Звіяні вітром. Книга 1 [Маргарет Мітчелл] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Маргарет Мітчелл Звіяні вітром. Кн.1
Присвячується Дж. Р. М.
Частина перша
Розділ I
Скарлет О’Гара не була красунею, але з чоловіків мало хто це усвідомлював — настільки діяли на них, як-от і на близнюків Тарлтонів, її чари. Надто вже своєрідно в обличчі Скарлет поєдналися витончені риси матері, аристократки французького роду з надбережжя, і грубуваті риси батька, здоров’яка-ірландця. Вилицювате, з гострим підборіддям, її обличчя не могло не привертати до себе уваги. Очі Скарлет були ясно-зелені й зовсім не карі, ледь розкосі, в облямівці рухливих чорних вій. А над ними від перенісся збігали вгору густі чорні брови виткою стяжкою на щкірі, білій, мов пелюстки магнолії,— на тій шкірі, що нею так пишаються жінки-південки, старанно оберігаючи її капелюшками, вуалями й тонкими рукавичками від пекучого сонця Джорджії. Тож виглядала Скарлет як лялечка, коли отак сиділа в товаристві Стюарта й Брента Тарлтонів у холодку на широкій веранді Тари[1] як звався батьків маєток. Діялося це ясної надвечірньої пори квітня місяця 1861 року. На Скарлет була новенька зелена в ялиночку кринолінова сукня — дванадцять ярдів мусліну хвилясто спадали по тонких обручах, чудово пасуючи до таких самих зелених сап’янових черевичків на низьких підборах, недавнього батькового дарунку, привезеного з Атланти. Крій сукні чітко підкреслював стрункий дівочий стан у сімнадцять дюймів, найтонший на три округи штату, а тісний ліф увиразнював цілком сформований, як на шістнадцять років, бюст. Але ні скромно розправлені спідниці, ні зібране вузликом волосся під сіткою, ні нерушно згорнуті на колінах білі рученята не могли приховати справжню натуру дівчини. Жвавість і свавільність, жага життя, що ними променились ці зелені очі на привабливому обличчі, явно суперечили зовнішній її стриманості. Манери-бо свої вона завдячувала лагідним настановам матері та куди суворішим напучуванням мамки-негритянки,— очі ж їй дарувала природа. Близнюки сиділи обабіч неї, відхилившись у кріслах і недбало схрестивши довгі ноги в чоботях до колін, мускулясті, як у справжніх верхівців,— хлопці сміялись і базікали, дивлячись примруженими очима на сонце крізь високі склянки з м’ятною водою. Обоє понад шість футів зростом, обоє стрункі, пружні тілом і засмаглі, одягнені в однакові сині куртки й жовтуваті бриджі, ці дев’ятнадцятирічні юнаки з каштановими чупринами були схожі один на одного, мов дві коробочки бавовнику. Побіля будинку в скісних променях призахідного сонця мерехтіло на тлі молодої зелені яскраве білоцвіття кущів дерену. На під’їзній алеї стояли припнуті коні близнюків — кремезні тварини каштанової масті, як і колір волосся в їхніх господарів, а коло ніг коней перегиркувалася зграя сухоребрих гарячих гончаків, що супроводили Стюарта й Брента в усіх їхніх роз’їздах. Трохи осторонь, як то й личить аристократові, лежав, поклавши морду на лапи, плямистий далматський дог, терпляче дожидаючи, коли хлопці вирушать додому на вечерю. Між гончаками, кіньми й близнюками існувала велика спорідненість, і то не тільки від постійного взаємного спілкування. Всі вони були молоді й здорові, безтурботні й життєрадісні, спритні й зграбні, юнаки не менш запальні, ніж їхні коні, запальні, а бува, й небезпечні — хоч їх і легко міг приборкати той, хто знав, як до них підступитись. Дарма що всі троє, хто був на веранді, вродилися для привільного плантаторського життя, та з самого малку були оточені всіляким піклуванням, обличчя їхні не виказували безвілля чи розманіженості. В них відчувалась енергія і промітність сільських мешканців, що звикли перебувати весь час на лоні природи, не дуже засмічуючи собі голови всякою нудотою з книжок. Округа Клейтон на півночі штату Джорджія була ще молода, і тамтешній побут, на думку городян з Огасти, Саванни й Чарлстона, вирізнявся певною простацькістю. Представники давніше освоєних теренів півдня дерли носа! перед поселенцями північної Джорджії, але тут деякі недотяги в галузі класичної освіти нікому не ставились на карб, якщо людина засвідчувала свою вправність у речах, важливих для реального життя. До таких речей належали вміння вирощувати добрий бавовник, зугарно їздити верхи, влучно стріляти, легко танцювати, гречно залицятися до дам і не втрачати джентльменських манер навіть під чаркою. В усьому цьому близнюки досягли неабиякої досконалості, водночас не менш прославившись своєю неспроможністю опанувати бодай сякі-такі знання, викладені у книжках. Жодна родина в окрузі не мала стільки грошей, коней і рабів, як їхня, але щодо граматики, то цих двійко хлопців пасли задніх навіть порівняно з більшістю своїх білих сусідів з незаможного фермерства. Отож саме з такої причини Стюарт із Брентом і байдикували на веранді Тари у цю надвечірню пору. Їх щойно вигнали з університету штату Джорджія — четвертого за два роки; разом з ними повернулись додому і старші їхні брати Том і Бойд, відмовившись залишатись у стінах навчального закладу, з якого виключили близнюків. Як на Стюарта й Брента, їхнє останнє вигнання було кумедним жартом, та й Скарлет, яка жодного разу не розгорнула книжки, відколи торік закінчила жіночий пансіон у Фейєтвіллі, теж вважала цю пригоду забавною. — Вам двом, я знаю, байдуже, що вас вигнали, і Томові також,— промовила вона.— А от що буде з Бойдом? Він же хоче дістати освіту, а через вас мусив кидати університет за університетом: і у Вірджинії, і в Алабамі, і в Південній Кароліні, а ось тепер і в Джорджії. Коли так і далі піде, він ніколи нічого не скінчить. — Ге, та він може вивчити собі право в конторі судді Пармалі у Фейєтвіллі,— безтурботно відповів Брент.— Та й зрештою, те, що нас вигнали, нічого не важить. Нам би й так довелося вернутись додому ще до кінця семестру. — Чому? — Війна, дитятко! Не сьогодні-завтра почнеться війна, а ти що, гадаєш, ми сидітимем у стінах університету, коли інші підуть воювати? — Ніякої війни не буде, ви добре знаєте,— знуджено відказала Скарлет.— Усе це порожні балачки. Ось Ешлі Вілкс та його батько тільки минулого тижня казали моєму татові, що наші представники у Вашингтоні прийдуть до мирного — як його там?..— по... порозуміння з містером Лінкольном щодо Конфедерації[2]. І, крім того, янкі занадто бояться нас, щоб напасти. Ніякої війни не буде, і мені набридло про неї чути. — Війни не буде! — в один голос обурилися близнюки, наче ображені в найкращих своїх почуттях. — Ні, голубонько, війна, звичайно, буде,— сказав Стюарт.— Янкі, може, й бояться нас, але після того, як генерал Борегард позавчора вибив їх з Форту Самтер[3], вони мусять битися, щоб не показати себе боягузами перед усім світом. Ну, а Конфедерація... Скарлет скривилася, ніби вкрай знудьгована: — Коли хтось із вас ще раз скаже слово «війна», я піду в дім і замкнуся. Жодне слово мені ще ніколи так не набридало, як оця «війна», та ще «відокремлення Півдня». Тато з ранку до вечора лише про це й говорить, і всі, хто приходить до нього, одно тільки торочать: про Форт Самтер, права Штатів, Ейбі Лінкольна, аж я ладна заверещати з нудьги! І хлопці без кінця товчуть про це та про той свій любий військовий загін. Цієї весни всі до одної вечірки такі, що не можна по-справжньому розважитись, бо хлопці розучились балакати про що-небудь інше. Я страх як рада, що Джорджія почекала, поки мине Різдво[4], і лише тоді відокремилась, а то б усі Різдвяні свята пропали. Коли ви ще раз згадаєте слово «війна», я піду в дім. Скарлет так би й зробила, це було на неї схоже, адже вона не терпіла ніяких розмов, окрім тих, які точилися довкола її особи. Але погрози свої вона промовила з усмішкою на устах, добре знаючи, що від цього у неї заграють на щоках ямочки,— та ще й стріпнула густими чорними віями, мов той метелик крильцями. Хлопці були зачаровані — чого Скарлет і хотіла досягти — і негайно ж вибачились. Байдужість дівчини до військових справ анітрохи не знецінила її в їхніх очах. Ба навіть навпаки: війна — це таки чоловічий клопіт, а не жіночий, тож поводження Скарлет тільки свідчить про її справжню жіночність. Одвівши в такий спосіб розмову від цієї набридлої війни, Скарлет звернулася до конкретнішого, куди цікавішого питання. — А що ваша мама сказала, коли вас обох вигнали і з цього університету? Хлопці розгубилися, пригадуючи собі, як мати зустріла їх три місяці тому, коли їх попросили з Вірджинського університету. — Та вона й часу не мала щось сказати,— відповів Стюарт.— Ми втрьох з Томом вибралися сьогодні рано з дому, коли вона ще не встала,— Том застряг у Фонтейнів, а ми гайнули сюди. — А коли ви вчора ввечері вернулись додому — вона що, промовчала? — Ввечері нам пощастило. Перед нашим приїздом привели нового коня, що ма купила місяць тому в Кентуккі, і в домі вся увага була спрямована на нього. Він такий чудовий огир, якби ти тільки бачила, Скарлет! Ти скажи батькові, хай неодмінно приїде подивитись. Цей кінь, поки його везли, встиг покусати конюха і копитом ударив двох маминих негрів, що поїхали зустріти поїзд у Джонсборо. А саме перед нашою появою він розтрощив стійло й мало не забив маминого давнішого улюбленця, Чалого. Коли ми приїхали, ма якраз була в стайні з цілою торбинкою цукру,— влещувала новачка, і таки вміло. Настрахані негри повилазили на крокви і тільки лупали наполохано очима, а ма розмовляла з конем, як з людиною, і він уже брав цукор у неї з рук. Ма може вкоськати коня, як ніхто в світі. А коли побачила нас, то тільки й мовила: «Сили небесні, ви всі четверо знову дома? Та ви гірші за чуму єгипетську!» Цю мить кінь почав форкати й хвицатися, і ма сказала: «Геть звідси! Хіба не бачите, що він нервується, мій здорованчик? А з вами я побалакаю вранці!» Отож ми пішли спати, а вдосвіта, поки вона за нас не взялася, звіялись геть. Бойда ми залишили її задобрювати. — Гадаєте, вона відлупцює Бойда? — Скарлет, як і всі сусіди навколо, так і не змогла звикнути до того, що низенька на зріст місіс Тарлтон тримає в шорах своїх дорослих синів, при потребі можучи й батогом уперіщити по спині. Беатріс Тарлтон була вічно заклопотана, мавши на руках не лише велику бавовникову плантацію, сотню негрів і восьмеро власних нащадків, а ще й найбільший на весь штат кінний розплідник. Жінка гарячої вдачі, вона легко проймалася люттю через нескінченні витівки своїх чотирьох синів, і у той час як в її маєтку відшмагати коня чи раба була річ недопущенна, дати вряди-годи лупня її власним хлопцям, як на неї, нітрохи не вадило. — Ні, Бойда вона, звичайно, не займе. Бойдові й раніше від неї не дуже перепадало, бо хоч він найстарший з нас, а от зростом не вдався,— пояснив Стюарт, хизуючись, що він сам такий високорослий.— Тим-то ми й залишили його — пояснити ма все. Та й так уже, хай йому грець, скільки можна їй годувати нас запотиличниками! Нам уже по дев’ятнадцять років, Томові двадцять один, а ми й досі для неї немов шестилітки. — А ваша мама на завтрашній пікнік до Вілксів поїде верхи на цьому новому коні? — Вона поїхала б верхи, але тато сказав, що це надто небезпечно. Та й дівчата їй не дозволять. Вони хочуть, щоб вона бодай один раз поїхала в гості, як личить леді — в колясці. — Сподіваюся, завтра не буде дощу,— сказала Скарлет.— Оце майже весь тиждень дощить кожного дня. Нема гірше, коли пікнік перетворюється на вечірку в чотирьох стінах. — Ні, завтра буде погожий день і спека, як у червні,— запевнив Стюарт.— Гляньте, яке сонце навзаході. Я ще ніколи не бачив, щоб воно було таке червоне. З того, як заходить сонце, завжди можна вгадати погоду на ранок. Вони подивились туди, де над широчезними, недавно зораними бавовниковими ланами Джералда О’Гари полум’янів обрій. Сонце в червоно-гарячому обводі сідало ген за узгір’ям по той бік річки Флінт, і квітневу теплінь звільна заступала духмяна охолода. Весна цього року була рання, і з нею прийшли теплі рясні дощі й раптова кипінь рожевого цвіту персикових дерев та білих зірочок дерену на темних болотяних лугах над річкою і на відлеглих пагорбах. Майже всі лани були вже зорані, і багристий відблиск призахідного сонця ще дужче червонив і без того червоні борозни джорджіанської глини. Волога земля, спрагла зерняток бавовнику, була рожевувата там, де виступав пісок на перекинутих скибах, і червоняста, шарлатова й бура в тіні обіч борозен. Побілений вапном цегляний особняк здавався острівцем серед цього розбуялого червоного моря збурених і здиблених звивистих хвиль, які немов застигли, рожевопінні, в мить прибою. Бо тут борозни не були довгі й прямі, як на жовтих глинистих полях рівнини центральної Джорджії або на жирному чорноземі надморських плантацій. На підгір’ях північної частини Джорджії поля розорювали в найрозмаїтіших заворотах, щоб дощі не могли змивати родючий грунт у річку. Ця ясно-червона земля, що ставала криваво-багряною після злив і перетворювалася на цеглисту пилюгу в посуху, була найпридатніша у світі, коли йшлося про вирощування бавовнику. Це був любий для ока край білих осель, мирних зораних ланів і неквапливих жовтавих річок — але й край контрастів, яскравого, як ніде, сонця, густих, як ніде, тіней. Ці розкорчовані від лісу плантації, ці широкі на багато миль бавовникові поля всміхались до теплого сонця, лагідні й умиротворені. А покрай них зводилася незаймана пуща, темна й прохолодна навіть у спекотний полудень, таємнича й ледь лиховісна — шелест сосон, сповнений віковічного терпіння, скидався на погрозливе зітхання: «Стережися, поле! Стережися! Колись тут буяла пуща, і вона знов може все запосісти». До слуху всіх трьох на веранді долинув цокіт копит, побрязкування упряжі й лункий безтурботний сміх негрів, що із мулами поверталися з поля. В будинку почувся лагідний голос Еллен О’Гари — вона сказала щось дівчинці-негритянці, яка носила за нею кошика з ключами. Тоненький дитячий голосок відповів: «Добре, мем», і стало чутно, як хода з тильного ганку подаленіла в напрямку коптильні, де Еллен щовечора роздавала харчі неграм. Тим часом донеслося подзенькування порцеляни й столового срібла, коли Порк — служник господаря дому, він же й старший челядник Тари — почав накривати стіл для вечері. Ці звуки нагадали близнюкам, що їм пора вертатись додому. Але зустріч з матір’ю їх не вельми приваблювала, тож вони не поспішали прощатися, сподіваючись почути від Скарлет запрошення на вечерю. — Слухай, Скарлет. Це про завтрашній день,— озвався Брент.— Що нас не було близько й ми не знали про пікнік і бал, то ще не означає, що нам не кортить завтра вволю натанцюватись. Ти ж, мабуть, ще не всі свої танці роздала? — А хоч би й усі? Звідки я знала, що ви повернетесь? Що, я мала б через вас цілий вечір стіну підпирати? — Це ти — стіну підпирати?! — Хлопці засміялися на весь голос. — Слухай, любонько. Перший вальс ти повинна танцювати зі мною, а останній — зі Стю, і крім того, за вечерею щоб ти сіла поряд з нами. Ми вмостимось біля сходів, як на минулому балу, і покличемо мамку Джінсі ще раз нам поворожити. — Мені не подобається її ворожба. Ви ж чули, як вона була наворожила, що я маю одружитися з чорночубим і чорновусим хлопцем, коли мені такі зовсім не до вподоби. — Тобі, любонько, миліші русяві, ге ж? — осміхнувся Брент.— Та це собі як хоч, але нам пообіцяй усі вальси й вечерю. — Якщо пообіцяєш, ми розкриємо тобі один секрет,— докинув Стюарт. — Який? — одразу ж вигукнула Скарлет, мов дитина, охоча до всіляких таємниць. — Це отой, що ми почули вчора в Атланті, Стю? Але ж ми обіцяли нікому нічого не казати. — А, пусте! Коротше, міс Туп сказала нам одну новину. — Міс яка? — Та, знаєш, ця родичка Ешлі Вілкса, яка живе в Атланті, тітка Чарлза й Мелані Гамільтонів, ота, що її прозвали міс Дріботуп. — А, знаю,— така стара дуринда, якої я в житті ще не бачила. — Так от, як ми вчора в Атланті чекали на поїзд додому, вона проїжджала в колясці повз станцію, зупинилась побазікати з нами й сказала, що взавтра ввечері на балу у Вілксів оголосять заручини. — Ну, та це не новина,— розчаровано мовила Скарлет.— Заручини її дурка-небожа, Чарлі Гамільтона, з Душкою Вілкс. Про це ж усі вже віддавна знають, що вони поберуться, хоч він, здається, не дуже з цим квапиться. — То він, по-твоєму, дурко? — здивувався Брент.— А ось на різдвяних святах він увивався круг тебе, як муха, і ти це терпіла. — А чого б я мала його відганяти? — недбало стенула плечима Скарлет.— Але все одно він, як на мене, лемішка. — І крім того, йдеться зовсім не про його заручини,— з тріумфом у голосі заявив Стюарт.— Завтра оголосять про заручини Ешлі з міс Мелані, сестрою Чарлі! Скарлет не змінилася на обличчі, тільки уста її побіліли — як у людини, якій завдано раптового удару і яка в першу хвилину не може збагнути суті того, що сталося. Обличчя в неї було непорушно-застигле, коли вона втупилась у Стюарта, але він, ніколи не бувши аж надто кмітливим, подумав, що це просто сама новина здивувала її й зацікавила. — Міс Туп сказала, що вони збиралися оголосити заручини лише наступного року, бо тепер міс Меллі не дуже добре себе почуває, але через усі ці балачки про війну обидві родини вирішили не зволікати з весіллям. Отож заручини оголосять завтра під час вечері. Бачиш, Скарлет, ми розкрили тобі секрет, і ти мусиш тепер пообіцяти, що сядеш вечеряти з нами. — Авжеж сяду з вами,— механічно погодилася Скарлет. — І всі вальси будуть наші? — Всі. — От золотко! Уявляю, як решта хлопців казитиметься! — І хай собі,— мовив Брент.— Ми удвох дамо їм усім раду. Слухай, Скарлет. Ти й уранці на пікніку теж сядь з нами. — Що таке? Стюарт повторив своє прохання. — Гаразд,— відповіла дівчина. Близнюки врадувано переглянулися, хоч і з деяким подивом в очах. Вони, правда, звикли вважати, що Скарлет віддає їм деяку перевагу перед іншими кавалерами, але раніше ніколи не можна було так легко домогтись від неї знаків прихильності. Звичайно вона змушувала їх просити й благати, не підпускала до себе, не говорила ні «так», ні «ні», сміялася, коли хлопці супились, робилась холодною, коли вони починали сердитись. А оце ж, власне, пообіцяла провести з ними ввесь завтрашній день — сидіти поруч на пікніку просто неба, танцювати всі вальси (а вони вже подбають, щоб тільки вальси там і були!), та ще й на вечері бути поряд. Заради цього варто було й з університету вилетіти! Піднесені своїм успіхом, хлопці не квапилися прощатись: вони говорили про пікнік, про бал, про Ешлі Вілкса й Мелані Гамільтон, уривали один одного, підпускали жарти й самі ж сміялися з них, кидали прозорі натяки наздогад вечері. Кінець кінцем вони почали завважувати, що Скарлет майже не озивається. Явно сталася якась зміна. Яка саме, вони не могли сказати, але ясне надвечір’я немовби пригасло. Скарлет, здавалося, ледве чи слухала їх, хоч коли її запитували, відповідала. Відчуваючи щось незрозуміле, розгублені й трохи ображені, близнюки ще посиділи яку часину, а потім, глянувши на годинники, неохоче підвелися. Сонце вже було зовсім низько над недавно зораними полями, і на обрії похмуро чорніли обриси високого лісу за річкою. Через двір прудко шугали ластівки, з поля сунули додому — хто перевальцем, хто статечною ходою — качки, індики та кури. Стюарт голосно гукнув: — Джімсе! За хвильку до припнутих коней захекано вибіг з-за будинку рослий негр, їхній одноліток. Джімс був особистим служкою близнюків і, як і пси, скрізь їх супроводив. Змалку він брав участь у всіх їхніх хлоп’ячих забавах, а коли їм виповнилося по десять років, перейшов до них у власність. Забачивши негра, гончаки звелись на ноги, струснули з себе червону пилюгу і застигли, чекаючи на господарів. Хлопці вклонилися, потисли Скарлет руку і пообіцяли наостанок що завтра з самого ранку приїдуть до Вілксів і ждатимуть там її. Тоді збігли сходинками, посідали верхи і, супроводжувані Джімсом, пустили коней учвал кедровою алеєю, вимахуючи капелюхами й щось вигукуючи до дівчини на веранді. За поворотом курної дороги, звідки вже не видно було Тари, Брент зупинив коня під купою деренових кущів. Стюарт теж пристав, а трохи віддалік — і хлопчина-негр. Коні, відчувши, що віжки попущено, посхиляли голови, щоб поскубти свіжої весняної травички, звичні до всього пси знову повлягались у пухку червону куряву й тільки жадливо поглядали на ластівок, що кружляли в дедалі густішому присмерку. На широкому простодушному обличчі Брента проступала розгубленість і навіть деяка образа. — Слухай,— озвався він до брата,— а чи не здається тобі, що вона мала б запросити нас на вечерю? — Я думав, що вона запросить,— відказав Стюарт.— Я чекав цього від неї, але вона таки не запросила. Чому б це? — Не розумію. Все-таки вона мала б запросити. Адже ми перший день як дома, і так довго з нею не бачились. І ще стільки всякого збиралися розповісти їй. — Мені здавалося, вона дуже зраділа, коли нас побачила. — Я теж так подумав. — А потім, з півгодини тому, якось дивно притихла, наче в неї голова розболілась. — Я помітив це, але спершу не надав значення. Що з нею таке сталося? — Не знаю. Може, ми сказали щось не так, і це її розсердило? Хлопці подумали з хвилинку. — Нічого такого не пригадую. Але коли Скарлет сердиться, це зразу видно. Вона не стримує себе, як інші дівчата. — Атож, ось це мені в ній і подобається. Коли щось їй не так, вона не замикається в собі, не приндиться, а так прямо й викладе, що думає. Але тут ми винні — щось таке зробили чи сказали, через що вона притихла й наче до всього збайдужіла. Я ладен присягтись, що вона зраділа, коли нас побачила, і спершу мала намір запросити нас на вечерю. — А чи не тому це, що нас поперли з університету? — Та де в чорта, ні! Не верзи дурниць. Вона ж заходилась від реготу, коли ми їй про це розказували. Та й Скарлет, як і нам, начхати на всі ці книжкові мудрощі. Брент обернувся в сідлі й гукнув служку-негра. — Джімсе! — Слухаю, сер. — Ти чув, про що ми розмовляли з міс Скарлет? — Ні-є, сер, місте’ Брент. Що це ви кажете — щоб я підслуховував білих людей? — А чом би й ні, подумаєш! Від вас, чорнюків, не сховаєшся. Я ж бачив, як ти, брехунчику, шмигнув круг веранди й присів навпочіпки за кущем жасмину під стіною. Так ото скажи: ти не чув, щоб ми сказали щось таке, чим розсердили міс Скарлет або образили? Побачивши, що близнюки потребують його допомоги, Джімс облишив прикидатись і зосереджено звів чорні брови. — Ні-є, я не помітив, щоб ви сказали щось такого, чим могли б її розсердити. Вона, здається, зраділа, як вас побачила, без вас їй було нудно, і вона щебетала, як пташка, допоки ви не згадали про місте’ Ешлі й міс Меллі Гамільтон, що ото вони женяться. Отоді вона принишкла, мов пташка перед яструбом. Близнюки перезирнулись і кивнули один одному, хоч не зовсім ще розуміли, що тут до чого. — Джімс правду каже. Але я не второпаю, в чому тут річ,— озвався Стюарт.— Хай йому чорт, та вона ж ніколи нічого такого не мала до Ешлі, він для неї тільки приятель. Вона ніколи не накидала на нього оком, не те що на нас. Брент кивнув головою. — А може,— мовив він,— це тому, що вона не знала про завтрашні заручини і розсердилась на Ешлі, чого він не сказав про них їй першій? Дівчатам бозна-як важливо першими про такі речі довідуватись. — Може. Хоча яка різниця, сказав він їй чи ні? Адже це трималося в таємниці, щоб для всіх був сюрприз, та й хіба не має хлопець права промовчати про свої власні заручини? Ось і ми б не знали про них, якби Мелліна тітка не прохопилась. І Скарлет не могла не знати, що раніш чи пізніш він мав одружитися з міс Меллі. Це ж відомо бозна-відколи. У Вілксів і Гамільтонів давно заведено брати шлюби між своїми. Кожен знав, що Ешлі колись одружиться з нею, так само, як і Душка Вілкс із Чарлзом, братом міс Меллі. — Та вже нехай собі як є — так є. Але все-таки шкода, що вона не запросила нас на вечерю. Коли на правду, то мені аж ніяк не кортить вертатись додому й вислуховувати мамине ойкання, що нас поперли з університету. Так наче це їй первина! — А може, Бойд її вже уговкав. Ти ж знаєш, як цей малий хитрук уміє зуби забалакувати. Він завжди її переговорював. — Воно-то правда, тільки для цього треба часу. Він доти кружлятиме манівцями, поки зовсім заб’є їй баки, і вона махне рукою і скаже йому приберегти своє красномовство для адвокатської практики. Але досі він, мабуть, ще не встиг і підступитись до неї. Закладаюся, ма така збуджена через нового коня, що наше повернення завважить лише за вечерею, коли побачить Бойда. І ще до кінця вечері так розпалиться, аж іскри на всі боки порскатимуть. Тож тільки десь о десятій Бойд спроможеться розтлумачити їй, що було б ганьбою для будь-кого з її синів лишатись в університеті, коли ректор дозволив собі таким тоном розмовляти з нами двома. І не раніш як опівночі Бойд заговорить ма до такої міри, що її візьме злість і вона запитає Бойда, чому він не застрелив ректора. Ні, до півночі нам краще не вертатись додому. Близнюки похмуро подивилися один на одного. Їх не страхали ані дикі коні, ані сусідський гнів, вони запросто вдавались до зброї у бійці — і водночас потерпали від незбагненного страху перед нещадним язиком своєї рудоволосої матері з її батогом, що любісінько міг прогулятися по їхніх спинах. — А знаєш що? — промовив Брент.— Гайда-но до Вілксів. Ешлі й дівчата охоче запросять нас на вечерю. Стюарт глянув на брата трохи зніяковіло. — Ні, туди не треба. Вони там, певно, заклопотані готуванням до пікніка і, крім того... — Я й забув про це,— хутко урвав його Брент.— До них і справді незручно. Вони прицмокнули на коней і деякий час їхали мовчки. Смагляві щоки Стюарта ледь зашарілися від збентеження. Перед минулим літом він залицявся до Індії Вілкс, на що схвально дивились і обидві родини, і ціла округа. Всі сусіди були тієї думки, що стримана й урівноважена Індія Вілкс справить на нього спасенний вплив. Принаймні вони щиро цього сподівалися. І Стюарт був би й одружився, якби не те, що Брентові цей шлюб не лежав до душі. Брент нічого не мав проти Індії, але вона здавалася йому надто вже нецікавою і нудною, і він ну ніяк не міг закохатись у неї за компанію з братом. То було вперше, що смаки близнюків розійшлися, і Брента дратувала Стюартова увага до такої, на його думку, простакуватої дівчини. І ось торішнього ж таки літа на політичному зібранні в дубовому гайку під Джонсборо їм обом раптом впала в око Скарлет О’Гара. Вони знали її багато років, ще з дитинства вона була учасницею їхніх забав, бо вміла їздити верхи й лазити по деревах майже нарівні з ними. Але тепер, на свій подив, вони побачили, що Скарлет зробилася справжньою молодою панночкою, та ще й найчарівнішою на світі. Вони вперше помітили, як грають її зелені очі, які глибокі ямочки у неї на щоках, коли вона сміється, які в неї тоненькі руки й ноги, який стрункий стан. На їхні жарти вона відповідала заливистим сміхом, що розпалювало їх ще більше, і вони перевершували самі себе у своїй дотепності. То був пам’ятний день у житті близнюків. Коли вони пізніше верталися в розмовах до того дня, їм було без міри дивно, як вони могли раніше не завважувати чарів Скарлет. Їм і на гадку ніколи не спало, що це ж сама Скарлет надумала тоді привернути їх до себе. Вона взагалі не могла примиритися, щоб котрийсь юнак був закоханий в якусь іншу дівчину, а не в неї, і бачити Індію Вілкс поруч зі Стюартом на тому зібранні виявилося понад силу для її невтоленної натури. А за одним заходом із Стюартом вона полонила й Брента, і то так уміло, що приголомшила їх обох. Тепер близнюки були без пам’яті від неї, а Індія Вілкс та Летті Манро з Лавджоя, до якої знічев’я був залицявся Брент, відійшли геть на задній план. Що робитиме той з них двох, котрому не пощастить, якщо Скарлет зробить свій вибір,— цим близнюки не сушили собі голови: мовляв, коли до річки дістанемось, там побачимо, як перебратись. Тим часом же хлопців цілком задовольняла суголосність їхніх любовних захоплень, і ревнощам поміж ними не було місця. Ця своєрідна ситуація викликала неабияку цікавість у сусідів і дратувала матір юнаків, яка не відчувала особливої прихильності до Скарлет. — Ото матимете халепу, коли ця проноза загребе одного з вас,— казала вона.— А може, надумає загребти обох, і тоді вам доведеться перебратися в Юту до мормонів[5]— хоч я не певна, чи вони вас приймуть... І ще я боюся, що котрогось дня ви нап’єтесь і перестріляєтеся через цю дволику зеленооку шалапутку. Але це, може, був би не найгірший вихід. Від дня того літнього зібрання Стюарт став почувати себе якось незручно при Індії. Ні, Індія не дорікала йому й не показувала поглядом чи жестом, що помітила раптову зміну в ставленні до неї,— вона була надто добре вихована. А проте Стюарт таки відчував себе винним перед Індією. Він бачив, що розбудив у дівчині почуття, що вона й досі любить його, і глибоко в душі усвідомлював, що повівся з нею непорядно. Вона, як і перше, дуже подобалась йому, він поважав її за начитаність, добрі манери, за всі її чесноти. Але ж вона така з біса безбарвна, одноманітна, завше така самісінька проти Скарлет з усім чаром її іскристих химер. З Індією повсякчас усе було ясно, тоді як Скарлет щохвилини могла утнути щось несподіване. Від неї можна було дійти до нестями, але в цьому ж була й своєрідна приваба. — Ну, тоді їдьмо на вечерю до Кейда Калверта. Скарлет казала, що Кетлін повернулась додому з Чарлстона. Може, вона чула що-небудь новеньке про Форт Самтер. — Тільки не Кетлін. Закладаюся, вона не знає навіть, що цей форт при вході в гавань, то де б ще їй знати, що там було повно янкі, поки ми їх звідти не витурили! В неї на думці самі бали, на яких вона була, та кавалери, які за нею увиваються. — Але однаково її базікання цікаво послухати. Та й треба ж нам десь перебути, поки ма ляже спати. — Хай йому грець! Кетлін собі симпатична дівчина, і я не від того, щоб послухати про Каро Рета й інших знайомих чарлстонців, але як я в біса зможу висидіти за столом з цією її мачухою-янкі? — Даремно ти щодо неї такий упереджений. Вона ж хоче, щоб усе було якнайкраще. — Та я до неї нічого не маю. Мені навіть жаль її, а я не люблю людей, які викликають у мене жалість. І вона дуже багато метушиться, силкується в усьому догодити, щоб ти почувався як дома, але виходить усе навпаки. Вона доводить мене до чортиків! І ще при тому думає, що ми, південці,— варвари. Вона так і сказала ма. Південці, мовляв, викликають у неї страх. Скоро побачить кого з нас, так і полотніє. Вона мені нагадує худющу курку, коли сидить на стільці й наполохано кліпає порожніми настраханими очима: тільки-но хто збоку зробить порух, вона стріпне крильми й заквокче. — Це й не дивно. Ти ж прострелив їхньому Кейдові ногу. — Але цього б не сталося, якби я був не нализався,— заперечив Стюарт.— І Кейд не має до мене претензій. Як і Кетлін, і Рейфорд, і містер Калверт. Тільки оця їхня мачуха-янкі розверещалася, що я дикий варвар і що пристойним людям небезпечно жити серед нецивілізованих південців. — Це зовсім не дивно. Вона янкі, де ж їй набратися добрих манер. Та й зрештою, ти таки підстрелив його, а він же їй пасинок. — Хай йому грець, але хіба це підстава ображати мене? Ось ми рідні сини в нашої ма, а проте, коли Тоні Фонтейн підстрелив тебе в ногу, хіба вона стала знімати бучу? Ні, вона просто послала по старого дока Фонтейна, щоб він перев’язав рану, і ще спитала в нього, як це Тоні промазав. Мабуть, рука сп’яну тремтіла — ось так вона сказала. Пам’ятаєш, як ці слова розлютили Тоні? На згадку про ту пригоду обоє розреготалися. — Ну, наша ма — це не абихто! — з любов’ю в голосі промовив Брент.— На неї завжди можна розраховувати — вона зробить саме те, що треба, й не осоромить тебе перед людьми. — Воно то так, але якщо ми сьогодні потрапимо їй на очі, вона не побоїться осоромити нас перед батьком і дівчатами,— похмуро зауважив Стюарт.— А знаєш, Бренте, тепер наша поїздка до Європи, мабуть, пропала. Пригадуєш, ма сказала, що як нас ще раз витурять з університету, можемо й не думати про «велике турне» [6]. — То й чорт з ним, навіщо воно нам? Чого там у тій Європі ми не бачили? Закладаюся, що чужинці не можуть показати нічого такого, чого б ми не мали у себе в Джорджії! І коні у них не прудкіші, і дівчата не гарніші, і вже запевне їхній горілці далеко до батькової. — Ешлі Вілкс каже, що там чудові краєвиди й музика. Йому дуже сподобалась Європа. Він тільки про неї й торочить. — Але ж ти знаєш, які ці Вілкси. Вони трохи схиблені на музиці, на книжках та краєвидах. Мати каже: це тому, що у них дід родом з Вірджинії. А вірджинці, вона каже, лише з цим і носяться. — Ну й нехай собі. А мені дай доброго коня проїхатись, та добру чарку хильнути, та пристойну дівчину пофліртувати і не дуже пристойну для забави, а ту Європу хай хто хоче забирає... Не велика втрата ця подорож. Та й уяви собі: ми в Європі, а тут ось-ось війна розпочнеться, га? Хіба ми встигли б вчасно повернутись додому? Ні, я радше махну на війну, ніж до Європи. — Я теж, хоч би й завтра... Слухай, Бренте! Я придумав, де нам повечеряти. Гайда ген через болото до Ейбла Біндера — скажемо, що ми всі четверо знову вдома й готові взяти зброю до рук. — Це ідея! — вигукнув захоплено Брент.— І там почуємо останні новини про Ескадрон і який колір уніформи врешті вибрали. — Якщо надумають вирядити нас, як зуавів, я чорта лисого піду у військо! В тих широчезних червоних штанях я був би схожий на блазня. Ті штани чисто як жіночі фланелеві панталони, їй-бо! — Ви ніби хочете навідатись до місте’ Біндера? — устряв до їхньої розмови Джімс.— Бо коли так, не дуже там повечеряєте. У них куховарка померла, а нової вони ще не купили. Готує їм там одна з плантації, і їхні негри казали мені, що такої поганючої куховарки зроду не бачено. — Тю! А чого ж вони іншої не куплять? — Та відки ці білі голодранці наберуть на негрів грошей? У них же ніколи не бувало більше чотирьох негрів. У Джімсовім голосі чулася щира зневага. Його власний соціальний статус був набагато вищий, оскільки Тарлтони володіли цілою сотнею рабів, тож, як і всі негри з великих плантацій, він дивився спогорда на дрібних фермерів, що мали тих негрів раз, два — та й нема. — Я з тебе шкуру спущу за твій язик! — скипів Стюарт.— Не смій обзивати Ейбла Біндера «білим голодранцем». Він собі хоч бідний, але не голодранець, і я не попущу нікому — чорнюкові чи й білому,— прозивати його всякими словами! Він найкращий чоловік на всю округу, інакше чого б його обирали на лейтенанта? — Отож я й не розумію цього,— відказав Джімс, анітрохи не злякавшись гострого тону хазяїна.— Як на мене, їм би тра обирати офіцерів із заможних жентменів, а не з цих болотяних голодранців. — Він тобі ніякий не голодранець! Що ти його рівняєш до таких, як Слеттері — ось вони справжні голодранці. Ейбл просто не багатій. Він невеликий фермер, а не плантатор, але коли хлопці вирішили обрати Ейбла на лейтенанта, не твоє чорняцьке діло обзивати його! В Ескадроні знають що роблять. Кавалерійський Ескадрон утворили три місяці тому — того самого дня, коли Джорджія відкололася від Сполучених Штатів, і відтоді ж добровольці почали марити війною. Найменування частина ще не мала ніякого, дарма що пропозицій не бракувало. Кожен мав щодо цього свою думку і не хотів нею поступатись, і точнісінько так само було й щодо кольору та крою уніформи. «Клейтонські Дикі Коти», «Вогнеїдці», «Гусари Північної Джорджії», «Зуави», «Південні Стрільці» (хоча кіннотників збиралися озброїти пістолетами, шаблями й мисливськими ножами, а не стрілецькими гвинтівками), «Клейтонські Драгуни», «Громокровці», «Меткі й Нещадні»,— всі ці назви мали своїх прибічників. Поки залагоджувано питання з назвою, називався загін просто Ескадроном, і хоч пізніш йому присвоїли досить пишний титул, первісне найменування його залишилося загальновживаним до самого кінця. Офіцерів обирали самі добровольці, бо ніхто в усій окрузі не мав ніякого військового досвіду, за винятком кількох ветеранів мексиканської та семінольської воєн[7], та й з членів Ескадрону жоден не був охочий скорятися наказам котрогось ветерана, коли той не викликав у нього особистої довіри й симпатії. Четверо Тарлтонів та троє Фонтейнів усім були до вподоби, але, як не шкода, обирати їх ніхто не хотів, знаючи, що Тарлтони легко впиваються і починають бешкетувати, а Фонтейни — взагалі запальні й нестримні вдачею. Ешлі Вілкса обрали капітаном, оскільки він був найвправніший вершник в окрузі і оскільки сподівалися, що його витримка зможе забезпечити сякий-такий лад у загоні. Рейфорда Калверта обрали старшим лейтенантом, бо всі його любили, а Ейбла Біндера, сина трапера з болотяної долини й власника невеликої ферми,— просто лейтенантом. Ейбл, кремезний статурою й віком, старший за всіх інших в Ескадроні, був малописьменний, але тямущий, мав добре серце, а гречністю щодо жіноцтва міг не одному з чоловіків дати фору. Ескадрон не знав духу снобізму. Дуже вже в багатьох із добровольців батьки й діди доскочили багатства, почавши дрібними фермерами. Важило й те, що Ейбл був найкращим стрільцем в Ескадроні, не маючи в цьому собі рівних: він поціляв у око білці з відстані в сімдесят п’ять ярдів, та й ще добре знався на табірному житті — як розкласти багаття під дощем, вистежити звірину або знайти джерело. В Ескадроні вміли цінувати по заслугах, а що Ейбл усім прилюбився, його й зробили офіцером. Він прийняв виявлену йому честь цілком поважно й без усякої пихи — просто як щось належне. Але, на відміну від самих плантаторів, їхні дружини та раби не могли забути, що він не з багачів родом. Спершу Ескадрон формувався виключно з синів плантаторських родин, це був джентльменський загін, куди кожен вступав з власним конем, своєю зброєю, формою, всіляким спорядженням і зі своїм служкою. Але в молодій окрузі Клейтон багатих плантаторів було малувато, і щоб укомплектувати повноцінну військову частину, довелося вербувати до неї також синів дрібних фермерів, лісових мисливців, траперів з болотяних околиць, бідняків і навіть зовсім уже злиденних білих, коли ті бодай чимось вирізнялися серед свого стану. Ці представники убогіших прошарків так само ревно, як і їхні багатші сусіди, жадали зітнутися з янкі, коли вже почнеться війна,— але тут поставало делікатне питання про фінанси. Мало в кого з дрібних фермерів були коні. У себе на фермі вони обходились мулами, та й тих мали не надміру — рідко коли більше чотирьох голів. Віддати своїх мулів на війну вони не могли, навіть якби перед Ескадроном постала така потреба, про що, звичайно, і не йшла мова. Щодо бідняків з білих, то ці вважали себе ще й як заможними, коли мали бодай одного мула. У лісовиків і болотників узагалі не водилося ні коней, ні мулів: вони жили тільки з того, що виростять на своїх клаптях землі та що вполюють, часто-густо задовольняючись простою міновою торгівлею; п’ятидоларова банкнота потрапляла їм до рук хіба раз на рік, і вони й думати не могли, щоб самим забезпечити себе кіньми та формою. Але у своїх злиднях вони були так само горді, як плантатори у своєму багатстві, і повік-віку не пристали б ні на яке доброчинство з боку заможних своїх сусідів. Отож, аби забезпечити Ескадрон усім необхідним і не зачепити при цьому нічийого самолюбства, батько Скарлет, Джон Вілкс, Бак Манро, Джім Тарлтон, Г’ю Калверт — та, власне, всі найбільші плантатори округи, за винятком Енгеса Макінтоша,— виклали гроші на коней і на спорядження для Ескадрону. Вийшло так, що кожний плантатор погодився опорядити власним коштом своїх синів та ще кількох сторонніх, але всю цю справу було залагоджено в такий спосіб, що незаможніші добровольці могли дістати обладунок і коней без будь-якого збитку для своєї гордості. Ескадрон збирався двічі на тиждень у Джонсборо муштруватися й молити Бога, щоб швидше почалась війна. Належної кількості коней у загоні поки що не було, але ті, хто вже мав їх, здійснювали — як їм здавалося — кавалерійські маневри в полі за будинком окружної управи, збиваючи величезні хмари куряви, горланячи до хрипоти й вимахуючи знятими зі стін віталень шаблями з часів війни за Незалежність[8]. Ті ж, котрі тим часом ще не спромоглись на коней, сідали на сходинках перед крамницею Булларда, стежили за своїми товаришами на маневрах, жували тютюн і обмінювалися плітками. А то ще, бува, змагались у стрілецькій вправності. Навчатися стріляти нікому з них не треба було. Південці здебільшого мало не з колиски привчались тримати рушницю в руках, а зчаста беручи участь у полюванні, вони всі зробилися вправними стрільцями. Щоразу, коли проводили муштру, з плантаторських будинків та мисливських хатин надходили найрізноманітніші зразки вогнепальної зброї. Там були рушниці з довгою цівкою, що з ними полювали на білок, ще коли перші колоністи перетяли Аллегани, старі, заряджувані з дула мушкети, що погубили чимало індіанських душ у добу заселення Джорджії, кавалерійські пістолети з 1812 року, коли воювали проти семінолів та Мексики, дуельні пістолети у срібній оправі, короткоствольні кишенькові пістолети, мисливські дубельтівки, новенькі англійські гвинтівки, лискучі ложа яких були з цінних порід дерева. Тренування завжди закінчувалися в салунах Джонсборо, де проти ночі зчинялося стільки бійок, що офіцери були майже безпорадні умовити своїх земляків, аби не калічили одні одних, а полишили це на янкі. Саме в одному з таких побоїськ Стюарт Тарлтон підстрелив Кейда Калверта, а Тоні Фонтейн — Брента. Близнюки тоді щойно повернулися додому, вигнані з Вірджинського університету, аж тут, як на те, формувався Ескадрон, і вони в захваті й собі завербувалися. Однак після тієї пригоди два місяці тому мати випровадила їх до університету Джорджії, суворо наказавши там і залишатись. Їм було прикро не спізнати радощів військової муштри, бо ж вони вважали, що університетська освіта нічого не варта порівняно з можливістю гасати верхи, дерти горло й стріляти в гурті приятелів. — Гаразд, гайнімо навпростець до Ейбла,— погодився Брент.— Річку перетнемо вбрід неподалік від Тари, а там через Фонтейнові луки враз будемо на місці. — Тільки їсти ми там нічо’ не дістанемо, хіба смаженого опосума з бобами,— втрутився в їхню балачку Джімс. — А ти взагалі нічого не дістанеш,— осміхнувся Стюарт.— Бо зараз поїдеш додому й скажеш ма, хай не чекає нас на вечерю. — Ой ні-ні! — переполошився Джімс.— Нізащо! Щоб це я замість вас підставив свою шкуру міс Бетріс! Найперш вона спитає, чом Я не доглянув, що вас ізнов виперли з науки. А тоді ще — чого не привів вас додому, аби вона могла вас вибештати. Ну й почне мене тіпати, мов качка хробака, і в усьому я один буду винен. Як ви не візьмете мене до місте’ Біндера, я втечу на цілу ніч у ліс, і хай мене патруль забирає — ліпше вже патруль, ніж міс Бетріс, коли вона сердита. Розпачливі слова чорного хлопчини викликали у близнюків і лють, і збентеження. — Йому стане дурості попасти в руки патрулеві, і тоді ма ще на кілька тижнів заведеться. Їй-бо, з цими чорнюками сама морока. Деколи мені здається, аболіціоністи таки мають слушність. — Але все ж негоже підставляти Джімса, щоб йому перепало за нас. Доведеться забрати його з собою. Тільки гляди, зухвальцю, як надумаєш вихвалятися перед Віндеровими чорнюками, що ми їмо самих смажених курчат та шинку, коли в них лише кролі й опосуми, я... я нацькую на тебе ма. І ще ми не візьмемо тебе з собою на війну. — Вихвалятися? Це б я став вихвалятися перед тими чорними злиднюками? Та нізащо! Я не такого виховання. Хіба ж міс Бетріс не виховувала мене так само, як і вас усіх? — Ну, з цим їй не дуже поталанило, чи то нас узяти, чи й тебе,— засміявся Стюарт.— Та нехай уже, їдьмо. Він завернув свого здоровила-гнідаша і, давши острогами йому під боки, легко перемахнув через пліт на зорану землю Джералда О’Гари. За ним пустив свого коня Брент, а тоді й Джімс зробив так само, припавши до луки сідла й учепившись за гриву. Джімсові не дуже подобалось перескакувати верхи через огорожі, але щоб не відстати від своїх господарів, він ще й не такі перепони мусив брати. Коли вони в дедалі густішому присмерку промчали по червоних борознах схилом до річки, Брент гукнув братові: — Слухай, Стю! Але ж Скарлет таки хотіла запросити нас на вечерю, га? — Я теж про це думаю,— прокричав Стюарт у відповідь.— Тільки чому, як ти гадаєш...Розділ II
Коли близнюки від’їхали й вдалині завмерло відлуння копит, Скарлет, що стояла на веранді, сновидою рушила назад до свого крісла. Обличчя її затерплося, наче від болю, а на устах ще тремтіла силувана усмішка, якою вона хотіла приховати від близнюків справжнє своє почуття. Дівчина втомлено сіла у крісло, підібгавши під себе ногу, і відчула, що серце її так щемить у грудях, аж несила терпіти. Воно билося швидко й шарпливо, руки були холодні, душу їй гнітило тяжке лихо. Біль і розгубленість проступили у неї на обличчі, розгубленість пещеної дитини, яка звикла вдовольняти кожну свою забаганку, а тут уперше мусила зіткнутися з непідвладними життєвими прикрощами. Ешлі одружується з Мелані Гамільтон! Та не може такого бути! Близнюки щось переплутали. Це вони пожартували з неї. Ешлі не міг, просто не міг закохатися в Мелані. Та й ніхто не міг би закохатись у таке непомітне мишеня, як Мелані. Скарлет, не криючи зневаги, пригадала тоненьку дитинну постать Мелані, її овальне личко, таке поважне, таке простеньке, що аж негарне. До того ж Ешлі вже кілька місяців з нею не бачився. Після тих торішніх вечірок у Дванадцяти Дубах він був в Атланті хіба зо два рази, не більше. Ні, Ешлі не міг кохати Мелані, бо — не може ж вона помилятися! — бо він закоханий у неї! Це її, Скарлет, він кохає, вона в цьому певна. Скарлет почула, як під важкою ходою Мамки двигтить підлога в холі, і швиденько випростала ногу й надала своєму обличчю якомога більш невимушеного вигляду. Не дай Боже, Мамка запідозрить, ніби щось негаразд! Мамка вважала себе верховодою цілої родини О’Гар з усіма їхніми чеснотами й вадами, і досить було бодай натяку, що хтось криється від неї з чимось, як вона кидалася вистежувати таємницю, мов той гончак, і не заспокоювалася, аж поки вивідає все до кінця. Скарлет з досвіду знала, що як відразу вона не вдовольнить своєї цікавості, то подасться до Еллен, і тоді Скарлет хоч-не-хоч муситиме або розкритися матері в усьому, або придумати якусь вірогідну брехню. З холу показалася Мамка, дебела літня негритянка з маленькими пронозуватими, мов у слона, очима. Шкіра у неї була чорна аж лискуча, як у чистокровної африканки, а душа безмежно віддана родині О’Гар. Мамка становила головну підпору Еллен, була грозою для трьох її дочок і пострахом для всієї хатньої челяді. Так, шкіру Мамка мала чорну, але коли йшлося про добропристойність і почуття власної гідності, то тут вона нічим не поступалася перед своїми господарями, а то ще й перевищувала їх. Виховувалась вона у спальні Соланж Робійяр, матері Еллен О’Гари,— вишуканої, холодної й гоноровитої француженки, яка і дітей своїх, і слуг карала однаково суворо за найменше порушення правил доброго тону. Бувши нянькою Еллен, Мамка, коли молода господиня вийшла заміж, разом з нею прибула з Саванни до Північної Джорджії. Кого люблю, того й напучую — такого правила дотримувалась Мамка. А що Скарлет вона безмірно любила й не менш пишалася нею, то й процес напучування її тривав практично безперервно. — Жентмени що, поїхали? Як же це ви не запросили їх повечеряти, міс Скарлет? А я вже сказала Поркові поставити для них два куверти. І де поділись ваші манери, міс? — Ой, мені так набридли їхні балачки про війну, що я б не витерпіла ще цілу вечерю це слухати, особливо якби й тато пристав до них і зчинив крик про Лінкольна. — У вас не більше добрих манер, ніж у негритянки з плантації, і це після всього того, як ми з міс Еллен так намучилися з вами! І сидите без шалю на плечах, тоді як тут вечірній протяг! Скі’ки я вам казала й приказувала, щоб не сиділи на вітрі без шалю, бо вхопите гарячку! Ану-но в дім, міс Скарлет! Дівчина вдавано байдуже одвернулась від Мамки, дякуючи долі, що негритянка, заклопотана відсутністю шалі, не помітила виразу її обличчя. — Ні, я тут посиджу, подивлюсь, як сонце заходить. Це ж так гарно. А ти краще принеси мені шаль, будь ласка, поки я почекаю на тата. — Та й голос у вас якийсь такий хриплий, наче ви застудилися,— усе не відступала Мамка. — І зовсім не хриплий,— нетерпляче відказала Скарлет.— Принеси мені мою шаль. Мамка почалапала назад у хол, і звідти почулось, як вона тихцем гукала до покоївки нагорі. — Гей там, Розо! Дай-но сюди шалик міс Скарлет! — А тоді гучніше: — Ото чорне ледащо! Ніколи її нема там, де треба. Доведеться самій нагору братися. Скарлет, почувши, як зарипіли східці під ходою Мамки, тихенько звелась на ноги. Мамка, як вернеться, знов почне товкти про її невихованість, а Скарлет відчувала, що просто не зможе слухати ці порожні теревені, коли серце у неї обливається кров’ю. Скарлет стояла, не знаючи куди подітись, поки вщухне хоча б трохи біль у грудях, аж це раптом їй щось спало на думку і зблиснув промінчик надії. Тато сьогодні поїхав до Дванадцяти Дубів, до маєтку Вілксів, з наміром викупити в них Ділсі, вилицювату дружину Порка, свого лакея. Ділсі була старшою челядницею і повитухою у Дванадцятьох Дубах, і Порк, відколи одружився з нею півроку тому, без кінця надокучав хазяїнові, щоб відкупив її, аби вони обоє могли жити на тій самій плантації. І ось нині, здавшись на його прохання, Джералд поїхав туди викупляти Ділсі. «Звісно,— думала Скарлет,— тато довідається, чи правдива ця страшна чутка. Навіть коли й не почує прямо, то однак може запримітить, що у Вілксів якесь таке збудження. Мені б тільки побачити його наодинці перед вечерею, і я все з нього витягну,— можливо, ці капосні близнюки просто розіграли мене». Батькові вже час був вертатись, і якщо вона хоче поговорити з ним без сторонніх, то треба перестріти його там, де під’їзна алея завертає від дороги до будинку. Скарлет тихо спустилася східцями, оглядаючись через плече, чи не стежить за нею Мамка з горішнього вікна. Не побачивши за колихкими фіранками осудливих очей на широкому чорному обличчі і білосніжного тюрбана, вона високо підібрала поділ квітчастої зеленої сукні й поспішила стежкою до дороги у своїх зашнурованих черевичках. Темні кедри обабіч посиланої жорствою довгої алеї, сходячись угорі гіллям, утворювали щось схоже на темний тунель. Під захистком гудзуватих рук кедрів Скарлет уже не видно було з дому, і вона сповільнила ходу. Через надміру туго затягнутий корсет дівчина ледве переводила подих, але йшла все-таки досить швидко. Невдовзі вона звернула з алеї на дорогу, однак зупинилася лише тоді, коли високі дерева за поворотом повністю заступили особняк. Розпашіла й захекана, вона присіла на пеньок і почала чекати батька. Скарлет була навіть рада, що він трохи припізнюється: вона матиме час заспокоїтись і прибрати нормальнішого вигляду, щоб не викликати ніяких підозр. Ось-ось почується цокіт копит, і на видноті покажеться батько, женучи попід гору коня, як звичайно, вчвал. Але збігала хвилина за хвилиною, а Джералд усе не з’являвся. Скарлет вдивлялася вниз на дорогу, і серце її знов почало щеміти. «Та не може бути, щоб то була правда! — переконувала вона себе подумки.— Але чому його досі нема?» Скарлет пробігала очима по виткій дорозі, криваво-червоній після вранішнього дощу, і подумки простежувала її всю, як вона стелеться з пагорба вниз до тихоплинної річки Флінт, проходить болотистою долиною і далі підіймається на інший пагорб, до Дванадцяти Дубів, до тієї садиби, де живе Ешлі. Тепер уся ця дорога означала для неї тільки одне: вона вела до Ешлі, до прегарного будинку з білими колонами, що стояв на пагорбі, немов грецький храм. «Ой Ешлі, Ешлі!» — подумала вона, і серце забилося ще дужче. Холодне відчуття розгубленості й поразки, що опосіло її, відколи близнюки Тарлтони підкинули їй прикру новину, нараз відступило кудись у глиб свідомості, а натомість знов ожив той гарячковий неспокій, що не покидав її останні два роки. Тепер Скарлет здавалося дивним, що хоч вона виростала поряд з Ешлі, він ніколи раніше не привертав її уваги. Підлітком вона стільки разів бачила, як він з’являвся у них і зникав, але ні разу в неї не промайнуло й думки про нього. А от коли два роки тому Ешлі повернувся з трирічного «великого турне» по Європі й завітав до них з візитом, вона раптом закохалася в нього. Просто закохалась, та й годі. Вона саме була на веранді перед будинком, коли він під’їхав верхи алеєю — у сірому сукняному костюмі з широкою чорною краваткою, що вигідно відтінювала його білу сорочку з оборками. Ще й тепер вона пам’ятала геть усі деталі його вбрання — полиск черевиків, камею з голівкою медузи у шпильці для краватки, крислатий бриль, якого він блискавично скинув, тільки-но побачив її, Скарлет. Він зіскочив з коня, тицьнув негреняті повіддя й зупинився, дивлячись на неї,— його мрійливі сірі очі мило всміхалися, сонце переливалось на його білявій чуприні, аж вона здалася сріблястим шоломом. І він сказав: «Ти вже зовсім доросла, Скарлет». А потім, легко піднявшись східцями, поцілував їй руку. І ще цей голос його! Повік вона не забуде, як стрепенулось у неї серце, коли зазвучав цей голос — немов почутий уперше в житті! — такий протяглий, лункий, мелодійний. І ось саме ту мить у ній спалахнуло жадання — просте й природне жадання мати його, як-от людина хоче мати їжу, щоб їсти, коня, щоб їздити верхи, м’яке ліжко, щоб на ньому спати. Впродовж двох років він супроводив її в роз’їздах по окрузі — на бали й на вечірки над річкою, на пікніки й на зібрання в дні судових сесій,— хоч і не так часто, як близнюки Тарлтони або Кейд Калверт, і не так нав’язливо, як молодші за нього брати Фонтейни. Але все-таки не минало й тижня, щоб Ешлі не навідувався до Тари. Щоправда, він ніколи не загравав з нею, і в його ясних сірих очах ніколи не спалахував той вогонь, що Скарлет завважувала у поглядах інших чоловіків. А проте... а проте, вона знала, що він її кохає. В цьому вона не могла помилятися. Інстинкт, глибший, ніж розум, дужчий, ніж знання, породжене досвідом, підказував їй, що він її кохає. Занадто часто вона перехоплювала на собі його погляд, в якому не було звичної задуми й відстороненості, а була якась туга й загадкова для неї зажура. Вона знала, що він її кохає. Але чого він не признався їй у своєму почутті? Оцього вона не могла зрозуміти. Тільки ж хіба лише цього? Вона багато чого в ньому не розуміла. Він завжди був винятково чемний з нею, хоч тримався й відсторонено. Ніхто не міг би сказати, про що він думає, а Скарлет і поготів. У тих краях, де в кожного що було на думці, те й на язиці, ця стриманість Ешлі багатьох дратувала. Він був не згірш за будь-кого з молодих вправний у таких узвичаєних місцевих розвагах, як полювання, гра в карти, танці або політичні суперечки, а їздити верхи вмів краще за всіх, але відрізнявся тим, що всі ці приємні забави не вичерпували змісту його життя. І вже зовсім одинцем стояв він у своєму захопленні книжками, музикою та віршуванням. Господи, і чим же цей білявий чепурун, такий бездоганно чемний, що аж не приступится, такий страх як нудний зі своїми нескінченними балачками про Європу, про книжки й музику, про поезію й усякі інші речі, до яких їй було байдужісінько,— чим він так захопив її? Просидівши з ним вечір на веранді й лігши потім спати, Скарлет цілі години, бувало, неспокійно крутилась на ліжку й знаходила втіху лише в думці, що ось наступного разу він неодмінно освідчиться. Але надходив наступний раз і минав, і все залишалося, як і було,— ото тільки що жага її розпалялася дужче й пекучіше. Вона кохала його й жадала, дарма що зрозуміти його було їй над силу. Вона була безпосередня й проста, як вітри, що віяли над Тарою, як жовта річка, що огинала плантацію, і довіку приречена була не розуміти складності життя. А оце вперше доля звела її з натурою, ще й як складнішою за неї. Бо Ешлі був з роду тих, які дозвілля своє віддавали роздумам, а не вчинкам, які снували веселкові мрії, геть відірвані від дійсності. Він пробував у якомусь своєму внутрішньому світі, прекраснішому, ніж Джорджія, і коли й повертався до навколишньої дійсності, то лише знехотя. Він дивився на людей, не відчуваючи до них ні симпатії, ні відрази. Він дивився на життя, не беручи до серця ні радощів його, ані смутків. Він сприймав реальний світ і власне місце в ньому як щось незалежне від його волі і, знизавши плечима, повертався до свого вимріяного кращого світу — до музики та книжок. Скарлет не могла збагнути, чим він її причарував, цей такий загадковий для неї юнак. Сама таємничість його збуджувала її цікавість, як двері, до яких нема ні ключа, ні підступу. Те, чого вона не розуміла в ньому, спонукало її ще дужче захоплюватись ним, а незвична стриманість Ешлі тільки посилювала заповзяття таки завоювати його. Бувши надто юною і розманіженою, ще не зазнавши поразок у житті, вона не сумнівалася, що рано чи пізно він освідчиться їй. І ось тепер, як грім з ясного неба, ця страшна новина. Ешлі одружується з Мелані! Та не може такого бути! Адже всього тиждень тому, коли вони присмерком верталися з Красогір’я, він раптом промовив: «Скарлет, я маю сказати тобі щось важливе, тільки не знаю як». Вона скромно опустила очі, серце її шалено затріпотіло від передчуття неймовірного щастя, яке вона ось-ось мала спізнати. Але Ешлі докинув: «Ні, не зараз! Ми вже близько біля дому, і я не встигну. Ой Скарлет, який же я боягуз!» І, стиснувши коня острогами, разом з нею вихопився на пагорб, де стояла Тара. Сидячи зараз на пеньку, Скарлет пригадала ті слова, що сповнили її такою радістю, і раптом побачила в них зовсім інше, просто жахливе значення. А що, як він тоді збирався сказати їй про свої заручини? Але швидше б уже тато повернувся! Їй несила далі витримувати таке напруження. Вона знов нетерпляче вдивилася в дорогу, та намарне. Сонце вже зайшло, і червона стяга на крайобрії стала блякло-рожевою. Блакить неба над головою поступово бралася ніжною зеленувато-голубою барвою, що нагадувала яйце вільшанки, і навкруги Скарлет непомітно залягала таємнича присмеркова тиша. Тьмяна поволока застилала землю. Червоні борозни поля й вибоїста червона смуга дороги втрачали свій лиховісно-кривавий відтінок і ставали звичайного бурого кольору. На вигоні потойбіч дороги коні, мули й корови стояли з головами над тином, терпляче дожидаючи, коли їх заженуть до стайні та корівника й нагодують. Темні тіні чагарів коло струмка викликали у них острах, і вони стригли вухами в бік Скарлет, немов раді близькості людини. У цій загадковій напівтемряві височенні сосни в річковій долині, такі принадно-зелені за дня, на тлі пастельного неба поставали чорними силуетами — суцільна лава темних велетнів неначе прикривала доступ до жовтої річки, що неквапливо котила свої води біля підніжжя дерев. На пагорбі за річкою поволі блякли в присмеркових тінях густого навколишнього дубняка високі білі комини будинку Вілксів, і тільки бліденькі цяточки вечірніх вогників свідчили, що десь там людська оселя. Теплий вологий подих весни, перевитий запахом свіжозораної ріллі й молодих зелених пагінців, що поривалися до неба, навіював на Скарлет солодку знемогу. Захід сонця, буяння весни, ясно-зелене ростиво не були якимось дивом для неї. Красу природи вона сприймала за щось звичайнісіньке — як-от повітря, що ним дихала, або воду, що її пила: до неї промовляла тільки та краса, яку втілювали цілком конкретні речі — жіночі обличчя, коні, шовкові сукні. І все-таки погідний присмерк над полями Тари дарував певне заспокоєння її збентеженій душі. Вона ж — хоч і не усвідомлювала цього — страшенно любила цю землю, так само, як любила обличчя матері, схилене в молитві при світлі вечірньої лампи. Джералд усе ще не показувався на безлюдній крутій дорозі. Якщо вона занадто довго чекатиме, Мамка неодмінно знайде її й зажене в дім. Але ось, напружуючи зір, втуплений у темінь дороги, вона розчула цокіт копит на вигоні біля підніжжя пагорба і побачила, як сипнули врозтіч наполохані коні й корови. Джералд О’Гара повертався додому, женучи вчвал через поля. Він вихопився на пагорб верхи на дужому мисливському огирі, схожий зоддалеки на хлопчака, що осідлав завеликого, як на нього, коня. Його довге сиве волосся маяло на вітрі, хлистом і окриком він підганяв коня швидше бігти. Сповнена власними тривогами, Скарлет, однак, не без гордості й любові стежила за батьком, бо він був нівроку-таки чудовий вершник. «І чого це, як тільки він вип’є трохи, йому кортить перескакувати через пліт? — думала вона.