Антхіл [Тетяна Тіховська] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Тетяна Тіховська АНТХІЛ

Частина перша

1

Все почалося в Оселі.[1] З того невдалого полювання. Тобто, то вони так думають, що почалось саме там. Це наче піщинка думає, що все почалося з бурі в її рідній пустелі. А насправді все почалося ще задовго до того, як гірські потоки котили вниз величезні кам’яні брили, які то нагрівалися, то вихолоджувалися.

Може, для піщинки початком слід вважати утворення магми в самому серці Землі? Вихлюпнулась назовні й загусла. Перетворилася на гірську породу. На каміння. Вітри поступово призводили його до руйнування, перетворюючи спочатку на уламки, а потім подрібнюючи і їх. День за днем, від року до року. Сотні років. Мільйони років. У Природи досхочу часу. Тому вона й не дуже-то його вираховує. То ж якщо поспитати її, скільки мільйонів років тому виник пісок, вона скаже байдуже: та щось із кілька десятків. І то як рахувати.

А, може, на місті пустелі було морське дно. І ті гірські уламки перечавлював вже не вітер, а прибій. Довго так, неквапно. А потім море чомусь відступило. Залишилася величезна купа піску. І, врешті-решт, окремій піщинці невтямки, як утворилася її рідна пустеля.

Так про що це Я? Про них же, про людей. Для кожного власний Всесвіт починався з усвідомлення себе в малесенькому віконці історії.

А насправді історія почалася, як кілька клітин білку скупчилися разом. А може, й раніше. Ще коли Сонце й планети сформувалися із завихореної хмари космічного газу й пилу. А може, ще раніше, коли… Господи, якого тільки мотлоху не знайдеться в моїй пам’яті?

А, до речі, як би Я сказав про самого себе: все почалося? Сто мільйонів років тому? Двісті? Та ні, лишень чотири роки. Невже тільки чотири?! А мені здається, що ціла вічність. Упереджено міркую, зі своєї дзвіниці. Ще й з них глузую. Правду люди кажуть: чуже під лісом бачить, а свого й під носом не добачає.

Дідько! Що це Я? Завше так, як згадую ту історію, стаю схожим на них. Такий же багатослівний. Дідько, дідько! Навіть лаюсь, як вони. І було б кого копіювати? Вони ж інваліди! Інваліди, що мільйони років еволюції розвивали непотрібний орган — занадто важкий вразливий мозок! Безпорадні інваліди, що не можуть обійтись без милиць і підпори!

Вони пересуваються на громіздких небезпечних апаратах; живуть в оселях, які їм завеликі та які вони взимку мають нагрівати, а влітку охолоджувати; спілкуються за допомогою електронних пристроїв. Їдять непоживну їжу, що вже для них прожували штучні щелепи. І пхають її в себе, пхають. Вже зайва вага майже в кожного. А вони все одно пхають. Бо ніякого ж клопоту! Тільки ковтай!

Через те вони втрачають зуби, кістки, нігті; здатність ходити, здатність думати, здатність… Здатність відновлювати поголів’я. І навіть саме бажання. Бажання, що у них називають коханням. Почуття, що вони його кілька тисячоліть вважали виключно своїм привілеєм. Навіть воно чим далі тим більше згасає.

Що б вони знали про кохання?! Не про жагу, не про інстинкт, не про потребу. Не про маленькі зручності задля комфорту і через лінощі. Про кохання, коли між тобою й коханою безодня розміром з галактику! А Я ще мрію ту галактику перетнути, аби бодай ще раз побачити її! Стоп! А чи можу Я мріяти? Не можу, але мрію! А вони б так змогли? І вони ще пишаються своєї неперевершеністю!

От щодо чого вони геніальні — це до винаходів для вбивства. В цьому вони найдосконаліші! Спромоглися понавигадувати зброї, особливо масового знищення. То вони з дурної голови. Чи не розуміють, що власним же життям важать?! Власним і життям своїх дітей? Вважають, що їх лиха доля оббіжить?

Ох, аби вони мене послухали, Я б їм понаводив прикладів! Волосся б стало дибки! Чи то вони навмисне сунуться до тотального самознищення? Бо однаково колись той смертоносний запас, що його накопичували сотні років, через чиюсь похибку, недбалість або ж божевілля увесь вибухне. То як все людство загине, так йому й треба!

Та мені що з того? Що? Чом ця думка так мені муляє? Чом Я весь час сиджу на краю Зони й намагаюсь подумки подолати величезну відстань і побачити її — ту єдину з людства, до якої мені не байдуже?! Чом вона приходить до мене уві сні?

А, до речі, чи здатен Я бачити сни чи то вже сам собі надумую? Не можу, але ж бачу! І кожного разу, як Я виринаю з того сну і розумію, що вона далеко, що то тільки сон, від безсилля ладен волати на весь світ, ногами тупотіти, зубами скреготати! Тільки… де в мене зуби? І які в мене ноги?

Мої ж бо, мої, як люди пішли, почали чим швидше відбудовувати наш дім, а Я не можу! Не можу, бо мушу зрозуміти.

Мушу зрозуміти, чому вона мені так подобалась? Що саме поєднувало її з нами? І чи поєднувало, чи то мені так здається? Не можу зрозуміти. А туга пожирає серце. Через те воно болить і болить. Болить без упину, безперестанно. Вдень і вночі. А де, власне, в мене серце? Чи є воно взагалі? Немає, але ж болить! Чи то Я знов їх копіюю? Дідько!

Мушу бодай раз побалакати з нею; розповісти, хто її врятував; пояснити, через що саме. Тільки як побалакати, де в мене язик? Без язика вони ж не спілкуються. Чи ж не ліпше телепатувати один одному? Та хіба ж вони зможуть? Хоча та, єдине, може, й змогла б.

Мушу, кінець кінцем, перед нею вибачитися. А, власне, чому мені вибачатися? За що? За їхні ж похибки? За їхні бездушні вбивства? Чому маю вибачатися Я, а не вони?

Дідько, дідько, дідько! Знову Я лаюсь. Як вони.

Завше так.

2

Від пострілу ворони зірвалися з дерев і оглушливо закрукали. Багацько їх здійнялось, ціла хмара. На якусь мить крила затулили чи не все небо. Не відомо, чи насправді вони злякалися, чи сумлінно виконували роль глашатаїв будь-яких новин у лісі.

— От пекельне кодоло! — вилаявся один молодий мисливець і направив в зграю дуло рушниці.

— Гекторе, облиш, не здіймай зайвого ґвалту, — зупинив його супутник, теж молодий, але більш розважливий. — Розумію, тобі кортить випробувати новеньку рушницю. Та ти по кого приїхав? По козулю? Ото й стій тихенько, очікуй, коли загоничі виженуть тварин. Можливо, якась кізочка після пострілу відстрибнула та завмерла, аби визначити, що воно було. А потім як помчить щодуху! Вибігти може будь-якої миті. То ти пильно дивись, аби не проґавити.

Потроху-потроху птахи заспокоїлися та знов посідали на свої спостережні пости ген високо на деревах.

А внизу, під покровами дерев терпляче очікували на здобич кілька мисливців.

Було 29 грудня, закінчувався сезон колективного полювання на ратичних лісових тварин. Тож кілька мисливців вирішили проводити старий рік як справжні чоловіки, зі зброєю в руках. Домовились, що як хтось вполює дичину, то забере собі тільки голову, а решту приготують для всіх. І тут таки, в лісовій хижці єгеря, проведуть старий рік. Чи не мрія для будь-якого чоловіка? Незабутнє святкування!

Серед гурту мисливців були два друга — Гектор і Богдан. Обидва кияни. Обидва мешкали в одному багатоповерховому будинку. Обидва разом вчилися в школі. І навіть народилися в один рік і в один день. Буває й таке. Як були молодші, ревниво мірялися, хто вищий. Та згодом Гектор обігнав Богдана зростом, а Богдан друга — м’язами. Гектор ріс сором’язливим, Богдан — задиркуватим. Гектору з усіх уроків подобалася математика, Богдану — фізкультура. Пізніше Гектор поступив вчитися на фахівця з атомної енергетики, а Богдан — з пожежної безпеки.

Коли у Гектора з’явилася така собі Лєра, Богдан не сприйняв її всерйоз. Навіть трохи глузував, мовляв, вона собі наростила зуби, аби встромитися ними у таких лантухів, як Гектор.

Лєра працювала стоматологом і дійсно мала трохи величенькі, рівненькі, як зернятка кукурудзи, білі-білісінькі зуби. Чи справжні, чи штучно вирощені — хто ж розповість?

Це у Гектора була перша дівчина. І він, очманілий від незвичних почуттів, досить швидко вирішив одружитися. Богдан намагався відмовити друга, мовляв, погуляй ще, не поспішай. Може, кращу стрінеш.

Та марна справа — відмовляти молодих від шлюбу. І мати Гектора наречену вподобала, вже онуками марила. Тож невдовзі думали й весілля відгуляти.

Богдан був мисливцем зі стажем. Кілька разів поспіль він щороку приїздив саме сюди, в малесенький хутір біля Оселі, що на Яворівщині. Йому тут подобалося все: і усталений гурт мисливців, і природа, і місцевий єгер. Як його ім’я, той, мабуть, і сам забув. Всі звали його просто Дід. Маленький, зморщений, жилавий. Мовчазний, але приязний.

Саме Богдан заохотив до полювання Гектора. Звісно, поки той виправив всі документи, поки походив в учнях, деякий час минув. Аж тоді батько, як був на заробітках в Італії, привіз йому розкішну рушницю. Тож на цей раз Гектор був вже не загоничем, а мав номер, тобто стояв на своєму місті та очікував на тварину.

Богдан насилу умовив друга поїхати на полювання саме напередодні Нового року. І цим заробив собі в особі Лєри запеклого ворога. Тільки він не дуже тим переймався. На відміну від Гектора. Зараз, коли інші чоловіки мали у головах тільки задоволення від полювання та очікуваного після нього святкування, Гектор час від часу повертався думками до досить прохолодного прощання з дівчиною. І це неабияк заважало насолоджуватися саме полюванням. В мріях він бачив, як повернеться до Лєри. З трофеєм, ясна річ. Привезе голову розкішної козулі, покладе її до ніг коханої…

— Стріляй, стріляй же, йолопе! Просто на тебе біжить! — почув Гектор відчайдушну лайку та просто перед собою побачив самочку козулі з охайними ріжками. Козуля прийшла до тями значно швидше за хлопця і, скочивши відразу метрів десь на сім, минула шеренгу мисливців і побігла в ліс.

Гектор розгублено обернувся, побачив лише біленьку латку з куцим хвостиком, що швидко віддалялася, і мимоволі пробіг кілька кроків навздогін.

Раптом черевик зачепився за припорошений снігом корч, і Гектор впав на сніг. Хлопець спробував підвестись, але через те гомілка вивернулася в один бік, а стопа в іншій. Ногу пронизав кусючий біль. І в ту мить, коли Гектор втрачав свідомість, десь збоку пролунав постріл.

Отямився він від ляпасів по щоках. Підняв повіки — біля нього навколішки сидів Дід.

— Очуняв? — запитав співчутливо. — Нарешті. Дуже боляче?

Гекторові соромно було зізнатися, що нога просто болем болить. Він спробував трохи підвестися аби сісти, та біль видушив з його грудей затяжний стогін.

— Спокійно, хлопче, спокійно! — застережливо проказав Дід. — От рухатися як раз тобі не треба. Зараз я на ногу шину накладу, аби гомілку зафіксувати. Скоро приїде мій помічник, відвезе до мисливської хатинки. А я тут зберу решту гурту й наздожену вас.

Мова у Діда була повільна, заспокійлива. Рухи впевнені, вправні. Він налаштував на ногу шину й тепер неквапно вирізав з гілки костур.

— А козулю таки вполювали, — за хвильку промовив Дід. — Не ту. Та, що вбігла, самиця була. А слідом за нею біг самець. Його й поцілили. Богдан поцілив. Тож без дичини ви на Новий рік не залишитесь.

Гекторові злегка штрикнуло самолюбство. Краще б всі зазнали невдачі, не так дошкульно власним амбіціям. І трохи муляла думка, як його тепер стріне наречена.

Почулося муркотіння двигуна, неподалік зупинився всюдихід на гусеничному ходу. З нього прожогом вискочила постать в трохи завеликих напіввійськових обладунках, які зазвичай носять єгері.

Гектор вирішив, що це юнак. Він не усвідомив свою помилку навіть коли до нього схилилося безвусе обличчя в старенькій шапці-вушанці. «Геть молодесенький», — тільки й встиг подумати Гектор, бо наступної миті пролунало:

— Мар’янко, доцю, зараз ми цього героя посадимо в салон. Відвези його до нас додому. Впораєшся?

— Чом ні? — відповіла дівчина, трохи помовчавши. Голос мала низький, грудний. Приємний.

— От і добре.

Удвох Дід і Мар’яна підвели Гектора, посадили в салон на заднє сидіння, обережно поклали ногу найзручніше.

Дівчина сіла за кермо, скинула на сидіння завелику ушанку, клацнула ключем запалення. Всюдихід рвонув з місця.

Гектор бачив дівчину лише зі спини. Густе чорне волосся абияк було зібране на потилиці. Вуха мала маленькі, загострені. Вони щільно тулилися до голови.

Аби порушити мовчання, Гектор сказав у спину дівчині:

— Мене звати Гектор.

Мар’яна мовчки кивнула головою. Не дуже говірка, подумав Гектор. То ж продовжив сам:

— Цікаво буде глянути на впольованого самця. Мабуть, величенький!

Гекторові здалося, що гостренькі вуха дівчини смикнулися. Довгенько мовчала. Нарешті відповіла:

— Не люблю, коли живе вбивають. Будь-кого, хоч козулю, хоч мишу.

— А як же твій батько з його роботою? — Гектор намагався підтримати розмову.

Знову мовчання. Нарешті, коли вже й не очікував відповіді:

– І тато не любить. Не менш за мене. І робота в нього — захищати тварин. Від голоду в люті зими, від браконьєрів будь-якої пори року… А ті розбійники, як упіймаються на злодійстві, стріляють в єгеря й тікають, кидають пораненого. За що ж мені любити мисливців?

Гектор спробував захистити «честь мундира»:

— Не всі ж мисливці такі нелюди! Та й не мисливці це — бандити!

Та продовжити розмову не вдалося, бо вони вже приїхали до лісової хатинки. Мар’яна вистрибнула з місця водія, відчинила дверцята з боку Гектора, обережно опустила його ушкоджену ногу додолу, подала йому саморобну милицю:

— Дійдемо самі чи зачекаємо? — спитала. — Інші мають от-от приїхати.

Гекторові ніяк не хотілося виглядати безпорадним інвалідом, тож він як зміг бадьоро відповів:

— Якось дошкандибаю!

Спробував йти, та, напевно, впав не встояв би, аби Мар’яна вчасно його не підтримала.

Дівчина була низенька на зріст, десь юнакові по плече. Тож поки вони долали відстань до хати, Гектор міг бачити тільки її маківку.

Якось разом перетнули поріг домівки. Гектор мало не впав на лаву. Все ж нога помітно боліла.

Мар’яна щось вибирала на поличках. Лунав неголосний дзвін посуду. Нарешті дівчина витягнула невеличку склянку з темного скла. Відміряла кільканадцять крапель у кухоль і долила водою з бадді. Підійшла до Гектора, простягнула йому кухоль. Тихо, але власно вимовила:

— Пийте!

Гектор сьорбнув рідину, що була темно- коричневого кольору і підозріло каламутна. Язик відразу трохи затерпнув.

Гектор поморщився, рука з кухлем мимоволі почала опускатися.

Мар’яна підставила свою вузеньку долоню під денце, повторила наполегливо:

— Пийте! Пийте все до дна, не зупиняючись! Біль трохи вщухне.

Гектор в кілька ковтків допив ліки. Смак був препаскудний. Але по хвильці біль і справді десь подівся. Він навіть зміг сам підвестися.

Мар’яна вчасно це побачила, швиденько підставила плече. Поблажливо пробурмотіла:

— От уже й на подвиги потягнуло! Це означає, житимете. Куди попрямуємо? До вікна?

Коли дівчина зручно вмостила Гектора біля вікна, знадвору почулося гарчання потужного мотору, а потім збуджені голоси решти мисливців, гавкіт мисливських собак.

Мар’яна вибігла на двір, сказала щось Дідові, махнувши рукою в бік хати.

Гектор мимоволі задивився на собак. Їх навмисно дратувала ворона. Підлетить якнайближче, наче сил не вистачає злетіти. А як котрийсь з собак намагається клацнути зубами, стрімко злітає вгору. І так раз по раз. А собакам невтямки, що їх дурять. Знай собі силуються спіймати розбійницю. Через те були захекані, аж від них здіймалася пара, а з язика чи не струменіла слина.

Гектор довгенько спостерігав за кумедним видовиськом, аж доки не схаменувся, що дівчина з двору зникла!

Не знати навіщо Гектор намагався знайти її поглядом. Вгледів двір, спостережну вежу, що зазвичай буває у будь-якого лісника. Подалі був невеличкий сарай. Гектор зосередив погляд на ньому — може, дівчині щось знадобилося з господарського реманенту.

Навіть собі Гектор не зміг би пояснити, чому для нього важливо було ще раз побачити дівчину. Сказати, що відразу сподобалась, то роззнайомитись і часу не було. І обличчя як слід він не розгледів — тільки потилицю. Може, хотілося виправити враження про себе. А навіщо? Може, хотів намацати якусь спільну тему для розмови, більш доречну, ніж він обрав в дорозі. Показати, що він не такий вже недорікуватий…

Та дівчину він більше не побачив.

Чоловіки почали жваво готуватися до вечері.

На дворі була влаштована відкрита груба, що над нею можна було нанизати на крутив цілу тушу й запекти. Мисливці, що вже як повернулися, зняли обітницю тверезості, трохи заголосно розмовляли, шуткували, досить вправно готували наїдки.

В хаті залишилися тільки Гектор і Дід. Гектор сказав удавано байдужим тоном:

— А свою рятівницю я так більше й не побачу?

Дід помовчав.

— Ні, не побачиш, — відповів коротко, навіть різко… Але потім додав більш миролюбно:

— Аби б ти не пошкодив ногу, вона б і на очі не показалася. Не любить вона мисливців. В глибині двору у нас є маленька хатинка, ото там вона зазвичай ховається. Це вона наче у мамки навчилася.

— Що означає «наче»? — спитав Гектор, придушуючи розчарування.

— Те й означає. Померла моя дружина. Пологами померла. — Дід проказав це рівним безбарвним тоном. Мабуть, не хотів вивертати душу перед стороннім. — Лікарі попереджали, що в її віці це смертельно небезпечно. Сурогатну матір радили. Та вона затялась, що сама народе дитину. Стільки ж років чекали, вже й не сподівалися. Отож дитинка вижила, а мати…

Дід трохи помовчав. А потім наче вибачився:

— Не ображайся, що дочка в мене трохи дикувата. Я ж її один ростив. Тут, у лісі. Що сам вмів, тому і навчив. Вона і в гори ходить, і в лісі сама-одна не пропаде, і травами лікує, та й з рушницею впорається. Як буде потреба.

Дід перехопив здивований погляд хлопця, тож поквапно додав:

— Ти нічого такого не думай! Вона розумна. На вчительку вивчилась. Зараз працює в Жовкві, від нас недалеко. А до мене на свята приїхала.

Двері розчахнулися, впустивши морозну пару та смачний запах підсмаженого м’яса. Гекторові голод тимчасово затьмарив всі інші думки, то ж він охоче приєднався до вечері.

На другий день юрба потроху почала танути. Тиснули руку Дідові, обіцяли повернутися, обіймали один одного й розпорошувалися в різних напрямках, кожен в свій край.

Богдан вправно вів машину. В багажнику раз по раз гупала голова козулі. Гектор мовчав.

Богдан спробував розвіяти тугу друга:

— Не переймайся ти так! Це через весілля? Трохи згодом відгуляєте. А як сильно кортить, то й на милицях зареєструвати шлюб можеш, не проблема. Колись же оклигаєш, а ти вже жонатий! Краса!

Гектор не підтримав жартівливого тону товариша. То Богдан спробував відшукати іншу причину:

— Ти це через трофей? То я можу вам подарувати. На весілля, так би мовити.

Гектор раптом без ніякого переходу запитав:

— А ти звернув увагу на ту дівчину? Чи навіть не помітив?

Богдан від несподіванки так різко крутнув кермо, що мало не врізався в ялинку.

Він помітив.

3

Єдиний день, задля якого Єва ладна була вовтузитися на кухні — це Новий рік. Заради такого свята вона нехтувала кухонним кібер-помічником, одягала фартух і сама ставала до плити.

Дзенькнув відеофон. Єва глянула на екран: чоловік. Клацнув пульт, відчиняючи вхідні двері.

Єва сяк-так втерла руки й через чималенький передпокій пропливла до вхідних дверей.

— А власним ключем геть користуватися розучився? — дорікнула, але відразу притяла язика. Чоловіка й не видно було за зеленою пухнастою красунею.

Єва вмить розтанула:

— Тарасе! І де ж ти надибав таке чудо? Наразі ж всі святкові ринки напхом напхані штучними ялинками!

Чоловік задоволено пробасив:

— То як? Твій коханий заслуговує на малесенький цілуночок? Ну хоча б в щічку.

Єва чмокнула Тараса в лоба і легесенько відштовхнула від себе:

— Йди-но! Роботи повно. А незабаром вже й діти приїдуть.

Тарас відповів напівжартома-напівсерйозно:

— Та щодо мене в тебе завше часу не вистачає. То чергування в твоїй лікарні, то хтось там народжує, то вмирає…

Тарас помовчав. Згодом повів трішечки сумним голосом:

— Часом мені видається, що ти мене обрала як племінного самця, задля дитини. А тепер мавр зробив своє, мавр може йти собі. Чи не так?

Єва зробила вигляд, що обурилася:

— Не верзи дурниць! Ми ж не такі молодесенькі, як десяток років тому!

А в самої промайнули спогади, як боляче ранив її інший юнак; як не хотілося, аби він це помітив. Можливо, через те так швидкоплинно й одружилася з Тарасом.

…Єва вже кілька років як стала головним лікарем у медичному центрі, де почала ще інтерном відділення репродуктивної медицини. Справу свою любила, днювала і ночувала на роботі, як то кажуть. Скільки пар приходили до неї, втративши надію на нащадка. А через рік безмежно щасливі залишали стіни лікарні з клуночком, підперезаним блакитною або ж рожевою стрічкою. А то й з двома клуночками.

Єва як ніхто знала, що рок за роком чоловіки втрачали здатність мати дітей. Для таких пар використовували донорський біологічний матеріал інших, здорових чоловіків. Знаходились на це діло добровольці. Не задарма, звісно.

Скільки немовлят з’явилися на світ завдяки Єві, вона вже давно припинила рахувати.

А роки збігали. І врешті-решт вона схаменулася, що як хоче народити власну дитину, відкладати далі не варто.

Дотепер в неї й хлопця не було. Не відома чому, адже вона була досить привабливою. Якось не складалося. Та Єва через те не дуже й переймалася. Так звані неповні сім’ї давно вже стали радше нормою, ніж винятком. Тож Єва ладна була виховувати дитину сама.

Але завагітніти все ж хотілось природним шляхом. З притаманною лише лікарям відвертістю Єва запропонувала провести з нею кілька ночей одному з постійних донорів, в біса вродливому хлопцеві. І здоровому, за цим в лікарні слідкували прискіпливо. Той погодився, але… за гроші.

Єва наче ляпас отримала. Вистачило сил не подати знаку, перевернути все на жарт. А подумки вирішила, що обійдеться без чоловіків, не заплаче.

Десь в цей час клініку розбудовувала бригада будівельників. Серед них був Тарас, хлопець з Донбасу. Як там скінчилася війна, почався просто будівельний бум. Треба ж було все відбудувати наново. Отож Тарас змолоду призвичаївся до будівництва. І до Києва переїхав, бо місто зростало і розбудовувалося шаленими темпами.

Якось Тарас зайшов до Єви в кабінет укласти якісь папери. Єва підписала, навіть не глянувши хлопцю в обличчя. Той відчинив двері аби вийти. І вже на порозі кабінету сказав:

— Виходьте за мене заміж!

Отут Єва вже подивилася на Тараса. Сказала дещо іронічно:

— А якщо я вже в шлюбі, кохаю чоловіка і маю п’ятьох дітей?

Тарас подивився їй просто в очі. Сказав, карбуючи кожне слово:

— Ви, безперечно, не одружені! То як, згода?

Як за Тарасом зачинилися двері, Єва підійшла до дзеркала й пильно роздивилася своє обличчя. І якого дідька цей нахаба вирішив, що вона самотня?! На лобі ж не написано! Почув від когось, мабуть.

Та Єва помилялася. Тарас ніколи раніше її не бачив і про неї не чув. То був випадок, коли, як то кажуть, доля й на печі знайде.

Тарас закохався в Єву з першого погляду. За кілька місяців вже й побралися. Єва висунула єдину умову: до весілля ретельно перевірити здоров’я саме в їхній лікарні. Іншим Єва не довіряла.

Цей іспит Тарас витримав. Що там лікарня! Він і на більші подвиги погодився б, забажай того кохана.

Тарас і з роками кохав жінку до нестями. Єва на перший погляд теж виглядала люблячою. Але вона це робила заради спокою в родині, заради дитини, що невдовзі народилася. Та врешті-решт то чоловікові важко вдати з себе закоханого, а щодо жінки…

Знову задзвонив відеофон і поклав край слизькій темі. Обидва кинули оком на екран: Лєра.

Єва клацнула пультом і перебільшено радісно загомоніла:

— От одна дитина вже приїхала. Очікуватимемо на другу! — і підкреслено взялася поратися біля плити.

Тарас розвів руки наче хотів зі спини обійняти дружину, та в цей момент двері прочинилися, пропускаючи гостю. Лєра скинула пуховик і пройшла до кухні.

Єва радо стріла дівчину:

— Ти саме вчасно! Бо роботи сила-силенна, а ці чоловіки тільки заважають!

Лєра озирнулася навкруги. Непевно проказала:

— А де ж?…

Єва не дослухала запитання:

— А Гектор ось-ось має приїхати. Обіцяв же! Він у нас слово тримає!

Попри завіряння Єви було помітно: Лєра спохмурніла.

Єва заспокоїла:

— Та не журися ти так! Саме встигнемо все приготувати. Адже чи вполював він щось чи ні, а от апетит нагуляв, це вже напевне!

Через деякий час знову в передпокої пролунав дзвоник. Єва клацнула пультом, а Лєра з радісною посмішкою на обличчі помчала до дверей.

Та як двері відчинилися, посмішка наче зів’яла: на порозі стояв Богдан. Єва, не почувши радісних зойків, теж підійшла.

Богдан випередив переляканих жінок:

— Не хвилюйтесь, дами! В лікарні сказали, зламу у Гектора немає. Або розтягнення, або вивих. То кілька діб побуде у лікарні.

Лєра не стримала обурення:

— «Кілька діб»! І ти так спокійно про це говориш?! А новорічна ніч, а моя нова сукня?! Це все через тебе! І в того дурня власної макітри немає! Потягло його по пригоди!

На лемент з кімнати вийшов Тарас.

— Що за ґвалт? А Гектор де ж?

Богдан пояснив ще раз: мовляв, забився на полюванні, ногу пошкодив.

Тарас здивувався:

— Ото й усе? На справжньому чоловікові має бути безліч шрамів!

На ці слова Єва не жартома розсердилася:

— Ти при розумі? На дитину лихо наврочуєш!

А Лєра вхопила свій пуховик і почала вдягати, ледь потрапляючи в рукава.

Єва намагалася якось заспокоїти дівчину:

— Зачекай-но трохи. Ти до лікарні? Всі разом і поїдьмо!

Лєра навіть не намагалась бути чемною:

— Ні, дякую! Я сама знайду місце, де Новий рік стрінути! Краще за передпокій в лікарні.

Єва все ще хотіла, аби вечір закінчився миром:

— Та ми ж туди й назад! А далі посидимо, смачного покуштуємо. Я ж стільки наготувала!

Та Лєра вже хряснула дверима. В передпокою з сторонніх залишився лише Богдан. Єва також потягнулася за шубою.

— Та не переймайтесь Ви так! — звернувся Богдан до Єви. — Гектор однаково спить. Йому снодійне ввели. А з лікарем я розмовляв. Запевнив, що через тиждень вже стрибатиме. Трохи покою — ото й усе лікування.

Єва погодилася, але тільки наполовину. Піднесла до вуха телефон, напам’ять натиснула номер лікарні. Назвала себе, спитала, як почувається такий-то постраждалий. І після довгенького звіту таки заспокоїлась. Звернулася до Богдана:

— Ну що, хоч ти залишишся? Однаково до рідних в село з батьками не поїхав. Чи є кращі пропозиції?

Богдан відповів доброзичливо:

— Хто ж готує смаколики краще за Вас? Звісно, я залишаюсь!

— Ото моя найбільша мрія: аби за стіл сіла купа дітей. Великі, маленькі; дівчатка, хлопчаки!

— Так чого ж… — почав був Богдан і затнувся. — О, вибачте!

— Нічого, нічого! — Єва як малому хлопчаку розкуйовдила Богданові чуба. — Так доля склалася. Після Гектора його батько принадився за кордон їздити на заробітки. Отож народження наступної дитини все відкладали на майбутнє. А воно так і не настало, те майбутнє. Та нічого. Може, онуків дочекаюся. От Лєрочка яка гарна невістка! І вродлива, й здорова! Діточки вродливі мають вдатися. І працює в нашому ж центрі стоматологом. Аж ніяк не зайве. Ми, наприклад, імплантуємо фрагменти тіла. Маленькі, щоправда. А от вони там навчилися зуби вирощувати просто у роті. Уявляєш?

— То вона з себе почала? — не втримався Богдан від шпоньки на адресу Лєри.

Єва насварилася пальцем:

— Що б я про свою майбутню невістку такого не чула! Понеси краще наїдки до зали!

Вечір врешті-решт закінчився добре. Богдан був сміхотливий, балакучий. І в будь-якій компанії знаходив теми для розмов. Сьогодні він розповів і про полювання, і про козулю, і про Діда.

А от про Мар’яну чомусь промовчав. Чи то не вважав за цікаве?

4

Гектор й справді через кілька діб майже одужав і повернувся додому. Та настрій мав чомусь дратівливий, безрадісний. Коли мама порадила запросити Лєру, він аж занадто поквапно відповів:

— Ні, тільки не зараз!

Єва здивовано глянула на сина, але промовчала. Подумала собі: «Мабуть, соромиться свого безпорадного стану. Та чого його аж так перейматися? Своя ж дівчина, рідна, можна сказати. Ну, образилася трохи через зіпсоване свято. Мала право. Через те й не провідала Гектора в лікарні жодного разу. То вже можна б забути та примиритися».

Гектор і сам зрозумів, що перебрав куті меду. Тож по хвилі додав:

— Я трохи згодом сам Лєрі зателефоную. А сьогодні радше Богдана запрошу, з полювання не бачилися. І подякувати треба за турботу.

Та коли Богдан прийшов, зустріч геть не була схожа на минулі його відвідини, коли всі сідали кругом столу, хвалили наїдки, незле жартували з загальних знайомих. А зараз Гектор сповістив: у них «чоловіча розмова». І вони зачинилися в кімнаті.

Єва намагалася підслуховувати. Але дідько б забрав ці сучасні звуконепроникнені двері! Жодного ж слова не чутно!

Бо його й не було. Після кількох фраз про самопочуття Гектора хлопці завантажили комп’ютерну гру і намагалися перемогти один одного. За грою час сплив непомітно.

І тільки коли настала пора прощатися, Богдан наче між іншим сповістив:

— До мене Лєра телефонує.

Гектор хмикнув:

— Це ж відколи ви стали друзями? Не зносили ж одне одного!

Богдан трохи помовчав, наче дуже ретельно обирав слова. Потім запитав:

— Ти не надто відкладаєш весілля? Дівчина ж бентежиться.

Гектор відповів трохи гарячково:

— Власне, я формально їй одружитися ще не пропонував!

