Незадовго до війни з ескімосами [Джером Девід Селінджер] (fb2) читать онлайн

П’ять субот поспіль Джинні Меннокс та Селена Ґрефф, її однокласниця у школі міс Бейсгор, грали в теніс на кортах Іст-Сайдського клубу. Джинні навіть не приховувала того факту, що вважає Селену найбільшою занудою в закладі міс Бейсгор — школі яка, схоже, могла похвалитися величезною кількістю неймовірних зануд, — але в одному Селені не було рівних: на кожну гру вона приносила новий кошик із тенісними м’ячиками. Ходили чутки, ніби батько Селени їх виробляє (одного дня, за вечерею, аби познущатися з родини Менноксів, Джинні уявила собі як проходить така вечеря у Ґреффів: ідеальний слуга підходить зліва до кожного члена родини за столом і замість бокала з томатним соком, ставить на стіл відерце з тенісними м’ячиками). Але ситуація, що повторювалася кожного разу після гри (вони брали таксі Селена виходила біля свого будинку, а Джинні їхала далі й була вимушена розраховуватися за них обох), почала вже діяти Джинні на нерви. Врешті решт, це Селена свого часу запропонувала викликати таксі після тенісу, а не їхати автобусом. І от у п’яту суботу, коли таксі рухалося на північ вулицею Йорк-авеню, Джинні несподівано промовила:

— Слухай, Селено…

— Що? — відгукнулася та, мацаючи підлогу, ніби шукаючи щось. — Не можу знайти чохол від ракетки! — простогнала вона.

Незважаючи на теплу травневу погоду, дівчата накинули на плечі пальто.

— Він у тебе в кишені — зазначила Джинні й продовжила:

— Слухай-но…

— Боже! Ти просто мені життя врятувала!

— Слухай, — утретє повторила Джинні залишившись байдужою до подяк Селени.

— Що?

Джинні вирішила взяти бика за роги: таксі вже наближалося до вулиці де жила Селена.

— Мені дуже не хочеться знову платити самій, — зізналася вона. — Я тобі не мільйонерша.

Спочатку Селена здивувалась, а потім і взагалі обурилася.

— Але ж я кожного разу плачу половину, чи не так? — невинно спитала вона.

— Ні, — стисло заперечила Джинні. — Половину ти платила лише одного разу — в першу суботу. З того часу минуло майже два місяці за які ти жодного разу не дала грошей. Не хочу видатися дріб’язковою, але, чесно кажучи, я живу на чотири п’ятдесят на тиждень. Із цієї суми маю ще й…

— Але ж я завжди приношу м’ячики! — огидливо тоненьким голосочком нагадала їй подружка.

Іноді Джинні ледь утримувалася, щоб не побити Селену.

— Їх робить твій батько, — уточнила вона. — Особисто ти на них не витрачаєш ані цента. А мені доводиться платити за найменшу…

— Гаразд, гаразд, — перебила її Селена досить голосно і рішуче, щоб показати, хто тут головний. Потім із виразом нудьги на обличчі почала копирсатися в кишені пальта. — У мене при собі тільки тридцять п’ять центів, — холодно заявила вона. — Цього вистачить?

— Ні Вибач, але ти заборгувала мені долар шістдесят п’ять центів. Я пам’ятаю кожен…

— Тоді мені доведеться йти нагору і брати гроші в мами. Невже це не може почекати до понеділка? Я б віддала їх тобі просто у спортзалі коли це тебе ощасливить.

Поведінка Селени спонукала Джинні бути жорсткою та йти до кінця.

— Ні — різко відмовила вона. — Сьогоднія йду в кіно. Мені потрібні гроші.

Запанувала ворожа тиша; дівчата відвернулися одна від одної та дивилися у протилежні вікна, аж доки таксі не зупинилося біля багатоквартирного дому, де мешкала Селена. Оскільки вона сиділа з боку узбіччя, то вийшла першою. Навіть не зачекавши на подружку, вона швидко зайшла до будівлі прибравши зневажливого виразу приїжджої голлівудської зірки. Джинні розплатилася з водієм; щоки в неї палали. Зібравши свої речі ракетку, рушник для рук, капелюшок від сонця, вона пішла слідом за подругою. Джинні вже виповнилося п’ятнадцять років, і у величезних кросівках вона була метр сімдесят п’ять на зріст; тож коли вона увійшла до вестибюлю, їй стало ніяково і це змусило її відчути себе відразливо-незграбною аматоркою. Настільки незграбною, що Селена вирішила за краще дивитися не на подругу, а на табло ліфта.

