На розпутті велелюднім [Василь Петрович Іванишин] (fb2) читать онлайн

Василь ІВанишин “На розпутті велелюднім” (Вибори-2004: Кого, що і для чого виберемо?)

Крізь століття у дерева роду

від вогню і зрад

Ми берегли не віття, а коріння,

тому й живі.

Петро Скунць

В С Т У П

Дивна і тривожна ситуація склалася в Україні — “в нашій проблематично незалежній державі” (Л.Костенко) — після виборів-2002: знову всі не задоволені всім. Державотворчий потенціал нинішньої системи вичерпаний, її влада скомпрометована, її антинародна й антинаціональна суть очевидні. Сподіватися на якесь її самооздоровлення і суттєве поліпшення стану справ не доводиться. Бо навіть сам глава держави Президент Л.Кучма виніс їй вирок, заявивши, що “нинішня форма політичного правління себе вичерпала”.

Між тим перебування при владі відкриває перед її функціонерами всіх рівнів казкові можливості практично безризиковного збагачення — більші, ніж навіть у “народних” депутатів, які наділили самі себе всіма можливими привілеями, а все ж при першій же нагоді залюбки покидають місце в сесійному залі, щоб усістися на чиновницькому кріслі.

То ж депутати не задоволені тим, що їх можливості народних обранців суттєво менші, ніж у чиновника, якому його місце дісталося тільки внаслідок щасливого збігу обставин, а люди влади не задоволені тим, що не можуть закріпитися на здобутих посадах навічно.

Ті, що перемогли на виборах-2002, не задоволені тим, що карколомні суми, витрачені ними на здобуття депутатських мандатів, і досі не приносять сподіваних дивідендів, оскільки виконавча влада так і залишилася в руках конкурентів. А ті, що на виборах уособлювали виконавчу владу і з тріском програли у змаганні за голоси виборців, але виграли в боротьбі за парламент, не задоволені тим, що доводиться йти на деякі поступки і ділитися здобутим, щоб забезпечити собі ту більшість, яка дає право і можливість і далі безкарно грабувати народ і державу.

Влада дуже не задоволена суспільством, яке весь час нарікає, що йому погано, і готове підтримати кожного, хто виступає проти неї, а народ кляне владу, яка не дає йому жити.

Ті політики, які не змогли роздобути якийсь мандат чи посаду, ображені за це і на владу, яка проігнорувала їх, і на громаду, яка на виборах підтримала інших, поганих, а не їх, хороших. А черговий раз обманутий народ, розчарувавшись у політиці нашої “опозиції” і наївно думаючи, що іншої політики і не буває, розчарувався в політиці взагалі. І тепер він у своїй абсолютній більшості тільки з роздратуванням спостерігає за протестними шоу “опозиціонерів”, в акціях яких якщо хтось із громади й бере участь, то не стільки з політичних переконань, скільки завдяки своєму характеру і темпераменту. А влада із задоволенням потирає руки: ігноруючи політику, роз’єднаний народ тим самим позбавляє себе можливості політичним важелем зрушити з мертвої точки й усунути зі свого шляху в майбутнє гігантські каменюки наших численних проблем.

Така ситуація не задовольняє, отже, нікого, тим більше — національно свідомих і політично активних українців. Але перш ніж шукати виходу, треба врахувати наступне.

1. Що саме потребує якісних змін: тільки влада? сама держава? і влада, і держава? На наше тверде переконання, потрібні докорінні зміни і того, і того.

2. Вина за стан справ у державі падає передусім на владу (про вину політикуму скажемо нижче). Але влада — поняття структуроване. Яку саме гілку влади (принципи її формування, суть функціонування, кадровий склад) треба змінити для поліпшення стану справ: тільки виконавчу? тільки законодавчу? тільки судову? Ми переконані, що всі три.

3. Оскільки дотеперішні наміри і спроби змінити характер держави і діяльності всіх гілок влади на користь народу шляхом поповнення її структур “нашими” людьми виявилися неефективними, то як народ може домогтися зміни влади? (Питання про необхідність докорінної зміни антиукраїнської суті держави досі ніхто ще навіть не ставив. Правда, вже дванадцятий рік наші лідери-патріоти торочать про потребу “наповнити нинішню державу нашим, українським змістом”. Не ставмо їм це за вину: звідки їм знати, що форма завжди змістовна, а зміст формується, що нинішня держава — це не тільки політична форма, але й політичний зміст, що два змісти в одній формі не буває… Вони ж “діалектику вивчали не за Гегелем”…).

“Тільки в національній революції може цілий український народ розгорнути визвольну боротьбу за власні цілі, за своїм власним планом, класти в неї всю свою енергію та будувати свій власний лад на місце побореної системи національного і соціального поневолення”, — учив С.Бандера (тут і далі — цитати із кн.: Степан Бандера. Перспективи Української Революції.— Мюнхен, 1978.— репринтне видання: Дрогобич, ВФ “Відродження”, 1998).

Є два випробувані в історії і сучасності способи зміни народом влади на свою користь.

Перший: національна революція у вигляді всенародного повстання, яка повністю руйнує, ліквідовує стару систему з її апаратом влади й утверджує нову, відповідну прагненням, потребам та устремлінням нації. Наприклад, політична карта сучасної Західної Європи в основному й сформувалась у процесі саме таких революцій.

Останні протестні акції показали, що Україна в її нинішньому стані не готова не тільки до такої революції, а навіть до серйозного бунту. Отже, зараз піти цим шляхом ми не можемо.

Другий: національна революція через демократичний механізм, коли об’єднаний національною ідеєю народ шляхом виборів змінює відповідно до завдань національного державотворення законодавчо-представницьку гілку влади, яка, своєю чергою, опираючись на постійну підтримку озброєного й організованого національною ідеєю народу, докорінно змінює законодавчими актами саму суть держави і відповідно до цього реформує інші гілки влади.

Саме такі (“оксамитові”) національні революції здійснили практично всі європейські країни колишнього “соціалістичного табору” (крім Югославії, де цей процес набрав характеру збройної боротьби) і колишні “республіки”-колонії СРСР — за винятком Білорусі та України. У цих двох країнах політичні проводи національно-патріотичних сил у момент розпаду імперії переорієнтували свої народи з боротьби за національну державу на боротьбу за космополітичну демократію та інші демоліберальні вартості. Тобто, замість національної держави народові нав’язали саму “форму-структуру, в яку можна б укласти різний зміст” (С.Бандера). І тим самим — непомітно для українців — уклали саме те, що хотіли: космополітичний, а тому антиукраїнський зміст…

До чого це привело — бачимо. І ніякої несподіванки в тому, що українці в Державі Україна так і залишилися безправним і грабованим населенням, насправді немає: це закономірний результат ігнорування українськими політиками української національної ідеї. І застерігали ми наших “вождів” від цього це в 1992 році у книжці “Нація. Державність. Націоналізм”. Однак куці і фальшиві “правди”, насмикані на “чужому полі”, виявилися їм ближчі, ніж проголошена ще Т.Шевченком велика Істина: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”.

Отже, природна і необхідна в бутті українського народу національна революція ще не довершена.

Усі попередні вибори в Україні були безідейними, а тому і вони ні на йоту не наблизили нас до власної національної держави — головної передумови вирішення всіх інших проблем народу.

Тому на виборах-2004 насправді будемо не просто обирати президента, а знову голосувати — таємно, кожен в окремій кабінці, наодинці зі своєю совістю — або за збереження нинішньої системи (дещо удосконаленої відповідно до смаку обранця та апетитів його команди), або за програму якісної зміни суті нашого державотворення. При цьому варто повторювати слова Монтеск’є: “Спочатку треба бути поганим громадянином, щоб потім стати хорошим рабом”…

Є ще один варіант. Може статися так, що національно-патріотичним силам не вдасться ні висунути власного кандидата, ні домогтися від інших, щоб вони включили в свої програми національно-державотворчі ідеї. У такому разі проводи патріотичних об’єднань можуть закликати виборців до бойкоту самих виборів. Тому вже зараз перед владою, кандидатами, суспільством треба ставити альтернативу: “Або національно-державотворчі передвиборчі програми — або бойкот виборів”. Третього — “безідейних” виборів — в українській політичній практиці більше не повинно бути. Традиційні “вибори без вибору” — згубні для нації, для України. Як і пропоновані щоразу “широкі демократичні коаліції”.

Отже, наближення президентських виборів ставить перед ВО “Тризуб” ім. С.Бандери, як і перед владою, перед іншими громадськими та політичними об’єднаннями, перед усіма патріотично настроєними людьми, кілька невідкладних завдань:

1. Проаналізувати нинішню політичну ситуацію в Україні: стан політикуму і суспільства; розклад політичних сил; основні фігуранти на політичній арені, їх ідеологічно-політична спрямованість; закономірності і тенденції, завдання і перспективи політичного життя.

2. Уточнити своє нинішнє місце в суспільному житті взагалі, у політикумі зокрема, свою ідейну платформу, а з неї — свої політичні завдання, своє ставлення до політики влади, до наявних політичних сил, власні можливості.

3. Визначити свою політичну мету і шляхи її реалізації; свої завдання на президентських виборах; комплекс вимог до претендента на президентський пост і до змісту його програми; можливих соратників; засади, умови і форми спільних дій.

Потреба в цьому зростає, якщо врахувати результати парламентських виборів-2002: вони не вирішили жодної пекучої проблеми суспільного життя, не оздоровили ситуацію в політикумі, не відкрили перед суспільством, нацією, Україною жодних перспектив. Безумовна настанова виключно на особу, а не на національну ідею виявилася політично непродуктивною і шкідливою. Для нашого політикуму, передусім національно-патріотичного, продовжувати таку “безідейну” практику — це вже вкотре наступати на ті самі граблі.

А така небезпека існує. Україна не готова до президентських виборів. Яскраве свідчення цього — цілковита відсутність у суспільній свідомості і політичній практиці конструктивних державотворчих ідей загальнонаціонального значення. Зараз більшість народу готова підтримати кожного, хто виступає проти влади і пообіцяє, що після виборів буде краще. А це відкриває широкі можливості для шахраюватих кон’юнктурників, далеких від інтересів суспільства, нації, України. Вони можуть прийти до влади, не взявши на себе жодних зобов’язань перед народом і, головне, не давши народові можливості згуртуватися для щоденного відстоювання своїх прав і для свого національного самоутвердження.

Тому найголовніша проблема сучасного політичного життя — ЯК ПІДГОТУВАТИ УКРАЇНУ ДО ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ?

Нижче пропонуємо перелік основних завдань, виконання яких могло б зробити наступні президентські вибори доленосними для України.

Робимо це не тому, що вважаємо себе розумнішими за інших, а тому, що нам легше робити це, ніж іншим: ми націоналісти, а тому в нас є породжена самим духом нації і сформульована ще Т.Шевченком ідея-мета; ми успадкували ідеологію і політичний досвід М.Міхновського, Д.Доцова, Є.Коновальця, С.Бандери, Р.Шухевича та їх соратників; нас надихає приклад героїчної історії УВО-ОУН-УПА; нас окрилює тверда віра в неминучу перемогу української нації; ми не йдемо до влади, не виборюємо посад і мандатів ні для свого членства, ні для керівництва, отже, не конкуруємо ні з владою, ні з іншими об’єднаннями, а тому в політиці керуємося не шкурними, а національними інтересами.

Через це жодна політична ситуація не застає нас зненацька: кожного разу йдеться тільки про те, щоб ґрунтовно осмислити її, виробити відповідний до нашої генеральної мети план дій і знайти можливості для його реалізації.

Саме це ми і повинні зробити, готуючись до виборів-2004. Тому й пропонована праця задумувалася не як проект організаційної директиви, а як вихідний документ для такої роботи.

І. Сутність організації

Всеукраїнська Організація “Тризуб” ім. С.Бандери — громадська, вузько функціональна організація не партійного, а орденського типу, і нашою метою є не місця у владі, а культивування й утвердження в суспільній свідомості і політичній практиці української національної ідеї. Саме тому “Тризуб” —

1) не брав, не бере і не братиме участі ні в конкурентній міжпартійній боротьбі, ні в бездумному і тотальному паплюженні влади, щоб сподобатись виборцям, ні в намаганні за всяку ціну замінити людей влади, аби проштовхнути у владні структури хай і гіршого, але “свого”;

2) може дозволити собі об’єктивність в оцінці дій як опозиції, так і влади і відзначати не тільки негативні, але й позитивні моменти в їх діяльності;

3) зацікавлений не в механічній заміні людей чи структур влади, а в зміні системи і політики влади — у бік її зближення з українською національною ідеєю та українськими національними інтересами;

4) у взаєминах із владою завжди виступає з позицій бажаного для народу, пам’ятаючи, що будь-яка влада (нинішня чи майбутня, “хороша” чи “погана”, “наша” чи “не наша”) може діяти тільки з позицій можливого, тому від ставлення влади до нас і наших пропозицій не впадаємо ні в ейфорію, ні в істерику;

5) ми переконані, що “хорошою” може бути не влада, яка складається з “хороших” людей, а тільки та влада, яка діє з національно-державницьких позицій і перебуває під постійним впливом, контролем і тиском ідейно озброєної і політично структурованої громади;

6) ми враховуємо, що в нинішній владі немає світоглядної однорідності; що в кожній державній структурі є і такі, що готові з нас шкуру дерти, і такі, яким усе байдуже, крім власних інтересів, і такі, що готові допомогти нам у нашій діяльності.

7) ми знаємо, що змінити політичну систему можна тільки з позицій іншої, досконалішої політичної системи; знаємо, який колосальний системотворчий потенціал має національна ідея; із вчення і досвіду своїх попередників знаємо механіку творення і функціонування системи національного державотворення;

8) ми добре пам’ятаємо науку Провідника: “В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу роль відіграють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному — творять “душу”, істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь в русі, - творять його живий, діючий організм” (С.Бандера. Перспективи Української Революції. — Дрогобич, 1998, стор. 311).

Тому головне для нас — не пошук і політична підтримка “хороших” людей, а утвердження української національної ідеї як фактора української політики і державотворення і витворення надійного механізму впливу громади на владу в цілому і на кожну людину влади зокрема. Цим ми повинні й надалі керуватися у ставленні до різних блоків, партій та їх кандидатів. А тому: спочатку українська національна ідея, потім — відповідна цій ідеї особа; спочатку реальний механізм впливу на владу (політична система), а лише потім — особа, яка може і зобов’язується діяти в цьому силовому полі.

До речі, ні влада (за рідкісним винятком), ні офіційні та “опозиційні” політологи і ЗМІ не тільки “не помітили” цієї специфіки нашої Організації, не тільки не зробили спроб культивувати подібне мислення в українському політикумі і суспільстві, але роблять усе можливе, щоб припинити нашу діяльність або хоч мінімалізувати її. Чому? І звідки така єдність політичних противників — від комуністів до “теж-націоналістів”?

Тут спрацьовує комплекс причин. Найголовніші з них:

1. Характерна для українського політикуму політична школярщина, яка полягає у постійній настанові виключно на особу, але ніколи — не на ідею, а тим більше — на українську національну ідею.

2. Дилетантизм українського політикуму: переважно його й досі складають не професійні політики, здатні усвідомлювати політичні проблеми і вирішувати їх політичними методами, а “виконуючі обов’язки політиків” — інженери, економісти, фінансисти, військові, міліціонери, історики, фізики, письменники, виробничники, бізнесмени, чиновники, просто кримінальники тощо, які, змінивши фах, училися, проте, не політики, а політиканства і яким часто тільки здається, що вони мислять і діють на рівні політичних категорій.

3. Безідейність нинішніх політиків, які не усвідомлюють ролі національної ідеї в державотворенні і своєї вигоди від її реалізації, до влади йдуть з однією метою — збагатитися, а під політикою розуміють тільки кулуарні інтриги і торги.

4. Неукраїнський характер нашого владного і невладного політикуму, який у своїх діях керується не інтересами української нації, а особистими, клановими чи навіть чужинецькими інтересами.

5. Антинаціоналістична налаштованість значної частини українського політикуму, його лідерів та ідеологів, сформованих на імперкомуністичних стереотипах і заворожених доктринами соціал-демократії та демолібералізму.

6. Неоколонізаторська політика Москви і Заходу, які розглядають Україну як свою вотчину, наших “державотворців” — як своїх маріонеток і для яких проникнення й утвердження ідей українського націоналізму в українську політичну практику було б крахом їх планів.

7. Методологічна, ідеологічна і політична послідовність “Тризуба” в утвердженні націоналізму та української національної ідеї — ідеї державності української нації на українській землі.

Тому все, що пропагує “Тризуб”, для багатьох або не зрозуміле, або безвартісне, або вороже. Отже, треба це враховувати і діяти диференційовано: одним пояснювати, других переконувати, з третіми — боротися.

І ще. Ми часто буваємо незрозумілі для інших, жертвуємо собою, нашим авторитетом, симпатіями до нас, але ніколи — не своїми ідеями. Але це знаємо ми, а для інших це далеко не завжди є очевидним і безсумнівним.

У нас є чітко окреслена мета, успадкована від наших попередників: “Здобути, закріпити і розбудувати Українську Соборну Самостійну Державу — державу української нації на етнічних українських землях, зі своїм власним, відповідним потребам і прагненням усього українського народу суспільним ладом, який би запевнив Українській Нації гарантований розвиток, усім громадянам України — всебічну Свободу, Справедливість, Добробут”.

Є в нас і концепція нашої політичної діяльності: “Визвольна, революційна, безоглядна і масова боротьба українського народу за УССД, ведена власними силами Нації за всяких умов, усіма доступними методами, на засадах ідеології українського націоналізму в інтерпретації Степана Бандери і під єдиним керівництвом націоналістичного Проводу, створеного на базі Національного Революційного Ордену — Організації Українських Націоналістів”.

Ми діємо за обставин, які корінним чином відрізняються від тих, у яких боролися наші попередники. Тому постійно пам’ятаємо наступне: “Перед нами — подвійне завдання: провести якісні, революційні перетворення в інтересах української нації, але при цьому не ослабити і не поставити під загрозу саме існування української державності і незалежності”.

Саме за цими фундаментальними для нас положеннями ми і визначаємо свої дії, й оцінюємо людей політики. Зокрема, і під час виборів. І якщо хтось включає наші ідеї у свою передвиборну програму, популяризує їх у своєму окрузі і підтримує нашу пропагандивну діяльність в інших регіонах України, то цілком природно, що й ми готові підтримати його. Але на кожних виборах від нас вимагають протилежного: підтримувати “нашого”, незважаючи на те, що він сахається від пропонованого нами, як чорт від ладану. Вимагали цього навіть тоді, коли цей “наш” на цілу Україну проголосив перед телекамерою, що його блок має, виявляється, не національно-державотворче, а соціал-демократичне спрямування. Неймовірно, але факт: цього вимагають від нас і зараз — після того, як цей же лідер зобов’язався “поборювати прояви націоналізму”!..

Як бачимо, безідейність у політиці породжує іноді дивовижно потворні форми національного звиродніння. І ця хвороба — інфекційна: вона здатна заразити мільйони…

На щастя, “Тризуб” на таке не хворіє — у нас надійний ідейний імунітет.

Ця наша ідейність, послідовність і непоступливість у головному для патріотів — приклад, для відступників — докір, для ворогів — виклик. Звідси й ставлення до нас. Переживемо. До ідеології і революційної практики ОУН ставилися теж по-різному, навіть у патріотичному таборі. І навіть у самому організаційному середовищі. Але кого не переконала ОУН, того потім переконала історія. Так буде і на цей раз. Не було б тільки запізно.

ІІ. “Тризуб” в українській політиці

Для того, щоб якомога ефективніше використати можливості нашої Організації в ході підготовки до виборів, необхідно чітко усвідомлювати самим і пояснювати іншим суть, роль і місце “Тризуба” в політикумі, передусім національно-патріотичному, у суспільстві в цілому. Це тим більш важливо, якщо врахувати, що ми не маємо можливості постійно, щоденно, через власні засоби масової інформації самі творити образ нашої Організації у свідомості суспільства, політикуму, влади. Переважно це роблять за нас інші, а ці інші — далеко не завжди є нашими симпатиками. І кожен чинить це за власним — визначальним для нього самого критерієм: зрадники міряють (пояснюють) наші дії зрадою, провокатори — провокативністю, продажні — продажністю, боягузи — боягузтвом, холуї — холуйством, дурні — дурістю… А є закономірність: відвертаючись від носія ідеї, водночас люди часто відвертаються і від самої ідеї. Тому адекватний образ Організації, розуміння загальнонаціональної доцільності наших дій нам потрібні не для слави, а для справи.

Відмінність між націоналістичною, конструктивно-державницькою позицією “Тризуба” і безідейним, безтямно-істеричним і чисто кон’юнктурним політиканством, до якого тепер зведена українська політика, з усією очевидністю проявилася на президентських виборах 1999, під час “касетного скандалу” та на парламентських виборах 2002 р.

Ми орієнтувалися передусім на ідею, вожді національно-патріотичного табору, як завжди, — виключно на ту чи іншу особу. Ми бачили і небажання, і нездатність чергових “батьків народу” сприйняти, популяризувати і втілювати в життя рятівну для народу українську національну ідею — ідею національної держави українців на українській землі. Вони ж готові були кожного разу редукувати, “обрізати”, деформувати будь-яку ідею до куцих, примітивних, а часто — й облудних ідейно-політичних параметрів “свого” лідерчука. Що й робили — аж до повної відмови від своїх ідей, програм і навіть організацій. Нам ішлося про добро нації, їм — про “шмат гнилої ковбаси” у вигляді майбутніх посад, мандатів, вигоди. Ми прагнемо і діємо, щоб українська політика і закони творилися тільки у відповідності з українською національною ідеєю та національними інтересами. Вони ж від політики чекають одного: задоволення їх особистих, шкурних інтересів. Ми відкривали перед ними двері в історію, а їх нестримно тягло до корита вигоди…

Тому не дивно, що наші пропозиції та можливості кожного разу були проігноровані як “опозицією” і владою, так і лідерами національно-патріотичного табору — на шкоду і тій же “опозиції”, і владі, й Україні. Особливо скандально це виглядало на виборах-2002. Виняток — ставлення до наших ідей і дій небагатьох політиків і керівництва кількох областей. Усі ж розмови у високих партійних та урядових кабінетах у Києві виявилися марними: ті, що нас слухали, нічого не вирішували, а ті, що вирішували, нас просто не чули.

А це — ще одне свідчення політичного дилетантизму наших владних і позавладних політиків: коли обмеження доступу до них нових людей обертається обмеженням доступу до них нових ідей. Бо неодмінною ознакою професіоналізму в політичній (як і в будь-якій колективній) діяльності є саме пошук нових ідей і залучення (у різних формах) до своєї справи якомога більшої кількості хай і не завжди “зручних”, але мислячих та активних людей. Тому розумний політик (керівник) намагається згуртувати навколо себе побільше таких, що переважають його в тій чи іншій сфері діяльності, а нерозумний — тільки дурніших за себе: щоб випадково не пригріти майбутнього конкурента. Чи треба пояснювати, який із цих підходів домінує в українській державотворчій і політичній практиці?

Враховуючи це, не варто допускати якихось особливих ілюзій щодо наших подальших контактів з українськими політиками. Але контактувати треба: інших немає — є ті, що є.

ІІІ. Післявиборні тенденції

“Тризуб” — єдина в Україні організація, яка носить ім’я С.Бандери і яка послідовно дотримується ідеології українського націоналізму і пропонує справді націоналістичні напрямні української політики — рятівної для нації, корисної для держави і вигідної для влади. Значимість такої позиції нашої Організації особливо зростає, якщо врахувати наявність двох тенденцій.

Перша. Після виборів-98 і досі спостерігаємо цілковиту безідейність і постійну дискредитацію політичної практики партій націоналістичного і національно-демократичного таборів.

Наприклад, партії УКРП, УРП і КУН тоді створили “Національний фронт” і йшли на вибори-98 під націоналістичними гаслами. Програли. Але їх лідери невдачу пояснили, звичайно, не своєю політичною неспроможністю, а протидією влади і конкурентів (Руху). Про непривабливість ідеології націоналізму для виборців відверто не говорилося. Але наступні дії керівництва УКРП і УРП мали підвести виборців саме до такого висновку. Очевидно, що націоналізм для них був не більше як прикриттям, привабливою вивіскою. Насправді виборці у кращому випадку чули від них хіба дещо з історії націоналістичного руху, але аж ніяк — не з його ідеології, актуалізувати яку в сучасних умовах ніхто з цих діячів не був (і не є!) спроможний. І в націоналізмі розчарувалися не виборці, а саме керівництво цих об’єднань. Тому вже на виборах-99 ці і подібні до них організації розповзлися по командах різних кандидатів на булаву, а на виборах-2002 просто розчинилися в “іменних” блоках. Безідейність, настанова не на ідею, а на особу стала абсолютною.

