Джура. Далека пустеля [Ульмас Рахимбекович Умарбеков] (fb2) читать онлайн

Улмас Умарбеков ДЖУРА. ДАЛЕКА ПУСТЕЛЯ Повісті

_{Художник МИКОЛА ЛЕВЧИШИН}

_{Перекладено за виданням:}

_{Улмас Умарбеков. Ок, калдиргоч. Киссалар. Гафур Гулом номидаги адабиёт ва санъат нашриётн; Тошкент, 1974.}

_{Улмас Умарбеков. Куприк, Хикоялар. Повестлар. Гафур Гулом номидаги бадиий адабиёт нашриётн. Тошкент, 1968.}

ДЖУРА

Пам'яті батька Рахімбека Умарбекова присвячую

І

Я не можу його забути. Суворим і якимсь ніби журливим поглядом дивиться він на мене з минулих літ. Я завжди відчуваю на собі цей погляд. А коли мені важко, раджуся в думці зі своїм колишнім товаришем, шукаю в нього підтримки…

То були тривожні часи, і багато хто з нас тоді мріяв про роботу в ДПУ. Найбільше охочих було серед молоді. Та це й природно. До чекістів і в місті, і в селі ставилися з пошаною і навіть з якимсь острахом. Шкуратянка, наган на поясі, — хіба могли когось лишити байдужим ці атрибути мужності?! Тож і не дивно, що кожної вільної хвилини в губкомі комсомолу, де я відповідав за культосвітню роботу, точилися розмови про відвагу чекістів, що вражали уяву звичайної людини. І не було, певно, серед нас, комсомольських активістів, таких, що не захоплювалися їхніми подвигами.

Того року з апарату губкому на роботу в органи ДПУ вже пішло дванадцятеро хлопців, і ми нетерпляче ждали, коли настане й наша черга. Ждати довелося недовго. Якось уранці другий секретар губкому викликав до себе вісьмох співробітників. Серед них був і я. Ми, звісно, здогадувалися, про що піде мова, і, мабуть, усі, крім мене, були радісно збентежені. А мене, правду кажучи, ця перспектива не дуже тішила. Річ у тім, що саме в той далекий час я вперше відчув потяг до літератури: багато читав, віршував, наслідуючи Хамзу^[1]. Під впливом його поезії «У світ» я написав вірш «У комсомол», якого надрукували в газеті. Було в мене й кілька ліричних газелів. А одного разу я навіть склав для свого сором'язливого приятеля, закоханого у молоду вчительку, віршованого листа з освідченням у коханні. Та поет з мене був, мабуть, все-таки ніякий. Це я збагнув аж тепер, по стількох роках… А тоді, хоч я теж мріяв про наган і подвиги, потяг до поезії, до театру все-таки переважав. Саме в ті дні театральна трупа імені Карла Маркса готувала постановку «Ферганська трагедія»^[2]. Думками й душею я був уже на виставі, а тут така несподіванка!

У кабінеті нашого секретаря Віталія Колосова поряд з ним сиділи двоє чоловіків. З їхнього одягу ми відразу здогадалися, що то співробітники ДПУ. Колосов також завжди ходив у шкуратянці, носив наган. Ми заздрісно поглядали на нього, бо з усіх наших секретарів він один мав зброю.

Колосов відрекомендував нас незнайомцям і, спершись кулаками на край столу, сказав:

— Ми викликали вас, тому що останнім часом посилилися ворожі дії проти молодої Радянської влади. — Колосов був непоганий промовець і виступав майже на кожному мітингу. Отож і в своєму кабінеті він говорив, наче з трибуни. — У Душанбе відбувся нелегальний курултай^[3] басмачів. У збіговиську взяв участь представник міжнародного імперіалізму, ворог революції Енвер-паша. Імперіалісти постачають нашим внутрішнім ворогам зброю, гроші і навіть продовольство. Спокій трудового народу порушено. Почастішали напади басмацьких зграй на міста і кишлаки, особливо у Ферганській долині. Цілком зрозуміло, що ми, вірна зміна партії більшовиків, не можемо сидіти склавши руки і, отже, оголошуємо стан бойової готовності.

Колосов замовк, ніби силкуючись пригадати, що він і що мав сказати. Скориставшись паузою, слово забрав представник ДПУ:

— Товариш Колосов дуже добре змалював обстановку, — промовив він. — Тепер послухайте, що я вам скажу! Нам потрібні такі освічені і віддані люди, як ви. Потрібні для боротьби з басмачами. Заперечень нема?

— Нема! — водноголос відповіли ми.

— А як нема, то почнемо розподіл. Шукуров! — викликав він мене. — Вас ми направляємо в Алмалик. Заперечень нема?

Які вже тут могли бути заперечення, коли для представника ДПУ питання було вирішене.

— Завтра туди вирушає загін міліції, — додав він. — ідете разом з ним. Ось ваша путівка.

Я не міг видобути з себе жодного слова. Мовчки, наче не з власної волі, простягнув руку і взяв папірець.

— Джумаєв! Вас…

Я поволі рушив до дверей. Досі мені й на думку не спадало, що моя доля може змінитися так круто і несподівано. Тож і не знав, радіти цій переміні чи журитися з неї.

Біля порога мене наздогнав Колосов і, взявши за лікоть, спитав:

— Чого зажурився?

Не знаючи, що відказати, я ніяково усміхнувся.

— Тримайся! Звикнеш, і все буде гаразд. Ну, бувай, щасти тобі!

Він міцно потис мені руку і з невластивим для нього смутком сказав:

— Я теж їду.

— Куди? — машинально спитав я.

— У Нанай. Там убито секретаря осередку.

Такі звістки тепер приходили часто. Однак у словах Колосова чувся неприхований біль. Про його причину я дізнався пізніше, вже коли працював у Алмалику. Виявилось, у Нанаї секретарем осередку була його наречена.

Я був певен, що вдома через моє призначення виникне скандал. Особливо боявся, що скаже мати. «Щоб я пустила бозна-куди своє єдине дитя?! Та не діждуть цього!» — отак могла вона відрубати. На щастя, вдома був якраз і батько. Його слово — хоч тепер жінки дістали рівні права з чоловіками — усе ще було законом у домі. Він одразу погодився з моїм призначенням. Справа в тому, що мій батько походив зі старого інтелігентного роду, належав до людей, які розуміють вагу освіти і культури. Ще до революції, позичивши грошей у приятелів і знайомих, він найняв у багатія Дусимбая з Дамшарика балахану^[4] і влаштував у тому приміщенні школу, де навчав дітей за педагогічними творами Хамзи «Література для всіх» і «Читанка». Батько надавав школі великого значення. Кожна стаття в газеті з питань культурної революції та народної освіти, кожна згадка про це на зборах хвилювали його і викликали цікавість.

Мабуть, батько сподівався, що моя участь у боротьбі проти ворогів Радянської влади допоможе зміцнити його школу. Отож і не став заперечувати проти мого від'їзду.

Зате мати дала волю почуттям.

— Бодай він запався, ваш комсомол, якщо засилає тебе бозна-куди! — вдарилася вона в сльози.

— Замовкни! — урвав її батько. — Не плещи казна-що про комсомол!..

— А я кажу, хай під ним земля западеться!..

— Та годі-бо, дурна жінко! — знову гримнув він і занепокоєно поглянув на мене. — Марна справа, не зрозуміє вона… Але ти не звертай уваги. Коли вирушаєте?

— Завтра.

Батько замислився. Я відчував, що в нього, як і в матері, крається серце, та він зумів опанувати себе.

— Це велике довір'я. Будь обачний.

Я збагнув, що він хотів сказати цими словами. Батько побоювався, щоб я, працюючи в ДПУ, не повів себе негідно і не знеславив цілої родини, вкоївши якусь дурницю.

Тої ночі я довго не міг склепити повік. У мою свідомість раз у раз вдиралися басмачі, у вухах тріскотіла запекла стрілянина. Ні, я не боявся, але, мабуть, зовсім не був готовий до роботи в ДПУ… Справжня боротьба проти басмачів не мала нічого спільного з моїм уявленням про неї. Та, коли вже вирішено, що моя участь у тій боротьбі конче потрібна, було б легковажністю відмовлятися. Батько правильно сказав — це велике довір'я. Чи ж зумію я його виправдати?! Принаймні боягузом я ніколи не був. У дитинстві хоча й не ріс на вулиці, але не уникав хлоп'ячих бійок та витівок і не раз приходив додому:і заюшеним обличчям та в подертій сорочці. І все-таки тепер я занепокоєно думав про свою майбутню долю.

Ці рядки я написав через багато років після тієї ночі, та вони напрочуд точно відбивають сум'яття, що пойняло тоді мою душу.

Мати також не спала. Цілу ніч вона пекла для мене перепічки, смажила богирсаки^[5] та все когось, плачучи, кляла. Потім, сівши на мою постіль, заходилася припасовувати на мене батьків кожух. У тому кожусі могли вільно заховатися двоє таких джигітів, як я. Перешиваючи ґудзики і вкорочуючи рукави, мати не обходила своїми прокльонами нікого з можливих винуватців моєї біди. Вона була певна, що відтепер усі клопоти світу звалилися на мою голову, і я пропаду, загину під їхнім тягарем. А щоб цього не сталося, зняла з мого бешика^[6], що й досі, стояв на покуті в нашій хаті, намистинки від пристріту й зашила їх під комір кожуха. Я не опирався. Якби став заперечувати, вона б однаково не послухала, та ще й дала доброго прочухана.

Вранці, щоб догодити матері, я навіть поснідав. Сидів як на голках, а батько й мати, навпаки, зволікали. Але шматок ставав поперек горла і їм. Нарешті батько благословив мене в дорогу. Мати притисла до грудей і заридала. Я насилу випручався з її обіймів. Треба було щось сказати, втішити її, та мені й самому було важко. Я мовчки усміхнувся їм обом і ступив до порога.

— Не забувай нас, пиши, — нагадав батько.

Кивнувши головою, я вийшов з дому.

— Стривай, стривай! — закричала мені навздогін мати. — А це я для кого пекла?!

Вона винесла мені клуночок з перепічками й богирсаками і, плачучи, ще раз обняла мене.

— Ну, досить, мамо! Я ж бо не на війну іду! — нарешті спромігся сказати я.

— Так, так, синку… — погодилась мати і хотіла іще щось сказати, та я рішуче урвав прощання, що й так уже затяглося.

Того самого дня десятеро міліціонерів верхи на конях вирушили в дорогу. З ними їхав і я.

II

У ті далекі часи в Алмалику не було ні фабрик, ні заводів, як тепер. Кишлак, яких чимало. А проте Алмалик був не звичайний кишлак, у ньому жило чимало люду, славився він і своїм базаром. Батько мені казав, що Алмалик стоїть якраз на перехресті давніх торговельних шляхів і саме через нього дороги з Ташкента й Туркестану пролягають в одному напрямку на Ош, Кашгар і Китай, а в другому — на Уратюбе і Кабул. Саме в цих місцях зустрівся колись зі своїми дядьками вигнаний із Самарканда правитель Бабур, збираючи сили для боротьби проти династії Шайбані. Але все це, як то кажуть, було, та за водою пішло. Тепер ніщо тут не нагадувало про колишні війни та походи. І все-таки вже в день мого приїзду Алмалик стало зрозуміло: кишлак живе неспокійним життям. У високих і присадкуватих, напівкам'яних, напіввалькованих будинках рано гасили світло, глибока темрява і цвинтарна тиша, від якої тривожно стискалося серце, оповивали оселі, за стінами яких невідомо що діялося. Ніхто не знав, яку нову моторошну звістку принесуть уранці після нічного чергування міліціонери.

Нас зустрів начальник Алмаликського ДПУ Костянтин Олексійович Зубов. Це був середній на зріст, кремезний чоловік років п'ятдесяти, з будьоннівськими вусами.

— Чудово! — мовив він, ознайомившись із документами міліціонерів. — Ви нам дуже-дуже потрібні! А тобі кого, хлопче?.. — обернувся начальник до мене.

Я подав путівку. Перечитавши її кілька разів, він прискіпливо оглянув мене з голови до ніг. Мій вік і зовнішність, мабуть, його не втішали… Він почухав потилицю, покрутив вуса і сказав:

— Ну, що ж! Нічого не вдієш! Посидь ось тут, почекай. А ви, джигіти, ходімо зі мною!

Міліціонери вийшли слідом за ним. Я лишився сам у кімнаті й заходився по ній роззиратися. Втім, мені нічого іншого й не лишалося робити. До того ж мене й справді зацікавило приміщення, де я відтепер мав працювати. Насамперед мені впали в око два портрети, що висіли на стіні, — Леніна і Дзержинського. Примружені очі Леніна дивилися так, що хоч би де ти сидів у кімнаті, погляд твій неодмінно зустрічався з ними.

Під портретами на стіні було почеплено гасло, написане великими кривулястими літерами: «Радянська влада — це влада народу. В. І. Ленін». «Треба буде переписати», — майнуло в думці. Нам у комітеті часто доводилося писати такі гасла, і в мене вони завжди виходили гарно.

На стінах кімнати не було більше нічого. Та, власне, і в самій кімнаті, крім стола, накритого газетами, трьох-чотирьох стільців і відра з водою, що стояло ще на одному стільці в кутку кімнати. «Тепер і мені доведеться пити воду з цього відра, — подумав я, та одразу ж і засумнівався. А чи доведеться? Хіба що, як не вб'ють у сутичці».

Серце моє тенькнуло на цю думку. Схотілося навіть сказати Зубову: «Пробачте, я зовсім нездатний для такої роботи. Відпустіть мене додому». Та я вгамував свою збентеженість. «Чого ж ти тоді їхав сюди? — дорікнув собі і вирішив: — Що написано на роду, того не об'їдеш і на льоду!»

Скільки я ще сидів отак, поринувши в думки, не знаю. — Та раптом до мене долетіли якісь невиразні голоси. Потім почувся тупіт кінських копит і десь поряд заголосила жінка. Я визирнув з вікна у двір і побачив, як поскакали кудись міліціонери, що приїхали разом зі мною. Проте з ними не було ніякої жінки. Я сів на місце, та за хвилину знов почув плач. Хто ж це плаче? І де? Схопившись зі стільця, я прочинив двері. Поряд з кабінетом Зубова було ще двоє дверей. Прислухавшись, я зрозумів, що і плач, і невиразні голоси долинають саме звідти. «Допитують, — майнуло в думці. — Але невже б'ють? Якби не били, чого б вона плакала?» Я весь напружився. Терпіти не можу сварок, а вже про збиткування годі й казати. Жінка знов заголосила. Я втратив терпець. Невже вони катують людей?! Адже так роблять тільки басмачі, це всі знають. Але ж ми не басмачі! «Якщо вона ще раз закричить, скажу їм, що думаю», — вирішив я і вискочив у коридор. Ту ж мить знадвору ввійшов Зубов.

— Що, хлопче, знудився? — спитав і, прямуючи до своєї кімнати, вилаявся: — Мерзотники проклятущі, Тангатопди пограбували. Ану, заходь сюди!

Я переступив поріг.

— Ти в Тангатопди бував?

— Ні, — відказав я, все ще думаючи про плач жінки.

— Не велика втрата. Нужденний кишлак. Але і йому спокою не дають, проклятущі.

— Басмачі?

— А то хто ж! — Зубов здивовано поглянув на мене. — Звісно, басмачі! Мов собачня, проклятущі, плодяться. Це курбаші Худайберди своїх джигітів наслав. Чув про такого?

— Ні, — відповів я.

— Цей нас іще попосмикає. Молодий, спритний, хитрий. І грамотний. Еге ж. У Бухарі вчився. До нього в руки краще не попадатися — батька рідного не пожаліє. Сам, кажуть, допитує, негідник.

Я згадав про жінку.

— А ви… Ви людей не катуєте?

— Хто це «ви»? — різко спитав Зубов.

— Ну, ми… тобто ДПУ…

— Отак і треба казати. — Зубов посміхнувся і, покрутивши вуса, прошив мене поглядом. — Виходить, ми катуємо людей?! Хто тобі сказав?

Ту ж мить за стіною знову залементувала жінка.

— А це?! — мовив я тремтячим голосом.

Зубов мовчки гупнув двічі кулаком у стіну. А тоді ще й гукнув:

— Саїдов! — І, поглянувши на мене, додав: — Зараз я тебе познайомлю з цим катом.

За хвилину двері розчинилися, і на порозі стан високий на зріст, сухорлявий чоловік.

— Слухаю.

— Джуро, кого це ти там… катуєш? — спитав Зубов усміхнувшись.

— Катую?! — вражено повторив Саїдов і, ткнувши себе в груди кулаком, перепитав: — Я?! Це мене катують. Мене!

— Невже? А ось хлопець… — Зубов підкрутив вуса і лукаво примружив очі, — звинувачує нас у тому, що ми знущаємося з людей.

Саїдов збагнув нарешті, про що йдеться, і, усміхнувшись, поглянув на мене.

— Не може бути.

— Слово честі. Обурився страшенно. До речі, познайомся з ним, Джуро. — Зубов обернувся до мене: — Як твоє ім'я, хлопче?

— Сабір, — проказав я, збентежений словами Зубова.

— Так-так, Сабір… Шукуров. Наш новий співробітник. Прибув за путівкою комсомолу.

— Добре, — мовив Джура, подавши мені руку.

— А це — Джура Саїдов, — відрекомендував Зубов. — Гроза басмачів і взагалі всякої контри. Одну тільки ваду має: надто м'яке серце в нього.

Я не зрозумів останніх слів Зубова, проте усміхнувся.

— Тепер разом працюватимете, візьмеш його до себе, Джуро. — Той кивнув головою, і Зубов додав: — Домовились. Ну а що кажуть твої артистки?

— Знову цей Худайберди. Влаштував гулянку, а тоді усіх їх віддав на потіху своїм зарізякам. А з Уктам-яллачі^[7] сам зволив розважатися. Плаче її небога. Вона, бідолашна, виявляється, була заручена.

— Звідки вона?

— З Бештерака.

— Що збираєшся робити?

— А що тут можна робити? — знизав плечима Джура. — Пообіцяв, що повернемо добро. У них усі брязкальця та дармовисики позабирали.

— Мерзотники! — вилаявся Зубов. — Даси супроводжувачів, і нехай собі їдуть своєю дорогою.

— І я за це, та небога Уктам-яллачі відмовляється їхати додому. Кому, каже, я тепер така потрібна.

— Ану, ходімо до них.

Зубов підвівся.

— Шукуров!..

— Сабір, — поправив я, бо не звик, щоб мене називали на прізвище.

— Так-так, Сабір. Ти, Сабіре, теж ходи з нами. На власні очі побачиш, як більшовики провадять допит. І щоб більше про це розмов не було! А ще комсомол!

Я не знав, куди подітися з сорому.

— Ходімо, ходімо, — мовив Джура. — Краще один раз побачити, ніж десять разів почути.

Ми ввійшли до сусідньої кімнати, де сиділи шість чи сім жінок. Усі молоді, тільки одна — середнього віку. Вона обнімала за плечі заплакану дівчину. «Оце і є, мабуть, Уктам-яллачі, — подумав я, — а та, що поряд з нею, — її небога».

— Ну, Уктамхон, що будемо робити? — спитав Зубов.

Я не помилився. Старша з жінок, що пригортала дівчину, схопилася з місця.

— Сидіть, сидіть! — Зубов ступив ближче до Уктамхон.

— Що ж нам робити? Будемо їхати далі… Хай би її дідько вхопив, цю культбригаду!

— Авжеж, краще, якби нічого такого не сталося, — скрушно похитав головою Зубов. — Та що вже тепер журитися?!

— Оце ж і я кажу те саме, дорогий начальнику, — наче зраділа цим словам Уктам-яллачі. — Так воно вже судилося… А от Зумрад — важко. Це її перша поїздка. Насилу матір умовила, щоб відпустила дочку з нами…

Дівчина, що сиділа поряд, похнюпивши голову, знов почала хлипати.

— Облиш, сестричко, сльози не поможуть, — мовив Зубов. — А може в Ташкенті залишишся жити? Я листа напишу. Житимеш разом з такими ж молодими, як оце ти, дівчатами. І все забудеться.

— Авжеж! — відповіла за небогу Уктам-яллачі. — Я сама про це думала. Зумрадхон, дитинко моя, погоджуйся. Я твою матінку сама заспокою. А жених… У Ташкенті ми ще кращого знайдемо. Однаково ти його не любила.

Зумрад заплакала, почувши ці слова, і кинулась в обійми тітки.

— Ну, от і добре, донечко, от побачиш — усе буде добре. — Уктам-яллачі пригорнула дівчину і поцілувала. — Твоє місце тільки в Ташкенті, дитино моя, у тебе ж бо голос, як у соловейка. Вивчишся, великою співачкою станеш. А всі ці біди-нещастя, як прийшли, так і ті ідуть. Годі вже, ластівко моя, мучити себе. Ну, послухайся мене, ну годі. Домовились, моя любонько?

Дівчина щось прохлипала крізь сльози. Усі зрозуміли це як згоду і полегшено зітхнули.

— Гаразд, тепер кажіть, які саме речі у вас забрали? — спитав Зубов.

— Хіба їх тепер знайдеш? — скрушно похитала головою якась із жінок.

— А ви ж як думали?! Неодмінно знайдемо, — не вагаючись, запевнив її Зубов. — Усе. знайдемо. Шукуров!..

— Сабір, — нагадав я стиха.

— Так-так, Сабір. Візьми, Сабіре, папір, олівець і записуй. Кажіть, Уктамхон.

Уктам-яллачі почала перераховувати речі, пограбовані в жінок, а я записував.

— Десять обручок. Дві золоті, решта срібні. Чотири разки перлового намиста, кожне в чотири сталки. Сережки з яхонтовими вічками — і чого я їх почепила? Від небіжчиці матері лишилися. Лежали б оце вдома… Далі — дві сукні з парчі… Айсаро, а твоя сукня теж із парчі?

Одна з жінок ледь чутно притакнула і кивнула головою.

— Апа^[8], — нагадала інша, — скажіть і про мій халат.

— Скажу, про все скажу. — Уктам-яллачі лічила далі:— Отже, бекасамовий халат. Новий-новісінький. Вона його, бідолашна, щойно із скрині витягла, вперше одягла. Чотири пухові подушки. Нікчеми, навіть подушки забрали. Що я ще з прикрас не згадала?

— Мій перстень, — підказала якась жінка.

— Так, золотий перстень Айніси з двома камінцями. Рівно чотири золотники важив. Потім дві пари нових лакованих черевиків. Одну для Лутфіхон хотіла привезти. Ну, досить. Решта — лахи, ганчір'я. Так вони ж, нікчеми, і ганчір'я забрали. Бодай вони його собі в труну поклали. Вони ж пороздягали нас, дорогий начальнику, догола.

Ім'я Уктам-яллачі я чув змалку. Про неї говорили, як про чудову співачку і прекрасну танцівницю. В усій Ферганській долині, казав батько, немає рівної їй за обдаруванням людини. Але я не знав, що вона ще з виду така молодява і вродлива. Тонкий ніс, чорні коси, зміючись, спадали аж до колін, великі чорні очі пожвавлювали обличчя. Тільки помітна вже огрядність виказувала вік, свідчила про те, що молодість Уктам минула.

— Не журіться, — мовив Зубов. — Вони від нас не втечуть.

— Нехай вам аллах допоможе! — Уктам зняла руки, мов для молитви. — Ну, голубоньки мої, рушаймо. Коли ж до вас звернутися по відповідь, начальнику?

— Ми самі вас сповістимо, — пообіцяв Зубов.

Усі гуртом вийшли на подвір'я. Жінки посідали у дві брички, що чекали на них у дворі ДПУ. В кожну було запряжено по коняці.

— Добре, що хоч брички не відібрали. Упізнали нікчеми, що то не наші, а торговця чаєм Абдукадира.

Нарешті у супроводі двох міліціонерів вони рушили в дорогу, здійнявши хмару куряви на вулиці.

— Надто вже щедрий ти на обіцянки, — закинув Джура Зубову.

— Боїшся, що не спіймаємо Худайберди?

Джура не відповів.

— Спіймаємо, неодмінно спіймаємо, — проказав Зубов рішуче і, поглянувши на мене, всміхнувся. — Ось бачиш, допомога прийшла. Спіймаємо басмачів, Шукуров?

— Сабір, — поправив я стримано.

— Авжеж, Сабір…

— Хіба я знаю, — відказав я ухильно.

— Спіймаємо, — запевнив Зубов і, підкрутивши вуса, заквапився до свого кабінету.

— Зголоднів? — спитав Джура.

— У мене є перепічки і богирсаки.

— Прибережи їх, ще знадобляться, — порадив Джура. — Зараз підемо на базар. До речі, там і діло є у нас.

III

Був полудень, та базар вирував на повну силу. Чого там тільки не було! Щедрі дари землі й хутряні шапки, простирадла і грамофони з трубами, схожими на квітки кручених паничів, яскраво-червоні паляки^[9], в які жінки, що ніколи не виходили на вулицю, вкладали, вишиваючи, серце й душу, і сюзане машинного виробництва, котрими накривають одяг, розвішаний на жердині попід стелею…

Неповторні східні базари мають, певна річ, притаманні тільки їм риси. Найхарактерніша полягає в тому, що на них завжди панує своєрідний лад. Хоч би який був тривожний час і хоч би яку силу товарів навезли базарувальники, ніякої плутанини не виникне, і той, хто прийшов по тюбетейку, не піде в куток, де продають чапапи. Так воно є на міських базарах, так і на кишлачних.

Алмаликський базар я бачив уперше. Він справив на мене подвійне враження. Тут можна було купити все що забагнеться, аби тільки гроші. Але в ті часи більшість людей свій товар не продавали, а намагалися поміняти. Так було і в Алмалику. Я на власні очі бачив, як пару чобіт виміняли на чотири вівці.

Ми саме проходили ряди, де продавали тюбетейки, коли на пальцях якоїсь жінки, що затуляла своє обличчя білою хусткою, я побачив дві обручки. Згадавши список Уктам-яллачі, я доторкнувся до руки Джури і пошепки сказав:

— Обручки!

Джура посміхнувся:

— Думаєш, басмачі такі дурні?! Одразу на базар понесуть свою здобич? Ні, ука^[10], ті брязкальця тепер далеко. Як не в Кабулі, то у Стамбулі.

— А чого ж товариш Зубов?..

— Зубов знав, що казав, — мовив Джура. — Але про це потім, а тепер ходімо он на той куток.

Пропхавшись поміж базарниками, ми подалися до чайхани, що стояла на березі ставка. Але, не дійшовши до неї, Джура раптом зупинився біля пишновусого шевця, що сидів на стільчику під дувалом.

— О, Натанбай? Знову на базар потягло?

— Ассалом алайкум, товаришу начальник! — Швець із несподіваною для його постави спритністю підхопився з місця і, приклавши руки до грудей, уклонився. — Як ви себе почуваєте? Сідайте, товаришу начальник, будьте ласкаві. — Він притьмом витер шматком оксамиту, яким наводять блиск на чоботях, ще один стільчик і підсунув його до Джури. — А це ваш молодший брат? — спитав, показавши на мене. — Дуже схожий на вас, дуже схожий!

Не відповівши шевцеві, Джура сів на стільчику і знову запитав:

— А чого це тебе не видно було, Натане?

— Е-е! Товаришу начальник, — швець покрутив головою. — Життя є життя. Радянська влада нам щастя принесла, сказала: — Ти, єврею, теж людина. Життя підганяє, от і ходимо, товаришу начальник. П'ятеро дітей маю, а з жінкою разом — шестеро на моїй шиї сидять, товаришу начальник, і всі їсти просять. А ви ж як себе почуваєте, товаришу начальник? Щось я вас ніби кілька днів не бачив?

— У Тангатопди їздив, — незворушно відказав Джура. — Робота, розумієш, Натан…

— Так, так, і у вас нелегка робота, товаришу начальник, — скрушно зітхнув швець… — Багато у вас ворогів, кругом — вороги. Сьогодні спокою не маєте, а завтра, хто знає, де й душа ваша буде?!

— А сам ти що там робив? — зненацька запитав Джура.

— Я?! У Тангатопди?! — Шевцеві очі рогом полізли.

— Ти-ти. Я тебе там бачив.

— Не глузуйте з мене, товаришу начальник, я ж бо теж людина. Що мені в Тангатопди робити? В Ахангароні я був, це правда. Шкіри на підошви привіз. Не глузуйте з бідного єврея, товаришу начальник. Я сам слабий, і жінка слаба. А п'ятеро дітей їсти просять. Радянська влада нам щастя принесла…

— Ураза коли бачив? — перепинив його Джура.

— Товаришу начальник!.. — Швець розпростав руки й посміхнувся. — Ну й пильне око у вас, товаришу начальник, спасибі вам, пильне око у вас! Та я оце вже місяць буде, як його бачив, товаришу начальник. Дві шкіри приніс був мені. Купив я ті шкіри, аллах свідок, і гроші віддав.

— Не бреши, Натане, — спокійно застеріг Джура.

— Товаришу начальник, я теж людина, навіщо кажете «не бреши». Я й так не брешу.

— Брешеш. Три дні тому ти бачився з Уразом.

— Не мучте, мене, товаришу начальник. — Швець навіть сльозу пустив. — Радянська влада нам щастя принесла, а ви кажете — не бреши. Раніше, товаришу начальник, мій дім був біля базару, а тепер я живу якраз проти ДПУ. Хай аллах простить того, хто обмовив мене!..

— Ну, гаразд, може, я й справді помилився, — погодився Джура, поглянувши спідлоба на шевця. — Мабуть, то був хтось інший…

— Солодка в ваших устах правда, товаришу начальник, — зрадів швець. — Авжеж, людина на людину схожа. Усі ми однакові, товаришу начальник. Усі від батька нашого Адама пішли. Звісно, що помилилися…

— Скільки ти взяв з нього за чоботи? — раптом підвівшись, спитав Джура.

Натан зблід, став білий, мов крейда.

— Товаришу начальник… Дорогенький… Я ще… я ще нічого не брав з нього.

— Коли Ураз прийде додому?

— Завтра… Завтра ввечері. Товаришу начальник… товаришу… Тепер він…

Швець, притиснувши руки до грудей, підвівся зі стільчика і ступив до Джури, наміряючись ще щось тому сказати.

— Тільки це я й хотів від тебе дізнатися, — випередив його Джура і, повернувшись, рушив далі.

Я нічого не збагнув з їхньої загадкової розмови. Хто такий Ураз? Що спільного в нього з цим метикованим шевцем? Мені дуже кортіло негайно про все довідатись, та я вирішив перебороти свою цікавість, а водночас і голод, що, здається, однаково дошкуляли мені.

Сяк-так підобідавши динею та чаєм з перепічкою, схожою скоріше на макуху, ми повернулися в ДПУ. Голоду я майже не вгамував, бо, крім цього обіду, що його й язик не повертався обідом назвати, — від раннього ранку нічого більше не їв.

Тільки в управлінні я спитав:

— А хто такий Ураз?

— Мій давній знайомець, — відповів Джура. — Розумний, відважний чоловік, але не на ту стежку став.

Як розповів Джура, Ураз раніше чабанував. Глядів у горах кінські табуни одного ташкентського бая. Коли в Туркестані було встановлено Радянську владу, бай, забравши своє майно, утік до Афганістану. Слідом за ним погнав табуни коней і Ураз. Та по дорозі до кордону зник. І не сам, а з табунами разом. Тільки не подумав, що він з тими табунами робитиме. Здати державі, бачиш, пожалів, а без цього, зрозуміла річ, яке в нього могло бути життя. От і злигався з басмачами.

— Чого ж ми не заарештували Натана? — здивувався я.

— Немає підстав для арешту, — відповів Джура.

— Та ви стільки про нього знаєте…

— Знаю, але сам не бачив.

— А чоботи?!

Я не знав, що думати від подиву. Адже головний обов'язок ДПУ — боротися проти всіх внутрішніх ворогів. Та ось він — попихач ворожий, чого ж його не хапають, чого зволікають, щоб він тим часом ще більше лиха накоїв?! Як це збагнути? А може, і Джура з ними заодно? Я аж здригнувся на цю думку. Та Джура урвав мої розмірковування.

— То правда, про чоботи я казав. Але ті чоботи були на Уразових ногах. Натан пошив — Ураз озув. А може, він украв їх у Натана? Уяви собі, що Натан саме так і сказав би, і нам нічого було б йому заперечити. А тим часом він нам дав дуже важливі відомості. Схопимо Ураза, багато чого з'ясується. Тоді й про Натана можна буде подумати. Ну то що, правильно я кажу чи ні?

Я знизав плечима: хтозна… Його аргументи були вагомі, а проте вони мене чомусь цілком не переконали. Та Джура не зважав на це і провадив далі:

— Тепер подумай ось про що… За віщо нам зараз арештовувати Натана? За зв'язок з басмачами? Тоді, виходить, ми повинні заарештувати в кишлаку всіх, до кого заходили басмачі?.. Тоді й співачок не треба було відпускати? Хто знає, може, й вони басмацькі вивідачки? Такої підозріливості ми не можемо собі дозволити. Натан — боягуз, він зробить усе, що ми скажемо, а скажуть басмачі — він і те зробить. Ти ж бо чув: п'ятеро дітлахів і жінка — шоста… — Джура всміхнувся. — Життя є життя. Заарештовувати шевця не можна. Треба зуміти використати його. Настане час, і він буде повністю з нами.

До кімнати ввійшов Зубов.

— Склади протокол тангатопдинської справи. Прокурор просить, — сказав він.

— Складемо… — відказав Джура, запрошуючи Зубова сісти. — Послухай, Костю, здається, Ураз спіймався…

— Невже?! — зрадів Зубов.

— Натан сказав. Завтра той має бути вдома.

— Молодець твій чоботар!

— А звісно, що молодець. Тільки тепер у нього душа в п'яти сховалася. Будеш на базарі, підбадьори його трохи.

— Це можна… — Зубов рушив до виходу, але на порозі спинився. — Хто піде з тобою?

Джура кивнув на мене.

— Шукуров? — Зубов потягся рукою до вуса.

— Сабір, — знову нагадав я.

— Так-так, Сабір, — потвердив Зубов. — Ну, гаразд. Тільки будь обережний. Це ж для нього уперше…

— Постараюсь, — мовив Джура.

Зубов вийшов. Я нетямився з радощів.

IV

Того дня ми працювали до ночі. Складали протокол тангатопдинської справи. Джура диктував, а я записував. Згодом ми так і працювали. Щоправда, він і сам непогано писав, але чи то йому набридла писанина, чи, може, вважав, що мій почерк кращий, в усякому разі, відтоді упорядкування документації лягло на мої плечі.

А в Тангатопди ось що сталося: басмачі наскочили на кишлак уже смеркома. Усіх, хто був удома, зігнали на майдан посеред кишлаку і пов'язали. А щоб не закидали, що вони жорстокі й бездушні, повиносили з домівок матерям колиски-бешики з немовлятами. По тому знов пішли по оселях — забирали все, що в око впаде. Пограбоване добро нав'ючили на коней і поїхали, захопивши з собою двох дівчат та вісьмох хлопців. З худоби на весь кишлак нічого не лишили. Навіть чиюсь заслаблу корову, що не могла ходити, зарізали й тушу поклали на коней.

Звістка про цей напад надійшла в Алмалик вранці наступного дня. Джура і кілька міліціонерів негайно рушили в неблизьку дорогу і опівдні добулися до Тангатопди. Люди все ще сиділи на майдані, просто на землі прив'язані одне до одного. Від'їжджаючи з кишлаку, басмачі наказали: «Сидіть і не ворушіться!» І бідолашні люди сиділи, боячись поворухнутись. Аж тепер, побачивши міліцію, зняли галас, жінки вдарилися в плач, чоловіки заходилися розтинати пута, якими були пов'язані. З'ясувалося, що напад вчинили джигіти курбаші Худайберди.

— З усіх басмачів вони найскаженніші! — пояснив Джура. — Худайберди не милує нікого, ладен мститися на кожному стрічному за втрачені маєтки, за свого батька.

— А хто його батько?

— Махкамбаєм звали. Старий мав чималий табун коней. Кажуть, нещодавно помер. Не знаю, правда то чи брехня.

І от саме того дня, вже надвечір, Джура побачив у Тангатопди Ураза. А поруч із ним чоловіка, дуже схожого на шевця Натана. Чого Ураз приходив у кишлак, важко сказати.

— Вороний у нього — що той аероплан. Досить Уразові скочити в сідло — шукай вітра в полі, ніхто не наздожене. Того дня він теж був на своєму коні. Тричі вже вислизав Ураз із моїх рук. Та цього разу не втече.

Джура проказав ці слова дуже спокійно. І за тим спокоєм крилися незламна рішучість і певність. Він взагалі не любив говорити багато й пишномовно, і кожну свою думку вмів висловити коротко і просто. Я від першого дня був зачарований цим його вмінням. А згодом ще багато чого навчився в нього і на все життя полюбив цю людину. Хоч би де я був, хоч би що говорив, перед очима в мене раз у раз виникає його спокійне обличчя, і я чую його розважливу мову. Я дуже хочу бути схожим на нього, навіть говорити так, як він.

