенду, — мовив якось Шукач. Ми сиділи з ним на галявині в лісі, що прилягав до Мурового з заходу. Тут, як і у всій Патрії, росли могутні високі дерева, хоч я чув, що на півдні вони ще більші. В їх кронах гніздились дуже різні птахи — від звичайних маленьких вівсянок, що були розміром із горобців, до чорнокрилів — великих птахів, що мали розмах крил понад два метри й славилися своїм розкішним оксамитовим пір’ям. Насправді чорнокрили дуже нагадували ворон, тільки значно більших, але вони не видавали такого різкого каркання і дзьоби мали коротші. Ми з хлопцями часто залазили на дерева і підглядали за гніздами чорнокрилів. Особливістю цих птахів було те, що вони жили не те що родинами — общинами. По кілька пташиних сімей в одному величезному гнізді, яке часто займало цілу крону і мало об’єм в кілька метрів. Гнізда ці нагадували фортеці, бо були складені з товстих гілок біля основи, з тонших довкола. А дно встелялося пір’ям та сіном — аби пташенятам було зручно. Коли вони народжувались, то в гнізді не було де яблуку впасти — такі стояли лемент і тиснява. Понад десять дитинчат щороку вимагали поживи й турботи, і батьки повсякчас літали, збираючи їжу, та годували потомство — й своє, й побратимів. Для цього годилось багато чого — від риби, яку чорнокрили виловлювали просто на льоту з Ожинки, до курчат, яких викрадали з сільських подвір’їв. Це завше було причиною воєн між птахами й людьми, але не надто кровопролитних. Птахів переважно лякали, зрідка — стріляли в них, коли пернаті спричиняли справді великі збитки. В культурі патрійців вже давно не було звички винищення цілих популяцій великих тварин та птахів, як це було в давнину, коли все величезне загрожувало життям значно менших, та не менш жорстоких і винахідливих людей. Стожари слідкували за тим, аби всі в Патрії мали право жити. Так вже повелося.

Чорнокрили літали між дерев, пронизаних золотистим промінням сонця, і гілля могутніх кедрів та кленів колихалось, мов від подуву вітру — а насправді від черкання великих крил. Мене завжди зачаровувало те, як ці велети можуть так граційно оминати перешкоди, вільно ширяючи як в неозорих небесних просторах, так і в хащах. Чорнокрили були найбільшими птахами тутешніх лісів. Я знав, що на півдні, в пригірській місцевості, що здавна називається Диким краєм, є й значно більші птахи. А ще — величезні ведмеді, рисі, вовки та інші звірі. Я мріяв там побувати, передчуваючи небезпеку й чудові пригоди. Мурове знаходилось в північній частині країни, якраз посередині між кордоном з Циркутою та Колісією, а що ближче до кордонів, то менш виразні саме патрійські природні відмінності.

— Яку легенду? — спитав я, відводячи погляд від гілля і зосереджуючись на Ориславові. Шукач сидів, заклавши ногу на ногу і спершись на стовбур дерева. Він був вбраний у свій звичний одяг — високі шкіряні чоботи та штани й сорочку з цупкого сірого сукна. Дружина Орислава, Весняна, також була Шукачем. Як і їх син, старший за мене на десять років. З ним ми бачились, коли я ще був маленьким — Рус повсякчас мандрував, зупиняючись в різних містах, та вже давно не навідуючись додому. Але з батьками він бачився, адже й вони часом від’їжджали хто куди. Все залежало від того, де їх потребував орден. Хоча Орислав від’їжджав найрідше — адже його основним завданням був нагляд за молодим Стожаром. Тобто за мною. Скільки я пам’ятав, і Ориславова сім’я, і інші Шукачі, яких часом заносило в наші краї, одягались дуже просто та практично, не носячи прикрас та зайвих цяцьок. Шкіряний чи полотняний одяг, ремінці для потрібних речей та зброя. Два довгих ножі на поясі і кілька невеличких — у піхвах на стегнах чи сховані в чоботах. В Патрії були військові — але переважно вони виконували офіційні ролі охоронців під час поважних заходів, сторожі в містах, а ще вартували на кордоні. Люди дуже звикли до безпеки, а відтак всі воїни були радше акторами своєї справи. Вони уміли вправлятись із мечами та стріляти з луків, або метали ножі — та ніколи не використовували це в бою. Їх запрошували на різні дійства для показових змагань. В Патрії були інші люди, які перебували повсякчас насторожі і в стані повної бойової готовності — Шукачі. Ті, кого наймали для пошуку будь-чого. Ті, які знаходили потрібне. І не завжди в нашій мирній країні.

Та про останнє в свої тринадцять я хіба підозрював.

— Про створення Колісії. Назва міста означає «пагорб», але це не все про неї. Річ в тім, що забути її неможливо. Слово «Колісія» навіть не можна перекласти на іншу мову. Скільки белати не намагалися перейменувати її на свій манер — та навіть в Циркуті нашу столицю називають лише так, як кличуть її патрійці, — почав Орислав.

— Чому?

— Через любов. Усі гарні старовинні легенди починаються з неї. Або нею ж завершуються. Ти ще малий, але запам’ятай це собі, про всяк випадок, — Орислав ледь всміхнувся, побачивши мій подив. — Столиця була заснована в ті часи, коли Стожари тільки з’явилися на землях Патрії і ті, хто населяли її, вчились жити по-іншому. В Земовита, як ти знаєш, був син. Звали його Світаном, і був він другим зі Стожарів. Коли Світан виріс, то вирішив збудувати нове місто. Поселення в цім краю існували, але особливо древніх не було — через війни все знищувалось, що й каменя на камені не лишалось. Світан вирішив почати все спочатку і з чистого аркуша, а тому довго, рік за роком мандрував Патрією, вишукуючи таке місце, де земля не пила крові. І не міг знайти. Аж доки не прийшов в саме серце країни, де нині й стоїть столиця. Тоді то був край, помережаний венами рік, посеред яких височіли пагорби, порослі лісом. Світан глянув на них поглядом птаха, що ширяв в небі, і зачудувався красі, що відкрилась його очам. Пагорби нагадували море з височенними хвилями, яке завмерло в своїй неповторній красі, скорившись фантастичним силам. Біля підніжжя найвищого з лісових гребенів він помітив щось дивне. Жінку з каменю, що сиділа, схиливши голову. Полишивши пташиний зір в спокої, Світан повернувся в своє тіло всім розумом і душею, і рушив туди. Він ішов непролазним лісом кілька днів, доки добувся потрібного місця. Почався дощ і великі краплини омивали схилену мармурову голову, стікаючи додолу. То була статуя з руками, складеними на колінах, та з заплющеними очима. Через дощ видавалося, що вона плаче. Світан довго розглядав прекрасне кам’яне створіння, намагаючись зрозуміти, звідки воно тут узялось — адже довкола не було жодного поселення. Там же, заховавшись під могутнім гіллям від дощу, він переночував. А на світанку прокинувся і не повірив своїм очам — поряд із кам’яною жінкою стояла така ж, тільки з плоті і крові. Вона мала довге чорняве волосся, заплетене в вибагливу косу з квітами й намистинами, хоч вбрана була просто, навіть бідно. Незнайомка була молодою та вродливою. І її обличчям текли справжні сльози.

Побачивши чоловіка, що вийшов з-за гілок, вона злякано зойкнула та відступила. «Хто ти?» — спитала. Світан здійняв руки в заспокійливому жесті: «Тобі не варто боятись мене, незнайомко. Я — Світан, син Земовита». «Ти — Стожар?» — здивувалась вона. Світан кивнув, не в змозі відвести від неї погляду. І тут тільки помітив, що в руках дівчина тримає молоток і долото. «Що ти робиш тут? Адже найближчі поселення зовсім далеко звідси». Дівчина на мить опустила погляд, а тоді втерла сльози, що так і лишились на щоках, і промовила гордо: «Я намагаюсь пам’ятати. Я приїжджаю сюди ось уже десять років і доробляю цю статую. Тут було колись поселення, де жили ми з сім’єю, але його знищили велети і загинули майже всі жителі, а серед них — моя матір. Раніше ми приїжджали сюди з батьком — це він створив статую, таку схожу на свою померлу дружину. Всі кажуть, що і я дуже на неї схожа. Та я й сама бачу, хоч майже не пам’ятаю мами. Я була зовсім маленька, коли мене витягла з уламків хати сусідка та врятувала від загибелі. Батько був в той час в іншому селі, і він мало не збожеволів від горя, подумавши, що ми загинули обидві. Та потім знайшов мене і з того часу ми працювали над цією статуєю, але ось уже чотири роки, як тата не стало. Я живу в містечку за два дні їзди звідси і навідуюсь, коли є можливість. В сукні матері є ще незавершені візерунки».

Світан довго дивився на дівчину, думаючи про те, що вона сказала. «Я так довго шукав землю, не скроплену кров’ю... що забув про те, чия то була кров», — мовив він тихо, підійшовши до незнайомки. — «Як тебе звуть?». «Силена». «А як називалось місце, де ти народилась? Яке стерли з лиця землі?» «Колісія. Так в давнину називали пагорби, і звідси ж — назва поселення». Світан підійшов до Силени та провів перед нею рукою, відгортаючи завісу простору та часу. За нею з’явилось велике село — воно здіймалось пагорбом догори і спускалось в долину. То тут, то там стояли ошатні дерев’яні хатини, поміж ними пролягли садки й городи, від яких уже не лишилось і сліду. «Це таким воно було?» — спитав Світан, а по щоках Силени знову потекли сльози. Вона кивнула. «Я показую тобі його, щоб ти пам’ятала. Щоб пам’ятали ми», — проказав Світан, а тоді видиво щезло. Їх знову оточував ліс. Та ось Стожар вдруге взявся за край повітря. «А тепер я покажу тобі, якою буде нова Колісія. Вона постане тут, варто буде тобі дати єдину згоду. І я, і це місто станемо твоїми». З-за завіси часу показалось майбутнє. Величне місто здіймалось до небес вежами та шпилями, в ньому кипіло життя. Воно простягалося далеко за межі єдиного пагорба і сяяло в променях сонця, мов золоте. Силена перевела погляд з видовища на Світана. «Ти будеш моєю? Назавжди?» — спитав він схвильовано. Заплакана Силена підкорила серце Стожара в першу ж мить. «Так». «Тоді це — мій тобі весільний подарунок, дружино. Назва його — Колісія. Призначення — пам’ять», — проказав він і торкнувся рукою найближчого дерева. І від дотику Стожара деревина почала змінюватись, ставати камінням — стінами, стелями, підлогами величних будинків, що проростали просто з пагорба. То тут, то там пролягали вулиці та площі, а на найвищому гребені тепер уже кам’яного моря постала велична вежа. Вона і стала домівкою молодят, а місто доволі швидко заселили нові мешканці. Згодом таких веж стало більше, щоб у кожній з них міг селитись новий Стожар. Вони обросли будівлями, садами, а за якийсь час з землі поряд став бити струмінь, наповнивши невелику западину на верхівці великого пагорба, просто під мурами палацу. Там утворилось озеро, назване пізніше Світановим плесом. А палац прозвали на честь тих, хто в ньому живе ось уже більш ніж дві тисячі років — Обителлю Стожарів.

Орислав замовк.

— Я теж зможу таке робити? Створювати міста? — спитав я, переварюючи інформацію.

— Не виключено. Залежить від того, до чого матимеш схильність, — промовив Шукач, знизавши плечима. — Але мені здається, що камінь — не твоя стихія. Ти ближчий до живої природи.

— А люди? Як вони заселили столицю?

— Там, де є великі міста, і людей завжди стає все більше. Хто б не хотів мешкати в місті Світана й Силени?

— І що? Можна отак просто закохатись, з першого погляду? — нарешті не витримав я. Орислав засміявся своїм грубим, але добродушним сміхом.

— Не знаю. Може, історія замовчує всі деталі, бо було це все дуже давно. Може, Світан і Силена спілкувались довше, ніж розповідали мені і розповів я. Але буває по-різному. Та вони дійсно були разом і мали четверо дітей, але ті не народились Стожарами. Патрія — не монархічна держава, тут немає єдиного роду, який усім править. В кожній родині, де тече кров патрійців, може народитись Стожар. Навіть у мішаній. Підтвердженням тому є, скажімо, Стожар Дан — в нього батько патрієць, а матір — бактрійка. Як ти знаєш, Стожари періодично викуповують рабів у белатів і дають їм притулок в Патрії. Іншого способу втекти з тієї імперії немає.

— А якщо в двох колишніх підкорених народиться дитина, чи може вона бути Стожаром? — спитав я.

— Такого ще ніколи не було, тому — навряд. До речі, ти дуже неуважний, Чорногоре, — зауважив Орислав. — В нас гостя, і вже давно. Вона чула всю історію про Колісію і кілька разів навіть неголосно пчихнула, а ти нічого не зауважив.

Я круглими очима витріщився на Шукача. Він усміхнувся і підвівся, кивнувши, щоб я ішов за ним. Ми дійшли до краю галявини і Орислав відхилив гілля кущів.

В цю ж мить за деревами трохи віддалік майнули дві довгі косички. Смоляна втекла.

І до ночі додому так і не повернулася.

Розділ З

— Смоля-а-а-ано! Смоля-а-а-а-а-ано!

Голоси розносились темним лісом, відлунюючи поміж дерев і зникаючи в пітьмі. Смолоскипи потріскували, їхнє світло полохливими вогнями зринало то тут, то там. Здавалось, вогні лякались схвильованих вигуків чоловіків та жінок, що вийшли шукати маленьку дівчинку.

Ми з Ориславом йшли попереду всіх, але навіть Шукачеві було складно. Дитина — то не звір і не доросла людина. Її кроки лишали дуже маленькі сліди, а подекуди їх і взагалі не було видно — там, де землю встеляло опале листя чи мох.

— Як думаєш, вона втекла? — спитав я неголосно. — Чи заблукала?

— Гадаю, вона злякалася, що ми сваритимемось. Адже вона підслуховувала. І втекла, а тоді й заблукала, — відповів Шукач, присідаючи і оглядаючи землю. — Відведи смолоскип.

Я відійшов на кілька кроків і завів смолоскип, який в нас був один на двох, за дерево, щоб Шукачеві стало темніше. Його очі сяйнули у темряві, як в кота. Орислав вночі краще бачив без вогню, аніж із ним.

Від слів чоловіка мені стало млосно. Коли ми йшли, я повсякчас чув шурхотіння в темряві та буквально відчував, що ми не самі. І справа не в інших людях, що вийшли на пошуки Смоляни.

Ліс був повен тварин і вночі багато з них виходили на полювання.

Я приклав руку до дерева, поки Орислав завмер, вивчаючи землю, і мимоволі відчув рух. Іще один, але не такий, як ті, що були між дерев...

То був потік. Незвичайний, раніше мною не звіданий. Від несподіванки я відсмикнув руку від шорсткої кори, мов обпікшись. Але тоді торкнувся її знову і притулився ще й щокою.

Потік був у дереві. То були його сила і життя, і я відчував їх так само, як людей довкола, коли попри обережність дивився на них... якось трохи інакше. Так, як мав мене навчити робити Благодар, та я від цікавості пробував і сам. Я був дуже обачний зі своїми силами, але часом дозволяв їм наче вилитись із мене, коли це було потрібно. Або просто дуже хотілося. Інколи це відбувалося саме собою, внаслідок якоїсь провокації, як минулого року, коли я розділив ріку на дві частини. А інколи це траплялося випадково.

Як зараз.

Заплющивши очі, я завмер біля дерева, а тоді усвідомив, що контакту замало. Тому притулився до стовбура усім тілом і, впустивши смолоскип, обійняв стовбур обома руками.

— Ти що робиш, Чорногоре? — спитав здивовано Орислав, коли смолоскип із тріскотом гепнувся на землю.

— Тихо, — прошепотів я.

«Ну ж бо, розкажи мені, що ти бачив», — звернувся я до велета-клена, відчуваючи всім тілом, як під корою тече життєдайна енергія — неспішно та невпинно. Людська суть виглядала геть по-іншому — люди пломеніли почуттями та думками, і їх енергія часом навіть обпікала погляд. Тому я вкрай рідко дивився на них не так, як звичайна людина. А тут же була геть інша справа. Дерево, яке могло прожити кілька сторіч, не вигорало так швидко, воно жило повільно, а ще своєю енергією витікало крізь коріння в землю, єднаючись з іншими рослинами довкола. Крізь коріння, гілочки, навіть найменші тріщинки кори та прожилки листочків клен сповнювався свіжими силами, а тому повсякчас оновлювався і ріс. Він пульсував життям, і з заплющеними очима я навдивовижу чітко бачив, яке те життя золоте і сильне. Все дерево в моєму баченні стало мерехтливим та світлим, наче й не ніч була довкола.

Діючи інтуїтивно, я візуалізував у голові образ Смоляни з її завжди трохи розтріпаними чорними кісками і оченятами, що сяяли від передчуття пригоди, щойно дівчинка опинялась надворі.

«Покажи мені, де вона», — промовив я знову подумки, тягнучись до золотого потоку.

Поряд зі мною щось вибухнуло новою, багряною барвою. Вона сяяла цілком реально, пробиваючись крізь заплющені повіки.

Несміливо, повільно я розплющив очі.

Від клену, який обіймав, землею простелились маленькі відбитки слідів, розливаючись світлом. Що характерно, воно не виникало на пустій землі чи опалому листі — тільки там, де Смолянині ніжки торкнулись живого коріння, трави або моху. Лише ті елементи природи, що єднались у живий потік, відгукнулись на мій поклик. Але й цього було достатньо.

Я легенько поцілував кору клена, дякуючи за допомогу, і підняв із землі смолоскип.

Орислав дивився на мене уважно і, як мені видалось, вперше в його погляді була глибока повага.

— Ну що, ходімо? — спитав я.

— Ходімо, Стожаре.

А зазвичай же називав просто на ім’я.

Ми пройшли ще близько кілометра по сяючій стежині і натрапили на зарості кущів. Біля них слід обривався.

Орислав підійшов і відхилив гілки вбік.

За ними на моху спала Смоляна. Її дві кіски трохи розпатлались, як і в моїй уяві, а сукня була звично вимазана землею і травою — на непосидючій дівчинці одяг довго чистим не лишався. Обличчя вві сні було дуже мирним, але не це привертало увагу.

Довкола Смоляни мерехтіли світлячки. Але якісь незвичні...

Придивившись, я зрозумів, що то — іскри. Вони огортали Смоляну сяйливою шаллю, торкалися шкіри і волосся, але геть не завдавали шкоди дівчинці.

— А ось і наша утікачка, — мовив Шукач неголосно.

Я кивнув. Не міг повірити в те, що побачив.

— Вона — така ж, як і я?

— Так. Іще один Стожар. Тільки такого Стожара я б під водою не тримав. Ти бачиш це?

— Так.

— То іскри не від вогню земного. Від небесного. Буди свою подругу і ходімо. Треба написати листа в Колісію. Благодар казав мені раніше, що десь в цих краях є ще один маленький Стожар, який ще не проявив своєї сили, але я не думав, що ви обоє народилися в одному селі.

— Прокидайся, Іскорко, — промовив я, торкаючись Смоляниного плеча.

* * *

Благодар переводив уважний погляд з мене на Смоляну і назад. В нього були очі дивовижного відтінку весняної зелені — більше такого кольору я ніколи не зустрічав. Сиве волосся Стожара було заплетене в косу, а в неї — вплетені камінчики. Одні з них мали на собі символи мовою древніх — старовинним діалектом патрійської, а інші просто відрізнялись формою чи кольором. Напевне, вони були з різних частин Патрії.

З розповідей Орислава я знав, що Благодару вже більше сімдесяти років, хоч він і не є найстаршим із живих нині Стожарів. Але він явно був одним з найавторитетніших і, що найхарактерніше, переважно займався навчанням молодших побратимів. Він зовсім не виглядав на свій вік — мав підтягнуте сухорляве тіло та обличчя майже без зморщок. Рухи його були граційними та виваженими — Благодар завше ступав та рухався, мовби плив. Але геть не повільно, просто — красиво.

Коли я почув, хто приїхав до Мурового, то побіг сказати батькам і одразу ж влетів чолом в одвірок. Напевне, чарівно рухатись теж треба вчитися. Тепер у мене на лобі була чимала ґуля, яку ледь приховував чуб.

Одягнений Благодар був у білий одяг — туніку та штани, заправлені в високі темно-сірі шкіряні чоботи. Туніка була розшита золотими нитками. Візерунки вишивки — геометричні, багатолінійні, характерні для центральної Патрії. Чоботи Стожара були добротними, але явно пройшли багато доріг. Зараз Благодар приїхав на коні, адже поспішав, але зазвичай цей Стожар мандрував країною пішки.

Ми сиділи в саду дому моїх батьків, просто на розстелених на траві килимках. Про це попросив Благодар. Сонце світило яскраво, було тепло, але завдяки прохолодному вітерцю не виникало нестерпної спеки. Перед нами стояли дзбан з березовим соком та кухлі, а ще — таця з фруктами та пиріжками.

— Ну що ж, Стожари. Радий вас бачити. Справді. Тебе, Чорногоре, бо ми вже знайомі та я знаю, що ти — хороший хлопчина. І тебе, Смоляно, маленька Іскринко.

Смолянині щоки запашіли і я вже було подумав, що довкола дівчинки зараз знову утвориться сяюча шаль. Але ні, то було звичайне людське зніяковіння.

— Тепер тебе також буде вчити Шукач. Гадаю, це буде Весняна, дружина Орислава. Якщо погодиться, звісно. Та ще жоден Шукач від такої честі не відмовлявся. А ти не проти?

Смоляна мовчки похитала головою. Мені було дивно бачити дівчинку такою тихою.

— От і добре, — всміхнувся добродушно чоловік, а тоді нахилився і налив нам трьом соку. — За зустріч!

Келихи глухо стукнули один об одного, і я свій випив одним махом. Це було незвично — отак просто пити березовий сік в присутності могутнього Стожара. Але не видавалось, наче Благодар вважає себе значно поважнішим за нас, малих дітей.

— Я розмовляв з Ориславом. Він каже, що ти — чудовий учень, Чорногоре. І починаєш усвідомлювати свою міць. Те, що ти зробив у лісі — справді дивовижно. Зазвичай юні Стожари стикаються зі страхом перед своїми можливостями — адже немає єдиного посібника, який розповідав би, як нам їх освоювати. Кожен Стожар — завжди особливий, відповідно і навчання його має бути особливим та розпочатись у достатньо дорослому віці. Якось так повелось, що ми забираємо юних побратимів до Обителі в п’ятнадцять років. Ви й самі це знаєте. Проте ти так легко й мудро застосував свої сили, коли шукав Смоляну, що я просто не бачу сенсу в твоєму подальшому навчанні, яке не включатиме в себе застосування вмінь Стожара. Я б хотів, аби ти поїхав зі мною до Колісії вже за кілька днів.

В мене голова пішла обертом від почутого.

— То як? — спитав мене Благодар, хитро всміхнувшись.

— Я... так, звісно! — вигукнув я захоплено. Я ж думав, що чекати ще довгих два роки! І навіть не сподівався, що все може статись так швидко! Шквал емоцій захопив мою свідомість, витісняючи зайві думки. — Звісно, я хочу поїхати!

— Тоді я маю поговорити про це з твоїми батьками, — кивнув старий, виглядаючи задоволеним відповіддю. — Таке трапляється рідко, але, я думаю, вони зрозуміють. Смоляно, чого носа похнюпила?

За своїми переживаннями я й не помітив, як на личко дівчинки набігла тінь. Вона що, здуріла? Що ж тут поганого, з чого журитись?..

— Ти також потрапиш до Обителі Стожарів, тільки трохи пізніше, — мовив заспокійливо Благодар, зазираючи до обличчя Смоляни.

— Так, я знаю. Просто... — вона затнулась.

— Двоє Стожарів для одного села — то таки трохи забагато, ти вже мені повір, — додав чоловік. — Орислав казав мені, що ви товаришуєте, але розлука не здасться такою вже й страшною, адже потім ми всі часто бачитимемось.

То Смоляна сумує... бо я їду? Я відчув здивування і навіть роздратування. Вона що, серйозно?

Та більше дівчинка ніяк не видавала своїх думок з цього приводу і ми про це забули. А за три дні Благодар та я вирушили з Мурового.

Розділ 4

Пагорби дійсно нагадували завмерле море, тільки не зелене, як уявляв я з розповіді Орислава, а вже давно кам’яне, з вкрапленнями зелених садів, алей та парків. Столиця була просто величезною — тут жило майже мільйон мешканців. Житлові будинки мали по три-чотири поверхи, але між ними височіли вежі ремісників та торговців, а ще були будівлі неймовірної краси — бібліотеки, палаци, де відбувались музичні та театральні дійства, школи, лікарні. Було все переважно з білого каменю, а бруківка, якою замостили вулиці, мала темно-сіре забарвлення. То тут, то там з тіні дерев та будинків показувались фонтани, що розливалися прохолодою та свіжістю, а подекуди в них плюскалась дітвора, здіймаючи веселий галас. Від кількості людей та коней мерехтіло в очах. Тут були чоловіки й жінки в шкіряному одязі; хтось ішов у фартуху, вимащеному бозна-чим, ніс кошик або їхав верхи. Деякі панянки ходили в сукнях з домашнього полотна, як і в нас в селі, адже в чомусь вишуканому не дуже попрацюєш фізично; інші мали на собі елегантне, ледь вагоме, розшите золотими чи срібними нитками вбрання, в якому мерехтіли перлини та самоцвіти. В зачісках жінок були коштовні камінці та намистинки, і виглядало це справді чарівно. В Муровому просто не було потреби в такому зовнішньому вигляді, адже там люди хоч і жили в достатку, та повсякчас поралися біля худоби, птиці та городу. А тут... від різнобарв’я та вишуканості розбігались очі.

Я пообіцяв собі, що тільки-но освоюся, то подбаю про те, аби й в моєї мами та сестри завжди був такий чудовий одяг. Жінки в ньому виглядали просто казково.

Ми їхали на двох білосніжних конях, і коли люди бачили Благодара, то зупинялись та поштиво схиляли голови. Вони ще не знали, що за хлопчисько їде поруч із великим Стожаром — та одного дня їм належало це дізнатись. А поки я з завмиранням серця роззирався на всі боки і насолоджувався своєю невідомістю, яка дарувала ілюзію простоти дійства. Хоча таким воно не було, певна річ.

Обитель Стожарів височіла на найвищому пагорбі, в самому центрі Колісії. Той пагорб був великим та мав пласку вершину, і поряд із палацом хранителів Патрії на ньому ріс великий чудовий сад та лягло сріблом озеро — Світанове плесо. Та це не була єдина водойма в столиці — через усе місто текла широка ріка Сармата, на її хвилях гойдалися човни та кораблі.

Що ближче ми під’їжджали до Обителі, то сильніше завмирало в мене серце та німіли руки від хвилювання. Невже це тепер... мій дім?

Вона була величезною. Справді, навіть на тлі грандіозних будівель з білого каменю та мармуру, якими було повне місто. Обитель Стожарів стриміла в небо вежами — я нарахував дванадцять, — які були сполучені вишукано спроектованими прибудовами, містками й переходами. Споруда не була білою, але легенько мерехтіла, мовби сяючи. Вже коли ми під’їхали, я зрозумів, в чому справа — усі будівлі палацу було створено зі світло-сірого каменю з прожилками, що внизу мали чорне забарвлення, але ближче до неба — біле. А між камінням було вставлено маленькі уламки сяйво-каменю — рідкісної породи, схожої на кришталь, що променіла яскравим світлом без будь-яких зовнішніх чинників. Тому видавалося, наче палац інкрустований діамантами.

Після тривалого підйому нагору, коли ми заїхали до в’їзної брами, спершу мені видалось, що Обитель Стожарів — то рукотворна скеля, такою могутньою й високою вона була.

Благодар усю дорогу містом тільки мовчки поглядав на мене та всміхався. Коли ми заїхали до брами, то опинились у внутрішньому дворі, зусібіч оточеному вежами. Двір за розмірами нагадував площу та був мощений білим камінням. Сонце проникало промінням між стін та веж і падало додолу яскравими смугами. В цих смугах завмерло зо два десятки челядників, поштиво вклонившись.

А перед ними стояли двоє чоловіків та жінка. Вони не схиляли голів, а обличчя їх були урочистими. І я одразу ж зрозумів, хто переді мною.

Стожари.

Серце билося так гучно, що я геть не чув власних думок. От зараз заговорять зі мною, а тоді вирішать, що я недалекий... а насправді просто оглух від хвилювання.

Ми з Благодаром спішились і підійшли до трійці.

— Чорногоре, познайомся! Це — Дан, Милана та Ратмир, — промовив Благодар, кладучи руку мені на плече. Стожари легенько кивали, коли звучали їх імена.

Дан та Милана мали з вигляду років по сорок. Та вже пізніше я дізнався, що насправді їм за п’ятдесят, просто Стожари старіли повільніше. Чоловік мав кремезну статуру, був середнього зросту, та з усіх одягнувся найпростіше — в звичайні шкіряні штани та лляну сорочку, від чого скидався на простого селянина. Він не мав бороди, а його чорне волосся, вже помережане сивиною, було коротким та їжакуватим. Темно-карі, майже чорні очі дивились приязно. Єдиним, що видавало його надзвичайність, був медальйон зі срібла та скла на шиї. Я помітив, що й Благодар, і інші Стожари мали такі самі. То був герб Патрії — чотирикутна зірка, помережана всередині візерунками, що нагадували водночас і характерні для Патрії візерунки вишивки, і символи з мови древніх.

Милана ж була одного з Даном зросту. Каштанове волосся — зібране у високу зачіску, на шиї, окрім медальйону-герба — ще кілька разків намиста та різноманітні ланцюжки. Одягнена жінка була в довгу темно-синю сукню з легкої тканини, розшитої внизу та на рукавах сріблом. Виглядала Милана просто чарівно, мов мудра та таємнича чаклунка з казки. Хоча такою вона й була. Погляд зеленавих очей був загадковим, з іскорками веселощів. А ще ім’я в Стожара було схоже на те, що я дав сестрі, і це викликало приємні асоціації.

Ратмир був високим красенем років тридцяти. Він мав гарно розвинену мускулатуру, яку підкреслювала чорна сорочка без рукавів, розшита на комірі білими візерунками. Руки Ратмира були вкриті татуюваннями, що зображали стилізованих тварин, а на пальцях чоловіка було кілька срібних перстнів з коштовним камінням різних кольорів. Він мав довге русяве волосся, зав’язане в хвостик на потилиці, та трохи розкосі сірі очі.

— Вітаємо в Обителі Стожарів, Чорногоре, — сказала з посмішкою Милана. — Тепер це — твоя домівка.

Я посміхнувся у відповідь:

— Радий цьому. Як і нашому знайомству.

— Гадаю, ви голодні з дороги, чи не так? — спитав хитро Дан, а тоді вказав на людей в світло-блакитному одязі, що стояли за Стожарами. То були, наскільки я зрозумів, покоївки, садівники, кухарі та інші, хто працював в Обителі. — Бо ось ця команда, яка щодня стежить, аби Стожари не загинули від голоду та не загрузли у пилюці, приготувала дещо особливе.

Я посміхнувся і, не знаючи, що ж його сказати, просто помахав челяді. Помітив, як багато з них одразу ж заусміхалися, переглядаючись. Усім було цікаво, що ж то за новий Стожар приїхав до Колісії. Люди схилили голови у відповідь на моє привітання.

— Ходімо, — Благодар рукою, яка так і була на моєму плечі, легенько підштовхнув мене до широких сходів, що вели до високих, метрів із двадцять, дверей з білого дерева. Двері були відчинені навстіж, а за ними й починався мій новий дім.


Стіни в палаці були з того ж каменю, що й екстер’єр, а от підлога — з білого, блакитного та червонястого мармуру — залежно від приміщення. Головний вестибюль був просто величезним і в ньому людина почувалась, як мураха. Він був півкруглим, високі білі колони підпирали стелю та два яруси поверхів, до яких вело п’ятеро сходів з білого мармуру. На поверхах було приблизно по десять арок-входів. Вочевидь, звідси можна втрапити в будь-яку вежу та іншу частину палацу. Поміж сходами на першому поверсі в підлозі були круглі отвори, а в них — росли дерева. І це не були якісь невеличкі декоративні деревця, ні. Їх було четверо — могутні дуб, клен, ясен та ялина. Якесь інше приміщення вони заповнили б цілком, але не такий величезний передпокій, як в Обителі Стожарів. Тут крони дерев досягали якраз рівня другого поверху, так, що поруччя по краю ярусу визирало з-за листя. Находитись тут східцями доведеться вдосталь.

Пообіч вхідних дверей в нас за спинами в стіні було чотири високих вікна з арковими верхівками. Скло в них було розділене на дві частини: внизу — прозоре, а вгорі — вітражі з геометричними патрійськими візерунками. Над головним входом було ще одне вікно — кругле. В ньому був червонястий вітраж, що зображав чотирикутну зірку.

— Сюди колись в гості велетів запрошували, раз усе таке велике? — спитав я з захватом. Стожари засміялись.

— Ні, навіть таке приміщення для велета було б замалим, — промовила Милана, поглянувши на мене весело. — Просто... гадаю, Світан вирішив, що вже як створювати щось — то дійсно величне. Але поки нам не треба дертися по сходах. Ходімо.

Пообіч дерев були вкриті різьбленням двері — не такі великі, як вхідні, метрів по п’ять заввишки. Всього їх було восьмеро, і ми зайшли в ті, що були треті ліворуч. Вже вкотре в мене відвисла щелепа.

Тут була зала — просто фантастична. Прямокутна, вона мала завдовжки метрів зо триста чи й більше і нагадувала радше поле, а не приміщення. Стіни були білими, на відміну від вестибюлю, а підлога — темно-сірою. Обіруч йшли високі вікна, що мали ту ж конструкцію, що й вестибюльні. А між ними з кіл у підлозі тягнулися білі колони та проростали рослини з в’юнкими пагонами, переплітаючись на стелі і створюючи просто неймовірний ефект. Це тільки здавалося, що тут усе кам’яне! Насправді палац був живим, не відірваним від природи і не зачиненим так, що й мурашка не втрапить. За мить я помітив, що у деяких вікнах бракувало вітражної частини скла — крізь отвори до зали втрапляли пташки, що щебетали й пурхали поміж колонами та пагонами. Вдалині, з протилежного від входу боку, я побачив довгу лаву під стіною, але розгледіти її поки не міг — надто далеко. Ми пішли в той бік.

— Як ти знаєш, Стожарів за сто років може народитися виключно дев’ять. Лишень одного разу було четверо — в часи Занепаду, але ту історію ти ще вивчатимеш, — почав неголосно Благодар. — Проте річ у тім, що нові Стожари не відходять у засвіти, аби прийшли нові. Деякі з нас живуть довго, понад сто років, а тому можуть застати ціле наступне покоління. Іноді Стожарів є десятеро, одинадцятеро, а то й більше. Тому було прийнято рішення не ставити в Головній Залі стільці чи трони, чи що там полюбляють класичні правителі. Стожари, коли всі в зборі, сидять на оцій одній лаві. Так ми почуваємось завше рівними, а ще — не надто вивищуємось перед людьми. А це дуже важливо. Ми не королі і ніколи ними не будемо, влада наша не передається кровно. Дар обирає людей незалежно від їх родоводу та кількості грошей, а тому, що рано чи пізно в Патрії народжуються ті, хто достойний отримати сили для забезпечення її процвітання.

Ми підійшли до лави — вона була зроблена з білого мармуру, але мала покриття з чорного дерева на сидінні. Мала спинку. Виглядала вишукано, але просто, не маючи жодних надзвичайних деталей.

— У цьому Залі святкуються найвизначніші події. І твій прихід — одна з них. Та ми подумали, що накривати довжелезний стіл на усю кімнату буде занадто для нашої невеликої компанії. Тут зазвичай все відбувається дуже ошатно й пафосно, з великою кількістю гостей, — промовила Милана. — Тому прошу сюди.

Вона звернула ліворуч і лише зараз я побачив, що обіруч лави є двері — невеликі, звичайної для людських помешкань висоти. Вони були сірими і тому не надто вирізнялись на тлі стіни, помережаної чудовими візерунками.

Стожар прочинила двері і ми зайшли до наступного приміщення. То була іще одна зала, але порівняно з попередньою вона була зовсім невеликою, маючи всього метрів тридцять довжини і не таку високу стелю. Тут було значно затишніше.

В каміні, що зараз не горів, все ж було дбайливо складено дрова. Стіни теж були білими, але підлога встелена м’яким червонястим килимом. Стояв довгий стіл, заставлений наїдками та напоями. Повсюди мерехтіли сонячні зайчики, втрапляючи променистими снопами світла крізь три вікна.

За столом сидів чоловік. Я відчув, що серце б’ється ще швидше, ніж до того, коли його побачив, якщо таке можливо.

Я знав, хто це. Орислав неодноразово розповідав, та й Благодар дорогою до Колісії — також.

То був найстарший з нині живих Стожарів — Верен. Він був одним із тих, про кого щойно згадував Благодар — народився ще в попередньому столітті. А оскільки й теперішнє вже майже добігло кінця, то Верен таки справді був поважного віку. Він мав десь сто двадцять років.

Був сивочолим і мав бороду, довгу та схожу на сніг. Вбраний у чисто білу одіж без жодних прикрас. Тільки чотирикутна зірка на грудях — ото й усе.

Зайшовши, всі Стожари схилили голови, і я — так само. Верен уклонився у відповідь.

— Мої вітання, юний Стожаре, — промовив він тихим, хрипкуватим голосом. Погляд волошкових очей Верена був ясним, але трохи втомленим. — Пробач, не можу встати, аби тебе привітати. Навіть Стожари з часом втрачають силу бігати, а коли тобі за сто років, то вже доводиться з тим миритися.

— Це велика честь для мене — бути тут, — сказав я так само неголосно — через хвилювання і радість. Так, я знав, що опинюсь тут... Але чекати і зрештою опинитись — речі геть різні.

— Чудово, — промовив Верен, усміхнувшись в бороду, а тоді перевів погляд на Благодара: — Благодаре, я радий, що ти повернувся. Чи було щось в дорозі, варте уваги? Окрім того, звісно, що в Муровому на тебе чекало аж двоє Стожарів. Про Смоляну нам усім теж дуже цікаво почути.

— Дорога минула добре й без особливих пригод та неприємностей, — відповів Благодар просто.

— Радий чути. Сідайте, прошу, — запросив нас усіх старий.

Я сів в одне з крісел з різьбленою спинкою і здивовано зрозумів, що воно значно комфортніше, аніж видається на перший погляд.

— Ще дещо. Я ж казав, що нового Стожара вирішили прийняти з особливою атмосферою, — нагадав Дан і плеснув в долоні. Двері до зали прочинились і зайшло четверо — двоє хлопців та двоє дівчат. Усміхнені, з інструментами. Вони вклонились і стали грати щось таке чудове й мелодійне, що на мить всі завмерли.

— Звикай, — прошепотів мені Благодар, підморгнувши. А тоді вже голосніше сказав: — Смачного!

І поклав на таріль переді мною величезний шматок пирога, що пахнув просто-таки неймовірно. Я надкусив шматочок, очікуючи на м’ясний смак, але в роті вибухнув неймовірний смаковитий аромат якихось несолодких ягід.

— А, так. Стожари не їдять нічого, задля чого було скоєно вбивство. Тут немає м’яса, звикай і до цього, — промовила Милана з посмішкою. — Згодом зрозумієш, чому так.

Я тільки знизав плечима.

Помітив, як уважно на мене знову глянув мовчун Ратмир, і став активніше жувати свій пиріг.

Немає — то й немає.

Розділ 5

Обитель Стожарів була дійсно великою — але не тільки над горою, а й під нею. Уся Колісія, як виявилось, мала не лише наземну частину, а й приховану в земних надрах. Тож не дивно, що будь-який Стожар, перш ніж «піти в широкий світ», спершу вчився саме тут — адже на обстеження та пізнання всього, прихованого в залах, бібліотеках, лабораторіях палацу на пагорбі та й усієї столиці треба було вдосталь часу.

В час, коли я розпочав своє життя та навчання в Обителі Стожарів, їх у Патрії було восьмеро — Верен, Благодар, Дан, Милана, Ратмир, я та Смоляна. Іще один Стожар вже народився, але сил своїх ще не проявив — і ми мали просто терпляче на це чекати. Так було завжди — рідко коли дитина з перших днів показувала якісь надприродні здібності. Для цього мала достатньо зміцніти розумом та тілом. З’яву на світ ще двох обранців Патрії чекали до завершення століття — а минав 2181-й рік з дня, коли Земовит був омитий сльозою велета.

Мої дні, а тоді й роки життя в Колісії стали навчанням. Воно не було обтяжливим, навіть навпаки — цікавим. І, певна річ, не таким, як у інших дітей. Я вивчав багато теорії, але акцент на ній не робився. Усе, що можна було застосувати на практиці, Стожари застосовували. Інша справа, що робити це треба було завжди з розумом, до чого я теж доріс із часом.

Щойно минуло два дні з мого приїзду, як виявилось, що на сході країни спалахнула епідемія якоїсь паскудної хвороби, назву котрої поки не визначили. Вона вразила три великих міста та зо два десятки сіл, вкриваючи тіла чорними ранами та позбавляючи життів. Спершу вирішили, що то — чума, однак згодом виявилося, що ні, бо рани виглядали геть не так. Вони були тонкими та поздовжніми, пролягаючи по венах, люди просто стікали кров’ю. Благодар, Дан та Милана вирушили туди, полишивши мене на Ратмира та Верена.

— Таке бувало раніше? Такі хвороби? Ми проїжджали кілька міст дорогою сюди, і всі поселення процвітають. Люди нормально харчуються, вулиці чисті, системи водовідведення і водопостачання працюють добре. Орислав розповідав, що раніше хвороби виникали переважно тому, що міста гинули в нечистотах, а люди недоїдали. А зараз цього немає, — сказав я, коли ми з Ратмиром наступного дня вийшли з Обителі та попрямували до центру міста. Ми йшли повсякчас донизу і я вже передчував, яким виснажливим буде підйом. Але було дуже цікаво — і очі не встигали роздивлятись все довкола. Людей на вулицях було ще небагато — нещодавно тільки зійшло сонце і місто прокидалося. Та вже звідкись долинав прекрасний аромат свіжоспеченого хліба. Моє тіло трохи опиралося швидкій ходьбі, прагнучи ще поспати, але вибору в нього особливого не було. Ратмир розбудив мене ще до світанку, аби встигнути швидко зібратись та поснідати.

— Хвороби є завжди і навіть в найбільш розвинених містах. Чистота, відчуття безпеки, гарне харчування — це все справді помагає людям бути здоровішими, жити довше, — промовив Ратмир, не стишуючи ходу. Він завжди був одягнений однаково, хіба колір сорочок без рукавів змінювався з чорного на сірий і навпаки. Мені ж видали одяг із простого сукна, хоч і більш тонкого та приємного на дотик, ніж те, що я носив в селі. Де-не-де він був помережаний простою світлою вишивкою, але геть непоказною. Я мав кілька пар нових штанів та сорочок, білизну, шкарпетки, сандалії та чоботи. Зараз крокував в сандаліях, адже останніми тижнями стояла спека, і дивувався тому, як не вмирає від неї Ратмир, що був взутий у високі шкіряні чоботи. А тим часом старший Стожар продовжив своїм приємним, негучним голосом: — Але хтось просто народжується більш схильним до якихось захворювань. Інколи їх розповсюдниками є тварини, що приходять до Патрії з-за гір та лісів або з Циркути. Ми всі можемо захворіти й померти, хоч і є надзвичайно сильними. Та Стожарові дуже важко захворіти, якщо чесно. От ти коли востаннє мав застуду?

— М-м-м... десь як ще був малий. І то не надто сильну, — здвигнув я плечима.

— Отож-бо. Але звичайні люди нездужають частіше. І тут, у столиці, теж доста хворих. Зараз сам побачиш.

— Ми йдемо до лікарні?

— Так, і насправді вже прийшли. Це, Чорногоре, — Центральна столична лікарня.

Ми зупинилися перед великою будівлею з білого каменю, що мала чотири поверхи і була доволі довгою, та, як я згодом дізнаюсь, квадратною. Вікна в лікарні були великими і, напевне, гарно наповнювали приміщення світлом. Троє подвійних дверей зі світлого дерева були входом. До центральних вели широкі сходи, а до тих, що пообіч — пологі з’їзди, адже не всі хворі можуть піднятися сходинками. Туди-сюди ходили люди — побачивши Ратмира, кожен легко кивав головою. Мені цікаво було, чи це тому, що в нього на грудях — герб Патрії, як носять усі Стожари, чи чоловіка в столиці всі знають в обличчя?

