Кайфологія [Павло Петрович Коробчук] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Павло КОРОБЧУК КАЙФОЛОГІЯ
відсутність
тут мене нема,
я відсутній десь.
тихе імено
стерли племена
з наддніпрянських плес.
доторкнись плеча,
рукава ріки.
я гукав, кричав,
не знайшов прочан –
їх клюють круки.
адже той, хто мав
рай хоча б на мить,
той не буде мавр
і не знав примар,
а спокійно спить.
СЕРЦЕВО-СУДИННІ АБЗАЦИ
прокидаючись в ліжку
прокидаючись в ліжку, в якому ти поруч спиш,
я намагаюсь тверезо оцінювати стан речей –
любов лише інколи досягає найлагідніших узвиш
без жодних дверей.
зазвичай, час впарює тобі дешевий товар.
у нього безкінечна кількість таких, як ти.
свої побажання можеш вписати у книгу скарг
і піти.
час розбирає тебе, ніби зламаний будильник, на деталі,
або розбиває об стіни високої, як кохання, багатоповерхівки.
те, як ти житимеш далі,
залежить від ціни, за яку ти придбаєш свою кіноплівку.
час це єдиний засіб минати.
ми вміщені у затісний флакон. ми звучимо в унісон.
кожен іноді входить в депресію, ніби в кімнату
з одними дверима – на балкон.
час постійно кричить, але це крик немовляти.
час це ріка, якій ти змінюєш памперси, мов немовляті.
я би хотів проживати кожного і тебе промовляти,
але ми не святі охопити усе. ми не на святі.
час закладається в тіло з зачаттям. час це внутрішній орган.
кожен із нас терорист-смертник – будь-чия смерть ушкоджує ближніх.
я споглядаю твої еротичні вигини з відчуттям боргу
і почуваюся зайвим, точніше – колишнім.
але, покидаючи ліжко, в якому ти спатимеш далі,
і виходячи із високого, як багатоповерхівка, кохання, на дорогу,
я обіцяю нам повернутися, хоча деякий час ночуватиму на вокзалі
для усвідомлення нашої святості. для перестороги.
таксист
я довго думав, і думаю, що досі думаю,
і вирішив, виходячи з себе опівночі, щоб зловити таксі додому,
що не я володію інформацією, а вона – мною.
я найбільше боюся думати про інформацію,
бо її треба думати одразу всю, з нею спокійно не поговориш віч-на-віч.
оскільки інформація і Бог невичерпні, то вони – одне ціле.
«гроші – теж невичерпні» – додав таксист і запитав, куди їхати.
повітря наповнене крупинками теологічної камасутри,
простір вибухає в неочікуваних місцях, ніби терорист-смертник,
і час зупиняється, ошелешений, як людина на рейках перед поїздом,
не знаючи, куди кинутися – ліворуч?!, праворуч?!
отак і я сидів на задньому сидінні, усвідомивши,
наскільки інформація заволоділа мною і ззаду, і спереду,
затисла мою голову, як збуджена жінка між стегнами,
в’їлася в мою кров, як наркотик, вимагаючи щобільшої дози.
інформація у моїй крові настільки, що я знаю усі її складники –
плазма, лейкоцити, тромбоцити тощо.
наша кров перестає бути кров’ю – вона подрібнюється на частини,
так, ніби віра у Бога стає, скажімо, католицизмом чи баптизмом,
ніби в людині роз’єднуються дитинство і старість,
ніби світ – це тільки труп у лабораторії для студентів-медиків.
отак сидів я в одному авто з таксистом,
неспроможний ні назвати своєї адреси,
ні вийти з автомобіля.
життя – невситима пропаща оргія
життя – невситима пропаща оргія.
алкоголь з тобою водить хороводи.
як би тебе не заперечувала теорія –
практика тебе доводить.
іноді доводить до ручки, якою пишеш.
це проби пера. це спроби суїцидальні.
іноді смерть від непрухи смачніша, ніж пригорща вишень.
виходиш насичений, хоч і не ситий, з їдальні.
у наркодиспансер потрапляє Йосип Кобзон.
Віктор Ющенко змінює стать.
як би не грався Бог у модний фасон –
усі – адмірали, адмірають і будуть адмірать.
життя хвилясте – за айраном айран.
здоров’я не додаси жодною позикою.
ці думки я на пенсії прикладатиму до ран
і почуватимусь, як в Кінг-Конга за пазухою.
проникаючі рушниці
нещодавно я повернувся з війська але відчуваю
що ніколи не зможу звідти повернутися
спогади з’являються раптово як позачергові наряди від лейтенанта
який вважав що обличчя не мусить відрізнятися від коліна
він казав: «із жінок ще можуть вийти люди або хоча б одна
а що з тебе? ми тобі покажемо більше поезії ніж ти фізично зможеш написати
тобто витримати»
побувавши в ній один раз – вона ніколи не зникне з моїх снів
але це не жінка це армія
моя їжа одяг рухи сльози були продумані лейтенантом на півтора року вперед
і ніби між двома митницями я носив упродовж них свою тугу переховувався
інколи на ничку втихомирюючи її розглядав фотки оголених жінок
або молився
хоча для останнього – хоча це зовсім не останнє – переховуватись не обов’язково
для молитви нічого не є обов’язковим окрім Бога
нічне ліжко в казармі рятує ніби дельфін
тримаюсь за подушку мов за плавник який підіймає мене як потопельника з мулу
і несе до світанку або до підйому або до хибної тривоги
хибної
оскільки війна це завжди помилка
початок якої я стримував ці півтора року
бог виття
небеса сьогодні чудові, в таких боги
налагоджують дипломатичні відносини.
просто тих із них, хто не віддав борги
на землю давно повиносили.
один із таких, так би мовити, падлих,
перешіптується зі мною в тамбурі.
і його далекоглядні, мов кеди, поради
не залишають можливості вибору:
«раніше не дозволяв собі припустити,
що поради можуть бути єдиноістинні.
але ми, хоч і окремі істоти –
у собі спільні зародки містимо.
хтось вживає траву, хтось – алкоголь.
зима нависає, як мішки під очима.
навіть якщо ти не знаєш паролю –
тобі відкриються наслідки і причини.
ти відчуєш долоні усіх рельєфів
і рельєфи кожної із долонь.
ти дозволиш себе і віддати у жертву,
і, немов пістолет, притулити до скронь».
на моє питання, чому ж його
скинули, ніби агітку, з небес,
він зітхнув, забичкувавши вогонь,
що на нього щоночі молився пес.
«сірий пес забуття, незнання і кризи,
жовтий пес неозначеності та відчаю.
адже ті, хто живуть і зверху, і знизу –
скавучать за життями вічними.
кожен з нас виділяє сльозу негашену,
мателяє хвостом, ніби пензель полотнами,
і лише через те не усі погасли ми,
що не клонами гріємось, але лонами.
небеса синтетичні, боги статичні,
як підшиті чи закодовані.
там ніхто нікому дулю не тиче,
там нема Старопрамена й Довгані.
я спустився до пса і завив разом з ним,
і поглянув йому у місяць.
ось уже дві цигарки і декілька зим
мені треба самому молитися.»
на землі тут у кожного є своє небо
і його забувають в потоці слів.
тут життя тобі віддано трощить ребра
і лікує за кілька робочих днів.
хай самі собі пишуться ці буриме,
б’ються в вікна рядки разом з краплями зливи.
ніби дзвони, хилиталися в тамбурі ми.
і до бога якогось вили.
засинаючи на сходах у під’їзді. піано
для нього не існує душ, але дощ.
крихти хліба у його бороді – весь продовольчий запас на зиму.
сонний і щасливий, як дистрофік після трьох ложок манки,
він прихиляє мізки до перил, сидячи на сходах у під’їзді.
як на лисичі сліди,
як на залізничні колії,
як м’ясо на шампур
настромлюється на легені кожен подих і кожна цигарка,
безнадійна, як і пальці, що її тримають і так само тліють.
кожне життя обирає свою кількість кольорів на веселку,
обмірковує план кар’єрного росту на мінному кукурудзяному полі.
але його війна невідь-коли викинулася на морський берег, як кит,
ніби десятки акул з пропаленими нафтою зябрами,
з усіма ядерними бомбами перемог і їхніми осічками.
відчай прилипає до його шкіри разом з одягом.
капіляри пускають коріння у відчай, в одяг.
я бачу, що газети, якими він прикритий, є для тепла, охайності та шелесту.
політична, кримінальна, жовта сторінки зростаються для цих речей, як рани.
хоча й у суспільстві їх роз’єднують лише знаки пунктуації.
я нюхаю цю людську ауру – вона має не тільки колір, але й запах –
люди бояться зростатися зі своїм запахом і сахаються безстрашних,
так, як бояться неприйнятних, хоч і щирих емоцій у товаристві,
як бояться атональної, але сердечної музики, як вона ріже вуха,
як бояться дзеркала після певного віку чи гулянки.
як можна почати мислити правильно?
тобто, яке мислення можна назвати правильним?
невже рай створений лише для героїв?
є люди, які шукають не пожежного виходу, а пожежного входу.
заходиш, а там пожежа, яка рятує так, як інших рятує пожежний вихід.
у кожного свій вхід і вихід, незалежно від статі.
я оминаю сходами цього чоловіка з глибокими тріщинами на корі
і думаю, що все, чим я можу підтримати його спосіб осмислення життя,
навіть якщо це не він так мислить життя, а воно – його,
це винести йому хліба, щоб подовжити його зимовий продовольчий запас,
і подарувати диск із музикою, скажімо, Шонберга.
я переконаний – йому є чим слухати подарунки.
мідні ми далі
смуток – це довгі порожні прилавки в небазарний день.
у кінці ряду стоїть барига і продає ордени та медалі.
у вихорі шелестить сміття, новий рядок не йде.
моделі світобудови руйнуються, забігайлівка стоїть трохи далі.
мудрагелі кричали – під лежачого хлопця жінка не потече.
ти забував – і брав жінок усі п’ятнадцять хвилин своєї слави.
тепер пишеш рядки на пісковому березі моря сухим патичком,
начепивши на светр куплені у бариги медалі з мідного сплаву.
ми починалися з травою, продовжувалися зі спиртними напоями,
але як нам закінчитись? де наш Бобруйськ чи Париж?
ми стріляли у натовп, але, вочевидячки, холостими набоями.
натовп розбігся. ти тишу таку – не поруш.
ситуації. фентестік піпл
в туалет львівської «Пузатої хати» заходить п’ятеро.
у чоловічу кабінку, з однією метою, зі спільною валгалою в голові.
з’являється фен, той, яким сушать не волосся, а голову.
даремно їх п’ятьох матері народили з ніздрями.
тут може бути місце для реклами вашого наркотика.
і вже вийшовши з «Пузатої хати», одна із п’ятьох показує іншому краплі на щоці.
інший заспокійливо каже: «не бійся. це не дощ і не сльози. це – кондиціонер».
функція поезії – забивати,
і забивати, по можливості, цвяхи.
а потім забивати на те, на що вже забив –
з аеробіки перейти на колекціонування кактусів,
з кактусів – на холотропне бухання,
з холотропного бухання – в Livejounal –
усіх зафрейдити, а потім розфрейдити.
зрештою, забити на це й піти з іншими чотирма в спільну дючку з феном,
як до загальної сільської криниці по воду або за водою,
як до величезної валгали в голові.
у валгалище.
там, де ти залишаєш щось своє – сльози, кактуси, цвяхи, –
ніхто не залишить чогось іншого.
асенізатор лягає спати з Містером Мускулом в руках.
офіціант – з Євангелієм від Меню.
але те, з чим ти лягаєш спати, ще не визначає того, з ким ти прокинешся.
офіціант може прокинутися «Пузатою хатою».
асенізатор – чоловічою туалетною кабінкою.
«а ти прокинешся якщо не сльозою, то кондиціонером –
освіжатимеш повітря, доводитимеш усіх до кондиції», – каже один із п’ятьох іншій з п’ятьох.
і я теж виходжу з «Пузатої хати» і стежу,
як ми минаємо восьмибітну приставку життя і людства,
пенсіонерів з підсвідомістю третього світу,
блондинок, які здійснюють самогубства у свої пізні двадцять два,
підлітків із кризою середньої статі.
наші знання про людей це наші уявлення про людей.
але все, що ти скажеш про них, може бути використане,
особливо якщо ти поет, святий або політик.