Тому хоч і дивно, але закономірно, що вже через півроку після виборів-2002 ці партії поставили свої знамена поруч із червоними прапорами. Шлях від ідейного виродження до політичного переродження виявився напрочуд коротким.

Друга. Тенденція до позитивних змін у політичній свідомості.

Так, постійне і вже значне прирощення в суспільстві українського патріотизму, державницької та національної свідомості на виборах-2002 проявилося в масовій підтримці блоків Ю.Тимошенко та В.Ющенка. Національно пробуджені чи просто патріотично настроєні українці вбачали в них носіїв якраз тих національно-державотворчих ідей, які випливають з ідеології українського націоналізму і які пропагує наша Організація. Тому й підтримували ці блоки, незважаючи ні на відсутність таких ідей у їх програмах, ні на відверту заяву В.Ющенка, що його блок має соціал-демократичне спрямування і саме тому він запропонував друге місце у списку соціал-демократові п. Стояну.

Але післявиборна дійсність показала не боротьбу за ці ідеї, за Україну, а звичну гризню за посади. І це при тому, що зі здобутою кількістю виборців і депутатських мандатів у Верховній Раді та в органах місцевого самоврядування можна було повести таку ідейно-політичну боротьбу, яка в скорому часі докорінно змінила б стан справ у державі і назавжди переломила б на користь української нації процес державотворення в Україні. На жаль, проводи цих блоків або не розуміють, що творять, або ж їм насправді йдеться не про якісь там ідеї, а виключно про особисту владу і вигоду. Правда, скандальне голосування у Верховній Раді за визнання ОУН-УПА і за 7 листопада показало, що у формуванні політики цих блоків беруть участь замасковані, але послідовні антиукраїнці. Які, до речі, стали депутатами саме завдяки голосам брутально обдурених виборців-патріотів…

Так чи інакше, але в цій ситуації спостерігаємо не тільки розчарування в такій безідейній політичній практиці, але й наростаючу радикалізацію свідомої та активної частини членства національно-патріотичних об’єднань. Для них пропоновані нами ідейно-політичні засади стають все більш зрозумілими і привабливими, бо можуть а) суттєво зміцнити ці об’єднання, привабити до них людей і відкрити перед ними політичну перспективу, б) виконати роль стабілізуючого і консолідуючого фактора в українському політикумі, в) суттєво вплинути на формування конструктивної позиції зростаючих національно-патріотичних сил і щодо виборів-2004, і щодо подальшого державотворення.

Цю різницю в позиції політичних проводів і настроях їх членства необхідно враховувати і використовувати у нашій пропагандивній діяльності.

ІУ. Передвиборна ситуація

Вибори-2002 увиразнили тривожну неготовність України до президентських виборів, а особливо — до зміни Президента. Підстави для такого висновку наступні.

1. Україна переживає не тільки протистояння між владою і значною частиною суспільства, але й ледь замасковану вдаваною лояльністю до Президента Л.Кучми кланову гризню у таборі влади і протиборство різних груп у середовищі “опозиції”. А це означає, що в боротьбі за президентське крісло кожен із цих кланів буде відстоювати виключно власні інтереси, не думаючи про інтереси народу, держави, України. І першою розмінною монетою в цій гризні може стати доля нинішнього Президента, а з ним — і його численної команди. Чи у викликаних цим баталіях за переділ влади і власності залишиться в переможців час і бажання думати про народ і Україну? І де хоч мінімальні ознаки того, що така боротьба за владу буде боротьбою за Україну, за кращу долю нації?

2. Зараз між владою і народом — висока і глуха стіна. Але є й друга, ще вища, — між Президентом і народом. Її поява — це не стільки наслідок політичних дій самого Л.Кучми і не тільки результат дотеперішньої політики влади чи зусиль різних “опозиціонерів”. У демонізацію образу Президента Л.Кучми внесли свою лепту передусім люди з оточення Президента — своєю грабіжницькою комерційною діяльністю, антинародною політикою, а особливо — демонстративно-хамським антиукраїнством. Це вони на виборах-99 не допустили, щоб Л.Кучма став реальним Президентом України, а його статус Президента держави, здобутий після розгрому “червоних” у Верховній Раді в січні 2000 р., уже в 2001 році знову звели до статусу Президента адміністрації. Отака парадигма…

3. Яскравим свідченням ставлення “пропрезидентських” політиків до Президента стали вибори-2002, на яких усі партії влади, їх блоки і лідери фактично відмежувалися від Л.Кучми, демонстрували свою “іншість”, навіть боялися зацитувати того, кому в кулуарах клялися у вірності (Парадокс: єдиною організацією, яка у своїх пропагандивних матеріалах неупереджено цитувала Президента, зокрема його висловлювання про мету державотворення і про необхідність національної ідеї, був ненависний для влади, а тому й досі не зареєстрований “Тризуб”).

Ця демонізація Л.Кучми надзвичайно вигідна передусім “опозиціонерам”: не треба буде на виборах-2004 доводити виборцям свою “хорошість” і переваги — досить буде “харизматично” облаяти нинішнього Президента і владу в цілому. Вигідна вона і “спадкоємцям” — кандидатам у президенти від партій влади: на фоні демонізації Л.Кучми легко зайнятися “ангелізацією” власного претендента й уникнути потреби розробляти якусь новаторську програму державотворення.

Тим більше, що в Україні вже давно відбулася хибно-фальшива персоніфікація вини: людей таки переконали, ніби єдиною причиною всіх українських бід є тільки виконавча влада і передусім Президент Л.Кучма. Згадаймо, що першою жертвою такої персоніфікації вини став Масол. Згодом — Президент Л.Кравчук. Потім, правда, виявилося, що причина крилася не в особі, а в ігноруванні національно-ідейних пріоритетів державотворення. Але збагнули це одиниці.

Тому зараз ситуація повторюється. Контури такої політики майбутніх “спадкоємців” виразно проявилися вже на виборах-2002. То ж на виборах-2004 вони навряд чи встоять перед спокусою пожертвувати Л.Кучмою заради власної перемоги і збереження системи, завдяки якій утвердились, розбагатіли і багатіють. А після виборів це може викликати таку гризню за владу і власність, таку внутрішню нестабільність, яка перекреслить усі надії народу на краще життя і поставить під загрозу саме існування України як незалежної держави.

Тим більше, що “українськість” нашої “еліти” (переважно колишньої компартійної номенклатури) викликає дуже і дуже великі сумніви, підстави для чого дають як її загадковий національний склад, так і те, в чиїх інтересах вона діє. Як ще три роки тому зауважив у статті “Українська номенклатура: криза волі та її політичні наслідки” філософ І.Лосів: “Ідея незалежності ніколи не була її, номенклатури, ідеєю… Брак національної волі за наявності командних позицій в українському суспільстві перетворює цю соціальну групу на найбільшу загрозу національній безпеці України” (Анамнез, № 10, 21.03.2000).

4. До можливої зміни Президента не готове й українське суспільство: у своєму нинішньому стані воно не здатне сформулювати конкретні вимоги загальнонаціонального характеру і домогтися їх реалізації. Бо суспільство — це не просто населення країни, а населення, об’єднане спільною метою, завданнями, відповідальністю за долю держави. Нічого цього немає, бо досі вся українська політика здійснювалась якраз у протилежному напрямі — для членування, дезорієнтації і дезорганізації народу.

5. Майбутні вибори, як і всі попередні, стануть черговим стихійним лихом, мало не катастрофою, бо Держава Україна від початку свого створення тяжко хворіє на особливу патологію державотворення: у нас відсутня приваблива для народу мета, реалістична концепція і перспективні політичні напрямні державотворення, — ніхто не знає, що і для кого будуємо.

І дивується Л.Костенко: “А де ж наша універсально-державницька теорія? Я не закликаю до троглодитсько-шовіністичних ідеологем, але ж потрібна концептуалізація підвалин, на яких має стояти держава”.

Не мають таких теорій і концепцій ні наша влада, ні наші партії.

У такій ситуації будь-які зміни у владі, зміна людей влади, особливо зміна глави держави, здійснювані без глибоких, всеохопних і консолідуючих націю системних змін, не тільки не розв’язують існуючих проблем, а множать їх і породжують нові, ще більш гострі. І якщо виходити з того, що пропонує і влада, й “опозиція” (права, ліва, патріотична, протестна тощо), то зміна Президента ні в якому разі не приведе до якісної зміни системи і не зупинить сповзання України в прірву неоколоніалізму, а лише до краю загострить внутрісуспільні біди і конфронтації. Післявиборна ситуація у Верховній Раді і в суспільстві — переконливе тому підтвердження.

6. Нинішній Президент діє, з одного боку, у рамках традицій, закономірностей і тенденцій, які склалися в середині 90-х, коли і суспільство, і політикум ще жили за інерцією, заданою початками державотворення, а з другого — у реаліях, що склалися внаслідок банкротства політичних ілюзій демократичного табору, цілковитої втрати будь-якого впливу на владу, політикум і суспільство проводу націоналістичного середовища, втрати домінуючих позицій “червоними” та утвердження при владі позбавлених будь-якої ідеології прагматично-космополітичних кланів.

Новий буде керувати в умовах цілковитого політичного паралічу громад, суспільства в цілому і виключно кланової, а не ідейно-політичної структуризації політикуму. Це буде не президент національної держави, а головний адміністратор космополітичної неоколонії — почленованої внутрішньо й узалежненої зовнішньо.

А тому майбутній президент буде приречений діяти не в інтересах народу, нації, держави, а тільки в інтересах свого клану і зовнішніх сил, тим більше, що ніякого організованого впливу суспільства на його політику не буде. Куди це може завести Україну, можна тільки здогадуватись.

І цей процес уже почався. Наприклад, В.Ющенко, у якому дуже багато людей хотіли б бачити майбутнього главу держави, уже зараз на вимогу російських політиків зобов’язався поборювати прояви націоналізму. Чому? Навряд чи причиною цього є антинаціоналістичні переконання самого В.Ющенка (комплекс переконань цього політика взагалі важко окреслити).

Причини в іншому. 1) Її ще в 2000 році передбачив уже цитований І.Лосів: “Варто буде новому диктаторові Росії (хто б ним не став) глянути на наших “провідників” спідлоба, як вони побіжать наввипередки здавати Україну…” От наш “харизматичний лідер” і стартував… 2) В.Юшенко розуміє, що прийти до влади і керувати державою можна тільки з опорою на політичну силу — внутрішню чи зовнішню. Витворити таку силу з українського народу він або не вміє, або не хоче, або не має на це дозволу. А тому вже відтепер шукає підтримки й опори в чинниках позаукраїнських.

І справа тут не тільки у холопстві окремого політика. Холопство з його органічною потребою мати над собою пана з канчуком у руках — це не просто хвороба, а ціла пошесть серед нашого безідейно-космополітичного політикуму: не боротись, а скаржитись; не протиставлятись, а продатись іншому; не ідейно озброювати свій народ, а плаксиво апелювати до чужих правителів; не самим ставати сильними, а вимолювати ласки в сильного… От і їздять — зі скаргами, доносами, “компрою”, чолобитним: і новими маршрутами — до Страсбурга і Вашингтона, і старими, давно наїждженими — до Варшави і Москви. І суть прохань завжди одна: “Наведіть у нас такий порядок, щоб ми, ваші холопи, були зверху” — сучасний неоколоніальний варіант літописного “Прийдіть до нас княжити”…

Такі наслідки настанови на осіб, а не на національну ідею, такі результати безідейних виборів.

Так є зараз. І так буде після виборів-2004, якщо й вони, як і вибори-2002, знову будуть безідейними. І ніякі особисті якості будь-якого претендента на булаву не зможуть протистояти згубним для української нації закономірностям існування “нічиєї” неоколонії.

Воістину мудро каже прислів’я: ніколи не буває так зле, щоб не могло бути ще гірше.

То ж дарма нинішні претенденти на булаву та їх прихильники запевняють, що Л.Кучма такий поганий Президент, що новий гіршим бути не може: і може бути, і приречений бути, й обов’язково буде гіршим (для народу, для України) — обставини змусять.

Але це — наше передбачення. А хто б там із “серйозних” політиків рахувався з думкою якихось фанатиків-націоналістів, бандерівців, ультра-радикалів, політичних бандитів тощо.

То ось думка справді самостійної в політичному мисленні і справді симпатичної людини в нашій політиці — Івана Плюща. Він має свою, далеко не тотожну нашій, аргументацію, але, відповідаючи на питання кореспондента “Української правди” “Кого ви зараз бачите серед можливих претендентів на третього президента?”, заявляє: “Я вже у пресі декілька разів казав: якщо ми не змінимо політичної системи через внесення змін до Конституції, то я не здивуюся, що третій президент буде гірший, ніж попередні два. Навіть якщо це буде Віктор Ющенко (підкреслення наше. — В.І.). Чому я так кажу? Короля робить свита. Оточення Кучми змогло так зробити. А чому не зможе оточення Ющенка? Зможе” (УП, 12.12.2002).

Ще й як зможе! Уже робить…

Не наша справа — виступати адвокатами чи прокурорами Л.Кучми: і тих, і тих вистачає. Але протиставлятися спробам звести всю українську політику тільки до його усунення з посади президента — наш обов’язок націоналістів. Бо не в цьому ключ до розв’язання доленосних українських проблем.

У. Суспільна свідомість

Можна погодитись із тим, що вибори-2002 законсервували дотеперішній стан і тенденції державного будівництва, що дало змогу зберегти ледь намічену економічну стабільність. Але парламентські вибори були безплідні в головному: вони не відкрили перед Україною жодних перспектив, не розв’язали жодної пекучої проблеми національного буття і не створили передумов для глибоких системних змін на користь народу. І все це — при тому, що в передвиборчому змаганні між владою, зацікавленою у збереженні існуючого стану, і прихильниками якісних змін у розвитку держави в бік національного самоутвердження перемогли якраз останні (Мовиться не про програми і лідерів, а саме про настанову мільйонів виборців).

На цих виборах вони ще традиційно орієнтувалися не на ідеї, а на осіб, яких помилково вважали носіями народорятівних і національно значимих ідей. Але післявиборні реалії не тільки ведуть до розчарування в лідерах “опозиції”, а й готують маси до переорієнтації з осіб на самі ідеї і до сприйняття й утвердження української національної ідеї як визначального фактора державотворення.

Якраз тепер, коли не вчені, теоретики, ідеологи, а саме життя довело українцям неспроможність пропонованих і владою, і нашими велемудрими вождями-демократами чужерідних політичних ідей і доктрин і згубність настанови виключно на особу, — усе більше людей починає усвідомлювати роль національного фактора в державотворенні, у них починає активно формуватися суто український світогляд.

Національний світогляд може сформуватися під дією двох різних факторів: або під впливом національного виховання, або від зіткнення з явищами антиукраїнської дійсності. На жаль, першого як системи у нас немає. Зате другого — через край!..

Так, українці живуть у тому ж законодавчому полі, що й наші національні меншини, але чомусь (!) такі чинники, як незалежність, демократія, лібералізація, ринкові, соціальні, аграрніреформи і т. ін., в Україні, в українській (?) державі виявилися буквально нищівними тільки для українців — як у матеріальній, так і духовній сферах. “Нечуваний тиск русифікації призвів до паталогічних мутацій”, - констатує Л.Костенко.

Більше того: на повну потужність працює політико-економічний механізм витіснення українців з України, і мільйони з них шукають джерел життєзабезпечення для себе і своїх сімей в інших країнах, прирікаючи себе на животіння з чужої ласки, на приниження, рабство, навіть ризик для життя, а своїх дітей — на сирітство при живих батьках. А ті, що залишаються на рідній землі, приречені не жити, а виживати і дивитися — у вікно чи через телеекран — на безкінечний “бенкет під час чуми”, який на очах ограбованих господарів безпардонно, з нахабним викликом і демонстративним ігноруванням “хохлів-аборигенів” справляють в Україні різні зайди якоїсь “міжнародної національності” (Я.Радевич-Винницький) та “рідні” злодії — “на нашій, не своїй землі” (Т.Шевченко)…

Підкреслимо: мова йде не про поодинокі випадки, які можна пояснити прислів’ям “риба шукає, де глибше, а людина — де краще”: рахунок іде на мільйони — діє система і система не просто антинародна, а виразно антиукраїнська.

Антинародну політику “верхів” можна переламати шляхом економічних вимог і соціально-класової боротьби — для більш справедливого перерозподілу національного багатства між багатими і бідними. У національних державах з цим успішно справляються самі профспілки — часто навіть без участі влади чи політичних об’єднань.

Але тут — інше. Тут маємо справу саме з етноцидом — нищенням спільноти за національною ознакою. Проти українців в Україні діє добре спланована, безперебійно фінансована і всеохопна система етноциду. З реалій нашого життя легко зчитується її мета: в Україні має бути населення, скорочене до потреб неукраїнського бізнесу, але не повинно бути ніяких українців — ніякої нації-господаря країни. Хіба не тому відмінено графу “національність” у паспортах; зігноровано національний склад суспільства під час перепису; засекречено національний склад апарату влади; державною таємницею є національний склад Верховної Ради; таємницею за сімома печатями є національний склад щорічної імміграції; на високі державні посади призначаються люди, які підкреслюють свою неукраїнськість; телебачення перетворено в засіб обездуховлення, денаціоналізації та русифікації українців; старанно підтримується процес русифікації сходу і півдня України; в антиукраїнській пастці опинилися українці Криму і т. ін.

І є багато підстав вважати, що влада — лише частка цієї антиукраїнської системи. То ж самою соціальною боротьбою проблема не вирішиться: потрібне продовження української національно-визвольної боротьби — з повним обсягом її визвольних і державотворчих завдань.

Наші ж політичні об’єднання, щоб залучитися підтримкою мас у боротьбі за владу, зосереджуються виключно на проблематиці соціально-економічній і повністю ігнорують проблематику національну. Результат відомий: без вирішення головної проблеми — створення власної, української національної держави — вирішити на користь українців жодної соціальної (як і всіх інших) проблеми не вдалося. І не вдасться — нікому і ніколи. Тим більше, що наша влада у вирішенні соціально-економічних проблем не може виступати посередником між власниками і трудівниками. Причин дві.

Перша. У нас відбулося соціально-елітарне зрощення: люди влади безпардонно стають власниками, а власники — не менш безпардонно — людьми влади (депутатами і високопосадовими чиновниками). То з ким має бути така влада у класовому “конфлікті між експлуатованими і експлуататорами”?

Друга. В Україні соціальна (і не тільки) політика влади стала часткою системи антиукраїнського етноциду. Саме тому від соціально-економічних реформ влади терплять перш за все українці. І наївними (якщо не шахрайськими) виглядають обіцянки тої ж влади і наших політиків щось тут змінити на користь народу: цю систему можна вдосконалити, розбудувати тощо, але ніколи — використати на користь українців.

Мета її соціально-економічної політики — підрив економічних основ існування української нації. Змінити цю політику влади на користь народу не вдасться — ні новими соціально-економічними програмами, ні заміною ключових людей влади, ні зміною самої влади: усе це лише частинки, елементи всеохопної антиукраїнської системи. Їй можна протиставити тільки іншу систему — систему українського національного державотворення. Наші ж політики-патріоти чомусь бояться цього більше, як сама влада. Тому й далі одурманюють виборців своїми соціально-економічними прожектами та побрехеньками і настановою на безідейну особу.

Чому змарновано колосальний національно-патріотичний підйом українців на виборах-2002? Бо очолили цей рух люди, які метою політичних зусиль мільйонів зробили соціально-економічну, а не національну проблематику; утвердження при владі окремих осіб, а не узаконення національно-державотворчих ідей; полагодження власних інтересів, а не вирішення доленосних для народу проблем.

Післявиборні реалії поволі опам’ятовують людей від передвиборного безідейного психозу. Розвіюються ілюзії, й українці починають усвідомлювати, що бідують на своїй землі не тому, що не мають при владі В.Ющенка і Ю.Тимошенко, а тому, що не мають власної держави. А ще — що цим двом лідерам треба було починати у Верховній Раді боротьбу не за посади, а за узаконення української національної ідеї і цілого комплексу ідей, спрямованих на її реалізацію. Тоді вони не профітькали б перемоги мільйонів своїх виборців, не залишились би сам на сам із виконавчою владою, не мусили б рятуватися від неї в обіймах “червоних”, не від них, а до них перебігали б депутати: боротьба за ідею дуже швидко вийшла б за парламентські стіни й охопила б цілу Україну. І тоді брататися з “червоними” довелося б уже владі. Або — змагатися з опозицією, хто більше зробить для будівництва української національної держави…

Зараз кількахвилинної розмови вистачає, щоб усе це усвідомила людина, яка перед виборами взагалі нічого чути не хотіла, а тільки повторювала, як зазомбована: “Ні, ви скажіть: ви за Ющенка — чи проти?!” Саме життя переконує людей, що не можна політикувати тільки на патріотизмі — на самому почутті любові до України: потрібно, щоб кожен ще й мислив як українець. Саме життя вимагає прискореного формування національної свідомості мас. І саме життя й формує цю свідомість у мільйонів українців — нашим політикам, як бачимо, не до того…

Їх, таких людей, ще не так багато, але з кожним днем стає більше. Невдовзі саме вони визначатимуть долю України. І мінімальні організаційно-пропагандивні зусилля можуть різко збільшити їх кількість. Бо у справі прирощення національної свідомості спрацьовує не арифметична, а геометрична прогресія. Пам’ятаймо: Українське суспільство не живе, не керується українським націоналізмом не тому, що він застарів, а тому, що його просто не знає.

Політики, які усвідомлять, організують і використають це, — або переможуть уже на виборах-2004, або ж відкриють перед собою перспективу неминучих майбутніх перемог.

А звідси — і наші завдання: а) робити все можливе для такої переорієнтації в суспільстві; б) знайти спосіб переконати якомога більше політиків, що такий процес відбувається і що його необхідно використати для прискорення якісної трансформації держави.

УІ. “Революція” зверху

Зараз Президент Л.Кучма ошелешив і опозицію, і чиновників, і суспільство заявою про те, що нинішня форма (?) політичного правління себе вичерпала, і пропозицією перетворити Україну з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську державу, а також проводити вибори виключно за партійними списками. Чому? Що змінилося в Україні настільки, що Президент підтримав головні вимоги своїх противників, які перед виборами-2002 так переконливо критикував?

А нічого. Просто зміцніли позиції влади у Верховній Раді, а “харизматичні лідери” псевдо-“опозиції” політично збанкрутували. А це породило певні політичні ілюзії, які й підказали впливовій групі в команді Президента задекларовані Л.Кучмою пропозиції. Насправді ж це (у кращому випадку) не більше, як тактичний хід — для паралізування “опозиціонерів”, створення ілюзії системних змін та задоволення апетитів нинішнього клану-фаворита.

Така реорганізація аж ніяк не зачіпає основ держави: вона тільки видозмінює систему управління (кланово-бюрократичну на кланово-парламентарну) і допоможе за “колективною безвідповідальністю” глибше заховати від народу винних за стан справ у державі і за цілком реальну в такому випадку катастрофу української державності і незалежності.

Тобто перше, що мало б відбутися, — це відродження радянської влади. А що далі? Відродити КПУ, бо без тотального компартійного контролю і керівництва система рад була і буде нежиттєздатна? А щоб компартію слухали, стане необхідним КДБ?..

Це якраз той випадок, коли доречно нагадати, що від переставлення доданків сума не змінюється. Або, за І.Криловим: “А вы, друзья, как не садитесь, все в музыканты не годитесь”.

Від цих “змін без змін” буде не краще, а набагато гірше — і для народу, і для держави. Ризикує і Л.Кучма, віддаючи владу і своє майбутнє своїм дуже ненадійним “спадкоємцям”, які, до того ж, матимуть можливість власну підлість щодо нього самого прикрити “колективним рішенням”…

Ніякого добра не обіцяють і вибори за партійними списками. Що таке нинішні партії? Це чисто прагматичні та кланові об’єднання, які діють тільки у власних інтересах і не мають жодного відношення до вираження й утвердження волі народу. Пропозиція вибирати між ними виглядає як знущання: в умовах відсутності мети та ідеології державотворення і реальної структуризації політикуму перемагають не кращі, а багатші.