А ще мене розпирало спитати, коли й я отримаю такий медальйон, та стримувався, аби не видатись надто нахабним.

— Там, зліва, — вказав Ратмир, коли ми почали підйом до входу, — є велика в’їзна брама. Інколи хворих привозять, сам розумієш. Тут є два внутрішні двори. В одному розміщені стайні, бо лікарня має своїх коней та спеціальні вози, на яких лікарі відвідують хворих або й привозять до закладу, якщо ті не мають, як зробити це самотужки. Також саме завдяки Центральній столичній лікарні ми одразу ж дізналися про хворобу, що вторглась у східні області. Тут дуже гарно налагоджена система листування з усіма великими містами Патрії. В тому ж подвір’ї, де стайні, містяться голуб’ятні з поштовими пташками. Інше засаджене садом, і в ньому гуляють пацієнти.

Ми зайшли до прочинених дверей і опинились у просторому коридорі (хоч, звісно, порівняно з коридорами Обителі цей був як комірчина). Він ішов в обидва боки, а попереду були сходи, що вели догори, на другий поверх, та вниз — до підземель. Тут нас уже чекали двоє чоловіків в довгих темно-зелених балахонах. Вони вклонилися і Ратмир зробив те саме. Я, хоч трохи і з запізненням, повторив його дію. Все не міг звикнути до такої поштивості, хоч для місцевих вона, схоже, була цілком звичною.

Один із чоловіків мав років шістдесят, був невисоким, з пузцем та лисиною, що нещадно знищувала залишки колись, може, й непоганої шевелюри. Його невеличкі карі очі дивились зацікавлено. Інший був молодим, високим чоловіком з коротко стриженим чорним волоссям, бородатий та дуже харизматичний з вигляду. Він мав очі цікавого сіро-зеленого кольору, а над ними розходились різкі смуги густих чорних брів. Він посміхався.

— Раді, що Ви знайшли час відвідати нашу лікарню, шановні Стожари, — промовив старший і я дійсно почув в його голосі радість. То он воно як — хоч я й без медальйона, та ці люди однаково знають, хто прийшов із Ратмиром.

— І ми раді бути тут, — відповів мій побратим, після чого вказав рукою спершу на старшого, а тоді на молодшого чоловіків: — Познайомся, Чорногоре, з найкращими лікарями столиці — Обереном та Макієм. А це — Чорногір.

— Дуже приємно, — сказав я. Чоловіки знову ледь вклонилися.

— То що, йдемо, як завжди? Починаючи з першого поверху?

— Так, якщо Ви не проти.

— Звісно ж, ні.

Ми пішли в ліву «гілку» коридору за лікарями, і я, розглядаючись, тихенько поцікавився в Ратмира:

— Як часто ти тут буваєш?

— Раз на тиждень хтось зі Стожарів обов’язково відвідує цю лікарню. Є й інші, бо всього в Колісії шість оздоровчих закладів, і ми відвідуємо й їх періодично. Та в цю привозять найскладніших пацієнтів, — так само тихо відповів Ратмир. Ми простували яскраво освітленим коридором зі стінами й підлогою, що були з білого каменю, а повз нас проходили люди — одягнені, як міщани, або в довгих білих сорочках — вочевидь, пацієнти. Деякі з них крокували дуже поволі й обережно, бо були з милицями чи геть усі перемотані бинтами. Між ними ходили й працівники лікарні — в таких самих балахонах, як і Оберен та Макій, тільки інших кольорів: блакитних, малинових та чорних. Праворуч одні за одними йшли двері. Деякі з них були прочиненими, і я бачив там по кілька койок, на яких лежали люди.

— Лікарів тут є тільки десятеро. Всі вони ходять в такому ж за кольором одязі, як і Оберен з Макієм. Вони є універсальними — уміють лікувати й недуги, й переломи, робити операції, знають трави та все інше. Потім ідуть знахарі — це люди в блакитних балахонах. — пояснював мені Ратмир, поки ми йшли. — Вони не роблять складних операцій та ліків, що містять не травні елементи, як, наприклад, деякі метали чи види каменю. Бо й такі бувають. Знахарі не використовують крові чи плоті тварин в своїх ліках. Але можуть вправити поламану ногу чи зашити просту рану, приготувати мазі та відвари. Ті, хто ходить в малиновій одежі — травники. Вони — наче молодші знахарі, але до жодних операцій ще не допускаються. В чорному ходять доглядачі. Щойно вийшли з медичних шкіл, де вивчили основи медицини, а тут починають працювати з найнижчого рівня. Доглядають за хворими, розносять обіди, прибирають горщики, миють пацієнтів, виконують усю «чорну» роботу, але заодно й навчаються. Для доглядачів проводять тут спеціальні уроки. Помалу ті, хто хоче знати й вміти більше, складає спеціальні іспити і піднімається професійними щаблями догори. Кожен знахар і навіть лікар починав з того, що був доглядачем.

— І Оберен з Макієм?

— І вони також.

Ми нарешті дійшли до кінця коридору та зупинились перед дверима з позначкою «1».

— На першому поверсі в нас лежать ті, хто має різноманітні переломи та травми, — пояснив мені Оберен, обернувшись. — Перші палати — з найскладнішими.

Лікар прочинив двері і ми зайшли до палати. В ніс вдарив різкий запах якогось зілля, а до вух долинули стогони. Тут було чотири койки і на всіх лежали без руху чоловіки — двоє старих, один середнього віку, та ще хлопчик, молодший за мене.

В кімнаті було вікно, що виходило у внутрішній двір із садом. Воно було прочинене і легенький вітер колихав світлу фіранку. Поряд із вікном стояло двоє доглядачів — хлопець та дівчина. Обом років по вісімнадцять.

— Що ми робитимемо? — просто спитав я Ратмира, коли всі погляди звернулись на нас.

— Я — робитиму, ти — спостерігатимеш. Ясно? Сьогодні ти просто дивишся. Ще встигнеш напрактикуватися, — відповів русявий.

— Ясно.

Насамперед Ратмир підійшов до хлопчика. Його розкосі очі прикипіли спершу до обличчя малого, а тоді він поглянув на вкрите простирадлом тіло. Стожар простягнув руку і відкинув тканину — під нею було худорляве тіло. З одягу — тільки пов’язка на стегнах, бо увесь торс та ноги хлопчини полонили залізні дуги та прути, створюючи своєрідний каркас. Хлопчина дивився на Стожара тихо, але з неймовірною надією в погляді.

Ратмир поклав руку йому на чоло. Тоді заплющив очі і провів пальцями по щоці, шиї, тоді грудях малого.

Знову подивився на нього.

— З їздою на коні треба бути дуже обережним, хлопче.

Я від несподіванки роззявив рота. Добре, що ніхто цього не помітив — усі спостерігали за Ратмиром.

А тим часом мій побратим звернувся до доглядачів:

— Переверніть його і покладіть на живіт, але дуже і дуже обережно.

Я мимоволі схопився рукою за бильце сусіднього ліжка, коли обличчя хлопчини скривилось від невимовного болю — хоч, торкаючись його, доглядачі діяли дуже делікатно. Вони поклали малого на живіт, а тоді забрали подушки — і я побачив, що в ліжку та матраці є спеціальний отвір для обличчя саме для таких випадків.

Спина хлопчика була вся синя, міцно стягнута залізними дугами.

— Я не зможу зробити так, щоб тобі увесь час не боліло, бо тоді не матиму сил для інших хворих. Та в найближчу годину ти зможеш трохи відпочити, — промовив Стожар, а тоді торкнувся рукою спини хлопчика, якраз між лопатками. Від місця дотику тілом малого пройшла світла хвиля — і пацієнт обм’як, заснувши.

— Запам’ятай, Чорногоре: біль, який хворий може витерпіти, знімати не слід. Ти втратиш зайві сили. І завжди легше не забрати його на себе, а пом’якшити, давши людині заснути. Ми важко переживаємо лікування чужих недуг, значно гірше, аніж навіть будівництво цілих міст. Тіло людини — надзвичайно складна система, — мовив Ратмир, не піднімаючи голови. Він провів рукою над конструкцією з заліза — і вона зникла, на мить задрижавши, як желе, а тоді з’явилася акуратно складеною купкою в кутку палати. — У нього тріснуло чотири хребці, а один зламаний. Та це не найгірше, що трапляється. Принаймні коли поряд є Стожар, для лікарів це надто великий виклик. Хлопчина буде ходити. Ще пошкоджено двоє ребер та стегнова кістка на лівій нозі. Права нога просто забита, без переломів.

І тут Ратмир став робити дещо дивовижне і моторошне — він повів рукою вздовж хребта хворого, а тоді кілька разів несильно натиснув на якісь місця. До моїх вух долинув гучний хрускіт, а ще звук, мовби щось зростається. Ніхто в палаті, здавалось, не дихав.

Нарешті Стожар випрямився і поглянув на лікарів.

— Не треба більше конструкцій, просто примотайте спину до прямої дошки, і хай він лежить так з тиждень. Цей час потрібен, аби його хребці затверділи, бо я їх трохи підлатав, та латки на тріщинах ще свіжі. Тоді можна помалу дозволяти вставати. Наступний.

Ратмир не всім міг допомогти. В одного з чоловіків, що впав із даху, хребці в попереку перетворилися на скалки, і його повністю паралізувало. З ним Стожар сидів найдовше — він водив долонями над спиною постраждалого, а в ній щось повсякчас то лускало, то тріщало. Зрештою, чоловік отримав змогу ворушити руками — повільно, але цілком справно. Та спина й ноги лишились нерухомими. А з деким не вдавалось і таке.

Наступна палата була жіночою. Там були й старші жінки, й молоді дівчата. Я червонів, споглядаючи, як Ратмир, для якого то було суто професійною і звичною справою, оглядав майже цілковито оголених хворих. Ніколи не думав, що вперше побачу жінку без сорочки саме в лікарні. Та ще й що буде вона з такими переломами.

Коли я ще мешкав із батьками, то часом, постаравшись, міг поглянути на людей і відчути їх емоції. Бувало, навіть думки. І ось, коли Ратмир саме оглядав якогось дідуся, я спробував було... аж тут:

— Чорногоре, не смій! Коли я казав, що ти маєш сьогодні спостерігати, то малося на увазі, що ти робитимеш це людськими очима.

Ратмирів вигук всіх злякав, і мене також, та перечити я не наважився.

Перший поверх було пройдено за чотири години. На ньому лежало шістдесят хворих, з них Ратмир взагалі не зумів допомогти десятьом, а ще п’ятнадцятьом полегшив долю, як тому чоловікові з паралічем.

Але тридцять п’ять поставив на ноги, хай навіть декому ще доведеться полежати нерухомо чи бути дуже обережним із рухами.

І це було настільки неймовірно та захопливо, що я не міг відвести погляду від Стожара. Але тут же помітив, що вперше з нашого знайомства сповнений спокійної, але такої потужної внутрішньої енергії Ратмир став блідим, як полотно. На його скронях виступив піт, а пальці ледь помітно трусились.

— Мені потрібно перепочити.

І він перепочив — буквально півгодини. Вочевидь, тут всі знали особливості харчування Стожарів, бо коли ми з двома лікарями сіли на лаву в саду, якась завбачлива доглядачка принесла тацю з ароматним трав’яним чаєм, а також тарелями з сиром, овочами, фруктами та хлібом. Поївши, Ратмир став виглядати краще. Та попереду нас ще чекало три поверхи.

Вийшли ми з лікарні, коли на вулиці вже запала пітьма. І я даремно переймався тим, що треба буде вертатись довгою дорогою догори — мій побратим був надто виснаженим. Нас завезли до Обителі на одному з лікарських возів. Я лежав на ньому поряд із Ратмиром, відчуваючи спиною солом’яний матрац, а над головами в нас мерехтіли, трохи підстрибуючи через вибоїни на дорозі, зорі.

Такого насиченого втомою і дивами дня я ще не мав.

Розділ 6

— Зосередься краще. Ти лінуєшся.

Тихий голос Верена, коли в ньому звучало зауваження, боляче вдаряв по вухах. Я прикипів очима до скельця, яке норовило вислизнути зі спітнілих пальців. Текст, який я читав через нього, розпливався. Книга не хотіла читатись...

Книга. Не хотіла. Читатись.

Таке узагалі буває?!

— Це особливо давній манускрипт, йому понад півтори тисячі років. Звичайно ж, він не хоче відкривати свій вміст перед тим, хто не в змозі зорганізувати свій розум та думки. Зріла книга потребує зрілого читача.

Отут я вже відчув злість. Зрілого читача! То не треба було забирати мене з дому на два роки раніше!

Хоча... насправді то я зопалу так подумав. Насправді мені подобалося бути тут. Навіть тоді, коли завдання в навчанні випадали якісь не надто цікаві або дуже складні. От як зараз.

Переді мною лежала книга, написана Стожаром Полевієм. За дві години, що ми з Вереном провели в бібліотеці, я зумів прочитати тільки два речення:

«Книга ця написана Стожаром Полевієм у Колісії, столиці величної Патрійської держави. Розповідь розпочато 375-року від дня, коли Земовита було омито сльозою велета і він отримав свій дар».

Тобто геть нічого цікавого і нового я не дізнався. А треба було. Бо план на сьогодні — бодай перша сторінка.

Насправді Кришталь Стожарів, оте маленьке скельце, Верен дав мені ще півроку тому. Стожари мали звичку створювати рукописи, які звичайні люди не могли прочитати. І що старіші такі тексти були, то навіть наступним Стожарам було важче їх читати — боліли очі та голова, а ще на думку починало спадати повно ідей на тему: а як би то провести цей вечір цікавіше? І в таких випадках, як правило, помагали саме такі-от чарівні скельця, крізь які текст читався легко й без перешкод.

Та я чомусь не міг читати книги, яким була понад тисяча років, навіть із цим скельцем. Ну не міг і все!

— Уяви перед собою скелю. Припустімо, ця книга саме нею і є, — промовив терпляче Верен, погладжуючи свою пухнасту білу бороду. Я на мить відволікся від книги, поглинутий плавними рухами його вузлуватих пальців. — Ти можеш пробувати розбити її своїм чолом. Зрештою, Стожарам і не таке вдавалось. Але навряд чи це буде найкращим варіантом. Ти можеш почати дертися на неї. Цей шлях трохи кращий, бо ти не розіб’єш чоло до крові, але скеля ж прямовисна, можна і зірватися. Та й тебе не цікавить те, що за нею. Ти маєш пройти в камінь. Скажи, що ти бачиш?

— Окремі літери, трошки — слова. Але вони мерехтять і наче починають утікати, коли я на них зосереджуюся. Нерухомими є тільки ті речення, які я вже прочитав.

— Тоді ти маєш читати те, що є. Запиши це.

Верен змахнув рукою, і до мене по гладенькій поверхні столу ковзнули перо, каламар і шматок пергаменту.

Я записав:

«Розповідатиму ...у......Вій... б...ів з Персепо... та...»

Показав листка Верену. Той кивнув.

— Дивись уважно на «у». Вона вже не рухається?

— Трохи. Але не так, як прогалина після неї. Чому?

— Бо «у» є частинкою слова. Ти прочитав її, а значить, почав читати і це слово. А прогалина далі — слово, яке ще не видно зовсім.

Я знову витріщився на «у», аж очі запекли.

— «Тут»! — вигукнув я переможно і аж підскочив на стільці. — «Розповідатиму тут!»

Старий Стожар легенько кивнув.

— Читай наступні слова, частинки яких ти бачиш. А тоді пробуй ті, які ще геть розмиті.

За півгодини я нарешті зумів скласти все докупи:

«Розповідатиму тут про Війни белатів з Персеполем та Лісокраєм».

Вийшли ми з бібліотеки поночі. Я на своїх двох, а Верен виїхав на своєму кріслі з коліщатками. Він давно вже мешкав на першому поверсі.

— Доброї ночі, Чорногоре!

— Доброї ночі, Верене! І дякую за урок.

На початку навчання я якось був назвав його вчителем, але Верен сказав мені, що так говорити не слід. Просто на ім’я, і це ж стосується звертання до будь-якого Стожара. А ще раніше я переймався тим, що ж варто помагати Верену пересуватись, а ніхто, схоже, через це не непокоїться! Поки не побачив одного разу, як він помахом пальців примусив своє крісло перелетіти через поріг. Тоді я заспокоївся і зрозумів, що старий Стожар хоч і не ходить більше, але ще далеко не немічний.

Довгі сходи моєї вежі звично трохи втомили, хоч і не так, як рік тому, коли я тут оселився. З того часу сталося багато цікавого і незвичного, я освоївся в башті, де знаходились просто розкішні спальня, кабінет та купальня, та й в усій Обителі Стожарів. Але вчорашній день запам’ятався якось особливо — Благодар одягнув мені на шию кулон зі срібла й скла, що був у формі чотирикутної зірки — герба Патрії.

А все тому, що того дня я вперше зцілив людину. Маленьку дівчинку, яка потерпала від сухот. Матір привезла її з далекого району Патрії — ледь живу, бліду; вона кашляла кров’ю.

І я вперше в житті торкнувся хворої дитини без страху — що не вдасться, що заражуся, що... що станеться будь-що, але не те, чого я прагну. Так вже бувало раніше — неодноразово. Я пробував лікувати людей — але вдавалося хіба загоювати подряпини. Таке не рахувалось. Та вчора... То було неймовірно! Я просто відчув темну хворобу всередині її маленького тіла і потягнув, увібравши в себе. А тоді іншою рукою прихилився до землі — а зустрілися ми з пацієнткою не в приміщенні, на щастя, а у внутрішньому саду лікарні, — та відпустив пітьму в землю.

Щоправда, в мене носом пішла кров і я навіть похитнувся та впав би, але мене підтримав Благодар, з яким ми разом прийшли до лікарні.

Дівчинка одужала.

І я вперше зробив велику справу. За неї мене й нагородили.

Тоді ж, пропустивши крізь себе істинну суть хвороби, я усвідомив, чому старші Стожари такий тривалий час не дозволяли мені навіть емоції нездорових людей відчувати. Не лише книги потребують читачів із досвідом. Деякі справи — теж.

Але тепер то вже було позаду.

Все ще трохи втомлений і щасливий після вчорашнього, та й після нинішнього довгого, виснажливого навчання, я години зо дві сидів в купальні, просто насолоджуючись тим, як тіло розслабляється в теплій воді. Слідкував за її відблисками на кам’яних стінах.

Вирішив наступного дня, що час навідатись додому. Це займе зо три тижні — навряд чи такий відрізок часу якось негативно вплине на моє навчання. Я скучив за батьками та сестрою. Цікаво, як вона там? Мабуть, мала росте не по днях, а по годинах...

Скучив за Муровим.

А ще — я, може, й не хотів, аби це було однією з основних причин, та мені дуже хотілось побачитись зі Смоляною.


Ратмир погодився відвідати Мурове зі мною, і ми поїхали. Батьки були неймовірно раді — вони геть не змінилися, тільки стали ще гарнішими. Мила виявилась втішним темноволосим карапузом. Вона багато балакала, вставляючи в речення крім кількох уже завчених слів якусь свою дитячу мову, і тягалась за мною хвостиком увесь тиждень, що ми з Ратмиром пробули в гостях.

Я гуляв із друзями, хоч і відчував себе трохи іншим. Не кращим, ні. Просто іншим. І так хотів зустрітись із тією, з ким ми мали в майбутньому бачитись значно частіше — з малим дівчам із чорними кісками. Але виявилося, що Смоляна з матір’ю поїхали в гості до тітки в Озерію, бо в тієї народилось одразу аж двоє синочків. Вони вирішили навідатись і трохи допомогти, тож вернутись мали аж за кілька тижнів.

Я відчував розчарування, але зробити нічого не міг.

Та зустрічі з ким ще я був радий, то це з Ориславом. Ми об’їздили й обходили з ним усі околиці, а все не могли наговоритись. І тоді я справді відчув, що він ставиться до мене хай і трохи поблажливо та з гумором (тобто як завжди), але зі значно більшою повагою, аніж до простого хлопчака з надприродними задатками, яким я був раніше. Бо тепер я став справді Стожаром.

А ще я навіз мамі повно чудових суконь.

* * *

Води Сармати стрімко текли. Інколи мені здавалось, що вони якимось чином підхоплюють на гребені своїх хвиль час — бо бувало, що зникав він дуже стрімко. Минали дні, сповнені читання в бібліотеках — і в Обителі, і в місті; навчання медицині, філософії, риториці, історії, анатомії та біології. Минали дні, заповнені обличчями людей, яким треба було допомогти; сповнені ароматів дивних рослин, які висаджували в оранжереях Обителі. Лопотіли крила величезних птахів, коли вони гніздились на даху вежі свого покровителя — Ратмира, який понад усе любив звірину та птаство, тому й руки його були вкриті їх стилізованими зображеннями. Гупали кінські копита об польові дороги околиць Колісії, коли я на Білому виїздив перепочити від кам’яних стін та штучних фонтанів, проводячи цілі дні за межами столиці. Я знайшов те, до чого мене тягнуло понад усе — то був рослинний світ. Чув дерева і розумів їх, так само, як і латаття на водах озер, та навіть дрібну травичку. Геть усе. Часом я міг відчути навіть, як плинуть потоки енергії життя в квітах, висаджених в оранжереях, хоч сам перебував на верхівці своєї вежі. Вперше я заговорив з тими потоками, звертаючись до дерева, коли ми з Ориславом шукали Смоляну. І, мабуть, тоді й зробив свій вибір.

Час стікав, як вода, що просочується в пісок, подекуди полишаючи на його вогкій, рихлій поверхні щось цінне.

Столиця жила й дихала водами ріки та Світанового плеса, хмарами над високими шпилями, відгомоном співів та музики, коли приходили свята. Тут доволі часто бували веселощі — люди святкували завершення й початки пір року, кінець збору урожаю, дні, присвячені великим героям. Більшість із таких були Стожарами, хоча й не всі. В такі дні й Обитель сповнювалась гомоном людських голосів, звуками музики, дзенькотом келихів. Велика Зала була повною гостей — чудових лікарів, бібліотекарів, тих, хто управляв містами, або будував, навчав... Стожари закликали найкращих і найбільш гідних людей до себе, і це не видавалось дивним чи неправильним. Сотні гостей заповнювали Залу та коридори, а ще — сади. Розважалися та насолоджувалися свободою й розкішшю. Я був серед них — уже не одягнений в простий одяг, а з розшитим золотом та сріблом, з оздобленим коштовним камінням вбранням. Патрія не бідувала.

Я ріс і тіло моє змінювалось. Я змужнів, витягнувся, і зростом став навіть трохи вищим за Ратмира. Не був горою м’язів, але тіло завдяки повсякчасному плаванню, їзді верхи та, чого вже, боям навкулачки з простими городянами, які змагалися між собою, було гарним і рельєфним. Білявий чуб перестав падати на очі, бо я зробив коротку стрижку.

В якусь мить я перестав помічати самі лише барвисті сукні і більше зосередився на їх власницях. Хто б подумав, що жінки бувають такими різними і водночас — такими прекрасними!

Іноді я став залишатись на ніч поза межами Обителі не лише в степах, на самоті з конем і небом, а й у самій Колісії. Часом після котрогось святкування в Обителі міг повернутись до вежі не сам.

Таким стало моє життя. І нарікати не було на що.


Традиційно навчання для Стожара завершується в двадцять, але оскільки я прийшов до Обителі на два роки раніше, то й залишати мене в учнях на довше ніхто планів не мав. Тому якось Благодар покликав мене до себе на розмову і сказав:

— Сьогодні, Чорногоре, я хочу дати тобі останній офіційний урок. А опісля — Патрія твоя. Ти можеш мешкати тут чи деінде, і робити все, що буде гідним часу Стожара. Ти достатньо знаєш про наше життя, тож тепер час твоєму бути самостійним. Ходи за мною.

І Благодар повів мене до підземель.

Якось я побував у в’язниці і то було єдине місце, яке геть не вписувалось у золотаво-прекрасний образ міста. Бо, попри все, злочини інколи в ньому траплялись, і часом — дуже тяжкі. Крадіжки, убивства, зґвалтування, викрадення. Зазвичай їх розслідували нечисленні військові, але коли потрібна була особлива допомога, то залучали Шукачів, які й без надприродних здібностей могли знайти кого треба і примусити говорити правду. Та якось довелось втрутитися Стожару. За справу взявся Дан, а я пішов «на діло», як його тінь.

Одного чоловіка зрадила дружина і він збожеволів. Убив її з коханцем, а тоді — ще дванадцятьох жінок і дівчат. Було це в передмісті Колісії і сталося просто надзвичайно стрімко, буквально за два дні. В близькості до Стожарів людям важко використовувати зброю — тож він просто подушив їх голими руками. Він був не патрійцем, а давно викупленим із рабства підкореним. Я вже не пригадаю його національності.

Опісля той чоловік просто зник.

Шукачі шукали його, але досить швидко зрозуміли, що не мають зеленого поняття, що робити. Таке бувало рідко, а проте — бувало. Прийшов час звернутися за поміччю до Стожарів.

Ще з перших уроків мене вчили дивитись на довкілля по-іншому. І справа не тільки в аурах людей, а в тому, що все пов’язане між собою. Цілий світ. Його немовби пронизують нитки чи канати — залежно від того, про що йдеться. Одні, почуттєві, нагадують стрімкі потоки, єднаючи людей між собою. Є ще нитки й навіть цілі полотнища сили — Стожари уміли торкатись їх та маніпулювати ними, всотуючи в себе енергію довкілля. Перестаратись не можна було — існувала можливість нищення довколишніх живих організмів, особливо рослин. Та саме така наша здатність і помагала лікувати інших — просто брати сили треба було обережно і в міру. Десь це позначалось на деревах, гілки яких починали підгнивати, а десь із ікри не з’являлись рибинки. На перший погляд, то були дрібниці, та насправді вони могли стати чимось непоправним у майбутньому. Саме зцілення чомусь забирало найбільше такої енергії — тоді як пересування важезних брил або ще якась важка робота не завдавала довкіллю й краплини шкоди.

Стожари могли торкатись ниток простору, відсуваючи його завісу. Так можна було змінювати щось у предметах, переміщати їх, а часом навіть зазирати в майбутнє чи минуле. Та з першим завше було проблематично — погляд на велику відстань не гарантував, що все справдиться, бо ж підглядаючи, ми вже змінювали історію.

І так, відгортаючи завісу в минуле, Дан та я знайшли злочинця, просто йдучи його слідами. Бо знали, де він був і що робив.

Знайшли ми його в чотирьох днях їзди від Колісії.

Дан на ланцюгу привів чоловіка, як якусь скажену тварину, назад до столиці, щоб віддати в руки тюремників. То був страшний момент — розум того чоловіка був глибоко затьмареним і сповненим ненависті, одержимості потребою вбивства, а я по дурості відкрив для його почуттів свою свідомість. То було дорогою. Я тоді схилився з коня і просто виблював — чимось чорним та липким. Дан хотів відправити мене одразу до Обителі, та я не дозволив. Разом ми зайшли до тюрми.

Убивцю посадили в підземелля — і вони вразили мене й захопили тим, як у Патрії, виявляється, карають за страшні злочини. Стало зрозуміло, чому їх так мало.

Того чоловіка скували ланцюгами, які палили його тіло і вдень, і вночі. Сирі темні коридори тремтіли від волань таких, як він. Та мені важко було відчувати жалість — надто добре ще пам’ятав мертві тіла жінок, побачені за завісою часу.

Ті ланцюги були винаходом Стожарів.

Той чоловік витримав у них два місяці, перш ніж помер.

Спогади накривали мене з головою щоразу, як я опинявся під землею, і важко було з цим щось зробити. Навіть зараз, спускаючись в прохолодне, хоч і гарно освітлене кульками з сяйво-каменем підземелля, стіни якого були з білої породи, а підлога на східцях вкрита килимом, я мимоволі зіщулився.

Добре, що хоч дихати є чим. В Патрії працювало справно не лише водопостачання, а й вентиляція в підземеллях. Звідси нагору вела система труб, забезпечуючи оновлення повітря.

— Все гаразд? — спитав Благодар, озирнувшись.

— Так, — відповів я, відганяючи дурні думки.

— Ти недолюблюєш підземелля.

— Трохи.

— Не переймайся, ці — найбезпечніші у всій країні. Їх же створив Світан, — мовив підбадьорливо старий Стожар.

Я знав ці підземелля непогано, та не досконало. Перший підземний поверх займали різні зали, наповнені книгами й речами, які не варто було показувати стороннім. Якщо спускався далі вглиб, то опинявся в сховищі давніх предметів — шоломів та зброї воїнів ще з часів боротьби з велетами, навіть велетових обладунків. Якось я запитав у Верена, навіщо все це зберігати, займаючи так багато місця хоч і в просторих, та ж не безрозмірних підземних залах. На що той відповів: «Ніхто досі не придумав, що ж іще з ними робити». І більше питань в мене не виникало. Другий поверх вже не провітрювався так добре — вентиляцію встановлювали пізніше, років за п’ятсот після створення палацу, і довбати стіни так глибоко ніхто не наважувався.

Третій ярус був найнижчим і тут я бував усього раз чи два — суто для ознайомлення. Бо в цьому місці не було зал та сховищ, лише центр розгалуженої системи ходів, якими можна було потрапити в будь-який куточок міста. Карта цих ходів була всього одна, зберігалася в Благодара, — і мене примусили запам’ятати її назубок ще на третьому році навчання. Розповідати про цей ярус не було дозволено навіть патрійцям, навіть найдовіренішим. Бо то була таємниця і велика відповідальність суто Стожарів.

Вхід туди був геть некомфортним, бо замаскованим. То був люк, накритий плитою, що нічим не відрізнялась від сусідніх, у кутку однієї з підземних зал, прямо за величезним іржавим шоломом. Ту плиту було б важко підняти одній людині, але не тоді, коли мова йшла про Стожара.

Ходи ці свого часу створив вже не Світан, а його послідовники. Навіщо — я розумів, хоч і не озвучував. А для чого ж підземні переходи робляться? То й додатковий ресурс, коли треба бути непомітним, і перевага, і — захід безпеки. Колишні Стожари перестрахувалися.

Навіщо? Я навіть не хотів про це думати. Але є таке — то й добре.

Ми сплигнули в люк.

Ці переходи таки скидались на ті, яких я боявся. Вони не провітрювалися, на стінах тут не було світильників, а на вогкому темному камінні стін повзали слимаки та якісь страшні ящірки. Ну, добре, що хоч камінням все обкладено, а не просто земля.

— Я пам’ятаю, що ти гарно вивчив карту. Але вона неповна. Я покажу тобі дещо, а ти запам’ятовуй дорогу, — мовив неголосно Благодар, засвічуючи над рукою вогник.

Я пішов за ним.

Крокували ми хвилин із десять, кілька разів звертаючи то праворуч, то ліворуч. Насправді запам’ятовував я легко. Аж раптом старий зупинився просто посеред тунелю, і ми мало не зіштовхнулись.

— Скільки кроків я зробив від повороту? — спитав Благодар, обертаючись до мене. Світло сріблястого вогню робило його риси обличчя схожими на статую.

— Е-е-е... — я й гадки не мав.

— Шістнадцять. Не забудь.

І він штовхнув стіну ліворуч від себе.

Виявилось, що там двері, замасковані під кладку.

Розділ 7

Сріблястий вогник над долонею Благодара перетворився на справжній гарячий вогонь і Стожар опустив його в ємність ліворуч від входу. Виявилось, що то ринва, наповнена олією, і тягнулася вона на багато метрів, оточуючи всю залу. Що далі пробігав вогонь, то яскравіше ставало довкола, і ось нарешті стало видно геть усе.

Ми опинилися на краю великої круглої підземної зали. Білі колись, та тепер потемнілі від вологи й часу колони виростали з долівки, розташувавшись біля стін, і підпирали стелю високо вгорі. Її не було видно в пітьмі. Підлога тут була з плит білого та різних відтінків червоного кольорів — і якийсь час знадобився мені, аби зрозуміти, що то викладене величезне зображення чотирикутної зірки. Я вдруге бачив її в такому забарвленні — на прапорах і малюнках вона зазвичай була сріблястою. Тільки вітраж над головним входом до Обителі був червонястим. Багряно-золотисті відблиски вогню танцювали на підлозі і видавалось, наче зірка трохи тремтить чи дихає.

У мене по спині побігли мурашки.

Посередині зали була зрізана колона, до вершини якої вели сходи. Розташовувалась вона якраз по центру зірки, а на верхівці її щось стояло... чаша, точно, чаша! Та те дивне підвищення не було єдиним, що заслуговувало на увагу. Довкола нього, наче уламки, всаджені з силою в плити підлоги, було дев’ятеро дзеркал.

Благодар пішов уперед і жестом запросив за собою. Я підкорився.

Ми підійшли до краю кола з дзеркал. Усі вони були кривобокими, нагадували уламки. Їх не вкривав порох, як можна було очікувати під землею. Сторонами, що показували відображення, свічада були повернуті до підвищення.

— Дивись уважно.

Благодар знову махнув рукою і цього разу вогонь спалахнув ще й біля підніжжя сходинок, що вели до чаші. Як виявилось, там були спеціальні заглибники в камені.

Світло заграло барвами, розростаючись, і раптом сталося щось дивне й неймовірне. Вогонь, відображаючись в дзеркалах, полинув до них цілком виразними промінчиками. Промінці ці ширились, пов’язуючи не лише джерела світла й дзеркала, а й самі кривобокі уламки між собою, створюючи дивовижне мереживо. Нарешті всі вони з’єднались в одній точці — на верхівці зрізаної колони, освітивши чашу, яка виявилася білою, мов сніг. Тут тільки я зауважив, що дзеркала вбиті в долівку під кутом, всі вони ледь западали назад.

— Що ти бачиш? — спитав мене Благодар, уважно дивлячись у вічі.

— Дев’ятикутну зірку, — відповів я тихо. Це справді була вона — я кинув погляд на талісман в себе на грудях. Герб завжди мав всередині мереживо. Та тільки до країв воно дотикалось виключно дев’ятьма кутами — і те відкриття видавалось насправді дивовижним.

— Символ Патрії було створено тут, Чорногоре. Люди завжди любили число чотири — вони створювали по чотири кути в кімнаті, по чотири ніжки в столу. Світ має чотири сторони, а кожен з нас — чотири кінцівки. Свого часу навіть Силена народила Світанові чотирьох дітей, і вважалось, що це ще одне підтвердження благословенності їх союзу. Коли фортеця оточена захисниками з усіх чотирьох сторін, то ворог не має як підступити. Але коли в цій фортеці ще й дев’ятеро Стожарів — тоді Патрію не здолати. А тут — її серце, заховане від усіх. Давай-но підіймемось, і я ще дещо тобі розповім.

Ми зайшли в мереживо світла і воно частково розірвалося. Пил злітав у повітря від кожного кроку, хмарками з’являючись у промінні позаду. Я давно не відчував такої цікавості і якогось аж сакрального хвилювання.

Чаша була білосніжною і, здавалось, час її не торкався. Всередині щось виблискувало, але через те, що всі джерела світла були внизу, при долівці, то розгледіти вміст я не міг. Для цього присвітив собі рукою.

Вода. Звичайна чиста вода.

— Вона не пересихає й не забруднюється ось уже два тисячоліття. З цієї чаші перший ковток зробив Світан, коли зайшов до Обителі. Він створив посудину разом із палацом, і ніхто не знає, чи зумисне. Та саме в ту мить, коли води з місця, створеного ним і піднятого з землі, сповнили Стожара, він став єдиний з Патрією і закріпив цей союз між нею та усіма своїми наступниками. В державі надзвичайно шанують Земовита, і це правильно, але він все ж був більше миротворцем, аніж створювачем чогось нового. Та систему нині існуючої Патрії, основу її безпеки і єдності створив його син. Поглянь на цю чашу. Не так, як звичайна людина.

Тут був не просто центр зірки, викладеної плитами на підлозі, і навіть не тієї, що була створена променями, відбитими з дзеркал. Тут дійсно було серце Патрії, як висловився Благодар. Сказав він це цілком щиро.

Усі існуючі промені, нитки та мотузки почуттів, дій, думок, сил, прагнень сходились в єдину точку в джерельній воді, що наповнювала чашу. Та не мала жодних прикрас — була просто кам’яною, хоч і майстерно зробленою, за розміром хіба трохи більшою за ті чаші, в яких так красиво часом подавали солодкі вина, які в столиці чомусь прийнято було пити з кам’яних келихів. Може, та традиція мала справді глибоке коріння?

Я думав, що осліпну від сяйва, що оточувало посудину, але водночас не міг відвести очей. Коли дивився на воду не простим зором, то бачив, що вона переливається сріблом і чистотою.

— Надпий, Стожаре. Це буде твоя присяга на вірність і служіння державі Патрії та її народу.

І я тремтячими руками підняв сяйливе диво та торкнувся вінцями губ. Перехилив і зробив ковток.

Срібло сили й безмежної свободи сповнило мене та пройшло думками, нервами, навіть найменшими волосинками на тілі. Я був такий, як і раніше, але й інший. Могутніший, кращий, милосердніший, мудріший. Інший. Дар, даний мені як діамант, отримав огранку, а я — щось незгасиме й сильне в серці, що віднині єднало мене зі світом Патрії ще сильніше. Ще глибше. Відвертіше.

Довіку.

Розділ 8

Це так довго снилося мені. Схлипування Смоляни, що завмерла в мене на грудях, прислухаючись до серцебиття. Повернення до світу живих людей, сонця, курних доріг, галасливих міст. Звістка про те, що доки мене шукали, помер Верен. Він до останнього був переконаний, що я ще живий, хоч ніхто не міг знайти чи бодай відчути мене або ж мій дар.

То був мій найгірший кошмар останніх десяти років.


Я схопився і мало не впав з лави спиною назад, коли поряд хтось гримнув палітуркою книги, закриваючи товстезний рукопис. У мене боліла щока — бо ж нею я лежав на іншій розгорнутій книзі, в якій розповідалось про часи Занепаду — про роки, коли велети стали відходити на південь держави і засинати. Вони знаходили глибокі урвища й яруги та лягали в них, немовби в колиски, а тоді відходили у світ сновидінь. Колись найгірші вороги, та згодом — звичні й навіть вірні співвітчизники людей на всі питання стурбованих патрійців відповідали, що «Патрія кличе їх спати». За кілька століть тіла велетів замело землею і на поверхні залишились самі голови, що почали нагадувати вкриті чагарниками й мохом скелі. Велети стали історією, так само, як і величезна частина держави, яку вони обрали собі за нічліг — вона здичавіла від такого сусідства. Міста, що колись були в тамтешніх краях, стали занепадати, люди переселялися на північ. Ніхто не хотів мешкати поряд з такими моторошними сусідами. Ану ж прокинуться? Та велети не поспішали, полишивши по собі пам’ять та сум’яття. В те століття, коли вони поснули, народилось усього четверо Стожарів, а не дев’ятеро, як зазвичай, і багато хто думав, що Патрії настає кінець. Та ні, згодом порядок відновився і країна жила що далі, то...

А десь отут, саме на цьому моменті, я й відключився, втомлений довгим переїздом. Другий день в Колісії ще не відновив моїх сил, втрачених на заболочених дорогах і в пронизаних холодом та мокрим дощем лісах. Тому я поки байдикував, а щоб не лежати весь час в ліжку, вирішив трохи почитати. Хоч ніколи цього і не лю...

— Мені потрібно, щоб ти роздягнувся! — пролунав наді мною веселий голосок і та сама рука, яка перед тим гримнула книгою, нетерпляче затарабанила пальцями по поверхні столу.

А ручка була гарна, ніжна, з тендітними пальчиками і тонким срібним браслетом, помережаним символами мови древніх.

Я випрямився і провів рукою по обличчю, зганяючи сон та даючи собі мить фори, аби виглядати більш-менш адекватно. Тоді поглянув на власницю веселого голосу і сторопів.

Впізнав. Хоч востаннє бачились ми десять років тому, а друзями були в далекому дитинстві. Якусь мить мовчав, відчуваючи, що голос десь подівся.

Всі погляди в залі були звернені до нас.

Але більшість — до неї.

Ті дві чорні коси так і лишились улюбленою Смоляниною зачіскою, хоч тепер вони не стирчали врізнобіч і не були розкошланими від лазіння по деревах і стрімкого бігу. Зараз це були коси, що досягали їй мало не колін, з вплетеними в них кришталевими намистинами та срібними нитками. Її великі, мов у лані, очі, які я колись запам’ятав синіми, тепер чомусь видались темно-зеленими. Може, раніше я просто не так в них дивився? Чи просто недостатньо уважно?

— Що, просто тут? — спитав я нарешті, надаючи обличчю виразу простака і намагаючись дивитись Смоляні у вічі, а не відволікатись на золотисту, доволі прозору тканину сукні, що вигідно підкреслювала округлі форми гарного тіла. Дівчина була невисокою, мала кругленьке обличчя. Ніс — прямий, губи — пухкі, ніжного коралового кольору. В моїх спогадах п’ятнадцятирічна Смоляна була симпатичною, але... час таки змінив її. Дуже, дуже на краще.

Вона гордо смикнула підборіддям.

— Ні, ми ж у бібліотеці. Ходи за мною.

І я пішов, вручивши неуважно книги, з якими працював, хлопчині в блакитній формі молодшого бібліотекаря, який поспішав до двох Стожарів, що було сили.

— Я ще такого не бачила. Стожар заснув у Публічній бібліотеці Колісії! Я навмисне прочекала хвилин десять, спостерігаючи за тим, як ціла юрба працівників товклась довкола, але ніхто так і не наважився поторсати тебе за плече, — промовила дівчина, звернувши на вулиці праворуч. Ми оминали високу білу будівлю бібліотеки, яка по центру мала шість поверхів, а по краям — чотири, таким чином з фасаду нагадуючи хвилю. Це була одна з найгарніших будівель столиці.

— Куди ми йдемо? — спитав я, ніяк не відреагувавши на її слова. Насправді, якби тіло досі не ломило від утоми, я б, мабуть, згорів від сорому. Але зараз просто не мав на це сил.

— В підземелля. Я хочу показати двом своїм учням твою чудернацьку спину.

То он воно що!

Ми зайшли до прибудови, в якій і починався спуск до підземної частини Публічної бібліотеки. Наземна її половина дійсно була книгосховищем та містила величезні зали з книжковими стелажами, читальні зали та кілька аудиторій, де читалися теоретичні лекції різними вченими. Та за що всі в столиці любили це місце, то ще й за те, що воно, як і більшість будівель в Колісії, мало свій прихований бік. Підземні лабораторії, де можна було втілювати практично будь-який задум, розроблений в теорії, якщо він не ніс шкідливого чи небезпечного для городян змісту. З вибуховими сумішами тут теж працювати заборонялось. Але в лабораторіях оглядали різні цікаві знахідки й речовини, винаходили ліки, різні господарчі прилади для полегшення роботи вдома й в полі. До декотрих лабораторій доступ мали тільки деякі вчені, що заслужили таке право, а інші були відкритими для усіх бажаючих за плату, що мала покрити витрати на матеріали. В часи навчання я бував тут, а потім, як зник зі столиці, вже й не мав можливості навідатись до бібліотеки не в якості учня. От нині прийшов, та й то лише в читальний зал.

Люди, що снували площею, в центрі якої й стояла Публічна бібліотека, поглядали на нас хто з цікавістю, хто з захватом. Ще б пак, аж двоє молодих Стожарів: високий чоловік з коротким білявим волоссям, вбраний в темно-синій одяг, розшитий сріблом, а поряд з ним — невеличка чорнявка з довгими косами, що засліплювала всіх поєднанням краси й енергії.

Ми спустилися сходами, що яскраво освітлювались скляними сферами з сяйво-каменем всередині, і опинились в довгому коридорі з високою стелею та сірими кам’яними стінами. Пообіч йшли двері. За ними було чути то розмови, то веселий гамір, то якесь загадкове шипіння.

— Я радий зустрітися, — сказав я, не дочекавшись за довгий час жодного слова від Смоляни. Вона крокувала трохи попереду — стрімко, аж сукня майоріла полум’яним подолом. Її рішучості бракувало хіба іскор від кроків.

Дівчина не відповіла і навіть не глянула на мене. Її веселий настрій в підземеллях кудись вивітрився. За мить вона прочинила одні з дверей.