— Його навіть не спиняє, що торік на цьому самому місці зламав ногу в коліні. Та й мамі ж присягався, що більш ніколи так не гасатиме». Скарлет не відчувала страху перед батьком: їй він здавався ближчим за віком, ніж навіть її сестри, адже як він по-хлоп’ячому пишався й тішився своїми стрибками через огорожі потай від дружини, так і вона неабияк раділа, коли їй щастило обвести круг пальця Мамку. Дівчина підвелася з пенька, щоб краще бачити, як кінь долатиме перепону. Довгоногий огир добіг до тину, підібрався і легко, мов птах, злетів у повітря під захоплені вигуки верхівця, що вимахував хлистом, тоді як його сива кучма ореолом звивалася над головою. Не помітивши дочки в затінку дерев, Джералд уже на дорозі підтягнув віжки й схвально поплескав коня по загривку. — Тобі нема рівні ані в нашій околиці, ані в усьому штаті,— гордо озвався він до коня, виразно засвідчивши своєю вимовою походження з округи Міт у центральній Ірландії: незважаючи на всі тридцять дев’ять років перебування в Америці, Джералд так і не позбувся ірландського акценту. Потім він поспіхом почав пригладжувати волосся й поправляти зім’яту сорочку та краватку, що з’їхала набік. Скарлет знала, навіщо він отак на ходу чепурився — це щоб постати перед очі дружини як личить джентльменові, котрий статечно повертається додому після гостини в сусідів. Вона зрозуміла також, що для неї тепер якраз добра нагода завести з батьком розмову, не розкриваючи справжньої своєї мети. Скарлет голосно засміялась. Як вона й сподівалася, Джералд від несподіванки здригнувся, тоді впізнав дочку, і на розпашілому його обличчі з’явився розгублений, хоча й дещо зухвалий вираз. Він скочив з коня — це йому тепер давалось нелегко, бо коліно після торішнього нещасливого випадку не згиналося — і, перекинувши повід через руку, пошкутильгав до дочки. — То що, панночко,— озвався він, ущипнувши її за щоку,— підглядаєш за мною, а потім, як твоя сестричка Сьюлін того тижня, викажеш мене мамі? В його хрипкому басовитому голосі чулось обурення, але воднораз і прохання, отож Скарлет, аби трохи подражнити батька, глузливо прицмокнула язиком і простягла руку поправити йому краватку. На неї війнуло сильним духом горілки, а також трохи слабшим ароматом м’яти. І ще відгонило від нього жувальним тютюном, проолієною шкірою та кіньми — сукупністю запахів, що в її уяві завжди пов’язувалися з батьком і несамохіть подобалися й в інших чоловіках. — Ні, тат, я ж не така плетуха, як Сьюлін,— заперечила вона, відступаючи на крок, щоб оцінити, чи все гаразд у його зовнішньому вигляді. Джералд був коротун — ледве більш, ніж п’ять футів на зріст,— але він мав таку кремезну статуру й круту шию, що коли сидів, то скидався на доброго здорованя. Масивний його торс спирався на короткі міцні ноги, щоразу в добірному взутті й широко розставлені, як у задерикуватого хлопчиська. Невисокі чоловіки, силкуючись не показати свого зросту, здебільшого виглядають дещо кумедно, але півня-забіяку, хоч би він і приземок, завше поважають на оборі — оце ж саме так було й з Джералдом. Нікому, навіть найбільшому відчайдухові, не спало б на думку сказати про Джералда, що він кумедний недоросток. Йому вже було шістдесят років, і його цупкі кучері посріблила сивина, але на жвавому обличчі ще не проступили зморшки, і гострі голубі його очиці, як і колись, були молоді й світились юнацькою безтурботністю людини, для якої нема абстрактнішої проблеми, ніж та, скільки карт докупити при грі у покер. Обличчя Джералда — кругловиде, рум’яне, кирпате, з широким ротом і войовничістю в погляді — було таке щиро ірландське, яке можна побачити тільки на просторах його давно покинутої батьківщини. Під холеричною зовнішністю Джералда О’Гари крилося найчуліше з сердець. Йому несила була чути вереск раба під різкою, хоч той, можливо, й заслужив на покару, або жалібне нявкання кошеняти, а чи дитячий плач, але найдужче він боявся, щоб хтось, крий Боже, не виявив цю його слабину. І невтямки було Джералдові, що вже за п’ять хвилин знайомства з ним кожному ставало ясно, же у нього добре серце: якби він це знав, його самолюбство було б смертельно вражене, бо ж він гадав, що досить йому гримнути на весь голос, як усі покірливо кидаються виконувати його волю. Він і не здогадувався, що на плантації скорялись тільки одному голосові — тихому голосові його дружини Еллен. Це для нього повік мусило залишитись таємницею, оскільки всі — від Еллен до найтупішого раба на полі — брали співучасть у мовчазній добровільній змові, яка мала переконати господаря в тому, що його слово — закон. Що ж до Скарлет, то вона ще менш, ніж інші, зважала на гарячкові спалахи батькового гніву. Вона була старшою з дітей, і тепер, коли Джералд усвідомив, що після тих трьох малюків, які лежали рядком на родинному цвинтарі, йому вже не мати сина, у нього поступово виробилася звичка ставитись до Скарлет наче до рівні, і це якраз дуже тішило її. Вдачею вона більше схожа була на батька, ніж її молодші сестри — мрійлива й тендітна Керрін, хрещена як Керолайн Айрін, і Сьюлін, у хрещенні Сьюзен Елінор, що страх ж носилася зі своїми витонченими благородними манерами. Ба навіть більше — Скарлет із батьком єднала ще й обопільна неписана угода приховувати від інших грішки одне одного. Коли Джералд ловив її на тому, що вона перелазить через тин замість іти півмилі до хвіртки або сидить допізна на веранді з якимось залицяльником, він особисто гостро вичитував їй, але самого цього факту не доводив до відома ні Еллен, ні Мамки. У свою чергу, і Скарлет, застукавши батька, як він перемахує верхи через огорожу, попри врочисту обіцянку дружині, або дізнавшись точну суму його програшу в покері, що, зрештою, і неважко було, бо плітки напрочуд швидко розходилися по всій окрузі, теж утримувалась від згадки про це за вечерею — на відміну від Сьюлін, яка, вдаючи святу невинність, виказувала всі батькові секрети. Скарлет і батько переконано запевняли одне одного, що такі дрібниці тільки нервували б Еллен і що вони нізащо в світі не дозволять собі завдавати їй таких прикрощів. Скарлет у густому присмерку придивлялася до батькового обличчя і тепер мимоволі почувалася якось певніше. Її приваблювали його грубувата простота, приземленість, заповзятість. Менше за будь-кого схильна до розмірковувань, вона не усвідомлювала, що саме ці риси якоюсь мірою передались і їй, отож хоч як силкувалися шістнадцять років поспіль Еллен та Мамка переінакшити її вдачу, їхні зусилля виявились марними. — Вигляд у тебе тепер цілком пристойний,— промовила Скарлет,— і якщо ти сам не прохопишся, ніхто й не подумає, що ти знов чогось наброїв. Але мені здається, після того як торік ти зламав ногу, стрибаючи через цю саму огорожу... — Холера, то це власна моя дочка буде вказувати, де мені можна стрибати, а де ні? — загримів він, ще раз ущипнувши її за щоку.— Це мої в’язи, і я що хочу з ними, те й роблю. А от що ви тут, панночко, поробляєте, розгулюючи без шалі на плечах? Бачачи, що він вдається до звичайних своїх штучок, аби ухилитись від неприємної розмови, вона підхопила його під руку й сказала: — Я тебе дожидалась. Я не думала, що ти так пізно повернешся. Мене цікавить, чи купив ти Ділсі. — Та купив, купив, але все до останнього гроша в кишені віддав. І Ділсі купив, і це її дівчисько, Пріссі. Джон Вілкс ладен був віддати їх майже задарма, але я не міг допустити, щоб хтось колись сказав, ніби Джералд О’Гара скористався дружбою для наживи. Я примусив його взяти три тисячі за обох. — Мати божа, тат,— цілих три тисячі! І тобі зовсім не треба було купувати Пріссі. — То це настав такий час, щоб мої власні дочки осуджували мене? — вдарився Джералд у високу риторику.— Пріссі — миле дівча, отож... — Я знаю їй ціну. Це хитре й тупе створіння,— спокійно заперечила йому Скарлет, анітрохи не переймаючись його обуренням.— І купив ти її лише тому, що тебе попросила Ділсі. Джералд раптом знітився і розгубився, як бувало щоразу, коли його ловили на доброму вчинку, а Скарлет засміялася йому просто в очі, що його так легко розгадати. — Ну нехай навіть так, то що? І чи варто було б купувати саму Ділсі, якби вона стала ввесь час побиватися за дочкою? Все, більш ніколи не дозволю, щоб наші чорнюки одружувались на стороні! Занадто це дорого. Одначе пора вже, кицюню, вечеряти. Все навколо покривала дедалі густіша темрява, останні зеленуваті відблиски погасли крайнеба, і в повітрі, просяклому весняними пахощами, повіяло легким холодком. Але Скарлет зволікала, думаючи, як би його перевести розмову на Ешлі, та тільки щоб Джералд не вгадав справжніх її мотивів. Це було важкувато, бо на тонку вигадливість Скарлет не вистачало, і як вона запросто розпізнавала батькові викрути, так і він — доччині. Тільки він при цьому не вирізнявся особливою тактовністю. — Як вони всі там у Дванадцяти Дубах? — Та як завше. Був там Кейд Калверт, і коли я залагодив справу Ділсі, ми посиділи на веранді й випили кілька пуншів. Кейт оце щойно з Атланти, там така веремія, усі тільки й говорять про війну і... Скарлет зітхнула. Досить Джералдові зачепитися за війну і відокремлення Півдня, то він і за годину не вибалакається. Вона спробувала підступити з іншого боку. — А була мова про завтрашній пікнік? — От тепер пригадую, що була. Міс... як там її... ну, така мила панночка, що приїздила сюди торік, ти знаєш, вона кузина Ешлі... Ага, пригадав — міс Мелані Гамільтон, ось як її звуть. То вона зі своїм братом Чарлзом приїхала з Атланти і... — О, вона вже приїхала? — Атож, і така мила, тихенька, сама й словом не озветься, коли її не питають — ну як справжня дама. Але ходім уже, дочко, не отягайся. Твоя мати скоро кинеться шукати нас. Серце Скарлет боляче шарпнулося на цю новину. Всупереч усьому, вона ще леліяла надію, що щось таки затримає Мелані Гамільтон в Атланті, де їй, власне, і місце, але почувши, що навіть батькові подобається ця тиха й лагідна істота, так цілковито відмінна від неї самої, вирішила запитати навпростець: — А Ешлі теж там був? — Був,— Джералд випустив доччину руку і, обернувшись, пильно глянув на Скарлет.— Але якщо ти саме задля цього вийшла мене чекати, чом так зразу й не сказала? Скарлет не знайшлась на відповідь і тільки з прикрістю відчула, що червоніє. — Ти чого мовчиш? Вона все не озивалася, подумки шкодуючи, що не можна отак узяти й шарпонути батька за плечі, аби замовк. — Був і дуже привітно розпитував про тебе, як і його сестри, і всі вони казали, що сподіваються неодмінно побачити тебе на завтрашньому пікніку. Я, звичайно, запевнив їх,— додав він не без задньої думки,— що ти приїдеш. А тепер, дочко, кажи, що там у тебе з Ешлі? — Нічого,— коротко відповіла Скарлет, смикаючи Джералда за рукав.— Ходімо в дім, тат. — Ага, то тепер тобі закортіло в дім,— зауважив батько.— Але я не зрушу з місця, поки ти не скажеш, що до чого. Тож-то я помічав, що ти останнім часом якась наче не в собі. Він, може, загравав з тобою? Чи просив твоєї руки? — Ні,— відказала вона. — І вже не попросить,— промовив Джералд. Скарлет спалахнула, але він стримав її помахом руки. — Помовч, панночко! Сьогодні я почув від Джона Вілкса під великим секретом, що Ешлі одружується з Мелані. Завтра оголосять заручини. Скарлет відпустила батьків рукав, і рука її безсило повисла. Отже, це правда! Гострий біль, наче від пазурів хижака, врізався їй у серце. Вона відчула на собі Джералдів погляд — у ньому було й співчуття, і розгубленість, бо ж батько не знав, як зарадити цьому лихові. Він любив Скарлет, але водночас усвідомлював і свою безпорадність перед лицем її дитинних прикрощів. Еллен — та знала відповідь на всі на світі питання. До неї хай би Скарлет і зверталася. — Що це ти на посміховище виставляєш і себе, і всіх нас? — вигукнув на весь голос, як завжди у хвилини збудження, Джералд.— Упадаєш за хлопцем, котрий тебе не любить, коли могла б вибрати собі найкращого жениха в окрузі? Гнів і ображена гордість на мить приглушили її біль. — І зовсім я за ним не упадаю... Просто... ця новина вразила мене. — Ну й брешеш! — кинув їй Джералд, але, глянувши на похнюплене доччине обличчя, раптом злагіднів.— Пробач, доню. Але ж кінець кінцем ти ще дитя, і кавалерів у тебе хоч греблю гати. — Мамі було тільки п’ятнадцять, коли вона вийшла за тебе, а мені вже шістнадцять,— мовила приглушеним голосом Скарлет. — Твоя мама — це інша річ,— заперечив Джералд.— Вона ніколи не була така шалапутна, як ти. Ну годі, доню, не хмурся так, ось через тиждень ми поїдемо з тобою у Чарлстон до тітоньки Юлейлії, і ти як наслухаєшся про всю цю колотнечу з Фортом Самтером, то й думати забудеш про Ешлі. «Я для нього досі ще дитя,— промайнуло в голові у Скарлет, яка з люті й жалю не могла й слова з себе видобути.— Гадає, що як дасть мені нову цяцьку, я забуду про свої болі». — І не треба так шпигати мене очима,— дорікнув їй Джералд.— Коли б ти мала трохи тями, давно б уже одружилася з котримсь із Тарлтонів. Подумай над цим, доню. Виходь заміж за одного з близнюків, і ми з Джімом Тарлтоном об’єднаємо наші плантації, а тобі збудуємо гарний дім якраз на межі між ними, там, де густий сосняк, і... — Та облиш ці балачки, я ж не мала дитина! — скрикнула Скарлет.— Не хочу я ні їхати в Чарлстон, ні виходити за близнюків, ні жити в новому домі! Я тільки одного хочу... Вона спохопилася, та було вже пізно. Джералд заговорив на диво спокійно і так повільно, наче добирав слова з якогось рідко вживаного запасу їх. — Ти тільки Ешлі хочеш, але його тобі не судилося мати. Та навіть якби він і захотів з тобою одружитись, я б не дуже й пристав на це, хоч ми з Джоном Вілксом і добрі приятелі.— Побачивши непорозумілий погляд Скарлет, він докинув: — Я бажаю моїй дівчинці щастя в житті, а з Ешлі ти ніколи не була б щаслива. — Ні, була б! Я була б щаслива! — Ой ні, дочко, ніколи. Подружнє щастя буває лише тоді, коли він і вона як душа одна. У Скарлет уже мало не зірвалося з язика нерозважливе: «А проте у тебе з мамою щасливий шлюб, хоч ви зовсім різні вдачею!» — але вона вчасно стрималась, а то б він вуха їй нам’яв за таке зухвальство. — Ми з Вілксами ані в чому не схожі,— мовив далі Джералд, так само звільна цідячи слова.— Ці Вілкси — геть іншого складу, ніж решта наших сусідів, я таких ніде й не зустрічав. Дивакуваті вони люди, тож і добре, що у них мода одружуватись у своєму колі, щоб їхні дивацтва не розходилися межи людьми. — Але ж, тат, Ешлі зовсім не... — Стривай-но, кицюню! Я нічого йому не закидаю, він мені навіть подобається. І коли я кажу «дивакуваті», то це не значить «схиблені розумом». За ним немає таких «дивацтв», як за Калвертами, що можуть процвиндрити все своє майно на перегонах, або за Тарлтонами, в яких у кожному поколінні один-два п’яниці, або за Фонтейнами, що, розпалившись, здатні порішити людину, як раз сплюнути. Такі вибрики — діло житейське, тут нема нічого дивного, і коли Джералда О’Гару доля вберегла від них, то й слава Богу. І я зовсім не думаю, що Ешлі, одружившися з тобою, став би тебе зраджувати чи бити. Хоча, може, так було б і краще — ти бодай би розуміла, що до чого. Ні, він дивакуватий зовсім по-йнакшому, так що годі й зрозуміти. Він мені подобається, але побий мене сила Божа, коли я можу добрати ладу в його балачках. От скажи мені щиро, кицюню, ти щось розумієш у цих його казаннях про книжки, і вірші, й музику, і олійні картини, і всякі такі інші глупства? — Ой тат! — нетерпляче скрикнула Скарлет.— Якби я одружилася з ним, усе б змінилося! — Справді? Ти певна? — ущипливо мовив Джералд, гостро глянувши на дочку.— Мало ж ти знаєшся на чоловіках, не кажучи вже за Ешлі. Затям собі: ніколи ще жодна жінка у світі ні на крихту не змінила свого чоловіка. А щоб змінити Вілксів — то де там у біса, навіть і в думці собі такого не покладай, дочко! Весь рід у них такий, і такі вони спредвіку. І такими, певно, й залишаться. Вони вроджені диваки, це я тобі кажу. Ти тільки глянь, як їх носить то до Нью-Йорка, то до Бостона — слухати там опери чи дивитись усякі олійні картини. І як вони цілими скринями замовляють у янкі французькі й німецькі книжки. А потім читають їх день і ніч та роздумують бозна про що, замість піти на полювання чи пограти в карти, як усі нормальні чоловіки. — Але на всю округу нема кращого верхівця, ніж Ешлі! — вигукнула Скарлет, яку зачепив за живе закид, ніби її коханий може бути в чомусь невправний.— Хіба тільки його батько. А щодо покеру, то, може, це хто інший, а не Ешлі виграв у тебе дві сотні доларів у Джонсборо минулого тижня? — Це Калвертові хлопці, бачу, знов розбазікали, бо звідки б ти знала, скільки я програв! — сердито озвався Джералд.— Хіба я заперечую, кицюню, що Ешлі може верхи ганяти й у покер грати як ніхто? Та й спиртне коли взяти, то він навіть Тарлтонів зажене під стіл. Він усе це може, але серце його не лежить до цього — ось чому й кажу, що він дивак. Скарлет мовчала, тільки серце її щеміло ще дужче. Батько мав рацію, що й казати. Душею Ешлі був далекий від цих простацьких розваг, в яких він перевершував багатьох своїх земляків. Він цікавився цими речами ніби а чемності, тоді як інші тільки й жили ними. Здогадавшись, чому вона мовчить, Джералд поплескав дочку по плечах і промовив з тріумфом у голосі: — Тож бачиш, Скарлет, це таки правда. Що б ти робила з таким чоловіком, як Ешлі? Вони всі схибнуті, ці Вілкси.— І додав лагіднішим тоном: — Коли я оце згадував Тарлтонів, то не тому, що я дуже за ними руку тягну. Вони собі славні хлопці, але якщо ти накинула оком на Кейда Калверта, то, про мене, хай і він. Калверти — порядна родина, дарма що старий і взяв собі дружину з янкі. А коли мене не стане... Слухай-но сюди, голубко! Я відпишу Тару на тебе з Кейдом... Не піду я за Кейда, хоч мене озолоти! — з серцем вигукнула Скарлет.— І перестань накидати його мені! Не хочу я ні Тари, ні яких інших плантацій. Нащо вони, коли... Вона мала на думці: «...коли я не з тим, хто мені найлюбіший», але Джералд, вражений, як вона легковажно відкинула його шляхетний дарунок, ту землю, яка для нього була найдорожча у світі — звісно, після Еллен,— не дав їй договорити, скипівши від гніву: — То це ти, Скарлет О’Гара, смієш казати мені, ніби Тара, ця наша земля,— нічого не варта? Скарлет уперто кивнула головою. Серце її розривалося з болю, і їй було вже однаково — розшаленіє батько чи ні. — Земля — це єдина річ на світі, чого-небудь варта! — кричав він, помахом коротких цупких рук виявляючи всю глибину свого обурення.— Таж це єдина річ на світі, тривкіша за всіх нас, затям це собі навік! Це єдине, заради чого варто працювати, за що варто боротись... За що варто й померти! — Ой тат,— бридливо скривилася Скарлет,— ти говориш чисто як ірландець! — А хіба я коли соромився цього? Ні, я цим навіть пишаюся. І не забувай, панночко, що й ти напівірландка. А для кожного, у кому бодай краплина ірландської крові, земля, на якій він живе, наче рідна матір. Мені зараз сором за тебе. Я даю тобі в дарунок найпрекраснішу землю на світі — звісно, як не брати до уваги округи Міт у старому краю,— а ти що мені за це? Пирхаєш носом! Джералд уже почав розпалювати в собі праведний гнів, та раптом затнувся, глянувши на пригнічене обличчя Скарлет. — Але ж ти не розумієш, їй-бо. Це ще прокинеться в тобі — любов до землі. Ніде ти від цього не дінешся, бо ти теж ірландка. Просто ти ще дитина, і в голові у тебе самі кавалери. Ось коли підростеш, тобі стане ясно... А все-таки подумай-но про Кейда, чи про близнюків, чи про котрогось із синів Івена Манро — я тобі таке бучне весілля впоряджу, що ну! — Ой тат! Але Джералдові вже набридла ця розмова: то ж треба було, щоб така морока звалилася на його голову. Крім того, йому було прикро, що Скарлет не втішила навіть пропозиція вибрати собі найкращого жениха в цілій окрузі, та ще й з його обіцянкою відписати їй Тару на додачу. Джералд любив, коли його дарунки приймали з поцілунками і вдячним сплескуванням рук. — І перестань супитись, панночко. Байдуже, кого ти вибереш, аби лише він був тобі вдачею люб, та був джентльмен, південець і взагалі чоловік достойний. А кохання — воно до жінки приходить у шлюбі. — Ой тат, ти так по-старосвітськи думаєш! — Зате правильно. Нащо всі ці американські витребеньки — одруження з любові, як у служників чи янкі? Найкраще, коли батьки самі вибирають чоловіка для дочки. Бо ж хіба може таке зелене дівчисько, як ти, відрізнити порядного юнака від поганця? Глянь ось на Вілксів. Відки у них така гідність і сила з покоління в покоління? Та тому, що вони одружуються поміж своїх, у межах роду, як то в них і заведено. — О Боже! — вихопилось у Скарлет: батькові слова мимохіть озвались у ній болем, нагадавши про ту гірку новину. Джералд глянув на її похнюплену голову й безпорадно переступив з ноги на ногу. — Та ти ніби плачеш? — запитав він, незграбно взявши дочку за підборіддя й пробуючи підвести їй голову, сам сповнений пекучого жалю. — Ні! — різко вигукнула вона, шарпнувшись убік. — Ти неправду кажеш, але я за це пишаюся тобою. Я радий, що ти горда, кицюню. І я хочу, щоб ти була гордою і на завтрашньому пікніку. Це нікуди б не годилося, якби по всій окрузі пішли плітки й смішки, що ти упадаєш за хлопцем, котрий тільки приятелював з тобою і нічого більшого не мав на думці. «О, ще й як мав! — зажурено подумала Скарлет.— Я у нього й з думок не сходила, я певна. Аби мені ще хоч трохи часу, я б спонукала його заговорити... Якби не оця звичка Вілксів одружуватися серед своїх!» Джералд узяв її руку й просунув собі під лікоть. — Ходім уже вечеряти, і хай це все залишиться між нами. Пощо тривожити цим маму — це ні мені, ні тобі не треба. Висякай, дочко, носа. Скарлет висякалася в подертий носовичок, і вони рука в руку рушили темною алеєю, а кінь повільно ступав за ними. Біля будинку вона хотіла була ще щось сказати, коли це в густій сутіні веранди розгледіла постать матері. На ній були капелюшок і шаль, на руках рукавички, а позад неї стояла насуплена, як грозова хмара, Мамка з чорною шкіряною сумкою, де Еллен О’Гара завжди тримала бинти й ліки для негрів. Бувши обурена, Мамка більш звичайного віддимала свою й так відкопилену нижню губу, і Скарлет одразу побачила, що стара аж кипить усередині. — Містере О’Гара,— гукнула Еллен чоловікові, коли помітила його з дочкою на алеї: вона належала до тієї генерації, яка вважала за необхідне дотримуватись офіційного стилю поміж членів подружжя — навіть після сімнадцятьох років шлюбного життя й народження шістьох дітей.— Містере О’Гара, у Еммі Слеттері лихо: вона привела дитину, але немовля ледь живе, і його треба охрестити. Я мушу з’їздити туди з Мамкою, може, ми чим зарадимо. Говорила вона більш-менш запитальним тоном, так наче дожидала дозволу чоловіка; звичайно, то була чиста умовність, але для Джералда приємна. — А нехай їм! — вибухнув Джералд.— От ця біла голота, не можна через них і повечеряти спокійно! А я саме хотів розповісти тобі, що говорять в Атланті про війну. Що ж, іди, місіс О’Гара! Ти-бо й уночі спати не ляжеш, коли знаєш, що в когось клопіт, а тебе нема там до помочі. — Де ж бо їй спати, коли конче тра то негра підлікувати, то з білих голодранців кого, наче ті самі не годні себе запорати,— бубоніла глухо Мамка, спускаючись східцями до коляски перед ганком. — Сядеш на моє місце за столом, люба,— сказала Еллен, лагідно поплескуючи Скарлет по щоці рукою в рукавичці. І хоч дочку душили сльози, неубутня магія материного доторку, легенький аромат парфумів з лимонної вербени, шелест її шовкової сукні — все це пройняло Скарлет солодким трепетом. Еллен О’Гара здавалася Скарлет приголомшливим дивом, що жило в домі поруч з нею, сповнювало її святобливим острахом, чарувало й заспокоювало У біді. Джералд підсадив дружину в коляску й наказав кучерові бути обережним у дорозі. Тобі, що двадцять років доглядав Джералдових коней, обурено скривив губи: щоб це хтось його повчав, як тримати повіддя в руках! Коли коляска від’їздила, він і Мамка поряд на передку були ніби живе втілення того, як негри можуть виявляти несхвалення поведінки своїх господарів. «Коли б я менше підсобляв на дурничку цим злидням Слеттері,— насуплено розмірковував Джералд,— вони хоч-не-хоч спродали б мені своїх кілька акрів болота й винеслися геть з округи», Аж це йому стукнуло в голову втнути добрячий жарт, і він, враз прояснівши, промовив: — Ану, дочко, скажімо Поркові, що замістькупити Ділсі я його самого продав Джону Вілксові. Кинувши повід коня негреняті, що крутилося поруч, він рушив угору східцями. Джералд уже забув про переживання Скарлет, і тільки одне мав на думці — як краще обіграти свого служника. Скарлет ступала за батьком, насилу переставляючи обважнілі ноги. Вона думала, що врешті-решт її шлюб з Ешлі був би нітрохи не дивнішим за шлюб її батька з Еллен Робійяр. І вона знов, хтозна уже вкотре, запитувала себе, як це її простакуватий грубошкірий татусь примудрився пошлюбити таку жінку, як її матір, адже двох таких, що більш несхожі з походження, виховання і способу думати, годі було й уявити.Розділ III
Еллен О’Гара мала тридцять два роки, вона народила шістьох дітей і трьох із них поховала, тож, згідно з тогочасними уявленнями, належала до жінок середнього віку. Вона була висока, на голову вища від свого запального чоловіка-коротуна, але рухалася з такою невимушеною грацією у колихких своїх кринолінах, що це відвертало увагу від її зросту. Округла й тонка, злегка смаглява шия ледве проступала з-під стоячого комірця чорної шовкової сукні, а голова завжди здавалася трохи відхиленою назад під вагою розкішної кучми волосся, стягнутого на потилиці вузлом під сіткою. По своїй матері-француженці, батьки якої 1791 року втекли з Гаїті від повстання[9], вона успадкувала і розкосі темні очі, притінені чорними як вугіль віями, і чорні ж таки кучері, а по батькові, наполеонівському солдатові,— довгий прямий ніс і тверде підборіддя, дещо пом’якшене ніжним овалом щік. Її ж власне життя обдарувало Еллен гордовитою, але без домішки пихи, поставою, вишуканою граційністю, постійною меланхолійністю у погляді, який не знав ані іскринки гумору. Бути б їй невідпорною красунею, якби хоч трохи блиску в очах, трохи тепла в усмішці й невимушеності в голосі, що звучав лагідною мелодією у вухах її родини та слуг. Говорила вона ледь ковтаючи слова, як і багато мешканців надбережжя Джорджії,— плавно розтягуючи голосні й заокруглюючи приголосні, і з легким французьким призвуком. Еллен ніколи не підвищувала тону — і як віддавала наказ слугам, і як вичитувала за щось дітям — але всі у Тарі беззастережно скорялись їй, тоді як грізні окрики й нагінки її чоловіка спокійнісінько нехтували. Скільки Скарлет себе пам’ятала, мати завжди була незмінна: голос тихий і стриманий у похвальбі й у докорі, сама вона діяльна й незворушна, попри всякі буденні несподіванки в Джералдовім господарстві, завжди спокійна духом і непіддатна тузі, навіть після того, як довелося поховати трьох синів-немовлят. Скарлет ніколи не бачила, щоб мати сиділа, безтурботно відхилившись у кріслі. Або щоб у руках у неї не було якого шитва — окрім хіба за обідом, за плантаційними гросбухами чи біля постелі недужого. При гостях це бувало якесь тонке гаптування, інший раз — просто Джералдова мереживна сорочка або дівчаче платтячко, а то й одежина для челяді. Скарлет і уявити собі не могла пальців матері без золотого наперстка, а її рухливої постаті без малої чорної дівчинки тут-таки поряд, єдиним обов’язком якої було висмикувати живу нитку з готового шитва й носити за господинею швацьку скриньку з трояндового дерева, коли Еллен наглядала, як готують їжу, як прибирають у домі та шиють одежу для польових негрів. Скарлет жодного разу не бачила, щоб мати втратила самовладання або щоб її туалет не був у належно пристойному вигляді будь-якої пори дня. Коли Еллен вибиралася на бал або, скажімо, у Джонсборо під час судової сесії, то звичайно потребувала двох годин і послуг двох покоївок та Мамки, аби як слід спорядитися, однак коли справа бувала нагальна, могла зібратися на диво швидко. Кімната Скарлет була навпроти материної, і їй змалку запали в пам’ять кваплива хода босих чорних ніг по дерев’яній підлозі у передсвітню годину, тривожний стукіт у двері до матері, перелякані негритянські голоси, що пошепки повідомляли про хворобу, пологи чи смерть у котрійсь із довгого ряду побілених хатин, де жили польові робітники. Дівчам, скравшись до своїх дверей, Скарлет не раз бачила у шпарку, як з темної кімнати, звідки долинало розмірене батькове хропіння, виходила мати — в руці свічка, під пахвою медична сумка, волосся охайно зачесане, всі до одного гудзики на сукні защібнені. І так спокійно ставало на душі у Скарлет, коли до неї доносився співчутливий, хоч і твердий материн шепіт: — Тихіш, не так голосно. Розбудиш містера О’Гару. Це не така хвороба, від якої помирають. Справді-таки приємно було забратись назад у постіль, знаючи, що Еллен просто вийшла кудись там у ніч і що нічого особливого не сталось. А вранці, провівши цілу ніч біля породіллі чи вмирущого, оскільки ні старий доктор Фонтейн, ні молодий не приїхали, викликані кудись-інде, вона, як то було заведено, займала своє усталене місце за сніданковим столом, і тільки темні обводи під очима засвідчували її втому, але ні голос, ні жести не показували й знаку напруги. За статечною лагідністю Еллен таїлася залізна воля, що наганяла остраху на весь дім — і на дівчат, і на самого Джералда, хоч він скоріш помер би, аніж це визнав. Часом, коли Скарлет ставала навпочіпки, щоб поцілувати матір у щоку перед сном, і дивилась на її маленьку, надто ніжну верхню губу, на її рот, такий, здавалося, беззахисний перед світом, у неї мимоволі зринала думка: чи ж коли-небудь ці уста сміялися по-дівчачому безжурно, чи звіряли у вечірній тиші свої таємниці найближчій подружці? Ні, таке було неможливо! Мати завжди виглядала такою, як зараз — непохитно сильною і мудрою, людиною, яка знає відповідь на все на світі. Але Скарлет усе-таки помилялася. Багато років тому Еллен Робійяр із Саванни вміла безпричинно сміятись, як і будь-яка інша п’ятнадцятирічна дівчина з цього чарівного надморського містечка, і перешіптуватись цілі вечори, ділячись із подружками всіма секретами, окрім одного. Так було до того року, коли в її життя ввійшов на двадцять вісім літ старший за неї Джералд О’Гара — того самого року, коли один юнак, її чорноокий кузен Філій Робійяр навіки вибув з її життя. Бо виїхавши назавжди з Саванни, цей юнак, що мав палкі очі й нерозважливу вдачу, забрав із собою весь запал серця Еллен і залишив куцоногому ірландчику саму лишень принадну оболонку. Але Джералд і цим вдовольнився, до нестями зрадівши, що йому так поталанило з одруженням. І хоча частка її душі погасла в ній, він ніколи цього не завважив. Джералдові вистачило глузду усвідомити: якщо він, ірландець без роду-племені й без особливих статків, спромігся пошлюбити дочку з найбагатшої і найаристократичнішої сім’ї на узбережжі, то це було просто чудо. Адже він ніхто, людина, яка все, що мала, завдячувала самій собі.*
Джералд О’Гара приїхав з Ірландії до Америки в двадцять один рік. З батьківщини він мусив вибратися чимшвидше, як то траплялося з багатьма кращими й гіршими ірландцями до нього й опісля, маючи одежі тільки, що на плечах, грошей два шилінги, що лишилися після сплати дороги, та ще чималу суму, в яку оцінили його голову,— сума ця, як гадав Джералд, була набагато більша, аніж його переступ. Жоден ще не запроторений у пекло оранжист[10] не вартий був ані в очах британського уряду, ані навіть в очах диявола ста фунтів стерлінгів, однак якщо уряд так близько взяв до серця смерть земельного агента якогось англійського лендлорда, котрий ніколи й не жив у своєму ірландському маєтку, то Джералдові О’Гарі хоч-не-хоч треба було забиратися з Ірландії, і то незагайно. Щоправда, він обізвав агента «оранжистським байстрюком», але це, як на Джералда, зовсім не давало тому права зухвало насвистувати в нього перед носом «Хвилі Бойну». Битва над Бойном сталася сто років тому, але всім з роду О’Гар та їхнім сусідам здавалося, ніби це щойно вчора їхні надії та мрії, як і землі та маєтності, розвіялись у хмарах куряви, яку збили копита боягузливого короля Стюарта, коли той дременув із поля бою й полишив своїх ірландських прибічників на поталу Вільгельмові Оранському та його знавіснілим найманцям з оранжевими кокардами. З цих та й інших причин родина Джералда не схильна була розглядати трагічний фінал згаданої вище сварки як щось серйозне — окрім хіба в тому розумінні, що він міг мати серйозні наслідки для них самих. Представники родини О’Гар упродовж багатьох років були на підозрі в англійської поліції з огляду на ймовірну їхню антиурядову діяльність, і Джералдові не першому з рідні довелося покинути береги Ірландії, не дожидаючи найближчого світанку. Були у нього два старші брати Джеймс та Ендрю, яких він ледь пам’ятав,— мовчазні хлопці, що несподівано то приходили, то йшли кудись серед ночі в якихось таємничих справах, а бува, зникали й на цілий тиждень, сповнюючи материне серце безнастанною тривогою. Багато років тому вони мусили втекти до Америки, після того як під хлівом у них було виявлено невеличкий склад вогнепальної зброї. Тепер вони вибилися в заможних крамарів у Саванні,— «хоч сам Бог лише зна, де це місто», як зауважувала матір, згадуючи своїх двох найстарших синів,— і ось до них і відіслали молодого Джералда. Мати поспіхом поцілувала його в щоку й ревно прошепотіла на вухо католицьке благословення, а батько дав на дорогу таке напучення: «Пам’ятай, з якого ти роду, і не попускай нікому, щоб коверзував над тобою», і так Джералд покинув рідну домівку. П’ятеро його рослявих братів проводили Джералда сповненими захвату й дещо зверхніми усмішками, оскільки в їхніх очах він був ще дитям, і до того ж недомірком проти них усіх. Батько його й п’ятеро братів були широкоплечі й усі, як один, вимахали на добрих шість із гаком футів зросту, тоді як малий Джералд, дорісши до двадцяти одного року, вже знав: п’ять футів і чотири з половиною дюйми — це все, що йому приділив у своїй незбагненній мудрості Господь. Однак не в натурі Джералда було нарікати на цей гандж: він зовсім не вбачав у ньому якоїсь там завади для життєвих змагань. Ба навіть навпаки, малий зріст і зробив його тим, ким він став, замолоду змусивши усвідомити, що як хто коротун, то мусить бути витривалий, інакше не виживе серед здорованів. І чого-чого, а витривалості Джералдові не бракувало. Його високорослі брати були мовчазні, понурі хлопці, що їм навіки втрачена колишня слава їхнього роду ятрила душі притлумленою ненавистю й проривалась назовні в’їдливими жартами. Якби Джералд був такий самий здоровань, як решта родини О’Гар, він теж услід за ними недовіданими потайними стежками пристав би до запільних бунтівників. Але він був просто «горлань і задерій», як з любов’ю охрестила його мати, і тільки що, вже вимахував кулаками, ні перед ким не приховуючи своєї запальної буйної вдачі. Серед своїх велетнів-родаків він коношився, мов той малий тілом, але хоробрий духом півень-забіяка у гурті войовничої півнячої зграї, і брати любили його, добродушно підшкилювали, щоб розпалити до гарячого, а часом і духопелили, однак у міру, аби лиш брат-малюк знав своє місце. Про те, що освітній багаж, з яким він прибув до Америки, вельми скромний, він і гадки не мав. А почувши про це від когось, не дуже б і зажурився. Мати навчила його читати й досить зграбно писати. Більш-менш у ладу він був з лічбою. І на цьому його книжкові премудрості вичерпувались. Латину він знав лише настільки, щоб повторити за священиком належні слова на відправі, а всі його пізнання з історії зводились до низки численних кривд, заподіяних Ірландії у минулому. Щодо поезії, то він чував тільки про Мура[11] а щодо музики, то знав скількись там старовинних ірландських пісень. При всій своїй найщирішій повазі до людей, освіченіших за нього, сам він анітрохи не переймався власним малознанням. Та й чи так дуже воно йому дошкуляло в цій новій країні, де часом найнеписьменніший вихідець з Ірландії міг доскочити нечуваного багатства? В країні, яка вимагала від людини тільки сили і працьовитості? Так само й Джеймсові та Ендрю, що дали йому роботу у власній крамниці в Саванні, не було підстав нарікати на малу братову освіченість. Його чіткий почерк, точність у рахунку, тямущість у торгових оборудках збудили до нього повагу, тоді як хвальбою своєю з літератури чи музики — якби юний Джералд знав їх достатньо, щоб цим похвалятись — він би лише наразив себе на глузливий сміх. Америка в ті роки XIX сторіччя була зичлива до ірландців. Джеймс та Ендрю, що попервах перевозили чужий крам у критих фургонах із Саванни в глибину Джорджії, згодом розжилися на власну торгівлю, і Джералд заможнішав укупі з ними. Південь йому сподобався, і невдовзі він і сам почав вважати себе за південця. Багато чого на Півдні і в південцях лишилось для нього назавжди незбагненним, але з усією щиросердістю своєї натури він сприйняв південські погляди й звичаї такими, як їх розумів: гра в покер і кінні перегони, пристрасть до політики й кодекс честі, обстоювання «Прав штатів» і ненависть до янкі, рабство й культ Короля Бавовнику, зневага до «білої голоти» й гіпертрофована гречність до жіноцтва. Він навіть навчився жувати тютюн. Ну, а привчатись до віскі він і не потребував, ця схильність була у нього в крові. А проте Джералд так і залишився самим собою. Спосіб його життя та погляди зазнали змін, але міняти свої усталені звички він і не прагнув, навіть якби був на це спроможний. Він не без захоплення споглядав дещо недбалу елегантність багатих рисових і бавовникових плантаторів, які приїжджали до Саванни зі своїх повитих плющем самовладних маєтків, гарцюючи на породистих конях і ескортуючи екіпажі своїх не менш елегантних дам, супроводжувані фургонами з чорною челяддю. Однак самому Джералдові ця елегантність ніяк не давалася. Їхня лінькувата протягла вимова мило звучала в його вухах, але сам він так і не зміг позбутися суто ірландської жвавості у балачці. Йому подобався невимушений лоск, з жим вони укладали угоди на великі суми, як вони ставили на карту раба, плантацію чи й усю маєтність і розплачувалися за програш, не зморгнувши оком, так ніби це було однаково, що жбурнути мідяка негреняті. Але Джералд знав, що таке злидні, і просто не міг з легким серцем та ще й з гумором ставитись до грошових збитків. Вони були симпатичні люди, ці плантатори з надбережної Джорджи — з приємною їхньою говіркою, з їхньою гарячковістю, від якої бозна-чого можна було сподіватись,— і Джералдові припали до вподоби. Проте цього молодого прибульця з краю вологих та остудливих вітрів, з краю повитих туманом боліт, що не знають хвороботворних випарів, вирізняла така енергійна й заповзятлива життєва снага, до якої далеко було цьому розманіженому панству з субтропічного підсоння та малярійних драговин. Від них він переймав те, що вважав для себе корисним, а решту відкидав. Він виявив, що покер, а також ясна голова при чарці можуть стати в неабиякій пригоді, і саме своїй вродженій тямі до карт та вмінню легко поглинати золотавий трунок Джералд і завдячував два з трьох своїх найкоштовніших набутків — служника-негра й плантацію. А третім таким самим вартісним набутком була його дружина, за яку він міг дякувати лише незбагненній доброті Господній. Цей служник, на ім’я Порк,— чорний, аж лискучий, сповнений власної гідності, добре обізнаний з тонкощами кравецького мистецтва,— дістався йому внаслідок цілонічної гри в покер із плантатором з острова Сент-Саймон, котрий блефувати вмів не згірш за Джералда, але гірше витримував натиск новоорлеанського рому. І хоча пізніше первісний власник Порка пропонував відкупити його назад за подвійну ціну, Джералд рішуче відмовився, оскільки придбання першого в його житті раба, та ще й, «хай йому біс, найкращого лакея на всьому побережжі» було першим кроком до здійснення найпотаємнішого бажання Джералдової душі. А бажання це було — стати рабовласником і земельним можновладцем. Він уже давно поклав собі, що не буде до кінця свого віку крамарювати й висиджувати вечір у вечір при свічці, підраховуючи довгі стовпчики цифр, як то робили Джеймс та Ендрю. На відміну від братів, він гостро відчував соціальне тавро на тих, кого залічувано до «торгового люду». Джералд жадав стати плантатором. У ньому, вихідцеві з родини ірландців-орендарів тієї землі, якою колись володіли й на якій полювали їхні предки, жило ревне жадання побачити, як перед очима у нього простягаються покриті зелом його власні поля. Всі його пориви були безоглядно спрямовані на одне: мати свій власний будинок, свою плантацію, своїх коней, своїх рабів. Тут, у цій новій країні, де не знані були дві найстрашніші небезпеки, що чигають на землевласника у нього на батьківщині,— податки, які пожирають весь урожай і всю живність, та повсякчасна загроза конфіскації,— він і сподівався втілити в життя ту свою мрію. Але з плином років він пересвідчився, що одна річ — прагнути чогось, а інша — здійснити це. Надбережна Джорджія вся була в руках земельної аристократії, і вклинитися в її зімкнені лави Джералд не мав найменшої можливості. Та ось рука Долі в супрязі з рукою картяра піднесла йому плантацію, яку він згодом назвав Тарою, і тим самим спонукала перебратися з надбережжя в глибину Північної Джорджії. Якось теплого весняного вечора в котромусь саваннському салу ні Джералдові випало почути слова одного незнайомця. Він зразу нашорошив вуха. Незнайомець, сам родом із Саванни, щойно повернувся до рідного міста, провівши дванадцять років на півночі штату. Він належав до числа переможців земельної лотереї, яку влаштували власті з метою розподілити на ділянки величезну територію Центральної Джорджії, звідки лише за рік до того, як Джералд прибув до Америки, викурили індіанців. Незнайомець перебрався туди й заклав на тій землі плантацію, але будинок, що його він там поставив, тепер згорів, і йому остобісіла та «клята місцина» і взагалі він би залюбки її здихався. Джералд, якому ніколи не сходило з думки сподівання рано чи пізно спромогтись на власну плантацію, зазнайомився з тим чоловіком і дедалі зацікавленіше став слухати його розповідь про те, як на північ Джорджії посунули переселенці з Північної та Південної Каролін і Вірджинії. Джералд уже досить довго прожив у Саванні, щоб перейняти поширений серед приморців погляд, ніби решта штату — це дикі хащі, де за кожним кущем чигає по індіанцю. Щоправда, в торгових роз’їздах у справах братів він побував в Огасті, за сотню миль вгору по річці Саванні, і в деяких давніх містечках ще далі на захід. Він знав, що цей терен був заселений не менш, ніж узбережжя, але зі слів незнайомця виходило, що його плантація лежала більш як за двісті п’ятдесят миль на північний захід від Саванни і трохи на південь від річки Чаттагучі. Джералд вважав, що землі на північ від цієї річки ще заселяють індіанці-черокі, отож вельми здивувався, коли незнайомець тільки засміявсь на його запитання, чи не потерпають там білі від нападів індіанців, і розповів, скільки там постало квітучих міст та плантацій. За годину, коли розмова почала пригасати, Джералд, приховуючи свій намір невинним поглядом у ясно-голубих очах, запропонував зіграти в покер. Тим часом ніч спливала, кружляли чарка за чаркою, гравці один по одному виходили з гри, аж урешті лишилося їх тільки двоє — Джералд та незнайомець. І тоді настав момент, коли незнайомець посунув на середину столу всі свої фішки й поверх їх поклав запродажну на власну плантацію. Джералд і свої фішки зсунув на купу, кинувши на них ще й портмоне. Те, що гроші в портмоне становили власність фірми О’Гар, ані крихти не бентежило сумління Джералда — він і в думці не мав сповідатись перед вранішньою месою у цьому своєму гріху. Він знав, чого хотів, а коли знав, то і йшов до мети пробоєм. Навіть більше того: така міцна була його віра у свою зорю і свій талан, що він і на мить не задумувався, чим розрахується, коли партнер підвищить ставку. — Не скажу, щоб ви аж надто виграли, але я принаймні радий, що вже не муситиму сплачувати податків за цю землю,— полегшено зітхнув власник побитої карти й велів подати йому перо та чорнило.— Будинок торік згорів, поля поросли чагарями й молодим сосняком. Зате все це ваше. А вже геть над ранок, коли Порк допомагав Джералдові вкластися спати, господар повчально зауважив служнику: — Ніколи не єднай карти з віскі, якщо ти змалку не привчений до ірландського самогону. На це служник, який від захоплення своїм новим господарем уже потроху привчався й собі говорити з ірландським акцентом, відказав щось, як і годилося, такою мішанкою негритянської говірки з говіркою округи Міт, якої не второпав би ніхто, крім них двох. Багниста річка Флінт, що німо котила свої води поміж двома мурами сосен і чорних дубів, оповитих диким виноградом, роблячи широкий вигин, наче обіймала з двох боків новопридбану Джералдову землю. Джералд, стоячи серед попелища на невеликому пагорбі, споглядав цю високу огорожу з живої зелені як милий для ока й для душі знак його власності, так ніби то він сам огородив свій маєток. Дивлячись із почорнілого підмурівку спаленої будівлі на довгу алею до путівця, він аж чортихався від радості, занадто великої, щоб її можна було викласти словами вдячної молитви. Йому належали ці два ряди темних дерев і ця занехаяна галявина, де аж по пояс розбуялися бур’яни під біло-зоряним цвітом молодих магнолій. І необроблені поля на всі чотири боки від пагорба аж до самого обрію, на яких з червоного грунту пробивалися вгору кущі та дрібненькі сосонки,— теж належали йому, Джералдові О’Гарі, який мав ірландську голову, непіддатну на хміль, і мав мужність при потребі поставити все на карту. Джералд заплющив очі і в тиші нерозораних нив відчув, що нарешті спромігся на свій осідок. Тут, де він стоїть, зведеться побілений будинок з цегли. Потойбіч дороги простягнеться новенький тин, за яким пастимуться дорідна худоба й чистокровні коні, а червона земля, що полого збігає до родючої заплави річки, засяє на сонці білим гагачим пухом — це простеляться вдалеч незліченні акри бавовнику. Талан вернеться-таки до роду О’Гар! За рахунок невеличкого власного капіталу, а також позичивши дещо у своїх аж ніяк не захоплених його заміром братів та роздобувши поважну суму під заставу землі, Джералд придбав перших рабів для плантації і оселився в Тарі самотнім парубком у чотирикімнатному управительському будиночку, допоки постане білостінна споруда на пагорбі. Він розчистив поля й засіяв їх бавовником, тоді позичив ще грошей у Джеймса та Ендрю і прикупив негрів. У роді О’Гар заведено було триматися брат за брата і в погоду, і в негоду, і не так через надмір родинних почуттів, як з гіркого досвіду, який навчив їх, що вижити у скрутну годину можна, лише протистоячи світові згуртованим колом. Отож брати вділили Джералдові грошей, і за кілька років він розрахувався з ними, ще й з приплатою. Поступово, в міру того як Джералд докуповував сусідні ділянки, плантація розширювалась, і врешті надійшов час, коли білий дім з мрії перетворився на реальність. Будинок цей, збудований руками рабів, незграбний і приземкуватий, стояв на узвишші серед зеленого пасовища, яке слалося вниз до річки, і Джералдові подобався надзвичайно, бо хоч і був він новенький, але віяло від нього статечною старовиною. Старезні дуби, які пам’ятали ще індіанців, обступали будинок зусібіч дебелими стовбурами, схиляючи над ним своє тіняве гілля. На галявині випололи бур’яни, і вона густо поросла конюшиною та бермудською травою; Джералд пильнував за тим, щоб її належно доглядали. Все в Тарі — від під’їзної алеї, обсадженої кедрами, до шерегу білих негритянських хатин — справляло враження чогось добротного, міцного, поставленого навіки, і щоразу, коли Джералд, вертаючись верхи додому, бачив з-за повороту дороги крізь зелене віття дах свого будинку, серце його проймала така гордість, наче все це вперше відкривалось у нього перед очима. І всього цього він сам домігся — розважливий і загонистий коротун Джералд. Стосунки його з усіма сусідами в окрузі склалися якнайкраще — окрім Макінтошів, що їхня земля межувала з Джералдовими володіннями з лівого боку, та Слеттері, жалюгідні три акри яких лежали праворуч, поміж багнистою заплавою річки та плантацією Джона Вілкса. Макінтоші, родом з шотландських колоністів в Ірландії, були оранжисти за переконаннями, і вже саме це — навіть якби вони мали всі чесноти католицьких святих — накладало на них у Джералдових очах довічне прокляття. Щоправда, вони перебралися до Джорджії ще сімдесят років тому, а перед тим ціле покоління їх прожило в Кароліні, але ж перший з їхнього клану, хто ступив ногою на американську землю, прибув з Ольстеру [12], і Джералд нічого іншого вже не хотів знати. Це була мовчазна й гонориста родина, яка жила відособлено, а шлюби укладала виключно зі своїми каролінськими родичами, отож Джералд виявився не один такий в околиці, що недолюблював їх: тутешні люди відзначалися товариськістю й гостинністю і не дуже прихилялись до тих, кому таких чеснот бракувало. Не посилював симпатій до Макінтошів і поголос про те, ніби вони належать до аболіціоністів. І хоча старий Енгес за все своє життя не відпустив на волю жодного раба і навіть раз вчинив страшенно непорядно — продав частину своїх рабів заїжджим работорговцям, що спровадили негрів на плантації цукрової тростини в Луїзіані,— поголос, однак, не убував. — Він аболіціоніст, нема що й казати,— зауважив Джералд Джонові Вілксу.— Але в оранжиста завше над принципом гору бере шотландська скнарість. Родина Слеттері належала до трохи інакшої категорії. Оскільки вони були бідняками, хоч і білими, їм не перепадало навіть тієї частки поваги, яку сусіди хоч-не-хоч мусили приділяти відлюдькуватим і незалежним Макінтошам. Старий Слеттері, що затято тримався за свої кілька акрів, незважаючи на неодноразові пропозиції Джералда й Джона Вілкса купити їх, був недорада й скиглій. Дружина його, хворовита, бліда й вічно розкошлана жінка, наплодила цілу гурму понурих та полохливих, мов кролики, дітлахів, число яких вона рік у рік невпинно поповнювала. Том Слеттері не мав рабів і сам укупі з двома найстаршими синами силкувався сяк-так обробити ті свої кілька акрів бавовнику, тоді як жінка з малечею вовтузилась на подобі городця під хатою. Але якось воно складалося, що бавовник уперто не давав урожаю, а на городі через повсякчасну вагітність господині виростала така мізерія, якої майже ніколи не вистачало, щоб прохарчуватись усьому їхньому виводкові. Тома Слеттері часто можна було бачити на порозі в сусідів, до яких він приходив випрошувати насіння бавовнику для сівби а чи шматок шинки, «щоб перебутися». Слеттері відчував за сусідською зовнішньою чемністю погорду, і в ненависть до них вкладав усю енергію, яка ще лишалась в його хирлявому тілі, але найдужче ненавидів він їхню челядь, цих «пиндючних чорнюків». Хатні челядники багатих плантаторів дивилися згори вниз на білих злидарів, і їхнє неприховане презирство допікало його до живого, а те, що вони були забезпечені шматком хліба, викликало в ньому заздрощі. Як порівняти з тим, що у них і харчі повсякдень, і одежа, і дах над головою, і догляд у хворобі чи в старості, то його існування виглядало зовсім жебрацьким. А ще ж вони часто-густо хизувалися, які їхні господарі ймениті та родовиті, тоді як сам він натикався скрізь лише на зневагу. Том Слеттері міг би продати свою ферму будь-якому плантаторові за ціну, втричі вищу, аніж вона була того варта. Він був усім як більмо на оці, тож аби здихатись його, ніхто не пошкодував би грошей, але йому любіш було сидіти на місці, вдовольняючись тим, що вдасться вторгувати за одну паку бавовни або випрохати в сусідів. З усіма іншими в окрузі Джералд був у дружніх, ба навіть близьких взаєминах. Вілкси, Калверти, Тарлтони, Фонтейни — всі розпливалися усмішками, загледівши його присадкувату постать на великому білому коні, коли він галопом під’їздив до їхнього дому, і тут-таки з’являлося на столі кукурудзяне віскі у високих склянках з ложечкою цукру та пагінчиком товченої м’яти на дні. Джералд в усіх збуджував симпатію, і дорослі з часом відкрили для себе те, що дітям, неграм та собакам ясно було з першого погляду: за громовим голосом та грубуватими манерами крилося добре серце, а щира душа його була навстіж до людей так само, як і його гаманець. Прибуття Джералда завжди викликало несамовитий гавкіт собак і крики негренят, що наввипередки кидалися йому назустріч, пориваючись кожне першим підхопити поводи його коня, жартома кривляючись і осміхаючись на його добродушну лайку. Білі дітлахи пнулися до нього на коліна й вимагали погойдати їх, поки він перед їхніми батьками шпетив на всю губу лицемірство політиканів-янкі, дочки його приятелів звірялися йому у своїх амурних переживаннях, а сини, що боялися зізнатися батькам у картярських боргах, знаходили в його особі рятівника у скруті. — Минув цілий місяць, а ти й досі не сплатив боргу, лайдачисько? — кричав він.