Наша позиція однозначна: якщо вибори-2004 пройдуть не під прапором справді системотворчої української національної ідеї, а виключно в межах запропонованих Президентом змін, то вони стануть черговими виборами без вибору, створять політичний хаос і лише прискорять і поглиблять нищівну неоколонізацію України.

УІІ. Що за поспіхом?

А. Звідси — і наше ставлення до пропонованої “опозицією” ідеї дострокових президентських виборів. Враховуючи сказане вище, є всі підстави сумніватися, чи зможе хтось менш ніж за два роки виконати гігантську роботу, щоб підготувати Україну належним чином до виборів-2004. І вже цілковитим безголів’ям чи політичним шахрайством є намагання зробити ці вибори достроковими. Ті, хто це пропонує, навіть не думають про суспільство, націю, Україну: вони поспішають, бо збираються в такий спосіб вирішити в нинішній каламутній політичній водичці свої власні, а не національні проблеми.

То чому ми повинні підігравати їм? Тільки тому, що їм кортить якомога швидше дорватися до корита?

Як казав С.Бандера, “Це не для нас варено, нема що за ложки братись”.

Б. У нас є куди важливіші справи, які потребують щонайскорішого вирішення. Здійснити це самотужки, силами однієї організації та ще й до виборів-2004 — практично не можливо. Тому зараз особливо гостро відчувається відсутність єдності націоналістичного середовища. Відрадно, що вже розпочався черговий процес консолідації націоналістичних організацій. І наш обов’язок — не тільки взяти в ньому активну участь, але й зробити все від нас залежне, щоб на цей раз він був успішним. Але похвальне бажання прискорити консолідацію не повинно підштовхувати до поспіху і спрощення проблеми. Тому врахуймо самі і звертаймо увагу інших на наступне.

І. Міжорганізаційна єдність націоналістичних організацій необхідна. Ця необхідність мотивується:

а) станом кожного націоналістичного об’єднання — жодна з наших організацій не може самотужки успішно і в повному обсязі вирішувати ті проблеми, які диктують завдання й умови боротьби за УССД;

б) потребами націоналістичного руху — для ефективної діяльності він мусить мати єдиний авторитетний провід чи хоча б координаційний центр;

в) ситуацією в національно-патріотичному таборі — він розпорошений, безідейний, постійно використовується кон’юнктурниками, позанаціоналістичними і навіть антиукраїнськими силами;

г) розкладом сил в українському політикумі — у ньому донедавна домінували “червоні”, тепер — космополітичні сили: чисто прагматичні (“партії влади”) і олігархічні (СДПУ(о));

д) характером влади — вона демонстративно антиукраїнська і фактично веде щодо українців політику етноциду;

е) станом суспільства — воно почленоване за різними ознаками, ідейно і політично дезорієнтоване, постійно виступає об’єктом, а не суб’єктом політичних процесів, але останніми виборами підготовлене до сприйняття української національної ідеї і боротьби за неї.

ІІ. Міжорганізаційне єднання може бути механічним і органічним. І справа тут не тільки в меті об’єднання, але й у тому, якого типу організації консолідуються. Бо є велика різниця між згуртуванням організацій чисто прагматичного типу та об’єднанням організацій ідеологічного типу.

1) Механічне єднання — це тимчасове згуртування конкурентів і перетворення їх на певний час у спільників на основі сьогочасного інтересу. Так єднаються партії, блоки, коаліції, фракції тощо. Наприклад, саме так виник блок “партій влади” на виборах-2002: ці партії відчули небезпеку для своїх інтересів на випадок політичної монополії СДПУ(о), створили блок “За єдину Україну”, позбавили адмінресурсу конкурента і виграли боротьбу за парламент. Підкреслимо: це було об’єднання виключно на основі інтересу, а тому і його виникнення, і ліквідація після досягнення мети були цілком закономірними.

2) Органічне єднання — це природне об’єднання соратників на основі спільної ідеї. Для нас, враховуючи спільність історії і мети, тип і суть наших організацій, виправданим і можливим, ефективним і стійким може бути тільки цей вид поєднання.

“Механічне об’єднання, без справжнього узгіднення найважливіших справ нашої визвольної політики, без однієї спільної платформи, яка визначала б один шлях до однієї, спільної мети, — не тільки що не скріплювало б цілості української політичної енергії на шляху визволення, але й гальмувало б акцію складових частин нашої політичної дійсності та нейтралізувало б досягнення їх позитивної роботи”, — застерігав С.Бандера.

І всі попередні спроби консолідації зазнали невдачі саме тому, що не була врахована специфіка націоналістичних організацій: вони ідеологічні дефінітивно, а тому спроби їх поверхового єднання (тільки на основі тимчасового інтересу) завжди були і будуть приречені.

ІІІ. Поєднання націоналістичних організацій можливе тільки як органічне, тільки як поетапне і тільки як таке, що послідовно здійснюється на різних рівнях: ідейному, ідеологічному, програмовому, політичному, організаційному, зрештою — на чисто особистісному.

· Ідейний рівень — перший і визначальний у консолідаційному процесі. Це тільки так здається, що раз усі наші організації називаються націоналістичними, то й ідейний комплекс у них ідентичний. Насправді навіть розуміння української національної ідеї має в різних організаціях такі “нюанси”, які фактично ставлять їх у різну політичну позицію (переконатися в цьому буде дуже легко за їх ставленням до інтерпретації української національної ідеї у цій праці). То ж поки не окреслено прийнятний для всіх формат комплексу основоположних ідей і не досягнуто єдиного їх трактування, про об’єднання нічого й говорити. І навпаки. Досягнення єдності на ідейному рівні знімає масу протиріч, послаблює дезінтеграційний вплив інших відмінностей і відкриває можливість для поглиблення консолідації.

При цьому слід врахувати, що на рівні ідей не може бути домовленості, компромісу, частковості: український націоналізм один, кожна його ідея перевірена часом і вогнем боротьби, за ідейну чистоту і повноту націоналізму заплачено великою кров’ю. Націоналізм — надбання нації, а не власність якоїсь організації. Тут діє максималістське або/або: або все — або нічого, або націоналізм — або не націоналізм, — бути “трохи націоналістом” не вийде.

Компроміс у сфері ідейності — це не політична мудрість, а ренегатство чи навіть зрада.

· Ідеологічний рівень — це наступний етап поступового зближення. Не буде ніякої консолідації між організаціями, які однаково називаються, але вкладають у назву “націоналізм” різний зміст. Організація може бути основною чи фасадною, політичною чи громадською, партійного чи орденського типу, але їх ідеологія мусить бути єдиною. Бо немає, наприклад, політичного чи громадського націоналізму. І ніщо не втримає разом націоналістичні організації, якщо їх не буде об’єднувати спільна ідеологія українського націоналізму. Досягти тут єдності зовсім не просто. Але необхідно. Інакше замість вимріяної єдності матимемо стільки “єдиноправильних” “українських націоналізмів”, скільки маємо організацій та ідеологів.

Результатом і “вінцем” ідеологічної єдності міг би стати спільний для всіх єдиний ідеологічний центр із визнаним усіма організаціями друкованим органом, де публікувалися б бездискутивні ідеологічні матеріали, схвалені до друку авторитетними для всіх членами редколегії, спільною конференцією чи Збором. Саме так свого часу налагодив процес витворення ідеології організованого націоналізму славної пам’яті полковник Євген Коновалець. Дивно і прикро, що доводиться закликати націоналістів учитися в наших великих Провідників…

І ще. Ідеологічна єдність передбачає й ідеологічну конфронтацію — нетерпимість до свідомих ренегатів, фальсифікаторів, провокаторів, ворогів нашої ідеології. Якщо не берегти і не захищати чистоту нашої ідеології, то вона перестане бути ідеологією, а множення числа псевдонаціоналістичних об’єднань буде продовжуватися.

· Програмовий рівень — це єдність концепції національно-визвольної боротьби і державотворення, яка досягається на основі єдності ідейної та ідеологічної. Саме на цьому рівні визначаютьсяєдині, спільні і обов’язкові для всіх стратегічні напрямні і пріоритети у боротьбі за державність нації. Інакше — розбрід, розколи, отаманщина. Програмова єдність цементує єдність організацій, різних за типом і формою, дозволяє сповна використати специфічні для них особливості, діяти на добро спільної справи. Ідейно-програмова спорідненість перетворює зовні різні організації в природних соратників: ми не можемо бути конкурентами, бо успіх кожного стає досягненням усіх.

Недоцільно в цьому тексті наводити наявні факти кричущих програмово-концептуальних розходжень: іде консолідаційний процес, то ж не варто різними “правдами” захаращувати шлях до вимріяної єдності. Але й ігнорувати цих розбіжностей не можна: без єдності на програмовому рівні всяке об’єднання втрачає будь-який сенс.

· Політичний рівень єднання завжди актуальний, але ефективним у справі консолідації він стає тільки після досягнення єдності ідейної, ідеологічної та концептуально-програмової. Тоді і тільки тоді реальністю, що працює на об’єднання, стануть постійні спільні політичні акції, повсякчасна координація і планування політичних дій — із врахуванням специфіки кожної організації та спільних сил, спільні завдання актуальної політики, творення спільного політичного центру: як мінімум — координаційного.

Результатом такої єдності на політичному рівні перед майбутніми виборами мав би бути єдиний блок націоналістичних організації — для самостійних дій, для переговорів про можливу консолідацію на основі загальнонаціональних інтересів (в ідеалі — на основі української національної ідеї) з іншими блоками державницького характеру чи для підтримки претендента на пост президента, який іде на вибори під прапором української національної ідеї і готовий до співпраці з нашим середовищем як до, так і після виборів.

Гарантом дотримання домовленостей між таким блоком і кандидатом (майбутнім президентом) стане не тільки об’єднане, дієве і політично активне націоналістичне середовище (а це вже буде чимала сила), але й мільйони тих українських патріотів, які давно чекають на єдність націоналістичних сил, на справді націоналістичну політику, на реальну боротьбу за державність української нації.

Це наша спільна вина, що зараз вони розпорошені по середовищах, політична мета яких часто дуже далека від ідеї української національної держави.

· Організаційний рівень може бути актуальним тільки після того, як буде пройдено шлях ідейного, ідеологічного, програмового та політичного єднання. Ідейно-світоглядна єдність — неодмінна передумова організаційного об’єднання націоналістичного середовища. Тільки тоді відбудеться його природна структуризація, з’явиться можливість і навіть виникне необхідність створити єдиний провід націоналістичного руху, у якому закономірно займе провідне становище єдина ОУН, у якому нинішні партії або об’єднаються в одну, або буде визнано за доцільне зберегти їх як окремі структури для ефективнішого діяння в різних сферах і стратумах суспільного життя, а численні громадські організації будуть діяти кожна відповідно до своєї специфіки, але за єдиним планом.

“Забігання вперед”, намагання негайно, методом “великого стрибка” організаційно поєднати все і всіх — у надії потім, “коли вже будемо разом”, директивно і в порядку організаційної дисципліни домогтися єдності на інших рівнях, — зрозумілі, але не виправдані, бо шкідливі. Так ми погубимо саму ідею єдності, створимо передумови для чергового розколу, ще більше розчаруємо і наше членство, і наших симпатиків.

· Особистісний рівень — рівень особистих контактів (передусім керівників націоналістичних організацій) — має бути наявний на всіх етапах консолідації і навіть за відсутності такої. Ці контакти можуть бути офіційні і неформальні, регулярні і принагідні, планові і спорадичні, але вони мусять бути. Вони прискорюють процес консолідації або хоча б частково компенсують його відсутність. Особисті зустрічі і приватні розмови знімають напругу конфронтацій, допомагають знайти шлях до міжорганізаційного порозуміння, запобігають організаційним діям “під гарячу руку”, після яких порозуміння стає дуже проблематичним.

Сектантська самоізоляція від “грішників” шкідлива для справи, а тому їй не повинно бути місця в нашому середовищі — як і заочним присудам чи забороні членству контактувати з учорашніми побратимами з “єретичної” організації. Так діють тільки слабкі лідери, для яких власний гонор важливіший за добро справи і які не впевнені у переконаннях свого членства.

Нас може різнити дуже багато чого, але визначальним у стосунках націоналістів має бути те, що робить нас націоналістами, що ми найбільше шануємо в собі, а тому повинні шанувати це в інших.

Для нас, для нашої Організації — це не просто теорія чи добрі побажання: саме через взаємини на особистісному рівні нам вдалося провести низку успішних та значимих акцій і з ОУН-М, і з СНПУ, і з людьми та об’єднаннями з інших середовищ. Якісь заходи ініціювали вони, якісь — ми, але завжди вигравала спільна справа. Такий закон національно-визвольної боротьби: у ній або всі виграють, або програють теж усі.

Тому треба визначитися, якого поєднання ми хочемо і як далеко готові зайти в об’єднавчому процесі. Від цього залежатиме, що саме з перерахованого стане об’єднавчою домінантою, якої форми набере це об’єднання, якою має бути методика його досягнення. Зараз є добра воля до єдності. Тепер вистачило б тільки терпіння і мудрості пройти цей нелегкий шлях до кінця і не бокуючи від проблем. Ми всі від цього виграємо. Тим більше, що кожна організація нагромадила значний досвід практичної політики, яким може суттєво збагатити й посилити весь націоналістичний рух. От тільки не завадили б цьому амбіції та отаманщина, за якими завжди стоїть одне — брак націоналізму в конкретних людях.

Є ще одна проблема на шляху консолідації. Вона виникла давно, але й досі не знята часом. А за консолідаційним поспіхом можна непомітно впустити в наше середовище те, чому місця в ньому не повинно бути.

Ось що пише з цього приводу О.Баган: “…Зараз дуже багато політиків видає себе за націоналістів, б’ючись в груди, а своєю невизначеністю, часто навмисним затемненням власних позицій лише дезорієнтує народ, розмиваючи взагалі поняття націоналізму. Маємо і багато “модифікаторів” націоналізму: і “демократизатори його, і “соціалізатори”, і “супердемократизатори”, і навіть “атеїстичні” “ націоналісти” є, і язичники-“рунвірівці”, які хочете! Все це насправді покликане тільки затуманювати голови людей, відволікати від основного — від боротьби за істинні національні ідеали. Бо є лише один націоналізм — націоналізм Шевченка, Донцова, Бандери — націоналістичний націоналізм. У 1954 році з приводу подібних інсинуацій навколо святої Національної Ідеї у статті “Фальшування визвольних позицій” С.Бандера писав: “Найшкідливішим для революційного руху, який своїми ідеями мобілізує народ до боротьби, є якраз притуплювання, підмінювання його ідей, створення баламутства щодо його ідеологічних, програмових і політичних позицій. Коли це роблять вороги і політичні противники, то їх намагання завжди мають менший вплив. Але значно більше шкоди може постати, якщо таку роботу проводять такі чинники, які зараховуються до складу самого руху та мають будь-яку легітимацію виступати від його імені” (О.Баган, “Націоналізм і націоналістичний рух”, 1994, стор. 162).

То ж саме на ідейних засадах треба чітко “визначити формат учасників об’єднання” (І.Гавдида). Інакше не уникнути і “притуплювання”, і “підмінювання”, і “баламутства”.

УІІІ. Передвиборні завдання

Що означає підготувати Україну до президентських виборів? Ось тільки дванадцять найголовніших, на нашу думку, політичних завдань.

1. Мета нації

Зробити процес державного будівництва осмисленим, суспільство — свідомим своєї спільної і визначальної національної мети, а кожні вибори — етапами на шляху до її досягнення.

Уже дванадцятий рік наша держава будується наосліп, шляхом мавпування чужих (передусім російських) зразків, виконання чужої волі (перш за все МВФ і Росії) і латання дір. Ніхто не знає, що, як і для кого будуємо. На головне питання державотворення, яке поставив перед українським суспільством ще прем’єр Л.Кучма — “Скажіть, яку державу ми будуємо?” — ніхто, у тому числі й Президент Л.Кучма, і досі не дав відповіді. Чому?

Бо сказати правду — це означало б публічно визнати, що —

а) на цілому пострадянському просторі тільки в Україні та Білорусі проігноровано національну ідею корінного народу;

б) на руїнах московської колонії під національним синьо-жовтим прапором замість української національної держави насправді вже дванадцятий рік бездумно будуємо нове ярмо для нащадків — “нічию” космополітичну неоколонію;

в) в Україні не держава існує для народу, а український народ — для неукраїнської влади;

г) Держава Україна будується не для державного самоутвердження української нації в усіх сферах життя, а виключно для задоволення особистих інтересів наших різноплемінних державотворців та інтересів Росії, Заходу і транснаціональних монополій.

Саме тому нинішня Україна — це край, де панує монополія виконавчої влади на державу; де хазяйнує хто завгодно, тільки не українці; де безідейна влада, безідейний політикум і пошматоване ними ограбоване суспільство ніяк не поєднані спільною метою; де кожні вибори перетворюються із засобу корекції вибраного шляху, животворного оновлення кадрового складу влади і досягнення мети- у безпринципну і безтямну гризню за безконтрольну владу над народом, за право безкарно грабувати і нищити цей народ.

У такій ситуації дуже легко збитися на пошук конкретних винуватців (а їх — цілі легіони!), звести зусилля мільйонів до боротьби “проти” (комуністів, Масола, “групи 239”, Ткаченка, Кучми, олігархів, Медведчука, мафії тощо). Мобілізувати людей на таку “боротьбу” просто — допомагає “образ ворога”. І думати не треба — ні вождям, ні масам: усе і так зрозуміле й очевидне. І ніяких зобов’язань брати на себе не доводиться — досить відважно (маючи депутатський мандат!) клясти “ворога” і час від часу з трагічним пафосом повторювати, що “ми підемо до кінця!” Людей це зворушує…

Саме такого типу мету вже дванадцятий рік ставлять перед українцями різні “харизматичні лідери”, саме таку “боротьбу” ведуть. І не можна сказати, що вона нічого не дає: для себе ці лідери таки дещо вибороли…

Степан Бандера застерігав: “Сама ненависть і пасивна ворожість ще не вистачає до визволення”.

Той, хто справді хоче корінним чином змінити стан справ на користь народу, повинен орієнтувати суспільство виключно на боротьбу “ЗА”. Навіть під час війни і революції для мобілізації народу використовуються передусім конструктивно-закличні гасла типу “За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ!”, “Воля народам, воля людині!” чи “За нашу і вашу свободу!”

Для бездержавного і грабованого українського народу сама боротьба “проти” жодних перспектив не відкриває і не може відкрити: вона не має конструктивної програми, тому перемога в ній народові нічого не несе. Боротьба “проти” має політичний сенс лише тоді, коли вона супроводжує боротьбу “ЗА”, є її елементом і виникає у відповідь на опір сил реакції, яка протиставляється волі народу. Має, як завжди, рацію геніальна Ліна Костенко: “Ефективне не те, що заперечує чуже, а те, що утверджує своє”.

І те велике “своє” ми маємо: “Такою ідеєю, яка ставить велику позитивну ціль, яка розбуджує й розпалює те, що в народі постійно живе, з покоління в покоління, що було мотором його наймогутніших піднесень і чого не вдавалось здавити жодному ворогові, ніякими засобами, — є національна ідея свободи, визволення з-під чужого національного й соціального поневолення, вільного життя й всебічного розвитку нації, усіх її сил і громадян у суверенній і соборній державі” (С.Бандера).

А тому є тільки один спосіб не втрапити ні в тенета чужих доктрин, ні в глухий кут безкінечної і безперспективної боротьби “проти” і кардинально змінити ситуацію: підняти прапор української національної ідеї — визнати метою державотворення створення української національної держави, а президентські вибори з площини нікчемної боротьби за владу піднести до рівня рятівної для народу боротьби за Україну.

То за що проголосуємо на виборах-2004: за українську національну ідею чи за продовження окресленої вище згубної тенденції? А голосуватимемо саме так: або — або. Третього не буде.

2. Статус нації

Визначити нинішній статус, стан і права корінної і найбільш чисельної нації України — українців, конкретизувати їх місце і роль у процесі державотворення і запропонувати такі політичні механізми, які державу зроблять таки українською, а українців — господарями своєї долі на своїй землі. Або ж — відверто пояснити українцям, що вони не мають права на власну державу. Чомусь…

Нинішня Конституція про українців як націю згадує лише один раз — у статті 11: “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”.

Цікава стаття! Після її прочитання так і хочеться вигукнути: “Господи! Та посприяй їм, нарешті, так, як вони нам сприяють!..” Але зараз мова не про це. І не про те, що в Україні, виявляється, проживає тьма-тьменна “корінних народів”, а ми й не підозрівали про таке вавілонське стовпотворіння “на нашій, не своїй землі” (Т.Шевченко). І навіть не про те, чому в цій статті українців не зараховано ні до “корінних”, ні до національних меншин (може, нас вважають якимись “пристяжними” чи “транзитними”?).

Мова про інше. А саме про те, що Конституція України жодних прав головного суб’єкта державотворення за українцями як нацією не передбачає.

Тому українці й надалі залишаються на своїй рідній землі безмовним і безправним “населенням” та “електоратом”. Національні права передбачені тільки для національних меншин. Оскільки українці в Україні — не меншина, то й ніяких національних прав вони не мали, не мають і не повинні мати. Вистачить з них, мовляв, і прав людини.

І це — великий прогрес! Бо до 1861 року кріпак-українець в царській Росії трактувався на одному рівні з робочою худобиною. Після реформи він був не більше, як “гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїзних”, кажучи словами І.Франка. В імперкомуністичній Росії він став “коліщатком і гвинтиком загальнопролетарської справи”, висловлюючись мовою Леніна. А от нинішні можновладці України — люди набагато прогресивніші, тому хоча б де-юре визнали, що українці фактично люди і при бажанні можуть вважати себе такими. Ці “добряги” (Т.Шевченко) навіть допускають, що на українців можуть поширюватися і права людини. Правда, без визнання за ними будь-яких політично-державотворчих і національних прав на рідній землі. Отже, ми вже, на їх думку, можемо вважати себе людьми, але ще не маємо права бути українцями, можемо бути населенням та електоратом, але — не нацією.

А тому кожен, хто виступає проти денаціоналізації українців, домагається реального утвердження державного статусу української мови, фінансування програм усебічного національного відродження, пропорційного представництва українців у державних інституціях тощо, — фактично діє всупереч Конституції, виступає як антидемократ, фашист, нацист, шовініст, крайній правий, український буржуазний націоналіст, бандьора, бандит, ультра тощо. Таких у нинішній “українській” державі треба або судити, або не визнавати (як ОУН-УПА), або дев’ять років не реєструвати (як “Тризуб”). А тих, що виступають за ліквідацію української незалежності і державності — вважати “лівою опозицією”. А таких, що публічно демонструють свою зневагу до української мови, — призначати міністрами… Бо Україна, як сказано в тій же Конституції, - держава демократична і соціальна. Але — не національна. То ж кому належить механізм демократії — той і диктує свої права.

Така ситуація не тільки образлива, нестерпна і загрозлива для українців на їх рідній землі: вона небезпечна для незалежності і державності України, а отже — для всіх її громадян.

Адже ті, хто користає зараз із української незалежності і державності, не можуть бути їх гарантами — як через свою малочисельність, так і через свою байдужість і навіть демонстративну ворожість до всього українського. На жодні жертви заради України вони ніколи не йшли, не йдуть і не підуть — якщо їх до цього не змусити.

Гарантом незалежності і державності України може бути тільки український народ. Але українці в нинішній державі можуть бути (і в більшості своїй є!) хіба наймитами новоявлених владоможців-хижаків. Та наймит і гарант — поняття не сумісні: це місія господарів держави. А українці стануть повноправними господарями тільки у своїй національній державі — через механізм національного народовладдя.

То чого будемо вимагати від майбутнього президента — удосконалення нинішньої космополітичної “демократії” і злодійських “соціальних реформ” чи утвердження української національної ідеї?

4. Національна ідея як фактор

Обнадіяти й об’єднати народ якісно новими ідеями національного державотворення та всебічного українського національного відродження.