Оглядова зала. Я мимоволі скривився — тут часто дивилися на людей чи тварин з чудернацькими, доволі гидкими захворюваннями. І побувати у цьому місці в якості експоната я не надто мріяв.

Зала поділялась на дві частини. В одній розміщувались лави, які півколом підіймались догори. Вони могли вмістити близько ста чоловік. В іншій частині було невелике підвищення з різноманітними приладами, столами та великою шафою, повною склянок-банок з різними речовинами. Я трохи розсердився на Смоляну, але розумів, чому вона обрала саме це місце.

В першому ряду сиділо двоє — хлопець та дівчинка, обоє років дванадцяти. Руде волосся дівчати було заплетене у чудернацький сніп з багатьох кісок, які стирчали в непередбачуваних напрямках. В неї були розкосі блакитні очі, ямочки на щоках і веснянкуватий носик. Сиділа рудоволоска, склавши руки на колінах, але самі коліна нетерпляче смикались — було видно, що дівча поривається встати і кудись помчати. Нетерпляча.

Хлопчик мав коротке каштанове волосся та сірі очі. Він або ж був спокійним від природи, або ж — що більш імовірно — намагався бути таким поряд із подружкою. Рот його був перев’язаний хустинкою з характерним вузликом на потилиці. Так вчать Шукачі своїх наступників терпіти голод. Вони ж бо можуть перед мандрами в один-два тижні напитись спеціальних відварів зі зміцнювальних трав, а потім не їсти і мало відпочивати до повернення додому, тільки часом вживаючи воду. Це дозволяє економити час та не витрачати зусилля на здобування харчу.

Спеціальні відвари забезпечують Шукачам збереження сил та здоров’я, але голод нікуди не дівається. Тому його вчать приборкувати. Наставники зав’язують учням роти на кілька днів. Кожен учитель використовує свої особливі вузли, таким чином контролюючи, щоб хустку ніхто не рухав.

А ще Шукачів так вчать тримати язика за зубами. Бо коли ти довго не можеш говорити, то потім за звичкою починаєш цінувати й контролювати слова, які злітають з уст.

Обоє підлітків були одягнені в сірі сукняні балахони, що теж підказувало їх приналежність до учнів ордену. Значить, двоє юних майбутніх Шукачів.

Перед парочкою стояв стіл, а на ньому лежало кругле скло діаметром близько півметра. Скло це було вправлене в раму з дерева, помережану рунами мови древніх. Цю давню форму патрійської доволі часто використовували в наукових цілях, а ще від неї пішло багато військових термінів. Поміж рун було вправлено шматочки сяйво-каменю. А ще саме скло мало, як я знав, збільшувальні властивості. Це був чудовий прилад для огляду дрібних деталей. При легкому вдарянні шматочки сяйво-каменю загорялись, створюючи підсвітку.

— Отже, майбутні Шукачі? — спитав я, оглядаючи їх з ніг до голови. — А я ж бо думав, до кого це мене так Смоляна тягне? Назвіться.

— Зоряна й Владан, Стожаре Чорногоре.

Я подумав, що надзвичайно дивно називати дівчинку з сонячним волоссям на честь зірок.

Приблизно так само, як білявого хлопчика колись назвали Чорногором — на честь наймістичнішої південної частини Дикого краю. Чи ж дивно, що я з таким іменем став Стожаром?

Не дочекавшись від мене миттєвої реакції, Зоряна випалила:

— А правда, що у Вас на спині — всі рослини світу?

— Одразу видно, хто тут ще не ходив із пов’язкою на роті, чи не так, Чорногоре? — спитала Смоляна водночас і по-доброму, але й суворо. Я так говорити не вмів.

Дівчинка зачервонілася, а хлопчик поглянув на неї, нахмуривши брови.

— Неправда, — відповів я, тамуючи усміх. — Не усього світу, а тільки Патрії. Увесь світ осягнути — це навіть для Стожара забагато.

— Навіть для дуже самовпевненого й гордого, — додала Смоляна, обпаливши мене поглядом. Її щоки вкрив рум’янець. — Сьогодні я хочу, щоб ви почули про експеримент, який одного разу надумав здійснити Чорногір. Як відомо, усі Стожари вміють відчувати природу довкола. Коли ми відкриваємо свідомість, то вловлюємо все навкруги — почуття, думки, прагнення людей, тварин. Земні потоки, дихання вітрів. Та, звичайно ж, енергію та ріст до сонця рослин. Все це захоплює, але примушує бути обережними, особливо молодих Стожарів. Надлишок інформації здатен збити з пантелику, завести в нетрі вражень та чужих почуттів. Та сили, даровані Стожарам, також здатні ввести в оману, і нам здається, що... — Смоляна на мить замовкла, переводячи подих, і я скористався можливістю продовжити. Дівчина, звичайно, мала право лютувати після всього, що трапилось, але треба постаратись звести нанівець її злість:

— ...що ми — всесильні. Таке трапляється, — мовив я і вона знову обпекла мене гарячим поглядом очей. Зараз вони стали синіми, як я й пам’ятав. — І може статись із кожним, і мова не лише про Стожарів. Та мій результат, визнаю, вийшов геть незвичним, — важкість погляду Смоляни стала нестерпною. І як жінки уміють так дивитись? Я зітхнув і звернувся до неї: — Хочеш сама розповісти?

Але на моє здивування, Стожар похитала головою.

— Ну, гаразд, — промовив я, водночас міркуючи, як зробити свою розповідь цікавою для дітлахів. — Одного дня, років із дванадцять тому, коли у вісімнадцять я став самостійним Стожаром, то вирішив відсвяткувати це по-своєму. На той час я усвідомив, наскільки мій дар сильно сполучений з усім, що є в Патрії, та понад усе — з рослинами. Їх світ нагадує величезне пульсуюче павутиння, де між кожним елементом — від найменшої насінини до могутнього тисячолітнього дуба — є зв’язок. Непорушний, надзвичайно глибокий. І я вирішив пізнати його — охопивши свідомістю увесь рослинний світ Патрії.

Очі підлітків округлилися на останніх моїх словах. Так, Смоляна напевне розповідала їм, що я зробив щось надзвичайне, але не уточнювала, що саме.

— Тому одного дня я сів собі на галявині в дрімучому-дрімучому лісі, віддаленому від усіх можливих поселень, і почав творити своє перше унікальне диво. Я уявляв, який світ відкриється мені — раніше незнаний та невидимий. Як здивую новим відкриттям Благодара, Ратмира й інших Стожарів. І відкрив свою свідомість.

Я підійшов до стіни і приклав до неї свою долоню. Стіни розчинились — і ми опинились в лісовій гущавині. Столи, лави, навіть шафа — усе лишилося на своїх місцях, тільки стояли вони тепер не на кам’яній підлозі, а в густій високій траві. Довкола перепліталися вузлуваті корені та гілки могутніх дерев, латки сонячного проміння падали на землю, прориваючись крізь густі крони. Гучно співали невидимі птахи.

Дівчинка-Шукач не могла стримати захвату. Вона аж охнула, коли сонячний промінь впав їй на руку світлом і теплом. Примусово мовчазний Владан тільки зачудовано кліпав очима.

Я не стримався і поглянув на Смоляну. Не признався б у цьому вголос, але чогось хвилювався за те, яке враження справила на неї моя ілюзія.

Чорнявка сіла на вологу від роси траву і зарилась у неї пальцями. Тоді знову поглянула на мене, ледь примруживши очі — і погляд Смоляни вже не був ні сердитим, ні важким. Радше уважним. Тепер їй і самій була цікава моя інтерпретація, вона ж бо була свідком тільки фінальної частини історії. Намистини в довгому волоссі блискотіли на світлі й дивовижно гармоніювали з довколишньою картиною.

Якусь мить я мовчав, даруючи тишу прекрасній місцині, а тоді продовжив:

— Отож, як я й сказав, свідомість моя стала відкритою. І міліметр за міліметром, гілочка за гілочкою пізнавала довколишній світ.

Від моєї долоні, яка торкалась тепер не холодної стіни, а теплої, пульсуючої життям кори клена, полинуло золотаве сяйво. Воно замерехтіло між прожилками кори, листочків; просочилось гарячим подихом в краплі роси на траві. Смоляна зарухала пальцями, струшуючи сонячні краплини.

— Це було насправді прекрасно. Рослини теж мають свідомість, але вона навіть близько не схожа на людську. І відчувати чимраз більше, глибше, фантастичніше ту велику структуру, суцільне життя було пізнанням неймовірним, навіть неочікуваним. Моя свідомість розширювалась, виходячи за межі одного тіла. Єдиним, що трохи сповільнювало її, був страх не впоратись із контролем. Страх розчинитись. Це нормально — боятись. Інстинкт самозбереження, коли він здоровий і не переростає в бездумну паніку, допомагає людині уникнути дурниць. Та коли є спокуса і можливості... ми часто нехтуємо здоровим глуздом. І я знехтував. А тоді... відкинув обережність.

Ліс довкола всуціль став золотим. Юні учні притихли і дивилися на довкілля з сумішшю захвату і передчуття чогось моторошного.

Затихли птахи, завмерло колихання вітру. Сонячних променів не стало видно в мерехтливому просторі.

— Я відчув кожне маленьке життя великого світу флори. Розчинив у ньому й своє, не маючи більше потреби бачити, чути, їсти. Я харчувався сонцем, ловлячи його пелюстками й листочками, пив воду підземних рік, вбираючи її корінням, і майже спав, заколисаний місячним сяйвом. Так минуло два роки. Я перестав бути людиною. Гілля куполом полонило моє тіло, сховавши від усього світу.

Я забрав руку — ілюзія розсіялася. Запанувало мовчання.

— Спокуса використовувати свої сили, не озираючись ні на що, може спіткати кожну людину, — мовила неголосно Смоляна, вивчаючи приголомшених дітей уважним поглядом.

— І як усе закінчилось? Як Ви знову стали собою? — спитала тоненьким голоском Зоряна.

— Коли я був ще малим, то мав подругу, молодшу на п’ять років, — мовив я, всміхнувшись. — Вона була впертим та нестримним дівчам, спершу — моїм хвостиком, а згодом стала компаньйонкою. Одного разу вона втекла до лісу, бо мала на це свої причини... ну, пов’язані з дівчачими дурощами, — Смоляна закотила очі на моїх останніх словах, але нічого не сказала. І я продовжив: — Її шукало все село. А знайшов я — малий хлопчисько з великим силами. Дівча спало, огорнене золотавим сяйвом своїх ще зовсім юних сил. А потім Смоляна знайшла мене — майже вісім років по тому.

— Коли Чорногора не було ніде більш, ніж півроку, Благодар приїхав по мене, бо інші Стожари просто не могли відчути, де знаходиться той, що пропав. Таким чином, і я своє навчання розпочала, як і Чорногір, не в п’ятнадцять, а у тринадцять. Волею випадку. Та перші півтора роки науки минули в дорозі — разом із Благодаром ми шукали зниклого Стожара. Це була дуже непевна затія, адже я з ним не бачилась понад п’ять років. Та інші Стожари вже вибились із сил, не можучи відшукати центр розчинення Чорногора в рослинному світі. Та й, чесно кажучи, ніхто не був певен, що саме з ним сталося, тільки підозрювали, що то пов’язано з його головною прив’язаністю. А коли трапляється така рідкість, що двоє Стожарів народжуються й ростуть поряд, вони мають сильніший зв’язок між собою, аніж з іншими. Тому Благодар робив усе, аби я навчилася слухати довколишній світ, читати сліди — не тільки ті, що видно очима, а й ті, які приносить вітер і шепіт тіней, вловлюючи нитки Чорногорових сил у корінні й листках. Отак місяць за місяцем ми йшли шляхами, аж доки не знайшли правильний. І він привів нас до лісу, що пролягає просто біля західного кордону Патрії. Від нього до найближчого поселення — міста Кременегора — два тижні шляху.

Смоляна замовкла і я згадав, як раптом із золота та шалу рослинної гармонії мене вихопив її плач. Сльози Смоляни стали тією росою, яка привела до тями моє оповите гіллям тіло там, де засирілий, давно безсонячний ліс поховав Стожара, що перестав бути собою. Ті хащі так просякли моїми силами, що інші на них вже не діяли. Тому Благодар та Смоляна проривали шлях голими руками. Згодом Благодар розповів мені, що дівчина йшла першою — після більш ніж року пошуків, стоптаних чобіт, повсякчасної втоми й надії вона, відчувши близьку ціль, стала нестримною. І такою — зі зраненими руками, мокрими від сліз щоками — й відшукала мене. Плакала та обіймала, аж доки не заснула. А тоді я чомусь прокинувся першим.

І ще в жодних обіймах я не почувався таким живим, як у її. До пори, коли за місяць, прийшовши до тями в Кременегорі та обговоривши все з Благодаром, не вирішив поїхати на деякий час в Срібноліс — одне з найбільших міст Патрії, що лежало на півдні і було останнім великим містом на шляху до Дикого краю. Його чудернацька назва виправдовувала себе, адже оточене місто було лісами й болотами. Як не дивно, та після своєї витівки я не боявся знову наближатись до рослин. Навпаки. У мене з’явилося величезне небажання повертатись до столиці і спілкуватися з іншими Стожарами. Я гадав, що пробуду в Срібнолісі кілька місяців або навіть рік — та лишився на десять. За цей час до мене кілька разів навідувались інші Стожари — насправді всі, кого я знав, окрім Смоляни. І я розумів, чому. Вона написала мені декілька листів, а я не відповів на жоден. Здавалось, іноді я розумів, чому. Після пережитого, а ще того факту, що за час моєї відсутності помер Верен, я почувався спустошеним та пригніченим не рік і не два. А її слова несли в собі радість та надію, вона кликала в столицю.

Я побоявся їй відповісти. Побоявся стати знову таким, як раніше — простим, життєрадісним, здатним робити щирі і величезні помилки.

Згодом це минуло. Але й листи від неї більше не приходили. І я не писав.

— Чорногоре... — вивела мене з німої задуми Смоляна. Я закліпав очима, відганяючи спогади. Вона вже не сиділа на долівці — підвелася, щойно зникла трава. Стояла між дітьми та столом і тримала в руках кругле дзеркало. Маленькі Шукачі були тихими, як мишки.

— А, так... Пробачте, — мовив я, прокашлявшись. — Ну, свого я, тим не менш, добився. І, як наслідок, отримав від природи-флори не тільки великий урок, а й безцінний подарунок.

Я розв’язав пояс і поклав його на стіл, а тоді стягнув через голову туніку. Повернувся до дітей спиною, демонструючи чудернацьке темно-зелене татуювання, яке скидалось на дуже деталізовану карту, елементи якої були поєднані тонкими ниточками.

На карті цій було зображено усі рослини Патрії й місця, де вони ростуть. Смоляна легко вдарила рамою збільшувального скла до поверхні столу, засвітивши її, а тоді піднесла прилад до моєї спини, аби Шукачі могли краще його роздивитись.

— Ось такий дивовижний дарунок в результаті небезпечної витівки, — сказала вона. — Його періодично змальовують Шукачі та Стожари, коли така карта може знадобитись в мандрах. Коли в рослинній системі країни щось змінюється, це одразу ж відображається на спині Чорногора.

— А Ви щось відчуваєте на спині, коли такі зміни відбуваються? — спитала Зоряна.

Я похитав головою.

— Я не назвав би це так. Просто мій зв’язок зі світом природи так і залишився міцним. Я не відчуваю змін саме в татуюванні, коли десь посуха чи пожежа знищує, скажімо, частину лісу або луг, та дізнаюся про це болем в струнах, які досі єднають мене з рослинами Патрії.

Я зробив плавний рух рукою і забриніли невидимі струни. Для Шукачів вони були незримими, ми ж зі Смоляною бачили їх чудово, коли дивились не по-людськи. Та порух в повітрі відчули всі.

— Домашнє завдання! — оголосила Смоляна, гасячи збільшувальне скло легким ударом об стіл. — Ви маєте дізнатись у старших Шукачів, хто востаннє звіряв карту рослинності з татуюванням Чорногора. А ще, оскільки Владан зараз не може розмовляти, то обоє в письмовій формі розповісте, що засвоїли на сьогоднішньому уроці. Ми ж за справедливість та рівність, чи не так? Чекаю вас за тиждень в залі перекладів. Це другий наземний поверх Публічної бібліотеки. Почнемо з вами вивчати мову древніх.

— А белатську ми вивчатимемо? — спитала зацікавлено рудокоса.

— Вивчатимете, але з іншими Шукачами, не зі мною. Стожари дають тільки ті уроки, які інші не можуть.

Видно було, що дівчинку аж розпирає позапитувати ще, та її спинив суворий погляд хлопчика. Він підвівся з лави і подруга змушена була наслідувати його приклад.

— Ви вільні, — мовила Смоляна.

Учні поштиво вклонились та вийшли.

Ми залишилися наодинці. Смоляна поставила збільшувальне скло в шафу, де воно зазвичай і зберігалось, а тоді промовила:

— Дякую, що допоміг, Чорногоре.

І пішла до виходу.

Я махнув рукою і стіна та двері перед нею знову стали ілюзорним лісом. Думав, що Смоляна бодай на мить зупиниться та озирнеться. Хотів... перепросити? Та хіба це вже актуально? Просто поговорити. Хоча б... Та дівчина єдиним жестом розвіяла мої чари та ще й вклала в свій рух стільки емоцій, що мене вдарило болючою хвилею.

Двері скрипнули, зачинившись за її спиною.

Розділ 9

Лист від Благодара, через який я й повернувся до столиці, не ніс в собі вимоги. Лише прохання. Бо наближалася подія, що потребувала присутності якомога більшої кількості Стожарів в Колісії — Великий Викуп. Хоч часто його називали Великим Обміном. Звичайно ж, я послухався. Та й останні місяці в Срібнолісі мене почала долати нудьга й туга за столицею, хоч я й не визнавав це до останнього.

Патрія цілком забезпечувала себе всім необхідним, хоч і мала торгові відносини з Циркутою. Дві могутні держави співіснували поряд не одне тисячоліття — звичайно ж, кожна з них мала товари унікальні, які могли зацікавити сусіда. Але то все були доволі дрібні діяння, які на загальний політичний і суспільний лад в країнах впливали дуже мало. До того ж, зважаючи на те, наскільки жорстоким був норов белатів і з якою шаленою люттю завойовували вони всіх і вся, Патрія не горіла бажанням пропускати велику їх кількість на свою територію. В давніші часи, коли Циркута нападала на близьких сусідів Патрії, остання надавала свою допомогу тим, кого хотіли поневолити. Та примусової військової служби в нашій державі давно не було, а люди, яким нічого не бракувало і які не хотіли вмирати в чужій війні, не надто поспішали віддавати життя за чужинців. Відтак і вояки в Патрії, захищеній силами Стожарів, перевелися, і незавойованих сусідів у неї не залишилось. Коли я читав про ті часи, то часом сердився на своїх предків, але з віком почав їх розуміти. Наша держава була величезною і потрібні були повсякчасні зусилля й праця, аби забезпечувати в ній мир та лад. А якщо втягнути її в чужу війну, це може призвести до великої біди й на своїй же землі. Вони надійно захистили кордони. До того ж Стожари вигадали свій спосіб помагати тим, кого з часом стали називати підкореними.

Багата Патрія викуповувала їх у Циркути. Таким чином, скажімо, свободу отримала бактрійка Місена — матір Стожара Дана. Циркута зазвичай неохоче йшла на такі угоди, але навіть такій могутній імперії було чим зацікавитись в держави-сусіда. Минулого разу Великий Викуп відбувся десять років тому — я тоді пропустив його через вже пояснену історію. Тоді Циркута поступилася п’ятьма тисячами своїх рабів в обмін на корабель, навантажений сяйво-каменем. То була надзвичайно висока ціна, адже за такий камінчик, що був розміром з перепелине яйце, можна було купити пару коней. Сяйво-камінь був цінніший за золото, надзвичайно рідкісний і явно корисніший. Доволі часто саме його, а не золоті, срібні й мідні монети, які були в обігу в Патрії, використовували в торгівлі.

Та людина — не кінь. Оцінювати її життя не можна взагалі.

Белати ж робили це, і коли Патрія виказувала свою готовність купити свободу людям, то називали високу ціну.

А Стожари були відповідальними за її сплату.

Великий Викуп, чи то поки лиш узгодження ціни, мало відбутись за місяць, на початку жовтня. Ратмир був у іншому місті і ще не повернувся, а Дан, що останній рік і так жив на півночі країни, мав зустріти делегацію белатів і супроводити їх в столицю. Тим часом всі займалися своїми справами.

Я познайомився з двома Стожарами, з якими ми ще не бачились. Обоє були дівчатами, тільки молодша Яртура мала ще п’ятнадцять років і проходила навчання, а старшій, Всеславі, було двадцять два і вона вже займала місце серед оборонців Патрії.

Столиця була такою ж, як і в час, коли я покинув її десять років тому, та водночас і якоюсь трохи інакшою. Та чого дивуватись? Час не зупиняється.

* * *

Смоляна не те щоб ігнорувала мене, ні. Ми бачилися за вечерями, які зазвичай відбувались в тому залі, де я вперше сидів за столом в компанії Стожарів. Коли ми не мали інших справ, то приходили сюди поспілкуватися за трапезою. Це скидалось на сімейні вечері, та й теми були чимось схожими — одні розповідали про успіхи в навчанні, інші — про те, як почуваються люди й тварини, рослини; які новини чути. От тільки різниця полягала в тому, що обговорення наші зазвичай стосувалися не однієї сім’ї, вулиці чи навіть міста, а цілої країни.

І часом ми зі Смоляною перекидалися кількома словами чи реченнями, вона завжди була дуже поштивою та холодною. А з іншими незмінно жартувала та сміялась. Подекуди я помічав, як дивиться то на неї, то на мене Благодар, та зрозуміти його емоції в такі миті мені було несила.


— Який же я щасливий тебе бачити, Чорногоре!

Ми з Ратмиром обійнялись так, мовби дві скелі зіштовхнулись. І я відчував радість — просто невимовну. Видавалось, наче я давно не бачив не те що друга, не те що іншого Стожара, — брата. А брат мав тепер сиві пасма в русявому волоссі та не надто глибоке, але цілком помітне мереживо зморщок на обличчі. Мандрівка позначилась на його щоках колючою щетиною. Та в основному Ратмир майже не змінився — все така ж сорочка без рукавів, руки в татуюваннях, високі шкіряні чоботи. І все дуже, дуже запилюжене.

— Здається, в кожному місті мене заставала нова погода. Дощ, спека, дощ, спека... а в Озерії ще й застав катастрофу — там лупали скелю, щоб зробити тунель, бо важко в південному напрямку з міста їхати, доводиться робити величезний гак. Та довбати камінь не так важко, виявляється, як часом подумати головою. Під ту скелю затікає ріка Вільнура. І, як виявилось, вона й сама вже проробила тунель, а каменярі втрапили на нього, та ще й на згині русла, так, що річку прорвало і затопило половину міста. П’ятдесят чоловік втопились, ще половина Озерії без даху над головою... Простирчав там зайвий тиждень, борсаючись в безкінечному болоті, заганяючи Вільнуру в колишнє русло та лагодячи скелю. Потім ще місто відбудовував, то взагалі якийсь кошмар. Я ж не Благодар, з каменем так добре не ладнаю. А вони ще й бояться сказати, щоб мене не розсердити і не засмутити. Хотів одним махом поробити все, наслідуючи Світана. І наробив — там хата без вікон, там без дверей. Там — з двома дверима поряд або з трьома стінами.

Я засміявся. А от Ратмир, навпаки, виглядав зворохобленим та надміру емоційним, що було геть на нього не схоже. Вочевидь, пригода була ще та. Він приїхав узагалі не попередивши, та й містом промчав із каптуром на голові, бо після мандрів не хотів, аби його одразу ж признавали городяни. Челядь зазнала вражаючого шоку від того, що не приготувала бенкету в честь повернення Стожара, тож поки вони метушилися, ми вийшли в сад і всілися в тіні великої яблуні. Звідси було гарно видно Світанове плесо й спуск до західної частини міста. Сонце вже хилилось до горизонту і пейзаж був просто фантастичний. Золотисто-червоні промені пробивались крізь довгі тонкі хмарини, вкриваючи Колісію смугами світла й тіні. Вода в озері була спокійною і нагадувала дзеркало, відбиваючи в собі небо. Стояв безвітряний, трохи жаркий вечір. Але ночі останнім часом ставали все холоднішими — і це тут, в центрі країни. В Дикому краю ж, який взагалі славився тим, що в плані погоди був у Патрії як окрема республіка, вже тиждень лили холодні дощі. На північному кордоні люди ще знемагали від духоти.

— І чим все закінчилось? — спитав я.

— Ходив від хати й до хати і все виправляв. Городяни просили мене перепочити і не перейматись тим, адже головне я зробив і вони знову були в безпеці, а перебудували б і самі. Але я ще такого сорому в житті не зазнавав, як із тим масовим будуванням, і якби так поїхав, то це обов’язково ввійшло б в історію. Причому за щось красиве мене б не згадували, а тільки за це. Та й треба було помогти тим бідолахам, те місто й так повсякчас підтоплює, бо там не лише ріки, а й озера, сам знаєш, і навесні все розливається, як божевільне.

Ратмир глибоко зітхнув і зрештою його обличчя набуло виразу, який я найкраще пам’ятав — спокою.

— А де всі інші? — спитав він.

— Благодар повів Яртуру до лікарні — вчити давати лад із хворими. Всеслава спить, вона повернулася на світанку. Де була, я не знаю, але якщо старші її не сварять, то й не моя справа. Дан белатів зустрічатиме, сидить на півночі. Милана десь за містом, поїхала на два дні. Чесно кажучи, я вернувся тиждень тому десь у такому ж стані, як і ти тепер, і просто займаюсь казна-чим та не надто лізу в ненагальні справи, а нагальних поки нема. Я мав багато роботи в Срібнолісі всі ці роки, бо ти ж знаєш, як притягує Стожар до себе всіх нужденних, стражденних та всілякі різні пригоди і скільки енергії забирає вирішення таких проблем. Це тут, у столиці, розподіл праці працює без перешкод, а коли ти сам, то й усі обов’язки — твої. Зараз просто лінуюсь і насолоджуюся життям.

Ратмир всміхнувся і кивнув. Він сам останні три роки мешкав у місті Сонцемірі на сході, де й займався тим же, чим і я — тобто усім. Лікував, правив, учив, ділив, дарував. Заповнював, коли треба, папери й писав накази — куди ж без цього. Хоча патрійське законодавство, розроблене ще за сивої давнини, справно працювало в плані майже цілковитого звільнення Стожарів від бюрократії, поклавши її на плечі мерів та управителів міст і давши нам свободу від повсякчасної нудьги за паперами. Але держава збирала податки, як і всі інші, бо ж не може бути країни без них, і часом виникали певні важливі нюанси. Та гріх було б комусь у Патрії скаржитись на здирництво. Бо з хабарництвом та розтринькуванням державних грошей і вимаганням зайвого Стожари не лінувалися мати справу.

В команді ми завжди сильніші. Та поодинці — якісь наче вільніші. Патрія величезна. Рідко коли Стожар завжди мешкає лише в столиці.

— А Смоляна де?

— Я не знаю. Не бачив її від учора.

Ратмир на мить зам’явся.

— Чорногоре, не хочеш — не відповідай. Та запитати я мушу.

Я кивнув, вже знаючи, про що він. Тут наче й не лізуть в справи інших, та однаково знають багато.

— Чому ти не відповідав їй? На листи?

Якусь мить тривала тиша.

— Якби я знав, що відповісти, я б це зробив, — зрештою зітхнув я. — Я не знаю. Просто був дурнем, зануреним у свої думки й почуття, і нічого довкола не бачив. Поїхав чим подалі, переймався через те, що Верен покинув наш світ і через мій вчинок у нас не було змоги попрощатись. І... ну, я два роки жив, як рослина, потім важко було знову стати відкритим і нормальним. На це потрібен був час. А Смоляна... її енергія манила і кликала. Вона була надзвичайно живою, і мені здавалося, що якщо я впущу її в своє життя, то вона просто його змінить. І я побоявся. Ото й усе. Боягуз.

— Не боягуз, а дурень. Дівчина, що мала б приїхати в столицю, немов королева, і посісти своє місце в Обителі, ні секунди не вагалася, коли Благодар попросив її помогти тебе знайти. Хоч їй було неймовірно страшно. Ти хоч уявляєш, наскільки? Та ми дійсно втратили з тобою зв’язок, ти постарався на славу. Та й Стожари, що мають за плечима досвід, доволі часто звикли діяти за певними вивченими схемами і правилами, так, як комфортно і звично. А її ж перевагою була юність — щирий, ще такий спраглий до знань розум, чисті душа і серце. І величезна надія знайти хлопця, з яким вона колись зростала й товаришувала. Замість того, щоб носити розкішний одяг, навчатись у бібліотеках і танцювати на прийомах, вона понад рік разом з Благодаром то пішки, то на конях блукала курними дорогами, шукаючи тебе. А потім не дочекалася навіть вдячності.

— Я подякував. Тоді, — промовив я тихо.

— Словами. А опісля діями ти все зіпсував так, що важко передати. Та Земовит, певне, в гробниці перевернувся! Бовдур ти! — Ратмир таки змінився. Мене в груди вдарило його емоціями — злістю та роздратуванням. Я навіть не виставив жодного захисту — хай б’є. Заслужив.

— Я не знаю, як усе виправити. Хочу, справді. Але не знаю!

Напевне, в моєму голосі таки пролунало з надлишком щирості й відчаю, бо вираз обличчя побратима пом’якшав.

— Вона ж жінка. Ніхто не знає, як із ними все виправляти. Але пробувати варто, доки не вдасться, — мовив він знову привітно. — До того ж я знаю, де вона. І, здається, зараз той час, коли вона тебе не відштовхне. Поглянь на її емоції.

— Ти про що? — округлив я очі. Ратмир вказав рукою на озеро.

Такого я ще не бачив.

* * *

Дев’ять дзеркал кривої форми відбивали світло полум’яних язиків і творили мереживо променів, що возз’єднувались у білій чаші. Тільки мереживо те було неповним, бо дістатись променям до одного дзеркала не давала невисока фігура. Її плечі були опущеними.

Довкола Смоляни кружляв вихор з іскор — часом котрась вихоплювалась, вилітала з освітленого кола і втрапляла в стіну. Маленькі іскринки насправді мали в собі велику енергію — бо саме від таких дотиків Світанове плесо нагорі й вкривалось великими брижами, а Обитель ледь здригалася. Звичайно ж, для того, аби навіть трішки нашкодити грандіозних розмірів Обителі, такого було замало, але щоб зрозуміти, що Стожар переживає не найкращі часи в своїх емоціях — достатньо.

Опісля того, як я скуштував води з чаші в центрі освітленого кола, то був тут ще кілька разів. Це місце викликало величезну цікавість — і недарма. Адже дзеркала насправді були зроблені не зі скла й срібла, а з посрібленого кришталю. Шматочки від них ми й використовували, як Кришталі Стожарів. Ті маленькі предмети допомагали читати давні книги, концентрувати енергію та увагу і мали багато інших корисних властивостей. А ще вони полегшували споглядання майбутнього. Ми могли просто відхиляти завісу простору й заглядати «наперед», проте часто видиво, що відкривалося за тією завісою, було таким хаотичним і пістрявим, що зрозуміти щось було важко. І що віддаленішим було те майбутнє, що більше лишалося до нього часу — то важче було його зрозуміти. Споглядання ж видінь через Кришталь допомагало сконцентруватись на певних деталях. Зазвичай прийдешнє було ефемерним, та якось так склалося, що в кожному дні чи році, який настане, є речі, що наче заплановані долею. Їх змінити можна, але важче, аніж усе інше, хаотичне, бо вони є наслідками важливих, переломних моментів, і від таких миттєвостей і відштовхується творення всього іншого в часі й просторі. Споглядання через Кришталь помагає роздивитись саме такі «ключові» моменти майбутнього, аби зрозуміти, що ж у ньому станеться з найбільшою вірогідністю.

Та часом навіть ці скельця не надто приходили на допомогу. Бо час — то завжди дуже химерна річ, він має свої закони і, якщо можна так висловитись, — норов. Побачивши вихор зображень у дзеркалі перед Смоляною, я зрозумів, що вона вирішила зазирнути в майбутнє не просто за допомогою свого кишенькового Кришталю, а через джерело його властивостей. Стожари робили так тільки в моменти, коли це справді було важливим. Тут, в епіцентрі творення Патрії, мирної і сильної, в серці столиці й Обителі ми завше були наймогутнішими.

Але ніколи — всесильними.

Судячи з того, що іскор ставало дедалі більше, а тіло дівчини — напруженішим, їй не вдавалося побачити бажане, навіть застосувавши всі можливі ресурси. Я мовчки ввійшов в освітлене коло і зупинився за Смоляною. В дзеркалі на мить зустрівся з нею поглядом, а тоді відображення знову стрімко втратило реальність, перетворившись на хаос зі світла й тіней, що рухались, кружляли й витанцьовували, нагадуючи коловорот у гірській річці. Зображення лякало й захоплювало своєю нестримною динамікою, від нього паморочилось в голові. Смоляна простягла руки й торкнулась країв дзеркала — і коловорот раптом завмер, показавши вікно, що було над головним входом до Обителі — те саме, де була величезна патрійська зоря. Майнула тінь, наче вікно вкрило якоюсь попоною — і зображення миттєво закрутилося, знову ставши незрозумілим.

Смоляна спересердя тупнула ногою і хотіла вже забрати руки з дзеркала, як я накрив їх своїми. Її маленькі долоні втонули в моїх, а тілом, притулившись до її, я відчув, як дівчина тремтить.

— Спокійніше, — прошепотів я, спрямовуючи в руки тепло сили. Відчув те ж, що й Смоляна — густу стіну на межі світу справжнього і його віддзеркалення. Стіна ця не була твердою, але тягнулася, вигиналась і не хотіла пропускати нас наскрізь. Смоляна з її норовом та усвідомленням сили намагалася пробитись силою, впертістю. Та це не завжди спрацьовує.

— Ти маєш поглянути крізь неї. Не розірвати її, а зробити прозорою. Уяви, що перешкода затуманена, але можна туман розвіяти, — так само тихо проказав я, нахилившись дівчині до вуха. Вона була нижчою за мене більш ніж на голову і попри те, якою міццю володіла, мені видалась у цю мить беззахисною. Від мого дихання на своїй шкірі Смоляна ледь здригнулася.

Її пальці, що судомно стискали дзеркало, трохи розслабились. Я поглянув на вихор перед нами зором Стожара — і побачив, як той трохи сповільнився.

— Іншим зором.

Смоляна послухалась. Ми ще довго стояли так, майже обіймаючись, ловлячи відблиски чогось у зображенні, видивляючись, відчуваючи потоки сили в ньому. Я пропускав свою енергію в дзеркало крізь долоні Смоляни, не запитуючи, навіщо і чому. Вона хотіла щось розгледіти — хай. Варто тільки допомогти їй в цьому, обережно, аби не збити з пантелику.

Знову з’явився вітраж. І вдруге — те саме видіння. Як його накрила попона. Та перед тим, як вона опустилася, скло відбило в собі червоні полум’яні язики.

А тоді чорнявка раптом обм’якла і впала б, якби я її не підхопив.

Розділ 10

— Просто темна тривога, ото й усе. Хотіла зрозуміти, з чим вона пов’язана. Вже зо два тижні не можу нормально спати, — відповіла Смоляна неголосно. Благодар сидів на стільці поряд з її ліжком, Ратмир стояв трохи віддалік, а я — біля вікна, за яким займався світанок. Смоляна була непритомною кілька годин і ми не відходили від її ліжка, дослухаючись до пульсації її енергії та серцебиття.

— І тому треба було сидіти там так довго, що довела себе до цілковитого виснаження. А якби Чорногір не прийшов до тебе? Лежала б сама в тій залі, — мовив Благодар. В його голосі була тривога.

— Не треба мене вчити, не маленька, — буркнула дівчина. Він зітхнув:

— Я знаю. Гаразд. То ви побачили двічі те ж саме видіння — як вікно у вестибюлі закриває якась тканина? І відблиски полум’я в склі?

Дівчина кивнула.

— Але це може означати що завгодно. Може, його треба буде закрити, те вікно. З будь-якої причини. А червоне відбиття... хіба не може бути відображенням сходу сонця?

— Благодаре, я ні в чому вас не переконую. Я тому й пішла туди сама, аби всіх не збурювати. Але що бачила — те бачила. І Чорногір, між іншим, узрів те саме.

Благодар поглянув на мене — і я кивнув.

— Можливо, твоя тривога стосується Великого Викупу? Нам усім трохи не по собі через нього. В столиці буде багато белатів. Доведеться пропустити через кордон багатьох воїнів, серед них будуть Величні та їх Спадкоємці. Уже за тиждень, аби вони вчасно приїхали. Але ж ми робили це вже не раз, як і наші попередники. Дан там і він впорається, — неголосно проказав Ратмир. Я дивився на Смоляну і ловив себе на думці, що зараз вона виглядає ще беззахиснішою, ніж у тому підземеллі — бліда, з підпухлими очима, з губами, міцно стисненими щоразу, коли не треба було говорити. Та очі її палали рішучістю.

— Ратмире, не варто говорити зі мною, як з дитиною. Я все чудово усвідомлюю. Просто ви теж маєте мене розуміти.

— Ми розуміємо. Але ж це не означає, що нам не варто тебе заспокоювати, чи не так? — сказав старий Стожар.

Смоляна поглянула на Благодара вже спокійніше.

— Так. Пробач за різкість. Вже можете не перейматися, я в порядку. Хочу ще трохи відпочити, якщо ваша ласка. До речі, Ратмире, рада, що приїхав. За своїм буркотінням забула про це.

Ратмир ледь вклонився їй і я помітив, що очі його стали чомусь сумними. Ледь пересилив себе, аби не поглянути на його емоції. Не пасує.

— Відпочивай, впертий Стожаре, — промовив Благодар і, легенько провівши рукою по голові Смоляни, пішов до виходу. Я теж обернувся, щоб покинути Смолянину спальню, але мене спинив її голос:

— Чорногоре, лишись на хвилинку. Якщо тобі не важко.

— Так, звісно.

Ратмир та Благодар пішли, а я вирішив, що годі вже стовбичити на порозі, і всівся на стілець поряд із ліжком. Погляд мимоволі втупився в постіль — такої гарної я ще не бачив. Вона складалась з шифонової тканини, зшитої в кілька разів, кожен шар якої мав свій колір — від чорного до темно-синього чи фіолетового. А між ними було вшито сріблясті блискітки. Здавалося, що ліжко Смоляни вкрите нічним небом. Тканина мерехтіла й переливалася, то показуючи, то приховуючи маленькі «зірочки». Я згадав, як мерехтіли завше в косах Смоляни кришталеві намистини. Краса.

Зараз її волосся не було заплетене і вільно спадало плечима, огортаючи дівчину. На тлі його чорноти й темної постелі її лице видавалось іще блідішим. Очі синіли.

Спальня Смоляни була схожою на мою — та й вежі наші були збудовані по сусідству. Так само троє вузьких високих вікон та такі ж двері, за якими — балкон, що оперізував усю вежу і від провалля під ногами був відділений мармуровим парапетом. Тільки мій не мав жодних прикрас, був білим та й усе, а Смолянин обплітали пагони з червоними трояндами. Схоже, то були її улюблені квіти. Стіни всередині спальні такого ж кольору, як із зовні, тільки стеля — темно-синя, як і постіль, і такі ж фіранки на стінах і балконних дверях. Легкі, а через те, що вікна прочинені навстіж, розвіваються нестримними хвилями. В мене стояла одна шафа з одягом, а в Смоляни — дві. Ну, звісно, в жінок завжди більше вбрання. І дзеркало на стіні значно більше. А ще — туалетний столик з іще одним дзеркальцем і м’яким кріслом поруч. На столику — різні баночки-скляночки. Навпроти дзеркала, ліворуч від ліжка — камін. Підлога вкрита розкішним килимом темно-вишневого кольору. Ліжко й усі інші меблі — білі.

Попри те, що до десятирічного від’їзду я тривалий час мешкав в Обителі, ніколи особливо не заморочувався інтер’єром своєї кімнати. Там все було таке ж, як і в перший день, коли я поселився в ній. В Смоляниній же спальні явно відчувалась її рука.

— Чорногоре, коли ти так довго дивишся в одну точку, це мене лякає.

Я здригнувся від її голосу. А й справді — так і витріщався на край простирадла, всі інші роздуми були суто в голові. Спальню встиг роздивитись до деталей за ті кілька годин, що тут простирчав. І тепер міг би відтворити її в голові з заплющеними очима.

— Пробач.

— Та ні, нічого, — дівчина підтягнула до себе простирадло і зіщулилась. Я махнув рукою — і вікна зачинились.

— Побережись, — мовив я, глянувши на неї. — Ти дуже бліда.

— Буває. Я... просто хотіла подякувати. Я б там посивіла від упертості, та вдруге нічого б не розгледіла. Дякую, що допоміг, а потім ще й приніс сюди. Не уявляю, як можна когось так високо донести, — Смоляна говорила тихенько і це геть не було на неї схоже. Я вже звик до того, що дивлячись на мене, дівчина уміла виразити в своєму погляді фантастичну кількість емоцій, і часом одночасно: і злість, і зневагу, і роздратування. Інколи це було просто ігнорування, часом — цікавість. Але зараз погляд її був втомленим та сумним, і як поводитись, коли вона була такою, я не знав. З жінками так легко, коли вони веселі, і так захопливо, коли вони лютують. А от коли вони пригнічені...

Якщо чесно, я відчув, що вкрай за неї хвилююся.

— Ти дуже легенька, — відмахнувся. Справді проніс її увесь шлях на руках. Просто боявся відпустити. Не віддав навіть Ратмиру, коли той прибіг на допомогу, і не довірив Благодару. Терпіти не міг відчуття провини, але разом із неспокоєм від того, що трапилось в підземеллі, воно посилилось, і я зрозумів, що це і є мій шанс налагодити стосунки з цим дівчиськом. Яке вже насправді давно не дівчисько, а сильна, вродлива жінка, яку я колись образив. — Смоляно, пробач.

— За що?

— Ти знаєш.

— Минуло багато років, Чорногоре.

— Так, але ти досі лютуєш.

— І це причина, з якої ти вирішив перепросити? Моя лють? — в її голосі знову майнуло щось небезпечне. Я посміхнувся.

— Одна з причин. Але найголовніша все ж полягає в тому, що мені справді шкода, що я так чинив. Я був двадцятирічним бовдуром, позбавленим будь-якого натяку на внутрішнє виховання і розуміння інших. Здається, я довгий час навіть після того, як ти мене врятувала, так і лишався з рослинами замість мізків. І я справді прошу пробачення. Не тому, що так треба, а тому, що це для мене важливо.

— Гаразд, — просто мовила Смоляна. Я витріщився на неї.

— І все? Ти не попечеш мене своїми іскрами, не вдариш блискавицею?

— Ти не пуп землі, Чорногоре. Я рада, що ти принаймні все це сказав, а не продовжив удавати, що нічого не трапилося. Більше не хочу про це думати. Вибачення прийняті. До того ж завдяки тобі я мала надзвичайно цікаве навчання в дорозі, якого ви, тепличні Стожари, позбавлені. А ще ці десять років не були сповнені тільки жалю через те, що якийсь хлопчак не відповів на мої листи. Це було неприємно — факт. Мені було п’ятнадцять і такі речі сприймалися доволі гостро. Особливо після всього, через що я тоді пройшла. Та я жила не тільки цим, тут уже можеш повірити.

Якусь мить ми мовчали. Щоки Смоляни зарум’янились, але голос її був спокійним.

— Я ніколи й не сподівався, що міг бути єдиним, про кого б ти думала. Але якщо думала взагалі — це для мене честь, — промовив я. Тоді підвівся і підійшов ближче. Наштовхнувся на її вичікувальний погляд.

Нахилився і, взявши ніжну руку, що була поверх постелі, підніс до губ та поцілував.

— Набирайся сил, Стожаре Смоляно. Попереду важкі тижні. І багато врятованих життів.

Я покинув її спальню і вже дорогою вниз подумав, що ніколи раніше не цілував дівочої руки, яка б мала такий аромат.

Як повітря після грози.

Наступного дня вернулась Милана. Усі були в зборі, чекали лишень Дана з белатами.