— Чого ж ти, хай тобі чорт, не звернувся до мене? Кожен знав, що він був не дуже перебірливий у словах, тому на нього й не ображались — юнаки тільки всміхалися розгублено і відказували: — Та, знаєте, добродію, не хотілось турбувати вас, а батько у мене... — Твій батько чудовий чоловік, нема що казати, тільки надто вже суворий, тож на ось, бери, і щоб більше в нас не було й мови на цю тему. Останніми капітулювали перед О’Гарою дружини плантаторів. Проте лише після того, як місіс Вілкс — «справжня леді й на диво небалакуча», як схарактеризував її Джералд,— зауважила чоловікові котрогось вечора, коли цокіт копит Джералдового коня завмер на алеї: «Мова у нього простацька, але він таки джентльмен»,— можна було твердити, що він остаточно вже здобув належне місце в товаристві. Джералд навіть і не думав, що на це пішло майже десять років, бо просто не помічав, щоб хтось поглядав на нього скоса. Сам він, відколи ступив ногою на землю Тари, не мав ані найменшого сумніву щодо своєї суспільної позиції. Коли Джералдові сповнилося сорок три роки й він став такий кремезний тілом і рум’яний лицем, як бувалий у бувальцях сквайр-мисливець, йому спало на думку, що Тара, хоч і яка люба для нього, та розкриті перед ним серця й двері сусідів-плантаторів — це ще не все. Він потребував дружини. В маєтку відчутно бракувало господині. Гладка негритянка-куховарка, яку довелося з дворової роботи перевести на кухню, ніколи не вправлялася вчасно з обідом, а покоївка, яка колись працювала на полі, не дуже квапилась повитирати пилюку на меблях або мати напохваті достатньо чистої постільної білизни, через що поява гостей завжди спричиняла в домі неймовірний шарварок. Порк єдиний з хатніх негрів знався на догляді за домом, і на ньому лежав обов’язок заправляти рештою челяді, але й він за кілька років, придивившись до безладного способу життя господаря, зробився недбайливим і ос палим. Як лакей, кімнату Джералда він тримав у належній чистоті й охайності, і за столом прислуговував гідно і вправно, але в усьому іншому любісінько попускав, щоб справи йшли своїм звичаєм. Маючи непомильний африканський інстинкт, челядники-негри швидко збагнули, що шумлива натура Джералда відповідає звісному прислів’ю: гавкучий пес не кусючий, і безоглядно цим користувались. У повітрі раз у раз гриміли погрози продати рабів на південь або спустити з них три шкури, але з Тари ще жодного раба не було продано і тільки одного відшмагано — саме за те, що не доглянув як слід улюбленого Джералдового коня після цілоденного полювання. Гострі голубі очі Джералда спостерегли, як добре у сусідів налагоджено домашнє господарство і як уміло порядкують челяддю гладко зачесані матрони в шелестливих сукнях. Він і не задумувався над тим, що ці жінки клопочуться з раннього ранку до пізнього вечора, наглядаючи і за куховарством, і за дітьми, і за шитвом, і за пранням. Він бачив тільки наслідки усіх цих зусиль, і вони його вражали. Нагальна потреба завести собі дружину стала для нього очевидною, коли він якось у день судової сесії зібрався вирушити верхи до міста. Він уже взявся одягати улюблену свою мереживну сорочку, яку подав йому Порк, аж це виявилося, що покоївка просто зіпсувала її невмілим лагодженням, і довелось віддати сорочку лакеєві. — Місте’ Джералд,— сказав тоді Порк засмученому господареві, з вдячністю згортаючи дарунок,— вам потрібен не хто, як дружина. І така, щоб у неї було повно чорної челяді в домі. Джералд, ясна річ, вибештав Порка за його зухвалість, але в глибині душі він розумів, що той має рацію. Йому треба дружину й дітей, і зволікати з цим не можна, бо інакше взагалі буде пізно. Але він не збирався одружуватися з абиким, як то зробив містер Калверт, що, овдовівши, взяв шлюб з гувернанткою-янкі, вихователькою його осиротілих дітей. У нього дружина повинна бути леді, і то доброго роду, з такими манерами й вишуканістю, як у місіс Вілкс, і з таким же вмінням давати лад великому господарству. Однак на шляху до шлюбу в межах округи поставали дві перепони. Перша полягала в обмеженому виборі наречених відповідного віку. Друга перепона була поважніша: Джералд у цих краях був «зайда», дарма що прожив тут уже мало не десять років, та й узагалі чужинець. Про його рідню ніхто нічого не знав. І хоч заможні кола у верхній Джорджії й не трималися так замкнуто, як аристократи з надбережжя, все-таки й тут ніхто не погодився б висватати дочку за чоловіка, про діда якого нікому нічого не було відомо. Джералд розумів, що, незважаючи на всю прихильність до нього людей, з якими він полював, випивав і розмовляв про політику, серед них навряд чи знайшовся б охочий побачити його в ролі свого зятя. І йому зовсім не хотілося, щоб розійшовся поголос, що ось той чи той батько, на превеликий жаль, мусив відмовити Джералдові О’Гарі, коли він домагався руки його доньки. Це, правда, не означало, що Джералд відчував себе при цьому якоюсь мірою упослідженим. Такого не могло бути, щоб він відчував себе в чомусь нижчим проти когось. Просто в цій окрузі панував такий чудний звичай, що дівчат видавали заміж лише за тих, чиї родини проживали на Півдні значно довше, ніж якихось двадцять два роки, і володіли землею й рабами, і мали вади, загальнопоширені тут останнім часом. — Спаковуйся. Ми їдемо до Саванни,— сказав він Поркові.— І коли я ще хоч раз почую з твоїх уст «Заткайся!» або «Чорт батька зна що!», то продам тебе работорговцям за милу душу, бо я й сам тепер уникаю таких словечок. Джеймс та Ендрю могли щось йому підказати у справі одруження, може, там знайдеться дочка у котрогось їхнього давнього приятеля, яка і йому припаде до смаку, і він їй підійде. Джеймс та Ендрю терпляче вислухали його розповідь, але мало чим утішили зі свого боку. Родичів у Саванні, до яких можна було б звернутися за порадою, вони не мали, бо до Америки прибули вже одружені. А дочки їхніх приятелів давно заміжні і вже й дітьми встигли обрости. — Ти не такий багатий і не знатного роду,— сказав Джеймс. — Певні статки у мене є, і на цілу родину вистачить. А щоб на абикому женитися, то я й сам не хочу. — Щось ти дуже заносишся,— сухо зауважив Ендрю. Але все-таки вони зробили для Джералда, що змогли. Джеймс і Ендрю були вже літнього віку й мали певну вагу в Саванні. Друзів у них не бракувало, тож вони цілий місяць возили брата з дому в дім на вечері, танці та пікніки. — Є тут одна, що впала мені в око,— зізнався Джералд насамкінець.— Але коли я прибився до цих берегів, її ще й на світі не було. — Хто ж це така? — Міс Еллен Робійяр,— промовив Джералд, силкуючись не виказати хвилювання, бо погляд ледь розкосих темних очей Еллен запав йому не тільки в очі, а й у серце. Попри незвичну, як на п’ятнадцятирічну дівчину, апатичність, вона просто зачарувала його. Ба навіть більше: відчувався якийсь прихований розпач в її душі, і Джералд таким перейнявся співчуттям до неї, як ще ні до кого в житті. — Але ж за віком ти їй батько! — Але я ще при повній силі! — вигукнув Джералд, діткнутий до живого. Джеймс спокійно пояснив братові: — Джеррі, послухай-но: одружитися з цією дівчиною у тебе нема ані отакісінького шансу. Батько її, Робійяр, француз, а ці французи гонористі, як чорти. А мати її, царство їй небесне, була вельми пишна дама. — Мені до цього байдуже,— розпалившись, заявив Джералд.— Та й мати її вже нежива, а старий, Робійяр зі мною на дружній нозі. — Як з приятелем, але не зятем. — І дівчина за тебе нізащо не піде,— докинув Ендрю.— Вона вже рік як сохне за цим гульвісою, Філіпом Робійяром, він їй брат у других,— дарма що вся сім’я день і ніч умовляє її, аби викинула його з голови. — Він уже місяць як вибрався до Луїзіани,— сказав Джералд. — А ти звідки знаєш? — Та знаю,— тільки й відказав Джералд, не збираючись виявляти їм, що такою цінною інформацією завдячує Поркові і що Філіп виїхав на захід лише за наполяганням родичів.— І я не думаю, щоб вона так уже закохалася в нього, це у неї минеться. Та й яке там кохання у п’ятнадцять років! — Але вони скорше віддадуть її за цього пройдисвіта, ніж за тебе. Отож Ендрю й Джеймс були вражені не менш від інших, коли довідались, що дочка П’єра Робійяра збирається виходити заміж за коротуна-ірландця з глибини країни. Саванна аж гула від перешептів та пересудів про Філіпа Робійяра, що подався на захід, але плітки нічого й не прояснювали. Для всіх так і лишилося загадкою, чому найвродливіша з дівчат Робійярів вирішила вийти за галасливого рум’янолицього ірландця, який на зріст ледве сягав їй до плечей. Джералд і сам до ладу не розумів, як це воно так склалося. Він лише знав, що сталось диво. І вперше в житті онімів, коли Еллен, напрочуд бліда, але й спокійна, легенько доторкнувшись рукою до його плеча, сказала: — Я згодна стати вашою дружиною, містере О’Гара. Та й родина Робійярів, для яких ця новина була як удар грому, лише почасти знала, чим це було викликане. Всю правду знали тільки Еллен та її Мамка — як вона, Еллен, усю ніч до ранку проплакала, мов дитя, в якого серце розривається від горя, а вранці підвелася вже дорослою і по-жіночому твердо заявила про свою волю. Прочуваючи щось недобре, Мамка напередодні ввечері передала своїй юній господині невеликий пакуночок з адресою, написаною незнайомим почерком; пакуночок надійшов з Нового Орлеана і містив медальйончик з її, Еллен, портретом — побачивши його, вона скрикнула й випустила портрет з рук,— і ще чотири її власні листи до Філіпа Робійяра, а також коротеньку записку від новоорлеанського священика, в якій сповіщалося, що її кузен Філіп загинув унаслідок сварки в котромусь тамтешньому барі. — Це вони його спровадили звідси — тато, Полін і Юлейлія. Вони! Я ненавиджу їх! Ненавиджу їх усіх! Я не хочу їх більше бачити. Я хочу виїхати звідси! Я виїду будь-куди, аби лише більш ніколи не бачити ні їх, ні цього міста, ані будь-кого, хто нагадував би мені про... про нього!.. А коли ніч уже добігала кінця, Мамка, що теж гірко тужила, пригорнувши до грудей свою темноволосу господиню, наважилась їй заперечити: — Але хіба ж так можна, голубонько! — Ні, я вже вирішила. Він добрий характером. Я або вийду за нього заміж, або піду в монастир у Чарлстоні. Саме ця погроза піти в монастир і змусила кінець кінцем приголомшеного й прибитого горем П’єра Робійяра погодитись на одруження дочки. Його, закоренілого пресвітеріанина,— хоч уся рідня його була католицька,— думка про те, що дочка може стати черницею, жахала більше, ніж її шлюб з Джералдом О’Гарою. Зрештою, він нічого й не мав проти О’Гари, окрім того, що цей прибулець був без роду-племені. Отож так і вийшло, що Еллен, тепер уже не Робійяр, покинула Саванну, щоб не вертатися сюди довіку, і з набагато старшим від себе чоловіком, Мамкою та двома десятками «хатніх негрів» вирушила в дорогу до Тари. А наступного року народилася їхня перша дитина, яку охрестили Кеті Скарлет — на честь Джералдової матері. Джералд був трохи розчарований, бо хотів сина, але все-таки неабияк утішався маленькою чорнявою донечкою і з цієї нагоди почастував ромом усіх рабів з плантації, та й сам при цьому добряче впився. Якщо Еллен коли-небудь і шкодувала, що так раптово погодилася вийти за Джералда заміж, взнаки вона цього не давала, тим паче Джералдові, якого аж розпирали гордощі при кожному погляді на дружину. Саванну й усякі згадки про це ригористичне надморське містечко вона викинула геть з голови і, відколи ступила на землю північної Джорджії, тут була нова її домівка. Виїжджаючи з Саванни назавжди, вона залишила позаду батьківський дім, прегарні й плавні обриси якого нагадували жіноче тіло або ж корабель під розпущеними вітрилами,— цей блідо-рожевий отинькований дім у французькому колоніальному стилі гордо й велично підносився над землею, до дверей його вели напівкруглі сходи з тонким мереживом чавунних поручнів,— тьмавий і багатий дім, милий, але і якийсь холодний. Однак Еллен залишила позаду не тільки цю вишукану оселю, а й цілу своєрідну цивілізацію, в якій вона виросла, і опинилася в світі такому відмінному й незвичайному, наче перебралась аж на інший континент. Тут, на півночі Джорджії, край був суворий і люди витривалі. Хоч би куди вона спрямовувала погляд, стоячи на плато біля підніжжя пасма Голубих гір, скрізь видніли хвилясті червоні пагорби з масивними подекуди виступами гранітної основи на поверхню та височенні похмурі сосни. Її очі звикли бачити лагідні зарості надбережних островів, покритих сірим мохом і темно-зеленими чагарниками, білі смуги пляжів, гарячі під субтропічним сонцем, розложисті пласкі піщані краєвиди, поцятковані пальмами та молодим підростом,— тож тутешня природа здавалася їй дикою і неприборканою. У цьому краю знали як літню спеку, так і зимові холоди, і люди тут вирізнялися незвичною для неї завзятістю та енергією. Вони були милі, чемні, великодушні, доброзичливі на диво, але водночас і вперті, мужні й страшенно запальні. Там, на узбережжі, чоловіки пишалися тим, що не втрачають самовладання навіть і в сварці чи на дуелі, тоді як у північній Джорджії, ледь що, спалахували як вогонь. Над морем життя текло погідно й розмірено, а тут воно клекотіло, бо було молоде й жадливе до всього нового. Ті, кого Еллен знала у Саванні, були всі наче виліплені з однакової глини, такі схожі вони мали погляди й звички, а тут кожен був зі своєю вдачею. Поселенці північної Джорджії прибули сюди з усіх усюд — з узбережжя штату, з обох Каролін і з Вірджинії, з Європи і з Півночі. Декотрі з них, як-от Джералд, були новоприбульцями, що шукали тут щастя. Декотрі, як-от Еллен, походили з давніх родів, що їм життя видалося нестерпним на їхній колишній вітчизні і вони подалися на пошуки кращого пристанку унових краях. Багато було й таких, що в жилах своїх мали невпокійну кров батьків-піонерів, яка переганяла їх з місця на місце. Увесь цей строкатий люд, прибулий з різних кутків світу, надавав місцевому життю невимушеного колориту, вільного від усяких приписів, і для Еллен це було щось нове, до чого вона так ніколи й не призвичаїлася. Коли йшлось про її земляків з узбережжя, Еллен інстинктивно відчувала, як вони поведуться в тій чи іншій ситуації. А от як вчинить котрийсь мешканець північної Джорджії — це просто неможливо було передбачити. А ще прискорювало темп життя у цих краях те, що взагалі Південь багатшав день у день. Весь світ криком кричав: «Більше бавовни!», і незаймані родючі землі округи родили її незмірно щедро. Тут усе дихало бавовною, вона просякала всі пори червоного грунту. У цих хвилястих борознах громадилося багатство, а разом з ним поставала й пиха, виростаючи з зелених кущів та акрів пухнастої білини. Якщо вже це покоління так розбагатіло на бавовні, то як же незрівнянно багатшим стане наступне! Впевненість у завтрашньому дні породжувала величезну жагу до життєвих принад, і мешканці округи тішилися життям так ревно, що Еллен аж дивом дивувалася. Вони мали достатньо грошей і рабів, тож могли собі гаяти час у розвагах, а хисту й охоти розважатись їм не бракувало. Здавалося, будь-якої пори вони можуть кинути все й гайнути на річку по рибу, влаштувати полювання або кінні перегони, і рідко випадав такий тиждень, щоб не було балу чи пікніка. Еллен так і не схотіла чи то не змогла ввійти в цей стиль життя — занадто велику частку своєї душі вона залишила в Саванні,— але віддавала належне йому, і з часом пройнялася повагою до щирості й прямоти місцевих поселенців, які не приховували того, що думають, і цінували людину, як вона того заслуговувала. Еллен і сама завоювала загальну любов в окрузі, бо була ощадна й зичлива господиня, добра матір і віддана дружина. Розбите серце й самозречення спонукали її до того, щоб офірувати себе церкві, а вийшло так, що вона присвятила себе своїй дитині, господарству й чоловікові, котрий забрав її з Саванни, далеко від усіх згадок, і ніколи не обтяжував розпитами. Коли Скарлет минув рік і вона, на думку Мамки, стала надміру жвавою і верткою, ніж годилося б в її віці,— в Еллен народилася друга дочка, названа Сьюзен Елінор і невдовзі перейменована на Сьюлін, а потім у належний час з’явилась і Керрін, записана в родинній Біблії як Керолайн Айрін. Далі один за одним прийшли на світ троє хлопчиків, кожен з яких помер, ще й не навчившись ходити,— всіх трьох їх поховали на родинному кладовищі в тіні вузлуватих кедрів за сто ярдів від будинку, і на нагробку кожного вибили один і той самий напис: «Джералд О’Гара-молодший». Багато що змінилося в Тарі, відколи сюди приїхала Еллен. Їй тоді було тільки п’ятнадцять років, але вона не побоялася взяти на свої плечі відповідальність господині цілого маєтку. Від дівчини її стану вимагалося, щоб вона передусім була добра й лагідна, миловида і взагалі правила за оздобу дому, однак після одруження вона ж мусила справлятися з усім господарством і домом, де налічувалася сотня, а то й більше чорних та білих, і саме до цього дівчат змалку й готували. Як з кожною панночкою із добропорядної сім’ї, так було і з Еллен, а ще ж вона мала при собі Мамку, яка могла навернути до праці навіть найледачішого з челяді. Отож вона, Еллен, швидко навела лад у Джералдовому господарстві, надавши Тарі належно респектабельного й чепурного вигляду, якого маєток ніколи раніше не мав. Сам особняк було споруджено без будь-якого архітектурного плану, і згодом до нього при потребі притуляли збоку ту чи іншу прибудову, але завдяки зусиллям і турботі Еллен будинок у цілому навіть прибрав якогось чару. Від дороги до будинку вела кедрова алея — без такої алеї годі було уявити плантаторський маєток у Джорджії: темна зелень кедрів створювала приємну прохолоду внизу й мило для ока контрастувала зі світлішим листям інших дерев. Неоковирні обриси будинку до певної міри прикривали гліцинія, що, обснувавши всю веранду, яскраво проступала на тлі побілених цегляних стін, а також рожеві кущі мирту біля дверей та білий цвіт магнолій під вікнами. Навесні й улітку бермудська трава й конюшина на газоні набирали смарагдового відтінку, стаючи нездоланною спокусою для табунів індиків та білих гусей, яким дозволялося пастись лише на подвір’ї за будинком. Старші з пташиних зграй раз по раз вчиняли тайкома набіги на заборонену ділянку, приваблювані як зеленим травником, так і запашними бростями жасмину та грядками майорців. Охороняти газон від цих набігів мало негреня, озброєне подертим рушником. Це була характерна деталь загальної картини Тари — чорний хлопчик на сходинках переднього ганку, що, бідолашний, мусив відганяти птицю самими лиш помахами рушника та ще погуками «Киш, киш!», але не мав права ні в якому разі ударити її. Десятки малих негренят приставляла Еллен, кожного своєю чергою, до цієї роботи, першого відповідального доручення, що покладалося на рабів чоловічої статі у Тарі. А коли малюкам минало десять років, їх посилали до старого Татка-шевця навчатися шевству, або до Емоса — теслі й колісника, або до Філіпа, пастуха корів, чи до погонича мулів Каффі. Якщо хлопчаки виявлялися незугарними до кожного з цих ремесел, їхнє місце було на польових роботах, і відтоді в очах решти негрів вони сходили до рівня пересічних рабів. Життя Еллен не було легке й щасливе, але вона й не розраховувала на це: як не судилось їй щастя, то така вже жіноча доля. Світ цей належав чоловікам, і таким вона його й приймала. Маєток був у руках чоловіків, а жінкам лише належалося ним порядкувати. Чоловіка підносили за те, що він добре господарює, а жінка хвалила його за тямущість. Загнавши скалку в палець, чоловік міг верещати, як недорізаний, а жінка і в пологах тамувала стогін, аби не розтривожити чоловіка. Чоловіки були нестримні у мові і часто упивалися. А жінки пропускали повз вуха брутальні слова з їхніх уст і, не дорікнувши й словом, вкладали п’яниць у ліжко. Чоловіки дозволяли собі грубощі та образи, а жінки попри все були терплячі, лагідні й вибачливі. Сама вихована на справжню леді, Еллен спромагалася серед усіх клопотів не втрачати жіночності, і такими вона прагнула виховати й трьох своїх дочок. З двома меншими дочками це їй вдавалося: Сьюлін дуже хотіла всім приподобатись, отож вона ревно прислухалась до материних настанов і охоче їх виконувала, а Керрін від природи була соромлива й слухняна. Зате Скарлет — ця вдалася в батька, і світські манери їй насилу давалися. Мамку обурювало, що Скарлет воліла гратися не в колі своїх тихих сестричок й добре вихованих панночок Вілкс, а з негренятами на плантації та сусідськими білими хлопчаками, що вона навчилася лазити по деревах і шпурляти каміння незгірш за будь-кого з них. Мамка неабияк була стурбована, що у дочки Еллен виробляються такі нахили, і раз у раз нагадувала Скарлет, щоб та поводилась, «як личить маленькій леді». Але Еллен ставилась до цього спокійніше й передбачливіше. Вона розуміла, що з бігом часу товариші дитячих забав виростають у кавалерів, а це якраз і стане в пригоді, бо ж головне для кожної дівчини — вийти заміж. Еллен впевняла себе, що Скарлет просто буяє енергією і що в свою пору вона ошанує мистецтво приваблювати чоловіків. Ось до цього й спрямовували свої зусилля Еллен та Мамка, а Скарлет, підрісши, і справді стала вельми тямущою ученицею в цій галузі, тоді як успіхами в інших науках ледве чи могла похвалитись. Незважаючи на те, що до неї було приставлено одну по одній кількох гувернанток і що вона відбула два роки в стінах дівчачого пансіону у Фейєтвіллі, знання її мали досить уривчастий характер, зате танцювати вона навчилася безумовно краще за всіх дівчат в окрузі. Вона знала, як треба всміхнутися, щоб заграли на щоках ямочки, як пройтися навшпиньки, щоб спокусливо сколихнулася кринолінова сукня, як глянути юнакові в лице й ураз опустити погляд, закліпавши віями, щоб здавалося, наче вона страшенно збентежена. А найкраще вона навчилася, як приховувати від чоловіків свій гострий розум, вдаючи на обличчі невинність і простодушність, мов у дитини. Ненав’язливі напучування Еллен, та й безнастанна буркотня Мамки зрештою прищепили Скарлет деякі риси, що мали зробити її привабливішою в очах майбутніх претендентів на руку. — Ти повинна бути лагіднішою, моя люба, стриманішою,— казала Еллен дочці.— Не можна перебивати, коли джентльмени ведуть якусь розмову, навіть якщо тобі здасться, що ти краще за них знаєшся на чомусь. Чоловіки не люблять, коли дівчата надто вже вихоплюються наперед. — Молоденькі панночки, коли вони все крутять носом та супляться — «Я хочу так», «Ні, я хочу інак»,— такі ніколи не виходять заміж,— похмуро пророкувала Мамка.— Молоденьким панночкам слід опускати очі долу й казати: «Атож, добродію, безперечно», «Як ваша воля, добродію». Спільними силами вони навчали її всього того, що годилося знати справжній леді, але вона сприймала тільки зовнішні ознаки вихованості. Внутрішньої порядності, від якої мали походити ці прикмети, вона й не прагнула осягнути, не бачивши в цьому ніякої потреби. Її задовольняла сама можливість справляти враження світської дами. Джералд не без підстав похвалявся, що вона красуня з красунь на п’ять округ, і таки правда — до неї вже сватались чи не всі сусідські юнаки, та й дехто з дальших місць, навіть з Атланти й Саванни. У віці шістнадцяти років Скарлет, опанувавши настанови Мамки й Еллен, виглядала на лагідну, чарівну й ледь легковажну панночку, тоді як насправді вона була свавільна, марнославна й уперта. Запальна вдача їй передалася від батька-ірландця, від матері ж вона перейняла не її великодушність і терпимість, а лише позірний полиск цих чеснот. Еллен так до кінця й не збагнула, що це в дочки чисте вдавання, бо перед матір’ю Скарлет показувала себе з якнайкращого боку: крила свої ескапади, гамувала спалахи гніву і взагалі була така, хоч до рани прикладай, адже мати самим докірливим поглядом могла присоромити її до сліз. Що ж до Мамки, то її не так легко було обдурити: вона повсякчас остерігалася, що справжня натура ось-ось прорветься, попри всі прикидання. Око у Мамки було куди зіркіше, ніж у Еллен, і Скарлет не пригадувала, чи хоча б раз надовго напустила їй туману. Обидвох щирих опікунок зовсім не тривожили жвавість Скарлет, її життєрадісність і приваба: цими рисами жінки-південки ще й пишалися. Непокоїло їх інше — успадковані від Джералда затятість і свавільність Скарлет, бо що, коли ці небезпечні вади не вдасться приховати від сторонніх до того часу, поки вона не візьме пристойний шлюб? Але Скарлет мала намір вийти за Ешлі, і ні за кого іншого, і тому ладна була скільки завгодно здаватися скромною, поступливою або й вітрогонкою, коли вже чоловіки полюбляють такі риси. Чому це чоловікам подобається — вона не розуміла. Вона тільки бачила, що цим можна їх узяти. Скарлет анітрохи не обходило, які тут причини: про внутрішні спонуки людської поведінки вона нічого не знала, навіть коли йшлося про її власну поведінку. Скарлет знала одне — коли вона вчинить або скаже так-то й так-то, чоловіки неодмінно зреагують на це ось у такий спосіб, у повній відповідності з її розрахунком. Це скидалось на просту математичну задачку, а математика якраз і була єдиною з наук, що легко давалася Скарлет у шкільні роки. І якщо вона мало розумілася на тому, що таке душа в чоловіка, то ще менш на тому, яка душа в жінки, бо жінки її менше й цікавили. У неї ніколи не було дівчини-подруги, і вона ніколи не журилася цим. Для неї всі жінки, в тому числі й обидві її сестри, були природні суперниці: адже всі вони полювали на ту саму здобич — на чоловіка. Геть усі жінки, за одним-єдиним винятком її матері. Еллен О’Гара — це було щось зовсім інше. Скарлет дивилась на неї мало не як на святу істоту, цілком відмінну від решти людей. Коли Скарлет була дитиною, мати в її уяві зливалася з образом богородиці, але й підрісши, вона не бачила підстав міняти своє уявлення. Як на Скарлет, лише небо або мати могли дарувати цілковиту певність у навколишньому світі, і саме така була для неї Еллен. Вона знала, що її мати — це втілення справедливості, істини, чуйності, любові й глибокої мудрості, одне слово — справжня леді. Скарлет дуже хотіла бути схожою на матір. Заважало тільки те, що, бувши справедливою, правдивою, чуйною і саможертовною, мусиш відмовитись від багатьох життєвих радощів, а що втратиш більшість кавалерів, то вже безперечно. Але життя таке коротке, тож хіба можна відкидати його принади? На це ще буде час, коли вона вийде заміж за Ешлі й постаріє — ось тоді вона й матиме змогу стати такою, як Еллен. А поки що...Розділ IV
Того дня за вечерею Скарлет механічно виконувала взяті на себе через відсутність матері обов’язки господині дому, але всі думки її були звернені до жахливої новини про одруження Ешлі й Мелані. Охоплена розпачем, вона жадала, щоб мати швидше вернулась від Слеттері: без неї Скарлет відчувала себе вкрай самотньою і розгубленою. Яким правом ці Слеттері з вічними своїми болестями забирають Еллен з дому саме тоді, коли мати так потрібна їй, Скарлет? Протягом усієї гнітючої вечері громохкий Джералдів голос так дудонів у неї у вухах, аж почало здаватись, що більше вона не витримає. Він зовсім забув про свою недавню розмову з дочкою і захоплено викладав останні звістки з Форту Самтер, підсилюючи свої слова вимахами рук у повітрі й ударами кулака по столу. Джералд любив розводитись на ту чи іншу тему за столом, коли всі налягали на їжу. Звичайно Скарлет, заглиблена у свої думки, майже не слухала його, але сьогодні вона ніяк не могла відсторонитись від цього голосу, хоч і силкувалася прислухатись, чи не почує скрип коліс, що мав би звістувати повернення Еллен. Вона, звісно, не збиралася звіряти матері, який тягар у неї на серці: Еллен страшенно засмутилася б, дізнавшись, що її дочка побивається за юнаком, зарученим з іншою дівчиною. Але, вперше в житті зіткнувшись із таким великим нещастям, Скарлет відчувала, що їй полегшало б від самої присутності матері. Поряд з нею завжди було безпечніше, будь-яке лихо тоді здавалося не таким страшним. Раптом вона схопилася з місця, зачувши порипування коліс на алеї, але коли повіз завернув за ріг, на задній двір, сіла знову. Це не Еллен, вона б зійшла з коляски біля парадних сходинок. Потім почулися збуджені негритянські голоси з темряви подвір’я і дзвінкий сміх. Глянувши у вікно, Скарлет побачила Порка — хвилину тому він вийшов з їдальні й тепер стояв з запаленою головешкою у високо піднесеній руці, у той час як з фургона спускалися на землю якісь ледь видимі постаті. В темному вечірньому повітрі то голосніш, то тихіш звучали сміх і слова — прості, безпосередні, безтурботні, гортанно м’які й проникливо Мелодійні. Тоді на задньому ганку й у критому переході до холу почулась хода, яка завмерла перед самою їдальнею. За дверима перешепотілись, і до їдальні вступив Порк — звичайної його статечної пози як не бувало, він поводив очима від збудження, білі зуби виблискували. — Місте’ Джералд,— ознайомив він, важко дихаючи, а сам аж роздимався від гордощів, що виступає у новій для нього ролі молодого.— Прибула ваша нова служниця. — Нова служниця? Я не купував ніякої нової служниці! — відказав Джералд, вдаючи обуреного. — Ні, таки купували, місте’ Джералд! Таки купували. І вона осьдечки стоїть, хоче сказати вам кілька слів,— вів своєї Порк, пирхаючи сміхом і схвильовано потираючи руки. — Ну хай уже, тоді показуй-но сюди свою молоду,— сказав Джералд, і Порк, обернувшись, кивнув увійти своїй жінці, яка тільки-но приїхала з маєтку Вілксів і віднині ставала набутком Тари. А позад неї, ховаючись за широкою ситцевою спідницею матері, ступала її дванадцятирічна донька. Ділсі була висока на зріст і трималася дуже рівно. Років їй можна було дати тридцять а чи й шістдесят — ніяких ознак віку на непорушному бронзовому обличчі. В її рисах виразно проступала індіанська кров, переважуючи негритянську. Червонуватий колір шкіри, високе й звужене біля скронь чоло, широкі вилиці, яструбиний ніс, що сплющувався внизу над товстими негроїдними губами — все свідчило про суміш двох рас. У ній відчувалися самоповага і гідність, до якої далеко було навіть Мамці — адже в Мамки це було набуте, а у Ділсі природне. Коли вона заговорила, то не так нерозбірливо, як більшість негрів, і старанніше добираючи слова. — Доброго вечора вам, панночки. Місте’ Джералд, даруйте, що турбую вас, але я хотіла подякувати вам ще раз, що відкупили мене й мою дочку. Мене, може, багато хто купив би, але от ніхто не погодився б купувати мою Пріссі лише задля того, щоб я не журилася, тож я й дякую вам. Я повік цього не забуду і прислужуся вам, як тільки зможу. — Гм... Кхе...— Джералд розгублено кахикнув раз і другий, що його застукано зненацька на доброму вчинку. Ділсі обернулася до Скарлет, і щось подібне до усмішки з’явилось у кутиках її очей. — Міс Скарлет, Порк мені казав, що ви просили місте’ Джералда купити мене. Тож я й хочу віддати до вас Пріссі, щоб вона прислуговувала вам. Вона простягла позад себе руку й виштовхнула наперед свою доньку. То було малоросле брунатне створіння на тоненьких, мов у пташини, ніжках і з безліччю настовбурчених на всі боки косичок, дбайливо перев’язаних шворочками. У неї були гострі промітні очі, що нічого не пропускали, і завчено дурнуватий вираз обличчя. — Дякую, Ділсі,— відповіла Скарлет,— але ж, може, це Мамці не сподобається. Адже вона мені прислуговує, скільки я на світі живу. — Мамка вже старіє,— зауважила Ділсі таким беззаперечним тоном, що це розлютило б Мамку, якби та почула ці слова.— Вона добра нянька, але ж ви вже панночка, й вам треба справжньої покоївки, а моя Пріссі цілий рік уже прислуговувала міс Індії. Вона й шити вміє, і не з гірше дорослої волосся зачесати. Ділсі легенько підштурхнула доньку, і та нараз присіла й зобразила усмішку до Скарлет, яка мимоволі й собі всміхнулась. «Метке дівча»,— подумала Скарлет, а вголос сказала: — Дякую, Ділсі, ось вернеться мама, і я поговорю з нею. — І вам дякую, мем. На добраніч вам усім,— мовила Ділсі і, обернувшись, вийшла з їдальні разом з дочкою; Порк вийшов за ними мало не підскоком. Коли прибрали зі столу, Джералд знов заходився просторікувати, хоч і мав невелику від цього втіху, а його аудиторія — ще меншу. На грізні його передбачання неминучої війни та риторичні запитання, допоки Південь терпітиме образи янкі, знудьговані слухачки відповідали коротким «Так, тату» і «Ні, тат». Керрін, сидячи на ослінчику під великою лампою, заглибились у романтичну історію дівчини, що по смерті коханого постриглася в черниці; на очах у неї проступили екзальтичні сльози, коли вона уявила саму себе в білому черницькому каптурі. Сьюлін щось там вишивала — «для свого посагу», як вона пояснила з осторожливим смішком,— думаючи при тому, чи вдасться їй на завтрашньому пікніку відбити в сестри Стюарта Тарлтона, привабивши його лагідною жіночністю, якої у Скарлет зовсім нема. А Скарлет усю поглинули тривожні думи, пов’язані з Ешлі. Як може тато без кінця розводитись про Форт Самтер і про янкі, знаючи, що серце її розривається? Для такого юного віку це була звичайна річ: їй у голові не вкладалося, щоб люди могли так егоїстично нехтувати її страждання, щоб світ міг рухатись своїм заведеним ладом, коли її серце крається від горя. В душі у неї наче ураган щойно промчав, а тут, в їдальні, усе виглядає таким на диво спокійним і незмінним, як було й учора, і рік тому. Важкий обідній стіл з червоного дерева, буфет, масивне срібло, яскраві клаптюваті килимки на підлозі, натертій до блиску,— все лишалося на своїх місцях, наче нічого й не сталося. Це був милий затишний покій, і зазвичай Скарлет любила тихі вечірні години, які вся родина проводила в ньому, але сьогодні їй було бридко в цих стінах, і якби вона не боялася, що батько почне голосно допитуватись, що та чого, то прошмигнула б собі непомітно через темний хол униз до кабінетика Еллен і там виплакала б свій смуток на старій канапі. Ту материну кімнатинку Скарлет любила найбільше. Щоранку Еллен сиділа там за високим бюрком, перевіряючи господарські рахунки й слухаючи звіт управителя Джонаса Вілкерсона. Бувало, в кабінеті збиралась і вся родина: Еллен щось занотовувала у гросбухи, Джералд погойдувався у старому кріслі-гойдалці, дівчата вмощувалися на продавлених подушках канапи, теж занадто зужитої, щоб її виставляти у вітальні. Отож і зараз Скарлет кортіло туди — побути наодинці з Еллен, покласти матері голову на коліна й виплакатись. І чого мама так довго не вертається? Та ось нарешті зарипіли колеса на жорстві алеї і почувся тихий голос Еллен, що відпускала кучера. Всі в їдальні попідводили голови й побачили, як у дверях колихнувся кринолін Еллен і вона швидко ввійшла, стомлена й сумовита. Війнуло легким ароматом лимонної вербени, що, здавалося, завжди променився від складок її сукні — для Скарлет цей аромат незмінно був пов’язаний з образом матері. За кілька кроків позад Еллен ступала Мамка: шкіряна сумка в руці, нижня губа випнута, брови насуплені. Мамка на ходу щось бурмотіла — так тихо, що не можна було розібрати слів; але досить чутно, щоб не пройшов повз увагу її категоричний осуд. — Вибачте, що я так запізнилася,— мовила Еллен, скидаючи плед з натомлених плечей і передаючи його Скарлет, при цьому не забувши погладити дочку по щоці. Обличчя Джералдове проясніло, тільки-но він побачив Еллен. — То охрестили маля? — запитав він. — Так, але воно вже неживе, бідолашне,— відказала Еллен.— Я боялася, чи не піде й Еммі вслід за дитиною, та, здається, вона оклигає. — Це й краще, що воно померло, нещасне байстрю... — Дуже пізно! Пора вже й на молитву,— Еллен урвала чоловіка мовби ненароком — якби Скарлет гірше знала матір, вона б і не здогадалася, що це зроблено свідомо. Цікаво було б довідатись, з ким Еммі Слеттері надбала дитину, але Скарлет розуміла, що від матері цього повік не почує. Скарлет підозрювала, що з Джонасом Вілкерсоном, бо не раз бачила, як вони вдвох смерком прогулювалися на дорозі. Джонас був янкі й неодружений, а що він до того ж служив управителем, то й зовсім не мав доступу до товариського життя плантаторських родин. Йому немислимо було пошлюбити дочку котрогось плантатора, тож він хоч-не-хоч мусив спілкуватися з такими от білими злидарями, як Слеттері. А оскільки освіченістю він був на голову вищий за цих Слеттері, то нічого дивного, що він не схотів одружуватися з Еммі, хоч би і як часто гуляв з нею вечорами. Скарлет зітхнула, що не може задовольнити свою розбурхану допитливість. Чимало всякого траплялось у матері на очах, а вона його ніби й не помічала. Еллен ігнорувала все, що суперечило її поняттям про добропристойність, і Скарлет до цього ж привчала, хоча й не дуже успішно. Еллен уже ступнула до полички над коминком — узяти чотки з маленької інкрустованої скринечки,— коли це рішучий голос Мамки стримав її: — Міс Еллен, вам треба трохи підвечеряти перед молитвою. — Дякую, що нагадала, Мамко, але я не голодна. — Я зараз сама принесу вам вечерю, щоб ви поїли,— сказала Мамка й обурено подалась через хол на кухню.— Порку! — загукала вона.— Скажи куховарці розтопити вогонь. Міс Еллен вернулася. В міру того як Мамка відходила далі, про що свідчило порипування дощок у неї під ногами, голос її звучав усе чутніше у вухах тих, хто був у їдальні. — Скі’ки я вже кажу: нічо’ не варті ці білі голодранці, аби заради них так перериватись. Вони такі недбальці, такі невдячники, що гірших і не знайти. І міс Еллен нема чого з ними панькатись, бо вони коли б тямущі були, то вже давно завели б собі чорнюків. Тож я й кажу... Буркіт її завмер, коли вона вступила у довгий критий перехід до кухні. Мамка виробила своєрідну методу, як доводити до відома господарів власну думку. Вона знала, що гідність не дозволяє білим людям звертати хоч якусь там увагу на буркотню негрів, отож вони вдають, ніби не чують служниці, навіть коли та мало не на весь голос кричить, але в сусідній кімнаті. У такий спосіб вона й нагінки уникала, і недвозначно висловлювала свій погляд з того чи іншого питання. До їдальні ввійшов Порк, несучи посуд і серветку. По п’ятах за ним ступав Джек, десятирічний хлопчик-негр, на ходу защібаючи білу полотняну куртку однією рукою, а в другій тримаючи відганячку мух — жердину, довшу за нього самого, з прив’язаними на кінці вузенькими стьожками газетного паперу. В Еллен було справжнє омахало — дуже гарне, зроблене з павичевого пір’я, але ним послуговувались лише за особливої нагоди, та й то після тяжкої боротьби, бо Порк, куховарка й Мамка водно твердили, що павичеве пір’я приносить лихо. Еллен сіла на стілець, що підсунув їй Джералд, і четверо голосів усі враз ринули на неї. — Мамо, у мене мереживо відпоролось на новій бальній сукні, а я хочу завтра її вдягти, коли поїдемо до Дванадцяти Дубів. Ти не могла б мені пришити? — Мамо, у Скарлет нова сукня гарніша, ніж моя, а я у своїй рожевій схожа на жабу. Чом не може вона одягти мою рожеву, а свою зелену віддати мені? Їй рожева якраз личить. — Мамо, а можна я завтра ввечері теж залишусь на танці? Мені вже тринадцять років... — Важко й повірити, місіс О’Гара... Цитьте ви, сороки, поки я не взявся за пасок! Кейд Калверт був сьогодні вранці в Атланті, і він каже... ви перестанете чи ні! А то я й власного голосу не чую!.. і він каже, що там усі страшенно збуджені й тільки розмов, що про війну, муштруються ополченці, утворюють військові загони. А з Чарлстона, каже він, дійшли вістки, що там вирішили більше не попускати янкі. Еллен утомлено всміхалася, слухаючи цей різнобій голосів, але відповіла, як і годилося чеснотливій дружині, спершу чоловікові. — Якщо порядні люди в Чарлстоні так гадають, то невдовзі, певне, й ми усі приєднаємось до них,— сказала вона, змалку вихована в тому дусі, що найродовитіша частина людності всього континенту, як не лічити Саванни, мешкає саме в цьому портовому містечку,— думка, якої разом з Еллен дотримувались насамперед чарлстонці. — Ні, Керрін, цей рік ще не можна, люба. От наступного року ти вже лишатимешся і на танці, і вдягатимеш довгі сукні, а твої рожеві щічки аж пашітимуть від задоволення! Ну, не хмурся так, моя люба. Ти ж можеш піти на пікнік, затям це, і лишитися на вечерю, але ніяких балів, поки тобі не виповниться чотирнадцять років. — Даси мені свою сукню, Скарлет. Після молитви я пришию твоє мереживо. — Сьюлін, дорогенька, мені не подобається твій тон. Твоя рожева сукня дуже мила і так само тобі до лиця, як Скарлет зелена сукня. Але я дозволяю тобі завтра надіти моє гранатове намисто. Сьюлін за спиною в матері тріумфально зробила носа Скарлет, яка сподівалася випросити те намисто для себе. У відповідь Скарлет показала їй язика. Противнюща сестра була ця Сьюлін,— вічно скімлить, і тільки про себе й думає — Скарлет не раз була б нам’яла їй вуха, якби не владна рука Еллен на сторожі. — А тепер, містере О’Гара, розкажіть мені трохи детальніше, що там містер Калверт розповідав про Чарлстон,— обернулася Еллен до чоловіка. Скарлет знала, що матір зовсім не цікавлять війна та політика — це, на її думку, були справи суто чоловічі, до яких тямущим жінкам нема чого встрявати. Але що Джералдові завжди кортіло виговоритись на цю тему, то вона, аби зробити йому приємність, охоче його вислуховувала. Поки Джералд викладав усі новини, Мамка поставила перед господинею тарілки, на яких були підсмажені до золотавості грінки, грудинка смаженого курчати й политий маслом жовтий ямс, що парував над столом. Мамка скубнула малого Джека, і він згадав за свій обов’язок — паперові стрічки звільна заколихалися з боку на бік над головою в Еллен. Сама Мамка стояла біля господині й пильно стежила за кожним куснем, підхоплюваним виделкою і спроваджуваним до рота, наче готова, була силоміць запхати їжу Еллен у горло, якби та раптом стала огинатись. Еллен старанно споживала страву, але Скарлет бачила: вона дуже втомлена і ледве чи помічає, що жує. Тільки непоступливий вираз на обличчі Мамки силував її до їжі. Покінчивши з вечерею, Еллен підвелася з-за столу, хоча Джералд ще тільки-но увійшов у смак оскаржень на адресу злодіяк-янкі, які вимагають звільнити негрів, але не згодні ані цента заплатити за їхню волю. — То вже час на молитву? — спитав він без особливої охоти. — Та вже, пора пізня.— І додала, коли годинник, прохрипівши, вибив десяту: — Справді,— уже десята година. Керрін давно пора бути в ліжку. Будь ласка, Порку, трохи нижче лампу. І подай мені молитовника, Мамко. Спонукуваний сердитим пошептом Мамки, Джек поставив у куток своє омахало й заходився прибирати зі столу посуд, тим часом як Мамка, понишпоривши в шухляді буфету, дістала пошарпаний молитовник Еллен. Порк, звівшись навшпиньки, поволі опустив нижче ланцюжок лампи, щоб світло падало на стіл, а стеля потонула в сутінку. Еллен поправила спідницю й стала навколішки, поклавши перед собою на столі розгорнутого молитовника, а поверх нього — хрест-навхрест долоні. Джералд опустився навколішки поруч з Еллен, а Скарлет і Сьюлін зайняли свої звичні місця по другий бік столу, підгорнувши складки спідниць під коліна, щоб не так твердо було стояти. Керрін через свою малорослість не діставала до столу, тож вона уклякла перед стільцем, спершись на сидіння ліктями. Їй подобалась ця її поза, бо поки тривали молитви, вона могла й перекуняти на безпечній віддалі від материного ока. Чутно було, як шурхали ногами й шелепотіли одежею слуги, стаючи на коліна в холі за відчиненими дверима їдальні: Мамка, що опустилася на підлогу, тяжко крекчучи; Порк, що й навколішках тримався прямо, ніби жердка; покоївки Роза й Тіна, що граційно посхилялися, широко розпроставши яскраві ситцеві спідниці; куховарка, худа й жовта, попри свій сніжно-білий сповиток на голові; сонний, мов тетеря, Джек, що укляк подалі від дошкульних Мамчиних щипків. Темні очі челядників поблискували у сподіванні чи не найважливішої події дня, якою була для них усіх вечірня молитва спільно з білими господарями. Стародавні й барвисті вислови літанії, своєрідна східна образність мало що говорили їхньому розумові, але щось таке пробуджували в них у серцях, і вони погойдувалися в такт, повторюючи слідом за Еллен: «Помилуй нас, Господи!», «Помилуй нас, Христе Боже!». Еллен, заплющивши очі, почала виголошувати молитву — голос її то підносився, то спадав, він і заколисував, і втішав. Голови посхилялися в жовтому освіті лампи, коли вона промовляла слова подяки Господові за здоров’я і добробут свого дому, всієї родини й негрів. Помолившись за всіх тих, хто пробував під дахом Тари, за свого батька, матір, сестер, трьох своїх небіжчиків-немовлят і «всіх стражденних земного падолу», вона стала перебирати пучками довгих пальців білі намистинки чоток і звернулася з молитвою до Богоматері. Тоді немов легкий подмух вітру шелеснув по кімнаті, коли губи чорних і білих вторили за нею: — Пресвята Маріє, Богородице, моли Бога за нас, грішних, і нині, і в смертну нашу годину. Як і щоразу в такі хвилини, відчуття супокою й умиротворення спало на Скарлет, дарма що серце у неї боліло й у горлі стояла гіркота невиплаканих сліз. Якась частка сьогоднішніх розчарувань і завтрашніх страхів примерхла, а натомість прийшла надія. І не те принесло їй полегкість, що вона душею полинула до Бога: побожність її була досить поверхова. А те, яким погідним було обличчя матері, звернуте до Божого престолу, до його святих і ангелів з проханням дарувати благословення тим, хто дорогий їй і близький. Скарлет була певна, що коли Еллен звертається до неба, її голос там неодмінно почують. Еллен скінчила, й настала черга Джералда, який за молитвою ніколи вчасно не встигав перебирати чотки, отож він почав нишком лічити на пальцях, щоб нічого не пропустити. Під його монотонний голос думки Скарлет мимоволі перекинулися на щось своє. Вона знала, що о такій хвилині потрібно, як навчала того мати, заглянути у власну душу, чи багато гріхів набралося за день, та молити Бога, щоб простив і дарував сили більше їх не робити. Але зараз Скарлет обходило тільки одне — її серце. Вона опустила голову на схрещені на столі руки, аби мати не бачила її обличчя, і журливими думками полинула до Ешлі. Як він міг погодитись на одруження з Мелані, коли насправді кохає її, Скарлет? Тим більше що він знає, як палко вона його кохає! Як він міг отак свідомо розбивати їй серце? Аж це раптом нова думка зблиснула, мов комета, у неї в голові: «Та Ешлі ж навіть не здогадується, що я в нього закохана!» І така ця думка була несподівана, що Скарлет мало не скрикнула. На цілу бездиханну хвилину мозок її завмер у безруху, а тоді наче кинувся гарячково працювати. «Звідки він міг це знати? Я ж завжди була з ним така холодна й манірна, така недотика, що йому, певне, здалося, наче він для мене просто товариш, та й годі. Справді, оце ж тому він і не сказав мені нічого про своє почуття. Він думає, що його кохання безнадійне. Тепер ясно, чому він так дивиться часом...» Пам’ять зразу нагадала їй, як вона бувало перехоплювала на собі незвично дивний погляд Ешлі, коли його сірі очі, завжди такі непроникні, немов розкривались перед нею, і в них проступали біль і розпука. «Він страшенно переживає, бо думає, ніби я закохана в Брента, Стюарта чи Кейда. Тож він, мабуть, і вирішив, що як однаково не може одружитися зі мною, то чом би не зробити на догоду своїм рідним і не взяти шлюб з Мелані. Але якби він знав, що я кохаю його...» Її ще хвилину тому охоплена розпачем душа піднеслася враз до осяйних висот щастя. Так ось чим пояснюється така дивна поведінка Ешлі, його мовчазність. Він же нічого не знає! Марнославність спонукала її повірити в те, в що хотілося вірити, а припущення перетворилося на певність. Якби він знав, що вона кохає його, він припав би їй до ніг. Їй треба тільки... «Ну й дурепа я, що досі про це не подумала! — гарячково розважала вона, стискаючи пальцями зведені брови.— Мені треба якось розкрити йому очі. Він не одружиться з Мелані, коли знатиме, що я його кохаю! Нізащо не одружиться!» Здригнувшись, вона раптом усвідомила, що Джералд уже скінчив і материн погляд звернений на неї. Поспіхом вона почала проказувати молитву, механічно перебираючи чотки, але голос її звучав так збуджено, що Мамка розплющила очі й пильно до неї приглянулась. Після Скарлет прочитала молитву Сьюлін, тоді надійшла черга Керрін, але Скарлет усе ще витала за хмарами, перебуваючи в полоні осяйних своїх думок. Навіть зараз ще не пізно! Хіба мало у них в окрузі бувало випадків, коли наречений або й наречена втікали мало не з-під вінця з кимось третім? А заручин Ешлі ще ж навіть і не оголосили! Так, часу ще доволі! Якщо Ешлі й Мелані не кохають одне одного, а їх пов’язує тільки його бозна-колишня обіцянка, то чом би він не міг забрати своє слово назад і одружитися з нею, Скарлет? Звісно, Ешлі так би й зробив, якби знав, що вона його кохає. Їй треба якось розкрити йому очі. Так чи сяк, але вона це зробить! І тоді... З цих солодких мрій Скарлет повернув до дійсності докірливий материн погляд, коли та помітила, що дочка забуває вчасно долучати свій голос до хору-відповіді на молитву. Швидко повторивши вголос належні слова, Скарлет на мить розплющила очі й нишком обвела поглядом їдальню. Схилені навколішки постаті, помірне світло лампи, тьмяні хитливі тіні від порухів негрів поодаль, навіть ті знайомі речі довкола, ще годину тому такі бридкі, тепер забарвились у ясні барви її сподівань, і кімната знов зробилася затишною і милою. Цього моменту, цієї картини вона повік не забуде! — Богородице-діво,— наспівом протягла її мати. Це почалась літанія на честь Богородиці, і Скарлет услід за м’яким контральто Еллен, що славила Матір Божу, слухняно докинула свої слова: — Моли Бога за нас. З самого дитинства цей ритуал втілював для Скарлет схиляння не так перед Богоматір’ю, як перед Еллен. Може, то скидалося й на блюзнірство, але крізь приплющені очі Скарлет завжди бачила не образ Богородиці, а звернене до неба лице Еллен, коли звучали ці прадавні слова: «Зцілення болящих», «Престол мудрості», «Пристановище грішників», «Духовний квіт». То були чудові слова, бо вони стосувалися Еллен. Але цього вечора, бувши до краю збуджена, Скарлет у всьому цьому обряді, в тихому звучанні голосів, у шепоті слів-відповідей відкривала таку незмірну красу, яка перевищувала все те, що вона зазнавала раніше. І серце її сповнилося щирої подяки Всевишньому, що вказав їй стезю — з глибші її відчаю простісінько в обійми Ешлі. Коли прозвучав останній «Амінь», усі попідводились, насилу випростуючись після довгого колінкування, а Мамці допомогли підвестися спільними зусиллями Тіна й Роза. Порк узяв з полички над коминком довгий паперовий джгут, запалив його від лампи й пройшов у хол. Там навпроти півкруглих сходів стояв масивний буфет з горіхового дерева, завеликий для їдальні, і на його широкій дошці вишикувались рядком кілька ламп та кільканадцять свічок у підсвічниках. Порк засвітив одну лампу й три свічки і з поважним виглядом першого камергера монарших покоїв, що проводить короля й королеву до опочивалень, очолив процесію нагору, тримаючи світло високо над головою. Еллен, спираючись Джералдові на руку, рушила вслід за ним, а далі вже йшли дівчата, кожна зі своєю свічкою. Скарлет увійшла до себе у спальню, поставила свічку на високий комод і пошукала напівпомацки в одіжній шафі бальну сукню, яку треба було полагодити. Перекинувши її через руку, вона тихенько пройшла галереєю понад холом. Двері батьківської спальні були трохи прочинені, і, не встигши ще постукати, Скарлет почула голос Еллен — мати говорила тихо, але рішуче. — Містере О’Гара, ви повинні звільнити з роботи Джонаса Вілкерсона. Джералд вибухнув криком: — А де я візьму іншого управителя, такого, щоб не обкрадав мене? — Його треба звільнити, і то невідкладно, завтра ж уранці. Здоровань Сем непоганий наглядач, він зможе заступити Джонаса, поки ви знайдете когось на його місце. — Х-ха! — пролунав Джералдів голос.— То це, виходить, достойний Джонас ухоркав дів... — Його треба звільнити. «Отже, це з ним Еммі Слеттері нагуляла дитину,— подумала Скарлет.— Звісно. Чого ж іншого можна сподіватися від янкі й дочки з такої родини, як ця біла голота?» Перечекавши з хвилину, поки Джералд угамувався, Скарлет постукала у двері й простягла матері сукню. За той час, що вона роздягалась і, загасивши свічку, лягла, у голові в неї склався в усіх деталях план на завтрашній день. План цей був дуже простий: успадкувавши Джералдову цілеспрямованість, вона бачила тільки мету, якої прагнула досягти, і прямувала до неї навпростець. Найперше — вона повинна бути горда, як настановляв її Джералд. У Дванадцяти Дубах вона буде весела й життєрадісна, як ніколи, щоб ніхто й не запідозрив, ніби в неї тяжко на серці через Ешлі з Мелані. І фліртуватиме з усіма кавалерами поспіль. Це, може, й жорстоко щодо Ешлі, зате примусить його ще більше тужити за нею. Вона не промине жодного можливого претендента на її руку, починаючи від того перестарка з рудими баками, Френка Кеннеді, що залицяється до Сьюлін, і кінчаючи тихим, скромним і сором’язким Чарлзом Гамільтоном, братом Мелані. Вони роїтимуться круг неї, як бджоли біля вулика, і Ешлі неодмінно відійде від Мелані й пристане до кола її залицяльників. Тоді вона знайде якусь хвилину, щоб побути з ним далі від усіх. Вона сподівалася, що саме так усе складеться, бо інакше було б дуже, важко. І якщо Ешлі сам не ступить першого кроку, доведеться їй самій це зробити. А коли вони залишаться вдвох, у Ешлі все ще стоятиме перед очима гурт її залицяльників, і він переживатиме, що всі вони ревно прагнуть запобігти її ласки, і в очах у нього знову постане той самий вираз смутку та розпуки. Тоді вона дасть йому відчути, що хоч багато хто упадає коло неї, тільки він один їй любий, і очі його розпроміняться щастям. І коли вона визнає це — ясна річ, у цілком пристойній і скромній формі,— він побачить у ній ще тисячі інших привабливих рис. Звичайно, вона поведеться при цьому як справжня леді. Ні в якому разі не скаже напрямки, що кохає його — так не прийнято робити! Але як саме вона розкриє йому свої почуття — це була дрібниця, якою не варто й голови сушити. Їй уже доводилось бувати в подібних ситуаціях, і якось вона і тепер дасть цьому раду. Лежачи в постелі, на яку падало тьмяне місячне світло, вона змальовувала собі в уяві всю цю картину. Вона бачила, яким подивом і радістю засвітиться у нього обличчя, коли йому стане ясно, що вона його кохає, і чула, якими словами він освідчиться їй. Звісно, на це вона муситиме відповісти, що марно й сподіватися, щоб вона погодилась вийти за чоловіка, зарученого з іншою, але він наполягатиме і кінець кінцем вона дасть себе переконати. Тоді вони вирішать того ж вечора втекти до Джонсборо, а там... Таж завтра о цій порі вона може вже бути місіс Ешлі Вілкс! Скарлет сіла у ліжку, обхопила руками коліна й на коротку осяйну хвилину й справді відчула себе місіс Ешлі Вілкс — дружиною Ешлі! Але потім легкий холодок війнув їй у серце. Що, коли не вийде так, як вона задумує? Що, як Ешлі не запропонує їй утекти вдвох із ним? Однак вона тут-таки прогнала геть цю думку. «Не думатиму про це зараз,— рішуче сказала вона сама собі.— Коли я почну зараз думати, тільки настрій собі зіпсую. Та й нема підстав гадати, що не вийде, як я хочу... якщо він мене кохає. А що він кохає — цього я певна!» Скарлет закинула голову назад, і в її блідих очах в обводі чорних вій зблиснуло місячне світло. Еллен ніколи не казала їй, що бажання і здійснення — це дві відмінні речі, та й життя ще не навчило її, що не кожний, хто йде напролом, домагається успіху. Вона лежала в сріблястій напівтемряві, і в ній дедалі більшала певність, що все вийде згідно з її задумом, і снувалися райдужні плани, як то буває у шістнадцять років, коли життя таке принадне, що поразка просто неможлива, коли гарна сукня і ніжна шкіра — це така зброя, якою можна здолати долю.Розділ V