— Отже, ти тепер мені винна долар дев’яносто центів, — хоробро заявила Джинні підходячи до ліфта.

Селена обернулася до неї — Мабуть, тебе зацікавить той факт, — холодно відповіла вона, — що моя мама дуже хвора.

— Що з нею?

— Ну, насправді в неї пневмонія, і коли ти вважаєш, ніби я з радістю турбуватиму її через якісь там гроші… — Селена замовкла на півслові надавши собі дуже гордовитого вигляду.

Правду кажучи, ця інформація (хоча і не зовсім правдива — чи зовсім неправдива) трохи збентежила Джинні, але не такою мірою, щоб примусити її пустити сентиментальну сльозу.

— Гроші я не їй позичала, — кинула вона й зайшла у ліфт слідом за Селеною.

Коли Селена натиснула на кнопку дзвоника, дівчат впустила — а точніше, відчинила їм двері та залишила їх розчиненими, — темношкіра служниця, з якою Селена, схоже, не розмовляла. Джинні залишила ракетку й інше на кріслі у передпокої й пішла за Селеною. Увійшовши до вітальні та обернулася й спитала:

— Почекаєш тут? Може, мені доведеться будити маму, і все таке…

— Гаразд, — коротко відповіла Джинні й шльопнулася на софу.

— Ніколи б не подумала, що ти така прискіплива в дрібничках! — додала Селена: вона вже достатньо розлютилася, щоб ужити слово дрібнички, але ще не настільки, щоб підкреслити його.

— Ну, тепер ти це знаєш, — знизала плечима Джинні й, відкривши журнал Воґ, сховалась за ним. Вона тримала його так, аж доки Селена не вийшла з кімнати, після чого поклала його на радіоприймач. Оглянула кімнату, подумки пересуваючи меблі викидаючи настільні лампи, прибираючи штучні квіти. На її погляд, кімната була просто огидна: напхана дорогими речами, але повністю позбавлена смаку.

Раптом з іншої частини помешкання пролунав чоловічий голос:

— Еріку! Це ти?

Джинні вирішила, що то, напевно, брат Селени, якого вона ніколи не бачила. Тож вона схрестила свої довгіноги, підібрала край пальта-поло вище колін і стала чекати.

У кімнату влетів босоногий юнак із відкритим ротом, в окулярах і піжамі.

— А я думав, це Ерік, треба ж, — заявив він. Не зупиняючись, але рухаючись дуже невпевнено, він перетнув кімнату, гойдаючи щось у долонях, притиснутих до хирлявих грудей. Діставшись софи, він сів поряд із Джинні. — Щойно порізав чортів палець, — ледь не підвиваючи, оголосив він. Потім подивився на дівчину — так, ніби заздалегідь знав, що вона там сидітиме. — Ви колись різали собі палець? Просто до кістки, і все таке? — спитав хлопець. У цьому пронизливому голосі Джинні почулося благання, ніби своєю відповіддю вона могла врятувати його від якогось особливо болісного відкриття — такого, що прирекло б його на довічну ізоляцію.

Вона витріщилася на хлопця.

— Ну не те щоб аж до кістки, — зізналася вона, — але різатися доводилось. — Він був найкумеднішим хлопцем — чи чоловіком, вона не могла сказати напевно, — якого вона колись бачила: волосся скуйовджене після сну, на обличчі кількаденна рідка білява щетина. А вигляд він мав… ну такий… дурнуватий. — Як це трапилося? — ввічливо поцікавилася вона.

Він дивився на порізаний палець, опустивши кволе підборіддя.

— Га?

— Як це сталося?

— Чорт, та звідки ж мені знати? — вигукнув він таким тоном, що давав ясно зрозуміти: відповідь на це питання не отримати ніколи. — Я копирсався у чортовому кошику зі сміттям, а там виявилося повно лез для бритви.