і, дивлячись на цих двох із феном, які вийшли з нами,
я собі дозволяю промовчати таке,
навіть якщо ці слова заперечують функцію поезії – забивати,
навіть якщо ці слова будуть використані в суді чи промисловості:
«зараз бережіть те, що збираєтесь досягти згодом».
бо бачу – йому подобаються її щоки і її фен.
з цього може вийти хороша література,
чи, щонайменше, кльовий пост у ЖЖ.
тихий, як океан, дощ починає падати на щоки і всюди,
ніби у хмари вмонтовані сотні тисяч кондиціонерів,
п’ятеро з яких щойно вийшли із «Пузатої хати».
юридичне оживання
поривчасті, ніби вітер, сни. ночі у поїздах.
душ не припускають жодні математичні розрахунки.
рахуєш до трьох, до пів на п’яту, щоб не поїхав дах.
думки тримаєш розфасовані у пакунки.
життя це перше, про що у тебе ніхто не питав.
тепер ти не питаєш нікого про свою смерть.
поняття «постійність» розуміється як бетонна плита,
до якої тебе прикували. та справжню твердь
зустрічаєш лише після довгих пошуків і перевтілень,
так, ніби вперше виймаєш з вух, як із рани, вату.
в жодних юридичних інстанціях немає відділень,
які би могли позбавити тебе права оживати.
видих про долю
На моєму матраці купа поезії. Він такий дрімучий, знаєте, в ньому стільки коріння, як на картинах Кало або Піросмані. А ще більше поезії в моїх нігтях і шкірці навколо них. Просто захлинутися можна: пірнаєш, длубаєшся там, ну, я маю на увазі, дні і ночі минають, а ти світишся. Я колись їй підкину кілька десятків зістрижених нігтиків. Зберу в пакетик, покладу на килимок, подзвоню в двері і втечу. З матрацом така фішка не вийде, як уявлю себе з ним в маршрутці чи метро – якось незатишно. Хотілось би вже підкинути, але ж треба дочекатись, виростити кілька генерацій своєї поезії. Класна вона, знаєте, така крихітка моя доля. Така грайлива, з туберкульозом у волоссі, але одного разу така трохи дивна річ сталася, як на мене. Ну, нічого особливого, я вранці, коли чистив зуби в загальному туалеті, побачив, як вона малює губи помадою. Так трохи стала навшпиньки, голову підняла, щоб дотягнутися до дзеркала, ну, і намалювала. Ні, нічого особливого, просто дивно якось. Акселератством пахне. Я, наприклад, в її віці навіть не знав, нащо помада є. Страшно якось. Я їй викладаю англійську. Тренінги тренінгами, але ми за останні наші заняття зблизилися. Ну, я не знаю який це рівень близькості у її розумінні, але вона раптом наліпила мені на лоба жуйку. Ми жартували, сміялись, пара анекдотів, а тут бац – і маєш. Звісно, я й далі сміявся, але за усмішкою в роті закипіло якесь пекельне шампанське, ніби ту жуйку запхали десь аж у гіпофіз. Ця чи не перша наша невербальна комунікація. Ця перспектива безвиході. Переломів без можливості гіпсу. Несвідомості. Тому я й хочу, щоб нігті росли швидше. Щоб світилося.ЧОМУ В ЛІВШІ АПЕНДИКС З ПРАВОГО БОКУ
час ставати дорослою
час ставати дорослою, дівчинко.
життя це не те, що ти звикла бачити на відеоплівці.
усі заборонені теми, як просту арифметику, вивчено, –
для романтики і гостроти не обов’язково курити на заправці.
мало світла в кінці панелі, мало в щілинах просвіту.
алкоголь тобі не замінить міцні чоловічі плечі.
рідко хто долетить до середини твого досвіду,
але час бути сильною дівчинкою, а сильні не плачуть.
ти теж не витримувала свого досвіду, пускаючи кров під кранами,
притуливши, щоби почути стукіт серця, вухо до плитки.
амбітна жінка відчайдушна, ніби тварина поранена,
а без амбіцій – все одно, що піймана в клітку.
ти іноді сонцезатемнювальна, іноді – для поліпшення зору,
іноді – пристрій нічного бачення, іноді контактна, як лінза.
мій зір це варіант захисного військового гарнізону,
але ти відразу його захоплюєш, опинившись поблизу.
тобто, риси твого обличчя піднебесні, але не завжди вірні, –
пошук власного простору має бути головною рисою.
час змінювати кілька кривих просторів на один рівний.
час ставати дорослою.
бомжі на цвинтарі
вчора сидів на Лук’янівському цвинтарі
і навпроти мене хтось сидів на Лук’янівському цвинтарі
і сидів непомітно і сам себе не помічав у
насправді відсутньому натовпі таких же непомітних
і спостерігав чи його ніхто не помічає
я не про мертвих людей
я про живих бомжів
хоча яка особлива різниця?
вони там собі розділили територію цвинтаря на умовні ділянки
і кожен знає коли хто помер на його ділянці
маю на увазі не померлий а бомж знає
і в день смерті бомж приходить на свою могилу
тобто на одну зі своїх могил
на одну з могил завдяки якій він живе
і збирає там собі весь хавчик все добро
не знаю може поминальні вінки здає назад у похоронні бюро?
вчора того непомітного бомжа
помітили родичі
не його родичі
а родичі якогось померлого
коли той саме збирав з надгробка
не померлий а бомж
те що залишили родичі які якраз відходили
в сенсі покидали цвинтар
і почали його бити
не трупа а бомжа
може це мене вони помітили або тебе?
якщо ти
бомж
труп
поет
то твоя присутність не обов’язкова
стоп на Одесу
стопиш нічне авто на трасі і їдеш у сторону моря.
свобода вибору це узгоджені дії того, хто стопить,
із тим, кого стоплять. і про причини не говорять,
оскільки у таких випадках збігається пропозиція й попит.
водій слухає радіо, по якому передають морські хвилі,
і ти відчуваєш, що вам по дорозі аж до самого берега.
усі життєві бажання – подібні, хоча й примхливі,
ворушаться в наших тілах, ніби крона дерева.
ви мовчки прорізаєте нічне темне черево,
розглядаючи одеську трасу як абсолютне полотно спокою.
взаєморозуміння – це коли люди зростаються черепом,
це коли тільки вони замерзають під однією спекою.
кожен може зникати, але не кожен здогадується про це вміння.
це ніби поїхати в Африку в котрусь із зим.
життя їде поруч з тобою, освітлюється ліхтарним промінням
і не нагадує про гроші за використаний бензин.
і на світанку, вийшовши з авто на вітряні морські схили,
ви ступите у воду так, як ступають з даху.
вірити в щось – значить із усієї сили
відчувати гостру відсутність страху.
ранок кукурудза Бангладеш
моя голова без витягів і витяжок вміщується
в ранок із присмаком кукурудзи
оволодіває собою як музичним інструментом
повторює кілька вчорашніх акордів –
якщо не вмієш розмовляти з собою
навчись говорити з власними конспектами
весь досвід – кількаденна неголеність
наш досвід живе не довше за дощового черв’яка
або: наш досвід триває поки йде дощ
от черв’яка можна розрубати на кілька рівноживих половинок
чи можна зробити щось подібне з досвідом?
ранок завжди сповіщає
тому я хотів би щоб він не розкладався
як тіло напхане консервантами
кожен предмет затиснутий у власну енергію
радіо чи газета – стільки радості стільки болю приносять події
у Бангладеш повінь замочила десятки людей поки я спав
їхній досвід тривав доки йшов дощ
а мені навіть не приснилося нічого страшного
люди стаються зі мною як ситуації
які постійно потрібно розв’язувати:
жінка з написом «Охорона»
панк з банданою на голові всипаною інь-янами
водій з крилами ангела намальованими на шкірянці
ніхто не роз’яснить що мені снилося прикурюючи цигарку
мені снилося що йде дощ як не крути
а це має певну дотичність до подій у Бангладеш
або: до кількаденної неголеності
до її хрипкого і низького голосу
у розмові з власними конспектами
мій досвід – триває
стратегічне самогубство
розмірковуючи над навколишнім середовищем, як над
комп’ютерною грою типу стратегії чи бродилки,
я усвідомлюю, що, навіть виглянувши із вікна,
нас охоплює стан, до якого ми ще не звикли, –
вся суть зводиться до нових місій та рівнів
без жодних емоцій – вони не прописані у програмі.
люди мають бути чіткі, які б не були вони різні –
на клаві немає кнопок для вживання хоча би граму
наркотика чи алкоголю, навіть ранкових полюцій
не може бути – це помилка матричного процесу.
віртуальна реальність – виток дарвінської еволюції.
в куточку курять Копернік, Ньютон і Цельсій.
а якщо душа не лежить до вгрузання у графіку,
якщо у рівні прокачки героя не полягає прогрес,
то можеш, скачавши голограму, потрапити в Африку,
або накласти на себе руки, не забувши натиснути Ctrl+S.
ландшафт №0,14395
до ландшафтів звикають як до людей як до способу мислення
як до шкідливих звичок видихають дим за обрій у інший ландшафт
у природному стані ландшафт одноманітний якщо не дивишся на нього століттями
так само і людина розкладається і хробаки це вже інший ландшафт
інколи я ще можу виокремити себе серед ландшафту
у стрибку відірвавши обидві ноги від нього або дивлячись на долоні або кліпнувши
чи вдасться виокремитися за мить до початку дощу
інакше стану такими ж краплями і не зможу зібрати себе розмитого
можна здійснити самогубство ландшафту повісити його лягти чи покласти під поїзд
можна змиритися з ним і вигулювати один одного як псів
цей папір хоч і не є рельєфний але утворює певний ландшафт
і сила пробілів підказує що ландшафт людини це не тільки тіло
епоха творить людину
дивлячись на велич
і спроби здаватися дивним,
я згадую безліч
подібних.
смішно і гірко,
коли замість партитур –
у музиканта горілка
в голові і гламур.
розуму багато не потрібно,
достатньо – дієвого,
з місцем рибним,
де ходив Ієгова.
розум мусить бути влучний,
як емблема,
щоб розумів і вуличний
бомж, і богема.
головне серед дивного,
як заповідав Тесла,
щоб – мислила людина,
а не воскресла.
от зі співбесідником
подібного рангу
і можна досидіти
до самого ранку.
до чого веде невиражена жіноча сексуальність
треба знати, кому дозволяти себе ґвалтувати
треба знати, з ким заводити таємні зв’язки у ліфті на останньому поверсі відданості
треба відчувати, коли з’являться покинуті будинки з деревами, пророслими з паркету
двоє виходять із такого будинку вранці сповнені правди й мовчанки
й зігрітими під повним місяцем тілами
демони ваших ліжок і запахів
розлетілися під кленові дерева після чорної меси навколо постелі
відхрещуєшся від плям вимагаєш пояснень сама від себе
поправляєш зачіску і сукню ніби монашка після нічного клубу
переховуєшся від себе у фаст-фудах типу не втрачаєш зв’язку з громадськістю
чорна кішка дотиків залишиться в тобі на все життя і роз’їдатиме зсередини
звиватиметься щовесни по підвалах із фантастичними тиграми і цикадами
а потім щоразу розпорюватимеш собі живіт ножем у формі хреста
ось твої смерті випалі із розбитих колб ось перспективи загнані під нігті
кохання що відсвічує тобі серед водойми
відсвічує своїми гарячими маяками де спалюються тіла колишніх коханців
улюблених голівудських зірок і навіть цих перехожих у яких нема берегів
простір між вами циркулює як кров і грієшся капілярами і тонеш у них
у перехожих нема берегів і ти б утопилася там як тонуть міжокеанські нафтові баржі
з товаром твоєї єдиної але розхристаної любові якщо це можна назвати товаром
на шкірі утворюється накип
а під шкірою хрустка і ламка кірочка дотиків ніби смажена без жирів яєчня
треба знати де щоразу втрачати терпіння як цноту
і вибухати розмазуючись мізками по гардинах на внутрішніх стінках серця
треба займатися відчаєм вчасно практикувати його півдня катаючись на метро
притуляючись до кожного пасажира у внутрішню і зовнішню годину-пік
ти гориш і можеш не встигнути дати посмакувати собою усім охочим
кінцівки ночами розсипаються і до самого ранку ти вибираєшся з таких пустелей
сьогодні тут коли я тебе заламав у провулку і
коли ти попросила піти у зручніше ніж асфальт і мільярди кроків ліжко
коли ми дізналися про спільну жагу з усіма мастями на кожній окремій карті
про чорну кішку яку ти кормиш щоранку молоком у під’їзді своїм молоком
сьогодні слово яке буде лунати у ерогенному черепі впродовж твого життя
сьогодні тут у закинутому будинку в який ми перебралися відірвавшись від асфальту
у будинку з такою ж обідраною як стіни і прихованою як шрами на зап’ястях пристрастю
відбиватися чуєш ридати вже не варто не щиро
мета ґвалтівника і невдоволеної жінки завжди різна
для неї гра у певний момент переростає у справжнє життя
для нього життя у певний момент переростає у справжню гру
і оскільки чуєш ти показала своє справжнє обличчя воно нижче пояса
у закинутому будинку в який ти погодилася піти після ножа на горлі та прокуророві
плакати не можна не можна ридати – ти ж сама погодилася на зручніші умови вдоволення
занадто спекотно ми знаходимось одне від одного
занадто пекельно ми розливаємо нашу нафту серед моря
занадто довго ми стримували своїх демонів і котів
але вона плакала не через це
людина як країна
люди народжуються і помирають сезонно.