* * *

Всеслава нагадувала мені велику кульбабу. Вона була високою, майже як ми з Ратмиром, худющою, і мала на голові копицю кучерявого білявого волосся. А ще вона була дуже кокетливою кульбабою, яка загравала з кожним стовпом, і настільки легковажного Стожара я ще ніколи не зустрічав. Справа навіть не в тому, що вона була жінкою, ні. Я не вважаю, що розважатись мають право тільки чоловіки. Та й Стожари рідко створюють сім’ї, це факт. Просто оскільки з чоловічої сторони я був наймолодшим у нашій компанії, то й її загравання мене стосувалися найбільше. Це і дратувало, і веселило водночас, бо Всеслава геть мене не приваблювала.

Та, попри це, вона була розумною і мала дуже гарно розвинуте логічне мислення, що геть не пасувало до її норову, але часто ставало в пригоді. Жінки-городянки трохи недолюблювали її, але Всеславу це тільки веселило.

Русявенька, мила Яртура, яка лише кілька місяців тому оселилася в Обителі, була юним і трохи неземним створінням. У неї були величезні ясно-блакитні очі та тонкий голосок, вона була геть неуважною і важко зосереджувалася на чомусь серйозному. Та, попри це, мала надзвичайно добрий і чуйний характер і дуже швидко завойовувала симпатію. Мені вона сподобалась за першої ж зустрічі, і за час, що минув, я кілька разів давав їй уроки. Яртура завжди старалась, як могла, хоч часто результат і наполовину не виправдовував поставленої цілі. Але вона видавалася мені радше молодшою сестрою, аніж ученицею, і сварити її за нестаранність було б дурницею.

Я вже встиг призабути, яка панує в Обителі атмосфера, коли так багато Стожарів тут. Відчувалися зміни в наших силах. Вони прибували. Маленький Стожар, народжений дев’ятим у нашому столітті, мав вже незабаром проявити перші ознаки своєї могутності — це відчували всі. Тремтіли повітряні струни, води Світанового плеса нашіптували про це. Наростаюча міць патрійських оборонців колихала вітром пір’їни на могутніх крилах велетенських птахів, що гніздилися на Ратмировій вежі.

Ми пили вино й розкошували за чудово накритим столом, сміялись і розповідали кожен про своє. Я вже встиг призабути, що Милана й Дан завше трохи сперечались. Ще за років навчання я зауважив, що зачіску жінка підіймає чи не тому, щоб видаватись вищою за побратима. А зараз я бачив, що з нас усіх саме вона чекає його найдужче.

Між ними завжди пробігали іскри — від суперечок і не тільки.

В такі миті я думав про те, чому ж вони не одружились, будучи завше разом.

І чомусь з Милани зазвичай мій погляд втікав до дівчини, що часто іскрилася не лише фігурально. І в її очах, що переливались темним морем, тонув.

Смоляна ще тривалий час після пригоди в підземеллях виглядала втомленою та ослабленою.

Хвилини бігли, стаючи годинами, а ті — днями, які не зупинялись навіть аби вдихнути вересневого повітря. Столицю огортала теплінь, але часом дощ вистукував бруківкою свою пісню. Він ставав усе прохолоднішим.

Хвилювання й очікування наростало. Зрештою, лишився день до прибуття белатів у Колісію.

* * *

Поодинокі хмарки, що линули вдень небом над Колісією, вночі несподівано заховали за собою всі зірки. І десь опівночі впали на землю пряним дощем, розливаючись гострими пахощами свіжості та нестримної стихійної сили. Ті пахощі лилися поміж будинків столиці, берегами Світанового плеса, що несподівано збурилось та зашумувало, гойдаючи на хвилях сонні човни; стелилися при самій землі, втрапляючи під двері та поміж ставні; хвилювали мешканців, що не чекали такого небесного шумовиння. Мощеними бруківкою вулицями застукотів, пінячись, дощ.

Молоточки великих краплин вдарили об шибки трьох вікон горішнього поверху однієї з веж Стожарової Обителі. А тоді пролунав гучний грім — та такий, що здригнулася земля.

Я розплющив очі, вирваний із неспокійного сну. Гримнула одна з віконних рам, коли поривом вітру її відчинило та вдарило об стіну. Посипалися скельця.

Я махнув рукою і вони повернулися на свої місця, знову ставши єдиним цілим. Можна було б зачинити вікно, не підводячись з ліжка, та щось потягло мене зробити це звичним для людей способом. Я підвівся та підійшов до вікна, де відчув босими ногами калюжу, що утворилася за лічені хвилини від дощу, занесеного в покої.

Видиво, що відкрилося мені з висоти, було насправді надзвичайним. Небо розсікали блискавиці — могутні, проникаючи в хмари розгалуженими руслами вогненних рік. Їхні нетривалі, але надзвичайно яскраві спалахи виривали з простору неймовірно чіткі зображення міста, яке щойно було поглинуте глибоким спокоєм, та вже за мить зірвалося і боязко зіщулилось в постелях. Ходором ходили дерева в садах, з розчепірених гілляк зривало вітром зелень листя та вже спілі плоди; і несло те все, несло брукованими дорогами. Та неясно було вже, чого в тому рухові більше: вітру чи води.

Блискавки все більше розгорались у небесах, дедалі частіше влучали то в дерева, то в зумисне створені для таких випадків залізні палиці, які віддавали весь хмарний вогонь землі. Аж ось одна з полум’яних рік пролилася швидким струменем, втрапивши в сусідню вежу. Раз, удруге... блискавиці наввипередки втрапляли в її верхівку. І однієї миті в яскравому сяйві я розрізнив тендітну постать, що й притягувала небесне полум’я.

То була Смоляна. Стожар із надзвичайним хистом навіть уві сні викликати іскри грозового вогню. І зараз вона не бавилась з однією блискавкою чи двома. Вона не іскрилася жартома. Вона впивалася стихією, проникаючи в неї свідомістю й душею. А та проникала в неї.

Босоніж, у самих штанях, геть забувши про те відчинене вікно, я вибіг зі спальні та помчав донизу. Покинув свою вежу і переходами чимдуж дістався Смоляниної.

Сходинка за сходинкою...

Крок за кроком...

Удар серця за ударом, готові вибити кров зі скронь.

Я вибіг на дах і завмер. Інші Стожари чи то спали химерно міцним для такої ночі сном, чи то вирішили не втручатися.

А може побоялися.

Бо природа дарує Стожарам їх сили, та це джерело нестримне, дике. І я на власній шкурі пережив, що може статись, якщо припинити його контролювати. Але одна справа — рослини. А тут — здатні знищити геть усе, спопелити, убити вогненними блискавицями. І невеличка, така мужня і гідна Смоляна, яка останнім часом слабша, ніж зазвичай. Яка так любить контролювати свій голос, рухи, сили, щоб не втрачати гордого, красивого вигляду. Щоб бути розважливою.

Та тут контролю не було. Блискавиці вже не просто влучали в вежу, а тоді зникали. Ні! Тепер вони лишалися тут, сполучаючи сліпучими венами чорні небеса та невисоку жіночу постать.

Вона стояла спиною до мене, з розкинутими в боки руками та піднятою до неба головою. Чорне волосся, не впокорене коштовними шпильками й нитками, розвівалося від вітру та розрядів, не займаючись, і огортало собою тіло дівчини, заміняючи шати. Бо ж ті, мабуть, згоріли. Одяг Стожара не такий невразливий, як його власник.

Нова блискавиця — і кам’яна долівка під ногами загула. Я миттєво виставив перед собою щит — як навчив мене колись Верен. Вогненний розряд, оповивши верхівку вежі, пробігся захисним куполом довкола мого тіла, не завдавши шкоди.

— Смоляно! — гукнув я щосили, але марно: її постать у полум’ї навіть не ворухнулась. Я набрав в груди побільше повітря: — СМОЛЯНО!!!

В її венах тік вогонь. Руки сяяли, і це добиралося до шиї та спини. Вона не чула мене, бо була надто поглинута свідомістю полум’я — нелюдською та могутньою, невпокореною. Лише Смоляна могла утнути таке і вижити.

Та перевіряти, наскільки довго може битись її цілком людське серце, я не збирався.

Зібравши докупи думки та зосередившись, спрямував усі сили на утримання захисту, і пішов уперед.

Крок за кроком.

Удар блискавиці за ударом. І м’язи, здається, вибухнуть наступної миті від напруги.

Стукіт серця настільки шалений, що виникає питання: як таке взагалі можливо? Воно билося так, наче то була наша остання ніч.

А може, так і буде?

Напевне. Варто тільки куполу впасти чи бодай ослабнути. Або... варто Смоляні цього захотіти. Моє тіло не переживе й одного такого розряду.

Крок за кроком. У полум’ї з шаленою температурою, в завісі крижаного дощу, який миттєво стає парою.

Крок за кроком.

Аж тут її тіло опиняється поряд і я огортаю його руками, мов крильми.

Зо п’ять блискавиць б’ють в купол водночас та він тріщить, але не нищиться. Іскри сипляться в різні боки і я обертаю Смоляну до себе обличчям.

В її очах — золотий вогонь. І цілком ясна свідомість.

— Що ти робиш?! — кричу я, перегукуючи рев стихії. Блискавки знову вдаряють.

Смоляна торкається долонею моєї щоки. Її шкіра дуже гаряча, як при високій температурі. І знову цей аромат післягрозового неба. Від нього в мене паморочиться в голові. І серце скоро зупиниться від ритму, що стає ще шаленішим.

— Ви можете не вірити, але я справді відчуваю щось лихе. І хочу бути певна, що зможу захистити тих, кого люблю, — прошепотіла вона. І я почув, не знаю, як, але почув.

Дівчина знову здійняла погляд до небес і блискавиці раптом втихомирилися, зникаючи все слабшими полум’яними нитками поміж хмар. Нас оповили холодні потоки дощу.

— Бачиш, я це контролюю, — мовила вона. Вогонь в її великих очах притих, поступившись місцем синій глибині. Я бачив той колір, хоч було дуже темно. Її очі були сповнені чи то сліз, чи то дощу.

Мокре довжелезне волосся обліпило тіло, перетворившись на холодне покривало. Ледь тремтячою рукою провів, забираючи мокрі пасма з її обличчя і шиї, і відчув тремтіння ніжного тіла. Чи то від холоду, чи то від чогось іншого — я поки не знав.

— Досить контролю.

Мій голос хрипкою хмаринкою пари завис в повітрі, та за мить зник, коли відстані між нашими устами не лишилось. Я обхопив обличчя Смоляни руками і цілував, цілував так, немов востаннє, як не робив цього з жодною іншою жінкою за всі роки, з жодною коханкою. Чи коханою? Але такої не було. Ніколи. Ніхто ще не розривав мені груди своїм поглядом та голосом і ні до кого іншого я не пішов би під блискавицями.

Вона відповіла на поцілунок.


Вдруге я прокинувся в обіймах, які огортали теплом і радістю, ще до того, як розплющив очі. Смоляна тихо дихала, поклавши голову мені на груди, і це б могло нагадувати пробудження в лісі десятилітньої давнини, якби зараз не було так добре.

За вікном загорався світанок.

Засурмили вдалині, біля брами міста.

Прибули белати.

Частина З Рів із кістками

Розділ 1

Позаду були пройдені Метейський край, Піфія, Персеполь, східний окраєць Белати та маленька країна під назвою Кохор, яка нагадувала суцільний лан. Попереду стугонів камінь від ударів кирок; вились в небо випари, змішуючись із пилом. Землею текли бруд, піт, сеча та кров.

Бактрія.

Держава, яка мала так багато багатств, але не людей, які б уміли боронити та любити. Циркута отримала її, завоювавши три сусідні держави, що розділили край між собою в незапам’ятні часи і повсякчас боролись за ті території. Багато хто вважає, що справжню силу Циркута здобула саме тоді, коли чотири тисячоліття тому підкорила Бактрію. То не була найбільша держава з усіх — порівняно з Метейським краєм вона була вчетверо меншою. Проте на землях своїх мала поклади вугілля, металевих руд та інших корисних копалин в рази суттєвіші, аніж в усій імперії.

Поорана, просвердлена, Бактрія нагадувала хворе зчорніле тіло, в яке повсякчас дедалі глибше вгризалися паразити. Паразити ті мали зорані зморшками обличчя та руки з поламаними нігтями, що набули вже давно чорного кольору, посічені різками та батогами спини та ноги, шалені, голодні очі. І життя — страшні, недовгі.

Ханна ніколи не бувала в Бактрії, але розповіла багато того, що знала про цю країну з часів навчання. Всевлад же був менш говірким на цю тему — саме тому, що вже відвідував чорний край. Він уникав детальних розпитувань стосовно підкорених та їх умов праці, примушуючи мене зосередитись на тому, що могло нести небезпеку — на сервусах та дарвенхардцях, на белатах та їх порядках.

Чорний дим ми побачили здалеку, ще перебуваючи у Кохорі.

— Але чому там так небо закрило? Хіба видобуток... — почала було я, та Всевлад похитав головою:

— Видобуток дає переважно пилюку та й усе. Хіба в деяких місцях прориваються випари газів. Річ у тім, що не можуть бути поклади лише чогось одного, копалини утворюються групами. Просто зазвичай якась домінує, в Бактрії ж усього дуже багато. Та той дим, що видно звідси — то з лісу, що знаходиться трохи на віддалі від тракту, яким ми рухатимемось. Добували в лісі торф, хтось необережно повівся з вогнем — поклади й загорілись. Штука в тому, що загасити їх можна, тільки використовуючи величезну кількість води і перекопуючи родовище, але там воно в таких масштабах, що просто неможливо заслати людей. Бо торф горить на всю свою глибину, йому не треба навіть доступу до повітря, навіть взимку і під шаром снігу. Утворює пустоти, в які можна провалитись і згоріти живцем. Тому ту ділянку, що отак димить, просто відгородили від решти територій великими ровами і пустили в них одну з річок. Вже два роки чекають, як вигорить. Але, певне, чекатимуть ще не менше. Іноді ми минатимемо плавильні, де залізо з руди добувають. Там теж трохи димітиме.

— А правда, що для переправи добутих копалин, каміння та всього іншого тут вирили величезні канали, бо в Бактрії не було достатньо великих рік, аби ними плавали судна? — спитала Либідь.

Дарвенхардець кивнув.

— Правда. І вони грандіозні. Було змінено русла чотирьох великих рік у інших державах і направлено сюди штучними ровами.

— І скільки підкорених загинуло при тій роботі? — спитав Тигран холодно.

— На кожному з чотирьох каналів — в середньому по тридцять тисяч, — відповів Всевлад без тіні емоцій.

Я відчула, як мороз пройшовся спиною, але стрималася. Не час. Ми наближаємось до першої цілі.

— Ми перетнемо кордон Бактрії, пройдемо заставу. Документи у всіх на місці?

Ми закивали. Всевлад роздобув нам ретельно прописані та пропечатані сувої ще на півночі Метейського краю. Ми з Тарасом отримали навіть перстені, які було наказано носити на вказівному пальці правиці. Кутастий візерунок позначав рід, до якого нас «причислили», а також повторювався в наших посвідченнях особи. Сервуси мали свої посвідчення. Тільки дарвенхардці нічого такого не тримали при собі — бо хіба може виникнути в когось питання, з ким мають справу, побачивши рідкісну зброю?

Я уявлення не мала, де Всевлад усе те взяв, але ж... не варто було забувати, хто він такий.

— Як звуть лікаря, до якого ми прямуємо? — звернулася Ханна до мене, запитально піднявши брови. Ми розвивали історію Тарасової хвороби, тільки трохи змінюючи деталі залежно від обставин.

— Рахнад.

— Правильно. І якщо все буде добре, насправді ми з ним не зустрінемось.

Ми перетнули кордон і я навіть не злякалася звично застави. Такі пункти перевірки були розташовані біля всіх основних доріг у тих місцях, де стикалися частини імперії. Тому що те, що побачили очі за будівлею зі стражниками, було значно, значно страшніше.

То не були копальні чи кар’єри. Вони починались віддалік. І плавильні — теж. Але вздовж кордону Бактрії зіяв чорним писком довгий рівчак, засипаний людськими кістками. Через рівчак той ми переїхали містком, а я сиділа, вчепившись у коня усіма кінцівками і схиливши голову, та погляд однаково приковувало жахливе видіння почорнілих від сажі й бруду черепів, тазових кісток, рук та ніг... До горла підступила нудота; я зціпила зуби. Пахло якось дивно, кислувато.

— Навіщо? — обернулась я до Ханни, коли ми опинились далеченько від рову, самотні на широкому гостинці. Попереду було видно якесь місто, що з одного боку тулилося до високих скель. Під копитами в коней панувала хляпа — минуло майже два місяці нашої мандрівки, наближався кінець зими. Тут, у цьому регіоні, вона ніколи не була надто суворою, тому й снігу навколо вже зовсім не лишилось. Лишень болото. Увесь минулий тиждень ми проїхали під дощем. Здавалося, холод з тіла не виходив взагалі.

— Насправді туди звозять не кістки. Тіла. А тоді посипають спеціальними сумішами, аби знищити плоть та не дати їй гнити, щоб не розповсюджувались хвороби. А кістки роз’їдаються гірше. Тому й лежать ще якийсь час, — відповіла тихо дарвенхардка.

Почувся характерний звук. Ми озирнулись.

То знудило Либідь.

* * *

Зупинились на ночівлю в заїжджому дворі, що розташувався у передмісті Крамора — міста, оповитого смердючим торф’яним димом, першого на нашому шляху в Бактрії. Вірніше, я, Тарас, Ханна та Всевлад спинилися в заїжджому дворі, а Либідь, Златодара і Тигран мали піти до сервуських казарм — ми всі вже звикли до цього за час подорожі. Підкорені, навіть будучи сервусами, не мали права ночувати з белатами під одним дахом. Тигран на прощання поглянув на мене підбадьорливо, я теж відповіла йому лише поглядом. Довкола було надто багато людей. Либідь, яка досі почувалася паскудно після побаченого, тільки дивилась на нас із посірілим лицем. Златодара саме запитувала в якогось перехожого сервуса, куди їм піти на ночівлю.

Тоді всі розійшлись.

— Є кімната з чотирма ліжками? — спитав Всевлад, коли ми зайшли до великої двоповерхової будівлі. Тут не було так брудно, як надворі, але й торкатись чогось без рукавиці я б не хотіла. Одразу за дверима знаходилась якась подоба таверни, а нагору, за спиною корчмаря, що розташувався за похилою стійкою, вели побиті життям сходи. В таверні було шумно й накурено.

Тут зупинялись белати, але не з багатих родин. Взагалі я раніше думала, що всі вони ходять ошатно вдягнені та сплять повсякчас в чистоті і спокої. Та, як виявилось, ні. Скажімо, азартні гравці, які програли свої кошти, могли дозволити собі тільки найбідніші постоялі двори в мандрах. Та чого не могли зробити з будь-яким белатом — то це вигнати його на вулицю. При великих боргах, якщо вирішував суд, держава мала право забрати нерухомість та більшість майна, а у вигляді компенсації надати якесь геть невелике житло, хоч і цілком комфортне.

Попередні ночівлі в інших містах були куди приємніші. Принаймні не такі замащені. Але ми завжди зупинялися в найпростіших, найдешевших закладах. Причиною тому був Всевлад. Він намагався уникати будь-яких знайомих, особливо — знаті. Хоч, коли ми проїжджали через міста, часом бувало, що хтось вітався з ним на вулицях. Кілька разів дарвенхардець навіть відлучався кудись у справах. Спершу це примушувало нас усіх завмерти в очікуванні, навіть Ханну. Але навіть якби Всевлад вів подвійну гру, ми б про це не дізналися. Та й я щиро сподівалася, що його мета в цій подорожі, а також наші клятви убережуть чоловіка від зради.

— Ні. Є одна з одним ліжком, і одна з двома. Це все, інші зайняті, — мовив корчмар — невисокий, огрядний. Пика його була бурячковою, рідкі вуса над верхньою губою гидко смикались, коли говорив. Було видно, що чолов’яга звик поводитись не надто приязно, але в розмові з дарвенхардцем був украй стриманим.

— Годиться. Лазня є?

— Є.

— Натопи.

Золоті монети всього мить крутились на поверхні стійки, блискавично прибрані меткими пальцями чолов’яги.

— Буде зроблено, пане дарвенхардцю.

Всевлад, в свою чергу, схопив ключі, що брязнули на місце, де щойно були монети.

— Прошу за мною, шановне товариство, — мовив шинкар і пішов сходами догори.

Другий поверх не був охайнішим за перший. Тут всього було зо сім кімнат, і ті, що були вільними, як на зло, розташувались далеко одна від одної. Освітлювався коридор між ними паскудно — двома тліючими лампами з олією.

— Ось тут — одне ліжко. Але так, може, буде й зручніше, — вишкірився шинкар, штовхаючи одні з дверей.

— Анно, заходь, — мовила Ханна, пропускаючи мене попереду. — Помістимось.

Я зайшла і кинула на єдиний стілець сумку, в якій були деякі припаси, Книга Стожарів, Кришталь та змінний одяг. Дарвенхардка зняла зі спини лук, сагайдак, відщепнула портупею з ножами з талії, ще одну — зі стегна. Поскладала все поряд із тим же стільцем, хутряний плащ кинула на ліжко і втішено потягнулась. Тоді знайшла кресало, висікла іскри, запаливши єдину свічку, що стояла на підвіконні.

Я тільки сподівалася, що там, де я не розрізняла вже нічого, не сиділи притихлі щури.

Підійшла до дверей, крізь які линуло слабке світло смердючої лампи, і зачинила їх.

— Втома, здається, стала не те що станом, а настроєм, — пробурмотіла дарвенхардка. Я не відповіла і Ханна поглянула на мене: — Ти добре почуваєшся?

Я похитала головою. Сіла на ліжко — воно обізвалося гучним скрипом.

— Після того рову з кістками... не дуже. І справа не тільки в тому, що мене мало не вивертає при самій згадці про нього. Мені тут важче тримати подобу, ніж деінде. Це земля не для таких, як я.

— Це пов’язано також і з тим, що ми дуже далеко від Метейського краю?

Я ворухнула пальцями в повітрі, дивлячись на них по-іншому, не так, як звичайна людина. За пучками майнули та й зникли кілька слабких промінців. Від тієї сили, що сповнювала мене по вінця на землях Патрії, лишилось мало. Це дуже лякало мене.

— Так.

— Ну, просто не забувай, чому ми тут. Ніхто не обіцяв, що буде легко, — Ханна всілася поряд.

Насправді ми рідко розмовляли багато. Раніше чомусь уявлялося, що коли люди разом мандрують, розділяють незгоди й враження шляху, то мали б дізнаватись одне про одного щодня більше. Але ні, не з дарвенхардцями. Ми не ворогували, але й особливо довірливих відносин в компанії не виникло. Радше якийсь особливий вид товариськості.

Коли ми ночували в заїжджих дворах, то я завжди зупинялася в одній кімнаті з Ханною, а Тарас — зі Всевладом. Лишати разом двох «белатів» не наважувались в цілях безпеки. Поняття не мала, як проводили час хлопці і як розумілися між собою. Хоча Тарас знав уже багато белатських слів і спілкувався, межуючи їх із миґами, що виглядало кумедно. Ну, принаймні він вчився. І часто ми розмовляли з ним лише белатською, аби не розслаблявся. Тільки подекуди, коли вже геть нічого не розумів, я перекладала окремі слова. Це давало результат. Дні зливались одні з одними, завше був шлях та шлях, навіть страх викриття і небезпеки помалу притуплювався. Натерті ноги та сідниці в синцях від постійного гарцювання верхи часом видавалися невимовно гострішими проблемами.

— Але ми тут, у Бактрії. І тобі все ж варто подумати над тим, як вести справу далі. Раби на цих землях безіменні, їх ніхто не фіксує в жодних записах. Ми не знайдемо Вишену без твоєї допомоги, — мовила Ханна. В її голосі не було ворожості чи напруги — просто констатація факту.

— Так, звичайно. Я й сама хочу чимшвидше зрозуміти, що мені робити. Тільки... — я поглянула в блакитні очі дарвенхардки. Зараз я мала руде волосся, але однаково почувалась її двійником.

— Що? — насторожилась та.

— Що, як вона...

— ...не вижила? Це означатиме, що я запізнилася. Тоді хоча б спробуй знайти її... де вона в тому рівчаку. Хоча б приблизно.

Голос Ханни не затремтів і не видав жодної емоції. Але я вловила, зовсім слабко, та все ж — як крізь чорний кокон, що приховував її єство, пробилося щось. Промінь емоції. Не сріблястий, ні.

Іще чорніший за те, що його стримувало. Страх.

* * *

Розрадою нашого шляху було те, що майже всі заїжджі двори мали лазні. Заради гарячої пари, що виривалася з-під потоку води на розпечене каміння, можна було терпіти багато що.

Я й не подумала б раніше, що дорога робить людину такою брудною. Хоч надворі ще було холодно, але швидке просування на конях давалося взнаки. Коли тварина йшла кроком, по черзі переставляючи всі чотири ноги, можна було розслабитись і слідкувати тільки за тим, як сидиш. Втім, крок, навіть доволі швидкий, нам не підходив, адже треба було долати якомога довші відстані щодня. Тому переважно ми пускали скакунів риссю. Цей вид бігу коня передбачав, що тварина переставляла ноги парами по діагоналі, доволі потужно вдаряючи копитами об землю. І доводилось рухатись у такт із конем, аби уникнути травм і комфортно триматись верхи, поперемінно піднімаючись та опускаючись в сідло з кожним кроком. З часом це почало приносити мені задоволення і навіть біль у м’язах видавався справедливим. Але тіло пітніло і за кілька днів той піт перетворювався на кірку, а на обличчі та руках вона ще й темніла — через дорожній пил. В’їдалась в пальці чорна сажа від вогнища, волосся ставало сухим через вітер, а ще набирало запаху вогню і того, що на ньому готувалося. Нігті ламалися і задирались, а щоки, ніс, губи, чоло обвітрювались і пекли. Одяг пропахнув запахом коней.

Я б перетворилася на чудовисько, якби не чарівні пара й прохолодна купіль, які ми знаходили за кожної можливості, а ще — олійки, які мала в похідній сумці Ханна. Благо, лазні були популярними в Циркуті, ними користувались белати та дарвенхардці. Але бували й для сервусів — хоч переважно у більших містах. Тож моїм друзям, які вдавали з себе воїнів нижчого рангу, пощастило менше.

Мились ми по черзі. Спочатку — я і Ханна, тоді вже можна було поступитись місцем Всевладу й Тарасу. Останній із Ханною не сперечався, а от Всевлад намагався. Не заради того, аби вони йшли першими, а щоб ми всі — разом. Щоб, мовляв, подивитись, чи ми справді однакові в усьому. Почувши це, Ханна вперше за весь час нашого знайомства почервоніла і кинула в дарвенхардця рушником, який обмотався йому довкола голови. Ми тоді довго сміялись, а питання про купання разом більше не піднімалось.


Лазня, на відміну від будівлі, що навівала тугу, де розташовувались кімнати для спання та таверна, справляла доволі позитивне враження. Тут не панував бруд, а ділився будиночок на дві кімнати. В одній було гаряче-гаряче, стояла грубка з розпеченим у ній камінням, лежанка та відро з водою і ковшем, аби наробляти пару. В іншій були великий чан з джерельною водою та довга лава. В першій кімнаті підлога була просто дерев’яною, встеленою тканими килимками, а в другій — притрушена пахучим сіном.

Служниця видала нам чисті рушники, а за кілька монет принесла ще тарілку з печеними м’ясом та картоплею, сиром і хлібом. Та пляшку вина — на моє прохання. Не була певна, чи Ханна теж питиме, а от мені після побаченого вдень хотілось трохи задурманити голову.

— Просто прекрасно. Здається, можливість гарно помитись і попоїсти завжди була ключовою в моєму житті. Ну, коли не доводилось пильнувати, аби мене не покалічили чи не вбили, — промовила Ханна, влігшись на лежанку, встелену шкарубким коцом, і вдихаючи гарячу пару. За мить до цього, коли дівчина відвернулась від мене, я мимоволі побачила темні смуги на її спині. Всього на мить — своїм ослаблим Стожаровим зором. Інші люди не могли бачити тих давно залікованих, що й сліду не лишилось, ран.

Я теж лягла — місця для нас двох було вдосталь.

Повітря проникало в груди приємним вогким жаром, рушник на тілі видавався мало не периною, так під ним парило. Але я з радістю думала про те, як моя шкіра стає чистенькою та свіжою. Здавалося, що й голова яснішала в тій парі. Поволі, невпевнено, але думки про жахіття дня поступалися місцем сонливості. Було майже темно, горів тільки каганець в лампі та ще червоніло вугілля під камінцями в грубці.

— В школах, де ти навчалась... розкажи про них. Я ніколи не питала, але це справді цікаво. Бо в моєму світі подібного немає. Було хіба колись, ще за давніх часів... Як у таких місцях із водопостачанням? З чистотою, з одягом? — спитала я, підносячи погляд догори. Ми лежали вздовж лави, голова до голови.

— Нормально. Белати завжди гарно оснащують все, що стосується військової справи. В Сколісі нас викачували в болоті під час ранкових розминок. Якщо ти біг і не витримував — вкидали в болото. Якщо не міг віджиматись — ще й наступали на спину. Але можливість помитись опісля була завжди. Гарячий душ і гарячий сніданок — цього насправді ніколи не шкодували. Я навіть трохи набрала ваги попервах, бо вдома завжди недоїдала. Дарвенхард також забезпечував необхідним, хоч там я дуже мерзла в своїй кімнаті. В тій школі не передбачене опалення. І гаряча вода в купелі не надто рятувала. Неможливо ж весь час у ній сидіти. Але наставник навчив мене витримувати холод. До речі, Анно. Тут нас ніхто не бачить, зробись нормальною і відпочинь. — Ханнин голос звучав глухо. Вона виглядала втомленою, хоч я ніколи не могла пригадати, аби дівчина засинала раніше за мене. Але зараз видавалося, що ми перебуваємо в однаковому стані. Слова зависали в повітрі, повільно розчиняючись в пітьмі, як дим.

— Я... забула. Не подумала про це. Вже звикла до цієї маски, хоч вона й виснажує останнім часом так, як ніколи раніше. Ти права: напевне, втома стала настроєм.

Я заплющила очі і відчула, як наче хвиля злинула з обличчя, прокотившись легкою судомою по всьому тілу. Я знову стала чорнявкою та повернула справжні риси обличчя. Відчуття полегшення виявилось феноменально сильним. Втома відійшла на задній план.

— Мені поки досить. Іду в чан, — мовила я, підводячись. Стало важче дихати. — Приєднуйся. Їжа там. І... вино. Я розумію, що навряд чи нас можна назвати близькими подругами, та це не заважає нам разом випити. День був важким.

— Важким. Але... Я не вживаю алкоголь. Ніхто з нас, — мовила тихо Ханна, поглянувши мені услід. Я прочинила двері і, виходячи в сусідню кімнату, все ж озирнулась:

— Свою зброю ти теж ніколи не лишала. До цієї мандрівки.

І то була правда. Єдиним місцем, куди Ханна не брала свої сто ножів та лук зі стрілами, лишаючи їх під опікою Всевлада, була лазня.


— Якщо ти комусь розкажеш, я тебе пристрелю, — сказала дівчина, роблячи з пляшки великий ковток. Я досі вовтузилася, звикаючи до холодної води, від якої тіло все ж було в захваті. Ханна одразу сіла в чан, немовби в ньому було тепло, навіть на мить не зіщулившись.

Втерла ліктем підборіддя, передала мені вино:

— А я можу, ти знаєш.

На смак воно було доволі стерпне, з присмаком смородини. Я кивнула, випивши, а тоді потяглась за сиром і м’ясом. Довелось перехилитись з чану, і я мало не випала. Але цілі досягла. Напхала в рот стільки, скільки могла і, з зусиллям пережувавши, ковтнула. Блаженно відкинула голову на край купелі, дивлячись на темну дерев’яну стелю.

— Ти так багато розпитуєш про наш світ. Це зрозуміло, ти тепер тут. А що з твоїм?

Якусь мить я мовчала. Тоді спитала, і далі дивлячись вгору:

— Що тебе цікавить?

— Ким ти була? Хто твої батьки?

— Батько — впливовий суддя. Мама викладає історію. Батьки розлучилися п’ять років тому, відтоді я мешкала окремо, — знову на якийсь час запала тиша, я збирала думки докупи. — Я не знаю, насправді, що про себе розповісти цікавого. Я була студенткою, вивчала іноземні мови. Але вчилася так собі, якщо чесно. Зустрічалась із різними чоловіками, але ніколи не кохала. Мала товаришок, але не подруг. Якось зустріла Тараса, тоді мій світ змінився. Розійшлися через дурість в голові, як одне, так і друге. Він іншу полюбив. Я також... хоч і не впевнена, — я сіла рівніше, дістала пляшку, що стояла на підлозі, випила ще. Ханна слухала мене і вперше я помітила, що вона вміє супитись.

— Після Тараса в тебе був...

— Артур. Той, що копія Всевлада. І, реально, це дуже дивно. Навіть дивніше за нашу схожість, якщо таке можливо. В них однаковий сміх, вираз обличчя, коли дратуються, і...

— Дай пляшку.

Ханна зробила кілька ковтків, а тоді покалатала посудиною. Судячи з хлюпоту, лишилось менше половини.

— Які стосунки вас поєднували?

— Такі, як чоловіка та дружину. Тільки ми не були справжньою сім’єю, — просто сказала я. — Жили разом без законних зобов’язань. Доволі довго.

— Тобі подобалось таке життя?

— Так. Хоч якби я не мала стількох тарганів у голові, нам обом було б легше, — повела я плечима. Після першого шокуючого холоду тіло оповило тепло в воді, а тепер воно поступово почало зникати. Закортіло знову в гарячу пару.

— Тарганів у голові? — щиро здивувалась Ханна.

— Ну, так кажуть. Коли є проблеми з визначенням бажань чи щось подібне.

Я встала і потяглась за рушником. Загорнувшись, вилізла з чану та, пройшовши босими ногами по соломі, сіла на лаву. Ханна не поспішала покидати купіль. І тут я наважилась:

— А ти і Всевлад?

— Ми ніколи не були такими близькими, як ви з Артуром, — голос дівчини пролунав спокійно. Але сплеск довкола її аури видав хвилювання. Та... зніяковіння.

Відчула, що дурнувато всміхаюсь. Хміль вдарив у голову.

Спробувала приховати усмішку, але губи чомусь розтяглись ще дужче.

— Серйозно? Чому?

— Навряд чи хоч з одним своїм хлопцем ти настільки відрізнялася в плані соціального статусу й приналежності до інших народів. Перестань так посміхатись, ти мене дратуєш! — гаркнула дарвенхардка. Я, звісно ж, не послухалась. Ми вперше говорили на особисті теми. Можливо, варто було бути тактовнішою, щоб не зіпсувати спокійної атмосфери, але я не могла стриматись.

— Мені подобається наша розмова, — захихотіла.

— Та ти п’яна!

— Ти теж. Ти емоційна... ну... гм. Більше, ніж... гм. А зазвичай така... — я повела рукою в повітрі, показуючи, яка.

Промені потягнулись із простору, торкаючись моєї шкіри, невагомо сполучаючись із силою, яка текла венами. Вперше за довгий час я побачила їх так чітко.

І завмерла, відкривши рота.

— Ти мене лякаєш, — проказала Ханна замогильним голосом. — Ми не випили аж так багато.

— Вилазь, мерщій!

— Чого це?

— Просто послухайся. І не став дурних питань, — буркнула я, намагаючись не зруйнувати крихкий зв’язок.

Ханна більше не питала. Вилізла з води, обгорнулася рушником.

— Що далі?

— Сідай і візьми мене за руку. Не за цю! За ліву.

Дівчина стиснула мою долоню вологими пальцями і вичікувально завмерла. Прохолодне тремтіння прокотилося моїм тілом від місця дотику.

І я, переповнена несподіваної рішучості, схопилась правицею за найближчий промінь. Думала, він обпече, але ні — сили захистили. Я відчула, як вони прибувають, вливаються в тіло з простору, з землі. 3... дотику наших рук. Будь-яке сп’яніння миттєво покинуло мою свідомість. Я подивилася на свого блакитноокого двійника.

— Ханно, ти... ти мені допомагаєш. Що ти робиш чи думаєш?

— Нічого, — здивувалась вона.

— Це неймовірно. Але правда. Відірвана від Метейського краю, я перестала добре розуміти довколишнє середовище, сприймати його як Стожар. З тобою ця здатність повернулася.

— Вітаю, — обличчя дарвенхардки знов набуло незворушного виразу. Вона не поділяла радості відкриття. Не зрозуміла одразу, що це нам дає.

— Подумай про Вишену, — мовила я, стискаючи прохолодні пальці у відповідь. — Заплющ очі, виклич у голові її образ. Я розумію, ти можеш не пригадати усіх деталей її обличчя. Та я бачила його в спогадах Всевлада. Ти ж... згадай її сміх, емоції, що ти переживала поряд із подругою. Мені потрібен почуттєвий контакт.

Якийсь час нічого не відбувалося. Мерехтіли в повітрі безіменні промені, що вели до якихось людей, якихось облич, якихось проблем. Тріскотів ґніт у лампі. З-під дверей, що вели в сусідню кімнату, проривались хмаринки тепла і пари. З-під інших, тих, що вели надвір, помітно віяло сирістю. Все це я відчувала на вологій шкірі та волоссі, яке неприємно обліпило спину й плечі, як щось гостре, зайве. І тільки пальці Ханни були тим незворушним та чітким, на чому я справді зосередилася. Слухаючи, намагаючись відчути та сприйняти; майже не дихаючи. Очі вона заплющила, повіки ледь тремтіли.

Її рука легенько здригнулась.

І з місця дотику наших долонь пролилась, пройшла простором сліпуче-червона доріжка, переливаючись різними відтінками й почуттями.

Правою рукою я вказала напрямок.

— Північний схід. Що там? — відчувши мій порух, Ханна розплющила очі і часто заморгала, немовби на мить засліплена яскравим світлом.

— Вона... жива. Я зможу її відшукати.

— Це... тому, що ми разом випили?

Більш дурнуватого питання Ханна ще ніколи не ставила. Напевне, недаремно дарвенхардцям не можна алкоголь.

Або вона просто схвильована.

Я усміхнулась. Настав час сказати.

— Ні. Це тому, що я — Стожар. А ти — патрійка. Поряд із тобою я сильніша.

Дівчина відсмикнула руку і стиснула губи. Моя відповідь їй не сподобалась.

Розділ 2

Тієї ночі Ханна вперше заснула швидше за мене. Я слухала її тихий спокійний подих і дивилась на темно-синю латку вікна, яка хіба трохи вирізнялась на тлі чорноти стін — ніч була похмурою, світло місяця й зірок ховалось за пеленою хмар.

Повітря сповнював аромат олійки, яку ми втирали в шкіру обличчя і рук, аби вони якомога менше страждали від обвітрення. Він містив в собі нотки соснової свіжості, і від них голова йшла обертом.

Я дихала на повні груди, здавалося, що на якийсь час опинилась не в будинку, де ночували невдахи-белати, а в Дикому краю. І ось листя шурхотить під ногами, вітер проривається поміж густо сплетеним гіллям високо-високо вгорі. Дерева, грандіозні за розмірами, вчетверо більші за ті, що ростуть північніше. Їх кора — то шкіра цього світу, вона стерпіла так багато, потемніла, потріскалась. Та від цього не припинила бути живою. Ці створіння, такі несхожі на людей та тварин, несвідомі, але — живі, вплелися корінням глибоко в землю, вплелися між світами, між часом, єднаючи дні, коли були ще зовсім юними і споглядали розквіт величної держави, та ті, коли діти Патрії перетворилися на зчорнілих рабів-підкорених, метеїв. Вплелися дерева корінням в історію і не відпускають її, тримаючи пам’ять, єднаючи навіть мертве, давно зогниле, заховане від очей людських із живим світом, сповненим сонця, тепла і буяння. Скроплені кров’ю і дощами.

Я йшла між ними, аж доки не побачила попереду щось таке... знайоме. Старий пень, менший за розмірами за ті, що мали б лишитись від велетнів-дерев. Або то було молоде дерево, коли його зрубали, або... він і не з цього лісу взагалі, я бачила його не в Дикому краю. Та остання думка майнула якось непретензійно, невиразно.

Підійшла до пня, взялась за нього руками і потягнула.

То виявилася кришка підземної криївки. З-під землі війнуло холодом і сирістю, а ще — пітьмою.

«Втікай!» — гупнуло в голові, але ноги не скорились. Переступили через край отвору і, намацавши дерев’яну драбинку, почали спуск донизу.

Майнув перед очима, зникаючи, ліс. Зелене листя високо вгорі та проблиски блакитного неба між ним стали віддалятися. Здавалось, от-от — і буде долівка, спуск припиниться. Але він не припинявся, аж доки я не опинилася в цілковитій пітьмі.

А тоді раптом вона опинилась в мені. Я відчула, як стиснуло груди, як запалала гортань від того, що повітря в ній стало іншим. Гарячим, сухим. Обличчя обдало жаром і, здається, обсипало піском. Я спробувала закашляти і не змогла. Хотіла вдихнути глибше — але не вдалось.

І раптом не змогла згадати, хто я. Пітьма в тілі перетворилася на почуття — тугу. Безмежну, всеохопну, тягучу. Від неї боліло і не було сховку.

Розплющила очі.

— Анно. Я досі чекаю.

Світло заливало простору спальню, падаючи дощем із золотих краплин на розкішне ліжко з різьбленою спинкою з червоного дерева, вишукані меблі, білий пухнастий килим. На картину зі сплячою дівчиною, що висіла на стіні над ліжком.

Омивало м’яким потоком силует чоловіка в чорному діловому костюмі. Він стояв обличчям до вікна, високий, дужий, з чорним хвилястим волоссям, зібраним на потилиці в хвіст. Дивився поперед себе.

Картина видавалась би надзвичайно приємною, зважаючи на тепле проміння і золотистість в повітрі, на силует, якби не те чорне відчуття болю в грудях, що розривало їх, б’ючись всередині, мов птах зі зраненими крильми. Воно батожило ребра, легені й серце. І раптом прийшло усвідомлення — воно не моє, воно — його.

Чоловік обернувся і ковзнув крізь мене поглядом як крізь порожній простір. Хоч і чекала, надзвичайно чекала, аби помітив. Та не зміг. Бо насправді я була десь не там. Але чомусь бачила його і відчувала, як навчилась уже відчувати людей. Як навчилась уже пізнавати не по-людськи, так і в ньому споглядала пітьму. Не через чорний колір очей. Не через жорсткість, що з’явилась у кутиках губ. Через його страждання.

Він тримав щось у руках. Придивилась.

То була невеличка коробочка, оббита оксамитом. Відкрита. Всередині — золота каблучка без прикрас.

Обручка.

Та, яка мала прикрашати мій палець. Та, про яку я ще не знала.

Розплющила очі. По брудній стелі повзли перші промені світанку. Поряд тихо спала дарвенхардка.

А серце калатало, як шалене.

* * *

— Там, куди ми прямуємо, знаходяться Лихогори. В них видобувають каміння для будівництва, а поміж хребтами проходить один із водних каналів, який і використовують для сплаву, — сказав Всевлад, коли ми вранці знову опинились на гостинці. Місто лишилось позаду, праворуч ми оминали кар’єри, що були на доволі значній відстані. Звідти курило димом і пилюгою. Ліворуч пролягли темні землі, а за ними вдалині виднілись пагорби, вкриті деревами. Небо затягло сірою поволокою хмар. Був ранній ранок, поволі ставало світліше. Прямували наразі неспішно, видавалось, що за минулу ніч ніхто не відпочив, як слід. Морозу не було, та повітря було сирим і неприємним.

— Наскільки більша імовірність вижити в Лихогорах, аніж в інших районах цього краю? — спитала Златодара.

— Там не так страшно, що легені почорніють від сажі, але праця дуже важка. Може камінням завалити. Є й інші біди, що можуть статись через природу тих місць. — дарвенхардець здвигнув плечима. — Але ж Анна сказала, що Вишена жива. Будемо сподіватись, що цей факт не зміниться за наступний тиждень.

— Лихогори — то ті, про які думаю? Скелясті уступи, вузькі кар’єри? Це там повені, страшніших за які немає ніде в Циркуті? — спитала Ханна, поглянувши на товариша.

Всевлад кивнув.

— Там. Тому будемо сподіватись, що виберемось звідти до того, як впаде перший великий дощ. Достатньо, аби він лив всього день, щоб спричинитись до катастрофи.

— Але чим він зашкодить? — не зрозуміла я.