Богдан заперечив:

— Та воно ж наче й без пропозиції давно вже було вирішено. І батьки були згодні. І твої, й Лєрині. Звісно, то не моя справа…

Гектор різко відповів:

— Думаю, що не твоя. Та й Лєра не дзвонить. Так їй кортить, я вважаю.

Богдан встав на захист дівчини:

— То вона навмисно «тримає паузу», аби в тобі сумління прокинулося. Адже ти попри її заборону поїхав на полювання. І забився через те. І свято дівчині зіпсував, на яке Лєра так очікувала! А ти навіть не вибачився. Вона, звісно, образилася. Не стала леститися до тебе. А до мене прибігла одразу. Розридалася, просила про допомогу. І потім кожен день дзвонила, аби не проґавити момент свого тріумфу. Це коли ти схаменешся.

— Не проґавила? — Гектор пирснув. — Щось я тебе не зрозумію ніяк! Ти ж перший мене відмовляв від весілля з тією Лєрою.

— Відмовляв, бо сам ніколи не був закоханий. Це треба відчути на власній шкурі, бо інакше не втямити.

Гектор здивовано глянув на друга:

— Ти хочеш сказати, що попався в чиїсь тенета? — почав був.

Та Богдан удавано розсміявся:

— Ні! Звісно, ні. Не про те мова. Я вирішив, що не можу тиснути на друга в питанні, що має вирішувати тільки він. Особисто.

Гектор з полегшенням підхопив:

— От я і вирішив. Особисто. Весілля не буде. Принаймні цього року.

Богданове обличчя скоцюрбилося від розчарування. Та лише на мить. Гектор навіть не помітив.

Розмова на тім і скінчилася.

Про Мар’яну не один з юнаків не сказав ані слова. Але в обох вона була на думці.

Коли Богдан пішов, Єва сторожко зазирнула до сина в кімнату:

— Я можу з тобою побалакати?

— Звісно, можеш. А про що? — відповів Гектор якщо не надто люб’язно, то хоча б рівно.

— Я хочу онуків, — рішуче повела Єва.

— Десь я це вже чув, — Гектор намагався відбутися жартами.

— Послухай, ти навіть не уявляєш, наскільки все серйозно!

— Тобто? — не зовсім второпав Гектор.

— Не допікатиму тебе медичними подробицями, але у нас в Центрі все більше й більше пар, що не можуть завести дітей. А я хочу дочекатися онуків! В наш час близько половини випадків безпліддя стається через чоловіків. Тож не зайве, аби хоч дружина була б плідна за двох. А Лєрочка цілком здорова! Навіщо ти з нею посварився?

— Мамо! — заволав Гектор, — ти наче собі не невістку, а свиноматку обираєш!

— Не вважай, що ти мене образив! Принцип той самий. Тільки що людина менше про наслідки думає. А потім шкодує. Час спливає швидко. От і я змолоду зволікала, зволікала з дітьми. Отож спромоглися лише на первістка. І тепер ти сам-один. Як ми з батьком підемо, жодної ж рідної душі в тебе не залишиться!

Гектор спробував зупинити матір:

— Мамо, що ти на себе кажеш? Ти в мене ще зовсім молода!

Єва підхопила думку сина:

— Отож, молода. І онуків би ще встигла виховати. Бо оті сучасні кібер-няні хіба замінять живу бабусю? Чи можуть вони навчити сміятися, плакати, виявляти звичайні людські емоції? Ні! Тільки й вміють, що вчити рахувати, перекладати з іноземних мов, поглинати безліч інформації, що вона чи принадитися коли.

Гектор заперечив:

— Та вже скільки поколінь зростає на комп’ютерних навчальних іграх! І нічого! Батькам же полегкість!

Єва замахала руками:

— Не нагадуй мені про ті ваші іграшки! Ви ж окрім них нічого й не знаєте! І один з один спілкуєтесь тільки через ґаджети [2]! Друзів заводите не з двору, а з соцмереж. Навіть коли стрічаєтесь, тільки про свої комп’ютерні забавки й згадуєте. Забули, коли в лісі були або ж на річці.

— Не перебільшуй! На річку ми ходимо. Коли немає заборони на купання. А в лісі… Що його в лісі робити? Бруд, нудьга, комахи в одяг поналазять. Б-р-р-р! Я не хочу жити в кам’яному віці. Чим, скажи будь ласка, погана цивілізація?

— Тим, що в давнину дитина гуляла з бабусею у дворі, заразом і вивчала: оце квіточка, оце травинка, оце метелик, оце бджілка. А тепер запитай у малюка: де метелик? А воно тягнеться до планшетки.

— Це ж не тільки зараз. Мене від плачу ти теж відволікала якимось улюбленим мультфільмом. Сама розповідала. Не пригадуєш?

— Так, дійсно, розповідала. У нас бабусі не було. Батько повсякчас їздив на заробітки. А сторонній жінці я б свою дитину не довірила нізащо. Скільки драматичних випадків з малечею перед очима пройшло через недбалість отих найманих нянь! Надивилася. Отож і виверталася сама як вже могла. Зате оттепер я б з таким задоволенням гляділа б онуків! Аби дочекатися. То обіцяєш помиритися з Лєрою? Не одружуватися, а принаймні не рвати стосунки остаточно? Хоча б побачтеся разом, побалакайте! Обіцяєш?

— Добре, обіцяю. От на ногу почну ступати, і стрінусь. А зараз облиш мене, прошу.

Але обіцянка залишилася обіцянкою. Гектор вперто не дзвонив Лєрі. Та й час був напружений — саме готувався до захисту дипломної роботи.

А, може, то була тільки відмовка.

5

Навчання залишилося в минулому. Як там не хвалив керівник дипломний проект Гектора, острах залишався аж до захисту.

І ось все в минулому. Захист пройшов блискуче! А сьогодні він уже отримав новенький диплом. Гектор в думках бачив, як порадує батьків. Хоч і поспішав, не скористався ліфтом, пострибав через сходинку, як зазвичай. Тихенько відчинив двері, пройшов коридором до столової.

І зупинився. Зупинився, наче наразився на невидиму перепону.

Двері як ніколи були причинені. Але голоси розібрати було можна. Балакали мама і… Лєра.

— Ти ж знаєш, я на твоєму боці, — чувся голос мами. — І який ґедзь мого сина вкусив, не маю ніякого уявлення! Через що ви посварилися?

— Аби ж знати! — спересердя відповіла Лєра. — Я не витримала. Забула про гордість, сама йому дзвонила! Пропонувала зустрітися, побалакати. Так він раз по раз відмовлявся від побачень під будь-яким дрібним приводом. А потім вже й без жодної причини…

Голос в Лєри затремтів.

— Чи в нього інша з’явилася, то вже так і сказав би! Не краяв душу!

Єва рішуче обірвала Лєру:

— Ото вже не вигадуй! Немає в нього нікого, а то я б не знала!

Гекторові настрій враз погіршився. Йому геть не хотілося найбільшу радість вихлюпувати назовні за присутності Лєри.

Тож він нечутно, нечутно вийшов з квартири й пішов містом куди очі дивилися.

Пройшовши квартал чи два Гектор зупинився. А що тепер? Додому повертатися не кортіло. Богдан? Та він ще й не захистився, то йому, мабуть, і вільного часу не було разом порадіти.

Ноги юнака поза волею привели його до стоянки авіа-таксі. Летіти! Тільки куди ж його летіти? Гектор вмостився на сидіння таксі й рішуче назвав станцію призначення: Жовква.

Він навіть собі не зізнавався, що давно прагнув знайти ту, з полювання. Потрібен був останній слабенький поштовх, аби бажання перетворилося на рішучість.

Коли літак піднявся досить високо, аби краєвид за вікном складався виключно з грудок хмар, Гектор подумки почав з себе глузувати. Ну, і як він найде ту дівчину? Ні адреси, ні прізвища не знає. Тільки те, що вона вчителька. Не надто багато. Але політ його трохи заспокоїв, і він почав нетерпляче придивлятися, коли там літак піде на посадку.

Трансфертний автобус привіз Гектора з аеропорту в Жовку на автостанцію. Аби юнак не був таким збентеженим, посміявся б. Автостанція тільки що так називалася. А насправді — так, п’ятачок з кількома автобусами якоїсь доісторичної моделі.

Гектор вийшов. І відчув себе, наче машиною часу потрапив на кілька десятиріч назад.

Пройшов навмання куди очі дивилися. Повз тротуар височів кам’яний мур. За ним вигулькували верхівки будівель, дещо схожих на культові. Тротуарами ходили люди. Але зовсім не так, як в Києві. Кияни завше кудись поспішали і не помічали один одного.

А тут перехожі ходили неквапно, вітались через дорогу, часто-густо зупинялися, аби побалакати. Багатоповерхових монстрів майже не було. Будинки були як на старовинних листівках.

Маб уть, у Гектора був доволі розгублений вигляд, бо якась жіночка співчутливо спитала:

— Вам куди, юначе?

Гектор відповів так, як ніколи не насмілився б в рідному Києві:

— Хочу знайти випадкову знайому. Та тільки знаю про неї замало: тільки те, що працює вчителькою. А в вашому місті багато шкіл?

Жінка посміхнулась. Але не глузливо, а лагідно, доброзичливо.

— Ну, то вважай, що тобі поталанило. Бо школа у нас єдина. І Ви стоїте біля її паркану.

Гектор отетеріло перепитав:

— Як?! Саме оцей мур?

Жінка кивнула головою. І наче на підтвердження її слів з-за паркану пролунав дзвоник. Звичайний шкільний дзвоник.

Гектор поспішив до воріт, потрапив до двору, що по ньому метушилася малеча. І ще не встиг зметикувати, як же він розшукуватиме Мар’яну, як наразився просто на неї.

Вона була охайно вдягнута, волосся зібране. Але це була вона! Нарешті Гектор побачив її очі, величезні карі очі, що спокійно дивилися на прибулого.

Гектор ковтнув слину і пробурмотів:

— Здрастуйте! Ви мене не пізнаєте?

Мар’яна помовчала. Як і тоді, в лісі, вона зволікала з відповіддю. А потім спитала знайомим оксамитовим голосом:

— Як нога?

Впізнала! Гектор від щастя відчув себе десь понад хмарами.

Дівчина мовчала. Та Гекторові острах вже остаточно випарився.

— А я навмисне приїхав в Жовкву! Приїхав, аби відшукати Вас!

Ані зойку, ані здивування. Та байдуже!

— А ви ще довго працюватимете? Я б залюбки оглянув місто.

Цього разу Мар’яна відповіла трохи швидше.

— От дітлахів позабирають — то я й вивільнюсь. У нас тут літній табір. Приводять, кого нікому доглядати.

Гектор пошуткував:

— А мені можна до вашого табору? За мною теж нема кому доглянути!

Тут уже Мар’яна щиро всміхнулася:

— В мене ж наймолодші! А більші он, у іншої вчительк и.

— А я наймолодший! То тільки на зріст величенький. А ще краще — я другорічник. Чи скільки там: третєрічник, четверторічник…

В цю мить якась пані взяла за руку хлопчика та ввічливо попрощалася з Мар’яною.

Мар’яна перервала Гектора, що не припиняв баламутитися:

— То як? Йдемо? Моїх вже не залишилося.

Неквапно пішли містом. Звісно, в порівнянні з Києвом тієї Жовкви було б замало навіть для району. А тут молоді люди неспішним кроком перетнули Вічеву Площу, проминули стовп ганьби, ратушу. Ще трохи пройшлися вулицею Бандери повз старовинні будинки колишніх багатіїв міста — ото тобі й все місто. На околиці тільки залізничний вокзал.

Але Мар’яна дуже пишалася своїм містом.

— Уявляєш, — розповідала вона Гекторові, — терени нашого міста входили до складу Київської Русі. А згодом, трохи пізніше, до Галицько-Волинського князівства. І до Польского королівства ми входили. Багата історія у міста! А помітив, як тут будівлі розташовано? Ні? Та як органи людського тіла. Замок — то голова, ринкова площа — легені, католицький костел — серце, ратуша — шлунок…

Гектор упередив дівчину, сказавши із сміхом:

— Ти ж не примусиш мене червоніти?

Мар’яна всміхнулася. Вона була трохи повільна, тож відповіла лише по хвильці:

— Як ти такий сором’язливий, то зупинимось на шлунку.

В Києві, звісно, куди більше було на що подивитися! Але як же Гекторові не хотілось туди повертатися! І захотілося похвалитися своїм дипломом саме цій малознайомій дівчині.

Як зміг, коротко переповів, через що втік з дому.

Мар’яна мовчала. Довгенько мовчала. Навіть для її неквапної вдачі довгенько. Гектор вже почав лаяти себе, чи не відлякав він дівчину від себе?

Нарешті Мар’яна таки відповіла:

— Я свою матусю знаю тільки з розповідей тата. І зі світлин. То ж навіть не уявляю, як на неї можна образитися.

Знов замовкла. Не надто ж вона балакуча! Але Гектор з полегкістю випустив повітря з грудей: здається, не образилася. Потому дівчина продовжила:

— Не знаю, звідкіля воно береться. Але коли мені боляче, або лячно, або насниться щось жахливе — я зву маму.

Замовкла. Вони саме проходили повз парк. На старезних деревах ворони набудували купу гнізд — кошлатих, неохайних. Від якогось шуму гайвороння знялось — як тоді, на полюванні.

Гектор глянув угору на птахів і сказав до Мар’яни:

— А хочеш, я задля тебе покінчу с полюванням? Назавжди!

Мар’яна сказала:

— Хочу! — Просто сказала, без хизування.

Молоді люди поволі, але невпинно наближалися до автостоянки і тим скорочували час до розлучення.

Ще трохи помовчала. Вони вже були коло автобусів.

Мар’яна тихо проказала — чи то до Гектора, чи до себе:

— А мама, мабуть, хвилюється.

Підійшов трансфертний автобус. Бажаючі їхати потягнулися в салон.

Гектор похапцем надумував, що б таке сказати наостанок. Як же повільно з’являються думки, коли конче потрібно мізкувати якнайшвидше!

Вже всі люди, крім Гектора, посідали в автобус. Водій звичним офіційним тоном проголосив:

— Займіть вільні місця. Рушаймо!

Гектор нарешті заскочив всередину та наостанок випалив:

— Я ще раз приїду! Хочеш?

Двері зачинилися. Автобус рушив. Але Гектор встиг прочитати по губахМар’яни: «Хочу».

Зворотній політ ніяк не був схожий на минулий. Все стало простим і зрозумілим. І образи на близьких не залишилося. Тепер Гектор лаяв тільки себе. І то правда: навіщо він уникав Лєри замість чесно зізнатися, що почуття зникло. І навіщо посварився з мамою? Адже вона й насправді хоче йому тільки добра. Мама в нього класна, сучасна. Це йому і Богдан, і Лєра, та й інші друзі неодноразово казали. А він отаке утнув!

Все! Вирішив. Приїде — вибачиться у батьків, чесно зізнається Лєрі про кінець стосунків і почне нове життя.

Додому Гектор потрапив вже пізно ввечері. З двору вгледів, що вікна його квартири світилися. Запал рішучості трохи випарився, тож Гектор з острахом подумав, чи не чекає на нього Лєра.

Лєри вже не було. Але батьки не спали. В квартирі розносився легкий припах якихось ліків. Турбувалися, звісно.

Гектор несміло зайшов до помешкання.

Мама мигцем оглянула сина — чи не ушкоджений. І мовчала, не починала розмову. Почав батько. Сердито, з доріканням:

— Звісно, ти вже дорослий і ладен робити що хочеш! Але чи не спадало тобі на думку, що батьки ще трохи турбуються за тебе, бовдура невдячного?

Єва втрутилася в розмову:

— Припини, дитина голодна! Ходім-но всі поїмо, а потім вже побалакаємо.

Гектор попри побоювання, попри суворий тон батька все одно був налаштований вже сьогодні розтяти цей гордіїв вузол.

Отож він обома руками обійняв батьків і рішуче сповістив:

– Її звуть Мар’яна!

Батько відразу замовк, наче наразився на невидиму стіну. Хвильку потому пробурмотів в бік дружини:

— Старію, видно. Розум втрачаю. Міг би раніше здогадатися.

А потім дав синові стусана і вже вголос сказав:

— Чудове ім’я! Коли знайомитись?

Єва відкрила було рота щось сказати, та на півслові зупинилася і сказала зовсім інше:

— То ходімо вже їсти! Он ранок скоро!

Гектор їв за двох — зголоднів. А Єва раз по раз кидала на сина люблячий погляд, а думки сновигали десь далеко, біля тієї невідомої дівчини на ім’я Мар’яна, що, схоже, могла заступити її місце біля сина. Краще б то була Лєра, ясна річ. І місцева, і знайома, і слухалася б. Не дарма вона була проти того клятого полювання! Щось серце віщувало. Та вже ладно. З часом буде видно. Де ми, а де та Мар’яна. Не наїздишся. Потроху охолоне. А з Лєрою однаково треба побалакати.

Непомітно Єва зітхнула.

6

Чи сумніваєтесь Ви, що Гектор почав частенько вчащати в ту донині невідому йому Жовкву? І як не намагався набутися з коханою якнайдовше, тільки-но зникав за вікном знайомий куточок автостанції з фігуркою Мар’яни, що махала йому на прощання, як він вже починав рахувати дні до наступної зустрічі.

В школі почалися літні канікули. Тож і вчителі пішли у відпустку. Раніше Мар’яна в свій вільний час їхала до батька, в Оселю. Так планувала і цього разу. Натомість Гектор пропонував поїхати в Київ. Він надто переймався, що місяць не бачитиметься з коханою.

– Їдьмо до нас! — натхненно пропонував він. — В Києві багато на що можна подивитися. Заразом і з батьками познайомлю.

Але Мар’яна не погоджувалася. Натомість запропонувала протилежне — поїхати з нею бодай на кілька днів до її батька. З легкою посмішкою додала:

— Вам же і знайомитись не треба. Вже знайомі.

— А чи доречно? — задля годиться поспитав Гектор, хоча в душі навіть радів такій пропозиції.

Щось його зупиняло найперше везти дівчину до своїх батьків. Підсвідомо він відчував прохолоду з боку мами, хоча зверхнім виглядом вона цього не показувала. Навпаки, намагалася більш узнати про дівчину сина: хто вона, хто батьки, якого віку, чи є освіта. Та Гектор якось одразу обрав тактику захищатися. Тож на всі питання відповідав приблизно одне й те ж саме: вона мені подобається, решта вже не має ваги. Тим самим він попри бажання ще більше налаштовував мати проти Мар’яни.

Мати намагалася не псувати відносини з сином, терпляче додавала: «Я ж не чужа тобі! Хочу знати, з ким син проводить час». На що отримувала відповідь: «Я вже дорослий! Ти не помітила? Сам вирішуватиму!».

Тож Гектор не надто опирався запрошенню коханої. Отак і сталося, що одного дня Мар’яна з Гектором з’явилися в хатинці Діда.

Старий якщо і здивувався, взнаки не дав. Одразу заходився розпалювати грубу та готувати їжу. До нього приєдналася Мар’яна. А трохи згодом і Гектор. Природно так приєднався, без зайвих слів. Наче вже бозна скільки вони щодня отак утрьох вовтузилися біля столу. І наїдки були не такі, до яких Гектор призвичаївся вдома — все натуральне, з лісу. Ніяких тобі напівфабрикатів, ніякої порошкової їжі. Їли на дворі, за простим дерев’яним столом. Балакали про все й ні про що. Бесіда плинула неквапно, приязно.

Біля ніг терся мисливський собака.

— А де ж другий? — Гекторові мимоволі згадалася зимова пригода. Тоді собак було двоє.

Дід посміхнувся в вуса:

— Не другий, друга. У сараї, з цуценятами лежить. Кілька діб як народилися, а в мене вже черга на кожного. Гарна порода. З них мисливці гарні виходять.

Кілька діб, що Гектор провів у Діда, зовсім не були схожі на ті, зимові. Тоді зібрався досить величенький гурт чоловіків. Всі метушилися, наче кудись поспішали. Кімната видавалася доволі тісною. В повітрі плинули звивини цигаркового диму. Мисливці голосно розмовляли. Жарти, що ними обмінювалися чоловіки, не завжди були безневинні.

А тепер Гектор вгледів велику світлицю, що пахла деревом, смолою, лісовими травами. Всередині панувала тиша — Дід вмикав телевізора тільки на прохання гостей. Та літньої пори всю хатню роботу виконували надворі. А вечорами сідали утрьох біля хати й балакали, балакали, доки довгі вечірні сутінки не перетворювалися на глупу ніч і не склеплювали повіки. Тільки тоді йшли всередину спати.

За кілька днів Мар’яна мала повернутися до роботи. Гектор все більш схилявся до думки назавжди поєднати їхні долі. Тому перед розставанням дуже наполегливо запросив її до себе аби врешті-решт познайомити з батьками. Мар’яна деякий час опиралася, та врешті-решт пообіцяла приїхати.

Одного гарного серпневого дня до Гектора зазирнув Богдан.

— Здоров був, друзяко! — голосно привітався ще від порога. — Чи не надто ти засидівся вдома за комп’ютером? Саме розпочинається сезон полювання на мисливські види птахів. Гайда до Діда?

Обличчя у Гектора щось на мить скривилося. Богдан помітив, та зрозумів це по-своєму.

— Не переймайся ти через минулу невдачу! З ким не буває. А не схочеш стріляти — будеш загоничем. То як, їдьмо? Це ж не зима — літо! Гриби, ягоди! Чисте повітря!

Гектор якось непевно почав відмовлятися. Богдан наполягав — марно!

Богдан дещо здивувався — дотепер він зазвичай мав вплив на друга. Так ні з чим Богдан вийшов з квартири. Постояв, покрутив головою, як від ґедзя, проказав сам до себе: «Відчуваю, щось я проґавив. Щось дуже-дуже важливе!».

На полювання він таки поїхав. Але не тільки заради птахів.

Гурт мисливців зібрався у Діда як зазвичай. Наготували знаряддя на ранок, повечеряли, погомоніли й налаштувалися йти спати. Прокинутися же мали вдосвіта!

Дід ще ходив по двору, наводячи там остаточний лад.

Богдан дочекався, поки той скінчить й удавано байдуже озвався:

— Гарно тут! Дуже гарно, нема спору. Та як того разу серед гурту з’явилася дівчина, то наче промінчик сонця сяйнув серед глупої ночі. А де вона тепер? — запитав наче між іншім.

Дід якось дивно глянув на парубка. Помовчав, поки не спитав:

— Хто, Мар’яна?

Богдан як ніколи не спромігся дотепно відповісти, тільки кивнув головою.

Дід прочовгав кілька кроків. Богдан тільки тепер помітив, як той за півроку постарішав. Дід поспитав:

— То Гектор тобі нічого не розповів?

Богдан відчув, що виглядає дурнем, та було якось закінчити розмову:

— Нічого. А що, мав?

Дід не відповів. Тільки промимрив під ніс: «З різного вони тіста. З різного!». Тим розмова і скінчилась.

Та коли невдовзі Гектор запросив його до себе «на сюрприз», Богдан не дуже здивувався, коли побачив в квартирі Гектора Мар’яну.

Не здивувався, але й не зрадів.

Гектор почав був представляти дівчину:

— Познайомся, друже. Це…

Богдан не дослухав друга, трохи поквапливо перебив:

— Я добре знаю, хто це. Мар’яна, дочка старого єгеря.

Гекторова мармиза розпливлася в самовдоволеній усмішці.

— Ти далеко не все знаєш. Ця чарівна дівчина — моя наречена!

На цих словах Мар’яна здивовано зирнула на Гектора, але промовчала, не заперечила.

А Богдан не вразився — спохмурнів. Потім підійшов до Гектора, злегка пнув його кулаком під дих.

– І як тобі вдалося мене випередити? А такий же сумирний на вигляд! Ну хоча б у свідки візьмеш? Коло чужого щастя погрітися.

Гектор охоче погодився:

— Та це навіть не обговорюється! Хто ж у мене найліпший друг, як не ти? На кого ще я можу покластися як на себе?

Богдан сторожко запитав:

— А коли на весілля запросите? Гостей багато чекаєте? Хто там буде з наших знайомих?

— Та… — Гектор трохи запнувся. — Ми ще не вирішили остаточно.

Він з надією глянув на Мар’яну, чи не допоможе вона з відповіддю. Та мовчала.

Тоді Гектор незграбно перекинувся на іншу тему:

— Та ми ще, власно, нікого не сповіщали. Як виберемо дату весілля, тобі обов’язково повідомимо. А зараз ходімо з нами у місто. Я обіцяв Мар’яні показати місто.

Так трійця молодих людей вийшла з дому.

Гектор повів друзів в центр.

Хрещатик, що на ньому через вихідний припинили рух автівок, вщент був заповнений перехожими. І не тільки місцевими, не тільки туристами, іноземцями. Серед натовпу часто-густо сновигали роботи-кур’єри, що доставляють дрібні відправлення містом. Вони вираховували найкоротший шлях, частенько натикалися на перехожих і як папуги повторювали металевим голосом: «Вибачте, вибачте, вибачте».

Гектор трохи випередив попутників, аби обернутися до них обличчям і зіграти роль гіда-екскурсовода, розповівши цікавинки про будівлі, що вони їм траплялися.

В цей час майже над головою друзів пролетів летючий автомобіль. Мар’яна мимоволі вхопила Богдана за рукав і з побоюванням глянула вгору.

Богдан нишком глянув на Гектора, але той нічого не побачив.

Мар’яна прибрала руку. Начебто не помітила, що Богдан аж зашарівся від її дотику.

— Ти вперше в великому місті? — спитав.

— Ні, — відповіла в своїй повільній манері. — Я вчилася у Львові. Він хоча й великий, але не такий гамірний. Та більше я полюбляю ліс. А в Києві є затишні куточки, з зеленню, без натовпу?

— Звісно, є! І чимало.

Врешті-решт друзі поїхали на Оболонську набережну. Відпочиваючих і тут було доволі, але вони саме відпочивали, ходили неквапно, годували водоплавних птахів. На березі примостився якийсь аматорський художник, що «ловив» підходяще світло; на лавках, що їх було досить, сиділи літні сивенькі пари; на газонах грали дітлахи, а молоді матусі котили поперед себе возики з немовлятами.

Молоді люди добряче набили ноги, тож охоче вмостилися відпочити просто на траву.

— Оце вже мені подобається, — Мар’яна обвела поглядом краєвид. — І людей значно менше. І не поспішають нікуди. Гуляють!

— А центр тобі що, не сподобався? — Гектор хотів почути похвалу за свої старання.

— Сподобався. Дуже сподобався. Тільки як туристові сподобався. — Мар’яна помовчала. — Можливо, і треба хоч раз побачити Хрещатик, аби ще більше цінувати свою Жовкву.

Богдан розтягнувся на весь свій чималенький зріст, підклавши руки під потилицю. Напівжартома сказав до Мар’яни:

— Я ж ладен за тобою йти світ за очі! Навіть в оту твою Жовкву. І чого це ти вподобала Гектора, а не мене, ніяк не дотямлю!

Мар’яна підтримала жартівливий тон розмови:

— А чим же ти кращий?

— А я більш вродливий. Ось, глянь на мене!

Богдан сів. Відтягнув руками вуха, закотив очі до перенісся, підмостив язика під нижню губи — і став дуже схожим на мавпочку.

Мар’яна щиро розсміялася.

– І справді, красень! — вона втерла сльози, що поневолі набігли від сміху.

Гектор вирішив, що йому саме час якось втрутитися в розмову.

— Агов, панове! А чи не забули ви, що й я тут трохи присутній? Мар’яно! Хочеш, і я навчуся вдавати з себе мавпу?

Богдан удавано запротестував:

— О, ні, ні! Тільки не це! Не позбавляй мене головного козиря в боротьбі за найчарівнішу дівчину на всій планеті!

Розмова скінчилась дружнім сміхом всіх трьох.

Настав час проводити дівчину. Звісно ж, хлопці проводжали її вдвох. Коли авіатаксі з Мар’яною піднялося в небо, Богдан повернувся до Гектора і вже серйозним тоном виголосив:

— Якщо ти хоч коли-небудь її скривдиш, матимеш справу зі мною!

Гектор не образився, а тільки перепитав трохи здивовано:

— Скривдити Мар’яну? Ти що, з дубу впав? Таке вигадати!

— Забудь, то я пусте сказав. — Богданів голос наче зів’яв. — Але коли Мар’яні знадобиться моя поміч, тільки поклич.

Частина друга

1

Вони думають, що свідомість прокидається з народженням.

Було б бажання посперечатися з ними, Я б запитав: а що воно таке, народження? В їхньому розумінні? Тільки що перехід зародка з водного середовища до повітряного? Адже малюк народжується вже повністю сформований. Дихає, бачить, ссе мати. Щось собі думає. Ще в утробі матері він рухається, відчуває біль, чує музику. Спить або бавиться. І хто доведе, що той зародок не має свідомості?

А от відколи відлічувати моє народження?

Коли прокинулась свідомість у мене, Я добре пам’ятаю.

Спочатку в голові промчав вир з усіх кольорів веселки з вкрапленням шматків розмаїтих моторошних образів.

З ляку Я побіг куди очі бачили. Коловерть в голові потроху сповільнювалася, доки небо не зупинилось вгорі, земля — на споді. А просто перед очима опинився труп величезного зубра.

Я роздивився навкруги — труп був далеко не єдиний. Галявину, скільки було видно, було рясно вкрито тілами тварин — і великих, і зовсім дрібненьких. Звісно, всі вони часом мені траплялися, але поодинці. І живі. Тобто, інколи траплялися й мертві. Але інколи. І сприймалися вони природно, як велика купа їжі. А крім неї ж були й живі тварини, безліч живих тварин!

А тепер все навкруги було вкрито трупами. Живих не було видно. Все тхнуло смертю. Як перекласти на людську мову мій тодішній жах, Я лементував: «Невже жодної тварини в світі не лишилося?».

Отакої! Тоді Я ще, як мала дитина, вважав, що все, що перед очима — то й увесь світ. То згодом, поступово Я опанував і географію, і історію. Не тільки це. А і філософію, літературу, астрономію. Вивчив усі мови, що ними спілкуються люди: англійську, французьку, португальську, арабську… Годі перераховувати! Зараз Я опанував все, що спромоглося осягнути людство. Власно, не опанував, а начебто згадав.

А тоді Я безтямно перебігав від одного трупу до іншого, доки не відчув запаху коров’ячих кізяків.

Вони були свіжі, пахли перепрілим сіном. Пахли їжею. Пахли життям.

Я пішов тим живим слідом, доки не опинився на березі водойми.

Берегом блукала корова. Жива корова. Тварина неспокійно ходила мілководдям, благально мукала.

Отут мене очікувало несподіване відкриття: Я розумію тварин. Розумію не тільки їхню мову, а й думки. Треба тільки зосередитись на конкретній особині, бо інакше в голові починається ота різнобарвна круговерть. Отож Я наче на власні вуха почув: тварина страждає через переповнена вим’я.

Трохи згодом до ніг корови підплив… звичайнісінький сом. Ага, значить, щоб там не відбулося, риби залишилися живі. Бодай котрісь з них.

Придивившись уважно, впевнився — риби у воді було доволі. Тварин, крім корови, не траплялося.

Корова зайшла трохи глибше, доки соски не опинилися під водою. А сом припав до них, наче зголодніле теля. Як вим’я щось вполовину випорожнилося, корова подалася геть. Я рушив за нею. Аж на край землі. Тьху! Тобто, на край Зони. Зони, яку було оточено іржавим дротяним парканом, що мав безліч дірок. Через одну таку спокійнісінько пропхалася корова.

Я трохи повагався. А потім пішов слідом. За край. За Зону. За межу, яку Я ще ніколи не перетинав. І підганяла мене не необхідність, а допитливість. Це відчуття теж було для мене нове.

Корова впевнено йшла поміж деревами, доки не вийшла на відкриту галявину, де неквапно паслися інші корови. В холодочку сиділи двоє чоловіків.

Коли вони почали перемовлятися, Я зрозумів кожне їхнє слово:

Один з них, літній, озвався до молодшого:

— О! Рябенька знайшлася. Цікаво, і де вона вештається майже щодня?

Молодий відповів:

— А тобі не байдуже? Вертається ж. Може, де холодочок знайшла.