Того разу я лишився ночувати в Джури. Він мешкав в одній з кімнат великого, з верандою і просторим подвір'ям будинку, конфіскованого в якогось багатія і відданого алмаликській міліції. Кімната була порожня: крім залізного ліжка, в ній не було нічого. Джура постелився долі, а мені відступив своє ліжко. Я не погоджувався, та Джура і слухати не хотів.

— Лягай, лягай. Завтра ще одне ліжко поставимо. Тут і житимеш.

Заперечувати було марно. Я ліг, але довго не міг заснути. Встав і розчинив вікно, виглянув надвір. Стояла тиха осіння ніч. На темному, бездонно високому небі, мов далекі пломінчики каганця, поблимували де-не-де зорі. І більше нічого не було ані видно, ані чутно. Алмалик поринув у глибокий сон, наче все довкола затопила безшелесна вода. Джура як ліг, так одразу й заснув. Пережиті роки вже полишили свої безжальні знаки на його сухорлявому обличчі, що було зараз спокійне і безтурботне, як і ця глибока ніч. Мені здалося, що один тільки я не спав у цілому світі. Проте спокій уже оселився і в моїй душі, у моїх думках… Нове місце, нова робота більше не лякали мене, скоріше навіть вабили, і хоч моє майбутнє, як і ця безшелесна ніч, було сповнене темряви й невідомості, я був певен, що його визначатимуть події, які досі мені й не снилися.

Отак почався й скінчився мій перший день в Алмалику, що докорінно змінив моє життя, кинувши мене в обійми небезпечного і тривожного світу.

Уранці Джура збудив мене. Надворі стояв густий сірий туман. Опівнічні думки, видно, ще не вивітрилися в мене з голови, бо я відразу й не збагнув, де опинився. Та, почувши голос Джури, помалу прийшов до тями.

— Час уставати, ука, — сказав він і вийшов надвір.

За ним, похапки вдягнувшись, вискочив і я.

— Поснідаємо в дорозі, — мовив Джура. — До вечора ми повинні заїхати в Бештерак. Он твоя коняка. Сідай.

Посеред двору я побачив шкапу, прив'язану до груші. Вона була, мабуть, така сама оспала, як і я.

— Старенька. Бігати вже не може, — пояснив Джура. — Але, якщо сьогодні ми упораємо одне діло, матимеш доброго коня. Ну, рушаймо!

Виїжджаючи з воріт, Джура згадав:

— Богирсаки забув.

Я скоренько метнувся по свій клунок, і ми рушили один за одним по курній дорозі. Джура казав правду — бідолашна шкапина була стара, та ще й — на лихо — кульгава, бо, певно, десь загубила підкову. Раз у раз підбадьорюючи її лозиною, я наздоганяв Джуру, та за мить знову лишався позаду.

— Ви всіх новачків такими шкапами наділяєте? — урвався мені зрештою терпець.

— І за таку подякуй, — усміхнувшись, мовив Джура. — Якби не добув, довелося б тобі пішки йти. Ану, дістань кілька богирсаків.

Я простягнув йому клунок.

Десь опівдні ми дісталися до зруйнованого й покинутого кишлаку на гірському узбіччі. Поблизу не було жодної живої душі, жодної худобини. Оселі без покрівель, провалені дували, земля всіяна здоровецькими камінними брилами, що їх обома руками годі обійняти. Такого руйновища я ще ніколи не бачив.

— Що тут сталося? — спитав я, зіскочивши з конячини.

— Цю місцину люди називають Селькельди, тобто «сель пройшов», — пояснив Джура. — Щороку потік селю, збігаючи з гір, нищить худобу, будівлі і навіть людей. Цей сель не ліпший від басмачів. Кілька років тому держава виділила людям, що жили тут, землю поблизу Алмалика. От увесь кишлак туди й переселився.

— А хіба не можна було греблю якусь поставити, щоб людям не довелося переселятися? — здивовано спитав я.

— Яку там греблю, ука, де для такого будівництва сили і коштів узяти? Тепер легше переселитися, аніж греблю насипати. Вільної землі у нас багато, а сили поки що мало. Колись прийде час, оживуть ці місця, зміняться невпізнанно. Будемо живі-здорові, тут такі кишлаки виростуть, усім на подив. І люди, що відселилися тепер, як схочуть, зможуть повернутися на рідну землю. Ось так, а тепер поглянь, що там у тебе є попоїсти?

Я розв'язав клунок — у ньому лишилося з десяток богирсаків та півперепічки. Сівши поряд, ми не кваплячись почали обідати.

— Одразу видно — пестунчик ти у своєї матусі… — жартома мовив Джура, розламуючи перепічку на менші кусники.

— Звідки ви знаєте? — всміхнувшись, поцікавився я.

— На сметані замішувала тісто. Давно я нічого смачнішого не їв.

Я підсунув рештки перепічки ближче до Джури, а сам заходився біля богирсаків.

— Отже, ти сам ташкентський? — поцікавився Джура.

— Так. Мій батько вчитель. Він ще до революції школу відкрив. Його звуть Міршукур-домла. Може, чули про нього?

— Ні, не чув. А я родом з Тойтюбе. Потім ми переїхали сюди, в Шагози. — Джура кивнув у бік гірських відрогів. — Це недалеко за Бештераком. Біля самого підніжжя он тих гір. Доводилося тут бувати?

— Тут?! — здивувавсь я. — Ні, я сюди вперше заїхав.

— Ну, як не доводилося, то ще побуваєш. Ось спіймаємо Худайберди — і побачиш мій кишлак. А зараз небезпечно: Шагози — басмацьке гніздо. Ну, то що, відпочив, поїдемо далі? Твоя конячка, либонь, теж трохи перепочила.

— Рушаймо, — погодився я.

Ми знову посідали на коней. Незабаром відчули, що стало холодніше. Знявся легкий вітер. Він приніс від підгір'я якісь солодкі пахощі. Ми їхали та їхали, аж поки стали помалу мерхнути іі темнішати вкриті снігом верхів'я гір.

— Ну от, тепер уже й Бештерак недалеко, — мовив Джура, вказуючи на згір'я, що громадилося попереду. — Перевалимо через отой горб і одразу потрапимо до Ураза в гості.

Не знаю чому, але я ніяк не міг подолати в своїй душі недовіри до метикованого шевця. Тому спитав:

— А чи не обдурив нас часом Натан?

— Ні, — рішуче заперечив Джура. — Навіщо йому нас дурити? Адже завтра ми його знову побачимо. Що тоді? Тут нас може спіткати невдача, тільки якщо Ураз не зайде додому переночувати. Але Натанової провини в тім не буде, бо він гадає, що ми на Ураза чатуватимемо в Алмалику.

— А в мене однаково немає до нього довіри, — сказав я. — Треба було нам узяти його з собою.

— Навіщо? — здивувався Джура. — Щоб він побачив, як ми хапатимемо Ураза?

— Це теж не зашкодило б, — сказав я, не знайшовши кращої відповіді.

— Якраз і зашкодило б, — стримано заперечив Джура. — Ти ж бо сам чув, як швець казав, що він — теж людина. Навіщо ж нам з нього «зрадника» робити? Ураз побачить його і скаже: Натан — зрадник…

— Але ж ми однаково Ураза арештуємо, — не зрозумів я. — Нехай собі, що схоче, те й каже!

— Ураз… — замислився Джура. — Ураз звичайнісінький чабан. Може, й не варто його отак відразу арештовувати?

Це вже було таке, чого я і зовсім не міг збагнути. Хіба ми не для того вибралися в дорогу, щоб схопити басмача?! Але, якщо його не варто арештовувати, то що ж із ним робити? Може, відпустити на всі чотири вітри? Тоді навіщо його ловити?

Оце так я міркував, але відповіді не знаходив. Джура дивував мене щодалі більше. Про чекістів і співробітників карного розшуку я чув безліч дивовижних історій і на підставі тих розповідей мав про них цілком виразне уявлення. Проте Джура зовсім не був схожий на той образ чекіста, що склався колись у моїй уяві.

До кишлаку ми дісталися вже поночі, і в темряві я не побачив жодної тополі — не кажучи вже про п'ять, що могло б пояснити назву Бештерак, тобто «п'ять тополь». З-поза присадкуватих дувалів звисало гілля якихось дерев — чи то урючин, чи то горішин, — проте аж ніяк не тополь.

Заїхавши в кишлак, ми рушили далі вузенькою вуличкою і, спинившись проти чигиря, безгучно позлізали з коней побіля кокандської гарби, що стояла, задерши до неба свої голоблі. Довкола панувала мертва тиша, навіть собачого валування не було чути.

Джура припнув коней до колеса гарби і, торкнувши мене за плече, шепнув:

— Ходімо.

Далі була хистка кладка через арик, а за ним чиєсь подвір'я. У глибокій темряві не видно було нічого, крім похиленого до самої землі гілля чорних дерев.

— Тут? — спитав я, побачивши, як сяйнули біля мого обличчя очі Джури.

— Тихо! — пошепки застеріг він. — Іди за мною.

Перейшовши це подвір'я, ми опинилися на сусідньому. Тиша обступала нас з усіх боків. Мені навіть подумалося, що цей кишлак такий самий безлюдний і німий, як Селькельди. У ту ж мить поряд, прямо проти мого обличчя заіржав кінь, за ним озвався собака, і знов запала тиша.

— Вчасно прийшли, — прошепотів Джура. — Намаз відправляє.

— Хто відправляє намаз? Де? — Я нічого не бачив.

Джура мовчки підштовхнув мене вперед. Ми рушили вздовж дувала. Зненацька ліворуч від мене щось заворушилося долі, прямо на землі. Я завмер, але наступної миті збагнув, що то була тінь від людини. Вона то більшала, то меншала, то раптом завмирала на місці. Аж тепер я збагнув, звідки та тінь узялася: то Джура скрадався поперед мене до хвіртки. Проминувши її, ми підійшли до будинку. На вікні поблимував каганець, а на покуті сидів спиною до нас огрядний чоловік і бурмотів молитву.

— Ураз, — шепнув Джура і, не чекаючи на відповідь, навшпиньки подався до дверей. Я безшелесно скрадався слідом за ним. Серце в мене калатало страшенно.

Ми так тихо ввійшли до кімнати, що Ураз, поринувши в молитву, навіть не обернувся. Джура ступив нечутно кілька кроків уперед, піднявз підлоги маузер, що лежав біля молитовного килимка, неквапом повернувся до вікна, де стояв я, сів долі, схрестивши ноги, і став чекати, коли господар закінчить молитву.

Проказавши заключні слова намазу, Ураз повернув голову ліворуч, вимовив: «суф» і… скам'янів, відчувши, мабуть, що він не сам у кімнаті. Не знаю, скільки тривала та мить, але й досі, хоч відтоді минув не один десяток років, виразно бачу перед собою, наче в ту ніч, його заціпенілу, скоцюрблену постать. Скошені очі Ураза зблиснули страхом і люттю, обличчя зблідло, втратило барву. Потім заворушилися, щось шепочучи, губи поміж густою бородою й вусами, він, наче нічого й не сталося, повернув обличчя праворуч, ще раз з придихом вимовив: «суф» і склав руки для фотихи^[11].

Прочитавши, фотиху, Ураз посидів якусь мить непорушно, а тоді сказав:

— З'їв-таки мене!

— Ні, — спокійно заперечив Джура. — Це ти сам з'їв себе.

— Зараз поведеш?

— А чого зволікати?

— І то правда, — погодився Ураз. — Тоді піду попрощаюся з дітьми.

— Твоя воля, — дозволив Джура. — Але нікому жодного слова про те, хто ми і що тебе заарештовано. Скажеш, що свої люди. Зрозумів? І не здумай тікати. Ти-бо знаєш, як я стріляю.

— Чого ж ти в Тангатопди не стріляв? — глузливо посміхнувся Ураз.

— Коня твого пожалів.

— Так, за мого коня сам Худайберди сто баранів давав. Жартівник!

Ураз сказав щось іще і вилаявся, але я нічого не зрозумів.

До кімнати ввійшла молода жінка — в одній руці вона тримала таріль плову, другою притискала до себе дитину. Побачивши нас, злякалась і прикипіла на місці, стривожено дивлячись на Ураза.

— Плов висип у кухоль. Я їду, — сказав Ураз і поглянув на Джуру, той кивнув головою. — Та мерщій!

Жінка миттю зникла.

— Ходімо, — Джура показав очима на двері.

У дворі дружина подала Уразові зав'язаний у хустку кухоль і ледве чутно спитала:

— Коли вас чекати?

— Це тільки аллах знає, — похмуро відповів Ураз. — Дитя бережи.

Коли ми вже виходили з кишлаку, Джура простягнув поводи моєї конячини Уразові.

— Сідай на цю шкапу.

— Оце-то подарунок!

Ураз вилаявся, але виліз на конячину. Свого коня Джура віддав мені.

— До Алмалика на моєму доїдеш, — сказав, скочивши на Уразового огиря, що аж затремтів під чужим вершником. — А там забереш цього. Он який ти везучий хлопець виявляється!

Ми рушили в дорогу: Ураз і Джура — стремено в стремено, я трохи позаду. Їхав і досі не вірив, що нам так поталанило. Бо і в думці ніколи не припускав, що можна отак без стрілянини схопити басмача. Джура має рацію, нам здорово пощастило.

— Не треба було мені сьогодні приїздити, — проказав раптом Ураз, наче потверджуючи мої думки. — Поганий сон бачив: ніби син помер.

— Довго житиме — кажуть люди на такий сон, — озвався Джура.

— Хочеш сказати, що аллах доточить йому мого недожитого життя? — гірко посміхнувся Ураз. — А втім, нехай, аби тільки почув аллах твої слова… А ти таки зух, міліціє, справжній зух! Чув я про тебе немало. Спритний, мов мисливський пес. І як це ти дізнався, що я приїду?!

— Ти теж не в тім'я битий! — мовив Джура. — Тричі від мене тікав.

— І сьогодні б утік, якби не забарився. Але затям, міліціє, Худайберди враз дізнається про мене. Отож начувайся. Він за одного мене тисячу ваших душ вигубить.

— Такий кровожерний твій хазяїн?

— Ти його не знаєш, міліціє, — запалюючись, доводив Ураз. — Справжній дракон. Кого хочеш проковтне. Але мені він не хазяїн. Я сам собі хазяїн. Затям це, міліціє, я сам собі хазяїн!

— Так воно й повинно бути. У нас теж кожен собі хазяїн, — стримано зауважив Джура.

— Не мели дурниць! — різко урвав його Ураз.

— Це не дурниці, — заперечив Джура. — Так воно і є у нас. Кожен сам собі хазяїн.

— У кого це — «у нас»?

— У нас, тобто в усіх, хто визнає Радянську владу.

— Он куди ти хилиш?.. — посміхнувся Ураз.

— Так, саме сюди й хилю, — погодився Джура. — Бо так воно і є. А басмач, як він може бути собі хазяїном? Хіба він людина, щоб бути собі хазяїном?

— Ет, облиш цю порожню балаканину, міліціє! — злісно заперечив Ураз. — Басмачі теж усякі бувають. Мій дід і батько були чабани, і я сам чабанував, ти знаєш.

— Якщо ти чабан, чому ти проти нас?

— Бо ви… — на мить Ураз завагався, а тоді рішуче сказав, — бо ви релігію потоптали, мусульманство винищити хочете!..

— Оце і є справжня дурниця! — засміявся Джура. — Не твої це слова, приятелю. Бачиш, як легко тобі голову заморочити. Більшовики не вірять у бога, це правда, але вони нікому не забороняють вірити. Хочеш молитися? Молися, будь ласка. Хочеш до мечеті ходити? Ходи собі на здоров'я! Тільки на чуже добро не зазіхай, вдовольняйся тим, що заробив власною сумлінною працею! Щоб не було ані бідних, ані багатих. Щоб усі були рівні й жили в достатку! Ось чого прагнуть більшовики. Але я тебе розумію, приятелю, ти боїшся за вкрадені кінські табуни. Боїшся, що їх у тебе заберуть. І правильно боїшся. Бо заберемо. Якщо сам не віддаси, заберемо силою. А кому, ти думаєш, ми їх віддамо? Таким, як ти, біднякам! Добряче ж тобі, приятелю, заморочили голову. «Обернемо Туркестан на мусульманський рай!» — так, здається, у вас кажуть? — усміхнено запитав Джура. — Це, либонь, курбаші так навчає тебе?

— Не його діло теревені правити, — уже менш категорично заперечив Ураз. — У нас про це Махкамбай говорить.

— О-о! То, виходить, Махкамбай іще живий? — щиро здивувався Джура. — А я чув, що батько вашого Худайберди помер…

— Погано твоя розвідка працює, міліціє, — покрутив головою Ураз. — Атож, Махкамбай живий-здоровий. Це по-перше. А по-друге, хто тобі сказав, міліціє, що Худайберди син Махкамбая?! Ніякий він йому не син, він його годованець. Подейкують, Худайберди — син Аппанбая.

— Аппанбая? Якого Аппанбая? — сквапно запитав Джура.

— Я знаю тільки одного Аппанбая, того, що з Тойтюбе. Він помер по дорозі до святих місць. Кажуть, Худайберди його син. Але народився він, коли батько був у дорозі до Мекки. Хлоп'яті не минуло ще двох чи трьох рочків, як злодій Намаз спалив кишлак Шагози, пограбував Аппанбаєві статки і забрав собі його дружину. Незабаром Махкамбай дав йому відчіпного, взяв хлопця і почав його виховувати.

— Не може такого бути, — мало не сердито заперечив Джура. — Аппанбай вирушив у хадж через рік після смерті власної дружини!

— Ну, може, дитина з якогось кохання народилася, звідки мені те знати? — заперечив Ураз. — І взагалі, чого це тебе так зачіпає, міліціє? Може, ти й сам байський нащадок? Обличчям ти схожий на байського синка, — засміявся й собі Ураз.

— Уразе! — урвав його сміх Джура. — А від кого ти все це чув?

— Хіба я пам'ятаю, — недбало відповів Ураз. — Вуха маю, от вони і почули десь. Та й сам Махкамбай про це казав.

— А хто це може знати достеменно? Чи є така людина? — спитав Джура.

— Хіба я знаю?! Якщо хтось і знав, — де його тепер шукати? Я ж бо тобі сказав: Намаз до тла спалив Шагози, а челядь розігнав. З Аппанбаєвих служників нікого не лишилося в кишлаку. За віщо Намаз так помстився на Аппанбаєві — в раю йому місце — не скажу, бо не відаю…

— А мати… мати Худайбердиєва жива?

— Ой, міліціє, чого це ти мене в дорозі надумав допитувати? Звідки я можу про його матір знати? Одні кажуть, ніби померла вона, інші — ніби Намаз убив її. Не знаю, не знаю.

Я слухав їхню розмову і потай дивувався: чого це Джура так доскіпливо розпитує Ураза про минуле Худайберди та ще якогось там бая?.. Більше того, я бачив: мій старший товариш чимось такий збентежений, що навіть забув, здається, і про мене, і про нашу дорогу. А з Уразом розмовляє, мов не з ворогом, а з давнім добрим знайомцем. Я й сам почувався збентеженим, проте мене непокоїли не їхні балачки, а сам Ураз. Що, коли, задуривши Джурі голову своїми розмовами, він спробує напасти на нас? Що тоді робити? Я мимоволі раз у раз обмацував маузер, що висів у мене на поясі, не знаючи навіть, чи стало б мені сили стріляти в Ураза, коли б той кинувся тікати. Проте здавалося, ніби Ураз і в думці не мав тікати, а Джура не припускав можливості нападу на нього, їхали собі поряд, стремено в стремено, і гомоніли, немов двоє приятелів, що зустрілися після багаторічної розлуки.

— А ти сам, міліціє, звідки Аппанбая знаєш? — якось недовірливо спитав Ураз.

— Наймитував я в нього, — відповів Джура. — Він мене і в хадж^[12] узяв із собою.

— О-о! То ти, виходить, ходжа, міліціє?! — здивувався Ураз.

— Ні. Не дійшов я до Мекки. З півдороги мусив вернутися.

— Постривай, а це не ти порішив Аппанбая?

— Ти що, з глузду з'їхав, Уразе?! — відказав Джура, стенувши плечима. — Та я тоді бая за батька рідного мав. Курди на нас напали по дорозі з Багдада. По мені теж стріляли, сам не знаю, як я живий лишився. Одне тільки достеменно пам'ятаю: Аппанбай вирушив у хадж через рік після смерті своєї дружини. Худайберди не може бути його сином.

— Чого не знаю, того не знаю, міліціє, — мовив Ураз. — Що чув, те й переповів. Хтось, може, й знає все це краще, але ж порозбрідалися люди. От як будеш колись у Шагози, знайди там Саксанбая і погомони з ним. Він найстарший чоловік у кишлаку.

— Мені б тільки ім'я матері Худайберди взнати.

— Спитаєш у старого.

Вони замовкли. В густій темряві ночі довго чувся лише мірний, одноманітний постук копит. Звідусіль нас обступала безгомінна, темна і холодна осіння ніч. Ми вже подолали половину дороги, коли попереду забовваніли руїни Селькельди.

— Постривай, — наче згадавши щось, озвався Ураз, — ти хочеш знати, хто мати Худайберди?

— Атож, — повернувся до нього Джура.

— А ти в Худайберди… у самого Худайберди спитай!

Джура засміявся.

— Ось спіймаємо його, спитаю. Неодмінно спитаю.

— Не спіймаєш ти його, міліціє, — заперечив Ураз. — Він або втече, або всіх вас, одного по одному, кинджалом своїм перелічить. Ти зараз його спитай.

— Глузуєш? — не стерпів Джура.

— Ні, міліціє, я ж бо не хлоп'я, щоб слова на вітер кидати. Наступної п'ятниці у Худайберди весілля. Жениться. От піди на те весілля і спитай. Хочеш, я тебе проведу?

Джура не відповів нічого. А Ураз, по-своєму зрозумівши його мовчанку, додав:

— Не бійся, не втечу… Якби хотів утекти, не повертався б від афганського кордону! До того ж я не такий дурень; сам знаю, що басмачі довго не протримаються. Ну, то що скажеш, міліціє?

— Побачимо, — відповів Джура.

У Селькельди ми зупинилися перепочити. Ураз відв'язав припнутий до сідла клуночок з їжею і, схрестивши ноги, сів під урючиною, коріння якої до половини вимив потік селю.

— Сідай до мене, міліціє, — запросив Ураз, дістаючи з хустки чималий кухоль, накритий перепічкою. Під нею тьмяно поблискував масний плов з великими шматками м'яса.

— На ось, сам наріж, — підсунув Ураз шматки м'ясива до Джури.

Той, ніби чекав на це запрошення, дістав з піхов кинджал і почав краяти м'ясо.

Я примостився неподалік від них на якійсь камінній брилі і, намагаючись не думати про їжу, — бо з власних запасів у мене вже нічого не лишилося, — заходився обтирати ганчіркою маузер. У душі я був обурений поведінкою Джури. Їсти з басмачем з одної миски! Адже невідомо з чийого рису цей плов, і м'ясо — невідомо з чиєї вівці. У думці я уявив собі картину тангатопдинського розбою. Хтозна, може, саме з награбованого у бідолашних тангатопдинців добра зварено цей плов. На цей здогад у мене навіть пропала хіть до їжі.

— А твоя жінка смачно готує, — похвалив, під'ївши Джура.

— Що б ти сказав, коли б скуштував її манти! — запишавшись, мовив Ураз. — Як усе обійдеться добром, я тебе почастую. Бери ще. А чого це твій джигіт не їсть? Гей, ука, ходи сюди ближче!

— Дякую, я не голодний, — відповів я, по-дитячому закопиливши губу.

— Боїшся, що нечиста страва? — Ураз усміхнувся. — Ні, ука, Зебо — дуже охайна жінка, сама не терпить бруду. Міліціє, він, мабуть, справді гребує мною?

— Ходи-ходи сюди, — повагом проказав Джура. — Басмачем від цього не станеш.

Далі відмовлятися було незручно. Плов був запаморочливо смачний, проте я не дозволив себе ним спокусити і, взявши одну-дві пучки, удав, ніби наївся. Мені чомусь не давала спокою думка про те, що стороння людина, побачивши нас утрьох, навряд чи змогла б розрізнити, хто переможець, а хто переможений.

Згодом, уже в дорозі, я не втерпів і шепнув-таки Джурі, щоб не почув Ураз:

— Не правильно це…

Джура якийсь час їхав мовчки. Потім промовив:

— Молодий ти ще, ука, і в житті тобі ще стрінеться багато людей — і друзів, і ворогів. І не відразу ти впізнаєш, де друг, а де ворог. Отак і тут: якщо те, що ми робили, — погано, як же інакше нам дізнатися, чим дише Ураз?!

Він замовк і, щоб показати, що розмову закінчено, злегка торкнув коня острогами й поїхав далі поряд з Уразом.

В Алмалик ми дісталися з першими променями сонця, що саме виглянуло з-за гір.

V

— То це і є Ураз? — спитав Зубов, поглянувши на нашого бранця, що сидів, похнюпивши голову. — Викапаний басмач, мерзотник! Попомучилися з ним?

— Ні, — відповів Джура.

Зубов поглянув на мене.

— Шукуров!..

— Сабір, — нагадав я.

— Гаразд, Сабір. А ти що скажеш?

— Те саме скажу, товаришу Зубов, — відповів я. — Не намучилися. Він саме намаз відправляв, коли ми прийшли.

— От бачите! — не знати чого зрадів Зубов. — Релігія теж, буває, користь приносить. Та ще кому! Більшовикам! Ну, то що, приятелю? — він повернувся до Ураза. — Кажуть, ти заприсягся був мене повісити? А що ж тепер буде?

Ураз промовчав.

— Дурень ти, приятелю, безголовий дурень, — вів своєї Зубов. — Ну, що чабанові можуть дати басмачі?! Нагородив тебе бог силою, та розумом обділив. Макаров!

До кімнати увійшов вартовий.

— Виведи, — Зубов кивнув головою на Ураза. — Ми з ним пізніше побалакаємо.

Ураз знічено підвівся з місця. Обличчя його стало мов неживе. Біля порога спинився.

— Міліціє, — сказав, не дивлячись на нас, — кухоль дружині поверни. У хазяйстві згодиться.

— Повернемо, не хвилюйся, — пообіцяв Джура.

Мені нараз стало жаль Ураза. Якби моє право, я б його зовсім відпустив. «Іди собі, сказав би, ти вільний».

Вартовий вийшов слідом за басмачем. Підвівся і Зубов.

— Треба хліб відправити в Тангатопди. Народ там голодує. Двох чоловік досить для супроводу. А ви відпочивайте, Шукуров!

Я не озвався.

— Ах так, Сабір… — згадав Зубов. — Сабіре!

— Слухаю! — відповів я й підвівся з стільця.

— Подобається тобі Уразів кінь?

— Дуже…

— За успішне виконання завдання віддаємо його тобі як нагороду.

— Дякую! — не міг я стримати радості.

— Тільки не забудь, — додав Зубов, підкрутивши вуса, — сядеш на нього — кожен собака побачить, що ти на Уразовому коні. Не злякаєшся?

— Ні, — відповів я й усміхнувся.

— Молодець! — похвалив Зубов і вийшов.

— Ходімо, Сабіре, виспатись треба, — гукнув Джура. — Та захопи кухоль, потім Уразовій дружині повернемо. А я сам дам коням і теж прийду.

Сказав він це, а в мене й сліду не лишилося в душі від радісного настрою. Уранці ми ще втрьох; їли плов з цього кухля, і пучки наші стрічалися над ним. А тепер Ураз під вартою, і невідомо, що з ним буде далі. Я згадав його дружину, що, тримаючи на руках немовля, питала з тривогою в голосі: «Коли вас чекати?» — і серце моє ще дужче защеміло.

— Джуро-ака^[13], — спитав я стиха, — а що Уразові буде?

Джура довго мовчав, а потім сказав у задумі:

— Це від нього самого залежить.

Я не зрозумів відповіді, проте відчув, що Джура також думає про долю Ураза, і трохи заспокоївся. З одного боку, як сказав би Зубов, жаліти «затятого басмача» було принаймні недоречно. Чи пожаліли б вони нас, якби ми попалися їм до рук? Може, саме Ураз і постріляв би полонених. Присягався ж він повісити Зубова! І все-таки тепер він у мене, та і в Джури — я це бачив — викликав співчуття і жаль.

У кімнаті, де жив Джура, хтось уже встиг поставити ще одне ліжко, біля самого вікна. Скинувши чоботи, я приліг на ньому і заплющив очі. Та сну не було. В моїй уяві зринали картини нашої нічної пригоди. Перед очима раз у раз з'являлися Ураз і його молода жінка, що, притиснувши до грудей дитя, благально дивилася то на чоловіка, то на нас; зринали руїни Селькельди, у вухах озивалися слова Джури, надтріснутий Уразів сміх, їхні розмови про Аппанбая та Махкамбая. Хто вони такі? Навіщо Джурі знати минуле Худайберди, ім'я його матері. Усе це мене цікавило й бентежило, не даючи спати.

Справді-бо, навіщо ДПУ знати про минуле ворога, що однаково рано чи пізно попадеться нам у руки, як не живий, то мертвий. А наш обов'язок — його спіймати, щоб тут, на нашій землі, запанував мир і спокій. Отож мене щиро дивувала поведінка Джури, а якщо точніше сказати, я її просто не розумів. Звичайно, смішно навіть думати, ніби він ворог. Якби це було так, Джура не ловив би Ураза або принаймні дав би йому втекти по дорозі до Алмалика. Зрештою й Ураз говорив з ним не так, як говорять зі своїми. І все-таки щось змінилося в поводженні Джури після того, як ми спіймали Ураза, — якийсь він надто замислений став, чи що. Я давно це помітив… От і зараз: прийшов, ліг, а спати — не спить, як і я. З боку на бік перевертається. А тепер ось сів просто на ліжку, підібгавши під себе схрещені ноги, скрутив цигарку і смалить. Кімната в одну мить сповнилася їдкого диму, аж я закашлявся.

— Збудив я тебе? — ніби вибачаючись, проказав Джура. — Не можу заснути.

— Та я й сам не спав, — признався я.

— Ти не куриш?

— Ні.

— От і добре, — похвалив Джура. — Раніше я нас^[14] закладав під язик. Та Зубов сварився. Тоді я почав курити. А воно один чорт — що собака, що хорт. Але поки курю, ніби відпочиваю. А ти ж чого не спиш?

— Та так просто… А ви? — спитав я, поглянувши на нього.

— Оце ж і я так просто. Правильно ти сказав, — мовив Джура. — Хочеться полежати, ні про що не думаючи, аж не виходить. Думки не дають… Тобі скільки років?

— Сімнадцять.

— Е-е, та ти ще зовсім дитя. Тобі ще нема чим журитися. — Джура скрушно зітхнув. — А мені вже сорок шостий пішов. Лежу, копирсаюся в пам'яті — от і нема спокою. Сьогодні взагалі в голові у мене якийсь розгардіяш. Думки, хлопче, така штука, тільки дай їм волю, до сухот доведуть.

— Про що ж ви думаєте? — поцікавився я, не зважившись прямо спитати про хадж та про загадкову розмову Джури з Уразом.

— Є мені про що думати, — мовив Джура. — Я в твоєму віці вже був одружений. Могли й діти бути. Може, навіть старші за тебе.

— А жінка ваша… вона що, померла? — спитав я.

— Не знаю. — Джура знову скрутив цигарку. — Нічого тобі не можу сказати. Може, померла, а може, живе десь…

Він затягнувся два-три рази і, замислившись, замовк.

— Учора я тобі казав, — промовив він трохи згодом, — що родом я з Тойтюбе. Там і виріс. Тільки батьків не пам'ятаю…

Того разу я почув неймовірну історію, що вкрай розтривожила мене, примусила замислитись над тим, який все-таки складний цей нібито знайомий нам світ, скільки дивовижних таємниць ховає він у собі. Історія була така незвичайна, що могла б здатися вигадкою, коли б її розповів мені не Джура, який сам зажив усіх тих пригод. Хіба ж можна було йому не вірити. Я й досі чую його сповнений муки голос, бачу його зажурені очі…

— Мати моя померла від пологів одразу після того, як я з'явився на світ, — розповідав Джура. — Що сталося з батьком, я так і не знаю: одні казали, буцім його в степу вовки розірвали, інші — буцім бай застрелив за те, що в люту холоднечу загинув у горах кінський табун. Хто тепер скаже, як воно було насправді. В усякому разі батька я не пам'ятаю. Зате пам'ятаю себе хлопчиськом на побігеньках у господі Аппанбая. Від голоду я, щоправда, не потерпав, але спокою не мав ані вдень ані вночі. І роботи, і біганини було по зав'язку. Кожен мною попихав, як хотів кудись посилав, щось наказував. А був з мене спритний і меткий хлопець. Навіть серед ночі схоплювався від найменшого дотику. Мабуть, саме тому мене й лишили в господі, коли всіх моїх перевесників у гори з табунами виправляли. Отак до сімнадцяти років я й товкся на байському подвір'ї. Потім померла баєва дружина. Може, з тиждень прохворіла й віддала богові душу. Справжнього її імені я не знаю, але всі її називали Отинбібі. Була вона і письменна, і святоблива, проте й дуже лиха… Своїх дітей, сина й дочку, вона сама грамоти навчала. А я біля них крутився, то й сам розуму набирався. Так і навчився читати й писати.

Поховавши дружину, бай не став одружуватися ще раз. Може, добро своє не хотів ділити, може, яка інша причина була, проте він так і лишився самітним. Було йому вже десь за сімдесят, але він усе ще захоплювався улоком^[15]. Замолоду і сам брав участь у змаганнях, а одного разу десь у Туркестані навіть упав з коня під час сутички і зламав собі два ребра, після чого так і лишився калікою на все життя — ходив перехняблений на один бік.

Коли минув рік після смерті дружини, бай віддав свою дочку заміж за одного ферганського бая, торговця бавовною. А тоді й сина одружив і вирядив жити в Ташкент. Незабаром у великому байському домі один тільки я й лишився з численної колись челяді. Він усіх порозганяв. А сам сидів з ранку до ночі вдома і читав книжки.

Одного разу покликав він мене до себе.

— Синку мій, Джурабаю, — сказав лагідно, — твої батько й мати чесно мені служили. Хай не мине їх райське пристановище на тому світі. І тобою я теж вдоволений. Спасибі тобі за службу.

Я злякався, подумавши, що він і мене хоче вигнати. Аж ні, бай мав на думці зовсім інше.

— Отак непомітно й виріс ти, синку, на справжнього джигіта. Скільки це тобі років тепер? — спитав бай.

— Сімнадцять, баю-ата^[16].

— Чималенько! А я в сімнадцять років уже й сина мав. Думаю оце й тебе оженити. Що скажеш?

Я, засоромившись, похилив голову.

— Хто мовчить — той не перечить. Еге ж? — усміхнувся бай. — Гаразд, будемо вважати, що домовились. Іди тепер, роби своє діло.

Не минуло й тижня, як справили той. Хто моя дружина, звідки вона, я, звісно, не знав, аж поки лишилися ми наодинці з нею у виділеній для нас кімнаті. Тільки там я вперше й побачив яка вона на виду.

Якийсь час ми сиділи з нею в протилежних кутках кімнати, не знаючи, про що говорити… Нарешті я не витримав:

— Як тебе звуть? — буркнув сердито. А чого сердито — і сам не знаю. Принаймні тепер я вже не пам'ятаю, чого гнівався на цю перестрашену чимось дівчину, що, нап'явши на обличчя шовкову хустку, тремтіла всім тілом.

У відповідь вона щось пробурмотіла, та я не розчув.

— Що ти сказала? — перепитав я, підсунувшись до неї ближче.

— Ортик… Ортикбуш, — пробелькотіла вона.

Її голосок був напрочуд ніжний, зовсім несхожий на ті жіночі голоси, які мені досі доводилося чути. Я навіть зрадів. Та нараз до моєї свідомості дійшло, що означає її ім'я. Ортик^[17]… Я здригнувся, передчуваючи якусь неприємну несподіванку.

— У тебе що, якийсь наростень?

Дівчина, все ще тремтячи, кивнула головою.

— Покажи, — сказав я, легенько штовхнувши її в бік.

Вона випростала з-під хустки ліву руку, на якій я побачив срібну обручку. А там, де починався тонкий, маленький мізинець, виднівся невеличкий, як квасолина, наростень. У мене відлягло від серця.

— Оце і все?

Жінка кивнула головою.

— А я вже боявся, що ти з двома носами вродилася, — пожартував я й потягнув за кінець хустки. — Ану, покажись!

— Ні, — перелякано заперечила вона і щільніше запнулася хусткою.

— Чого це ти? — здивувався я. — Ховатися треба від чужих, а я тепер твій чоловік.

— Бо ви… бо ви мене однаково покинете, — пробелькотіла Ортикбуш і заплакала.

— Ти що, з глузду з'їхала? Я ж не байський синок, щоб кидати свою жінку. Хто це тобі таке нашепотів?

— Усі кажуть…

— Хто це — «всі»?

— Усі, — повторила вона, проте так і не сказала, хто саме.

— Ну а куди ж я подінусь, як тебе покину?