— Ви брат Селени? — уточнила Джинні.

— Егеж. Боже, я помру від утрати крові Не кидайте мене. Мені може знадобитися переливання крові.

— Ви наклали пов’язку?

Брат Селени відірвав поранену руку від грудей і продемонстрував її Джинні.

— Лише чортів туалетний папір. Щоб припинити кровотечу.

Я так завжди роблю, коли ріжусь під час гоління. — Він знову подивився на Джинні. — А ви хто? — раптом спитав він. — Подруга шмаркачки?

— Ми вчимося в одному класі.

— Справді А звати вас як?

— Вірджинія Меннокс.

— Так ви Джинні — уточнив він, скоса поглянувши на неї крізь окуляри. — Ви Джинні Меннокс?

— Так, — кивнула дівчина й поставила ноги поряд.

Увага брата Селени знову повернулася до пальця: вочевидь, для нього це була єдина важлива річ у всій кімнаті.

— Знаю вашу сестру, — байдужим тоном зазначив він. — Чортова задавака.

Джинні вигнула спину.

— Хто?!

— Ви чули.

— Вона не задавака!

— Чорта з два, — фиркнув Селенин брат.

— Не задавака!

— Чорта з два. Вона просто королева. Королева чортових задавак.

Джинні мовчки дивилась, як він обережно знімає з пальця товстий шар туалетного паперу і зазирає під нього.

— Ви навіть не знайомі з моєю сестрою.

— Чорта з два.

— Ну то як її звати? Як? — наполегливо спитала Джинні.

— Джоанна… Джоанна Задавака.

Джинні знову помовчала.

— Як вона виглядає — раптом спитала вона.

Жодної відповіді.

— Як вона виглядає — повторила Джинні.

— Коли б вона була хоч наполовину такою гарнюньою, якою себе вважає їй би, чорт забирай, дуже пощастило, — відповів брат Селени.

Вельми цікава відповідь, — мовчки відзначила Джинні.

— Щось не пригадую, щоб вона згадувала про тебе, — продовжила дівчина.

— Це мене дивує Навіть, чорт забирай, лякає!

— Як би там не було, вона заручена, — повідомила Джинні потайки спостерігаючи за співрозмовником. — Виходить заміж наступного місяця.

— За кого? — спитав хлопець, відводячи очі від пальця.

І Джинні повністю використала ту нагоду, що він знову дивиться на неї.

— Ти його не знаєш.

Він знову став копирсатися із заліпленою вавкою.

— Мені його шкода, — тільки й промовив брат Селени.

Джинні пирхнула.

— Кров іще йде, просто ллється. Як гадаєте, може, треба його чимось змастити? Чим помазати? Меркурохром підійде?

— Краще йодом, — порадила йому Джинні. Але трохи згодом, зрозумівши, що за даних обставин така відповідь занадто чемна, додала: — Від меркурохрома взагалі жодної користі.

— Чому це? Що з ним не так?

— Просто не годиться для таких випадків, от і все. Візьміть йод.

Хлопець знову подивився на неї.

— Але ж він щипає чи не так? Він щипає чорт зна як, га?

— Щипає — погодилася Джинні — але ж ви від цього не помрете, правда ж?

Судячи зі всього, така відповідь брата Селени не обурила, і він знову зосередив увагу на пальці додавши:

— Не люблю, коли щипає.

— Ніхто не любить.

Він кивнув на знак згоди і буркнув:

— Егеж.

Джинні трохи поспостерігала за ним іраптом заявила:

— Годі вже чіпати його.

Селенин брат так різко відсмикнув здорову руку, наче його вдарило струмом. Він навіть випрямив спину — чи, скоріше, став не так сильно горбитися, — і подивився на якийсь предмет у протилежному кінці кімнати. На його обличчі з неправильними рисами з’явився майже мрійливий вираз. Він устромив нігтя вказівного пальця здорової руки у щілину між двох передніх зубів, дістав звідти якусь крихту й повернувся до Джинні.

— П’їлиже?

— Що?

— Обідали?

Джинні похитала головою.