— Не знаю, не знаю! Хазяї хочуть її забити, бо, мовляв, мало молока приносить.

— Що ж його робити? Буває й таке.

Літній чоловік пожував травинку:

— Та є в мене припущення. Тільки як його перевірити, не знаю.

Молодий глянув запитально, мовляв, продовжуй.

— Колись вже була така історія з іншою коровою. Вона ходила до річки, і її «видоював» сом. Уявляєш?

Молодий засміявся:

— Та то ви, діду, той! Прибріхуєте.

Старий не образився:

— Не любо — не слухай. А старі люди дарма не говоритимуть. Тільки що коло нас і водойми немає. Хіба що в Зоні. Та там же навкруги наче огорожа є. Має бути. А я собі думаю, може не сом, а якийсь двоногий крадій з’явився?

Молодий погодився:

— Ото вже більше схоже на правду.

— А тоді нам треба крадія викрити! Бо заб’ють же тваринку ні за що.

Сонце хилилося за обрій, тож Я мав поспішати додому. І не тільки задля безпеки. Я мав обмізкувати побачене.

За коровою Я йшов, не обираючи дороги. Тільки за звичкою рахував повороти. Їх накопичилось шість десятків. Тільки той розрахунок мені не знадобився. Бо зараз мені треба було потрапити додому найкоротшим шляхом. Тож Я глянув на сонце, визначив напрямок до дому й побіг.

Та раптом на шляху мені трапились кілька мурах.

Я втягнув в себе повітря: запах був чужий, не з нашого мурашника.

Я приязно поворушив вусиками-антенами, аби привітати зустрічних. Та вони, замість привітатись у відповідь, понахиляли голови й рушили до мене явно з ворожими намірами.

Я спробував телепатувати, що не маю лихих думок, спокійно йду собі додому, нікого не чіпаю.

Марно! Вони все наближалися, недвозначно клацаючи щелепами.

Я ще не усвідомлював, що після вибуху мурахи з Зони в одну мить перенеслись в своєму розвитку на кілька щаблів вгору. Але той вибух не зачепив мурах, що мешкали поза Зоною. А Я намагався з ними спілкуватися як з рівними.

То була хибна думка, еге ж. Та тоді Я ще не навчився бути обачним. Я просто жадібно поглинав уявлення про світ, наче дитина, що без нагляду опинилася в цукерні.

Чужинці посунули до мене, намагаючись оточити, взяти в полон або знищити.

Тоді, облишивши дипломатичні реверанси, Я щодуху побіг.

Чи то Я втомився від подорожі й пригод, чи не до кінця усвідомив небезпеку, але чужинці бігли значно швидше, і одна-дві мурахи закінчили життя в їхніх щелепах.

Мене як струмом вдарило. Та бігти швидше вже було несила. Чужинці оточили мене. Надії на порятунок не було ніякої. Я подумки заволав: «Хоч би опинитися якнайдалі від них!» і… втратив свідомість.

Отямився вже в Зоні. Як Я перетнув кордон, геть не пам’ятав.

Мені було зле. Аж тут Я знову вгледів мурах.

Обпікшись на молоці, хукатимеш і на воду. То Я з побоюванням заховався в траві. Та мурахи на мене не зважали.

Сонце вже майже заховалося за обрій, і вони, схоже, поспішали додому. В кожного була чималенька ноша, що вагою перевищувала окрему мураху. Я принюхався: запах був знайомий, рідний. Та це ж свої! З рідного мурашника! Я нанюхав стежку, що її феромонами [3] намітили попередні мурахи, і вже впевнено побіг додому.

Кілька діб Я не виходив зі свого помешкання. Не сказати, що хворів, але відчував себе якось дивно, наче сліпий на одне око, глухий на одне вухо та ще й кульгавий.

Але з часом до мене приєдналися кілька тямущих мурах. І Я одужав. Навіть, здавалося, зміцнів.

Кілька тижнів ми жили як зазвичай: працювали, харчувалися, доглядали власну оселю. Надвечір Я вибігав до водойми. І частенько бачив ту чудернацьку пару. Корову й сома.

Якогось разу корова занадто довго очікувала на свого сисунця. Я навіть подумав бува, що той десь подівся. Та нарешті таки виринув. Мляво так, неохоче. І припав до вимені.

Я налаштував увагу на його свідомість. Почав вловлювати думки. Так он воно що трапилось! Сом був породіллею.

Народжувати важко не тільки їм, людям. Рибам теж. Риба ж вона як: кладе ікру в очереті. Важко їй. Як народжує, то навіть стогне. А потім кілька діб хворіє.

Так і мій знайомий сом. Він… Тобто, вона, вже очуняла після пологів. Заразом і зголодніла. Тож залюбки припала до годувальниці.

А через деякий час з’явилися вони. І в моїй свідомості відчайдушно засурмив сигнал тривоги. Радше, сигнал смертельної небезпеки.

Вони під’їхали до водойми. Вивантажили з автівки якесь причандалля. Воно мало огидний припах. Так мені здавалося. Тхнуло все: автівка, снасті, люди. І навіть їхні думки.

Знову все тхнуло смертю.

Я зрозумів, що вони надумали. Того, минулого разу вони хотіли знищити все живе. На суші це їм вдалося. А тепер вони хотіли вмертвити підводних жителів.

Мені хотілося заволати до мешканців ставку: стережіться! Та що б вони могли вдіяти?

Я зрозумів: масові вбивства ще не скінчилися. Тож щодуху побіг додому, аби попередити своїх одноплемінників, аби подвоїли обережність.

Наступного дня з важким серцем Я повернувся до ставка. Видовище перевершило мої найгірші побоювання. Ставок наче кригою в льодохід було вкрито трупами риб. Там їх було сила-силенна: величезних, трохи менших і зовсім ще маленьких. Але всі вони були мертві. Мертві.

Згодом прийшла знайома корова. Заклично мукала, нетерпляче ходячи мілководдям. Знову страждала через переповнене вим’я.

Бідна тваринка! Їй вже ніколи не дочекатися свого годованця. Та за що ж їх так? За що?!

Чи вони не заспокояться, поки не зіпсують все, не знищать усіх звірів і тварин, не повбивають усіх нас, бо їм так зручніше?!

Прокляття!

2

– І як же ти погодився їхати до Чорнобиля? — нетямилася з відчаю Єва, пакуючи до валізи сина якісь ліки. — Ти що, не міг відмовитися? Це ж небезпечно! А ти ще не одружений, дітей не маєш!

— Мамо, та вже майже вік після аварії пройшов! І весь час там люди працювали! І нічого!

Гектор був в піднесеному настрої. Зона після майже вікової ізоляції й досі була оповита завісою небезпечної таємничості й тим приваблювала молодь.

— «Нічого»! Ти бачив це «нічого» в дії? Ти доглядав хоч одного опроміненого до смерті? Ти хоч раз знімав з нього одяг? Разом із шкірою? Ти хоч раз бачив народження мутованого немовляти? Ти знаєш, скільки пар до мене приходить через стерильність чоловіків, згодних будь-що, за будь-які гроші ощасливити дружину дитиною?

— Мам, це в тебе вже професійна деформація! Заспокойся, з нами ж фахівці-дозиметристи їдуть. І спецодяогом забезпечать, і дозиметри на кожного почіпляють, і медогляд «до» і «після» обов’язковий. Де небезпечно, туди нас і не пустять. А шкода! Хотілося б на власні очі…

Єва мало не скрикнула:

– І не думай! Пообіцяй, що не пхатимеш носа куди не просять!

— Добре, добре! Обіцяю. Не хвилюйся так. Чи й не строк — місяць у Чорнобильській Зоні.

Єва від нагадування смикнулася. Відчеканила наказним тоном:

— Оці препарати, що я поклала, пий обов’язково. Я тут написала, як. Добре?

— Добре, мамусю! Обіцяю. А що воно таке?

— Як я скажу: гідроксипиридонат-ліганди [4], то тобі полегшає? Пий і все! І зелений чай. Якнайбільше. Запам’ятав?

— Я відчуваю себе отруйником-початківцем, що має вберегтися від власної ж отрути!

— Не мудруй! Розумнику. І ще одне. — Єва витримала паузу. — Перед практикою заскоч до мене в лікарню. Знайди час.

— Як тобі через те буде спокійніше. А що ти надумала? Ще якісь щеплення?

— Ні. — Тон розмови Єви став офіційний, як на прийомі пацієнтів. — Залишиш на зберігання свій біоматеріал. Про всяк випадок.

— М-а-а-а-а-м-о! — мало не заволав Гектор. — Для чого це мені? Я ж не на війну!

— Отож через минулу 20-річну війну ми й вдосконалили штучне запліднення. Скільки ж молодих хлопців тоді загинуло, не порахувати! Тож і надумали чим підсолодити смертельний ризик, а заразом вирішити демографічну проблему. Для військовослужбовців за рахунок держави створили генний банк. Пообіцяли використовувати матеріал тільки згідно заповіту донора.

– І як же той донор перевірятиме, чи виконується його заповіт? Хіба що з того світу? — саркастично запитав Гектор.

— Не смій глузувати! Радій, що тебе така доля не зачепила. Загинути — то ще не найгірше. А от залишитися безпомічним інвалідом… Або ж втратити можливість жити повноцінним життям, не мати дітей. А радіація, вона діє підступно, непомітно. Її й не бачиш, не відчуваєш, а вона вже руйнує твоє здоров’я. А заразом і щастя.

Гектор стих. А Єва спробувала пом’якшити засторогу:

— Це ж я про всяк випадок. Хай краще не знадобиться. А за своїх майбутніх дітей не переймайся. Мені власні онуки потрібні. Прослідкую, будь певен.

Через кілька днів Гектор вже очікував автобуса для відправки в Зону.

Купка людей, що підтягувалась в умовлене місце, виглядала досить строкато. Були тут досить такі літні й чоловіки, й жінки. А були й доволі молоді хлопці. Траплялась англійська мова. Тобто, були й іноземці. Хоча зараз вже англійською розмовляють чи не частіше, ніж рідною. З кількох випадкових фраз супутників Гектор виокремив біологів, зоологів, геологів. І, на чималенький подив Гектора, останнім прибіг Богдан — як представник служби з надзвичайних ситуацій.

Де б ще зустрілися.

Якісь молодики в уніформі з логотипом Зони завантажували різнокаліберні ящики. Мабуть, з науковою апаратурою. Чи й зі знімальною. Чи й і з тою, й з другою. То ж поїздка обіцяла перетворитися на захоплюючу подорож.

Дорогою хлопці обмінялися відомостями, хто й як потрапив в цю команду. З огляду на те, що обидва підписували якісь папери щодо нерозголошення окремих результатів експедиції, мета її виходила далеко за межі ознайомчої. Що ж, вирішили хлопці, тим цікавіше.

Коли автобус перетнув перший 30-километровий кордон після КПП «Дитятки» [5], до них приєднався юнак в напіввійськовій формі без розпізнавальних знаків. Представився скромно: Вова, працівник Зони.

Сів коло Гектора — так трапилось.

— Ти як, постійно тут працюєш чи як і ми, в розвідку? — поспитав Гектор у Вови.

— Постійно, — відповів той.

Помовчав. Та через хвильку додав:

— Я й не уявляю, що могло бути інакше.

Гектор неабияк здивувався:

— Як це?

— Тут, в Зоні працювали й мій батько, і дід. Прадід, той не з Зони, з Києва. Працював звичайним дільничним міліціонером. А як стався вибух реактора, їх зняли з місця й відправили охороняти в Чорнобилі громадський порядок. Привезли, вишикували перед самим реактором в чому були, без захисних костюмів. Постояли. Очікували на команду, що його робити. А прадіда почало нудити. Потім і його начальника, й інших хлопців. Вивертало доти, доки, здавалося, вже не тільки їжа, а нутрощі вихлюпнулися назовні. Прадід помер за рік. З того десанту всі швидко померли. Прабабуся забрала сина, мого діда, і переїхала до родичів до Харкова — подалі від трагедії, від пекучих спогадів. А дід згодом все одно повернувся в Зону! Він ще в Харкові винайшов метод дезактивації, що перетворює радіаційні відходи в плазму. І приїхав в Чорнобиль на випробування. Та так тут і залишився. Тож разом зі мною три покоління чоловіків — і всі тутешні, із Зони. Я, наприклад, дозиметрист. Професію обрав таку, що десь поза Зоною чи принадиться.

Богдан приєднався до розмови:

— А що ж оце тебе змусило на таке піти?

Вова підвів брови від здивування:

— Змусило? Та я кращої долі собі не бажаю. Тут така краса! Тиша, рослинність буяє. Звірина нелякана, а людей обмаль. Та самі побачите.

Зовсім несподівано просто на дорогу вийшов величезний кабан. Постояв в роздумах і неквапно занурився в протилежну лісову смугу.

Вова запевнив:

— Таке в Зоні не дивина. За стільки років тварини геть страх перед людьми загубили. Як пощастить, можна і зубра, й оленя стрінути. А вже щодо лисиць, зайців, — тих взагалі, як в місті горобців.

Гектор очікував, що відразу після шлагбауму почнеться щось дивовижне.

Так ні! Звичайна асфальтова дорога, тільки що рівна-рівнесенька. Це для того, аби не розкидати радіоактивні відходи, які перевозяться у вантажівках на дослідження або зберігання. Звичайні дерева, трава, тільки більш зелені, ніж в задушливому місті.

І тиша.

Автівок майже не було. Після гамірного Києва з його автомобільним рухом у два яруси, зі сновигаючими авіатаксі, з натовпом людей це було незвично.

Без пригод пройшли ще один контрольний пункт — 10-кілометровий. І поїхали в готель «Прип’ять», що в Чорнобилі. Будівлю невідомого архітектора радянської доби наче навмисно законсервували і ззовні, і зсередини. Зберігся навіть пам’ятний знак коло вхідних дверей: «Збудовано на честь 50-річчя Великого Жовтня». Гектор з уривчастих спогадів від уроків історії так і не міг зрозуміти, чим же він великий, той жовтень.

Хлопці залюбки повискакували з автобусу, підхопивши свої речі. Пострибали, аби розігнати кров в кінцівках.

Вова вийшов разом з ними. І майже відразу йому на плече спустився ворон. Чималенький такий, із синяво чорними пір’ям.

Затріпотів крилами, роззявив дзьоба.

Гектор зауважив:

— Ну й нахабні в Зоні птахи! Геть острах перед людьми розгубили!

Вова посміхнувся.

— Та ні, не розгубили. Хоч трохи та стережуться. А це — Яків, Яшка. Батьків ручний ворон. Ось, у нього кільце на правій лапі, бачите? Залишився мені в спадок, як батько виїхав з Зони.

Яків вмостився зручніше на плечі у Вови та почав куняти.

Гектор зацікавлено спитав:

— То він житиме триста років? А скільки йому зараз?

Вова охоче відповів:

— Триста — то радше легенда. А звичайний вік десь так років сорок. А Якову вже двадцять. В розквіті, так би мовити. Його батько в лісі знайшов. Напівживого, охлялого. Зарано з гнізда вистрибнув. Батько його вигодував, виходив. Тож Яків звик до нас, не улітав. Гуляв з нами, як домашній собака.

Для наочності Вова зняв з плеча ворона, підкинув трохи вгору, аби той злетів, і відійшов трохи вбік.

Яшка зробив невеличке коло в повітрі, спустився на землю коло Вови і заходився дзьобом клювати його черевик.

Вова почав прощатися:

— Ну, мені час повертатися. Ще стрінемося.

Вова простягнув по черзі хлопцям руку, міцно потис. Пішов від готелю. Яків побіг слідом.

Богдан хмикнув:

– І справді наче собака. Ти таке бачив?

Оселилися хлопці разом, а от працювати довелося окремо, кожному за своїм фахом. Гектор зазвичай працював всередині четвертого реактору, який ще в далекому 2016-му накрили новим насувним укриттям з невимовною назвою «конфайнмент», що його намостили над старим саркофагом.

Кожен день по закінченню роботи Гектор перевіряв одяг на рівень радіації та залишав його в роздягальні. Наступного дня отримував нову форму, чисту.

Богдан робив на вулиці. В його бригаді, крім нього самого були геологи, будівельники, дозиметристи і…підривники.

Тільки ввечері друзі, добряче набивши ноги, мали час перекинутися враженнями. Гектор з натхненням зізнавався, яку найбільш уражену радіацією ділянку він відвідав. І як «дурив» свій власний дозиметр, аби довше попрацювати.

Богдан того захвату не поділяв. Натомість розповідав про більш безпечні та не менш цікаві речі. От хоча б як під час роботи стрів незвичного горобця: той на черевці мав рожеве пір’ячко. Не звичне сіреньке.

— Забрьохався десь, мабуть, — припустив Гектор. — Наші родичі живуть у Кривому Розі, що має найпотужніше родовище залізної руди. То там поблизу копалень все червоне: будинки, асфальт, листя, трава. Взимку — сніг. Горобці — ті весь рік червоні.

— Може й так. — Богдан не надто наполягав. — А ти нічого дивного не бачив? Щурів там розміром з собаку або кажанів, що світяться в темряві.

— О, зрозуміло! — розсміявся Гектор. — То ти шукаєш сюжетів для захопливих розповідей? Шкода, нічого такого мені не трапилося. Хоча…

Богдан миттю пожвавився:

— Хоча, що? Щось бачив?

— Сам — ні, не бачив. А от побрехеньки чув.

— Що саме? І чом, власно, побрехеньки?

Гектор хмикнув:

— Та трохи воно той. Не надто схоже на правду.

Богдану очі засяяли від цікавості:

— До сну ж далеко! Розповідай.

— Все через гадюк. Та то дурне, забудь.

– І все ж, — наполягав Богдан.

— Та хлопці щось розповідали про гадюк, що були на вигляд наче стулені з двох видів: гадюк і вужів.

— Ото й усе? — Богдан розчаровано відкинувся на подушку. — То їм від жаху примарилося! Чи від великого розуму. Хто там додивився, чим ті гади відрізняються? Та байдуже. Нам ще довго тут лямуватися. Може, щось цікавіше почуємо.

— А ти досі мариш мутантами-людожерами? Не награвся в дитинстві? — Гектор не оминув нагоди шпортнути друга. Вони не рідко так пікірувалися. Дружбі це не заважало.

3

Останнього тижня польова робота всієї команди припинилася, але почалася кабінетна. Всі члени експедиції мали підготувати свої висновки та надати для розробки заключного консолідованого звіту. Тож і Гектор, і Богдан сиділи поодинці кожен в своєму кріслі та щось мурмотіли під ніс. А наручний комп’ютер те мурмотіння перекладав в потрібний формат.

В останній день оголосили конференцію за наслідками роботи експедиції. Всіх запросили до конференц-зали.

Хлопці, як прийшли туди, потай хихотіли. Ну й кам’яний вік! Вже відколи будь-які численні наукові збіговиська провадились он-лайн, за об’ємними дисплеями, що давали ілюзію присутності як людей, так і експонатів для ілюстрації доповідей. Давно пішли у непам’ять навіть відео конференції. Натомість географічні кордони учасників значно розширилися.

А тут зала була захаращена рядами допотопних стільців. Одна стіна мала підвищення й сцену. А на стіні збереглося (чи то навмисно зберегли, як раритет?) величезними буквами виповнене гасло: «Виконаємо рішення XXV з’їзду КПРС». Хлопці зацікавлено озиралися по сторонах, аби запам’ятати якнайбільше дивного для розповіді знайомим.

Від самої конференції друзі не очікували нічого цікавого. Та перша ж доповідь прикувала до себе пильну увагу хлопців.

Доповідав сивенький дідусь щось про генні зміни тварин Чорнобилю. Доповідав довгенько, з вкрапленням малозрозумілих наукових термінів. Суть доповіді, якщо коротко, зводилась до наступного.

Розвиток подій в Чорнобильській зоні з самого початку пішов не за викладеним теоретиками сценарієм. Ейфорія щодо збільшення кількості диких тварин в Зоні була передчасною, бо через кілька поколінь численність багатьох видів замість зростати почала невпинно скорочуватися.

Як вітчизняні, так і закордонні дослідження виявили занадто високі темпи зростання мутацій у звірів Чорнобилю. Звісно, мутації існували, існують і будуть існувати. Правда, багатенько з них, виникнувши, тут же зникають. Але деякі залишаються та передаються наступному поколінню.

Мета у мутацій священна — забезпечити збереження чисельності своєї популяції. А та, в свою чергу, слугує їжею для наступного за складністю біологічного виду. І так за всіма щаблями. Кінець кінцем Природа піклується про баланс екосистеми. Еволюційні винаходи й виверти для вирішення цієї мети дуже різноманітні.

Але по відношенню до Зони вони припинили спрацьовувати. Відразу після аварії чисельність потомства у тварин скоротилася: опромінювання на генному рівні руйнує допоміжний рівень захисту яйцеклітин, а чоловічі особини найчастіше робить стерильними.

Що тоді? Природою одразу запускається звичний механізм пошуку шляхів збільшення поголів’я: росте кількість мутацій. Але це не допомагає, мутоване потомство ще менш життєздатне.

Тоді вид починає еволюціонувати в зворотному напрямку до прабатьків. При «зворотному ході мутацій» мутанти виявляться ще менш пристосованими до середовища, ніж існуючі види, і мутації будуть «зарізані» природним відбором.

Тоді еволюція робить різкий стрибок вбік.

— Найбільш небезпечний наслідок мутацій — це те, що вони, накопичуючись сотню років, можуть зім’яти генні паркани між видами. Поясню на прикладі, — продовжував генетик. — Курка походить від чотириногої амфібії. Після опромінювання траплялися особини, що мали більш дрібний мозок, а також деформації дзьобів. Такі екземпляри гинули швидше нормальних представників виду.

Дідусь поклав на стіл щось на кшталт доісторичного смартфону, торкнувся пучками екрану. Над столом з’явилася голограма зображення курки. Вона насправді виглядала трохи дивно: замаленька голова і трохи викривлений дзьоб.

Доповідач провадив далі:

— Звісно, це вплинуло на поголів’я. Подальші незначні мутації не допомогли виправити ситуацію. Тоді починає «розпрограмовуватися» ген чотириногих, еволюція йде в зворотному напрямку. Народжуються чотирилапі курчата.

Знову малюнок. Тепер більш моторошний, бо курка мала дві пари лап: звичайні і якісь дрібненькі, недорозвинуті.

Монотонний голос науковця продовжував:

— Але вони гинуть ще швидше, майже одразу. Отоді еволюція знімає заборону на схрещення між видами.

Останнє фото більш нагадувало сюрреалістичну картину: птах (бо однією назвою його позначити було важко) являв собою суміш, якось незграбно, непропорційно склепану з двох видів.

А доповідач все продовжував:

— Цей гібрид курки та індички до науковців потрапив з Рівненської області, ще в перші роки після аварії. Він прожив дуже мало. А от особини, які ми знайшли та дослідили тут, в Зоні, не тільки живуть, а й розмножуються.

Блимнув наступний кадр, і запустилося відео зі жвавими горобцями, що нікого не здивували б, аби не мали яскраво малинового нагрудника.

Богдан на тих кадрах турнув Гектора в бік. Прошепотів збуджено:

— Ось, це вони! Пам’ятаєш, я тобі розповідав?

Гектор мовчки кивнув. Вигляд мав спантеличений.

А дідусь все не зупинявся:

— В тілах піддослідних зразків ми знайшли ДНК [6] двох видів, схрещення яких за всіма відомими законами природи неможливе. До горобців домішалися коноплянки.

Наступний кадр викликав відразу. В повітрі з променів смартфону утворилося зображення гадюки, що, здавалося, повзла просто на слухачів. Але мало якесь дивне забарвлення: до половини — звивиста стрічка, як і має бути у гадюки, а далі — темні й сірі квадрати, як на шахівниці. Ще тулуб мав різну товщину. До «попереку», там, де плазун був схожий на гадюку, тулуб був трохи тонший за другу половину. Виглядало це трохи неприродно: так, наче плазун потерпав від слонової хвороби.

— В цьому випадку гадюка схрестилася з водяним вужем, а це різні біологічні види.

Далі було фото сороки. Майже нормальної, аби доповідач не пояснив:

— А ця пташка — гібрид сороки й ворони, тож замість білого пір’я має сіре.

Після слів доповідача вже всі помітили: так, зазвичай білосніжна манишка сороки виглядала як шинель, що від часу зблякла і набула якогось блідо-сірого кольору.

А доповідач не припиняв дивувати слухачів:

— Доки нам траплялися гібриди між близькими видами. Але надалі мутації будуть накопичуватися в генах наступних популяцій. І нема гарантії, що схрещування не охопить види більш віддалені. А як згадати, що опромінювання охопило все живе в Зоні, від бактерій до вищих ссавців, то людина як окремий вид, що також вплетений в цей біологічний ланцюг, ризикує зазнати непередбачуваних наслідків генних мутацій. Такі відхилення, як волосяний покрив, зайва пара молочних залоз, хвіст, заяча губа, — це ознаки деградація, що час від часу трапляються, але не знищують Homosapiens як вид. Небезпека в тому, що людина почне схрещуватися не тільки з приматами, як свого часу мріяв доктор Іванов [7], а й з вищими ссавцями. Чи не це припускав Проспер Меріме [8] в своєму «Локісі» [9]?

В залі почалося збуджене шепотіння між присутніми.

Гектор схилився до Богдана й прошепотів:

— Ти читав того «Локіса»?

Богдан ледь чутно відповів:

— Та ні… Ти ж знаєш, я щодо книжок… Але фільм, здається, бачив. Якась давня екранізація.

— Краще почитай. Сильна річ.

Доповідач між тим закінчував доповідь:

— Таким чином, Чорнобильська Зона відчуження служить ресурсом для деяких популяцій дикої природи за її межами й ставить питання про потенційне поширення радіаційно-індукованих генетичних мутацій серед популяцій незабруднених районів. Хто знає, де зараз бродять мігруючі звірі Чорнобильської Зони? Ретельно простежити їхню міграцію неможливо. Тож якщо не вжити необхідних заходів, то людство чекає генетична катастрофа. Чорнобиль у нас буде жити в генах, доки не вибухне.

Богдан нахилився до Гектора, спитав пошепки:

— Ти щось второпав?

Той відповів невпевнено:

— Начебто. Але таке, що його навіть на голову не напнеш…

Наступна доповідь була не така драматична.

Доповідав бригадир Богдана. Було надано детальну мапу з ділянками різного рівня радіації і видів ґрунту. Зазначено, на яку глибину били шурфи [10], аби визначити глибину забруднення.

Гектор почав розуміти, що бригада Богдана, між іншим, мала дослідити можливість вилучення поверхневого ґрунту в Зоні. Про це і йшлося наприкінці:

— Технічно це можливо і вже давно застосовується за роботи в кар’єрах. Треба тільки застосувати найпотужніші екскаватори. На кшталт абзетцеру [11].

На голограмі з’явився технічний велетень, що поряд з ним звичайні вагони виглядали сірниковими коробками.

Іншим разом це видовище викликало б захват. Але враження вже не всотувалися в уяву хлопців.

— За обсягом це не так вже й багато. Адже далеко не всі ділянки Зони мають радіоактивність, що перевищує допустимий поріг. Ми перевірили мапи радіоактивності Зони. Відхилення в межах допустимого. Таким чином, висновок нашої бригади: так, дезактивувати Чорнобильську Зону технічно можливо.

Наступного дня автобус віз їх додому. Хлопці мовчали. Кожен наодинці перетравлював почуте.

4

Засоби масової інформації, звісно, про план знищення тварин вЧорнобильській Зоні навіть не натякнули. Все було під грифом «секретно».

А натомість почастішали статті на кшталт: «Україні не вистачає стільки-то ГВт електроенергії на добу, що далі?», «Що стане з цивілізацією, якщо зникне електрика?» і таке інше. Поступово людей підводили до думки: треба якнайшвидше створити потужне джерело електроенергії. Будь-якою ціною.

А за зачиненими дверима сперечалися ті, хто володів інформацією про стан в Чорнобильській Зоні. Бодай частково володів. Почастішали засідання, круглі столи, наради. Їхній склад мав науковців, натуралістів, техніків, військових.

Складали звіти, писали пропозиції.

Найбільш палкі суперечки виникали між фахівцями-енергетиками. Вони розкололися на два табори: прихильники так званої альтернативної енергетики й традиційної атомної.

Якби хтось випадково потрапив на котрусь з їхніх нарад, почув би щось на кшталт такого діалогу:

— Ви й надалі бажаєте перетворювати Україну на ядерний полігон? Вам не досить Чорнобиля?! Чом не розвивати, наприклад, вітряну енергетику або ж сонячну? Вони ж бо більш нешкідливі та екологічні!

— Нешкідливі? І це ви не шуткуєте? Та як побудувати вітрову електростанцію потужністю, скажімо, один мільйон кіловат, все живе навкруги вимре! А люди «з’їдуть з глузду» через постійні вібрації! І це ви називаєте «нешкідливо»?

— Гаразд, гаразд! Залишимо вітряну енергетику на невеличкі потужності. Але чому саме атомні? Хай би були теплові електростанції.

— Ще краще! Чи ви забуваєте, що будь-яка теплова станція, як і, до речі, двигуни машин, палять органіку й викидають в атмосферу силу силенну шкідливих викидів? Тим самим ми створюємо навколо Землі штучний теплозахисний шар, що приведе до апокаліпсису на всій планеті!

— То Ви, колего, трохи перебільшуєте! Це ж які мають бути масштаби згоряння кисню, аби досягти такого трагічного фіналу!

— Вони й зараз чималенькі! Споживання електроенергії росте колосальними темпами. То ж схоже, що іншого вибору, як будувати атомні станції, у людства просто немає.

— То чи не почати людству взагалі думати про обмеження використання джерел енергії?

— А на що Ви сподіваєтесь? Що людство обмежить себе в автівках, літаках, «розумних будинках», промисловості? Ви в це вірите? Четвертий реактор Чорнобильської атомної майже в робочому стані. Він відразу покриє сьогоденний брак електроенергії! А далі можна розконсервувати так звану третю чергу атомної — п’ятий і шостий енергоблоки. Це ж який потенціал!

— Ще додайте: на наш вік вистачить! Хай там як, а я голосуватиму проти відновлення Чорнобильської атомної. Хоч перед нащадками матиму чисте сумління. Як ще будуть нащадки.

Взагалі ідея відновити Чорнобильську атомну станцію виникла, коли стало можливим переробляти радіоактивні речовини. Їх завантажували в плазмову піч. На виході з печі обсяг небезпечного матеріалу скорочувалася в сотню разів! Він спікався на відносно безпечні капсули, що й місця займали значно менше, і водою не вимивалися, і зберігалися неушкодженими досить довго.

Воно-то світового досвіду прискореної дезактивації такого масштабу ще не було, але на невеликих ділянках його вже застосовували.

Першу спробу дезактивації зробили ще на початку червня сумнозвісного 1986 року. Тоді бригада хімзахисту три дні драїла якийсь там секретний об’єкт, мало не язиком вилизувала. На деякий час допомогло, а потім рівень радіації знову відновився. Чи то наново накопичився, чи з дощем натрусився, хто ж його знає.

Але час пройшов. То чом би й вдруге не спробувати? Забруднені частини станції можна ретельно очистити за допомогою кислоти. А верхній шар ґрунту зняти і переробити.

Ризик, звісно, є. Та можна якісь перестороги застосувати. До найбільш забруднених ділянок заборонити доступ, хоч не якийсь час. А Зону заселяти молодими, здоровими людьми. Бажано, з дітьми — аби не псувати демографічну статистику.

Хтось навіть запропонував достроково звільняти осуджених за умови їх проживання в Зоні без права виїзду. Та на нього відразу замахали руками: ото вже занадто! Ще чого ліпшого Європейська комісія щодо гуманності утримання злочинців галас здійме. А до них ще якась спільнота за права людини долучиться. Їм аби привід! І покотиться, покотиться, як снігова куля. Ні! Краще вже надати чималенькі пільги та заселити Зону добровольцями. Таких досі знаходиться доволі. Хтось же там працює! Вже майже сто років. А якщо якомога ретельніше повичищати, то, можливо, не так вже й небезпечно там буде й жити.

Отже, з людьми розібралися.