— Бай-ата у хадж збираються. І вас хочуть узяти з собою…

Для мене це була несподіванка. Цього мені ще ніхто, навіть сам бай не казав. Та зрештою і в цій новині я не вбачав нічого жахливого. Тому знов їй дорікнув:

— Ти мене дивуєш. А що, власне, такого, якщо я в той хадж і вирушу? Нічого зі мною не станеться, повернусь. Чи боїшся, що довго чекати доведеться?

— Ні, — відмовила дружина. — Скільки скажете, стільки й чекатиму.

— Коли так, чого ж ти боїшся? — спитав я майже сердито.

— Що ви звідти нову дружину собі привезете…

Я засміявся.

— Отакої! Та ти й справді навіжена! Ще невідомо, чи я одну тебе зможу прогодувати, а що вже про другу балакати!

Ці слова, здається, переконали Ортикбуш. Вона ніби заспокоїлась і поволі стягла з голови хустку. Я остовпів — така вона була гарна. Найбільше мене вразили її очі… Чорні як ніч і водночас по-дитячому чисті й живі. А голос її мене просто зачарував…

Джура зітхнув, знову скрутив цигарку і довго мовчав. А я, не спускаючи з нього очей, нетерпляче ждав, що він казатиме далі.

— Тільки два дні ми й побули з нею разом, — мовив нарешті Джура. — А на третій, уранці, зібрала вона своє збіжжя й поїхала гарбою в Шагози, де Аппанбай виділив нам від щедрот своїх шмат землі і хатину. А я того ж таки дня подався з баєм у Самарканд. Коли б я тільки знав, яких поневірянь доведеться мені зазнати під час цієї мандрівки, скільки лиха звалиться на мою голову, то забрав би свою дружину і втік куди очі світять. Але ж нездатна людина прозирнути у свій завтрашній день. Та я тоді й не відчував сумнівів і тривог, навпаки, навіть радів з наступної подорожі. І то правда — хто ж відмовиться від нагоди побачити чужі, далекі краї. Каїр, Багдад, Мекка й Медіна, — назви цих міст раніше я й уві сні не чув. Бвй сказав, що наша подорож триватиме цілий рік, а може, й півтора. А після повернення я, мовляв, матиму і землю, і оселю. Чого ж побиватися?! А дружина моя зажурилась. Мабуть, відчувало її серце якесь лихо. Цілу ніч напередодні від'їзду вона проплакала. Я пробував її заспокоїти, але марно, став умовляти — безуспішно. Тоді насварився на неї:

— Сказилася ти, жінко, чи що?! Чого ревеш? Я ж бо не по смерть збираюся! Час вийде — до тебе ж і повернуся. Радіти треба, дурна твоя голова, що чоловік ходжею стане!

— Мені не ходжа потрібен, а чоловік. Ви мені потрібний, — промовила вона крізь сльози.

— Годі, годі! Не плач. Не боса й гола лишаєшся. Дякуй аллаху, що й дах над головою маєш і землі шмат!

Ортикбуш замовкла, побоюючись, мабуть, що я знов буду гримати. Затихла і тільки на прощання шепнула мені ще кілька слів. Отак ми й роз'їхалися: вона — в Шагози, я — в Самарканд. Однак у Самарканді пробули недовго. Може, з тиждень. А тоді рушили на Термез. Там до нас приєдналися ще з десяток прочан. Були то все заможні люди, що, як і Аппанбай, вирішили решту свого життя присвятити богоугодним ділам.

Наша подорож до Каїра була доволі приємна. З грошима, як то кажуть, і в хащі пообідати можна. Мандрували ми по-всякому: де — верхи на конях, де — верхи на верблюдах, а часом і пішки плентали. Але надто здороженими себе ніколи не почували. На кожній зупинці багатих прочан завжди чекали і коні, і їжа, і нічліг.

Аппанбай був освічений чоловік, за своє довге життя прочитав чимало книжок, і тому ми не просто подорожували, а й поклонялися святим місцям, які нам траплялися в дорозі, не кваплячись оглядали славетні міста. У Кабулі, наприклад, Аппанбай читав коран на могилі шаха Бабура, а після того влаштував учту для жебраків і сиріт. У Гераті так само вшанував могилу шейха Убайдулли. Отож помалу та неквапом, виїхавши восени з Самарканда, ми тільки навесні добулися до Каїра.

Велике місто — Каїр. Згодом я побував і в Багдаді, і в Дамаску, але навіть їх не можна порівняти Каїром. На кожному кроці тут мечеті й гробниці святих, на кожному кроці — націлені в небо стрункі мінарети. І сила-силенна люду. Всі араби ходять у білому вбранні, тільки жінки, на відміну від чоловіків, звичайно запинають обличчя. Серед білих тюрбанів ми, в своєму одязі, либонь, видавалися місцевим мешканцям справжніми почварами.

У Каїрі ми пробули цілий тиждень. Сотворили намаз у мечеті Хазрат Амр, вклонилися могилі Каїдбея, виплакалися, припавши лицями до камінних брил фіалкового й рожевого кольорів, по яких ступала нога пророка Магомета. Одне слово, кожен день нашого перебування в Каїрі сповнений був молінням й поклоніннями святим місцям. Власне, молилися, як правило, наші господарі, а ми, їхня челядь, і вдень не мали спочинку, і вночі спали з нашорошеними вухами, щоб почути, коли бай кахикне. Однак наші очі завжди були при нас, і часом, коли баї лягали відпочити в готелі, ми квапилися поблукати каїрськими вулицями. І от що я тобі скажу, ука, життя, виявляється, скрізь однакове, в усіх кінцях світу. Там теж ми бачили і багатіїв, і бідняків. По мечетях, портали яких оздоблені різьбленими з золота квітами, а склепіння немов підпирають саме небо, бідняків не побачиш. Вони й самі не насміляться зайти в такий храм помолитися. На базарі, на чільному місці, товари теж для тих мандрівників, що добрий гаманець мають. А сірома хіба що біля базарної брами сидить або на вузькій курній вуличці, де кожна гарба, проїжджаючи, здіймає хмару куряви до самого неба. Та ще на цвинтарі. Тих цвинтарів у Каїрі не злічити. За кожною мечеттю — по одному.

Після Каїра Аппанбай та його супутники вирішили оглянути ще Багдад і Дамаск. У цих містах теж на кожному кроці були мечеті, медресе та цвинтарі. І святі місця. Раз у раз ми спинялися, щоб уклонитись гробниці того чи того святого. Віддавши шану Багдадові й Дамаску, ми рушили нарешті до Медіни. Два дні верстали шлях через пустелю, зазнаючи нелюдських мук. Навкруг нас, скільки бачили очі, були самі піски і жодного деревця. Надвечір другого дня ми вгледіли попереду якесь селище, схоже здаля на наш Селькельди. Убоге, понуре селище, покинуте не знати чому його мешканцями. Провідники й погоничі верблюдів порадили нам саме тут зупинитися на ночівлю. Так ми й учинили. Наші господарі полягали спати в будинку, над яким зберігся дах, а ми — прямо на подвір'ї сусідньої садиби. І от, щойно ми обляглися, надворі зчинилася запекла стрілянина. Я вискочив подивитися, що сталося, й побачив якихось чужинців, що гасали по селищу, хто верхи на конях, а хто спішившись. Цієї ж миті щось свиснуло в мене над вухом, я поточився й упав долі. Сам не знаю, скільки пролежав без тями; коли ж розплющив очі, побачив, що на дворі вже зазорів день. Обличчя, шия, комір сорочки були мокрі. Утерши рота, я побачив на руці кров і відчув, що можу знову знепритомніти. Тоді я закричав щосили. Але на мій крик ніхто не озвався. Я насилу підвівся й, похитуючись, рушив до будинку, де зупинився на ночівлю Аппанбай. Увійшовши, я скам'янів від жаху: Аппанбай і його супутники лежали на долівці в калюжі крові. «Баю-ата!» — зойкнув я в розпачі, проте мені знову ніхто не відповів.

Так я зрозумів, що з усього нашого гурту один я тільки й залишився живий. У мене похолонуло серце: адже довкола цього мертвого селища — безмежна, безлюдна пустеля… Що діяти? Куди податись? Якби ж то я знав! Хотілося заволати на весь світ… Та хіба то допоможе?! Хто мене тут почує, хто знайде?! Час минав, сонце підбилося високо вгору, стояло майже над головою і пекло нестерпно. Повертатися до мерців я боявся, рушити кудись теж не наважувався. Але після розпачливих роздумів вирішив усе-таки вертати назад. «Хай буде, що буде», — підбадьорював я себе, рушаючи в дорогу, бо лишатися в мертвій пустці було просто безглуздо.

Понад два дні чвалав я під нещадним палючим сонцем до невеличкого арабського селища. Я довго пояснював його мешканцям, певна річ, на мигах, — хто я, звідки прийшов і що зі мною сталося. На превеликий подив, моя історія нікого не вразила й не здивувала, бо в тих місцях такі пригоди, либонь, були звичним ділом. Мені дали вмитися й перевдягтися, нагодували й напоїли. А другого дня я і двоє чоловіків на двох верблюдах рушили до місця, де сталася драма. Там ми поховали тіла вбитих, до яких уже внадилися були шакали та круки, і прочитали над ними джанозу^[18].

Разом з арабами я знову повернувся до селища. А де мені було подітися?! Розбійники обібрали убитих до нитки, отже, і я лишився без копійки. Довелося мені майже тиждень жити в тому селищі з чужої ласки, не знаючи, що робити й куди податись. Одне тільки я знав: треба добутися до якогось міста. Але як? Чим? За які гроші?..

Джура замислився і замовк на мить. Одірвавши клапоть старої газети, скрутив довгу, товстелезну цигарку і, закуривши, повів далі:

— Одне слово, ука, розгубився я тоді. А людина завжди повинна тримати себе в руках. Хтозна, яке ще лихо могло спіткати мене. На моє щастя, за кілька днів у селище зайшов караван, що прямував з Медіни в Багдад. Я насилу вблагав караванбаші взяти мене з собою. Він погодився за умови, що я всю дорогу йтиму пішки й підганятиму верблюдів. За це він пообіцяв мене годувати. Я нетямився з радощів… За кілька днів, збивши ноги до крові й перевівшись на бадилину, я дістався-таки до Багдада. А у великому місті й клопоти більші. Тут людина схожа на мураху. Хто ти? Чого сюди заблукав? Ніхто тебе не спитає, піхто тобі не поспівчуває. На багдадському базарі я розпрощався з караванбаші, уклінно подякувавши йому за добре серце, і опинився віч-на-віч з велелюдним чужим містом.

Багдадський базар вирував. Тут можна було купити все, окрім хіба що людської душі. Маєш гроші — тобі й пташиного молока піднесуть. Тільки тут я збагнув вагу тих розтриклятих грошей. Батько й мати — ось що таке гроші: маєш їх — і весь світ твій. На багдадському базарі я бачив купців, що, в одну мить втративши багатство, накладали на себе руки. А бачив і таких, що в одну мить здобували такі статки, зрівнятися з якими могли б тільки скарби самого шаха. І нікому не було діла до таких голодранців, як я.

Усі тут були пойняті жадобою багатства, прагнули будь-що забагатіти. Гроші були для цих людей пророком, базар — їхньою Меккою. Та, власне, і мені ця Мекка повинна була дати засоби до існування. Почав я з того, що вистежував на базарі якогось немічного дідуся чи бабусю і ходив за ними назирці, доки вони скупляться, а тоді зголошувався донести все куплене додому. Одні раділи, що я вчасно опинився поряд, інші сварились і проганяли, а тоді, крекчучи, самі завдавали собі на горба клумаки. Я не ображався, бо знав, що і в них кожен гріш лічений. Отак я й перебивався з хліба на воду. Базар був для мене і полем, і домом.

Так минув рік. І весь цей час думкою я линув додому, до своєї дружини. Півроку, міркував я, вона ще могла чекати. А потім, мабуть, охолола. Чи, може, ні? Навряд чи встигла вона мене покохати. Бо тільки три дні ми й були разом. Я вже насилу міг пригадати її обличчя — воно поблякло в моїй пам'яті. Отже, і моя дружина, мабуть, теж забула мене. До того ж вона молода і гарна, має хату й землю, — хто відмовиться від такої жінки?!

На цю думку серце заходилося щемом, розпука паралізувала волю. І не було кому вилити свою тугу, не було кому пожалітись. Якби знайшлася людина, що розуміла б мою мову, людина, якій я міг би повідати про свій біль та муку, мені, здається, полегшало б. Може, й була десь така душа, схожий на мене невдаха і заброда, та де ж його шукати, якщо навіть на багдадському базарі він мені не стрівся.

Минав третій рік мого перебування в Багдаді, коли мені все-таки пощастило. Одного дня я стояв, як завжди, біля воріт базару з доброю мотузкою на поясі і нишпорив очима по тих, що вже встигли скупитися. Зненацька мою увагу привернула якась ніби знайома говірка, я прислухався й почув турецьку мову. Стрепенувшись, я почав продиратись крізь натовп на ті голоси. Виявилося, що турецькою мовою говорили двоє заможних, по-європейському вдягнених чоловіків. Вийшовши з базару, вони неквапом простували до фаетона, що чекав на них на розі вулиці. Я кинувся їм навперейми, наче вони в ту ж мить могли доправити мене на батьківщину. Коли старший з них, сивоголовий чоловік, поставив ногу на приступку фаетона, я підскочив до нього й допоміг йому вмоститися на подушках.

— Дякую, — мовив той і став копирсатися в гаманці.

Та я випередив його, заволавши:

— Ні, ні! Мені не потрібні гроші! Тільки заберіть мене звідси, ага…

— Куди? — здивувався молодший.

— Куди зможете… Недоля закинула мене горопашного на чужину! Допоможіть мені вибратися звідси, — благав я їх.

Молодший турок засміявся. А сивий проказав:

— Усі ми чужинці в цьому світі, і не повинні на це нарікати… А ти що, може, турок? Хто ти є?

Я забелькотів, намагаючись похапцем розповісти свою сумну історію — і про розбійників, і про жорстоке вбивство, і про те, як сам лишився живий.

З обличчя старшого турка було видно, що він мені співчував. А молодший пошептав тому щось на вухо і знов посміхнувся. Мабуть, не вірив моїм словам.

Помітивши це, я вчепився в руку старого і став благати:

— Ага, повік вашим рабом буду, тільки заберіть мене звідси.

Старий сказав щось своєму молодшому супутникові і знов обернувся до мене:

— Гаразд. Завтра вранці приходь у порт. Спитаєш контору Іскандербея.

Мовивши так, він значливо поглянув на свого товариша. Фаетон рушив, а я обнадієний і щасливий довго дивився йому вслід.

Другого ранку я вдосвіта прибіг у порт і знайшов контору Іскандербея. Старий турок, виявляється, був багатий комерсант. Його кораблі доправляли товари в багато країн світу. Він звелів, щоб мене взяли на танкер, що перевозив нафту. Так почалися мої нові поневіряння на чужині.

Майже юнаком потрапив я у Стамбул, і прожив там вісімнадцять років свого життя. І не було, либонь, у цьому великому місті вулиці, якою б я не ходив, не було роботи, до якої б я не брався.

Заробивши якийсь дріб'язок, я передусім найняв куток неподалік від Кок-мечеті, де мешкали ще троє таких самих сіром, як і я. Один з них був носій, другий — арба-кеш, третій — продавець газет. Незабаром ми заприятелювали і жили собі мирно та дружно, а дякуючи Алібеєві, що продавав газети, були навіть обізнані з усім, що діялося в світі. Коли він знаходив у своїх газетах якусь звістку про Росію, а надто про Туркестан, то незагайно прибігав до мене, щоб прочитати все, що могло мене зацікавити.

Людину на чужині, навіть коли вона живе заможно, з'їдає туга по батьківщині. Тому не дивно, що моє серце радісно трепетало і від добрих, і від прикрих вістей з рідних країв. «Повернутися б колись на батьківщину, — мріяв я, — припасти обличчям до жовтої, мов щире золото, рідної землі, а по тому й померти не страшно». Минула моя молодість, настали зрілі літа, а туга дедалі більше ятрила моє серце.

І от одного дня — я тоді візникував, і хазяїн платив мені хоч і невеликі гроші — четверту частину виручки, проте їх вистачало на харчі, так от, одного дня я саме чекав з фаетоном біля мечеті Айя-Софія на свого пасажира, що пішов відправити намазгар^[19], коли раптом з-за рогу вихопилися хлопчаки, що продавали газети. Вони бігли й кричали:

— Революція! В Росії революція!

— Царя Миколу скинуто з трону!

— В Росії революція! Утворено Тимчасовий уряд!

Я стояв, нічого не розуміючи, проте відчував: сталося щось дуже важливе і добре. Якщо скинуто царя, то поганим це не може бути. Я негайно купив газету. Великими чорними літерами там справді було написано про революцію, про скинутого царя і про Тимчасовий уряд.

Увечері прийшов Алібей, і ми до пізньої ночі обговорювали цю незвичайну новину. Навіть хильнули трохи з радощів. Щастя розпирало нам груди…

— Сподіваюся, ти розумієш, Джуро-ага, що значить слово революція? — допитувався Алібей. — Революція — це рівність, це достаток, це гідне людини життя.

У цей вечір я відчув, що немає в світі сили, яка б могла вдержати мене від повернення на батьківщину. І сказав про це Алібеєві.

— Ми про це поміркуємо, — мовив він. — На те вона й батьківщина, на те вона й мати, щоб пориватися до неї. Та ще в такий час. Ми про це поміркуємо.

Що саме він мав на увазі, обіцяючи «поміркувати», я збагнув лише згодом. Вияляється, він надумав зібрати серед знайомих грошей, щоб вирядити мене додому. Коли я про це дізнався, то не міг утримати сліз. До смерті не забуду великодушності цих зовсім чужих мені людей.

Незабаром я розпрощався зі своїми турецькими друзями. Вони прийшли в порт, щоб провести мене в далеку дорогу, і з такою любов'ю та шаною дивилися на мене, наче то я сам звершив революцію в Росії і скинув царя.

Через п'ять днів, після набридливих зупинок у кожному порту, я прибув нарешті в Одесу. А потім через Тифліс, Баку й Ашхабад повернувся в Ташкент, у рідні місця, звідки двадцять два роки тому вирушив у свою нещасливу подорож.

Ташкент видався мені якимсь занедбаним і занадто метушливим. Місто гуло, немов розтривожене осине гніздо. На вулицях Ташкента, як і в Баку та Тифлісі, снувало багато людей з червоними пов'язками на рукавах, чувся розмірений тупіт важких солдатських чобіт. Люди, мов навіжені, кудись квапилися, бігли, сунули лавою. Зупинивши молодика з червоною пов'язкою, що йшов поряд навантаженої рисовою соломою гарби, яку тягнув віслюк, я спитав у нього:

— Що це у вас тут робиться? Куди біжать люди?

— Ви наче з неба впали, ака, — відповів той. — Куріпку^[20] спіймали! А це значить — свобода настала, ака, свобода! Ось доправлю воза додому й теж побіжу…

«Куди?» — хотів я його спитати, та молодик, щосили підганяючи віслюка, покрикуючи на нього «хих-хих», уже щезав за вигином вулиці.

Другого дня, опівдні, я дістався до Тойтюбе. Як же змінився за цей час мій рідний кишлак: похилилися хати й будинки, позавалювалися дували. Але тут теж панувала така сама метушня, як і в Ташкенті. Пішки й верхи на конях люди квапилися не знати куди. І в тій людській юрмі я не бачив жодного знайомого мені обличчя.

На колишньому Аппанбаєвому подвір'ї було також повно людей, але й серед них не було знайомих. Довелося признатися, хто я такий. Тільки тоді старий, сивобородий чоловік сказав:

— Так-так, подейкували, начебто бай узяв у хадж свого служку. То, виходить, це ти? А ми думали, що й ти загинув разом з хазяїном. Капланбай уже років з двадцять, якщо не більше, справив поминки по батькові, Аппанбаєві. Так я кажу чи ні? — звернувся він до когось із старших людей, і той ствердно кивнув головою.

— А чи не знаєте ви Аваза-кирпатого, байського конюха? Може, живий? — спитав я, сподіваючись, що доля зведе мене бодай з цим чоловіком, якого я колись добре знав.

— Теж помер, — відповів старий. — А він що, тобі родичем доводився?

— Ні, не родич, просто я в нього збирався розпитати про свою жінку, — пояснив я.

— А хто ж твоя жінка?

Я назвав ім'я Ортикбуш. Старий замислився.

— Нічого втішного не скажу тобі, ука, — мовив він. — Не знаю, та й годі. Відколи Намаз спалив Шагози, ніхто нічого не знає про цей кишлак.Кажуть люди, начебто ніхто тоді не врятувався.

— А коли ж він спалив кишлак? — спитав я з надією.

— Та вже, мабуть, років двадцять.

— За царя Гороха, коли людей було трохи, — додав ще хтось.

Серце моє боляче защеміло. Невже весь свій вік тепер отак і вікуватиму сам? — подумав я засмучено.

— Не журись, ука, — спробував розрадити мене старий. — Слава аллаху, що сам живий лишився, адже стільки лиха зазнав. Не журися, може, ще й жінка твоя десь жива-здорова знайдеться.

Я сказав йому, що піду шукати Ортикбуш у Шагози.

— Правильно, ука, піди пошукай, — мовив старий. — А не знайдеш, вертай до нас. Ось у цій оселі й житимеш, віддамо її тобі. Баєві землі тепер нашими стали, бо Капланбай утік кудись за кордон.

Та зараз я не хотів навіть думати про це. Подався пішки у Шагози. Не встиг пройти й верстви, як позаду зачувся крик. Мене наздоганяв вершник, що тримав за повід ще одного коня.

— Ось на тобі, — мовив він. — Палван-ата сказав: коли повернешся, віддаси. — І незнайомець простягнув мені поводи.

Оце так, ука. На світі багато добрих людей. Отож ніколи не треба впадати у розпач. Аби не добрі люди, не знаю, що й робив би я тоді, і навіть не знаю, чи сидів би оце тепер тут, біля тебе. Ну, так от, рушив я, тепер уже верхи, в Шагози. Приїхав і побачив злиденний кишлак, занедбаніший, ніж відомий тобі Селькельди: тридцять чи сорок дворів, напіврозвалені, перехняблені хати. І не було в ньому ні моєї дружини, ні жодної людини, яка б про неї щось знала. Щоправда, якась бабуся таки згадала: мовбито Намаз-злодій забрав був собі якусь жінку з дитям, і що ту жінку теж звали Ортик. Ото й усе, що вона чула.

То що мені було діяти? Повернувся я в Тойтюбе, віддав коня та й подався до Ташкента. У кишлаку мені не було чого робити, тим більше що й не знав я там нікого.

А в Ташкенті доля звела мене з Зубовим. Він у міліції працював і мене до себе взяв на роботу. Згодом ми разом з ним у складі загону Чанишева ганялися по Ферганській долині за басмацькими курбаші Хамдамходжею та Холходжею, яких знали всі, від старого до малого. Потім знов повернулися в міліцію. Тут я й більшовиком став. За Костевою рекомендацією. А оце два роки вже в Алмалику працюємо.

І, знаєш, ука, варто мені щось почути про Аппанбая чи його колишню челядь, одразу свою Ортикбуш згадую. А може, хтось про неї все-таки чув? Жива вона чи померла? А як померла, то де її, сердешну, поховано?

… Джура замовк і знов поринув у думки. Аж тепер мені стали зрозумілі і його поведінка під час подорожі в Бештерак, і його розмова з Уразом.

Відтоді минуло багато років, та я й досі пам'ятаю його розповідь, наче то було тільки вчора. І те, що я тоді почув, не забуду ніколи.

Що я міг тоді сказати своєму старшому товаришеві, чим розрадити його в журбі?! Я спробував його втішити, підбадьорити.

— Не журіться, — мовив я, вибравши мить, коли він скручував нову цигарку. — Десь вона повинна бути, ваша жінка. І ви її знайдете. Разом будемо її шукати.

Джура силувано усміхнувся.

VI

Хтось постукав у двері. Я пішов відчинити. На порозі стояв Натан, блідий мов крейда.

— Пробачте, мені потрібен товариш начальник.

— Заходьте, — запросив я.

— Товаришу начальник, — мовив він, упавши перед Джурою навколішки. — Пробачте мені, товаришу начальник. Я не тутешній. Моя батьківщина — славна Бухара. Я приїхав сюди в пошуках шматка хліба…

— Встань, Натане! — мовив Джура і, підхопивши шевця під пахви, допоміг йому підвестися. — Що там у тебе скоїлося?

— Нічого, товаришу начальник, нічогісінько. — Підвівшись з підлоги, Натан сів на стілець. — Ви таки схопили того нечестивця Ураза. Велике діло зробили, товаришу начальник. Така радість, така радість для мене. Доки знущатимуться з нас ці кляті басмачі?!

— А що, з тебе вони теж знущалися? — спитав Джура.

— Авжеж, товаришу начальник, знущалися. Золото, гроші вимагали. А де вони в мене?! П'ятеро дітей — ось що я маю. Та жінку — це вже шестеро. І всі їсти просять.

— Чого прийшов? — перепинив його Джура.

— Товаришу начальник. Не кажіть Уразові, що це я вам повідомив, коли він буде вдома. Не кажіть, заради дітей благаю. Бо заріже він мене, заріже, не пожаліє.

— Під вартою Ураз. Як він може тебе зарізати?!

— Ви його не знаєте, товаришу начальник. Ураз — справжній шайтан. Утече він від вас.

— Од мене?! — глузливо посміхнувся Джура.

— Пробачте мені, товаришу начальник, ви — велика людина. Але Ураз і від вас може втекти.

— Ураз сам здався, ми його не ловили, — сказав я.

— Сам?! Басмач сам здався?! — не повірив Натан. — Не глузуйте з мене, товаришу начальник.

— Це правда, — потвердив Джура. — Якщо не віриш, спитай в Ураза сам.

Натанове обличчя в одну мить відмінилося, почервоніло, ожило.

— Велика ви людина, товаришу начальник, — мовив він. — Але Ураз теж людина! Дозвольте, товаришу начальник, я йому їсти принесу. Ураз-ака — хворий на шлунок. Йому добрий плов потрібен.

Джура осміхнувся.

— Гаразд, неси.

Натан, зігнувшись у три погибелі, позадкував до дверей.

— А ти його хотів заарештувати! — ущипливо нагадав мені Джура. — Таких, як він, знаєш, скільки є?! Дуже багато. І всіх треба помалу на наш бік перетягти.

До кімнати увійшов Макаров.

— Товаришу Саїдов, отой до вас проситься…

— Хто?

— Ну, отой, басмач, — пояснив Макаров, скривившись. — Я йому кажу — не можна, спить, мовляв, товариш Саїдов, натомився, тебе ловивши. А він кричить, лається, каже, щось важливе хоче повідомити. Хто йому повірить, басмачеві, його важливому повідомленню?!

— Ходімо!

Незабаром Джура повернувся дуже заклопотаний.

— Вставай, ука, біжи знайди Зубова. Серйозне діло є.

Я похапцем озув чоботи і вискочив з кімнати. Начальника знайшов біля комори. Той саме виправляв у Тангат-опди останню гарбу хліба.

— Басмачі збираються напасти на продзагін, що йде в Чадак, — доповів Джура Зубову, щойно ми ступили на поріг.

— Звідки відомості?

— Ураз сказав.

— А докладніше?

— У п'ятницю загін вирушить з Коканда. Засідку за наказом Худайберди влаштують під самим Чадаком.

— Макаров! — гукнув Зубов. Вартовий увійшов.

— Приведи отого… А він не бреше, Джуро?

— Я йому вірю.

— Надто багатьом ти віриш. Щоб не довелося нам розплачуватися за твоє довір'я…

— Він таке пропонує, що не можна не зважити, — мовив Джура, пропустивши повз вуха зауваження Зубова.

— Що саме?

— Він каже: відпустіть мене, і я вам приведу всіх, хто піде у засідку. Старшим там буде уйгур Абдулла. Рішучий чоловік і з Худайберди не мирить.

Макаров завів до кімнати Ураза.

— Правду кажеш? — спитав Зубов.

— Не маю звички брехати, — прохрипів Ураз.

— Скільки людей буде у засідці?

— У Абдулли двадцятеро хлопців. Він усіх поведе у засідку.

— А звідки ти знаєш, що продзагін вирушить саме в п'ятницю?

— Сам Худайберди казав, — відповів Ураз. — У нього в Коканді своя людина є. Великий начальник. Одного разу я бачив, як Худайберди частував його. Тільки не знаю, як його звуть і хто він такий.

— Утекти хочеш?

— Жити хочу. — Сказав Ураз і похилив голову. — Якщо відпустите, — додав він, — усіх приведу до вас. Тільки з однією умовою…

— Яка ще умова?

— Усіх їх потім звільните. Я чув, що є такий наказ.

— Макаров! — гукнув Зубов. — Виведи!

Вартовий вийшов разом з Уразом.

— Що будемо робити? — спитав Зубов.

— Давай дозвіл, Костю, — мовив Джура.

— Якщо він утече, нам з тобою чуби наші по волосині висмикають, — знаєш?

— Хай і так, але дозвіл треба дати. Ми теж підемо в Чадак. Якщо Ураз не приведе людей Абдулли, ми через якийсь час рушимо по кокандській дорозі назустріч продзагонові.

— Гаразд, — погодився нарешті Зубов. — Тільки я все-таки повідомлю в Коканд. Нехай підсилять загін.

— Ну, це вже твоє діло, — мовив Джура.

Незабаром до кімнати знову завели Ураза.

— Гаразд, — сказав Зубов. — Зробимо, як ти пропонуєш. Але, дивись, якщо обдуриш, сам спіймаю і застрелю.

Ураз посміхнувся, ошкіривши зуби. Того самого дня Ураз рушив у дорогу, а слідом за ним виїхали й ми.

Коли він сідлав у стайні мою шкапу, я розчулився: людина йде за нашим завданням, а в нього коня відібрали. Я кивнув головою на огиря, — мовляв, бери свого коня. Уразові очі зблиснули дитячою радістю.

— Ука, — вигукнув він, — якщо це діло вдасться, я сам знайду тобі такого коня, на якого ти заслуговуєш. А цього я й Худайберди не погодився віддати. Без мене цей кінь з туги помре. І, виїхавши на дорогу, гукнув — Гей, міліціє! Добре діло ти зробив! Повік не забуду твоєї доброти. Ось побачиш, Ураз ще себе покаже!

Він шепнув щось своєму коневі і вмить зник з очей.

Але не так сталося, як гадалося. Жахлива трагедія, що скоїлася під Чадаком, сповнила моє серце таким смутком, що його стало б не на одне, а на сто життів.

Коли Джура, я і ще з десяток міліціонерів прибули в Чадак, то побачили на околиці селища трупи двадцятьох басмачів, посланих у засідку. Серед них був і Ураз.

А сталося все так: одержавши повідомлення Зубова, член Кокандського ревкому Саїдхан Мухтаров сам очолив продзагін. Коли вони наблизились до Чадака, назустріч їм вийшов Ураз і доповів, що двадцятеро джигітів, яких курбаші Худайберди вислав у засідку, готові скласти зброю і перейти на бік червоних, що все це узгоджено з товаришем Зубовим і що ось-ось у Чадак має прибути Джура-міліція, щоб забрати полонених. Після цього Мухтаров наказав усім вийти із засідки і скласти зброю. Я й тепер не можу збагнути, як зумів Ураз умовити двадцятьох басмачів скласти зброю. Мухтаров наказав своїм бійцям зібрати зброю, а басмачів зв'язати. Коли зв'язували Ураза, він, нічого не розуміючи, крикнув:

— Що ти робиш?! Ми ж самі склали зброю!

У відповідь Мухтаров хльоснув Ураза канчуком по обличчю.

І в ту ж мить Ураз упізнав у ньому людину, яку частував у своєму таборі Худайберди. Про все це я дізнався згодом, через кілька років, коли Мухтаров був викритий як ворог і заарештований. А тоді… тоді Мухтаров, прочувши про перехід Ураза на бік Радянської влади, злякався викриття і, особисто очоливши загін, який рушав на Чадак, наказав постріляти басмачів, що здалися в полон, у морелевому саду на околиці селища.

Ми спізнилися на одну годину. Якби приїхали на одну-однісіньку годину раніше, то запобігли б лихові. А так воно скоїлося. І страшенно зашкодило нашій справі. Тепер навіть ті басмачі, що досі вагалися, ставали найлютішими ворогами Радянської влади.

— Я буду скаржитись на тебе! — обурився Джура. — Це злочин! І тебе судитимуть за нього!

— Спробуй, — байдуже відповів Мухтаров. — Тільки нічого з того не вийде. Я вчинив правильно. Вони сподівалися підступом захопити нас і знищити. Подякуйте мені, що я їм перешкодив. А ти взагалі краще сидів би нишком: півжиття прожив за кордоном, а тоді проліз у більшовики. Ходжа недоспілий, — хто тобі повірить?! І, зрештою…

Джура аж трусився від гніву.

— Повертайтеся назад, ви своє діло зробили. — Наказав Мухтаров. — Скажіть товаришу Зубову, що Кокандський ревком оголошує вам подяку за те, що вчасно повідомили нас.

Разом з мешканцями Чадака ми поховали розстріляних і рушили на Алмалик. Та щойно виїхали з кишлаку, Джура сказав:

— Стій, треба Уразового огиря забрати.

Мухтаров не заперечував, мовчки віддав коня.

— Корисною людиною був би для нас Ураз, — мовив замислено Джура по дорозі. — І всі ті, кого він загітував, могли б стати добрими людьми.

До самого Алмалика він більше не вимовив ні слова.

Другого дня, рано-вранці, Джура почав лаштуватися в дорогу. Несподівано прийшов Натан, мовчазний і зажурений.

— Товаришу начальник, візьміть ось оце… — він простягнув Джурі невеличку торбинку.

— Що там? — спитав Джура.

— Ураз… Уразове добро… — Натан утер сльози. — Така людина, а його навіть без покрівця поховали. О, аллах, подаруй йому місце в раю…

У торбинці було кілька бронзових та срібних перстеників, кілька заушниць та дві золоті обручки.

— Усе, що лишилося, — сказав Натан. — Що не встиг продати.

Він подав Джурі, який саме сідлав коня, торбинку і довго стояв похнюплений. Потім таки не втерпів, спитав:

— Товаришу начальник, а що мені тепер буде?

Джура, не зрозумівши, стенув плечима.

— Товаришу начальник, дорогенький, не засилайте мене в Сибір, у мене ж бо й ватяного халата немає; був, та жінка з нього дітям безрукавки пошила…

— Який Сибір? Які безрукавки? — здивувався Джура. Я теж нічого не розумів.

— То ви мене не заарештуєте?

— А за віщо я тебе маю арештовувати? — перепитав, усе ще не розуміючи, Джура.

— Таж спродував, пограбовані речі, — признався Натан. — Внутрішньому ворогові допомагав. Зрозумійте, товаришу начальник, якось жити треба!.. П'ятеро дітей у мене, товаришу начальник, а з жінкою — шестеро душ…

— Ніхто тебе й не збирався арештовувати, — урвав його Джура. — Іди собі, ший свої чоботи.

— Щоб ви самі тільки радощі й достатки мали в своєму житті, товаришу начальник, — заметушився Натан, дякуючи крізь сльози Джурі. — Якщо не від мене, то від аллаха… — Він запнувся і поспішно додав: — Від нашої великодушної влади нехай вам відплатиться по заслугах!..

— Тільки ось що, — мовив Джура, передаючи мені торбинку з коштовностями, — Сабір запише все, що тут є, а ти поставиш свій підпис.

— Дякую, дорогий товаришу начальник. Дякую вам за все.

Я зайшов разом з Натаном у приміщення, щоб скласти акт про передачу міліції пограбованих коштовностей. Золоті обручки були схожі на ті, про які казала Уктам-яллачі…

Джури не було три дні. Зубов сказав, що він поїхав у Бештерак. Уранці четвертого дня, коли ми з кількома міліціонерами вирядилися на стрільбище, я побачив на шляху двох вершників. І майже відразу впізнав обох: на одному коні їхав Джура, на другому сиділа Уразова вдова. Джура тримав на руках Уразове дитя.

VII

Восени у нас стало ще більше клопотів. Відомості, що надходили з кишлаків, були дедалі тривожніші. Басмачі несподівано змінили тактику і перестали нападати великими загонами. Чи то їм забракло сили, чи, може, готувалися до якогось серйознішого наскоку — важко сказати. У Чадаку вони вбили молодого хлопця, вчителя, що, як і я, приїхав за путівкою комсомолу. Тільки день і встиг попрацювати з дітьми. У Тангатопди порізали всіх, хто здавав державі поставки. Ще в якомусь кишлаку зарубали кореспондента ташкентської газети, а тіло скинули з урвища. І такі звістки надходили звідусіль.

Крім того, дороги розгрузли після дощів, проїхати по них було неможливо, в кишлаках псувалася садовина й городина, які ніхто не вивозив. Та й арбакеші побоювалися рушати в дорогу без охорони. Кожну валку з чотирьох-п'яти гарб супроводжували один-два міліціонери. Час від часу й нам доводилося брати участь у конвої.