— Рівень води в каналі підніметься і затопить кар’єри довкола. Навесні та восени, під час літніх гроз відбуваються повені в кар’єрах. Річ у тім, що деякі з них необхідно використовувати для просування тією місцевістю, обхідних шляхів немає. Якщо ми хочемо втрапити до робочої області, — Ханна виглядала похмурою, блакитні очі блискотіли з тривогою. Це було не абищо.

— Там видобувають лише каміння для будівництва? — Златодара, що до того мовчки споглядала горизонт, глянула на дарвенхардців.

Відповів Всевлад:

— Не лише, та в основному. З нього зведено не одне місто в західній Циркуті...

— Що це там?

Либідь, мовчки слухаючи розмову, раптом припіднялась на стременах, дивлячись уперед. Там, на площині, було перехрестя двох широких доріг. Тією, що йшла перпендикулярно до нашої, рухалась якась темна вервечка. Я не могла зрозуміти, що то.

— Підкорені, — видихнув крізь зуби Тигран. Він та дарвенхардці бачили добре на великій відстані.

— Перечекаємо? — Ханна поглянула на Всевлада.

— Ні. Їдьмо. І щоб ніхто не виказав огиди чи здивування, — мовив той похмуро, окинувши поглядом павутинців, що, як один, виглядали зворохобленими. Зустріч із рабами ні для кого з нас не була приємною, але Тигран, Либідь і Златодара мали одну спільну рису, не притаманну сервусам. Їм тяжко було приховувати норов в очах та волелюбство, не властиві жителям Циркути, що не належали до панівного народу. Я озирнулася на Тараса, що їхав позаду на своєму спокійному сірому скакуні. Хлопець посміхнувся мені. Його руде волосся доволі відросло за час, проведений в мандрах, і виглядало дещо неохайно. Щоки вкривала кількаденна щетина, чим хлопці взагалі грішили, хоча ніхто наче бороди заводити не збирався. Обличчя художника змінилося — він трохи схуд і наче загартувався в шляху, був блідим, але виглядав дуже непогано. Зеленуваті очі світились спокоєм.

— Усе гаразд. Що б там не було — ми впораємось, лисичко.

Він сказав це українською, але, вочевидь, добре чи принаймні справно перекладав для себе розмову белатською. Чимраз ставало легше в цьому плані. Від його спокійного тону та погляду мені стало аж наче легше на плечах. Мовби він зняв частину тягаря.

Я з жалем подумала про те, що його насправді взагалі не має тут бути. Чому так сталось? Чому я затягла своєю провиною в цей світ хлопця, якому тут не місце?

Чому не... іншого? Того, з яким би не намагалась ось уже багато тижнів контролювати розмову, не виходячи за межі ввічливості. Хоч і хвилювалась би за його життя повсякчас. Про якого не думала б із постійним сум’яттям.

Нічне видіння не давало спокою. Згадувала сильні руки, які могли пригорнути і захистити від усього. Часом — навіть від самої себе.

Мимоволі поглянула на Всевлада. Щоки спалахнули.

Мотнула головою, відганяючи дурні думки.

Хвилин за десять про них уже і не згадала — ми саме доїхали до перехрестя і зупинилися.

Дзень-дзелень.

Їх було так багато — кілька сотень. А, може, тисяч? В лахмітті, з чорними, давно не митими тілами, скуйовдженим волоссям, коростою та руками, стертими в роботі до крові.

Дзень-дзелень!

Дзвеніли кайдани на руках і ногах, прикуті до єдиного грубого ланцюга, що волочився по дорозі, здіймаючи куряву. Та, здавалось, була не просто пилюкою, вона всотувала і розносила навкруг сморід рабів, що йшли, схиливши голови. Деякі були трохи швидшими, інші — ледь плентались. Тіла були худими; кістки там, де не приховував їх одяг, випинали так, що, здавалося, скоро прорвуть суху шкіру. Я завмерла на коні, що неспокійно пофоркував, вловлюючи запахи й звуки, стиснувши боки тварини ногами, а пальцями вп’явшись в узду.

Ліворуч опинилася Ханна — вона кинула на мене погляд, який нічого не виражав. Здійнялась ще більша хмара куряви — то, обігнавши неспішну вервечку чи то людей, чи то вже невідь-кого, до нас під’їхав молодий сервус. Я роззирнулась — їх тут було доволі багато. Їхали пообіч шеренги підкорених, з поглядами байдужими, отупілими. І тільки той, що говорив щось до дарвенхардців, спершу поштиво вклонившись, виглядав трохи більш емоційним за статую. Але ось і він завмер та посторонився — коли перед нами на чорному баскому жеребці з’явився сивобородий чоловік із довгим сріблястим луком за спиною. Дарвенхардець. Він роздивився усю нашу компанію, затримавши на мені погляд. Щось говорив — я бачила, як рухаються ледь потріскані губи. Мабуть, він перепрошував, що доведеться очікувати, коли пройде вся шеренга, адже ланцюг не розірвати. Напевне, розпитував, хто ми і звідки. Я не знала. Відчула раптом, як до горла підступає нудота — сильніша за ту, що я відчула на кордоні, біля рову з кістками. Сморід немитих тіл, сирої землі, розтоптаної сотнями ніг, розмішаної, мовби рідке тісто, кінського поту і гною творив собою невидиму стіну, всередині якої ми всі перебували. Худі руки, ланцюги, шмаття рухалось переді мною безперервно, в якомусь особливому ритмі, повільному, та разом з тим — невпинному. Дзень-дзелень. Дзень-дзелень.

Дзень-дзелень.

Відчула, як світ довкола починає хитатись. Образи перед очима, ритм — все кренилось, нахилялось, мовби хотіло прилягти і відпочити тут, на курному шляху в Бактрії. Я ковтнула згірклу слину і спробувала сильніше стиснути гриву коня, бо вуздечка вже десь вислизнула з-поміж пальців, але ті раптом ослабли і видались гумовими. Ноги теж не хотіли слухатись — з жахом я усвідомила, що як зараз похитнусь бодай на трішки, то просто зісковзну з коня і впаду вниз, на землю, так близько до місива, створеного сотнями ніг. З шумом вдихнула, але не відчула прояснення. Губи сивого дарвенхардця все рухались, слова з них зривались з якимось своїм пульсом, Всевлад та Ханна говорили теж і деколи кивали. Дзень-дзелень. Рух не припинявся, ритм не збивався. Майнула нагайка і її ляскіт я раптом цілком чітко вирізнила в гулі, що затопив вуха. Як і тихий зойк опісля. Когось вдарили. Кинула погляд ліворуч — бив сервус. Його лице змазалось перед очима плямою ненависті й огиди, що оселилась в такому ще молодому серці. Мій захист, моя фортеця, яку я так старанно вибудувала довкола себе ще в Далекому, аби не пропускати... не відчувати...

Не співчувати.

...вона руйнувалась, кришилася. Занудило ще дужче.

Замружилась.

— Пані, з Вами все гаразд?

«Пані...»

Голос був таким знайомим, але він ніколи так раніше не казав. Ніколи не називав мене... так.

«Стожаре...»

Розплющила очі і знайшла поглядом інший, сірий і водночас сповнений тепла. В його погляді відбивалось небо.

Йому не потрібно мене обіймати, щоб захистити.

Відчуваючи, як груди стискає від затримки дихання, зробила невеликий ковток повітря. Потім — ще один, і ще. Не відводячи погляду від очей Тиграна. Тримаючись за іскорки в його райдужках, пірнаючи в темряву його зіниць.

Дзенькіт став ледь чутним, а тоді і зовсім зник. Я сіла рівніше, знову знайшла неслухняними пальцями узду. Зітхнула. В голові стало ясніше. Не дивилась на підкорених. Ні. Не зараз. Я ще не готова... і чи буду?

Заховалася. Дивилась на його біляве волосся, розвіяне вітром та припорошене пилом, на губи — стиснуті, але не так напружено, як при злості чи страху. Ні, просто він мовчав і не всміхався. Дивився на мене.

Аж тут хтось легко торкнувся мого плеча і я перевела погляд ліворуч. Ханна.

— Їдемо далі. Дорога звільнилась.

Я роззирнулась. Шеренга, прикута до одного ланцюга, вже проминула нас. З ними — сервуси. Спина дарвенхардця, що перед тим розмовляв із нашими, була вже далеко.

Попереду — вільний шлях. Я вдарила коня п’ятами.

* * *

Тонка річечка линула низиною, роблячи гак довкола скелястого виступу. В його тіні ми й зупинились на нічліг. Вода була спокійною і майже не шуміла. Неподалік розташувався широкий міст із каменю, а ще — невеликий гай.

Ми вечеряли, неголосно перемовляючись, а тоді я помітила, що Тиграна ніде немає. Поглянула на Либідь, якій Златодара з явним невдоволенням, але незмінною вправністю змінювала пов’язку на руці. Два дні тому білявка поранила собі руку гострою гілкою і тепер мусила лікувати долоню.

— А де Тигран? — спитала я.

— Пішов туди, — махнула його сестра ліворуч, вздовж берега. — Мабуть, вирішив прогулятись. Ти ж знаєш, що він не запитує дозволу.

Я кивнула, допила ароматний трав’яний чай і звелась на ноги.

— Ти куди? — спитала Златодара, дивлячись на мене з незрозумілим виразом обличчя.

— Теж прогуляюсь.

— Стожаре, не ходи сама. Тут може бути небезпечно, — мовила Либідь. Я подивилася на Ханну:

— Можна на хвильку взяти тебе за руку?

Дарвенхардка хотіла відмовити — це було видно з того, як миттєво майнув її обличчям вираз упертості. Але, вочевидь, не придумала причини і, стягнувши рукавичку, простягнула мені правицю. Я взяла її руку в свою і відразу ж відчула, як в тіло вливається енергія. Замружилась і прислухалась до внутрішніх відчуттів. Тріскотів вогонь, ледь плюскало хвильками водойми. Супутники мовчали, дивлячись на мене.

— Крім нас в радіусі кількох кілометрів нікого немає. Навіть великої звірини. Можете не перейматись.

Я відпустила долоню Ханни і подякувала кивком.

Всевлад, що до того ліниво розглядав вогонь, подивився на мене:

— Тут нікого немає, це правда. Але тоді принаймні постарайся дивитись під ноги і не впасти, перечепившись за перший же корч. Як минулого тижня.

Я спаленіла при згадці про той випадок. Я справді впала тиждень тому, коли заходила в корчму. Перечепилася на порозі і тицьнулася лицем просто в смердючу підлогу. Добре хоч, що її було встелено соломою — ніс лишився цілим. Але на мене тоді озирнулися всі присутні в закладі, навіть товста сіра кицька. Ми завжди намагались привертати поменше уваги, але того разу план тихенько винайняти кімнати зазнав фіаско.

— За собою дивись, дарвенхардцю, — буркнула я і, не чекаючи більше, пішла в пітьму.

Спершу було важко щось розгледіти, але поступово зір адаптувався. Хмари трохи розійшлися, пропускаючи слабке місячне світло. В ньому спокійна річка видавалася срібною тканиною, вкинутою на землю. І на душі мені було якось так розмірено-сумно. Та вже не настільки гірко, як вдень, коли мало не отруїлася власними враженнями.

Кроки давалися легко, тілесна втома була незначною.

— Не варто дівчині одній гуляти в темряві, — промовив Тигран. Він сидів на широкому пласкому камені біля самої води, дивлячись у протилежний від мене бік. Голови не повернув. Наш табір був вже доволі далеко — світився невеликим вогником позаду. — Можна заблукати. Або не знайти, що шукаєш.

— Я відчуваю те, що хочу знайти. Або — того, — сказала я. — Посунься.

Юнак трохи посунувся, але й далі на мене не дивився. Тільки коли я сіла — подав руку. Я вклала в його долоню свою. І одразу ж відчула, як сповнююсь теплом. Долоня Тиграна була сухою і мозолястою.

— Дякую.

— За що?

— За те, що сьогодні я не впала з коня. І не збожеволіла.

Я чекала, що Тигран щось відповість чи бодай кивне, але — ні. Він мовчав і дивився на воду. А тоді раптом відгорнув рукав куртки на моїй руці і торкнувся губами внутрішнього боку зап’ястка. Я тихо-тихо видихнула. Його подих лоскотом війнув по ніжній ділянці шкіри, перетворившись на хвилю жару, що проникла в тіло.

— Я хочу забрати тебе звідси так далеко, як можна, Стожаре.

— Ти можеш забрати на сьогодні, Шукачу.

Він перехопив другу мою руку, якою я потяглася до його обличчя. Тримав тепер обидві — і сильно, і обережно. Повернув до мене голову. Його очі були темними — я ж так і не дозволяла їм сяяти з моменту нашого потрапляння в Циркуту. Сяйливий «котячий» погляд Тиграна раніше видавався мені дещо моторошним, але сьогодні, в цій ледь розвіяній місячним промінням темряві його бракувало. Було прохолодно та сиро на березі. І я б замерзла, якби не гарячий дотик. Хутряний плащ лишився біля вогнища. Не подумала про нього, коли йшла з тепла. Тигран теж не взяв свого.

— Ти запитувала, чому я не називаю тебе на ім’я. Тільки Стожаром, — голос юнака пролунав хрипко. — Це не тому, що я не хочу. Просто не збираюся дозволити собі забути, хто ти.

— І хто ж?

— Жінка. Дуже незвичайна. Сильна. Вразлива. Могутня. Ніжна. Мудра і водночас наївна, — він повів плечима. — Яка може одним поглядом врятувати чи промучити увесь день, залежно від свого настрою. Яка може змінити цей світ або не робити нічого.

Я потягнула руки на себе. Тигран одразу ж розімкнув пальці, але я перехопила їх, притягнула до обличчя і поцілувала тильні сторони його долонь. Тоді притулилась до них щокою. Завмерла, схилена, раптом втомлена і страшенно схвильована.

Якась звична схема поведінки наказувала засумніватись, подумати про щось... про інших? Про те, чи варто, про те, навіщо... Але я не могла думати. Тільки чекати. Не могла і не хотіла робити більше нічого. Не сьогодні. Стискала його долоні і трималася за них, як за порятунок. Так боялася, що зараз він відсмикне їх або прибере акуратно. Відведе мене назад у табір, посадить коло вогню. І... і...

Поцілував. Спершу волосся, тоді, вивільнивши одну з рук, відгорнув його і торкнувся губами шиї. Я здригнулась та, піднявши голову, поцілувала Тиграна в уста. І це було як ковток повітря та нестача його водночас. Він відповів.

А тоді раптом схопив мене за талію і посадив собі на коліна. Ми опинились обличчям до обличчя. Я настільки звикла до його повсякчасної поштивості та делікатності, що мимоволі зойкнула, але Тигран не дозволив мені відсторонитись. Обхопив руками за талію та міцно притиснув до себе, цілуючи повільно, з насолодою. Коли припинив, на останок легенько торкнувшись губами кінчика носа, — я не могла отямитись від того, як ішла обертом голова. Притулилася чолом до Тигранового.

І посміхнулася, зрозумівши, що його очі знову засяяли. А маска, яку я тримала за звичкою, під час дотику наших губ зникла. Зараз мої чари спали. Були тільки ми двоє.

— Анно, — прошепотів він.

І я раптом усвідомила, що сьогодні, тут, у цьому ворожому, чужому світі, казна-де в Бактрії, серед шляхів, заповнених рабами, на березі холодної ріки я — на своєму місці. Здивовано пошукала в собі таке звичне прагнення втечі, яке переслідувало мене з вісімнадцяти років, з яким я насправді завжди була нерозлучніша, ніж із живими людьми. Але — не знайшла. Я була тут і не хотіла бути десь іще.

— Не покидай мене. Ніколи, — сказала так само тихо. — Обіцяєш?

Тигран якусь мить дивився на мене, а тоді сказав геть не те, що мало пролунати у відповідь:

— Кохаю.

Напевне, в нього теж запаморочилось у голові.

І світ став іншим.

Розділ З

Коли вдалині завидніли стрімкі скелі, я подумала, що вони геть не виправдовують свою назву. Звичайно, Лихо-горами цю місцину назвали не через її природний рельєф, а через величезну кількість смертей в процесі видобутку каменю.

Насправді ж вершини вражали своєю величчю та красою.

Нагадували хвилі, що завмерли одного разу, а тоді їх хтось просто пообтісував по боках. Створені з порід різних відтінків — від світлого, майже білого, до охристого та червонястого, в долинах вони були або так само кам’янисті, або встелені залишками торішньої трави та безлистими деревами. За кілька тижнів останні почнуть вкриватись бруньками, а довкола все зазеленіє. Таких долин, живих, не кам’янистих, було менше і пояснювалось їх утворення наявністю невеличких річок чи потічків, які в Лихогорах були не надто частим явищем. Скелі здіймалися високо вгору, їх вінчали пласкі плато, вкриті снігом. До більшості низинних видолинків сонце зазирало лише в полудень або там узагалі панували повсякчасні сутінки. Ми опинилися в передгір’ї надвечір, коли велетні-скелі загорілися в променях сонця, що сідало в нас за спинами.

— Сьогодні не варто їхати до темноти. В передгір’ї зупинитись буде безпечніше, — сказав Всевлад. Якусь мить подумав і додав: — Звернімо зараз на путівець, за півгодини він приведе до струмка. Поряд із ним і заночуємо. Тут будьте обережні. Ми не на уступі, щоб упасти і скалічитись треба постаратись. Але в Лихогорах мешкають пуми, вовки та інші хижаки... Стожаре, ти тут?

Я поглянула на Анну, що витала десь у своїх думках. Погляд дівчини був неуважний, звернений кудись на вершини. Останні дні вона була такою — то геть ні на що не зважала, то їхала з обличчям, що світилося внутрішнім теплом. При тім, що нікому з нашої компанії не було комфортно в цій частині імперії, Стожар віднайшла свій спокій і настрій. Я здогадувалась, яким чином. Хоча Тигран, на відміну від Анни, був все таким же уважним і зібраним.

— Що? — дівчина подивилась на Всевлада.

— Нікуди не відходити від табору. Тут багато хижаків, — повторив він терпляче.

— Добре.

Біля струмка виявилася розколина-печера в невисокій скелі. Та зовні була світло-жовтою, але всередині стіни рябіли різнокольоровими шарами.

— Я бачив свіжі сліди гірських козлів неподалік. В нас не так багато провізії лишилось, — сказав Тигран, коли ми прив’язали коней біля входу, а самі розташувалися всередині та біля печери, зайняті хто чим: Златодара просто розляглася на своєму плащі, Либідь взялася зашивати пошкоджений рукав сорочки. Тарас розпалив вогонь, а Всевлад лишився біля коней — його вороний під кінець дня став накульгувати на задню праву ногу, треба було подивитись, що з твариною таке. Анна сиділа на вулиці, на великому камені, звісивши донизу босі ноги і читала свою дивну книгу, в якій ніхто, крім неї, не бачив тексту. Для читання дівчина використовувала Кришталь Стожарів — невелике овальне скельце. Якось розповіла мені, що без нього літери примушують її плакати, а так читання є цілком комфортним, хоч долати великі відрізки тексту все одно важко. Та, помітила я, до кінця книги Стожару лишилось вже дуже небагато. Її чоботи і шкарпетки валялися поряд на землі. Я байдикувала біля входу в печерку, сплівши на грудях руки і спершись на стіну. Треба було йти набрати води чи зробити ще щось корисне, але я вловила себе на думці, що треба і хочеться — речі різні. А от слова Тиграна мене зацікавили.

— Підемо на полювання?

Якщо він і здивувався, то не надто це показав. Зазвичай ми полювали або поодинці, або по двоє — я та Всевлад або Тигран із Либіддю. Але зараз я просто хотіла ще руху, поки день не закінчився.

— Давай, — сказав Шукач.

Я взяла свої лук та стріли, що були припертими до стіни, а Шукач — свої, що були прив’язані до сідельних сумок. Його лук був меншим за мій, дерев’яним, і використовувався Шукачем виключно для полювання на звірів. І хоч я вже мала можливість переконатись, що стріляє Тигран дуже добре, та в бійці, знала, обов’язково надасть перевагу своїм двом довгим ножам. Сервуську зброю носив тільки при сторонніх, геть неохоче.

Ми повернулися на кілометр назад, де земля справді була помережана слідами від малих ратиць. Простягались вони на північ, в обхід групки скель, одна з яких і стала нашим прихистком на ніч. Південніше пролягла площина, поросла вже давно вижовклою і підгнилою під снігом, що зійшов, торішньою травою, але тварини, що звикли мешкати тут, справно підтримували нею своє існування. Щоправда, зараз, після зими, вони були худими — гірські козли могли втратити третину своєї маси, щоб вижити, і зазвичай так і траплялось. Але нам згодиться все.

Ми доволі довго йшли кам’янистою рівниною крізь рідкі чагарники, переслідуючи сліди, що подекуди геть зникали, але згодом знову траплялись. В повітрі відчувався прилив тепла, навіть ввечері. Наставала весна.

Незабаром рівнина стала кренитись, перетворюючись на що далі, то менш пологий спуск. Западали сутінки. Скелі попереду вже палали тільки на вершинах.

Тигран ступав нечутно і я вкотре подумала про те, що ми дуже схожі. Зловила на собі його погляд.

— Чого витріщився? — спитала. Без злості, радше за звичкою. Він пирхнув.

— Думаю про те, що ніколи раніше не полював поряд із найнебезпечнішим хижаком в імперії.

— Це що, комплімент?

— Можливо. Але і ти виглядаєш замисленою. Увесь день. Ти очікуєш на зустріч із Вишеною чи боїшся її?

— Нічого я не боюсь! — огризнулася. — Просто... не уявляю, як все мине, — мимоволі стала говіркою. Ми з Тиграном друзями не були, але за час, проведений поряд у мандрівці, я усвідомила, що порадник з нього непоганий. — Анна каже, що ми неподалік. Судячи з того, куди вона нас веде, ми за два дні опинимось в кар’єрі Розар, там видобувають велике каміння, з якого закладають фундаменти оборонних стін.

— Ти любиш її? Вишену?

Я кинула погляд на Шукача, але він не говорив із прихованим знущанням. Та й дивився тепер не на мене, а вперед — ми наближалися до різкого обриву.

— Любила. Тепер уже й не знаю. Мені здається, я розучилася.

Тигран пирхнув.

— Дарвенхардко, не верзи дурні. Неможливо розучитися любити. А за два дні і вирішимо, що робити. Проблеми не здолати, коли її ще немає, ти цього не знала?

Шукач дістав стрілу і поклав на тятиву. Мовив вже тихіше:

— Чуєш?

Ми підійшли до обриву, за яким починався різкий спуск метрів на сорок. Там пролягала ущелина, дном якої текла швидка річка. Береги її були вузькими й вкритими камінням. На протилежному боці, здолавши перешкоду, саме пили воду кози. Придивившись, я помітила, що насправді в деяких місцях спуски мають наче ледь видимі стежки. Отже, це — звичний для тварин маршрут. Вдень вони видиралися на рівнину, щоб пастись, але на ніч ховалися десь північніше, в розщелинах, де було безпечніше.

Тут було десь із п’ятнадцятеро кіз та троє козлів, що вирізнялися цікаво закрученими рогами. Зграйки товклися трохи на віддалі одні від одних. Ми присіли, щоб не бути такими помітними.

— Моя — крайня ліва самиця, — прошепотів Шукач, прицілюючись. Я кивнула і зробила те саме.

— Гаразд. Тоді мій — один із козлів.

Я саме відпустила тятиву, як Тигран миттєво розвернувся і вистрілив у мене.

Ніщо не робить людину слабшою, ніж довіра. Ніщо не робить нас неуважнішими. Навіть страх, навіть вагання. А я, попри все, не могла й думки припустити, що Шукач мене атакує. Без попередження, без причини.

Можливо, якби це зробила звичайна людина, я б устигла зібратись з думками. Але реакції Тиграна були такими ж стрімкими, як у дарвенхардців. Його стріла вже зірвалась з тятиви, а я подумки ще проводжала свою. Відчувала ще її продовженням власної руки. Тому тільки перевела погляд на металеве вістря, коли вони полетіло в мене. Не зуміла зібратись не лише для того, щоб атакувати у відповідь, а й навіть ухилитися.

Вона черкнула мене по вилиці, ледь розвіявши волосся, що вибилося з коси. А за долю секунди почувся голосний, сповнений передсмертного болю рик і щось важке впало просто за мною.

Озирнулася. На землі поряд лежала пума, вбита в стрибку.

Водночас на дні ущелини рухнув уражений моєю стрілою козел.

— Почув, як зрушився камінець, коли вона стрибнула... — видихнув Тигран. Я поглянула на нього, відчуваючи, як від того, що сталося, руками розливається слабкість. Кров вдарила в голову.

— Я думала, ти стріляєш в мене!

— Я мав цього не робити? — спитав він здивовано. Виглядав схвильованим — груди підіймались і опускались стрімко, обличчя було блідим, тільки щоки червоніли. Зіниці — розширені. Біляве волосся, що сягало плечей, розпатлалось.

Я похитала головою.

— Дякую. Ти врятував мені життя, Шукачу.

Він звівся і простягнув мені руку. Я вклала в неї свою і теж устала.

— Я — твоя боржниця.

— Добре. Тоді сама спускайся за своїм козлом, — сказав Тигран дружелюбно і, оминувши мене, схилився над убитою кішкою.

* * *

Кар’єр Розар був названий на честь белата, який першим дуже-дуже багато років тому розпочав тут видобувати каміння для Циркути.

Ми прибули до кар’єру вервечкою вузьких скелястих коридорів, що тяглись стінами високо-високо. В тих ущелинах виникало відчуття жахливої пастки і нестачі повітря, але доводилось терпіти. Можна було їхати кілька кілометрів, не маючи змоги звернути навіть в найменше розгалуження, бо такі не траплялися. Безперервні кам’яні стіни... Але коли ми все ж виїздили на перехрестя ущелин або на такі-сякі узвишшя, то там зазвичай зустрічали сервусів, подекуди — з дарвенхардцями. Вони розпитували нас про те, хто ми такі, перевіряли документи наших «белатів» та «сервусів». Усі підступи до кар’єру Розар ретельно пильнували. І не стільки для того, аби ніхто туди не проник. Навпаки. Періодично в ущелинах ми минали палі з насадженими на них тілами або мотузки з повішениками. Підкорені, що намагалися втекти, намагались марно.

Кар’єр проліг, як борозда на могутньому кам’яному тілі, простягаючись на багато кілометрів із заходу на схід, метушливий через тисячі брудних тіл, що в ньому гомонились, і поцяткований сотнями підйомних механізмів. Але, чесно кажучи, видно все було дуже і дуже фрагментарно — де розвіювались сіро-руді хмари. Тут було курно так, що забивало памороки — і ми обмотали обличчя шалями, лишивши тільки очам можливість спостерігати. Іржали, тягнучи непосильну ношу, коні, ревли воли. Кричали, сичали, стогнали, плювались порохом та кров’ю раби, орудуючи кирками, пересуваючись по скелях завдяки мотузкам, як павуки. Інструменти, вгризаючись у породу, видавали оглушливі звуки. Мідні нашийники підкорених були заварені намертво — коли ти потрапляв сюди, то носив таку страшну прикрасу вже до смерті. Не так давно, навчаючись в Дарвенхарді, я дізналась одну страшну річ — абсолютною брехнею було те, що кожному рабу давали свій термін праці в Бактрії. То була якась збочена формальність, симуляція надії. Коли вони потрапляли сюди, то вже назавжди.

Скавчали пси, яких тримали тут, аби залякувати й стимулювати до праці. Кричали сервуси, десятки, сотні людей в сірій формі, наглядаючи за роботою, вдаряючи канчуками, а то й палицями. Я ще в житті не бачила таких сервусів, як тут — недаремно нас у Сколісі залякували, кажучи, що тих, хто не старатиметься, відправлятимуть служити до Бактрії. Тепер я усвідомила, що то було раціональне застереження. Бо будь-хто втрачав тут людську подобу, навіть не будучи в нашийнику.

Вони вже не жаліли. Вони б інакше збожеволіли.

Або зробили це і тому лишились із батогами в руках, а не під їх ударами.

І чорні тіні поміж тим усім — але не надто багато. Дарвенхардці. Як нагадування про закон, якого варто боятись, навіть коли перестаєш бути людиною.

І белати — переважно торговці. Вони не жили тут, в кар’єрі, певна річ, але мусили приїжджати, аби дивитись на те, як вантажать каміння, як узагалі відбувається процес видобутку. Переважно то були чоловіки з байдужими обличчями і тугими гаманцями, хоч подекуди — жінки. Геть небагато, але зрідка вони тут траплялися.

Наша компанія одразу ж привернула увагу, варто було вибратись підйомом з останнього кам’яного коридору і опинитись саме на краю величезної пекельної прірви. Видавалося, що вона палає, але то був не дим — пилюга, пронизана сонячним світлом. Ми всі вже були нею вкриті з ніг до голови.

— Хто такі?!

До нас наблизився загін із п’яти сервусів. Виглядали вони доволі грізно — бруднющі, з пальцями на руків’ях мечів, з озлобленими, навіть лютими обличчями. Складно було одразу визначити, по скільки кому років, видно було лише, що то троє чоловіків і двоє жінок. Втім, коли куряви між нами стало трохи менше, вони розрізнили мій та Всевладів одяг і зброю, і лють на обличчях миттєво перетворилася на тупу покору. Сервуси навіть не роздивились, як слід, інших наших супутників — виструнчились у шеренгу і витріщились у напрямку чорних плащів.

Ми з Всевладом перезирнулись — тут не було з ким говорити. Я вже відкрила рота, щоб віддати наказ, аби покликали котрогось дарвенхардця, але не довелось. Пролунав гучний тупіт і з західного боку урвища, яке вкривала курява, з’явився вершник на баскому коні. Обоє були чорними, як ніч. Ніч, вкрита попелом.

Вершниця з зеленавими очима і темними розчерками брів над ними. Та більше було не розрізнити — через пов’язку, що приховувала обличчя. Сріблястий лук і стріли виднілись за спиною.

— Вітаю, — промовила вона спокійно, кивком голови наказуючи сервусам зникнути. Ті покірно пішли геть. — Мене звуть Келеною. З ким маю честь розмовляти?

— Я — Всевлад, а це — моя напарниця Ханна. Ми разом з трьома сервусами супроводжуємо Анну та Тараса, дітей Буймира з Орієна. Пан Тарас має значні проблеми зі слухом внаслідок травми і ми вже тривалий час мандруємо імперією в пошуках гідного лікування. Не так давно нам порадили звернутись до лікаря Рахнада, відомого майстра з залагодження подібних проблем. Чули, що востаннє він був саме в Бактрії. — Всевлад розповів усе те ж саме, що й військовим, які повсякчас перепиняли нас на шляху до кар’єру. Мене дуже тішили їх витягнуті від здивування обличчя.

— Навряд чи цей лікар мав якусь роботу в Розарі, — голос незнайомої дарвенхардки пролунав трохи здивовано. — Тут радше можна отримати всі на світі болячки, а не позбутися від бодай однієї з них.

— Так, звісно... — Всевлад на мить замовк. І відбувся вступ в розмову Анни:

— Не подумайте, що я ненормальна. Але я вмовила наших охоронців звернути до цього кар’єру. З дитинства мріяла його побачити. Бо щодо лікаря... ще в місті Вільтемі нам сказали шукати його північніше, бо Рахнад мав би вже кілька тижнів гостювати у Володаря Бактрії, в столиці. У Величного захворіла донька.

Я відчула, як напружився Тигран, що сидів на коні трошки позаду мене. Ще б пак. Я теж це вловила — страх. Голос Стожара тремтів, хоч зазвичай вона брехала бездоганно.

Десь неподалік заревів якийсь чоловік, коли його наздогнала нагайка.

Я мимоволі закусила губу і поглянула на Анну. Хоч би вона зараз не накоїла дурниць зі своїми емоціями.

Дівчина була блідою і втомленою. Але дивилась у вічі Келені. Різноколірний погляд був пригніченим, але принаймні очей не опустила.

— Що ж... тоді хоча б мусите дочекатись світанку, бо зараз, надвечір, нічого вже не видно. А за ніч курява вляжеться, — безпристрасно відповіла та. Я полегшено видихнула.

— Дякую, Келено. Нам можна десь тут зупинитись? — Анна заговорила сміливіше.

— Так, звичайно. Але це не постоялий двір для заможних белатів, прошу панів за це вибачити.

— Нічого. Аби було, де поспати, попоїсти і умитись. Ми тут ненадовго.

— Прошу за мною.

Ми проїхали десь із кілометр по краю кар’єру, а тоді Келена повернула коня ліворуч, на стежину, що вела нагору. За кілька хвилин опинилися на рівнині, що пролягала відчутно вище видобувної ділянки. Тут теж була пилюга, але не така страшна, як унизу. І звідси було видно кар’єр Розар, що простягнувся в обидва боки, скільки сягало око. Сонце саме сідало за ще вищими скелями, ховаючи своє проміння за їх вершинами, і тіні до величезної прірви падали смугами.

А там, куди ми приїхали, було невелике містечко, де мешкали військові і, вочевидь, могли зупинитись мандрівники. Хатини були переважно одноповерховими, змурованими з каменю. Між ними росли поодинокі дерева — але не плодові, що не були пристосовані до такої місцевості. Було дивно бачити таке поселення — без садів чи навіть малесеньких грядок. Але то тут, то там височіли великі стодоли — вочевидь, в них було вдосталь сіна для овець, корів, биків, кіз та коней, які галасували трохи віддалік, у просторих загорожах, поряд з якими були побудовані хліви.

То тут, то там ходили сервуси — більшість саме поверталась до домівок.

Келена спішилась біля одного з будинків — одноповерхового, але доволі довгого. Розмотала шаль довкола голови — на плечі впали розкішні солом’яні кучері. Обличчя вона мала кругле, досить красиве. На вигляд — років тридцять з гаком.

Ми скористались її прикладом. Я відчула фантастичне полегшення, скинувши тканину з голови. Тріпнула волоссям, але воно, заплетене в косу, все ж набрало «сивини». Поглянула на Стожара — та легенько мені всміхнулась.

— Прошу, — Келена прочинила двері, пропускаючи нас досередини. — Сервуси, вам варто піти на західний край містечка, знайдіть там дарвенхардку Арту, вона головує над вашими загонами. Поясніть, хто ви і звідки. І отримаєте місце ночівлі та їжу.

Либідь, Тигран та Златодара встали струнко, віддали честь і, схопивши своїх коней за узди, повели, куди було сказано. Я на мить прикипіла очима до Анни, переймаючись тим, чи не кине вона часом переповнений почуттів погляд на Тиграна, але дівчина дивилась на свого коня, легенько гладячи його по шиї. А тоді вона звично відв’язала торбу з книгою і скельцем, яку возила при сідлі, та вручила «братові». Я ще не забула страху в її голосі, але зараз зітхнула з полегшенням. Мені дуже не подобалась її розсіяність останніми днями.

— Ваших коней доглянуть, за поклажу не переймайтесь, візьміть лише найнеобхідніше, — мовила дарвенхардка, знову нагадуючи, що нам варто зайти.

Звичайно ж, ми взяли майже все.

То був будинок, в якому мешкали белати, що приїжджали до кар’єру в справах. Обстановка була скромною, але цілком охайною. Нам навіть знайшлась «сімейна» кімната з чотирма вузькими ліжками. Повечерявши і вмившись (лазні тут, на жаль, не було), я впала на свою постіль і до ранку забула про все.

Розділ 4

Анна була такою блідою, що я насправді почала за неї хвилюватись. Тим паче, що поряд не було Тиграна, готового вічно її підтримувати, та інших павутинців. Вони лишились з Тарасом — так наказала сама Стожар. А на дно Розару ми спустились утрьох. Всевлад був зосередженим і спокійним. І мені подобалось, що серед пекла я опинилась саме поряд із цим могутнім та мужнім чоловіком. Ніжність по відношенню до мене ніколи не була єдиною його чеснотою.

Був ранній ранок. Пилюга за ніч справді опала — і з дна Розару ми бачили небо, затягнуте пеленою хмар. Рухались вони стрімко — виглядало, наче збирається на дощ. Я згадувала, що чула про ці місця, і сподівалася лише, що ми не застанемо тут зливи.

За десять кілометрів на північ від Розару паралельно йому йшов найближчий водяний канал. Коли починались сильні дощі, води в ньому виходили з берегів і затоплювали усі довколишні ущелини. Всевлад не розповів цього нашим супутникам, та і я змовчала, але насправді більшість рабів загинули не тоді, коли майстрували штучні ріки, а коли було зруйновано дамби на кордонах і та подія співпала з величезною зливою. Тодішня повінь забрала життя не лише підкорених, а й багатьох белатів та дарвенхардців. Наші попередники самі створили найбільше горе Лихогір.

Відчутно потепліло і ми полишали хутряні плащі в будиночку, одягнувши тільки шкіряні куртки. Я почувалась від цього тільки краще — не любила одяг, що сковував рухи. А ще Стожар попросила мене не одягати рукавиці. Згодом я зрозуміла, навіщо.

Вона часом непомітно торкалась моєї руки. Це додавало їй сили.

І вона йшла дном урвища з блідим, рішучим обличчям, щосили намагаючись приховувати свої емоції. Адже саме починався робочий день в кар’єрі — і його заповнювали виснажені підкорені.

Крокували ми довго — години зо дві. Розмовляли зовсім мало і тихо, бо не було про що. Я почала нервувати. Видно було, що Анна — теж. Але спитати її про причини я не могла — довкола то тут, то там мелькотіли сервуси, подекуди — дарвенхардці. Сипались згори камінці та пил, довелося знову обмотати голови шалями. Гул голосів і дзенькіт кирок відлунював стінами кар’єру, спричиняючи фантастичний шарварок. Для мого надзвичайно чутливого слуху то було мукою.

— За уступом, — прошепотіла раптом Анна і стиснула мою руку. Я мимоволі зробила те саме у відповідь.

Ми завернули за червонястий виступ скелі, що був попереду, і зупинились. Праворуч гору саме продовбували кирками, аби потім вбивати дошки в тріщини. Підкорені буквально «обліпили» верхівку уступу, утримуючись на канатах. Я хаотично роззиралась довкола, вишукуючи знайомий образ — але людей було дуже багато, надто зливались вони усі в своєму лахмітті, брудні, худі. Хмари пилюки приховували риси їх зовнішності. Робота навколо більш нагадувала хаос.

Тоді заплющила очі. Гул голосів та стукіт заліза об камінь розривав простір. І спершу я не могла приділити нічому більшої уваги. Не могла нічого вирізнити.

— Ану не дивись так на мене, стерво! — гаркнув неподалік якийсь сервус. Я виділила його голос, сама не розуміючи, чому. Зробила крок уперед, не розплющуючи очей, радше відчула, аніж вловила слухом, як хруснуло каміння під чоботом. Ляснула нагайка, а за нею пролунав не крик, ні. Зранене гарчання.

І воно... воно було мені знайоме. Чомусь. Якісь нотки, що лишились від голосу тієї, яку я так хотіла колись врятувати, пронизали те гарчання.

— Я знайшов її, — прошепотів Всевлад тихо. Я кивнула і розплющила очі.

— Я також.

Але не встигла роздивитись довкола як слід, бо Всевлад раптом схопив мене за руку і притягнув до себе, зазираючи в очі. Погляд його був напруженим.

— Забирай усіх і чекайте нас з Вишеною там, де ми робили першу зупинку в передгір’ї. Пам’ятаєш, як туди доїхати?

— Так, але... — хотіла було заперечити. Не для того я здолала такий шлях, аби зараз не мати змоги навіть підійти до дівчини.

— Ви прибудете туди завтра ввечері, якщо не зупинятиметесь на ніч. Тоді чекайте на нас. І візьміть мого коня. Зрозуміла?

Я завагалась і Всевлад труснув мене за плече.

— Добре.

Він кивнув і підштовхнув мене до ошелешеної Анни.

— Ідіть.

* * *

Нам лишалось проїхати останні двадцять кілометрів вузькими коридорами. Був вечірній час, але сутінки вже надто міцно обіймали скелі — завдяки хмарам, які задощили одразу ж, як ми покинули Розар. Я підганяла всіх, змушувала їхати швидше, але ми не мали права панікувати, бо ж зустрічі з воїнами на шляху назад ніхто не відміняв, а тепер я була єдиним дарвенхардцем, а значить і найвпливовішою людиною в усій нашій компанії. Брехня давалась мені легко, але серце стукало все сильніше. Я хвилювалася за Всевлада, за Вишену, за той клятий дощ, який періщив, мов сказився, і робив нас жалюгідними та сповільнював рух. Ловила на собі схвильовані погляди супутників і це лютило мене ще дужче. Зрештою, проїхавши півдня, перепочивши всього дві години, ми не зупинялись усю ніч. Тоді знову трішки відпочинку — радше для коней, аніж для людей, і ось — усі їдуть мовчки, посхилявши голови, мокрі, як хлющі.

Я палко мріяла про печеру, в якій можна буде розпалити вогонь та зігрітись. Розуміла, що Всевлад із Вишеною не зможуть дістатися того місця швидше за нас, але то було моєю другою мрією. Мозок отупів і втомився від хляпи, що квацала під копитами коней, від надміру емоцій. А ще ж повсякчас слідкувала за тим, чи все нормально з конем Всевлада, що їхав, прив’язаний мотузком до мого.

Тому, мабуть, я не одразу почула шум позаду.

— Ханно! — вигук Тиграна примусив мене ввімкнути увагу.

Я поглянула на нього. Шукач здійняв вгору руку і ми всі зупинились.

— Ти чуєш? — спитав він, поглянувши на мене. Я насторожилась і прислухалась.

Видавалось, наче дуже голосно шумить вітер. Просто-таки гуде. Десь позаду, між скелями. Десь в стороні Розару. А ще... мовби раптово хтось закричав. Багатоголосо. Там, удалині... Але я знала, що це за звук. Він надто відрізнявся від шуму дощу. Ніколи раніше не чула його, саме такого, як тут, але Ярий надто вперто втовкмачував мені, що може убити дарвенхардця в Лихогорах.

— Шукаємо найближчий уступ! Мерщій! Коней гнати, не жаліти, бо всі помремо! — закричала я, щосили вдаряючи Зозулина в боки. Назад вертатись не було куди, попереду — лиш стіни ущелини. Я хаотично намагалась пригадати, чи будуть там якісь виступи в скелі, але не могла. Та мусить же бути хоч щось!

Ми тривалий час їхали вниз. Отже, ми зараз навіть нижче рівня Розару. Вся вода з нього сочиться в цей край.

Сонливість і втому як рукою зняло. Ми гнали своїх коней, мов шаленці, аж стіни довкола зливались в одну пляму, а дощ хльоскав в обличчя суцільними хвилями. А гул позаду вже чули не лише ми з Тиграном. Я озирнулася — зір дозволяв бачити в пітьмі добре, але ущелина все ж була надто довгою, аби зрозуміти, що коїться вдалині. Небо вгорі майже стемніло.

Попереду був поворот.

— Ліворуч видно схил! — крикнула Либідь, першою минувши його. — Коні зможуть видертись ним на підвищення!

— Тоді вперед! — закричав Тигран. Я озирнулась на Стожара — її кінь мчав одразу за Всевладовим. За дівчиною, з якої через хвилювання навіть спала чарівна маска, був Тарас. Його обличчя мало шалений вираз страху. Трохи опісля гнав коня Тигран, замикала рух Златодара. Мені було погано її видно, але кінь чорнявки біг повільніше за інших. Це було надто небезпечно.

Гул наблизився вже дуже близько, коли кінь Либеді заскочив на неширокий вузький карниз, що був в половині метра над землею, а тоді моторно вибіг пологим підйомом на пласке узвишшя — виїмку в скелі, що мала площу десь двадцять на двадцять метрів і для нас була ідеальною. Я пригальмувала свого коня на мить, пропускаючи Анну та Тараса, тоді водночас з Тиграном вибралась на безпечне місце. Застрибнув, корячись довгому, але міцному мотузку, вороний Черн. Я полегшено зітхнула. Встигла посміхнутись, обертаючись, аби поглянути, як Златодара теж опиниться на уступі.

Її кінь наготувався стрибнути, але не встиг, знесений потужною хвилею води, змішаної з землею, піском, камінням та гіллям, що вмить затопила ущелину. Дівчина скрикнула і разом зі своїм скакуном зникла у хаосі бруду, що стрімко понісся далі.