їм завжди потрібен час відпочити тут від смерті,
а там – від життя. у декого жити стільки резону,
що навіть після отруєнь чи відсидки вони вперто
тримаються за кермо водія, плутаючи щирість із владою.
вважають, що без них весь електорат і автомобіль
зірветься у прірву. але смерть не є моральною вадою.
прийде новий уряд і вдаватиме за загиблими офіційний біль.
так ми проходитимемо нові кола пекла,
ніби в генеалогічному дереві країни з’являтимуться річні кола,
відкладаючи ікринки пам’яті. так буде зменшуватись небезпека
політичних криз. хоч є певні бренди – Бог, Кока-Кола,
яких не стосуються розборки панівної громади,
зовнішній борг, збільшення смертності чи розлучень.
хоча розлучення чи смерть – це поняття сезонні, вимога моди.
дехто, щоправда, не стежить за модою, ніби поганий учень
в класі тієї школи, яку вимагає від нас соціум чи тусовка,
дехто не вміє носити життя, ніби незручний одяг,
немов від народження йому не дали пожиттєву умовку.
таким людям варто зачинити кватирку і країна зникне, як протяг.
видих про Галю
Її обличчя загалом схоже на ту швидку вимову, яка сьогодні була з її уст. Таке чітке, гострий ніс, фактично погідливе, але насправді ненависне. Те, яке ненавидить. Це так захоплює і зближує. Хотілося якось обережно підступитися. Навколо блимали гірлянди, розвішені на тіла публіки, яка саме вийшла на антракт і вона мені сказала, що не буде торкатися мене. Не може відтепер цього собі дозволити. Якби в неї не було сьогодні такого обличчя, я б не повірив у серйозність тих слів. Там був Антон і Родя і темні Барбарині зуби і якісь ностальгійні бубабісти, хоча живі, тобто живучі, тобто вижилі, і десь на мент, коли ми присіли на сходах, це все загубилось і уповільнилось, як плівка магнітофона, так далеко і низько зашипіло. Там ще на стінах була купа равликів. Я пам’ятаю Антона в Ірпені, коли він хвилин зо двадцять вимовляв у різних інтонаціях, емоціях слово «равлик», і сльози його пам’ятаю. Тоді була волога весна і вони розповзлися по асфальту, і творче збіговисько їх ненароком чавило. Так, сьогодні на стінах були ті самі равлики, або душі розчавлених. Вони піднімали свої очата і стогнали. Я попросив її торкнутися до мене. Ні, вона торкнулася, але то пусте. Я попросив знову. Ну, торкнулась. Я теж її торкнувся. Ми засміялися, але все почало розпадатися, в партері почалася пожежа, хтось п’яний як чіп випав зі сходів і потягнув гірляндою за собою всю свою свиту, усіх яничар і офіцерів. Здійнявся шум, люди подуріли, заметушились. Я її пустив, перестав торкатись, але нічого не змінилося. Коли ми вже сідали в метро, там ще досі кричали, почали битися, стрілятися, з’їхалася швидка, міліція, пожежна, яка нічим допомогти вже не могла, бо полум’я перекинулося на інші будівлі. І навіть досі, виглядаючи з вікна гуртожитку, видно, як десь на горизонті палає щось таке моторошне, таке гнітюче, що почалося з наших з тобою порожніх дотиків. І ще, мене насамперед хвилюють равлики, Галю, як там вони у вогні?ПРОФПРИРОДНІСТЬ
коли ти шукала свого коханого
Коли ти шукала свого коханого,
чекала його у прозорій зливі,
з тобою просто спали охайно,
з часом забувши про презервативи.
Коли ти хотіла чіткі стосунки,
спільні прогулянки і вечері,
кожен збирав свої речі до сумки
і зачиняв перед носом двері.
Коли ти ходила на дискотеки
знімати собі одноразових хлопців –
дещо зникає після аптеки,
дещо можна попрати у хлорці.
Коли тебе покидали саму
і від таблеток ставало шумно,
ти виживала лише тому,
що хтось промивав тобі шлунок.
Хтось задивлявся в твою мовчанку,
хтось тобі дав ще ковток води.
Ось чому те, чого прагнеш спочатку
варте того, щоб чекати завжди.
жовтоблакитні вуста
Ступайте от нас в жупане, не говоря — в мундире, по адресу на три буквы…Иосиф Бродский. На независимость Украины
я б зміг набити морду якомусь генію
не без причин звичайно і його геніальність це не причина
наприклад геніальному росіянину перепрошую
за тавтологію єврею
хоча в дитинстві я думав що після отримання нобелівки
люди не какають і їм не треба митися
і це була єдина причина хотіти отримати цю нагороду
після вечірнього намазу нам із колегою захотілося відлити
нам було холодно і тісно як у кишені таємного агента
під безлюдним деревом зайшла мова про Бродського
і струсивши і блаженно зітхаючи мій брат по джихаду заявив:
«геніям можна все»
я з ним не погодився мовляв геній не повинен посилати
тим більше цілу незалежну націю тим більше у віршованій формі
за це навіть шевченківську з натяжкою отримують
ми довго сперечалися але зробили ще кілька намазів і добряче намазалися
і після дискусії обійнявши шорохуваті як вуста своєї нації дерева
у кишені таємного агента
ми заріклися не какати до отримання нобелівки
літо починається
Літо починається там, де твоя долоня,
з рухом якої дихає зграя, що вибухає,
зігріває своїм теплом прохолодну
лінію горизонту від краю до краю.
Я іду по траві, яка проростає так швидко,
що, ступивши кілька кроків
піднімаюсь так високо, що видко
події, які стануться за кілька років.
І якщо серце згоряє, прорізаючи простір
до твого тіла, як астероїд земну
атмосферу, то тобі варто просто
подмухати на мою клітину грудну.
І тоді всяка присутність стане удаваною,
крім нашої із тобою мовчанки, слова
у якій вільні, ніби розляглися диванами,
і минають тільки, коли абетка сплива.
Мовчатимемо, поки дві пари наших вуст
не зіллються з голосами внутріутробних
дітей, які пальчиками умовну криву
креслять – поганих подій і добрих.
Я помру, бо втоплюся в твоєму морі,
у якому розкішне, як хвилі, намисто.
Ти вмиратимеш там, де пускає корінь
зернина, як усе необхідне і ненавмисне.
відхідняк героїв
погостюють і підуть в домовину перепрошую додому
у ліфті ще доп’ють останню пляшку і зникнуть
сни з декоративними рибками на їхніх постелях
відбитки пальців які формуються від натискання певних літер на клавіатурі
і вранішня вода яка вмиваючи їхні обличчя лягала на них прозорою маскою
всі ці нашарування
зникатимуть з кожним поверхом
хоч усі гості і помістилися в один ліфт
деякі з них попрямують не вгору а вниз
обтяжені закуреними легенями
недоречними монологами
і поцупленими у хазяїв срібними виделками
жіноча ніжка розслабляє
є час збирати, є час розкидати рис,
головне, щоб долоні були, ніби вікна, прочинені й вимиті –
що більше живеш, то більше ти терорист, –
береш у заручники більші об’єми пам’яті.
стан чистоти пам’яті – одна з ознак якості здоров’я,
на рівні з бухлом, стресами чи наркотиками.
пам’ять – засіб масової інформації твоєї крові,
і щоб не ставати невротиками – ніжними дотиками
треба лікуватися і найкраще підходить жінка.
ось із-під покривала виглядає її ніжка.
любов розслабляє твою пам’ять, ніби пружинку.
є час застеляти, є час розстеляти ліжко.
хвилястеавтомобільне скло
щоби щось почати – не треба знайти лінію старту
а зрозуміти всю її умовність.
от коли мій п’яний приятель впав посеред Окружної траси
це був старт оскільки
я зрозумів усю його умовність
і старту і приятеля і Окружної.
щоби не обпектися, я до цього не торкався заходу сонця
я давно не торкався гарячих як Захід тем –
не виробив закордонного паспорта – не заводив непевних знайомств
завжди йшов із дому від коханої вкотре
я виривав нестабільні як гарячі точки
сторінки зі свого життя і запускав із них паперові літачки
мутив самокрути затулявся від сонця розпалював багаття
перемальовував на них чиїсь обличчя стерши своє і попередні
але вони повертаються мов перелітні авіарейси
вони проявляються на втрачених територіях пам’яті
чавлячи звідусіль ти ніби засушений листок між сторінками
книги яка здавалася втраченою як зір чи слух
поміж комп’ютерними сексуальними та алкогольними іграми
які розмили лінію старту.
так високі хвилі розмивають піскові замки
на березі від якого я не відійшов далі ніж по горло
мені завжди цього житя вистачало по горло
і лише тепер я бачу –
дивлячись на приятеля який валяється серед швидкісної траси –
що якщо відірвати ноги від мулу і поплисти у горизонт
то життя продовжуватиме бути по горло.
і я поплив
углиб Окружної траси щоби вийняти приятеля
не врахувавши похибки що мене може збити будь-яка чотириколісна
хвиля яка постійно збивала мої
піскові як годинники замки і
лінію старту.
інші у собі
Ти боровся з собою, а варто було з іншими у собі.
Кожен з таких інших насипає насіння сумніву до кишень.
Якщо ти не помічаєш інших себе у внутрішній боротьбі,
то на всіх перехресних вогнях ти власна і єдина мішень.
Вони вміють заволодіти тобою, як викрадачі – чужим автом,
їздити на «гастролі» містами, побити бампери, порізати сидіння.
І згодом своє найближче минуле сприймаєш, ніби фантом,
ніби тебе не було, а з голови досі не вивітрились чужі видіння.
Незрозумілий секс, тижневі забухи, туман у ребрах молодика –
так згадуватимеш себе через розмагнічені, ніби плівка, роки.
Як нашатирний спирт, пробуджує і освіжає ніжна мелодика,
яку шелестить волосся дощу і підказує жити ще трохи.
Підказує, що входження в сутність речей облагороджує.
Відчуваєш приємний присмак мислення в ротовій порожнині.
Трупи внутрішніх голосів прокладають шлях до народження
кількох бедриків, які хитаються в серці, як на траві-жердині.
сірчана мазь проста
друг пізнається в біді
а подружка в ліжку
хоча в біді подружка теж може пізнаватися
про пізнання друга в ліжку – не знаю
і якщо доведеться пізнавати подружку в біді
потопі карієсі будуні нездачі аборті обчитавшись Кафки
коли у неї на рахунку нуль гривня три копійка
то проблема стає тріумфом так би мовити - метаморфозою
перевтіленням. і подружка оновлюється як ікона
і кровоточить поруч з тобою на тебе через тебе
мить буває потріскана з волосинками суха шорохувата
як шкіра або як шкіра хамелеона
але інколи всупереч нашим бажанням
шкіра потерпає від опіків порізів ранок
лишаїв прищів вугрів хвороб
страждання так само можуть бути миттєвими
як різкі порізи які швидко загоюються
або довготривалими як мігруючі хвороби
які ти не взмозі вивести ніякими мазями
але до шкіри можна прикладати подружку
натирати її до світанку
лежиш закутаний тижнями
як халатиками або коциками
і відчуваєш що процес йде окремо від тебе
Америка окремо від тебе
і замок окремо
подруга ВІЛ-інфікованого
остання любов забрала її на Домінікану.
перед тим у неї був солдат із Москви і танцюрист із Сочі.
працювала у голосіївській райгазеті фотографом на мінімальну
зарплату, але мешкала у редактора, як секстамагочі.