Вільного часу, отже, в нас майже не було. До того ж за наказом Зубова співробітники ДПУ і міліціонери повинні були чимало часу віддавати навчанню, всіляким тренуванням і військовим вправам. Я мав додаткове навантаження — навчав грамоти неписьменних. Таких було чимало, але далеко не всі хотіли вчитися, декотрі ухилялися від навчання, шукали будь-якого приводу, щоб не піти на заняття. Тоді Зубов наказав повісити над дверима нашого управління гасло: «Той, хто не вчиться — внутрішній ворог!»

Гасло видалось мені надто суворим, і я попросив замінити його іншим, трохи м'якшим, проте Зубов не погодився. Та з часом люди звикли до того гасла і перестали його навіть помічати.

Я призвичаївся до свого нового місця, а робота мені навіть почала подобатись. Я навчився стріляти й орудувати шаблею. Тільки Уразів огир спершу завдавав мені клопоту. Цілий тиждень після загибелі хазяїна він не торкався їжі. Очі його поблякли. Звичайно кінь стояв, опустивши голову, й не ворушився. Коли я заходив до стайні, нашорошував вуха, кидав на мере тривожний погляд і знов опускав голову. Я вперше оце бачив, щоб кінь так тужив по своєму хазяїну.

Через тиждень він таки почав пити, спробував щось пожувати. І, якщо раніше навіть близько не підпускав до себе нікого, то тепер я вже міг підійти до нього спереду й погладити по загривку чи провести скреблом по крупу. Він уже не шарахав од мене схарапуджено.

Минуло ще кілька днів, і він дозволив мені сісти на нього верхи й виїхати у двір. Одне слово, попомучившись трохи, я все-таки приручив вороного. Усі мені заздрили, пропонували помінятися, а коли я відмовлявся, просили дозволити бодай раз проїхатись на красені. Та Уразів кінь нікого до себе не підпускав — кусався, а якщо хто заходив ззаду, брикався. Признавав тільки мене та вдову Ураза.

Зубов влаштував її працювати на бавовняний завод. Але вона щовечора приходила в наше управління. Притисне до себе однією рукою дитя, а другою підмітає віником підлогу, витирає порох ганчіркою або порається біля коней. Звали її Зебо, але ми її називали «Зебпа»^[21], дарма що була вона молодша за всіх нас. Їй пішов, либонь, тільки сімнадцятий рік. Ходила вона мовчки, похиливши, як і Уразів кінь, голову… Ні з ким ні про що не розмовляла, навіть на запитання не відповідала. З одним тільки Зубовим, бувало, перекинеться словом.

Швидко упоравшись зі своїм ділом, вона звичайно сідала на порозі нашого управління і втуплювалась зажуреним поглядом удалину. Її недуга, її розпач були зрозумілі всім, проте ніхто не знав, як утішити молоду жінку, як знайти шлях до її серця. В такі хвилини Зубов, забачивши Зебо, сварився:

— Скільки ти катуватимеш себе, дочко?! Твій чоловік був хороша людина, ми це знаємо. Але ж басмач — це басмач. Що діяти, коли так сталося?! Досить побиватися за ним, досить мучити себе. Ти ще он яка молода, я сам тобі доброго жениха знайду. Годі журитися, дочко. Вставай!

Вона слухала Зубова мовчки, покірно підводилась і бралась до роботи, а тоді так само мовчки поверталась на своє місце.

— Що ти собі в голову забрала?! — уривався терпець Зубову. — Так можна й богові душу віддати! Коли вже про себе не дбаєш, хоч про дитя подумай. Хто ж його без тебе годувати буде!

Якось у базарний день Джура приніс чималий клапоть шовку й поклав біля дитини. Зебо до подарунка не доторкнулася. Довелося втрутитись Зубову.

— Ну, що ти за людина?! — нагримав він на неї. — Більшовик робить тобі більшовицький дарунок, а ти відмовляєшся. Візьми!

Зебо розплакалася.

— Сказилася, та й годі! — розлютився Зубов.

Ця історія нагадала мені чомусь слова Ураза про очікуване весілля Худайберди.

— Джуро-ака, а курбаші вже оженився? — спитав я.

— Тобі що, на весільному тої побути закортіло? — усміхнувся Джура.

— А вам хіба не цікаво було б подивитися басмацьке весілля? — зауважив я.

— Я теж про це думав, — мовив Джура. — Ні, Худайберди ще не одружився. Справляє жалобу по джигітах Абдулли.

Отак ми побалакали, а незабаром, поринувши в роботу, я забув про цю розмову. Треба було впорядкувати документацію управління. Паперів у нас розвелося бозна-скільки, і, за особистим наказом Зубова, я мав дати їм лад. Зокрема заново написати протокол про чадацьку трагедію. Річ у тім, що свого часу Зубов за власноручним підписом надіслав у Ташкент скаргу на Саїдхана Мухтарова. І одержав відповідь: «У нашій справі не повинно бути місця для експериментів. За вчинене відповідатимете партквитком». Джура після тієї відповіді поривався негайно їхати в Ташкент, однак Зубов вирішив відкласти справу до зими, бо в січні там мали відбутися загальні збори народної міліції республіки. Під час цих зборів Зубов і намірявся звернутися до спецвідділу або навіть до самого комісара міліції. З цією метою він і доручив мені скласти докладніший протокол, навівши в ньому всі подробиці допиту Ураза.

Поки я морочився з документацією, Зубов і Джура, виявляється, обмірковували плани захоплення самого курбаші Худайберди. Я про їхні клопоти не знав нічого. Та ось одного дня, коли я сидів, поринувши в своє паперове море, Джура увійшов до кімнати і спитав:

— Ти, здається, хотів побачити басмацьке весілля?

— Хотів. А що?

— Ну, то збирайся, завтра в Худайберди весільний той.

Ми поквапом зібралися й рушили в дорогу, а вдосвіта другого дня вже були в Шагози, невеличкому — на сорок-п'ятдесят обійсть — кишлаку біля підніжжя гір, про який мені розповідав Джура. Жили тут заможно, це видно було відразу, проте басмачі кишлак не чіпали, навіть навпаки — тягли сюди награбоване в інших місцях. Отож не дивно, що нас тут зустрічали не тільки з подивом, а й відверто вороже.

У Шагози ми зупинилися в оселі однісінького на всю околицю міліціонера, якого звали Шадман-мисливець. Власне, він був ніякий не мисливець, а звичайний чабан, притому вже літній чоловік і батько багатодітної родини.

Колись у молоді роки він встрелив був двох вовків, за що й дістав своє прізвисько. Воно йому сподобалося, тож згодом він і сам уже називав себе не інакше, як Шадман-мисливець.

Кишлак Шагози був найближчий до району, де хазяйнували басмачі, та Шадман-ата не робив з того трагедії. Власне, я навіть не пам'ятаю жодного випадку, коли б басмачі напали на нього. У цьому безперечно крилася якась таємниця. Але такого, щоб він якось нам нашкодив або зрадив нас, теж жодного разу не було. Принаймні коли нам щось треба було в Шагози, ми завжди могли покластися на нього. А от він сам ніколи не звертався до нас по допомогу. Певно, ладив і з міліцією, і з басмачами, керувався принципом: ти не брав — я не бачив. Це давало змогу жити в мирі і йому самому, і його дітям. Привітавшися з нами, він сказав Джурі:

— Нічого я для тебе не дізнався. Видно, загубив ти слід…

Я здогадався, про що мова: мабуть, Джура просив старого розпитати про свою жінку, яка хтозна-де поділась.

— Кажуть, лишилися в окрузі двоє чи троє старих, які жили тут раніше і могли щось знати. Але де їх тепер шукати, один аллах знає. Та ти не журися, знайдеться якась зачіпка, не може такого бути, щоб зовсім слід загубився. Ти цього і приїхав?

— На весілля хочемо втрапити, — відказав Джура.

— Гм… Гадаєш — перекинеться? — спитав Шадман.

— Треба побалакати, тоді побачимо.

— Цей не перекинеться, — мовив Шадман впевнено. — З Оша йому весь час допомога прибуває. Велику силу збирає. Отож хто знає, може, ще… хто знає…

Шадман налив нам чаю. Ми випили по піалі й підвелись.

— Місце не змінилося? — спитав Джура, вискочивши на коня.

— Не змінилось. Але будь обережний, не роздратуй його.

Його слова мене насторожили. Справді-бо, пхаємося чорту в зуби, та й годі! Хіба вони нас випустять живими? Моя рука мимоволі лягла на кобуру маузера.

— Посланців не вбивають, — мовив Джура, помітивши мою тривогу. — До того ж він наш боржник — жінку з Бештерака бере, це щось та важить…

За Шагози дорога відразу пішла вгору. Тут було прохолодно, задував студений вітер. На верхів'ях гір лежав сніг, і зубчасте, мов гребінець, скелля рябіло рудими й білими латками, дарма що в долині сонце все ще дихало спекою.

Переваливши через сідловину, стежка повела нас долі, і незабаром на ній з'явився попереду якийсь вершник я рушницею за плечем і шаблею на поясі.

— Хто будете?

— Люди Аппанбая, — відказав Джура.

Басмач не зрозумів.

— Я вашого Аппанбая не знаю, — мовив він. — Але кінь під твоїм товаришем — Уразів.

— Саїдхан дав. Проведи нас до Худайберди.

Басмач завагався, не знаючи що вчинити.

— Ну, чого стоїш як пень?! — гарикнув на нього Джура. — Рушай!

Збентежений цим рішучим тоном, басмач вилаявся собі під ніс, проте повернув свого коня і рушив попереду.

В ущелині назустріч нам виїхали ще четверо вершників, і наш провідник крикнув їм:

— Від Саїдхана.

Я здивувався: хто такий Саїдхан, чому Джура назвав нас людьми Аппанбая? І навіть трохи образився: чого це від мене приховують те, що я повинен був би знати заради успіху операції. Згодом Джура сказав мені, що назвав ім'я Саїдхана Мухтарова несподівано навіть для самого себе, бо підсвідомо відчував, що той зв'язаний з басмачами. Його здогад, як виявилося, був правильний. Але ж тоді ми цього не знали, ні я, ні сам Джура. Мені, наприклад, таке і в голову не заходило. А в Джури, виходить, все-таки була підозра, тільки він нікому про неї не казав, бо не мав доказів. А єдиного свідка, що міг би розповісти правду, Ураза, Мухтаров убив. Тепер усе здається зрозумілим і навіть простим: якщо Мухтаров не був нашим ворогом, навіщо йому знадобилося розстрілювати двадцятьох беззбройних басмачів, які добровільно здалися в полон?! Чому не дочекався нас? Відповідь може бути лише одна: він боявся, що хтось із цих людей бачив його в таборі Худайберди. Втім, хоч би як там-було, а тоді ім'я Мухтарова стало нам у пригоді.

Другий перевал лишився позаду, коли сонце вже почало сідати. Вдалині, на просторій рівнині, здіймались до неба кілька білих цівок диму. Почулися звуки бубна. Чотирьох басмачів, що конвоювали нас від перевала, змінили інші четверо, старші за віком, такі, як Джура. І вдягнені вони були багатше: хромові чоботи, бекасамові чапани, у кожного — англійський п'ятизарядний пістолет у дерев'яній кобурі…

Ще верстви через дві попереду завиднілися намети, почувся невиразний гомін людських голосів, сміх, долинули пахощі присмаченого морквою плову.

Наметів було багато. Я налічив більше десятка. Та це були лише ті, що стояли поблизу. А скільки ще ховалося за ними!.. Два намети, що стояли посередині, були святково оздоблені. На одному з них жаром горів червоний паляк поміж семи чи восьми оксамитових парандж. Другий, з білої повсті, був укритий з одного боку великим червоним килимом. Власне, обидва вони були схожі скоріше не на намети, а на будинки, стіни яких зовні увішано килимами. Довкола них долі також були розстелені килими, килимки й повстини. Трохи далі громадилася величезна купа дров, наготовлена для велетенського багаття. На березі річки рядком стояли більші й менші казани. Від них тягло дратливо-смачним духом готованих наїдків. Біля казанів, заткнувши поли чапанів за пояс, походжали кухарі з ножами, а то й шаблями на поясі. Жаркій, дотепи, сміх чулися відусюди. На нас ніхто не звертав уваги, доки якийсь із кухарів, піднісши руку до очей дашком, вигукнув:

— Бо-бо-бо! Та це ж Ураз! Побий мене аллах, — Ураз!

— Твій Ураз давно в могилі! Це його кінь! — заперечив інший.

— Стій! — наказав один з наших конвойних. — Отут і стійте!

Ми зупинилися. З нами лишилися троє, четвертий під'їхав до білого намету і, зіскочивши з коня, зайшов усередину.

Серце моє несамовито калатало. «Зараз вони нас злапають», — подумав я і непомітно розстебнув кобуру маузера. Джура тримався спокійно, хоча його очі теж прикипіли до білого намету. І все-таки він завважив мій порух і, приплющивши очі, ніби сказав мені: «Не бійся».

Страху не було, і коли що, легко я б їм у руки не дався. Подумавши так, я спідлоба поглянув на басмача, що був найближче до мене, він куняв у сідлі. Другий стовбичив поперед Джури. Якщо упораюся з першим, другого зіб'ю конем. А тим часом Джура порішить того, що позаду. Тільки б це вдалося, тоді вже напевно втечемо. Доскачемо до гір, а там буде видно.

Упіймавши погляд Джури, я повів очима на басмача, що був позаду нас. Джура мене зрозумів, але в цю мить з намету вийшов четвертий басмач і попрямував до нас.

— Скидай залізяччя, — звелів він.

Джура спокійно відчепив шаблю, витяг наган і, віддавши зброю, зіскочив з коня.

— І ти теж! — наказав басмач, обернувшись до мене.

Завагавшись, я поглянув на Джуру.

— Не бійся — не пропаде, — запевнив басмач.

Спішившись, я віддав зброю.

Беручи вороного за вуздечку, басмач вишкірився і сказав:

— Оце б і розпрощався ти, хлопче, з Уразовим конем, якби не від Саїдхана ви приїхали. — Потім, обернувшись до Джури, наказав: — Ходімо!

— Ми ввійшли до намету. На вогненно-червоному килимі, спершись на оксамитові подушки, сиділи троє чоловіків: двоє старших, сивобородих, а поміж них — молодий, чорноокий, з густими бровами. Вбраний у гаптовані золотом парчеві шати, він сидів, підгорнувши під себе схрещені ноги.

Це й був курбаші Худайберди. Глянувши на нього, я сторопів. Мені здалося, що то сидить Джура. Я навіть повернув голову, щоб упевнитись, що мій товариш поряд. Джура стояв праворуч від мене і трохи попереду. Серце моє стало на місце. Але невже можуть бути такі подібні чужі один одному люди?

Джура привітався, і Худайберди відповів, ледь ворухнувши вустами. Потім зробив знак, щоб ми сіли. Один сивобородий прочитав фотиху, другий подав Джурі піалу з чаєм.

— Що хотів нам переказати Саїдхан? — спитав курбаші.

— Нічого, — відповів Джура, дивлячись йому в вічі. Курбаші зрозумів це по-своєму й, поглянувши на своїх поплічників, дозволив:

— Можеш говорити.

— Я приїхав сам по собі, — мовив Джура.

— Хто ти такий? — здивовано запитав курбаші.

Джура мовчки дістав з кишені гімнастерки посвідчення співробітника ДПУ і простягнув його курбаші. Худайберди взяв і довго його роздивлявся.

— То це ти Джура-міліція? — спитав нарешті, повертаючи посвідчення.

— Я.

— Чув про тебе. Багато прикрощів ти нам завдав.

— Така вже служба, — посміхнувся Джура.

— Я й не знав, що ти наш. А цей теж? — Курбаші кивнув на мене.

— Так.

— Ти сказав, що ви люди Аппанбая. Що це значить?

— Я в нього слугою був. Він мене й у хадж брав…

Джура коротко розповів курбаші про хадж, про лиху пригоду, що сталася в пустелі, про свої поневіряння на чужині та повернення на батьківщину. Курбаші слухав, не уриваючи його ні словом, ні порухом. А коли Джура скінчив розповідь, довго сидів замислившись. Його поплічники теж мовчали.

Зрештою один сивобородий підвів очі й мовив розважливо:

— Не мучте себе, беку. Аппанбая, вашого покійного батька, аллах забрав у свої володіння. Він тепер разом зі святими в раю розкошує. А тут по ньому заупокійну молитву прочитано, і сила-силенна людей було при тому. Віддано йому тут належну шану й повагу, проте скажу вам, мій беку: не та мати, що народила, а та, що викохала. Махкамбай вас молитвами своїми зростив, навчив і виховав. Великою й шанованою людиною ви стали. Народ Туркестану з надією дивиться на вас. І досягли ви цієї шани й блаженства, дякуючи передусім аллахові, а також вашому вихователю Махкамбаю, його молитвам. Велика і благородна особа ваш духовний батько. І в цьому теж виявилася воля й прихильність аллаха. Отож не журіться, беку, не мучте себе дуже.

— Засмутив ти нас своїми словами, — мовив Худайберди, спідлоба зиркнувши на Джуру. — І хоча ми вже чули про цю лиховину, твоя правдива розповідь завдала болю нашому серцю. Домулло, вознесіть аллахові молитву за нашого покійного батька.

Сивобородий чоловік, що сидів поряд, прокашлявся і став наспівно читати першу суру Корану.

Коли він дочитав фотиху, Джура розкрив був рота — хотів щось сказати, та курбаші не дав йому й слова вимовити:

— Обдаруйте їх убранням. Вони шановані гості на нашому весіллі. Амінь!

Ми підвелися. А коли виходили з намету, Худайберди гукнув навздогін:

— Міліціє! А твоя жінка… Як, ти кажеш, звали твою жінку?

— Ортик… Ортикбуш, — відповів Джура.

— Так, так, Ортикбуш… То знайшов ти її?

— Ні. В Шагози слід губиться…

— Як буде на те воля аллаха, ще знайдеш…

— Не знаю, — засмучено мовив Джура.

Ми вийшли з намету. Поночіло. Посеред рівного майдану, далі від наметів, палало, гоготіло полум'я велетенського багаття. Довкола нього співали й танцювали люди. Веселощі були в розпалі. За галасом і метушнею захмелілих басмачів не можна було розібрати жодного слова, побачити хто і як танцює. Кожен розважався як йому заманеться.

Нас посадовили на яскраво-червоному килимі, розстелили дастархан. Принесли гарячі перепічки, сушений урюк та родзинки, велику таріль м'яса. Уздрівши ніжні, присипані запахущим насіннячком перепічки та інші наїдки, я насилу стримував себе, щоб не накинутись на їжу і не порушити звичаю.

Джура сидів поряд, але був такий засмучений, що навіть не дивився на дастархан. Я не розумів, що з ним діється. Басмачі влаштували нас як почесних гостей на найкращому місці. Успіх операції перевершив усі наші сподіванки! То чого ж сумувати?!

А він сидів зажурений. Мені навіть бачився на його обличчі вираз муки. Якби я тоді знав, що саме мучить Джуру, то якось би його підтримав, підбадьорив і не поводився як хлопчисько: трохи оговтавшись, я став наминати все, що бачив перед собою, всі ті смачні наїдки, навіть бузи трохи хильнув.

А довкола вирували чужі веселощі. Можна було подумати, що ми опинилися не в таборі басмачів, а в гурті артистів. Неподалік від нас сиділи кружка семеро чи восьмеро молодиків. Один з-поміж них, уйгур, як мені здалося, виливав свою душу в пісні. Я придивився. Це був такий же, як я, зовсім молодий худорлявий хлопець. Він сидів, заплющивши очі й схиливши голову на притиснутий до грудей оздоблений торочками дутар, ніби прислухався до його голосу… Грав він майстерно. Але мене вразив не його музичний хист, не його солодкий голос, а сама пісня, її слова, її зміст. Навкруг вирували веселощі, гуло весілля, а в словах пісні не було ні молодецького захвату, ні таємничого очікування щастя. Навпаки, пісня була сповнена болісної туги й зажури, смутку людини, що, втративши надію, втратила й сенс життя.

Щось там іще співалося в тій пісні, але я вже забув…

Нарешті гості трохи вгамувалися й засіли за плов. Нас запросили на частування до курбаші. Сам він і запросив. Мене вразили величезні, такі, що й двома руками не обхопиш, китайські порцелянові тарелі. Де вони їх узяли, як завезли сюди, в гори, цілими — незбагненно.

— Ну, кажи, яке там у тебе діло? — спитав Худайберди, утираючи руки.

— Ніякого діла в мене нема, — відповів Джура, силувано усміхнувшись. — Стільки років оце поневірявся на чужині, то й забаглося побувати на справжньому узбецькому тої. Подивитися, душу розважити. А цей ось теж ублагав мене взяти його з собою, — Джура кивнув головою на мене.

— Ну і як, сподобалося? — спитав Худайберди.

— Атож. Саме такий і повинен бути той, — відказав Джура.

— Е-е ні, тоді ти не бачив справжнього тоя. Ось проженемо урусів, я такий той влаштую, весь мусульманський світ згадуватиме, — похвалився Худайберди.

— Думаєте, проженете?.. Пощастить прогнати?.. — спитав Джура.

— А ти сам… сам що скажеш?

— Я? — замислився Джура. — Я?.. От коли б у нас було ще п'ятеро-шестеро таких, сміливих та мудрих курбаші, як ви…

— Твоя правда. Таких, як я, мало. Були, та загули… Ет! — Курбаші рвучко змахнув рукою. — Годі. Сьогоднішній день не для таких розмов. Сьогодні в мене весілля. І наречена в мене красуня. У горах теж жінка потрібна. Як, ти кажеш, міліціє, твою жінку звали? Ортикбуш?

— Так, — відповів Джура.

Курбаші замислився і якусь мить сидів мовчки.

— Мою матір також Ортикбуш звали. Я її, правда, не пам'ятаю, — мовив нарешті він. — Коли мені було два роки, Намаз налетів на кишлак і викрав нас. Потім Махкамбай відкупив у нього матір і одружився з нею. Але мати того ж таки року й померла…

— У неї на лівій руці, коло мізинця, наріст був, як квасолина, — вставив Джура нетерпляче.

— А ти звідки знаєш? — прохопився Худайберди.

— Я кажу про свою жінку, — відповів Джура, пильно дивлячись на курбаші. — В Аппанбая не було жінки на ім'я Ортик…

Худайберди блимнув спідлоба на Джуру. Очі його горіли, як у вовка. Руки тремтіли, обличчя зблідло. Джура теж змінився з лиця. За мить Худайберди одвів од нього погляд і, скрививши рота в посмішці, сказав:

— Мій батько тобі звіту не складав за свої вчинки. Домулло, будемо починати, — звелів він і підвівся з місця.

Цілий гурт басмачів рушив за ним до червоного намету, вкритого паранджами.

— Нам теж час рушати, — сказав Джура.

Я мовчки підвівся. Тепер я все зрозумів. Побачивши, що ми намірилися їхати, басмачі принесли нашу зброю. І ті самі чотири вершники знов відпровадили нас до перевалу, а там передали іншим.

— Я так непокоївся за вас — місця собі не знаходив, — мовив Шадман-мисливець, коли ми дісталися в Шагози. — Ну що, погодився?

— Побачимо. Треба почекати, — відказав Джура.

Ми знов рушили в дорогу. До самого Алмалика я жодного слова не сказав про Худайберди і нічого, звісно, не питав. Джура теж мовчав. Зронивши руки на луку сідла, він їхав усю дорогу в гіркій задумі й розпачі. Я знав, що точить його душу, але не знаходив слів, щоб утішити його, чи бодай щось путнє порадити.

Коли ми під'їхали до управління, назустріч нам вийшов Зубов.

— Ну як? — спитав.

— Костю, — сказав Джура, ступивши до нього. — Худайберди… — він ковтнув слину, — Худайберди — мій син.

Зубов витріщив на нього очі.

VIII

Того дня в управлінні тільки й розмов було, що про наслідки нашої поїздки. Всі співчували Джурі. Я теж сидів над паперами, а думки мої блукали далеко. «Що ж воно тепер буде? — питав себе у думці. — Що будемо робити?»

Надвечір з дитям на руках прийшла Зебо і заходилася давати лад у кімнаті.

— Я непокоїлася за вас, — раптом заговорила вона, витираючи чорнильницю. Це вперше я почув її голос, відтоді, як Джура привіз її з Бештерака. — Ураз-ака казав, що в курбаші лихе серце. Не любив він його.

— Ну, не такий уже він і страшний, — заперечив я. — Ми з ним плов з одної миски їли.

Вона не повірила, підняла краєчок хустки й поглянула на мене своїми вузенькими, як у киргизки, очками.

— Справді, — повторив я. — З одної миски плов їли і навіть бузу пили.

— Чого ж тоді Джура… Джура такий зажурений? — спитала вона.

Я вже ладен був сказати, а потім передумав. Джура сам скаже, коли треба. Проте щось таки годилося їй відповісти. На думку мені спав Саїдхан. Після нашого повернення Джура розповів Зубову, що саме ім'я Саїдхана Мухтарова відкрило нам шлях до Худайберди, і начальник міліції сповістив у Ташкент про його зв'язок з басмачами. Тепер уже ніхто не мав сумніву щодо цього. Однак цей лис таки зумів вислизнути з рук ДПУ. Доки з Ташкента дійшов наказ про його арешт до Коканда, Мухтаров встиг утекти. Тільки через десять років його схопили таджицькі чекісти. Увесь цей час він, виявляється, працював у сільраді поблизу Хорога і шкодив як міг. Звідти його припровадили до нас, і я його навіть допитував. Та все це було набагато пізніше. А тоді, згадавши Саїдхана, я сказав Зебо:

— Виявляється, серед нас був ворог. Він і Ураза-ака вбив…

— Спіймали? — спитала Зебо.

— Ні. Але конче спіймаємо.

— Ураз про вашого Джуру доброї думки був… — сказала несподівано Зебо, і я відчув у її голосі якесь задоволення.

— Джура-ака дуже душевна людина, — мовив я.

— А чому він… чому він живе сам? У нього немає жінки?

— У нього зовсім нікого немає, — відповів я, і в моїй голові зароїлися наївні думки: «А що, якби вони одружилися — Зебо і Джура-ака? Добра родина, певно, була б. Зараз обоє скривджені, а поєднаються — дивись і щастя знайдуть».

Я вирішив поділитися цими думками з Зубовим. Проте з моїх намірів нічого не вийшло. Я просто не встиг цього зробити. Треба було знов рушати в Шагози.

Наближалася зима. Зв'язок з кишлаками погіршав: дороги розгрузли, а в нас було обмаль коней і гарб. Басмачі за цих умов почували себе господарями становища. Отож треба було якнайшвидше захопити курбаші Худайберди і ліквідувати його численну зграю. Упоравшися з ним, неважко було б одну по одній знешкодити й дрібніші басмацькі зграї, що порядкували в околицях Ахангарона.

Довелося запросити допомогу з Ташкента. Чекаючи на неї, ми не сиділи склавши руки, а намагалися діяти на власний розсуд, виходячи із своїх можливостей. На пропозицію Джури, я виїхав у Шагози. А сам він хотів ще раз відвідати Худайберди, проте Зубов на це не погодився.

— Він не визнав тебе за свого батька, так? І то цілком природно, — міркував Зубов. — Хлопець зростав у байській родині, його й виховували належно, а ти хочеш, щоб він, заможна людина, визнав своїм батьком якогось, на його думку, голодранця. Та йому легше застрелити такого батька. Ні, краще вже ми попросимо Шадмана-мисливця віднести йому листа від тебе. І термін встановимо на відповідь. Нехай собі, скажімо, тиждень поміркує… Прийде сам — збережемо йому життя. Ні — візьмемо силою.

Джурі не лишалося нічого іншого, як пристати на цю пропозицію. І ось я повіз того листа в Шагози. В листі Джура писав, що він — батько Худайберди і що влада, зважаючи на його вірну службу в міліції, а також з пошани до пам'яті його дружини, покійної Ортикбуш — матері Худайберди, ладна простити його синові-курбаші вчинені злочини, якщо тільки той негайно складе зброю і віддасться разом зі своїм загоном до рук ДПУ. Інакше він буде знищений разом з усіма своїми молодцями.

Шадман-ата поскакав з листом далі, в табір Худайберди, а я повернувся назад. Тим часом з Ташкента прибув ескадрон кіннотників. Усі ми нетерпляче ждали на відповідь Худайберди. Принаймні у моїй уяві поставали одна за одною картини радісної зустрічі й замирення батька з сином. Я вже бачив появу Худайберди, бачив, як він, вигукнувши: «Тату!», кидається в обійми щасливому Джурі. Звичайно, радість не буде безхмарною. Худайберди доведеться відсидіти в тюрьмі років п'ять, а то й усі десять. Однак після цього він повернеться додому! Повернеться людиною! І, може, ще чимало зробить для нашої справи. Адже він доволі розумний і, безперечно, відважний. Не виключено, що нам ще доведеться разом працювати. А Джура одружиться з Зебо, і це теж стане радісною подією. І всі будуть щасливі, і запанує мир…

За шість днів надійшла відповідь. Її приніс наймолодший син Шадмана-мисливця. Худайберди наскочив на Шагози й перевішав усю родину старого Шадмана. Тільки малий і лишився живий, бо, на своє щастя, був у степу.

Наш загін відразу ж рушив у похід. Таки мав рацію домулла, який сидів тоді поряд з курбаші: «Не та мати, що народила, а та, що викохала». Добре настренчив Махкамбай свого названого сина проти нас.

Надвечір ми дісталися до Шагози й оточили кишлак з трьох боків, лишивши одну можливість відступу — в гори. А там влаштували засідку.

Удосвіта командир ескадрону виправив до курбаші червоноармійця, який мав востаннє запропонувати йому скласти зброю. І знов Худайберди відмовився.

Зав'язався бій. Тріскотнява кулеметів і рушничних пострілів змішалася з жіночимизойками і плачем дітлашні. Десь опівдні ми нарешті витисли басмачів з кишлаку. Вони оскаженіло опиралися, мов загнані вовки, кидалися на всі боки, однак шляхи до втечі були відрізані. Втім, один шлях до відступу їм таки лишили, але понад ним у скелях засів підрозділ червоноармійців і засипав звідти кулями всіх, хто намагався втекти у гори.

І раптом я побачив гурт вершників, що скакали по самому краю урвища. Певно, там була стежина, про існування якої ми не знали. Я гукнув Джуру і показав у той бік.

— Це Худайберди! — крикнув він і кинувся до коня.

Я пришпорив свого, і незабаром вихопився далеко вперед. Ось тут я вперше збагнув, чому Уразового огиря називали аеропланом. Басмачі, певні, що їх ніхто вже не наздожене, спершу не стріляли по нас, але, побачивши, як швидко скорочується відстань поміж мною і ними, почали відстрілюватися, і незабаром повз моє вухо свиснула куля.

— Стій! Сабіре, стій! — закричав Джура.

Не розуміючи, чого він хоче, я щосили натягнув поводи. Наздогнавши мене, Джура гукнув.

— Тримайся за мною!

Але марно я намагався втримати свого коня позаду.

Зрештою, коні пішли поряд. І тут я ще раз побачив, як стріляє Джура. Двома пострілами він поцілив двох вершників. За спиною в третього сидів ще хтось.

— Не стріляй! — застеріг мене Джура.

То була жінка. І я навіть упізнав синю оксамитову паранджу, одну з тих, що на весільному тої Худайберди прикрашали вогненно-червоний намет.

Відстань між нами ставала дедалі менша. Аж тут жінка, що сиділа позаду, заточилась і впала з коня.

— Поглянь, що з нею! — звелів Джура.

Я на превелику силу спинив коня. Прямо перед жінкою. Вона стогнала. Я схилився над нею і підвів їй толоку. І в ту ж мить побачив держак ножа, що стримів у неї в боці. Я висмикнув ножа, і жінка знепритомніла.

Підскакали червоноармійці, я передав їм жінку, а сам знов скочив на коня і погнав його навздогін за Джурою. Між ним і Худайберди лишалося вже кроків п'ятдесят. Наздогнавши Джуру, я гукнув:

— Чому не стріляєш?! — і, звівши рушницю, спробував прицілитись.

— Не стріляй! — щосили крикнув Джура.

І майже одночасно почувся ще один вигук:

— Не стріляйте! — це кричав Худайберди. — Не стріляйте, батьку!

«Ось коли ти батька признав», — майнула в моїй голові думка, і я кинув погляд на Джуру-ака. Зненацька гримнув постріл, мій кінь спіткнувся, і я вилетів із сідла. Пролунав ще один постріл, а за ним — моторошний крик:

— А-а-а!

Очутившись і підвівши голову, я побачив Джуру. Стоячи навколішки, він обережно підводив голову пораненого, що лежав перед ним. То був Худайберди. Шкутильгаючи, я доплентався до них. Повіки в курбаші були склеплені, але він ще дихав.

— Вода є? — спитав Джура.

Я подав боклаг. Джура підніс його до синових уст. Худайберди ковтнув, змагаючи біль, і розплющив очі. Я й досі пам'ятаю вираз його очей, вони були, мов у дитини, що прокинулася від жахливого сну…

— Біля матері… Поховайте мене біля моєї матері, — ледве чутно проказав він, не спускаючи з Джури благального погляду. — У Чусті…

Джура не відповів. Підвівши ще раз синову голову, він знову приклав до його вуст боклаг. Та ковтнути Худайберди вже не зміг. Його безкровні губи ворухнулися безгучно, рука поволі сповзла з грудей і впала на землю.

— Помер, — прошепотів Джура тремтячими губами.

І в цю мить раптом гримнув ще один постріл. Я рвучко озирнувся. Прямо проти нас на високій скелі стояв чоловік з рушницею. Я вистрілив. Не знаю, чи влучив, бо він ураз зник, наче земля під ним запалася.

Я перевів погляд на Джуру і з жахом побачив, що він лежить непорушно побіч Худайберди.

— Джуро-ака! Джуро-ака! — розпачливо заволав я і став його термосити.

Та марно. Він не озивавсь. Я підвівся й почвалав, схлипуючи. Наткнувся на людей.

— Що сталося? Що сталося? — питав, шарпаючи мене, Зубов.

Але я не міг видобути з себе й слова.

IX

Джуру перенесли в Шагози. Там і поховали. Згадавши останні слова Худайберди, я сказав Зубову, що варто було б поховати Джуру в Чусті, біля дружини. Але той заперечив:

— Ні, Сабіре, Джура повинен лежати тут, де він працював, де наклав головою. Настане час, йому поставлять пам'ятник. І кишлак Шагози назвуть ім'ям Джури Саїдова.

Минуло багато років. Алмалик став великим містом. Виріс, погарнішав і кишлак Шагози. Звелися вгору високі цегляні будинки обабіч брукованих вулиць. І називається тепер кишлак уже не Шагози, а Джура-кишлак.

Я зрідка приїжджаю сюди. Зустрічаюся з Зебо, яка вже багато років працює тут головою сільради. Її син Баходир став видатним ученим. Ми бачимося і з ним. Іноді він заїздить за мною, і ми разом вирушаємо в Джура-кишлак. Там на майдані, в самому центрі, стоїть пам'ятник Джурі. Вклонившись йому, ми неквапом ідемо вулицями кишлаку. Згадуємо тривожні й радісні водночас молоді літа.

От і сьогодні я про все це згадав…

ДАЛЕКА ПУСТЕЛЯ

І

Нещодавно, даючи лад своїм паперам, я натрапив на забуте фото. З нього на мене дивились зажурені очі незнайомої літньої людини. Придивившись і напруживши пам'ять, я упізнав чоловіка, з яким зустрівся кілька років тому в одній з країн Близького Сходу…

Я повертався додому після тривалого закордонного відрядження і затримався в невеликому портовому містечку, звідки наступного дня мав вирушити морем до Одеси.

Поки влаштувався в готелі, поки вмився-причепурився, минуло півдня. Пообідавши, вийшов на вулицю. День був ясний, але задушливий. Може, саме через ту задуху, а може, так воно тут буває завжди, — вулиці здавалися чи то скутими задурливим сном, чи просто безлюдними. Майже безлюдними, бо неподалік від входу в готель на низенькому стільчику, уткнувшись підборіддям у чорну від вакси щітку, куняв вусатий чистильник взуття. Трохи далі, на передку оздобленого різьбою візка, що одним колесом стояв на тротуарі, а другим на бруківці, перебирав чотки старий кощавий візник у латаному-перелатаному чекмені блякло-жовтого кольору. Час від часу він стинався, немов прокинувшись зі сну, й дивився на двері готелю, але, не побачивши нікого, помалу знову похнюплював голову, як і його віслючок, запряжений у візок.

Навпроти, на веранді старенького будинку, схожого на пласку коробку сірників, смачно хропів, поклавши голову на подушку, якийсь волохатий черевань. Голий до пояса хлопчисько, тримаючи в руках мотузок з нанизаними на нього червонястими плотичками, підпирав спиною облуплений ріг будинку. З-під набряклих повік жваво позирали на світ маленькі очки. Побачивши здаля перехожого, хлопчик кидався до нього, показував своїх рибок і, щось примовляючи, дріботів за ним до рогу вулиці, а тоді повертався назад виглядати згідливішого покупця.

Несподівано сонну замороку пустельної вулиці порушив подув вітерця, що нагадав про існування моря. Я рушив вулицею.