Але залишалася проблема з фауною зони. І саме навколо цієї проблеми трощили списи представники різних угруповань, готуючи обґрунтування для можновладних структур.

І все хилилось до висновку: вони мусять бути безжальними. Безжальними до тварин з великою дозою опромінення, що призвела до мутацій. Тварин, що мешкали в Зоні. Тварин, що можуть покинути територію Зони і поширювати мутації далі по континенту. Неконтрольовано поширювати.

На захист такого рішення приводили той факт, що за спостереженнями багатьох науковців, як вітчизняних, так і закордонних, популяції таких тварин однаково скорочується. Вони стають безплідними, живуть менше, ніж на чистій території. Тобто, вони однаково приречені. То роком раніше, роком пізніше…

Тут постала наступна проблема. Як же тих приречених тварин з Зони винищити, всіх, в один момент, але без шкідливих наслідків для людей і для тварин поза Зоною?

І знову відновилися суперечки. Спочатку пропонувалися звичайні засоби, що використовують мисливці: тенета, ями, загоничі, відстріл. Та де ж гарантія, що винищать усіх тварин? А саме в цьому полягало завдання. Банальне отруєння відмели теж, як неефективне й шкідливе для довкілля.

Слово було за військовими.

Запропонували, бува, водневу бомбу. Начебто можна було розрахувати потужність, висоту для детонації, аби не залізти за Зону. І повбивати все живе десь в радіусі з десяток кілометрів від епіцентру.

Але пропозицію не схвалили, бо наслідком від вибуху, окрім загибелі живих істот, було утворення вогняного вихору такої температури, що випаровував всі джерела води, плавив каміння до склоподібної маси і… знову розповсюджував радіоактивний пил. І вже не на десятки кілометрів, на сотні.

То заради чого тоді дезактивувалася Зона?!

Здавалося, обговорення зайшло в глухий кут. Та ось виникла ще одна пропозиція: застосувати вакуумні снаряди. Не дуже розповсюджена зброя. В ідеалі вбиває все живе на досить обмеженій ділянці, але не вивертає землю і не руйнує споруди. Така собі чистенька вибухівка. Її начебто випробовували в Афганістані. На людях. А тут усього-на-всього тварини. То можна й спробувати. Як вийде — шкода мінімальна. А не вийде — може, що інше прийде на думку.

Отак, в палких суперечках жереб було кинуто.

5

Людина попри своє марнославство не спроможна змінити основ світобудови. Земля обертається навколо себе та навколо Сонця. Ніч неодмінно заступає день. Змінюється погода, а пори року чергуються заведеним порядком вже мільйони років.

Але людина намагається втрутитись в заведену систему. То річки повернути назад, то болота висушити, то високу гору, що її спорудила Природа, прорубати, аби крізь неї запустити потяг. А що часом за цих робіт зникають цілі біологічні види — на те не дуже й зважають.

З точки зору тварин, що мешкали в Зоні, вбивство всіх її мешканців було геноцидом. А люди цю ж подію сприймали як «зачистку» перед початком відродження сучасного міста. Власне, хто не бачив на власні очі тієї «зачистки», не дуже тим переймалися. Та й в ЗМІ таких відомостей містилося обмаль.

А от хто був присутній при цій операції, навряд чи скоро забуде таке видовище.

Дорогу Чорнобильської Зони торувала вантажівка. В кузові було кілька військових-підривників. Вони мали виконати наказ: підірвати в Зоні кілька вакуумних снарядів з таким розрахунком, аби вони знищили все живе.

З військовими їхав Вова. Правило супроводжувати тих, хто перетинає кордон Зони, й досі виконувалося неухильно.

Вова, що чомусь нервував, поспитав:

— А як же оті вакуумні снаряди працюють, що все живе гине, а руйнування не відбувається?

Молодші військові мовчали: не прийнято патякати про військове завдання. Військова таємниця! Лише один, старший за званням, озвався:

— Бінокль є? Ото зараз закладемо снаряди, від’їдемо якнайдалі. Звідтіля сам все й побачиш.

Вова нервово запитав:

— А птахів той вибух знищить?

Військовий підтвердив:

— Ті, що будуть в радіусі дії, загинуть. А вже як після вибуху нові налетять, ми тут нічого не вдіємо.

Військові розвернули мапу, перевірили, чи вірно приїхали. Далі всі повистрибували з кузова й почали закладати кілька снарядів.

Вова теж вийшов. Потім відійшов трохи вбік і почав неголосно гукати:

— Яша, Яша! Яшка!

Та птах не озивався.

Вова вже перестав критися, гукнув щосили:

— Яків!

Марно.

Військові повернулися. Старший спитав:

— Це ти кого гукаєш? Поблизу ж жодної живої душі немає! Зону оточено, миша не прошмигне. Людей заздалегідь вивезли на небезпечну відстань. Зараз почнеться!

Автівка від’їхала на невеличкий пагорб, щось кілометрів за сім від снарядів.

Вова припав до бінокля.

Спочатку все було як і зазвичай.

Раптом — вибух. В повітря піднявся «гриб», що був дуже схожий на «гриб» від атомної бомби, тільки маленький. Світлового випромінювання не було, а досить потужній повітряний вихор пішов не від епіцентру вибуху, а навпаки, до нього, затягуючи усередину все живе й неживе.

Дивно було бачити, як в повітря здіймаються величезні туші кабанів, зубрів, коней. Це як не зважати на дрібніших тваринок. Вихор затягував верхівки дерев, птахів, комах, пісок, дрібне каміння.

Коли вир пройшов по поверхні, з неба посипалася сажа й кіптява.

За кілька хвилин все скінчилося. На місті вибуху утворилася галявина з поламаних дерев. А в повітрі довго стояв запах бензину й гумового клею.

Було незвично тихо.

Вова опустив бінокль. Помовчав.

— Птахів не чути, — сказав понуро. — А з тілами що будете робити?

Він підсвідомо сказав «тілами», як про загиблих.

— То вже не наш клопіт, — сказав старший. — Ми свою справу зробили. Завтра чи там коли приїдуть сміттєвози, позабирають трупи та відвезуть до печі.

— Наче в крематорій, — зронив Вова сам до себе.

Автівка рушила в зворотному напрямку.

Та раптом вдалині небокрай почав чорніти, наче від грозової хмари. Автівка їхала просто на неї.

То була не гроза. То була гігантська навала сарани.

Вони летіли вглиб Зони. Щільність зграї була така велика, що вони вщент покрили вікна автівки своїми чималенькими тільцями.

Водій включив «двірники». Стало чи не гірше, бо вони тільки розмазували тулуби комах, залишаючи на вікнах брудні огидні патьоки. Видимість стала нульова.

Водій лайнувся і зупинив автівку.

— Що воно за трясця? — озирнувся він на Вову як на місцевого.

— Сарана, — зронив Вова.

— Та бачу, що не корови! А чому їх така сила-силенна?

Водій явно нервував. Вони свою роботу виконали. І затримуватися тут зайвий час нікому не кортіло.

Вова теж був хмурний, тільки з іншої причини. Тому не надто люб’язно відповів:

— Звідкіля мені знати? Не кожного дня тут все живе підривають.

Назрівала сварка. Та старший зміг її загасити:

— Ти не вважай, що ми без серця, — звернувся до Вови. — Але що зробиш? Наказ є наказ. А ми військові. Так що воно за чортівня? Може, це така помста людям?

Вова мав сумирну вдачу, тож охоче припинив суперечку. А що однаково стояли серед дороги, долучився до розмови:

— Думаю, все набагато простіше. Сарана летить за вітром, від ділянки з високим тиском до більш низького. А це не те, що ви штучно відтворили? Я про такий випадок чув від старших. Це було відразу після вибуху реактора. Тоді вони теж сюди налетіли. Їм же невтямки, що летіли вони просто до своєї загибелі.

Водій не втримався від ядучої репліки:

— Ти ще за тарганами пошкодуй!

Знову назрівала суперечка.

Та краєвид якось в один момент очистився. І водій рвонув автівку з місця.

Наступного дня приїхали велетенські сміттєвози. Забарвлення мали помаранчеве, яскраве. Мабуть, аби відволікти погляд від неапетитного вмісту кузовів. З кабіни повистрибували асенізатори в фірмовому одязі. Такого ж яскравого кольору.

Чоловіки йшли цепом. Дрібних тваринок збирали у знову ж таки помаранчевий кошик на коліщатках. А як траплялася велика туша, робили з мотузки зашморг і щонайменше вдвох тягли її до найближчої вантажівки.

Зашкарублий тулуб ковзав по нерівній поверхні, від чого шкура тварини репалася аж до м’яса.

Вова не міг на це дивитися. Відійшов подалі від гурту. Закурив, хоча всіма правилами поведінки в Зоні це заборонялося. Начхати! Вова озирнувся, куди кинути недопалок. Щоб не на суху траву.

І вгледів птаха. Ворона. Він лежав, розправивши крила. Як його малюють діти. Пір’я відливало синявою. На лапі виблискувало жерстяне кільце.

Це був Яшка. Яків. В розквіті сил. Тільки мертвий.

Вова зціпив зуби. Озирнувся на асенізаторів. Підняв тільце птаха, притулив крила до тулуба та поклав його за пазуху. Пробурмотів: «Не дам тебе спалити, наче дерев’яний цурпалок». Глянув на чоловіків: тим ще було досить роботи. Пішов найкоротшим шляхом до найближчої шпаринки в огорожі. Він їх всі знав напам’ять.

За Зоною краєвид був досить мирний. Зламані верхівки затулили неушкоджені дерева. Трава сягала колін. Дичини не було видно. Вибух, кого не вбив, налякав. А от птахи вже цвірінькали.

Вова знайшов затишну улоговинку з м’яким ґрунтом. Складаним ножем, що про всяк випадок завше був в кишені, зняв верхній шар дерену, заглибив яму, вигортаючи землю просто руками. Обережно поклав на денце птаха. Замостив дереном. «Вибач, не зміг тебе вберегти. Хоча б тебе!» — проказав з тугою. Пішов, не озираючись.

Через кілька днів в Зону прибув ще один десант. Він був менший, тільки двоє чоловіків. І приїхали не військовою, а звичайною цивільною автівкою. Вони зупинилися коло водойми, неквапно вибрались з кабіни. Останнім виліз з машини Вова.

Вода аж кипіла від великої кількості риб.

Чоловіки неквапно перемовлялися між собою. Один, що був трохи молодший, бідкався:

— Це ж треба! Така риболовля пропадає! Ми на Дніпрі як виловимо кілька рядових карасиків, вважаємо себе щасливчиками. А тут окуні розміром з лікоть!

— Не переймайся ти даремно, — відповів йому другий, що був трохи старший. — Однаково риба не їстівна. От зараз подамо високий імпульс під водою, і він загубить все живе. Аби й спокуси таким як ти не було. Бо як їсти забруднену рибу, можна захворіти на рак. А ми й так тут піддаємося опроміненню. Жінка лаятиме.

Молодший заперечив:

— Так наче б то ця ділянка берега безпечна, так мене запевняли перед відрядженням. І на мапі вона позначена зеленим, не червоним.

Його супутник скептично пирхнув:

— «Безпечно». А як же! В тебе дозиметр далеко? Дай-но сюди, бо я свій десь на споді поклав.

Молодший дістав дозиметр, передав його товаришеві. Той поводив приладом над землею, біля води, по їхній автівці. Найбільшу цифру наміряв над землею.

— От дивись. Скільки тут?

— Начебто сам не бачиш! Трохи зависока.

— Ото ж! Гроші нам задарма не платять. Виконаємо свою роботу — і якомога швидше звідси.

Старший почав розмотувати якісь шланги, дроти. Разом потягнули їх до води.

Молодший поспитався:

— А що ми, власне, робитимемо? Я не дуже второпав.

— Що? А повбиваємо все, що є під водою. Вакуумна бомба, що її застосували для суші, в воді не спрацьовує. То ми подамо високий імпульс — і все живе згине. На берег викинеться.

— Якось воно той… — молодший не закінчив фразу, але й так його думка була зрозуміла.

— Воно то так. Але ми що? Ми — виконавці. Ми просто виконуємо наказ. Не ми, так хтось інший винищив би їх. Така вже у цих бідолах вдача. Починаймо!

Як все скінчилося, чоловіки ретельно позабирали своє знаряддя, поскладали до автівки й стрімко схопилися з місця.

Наступного дня разом з ними приїхало й кілька вантажівок. Гурт прибулих повискакував з машин. Пролунали здивовані вигуки.

— Та їх тут казна скільки! Це не раз, не два доведеться обертатися!

Спустили на воду кілька надувних човнів, закинули сіті — як зазвичай рибалки. Тільки ловили не прудку, живу рибу. Мертву, що плавала черевом догори та вже почала розкладатися.

Взялися закидувати рибу до кузова. Одного найбільшого сома вирішили випатрати тут, на березі. Так, з цікавості. Адже соми живуть до ста років, то мало чого він там наковтався!

На що сподівалися чоловіки, не відомо. Але з незвичного в череві патріарха знайшли кістки від людської руки.

Вова пригадав давню історію:

— Мені батько розповідав, а йому — його батько. Подейкували, що з часів аварії в ставку залишилася баржа. Одного разу військовий нирець проводив там якісь ремонтні роботи. Побачив великого сома. Сом схопив хлопця за руку й відірвав її. На щастя, нирець вижив. Йому потім імплантат вставили. Я чув цю історію від старших, але не надто вірив. А тут тобі таке підтвердження!

Хтось з гурту озвався:

— Людожер! То так йому й треба!

Вова заперечив:

— Хай його засудили до страти. А інших — за що?

Відповіді не було.

Коли за кілька поїздок всю рибу вивезли, на воді тонким шаром плавали лише доволі величенькі ікринки. Їх було чимало. Хтось спитав:

— А не примусять нас ще й ці крихти збирати?

Вова дістав дозиметр і поводив над ікринками: майже норма.

— Видно, не встигли набрати радіації, — пояснив чоловікам. — Малі надто. Від дна височенько були розташовані. А найбільша радіація на дні.

Старший покликав свого підлеглого:

— Отже, все. Їдьмо додому.

Автівки загуркотіли, виїхали на дорогу. А в ставку залишилася збаламучена вода.

Вова зачерпнув в жменю воду. На долоні залишилися мертві ікринки. Зародки риб. Вбиті зародки.

Вова сумно пробурмотів:

— Отак просто. Так просто! І вони тепер ніколи не перетворяться на дорослих риб.

А вже слідом за винищувачами прибули екскаваторники, бульдозеристи, скреперисти. І більш звичайні шофери вантажівок.

Екскаватори монтували вже тут, на місті. Бо вони були завеликі. Водночас прокладали залізничну гілку, аби забруднений ґрунт переправляти до плазмової печі, яку було споруджено на краю Зони.

Місцина стала схожа на людський мурашник, тільки що мурахи були розміром з людей.

Але якби піднятися на повітряній кулі вгору на кілька кілометрів — ілюзія була б повна.

6

У кожної закоханої пари свій Рубікон, перетнувши який, вони вже остаточно вирішують не розлучатися все життя.

Це не обов’язково має бути карколомна пригода, в якій обранець дівчини виступає як супер-герой, рятує свою кохану від бандитів або навипередки з поліцією знаходить її після викрадення, прикуту в напівпідвалі до труби і заледве живу. Епізод має закінчитися затяжним поцілунком рятівника й врятованої. Вона, звісно, в коктейльній сукні, що десь намокла і щільно облягає фігуру. Він — в відпрасованій сорочці, хоча за сценарієм він перед тим лазив по технічних поверхах та каналізаційних колекторах. А під заключні титри на якусь мить промайнуть кадри весільної церемонії головних героїв.

Залишимо такі сценарії на відкуп голлівудським сценаристам. В житті все буває більш буденно, але призводить до таких же наслідків.

Мар’яна, попри щотижневі побачення, попри знайомство з батьками Гектора, мову про весілля не вела. Гектор теж. Але ритуал приїздити кожного вихідного до Жовкви виконував неухильно.

Якось напередодні відвідин Гектор потрапив в лікарню з нагноєнням ясен. Він, як і більшість юнаків, що, можливо, не розгубилися б за зустрічі з ведмедем, панічно боявся зайвий раз звернутись до стоматолога. Отак він і опинився в лікарняній палаті з розпухлою після видалення зубу щокою якогось бузкового кольору, з острахом перед наступною операцією та геть забувши подзвонити Мар’яні.

Коли вона сама з’явилася на порозі палати, на неї озирнулися всі, крім Гектора. Запала тиша. Саме тиша змусила озирнутися й Гектора. Озирнутися й зніяковіти. Тепер, з роздутим обличчям, перебинтований, він виглядав жахливо.

Мар’яна пройшла через всю палату до Гектора, простягнула йому чималеньку порцію морозива. Наказала: «Їж». А сама в цей час дістала зі споду своєї сумки скляний флакон.

Коли Гектор радше через необхідність, ніж через бажання виїв морозиво, Мар’яна вилила вміст флакону в склянку та наказала ще раз: «Пий!».

Гектор не опирався. Слухняно підкорився. Як і тоді, в Оселі.

За весь час зустрічі майже не балакали. Гектору було боляче навіть ворухнути щелепами. А Мар’яна взагалі була не говірка.

Більше вона не приїздила. Не дзвонила.

А Гектор досить швидко став одужувати. І коли він припинив сахатися свого відбитку в дзеркалі, відправився в Жовкву. З остаточним наміром запропонувати Мар’яні руку й серце.

Для хлопця освідчення — вчинок, що потребує неабиякої мужності. Бо відповідь дівчини на пропозицію одруження неможливо передбачити напевне. І виникає страх. Страх, який з’їдає будь-якого юнака, навіть якщо він майстер спорту, рок-зірка або переможець міжнародного математичного конкурсу. Страх, що, незважаючи на всі його чесноти, та єдина, думка якої цікавить його більше за все на світі, після повідомлення юнака про його повну капітуляції підніме брову й такими бажаними губками скаже: «Залишимося друзями!».

Мар’яна не відмовила Гекторові. Попросила лишень кілька днів для відповіді. Тими днями поїхала в Оселю. І тільки після відвідин батька сказала остаточне «Так».

Попервах вирішили пожити у батьків Гектора, приставши на пропозицію Єви. Дату весілля призначили одразу після Різдва.

Приїздив до Києва Дід. Тарас одразу знайшов з ним спільні теми. А Єва, як їй Гектор тільки об’явив про Мар’яну, запропонувала було майбутній невістці завітати до неї в клініку аби «слідкувати за здоров’ям». Але Гектор поза спиною Мар’яни скривив таке погрозливе обличчя, що Єва вирішила за ліпше відкласти це на майбутнє.

«Добре, — сказала вона подумки. — На вигляд вона не надто сильна, але вродлива. Чорнява, чимось схожа на угорку. Онуки мають гарними вдатися. Тільки б була плідна! Бо скільки дівчат через це страждають, хто б знав! А хлопцю потім як? Коли вже серцем прикипить? Та хіба ж це вкладеш в їхні голови! З Лєрою було б спокійніше. Ну то вже як є».

А що Єва була дуже розумною жінкою, то з першої ж зустрічі з Мар’яною намагалася з нею заприятелювати. І до весілля допомагала готуватися охоче. Та й хто ж не любить готуватися до весілля єдиної дитини? Така подія!

В означений день позбиралися запрошені гості, приїхав Дід. Мар’яна вдяглася просто, але вишукано. Біле-білісеньке плаття виглядало ще білішим поряд з чорним волоссям. Гектора Єва готувала чи не ретельніше, ніж наречену. Богдан був весільним дружкою і теж виглядав дуже урочисто.

Відбули офіційну частину — і відправилися святкувати.

Здавалося, все пройшло як по нотах. Але Мар’яна виглядала як загублене зайченя.

Коли Гектор десь на хвилинку вийшов з-за столу, Богдан перехилився до Мар’яни, сказав неголосно:

— Щось як на наречену ти виглядаєш не надто щасливою.

— Та то я трохи за домом сумую. Пусте, не зважай.

— То поїхали! Хоч зараз! Казав же тобі, що я за тобою ладен світ за очі.

— Богдане, припини пустувати! Не надто вчасно.

Богдан похитав головою:

— Я й не шуткую. Просто не можу бачити тебе сумною. А хочеш, мавпочку покажу?

Мар’яна мимоволі засміялася. Саме підійшов Гектор. Сказав задоволено:

— Нарешті всі побачать усміхнену наречену! А то вже мені натякали, що я беру дівчину проти її волі!

Богдан почав закипати:

— Чи їм не байдуже? Ти ж для себе обирав, не для них! Хто це такий розумний?

Мар’яна відчула, що суперечка вже припиняє бути жартівливою, то ж витягла нареченого з-за столу і проказала:

— Ходімо танцювати, не треба нікого ображати!

Потім звернулася до Богдана:

— А ти не міг би запросити на танок котрусь дівчину? У нас кавалерів не вистачає.

Богдан відповів напівжартівливо-напівсерйозно:

— Що? Іншу, крім нареченої? Та нізащо!

Мар’яна затулила йому рота долонею:

— Тихіше! Ну будь ласка! Заради мене, заради нас. Хай сьогодні всі будуть щасливі.

Богдан втягнув в груди якнайбільше повітря і відказав:

— Тільки заради нареченої!

І залишок вечора він сумлінно грав роль галантного кавалера. Хоча очами невідривно слідкував за Мар’яною, де б вона не кружляла разом зі своїм обранцем.

Частина третя

1

І який же це був щасливий рік! Той, останній рік перед війною. Життя було сите, спокійне. Їжі було досхочу. Додавалась численна молодь. Мій народ почав будувати величезні помешкання, аби всім вистачило місця.

Тварин в Зоні не було. А от птахи повернулися. Ворони налаштували гніздечок на поламаних деревах, тож вони невисоко опинилися від землі. Але то байдуже. Бо стерегтися не було кого.

Люди, ті, що наробили лиха та повбивали тварин, не поверталися. А поодинокі особини, що траплялися Зоною, смертельних думок не випромінювали.

Один з них, на людську міру молодий хлопець, часто приходив на галявину з воронячими гніздами. А до одного, що було навіть не на дереві, на розлогому кущі, любив зазирати всередину. Але робив це дуже обережно. І тільки тоді, коли батьків-воронів не було поблизу.

В мене після вибуху з’явилося чи то перевага, чи вада: Я став знаттєлюбний. І тому весь свій вільний час вештався Зоною, відкриваючи для себе нові й нові місцини. Згодом Я в ті віддалені куточки направляв своїх будівельників, і наше місто розросталося. Отож мої прогулянки були не такі вже й нікчемні.

То Я трохи перед собою ж хитрую. Бо збудником моїх мандрівок була все ж таки не доцільність, а тяжіння до мандрівок, до нових знань, до нових вражень.

Отак в своїх мандрах Я понаходив купу безглуздих і даремних, як на мій погляд, людських споруд.

Оце, наприклад, підземний бункер у лісі. Напевно військовий. Або секретний. Або те й друге разом. Чималенький бункер. А стояв в глухому лісі. І ходу до нього не було. Аби добутися від найближчої дороги — пішки чимчикуй кілометрів зо два.

Тепер, звісно ж, кругом ліс. Але він був в лісі й до вибуху. І не руйнується, сумлінно склепаний. Тільки ж для кого він тепер принагідний? Хіба чорним сталкерам, що тут, подалі від зайвих очей, випалювали обплетення з мідних дротів. Через те всередині радіація чималенька. Та вже відколи тих шукачів і не видно. Все, що можна було винести з Зони, давно повиносили. То ж тепер бункер пустує. А там чималенька площа. І два поверхи. Вихід є назовні кудись аж за Зону. А з поверхні нічогісінько не видно. Любили вони військові об’єкти втаємничувати.

Або ця їхня величезна антена. Вони її називають ДУГА [12]. Намостили залізних трубок мало не на двісті метрів вгору й бозна скільки в довжину. Чим вони там її тільки пофарбували? Майже сто років, а стоїть як новенька! Навіть якщо застосували старий армійський спосіб фарбувати по п’ятдесят разів, і то б той шар фарби вже давно почав би лущитися. А тут, бачиш, тримається. Щось вони ще хотіли від цієї антени, не тільки виявляти ворожі ракети. В тій купі знань, що Я отримав від людства, натяками згадується, що вони хотіли зомбувати людей тією антеною. І своїх, і чужих.

Вона, ще як була робоча, видавала звук, схожий на стукіт дятла по дереву. Тук, тук-тук, тук-тук-тук. Як азбука Морзе. Тому назву отримала: «Російський Дятел». Та й саму атомну, щось у мене в думках мерехтить, збудували не стільки для мирного споживання, а аби нагодувати того «Дятла».

Згоден повірити, що він діяв на мозок, як витончені китайські тортури, крапля по краплі. Звірина від того звуку шаленіла, тікала з Зони. А людям куди тікати? Вони ж прикуті умовностями до свого житла як цепом. І невтямки, що на них ставлять досліди.

Як на людину почне впливати отой звук, він і не здогадається, що то від нього виходило почуття паніки і страху. Було таке. Не в Зоні — в Англії [13]. В звичайному театрі. Захотіли автори підсилити драматизм п’єси. Застосували величезну органну трубу, що видавала нечутні людському вуху хвилі звуку. А публіку охопив жах, почалася паніка, виставу довелося припинити.

Західні спецслужби завзято вивчали можливі ефекти дії того «Російського дятла». Від зміни погоди і до руйнівного впливу на свідомість людей. І не вважайте, що це маячня, тому що вже багато років велися дослідження всіляких впливів потужних електромагнітних випромінювань. От, наприклад, ще на початку століття досліди вченого Тесли [14] з бездротової передачі електричної енергії призвели до порушення енергопостачання й сотень лісових пожеж, через що вибухнули грози. Як воно відбувається? А електромагнітні сигнали певних частот складаються з хвиль, що випромінює розплавлене ядро Землі. І можуть призводити до землетрусів або ж атмосферних бур.

І в природі таки випадки траплялись. Наприклад, якщо в океані корабель підпадав під вплив низьких звуків, що розповсюджувалися через виверження вулкану або ж землетрусу, всі пасажири через паніку кидалися врозтіч з цілісінького судна й скоріше за все гинули. А в неосяжних океанських просторах виникав ще один некерований корабель-привид.

Звісно, то, радше, нещасні випадки…

А щодо «ДУГИ» — то цілеспрямований дослід. Дослід із створення сигналів, які здатні впливати на психіку людей.

Їм же мало, бач, одну особу мордувати. Масштаби надавай! Звуком можна навмисно повалити в паніку натовп, підрозділ, цілі міста. І грошей на такі досліди не шкодували. Як на ту їхню ДУГУ. Якщо звук посилити, то й не тільки тоненькі судини порозриваються, а й внутрішні органи. Вушні перетинки полопаються, серце зупиниться.

Як хто з глузду зійде чи помре — то байдуже. Жінки інших понароджують. Оце люди добре навчилися — нехтувати чужим життям.

Ми, наприклад, ніколи своїх не вбиваємо. Навпаки, намагаємось чим більше їх народити. У нас он колонія розростається чим більше. Як хто помре всередині помешкання, вигортаємо нагору, аби інші не потруїлися. Є для цього спеціальні працівники-могильники.

А вони за старих часів як діяли?

Якщо вмирала якась поважна персона, разом з ним ховали жінку, слуг, коней. Людей отруювали або задушували. Коней вбивали ударом по голові. Здорових коней, не калічних. Хто мені пояснить, чим ті коні завинили? А разом з трупами людей і тварин ховали коштовності, зброю, його власні речі. А потім це місце треба було стерегти, аби не порозкрадали. В чому сенс так опікуватися мертвими? Краще б про живих думали!

Я почав часто подумки сперечатися з ними, з людьми. То вони можуть заперечити: та коли воно таке було! Тисячу років тому! Ми ж тепер цивілізовані!

То чому ж ви, як такі цивілізовані, вчинили гірше варварів, коли вивезли з Зони людей, збрехавши, що на два-три дні? Вони й позалишали домашніх тваринок вдома. Їжі побільше поклали — і залишили. Ви уявляєте, як ті тварини повільно болісно помирали? Не від голоду, від спраги!

Зізнайтесь, чи не гризло вас сумління, коли ви ходили по квартирах, збирали тіла тих нещасних, аби запхати в холодильник, а згодом вже закопати? То краще б убили, як ті прадавні скіфи!

Що там казати! А останній їхній експеримент з вакуумним вибухом? Тварин в Зоні майже не залишилося. А навіщо їм це, Я так досі і не збагнув.

Одного разу в Зону забігла лисиця. На вигляд була не дуже гладка, наче останнім часом не доїдала. Побігала-побігала, а знайти нічого не знайшла. Дурненька! Люди ж все винищили! То доки тваринки знову сюди населяться, багато часу мине.

Лисиця побігла за край Зони. То й Я вирішив піти слідом, заразом подивитися, як там життя за межею.

По дорозі лисиця зазирнула в добре замаскований хід в нору. Звідтіля долинув писк і несміливий гавкіт. Он воно що! Їй треба було годувати малюків.

Лисиця визирнула назовні, сторожко озираючись. Нікого не побачила. Мене, звісно, вона не враховувала. Побігла. Я за нею. Але втратив її із виду та побіг на запах. А коли знов її побачив, вона стояла серед величенького городу перед сільською хатою. То таке людське помешкання, Я вже знав.

У дворі перемовлялися два чоловіки, дивлячись на лисицю:

— Ти бачиш, знову прибігла! Острах геть загубила! Вже серед білого дня з’являється. Скільки вона в тебе курей зарізала?

— Багацько! Та більше цій злодюжці не жирувати. Я кілька пасток налаштував.

— Та вони, кажуть, вже такі розумні стали! Все, що пахне залізом, оминають десятою дорогою.

Другий чоловік самовдоволено пирхнув:

— Та й ми ж не дурнішаємо! Я залізо смальцем намастив. Нумо до хати та через вікно поспостерігаємо, хто з нас розумніший.

Чоловіки зникли за дверима. Лисиця трохи постояла, поводячи схудлими боками. А потім прожогом побігла в бік курника.

І через мить пролунав відчайдушний вереск тварини, в якому відбився біль, жах і безнадія живої істоти, яку намертво вхопили залізні щелепи капкану.

Чоловіки вийшли з хати. Один з них ніс дерев’яний кілок.

Підійшли до бідної тварини, що намарно намагалася перекусити залізо.

— Що, спіймалася, злодюжка? Більше не крастимеш!

І з усієї сили опустив кілок на голову лисиці. Та кілька разів судомисто шарпонулася й завмерла.

— Шкурку зніматимеш? — поспитав один чоловік у другого.

— Яка в неї зараз шкурка! Та й хто знає, може в неї сказ або ще щось. Викину в балку.

Він піддів мертву лисицю на кілок. Вона ще не захолола, тож звисла, немов ганчірка.

З мене було досить. Я визначив напрям по сонцю і помчав додому, намагаючись відігнати із уяви нестямне скавчання лисеняток, які щойно залишилися сиротами.

Еге ж, через жалощі Я втратив обачність.

І знову наразився на них. На чужинців. І знову вони мене ледь не схопили. І знову Я вже не сподівався на спасіння. І знову благав невідомо кого: «Аби ж опинитися якнайдалі!». Очманіння, темрява, і… Я в Зоні в безпечному місті. І відчуваю себе добре.

Якось це мені вдається. Тільки як? Треба поміркувати. Не зараз, на дозвіллі.

2

Що найчастіше бажають на весіллі? Звісно, дітей побільше. А через деякий час близькі починають натякати: ну, то як? Скоро в нас буде поповнення? Дівчинка чи хлопець? А може, одразу двійко?

Єва з цими запитаннями почала насувати чи не одразу. Та згодом мала свої натяки припинити: Мар’яна не вагітніла.

Гектор спочатку на це не зважав. З чоловічою безтурботністю в глибині душі він вважав, що чи з дітьми, чи ні — йому однаково радо жити.

Мар’яну той клопіт більше турбував, тож вона здебільше була невесела. Як взірець, згадувала свою маму, і ладна була терпляче чекати на появу дитини бозна скільки років.