Я роздумувала долю секунди, яку дзвоном сповнили крики Анни, Тараса та Либіді. Розпачливі, страшні. Стожар рвонулася з коня, але зупинилась на краю уступу, одразу під яким вирувала страшна хаотична ріка.

Я роззирнулась довкола — вершина стіни була за три метри над нами.

— Тигране, злазь з коня! Поможи мені стрибнути!

Він миттю зрозумів, що я хочу зробити. Хоч обличчя Шукача і виражало такий розпач і біль, що я відчула неймовірне здивування — адже всі знали, що він чомусь не любить Златодару. Але зараз не було часу з цим розбиратися. Тигран склав руки «замком» та розставив ноги на ширину плечей, зігнувши їх в колінах. Я зіскочила з коня, схопивши причеплену до сідла мотузку, закинувши собі на плече. Скинула плащ, лук та сагайдак зі стрілами на землю, щоб не заважали рухатись.

Взяла такий розгін, який тільки дозволяла маленька площина.

Його руки підкинули мене вправно та дуже сильно.

— Ай! — я мимоволі зойкнула, схопившись долонями за край скелі, бо в праву одразу ж уп’явся гострий камінець. Але не мала змоги труснути рукою, аби не зірватись зі слизького каміння. Дощ заліплював очі. Стиснувши зуби, підтягнулась та одразу ж помчала по скелястому гребеню, видивляючись внизу те, що шукала. Там було темно, дезорієнтувало те, що я знаходилась на світлішій території. Та я бігла і не здавалась, споглядаючи місиво внизу, що шквалом пробивалось між скелями. Було слизько і страшно. От тобі й Лихогори!

Раптом майнуло щось. Круп коня! Він вирвався на поверхню, як рибина з хвилі, наштовхнувшись на якогось каменя, а тоді стихія на мить показала тварину цілком. Кінь уже був неживий — в шиї зіяв відкритий перелом, заліплений грязюкою. Але й вершниці його не було. Від думки, що Златодара теж може не... я судомно вдихнула і пришвидшила біг та пильність. Звісно, я вважаю її самозакоханим стервом, але смерті їй не бажала б у жодному випадку. Та ще й такої страшної.

Майнула рука в сірій шкіряній рукавиці, а за нею — біле-біле обличчя. І знову зникли.

Але я її знайшла.

Побігла ще швидше, тоді — майже полетіла, долаючи відстань великими кроками, що радше нагадували стрибки. Схопила свою мотузку і мерщій затягла на одному її кінці петлю, інший обмотала довкола руки. Мотузка мала метрів десять — отже, мене теж поглине потік. Але якщо зробити коротшою, я можу просто повиснути на ній, не встигнувши перехопити Златодару. Треба ризикнути.

Очі ковзнули краєм ущелини, яким бігла, в пошуку якоїсь міцної зазубрини чи корча. І знайшли — за двадцять метрів попереду. Я знову кинула погляд униз — і таки зачепилась ним за край знайомої одежини. Потік був бурхливим, але не надто глибоким, тому Златодара раз по разу виринала. Тільки я не могла зрозуміти, чи жива ще вона, бо дівчина ніяк цього не показувала.

Лишилось зовсім близько до гострого тонкого виступу на скелі, що здіймався в небо, наче ріг.

П’ять, чотири, три, два, один...

Видих...

Петля впала на «ріг» та затягнулась, а я — полетіла...

Майнула руками, як птах крилами, стрибаючи в прірву, але не вниз — до протилежної стіни. Врізалась в неї ногами і помчала донизу, перетворюючи падіння на пробіжку. Мотузка натяглась, водночас зупинивши мій рух та допомагаючи не розбитись, тримаючи траєкторію, коли ноги зірвалися з вертикальної стіни і я полетіла донизу — не різко, дугою.

Просто до цілі. Ярий пишався б, чесне слово. Я сама не сподівалася такого від себе. Боялась, що промину її чи впущу...

Але шубовснула в багно з такою точністю, що краще не буває. То була якась дивовижна удача, доля, чи... просто майстерність прораховувати все наперед, набута за довгі роки. Я не мала часу над цим думати, опинившись у божевільному потоці. В житті не знайшла б там Златодару — але вже за секунду потік вперіщив її прямісінько в мене.

Я захарчала, опинившись під болотом та одразу ж його наковтавшись, однією рукою намагаючись втримати мотузку, що розмотувалась із зап’ястка, а іншою — притиснувши до себе дівчину, аби силою стихії її часом не перекинуло через мене і не віднесло далі. Зашкребла ногами, шукаючи опору, відшукала землю. Вперлась у неї з усіх сил, потягла за мотузку — і вирвалась на поверхню, викашлюючи болото. Другою рукою витягла Златодару — і так і не змогла почути, дихає вона чи ні.

І зараз було не до цього. Я опинилася в пастці. В лице бризкотіло багном, воно було повсюди, тиснучи на тіло так, що шкіра на руці під мотузкою зривалась із кров’ю. Якось, стрибаючи, я не продумала шляху повернення. Вірніше, вирішила, що дарвенхардці — могутній, сильнішій за простих людей, — варто буде просто тягти за мотузку, намотуючи її на руку, і можна буде йти проти потоку, що мав би досягати лише грудей. Але — ні. Варто зробити хоч крок, або раптом на мене налетить щось більше за дрібне гілляччя та каміння — ноги зісковзнуть з потрібного положення. І я впаду та вже не зможу виборсатись, хіба покину Златодару. А не для цього я подолала весь той шлях!

А ще той безперервний дощ, дощ, дощ!

— Тримай міцно! — долинув крик.

Я вражено здійняла погляд. Там, куди тяглась моя мотузка, на скелі виднілись дві тіні, чорні проти темно-сірого неба. Вода заліплювала очі, але я впізнала голос. І зрозуміла, хто це.

Тигран та Либідь. Вони теж видерлись нагору і наздогнали мене.

Я зціпила зуби, щоб витерпіти біль, коли вони потягли за мотузку, яка ще досі була обмотана довкола моєї руки і краєчок якої я стискала пальцями. Рукавиць так і не одягала з моменту нашої мандрівки з Розару — якось не задумувалась над цим. А дарма.

Роблячи крок за кроком, долаючи стихію, я перла своє та Златодарине тіла туди, куди тягла нас та мотузка.

Але таки закричала — коли шкіра на зап’ясті здерлась так, що з нього струмком потекла кров, змішуючись з болотом, в якому була я вся. Біль був просто неможливий.

Але поступитись йому означало померти.

А після того був ще підйом на скелю.

Розділ 5

— Я зараз здохну, — просипіла я, коли над ранок, виблювавши нарешті все болото, якого наковталась, заснула, але тоді знову прокинулась. Мені було надто погано, щоб просто провалитись в приємну пітьму, коротке безпам’ятство повсякчас змінювалось болючим поверненням до свідомості. Либідь саме взялась вправно зашивати глибокі борозни, що пролягли в мене на руці. В мене тріснула вена — буквально за мить до того, як ми зі Златою опинились на верхівці скелястої стіни. Не знаю, як, та я додерлася до цілі, кинула на землю дівчину, яка взагалі-то важила, як я сама, і рухнула за нею в калюжу крові, що стрімко збільшувалась. Либідь тоді стягнула мені передпліччя вище рани так сильно, як можна було. Якби не це, я спливла б кров’ю і померла, не відходячи далеко. Але й іти вже не могла.

Дощ ущух десь за дві години, тоді за годину нарешті обмілів до краю і потік брудом, лишивши по собі купи мотлоху на дні ущелини. За цей час ми чотири рази пересварились з Анною. Я не дозволяла себе вилікувати магією. Тільки дала Либеді промити рану і зашити вену звичайними нитками — благо, павутинці вміли виживати, а відтак — і лікувати. Сама б не могла добре пояснити, чому не дала просто зцілити мене Стожару. Просто... так звикла покладатись на силу власного організму, що не хотіла приймати надприродної допомоги. Зрештою, примусити мене ніхто не наважився.

Златодара вижила і не зазнала серйозних травм, але перебувала в глибокій нетямі. Я раділа цьому, та водночас, згадуючи, що мені довелося через неї пережити, хотілось встати і її добити.

Решту дороги до печери я здолала, їдучи на коні з Тиграном. Шукач міцно тримав мене за талію і мені хотілося вдарити його за те, що взагалі посмів мене торкнутись, але сил не було. Фантастична втома утворила в голові кашу, мені хотілося лаятись найбруднішими словами, але просто не було на це сил. Златодару в такому ж положенні тримала Либідь, що коштувало їй більших зусиль, аніж брату. Просто ні Анна, ні Тарас не були ще настільки гарними вершниками, щоб керувати кіньми, везучи ще когось, хто перебував без тями. Але Либідь та Тигран, дарма що втомлені пригодою чи не більше за мене, впоралися бездоганно.

В печері я одразу ж побачила над собою злякане обличчя Анни. Коли вона вкотре, але тепер вже зі значно більш упертим виразом обличчя простягла до мене руку, я перехопила її неушкодженою лівицею.

— Займися своєю подругою, Стожаре. Я виживу.

— Златодара буде в порядку. Я вже змінила її непритомність на сон. Хочу зробити з тобою те саме. Тобі треба перепочити, а ти сіпаєшся. Перестань чинити опір.

— Я не хочу спати, — збрехала я.

— Добре. Але поки Либідь займається твоєю раною, я займусь твоїм одягом. І відмию тебе. Бо брудна, як свиня... А ви принесіть води побільше! — наказала Анна хлопцям, що стовбичили біля входу в печеру.

Саме тоді, коли вона одягла мене, вже відносно чисту і охайну, в свою змінну сорочку, я умудрилася виблювати вперше. Просто на тканину.

— Ти ж розповідала, що вас викачували в болоті. Думала, твій шлунок до цього вже звик, — зітхнула дівчина. — Тарасе, мені потрібна твоя запасна сорочка.


Все ж таки Анна не витримала. Коли сонце вже світило яскраво, проникаючи в печеру лагідним промінням, а я все не могла заснути довше ніж на півгодини і все бубоніла та бубоніла, дівчина торкнулась моєї щоки рукою і подарувала цілющий сон.

* * *

Вона була значно худішою, аніж тоді, коли ми навчалися в Сколісі. Обличчя — бліде, веснянок майже не видно. Руде волосся вигоріло, стало світлішим, в нього в’ївся бруд. Одяг — самі латки. Повіки тремтливі, дихання неспокійне — навіть уві сні.

Коли Всевлад спробував вмовити її піти з ним, Вишена злякалася. Не знаю, впізнала вона його чи ні. Гадаю, ключовим фактором стало те, що чоловік був одягнений в чорний одяг, а за роки, проведені в Бактрії, той міг викликати тільки одне бажання в підкореної: тікати та ховатись. Але точно не довіряти.

Тому Всевлад приспав її — тим самим зіллям, яке колись застосували до нас із ним павутинці в Дикому краю. Сонним порошком. Він був відомий і дарвенхардцям. Так само, як і кілька пляшечок з протиотрутами та, навпаки, отрутами, та іншими корисними в Циркуті застосунками, ми зазвичай мали його невеликі запаси у внутрішніх кишенях курток.

Запас Всевлада пішов на те, аби утримувати Вишену, яка своєю панікою могла б привернути зайву увагу там, де доводилося бути тихими і непомітними, в стані сну. Увесь шлях з Розару він проніс її на руках. З’явився в печері на добу пізніше, ніж ми. Виснажений.

Дочекавшись, коли Всевлад акуратно поклав Вишену на мій плащ, я обійняла його, вперше не зважаючи на сторонніх. В душі було якось так щемливо-гаряче від вдячності. І від полегшення, що він — живий та неушкоджений. Завдяки обставинам та постійній напрузі під час зупинок ми з ним давно не були просто вдвох. Чоловік легенько торкнувся моєї перев’язаної правої руки.

— Це ще що таке? — спитав.

— Це Ханна мені життя врятувала, — неголосно відповіла за мене Златодара, що саме приготувала вечерю і за допомогою Тараса розливала юшку в миски. Добре хоч, що казанок та інше кухонне начиння не були прив’язані до її коня. Ми знайшли його труп вже аж на виході з ущелини, але всі дорожні сумки з сідла позривало і віднесло невідь-куди. — Ходіть їсти.

Я перекусила, а тоді не відходила від Вишени доти, доки за кілька годин вона не прокинулась. Сполохано схопилася, відсунулась до стіни. Роззирнулася довкола. Була вже темна ніч і спали всі, окрім мене.

— Де я?.. — прошепотіла вона, підтягуючи коліна до грудей. Дівчину пробивали дрижаки. Великі зелені очі мерехтіли на блідому обличчі, як зірки, губи були потрісканими. Обличчя не видавалось вже таким милим і ніжним, як колись — щоки запали, вилиці загострились. З подряпинами і ранками на тілі, з брудом, що в’ївся в нігті, шкіру, волосся, але це була вона. Старша, інша. Проте — вона.

Я відчула, як горло стиснула невидима рука. Такий довгий шлях... ми її знайшли. Тепер треба думати, як іти далі. І якою буде роль Вишени в цьому всьому.

— В безпеці, — відповіла я так само неголосно, вдивляючись їй в обличчя. — Ти впізнаєш мене?

Вона кивнула.

— Ти стала однією з них? — спитала хрипко. — Пригадую, що колись, в Сколісі, коли я хотіла піти до Дарвенхарду, ти дала мені по пиці.

— Мій шлях був довгим, — мовила я, не опускаючи погляд. Шукала в її очах... що? Тепло, любов, якими вони завжди сяяли, енергію життя, якої були сповнені раніше? Але зараз там були біль і пітьма, пітьма. Чорна, вона зробила темнішим навіть той неймовірний зелений колір, надавши йому холодного відтінку. — Пробач, що йшла так довго.

— Ти прийшла за мною? Навіщо?

Останнє слово боляче різонуло слух. Тріснула гілочка в вогнищі. Я почула, як поряд із ним хтось заворушився, прокинувшись від наших голосів.

— Просто прийшла. Щоб забрати тебе звідси і зробити вільною. Я ж колись обіцяла не віддавати тебе їм. Але не була достатньо сильною, щоб дотримати слова. Тепер — так.

Я простягла до неї руку.

— Але тепер ти — дарвенхардка. Ти сама стала ними! — скрикнула Вишена, втискаючись в стіну. Я опустила долоню, не наважуючись наполягати.

— Що вони зробили з тобою? — голос Анни пролунав неголосно і лагідно, коли дівчина опустилась на коліна поряд зі мною. Я ледь стримала полегшене зітхання — боялась, що Стожар зараз буде схожою на мене, а це могло лишень налякати Вишену. Але ні, дівчина була в своїй замаскованій подобі. Вишена перевела погляд на неї:

— Все.

— Дай мені руку, — попросила Стожар.

— Хто ти така?

— Мене звуть Анна. Я тебе не скривджу. Ну ж бо... Дай мені руку.

Вишена несміливо вклала свої пальці в долоню Стожара.

І завмерла, коли місце дотику їх рук замерехтіло золотистим сяйвом. Мимоволі смикнула рукою — але Анна тримала міцно. Іншою рукою вона торкнулась моєї. Щоб набратись сил.

— Хто ти така? — вдруге спитала Вишена.

— Люди називають мене Стожаром. Зараз не бійся. Я хочу допомогти.

Я дивилась на її силу, вперше відчуваючи трепет.

Подряпини та ранки на тілі Вишени загоювались на очах. Шкіра стала виглядати оновлено-свіжою. Бруд і порох зникали з неї, розчиняючись хмаринками в повітрі. Вигоріле, сплутане волосся, заплетене невідь-коли в неохайну косу, розсипалось по плечах, випрямляючись та набуваючи блиску. Я помітила, як буквально на очах зникли в ньому кілька сивих пасем. Обличчя дівчини зарум’янилось, тоді як Стожар миттєво зблідла. Але вона не розмикала рукостискання. Тоді відпустила мою долоню.

Водночас із цим впав додолу металевий нашийник, розколовшись надвоє.

— Вишено, мені потрібні обидві твої руки.

Я вже бачила таке одного разу. Анна на мить відпустила долоню Вишени, щоб взятись обома руками за її зап’ястя. Тільки цього разу її шкіра не запалала вогнем та болем.

Вишена здивовано зойкнула, але, судячи з розгубленого виразу її обличчя, сама не могла пояснити, чому.

Світіння під долонями Стожара раптом стало таким яскравим, що осяяло всю печеру, а тоді перетворилось на клуби пітьми. Анна відсмикнула руки, але пітьма не хотіла зникати і сполучала дівчат ще якусь мить. Зрештою, Стожар просто труснула пальцями і все зникло.

— Ти народила хлопчика, — промовила вона, похитнувшись. Я підтримала її за плече. Виглядала Анна нездорово.

Вишена кивнула, дивлячись на неї з сумішшю страху та захвату.

— На острові Topic, так? Згодом тебе забрали в Розар, розлучивши з малюком. Але зв’язок матері і дитини неможливо знищити, скільки б часу не минуло. Зараз твій син там, — Анна вказала рукою напрямок.

— Ти показуєш на південний захід, — промовив Всевлад. Усі інші теж попрокидалися — через спалах. Але я й не помітила цього — так була захоплена дійством. — А Topic — на півночі Бактрії.

— Я не можу дізнатися, хто, але дитину забрали звідти. Куди забирають дітей з цього острова? — спитала його Анна.

— Не знаю. Могли купити, щоб ростити з нього маленького служку. Часом белатки люблять, аби, скажімо, їх діти мали таку забавку, — стенув плечима дарвенхардець. — Але хлопчик живий, так?

— Так.

— Ви хочете його знайти? — спитала Вишена. Її голос пролунав якось дивно. Безрадісно.

— Так, хочемо. Але про все — завтра, — втомлено проказала Анна, підводячись. Тоді немовби про щось згадала. — Ханно, мені потрібні твої руки.

Я не заперечила: мало що. Але Стожар виявилась хитрункою. Я відчула, як біль в правиці зник.

Вона зцілила мене.

— Вчора я зробила б це, маючи більше здоров’я, — буркнула вона, простуючи до вогню, де стояв казанок із залишками юшки. — Не доводь мене більше своєю впертістю.

— Ти не мала...

— Відчепися. Ти маєш бути здоровою.

Я замовкла. Анна вилила всю юшку, що лишилась, в миску, взяла ложку і подала Вишені. Тоді порилась в одній з торб і дістала шматок солонини. Віддала і його також.

— Смачного!

— Дякую. За їжу і... за все. Усім вам, — Вишена обвела поглядом присутніх в печері. Але болю в її очах не меншало. Це мене турбувало. Та... всьому свій час.

— Анно, ти відчуваєш, куди ми прямуємо? — спитала Златодара.

— Не надто чітко.

— Я, звичайно, давно не їла м’яса. Але це — смачне, та водночас якесь... дивне, — мовила Вишена по паузі. — Чиє воно?

— Пуми, — буденно відповіла Анна. А тоді, вочевидь, втомившись від нас усіх, вляглася, закуталась в хутро і повернулась обличчям до стіни.

Розділ 6

Звук удару металу об камінь переслідував мене ще дуже довгий час. Та то не був стогін кирок і клинів в руках рабів чи репет підйомних механізмів, якими перетягували велике каміння з дна Розару до дороги, що вела в напрямку водяного каналу. То була пісня нашийника Вишени, що впав додолу.

Я направду ніколи не відчувала в собі якихось героїчних задатків. Майже усі гарні вчинки, як, скажімо, зцілення Златодари, робила без підготовки, випадково, бо так було потрібно в таку-то мить. Бо інакше... я вже переживала дні, коли допустила те «інакше». Саме тому в світі, звідки я прийшла, досі лежить безтямна Маргаритка, збита автівкою; чекає чоловік з розбитим серцем і потрощеною душею. Так, ми усі робимо помилки і якщо зненавидіти себе за них, то ненависним стане увесь світ. А коли поряд люди, яких встигла полюбити, з якими пройшла так багато, зробити це — надто важко. І то складніше стає прямувати від точки до точки, не маючи кінцевої мети. Навіть якщо її немає просто тому, що страшно озвучити те, подумане мимохіть, вголос. Навіть якщо брязкіт зламаного рабського ярма став звуком, солодшим за всі слова, чуті будь-коли з вуст коханців, за всі компліменти, промовлені прихильниками. За все інше. Бо, здається, він навіть перекрив собою крики на вулиці, де трапилась аварія, які так довго і гучно відлунювали у моїй голові. Перекрив, хай на мить, але — зробив це. Недостатньо мені було потрапити в інший світ, щоб це сталося. Треба було подарувати новий світ іншій людині. Хай навіть самій страшно думати про це. Хай поки ніхто не розуміє.

Хай навіть ця сама людина тільки починає вчитись думати, що можна жити без ярма.

Я поглянула на ауру Вишени, що їхала далеко попереду, і спохмурніла. Мимоволі ворухнула пальцями обох рук. Чуттєва пам’ять не давала забути захват і піднесення, трохи боязкі, але все ж достатньо чіткі, змішані з втомою, які пронизали мене струмом під час... дива. Першого, зробленого не заради обов’язковості. Просто... бо так захотілося.

Руки запам’ятали.

Серце запам’ятало.

І хотіло ще.

Я мимоволі глянула на спини дарвенхардців, що їхали попереду. Легкий вітер кинув в обличчя промені західного сонця та краплини води — ми прямували рівниною вздовж берега широкої ріки неподалік східного кордону Белати.

Один із промінців ковзнув луком Ханни і втрапив мені в око. Я мимоволі скривилась і провела по обличчю рукою.

— Все гаразд?

Тарас, що їхав трохи позаду, замикаючи нашу колону, опинився поряд. Патлатий, в доволі потріпаній в мандрах шкіряній куртці та штанах, в високих чоботах, з золотим перстнем на вказівному пальці правиці — хлопець не був схожий на себе колишнього взагалі. Обличчя вкривали кількаденна щетина та пил, риси загострились, волосся вигоріло і набрало сірини через повсякчасний пил. І тільки очі — зеленаві, ясні — були такими, як завжди.

Запитання пролунало белатською — ламаною, але все ж доволі стерпною. Я всміхнулась.

— Так. Просто... багато думок.

— Поділишся?

Я мить роздумувала.

Але дійсно не було потреби тримати все в собі. Та все ж, кинувши оком на спини супутників, я промовила українською:

— Мене турбує зв’язок Вишени з сином. Якщо дивитись навіть на те, як вона пов’язана з Ханною, то видно доволі міцне золотисто-червоне плетиво. Хоч і йде воно переважно від дарвенхардки, бо Вишена занадто сильно змінилася в Бактрії. Всі її почуття стали приглушеними через божевілля, в якому вона існувала. Але я завжди думала, що з дитиною... словом, то ледь помітні промінці, геть слабкі. Якщо брати навіть зв’язок Тиграна й Либеді, то він прямо-таки палахкотить, бо вони — кровні родичі і люблять одне одного. Міцні нитки тягнуться від них до Дикого краю, де Ждан та двоє їхніх братів. А тут... Я не розумію.

Тарас якусь мить мовчав.

— Але ж вона не проти пошуків хлопчика, правда? Тож дай їй шанс. Не забувай, що то — не тільки дитина Вишени, а й белата, який зрадив її і забув. Через цю ситуацію вона й опинилась у Бактрії. Вишена може майже не пам’ятати сина, врешті-решт. Хай просто мине час. А там придумаємо, що робити, якщо вона не впорається з роллю мами. До того ж... дивлячись на те, як Ханна бореться за них, можна сказати, що в малого буде така собі хрещена... Трохи ненормальна, бо ти тільки згадай, як вона стрибнула, рятуючи Златодару. Але безмежно відважна. З нею малечі не буде чого в цілому світі боятись.

Я усміхнулась. Так, за це можна не хвилюватися. Знову глянула на Тараса і його одяг.

— Ви з Вишеною більше схожі на брата і сестру, ніж зі мною. Ти взагалі став викапаним середньовічним персонажем через оце все.

— Ти також. Я б тебе зараз намалював! — сказав він і затнувся, бо я спаленіла. Кашлянув і вимовив: — Я не...

— Все гаразд, — мовила я знічено. А тоді все ж не втрималась від злісного коментаря: — Просто... колись я б багато віддала за такі твої слова. А зараз... добре, що ти не маєш часу малювати. Я б не хотіла.

— Ого. Аж так? Ти не хотіла б саме цього, чи й... — спитав він раптом роздратовано. Зеленаві очі зблиснули в світлі призахідного сонця.

— Узагалі нічого. Я ще вагалась, коли ти тільки з’явився в тій річці... і якийсь час опісля. Але я б не хотіла нічого вертати. А ти б хотів? — спитала здивовано. — Тарасе, між нами сталось так багато усього.

— І все те лишилось в іншому світі. А ми зараз тут. І ти казала, що лишишся, навіть знайшовши шлях назад. Може... може, я теж би цього хотів? Не повертатись туди?

Я оніміла на мить.

— І залишитись тут, де щомиті чигає небезпека? Ти ж бачиш, де ми! Рів із кістками забув?

— Не забув тільки Маргариту, що в комі. Через мене, — мовив він гірко.

— О-о-о, втеча. Як гарно. Що ж — якщо захочеш, то залишишся. Я тебе не спроваджуватиму. Але шлях цей я все одно маю пізнати, — я відчула, як від його слів мене тихо сповнює шал. Думки про Вишену і її малого одразу витіснились злістю. То він... він вирішив зостатись? Якого... якого... чого б це раптом? Що за дурня? Я... я... я на таке пішла, щоб отримати допомогу Всевлада та Ханни, ми стільки пройшли, ми знайшли Вишену! До моменту, коли ми втрапимо до Колісії і я знайду інформацію про те, як відіслати назад Тараса, якого в цьому світі вважаю своєю персональною проблемою, лишилось геть мало! І тут... він заявляє, що не проти жити в Циркуті? — Але знай, що з угоди, яку я уклала з дарвенхардцями, ти не знаєш пункту про те, що за секрети, які допоможе дізнатись мені Всевлад, я маю для нього убити одинадцятьох людей! Ти тут з моєї вини, я затягла тебе своїми емоціями, спогадами, провиною! Тебе, людину, яка розлюбила мене і завдала так багато болю, а не чоловіка, що кохає, що перевернув би світ, аби знайти мене, якби знав, що я жива! Так, звичайно, залишайся! Хай тебе тут уб’ють, і це теж стане моєю провиною!

— Стожаре, не варто... — обернулась до нас Либідь, коли мій монолог став гучнішати. Інші теж поозирались.

— Не втручайтесь! Їдьте вперед! — крикнула я і знову звернула злий погляд на Тараса, що від моїх слів зблід. Кінь неспокійно мотнув головою, коли я натягла повіддя, зупиняючи його. Тарас зупинив свого. За якийсь час решта віддалились і ми опинились самі.

Зрештою я зітхнула:

— Я не хотіла кричати, пробач.

— Аню, якого біса? Що ти пообіцяла Всевладу? Через мене?

— Ні, це не через тебе. Пробач, справді! Я взагалі маю дізнатись про те, ким стала, а він може допомогти. І ще... взагалі, були обставини. Я й наобіцяла. Якщо мені вдасться спровадити тебе в безпечний світ, наш світ, це буде чудовим дивом. Я просто поки не знаю, як. Але, будь ласка, не опирайся. Я не витримаю, якщо й ти лишишся в цьому божевіллі.

— Тоді я хочу, аби ти пішла зі мною. Також. Плюнь на все. Ти нічого не винна нікому в цьому світі, — мовив він тихо.

Я похитала головою.

— Аню, те, що ти знову закохалася, не позбавляє тебе права вибору.

Я витріщилась на Тараса. Наче бачила його вперше.

Все в цьому світі міняється. Крім його думки про те, що жінкою може керувати лише кохання.

Може, я теж так думала колись? Раніше? До Бактрії, до звуків, спричинених ударами батогів, що відлунювали у вухах навіть перед сном, навіть тривалий час після Розару? До того, як... до усього?

Я так часто вагалася, так багато роздумувала, так рідко була сміливою та однозначною, що те все, мої думки, роздуми, болі, жалі, переживання могутнім потоком нахлинули на загату зовнішнього спокою.

А тут її раптом прорвало.

Дзенькнув, розколовшись надвоє, залізний нашийник.

— Тисячі людей живуть під землею. І мільйони — під рабським ярмом. І тут така з’явилась я — здатна зцілювати рани, чути емоції, мотиви, радості й жалі. Здатна нищити і будувати в таких масштабах, що важко уявити. О, так, звісно, я хочу лишитись тут через кохання. До слова, мене тягне до Тиграна, і дуже сильно, але через тебе та ще одного придурка, з яким завжди було складно й незрозуміло, я боюсь сама собі зізнатись, що відчуваю. Але, звісно, тут я через кохання. Не тому, що відчуваю щем в серці, коли зцілюю чиїсь рани. Не тому, що зустріла стількох дивовижних людей, хай навіть двоє з них — убивці. Не тому, що Ханна мало не втонула в болоті, рятуючи Златодару, яка за мене віддасть життя. І не тому, звісно, що й інші мої друзі на це здатні. І не тому, що кілька місяців тому ту ж Златодару врятувала я. А якби ти раптом виявився правий? Звісно, я була б зобов’язана покинути його і вернутись в світ, де була коханкою багатія і таємно зітхала за тобою, зрадником. Знаєш, коли я поряд із Ханною, мої сили сильнішають. Я бачила його, Артура. Уві сні. Він мав обручку. Хотів, аби я була його дружиною. Я можу вернутись до нього, звісно. То буде шок для всіх, бо ж мене вбила блискавка. Та все ж. Вернулась би. З тобою під руку. Щоб стати його жінкою, жити в розкоші з чудовим чоловіком. Тому що він насправді — чудовий. Але штука в тому, що не коханий. Бо я — не його. Як і не твоя — давним-давно. І не Тигранова. Навіть якщо його кохаю. Я — це тільки я. І належу сама собі. І, можливо, цій дивній Патрії, що заснула так давно, але яку я чомусь щодень люблю дедалі більше. Наче я тут народилася. Наче я тут зірвала з себе ярмо. Наче вперше зітхнула вільно. І знаєш, що? Так воно й було. Я не вернусь в Україну. Хоч там мої батьки і брат, і Артур, з яким варто було б, мабуть, попрощатись. Я лишуся тут. Не через Тигр... ні, через нього. Через Либідь, Златодару, Ханну, Вишену, Всевлада, Ждана, Волю. Бо вперше в житті я відчуваю, що можу і хочу чогось більшого, аніж просто читати книги й ходити на прийоми в розкішних сукнях. Зрештою, я й у цьому світі можу це собі дозволити. Я лишуся тут. Знаєш, коли я це усвідомила? Коли спав металевий нашийник з шиї Вишени. Коли я захотіла, аби він розколовся на дві частини — і так сталось. І, чорт забирай, Тарасе, хіба можу після цього я зрадити їх і піти? Я лишуся тут... Бо я — Стожар.

Я важко дихала, а в горлі пекло від палкої промови, яка вилилась з думок, несподівано чітко й гучно сформувавшись. Були тільки ми серед лану, поряд — шумиста ріка. Десь позаду, далеко — ліси, попереду, зупинившись на віддаленому пагорбі, чекали нас усі інші. І світ раптом став таким великим. І вагання розширились в ньому, а тоді луснули, як мильна бульбашка. Поступившись місцем страхові, пристрасті, захвату. Сміливості.

І тут я раптом побачила, як Тарас посміхнувся. Думала, його пригнітить моя промова, як завжди, десь хвилювалась, чи не ображу. Але — ні. Призахідне сонце плуталося в його рудому волоссі, легкими цілунками торкалось щік. Смарагдові очі мерехтіли.

— Ти підкориш цей світ, птахо. Коли повернусь, то малюватиму тебе. Серед цих ланів. І тільки тут. І люди думатимуть, що я збожеволів. А так воно й буде. Але якщо твоє рішення таке, — я скорюся волі Стожара. Я тобі не потрібен, а без тебе тут загину. Можливо, навіть там... Але то вже не твоя турбота — думати про це. Ти вже давно не Анна. Пробач, що не бачив цього. Ти — не лише вона. І я вдячний долі, що ми зустрілися.

Я простягнула руку і торкнулась його щоки.

— Я люблю тебе, Тарасе. І завжди любила. Я хочу, аби ти це знав. Але тепер я в цьому світі. І я — цей світ.

— А я люблю тебе, Анно-Стожаре. І хочу, аби ти знала — я теж в команді тих, хто віддасть за тебе життя, якщо буде потрібно, — він узяв мою руку і поцілував долоню. Вперше в цьому світі торкнувся моєї шкіри губами і це викликало тільки приємні думки.

— Я надто довго боялась заговорити з тобою так. Мені було легше сприймати тебе, як саму лишень провину, як її результат. Так просто було сердитись на тебе або вважати, що відправлю тебе додому — і можна буде себе пожаліти, відпочити, знову десь сховатись. В своїй шкаралупці. За спинами сильніших. А насправді сказала все — і вперше почула сама. Але зовсім не знаю, що тепер робити. Що робити... взагалі.

— Ти знаєш. Ти просто боїшся озвучити. І так вірно. Просто роби, коли прийде час. І коли інші будуть готові. Я люблю тебе, Анно-Стожаре. Я пам’ятаю той рів. І якщо раптом... просто й ти пам’ятай мене. Гаразд?

Я вдарила коня п’ятами, востаннє провівши пальцями по обличчю Тараса і забравши руку.

— Гаразд. Їдьмо. Сьогодні відпочинемо. А завтра, я відчуваю, наша нова ціль буде зовсім близько.

Золоте сяйво, мінячись червоними іскринками, ковзнуло від нього до мене, зачепившись за долоню. Це дійсно була любов. Тільки не та, без якої не можеш жити.

Та, яка життя.

* * *

Всевлад возив із собою кілька карт, завдяки яким ми гарно орієнтувалися на місцевості. Хоча, чесно кажучи, дарвенхардець часто вів нас, не керуючись нічим — шлях був у його голові. Вірний, продуманий. Так, коли я сказала, що надвечір наступного дня, якщо їхатимемо на південь, ми досягнемо цілі, він без заминки повідомив, що прямуємо ми до селища Марсам, в якому займаються переважно риболовлею, адже розташоване воно на березі тієї ж ріки Плавни, вздовж якої ми їхали вже кілька днів.

Я думала, що після Розару мене мало що може вразити, тому надвечір того дня почувалась навіть доволі піднесено. Ніч перед тим я провела, заснувши в обіймах Тиграна, трохи віддалік від усіх. Перед тим, як відключитись, адже була втомлена, доволі довго чіплялася до нього, переконуючи, що юнаку слід підстригтись. А коли прокинулась першою, то одразу заплела йому коротку кіску, так обережно, як могла — щоб не розбудити. Потім від самого ранку дуже яскраво світило сонце, співали птахи, а білявокоса Либідь перебувала в заразно-чудовому настрої і теж співала, розштурхуючи всю нашу мовчазну компанію. І я вже передчувала — от-от ми вирушимо до Колісії, от-от...

Минув день.

Раптом червонясті хмари на півдні застелив чорний дим.

Погнали коней швидше, виїхали на невисокий пагорб попереду — і опинилися просто перед загравою. Вона здіймалася височезними язиками до небес, відбивалась у Плавні та пожирала село.

В наступну мить я вже не могла зрозуміти, що то так стукотить — моє серце чи кінські копита об кам’янисту дорогу. Змішалось усе — швидке дихання, гуркіт пожежі, крики, які долинали до нас із охоплених полум’ям будівель. Згіркла слина на язику, темінь очей Всевлада і його крик до мене:

— Скажи, де він! Анно, скажи, де хлопчик! АННО!

Але полум’я гуркотіло значно голосніше за його голос. Злякані обличчя товаришів якоїсь миті розмилися в мене перед очима, а тоді раптом прийшло страшне усвідомлення: на вулицях села не було людей. Узагалі. Ні живих, ні мертвих. Ніхто не бігав, не гасив полум’я, що нестримним звіром кидалось з однієї похилої стріхи на іншу, прожирало собі шлях в і без того трухлявих будівлях. Людей не було! Але крики... крики лунали!

І тут мій погляд зачепився за щось... щось знайоме.

Чотирикутна зірка з візерунковим переплетінням всередині. Мить — і стіну, на якій вона була зображена, поглинув вогонь.

Я пришпорила коня і вилетіла просто на сільський майдан. Його колом оточили халупи підкорених та будинки сервусів. А ще тут були три довгі кам’яні будівлі — якісь стодоли чи щось таке. Зачинені намертво, привалені зовні важкими колодами, вони палали покрівлями і дим валив до байдужих небес, змішуючись із нелюдським голосінням.

— Анно, в якому з... — підскочив знову до мене Всевлад, але тут повз нас промчала Ханна — до найближчої будівлі.

— Ну, поможіть! — крикнула вона, злітаючи з переляканого коня і кидаючись до привалених дверей. — Відчиняйте інші!

— Ханно, стій! — закричав Всевлад, але та не послухалась. Поряд із нею вже опинився Тигран і разом вони відволокли одну з колод. Всі інші кинулись на допомогу. Всевлад стягнув мене з коня і, схопивши за плечі, добряче труснув. — Анно, ти тут?!

Я кивнула.

— Це село підпалили дарвенхардці. Ти бачила чотирикутну патрійську зірку. Зроби так, щоб нас не було видно, бо усіх переб’ють! Напусти туману абощо... Вони або тут ще, або від’їхали недалеко, зараз зі стодол рине натовп і спричинить повно шуму! Вони вернуться! АННО!

— Я тут... я... слабка в Белаті! — гаркнула я, врешті віднайшовши дар мови. — Мені потрібна патр...

І тут я поглянула на Всевлада наче вперше.

— Закасай рукави!

— Що?! — він поглянув на мене, як на ненормальну. Але Ханна була надто далеко, крики — надто гучними, а часу — все менше.

— Закасай рукави, сказала! — гаркнула я і, не чекаючи, доки до нього дійде, ковзнула пальцями Всевладовими руками та схопилась за його зап’ястки.

Біль впав на мене важким тягарем водночас із дощем. А крик злився з потужним ударом грому. Але попри це я відчула, як тіло сповнилося не тільки нестерпної муки, а й сили. Свідомість вибухнула сонмом звуків та кольорів, розширилась до незвіданих кордонів — і вмить охопила усі сплетіння думок, емоцій, вчинків, прив’язаностей, що були на багато кілометрів довкола. І з того всього, катуючи себе, хапаючись за руки Всевлада все сильніше, нігтями впиваючись в чорні татуювання, я зуміла відшукати те єдине, що було треба — нитку, що простягалася від Вишени до потрібної стодоли.

— Найдальша будівля, — прохрипіла я, віднайшовши в мерехтінні болючих плям чорні Всевладові очі. Здавалося, він не дихає. — Маленький темноволосий хлопчик з блакитними очима, забився в лівий дальній кут. Його закриває від вогню жінка... але, здається, вона вже нерухома. Забери його звідти. Чимшвидше, він... задихається. Я... прикрию.

Я рухнула на землю, відпустивши його руки, а Всевлад побіг туди, де відтягали колоди від дверей Златодара й Вишена. Кількома могутніми рухами чоловік в чорному відкинув від дверей все зайве і виламав високі двері. Разом з густим димом з них почали вириватись темні тіні. Деякі з них горіли.

В цю ж мить повідчинялися й інші стодоли. І я, зарившись руками в холодне болото, підвела обличчя вгору, щоб бодай на мить його омив потужний потік води. Здавалось, то не дощ я викликала — ріку, що пролилась з небес.

А тоді вона вся обернулася на пару, вкривши густим туманом напівзнищений Марсам.

Біль і сила все ще сповнювали мене. Їх вистачило, аби вловити чорноту на східному краї поселення. Таку, як я спостерігала довкола Всевлада та Ханни. Тільки в рази, в рази більшу.

А довкола панував хаос. Обшарпані, ледь живі, люди виривалися з уже загашених будівель, кричали, плакали, стогнали, витягали тих, хто задихнувся чи згорів, і від того всього в голові не могла лишитись цілою жодна думка.

Крім інстинктивного пориву: тікай!

Я схопилась на ноги. Але друзі все ще були хто де. Чорнота ж бухала в скронях, наближаючись. Занадто стрімко.

Я роззирнулась. В непроглядному тумані то тут, то там мерехтіли просторові згини — їх не було б так багато в спокійний час, але своїми силами я зрушила все довкола.

Схопивши два з них голими руками, я шарпнула простір. На мить він утворив довкола мене два змазані потоки — мов крила. Попливли зображення людей, коней, яких в хаосі ловила Либідь, попливло бліде обличчя Всевлада, що з’явився неподалік із кимось маленьким, загорненим в його куртку, на руках. Простір поплив, на недовгу мить розтягнувшись, як гума, а тоді стягнувся — швидше і швидше, аж ляснув — і то було схоже на камінь, кинутий в воду. Тільки кіл не було — радше єдина хвиля. І вона, прихопивши з собою левову частку туману, прокотилась на схід сильним вітром. Чорнота на якийсь час завмерла. Я уявила собі, що там діється — адже навіть нічний зір в тумані не поможе, а коли той несе сильним вітром — тим паче. Та часу радіти не було.

Я підскочила до Либеді і, перехопивши узду свого коня, заскочила в сідло.

— На захід, мерщій! А тоді на південь! Дарвенхардці за кілометр від нас, на східному боці села!

Ми рвонули з місця, минаючи залишки халуп, полишаючи позаду хаос, паніку, біль, вогонь... смерть. Я спробувала зачинити свідомість, як міцні двері, але було запізно — надто сильно я відкрилася. Потоки почуттів тягнулись за мною, рвучись тільки так, що мене било в груди, в щоки, в стомлений мозок. Вдаряло в спину, змушуючи пригинатись. Якби кінь не керувався стадним інстинктом, прямуючи за іншими, я б його не втримала. Ледь не випадала з сідла.

А тоді... тоді відчула, як пітьма, схожа на ту, що потяглася за мною зі спогадів Вишени, сповнює мою душу. Значно, значно сильніше, аніж тоді — бо належала вона багатьом. А коли... коли вони помирали, передавалась мені. Нитки дерлись, вдаряючи мене резонансом страждань і конання, мук, болю...

— Давай на мого коня! — крикнув Тигран, помітивши, що я перехиляюсь з сідла. На мить пригальмували — і ось ми вже мчимо разом, а я тепер слідкую лише за тим, щоб обіймати чоловіка за талію і вже не переймаюсь дорогою.

Позаду крики посилюються, а тоді — обриваються. То нарешті повернулися на сільський майдан дарвенхардці.

Аби... аби...

Я замружуюсь, а розплющую очі аж за кілька годин, коли ми зупиняємось в тіні невеликого гаю за багато кілометрів від Марсама. Тигран зіскакує на землю і допомагає й мені. Я така знесилена, що, здається, зараз помру. Аж тут у вуха вдаряє дитячий плач. Я не чула його раніше? Чи хлопчик був такий наляканий, що мовчав стільки часу?

Але Вишена чомусь стоїть, збліднувши, і не простягає рук до свого сина. Тому маленького зарюмсаного хлопчика приймає в свої обійми Либідь, а Всевлад чорною тінню мететься до Ханни.

— Що ти робила?!

— Я рятувала їх життя!

— Ти не врятувала нікого! Тільки привернула увагу! Усі в тому селі — приречені! Ти знаєш це! Ти сама так чинила!

— Хай краще вони помруть від стріл, аніж згорять живцем!

Їх крики, їх страшна суперечка — суперечка смерті — боляче гатять мені по голові, і раптом я вже не можу розрізнити облич дарвенхардців — тільки дві чорні тіні. Як ті, від яких ми втекли.

Від яких не втекли лиш десятки, сотні людей, покинуті в нещасному Марсамі.

Я необережно наступила на камінець і підвернула ногу, але геть не відчула болю. Хоча щось стрельнуло біля кісточки в стопі. Бо від пітьми всередині було значно, значно гірше. Пришвидшила крок і, коли Всевлад поглянув на мене своїми чорними, як і його душа, очима, вперіщила чоловіку такого сильного ляпаса, як тільки змогла.

Зависла тиша. Всевлад торкнувся почервонілої вилиці рукою.

Зараз прийде моя смерть.

Але — ні.

— І що ти робиш? — спитав неголосно.