Як досягти цього? Чому всі дотеперішні рецепти, пропоновані і владою, і різними партіями, виявилися політично неспроможними? Наші державотворці вже майже півтора десятка літ шастають по закордонах і привозять звідти “великих слов велику силу” (Т.Шевченко), пробують прищепити це на українському грунті, а воно чомусь проростає тільки чортополохом нових проблем. Наші політмудреці намагаються втиснути в українську свідомість найрізноманітніші політичні доктрини всіх часів і народів, а процес державотворення і далі здійснюється “в ручному режимі” і шляхом латання дірок. На кожних виборах українців переконують, що пропонований кандидат — якщо не Вашингтон, то вже точно Піночет, якщо й не святий, то зате дуже “наш”, а потім ті ж самі люди кричать, що в законодавчій та виконавчій владі повно злодіїв. У нас політичним прогнозуванням займалися навіть різні ворожбити, а віз і нині там…

Здається, ми перепробували все: комунізм, соціалізм, соціал-демократію, демолібералізм, космополітизм, капіталізм тощо.

Але так тільки здається. Досі в українському державному будівництві послідовно оминалася українська національна ідея як фактор державотворення. А словосполучення “українське національне відродження” взагалі зникло з лексикону наших політиків. Саме звідси — усі наші нинішні економічні “гаразди”, формування і функціонування влади виключно на засадах антиукраїнства і клановості, денаціоналізація і деморалізація народу, відчуття безнадії та озлоблення в суспільстві.

В Україні українська національна ідея не тільки не втілюється в життя, не тільки не популяризується українськими політиками з їх “адаптованим розумом” (Л.Костенко), але навіть не усвідомлюється більшістю з них — що воно таке і для чого. Враховуючи це, пропонуємо кілька елементарних істин із націоналістичної політології.

Політична ідея має виникати з узагальнення суспільних проблем та інтересів і бути тою ідеологічною формулою, за якою їх можна окреслити і вирішити, реалізувати на користь народу.

Поняття “користь народу” ніколи не можна зводити тільки до потреб нинішнього покоління (суспільства): воно мусить бути узгоджене із заповітами предків та інтересами нащадків.

Усяка часткова ідея, яка пропонується суспільству як політична, не може суперечити національній ідеї, її реалізація має бути окремим виявом здійснення національної ідеї в тій чи іншій сфері суспільного життя.

Національна ідея — це ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, націлює його на найбільш загальну, головну, визначальну політичну проблему, від вирішення якої залежить і розв’язання поточних проблем, і здійснення всіх прагнень та задумів народу, і саме його збереження і буття в часі.

Національна ідея — основний і визначальний екзистенціал буття нації. Народ, позбавлений національної ідеї, перетворюється в дезорієнтовану масу — легку здобич політичних шахраїв і хижаків, громада — у розділену в собі й озлоблену на все і всіх юрбу, а держава — у вируючий пристрастями вибухонебезпечний котел індивідуальних і групових інтересів. І навпаки. Народ, об’єднаний національною ідеєю, стає політично монолітною нацією і долає будь-які перешкоди і труднощі на своєму шляху в майбутнє. “Якби українці не були нацією, то вони давно були б уже не українці” (Л.Костенко).

Геніальне поетичне формулювання української національної ідеї дав Т.Шевченко: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”.

І доки українці на своїй землі не збудують цієї “своєї хати” — власної національної держави, доки не відбудеться державне самоутвердження української нації, - доти його долю будуть визначати інші, доти жодна суспільна (політична, економічна, міжнаціональна, соціальна, релігійно-конфесійна, освітня, культурна тощо) проблема не буде вирішуватися на його користь, доти над українцями на їх рідній землі пануватимуть чужі правди, чужі сили, чужа воля.

Передумовою утвердження національної ідеї є ідея Свободи — незалежність країни. Саме на ідеї визволення виникли у 1918 році УНР і ЗУНР, які згодом об’єдналися.

Але скоро виявилося, що визволення з-під гніту окупанта-чужинця ще не означає державності нації. Бо наступною умовою є настанова політичного проводу і народу на цілковиту Самостійність державотворення: у чужій державі це в принципі не можливо. Якраз цього і забракло тоді українцям: провід УНР збирався творити не національну, а соціалістичну державу — разом з російськими соціал-демократами; українські націонал-комуністи — комуністичну УРСР “загірних комун” (М.Хвильовий) і теж із російськими “братами”, але комуністами; збаламучений і поділений чужими “правдами” народ пішов за тими, що краще брехали…

У 1991 році Україна стала політично і незалежною, і самостійною державою. А от український народ і досі не став ні незалежним від своїх і чужих хижаків, ні самостійним у визначенні своєї долі і свого майбутнього.

Бо незалежність країни і самостійність політичного проводу в державотворенні не завжди гарантує Державності нації. Не гарантує цього і заміна компартійного диктату космополітичною демократією — на що так розраховували тодішні вожді національно-патріотичного табору. Дехто й досі розраховує…

Для державного самоутвердження українського народу потрібне головне і визначальне: узаконення і послідовна реалізація його Національної Ідеї — створення української національної держави: Української Соборної Самостійної Держави.

Тому, як учив С.Бандера, — “Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс”!

А тепер задумаймося над наступним.

Для кожного англійця аксіомою є, що його держава має бути англійською, для японця — японською, для німця — німецькою… Але спитайте про це будь-якого українського політичного лідера, урядовця чи відомого журналіста, і ви обов’язково зіткнетеся з патологією, з виразною національно-політичною імбецильністю (слабоумством): він ніколи не витисне з себе, що наша держава має бути передусім українською. У кращому (!) випадку він, як зазомбований, буде блеяти, що вона має бути демократичною, республіканською, плюралістичною, ринковою, соціальною, з громадським суспільством, європейською і т. ін. Віншому — що комуністичною, соціалістичною, соціал-демократичною, демоліберальною… Але — не українською: не національною. І все це “на нашій, не своїй землі” (Т.Шевченко) — “нормально, хоч і дискутивно”. Але це не тільки наслідки тривалого рабства: і в наш час підозра в націоналізмі — це негайний крах політичної кар’єри. А кар’єра — це влада, а влада — це гроші… Комплекс меншовартості і водночас якась маніакальна самозакоханість, лакейство і рабодухість, відсутність національної свідомості і гідності, продажність і шкурництво українських владних і невладних політиків стали бар’єром на шляху нації до свого політичного самоутвердження, до власної держави.

Невже з нинішньої української ситуації немає виходу? Звичайно, є!

Тільки природна для народу українська національна ідея і цілий комплекс ідей, спрямованих на її реалізацію, можуть справді об’єднати й обнадіяти українське суспільство, мобілізувати його на виконання невідкладних і доленосних загальнонаціональних завдань, спонукати до жертовності в ім’я великої мети, створити передумови для його всебічного національного відродження.

Чи й на виборах-2004 якась особа, з якої політичні недоумки і шахраї знову зроблять для народу ікону, до якої звертаються з мольбами і надіями, а не вимогами, має замінити нам нашу національну ідею?

Уже дванадцятий рік заміняє. Уже дванадцятий рік наш патріотичний політикум змушує народ звертати свій духовний зір не на Бога, Україну, Свободу, не на ідею української національної держави, а на чергового ідола. А сказано нам: “Не сотвори собі кумира…”

Кого послухаємо на цей раз — Його чи знову їх?

5. Ідеологія державотворення

Задати нові, реальні, об’єктивні і єдині для всіх громадян критерії політичного Добра і Зла, критерії оцінки діяльності Президента, усіх гілок, структур і людей влади, політичних, громадських і релігійних об’єднань та їх діячів, кожного громадянина.

Зараз в українській політиці діє єдиний — клановий критерій: “наш — не наш”. До чого це привело — бачимо, до яких бід приведе — побачимо.

Змінити ситуацію на краще можна тільки в один спосіб: випрацювати й узаконити національно зорієнтовану ідеологію державотворення. Бо тільки тоді, коли суспільству буде запропонована приваблива мета, яка випливає з духу, прагнень і потреб нації, коли з’явиться розрахована передусім на власні сили народу концепція її досягнення, коли будуть визначені реальні і перспективні для нації політичні напрямні і пріоритети державного будівництва, — тільки тоді відбудеться і політична структуризація суспільства, й ідеологізація та консолідація нинішніх численних “персональних” і кланових політичних об’єднань, і поєднання як між гілками влади, так і між владою і народом. Такою консолідуючою всі здорові сили українського суспільства може бути тільки одна мета: створення української національної держави.

І тільки тоді -

· з’являться об’єктивні критерії, за якими можна визначати суспільну вартість як окремої особи, так і цілих об’єднань чи владних структур;

· виникне та вимріяна українська більшість (у тому числі й у Верховній Раді та інших радах), яка сприйме і мету, і концепцію, і політичні напрямні та пріоритети державотворення;

· виділиться опозиція — політичне об’єднання, яке поділяє цю мету та концепцію, але пропонує іншу, на його погляд — ефективнішу програму державного будівництва: так створюються передумови для продуктивного змагання різних конструктивних політичних сил, а не лише хворобливих амбіцій і грошових мішків;

· увиразниться й образ ворогів держави і народу — отої п’ятої колони чужих інтересів, для яких була, є і буде ненависною сама мета українського національного державотворення і з якими необхідно боротися — в ім'я збереження і розвитку держави.

На таких засадах побудовані всі держави цивілізованого світу — усі, крім нашої. Досі ні виконавча влада, ні Верховна Рада, ні жоден блок, ні одна партія не тільки не запропонували такої ідеології державотворення, але й не виступили за її необхідність. Правда, Президент Л.Кучма влітку 2001 року кілька разів у свої виступах говорив про необхідність національної ідеї як фактора державного будівництва. Але ці його виступи залишились непоміченими (!), а фактично — проігнорованими. Із відомих політиків про українську національну ідею висловилися хіба С.Гавриш, В.Литвин та І.Плющ. Із партій влади — ніхто. Із “патріотів у законі” — жоден. Із команди Президента — теж… Цікаво, правда? Адже мовчання іноді буває більш промовистим, ніж слова.

То за що проголосуємо у жовтні 2004 року: за українську національну ідею та національно зорієнтовану ідеологію державотворення чи знову — за “хорошого чоловіка”?

6. Національна держава

Змінити дотеперішні соціально-економічні пріоритети державотворення на ширші і всеохопні — національні, бо тільки так можна відкрити перед народом реальні перспективи, зробити українську націю не рабом, а господарем держави, перетворити економіку із системи грабежу народу в надійну матеріальну базу відродження, розвитку і процвітання наці.

З самого початку в основу українського державотворення були закладені й узаконені як пріоритетні запозичені доктрини (демократія, соціал-демократизм, лібералізм, космополітизм, капіталістичний ринок), а не ідея державності української нації — не українська національна ідея. Метою державногобудівництва було проголошено космополітичну демократію, ринкові та соціальні реформи.

Але за дванадцять років вдалося створити тільки бюрократично-кланову державу і всеохопну систему грабежу народу. Чуда не сталося. Бо ще нікому, ніде і ніколи не вдавалося вирішити будь-які (у тому числі й соціально-економічні) проблеми на користь народу без вирішення головного завдання цього народу — створення власної національної держави. І не вдасться.

Тому нинішня фарисейсько-шахрайська концентрація і владою, і політикумом суспільного мислення виключно на соціально-економічній проблематиці вигідна тільки “своїм” і чужим грабіжникам: вона політично недалекоглядна, національно безперспективна і загрозлива для безпеки нації і держави.

І всі наші дванадцятилітні “соціально-економічні реформи” — це або дилетантські прожекти, або ж — і значно частіше — шахрайське удосконалення й узаконення все нових форм і методів грабежу держави і народу. Бо ефективна і корисна для народу тільки економіка в національних державах, де вона будується і розвивається за формулою: “Від створення й утвердження національної держави — через державний захист економічних інтересів нації — до добробуту кожного громадянина”.

І якщо справді хочемо досягти економічного зміцнення країни і суттєвого та стабільного прирощення добробуту громадян, то починати треба не з економіки і не з особи, а таки з політики: з реалізації української національної ідеї.

Усі інші пропозиції — це або політичний дилетантизм, або політичне шахрайство. Не змінить ситуацію і безсистемна “боротьба” за соціально-економічні частковості: за пенсії, зарплати, борги, за дешевшу солярку, за менші податки тощо.

Такої “боротьби” в нас вистачає. Страйки, пікети, походи на Київ, голодування, навіть самогубства… Людей підштовхують до цього злидні, і це легко зрозуміти. Але є інший аспект цієї проблеми. Нашими людьми керує наївна віра в те, що своє нестерпне матеріальне становище ограбовані можуть поліпшити, висуваючи тільки економічні вимоги й уникаючи вимог політичних.

Однак протести, які мають чисто економічний характер, абсолютно нічим не загрожують ні системі грабежу, ні її творцям — законодавцям, ні чиновникам, а тому й не спонукають владу до якісних змін. Для бездержавного і безправного народу висувати тільки економічні вимоги — це самим оберігати систему грабежу. Потрібні політичні вимоги. А найголовнішою політичною проблемою українців є створення власної національної держави. Без цього ніяка наша проблема ніколи не буде вирішуватися на користь народу.

А наші “вожді” якщо й висувають політичні вимоги, то всю політику зводять тільки до боротьби за мандати і портфелі. Їх тільки під час виборів дуже сердить, що народ так бідує…

Але що тут дивуватися з бездумності політичного проводу, коли навіть наші вчені — ядро інтелектуального проводу суспільства! — протестують тільки з економічними гаслами. Усе правильно: які провідники, така й боротьба, яка боротьба, такі й результати…

А скільки шахраїв поживилися на захисті малого і середнього бізнесу! Захистили? А якби українські підприємці (українці і далекоглядні неукраїнці) активно підтримали реальну українську національно-державницьку боротьбу і пожертвували б на неї хоч десяту частину того, що вони зараз втрачають у вигляді надвисоких податків, хабарів чиновникам, данини рекету і “добровільних внесків” у різні злодійські фонди, то вже через два роки саме вони, їх ділові інтереси визначали б характер економічної політики держави. І ніякі антиукраїнські внутрішні і зовнішні сили з їх мільярдами нічогісінько не змогли б протиставити цьому могутньому українському натиску — як не змогли навіть з допомогою США протистояти прагненню українського народу до незалежності у 1991 році.

Є ще одна важлива економічно-політична проблема: тіньовий капітал. Нинішні спроби його легалізації шляхом немотивованої і безумовної амністії (а фактично — відмивання величезних капіталів, набутих кримінальним шляхом) — це, по-перше, черговий злочин перед ограбованим народом; по-друге — звичайнісіньке шахрайство. Бо які можуть бути гарантії на перспективу в державі, де влада формується за клановим принципом? А що буде, якщо завтра прийде до влади інший клан і відмінить ці гарантії, щоб “проковтнути” капітали своїх політичних противників чи “нейтралів”? А що буде, якщо до влади прийдуть справжні виразники інтересів народу, який не збирається прощати своїх грабіжників?

Амністія тіньового капіталу, до того ж — із реальними гарантіями, стане можлива тільки в українській національній державі, тільки за індивідуального підходу до його власників і тільки за умови використання конкретного капіталу для фінансування боротьби за утвердження національної держави. І ніякі інші “благодійництва” ніхто до уваги брати не буде. Так було в історії багатьох країн світу. Так буде і в Україні.

Ми не тільки маємо право на власну державу. Ми не тільки можемо створити власну, національну державу. Ми просто зобов’язані це зробити: “Народ, особливо багато чисельний, не має права бути бездержавним (підкр. наше. — В.І.), бо це приносить шкоду і біду не лише самому цьому народові, а й іншим народам, людству. Це розбещує загарбників, примножує їхні сили і зменшує шанси на здобуття свободи поневоленими народами, порушує не тільки права народів, а й права людини і особи. Не може мати прав людина, яка належить до безправного народу” (Я.Радевич-Винницький. Україна: від мови до нації, 1997).

То за що будемо боротися на наступних виборах: за українську національну державу чи й далі за крихти зі злодійського столу і за “доброго пана”?

Пам’ятаймо: нація не здобуде НІЧОГО, якщо буде боротися лише за ЩОСЬ, а не за ВСЕ — не за свою національну державу.

7. Консолідація суспільства

Створити передумови для консолідації кожної громади, цілого суспільства довкола конструктивної і перспективної державотворчої ідеї та її носія — кандидата на пост президента.

Не можна ощасливити народ без участі самого народу. Це — політична аксіома. На жаль не доступна для свідомості наших політиків. А тому і її треба доводити. Адже кожного разу вони обіцяють, що всенародне щастя настане без будь-яких зусиль з боку народу — досить, щоб до влади прийшли вони самі чи їх висуванець. Люди вірять. Спрацьовує те, про що говорив знищений більшовиками філософ Іванов-Розумник: “Перевага підляка перед чесною людиною полягає в тому, що чесна людина поводить себе з підляком як з чесною людиною, а підляк з чесною людиною — як з підляком”…

Той, хто обіцяє ощасливити народ, але не допомагає народові організуватися для щоденного відстоювання свої прав та інтересів, — або політичний невіглас, або політичний шахрай-підляк.

Що ж відбувається з цим у нас?

На кожному конкретно-історичному відрізку часу народ представлений суспільством. Громади — складові частини останнього. Воля громад, інтегрована в єдину волю суспільства, становить могутню політичну силу і є волею народу — головного суб’єкта державотворення у цивілізованій державі.

Але проблема в тому, що ні громад, ні суспільства у політичному розумінні в Україні насправді немає. Більше того: за останнє десятиліття різними силами зроблено і робиться дуже багато, щоб їх і не було. Прискореними темпами і цілеспрямовано “відбувається варваризація суспільства” (Л.Костенко). Механіка проста, як дишло: «…Великі ідеї слугують цементуючою субстанцією суспільства, а за відсутності цих ідей суспільство потрапляє в кризу, оскільки розпадається на суму “малих егоїзмів”» (О.Пахльовська).

Бо громада — це не будь-яка збираниця людей: це відносно стійка і структурована сукупність людей, об’єднаних спільністю становища, ідей, інтересів, завдань тощо. Чи варто тут розповідати про те, як зараз навіть у маленьких селах громада буквально розшматована за конфесійними, майновими, партійними та іншими ознаками? А це суттєво знижує, якщо не перекреслює, політичну дієздатність громади. За відсутності консолідуючих факторів громада в політичному сенсі перестає бути громадою. Аналогічно — і з суспільством, де диференціюючих чинників набагато більше.

Усі дотеперішні спроби політичної консолідації громад і суспільства довкола якоїсь чужої доктрини не вдалися. Нема в нас і визнаного цілим суспільством загальнонаціонального лідера, за яким пішов би весь народ. Були надії, що таким стане В.Ющенко. Але не став. І не стане — бо боїться не тільки підняти прапор української національної ідеї, а навіть діткнутися до нього. І, як бачиться, не тому, що не сприймає її, а тому, що не має дозволу на її сприйняття. Такий характер…

Українці складають три чверті населення України. Згуртувати, об’єднати, політично сконсолідувати цю величезну масу бездержавних, підневільних і ограбованих людей можна тільки довкола природної для них ідеї власної національної держави. Бо тільки “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля” (Т.Шевченко). Власне, таке поєднання і українців, і переважної більшості неукраїнців, які живуть в Україні, ми бачили під час грудневого референдуму 1991 року. І хоч українська національна ідея тоді не була ні ідеологічно оформлена, ні політично задекларована, люди щиро вірили, що голосують таки за українську державу, і сприймали це як цілком нормальне явище. Виявилося, правда, що проголосували за номенклатурно-злодійську неоколонію із космополітично-фарисейською псевдо-демократією.

То ж врахуймо помилки минулого і внесімо чітку ясність щодо мети державотворення. Досить мавпувати чуже, а кон’юнктурно-злодійські обіцянки сприймати за народорятівні політичні програми. Нема іншого, крім української національної ідеї, способу об’єднання всіх здорових сил в Україні і чисельної та патріотичної української діаспори для якісного ривка України із замкнутого кола невирішимих у нинішній системі проблем.

Національна ідея надзвичайно ефективно спрацювала у країнах Прибалтики, у Польщі, Словаччині, Угорщині, в інших країнах колишнього “соціалістичного табору”. Спрацює вона і в нас, тим більше, якщо її речником стане відомий і впливовий політик. І навпаки. Настанова тільки на особу — безвідносно до цієї ідеї — це продовження ідеологічної, політичної та економічної вакханалії та злодіянь, підштовхування України до прірви чужих інтересів.

То як будемо об’єднувати суспільство: під прапором української національної ідеї чи знову, собі на біду, а людям на сміх, — тільки навколо чергового обіцяльника?

7. Політична структуризація

Підвести ідейну базу під якісно нову (ідейну, а не дотеперішню кон’юнктурно-кланову), конструктивну і стійку структуризацію політикуму і формованої ним законодавчо-представницької влади (передусім — Верховної Ради).

Ще після минулих президентських виборів, підбиваючи їх підсумки, ми писали: “Вибори-99 з усією очевидністю показали цілковиту ідеологічну вбогість і неспроможність наших партій, зокрема національно-патріотичних. Усі вони були агітаторами за “свого” кандидата, але жодна не була пропагандистом власних ідей, програм, жодна не зробила “свого” кандидата речником своїх ідей… Партії повністю підпорядкувалися “своїм” кандидатам. Вони пішли в найми до кандидатів у розрахунку, що потім, колись, після перемоги, то все-таки і їхні ідеї будуть оцінені, будуть реалізовані…” (“Українська ідея і перспективи націоналістичного руху”. — “Відродження”, Дрогобич, 2000, с. 17–18).

Перед виборами-2002 ми звертали увагу на тривожну їх особливість: “Це перші за десять років вибори, у яких наші демократичні та націоналістичні партії не виступають самостійними суб’єктами. Вони пішли в чужі “іменні” блоки, але не для реалізації через них власних ідей, а для втілення планів лідера, до якого примкнули — у розрахунку на прохідні місця у списку блоку. Одне з двох: або власних ідей у них насправді ніколи не було, або депутатські мандати їм набагато дорожчі, ніж ці ідеї” (“Вибір нації-2002”. — Івано-Франківськ, 2002, с.6).

То ж закономірно, що вибори-2002 стали черговими “виборами без вибору” і ні на йоту не поліпшили ні стану справ у державі, ні становища України у світі.

Безідейність нашої влади і політикуму, намічена на виборах-99 і абсолютна на виборах-2002, стала нездоланною перешкодою для творення проукраїнської законодавчої більшості після останніх парламентських виборів: за наявності взаємовиключних інтересів і при цілковитій відсутності якихось консолідуючих ідей створити таку більшість так і не вдалося. А те, що створено — це згрупування людей влади і бізнесу для полагодження власних інтересів. Тому замість законотворення в ім'я суспільства, нації, України спостерігаємо безпринципну, ганебну і нищівну для України гризню за корито вигоди — настільки “патріотичну”, як і “харизматичну”. Аналогічна ситуація і в місцевих радах.

Такі наслідки традиційної безідейності і “структуризації” нашого політикуму тільки на основі особистих інтересів і довкола “харизматичних лідерів”.

Зрештою, законотворчу більшість можна, виявляється, творити і без будь-яких ідей: одних купити, інших залякати, а ще краще — у майбутньому ввести не чотирьох-, а десятипроцентний поріг чи зробити вибори тільки за партійними списками і в такий бюрократичний спосіб запрограмувати механічну більшість із нинішніх партій, ніяк не пов’язаних з інтересами народу.

Законодавча більшість у Верховній Раді є. Але в ім'я чого вона створена? Адже наперед ясно, що ні реальної політичної структуризації нашого політикуму (понад 130 партій і коло тисячі громадських, релігійних, професійних та інших об’єднань!) і формованих ним структур влади, ні користі для народу від такої “більшості” нема і не буде.

У цивілізованих країнах визначальним у характеристиці політичних об’єднань є їх ставлення до національної мети, конкретизованої в ідеології державотворення, яку пропонує влада (переможна партія чи їх коаліція). Бо, повторимось, тільки тоді, коли чітко окреслена мета, концепція і програмні напрямні та пріоритети державного будівництва, відбувається політична структуризація, тобто оздоровчі інтеграційні та диференційні політичні процеси і в політикумі, і в творених ним структурах влади, і в суспільстві в цілому.

А в нас? “Ми б вас ощасливили, але нам оті не дали…” — таке традиційне виправдання депутатів-патріотів. Брехня! Справа в іншому. А те інше — українська національна ідея і витворена на її основі національно зорієнтована ідеологія державотворення. Без цього всі наші наступні (як і попередні) вибори будуть насправді виборами без вибору, з перемог, як завжди, користатимуть тільки переможці, але не їх виборці, а народ і держава і надалі будуть об’єктом грабежу. Бо дати відсіч грабіжникам і створити якісно нову систему можна тільки об’єднаними зусиллями більшості народу. А досягти такої більшості без національної ідеї не вдасться — нікому і ніколи.