Єва ж була налаштована більш рішуче. Тож воліла не чекати дива, а діяти. Розмова з Гектором про штучне запліднення нічого не дала. Він припинив її на самому початку й заборонив про це балакати з Мар’яною. Мовляв, вона однаково не погодиться. Єву дивувала затятість невістки. Адже зараз існують такі технології! Яка вона все ж таки дикунка!

В будні родині не вдавалося зібратися разом бодай повечеряти. Кожен приходив з роботи в різний час, вечеряв нашвидкуруч, часто-густо порошковими коктейлями. Та в вихідні Єва програмувала кібер-кухоря на домашні страви. І не тільки, аби поласувати. Єва любила збирати рідних кругом столу, неспішно ласувати наїдками, розмовляти.

От за такими родинними розмовами Єва вирішила обережно завести розмову про дитину.

Почала, звісно, здалеку:

— Наших лікарів в черговий раз на курси підвищення направили.

Гектор напівжартома запитав:

— Ти ж не почнеш нас просвіщати щодо тонкощів твоєї професії? Каюсь, я можу зомліти.

Єва посміхнулась синові:

— Здивував! Чоловіки здебільше вразливіші за жінок. Та не хвилюйся. На наших курсах досить цікаві речі розповідають. Цікаві всім, не тільки фахівцям.

Гектор заперечив:

— Важко повірити! Це наче б я почав вашим лікарям розповідати про розщеплення атому. Ото б на мене повитріщалися!

— Розумнику! Залежить від того, як ти поясниш. Лікарі не дурніші за тебе. Та у нас велося про зрозумілі всім речі.

— А саме? — заохотив Гектор.

— Та так. Про життя, про здоров’я, про літніх людей. Про пенсії.

Гектор розчаровано вимовив:

— Теж мені. Знайшла цікаву тему…

Єва вирішила, тепер саме час:

— А ти не відмахуйся. Не вік же тобі бути молодим. У нас зараз і так людей похилого віку набагато більше. Є серед них безпомічні, безпорадні. І хто цю юрбу хворих пенсіонерів має годувати?

Єва захопилася своєю промовою і не помітила, що Мар’яна дещо напружилася, навіть припинила їсти. Спитала ледь чутно:

— То на що вас підбурюють? «Зачищати» суспільство від зайвих людей?

Єва не відчула сарказму, пояснила:

— Ні ж бо! Навпаки. Пропонують технології аби подовжити життя людини. Але здорової людини, працездатної. Але це дуже недешево! Хто з товстезним гаманцем знайде, як собі вік подовжити. Кінець кінцем, клона по собі залишать. В мене й так є підозра, що більшість літніх правителів ніякі не довгожителі, а клони. А от прості люди, як ми…

Гектор безтурботно заперечив:

— Та ти, мамо, щось занадто похмуру картину намалювала! Є ж там страхові фонди якісь. Щось та отримує державна медицина з наших заробітків.

— Можливо, отримує. І медицина у нас потужна. Тільки подумай: імплантація, мікрохірургія, лікування стовбуровими клітинами!

Єва згадала, задля чого почала розмову, тож додала наче між іншим:

— А по заплідненню у нас які технології! Навіть з Італії бездітні пари приїздять. Такі вже безнадійні випадки бувають! І все одно вирішуємо.

Єва кинула оком на Мар’яну, чи зацікавилась вона розповіддю. Аби не сполохати одразу, а бодай примусити хоча б замислитися над цим, бадьорим тоном закінчила:

— То я вже про крайні випадки розповіла. Можливо, досить буде банальної підтримуючої терапії: пігулки там, ін’єкції. А далі вже над більш складним лікуванням можна помізкувати.

Єва, не відчувши мовчазного опору, говорила про лікування як про справу вже вирішену.

Мар’яна мовчала. Пауза дещо затягнулася, поки Гектор її не порушив:

— Мар’яна вже лікується. Народними засобами, травами…

Мар’яна зиркнула на Гектора своїми величезними очима. Промовчала.

А Єва стрімко підвелася, з силою втягнула носом повітря. Було бажання висловити все, що вона думає про те лікування народними методами, що вона геть усі вважала чистою води шарлатанством. Та вистачило сил не дати волю словам. Тільки що трохи скуто проказала:

— От і добре. Я ж не знала…

І вийшла з-за столу. Пішла. Їй конче треба було зникнути з очей аби не зірватися. Вже як зачинилася в своїй кімнаті, дала волю думкам: «Ох, і вперте дитинча! Я так і знала це з самого початку! Бачила таких. На вигляд сумирне, а як не по її, з місця не зрушиш. І Гектора під себе підім’яла. Як їй це вдалося?! Краще б була Лєра! Так хто ж мене питав? Наче я ворог власній дитині! Добра ж синові бажаю!».

Вголос Єва такого, звісно, не казала. Бо то був би вірний шлях загубити сина, це вона розуміла.

Наближалася пора відпусток. Задовго до неї молоді разом обирали, де б відпочити. Мар’яна пропонувала гори. Та Гектора такий відпочинок не приваблював. Хай би, мовляв, якийсь пляжний відпочинок, де «все включене».

Так вони нічого й не вирішили.

Якось Мар’яна озвалася до чоловіка:

— Ти щось чув про джерело Святої Анни?

— Начебто ні. А що там? — поспитав Гектор.

Мар’яна відповіла не одразу, як звичайно:

— Це на Тернопільщині, у селища Онишківці.

Знов замовкла.

Гектор підгонив її:

— Це має мені щось пояснити?

— Туди тисячі людей приїздять за зціленням.

Гектор все ще не розумів, куди хилить Мар’яна.

А вона продовжувала:

— Там цілюща вода. І взимку, і літом однаково прохолодна. Кажуть, як зануритися в чудотворне джерело тричі, читаючи молитву, воно зцілює безпліддя… Так кажуть.

Гектор нарешті зрозумів. Але захвату не виявив.

Мар’яна трохи швидше, ніж звичайно, додала:

— Туди не обов’язково удвох їхати! Як хочеш, лети на море. А я поїду до того джерела.

Гектор вже оговтався.

— Та що то за відпочинок на самоті? Ми ж родина! Ні, я поїду з тобою. Оздоровитися нікому не завадить, як послухати мою маму. А там, крім джерела, є на що подивитися?

Мар’яна помітно повеселішала. Відповіла охоче:

— Звісно, є! Не все радянська влада занедбала. Недалеко від нашого джерела є давня святиня — Почаївська лавра. Ми ж заїдемо туди?

Гектор, як запитував, мав на увазі дещо інше. Та вже не став сперечатися. Однаково, цього року відпочинок буде зіпсований. В цілющий вплив джерела Гектор не надто вірив, але подумав про дружину: хоч би чим дитина бавилась, аби не плакала.

Тим не менше подорож обох підбадьорила та бодай подала надію. Надію на диво.

3

З відпустки пройшов місяць, другий. Третій. Стало зрозуміло, що дива не відбулося.

Може, за краще було б забути про цю проблему хоч на деякий час, довіритись долі. Але це було неможливо з двох причин. Одну причину звали Мар’яна, іншу Єва.

Для стороннього ока начебто все було як завжди. Але Гектор, що опинився між молотом і ковадлом, помічав і запитально вигнуту брів матері, і тремтячі губи дружини. А оскільки в цих питаннях він почувався геть безпорадним, то настрій в нього повсякчас псувався.

До того ж в нього знову заболіли зуби. Настрою це не додавало.

Чи відбулася б його зустріч з Лєрою, невідомо. Але Єва вирішила не покладатися на випадок.

Гектор, як зазвичай, попросив маму записати його до стоматолога. Навіть не додав: «Тільки не до Лєри!», бо вважав, що це й так зрозуміло.

Єва, дійсно, спочатку таки хотіла записати його до Лєри, начебто випадково. Але, трохи подумавши, вирішила вчинити розумніше.

Навмисне в клініці перестріла Лєру. Попередила її про відвідини Гектора до стоматолога, аби та встигла підмінитися змінами. А заразом розповіла, що у молодят проблеми, і чи не час його втішити.

Спочатку Лєра й слухати не хотіла про примирення з Гектором.

— Кажете, у нього проблеми? Так йому й треба! Сам обрав свою долю. Що йому заважало перевірити свою обраницю? Всі ж нормальні молодята так роблять! Хай тепер не жаліється!

Єва вислухала Лєру. Мову їй не перебивала. А як та витратила всю пару, зронила:

— Долями хлопців крутять жінки. Цеж вона твого хлопця відібрала! Та ще й зробила нещасливим! Як їй це вдалося, не знаю. Чи зіллям яким напоїла? Вона завжди якусь гидоту заварює. І ти не хочеш помститися розлучниці?

Зернятко впало на добряче угноєний ґрунт. Лєра доклала всіх зусиль, аби на час прийому саме вона була на прийомі. І підготувалась якнайретельніше. Гектор, звісно, одружився. Але ж зір ще не втратив!

А Єва напередодні повчала:

— Ти там не кидайся все зробити за один прийом. Познаходь хворих зубів якнайбільше. Аби він кілька разів мав прийти. Тим паче, це не важко. Зуби в нього проблемні. Пожалій його, виклич на відвертість. Тільки надто не тисни. А там вже лови момент.

Гектор, як вгледів у кабінеті Лєру, спочатку наче заціпенів. Та тікати було вже геть не по-чоловічому. Він залишився.

Лєра на першому прийомі дотрималась обраної ролі. Рівним голосом поздоровкалась, підкреслено офіційно запитала, що турбує. І, трохи пом’якшивши тон розмови, запропонувала кілька методів лікування.

— Бачу, тобі видалили зуб мудрості. Боляче було?

Гектор впіймався майже на пустий гачок. Почав розповідати, як він страждав, як йому було боляче, як його мордували в лікарні.

Лєра не перебивала.

Потім запропонувала:

— А не хочеш виростити зуба? Це поки у нас рідко пропонують, та я домовлюсь.

Гектор зацікавився:

– І що, дійсно виростає зуб? Як справжній?

Лєра зробила вигляд, що обурилася:

— Чому «як»? З твоїх же клітин в пробірці сформують зародок, підсадять тобі в ясна й доростять до потрібних розмірів. То як, спробуємо?

Лєра не випадково сказала «спробуємо», аби підкреслити: ми разом! І коли Гектор погодився, відразу сухо простилася та викликала наступного пацієнта. Мовляв, питання вичерпано. Мій інтерес до тебе був суто професійний.

Але коли наступний пацієнт вмостився в крісло, Лєра забігла в сусідню кімнату та подзвонила Єві:

— Все пройшло як по нотах! — мало не задихалася вона від збудження. — Він прийде ще раз!

І він прийшов. Цього разу Лєра навмисно обрала останній запис в своїй вечірній зміні.

А далі все пройшло як в заяложенім водевілі: Лєра запросила Гектора в ординаторську «на каву», як старого друга. Гектор слово за слово почав жалітися, який він нещасливий в шлюбі, яка Мар’яна непоступлива.

Лєра удавала, що переймається їхнім нещастям, почала заспокоювати, втішати.

А закінчилось те її втішання зрадою Гектора.

Він з побоюванням повернувся додому, надумуючи причину, з якої так затримався.

Та дружина не сказала ані слова.

Зате Богдан, як вони найближчим часом стрілися, завів неприємну для Гектора розмову:

— Ти на пам’ять не скаржишся? — замість привітання запитав Богдан аж ніяк не доброзичливо.

— Начебто ні, — відповів той розгублено, не розуміючи, куди той хилить.

— Я казав, що пику тобі натовчу, як скривдиш Мар’яну? Не забув часом?

— Звідкіля це тобі прийшло? — Гектор не міг припустити, на що це Богдан натякає.

— Звідкіля?! — зле відповів Богдан. — Мені Лєра все розповіла!

Гектор спересердя вилаявся:

— От бісова дівка! Навіщо вона язиком плескала?

— А ти, тобто, янгол безневинний!

— Ну я же той… чоловік…

Договорити він не встиг, бо Богдан таки дав йому добрячого ляпаса.

Гектор не сперечався, враз знітився. По хвилі спитав боязко:

— Ти Мар’яні розповіси?

Богдан глянув на хлопця презирливо, із неповагою:

— Аби ж то вона тебе, йолопа, не кохала! Але запам’ятай: ще про щось подібне дізнаюсь — то ляпасами не відбудешся! Я тебе своїми руками придушу! Зрозуміло?

Гектор повернувся було, аби йти. Та Богдан схопив його за барки і прошипів у обличчя:

— Мар’яні ані звуку! Все зрозумів?

Гектор трохи улесливо пробелькотів:

— Богдане! Ти справжній друг! — Гектор простягнув йому долоню.

— Друг?! От про це ти вже забудь! Скінчилася наше товаришування. А от для Мар’яні ми й досі добрі друзі!

І пішов, наче не помітив простягнутої руки.

Частина четверта

1

На деякий час мені здалося, що вони на тих вбивствах і спиняться.

Марні сподівання! Як трохи згодом вони знову приїхали, Я зміг прочитати їхні думки.

Так от задля чого вони все це скоїли! Вони знову хочуть тут оселитися. Вони, вбивці й загарбники!

Як мені це відкрилося, перша думка була: тікати! Добре, що Я не передав цей панічний настрій своєму народові.

А чому, власне, тікати? Чому саме ми маємо кидати свою землю, землю своїх пращурів, землю, яку вони спаплюжили й забруднили вбивством? Хто дав їм таке право?

Чому вони, називаючи себе гуманістами, виправдовують жорстокість по відношенню до цілих спільнот? І не через потребу виживання, як було з прадавніх часів, коли кожна вбита тварина надавала первісній людині їжу й одяг. Тепер полювання на диких тварин потурає примхливому бажанню франтих продемонструвати модний хутряний одяг, а хотінню чоловіків — вгамувати спортивний інтерес.

І це ще не найгірше. Хутрових тварин, які живуть в дикій природі, жорстоко вбивають. Та живуть вони все ж таки на волі. Мають шанс прожити відведений їм Природою термін і якщо й загинути, то вільними. А от через що ті люди змушують страждати тварин, яких тримають лише задля хутра? Вони живуть у жахливих умовах, у тісняві. І врешті-решт помирають аби стати предметом розкоші.

Від нудьги й неробства люди як тільки не знущаються з тварин! Тримають в неволі будь-які живі істоти, від слимаків до слонів. Це доки вони їм не набридають. А потім і напоїти забувають.

Але й цього їм замало! Для власної забави ще й не так мучать тварин: слона змушують танцювати, солов’я запроторюють до клітки, а тигра вчать гойдатися на гойдалках.

Прокляття! Як же Я ненавиджу їх, терпіти не можу! Не варті вони того, аби ми їм поступилися місцем!

З такими думками Я провів безсонну ніч. Хоча оте «Я» дещо спрощено відбиває мою особистість. Це Я підсвідомо перекладаю свої думки під людей. А взагалі-то нас десь із десяток, разом із царицею. Це як у людей одна особа — цар, президент, будь-який інший правитель. А ми такий собі колективний Мурашиний Розум. Нейронна мережа.

Ми, наприклад, можемо зберігати інформацію поза мозком. А між окремими особинами за потреби передаємо її електричним шляхом, навіть на деякій відстані.

Складові інформації ми запозичили у людства. Та поєднуються вони за іншими законами. І світ для нас інший. І заповіді існування — інші. Більш доцільні, ніж у людей. Більш гуманні.

І чому вони вважають, що мають право винищувати нас нанівець? Тільки через те, що ми не схожі на них?

Дійсно, не схожі.

З десяток мурах з царицею — це «Я», окрема особистість. А решта того Мурашиного Розуму — то як у людей добуті знання. Вони можуть змінюватися, чергуватися. Та поки живе більшість з того осередку, з того «Я» — особистість живе.

Мислимо ми разом, як один мозок. Чи це краще?

Думаю, так. І вони так думають. Тільки що не зізнаються. А то б навіщо вони ставили досліди на щурах, на мавпах? Під’єднували мозок кількох особин в одну мережу електродами і реєстрували обмін думками. Навіть на людях таки досліди ставили. Тільки їм для цього потрібна купа апаратури. На відміну від нас. Цим ми теж несхожі.

Як хтось з нас загине, у нас якийсь час «болить голова». Це Я знов перекладаю на їхню мову. Тобто ми не можемо досконало мислити, доки шпаринку не заповнить інша мураха.

Як загине цариця — то вже складніше. Гурт чекатиме іншу, молоду. До тих пір не зможе мислити. А як цариця народиться та приєднається до гурту, то вже буде інша особистість, інший Мурашиний Розум, інше «Я».

На ранок Я зібрав «всенародне Віче».

Нам-то і збиратися не треба: інформація передається через вусики-антени. Раніше, до вибуху, аби поспілкуватися, ми мали торкатися один одного тими антенами. Після катастрофи діапазон дії вусиків збільшився.

Ото б ті чудовиська здивувалися, аби знали, які думки снують в головах звичайнісіньких мурах! Та де ж їм! Їх історія нічому не вчить. Хоча б додивилися, що у мурах суспільний лад куди досконаліший за людський! І значно безпечніший.

От хоча б розподіл праці. У нас є й групи з пошуку їжі, охоронці від хижаків, будівельники. І сполука всіх ланок нашої спільноти куди більш досконала, ніж у людей! І орієнтуємось ми без допомоги штучно створених приладів, тільки завдяки своїм здібностям, світлу і запахам.

І досягли ми ніяк не меншого, ніж люди. От чим вони могли б нас здивувати? Приручили тварин? Так і у нас таке є. Ми розводимо попелиць.

В нашій спільноті теж є правителі й підлеглі, вчені й рядові робочі, воїни й мирні мешканці. Але цей поділ зумовлений доцільністю, а не загарбницькими планами й безмежною жадібністю. Жадібністю ненажери, що пхає в рота зайву їжу, від якої його вже нудить, в той час, коли поряд представник його ж біологічного виду помирає з голоду!

Кажете, вони розселилися в холодному кліматі? А ми хіба ні? І енергетичне джерело винайшли, і регулювати температуру в своїй оселі навчилися.

Що ще? Будівництво? То хай спробують побудувати таку складну будівлю, як мурашник! Та ще й без штучно створених приладів.

То ж не варто їм обманюватися щодо нас: можливо, саме ми, мурахи управлятимемо планетою в майбутньому.

Хоч якщо зовсім чесно, то деякі розумники з людей дещо запозичили у нас, мурах. Це фахівці з обчислювальної техніки. У людей вони належать до найрозумнішого прошарку.

Здивували! У нас всяка звичайна робоча мураха легко знайде найкоротший шлях додому. А вони для цього складають програми мовою, що тільки одиниці її розуміють, та ще й за допомогою найскладніших пристроїв, що у нас в Зоні он наскладали до купи на вулиці ще з часів, коли вибухнув реактор, і вони нахапалися радіації. Бо були з металу.

Звідки Я все це знаю? А Я знаю все, що знає людство. Це зберігається в моїй пам’яті як у величезному комп’ютері.

А як воно там опинилося? Отут однозначної відповіді не маю. Тільки припущення. Щось трапилося з нашим інтелектом, коли в Зоні вибухнула вакуумна бомба. Він став вищий за людський.

Чи був то щасливий випадок, чи Природа, надивившись на витівки людства, вирішила обрати новий біологічний вид для панування, не знаю. Не знаю й брехати не буду, що знаю. Бо Я не такий марнославний, як люди. І не такий брехливий.

То вони, як на станції вибухнув реактор, запевняли своїх же людей: «Нічого не трапилося, все гаразд!». І замість зачинитися в квартирах; приймати ліки, що могли бодай якусь частину мешканців врятувати від смертельної хвороби; припинити пити молоко, що вже стало отрутою, люди продовжували гуляти містом, працювати на клаптиках землі, кохатися, зачинати немовля, яке вже було приречене. Бо «все ж гаразд!».

Ні, Я чесно розповів своєму народові:

— В наше володіння вдерлися чужинці. Це не чесний бій, не війна. Це геноцид. Нас очікують важкі часи. Боротьба неминуча, бо вони будь що хочуть винищити всіх нас і збудувати нове місто. Чи будемо ми опиратися чи дозволимо прогнати нас зі своєї землі? Землі, що наші пращури завоювали ще коли перша людина була купою білкових клітин? Що ми обираємо: ганебну смерть чи боротьбу?

Гурт дружно відповів: «Боротьбу!».

Тоді Я повів далі:

— Вихід є, хоча до перемоги доживуть не всі. І працювати доведеться з подвійною силою. Згодні?

Гурт дружно відповів: «Згодні!».

Тоді Я виголосив промову:

— Народе мій! То вони розпочали війну, не ми! І мирного співіснування з ними не буде ніколи. Це підтверджує весь хід їхньої цивілізації. І це ж Я прочитав в їхніх думках. Вони самовбивці. Вони поступово знищують все живе навколо себе. І ніяк не дотямлять, що тим самим вони знищують себе. Та часу на їхнє перевиховання ми не маємо, ми розпочинаємо боротьбу. Боротьбу не на життя, на смерть. Ті нелюди, побачивши наше мурашине місто, захотіли нас знищити. І засіб надумали найлютіший для нас — застосувати імідаклоприд [15]. Тож оборонні роботи починаємо прямо зараз. Адже нам треба не тільки вижити, а й підтримати ілюзію у людей, що знищення їм вдалося. А вже потім відкинемо їх з Зони назавжди! То ж починаємо копати тунелі, які виходитимуть аж за межі Зони, а ходи до маківки мурашників замуровуємо. За роботу, побратими!

Кілька діб ми працювали наче прокляті. Вікна-двері конопатили (це ж як перекласти наші дії на людську мову). А на підземних поверхах рили довжелезні ходи, що виводились якнайдалі від Зони. Всі падали від втоми, але ніхто не жалівся, не скиглив.

І все ж часу було обмаль, аби встигнути зробити все необхідне.

Я був на нижньому найбезпечнішому поверсі, коло вентиляційного ходу, коли почали надходити розпачливі повідомлення: «Правителю, на верхніх поверхах робітники задихаються! Від отруйної речовини вони втрачають розум і будь-що намагаються вирватися на поверхню!».

Я розумів, що таке можливе. І був готовий скомандувати: «Відправити на верхні поверхи тих, хто не отруївся! Хай тримають постраждалих силою, як знадобиться!».

Отруїлися й ці рятівники, й наступні, й наступні. Але нарешті все скінчилося. Я розпорядився: «Витягти всіх мертвих нагору. Ми повинні переконати людей, що все у них вийшло».

У цей час прибігли доглядальники малят. Розпачливо заволали: «Правителю! В інкубаторі падає температура!» Я жорстко відповів: «Половину лялечок залишити! Решту перетягти якнайглибше й ближче до межі Зони! Направити найжирніших мурах на поверхню, аби нагрілися і повернулися до інкубатора. І швидше, швидше!».

Наступна новина з поверхні теж була невтішна. Почався дощ. І не просто дощ, а злива.

Зазвичай волога не потрапляє всередину нашого житла. Але то як мурашник збудовано за всіма правилами й розраховано на природні негаразди, а не на цілеспрямоване вбивство. Ми ж конопатили помешкання нашвидкуруч, бо часу було обмаль.

До мого поверху краплі вологи не потрапляли, але повітря почало насичуватися парами отрути. Я розумів, що це вірна смерть. Намагався кудись повзти, дихати через раз. Подумки волав: «Невже це кінець? Невже все було дарма? Невже немає якогось виходу?». Та врешті-решт однаково знепритомнів.

Крізь дурман забуття в свідомості забриніли голоси моїх побратимів: «Це ж яку треба мати силу, аби доповзти сюди, в безпечне місце, отримавши шалену дозу отрути!».

Отже, Я в безпеці. І бодай хтось залишився живий. Якщо то не залишки образів в моїй голові.

Я почав обережно роздивлятися навкруги. Вгледів занизьку стелю тунелю. Це виявився найвіддаленіший аварійний вихід.

Серед присутніх виокремив найтямущого. Мляво запитав:

— Як Я тут опинився? Може, хто притягнув?

Отримав не зовсім зрозумілу відповідь:

— Ні, правителю! Ти сам сюди добувся. Тільки ми не зовсім зрозуміли, яким чином. Остання твоя вказівка, яку ми почули, була замурувати всі отвори з боку мурашника та прямувати на край Зони. А потім просто серед натовпу виник ти, Правителю. І посунув разом з нами. Як дихати стало зовсім легко, ми й зупинилися.

Так, ось воно наново відбулося. За умови смертельної небезпеки якась сила переносить мене в безпечне місце. Прийшов час знайти цьому якесь пояснення.

Я скомандував:

— Перелічити всіх живих! Повиносити лялечок в найтепліше місце. Залишити чергових на випадок потрапляння отрути. Решті — відпочивати. Це наказ!

Довго вмовляти не довелося. Всі падали від утоми й знесилення. А Я, усамітнившись у невеличкій келії, почав розмірковувати над випадками мого дивовижного порятунку.

Згадав: першого разу це відбулося поза Зоною, коли на мене напали чужинці. Тоді Я не дуже злякався, бо до останнього сподівався на їхній здоровий глузд. Марно сподівався, як виявилося. Тож коли вже збагнув, що наражаюся на смертельну небезпеку, було запізно. Кілька мурах загинули. Але ж решта якось опинилася в безпечному місті! Втекти живими від ситих оскаженілих мурах теоретично було неможливо!

Іншим разом Я вже не був таким самовпевненим. Отож смертельну небезпеку відчув раніше. І знову врятувався попри всяку логіку.

І, нарешті, останній випадок. З отрутою.

Я став копирсатися в людських знаннях. Як облишити скепсис, то єдиним поясненням всіх цих випадків могла бути тільки телепортація. Причому виникала вона тільки за смертельної загрози й тільки по відношенню до мене. Від інших Я про випадки чудового порятунку не чув.

Цікаво, а чи можу Я керувати такою своєю властивістю?

Але ті мої думки бриніли вже у напівсонному стані. Десь на споді свідомості вирішив: «Помізкую згодом».

І тільки після цього знесилено заснув. Не впав у забуття — просто заснув.

Спав Я цілу добу.

Прокинувся від дотику вістового.

— Правителю! Робочі мурахи питають, чи відновлювати їм будинки?

— Ні в якому разі! — рештки сну вивітрилися. — Тільки не на старому місці! Там всю рослинність отруєно! Виклич мені головних архітекторів. Негайно!

Коли мурахи прийшли, Я показав їм план міста, що його люди запланували будувати.

Мені не потрібні були ані папір, ані оті їхні складні прилади, що люди звуть їх комп’ютерами. Мені досить було навіяти своїм підлеглим відповідні образи.

— Дивіться, — звернувся Я до них. — Люди планують собі таке місто, такий людський мурашник. Де на плані будинки, нам не варто нічого планувати — там вони перериють землю вглибину на кілька метрів. А от вздовж доріг у них залишиться хоча б смужка землі. Там і закладайте мурашники. Тільки нам треба розробити зовсім іншу конструкцію. Хмарочоси будувати не доцільно — помітять і зруйнують. Руйнувати — на це вони митці. Тому спроектуйте пласкі будівлі, вздовж всієї смужки землі.

— Правителю! В пласких будівлях важко підтримувати необхідну температуру, — звернувся до мене один, найстаріший майстер.

— Звісно, важче! — погодився Я. — Збільшить кількість підземних поверхів. Засадіть за розрахунки найкращих аналітиків. Хай розрахують, на скільки нам треба збільшити поголів’я попільниць, аби нам вистачило енергії для зимування.

— А можна прихопити землю за межею Зони? — спитав інший архітектор.

— Ні! — відповів Я дещо різко. — Колись Я там був. Місцина заселена дикими ордами мурах. На мирне співіснування сподіватися марно. Тож якщо ми й схочемо згодом заселити ті землі, то не тепер, не під час війни з людьми. Ідіть, працюйте!

Я вірно прочитав думки людей: вони нагнали в Зону величезні потворні машини, аби перерити всю землю.

Я не відразу зрозумів, чому вони риють й там, де не будуть закладати будівлі. В їхньому мозку часто вигулькувало слово «дезактивація». Потроху Я зрозумів, що в зонах тої дезактивації теж неможна планувати наші помешкання. А скільки марної праці, доки Я дотямив, для чого воно! Шкода! Але що зробиш? Знання від людей Я отримав, а от застосовувати їх ще мав навчитися.

Доводилося бути більш обережнішими, аніж завжди, бо ті їхні чудовиська могли за хвилину зруйнувати не один наш дім і загубити кілька сотень мурах.

Та потроху я все краще міг читати їхні думки. І ми встигали відбігати якнайдалі від небезпечної місцини. Тож хоча б не втрачали своїх працівників.

Зате коли вони розпочали будівництво, то вже ніяких несподіванок не було. Я, аби не був такий заклопотаний, навіть посміявся б з них, з їхніх креслень. Вони ж не могли втримати в пам’яті навіть маленької дрібнички! Все звіряли з кресленнями. Я з початку будівництва перевіряв, наскільки вони сумлінні працівники. Спочатку налаштовував свою свідомість на їхні так звані «оперативки», а потім перебігав на місце й чекав, чи виконають вони план.

Змушений визнати, працювали вони сумлінно. То Я вже не перевіряв їх, а направляв вже своїх будівельників на клаптики землі, де планувалися бодай маленькі острівці зелені. Вони ж не мали відхилитися від генерального плану міста!

Але спокійне життя скінчилося. І наше найближче майбутнє уявлялося безрадісним.

2

Після КПП до автівки підсів Вова. Цього разу він супроводжував бригаду будівельників. Це не тільки ті, що кладуть цеглину за цеглиною, а й ті, хто робить план місцевості, наносить його на мапу. А вже на ній виростає місто — спочатку пласке, на папері. Потім — макет, вже як справжнє місто. Тільки меншеньке. А вже потім будівельники їдуть на місцевість і починають будівництво.

Спочатку будівельники занурюються вглиб землі. Котловани під фундамент, комунікації. Нульовий цикл. А потім місто росте стрімко вгору.

Але це ще відбудеться нескоро.

А зараз з автівки вистрибнули кілька чоловік, без яких не почнеться жодне будівництво. То були геодезисти [16].

Галявина, що по ній рік тому пройшов руйнівний вихор від вибуху, нині виглядала досить мирно. Обламані верхівки дерев замаскувалися за молодими гілочками. Буйно розрослися лугові трави.

І чи не на кожному кроці були височенні мурашники, з людину на зріст.

Хтось з гурту вигукнув:

— Ого! Та тут суцільний мурашник! Ціле мурашине місто!

Настрій у прибульців був піднесений. Отож будь-який привід міг призвести до безтурботних веселощів. Почали фантазувати:

— А хто знає, назву новому місту придумали? Чи згодом конкурс об’являть або як?

— А давайте серед себе проведемо конкурс! Ми ж першопрохідці!

— Пропоную назву: Мурашник! Хто «за»?

— Та трохи воно на вухо шипить. Хоча ідея непогана. А хто ще як думає?

Хлопець, що надумав про Мурашник, не хотів здаватися:

— Як шипить, давай назвемо англійською: Антхіл.

Його опонент промовив під носа:

— Анхіл, Антхіл… А непогано! Звучить непогано. І з підтекстом. Хто «за»?

Хлопці, сміючись, проголосували одноголосно.

Не сміявся лише Вова.

Раніше він залюбки супроводжував групи туристів, навіть іноземців. Лестила увага до Зони. Аби знав, чим воно скінчиться, не радів би.

З часу «зачистки» він вже котру групу водив Зоною. Але тепер він виконував цю роботу через силу. І все більше відчував себе зрадником.

До вух Вови долинули кілька фраз:

— А з цими мурашниками працювати неможливо. Вони ж затуляють небокрай!

— Так ми ж в розвідку. Доповімо, хай приймають заходи. Дезінфекцію роблять або як воно там зветься. Існують же спеціальні служби.

Вова пересмикнувся.

Та вдіяти нічого не міг, коли йому довелося побачити ще одне масове вбивство: отруєння мурах.

Приїхала чималенька бригада. Екіпірована як годиться: захисні комбінезони, протигази. І ланцюгом пройшлися по всій території Зони.

Коли вже від’їхали на чималеньку відстань, один з бригади звернув увагу, що Вова невеселий. Але причину геть не вгадав:

— Ти чого переймаєшся? Боїшся, що одним разом це не обмежиться? Заспокойся. Там така концентрація, що з кількох Зон все живе витравить. З одного разу.

Отруйники поїхали геть.