— Чому ви сперечаєтесь про те, як краще було вмерти тим людям? Чому у вашій суперечці немає варіанту, де ви могли б їх врятувати?! Чому такого варіанту не було, коли ми були там?! — скрикнула я. Так голосно і тонко, що Всевлад мимоволі сахнувся. Ханна стояла бліда, як смерть. — Твоя кров, Всевладе, не червоніша за їхню! Як і моя! І знаєш, що? Твоя дала мені сил більше, аніж Ханнина! Хай навіть попри біль! Такої міці я ще не відчувала! — я спробувала штовхнути його в груди, так боліло мені те, що говорила і що почувала, але дарвенхардець перехопив мої зап’ястки, стиснувши з неймовірною силою. Він шаленів. Але не мав що сказати. Я ж — мала. — Ти теж народжений у Патрії, Всевладе. І знаєш, що? Знаєш, що, дарвенхардцю? Тобі треба добряче подумати над тим, як пояснити мені, чому кров твоя теж співає патрійською! А не белатською! Якби я не знала, хто ти такий, то подумала б, що зустріла ще одного Стожара, стільки в тобі сили!

Пітьма. Пітьма. Пітьма. Вогонь на денці чорних очей.

Але не встиг він нічого відповісти, як мене знудило.

Чимось чорним і густим.

Гадаю, то тепер була моя власна кров. Осквернена силою, взятою в Спадкоємця.

— Геть від неї! — крикнув Тигран, відштовхуючи Всевлада. Той відпустив мене і я впала на коліна. Спробувала щось сказати, але мене знову вивернуло.

— Дарвен... хардці... ідіть подалі! — прохрипіла. — Біля вас... гірше.

Всевлад схопив за руку ошелешену Ханну. За мить вони десь зникли.

Я роззирнулася, побачила, як притискає до себе маленького темноволосого хлопчика Либідь, як поряд стоїть Тарас, тримаючи її за плечі, і не зводить з малюка очей. Я не могла зрозуміти виразу його обличчя. Але це не було зараз важливим.

Ми врятували сина Вишени.

Отже, незабаром я потраплю в місто, що було домом для усіх моїх попередників. Щоб стати сильнішою. Щоб дізнатись про себе і про те, яка ж грань розділяє наші світи.

І щоб навчитися знищувати тих, хто спалює цей світ.

Тих, чия влада необмежена. Чия влада — безкарна.

І чи на всіх із них вкаже Всевлад — покаже час.

Розділ 7

— А тепер я спитаю вже більш приватно: що ти робила? Ти думала взагалі?! — спитав Всевлад, схопивши мене за плече і з силою вдавивши в стовбур древнього клена. Лопатками я відчула, як кришиться суха кора.

Довкола вже давно була ніч. Прохолодна, свіжа. Весняна. Сюрчали, надриваючись, цвіркуни. Пахнуло просто фантастично.

Аби забути запах згарища і крові.

Він наблизив обличчя до мого і обпік подихом. Чи не вперше в житті така близькість була для мене нестерпною.

Я чула, що він кричав тоді, на майдані. Чула. І чудово знала, що чиню. То для інших там був хаос — але не для нас із Всевладом. Не для тих, для кого й вогонь палає повільніше. І крики — гучніші.

— Ти гадаєш, вони одразу перебили всіх? Небо було безхмарним, аж раз — і ринув дощ. Та такий, мовби море перевернулося догори дриґом. З громом! Опісля — туман. Такого не буває на рівному місці. Уся Циркута знатиме про це. Ти гадаєш, дарвенхардці одразу перебили всіх?! — повторив Всевлад питання, ще сильніше стискаючи моє плече. Я не опиралась.

— Ні. Не всіх. Хтось розповість, що бачив, перш ніж його прошиє стріла. Я знаю, — мовила якомога спокійніше. Кричати сенсу не було. — Але річ у тім, що був такий густий туман, що й пояснити побачене буде важко. Якісь люди повідчиняли стодоли. То й що? Може, то котрісь із селян не були знайдені дарвенхардцями? Може, то їх тіні бачили визволені з пекла? Може... а хтозна, що там трапилось. І погода може різне робити. Бурі бувають несподіваними.

— Ти ж знаєш, що за нами вже йдуть.

— Так, але непевно. Сумніваючись. Бо ж тракт весь рясніє кінськими слідами, а звернули ми з нього по кам’яному берегу. Вогню не запалюватимемо. Зараз перепочинуть кілька годин коні — і до світанку ми вже досягнемо міста Агра. Воно ж одне з найбільших в Белаті. Там легко буде сховатись, особливо якщо зайдемо двома групами. Ти сам знаєш, як загубити слід. Відпочинемо кілька днів. Тоді — в Колісію.

— Як легко тобі говориться, Ханно. Як легко, отримавши те, що хотіла. Але якщо до світанку нас наздоженуть — не буде кому в Агру заходити, — мовив Всевлад, а тоді відпустив мене. — Їдь з ними сама. Я знайду вас в місті. Заїдьте всі разом та зупиніться в постоялому дворі «Золота криниця». Доброї ночі.

— Стій! А ти що робитимеш? — спитала я, хапаючи його за руку.

— Переконаюсь, що переслідувачі далеко. Або, якщо близько — що вони вас не наздоженуть, — мовив він сухо, але все ж спинився.

— Ти... нападеш на... на «наших»? Дарвенхардців? Всевладе, це... смерть.

— Це — наслідки. Я постараюся просто збити їх зі сліду. Чи ти забула, що я говорив? Що проти них я можу бути не годен підняти зброю? — мовив він і, висмикнувши руку, подався до коней.

А я лишилася стояти, відчуваючи, як замерзаю. Десь глибоко всередині.

Торкнулася рукою стовбура, бо світ раптом похитнувся, — і видалось, що дерево від мого дотику справді вкрилось памороззю.

Безсило осіла на землю, підтягнувши до себе ноги й заплющивши очі.

Слухала стукіт копит Черна, доки той не злився з вітром.

* * *

Він був просто такою собі маленькою копією Бразда. Ті ж блакитні очі. Те ж каштанове волосся. Тільки погляд — зляканий, зацькований. Йому було чотири роки і виглядав хлопчик доволі непогано та точно був здоровим — хіба трішки захуденьким. Але для дітлахів підкорених і це — добре.

Ми не знали, як його звуть. Бо малюк за всі дні, що минули в Агрі, не вимовив і слова.

Ми купили йому гарний новий одяг, відмили, причесали. Анна була геть не проти дивитись за дитиною, бо ж не могли взяти його з собою наші «сервуси», а цікавому власнику «Золотої криниці» ми сказали, що то — син її й Тараса старшої сестри. Втім, кілька монет, брязнувши об стіл, помогли тлустому белату зупинитись на своїх розпитуваннях і не лізти в чужі справи.

А ми, певне, були надто втомленими, аби ще щось вигадувати.

Перший день був дуже важким. Зупинились я, Анна та Тарас в одній кімнаті, де стояли три ліжка. Але штука була в тім, що ніхто з нас особливо не знав, що робити з маленькою дитиною, а наші «сервуси» поселилися в місцевих казармах. Тому перший день був сповнений суцільного стресу — ми вмовляли малюка поїсти, переодягнутися, причесатись. Він же зазвичай використовував кожну слушну мить, аби забитися в куток кімнати, а одного разу навіть заховався під ліжко, звідки ніхто не ризикнув витягати його примусово, щоб не спровокувати плачу. Тому добру годину ми з Анною застосовували всю свою фантазію, розмовляючи з хлопчиком, а я навіть одягла Стожарову білу сорочку — щоб менше скидатись на дарвенхардку, і зброю закинула на шафу. Зрештою, малюк таки виліз, але не до нас з Анною, а до Тараса. Це здивувало всіх, та, нарешті, Аннин друг обійняв хлоп’я та так і просидів з ним кілька годин. Згодом хлопчик звик до нового товариства. А на другий день навіть засміявся, побачивши у вікні пташку.

Та він не розмовляв.

А мені хотілося дертись на стіни через думки. На другий день Анна взяла Тараса й Вишениного малюка і пішла на прогулянку майже до вечора. Я провела їх на вулицю, де чекали Либідь, Тигран та Златодара. Агра справді була великою і нагадувала собою Орієн та інші суто белатські міста — з білими та чорними будівлями, стрункими гострошпилими вежами, мощеними сірим каменем дорогами. Тільки тепер я звернула увагу, що найбільші будівлі — бібліотеки, палаци, навіть мури — мали основи з великих рудуватих каменів. Розарівське каміння. Авжеж.

Серед цих мурів важко було дихати.

Тому я ходила дахами. Це було так легко. На другий день, а тоді — і на третій. Тільки ввечері доводилось вертатись в кімнату, щоб охороняти Стожара, її колишнього хлопця та маленького хлопчика. Я крутилась в ліжку і думала, думала, думала. Так мало спала і майже не їла. Просто не могла. Непокоїлась за Всевлада. Непокоїлась через нашу останню розмову, через те, яким він був різким і страшним в прийнятті рішень. А я — також?.. Анна мала рацію, коли втрутилась у нашу суперечку, мала рацію цілком. Нормальні люди не так би сперечались. Але ми... ми були дарвенхардцями.

Чоловіком, що мав так багато в минулому. Але завжди оберігав мене. І так прагнув.

Жінкою, яка пережила страшне. І навіть провівши пліч-о-пліч стільки тижнів із ним, не зменшила дистанції. Хоча так хотіла. Але... Як там казала Анна про таке? Коли є проблеми з визначенням бажань? «Таргани в голові»? Ким би вони не були, здається, я мала їх удосталь.

На четвертий день, здавалось, я збожеволію. Стояла біля вікна від світанку до заходу сонця, хоч мої супутники знову подались Агрою. Звичайно, їм цікаво було погуляти містом. Та й не сидіти ж увесь час в невеликій кімнатці з похмурою дарвенхардкою. Людям хочеться рухатися, дізнаватися щось нове, спілкуватись.

Я ж дивилась на те, як тіні спершу вкорочувались на вулицях міста, а тоді подовжувались; як переповзали сонячні зайчики стінами будівель. Під вечір вони стали зникати — небо затягало пеленою хмар. Кімната, в якій ми зупинились, знаходилась на другому поверсі, тому я гарно бачила перехожих, що прямували внизу. Хто пішки, хто — конем, а хто — возом. Багатші та бідніші белати, сервуси, подекуди — срібнолукі люди в чорному. Між тим усім — пригнуті до землі підкорені, чиїсь слуги, яких у Белаті особливо жорстоко таврували. Там, де я народилася, такого не було — бо куди ж ти й так втечеш із глухого села? Тут же після досягнення п’ятнадцятиліття юнакам та дівчатам ставили розпеченим залізом мітки на шиях, що позначали, кому належать ці раби. Так робили і в інших містах. Але тавра в Белаті були якимись особливо великими.

— Ти так і не виходила звідси? — спитала Анна, заходячи в кімнату. Вона притримала двері і зайшов Тарас — з заснулим хлопчиком на руках. Я на мить затримала погляд на милому обличчі малюка, яке вві сні геть не було переляканим.

Мимоволі я подумала, що зараз вони виглядають дуже добре. Кілька днів спокою пішли цим трьом на користь. Як і мої гроші — адже дарвенхардцям платять добре, а я особливо не мала потреб у коштовних закупах, якщо не говорити про запаси на дорогу. В будь-якому місті дарвенхардець міг піти до державного банку та отримати потрібну суму коштів, навіть не вказуючи, на що це потрібно. Ми були найвищим законом. Чим активно користались. Тому ще в перший день в Агрі я дала Анні й Тарасу кошти на новий одяг. І якщо хлопець придбав все стримано-темних кольорів — нову куртку, штани, дві сорочки, то Анна вперше проявила свій смак. Тепер вона виглядала справді як белатка. Мандрівна белатка — бо ж жінки зазвичай носили в імперії сукні, а Стожар не зраджувала штанам. Та вона придбала собі нові чоботи — легші, не зимові, з чорної шкіри, але на халявах розшиті сріблом. І кілька сорочок — блідо-блакитну, червону та білу, з розкішною вишивкою зі срібла й перлин на комірі. Я була не проти, щоб вона одягалась гарно, але сама з жалем подумала, що ніколи не вбирала й не вбиратиму нічого подібного.

— Ні. Не було бажання. Та зараз іду поїм. Ви голодні? — спитала я. Стожар похитала головою і, пройшовши до столу, дотиком пальця запалила свічку. В кімнаті, оповитій сутінками, одразу стало затишніше.

— Ми повечеряли. Неподалік звідси. А потім хлопчик заснув. Знаєш, я... — вона прокашлялась. Я запитально вигнула брови. — Я сьогодні серйозно поговорила з Вишеною. Стосовно дитини. Я розумію її почуття, але з нас усіх вона з хлопчиком найменш близька. Тому я примусила її дати йому ім’я.

— Примусила? — я мимоволі спохмурніла. — Це як?

— Анна вміє говорити переконливо. Це у вас спільне, — неголосно сказав Тарас своєю ламаною, але доволі зрозумілою белатською. Він обернувся до мене, вклавши малюка на ліжко біля стіни і вкривши ковдрою. — Тому тепер він у нас не просто «хлопчик».

— І як вона його назвала?

— Адамом.

Я витріщилась на Тараса. Він здивовано вигнув брови.

— Що таке?

— Нічого, — буркнула я, а тоді покрокувала з кімнати, прихопивши зброю. — Незабаром повернусь.

Адамом звали мого колишнього хлопця, в якого Вишена була закохана. Давно, коли ми ще вчились у школі. Це було до того, як я зустріла Всевлада, а вона — Бразда.

Дивний, дивний, дивний світ.

Я гадала, що мені полегшає, коли попоїм, та й готували в «Золотій криниці» зовсім непогано, але ні. Соковите м’ясо в сметанковій підливці після тривалого харчування солониною так і манило, а вода була свіжою, прохолодною. Але варто було мені взяти бодай щось до рота — і воно ставало в горлі, не бажаючи принести навіть невелике задоволення. Зрештою, пощипавши трохи страви і запивши її кількома невеликими ковтками води, я вийшла надвір. Вже стемніло і раби запалювали вуличні ліхтарі, а перехожих було все менше. Легкий вітер доносив запахи вечері з постоялого двору, коней зі стайні та вуличного болота. А так раптом захотілось вдихнути свіже повітря!

Звернувши в провулок неподалік й хапаючись за виступи каменю в стіні, я легко видерлась на дах. Там, майже не беручи розгону, стрибнула та опинилась на похилій покрівлі «Золотої криниці». Сіла, підставила обличчя вітру.

Сріблясті просвіти між чорними хмарами. А хмари такі важкі, такі... ні, не важкі — обважнілі. Ледь сунуть. І боязко, і якось невідворотно очікувати їхньої зупинки. Але так, немовби вона ще за пеленою. А зупиняться — і свіжість прорветься, срібло прорветься. Проллється.

Додолу. На нас.

— Ханно...

Я здивовано роззирнулася. Довкола були дахи, світло у вікнах та купчасте небо — високо вгорі. Нічний зір нічого не вловлював. Невже я так хочу почути його, що вже вигадала голос? Чи то вітер бавиться з моїм втомленим розумом?

— Ханно...

— Всевладе?

— Ханно, йди сюди...

Він долинав, тихий, як шелест далеких дерев, слабкий, невиразний. Але — реальний.

Мить пішла на те, щоб зрозуміти, звідки.

Я метнулася дахом до місця, де можна було безпечно й непомітно сплигнути в простір між глухою стіною будівлі та стайнями. Опинившись внизу, припала на секунду до землі, пом’якшуючи удар від падіння. Висота була нічогенькою.

Випрямилась, роззирнулась — і одразу ж підхопила чоловіка, що хитнувся до мене з тіні. Обхопила його обома руками і правицею відчула щось липке, що вкривало Всевладів одяг.

— Ти... ти поранений?

— Подряпина... — видихнув він, але стати прямо не зміг. Він був знесилений. Торкнувся рукою мого волосся. — Як чудово ти пахнеш...

Полегшення від того, що Всевлад прибув до Агри, змішалося в дивну суміш з неспокоєм. Я ледь трималася на ногах, не даючи Всевладові впасти, але залишатись далі в такому положенні за рогом велелюдної будівлі не можна було. Як і заходити в неї.

— Треба сховатись. Ходи сюди.

За чотири дні я непогано вивчила тут усе і зараз без проблем відшукала потрібні дверцята, що вели до прибудови стайні. Вони не були зачинені, просто обмотані мотузкою, яку я зірвала одним рухом, — всередині не зберігалось нічого цінного, тільки відра і такий-сякий господарський реманент. Та ще було насипано трохи сіна. На нього я й всадила Всевлада. Зачинила двері і присіла поряд. Було чути, як за стіною пофоркують коні.

— Розповідай, що трапилось, — прошепотіла я, м’яко впираючись руками йому в груди і примушуючи лягти. Всевлад скорився, скривившись від болю.

— Переслідувачі були. І ближче, аніж я гадав. Але я зумів їх відвести в зовсім інший бік і відірватися, а там мало не натрапив на інший загін дарвенхардців. Вірніше, я впевнений в тому, що й вони помітили самотнього вершника на горизонті, бо пустили за мною дарвенхардських псів. Ти ж знаєш, як швидко вони бігають, навіть стрімкіше за наших коней. От і наздогнали. То було на березі Плавни. Взагалі такого б не мало статись. Але те, що трапилось у Марсамі, наробило переполоху навкруги. В цьому районі зараз небезпечно. Гадаю, поштові голуби рознесли дивні вісті в багатьох напрямках. Нам же... треба буде якось вибратись. Та мене турбує сам факт. Щоб дарвенхардці просто так нападали? Я не мав лука на плечах, вони не могли знати, на кого пустили звірів. В них мав бути відповідний наказ. Або... я не знаю. Мене насправді здивувало це. Та розбиратись не було часу. Тож ті пси...

— Вони не приведуть сюди господарів? — спитала я, обережно розстібаючи його куртку.

— Я перебив усіх. Але вони так поранили Черна, що довелось його добити, — мовив Всевлад і вперше з початку розповіді я почула в його голосі неприхований біль та жаль. — Шкода, гарний був кінь. І мене дістали. Але то все було на якійсь закинутій рибальській стоянці, я знайшов там човна і поплив річкою на південь. Тоді прокрався до одного з прибережних сіл і серед ночі викрав коня. Прибув на ньому до Агри, але тварину відпустив. Заслабкий кінь, мені не до вподоби. Тут вже дійшов... тінями. Як міг. Ледь не попався кілька разів, якщо чесно.

— А речі? Похідні сумки?

— Втопив у Плавні. Зайвий баласт, а лишати десь було б небезпечно. Так само, як довелось познімати з Черна й позбутись кінської збруї. Вона ж дарвенхардська. Труп коня скинув у глибокий замулений рівчак разом із собачими. Закидав гіллям. Вже знайшли, звісно, та й берег весь в крові. Але, може, це трохи їх затримало.

— Ох, — видихнула я, задерши догори промоклу наскрізь кров’ю сорочку. — Паскудство.

— Ну, латав, як міг. Але часу особливо не було, — прошепотів Всевлад. Мені не сподобалось, як послабшав його голос.

Але ще більше мені не сподобалось, як виглядав його торс. Чотири великі рвані укуси в лівій частині живота та грудей. Грубо заштопані — Всевлад сам їх зашивав. Але все ніяк не хотіли гоїтись.

Псів у Дарвенхарді теж поїли своєрідним трунком, як і нас. Вони ставали більш шалені, швидші, сильніші, а кусали так, що звичайна людина могла померти навіть від невеликої рани. Через їх слину. Тіла дарвенхардців володіли вищою опірністю до неї, як і до інших шкідливих речовин та хвороб, але не за такої кількості укусів.

Таких тварин використовували дуже-дуже рідко. Для особливих місій. Що вони роблять тут, на сході Белати? Я ніколи особливо не любила собак, а Ярий і не наполягав на нашому спілкуванні. Але були дарвенхардці, що обирали роботу з такими собаками. Вони годували звірів спеціальними речовинами, роблячи їх залежними та вірними тільки собі. Таких дарвенхардців з собаками наймали для складних пошуків.

— І на нозі... один.

— Ти мусиш почекати тут. Я зараз, — мовила я, опускаючи сорочку та вдивляючись в подерту штанину на правій нозі Всевлада. — Принесу ліки.

— Ханно...

— Що? — обернулась я від дверей.

— Допомога Стожара мені не потрібна, — мовив він твердо.

Я б посміхнулась, якби ситуація не була такою серйозною. Такий же впертий дарвенхардець, як і я.

— Добре.

Анна, Тарас та Адам вже спали, коли я постукала в двері. Тепер Стожар завжди слідкувала за тим, аби зачиняти їх на ніч, тому взяти все, що треба, непомітно мені не вдалось. Вона зустріла мене розпатлана і сонна.

— Ти пізно, — промовила, пропускаючи мене всередину і готуючись зачиняти двері.

— Не зачиняй, — прошепотіла я, беручи в майже цілковитій темряві свої дорожні сумки. Там було багато корисних трав і речовин. Прихопила ще теплу ковдру і кілька свічок. — Я маю вийти.

— Що таке? — голос дівчини одразу перестав бути розслабленим.

— Всевлад повернувся. Йому потрібна моя допомога. Прийду, коли зможу. Але вранці не йдіть нікуди. Ясно?

— Так.

Коли я зачинила за собою двері прибудови, повернувшись до Всевлада, за ними почувся приємний шум. То густе небесне павутиння пролилось рідким сріблом на землю.

Задощило.

— Ти швидко, — мовив він глухо, коли я присіла поряд, вивертаючи зміст торбин. — Ханно, я...

— Помовч! — гаркнула я. — Потім поговоримо. Не витрачай сили.

Я гадала, він сперечатиметься, але помилилась. Всевлад тільки скорився і заплющив очі.

А я вперше за останні дні відчула себе в своїй тарілці. Маючи під рукою все необхідне, перестала панікувати. Треба просто вилікувати його. Це я вмію.

Перш за все я влила Всевладові до рота сильне знеболювальне, а коли воно почало діяти, порозпорювала невдалі шви. Відчувши, що нічного зору з притаманною йому монохромністю замало, запалила свічки, поставивши їх на перевернуте бляшане відро. Дощ надворі періщив, як божевільний, і я вирішила, що завдяки йому можна не перейматись, що хтось помітить світло в просвітах дошок прибудови. Та й була вона збита доволі добротно.

Спершу мені дуже заважало те, що торс Всевлада був майже цілком вкритий чорними візерунковими татуюваннями — тому важко було визначити краї ран. Але, зрештою, я звикла. Промила рани, в яких вже почалось запалення, спеціальним розчином. Тоді засипала до них потрібний порошок з трав. Колись я обговорювала його дію з Анною, і та сказала, що в їхньому світі такі ліки називають антибіотиками. Нехай. Головне, що цей порошок здатен знищити шкідливе, що є в уразах, і почистити кров, що невпинно, хоч і не сильно цебеніла зі слідів від страшних укусів. Тоді я взялася за накладання нових, акуратних швів, зводячи докупи роздерті м’язи. Все те саме зробила з раною на його нозі. Зрештою намастила все зверху загоювальною сумішшю і аж тоді зрозуміла, що треба було взяти якесь простирадло, а не лише ковдру. Та виходити за ним в зливу було б дурістю.

Тому я скинула куртку, а тоді поглянула на Всевлада, що спостерігав за мною з-під ледь примружених повік. Світло свічок відбивалось в темних очах і здавалось, що то палають його зіниці.

— Заплющ очі, — мовила я тихо. Він скорився.

Колись ми це вже проходили. Я зняла з себе сорочку і загорнулась в ковдру. Роздерла одіж на шматки і міцно перев’язала торс та ногу Всевлада чорною тканиною.

— Вже можна дивитись? — прошепотів він. — Не хочу провалитись в темряву, коли поряд зі мною майже оголена ти.

— Можна. Я в ковдрі. — сказала я, а тоді допомогла йому припіднятись і піднесла до губ флягу. — І взагалі, не думай в такому стані про майже оголену мене. Тобі не можна хвилюватись. Ти маєш відпочити.

— Що це? — спитав він, принюхавшись до фляги.

— Вино.

— Ханно, не...

— Воно нас не вбиває. Хоч, певна, ти і сам це знаєш. Але розслабляє. Це тобі зараз потрібно. Я не питиму.

Він слухняно випив і відкинувся назад на сіно. Я знайшла свою куртку, згорнула калачиком і підклала йому під голову. Тоді загасила всі свічки, щоб часом не спричинитись до пожежі. Відкинула вбік залишки Всевладової закривавленої сорочки. Поскладала разом нашу зброю. На секунду привідчинила двері і помила руки під сильним струменем дощу. Надворі було темно-темно. Переді мною — тільки глуха стіна заїжджого двору, геть без вікон. Не чулося нічого, крім зливи. Було вже дуже пізно.

— Візьми трохи води в долоні...

Я взяла. Двері, скрипнувши, самі зачинились.

Всевлад трохи надпив, а тоді я просто вмила його обличчя. Відчула, що чоло його гаряче.

— В тебе жар...

— Але мені, навпаки, холодно. Ляж біля мене, Ханно.

— Всевладе, я...

— Ти все зробила дуже добре. Це через рани. Але ліки до ранку подіють. Та й я не зовсім звичайна людина. Не бійся. Ляж біля мене. Прошу...

Я лягла біля його неушкодженого боку і, зітхнувши, розмотала ковдру. Вкрила нас обох. Притулилась до його гарячого тіла, поклавши голову Всевладові на плече.

Він обійняв мене і знайшов поцілунком губи. Але тільки на мить — тоді знову відкинувся головою на куртку, втомлений.

Над нами шумів дощ. Він невпинно бив по стрісі мільйонами дрібних молоточків. А десь вона протікала — я чула, як вдаряють тонкі струмки об земляну долівку. Та нас вони не зачіпали.

Було так добре. Ми довго мовчали. Я відчувала, як водить легенько Всевлад пальцями в мене по спині, полишаючи вогняні сліди. Його тіло було гарячим, як пічка, і хотілось лежати так, обіймаючись, все життя. І щоб нас не займали. І світ чекав.

— Ханно...

— Ти сьогодні говіркий, — прошепотіла я. Без злості. Обережно пригортаючись до нього.

— Просто зазвичай ти геть не слухаєш. Використовую момент, — мовив він, посміхнувшись. Я мала заплющені очі, але відчула це.

— Гаразд... Що?

— Я хочу, щоб ти завжди була тією, хто перев’язуватиме мої рани. Тільки ти. Завжди.

Він поцілував мене у скроню. Я обдумувала те, що він сказав, відчуваючи, як тріпоче щось полум’яне в грудях і в животі, розсипаючи іскри усім тілом. Його слова... то було таке дивне освідчення? Притаманне лишень дарвенхардцям? Інші чоловіки, мабуть, і не додумались би до такого. Вони б просили про турботу, затишок, гарячий чай і не менш гарячі обійми, про... про що завгодно. А Всевлад — аби я перев’язувала йому рани. Та хіба я б хотіла готувати вечерю й чай? Ні, звісно.

Видихнула:

— Я буду.

Два слова обійняли нас ніжною, але міцною мотузкою обіцянки, затягуючись хитрим вузлом.

Десь далеко на вулиці щось заскрипіло. Подув вітер — і пронизав будівлю протягами через сито зі щілин. Я здригнулась, і Всевлад пригорнув мене міцніше.

— Наше життя стало якимось божевіллям. Навіть більше, аніж завжди. Коли ми з тобою були отак просто вдвох? В Дикому краю?

— Десь тоді. Повсякчас ці всі... поряд, — пробурмотіла я. — Але сьогодні мені просто лінь через них перейматися. Тепер в нашій компанії ще й дитина. І стало небезпечніше. Просто фантастика. Та я рада, що ми зуміли врятувати Вишену та її малюка. До речі... Вона назвала його Адамом.

— На честь твого колишнього хлопця? — здивувався Всевлад, помовчавши хвилину. Згадував.

— Гадаю, так. Але це однозначно належить до тем, про які я хочу подумати завтра. Ти вже не злишся на мене через те, що я зробила в Марсамі?

— Злюсь страшенно. Але тебе не змінити. Хіба... я можу спробувати тоді ж... завтра. А сьогодні? Ти ще думаєш про щось, чи я вже просто нагло вириваю тебе зі світу сновидінь?

Він говорив, наблизивши губи до моєї скроні, і я виразно відчувала на шкірі гарячий подих.

Думка прийшла так несподівано, що я просто не втримала її на язиці:

— Тільки про те, що, якби знала, що в наших подальших мандрах буде такий шарварок, то не зупиняла б твоєї руки, коли ти намагався розшнурувати мою сорочку в тій печері. Принаймні було б що згадати.

— І ти говориш це мені тоді, коли я не маю сил навіть підняти рук! Ханно, я через тебе збожеволію! — вигукнув він. Я давно не відчувала такого задоволення, як зараз, роздражнивши чоловіка.

— Якраз тому саме зараз я це й говорю. Добраніч, Всевладе.

Він ніжно поцілував мене замість відповіді.

А тоді ми нарешті заснули.

Розділ 8

Пітьма Всевладових очей була нестерпною. І я заплющила свої.

Провела руками по шовковистій гриві коня, відчуваючи, як рухаються його сильні м’язи при кожному кроці. Як торкаються копита старовинної бруківки; як пофоркує тварина, ледь струшуючи головою; як закусує вудила. Як поряд так само рухаються коні моїх товаришів, а самі вершники уважно дивляться навсібіч, намагаючись вловити, попередити, відчути найменший вияв ворожості, підозри, небезпеки.

І я можу насправді на них усіх не дивитись. Я знаю, хто де перебуває, що робить, відчуває. Просто тому, що їх емоції, вчинки, прагнення, — геть усе злилось в суцільний інформаційний потік. Він має вигляд туго переплетених ниток, їм тут якось затісно, я розсікаю їх своїм тілом, вловлюючи геть усе, і — полишаю позаду. Бо, попри людські почуття, є ще й інші... земні. Потоки сили, що обіймають мене, голублять, огортають кожен м’яз та кожну думку. Вони значно, значно сильніші. І не знаю, чи відчуваю це тільки я, чи й інші також. Але навіть Вишена перестала бути такою тихою, як раніше, і кілька разів бавилася з маленьким Адамом у дні, коли ми опинилися на землях Метейського краю. Павутинцям тут також комфортніше.

Для Ханни та Всевлада ця земля — батьківщина. Хоч і геть по-різному. А тепер ми дуже близько до дому Спадкоємця.

Ми у Колісії.

Я в житті була у багатьох містах — як України, так і Європи. Та й тут, у Циркуті, побачила вже чимало. Але... не такого. Бо це місто не було схожим на інші.

Белати захопили його і змінили. Та не для мене. Не для тієї, що прочитала велику книгу, де було детально описано столицю патрійців. Не для Стожара. Бо просто перед моїми очима оживало диво Світана — створене не працею сотень людей, а любов’ю та прагненнями світлого майбутнього одного чоловіка, який не був ні правителем, ні Величним. Але був — Великим.

Я відчувала це. Як відчувала й те, що місто це — немов великий організм. Він зберіг своє серце — десь глибоко в землі; зберіг частково свою оболонку з білих будівель та сірої бруківки. Та водночас зазнав страшних і непоправних ураз.

Розплющила очі. Роззирнулася. То тут, то там серед білосніжних давніх кам’яниць — чорні будівлі, зведені вже белатами. Поміж ними — чудової роботи фонтани. А ще — шибениці та карні стовпи. І не всі з них — порожні. Люди — такі різні, що аж в очах рябить. Тепло дозволило жінкам-белаткам зняти хутра і простувати в розкішних сукнях, розшитих золотом, сріблом та самоцвітами. Надзвичайно красиві, витончені прикраси вінчали зачіски та оздоблювали білі шиї й руки. Чомусь, дивлячись на цих жінок, я не могла позбутися враження, наче вже бачила таке раніше. Але де, коли?.. Чоловіки-белати теж були одягнені красиво, значно багатше, аніж в інших містах. Колісія — друге за розмірами й ошатністю місто в Циркуті, поступається лише Медії. А може... може, й не поступається, тільки белати так говорять. Збруя коней, зброя людей — все сяяло оздобами. Поміж тим — сірі сервуські однострої. Та подекуди — чорні дарвенхардські. І, майже злиті з брудом підворіть, одягнені в лахміття метеї — з таврованими шиями, а подекуди — обличчями. Підкорених в Колісії було дуже багато — але вони найменше вирізнялись з-поміж усіх. Просто тому, що намагалися цього не робити — опущені очі, зігнуті спини, схилені плечі. І коли йшли — то обов’язково так, аби подалі від панів, щоб не потурбувати їх своїм зубожілим виглядом. Після Розару такий вигляд людей вже мене так не вражав — але я все ж не могла втриматись, аби не дивитись на узи, що єднали їх із землею. Узи були. Мутні, дивні, слабкі.

В Колісії приємніше було слухати землю й будинки, аніж людей. Ті були найбільшою виразкою на її тілі.

Як і ще дещо.

— Це... — прошепотіла я, здіймаючи погляд догори.

— Мій дім, — різко сказав Всевлад, що увесь час їхав поряд. Чого він чекав від мене? Повстання? Спалаху емоцій? Але темінь в його погляді душила мене, хвилювала. Каменем падала на серце.

Хоч і не так сильно, як побачене.

Обитель Стожарів. Місце, яке могло б бути й моїм домом також — якби я прийшла в цей світ на тисячоліття раніше, коли він не був такий розораний болем і кров’ю. Коли Стожари не були забороненою пам’яттю, а тим, на чому й трималась держава. Не стало їх — і вона впала. Покинули Обитель — і та потемніла. Стала чорною, лишень ледь сяючою завдяки сяйво-каменю, яким було інкрустовано стіни. Вежі всі не збереглися — Всевлад, що полюбляв більше розповідати сухі факти про сучасність, але не про добелатські часи в Патрії, все ж якось обмовився, що коли белати увірвались до Колісії, то в результаті протистоянь дві башти завалилися. Одну з них так і не відбудували. Інша ж постала найвищою — і була вона справді витвором мистецтва. Хоч які суперечливі думки та почуття не викликав у мене вигляд теперішньої Обителі, адже я повсякчас порівнювала її з образом, що склався в голові з тексту давнього писця, та те, як виглядала споруда зараз, не могло не вражати. В оточенні десяти чорних веж височіла ще одна — споруджена з каміння, скла та заліза. Здалеку вона мерехтіла, відбиваючи чорним та прозорим склом сонячне проміння, і виглядала фантастично. Архітектурне диво виднілося надзвичайно витонченим та естетичним, нагадувало скручене до неба вузьке вістря стріли, і мені кортіло розгледіти все ближче. На вершині центральної вежі майорів стяг. Його здалеку було видно погано, та всі знали, що там зображено — чорне коло з шипами. Герб Циркути.

— Ти ж проведеш мене туди, правда? — спитала я тихенько.

— Так. Палац і є метою нашого візиту в Колісію. Але все буде тільки тоді, коли вирішу, що це безпечно. Спочатку піду я сам і привітаюсь із батьком, — сухо відповів дарвенхардець. Його обличчя було спокійним, а чорний ореол не пропускав емоцій, та я все ж якимось дивним чином відчувала Всевладову настороженість. Ханна, що їхала трохи попереду нас, озирнулась і теж поглянула на нього.

— Ти зустрінешся з батьком? — спитала вона.

Поозирались всі наші. Всевлад зітхнув. Сьогодні він не одягнув шкіряної стрічки на чоло, що мала на собі різні важливі для дарвенхардців символи, а тому було одразу помітно, як чоловік спохмурнів.

— Він вже знає, що я в місті. Я надто впізнаваний. Все гаразд. Поговоримо в менш людному місці.

— Де ми зупинимось? — поцікавився Тигран. Останні дні були такими напруженими, що ми якось цього й не обговорили.

— В одному з моїх будинків, — голос Всевлада пролунав вже більш буденно. — Мені належить не лише частина палацу. Тут вже можна не ховатись. Нас помітили ще від воріт. То хоч поселимось із комфортом.

* * *

Ввечері Колісія вирувала не згірш як вдень. Вулицями лунала музика, щось десь святкували; місто сяяло ліхтарями й світлом у вікнах, а на найвищому пагорбі палахкотіли вогні у вікнах палацу Величного та м’яко мерехтіли його стіни завдяки сяйво-каменю. Великі вікна «одного з будинків Всевлада», який виявився розкішним маєтком на верхівці одного з пагорбів у північній частині міста, відкривали просто неймовірний вид на місто, ріку Крихталь, що розділяла його навпіл, та небо, рясно всіяне зірками. Маєток було відгороджено від вулиці високим муром, що окреслював просторе внутрішнє подвір’я. Пообіч будинку було висаджено гарний сад.

В домі я, Ханна та Тарас мали окремі покої, але, крім того, на задньому подвір’ї були службові приміщення, в яких без проблем розташувались і наші «сервуси». Вишколена команда слуг зустріла господаря з таким благоговійним страхом, якого я ще ніколи раніше не бачила. Тут перебували управитель і покоївки, що були белатами, та дрібні служки-метеї. Коли Всевлад заїхав на подвір’я, всі вони висипали з приміщень. Метеї впали на коліна, припавши чолом до землі, а белати низько посхилялись. І до усіх, хто прибув з господарем, ставлення було відповідне — навіть до сервусів. Крім того, Всевлад, аби зробити нам подарунок у вигляді вільного часу, послав по няню, яка мала опікуватись Адамом на час нашого перебування у столиці. Його наказ було виконано надзвичайно швидко. Спершу мене насторожувало і тримало в напрузі геть усе, я не хотіла полишати малого якійсь незнайомій жінці, не хотіла ночувати сама. Щойно я опинилась у своїх покоях, як одразу ж за звичкою зачинилась, але вже за півгодини в двері постукали. Відчувши знайому темну ауру, я відчинила.

Всевлад зайшов і причинив за собою двері.

— Я мушу вирушати до палацу. Вже дуже давно не був у столиці, але раз уже приїхав — так треба. Може статися, що я залишусь там на кілька днів, тому що є ряд справ, які я маю вирішити, а вони не стосуються нашого альянсу, — мовив чоловік, підходячи до вікна. За ним саме заходило сонце і силует плечистого високого дарвенхардця вирізнявся на тлі неба чорним. — Я вже розмовляв про це з Ханною, але вважаю, що тобі теж маю дещо розповісти особисто.

Він обернувся.

— Насамперед, Анно, я хочу нагадати тобі, що тут ніхто не знає про твоє походження. Тому вам з друзями потрібно бути обережними, але не боятися. Це по-перше. По-друге, всі наші пересування було легально зафіксовано в Дарвенхарді. Там є людина, якій я довіряю беззаперечно. Це один із найвпливовіших дарвенхардців в імперії. Думаю, ти неодноразово чула від нас із Ханною його ім’я.

— Ярий, — мовила я, подумавши.

— Так. Ми з ним листувалися. Звичайно, я не розповів йому правди, але повідомив про брата та сестру белатів, яких ми з Ханною взялися супроводжувати після того, як розібрались із вовками в Барговому. Дарвенхардців насправді немало і багато хто з них займається важливішими справами, та часом нас дійсно наймають і в таких цілях. Якщо Ярий і здивувався, то скаже мені про це при зустрічі. Тому, щоб ти знала — наша історія залишається в силі. Документи, які ви маєте, — справжні. Ну, відносно. Мого впливу для цього виявилось більш ніж достатньо. Звичайно, вони не мають підтверджень в Орієні, але якщо ви з друзями не вчините якогось злочину, ніхто не буде перевіряти їх достовірність. Поки мене не буде, ви можете гуляти, де заманеться. Не раджу тільки заводити надто тісні знайомства. І до палацу не потикатись. Я дав Ханні гроші... багато грошей. Для вас усіх. Завтра по обіді прийде кравець, зніме мірки з тебе та Тараса. Готуйся обирати між десятками тканин. Вам потрібно мати відповідний вигляд. І не надумай замовити штани. Жінки в столиці не ходять вбрані, як мандрівники, це... не модно. І привертає увагу. А потім... Я прийду за вами або пришлю когось. Маю спершу розвідати там ситуацію, а вже тоді щось вирішувати. Є книги з часів, що тебе цікавлять. Вони зберігаються під дуже серйозним захистом. Я придумаю, як тебе туди провести. Тоді — відправиш свого друга додому, розберемось з іншою дитиною, яку хоче врятувати Ханна. І... прийде час давати лад із моїми умовами.

Всевлад замовк, уважно вдивляючись в моє обличчя.

— Я все зроблю, — сказала я, хоч він наче й не очікував відповіді.

— Так, я знаю. Я тільки хочу запитати тебе, що ти відчуваєш тут. Очевидно, що тебе переповнюють емоції. І я... так і не поцікавився детальніше про той випадок, коли допоміг тобі з силами в тому палаючому селі. Я — белат, чистокровний. Як це взагалі могло статись?

— Твоя кров дуже схожа на патрійську. Я не можу це пояснити. І сил вона дала навіть більше, аніж Ханнина, хай навіть мені було боляче. Можливо, це тому, що ти народився в Колісії. Тут все просякло пам’яттю про сили, що творили це місто. Його ж створив такий, як я. Ти...

— Я знаю вашу історію. Не цілком. Але достатньо. Я знаю, як було створено це місто. І чому його назву не вдається змінити, навіть коли минуло майже тисячоліття, — дарвенхардець вперше сказав таке і я завмерла. Зазвичай Всевлад уникав розповідей про Стожарів, хоч я підозрювала, що знав чимало. Вочевидь, тепер просто прийшов час, коли він вирішив, що може почати виконувати свою частку угоди, — Та ти знаєш мої мотиви й мету. Навряд чи мені захочеться розбиратись з історією.

Всевлад минув мене і підійшов до дверей. Вже взявся за ручку, як я окликнула його. Ми стояли дуже близько і я помітила, що дарвенхардець якийсь надто блідий. Схоже, він давно не спав спокійно.

Чому я вирішила, що єдина тут переймаюся найдужче?

— Що, Анно?

— Я знаю, що ти хочеш руйнувати. Але в сусідніх покоях — жінка, з якою ти зміг би дуже багато збудувати.

Всевлад якусь мить стояв, завмерши, вдивляючись мені у вічі.

— Я б, може, прислухався до твоїх слів. Але знаю, особливо після побаченого в тому палаючому селі, що й ти прагнеш того ж, чого і я.

І пішов, залишивши мене наодинці з власними неспокійними думками. Я підійшла до вікна і стояла біля нього доти, доки вулицями не розлилася тепла весняна ніч, переплівшись нотками музики, запаху розквітлих садів та сяйва вуличних вогнів і небесних світил.

* * *

«Історія захоплення Староти», «Бактрія: від Лихогір до Вересової долини», «Між залізом та кров’ю: феномен виникнення бактрійського ткацтва», «Горта: мистецтво виготовлення холодної зброї», «Загальна історія Циркути», «Історія Величних Белати»...

Шкіряні палітурки були прохолодними на дотик. Я водила пальцями по них, граючись із відчуттями. Крізь роки чи століття — а книги були різної давнини — вловлювала настрій писців, що працювали над рукописами. Зазвичай він був такий меланхолійно-гордий: ще б пак, адже люди опрацьовували та викладали на сторінках історію своєї величної імперії. Книги старіші «говорили» глухіше.

Сонячне проміння заливало бібліотеку Всевладового будинку, проникаючи крізь три високі вікна. Обстановка тут була водночас і розкішною, і — без зайвого. Цілком в стилі свого господаря. Триповерховий маєток що зовні, що всередині мав білосніжні кам’яні стіни. Тільки в інтер’єрі їх прикрашали темні дерев’яні панелі, що створювали затишну атмосферу. Меблі та підлога були переважно з чорного дерева, повсюди в кімнатах — великі каміни, на стінах — гобелени та зброя. У моїй кімнаті, до прикладу, над величезним ліжком висів розколений надвоє дарвенхардський лук. Не найкраща компанія до сну. Коли я спитала, як можна було знищити таку зброю, Ханна розповіла мені, що так насправді чинять з луками після смерті їх господарів. Судячи з дрібного гравірування на одному з плечей зброї, цей належав прадідові Всевлада, Грайну. Але прохолодний блиск сталі не видавався таким моторошним вечорами, коли в каміні палав вогонь і можна було сидіти просто на підлозі, застеленій теплою ведмежою шкурою.

Попри це і велику втому, першу ніч я майже не спала. Крутилась в ліжку, відчуваючи, як долає мене незрозуміла, важка тривога, змішана з чимось на кшталт туги. Часом вставала, аби напитись води, що стояла в срібному дзбані на підвіконні і була приємно прохолодною. Дивилась на столицю, яка що пізніше, то темнішою ставала — окрім вуличних ліхтарів та мерехтливого палацу, який було оточено яскраво освітленим муром. Відчувала, як дрижить повітря, манячи мій розтривожений розум відгорнути завісу часу і поглянути не на палац Величного — на Обитель Стожарів. Та я не наважувалась. І не лише тому, що боялась, аби хтось не побачив дивних маніпуляцій з вікна. Не наважувалась, бо... бо Патрію підкорили. І милування її величним минулим не зробить мене частинкою того, що було. Я — тут, у небезпечній імперії, тож треба жити своїми днями.