А звідси й запитання до патріотів — членів національно-патріотичних об’єднань: що зроблять ваші партії чи інші організації на майбутніх президентських виборах — піднімуть прапор української національної ідеї і сконсолідуються навколо нього для боротьби за кращу долю України чи, за звичкою, тихенько розповзуться по таборах безідейних кандидатів-обіцяльників у надії на тепле місце після перемоги “свого”? І ще. Хтось із вас відважиться поставити це запитання лідерам своєї організації? А собі?..

8. Народ і влада

Ідейно об’єднати устремління більшості народу з державотворчими зусиллями влади, тобто зробити цю більшість активним і відповідальним суб’єктом державотворення.

Навряд чи є потреба в деталях змальовувати ту глибоку прірву, яка розділяє зараз народ і владу. Дехто переконує суспільство, що причина тільки в тому, що при владі — погані люди. Отже, досить поміняти цих поганців на хороших (тобто “наших”) — і все буде в порядку: суспільна гармонія забезпечена. Нам же проблема видається набагато складнішою.

Ще в січні 2001 року, у розпалі “касетного скандалу”, “Тризуб” масовим тиражем видав листівку під назвою “За державність нації”. На жаль, вона не застаріла й досі. Ось кілька абзаців із неї. У них — наше бачення і проблеми “народ і влада”, і шляхів її вирішення:

“Уже десять років Україна переживає потворну патологію державотворення: комуно-реваншисти хочуть зробити нинішню державу російською, національно-патріотичні сили — українською, Москва — своєю колонією, Захід — космополітичною неоколонією, а влада намагається знайти тут компроміс і догодити всім, а тому будує невідомо що, але подібне відразу до всього, тому реальної підтримки не має нізвідки, зате штурхани одержує зусебіч.

Такий стан веде державу по шляху наростаючої політичної деградації. Її суть у тому, що держава в Україні досі ніяк не поєднана ідейно з народом: він не знає ні ідеї-мети, ні концепції, ні програми нинішнього державотворення, а тому має єдиний критерій оцінки держави, її структур, керівництва і цілого політикуму — зростаючий рівень власного зубожіння.

Діяльність влади, ніяк не узгоджена з ідеєю держави, для народу мало зрозуміла, завжди чужа, а часто — і ворожа (грабіж, денаціоналізація, безперспективність). Тому здебільшого люди пов’язують свої надії не з розбудовою держави і не з політикою влади, а з якоюсь конкретною особою. А через це кожен напад на владу фінансово спроможного кон’юнктурника чи їх групи громадськість сприймає або байдуже, або — як боротьбу Добра зі Злом, хоч часто про ніяке добро для народу навіть не йдеться. Черговим підтвердженням цього є “касетна криза”, її ганебний, безтямний і безперспективний для держави і народу розвиток.

Ці події увиразнили задавнену болячку нашого державного будівництва: відсутність ідеології державотворення. А якщо нема ідеології — немає мети державотворення, нема державницької політики, немає перспективи, нема поняття про політичне добро і зло, а також нема об’єктивних критеріїв оцінки діяльності і громадян, і політикуму, і всіх гілок та структур влади, і Президента.

Саме в цьому — глибинна причина постійної державної нестабільності, ізольованості влади від народу, вразливості становища керівництва, неякісного добору кадрів, процвітання корупції, безкарного грабування держави і народу, гнітюче відчуття небезпеки і безвиході, радикалізація свідомості мас… І все це — на пороховій бочці соціально-економічних проблем і в силовому полі чужих, часто відверто ворожих інтересів.

Держава тільки тоді природна і перспективна, якщо вона є виявом духу і прагнень нації. Тільки послідовна реалізація національної ідеї в усіх сферах життя гарантує взаємодію влади і народу і нормальний процес творення і функціонування держави. Чудові приклади цього демонструють країни Прибалтики, Польща, Чехія…”

Визнаю: пропонований нами шлях подолання прірви між владою і народом — складний і нелегкий. Найнеприємніше в ньому для наших політиків те, що з усім сказаним треба йти до кандидата, переконувати його зробити це основою своєї програми, вимагати, щоб він став речником цих ідей… Так можна і ласку благодійника втратити.

Є спосіб набагато простіший і давно випробуваний нашими політиками: вказати людям на чергового обіцяльника і якомога голосніше кричати, що він і тільки він дбатиме про нас, як батько рідний. Просто, звично, а головне — поплатно…

Його й виберемо?

9. Національне народовладдя

Повести рішучу і послідовну боротьбу за національне народовладдя, за постійне розширення сфери виборності на основі ідеології національного державотворення.

Зараз уся “демократія” в Україні зводиться до участі народу в голосуванні, до того ж — тільки на двох виборах: президентських і до рад всіх рівнів. Два рази по дванадцять годин — ось і вся тривалість демократії (“влади народу”) “на нашій, не своїй землі”.

Більше того. Припинити повноваження того, кого самі обрали, виборці не можуть. Уже четвертий склад Верховної Ради виявляється заклопотаним настільки, що ніяк не збереться узаконити реальний механізм “відрізання рила від корита” — відкликання народного обранця, який втратив довір’я своїх виборців. А це означає, що ніякого впливу на “свого” депутата, на його діяльність громада не має.

До формування і щоденної діяльності виконавчої влади громада взагалі ніякого відношення не має: у нас керівників не вибирають, а номінують (призначають), а тому узалежнені вони не від народу, а від того, хто посадив їх у м’яке крісло.

Із суддями все просто й елегантно: уперше їх призначає Президент, удруге — Верховна Рада. І ніяких тобі клопотів з виборами. І вже жодних — із виборцями. І тому наші суди абсолютно незалежні — від народу, який судять іменем народу. Оригінально, правда?

З виборами до органів місцевого самоврядування ще цікавіше. По-перше, вони проводяться разом із виборами до Верховної Ради — на диво і на сміх цивілізованому світові. Зрозуміло, що поки увага виборців прикована до гризні за головний мандат, вибори до місцевої влади здебільшого проходять “між іншим”, про ніяку “депутатську вертикаль”, через яку народ міг би впливати і на законотворення, і на політику виконавчої влади, навіть мріяти не доводиться. По-друге, депутати до обласних рад обираються не кожен у конкретному округу, а в єдиному — по кілька чоловік. Тому говорити про якісне формування цих органів влади, про якесь реальне самоврядування громад, про органи самоврядування як автономний, реальний і впливовий фактор у будівництві і функціонуванні держави — це говорити про політичний міф і видавати бажане за дійсне.

Ось такий у нас “розгул демократії”. Ось такі у нас форми волевиявлення і влади народу. Ось так на практиці виглядає згадувана вище монополія виконавчої влади на державу.

Але це ще не все. Демократія — це лише політичний механізм: засіб, знаряддя. Сам по собі він не є ні добром, ні злом. Першим чи другим він стає в залежності від того, хто і для чого його використовує. Наприклад, сокира у руках лісоруба і в руках бандита — це, погодьтеся, різні речі… Чи треба тут говорити про те, що цей механізм перебуває не в руках українського народу і використовується зовсім не в інтересах українців?

У національних демократичних державах панує не механічно-коспополітична більшість, а національне народовладдя. Спробував би хтось у Швеції винести на всенародне обговорення і голосування законопроект про другу, наприклад, російську мову — на тій підставі, що в Швеції вже багато російськомовних громадян і шведська мова створює для них певні незручності… А в Україні не тільки пробують…

У сучасній Україні механічна, космополітична “демократія” і те, що в політології називається “узаконена номінація” (призначення на керівні посади — без виборів), — повністю перекрили можливість національного волевиявлення українців у розбудові та функціонуванні держави. Так само, як не рятує демократія індійців США чи аборигенів Австралії…

І що тепер думати про тих вождів демократії, які на початку 90-х років метою національно-визвольного руху зробили не українську національну ідею, а механізм, засіб — демократію? І це при тому, що наперед було відомо: ніякої більшості в органах влади і в суспільстві демократи не мають, отже, цей механізм опиниться в чужих руках. Згадайте, як комуністи спочатку боялися демократії і як швидко вони навчилися побивати нею демократів, а з ними — і весь український народ. І тривало це аж до січня 2000 року, коли цей механізм перехопили в них інші, такі ж далекі від української національної ідеї сили. Понад триста мільйонерів, як запевняє П.Симоненко, представляють зараз у Верховній Раді ограбований ними ж народ. Вони нас ощасливлять…

Космополітична демократія стала в руках неукраїнських і антиукраїнських сил таким же потужним засобом нищення української нації, як перед тим були різні окупаційні режими. Така політична реальність.

А звідси — кілька запитань.

1. Яка організація, який кандидат у президенти на виборах-99 пропонували конкретну програму перетворення нинішньої космополітичної демократії в українське національне народовладдя і суттєвого розширення сфери виборності? — Правильно, тільки ВО “Тризуб” ім… С.Бандери.

2. Яка організація, яка партія чи блок пропонували таку програму на виборах-2002? — Так, знову тільки “Тризуб”.

3. Хто пропагуватиме і національну ідею, і цю програму і переконуватиме виборців, що без цього вибори втрачають всякий смисл, бо насправді нічого не змінять на користь народу? — Знову тільки “Тризуб”?

4. Чому?

Не марнославство змушує нас ставити ці запитання. І не розрахунок на голоси виборців — ми не йдемо до влади. Справа в іншому.

Так, комплекс аналогічних ідей ми пропонували команді Президента ще перед виборами-99. Нас вислухали зацікавлено і з розумінням. Але ми тут же наткнулися на два цілком закономірні питання: “Чому зі 120 партій і майже тисячі громадських організацій з такими пропозиціями виступає тільки “Тризуб”?” і“Чи розумним було б з боку влади під час виборів протиставлятися в такий спосіб цілому політикуму?” Звичайно, ми щось пояснювали, переконували, наполягали…

А реакція наших опонентів була по-своєму логічна. Адже головне завдання людей влади — втриматись при владі: тільки за цієї умови вони можуть реалізувати всі інші завдання. Вони ж не революціонери. Який їм смисл ініціювати якісні зміни, яких від них фактично ніхто — ні громада, ні політикум — не вимагає?

Є й інший аспект. Влада — явище системне. І кожен чиновник — елемент цієї системи: від дрібного клерка до Президента. Звичайно, серед них є й ініціативні люди. Але наша держава — не природно-національна, а штучна, бюрократична. А в бюрократичній системі влади ініціатива, яка виходить за рамки функціональних обов’язків урядовця і приносить додатковий клопіт, — каригідна. У ній ініціатор наштовхується на опір і керівництва, і колег, і підлеглих. Тільки зовнішній тиск змушує цю систему видозмінюватися, адаптуватись, оновлюватися.

А як же патріотизм, національна свідомість урядовців? Трапляються і такі. Але ведуть себе, як надпоручник Лукаш із “Пригод бравого вояка Швейка” Я.Гашека, який в інтелігентному товаристві однорічників говорив їм на вухо: “Будьмо чехами, але про це ніхто не повинен знати. Я — теж чех”. Скільки таких “теж-чехів” перебуло і є в нашій системі влади!.. Юхновський, Пинзеник, Лук’яненко, Павличко, Ющенко, Жулинський, Заєць, Ступка, Драч… Це тільки на рівні міністрів і послів. А на нижчих щаблях!.. І що зробили вони саме в національно-державотворчому плані? А нічогісінько! Має рацію Петро Скунць:

Верховинці, верховинці,

Чи трембіти — на полом?

До чужинців поодинці

Ходять тільки у полон.

(“На границі епох”)

І причина — не лише в якостях характеру і свідомості цих людей, а передусім — у суті держави. Вона — не національна, не українська, а космополітична і демонстративно антиукраїнська (найочевидніші свідчення цього — російськомовні міністри та двомовність у Верховній Раді). І як така не терпить будь-яких проявів національного, українського з боку своїх функціонерів.

Українців у свої лави ця система не допускає. Але є дві причини, що змушують наших правителів відступати від негласного правила “Ніяких українців!” По-перше, у зв’язку з тим, що неукраїнців на всі посади не вистачає, доводиться брати й “туземців”. По-друге, час від часу з’являються свідчення масового вияву українського патріотизму, тому виникає потреба показати “українськість” влади, поставивши на помітні пости кількох “аборигенів” (Хіба не цим пояснюється раптова й офіційно ніяк не мотивована поява в уряді відразу п’ятьох “наших” — Ющенко, Жулинський, Драч, Ступка, Заєць — після виборів-99, коли схід України однозначно висловився за збереження державності і незалежності України?). Але в обидвох випадках це обов’язково мають бути українські “теж-чехи”. Хоча б для того, щоб, наприклад, українськими вустами тодішнього віце-прем’єра пояснити українцям, що дуже український уряд В.Ющенка не може надати українській книжці такі ж пільги, які має російська, бо ”це обурило б російську общину в Україні”…

Звичайно, якби ця влада відчула належний український тиск, то інстинкт самозбереження негайно зробив би її дуже українською. Тільки постійний, організований і потужний вплив на владу через всеохопний механізм українського національного народовладдя гарантує українцям, що не тільки “хороша”, а будь-яка влада — хороша і не зовсім хороша, “наша” і не наша, українська і не дуже — буде діяти в українських національних інтересах. Або — негайно перестане бути владою.

Нинішня ситуація з формуванням і функціонуванням влади в Україні — неприродна і загрозлива: і для нації, і для самої влади, і для держави. Прірву відчуження між народом і владою можна і треба здолати. І зробити це вдасться тільки наступним чином. По-перше, ідейно об’єднати народ і владу українською національною ідеєю, про що мовилось у попередньому розділі. По-друге, негайно, на старті передвиборчої кампанії, започаткувати процес зустрічної інтериоризації: а) осмисленого і цілеспрямованого вростання, вживання влади в український національний світ — з його проблемами, завданнями, прагненнями; б) вростання, вживання століттями бездержавного українського народу в світ влади і державотворення — з їх ідеологією, політикою, законами, механізмами, можливостями тощо.

Тобто влада має ставати сутнісно українською, а українцям має бути зрозумілий світ держави і відкритий шлях до влади.

При цьому слід пам’ятати, що національний характер органів управління визначається не тільки їх персональним складом (національність, патріотичність, свідомість, професіоналізм, працьовитість тощо), а передусім відомчим діянням “в ім'я”: клану чи держави, влади чи суспільства, чужої чи своєї нації. А ця спрямованість діяльності владних структур і кожного урядовця залежить від багатьох чинників, якими виступають: характер держави (колонія, неоколонії, бюрократична держава, національна держава), форма влади (тоталітарна, автократична, космополітично-демократична, національно-народоправна тощо), суть законодавства (антинародне, народозахисне, націоутверджуюче), спосіб утвердження урядовця (вибраний чи номінований), вид узалежнення урядовця (від керівника, від клану, від влади, від партії, від громади), критерії оцінки його діяльності (особиста вигода, користь “верхів” чи національний інтерес).

Тому не варто вважати злочинцем конкретного чиновника за те, що він на своїй посаді не діє виключно в інтересах нації, — як і самому не варто брехати громаді, що, діставшись до влади, відразу всіх ощасливиш: система сильніша за елемент… Зате є всі підстави вважати злочинцем кожного урядовця, який діє на шкоду нації, - як би він не виправдовувався, що лише виконував закон чи наказ: у нього був вибір — чинити зло чи покинути службу.

Нинішні стосунки влади і народу мають характер відвертого протистояння. Поки що влада воює з українським народом — передусім на національному та економічному фронтах. Але є підстави сподіватися і на зустрічний процес. Важко передбачити, яким він буде, яких форм набере, як далеко зайде. Але легко передбачити, що в такій війні не виграє ні влада, ні народ — переможцем обов’язково буде третій, чужий… Таке в нашій історії вже було: і за Гетьманщини, і за Скоропадського. Хочемо ще?

Ідемо до чергових — президентських виборів. А кожні вибори — це реальний шанс переламати хід подій, змінити ситуацію на користь народу й України. Зробити це без участі самого народу — не можливо. Саме тому ми, націоналісти, і на цих виборах у питанні участі народу в житті держави виступаємо –

· За українську національну ідею: за національне державотворення і національне народовладдя.

· За перетворення Верховної Ради у сутнісно український парламент — носія української національної ідеї та послідовного виразника українських національних інтересів як у законотворчій, так і позапарламентській націозахисній діяльності: депутатів, які в Україні творять не українську, а чиюсь іншу державу, там просто не повинно бути.

· За перехід від нинішньої космополітичної демократії та клановості до українського народоправства у практиці формування всіх гілок і структур влади (законодавчої, виконавчої, судової) та органів самоврядування.

· За розширення і конституційне закріплення представницької функції і прав депутата будь-якого рівня у відстоюванні інтересів громади, нації, держави — аж до права тимчасового припинення розпорядження чи посадових обов’язків чиновника, що порушує закон.

· За реальний і конституційний механізм відкликання депутата, який втратив довір’я виборців.

· За обмеження депутатської недоторканності, бо ніхто не може бути виведений за межі правового поля, але проти її відміни, бо це узалежнить депутата не від народу, а від будь-кого, незадоволеного його діяльністю, передусім — від виконавчої влади.

· За поширення саме такої — обмеженої законом — недоторканності на народних обранців усіх рівнів (депутатів, голів сіл і міст): для успішної діяльності і захисту інтересів громади їх статус мусить бути узаконено вищим, ніж рядового громадянина, а особливо — чиновника. Бо сама виборність ще не є гарантією незалежності.

· За утвердження самоврядування як “четвертої влади”, як єдиного кадрового резерву для формування інших гілок влади, як обов’язкового початкового етапу в кар’єрі народних депутатів та керівників органів виконавчої влади, як реального і постійно діючого фактора урівноваження між іншими гілками влади, як “школи громадського і державного виховання населення” (Ю.Панейко).

· За проведення окремих виборів до органів місцевого самоврядування.

· За вибори депутатів обласних рад в окремих округах, а не за нинішньою системою.

· За прямі вибори голів обласних і районних адміністрацій.

· За виборність суддів.

· За виборність начальників міліції та дільничих міліціонерів, що є необхідною передумовою перетворення міліції (озброєної структури для захисту влади та встановленого нею режиму) у поліцію (структуру для підтримання правопорядку і захисту прав громадян).

· За повернення виборності й автономії вузам.

· За вибори голів сільських громад (війтів) у всіх населених пунктах, а не лише тих, де є сільрада.

· За суттєве і постійне розширення виборності в інших сферах суспільного життя.

Ми — за українську національну державу. А в національній державі творити закони, керувати суспільством і судити громадян можуть тільки обранці народу — з числа носіїв національної ідеї цього народу. І це право українського народу на національне народовладдя, на формування власної, національної влади і національної керівної еліти має бути узаконене. Так думаємо ми, бандерівці — “тоталітаристи”, “авторитаристи”, “прихильники диктатури” тощо. А от для наших “демократів у законі” та “незламних борців за демократію” все це видається зайвим: вони вважають, що головне для народу — це привести до влади “свого”. І ніяких вимог щодо українського національного народовладдя ще ніколи перед цими “своїми” не ставили.

У вже кілька разів цитованій нами праці Л.Костенко “Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала” читаємо: “Демократія тим і добра, що при демократії не держава руйнує людину, а людина будує державу. І саму себе, і своє гідне життя, і гуманітарну ауру своєї нації”. А тепер судіть самі, що саме відстоює Поет: той космополітичний механізм нищення людини і нації в Україні, який у нас називають “демократія”, - чи пропаговане нами національне народовладдя, яке і є власне демократією — “владою народу”. І якщо у нас усе навпаки, то ці слова Л.Костенко — ще один аргумент, що ніякої влади народу в нас немає. І не буде — доки не буде української національної держави.

То за що проголосуємо на виборах-2004: за програму утвердження українського національного народовладдя чи, як завжди, за чергового “батька народу”, який нам замінить і національну ідею, і національну державу, і національне народовладдя?

10. Українська діаспора

Українську діаспору, яка переважно виступає мимовільним спонсором різних псевдо-опозиційних об’єднань і політичних шахраїв, зробити надійним соратником влади і всіх національно-патріотичних сил у національному державному будівництві та в політичному й економічномуутвердженні України на міжнародній арені.

Третина українців — понад двадцять мільйонів! — живе поза Україною. Частина з них живе на споконвічних українських землях, які в різний час дісталися іншим державам, частина розсіяна по інших країнах. Разом вони складають на диво стійку і патріотичну українську діаспору.

Особливу роль відіграє західна діаспора — структурована в різного типу громадах, консолідована, із розвинутою інфраструктурою національного збереження і відтворення, до того ж матеріально самодостатня. У другій половині ХХ ст., коли українці на матірній землі, у східній діаспорі та в країнах-сателітах імперкомуністичної Росії опинилися в ситуації, яка грозила їм цілковитою загладою, саме західна діаспора стала гарантом незнищенності українців як нації. Велика її роль у розгортанні національно-визвольного руху кінця 80 — початку 90 років та в міжнародному утвердженні України як незалежної держави.

Після грудневого (1991) референдуму українці обидвох діаспор масово потяглися до Держави Україна, щиро вірячи, що це і буде вимріяна багатьма поколіннями національна держава українців. Одні з них покидали вигідні посади, високооплачувану роботу, обжиті домівки, сподіваючись, що нова — українська! — влада прийме їх і дасть можливість трудитися в ім'я України на рідній землі. Інші влаштовували безкінечні збірки грошей “на українську справу”, приймали в себе тих, кого вважали українськими політиками, допомагали встановлювати політичні контакти, вимагали в своїх урядів визнання української держави, віддавали будинки для українських посольств, консульств і представництв, готові були сприяти економічному розвитку України…

Прозріння було повільним і болісним. Колосальний державотворчий потенціал двадцятимільйонної української діаспори нашою космополітичною владою і безідейним політикумом було проігноровано, усіх — обмануто, а західну діаспору — ще й обкрадено (обібрали б і східну та “соцтабірну”, але вони нічого не мали).

Ігнорує наша “українська” влада і проблеми самої діаспори: асиміляційний тиск, труднощі збереження національної культури, неможливість національної освіти в багатьох пострадянських країнах, самотня старість багатьох вигнанців, потреба репатріації… Про українців, які живуть на етнічних українських землях, але в чужих державах, взагалі ніхто не згадує: зідрати з них нічого, а от нарватися на невдоволення сусідів легко. То краще зробити вигляд, що їх взагалі немає…

І природно, що всеукраїнські форуми в Києві, на які з’їжджаються представники українців з цілого світу, стають поступово головним болем нашої влади: діаспора, особливо західна, починає показувати зуби і вказувати на неукраїнський характер влади в Україні.

Чим можна об’єднати патріотичні зусилля української діаспори з державотворчими процесами в Україні? Ідеями комунізму, соціалізму, соціал-демократії, космополітизму тощо? Адже саме цими доктринами на кожних виборах наші реальні і потенційні державотворці “об’єднують” виборців в Україні. Але українці діаспори на таке не “клюнуть”.

Тоді залишається випробувати традиційний трюк із “харизматичним лідером”. От і сформований в надрах влади В.Ющенко тут як тут. Але після того, як В.Ющенко 14 листопада 2002 року підписав у Києві документ про співпрацю з російським Союзом правих сил (Б.Нємцов, І.Хакамада), у якому зобов’язується “поборювати прояви націоналізму”, об’єднати навколо себе він може тільки наївних простаків, політичних невігласів і відвертих шахраїв.

Український націоналізм — це ідеологія і практика реалізації української національної ідеї — ідеї національної держави українців на українській землі. З ним боролися польська “двуйка”, націонал-соціалістичне гестапо, більшовицький НКВД-КГБ. Його намагалися побороти такі всесильні тирани, як Сталін і Гітлер. Але вони “погибоша, аки обри”, а він — живе! То ж маємо в Бозі надію, що якось переживе і “поборювання” соціал-демократичного “добряги” Ющенка. Навіть якщо боротися з українським націоналізмом йому допомагатимуть його “старші брати” з СПС. І тоді, коли винищувати носіїв української національної ідеї допомагатимуть йому його нинішні побратими — прославлені борці за українську державу П.Симоненко та О.Мороз і принциповий борець із розкраданням державних коштів Ю.Тимошенко. І навіть якщо разом з ним і зграєю його соратників на націоналістів накинуться ті українські патріоти, які проголосували за його блок на виборах-2002 і які й досі бездумно моляться на нього…

Цікаво, з чого він почне свою боротьбу з націоналізмом. Логічним було б провести антинаціоналістичну “зачистку” передусім у лавах “Нашої України”. Але Ющенко ніколи не був послідовним…

Політично об’єднати державотворчі зусилля влади, усіх національно-патріотичних сил в Україні та української діаспори можна тільки під прапором української національної ідеї. Але для цього сама влада мусить ідейно визначитися. Допомогти їй у цьому може наш патріотичний політикум. Але для цього і він має вже зараз нарешті покінчити з політичною школярщиною, відкинути чортополох доктрин з чужого поля і або сам підняти цей прапор, або приєднатися до того, хто його підніме. Стимулювати до цього лідерів і проводи наших політичних і громадських об’єднань може, крім національно свідомого членства цих організацій, і сама діаспора. Адже на деякі з них вона має значний вплив. Вагоме її слово і для значної частини українського суспільства. На західну діаспору зважає і влада.