її найближчим другом був ВІЛ-інфікований,
якого, відповідно, ніде не хотіли брати на роботу.
хоч його постіль і була розмальована підковами,
та йому не щастило, не було сили боротись.
щосуботи вони зустрічалися в парку на Дорогожичах,
підбадьорювали одне одного невеличкими подарунками.
в одну із субот, коли він саме вибирав найдорожчий
подарунок, отримав смс про її виліт у домініканському керунку.
він піднявся на останній поверх недобудованого
корпусу Павлівки і довго дивився на місто і самоту.
ввечері він, як звичайно, заснув під підковами
і уві сні працював танцюристом у Сочі та їхав служити в Москву.
видих про касету
Дехто уже згорів, розхлюпав, ніби чай у поїзді, свої суглоби і соціальні морські вузли, втративши довжину пальців. І я теж, здається, усвідомивши такі вітряні паскудні перспективи, ці розшарпані плащі і побите від різкого протягу скло на вхідних дверях, я похапцем скидаю осіннє листя з далеких клавіш, перед дзеркалом відновлюю бас і альт, голосом годуючи гумовий шлунок баритона. Взагалі, осінь – це касета із поганим записом. Шарудіння під ногами, шум дощу, стогнучі очі – усе це звучить не дуже студійно. І тільки люди мовчать, закинувши у підвали свої параболічки і самотньо вирощуючи у горщиках все нові й нові велосипеди. Переставляю касету. І тільки велосипеди мовчать, вирощуючи нових людей.Після сну знаходжу вію на подушці. Її вію, на її подушці, після її сну. Позавчора, якогось року, у потязі, я хотів їй сказати, що очима вона чіпляється за речі, за довколишнє дуже міцно, реалістично, чіпко, що вона дивиться на предмети так, ніби торкається їх своїми впевненими пальцями. Вона відповіла, що я її погано знаю і почала розповідати про черв’ячків, якими рибалки ловлять рибу, про тих кольорових черв’ячків, з яких складається світ. Гадаю, людині не варто стверджувати, чи знає її інша людина. Переставляю касету. Я знаю її вію, і цього досить. Скоро зима і ми входитимемо у сніг, як у міграційну, але застиглу водойму. Щороку сніг вмирає і народжується, але не еволюціонує. Скільки риб, замерзлих у ньому, нам доведеться видовбувати і переконувати, що вони живі. Переконувати насамперед себе. Принаймні себе. Ми кинемо їх у наповнену ванну. Я розумію, черв’ячки потрібні для того, щоб по одному начіпляти їх на гачок, закидати у річку і годинами чекати. Я візьму їх кілька жмень, викопаних із черепа, цих приємних стосунків, чи скорчених пальців, чи безвихідних тунелів, чи заспокійливих вій, і кину у ванну, щоб заліковувати рани на лусці цих безмовних істин, цих полохливих і слизьких знахідок із круглими, як у риб, очима.
Варто навчитись відчувати, коли наступають моменти відновлення. Мені здається, що вона розрізає мою осінь, мов криголам. Мені здається, і цього достатньо. Вона не бачила жодної моєї світлини, але вона відчуває кожну з них своїми долонями, прикладаючи їх до мого рушника, вустами, торкаючись ними спільної пляшки вина. Вона бережно тримає мене у долонях, ніби чай у потязі, і водночас гріє свої цупкі та впевнені, як її погляд, але змерзлі пальці, і водночас розповідає мені про черв’ячків, несвідомо утворюючи у мені період нересту, період миття дзеркал. Я помив своє дзеркало. Переставляю касету на іншу сторону. Дзеркало помило мене. А де хто уже згорів.
МОЛОЧНІ ЗУБИ ЛЯЛЬОК
розмови з друзями
ниють кістки. починається ранок
з пляшки в оточенні друзів,
які, при тому, що не мають рамок –
не тримають в напрузі.
країна стає на кінцівки опорні
з пози, коли по-собачому
у інцестуальному порно
прийомний син – свою мачуху.
в нашій розмові – єдиній цигарці –
все більше простих, як амеби,
речень, позбавлених грації –
вона лише критикам треба.
ми просуваємо сенс, як товар,
в розмовах, де мусіли бути
погляди ніжні й непевні слова
й інші такі атрибути.
хиткі дискусії, що ми ведемо,
ніби бабусю через дорогу,
не наближають нас до Едему
ні до його порогу.
зростає навколо полеміки градус,
товчуться, ніби гравці у регбі,
мудрі уми. а мені це нагадує
шизофренію із в’ялим перебігом.
хвороби, загострені, як олівці,
шкідливі звички, ніби неврози,
повністю зводять на манівці
роздуми про позитивні прогнози.
тіла – не виписані олівці,
не виписані, як із лікарні,
необережні, ніби гравці
поза майданчиком карним,
і теревені, які ми провадимо,
на ділі –
сповнені прогалин
і безнадії.
зараз уже не згадаєм паролю
до піднебесь, яких ми сягали,
разом з легкими в повітрі героями
художника Марка Шагала.
кухання
ми починали п’янкý п’янку
відбитки вуст на єдиному келиху замінили прелюдію
бутерброди з майонезом – фугу
все інше – увертюри
ми сиділи посеред кухні в одному тілі
тонкому як папір а об’ємному ніби книга
кухня наших сподівань
кухня величі кухня ніжності та плачу
барабанна кухня істерик
бутерброди з майонезом бухло і фуга
найгірше коли кохання шматує саме себе
як торнадо зносячи навколишні будинки й людей
як кити які викидаються на берег із задушливої екології океану
і на безліч часу закривають очі кожне завбільшки в людську голову
очей у кита – два і голів у нас – дві
кохання розриває власні постелі лялечки обійми
які зшивалися чорними нитками очей і ночей
сорочки, ґудзики від яких котяться ніби сльози закочуються ніби очі
сорочки під якими не залишається ні чого ні тіла
ні шрамів на тілі ні закривавлених і свіжих ран
ні закривавленого і свіжого сексу
ні закривавлених і свіжих спроб самогубства
убийся упийся кілька разів – не дай собі засохнути
іноді секс і спроба самогубства ідентично корисні
попускають і відновлюють заспокоюють і вмиротворюють як медитація
саме секс і спроба самогубства
а не спроба сексу і самогубство
кохання це не час а – швидше!
швидше простір глибина його розрізу
тому я дякую тобі так тобі тобі
за кожну хвилину того вечора на кухні і не тільки
не тільки дякую не тільки на кухні але тільки вечір
кохання як футбольна команда кольори якої ти захищаєш
і згодом футболку з твоїм номером носитиме інший гравець –
футболіст який добротно грає виграє багатьох і у багатьох
а ти в гіршому разі тренуватимеш юнацьку команду
в ліпшому – відкриєш свій ресторан і заб’єш на кохання повністю
тому тільки вечір
кожна любов закінчується втомою
ось чому я виснажений постійно
ні архангела, ні зажиму
якщо ти чекаєш не друге пришестя, а просто черговий прихід,
в під’їзді сухому, як горло, немає ні приятеля, ні зажиму,
і навіть діти впізнають твій наркоманський прикид –
якось подумай, як пережити, пережувати цю зиму
і чи варто переживати її, за щось переживати,
дихати тим, що люди називають киснем…
сльози, як почерк, кривуваті
з очей виснуть.
території
позичені берці і секондівська косуха за 50 грн.
зубна щітка і запасна футболка в рюкзаку.
так починалося кожне моє прокидання і засинання.
світогляд розпухав і натирався, як ноги впродовж дня.
освоєння території затамовує подих,
ніби піднявся на гору і розріджений кисень ускладнює дихання,
і дихаєш лише для того, щоб скурити цигарку,
тобто дихаєш тільки тоді, коли куриш.
за три тижні територія розклалася, як складаний ніж
із десятками загострених лез –
секс у котрійсь із веж кам’янецької фортеці,
аварія джипа за сто метрів від нічного автостопу,
закарпатське весілля з двома молодятами і двома вбивствами,
пам’ятник Целяну в Чернівцях – те саме, що ночівля просто неба посеред Львова,
франківські панки, мукачевські цигани і коломийська дримба –
це не люди, події чи ситуації – це освоєння територій,
загострення лез.
це час, коли
худнеш для того, щоб життя здавалося легшим,
куриш для того, щоб переконуватися, що існувати – корисніше, ніж померти,
залишаєш гривню, щоб усвідомлювати, що є чим жертвувати, –
серце і зіниці щоразу пульсують, як наляканий їжак,
вени і зіниці щоразу розширяються, ніби дані слідства.
«чисти свої зуби до стертя щітки,
гостри свої ножі до зникнення леза,
худни себе до випарування тіла» -
ось, що нашіптують території, розчиняючись у мені,
ніби цукор у склянці чаю
у поїзді на шляху додому, де насамперед треба буде
випрати запасну футболку і віддати позичені берці.
пролітаючи над офісом зозулі
місяць на роботі, рік. відмовляють нирки.
купуєш прострочені ікони на ринку.
клавіатура з розрізаним черевом
життя складає учетверо.
календар як нігті. відриваєш один за одним.
мить це те що є модним.
смерть заправляєш в спідницю.
час здаєш у міліцію.
знайомі тіла, які неможливо продмухати,
стають генетично модифікованими продуктами.
нормальних лишилося мало.
точну кількість можна дізнатись у мами.
усі бояться вистрілу. завмер кондиціонер.
життя – військовий маневр,
якщо не хочеш підірватися,
доведеться працювати вантусом.
на підлозі крутиться, як монета, скроня.
телефон мовчить. в офіс ніхто не дзвонить.
ниють молочні залози.
зачиняю віконні жалюзі.
треш не ви треш
носити в кишені папір і ручку –
це як носити презерватив –
ніколи не знаєш, що залізе тобі в голову.
і ось, зрештою, я записую події з таким захопленням,
ніби зненацька знаходжу свіжого сексуального партнера:
"так, це я виламав двері в туалеті поїзда Львів-Київ.
так, це я ходив голий у кіоск купувати пиво.
атож, я робив усім відомі непристойності на львівському Форумі."
але я був не сам і ось їхні імена:
життя довбе як не в дух, то під чи в пах,
не встигаєш усвідомити себе культуристом чи блондинкою,
як усі глядачки покидають залу ще до початку твоєї вистави.
застигає папір і ручка. застигає презерватив.
тобто, як би ти себе не досліджував, не випробовував, не записував,
варто мати хоч якісь банківські збереження, запасний простір і час,
оскільки, як би ти не використовував природу речей,
треба пам’ятати, як – потім.
природа використає нас.
передчуття болю
важливо, щоб рушниця завжди стояла поруч.
це змушує вибірково промовляти потоки думок.
передчуття болю, як універсальний конкурент, надає опору,
але, разом з тим, контролює кожен твій крок.
слова, як цнотливиці, мають бути прозорі та чесні,
а дії – тверді і практичні, як дерев’яні вироби.
інакше – продовжуватимеш надіятися на піднебесся
і знову підеш на вибори.
навіть для снів можна складати бізнес-плани,
на кожну проблему виробляти типи емоцій.
передчуття болю слідкує за тобою, як мафіозні клани,
на кожному кроці.
чотириптих про пізнання
* * *
як добре що тексти можна читати
кілька разів повільніше і швидше
виправити помилки виховати дітей
інакше але якщо ходити не так як раніше
чи буде паркет скрипіти у попередніх
місцях одночасно з твоїм теперішнім
ходінням і чи відіб’ється це на твоїй
шкірі або травленні
* * *
я не знав що серце може битися
проти годинникової стрілки а лікар
почав роз’яснювати знявши окуляри
коли плавуни в басейнах пливуть
дистанцію то вони пливуть в
обидві сторони тут лікар замовк
і почав говорити назад але вже
не вільним стилем а брасом я
відчинив вікно щоб ми з вами
вдихнули свіжого
* * *
розмови з якими я ходив до ненароджених
бо я не довіряю майже нікому більше
бо тільки вони вміщають у себе усі
досвіди смокчучи недорозвинутими
вустами манюні пальчики і тому
через це їхнє майстерне заняття
я теж став мовчазним і ходив
уже з мовчанками але до інших
* * *
останнім часом вона стає на табуретку
посеред магазину в метро у ліжку зі мною
стати вищою або вішатися повинен
минути час тоді стане зрозуміло
водночас коли впаде табуретка і вона
залишиться високо
вище всього
тиша як найвища ланка еволюції людини
останньою ланкою еволюції людини буде тиша.