На відміну від звичного уявлення про великі порти світу, це портове містечко не було ні багатолюдне, ні гомінке. Поблукавши трохи по вузеньких кривулястих вуличках а валькованими стінами, я подався в бік порту. Тут життя пульсувало жвавіше. На перехресті, біля присадкуватої автомашини, схожої на черепаху, кілька матросів-європейців жартували з дівчиною. Звіддалік чулись оглушливі гудки пароплавів, вигуки вантажників тощо. На величезній бочці, знехотя перебираючи струни гітари, сидів матрос, на шиї в нього теліпалася зав'язана вузлом строката хустка.

Я брів узвозом до кварталу, розташованого над портом. Через сотню кроків зупинився перед камінною брилою заввишки в кількаповерховий будинок. Незграбна, на перший погляд, каменюка нагадувала тигра з роззявленою пащею, готового заревти на всю околицю. Двоє рудих туристів у шортах фотографували брилу з усіх боків. Не знаючи, куди ще податись, я вмостився поблизу на лавці й закурив сигарету.

Море, що десь на обрії зливалося з яскраво-синім небом, було спокійне, але дрібні брижі, зняті леготом, мерехтіли сліпучим сріблом під сонячним промінням. Задивившись на цю гру світла й тіні, на безмежну розлогу моря, я майже забув, де опинився.

Не знаю, скільки часу просидів я в тому забутті, та раптом, не знати звідки, озвався тонкий звук ная^[22]. Я прислухався і… нічого не почув. Ніжний голос ная пропав так само несподівано, як і народився. Я навіть не знав, звідки він долинув, з порту чи з узвозу, що веде до камінної брили, та в душі чомусь був певен, що незабаром чарівний голос ная озветься знов. Так воно і сталося: минуло небагато часу, і він удруге торкнувся моєї душі. Цього разу його спів звучав голосніше й виразніше, хоч долинав, певно, здалеку. Мелодія пісні, що видалася мені спершу журливою, несподівано пожвавішала й забриніла весняним водограєм. Я слухав спів ная і бачив в уяві оксамитові пагорби рідного краю, отари овечок з ягнятами на рясних луках, чув дзеленькіт їхніх дзвіночків, гомін кришталевих потоків, що збігають з укритих снігом гірських вершин, неповторну мелодію нічного неба, всіяного золотими зорями.

Мені доводилося бувати в багатьох країнах світу, чути музику на всі смаки. Але вперше я чув ніжний голос ная на чужині, вперше хтось так майстерно грав на ньому далеко від моєї батьківщини.

Грайливі звуки ная згасли. Натомість знов полилась неголосна журлива мелодія, схожа на зойк людини, яка зазнала горя і нестерпних страждань, людини, від якої відвернулося саме життя. Най плакав і приголошував, і мені від того плачу немов морозом обсипало спину.

— Гарно грає? — зненацька спитав мене хтось чистою узбецькою мовою.

Я озирнувся. Біля мене стояв високий сивий чоловік з журливим усміхом на вустах. Його смаглявому обличчю надавали особливої виразності очі, поставлені трохи навкіс, і широкі, теж уже сиві брови, що зрослися на переніссі.

«Хто цей чоловік? Звідки знає він узбецьку мову?» — ці запитання блискавкою промайнули в моїй голові, проте висловити їх уголос я не наважився. Натомість відповів, підводячись з лави:

— Гарно.

— Я щодня ходжу сюди, мов на концерт, — сказав сивий чоловік, жестом запрошуючи мене сісти.

— А хто це грає? — поцікавився я.

— Хто? — повторив чоловік, сівши на лаві біля мене й поглянувши в той бік, звідки линули звуки ная. — Одна безталанна жінка.

— Жінка? — здивувався я.

— Так. Замолоду вона була справжня красуня. Багато хто голову втрачав через її вроду, а тепер старенька і бідна. Можна сказати, жебрачка…

— Ви її знаєте?

— Авжеж, з першого дня свого приїзду в це місто, — мовив старий. — Вона теж узбечка. Із Самарканда. Років сорок тому з байським синком утекла за кордон і опинилась у цій країні. Чоловік незабаром помер не знати чого. А з неї чужина висмоктала і статки, і вроду. Один аллах знає, де і як вона, бідолашна, поневірялася, шукаючи щастя, а згодом бодай якогось зарібку… А оце вже п'ять чи шість років живе в цьому місті. Торік до всіх своїх бід вона ще й осліпла. І навіть розум їй, кажуть, потьмарився…

— Її можна побачити?

— Якщо ваша воля… — Чоловік підвівся, і ми рушили вуличкою, що починалася від кам'яної брили.

Йти не довелося далеко. На убогій веранді наріжного будинку сиділа, схрестивши ноги, стара жінка у латаній сорочці. Скуйовджені коси вибивалися з-під благенької серпанкової хустки. Вуста її ворушилися, жінка ніби щось шепотіла.

— Хай примножиться ваше потомство! Прийшли вас провідати, — мовив доволі голосно мій новий знайомий.

Очі в старої забігали, вона озирнулась довкола себе, обмацала залізну миску, що стояла перед нею, але так і не відповіла на привітання.

— Не чує, — мовив старий, винувато поглянувши на мене.

Діставши з гаманця кілька монет, я кинув їх у миску. Брязкіт грошей, очевидно, дійшов до вух старої, вона простягла руки до миски, полічила навпомацки милостиню і задоволено всміхнулася.

— Ассалому алайкум, — привітався я до неї.

— Ва алайкум ассалом^[23], — відповіла вона, ще раз обмацала миску і, повернувшись обличчям на мій голос, спитала: — Хто ти, сину?

— Чужинець, — відказав я. — Мандрівник.

— Так-так, — вона покивала головою й замовкла. Потім додала: — Усі ми чужинці в цьому світі, усі мандрівники. Сам Мухаммед, мир йому, пророк аллаха всемогутнього, не уник цієї долі… Лише улюбленці божі не знають блукань. Отож дай вам господи стати улюбленцями божими… — Затиснувши руками рота, жінка захрипіла й закашлялась. Потім, похитавши головою, заспівала на мелодію «каландар»:

— Ходімо… — вивів мене із задуми голос мого нового знайомого.

Я обернувся й побачив на його очах сльози. Поклавши в миску для милостині ще кілька дрібних монет, ми мовчки пішли назад. Її сумна пісня ще довго летіла за нами, краючи серце. По дорозі до моря я трохи заспокоївся й поглянув на свого супутника.

— Бачу, що я вас засмутив, — вибачився старий.

«Хіба ви в цьому винні», хотів я сказати, але тільки знизав плечима. Проте в душі я справді шкодував, що напросився на ці відвідини.

— Може, зайдемо випити кави, — запобігливо мовив чоловік. — У цьому готелі її добре готують.

Я погодився, сподіваючись розвіяти гнітюче враження під зустрічі з безталанною співачкою. Однак цього дня мені судилося почути ще сумнішу історію. Коли б я знав це наперед, навряд чи пристав би на запрошення старого…

Діставшись до готелю, ми зайшли в бар, прямо на першому поверсі. Каву тут справді готували відмінно. Я випив чашечку, і душа моя стала на місце. Обличчя старого теж проясніло.

— Звідки ж ви родом, де саме народилися? — спитав мене він, щоб підтримати розмову.

Я назвав рідний кишлак.

— Чув, аякже, тільки бувати там не доводилось… Я теж, як бачите, узбек… — мовив старий і похнюпив голову. — Та ось уже понад сорок років живу далеко від батьківщини.

Він поринув у роздуми, і я, наче перестав для нього існувати. У барі, крім нас, нікого не було, й ніщо не порушувало глибокої тиші, яка раптм запала. Я теж мовчав, хоча мене безперечно зацікавила доля цієї людини, мабуть, освіченої й культурної, з інтелігентним обличчям. Я замовив ще дві кави і терпляче сидів, сподіваючись на розповідь. Нарешті він підвів голову.

— Я родом з Чалиша, — почав він свою історію. — І дитинство моє минало в цьому невеличкому кишлаку на березі Амудар'ї. Коли мені виповнилося чотирнадцять років, не пригадую вже з якої саме причини, ми переселилися в Ургенч.

Мого батька люди мали за вчену людину. Він і справді багато чого знав і вмів, а ще займався торгівлею і лікував людей. На подвір'ї нашого дому завжди товклися хворі. На мене ті бідолахи, вражені всілякими недугами, справляли гнітюче враження. Помітивши це, батько сказав одного разу:

— У світі, сину, багато недуг. Їх було б значно менше, коли б не злидні. Від будь-якої болячки є ліки, а від злиднів нема. Саме їх треба боятися найбільше.

Мати в усьому погоджувалася з батьком і під час таких розмов звичайно згідливо кивала головою. Вона була на двадцять років молодша за чоловіка, худенька, тендітна і дещо хвороблива. Хатнім господарством майже не займалася, полишивши це на прислугу, зате багато часу віддавала книжкам. Вона читала Машраба, знала напам'ять «Юсуфа і Зулейку». Батько полюбляв, коли вечорами вона читала нам щось із старих поетів.

Одного разу мати з кількома жінками вирядилась на прощу в Шахімардан, на могилу святого Алі. Під час подорожі вона заприятелювала з відомою своєю обдарованістю ферганською вчителькою Анбар-отин, після чого й сама стала складати газелі. Не можна сказати, щоб батько надто серйозно ставився до її захоплення, та часом в годину дозвілля просив її почитати щось із свого. Стосунки між моїми батьками були напрочуд щирі й сердечні, і великою мірою завдяки мені. Так-так. Батько все життя мріяв про сина, і от, незважаючи на пізнє — у п'ятдесят років — одруження, його мрія справдилася. Мати, на батькове і своє власне щастя, народила енна, тобто мене.

Єдиний син — завжди пестунчик — кажуть люди, і, мабуть, не марно. Дитинство моє, всупереч нелегким умовам тодішнього життя, минало в достатку й щасливо. І раптом неспокій і тривога увірвалися в нашу родину. Їх спричинили революційні події в Хіві після вигнання Джунаїд-хана. Батько ходив, заклопотаний і мовчазний. Мати й собі з лиця спала, співчуваючи батьковим гризотам. Спершу я не розумів, що саме спричинило такі зміни. І, може б, ще довго про них не здогадувався, коли б не Костянтин Степанович Лойко, інженер, засланий у наші краї дванадцять років тому за якісь антиурядові вчинки. Мені подобався цей високий, худорлявий чоловік, з облупленим від постійного перебування на сонці носом. Він був давній батьків приятель і тому частенько до нас заходив, а то й жив у нашій хаті. За його словами, мій батько врятував йому життя, вилікувавши від якоїсь хвороби, коли він тільки-но приїхав на заслання в Ургенч. Чи то з цієї причини, чи з якої іншої, він завжди з повагою ставився до нашої родини, а коли батько пускався в чергову подорож, пов'язану з торгівлею, приходив нас перевідати, заспокоїти чи й захистити. Я любив цього чоловіка не лише за його увагу до нашої сім'ї, а й за те, що, вільно володіючи узбецькою мовою, він познайомив мене з історією Росії, з чудовими творами Пушкіна, Лермонтова, Горького. Якщо не помиляюсь, я один з перших в Ургенчі прочитав завдяки йому «Пісню про Буревісника» і «Капітанську дочку», натхнений образом Гриньова, мріяв, як і він, вирвати колись із рук лихих людей свою, ще невідому мені самому Машу…

Вулиці Ургенча в ті дні гули, мов розтривожене осине гніздо. Народ, що несподівано стан господарем землі і всіх статків, не міг втримати своїх радощів поміж стінами власних домівок. Люди збирались юрмами, когось кляли, когось славили, підносячи до неба. Одного такого дня батько повернувся додому зовсім розгублений і пригнічений. Він не виходив зі свого кабінету до самого вечора, коли приїхав Лойко. Вони гомоніли до пізньої ночі. Того дня я вперше був присутній при їхній розмові.

— Я розумію, вам зараз важко, — казав Лойко, якого нова влада призначила на якусь високу посаду в Хіві. — Але ви освічена людина і повинні збагнути: революцію здійснено для того, щоб усі мали рівні умови життя.

— Але чому це має бути за мій рахунок?! — обурено заперечив батько. Я ще ніколи не бачив його таким безпорадним. — Я тяжко працював усе своє життя, і те, що маю, не вкрадено, не видурено в когось, а зароблено в поті чола. Ось для нього, — батько кивнув у мій бік, — збирав я свої убогі копійки, щоб не довелося йому жити в нестатках і злиднях…

— За Бекджана не турбуйтесь, — урвав його Лойко. — Йому тепер багатство ні до чого. Хлопець навчатиметься і сам здобуде все, що йому потрібно. Новий лад візьме на себе турботу про нього. Незабаром ви самі це зрозумієте.

— Не хочу розуміти! Нічого не хочу розуміти! — вигукнув батько й підхопився з місця, та враз похитнувся й ударився потилицею об стіну. Ми кинулись йому на поміч, підхопили під руки, посадовили в крісло, підмостивши подушки. Обличчя в батька було біле мов крейда, вуста посиніли, як у небіжчика.

Лойко попрощався з виглядом винуватця. Батько йому навіть не відповів. У коридорі я спитав гостя, що сталося.

— Маргеланський банк перейшов у руки держави, — відповів той. У мене серце похололо. Я знав, що в цьому банкові зберігалися всі батькові заощадження. — Але тебе це не повинно тривожити, — додав Лойко. — Твій батько людина старих поглядів, у вас різні шляхи. Ти не журися. Тобі ніякі багатства не потрібні.

Він щось іще пояснював. Та я його вже не слухав. Думками був з батьком, з його горем і розпачем. Забувши попрощатися, кинувся назад, до кабінету. Батько все ще сидів у кріслі, обкладений подушками, з похнюпленою головою й затиснутими в кулаки руками. Я впав навколішки біля нього і схопив його руку, вона здалася мені холодною… Жахлива думка блискавкою пронизала мій мозок, і я, мов несповна розуму, закричав:

— Тату-у-у!!!

Але він не ворухнувся. Смерть була невблаганна.

Від тяжкого горя занедужала мати. З кишлаку приїхали родичі. Та замість того щоб заспокоїти й розважити хвору, вони розповідали про біди, що звалилися останнім часом на їхні голови. Казали, зокрема, що кілька днів тому якісь озброєні вершники пограбували серед ночі кишлак, в людей забрали худобу, сяке-таке добро і, прихопивши кількох молодих дівчат, зникли без сліду. Найбільше потерпів мій німий дядько Алі. В його оселі грабіжники не лишили нічого, крім старої кошми та кількох подушок. Жінки розповідали про це, заливаючись слізьми, а бідолашний дядько тільки стогнав та крутив у розпуці головою.

Він втратив мову ще хлопчаком, після якогось переляку. Батько робив усе можливе, щоб вилікувати брата, возив його по лікарях, та все марно. Він так і лишився німий, дарма що все чув і розумів, навіть умів читати й писати. Моя мати, дізнавшись про цю трагедію, навіть склала газель. Я й досі пам'ятав з неї кілька рядків, де мовилося про солодкі дівочі сни і про нові часи, з якими прийдуть щастя і справедливість.

І от нові часи ступили на поріг нашої оселі, але ні я, ні моя мати не знали, що вони нам принесуть…

Біда не ходить одна. На сороковий день після смерті батька несподівано померла мати. Я лишився один у порожньому батьківському домі. Добре, хоч дядько Алі переселився з кишлаку до мене. Самотності мене це не позбавило, адже дядько був німий: ні тобі погомоніти, ні посперечатися. А от кухар він був знаменитий. Отож бачилися ми з ним здебільшого за обіднім столом. А що робити решту часу? Куди піти, чим зайнятися?

У місті відбувалися якісь важливі події, на вулицях було гамірно, раз у раз чулася музика, співи, та мене все це анітрохи не вабило. Я з дитинства звик до тиші й самотності, до яких мене заохочував і батько. У ті безрадісні дні єдиною втіхою для мене стали книжки з батькової бібліотеки. Рано вранці я квапився до його кабінету і, опинившись там, поринав у читання будь-якої книжки, що потрапляла мені до рук. А вечорами читав уголос дастани дядькові, який удень, приготувавши обід, кудись зникав. Коли читання його зацікавлювало, дядько Алі усміхався і задоволено кивав головою, коли ж щось було йому не до смаку, умощувався зручніше й засинав. Так помалу до мене повертався спокій. Але незабаром знов усе пішло шкереберть.

Одного разу в поминальний день стояв я над могилою батька, поринувши в сумні думи. Раптом хтось торкнув мене за лікоть. Я обернувся. То був Лойко. Після батькової смерті я не хотів його навіть бачити. Та ось ми зустрілись, і я відчув, як у моє скрижаніле від горя серце вдарила тепла хвиля. Мені до сліз стало жалко самого себе, і я заплакав…

Того ж дня Лойко забрав мене з собою до Хіви. Там він допоміг мені стати вчителем, і нове життя у великому місті взяло мене в свій полон.

Ну чому я не лишився в Ургенчі, навіщо заквапився до метушливого, гамірного міста? Може, якби не піддався я на вмовляння Лойка, не довелося б мені згодом поневірятися по чужих краях, може, не зазнало б моє серце тих мук. що виснажили його передчасно. Але тоді я про все це, природно, не думав, навіть уявити чогось подібного не міг.

Життя є життя, і, як усі молоді люди, я снував плани на майбутнє, мріяв і сподівався. Перед чиїм зором не мерехтіли ви, юнацькі мрії і сподівання, зоряними розсипами місячної ночі, кому не гомоніли амудар'їнською хвилею в золотому надвечір'ї?!

Тільки ж моїм мріям, моїм сподіванням не судилося здійснитись.

II

Отож я працював учителем на курсах ліквідації неписьменності. Одного дня до нас прибула комісія з якоїсь високої урядової установи. Почалась перевірка навчально-виховної роботи. З'ясовували й соціальне походження викладачів. Особливої цікавості до себе збоку цих людей я не відчув. Може, чому що в складі комісії був і Костянтин Степанович Лойко, який до дрібниць знав мою біографію. Він же, мабуть, і поручився за мене, бо незадовго до від'їзду комісії її голова запросив мене до себе і сказав:

— Вашою роботою на курсах ми цілком задоволені, і товариш Лойко вас дуже хвалить. Але ближчим часом ми виряджаємо на навчання до Москви групу молоді. Якщо у вас немає заперечень, ми могли б залучити до цієї групи й вас.

Я мало не підскочив від несподіванки і, не приховуючи радощів, гаряче подякував за таку новину, а Костянтин Степанович, який теж був при розмові, навіть моргнув мені по-змовницькому.

— Звичайно, — вів далі голова комісії, — нам дуже потрібні й тут такі обдаровані вчителі, як ви. Та через кілька років країні знадобляться тисячі освічених людей. Отож ні нам, ні вам не можна нехтувати такою нагодою. Завтра ви повинні звернутися до комітету комсомолу. Ми вже поставили їх до відома.

— Спасибі, — ще раз подякував я, міцно потиснувши руку голові комісії.

— От бачиш, — сказав мені Лойко. коли ми вийшли з ним на вулицю, — ні за які гроші батько не зміг би домогтися того, що ти сам заслужив власною працею на користь народу. Він, звичайно, помилявся. Але в нас діти не відповідають за думки і вчинки батьків. Отож готуйся в дорогу.

Я стрілою полетів додому. В Хіві я наймав кімнату в літньої жінки, син якої у складі червоноармійського загону десь в районі Ходжейлі вистежував басмачів. Хазяйка аж злякалася, коли я, мокрий від поту й задиханий, увірвався до неї.

— Не лякайтесь, тітонько! — заспокоїв я стареньку, обнявши її від надміру почуттів. — Я їду вчитися в Москву. Розумієте, в Москву!

— У Москву? — здивувалась вона.

— Так-так, у Москву, де живе сам Ленін!

— Ой, горенько моє! — Вона так і лишилася сидіти з розкритим ротом, а я пішов до себе.

Не знаючи, за що хапатися, зупинився посеред кімнати. І тут я згадав про дядька. Як же я забув про нього?! Підсівши до столу, я швиденько написав йому короткого листа п побіг на базар, звідки на Ургенч подеколи рушали гарби зі збіжжям. На моє щастя, біля базарних воріт саме стояла така гарба, і я, давши візникові кілька монет, попросив його завезти листа дядькові.

Тієї ночі я довго не міг заснути. Думки мої соколом ширяли у високому небі, і сон не зважувався ступити в очі. Я думав, мріяв, фантазував, і нарешті, геть знесилений, заснув майже вдосвіта.

III

Прокинувшись, я, здається, навіть засумнівався: «А чи не привиділося все це мені уві сні? Невже справді я їду до Москви? Хіба взагалі можливе таке щастя, така удача?»

Той день був для мене навдивовижу щасливий. У міськкомі комсомолу мене зустріли як свого. Виявляється, крім мене, до Москви мали їхати ще дванадцять хлопців і дівчат. Вирушати мали через два дні. Я вийшов на вулицю. Два дні! Що я робитиму весь цей час? Куди мені подіти себе на два дні, які раптом видались двома нескінченними роками. Поринувши в думки, я не помітив, як зупинився майже серед вулиці. І тут мене хтось гукнув:

— Бекджане!

Я обернувся. Біля мене стояла дівчина в шкіряній куртці. На голові в неї короною були викладені чорні як смола, тугі коси. Я втупив у неї збентежений погляд.

— Не впізнаєш? — спитала усміхнено дівчина, повівши бровами.

І в ту ж мить я її вже впізнав, побачивши на лівій щоці маленьку ямочку.

— Гавхар?!

Дівчина засміялась.

— Невже я так змінилася?

— Дуже! — відповів я з радісною усмішкою.

Ми гаряче потисли одне одному руки.

— Ти, до речі, також змінився, — сказала Гавхар, прискіпливо оглянувши мене з голови до ніг. — Справжній джигіт із тебе став. Я теж спершу тебе не впізнала. Думаю, що то за красень стоїть. А це, виявляється, ти!..

Гавхар знову засміялась. Усмішка в неї була просто-таки чарівна. Я стояв і не міг відвести від неї погляду. Потім нарешті схаменувся, збагнувши, що так можна збентежити дівчину, і спитав:

— Послухай, а ти що тут робиш?

— Працюю, — вона показала рукою на будинок міськкому комсомолу… — А ти?

— Їду вчитися. До Москви.

— До Москви?!

— Так.

Гавхар заплескала в долоні.

— І я їду! — вигукнула вона радісно.

— Справді?! — не тямлячи себе від щастя, я схопив її за руки.

— Справді, справді. Учора сказали. Ти радий?

— Ще б пак!

— І я теж. Мені навіть не віриться, що все це правда.

— Чого ж ми тут стоїмо? Ходімо, попрощаємося з містом. Ми його тепер довго не побачимо.

— Ходімо. Тільки зачекай хвилинку. Я скажу на роботі два слова.

Вона побігла в міськком, а я, не вірячи власним очам, мов уві сні, дивився їй вслід.

Гавхар теж була родом із Чалиша. Їхній будинок стояв майже на самому березі Амудар'ї. Батько працював у майстерні, де ремонтували баржі, що курсували поміж Ходжейлі і Красноводськом, а у вільний від роботи час займався рибальством. Я, бувало, цілими днями бавився на піщаному березі річки, частенько забігав до них у двір напитися води і так подружився з Гавхар. Вона була не схожа на інших дівчаток кишлаку хоча б тим, що з більшою охотою гуляла в хлоп'ячі, аніж у дівчачі ігри. Часом, покинувши друзів, з якими тільки-но гуляли, ми мандрували з нею далеко-далеко вздовж річки або, навпаки, йшли до майстерні і, сівши в кутку, спостерігали за роботою її батька. У майстерні, крім узбеків, працювали також п'ятеро чи шестеро росіян, які називали її Галею і щоразу частували цукром або ще чимось солодким. А от мої родичі з дядькового боку не любили ні тих робітників, ні батька Гавхар. Вони й мене сварили, коли дізнавалися, що я стирчав у майстерні. Та мені було байдуже до їхнього невдоволення, і я, тільки-но траплялася нагода, щодуху мчав до Гавхар. Здебільшого її можна було знайти у заростях джіди понад річкою. Скільки ми всього тоді передумали, перебалакали, сидячи там, на березі, часом до пізнього вечора! Наші дитячі мрії і сподівання не знали меж… Коли ж наставали сутінки, з берега річки ми виходили на сусідній пагорб слухати жаб'яче кумкання. Водночас від села долинало мекання ягнят, що шукали в надвечір'ї своїх матерів-овечок. Усе разом це оберталося на незвичайний концерт. Тим часом на землю спускалася ніч, і, хоч нас помалу починав забирати страх, ми ще довго сиділи, вслухаючись у її таємничі звуки.

А потім сталася біда: Гавхар упала з дерева і поламала собі ногу.

Мій батько, якого покликали на допомогу, невдоволено бурчав: ніколи, мовляв, не бачив такої бешкетниці, неподобство якесь.

Через якийсь тиждень ми мали переїжджати з кишлаку до Ургенча. Напередодні я зайшов до Гавхар. Вона самотньо лежала на супі^[24], втупивши погляд кудись удалину. Побачивши мене, спробувала підвестися.

— Ти лежи, лежи, — сказав я і, взявши її за плечі, допоміг лягти на місце.

— Це правда, що ви збираєтесь їхати? — спитала Гавхар.

— Правда, — відповів я, — сідаючи біля неї.

Гавхар замовкла. Я теж мовчав, не знаючи, що сказати. Горло ніби чимось здушило. В цю мить я був сердитий на своїх батьків. Чого їм заманулося їхати до того Ургенча? Наче тут нам погано.

Тим часом Гавхар, урвавши мовчання, сказала:

— А в нас корова розродилась…

— Коли?

— Вночі. Телятко таке гарне! І велике. Завтра будемо молозиво робити. Ти любиш молозиво?

— Ще б пак!

— І я люблю. Один раз я вже куштувала, — похвалилась вона. — Татові приносили його товариші. Солодке-солодке!.. — Вона замислилася, потім зітхнула: — Тепер ми вже, мабуть, ніколи не побачимось?

— Чому?..

За мить мені й самому стало соромно за своє безглузде запитання.

— А ви хіба сюди повернетесь? — спитала Гавхар, пустивши повз вуха мій вигук.

— Не знаю, може, й повернемось, — відказав я, пожалівши її.

— Як повернетесь, ми знову підемо з тобою по джіду. Тато казав, цього року джіда добре вродить… А Ургенч — це далеко?

— Далеко. Цілий день їхати треба.

— Одужаю — приїду до вас. Тато обіцяв узяти з собою.

Не знаю, чи вона сама це вигадала, чи, може, справді батько їй таке говорив. Та мені було приємно почути про її намір. На прощання, бентежачись і соромлячись, я непомітно тицьнув їй під подушку маленький кинджальчик, виструганий власноручно з дерева, і бігцем подався додому.

Там усе вже було готове до від'їзду. Навіть скрині повантажили на гарбу. Я теж видерся нагору, поглянув у той бік, де була оселя моєї подружки, і побачив… Так-так, побачив її саму біля дверей будинку, вона стояла там, спираючись на якийсь ціпок. Гарба рушила, знявши хмару куряви, за якою зникла і Гавхар, що дивилася нам услід.

І ось через стільки років ми знову зустрілися. Та ба — від колишнього худющого, чорного, мов смола, бісенятка не лишилось і сліду…

— Ну, куди підемо? — спитала вона, всміхнувшись.

— Куди скажеш.

— Ходімо прямо, а там побачимо.

Ми рушили далі: Гавхар попереду, я — на якийсь крок позаду. День був жаркий, повітря мерехтіло перед очима від полуденної спеки. Та ми на те не зважали. Солодкі мрії бентежили моє серце. Проминувши ханський палац, ми почали петляти вузькими, кривулястими вуличками. Вийшли до медресе, і раптом мій ніс вловив пахощі смаженої риби. Я відчув голод і спитав Гавхар:

— Зайдемо на базар? Щось мені їсти захотілося.

— І мені, — погодилась вона відразу. — Я теж зголодніла.

На базарі було повно людей. Ми насилу пропхалися до рундучка, де продавали рибу і, знайшовши вільне місце, накинулись на апетитні шматки щойно засмаженого сома. Потім купили по фунту хусайні — гарного винограду з довгастими ягодами, які росіяни називають «дамськими пальчиками». Чомусь мені здалося, що я ніколи в житті не їв нічого смачнішого. Гавхар теж була задоволена.

— Як ти гадаєш, а там виноград буде? — спитала вона несподівано, не зводячи очей з золотавих грон.

— А ми звідси захопимо з собою, — запропонував я.

В цю мить на базарі зчинилось щось незбагненне. Усі, мов навіжені, посунули до воріт.

— Що це значить? — стривожено запитала Гавхар.

— Не знаю… ходімо подивимось.

Разом з юрмою ми випхались за ворота.

— Куди це всі біжать? Що сталося? — допитувався я в людей, що штовхалися біля мене. Але ніхто нічого не знав.

Біля караван-сарая, ніби зачепившися за щось, натовп спинився. Проте галас не тільки не затих, а, здається, ще й посилився. Звідусіль було чути:

— Підніміть його!

— На гарбу висадіть!

— Покажіть його нам, розтриклятого!

Людська юрма хитнулася вперед, потім назад, мовби даючи комусь дорогу, і над нею, ставши на якесь підвищення, показався сивобородий чоловік, вдягнений у чорний чапан. Поряд з ним з'явилися ще троє-четверо чоловіків. В одного з-поміж них руки були скручені мотузкою, а насунута на чоло чорна папаха майже затуляла очі. Та його, видно, відразу впізнали: юрма загула погрозливо, над головами піднялися затиснуті в кулаки руки. Почулися прокляття, крута лайка, зойки, плач і ридання жінок.

— Люди! Тихо! — закричав, піднісши вгору руку, чоловік у чорному чапані.

Натовп замовк, не стало чути й плачу.

— Люди! — повторив чоловік і, показавши на зв'язаного, спитав: — Чи є серед вас такі, що не знають цієї людини?

— Немає! — вигукнув хтось із натовпу.

— Тоді скажіть мені, хто це?

— Кат! — відповів той самий голос із натовпу.

— Правильно! Це кат! — підтвердив сивий чоловік. — Ханський кат, який мордував наших братів і сестер. Сьогодні він у наших руках, і ми самі повинні вирішити, що нам з ним зробити? Яку кару йому призначити?

— Смерть! — почулося п'ять чи шість голосів.

— А що ти скажеш, жінко? Ми слухаємо тебе! — звернувся сивий чоловік до когось у натовпі. Потім перевів погляд на людей, що товпилися довкола караван-сарая, і голосно пояснив: — У цієї бідолашної жінки було двоє синів, і обох цей негідник власноручно закатував. Кажи ж бо, жінко, не мовчи! Вийди сюди, щоб усі тебе бачили! Ось він, убивця твоїх синів, поглянь на нього!

Юрма розступилася, даючи жінці дорогу. Та вона не рушила з місця. Тільки проказала хрипким голосом:

— Нехай мої очі осліпнуть, якщо я його ще раз побачу!

— Що ти верзеш, жінко, — урвав її сивобородий. — Це він хай осліпне, щоб ніколи більше тебе не бачив. Правильно я кажу, люди?

— Правильно! Правду каже чоловік! — почулося звідусіль.

Кат втягнув голову в плечі, відчувши, як наблизилася до нього загроза розплати. Лихими жаринами спалахнули з-під папахи люті очі, з ненавистю обвели натовп. Сивобородий підійшов до ката й, зірвавши в нього з голови папаху, кинув під ноги юрмі. Певний, що настав його кінець, кат, мов розлютований бугай, похилив свою голомозу голову і ступив крок до сивобородого. Але той, не звернувши на це ніякої уваги, склав руки, мов для молитви, і вигукнув високим голосом:

— Аллах великий! Візьміть його! — Одним рухом він скинув ката з гарби прямо в натовп і додав: — Амінь!

— Який жах!.. — насилу спромігся я на слово.

— Це справді жахливо, — проказала Гавхар. — Його треба було судити. Але зараз людей краще не чіпати.

Вона мала рацію. Розлютована, наелектризована юрба хитнулася в той бік, куди звалився кат. Ніхто в цю мить не став би слухати ніяких слів про суд.

Зненацька глухий гул юрми прорізав запізнілий вигук старої жінки:

— Пустіть мене!

Люди слухняно розступилися, утворивши вузеньку вуличку перед старою, в якої кат загубив двох синів. У кінці цієї вулички я побачив на мить ніби переламаного в попереку ката, що ледве тримався на ногах. З очниць на його обличчі витекли обидва ока. Гавхар з огидою і жахом затулилась руками.

— Ходімо звідси! — сказала вона і схопила мене за рукав.

Я мовчки став пробиватися крізь людське стовпище. Виборсавшися з нього, ми пішли спокійніше. Страхіття, яке ми щойно побачили, справило на нас гнітюче враження. Ми довго блукали вуличками, аж поки вийшли до міського муру. За версту від нього поблискувало дрібною хвилею озеро. Ми рушили до нього. Гавхар мовчки простувала побіч мене.

— Юрба, вона завжди така, — сказав я, згадавши останні хвилини ката. — Ні жалю, ні милосердя не знає.

— А такі, як він, мали те милосердя? — несподівано різко спитала Гавхар, блиснувши очима. — Адже вони до людей ставилися гірше, ніж до худоби. Ось такі й батька мого вбили. А матір зв'язали й у власному домі спалили.

Я навіть рота розкрив, почувши таке.

— Коли? За віщо? — спитав, не ймучи віри словам.

— Я себе теж і досі питаю: за віщо? — з гнівом проказала Гавхар, але за мить почала розповідати, що сталося з її батьками.

… Позаторік на кишлак налетіли басмачі. Хтось повідомив їх про засідання кишлачної Ради, і вони — мов сніг на голову впали: увірвалися в правління, пов'язали комуністів і тут-таки й постріляли. Батька Гавхар теж. Потім запалили їхній будинок і в полум'я кинули зв'язану по руках і ногах тітоньку Раїму, ще й пригрозили цілому кишлакові: «Хто ще посміє з більшовиком одружитись, теж заплатить головою.»

— Їх спіймали?

— Ні, — відказала Гавхар. — Поки прискакали червоні, вони зникли. А я тепер сирота, нікого в мене немає. Зрозумів? Отже даремно ти на людей набалакуєш.

— Пробач мені, — попросив я зніяковіло.

— Та нічого, — відказала Гавхар, знизавши плечима. — Звідки ти міг знати.

Кілька хвилин ми йшли мовчки. Я був вражений горем, що звалилося на плечі цієї тендітної дівчини, і водночас відчув, як моє серце сповнюється ніжністю і любов'ю до неї. Мені хотілося пригорнути її, поцілувати й приголубити. Сказати, що відтепер я завжди буду з нею.

Незабаром ми вийшли до озера, і обличчя Гавхар трохи просвітліло. Вона зняла свою куртку і перекинула через плече. Гнучке гілля плакучих верб, що росли на березі, сягало води. Ми сіли в затінку дерев. Гавхар точнісінько як у дитинстві сіла, схрестивши ноги, і задивилася на воду. Я спробував і собі сісти так само, але невдовзі ноги мені затерпли. А Гавхар і не ворухнулася. Сиділа замислена, втупившись поглядом в одну точку. Знудившись, я хотів був забалакати до неї, та вона не підтримала розмови, сказавши:

— Посидьмо хвилину мовчки.

Така хвилина могла в неї тривати й кілька годин. Про що вона думала в таку пору? Що бентежило її дівочу уяву? Я цього, звісно, не знав.

Так було й цього разу. Не спускаючи очей з мерехтливої поверхні озера, вона поринула в глибоку задуму. Багато чого хотів я їй сказати, багато про що спитати, але не зважувався порушити її усамітнення. Хтозна, де блукала вона зараз у своїй уяві: може, в Москві, якої я досі не бачив навіть уві сні, а може, в кишлаку, де минало її дитинство і де вона так трагічно втратила своїх батьків.

Повіяв холодний вітерець. Він розкуйовдив її коси, кинув пасмо на обличчя. Вона прибрала його, заклала за вухо, накинула куртку на плечі. Знов голосно закумкали жаби. Гавхар повернулась обличчям до мене.

— Пам'ятаєш нашу джіду над річкою? — спитала вона нараз.

— Пам'ятаю, — відповів я. — От тільки й досі не збагну, як це ти примудрилася впасти там з дерева.

Гавхар засміялася.

— Це сталося не там, а в саду твого дядька Алі. Я джіду в нього крала.

— Навіщо ж її красти, адже вона росте на кожному кроці.

— Так то звичайна. А мені потрібна була чілан-джіда, яка росла тільки в твого дядька. Мати запарювала її й пила, казала, дуже корисно для здоров'я. Я й раніше паслася там, і ніхто нічого не помічав. А того дня до саду зайшов дядько Алі. Я його спершу не побачила. Коли чую, ніби хтось кетменем землю копає. Глянула — твій дядько. Я мало не знепритомніла від переляку, втратила рівновагу й зірвалася з дерева. Аби на землю впала, нічого б не було, я і з вищих дерев стрибала. Так треба ж було прямо на кетмень упасти.

— Якби ти мені сказала про джіду, була б твоя нога ціла.

— Соромно було казати. А крім того, твоя мати в той день — я сама бачила — ціле сито джіди несла від дядька Алі.