— Поїм, коли повернуся додому, — відповіла вона. — Мама завжди готує мені ланч і чекає доки я прийду.

— У мене в кімнаті лежить півсендвіча з куркою. Хочете? Я його не їв, нічого такого.

— Ні дякую. Чесно, не хочу.

— Але ж щойно грали в теніс. Невже не голодні?

— Не в тому справа, — пояснила Джинні й знову поклала ногу на ногу. — Просто мама завжди чекає на мене з ланчем, коли я повертаюся. Тобто коли я не їм, вона просто божеволіє.

Схоже, брат Селени прийняв таке пояснення. Принаймні він кивнув і відвернувся. Але раптом знову подивився на Джинні.

— А молока вип’єте?

— Ні дякую… але спасибі що запропонували.

Він із відсутнім виглядом нахилився і почухав голу ногу.

— Як звуть того хлопця, за якого вона виходить заміж?

— Хто, Джоанна? Дік Ґеффнер.

Брат Селени не зупиняючись чухав ногу.

— Він капітан-лейтенант на флоті — додала Джинні.

— Ну то й що…

Джинні хихикнула. Вона дивилася, як він чухає ногу, аж доки та не почервоніла. Коли ж він почав шкрябати нігтем болячку на нозі дівчина відвернулася.

— Звідки ви знаєте Джоанну? — спитала вона згодом. — Я ніколи не бачила вас у нас вдома, і взагалі…

— А я у вашому чортовому домі ніколи й не був.

Джинні почекала трохи, але до останньої фрази він нічого так і не додав.

— То де ж ви познайомилися?

— На вечірці

— На вечірці Коли?

— Не знаю. Різдво, сорок другий. — Сунувши два пальці у кишеню піжами, він витягнув звідти цигарку, яка мала такий вигляд, наче на неї хтось наступив. — Киньте мені сірники, га? — попрохав він. Джинні передала йому коробку, що лежала на столі поряд із софою. Так і не розпрямивши цигарки, він запалив її та поклав використаний сірник у коробку, відкинув назад голову, повільно випустив із рота величезну кількість диму й втягнув його носом. Так і палив, у французькому стилі. Дуже ймовірно, що то була не салонна бравада, а скоріше хизування таємним досягненням юнака, який, певно, колись намагався поголитися лівою рукою.

— А чому Джоанна — задавака? — спитала Джинні.

— Чому? Тому, що вона така. Та звідки ж мені знати, чому?

— Так, але я хотіла зрозуміти — чому ви так вважаєте?

Він стомлено повернувся до неї.

— Слухай. Я написав їй вісім чортових листів. Вісім. Вона на жоден не відповіла.

Джинні трохи подумала.

— Мабуть, вона була зайнята.

— Егеж-бо. Зайнята. Наче чортова бджілка.

— Вам обов’язково так лаятися? — насмілилася спитати Джинні.

— Атож-бо, чорт забирай.

Джинні усміхнулась.

— До речі скільки ви були знайомі — поцікавилася вона.

— Достатньо довго.

— Ну, я мала на увазі — чи ви їй телефонували і таке інше?

Ну, тобто, ви хоч раз їй зателефонували?

— Ні.

— Божечки! Коли ви їй жодного разу не телефонували і не…

— Господи, та я ж не міг!

— Чому це? — здивувалася Джинні.

— Мене не було в місті.

— Он як? А де ви були?

— Хто, я? В Огайо.

— Мабуть, у коледжі.

— Ні. Кинув.

— Тоді в армії?

— Ні. — Брат Селени постукав себе по грудях рукою з цигаркою. — Годинник, — пояснив він.

— Тобто серце? — уточнила Джинні. — Що з ним?

— Щоб я так знав, що з цією бісовою штукенцією. Мав ревматизм у дитинстві. Чорт, як же в мене боліло в…

— А чи не треба вам кинути палити? Тобто коли погано з серцем, палити не можна, хіба ні? Лікар казав моєму…

— Вони вам таке розкажуть… — відмахнувся брат Селени.

І Джинні на хвильку припинила наступ. На дуже коротку хвильку.

— Чим ви займалися в Огайо? — спитала вона.

— Я? Працював на бісовому авіазаводі.