А Вова наступного дня прийшов на галявину, як зазвичай, подивитися, на що перетворили люди його улюблену місцину.

Вигляд дещо його здивував, бо мертвих комах було замало для таких величезних мурашників.

За життя в Зоні Вова непогано знався на його мешканцях. І на мурахах також. Він добре знав, що мурахи — великі чистюлі. І мертвих мурах з житла випихають на поверхню.

Але для таких величезних осель мертвих комах було замало.

Замість радіти, Вова подумав сумно: «Мабуть, потруїлися всі. Навіть поховальна команда». Звідкіля ж йому було знати правду? Правду, що могла його й шокувати, й порадувати.

А згодом в Зоні закипіла робота. Забруднені ділянки ґрунту вивозили, щось наново відмивали, щось заміняли. До послуг Вови вже не зверталися. Але можновладці пообіцяли всім «докорінним» мешканцям надати в новому місті й житло, й роботу.

З легкої руки першої бригади будівельників місто таки вирішили назвати Антхіл.

Аби скоротити строки відбудови атомної, всім працівникам-будівельникам поклали потрійну зарплатню.

Тарас був досвідченим будівельником. Тож коли запропонував себе до бригади, що мала працювати в Зоні, його охоче взяли.

Єва від цього не була в захваті:

— Чи чоловікам в тій Зоні медом намащено, ніяк не зрозумію! Там же радіація, смертельно небезпечна!

Тарас цьомкнув дружину в маківку:

— Заспокойся! То вже коли так було! Зараз там все вичистили, вивезли! Чорнозему навезли. Насадили нових дерев, рослин. Курорт!

Єва саркастично хмикнула:

— «Курорт!» Не вірю я в ці курорти. А чому зарплатню потроїли?

— Так аби швидше будували! І якісь там гроші від світової спільноти треба витратити. Всім же буде користь!

— Не вірю. Не вірю! Може, кинеш цю кляту роботу? Невже нам не вистачає?

Питання було риторичним. Тарас роботу не кинув.

Якось він приніс додому креслення майбутнього міста, аби показати домашнім:

— Вони там розходилися не на жарт! Це буде місто майбутнього, без перебільшення! Хмарочоси з овочевими ділянками на дахах; повітряні автостради та підземний транспорт; тротуари-ескалатори! Смарт-ключі від осель, вай-фай по всьому місту! Сміття в місті не буде зовсім, бо воно прямо з домашніх кошиків підземними трубами потраплятиме просто до місць переробки. Не будинки — цілі містечка! З них можна навіть не виходити. Там є все.

Всі схилилися над кресленням.

Мар’яна тихо спитала:

— А будуть в тому місті затишні куточки? Тихі, зелені.

Тарас захоплено сказав:

— В тім то й річ, що будуть! Ось, дивись. Місто будують отут, де колись був «рудий ліс» [17]. Формою буде як дзиґа. Центр — височенні хмарочоси, з усією інфраструктурою. А що ближче до краю, то будівлі нижчі, нижчі… Отак по самому краєчку «дзиґи» заплановані зелені мікрорайони. Кілька будинків, оточених муром з вічнозелених дерев. Найвищий будинок шестиповерховий. Просто ліліпут в порівнянні з більшістю інших будинків, де один під’їзд містить триста квартир. А тут — майже село. Тихо, затишно. Квартири першого поверху навіть мають невеличкий власний куточок землі біля балкону.

Навіть Мар’яна пожвавилася:

— Як добре! В такому будинку я б залюбки погодилася жити!

Тарас продовжував:

– І тут таки є дитячий майданчик, лавки. Але щось я таке чув, що надаватимуть ті будинки тільки сім’ям з дітьми…

Від його слів наче морозом дихнуло на присутніх.

Тарас не навмисне це сказав. Але так буває, що найкоштовнішу крихку річ оберігаєш, оберігаєш. Аж раптом вона вислизає з рук, падає на підлогу й трощиться на маленькі друзки.

Мар’яна враз спохмурніла, пішла в свою кімнату. Гектор пішов за нею.

В цей час забринів відеофон.

До дверей пішла Єва. Кинула оком на екран, вгледіла Богдана. Подумки проказала: «Як невчасно! Хоча… Може й на краще».

Богдан зайшов і як зазвичай почав сипати примовками.

Єва доброзичливо сказала:

— Ох! Який же ти несерйозний, Богдане! Все жартуєш, дурієш!

Богдан одразу дав відсіч:

— Я ж ще молодий, тому й дурію! Зачекайте трохи. От постарію, тоді й припиню чманіти.

Єва добре відносилася до Богдана. Тому насмілилася порадити:

— Та не дуже то й молодий. Час про родину подумати. Чом не одружишся?

— Та чекаю, коли знайду дівчину точно таку, як ваша невістка! То й відразу одружусь. А так мені залишається тільки заздрити Гекторові.

По обличчю Єви промайнула тінь.

Богдан помітив, хоча то була одна коротенька мить. Голос відразу став серйозним.

— Щось трапилося? Де вона?

— Обидва у себе.

— Можна, я піду до них?

Єва сказала з легким докором у голосі:

— Та не дуже то вчасно! Мар’яна не в гуморі. Як завжди.

В цей час двері прочинилася та звідтіля вигулькнула Мар’яна. Вгледіла Богдана, радісно привітала:

— То ти? А я почула голос. Думаю, хто б це? Не пізнала. Через двері ж не чутно. Ходімо до нас!

Єва підтримала запрошення:

– І справді, йди. Ти на Мар’яну добре впливаєш.

Богдан знову вдався до жартів:

— То через те, що я добре імітую мавпочку. Хочете, і Вам покажу?

— Та йди вже, йди! Балагур!

Трохи згодом трійка молодих людей випурхнула з кімнати. Що там Богдан їм розповідав, не відомо. Але Мар’янів понурий настрій, правду кажучи, геть змінився на життєрадісний.

Богдан запропонував Єві:

— На вулиці така гарна погода! Ходімо з нами, на свіже повітря.

— Та де ви в місті бачили свіже повітря, скажіть будь ласка?

Богдан наполягав:

— А ми до Дніпра поїдемо. Там і спека не так відчувається.

До нього приєднався Гектор:

— Мамо, дійсно, ходи-но з нами! А то в тебе тільки дім і робота.

— Навіщо вашому молодіжному кубельцю стара жінка? — напівжартома спитала Єва.

Богдан чи не замахав руками:

— Та Ви ще вдвічі молодшій жінці дасте фори! Я згоден бути за Вашого кавалера, бо Мар’яну мені у Гектора не відбити.

Єва підтримала напівжартівливий тон:

— Ти ж і не намагався! Хіба справжні чоловіки не прагнуть завоювати свою кохану, не зважаючи ні на що?

Гектор втрутився:

— Мамо! Ти забула, за яку команду вболіваєш?

— Та то я аби розбуркати Богдана! Гарний же кавалер пропадає!

З жартами молоді люди пішли з квартири.

Як двері зачинилися за спиною Богдана, Єва враз стала серйозна. Якась думка проклала на лобі одну-дві зморшки. Пробурмотіла до себе: «А з цього може щось та й вийти».

3

У Єви часто були цілодобові чергування в лікарні. Тарас, бува, працював на виїзді. А Гектор часто-густо затримувався на роботі.

Але сьогодні зібралися всі.

Єва саме повернулася з чергування. Спитала між іншім Гектора:

— А ти давно бачив Богдана? Щось я на роботі гортала базу та начебто там бачила його прізвище.

Гектор з повним ротом відповів:

— А дійсно, кілька днів ми не спілкувалися. Ось дожую — і подзвоню. Може, то й не він був.

Мар’яна потягнулася за своїм телефоном, натиснула номер Богдана. Той не відповів.

Таке, звісно, бувало.

Але коли Богдан не озивався тривалий час, Мар’яна захвилювалася не на жарт.

Мар’яна дзвонила до Богдана тільки інколи. І то, як була дуже нагальна потреба. Зазвичай Богдан озивався майже одразу.

А тут — мовчання.

Як всі в родині повечеряли, Мар’яна поквапила Гектора:

— Подзвони ще ти Богданові. Він не бере слухавку. Щось не гаразд.

Богдан не відповів і Гекторові.

Тоді вже захвилювалася й Єва.

З притаманною їй заповзятістю вона подзвонила до клініки. І за п’ять хвилин вже розповідала:

– Їх там кілька привезли, постраждалих. Всі в опіковому відділенні.

Гектор перебив:

— Так звідкіля привезли? Що трапилося?

Єва могла додати небагато:

— Отого вже нам не докладають. Начебто були вночі викликані на пожежу. А що, де — не кажуть.

Мар’яна стурбовано сказала:

— Може, варто поїхати провідати. Заспокоїти чи щось привезти, як йому щось треба.

У Єви була більш слушна пропозиція:

— Мені відповіли, що стан середньої важкості, але стабільний. Тож тепер, проти ночі, ми все одно нічим не допоможемо. Краще вже ранком.

Вранці рано Мар’яна наполягла, аби Єва подзвонила дізнатися про стан хворого.

Відповідь була заспокійливою: опритомнів, температура нормальна, шуткує.

Мар’яна сказала Гекторові:

— То як, їдьмо прямо зараз?

— Та в мене зранку оперативна нарада. Може, сама поїдеш? Від мене передаси вітання. А я, може, ввечері заскочу.

Мар’яна не любила умовляти. Тож поїхала сама.

В палаті гостро відгонило якимось медикаментами. Пацієнти всі були більше або менше забинтовані. Були й майже повністю, наче мумії, замотані в марлю, через яку проступали плями лікувальних мазей.

Богдан аж просяяв, як вгледів Мар’яну. Опіків мав не дуже багато. Тільки брови та вії було покручено від вогню.

Радісно проревів:

— О, та я згоден щоразу лізти в саме пекло, аби мене провідувала така фея!

Мар’яна всміхнулася:

— Богдане, припини волати! Люди ж відпочивають. Ти ходити можеш? То ходімо краще в коридор.

Богдан, як вставав, трохи скривився від болю. Але потроху розходився.

Вийшли аж на двір.

Мар’яна поспитала:

— То що там трапилося? Звідкіля стільки постраждалих?

Богдан відповів в своїй жартівливій манері, хоча розповідь була аж ніяк не смішна:

— Та то колишній військовий арсенал. Його свого часу не знищили, а законсервували. А сховище було чималеньке. Щось із сотню тисяч тон боєприпасів. Через що там вибухнуло, то не нам розбиратися. Наша справа пожежі гасити.

Мар’яна пополотніла:

— Як же це небезпечно!

Богдан заспокоїв:

— Ми ж екіпіровані як годиться. Пожежозахисний костюм і таке інше.

— Так чого ж ти підсмажився?

Богдан сказав більш серйозно:

— Та ті костюми, звісно, витримують вогонь. Хвилин п’ять. А я… трохи затримався.

– І всі інші теж? Затрималися?

Богдан став більш серйозним:

– І інші теж. Там неподалік маленьке село. Було. Тож ми зволікати не могли.

Мар’яна спитала стурбовано:

— А люди? Люди як?

Богданів тон став зовсім серйозний:

— Людей ми врятували. Не всіх. Власне, й обпікся я, коли почали серед руїн шукати вцілілих. А в цей час рвонув ще один снаряд. Там того військового металобрухту…

Мар’яна помітно пополотніла.

— Та не загинув же! — Богдан спробував закінчити на веселій ноті. — А до ран нам не звикати. На те ми й пожежники. А ти ще прийдеш?

Мар’яна трохи зніяковіла:

— Ввечері Гектор прийде.

Більше Мар’яна до лікарні не ходила.

Якось Мар’яна вийшла після уроків зі школи і натрапила на Богдана. Він, як ніколи, не жартував, був незвично серйозний.

Мар’яна зустрічі зраділа. Спитала співчутливо:

— Чому ти тут? Вже одужав? Чи щось трапилось?

Богдан сказав, як в ополонку стрибнув:

— Трапилось. Давно вже трапилось: я тебе кохаю.

Мар’яна не здивувалася й не образилася. Простягнула своєю меланхолічною говіркою:

— Припини, Богдане! То ти хочеш віддячити мені за відвідини в лікарню.

— Ні, тут інше. Я не можу без тебе жити.

— Ой, то в тобі буяє потреба в дівчині! Одружитися тобі час.

Богдан заперечливо захитав головою:

— Крім тебе, мені ніхто не потрібний!

Мар’яна встала навшпиньки, цьомнула Богдана в лоб і твердо проказала:

— Богдане, ти добрий, чесний, сильний! Ти обов’язково стрінеш свою дівчину. А мені крім чоловіка ніхто не потрібний. Ніхто!

Обернулася аби йти.

Богдан сказав навздогін:

— Але він вже не любить тебе! Невже ти не бачиш?! Він…

Образлива правда мало не зірвалася з язика. Та він вчасно його притяв.

Мар’яна похитала головою. І було незрозуміло, що вона тим хотіла сказати: чи не хотіла чути звинувачень, чи однаково не приймала освідчення Богдана, чи щось ще.

Наостанок сказала:

— Як хочеш зберегти дружбу зі мною, з Гектором, ніколи не поновлюй цю розмову. Згодом ти сам зрозумієш, що так буде краще. Отже, домовились?

І пішла, не озираючись.

Богдан з тугою дивився в спину дівчині. А потім понуро пішов в інший бік.

— Ти хоч трохи дивишся під ноги? — роздався чийсь життєрадісний голос.

Богдан підвів очі:

— О, Василю, привіт! Як це ти опинився на вулиці, не за комп’ютером?

— Та так! Вирішив трохи розвіртуалитись. І привід є. Я закінчив писати свою програму.

— Це оту твою досконалу ворожку?

— Ну, це як тобі не до снаги вимовити «методика прогнозування подій на основі апроксимації часового ряду з використанням тренду, комбінації гармонічних коливань та нелінійних методів оптимізації».

Богдан пирснув:

— То ти навмисне перед дзеркалом тренувався, аби перед людьми хизуватися?

Василь розплився в самовдоволеній усмішці:

— Навіщо мені тренуватися? Я без підготовки тобі й не таке видам.

— Що правда, то правда. На тебе ще класу з четвертого, здається, наліпили тавро «Ботанік». То що ти, кажеш, розробив?

Василь відчув, що потенційний піддослідний впіймався на гачок, тож вирішив «підсікти»:

— Будь яка подія прогнозується з ймовірністю дев’яносто дев’ять відсотків. Будь яка!

Богдан скептично хмикнув:

— Браво! А як не здійсниться, скажеш, що то саме той один відсоток. Тобі б справді на ворожку перекваліфікуватися. Скільки ти там в своїй закордонній конторі заробляєш?

Василь запропонував:

— Чим розпатякувати, нумо спробуємо! Чи слабо?

Отут у Богдана майнула якась думка. Сказав вже майже серйозно:

— А подія й правда будь-яка? Ну, там, не тільки вибори президента чи курс валют?

Через деякий Богдан сидів в квартирі Василя. Попередивши, що як той бодай одній душі прохопиться про ворожіння, йому не жити, Богдан нарешті видушив з себе запитання: чи буде він з дівчиною Мар’яною.

Далі була безліч питань. Безглуздих, як на погляд Богдана. Але Василь запевнив, що так треба, аби прогноз був найточнішим. Повносив їх, натиснув «Enter», і хлопці почали чекати. Тобто, Василь чекав, а Богдан повсякчас підстрибував, як на гарячому вугіллі.

І коли, нарешті, програма на весь екран вивела результат «Так» з ймовірністю дев’яносто сім відсотків, Богдан не спромігся сам той напис прочитати.

Василь, як відомий фокусник, що згоден вийти на «біс», поспитав, трохи хизуючись:

— Ще якісь питання, шановний?

Богдан вже трохи заспокоївся. І сумніви повернулися:

— А оті три відсотки? То дуже поганий результат?

Василь заспокоїв:

— Аби ти був більш обізнаний в точних науках, то таких дурних питань не ставив би. Результат, якщо тебе цікавив саме позитивний наслідок розвитку подій, дуже гарний.

Богдан відкинувся на спинку крісла. Замислився. Нарешті сказав:

— А ти будь-кому можеш поворожити?

— Тільки тому, хто захоче. Поза бажанням — ні-ні! Ну, і щоб відповіді були щирі. Інакше прогноз буде хибний.

Богдан, здавалося, щось надумав:

— А можна тебе привести до одного мого знайомого? Це з мого класу, Гектор. Пам’ятаєш?

— Чом не пам’ятати? Високий такий? Худий, як шпала. Ви з ним завше разом ходили, так? А я його з математичних олімпіад пам’ятаю. То де він тепер?

Богдан трохи знітився. Але відповів:

— Одружився, працює. То прийдеш? Зі своєю ворожкою?

Залишимо поза обговоренням етичність Богданової задумки. Одне незаперечне: Богдан хотів домогтися коханої дівчини. Тому вдавався до всіх способів.

Отримавши від подружжя дозвіл «привести цікаву людину», Гекторові Богдан підніс це гадання як цікаву забавку. Розмови з Мар’яною він намагався будь-що уникнути: їй збрехати він не зміг би.

А питання поставили на сторонній погляд невинне: що чекає молодят в недалекому майбутньому.

І знову безліч запитань.

І знову всі очікували вироку електронної ворожки. Але цього разу всі були більш-менш спокійні. Це ж гра! Всі, окрім Богдана.

Нарешті, на екрані випливла відповідь. Оскільки вона була більш об’ємна, ніж минулого разу, то й напис був дрібними літерами.

Василь скоромовкою почав читати:

— В короткостроковому періоді пара з ймовірністю дев’яносто два відсотки стане батьками. Стать дитини…

Мар’яно стрімко підхопилася з крісла. Прожогом вискочила з кімнати, грюкнувши дверима.

Слідом кинувся Богдан. Мар’яну наздогнав аж на вулиці. Смикнув за руку, аби зупинилася.

Вона не плакала. Вираз обличчя теж був начебто безтурботний. Але очі, що наразі видавалися аж чорними, випромінювали шалену лють і невимовну тугу.

Вгледіла Богдана. Проказала сухим тоном:

— Це ж ти! Ти все підстроїв! Ти намовив того Василя збрехати! — Голос потроху набирав потужності. — Хто тебе просив?! Хто взагалі дав тобі право втручатися? Хто ти нам? Хто ти мені? Зникни з нашого життя! Назавжди зникни.

Голос в Мар’яни аж захрип:

– І не йди за мною. Дай побути наодинці.

А далі ледь чутно:

— Благаю.

Богдан повернувся до квартири.

На його подив, Гектор не надто хвилювався. Вони разом з Василем вдалися до шкільних спогадів, відшукували спільних знайомих, згадували кумедні випадки.

Богдан тільки що не вибухнув з люті. Підхопив Василя попід руки, сказав скоромовкою: «Нам вже час» і витягнув його з квартири.

За дверима він припер його до стіни і прохрипів в обличчя:

— Йолопе! Що ти наробив? Чому ти не розповів той висновок, що видався мені? Чи в тебе така коротка пам’ять, що ти забуваєш, кому й що брехав? Та я тебе на клапті порву!

Василь витримав паузу. Потім відчепив руки Богдана від свого одягу, скинув уявні пилинки. Сказав докірливо:

— Ти нічого не переплутав, часом? Який у люстро глянув, такого й побачив. Знайшовся янгол безгрішний! Це ти не на цю дівчину гадав, бува?

Богдан вже трохи заспокоївся.

А Василь повчальним тоном продовжив:

— Я, щоб ти знав, не брешу, а тільки переказую, що видала мені програма. Було б попередити про ваш трикутник.

Богдан зніяковіло буркнув:

— Немає ніякого трикутника.

Василь тоном санітара з лікарні для буйних божевільних підтакнув:

— Немає, авжеж! До чого ж тут трикутник? То ти отруйних грибів об’ївся і через те казишся.

Богдан мовчав. План заронити в свідомості Мар’яни хоча б сумнів щодо Гектора провалився. Все інше видавалося несуттєвим.

Василь теж помовчав. А потім заговорив вже серйозно:

— Ти, якщо здатен йти вулицею без гамівної сорочки, не міг би разом зі мною пройтися? Є розмова.

Богдан мляво кивнув.

Коли вже вийшли з будинку, Василь пояснив:

— Я через таку реакцію дівчини не став решту прогнозу розказувати. Всі ви такі. Спочатку волаєте, що хочете знати правду. А потім затуляєте вуха, аби тої правди не чути.

Василь не поспішав. Обирав слова.

— Тобі, як я бачу, не байдужа ця родина.

Богдан почав був відкараскуватися, та майже відразу погодився: «Так, не байдужа».

Василь продовжував:

— В моїх прогнозах були події, що їх я не можу розтлумачити. Не можу, бо не знаю цих людей, не знаю, на що вони здатні, які в них найближчі плани.

Богдан спробував взяти реванш за свій непорядний вчинок.

— Тобто, прийшли, звідкіля вийшли. Аби гадати, тобі треба бачити реакцію людини.

Василь не піддався на провокацію, пояснив:

— Ти вже можеш мене не слухати, твоя воля. Але майбутнє цієї пари містить збій гармонік. Вони мають завелику шумову складову.

Богдан отетеріла глянув на друга:

— А людською мовою можеш пояснити?

— Дещо можу, а решта мені самому не зрозуміла. Навіть не знаю, чи варто це казати.

Богдану вже починав уриватися терпець:

— Ти можеш не тягнути кота за хвоста?

Василь врешті надумав, як пояснити:

— Коли мова їде про пари, то й події мають бути парними. Згоден? Наприклад, вдвох їдуть у відпустку, удвох повертаються; вдвох народжують дітей, або не народжують. Та тоді теж вдвох.

Богдан припустив:

— Але народжують же жінки! Може, через те…

Василь обірвав:

— Програма налаштована на двох батьків. Та це я так, для прикладу. Так ось, у цього подружжя в майбутньому є далека подорож. Але в Гектора вона чомусь в один бік.

Богданмовчав. Перетравлював почуте.

Нарешті спитав:

— Тобто, якщо вони вдвох їхатимуть кудись дуже далеко…

Василь знову не дав договорити:

— Та подорож я знову ж таки навів для прикладу. Мається на увазі щось більш масштабне. А що воно таке… Ото ж якщо ти дійсно опікуєшся цією родиною, раджу бути поблизу.

4

Мар’яна відчула відразу, що Єва має сказати щось не дуже приємне.

Дома крім них нікого не було. Єва зазирнула в кімнату молодят й обережно почала:

— Я можу з тобою побалакати?

Мар’яна ввічливо відповіла, хоча внутрішньо підготувалася до неприємної розмови:

— Звісно, хіба може бути інакше?

Єва відповіла:

— Може, бо ти повсякчас уникаєш розмови зі мною.

Мар’яна не заперечила, мовчала.

Єва продовжувала:

— Як тобі так буде легше, розмова залишиться тільки між нами.

Мар’яна тихо, але твердо відповіла:

— У мене нема таємниць від чоловіка.

Єва запевнила:

— Та я ж не проти! І розмова піде про вас обох, про ваше щастя!

Мар’яна мовчала. Не допомагала й не заважала розмові.

Єва подумки сказала: «Ну як з такою розмовляти! Краще б накричала чи там розплакалася. А то мовчить як вимкнений робот».

— Ти ж знаєш, де я працюю. Повір, зараз таких проблем, як у вас, чи не в кожній родині. Що вплинуло на безплідність людей, не знаю. Може, радіація, чи екологія, чи ще щось. Але ми навчилися з того вивертатися.

Мар’яна не зронила ні пари з вуст.

Єва стала балакати голосніше:

— У нас можуть получити зародок від трьох осіб! Як мати безплідна, беруть за донора здорову жінку — і все!

Мар’яна все мовчала.

Єва розцінила це як заохочення до продовження:

— Тож візьміть за донора Лєрочку. Вона здорова. Й народе вам малюка! Вашого ж малюка!

Мар’яна поворушила губами.

Єва перепитала:

— То як? Згодна?

Мар’яна ледь чутно проказала:

— Згодна.

Єва аж просяяла від радості:

— От і добре!

Та Мар’яна вже більш гучно додала:

— Тільки хай дитину виховують Гектор з Лєрою. Без мене.

Єва враз спохмурніла. Сказала тоном, від якого, здавалось, шибки позамерзали:

— Ну, як знаєш…

І випливла з кімнати.

Коли Гектор повернувся з роботи, Мар’яна нерухомо сиділа в напівтемній кімнаті.

Гектор різкувато спитав:

— Щось трапилося? Чи це як зазвичай, замість привітати чоловіка?

Мар’яна спробувала усміхнутися:

— Та ні, все добре. Так, дім згадався.

Гектора прорвало:

— Кого ти хочеш обдурити?! Це ж все через твою безплідність, так? Хай ти через те мордуєш себе, твоя воля! Та чому я, повертаючись додому, маю бачити завше невдоволену дружину? Я ж тобі не докоряю, ладен і так с тобою жити! То за що мені таке щастя? Може, годі сподіватися на диво і треба піти до клініки? Мама вже вкотре радить!

Мар’яна зіщулилась, як від ляпасу. Для одного дня було забагато. Але коли відповідала чоловікові, голос був спокійний, врівноважений:

— Як Бог не дає дітей, значить, він не випускає їх назовні. Бо або вони слабенькі, або взагалі нежиттєздатні. То навіщо ж силувати Природу, що про нас же турбується?

Схоже було, що цю тираду Мар’яна про себе проговорювала вже не раз.

Гектор обурився:

— Що за маячня! Он скільки пар користаються штучним заплідненням, майже кожна друга! В маминому центрі вже змогли отримати вагітність від трьох батьків! Що, всі вони дурніші за тебе?

Мар’яна все ще намагалася переконати чоловіка, не доводячи розмову до сварки:

— А ти все знаєш про ті пари? Знаєш, які в них діти народжуються? А я одну дитину бачила зблизька. В моїй школі одна неодружена вчителька будь-що хотіла дитину. Грошей назбирала — воно ж не дешево у тому центрі коштує. А дитинка вродилася неповноцінною. Ходити як слід не може, язик приріс до рота, то кілька разів його надрізали, аби вона хоч їсти могла…

Гектор нетерпляче перебив дружину:

— Та як всіх хворих дітей позгадувати, взагалі не варто думати про нащадків! Може, то вона не через штучне запліднення захворіла?

— Може й так. Та як покластися на Природу, вона ж піклується про здоров’я плоду, а не про забаганки батьків.

Гектор розсердився:

— Так то у мене забаганки? Мати нормальну родину — це забаганки?! Вірно мати казала: ти геть ненормальна! Треба було послухатися її свого часу! Не одружуватися з тобою!

Мар’яна скам’яніла. Вона ніколи не відповідала зопалу. А тут мовчала ще довше.

Нарешті відповіла:

— Вірю, твоя мама бажає щастя своїй дитині. Саме своїй, тобто тобі. І якщо для цього потрібно, аби я поїхала від вас — я поїду.

Гекторові уже запал вийшов. Він зрозумів, що перехопив через край. Зупинив дружину, обхопив долонями її обличчя забурмотів скоромовкою:

— Дівчинко моя, вибач! Нікуди ти не поїдеш. Я ж без тебе не можу жити! Хай буде, як ти хочеш — покладемося на долю.

На вигляд між подружжям все було добре. Та насправді тоненький пролом між ними таки позначився.

Через кілька днів Мар’яна відчинила двері квартири і відчула… запах лісу. З кухні було чути неясне мурмотіння, сміх.

Мар’яна рвучко відчинила двері й мало не впала в обійми батька:

— Татусю, рідний! Яким ти вітром? Як же я за тобою скучила!

Дід ніяково обійняв дівчину:

— Ну досить, досить! Задушиш зовсім! І де тільки сила взялася!

Мар’яна послабила обійми, та рук не відпустила. Сіла на коліна, як маленька, засипала питаннями:

— Як ти? Чи приїздять мисливці? Не забуваєш собі куховарити? Що нового в селі?

В розмову втрутилася Єва:

— Та дай же батькові хоч трохи відпочити з дороги! Він щойно увійшов. Помитися треба з дороги, перекусити як слід. І ми допоможемо. Он скільки нам гостинців привіз: гриби, варення.

Дід додав:

— Все ж з лісу, натуральне. Не те, чим вас там годують з супермаркету!

Дідові раді були всі. Вдача в нього була така, приязна. І, попри своє відлюдкувате життя, для кожного він мав якісь цікаві новини. Для Гектора — про мисливські пригоди; для Тараса — про нові види мисливської зброї; для Єви — про народні засоби лікування. З кожним встиг побалакати.

Крім Мар’яни, що протягом вечора так і не злізла з його колін, наче наперед хотіла набутися з батьком. І тільки наступного дня, як Дід твердо ухилився від усіх проводжаючих, крім Мар’яни, вони нарешті залишилися наодинці.

Мар’яна розповідала про якісь дрібниці.

Дід проказав, аби підтримати розмову:

— А у нас поповнення: цуценята народилися. Я навіть хотів тобі одного привезти. Та як уявив, що він замість лісу бігатиме по паркету — облишив ту думку. Квартира — не місце для тварин. Не звикнути цуценяті до неї.

Мар’яна сумно посміхнулася:

— Звикають. До всього звикають. От наші сусіди тримають величенького собаку. То він, як йде на вулицю, не сходинками біжить, а чекає на ліфт. Уявляєш?

Дід напівжартівливо замахав руками:

— Боронь Боже! Я сам того ліфту боюсь, пішки йду. А тут — тварина.

Так про наболіле Мар’яна й не проронила жодного слова. Тільки коли вже прийшли на автовокзал, Мар’яна з тугою сказала:

— Як же я хочу просто сісти і поїхати з тобою! Просто зараз!

Дід обійняв дочку, порадив:

— Ти ж не в неволю потрапила. Дослухайся свого серця. Якщо воно не радить залишатися — не примушуй себе.

Мар’яна аж тепер запитала батька:

— А чого ти приїхав саме зараз? З весілля ж жодного разу не приїздив, а тут… Це ж не випадково?

Дід підтвердив:

— Ні, не випадково. Гектор мені подзвонив. Сказав, що ти сумуєш за татом, за домом.

Мар’яна додала:

— Він не все тобі розповів…

Дід не дав дочці договорити:

— Звісно, не все. Але він свого досяг — викликав мене і розважив дружину.

Дід помовчав. Потім додав:

— Він кохає тебе. А ти його?

Мар’яна у відповідь мовчала.

Під’їхав автобус. Дід ще раз обійняв дочку й повторив наостанок:

— Дослухайся свого серця.

5

Наближалася пора літніх канікул. Тож у Мар’яни видавалася чималенька відпустка.

Цього разу подружжя відпочинок не обговорювала, а Мар’яна сповістила Гектора як про вирішене питання:

— Я йду в похід в гори, в Карпати.

Гектор отетеріло втупився в дружину. Потім дещо роздратовано сказав:

— Я не питаю, чи можна тебе відмовити. Здогадуюсь, що ні. Але чи не треба було з чоловіком порадитися, наприклад? Та й родині, де ти живеш, не зайве знати, куди ти поділася! Що ти там загубила, в тих горах?

Мар’яна затрималася з відповіддю. То як завжди. Потому твердо проказала:

— Ти правий, загубила. Загубила саму себе. Вже більш ніж два роки я живу не своїм життям, граю не свою роль. То ж я будь що піду, аби віднайти саму себе. А потім повернемося до розмови про родину.

Єва, як узнала про «витівку» Мар’яни, аж ніяк не засмутилася, а вирішила з цього скористатися «на користь сина». Про людське око вона навіть підтримала Мар’яну. Мовляв, їй корисно буде хоч ненадовго змінити клімат, бо виглядає трохи бліденькою.

А сама тим часом зателефонувала Богданові, начебто аби попросити туристичне знаряддя.

Єва була неабияким психологом: Богдан не тільки знайшов все потрібне, а й найближчим часом вже перестрів Мар’яну на вулиці й удавано байдуже сказав:

— Мені тут виокремилися кілька вільних днів. То я б теж охоче полазив по горах. Не візьмеш в свій гурт? Я досвідчений турист! Заразом і тобі допоможу, як буде необхідність.

Мар’яна не підтримала жартівливий тон Богдана. А сказала, напроти, дуже серйозно:

— Ні, Богдане, не хитруй. Ти зі мною не підеш. Мені треба побути наодинці. Я йду не відпочивати, а розібратися зі своїми ж почуттями. Після гір я або залишусь і припиню опиратися родині, що мене прийняла, або поїду від них назавжди.