Я погладив руку Гавхар. Вона нічого не сказала, тільки зітхнула легенько. Незабаром сутінки огорнули землю, на небі спалахнули зорі. Сяйво місяця кинуло перші срібні тіні на гладеньку поверхню озера. Не знати звідки долинула пісня. Слів не можна було розібрати, проте співати її могла тільки щаслива, сповнена світлих надій людина.

— Гарно співає, — завважив я. — Ти чуєш?

— Гарно, — погодилася Гавхар. — Я вперше чую цю пісню. Підійдемо ближче?

Ми рушили берегом озера. Попереду виникла чиясь тінь, і ми зрозуміли, що то і є співець. Підійшли ближче. Чоловік нас не бачив, він співав, не припиняючи роботи, розбирав кетменем запруду, щоб пустити воду на поле.

— Стій, — зупинила мене Гавхар. — Послухаємо звідси. Не будемо заважати.

Пісня змовкла, а ми все стояли в затінку, поки чоловік рушив і зник у темряві.

— Гарно співав, — повторила Гавхар. — Це, мабуть, справді щаслива людина. А ти щасливий?

Я розгубився і, замість відповіді, спитав її:

— А ти?

— Дуже! — видихнула вона гаряче і повторила: — Дуже щаслива!

— Я теж.

Вона взяла мене під руку, і її долоня обпекла мене мов вогнем.

Коли ми повернулися до міста, було вже пізно. Біля будинку міськкому Гавхар зупинилася.

— До побачення, — простягнула руку.

— Завтра побачимось? — запитав я з надією.

— Ні, післязавтра.

— Чому?

— Завтра я їду в Хазарасп. Треба умовити батька моєї подруги, щоб відпустив її з нами до Москви. Післязавтра повернуся.

— Я тебе чекатиму на цьому місці, — мовив я, міцно стиснувши її руку.

Гавхар зникла за дверима, а я, глибоко зітхнувши, побрів пустельною вулицею. Я навіть не знав, куди мене несуть ноги. Одне усвідомлював — на мене, не знати звідки, звалилося несподіване щастя. Воно затьмарювало мені розум, обертало на рідне й дороге це чуже місто з курними кривулястими завулками, злиденними халупами, проваленими дувалами, хирлявими від браку вологи деревами, з його тривожним життям. За один-єдиний вечір усе довкола наче від доторку чарівної палички засяяло небаченою красою.

Я брів безгомінними вуличками, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку, і на місці розвалених мурів зацвітали сади, на місці злиденних халуп підводилися чарівні палаци в затінку розлогих дерев. «Післязавтра я її побачу, — повторював я подумки. — Післязавтра ми знову будемо разом. І взагалі відтепер завжди будемо разом. Завжди!… Невже це правда? Невже так воно й буде?!»

Я промовляв пошепки ці слова, і сам їм не вірив. Бо це був немовби сон, дивовижний, чарівний і водночас схожий на живу реальність. Я жадав, щоб той сон ніколи не кінчався, а за мить жахався, що він ось-ось урветься, і в розпачі, звертаючи погляд до всіяного зорями неба, благав милосердя і допомоги.

Поблизу ханського палацу, де тепер містилася міськрада, мене зупинив чийсь хрипкий голос:

— І не соромно тобі, хлопче? Такий молодий, а набрався, мов справжній п'яничка.

Я прокинувся від своїх мрій і побачив старого чоловіка з мисливською рушницею, що стояв тут на варті.

— Я не п'яний, — заперечив я, вражений підозрою.

— Ану дихни! — Старий мало не ткнувся мені в обличчя своїм носом.

— Ху-х! — видихнув я.

— Гм, справді не схоже, щоб пив, — заспокоївся старий. — Я теж, коли на варті, навіть думати про це собі не дозволяю. Хіба можна?! Адже під моїм захистом, можна сказати, вся влада перебуває. Ну а коли не на варті, то не гріх і хильнути. Особливо, якщо є якась нагода. А в мене якраз вона є: син мій, щоб ти знав, збирається в Москву їхати.

— У Москву? — перепитав я, не приховуючи свого подиву.

— Так. Може, ти його знаєш?

— Ні, не знаю.

— А ти сам хіба не з Хіви? Бо тут мого сина всі знають. Невже не чув про мисливця Джуманазара?

— Та чув-чув, — піддався я, побачивши, що старий починає гніватись.

— Ну а коли чув, то знай, що я його батько.

— А чого ж він їде до Москви?

— Учитись їде! — мовив з гордістю старий. — Післязавтра виряджатиму його. Іще дванадцять чоловік, крім нього, їхатиме.

Мені кортіло сказати, що я теж їхатиму з ними, але щось мене втримало.

— А от ти, хлопче, скажи мені, на кого йому там варто було б учитись?

— Не знаю.

— Оце ж і він не знає. Думав-думав, на чому зупинитися, а тоді каже: «Кондуктором буду». — «Дурень, кажу я йому, невже в таку далину треба їхати, щоб на кондуктора вчитись?! А я так думаю, якщо вже до Москви їхати — то тільки для того, щоб у самого товариша Леніна вчитися. Оце найкраща наука! Не послухаєшся мене — не дам тобі свого благословення», — сказав я йому. Правильно зробив, га?

Старий був страшенно вдоволений своєю мудрістю. Насупивши брови й стенувши плечима, він кинув наостанку:

— Ну, годі балакати. Іди собі, і не зупиняйся на півдорозі. Ні, постривай!..

З мішка, що лежав біля порога, він витяг чималу диню, дістав з-за халяви чобота довгий ніж, розкраяв диню на скибки і найбільшу простягнув мені.

— На, погамуй спрагу!

Я взяв скибку і рушив додому. Диня була дуже солодка і соковита. Коли я вже був десь на розі вулиці, знову почувся голос старого:

— Оце й ти, як буде змога, їдь учитись, тільки саме цієї, справжньої науки.

— Гаразд, — гукнув я йому на прощання.

Додому я повернувся опівночі. Господиня, тітонька Султанпаша, не лягала спати, чекаючи на мене.

— Слава аллаху! — зраділа вона, побачивши мене. — А я оце журюся: може, ти вже й поїхав?..

— Хіба ж я міг поїхати, не попрощавшися з вами, — заспокоїв я стареньку.

— А хто вас знає!

Вона заметушилася і незабаром поставила переді мною вечерю — яєшню та чималу миску кисляку.

— Це я тобі наготувала, дитинко.

Я ум'яв усе, мов за себе закинув. Здається, оце тоді я востаннє в своєму житті зі смаком і охотою поїв домашньої страви.

IV

Уранці я пішов на курси взяти остаточний розрахунок і попрощатися з колегами. Здебільшого то були старші за мене люди. Я відчув, що вони заздрять мені. Та незважаючи на це, наше прощання було теплим і щирим. Вони побажали мені щасливої мандрівки.

Коли я повернувся додому, тітонька Султанпаша попередила, що до мене прийшов якийсь чоловік і вона йому дозволила почекати в моїй кімнаті. Я переступив поріг. На стільчику, похиливши голову і склепивши повіки, сидів чоловік з довгими вусами.

— Ви до мене? — спитав я, чимось занепокоєний.

Гість підвів голову і ніби простромив мене поглядом примружених пекучо-чорних очей.

— Що ви хотіли? — спитав я ще раз, відчуваючи якусь дивну слабкість у ногах.

— Я приїхав на прохання вашого дядька. — мовив він хрипким голосом і, діставши з-за пазухи папірець, подав його мені.

Я похапцем розгорнув його і впізнав почерк дядька Алі.

«Бекджане, дитя моє, нещодавно я одержав твого листа, — писав він. — Але приїхати до тебе не можу, заважають деякі обставини, не до поїздок тепер. Ти знаєш, як я люблю тебе і тому певен, що ти мені пробачиш. Коли ж хочеш знати причину, що заважає мені приїхати, то ось вона: того самого дня, коли я одержав твого листа, мене виселили з Ургенча. Міське начальство конфіскувало будинок твого покійного батька разом з усім майном. Не чіпали тільки бібліотеки й того, що було у вітальні та на подвір'ї. Я не міг запобігти цьому лихові. За два дні до того сам я одержав звістку з Шавата. Власті присвоїли всі мої землі. Оце так, хлопчику мій, тепер ми з тобою жебраки. Що має робити людина, в якої все відібрали, яку позбавили навіть даху над головою? Іти поневірятися білим світом. Так я й учинив. Але я повернуся, повернуся, щоб порахуватися з тими, хто завдав мені цього приниження.

Власті кажуть, ніби я бай, ніби п'ю кров бідняків. А чим же тоді завинив перед людьми твій батько? Адже він усе своє життя піклувався про вдів та сиріт. Часом навіть сам не мав чого їсти, проте знаходив можливість нагодувати бідолах. А моя покійна сестра, твоя безталанна мати! Якої шкоди могла завдати вона цим нікчемним обдертюхам?! Коли я про все це згадую, мені хочеться тікати світ за очі. Перше ніж покинути Ургенч, я зайшов на цвинтар, запалив світильники на могилах твого батька й матері. Ось піду я, і не залишиться людини, яка могла б їх доглянути. Бекджане, дитя моє, твій батько дуже хотів бачити тебе освіченою людиною. І багато чого сам тебе навчив. Зрештою ти вже й тепер доволі освічений хлопець. Хіба цього мало для людини? Я розумію, ти вже дорослий, сам знаєш, що тобі треба робити, як далі жити. Проте, коли б я був на твоєму місці, я б не поїхав до їхньої Москви. З пошани до пам'яті батька іі матері, до їхніх загублених життів. Нехай туди їдуть ті, хто не вартий мізинця. Опріч того, мушу тебе попередити, це буде дуже небезпечна подорож. Поки доїдеш, бозна-що може скоїтися в дорозі.

Якщо схочеш мене побачити, звернись до чоловіка, який передасть тобі мого листа, він допоможе тобі дістатися, куди треба, або спитай дорогу в шевця Бердара, що сидить на ургенчському базарі».

Я почував себе так, ніби в спину мені вгородили кинджал.

— Де зараз мій дядя? — спитав я у незнайомця.

— В дорозі, — відказав той, не змигнувши оком. — Якщо хочете, я вас до нього доправлю. На це піде два дні.

— Два дні?!

— Так.

Я не знав, що мені діяти, на що зважитись. Чоловік підвівся з місця і попередив:

— Я буду на базарі. Коли щось надумаєте, знайдете мене там.

Він вийшов з дому, а я все стояв мов укопаний. Нарешті прийшов до тями й побіг до школи, де містилися наші курси. Я згадав, що в нас є транспорт — гарба з конякою і свій арбакеш. Я випросив у нього коня і, не заїжджаючи на базар, поскакав в Ургенч. Надвечір дістався до своєї домівки. Двері були розчинені навстіж. Я зіскочив з коня, побачивши незнайому стару жінку, що виходила з дому. В руках у неї був срібний самовар, який батько привіз колись чи то з Ташкента, чи ще звідкілясь.

— Що ви робите, бабусю? — спитав я, не зводячи очей з самовара.

— А нічого, синку, додому йду, — відповіла вона, затинаючись.

— А це навіщо взяли?

— Що?

— Те, що тримаєте! Самовар!

— Он ти про що!.. А я собі думаю, про що ти питаєш, — засміялася бабуся. — Усі тут щось та взяли! От і я собі прихопила цю річ. На пам'ять про Айпашу-ханум. Небіжчиця дуже мене любила. Не чужа, отже, я їй була. А тепер, бач, німий Алі кудись подався. Від сина теж звістки немає. Коли б був живий, хіба покинув би свою рідну домівку?! А ти ж хто такий будеш, синку?

— Син Айпаші, яка вас дуже любила, — відказав я ущипливо.

— Вай-улай! Невже Бекджан?! — розгубившись, стара притискала самовар до грудей, а тоді, ніяково посміхнувшись, заквапилася назад, бурмочучи: — Зараз я самовар поставлю, чаю вип'єш з дороги.

Я ввійшов у дім. Порожні кімнати, бруд, багно, сліди багатьох людей на підлозі. У вітальні розчахнуті вікна, кілька шибок висаджено. За порогом я мало не наступив на затоптаний аркуш роздертої книжки. Підняв його і обережно струсив з нього пилюку. То була сторінка з книжки «Юсуф і Зулайхо». Я несамохіть перебіг очима рядки і мало не заплакав від заподіяної мені кривди. Потім акуратно склав аркуш і сховав його за пазуху. Але те, що я побачив у батьковому кабінеті, вкинуло мене у справжній розпач. Підлога кімнати вся була усипана подертими, затоптаними книжками, деякі з них були без палітурок… Рукописні копії творів Аль-Фарабі, Біруні, Абу Алі ібн Сіни, збірники газелів, дастапів — найдорожча частина батькової бібліотеки…

Я заходився складати книжки у стоси. На це пішло чимало часу. Вже заповідалися сутінки, коли я вийшов з дому і нав'ючив чотири великі в'язки книжок на коня. Підійшла бабуся й запитала:

— Ти вже тепер, мабуть, і не приїдеш сюди, синку?

— Ні, — відказав я, натягуючи поводи. Я й досі дивуюся, чому я тоді так впевнено відповів їй. Наче наперед відчув, що судилося мені попереду безпритульні поневіряння. — Не приїду. А самовар візьміть собі. Він і справді тепер нікому вже не потрібний у цім домі.

— Спасибі, сипку. Візьму напам'ять… Нехай буде… А може, все-таки вип'єш чаю, я тобі запарила.

Та я вже рушив, ведучи коня в поводу. Куди я тоді йшов, і сам не знав — куди очі світили. Думками я все ще був у своїй спустошеній, сплюндрованій домівці. Хто це укоїв, хто вчинив над нами таку наругу?! Невже більшовики? Невже їхніми руками було вчинене це варварство? Невже можна одне говорити в промовах, а робити все навпаки?!

Я згадав Лойка, колег-викладачів на курсах, Гавхар, старого, що стояв на варті біля міськкому партії… Ні, вони такого зробити не могли, ці люди на таке не здатні. Хто ж тоді? Нараз я ніби опинився вдруге на базарі, біля караван-сарая, почув жіночий плач, побачив, як падає під ноги юрбі ханський кат і гнівне обличчя сивого чоловіка на гарбі, побачив, зрозумів, що саме ці люди, засліплені несподіваною зненавистю, здатні були сплюндрувати нашу оселю. У вухах мені озвався голос покійного батька, який за хвилину до смерті допитувався в Лойка: «Чим я завинив перед цими людьми?! Хіба я скривдив колись бодай одну людину?!»

Справді, про яку батькову кривду чи провину може йти мова, коли він допомагав чим міг усім мешканцям махаллі, лікував сиріт, удів, жебраків?! Невже лікування бідняків достатня причина для того, щоб позбавити мене рідного вогнища?! Невже конфіскація і розграбування нашого буднику — найкращі ліки проти бідності?! Засіб зробити багатою оту бабусю, що цупила наш самовар?!

З цими думками я несподівано опинився біля воріт цвинтаря. Ноги самі привели мене сюди. Тим часом на землю вже спадали сутінки. Оглушливо скрекотіли коники. Припнувши коня до гілки старої всохлої шовковиці на березі арика, я ступив за ворота. Терпкий запах якогось цвинтарного зілля забивав віддих. Мені примарилося, ніби поряд зі мною стоїть моя мати. Колись вона щовечора спалювала в своїй кімнаті кілька сухих стебелинок гармали, відтоді мені на все життя запам'ятався аромат, що лишався по них. Я брів охайно, чисто заметеною й побризканою водою, стежиною. Обабіч, похиливши гілля, стояли старі вишневі дерева, і чорні кружальця тіней від їхнього листя монетами всипали доріжку. Дерева були схожі на учасників поховального ритуалу, що, схрестивши руки на грудях, стоять непорушно в жалобі, боячись порушити святу цвинтарну тишу. Проминувши ці дерева, я збочив до батькової могили. До пахощів терпкого зілля домішувався п'янкий дух розпашілої від денної спеки землі, і в мене запаморочилося в голові, тіло огорнула тепла хвиля якоїсь дивної млявості. Я ступив до могили, вклякнув біля неї, і невтримні сльози покотилися з моїх очей. Раніше я чомусь боявся сам ходити на цвинтар. Але цього разу мене не бентежили ні моя самотність, ні таємнича цвинтарна тиша, ні моторошна темрява, що повільно, майже непомітно, вкутала причаєні навколо дерева… Довго-довго сидів я біля могили батьків, аж поки догоріла свічка, і я запалив нову. Потім виполов на могилах бур'ян і будяки і спалив їх…

До Хіви повернувся удосвіта, віддав поводи тітоньці Султанпаші, а сам шмигнув до своєї кімнати і, не роздягаючись, упав на кошму. Побачивши в якому я стані, стара — спасибі їй — не намагалася мене розпитувати, не пробувала мені співчувати. А в голові в мене пекучою жариною жевріла одна думка: «Якщо вони могли таке вчинити, значить, немає в їхніх серцях ні жалю, ні милосердя».

V

Коли вранці другого дня, перемагаючи біль у голові, я продер очі, біля мене сидів Лойко.

— Оце так ти готуєшся в дорогу? — спитав він.

— Пізно ліг учора, — відповів я, навіть не спробувавши всміхнутися. — В Ургенч їздив.

— Знаю, — мовив він. — Це ти добре зробив, що книжки привіз. Вони тобі згодяться.

Я промовчав. Потім підвівся і вийшов у двір. Не поспішаючи умився. Повертатись до кімнати не хотілося, наче в тому, що сталося в Ургенчі, був винний саме Лойко. Насамкінець, зціпивши зуби, зайшов до кімнати. Господиня принесла дві миски кисляку. Я майже не їв, сидів мовчки, наче мені язика відтяли.

— Виїдете попівдні. Дістанетесь до Чалиша, звідти човном до Аральського моря, а від Аральська до Москви поїздом. Це найкоротший шлях.

Лойко допив свій кисляк і мовив:

— А я тобі дещо приніс на дорогу. Від моїх юних літ залишилося. У Москві тобі згодиться. Якби оце батько твій був живий, порадів би він з твоїх новин…

— Навряд чи порадів би, — відказав я, тяжко зітхнувши. — Може, навпаки, засмутився б гірко…

— Що сталось, Бекджане? Чому ти так говориш? — насторожився Лойко.

— А хіба може радіти людина, в якої конфіскували і сплюндрували рідний дім?

— Що ти маєш на увазі? Чий дім сплюндрували?

— Мій.

— Що-о?! — Лойко підвівся з місця. — Хто це зробив?

— Ваші більшовики! — кинув я йому майже зловтішно.

— Мої більшовики?! Що ти мелеш, Бекджане? Ти при своєму розумі?

— Я при своєму розумі, а про інших нічого не можу сказати.

— Постривай, розкажи мені що сталося, — попросив він. — Тільки все як було!

Я переказав йому, що побачив учора в Ургенчі. Лойко аж побілів од гніву. Єдине, про що я йому не сказав, то це про дядьків лист. Не хотів його вплутувати до цієї історії.

— Це просто неймовірно! — вигукнув Лойко, стиснувши кулаки. — Ну, таких «більшовиків» ми скоро позбудемось. А ти, Бекджане, тримай себе в руках. Будинок з усім майном повернемо тобі. Твій батько ніколи не був нашим ворогом. Може, часом він нас не розумів… Але постривай… — Він замислився на мить, а тоді запитав: — А як же твій дядько, невже він тобі нічого не повідомив?

— Ні, - відповів я зашарівшись.

Та Лойко, очевидно, не звернув на це ніякої уваги.

— Знаєш, що я оце згадав? — мовив він, насупивши брови. — У Чалиші теж були подібні випадки. Тепер — в Ургенчі. Чи не пов'язані вони якимсь чином поміж собою?

Я знизав плечима.

— Гаразд, сподіваюсь, ти не передумав через це їхати. Головне — тримай себе в руках. Ми неодмінно все з'ясуємо. І винних покараємо. — Він ступив крок до дверей: — За годину зустрінемось у міськкомі комсомолу.

Лойко зачинив за собою двері. Після його слів на душі в мене трохи відлягло: «Ну, справді, хіба він винний?! Такі, як він, не могли докласти рук до того, що сталося в Ургенчі!» З цією думкою я підвівся з місця і підійшов до стільця, на якому лежав чималий згорток. Розгорнувши газету, я побачив, що це форма інженера, в якій Лойко колись заходив до нас. Костюм був майже новенький, лише рукави та комір були трохи потерті. Я надів піджак — наче на мене шитий.

— Ой, як гарно! — похвалила господиня, зазирнувши до мене через вікно. — Бачу, дуже він тебе любить, цей урус.

— Я його теж люблю… Цей чоловік був другом мого батька.

— Нехай йому щастить у житті. Послухай, синку, — зашепотіла тітонька Султанпаша з таємничим виразом обличчя. — А що Ленін — він теж урус чи, може, наш, правовірний? Ну, скажімо, татарин?

— Урус, урус, — сказав я, насилу стримавши усміх.

Старенька замислилась, примруживши очі. Потім, важко зітхнувши, проказала:

— І чого воно так сталося, що аллах урусів не сотворив мусульманами?!

— А вам було б добре, коли б вас аллах обернув на невірну?

— Вай-вай, не доведи господи такого ніколи!

Посміявшись у думці з простодушної жінки, я заходився пакувати в дорогу свої речі.

— Де ти пропав? — задерикувато спитала мене Гавхар, щойно я ступив на поріг міськкому комсомолу. — До речі, ми будемо їхати через Чалиш. Уявляєш?!

Я дивився на Гавхар, неспроможний відвести від неї очі, й був певен, що ніколи в житті не бачив такої красуні. Охайна суконька в блакитну смужку, білі черевички на невисоких підборах, килимова тюбетейка з білими квітами, — усе тільки підкреслювало її вроду. Цупка чорна коса лежала на грудях, друга спадала на спину. Прямо в душу мені дивилися її приязні, усміхнені, іскристі очі.

— Ти що, язика проковтнув? — спитала вона грайливо.

— Та ні, просто я вже чув про це, — пробелькотів я, соромлячись свого закоханого погляду. — А ти так і поїдеш, у цій сукні?

Вона збентежено оглянула себе і, примруживши очі, спитала:

— Тобі не подобається?

Я всміхнувся, а тоді цілком серйозно запевнив:

— Дуже подобається.

— Правда? — зраділа Гавхар.

— Правда, дуже подобається.

Вона зашарілась і, не знаючи, як приховати свою зніченість, почала накручувати на палець кінчик коси.

— Тільки стережися, щоб тебе по дорозі не вкрали, — пожартував я.

— А ти ж для чого? От і стережи! — Вона сховала була очі, похиливши голову, та, не втримавшись, голосно засміялась. — Ну, ходімо швидше, бо запізнимося.

Збори нашої групи були короткі, але урочисті. У великому залі міськкому зібралися родичі й друзі тих, що від'їжджали, комсомольські й партійні активісти. Кожного з нас відрекомендували присутнім, так і ми перезнайомилися поміж собою. Було нас, майбутніх москвичів, усього тринадцять чоловік — п'ятеро дівчат та вісім хлопців: двоє туркменів, один каракалпак, решта узбеки. З-поміж дівчат, здається, теж одна була туркменка, інших, крім Гавхар, я вже й не пригадую. Після знайомства першим виголосив промову секретар міськкому комсомолу, потім Гавхар. Від імені майбутніх студентів вона обіцяла сумлінним навчанням виправдати довір'я комсомолу. Наприкінці зборів із зворушливим напученням виступив Лойко. Не пригадую вже, що саме він тоді говорив, але учасники зборів гаряче аплодували і йому, і нам; хтось із присутніх у залі плакав.

Нарешті збори скінчилися, я підійшов до Лойка, і ми обнялись на прощання. «Був би живий батько, він і справді порадів би моїй удачі», — подумав я, а Лойко сказав:

— Не забудь листа написати, як приїдеш. І взагалі пиши про все, нічого не приховуй. Розумієш, я тепер тобі немов батько.

— Спасибі, — відповів я, насилу стримавши сльози.

— Щасливої тобі дороги, Бекджане!

Перший, кого я побачив надворі, був вартовий, що напучував мене серед ночі. Він гаряче втовкмачував щось напрочуд схожому на нього самого джигітові, в якому не важко було вгадати його сина.

— Бекджане, це тебе кличуть? — спитав нараз Лойко, показавши в бік воріт.

Я озирнувся й побачив тітоньку Султанпашу, що тримала в руках величезну миску, обв'язану шматком білої тканини. Я підбіг до неї.

— А ви, тітонько, що тут робите?

— Їжу тобі на дорогу принесла. Там на гарбі ще клуночок з богирсаками…

— Ну, навіщо було турбуватися… — пробурмотів я розгублено. — Велике спасибі.

— Хай легкою буде ваша дорога, дитино.

На очі тітоньки Султанпаші набігли сльози, вона втерла їх і зашепотіла слова молитви:

— О аллах, зглянься, як над своєю власною дитиною…

З вулиці почувся голос Джуманазара, що закликав усіх сідати на гарби. Нарешті прикрашена червоними прапорами валка з п'яти гарб рушила в напрямку на Чалиш.

До кишлаку ми дісталися надвечір, червоне кружало сонця вже пірнуло в зарості джіди на його околиці. І ніщо тут начебто не змінилося, відколи я покинув ці місця, все було таке знайоме й близьке, наче я його бачив учора. Низенькі дували, пласкі очеретяні дахи, гладенько вимазані рідкою глиною, клапті полів, розкидані довкіл на чималій відстані один від одного, — усе це немов простягало до мене руки, немов торкалося моєї душі. І тільки в центрі кишлаку, над бляшаним дахом якогось будинку, тріпотів червоний прапор, що його тут колись, природно, не було. Біля цього будинку ми й зупинилися. Відразу ж довкола нас зібралося чимало людей. Гавхар зникла в тій юрбі, і тільки зрідка її голос, схожий на дзвіночок, вирізнявся з-поміж загального гамору. Я сидів на гарбі, не знаючи, злізти мені з неї чи ні. Серед людей, що оточили нас, часом я ніби впізнавав когось, та переважна більшість здавалися мені чужими й незнайомими. Втім, один старий чоловік підійшов був до мене впритул, якийсь час придивлявся до мого виду, а тоді спитав:

— А ти часом не лікарів син, хлопче?

Я ствердно кивнув головою.

— Батька твого я добре знав. Як він себе почуває?

— Помер батько. Шість років невдовзі буде.

— Он як? Ну що ж, нехай йому аллах у раю приділить місце. — Старий забурмотів слова молитви, а скінчивши, додав: — Душевною людиною був твій батько. І ти зовні на нього дуже схожий. Аби тільки аллах довше життя тобі подарував.

Більше ніхто мене так і не упізнав. Утім, не знаю чому, але мені й самому не дуже хотілося бачити колишніх знайомих. Звідки взялося це почуття якоїсь відчуженості, я не зумів би пояснити навіть самому собі. Однак і побороти його не міг. Напівзабуті курні вулички кишлаку, старезна, хоча й височенна чинара на розі, золотаві ягоди джіди в садах, що нагадували про втрачені назавжди радощі безжурного дитинства, — все це, як мені здавалося, здатне було тільки посіяти смуток у душі. А тим часом на лицях людей я бачив радість, в їхніх рухах, мові, поглядах — впевненість чи навіть сміливість. Може, саме ця різниця в настрої, справжня чи вигадана мною, й віддаляла мене від моїх колишніх земляків. Мені й хотілося подібно до Гавхар опинитися посеред юрми людей, поштовхатися серед перевесників, та я так і не зважився злізти з гарби, немов був зв'язаний по руках і ногах.

Тим часом хтось запропонував розкласти на березі річки багаття і там-таки й повечеряти.

— Бекджане, неси сюди свою миску! — гукнула мені Гавхар.

Я, наче тільки й чекав цього запрошення, стрибнув з гарби, схопив обіруч свою миску і разом з усіма подався до берега. Від недавнього гнітючого почуття відчуженості не лишилося й сліду.

В одну мить хлопці назбирали хмизу, і багаття запалало. Хтось притягнув великий самовар. Почали викладати хто які мав харчі. Я розв'язав миску, вона до країв була повна плову. Розігріли й заходилися уминати всі разом. Брязкіт посуду, жарти, сміх запанували на березі. Я теж радо піддався загальним веселощам.

Після вечері я запропонував Гавхар, що сиділа поряд:

— Ходімо, перевідаємо нашу джіду.

Непомітно для інших ми підвелися й рушили від багаття.

У заростях джіди було темно і тихо як у вусі. Гавхар схопила мене за руку.

— Далі не підемо… — попросила вона.

— Чому? — Я стиснув її гарячу долоню, і ми занурилися в зарості.

Мене бентежила близькість Гавхар, її неспокійне, уривчасте дихання, п'янкий аромат її кіс. Неспроможний стримати почуття, що раптом охопило мене всього, я притягнув її ближче до себе і, спинившись, промовив:

— Гавхар!

— Що? — майже пошепки запитала Гавхар, не зводячи з мене погляду. Її великі очі таємниче поблискували в місячному сяйві.

Не зважуючись щось сказати, я стояв і від надміру ніжності гладив їй руку. Вона очікувала чогось, завмерши і затамувавши подих, і не діждавшись, ступила крок назад і мовила:

— Ходімо!

— Гавхар…

— Не треба… Іншим разом… — зронила й побігла від мене.

Я лишився сам. «Іншим разом… Іншим разом!» — співало моє серце, сповнене радісного хвилювання і передчуття близького щастя. Сп'янілий від цих почуттів і думок, повертався я до нашого табору на березі річки. А там Джуманазар, заволодівши загальною увагою, захоплено розповідав якусь пригоду. Усі не зводили з нього очей. І тільки Гавхар замислено чи то замріяно мовчки сиділа осторонь.

— Що сталося? — спитав я, підсівши до неї.

— Згадала колишнє. Підеш завтра зі мною? Бо я одна боюсь. Добре?

— Підемо, — погодився я, збагнувши, що вона мала на думці.

Гавхар знову замовкла. Я не порушував її задуми. І ми ще довго-довго сиділи отак мовчки, вдивляючись у мерехтливі хвилі невпинної течії. І невимовним блаженством сповнювало мою душу наше мовчазне взаєморозуміння.

Уранці ми пішли на цвинтар. Такою сумною Гавхар я ще не бачив. І знову я подумав про жорстокість долі, яка так рано обох нас позбавила батьків. Але що ти тут вдієш? Адже від нас усе це ніяк не залежало. І все-таки з-голови в мене чомусь не виходили слова Лойка: «У Чалиші теж були подібні випадки. Тепер — в Ургенчі. Чи не пов'язані вони якимсь чином поміж собою?» Що він мав на увазі, говорячи так? І чому при цьому згадав мого дядька? — Ці запитання раз у раз спадали мені на думку, та відповіді на них я не знаходив.

— Бекджане, — спитала мене раптом Гавхар, щойно ми рушили назад, — ти в бога віриш?

Запитання було таке несподіване, що я не знайшов одразу що відповісти.

— Ну, чого ти мовчиш?

— Як би це точніше сказати? Ось у таких місцях вірю, — мовив я, кивнувши головою в бік цвинтаря.

— Я теж, — погодилась Гавхар. — Коли приходжу на могилу, хочеться думати, що бог є. І все-таки я в нього не вірю. Бо якби бог був, хіба дозволив би він вчинити оте звірство над моїми батьками?! Адже вони ніколи й нікому нічого поганого не зробили.

— Така доля їм судилася.

— Доля? — В очах Гавхар ніби щось спалахнуло. — Яка ще доля? І бог, і доля — самі тільки слова. Не існує ніякої долі. Є помста! Помста тих, кого позбавили статків.

— Не всі, кого позбавили статків, такі, як ти думаєш, — різко заперечив я.

Гавхар відчула моє роздратування.

— Пробач, Бекджане, — мовила вона, торкнувшись мого ліктя. — Я не хотіла тебе образити. І зовсім не мала на увазі когось із вашої родини. Ти мені віриш?

Я силувано і, мабуть, не дуже щиро посміхнувся.

— Якби я хотіла тебе образити, — не відступалася Гавхар, — хіба б я з тобою так розмовляла? Розумієш, я тебе дуже… поважаю. Ти мені віриш?

Зупинившись, вона вимогливо втупила в мене погляд своїх великих гарних очей. У них світився щирий смуток, їй не можна було не вірити, і я усміхнувся.

— А пам'ятаєш, — спитала вона раптом, ніяковіючи, — коли ви їхали з Чалиша, ти мені подарував дерев'яний кинджальчик? Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, — сказав я і відчув, як потепліло в мене на душі. — Ну і що?

Він і досі в мене є…

Справді? — зрадів я.

Гавхар кивнула головою.

— Де?

— Там… — Вона повела очима в бік нашого табору.

— Невже ти взяла його з собою?

Гавхар не відповіла.

— Послухай, Гавхар, я давно хотів тобі сказати… ну, що я тебе люблю! Дуже люблю…

— І я теж, — ледь чутно проказала вона і, засоромившись власних слів, утекла від мене.

VI

Якщо існують у світі щасливі люди, то я в ту мить був серед них найщасливіший. Справді, хіба можна уявити собі більше щастя, аніж бути поряд з людиною, яка визнає тебе гідним свого кохання і готова провести з тобою не тільки найкращі хвилини чарівної юності, а й ціле життя?! Відтепер Гавхар завжди буде зі мною, відтепер я не можу уявити собі без неї свого життя. Якихось три дні тому зовсім інакшим бачилося мені моє майбутнє. Я, власне, просто не знав, яким воно може бути, і, сказати правду, навіть не дуже тим цікавився. Сьогодні воно уявлялося мені світлим, чудовим, безхмарним.

У вирі цих думок і почуттів я навіть не помітив, як ми розпрощалися з чалишанами, як посідали в човен. І щойно, коли залопотіло вітрило, коли в обличчя нам війнуло леготом, я збагнув, що подорож наша триває. Той, кому доводилось подорожувати човном по Амудар'ї, знає, повз які мальовничі місця випадало нам пливти. Навряд чи звичайна людина здатна передати словами ту красу, що відкривалася нам: стрімкі, а часом пологі береги, зарості очерету, що тягнуться на десятки кілометрів, самотні дімочки, що жовтіють глинястими стінами вдалині, поблискуючи вікнами проти сонця, безмежні баштани, — де знайдуться привабливіші краєвиди?

Власники човна, рибалки з Ходжейлі, на чолі з їхнім старшиною Шамурадом-ака, літнім чоловіком з рідкими, сивими вже вусами, виявилися веселими, товариськими людьми. Перезнайомившись з усіма, вони почали жартувати: «Навіщо вам здалося те навчання? Краще завертаймо назад, переженемо всіх, дітлахів дочекаємось, доглядати будемо!»

Гавхар потай зиркнула в мій бік. Щоки в неї спалахнули, мов два тюльпани. Але, здається, крім мене, цього ніхто не завважив.

У веселих балачках, розповідях, піснях непомітно минуло півдня. У Джуманазара був чудовий голос, а туркменські хлопці виявилися учнями відомого співця-бахші. Разом вони заспівали нам чимало гарних пісень із славетних дастанів «Горогли» та «Ашик Гариб». Якщо не помиляюсь, одного з туркменів звали Атаджан, другого Берди. Вони настільки були схожі один на одного, що ніхто їх не міг розрізнити. А каракалпак Навруз із Ходжейлі був напрочуд неговіркий, на будь-яке запитання відповідав тільки «так» чи «ні», щоправда, широко всміхаючись кожного разу і показуючи повен рот білих і рівних, як зернятка добірного рису, зубів.

Дівчат я пам'ятаю менше, власне, на ім'я можу згадати тільки одну — Раїму. Це по неї Гавхар їздила в Хазарасп. Раїма була весела і товариська дівчина. Решта дівчат майже не брали участі в загальних балачках, та це не заважало їм шепотітися про щось поміж собою. Один Шамурад-ака, здається, з перших хвилин знайшов з ними спільну мову і поводив себе мало не як їхній близький родич.

Опівдні Шамурад-ака запросив обідати. Його помічники, рибалки з Ходжейлі, розв'язали мішок із в'яленою рибою і почастували нас. Ми теж виклали, що мали. Особливо припали всім до смаку богирсаки тітоньки Султанпаші, їх ум'яли за одну мить.

— О небо, — удавано забідкався Шамурад-ака, — за віщо мені такий неталан?! Як ти можеш, синку, їхати світ за очі, не познайомивши мене зі своєю ургенчською тітонькою. Та заради таких богирсаків, я не вагаючись одружився б із нею.

— Ну-то почекайте, доки він повернеться, тоді й одружитесь, — порадив Джуманазар.

— Не жартуй так жорстоко, хлопче. За п'ять років справжній чоловік може десять разів одружитися і десять разів розлучитися.

Усі вибухнули реготом.

Обід скінчився. А подорож тривала. Якийсь час ми пливли зі спущеним вітрилом.

— Добре йдемо, — підхвалював Шамурад-ака. — Отак непомітно-непомітно, та й добудемось до моря, А як на поїзд сядете, ото буде розкіш! І чого я теж не молодий? Був би, як ви, не поїхав, птахом полетів би до Москви…

— Ата! — гукнув несподівано один із його помічників.

— Що там?

— Погляньте! — показав той на правий берег річки.

Ми всі теж звернули туди погляди. Проте нічого не побачили.

— І вітру немає… — додав ходжейлійський рибалка.