— Справді — здивувалася Джинні — І як, сподобалося?

— Сподобалося? — передражнив її він. — Був у захваті. Обожнюю літаки. Вони ж такі гарні!

Джинні вже зайшла надто далеко, щоб ображатися.

— Скільки ви там працювали? Тобто на авіазаводі.

— Господи, та не знаю я! Років зо два, зо три. — Він підвівся і підійшов до вікна. Подивився на вулицю, почухав спину. — Тільки подивіться на них. Чортові бовдури.

— Хто? — не зрозуміла Джинні.

— Не знаю. Будь-хто.

— У вас знову кров з пальця потече, коли триматимете його так, — сповістила його Джинні.

На диво, він прислухався: поставив ліву ногу на диван біля вікна і поклав на неї поранену руку. Але погляду від вулиці не відвів.

— Вони всі прямують до бісової призовної комісії. Ми скоро з ескімосами воювати станемо. Знаєте це?

— З ким? — перепитала його Джинні.

— З ескімосами… Та прочистіть вуха, на бога.

— Але чому з ескімосами?

— Не знаю. Звідки мені знати, чорт забирай? Цього разу підуть усі старі. Ті кому близько шістдесяти. Братимуть лише тих, кому близько шістдесяти, лише їх. Просто знизять навантаження, і все. Це не складно.

— Вам у жодному разі туди йти не доведеться, — нагадала йому Джинні, не маючи на увазі нічого, окрім правди, але розуміючи — ще до того, як закінчила речення, — що каже щось погане.

— Знаю, — миттєво відгукнувся він і поставив ліву ногу на підлогу. Трохи прочинив вікно і кинув цигарку вниз, на вулицю. Потім йому набридло так стояти, і він повернувся до Джинні. — Агов. Зробіть мені послугу. Тут один хлопець прийде, то скажіть йому, що я буду готовий через пару секунд, гаразд? Мені поголитися треба, бач… Гаразд?

Джинні кивнула.

— Хочете, я покваплю Селену? Вона знає що ви тут?

— Вона дуже добре про це знає — відповіла Джинні. — Але я не поспішаю. Дякую.

Брат Селени кивнув. Потім кинув останній довгий погляд на порізаний палець, наче бажаючи пересвідчитися, чи той здатен пережити подорож назад до кімнати.

— Може, покладете на нього пластир? У вас є пластир чи щось таке?

— Ні, — коротко відповів юнак. — Нічого. Не переймайтеся, — і вийшов із вітальні.

Але через кілька секунд повернувся з половиною сандвіча.

— З’їжте. Він добрий.

— Чесно, я не зовсім…

— Господи, та беріть уже! Він не отруєний.

Джинні взяла половину сандвіча.

— Що ж, дуже дякую, — ввічливо промовила вона.

— З куркою, — пояснив він, стоячи біля неї та спостерігаючи.

— Придбав учора у чортовому гастрономі

— Виглядає смачно.

— Ну то з’їжте його.

Джинні відкусила шматочок.

— Добре, егеж?

Дівчина примусила себе ковтнути.

— Дуже.

Брат Селени кивнув. Він побіжно оглянув кімнату і почухав запалі груди.

— Гм, гадаю, мені час одягатися. Господи! Дзвонять! Ну, не звертайте уваги, — кинув він і пішов.

Залишившись на самоті, Джинні, не встаючи з місця, почала шукати, куди б запхати сандвіч. Раптом у передпокої пролунали кроки, і вона швиденько сунула сандвіч у кишеню пальта.

У кімнату зайшов молодий чоловік років тридцяти — не те щоб високий, але іне приземкуватий. Жоден елемент зовнішності правильні риси обличчя, коротка стрижка, крій костюма, візерунок на фуляровій краватці — не давав можливості зрозуміти, хто він є. Може, він працює у штаті(чи хоче працювати у штаті) якогось суспільно-політичного журналу. Може, грав у спектаклі який щойно провалився у Філадельфії. А може, є співробітником юридичної фірми. Хтозна…

— Добридень! — доброзичливо привітався він із Джинні.

— Добридень.

— Франкліна бачили?

— Він голиться. Просив передати вам, щоб ви трохи почекали. Він зараз вийде.