Була десята година ранку. День випав дуже теплий, як на квітень, і золоте сонячне проміння щедро затоплювало спальню Скарлет крізь блакитні фіранки на широких вікнах. Це світло переливалося на кремових стінах, пашіло густим, як вино, багрецем на меблях з червоного дерева, а підлога під ним вилискувала мов скло там, де її не покривали барвисті плями килимків. У повітрі відчувалося, що весна вже хоч-не-хоч поступається перед спекотним джорджіанським літом. Лагіднацілюща теплінь, що заливала кімнату, несла з собою оксамитовий аромат розмаїтих квітів, молодого листя дерев і вологої, недавно зораної землі. За вікнами Скарлет було видно яскраве буяння цвіту нарцисів обабіч покритої жорствою під’їзної алеї та подібні до кринолінових спідниць розкішні кущі жовтого жасмину, що скромно опускали долі свої золотисті грона. Заклопотані вічним суперництвом за магнолію під вікном, зчинили знову сварку сойки та дрозди-пересмішники — голоси перших звучали різко і в’їдливо, а других — тягуче й плачливо. Такого погожого ранку Скарлет звичайно підбігала до вікна, спиралася ліктями на широку лутку і вбирала в себе запахи та звуки Тари. Але сьогодні ясне сонце й небесна блакить викликали у неї тільки одну думку: «Хвала Богові, що нема дощу». На постелі у великій картоновій коробці лежала акуратно складена ясно-зелена єдвабна сукня, обшита фестонами з білих мережив,— її мали завчасу відправити до Дванадцяти Дубів, щоб Скарлет встигла там змінити свій туалет перед танцями. На цю сукню вона лише глянула мимохідь і знизала плечима. Якщо її плани здійсняться, то їй не треба буде цього вечора перевдягатись. Задовго до початку балу вона й Ешлі будуть уже далеко в дорозі до Джонсборо, де на них чекатиме шлюб. Зараз у неї був інший клопіт — яку сукню одягти на пікнік. Яке вбрання найбільше підходить, щоб Ешлі не вистояв перед її чарами? Від восьмої години ранку вона переміряла їх цілу купу і тепер стояла розгублена й роздратована у мереживних панталонах, полотняному корсеті й трьох оторочених мереживом нижніх спідницях. Відкинуті сукні строкатим різнобарв’ям тканин і стрічок громадились круг неї на підлозі, ліжку й стільцях. Рожева сукня із органді з довгим яскраво-червоним паском була нічого, але Скарлет одягала її минулого літа, коли Мелані приїздила до Дванадцяти Дубів — вона, звісно, запам’ятала цю сукню й могла б щось ущипливе зауважити з цього приводу. Чорна бомбазинова з буфами на рукавах і стоячим мереживним комірцем чудово відтіняє її білу шкіру, але в ній вона виглядає трохи старшою, ніж насправді. Скарлет стурбовано приглянулася на себе в дзеркало, так наче боялася побачити на своєму шістнадцятилітньому личку зморшки чи брезкле підборіддя. Нізащо в світі не можна здаватися старшою від своїх літ, коли поруч буде Мелані, така разюче юна! Оця блідо-бузкова муслінова сукня у смужку з широкими мереживними вставками і тюлевою облямівкою дуже мила, але їй вона не пасує. Вона б радше підійшла Керрін з її тонкими рисами й невиразним обличчям, а от Скарлет у ній скидалася б на школярку. А це вже нікуди не годиться — виглядати школяркою поряд з Мелані, яка завжди так гідно тримається. Сукня з зеленої картатої тафти, вся у шлярках, облямованих зеленою оксамитовою стрічкою, якнайкраще Скарлет личила, власне, вона була у неї найулюбленіша, бо надавала її очам смарагдового відтінку. Але що вдієш, коли спереду на грудях виразно проступає масна пляма! Звичайно, те місце можна прикрити брошкою, тільки ж ця Мелані має таке гостре око! Далі ще були різнобарвні бавовняні плаття, зовсім не ошатні, як на таку нагоду, та ще кілька бальних суконь і одна зелена муслінова в ялиночку, яку Скарлет одягала вчора. Хоча це була, власне, вечірня сукня. На денну пору вона не дуже підходить, бо в неї коротенькі буфи замість рукавів і глибокий виріз, як у бальній сукні. Але не було вибору — доведеться-таки її вдягати. Зрештою, їй нема чого соромитися своєї шиї, рук та грудей, хоч і не годиться надміру їх оголювати зранку. Стоячи перед дзеркалом, Скарлет вигнулася станом, щоб оглянути себе збоку, і не побачила у власній постаті анінайменшої вади. Шия була коротка, але округла, плечі пухкі й звабливі, та й груди, що виступали з корсету, теж вельми гарні. Вона ніколи не мусила підшивати шовкові подушечки до підкладки ліфу, як то часто роблять шістнадцятирічні дівчатка, аби надати своїм обрисам належної опуклості. Скарлет раділа, що у неї, як і в Еллен, тендітні білі руки й маленькі ступні, і хоч вона воліла б, щоб їй, крім того, передався й високий зріст материн, до свого власного зросту ніяких претензій у неї не було. «Шкода, що ніг не видно з-під сукні»,— подумала Скарлет, ледь підібравши нижні спідниці й дивлячись на округлі й стрункі свої литки під панталонами. Литки в неї таки гарні. Навіть дівчатка у Фейєтвіллі визнавали це. А щодо стану, то такого тонкого, як вона має, нема ні в кого не тільки у Фейєтвіллі й Джонсборо, айв усіх трьох округах, коли казати правду. Думка про те, який у неї стан, нагадала їй про справи практичні. Зелена муслінова сукня вимагає, щоб талія була не більше сімнадцяти дюймів, а Мамка зашнурувала їй корсет на вісімнадцять, як для бомбазинової. Треба буде нагадати Мамці, щоб зашнурувала тугіше. Скарлет прочинила двері, прислухалась і почула в холі внизу важку Мамчину ходу. Вона нетерпляче гукнула негритянку, знаючи, що о цій порі може безкарно погиркувати на челядь, бо Еллен зараз у коптильні, видає куховарці харчі на день. — Хтось собі гадає, наче я можу пурхати,— пробурчала Мамка, чалапаючи східцями. Увійшла вона захекана, але з міною людини, що готова до бою і сподівається його витримати. У великих чорних руках вона тримала тацю, на якій парувала їжа: два чималі ямси в маслі, купка гречаних млинців, политих сиропом, і великий шматок шинки, що плавав у підливі. Коли Скарлет побачила Мамчину ношу, легке роздратування на її обличчі змінилося виразом войовничої затятості. Заморочена вибором сукні, вона забула про залізне правило Мамки: коли панночки збираються в гості, то мусять удома наїстись донесхочу, щоб там і найбільша смакота їх не спокусила. — Це все ти даремно. Я не з’їм цього. Можеш забрати назад на кухню. Мамка поставила тацю на стіл, випросталась і взялася в боки. — Ні, міс, ви таки з’їсте! Я не хочу, щоб вийшло, як на тому пікніку, коли я заслабла, переївши тельбухів, і не змогла сама простежить, аби ви дома добре наїлися. Все з’їсте до крихти! — Ні, не з’їм! Краще підійди-но й затягни мені тугіше корсет, бо я й так спізнююсь. Коляска вже під дверима, я чула. Мамка перейшла на вкрадливий тон: — Ну ж бо, міс Скарлет, голубонько, хоча б трошки з’їжте. Он міс Керрін і міс Сьюлін з’їли все, що їм подали. — Звісно, коли у них тями, як у кроликів,— зневажливо пирхнула Скарлет.— А я не їстиму! Досить з мене, я вже знаю, які ці твої таці. Я не забула, як того разу змолола все, що ти принесла, а тоді у Калвертів було морозиво, для якого вони привезли лід аж із Саванни, і я змогла проковтнути лиш одну ложечку. Тож сьогодні я розважатимусь уволю і їстиму там усе, що мені смакує. На такий одвертай непослух Мамка обурено насупила брови. Що молодій панночці годиться робити й чого не годиться — це так чітко розмежовувалось в її свідомості, як біле й чорне, і ніякого проміжного варіанту тут не могло бути. Сьюлін і Керрін були як віск у Мамчиних владних руках і з належною увагою сприймали її напучування. А от переконати Скарлет, що майже всі природні дівчачі нахили суперечать приписам добропристойності, щоразу можна було тільки після відчайдушних зусиль. Кожна перемога над Скарлет важко давалася Мамці, бо вимагала таких хитрих викрутів, яких і не знають білі люди. — Коли вам, може, й байдуже, що люди кажуть про цю родину, то мені не байдуже,— пробурмотіла Мамка.— Не велика це приємність чути від людей на вечірці, що вас не виховано як слід. Я одно товчу й товчу вам, що справжню леді знати по тому, скі’ки вона їсть на людях — чисто, як те пташеня. І я не попущу, аби ви у панства Вілксів накинулись на їжу, мов з голодного краю. — Але ж от мама — справжня леді, а в гостях вона їсть,— заперечила Скарлет. — Ви теж будете їсти, коли вийдете заміж,— не здавалася Мамка.— А у вашому віці міс Еллен ніколи нічо’ не їла в гостях, і так само ваша тітонька Полін, і тітонька Юлейлія. І всі вони поодружувались. А котра панночка багато їсть у гостях, та здебільша так і не вийде заміж. — А отже й ні. Якраз на тому пікніку, коли ти була хвора й не перегодувала мене наперед, Ешлі Вілкс сказав мені, що йому подобається, якщо дівчина має добрий апетит. Мамка значливо похитала головою. — Що жентмени говорять — то одне, а що у них на думці — то зовсім інше. Я щось не чула, щоб місте’ Ешлі збирався до вас свататись. Скарлет насупилась і вже ладна була відповісти чимось ущипливим, але стримала себе. Мамка таки влучила в саму цяту, і тут нічим було крити. Помітивши впертий вираз на обличчі у Скарлет, Мамка взяла в руки тацю і з властивою її расі прихованою хитрістю вирішила діяти інакше. Ступивши крок до дверей, вона тяжко зітхнула. — Що ж, хай так і буде. А я ще казала куховарці, коли вона накладала на тацю: «Справжню леді знати по тому, що вона не їсть у гостях». Так я й сказала: «Я зроду не бачила, щоб котрась біла леді їла менше, ніж міс Меллі Гамільтон, коли вона оце недавно приїздила в гості до містера Ешлі... чи то пак до міс Індії». Скарлет стрельнула на Мамку підозріливим поглядом, але на широкому обличчі негритянки була сама невинність та ще жаль, що Скарлет далеко до справжньої леді, такої, як Мелані Гамільтон. — Постав тацю і затягни мені тугіш корсет,— роздратовано кинула Скарлет.— Може, я трохи перекушу згодом. Якщо я зараз наїмся, корсет не затягнеться як треба. Не показуючи, що вийшло по її волі, Мамка поставила тацю. — А що моя ясочка вдягне? — Оце,— Скарлет показала на пухкий оберемок зеленого мусліну в ялиночку. Ту ж мить Мамка вже була готова до нової сутички. — Ну, це вже ні! На ранок таке зовсім не годиться. Щоб отак виставляти груди в дообідню пору — та в цій же сукні ані комірця, ані рукавів! І ластовиння таки знов вас обсипле, їй-бо! А я ж он скі’ки намучилась — усю зиму протирала вам тіло сколотинами, аби зійшло ластовиння, що ото ви набралися в літі на пляжі в Саванні! Піду скажу про вас міс Еллен. — Якщо ти хоч словом прохопишся їй, перше ніж я одягнусь, я й краплі не візьму до рота,— рішуче заявила Скарлет.— А коли я одягнуся, мама вже не пошле мене перевдягатись — не буде часу. Мамка знову зітхнула — цього разу на знак своєї поразки. З двох лих вона вибрала менше: нехай уже краще вбереться до обіду у вечірню сукню, аніж у гостях обсідатиметься, як порося. — Ухопіться-но за що-небудь міцніш і стримайте віддих,— скомандувала вона. Скарлет слухняно скорилася, втягнувши живіт і вхопившись щосили за стояк ліжка. Мамка піднатужилась і різкими поштовхами так затягла шнурівку, що затиснутий між пластівцями з китового вуса тоненький стан ще потоншав, викликавши гордий і захоплений вираз на обличчі у негритянки. — Ні в кого нема такого стану, як у моєї ясочки,— схвально озвалась вона.— Щоразу, як я затягую міс Сьюлін трошечки тісніш як на двадцять дюймів, вона просто зімліває. — Пхе! — насилу перевела подих Скарлет.— Я ще ні разу за все життя не зімліла. — А воно інший раз і не завадило б,— повчально зауважила Мамка.— Надто вже ви часом сміливі, міс Скарлет. Я вже давно х’тіла вам сказати: в тому нічо’ доброго нема, що ви не зімлієте, як побачите змію, чи мишу, чи щось таке інше. Вдома воно, звісно, зайве, а от на людях — чом би й ні? Я вже скі’ки разів казала вам... — Та швидше-бо! І не базікай так багато. Я й без цього вийду заміж, хоч і не вмію скрикувати з переляку й непритомніти. Ось побачиш. Але ж, Боже мій, як ти туго мене затягла! Давай-но сукню. Мамка дбайливо накинула на свою підопічну дванадцять ярдів зеленого мусліну в ялиночку поверх настовбурчених спідниць і почала, защібати на спині ліф з глибоким вирізом. — І щоб носили шаль, коли будете на сонці, і не скидали брилика, коли припече,— наказувала Мамка.— А то повернетесь додому обгоріла, як стара міс Слеттері. Тепер попоїжте, голубонько, ті’ки не хапайтеся. Бо ні до чого це, коли вас занудить. Скарлет покірно сіла перед тацею, не певна, чи зможе дихати після того, як увіпхне в себе кусень-другий. Мамка зняла з вішака великий рушник, старанно пов’язала його дівчині навколо шиї і розправила білі складки у неї на колінах. Скарлет почала з шинки, яку найдужче любила, і на превелику силу проковтнула перший шматочок. — Боже, як би я хотіла швидше заміж! — з прикрістю заявила вона, бридливо беручись за ямс.— Так остогидло без кінця прикидатись, ніколи не робити того, що хочу. Остогидло вдавати, наче я їм не більше за пташину, статечно ступати, коли хочеться побігати, казати, що мені млосно, після першого ж вальсу, коли я ладна без утоми танцювати хоч би й два дні поспіль. Набридло говорити: «Які цікаві речі ви розповідаєте!» — котромусь йолопові, в якого клепок удвічі менше, ніж у мене, остогидло видавати себе за ідіотку, аби чоловіки мали змогу повчати мене й пишатися, що он які вони тямущі... Ні, більше ні крихти не влізе! — Візьміть ще хоч млинчика, поки теплий,— невблаганно напосідала Мамка. — І чому це дівчина конче має бути дурепою, коли хоче вийти заміж? — Може, це того, що жентмени самі не знають, чого хочуть. Їм ті’ки здається, що вони знають. Тож коли підсовувати їм те, чого вони нібито хочуть, то й жити легше буде, і в старих паннах не залишитесь. Бо вони так думають, наче їм потрібні скромні дурочки, в яких апетиту, як у пташки, та й кебети не більш. Жентмени не люблять женитися на дівчатах, які розумніші за них. — Але ж хіба це для них не страшна несподіванка, коли після весілля виявляється, що їхні жінки мають трохи глузду? — Ну, тоді вже однак пізно. Уже ж побралися. Та й крім того, жентмени, либонь, здогадуються, що жінки у них не без лою в голові. — Настане такий день, коли я почну робити й говорити все, що хочу, і чхатиму на те, що комусь це може не сподобатись. — Ну, це вже ні,— похмуро заявила Мамка.— Поки я жива, цього не буде. Їжте краще млинці. Та вмочайте їх у підливу, голубонько. — Щось не віриться, щоб дівчата-янкі мусили корчити з себе таких розтелеп. Коли торік ми були у Саратозі, я бачила, що багато хто з них поводився цілком тверезо, і то в чоловічій компанії. Мамка зневажливо пирхнула. — Дівчата-янкі? Може, воно й так, що у них і на умі, й на язиці те саме, але я не дуже помічала, щоб так уже багатенько женихів вони мали в Саратозі. — Але ж вони таки одружуються,— заперечила Скарлет.— Не родяться ж янкі самі собою. Мусять хіба одружуватись, щоб мати дітей. Он же як їх багато. — Чоловіки женяться на них лише задля грошей,— переконано прорекла Мамка. Скарлет умочила гречаного млинця в підливу і вкинула в рот. Може, й справді щось у цьому є, про що Мамка говорить. Щось та мусить бути, бо ж і Еллен каже те саме, тільки іншими словами, не так прямо. Адже справді — матері всіх її подруг товчуть своїм дочкам, щоб ті вдавали з себе безпорадних, беззахисних і поступливих. Та вже щоб саме це прикидання засвоїти, то й то треба неабиякої тями. Може, вона таки занадто сміливо поводиться. Часами, бува, сперечалася з Ешлі й не крилася зі своєю думкою. Може, якраз це та ще її залюбленість у далекі прогулянки пішки чи верхи й одвернули Ешлі від неї до тендітної Мелані? Може, якби вона повелась інакше... Проте Скарлет відчувала, що якби Ешлі здатен був попастися на такі жіночі хитрощі, вона перестала б його поважати. Чоловік, коли він настільки безголовий, що піддається на кривляння, вдавану млість чи компліменти на взір: «Ой, які цікаві речі ви розповідаєте!» — не вартий, щоб за нього боротись. Але ж усім їм це начебто подобається! Якщо вона досі поводилася з Ешлі не так, як слід було — що ж, це вже минуле, і нічим тут не зарадиш. Сьогодні вона спробує по-інакшому, так, як прийнято. Вона таки хоче завоювати його, але має на це лише кілька годин. Якщо треба задля цього зімліти чи бодай вдати щось таке, вона на це піде. Якщо його можна привабити простакуватістю чи кокетуванням, то вона залюбки фліртуватиме і прикинеться такою тупачкою, що перевершить навіть цю дурномозку Кетлін Калверт. А коли доведеться зважитись на щось зовсім відчайдушне, вона й на те готова. Сьогодні — або ніколи! І нікого не знайшлося, хто сказав би Скарлет, що її справжня вдача, страх яка непогамовна, усе-таки привабливіша над усі прибрані пози. Хоча — якби хтось і сказав їй таке, вона б цим утішилась, але повірити не повірила. Та й усе те середовище, до якого вона належала, теж не повірило б, оскільки природність жіночої поведінки тоді так мало цінувалася, як ніколи перед тим або опісля.*
Поки коляска прямувала червонястою дорогою до плантації Вілксів, Скарлет, хоч і з легенькими докорами сумління, задоволено думала про те, що ні Еллен, ні Мамки не буде на пікніку. Не буде нікого, хто ледь помітним порухом брів або випнутою нижньою губою спробував би завадити її намірам. Звісно, завтра Сьюлін напліткує про неї домашнім, але якщо все піде так, як розважила Скарлет, домашні будуть надто збуджені її заручинами з Ешлі, а то ще й їхньою втечею, і поведінка її на пікніку піде в непам’ять. Вона справді-таки була рада, що матері довелося залишитись удома. Джералд, зранку причастившись до бренді, встиг уже звільнити з роботи Джонаса Вілкерсона, і Еллен зосталася в Тарі, щоб провести з ним остаточний розрахунок. Скарлет поцілувала матір на прощання в маленькому кабінеті, де Еллен сиділа за високим бюрком, закладеним паперами. Джонас Вілкерсон з капелюхом у руці стояв поруч, насилу стримуючи лють на худому смаглявому обличчі, що так нецеремонно його позбавили найвигіднішої в усій окрузі управительської посади. І все лишень через те, що він дозволив собі трохи гульнути! Даремно він товкмачив Джералдові, що Еммі Слеттерї могла залюбки нагуляти дитину з добрим десятком чоловіків, а не тільки з ним — чого Джералд і не заперечував, хоча в очах Еллен це однаково не змінювало суті справи. Джонас ненавидів усіх південців. Ненавидів їхню холодну чемність до нього, їхню ледве приховану зневагу до його соціального статусу. А найдужче ненавидів Еллен О’Гару, яка, на його думку, втілювала все найненависніше в південцях. Мамка, як найстарша з усієї челяді, теж зосталася — допомагати Еллен, і на передку поряд з Тобі сиділа Ділсі, тримаючи на колінах довгеньку коробку з дівчачими вбраннями до танців. Джералд на своєму дужому коні їхав обіч коляски, розігрітий випитим бренді й втішений, що так швидко збувся неприємного клопоту з Вілкерсоном. Довершувати це діло він полишив на Еллен, навіть і не подумавши, як їй прикро буде пропустити пікнік і не побачитися з друзями: що ж, коли стояв погожий весняний день, навкруг милували око його розлогі поля, виспівували пташки, а він почував себе молодим і безтурботним. Вряди-годи з уст у нього зривалася котрась ірландська пісенька — жартівлива, як ото «Візок дорогою котив», або й сумніша, як-от балада про Роберта Еммета «У далекому краю загинув герой»[13]. Він був щасливий, приємно збуджений перспективою цілий день до хрипу балакати про янкі та про війну, гордий за своїх трьох гарненьких дочок в яскравих кринолінових сукнях, що сиділи, тримаючи в руках ці кумедні парасолечки, оторочені мереживом. Про свою вчорашню розмову зі Скарлет він і забув — вона давно вже вивітрилася у нього з голови. Він думав тільки, що Скарлет гарненька, що нею можна просто пишатися і що очі у неї сьогодні такі ясно-зелені, як пагорби Ірландії. Думка про це піднесла його у власних очах, адже було в ній щось від поезії, і спонукала врадувати дочок гучним, хоч трохи й фальшивим виконанням пісні «Хто носить зелене вбрання»[14]. Скарлет дивилась на нього поглядом, в якому була і любов, і іронія,— як, бува, мати дивиться на малого сина-хвалька: вона знала, що до вечора Джералд уп’ється в дим. Вертаючись поночі додому, він своїм звичаєм намагатиметься перескочити вмах усі до одної огорожі від Дванадцяти Дубів до Тари, і якщо при цьому не скрутить в’язи, то тільки завдяки здоровому глуздові свого коня та провидінню. Він знехтує моста й пустить коня через річку вплав, а діставшись додому, зчинить крик, поки Порк його не вкладе спати на канапі в кабінеті — Порк, як завжди у таких випадках, чекатиме його у холі з лампою в руці. Свій новий костюм із сірого сукна він зіпсує внівець, і тому завтра вранці лаятиметься на всі заставки, а потім буде в усіх деталях розписувати Еллен, як у темряві кінь звалився з мосту у воду — очевидна брехня, в яку повірив би хіба останній дурень, хоч усі сприймуть її за чисту монету, а він пишатиметься, що так вправно обвів усіх круг пальця. 3 раптовим припливом ніжності Скарлет подумала, який же він милий, при всьому його самолюбстві й безвідповідальності. Вона почувала себе такою збудженою і піднесеною цього ранку, що ладна була дарувати свою любов не тільки батькові, а й цілому світові. Скарлет знала, яка вона гарненька; вона була певна, що не встигне й смеркнути, як Ешлі вже належатиме їй; та й сонце ж світило так лагідно й тепло, і навколо буяла така славна джорджіанська весна! Ніжна зелень кущів ведмежини при дорозі вже прикривала густу червінь рівчаків, розмитих зимовими дощами, а голі гранітні брили, що де-не-де виступали серед червоного глинища, повивалися пагонами диких троянд, навздогін за якими тяглися вгору стебла блідо-лілових фіалок. Зарості дерену на пагорбах над річкою вилискували проти сонця білим квіттям, немов то й досі залежався сніг серед зела. Щедрий цвіт яблунь мінився від білої до ясно-рожевої барви, а попід деревами, там, де пробивалося сонячне проміння, строкато слався пурпуровий, жовтогарячий і рожевий килим дикої жимолості. Повів вітерцю доносив тонкий аромат розквітлих кущів, повітря було таке запахуще, мов найсмачніша приправа. «Повік-віку не забуду я цього чудового дня,— подумала Скарлет.— А ще ж, може, він стане й днем мого весілля!» У неї аж серце стрепенулося на думку, що сьогодні ввечері — або вночі при місяці — вони вдвох з Ешлі мчатимуть верхи через цей уквітчаний зелений світ, поспішаючи до Джонсборо й до священика. Звичайно, потім вони вдруге справлять вінчання, в Атланті, але то вже буде клопіт Еллен з Джералдом. Скарлет стало трохи не по собі, коли вона подумала, як поблідне від сорому Еллен, почувши, що її дочка втекла з чужим нареченим. Та за хвильку це почуття минулося: Скарлет була певна, що мати простить її, коли побачить, яка вона щаслива. А Джералд розкричиться і зчинить веремію, але хоч би як він там учора виступав проти її шлюбу з Ешлі, у глибині душі його ще й дуже втішить породичання з Вілксами. «Але цим усім я сушитиму голову після весілля»,— подумала Скарлет, відганяючи від себе всі клопоти. Бо й справді: під цим теплим сонцем такої погідної весняної пори, та ще й коли на пагорбі за річкою вже показалися димарі Дванадцяти Дубів, не можна було перейматися чимось іншим, окрім трепетної радості. «Я житиму там усе своє життя, я побачу ще з п’ятдесят таких весен, а може, й більше, і я розповім своїм дітям і онукам, яка прегарна була ця весна, гарніша за всі». Від цієї думки їй стало так легко на серці, аж вона підхопила приспів пісні «Хто носить зелене вбрання», чим викликала гучне батькове схвалення. — Не розумію, чого ти така весела з самого ранку,— ущипливо зауважила Сьюлін, і досі сердита на сестру, бо ж їй зелена шовкова сукня Скарлет куди краще личила б, аніж законній її власниці. І чому ця Скарлет така противна: ніколи не дасть поносити своєї сукні чи капелюшка? І чому мама завжди стає на бік Скарлет і запевняє, ніби зелений колір не до лиця їй, Сьюлін? — Ти ж не гірше за мене знаєш, що сьогодні оголосять заручини Ешлі. Тато вранці казав. А я знаю, що ти вже кілька місяців упадаєш за Ешлі. — Оце й усе, що ти знаєш? — відрубала Скарлет і показала сестрі язика, зовсім не збираючись псувати собі настрій. Побачимо, як здивується міс Сью завтра о цій порі! — Але ж це неправда, Сьюзі! — запротестувала вражена Керрін.— Скарлет подобається якраз Брент. Скарлет перевела усміхнені зелені очі на найменшу сестру: як тільки можна бути такою потульною! Адже в домі всі до одного знали, що Керрін віддала своє тринадцятирічне серце Брентові Тарлтону, хоч для нього вона була тільки меншою сестричкою Скарлет, і нічим більше. Коли близько не було Еллен, уся родина дражнила цим Керрін, доводячи її мало не до сліз. — Дорогенька, мене зовсім не цікавить Брент,— зробила благородний жест Скарлет, переповнена своїм щастям.— І я його не цікавлю. Він тільки чекає, коли ти підростеш. Округле личко Керрін спаленіло, радість у ній боролася з недовірою. — Ой, і справді, Скарлет? — Ти що, Скарлет, забула мамині слова? Що Керрін ще мала і їй рано думати про кавалерів? А ти забиваєш їй цим голову! — Ну то йди й розбазікай мамі, мені байдуже! — огризнулася Скарлет.— Тобі хочеться, щоб мала так і лишалася дитинчам, бо ще рік-два, й вона стане вродливіша за тебе. — Ану прикусіть язички бодай хоч сьогодні, а то, їй-бо, уперіщу! — перестеріг батько дівчат.— Цитьте мені зараз! Он, здається, чи не колеса риплять? То, либонь, Тарлтони або Фонтейни. Коли доїхали до перехрестя з дорогою, яка збігала лісистим схилом від Мімози й Красогір’я, стукіт копит і порипування коліс почулися виразніше, а з ними долинув з-поза густих заростей і жвавий жіночий гомін. Джералд, виїхавши трохи наперед, натягнув поводи і дав Тобі знак зупинити коляску на роздоріжжі. — Це Тарлтонові леді,— повідомив Джералд своїх дочок, і його рум’яне обличчя розпливлося усмішкою, бо з усіх жінок в окрузі — за винятком, звісно, Еллен — найбільшу прихильність він відчував до рудоволосої місіс Тарлтон.— І віжками править не хто, як господиня. Оце жінка, що в неї руки створені для коня! Легкі, як пір’їнки, міцні, як сириця, і такі гарні, хоч цілуй. Гай-гай, далеко вам до неї з вашими виманіженими ручками,— додав він, глянувши з любов’ю, але й з докором на своїх дівчат.— Керрін он і підступити до бідних конячок боїться, у Сью руки до віжок не стоять, та й ти, кицюню... — Мене, в усякому разі, ще жоден кінь не скинув! — обурено вигукнула Скарлет.— А місіс Тарлтон — ще не було такого полювання, щоб вона не вилітала з сідла. — Але зламавши ключицю, мужньо терпить біль,— зауважив Джералд.— Ані тобі зімліє, ані заохає. Та годі про це, он вона вже близько. Він звівся у стременах, скинув капелюха й привітально махнув ним, коли на видноті з’явилася коляска Тарлтонів, де було повно дівчат у яскравих сукнях, у розмаяних вуалях і з парасольками в руках, а на передку, як і здогадувався Джералд, красувалася сама місіс Тарлтон. Бо для кучера, власне, і місця не вистачило б, коли зважити, що четверо дівчат, нянька й довгі коробки з бальними сукнями займали всю коляску, і господині більш не було куди сісти, як тільки на передок. Та ще й те сказати, що Беатріс Тарлтон вельми неохоче віддавала віжки в будь-чиї інші руки, чорні чи й білі,— хіба лиш, коли її власні були перев’язані після чергового падіння. Тендітна й вузька у стегнах, така блідошкіра, немов її вогненне волосся ввібрало в себе всю барву з тіла, вона, однак, аж пашіла здоров’ям і невичерпною енергією. У неї було восьмеро дітей, таких самих рудоволосих і життєстійких, як і вона, і всі належним чином, на думку округи, виховані, оскільки місіс Тарлтон ставилася до них з любов’ю, але й дуже вимогливо, хоч і не утискала надміру — достоту, як і своїх лошат. «Тримай у шорах, але не зроби безхребетними»,— таке було її виховне кредо. У конях місіс Тарлтон кохалася й могла говорити про них день і ніч. Вона розуміла їх і справлялася з ними чи не краще за будь-якого чоловіка в окрузі. Лошаки розгулювали й на вигоні, і на моріжку перед будинком, а восьмеро її дітей сповнювали гамором будинок на пагорбі, та й усе довкола, і коли вона обходила плантацію, слідом за нею неодмінно сунула ціла галайстра синів, дочок, лошаків і гончаків. Своїм коням, особливо гнідій кобилі Неллі, вона приписувала мало не людську тямущість, і якщо господарські клопоти не дозволяли їй вчасно вибратися на прогулянку верхи, вона давала котромусь негреняті цукерницю й казала: — Віднеси Неллі жменьку цукру й перекажи, що я прийду, тільки-но звільнюся. Майже завжди на ній було верхове вбрання: незалежно від того, випаде нагода проїхатись у сідлі чи ні, вона з самого рання була до цього готова. Щоранку, і в сонячну днину, і в дощ, Неллі сідлали й вели на прохідку перед ганком, чекаючи, коли господиня вигодить вільну часинку. Але давати лад Красогір’ю — це був клопіт неабиякий, вирватись на прогулянку було нелегко, і частенько Неллі не годину й не дві дожидала своєї вершниці, поки та невтомно снувала по дому й по двору, перекинувши шлейф амазонки через руку й виблискуючи високими начищеними чобітками. Та й сьогодні у своїй чорній шовковій сукні з надто малим, як на моду, криноліном вона виглядала так, наче вдягла амазонку, бо сукня ця була такого ж скромного крою, що й верховий костюм, а маленький чорний капелюшок з довгим чорним пером, зсунутий трохи набакир над жвавим карим оком, достоту нагадував той її битий негодами головний убір, в якому вона вибиралася на полювання. Побачивши Джералда, місіс Тарлтон вихнула батогом і осадила пару своїх гнідих, а четверо дівчат повистромлялися з коляски й привітали сусідів таким відчайдушним криком, що аж наполохали коней. Хтось би збоку подумав, що одна родина не бачилася з другою добрих кілька років, а не якихось два дні. Але Тарлтони були товариські вдачею і дуже любили родину О’Гар, особливо їхніх дівчат. Точніше — Сьюлін і Керрін. Бо щодо Скарлет, то жодна дівчина в усій окрузі, крім хіба дурноверхої Кетлін Калверт, не любила її. Улітку в їхніх краях пікніки й бали бували чи не щотижня, але рудоволосих Тарлтонових дівчат з їхнім неймовірним запалом до всіляких розваг кожен подібний захід так збуджував, наче траплявся у їхньому житті вперше. Дівчата ці були милі й жваві і так тісно сиділи в колясці, що криноліни їхні та фестони виставали назовні, а піднесені угору парасольки раз у раз чіплялись одна за одну над широкими солом’яними бриликами від сонця, кожен оздоблений трояндою й зав’язаний на шиї чорною оксамитовою стрічкою. З-під цих бриликів видніли всі можливі відтінки рудих кучерів: визивно-руді — Гетті, ясно-золотисті — Камілли, з каштановим відлиском — Ренди, моркв’яно-червоні — Бетсі, наймолодшої. — Які чарівні ластів’ята, мем,— галантно промовив Джералд, під’їхавши ближче до коляски Тарлтонів.— Але все одно не зрівнятись їм з їхньою матусею. Місіс Тарлтон ледь насмішкувато повела золотаво-карими очима й прикусила нижню губу, що дівчата зрозуміли по-своєму і закричали, перебиваючи одна одну: — Ма, перестань пускати бісики, а то розкажемо татові! — Чи не повірите, містере О’Гара, тільки де побачимо симпатичного кавалера, як от і ви, вона зразу його й відіб’є у нас! Скарлет сміялася разом з усіма, але, як і завжди, панібратське ставлення тарлтонових дівчат до своєї матері неприємно вражало її. Вони поводилися з нею, ніби з ровесницею, наче вона теж була шістнадцятилітка. Для Скарлет навіть сама думка, що можна таким тоном звертатися до матері, здавалася блюзнірською. А проте... а проте було щось надзвичайно привабливе у стосунках цих дочок з матір’ю — вони ж таки обожнювали її, хоч і під’юджували, дражнили й брали на кпини. Ні, ради Бога,— поспішила запевнити себе Скарлет,— вона зовсім не хоче, щоб Еллен була схожа на місіс Тарлтон, але все-таки приємно було б отак побавитися з мамою. Відразу, однак, вона відчула якийсь сором: це ж наче неповага до Еллен! Скарлет знала, що до тих чотирьох голівок під солом’яними бриликами в колясці ніколи й близько не підступають такі бентежні думки, і, як і щоразу, коли завважувала свою відмінність від інших дівчат, їй стало незатишно й прикро. Хоч яка від природи кмітлива, Скарлет не схильна була до аналізу, проте підсвідомо вона відчувала, що Тарлтоновим дівчатам, невгомонним, як лошиці, й запальним, як березневі кицьки, притаманна якась незвична цілісність натури, успадкована від предків. І батько, й мати їхня походили з Джорджії, власне, з північної частини штату, і лише одна генерація відділяла їх від піонерів цього краю. Вони були певні себе й свого місця в житті. Як і Вілкси, вони інстинктивно знали, чого прагнуть, хоча прагнення їхні були спрямовані в зовсім іншому напрямку, і їх ніколи не точили внутрішні суперечності, як то бувало зі Скарлет, у жилах якої стримана рафінована кров аристократки з надбережжя змішалася з кров’ю ірландця-хлібороба, приземленою і заповзятливою. Скарлет хотілося поважати й боготворити матір, як святу, але вона була й не від того, щоб часом розкуйовдити їй волосся або подражнити чимось, хоч і розуміла, що одне несумісне з другим. Такі самі суперечливі почуття озивалися в ній у товаристві хлопців, коли вона хотіла здаватись вихованою і витонченою панночкою, бувши водночас і пустотливим дівчиськом, в якого можна скрасти один-два поцілунки. — А чому Еллен немає? — поцікавилася місіс Тарлтон. — Їй треба звільнити нашого управителя, то вона залишилася вдома з ним розрахуватися. А де ваш хазяїн і хлопці? — Вони вже давно гайнули до Дванадцяти Дубів — покуштувати пуншу, чи міцний вийшов. Так наче у них не стало б на це часу до завтрашнього ранку! Я, мабуть, попрошу Джона Вілкса, нехай десь їх прилаштує на ніч, хоч би й у стайні. П’ятеро чоловіків під мухою — це вже для мене забагато. Трьом я б ще дала раду, але... Джералд хутенько урвав її, перевівши розмову на інше. Він відчував, як дочки хихотять у нього за спиною, пригадуючи, в якому стані повернувся їхній батько торік восени з пікніка у Вілксів. — А чому ви сьогодні не верхи, місіс Тарлтон? Без вашої Неллі ви наче й на себе не схожі. Ви ж бо з нею вдвох як стентор. — А може, кентавр, мій любий неуку? — вигукнула місіс Тарлтон, легенько перекрививши його ірландський акцент.— Ви мали на увазі кентавра. Бо Стентор — то був чоловік, голос якого звучав, як мідний дзвін[15]. — Стентор чи кентавр — це байдуже,— відповів Джералд, анітрохи не знічений своєю помилкою.— А у вас, шановна пані, теж голос, як добрий дзвін, коли ви підганяєте своїх псів. — Ось бачиш, ма! — озвалася Гетті.— Я ж казала тобі, що як ти на полюванні побачиш лисицю, то зчиняєш такий вереск, мов той команч[16]. — А ти ще більший зчиняєш вереск, коли мамка миє тобі вуха,— дала їй одкоша місіс Тарлтон.— А вже маєш цілих шістнадцять років. Ну, а верхи я не іду тому, що Неллі сьогодні вранці привела лоша. — Що ви кажете?! — скрикнув жваво зацікавлений Джералд: в очах у нього зблиснула характерна для ірландців захопленість кіньми, а Скарлет знов була прикро вражена, мимохіть порівнявши свою матір з місіс Тарлтон. Адже для Еллен ані кобили ніколи не жеребляться, ані корови не теляться. Та й курки ледве чи несуть яйця. Еллен цілковито нехтувала такі матерії. Але от місіс Тарлтон зовсім не соромилась чогось такого. — І що вродилося? Лошичка? — Ні, симпатичний такий лошак, ніжки довгі, аж на два ярди. Неодмінно приїжджайте подивитись, містере О’Гара. Це справжній кінь тарлтонівської породи. Рудий — чисто як кучері моєї Гетті. — Та він геть схожий на Гетті! — докинула Камілла, ту ж мить з писком потонувши в миготінні спідниць, панталонів і збитих набік капелюшків, коли Гетті, яка й справді мала довгасте лице, спробувала її ущипнути. — Мої дівчиська з самого ранку сьогодні розходилися,— промовила місіс Тарлтон.— Їх пойняла теляча радість, коли вони почули новину про Ешлі та його малу кузинку з Атланти. Як пак її звати? Мелані? Чудесне дитя, хай Бог її благословить, але я ніяк не можу запам’ятати ні імені її, ні обличчя. Чоловік нашої куховарки старшим служником у Вілксів, то він, прийшовши учора ввечері, сказав їй, ніби сьогодні оголосять їхні заручини, а куховарка вранці переповіла це нам. Дівчата як почули цю новину, страшенно розхвилювалися, хоч я не розумію чому. Усі ж давно знали, що Ешлі з нею одружиться, тобто якщо не візьме котрусь кревнячку з родини Берів, тих, що в Мейконі. Так само, як усі знають, що Душка Вілкс вийде за брата Мелані — Чарлза. А поясніть-но мені, містере О’Гара, чому цим Вілксам не можна одружуватись поза колом своєї рідні? Бо якщо... Решту цієї насмішкувато кинутої фрази Скарлет уже не почула. На якусь коротку мить сонце наче заступила холодна хмара, світ увесь потьмянів і втратив свої барви. Молода, така ясна зелень померкла, дерен побляк, осипані розкішним рожевим цвітом дикі яблуні прив’яли й спохмурніли. Скарлет спазматично вхопилася рукою за обшивку сидіння, і парасолька в її руці дрібно затремтіла. Одна річ — знати про заручини Ешлі, та зовсім інша — чути, як хтось згадує про це, мов про якусь дрібницю. Але потім зусиллям волі вона взяла себе в руки, і сонце знову вийшло з-за хмари, й ожив навколишній краєвид. Вона ж знає, що Ешлі кохає її. Це безперечно. І Скарлет усміхнулась, коли подумала, як здивується місіс Тарлтон, що ніяких заручин увечері не оголосять, як вона ще дужче здивується, почувши про втечу, та як розповідатиме сусідам, що от же й бестія ця Скарлет — сиділа собі й нічичирк, коли вона розводилася про заручини Мелані, тоді як сама з Ешлі давно вже... У Скарлет аж ямочки на щоках заграли від усіх цих думок, а Гетті, весь час невідривно втуплена у неї — ану ж, як вона сприйме слова її матері? — з розгубленим виглядом відхилилася назад. — Ні, що там не кажіть, містере О’Гара,— переконано провадила місіс Тарлтон,— а це негодяще діло, всі ці шлюби між близькими родичами. Вже й те погано, що Ешлі одружується з цією малою Гамільтон, але коли ще Душка Вілкс вийде за цього хирлявого Чарлза Гамільтона... — Якщо Душка не вийде за Чарлі, вона так і засидиться в старих дівках,— втрутилася в розмову Ренда, безжалісна до своєї ровесниці, адже їй самій така перспектива не загрожувала.— До неї ніхто ніколи не залицявся, крім нього. Та й він не дуже, хоч вони й заручені. Пам’ятаєш, Скарлет, як він лицявся до тебе торік на Різдво? — Не будь така в’їдлива, панночко,— осмикнула її мати.— Але все-таки не годиться брати шлюб з двоюрідними чи й троюрідними сестрами. Це веде до виродження. Люди ж бо не коні. Якщо схрестити кобилу з її братом або з батьком, коли він добрий плідник, то можна вивести непогану породу, але з людьми таке не проходить. Якісь риси, може, й добрі будуть, але витривалості це не додасть. Ви... — Ні, мем, щодо цього я з вами не згоден! Можете ви що-небудь закинути родині Вілксів? А вони ж беруть шлюби між собою ще відтоді, як Бріан Бору[17] був хлопчиськом! — То тим більш пора зупинитись, бо вже дещо й помітно. На Ешлі, правда, не дуже, він загалом куди як симпатичний хлопак, хоча навіть і в нього... Але гляньте на цих двох дівчат Вілксів — такі вони виморені, бідачиська! Звісно, вони милі дівчата, тільки ж якісь безживні наче. Або візьміть цю малючку Мелані. Тоненька як билина, і така утла, що, здається, вітерець війне — й змете її. І ніякої навіть думки власної не має. Тільки й почуєш від неї: «Ні, мем!», «Так, мем!». Ви розумієте, що я хочу сказати? Ця родина потребує свіжої крові, доброї дужої крові, такої, як у моїх рудоголових або у вашої Скарлет. Ви тільки правильно зрозумійте мене. Вілкси по-своєму гарні люди, ви знаєте, що я люблю їх усіх, але будьмо щирі! Вони такі рафіновані, що аж вироджуються. На доброму біговищі в ясну погоду вони можуть непогано себе показати, але в сльоту, я певна, вони не витримають. Їм забракне витривалості, і у скруті вони здадуть, їй-богу. Вони лише при ясній погоді годящі. А мені такий кінь любий, що й у негоду не підведе! І оці їхні шлюби між своїми зробили їх зовсім не схожими на всіх нас. Вічно вони або деренчать на роялі, або ушнипляться головою в книжку. Я певна, що для Ешлі книжка миліша від полювання! Їй же бо, містере О’Гара! І ще гляньте, які вони кощаві усі. Аж світяться. Ні, їм не обійтись без самиць і самців міцної крові... — Гм-гм,— промурмотів збентежено Джералд, раптом збагнувши, що цю розмову, страшенно цікаву й цілком пристойну, як на нього, зовсім інакше оцінила б Еллен. А ще якби вона дізналася, що ця балачка велася при її дочках, то повік не відійшла б від такого струсу. Але місіс Тарлтон, як звичайно, коли допадалася до улюбленої своєї теми — виведення доброї породи, однаково, кінської чи й людської — була глуха до чиїхось там інших поглядів. — Я знаю, про що кажу, бо у мене теж є двоюрідний брат і сестра, які побралися одне з одним. То побачили б ви, що за діти у них — бідолашки, балухаті всі до одного, як ті жаби! І коли мої батьки надумали видати мене за брата у других, я запручалась, мов кобилиця. Я сказала: «Ні, мамо! Це не для мене. Я не хочу, щоб мої діти були кривоногі або з одутливими животами». Мама аж зімліла, почувши від мене про одутлі животи, але я затялася, як стій, і бабуся мене підтримала. Вона теж зналася на кінській породі, як її виводять, і сказала, що я маю слушність. Оце ж вона допомогла мені втекти з містером Тарлтоном. Ну, і гляньте на моїх дітей! Усі здорові, при тілі, нема серед них ні хирляків, ні недомірків, хоча Бойд, правда, трохи не вийшов зростом. Тоді як Вілкси... — Я нічого не хочу сказати, мем...— не дав їй договорити Джералд, помітивши розгублений погляд Керрін і пожадливу допитливість на обличчі Сьюлін: що, як удома вони ще почнуть розпитувати Еллен про всякі такі речі, і тоді виявиться, який з нього кепський охоронець дівчачої цноти? Сама тільки Скарлет — зауважив він не без задоволення — витала десь за хмарами, як і належить справжній леді. Несподівано вирятувала його Гетті Тарлтон. — Боже, ма, рушаймо вже! — нетерпляче вигукнула вона.— Я спечуся на сонці, я вже просто чую, як не шиї проступає ластовиння. — Хвилиночку, мем, поки ви ще не рушили,— мовив Джералд.— То яка ваша остання воля, чи згодні ви продати коней нашому Ескадронові? Війна може початись не сьогодні-завтра, і хлопці хочуть, щоб ця справа була залагоджена. Це загін округи Клейтон, тож і коні мають бути у ньому з нашої округи. А вас нічим не проймеш, ви й досі відмовляєтесь продати нам своїх красенів. — А може, ніякої війни й не буде,— місіс Тарлтон силкувалася вигадати час, геть відразу забувши про чудні матримоніальні звички родини Вілксів. — Але ж, мем, ви не можете... — Ма,— знову втрутилася Гетті,— хіба ви з містером О’Гарою не матимете нагоди поговорити про коней у Дванадцяти Дубах? — Отож-бо й є, що не матимемо, міс Гетті,— Сказав Джералд.— Я вас більш як на хвилину не затримаю. Скоро ми приїдемо у Дванадцять Дубів, а там усі чоловіки, і старі, й молоді, зараз же почнуть питати: то як справа з кіньми? У мене просто душа болить, що така чарівна шляхетна пані, як ваша мама, і не зважиться відступити своїх коників! Та де ж ваш патріотизм, місіс Тарлтон? Невже доля Конфедерації вас не хвилює? — Ма! — скрикнула раптом найменша, Бетсі.— Ренда сіла на мою сукню і всю зім’яла! — То відштовхни Ренду й не верещи. А вам я ось що скажу, Джералде О’Гара.— Очі місісТарлтон гостро блякнули.— Ви мене, будь ласка, не шпигайте Конфедерацією. Мені Конфедерація не менш дорога, ніж вам, бо у мене четверо синів в Ескадроні, а у вас жодного. Але мої хлопці можуть самі про себе подбати, а от коні — ні. Я залюбки віддала б коней навіть задарма, якби знала, кому саме вони дістануться, що це будуть порядні юнаки, звиклі мати діло з расовими скакунами. Я б тоді не вагалася й хвилини! Але щоб на моїх красенях роз’їжджали болотники й голодранці, яким тільки мулів поганяти? Ні, добродію! Та я б цілі ночі не спала, думаючи, як їх невправно сідлають, та які вони садна понатирали. Гадаєте, я дозволю якимось невігласам гасати на моїх голуб’ятах, роздирати їм рот вудилами й шмагати, поки не виб’ють з них гордий дух? Та мене морозом обсипає на саму думку про це! Ні, містере О’Гара, я вам вдячна за увагу до моїх коників, але краще б ви поїхали до Атланти та придбали там старих шкап для ваших мужлаїв. Вони однаково не помітять різниці. — Ма, ми колись рушимо чи ні? — озвалась Камілла, приєднуючись до хору нетерплячих голосів.— Ти ж чудово знаєш, чим це скінчиться: так чи інак, а ти віддаси своїх улюбленців. Коли тато й хлопці напосядуть на тебе, що Конфедерація потребує коней, ти заплачеш, але таки віддаси їх. Місіс Тарлтон осміхнулась і шарпнула віжки. — Ніколи я на це не згоджуся,— сказала вона й легенько доторкнулася коней батогом. Коляска рвучко рушила з місця. — От славна жінка! — прорік Джералд, накладаючи капелюха й вертаючись до свого повозу.— Їдьмо, Тобі. Але ми її ще вмовимо, і коники будуть наші. Звісно, вона має рацію. А таки має. Коли ти не з порядної родини, до коней не рипайся. Твоє місце в піхоті. Найгірше, однак, що самих плантаторських синів не стачить в окрузі на повний Ескадрон. Що ти кажеш, кицюню? — Будь ласка, тат, їдь або за нами, або попереду. А то ти збиваєш таку пилюгу, аж дихати нема чим,— сказала Скарлет, відчуваючи, що більше ні слова не видушить із себе. Розмова відвертала її увагу, а їй треба було зосередитися з думками, та й своєму обличчю надати належного вигляду, перше ніж вони під’їдуть до Дванадцяти Дубів. Джералд слухняно стис острогами коня і зник у хмарі рудої куряви, махнувши навздогін за Тарлтоновим екіпажем, аби знов завести балачку про коней.Розділ VI
Переїхали через міст, і коляска побралася нагору. Ще до того, як показалися Дванадцять Дубів, Скарлет помітила димок, що звільна слався над високими деревами, і відчула змішаний запах розпалених полін гікорії та смажених баранячих і свинячих туш. У спеціальних ровах для смаженини ще звечора розклали невеликий вогонь, і тепер там, мабуть, тліли ясно-червоні головешки, а над ними на рожнах оберталися цілі м’ясні туші, жир з яких скапував на вугілля з сичастим призвуком. Скарлет знала, що звабливі пахощі доносить сюди легенький вітрець із старого дубового гаю по той бік особняка. Джон Вілкс завжди влаштовував пікніки там, на положистому схилі до розарію — приємній затишній місцині, куди приємнішій, ніж та, скажімо, на якій Калверти впоряджали свої пікніки просто неба. Місіс Калверт не любила смаженого на рожні м’яса, вона твердила, що запах від нього й за тиждень не вивітрюється з кімнат, отож її гості мусили знемагати від спеки на голій незатіненій ділянці за чверть милі від будинку. Але Джон Вілкс, відомий на весь штат своєю гостинністю, добре знав, як по-справжньому проводити пікніки. Довгі столи з дощок на козлах, покриті найтоншими полотняними скатертинами з Вілксових комор, завжди розставлялися в густому затінку, обабіч них стояли прості лавки без спинок, а ті, хто волів щось м’якше, могли розміститися по всій галявині на принесених з будинку стільцях, пуфиках і подушках. Жолобкуваті ями, де смажилися туші, були трохи осторонь, щоб дим не бив гостям в очі, там-таки містилися й величезні казани, з яких розпливався на всі боки соковитий аромат м’ясних соусів та підливи по-брауншвейгському. На кожному пікніку обслуговувало гостей кільканадцятеро негрів, бігаючи туди-сюди з тацями. А далі поза клунями була інша яма, де звичайно готувалися наїдки для челяді, кучерів, покоївок — вони розкошували досхочу кукурудзяними перепічками, ямсом та свинячими тельбухами, які так смакують неграм, а над осінь і кавунами. Відчувши запах смаженої свинини, Скарлет аж потягла носом — вона сподівалася, що на той час, коли печеня буде готова, їй хоч трохи захочеться їсти. Поки що ж вона була така натоптана їжею та ще й так туго затягнута, що побоювалась, аби не зригнути. Це було б фіаско, бо тільки дуже похилого віку діди чи бабусі могли собі таке дозволити й не осоромитись в очах навколишніх. Коляска вибралася на пагорб, і перед Скарлет постав в усій своїй гармонійній довершеності білий будинок з високими колонами, широким кружганком і пласким дахом — споруда така ж прегарна, як і вродлива жінка, що, певна своїх чар, може бути рівно щедра й привітна до всіх. Скарлет любила Дванадцять Дубів ще дужче, ніж Тару, бо тут усе дихало величною красою і спокійною гідністю, якої так бракувало її рідній домівці. На широкому розвороті перед будинком було повно верхових коней і колясок, гості голосно й жваво віталися з господарями й одні з одними. Усміхнені негри, збуджені, як звичайно, приїздом гостей, відводили коней на стаєнний двір, щоб випрягти й розсідлати. Гурти дітей, чорних і білих, гасали по свіжому травнику, гралися у класи чи квача й вихвалялися, хто скільки сьогодні з’їсть. У просторому холі від фасаду будинку аж до тильної частини було вже людно, і коли коляска О’Гар підкотила до сходинок парадного входу, Скарлет побачила барвистих, мов метелики, дівчат у кринолінах, які підіймалися на другий поверх або спускалися вниз, обнявши одна одну за стан, перехилялися через різьблені поручні, сміялись і перегукувалися з юнаками внизу в холі. Крізь розчинені скляні двері на веранду видніло статечніше жіноцтво в темних шовкових сукнях,— вони сиділи у вітальні й обмахувались віялами, балакаючи про дітей, про хвороби та про те, хто з ким одружився й чому. Старший челядник Вілксів, Том, зі срібною тацею в руці вправно розносив напої, раз у раз гречно всміхаючись і схиляючи голову в уклоні, коли пропонував високі келихи юнакам у брунатних та сірих бриджах і тонких мереживних сорочках. Сонце яскраво освітлювало заповнену гістьми веранду. «Чи не вся округа з’їхалася»,— подумала Скарлет. Четверо Тарлтонів-молодших та їхній батько підпирали високі колони: близнюки Стюарт і Брент, як завжди, нерозлучно поруч, а трохи віддаля Бойд і Том з батьком, Джеймсом Тарлтоном. Містер Калверт стояв обіч своєї дружини-янкі, яка попри всі свої п’ятнадцять років проживання у Джорджії і досі тут не освоїлася. Йому було незручно за дружину, тож усі були з нею підкреслено гречні й уважні, хоча ніхто не міг забути, що до первородної своєї помилки — народження на Півночі — вона додала ще й другу, ставши гувернанткою Калвертових дітей. Були тут і сини Калверта, Рейфорд і Кейд, зі своєю гострою на язик сестрою-білявкою Кетлін,— вони вже піддражнювали смаглявого Джо Фонтейна й миловиду Селлі Манро, його, як гадали всі, майбутню наречену. Алекс і Тоні Фонтейни шепотіли щось на вухо Діміті Манро, від чого та заливалася сміхом. Серед гостей були й родини з дальших околиць — з Лавджоя, за десять миль звідси, з Фейєтвілла й Джонсборо, а кілька родин навіть з Атланти й Мейкона. Будинок був наче по вінця наповнений людьми, повсюди звучав незмовкний — то спадаючи, то знов наростаючи — гул голосів, різких жіночих вигуків та пересміхів. На сходинках веранди стояв Джон Вілкс — стрункий і сивоголовий, він променився щирою гостинністю, такою ж незмінно теплою, як літнє сонце Джорджії. Поруч з ним Душка Вілкс,— прозвана так через свою звичку звертатися до будь-кого, від батька до останнього негра на плантації, з цього ласкавого слівця,— нервово смикалась на всі боки й хихотіла, вітаючи гостей. Збудженість і неприховане бажання Душки сподобатися кожному чоловікові, який потрапляв їй на очі, гостро контрастували зі стриманою гідністю її батька, і Скарлет подумала, що, мабуть-таки щось є у словах місіс Тарлтон. Уся врода в цій родині припала чоловікам. Тоді як у Джона Вілкса й Ешлі були темно-золотаві вії, що обрамляли сірі очі, Душка та її сестра Індія мали тільки ріденькі споловілі волосинки. Очі Душки, майже зовсім позбавлені вій, скидалися на кролячі, ну, а Індія — та й геть уся була негарна. Індії ніде не було видно, тож Скарлет здогадувалася, що вона, мабуть, на кухні — віддає останні розпорядження челяді. «Бідолашна,— подумала Скарлет,— після смерті матері на її плечах стільки господарського клопоту, що вона й жениха не мала коли підловити, ото лише Стюарт Тарлтон і трапився,— а якщо він вважає мене гарнішою за неї, то я в цьому не винна». Джон Вілкс зійшов з веранди й простяг руку Скарлет, допомагаючи висісти з коляски. Обернувшись, Скарлет побачила, як лице Сьюлін освітилось усмішкою. Це вона, певно, виловила поглядом серед приїжджих Френка Кеннеді. «Невже не можна було трохи кращого знайти жениха, ніж ця стара діва в штанях?» — зневажливо подумала Скарлет, ступаючи на землю і вдячно всміхаючись Джонові Вілксу. Тим часом Френк Кеннеді кинувся до коляски допомогти Сьюлін, і сестричка до того задерла кирпу, що Скарлет ладна була дати їй ляпаса. Кеннеді міг собі мати землі більше, аніж будь-хто в окрузі, і мати найдобріше серце, але що з того, як йому вже сорок років, як він хирний і нервовий, як у нього ріденькі рудуваті бакенбарди й метушлива старопанянська вдача. А проте, пригадавши свій план дій, Скарлет притлумила зневагу й зблиснула таким усміхом до Френка, що він на мить закляк на місці з простягненою до Сьюлін рукою, сторопілий і приємно вражений. Невимушено перемовляючись і з Джоном Вілксом, Скарлет водночас шукала очима Ешлі, однак на веранді його не було. З усіх боків почулися десятки вітальних вигуків, і до Скарлет поспішили Стюарт і Брент Тарлтони. Сестри Манро стали захоплено розхвалювати її сукню, а ще за хвилину вона вже опинилась у центрі загального гамору, коли кожен намагався перекричати іншого. Але де ж Ешлі? І Мелані, і Чарлз? Крадькома роззираючись, вона пробувала мимохідь зазирнути й до холу, звідки долинав сміх. Коли вона отак розмовляла, пересміювалася, кидала погляди то всередину будинку, то на подвір’я, очі її раптом помітили незнайомця, що стояв самотньо у холі. Він так зухвало втупився в неї, аж вона підсвідомо насторожилася, відчувши чисто жіночу втіху, що от її постать привернула увагу сторонньої людини, але й збентеження: чи не надто вже глибокий виріз у її сукні? Незнайомець — високий, атлетичної статури — був уже не зовсім молодий, мав він десь так років тридцять п’ять. Скарлет подумала, що вона ніколи ще не бачила такої широкоплечої мускулястої постаті — може, навіть надміру мускулястої, як на порядну людину. Коли вони зустрілися очима, незнайомець скривив уста в усмішці, якось аж ніби хижо бликнувши білими зубами під чітко окресленою щіточкою чорних вусів. Він був темнолиций і смуглявий, наче пірат, і в його чорних очах горіла зухвалість, мов у пірата, що приміряється до судна, яке треба взяти на абордаж, чи до жінки, якою треба заволодіти. На його обличчі була холодна безоглядність, і на устах — цинічна глузливість, і коли він осміхнувся до Скарлет, їй перехопило дух. Вона б мала образитись на такий погляд, і її брала злість, що вона не відчуває себе ображеною. Скарлет не знала, хто то, але в його смуглявому обличчі були виразні ознаки доброї породи. Про це свідчили високе чоло, широко поставлені очі, тонкий орлиний ніс над повними червоними устами. Скарлет не відповіла йому на усмішку й одвела погляд убік, а за мить він і сам одвернувся, коли хтось загукав: — Рете! Рете Батлер! Ходіть сюди! Ось тут дівчина з таким холодним серцем, що іншої такої нема на всю Джорджію. Я хочу познайомити вас із нею. Рет Батлер? Ім’я наче знайоме, це щось таке пов’язане з якоюсь дражливою історією, з якимось скандалом, але голова її була заклопотана Ешлі, і було не до того, щоб роздумувати про якогось там Батлера. — Мені треба нагору, поправити зачіску,— сказала вона Стюартові й Бренту, що намагалися відтягти її вбік від загального гурту.— А ви, хлопці, щоб чекали на мене й не втекли з іншою дівчиною, бо я буду сердита на вас. Скарлет бачила, що сьогодні важко буде стримати Стюарта, якщо вона надумає пофліртувати з кимось іншим. Він уже хильнув трохи, і на обличчі його з’явився задиристий вираз, ознака того, що він будь-якої хвилини ладен полізти в бійку. Вона затрималась у холі, перекинулась кількома словами з приятелями й привіталася з Індією, яка нарешті показалася із глибини будинку, розкуйовджена, з краплинами поту на чолі. Бідолашна! Мало що у неї таке безбарвне волосся й вії, і випнуте підборіддя, яке свідчить про вперту вдачу, так ще й двадцять років за плечима і перспектива залишитися старою дівою! Скарлет цікавило, чи дуже розсердилась Індія, що вона відбила у неї Стюарта. Подейкують, ніби Індія й досі в нього закохана, хоча з цими Вілксами ніколи не вгадаєш, що у них на душі. Якщо це й обурило Індію, вона, в усякому разі, цього не показувала і ставилася до Скарлет так само, як і давніше,— з холодною чемністю. Скарлет люб’язно поговорила трохи з нею і вже рушила була вгору широкими сходами, коли почула, як хтось несміливо озвавсь до неї. Обернувшись, вона побачила Чарлза Гамільтона — симпатичного юнака з кучмою каштанових кучерів над білим чолом і з темно-карими очима, ясними й лагідними, наче у вівчарки-коллі. Він був досить вичепурений: у гірчичного кольору штанях і чорному сурдуті, а поверх білої плісованої сорочки мав широку чорну краватку останньої моди. Чарлз ледь зашарівся, коли вона обернулась, бо ніколи не був дуже сміливий з дівчатами. Його,— що взагалі характерно для сором’язливих чоловіків,— вабили веселі й жваві дівчата, які в будь-якому товаристві почувають себе невимушено,— коротше кажучи, такого типу, як Скарлет. Вона ніколи не приділяла йому більшої уваги, ніж вимагала звичайна ввічливість, а це простягла до нього обидві руки й привітала його такою радісною усмішкою, аж він розгубився. — О Чарлзе, любий, ви такий красунчик сьогодні! Закладаюся, ви задля того й приїхали з Атланти, щоб розбити моє бідне серце! Затинаючись від збентеження, Чарлз стояв і тримав у руках її теплі долоні й дивився в її ворухкі зелені очі. Такими словами дівчата озивалися до інших хлопців, але ніколи до нього. Для них він був як молодший брат — вони ставились до нього дуже чемно, однак ніколи не пробували бодай позагравати. А йому ж так кортіло, щоб дівчата жартували й кокетували з ним, як з іншими хлопцями, куди менш вродливими й обдарованими природою. Але у тих рідкісних випадках, коли котрась дівчина помічала його, він губився й не міг і слова з себе видушити, від чого страшенно потерпав. А потім цілу ніч лежав без сну й думав, як добре було б підпустити цей чи той галантний жарт. Проте наступної такої нагоди йому здебільшого не випадало, бо дівчата після однієї-двох спроб махали на нього рукою. Навіть з Душкою Вілкс, з якою, що було давно усталено, він мав одружитися, найближчої осені перебравши на себе спадок, Чарлз був якийсь онесмілений і мовчазний. Часом у нього виникала не дуже приємна думка, що кокетство й владне поводження Душки з ним не роблять йому честі, бо вона настільки жадлива була до хлопців, що точнісінько так само повелася б і з будь-ким іншим, якби мала до того привід. Перспектива одруження з нею не вельми захоплювала Чарлза: Душка зовсім не викликала в ньому тих гарячих романтичних поривань, що їх, як свідчать його улюблені книжки, мав би переживати закоханий. Адже він жив з надією, що рано чи пізно в нього закохається якась життєрадісна й загониста красуня. І ось перед ним стоїть Скарлет О’Гара й запевняє, що він прийшов розбити їй серце! Він силкувався щось сказати, але нічого не міг придумати і тільки мовчки дякував їй за те, що вона без угаву торохкоче, позбавляючи його потреби й собі брати участь у розмові. Це все більше було схоже на казку, ніж на дійсність. — А тепер щоб чекали мене на цьому самому місці, поки я вернуся — я хочу на пікніку бачити вас поруч. І не надумайте упадати за іншими дівчатами: я страшно ревнива! — вже й зовсім неймовірні слова злетіли з її червоних уст із ямочками на щоках, коли вона скромно опустила зелені очі, прикривши їх чорними віями. — Ні, не буду,— ледь спромігся він видушити з себе, навіть не уявляючи, що в цю хвилину нагадує їй теля, якого ведуть на заріз. Легенько вдаривши його по руці згорнутим віялом, вона обернулася рушати вгору, і раптом погляд її знов упав на того, хто називався Рет Батлер. Він стояв сам-один за кілька кроків від Чарлза і явно чув усю розмову, бо посміхнувся до неї глузливо й знову зміряв усю з ніг до голови — і то так безсоромно, як ще ніхто не насмілювався. «А хай тебе чорти візьмуть! — подумки лайнулася Скарлет, вдавшись до улюбленої батькової клятьби.— Дивиться таким поглядом... ніби роздягає догола». Стріпнувши головою, вона рушила сходами нагору. У спальні, де дівчата поскладали свої шалі, вона побачила Кетлін Калверт, яка чепурилася перед дзеркалом і покусувала губи, аби виглядали червонішими. До поясу в неї були пришпилені троянди — у тон до рожевих щічок, а її волошкові очі збуджено поблискували. — Кетлін,— озвалася Скарлет, пробуючи трошки вище підтягти корсет,— хто цей бридкий тип унизу, Батлер? — А ти хіба не знаєш? — гарячково прошепотіла та, косячи оком на сусідню кімнату, де Ділсі й нянька Вілксових дівчат обмінювалися плітками.— Уявляю собі, як містерові Вілксу, мабуть, прикро приймати його в себе, але він саме завітав до містера Кеннеді у Джонсборо — щось там у справі бавовни — і, звичайно ж, містер Кеннеді мусив узяти його з собою. Не міг же він сам поїхати сюди, а гостя покинути самого. — А що з цим Батлером таке? — Люба моя, його ж ніде не приймають! — Справді? — Авжеж. Скарлет ще зроду не була під одним дахом з людиною, яку «не приймають», тож тепер помовчала хвильку, обмірковуючи цю незвичайну новину. — А що він такого накоїв? — Ой Скарлет, у нього просто жахлива репутація. Його звуть Рет Батлер, він родом з Чарлстона, рідня його належить до найкращих родин у місті, але вони не хочуть про нього й чути. Торік улітку Керо Рет розповідала мені про нього. Він їй зовсім не родич, але вона знає все про нього, та й усі там знають. Його вигнали із Вест-Пойнту![18] Уявляєш? І за такі погані речі, що їх Каро не хоче навіть знати. Тоді ще була історія з дівчиною, з якою він відмовився одружитись. — То розкажи ж! — Дорогенька, хіба ти не чула? Каро все мені розповіла минулого літа — її мама вмерла б, якби довідалася, що Каро це знає. Так от, цей Батлер якось повіз одну чарлстонську панночку на прогулянку кабріолетом. Я так і не дізналася, кого саме, але здогадуюся. Вона, видно, не дуже добре вихована, бо інакше не поїхала б з ним без компаньйонки, та ще й проти ночі. Ну й розумієш, люба, вони пропадали десь мало не до самого ранку, а потім вернулися додому пішки й сказали, що кінь наполохався й розбив кабріолет, а вони не змогли знайти дороги з лісу. І що ж далі, як ти гадаєш?.. — Я нічого не гадаю, ти кажи сама,— підганяла її Скарлет, сподіваючись почути найгірше. — Наступного дня він відмовився одружитися з нею! — А-а,— розчаровано мовила Скарлет. — Він сказав, що нічого... ну, нічого не мав з нею і не бачить причини з нею одружуватись. І звичайно ж, брат дівчини викликав його на дуель, а Батлер заявив, що воліє кулю в лоб, ніж брати дурепу за жінку. Отож вони билися на дуелі, і Батлер поранив її брата, і той помер, і тоді Батлерові довелося покинути Чарлстон, і ось тепер ніхто його не приймає! — врочисто закінчила Кетлін,— дуже вчасно, як виявилось, бо до кімнати саме увійшла Ділсі приглянутись, в якому стані туалет її підопічної. — А у неї була дитина? — прошепотіла Скарлет на вухо подружці. Та енергійно шарпнула головою, що ні. — Але добре ім’я вона однаково втратила,— додала Кетлін так само пошепки. «А якби мене скомпрометував Ешлі, я б ще й рада була,— раптом промайнула у Скарлет думка.— Він занадто добре вихований, щоб опісля не одружився». Але все-таки якось мимоволі у неї з’явилось почуття поваги до цього Рета Батлера, що він відмовився одружитися з дурепою.*