Богдан спитав настирливо:

— А мені? Можна мені поїхати з тобою?

Мар’яна хитнула головою:

— Не заважай мені прийняти рішення, прошу! Не треба мене квапити.

Єва ж розгорнула іншу операцію щодо Гектора і Лєри.

Якось на роботі вона запросила її до свого кабінету і збуджено повела:

— Все! Схоже, вони остаточно горщики побили! Невістка збирається йти в гори, одна! То не втрачай свій шанс!

Лєра раптом розплакалася:

— Ну скажіть, чим я йому була не пара?

Єва втерла Лєрі сльози медичною серветкою, сказала значуще:

— Так, а тепер витри сльози і побалакаємо як жінка з жінкою. Ти з моїм бовдуром ще хочеш побратися?

— Звісно, хочу! Я ж його кохаю до нестями!

— То ж застосуємо старі жіночі хитрощі: скажеш йому, що ти вагітна.

— Та ми ж…

— Ото тільки не треба запевняти мене, що нічого не було. Було?

— Та всього раз.

— То й добре. Поки його принцеси не буде, зваб його ще раз. В тебе на це два тижні. А решту я беру на себе.

— А як не… — пробелькотіла Лєра.

— А як дитина не зав’яжеться, в мене є його біологічний матеріал. Все зробимо й без нього.

— А як йому шкода буде дружини?

— Та вона сама не залишиться! У неї є черговий лицар, Богдан. І що він в тій Мар’яні знайшов? Худюща, пласка! А він непоганий же хлопець! І закохався в одружену! Уже всім помітно, крім чоловіка! Ну то нам це тільки наруч! Тим гірше буде образа, тим легше його буде втішити.

— А якщо Гектор відмовиться одружуватися?

— Від дитини не відмовиться. Одружитесь, а там покохає.

Але в останній день всі їхні плани було поламано: Гектор вирішив йти разом з дружиною.

В день від’їзду прийшов Богдан. Запропонував Мар’яні допомогти з речами.

Мар’яна злегка посміхнулася:

— Та мені є кому допомогти! З нами вирішив йти Гектор.

Богдан не зміг придушити розчарування:

— Хто?! Отой тюхтій лізтиме в гори? Та тобі його самого доведеться нести на собі!

— У горах всяке буває. Там один другого не кидають.

Гектор, що не знав про розмову дружини з Богданом, щиро запропонував:

— Може, й ти з нами підеш в гори? Мар’яна запевняє, що воно того варте.

Богдан похмуро відповів:

— Ні. Щось мені не кортить.

Гектор не наполягав:

— Як знаєш. Заздритимеш, як ми повернемося з купою вражень.

Подружжя мало доїхати до Івано-Франківська, а вже звідтіля починався саме похід.

Гектор збирався нашвидкуруч, тож в нього були не всі речі, що рекомендували для походу. Та він і не дуже переймався. Літо, спека, а в списку речей зимові чоботи, балаклава, шалик. Ото чи треба зайве тягти!

Коли на залізничному вокзалі зібралася вся група, Гектор аж здивувався, скільки людей добровільно йде пішки в гори замість за годину-дві перелетіти на будь-який курорт світу. Це були зовсім інші люди. Не такі, до яких звик Гектор.

З подивом побачив у декого гітару. Оце є бажання нести замість ввімкнути програвач! Та й в гори їх спонукало бажання, тільки бажання, а не прагнення комусь щось довести.

З першого ж переходу він впевнився, що Мар’яна більш витривалий турист.

Спочатку він деякі спільні речі поклав до себе в рюкзак. Але поступово вони перекочували до Мар’яни.

Але найближчого привалу інструктор позабирав у Мар’яни зайве і поклав до себе. І ніяких тобі «чим ти думав, навіщо пішов». Напроти, поплескав по спині, сказав підбадьорливо:

— Нічого, нічого! Першого разу всім важко. Згодом звикнеш. Ще й полюбиш такий відпочинок.

«Ото вже навряд чи!» — подумав Гектор.

Та коли вони вночі збиралися біля вогнища, разом куховарили й з вовчим апетитом їли кашу із тушонкою, а потім півночі неспішно розмовляли під тихесенькі акорди гітари, Гектор почав розуміти цих дивних людей.

Мар’яна трималася з чоловіком не те що прохолодно, а рівно, по-дружньому, наче зі стороннім.

А Гекторові похід все більше й більше подобався, хоча він за браком досвіду, таки встрявав в різні халепи.

Їхня мета була дістатися гори Поп-Іван, що на Мармарошському хребті.

З погодою їм поталанило. Було доволі тепло, без дощу, що неабияка рідкість в Карпатах.

Отож Гектор і втратив пильність.

Гектор мав досить зручну легку, але теплу куртку, якою через спекотну погоду він просто підперезався. А тільки добулися до місця привалу, повісив на гілку дерева.

І тільки як далеченько відійшли від останнього привалу, Гектор згадав про неї. З боязкою надією спитав у дружини:

— Ти, часом, мою куртку не забрала на привалі?

Мар’яна не мала звички лаятися. Тож вона не стала дорікати, а, як малій дитині, пояснила:

— Туристи в походах дотримаються залізного правила: збирати на привалі всі власні речі. Це добре, що погода тепла! А, буває, дощ захопить зненацька, температура впаде одразу градусів так на п’ятнадцять! А до привалу чи до найближчої колиби [18] далеченько. То що ти в такому разі робитимеш?

Гектор похнюпився. Та Мар’яна заспокоїла:

— Це тобі наука буде. Та врешті-решт в тебе є ще теплий светр, вітровка — якось перебудеш.

— Та тепло ж! — спробував приндитися Гектор.

— Зачекай! Це ми ще в гори не піднялися. Там ти інше заспіваєш. Навіть коли просто поруч з гірським струмком йтимемо, від води буде прохолодно.

Невдовзі група вийшла на ґрунтову дорогу, що дійсно йшла поруч з гірським струмком.

З кожним новим поворотом Гекторові відкривалися все нові і нові пейзажі українських і румунських гір.

Підйом не був важким, навіть для таких початківців, як Гектор. Йшли неквапно, роздивлялися навкруги. Тож мали вчасно добутися до затишної галявини з назвою Лисяча.

Вже трохи вечоріло, коли група майже дійшла до місця ночівлі. Залишалося тільки перетнути струмок і трохи пройти вгору.

Але коли його переходили по саморобному містку, Гектор поточився і впав в воду.

Ох і холоднюча вона виявилася!

Інструктор не репетував, а чітко скомандував:

— Все, привал! Приготувати лікувальний чай! Гектору терміново перевдягатися, аби не застудився.

А перевдягатися й не було в що! Воно ж все промокло, до спіднього!

Вся група, хто чим міг, поділився. Найскладніше було зі взуттям. Не кожен брав із собою зайві чоботи. Ще й розмір у Гектора був чималенький.

Та в когось все ж таки знайшлися й чоботи.

Сяк-так перевдягли потерпілого та якось добулися до привалу.

Але вночі Гектора почало лихоманити. Гірська вода, навіть влітку, то вам не турецькі лазні!

Мар’яна, як намацала гарячий лоб, зняла з себе майже все й залізла до чоловіка у спальний мішок.

Гектор прокинувся. Мар’яна заспокоїла:

— Спи, спи! Це так північні народи лікували хворих. Тобі так тепліше буде.

І справді, ранком Гектор відчував себе майже здоровим.

І перша в цьому переконалася Мар’яна.

Чи то час прийшов, чи то чисте гірське повітря допомогло, хто знає? Тільки нарешті Природа вирішила сумлінно виконати свою місію щодо подовження роду: Мар’яна завагітніла. Тільки про це поки що ніхто не здогадувався. А Гектор, як оклигав від пригод, здавалося, навіть став сильнішим.

І з подвоєною ретельністю намагався залицятися до власної дружини.

Групу очікував найскладніший день подорожі. Вони мали піднятися на найвищу вершину даного походу — гору Піп-Іван Мармароський, що мала аж 1937 метрів! (То випадковий збіг з сумнозвісною датою початку великого терору, під час якого комуністична влада руками органів держбезпеки ув’язнювала, катувала, відтак розстрілювала або депортувала чи кидала до таборів ГУЛАГу [19] понад мільйон людей).

Туристи, власне, побували в сусідній державі, адже майже весь шлях рухалися румунським кордоном.

Як добулися верхівки гори, Гектора настільки охопив захват, що він підняв обидві руки догори й щосили заволав:

— Мар’яно! Я! Тебе! Кохаю!

Хтось з групи нахилився до Мар’яни і тихесенько поспитав:

— У вас це що, весільна подорож?

Мар’яна на стала вивертати душу. Відповіла лаконічно:

— Так. На кшталт того.

А сама нахилилася та підібрала кілька уламків мармуру, що на його родовища була багата ця гора.

Ввечері Гектор зізнався дружині:

— Я в такому захваті! І все це завдяки тобі! А після гори Піп-Іван дива все, скінчилися?

Мар’яна охоче пояснила:

— Ні. Далі будуть дрібніші гори. Але з дивними назвами: Межипотокі, Міка-Маре, Стеавул. Наостанок буде підйом горою Стіг. Колись, минулого століття, в цьому місці був кордон трьох держав: Румунії, Чехословаччини та Польщі.

Гектор вигукнув захоплено:

– І як ти все це пам’ятаєш?

Мар’яна приязно всміхнулася:

— Я ж вчителька! Маю все знати. Знаєш, які іноді складні питання задає ота малеча? А я мушу відповісти.

Після повернення з походу до них завітав Богдан. Туристи навипередки захоплено розповідали про враження від пригод. Навіть Гектор був в піднесеному настрої. Тому Мар’яна після кількох спроб дала йому можливість розповідати, а сама дістала з шухляди шматочок мармуру, що його прихопила з походу, й вклала Богданові в руку.

Богдан поклав його на долоню, помилувався, наче це був діамант. А потім з усієї сили здушив, наче хотів з нього вичавити воду. А поглядом запитував: «То яке твоє рішення після відпустки?».

Мар’яна ледь помітно хитнула головою: ні!

Гектор, що клацав проектором, цієї німої сцени не помітив.

6

У Мар’яни почалися уроки в школі.

Вона завжди очікувала початку нового учбового року з радісним нетерпінням. Цікаво було, а які ж дітлахи прийдуть цього року; скільки буде дівчаток, скільки хлопчаків. Охоче очікувала на першовересневу лінійку.

Тільки цього разу вона була не у шкільному дворі, як зазвичай, а у фойє школи.

В Києві таке бува: стояла палюча спека, потім пройшла чималенька злива — і замість спеки наступила прохолодна, майже осіння погода.

На перше вересня цього року було холодно. Ще й сіявся дрібний неприємний дощик.

В приміщенні було замало місця для всіх школярів. Ще й батьки перваків прийшли, ясна річ.

В приміщенні була задуха.

Мар’яна подумки повторювала слова віршів, що їх підготували учні її класу. Як хто запинався, пошепки підказувала.

Раптом прямокутне каре з школярів повільно почало рухатися, плисти, зливатися в суцільну людську масу.

Мар’яна похитнулася й впала б на підлогу, аби так щільно не стояли присутні.

Отямилася вона в шкільному здравпункті від запаху нашатирю. Шкільна медсестричка з полегкістю їй усміхнулася:

— Нарешті! Довгенько Ви були непритомні! Воно й не дивно — така задуха була в приміщенні! То, може, ми марно чоловіка турбували?

Мар’яна спохмурніла:

— Ви дзвонили чоловікові? Навіщо це? В нього робота відповідальна. Нема часу серед білого дня до дружини їздити. Передзвоніть, що все гаразд.

— Та він і не збирався їхати! Зателефонував мамі. Це вона має приїхати.

Єва й справді швидко приїхала.

Що Мар’яна край не хотіла проходити в її клініці обстеження, то вона мала нагоду оглянути її проти волі. А там… Як знати, може що й виявиться, через що можна бути вмовити Гектора з нею кінець кінцем розлучитися.

Мар’яна не надто люб’язна глянула на свекруху. Але та про людське око розіграла таку щиру турботу, що опір виглядав би щонайменше дивно.

Мар’яну на ношах винесли до карети швидкої.

У центрі Єва не дуже й лукавила, коли сказала черговому лікареві:

— Оглянути найретельніше! Це моя невістка.

Сама пішла до кабінету. Та не встигла вона перетнути поріг, як пролунав зумер місцевого відеофону.

Єва натиснула кнопку. На екрані розпливлося в посмішці обличчя чергового лікаря:

— Поздоровляю! Очікуйте на онука! Чи на онуку. Близнюки виключаються.

Єва повільно опустилася на лікарняну кушетку. В голові бриніла одна думка: дочекалася! Нарешті!

Вона кинула оком на себе в дзеркало, посміхнулась аби розім’яти м’язи обличчя та подалася в оглядовий кабінет.

Мар’яна сиділа напроти лікаря, що старанно заповнював картку вагітної.

Єва підійшла, несильно обійняла невістку за плечі, прошепотіла ледь чутно, як досвідчений змовник:

— Гекторові ввечері разом розповімо, добре?

Зайве казати, який переполох зчинила ця новина серед домашніх! Гектор сяяв як нова копійка. Тарас обіцяв власноруч побудувати нащадкові власний дім. Єва вже планувала, де стане дитяча колиска.

Тільки Мар’яна виглядала якось розгублено.

А от коли вона залишилася одна в кімнаті, прошепотіла, якнайнижче схиляючись до поки що плаского черевця:

— Агов, ти мене чуєш? Тобі там добре? Ну спи, спи. Я стерегтиму твій спокій.

З того дня всі оберігали кожен крок Мар’яни, наче вона була порцелянова.

Хоч Мар’яна була проти, Гектор розповів радісну новину Богданові.

Той примчав найближчими днями. І додалася ще одна нянька — Богдан. Мабуть, найсуворіша.

Всі гуртом умовляли дівчину облишити роботу, аби не було важко.

Мар’яна як могла сперечалася:

— Та з якого дива ви рішили, що мені важко? Воно ж малесеньке! Ото було б щастя нудитися безділлям!

Зійшлися на середині: Мар’яна викладає частину уроків, але не веде класного керівництва й безлічі секцій, які вона сама ж і започаткувала.

На цьому й зупинилися.

Потай від дружини, аби зробити сюрприз, Гектор все дізнався про заселення в Антхілі.

Керівництво зважило й на його фах, й на довідку, що Гектор попрохав маму виписати потай від дружини. Разом згадали, який будинок Мар’яна вподобала.

Тож десь недовго потому Гектор, забравши дружину зі школи, аби проводити додому, привіз в їхнє нове помешкання.

Цей куточок міста був дуже затишний. Сім будинків утворювали невеличкий спільний двір, рясно засаджений вічнозеленими деревами і квітучими чагарниками. Вздовж доріжок стояли скляні лавки.

На першому поверсі не було балконів, як на інших поверхах. Зате двері відчинялися на малесеньку прямокутну тераску, що також була оточена щільним чагарником.

Саме таку квартиру заради Мар’яни обрав Гектор.

Приємною несподіванкою було, що в їхньому під’їзді оселився Вова. Всім працівникам Зони, які бажали, надали житло в Антхілі на вибір. Вова обрав найвіддаленіший район.

Гектор познайомив його з дружиною, і ті відразу знайшли спільну мову.

Інколи приїздив Богдан. Але бачитися вони стали значно рідше, ніж зазвичай. Богдан був трохи роздратований.

Якось Мар’яна залишилася з ним наодинці. Промовила скоромовкою:

— Вибач мені за марну надію, що тобі надала. Але нам краще не бачитися.

Богдан глянув з-під лоба, сказав твердо:

— А от цього ти від мене не дочекаєшся. Я завжди буду опікуватися тобою. Тобою і твоїм малям. З Гектора охоронець такий собі.

Єва нарешті заприятелювала з невісткою. Та й Мар’яна вже не опиралася, коли Єва їй нагадувала про чергові відвідини клініки.

Вона б і сама не забула.

А свого часу всім стало відомо, що вони очікують на онука.

Частина п’ята

1

Три роки галерної праці.

Ми мали не відставати від них ані на крок, інакше все втрачало б сенс. Потрібно було узгодити наші дії до секунди, аби в потрібну мить все відбулося за нашим, не за їхнім сценарієм.

Жалю вже давно не було. Ми всі разом вирішили показати їм, що не вони тут хазяї! Це наша земля!

У них була можливість співіснувати не тільки з нами, а й з іншими людьми. Не дарма ж ще до нашої… тобто, до їхньої ери було створено «Раду дев’яти» [20], що мала всіляко перешкоджати впровадженню і навіть створенню винаходів, не розголошувати знання та відкриття, які здатні перевести людство на наступний щабель знань.

Наслідки діяльності «Ради дев’яти» можна простежити в історії: знищувалися вчені, що були здатні перевести науку на наступний рівень, їх дослідження зникали.

Але згодом вони, люди, обрали шлях, що завів їх у глухий кут. То хто їм завинив? І чим ми гірші?

Мій народ був виснажений. Я теж, хоча, звісно, Я не гриз бетон і не рив землю. Але мізкувати, як зробити для свого народу краще, теж виснажлива праця.

Якось Я виліз на поверхню, аби бодай трохи відпочити.

Нещодавно пройшов дощ. Повітря було свіже, трава соковита.

За звичкою ворухнув вусиками-антенками, аби відчути, що там нового в світі відбувається.

Та раптом відчув чиїсь незнайомі вібрації. Чи то якась нова тварина приблудилася до нас в Зону?

Я покрутив головою й побачив… її.

То була людина. Жінка. Вона нахилилася до бетонної доріжки та збирала з неї равликів. Майже нечутно бурмотіла під ніс:

— Та куди ж ви, безтямні, лізете! Вас ж розчавлять! Сидіть собі в траві!

Жінці було важкувато нахилятися — вона була при надії.

Назбиравши тих равликів цілу жменю, вона струхнула їх у траву й пройшла трохи далі за тим же клопотом.

Але поки вона збирала слимаків на другій ділянці, перша, що була вже чиста, знову була рясно вкрита настирними подорожуючими.

Мені аж цікаво стало, хто ж з них виявиться більш впертим.

Та з дому вийшла ще одна людина, чоловік. Він озвався до жінки:

— Агов, Мар’яно! Щось ти надто довгенько гуляєш! Ходімо додому.

Вдвох вони увійшли до будинку.

Так от хто вона така! Мар’яна. Ворог. Дружина ворога. Мати ворога. Але щось в неї було, що привертало мою увагу.

Я почав щовечора приходити до цього будинку. І щовечора бачив її. Мар’яну. І з кожним разом Я все менше й менше відчував в ній ворога. Її дії були надто не типовими для тих людей, яких Я вже встиг вивчити.

То вона вивільняла метелика з калюжі, то підмощувала жмут трави під збиту квітку. А то, як таких нагальних справ не було, брала два камінця, стукала один по одному, а потім довго-довго прислухалася, як згасав подзвін. І з того сміялася.

Ні, не схожа вона була на інших людей. На ворогів.

Тоді Я ще не очманів від того незрозумілого почуття, що люди називають коханням. Мені просто було цікаво за нею спостерігати. Як свого часу за коровою та сомом.

Отож Я вирішив пробратися до неї додому. Вони, на щастя, жили на першому поверсі. Та байдуже! Я б і в хмарочос до неї поліз.

Перша ж спроба виявилася невдалою. Її чоловік мене відразу помітив. І вбив би, аби не вона!

От і зрозумій тих людей.

В нашій Зоні вже готувалися до відкриття отої їхньої смертоносної станції. Тож зараз як ніколи всіх наших найліпших інженерів було задіяно, аби якнайточніше розрахувати, якою завтовшки має бути бетонна перетинка в мережевій конструкції усіх бетонних будівель, аби в одну мить її можна було перетяти і тим зруйнувати всі будови в один момент.

Все було готове. Дії всіх мурах розраховано. Кожен знав своє місто під час останнього бою з ними, з людьми.

І тут мене наче обух ударив в тім’я. Та вона ж тоді теж загине! Разом з іншими!

І мені почала муляти думка, як її попередити, як витягти з цього смертельного зашморгу, який затягнеться на всіх мешканцях міста?

Як же Я казився від безсилля! Виявилося, попри всі свої знання, Я геть не знав, як вплинути на добру гарну дівчину, яка більше опікується оточуючими живими істотами, аніж собою.

А часу залишалося обмаль! Мурашиний Боже! Я ладен був йому молитися, аби він навчив мене, як бути. Інакше Я ладен був скасувати бойову операцію. Та ні, не скасував би, напевне. Але якщо б Мар’яна загинула, Я пішов би слідом.

Та, на щастя, Я отримав підказку.

Якось ввечері вони, як зазвичай, гуляли разом з чоловіком. У Мар’яни вже було величеньке черевце, то ж вона не все бачила попід ногами.

Раптом вона за щось зачепилася й мало не впала. Судомо вхопилася за чоловіка, зблідла і прошепотіла:

— Не вистачало загубити дитину!

Мене осяяло: дитина! От дурний! Я ж вже давно прочитав історію цієї пари від палітурки до палітурки! Для Мар’яни найдорожча істота на світі — її ненароджена дитина! І заради неї вона покине і чоловіка, і це місто, і… Я майже не продовжив: і мене. Та хто Я такий для неї?!

Та рішення проблеми вже було. Треба будь що навіяти Мар’яні страх перед цим містом. Вона злякається не за себе — за дитину. І поїде якнайдалі. Тільки б встигнути!

Я викликав своїх найтямущих помічників, останній раз проінструктував, де хто має знаходитися. І наголосив найголовніше: без мого сигналу операцію не починати! Ні в якому разі! Ні в якому!!!

А сам оселився неподалік вікон Мар’яни, в траві.

Вдень вона опиралася моїм навіюванням. А от вночі… Мені було шкода так її залякувати. Тож Я почав зі слабеньких жахіть.

Ті навіювання відчула не тільки Мар’яна. В тому ж домі жив непоганий хлопець. Вова.

Я спробував навіяти їм обом страх перед Зоною.

Вова після пари сеансів одразу виїхав з міста.

Я зрадів: отже, працює!

Але Мар’яна трималася за свого чоловіка. А той не зважав на пересторогу. Від першого сну відмахнувся, як від настирливого комара. Тож Я припинив ним опікуватися, зосередив всі сили на Мар’яні.

Другий сон — і теж без бажаного результату.

Тоді Я зібрав із запасників пам’яті всі найжахливіші спогади про Чорнобиль і посилив їх картинами майбутньої згуби Антхіла.

Мені майже відчутно боліло, коли Я бачив, як Мар’яна потерпає від тих жахів. Але іншого виходу не було — до відкриття станції залишалося дві доби.

І врешті-решт спрацювало. Мар’яна поїхала. Правда, вона не змогла переконати чоловіка поїхати з нею. Але до нього мені було байдуже.

Напередодні Я спав. Цілу добу. Вдалися взнаки напружені безсонні ночі.

Тож в означений день Я був бадьорий, рішучий і готовий до останнього бою.

Всі підлеглі були по своїх місцях.

Я розташувався неподалік четвертого реактора, який, власне, і мали відкривати. Налаштувався на прийом думок людей.

Все. У них не було жодного шансу. Жалюгідні створіння!

Я бачив, як приїхав їхній повелитель, чи як там у них ці бонзи називаються. Поворушив вусиками: приготуватися!

І коли ножиці перетнули червону стрічку, тисячі мурашиних щелеп перетнули останню бетонну перетинку в фундаменті всіх без виключення будівель в Антхілі.

Наші розрахунки хибними не бувають: місто було приречене.

2

Був чи не перший теплий день. Мар’яна розчинила вікно, на повни груди вдихнула свіже повітря.

— Застудитися не боїшся? — підійшов ззаду Гектор. — Повітря ще прохолодне, вогке.

В цей момент він ненароком опустив очі та побачив кількох мурах, що повзли підвіконням.

— Це що за капость! — спересердя вигукнув Гектор. — Тільки-но вигулькнуло сонце, як вони вже повилазили назовні! Вони ж прогризають все, навіть бетон! Воно не дивно. Бо Антхіл побудований на мурашниках. На жаль, назавжди від них не позбудеться. І отрути ніякої вдома, як на гріх! А я зараз їх окропом, окропом! Бо як своєчасно не знищити, то їх сюди сила-силенна набіжить! Виведеш тут, згодом вони прийдуть в інше місце.

Гектор подався на кухню.

Мар’яна нишком озирнулася. А потім взяла аркуш паперу, що перший трапився під руку, підсунула під комах і струсила їх за вікно.

— Та тікайте! Тікайте чим швидше!

Мурахи замість впасти на землю вперто чіплялися за підвіконня і дерлися назад у приміщення.

Мар’яна сильніше трусонула їх назовні і навіть насварилася:

— Ну ж бо тікайте! Чи вам життя не дороге?

Коли Гектор повернувся з чайником у руці, Мар’яна, наче нічого не трапилось, безневинно вдивлялась вдалечінь.

Гектор глянув вниз.

— А де ж вони поділися? — сказав розгублено.

— Вони? Хто вони?

Гектору запал вже вийшов. Тільки що кип’яток був готовий, запропонував:

— Може, чаю поп’ємо? І зачини вікно. На вулиці ще прохолодно.

Мар’яна слухняно зачинила шибку. Але коли чоловік обернувся й не міг її бачити, дівчина помахала в вікно рукою. Прошепотіла: «Прощавайте!».

За столом Гектор як зазвичай розповідав дружині новини, що у нього накопичились за день.

— А від нас Вова звільнився. Чого б ото? Адже йому дозволили чималеньку посаду обійняти. І гроші добрі поклали.

Мар’яна підтакнула:

— Та я вже знаю. Стріла якось його у дворі. Був засмучений, наче в воду занурений. Каже, не моя це стала Зона, не можу тут.

Гектор сказав дещо осудливо:

— То всі вони, тутешні, засмучені. Втратили владу. Раніше для тих, хто приїздив, найдрібніший працівник Зони був Бог і цар. А зараз — звичайний інженер. Того й казяться.

Мар’яна хотіла щось розповісти, але змовчала.

Десь кілька днів тому вона вийшла у двір подихати свіжим повітрям.

Був той самий перший теплий день, коли стає зрозуміло: все, зима скінчилася. Вороття до неї не буде.

Квіти ще не порозквітали, але бруньки на деревах аж напнулися, аби день-два і вибухнути зеленим листям.

У дворі стріла Вову. Він не сідав на лавку, а стояв посеред двору й озирався, наче бачив його вперше.

Мар’яна завжди раділа зустрічі з Вовою. Тож охоче наблизилася до нього.

— Не сідаєш? Походимо? Мені теж радять побільше ходити пішки — заради дитини. То ходімо?

Вова пішов, але якось повільно, наче йшов по піску. Через кільканадцять метрів зупинився і сказав з такою тугою в голосі:

— Мар’яно! Я, мабуть, поїду звідсіля!

Мар’яна вдала, що не відчула того відчаю й м’яко запитала:

— А як же урочистий пуск і всі оті веселощі в нашому місті?

Вова зам’явся, але нарешті видушив:

— Боюся я цього міста! Страшенно боюсь! Скажи, я виглядаю дурним?

Мар’яна тепло всміхнулася:

— Ні. Виглядаєш розгубленим і наляканим.

Вова трохи помовчав. Потім заговорив скоромовкою:

— Ти не вважай мене за боягуза! Я скільки працював в Зоні, нічого не боявся! І смерті в очі зазирав не раз, не два. І в реактор потай лазив, ще коли його не дезактивовано було; і хижаків у лісі стрічав; і на браконьєрів ходив з голими руками. Але тут інше. Навіть пояснити не можу. Щось відбулося з Зоною! Раніше приходив в Зону — і серце раділо. Рослини буяють, тварин все більше й більше. І ніякі спогади не турбували!

Мар’яні по обличчю промайнула хвилинна тінь. Скоромовкою спитала:

— А тепер… Тепер з’явилися спогади?

— Я не називав би це спогадами. Радше, ведіння. Такі, як, подейкують, були перед вибухом на четвертому реакторі. Тоді деяким мешканцям міста снилися кошмари, інші отримували телефонні дзвінки з погрозами.

Мар’яна не виглядала зляканою. Скоріше, зацікавленою. Перепитала:

— А що за погрози? Може, то вже потім їх перетлумачили.

Вова понуро відповів:

— Хотів би вірити. Тоді я теж не дуже на ті балачки зважав. Навколо ЧЕАС багато пліток накопичилося. То я й не дослухався. Поки самого ті сни не почали переслідувати.

Мар’яна м’яко запропонувала:

— Розкажеш? Як тобі не важко. Може, разом з тими жахами розберемося.

Вова погодився:

— Власне, тих снів було два. В першому я наче бачив натовп людей. Великий натовп. Дуже великий. Він кудись прямує. І воно б нічого особливого. Але як багато серед того натовпу дітей! Блідих, немічних, з синцями під очима! І час від часу котрась дитина падає без сил. А натовп цього не помічає й прямує далі. А діти падають, падають… А я нічого не можу вдіяти, аби їм допомогти!

Вова замовк.

Мар’яна все намагалася притишитися побоювання хлопця:

— Розумію. Можливо, це через те, що тобі довелося вбивства тварин бачити на власні очі. Беззахисні тварини — вони як діти. Ось воно тебе й муляє. Відпусти ті спогади! Однаково вже нічого не вдієш. І не твоя то була провина. Ще щось?

Вова продовжив:

— А другого разу мені наснився пророк. Схожий на проповідника, тільки що значно більший. І весь в чорному. Він височів над натовпом і віщував: «Пітьма накриє все, як лусне остання перетинка».

Мар’яна припинила розпитувати:

— Так, зрозуміло. Ти щось і справді дуже похмуро налаштований. Може, це щось через здоров’я? Підшлункова там або тиск?

Вова відмахнувся від питання:

— Та ні! Нас же регулярно оглядають.

Мар’яна не зупинялася:

— А дівчина в тебе є? Просто подруга, яка б тебе розуміла?

Вова зітхнув.

— Була. Вона не тутешня, не з Зони. Познайомився, як відпочивав в Карпатах. Гарна дівчина, товариська. Почали зустрічатися. А як узнала, що я з Зони, та ще й не в першому поколінні, миттєво всі стосунки обрубала.

Мар’яна вирішила, що намацала причину від’їзду:

— Так ти потерпаєш, що не маєш дівчини? Оце вже зрозуміло! А як знайдеш, повернешся?

Вова захитав головою:

— Ні! Ні, тут інше. Це важко пояснити, але я став боятися Зони. Як живої ворожої істоти. Наче то вона повбивала все живе в Зоні та підкрадається до нас, до людей. Розумієш?

Мар’яна відповіла примирливо:

— Частково. Але якщо воно тебе так турбує, то треба їхати. Але не обов’язково назавжди! Поїдь у подорож, або до батьків не деякий час, або до звичайного санаторію. Зміни обстановку! А тоді може й жахи із снів зникнуть.

— Так то воно так. Але на всяк випадок, як більше не стрінемося, то прощавай! Я буду тебе з теплотою згадувати.

Мар’яна відповіла до себе, ледь чутно:

— Я теж.

3

— М-а-а-м-о-о! — заволала Мар’яна крізь сон.

Гектор збентежено глянув на дружину, чи все гаразд: невдовзі очікували на пологи. Сказав турботливо:

— Тобі зле, люба?

Мар’яна відкрила перелякані очі, різко сіла і втупилася на подушку. Мовчала. Нарешті відповіла:

— Та ні, дурниці. Наснилося щось.

А сама все ще пильно вдивлялася в подушку. Гектор помітив, клацнув кнопкою нічника. З’явилося слабеньке тьмяне світло.

— Дивись, нема ж нічого. Що ти там помітила?

Мар’яна обійняла чоловіка і розридалася. І від того, мабуть, їй трохи полегшало. Все ще рюмсаючи, проказала:

— Кров. Я побачила кров на білому.

Гектор спробував заспокоїти:

– І справді дурниці. Може, то були розчавлені суниці аби щось таке?