То за що проголосуємо на президентських виборах: за носія консолідуючої української національної ідеї чи тільки за зміну фігурантів на нинішньому безідейному і розкладеному політичному Олімпі?

11. Національні меншини

Перетворити національні меншини із п’ятої колони чужих, часто антиукраїнських сил у зацікавлених і активних суб’єктів українського національного державотворення.

В Україні четвертину населення складають національні меншини. Це дає підстави нашим державотворцям постійно використовувати цю цифру як найголовніший аргумент, чому Україна не може бути національною державою. А як підтвердження цього використовується той страшний ґвалт, яким московська п’ята колона супроводжує кожну спробу українців у терором і підкупом русифікованій Україні (!) створити український дитячий садок, відкрити українську школу чи гімназію, домогтися утвердження української мови тощо.

Тут не місце для детального аналізу демографічної ситуації, національної політики і практики. Обмежимось тим, що стосується означеної в цьому пункті проблеми.

20, від сили 25 % некорінного населення — це, за сучасними європейськими мірками, далеко не критично-кризовий відсоток, за яким наступає національне переродження країни. У 1991 році в Латвії латвійці складали тільки 51 %. Не набагато кращою була ситуація в інших країнах Прибалтики. Але це не перешкодило їм приступити до творення національних держав, що вони успішно здійснили. Правда, у своїх парламентах вони мали абсолютну національну більшість. Українці української більшості у Верховні Раді ще не мали, бо боролися не за українську національну ідею, а за космополітичну — для всіх (у тому числі й ворогів!) — демократію.

Коли прибалти почали приймати закони, які вимагали від претендентів на громадянство знання державної мови, історії та конституції країни, Москва зчинила страшний рейвах, вдалася до політичного та економічного тиску, організовувала міжнародні комісії проти такої політики “націоналюг”. Але всі комісії визнали: закони прибалтів повністю відповідають міжнародному праву і практиці цивілізованих країн. І Москва та її п’ята колона там (як і в Україні!) насправді відстоює права російськомовних колонізаторів, а не громадянські права національних меншин.

І ніяких міжнаціональних війн у Литві, Латвії та Естонії не відбулося. Незначна частина некорінних мешканців виїхала з різних причин до своїх країн, а решта підпорядкувалися закону, стали повноправними громадянами і з висоти досягнутого в цих країнах добробуту з жалем спостерігають, як різношерста злодійня безпардонно і безкарно обкрадає їх одноплемінників в інших пострадянських державах.

У нас ситуація інша — у тому розумінні, що держава в Україні щодо корінного населення займає діаметрально протилежну позицію. У нас є національні меншини, які не тільки не стали активними учасниками державного будівництва, але часто активно використовуються як антиукраїнський фактор і навіть у ролі п’ятої колони. Чому так сталося?

· Головна причина — Україна так і не стала національною державою, влада в Україні належить не українцям. А національні меншини завжди тяжіли і будуть тяжіти передусім до влади, тобто до тих, хто має можливість полегшити чи ускладнити їх існування. З якої ж їм рації тяжіти до упосліджених українців?

· Українці у своїй країні залишилися бездержавною і безправною нацією, а тому не можуть ні визначати національну політику влади, ні відповідати за неї, ні виступати гарантами збереження держави, ні бути опорою національних меншин, — вони самі потребують захисту.

· У нас не визначена мета державотворення, а тобто немає основного політичного фактора консолідації корінної нації та національних меншин як громадян і об’єктивного критерію виконання ними своїх громадянських обов’язків. Тому в нас національні меншини формально мають певні зобов’язання перед космополітичною державою з її законами, але жодних — перед українською нацією. Так в Україні фактично право громадянства протиставлене національним правам корінного населення.

· У нас відсутня національно зорієнтована ідеологія державотворення, а тому й структуризація українського суспільства, як і політикуму, відбувається не на національній, українській, а на клановій основі. Оскільки ні влада, ні політичні об’єднання не виступають як виразники українських національних інтересів, то й національні меншини не можуть виступити додатковим фактором національно-державницького самоутвердження українців.

· Держава Україна — не національна, влада у ній — космополітична і демонстративно антиукраїнська, тому головною її опорою є не українці, тим більше — національно свідомі, яких вона остерігається, як злодій — окраденого ним господаря, а виключно національні меншини, які й виступають основним кадровим резервом влади. А відміна графи “національність” у наших паспортах покликана узаконити національну чужерідність влади і в такий чисто бюрократичний, “демократичний” і “невинний”, здавалося б, спосіб скрити, заховати цю неукраїнськість керівної у всіх сферах “еліти” від українців.

· Наша “нічия” держава дощенту розграбована й економічно немічна, а тому узалежнена від інших, що робить частину національних меншин бажаними для влади повпредами хай навіть ворожих, але багатих і сильних держав і фактичними господарями України.

· Влада боїться прирощення національної свідомості українців і неукраїнців, робить усе можливе для продовження їх денаціоналізації та русифікації і не тільки насторожено ставиться до будь-яких виявів міжнаціональної солідарності, але своєю бездіяльністю, зокрема щодо антиукраїнських проявів, фактично культивує міжнаціональну ворожнечу. Саме тому об’єднання національних меншин жодного разу не відмежувалися від антиукраїнських дій своїх одноплеменців в Україні і поза нею.

· Оскільки бути українцем в Україні не вигідно з жодного погляду і самі українці, щоб “вибитися в люди”, мусять або бути “теж-чехами”, або вдавати таких, то й закономірно, що більшість представників національних меншин всіляко дистанціюється від усього українського, передусім — від самих українців і їх мови, виступаючи, таким чином, потужним і постійно діючим фактором русифікації і відсторонення українців від влади, фінансів та всіх більш-менш важливих становищ у всіх сферах суспільного життя. Наприклад, наше телебачення не тільки не українське (це зрозуміло: раз ніщо в Україні не належить українцям, то чому телебачення мало б бути винятком?), але й переважно російськомовне, хоч росіяни не становлять більшості ні в країні, ні в кадровому складі телебачення. Але так є. Чомусь… Для чогось…

Але це, і теж цілком закономірно, дає й інший ефект: у відповідь негативно трансформується традиційна для кожного поневоленого народу, у тому числі й українського, бінарна опозиція української національної самоідентифікації свій/інший, де цим “іншим” завжди був ворог, завойовник, окупант, колонізатор, чужинець… Тобто: і антиукраїнська політика влади, і злютовані з нею національні меншини (особливо деякі) активно підштовхують українців до негативного сприйняття неукраїнців взагалі — біном набирає загрозливої форми свій/неукраїнець.

А 1 грудня 1991 року спрацював інший біном: ми/вони, де “ми” складали українці та переважна більшість неукраїнців, а в поняття “вони” входили захисники конаючої імперії… Але тоді в нас була спільна ідея-мета: незалежна Україна. І ми здобули спільну перемогу. Та самої незалежності виявилося замало — у тому числі для збереження тодішнього “ми”. А нової ідеї з таким же консолідуючим потенціалом ні влада, ні політикум уперто не пропонують. Чомусь…

Так нас штучно — помимо волі і українців, і абсолютної більшості національних меншин — протиставили і протиставляють. Так відсутність української національної ідеї у практиці державотворення уможливлює безопірне застосування у внутрішній міжнаціональній політиці принципу devide et impera (“поділяй і пануй”). Так українців непомітно (?), але наполегливо підштовхують до того, щоб у гасло “Україна для українців!” — природне для безправного й упослідженого на своїй землі народу — вони вкладали абсолютно чужий і шкідливий для себе ж зміст “Україна без чужинців”. Так неукраїнців привчають з тривогою спостерігати за пробудженням в українській масовій свідомості відчуття господарів своєї країни: гряде, мовляв, небезпека націоналізму, то ж згуртовуйтесь навколо антиукраїнської влади — для захисту від “ворогів”. Так формується в українців і неукраїнців погромницький світогляд. Так готуються погроми…

· Серед представників національних меншин були і є такі, що визнають за українцями права господарів на рідній землі і переконують своїх одноплеменців підтримати національно-державотворчі зусилля корінного населення і цим закласти надійні підвалини добросусідського життя в майбутній українській національній державі. На жаль, їх мало і ніякої опори в українських національно-патріотичних об’єднаннях, передусім партіях, вони не мають.

Найбільше написанооб’єктивного і перспективного про міжнаціональні взаємини в Україні, здається, євреями. Але хто і коли перевидасть масовим тиражем праці А.Марголіна, С.Гольдемана, Й.Шехтмана, І.Черіковера, В.Жаботинського, І.Клейнера, Ж.Ковби та багатьох інших, яких забули євреї і не знають українці? Пресово-видавнича референтура ВО “Тризуб” ім. С.Бандери — видавнича фірма “Відродження” видала дві цікаві і змістовні книжки М.Феллера про єврейсько-українські взаємини. Крапля в морі…

Життя в “паралельних світах” на одній землі — неприродне і загрозливе. Усе це вже було. Ось — фрагмент історії.

Соломон Гольдельман у свїй книжці “Єврейська автономія в Україні” згадує: “Коли на початку революції 1917 року українці в Петрограді і в Києві вийшли багатотисячними масами на вулицю, то росіяни в Петрограді, а жиди в Києві не вірили своїм очам, просто не могли повірити, що справді існує велика нація, що її люди звуться українцями, і велика країна, що має назву Україна” (цит за кн. І. Клейнера “Владімір (Зеев) Жаботинський і українське питання”, 1995, стор. 216).

Треба нагадувати, що було вже восени того ж 1917 року, коли ці невідомі собі “світи” зіткнулися?..

· Органічно вписати національні меншини в українське суспільне життя можна буде тільки в українській національній державі, а закласти надійні підвалини спільного майбутнього можна і треба вже зараз — у процесі розгортання боротьби за реалізацію української національної ідеї. Бо тільки національна держава “являє собою тверду форму національної ідеї, є зовнішньою стороною національної єдності” (Л.Ребет) і в усіх сферах життя (у тому числі й міжнаціональній) утверджує націю — онтос, який не тільки єднає людину з її народом, але й поєднує як окремого індивіда, так і цілу націю з іншими народами, націями, людством. “Національна державність є підвалиною інтеграційних процесів”, - пише президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв у своїй книжці “В потоці історії”. (До речі, навіть у гарячці не можна собі уявити, щоб подібний націєутверджуючий твір міг написати (чи хоч підписати!) хтось із наших правителів. Правда, Назарбаєву легше: він, на відміну від наших, знає, до якої нації належить, і гордиться цим…).

То ж національним меншинам в Україні необхідно вже зараз визначитися передусім у двох пунктах. 1. Своїм мовчанням і бездіяльністю й далі брати на себе відповідальність перед українцями за грабіжницькі і провокативні дії деяких своїх одноплемінників, бо цей злодій чи провокатор “свій”, чи відмежуватися від таких дій: для захисту доброго імені свого народу і в ім'я збереження добрих стосунків з українцями — єдиними законними господарями цієї землі? 2. Залишатися й надалі послушним знаряддям неоколоніалізму, елементом у системі грабежу та нищення українців як нації — для своєї нинішньої вигоди чи сприяти національному відродженню українців і підтримати їх боротьбу за свою національну державу — в ім'я національної солідарності та гарантованого майбуття своїх спільнот в Україні?

А визначатися треба. Бо майбутнє національних меншин в Україні буде зумовлюватися як їх нинішньою роллю в державі і суспільстві, так і їх участю в процесах українського національного державотворення.

Кожен бажаючий легко може доповнити і конкретизувати цей перелік — ми зовсім не претендуємо на його повноту. Нам ішлося про інше: окреслити суть проблеми і виявити ненормальність ситуації. А найголовніше — показати самим українцям, що вихід — не в тому, щоб позбутися всіх неукраїнців, а в тому, щоб зробити Україну своєю національною державою. У національній державі, як учив Степан Бандера, “Нам усім тут вистачить місця”. У нинішній Україні місця вистачає всім — крім українців і кримських татарів…

То за що ж нам голосувати на президентських виборах: за українську національну ідею чи за такого “свого”, який буде цю ідею ігнорувати чи навіть поборювати — на догоду нашими ворогам і (“О Україно, о доле злая!..” — Т.Шевченко) силами згуртованих навколо його особи українських патріотів?

12. Узаконення ідеї

Запропонувати таку передвиборчу програму, яка стала б ідейною базою не тільки для передвиборчого об’єднання електорату, але й для майбутніх конституційних змін — не косметичних, не макіяжно-камуфляжних, а сутнісних і доленосних, бо — національно-державотворчих.

Безідейна політична боротьба, безідейні суспільні протести, які не передбачають кардинальних змін у бік національного державотворення, безідейні зміни в системі керівництва державою (заміна президентсько-парламентської на парламентсько-президентську, пропорційні вибори тощо) — це не більше, ніж “випускання пари” народного незадоволення заради збереження існуючої системи. Від такої “боротьби” може виграти жменька політичних кон’юнктурників і злодіїв, але ніколи — гноблений і грабований, бездержавний і безправний народ.

Пригадуєте, як натхненно нам брехали, що з прийняттям Конституції настане рай в Україні? А що прийняли? І що настало? Подібну конституцію, яка мала тільки одну мету — узаконити паразитування чергової групи політичних шахраїв на тілі українського народу, Іван Франко, виходячи з потреб, інтересів та устремлінь нації, справедливо назвав “свинською конституцією”. Скільки їх уже було в бездержавній історії українського народу!.. Пережили. Переживемо і нинішню.

І не тільки переживемо. Гноблена і грабована на рідній землі і розсіяна по світах українська нація таки утвердиться як господар своєї долі на своїй землі. Бо з покоління в покоління тримають українці у своїй свідомості образ іншої України, окреслений Петром Скунцем як “країна Україна, де живуть Шевченко і Франко”:

Там не тоне віра у багнюці,

там проходить чистою душа

крізь болото свинських конституцій,

крізь іржаві промені гроша.

(“На границі епох”)

І таких українців стає все більше. Навіть тих, що є зараз, достатньо, щоб забезпечити якісні зміни в державотворенні на користь народу. Ідеться тільки про те, щоб їх об’єднати навколо цієї високої мети. А для цього треба вже зараз, негайно творити депутатські, громадські і партійні об’єднання для її активної пропаганди.

Президентські вибори 2004 року можуть і повинні стати рішучим кроком до реалізації національної ідеї-мети. Такими вони стануть тільки в тому разі, якщо предметом вибору на них будуть програми перетворення нинішньої “нічиєї” держави в українську національну державу. Одна з них і об’єднає здорові сили суспільства, і стане основою майбутніх кардинальних і якісних конституційних змін.

Тобто йдеться про те, щоб вибори-2004:

а) стали першими виборами під прапором української національної ідеї;

б) зняли нинішнє згубне протиставлення “національна ідея — і закон”;

в) підготували передумови для утвердження національної ідеї в Конституції та законодавстві України.

При цьому слід пам’ятати наступне.

Конституція — це закон і не більше: основний, але — тільки закон. І утверджувати національну ідею треба передусім у свідомості народу, а не тільки в Конституції.

Народ може існувати і без Конституції, але він приречений без своєї національної ідеї, яка перетворює його в націю і утверджує як господаря країни.

Національна ідея вища за закон.

Закон творять люди, а національну ідею творить дух нації — той “дух одвічної стихії”, який зберіг її “на грані двох світів” упродовж тисячоліть і без якого в неї немає майбутнього.

Закон тільки унормовує життя суспільства, національна ідея надає смислу життю народу.

Закон не може ні ігнорувати, ні замінити, ні відмінити національну ідею — хіба що він свідомо твориться для нищення нації.

Закони творить кожне покоління — для себе, національна ідея — надбання цілої нації: вона належить усім “мертвим, живим і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні” (Т.Шевченко).

Національна ідея — генеральна мета нації, закон — лише засіб реалізації національної ідеї через юридичну норму, адекватну сучасним обставинам життя народу.

Національна ідея — категорія постійна, закон — категорія змінна.

Зміна закону — норма в державотворенні, зміна чи підміна національної ідеї — національний злочин.

Горе народові і державі, де закони влади суперечать національній ідеї.

Якщо закон суперечить національній ідеї, то це вже не закон, а інструкція для наглядачів і правила поведінки для рабів.

Громадянин чинить зло, якщо виконує закон, спрямований проти нації, держави, людяності.

Тому від президентських виборів ми чекаємо чогось значно більшого, ніж заміни однієї особи іншою. Програми кандидатів повинні створити передумови для того, щоб українська держава, її політика і закони творилися тільки у відповідності із українською національною ідеєю та українськими національними інтересами.

То за що будемо голосувати: за національну ідею як фактор українського державотворення чи за особу, що пообіцяє нам удосконалення нинішніх “правил поведінки для рабів”?

ІХ. Що в дефіциті?

Комплекс ідей, які повинна б містити передвиборча програма кандидата на посаду Президента України і реалізація яких дала б йому можливість заручитися підтримкою переважної більшості виборців, давно напрацьований “Тризубом” і публікований ще перед президентськими виборами-99 та перед парламентськими виборами-2002. Отже, справа не в дефіциті ідей — бракує відповідного кандидата, бо нема ідейного середовища, в якому б він сформувався.

І звідки йому взятися, якщо в Україні українська національна ідея досі ігнорується і як фактор державотворення, і як фактор політики, навіть тої, що видає себе за патріотично-опозиційну?

Що це так, переконують осінні протестні акції: “опозиція” мала нагоду пересвідчитись, що без цих ідей перемоги їй не бачити, а хронічно хвора на ідеологічну яловість влада черговий раз відчуває свою ідейно-пропагандивну неміч перед звинуваченнями справа і зліва.

Як тут не згадати того японця, який на початках нашої незалежності на питання, чого бракує українцям, щоб зробити свою державу процвітаючою, вичерпно відповів одним словом: “Націоналізму!”

Уміє чоловік говорити! Набагато краще, ніж наші політики — думати…

Але трапляються й приємні винятки. У зв’язку з цим — маленький відступ.

Так, за кілька тижнів до виборів-2002 довелося в закарпатському місті Хусті — столиці утопленої в крові Карпатської України — натрапити на дві лаконічні агітки формату візитівки кандидата до якоїсь місцевої ради Миколи Попа. Перша гласила: “Овець стрижуть тому, що їх захищає баран”. Друга була ще коротша, але не менш промовиста: “У чесній боротьбі перемагає жулик”.

…До речі, у тому ж Хусті увагу привернула магазинна вітрина, суціль заклеєна передвиборними плакатами та агітками різних кандидатів. Верхній ряд займали кольорові плакати з портретами Ю.Тимошенко, В.Медведчука та В.Ющенка. Нижче — листівки з фотографіями кандидатів до обласної ради, внизу маленькі агітки численних кандидатів до міської та районної рад, але теж із фотографіями. Була нагода ознайомитися з особливостями змісту агітаційно-пропагандивних матеріалів у специфічних умовах Закарпаття. За кілька хвилин поруч зупинилася літня жінка: з усіма ознаками, за якими безпомилково вгадується приналежність до найбільш упослідженої соціальної групи — бомжів. Спочатку вона уважно оглянула цей “іконостас”, потім кілька разів крадькома зиркнула на дивака, який такі речі читає та ще й дещо записує. Нарешті зітхнула і промовила: “Боже, Боже!.. А колись таке можна було побачити хіба на вокзалах”. Я повернувся до неї — не збагнув, що вона має на увазі. І жінка додала: “Але там зверху ще писали: “Бережіться злодіїв!” Такого короткого і вичерпного окреслення суті цих виборів я не чув ні до ні після. Але і це ще не все. На обережну репліку, що, можливо, не всі вони злодії, старенька після короткої задуми відмовила: “Може. Бо не кожен, хто пристає до злодіїв, — злодій. Але хто вступив у шайку — красти мусить: такий порядок”.

А я подумав: проклятий порядок, за якого чесні жебракують, а злодії жирують, мудрі бомжують, а невігласи керують!..

І ще: коли ж наші політики піднімуться до рівня мислення наших бомжів?.. Як самі побомжують?

А тепер судіть самі, чого в українській політиці забагато, а що в дефіциті.

Х. Політичні фігуранти

Хто може підготувати Україну до президентських виборів-2004? Спробуймо оцінити спроможність тих, хто зараз визначає характер і перспективи української політики.

1. Виконавча влада в її нинішньому стані на це не спроможна. Вибори-2002 показали, що її ідеологічний потенціал ніякий, генератори ідей повністю відсутні, пропагандивний апарат нікчемний, а адміністративний ресурс у багатьох випадках працював проти самої влади. На жодну привабливу і продуктивну ідею державотворення нинішня виконавча влада досі так і не спромоглася, а це означає, що вона ніяк не поєднана з народом ідейно. Тому всі її дії (навіть виправдані необхідністю) сприймаються в суспільстві з озлобленням. І нема ніяких підстав сподіватися, що ця ідейно-програмова імпотенція влади буде подолана до президентських виборів. Тим більше, що вона перебуває під потужним зовнішнім тиском і її роз’їдають внутрішні протиріччя чисто шкурного характеру. Не має виконавча влада і привабливого для більшості суспільства спадкоємця Президента.

Усе це обіцяє нищівні післявиборні пертурбації для нинішньої виконавчої влади — з приходом “нової мітли” вціліють одиниці. Мало підстав сподіватися і на рятівну роль нового прем’єра Віктора. Януковича. Те, що від політики нового уряду завчасу відмежувалася не тільки “Наша Україна” Віктора Ющенка, але й СДПУ(о) Віктора Медведчука, — аж надто симптоматично. А для нинішньої виконавчої влади це означає, що прогнозований “політичною астрологією” на 2004 рік перехід суспільства з-під “сузір’я Леонідів” до “вікторіанської епохи” стане фіналом кар’єри для багатьох і багатьох чиновників усіх рівнів. Ця ж “астрологія” обіцяє справжній кадровий тайфун: апетити у “нових” великі, наміри поживитися серйозні, а свита переможця буде чимала…

“Слугам народу” є над чим подумати.

Нам — теж.

З одного боку, посад позбудуться люди, які є елементами чужої і ворожої народові влади, то ж приводу посипати голову попелом на знак жалоби немає. А з другого — радіти теж нічого: внаслідок чергових безідейних виборів до влади прийдуть не кращі, а інші. Уже дванадцятий рік формування виконавчої влади відбувається саме за клановим принципом. Просто раніше це не так кидалось у вічі, бо частина посад віддавалася “чужим” партіям та іншим кланам, — спрацьовував механізм балансу політичних сил і впливів. Бувало, і демократи-рухівці мали аж три “губернії”. Зараз із цим покінчено, торжествує клановість. А це має два негативні наслідки: по-перше, ротація кадрів здійснюється зовсім не в напрямку підвищення професіоналізму посадових осіб; по-друге, у державному апараті не відбувається нагромадження того, що ми називаємо “золотий фонд нації” — національно свідомих людей із практичним досвідом державного будівництва.

Між тим, як показали вибори-2002, у виконавчій владі є значна частина урядовців, готових (з різних, звичайно, міркувань) підтримати національно-державницькі ідеї. І поява перспективного кандидата — носія цих ідей — для них була б обнадійливою. Побічним доказом цього є те, що низове чиновництво за захотіло брати участь у штучній перемозі на виборах-2002 “свого” ж блоку “За єдину Україну”.