Скарлет сиділа на високому пуфику з рожевого дерева в тіні величезного дуба за будинком, а з-під хвилі фестонів та оборок її сукні рівно на два дюйми — скільки дозволяла пристойність — видніли крайчики зелених сап’янових черевичків. У руці в неї була тарілка, та вона ледве чи хоч кусник взяла до рота, сидячи в колі сімох кавалерів. Пікнік був саме в розпалі, тепле повітря сповнювали сміхи й розмови, подзенькування срібла та порцеляни, густі запахи смаженини й запашної підливи. Час від часу, коли знімався легенький вітрець, до гостей доносились повіви диму від ровів, де готувалася печеня, і це щоразу викликало жартівливий переполох серед дам та жваве помахування пальмових віял. Більшість дівчат зі своїми кавалерами примостилася на довгих лавках за столами, але Скарлет, зваживши, що лавка має тільки два боки й, отже, обабіч неї зможе сісти лише по одному кавалерові, вирішила влаштуватись осторонь, щоб зібрати круг себе якомога більше залицяльників. Заміжні жінки сиділи в затіненій альтанці — темні їхні сукні різко виділялися на тлі строкатих барв і веселощів навколо. Матрони, незалежно якого вони були віку, завжди тримались окремішнім гуртом, поодаль від сміхотливих дівчат, їхніх кавалерів і забав — на Півдні вважалося, що красунь у шлюбному стані не може бути. Починаючи від бабці Фонтейн, поважний вік якої дозволяв не приховувати власної надхи, і кінчаючи сімнадцятирічною Еліс Манро, якій дошкуляла нудота в її першій вагітності, вони, посхилявши докупи голови, обговорювали своїм звичаєм генеалогічні та гінекологічні проблеми, що робило ці їхні сходини вельми цікавими й повчальними. Вряди-годи зневажливо поглядаючи на них, Скарлет думала, що вони схожі на зграю жирного вороння. Заміжні жінки не знають ніяких розваг. Їй не спадало на думку, що, вийшовши за Ешлі, вона автоматично переміститься до альтанок та віталень, стане такою ж статечною і безбарвною, як і ці матрони в безбарвних сукнях, і муситиме забути про жарти та веселощі. Як то здебільшого у дівчат, уява Скарлет не сягала далі вівтаря. Ну, а зараз вона взагалі відчувала себе нещасною, і їй було не до абстрактних розмірковувань. Опустивши очі в тарілку, вона відкусила шматочок пирога і зробила це так витончено, з такою цілковитою нехіттю до їжі, що неодмінно заслужила б похвалу Мамки. Попри надмір залицяльників коло неї, вона ще ніколи не здавалася сама собі такою нещасливою. Скарлет не розуміла, чому, але всі її вчорашні плани щодо Ешлі зазнали краху. Вона приманила цілу купу кавалерів, тільки не Ешлі, і ті страхи, що доймали її вчора ввечері, ожили знову, примушуючи серце то шалено калатати, то завмирати, а щоки то наливатися рум’янцем, то полотніти. Ешлі навіть не пробував приєднатись до гурту її залицяльників, а вона не те що не могла перемовитися з ним наодинці, але взагалі ледве тільки привіталась. Вона тоді якраз вийшла в садок за будинком, і він підійшов до неї, однак під руку з Мелані, яка зростом сягала йому лише до плеча. Мелані, невеличка й тендітна поставою, скидалася на дівчинку, що вирядилась у широкий материн кринолін; це враження ще й посилював несміливий, мало не переляканий вираз її великих карих очей. Темне хвилясте волосся було так нещадно забране на потилиці під сітку, що ані пасемка не лишилося на волі, і ця темна маса, з якої тільки довгий кучерик спадав посеред чола, робила її обличчя схожим на серце. Трохи занадто вилицювате й загострене до підборіддя, це сором’язливе лице було на свій лад приємне, хоч вона й не вдавалася ні до яких жіноцьких штучок, аби приховати його негарність. Мелані здавалася — та, власне, й була — простою, як земля, доброю, як хліб, чистою, як джерельна вода. Але попри всю пересічність і мініатюрність постаті цієї сімнадцятирічної дівчини, була якась спокійна гідність в її рухах, через що вона ставала дорослішою за свої літа й по-своєму привабливою. На ній була сіра сукня із органді з атласним поясом вишневого кольору, рясні складки й оборки якої приховували ще не зовсім сформовану її підліткову постать, та жовтий капелюшок з довгими вишневими стрічками, що кидали рожевий відсвіт на її блідувате обличчя. Побіля її карих очей, прозорих, мов гладінь лісового озера взимку, коли пожовкле листя проглядає крізь товщу спокійної води, поколихувалися прикріплені до вічок сітки на голові важкі й подовгасті золоті дармовиси. Вітаючись зі Скарлет, Мелані сором’язливо усміхнулась до неї і похвалила її зелену сукню, але Скарлет насилу спромоглася на якусь там чемну відповідь, так шалено їй кортіло поговорити наодинці з Ешлі. А по тому Ешлі весь час сидів на ослінчику біля ніг Мелані, віддалеки від решти гостей, і тихенько розмовляв з нею, всміхаючись тією своєю мрійною усмішкою, яку Скарлет дуже любила. До того ж від цієї його усмішки Мелані так розпроменилася, що зробилась майже гарненькою, чого навіть Скарлет не могла не визнати. Коли Мелані дивилась на Ешлі, її простацьке лице світилося внутрішнім світлом, і якщо коли-небудь любляче серце можна було розпізнати по очах, то це саме у випадку з Мелані Гамільтон. Скарлет намагалася не дивитись на них двох, але не могла, і після кожного чергового погляду в той бік подвоювала свої зусилля, аби виглядати відчайдушно веселою зі своїми кавалерами — вона дражнила їх, сміялася, підпускала сміливі дотепи, а відповідаючи на їхні компліменти, так закидала голову, аж сережки танцювали у вухах. Скарлет сто разів повторювала: «Дурниці!», заявляючи, що в їхніх словах ні краплини правди і що вона ніколи не повірить жодному слову з чоловічих уст. Але Ешлі начебто зовсім не помічав її присутності. Він бачив лише Мелані й говорив із нею, а та дивилася на нього, схиливши голову, і вся пашіла радістю, що він обрав саме її. Так, Скарлет була нещаслива. Як поглянути збоку, то вона мала для цього менше підстав, ніж будь-хто. Вона, безперечно, була окрасою пікніка, об’єктом загального зацікавлення. Той захват, що вона збуджувала у чоловіків, та ще заздрість у дівочих серцях втішили б її несказанно, коли б це іншої пори. Чарлз Гамільтон, осмілений прихильністю Скарлет, твердо посів позицію праворуч від неї, дарма що близнюки Тарлтони об’єднаними зусиллями пробували відтрутити його звідти. В одній руці він тримав її віяло, а в другій — свою неторкану тарілку з печенею і вперто уникав погляду Душки Вілкс, яка вже насилу стримувала сльози. Кейд у граціозній позі розсівся на траві ліворуч від Скарлет, часом смикаючи її за сукню, щоб привернути до себе увагу, і кидаючи нищівні погляди на Стюарта. Атмосфера між ним та близнюками помітно наелектризувалася, вже прозвучало кілька доволі образливих реплік. Френк Кеннеді метушився біля Скарлет, мов курка з єдиним курчам, раз у раз підносячи їй зі столу різні лагоминки, наче для цього не було десятка слуг. Кінець кінцем обурення Сьюлін дійшло до такої стадії, що вона знехтувала всяку вихованість і зі злістю втупилась у Скарлет. Найменша сестра, Керрін, мало не плакала, бо хоч Скарлет і запевнила її вранці у прихильності Брента, той усього лишень кинув їй: «Здоров, мала!», шарпнув за стрічку у волоссі, а далі вже цікавився виключно Скарлет. Звичайно він бував досить уважний до Керрін, виявляючи жартівливу пошану до її особи — вона тоді відчувала себе дорослою і потай мріяла про той день, коли їй дозволять зробити високу зачіску, одягти довгу сукню і визнати Брента за свого кавалера. А ось тепер виходило, що ним повністю заволоділа Скарлет. Сестри Манро, хоча й приховували, якої їм прикрості завдало відступництво смаглявих братів Фонтейнів, у глибині душі злостилися на Тоні й Алекса, що тислись поблизу Скарлет у надії, як тільки хто підведеться, запосісти його місце. Про своє несхвалення поведінки Скарлет сестри Манро за допомогою злегка підведених брів сповістили Гетті Тарлтон. «Безпутниця!» — такий одностайний присуд дістала Скарлет. Наче змовившись, усі три юні леді порозкривали парасольки, заявили, що дякують, вони вже підкріпилися, тоді підхопили під руку трьох молодиків, що знайшлися поруч, і висловили своє ревне бажання прогулятися до струмка й оглянути розарій та оранжерею. Цей стратегічно виважений військовий демарш не пройшов повз увагу дам, хоча з присутньої чоловічої половини ніхто його й не помітив. Скарлет пирхнула сміхом, побачивши, як трьох кавалерів під приводом оглядин знайомих усім з дитинства об’єктів виводили поза межі дії її чарів, і стрельнула поглядом на Ешлі — чи помітив він, що сталося. Але він перебирав у пальцях крайчик поясу Мелані й усміхався до неї. Біль стиснув серце Скарлет. Вона ладна була вчепитися нігтями в це блідаве личко і роздряпати його до крові. Відводячи очі від Мелані, Скарлет перехопила погляд Рета Батлера, що стояв трохи збоку й розмовляв з Джоном Вілксом. Він явно спостерігав за нею і в цю мить розсміявся їй просто в вічі. Гнітюча підозра виникла в неї: цей чоловік, якого не приймають у порядних домах, єдиний з усіх знає, що криється за її відчайдушною веселістю, і це знаття сповнює його якоюсь зловтіхою. Вона б і йому залюбки роздряпала обличчя. «Тільки б перебути півдня,— думала вона,— а там дівчата підуть нагору відпочити, щоб набратися сил на вечірній бал, і я тоді підстережу внизу Ешлі. Він не міг не завважити, який успіх я сьогодні мала». І вона стала заспокоювати себе іншою надією: «Йому, звичайно, треба було виявляти уважність до Мелані, адже вона йому родичка, а що ніхто на Мелані й не дивиться, то він і підсів до неї, щоб їй не довелося бути весь час самою». Ця думка скріпила її на дусі, і вона всі зусилля свої спрямувала на Чарлза, який не зводив з неї палкого погляду карих очей. Для нього це був неймовірно чарівний день, і він, сам незчувшись як, закохався у Скарлет по вуха. Нове почуття так заполонило його, що образ Душки відступив у туманну далечінь. Душка була цвіркотливим горобчиком, тоді як Скарлет — райдужне колібрі. Вона піддражнювала його й підохочувала, засипала запитаннями і сама ж на них відповідала, через що видавалося, ніби він неабиякий дотепник, хоч з його уст ледве чи й слово падало. Те, що вона так вирізняла Чарлза, дратувало решту хлопців і викликало у них пересаду, бо всі знали, який він сором’язливий і сам по собі й двох слів не стулить, тож стримати дедалі дужче обурення вони могли, тільки напружуючи до краю свою вихованість. Усі вони розпалилися так, що й не сказати, і для Скарлет це було б справжнім тріумфом, якби не Ешлі. Коли з тарілок підібрали останні шматочки свинини, курчат і баранини, Скарлет стала чекати, коли Індія підведеться й запропонує дамам пройти в дім перепочити. Була друга година, сонце припікало, але Індія, наморена триденною підготовкою до забави, тішилась нагодою ще трохи посидіти в альтанці й голосно говорила щось на вухо глухуватому старому добродієві з Фейєтвілла. Усіх огортала лінькувата дрімота. Негри неквапом прибирали з довгих столів, де були наїдки. Сміх і розмови поступово вщухали, і то там, то тут залягала мовчанка. Гості чекали від господарів знаку, що вранішня частина свята скінчилась. Пальмові віяла поколихувалися щораз повільніше, а декотрі з чоловіків, розпарившись від спеки й надмірного їства, вже й зовсім почали куняти. Пікнік добіг кінця і, поки сонце стояло в зеніті, кожен був не від того, щоб передрімнути. У цей проміжок між ранковою учтою і вечірнім балом усі, здавалося, були настроєні спокійно і умиротворено. Тільки в юнаках ще нуртувала неубутня енергія й невгамовність, яка недавно проймала чи не всіх присутніх. Переходячи від гуртка до гуртка й перемовляючись тихцем, вони скидалися на породистих огирів, красивих, та й не менш небезпечних. Полуденна млявість повивала гостей, але попід нею жевріли гарячі іскринки, що кожної хвилини могли спалахнути нищівним вогнем. Усі ці чоловіки й жінки при всій своїй гречності і вихованості були досить-таки нестримної натури, лише зовні приборканої. Поволі збігав час, сонце пражило все дужче, і Скарлет та й інші знов стали поглядати на Індію. Балачки вже майже зовсім стихли, і серед цієї тюлі лунко розкотився сердитий Джералдів голос. Стоячи поодаль пікнікових столів, Джералд запекло сперечався з Джоном Вілксом. — А хай їм чорт, чоловіче! Напрошуватись на мирне залагодження суперечки з янкі? Після того як ми витурили цих негідників з Форту Самтер? Мирне залагодження? Ні, Південь повинен зі зброєю в руках показати, що не потерпить образ, що ми вийдемо з Союзу не з його ласки, а зі своєї власної волі! «О Боже! — подумала Скарлет.— Знову завівся! Тепер уже сидітимем тут до ночі». Ту ж мить немов електричний струм прошив усю громаду, дрімоту з усіх як вітром звіяло. Чоловіки посхоплювалися з лавок і стільців, почали розмахувати руками й кричати один поперед одного. Від самого ранку, скоряючись на прохання містера Вілкса, вони не зронили ні слова про політику та війну, щоб не викликати нудьги у дам, а ось тепер Джералд на весь голос прорік: «Форт Самтер»,— і всі враз забули про господареве прохання. — Звісно, ми будемо битись!.. — Янкі — шахраї!.. — Ми їх розіб’ємо за місяць!.. — Та один південець накладе двадцятьом янкі!.. — Дамо їм такої прочуханки, що не скоро забудуть!.. — Мирне залагодження? Та хіба з ними можна мирно?.. — А згадайте, як містер Лінкольн образив наших уповноважених!.. — Атож, примусив їх кілька тижнів чекати... Присягався, що звільнить Самтер!.. — Як вони хочуть війни, то ми їй покажемо, що це таке!.. А понад усі ці голоси гримотів Джералдів голос. Скарлет раз у раз тільки й чула: «Права штатів, хай йому чорт!» Джералд аж нетямився від захвату, чого аніяк не можна було сказати про його дочку. «Вихід із Союзу, війна»,— ці без кінця повторювані слова вже в печінках сиділи у Скарлет, а тепер викликали просто ненависть, бо ж, учепившись за них, чоловіки цілі години розпалюватимуть одні одних, і їй уже не випаде нагоди переговорити на самоті з Ешлі. Звичайно, війни ніякої не буде, і чоловіки чудово це знають. Просто їх і хлібом не годуй, а дай набалакатись і наслухатись самих себе. Чарлз Гамільтон не схопився разом з усіма, отож, опинившись зараз мало не наодинці зі Скарлет, він у пориві раптової закоханості присунувся до неї ближче й сповідально прошепотів: — Міс О’Гара, я... я вже вирішив, що як і справді почнеться війна, поїду до Південної Кароліни і там вступлю до війська. Кажуть, містер Вейд Гемптон організовує у них кавалерійський загін, і я, звичайно, хотів би служити під його командою. Він був найкращий друг мого покійного батька і взагалі чудова людина. Скарлет подумала: «Що я тепер маю — тричі прокричати ура?» — Чарлз-бо так виглядав, наче ділився з нею найглибшою таємницею. Але ніякі слова не спали їй на думку, і вона тільки мовчки дивилась на нього, дивуючись, до чого чоловіки дурні — уявляють, ніби жінок цікавлять подібні справи. Він же сприйняв це так, наче вона розгубилася від несподіванки, проте схвалює його намір, і хапливо мовив далі, сам себе розпалюючи: — Коли я піду на війну, вам... вам не шкода буде мене, міс О’Гара? — Я щовечора плакатиму в подушку,— відказала в жарт Скарлет, але Чарлз сприйняв її слова цілком серйозно й аж почервонів від утіхи. Він знайшов руку Скарлет між згортками сукні і, приголомшений власною сміливістю й прихильністю дівчини, потиснув їй долоню. — А ви будете молитись за мене? «Ну й дурень!» — зі злістю подумала Скарлет, нишком оглянувшись, чи не знайдеться когось, хто б урятував її від цієї розмови. — То будете? — О, звичайно ж, містере Гамільтон. По три молитви перед сном, не менше! Чарлз швидко озирнувся, затамував подих і весь напружився. Вони були зараз, власне, самі; а іншої такої нагоди він, можливо, ніколи й не матиме. А якщо й матиме, то не зможе нею скористатися. — Міс О’Гара... Я мушу сказати вам одну річ... Я... я кохаю вас. — Справді? — знічев’я кинула Скарлет, силкуючись за гуртом захоплених суперечкою чоловіків розгледіти Ешлі, котрий і досі сидів біля ніг Мелані. — Так, кохаю! — прошепотів Чарлз, захоплений тим, що вона ані взяла його на сміх, ані скрикнула, ані зімліла, як то, на його думку, неодмінно буває в такі моменти з молоденькими дівчатами.— Я кохаю вас! Ви най... най...— І вперше в житті його прорвало потоком слів: — Ви найгарніша дівчина з усіх, що я знаю, наймиліша й найдобріша, ви така чарівна, що я кохаю вас усім серцем! Я не смію тішити себе надією, щоб ви покохали когось такого, як я, але, люба міс О’Гара, дайте мені хоч краплину заохоти, і я зроблю все на світі, щоб заслужити ваше кохання. Я... Чарлі урвав мову, не змігши придумати нічого досить важкого, що здійсненням його він би переконливо засвідчив повноту свого почуття, отож він закінчив просто: — Я прошу вас стати моєю дружиною. Слово «дружиною» виявилось тим поштовхом, що скинуло Скарлет із захмарних висот на землю. Вона саме думала про те, як одружиться з Ешлі, й тепер подивилася на Чарлза, ледве приховуючи роздратування. І треба, щоб це дурне теля липло до неї зі своїми почуттями саме в той день, коли голова її аж терпне від власних переживань! Вона глянула в його карі очі, благально звернені на неї, і не побачила в них ні краси першої несміливої закоханості, ні схиляння перед втіленим раптом наяву ідеалом, ані щирої ніжності, ані полум’яної надії на щастя. Скарлет не первина було чути освідчення у коханні, і то від куди привабливіших кандидатів, ніж Чарлз Гамільтон, але у кожного з них вистачало глузду не набиватися з цим на пікніку, коли її обсідають набагато поважніші клопоти. Вона побачила лише двадцятирічного хлопця, червоного як буряк, і взагалі кумедного з вигляду. Її так і поривало сказати йому, яким дурником він виглядає. Однак повчання Еллен, видимо, були не даремні, бо Скарлет, за звичкою опустивши очі долу, механічно пробурмотіла слова, які відповідали даній ситуації: — Містере Гамільтон, я цілком усвідомлюю, яку високу честь ви мені виявили, але для мене це така несподіванка, що я не знаю, як вам і відповісти. Це був випробуваний прийом — і честолюбству претендента догодити, й водночас утримати його на припоні,— і Чарлз зловився на цю приманку, як останній бевзь. — Я згоден чекати вічність! Я й не хочу, щоб ви щось мені обіцяли, не маючи цілковитої певності. Я тільки одного прошу, міс О’Гара, скажіть мені, чи можу я мати надію! — Умгу,— промовила Скарлет, гострим оком спостерігши, що Ешлі, який так і не взяв участі у розмові про війну, все сидить і всміхається до Мелані. Якби цей дурник, що домагається її руки, замовк на хвилинку, вона б, може, почула, про що вони розмовляють. Вона повинна це почути! Що такого цікавого Мелані могла б сказати, щоб він отак у неї вдивлявся? Чарлзова бурмотня й далі заглушала голоси, які вона силкувалася розчути. — Та годі-бо! — цитькнула Скарлет, несамохіть стискаючи йому руку, але навіть не глянувши в його бік. Спершу ошелешений, Чарлз аж почервонів від її докору, та коли побачив, що погляд Скарлет втуплений в його сестру, всміхнувся. Звісно, Скарлет боїться, аби хтось не почув його слів! Нема нічого дивного, що вона бентежиться й ніяковіє, її страхає, що їхню розмову можуть підслухати. Чарлз відчув такий приплив чоловічих гордощів, як ще ніколи з ним не бувало: адже він уперше в житті спромігся збентежити дівчину. Відчуття це п’янило. Він спробував надати своєму обличчю невимушеного, як йому здавалося, виразу і легенько відповів на потиск її руки — мовляв, він чоловік вихований і розуміє, що закид її слушний. А до Скарлет його доторк навіть не дійшов, бо саме цю мить вона розчула голос Мелані, ніжність якого становила головну її привабу: — Боюся, що я не згодна з твоєю думкою про твори містера Теккерея. Він цинік. Йому далеко до шляхетності містера Діккенса. «І такі дурниці говорити хлопцеві!» — подумала Скарлет, мало не пирснувши сміхом: їй зразу відлягло від серця. Та вона ж просто синя панчоха, а що про таких думають чоловіки — це кожен знає... Щоб привабити чоловіка й утримати при собі, треба спочатку завести мову про нього самого, а тоді непомітно перейти на себе, і далі вже нікуди не збочувати. Скарлет стривожилася б, якби почула, що Мелані каже: «Які цікаві речі ти говориш!» або хоча б таке: «А якої ти думки про це? Та мій маленький мозок лусне від натуги, якщо я почну про таке думати!» А то Мелані, коли біля ніг у неї кавалер, розмовляє з ним так поважно, як у церкві! Майбутнє знов проясніло перед Скарлет, і аж до такої міри, що коли вона обернулась до Чарлза, очі її сяяли, а на устах з’явилася радісна усмішка. Побачивши в цьому ознаку прихильності, Чарлз схопив віяло Скарлет і так ревно замахав ним, що у неї почало розтріпуватись волосся. — А якого погляду ви дотримуєтесь, Ешлі? — обернувся раптом від гурту розпалених суперечкою чоловіків Джім Тарлтон, і Ешлі, перепросивши Мелані, схопився на ноги. «Він найгарніший серед них»,— подумалося Скарлет, коли вона дивилась, яка граціозна його невимушена поза, як грає сонце на його золотавій чуприні й вусах. Навіть старші чоловіки примовкли, дослухаючись до слів Ешлі. — Що ж, панове, якщо Джорджія битиметься, битимусь і я. Інакше навіщо б я записувався до Ескадрону? — промовив Ешлі. Він широко розвів свої сірі очі, і вся його замрія де й поділася — в них з’явилася така звага, якої Скарлет ніколи ще не бачила.— Але, як і мій батько, я сподіваюся, що янкі дадуть нам спокій і обійдеться без війни...— Він, усміхнувшись, підніс руку, коли молоді Фонтейни й Тарлтони, знявши крик, не дали йому договорити.— Це так, так, нас ображали, нас обдурювали... Але якби ми були на місці янкі й вони спробували вийти із Союзу, яка була б наша реакція? Мабуть, така сама. Ми не були б від цього у захваті. «Оце така його звичка,— подумала Скарлет.— Завжди намагається врахувати чужий погляд». Як на неї, у кожній суперечці тільки один бік має рацію. Часом вона просто не розуміла Ешлі. — Головне — не гарячкувати, і тоді, може, й не буде ніякої колотнечі. Найбільше лиха на світі від воєн. А потім, коли війна кінчається, ніхто навіть не добере, через що вона почалася. Скарлет аж пирхнула. Щастя Ешлі, що він мав репутацію мужнього юнака, а то б йому було непереливки. Але ще й не встигла вона це подумати, як навколо Ешлі почулись обурені вигуки. В альтанці старий глухий добродій з Фейєтвілла сіпнув Індію за руку. — Що у них там? Про що це вони? — Провійну! — прокричала Індія, приклавши долоню до його вуха.— Вони хочуть битися з янкі! — Про війну, ге? — вигукнув дідок і, намацавши свого ціпка, схопився зі стільця з такого енергією, якої за ним не бачили вже багато років.— Я їм розкажу про війну. Я добре її скуштував! — Містерові Макре не часто випадала нагода поговорити про війну — звичайно його хатнє жіноцтво не давало йому й писнути на цю тему. Він жваво пошкутильгав до гурту сперечальників, вимахуючи ціпком і голосно вигукуючи, а що йому не чутно було навколишніх балакунів, то невдовзі вони всі й змовкли під його натиском. — Послухайте-но мене, ви, молоді урвиголови! Не треба вам цього побоїща. Я бився на війні, я знаю. Я брав участь у семінольській війні, і був такий дурний, що поперся й на мексиканську. Ви зовсім не знаєте, що таке війна. Вам здається, що ви погарцюєте на гарних конях, дівчата накидають вам квітів, і ви повернетесь додому героями. Де б пак! Ні, панове. Війна — це ходити голодним, слабувати на шкарлатину й запалення легенів від спання в багнюці. А як не на шкарлатину й запалення, то на пронос. Оце так, панове,— на війні тобі й бігунка, і кривавиця, і всяке таке... Дами зашарілися по вуха. Містер Макре, як і бабця Фонтейн з її голосною до непристойності надхою, був живим останком минулої брутальнішої епохи, що її всі намагалися пустити в забуття. — Біжи забери звідти дідуся,— просичала одна з дочок старого добродія молодій дівчинці поряд.— Їй же бо, день у день він стає все нестерпніший,— звірилась вона пошепки матронам, що обурено джерготіли круг неї.— Ось чи повірите, оце сьогодні вранці він і каже Мері — а їй же тільки шістнадцять годочків: «Знаєш, панночко...» — далі голос перейшов у ледве чутний шепіт, внучка ж тим часом вискочила з альтанки, щоб спробувати відтягти містера Макре назад у затінок. Серед усієї цієї громади гостей попід деревами — збуджено усміхнених дівчат і розпалених розмовою чоловіків — тільки один був, хто залишався незворушним: Рет Батлер. Скарлет кинула на нього погляд, як він стояв, прихилившись до дерева, руки заклавши в кишені штанів,— стояв одинцем, відколи Джон Вілкс відійшов убік, і не озивався ні словом, хоч суперечка навкруги дедалі більш розпалювалась. Його червоні уста під тонкими чорними вусами були ледь скривлені, а темні очі зневажливо поблискували, так наче він був свідком хлоп’ячої бравади. «І неприємний же в нього усміх!» — подумала Скарлет. Він мовчки прислухався до їхньої розмови, аж поки Стюарт Тарлтон — руде волосся розкуйовджене, очі пашать вогнем — почав вигукувати: — Та ми розтрощимо їх за один місяць! Люди благородні завжди краще воюють, ніж усякий набрід. Та що там місяць! Нам і однієї битви вистачить!.. — Панове, дозвольте й мені слово мовити,— озвався раптом Рет Батлер, дещо протягло, на чарлстонський лад вимовляючи слова. Він усе так само стояв під деревом і навіть рук не витяг з кишень. У позі його і в очах була зневага, не дуже й прихована за підкресленою гречністю, яка й сама по собі, власне, пародіювала їхню манеру триматись. Чоловіки ввічливо, як то й годиться щодо сторонньої людини, обернулись у його бік. — Чи хто-небудь з вас, панове, задумувався над тим, що на південь від залізниці Мейсон — Діксон немає жодної зброярні? Або що на Півдні взагалі дуже мало ливарень? А також бавовнопрядильних і ткацьких фабрик та чинбарень? Чи ви задумувались над тим, що ми не маємо жодного військового судна і що янкі можуть за один тиждень заблокувати всі наші гавані й позбавити нас можливості продавати за кордон нашу бавовну? Хоча ви, панове, безперечно, задумувались над усім цим. «Та він має наших хлопців за телепнів!» — обурено подумала Скарлет, і гаряча барва затопила її щоки. І вона явно не одна така була, кому стрілила ця думка, бо декотрі юнаки вже почали прибирати войовничого вигляду. Ту ж мить Джон Вілкс, ніби так між іншим, знов опинився біля Рета Батлера, тим самим натякаючи присутнім, що цей чоловік — його гість і що, крім того, тут присутні й дами. — Все лихо з більшістю нас, південців, у тому,— мовив далі Рет Батлер,— що ми або замало подорожуємо по світі, або мало що виносимо з тих своїх подорожей. Ви, панове, звичайно, багато де попоїздили. Але що ви бачили? Європу, Нью-Йорк, Філадельфію, ну а леді (при цьому він злегка вклонився у бік альтанки) — леді, звичайно, бували у Саратозі. Ви там бачили готелі й музеї, бали й ігорні заклади. І ви повернулися додому з твердим переконанням, що немає краю, як наш Південь. Що ж до мене, то я родом з Чарлстона, але останні кілька років прожив на Півночі.— Він ледь блиснув білими зубами, наче даючи цим на здогад, що всі присутні, ясна річ, знають, чому він тепер не живе у Чарлстоні і що йому начхати на це їхнє знаття.— Я чимало бачив такого, чого не помічав ніхто з вас. Це тисячі іммігрантів, готових битися за янкі, бо їм заплатять шматком хліба й кількома доларами, це фабрики, ливарні, корабельні, це вугільні шахти й рудні — все те, чого у нас немає. Все, що ми маємо — це бавовна, раби й пиха. Тож не ми їх розтрощимо за місяць, а вони нас. На коротку хвилину запала напружена тиша. Рет Батлер дістав з кишені сурдута тоненьку батистову хустинку й недбало струснув порошину з рукава. Тоді зловісний шемріт почав наростати серед чоловічого гурту, а з альтанки долинув гул, як від розтривожених бджіл у вулику. І хоча щоки Скарлет горіли праведним гнівом, навіть цю мить у практичному її розумі зринула думка, що незнайомець має рацію, що слова його не позбавлені тверезого глузду. Вона ж сама, як на те пішло, зроду не бачила жодної фабрики і не знає жодної людини, яка бачила б її на власні очі. А проте, хоч і яке слушне те, що він сказав, вихованим його аж ніяк не назвеш, джентльмен не дозволив би собі таких тверджень, та ще й у гостях, куди люди сходяться гарно провести час. Стюарт Тарлтон, насупивши брови, ступнув наперед, а слідом за ним — Брент. Звісно, близнюки Тарлтони знають, що таке добрі манери, і на самому пікніку не почнуть звади, хоч би як їх до того спокушувано. Але все одно дами відчули приємне збудження, бо ж не часто трапляється нагода навіч побачити сварку або колотнечу. Здебільшого про всякі такі речі доводиться дізнаватися з третіх уст. — Сер,— з притиском мовив Стюарт,— що ви цим хотіли сказати? Рет глянув на нього досить чемно, хоч і з насмішкою в очах. — Я хотів сказати тільки те,— відповів він,— що сказав одного разу Наполеон (ви, мабуть, чули про нього?): «Бог завжди на боці найсильнішого батальйону!» — І, обернувшись до Джона Вілкса, додав з повагою, яка звучала цілком щиро: — Ви, сер, обіцяли показати мені свою бібліотеку. То чи не обтяжу я вас надміру, якщо попрошу зробити це зараз? Як не прикро, але я ще до вечора мушу відбути у Джонсборо, в мене там пильна справа. Він повернувся до гостей, клацнув підборами і вклонився, як учитель танців схиляється в уклоні — на диво граційно, коли зважити, яка у нього міцна статура, і водночас зухвало, немов одважував ляпаса. Після цього, високо піднісши голову з чорною чуприною, рушив у товаристві Джона Вілкса в напрямі будинку, а до тих, що лишилися на галявині, долетів його разюче ущипливий сміх. Серед гостей запала розгублена мовчанка, а тоді знов знявся гул голосів. Індія втомлено підвелася зі свого місця в альтанці й підійшла до розлюченого Стюарта Тарлтона. Скарлет не чула слів Індії, але те, що вона побачила в її очах, зведених на Стюарта, викликало в ній щось схоже на докори сумління. Це був такий самий відданий погляд, що й в очах Мелані, коли та дивилась на Ешлі, тільки Стюарт нічого цього не завважив. Отже, Індія таки закохана в нього! У Скарлет промайнула думка, що якби вона не фліртувала так бездумно зі Стюартом на тому політичному зібранні рік тому, досі він, можливо, давно б уже одружився з Індією. Але відразу ж Скарлет і притлумила в собі цей докір: хіба вона винна, що інші дівчата не вміють утримати при собі залицяльників? Урешті Стюарт таки згідливо кивнув. Індії і силувано всміхнувся. Мабуть, Індія вмовляла його, щоб дав спокій містерові Батлеру й не зчиняв сварки. Під деревами заворушилися, гості почали підводитись, струшуючи крихти з колін. Матері гукали няньок і малих дітей, збирали круг себе своїх пташат для від’їзду, а дівчата по двоє-троє, розмовляючи й пересміюючись, подались до будинку, щоб там нагорі вволю набазікатись і передрімнути. Старші дами теж покинули подвір’я за будинком, віддавши до послуг чоловіків затінок дубів і альтанку,— залишилась тільки місіс Тарлтон: Джералд, містер Калверт та ще дехто хотіли почути від неї відповідь щодо коней для Ескадрону. Ешлі, задумано й ледь глузливо посміхаючись, підступив до того місця, де сиділи Скарлет і Чарлз. — Зухвалий чортяка, хіба ні? — зауважив він, глянувши вслід Батлерові.— Чисто як той Борджіа. Скарлет напружила пам’ять, але не змогла пригадати ні в окрузі, ні в Атланті чи й Саванні жодної родини з таким прізвищем. — Я щось не знаю таких. Він родич їхній? Хто вони такі? Дивний якийсь вираз постав на обличчі Чарлза — розгубленість і сором змагалися з любов’ю. І любов перемогла, коли Чарлз вирішив подумки, що як дівчина гарна, ніжна й лагідна, то освіченість може тільки пошкодити її чарам, отож він швиденько пояснив: — Борджіа були італійці. — A-а, чужинці,— промовила Скарлет, тут-таки збайдужівши до них. Вона обдарувала Ешлі найпривабливішою з усмішок, але він чомусь і не глянув на неї. Він дивився на Чарлза, і в очах його було зрозуміння й навіть деяке співчуття.*
Скарлет стояла на площадинці сходів між двома поверхами і поглядала через поруччя на хол унизу. Там було порожньо. Зі спалень нагорі долинав безнастанний гул притишених голосів, який то підносився, то знов спадав, деколи в ньому вирізнялися сміх та вигуки: «Невже справді?» або «І що ж він на те?» Дівчата, поскидавши сукні, розсупонивши корсети, розпустивши на плечі волосся, відпочивали в шістьох просторих спальнях — хто на ліжку, хто на канапі. Надвечірній перепочинок належав до усталених звичок у цих краях, і тим більш він був потрібен у такі дні, коли товариські гулянки починалися вранці й завершувалися вечірнім балом. З півгодини серед дівчат точитимуться балачки й смішки, потім прийдуть служниці й позачиняють віконниці, і в теплій напівтемряві розмови перейдуть у шепіт і згаснуть, а в тиші буде чутись лише розмірене дихання. Скарлет переконалася, що Мелані вже лягла на ліжко разом з Гетті Тарлтон та Душкою, і лише тоді вислизнула зі спальні й спустилася сходами. З вікна на площадинці їй було видно гурт чоловіків в альтанці, які попивали вино з високих келихів,— вона знала, що так вони просидять до самого вечора. Пробігши очима всіх присутніх там, вона не побачила серед них Ешлі. Але коли прислухалася, почула його голос. Як вона й думала, він ще стояв надворі перед будинком і проводжав жінок з дітьми, які роз’їжджалися по домах. Відчуваючи, як закалатало в неї серце, Скарлет швиденько пішла вниз. А що, коли вона перестріне містера Вілкса? Яку причину придумати, чому вона снує по будинку, а не лягла передрімати, як решта дівчат? Але що поробиш — треба ризикувати. Вона вже була майже внизу, коли почула, як челядники під орудою старшого служника виносять столи й стільці з їдальні, готуючи місце для танців. З другого боку широкого холу були прочинені двері до бібліотеки, тож Скарлет туди й прошмигнула. Вона тут почекає, поки Ешлі розпрощається з гістьми, і гукне його, коли він увійде в дім. Бібліотека тонула в напівмороці, бо штори були опущені від денної спекоти. Ця затемнена кімната, високі стіни, всуціль заставлені шафами з книжками у темних палітурках, подіяли на Скарлет гнітюче. Вона воліла б не таке місце для свого потаємного побачення. Велика кількість книжок завжди пригнічувала її, так само, як і люди, охочі поглинати їх у чималій кількості. Точніше — всі люди, окрім Ешлі. Зусібіч перед нею виростали в напівтемряві важкі меблі — крісла з високими спинками, глибокими сидіннями й широкими поручнями, призначені для рослявих чоловіків Вілксової родини, і присадкуваті м’які, оббиті оксамитом крісла з оксамитовими ж таки пуфиками перед ними, призначені для жіноцтва. У протилежному кутку довгої кімнати перед каміном стояла канапа, на якій любив сидіти Ешлі,— своєю високою спинкою вона нагадувала величезну тварину, зморену сном. Скарлет прихилила двері, так щоб лишилася шпарина, і спробувала вгамувати калатання серця. Вчора вночі вона збиралася так багато сказати Ешлі, а от зараз не могла пригадати з того ні слова. Чи то вона придумала щось, а потім забула, чи то більше сподівалась на те, що Ешлі скаже їй? Аж холодний страх пронизав її, що в голові у неї так порожньо. Якби хоч серце трохи втихомирилось, вона, може, й надумала б, що сказати. Але воно ще дужче затріпотіло, коли вона почула, як Ешлі розпрощався нарешті з усіма і вступив до холу. З усіх її думок тільки одна залишилася — що вона кохає його, що їй все в ньому любе, від гордовитої постави русявої голови до вузьких чорних чобіт, любий його сміх, який часом спантеличує її, люба його мовчазність, яка так її бентежить. Ох, якби ж то він отак прямо ввійшов сюди і схопив її в обійми, щоб їй не довелося нічого казати! Він же кохає її... «Може, якби я помолилась?..» Вона міцно заплющила очі й забурмотіла хапливо: — Пресвята діво Маріє, всемилостива... — Це ти, Скарлет? — почувся голос Ешлі крізь шалений стукіт її серця, який гучно відлунював їй у вухах. Розгубившись, вона не знала, що робити. Він стояв у холі й дивився на неї з того боку напівпрочинених дверей, а на устах його був ледь іронічний усміх. — Від кого це ти ховаєшся? Від Чарлза чи від Тарлтонів? Їй аж дух забило. Отже, він таки помітив, як хлопці увивались коло неї! Який невимовно любий він був, коли стояв отак з блищиками в очах, зовсім не завважуючи її збудження. Вона не могла промовити ні слова, тільки мовчки вхопила його за рукав і потягла до бібліотеки. Він слухняно ввійшов, здивований і зацікавлений. Усе тіло її було в напрузі, очі так дивно горіли, як ще ніколи він не бачив, і навіть у напівсутіні було видно, як пашать у неї щоки. Механічно він причинив за собою двері й узяв її за руку. — Що трапилося? — запитав він мало не пошепки. Від його доторку вона затремтіла. Ось зараз усе станеться, все, як вона вимріяла! Тисячі думок безладним товпищем проносились крізь її мозок, але жодну несила було вхопити і втілити в словах. Вона тільки дрібно тремтіла й дивилася йому у вічі. Чому він нічого не каже? — Що трапилося? — перепитав Ешлі.— Ти якусь таємницю хочеш мені звірити? Раптом вона спромоглась на мову і так само раптом усі роки напучень Еллен вивітрилися з її пам’яті, і буйна ірландська кров Джералда озвалась устами його дочки: — Так, таємницю. Я кохаю тебе. На мить запала така разюча тиша, наче обоє вони завмерли, затамувавши подих. А потім Скарлет ураз перестала тремтіти, і хвиля гордощів та щастя затопила її. І чого вона раніш йому цього не сказала? Це ж куди простіше, ніж усі ті панянські околяси, яких її навчали! Вона потяглася поглядом до його очей. А в його очах були розгубленість, недовіра і ще щось, тільки от що саме? Атож, такий вираз був у батькових очах того дня, коли його улюблений кінь зламав ногу, і Джералд власноручно мусив того коня пристрелити. Тільки чому це їй зараз згадалося? Така безглузда думка! І чого Ешлі так по-чудному на неї дивиться й мовчить? А тоді наче звична маска з’явилась у нього на обличчі, і він гречно всміхнувся. — Але хіба тобі мало, що ти сьогодні полонила тут усі інші чоловічі серця? — сказав він з тією, такою знайомою їй, ласкаво-глузливою ноткою в голосі.— Ти іще однієї перемоги хочеш, щоб таки всіх без винятку звоювати? Що ж, моє серце завжди тобі належало, ти це знаєш. Ти ж на ньому гострила свої зубки. Щось тут було негаразд — зовсім негаразд! Вона уявляла собі це цілком інакше. Крізь шалене плетиво розшарпаних думок в її мозку одна почала набирати чітких обрисів. Чомусь — із невідь яких причин — Ешлі поводиться так, наче гадає, що вона крутить йому голову. Але ж він знає, що це не так. Вона певна цього. — Ешлі... Ешлі... Скажи мені... ти повинен... Та не дражни ж ти мене! Чи справді твоє серце належить мені? О, любий мій, я ж ко... Він умить приклав руку до її уст. Маски на обличчі не стало. — Не кажи цих слів, Скарлет! Не треба! Це ти несерйозно. Ти зненавидиш себе за те, що їх казала, а мене за те, що я їх чув! Вона різко відкинула голову назад. Гарячий струмінь пронизав усе її тіло. — Ні, я ніколи тебе не зненавиджу! Я кажу, що кохаю тебе, і я знаю, що й тобі я не байдужа, бо...— Вона не докінчила, вражена тим, що вперше побачила таку муку на чиємусь обличчі.— Ешлі, це ж правда — ти любиш мене, так? — Так,— відповів він глухо.— Люблю. Якби він сказав, що ненавидить її, то й тоді не вразив би настільки. Вона німо вчепилася за його рукав. — Скарлет,— промовив Ешлі,— краще облишмо це, забудьмо, що ми тут сказали. — Ні,— прошепотіла вона.— Я не можу. Але що це означає? Хіба ти не хочеш... одружитися зі мною? Він відповів: — Я одружуюся з Мелані. Потім якось так вийшло, що вона вже сиділа на низенькому оксамитовому кріслі, а Ешлі на пуфику у неї біля ніг, і обидві її долоні були затиснуті міцно в його долонях, і він говорив щось таке, що зовсім не мало ніякого сенсу. Голова її була дивовижно порожня, не було ані однієї думки з тих, що юрмились в ній хвилину тому, а його слова не будили в ній ніякого відгуку — так як краплі дощу спливають по шибці, не полишаючи сліду. Вона просто не чула слів, які одне за одним виходили з його уст, повні чуйності та співчуття, як у батька, що заспокоює скривджену дитину. Прозвучало ім’я Мелані, і це немов пробудило її свідомість. Вона глянула в прозоро-сірі очі Ешлі й побачила там ту саму відстороненість, яка не раз, бувало, бентежила її, та ще немов якусь відразу до себе самого. — Сьогодні ввечері батько оголосить наші заручини. А там невдовзі й шлюб. Я мав би сказати тобі про це, але гадав, що ти знаєш, я гадав — усі знають про це віддавна. Я й не уявляв, що ти... У тебе так багато кавалерів. Я думав, що Стюарт... Життя нараз почало вертатися до неї, і почуття, і розуміння його слів. — Але ж ти тільки-но сказав, що любиш мене. Він до болю стис її долоні у своїх гарячих руках. — Люба, навіщо ти примушуєш мене казати те, що може завдати тобі болю? Її мовчання спонукало його повести мову далі: — Що мені зробити, щоб ти зрозуміла, люба? Ти ж така молода, така недосвідчена, ти нічого не знаєш про подружнє життя. — Я знаю, що я кохаю тебе. — Самого кохання замало, щоб люди, такі відмінні, як ми з тобою, були щасливі у шлюбі. Ти, Скарлет, хотіла б, щоб чоловік належав тобі увесь, і тіло його, і серце, і душа, і думки. І якби цього не було, ти почувала б себе нещасною. А я не зміг би віддати тобі всього себе. І нікому не зміг би. Я й від тебе не став би вимагати, щоб ти належала мені тілом і душею. І тобі це було б боляче, і ти зненавиділа б мене, та ще й так люто! Зненавиділа б книжки, які я читаю, і музику, яку я люблю, бо вони відбирали б мене від тебе нехай навіть на коротку часину. І я... я, можливо... — А її ти кохаєш? — Вона схожа на мене, ми близькі по крові й розуміємо одне одного з півслова. Скарлет, Скарлет! Як мені переконати тебе, що подружнє життя не складається добре, коли чоловік і жінка різні натурою? Хтось уже сказав був про це: «Бери жінку по собі, як не хочеш знать біди». Чиї це слова? Здавалося, вона чула їх ще мільйони років тому, а все не могла добрати в них ладу. — Але ж ти казав, що любиш. — Мені не треба було цього казати. Десь у глибині її єства повільно зайнявся вогонь, і почав наростати гнів, заступаючи все інше. — І однак, якщо тобі стало ницості це сказати... Обличчя Ешлі пополотніло. — Я ницо вчинив, коли це сказав, бо ж я одружуюся з Мелані. Я скривдив тебе, а ще більше її. Мені не слід було цього казати, я ж знав, що ти мене не зрозумієш. Але як я міг не закохатися в тебе, коли ти сповнена такої палкої жаги життя, якої мені не судилося спізнати? Тебе, що можеш любити й ненавидіти з таким шалом, на який мене не стане? В тобі нуртують такі природні сили, як вогонь, і вітер, і первозданна стихія, тоді як я... Скарлет побачила раптом перед собою Мелані — її лагідні карі очі, втуплений у далечінь погляд, тендітні малі руки в чорних мереживних рукавичках, її чемну мовчазність... І нараз лють спалахнула в душі у Скарлет, та сама невтримна лють, що штовхнула Джералда на вбивство, а інших його краян-ірландців штовхала на вчинки, за які вони платили шибеницею. Анічогісінько не лишилося в ній від вихованості Робійярів, які вміли з незворушною витримкою сприймати всі перепади долі. — Та чого ти мені очі замилюєш, страхопуде нещасний! Ти просто боїшся одружитись зі мною! Того ж ти й береш цю жалюгідну малу дурку, яка тільки й може рота розтулити, щоб сказати «Так» або «Ні», яка наплодить тобі купу таких самих без’язиких кошенят, як вона сама! І чого... — Тобі негоже таке казати про Мелані! — Та йди ти до біса зі своїми «гоже — негоже»! Хто ти такий, щоб вказувати, що мені гоже казати, а що негоже? Ти боягуз, ти падлюка, ти... Ти задурив мені голову, ніби збираєшся зі мною одружитись... — Май совість, Скарлет! — благально озвався Ешлі.— Хіба я коли-небудь... Але Скарлет було не до совісті, хоча вона й розуміла, що він каже правду. У стосунках з нею він ніколи не виходив за межі звичайного приятелювання, однак думка про це ще дужче розпалила в ній гнів, гнів уражених жіночих гордощів і самолюбства. Це ж вона нав’язувалась йому, а не він їй! Замість неї він вибрав цю блідаву дурочку Мелані. І чого вона знехтувала настанови Еллен і Мамки, не втаїла при собі своє почуття до нього! Хай уже що там не було б, аніж отак набратися сорому! Вона скочила на ноги, руки стиснуті в кулаки, і він теж підвівся, дивлячись на неї згори з болісним виглядом людини, приреченої на безвихідь. — Я ненавидітиму тебе до останку моїх днів, тебе, такого ницого, такого підлого...— Яке б знайти слово, щоб найв’їдливіше, найвразливіше йому допекти? Але нічого достатньо дошкульного не спадало їй на думку. — Скарлет... ради Бога... Він простяг до неї руку, і ту саму мить вона щосили відважила йому ляпаса. Цей поличник у кімнатній тиші прозвучав, як лункий виляск батога, і раптом уся лють Скарлет спала, а в серці залишився самий розпач. Червоний слід від її руки проступив плямою на його блідому змученому обличчі. Він нічого не сказав, а тільки підніс її безвладну долоню до уст і поцілував. І ще й не встигла вона мовити хоч слово, як він уже вийшов, тихенько причинивши за собою двері. Ноги в неї стали підгинатись, і вона й незчулась, як опинилася в кріслі. Він пішов, але пам’ять про стид її руки на його обличчі не даватиме їй спокою до самого скону. Вона чула, як стихала його хода в холі, і нараз ясно усвідомила безглуздя того, що скоїла. Вона втратила Ешлі назавжди. Тепер він зненавидить її, і щоразу, глянувши на неї, пригадуватиме, як вона накидалась йому, хоч він зовсім її до того не заохочував. «Я нічним не краща за Душку Вілкс»,— промайнуло у Скарлет раптом, коли їй згадалось, як усі, а сама вона найдужче, брали на сміх легковажну поведінку Душки. Скарлет подумала про незграбні її вихиляси, дурнувате її хихотіння, коли та зависала на руці котрогось кавалера, і ця думка збудила в ній наново лють — на себе, на Ешлі, на весь світ. Зненависть до себе переходила у зненависть до всіх — такий шал викликало у ній те, що зневажено й знехтувано її перше кохання. Щирої ніжності було дуже мало в її почутті, а куди більше марнославства й гордовитої самовпевненості у власних чарах. І ось тепер, коли вона зазнала поразки, їй не так допікала гіркота втрати, як страх, чи не виставила вона себе на посміховище. Чи не впадало її поводження всім у вічі, як і поводження Душки? Може, всі вже сміються з неї? На саму думку про це її пройняв дрож. Рука Скарлет опустилась на столик поруч з кріслом, і пальці механічно намацали невелику порцелянову вазу для квітів, на боках якої виступали обриси двох купідончиків. У кімнаті залягала така тиша, що Скарлет ладна була закричати, аби зірвати це нестерпне безгоміння. Вона мусить щось зробити, а то збожеволіє! Рука її схопила вазу й щосили пошпурила через усю кімнату в камін. Пролетівши над спинкою канапи, ваза вдарилась об мармурову камінну поличку й розсипалася вдрузки. — Це вже трохи занадто,— озвався чийсь голос з глибини канапи. Від несподіванки та переляку в Скарлет слова застрягли в горлі. А коли з канапи підвівся Рет Батлер і привітав її перебільшено шанобливим уклоном, вона аж мусила вхопитися за бильце крісла, щоб не впасти. — Мало, що мій передвечірній сон потривожено таким незвичайним пасажем, свідком якого я мусив стати, так ще й моє життя наражають на небезпеку! Це справді був він, а ніякий не привид. Але, святі небесні, він же все чув! Скарлет напружилась і спробувала відповісти з сякою-такою подобою гідності. — Ви, сер, повинні були засвідчити свою присутність. — Справді? — Його білі зуби зблиснули, а зухвалі темні очі відверто засміялися з неї.— Але ж це якраз ви порушили мій спокій. Мені треба було діждатися містера Кеннеді, отож побачивши, що моя персона, здається, нон грата серед гостей, я визнав за доцільне звільнити зібрання від своєї небажаної присутності й перебрався сюди — тут, я гадав, мене не потривожать. Але — як бачите! — він знизав плечима й пирхнув тихеньким смішком. Шал у ній знов почав наростати, коли вона подумала, що цей хам і нахаба чув геть усе, чув ті слова, які вона тепер ладна була повернути назад хоч би й ціною власного життя. — Підслухач...— почала вона, не тямлячи себе від гніву. — Підслухач не раз чує вельми цікаві й повчальні речі,— осміхнувся він, уриваючи її мову.— Маючи тривалий досвід підслуховування, я... — Сер, ви не джентльмен,— заявила вона. — Слушне зауваження,— анітрохи не знічено відказав він.— А ви, моя мила, не дама.— Вона явно його тішила, бо він знишка засміявся знову.— Жодна жінка не може залишитися дамою, повівшись так, як ви повелися у мене на очах. Хоча справжні дами, як на мене, рідко коли бувають привабливі. Я знаю, що вони думають, але у них замало сміливості або забагато вихованості, щоб сказати те, що вони Мають на думці. І це часом викликає нудьгу. Але ви, люба міс О’Гара, дівчина рідкісного, ба навіть незрівнянного темпераменту, і я схиляюся перед вами. Мені важко зрозуміти, якими такими чарами елегантний містер Вілкс міг привабити таку темпераментну дівчину, як ви. Він би мав уклінно дякувати Богові, що до нього прихилилася дівчина,— як то він висловився? — «сповнена палкої жаги життя», а він, слабодух нещасний... — Та ви й підметок його не варті! — у нестямі вигукнула Скарлет. — Але ж ви збиралися ненавидіти його до самого скону! — Він знову сів на канапу й засміявся. Вона вбила б його, якби могла. Однак, не маючи такої змоги, вона тільки зібрала рештки своєї гідності й вийшла з кімнати, грюкнувши за собою важкими дверима.*