у її величі розчиняться усі інші ланки.
та й передостанні ніші людини від перших світліші
набагато – клони,
роботи,
панки.
ці персонажі не заангажовані духовними установками, чи емоційними,
вони не шкодять глобальній екології, оскільки їх мало, як равинів,
вони не заплямовані расовою нетерпимістю чи війнами,
вони – великомученики,
святі цнотливиці,
секс-рабині.
тиша поглине все, бо всі кольори – у білому,
жодних плям не буде утворювати навіть кохання.
скоро ми перестанемо бути інтелектуалами і дебілами,
бо в тиші не виникають відповіді,
тим більше – питання.
видих про дерево
Дерево. Я дивлюсь на нього і хочу ним стати. Не саме ним, а таким же жилавим деревом. Перше, що збиває – усвідомлення себе не деревом. Не те щоб навіть усвідомлення себе не деревом, а власне усвідомлення себесності. Дерево себе не усвідомлює. Дерево не труп, бо – гнило б. Тому й мені не варто. Усвідомлення себесності нема, але нема й гниття.Настільки близьке єднання з речами, що можеш вчути, що деревом стати не можеш. Я течу разом з часом. Часую. Це коли кожної найнеподільнішої часинки – відкриті обійми для смерті. Себто вдома наведено порядок, причепурено господу настільки, що перед будь-яким гостем буде навіть погорда за своє господарювання. Примирення. Згасання. Деревом і не можна стати, бо воно не шукало примирення, а має. Себто, не має нічого, крім деревизни. Але не хочеться хвиль, а хочеться деревизни.
Найтяжче – свідомість. Присутність свідомості. Усвідомлення. І нитки асоціацій. І звички. Хоча б звичка жити.
По такому мості чимчикувати – не знати, де він завершується, не знати, чи це трамплін. Власне, на мосту можливе все, крім того, що вже сталося. Усвідомлюється непевність, що це міст, бо все навколо вкрите туманом. Це дошка з двома цвяхами на кінцях? Це пружина, котру все тяжче розтягувати? Один кінець пружини – гачок, зачеплений за мамину пуповину, інший – гачок на твоїй спині, він продірявив шкіру й м’язи, зачепився за хребет. Якщо не хочеться надриватись до лопання жил і сальних залоз, якщо не хочеться освоювати кожен вишкірений крок, то можеш розслабитися, хльоснутися об мамусин живіт.
Хочеться стати деревом. Воно ніколи не стосується іншого дерева. А ми – історично і географічно. Воно не має хребта. Впливає тільки зовнішнє: сокира, вітер, вогонь. Внутрішнє позбулося пружини, тобто не мало. Навіть часу. Навіть смерті. Відкриті у мене обійми до смерті, чи закриті – до смерті я стосуюся. Звичка.
Я можу навчитися будь-коли позіхати. Позіханням ставити себе вище інших чи нижче. Позіхати на інших. На себе. Казати: «Я позіхаю». Писати. Гаразд, нехай не позіхати. Щось інше. Наприклад: «Я стаю депутатом», «я обростаю мохом», «я – можливість».
Насправді маю географію. Вчуся в університеті. Маю родичів. Кохаю дівчину. Надаю перевагу певним речам. І ось – дерево. Непроглядне за сльозами чи усмішкою. Хоча дерево є саме, але й ми усвідомлюємо його. Творчість. Хрін його знає, яке воно, бо тільки ми його аргументуємо, аналізуємо, надаємо властивості. Люди. Культивуємо йому іншу площину. Позіхаємо.
З певної спроби шкрябання по мосту, розумієш, що тут уже був. Он слід від ноги. За цей камінь на затуманеному битому шляхові уже чіплявся подертими пальцями. Знаєш, куди рухатись, далі буде краще. Це називається досвід. Важливо міцно триматися і бодай якою частиною тіла шукати наступної щілини. Чіплятися за наступний виступ. Піт лізе в очі. Пальці страшенно покорчені в напруженні. Спина от-от вибухне кавалками м’яса. Але то добре. То на краще. В одній позі можна триматися місяцями. Озирнись – туман. Прислухайся – хоча б якийсь щур зашурхотів, тихенько би підкрався. Ось він знаходить крихти чогось, певно, хліба. Довгий хвіст губиться в тумані. На хвильку лякається тебе й ховається в тумані. Потім вибігає, згорблюється над крихтами хліба, починає тихо ласувати. Смачно. Щурик дрібно попискує. Прислухаєшся – щось насвистує. Здається – «Мурку». Він обертається до мене і пропонує цигарку. Точніше, вже вкладає її до рота. Цигарка падає. Знову вкладає. Падає. Вкладає. Намагаюсь стиснути її губами, але розумію, що вже довго-довго позіхаю. Пружина тисне. Пальці відпускають виступ на битому шляхові... Довбане примирення з гостем. З оманливим довгохвостим образом. Дгарма уяви. А смерть теж довгохвоста і сіра, як туман?
Від чого залежить зміна карми дерева? По-моєму, ні від чого. Себто незмінна. Від чого? Воно не має злості, радості, примирення, іншого. Деревизна. Радикально, але дерево не вкладається в буддизм. Його нірвана – його ж деревизна. Йому не треба ставати буддою. Вона – безпретензійне, несвідоме.
Нерухомість. Поза часом. Ми його уісновлюємо в часі. Хочу стати деревом. Воно не намагається. Але в нього нема маминої пуповини, хребта і пружини. Воно не має зору, який би розсіював туман на кілька метрів. Нема слуху, щоб почути писк смерті. Площина в площині. Деревизна в тумані. Я не площина, я – свідомість.
ОПТИЧИЙ ОБМАН
центрифуга
Безупинно містами блукаєш
і веде тебе Бог чи лукавий
на нові карколомні звитяги,
але це тобі точно в тягу.
Переплутавши сонце і місяць,
у тілах не знаходиш місця,
щоб забути навколишню лажу.
Та від себе ніхто ж не відмаже –
викидаючи телевізор,
відкриваючи нову візу,
як би спогади не боліли, –
не заникати пам’ять від тіла.
Після сотень і тисяч фрикцій
залишаються одиниці,
від яких ти піти не в змозі,
тож, кумаришся в коматозі.
Ніч лягає на зір, як монета,
ти собі дозволяєш минати,
з однією прилігши разом,
у якої галяк зарази.
В тебе ніжність ознака не часта,
але ти відчуваєш чисто
цю гарячу опору поруч
і вона тобі по приколу.
О, спілкуючись на безмов’ї,
обмінявшись палітрами крові,
ваше серце настільки у ваті,
що не може себе шифрувати:
Речовини не мають причини.
Всю реальність ми бачим очима.
Почуття визначають свідомість,
на яку ми постійно ведемось.
Нам підказує дика самотність –
ми триваємо тільки сьогодні.
Жити завтра значить померти.
Доля – лист у чужому конверті.
Хто не вистрілить, той промахнеться.
Це ознака кожного серця.
Бо хоч розум й породжує смуту,
її легко – у вірі – минути.
Хто не пише, не може стерти.
Ось чому це письмо відверте.
Ємність пам’яті – це ілюзія,
що оживлює навіть лузера.
…Тож, відбувши інтимну месу,
розбігаються інтереси.
В епіцентрі життєвої драми
ви затягуєтесь ніштяками.
На долонях закрилися стигми.
Це усе, що здійснити встигли.
Над містами шумить центрифуга
і зникає у скронях напруга.
люди. Сергій
кожен отримає по заслузі
дехто отримає орден за заслуги
дехто буде ящиками вантажити медалі
працюючи або супергероєм або грущиком
духовенству теж можна запровадити різні ступені орденів
за різний рівень святості
а от я жив у одній кімнаті з генієм відсутності
він ночував у ліжку за два метри від моєї присутності
він днями не говорив і не мовчав у лікарню його поклали через лежання
проміжок між ударами його серця такий довгий що це називається смертю і народженням
виснаження чекає на всіх
тому допиваючи першу пляшку він завжди залишав кілька ковтків на денці
виснаження з’являється у повній порожнечі будь-чиєї пляшки
виснаження не задовольняють залишки сили і свідомості
кожну пляшку яку він відкривав довгими коридорами довгими вечорами
кожну дівчину яку він пив глибокими ковтками глибокими рухами
він не допивав залишаючи декілька капель на вустах
і декілька вуст заради краплі
самотність це коли він виходить з лікарні сам
в якій він лежав через те що він захворів лежачи але в гуртожитку
виходить на швидкісну трасу і його ніхто не переїжджає
ніхто не обкладає його семикрилими матюками
ніхто не зупиняється за сантиметр до його смерті
і я біжу за ним на трасу я теж вириваюся з цієї лікарні
коли тебе хтось доганяє це не обов’язково грабіжник чи мент
це може бути співрозмовник навіть якщо ти його не доганяєш
люди взаємодіють непомітно дехто тільки слухає тільки сприймає тільки п’є пляшку за пляшкою всмоктує не відлунюється здійснює процес відсутності антиматерії чорної діри
люди потребують вираження але він потребує навпаки – тільки враження
Сергій хотів стати актором він вважав так:
актори – як працівники протезних заводів – оживляють ті частини
життя, які ми колись втратили
але він став майстром вживлення у себе чужих частин життя
Сергій був генієм відсутності оскільки
у його порожнечу не прийшло виснаження
так як новобудови не починають здавати в оренду бо їх обживають привиди офісних працівників
як снам не надають значення бо вони здійснюються в снах інших людей
як серце яке не пульсує і через це воно починає пульсувати у чомусь іншому – наприклад телевізорі осені
іноді краще не пам’ятати а дозволити іншим згадувати
іноді краще не пульсувати а поділитися ударами
іноді краще не ковтати а залишити трохи на денці
йдучи швидкісною трасою з пляшкою пива у відсутній руці
з відсутнім на піжамі орденом першого ступеня «За відсутність»
автомобілі шумлять як густий-густий ліс
приголуб у мені робокопа
осінь вертається на круги.
вечір приречено дивиться в нас.
смерть це коли незворушно-тугий
вересень в ній і у неї ж анфас.
ми прокидаємось там де ніхто
не припиняв розгалуження снів.
тобто життя це гнучкий автохтон
в кожній дрібниці, які б не рясні.
простір спілкується через стіну
з нами. його ми читаємо з губ.
я у тобі втихомирю війну
ти робокопа в мені приголуб.
ми вже там де смумсмумрик
ми вже там де ми є.
наше просвітлення можливе лише під ренгеном.
нас не кінчає інтелектуальний петинг будь-якої тяжкості –
(нашим лобам притаманна легка зерегованість),
адже наші предки давали всім, кому не ліньки,
особливо історикам давали зрозуміти,
що усе колись – мене, усе колись – нас:
усі нічні клуби з підвищеним кислотно-людським балансом,
усі ферми, де насправді існують відра, надої, любов.
(причому надої помирають останніми. щоразу)
усі епідемії, що зачаїлися в мені,
усі невикористані збочення, як несплачені податки,
юзерпики в паспорті і під черепом –
усе колись – мене, усе колись – нас,
бо, доки ти мислиш, доки ти мусиш, доки ти – мюслі,
то, як казав один відомий картезіанець –
ти або коґіто ерґо смумсмумрик,
або кобіта ерґо суп.
електроди часу
ми в міру смішні, в міру сльозоточиві
серед сайтів з подіями, коли відімкнуть інтернет,
ніби голову на подушці зі снами, що оточили.
ти із ними, який би не був мізантроп, інтроверт,
як годинник, заводиш розмови, і тікає стрілка
і до ранку говориш про переміни – зі снами,
що, мовляв, вони завше – етап стабільності, ніби ікла
вовка, який шукає насичення баранами,
але не тільки наповненість шлунку вимірює спокій –
можлива близькість мисливців, зими, – тобто зовнішній чинник,
себто речі невидимі іноді діють як електричні потоки –
сидиш із двома електродами й трусишся, навіть якщо розряд не виник.
два електроди як дві нескінченності часові –
пульсують в тобі біля нічного вогнища, біля сосни.
всі речі, з якими ти спочиваєш, – давно відомі сові.
відпусти минуле й майбутнє, тобто засни.