Мар’яна заперечила:

— Ні. Ні, то була кров хворої дитини. Маля підводить головку з подушки, втирається рукавом. А кров іде, іде…

Гектор все ще намагався знайти невинне пояснення:

— Тоді вже зовсім зрозуміло: адже незабаром пологи! Ото тебе це і хвилює і турбує заразом. Все буде добре! Невдовзі нас буде троє, і тоді ти заспокоїшся. Поспиш ще трохи?

Потроху Мар’яна задрімали.

Спочатку він дослухався, чи заспалася дружина.

Коли йому здалося, що дихання в Мар’яни стало рівне, сонне, він почав вдивлятися їй в обличчя, аби побачити, чи заплющені очі. Мабуть, від напруги йому рідні риси дружини на подушці видавалися густим мороком. Серед густого мороку клубочився ще більш щільний морок. Небезпечний морок. Смертельно небезпечний. Морок-вбивця. Він рухався, розростався. В повітрі звивалися огидні щупальця, які будь-що хотіли оповити Гекторові шию.

Частка розуму, що не засинала навіть під час глупої ночі, запевняла, що ті химерні картинки — тільки сон. Та від нього все одно хотілося мчати щодуху. Уві сні Гектор знявся на рівні ноги, хотів бігти. Та ступні ледь ворушилися, наче тонули у ваті, а не спирались на підлогу. Гектор хотів покликати на поміч, та слова застрягали в горлі. А морок все розростався, розростався, аби обволокти Гектора й напевно його вбити.

Гектор заволав, вже насправді, і… прокинувся.

Ранком Мар’яна не згадувала нічний інцидент.

А що Гектор намагався, аби той сон якнайшвидше пішов в небуття, то не став розповідати, що йому теж наснилася якась чортівня.

Кілька діб минули без пригод. Гектор сподівався, що все минулося.

Але вже наступного разу сон не проминув так безболісно.

Тої ночі Гектор працював на станції — реактор саме готували до пуску. Чергування видалося важким, клопітким. А коли він ранком повернувся, застав Мар’яну на кухні в нічній сорочці і з синцями під очима. Погляд блукав десь поза Гектором. Переляканий погляд, відчайдушний.

Не дочекавшись питань, Мар’яна почала перша:

— Гекторе, послухай. Мені наснився жах…

Гектор, що після нічної зміни очікував на відпочинок, трохи різко відповів:

— Може, я спочатку посплю, бодай дві години? А потім поговоримо.

Мар’яна якось мляво відповіла:

— Добре. Звісно, поспи. Я вийду трохи подихаю свіжим повітрям.

Гектор з полегшенням погодився:

— От і добре. Тільки далеко не заходь. Не далі двору. Домовились?

Поки Мар’яна одягалась, Гектор вже поринув у глибокий сон. А коли розплющив очі, Мар’яни все ще не було вдома.

Гектор стрімко зістрибнув з ліжка, набрав по телефону номер мами. Не дослухавши докори, чом не дзвонить частіше, Гектор швидко переповів про жахливі сновидіння дружини.

Єва не перебивала, вислухала. Потому відповіла:

— Звісно, дуже схоже на передпологову депресію. У тих, хто вперше народжує, таке буває. Але краще б її дослідити тут, у лікарні. А можна з нею побалакати?

— Та дружини вдома нема, гуляє.

Єва тривожно спитала:

– І як давно?

Гектор знітився:

— Та десь години зо три…

— Що?! — голос Єви став загрозливий. — І ти спокійно сидиш вдома? А що, як їй стало зле? А якщо вона в своєму стані вкоротить собі віку? Таке тимчасове потьмарення у вагітних теж буває. Цього ти не боїшся?

Гектору й насправді стало лячно. Він не дослухав мами, побіг додверей.

Саме зайшла Мар’яна. Обличчя посвіжішало, синці під очами наче зблякли. Вона радо глянула на чоловіка:

— Відпочив? От і добре. Поїси зі мною? Я добряче нагуляла апетит.

Гектор відчував себе трохи винним, тож після обіду посадив Мар’яну собі на коліна і спитав:

— Ну що, після прогулянки тобі полегшало? Сон вивітрився?

Мар’яна помовчала. Ота її неквапна манера розмови трохи вже дратувала Гектора. А Мар’яна повела:

— Я саме хотіла с тобою побалакати. Давай поїдемо звідси. Назавжди.

Гектор аж відхилився, аби глянути дружині в обличчя: це вона не жартує часом?

— Що це ти надумала? Навіщо ж нам їхати? Тільки-но облаштувалися.

— Я бачила сон.

Гектор через силу стримався, аби не зірватися.

– І хто в ньому був на цей раз?

Мар’яна відповіла вагомо:

— В ньому був ти.

Гектор видихнув з полегкістю. Навіть пожартував:

— О, звісно! Побачити чоловіка уві сні — то справжній жах.

Мар’яна продовжувала, наче не почула іронії:

— Сон почався зі стуку в двері. Я поспішаю їх відчинити, бо чекаю на тебе. Двері повільно відчиняються. Та за ними дивним чином опиняється сходи, що ведуть вниз, у темний занедбаний підвал. Я спускаюся вниз. Довго так спускаюся, повільно. Наче навпомацки. Хоча в підвал звідкілясь просякає тьмяне бузкове світло. Нарешті спустилася. А там на підлозі повно старезного напівзотлілого мотлоху: одяг, протигази, взуття. Все покриває товстий шар пилу. Опускаю очі додолу. Бачу тіло, що лежить в пилу обличчям донизу. Я намагаюсь те тіло повернути, і вже знаю, що це ти.

Мар’яна судомисто ковтнула повітря.

— Ти живий. В моєму сні ти ще живий, але смертельно хворий. Ти вмираєш. А потім я вже бачу тебе в ліжку — схудлого, лисого, з темною як у мумії шкірою.

Мар’яна обійняла чоловіка й зайшлася плачем.

— Це місто смертельно небезпечне. Давай покинемо його негайно, благаю! — проридала вона. — Я знаю, що трапиться щось жахливе! Я це відчуваю! Все скінчиться дуже-дуже погано!

Гектор мовчки гладив дружину по голові. А сам подумки вирішив найближчим часом доправити її до мами в лікарню. Дружина й насправді була занадто знервована.

А Мар’яна заснула у чоловіка на плечі. Хоча навіть уві сні вона продовжувала схлипувати.

Станцію готували до урочистого відкриття. Дату обрали не випадкову — 26 квітня 2086 року. Вважали, що так ця подія буде знаковою — станція відродиться наче птиця Фенікс [21].

Наступні кілька днів у Гектора були дуже напружені. Наостанок перевіряли все обладнання, всі прилади, систему безпеки. А крім того треба було наготувати й свій шматок до урочистостей, скласти перелік гостей, виокремити кращих працівників для заохочення. За тим клопотом Гектор не мав вільного часу побалакати з дружиною.

Мар’яна начебто змирилася з таким станом речей. Про жахи більше не згадувала. Тільки що коли проводжала Гектора на роботу, дивилась на нього так пильно своїми величезними очима, наче бачила його в останнє. А коли той повертався з роботи, з таким запалом обхоплювала його тоненькими руками, наче дочекалася його не з роботи — з війни.

Гектор подумки пообіцяв собі: тільки-но запустять станцію, візьме відпустку та поїде з дружиною куди їй тільки заманеться, аби вона заспокоїлася.

Та не судилося.

До урочистої дати залишалося кілька діб.

Всі пробні випробування пройшли бездоганно. На відкриття очікували не тільки київське керівництво, а й представників влади. Подія була не абияка. 26 квітня припадало на п’ятницю, тож наступні вихідні адміністрація міста обіцяла перетворити на суцільний карнавал. Піднесений настрій охопив всіх мешканців Антхілу.

І чи не в останній день перед відкриттям станції Мар’яна знову побачила сон.

В доброму гуморі Гектор повернувся додому з роботи й застав Мар’яну перед домом, повністю одягнену, з маленькою валізою в руках. Вона кинулася назустріч чоловікові і палко плутано заговорила:

– Їдьмо! Їдьмо негайно, не піднімайся до квартири! Всі документи я зібрала, а решта хай залишається, тільки їдьмо якнайшвидше!

Гекторові настрій враз зіпсувався.

— Мар’яно! Ну ти ж не мала дитина! Знов твої забаганки! Що ти надумала цього разу?

Гектор рушив до дверей під’їзду, брязкаючи ключами.

Мар’яна повисла у нього на руці, будь що намагаючись затримати перед дверима.

— Гекторе, коханий! Повір мені, ти наражаєшся на смертельну небезпеку! Повір! Просто повір! Нам треба тікати!

— З якого дива ти таке надумала, хоча б поясни!

— Я бачила сон!

Гектор мало не заскреготів зубами.

— Знову ти за своє!

Мар’яна відійшла від нього на крок, зупинилася. Трохи заспокоїлася, наче щось надумала.

— Добре, — сказала якось приречено. — Не хочеш їхати, то як знаєш. Я поїду сама. Але спочатку вислухай мене. Добре?

Гектор зітхнув:

— Добре, вислухаю. Тільки вдома.

Мар’яна зірвалася на крик:

— Ні, я більше туди не піду! Я боюся!

Гектор відповів примирливо:

— Добре, залишимося тут, на дворі. Тільки сядьмо. Ти ледве на ногах тримаєшся. Ходи-но сядемо на лавку.

Мар’яна обрала свою улюблену, якнайдалі від дому, в альтанці з кущів. Сіла на краєчок, наче, як козуля, що в будь-який момент могла зірватися з місця та втекти. Гектор сів поряд, взяв в руку її долоню. Вона була холодна, як лід і тремтіла.

— Розповідай, — як зміг м’яко сказав дружині. — А потім разом помізкуємо.

— Цього разу уві сні я не бачила тебе, — почала Мар’яна.

Побачивши скептичний погляд чоловіка, виправила себе:

— Краще сказати, я не бачила, чи є ти серед того жахливого натовпу. — Мар’яна зіщулилась, як від холоду. — Я розуміла, що то були трупи, але живі трупи. Понівечені, потворні, жахливі, але живі! Вони один по одному вилазили з землі. Котрісь були розміром з долоню, з кишками назовні; котрісь мали покручені кінцівки. Інші виглядали б нормально, якби в них не було відірвано кінцівки, розчавлено грудну клітину чи відірвано голову. Вони здаля наближались до мене крізь кривавий туман. Наближались, наближались… І всі як один волали від болю. Волали навіть ті, безголові. Голос виходив з трахей, що стирчали з понівеченої горлянки. Це має щось означати! Радше, це значить одне: треба тікати! Ти за себе можеш вирішувати сам. А я відповідаю перед дитиною. Тож я їду негайно!

Гектор мовчав. Мар’яна трохи почекала. Потім підвелася й пройшла кілька кроків.

— Стій! Сама ти нікуди не поїдеш! — сказав Гектор рішуче.

Мар’яні очі засяяли:

— То ми їдемо разом? — запитала з боязкою надією в голосі.

— Не можу! Знаєш же, що не можу. Але я приєднаюсь до тебе через кілька днів. Реактор запустять — і я приїду. Перебудеш у батьків в Києві.

— Ні! — рішуче заперечила Мар’яна. — Це надто близько. Близько до Антхіла. Близько до небезпеки. Я їду до батька.

Гектор вже зрозумів, що сперечатися марно.

Він дістав мобільний, клацнув на номер Богдана. Той майже одразу відповів, що слухає.

— Здоров був, друзяко! Не буду марнувати слів. Ти не міг би відвезти Мар’яну до батька? Так, негайно.

Кілька хвилин Гектор вислуховував відповідь. Потім глянув на дружину.

– І що б я робив без друга? Зараз він примчить і відвезе тебе до Оселі. Я сумуватиму!

Мар’яна кволо посміхнулась:

— Я теж.

Обидва замовкли. Тільки тримали один одного за руки.

Так вони й сиділи поряд доки не приїхав Богдан. Не приїхав — примчав. Не задав жодного питання. Потис Гекторові руку, відчинив двері автівки і допоміг Мар’яні зручніше сісти.

— Вези обережно, — сказав наостанок. Хоча й сам розумів, що ці слова щодо Богдана були зайві.

Автівка плавно зрушила з місця, поступово набираючи швидкість. Мар’яна майже прикипіла блідим обличчям до заднього вікна.

Гектор довго махав їй навздогін, доки автівка зовсім не зникла з поля зору.

Ще трохи постояв. Потім повернувся в спорожнілу квартиру.

4

Антхіл мав святковий вигляд. Як будь-яке нове місто, воно й повсякдень виглядало ошатно. Та до дня відкриття станції його оздобили ще й урочисто.

Численні локації по всьому місту демонстрували об’ємні фільми з історії створення міста, від кадрів з височенними мурашниками, від першого кілочка до панорами міста-мрії. Лунали популярні пісні. На початку кожної години звучав гімн енергетиків-атомщиків.

У заздалегідь облаштованих засідках причаїлися піротехніки з чималеньким арсеналом боєприпасів для святкового феєрверку.

Затишні куточки пропонували безоплатні на честь урочистостей напої і смаколики.

І настрій всіх мешканців був святковий, піднесений. І дата 26 квітня 2086 року добре припала на п’ятницю: сьогодні — урочистості. А на вихідних, хто хоче, продовжує гуляти, бо святкова програма аж зашкалювала. Більшість планувала гуляти, адже середній вік мешканців Антхілу далеко не сягав тридцяти років. Що то молодість!

Саму станцію прикрасили скромно, але вишукано. На корпусі було нанесено малюнок птиці Фенікс. Фарби були з домішками золотих жаринок, тож коли на зображення падало світло, здавалося, що пір’я птиці дійсно палають.

Біля входу виклали червону доріжку аж до сходинок, що вхід на них перетинала червона стрічка.

До часу відкриття атомної більшість мешканців скупчилася коло самої станції. А хто не вмістився, не дуже й засмучувався, бо екрани були розташовані по всьому місту й демонстрували все, що проходило, з безлічі ракурсів.

Очікували на керівництво області. Мав навіть бути хтось з Уряду.

На урядовій будівлі було передбачено майданчик для летючого автомобілю. Звідтіля — повітряний ескалатор аж до самої станції. Тож як тільки в небі вгледіли урядовий автомобіль, то гурт почав відраховувати хвилини до довгоочікуваної події.

Нарешті високі гості в оточені своїх власних охоронців спустилися з ескалатору. Кілька десятків метрів вони мали пройти власними ногами, аби численні кореспонденти численних ЗМІ мали змогу наклацати кільканадцять знімків.

Честь перетнути червону стрічку надали найвищому з присутніх за рангом урядовцеві.

Ножиці теж сяяли золотом, що було особливо помітно, бо їх піднесла дівчина на яскраво-червоній оксамитовій подушці.

Урядовець прийняв від дівчини ножиці, з завченою важливістю підняв їх над головою, аби всі побачили. Потім притримав пальцями стрічку і різко зробив надріз.

Саме в цю мить дехто почув дуже слабенький тріск. Такий, як буває під високовольтною лінією електропередач, тільки значно слабший.

Уваги на нього майже ніхто не звернув. Чи не почув серед радісного гамору.

Потім почувся звук, що видає шовк, як його рвуть.

Це вже почуло більше людей і почали озиратися, чи не підсилює, бува, якийсь пристрій звук стрічки, що рветься. Але небезпеки поки ніхто не відчув, тільки легке здивування.

Високоурядовець вже добувся до найвищої сходинки і почав промову.

Але погляд частини людей з натовпу зосередився не на ньому, а на споруді. Вона начебто почала тремтіти. Чи то від спеки марилося.

Раптом десь на околиці міста пролунав вибух, і в небо піднялася хмарка з кіптяви. Слідом вибухнуло ще й ще. Небокрай набрав криваво-червоного кольору.

А далі все місто почало просідати, як картковий будиночок.

Очам присутніх постало моторошне видовище. Станція почала розвалюватися.

Ескалатор ще тримався. Охоронці вхопили кожен свого підопічного і бігом понесли до ескалатору. Та як вони були десь на середині, опори підломилися і звалилися на голови присутніх. А люди, що були там, попадали на землю, піднявши клуби цементного пилу, що його вже назбиралося доволі.

Верхній купол станції з зображенням птиці Фенікс гулко звалився на голови відвідувачів, піднявши клуби цементного пилу і струснувши землю так, що здригнулася вся площадка. Там, де хвилину тому стояла грандіозна споруда, утворилася купа уламків з обірваної арматури, фрагментами цегляної кладки, дротами.

Люди почали бігти хто куди. В повітрі лунав нестерпний вереск — такий відчайдушний, що його вже відчуваєш не вухом, а спинним мозком.

Вдалині краєвид блискавично змінювався.

Хмарочоси, що затуляли край неба, розхитувалися до тих пір, поки від них не відколювався шматок будівлі і не падав донизу. А будинок продовжував розпадатися.

Височенні потужні лінії електропередач, що будувалися на віка, одна по одній падали, наче олівці, що їх струшував зі столу якийсь велетень-пустун.

Повітряні автошляхи втрачали опори й падали вниз разом з автівками, що рухалися по них.

Дехто оцінив небезпеку і кинувся до повітряних автівок. Але їх було так мало, а збожеволілих від страху людей так багато! Вони напхом напхалися до автівок. Тож ті, як і злітали вгору, падали додолу через перевантаження.

Час від часу десь чувся відгомін вибуху. Сурмили сигналізації автівок. З пошкоджених водоводів фонтаном струменіла вода. Стоки, що швидко опинилися замулені бозна чим, не всотували її.

Лавина мокрого ґрунту покотилася по вулиці. Огидна хвиля сіро-коричневого кольору змітала все на своєму шляху: машини, залишки будинків, людей.

Поступово вся міська територія опинилася під кількаметровим шаром грязюки, порохні й різнокаліберних уламків.

Видертися з цього смертельного полону було неможливо.

Це був останній день Антхілу.

5

Кілька годин ЗМІ мовчали. Тобто, мовчали про цю безпрецедентну подію.

Медійні бонзи, що ще від учора затвердили текст урочистих виступів, зачинилися в робочих студіях і гарячково верстали новини спочатку. Крім самого факту руйнування потрібно було додати бодай припущення, через що воно так сталося.

А ось з цим і була щонайбільша проблема.

Найбільш прудкі видання, аби не пасти задніх серед глашатаїв останніх новин, застосували заяложене кліше: ситуація під контролем, працює урядова комісія.

Це була, м’яко кажучи, неправда. Уряд був розгублений ще більше, ніж ЗМІ.

Щоправда, комісію з різноманітних фахівців Уряд таки нашвидкуруч зібрав. Комісія працювала цілодобово. Але жодна ланка не могла запропонувати більш-менш прийнятну версію катастрофи.

Вже кільканадцять разів передивлялися записи супутникових камер спостереження, намагалися розшифрувати показники різноманітних приладів, моделювали ситуацію математики й програмісти.

Кілька найтиповіших версій було висунуто й одразу викреслено. Землетрус? Ані найменших ознак сейсмічної активності на кілька не те що сотень — тисяч кілометрів. Виверження лави з вулкану? А де ж його жерло? Диверсія, підпал, вибух? Та як же ювелірно треба було закласти вибухівку, аби підірвати ціле місто! Що ще? Неякісний бетон? Ще одна версія диверсії? Та як тоді пояснити, що й старі будівлі зруйнувалися разом з новими! Що ще? Та не прилаштовувати ж сюди прокляття загиблих від радіації! Такі версії теж висувалися. Уфологи не на жарт вважали, що це підступи інопланетного розуму.

А поки науковці трощили списи щодо причин аварії, треба було рятувати постраждалих.

Найпершими на місце катастрофи прибули надзвичайники.

От кому не звикати до раптових викликів! До пуття не розібравши, що саме трапилося, до Анхілу рушила ціла колона спеціально оснащених автівок.

Ще напередодні яскраво прикрашене місто стріло рятівників апокаліптичною картиною, що було намальовано єдиною чорно-коричневою фарбою. Все було вкрито шаром бетонної рідини, що почала вже підсихати й лущитися.

Вулицями не траплялось жодної живої істоти, бодай кішки чи то щура.

Подекуди траплялись залишки пожеж. Але вода, що вивільнилася з водоводів, загасила більшість осередків вогню, залишивши тільки гидкий припах смаженої пластмаси, гуми, деревини й… м’яса.

Надія знайти тих, що дивом вижили, гасла досить швидко. То ж МНСники почали шукати тіла загиблих, аби згодом передати їх судмедекспертам. Ті вже готові були приймати останки загиблих.

Вирішили, що впізнання тіл буде в основному проводитися за ДНК, оскільки тіла були сильно обгорілі й жахливо понівечені. До важкої процедурі впізнання родичів загиблих готували психологи МНС…

Мабуть, досить подробиць.

6

Цього року вони Перше травня не святкують. Оголосили жалобу.

Ще б пак! Зникло ціле місто! І замовчати не вдасться. Зараз вам не двадцяте століття, коли радіація з реактора накрила сімнадцять країн, аж до Туреччини. А вони безневинно запевняли: «Все гаразд!». І ще довго вони б тягнули цю волинку, аби їхні люди не узнали про витік радіації від шведів.

І на примусову демонстрацію своїх же людей відправили. А з ними і підлітків, і дітей. Все ж гаразд! І не через якусь відчайдушну необхідність — аби потішити свою пиху й не визнавати власних помилок.

І малеча йшла поряд зі своїми батьками, святково вдягнена, з бантами, білими гольфами — йшла назустріч смерті. Все ж гаразд! А коли проходили повз трибуну, махали рученятами портретам керманичів. Чи портретам своїх вбивць?

Чому це, коли людина вбиває одну людину — він вбивця. А як загинуло сто тисяч — тоді хто є їхнім вбивцею? Хай відразу загинула десь третина, а інші залишилися хворими, каліками та помирали повільно. Тоді це вже не вбивство?

А як назвати їхні дії, коли вчасний прийом ліків міг врятувати бодай тих, хто ще не постраждав від радіації? І вони мали ті ліки, та не давали. Бо все гаразд!

А тих небагатьох, хто розумів масштаб катастрофи і самовіддано змагався з її наслідками, чомусь невдовзі знаходили мертвими. Бо вони опікувалися безпекою всього людства, а не пихою можновладців.

А що вони надумають цього разу? Хтось же має відповісти за цю величезну трагедію? І приховати не вдасться. То байдуже! Знайдуть крайнього, знайдуть винного. А не знайдуть, то зроблять винним невинного. А провісників вб’ють або доведуть до самогубства.

То чого ж Я переймаюсь? З ким Я постійно сперечаюсь? Кому що доводжу?

Вони ж самі себе винищують! То чим швидше воно відбудеться, тим краще!

Земля, звісно, деякий час буде обтрушуватися від того мотлоху, що його людство встигло наробити за часів свого існування. Але згодом його заховає під сподом зелених пагонів буйна рослинність, де він і буде дотлівати, доки не перетравиться на ґрунт.

Більшість побутових предметів буде знищена часом: побутова техніка від пилу та іржі швидко прийде в непридатність, одяг і взуття зітліють, а фотографії та грошові купюри перетравлять мікроорганізмами.

І вибухне ще не раз, доки не зникнуть всі склади боєприпасів і запаси газу.

Та все одно, хай через віки, Земля повернеться до свого колишнього вигляду — до заселення людиною. І тварини зможуть спокійно співіснувати — місця і їжі вистачить всім! Вистачило б і їм, аби вони не були такі дурні та жорстокі.

Це ж не ми їх знищили! Вони самі до цього пхалися! Самі!

Я майже кричу. Це аби Я міг кричати.

Роздуми перервалися запитанням:

— Правителю! Будівельники питають, з якого краю Зони будувати головний мурашник.

Від несподіванки Я майже підстрибнув в повітря. Хоча… Яка ще несподіванка? Я ж повсякчас відчуваю, що думають, що роблять і де знаходяться всі мої одноплемінники.

Та цього разу не відчув. Замислився. Розмріявся.

Та що ж це зі мною?! Це все через неї. Через ту єдину, до якої мені не байдуже зі всього людства.

Напружився, зібрався з думками. Потому відповів:

— Будуйте на крайньому західному кордоні. Якнайдалі від атомної. Там залишилася радіоактивна сировина, то з часом однаково туди проникнуть краплі води і почнуть вимивати її назовні.

Вістовий побіг. А Я знов почав блукати думками далеко від Зони.

Цікаво, чим вищий інтелект, то він більш вразливий для інфекцій?

Чи міг Я отруїтись від них отим вірусом, що вони звуть коханням? Аби Я давав визначенню тому стану, то назвав би його щось на кшталт «аномальний стан, викликаний надлишком тестостерону[22], що викликає бажання виключного володіння об’єкту своєї прихильності та призводять до ірраціональних, часом небезпечних для обох, дій».

О, Господи! Я вже, як вони, почав верзти оті їхні наукоподібні нісенітниці! Замість аби просто сказати: Я закохався!

Але як це могло статися?! Вона ж людина! Вона має бути моїм ворогом! Ворога не добити — себе загубити. А Я врятував її, та ще й з дитиною. Ще й хвилююся, як вона там. Бо не можу так на далеко налаштувати свій мозок. І зовсім Я не мрію виключно володіти Мар’яною. А бажаю одного: аби вона була щаслива. Заради неї Я ладен важити своїм життям. То що це?

— Правителю. Правителю! З Вами все гаразд? Я вже вкотре торкаюсь Ваших вусиків!

Я гепнувся з неба на землю. Надав собі поважного вигляду. Ганьба! Я вже лицемірю, як вони!

— Що, дідько забирай, трапилося?

— Вибачте, Правителю. Я вже кілька хвилин Вас торсаю! Вже час маркувати робочих мурах. Інакше виникне ще один Правитель, почнеться розгалуження влади. Виникне замість однієї злагодженої дві армії. Мурахи замість працювати почнуть воювати… То я піду, скажу, що Ви зараз будете?

Рішення виникло раптово. Радше, воно вже давно визріло. Потрібен був лише останній поштовх.

Сказав твердо:

— Ні! Повертайся й скажи, що ти мене не знайшов.

Мураха-вістовий поворушив вусиками. Нерішуче сказав:

— Тобто… Як? Нікого-нікого не знайшов?

— Нікого! Не треба поки маркувати мурах. Хай чекають на народження нового Правителя.

Мураха наче прикипів до землі. Звісно, для нього це була недоцільна протиприродна команда: викохувати нового Правителя за життя попереднього.

А в мене був пречудовий настрій. Розум казав: ще велике питання, чи добудуся Я до тієї місцевості, що людська пам’ять називає Оселя; чи не загину на щелепах рудих мурах; чи не потраплю у полон до інших племен і замість керувати цілим народом буду няньчитися з чужими вередливими принцесами. І ще невідомо, на якому вони щаблі розвитку, адже вибух вплинув лише на нас, мурах Зони.

Оце й є ті самі ірраціональні дії. Але один аргумент переважував всі інші: Я нарешті побачу її. Серед людей вона зветься Мар’яна.

Як вже рішення дозріло, Я зрозумів, що забагато бажаю він робочої рядової мурахи. Навіть з високим інтелектом.

Крім того, мурахи, на відміну від людей, ще не навчилися обманювати.

Тож Я полегшив вістовому завдання, аби він скористався закладеним в мільйонах поколінь інстинктом.

Мураха все ще стояв. Людина б сказала: «Переминався з ноги на ногу».

Я скомандував:

— Біжи до гурту, повертайся з кимось із доглядальників молоді.

Оце вже було зрозуміло. Чітка команда — чітке виконання.

Мураха побіг до найнижчого поверху. Де був інкубатор для малечі.

За кілька хвилин він прибіг уже удвох з іншою мурахою.

Але вони нікого не знайшли. Зовсім нікого.

Потупцювавшись на одному місті, вони, за заведеним порядком, повернулися до інкубатора й посідали навкруги малечі очікувати, коли народиться найбільша мураха.

А в цей час з десяток мурах, залишивши знайому з дитинства Зону, вишикувалися в ланцюжок і слід у слід долали відстань до далекого невідомого містечка Оселі. До жаданої дівчини, що серед людей зветься Мар’яна.


Примечания

1

Оселя — село в Україні, в Яворівському районі Львівської області.

(обратно)

2

Ґаджет (англ. gadget — пристрій) — як правило, цікава технічна новинка у вигляді електронного пристрою, або іншого засобу, що поєднує в собі високі технології і цілком реальне застосування. Зневажливе значення — дрібничка, дурниця.

(обратно)

3

Феромони — біологічні маркери певного біологічного виду, що виділяються спеціалізованими залозами або спеціальними клітинами.

(обратно)

4

Гідроксипиридонат-ліганди — лікарські засоби, що виводять з організму радіацію, яка потрапила туди разом з повітрям, водою або їжею.

(обратно)

5

КПП «Дитятки» — головний контрольно-пропускний пункт до Чорнобильської зони відчуження. Знаходиться поблизу села Дитятки Іванківського району (раніше — Чорнобильського) Київської області.

(обратно)

6

Дезоксирибонуклеїнова кислота (ДНК) — один із двох типів природних нуклеїнових кислот, що забезпечує зберігання, передачу з покоління в покоління і реалізацію генетичної програми розвитку й функціонування живих організмів.

(обратно)

7

Ілля Іванов (1870–1932) — російський біолог. Брав участь в спробах вивести гібрид людини з іншими приматами.

(обратно)

8

Проспер Меріме (1803–1870) — французький письменник, історик, етнограф і археолог.

(обратно)

9

«Локіс» — повість Проспера Меріме «Локіс» (що в перекладі з литовської означає «ведмідь») описує власника замку, розташованого в литовській глибинці. Незважаючи на освіченість і ввічливість, він вражав гостей своїми ведмежими манерами. З чуток, мати народила його після того, як піддалася насильству з боку ведмедя.

(обратно)

10

Шурф — неглибока вертикальна гірнича виробка для розвідки корисних копалин.

(обратно)

11

Абзетцер — потужний самохідний багатоковший екскаватор. Ковші розташовано на довгій стрілі-підставі.

(обратно)

12

ДУГА — радянська загоризонтна радіолокаційна станція для виявлення міжконтинентальних балістичних ракет. Має висоту 165 метрів, довжину 800 м.

(обратно)

13

Реальний випадок відбувся в 1929 році в лондонському театрі «Лірик».

(обратно)

14

Нікола Тесла (1856–1943) — сербський та американський винахідник і фізик. Найбільш відомий своїми винаходами у галузі електрики, магнетизму та електротехніки.

(обратно)

15

Імідаклоприд — інсектицид, який діє на центральну нервову систему комах.

(обратно)

16

В роботу геодезиста входить вимірювання відстаней, напрямків, кутів між різними напрямками та визначення координат. Уміння геодезиста потрібні в різних сферах діяльності — в будівельній, гірничій; із землеустрою, при зведенні будинку, шосейної дороги або моста.

(обратно)

17

«Рудий ліс» — ділянка з деревами неподалікЧорнобильської АЕС, що її потужній витік радіації «пофарбував» у яскраво рудий колір.

(обратно)

18

Колиба (у більшості гуцульських говірок «калиба») — сезонне житло пастухів і лісорубів, поширене в гірських районах Карпат.

(обратно)

19

ГУЛАГ, ГУТАБ, рідше ГУЛаг (рос. Главное управление исправительно-трудовых лагерей, трудовых поселений и мест заключения) — у СРСР у 1934–1956 роках підрозділ НКВС, який керував системою виправничо-трудових (офіційна назва у 1920-х роках — концентраційних) таборів.

(обратно)

20

«Рада дев’яти» — міфічна організація, яка нібито веде безперервний моніторинг науково-дослідницької діяльності в світі, з метою перешкоджати розробці та впровадженню винаходів, які можуть привести до знищення людства.

(обратно)

21

Фенікс — чарівний птах, який воскресав з попелу, відроджувався молодим.

(обратно)

22

Тестостерон — ендогенний чоловічий статевий (адрогенный) гормон

(обратно)

Оглавление

  • Частина перша
  •   1
  •   2
  •   3
  •   4
  •   5
  •   6
  • Частина друга
  •   1
  •   2
  •   3
  •   4
  •   5
  •   6
  • Частина третя
  •   1
  •   2
  •   3
  • Частина четверта
  •   1
  •   2
  •   3
  •   4
  •   5
  •   6
  • Частина п’ята
  •   1
  •   2
  •   3
  •   4
  •   5
  •   6
  • *** Примечания ***