Скарлет так прудко майнула сходами нагору, що, опинившись на площадинці між поверхами, мало не зімліла. Там вона зупинилась і вхопилася міцно за поруччя; від гніву, образи й напруження серце шалено стукотіло, аж здавалося, ще трохи — і воно вискочить із грудей. Вона силкувалася перевести подих, але Мамка так засупонила корсет, що зробити це було просто неможливо. Якщо вона раптом зімліє і її знайдуть розпростертою отут на сходах, що про неї подумають? О, вони що завгодно подумають — і Ешлі, і цей негідник Батлер, і всі ці гидкі дівчиська, яких беруть такі завидки! Вперше в житті вона пошкодувала, що при ній нема нюхальної солі — у неї і звички не було носити флакончик, як то роблять інші дівчата. Вона ж так вихвалялася, що ніколи не непритомніє. Ні, вона не дозволить собі й зараз зімліти! Поступово почуття млості почало спадати. Ще хвилина, і вона повністю оклигає, тоді нишком прошмигне в маленьку гардеробну побіч кімнати Індії, розсупонить корсет і там уже в спальні й приляже на ліжку біля котроїсь дівчини. Вона намагалася втишити серце й надати обличчю спокійнішого виразу, бо ж зараз, певно, виглядає як божевільна. Якщо хтось із дівчат не спить, то зразу дотумкає, що з нею щось негаразд. А цього ніяк не можна допустити, ніхто й ніколи не повинен знати про те, що сталося. У широке вікно зі сходів їй було видно чоловіків, що порозсідалися собі на стільцях попід деревами та в альтанці. Як вона заздрила їм! Яке щастя бути чоловіком і ніколи не зазнавати таких мук, що оце випали їй на долю! Коли вона, ще не зовсім відійшовши від млості, стояла так з розчервонілими очима і дивилась надвір, з під’їзної алеї нараз почулося, як зацокотіли копита по жорстві, а тоді долинув чийсь збуджений голос, звернений до челядника. Потім знов зарипіла жорства, і в полі зору Скарлет показався вершник — через моріжок він чвалував до чоловіків, що відпочивали попід деревами. Нехай це котрийсь припізнілий гість, але чого він пустив коня навпростець травником, яким так пишається Індія? Постать його була незнайома Скарлет; коли він спішився й схопив за плече Джона Вілкса, вона побачила тільки те, що незнайомець украй збуджений. Зразу ж усі згромадилися круг нього, позалишавши на столі й на землі високі келихи та пальмові віяла. Навіть крізь відстань до Скарлет долинув вир голосів — люди щось запитували, вигукували, якась гарячкова напруженість охопила раптом усіх. Аж це враз над усім тим незграйним клекотом знявся голос Стюарта Тарлтона, що запально загукав, немов на мисливському гоні: — Е-ге-гей! Отак Скарлет уперше почула, сама того не відаючи, бойовий клич заколотників. Коли вона приглядалася до гурту чоловіків, четверо Тарлтонів,— а за ними й Фонтейни — відокремились від загалу й побігли до стайні, викрикуючи на бігу: — Джімсе! Гей, Джімсе! Сідлай коней! «Певно, десь горить»,— подумала Скарлет. Але пожежа там чи не пожежа, а її клопіт — швидше вкластися в ліжко, поки ніхто нічого не запідозрив. Серце у неї вже майже заспокоїлось, і вона навшпиньки подолала решту сходинок нагору. Тяжка спекотна дрімота опосіла дім, немов він теж, як і дівчата, перепочивав до вечора, коли йому настане пора ожити у блиску свічок та звуках музики. Скарлет обережно відхилила двері гардеробної і прослизнула всередину. Вона ще трималася за ручку, коли з прочинених дверей спальні навпроти до неї донеслися сказані напівпошепки слова Душки Вілкс: — А Скарлет сьогодні поводилася зовсім неподобно! Серце Скарлет знову шалено швидко забилося, аж вона мимоволі приклала руку до грудей, наче силкуючись його вгомонити. «Підслухач не раз чує вельми цікаві й повчальні речі»,— зринули в її пам’яті насмішкуваті слова. То що їй, вийти? Чи показатися перед ними й нагнати на Душку сорому, як вона того заслуговує? Але, почувши другий голос, Скарлет завмерла. Навіть запряг мулів не стягнув би її з місця, коли прозвучав голос Мелані. — Ні, навіщо ти так, Душко! Не будь злостивою. Просто вона така жвава й життєрадісна. Як на мене, вона просто чарівна. «Ото ще! — подумала Скарлет, мимоволі впинаючись нігтями у корсаж.— Щоб оця солодкава шмаркачка та стала мене захищати!» Чути такі слова від Мелані було ще прикріше, ніж відвертий осуд з уст Душки. Скарлет не довіряла жодній жінці, вона вважала, що всі вони, за єдиним винятком її матері, керуються шкурними міркуваннями. Мелані була певна, що Ешлі належить уже їй, тож і могла виявити таке собі християнське милосердя. Скарлет не мала сумніву, що це Мелані просто хизується своєю перемогою, водночас засвідчуючи, яка вона доброзичлива. Скарлет сама не раз вдавалася до цього прийому в розмовах про дівчат з кавалерами, і ті у своїй наївності вірили, що вона така щиросерда й несебелюбна. — Ну, голубонько, ти, певно, сліпа,— в’їдливо заперечила Душка, трохи вже голосніше. — Тихіш, Душко! — просичала Селлі Манро.— Тебе чути на весь будинок. Та стишила голос, але й далі провадила своє. — Ти ж бачила, як вона пускала бісики очима до всіх, хто був близько, навіть до містера Кеннеді, кавалера її власної сестри. Я зроду з таким не стикалася! І Чарлзові вона теж крутила голову.— Душка пирхнула соромливим смішком.— А ви ж знаєте, що Чарлз і я... — Справді? — зашепотіли збуджені голоси. — Так, тільки, дівчата, нікому ані-ні!.. Ще рано. Почулись радісні смішки й заскрипіли пружини матрацу, коли хтось кинувся на ліжко обіймати Душку. Мелані пробурмотіла щось про те, яка вона щаслива, що Душка стане їй сестрою. — Зате мені зовсім невелике було б щастя мати Скарлет за сестру, бо вона так любить фліртувати, як ніхто в світі,— понуро озвалася Гетті Тарлтон.— Але вона, можна сказати, вже заручена зі Стюартом. Правда, Брент каже, що їй до нього байдужісінько, тільки ж йому не можна йняти віри, бо він сам від неї без пам’яті. — Послухайте ось мене,— з таємничою поважністю заявила Душка.— Скарлет ніхто не цікавить, окрім знаєте кого? Окрім Ешлі! Ця звістка розбурхала гарячкові перешепти, запитання, вигуки, тоді як Скарлет похолола від страху й осороми. Душка — простачка й недотепа, коли йшлося про чоловіків, але в жіночих справах вона мала добрий нюх, і цю рису її Скарлет якраз і недооцінила. Принизливе почуття ображеної гордості, якого вона зазнала в бібліотеці від Ешлі й Рета Батлера, було легенькою шпичкою супроти того, що випало їй спізнати цю мить. На чоловіків, навіть таких, як містер Батлер, можна покластись, що вони триматимуть язика за зубами, але в Душки язик мов те помело, і ще не встигне годинник вибити шосту вечора, як уже вся округа знатиме її таємницю. А Джералд же тільки-но вчора казав, що не хотів би, аби його дочка стала загальним посміховищем. Ото взяли б її на глузи! Липучий піт виступив у неї попід пахвами й поповз униз по тілу. Поверх інших голосів почувся спокійний і розмірений, ледь докірливий голос Мелані: — Ти ж знаєш, Душко, що це неправда. Недобре так наговорювати. — Ні, це правда, Меллі, ти б і сама це помітила, якби не вишукувала в людях тільки гарне, навіть у тих, які й крихти його не мають. Але я рада, що це правда. Так їй і треба. Скарлет О’Гара одне лише знає — відбивати кавалерів у дівчат і сіяти всюди чвари. Адже ти знаєш, що вона відбила Стюарта в Індії, хоч він їй зовсім і не потрібен. А сьогодні силкувалася загребти й містера Кеннеді, й Ешлі, й Чарлза... «Мені треба додому! — подумала Скарлет.— Я хочу додому!» Якби вона могла якимсь чудом перенестися до Тари й сховатися там у безпеці! Щоб бути біля Еллен, побачити її, притиснутись до її сукні, виплакатись перед нею, викласти всю свою знедолю. Ще одне слово — і вона не витримає, кинеться до них у кімнату, повидирає жмутками рідкі безбарвні коси Душки, плюне Мелані Гамільтон в обличчя за все її гидке добросердя. Але ні, вона й так уже надто вульгарно повелася сьогодні, зовсім як та біла злидота — оце ж якраз і було найгірше. Вона притисла руками спідниці, щоб не шелестіли, і покрадьки, мов звіря, позадкувала в двері. «Додому! — думала вона, спускаючись сходами, поспішаючи повз причинені двері й притихлі кімнати.— Треба швидше додому». Скарлет уже була на ганку перед будинком, коли раптом стрілила їй нова думка: вона не може втекти додому! Просто не може! Вона повинна пройти через це все, витерпіти всю злостивість цих дівчиськ, і своє власне приниження, і розчарування. Утекти зараз — означало б дати їм нову зброю проти неї. Скарлет загупала з усієї сили кулаком по високій білій колоні, шкодуючи, що не має сили Самсона й не може розвалити цей дім дощенту, щоб усі до одного полягли під його руїнами. Але вони в неї ще пожалкують! Вона їм покаже! Вона ще не знала, як саме це зробить, але була певна, що свого доможеться. Вона їм ще дужче допече, ніж вони їй. У цю хвилину Ешлі, в якого вона була закохана, відійшов у забуття. Зараз він був для неї не тим мрійним юнаком, таким їй любим, а тільки одним із родини Вілксів, з Дванадцяти Дубів, з усієї цієї округи — а вони ж усі були їй ненависні, бо брали її на сміх. Марнославство виявилося дужчим, ніж її кохання у шістнадцять літ, і в розгарячілому серці у неї не лишилося місця ні на що, тільки на ненависть. «Я не поїду додому,— думала вона.— Я залишуся тут і покажу їм. Мамі я не розповім нічого. Та й взагалі ніколи й нікому не розповідатиму». Вона вже збиралася з духом, щоб вернутися назад у будинок, піднятися знову нагору й зайти до якоїсь іншої спальні. Аж це, обернувшись, вона побачила, як з протилежного кінця довгого холу до будинку входить Чарлз. Помітивши її, він кинувся їй назустріч. Кучері його розкуйовдились, обличчя пашіло від хвилювання. — Ви чули, що сталося? — скрикнув він, підбігаючи,— Чули? Пол Вілсон щойно привіз новину з Джонсборо. Чарлз був такий захеканий, що тільки це й спромігся вимовити. Вона нічого не відповіла, мовчки дивлячись на нього. — Містер Лінкольн оголосив набір солдатів до війська... тобто добровольців. Сімдесят п’ять тисяч! Знов цей «містер Лінкольн»! Невже чоловіки неспроможні думати про справді серйозні речі? А цьому дурникові здається, що її аж так дуже збентежать витребеньки містера Лінкольна, коли серце у неї розбите, а добре її ім’я знеславлено! Чарлз дивився на Скарлет в усі очі. Обличчя її було біле як крейда, а примружені очі блищали мов смарагди. Він ще ніколи в житті не бачив, щоб дівчачі очі горіли таким вогнем. — Ой, я такий незграба,— озвався він.— Я б мав це обережніше вам сказати. Я забув, які жінки вразливі. Даруйте, що я вас так стривожив. Вам не погано, ні? Може, води подати? — Ні, не треба,— промовила Скарлет, спроквола всміхаючись. — То, може, сядемо на лавочці? — запропонував Чарлз, беручи її під руку. Вона кивнула, і він обережно допоміг їй спуститися з веранди й провів через травник туди, де під найбільшим дубом біля входу в будинок стояла чавунна лавка. «Які чулі й тендітні ці жінки,— подумав він,— вже на саму згадку про війну й знегоди ладні знепритомніти!» В цю хвилину він відчув приплив мужності і став удвічі турботливішим, коли допомагав Скарлет сісти. Чудний вигляд дівчини вразив Чарлза, а ще її бліде обличчя променилося такою незвичайною вродою, що серце у нього гарячково затріпотіло. Невже її збентежила думка, що він може піти на війну? Ні, це вже занадто неймовірно. Але чому вона так дивно приглядається до нього? І чому тремтять у неї пальці, коли вона бгає ними мереживну хустинку? І густі чорні вії — вони тріпочуть, як то буває у знепокоєних і закоханих дівчат,— він не раз читав про таке у романах. Чарлз тричі кахикнув, марно силкуючись видушити з себе хоч слово. Її зелені очі дивились на нього так пронизливо, що аж прошивали його наскрізь, і він мусив одвести погляд убік. «Він має силу грошей,— промайнуло у неї, думки її почали складатися в план дій,— живе в Атланті, і у нього нема батьків, які досаджали б мені. І якби я оце зараз одружилася з Чарлзом, Ешлі побачив би, що я за ним зовсім не упадаю, що то я тільки дражнилася. А Душку це просто приб’є. І вона повік не знайде іншого жениха, і всі сміятимуться з неї до знемоги. І Мелані я теж допечу — вона ж так любить Чарлза. І Стю та Брентові так само...— Скарлет не дуже розуміла, чому їй треба допікати близнюкам — хіба тому, що в них такі в’їдливі сестри.— Ото їм закрутить у носі, коли я стану власницею особняка й приїжджатиму сюди в гості у розкішній кареті з купою нових туалетів. І більше вже ніколи-ніколи ніхто не насміхатиметься з мене». — Це, звичайно, означає, що доведеться воювати,— спромігся нарешті сказати щось Чарлз.— Але не журіться, міс Скарлет, за місяць буде вже по всьому, ось почуєте, як вони у нас завиють. Ще й як завиють! І я будь-що-будь мушу взяти в цьому участь. Ото тільки жаль, що з балом сьогодні не дуже вийде, бо у Джонсборо призначено збір Ескадрону. Тарлтони вже подались оповістити всіх. Для дам, звісно, це велика прикрість. Скарлет зронила тільки «О!», не знайшовши чогось кращого, але й цього виявилось достатньо. Поволі до неї верталося самовладання, вона вже могла думати більш виважено. Почуття її немов прибило інеєм, здавалося, що тепер їй уже ніщо не зігріє душу. Чом би й не вийти заміж за цього симпатичного палкого хлопця? Він не гірший від кого іншого, а їй же тепер взагалі байдуже. Їй уже довіку буде байдуже, хоч би вона й до ста років дожила. — Я тільки ніяк не надумаю, чи податися в Південно-Каролінський легіон містера Вейда Гемптона, а чи в міську охорону Атланти. Вона знову зронила «О!», очі їхні зустрілися, і помах її вій вирішив його долю. — Ви будете чекати на мене, міс Скарлет? Це було б для мене блаженство — знати, що ви чекаєте на моє повернення після перемоги! — З затамованим подихом він дожидався відповіді, дивився на кутики її уст, уперше помітивши складки навколо них і думаючи, як приємно було б поцілувати ці уста. Долоня Скарлет, вогка від поту, втислася в його долоню. — Я не хотіла б чекати,— сказала вона, і очі її повилися млою. Він сидів, розтуливши від подиву рота, і стискав їй руку. Спостерігаючи за ним з-під опущених вій, Скарлет відсторонено подумала, що він скидається на зчудоване жабеня. Затинаючись, він силкувався щось пробурмотіти, і то стуляв рота, то розтуляв, а лице його знов покрилося багрянцем. — Невже це правда, що ви любите мене? Вона мовчки втупилася собі у коліна, а Чарлз, тільки-но бувши в захваті, раптом збентежився. Може, чоловікові не годиться таке запитувати в дівчини. Та й, може, дівчині не заведено на таке відповідати. Через свою несмілість ніколи раніше не бувавши в подібних ситуаціях, Чарлз розгубився і не знав, як повестись. Його поривало кричати, й співати, й цілувати Скарлет, стрибати по траві, а тоді розповідати всім, і чорним, і білим, що вона його кохає. Але він усього лише так міцно стис їй руку, аж її персні боляче вп’ялися в тіло. — То ми скоро й одружимося, міс Скарлет? — Умгу,— відказала вона, перебираючи згортки сукні. — Може, нам влаштувати весілля в той самий день, коли й Мела... — Ні! — хутко озвалась вона, зловісно бликнувши на нього очима. Чарлз побачив, що знову зробив помилку. Кожна дівчина хоче мати власне весілля, щоб не ділитися ні з ким своїм тріумфом. Яка вона мила, що прощає йому всі його недогляди! От якби-то вже звечоріло, він набрався б духу, й поцілував їй руку, і сказав усе те, що жадає сказати! — То коли ж мені поговорити з вашим батьком? — Чим швидше, тим краще,— відповіла вона, маючи надію, що він таки перестане тиснути їй руку й не доведеться його про це просити. Чарлз схопишся на ноги й на хвильку Скарлет здалося, що він застрибає з телячої радості, але ні, почуття власної гідності стримало його. Вся безпосередність Чарлзової натури відбилась в очах у нього,коли він глянув на неї осяйним поглядом. Вона ще ніколи не бачила на собі такого чоловічого погляду, та й ніколи в житті більш не побачить, але, перебуваючи хтозна-де думками, Скарлет лише те й подумала, що очі його чисто як у теляти. — То я піду знайду вашого батька,— сказав він, усміхаючись усім лицем.— Я вже не можу чекати. Це нічого, що я покину вас... люба? — Ледь насмілившись вимовити це ніжне слово, він з насолодою вимовив його й удруге. — Нічого,— відказала вона.— Я вас почекаю. Тут якраз холодок і так гарно. Він гайнув через галявину і зник за будинком, а вона залишилася сама під шелестким віттям дуба. Зі стаєнь один за одним виїжджали верхи чоловіки, за ними, також верхи, поспішали їхні служники-негри. Повз Скарлет промчали брати Манро, на прощання махнувши їй капелюхами, з гиканням пронеслися Фонтейни й Калверти. Четверо Тарлтонів проїхали на своїх конях зовсім поряд, і Брент прокричав: — Мати віддає нам своїх коней. Е-ге-гей! Копита збили траву, і ось уже вершників не стало, і вона знов лишилася на самоті. Здавалося, що цей білий будинок з високими колонами теж даленіє від неї і гордовито відсторонюється. Він уже ніколи не стане її домівкою. Ешлі вже ніколи не перенесе її через цей поріг, як свою молоду. Ой Ешлі, Ешлі! Що я наробила? У глибині її душі, десь там під шаром ображеного самолюбства й холодного розрахунку, щось боляче зворухнулося. Дорослість прокидалася в Скарлет, і ці почуття були набагато дужчі, ніж її марнославство та егоїстичні примхи. Вона кохала Ешлі й розуміла, що кохає його, що ніколи за ним так сильно не тужила, як у цю хвилину, коли Чарлз зникав за поворотом посиланої жорствою алеї.Розділ VII
За два тижні Скарлет стала дружиною, а ще за два місяці й удовою. Доля не забарилася звільнити її від тих пут, які вона накинула на себе з таким поспіхом і такою легковажністю, але безтурботні дні її дівочої пори минулися вже назавжди. Услід за шлюбом прийшло вдівство, та за ним звістувало свій прихід, на велику прикрість Скарлет, і материнство. Коли вона згадувала опісля останні дні квітня 1861 року, в пам’яті у неї ніколи не поставало ніяких деталей. Час і події миготіли одні за одними, переплітались у кошмарне видиво, в якому не добереш ні сенсу, ні ладу. Провали у споминах про ці дні вона пронесе до останку свого віку. Особливо туманно пригадувався проміжок між її згодою на шлюб з Чарлзом та самим весіллям. Два тижні! Такі короткі заручини немислимі були в мирний час. Пристойність вимагала, щоб вони тривали з рік або хоч півроку. Але Південь охоплювало полум’я війни, події проносились швидко, наче гнані ураганним вітром, і повільний плин розміреного життя лишився десь у минулому. Еллен заламувала руки й благала Скарлет не квапитися з весіллям, добре все зважити. Однак Скарлет була затята й глуха до материних слів. Вона хоче заміж! І то швидко. За два тижні. Дізнавшись, що весілля Ешлі пересунули з осені на перше травня, щоб він міг приєднатися до Ескадрону, тільки-но постане в цьому потреба, Скарлет призначила дату свого весілля на день раніше, ніж його. Еллен протестувала, але Чарлз, пориваючись чимшвидше вступити до легіону Вейда Гемптона в Південній Кароліні, почав умовляти її з незвичним для нього красномовством, а тут ще й Джералд виступив на боці молодих. Він був охоплений воєнною гарячкою, його тішило, що Скарлет зробила добру партію, та й взагалі, як на нього, не було підстав ставати насупроти молодечого кохання в часи війни. Збита з плиту Еллен кінець кінцем поступилася, як поступалися й інші матері на всьому Півдні їхній колишній дозвільний світ пішов шкереберть, і всі їхні прохання, благання й поради виявились ні до чого перед владними силами, що волокли їх за собою. Південь упивався ентузіазмом і вояцьким запалом. Усі знали, що перший же бій покладе край війні, і кожен юнак поспішав завербуватись, поки війна ще не скінчилася, поспішав одружитися зі своєю нареченою, перше ніж вибереться до Вірджинії громити янкі. В окрузі справляли десятки весіль, і ніхто не мав часу журитися перед розлукою — всі були надто заклопотані й збуджені, на серйозні роздуми чи сльози просто не ставало місця. Дами шили уніформи, плели шкарпетки, скручували бинти, чоловіки вправлялися у військовій муштрі та стрільбі. День у день через Джонсборо проходили ешелони, прямуючи на північ до Атланти й Вірджинії. Добірні частини громадської міліції милували око мундирами, в яких переливалися яскраво-червоні, голубі й зелені барви, декотрі невеликі загони були в домотканій одежі та єнотових шапках, інші й узагалі без форми, а просто в добротних сукняних штанях і тонких полотняних сорочках, але всі були недомуштровані й недоозброєні, страшенно збуджені й гамірливі, неначе вибиралися на гулянку. Видовище цього вояцтва викликало паніку серед місцевих юнаків, чи не скінчиться війна ще перед тим, як вони доберуться до Вірджинії, тож вирішили відправляти Ескадрон якомога швидше. І серед усього цього шарварку готувалося весілля Скарлет, і ще й не встигла вона прийти до тями, як її вже обрядили у вінчальну сукню й фату Еллен, і батько провів її попідруч широкими сходами Тари вниз, де в парадних кімнатах зібралося повно гостей. Згодом вона пригадувала, мов крізь сон, сотні свічок на стінах, материне лице, сповнене любові й ледь розгублене, її уста, що безгучно шепотіли молитву, благаючи щастя для доньки, Джералда, побагровілого від бренді, гордого тим, що дочка виходить за грошовитого й родовитого, та ще й такого вихованого юнака і — обличчя Ешлі, який стояв унизу біля сходів під руку з Мелані. Коли вона побачила вираз його обличчя, їй подумалося: «Цього не може бути. Це щось неможливе, це страшне сновиддя. Зараз я прокинусь, і сновиддя щезне. Я не повинна думати про це, а то закричу не своїм голосом на очах у всіх цих людей. Про це не треба думати, я подумаю потім, коли спроможусь на силі, коли не бачитиму його очей». Наче вві сні пригадувалось їй, як вона пройшла крізь натовп усміхнених гостей, як зашарівся Чарлз, промовляючи нетвердим голосом якісь слова, як на диво чітко й холодно прозвучала її відповідь. А потім були вітання, цілунки, тости, танці — все це як уві сні. Навіть дотик уст Ешлі у неї на щоці, навіть лагідний шепіт Мелані: «Тепер ми й справді поріднилися, стали сестрами»,— здавалися нереальними. Навіть загальний переполох, коли від надміру почуттів зімліла Чарлзова тітонька міс Дріботуп Гамільтон, і той скидався на страшне сновиддя. Але коли тости й танці врешті скінчилися, коли вже займалася зоря й гостей з Атланти повкладали спати — чи в самій Тарі, чи в будиночку управителя, кого на ліжку, кого на канапі або й долі на сінниках, коли сусіди роз’їхалися по домівках перепочити, бо ж треба було приготуватись до наступного весілля на другий день у Дванадцяти Дубах, тоді примарне сновиддя розсипалося в друзки, мов кришталь, перед натиском реальності А реальністю була постать почервонілого Чарлза, що виринув з гардеробної у самій лише нічній сорочці, силкуючись уникнути її нажаханого погляду понад натягнутим під саму шию простирадлом. Вона, звичайно, знала, що подружжя спить в одному ліжку, але якось ніколи над цим не задумувалась. Це була річ цілком природна, коли йшлося про її батька й матір, тільки ж до неї самої воно начебто ніяк не стосувалося. І лише тепер уперше після того фатального пікніка вона збагнула, на що себе прирекла. Щоб оцей чужий юнак, з яким їй зовсім не хотілось одружуватись, міг лягти до неї у ліжко, коли серце її мало не розривається від тяжкого жалю через свій нерозважливий вчинок, від пекучої туги за навіки втраченим Ешлі,— сама думка про це була їй нестерпна. Коли він нерішуче наблизився до ліжка, вона хрипко зашепотіла: — Я закричу, коли ви ще на крок підступите ближче! Закричу на весь голос! Відійдіть від мене! Не смійте доторкатись! Отож свою весільну ніч Чарлз провів у кріслі в кутку — хоч він і не відчував себе аж дуже нещасним, бо розумів, чи то йому видавалось, ніби розуміє, скромність і цноту молодої. Він згоден був почекати, поки її страхи минуться, тільки ж... тільки... І він глибоко зітхнув, пробуючи зручніше вмоститися в кріслі — тільки ж йому невдовзі йти на війну. Хоч яким моторошним сновиддям їй бачилося власне весілля, ще важчим випробуванням для неї стало весілля Ешлі. Скарлет стояла у своїй ясно-зеленій сукна, спеціально пошитій для першого післявесільного дня, у вітальні Дванадцяти Дубів серед сяєва сотень свічок, у колі тієї самої громади гостей, що й напередодні, і бачила, як простацьке личко Мелані Гамільтон розцвіло вродою, коли вона перетворилася на Мелані Вілкс. Тепер Ешлі для неї, Скарлет, навіки втрачений. Її Ешлі. Ні, тепер уже не її. Та й чи належав він їй коли? Все так перемішалося в неї у голові, і вона була така втомлена, така приголомшена. Він же сказав, що кохає її, то що ж їх розлучило? Якби вона могла пригадати, що саме стало поміж ними! Вийшовши за Чарлза, вона разом утяла язика всім довколишнім пліткаркам, але яке це тепер має значення? Раніше це здавалося їй бозна-як важливим, а ось тепер зробилось нічого не вартим. Єдине, що для неї важить,— це Ешлі. Але тепер вона його втратила, а сама вийшла заміж за чоловіка, якого не те що не кохає, а просто зневажає. І як же вона гірко жалкувала за скоєним! Їй не раз доводилося чути примовку: «Бий своїх, щоб чужі боялись»,— але досі вона це сприймала як такий собі фігуральний вислів, і тільки тепер до неї дійшов реальний її сенс. Бо до відчайдушного бажання Скарлет звільнитися від Чарлза й стати знову неодруженим дівчам у батьківському домі домішувалось болісне усвідомлення того, що вона сама в усьому винна. Еллен пробувала втримати її від нерозважливого кроку, та вона не послухала. Тож на весіллі Ешлі вона мало не цілу ніч протанцювала, як у тумані, механічно говорила якісь слова, усміхалася, невідь чого дивувалася нетямущості людей, які вважали її щасливою молодою і не бачили, що серце у неї розбите. Хоча це й добре, що не бачили! Коли над ранок Мамка допомогла їй роздягтись і пішла собі, а Чарлз соромливо показався з гардеробної, остерігаючись, чи не доведеться йому й другу ніч провести у мулькому кріслі, Скарлет раптом зайшлася плачем. Вона так ревно плакала, аж урешті Чарлз забрався в ліжко до неї і спробував її заспокоїти, плакала мовчки, поки не стало сліз і кінець кінцем, тихенько схлипуючи, заснула, злігши на його плече. Якби не війна, то молодята по шлюбі цілий тиждень роз’їжджали б з візитами по всій окрузі, влаштовувалися б пікніки й бали на честь двох молодих подруж, а після того вони вирушили б у весільну подорож до Саратоги чи Вайт Салфора. Якби не війна, Скарлет справили б нові сукні для третього, і четвертого, і п’ятого дня — в них вона з’являлася б на прийомах, влаштовуваних задля такої нагоди у Фонтейнів, Кал вертів і Тарлтонів. Але тепер не було ніяких прийомів і весільних подорожей. За тиждень по весіллі Чарлз поїхав, щоб пристати до частини полковника Вейда Гемптона, а ще через два тижні відбув і Ешлі з Ескадроном, і вся округа осиротіла. За ці два тижні Скарлет ні разу не бачила Ешлі наодинці, і навіть слівцем з ним не перемовилась віч-на-віч. Навіть у ту страшну хвилину розставання, коли він завітав до Тари дорогою на станцію. Бо ж попідруку з ним стояла Мелані, стримана й урівноважена, як то й годиться заміжній жінці. А крім того, всі мешканці й обслуга Тари — і чорні, й білі — висипали надвір провести його на війну. Мелані сказала: — Ти повинен поцілувати Скарлет, Ешлі. Вона тепер моя сестра. І Ешлі нахилився до неї й доторкнувся холодними устами до її щоки; обличчя у нього було стягнуте й напружене. Поцілунок цей ледве чи врадував Скарлет, адже припав він їй з ласки Меллі. Сама Мелані, однак, мало не задушила Скарлет в обіймах, коли прощалася. — Неодмінно приїжджай до Атланти погостювати у мене й тітоньки Дріботуп. Голубонько, нам так хочеться, щоб ти приїхала! Ми прагнемо ближче запізнатися з Чарлзовою дружиною. Протягом п’яти наступних тижнів з Південної Кароліни приходили від Чарлза листи, сповнені запалу й сором’язливої любові, планів на майбутнє, коли війна буде вже позаду, і ревного бажання вчинити на полі бою щось героїчне на честь Скарлет та схиляння перед його командиром Вейдом Гемптоном. А на сьомий тиждень прийшла телеграма від самого полковника Гемптона, а за нею і лист з висловами глибокого співчуття. Чарлза не стало. Полковник сповістив би про його хворобу раніше, але Чарлз, вважаючи її несерйозною, не хотів турбувати рідню. Бідолашний хлопець не тільки обманувся в коханні, яким його, як йому здавалося, нагородила доля, але й не звершив вояцьких звитяг на полі бою. Помер він безславно й скоробіжно від запалення легенів, яке настало після кору, так і не встигнувши покинути тилового табору в Південній Кароліні. У належний термін з’явився на світ Чарлзів син, якому, за поширеною тоді модою, дали ім’я батькового командира — Вейд Гемптон Гамільтон. Скарлет плакала з розпачу, дізнавшись про свою вагітність, і накликала на себе смерть. Однак носила вона дитину, майже не відчуваючи ніяких ускладнень, пологи пройшли дуже легко і одужала вона після них так швидко, аж Мамка нишком дорікнула їй, що благородним дамам слід трошки більше попомучитись. Скарлет не надто була прихильна до немовляти, хоча вміло це приховувала. Вона його не хотіла, всім єством протестувала проти його появи на світ, але коли воно таки з’явилося, їй важко було повірити, що це вона йому мати, що ця дитина — частка її самої. Хоч фізично Скарлет оклигала після пологів за непрощенно короткий час, душею вона була пригнічена й недужа. Незважаючи на всі зусилля рідні й челяді, її похмурого настрою ніяк не вдавалося розвіяти. Еллен ходила повсякчас зажурена, і клопіт морщив їй чоло, а Джералд став частіше клясти, ніж звичайно, і привозив дочці з Джонсборо ні на що не придатні подарунки. Навіть старий доктор Фонтейн не знав, чим зарадити, коли виявилося, що його настоянка з сірки, меляси й трав не підносить життєвого тонусу Скарлет. Приватним чином він висловив Еллен міркування, що це через розбите серце молода вдова то робиться дратливою, то впадає в апатію. Але Скарлет, якби мала охоту зізнатися, сказала б їм, що причина зовсім інша й набагато складніша. Бо саме цілковита нудьга і ярмо материнства, а над усе втрата Ешлі — ось що гнітило їй душу. Нудьга її була гостра й невтамовна. Відколи Ескадрон вибрався на війну, в окрузі не стало ніякого товариського життя, ніяких розваг. Не лишилося нікого з юнаків, що становили сяку-таку привабу: ні чотирьох братів Тарлтонів, ні обох Калвертів, ні Фонтейнів, ні Манро, і взагалі жодного цікавого молодика з Джонсборо, Фейєтвілла й Лавджоя. Зосталися самі літні люди, каліки й жінки, які збували свій час тим, що плели, та шили, та вирощували більше бавовни й зерна, та відгодовували більше свиней, овець і корів, і все те для війська. На обрії Скарлет тепер жоден живий чоловік не показувався, за винятком хіба з інтендантського загону під проводом Френка Кеннеді, не зовсім уже молодого кавалера Сьюлін,— вони заїжджали раз на місяць збирати провіант. Та й серед тих інтендантів не було на кого оком кинути, а боязкі Френкові залицяння до сестри так дратували Скарлет, що вона ледве стримувала себе, аби бути з ним чемною. Швидше б уже вони зі Сьюлін на щось там зважилися! Але навіть якби хто й зацікавив її у тій інтендантській команді, Скарлет із того не мала б ніякого пожитку. Вона була вдова, і серце її лежало в могилі. Принаймні кожен вважав, що воно в могилі, й чекав від неї відповідної поведінки. Це дратувало її, бо хоч ж вона силувалася, нічого не могла пригадати з образу Чарлза, крім телячого погляду його очей, коли він почув від неї про згоду одружитися з ним. Та навіть і цей образ день у день тьмянішав. Проте вона була таки вдова й мала поводитися з належною обачністю. Дівочі розваги тепер були не для неї. Їй годилося тримати себе поважно й статечно. Еллен недвозначно вичитала Скарлет із цього приводу, застукавши, як раз у садку лейтенант з Френкового загону розгойдував її на гойдалці, а вона аж пищала зі сміху. Глибоко занепокоєна, Еллен стала втовкмачувати їй, як мало треба, щоб про вдову пішов недобрий поголос. Удова мусить вестися вдвічі обачливіше, ніж заміжня дама. «Господи, заміжжя й без того позбавляє жінку будь-яких насолод,— подумала Скарлет, покірно вислуховуючи тихе материне напучення.— А вдові, виходить, хоч живцем у могилу себе закопуй». Вдова мала ходити в бридкій чорній сукні без жодної яскравої цятки — ні квіточки, ні стрічки чи мережива на ній, чи там оздоби, хіба жалобна брошка з оніксу або кольє з небіжчикового волосся. А крепова вуаль з капелюшка мала спадати до самих колін, і лише через три роки вдівства могла бути вкорочена до плечей. Удові ні в якому разі не личило розмовляти надто жваво або сміятися вголос. А якщо вона усміхалася, то сумною, трагічною усмішкою. І що найжахливіше — вдова не могла виявляти анінайменшої зацікавленості до чоловічого товариства. А якби знайшовся добродій, такий невихований, що сам виявив би до неї увагу, їй слід було тут-таки з належною гідністю згадати свого небіжчика-чоловіка, і це зразу мало відохотити зухвальця від подальших зазіхань. «О, звісна річ,— понуро думала Скарлет,— буває, що вдови навіть виходять заміж, але коли постаріють і висохнуть на скіпку. Хоч тільки небо знає, як їм це вдається, коли вони під невсипущим сусідським наглядом. Та й то, якщо трапиться спроневірений старий вдівець з великою плантацією і купою дітлашні на шиї». Шлюб і сам собою був великою прикрістю, але вдівство — це вже й зовсім означало кінець життя. Які ж дурні ті, хто каже, ніби малий Вейд Гемптон, безперечно, величезна втіха для неї тепер, коли не стало Чарлза. І треба ж їм таку дурницю впороти — мовляв, вона тепер має задля чого жити! Усі твердять, як це чудово, що в неї є дитина, живий символ їхнього з Чарлзом кохання, і вона, звичайно, не квапиться розчарувати їх у цих ілюзіях. Але така думка і на крихту не відповідає її справжнім почуванням. У неї в душі Вейдові майже немає місця, часом вона взагалі насилу може усвідомити, що це її син. Щоранку, тільки-но прокинувшись, вона почувала себе знову Скарлет О’Гарою, і магнолія в неї за вікном так яскраво мінилася на сонці, і дрозди виспівували, і запах смаженої грудинки приємно лоскотав ніздрі. Вона тієї хвилини знов була молода й безтурботна. А потім чувся вередливий голодний плач, і щоразу — щоразу вона з подивом думала в першу мить: «Звідки це в нашому домі мала дитина?» І лише тоді згадувала, що це ж її власне немовля. Повернення до дійсності просто приголомшувало. А ще ж Ешлі! Над усе — Ешлі! Уперше в житті вона зненавиділа Тару, зненавиділа довгу червонясту дорогу, що збігала з пагорба до річки, зненавиділа червоні поля, на яких пускав пагони зелений бавовник. Кожен клапоть землі, кожне дерево й струмок, кожен путівець і стежка нагадували їй про нього. Він належав іншій жінці й пішов на війну, але дух його досі витав тут над присмерковими шляхами, досі всміхався до неї мрійними сірими очима в затінку веранди. І за кожним разом, коли дорогою від Дванадцяти Дубів чувся цокіт копит, серце її щемко озивалося — чи не Ешлі їде? Вона зненавиділа тепер і Дванадцять Дубів, що їх так була любила. Вона й ненавиділа ту садибу, але водночас і поривалася туди — почути, як Джон Вілкс і дівчата говорять про нього, почути, як вони читають уголос його листи з Вірджинії. Хоч як їй було боляче, вона таки слухала їх. Її вернуло від ригористичної Індії і дурнувато розпатяканої Душки, вона знала, що і їхнє ставлення до неї таке саме, але не знаходила в собі сили не їздити туди. І кожного разу, повернувшися з Дванадцяти Дубів, похнюплено падала на своє ліжко й відмовлялася виходити на вечерю. Саме ці відмови від їжі й непокоїли найдужче Еллен і Мамку. Наставивши на тацю найспокусливіших наїдків, Мамка приносила їх до неї в кімнату, даючи наздогад, що тепер, овдовівши, вона може наїдатися вволю, але що ж, як Скарлет нічого не смакувало! Коли доктор Фонтейн цілком поважно заявив Еллен, що розбите серце часто призводить жінок до послаблення здоров’я і до могили, та пополотніла: їй і самій ці страхи не давали спокійно спати. — То що ж робити нам, докторе? — Зміна оточення була б найкращим ліком для неї,— відказав Фонтейн, найдужче заклопотаний тим, як би його позбутися обтяжливої пацієнтки. Отож Скарлет, хоч і без великого ентузіазму, вирушила разом з немовлям у гості, спершу до батькових братів та Робійярів у Саванну, а потім до сестер Еллен — Полін та Юлейлії — у Чарлстон. Однак повернулася вона додому на місяць раніше, ніж Еллен сподівалася, і зовсім не стала пояснювати, чому так сталося. У Саванні прийняли її дуже радо, але Джеймс і Ендрю зі своїми жінками були похилого віку й цілі дні сиділи вдома та згадували минуле, яке ніскільки Скарлет не цікавило. Те саме повторилося й у Робійярів, а Чарлстон, на думку Скарлет, взагалі виявився бридким місцем. Тітонька Полін та її чоловік, маленький дідок з підкреслено чемними манерами й відстороненим виглядом людини з бозна-колишнього часу, жили над річкою на куди більш відлюдній плантації, ніж навіть Тара. До найближчих їхніх сусідів було двадцять миль присмеркової дороги через глухі болота, зарості кипарисів та дубів. Коли Скарлет дивилась на ці величезні дуби, оповиті сірими торочками моху, в неї мурашки бігали по спині й спливали на пам’яті Джералдові розповіді про ірландських привидів, що снують у сиво-мерехтливій імлі. Робити там було абсолютно нічого, ото хіба тільки вдень плести, а ввечері слухати, як дядечко Kepi читає вголос високоповчальні твори добродія Булвер-Літтона. Не менша нудьга панувала і в Чарлстоні, у просторому будинку тітоньки Юлейлії на Беттері, прихованому від людських очей за високим муром і садом. Скарлет, що звикла до широкої панорами нагористих червоних ланів навколо, почувала себе в Чарлстоні як у в’язниці. Хоч тут було людніше, ніж у тітоньки Полін, але Скарлет не подобалися гості цього дому, всі такі манірні й церемонні зі своїми традиціями і родовитістю. Вона розуміла, що вони бачать в ній дитя мезальянсу й дивуються, як дівчина з роду Робійярів могла вийти заміж за якогось чужака-ірландця. Скарлет відчувала, як тітонька Юлейлія раз у раз ніби вибачається перед ними за неї. Її це поймало люттю, бо походження для неї важило не більше, ніж для батька. Вона пишалася Джералдом, тим, що він усього досяг самотужки, тільки завдяки своїй ірландській кмітливості. До того ж чарлстонці так перебільшували свої заслуги у взятті Форту Самтер! Боже милостивий, невже вони не розуміють, що якби серед них не знайшлося дурнів, котрі першими розпочали стрілянину й війну, то хіба рано чи пізно котрісь інші йолопи не зробили б цього? Звикла до жвавої балачки мешканців північної Джорджії, вона навіть тутешню протяглу вимову сприймала як щось маніжне. Їй здавалося, що як вона ще раз почує «паальма» замість «пальма», «діім» замість «дім», «маамо», «таату» замість «мамо» й «тату», то заверещить з відрази. Це дратувало її до такої міри, що під час одного офіційного візиту вона, на превелику прикрість тітоньки, заговорила з ірландським акцентом, вправно наслідуючи Джералдову манеру вимовляти слова. А потім вона повернулася до Тари. Краще вже терпіти болісні спогади про Ешлі, ніж тягучу чарлстонську говірку. Еллен, заклопотана вдень і вночі тим, як збільшити прибутковість Тари на добро Конфедерації, вжахнулася, побачивши, якою худою, блідою та злорікою повернулась її старша дочка з Чарлстона. Вона й сама колись зазнала, як болить розбите серце, тож тепер, ніч у ніч лежачи поряд з Джералдом, що безтурботно собі хріп, сушила голову, чим би розрадити доччину тугу. Чарлзова тітонька, міс Дріботун Гамільтон, уже не раз писала їй, умовляючи відпустити Скарлет до Атланти на тривалу гостину, і ось нині Еллен уперше почала серйозно обмірковувати цю пропозицію. Тітонька й Мелані мешкали самі у великому будинку «без чоловічої опіки тепер, коли не стало нашого дорогого Чарлза», як писала міс Дріботуп. «Звичайно, в Атланті є ще мій брат Генрі, але він не живе разом з нами. Скарлет, мабуть, згадувала вам про Генрі. Делікатність не дозволяє мені докладніше розписувати це в листі. Нам з Меллі буде багато легше й безпечніше, коли Скарлет приїде до нас. Утрьох самотнім жінкам усе краще, ніж удвох. І, може, люба Скарлет розважить своє горе, доглядаючи наших мужніх хлопців у тутешніх шпиталях, як це Меллі робить, ну і, звичайно, і Меллі, й мені страшенно кортить побачити її дорогеньке малятко...» Отож кінець кінцем жалобні одіння Скарлет знову спакували, і вона вирушила до Атланти, взявши з собою Вейда Гемптона та його няньку Пріссі, купу напучень від Еллен та Мамки щодо того, як їй там поводитись, і сотню конфедератських доларів від Джералда. Скарлет не дуже охоче вибиралася до Атланти. Тітоньку Дріботуп вона вважала найтупішою з усіх старих дам, а перспектива жити під одним дахом з дружиною Ешлі й зовсім її не тішила. Але сидіти в Тарі, де на неї звідусіль чигали спогади, їй стало несила, і вона ладна була вибратись хоч би й світ за очі.Частина друга
Розділ VIII
Сидячи травневого ранку 1862 року в поїзді, який прямував на північ, Скарлет думала, що Атланта не може бути така ж нудна, як Чарлстон і Саванна. Незважаючи на всю свою нехіть до міс Дріботуп і Мелані, вона сподівалася, що їй приємно буде побачити, які зміни зайшли в цьому місті від часу її останнього приїзду туди позаминулої, ще передвоєнної зими. Атланта завжди цікавила Скарлет більше за інші міста, бо в дитинстві вона якось почула від Джералда, що Атланта її ровесниця. Правда, підрісши, вона виявила, що Джералд, своїм звичаєм, трохи прибрехнув задля більшої переконливості, але все-таки Атланта була тільки на дев’ять років старша від неї і, отже, разюче молода порівняно з іншими знайомими їй містами. Саванна й Чарлстон були статечні віком, оскільки перше наближалося до кінця другого свого сторіччя, а друге мало за плечима вже більше двох сторіч, і в очах Скарлет вони виглядали старенькими бабусями, що мирно гріються на осонні й обмахуються віялами. А от Атланта належала до її власного покоління і була безоглядна, як то властиво молодості, поривчаста й нестримна, як і сама Скарлет. Версія Джералдова базувалась на тому, що Атланту й Скарлет хрестили одного року. Правда, за дев’ять років перед тим щойно засноване місто назвали Термінус, а згодом Мартасвілл, і тільки в рік народження Скарлет перейменували на Атланту. Коли Джералд прибув до північної Джорджії, ще ніякої Атланти не було на світі, не було там навіть натяку на селище — на всі боки простягалася дика глушина. Але вже наступного, 1836 року власті штату ухвалили будувати залізницю в північно-західному напрямку через територію, яку нещодавно відступили індіанці-черокі. Проектована залізниця мала пролягти до штату Теннессі на заході, це було чітко й виразно визначено, але от де мав бути її початок у Джорджії — залишалося неясним, аж поки через рік котрийсь інженер устромив кілок у червону глину й позначив таким чином вихідний пункт її на півдні, що й започаткувало Атланту, вроджену під ім’ям Термінує, тобто станція «Крайня». У ту пору залізниць на півночі Джорджії ще не було, їх і деінде тільки починали будувати. Але за низку років, що передували одруженню Джералда з Еллен, невеличка осада за двадцять п’ять миль на північ від Тари виросла в село, і від нього полотно майбутньої залізниці поволі простяглося на північ. Потім уже настала справжня ера прокладання залізниць. Від старого міста Огасти через увесь штат проклали другу лінію, на захід, яка сполучалася з новою дорогою на Теннессі. Від іншого старого міста, Саванни, збудували третю лінію — спочатку до Мейкона в глибині Джорджії, і тоді на північ, через Джералдову округу, до Атланти, де вона з’єдналася з двома попередніми лініями, завдяки чому гавань Саванни дістала пряме сполучення з західними теренами. А далі з цієї вузлової станції, з молодого міста Атланти почали прокладати четверту лінію — на південний захід до Монтгомері й Мобайла. Народжена залізницею, Атланта й розбудувалася в міру дальшої розбудови залізниці. Після завершення четвертої залізничної лінії Атланта була вже зв’язана з заходом, з півднем, з узбережжям, а через Огасту — з північчю і сходом. Опинившись на перехресті шляхів на всі чотири сторони світу, селище росло мов на дріжджах. За короткий відтинок часу, не набагато довший, ніж сімнадцять років старшої Джералдової дочки, на місці отого встромленого в землю кілка постало квітуче містечко, в якому жило десять тисяч мешканців і яке привертало до себе увагу всього штату. Старші й статечніші міста, поглядаючи на це юне гамірне містечко, почували себе мов та курка, що висиділа каченя. Чому Атланта так відрізнялася від інших міст Джорджії? Чому вона так швидко росла? Кінець кінцем вона ж не мала нічого такого, чим би похвалитись — сама залізниця й гурт заповзятливих людей, та й годі. А люди, що заселяли місто, назване спочатку Термінусом, потім Мертасвіллем і врешті Атлантою, і справді були заповзятливими. Діяльні й енергійні, вони напливали з давніше освоєних районів Джорджії та з інших, віддаленіших штатів у це містечко, що розросталося на перетині залізниць. Вони прибували сюди, сповнені запалу й надій. І будували свої комори та крамниці обабіч п’ятьох багнистих вуличок, що сходилися поблизу станції. А для житла собі — чепурні оселі на вулицях Вайтхол та Вашингтона і вподовж пагорба, де мокасини незліченних поколінь індіанців проторували путівець, первісно названий Персиковою тропою. Вони пишалися своїм містом, його зростанням та й собою так само, бо місто ж було наслідком їхніх зусиль. Хай собі старіші міста прозивають Атланту, як хочуть. Атланті до цього байдужісінько. Скарлет уподобала Атланту саме за те, за що Саванна, Огаста й Мейкон ставились до неї зневажливо. Це місто багато чим нагадувало саму Скарлет: воно теж становило своєрідну суміш старого й нового, і у протиборстві одного з другим не раз гору брало нове своєю затятістю та енергією. До того ж заважили тут і суто особисті мотиви — Скарлет приємно було думати, що місто це утворили, чи то пак охрестили, в один рік з нею.*
Вночі, поки Скарлет була в дорозі, розгулявся вітер з дощем, але коли поїзд прибув до Атланти, тепле сонце вже сміливо взялося за роботу, намагаючись висушити вулиці, що перетворилися на суцільні потоки червоної багнюки. На незабудованому майдані перед станцією м’яке глинище перетолочив уздовж і впоперек безнастанний рух коліс та копит, через що воно набрало вигляду величезної свинячої баюри, в якій декілька повозів уже встигли застряти по самі маточини. Посилювали загальний шарварок у цій болотяній мішанці військові фургони та санітарні карети, що нескінченною валкою тяглися через майдан: з вагонів перевантажували боєприпаси й поранених, мули насилу торували дорогу в цій кваші, багва прискала на всі боки, возії кляли усе на світі. Скарлет стояла на нижній приступці вагону — бліда гарненька постать у чорній жалобній сукні, в жалобному крепі трохи не до п’ят. Вона не зважувалася ступити на землю, боячись забруднити черевички й поділ сукні, і розглядалась поміж цих рипучих фургонів, возів і карет, чи не побачить міс Дріботуп. Цієї пухкенької рожевощокої дами ніде не було видно, але поки Скарлет стривожено водила поглядом туди-сюди, через калюжі до неї пробився худорлявий старий негр з сивуватою кучмою на голові й владною міною на обличчі. — Чи це не ви міс Скарлет? А я Пітер, кучер міс Туп,— промовив він, тримаючи капелюха в руці. І зразу ж наказав суворо, коли Скарлет підібрала полу сукні, збираючися зійти вниз: — Не ступайте у багнюку! Ви, я бачу, не більш розважливі, як міс Туп, а та, що мале дитя — завше ноги промочить. Дайте-но я перенесу вас. Він на диво легко, попри свою видиму слабосилість і вік, підхопив Скарлет на руки, а тоді, побачивши у дверях вагону Пріссі з немовлям на руках, сказав: — А це дівча — ваша нянька? Е, міс Скарлет, надто мала вона, аби няньчити єдиного синочка місте’ Чарлза. Але про це потім буде мова. А ти, дівонько, йди за мною, та гляди не впусти дитини. Скарлет покірно дозволила перенести себе аж до коляски, і так само без слова спротиву сприйняла докір за невдалий вибір няньки. Поки вони перетинали майдан, а набурмосена Пріссі чалапала за ними, Скарлет пригадалося, що розповідав Чарлз про дядька Пітера. «Усю мексиканську кампанію він був біч-о-біч з батьком, доглядав його після поранення, а точніше — просто врятував йому життя; Нас із Мелані, власне, дядько Пітер і виростив, бо ми були зовсім малі, коли не стало батька з матір’ю. Тітонька Туп на той час уже побила горшки зі своїм братом Генрі і перебралася жити до нашого дому, ставши нам за опікунку. Але ж вона сама безпорадне створіння, така собі мила доросла дитина, і дядько Пітер так її і сприймає. Вона не здатна нічогісінько вирішити своєю волею, навіть якби йшлося про її власне життя, тож дядько Пітер усе вирішує за неї. Це він, коли мені минуло п’ятнадцять років, вирішив, що я повинен мати більше грошей на кишенькові витрати, це він наполіг, щоб я довершував освіту в Гарварді, тоді як дядько Генрі вважав, що з мене вистачить і місцевого університету. І коли Меллі підросла, це він, дядько Пітер, вирішував, чи пора їй робити зачіску й виїздити на вечірки. Він каже тітоньці Туп, коли сидіти вдома, бо надворі занадто холодно чи занадто мокро, або коли вона має одягати шаль... Такого тямущого негра я зроду не бачив, а крім того, він ще й найвідданіший. Єдиний клопіт, що ми всі троє, з усіма нашими помислами та вчинками, під його владою, і він це знає». Чарлзові слова відразу ж знайшли підтвердження, коли дядько Пітер вибрався на передок і взяв у руки батіг. — Міс Туп дуже хвилюється, що не поїхала стріти вас. Вона боїться, щоб ви не образились, але я сказав, що вона й міс Меллі тільки заляпають собі нові сукні і що я все вам поясню. Міс Скарлет, ви б узяли на руки дитинча. Бо ця мала ще його впустить. Скарлет глянула на Пріссі й зітхнула. Пріссі й правда була не найкраща нянька. Недавнє піднесення її з худенького дівчатка у куцій спідничині, з цупкими кісками до поважної персони в довгому ситцевому платті й білому накрохмаленому тюрбані геть запаморочило їй голову. Вона б нізащо не досягла цих висот у такому молодому віці, якби не воєнна скрута та не вимоги інтендантської служби до Тари, через що Еллен ніяк не могла обійтись без Мамки й Ділсі та й без Рози чи Тіни. Пріссі ще ніколи в житті не бувала далі як на милю від Тари та Дванадцяти Дубів, і поїздка потягом та ще й у відповідальній ролі няньки виявилась таким випробуванням, що його насилу витримувала її маленька чорна голова. Двадцятимильна подорож від Джонсборо до Атланти так розбурхала Пріссі, що Скарлет мусила весь час сама тримати дитину на руках. А тепер оце скупчення великої кількості людей та будівель і зовсім вивело няньку з рівноваги. Вона крутилася на місці, тицяла туди й сюди пальцем, підскакувала і так при цьому шарпала немовля, що воно почало жалібно скиглити. Скарлет тужливо згадала пухкі руки старої Мамки — тій досить було взяти малого на руки, як він стихав. Але Мамка лишилася в Тарі, отож нема про що й говорити. А якби вона сама забрала від Пріссі малюка, це теж нічого б не дало. У неї на руках він верещав би так само голосно, як і в Пріссі. А то ще почав би смикати за стрічки від капелюшка, ну, і зім’яв би їй сукню. Отож вона вдала, ніби не почула слів дядька Пітера. «Може, колись я й навчуся доглядати дітей,— думала вона роздратовано, поки коляска, перехиляючись із боку на бік, вибиралася з багнюки біля станції.— Але я ніколи не буду їх розманіжувати». А побачивши, що Вейдове личко аж посиніло від крику, сердито кинула няньці: — Дай йому смокталку з цукром, Пріссі, вона у тебе в кишені. Зроби що-небудь, аби він стих. Я знаю, він хоче їсти, але я ж не можу зараз його годувати. Пріссі дістала смокталку, яку завбачливо дала їй уранці Мамка, і маля заспокоїлось. Скориставшись хвилиною тиші, Скарлет розглянулася вздовж вулиці й трошки підбадьорилась. А коли дядько Пітер кінець кінцем, вправно маневруючи, виволік коляску з ковдобин і звернув на Персикову вулицю, вона відчула, як у ній уперше за багато місяців пробуджується інтерес до життя. Як же місто виросло! Востаннє вона була тут трохи більше як рік тому, і здавалося просто неймовірним, щоб знайома їй маленька Атланта могла так разюче змінитися за цей короткий час. Минулого року власні знегоди настільки заполонили увагу Скарлет, а будь-які згадки про війну настільки їй набридли, що вона й не уявляла, які великі зрушення сталися в Атланті після початку бойових дій. Ті самі залізниці, завдяки яким Атланта зробилася перехрестям торгових шляхів у мирну добу, набули життєво важливого стратегічного значення в пору війни. Віддалене від фронту, це місто зі своїм залізничним вузлом становило сполучну ланку між двома арміями Конфедерації — армією Вірджинії та армією Теннессі й Заходу. Крім того, Атланта зв’язувала обидві армії з глибоким півднем, звідки надходили до них поповнення й постачання. А тепер, відповідно до вимог війни, Атланта ставала ще й промисловим центром, і санітарною базою, і одним з найголовніших осередків, де концентрувалось як військове спорядження, так і продовольство для всього південського війська. Скарлет розглядалася на всі боки, марно силкуючись побачити ознаки добре знайомого їй маленького містечка. Воно зникло. Місто, яке вона бачила, нагадувало немовля, що за одну ніч виросло в непосидющого велетня. Атланта гула, наче вулик, пишаючись усвідомленням своєї ваги для Конфедерації, і день і ніч працювала задля того, щоб сільськогосподарський край перетворити на індустріальний. До війни на південь від Меріленду майже не було ні бавовнопрядильних, ні вовноткацьких фабрик, ні арсеналів, ні машинобудівних закладів — чим південці ще й пишалися. Південь давав державних діячів і вояків, плантаторів і лікарів, правників і поетів, але ні в якому разі не інженерів чи техніків. Нехай собі янкі обирають ці плебейські професії! Але тепер порти Конфедерації блокував флот північан, і крізь блокаду сюди могла прослизнути з Європи тільки мізерна кількість вантажів, отож Південь розпачливо кинувся сам виробляти бойове спорядження. Північ могла собі з усього світу діставати техніку й солдатів, тисячі ірландців та німців вливалися в армію північан, спокусившись на щедру платню, тоді як Південь міг покладатися лише на власні сили. У механічних майстернях Атланти з великими зусиллями переобладнували верстати на виробництво військової техніки; справа ця посувалася дуже нелегко, бо на Півдні практично не було машин для зразку, і мало не кожне коліщатко й гвинтик доводилося виготовляти за кресленнями, що їх, обминаючи блокаду, привозили з Англії. На вулицях Атланти тепер не дивина було побачити прибульців з-за кордону, і місцеві мешканці, які ще рік тому обертали голови, почувши навіть легкий акцент уродженців американського Заходу, вже перестали звертати увагу й на зовсім незвичну для них вимову європейців, які прибули сюди крізь блокаду, щоб виробляти машини й зброю для південського війська. Конфедерації було б украй важко без цих кваліфікованих фахівців налагодити виробництво власних пістолетів, гвинтівок, гармат і пороху. Серце міста пульсувало в напруженому ритмі: перевезення військового спорядження залізничними артеріями до обидвох фронтів не припинялося ні вдень, ні вночі. Цілу добу чувся гуркіт потягів, що прибували в місто або вирушали з нього. Кіптява з новоспоруджених заводів осідала на білі стіни житлових будинків. Темряву ночі освітлював вогонь у горнах, а гупання молотів не стихало довго після того, як городяни вкладалися спати. Де ще торік лежали пустирі, тепер постали майстерні, що виробляли упряж, сідла й взуття, зброярні, що давали гвинтівки й гармати, прокатні стани та ливарні, які продукували рейки й товарні вагони на зміну тим, що їх знищили янкі, і ще багато різних закладів, у яких вироблялися остроги, мундштуки для вуздечок, хомути, намети, гудзики, пістолети й шаблі. Ливарні вже відчували брак металу, бо довозити його через блокаду було дуже тяжко, а видобуток своєї сировини рудні в Алабамі майже припинили, оскільки рудокопи подалися на війну. В Атланті не лишилося жодної чавунної огорожі, жодної чавунної гратки, воріт і навіть статуй на газонах — усе пішло на переплавку. А на Персиковій вулиці й на всіх прилеглих вуличках розмістилися численні армійські служби: інтендантська, залізнична, зв’язкова, поштова, військово-поліційна, і в кожній кишма кишіло людей у військовій формі. На околицях були стайні з запасними кіньми й мулами і великі загороди для них, а на бічних вулицях — шпиталі. Зі слів дядька Пітера Скарлет зрозуміла, що Атланта зробилася містом поранених, бо шпиталів тут було безліч: і загальні, і інфекційні, і окремо для тих, хто одужував. І день у день з поїздів біля П’яти Променів вивантажувано все нові партії поранених і хворих солдатів. Маленьке містечко зникло, а натомість постало нове швидко розбудовуване місто, сповнене невгамовного руху й енергії. Скарлет, яка звикла до тихого розміреного плину сільського життя, аж дух забивало від усієї цієї метушні, але вона їй подобалася. Навколишня атмосфера приємно збуджувала, і Скарлет здавалося, що прискорений пульс міста б’ється у згоді з пульсом її власного серця. Поки коляска повільно долала вибої головної вулиці Атланти, Скарлет зацікавлено придивлялася до нових будівель і нових облич у місті. На хідниках було повно людей в уніформах, які належали до різних родів військ і мали різні звання, вузьку проїжджу частину вщерть заполонили коляски, брички, санітарні карети, армійські фургони, возії яких кляли на всі заставки мулів, що насилу тягли повози через глибокі ковдобини; вістовці у сіро-глинястій формі, розляпуючи багнюку, мчали від однієї військової частини до іншої з наказами й телеграфними депешами; поранені кульгали на милицях, здебільшого дбайливо підтримувані під руку дамами; з навчальних плаців, де новобранців муштровано на солдатів, долинали звуки сурми й барабану, рвучкі вигуки команд; а ще — серце у Скарлет мало з грудей не вискочило, коли вона вперше в житті побачила військові мундири янкі: дядько Пітер показав їй батогом на гурт похмурих чоловіків у синьому, що під конвоєм відділення конфедератів з гвинтівками напереваги прямували до станції, звідки їх мали відправити в табір для військовополонених. «О,— подумала Скарлет, уперше від дня того прикрого пікнікащиро зрадівши,— мені тут сподобається! Тут таке життя вирує!» А життя в Атланті й справді вирувало, навіть дужче, ніж вона могла собі уявити: з’явилися десятки нових барів, услід за військом насунули до міста роями повії, і процвітали притони, наганяючи жах на чеснотливих городян; усі готелі, заїзди й приватні будинки переповнили приїжджі, що хотіли бути ближче до своїх поранених родичів в атлантських шпиталях. Щотижня влаштовувалися вечірки, бали, доброчинні базари, нашвидку справлялися одне за одним весілля — жених-відпускник в ясно-сірій з золотими галунами уніформі й наречена в пишному вбранні, що його доставляли крізь блокаду разом з шампанським, без якого неможливе було весільне свято, проходили під шпалерами схрещених шабель, а невдовзі по тому наставало прощання й лилися сльози. Цілу ніч обсаджені деревами вулиці відлунювали тупіт ніг у танцях, з віталень чулися звуки фортепіано, а жіночі сопрано спліталися з голосами молодих воїнів, виводячи сумовиті слова «Сурмачі сурмлять відбій» та «Твій лист прийшов, але запізно»,— ці тужливі балади викликали сльози на очах юних істот, які ще ніколи не знали справжнього горя. Коляска місила рідку багнюку й котилася вперед. Скарлет дорогою невтомно розпитувала про різні речі, а дядько Пітер, гордий своєю поінформованістю, відповідав, тицяючи туди-сюди батогом. — Це арсенал. Атож, мем, тут у них гвинтівки й усяке таке. Ні, мем, це не крамниці, це контори блокадників. Як, міс Скарлет, ви нічого про них не знаєте? Це контори чужинців, що скуповують бавовну в нашій Конфед’рації і вивозять суднами з Чарлстона й Вілмінгтона, а нам привозять порох. Ні, мем, я не знаю, хто вони такі. Міс Туп — вона каже, що то англійці, але ніхто не може второпати, як вони говорять. Атож, мем, дим страшний, ця кіптява геть псує шовкові фіранки міс Туп. Це з тих прокатних станів та ливарень. І так вони гуркочуть по ночах! Просто спати не дають. Ні, мем, я не можу приставати, ви так, на ходу роздивляйтесь. Я обіцявсь міс Туп одвезти вас прямісінько додому... Міс Скарлет, уклоніться-но! Онде міс Меррівезер і міс Елсінг до вас вітаються. Скарлет невиразно пригадувала імена цих двох дам — вони приїздили з Атланти до Тари на її весілля, це начебто близькі приятельки міс Дріботуп. Отож вона швиденько обернулась у той бік, куди показував дядько Пітер, і вклонилася. Дами сиділи в колясці перед галантерейною крамницею. Хазяїн і двоє прикажчиків стояли на хіднику з рулонами бавовняних тканин у руках. Місіс Меррівезер була висока гладка матрона з таким тугим корсетом, що її бюст випинався вперед, немов ніс корабля. Штучні каштанові кучері демонстративно відмовлялися гармоніювати з природним сталево-сивим волоссям цієї добродійки, яке скромно проступало з-під перуки. А округле густо підмальоване обличчя її засвідчувало й добродушну пронюшливість, і звичку командувати. Дещо молодшою виглядала місіс Елсінг — худорлява й тендітна, вона ще зберігала сліди колишньої вроди й владолюбну поставу. Ці дві дами вкупі з третьою, місіс Вайтінг, являли основну підпору товариського життя Атланти. Під їхньою орудою були три церкви у місцевих парафіях — і клір, і церковний хор, і парафіяни. Вони влаштовували доброчинні базари, головували у швацьких гуртках, заправляли балами й пікніками, їм було відомо, який шлюб виявився вдалим і який — ні, хто потайки випиває, хто має родити й коли. Вони були авторитетні знавці генеалогій усіх вартих уваги родин у Джорджії, Південній Кароліні й Вірджинії — решту-бо штатів вони взагалі нехтували, бувши впевнені, що кожен, хто має сяку-таку вагу, не може походити з яких-небудь інших штатів, крім цих трьох. Вони достеменно знали, чия поведінка пристойна, а чия ні, і не гребували жодною нагодою прилюдно ознаймити свою думку: місіс Меррівезер — на всю силу власного голосу, місіс Елсінг — манірно розтягуючи й притишуючи слова, місіс Вайтінг — розпачливим пошептом, що мав показати, як їй неприємно згадувати про такі речі. Всі три дами не терпіли одна одної й не довіряли одна одній так само щиро, як і члени першого римського тріумвірату, чим, очевидно, й пояснюється, що спілка їхня була така міцна. — Я сказала Туп, що ви неодмінно повинні бути у моєму шпиталі,— усміхнено вигукнула місіс Меррівезер.