— Голиться? Боже милосердний. — Молодий чоловік повернув руку і кинув погляд на годинник. Потім сів у яскраво-червоне крісло, схрестив ноги і закрив долонями обличчя. Потер очі кінчиками пальців — наче дуже втомився чи просто останнім часом надто напружував очі. — Жахливішого ранку я за своє життя не пам’ятаю, — зітхнув він, прибираючи руки від обличчя. Розмовляв він лише гортанню, наче так перетрудився, що залучати діафрагму в нього вже не було сили.

— А що трапилося? — спитала Джинні дивлячись просто на нього.

— А… дуже довга історія. Ніколи не набридаю людям, яких я знаю менше, ніж принаймні тисячу років. — І він спрямував відсутній прикрий погляд кудись у вікно. — Але більше я жодного разу і близько не вважатиму себе знавцем людської природи. Можете розповідати про це кому завгодно.

— Але що сталося? — знову спитала його Джинні.

— Господи, та цей тип, який мешкав у моїй квартирі місяці й місяці й місяці.. навіть говорити про нього не хочу! Цей письменник, — із задоволенням додав він, мабуть, пригадавши улюблену анафему з роману Гемінґвея.

— І що він зробив?

— Чесно кажучи, я б волів не вдаватися в деталі — заявив молодий чоловік. Він витягнув цигарку з власної пачки, проігнорувавши прозору коробку з сигарами на столі і запалив її власного ж запальничкою. У нього були великі руки. Вони не справляли враження ані сильних, ані вмілих, ані чуттєвих. І тим не менше, він рухав ними так, ніби вони випромінювали певну естетичну привабливість, яку дуже і дуже складно контролювати. — Я твердо вирішив навіть не думати більше про нього. Але я просто сам не свій від люті, — додав він. — Тобто з’являється така собі нікчемна людина з Алтуни, штат Пенсільванія, чи звідки він там. І такий же він бідний, навіть їсти купити нема за що. А я — людина дуже добра і порядна (образ доброго самаритянина списали саме з мене, до речі), і отже я пропоную йому пожити у мене в квартирі — квартирі настільки мікроскопічно маленькій, що я і сам там ледь повернутися можу. Знайомлю його з усіма своїми друзями. Дозволяю засмітити геть усе помешкання рукописами і недопалками, і редискою, і чого там тільки ще не було. Знайомлю його з усіма театральними продюсерами в Нью-Йорку. Тягаю його брудні сорочки до пральній доставляю чисту білизну додому. І чим все закінчилося? — від обурення у молодого чоловіка перехопило подих. — У відповідь на всю мою доброту й порядність, — продовжив він, — цей тип залишає помешкання о п’ятій чи шостій ранку, навіть записки мені не написавши, і забирає з собою геть усе, що тільки зміг винести в своїх брудних лапах. — Він трохи помовчав, затягнувся цигаркою і зі свистом випустив тоненький струмінь диму з рота. — Не хочу про це говорити. Справді не хочу. — Уважно подивився на Джинні. — Гарне у вас пальто, — раптом заявив він, підвівшись з крісла. Підійшов до дівчини, помацав лацкан пальто. — Чудове. Вперше після війни бачу по-справжньому якісну верблюжу вовну. Дозвольте спитати — звідки вона у вас?

— Мати привезла з Нассау.

Молодий чоловік кивнув та із задумливим виглядом позадкував до крісла.

— Це одне з небагатьох місць, де можна знайти якісну верблюжу вовну. — Він сів. — Довго вона там була?

— Що? — не зрозуміла Джинні.

— Ваша мати там довго була? Я чого питаю: моя мати їздила туди у грудні. І просиділа там аж до початку січня. Зазвичай я їду разом із нею, але рік видався таким важким, що я просто не зміг вибратися.

— Вона їздила у лютому, — відповіла Джинні.

— Чудово. Іде зупинялася? Знаєте?

— У тітки.

Він кивнув.

— Дозвольте спитати — як вас звуть? Я так розумію, ви подруга сестри Франкліна, правда ж?

— Ми вчимося в одному класі — Джинні відповіла лише на другу частину питання.