— Однаково, підніміть вітрило!.. — звелів Шамурад-ака і, затулившись від сонця, знов поглянув кудись на берег. Я теж приставив долоню дашком до чола і втупився очима в пагорб на березі. Серце забилося тривожно: на вершині пагорба маячіла постать вершника.

— Хто це? — спитав я Джуманазара.

— Тихо! — застеріг він і, обернувшись до дівчат, сказав: — Сядьте всі на свої місця.

— Хто там? — спитала і Гавхар.

— Вершник якийсь, — відповів Шамурад-ака і додав: — Ви хіба не чули, що Джуманазар сказав? Ану, швиденько розберіться по своїх місцях.

Дівчата слухняно вмостилися на ослінчиках. Я сидів, не одриваючи погляду від верхівки пагорба. Решта хлопців теж втупилися в неї. За мить вершників стало двоє. Потім показався ще один.

— Джапаку! Саліме! — звелів Шамурад-ака. — Сідайте на весла!

Його помічники налягли на весла, і човен пішов швидше. Але вітер зовсім ущух. Шамурад-ака зиркнув на обвисле вітрило, вилаявся упівголоса і подався на ніс човна. Там з якоїсь довгої скрині дістав мисливську двостволку і, підкликавши до себе Джуманазара, став з ним про щось радитись. Я знову глянув на пагорб, там уже набрався цілий гурт вершників.

До мене підійшов Джуманазар і проказав неголосно:

— Якщо раптом скоїться щось, за дівчат відповідаєш ти. Зрозумів?

— Так, — погодився я і спитав: — Басмачі?

Джуманазар подивився на мене так, наче хотів сказати — «Хіба сам не бачиш», і знову пішов до Шамурада-ака. Берди й Атаджан були вже там. Один Навруз сидів спокійно і непорушно серед дівчат, наче нічого довкола і не відбувалося. На пагорб із вершниками він і не дивився. Раптом, підвівшись з місця, він прийшов до Саліма, обличчя якого було вже мокре від поту, і мовив:

— Дай мені. — Потім, повернувшись до Джапака, почав командувати: Р-раз-два, р-раз-два!

Човен пішов швидше. Салім став прилаштовувати ще одне весло, але тут з пагорба почувся постріл. Басмачі погнали коней до берега. Хтось із дівчат ударився в плач.

Шамурад-ака одвів голову од рушниці.

— Не бійтеся, пташенята. Нічого страшного.

— Як тобі не соромно! — дорікала Гавхар переляканій подрузі, скоріше для того, щоб привести її до тями. — Ми зараз повинні бути всі заодно. Жоден сам собі не зарадить.

Хлопці озброювалися хто чим міг. Мені на очі трапилась якась залізяка, я схопив її й повернувся на свій пост біля дівчат. Досі про басмачів я чув чимало всякого, але бачив оце уперше.

— І багато ж їх, клятих! — проказав Салім, виймаючи весло з гнізда і беручи його напереваги, мов спис.

Басмачів і справді було багато, мабуть, до трьох десятків. Вони невтримно котилися на нас з пагорба, безладно стріляючи і без упину щось горлаючи. Здаватися на їхню милість ми, звичайно, не думали. Але, крім двостволки Шамурада-ака, у нас нічого з вогнепальної зброї не було. А як захищатися, коли в руках у тебе ніж, якась залізяка та весла?!

Шамурад-ака, розуміючи, що втекти не вдасться, спитав рівним голосом, не виказуючи хвилювання:

— Ну то що, будемо боронитися?

Йому ніхто не відповів, не було потреби: усі й так стояли готові до найгіршого. Гребцям він звелів:

— Ви, хлопці, якщо навіть почнеться стрілянина, ні в якому разі не спиняйтесь. У воду вони не сунуться. А ми тільки по воді можемо втекти.

Знявся легкий вітерець. Залопотіло й напнулося вітрило, човен пішов швидше.

— Ур-ра! — вигукнув на радощах Салім. Усі з надією задивилися на щоглу з вітрилом.

— Тепер вони нас не доженуть, — мовив Шамурад-ака. — А в Шават вони не поскачуть, там їх одразу злапають. Натискайте хлопці!

Джапак і Навруз, не чекаючи наказу, гребли, скільки мали сил. Та хоч як напиналось, хоч як тріпотіло вітрило, вершники невблаганно наближалися. Тепер їх можна було роздивитися: декотрі оперезані кулеметними стрічками, держаки шабель виблискують на сонці, а один із вершників уже навіть витягнув шаблю з піхов.

Шамурад-ака звелів дівчатам лягти на дно човна. Так вони і зробили всі, крім Гавхар. Сердешні аж тремтіли від страху. Я їх розумів. Про звірства басмачів ходили страшні чутки. Жінки по кишлаках, боячись їхнього наскоку, не спали ночами, натирали обличчя сажею або навіть вимазували рідкою глиною.

— Лягай і ти! — гукнув я Гавхар.

Вона заперечливо похитала головою і показала якусь річ, затиснуту в руці. Я не відразу збагнув, що то був мій дерев'яний кинджальчик.

— Однаково лягай. Вони зараз стріляти почнуть.

Гавхар неохоче прилягла на бік, і в ту ж мить почувся глухий звук пострілу.

— Стій! Сті-ій! — загорлав басмач, вимахуючи шаблею над головою.

— Почалося, — пробурмотів Шамурад-ака і неквапом приклав рушницю до плеча. — А ти спробуй зупини, сучий сину!

Вдарив постріл. Басмач, який скакав попереду, неприродно змахнув рукою і вилетів із сідла.

— Ось так! Ну, хто ще хоче нас зупинити?! — крикнув Шамурад-ака, блиснувши очима.

В його голосі чувся прямо-таки юнацький захват. Це і нам додало сміливості. Джуманазар навіть заусміхався, а я ще дужче затис в руці свою залізяку. Один за одним озвалися два постріли і ще один вершник гепнувся з коня.

Та водночас застогнав Салім. Я озирнувся і побачив, як він упав на дно човна з кривавою плямою на скроні. Шамурад-ака віддав рушницю Джуманазарові, вклякнув біля нього і в розпачі загукав:

— Саліме! Любий! — Але почути його Салім уже не міг. Збагнувши це, Шамурад-ака закричав — Ах ви сучі діти! Джуманазаре, чого ти чекаєш, стріляй по цих мерзотниках, стріляй!

Знялася запекла стрілянина. Кілька куль потрапило в борт човна, і крізь дірки в середину човна задзюрчала вода. Навруз і Джапак веслували не розгинаючись, піт стікав у них по обличчях. Атаджан, Берди та інші хлопці допомагали їм гребти, хто дошкою, хто долонями. Я намагався всім, що траплялося в руки затикати дірки від куль у борту. Та всі наші зусилля були марні, бо човен нараз задеркотів дном по чомусь, зупинився і похилився набік.

— Джапаку, що сталося? — крикнув Шамурад-ака.

Відповіді він не дочекався, бо Джапак несподівано перевалився через борт і зник під човном. Тим часом басмачі опинилися метрів за сто від нас. Шамурад-ака і Джуманазар, стріляючи поперемінно, вибили з сідла ще кількох басмачів, але чого варта одна наша рушниця проти двох-трьох десятків басмацьких. До того ж і набої кінчалися. І тут сталося те, чого ми навіть уявити собі не могли: куля прошила груди Шамурада-ака, забувши про басмачів, ми кинулись до нього. На превелику силу підвівши голову, старий рибалка прохрипів:

— Пробачте, діти, мене, старого дурня… що не доправив вас живими-здоровими куди треба… Джуманазаре, набої в тебе ще є?

— Є, ата, багато набоїв, — заспокоїв його Джуманазар. — Здаватись не будемо.

— Спасибі, синку, спасибі… — мовив старий, і голова його впала на груди.

Здається, ми лиш на мить одвернулися від басмачів, а вже п'ятеро чи шестеро їх загнали коней прямо в річку.

Навруз здійняв весло вгору і, коли один із вершників опинився біля човна, розчерепив йому голову, вигукнувши:

— Підходь, підходь, кому життя обридло!

Джуманазар і собі прикладом рушниці звалив з коня когось із напасників, а я разом з обома туркменами одбивався на кормі від решти, боронячи дівчат і себе. Та довго це тривати не могло, басмачі захопили човен.

Коли незабаром нас погнали на берег із зв'язаними руками, виявилося, що Навруза й Атаджана з нами не було.

Як загинув Навруз я бачив, вірніше, бачив як басмач змахнув шаблюкою над його головою. А що сталося з Атаджаном не знав. Джапак ще раніше зник під човном у хвилях Амудар'ї.

Оце так ми потрапили в полон. Сподіватися не було на що. Ніколи не думав, що моє життя згасне так безглуздо серед безмежного моря піску під ногами озброєних до зубів дикунів. Наче птахи з переламаними крилами, тужно озиралися ми навкруги. Але жодної надії, навіть натяку на неї ніщо нам не віщувало. Басмачі з тваринною хтивістю позирали на дівчат, немов роздягали їх поглядами. Одну з них якийсь басмач збив з ніг, повалив на землю, роздер сукню на грудях. Я заплющив очі. По серцю різонув нелюдський крик, хтось заголосив, а тоді прогримів постріл. Я розкрив очі: долі, поряд з дівчиною лежав Джуманазар, з розкритого рота цівкою стікала кров. Поряд стогнав басмач, перегнувшись навпіл і тримаючись обома руками за правий бік.

— Хто хоче лишитися живий, хай притримає і руки, і язик! — сказав якийсь важний басмач у папасі, ховаючи в кобуру п'ятизарядний пістолет.

Глянувши на нього спідлоба, я скам'янів. Це був той самий чоловік, що привіз був мені листа від дядька. Проходячи повз мене, він зиркнув у мій бік, і очі йому рогом полізли:

— Хо-хо, і ти попався? Виходить, даремно Алібек виряджав мене з листом до тебе?!

Я похнюпив голову. Згадалися розмови з Лойком, дядько Алі, його лист до мене. А що коли він теж тут?! Та ні, бути цього не може. Що спільного в нього з цими зарізяками? Міркуючи про все це, я немов у лихоманці почав придивлятися до басмачів. Дядька серед них не було. Чи радіти мені з цього, чи сумувати — я не знав. І так і сяк — погано. Проте в серці все-таки зажевріла іскрина надії і, трохи посміливішавши, я поглянув на зграйку дівчат, відшукав очима Гавхар. Вона була бліда як крейда, губи її безупину щось шепотіли. «Ні, — мовив я подумки, — вони їй нічого не зроблять, коли що — до землі вклонюся, аби тільки не чіпали». Відчувши, мабуть, мій пильний погляд, Гавхар повернулася в мій бік. Я моргнув їй, мовляв, «тримайся!»

Басмачі посідали в сідла. Один нахилився до Гавхар, щоб підняти її на круп коня поперед себе, та вона мало не вкусила його за руку. Решта дівчат також воліли йти пішки. Вершники оточили нас з усіх боків і погнали в пустелю. Від тієї хвилини, коли на вершечку пагорба замаячіла постать першого вершника і заплакала котрась із дівчат, минуло небагато часу, але всі ми наче подорослішали. Навіть дівчата йшли мовчки, з руками стиснутими в кулаки і зціпленими вустами.

Наближалися сутінки. Річка лишилася далеко за нами. Гавхар з тугою обернулася назад. Я й собі кинув погляд у той бік. Наш човен лежав на борту, немов поранений кінь. Двоє басмачів намагалися витягти його на берег за допомогою довгої линви, але незмогли зрушити з місця. У променях призахідного сонця на піщаному березі виднілося тіло Джуманазара. Він лежав, розкинувши руки, а обличчя його здавалося звідси яскраво-червоним.

Щось підкотилося в мене до горла. Я перевів погляд на Гавхар, в очах у неї стояли сльози.

— Ідіть, ідіть! Чого зупинилися?! — гарикнув басмач, під'їхавши до нас і змахнувши канчуком.

Ми поплентали далі. Куди вони нас женуть? Що наготувала нам доля.

VII

Десь близько півночі ми опинилися в якомусь чагарнику. Іти далі не було сили, губи у всіх потріскалися від спраги.

— Мамате! — раптом гукнув когось басмач у папасі і зліз з коня.

Ми теж зупинилися. Котрась із дівчат відразу впала на пісок. Гавхар підбігла до неї.

— Води! — попросила дівчина, насилу ворушачи губами.

— Зараз ти не воду, а шербет питимеш! — вишкірився якийсь басмач.

— Заткни пельку, коростявий пес! — урвав його другий. — Своїх дітей не маєш, то і з чужих збиткуєшся?

Він опустився на коліна біля Гавхар і простягнув їй невеличкий боклажок, відв'язавши його від пояса.

— Пийте.

З чагарів вийшов чоловік з каганцем у руці.

— Чого так пізно?

— Сутужно було, — відповів басмач у папасі. — З вашими киргизами побили горщики. Зате красунь добули.

Чоловік з каганцем підійшов до нас, обдивився всіх по черзі, і обоє мовчки повернулися назад.

— А шмаркачів навіщо притягли?

— Один — Алібеків небіж.

Мене наче по голові вдарило. Серце закалатало в грудях, нашорошивши вуха, я став прислухатися до їхньої розмови.

— Навіщо він йому? — спитав Мамат.

— У Алібека більше нікого з рідні немає. Може, забере з собою.

Мамат промовчав.

Тепер мені багато чого стало зрозуміло. Виходить, дядько все-таки з ними! Але коли він до них прибився!

I де він зараз? На всі ці запитання я тільки згодом дістав відповідь. А тоді… тоді в мене аж голова тріщала від думок, що вирували в ній.

— Бекджане, — раптом почув я шепотіння Берди. — Як ти гадаєш, Джапак утік чи ні?..

— Не знаю. А що таке?

— От якби нашим повідомити про цю зграю… Може, спробуємо втекти?

— А дівчата? — заперечив я.

Берди замислився і замість відповіді скрушно похитав головою.

Як не крути, з дівчатами далеко не зайдеш. А покинути їх — теж не годиться…

— Знаєш, Берди, — сказав я, — найкраще, якби спробував утекти хтось один. Може, до світанку не помітять і не кинуться шукати.

— Ти чи я? — спитав Берди.

— Ти! — мовив я не роздумуючи.

Залишити Гавхар одну мене не примусили б і під загрозою смерті.

Берди посидів хвилину мовчки, а тоді підійшов до басмача, якого поставили нас вартувати і щось йому сказав, кивнувши в бік чагарів.

— Байстрюк! — визвірився на нього вартовий, — Нажерся якоїсь гидоти, а тепер скиглиш. Усі оно сидять спокійно!

Берди, зігнувшись у попереку, простогнав йому ще щось.

— Іди вже. Тільки заткни свою пельку. Он у той бік іди, — пробурчав вартовий і розв'язав руки Берди. — Та довго там не стирчи, виплодку.

Берди поплентав у той бік, куди показав басмач, і зник у тіні чагарника.

«Хоч би встиг вій далі забігти! Хоч би не кинулись вони за ним одразу!» — бурмотів я, то звертаючи очі до неба, то переводячи погляд на вартового, який нібито задрімав. Раптом він здригнувся, підвів голову, зиркнув у наш бік і, не побачивши Берди, гукнув — Ти що, здох там, байстрюче? Озовися!

Чагарі мовчали.

— Якщо заснув, то я тебе вмить підніму!

Басмач підвівся, похитуючись побрів до чагарників і раптом загорлав:

— Утік, собака! Уті-ік! Гей, хто там є, сюди!

На його крик прибігли кілька басмачів.

— Хто утік? Що сталося?

Поки вартовий, затинаючись, белькотів їм щось на своє виправдання, мене схопив хтось за лікоть і поставив на ноги.

— А я вже злякався, що це ти чкурнув, — мовив мій знайомий басмач у папасі. — Від нас ніхто не втече! По конях, джигіти! Знайти голодранця!

Басмачі поскакали, а Гавхар, підсунувшись до мене, зітхнула стривожено:

— Спіймають вони його!

— Може, й не спіймають… Якщо встиг далеко забігти, — спробував я її заспокоїти, а в самого серце загупало в грудях від тривоги за товариша: навряд чи здатна людина пішки, серед голої пустелі, втекти від десятка вершників…

Минуло чимало часу. Потім безмовна пустеля здригнулася від пострілів. Хтось зойкнув розпачливо. І знов запанувала тиша.

— Верди… — шарпнулася Гавхар і заплакала безгучно. Загибель товариша позбавила нас останньої надії. Тим часом з полювання на Берди повернулися басмачі, і вартовий, що стеріг нас, зиркнувши на мене, вишкірився:

— А в тебе, сучий сину, не болить живіт?!

— Заткнись, бандюго! — просичав я злісно.

— Ти ба, в нього, виявляється, голос прорізався! — Басмач ступив до мене крок. — Ти на кого гавкаєш, сучий сину?

— На тебе, тварюко!

Свиснув канчук, і різкий біль обпік мені щоку, аж іскри з очей посипалися. Злість надала мені відваги, і я щосили копнув басмача ногою в живіт. Той застогнав і гепнувся на спину.

— А ти міцний хлопець, виявляється, — сказав хтось, схопивши мов обценьками мій лікоть. Я озирнувся — знову він, дядьків посланець.

— Беку! Віддай його мені! — зарепетував басмач, підводячись з землі. — Ти ж бачив, як цей байстрюк мене вдарив, я йому за це голову скручу!

— Замовкни! — цитькнув на нього бек. — Це моя здобич. Веди його за мною!

Вартовий погнав мене в чагарі, супроводжуючи кожен крок брудною лайкою. Через півсотні метрів попереду заблимало світло каганця у вікні якоїсь мазанки. Таких халуп тут було кілька. Підвівши мене до однієї з них, басмач прочинив двері і, копнувши щосили ногою, штовхнув усередину.

— Якби не бек, не знаю що б від тебе лишилося, сучий сину!

Я упав, з розгону ткнувшись обличчям у пісок. Басмач підпер двері знадвору ломакою, і темрява обступила мене з усіх боків. Підвівши голову, я перевалився на бік. На більше не було сили. Десь у кутку халупи скреготнула сухим скрипучим голосом ящірка. Мене пересмикнуло від огиди, і, пересилюючи біль, я таки звівся на ноги. Обережно зробив крок, другий і наткнувся на стіну. Доторкаючись до неї плечем, обережно рушив уперед, шукаючи двері. Та не встиг зробити кілька кроків, як надворі знявся страшенний галас: дівочий плач зливався з благаннями про допомогу і брудною лайкою. Я зрозумів, що відбувається. Гавхар! Невже?! По шкірі в мене сипнуло морозом. Набрівши нарешті на двері, я почав молотити в них ногами. Та, мабуть, ніхто, крім мене самого, того молотіння не чув. Зойки дівчат не тільки не припинялися, а ще посилилися. Почулося чиєсь надривне ридання. І раптом розлючений голос басмача:

— Хапай її! Утече!

Тупіт ніг начебто наближався. І разом з ним дівочий крик:

— Не чіпайте мене, паскудники! Шакали!

Я похолов. Це був голос Гавхар. Що робити? Як їй допомогти?

— Гавхар! Не піддавайся, Гавхар! — загорлав я.

— Кусається, як ослиця! — зойкнув басмач. — Що ти її жалієш? За коси тягни, за коси!

— Та в неї сили, як у верблюда, — відповів йому другий. — Ну покинь, хай їй грець! Завтра дамо їй чосу.

Голоси наближалися. Заторгикали двері, я відступив у куток.

— Нехай ось тут трохи охолоне. Затягай усередину.

Басмач, що тримав Гавхар за коси, перетягнув її через поріг, кинув на землю і щосили копнув ногою в бік. Гавхар охнула і, мабуть, знепритомніла.

— Не треба було так, ще дуба вріже, — сказав басмач, переступаючи поріг.

— До ранку очухається, — відповів напарник. — І ладна ж дівка! Бачив, які в неї груденята?!

Підперши двері, вони пішли, а я покликав неголосно.

— Гавхар!

Вона ворухнулась і застогнала.

— Гавхар, люба!.. Це я. Я, Бекджан!

Гавхар розплющила очі, зробила спробу підвестися і через силу промовила:

— Бекджане… Ой, Бекджане… Вони дівчат збезчестили… Раїму… — Голос їй урвався, вона хлипнула раз, другий і зайшлася плачем.

— Візьми себе в руки, не плач, Гавхар. Це не допоможе.

Вона замовкла. Потім зненацька схопилася з місця і, обнявши мене міцно, зашепотіла:

— Треба тікати!

— Тікати?! — здивувався я і попросив мене розв'язати. — Але як?

— Не знаю, — шепотіла Гавхар, розплутуючи вузли на ремінці, яким були стягнуті мої руки. — Але треба. Вони нас усіх повбивають. Бідолашні дівчата, як їм тепер? Треба тікати. Може, і їх ми ще визволимо. Чого ти мовчиш? Надумай же щось.

У розпачі вона почала обмацувати стіни нашої в'язниці. Та, не знайшовши нічого втішного, повернулася до мене.

— Ну, чого ти мовчиш? Чи, може, надієшся на свого дядька? Я все чула. Але завтра… що завтра буде зі мною?..

Вона з жахом втупилася в моє обличчя, намагаючись вичитати з нього свою долю. Я мовчав, та коли до моїх вух знов долетіли плач і зойк дівчат, притис її до своїх грудей і палко пообіцяв:

— Ми втечемо! Я не віддам тебе нікому!

Людина повинна час від часу давати собі чи іншим якісь обіцянки. Тоді вона знаходить сили й викопати їх.

Так було і цього разу. Шукаючи разом з Гавхар якоїсь лазівки для втечі, ми раптом збагнули, що під ногами в нас пісок. Як же ми раніше про це не подумали?!

Ставши на коліна, я заходився розгрібати пісок під стіною. Ямка ширшала і глибшала з кожною хвилиною. Гавхар не тямила себе з радощів. Ми копали з подвоєною енергією і незабаром опинилися на волі. В чагарнику все ще стояла густа, мов настояна темрява. Неподалік у кількох похмурих халупах-мазанках поблимувало тьмяне світло каганців. Звідти долинав безладний галас п'яних басмачів.

— Бідолашні дівчата, — зітхнула Гавхар, поглянувши, в той бік.

Я потягнув її за руку. Треба було тікати, доки не розвіявся нічний морок.

Незабаром чагарі скінчилися.

— Куди тепер? — спитала Гавхар.

Я озирнувся навкруги і нічого не побачив. Усе зникло під покривалом ночі.

— Найкраще було б вийти до річки.

Гавхар погодилась. Але де та річка? Цього не знав ані я, ані вона. І ми рушили наздогад.

VIII

До самого ранку ми йшли, не думаючи про відпочинок. Чагарники лишилися так далеко позаду, що ми про них могли й забути, коли б не страх, що за нами вишлють погоню. Через те я раз у раз озирався в тривозі назад. Та поки що ніякого натяку на небезпеку не було. Мабуть, нашого зникнення ще не помітили. Кому спало б на думку згадувати про нас серед ночі. От коли настане рамок — друге діло. Хоча й тут лишалася надія: збагнувши, що за ніч ми могли далеко забігти, може, й не кинуться ноші за нами: пустеля безмежна, де тих утікачів шукати?! До цих думок домішувалася гордість від того, що я визволив Гавхар. Ось вона іде поряд: очі втупила вдалечінь, губи зціплені, брови насуплені. Свої малесенькі черевички перекинула через плече, зв'язавши шнурками, і простує оце так, босоніж, поки пісок прохолодний, та ще намагається йти в ногу зі мною.

Хтозна, якби не було її поряд зі мною, якби самою своєю присутністю не спонукала вона мене бути рішучішим, сміливішим, чи не валявся б я зараз у тій басмацькій буцегарні із зв'язаними руками, нарікаючи на долю?! Ідучи тепер поряд з Гавхар і поглядаючи раз у раз на її обличчя, яке світилося відвагою і якоюсь натхненною вірою в правду, я подумав нараз, що якісь обставини могли навіки позбавити мене змоги милуватися нею. Ці думки, на жаль, були вже не такі й далекі від істини. Через те й озирався я раз у раз назад, побоюючись погоні. Як скінчилася втеча Берди, ми знали. Певна річ, не зглянулися б вони й над нами.

Смерті я не боявся. За один день нам довелося стільки разів її побачити, що почуття страху притупилося. Зате страхав мене шурхіт піску, схожий на зміїне сичання. Лякало усвідомлення того, що ми можемо стати жертвою хижаків. Душа крижаніла на саму думку про те, що тіла Джуманазара, Берди, Шамурада-ака, можливо, вже шматують ікла шакалів, роздирають пазурі хижих птахів. Я мимоволі прискорював ходу, намагалась не відставати й Гавхар. А йти ставало дедалі важче. Давала себе знати втома, сорочка на мені була мокра від поту. Липнучи до тіла, вона аж пекла спину. За кожним кроком ноги по кісточки вгрузали в пісок. Добре хоч, що нічна прохолода позбавляла нас спеки, а разом з нею і спраги.

Та день був не за горами. Розжарена куля сонця вже здіймалася над обрієм, заливаючи пустелю яскравим світлом. Воно сліпило нам очі, і мимоволі ми пішли повільніше.

— Відпочиньмо хвилинку, — запропонував я.

Гавхар, яка досі йшла в мовчазній задумі, здригнулася і спитала:

— Стомився?

— Та ні, тільки в очах рябить. А тобі?

— Мені теж. Але це скоро мине. Треба тільки ще трохи пройти. Зможеш? — Вона з такою ніжністю подивилася на мене, що я міг відповісти тільки згодою.

Проте йти було все важче, і незабаром я почав відставати. А Гавхар, ішла не зупиняючись, хоч світла суконька від поту геть стала мокрою. Звідки в цієї тендітної дівчини стільки сили, — дивувався я і прискорював ходу, соромлячись власної немочі.

Минуло ще з півгодини напруженої ходи, і вдалині перед нами забовванів ланцюг пагорбів. З радощів Гавхар аж у долоні заплескала. За пагорбами мала бути Амудар'я. Невже нам таки пощастило втекти?! Серце лунко загупало в грудях.

— Вийдемо на пагорб і там відпочинемо, добре? — спитала Гавхар, спинившись на мить.

Я мовчки кивнув головою, і ми знову рушили вперед. Та що більше ми поривалися вперед, то далі й далі відступав кудись ланцюг пагорбів.

День вступав у свої права, ставало дедалі спекотніше. В горлі пересохло, але ми вперто переставляли ноги. Від поту щипало в очах, пекло шию. Гавхар теж раз у раз утирала рукою спітніле чоло, хоч це й не дуже допомагало. На кінчику носа, над верхньою губою і в кутиках вуст поблискували краплі поту.

Пройшовши з кілометр, Гавхар раптом спинилася й сказала:

— Ну, гаразд, давай трохи відпочинемо. Тепер уже недалеко…

Ми полягали горілиць на гарячому піску. Тиша стояла така, наче ми опинилися під скляним ковпаком. А поглядові не було за що зачепитися: бархани, бархани, бархани і нічого більше.

— Тепер вони нас уже не доженуть, — промуркотіла Гавхар, перевернувшись на бік. — Ще б тільки до річки вийти.

— Вийдемо, — впевнено мовив я. — Десь вона неподалік. Мені навіть здається, що вчора ми ці пагорби вже бачили.

— Може, і човен на місці?

— Повинен бути. Хоча нам він ні до чого. На той берег ми й бродом перейдемо по мілкому.

Зараз я вже не пригадую, чому я такі сподівання покладав на той берег. Може, тому що вчора я бачив по той бік річки якісь дімочки, що могли виявитися околицею кишлаку. Для нас це означало б остаточний порятунок. Уявивши собі на мить, як ми заходимо нарешті в кишлак, я схопився на ноги і простягнув руку Гавхар.

І знову ми плентаємо по грузькому піску, а ланцюг пагорбів немов застиг на місці. І все-таки настає хвилина, коли ми опиняємося біля підніжжя пагорба заввишки в дві тополі. Скільки ж то часу й сили потрібно було вітрові, щоб насипати таку гору піску. Здавалося, зійти на таку гору просто неможливо. Ноги по коліна вгрузають у пісок, до них наче прив'язано по каменюці. Ми стаємо навкарачки, гублячи рештки сил, виповзаємо на вершину і завмираємо, вражені чарівним видовищем: вдалині, майже на обрії, виблискує, мерехтить вузенька смужка, схожа на срібний пасок.

— Річка! — вимовила Гавхар, облизуючи язиком пересохлі вуста.

— Побігли! — зрадів я і, перекидаючись, покотився з гори.

— Ось тепер я вірю, що нам пощастило врятуватися, — мовила Гавхар. — А ти?

— Я теж, — відповів я, не відриваючи погляду від срібної смужки. — Тільки ходімо швидше.

— Постривай… не можу… зупинімось на хвилину. — Гавхар опустилась на пісок.

— Що сталося? — озирнувся я.

— Ноги… — Гавхар сиділа на піску і безпорадно дмухала то на одну ногу, то на другу.

Я підійшов до неї й побачив: кісточки на її ногах понабрякали, ступні потріскалися. Я похолов, уявивши як важко їй буде йти далі. Сівши біля Гавхар, я теж почав дмухати на її ноги й розраджувати:

— Ще трішки, і ми будемо біля річки. А там ноги у воді потримаєш, і знов усе буде гаразд.

Гавхар спробувала усміхнутись, та відразу ж скривилася від болю, і в очах у неї забриніли сльози.

— Вставай, я тебе понесу, — запропонував я, підставляючи плечі.

Гавхар заперечливо покрутила головою, але я не вгавав:

— Вставай, кажу тобі.

Закинувши її руки собі на плечі, я підвівся разом з нею і з радістю відчув, що вона зовсім не важка.

— Тепер не боляче? — спитав я.

— Ні, — зраділа вона по-дитячому. — Але тобі буде важко.

— Та де там! Виявляється, ти зовсім легесенька. Я тебе до самої Хіви можу нести.

Гавхар засміялася.

— Добре, що ми разом утекли. Що б я сама зараз робила?

— А я б тебе саму і не відпустив!

— Справді?

Її гарячі долоні ще міцніше обняли мене за шию.

— Справді. І взагалі я тебе тепер нікуди вже не відпущу. Завжди будемо разом, добре?

— Ти, Бекджане, дуже-дуже добрий. — Вона притислася обличчям до моєї шиї. Воно було таке ж гаряче, як і її долоні. І ніжне-ніжне. Я опустив її на пісок, обернувся до неї і став гаряче цілувати її осяяне усміхом обличчя.

— Ти теж дуже добра і дуже гарна, — мовив я, підхопивши її на руки. — Гавхар…

— Що?

— Поцілуй і ти мене.

Гавхар промовчала. Та я почув, як лунко забилося в грудях її серце. Гарячий подих обпік мені щоку побіля вуха. А тоді гарячими як жар губами вона квапливо торкнулася моєї шиї і так само поспішно відсторонилася.

— Пусти мене!..

— Чому? Мені не важко. — Я ще міцніше притис Гавхар до себе. Вона була вся гаряча як вогонь.

— Пусти, я сама піду!

Я не став наполягати. І ми помалу пліч-о-пліч знову рушили вперед. Але від її спокою не лишилося й сліду. Я бачив, як тремтіли її губи, як збентежено блукав її погляд, а коли я ненароком доторкнувся до неї рукою, вона аж кинулася вбік.

— Бекджане, — проказала вона несподівано.

— Що?

Гавхар помовчала, а тоді раптом притислася до мене і обняла за шию.

— Я тебе дуже люблю! — прошепотіла вона мені на вухо. — І добре, що ми втекли… Добре що… — Вона замовкла на півслові, затрусилася всім тілом і зненацька розплакалася. Її гарячі сльози покотилися по моїй шиї. Я теж відчув, що сльози підступають мені до горла. Палко пригорнувши Гавхар до себе, я гарячково гладив її руки, якими вона обнімала мене за шию, її маленькі плечі, що тремтіли, мов у пропасниці, її коси, що випромінювали такий солодкий, п'янкий аромат, аж мені паморочилося в голові.

— Не плач, тепер нас уже ніхто не дожене, і тебе більше ніхто не чіпатиме, — розраджував я, цілуючи її солоні від сліз щоки. — Тепер ми разом і завжди будемо разом!..

Я бачив однак, що мої слова до неї не доходили. Гіркі спогади про знущання, яких привелося зазнати, не давали їй вгамувати свій плач. Може, Гавхар згадала звірства басмачів минулої ночі, смерть друзів, забитих у нас перед очима. В мене й самого на згадку про ті дні й досі волосся стає сторч на голові і все єство поймає страх. Та я все-таки чоловік. Яким же потрясінням мали обернутися жахи тієї ночі для сімнадцятирічної дівчини?! Я ладний був, коли б моя воля, небо прихилити, аби тільки розрадити, аби заспокоїти бідолашне дівча. Та що я міг її діяти для неї там, серед безлюдної й безводної пустелі, голими руками, не маючи ні зброї, ні будь-якого знаряддя. Нічого, крім хіба що слів. То я вже хапався бодай за ті слова.

— Ходімо. Тепер уже небагато лишилося. Зовсім небагато. Незабаром ми будемо біля річки. А річку перейдемо — перемога за нами.

Не знаю вже, що на неї подіяло: чи мої слова, чи її власна воля, та незабаром вона таки опанувала себе.

— Пробач, Бекджане, — мовила, глибоко зітхнувши. — Це я учорашнє згадала. Так тяжко мені ще ніколи не було, навіть, тоді, як убили батька й маму, як дім наш спалили. Якби ти тільки бачив ті басмацькі пики… Бідолашні дівчата… Що з ними тепер? Мене вони першу схопили. Як я від них відбилася, й сама не знаю.

— Не муч себе. Тепер тебе вже ніхто не чіпатиме. І йти нам небагато лишилося. А ми врятуємося, і дівчат порятуємо. І з басмачами порахуємося. Ну, чіпляйся за мене.

— Ні, я сама піду.

Ми рушили вперед, та пройшовши з кілометр, я раптом зауважив, що срібна смужка на обрії кудись пропала. Натомість з'явився новий ланцюг не дуже високих пагорбів. Серце моє упало. Гавхар теж не змогла приховати занепокоєння.

— А де ж річка? — спитала вона стривожено. — Кілька хвилин тому я її ще бачила.

— Не знаю, — мовив я, розгублено озираючись навколо. — Мабуть, за тими пагорбами.

Я й сам не вірив у те, що сказав, але мені хотілося заспокоїти Гавхар і тому я додав:

— Просто ми підійшли ближче до пагорбів, і вони затулили від нас річку.

Гавхар промовчала, але якось рвучко пішла вперед.

Подолавши один за одним два пагорби, ми вийшли на вершину третього. Проте ні поблизу, ані вдалині знов-таки не побачили сліпучо-мерехтливої срібної смужки, яка означала для нас річку. Річки не було, немов її пісок усмоктав. Та й чи була вона взагалі. Невже то було тільки марево? Ця думка мене буквально приголомшила, ноги в мене підломилися, і я опустився на коліна. Гавхар, нічого не розуміючи, озиралася на всі боки:

— Куди це ми зайшли?

— Не знаю, — відповів я, не дивлячись їй у вічі.

Та в наступну хвилину ми майже водночас побачили, як праворуч удалині знову сяйнула якась смужка, схожа на лезо шаблі.

— Річка! Он там! — скрикнула Гавхар.

— То не річка, Гавхар, — заперечив я, поглянувши в той бік.

— А що ж?

— То марево.

— Марево?!

— Так, марево. Ми заблукали.

— А пагорби? Учора ж нас басмачі через них гнали!

— Мабуть, то були інші. Від тих, учорашніх річка була неподалік. А тут її немає. Виходить, учора ми через інші пагорби переходили.

Гавхар замовкла. Я теж мовчав, дивлячись на срібну смужку далеко праворуч. Що ж робити? Куди йти? Я ще раз обвів поглядом обрій від краю до краю: чекати порятунку не було звідки. Мертва пустеля байдуже лежала перед нами, не лишаючи надії на порятунок.

— Що ж робити? — з несподіваним роздратуванням спитав я.

— Іти, — враз відповіла Гавхар, немов чекала на це запитання.

— Куди?!

— Сюди! — Гавхар показала рукою ліворуч.

— Чому сюди? — Я вже не приховував свого роздратування, хоча й не розумів, що саме його спричинило.

— А ти згадай: вночі ми жодного разу нікуди не збочили, отже, йшли тільки на схід, бо ось воно сонце зійшло прямо поперед нас. Учора ж, коли басмачі погнали нас від річки, сонце сідало праворуч. Отже, річка має бути ліворуч.

В її словах була, якщо не логіка, то впевненість, а це теж немало. Звичайно, жодна річка не тече прямо як стріла, і, може, нам доведеться блукати не один день. Та заперечувати я не став, бо кудись же треба було йти.

— Ну, пішли? — спитала Гавхар приязно поглянувши на мене.

З виразу її обличчя я зрозумів, що моє роздратування не лишилося непоміченим.

— Пішли, — погодився я і поплентав слідом за нею.

Йти стало важче. Пісок розжарювався дедалі більше, а промені сонця били в голову так нещадно, немов ворожі шаблі… Та найгірше мучила спрага, до якої згодом додався й голод. Розтріскані губи боліли, як рана, повітря обпікало легені мов рідким вогнем. Я вже марив не стільки про річку, скільки про те, щоб якомога скоріше кінчався цей нестерпно спекотний день. Боліли набряклі ноги, кожен рубець чобіт, кинджалом втинався в ступні; здається, всім тілом я відчував кожну нитку і кожен цвяшок. Мимоволі думалося, що босоніж іти було б легше, та стягти чоботи з моїх розбухлих ніг зараз не змогли б і двоє сторонніх людей. Навіть халяви, здавалося, приросли до литок.