2. Законодавча влада в особі Верховної Ради фактично втратила представницько-політичний характер, її депутати представляють лише себе, діють виключно у власних і кланових інтересах, а єдині зміни, в яких кожен з них справді зацікавлений, — це зміна власного статусу в плані наближення до розподілу грошових потоків. Витворити з цієї збираниці якусь довготривалу, стійку і конструктивну більшість у принципі неможливо — передусім через відсутність масштабної і перспективної, привабливої і консолідуючої державотворчої ідеї. Яскраво це проявилося після піврічних спроб створити парламентську більшість для реалізації серпневих пропозицій Президента. Узялися до цього негайно і рішуче. Та ба! Виявилося, що витворити таку “ідеологічну” більшість із блоків “За єдину Україну” та “Наша Україна” неможливо: оскільки ніякої ідеології вони не мали і не мають, то й неможливе їх ідеологічне зближення. Обидва блоки — утворення чисто кланові. А в цих кланів інтереси діаметрально протилежні і взаємовиключні…

Отже, Верховна Рада сама не готова (ідейно та організаційно) до зміни Президента, а тому аж ніяк не може належним чином підготувати до цього наше ідейно дезорієнтоване і політично пошматоване суспільство. Породження чисто кланової внутрішньої політики, Верховна Рада не зможе ні запобігти клановому характеру майбутніх виборів, ні підвести під президентські вибори таку ідейну базу, яка б породжувала надію і гарантувала, що вибори Президента стануть одночасно й утвердженням довгоочікуваних позитивних системних змін у нашому державотворенні.

І все ж депутати, для яких не чужа українська національна ідея, у Верховній Раді таки є. От тільки чи вдасться комусь залучити їх до справи її утвердження в українській політичній практиці?

3. Партії влади під час парламентських виборів продемонстрували свою цілковиту пропагандивну безпорадність у впливі на електорат. Ці об’єднання — не ідейно-політичні, а кланово-політичні: чисто кон’юнктурні і паразитарні. Оскільки заради збереження свого місця біля державного корита вони в майбутніх політичних торгах не зможуть жертвувати якимись своїми ідеями (бо таких ніколи не мали, не мають і витворити не можуть), то єдине, чим вони можуть пожертвувати (і залюбки пожертвують) — це нинішній Президент. І якщо на минулих виборах усі вони лише дружно і відверто дистанціювалися від Президента Л.Кучми, то на майбутніх — уже так само дружно його “здадуть”. І, здається, уже починають…

Зараз уся політика для лідерів цих партій вичерпується інтенсивною політичною комбінаторикою: інтригами і торгами. Говорити про якісь ідеї та ідеології в цьому середовищі “прагматиків” вважається ознакою поганого тону. А дарма. Вони навіть не підозрівають, які блискучі перспективи при цьому втрачають. Особливо зараз, коли розпалася одіозна “ЗаЄдУ” і партії влади ведуть все більш самостійну політичну гру.

4. Соціал-демократи — СДПУ(о) — на майбутніх виборах можуть бути суттєвим фактом, але аж ніяк — не національно-державотворчим фактором. І навіть її можлива перемога не буде довговічною. Навіть при тому, що фактично весь український політикум (включно із владою і “опозицією”) “пасеться” саме на городі соціал-демократії, а насправді — саме тому. Причину своєї невдачі на парламентських виборах есдеки вбачають у тому, що команда Президента їх, мовляв, необачно (!) “кинула” заради блоку “За єдину Україну”.

Насправді все набагато складніше. І попередні президентські, і цьогорічні парламентські вибори з усією однозначністю показали: в Україні організована соціал-демократія пострадянського зразка, навіть так прекрасно фінансована і структурована, як СДПУ(о), усе-таки без адмінресурсу не здатна конкурувати в боротьбі за симпатії виборців ні з протестними гаслами, ні з національно-патріотичними почуттями. Аналогічна ситуація і в російських есдеків на чолі з Горбачовим та в демолібералів Явлінського. Отже, ідеться не про випадок, а про певну закономірність. Її не подолати самими грішми, структурою, інтригою.

Дивно, але ідеологічна партія (а саме такою декларує себе СДПУ(о)) і досі не спромоглася на ґрунтовний аналіз глибинних (передусім ідейних) причин краху своїх надій, не виявила кричущих пустот у своїй ідеологічній базі (а для нас вони очевидні). Зокрема, їх передвиборна агітаційна кампанія йшла з явним “перекосом”: пропагувалася тільки партія та її лідер, але — не соціалізм і демократія. Конкурентам було легко “гасити” есдеків, згадуючи історію соціал-демократії і звертаючи увагу виборців на те, що тим насправді йдеться не про соціалізм чи демократію, а тільки про особисту владу. З’явився навіть злий жарт: соціал-демократи, мовляв, нагадують морську свинку — та теж не має ніякого відношення ні до моря, ні до свиней…

Тобто самі есдеки дали виборцям підстави для висновку, що її лідери — добрі апаратники, фінансисти та організатори, але слабенькі політики і ще слабші ідеологи, приречені на майбутні невдачі. І досі цей образ чомусь не змінено. Більше того: зараз СДПУ(о), як бачиться, знову у фаворі і знову повторює попередні помилки ідеологічно-програмового характеру. А дарма: нинішнє посилення есдеків сприймається іншими кланами як дуже реальна і дуже велика загроза, що змушує їх об’єднуватися для захисту. Досвід є — з виборів-2002. Але посилювати себе на ідейно-програмовому фронті соціал-демократи чомусь не збираються. Може, тому, що їх противники теж цього не роблять?

А це означає, що а) з точки зору суспільних та національних інтересів вони самі не будуть належним чином готові до президентських виборів, а тому також не здатні підготувати суспільство до доленосного вибору; б) що вони можуть перемогти у змаганні за президентську посаду таких же безідейних, але фінансово та організаційно слабших конкурентів, але не можуть допомогти народові корінним чином змінити на свою користь характер нашого державотворення.

5.“Патріотична опозиція” — це а) багатомільйонний і постійно зростаючий національно-патріотичний табір; б) його провідний актив; в) сам лідер блоку В.Ющенко.

а) Спонтанне, але постійне прирощення в суспільстві українського патріотизму, державницької та національної свідомості робить цей, поза всяким сумнівом, національно-патріотичний табір усе більш вагомим політичним фактором. Розділений на слабосилі шматки численними лідерами, він на парламентських виборах об’єднався навколо лідера і відчув свою силу, яку сповна використали далекі від його устремлінь особи.

Зараз цей табір переживає амбівалентні почуття: з одного боку — радість перемоги, з другого — розчарування в політиці лідерів блоку і в самому В.Ющенкові. Оскільки 1) ніякі політичні успіхи В.Ющенка поки що (?) не передбачаються, 2) заміни В.Ющенку в межах блоку немає, а 3) влада до національно-патріотичних устремлінь народу традиційно глуха, як пень, то 4) перед цим табором усе виразніше постає особа Ю.Тимошенко як реального кандидата на президентське крісло. Ситуація тут може суттєво змінитися, якщо хтось (в ідеалі — сам В.Ющенко) зуміє переорієнтувати цей табір з особи на національну ідею. Бо заволодіти цим електоратом і примножити його можна тільки з національно-державотворчих позицій. Якщо ж прапор національної ідеї підніме Ю.Тимошенко, цей табір у більшості своїй піде за нею.

б) Провідний актив “Нашої України” — це дві різні групи людей. Перша група — численні лідери і лідерчуки, які збанкрутували у самостійному політичному плаванні і для яких “Наша Україна” виявилася рятівним колом. Кон’юнктурники в законі, вони завжди йшли (і підуть) за тим, чий політичний успіх гарантує їм особисту вигоду. В.Ющенко задовільнив багатьох із них, але далеко не всіх. Тепер розчаровані хитаються — між ним, Ю.Тимошенко і владою. Друга група — низові керівники. Від В.Ющенка вони сподівалися активних національно-патріотичних дій, але марно. Тепер їм доводиться виправдовуватися перед своїм членством і симпатиками за дії і бездіяльність, за політичну неміч і непослідовність лідера. Перехід під прапор національної ідеї був би для них порятунком і перспективою.

в) В.Ющенко програв битви за парламент, за уряд, за регіони. Це, а також його безпринципні і неефективні блокування різко понизило його рейтинг. І цей процес поглиблюється. А головне — відсутність політичної перспективи стрімко переорієнтовує його недавніх соратників на енергійну і цілеспрямовану Ю.Тимошенко. Марно розраховувати, що за такої тенденції він зуміє підготувати суспільство чи хоча б свій блок до успішної боротьби за президентську посаду і якісні зміни на користь народу. Сумнівно також, щоб Президент зробив його своїм спадкоємцем: слабохарактерний, але егоцентричний В.Ющенко після виборів, щоб не ризикувати щасливо здобутою посадою, може пожертвувати своїм благодійником.

Отже, як самодостатня, самоцінна і перспективна політична фігура В.Ющенко поки що так і не відбувся. Але якщо б він підняв прапор української національної ідеї та включив у свою програму цілий комплекс завдань, спрямованих на її реалізацію, він, звичайно, знову став би найперспективнішим кандидатом на керівника держави. Однак останні події переконують, що таки не підніме: ця ноша, як бачиться, явно не для нього…

6.“Протестна опозиція” поки що (!) політично не визначальна, бо ідеологічно немічна, але її електорат значний і до виборів може бути суттєво збільшений — передусім хибними діями влади і політичною неспроможністю В.Ющенка. Вона групується довкола двох осіб: О.Мороза та Ю.Тимошенко. У кожного з них — різна політична ситуація, а тому різні перспективи.

О.Мороз свій шанс стати Президентом чи хоча б знову спікером уже втратив. Він постійно перебуває у стані політичної блокади: зліва його звично й ефективно атакує Н.Вітренко, справа його електорат прибирає до рук Ю.Тимошенко, з тилу дихає в потилицю П.Симоненко, у центрі конкурує з ним В.Медведчук, зверху давить влада, а знизу — свої ж “соратники” і членство, яким потрібні не красномовство і рація лідера, а реальні політичні успіхи, які весь час віддаляються від цієї партії, як лінія горизонту від мандрівника. Прорвати цю блокаду О.Мороз так і не зумів — ні непримиренною опозиційністю (насправді до Президента Л.Кучми та його команди, але аж ніяк не до системи, яку сам у поті чола творив, головуючи у Верховній Раді), ні настановою на компромат (з якого, до речі, політично користають усі, крім самого О.Мороза).

Єдине, що допомогло б йому вирватися за межі окресленої вище політичної “геометрії” — це цілеспрямований ідеологічний ривок. Але на це О.Мороз не був і не є здатним. І зараз єдиний його політичний козир і поплавець — це “антикучмізм”. Тому на президентських виборах він буде суттєвим “антикучмівським” фактом, але не якимось новим системотворчим фактором.

Ю.Тимошенко зараз — безконкурентний лідер протестної опозиції і має всі шанси стати лідером опозиції взагалі. Вона блискуче провела передвиборну кампанію: вистояла перед бездарними атаками влади, витримала конкуренцію з В.Ющенком (який мав можливість, але не зумів поглинути її електорат), здобула славу послідовного, яскравого й успішного, а тому — перспективного політика. І хоч програма її до оскоми банальна і практично не дуже далеко виходить за рамки традиційного “антикучмізму”, вона таки набирає політичної ваги. І знову — завдяки тупим у своїй одноманітності атакам влади і політичній безликості та безхребетності В.Ющенка.

У Ю.Тимошенко таки є своя “ахілесова п’ята” — ідейно-програмове забезпечення і, як наслідок, вузькість та гетерогенність, чужерідність складу її команди. Усе це стримує приплив до неї свіжих і перспективних політичних сил, не дає можливості об’єднати критичну масуелекторату. Поки що вона набирає сили виключно завдяки своїй політичній послідовності, прорахункам влади та угодовській політиці В.Ющенка. Тобто, зараз вона виграє, бо вони програють. Але як тільки Ю.Тимошенко усвідомить обмеженість своєї “боротьби проти”, відчує потребу в опорі на конструктивну ідеологію, підніме прапор української національної ідеї і поведе “боротьбу за”, - ситуація зміниться раптово, кардинально і безповоротно: її конкуренти і вороги будуть і далі програвати, але вже тому, що вона виграватиме — на всіх фронтах, послідовно і переконливо. А всі майбутні (як і дотеперішні) спроби побороти Ю.Тимошенко на іншому, не ідеологічному напрямку, будуть тільки посилювати її політично.

Важко сказати, чи Ю.Тимошенко усвідомлює це. Але її літня поїздка на Львівщину показала виразне зміщення напрямних її пропаганди у бік національно-патріотичної проблематики. Ефективність такої корекції посилюється двома факторами. По-перше, її позиція вигідно відрізняється від позиції влади, яка послідовно трактує Україну як великий виробничий колектив, а не суспільство, абсолютно не усвідомлюючи різниці між колективом і суспільством, між населенням і нацією. А тому і в планах влади, наповнених соціально-економічними прожектами, ніколи не було й, очевидно, не буде нічого з того, чого прагне пробуджена і зростаюча кількісно та якісно національна суспільна свідомість. По-друге, В.Ющенко через низку причин фактично відійшов від національно-патріотичної проблематики, безнадійно загруз у чисто кон’юнктурній гризні за посади, а тому приречений на протестну риторику, де аж ніяк не може конкурувати зі справді харизматичною Ю.Тимошенко.

Отже, у політичній платформі обидвох лідерів відбуваються суттєві ідеологічні зрушення і зміни ідейних домінант: у В.Ющенка спостерігається звуження початкової патріотично-протестної бази до чисто протестної — за рахунок втрати патріотичної домінанти, тоді як у Ю.Тимошенко, навпаки, чисто протестна настанова доповнюється національно-патріотичною. Її політична платформа може стати патріотично-протестною — з явною тенденцією до утвердження в ній саме національно-патріотичної домінанти.

Не відомо, чи піде цим шляхом Ю.Тимошенко і як далеко готова зайти. На виборах-2002 ні її команда, ні вона, як і В.Ющенко та всі інші, не прислухались до закликів “Тризуба” підняти прапор української національної ідеї — ідеї творення української національної держави. Але те, що зараз із усіх реальних суб’єктів української політики тільки вона у своїх політичних зусиллях впритул підійшла до того, щоб діяти в руслі загальносвітової і української тенденції до національного державотворення, — це реальний факт. Їй досить зробити один крок (ідейно визначитися) — і ця тенденція, і внутріполітична українська ситуація, і час будуть працювати на неї.

Є тут і застереження. Перше. Ю.Тимошенко зараз у такій ситуації, коли вона не може бути перебірливою в доборі соратників. Тому команда її надзвичайно строката, а поповнення — чисто принагідне, не каліброване за критеріями іншими, ніж “антикучмізм” і визнання лідера. Прихід до влади такої команди приведе тільки до зміни політичних фігурантів, не відкриє перед Україною жодних перспектив, до краю загострить кон’юнктрурно-коритну гризню, яка є суттю нинішнього політичного життя в Україні. Чи зможе ця збираниця згуртуватися під прапором української національної ідеї, від якої всі роки незалежності вони сахалися навсібіч самі і тягли за собою своїх симпатиків під зовсім інші знамена? Чи достатнім виявиться авторитет і вплив лідера, щоб ці маніакально самозакохані і “непомильні” лідери самовіддано впряглися у чужий їм “віз”? Чи підуть маси за такими глашатаями національної ідеї? Чи зможе Ю.Тимошенко здолати їх опір у справі доступу до неї свіжих ідей і людей? Чи зуміє вона черговий раз відбитися від кримінальних справ? І найголовніше: чи захоче піти цим шляхом сама Ю.Тимошенко?..

Застереження друге. Слабкість власного блоку змусила її консолідуватися з О.Морозом та П.Симоненком. Зараз Ю.Тимошенко робить вигляд, що це вона використовує їх. Насправді все якраз навпаки. Тому якщо таке партнерство і виправдане, то тільки для протестних акцій проти Л.Кучми. Але з наближенням виборів усе стане на свої місця, тріо таки мусить розпастися, а самій Ю.Тимошенко спілка з “червоними”, особливо з комуністами, може дорого коштувати в боротьбі за президентське крісло.

Застереження третє. Без термінового поповнення платформи блоку національно-державотворчими ідеями фактор часу буде працювати (уже працює!) проти Ю.Тимошенко. Але така ідейно-політична визначеність негайно відкине від неї нинішніх соратників — “червоних”. Тому Ю.Тимошенко є над чим думати.

7. Президент Л.Кучма діє в ситуації, коли система політичнихваг і противаг у державі фактично відсутня — є тільки кланові. А тому має дуже реальні можливості привести до влади власне “свого” наступника. Цього бояться “опозиціонери”, на це сподіваються численні “спадкоємці”. Більше того: клановість нашої влади робить імовірним не тільки варіант зі “спадкоємцем”. І що б там не говорили різні аналітики, у Л.Кучми — саме як у діючого Президента! — є ще одна і не менш реальна можливість: самому залишитись на третій термін. Істеричні крики про те, що це неможливо, що народ цього не підтримає, що цього не сприйме Захід, що в цьому не зацікавлена Москва тощо, — це тільки свідчення того, що “опозиція” усвідомлює і таку можливість, і її реальність, і власну неспроможність запобігти цьому.

Тому в осмисленні проблеми виборів-2004 треба виходити з того, що в Президента Л.Кучми є таки не один, а два варіанти. Зуміє “опозиція” підготуватися до передвиборних дій так, щоб жоден із них не застав її зненацька? Шок від серпневих пропозицій Л.Кучми свідчить, що навряд…

Однак і для Президента тут є одне “але”. Якщо він і реалізує котрийсь із двох варіантів, але, за традицією, зробить це лише на рівні чисто кон’юнктрурно-політичної комбінаторики, то його перемога не буде ні переконливою, ні, що для нього дуже суттєво, тривалою.

І навпаки. Уявімо, що Л.Кучма вирішить ще й підняти прапор української національної ідеї (Нервових прошу заспокоїтись: історія і політика знають і не такі повороти і метаморфози — “Париж вартий меси”!.. А сигнали про можливість цього з боку Л.Кучми вже були неодноразово). Що тоді? А тоді твориться фактично нова — національна держава, дві попередні каденції цілком закономірно не беруться до уваги, він або сам стає першим не номінальним, а реальним Президентом України (із перспективою ще двох каденцій) і таким увійде в історію України, або ж робить таким свого спадкоємця і знову ж таки ввійде в історію — як ініціатор реальної трансформації нинішнього державоподібного космополітично-неоколоніального утворення в нормальну українську національну державу. І зробити це йому хай і не просто, але набагато легше, ніж будь-кому із можливих претендентів на цю посаду.

Чи повинні наші політики враховувати цю можливість? Думається, що так — якщо вони політики.

Тому поки що і характер майбутніх виборів, і можливі дії його конкурентів та опонентів, і доля України залежать передусім від того, яким шляхом піде Президент Л.Кучма. Але якщо він занадто затримається із визначенням своєї позиції, ініціатива може перейти до суперників. І тоді шанс буде безповоротно втрачено.

Чи можна стимулювати Л.Кучму до цього доленосного вибору української національної ідеї і прискорити цей процес? Можна! Чи можуть опозиційні до Л.Кучми сили запобігти таким його намірам? Так. Але і в першому, і в другому випадку для цього потрібна чітка ідейно-національна визначеність і згуртованість цілого патріотичного табору і його політикуму. Адже в політиці і опираються, і зважають тільки на силу, а не на політичну неміч.

Якщо ж і далі головною для нас буде особа, а не ідея, особиста вигода, а не національний інтерес, — то в результаті матимемо тільки “своє минуле й майбутнє, яке дадуть” (П.Скунць).

ХІ. Кого чи що?

Отже, ВО “Тризуб” ім. С.Бандери знову опиняється в ситуації, коли не можна завчасу однозначно схилитися самому до якогось ідейно найближчого табору чи претендента та ще й закликати до цього інших. Становище ускладнюється ще й тим, що нам доводиться діяти за умови тимчасової відсутності директивних матеріалів Проводу ОУН і визначатися самим Тому Центральному Проводу необхідно ґрунтовно проаналізувати ситуацію і чітко визначитися — і зі своєю позицією, і з комплексом вимог до кандидата, і зі своїми симпатіями.

Ідеальним було б підтримати і привести до влади “нашого” — послідовного націоналіста. Але зараз це лише мрія. І хай береже нас Бог від того, щоб сприйняти бажане за дійсне, приписати неіснуючі ідейні якості якомусь політичному авантюристові і безоглядно та безумовно підтримати його, гублячи і справу, й Організацію. Не маємо ми і права “пливти за течією”, тобто піддатися масовому психозу і разом з іншими підтримати якогось безідейного “добрягу” тільки на тій підставі, що “його всі підтримують”. Історія переконує, що і в першому, і в другому випадку це веде тільки до компрометації ідеї, ідеології та організації і до розчарування і зневіри суспільства.

Логічним і природним для нас є випрацюваний і випробуваний нами наш власний, націоналістичний “третій шлях”, який є прямим продовженням у сучасних умовах багатовікової національно-визвольної боротьби українського народу. І на виборах-2004 ми можемо і повинні зробити те, що робили і на виборах-99, і під час “касетного скандалу”, і на виборах-2002:

1) пропагувати українську національну ідею і цілий комплекс ідей, спрямованих на її реалізацію;

2) підтримати тільки того претендента, який -

а) включить ці ідеї у свою програму,

б) сприятиме нашій пропагандивній діяльності в усіх регіонах України;

3) протиставлятися силам імперкомуністичного реваншу.

Головне зараз — не допустити, щоб вибори-2004 стали черговими безідейними виборами без вибору. Наступні вибори мусять стати не тільки боротьбою за президентську посаду, а передусім — боротьбою за Україну: за українську національну державу. А тому, як і на виборах-2002, знову маємо докласти всіх зусиль, щоб робити українську національну ідею фактом і фактором української політики, прапором об’єднання національно-патріотичних сил і основою українського державотворення.

І вже навіть не другорядним, а третьорядним є питання про те, хто саме з кандидатів це очолить, а після перемоги — зробить, з якого він середовища, щиро чи не щиро він це робитиме, з вигодою для себе чи безкорисливо і т. ін. Має рацію Б.Червак: “Не суттєво, хто буде чинником консолідації: Президент, парламент, прем’єр-міністр чи лідер опозиції. Важливо інше — український народ має відчути себе єдиним” (див. його кн. “Уроки націоналізму”, 2002, с. 69).

Однак для масової свідомості є тут одне суттєве застереження, підказане гірким досвідом: “А якщо він (кандидат) перед виборами підніме цей прапор, наобіцяє нам усього, щоб перемогти, а після виборів забуде про свої обіцянки? Хіба це не буде компрометація ідеї і не приведе до розчарування і зневіри народу?”

Ігнорувати такі побоювання не можна: вони виправдані, бо після всіх попередніх виборів саме так і було. Але чому було (і зараз є!)?

Є мінімум дві відповіді на це фундаментальне і визначальне запитання.

Відповідь перша. Вона має два варіанти. 1) “Наш обранець хороший, він чесно старався виконати свої обіцянки, але йому не дали он ті, погані. Якби так не вороги, то він би гахнув!..” 2) “Так було тому, що ми вибирали не таких, як треба. От якби вибрали справді хорошого, чесного чоловіка, то він би не обманув і таки ощасливив би нас. А так… І кому тепер вірити, якщо всі брешуть?”

Тобто, за обидвома варіантами, причину, мовляв, слід шукати на рівні персоналій — осіб, які або не змогли, або не захотіли ощасливити своїх виборців. Такі пояснення — наслідок деформації суспільної свідомості тою політичною школярщиною, яку всі роки незалежності демонструє український політикум: настановою виключно на особу — при цілковитому ігноруванні ідейно- програмових засад політичного вибору.

За такого підходу завжди губиться головне: а що саме обіцяли ці кандидати? На що саме “клюнули” виборці? А це кожного разу були передусім якісь соціально-економічні частковості, які переважно стосуються окремої групи людей: погасити заборгованість щодо зарплати, збільшити пенсію, підвищити зарплату окремим категоріям бюджетників, збудувати дорогу, провести до села газ, спорудити храм, відремонтувати школу, оживити збанкрутілий завод чи шахту, забезпечити посівну соляркою тощо. Тобто, відбувався явний підкуп виборців, яких потім “кидали”. Або ж — якісь загальники, які не відомо як мають бути втілені в життя: покінчити з корупцією, повернути вивезені капітали (щоб їх в Україні повторно вкрали і знову вивезли вже інші злодії?), віддати вкрадені на початку 90-х заощадження, покінчити зі злочинністю, забезпечити всіх роботою, підняти суспільну мораль і духовність, залатати озонову діру над Антарктидою і т.ін.