Ранок трохи виправив ситуацію. Снідали ми з Ханною та Тарасом у просторій вітальні. Крісла, на яких ми сиділи, виявились напрочуд зручними, а їжі на столі було, мов на бенкеті. Після простого харчування в дорозі різноманітні страви з м’якого несолоного м’яса, грибів, сметанкових соусів та запечених овочів приємно бентежили смакові рецептори.

Маленький Адам та його няня-белатка, що виявилась тихою русявою дівчиною років вісімнадцяти, також були присутні за трапезним столом. Я відчувала тиху радість, дивлячись на те, як хлопчик їсть, не ніяковіючи та не намагаючись сховатись. Він і далі не говорив жодного слова, але трішки від’ївся та мав рожеві щічки — а цього було цілком достатньо.

Коли няня повела малого нагору, ми, опинившись втрьох, нарешті змогли перекинутись кількома словами, не переймаючись обережністю.

— Я ще ніколи не була в Колісії і зараз хотіла б трохи подивитись місто. Хочете зі мною? — спитала Ханна несподівано дружелюбно.

— Я б із задоволенням, якщо ти не маєш своїх дарвенхардських справ, — промовив Тарас.

— Якщо б мала, то не пропонувала би, — відповіла вона вже в звичному своєму тоні. — Анно?

— Хочу просто посидіти десь в кутку і забути про ходьбу. Про їзду. Про мандри. Хоч на годину, — призналась я.

— Ти нормально почуваєшся? Вчора видавалась енергійнішою, — спитав Тарас, і далі використовуючи белатську. Поліглот, чи що?

— Не виспалась. Хочу побути... вдома, — мовила я, затнувшись. Останнє слово якось дивно в’язалось з будинком Всевлада. — А вам гарно погуляти. Тільки, Тарасе, не забудь, що по обіді до нас прийде кравець. І будьте обережні.

Так я забезпечила собі можливість побути кілька годин на самоті. Якийсь час роздумувала, чим би то себе зайняти, і рішення прийшло несподівано: я хотіла читати. Колись це було одним із моїх улюблених занять, то чому б не присвятити кілька годин Всевладовій бібліотеці?

Але так важко було обрати потрібну книгу. Та водночас я просто насолоджувалась вишукуванням чужих емоцій, записаних чорнилом поміж літерами. Аж раптом мене по пальцях наче вдарило урваною струною — я саме відволіклась, бо порив вітру стукнув об найближче вікно захопленою гіллячкою. Потерла пучки пальців, що заболіли, а тоді поглянула на темно-зелений шкіряний корінець, що нічим особливим не вирізнявся з-поміж інших. Окрім назви.

«Історія Величних Метейського краю».

Чорт забирай! Я тільки тепер помітила, що з трьох полиць, якими вже пробігла очима, я жодного разу не вихопила подібної назви. Було дуже багато про Бактрію, про Персеполь та інші частини імперії. Навіть кілька книг, присвячених маленькому Кохору, з якого користь була хіба в якійсь там кількості зерна та городини на рік. Але ось ця була першою, присвяченою Метейському краю.

Обережно, навіть ніжно, я потягла на себе палітурку та взяла манускрипт до рук. Він був доволі об’ємним та важким. Прохолодна шкіра ковзнула долонями і я знову відчула прихований біль. Це ще що таке? Що ж так тривожило белата, який писав цю книгу?

Посеред стелажів, між вікном та каміном, розташувався невеликий круглий стіл з трьома дерев’яними кріслами, що мали приємну м’яку оббивку. На одне з них я й всілась та, поклавши знахідку на відполіровану до блиску поверхню столу, розгорнула на першій сторінці.

З неї на мене одразу ж поглянула жінка. Портрет був лінійним, але чітко передавав лінію підборіддя, що мало дещо квадратну форму, тонкої шиї, кучерявого волосся до плечей та очей, що дивились крізь століття з-під брів, одна з яких була виклично піднята. Під портретом було ім’я — Всевлада. Роки життя та дата сходження на престол — наскільки я могла орієнтуватись, близько восьмиста двадцяти років тому.

Я витріщила очі. То мій знайомий Спадкоємець, виявляється, був названий на честь жінки, що започаткувала весь рід Величних Метейського краю? Не те щоб це робило Всевлада ще більш особливим, ніж він уже був в моїх очах, але виявилось цікавою деталлю.

Я перегорнула сторінку з портретом. За нею починався текст белатською.

Як добре, що белати не вміють писати книги, які боляче читати.


Історія була написана дуже обережно. І як би я не хотіла, та нічого забороненого з неї дізнатись було неможливо. Хоч така думка в мене й виникала на початках, визнаю. Тут жодного разу не вживались слова на кшталт «Стожар» чи «Патрія» і тому подібні. Кілька разів лишень зауважувалось, що Метейський край був дуже розвиненою та великою державою, яку багато століть Циркута не наважувалась займати. Але Всевлада впоралась. Жінка за походженням належала до дрібної знаті та завдяки чи то своїй вроді (хоч, як на мене, і та — на любителя), чи шарму стала одного дня нареченою котрогось зі Спадкоємців. Втім, заміж за нього вона так і не вийшла — з однієї простої причини. Всевлада винайшла зброю — хитромудру, дивовижну, за допомогою якої і було завойовано Метейський край. І тут знову — тиша. Ніякої згадки про те, що ж це за зброя була. За правом завоювання жінка зійшла на престол та стала першою Величною в новій впокореній державі. Того ж року вона народила сина. Літописець обережно припустив, що від свого колишнього нареченого, з яким завойовниця все ж не захотіла ділити владу і тому до кінця життя була самотньою. Її син, що отримав ім’я Хотибор, став наступником своєї матері на троні Метейського краю.

На цьому розповідь про Всевладу завершувалась. Я роздратовано закрила книгу, від чого з-під палітурки вирвалась хмаринка пилу.

— Апчхи!

— Будь здорова!

Я аж підскочила з переляку і крутнулась так стрімко, що в попереку щось хруснуло.

— Вишено?

Оце таки дійсно несподіванка. Вона стояла тихенько, як тінь, поблизу стелажа одразу ж за мною, а я й не помітила. Краєм ока зауважила, що одне з вікон, виявляється, відчинене. А бібліотека розташована на першому поверсі.

Он воно що.

— Тобі не варто тут бути, це небезпечно, — прошепотіла я, а тоді звелась і, пройшовши поміж стелажами, підійшла тихенько до дверей та визирнула в коридор. Порожньо. Щільно зачинила двері й повернулась назад.

— Так, я знаю. Я ненадовго, — мовила дівчина, примирливо здіймаючи руки. Вона була в своєму звичному вже одязі сервуса — сірих чоботах, штанах, сорочці. Потепліло, тому вже без куртки. На поясі — ремінь з коротким сервуським мечем та ножем пообіч. Видавалась якоюсь незвично блідою, хоч після Розару вже давно виглядала краще. Волосся було заплетене в дві довгі коси.

Чесно кажучи, за час мандрівки ми розмовляли, але я намагалась не лізти дівчині в душу. Та й особливо близько ми не спілкувались. А зараз аура Вишени видавала, що вона схвильована та дещо знічена. Це не видалось мені дивним, але викликало деяке замішання. Я прокашлялась і спитала:

— Щось трапилось?

— Я просто хочу дещо з тобою обговорити наодинці. Бо зазвичай довкола надто багато людей. Ти не подумай, вони всі чудові, але... пробач, що наражаю тебе на небезпеку, та тут ти нарешті сама. Тигран десь на подвір’ї, Либідь та Златодара пішли з Ханною й Тарасом... — Вишена на мить сховала погляд, дивлячись кудись униз. Я помітила, як насипалось трохи землі з її чобіт на кам’яну підлогу. Тоді дівчина знову поглянула мені у вічі.

— Насамперед я хотіла подякувати. За все. Звичайно, головним активістом в моєму й Адамовому порятунку виступала Ханна, але без тебе це було б неможливим.

— Вишено, в цьому немає потреби. Ти вже дякувала. Ти нічого мені не винна.

— Ні, винна. Ти врятувала мого сина, а я... я просто не можу бути з ним поряд. Він такий схожий на свого батька, а той... — вона закусила губу і на мить замовкла. — Ти й сама знаєш, хто він і що зробив. До того ж я геть не вмію бути матір’ю.

Я не могла зрозуміти суті нашої розмови і тому не спромоглась щось відповісти. Витримавши паузу, дівчина продовжила:

— Річ в тім, що я все життя була рабинею. Ти зняла з мене нашийник, а завдяки Сколісу я все ж оминула таврування на шиї чи обличчі, тому зовні цього й не помітно. Проте... отримавши свободу, я не можу зрозуміти, що з нею робити. Я — не Ханна, не вмію торувати своєї стежки в невідомість.

— І чого ж ти хочеш?

— Дай мені ціль, Анно. Скажи, що робити, аби я почувалася корисною. Аби не думала тільки про те, що так і лишаюсь ніким, що б не робила. Я не відчуваю, що ваш шлях — мій.

— Але наш шлях і не мусить бути твоїм. Ти можеш піти, бо — вільна. Тільки тоді, боюсь, я маю придумати, що зробити з твоїм розумом таке, аби ти не могла нічого про наші пригоди розповісти, якщо попадешся на тому, що ти — не справжній сервус. Сама розумієш, це надто ризиковано. Тому, якщо ти обереш цей варіант, то просто попередь, а не зникай без слів. Але я тобі не господиня, щоб давати якісь вказівки. Вишено, ми врятували вас з Адамом не для того, щоб ти була в довічному боргу. Просто Ханна любить тебе. За це ти нічого не винна, — мовила я знічено.

— Ханна, вона...

— Та, ким є. Було б непогано, якби ти навчилась це приймати. А поки... я не даватиму тобі завдань. Але буду рада, якщо ти залишишся з нами, просто як друг. І спробуєш все ж навчитись ладнати з хлопчиком, бо ти — єдина рідна йому людина. Ханна казала, що ти назвала його на честь хлопця, з яким ви разом навчались в Сколісі. Чому? Бо ти була закохана в нього тоді?

— Ні, — вона раптом ледь посміхнулась. — Просто він став сервусом і, провинившись за щось, рік відбував службу в Розарі. Натрапив там на мене. І, чесно, я б, мабуть, померла, якби не те, що якийсь час він там мені допомагав. Я назвала сина в честь Адама, бо той є справді достойним та добрим чоловіком. Його перевели потім кудись — я не знаю, куди саме.

Тепер я опустила погляд, вивчаючи свої руки і роздумуючи. Вишена говорила спокійно, і суть її прохання я зрозуміла. Дівчині потрібна мотивація. Та... як можна надихнути людину на щось, не маючи власної мети? Прямуючи до виконання обов’язків, за якими більше нічого не буде?

І це тепер так завжди буде? Якщо хтось дізнаватиметься про те, хто я, то проситиме підтримки та поради в Стожара? Але якщо Стожар і сам вагається у багато чому, чи може брати таку відповідальність?

Раптом спало на думку, що я — можу. Якщо буду відвертою.

— Тоді чому, назвавши сина на його честь, ти думаєш про когось іншого? — спитала я лагідно. — Вишено, слухай сюди. Я розумію, через що ти пройшла. Повір, я була в твоїй свідомості. Побувала з тобою в Розарі. Я б там не вижила. Серйозно. Я, без своїх теперішніх сил, без друзів поряд, така, якою була раніше. Просто здохла б. Ти ж — ні. Ти вижила. Пройшла свій особистий Дарвенхард. Не сприймай своє рабство як шлях до кінця життя. Сприймай його як шлях, що треба було здолати до сьогоднішнього дня. До свободи. До можливості навчитись стати мамою. Стати другом. Стати іншою людиною. Мені теж випала така змога кілька місяців тому. Просто — в іншій формі. Твоє завдання — її не проґавити. Навчись брати на себе відповідальність за інших людей. Для початку — за твого сина. З нього почалась твоя справжня дорога. Від безликого сервуса до когось зовсім іншого. Ти маєш право її змарнувати. Ми можемо довірити хлопчика чиїйсь опіці. Але тоді, може так статись, за ним знову прийдуть. І не буде поряд Всевлада, що витягне його з-під палаючої стріхи. Я не дам тобі завдання, бо й сама не маю кінцевої мети. Кожен день може стати для такої, як я, останнім в цьому місті. Але щодня ми щось вирішуємо. Ризикувати чи втікати. Йти прямо чи в обхід. Ти теж вирішуй. Чесно кажучи, ніхто ще просто не придумав, що з вами робити, бо сервуска з дитиною теж занадто яскраве і незаконне явище в імперії. Та, може, ми переправимо вас до Дикого краю, за кордон, де матір та дитину приймуть люди, що мешкають не в Циркуті. Може, ви заховаєтесь десь тут. Я ще не знаю. І хочу, щоб насправді це вирішувала ти. Я ж просто допоможу. Ну і Ханна... може, вона зробить це якось по-божевільному, на свій манер, але не означає, що гірше. Часу для рішення ти маєш рівно стільки, скільки піде в мене в столиці на пошуки інформації. Від кількох днів до... кількох тижнів. Навряд чи ми затримаємось тут на довше. Нам потім ще одну дитину рятувати.

Вишена поглянула на мене здивовано.

— Ще одну? Це ж чию?

— Я не знаю, то знову побажання Ханни. Але вона поки не пояснила, що ж то за малюк. А двоє дітей для нашої компанії — то все ж трохи забагато буде. Втім, думаю, твого малого можна прилаштувати й за версією, де він — мій та Тарасів племінник. Ми можемо лишити його з белатами. Ти підеш з нами. Чи куди захочеш. Я не засуджуватиму, якщо обереш останнє, і інші, гадаю, теж. Та ти — вирішуй.

Дівчина перенесла вагу тіла з п’ятки на носок, і назад. А тоді раптом встала прямо. Подивилась на мене вперше насправді відкрито.

— Добре. Я вирішу.

— Тобі час, — м’яко промовила я.

Вишена легенько кивнула мені і за мить я вже знову була в бібліотеці сама. Тільки колихнулась фіранка на вікні.

Торкнулась пальцями просторових струн і відчула, що коридором хтось наближається. Покоївка.

За мить до того, як вона, постукавши, прочинила двері в бібліотеку, я клацнула пальцями і земля, натрушена з Вишениних чобіт, щезла, розчинившись в повітрі.

— Можливо, панна хоче чаю? Ви так давно тут сидите, може, змерзли? — спитала поштиво літня жінка.

Я кивнула, відчуваючи, як щоки запашіли.

— Від чаю не відмовлюсь.

Треба бути обачними.

Розділ 9

Якщо в домі Всевлада книги м’яко шепотіли, то у Публічній бібліотеці Колісії, яку белати перейменували на Велику столичну бібліотеку, манускрипти мали свій спів. Він був багатоголосий, древній, і коли я необережно послаблювала внутрішній бар’єр, що захищав мене від впливу чужих емоцій, сонми нерозбірливих, моторошних голосів з-під закритих палітурок починали розривати свідомість. Це водночас і лякало, і заворожувало. Я хотіла б опинитись тут сама, щоб «читати» книги, навіть не відкриваючи їх — просто водячи по палітуркам пальцями. Але в кожному світлому, просторому залі, заставленому довгими столами з лавами та стелажами з темного дерева, що сягали високої стелі, завше було повно людей. Тому доводилось знімати книги, які бодай трохи видавались мені цікавими, довго не простоюючи біля них з витягнутою рукою, аби не наразитись на загальний подив. Вже тоді зазвичай я дивилась, про що вони взагалі.

Більшість з обраних, певна річ, стосувались Метейського краю. Десь на другий день я зрозуміла, що такі манускрипти «б’ють» мене по пальцях не тому, що їх писав хтось нещасливий. Просто я особисто відчувала до них водночас і цікавість, і легку відразу. Хоч багато історичних фактів я ще не знала, але підсвідомо розрізняла, в яких книгах найбільше викривлялась історична правда або щось замовчувалось. Саме в тих, чий спів ставав схожим на крик. Він кликав мене. Але факти, викладені на сторінках, були зазвичай такими сухими чи геть недотичними до потрібного мені періоду, що недосвідчений Стожар ніяк не міг прорватись до чогось, захованого поміж рядками. Вони не розповідали більше, аніж дозволяли белатські писарі. Часом те чи інше ім’я або назва ледь дрижали... я не могла зрозуміти, чому. Напевне, їх було змінено. Але для чого белатам змінювати свої власні ймення? Відповіді не було.

В бібліотеці знаходилось надзвичайно багато примірників книги, що мала назву «Законодавство Циркути». Звичайно ж, я не втрималась від того, аби погортати й цей товстезний темно-зелений фоліант із набитим на обкладинці срібним колом із шипами. Їх було дванадцять — як і частин в імперії.

Законів було надзвичайно багато, як і різних приписів та поправок. Я виділила найцікавіші. Наприклад, те, що чоловіки-белати могли мати коханок-підкорених, але не мали права визнавати від них дітей за своїх. А от жінки-белатки були зобов’язані взагалі не вступати до відповідних зносин з чоловіками-підкореними — щоб не було порушено чистоту нації. Такі стосунки розглядались як державна зрада і каралися спаленням на вогнищі. Останнє покарання було доволі рідкісним, але все ж згадувалось і в декількох інших випадках. Наприклад, коли йшлось про «заступництво белата за підкореного». Коли я натрапила на ці слова, то відчула в грудях жар. Адже це тому спалили Всевладову матір? Вона заступилася за кохану та дітей свого друга-белата? Як могла жінка, що мала б понад усе наглядати за виконанням правил в імперії, так помилитись? Чи вона гадала, що Величній дозволено все? Чи...

Ким був той белат? Заради кого вона ризикнула усім та програла?

А ще в «Законодавстві Циркути» викладалась доволі значна історична довідка, що розповідала про основні принципи, якими керуються белати і в своїх особистих життях, і коли мова йде про народ в цілому. На початках своєї історії, близько п’яти тисяч років тому, коли Циркути ще не існувало, а була лише Белата, жив у ній такий собі Сірин, молодший син тодішнього белатського Величного. Сірин повів белатів на війну задля завоювання чужих земель і став першим Величним не за правом наслідування, а за Законом Завоювання, який сам же і сформулював. Так само, як і ряд догм, котрі лягли в основу войовничого устрою белатів. Загалом белати позиціонували себе як вищу за інші націю. Був цілий перелік, чому це власне так має бути, і складався він з дуже багатьох пунктів. А ще вони вважали своїм моральним правом і навіть обов’язком завойовувати нові землі та робити всіх іноземців рабами, оскільки це творило імперію могутнішою та безпечнішою для її найважливіших мешканців. Тому Метейський край, завойований останнім із великих сусідніх держав, тривалий час був Циркуті як більмо на оці, тому що південний її кордон через наявність невпокореного сусіда вважався найбільш слабким. А найкращий захист — це, як відомо, наступ. А ще нові землі, звичайно, давали більше продуктів харчування та багатств.

Тільки одного разу згадалось про те, що я й так раніше знала — лише після завоювання Метейського краю почали цілком і повністю нищитись і категорично заборонятись традиції та мови завойованих народів. Раніше белати навіть пишалися тим, що їх мова панівна і що раби белькочуть собі своїми наріччями. Але з Метейським краєм щось пішло не так. Його люди не белькотіли — вони говорили. Вони промовляли і в тих словах вчувалися непотрібні корені волелюбства. Тому... Їм виривали язики. Тому їх дітей примушували вчитись розмовляти та писати лишень белатською. Минуло вісім століть; процес давно успішно довели до завершення.

Та тільки звідки ті символи патрійського минулого в спаленому селі?..

Я на мить заплющила очі, коли текст почав надто «тиснути» на них. Хоча освітлення в бібліотеці було пречудовим, особливо на верхньому четвертому поверсі, який чомусь був мені найбільш до вподоби. У високій стелі розташувались круглі вікна зі сріблястими вітражами, що зображали герб Циркути. Крізь них сонячне світло падало в приміщення яскравими стовпами. Один з таких утворював півколо на столі переді мною. Коли я знову подивилась перед себе, то побачила, як у світлу пляму опустилась чиясь рука в чорному рукаві, зі шкіряною крагою на передпліччі. Дарвенхардець.

Я ледь втрималась, аби не озирнутись — десь позаду між стелажами ходила, байдикуючи, Ханна. Її кроки були нечутними, але присутність дарвенхардців будь-якій мелодії додає особливих нот. Я відчувала її характерну пітьму, а ще — напруження усіх людей, присутніх в тому районі.

Та цей дарвенхардець був мені незнайомим.

Ханна ж і на мить не сповільнила кроку.

Я підвела погляд.

Незнайомець. Високий, худорлявий, з коротким волоссям дивного червонястого кольору. Трохи старший за мене. Доволі привабливий.

Довгі пальці, що в моєму світі могли б належати піаністу, а тут — убивці, майже торкались розгорнутого фоліанту. На кразі я помітила вишитий сріблом герб Циркути — але якийсь дивний, розділений навпіл так, що одна половина була цілком заповненою.

— Вперше бачу такі очі, — промовив дарвенхардець неголосно, уважно вдивляючись мені в обличчя. — Як це називається?

Я мало не ляпнула своє «гетерохромія», але вчасно прикусила язика. Навряд чи в цьому світі існує таке слово.

— Не особливо над цим задумувалась, — відповіла так само тихо.

— Різноколір’я, — почувся інший голос — веселіший, гучніший. Поряд із червоноволосим зупинився ще один чоловік у чорному. Статурою він був схожий на побратима, але мав біляве волосся, блакитні очі та довгий гострий ніс. Нагадував якусь світлоперу ворону. Він приязно посміхався, але погляд очей був уважним та прохолодним. — Дуже рідкісне і надзвичайно красиве явище. Колись людей з такими очима вважали в Циркуті особливими, мало не чарівниками. Згодом забобони відійшли в минуле. Але, дивлячись на Вас, я готовий в них повірити. Ніколи ще не бачив свого напарника таким зачарованим.

Я відчула, як щоки запашіли.

В голові пролунав трохи втомлений, але наполегливий голос Всевлада, що не радив заводити надто близькі знайомства.

Але ж з дарвенхардцями я узагалі знайомитись не хотіла. Мені «своїх» вистачало понад міру!

— Як Вас звуть, незнайомко? — спитав перший.

— Анна. А з ким маю честь розмовляти я?

— Мене звуть Варумом, а це — мій напарник Гал. Ви давно в столиці? — спитав червоноволосий.

— А так очевидно, що я не з Колісії? — спантеличено спитала я. Адже зовні мене було не відрізнити від місцевих жінок. Від сьогоднішнього ранку я тішилась чотирма новенькими сукнями і одна з них була зараз на мені: темно-зелена, з м’якого оксамиту, з неглибоким декольте, але на спині — з корсажною шнурівкою, прикрашеною перлинами. Роботу кравець виконав дуже швидко та красиво. Ця сукня була найменш примітною з усіх, але гарною. Поділ м’яко спадав донизу. Всевладові гроші зробили славну справу.

— Тутешні жінки рідко ходять до бібліотеки з охороною. Та ще й із такою, — промовив чоловік, ледь посміхнувшись і кивнувши мені за спину. Я відчула, як Ханна сповільнила крок. Гал поглянув туди, куди вказав його напарник, і вперше я побачила в його очах непідробне здивування.

— Очам не вірю! Скільки літ, скільки зим!

Дарвенхардка підійшла і я відчула полегшення.

— Я так гадаю, що насправді ми не бачились з тобою місяців десять, Гале, не більше, — промовила вона, зупинившись поряд із моїм стільцем. Потиснула руку світловолосому Галові, а коли зробила те саме з Варумом, то ще й ледь кивнула.

— Велика честь, — промовила Ханна тихо. І тільки тут я зауважила, що з-під чорного коміра Варума виглядають кутасті завершення татуювань. Такі, як у Всевлада — хоч на тілі вони, певне, мали свої відмінності. Ще один Спадкоємець. Цікаво, з якої частини Циркути? Погляд мимоволі знову впав на герб на його кразі — може, тут є підказка?

— Якщо Вас охороняє така дарвенхардка, то я не можу навіть уявити, з ким таким важливим розмовляю, — всміхнувся Гал, знову поглянувши на мене.

— Можна обмежити знайомство лише іменами. Я не настільки яскрава гостя в цьому місті.

— Це у вас просто мандрівка, чи трапилося щось цікаве? — спитав довгоносий в Ханни. Я поглянула на неї — дівчина стояла з позбавленим будь-яких емоцій обличчям. Від цього мені стало якось затишніше. Що б не відбувалося довкола — цей якір спокою ніколи не підведе.

— Мандрівка, пов’язана з певними сімейними справами панни, — відповіла вона, кивнувши на мене. — Зараз от вирішили трохи зупинитись в Колісії. На кілька днів чи тижнів — видно буде. А ви?

— А ми тут відбуваємо службу, — стенув плечима Гал. — Варуму лишилось ще півроку, а тоді я неймовірно за ним сумуватиму.

— Гадаю, кохорське військо зрадіє такому бійцю. Заберу тебе з собою, будеш наглядати за неозорими ланами, — стримано відповів його напарник, чомусь знову перевівши погляд на мене. — Де ви зупинились?

— В моєму домі, — пролунав такий знайомий голос. Рішуче та дещо сухо. На відміну від моєї підсвідомості, де він лунав чомусь геть втомлено. Я й не помітила, як Всевлад опинився поруч і коли взагалі зайшов до зали.

Обличчя його було розслабленим — видавалось, наче він добре відпочив. Поглянув на іншого Спадкоємця:

— Вітаю, брате.

Щось змінилось в обличчі Варума після його слів.

— Радий зустрічі, Всевладе. Я чув, що ти повернувся до столиці.

— Служба закидає в різні місця, чи ж тобі не знати. Але приємно, коли трапляється можливість побувати вдома, — Всевлад поглянув спершу на Ханну, що стояла незворушно, а тоді перевів погляд на мене. З його чорних очей геть було незрозуміло, про що чоловік думає.

На мить запала мовчанка. Чути було шурхіт сторінок, які перегортали читачі, поскрипування меблів та тихі кроки між стелажами. Десь далеко вгорі сонце заступили хмари і сріблясте півколо на столі перед моєю розгорнутою книгою м’яко зникло.

— Гадаю, нам час. Маємо ще повно справ сьогодні, — мовив Варум. — Приємно було познайомитись.

Гал, вочевидь, хотів ще щось сказати, але погляд товариша його зупинив. Тому вони легенько кивнули Ханні, Всевладу й мені та пішли.

— Отак узяв і розлякав мені залицяльників, — промовила я, поглянувши на Всевлада з посмішкою.

Повз нас пройшли якісь панянки, кинувши на нього захоплені погляди. Всевлад не звернув на це уваги. Його тон раптом став напруженішим:

— Я знаю, куди ти хочеш потрапити, Анно, але мусиш ще трохи почекати. А от тебе, Ханно, ввечері запрошено до палацу.

Ханнині очі дивно зблиснули.

— Запрошено? Ким?

— Моїм батьком. Він хоче познайомитись із моєю напарницею.

Розділ 10

Я в житті лишень одного разу побувала в палаці Величного — в центральній зі столиць імперії, Медії. Там проходили посвяту усі молоді дарвенхардці — у величезній сліпуче-білій будівлі, де в грандіозних розмірів тронній залі на постаменті з прозорого скла стояла невелика кам’яна чаша. Посудина та була такого чорного кольору, що, видавалось, вона не була матеріальною, а складалась із концентрованої пітьми. Її поверхня не відбивала навіть найменшої іскринки довколишньої білизни, а всередині чаша була наповнена кров’ю, добровільно пролитою туди тисячами дарвенхардців. Рідина лишень трохи не досягала вінець — але ніколи не піднімалась вище своєї межі, скільки б її не потрапляло в чашу щороку. Та просто вбирала кров, не пересихаючи, але й не наповнюючись. Феномен цей мені ніхто не пояснював, навіть Всевлад не знав, в чому ж реально справа. І то було перше в моїй голові, що не в’язалося з цілком немагічним образом імперії, де всі покладалися на зброю та холодний розум. Але чи не більше вражала та нестерпна біль палацу — в серці імперії, заснованої на війнах та кровопролитті.

А те, що я відчула, коли ми з Всевладом пройшли у ворота захисного муру, зведеного вже після завоювання, та опинились безпосередньо на території палацу Величного Метейського краю, і близько не було схожим на минулорічні переживання. Бо якщо в білизні споруди у Медії мене вражало лицемірне прагнення показати чистоту, то тут колишня Обитель Стожарів, що з розповідей Анни раніше була світло-сірою, а потемніла вже після їх падіння, нагадувала мені склеп. А елегантна центральна вежа, окута склом із темним залізом, видавалася надгробком. Я не пам’ятала, коли таке траплялося раніше, та зараз відчула задуху і як покотилися спиною краплинки поту.

Але відколи це я стишую ходу там, де почуваюсь некомфортно? Не було такого і не буде. Коли Всевлад кинув на мене уважний погляд, я лише легенько повела плечима. Ми йшли мовчки усю дорогу. Напарник видавався мені незвично скутим та похмурим. Здавалось, наче він веде мене до палацу понад силу. Та я вирішила не питати, в чому справа.

Якщо там нас чекає щось погане — ми принаймні зустрінемо це пліч-о-пліч.

Сонце заходило, тож коли ми опинились на внутрішньому подвір’ї, те вже потопало в сутінках, оточене вежами, верхівки яких ще горіли в світлі дня, що згасав. Пітьма розливалась при землі, як густе темне молоко, проявляючи несміливість лишень там, де слуги запалювали ліхтарі. Проте в місцях темніших я бачила постаті вартових — сервусів та дарвенхардців, що незворушно спостерігали за усім довкола. Минути подвір’я непоміченими можливості не було б навіть у метелика.

— Нам сюди, — Всевлад покрокував до головної будівлі палацу, від якої йшли містки та розгалуження в довколишні вежі. Ми піднялися сходами до височенних темних дверей, над якими висів круглий залізний щит, що зображав, певна річ, герб Циркути. Двері були відчиненими і крізь них ми втрапили до півкруглого передпокою вражаючих розмірів. Тут було п’ять сходів, що розходились навпроти входу, мовби промені, і вели до вищих ярусів. Поміж ними — двері, високі, але не настільки, як вхідні, а ще — круглі ділянки, окреслені невисокими залізно-скляними парапетами. В двох центральних стояли статуї заввишки метрів по двадцять — жінка та чоловік із білого мармуру. Я кинула на них погляд і одразу зрозуміла, хто це такі, тому що бачила портрети в книгах з історії. Могутній плечистий чоловік з дарвенхардським луком та стрілами був, безперечно, Сірином — першим завойовником-белатом, який і розпочав творення Циркути. Жінка — струнка, з кучерявим волоссям до плечей та без дарвенхардської зброї. Тільки на долонях, здійнятих перед грудьми, в неї лежав короткий ніж. Вочевидь, колись це була її основна зброя. А жінка була тією, на честь кого назвали дарвенхардця, з яким я оце щойно зайшла до палацу. Всевлада. Та, що підкорила Патрію. Я бачила її обличчя раніше, на малюнках... але тут, коли воно ховалось у височіні, в сутінках, куди погано досягало світло розвішаних внизу ламп, воно раптом видалось мені живим. Спиною пройшов мороз. На головах у Сірина та Всевлади були однакові корони — тут білі, але насправді усі Величні носили срібні. Прості, без прикрас, з короткими зубцями, що нагадували гострі шипи.

Жоден Величний не переважав над іншими. Навіть той, що володів безпосередньо Белатою. Таким був закон. Тому й вінці влади для усіх створили однакові. Циркута була єдиним політичним організмом, яким керували дванадцять властителів — кожен окремо на своїй території, але водночас — у спілці з іншими, якщо мова йшла про цілу імперію.

Я завмерла, розглядаючи все довкола, і Всевлад дав мені пережити момент в повній тиші. А тоді легенько торкнувся мого ліктя і підштовхнув у напрямку одних із внутрішніх дверей — біля самого кам’яного шлейфу сукні Величної. Тут тільки я, піддавшись невластивій мені неуважності, збагнула, що в передпокої стоїть десяток сервусів. Коли ми зрушили з місця, двоє з них прочинили потрібні двері.

Зала, що пролягла за ними, за розмірами нагадувала радше внутрішнє подвір’я Сколісу, хоч і була прямокутною, а не круглою. Пообіч у темних стінах було багато високих вікон, а поміж ними біля стін з округлих отворів тягнулися дивовижної краси дерева зі світлого відполірованого металу та скла, сплітаючись віттям попід самою стелею і створюючи враження дивосаду. Мертвого, холодного, але такого неймовірно прекрасного, що перехоплювало подих. При «корінні» розташовувались сяйливі сфери з поміщеними в них шматочками сяйво-каменю.

Ясне сяйво сфер створювало поміж деревами прекрасний ірреальний світ, адже тисячі дрібних промінчиків відбивалися від дзеркально гладенького заліза, заломлювались в скельцях, перехрещувались між собою та творили павутиння, котре вражало зір і хвилювало душу. За вікнами догорав день — і подекуди в сяйливі нитки ще підмішувалось червонясте світло заходу, але щохвилини його ставало менше. І десь туди, в дивовижне, майже непроникне сяйво, й пішов Всевлад, крокуючи впевнено й неспішно. Я йшла поряд.

За кілька хвилин попереду з мерехтливого світлового павутиння виринули обриси двох тронів, що стояли поряд на підвищенні, до котрого вело з десяток сходинок. Престоли були кам’яними, з високими спинками, з яких «проростали» гілки, так само тягнучись до єдиного переплетіння на стелі. Один з тронів був порожнім, а от на іншому хтось сидів.

Ми з Всевладом зупинились і синхронно вклонились.

Опісля я уважно подивилась на чоловіка попереду.

А він дивився на нас.

Всевладів батько мав дивне ім’я — Ахаз. Я б не здивувалась, якби його значення лунало якось наче «володар» чи «головний», але це слово не було схожим на жодне відоме мені белатське, тому лишались хіба припущення.

Зростом та статурою Всевлад вдався в батька. А ще Ахаз мав таке ж чорнюще волосся, тільки коротко підстрижене, коротку бороду та густі розчерки брів над сірими очима, погляд яких пронизував наскрізь, мов вогкий зимовий протяг. Попри відстань між нами, що досягала десь двадцяти метрів, я дуже добре бачила, як в сірині Ахазових очей відбиваються сотні промінців, котрі пронизують залу, а ще — як там повільно, але невпинно зароджується їх власне мерехтіння, спровоковане близькістю сутіні, покликане допомогти бачити в найгустіших тінях. В моїх блакитних очах він бачив те саме. Як і в чорних Всевладових.

Ліворуч від трону стояла підставка зі сріблястим луком та сагайдаком зі стрілами. Дарвенхардці не бувають колишніми. Перекресливши своїм сходженням на престол заборону одружуватись та провадити світське життя, Величний назавжди лишився воїном, хай навіть і не в чорній одежі. Зараз він був вбраний у темно-сірий камзол, розшитий чорними геометричними візерунками на рукавах та грудях, а поверху нього — чорний оксамитовий плащ з розкішним хутряним коміром сірого забарвлення. Штани — звичайні, також чорні, а от чоботи — в тон камзолу. На голові — королівський вінець, такий, як я щойно бачила на статуях, тільки справжній, срібний. На руках, що спочивали на підлокітниках, Величний мав темні рукавиці. Сидів непорушно, вдивляючись в моє обличчя, і я відчувала силу та владність, котрі оточували цього чоловіка, мов нерушима стіна. Я відчувала схожий ореол довкола Всевлада. І, можливо, Ждана. Та тільки Ахазова владність мала в собі багато жорстокості — в зморшках біля очей та кутиків губ, в тому, як він дивився поперед себе — мов хижак. На його скронях виднілася легка сивина. А обличчя несподівано видалось мені знайомим. Але не тому, що він був батьком Всевлада, ні... Думка чомусь сформувалась неповною. Та вхопити її за хвіст мені не вдалось.

Трон Величної пустів. Хоч, наскільки я знала, Ахаз мав дружину, вже четверту — Терину, наймолодшу доньку Величного Персеполю. Першою була Всевладова матір, друга — Арма — виявилась безплідною і чоловік відіслав її назад до вотчини, а третя ж, яку звали Лірною, навпаки, померла під час пологів. Терина ж була на двадцять років молодшою за свого чоловіка. Чесно кажучи, мені було б цікаво на неї поглянути. Та, вочевидь, якщо це й станеться — то не сьогодні.

Всевлад стояв поряд зі мною — струнко, спокійно. Дивився на батька.

— Вродлива, — сказав неголосно Ахаз. — Ти казав правду.

Від його хрипкуватого голосу в мене мороз пішов по шкірі.

— Як довго ти відбуваєш службу, дарвенхардко?

— Майже рік, Величний, — відповіла я спокійно.

— Твоїм наставником був Ярий, як і в мого сина, вірно?

— Так.

— Зрозуміло. Всевладе, стань біля мене.

Щойно Всевлад ступив на першу сходинку, як я відчула щось неладне. Коливання повітря. Швидше за думку.

Різко обернувшись, зловила стрілу, що майже влучила мені в шию. Серце пропустило удар. Встигла ще раз поглянути назад — Всевлад саме дійшов до батькового трону і, зупинившись, повернувся. Його обличчя було спокійним та зосередженим. Я подивилась на Ахаза — той легенько підняв брову, мовби здивувавшись з моєї уваги.

І я, схопивши зі спини лук, відбила, не дивлячись, ще одну стрілу — котра саме долітала до моєї правої ноги.

А тоді — одразу три.

Різко крутнувшись, вистрілила тією, котру зловила першою, в напрямку останньої атаки — в сплетіння сріблястих променів біля однієї з залізних «крон».

В мене цілили з трьох різних ракурсів, з двох верхівок та десь із кутка, з землі. Отже, тут ще щонайменше троє інших дарвенхардців. Мене випробовують.

Зрозумівши, що зараз перебуваю на території, найменш пронизаній перехресним промінням, котре збиває з пантелику навіть мені подібних, рвонула від престолів, але ноги не дозволяли рухатись так стрімко, як хотілося, а тому коли в повітрі свиснуло одразу дві стріли, летячи з протилежних боків, я стрибнула вперед, відштовхнулась руками від мармурової підлоги і за мить по тому, як стріли зіштовхнулися в мене під спиною, м’яко приземлилась на зігнуті ноги та одразу ж відкотилась убік, до одного із залізних стовбурів, опинившись в густому світлому мереживі. Лівиця, в якій я досі стискала лук, боліла — адже об підлогу я обіперлась кулаком, а не розкритою долонею, і відчутно здерла кісточки. Та це зараз — дрібниці. Серце знову стукало в нормальному ритмі. Страху я не відчувала. Хіба лишень легке роздратування.

І, несподівано, — азарт. Я вже давно не змагалась із рівними собі, та ще й за таких моторошних і направду небезпечних обставин. Отже, треба зараз добряче постаратись, щоб вразити Величного. Адже він, хоч і покидьок та жінковбивця, та все ж — мій володар. Хтозна, що у нього на думці.

А ще треба просто лишитись живою.

Опинившись між залізним деревом та глухою стіною, я на секунду притулилася до холодного стовбура спиною та прислухалась. В залі панувала могильна тиша, не чутно було навіть дихання Всевлада й Ахаза. Секунда, дві...

Витягла стрілу з сагайдака та поклала на тятиву. Заплющила очі.

Дарвенхардці можуть приховати свої кроки, дихання і, певне, навіть стукіт серця. Та є те, що нас видає. Звук, майже невловимий для інших людей, але я звикла вирізняти його чіткіше за будь-що. Бо він — частина нас самих. Свист дарвенхардської стріли.

І зараз я здатна вловити його відразу. Бо стріляє в мене не Тигран, від якого я цього не чекаю, не Всевлад, якому довіряю. Стріляють убивці.

Такі, як я.

Задзвеніла пружно чужа тятива. Розплющивши очі, я мерщій обернулась і вистрілила, а тоді шарпнулась вбік — трохи запізно. Гостре вістря пройшлось щокою, лишивши довгу смугу від кутика рота і майже до вуха. Кров бризнула врізнобіч і я з несподіванки прикусила губу та відразу відчула смак заліза у роті. Присіла, вдивилась вперед — і почула, як за долю секунди після того, як мене дістала ворожа стріла, моя влучила в щось тверде, брязнувши.

— Влучила, — пролунав гучний спокійний голос в сяйві, що оточувало сусіднє дерево, і я нарешті побачила там одного з нападаючих. Чоловік. Він не був у чорному! Мене надурили! Дарвенхардці, що атакували, були одягнені в легкі сріблясті кольчуги, котрі забезпечували їм тут додаткову непомітність! Ці кольчуги теж кувались у Дарвенхарді і пробити їх було надзвичайно складно, навіть дарвенхардською стрілою. Та все ж я стріляла зблизька, і на правому боці нападаючого, під пахвою, побачила пошкоджені кільця. Проте не так важила міцність кольчуги, як те, що під нею дарвенхардці були одягнені в біле.

Я у своєму одязі була фантастично примітною мішенню.

Відчувши в роті тепер не тільки кров, а й жовч від злості, я не встигла згрупуватись, коли зверху, з залізного дерева, під яким стояла, зістрибнув хтось дуже стрімкий та вдарив мене у спину. Я знову вилетіла в широкий центральний прохід та впала на схрещені лікті. За секунду обернулась, викидаючи вперед лук, відбивши ним пущену стрибуном стрілу. Впоралась успішно, та в цю саму мить отримала удар по торсу з іншого боку — там саме підоспів третій дарвенхардець. Бив він сильно та прицільно — мене перекинуло на бік, а вже за мить з руки вибили зброю. Сагайдак боляче спився в спину. Наступний удар припав мені на стегно, опісля — я побачила, як чобіт з окутим залізом носком летить до ключиці. Перехопила його руками і смикнула, але траєкторії сильно змінити не змогла — шкарубкий край пройшовся мені по всьому правому плечі і аж до яремної впадини, проте нападаючий заточився. Я крутнулась, не відпускаючи його ноги, хоч це було страшенно важко, перевернулась на інший бік і збила-таки дарвенхардця з ніг. Кров текла по обличчю, шиї та плечах, але запал не дозволяв відволіктись. Скинувши з себе чужу ногу, я саме вчасно вдарила своєю, аби підбити сріблястий лук іншого нападника — вочевидь, того самого, що стрибнув на мене з дерева. Блиснув тонкий шип з плеча зброї, оминувши моє тіло. За виграну секунду перекотилась назад через голову і схопилась на рівні, одразу ж скидаючи з себе сагайдак, що тепер тільки заважав. Переді мною стояли двоє — чоловік та жінка. Він — високий та худорлявий, той самий, що роздер мені ключицю. Вона — невеличка, але вертка. Стрибунка. Їх вік важко було визначити — голови захищали шоломи.

Мій лук лежав у трьох метрах ліворуч.

А третій нападник? Я краєм ока вловила тепер уже виразне блискотіння його обладунку. Він стояв, спершись спиною до дерева. Не нападав. Вочевидь, те, що я поцілила, хай і в кольчугу, позбавляло його такого права. Або ж це було тимчасово.

На долю секунди світ завмер.

Віддалік за усім спостерігали Величний та Спадкоємець. Але дивитись на них я не мала часу і бажання. Зараз увесь світ зосередився на кількох речах.

Десь за вікнами галасувало місто. Я чула його шум.

Я чула розмірене, глибоке дихання супротивників та бачила переливання вогнів на їх зброї та в холодних очах.

Відчувала, як кров із ран просочує одяг і як злегка заніміла ліва рука.

Дарвенхардці поклали стріли на тятиви.

Я нагнулась та вихопила зі скинутого сагайдака дві свої.

Наготувалась робити дещо карколомне. Красиве. Ефектне. Тому що сили насправді не рівні, але я ще не втомилась. Ще можу себе показати. Обвела поглядом довколишню територію, прораховуючи шляхи...

— Ханно, не рухайся.

Його прохолодний голос пролунав так несподівано, що мені кров вдарила в голову. Вперше.

Я б поглянула на Ахаза, але це теж могло зарахуватись як непослух. Завмерла.

Тепер вже можна було не перейматись тим, аби почути свист.

Я прекрасно бачила металеві блискавиці, коли ті, легко ковзнувши простором, вразили мене в обидві ноги.

А за ними було іще шість. По кінцівках. Не так, аби вбити.

Але звестись я вже не могла. І крові було ба