я=під'їзд
дощі і дерева ось хто шаманить
під’їзд обростає нічними колами
далекий тролейбус погас як вугілля
із мене ростуть будяки і пір’їни
ніхто височіє над праведним тім’ям
і пальцем як смутком окреслює тіло
я тріскаю але в надії зліпитись
з під’їзду видніється вихід в піддашшя
квартири собою людей вколисали
наосліп вмикаючи сни і каньойони
в мені навпаки розхиталися ваги
у ліфті катається юний архангел
я б краще закінчився як динозаври
мені б докурити цю вічну цигарку
якби ті дерева могли говорити
на їхньому місці я би мовчав
студентка і рецидивіст
на когось можна покластися. на когось можна покласти –
думає студентка за тиждень до одруження, коли
заходить в тюрму і поправляє, ніби зачіску, настрій,
тримаючи біля серця нареченому рецидивісту банку олив.
у виділеній їм камері вони в ліжку ніжаться грубувато,
він їй дає казені гроші на обручки і сукню весільну.
вона знає, що його підставили – він не міг нікого вбивати.
є люди шумні і слабкі, а є мовчазні, але сильні.
дехто вважає, що любов існує, якщо через неї болить,
тільки тоді дехто почуває себе її повноцінним учасником.
насправді ж, кохання нічим не обмежене, крім конкретної голови.
студентка ліризує коханого вбивцю цитатами з класиків.
вона завжди знала собі ціну – любов коштує більше людини,
навіть якщо цю любов ти приховуєш від мами.
і коли вона розписується за ґратами – звужуються судини,
ніби не знають, куди подітися, як щурі з потопаючими кораблями.
вона запам’ятовує кожен день їхнього медового місяця.
він намагається забути, що сидіти залишається п’ять років.
кожен знаходиться в своєму часі, кожен до нього тиснеться,
кожен планує майбутнє залежно від власних пороків.
через деякий час матір дізнається про одруження доньки,
дізнається, що її зять сидить за вбивство своїх батьків.
вбивця думає, що смерть завжди стоїть на відстані руки,
при першій зустрічі він називає тещу мамою і не вживає матюки.
близьких людей може ошелешувати те, чого прагне твоє серце.
іноді кохання починає зникати з появою перших синців.
смерть – це те місце, де ми живемо, мамо. не сердся,
смерть може бавитися настільки, що одружиться на твоїй доньці.
що можна додати про історію, де кожна дрібниця є висновком.
здавалося б, особисте життя – справа рук самого потопаючого,
але бачити трагедію і мовчати – бути її співучасником.
отже, додати немає чого.
нерозстріляне виродження
Грицько – як усі тенори, педераст. Іван – бонвіван, франкмасон, фармазон.Юрій Андрухович. Bad company
Барліг – як усі товстуни, педераст.
Жадан – бонвіван, растаман, селюк.
Пантюк – бухарь і мольфар, партійний.
Андрухович – дід, інший Андрухович – гермафродит.
Терещенко – довбодельоз, Бондар – буквоїд,
Пашковський – атеїст кінчений, духовидець.
Забушко, Карпа, Поваляєва ще не лесбійки,
але вже істерички.
А скільки подружніх пар:
Дяченки, Романенки, Захарченки, Капранови.
Що й казати – галіма туса.
Але в ХХХ тисячолітті картина має ще:
Дністровий – істинний сковородинець, так само товстун, гітарист гурту СКАЙ.
Дереш – мало що шестірка, та ще й львів’янин.
Єшкілєв – жид, Чех – кацап.
Мовчу про Горобчука і Коробчука.
Олег Романенко – вегетаріанець,
оскільки зуби зіпсовані.
Інженер Іздрик зі склерозною витримкою,
прямий, як єдина лисина.
Спортсмен Лазуткін, ще пряміший,
з руками чистими навіть після чемпіонського сексу.
Подерв’янський – дослідник надр.
Прохасько – тих же надр.
Скиба – алкоголік, польський композитор.
Потім ще пару забушок, два-три наркомани,
десяток донощиків
і – наввипередки, хто швидше стане академіком.
Кілька смертей цієї осені,
самовбивця тільки один як на літературу,
ну, як гостро зауважує Андрухович, та нічого.
Літератор міг бути з іншою,
каже Андрухович, але дивися, дивися, хто її зробив!
Виключно живі люди: лузери, грантоїди, захарченки.
Самі тобі зболені, хворі, скулені,
саме тобі обскубане птаство, підбрите, летальне, забанене.
Літератор через це не міг бути з іншою.
Слава Богу, що дав нам саме таку – небораками писану.
Піт на скронях, який за тобою скучив,
сухість у роті, ширка трави, нудота,
темний сліпий підвал.
На добраніч, класно, побазаримо завтра.
Шагренева шкура тигра
тихо падає вниз.
варіації в тему
ми прокидаємось разом окремо
ми розмовляємо через цигарку
очі як сніг замітає кохання
тиша ножа прикладає до шиї
впевнено б’ється у ребрах медуза
і реагує на всі твої ноти
ми підіймаємось вище народних
мас які в’їдливо пахнуть плацкартою
я захлинаюся переповісти
всі твої порухи світанкові
інколи мова як вірний собака
але тепер вінтиняється всюди
тижні як гарне намисто на шиї
і місяці як у вухах сережки
носиш на тілі всю нашу пам’ять
й кілька стежок ув осінніх долонях
нам не потрібно себе позавчора
а необхідно когось післязавтра
ніжне минулому – поховання
та динозавр виглядає з-під лоба
очі які ти постійно носиш
унеможливлюють погляд інакший
я набуваю ознак твого зору
відеокамера в окових ямках
ми засинаємо зовні всередині
ми замовкаєм від кількості дотиків
вічність лежить ніби сукня на кріслі
я її скинув із тебе миттєво
наші ілюзії – зйомні квартири
пошук адрес на дошках оголошень
затишно жити у передмісті
голову вмощуєш на передпліччя
люди з’являються ніби гіпотези
рано чи пізно – їх завжди спростовують
наше лежання у ліжку в мовчанці
це аксіома притишена й ніжна
ми роздали мов книжки чи збереження
всі перевтілення й пункти призначення –
наше кохання росте в невагомості
ледве підлоги ступнями торкаючись
видих про сорочку кольору хоку
«Дуже дивна річ – пише вона, – вдягати на голе тіло одяг чоловіка, який жодного разу по-справжньому тебе не торкався.» І вона лягає спати у моїй сорочці. Їй сняться сни у моїй сорочці. Сни у сорочці, яку я знайшов на горищі у свого діда. Я думаю, а як це – по-справжньому торкатися когось. Це ніби довго-довго вдивлятися в небо і врешті побачити там пташку, або нам тільки здається, що ми помічаємо пташку. Чи це постійно бачити пташку і навіть приручити її. Годувати чужу шкіру з долонь. Вона там, за триста кілометрів від цих вікон, знімає весь одяг, враховуючи накладні вії і сльози, і вдягає тисячі моїх дотиків, про які я навіть не здогадувався б. На голе тіло, про яке я не здогадувався. І якби кожен з нас рухався б у чітко визначеному напрямку, якби кожному було б відведено певну кількість дотиків, то через два-три дні ми б із нею почали помирати від такого перенасичення. Жодна внутрішня стратегія старіння не встояла б. Якби вона мені не написала про вдягнуту нею мою сорочку, то з її боку це було б убивство. Завтра я посивів би, не знаючи від чого. Ми завжди – обкладинка нашої діяльності. Ніби людина – це запах з рота, це охайність нігтів. І єдине, що поєднує нас – дотики обкладинок. В принципі, я маю що їй відповісти. Мені цікаво, що їй присниться. Дідове горище? Але нехай вона спочатку виспиться…РЕНЕСЕНС
ренесенс
коли я працював у одному з ресторанів швидкого харчування,
доліковував туберкульоз, ночував у репетиційному гаражі,
збивав до крові туалетні бачки, читав молитви у ванні,
аскав бабло на Андріївському, носив у шкарпетках ножі,
зустрічався з готками, говорив про відданість і пістолети,
на піддашшях гуртожитків ловив птахів і давав їм імена,
постійно у темряві плутаючи свій і їхні літаючі силуети,
життя починалось безмежним і загадковим, як морська мілина.
життя продовжувалося брудним і холодним, коли з бодуна вранці
я виламував двері туалету в поїзді, кидався з Ратуші пляшками,
влаштовував травесті-шоу, бив на фестивалі мужика у вишиванці,
кохався в озері з наркоманкою, кидав одяг з балкона разом з вішаками,
тижнями не вилазив з комп’ютерної гри, ламав руки за фінішем стометрівки,
з голодухи збирав абрикоси на Трухановому, рятуючи сина нації,
двадцять одну добу ночував у різних ліжках, закінчивши ліжком клініки,
від розбитого кохання різав шкіряні перепонки між пальцями.
зі зміною голосу змінюється і значення слів, і самі слова,
тому все частіше ми мовчимо, уникаючи непорозумінь,
і мовчимо, зазвичай, про результат, до якого веде цей час, що сплива –
кайф не солодший, ніж біль після прожитих завдяки ньому прозрінь.
остання репліка запам’ятовується, тому життя треба закінчувати достойно,
навіть якщо усі ці події розстрілювали тебе, як мішень перехресну.
сенс тривання і полягає в історіях, в тому числі – у перерахованих щойно,
тож, не виведи нас із подій, але визволи нас від сенсу.
пліч-о-пліч смерть-о-смерть
якби мені вміти носити обличчя
а то прислухаюсь як дихають інші
і сльози кусають як змії гримучі
і кондори ніби кордони над тілом
якби мені вміти носити події
бо вчасність і влучність – гладенькі дельфіни
і витерти з компасів приступи астми
чи епілепсії сходинки нижче
якби мені кліпати віями тиші
триматись з тобою пліч-о-пліч смерть-о-смерть
зізнавшись під дзеркалом як під присягою
кохав би тебе за слину і за відчай
секс по телефону
їй не обов’язково було працювати у сексі по телефону,
щоб зрозуміти, наскільки ця робота потребує психологічного таланту –
напруга дзвінків спалює серце, як під плафоном
електрична напруга спалює розпечену лампу.
як наважитися після цього бруду на нормальні стосунки?
тіло пересихає з рівня ріки до рівня струмка,
коли, засльозена і нічна, кладе на дзеркало руки,
бо безсила розбити дзеркало кожна рука.
вона розуміє, що, наприклад, робота у морзі – ще не причина
сприймати живих людей, як ходячі трупи,
але, як дивитися в очі знайомим мужчинам
після нічної зміни завчених стогонів й збудливих тропів?
вміння емоційно відсторонитись дозволяє легше виконувати функції.
у мистецтві, як і в сексі по телефону, це відрізняє професіонала
від аматора, але як на роботі стриматись, якщо у трубці
вона впізнає голос рідного брата, який вимагає аналу?
вона подумала, чому її не може розбити дзеркало?
сиділа мовчки і трубка спускалася тілом.
розпечене серце під стемнілим плафоном плакало.
на вулиці сутеніло.
косяк чорноморської риби
я питаю тебе, я тебе запитую:
якщо я живу, значить, це комусь потрібно, правда?
отже, рівень потрібності переважає?
може, комусь необхідна моя нирка і тому він не хоче, щоб я помирав,
поки її для нього не виріжуть лікарі?
може, хтось хоче вкрасти мої перстні чи сережки,
але ж грабіжник не хоче моєї смерті.
може, хтось хоче привласнити мою смерть, як сережку чи нирку?
бідна чорноморська риба, як бідна африканська шкіра,
на світ часто народжуєшся так, ніби ти вже
померла, а тебе навіть нікому похоронити.
плачеш. і отямлюєшся тільки у своїх сльозах,
вони стають єдиним доступним способом.
хтось розуміє себе в подорожах,
і часто через подорожі розуміє, що квартира, яку ти винаймав –
найкраща подорож,
хтось знаходить себе у книжках –
іноді навіть у своїх,
а от бідна чорноморська риба – у чому, крім сліз?
ось уже скільки ти наплакала чорних, як море,
гірких, як риб’ячі очі на смак.
життя визначається тим, що ти вважаєш за потрібне дізнатися про життя,
тим, скільки смертей ти відклала на потім, а скільки не відклала,
тим, як глибоко ти заглиблювалася у води Чорного, як нафта.
я питаю тебе, я тебе запитую:
якщо я доживу до того часу, коли мені нікого буде хоронити,
то кому в ті хвилини буду потрібен я?
суспільство допобачення
суспільство – це гурток анонімних любителів дежав’ю.
люди загалом народжуються і помирають там, де й живуть.
тут же розміщено їхнє пекло і рай. Бог збирає людей, як марки,
Бог вкладає у голову кожного, якщо не ринкову біржу, то гіпермаркет.