— Ні в якому разі нічого не обіцяйте місіс Мід чи місіс Вайтінг! — Не обіцятиму,— відповіла Скарлет, не зовсім певна, про що мовить місіс Меррівезер, але відчуваючи приємність, що її так радо вітають і що хтось її потребує.— Сподіваюся, ми невдовзі побачимось. Коляска поволі покотилася далі, та за хвилину зупинилась, щоб дати пройти через заболочену вулицю двом дамам, які, ступаючи з каменя на камінь, несли в руках повні кошики бинтів. У ту саму мить Скарлет помітила на хіднику жіночу постать в яскравій одежі, занадто яскравій, як для вулиці,— на плечах у незнайомки була барвиста кашемірова шаль з довгими торочками. Озирнувшись, Скарлет побачила, що то висока ладна жінка з визивним обличчям і кучмою рудого волосся, такого рудого, аж наче воно пофарбоване. Це вперше їй випало побачити жінку, яка, безперечно, «щось робила зі своїми косами», і Скарлет втупилась у неї, мов зачарована. — Хто це, дядьку Пітер? — запитала вона пошепки. — Не знаю. — Ну ні, ти знаєш, я ж бачу. То хто це? — Її звуть Краля Вотлінг,— відказав дядько Пітер, зневажливо відкопиливши нижню губу. Скарлет зразу помітила, що він не сказав перед іменем ні «міс», ні «місіс». — А що вона за одна? — Міс Скарлет,— суворо мовив дядько Пітер, ні сіло ні впало уперіщивши батогом безневинного коня.— Міс Туп зовсім не сподобається, що ви розпитуєте про таке, чого вам і не слід знати. У цьому місті тепер сті’ки всякого непотребу набралося, що ним і уста поганити негоже. «Боже милостивий! — подумала Скарлет, покірливо замовкнувши.— Це, певно, пропаща жінка!» Ще ніколи Скарлет не бачила пропащої жінки, тож вона обернулась і довго дивилась їй услід, поки та не розтанула в натовпі. Крамниць і нових будівель, що постали за час війни, траплялося вже дедалі менше, і у проміжках між ними слалися порожні ділянки. Нарешті ділова частина міста вся лишилася позаду, і обабіч були самі приватні будинки. Скарлет упізнавала їх, як давніх друзів: ось статечний і величний дім Лейденів; ось Боннелів, з маленькими білими колонами й зеленими віконницями; ось за невисоким живоплотом насуплений особняк Маклюрів з червоної цегли, збудований у георгіанському стилі. Їхали тепер ще повільніше, бо з ганків, садочків і з хідників раз у раз чулися жіночі вітання до Скарлет. Декого з цих жінок вона трохи знала, декого туманно пригадувала, але більшість їх була таки незнайома. Мабуть, тітонька Дріботуп усім розголосила про її приїзд. Вряди-годи доводилось малого Вейда підносити вгору, щоб ті дами, які наважувались, незважаючи на багнюку, підступити до коляски, могли вголос висловити своє захоплення малюком. Усі вони запрошували її прилучитись до їхніх в’язальних чи там швацьких гуртків, до їхніх шпитальних комітетів — саме до їхніх, а не чиїхось інших,— і Скарлет легкодумно роздавала на всі боки свої обіцянки. Коли проїжджали повз незграбний будинок, обшитий зеленою шалівкою, негритянське дівча закричало зі сходинок ганку: — Вона вже їде! Ту ж мить показалися з будинку доктор Мід з дружиною та їхній тринадцятирічний син Філ, голосно вітаючи Скарлет. Вона пригадала, що з ними теж познайомилась на своєму весіллі. Місіс Мід вибралася на кам’яну тумбу, яка стояла понад дорогою для того, щоб легше було висідати з карети, і витягла шию, роздивляючись на дитину, а лікар, знехтувавши багнюку, підступив до самої коляски. Він був високий і кощавий, мав клинцювату сиву борідку, а одежа теліпалась на його сухоребрій постаті, немов розгойдувана вітром. В очах усієї Атланти він виглядав опорою і носієм усілякої мудрості, тож не дивно було, що частку цієї віри перейняв і він сам. Але попри свої помпезні манери й звичку промовляти оракульським тоном, доктор Мід був найдобрішою істотою на все місто. Потиснувши Скарлет руку, тицьнувши Вейда пальцем у живіт і похваливши при цьому, він тут-таки заявив: тітонька Дріботуп урочисто запевнила його, що Скарлет ані в який інший шпитальний і бандажний комітет не піде, як тільки в той, де місіс Мід. — Боже мій, але як же мені бути, я вже стільком дамам наобіцяла! — вигукнула Скарлет. І місіс Меррівезер, очевидно, теж! — обурено скрикнула місіс Мід.— А нехай їй всячина! Вона жодного поїзда не пропустить! — Я обіцяла, бо просто не мала гадки, про що мова,— зізналася Скарлет. — А що це таке, до речі,— шпитальний комітет? Лікаря та його дружину, здавалося, трохи шокувало невігластво Скарлет. — Але ж, звичайно, ви там у своїй глушині й не могли про це знати, — знайшлася з вибаченням для новоприбулої місіс Мід.— У нас створено комітети сестер милосердя, щоб доглядати в різні дні поранених по різних шпиталях. Ми доглядаємо їх, допомагаємо лікарям, готуємо бинти й шиємо одяг, а коли поранені оклигують настільки, що можуть виписатися з шпиталю, забираємо їх до себе додому, поки вони видужають остаточно і вже тоді вертаються до війська. І опікуємося сім’ями поранених — тобто тими сім’ями, що в нужденному стані, а часом стан у них гірше, ніж нужденний. Наш комітет створено при тому шпиталі, де працює доктор Мід, і всі кажуть, що він там творить чудеса і... — Ну, ну, місіс Мід,— лагідно урвав її чоловік.— Нічого мене перед людьми розхвалювати. Я роблю мінімум того, що мушу робити, якщо вже ви не пустили мене в діючу армію. — Хто не пустив? — обурено вигукнула дружина.— Я не пустила? Це місто тебе не пустило, і ти чудово це знаєш. Розумієте, Скарлет, коли люди почули, що мій чоловік збирається до Вірджинії як військовий хірург, усі дами в нашому місті підписали петицію, прохаючи його залишитися з нами. Звичайно ж, місто не може обійтися без тебе! — Ну, ну, місіс Мід,— знову стримав її лікар, явно вдоволений компліментом.— Що ж, як ми віддали одного хлопця на фронт то, мабуть, вистачить тим часом. — А на той рік і я піду на війну! — вигукнув малий Філ, від збудження аж підстрибуючи.— Барабанщиком! Я вже вчуся барабанити. Хочете послухати? Я зараз принесу барабан. — Ні-ні, іншим разом,— з тривогою на обличчі сказала місіс Мід, пригортаючи сина.— Але на той рік тобі ще рано буде, голубе. Хіба, може, за два роки. — Та до того часу й війна скінчиться! — ображено скрикнув Філ, вириваючись від матері.— Ти ж мені обіцяла! Батько й мати перезирнулися над головою хлопця, і Скарлет помітила цей погляд. Дарсі Мід був на фронті у Вірджинії, і вся любов батьків звернулася на меншого сина, який ще лишався з ними. Дядько Пітер кахикнув. — Міс Туп була дуже схвильована, коли я вибирався з дому. Тож як нас довго не буде, вона й зовсім зімліє. — До побачення! Я буду у вас сьогодні надвечір,— гукнула місіс Мід.— І перекажіть від мене міс Туп, що як вона не відпустить вас у мій комітет, то зімліє ще й не так. Коляска рушила далі багнистою дорогою, перехиляючись із боку на бік, а Скарлет відкинулася на подушки й усміхнулась. Зараз вона почувала себе куди краще, ніж протягом багатьох попередніх місяців. Атланта з її людським тлумом, з її поспіхом, де на кожному кроці так і чекай якоїсь несподіванки, справляла дуже приємне й дуже збудливе враження — це місто не можна було й порівнювати з відлюдною плантацією за Чарлстоном, де нічну тишу порушували тільки крики алігаторів, і навіть з самим тим містом, що дрімало у затінених садках за високими парканами, і з Саванною, на широких вулицях якої росли пальми, а поруч протікала каламутна річка. Атланта, нехай і ненадовго, здалася Скарлет милішою навіть за Тару, хоч і яка Тара була дорога її серцеві. Щось таємничо-звабливе мало в собі це місто з його вузькими багнистими вуличками серед положистих червоних пагорбів, якусь первісну грубувату силу, близьку до того природного первня в її душі під тонкою плівкою благородних понять, що їх Скарлет прищепили Еллен і Мамка. Вона раптом відчула, що саме тут її місце, а не в тих супокійних і притишених старих містах, що лежать над жовтими водами. Будинки тепер стояли на щораз більшій відстані одні від одних, і ось, вихилившись із коляски, Скарлет побачила червону цеглу й шиферний дах будинку міс Дріботун. Він був чи не останній на північній околиці міста. Далі за ним Персикова вулиця вужчала й переходила в путівець, що звивався під величними деревами й зникав у тихій гущавині лісу. Чепурний дерев’яний паркан недавно пофарбували на біле, а на подвір’ї перед будинком жовто зоріли останні в цьому сезоні жонкілі. На сходинках веранди стояли дві жінки в чорному, і за ними кремезна мулатка, що тримала руки під фартухом і показувала білі зуби в широкому усміху. Пухкенька міс Дріботуп схвильовано тупцяла на своїх куцих ніжках, одну руку притисши до пишних грудей, аби заспокоїти розтривожене серце. Скарлет побачила Мелані поряд з нею, і враз її затопила хвиля неприязні: оце і є ложка дьогтю в бочці атлантського меду, ця тендітна невисока постать у чорній жалобній сукні, з непокірними темними кучерями, стягненими в тугий вузол, з привітною вітальною усмішкою на овальному личку.*
Коли котрийсь південець розохочувався спакуватись і вирушити за двадцять миль у гостину, та гостина рідко тривала менше місяця, а звичайно затягувалася на багато довший термін. З південців були такі ж ревні гостювальники, як і щедрі господарі, і не становило великого дива, що родичі могли завітати на Різдво й засидітись у гостях до липня. Часто бувало так, що молодята, відбуваючи медовий місяць, залишались у гостинних господарів аж до появи на світ другої своєї дитини. Незрідка старші віком тітки й дядьки, приїхавши у неділю на обід, застрягали в гостині на роки й роки, аж до самої своєї смертної години. Гості нікого не обтяжували, бо будинки були просторі, челядь численна, і кілька зайвих ротів не завдавали ніякого клопоту в цьому краю достатку. Гостювати їздили старі й малі, чоловіки й жінки: молодята — просто скласти візит, молоді матері похвалитися немовлям, напівхворі — піддужати, батьки відправляли в гості дівчат, яких хотіли вберегти від небажаного шлюбу або які досягли критичного віку, так і не знайшовши собі пари, отож малася надія, що це вдасться зробити за сприянням родичів на новому місці. Гості пожвавлювали й додавали розмаїття неспішному плинові південського життя, і їм завжди були раді. Отак і Скарлет прибула до Атланти, не маючи й гадки, на скільки часу тут залишиться. Якщо їй видасться так само нудно, як у Саванні й Чарлстоні, вона вернеться додому за місяць. А сподобається, то житиме тут, допоки буде охота. Однак ледве Скарлет приїхала, як тітонька Туп і Мелані взяли її в справжню облогу, силкуючись переконати, щоб лишилася у них назавжди. Було використано всі можливі аргументи. Вони хочуть, щоб вона жила з ними, бо її тут люблять. Вони дуже самотні, і вночі їм буває страшно у цьому великому будинку, а Скарлет така хоробра, і з нею вони нічого не боятимуться. Вона така чарівна, що самим виглядом своїм підносить їх на дусі. І тепер, коли не стало Чарлза, її місце й місце його сина із Чарлзовою ріднею. Бо ж і так за чоловіковим заповітом їй належить половина будинку. Ну, і ще ж Конфедерація потребує кожної зайвої пари рук — шити, плести, скручувати бинти, доглядати поранених. Чарлзів дядько Генрі Гамільтон, що по-парубоцьки мешкав у готелі «Атланта» біля станції, також мав з нею поважну розмову на цю тему. Цей низенький, опецькуватий і дратливий старий добродій з рожевим личком і копицею довгого стріблясто-сивого волосся ставився вкрай нетерпимо до всіляких жіноцьких страхів та химер. Саме тому він майже не підтримував стосунків із своєю сестрою міс Дріботуп. Вони змалку вирізнялися цілковитою відмінністю характерів, але остаточно поглибилось між ними розходження, коли тітонька Туп взялася виховувати їхнього небожа Чарлза: «Ти ж робиш з нього слинька, коли він вояцький син!» — обурювався Генрі Гамільтон. А кілька років тому він так образливо висловився на її адресу, що вона тепер згадувала його лише пошепки й з такою осторогою, ніби чесний старий юрист був щонайменше вбивцею. Образи було завдано того дня, коли міс Дріботуп забаглося взяти п’ятсот доларів зі свого спадку, яким опікувався дядько Генрі, і вкласти в якісь неіснуючі золоті копальні. Він відмовився видати їй цю суму і в запалі заявив, що у неї нема тями й на комара й що досить йому побути в її товаристві п’ять хвилин, як його починає тіпати. Відтоді вона бачилася з ним тільки раз на місяць, і то на чисто діловому грунті, коли дядько Пітер одвозив її до братової контори одержати від нього гроші на прожиття. Після цих коротких візитів Туп неодмінно вкладалася аж до вечора в ліжко, вся в сльозах і з флакончиком нюхальної солі напохваті. Мелані й Чарлз, які чудово ладнали з дядьком, пропонували свої послуги, щоб уберегти її від таких тяжких випробувань, але Туп щоразу вперто стуляла свого дитячого ротика й відмовлялася. Генрі — це її хрест, і вона нестиме його до кінця. З цього Чарлз і Мелані зробили висновок, що принагідне збудження вносило приємну різноманітність в її надмірно затворницьке життя. Скарлет дядькові Генрі сподобалася відразу, бо, як сказав він, видно, що вона, попри всі свої дурнуваті кривляння, не без клепки в голові. Він опікувався не тільки маєтністю Туп і Мелані, а й тією частиною спадщини, яку Чарлз заповів Скарлет. Скарлет була приємно вражена, що вона тепер заможна молода вдова, бо Чарлз, окрім половини будинку, де жила тітонька Туп, відписав їй і землю, а також деяку власність у місті. А вартість складів та пакгаузів над залізницею неподалік станції, що становили частку спадщини Скарлет, потроїлась від початку війни. Саме в цей момент, докладно поінформувавши Скарлет про стан її нерухомості, дядько Генрі й порушив питання, чому б не оселитися їй в Атланті назавжди. — Дійшовши повноліття, Вейд Гемптон буде багатою людиною,— сказав він.— Якщо Атланта й далі зростатиме в такому темпі, вартість його спадку за двадцять років збільшиться вдесятеро, тож було б цілком слушно виховувати хлопця там, де його маєтність, аби він навчився давати їй лад, та й за майном Туп та Мелані наглядати. Невдовзі він залишиться єдиним чоловіком з роду Гамільтонів, бо ж мені не вічно жити. А щодо дядька Пітера, то той і не сумнівався, що Скарлет приїхала до Атланти назовсім. Він і гадки не допускав, щоб єдиний Чарлзів син виховувався десь на стороні, поза його, Пітера, впливом. Скарлет слухала всі ці міркування, всміхалася, але сама нічого не казала: вона не хотіла зв’язувати себе обіцянками, поки не впевниться, чи сподобається їй життя в Атланті, серед чоловікової рідні. Крім того, вона знала, що й Джералд з Еллен так легко не поступляться. Та ще й те важило, що, опинившись тепер поза Тарою, вона стала відчувати гостру тугу за домівкою, за червонястими полями, що на них по весні щедро зеленіють кущики бавовнику, за такою духмяною тишею присмерку. Уперше до її свідомості почало доходити, що мав на увазі Джералд, коди казав: любов до землі у неї в крові. А тим часом вона тактовно ухилялася від певної відповіді, чи довго тут гостюватиме, і сама поволі призвичаювалась до життя будинку з червоної цегли на глухому кінці Персикової вулиці. Придивляючись до родичів Чарлза, ближче знайомлячись із домівкою, де він виростав, Скарлет могла тепер трохи краще зрозуміти цього юнака, що так неймовірно швидко зробив її своєю дружиною, матір’ю його сина й удовою. Тепер їй виразно було видно, чому він був такий сором’язкий, такий простодушний і мрійливий. Якщо Чарлз і успадкував певні риси суворого, безстрашного й запального воїна, свого батька, то їх ще в дитинстві заглушила у ньому та жіночна атмосфера, що панувала в цьому домі. Його відрізняла глибока любов до тітоньки Дріботуп, яка й у літньому віці залишилась дитиною, і дужча, ніж звичайно у братів, любов до Мелані, а вони ж обидві були до того лагідні й не від світу сього жінки, що інших таких ще попошукати. Тітоньку Дріботуп шістдесят років тому охрестили Сарою Джейн Гамільтон, але відтоді, як у котрийсь давноминулий день люблячий батько, зачувши жвавий дрібний тупіт її маленьких ніжок, приліпив їй раптом прізвисько Дріботуп, ніхто ніколи й не звав її інакше. Від часу того другого хрещення багато чим змінилася тітонька, тож і прізвисько це стало вже не зовсім доречним. Від жвавої верткої дівчинки тільки й лишилося, що дрібні ніжки, непропорційно малі, як на важкий тулуб, та схильність жебоніти по-дитячому бездумно і безтурботно. Міс Дріботуп тепер перетворилась на грузьку рожевощоку й срібнокосу даму, яка насилу дихала через надміру туго зашнурований корсет. Вона ледве могла пройти пішки більш як квартал своїми куцими ніжками завжди у затісних черевичках. Досить було найменшого збудження, як серце її боляче стискалось, і вона без усякого сорому попускала йому, непритомніючи при першій-ліпшій нагоді. Всі знали що її млості були звичайним дамським прикиданням, але вони любили тітоньку й воліли не витикати їй цих маленьких прогріхів. Усі й справді любили її й балували, мов дитину, і не сприймали на повному серйозі — всі, окрім її брата Генрі. Плітки вона любила над усе, більше навіть, ніж смачні наїдки, без яких їй важко було обходитись: добродушно й безневинно перетирати на зубах чужі справи тітонька Туп могла цілі години. Вона не тримала в голові ні імен, ні дат, ні місць подій, і безбожно переплутувала дійових осіб атлантських драм, але це нікого не вводило в оману, бо не знаходилося жодного тупака, щоб узяв на віру її слова. Та й ніхто ніколи і не розповідав їй нічого насправді скандального чи непристойного: попри шістдесятирічний вік цієї панни, вважалося за необхідне оберігати її цноту, і завдяки мовчазній змові друзів вона так і лишилася на все життя затворницьким і розпещеним старим дитям. Мелані багато чим була схожа на свою тітку. Так само сором’язлива й скромна, вона так само легко червоніла, але не була позбавлена й тверезого глузду — «принаймні, у певному розумінні»,— як у глибині душі неохоче визнавала Скарлет. Обличчям Мелані теж була схожа, як і тітонька Туп, на затворницьки виховувану дитину, яку в житті супроводять лише добрість і прямота, правда й любов, яка ніколи не стикається з жорстокістю та злом і не розпізнає їх, спіткавши. Оскільки вона була щаслива, то й хотіла, щоб усі круг неї також були щасливі чи бодай задоволені своєю долею. Через це вона бачила тільки найкраще в людині й неодмінно підкреслювала ці риси. Хай би який був недотепний служник, вона знаходила в ньому незвичайну вірність і доброту, хай би яка була дівчина бридка лицем і звадлива, вона добачала в ній ладну поставу або шляхетну вдачу, хай би який чоловік був мізерний чи нудний, вона прагнула оцінювати його, враховуючи не явно видимі вади, а, можливо, приховані в ньому чесноти. А що всім цим Мелані виявляла щирість і безпосередність своєї зичливої натури, то кожне й горнулося до неї: хто ж може не піддатися чарам такої істоти, яка вміє знаходити в інших людях гарні риси, невідомі навіть їм самим? Тим-то вона мала більше приятельок, ніж будь-хто з дівчат у місті, та й приятелів серед хлопців також більше, ніж хто, от лише кавалерів було негусто, оскільки їй бракувало самолюбства й упертості, таких важливих для завоювання чоловічих сердець. Власне, Мелані поводилась так, як то взагалі вимагалося від дівчат-південок — щоб чоловікам в їхньому колі було добре й приємно. Саме ця щасливо придумана жіноцька змова і надавала такої привабливості південському товариству. Жінки розуміли, що той край, де чоловіки вдоволені життям, де їм не суперечать і дають змогу вільно тішити свою марнославність, може бути справжнім раєм для жіноцтва. Отож від колиски до могили жінки докладали зусиль, аби чоловіки відчували задоволення собою, за що ті щедро відплачували жінкам гречністю і схилянням. Чоловіки, коли на те пішло, залюбки обдаровували жінок усім на світі, за єдиним винятком розуму. Скарлет не згірш за Мелані вміла бути привітною, тільки для неї це було знаряддя, використовуване з неабияким артистизмом та виваженістю. Різниця між ними полягала в тому, що Мелані говорила з людьми лагідно й лестиво, щоб зробити їм бодай на часину приємне, а Скарлет завжди при цьому мала на меті якусь свою вигоду. Від двох найдорожчих йому істот Чарлз нічого не дізнався про суворі реалії життя і не мав на чому гартувати свою волю: домівка, в якій він виростав, скидалася на затишне пташине гніздечко. Це був тихий, старомодний аристократичний дім, зовсім не схожий на Тару. Як на Скарлет, цьому домові бракувало чоловічого духу: запахів бренді, тютюну, помади для волосся, хриплуватих голосів і часом гострих слівцят, бракувало рушниць, бакенбардів, сідел та вуздечок, гончаків під ногами. Тут не чути було пересварок, таких частих у Тарі, тільки-но Еллєн одвернеться,— коли Мамка заїдалася з Порком, гиркалися між собою Роза й Тіна, вона сама, Скарлет, уїдливо загризалася зі Сьюлін, а Джералд громоголосо грозився всипати їм усім. Тож і не дивно, що Чарлз, вихований у такій атмосфері, зробився мазунчиком. Тут ніколи не втрачали рівноваги, не підвищували голосу, кожен чемно прислухався до думки іншого, а заправляв усіма врешті-решт чорний посивілий самовладець із кухні. Скарлет, яка сподівалася на вільніше життя, вирвавшись із-під Мамчиного нагляду, на свою прикрість, виявила, що дядько Пітер дотримується ще суворіших, ніж Мамка, приписів щодо того, як годиться поводитись дамі, а надто вдові «місте’ Чарлза». Однак загалом це середовище впливало на Скарлет цілюще, До неї поволі верталася звичайна її життєрадісність. Їй же було тільки сімнадцять років, здоров’я й енергії вона мала як на двох, та й рідня Чарлзова всіляко намагалася її підтримати. І якщо часом ці їхні намагання виявлялися марні, то не вони були винні, бо ніхто не міг угамувати щему її серця, що болісно стріпувалось на кожну згадку імені Ешлі. А Мелані ж так часто його згадувала! Але при тому Мелані й Туп безнастанно придумували різні способи розвіяти ту тугу, що, на їхню думку, труїла їй життя. І щоб зайве не ятрити її рани, силкувалися не згадувати свого власного горя. Вони ревно дбали, щоб вона добре харчувалася, щоб надвечір неодмінно лягала перепочити, щоб їздила коляскою на прогулянки. Вони не тільки понад усяку міру захоплювалися нею, її жвавістю, її тонким станом, її маленькими руками й ногами, її білою шкірою, а й раз у раз говорили їй про це, і на підтвердження своїх слів тут-таки кидалися голубити її, обіймати й цілувати. До пестощів їхніх Скарлет було байдуже, а ось компліменти тішили її самолюбство. У Тарі вона ні від кого не чула стількох приємних слів на свою адресу. Адже Мамка тільки й знала, що вибивати з неї зарозумілість. Малий Вейд тепер перестав бути тягарем для неї, бо всі, хто мешкав у домі — і чорні, й білі,— а також сусіди обожували малюка, і одне поперед одним хапалися потримати його на колінах. Особливо Мелані була від нього без пам’яті. Вона захоплювалася ним, навіть коли він дико верещав, і приказувала: — Золотко миле! Як би я хотіла, щоб ти був моїм сином! Часами Скарлет було важкувато стримувати свої почуття, бо вона все так само вважала, що тітонька Туп страшна дуринда, і безтямне патякання й варнякання старої нестерпно дратувало її. І дедалі більшала в ній ревнива неприязнь до Мелані, аж іноді, коли та, сяючи від любові й гордості, починала говорити про Ешлі або читати вголос його листи, Скарлет мусила раптом виходити з кімнати. Але в цілому життя тут видавалося їй досить приємним, наскільки це дозволяли обставини. В Атланті все-таки було цікавіше, ніж у Саванні, Чарлстоні чи Тарі, і, крім того, через численні незвичні обов’язки, що їх накинула війна, не дуже лишалося й часу розмірковувати і нудитись. Подеколи тільки, загасивши свічку і припавши головою до подушки, вона зітхала й думала: «От якби Ешлі не був одружений! І якби я не мусила доглядати поранених у цьому клятому шпиталі! І якби мені можна було завести кавалера!» Догляд за пораненими з самого початку викликав у неї цілковиту відразу, але вона не змогла ухилитись від цієї повинності, бо ж обидві дами, місіс Мід і місіс Меррівезер, таки затягли її до своїх комітетів. А це означало чотири рази на тиждень, зав’язавшись косинкою, накинувши довгий фартух від шиї до подолу, вирушати вранці до задушливого й смердючого шпиталю. Усі заміжні жінки в Атланті, як молоді, так і старі, працювали по шпиталях, і то з таким запалом, що здавалися Скарлет просто фанатичками. Вони не сумнівалися, що й вона так само одержима патріотизмом, і були б страшенно вражені, дізнавшись, як мало її обходить війна. Аби не повсякчасні страхи, що Ешлі можуть убити, до війни їй було б байдужісінько, а поранених вона доглядала тільки тому, що не знала, як цього спекатись. Звісно, нічого романтичного ця робота не мала. Стогони, марення, смерть, сморід — ось із чим зіткнулася там Скарлет. У шпиталях було повно брудних, зарослих, покритих нужею, засмерділих солдатів з такими гидкими ранами, що нормальну людину просто вернуло від цього видовища. Шпиталі просякли наскрізь гангренозним духом, він бив їй у ніздрі ще знадвору, а солодкавий нудотний запах в’ївся їй у руки й волосся і допікав навіть уві сні. Невгавно бриніли й гули мухи, москіти, комарі — вони хмарами літали по палатах і так дошкуляли пораненим, що ті кляли їх або безсило схлипували, а Скарлет, сама чухаючись від їхніх укусів, до того запекло вимахувала пальмовим віялом, аж їй плечі зводило, і подумки посилала всіх поранених під три чорти. А ось Мелані наче й не вадили ні сморід, ні рани, ні оголені тіла — Скарлет навіть дивувалася: оце така вона несмілива й скромна! Часом, тримаючи миску з інструментами, поки доктор Мід ампутував заражену гангреною кінцівку, Мелані біліла мов стіна. Раз після такої операції Скарлет побачила, як вона у комірчині для білизни тихенько виблювала в рушник. Але на очах у поранених вона незмінно була стримана, бадьора й сповнена співчуття, і в шпиталі її прозвали «янголом милосердя». Скарлет була не від того, щоб і їй дали такий титул, але для цього вона мусила б доторкатися завшивілих тіл, лізти рукою в горло до знепритомнілого, перевіряючи, чи не задушився він жувальним тютюном, перев’язувати кукси, вибирати личинки мух із загноєних ран. Ні, доглядати поранених — то не для неї! Може, це все було б терпиміше, якби вона могла напускати свої чари на тих, хто вже видужував, бо ж чимало їх і собою були показні, і з добрих родин, але її вдівство виключало таку можливість. Догляд за пораненими на цьому етапі покладався на молодих панн, яких не допускали до тяжко хворих, аби вони там не побачили чогось неподобного для свого дівоцького стану. Не зв’язані ні шлюбом, ані вдівством, вони чинили спустошливі набіги на напіводужалих, і навіть позбавлені будь-яких приваб дівчата без особливих зусиль знаходили собі наречених, що з прикрістю констатувала Скарлет. Окрім тяжко хворих або серйозно поранених чоловіків, усе товариство Скарлет становили жінки, і це дуже її дратувало, бо вона не любила осіб своєї статі й не довіряла їм, та й просто нудилася з ними. А проте тричі на тиждень у надвечірні години їй доводилося відвідувати швацькі гуртки й бандажні комітети приятельок Мелані. Дівчата, з якими вона там зустрічалася, знали Чарлза і були дуже уважні й люб’язні з нею, особливо Фенні Елсінг і Мейбел Меррівезер, дочки відомих у місті дам-удовиць. Але у ставленні їх до неї проступала така підкреслена шанобливість, наче вона була вже літня дама й прожила всі свої кращі літа, а постійне їхнє базікання про танці й кавалерів викликало в ній заздрість і обурення, що вдівство позбавляє її усіх цих розваг. Та вона ж утричі гарніша за Фенні й Мейбел! І яка несправедливість панує в житті! Це ж безглуздя вважати, ніби серце її поховано в могилі, коли насправді зовсім не так. Коли серцем вона у Вірджинії, там, де Ешлі! Але, незважаючи на всі ці недогоди, Атланта їй неабияк сподобалась. І збігали тижні за тижнями, а про повернення до Тари у неї і думка не зринала.Розділ IX
Того літнього ранку Скарлет сиділа біля вікна своєї спальні й зажурено спостерігала за фургонами й колясками, в яких було повно життєрадісних дівчат, дам старшого віку й військових, що їхали Персиковою дорогою до лісу набрати зеленого гілля для оздоблення вечірнього доброчинного базару на користь шпиталів. Червоняста дорога під аркою високих дерев, крізь листя яких де-не-де цідилося сонце, лежала вся у плямах світла й тіней, а копита коней і мулів збивали на ній хмарки рудої куряви. У передньому фургоні сиділо четверо дужих негрів з сокирами — вони мали нарубати гілок вічнозелених дерев і очистити їх від ліан,— а в глибині повозу видніло громаддя прикритих шматиною кошиків та козубів з їжею та посудом і кільканадцять кавунів. Двоє чорних — один озброєний банджо, а другий губною гармонійкою — награвали місцевий варіант пісні «Коли хочеш мило жить, в кавалерію іди...». За ними тяглася весела кавалькада: дівчата в квітчастих бавовняних сукнях, з легкими шаликами на плечах, у бриликах і тонких рукавичках, над головами маленькі парасольки, щоб уберегти шкіру від сонця; старші дами, що сиділи стримано і тільки всміхалися на різні перегуки й жарти від коляски до коляски; видужуючі зі шпиталів, втиснені між тілистими матронами й тендітними дівчатами, які намагалися всіляко їм догодити; офіцери, що їхали ступою на конях, супроводжуючи повози,— рипіли колеса, дзвеніли остроги, поблискували на сонці золоті галуни, поколихувалися парасольки, маяли віяла, чувся спів негрів. Усі вибиралися Персиковою дорогою за місто збирати галуззя, погуляти на пікніку, покуштувати кавунів. «Усі, окрім мене»,— понуро думала Скарлет. Проїжджаючи повз її вікно, вони всі махали їй рукою і щось привітно гукали, а вона силкувалася відповідати їм у тому ж тоні, хоч це було й нелегко. Гострим щемом заворушився в серці біль, поволі підкотив до горла, виріс у грудку й ось-ось ладен був прорватися слізьми. Усі вибираються на пікнік, окрім неї. А ввечері усі підуть на доброчинний базар і на бал — усі, окрім неї. Себто всі, окрім неї, і тітоньки Дріботуп, і Меллі, й ще кількох бідолах, пов’язаних жалобою. Але Меллі й тітоньці жалоба начебто не вадить. Їм якось і на думку не спадало, щоб і собі вибратись на люди. А от Скарлет навпаки. Їй закортіло на пікнік просто страх. І де ж тут правда в світі! Готуючись до цього доброчинного базару, вона наробилася вдвічі більше за будь-кого з дівчат у місті. Вона плела шкарпетки й дитячі шапочки, шалики й кашне, і цілі ярди мережив, і розмальовувала всякі порцелянові туалетні мисочки та філіжанки. І розшила прапорцями Конфедерації добрі півдесятка наволочок для диванних подушок (зірочки вийшли трохи кривобокі, щоправда, одні майже круглі, інші з шістьма чи сімома ріжками, але загальне враження все одно було гарне) Вчора вона до повної знемоги працювала у старій задушливій залі манежу, оздоблюючи жовтим, рожевим і зеленим марлевим драпуванням лотки, наставлені попід стінками. Це й справді була тяжка робота, та ще й під наглядом дам із шпитального комітету — ніякої втіхи від неї. І яка могла бути втіха, коли всі ці добродійки Меррівезер, Елсінг і Вайтінг поганяють тебе, мов рабиню! І ще коли мусиш вислуховувати їхні нескінченні вихваляння успіхами своїх дочок. А ще до всього того вона опекла собі до пухирів два пальці, допомагаючи Дріботуп і куховарці пекти листове печиво для лотереї. І ось тепер, наробившись, як негритянка на плантації, вона мусить з гідністю відійти вбік, саме коли для всіх починається забава! Яка ж це правда на світі, коли чоловік у неї помер і залишив її вдовою з немовлям, що оно верещить у сусідній кімнаті, коли її позбавлено всіляких розваг у житті! Ще ж лише рік тому вона могла танцювати вволю й носити яскраві сукні замість цих похмурих жалобних одінь, і мала щонайменше трьох женихів укупі. Їй же тільки сімнадцять років, і ноги її самі рвуться до танцю. Ні, доля таки несправедлива! Життя проноситься повз неї оцією тінистою літньою дорогою, разом з цими сірими уніформами, дзенькотом острог, маєвом квітчастих суконь, грою на банджо. Вона намагалася не дуже вже звабливо всміхатись і махати рукою, бачачи знайомих чоловіків, що їх доглядала у шпиталі, але ямочки у неї на щоках промовляли самі за себе, та й взагалі як вона могла вдавати, ніби серце її в могилі, коли насправді це зовсім не так? Свої уклони і помахи рукою Скарлет мусила раптом урвати, коли до неї в кімнату ввійшла Дріботуп, як завжди захекана після сходів, і рішуче відтягла її від вікна. — Та чи ви при пам’яті, голубонько, що отак махаєте чоловікам з вікна своєї спальні? Ви мене вражаєте, Скарлет, їй-бо! І що сказала б ваша матінка?! — Та ж ніхто не знає, що це моя спальня. — Але вони можуть здогадатися, і це нітрохи не краще. Голубонько, ви не повинні цього робити. Всі почнуть говорити про вас, що ви так нескромно поводитесь... Та й крім того, місіс Меррівезер знає, що це ваша спальня. — І звісно, ця стара плетуха неодмінно всім розпатякає. — Голубонько, як ви так можете! Доллі Меррівезер — моя найкраща приятелька. — Але вона таки плетуха,— ох, пробачте, тітонько, та не плачте-бо! Я й не подумала, що це вікно спальні. Більше я не буду... Я просто хотіла подивитись, як вони проїжджають. Мені ж так кортить побути з ними! — Голубонько! — Що ж, як це правда! Я так знудьгувалася в чотирьох стінах. — Скарлет, обіцяйте мені, що більш ніколи такого не скажете. Люди ж почнуть говорити! Всі подумають, ніби ви не виявляєте належної пошани до пам’яті бідного Чарлі... — Тільки не плачте-бо, тітонько! — О, бачите, ви теж починаєте плакати,— схлипнула не без утіхи Дріботуп, дістаючи з кишені спідниці хустинку. Тверда грудка нарешті підкотилась до горла Скарлет і вирвалася назовні голосним плачем — не по бідному Чарлі, як гадала Дріботуп, а через те, що скрип коліс і людський сміх поволі завмирали удалині. Вбігла зі своєї кімнати наполохана Мелані — чорне волосся, завжди охайно підібране в сітку, розсипалось на плечах дрібненькими кучериками, в руці гребінець. — Любі мої! Що сталося? — Чарлі! — видушила з себе Дріботуп, охоче віддаючись своєму бідканню й припадаючи головою до Меллі. — Ох! — скрикнула Меллі, і губи у неї затремтіли, коли прозвучало братове ім’я.— Візьміть себе в руки, дорогенька! Не плачте. Ох Скарлет! Скарлет упала ницьма на ліжко й голосно заридала за своєю пропащою молодістю, за молодечими розвагами, яких її позбавлено, вона плакала з обуренням і розпукою дитини, яка розуміє, що раніше могла слізьми на будь-чому наполягти, але що тепер слізьми не домогтись уже нічого. Втупивши голову в подушку, Скарлет схлипувала й молотила ногами по стебнованій ковдрі. — Краще б мені вмерти! — повторювала вона крізь сльози. Перед виявом такого невдаваного горя Дріботуп стримала свій легкодумний плач, а. Меллі кинулася втішати невістку. — Не плач, любонько! Подумай краще, як тебе любив Чарлі, і нехай це додасть тобі сили. Подумай про своє миле дитятко! Обурення тим, що її не розуміють, відчуття того, що її позбавлено можливості тішитись життям — усе це не давало Скарлет і слова вимовити. І так було й краще, бо, успадкувавши від батька звичку до відвертості, вона вибовкала б усе, що почувала насправді. Мелані стала гладити її по плечах, а Дріботуп заметушилася по кімнаті, опускаючи штори на вікнах. — Не треба цього! — закричала раптом Скарлет, піднісши від подушки розчервоніле й набрякле слізьми обличчя.— Я ще не вмерла, щоб уже затемнювати вікна, хоча краще б мені було вмерти! Ідіть собі, ради Бога, дайте мені спокій. Вона знову впала обличчям на подушку, а Меллі й Дріботуп, пошепки порадившись, навшпиньках вийшли з кімнати. Скарлет чула, як молодша промовила тихцем до старшої, коли вони спускалися сходами: — Тітонько Туп, будь ласка, не згадуйте при ній Чарлі Ви ж знаєте, як тяжко їй чути його ім’я. У неї, бідолашки, робиться таке лице, що вона ледве стримує сльози. Ми не повинні додавати їй прикрощів. Скарлет від безсилої люті лупонула ногами по ковдрі, що не могла пригадати якогось дошкульнішого прокляття. — А хай їх чорти візьмуть! — скрикнула вона врешті й відчула деяку полегкість. І як ця Мелані може обходитись без жодних розваг і сидіти весь час удома, у жалобі по братові, коли їй тільки вісімнадцять років? Мелані наче не помічає, їй ніби байдуже, що життя оминає її під дзенькіт острогів. «Але ж вона зовсім грубошкіра,— думала Скарлет, гатячи кулаком у подушку.— І в неї ніколи не було такого успіху, як у мене, тож вона мало що й втратила. Та й крім того... вона має Ешлі, а я... я не маю нікого!» — Ще дужче розтроюдивши свої рани цими думками, Скарлет знову захлипала. В такому понурому настрої вона просиділа в кімнаті до надвечірньої пори, і видовище повозів, що поверталися з пікніка, вивершені сосновим гіллям, диким виноградом і папороттю, аж ніяк не розважило її туги. Всі здавалися такими щасливими у своїй святковій втомі, вони знов привітно махали їй, а вона похмуро відповідала на їхні вітання. Життя її зробилося таке безнадійне, що не варто було далі й жити. Визволення об’явилося з несподіваного зовсім боку, коли по обіді всі лягли передрімати, а до будинку над’їхали місіс Меррівезер і місіс Елсінг. Вражені відвідинами в таку недоречну годину, Мелані, Скарлет і тітонька Дріботуп підхопилися, хутенько позашнуровували корсажі, поправили зачіски й спустилися до вітальні. — У місіс Боннел діти заслабли на кір,— одразу ж повідомила місіс Меррівезер, даючи наздогад, що вся провина за це падає не на кого іншого, як на матір цих дітей. — А панночок Маклюр викликали до Вірджинії,— сповістила ледь живим голосом місіс Елсінг, манірно обмахуючись віялом, так наче ані ця новина, ані будь-що інше її нітрохи не обходить.— Далласа Маклюра поранено. — Який жах! — В один голос скрикнули господині дому.— Бідолашний Даллас... — Ні. Йому тільки плече пробило,— жваво докинула місіс Меррівезер.— Але треба ж було, щоб це сталося саме зараз! Дівчата їдуть на північ забрати його додому. Проте, Бог свідок, у нас нема часу розводити тут теревені. Ми мусимо швиденько вернутись до манежу — треба оздоблювати залу. Ви обидві, Туп і Меллі, потрібні нам на сьогоднішній вечір, щоб замінити місіс Боннел і панночок Маклюр. — Ох Доллі, але ж ми не можемо! — Не кажіть мені «не можемо», Дріботуп Гамільтон! — рішуче заявила місіс Меррівезер.— Ви потрібні, щоб доглянути за неграми, які розноситимуть напої. Це те, що місіс Боннел мала робити. А ви, Меллі, повинні замість панночок Маклюр посидіти в лотку. — Та ми просто не можемо... Ще не минуло йроку, як бідний Чарлі... — Я розумію ваші почуття, але на вівтар нашої Справи й не таку жертву можна скласти,— солодко протягла місіс Елсінг, перекриваючи будь-які можливі заперечення. — О, та ми б з дорогою душею... Але хіба не знайдеться котроїсь гарненької дівчини на це місце? Місіс Меррівезер пирхнула трубним звуком: — З цією молоддю невідь-що тепер коїться. Ніякої у неї відповідальності. В усіх дівчат, яких ще не залучено до роботи, сотні вимовок. Але я бачу їх наскрізь! Вони бояться, що тоді не матимуть коли фліртувати з офіцерами, та й годі. І що їхніх нових суконь не буде видно з-за столиків. Я тільки одного бажаю — щоб цей блокадник... як пак його? — Капітан Батлер,— підказала місіс Елсінг. — Так оце щоб він довозив якомога більше медикаментів і якомога менше кринолінів та мережив. Коли я сьогодні побачу хоча б одну нову сукню, це означатиме, що він привіз їх зо два десятки. Капітан Батлер! Мене вже нудить від цього імені. Коротше, Дріботуп, мені нема часу роздабарювати з вами. Ви мусите прийти. Вас усі зрозуміють. Та й ніхто вас не побачить у тильній кімнаті, а Меллі теж нікому не впаде в око. Лоток бідних панночок Маклюр у глибині приміщення, і він не дуже розцяцькований, тож ніхто й не зверне на неї уваги. — Мені здається, ми неодмінно повинні піти,— озвалася раптом Скарлет, намагаючись приховати, як вона цього жадає, і зберегти поважну міну на обличчі.— Бодай таку дещицю ми можемо зробити для шпиталю. Досі обидві відвідувачки навіть не згадали Скарлет на ім’я, а цю мить вони обернулись і пильно глянули на неї. Хоч як було сутужно з людьми, вони навіть у думках не покладали, щоб залучити вдову, яка менше року ходить у жалобі, до участі в такому людному зібранні. Перед їхнім поглядом, сповненим подиву, постало по-дитячому безпосереднє обличчя Скарлет з широко розплющеними очима. — Мені здається, ми повинні піти й допомогти, чим зможемо, всі втрьох. Я могла б посидіти у лотку з Меллі, бо... ну, я гадаю, для нас обох краще бути разом, а не поодинці. Чи не правда, Меллі? — Я...— безпорадно пробурмотіла Меллі Думка з’явитись у товаристві, не скинувши жалоби, була така нечувана, що вона просто розгубилася. — Скарлет має рацію,— зауважила місіс Меррівезер, помітивши вагання Меллі. Вона підвелася й поправила кринолінову сукню.— Ви обидві... ви всі троє повинні прийти. І не шукайте знову, Дріботуп, якихось вимовок. Краще подумайте, як багато грошей потребує шпиталь на нові ліжка та ліки. І я певна, що Чарлі схвалив би ваш намір допомогти Справі, за яку він наклав життям. — Що ж, нехай,— поступливо промовила Дріботуп, як завжди, не витримуючи натиску твердішої натури,— коли ви вважаєте, що люди нас зрозуміють...*
«Це просто неймовірно! Просто неймовірно!» — співало все в душі Скарлет, коли вона непомітно прослизнула до лотка панночок Маклюр, оздобленого рожевим і жовтим серпанком. Вона на справжній вечірці! Після цілого року затворництва й жалоби, притишених голосів і божевільної нудьги вона таки на вечірці, та ще й найбільшій, яку будь-коли влаштовувано в Атланті. І перед нею повно людей, і стільки світла, і музика, і вона може милуватися гарненькими мереживами, вбраннями й оздобами, що їх цей звісний капітан Батлер доправив сюди крізь блокаду під час свого останнього плавання. Вона присіла на маленькому дзиглику за прилавком і оглянула довжелезну залу, яка ще кілька годин тому була голим і бридким приміщенням для тренувань. Це ж як багато довелося дамам попрацювати сьогодні, щоб так усе тут причепурити! Тепер зала була просто прегарна. Чи не з усієї Атланти назносили сюди свічники й канделябри, думала вона,— срібні, кожен з десятком звивистих консолей, порцелянові з чарівними фігурками при основі, старовинні бронзові стояки, прямі й поважні, обтяжені свічками всякого розміру й кольору, від яких чувся аромат восковика,— вони стояли попід стінами на пірамідах для гвинтівок, на довгих декорованих квітами столах, на прилавках лотків і навіть на підвіконнях відчинених вікон, де полум’я свічок легенько погойдувалось під теплим літнім леготом. Величезна потворна лампа, що звисала на іржавому ланцюгу зі стелі в середині зали, прибрала зовсім інакшого вигляду, коли її прикрасили плющем та диким виноградом, який від жароти вже став в’янути. Зі стін приємно пахтіло смоляним духом соснового віття, а по кутках кімнати з нього поробили щось на кшталт затишних альтанок для дам старшого віку. Скрізь видніли довгасті гірлянди плюща, дикого винограду й сасапарелі, що тяглися каскадами вздовж стін, над вікнами, над яскраво оздобленими лотками. І всюди серед цього зела на червоно-голубих стягах і корогвах майоріли яскраві зірки Конфедерації. Особливо ошатно виглядав поміст для музикантів. Їх застували від очей рослини у вазонах та діжках і зірчасті прапорці — Скарлет знала, що всі ці колеуси, герані, гортензії, олеандри, бегонії принесено з усіх будинків міста, навіть чотири коштовні фікуси місіс Елсінг були тут, на почесних місцях покрай кону. В оздобленні ж протилежного кінця зали розпорядниці самих себе перевершили. На цій стіні висіли великі портрети президента Конфедерації Девіса й віце-президента Стівенса, уродженця Джорджії, прозваного «Малим Алеком». Над портретами красувався широченний стяг, а під ними на довгих столах були зібрані трофеї з міських садів: букети червоних, жовтих і білих троянд упереміж із папороттю, гордовиті стріли золотавих гладіолусів, різнобарв’я красоль, цупкі стебла мальв, червоногарячі й кремові голівки яких вивищувались понад усі інші квіти. А серед розмаїття цих квітів урочо, як на вівтарі, горіли свічки. Два обличчя, що з портретів дивились на залу, були такі відмінні одне від одного, аж не вірилося, як могли вони обоє опинитись водночас на почесному місці у такому людному зібранні: Девіс із запалими щоками й холодними очима аскета, з гордо стиснутими вузькими устами, і Стівенс, у глибоко посаджених очах якого горів огонь людини, що знала самі болещі й знегоди і спромоглася подолати їх лише завдяки природній витривалості та силі духу,— два обличчя, перед якими всі схилялися з любов’ю. Повагом, як судна під усіма вітрилами, пропливли залою літні матрони з громадського комітету, що на них лежала відповідальність за проведення базару,— вони підігнали припізнілих молодичок та сміхотливих дівчат до їхніх лотків, а самі сховалися за дверима тильних кімнат, де готовано закуски й напої для гостей. Тітонька Туп подріботіла за ними. На поміст вибралися музики — їхні чорні усміхнені обличчя вже лисніли від поту — і заходились настроювати скрипки, підкручувати їх і цигикати смичками, свідомі важливості своєї місії. Старий Леві, кучер місіс Меррівезер, що диригував оркестрами на всіх доброчинних базарах, балах і весіллях ще відтоді, як Мартасвілл тільки перейменували на Атланту, постукав смичком, вимагаючи уваги. Гостей поки що було мало, переважно самі дами-розпорядниці, тож усі погляди обернулись до нього. І ось скрипки, контрабаси, гармонії, банджо й тріскачки повільно затягли «Лорену» — занадто повільно, як для танцю, бо танці почнуться пізніше, коли розпродадуть весь крам з лотків. Скарлет відчула, як жваво забилось у неї серце при меланхолійній мелодії вальсу.*