Про Гавхар я вже й не кажу. На її ноги з розтрісканими, закривавленими ступнями страшно було навіть дивитися. І все-таки найгіршою тортурою була спрага.

— Ти знаєш, — сказала, не витримавши, Гавхар, — якби мені оце хтось дав один ковток води, я б і за це була вдячна. Один-однісінький ковток, і я б уже трималася до самого вечора…

Я промовчав, але подумав, що і я б протримався. Тільки ж де його взяти, той один ковток?

— Про що ти думаєш? — зненацька спитала Гавхар.

— Та так, ні про що.

— А я про воду, — призналася Гавхар. — Цікаво, скільки людина за день може випити води? Відро вип'є?

— Не знаю. Відра, мабуть, забагато.

— А я б випила, — мовила Гавхар, прицмокнувши губами. — Ти пам'ятаєш, у нашому дворі був колодязь. Я з нього й корову нашу напувала. Мама сварилася: «Навіщо воду переводиш, нехай з арика п'є, нічого їй не станеться». Але наша корова з арика воду не пила, звикла до чистої, колодязної. Я сама їй діставала. Іноді витягну відро, а в ньому — жаби, великі-великі. Мати їх у молоко пускала, щоб не скисало. Молоко від них стає холодне як лід. Мабуть, і вода в колодязі така холодна через те, що там жаби живуть, правда ж?

— Не знаю, — відповів я, облизуючи губи. — Знаю тільки, що колодязна вода завжди смачна.

— От якби хоч один ковток… — Гавхар затнулася й випростала руку, вказуючи на щось.

Попереду із землі стирчало щось схоже на колючку. Ми кинулися до кущика. Я відламав гілочку і простягнув Гавхар. На місці зламу виступила крапелька рідини.

— На, посмокчи.

Гавхар мерщій сунула гілочку в рота і в ту ж мить скривилася і стала плюватися.

— Отрута!..

— Не вигадуй!

Я відламав ще одну гілочку і покуштував сам. Рідина і справді була гірка, немов отрута.

— Що воно за рослина? — спитав я.

— Не знаю, — відповіла Гавхар, утираючи рота долонею.

Я силкувався пригадати назву рослини, але нічого не спадало мені на думку. Батько, скільки я пам'ятаю, завжди збирав усіляке зілля, яким потім лікував хворих. Він і мене вчив розбиратися в травах. Багато чого я запам'ятав на все життя, але такої рослини — з колючими гілочками й жовтим листячком, з грубеньким стовбуром заввишки з чверть метра — я не знав. Знічев'я смикнувши той кущик, я, на превеликий подив, побачив, що пісок під ним раптом став кудись провалюватися і врешті решт утворилася якась дірка. — Гавхар! — гукнув я, нічого не розуміючи і разом з тим чогось остерігаючись. — Поглянь!

— Що там? — здивувалася Гавхар.

— Під кущем земля провалюється!

Гавхар втупилась у кущ витріщеними з переляку очима. Що воно таке? Може, зміїне кубло? Я відчув, як по тілу, немов від морозу, повиступали сироти, але в наступну мить збагнув: це ж колодязь!

— Колодязь! — закричав я, не тямлячи себе від радощів. — Вода! Вода! Гавхар, це колодязь!

Я висмикнув кущ, жбурнув його вбік і гарячково почав розгрібати руками пісок. Зачепився за щось тверде, обідрав шкіру на руці, та зважати на такі дрібниці не було часу. Нарешті в ямі завбільшки з людську голову я побачив гілки саксаулу. Наступив на них, гілки затріщали, отже, під ними була якась ляда, що закривала, мабуть, доступ до колодязя, присипаного згори піском.

Я забув про втому, мокрий від поту, не розгинаючись ні на мить, розгрібав пісок, розчищав яму від саксаулу. Гавхар, як мале дитя, стрибала від радощів навколо, мало не цілувала кожну викинуту мною гілку. Нарешті саксаулу не стало, і робота пішла жвавіше. Проте довелося викидати ще чимало піску і два шари щільно укладених одна при одній жердин, перше ніж в обличчя мені пахнув затхлий дух старого колодязя і в його чорному череві я почув чарівну музику лункого капотіння: крап-крап-крап! Долі була вода, сумнівів не лишалося. Не тямлячи себе від радощів, я зареготав, мов навіжений, а тоді став качатися й перекидатися по піску.

— Вода! Вода! Чуєш, Гавхар?!

Гавхар і собі впала на пісок і опустила голову в отвір колодязя.

— Чуєш, Гавхар? Капотить!

— Капотить, капотить! Чую! — збуджено вигукнула Гавхар, а тоді, звівши обличчя від колодязя, спитала: — А як же ми її дістанемо? Там, мабуть, глибоко?

— Зараз побачимо, — тепер уже спокійно, по-діловому відповів я. Обмацавши долонями чорний отвір колодязя, я відразу ж натрапив на маленькі заглиблення у стінках, що на них можна було стати кінчиком ступні, і почав спускатися. Коли вже був по пояс у колодязі, Гавхар раптом схопила мене за лікоть.

— А якщо там гадюка?

Я мимоволі здригнувся, та, згадавши, що пустельні змії рідко коли ховаються у вологому місці, заспокоїв її.

— Не переживай, — мовив, удаючи з себе сміливця. — Я з маленьких не збиткуюсь.

Гавхар засміялася.

Колодязь виявився завглибшки з людину. Ступивши на дно, я торкнувся ногою якогось предмета і водночас почув хлюпотіння води. Нахилившись, побачив чималу посудину, по вінця повну води. З дерев'яної ломаки, схожої на корінь саксаулу, що була наче встромлена у стінку колодязя, скапувала у цю посудину вода. Мудрою і доброю людиною був той, хто знайшов джерело й викопав колодязь. Я обережно підняв посудину, що виявилася чавунним казаном, і підніс її до вуст. Холодна, майже крижана вода видалася мені животворним бальзамом. Зробив другий ковток і збагнув, що в усьому світі не може бути нічого солодшого за цю воду. Зробити третій ковток, дарма що посудина була повна-повнісінька, я не наважився і передав її Гавхар. Якби ви бачили, якою радістю спалахнули її очі! Руки Гавхар тремтіли, немов вона мала торкнутися не казанця з водою, а якоїсь священної речі, губи ворушилися в нечутному шепоті, а в куточках очей навіть зблиснули сльози.

Щось здушило мені горло, коли я побачив її в цю мить. Так жалко її мені ще ніколи не було.

— Пий помалу, — сказав я, мружачись від сонця, — води вистачить.

Гавхар зробила три-чотири ковтки і обережно простягла мені казанець.

— Ні-ні, ти пий, можеш усю випити. Тільки не поспішай.

— Спасибі.

Напившись досхочу, вона простягла посудину мені, і я, вихиливши її до дна, примостив на те саме місце в глибині колодязя. Вода знов закапотіла по дну казанця, а я виліз із колодязя і зустрівся поглядом з Гавхар.

Вона знов була усміхнена і щаслива, навіть щоки її порожевіли.

— Відпочинемо тут? — мовила вона, сідаючи біля мене.

— Тепер можна й відпочити, — погодився я.

— А казанець скоро буде повний?

— Капотить швидко. А що таке?

— Умитися хочеться.

— Ще вмиєшся. Потерпи трохи.

— Я й до ранку можу чекати.

Я всміхнувся і обняв Гавхар.

IX

Поки ми вмивалися, настав вечір, і все довкола вбралося в оксамитові тони. Двох казанців води вистачило й на те, щоб бодай частково зняти з душі тягар: призабулися жахи минулої ночі, виснажлива втеча, невідомість, що була попереду. Ми полягали на вологому від нашого хлюпання піску. Не хотілося ні про що думати, і я мовчки лежав, втупившись невидющим поглядом у темно-синє небо, розкошуючи з несподівано подарованих нам хвилин блаженства. Гавхар завмерла поряд з заплющеними очима і спокійним виразом обличчя, лише час від часу в такт подиху ледь здіймалося платтячко на її грудях. Мені здалося, що вона не ворушиться умисно, щоб не сполохати нашого безтурботного спокою.

Поночіло, на пустельні бархани лягли перші промені блідого, схожого на половину розламаної перепічки місяця. Одна по одній на небі спалахували зорі. Розріджена місячним сяєвом темрява раптом нагадала вечори в рідному кишлаку. Як я любив ті вечірні години, зворушливо чисті й не менш жадані, аніж яскраві барвисті світання… В таку вечорову мить не хотілося нічого робити, ні з ким розмовляти. Тільки б сидіти й сидіти мовчки, втупивши погляд удалину, не чуючи багатоголосого передвечірнього гомону, що ніби опирається неквапному, але неминучому наближенню ночі. Вечори в нашому кишлаку були невимовно чарівні. Голоси жінок, що скликають додому неслухняну, загулялу дітлашню, овече й козине мекання, цвірінчання горобців, нескінченне стрекотання коників — усе це разом зливалося в дивовижну музику. А тут, у пустелі, не було й натяку на ту таємничу вечорову мелодію. Велично німа, пустеля нагадувала велетня-батира, що після тяжкої битви поринув у вічний глибокий сон.

— Бекджане, — раптом розплющивши очі, спитала мене Гавхар, — про що ти думаєш?

— Ні про що. А ти?

— А я думаю…

— Про що?

— Про різне. Про те, як ми приїдемо в Москву, як будемо ходити по вулицях, по яких ходив Пушкін…

— І по яких ходила Маша, — приєднався я до її мрій.

— Маша і Гриньов… — додала Гавхар. — Він тобі подобається?

— Звичайно.

— І мені теж. Я так гірко плакала, коли прочитала, як його мали повісити.

Я посміхнувся.

— Чого ти смієшся?

— Не з тебе. Просто я згадав Савельїча.

Гавхар і собі засміялася.

— Добрий був чоловік. А Маша? Вона тобі подобається?

— Дуже, — радо звірився я.

— А чим саме?

— Чим? — замислився я. — Усім. Її розмовами… Ставленням до Петра…

— А сама по собі?

— І сама по собі подобається. Вона дуже гарна була. Ти бачила її портрет? У мене в книжці був малюнок. Це коли Швабрін її під замок посадив. Бліда-бліда, і очі сумні… Вона дуже любила Петра. А тобі? Тобі він подобається?

— Подобається, — сказала Гавхар. — Я йому заздрю. От якби тепер усі такі були! Якби всі на нього були схожі! Колись так воно й буде, правда?

Я промовчав.

— Буде, — категорично ствердила Гавхар. — Але мені найбільше шкода Пугачова. Він був справжній більшовик.

— Більшовик? — здивувався я.

— Так, більшовик.

— Хіба тоді були більшовики?

— Були, — з дитячою упертістю сказала Гавхар. — Більшовики були завжди. Тільки їх, можливо, інакше називали. Що, не віриш?

— Чому? Вірю, — сказав я, в душі визнаючи її правоту.

— Хто бореться за краще життя, той і більшовик. Шамурад-ака — більшовик, і Джуманазар, і Навруз, і Атаджан, і Берди… Їх не забудуть.

Гавхар змовкла, задивившись у мерехтливі розсипища незліченних сузір'їв. Я знав, проте, що думками і мріями вона далеко від тих зір. Гавхар завжди любила помріяти, ця дитяча звичка не покидала її й тепер. Хто знає, може, саме від неї і я навчився поринати в замрію? Але про що вона думає зараз? Куди залетіла на крилах мрій? Спитати її я не наважувався, але посунувся ближче до неї. Гавхар поглянула на мене, і тоді я спитав:

— Задумалась?

— Угу, — відповіла Гавхар, спершись на лікоть.

— Знов про Москву?

— Про різне. А ти?

— А я про тебе думав, — сказав я, погладивши її руку.

Гавхар засміялася.

— Я не жартую, — образився я.

— І я не жартую…

Гавхар подивилась на мене. В її погляді я побачив тривогу і сподівання. І любов… Я обняв Гавхар і притис її до себе…

Гавхар спала, і легкий усміх блукав на її вустах. Її сон був, мабуть, солодкий і спокійний, якою вона була й сама в цю мить. Щастя переповнювало мене, та водночас якийсь неспокій бентежив мою душу. Цей неспокій я відчув ще тоді, коли вперше почув про поїздку до Москви і коли вперше побачив Гавхар у Хіві… І хоч радість моя не знала меж, той неспокій мене не покидав.

Мій неспокій, навіть тривога, тільки посилились, коли я спробував прочитати щось на обличчі Гавхар. Я силкувався розвіяти сумні передчуття, але марно. Більше того, мене буквально вразила думка про те, якою ж беззахисною була наша любов. От якби життя наше знов повернулося на колишню колію! Повірити в те, що наші труднощі лишилися позаду, я не міг, а що нас чекало попереду? День нестерпної спраги, до якої має додатися голод?! Палюче сонце?! Розпечений пісок?! Настане світанок, ми рушимо в дорогу, а пустеля, яка і вчора була підступно ворожа до нас, стане ще небезпечнішою, і якщо вчора нам пощастило набрести на цей колодязь, то хіба можна сподіватися, що це трапиться ще раз?! Ці тривожні думки, щоправда, не здатні були повністю заволодіти мною, адже поряд була Гавхар, а в душі ще бурхала радість, народжена несподіваним спалахом нашого кохання…

Я розплющив очі і побачив Гавхар, що сиділа поруч.

— Любиш поспати? — сказала вона, погладивши мене по щоці. — А я дуже рано встаю. Сьогодні, уявляєш, прокинулась і не можу збагнути, де я опинилася, навіть злякалася спочатку. Потім тебе побачила і душа на місце стала. Ну що, підемо?

— Підемо, — мовив я, підводячись.

— Сьогодні ми повинні вийти до людей.

Я промовчав. Нічні думки знов давали знати про себе. Я спустився в колодязь, дістав казанець з водою, плеснув на обличчя. Умившись і напившись, поставив казанець знову на дно колодязя і став чекати. Гавхар спитала:

— Ну чого ти чекаєш?

— Хай набереться, візьмемо з собою води.

— У чому?

— Як у чому, у казанці й понесемо.

— Так не можна.

— Чому? — здивувався я.

— А якщо такі, як ми, люди завтра прийдуть до колодязя, що буде? Недаремно ж хтось залишив тут посудину, бо не про себе одного дбав.

Я подивував з її нерозважливості, але не став опиратися.

— Гаразд, якось перетерпимо, — мовив двозначно і заходився закривати колодязь, щоб не замело піском.

Устромивши згори вчорашній кущик, — може, хтось іще зверне на нього увагу, — я повернувся до Гавхар, і ми рушили далі. Рушили, як то кажуть, світ за очі. Не пригадую, щоб колись іще в житті довелося мені так нестерпно тяжко в дорозі. Щось боляче стукало в голові, я насилу переставляв ноги. Зійшовши на якийсь не дуже високий бархан, я не витримав і впав на пісок. Гавхар сіла поряд, спробувала підбадьорити. Але мені здалося, що немає такої сили, яка могла б відірвати мене від землі. А може, я й сам уже цього не хотів. В усякому разі, на саму думку про дорогу, сповнену невідомості, серце моє стискалося, а в душі здіймалася злість на Гавхар, наче вона була в чомусь винна. Але в чому? Адже й вона була в тій самій скруті, що і я, і її голова розламувалася від нестерпно розпачливих думок. Я спробував побороти свою втому і, не знаю вже як, підвівся з піску. Ми рушили далі, та скільки не йшли, жодних ознак того, що річка десь неподалік, не було. Довкола нас поблизу і вдалині були тільки схожі на зміїний слід ланцюжки барханів, що під яскравими променями сонця часом видавалися річкою. А де та річка насправді, ми не могли уявити.

Раптом кілометрів за два попереду нас виник піщаний вихор заввишки з тополю. Крім піску, в ньому обертався якийсь предмет, щось схоже на чималу змію. За хвилину все це злетіло до самого неба і пропало з очей. Серце моє закалатало в тривозі, я зупинився й гукнув, не відриваючи погляду від смерчу:

— Гавхар!

— Це буря, Бекджане, — відгукнулася вона, і в її голосі також була тривога.

Більше ми вже не встигли сказати жодного слова, забагряніло небо, заревів вітер, щось із нелюдською силою вдарило мене у спину, збило з ніг, жбурнуло на пісок.

— Руку, дай руку! — скрикнула Гавхар.

Я став навкарачки й спробував посунутись до неї, але новий шквал розкидав нас у різні боки.

— Лягай! Гавхар! Лягай! — гукав я у розпачі.

Не знаю, чула вона мене чи не чула. Тоді я сам, затуливши долонями очі, впав долілиць на землю.

— Бекджане! Де ти? Бекджане!!!

Її голос ледь чувся за ревищем вітру, наче долинав з недосяжної далечі.

По тілу в мене, немов забігали мурахи. Я підвів голову. Тепер ще б тільки розплющити очі. Нічого не бачачи, не знаючи, що робитиму в наступну мить, я на превелику силу відірвався від землі. Та вітер не дав мені зробити жодного кроку, одна моя нога раптом опинилася в повітрі, друга — по коліно в піску.

— Гавхар! Де ти, Гавхар!? — закричав я не своїм голосом.

І знову, крім ревища вітру, ніщо не торкнулося моїх вух.

— Гавхар! — крикнув востаннє, тамуючи дрож, що пойняв усе моє тіло.

Відповіді не було нізвідки. Якусь мить я ще прислухався, а тоді, не в змозі стримати себе, заридав. Що тепер буде з нами? Що сталося з Гавхар? Більше ні про що я не міг думати. Вітер ревів не стихаючи, пісок скрипів на зубах, тисячами голок втинався в обличчя і руки. Що було далі, не знаю. Чи то вітер жбурнув мене знову на пісок, чи сам я, знесилений, похилився долі і знепритомнів. А коли розплющив очі, побачив, що лежу, по пояс заритий у пісок.

Вітер ущух, яскраве сонце безжурно світило над пустелею.

Я дивився на небо, але не мав сили навіть поворухнутися. Так минуло кілька хвилин. Що з Гавхар? Жива вона чи ні? Куди закинула її буря?

Зібравшись на силі, я виборсався з піщаної напівмогили, підвівся, зробив кілька кроків і озирнувся довкола, немов хотів з'ясувати, що ж устигла зробити з пустелі буря за ті кілька хвилин, протягом яких вона тут шаленіла. З усіх чотирьох сторін повиростали нові бархани, заввишки з добру тополю. Насилу переставляючи важкі, наче до них прив'язали по камінній брилі, ноги, я видерся на вершину одного з барханів. Приставивши до чола долоню дашком, уважно обдивився навкруги і знов-таки, крім високих та нижчих піщаних барханів, людське око ні за що не могло зачепитися.

— Гавхар!..

Ніякої відповіді. Я крикнув ще раз, відкашлявшись, прочистивши сухе горло. Відповіді не було. Що ж робити? Де її шукати?

Голова розламувалася від болю, я сів, схрестивши йоги, прямо на вершині бархана. Пустеля ніби потонула в безмежній тиші. Та раптом моїх вух торкнувся якийсь незвичний звук. Я здригнувся й озирнувся навколо. Але нічого не побачив. Звук повторився. Що б це могло бути? Серце забилося сильніше, я підвівся на ноги. Глухий звук, схожий на далекий гул бурі, наче виходив з-під землі. Все єство моє пойняв страх, ноги затремтіли й підломилися. І в цю мить очі мені рогом полізли: прямо переді мною піщаний бархан, на якому я стояв, здувся пухлиною з лівого боку. Схилом зазміївся, заструмував пісок, і з нього виткнулася людська нога! Нога Гавхар! Радість заполонила всього мене. Я скотився уперекид узбіччям бархана і кинувся розгрібати пісок руками.

— Гавхар! Люба, моя люба! — мов несповна розуму белькотів я одне й те саме, не в силі зупинити сльози, що котилися по щоках.

Нарешті я її відкопав. Бідолашна дівчина мало не задушилася і тепер жадібно хапала ротом повітря.

— В-во-ди! — мовила, приходячи до тями.

Де ж її взяти, води?! Я не знав, що мені робити, що вигадати. А зробити було щось треба, і я власною слиною зволожив їй вуста.

Гавхар кліпнула повіками.

— Бекджане…

— Я тут, Гавхар, — відгукнувся я, насилу стримуючи сльози.

— Буря пройшла?

— Пройшла, сонце світить…

— Тоді ходімо далі…

Гавхар спробувала підвестися, а мені стало не по собі: сама неспроможна стояти на ногах, а хоче йти далі! Я спробував узяти себе в руки і мовив спокійно:

— Відпочинь трошки. Дорога далека. Відпочинь.

Гавхар не відповіла. Щось, правда, прошепотіла і відкинулась, на пісок, заплющивши очі.

Я був вражений. Звідки в цієї тендітної дівчини стільки снаги, звідки в неї ця залізна воля? З якого потаємного джерела живляться вони? Я дивився на її набряклі, запалені ноги, на її розтріскані губи й запалі очі і щиро їй співчував. Слухаючи її, часом заздрив їй, а часом насилу стримував злість, віддаючись підступним думкам: «Якби не вона, хіба б довелося мені блукати цією жахливою пустелею?!»

Непомітно минуло близько години.

— Ну, вже можна рушати, — сказала Гавхар.

Я промовчав. А тоді, наче мале хлоп'я, що дріботить, тримаючись за материну спідницю, поплентав за нею.

Полудень пашів нестерпною спекою. До невтоленої спраги додався голод, іти було дедалі важче. Я зупинився, щоб стягти чоботи. Мені здалося, що босоніж ітибуде легше. Гавхар уже й забула, де покинула своє взуття. Я спробував зняти чоботи, але вони міцно трималися набряклих ніг і не хотіли зніматися. Гавхар теж, зібравши всі сили, намагалася допомогти мені, та в неї нічого не виходило. Розлючений власною безпорадністю, майже непритомний, я щосили копнув її в груди тим клятим чоботом.

— Бекджане?! — розгублено зойкнула Гавхар.

— Що, Бекджане?! — ще більше розлютився я. — Що ти можеш мені сказати: «Уже недалеко, скоро дійдемо?» Це ти хочеш сказати?! А я тобі скажу, що це кінець. Тут ми і здохнемо! Розумієш, здохнемо! І змії висмокчуть нашу кров, а птахи повидзьобують очі.

— Бекджане! — скрикнула Гавхар, схопившись на рівні ноги. — Що ти говориш? Замовкни!

— Сама замовкни! Ніхто мене не примусить мовчати. І ти теж! І твої голодранці-більшовики також! Ніхто! Чула? Ніхто!

Викричавши все це, я раптом схопив Гавхар за плечі й заходився трясти її, скільки було моєї сили. Очі Гавхар від переляку стали ще більші, а руки метлялися, мов мотузки. Зненацька щось обпекло мені щоку, аж в очах заяскріло. В наступну мить я збагнув: ляпас! Вона дала мені ляпаса. Я відпустив її, але самому мені наче мову одібрало. Якусь мить ми міряли одне одного очима. В її погляді я прочитав жах і каяття. Мого злість, мов рукою зняло, я опустив очі.

— Бекджане, пробач мені!..

Гавхар шарпнулася до мене, але я з удаваною байдужістю відтрутив її і, повернувшись спиною, мовчки пішов назад.

— Бекджане! Куди? — розпачливо скрикнула Гавхар.

— Я повертаюсь, — відповів я, спинившись на мить. Гавхар вражено замовкла, а тоді ущипливо спитала:

— До свого дядька?

Я завмер, наче в серце мені вгородили кинджал. Що буде, якщо я справді повернуся? І що мене зупинило? Що більше мене лякає, пустеля чи непевність майбутнього? А може, мене зупинила туга за колишнім спокійним минулим? Так чи інакше, а щось мене зупинило, та, переборовши себе, я відповів:

— В усякому разі в той бік!

— Ну, то йди! Іди й не зупиняйся!

Я стояв мов укопаний.

— Чого ж ти стоїш? Іди!

Я поволі рушив з місця, і коли пройшов з десяток кроків, у спину мені вдарив гнівний голос Гавхар:

— Мерзотник!

Я зупинився, відчувши, як похололо моє серце. Стояв і не знав, обернутися чи не обертатися. Очі, немов запнуло імлою. Не знаю, скільки я так стояв. Нарешті обернувся й крикнув:

— Гавхар!

Вона не відповіла, її просто вже не було на тому місці, де ми досі стояли удвох. Вона була далеко, і з кожною хвилиною відходила ще далі.

— Гавхар! — гукнув я ще раз.

І знову вона не відповіла. А я, замість того, щоб кинутися навздогін і упасти до її ніг, повернувся й посунув туди, де саме небо вчора здригалося від дівочих зойків, а земля багряніла від крові моїх товаришів.

«Що ж я укоїв? Як міг покинути її саму серед пустелі? Що змусило мене до цього?» — ці думки не давали мені спокою, доки я плентав по власних слідах назад.

Та скільки б я не думав про все, що сталося, відповіді на ці запитання не було. І все-таки якийсь просвіток подекуди зблискував у моїх безрадісних роздумах. І був той просвіток, пов'язаний з минулим, невіддільним від мого безхмарного дитинства. Перед очима в мене раз у раз поставав сад, повний дозрілих плодів, найбагатший і найгарніший у цілому Чалиші. Посередині саду був виноградник, за ним — баштан. А на межі з дядьковим садом росло десять дерев айви. В дитинстві я дуже любив айву, і моя покійна мати також була небайдужа до неї. Бідолашна моя матуся!.. Скільки пам'ятаю, я все її бачив з книжкою в руках. Що вона бачила в житті, крім тих книжок?! А батько? Що бачив він? Замість того щоб останні роки прожити в достатку, він розпрощався зі своїми заощадженнями, а заразом і з життям. А що набув я за допомогою Лойка й інших більшовиків? Вологу кімнатинку в домі Султанпаші?

З такими думками мені легше було йти зворотним шляхом, легше було виправдатись перед собою.

Надвечір я опинився біля колодязя, на який ми натрапили вчора з Гавхар. Стягнувши з себе сорочку, я кинувся розгрібати пісок і скам'янів від жаху — прямо перед очима в мене не знати звідки взялася чималенька пістрява змія. Піднявши в стійку передню половину свого тулуба, вона готова була в будь-яку мить кинутись на мене. «Каюк! — подумав я. — Це мені відплата за Гавхар!» Змія не ворушилася. Дрібні скляні очиці паче гіпнотизували мене. «Ось вона націлилась і зараз кинеться вперед, — подумав я. — Тільки куди ж вона націлилася? В обличчя, в шию, в руку?» Міркуючи про це, я не зводив з неї очей. І вона теж невідривно дивилась на мене. Очі її мене не жахали, жахала поза, чи то застережлива, чи то агресивна. Скільки часу я простояв на колінах, не знаю, але незабаром відчув, що довго так не витримаю: затерпли коліна, заболів хребет. І в цю мить мені почулися далекі голоси. Я вже готовий був повернути голову в той бік, але вчасно згадав про змію. Цей безмовний поєдинок, здасться, виснажив мене до краю, я щохвилини міг упасти, втративши свідомість, а це знов-таки означало б кінець. І в цю мить над головою в мене пролунав постріл. Я впав майже одночасно з ним. А коли розплющив очі, побачив поряд Джапака з кількома червоноармійцями і змію з розтрощеною головою біля моїх ніг.

— Перелякався, джигіте? — сміючись спитав Джапак.

— А її можна було й не боятися. Стара змія, у неї вже й отрути немає, — сказав один із червоноармійців.

Мені дали напитися, шматок перепічки, і Джапак розповів, як він, збагнувши, що басмачі от-от захоплять човен, пірнув у воду і непомітно дістався до кишлаку, який ми проминули трохи раніше. Звідти він повідомив про напад басмачів, і незабаром ескадрон кіннотників наздогнав банду і визволив дівчат. А тоді Джапак і ще кілька вершників кинулися на пошуки Гавхар і мене.

Скінчивши розповідь, Джапак поглянув на мене і наче згадавши щось, спитав:

— А де ж Гавхар?

Я не знав, що відповісти, і це стривожило його.

— Що сталося? Вона загинула?

— Ні, — пробелькотів я. — Була жива… тільки вона пішла…

— Куди? Як ти міг її відпустити?

— Вона не схотіла вернутися сюди. От і пішла…

Джапак замовк, і його мовчанка була страшніша від слів. А я не звапнувався підвести голову.

Нарешті Джапак спитав мене, і голос його був незвично глухий:

— В який бік вона пішла?

Я показав рукою. Червоноармійці вискочили на коней, і Джапак кинув мені з сідла:

— Мерзотник! Побачиш ти тепер Москву!..

На берег Амудар'ї я вийшов уже поночі. Перепливши на той бік, переночував у скирті соломи і вранці рушив далі.

Увечері наступного дня я був в Ургенчі. Двері нашого будинку були розчинені, але відчувалося, що хтось тут живе. Піднявшись на веранду, я побачив якусь стареньку жінку і гукнув її:

— Тітонько!..

Старенька запросила мене до хати. Удавши, що я вперше в цих місцях, я розпитав бабусю про все, що мене цікавило, і, відмовившись від вечері, вийшов на вулицю. Ноги самі привели мене на кладовище… Знайшовши батькову могилу, я впав на неї і дав волю сльозам…

Раптом хтось торкнувся мого плеча.

— Облиш, хлопче, — сказав чоловік. — Не муч себе. Смерть у кожного з нас в узголів'ї. Один помирає на день раніше, другий — на день пізніше.

Я підвівся з могили. Це був гробар.

— Твій дядько теж: приходив недавно сюди, — мовив він.

— Коли? — спитав я з надією.

— Учора. Приходив вклонитися померлим перед далекою дорогою.

— А куди він зібрався?

— Не знаю. Не сказав, — відповів гробар.

— Він ще тут?

— Якщо не помиляюся, у Джумабека він зупинився.

Я заквапився з кладовища і незабаром знайшов свого дядька. Гробар дав мені точну адресу. Ми пробалакали з дядьком за північ. Я розповів йому про все, що приключилося зі мною протягом останніх днів. А він повідомив, що через два дні за допомогою вірних людей в пісках Каракум має перейти кордон з Іраном.

— Якщо хочеш, ходімо разом, — написав дядько на папірці. — Там живе чимало людей, які знали твого батька. Більшовики не розтягли того, що тобі лишилося у спадок, я заховав усе що треба. Можна буде непогано жити й закордоном. Узбеки — торговий народ, я навчу тебе цього мистецтва. Аби тільки ти погодився.

Я погодився… І через два дні ми справді перейшли кордон…

X

— Відтоді минуло вже сорок років, — закінчуючи свою розповідь, сказав мій новий знайомий. — Для когось це могли б бути роки розквіту сил і здібностей. А для мене вони стали роками злиднів, несправджених мрій і каяття. Мій дядько, дарма що німий, був доволі спритною людиною, і якийсь час ми йшли непогано. Проте після його смерті моє становище гіршало з кожним днем. До комерції я так і не призвичаївся, а жити за щось треба було. П'ять років тому опинився в цьому місті. Працюю тут на телеграфі. У вільний час так і пориває в порт — послухати рідні мелодії. Адже та бідолашна жінка з Хорезма, земляки ми з нею. Послухаєш її, наче вдома побуваєш. Звичайно, тепер Хорезм дуже змінився, та коли я слухаю її спів, перед очима в мене він колишній, той, який я знав замолоду.

Старий замовк і після паузи сказав:

— Відчуваю, що я вас натомив своїми сумними балачками. Пробачте великодушно.

— Не пробачайтесь, — заспокоїв я його. А за хвилину спитав: — А яка ж доля Гавхар, ви про неї потім щось чули, чи ні?

— Чув, — радо відповів старий. — П'ять років тому зустрів я в Каїрі туристів з Узбекистану. Розпитував їх про батьківщину, про те і се, і раптом виявилося, що один з них знав колись Гавхар… Червоноармійці її тоді так і не знайшли. Кілька днів гасали по пустелі і повернулися ні з чим. Куди вона пропала? Що з нею сталося? Довго це питання непокоїло її друзів і знайомих. А десь через місяць вона сама об'явилася в Кунграді.

— У Кунграді? Яким чином? — спитав я, не приховуючи цікавості:

— Яким чином? Що вам сказати… Гавхар була не дівчина — вогонь! Так-так, вогонь! Людина, яких мало.

Старий замовк. Потім стенув плечима. Вибляклі очі були повні сліз.

— Ну, а тоді… — повів він свою розповідь далі. — Після нашої суперечки Гавхар пішла прямо на схід і під вечір набрела на колодязь. Там її й здибали вершники Дурди-клича. Тікаючи від басмачів, бідолашна дівчина на басмачів і натрапила. Вершники привезли її до свого господаря, а той вирішив взяти її за наймолодшу дружину. Гавхар погодилася, сподіваючись, що згода надасть їй можливість утекти. Так воно і сталося незабаром. Одного дня разом із старшими дружинами Дурди Гавхар пішла на річку купатися. А назад жінки повернулися без Гавхар, тільки вбрання її принесли та звістку про те, що дівчина втопилася. До самого вечора просиділа тоді Гавхар в очеретах, потім перепливла річку і напівгола постукала в двері якоїсь хатини на околиці Кунграда. Звідти повернулася до Хіви й навела червоноармійців на слід Дурди-клича. Наступного року вона таки поїхала на навчання до Москви і, вивчившись на лікаря, кілька років працювала в рідних місцях. А влітку сорок першого року знову поїхала вчитися, тепер уже в Ленінград, де й померла під час блокади…

Мій знайомий замовк і поринув у задуму. А я, задивившись у його вибляклі очі та зморшкуваті щоки, пожалів його у думці, але водночас відчув і якусь неприязнь.

Старий підвівся і, вклонившись на прощання, сказав:

— Ще раз пробачте мені… Побачив земляка і схотілося мені, розповівши всю правду, зняти бодай частково тягар зі своєї душі. Я розумію, що колись вчинив жахливу помилку. Як я хотів би її виправити… Але пізно…

Він мовчки вклонився і вийшов. А я, дивлячись йому вслід, подумав: «Люба Батьківщино! Немає добрішої і щедрішої за тебе!.. Немає тобі ціни, рідна земле. І хіба може хтось без шани й любові дивитися в твої вічні очі?! А коли б і знайшлася така людина, то заслуговувала б вона хіба що на таку долю, про яку повідав мені цей сивий чоловік, що більшу частину свого життя карався тим, що колись втратив Батьківщину!..»

ЗМІСТ

ДЖУРА

ДАЛЕКА ПУСТЕЛЯ

Примітки

1

Xамза Хакім-заде Ніязі — визначний узбецький поет і драматург, один з основоположників узбецької радянської літератури (тут і далі прим. перекл.).

(обратно)

2

Драма Хамзи.

(обратно)

3

З'їзд (узб.).

(обратно)

4

Балахана — легка надбудова над першим поверхом, щось на зразок балкона (узб.).

(обратно)

5

Кульки з тіста, обсмажені в олії (узб.).

(обратно)

6

Бешик — дитяча колиска, оздоблена різьбою, намистинами тощо (узб.).

(обратно)

7

Яллачі — співачка (узб.).

(обратно)

8

Апа — букв. старша сестра. Додається до жіночого власного імені при шанобливому звертанні або згадці (узб.).

(обратно)

9

Паляк — своєрідний гобелен, суціль вишитий шовковою заполоччю, здебільшого червоного кольору (узб.).

(обратно)

10

Ука — букв, молодший брат. Додається при звертанні до молодшого віком або при згадці про нього (узб.).

(обратно)

11

Фотиха — перша сура Корану, коротка молитва, прочитана з якоїсь нагоди або на завершення моління.

(обратно)

12

Хадж — проща мусульман до Мекки й Медіни, після якої прочанин діставав звання ходжі,

(обратно)

13

Ака — букв, старший брат. Додається до чоловічого власного імені при шанобливому звертанні або згадці (узб.).

(обратно)

14

Нас — спеціально приготований тютюн, який закладають під язик.

(обратно)

15

Улок — змагання вершників за те, щоб перехопити одне в одного тушу цапа (узб.)

(обратно)

16

Бай-ата — чемна форма звертання до старшого чоловіка (узб.).

(обратно)

17

Ортик— наростень (узб.).

(обратно)

18

Джаноза — заупокійна молитва.

(обратно)

19

Третя денна молитва, відправляється перед заходом сонця.

(обратно)

20

Генерал Куропаткін, військовий начальник Туркестанського краю.

(обратно)

21

Тобто Зебо-апа.

(обратно)

22

Най — музичний інструмент, схожий на сопілку (узб.).

(обратно)

23

Традиційне привітання мусульман і відповідь на нього (букв.: «Хай буде мир над вами!» — «І над вами хай буде мир!»).

(обратно)

24

Супа — підвищення з глини, яке влаштовують у саду чи на подвір'ї для відпочинку (узб.).

(обратно)

Оглавление

Улмас Умарбеков ДЖУРА. ДАЛЕКА ПУСТЕЛЯ Повісті

ДЖУРА

ДАЛЕКА ПУСТЕЛЯ

ЗМІСТ

*** Примечания ***