мусиш змирятися із суспільством, як зі власним поганим зором.
дехто спивається тільки для того, щоб не звучати хором.
людське оточення бере мене в оточення, я ніби пес на швидкісній трасі.
мій насміх над натовпом – це захисна необхідність, а не прикраса.
виживає не найсильніший, а той, чиє мислення ліпше вписується у систему.
той, хто завжди отримує найвищу оцінку за твори на задану тему.
а в інших розривається серце, для них життя нецікаве, як національне телебачення.
Бог замінює свіжими марками марки втрачені.
імена
тобі подобається впасти і покотитися від своїх слів
слова важливі коли вони імена або коли за них треба відповідати
слова потрібно виховувати але як можна відповідати за повнолітні слова
тому від слів часто відмовляються підкидають у притулки
бездітні будуть доглядати їх з небаченою любов’ю
і виховувати в них свої улюблені терміни і поняття
листи зазвичай помирають не дійшовши
до потрібної точки кипіння
голоси засихають тверднуть як шкуринка хліба не вклавшись
у вуста
і обличчя вигинається як змія
прохромлена шприцом з кількома кубами неперекладної мовчанки
шкіра мертвих і шкіра живих відгукується але на різні імена
інакше відгукується шкіра тієї шизофренічки що підсіла до мене в метро
рукою вона гладила повітря і я прочитав
що у повітря є волосся і плечі
що у повітря є терміни і поняття
що у повітря є родинні зв’язки зі словами адже ми дихаємо
шизофренічка: присутня тільки під своєю мовчазною шкірою
тільки до себе як до Бога вона промовляє себе і своє ім’я
і повторює його ніби перебирає вервицю зі своїми іменами
кожне з яких протискається за лінію горизонту
як у двері вагона з написом «Не притулятися»
і ландшафт зрушує з місця
не оголошуючи наступної станції
я хотів відгукнутися але не знав імені шкіри шизофренічної дівчини
мені не вистачає імен тому я всиновлюю підкинутих
мені не вистачає імені тому бережу кожне підкинуте
всевишні брокери
з часом звикаєш з боку сприймати розвиток гри,
не відриваючи погляду від перспектив і порад.
якщо всевишні брокери не починають за тебе торги,
це зовсім не значить, що ти не із вищих пород.
всьому свій час – промовляють зруйновані нирки, провидці й статисти.
простір триває зліва направо, ніби письмо.
щоразу пригадую, щойно лишаєш мене поміж стегнами міста,
що ми серед цього письма у нікуди собі висимо.
наші тіла витриваліші за більшість проявів смерті.
тикаю їй свій середній палець – це виліковує нежить.
хтось регулярно зшиває дірки на моєму светрі,
хтось із всевишніх брокерів пильно за мною стежить.
старість?!)))
ти можеш померти молодим але від старості
старість починається там де мудрість плутають з немічною втомою
любов холоне як мамонт у льодовику стає профнепридатною
але й далі називається любов’ю ніхто не несе кримінальної відповідальності
за підміну поняття жаги на щирість пристрасті на довіру
кати докладають в рушницю додаткову кулю за кожну зраду
і стоять незворушно вичікуючи моменту
як монашки з фалоімітаторами у тайниках
як порядні сім’янини з коханками у кількох столицях
як хамелеони – набувають кольору твого життєвого древа
старість може бути і місцем і часом і подією і територією і покликанням
до неї ближче ніж до Казахстану ніж до внуків ніж до дзеркала
з усіх твоїх висновків справжній лише один і він незалежний від твоїх висновків
молодші працівники шанобливо тиснуть тобі руку в іншій приховавши шприц для евтаназії
рідня дарує на твоє чергове століття квіти які рідня покладе тобі й на могилу
та й ти сам заховатися від себе не в змозі – всі маски давно втомилися
але старість – це радість –
усі бажання дозволяються бо списуються на твій маразм тобто на пошану до старших
расизм наркотики гомосексуалізм пердіння в будь-який момент –
уседозволеність на яку тобі начхати через стан здоров’я
(це нагадує ситуацію, коли алкоголь продають особам, старшим 21 року,
коли ці ж особи вже у 18 зіскочили із системи й вилікувались від триперу,
і їм залишилося дочекатися 21-ліття – часу вседозволеності, старості,
зрештою – алкоголізму)
у старих людей недоторканість вища за депутатську.
а уявляєш старих депутатів та їхнє життя?
сповнене елементів зоопарку –
сидять взимку неприбрані змерзлі замкнені
як горили за кліткою
ось мама привела внука і дитина дивиться на дідуся
як на прародича людства з мезозойської ери
і дитина не здогадується що мезозойська ера – на кожному кроці
у державних приватних внутрішніх установах
ok. дитина має запас у кілька років у кілька неправильних рішень
дитина може погратися у войнушки і порнушки на які кати заплющують очі
дитина вирощує зуби якими буде чіплятися за життя
як за мамину грудь
можна померти від старості але з молочними зубами
можна померти за ідею але не виключено що смерть спричинить інша ідея
можна померти без ідей хоча без них не помирають – без них уже мертві
тому ця медсестра яка виходить з палати яка покидає моє серце
пахне такою кількістю ароматів
якої мені вистачить щоби прожити до її наступної зміни.
і ще до наступної.
свідомість VS простір
якщо речі, які тримаєш, викинути з голови,
почати ходити краєм леза, а не батьківським краєм,
то розумієш, як простір тебе в свої руки ловив,
як все з’являється з простором. а з часом – зникає.
смерть – домінанта там, де припиняється обмін
речовин. тіло – проекція цивілізації.
отже, тебе викраде час, коли закінчиться роумінг.
якщо ти не застрахував себе, то постав, принаймні, сигналізацію,
щоби у разі нудоти: скажімо, втику у телевізор,
стирчання в комп’ютерних іграх, цілодобовому чаюванні,
ти мав виходи з себе через відкриті чакри чи візи,
а не через вени у ванні.
простір має бути прочиненим вікном, черговим етапом,
і, навіть якщо він затиснув тебе в кулаці, по самі лікті, –
можна прикинутись брудом, асоціальним типом,
і тоді він сам вичистить тебе з-під своїх нігтів.
один стовбур важче зламати, ніж оберемок соломи,
ефект метелика може виникнути від одного атома:
із усвідомленням цього – жодні наломи, жоден поганий спомин
не змусять перевірятися у патологоанатома.
видих про натхнення
Я сьогодні не чистив зуби. І не брав до рук барабанних паличок. Ну, брав, але, чи то задумавшись про щось своє, чи то просто завтикав, але так і не постукав. Але зубної щітки не брав. Я хотів був начепити краватку, але щось так запарився з вузлами, тим більше до голого тіла вона не вельми пасувала. Одним словом, вона вже сиділа на стільці, коли я прокинувся. Затягуючись, трохи кривилась і дим не підпускав до неї дрозофіл. Стрічки кіноплівки плелися біля її ніг. Десь за стінами кидали каміння у воду, і воно приємно шубовськало. Я вказав їй на простір між вказівним пальцем і склом вікна. Що я хотів показати цим жестом, вже не пригадую, але вона похлинулася ковтком кави і зареготала. Її груди сколихнули повітря навколо мене і я відчув, що жовкну. Я відчув, чесно, що життя – це один великий нюанс. У мене штиняло з рота, тобто я мовчав. Було якесь таке розпачливе відчуття, ніби я грузин, тому з того всього я вирішив учверити якусь таку, ну, щось таке живе, чи що. Здається, саме тоді я взяв палички, але раптом по шкірі побігли жовті мурахи. Це вона мене розбудила, тобто збудила тим, що ввійшла в мене. Тобто, я маю на увазі, так виходить, що я прокинувся в ній. Кохання відбувалося тихо, в певний момент я навіть спромігся розрізнити голоси кількох горобців у колінах. Але які то були мовчанки! Напружені, милі, тотальні, громадянські, катастрофічні, глевкі, зіжмакані, лотерейні, говіркі. Ми мовчали в метро, обличчям до обличчя, в різних містах, у мікрофон. Ми чули кожну найменшу мертву черепашку одне в одному, і той мул, у якому вони спочивають. Гра на барабанах мною сприймається як залишання саме цього певного удару поміж найбільшою кількістю можливих. Але ми не били по ньому зовсім. Ми слухали всю ту тотальну кількість ударів. Ми мовчали в унісон. Кров я розсилаю у шприцах друзям, щоб трохи послабити тиск, щоб трохи напругу зняти, а їй трошки наливаю в мисочку. Не знаю, яка моя кров на смак, але вона, моє натхнення, п’є без огиди. Я плачу тобі бабки, мила, так-так, за оці катрени і верлібри. Я купую її постійно. Назбираю грошви – заберу її в Німеччину. Миле кацапське створіння. Чогось у ній бракує. Потім я спробував щось робити з краваткою, потім відкоркував третю пляшку вина, чи четверту, наступив на окуляри і метелика, роздовбав лопатою черв’яка, щось трохи ще пометушився, сплюнув на плінтус і десь там же впав, що аж заболіло. А, ще пригадую, як вночі шукав дверну ручку, але, якщо подумати, кому вона к бісу зараз потрібна, ця дверна ручка.АВТОРИТАРИТЕТ
соціальна затребуваність поета
головне – дожити до осені. а там можна і помирати.
там можна одягнути халат і заснути п’яним у парку.
необхідність суспільства в поетах вимірюється витратами
на пункти бюджету, зазначені у ремарках.
оскільки фінансування СБУ та міліції – одне з перших,
а фінансування літературної сфери – ніяке,
у будь-якого двотисячника справжніх прихильників менше,
ніж жертв у Бітцевського маніяка.
якби поети підпалювали себе разом з міськрадами,
кидались на щити внутрішніх сил на акціях протесту,
писали нові поезії на геніталіях учасників гей-параду,
вимагаючи права на окрему – поетичну стать, на інцести,
якби вони флешмобили, як щурі, на рейках метрополітену
проти підвищення тарифів на міський транспорт,
во ім’я екології душили б водіїв пакетами з поліетилену,
віддавали б нелегалам свій паспорт,
якби їхали у гарячі точки, щоб стати шаурмою чи жертвою,
зізнавалися б у пограбуваннях дитсадків чи в терактах,
якби поети ходили в одних шкарпетках церквою,
переносили героїн у шлункових трактах і народний опіум у трактатах.
ось де проявляється міцний характер,
нерелігійна віра у переконання, але за релігійну не гірша.
свобода воздасться за кров, це своєрідний бартер.
в таких ситуаціях не йдеться мова про гроші.
є у наших газових камерах такі відчайдушні та щирі,
що знімуть собі протигаз для останнього поцілунку,
вони вірні своїм помислам, промислу та шкірі
і від цього у них покращене травлення і стосунки.
що таке епатаж задля доведення правоти?
це удар, від якого розривається його барабанний пластик
і поет помирає, але слухачі підносять до вуст склянку води.
вони – третя щока після підставлених обох власних.
хіпстер бітбоксер паркур
Господь не вбиває нікого. він просто практичний.
і завбачливий. – не дає дізнатися, що лежить у наших смертях.
у коробочці. з дешевими смаженими пиріжками.
цей – пересохле горло африканця.
цей – голова на чиємусь плечі. відрубана.
цей – зі свіжим м’ясом власного кухаря. всередині.
все, що нас не вбиває – робить нас.
особисте життя зводиться до посту. в соціальній мережі.
з’ясування друзів – до кров’яної юшки на розбитій раковині.
пізнання сучасності – до паркуру, хіпстерів, бітбоксерів.
ок, я знаю ці явища. але де вони?
тобто, де поміж ними подівся я? як відрізок часу.
Богом відведено перебувати. тут рівно стільки, скільки чекають.
результатів співбесіди по американській візі.
майбутнє, яке з’являється ще. в межах твоєї країни.
і, з моменту трансатлантичного перельоту,
перетворюється в коробочку з пиріжками.
Господь загортає твої смерті для майбутнього.
бітбоксера – пересохле горло африканця.
паркура – голова на чиємусь плечі. відрубана.
хіпстера – зі свіжим м’ясом власного кухаря. всередині.
ок, я знаю, що ми у цій формулі. були їхніми кухарями.
але де ми?
те, що призводить до смерті попереднього
рятує історію. від вічності.
одночасної для всіх.
я – його. кинула першою.
«но пацанам!» – вигукую я в дзеркало і. ніби на камеру знімаю. блузку.