Прикро бачити, як на кожних виборах явні шахраї розкидають подачки й облудні обіцянки довірливим людям, а ті “купляються” на них. Але ще більш прикро і боляче, коли нездійсненними обіцянками сиплять справді чесні люди, які щиро прагнуть змінити на краще гірку долю свого ограбованого “електорату”. Вони, як і їх виборці, теж жертви традиційної в нас політичної школярщини і вірять, що до них просто ніхто з попередніх обранців не проявив належної наполегливості, щоб ощасливити народ. Ці політики (?) не тільки не усвідомлюють, але навіть не підозрівають, що на поставлене вище питання “чому?” є зовсім інша відповідь — незбагненна для них, але об’єктивна і вичерпна.

Відповідь друга. Вона не має і не може мати варіантів і в повному вигляді звучить так: “Після всіх попередніх виборів обіцянки народних обранців у переважній більшості випадків не виконувалися не тільки через шахрайство політиків, а передусім тому, що жодна важлива суспільна проблема в Україні ніколи не може бути і не буде вирішена на користь народу доти, доки не буде вирішена головна проблема українського народу — створення власної національної держави, іншими словами — доки не буде узаконена і реалізована українська національна ідея”.

Але цієї ідеї на жодних виборах наші політики народові ще не пропонували.І за цю ідею українці ще не голосували. І ніхто не організовував їх для боротьби за її узаконення. А тому всі надії постійно розвіюються після підрахунку голосів: завершуються вибори — обривається зв’язок із депутатом, закінчується єдність і боротьба, народ залишається наодинці зі своїми проблемами і… з надією чекає наступних виборів… Має цілковиту рацію вже двічі цитований І.Лосів: “Найстрашніше і найганебніше, коли нація програє битву ще до її початку”.

Це відбувається тому, що наші люди в більшості своїй ще не усвідомлюють зв’язку між національною ідеєю і своїм становищем, а пояснювати нікому: і наша “рідна” влада, і наші політичні та громадські об’єднання, навіть “дуже націоналістичні”, займатися цим ні не можуть, ні не хочуть.

Між тим закономірність тут пряма: хочемо достойно жити — голосуймо за тих, хто на виборах іде під прапором української національної ідеї. Але є вже згадане застереження: а якщо обмануть і ці? Як бути з цим? Невже особисті якості носія ідеї не мають жодного значення для її утвердження?

Звичайно, мають, до того ж — велике. Але — не визначальне і не першорядне: як було сказано вище, навіть не другорядне, а третьорядне.

Бо першим за значенням у політиці взагалі і в якостях політика-лідера зокрема, а тим більше — у національному державотворенні є (мав би бути!) ідейний комплекс: національна ідея, яка для мільйонів стає метою державного будівництва, та національно зорієнтована ідеологія державотворення, яка стає для них основою політичного мислення і детермінатором політичних дій. А для того, щоб розраховувати на перемогу під прапором національної ідеї, треба якомога ширше пропагувати її та весь комплекс ідей, спрямованих на її реалізацію, — без цього вона не буде ні відомою виборцям, ні, тим більше, переконливою для них. Необхідно також утверджувати в суспільній свідомості національно зорієнтовану ідеологію державотворення, щоб люди глибше прониклися національною ідеєю, навчилися мислити в націозахисних категоріях, мали імунітет до чужих політичних доктрин, звикали діяти з позицій господаря своєї країни. Бо тільки висока мета робить людей духовно вищими.

Виконати цю роботу ніхто самотужки не зможе — потрібні величезні колективні зусилля.

Однак історія вчить: національно пробудити і запалити народ — необхідно, але замало для перемоги в національному державотворенні. У 1917 році український народ вимагав створення власної держави. А що зробив тодішній високоінтелектуальний, але зачмелений соціал-демократизмом провід? У 1991 році народ проголосував за власну державу. А що одержав — з рук компартійної номенклатури і під захоплені крики своїх лідерів-демократів, зачмелених на цей раз уже демолібералізмом?

Тому другою за значимістю є політична система національного державотворення, інфраструктура якої об’єднує, упорядковує і забезпечує державотворчу дієздатність національно-патріотичних сил, які прагнуть реалізації національної ідеї. Тобто, ідейне об’єднання мусить бути оформлене організаційно.

Це означає, що під прапором української національної ідеї необхідно передусім згуртувати національно свідомий актив суспільства: партії, громадські, професійні та інші об’єднання, залучити до справи якомога більше депутатів, керівників і службовців усіх рівнів, духовенство і світську інтелігенцію, підприємців і бізнесменів, просто авторитетних і впливових у своєму середовищі людей. Саме вони — національно свідомі представники всіх станів, класів і стратумів суспільства — можуть стати ядром і становим хребтом всеохопного національного руху.

Паралельно з їх залученням має відбуватися інший процес — структуризація цього руху: творення координуючої і керівної вертикалі із проводів усіх рівнів, розбудова своїх представництв у всіх населених пунктах і великих колективах, організаційне проникнення в усі громади і навіть найменші колективи. Тільки так національна ідея матеріалізується в живу силу, тільки так можна забезпечити надійний двосторонній зв’язок між низами і керівництвом, наростаюче кількісне і якісне прирощення рядів цього всенародного руху і постійне виявлення й утвердження на більш впливових становищах морально стійких, ідейно зрілих і політично перспективних людей.

При цьому слід пам’ятати про належну повноту інфраструктури: обов’язкову наявність аналітичних, ідеологічних, ви шкільних, пропагандивних, контрпропагандивних, захисних, фінансових, комунікаційних та ін. структур.

Україна і дуже різноманітна, і штучно порізнена — регіонально, політично, економічно, соціально, етнічно, конфесійно, ментально тощо. Тому необхідно вести диференційовану пропаганду і конкретизовану відповідно до місцевих умов наступальнуполітичну практику: і перша і друга мають здійснюватися із врахування цієї різноманітності — самі всеукраїнські звернення і заклики будуть малоефективні, особливо на початкових етапах руху.

Національний масовий рух наростає, якщо його провідники й активісти діють у силовому полі максималістських альтернатив — наступних та аналогічних: не хтось, а я; не для себе, а для нації; не просити, а вимагати; не згладжувати, а загострювати; не скаржитись, а боротися; не наосліп, а осмислено; не тому, що можливо, а тому, що необхідно; не вичікувати, а виборювати; не колись, а зараз; не мінімум, а максимум; не ЩОСЬ, а ВСЕ…

І в жодному разі не можна допускати організаційного паралелізму, який на попередніх президентських виборах найяскравіше і нищівно проявився в команді Є.Марчука: проводи різних рівнів складали лідери політичних і громадських об’єднань, що підтримували його, а штаби — його колишні підлеглі; очолювали їх різні люди; при цьому проводи не мали впливу на формовані і фінансовані не ними штаби, а незалежні від них штаби продукували таке, чого не підтримували проводи…

Проблема національного державотворення постала перед українцями в той історичний момент, коли в розпорядженні нації не було жодного традиційного в європейській історії фактора державотворення. Ми не мали ні свого монарха, ні аристократії, ні дворянства, ні єдиної Церкви, ні своєї армії, ні національної інтелігенції, ні українського “третього стану” — буржуазії… Усе це ми втратили за 650 літ бездержавності і цілих століть нищівних окупацій. Правда, були великі надії на ще один чинник: на національно-революційний орден — Організацію Українських Націоналістів (ОУН), яка в 30–50 роках минулого століття переконливо засвідчила свою провідницьку і державотворчу спроможність. На жаль, за останні дванадцять років керівництво обидвох частин цієї організації, маючи в своєму розпорядженні досконалу філософію, методологію та ідеологію націоналізму і діючи в небувало сприятливих умовах, так і не змогло подолати програмову та організаційну кризу, об’єднати ОУН, згуртувати навколо неї всі націоналістичні сили і зробити ОУН практично безконкурентним фактором української політики.

У такій ситуації закономірно зростає роль особи політичного лідера. В ідеалі, це саме він повинен би першим підняти прапор української національної ідеї, бути промотором витворення ідейно-програмового комплексу національного державотворення, надати національному рухові системно-організаційного характеру й очолити його. Лідер може дуже суттєво вплинути на формування і функціонування всенародного руху — якщо він виступає в ньому саме як системотворчий фактор.

Але ніякий лідер ніколи не зможе замінити своїми особистими якостями ні національну ідею, ні національно зорієнтовану ідеологію державотворення, ні потребу в його системній організованості — адекватній ідеї-меті, завданням та умовам боротьби. Так, масовий антигетьманський рух породив цілу плеяду блискучих ватажків-отаманів, які проявили виняткові організаційні та військові здібності, внесли чимало новацій у світову практику ведення маневреної війни, передусім партизанської. Але компенсувати цим відсутність перерахованого вище не змогли, бо це в принципі не можливо.

І навпаки. Українська історія знає часи, коли наявність системи компенсувала відсутність лідера.

Так, митрополит Андрей Шептицький в умовах австрійської окупації роками розбудовував систему українського державотворення. У 1914 році нові — російські окупанти його заарештували, вивезли вглиб Росії й ув’язнили в монастирі. За підказкою москвофілів були заарештовані й вивезені сотні священиків і тисячі політично активних українських патріотів. І все ж у 1918 році галичани зуміли створити свою державу (ЗУНР): не було лідера — творця системи, але з’явилися інші — спрацювала витворена ним система державотворення.

Інший яскравий приклад — історія українських визвольних змагань 20–50 років. Організаційний геній лідерів УВО, ОУН, УПА та їх побратимів проявився найбільшою мірою в тому, що вони розбудовували національно-визвольний рух не “під себе”, а надавали йому строго ідейного і системного характеру. І ця система ефективно діяла і навіть удосконалювалася, незважаючи на вбивство Є.Коновальця, на ув’язнення в німецькому концтаборі С.Бандери, потім — А.Мельника, на героїчну смерть Р.Шухевича, на арешти та загибель тих, що приходили їм на зміну. Провідники гинули, але боротьба продовжувалася — спрацьовувала витворена ними система реалізації ідеї.

Зараз характер української політики визначає цілком інший тип людей. У більшості випадків це політики, яким ідею замінює інтерес, світогляд — якась дика суміш марксизму і демолібералізму, політичну програму — еклектична січка з чужих доктрин і власної брехні, національну гідність— рафіноване холуйство, самовідданість і жертовність — ненаситна захланність… За ставленням до національної ідеї їх можна поділити на три групи: 1) ті, що бачать прапор української національної ідеї на смітнику; 2) ті, що раді б віддати цей прапор у музей; 3) ті, що цим прапором намагаються сяк-так прикрити свою особистісну і політичну мізерність. А які лідери, такі й “системи”, які вони творять…

Є й інші. Але не вони поки що визначають характер української політики. І тільки в надзвичайно потужному силовому полі національної Ідеї та Чину ці люди зможуть піднятися над собою — нинішніми, вирватися з нікчемного і безперспективного безідейного політиканства і стати історичними людьми — такими, що реалізовують національну ідею і цим творять історію свого народу.

Щоб спинилася політична деградація національного активу, щоб нація прогресувала в усіх сферах життя, необхідно витворити власну, національну політичну систему. А всяка політична система — це органічна єдність ідеї, світогляду та організації. Тому національну політичну систему неможливо витворити без української національної ідеї, без культивування національного світогляду в суспільній свідомості, без продуманої системи національного об’єднання на ідейних засадах. І ніяка особа не замінить цих складників — формантів правди, волі і сили нації.

Так, політика здійснюється людьми. Особистість політика суттєво впливає на характер і результативність політики. Але ніякий політик не замінить своїми якостями сили ідеї і сили політичної системи. Крім того, політик — це завжди елемент політичної системи: системоутворений чи системотворчий. І якщо він хоче перемогти, то мусить або вписатися в готову систему, або витворити нову, бо системі можна ефективно протиставити тільки іншу систему. І якщо він після перемоги спробує протиставитись власній системі, вона відкине і замінить його. Бо система завжди сильніша за кожен свій елемент — навіть системотворчий.

Тому немає підстав боятися, що той, хто переможе під прапором української національної ідеї, може обманути і потім зрадити цю ідею. Щоб перемогти, він мусить зробити цю ідею провідною для мільйонів і на її основі об’єднати цю національно свідому масу в стійку і могутню політичну систему реалізації української національної ідеї — систему національного самоутвердження.

Саме це — ідейна й організована єдність нації, а не тільки посада президента — уже стане нашою перемогою: великою, епохальною і визначальною. А ідейно озброєний, національно свідомий і політично організований народ зуміє здолати наслідки можливого відступництва лідера — зуміє і витворити надійну систему національного народовладдя, і відстояти свої національні інтереси перед будь-ким, і поставити на місце будь-яку посадову особу в державі…

Степан Бандера вчив: “Наша перемога — це перемога нашої ідеї, повне її здійснення. Другорядною справою є те, яку частину реалізуємо ми самі, яку — інші, а яку — спільно. Наш обов’язок — зробити самим найбільше, скільки стане наших сил, одночасно докласти старань, щоб інші робили якнайбільше”. І ще:“Наш шлях до визволення — це власна революційна боротьба і спрямування до неї всіх сил, які тільки можливо в ній активізувати”.

Ніколи не виграє той, хто не бореться, тому що боїться програти…

Повторимось: головне зараз — не допустити, щоб майбутні президентські вибори стали черговими безідейними виборами без вибору. Наступні вибори мусять стати не тільки боротьбою за президентську посаду, а передусім — боротьбою за Україну: за українську національну державу. Якби такими були попередні — парламентські вибори-2002 (а вони могли такими бути!), ми мали б зараз проукраїнську більшість у парламенті та ідейно об’єднану більшість у суспільстві. І в цьому силовому полі уже з квітня минулого року відбувалося б інтенсивне реформування держави на користь народу. Але верх узяла настанова на особу, а не на ідею.

Вибори-2004 дають нам ще один шанс. Якщо на президентські вибори національно-патріотичні сили підуть під прапором української національної ідеї, то відбудеться одне з двох.

Варіант перший. Кандидат від національно-патріотичного табору перемагає, стає главою держави і, опираючись на підтримку цього табору, змушує Верховну Раду узаконювати, а виконавчу владу — виконувати доленосні для народу пропозиції Президента, паралельно готуючи Україну до нових парламентських виборів.

Варіант другий. Здобути президентську посаду не вдалося, зате в ході виборів вдалося досягти іншого, набагато важливішого: створити потужний багатомільйонний національно-патріотичний табір — ідейно озброєний, системно організований і очолений єдиним проводом ідейно-політичних однодумців. А це якраз те, що дає можливість негайно протиставлятися антинародній та антиукраїнській політиці влади і що створює надійні передумови для неминучої і переконливої перемоги на майбутніх виборах — планових чи дострокових, парламентських чи президентських.

І в першому, і в другому випадку вибори під прапором української національної ідеї відкривають перед Україною шлях у гідне і достойне великої нації майбутнє.

Тому ще раз підкреслимо: на виборах-2004 будемо не просто вибирати ту чи іншу особу.

Вибір буде складнішим і полягатиме в іншому:

1) кожен з нас вибере або позицію господаря-громадянина, або позицію духовного раба;

2) ми або будемо вибирати єдину чи кращу з програм національного державотворення, або послушною отарою мовчки побредемо на безідейні вибори;

3) усі разом ми або виберемо того, хто запропонує програму трансформації нинішньої держави в українську національну, або насправді виберемо не Президента України, а безправного президента безправної неоколонії.

Така суть наших поглядів на майбутні президентські вибори та їх завдання. Ми чекаємо від людей влади і політики, від усіх політично активних людей реакції на запропоноване нами. Розуміємо складність проблем, а тому готові до дискусії та визначення спільних позицій.

Для нас дискутивним у викладеному може бути все, крім наступного:

а) право українців на власну державу на своїй землі не підлягає ні обговоренню, ні голосуванню, а тільки реалізації;

б) президентські вибори мають стати етапом на шляху до здійснення цього права.

Інакше навіщо українцям ці вибори без вибору, зміни без змін, лідери без ідей і політиканство без політики?

ХІІ. Якщо треба — значить, можливо

Але повернемось до варіантів дій “Тризуба” на виборах-2004.

Враховуючи сказане вище, проблематичним для нас є хіба другий пункт — і то тільки тому, що не відомо, чи з’явиться такий претендент, який включить українську національну ідею у свою програму і сприятиме нашій діяльності. Але виконання сказаного у пунктах першому і третьому — пропаганда української національної ідеї та цілого комплексу ідей, спрямованих на її реалізацію, і протиставлення спробам імперкомуністичного реваншу — це наш обов’язок. Тим більше, що ніхто інший, як показали вибори 1999 і 2002 років, цього не робив, то ж нема гарантій і на найближче майбутнє.

А робити це необхідно.

По-перше, те, що ми, бандерівці, вносимо в українську суспільну свідомість і політику, потрібне, рятівне і перспективне для нації, для України. Усе інше, як переконуємось уже дванадцять років, веде українців на манівці, а Україну — у прірву неоколоніалізму.

По-друге, це потрібне для націоналістичного руху. За останні роки від національно-патріотичних організацій відійшло чимало політично активних людей. Цей процес продовжується. Одні виправдовуються тим, що розчарувалися в політиці своїх проводів. Це ще можна зрозуміти. Інші, особливо ті, що переходять у далекі від української національної ідеї організації, кажуть, що причина — “застарілість”, анахронізм і політична неспроможність ідеології українського націоналізму. А от із цим погодитись ніяк не можна. Ті політичні напрямні, які випливають з ідеології націоналізму і які пропагує “Тризуб”, — найпереконливіше заперечення цього. Кожна політична криза, кожні вибори підтверджують і нашу правоту, і політичну ефективність ідеології українського націоналізму. То ж не втручатися в політику, виправдовуючись тим, що “Тризуб” — не політична організація, не можна: це була б із нашого боку зрада націоналізму.

Так, наша Організація вузькофункціональна і створювалася для здійснення вишкільно-виховних, пропагандивних і націозахисних завдань. Причому вишколювали ми людей не для політичного балакання, пропаганду здійснювали, руйнуючи стереотипи колишніх і нинішніх антинаціоналістів, передусім самим фактом появи монолітних бандерівських загонів у тризубівських одностроях і, зокрема, у тих регіонах України, де до цього ніхто бандерівця ще не бачив, а націозахисну діяльність теж вели не шляхом глибокодумних дискусій з ворогами. І хоч давалося нам це далеко не просто, хоч при цьому нас постійно супроводжували “розпрацювання”, переслідування, затримання, арешти, суди, катування, каліцтва, хоч доводилося жертвувати своїм добробутом, сім’ями і здоров’ям, умиватися кров’ю і навіть хоронити своїх побратимів, — усе це не тільки не спинило нашої діяльності, а тільки зміцнило і загартувало кожного з нас. Ми знаємо, для чого стали в стрій, знаємо, на що прирекли себе, і будемо завжди вдячні Богу за надану нам можливість продовжити святу справу своїх попередників. Така форма боротьби відповідає і нашим переконанням, і нашим характерам, і нашим можливостям.

Донедавна, отже, для нас усе було хоч і важко, але просто і ясно. Але умови боротьби за Українську Соборну Самостійну Державу змінилися. Найдошкульніше, що затягнулася кризова ситуація в проводі націоналістичного середовища. До речі, вона і на нашій совісті — ми зробили замало, виконуючи науку С.Бандери: “…Безоглядно треба викорінювати всі ті лиха в українському політичному житті, які дають змогу діяти в його нутрі ворогові й які самі без ворога роз’їдають українські сили, відтягують їх від визвольної справи”.

Ця криза поставила нашу Організацію перед необхідністю самим з націоналістичних позицій зайнятися актуальними проблемами української політики і державотворення — відповідно до проігнорованих іншими мети, традицій і духу ОУН. Тому, сподіваючись на оздоровчі процеси в націоналістичному середовищі і докладаючи всіх зусиль для досягнення його політичної дієздатності, маємо, проте, подбати, щоб наша Організація була здатна виконувати свій націоналістичний обов’язок за будь-яких умов.

Так, здійснення політичних завдань вимагає іншого досвіду, навиків, характерів. Тому політична практика дається нам важко і створює чимало додаткових проблем. Особливо багато їх виникає у зв’язку з наступними президентськими виборами. Але мусимо іти на це. Мусимо і зберегти “Тризуб” у його первісній суті, і робити його здатним виконувати ці незвичні і невластиві для нього функції. Мусимо доводити ідеологічну і політичну спроможність українського націоналізму. Бо ми перш за все українські націоналісти, бандерівці, а лише потім — тризубівці. А за останні кілька років ми мали не одну нагоду переконатися, що й ці завдання нам під силу.

І якщо ми не збилися з магістрального шляху служіння нації, не заблукали в гущавині українських проблем і не загрузли в баговинні міжорганізаційної гризні, то тільки тому, що пам’ятаємо слова Степана Бандери: “…Не зіб’ється з дороги той, хто кожний свій крок орієнтує на головну мету — визволення України, хто в кожній справі, в усякій ситуації кермується однією міркою: що і наскільки корисне визвольній справі”.

Ми створені ОУН для боротьби, і тільки в ній — виправдання нашого існування. Тому мусимо враховувати наступне.

Ніколи в національно-визвольних і державотворчих змаганнях Організація не може робити кінцеву настанову на якусь часткову перемогу, а завжди — на боротьбу нації за своє самоутвердження.

Та організація, яка робить настанову на такі перемоги, приречена: вона впадає в розслабляючу ейфорію від кожного успіху і в деморалізуюче розчарування, песимізм і розпач після кожної невдачі.

Настанова на боротьбу під час перемоги окрилює, стимулює до нових дій, а під час поразок мобілізує, спонукає до пошуків нових форм, методів, можливостей продовження боротьби.

Для нас боротьба — стан душі і стан буття Організації, неспинний і цілеспрямований процес; успіхи — тільки етапи на шляху служіння нації.

Партія живе для своєї перемоги і своєю перемогою.

Орден живе для боротьби нації і боротьбою за перемогу нації.

Так, “Тризуб” — не орден. Але ми — націоналістична організація орденського типу. І саме цим визначаються наші завдання.

Прорвемося! І запорука цьому — високий ідейно-світоглядний рівень провідного активу “Тризуба”.

Ми хочемо перемогти. Ми можемо перемогти. Ми — переможемо!

І хай допоможе нам Бог!

Слава Україні! Героям Слава!

30.01.2003

О книге 

Василь Петрович Іванишин

“На розпутті велелюднім”

Президент видавничої фірми Петро Бобик

Головний редактор Василь Іванишин

Літературний редактор Ярослав Радевич-Винницький

Технічний редактор Євген Гнатик

Видавнича фірма «Відродження»

82100, м. Дрогобич, вул. Т. Шевченка, 2.

Тел. (office): (03244) 3-73-59. Факс (office): (03244) 3-72-93.

Тел./факс (видавничий відділ): (0322) 40-59-39.

http://home.lviv.farlep.net/~babyk

http://www.vidrodzhenia.org.ua

babyk@lviv.farlep.net

Друк ДП ТВПК “Збруч”

46008, Тернопіль, вул. Живова, 11

Тел.:(0352) 22-22-31

УДК 324 (477)

ББК 66.3 (4 УКР) 68

І-19

Нова книжка Провідника Всеукраїнської організації “Тризуб” ім. С.Бандери полковника В.Іванишина задумувалася як вихідний матеріал для випрацювання Організацією власної позиції на майбутніх президентських виборах. Однак зміст цієї праці відомого політолога і публіциста виходить далеко за рамки внутріорганізаційних завдань, зачіпає доленосні для України проблеми державотворення, передусім — суть нашого вибору на виборах-2004. Саме тому пропонуємо її для широкого загалу.

Сподіваємось, що в ній знайдуть для себе багато цікавого і корисного і люди влади, і наші політики, і всі ті, кому не байдужа доля України.

Упорядник видання — Євген ФІЛЬ.

Автор висловлює щиру вдячність міському голові Тернополя п. Богданові Левківу за сприяння у виданні цієї праці.

© Іванишин В., 2001 р.

© ВФ “Відродження”, 2001 р.

Оглавление

Василь ІВанишин “На розпутті велелюднім” (Вибори-2004: Кого, що і для чого виберемо?)

  В С Т У П

  І. Сутність організації

  ІІ. “Тризуб” в українській політиці

  ІІІ. Післявиборні тенденції

  ІУ. Передвиборна ситуація

  У. Суспільна свідомість

  УІ. “Революція” зверху

  УІІ. Що за поспіхом?

  УІІІ. Передвиборні завдання

  ІХ. Що в дефіциті?

  Х. Політичні фігуранти

  ХІ. Кого чи що?

  ХІІ. Якщо треба — значить, можливо

  О книге