— Ви ж не та знаменита Максіна, про яку весь час говорить Селена?

— Ні.

Молодий чоловік несподівано заходився обтрушувати манжети штанів.

— Знову ця собача шерсть, вона геть усюди, — сердито пояснив він. — На вихідні мати їздила до Вашингтона і підкинула свою тварюку мені в квартиру. Взагалі псинка приємна. Але ж і звички у неї! У вас є собака?

— Ні.

— Взагалі як на мене, тримати їх у місті — жорстоко. — Він дав штанам спокій, відкинувся на спинку крісла і знову подивився на годинник. — Наскільки я пам’ятаю, цей хлопець завжди спізнюється. Ми ідемо на Красуня й чудовисько Жана Кокто, а це один із небагатьох фільмів, які треба дивитися з самого початку. Тобто коли дивитися його з середини, то не відчуєш усього шарму. Ви його бачили?

— Ні.

— Обов’язково сходіть на нього! Я його вже вісім разів дивився. Він просто геніальний, без перебільшень, — запевнив Джинні молодий чоловік. — Я кілька місяців умовляв Франкліна сходити на нього. — Він похитав головою у відчаї. — Але в нього такий смак! Під час війни ми обидва працювали в одному жахливому місці і цей хлопець тягав мене дивитися неймовірно жахливі картини! Ми бачили фільми про гангстерів, вестерни, мюзикли…

— Ви теж працювали на авіазаводі? — перебила його Джинні.

— Господи, так. Роками, роками, роками… Будь ласка, не говорімо про це.

— У вас також хворе серце?

— Що ви, Господь із вами. Постукайте по дереву, — і він двічі стукнув по ручці крісла. — Я здоровий, наче…

Тут у кімнату ввійшла Селена, і Джинні миттю підхопилася і пішла їй назустріч. Селена перевдяглася: тепер на ній були не шорти, а сукня — зазвичай це б роздратувало Джинні.

— Вибач, що примусила сидіти тут на самоті — нещиро промовила Селена, — але мені довелося чекати, поки мама прокинеться… Привіт, Еріку.

— Привіт-привіт!

— Та мені ці гроші непотрібні, — раптом заявила Джинні — тихесенько, так, щоб її чула лише подруга.

— Як це?

— Я тут подумала… Тобто ти ж приносиш м’ячики, ну і все таке… постійно. Я зовсім забула.

— Але ж ти казала, що оскільки я за них не плачу, то…

— Проведи мене до дверей, — попросила її Джинні й пішла вперед, навіть не попрощавшись із Еріком.

— Але ти ж начебто збиралася сьогодні в кіно, і тобі потрібні гроші ти ж сама казала! — нагадала їй Селена, коли вони вийшли у передпокій.

— Я занадто втомилась, — відповіла їй Джинні нахилилась і взяла свої тенісні атрибути. — Слухай. Я подзвоню тобі після обіду. Ти ввечері не зайнята? Може, заскочу до тебе.

Селена витріщилася на неї та змогла відповісти лише: «Гаразд».

Джинні відчинила вхідні двері й пішла до ліфта. Натиснула кнопку.

— Я познайомилась із твоїм братом, — зізналася вона.

— Справді? Він дивак, егеж?

— А чим він узагалі займається? — підкреслено невимушено спитала вона. — Працює чи що?

— Щойно звільнився. Тато хоче, щоб він повернувся до коледжу, але він не хоче.

— Чому?

— Не знаю. Каже, занадто старий для цього, і все таке.

— А скільки йому?

— Не знаю… двадцять чотири.

Відчинилися двері ліфта.

— Я тобі подзвоню! — пообіцяла Джинні.

Полишивши будинок, вона пішла на захід, до Лексинґгон-авеню, щоб сісти на автобус. Пройшовши Третю авеню, вона сунула руку в кишеню, збираючись дістати гроші і наштовхнулася на половину сандвіча. Витягла його і вже майже опустила руку, щоб викинути його просто на вулиці але чомусь поклала назад до кишені За кілька років до цього в неї пішло три дні на те, щоб позбутися пасхального курчати, якого вона знайшла на тирсі в кошику для непотрібних паперів — мертвим.