не рівноцінно, що я його з розуму зводила. а він мене зводив лише в кіно.
не буду підпускати когось до своїх пахощів. до сокровенного бузку.
хоча, з коханих по нитці, глядачці – Квентін Тарантіно.
віднині – для мене. лише з конструкторів «Лєґо» складають дітей.
спілкування з чоловіками обмежується проханням. закомпостувати квиток.
я забула завдяки ньому ще раз народитись. та невдовзі – квітень.
він забув у моїй сумочці нову комп’ютерну гру. отже ми – квити.
втрачені нерви завжди болять більше, ніж втрачені спогади.
честь зустрічається. лише в історичних романах на трухлявих сторінках.
так думала я, коли я звільняла його з любові. ніби з посади.
а він на мене дивився так. ніби наше все – макіяж. наше ніщо – жінка.
вірш ні про що
я б чудово впорався з написанням вірша ні про що
я б написав найгірший вірш ні про що
бо хіба може бути кращий вірш ні про що, ніж найгірший?
чому б не написати: принтер усе стерпить
можливо, для когось усі мої вірші написані ні про що,
особливо для тих, хто їх не читав, вони написані точно ні про що,
ну, і для тих, хто читав, але нічого про них не подумав,
а подумав, що в ХХІ столітті краще займатися нанотехнологіями або рекламою,
клонуванням, комп'ютерними ноу-хау, статистичним проектуванням,
торгівлею акціями, утриманням лінії перепродажу дизпального,
галерейним, ресторанним бізнесом. політикою, на крайняк.
одним словом, краще – заробляти гроші.
не: краще заробляти гроші, а: краще – заробляти гроші.
бо яка корисна функція може бути у сучасної поезії, тим більше, в сучасних поетів?
зараз вистачає і блогерів, і блокбастерів, та й, чесно кажучи, на них теж не вистачає.
а от попереднього літературного набутку людства може цілком вистачити
людина цілком задовольниться найкращими зразками літератури попередніх століть
зможе написати десятки романів із цитат, використати цитатку в блозі
мій приятель – маніяк-реінкарнатор.
прикинь, ти помираєш, а він приходить, б'є тебе молотком, і ти оживаєш.
так от, одного разу він завітав до нашої туси віршувальників:
серед нас був той, хто миється шампунем «Головняк»,
той, у кого на роботі постійно – позаматковий робочий день,
той, хто вивчає кайфологію і займається кідрейпінгом
і я – у костюмі Пістончика.
паті апатія у «Нефільтраті».
він озирнув наші цнотливі обличчя,
ніби щойно вийшов з винищувача після бомбардування,
ніби його штрафонули за куріння одночасно
в кількох громадських місцях,
і каже:
«я мав багато планів підняти бабло і звалити за кордон,
вивчити кілька добрих мов і забути злі язики,
покинути скажений побут, коли, забувши зняти кондом,
я бив коханок, а потім змивав кров і ненависть із руки.
моя психіка формувалася у дев’яностих, мускули – в барах,
рід діяльності визначила вулиця, друзів – бойові практики.
моя мрія – купівля крутого спорткару,
моє хобі – «Вконтакті».
я гнию заживо, миюся у канавах,
ночую на приміській автостанції.
просто мене не переконали
жодні філософські сентенції.
мої чорні долоні не здатні до опису
чітких життєвих прикмет,
тому краще орієнтуватися, як по компасу,
власною совістю. і тримати в руці кулемет.
тобто, пацани, писати – не треба,
нудитися від бажання виплекати щось величне.
не виписуйте свою психіку, яка розламує ребра,
вам це, навіть в костюмі Пістона, – не личить».
от де знаходяться справжні вірші ні про що
не у книгах Тарнавського Сартра хто там ще
вони тривають постійно просто у незаписаній формі:
кілька капель крові від сонячного удару у колосковому полі.
террорист знімає протигаз щоб краще роздивитися зоряне небо.
я гладжу її волосся у тамбурі з розбитим вікном без квитків.
вірш без притулку
розлука – операція без наркозу.
розлука – татамі для боротьби.
це коли у нічну грозу
починатися. напад хвороби.
це витираючи туш волоссям
в жолобинку ключиці плакати.
у темряву зривати голос
ніби передвиборчі плакати.
що лишається після розлуки –
короткі телефонні гудки.
годуєш криком серце з руки
яке боязко визирати з собачої будки.
я дала тріщину разом зі склянкою.
розлилася і проросла в паркет.
зате, доступною і п’янкою
я не буду для кожного, як супермаркет.
навчуся переживати без нього ніч.
гроза вирівнює зім’яту постіль. стихає.
я обіцяю лишатись. відсьогодні
настільки собою, наскільки дихаю.
океанотроща у парку
дотепер:
я тебе ніколи не забороняти.
віднині:
ти мене ніколи не дихати. я тобою ніде присутня.
бо ось – твої слова болючі, оскільки падають.
ніби велосипед, на якому я їхала,
трималася за кермо і вітер.
розвивав моє волосся. як гантелями розвивають.
мускул.
та – тепер.
манекени всередині мене. це тіні птахів і сердець.
ними неможливість поворушити.
у парку чути їхнє щебетання і пульс. як вдалині
дві порожні жменьки ніжності.
хто це грає пінг-понг? як не у моїй голові.
лунає його ім'я, розлунюючись кроками по бруківці щодалі.
криком, який неможливість втискати у орфоепіку.
навколо – океанотроща твого імені.
розмови затерпати, немов хурма.
хто врятує ніжність у жменях?
годуюся своєю хурмою, затисненою до крові.
операція
легше не стане, хіба що розтане сніг.
хіба що сусід по палаті історію розповість,
хіба куховарка сніданки такі пісні
принесе, що може її хтось повісить.
а може її хтось натягне, скажімо, хірург,
як гумову рукавичку під час операції.
насичення кайфом вбиває безодні діру,
розтоплює сніг, мотивує до праці.
що відбувається в стінах таких держав,
в яких – за розкішний декор – коридори лікарні?
народ із минулим, в якому постійно лажав,
пройде медобстеження й буде за лажу покараний:
газети уже перечитані двісті колись,
птахи на завмерлі карнизи богами скеровані,
із хлопця з цирозом щоночі виходить слиз,
медбрат грає квач зі щойнопрооперованим.
гірше не стане, хіба що продовжу жити.
хіба що, як слиз, з мене вийде вночі скелет.
і хлопець із грижею вранці буде божитись,
що серед птахів на карнизі бачив його силует.
а хлопець із виразкою йому відповість:
«рух, коли в свічці згоряє лише фітіль,
а від горіння не нагрівається віск
і не з’являється жодних нових світил –
це рух ідеальний, народження без утроб,
як у проституток – грошва – ідеальний клієнт.
там вже немає здоров’я, бо там немає хвороб.
там уже легше не стане, там просто є і є.»
я розминати свої груди
осіння пристань –
це місце. де ми пристали одна до одного.
я збиралася поїхати геть. але перестала.
вміщатися у будь-яку валізу.
настільки ти мене збільшувати. і наші спільні переживання.
надувати ніби кульку.
щоб бути меншою, легшою – я викидала з кишень.
усі твої дотики. не промовляла.
слова. день перший.
адже як бути зі словами і словам.
якщо у мене подих перехопило.
а у тебе подих – з цигаркою на пристані.
яка віддаляється в глибину. і закінчується в оці риби.
тому ми завмерти у власних словах..
не здути кульбабу слів. не пробити голкою слів.
пам’ять, що наростає..
ми загубитися потім у своєму одязі.
ми настільки потім блукати поруч.
я цілувала темряву. туди. звідки ти видихав дим.
а темрява цілувала мене. у місце, де зараз.
я розминаю. ми розминаємося.
одна з одним, як зі словами. день останній.
і, згадуючи про тебе – то кулька.
яку торкаюся голкою пам’яті.
коли приходжу через сотні на пристань.
і розминаю власні груди. від недоотриманої насолодженості.
навіщо настільки спересердя розминати одне одного!
щоб настільки – розминутися?
усе відбиватися лише в оці глибинної риби.
героїзм лікується свідомістю
я не Голландія, в мені нема Амстердаму,
в мені нема бризок Тихого і островів Атлантичного.
я осмислюю себе не ленінськими трудами,
а – аналітично.
ось у мене є шкіра, окутана країною
з довгим і товстим, як кишка, минулим,
але молодість – перевага, – ми володіємо Ліною,
а вона в розумінні нульовиків – нулик.
всі навколо, як герої блокбастерів, стають вигаданими,
рятуються, хто як може в аварійному режимі –
гомосексуалізм під час кризи вважають вигідним –
можна не дарувати подарунки дружині.
або виявляють, що флірт, який вироблявся роками,
найкращий, якщо подумати,
з генетично модифікованими жінками,
тобто, гумовими продуктами.
після страйку проти подорожчання цигарок
вмирають від раку легень, потрапляють в рай.
там шукають сірник, тут закінчивши строк
придатності. ось тобі й лакі, ось тобі й страйк.
тобто, героїв блокбастерів вбиває їхній же героїзм,
професійні хвороби, виробничі травми.
після переможних битв їх не рятують кілька клізм,
релігійні притони, наркотичні храми.
в часи, коли слава триває не більше п’ятнадцяти хвилин,
коли значущість події визначає кількість есемесок,
як же лікується, і можливо, потребує карантину
героїзм – ця патологічна форма стресу?
я читаю книги і відчуваю магнітну силу думок,
але все ж мислю себе окремим, без ленінських трудів,
в контексті людей і природи, між якими струмок
протікає і підводні течії снів.
на наших снах тримаються рівнини
свідомості, яка, мов балерина,
якщо хоч трохи танцювати тямить,
то не впаде у оркестрову яму.
видих про абетку
Я не хочу, щоб скрипка, з якою вона щоранку проходить повз мої вікна, кудись зникла. Так зникла, щоб, проводячи рукою по простору, в якому вона має бути, ми не наштовхувались ні на її присутність, ні на її звуки, ні на її спогад про неї. Коли з мене витече останнє молоко, коли я напишу своє останнє молоко, коли моє молоко залишиться тільки на папері – я піду в поле. Я сидітиму в кімнаті. Я одразу ж нарву там нових ілюстрацій, нових сторінок, на одній з яких прочитано: існує метелик, який живе два тижні, не їсть нічого, а живиться тільки тим, що залишила для нього гусінь. Очевидно, що за два тижні опісля не стане і мене, але на тій території всі календарі та компаси втратять самі себе. На тій території нашим подорожам стане настільки совісно за небаченість нами, що не ми їх будемо здійснювати, а вони нас, проходячи у ліву долоню і виходячи десь справа. І там, у полі, мені так здається, ці молочні крижинки нот, ці структуровані узагальнення, або намагання показати історії дулю, або автобан подій і надій, асфальтований трупами, які рухаються у дзеркалах, словом, усі творчі головоломки здадуться такими жалюгідними, що їх захочеться пошкодувати, як безпорадних котенят. Бездомних. Знаю, тобто зараз бачу купу семантичних мускулів, знаю абзац і різні рівні пауз між словами. Абетки мусить вистачити на все, на все життя, вона піднімається, як рівень води, диктує свої монопольні правила комерції, заспокоює тишу неймовірно гармонійними кольорами букв. Але якщо придивитись, якщо обережно, як мисливець, розтулити штори очерету, то налаштована рушниця просто застрелиться. Абетка ж така маненька, з кривими лапенятами, на яких не може встояти, тремтить від холоду. Зі слів знає тільки всевидюще «няв». Отже, матиму два тижні, наче два справжні ока.фізичні властивості слів
і на хвилю припинивши говорити
щоб відчути всю м’язистість сказаного
ніби підходиш із запаленою свічкою до нічного дзеркала
розкошуєш у власному обличчі
на вершечку айсберга темряви
і помічаєш що слова це подихи на морозі
і у них є свої фізичні властивості
і слово завжди можна сказати
але інколи воно промовляється не туди
і сказавши його не туди можна зруйнувати всю подальшу комунікацію
наприклад ненароком погасити свічку перед дзеркалом
адже слово утворює легіт вібрацію
не кажучи вже про смисл
і кожна з цих фізичних властивостей
може утворити темряву
вбити твоє обличчя
або осв'ятити
дихай словами
але обережно
тсссссссссс
Последние комментарии
11 минут 12 секунд назад
51 минут 47 секунд назад
9 часов 21 минут назад
9 часов 34 минут назад
10 часов 7 минут назад
10 часов 40 минут назад