Почувся барабанний дріб, і багато хто зацитькав, коли доктор Мід зійшов на поміст і простер уперед руки, вимагаючи тиші. — Ми повинні від щирого серця подякувати нашим чарівним дамам,— почав він,— які своїми невтомними зусиллями й патріотичним запалом не тільки забезпечили матеріальний успіх доброчинному базарові, а й перетворили цю неоковирну палату на затишну альтанку, на розкішний квітник чарівних троянд, що їх я бачу круг себе. Присутні гаряче зааплодували. — Наші дами зробили все що могли, вони не тільки пожертвували нам свій час, але й витвори своїх рук, і прекрасні дрібнички, що ви бачите на цих лотках, удвічі прекрасніші, бо вони зроблені руками наших чарівних дам-південок. Прокотилися схвальні вигуки, а Рет Батлер, що стояв, недбало спираючись на прилавок біля Скарлет, тихенько завважив: — Ото цап бундючний, правда ж? Скарлет у першу мить вжахнулася, почувши таку образу гідності найдостойнішого з громадян Атланти. Вона докірливо глянула на капітана, але тут-таки подумала, що лікар з його сивими метлястими баками й справді скидається на цапа, і насилу стримала в собі сміх. — Однак це ще не все. Наші добрі дами з шпитального комітету, що приносять полегкість страждущим воїнам самим доторком своїх прохолодних долонь до розпашілих скронь, що вирвали з лабет смерті стількох наших поранених, наших благородних борців за найблагороднішу у світі Справу, вони знають, чого ми потребуємо. Я не перелічуватиму цих потреб. Нам потрібно більше грошей на закупівлю ліків та медикаментів в Англії, і тут поміж нас присутній зараз безстрашний капітан, що неодноразово протягом року успішно пробивався сюди крізь блокаду і робитиме так і надалі, щоб забезпечувати нас необхідними ліками. Це — капітан Батлер! Хоч і заскочений зненацька, славетний проривних блокади граційно вклонився до публіки — може, навіть занадто граційно, як здалося Скарлет. Це виглядало так, наче він надміром гречності підкреслював цілковиту зневагу до всіх тут зібраних. Героя привітали бучними оплесками, а дами в кутку витягли шиї, аби краще його роздивитись. Он воно з ким кокетує вдова бідолашного Чарлза Гамільтона, коли ще не минуло й року, як його не стало! — Ми потребуємо золота, і я проситиму у вас від повідної пожертви,— вів далі доктор Мід.— Я проситиму пожертви, але ця пожертва дуже скромна, коли порівняти до того, що наші мужні воїни щодня жертвують своє життя,— просто сміховинно скромна. Ласкаві дами, я прошу вас пожертвувати ваші коштовності. Я прошу? Ні, це Конфедерація просить, це Конфедерація звертається до вас, і я впевнений, що ніхто не відмовиться внести свою пожертву. Як прегарно виблискують оздоби на ваших милих ручках! Як сліпуче сяють золоті брошки на грудях наших патріотичних дам! Але наскільки прекрасніша від усіх скарбів Індії ваша пожертва! Золото буде перетоплено, коштовне каміння продано, а на одержані гроші закуплено ліки та всякі медикаменти. Отож зараз, ласкаві дами, два наші хоробрі воїни, рани яких недавно загоїлись, обійсть вас із кошиками в руках, і... Решта його слів потонула у шквалі оплесків та захоплених вигуків. Найперша думка Скарлет була про те, що жалоба, дякувати Богові, не дозволила їй одягти ні дорогих сережок, ані важкого золотого ланцюжка від бабці Робійяр, ані золотих з чорною емаллю браслетів, ані гранатової брошки. Вона дивилась, як коротун-зуав, перекинувши через здорову руку луб’яний козуб, почав обходити залу з її боку і як жінки, старі й молоді, жваво й весело стягують з рук браслети, виймають сережки з вух і при цьому скрикують, наче й справді їм боляче, допомагають одна одній розстібнути замочок кольє або зняти брошку на корсажі. Раз у раз чулося легеньке подзенькування металу, голоси: «Заждіть, заждіть! Я допоможу вам зняти. Ось!» Мейбел Меррівезер стягувала з рук гарненькі парні браслети, що були на зап’ястках і вище ліктя. Фенні Елсінг з вигуком: «Мамо, можна і я?» — знімала з голови золоту в дрібних перлинках діадему, родинну їхню коштовність. І щоразу, коли черговий дар падав у козуб, лунали оплески й схвальні вигуки. Усміхнений малоросток з уже трохи наповненим кошиком на руці підходив до лотка Скарлет, і коли він порівнявся з Ретом Батлером, той недбалим жестом вкинув до козуба золотий портсигар. Побачивши перед собою козуб на прилавку, Скарлет безпорадно розвела руки на знак того, що в неї нічого нема. Було таки прикро виявитись єдиною жінкою, яка не має що пожертвувати. Аж це раптом зблиснула широка обручка на її руці. На хвильку Скарлет пригадалося — хоч і дуже туманно,— яким було обличчя Чарлза, коли він одягав цю обручку їй на палець. Але відразу ж цю згадку затопила хвиля роздратування, що завжди супроводила її думки про Чарлза. Це ж він винен, що у неї все життя зійшло внівець, через нього її вважають за стару жінку! Вона рвучко шарпнула обручку з пальця, але та не піддавалася. Зуав уже ворухнувся в бік Мелані. — Стривайте! Я маю дещо для вас! Обручка таки піддалась, і Скарлет уже простягла руку з нею до козуба, де було чимало ланцюжків, годинників, перснів, шпильок та браслетів, коли нараз перехопила погляд Батлера. Уста його кривила легка посмішка. Скарлет демонстративно кинула обручку на купу коштовностей у козубі. — О моя дорогенька! — прошепотіла Меллі, стискуючи їй руку; очі її світилися любов’ю і гордістю.— Моя мужня, мужня дівчинка! Стривайте, будь ласка, лейтенанте Пікар! У мене теж є дещо для вас. Меллі взялася стягувати з пальця обручку, якої вона — Скарлет була певна — ні разу не знімала від дня весілля. Хто-хто, а Скарлет знала, яка дорога їй ця пам’ятна прикраса. Насилу стягнувши обручку, Меллі на хвильку стисла її у своїй маленькій долоні. А потім легенько поклала поверх інших оздоб у козубі. Вони обидві дивились, як зуав підходив до гурту старших жінок у кутку,— Скарлет задиристо, а Мелані з такою тугою в очах, що це ще дужче вражало, ніж сльози. І ні один, ні другий погляд не пройшов повз увагу чоловіка, який стояв поряд. — Якби тобі не стало на це духу, то мені й поготів,— сказала Меллі, обіймаючи Скарлет і ніжно притискаючи до себе. На мить Скарлет захотілося струснути її з себе й закричати щосили: «А Боже, та відчепись ти!» — чисто як Джералд, коли бував роздратований,— але вона вчасно перехопила Батлерів погляд і лише силувано посміхнулась. Її дратувало, що Меллі вічно така недогадлива — хоча було б куди гірше, якби вона здогадувалася про справжні думки Скарлет. — Який шляхетний жест! — тихо зауважив капітан Батлер.— Такі жертви підносять на дусі наших мужніх воїнів у сірих уніформах. Скарлет ледве стримала себе, щоб не відповісти йому гострим словом. Хоч би що він казав — в усьому чулося глузування. Вона ненавиділа його всією душею, цього чоловіка, що стояв, спираючись на їхній прилавок. І водночас було щось у ньому збудливе, якась жива, енергійна й магнетична сила. На виклик в його чорних очах у ній збурювалася вся її ірландськість. І вона вирішила, що таки присадить його. Він має ту перевагу, що знає її таємницю, і це дратувало Скарлет, тож їй конче треба було знайти спосіб, як узяти над ним гору. Вона вгамувала в собі порив висловити йому в очі все, що про нього думає. Цукор більше приманює мух, ніж оцет, як не раз казала Мамка. Отож і вона його цим візьме: він і незчується, як опиниться під її п’ятою і вже не матиме над нею ніякої влади. — Щиро дякую,— з усмішкою відповіла Скарлет, ніби не вловивши глузливого його тону.— Комплімент від такої прославленої людини, як капітан Батлер, неабичого вартий. Він відкинув назад голову й невимушено засміявся — ба ні, зареготав, як злостиво подумала Скарлет, знов уся паленіючи. — Чому ви не скажете того, що насправді думаєте? — поцікавився він трохи притишеним голосом, щоб його чутно було тільки їй серед загального гамору й побрязку збираних пожертв.— Чом ви не скажете, що я підлий поганець і зовсім не джентльмен, чому не накажете мені забратися геть, поки ви не гукнули когось із цих бравих хлопців у сірих уніформах, щоб викликав мене на герць? На язиці в неї вже крутилася ущиплива відповідь, але, героїчним зусиллям узявши себе в руки, вона сказала: — Ну що ви, капітане Батлер! Як ви можете! Наче всі ми не знаємо, якої слави зажили ви своєю хоробрістю, своєю... своєю... — Ви розчаровуєте мене,— озвався він. — Розчаровую? — Атож... Під час нашої першої, такої знаменної зустрічі, я собі подумав: нарешті я спіткав дівчину не тільки гарну, а й мужню. Але тепер я бачу, що ви тільки гарна. — Ви хочете сказати, що я боягузка? — Вона як стій наїжачилась. — Саме так. Вам бракує мужності сказати те, що ви насправді думаєте. Коли я вперше побачив вас, то подумав: оце дівчина одна на мільйон. Вона не схожа на тих маленьких дурочок, які беруть на віру все, що їм мамки натуркали у вуха, і дотримуються цих настанов навіть собі на шкоду. І приховують свої почуття, й бажання, й маленькі трагедії під поволокою гарних слів. Я подумав: міс О’Гара — особа рідкісного характеру. Вона знає, чого хоче, і не боїться ані відверто сказати про це, ані... пошпурити вазу. — Коли так, то я вам скажу все, що думаю,— кинула вона, вже не стримуючись.— Якби ви були хоч трохи виховані, то нізащо не підійшли б до мене й не завели розмови. Ви мали б розуміти, що я не хочу й бачити вас! Але ж ви не джентльмен. Ви просто мерзенне, брутальне створіння! Вам здається, що як ваші гидкі суденця прориваються крізь блокаду янкі, то ви маєте право приходити сюди й насміхатися з чоловіків, які засвідчили свою мужність у боях, і з жінок, які ладні пожертвувати все заради Справи Півдня... — Годі вже, годі,— попросив він її, осміхаючись.— Почали ви дуже добре і сказали те, що думаєте, але не переводьте балачку на Справу Півдня. Я вже повні вуха маю цих слів, та, мабуть, і ви теж... — Як у вас...— запально почала вона знову, але тут-таки й урвала мову, люта на себе, що мало не потрапила у підставлену їй пастку. — Я стояв на порозі й придивлявся до вас ще до того, як ви мене помітили,— сказав він.— І придивлявся й до інших дівчат. В усіх них обличчя на один копил. А ось у вас — воно інакше. Все, про що ви думаєте, легко прочитати у вас на обличчі. Вам байдуже до того, що ви тут робите, і я ладен закластися, що ваші думки далекі й від Справи Півдня, і від шпиталю. З вашого обличчя ясно видно, що ви хочете танцювати й розважатись, от тільки не маєте такої змоги. І вас це казить. Хіба ж не правда, га? — Наша розмова вичерпалась, капітане Батлер,— промовила якомога холодніш Скарлет, силкуючись говорити з сякою-такою гідністю.— Хоч ви й пишаєтесь тим, що так самовіддано долаєте блокаду, це ще не дає вам права ображати жінок. — «Самовіддано»! Та ви смієтеся, чи що? Прошу, приділіть мені ще хвилинку вашого неоціненного часу, поки я для вас не канув у забуття. Я не хотів би, щоб така чарівна патріотка, як ви, мала хибне уявлення про мій внесок у справу Конфедерації. — Я не хочу слухати ваших хвастощів. — Прориватися крізь блокаду — це для мене комерція, на якій я роблю гроші. Щойно вона перестане давати мені прибуток, я її кину. То що ви на це скажете? — Те, що ви ниций користолюбець, не кращий за янкі. — Так і є,— осміхнувся він.— А гроші я роблю за допомогою цих самих янкі. Ось тільки місяць тому я заплив своїм судном у гавань Нью-Йорка і там завантажився. — Як? — скрикнула Скарлет, не стримавши мимовільної зацікавленості.— І вони не обстріляли вашого судна? — Яка свята наївність! Звісно, ні. Серед янкі досить ревних патріотів, які не від того, щоб заробити грошей, торгуючи з Конфедерацією. Я пришвартовуюсь у Нью-Йорку, закуповую крам у торговельних фірмах півні чан — ясна річ, без зайвого розголосу — і відпливаю собі. А коли стає трохи небезпечніше, то запливаю до Нассау[20], куди ті самі патріоти-янкі доставляють мені порох, снаряди й кринолінові сукні. Це набагато зручніше, аніж плисти до Англії. Часом, правда, важкувато пробитися до південських портів — до Чарлстона чи Вілмінгтона,— але ви навіть не уявляєте, яку пробивну силу мають маленькі золоті кружальця! — О, я знала, що янкі продажні, але щоб... — Та чи варто дуже розпалюватись через цих янкі, що чесно заробляють на хліб насущний, продаючи свою країну? Для вічності це не матиме ніякого значення. Війна як має скінчитися, так і скінчиться. Янкі певні, що однаково Конфедерація зазнає поразки, то ж чом би й не поживитися на ній? — Зазнає поразки? Наша Конфедерація? — Авжеж. — Зробіть таку ласку й дайте мені спокій. Чи мені доведеться викликати мою коляску й від’їхати додому, щоб звільнитися від вашої присутності? — Ну й запальна ж наша юна бунтарка! — з осміхом на устах прорік капітан Батлер, уклонився й неквапно відійшов, давши Скарлет можливість кипіти собі від безсилої люті й обурення. Якесь незрозуміле розчарування клекотіло у неї в грудях, як ото в дитини, ілюзії якої розвіялися димом. І як у нього стало нахабства критикувати тих, хто допомагає долати блокаду? Або ж казати, що Конфедерація зазнає поразки? Його треба б розстріляти за це, розстріляти як зрадника! Вона розглянулася по залі, де було повно знайомих облич — мужніх, самовідданих, упевнених в успіху — і раптом мурашки пробігли у неї поза шкірою. Зазнати поразки? Та ці люди повік такого не допустять! Сама думка про це неймовірна й зрадницька! — Про що ви там двоє шепотілися? — поцікавилась Мелані, обернувшись до Скарлет, коли покупці повідходили.— Я помітила, що місіс Меррівезер не спускала з тебе очей, а ти ж знаєш, люба, який у неї язик. — Та цей тип зовсім неможливий, він мужлай невихований,— відказала Скарлет.— А щодо старої Меррівезер, то нехай собі пліткує скільки влізе. Мені набридло корчити з себе дурепу їй на втіху. — Та що це ти, Скарлет! — вигукнула вражена Мелані. — Тс! — кинула їй Скарлет.— Доктор Мід щось нове збирається оголосити. У залі стихли, і лікар знову взяв слово, почавши з дяки дамам за щедрі пожертви. — А тепер, леді й джентльмени, у мене для вас сюрприз, який, можливо, декого й шокуватиме, але я прошу пам’ятати, що це все робиться заради шпиталю й заради наших юнаків, які лежать у ньому. Всі стали протискуватися вперед, намагаючись відгадати, якою такою незвичною пропозицією надумав їх вразити вельмиповажний лікар. — Зараз почнуться танці, і спершу, як заведено, кадриль, а за нею вальс. І далі, перед кожним танцем — полькою, шотландським, мазуркою — буде коротка кадриль. Ми всі добре знаємо звичай галантного суперництва за право першим повести кадриль, так ото...— Лікар витер спітніле чоло й скосив оком у куток, де серед інших матрон сиділа і його дружина.— Так ото цього разу, панове, тому з вас, хто схоче повести кадриль з обраною дамою, доведеться за це заплатити. Аукціоністом виступатиму я, а всі одержані таким чином кошти підуть на шпиталь. Віяла застигли напівдороги, і збуджені перешепти прокотилися залою. В колі старших дам зчинився деякий рух, і місіс Мід опинилася в скрутній ситуації, бо хоч у душі й не схвалювала намір чоловіка, проте рішуче стала на його боці. Добродійки Елсінг, Меррівезер і Вайтінг аж побагровіли від обурення. Але раптом схвально загули вояки внутрішньої гвардії, їх підтримала й решта військових. А молоденькі дівчата — ті аж заплескали в долоні й врадувано застрибали. — Тобі не здається, що це... трохи нагадує аукціон, де торгують рабами? — прошепотіла Мелані, втупивши розгублений погляд у лікаря, що досі здавався їй взірцем досконалості. Скарлет нічого не відповіла, але очі її зблиснули й серце защеміло. Якби вона не в жалобі! Якби вона знов стала Скарлет О’Гарою в ясно-зеленій сукні з темно-зеленими оксамитовими стрічками на грудях і туберозами в чорному волоссі — не хто, як вона повела б першу кадриль. Це безперечно! Добрий десяток чоловіків схотіли б вийти з нею у танку й наввипередки пропонували б щораз більші й більші суми. А тут мусиш сиднем сидіти під стіною й дивитись, як першу кадриль поведе Фенні чи Мейбел, наче вони найбільші красуні Атланти! Крізь шум у залі пробився голос коротуна-зуава з його характерною креольською вимовою: — Дозвольте мені... Двадцять доларів за міс Мейбел Меррівезер. Мейбел, зашарівшись, прихилилася до плеча Фенні, і обидві сміхотливо почали ховати обличчя одна за одною, тим часом як інші чоловічі голоси стали називати імена інших дівчат, пропонувати свої суми. Доктор Мід знов заусміхався, цілковито нехтуючи обурений шепіт з кутка від дам-розпорядниць. Спершу місіс Меррівезер голосно й категорично заявила, що її Мейбел нізащо не візьме участі в цій витівці. Але оскільки ім’я Мейбел називалося дедалі частіше й пропонована сума дійшла до сімдесяти п’яти доларів, протести її ослабли. Скарлет, спершись ліктями на прилавок, сповненими люті очима пожирала веселе збуджене стовпище перед помостом, де кожен чоловік простягав уперед руку з пакою конфедератських банкнот. Зараз вони всі почнуть танцювати — всі, окрім неї та старих дам. Усі розважатимуться, окрім неї. Вона побачила Рета Батлера, що стояв унизу біля лікаря, і перше ніж вона встигла надати своєму обличчю байдужого виразу, один кутик його рота насмішкувато опустився вниз, а одна брова звелася вгору. Скарлет виставила підборіддя й одвернулася вбік, коли це раптом почула своє ім’я, вимовлене з колоритним чарлстонським акцентом, що вирізнявся серед інших голосів. — Місіс Чарлз Гамільтон — сто п’ятдесят доларів у золоті. Натовп ураз притих від того, що було названо таку суму й згадано це ім’я. Скарлет, страшенно вражена, не могла й ворухнутись і далі сиділа, спершись підборіддям на руки й широко розплющивши очі. Погляди всіх звернулися до неї. Вона побачила, як лікар нахилився з помосту й щось прошепотів Ретові Батлеру. Мабуть, казав йому, що вона в жалобі й не може брати участь у танцях. Рет Батлер у відповідь лише незворушно стенув плечима. — Може, ви котрусь іншу з наших красунь виберете? — запропонував лікар. — Ні,— чітко промовив Рет, недбало розглядаючись по залі.— Місіс Гамільтон. — Я ж кажу вам: це неможливо,— повторив уже роздратовано лікар.— Місіс Гамільтон нізащо... Несподівано Скарлет почула чийсь голос і лише за хвильку здогадалася, що він належить їй самій: — Ні, я згодна! Скарлет схопилася з місця, серце її так шалено билося, аж вона злякалась, чи не підкосяться під нею ноги, билося від неймовірного збудження, що от знову загальна увага звернена на неї і вона найжаданіша з усіх, а головне — що вона знову зможе танцювати. — Та й нехай! Нехай собі що хочуть, те й кажуть! — шепотіла вона, пройнята п’янким шалом. Вона гордо закинула голову і вийшла з-за лотка, постукуючи підборами по підлозі, мов кастаньєтами, й широко розкриваючи чорне шовкове віяло. Сповнене неймовіри обличчя у Мелані, осудливі обличчя у матрон, заздрі — у дівчат, захоплені погляди у військових — усе це тільки промайнуло в неї перед очима. А потім вона опинилась посеред зали, і Рет Батлер проходив до неї крізь натовп, з цими своїми глузливо скривленими устами. Але їй було до цього байдуже — нехай би він був хоч і сам північанський Лінкольн! Найважливіше — що вона знов танцюватиме. Що вона поведе першу кадриль. Скарлет зробила реверанс і мило всміхнулася Ретові, а він уклінно схилився, приклавши руку до плісованої сорочки. Ошелешений попервах Леві поспішив зняти напруження й вигукнув: — Всіх прошу стати у пари — вірджинська кадриль! І оркестр гримнув найкращу з усіх танцювальних мелодій — «Діксі» [21].*
— Як ви посміли так виставити мене на показ, капітане Батлер? — Але, люба місіс Гамільтон, ви ж ревно цього бажали! — Як ви посміли вигукнути моє ім’я на всю залу? — Ви могли й відмовитись. — Але... я мусила погодитись заради Справи Півдня.. Я не могла думати лише про себе, коли ви запропонували таку велику суму в золоті. Перестаньте сміятись, на нас усі дивляться. — Вони однак дивитимуться. І облиште переді мною ці балачки про Справу Півдня. Ви хотіли потанцювати, і я дав вам таку нагоду. Ця прохідка, здається, остання фігура кадрилі? — Так. Мені й справді треба посидіти й передихнути. — Чому? Хіба я наступив вам на ногу? — Ні, але вони перемиватимуть мені кісточки. — Невже це вас так турбує? Справді? — Та, знаєте... — Ви ж не скоїли ніякого злочину, хіба не правда? То ви не танцюватимете вальсу зі мною? — Якби моя мама коли-небудь... — Ви й досі тримаєтесь за мамин фартух. — У вас огидна манера — робити з чесноти несосвітенну дурість. — А чеснота — це і є дурість. Невже вас обходять людські пересуди? — Ні, але... Краще облишмо цю тему. Хвала Богові, починається вальс. Кадриль мені щоразу дух забиває. — Не ухиляйтесь від моїх запитань. Хіба вам не байдуже, що про вас скажуть інші жінки? — Ну, коли вже ви так хочете приперти мене до стіни, то знайте: мені байдуже! Але зважати на те, що про тебе кажуть,— треба. Хоча сьогодні я махнула на це рукою. — Бравої Ви починаєте думати самостійно, а не так, щоб покладатися на чужі думки. З цього починається мудрість. — Але ж... — Коли вас будуть так обмовляти, як мене, ви зрозумієте, як мало це важить. Ось тільки подумайте: у Чарлстоні мене в жодному домі не приймають. Навіть мій внесок у нашу праведну й священну Справу неспроможний скасувати цю заборону. — Жах який! — Та ні, чого ж. Тільки втративши репутацію, вповні розумієш увесь її тягар і всю цінність справжньої свободи. — Ви кажете страхітливі речі! — Страхітливі, але й правдиві. Якщо маєш досить мужності або грошей, любісінько можна обійтись без репутації. — За гроші не все купиш. — Це хтось вам втовк у голову. Самі ви не могли б додуматись до такої банальності. Що не можна купити за гроші? — Ну, я не знаю... В усякому разі — ні щастя, ні любові не можна. — Здебільшого таки можна. А якщо й не їх, то рівноцінну заміну їм. — Отже, у вас так багато грошей, капітане Батлер? — Це нетактовне запитання, місіс Гамільтон! Ви мене дивуєте. Але я вам відповім: багато. Як на юнака, що починав без шеляга в кишені, я чималого домігся. А на блокаді, я певен, зіб’ю цілий мільйон. — Ой ні, не може бути! — Цілком може бути. Люди загалом неспроможні збагнути, що на краху цивілізації можна загребти не менше грошей, ніж на її розбудові. — Цебто як? — Ваша родина, і моя родина, та й усі тут присутні збили собі капітал, перетворюючи незайману пущу на цивілізований край. Так розбудовують імперії. Це чудова можливість збити капітал. Але коли імперія зазнає краху, тоді ще легше розжитися на добрі гроші. — Яку це ви імперію маєте на думці? — Імперію, в якій ми живемо,— Південь, Конфедерацію, Бавовникове королівство. Ту імперію, що розвалюється в нас під ногами. Треба бути найбільшим дурнем, щоб цього не бачити й не скористатися тими можливостями, які породжує розпад імперії. Я збиваю свій капітал на її краху. — То ви й справді гадаєте, що ми зазнаємо поразки? — Звичайно! Який сенс немов страус ховати голову в пісок? — О Боже, мене аж нудять такі розмови! Невже ви ніколи не говорите чого-небудь приємного, капітане Батлер? — Може, вам приємно було б почути, що ваші очі — це дві коштовні посудини, по вінця повні прозорої зеленої рідини з золотими рибками, і коли ці рибки хлюпочуться на поверхні, як от зараз, ви стаєте з біса звабливі? — Ні, це мені не подобається... А яка чудова музика, правда? Я могла б отак довіку кружляти у вальсі! Мені навіть дивно, що я настільки скучила за танцями. — Я зроду не бачив дівчини, яка б танцювала так чарівно. — Ви занадто міцно мене притискаєте, капітане Батлер. На нас люди дивляться. — А якби ніхто не дивився, ви б не заперечували? — Капітане Батлер, ви забуваєтесь! — Зовсім ні. Хіба це можливо, коли ви в моїх обіймах?.. Що це за мелодія? Щось нове? — Так. Божественна мелодія, правда? Це ми запозичили в янкі. — А як вона зветься? — «Коли ця війна скінчиться». — А які слова? Проспівайте мені.Розділ X
Наступного дня за сніданком Дріботуп сиділа вся в сльозах, Мелані не озивалася й словом, а Скарлет промовляла з безоглядною зухвалістю. — Хай собі плещуть язиками, мені начхати. Закладаюся, що я більше заробила грошей для шпиталю, аніж хто з дівчат... Більше навіть, ніж дав увесь цей мотлох, що ми продавали в лотках. — Ох, дорогенька, хіба ж про гроші йдеться? — зойкала Дріботуп, заламуючи руки.— Я просто очам не могла повірити — ледве рік, як не стало бідного Чарлі... І цей жахливий капітан Батлер, що виставив вас на осудовище... З нього ж такий негідник, такий негідник, Скарлет! Місіс Колмен, кузина місіс Вайтінг, розповідала мені про нього — її чоловік родом з Чарлстона. Цей капітан з порядної родини, але він як паршива вівця в отарі. І як це у Батлерів міг знайтися такий син? У Чарлстоні його ніхто не пускає на поріг, за ним препогана слава, там був якийсь скандал з однією дівчиною... Щось таке неподобне, що місіс Колмен навіть не знає до ладу... — Ой ні, я не вірю, що він аж так зіпсутий,— лагідно зауважила Меллі.— Він поводиться як справжній джентльмен, а коли ще подумати, яку хоробрість треба мати, доставляючи товари крізь блокаду... — Це в нього ніяка не хоробрість,— заявила Скарлет, аби лише всупереч Меллі, сама між тим щедро поливаючи свої вафлі сиропом.— Він робить це виключно задля грошей. Він сам мені сказав. Йому байдуже до Конфедерації, він запевняє, що ми зазнаємо поразки. Але танцює він незрівнянно. Слухачки її оніміли з жаху. — Мені набридло сидіти в чотирьох стінах, годі вже. Якщо вони взялися пліткувати про мене за вчорашній вечір, моя репутація однаково пропала, тож тепер уже мені байдужісінько, що вони ще скажуть. Скарлет і не помітила, що це були Батлерові думки — такі доречні вони виявилися й так точно відповідали тому, що вона сама відчувала. — Господи, що сказала б ваша матінка, якби оце почула? Що вона про мене подумала б? Відчуття провини мов морозом обсипало Скарлет, коли вона уявила собі, як жахнулася б Еллен, дізнавшись про скандальну доччину поведінку. Але тут-таки згадала, що від Атланти до Тари аж двадцять п’ять миль, і підбадьорилась. Міс Туп запевне ж не напише нічого Еллен. Адже це кинуло б тінь на неї саму як опікунку. А якщо Туп не вибовкає, то нема чого й журитись. — Я от гадаю...— почала Туп.— Атож, я гадаю, чи не написати листа про це Генрі... Хоч як мені й прикро до нього звертатись, але він єдиний чоловік у нашій родині, тож треба, щоб він і поговорив з капітаном Батлером... Ох, люба моя, якби тільки Чарлі був живий... Ви, Скарлет, ніколи, ніколи не повинні більше розмовляти з цим чоловіком. Мелані сиділа мовчки, поклавши руки на коліна, а вафлі хололи в неї на тарілці. Потім вона підвелася, підійшла ззаду до Скарлет і обняла за шию. — Дорогенька,— мовила вона,— не переймайся так. Я розумію тебе, ти виявила велику мужність учора й дуже багато зробила для шпиталю. І якщо хтось хоч одне погане слово скаже про тебе, я цього так не облишу. Тітонько, перестаньте плакати. Адже Скарлет нестерпно важко було сидіти весь час у чотирьох стінах! Вона-бо ще зовсім дитя.— Мелані пальцями перебирала чорне невістчине волосся.— І, може, нам усім варто було б інколи з’являтися на людях. Може, це егоїзм з нашого боку, що ми замикаємося зі своїм горем. У війну все не так, як у мирний час. Коли я подумаю про всіх тих солдатів у місті, що далеко від домівки й не мають друзів, до яких вони могли б завітати ввечері... і про тих шпитальних, які вже піддужали, але ще не настільки, щоб вернутися до війська... Ні, це таки був егоїзм з нашого боку. Нам треба не відкладаючи взяти із шпиталю до себе чоловік трьох напіводужалих, як усі інші роблять, і ще кількох запрошувати щонеділі на обід. А ти не переживай, Скарлет. Люди зрозуміють, якщо їм усе пояснити. Ми всі знаємо, як дуже ти любила Чарлі. Скарлет, однак, зовсім не переживала, а доторк ніжних рук Мелані тільки дратував її. Їй кортіло стріпнути головою й вигукнути: «Дурниці ти верзеш!» — адже на серці у неї і досі тепліло на згадку, як ревно вчора ввечері внутрішні гвардійці, міліціанти й військові один перед одним домагалися права повести її до танцю. І вже кого-кого мати собі за оборонця, але ж не Меллі! «Красно дякую, я й сама зумію себе оборонити, а якщо ті старі пліткарки почнуть патякати — я й без них якось обійдуся». На світі надто багато симпатичних молодих офіцерів, аби ще сушити голову базіканням старих мегер. Дріботуп витирала хустинкою очі, поки Мелані виголошувала свої заспокійливі слова, коли раптом увійшла Пріссі з якимось пакуночком у руках. — Це вам, міс Меллі. Негреня принесло. — Мені? — здивувалася Меллі, розгортаючи пакунка. Скарлет тим часом наминала вафлі, байдужа до того, що робилося поруч, і коли підвела голову, почувши голосний схлип Меллі, то побачила, що тітонька Туп приклала долоню до грудей. — Ешлі загинув! — зойкнула стара жінка, закидаючи голову назад і безвільно опускаючи руки. — О Боже! — вирвалось у Скарлет, і вона аж похолола. — Та ні, ні! — вигукнула Мелані.— Скарлет, швидше дай їй нюхальної солі! Зараз, зараз, тітонько, чи вам уже полегшало? Глибше дихайте! Ні, це не про Ешлі. Пробачте, що я налякала вас. Це я з радості заплакала.— Раптом вона розгорнула долоню й піднесла до уст якусь річ, що була в її руці.— Я така рада! — І знову схлипнула. Скарлет уловила поглядом зблиск у Меллі в долоні й побачила, що то масивна золота обручка. — Прочитай ось,— Меллі показала на листа, який випав у неї з руки.— Ой, як порядно, як благородно він вчинив! Скарлет здивовано підняла з підлоги папірця і побачила там кілька рядків чорним чорнилом, почерк був твердий і рішучий: «Коли Конфедерація потребує крові своїх мужів, то це ще не означає, що жінки повинні відривати від серця з кров’ю найдорожчі для них пам’ятні речі. Прийміть, шановна пані, цей знак мого схиляння перед вашою мужністю і не думайте, що ваша пожертва була даремною, бо обручку викуплено за ціну вдесятеро більшу від її вартості. Капітан Рет Батлер». Мелані насадила обручку собі на палець і замилувано подивилась на неї. — Хіба ж я не казала вам, що він джентльмен? — промовила вона, обертаючись до Дріботуп з радісною усмішкою, хоч сльози ще текли в неї по щоках.— Треба бути дуже вихованою й проникливою людиною, щоб помітити, як тяжко мені було розлучитися з... Але нічого, я віддам натомість золотого ланцюжка. Тітонько Туп, ви повинні написати капітанові Батлеру й запросити до нас на обід у неділю — мені треба особисто подякувати йому. У своєму збудженні ані Мелані, ані тітонька не подумали, чом капітан Батлер не подбав повернути й обручку Скарлет. Але Скарлет про це подумала, і їй зробилося прикро. Бо вона розуміла, що то не вихованість спричинила галантний жест капітана Батлера. Йому йшлося лише про те, як напроситися в гості до тітоньки, і він знайшов найпевніший для цього спосіб.*
«Мене страшенно пригнітила твоя недавня поведінка»,— писала Еллен, і Скарлет, читаючи за столом материного листа, спохмурніла. Лихі вісті й справді не лежать на місці. Вона не раз чула у Чарлстоні й Саванні, що атлантці як ніхто люблять пліткувати й стромляти носа в чужі справи. Доброчинний базар був у понеділок увечері, а сьогодні тільки четвер. Котра це стара пліткарка донесла Еллен? Спершу вона запідозрила Дріботуп, але відразу ж і відкинула цю думку. Бідолашна стара сама тремтіла зі страху на своїх куцих ніжках, що муситиме відповідати за нерозважну поведінку Скарлет, отож вона нізащо не стала б сповіщати Еллєн, яка з неї кепська виявилась опікунка. Мабуть, це місіс Меррівезер. «Я ледве можу повірити, що ти могла до такої міри забути про пристойність. Ну нехай ти, бувши в жалобі, з нерозсудливості дозволила собі з’явитися на вечірці, оскільки щиро хотіла чимось допомогти шпиталеві. Але танцювати, і то з такою людиною, як капітан Батлер! Я багато чого чула про нього (та й хто не чув?), і Полін писала мені оце на тижні, що він має дуже погану славу і що навіть родичі у Чарлстоні не хочуть мати з ним нічого спільного — звичайно, за винятком його прибитої горем матері. Він чоловік глибоко зіпсутий, він може скористатися твоєю молодістю, твоєю невинністю, щоб знеславити тебе й зганьбити в очах товариства — і тебе, і твою родину. І як могла міс Дріботуп настільки знехтувати свій обов’язок щодо тебе?» Скарлет глянула через стіл на стару леді. Та впізнала почерк Еллєн і вже відкопилила пухкі губки, як дитина, що злякалася нагінки й сподівається відвернути її слізьми. «Мені аж серце крається, що ти могла так легко забути вихованість. Я думала була зразу наказати, щоб ти верталась додому, але вирішила, нехай уже твій батько дає тобі раду. У п’ятницю він буде в Атланті й переговорить з капітаном Батлером, а тоді забере тебе додому. Боюся, чи не поставиться він до тебе надто суворо, хоч і як я його благала. Сподіваюся і вірю, що ти так бездумно повелася тільки через власну молодість і легковажність. Ніхто більше, ніж я, не прагне прислужитися нашій священній Справі, і я хочу, щоб і мої дочки поділяли ці мої почуття, однак ганьбити себе...» Далі й далі снувалася ця думка в листі, але Скарлет не дочитала до кінця. Вперше у житті вона не в жарт злякалася. Вся її нерозважливість та зухвалість де й ділися. Скарлет відчула себе такою провинною, як ото було з нею в десятирічному віці, коли вона за столом жбурнула тістечком у Сьюлін. Тільки подумати, щоб її завжди така лагідна мати отак гостро картала дочку, та ще й батько приїжджає вимагати пояснень від капітана Батлера! Становище таки було справді серйозне. Коли Джералд розходиться, легко його не укоськаєш: цього разу не оминути покари, забравшись, йому на коліна, не поможуть їй ні ластощі, ні химери. — Сподіваюся... нічого поганого? — тремтячим голосом запитала Дріботуп. — Завтра приїжджає батько дати мені доброго перцю,— понуро заявила Скарлет. — Пріссі, принеси мою нюхальну сіль,— прожебоніла стара, облишивши їсти й відсовуючись разом зі стільцем від столу.— Мені... мені недобре. — Сіль у вас у кишеньці,— сказала Пріссі, стоячи позад Скарлет. Вона вже загодя смакувала захопливу пригоду, бо містер Джералд як розшаленіє, то на це прецікаво дивитись, якщо, звісно, сама не потрапиш кучерявою головою йому під руку. Туп понишпорила у згортках спідниці й урешті піднесла пляшечку до носа. — Ви обидві щоб стояли на моєму боці й не полишали мене самою з ним ні на хвилину! — вигукнула Скарлет.— Він так вас любить, що коли будете поряд, мені менше перепаде. — Я не зможу...— ледь живим голосом пробурмотіла Дріботуп, зводячись на ноги.— Я... я зовсім нездужаю. Мені треба лягти. Завтра я цілий день не вставатиму з ліжка. Ви вже вибачитесь перед ним за мене. «Боягузка!» — подумала Скарлет, сердито дивлячись на стару. Зате Меллі, хоч сама аж поблідла, налякана перспективою опинитися віч-на-віч з розгніваним містером О’Гарою, пообіцяла все-таки стати в обороні своєї невістки. — Я... я поможу тобі пояснити батькові, що ти зробила це тільки заради шпиталю. Я певна, він зрозуміє. — Він і не подумає зрозуміти,— відказала Скарлет.— Боже ж мій, я швидше помру, ніж вернуся з ганьбою до Тари, як мама погрожує! — Ой ні, ви не можете вернутись додому,— скрикнула Дріботуп, вдаряючись у сльози.— Якщо ви поїдете, я муситиму — муситиму, де дітися — просити Генрі, щоб перебрався до нас, а ви ж знаєте, що я просто не можу жити з ним під одним дахом. Як ми з Меллі самі,вночі мене такий страх бере — адже в місті повно всіляких зайд. А ви, Скарлет, така мужня, що з вами я нічого не боюся, навіть і без чоловіка в домі! — Ні, батько не може забрати тебе до Тари! — вигукнула Меллі теж мало не з плачем у голосі.— Тепер твоя домівка тут. І що ми без тебе робили б? «Коли б ви знали, якої я про вас думки, то ще й як радо мене здихались»,— понуро подумала Скарлет, яка воліла б мати когось іншого, а не Мелані, в ролі свого заступника перед батьком. Їй було прикро, що вона мусить покладатись на допомогу людини, такої для неї осоружної. — Може, треба відмовити в запрошенні капітанові Батлеру?..— несміливо запропонувала Дріботуп. — Ой ні, ні в якому разі! Це було б украй нетактовно! — у розпачі скрикнула Меллі. — Проведи мене до ліжка. Я зовсім недужа,— застогнала стара.— Ох, Скарлет, і як ви могли звалити все це на мою голову? Коли надвечір наступного дня приїхав Джералд, Дріботуп була хвора й не вставала з ліжка. З-поза своїх замкнених дверей вона кілька разів запевнила його, що дуже шкодує, але не може навіч привітатися з ним, і полишила обидвох наполоханих дівчат самим справлятися за вечерею у товаристві гостя. Джералд зловісно мовчав, хоч і поцілував Скарлет, вітаючись, а Мелані прихильно ущипнув за щічку, назвавши при цьому «кузина Меллі». Скарлет було б легше, якби він почав сипати на весь дім грізьби та прокляття. Вірна своїй обіцянці, Мелані й на крок не відступала від Скарлет і снувала за нею, мов ледь чутна тінь, а Джералд усе ж був досить вихований і не став сварити дочки на людях. Скарлет мусила визнати, що Мелані дуже вправно виконує свою роль, вдаючи, ніби нічого особливого не сталось, і коли вечерю подали на стіл, навіть спромоглася втягти Джералда у розмову. — Мені кортить почути всі новини з округи,— з усмішкою звернулась вона до Джералда.— Індія й Душка так рідко нам пишуть, а ви ж знаєте все-все, що там діється. Як пройшло весілля Джо Фонтейна? Джералд трохи розм’як від цих лестивих слів і сказав, що весілля відсвяткували скромно, «не так, як у вас було», бо Джо лише на кілька днів відпустили з війська. Мала Селлі Манро виглядала дуже мило. Ні, він не пам’ятає, в якій вона була сукні, чув тільки, що на другий день вона не міняла туалету. — Невже не міняла?! — вражено вигукнули обидві дівчини. — Атож-бо, їм і одної ночі вистачило,— пояснив Джералд, заходячись реготом,— він не відразу збагнув, що такі тонкощі, либонь, не для жіночих вух. Коли батько засміявся, Скарлет полегшало на душі, і вона подумки подякувала Мелані, що та звернула розмову на цю тему. Джо наступного ж дня мусив вертатися до Вірджинії,— поспішив додати Джералд.— Ну, і не було там ніяких пошлюбних візитів і танців. А близнюки Тарлтони — ті нині вдома. — Ми про це чули. Як вони, видужують? — Їх не тяжко поранило. Стюарта — в коліно, а Брентові куля прошила плече. Ви, мабуть, знаєте офіційні повідомлення, в яких відзначено їхню хоробрість? — Ні, не знаємо! Розкажіть нам! — Одчайдухи вони обидвоє. Я певний, що в них таки є домішка ірландської крові,— не без гордощів зауважив Джералд.— Що вони такого зробили — я забув, але Брентові вже присвоєно лейтенанта. Скарлет приємно було чути про їхні подвиги, ніби вона сама доклала до цього якихось зусиль. Той, хто колись був її кавалером, належав їй уже назавжди, і своїми похвальними вчинками наче додавав їй чеснот. — І ще я маю новину, цікаву для вас обох,— сказав Джералд.— Подейкують, наче Стю знову вчащає до Дванадцяти Дубів. — Це ж до кого саме — до Душки чи до Індії? — збуджено запитала Меллі, а Скарлет видивилась на батька мало не обурено. — Та до міс Індії, звісно. Хіба ж не упадав він коло неї до того, як ця моя шелихвістка закрутила йому голову? — О! — тільки й мовила Меллі, трохи приголомшена неперебірливою мовою Джералда. — Ще й більше скажу: його братик Брент тепер частий гість у Тарі. Ось так. Скарлет аж заніміла. Це було майже кривдно — виявити такий гандж у своїх вчорашніх залицяльниках. Особливо коли згадати, як нетямились обоє близнюків, почувши від неї про намір одружитися з Чарлзом. Стюарт навіть погрожував застрелити Чарлза, або Скарлет, або самого себе, або й усіх трьох. То було вельми зворушливо! — Сьюлін? — поспитала Меллі, розпливаючись усмішкою.— Але мені здавалося, що містер Кеннеді... — А, цей! — кинув Джералд.— Френк Кеннеді й досі тупцює на місці, наче боїться власної тіні — ще трохи, і доведеться мені самому поцікавитись, які в нього плани. Ні, це найменша. — Керрін? — Та вона ще ж дитина! — вигукнула Скарлет, коли до неї нарешті вернувся голос. — Вона лише на рік молодша того віку, панночко, коли ти виходила заміж,— відрізав Джералд.— Тобі, може, прикро, що твій колишній залицяльник перекинувся до твоєї сестрички? Меллі знову почервоніла, не бувши призвичаєна до такої прямоти, і дала знак Пітерові внести пиріг з солодкою картоплею. Вона гарячково перебирала в пам’яті, про що б іще заговорити, щоб розмова не стосувалася нікого з присутніх і щоб відвернути увагу Джералда від безпосередньої мети його приїзду. Однак нічого такого не могла придумати, але Джералд, на щастя, раз розійшовшись, уже не потребував дальшого підохочення, поки перед ним були слухачі. Він говорив про крадійство в інтендантській службі, яка з кожним місяцем вимагає все більших поставок харчів, про незмірну дурість Джефферсона Девіса, про зажерливість тих ірландців, що вступили до війська північан, спокусившись на грубі гроші. Коли подали вино й дівчата підвелися з-за столу, Джералд, насуплено глянувши на дочку з-під зведених брів, звелів їй залишитись на кілька хвилин. Скарлет кинула розпачливий погляд на Меллі, яка, безпорадно зібгавши в руках хустинку, підійшла до порогу й тихенько причинила за собою двері. — Значиться так, панночко! — гримнув Джералд, наливаючи собі склянку портвейну.— Гарно ж ти повелася! Ледве стала вдовою, як уже подавай їй другого чоловіка! — Тихше, тат,— челядь... — Негри й так уже, безперечно, знають, усі знають про нашу ганьбу. Твоя бідна мати злягла від цього, а я мушу ходити, голови не підводячи. Сором такий! Ні, кицюню, цим разом слізьми мене не проймеш,— хапливо докинув він з ноткою перестраху в голосі, коли побачив, що Скарлет затріпотіла віями й скривила уста до плачу.— Я знаю тебе. Ти така, що пускала б очима бісики й над могилою власного чоловіка! Та не плач-бо. Ну годі, поговорили, й на сьогодні досить. Я перше маю побачитися з цим капітаном Батлером, що так легковажить добре ім’я моєї дочки. А вранці... Та перестань-бо, не рюмсай. Усе одно не допоможе. Я вже твердо вирішив — завтра ми з тобою вертаємось до Тари, поки ти знову нас усіх не зганьбила. Не плач, рибонько. Глянь, що я тобі привіз! Гарненький даруночок, га? Глянь лишень! І як ти могла завдати мені стільки клопоту, щоб я оце перся в таку далечінь, коли в мене по вуха роботи? Та не плач-бо вже!*
Мелані й Дріботуп давно вже заснули, а Скарлет лежала без сну в теплій пітьмі, скута страхом, що гнітив їй серце. Покинути Атланту, коли життя для неї щойно почалося знову, вернутись додому й постати перед лицем Еллен! Їй було б легше померти, ніж опинитися віч-на-віч з матір’ю. Якби вона й справді померла, ось зараз, у цю хвилину, всі стали б жалкувати, що були такі немилосердні до неї. Вона крутилася з боку на бік, голова її шоргалась на гарячій подушці, аж це почувся якийсь віддалений гомін на притихлій нічній вулиці. Приглушений відстанню, він був зовсім невиразний, а проте наче дивно знайомий. Скарлет скочила з ліжка й підійшла до вікна. Затінена деревами вулиця лежала в повитій чорнотою тиші, і тільки високо вгорі тьмяно мерехтіли зорі. Гомін ближчав, уже чулося порипування коліс, тупіт кінських копит, людські голоси. І раптом осміх з’явився у Скарлет на устах, коли вона упізнала хрипкий від горілки голос, що з характерним своїм акцентом виспівував «Візок дорогою котив». Нехай цього дня не було судової сесії у Джонсборо, але Джералд повертався додому саме в такому стані, як звичайно з того містечка. Скарлет розрізнила нечіткий обрис брички, яка зупинилася перед будинком, і дві людські постаті, що зійшли на землю. Джералд був не один. Двоє чоловік затримались перед хвірткою, потім брязнула клямка і цілком виразно прозвучав Джералдів голос. — А тепер я заспіваю вам «Плач по Робертові Еммету». Ви повинні знати цю пісню, юначе. Я вас навчу. — Я охоче її вивчу,— відповів з легким смішком його супутник, дещо протягло вимовляючи слова.— Тільки не зараз, містере О’Гара. «О Боже, та це ж той бридкий Батлер!» — промайнуло у Скарлет. Спершу її взяла злість, що то був він, але потім вона зраділа: дякувати долі, вони не перестріляли один одного. Ба навіть знайшли спільну мову, коли вертаються вдвох о такій порі й у такому стані. — Ось я заспіваю, а ви слухайте й підтягуйте, а то застрелю, як оранжиста. — Я не оранжист, а чарлстонець. — Один чорт. А то ще й гірше. У мене дві братові в Чарлстоні, то я вже знаю. «Він що, хоче всіх сусідів підняти на ноги?» — злякано подумала Скарлет, простягаючи руку по халат. Але що вона може зробити? Не вибігати ж їй глупої ночі на вулицю, аби швидке затягти батька в будинок. А Джералд, прихилившись до хвіртки й закинувши голову, без дальших попереджень затяг своїм гучним басом «Плач». Скарлет слухала його, спираючись ліктями на лутку вікна, й мимохіть усміхалася. Чудова пісня, але якби ще батько вмів співати. Це була одна з її улюблених пісень, і на хвильку вона й собі підхопила журливу мелодію:Розділ XI
Котрогось пополудня наступного тижня Скарлет повернулася із шпиталю втомлена й обурена. Простоявши півдня на ногах, вона, коли перев’язувала пораненому руку, присіла до нього на ліжко, і місіс Меррівезер гостро вичитала їй за таку фамільярність. Тітонька Туп і Мелані в найкращих своїх капелюшках саме були на ганку, а з ними Вейд і Пріссі, готові вирушити з черговим візитом до знайомих. Скарлет, пославшись на те, що через втому не може поїхати з ними, піднялася до себе в кімнату. Коли останній скрип коляски завмер удалині й стало ясно, що в домі нікого з родини вже нема, вона тихенько прошмигнула до спальні Мелані й замкнулася зсередини. То була простенька й затишна дівоча кімнатинка, залита скісним промінням надвечірнього сонця. На підлозі, натертій до блиску, лежало кілька яскравих клаптюватих килимків, і ніяких оздоб не було на побілених стінах, лише в одному кутку Мелані влаштувала щось подібне до вівтаря. Тут під стягом Конфедерації, що складками спадав додолу, висіла шабля з позолоченим руків’ям, яку батько Мелані привіз із мексиканської війни і яка дісталася Чарлзові, коли він вирушав на фронт. Поряд висіли і братові пояс та портупея з револьвером у кобурі. А між ними був дагеротипний портрет самого Чарлза, неприродно випростаного й гордовитого у своїй сірій уніформі, великі карі його очі сяяли, а уста несміливо всміхались. Скарлет навіть не глянула на портрет, а впевнено ступила до протилежного кутка, де на столику біля вузенького ліжка стояла квадратова скринька з рожевого дерева для всякого писемного начиння. Звідти вона дістала купку перев’язаних блакитною стрічкою листів Ешлі, адресованих Мелані. Зверху був лист, одержаний сьогодні вранці, і ось його й розгорнула Скарлет. Коли вона тільки починала потайки перечитувати ці листи, їй так допікали докори сумління й так страшно було попастися на гарячому, що тремтячі пальці ледве могли розкрити конверта. Але почуттям честі Скарлет не вельми могла похвалитись, а від частих потаємних відвідин воно й зовсім притупилося, та й страх бути викритою поступово минув. Тільки зрідка вона думала, завмираючи серцем: «А що сказала б мама, довідавшись?» Скарлет розуміла, що Еллен скорше побачила б її мертвою, аніж винною у такому вчинку. Спершу від цього Скарлет робилося якось мулько, бо вона все ще хотіла в усьому бути схожою на матір. Але спокуса читати листи переважила, і Скарлет викинула з голови думку про Еллен. Останнім часом вона вже знала, як відмахуватись від неприємних думок. Вона навчилася казати собі: «Не сушитиму зараз цим голови, подумаю про це завтра». А як наставало завтра, прикра думка пригасала, а з плином часу й взагалі не здавалася такою вже неприємною. Отож потайне читання листів Ешлі не дуже обтяжувало сумління Скарлет. Сама ж Мелані ніколи не крилася з цими листами, і щоразу читала вголос тітоньці Туп і Скарлет великі уривки з них. Але Скарлет якраз ті місця, яких вона не зачитувала, найдужче непокоїли, і саме це й спонукало її крадькома перечитувати листи до зовиці. Вона просто мусила знати, чи покохав Ешлі свою дружину після того, як вони побралися? Чи він бодай вдає, що її кохає? Чи звертається до неї ніжними словами? Які почуття він висловлює, і запально чи ні? Вона старанно розправила листа. Рівні, дрібно писані рукою Ешлі рядки застрибали перед її очима, коли вона почала читати: «Люба жіночко!» — і зразу зітхнула полегшено. Він ще ні разу не звернувся до Мелані: «Дорога моя» чи «Кохана». «Люба жіночко! Ти от пишеш, що непокоїшся, чи не приховую я від тебе своїх справжніх думок, і питаєш, про що я думаю ці дні...» «Мати Божа! — перелякано здригнулася Скарлет.— „Своїх справжніх думок!“ Невже Меллі здогадується, що у нього на серці? І у мене теж? Невже вона підозрює, що ми з ним...?» Руки її тремтіли дрібним дрожем, коли вона взялася читати листа далі, але поступово їй полегшало. «Люба жіночко, якщо я й приховую щось від тебе, то це лише тому, щоб ти зайве не тривожилась, щоб до твоїх переживань про моє фізичне здоров’я не додавалися переживання про мій душевний стан. Але мені важко щось від тебе приховати — ти занадто добре мене знаєш. Можеш не тривожитись. Мене не поранено. І я не захворів. Я маю вдосталь їжі й часом навіть можу виспатися в ліжку. А про більше солдат і не мріє. Але на душі в мене важко, Мелані, і я з усім відкриюся тобі. У ці літні ночі мене не бере сон, і коли всі в таборі давно вже поснули, я дивлюсь на зорі й знов і знов запитую себе: „Навіщо ти тут, Ешлі Вілкс? За що ти воюєш?“ Звісно, не за честь і славу. Війна — це брудна справа, а у мене відраза до бруду. Я не солдат, і мене не вабить хвилинна слава під пащами гармат. І все-таки я тут, на війні, хоча Господь судив мені жити у себе в маєтку й студіювати книжки. Звук сурми не розпалює у мені кров, Мелані, і барабанний дріб не спонукає до походу, бо я надто виразно бачу, що нас зраджено. І зрадила нас наша власна південська пиха, самовпевненість, буцім один південець може подолати десяток янкі, а Король Бавовник може врядувати світом. Зрадили нас бучні й порожні слова, забобони й ненависть, що виходили з уст тих, хто стоїть над нами, кого ми звикли поважати й шанувати: „Король Бавовник, Рабовласництво, Права Штатів, Кляті Янкі“. Отож, коли я лежу, підстеливши свого коца, й дивлюсь на зорі, й питаю себе: „За що ж ти воюєш?“, на думку мені спадають Права Штатів, бавовна, негри, янкі, яких ми з дитинства привчалися ненавидіти, і я доходжу висновку, що зовсім не задля цього я взявся за зброю. Але ось я бачу в уяві Дванадцять Дубів, пригадую, як місячне світло скісно падає на білі колони, і як незвично виглядають у ньому магнолії, що розкриваються до місяця, і як обсновують виткі троянди бічний ганок, де навіть у найжаркіший день стоїть холодок. І бачу матір з шитвом у руках, як то бувало за мого дитинства. І чую негрів, як вони вертаються присмерком з поля, втомлені, зголоднілі, і доноситься їхній спів, і рипіння корби, коли відро опускають у глибоку криницю. І бачу, як положисто збігає путівець до річки через бавовникові поля і як лягає вечірній туман долиною. Оце ж заради цього я й опинився тут, хоч не прагну ні смерті, ні слави, і остерігаюся страждань, і не маю ні до кого ненависті. Мабуть, саме це й називається патріотизмом,— любов до отчого дому й до свого краю. Але є, Мелані, і щось глибше. Бо оте все, що я згадав,— лише символи того, за що я готовий важити головою, Мелані, символи дорогого мені способу життя. Бо я воюю за минуле, за те минуле, яке дуже дороге мені, але яке, боюся, відійшло вже назавжди, незалежно від того, як скінчиться війна. Бо чи виграємо ми, чи програємо, а поразка наша неминуча. Якщо ми виграємо війну й здійснимо свою мрію — побудуємо Бавовникове королівство — це не вбереже нас від поразки, бо ми на той час станемо іншими людьми й не зможемо вернутись до колишнього супокійного укладу життя. Світ стукатиме в наші двері, вимагаючи бавовни, і ми правитимем за неї ціну, яку самі схочемо. Тоді, боюся, ми зробимося нічим не кращими від янкі, хоч тепер ми й насміхаємось над їхнім грошолюбством, зажерливістю й гендлярським духом. А якщо ми програємо війну, якщо програємо, Мелані!.. Я не боюся ні небезпеки, ні полону чи поранення чи навіть і смерті, якщо вже так мені випаде, але боюся, що коли війна скінчиться, минуле однаково не повернеться. А я ж належу до цього минулого. Мені не місце в теперішньому житті, де панує пристрасть убивати, і боюся, що я не зможу знайти собі місця і в майбутньому, хоч би й як намагався. Та й ти, моя люба, також, бо ми з тобою однакової закваски. Я не знаю, що готує нам майбутнє, але воно не може бути таким гарним і таким духовно близьким нам, як минуле. Я лежу й дивлюсь на хлопців, що сплять поруч, і запитую себе: чи у близнюків, або в Алекса чи Кейда теж снуються такі думки? Я запитую себе: чи знають вони, що б’ються за Справу, яка зазнала поразки ще в ту хвилину, як пролунав перший постріл, бо наша Справа — не що інше, як наш спосіб життя, а він уже назавжди відійшов у минуле. Але мені здається, вони не морочать собі голови такими думками, і тому їм легше. Коли я просив тебе стати моєю дружиною, я ще не мав цих думок. Я думав, що життя у Дванадцяти Дубах плинутиме так само мирно, як і завжди, і буде спокійне і розмірене. Ми з тобою, Мелані, споріднені душі, ми однаково любимо врівноважене тихе життя, і я бачив перед нами довгі роки, коли не дуже багато буде подій, але зате ми зможемо досхочу читати книжки, слухати музику, віддаватись мріям. Але не це! Ні в якому разі не це! Не це, що сталося з усіма нами, коли розпався старий лад і настала кривава різанина й ненависть! Ні Права Штатів, ні раби, ні бавовна не варті того, щоб розплачуватись за них тим, що з нами вже сталося і що може статись попереду, бо якщо янкі переможуть нас, майбутнє наше буде жахливим. А вони, цілком імовірно, можуть перемогти нас, моя люба. Я не повинен був писати цих слів. Я не повинен би й думати такого. Але ти питала, що у мене на серці, то оце ж я й кажу: страх перед поразкою. Пам’ятаєш, на тому пікніку, де оголошували наші заручини, був такий собі Батлер, чарлстонець, судячи з акценту, той, що його трохи не побили, коли він закинув південцям невігластво? Пригадуєш, як близнюки ладні були його застрелити, коли він сказав, що в нас мало ливарень і фабрик, прокатних станів і кораблів, арсеналів і механічних майстерень? Пригадуєш, як він заявив, що флот янкі заблокує наші порти й ми не зможемо вивозити свою бавовну? А він же мав рацію. В янкі зараз новенькі гвинтівки, тоді як у нас в руках мушкети з часів війни за Незалежність, а блокада скоро так нас затисне, що й медикаментів не можна буде доставити. Нам слід було б прислухатись до таких циніків, як Батлер, бо вони знають реальне життя, а не вважати на наших політиків, які лише патякають, нічого не тямлячи. Він, власне, сказав, що Південь не має чим воювати, окрім бавовни й пихи. Бавовна наша тепер нічого не варта, отож лишилася сама пиха. Я б її назвав самовідданою відвагою. Якщо...» Не дочитавши, Скарлет акуратно згорнула листа й вклала назад у конверт — надто це все було нудно. Та й сам тон листа, оці безглузді балачки про поразку гнітили її. Зрештою, вона не для того читає адресовані Мелані листи, щоб пізнавати чудернацькі й зовсім нецікаві химери Ешлі. Вона досить наслухалась їх, коли сиділа з ним на веранді в Тарі у ті дні, що відійшли в небуття. Її тільки одне цікавило: чи пише він дружині любовні листи. Поки що таких листів не було. Вона прочитала їх геть усі, але жодного не знайшлося такого, якого брат не міг би написати сестрі. В них траплялися й емоції, і гумор, і всякі плутані міркування, але це не були листи закоханого. Скарлет сама чимало наодержувала палких любовних послань, отож відразу вловила б нотки щирої пристрасті й у листах Ешлі. Але там їх не було. І щоразу після такого потайного читання вона відчувала заспокоєння, бо дужчала її певність, що Ешлі й досі закоханий у неї. І щоразу вона осміхалася подумки: як це Мелані не збагне, що Ешлі любить її тільки як товаришку. Мелані, здавалося, зовсім не помічала, що чоловіковим листам чогось бракує — але ж їй не було з чим їх порівняти, бо вона ніколи не одержувала любовних цидул. «Він пише їй якісь дурнуваті листи,— подумала Скарлет.— Якби мій чоловік надумав писати мені таку маячню, я б йому показала! Господи, та навіть у Чарлі, й то були кращі листи». Вона гортала ті аркушики, дивилась на дати, пригадувала зміст листів. Не було в них мальовничих описів біваків та сутичок, як у листах Дарсі Міда до батьків або бідолахи Далласа Маклюра до його сестер-перестарок Фейз та Гоуп. І Міди, і Маклюри з гордістю читали ті листи всім сусідам, а от Скарлет не раз відчувала сором у душі, що Мелані не має таких листів від Ешлі, які цікаво було б прочитати вголос, скажімо, в швацькому гуртку. Виглядало на те, немов Ешлі в листах до Мелані взагалі намагався обминати війну, він наче обводив Мелані й себе чарівним колом, з якого виключив усе те, що сталося від часу подій у Форті Самтер. Так ніби він сам себе хотів переконати, що ніякої війни й нема. Він писав про книжки, які вони удвох читали, про пісні, яких вони співали, про давніх друзів, про місця, де він побував, подорожуючи по Європі. В листах вчувалася туга за Дванадцятьма Дубами, цілі сторінки він списував згадками про полювання, про далекі прогулянки верхи глухими лісовими стежками під холодними осінніми зорями, про пікніки, про рибальські виправи, про тихі місячні ночі, про погідні чари старого дому. Вона пригадала його слова з щойно прочитаного листа: «Але не це! Ні в якому разі не це!», і в них їй почувся крик зболеної душі перед обличчям чогось, чого не можеш терпіти, але мусиш. Слова ці знічували її, бо якщо він не боїться ні ран, ні смерті, то що ж його страшить? Не звикши до логічних розважань, вона напружено силувалась якось добрати ладу в усьому цьому. «Війна вибила його зі звичної колії, а він... він не любить, коли щось порушує звичний уклад життя... Я ось теж була для нього чимось таким... Він кохає мене, але побоявся одружитись зі мною... бо ж я могла порушити усталений перебіг його життя, думок. Ні, не те, щоб він забоявся. Ешлі не боягуз. Який же він боягуз, коли його ім’я згадувано в офіційних депешах, коли сам полковник Слоен написав до Мелані листа про те, як Ешлі сміливо підняв своїх солдатів в атаку. Коли він надумає чогось досягти, йому нема рівного ні мужністю, ні рішучістю, але... Він живе тим світом, що всередині його, а не тим, що навколо нього, і цей зовнішній світ йому відразливий і... Я й сама не знаю, що це в ньому! Якби я розуміла це тоді, кілька літ тому, я певна, що він одружився б зі мною». Вона стояла так з хвилину, притискаючи листи до грудей, усією душею пориваючись до Ешлі. Її почуття до нього було таке саме, як і в той день, коли вона вперше усвідомила, що кохає його. Воно не змінилося з того дня, коли вона чотирнадцятирічною дівчинкою стояла на веранді в Тарі, а Ешлі верхи на коні під’їжджав до будинку, на устах у нього була усмішка, волосся золотилося в променях вранішнього сонця — вона тоді побачила його й уся обімліла. В її коханні й досі було щось від схиляння дівчинки-підлітка перед юнаком, якого вона не розуміє, але захоплюється тими його рисами, що їх не має сама. Він і досі був для неї втіленням напівдитячої мрії про Чарівного Королевича, яка не вимагає нічого, крім визнання самої любові та ще хіба невинного поцілунку. Перечитавши листи Ешлі, вона впевнилась, що він кохає таки її, Скарлет, хоч і одружився з Мелані, і цієї певності їй, власне, цілком вистачало. Вона ще була дуже молода й нерозбуджена як жінка. Якби Чарлз з його незграбними й соромливими пестощами розбурхав у ній вогонь пристрасті, її мрії про Ешлі не задовольнилися б самим лише поцілунком. Але ті короткі місячні ночі з Чарлзом не розворушили її почуттів, вона ще не дозріла до плотського кохання. Чарлз не дав їй спізнати ані любовного запалу, ані щирої чулості, ані справжнього злиття тіл і душ. Інтимна близькість, як на неї, зводилась до незбагненного чоловічого шалу, якому жінка мусить скорятися, сама його не поділяючи, до чогось прикрого й болісного, що неминуче викликає ще болісніше — пологи. Ці складники шлюбу не були для неї новиною. Напередодні весілля Еллен дещо натякнула дочці про шлюбні стосунки, що жінки мають терпіти їх гідно й стоїчно, а овдовівши, з перешептів інших матрон вона ще й дістала підтвердження цим материним словам. Тож Скарлет була рада, що вже позбулася шлюбного життя й усіляких інтимностей. Але якщо шлюб і відійшов у минуле, не відійшло кохання. Адже її кохання до Ешлі — то було щось зовсім інше, воно не мало нічого спільного з жагою і шлюбом, то було священне й невимовно прекрасне почуття, яке день у день тільки зростало в ній,— приневолене до мовчання, воно живилося невичерпними спогадами та надіями. Дбайливо перев’язавши стрічкою листи, Скарлет зітхнула і вже хтозна вкотре задумалась, чим же таким вирізнявся Ешлі, чого їй незмога було збагнути. Вона силкувалася зробити для себе якийсь більш-менш задовільний висновок, але, як і завжди, її простий розум пасував перед усіма цими складнощами. Скарлет поклала листи назад у скриньку й закрила накривку. І раптом спохмурніла, коли їй Згадалися рядки наприкінці останнього листа, в яких Ешлі писав про капітана Батлера. Дивно, чому Ешлі надає такого значення словам цього негідника, сказаним рік тому. Звісно, капітан Батлер негідник, хоч і танцює незрівнянно. Тільки негідник міг сказати про Конфедерацію такі речі, які вона почула від нього на доброчинному базарі. Скарлет підійшла до дзеркала й не без приємності поправила кучері. Побачивши свою білу шкіру й ледь скошені зелені очі, вона, як і щоразу, побадьорішала й усміхнулась сама до себе, від чого на щоках заграли ямочки. Тоді викинула капітана Батлера з голови й помилувалася власною поставою в дзеркалі, згадавши при цьому, що Ешлі завжди подобалась усмішка на її устах. Те, що вона кохає чоловіка іншої жінки й читає чужі листи, анітрохи не потривожило сумління Скарлет: вона ж тільки-но знов упевнилася в коханні до неї Ешлі, і всю її підносило відчуття власної молодості й чарівності. Скарлет відімкнула двері й з легким серцем рушила вниз притемненими напівкруглими сходами. Дорогою вона заспівала «Коли ця війна скінчиться».Розділ XII
Війна тривала далі, досить успішно для південців, але люди вже перестали повторювати: «Ще одна перемога, і війні кінець»,— так само як перестали називати янкі боягузами. Вже всім стало ясно, що янкі далеко не боягузи і що подолати їх вдасться лише після багатьох перемог. А перемоги в Конфедерації таки були: генералів Моргана й Форреста в Теннессі, та й попереду так виразно вимальовувався тріумф у другій битві над Булл-Реном[22] наче південці вже тримали в руках скальпи з голів янкі. Але тяжкою ціною платилося за ці скальпи. Шпиталі й доми Атланти були переповнені хворими й пораненими, і щораз більше жінок з’являлося в чорному. День у день довшали ряди однаковісіньких солдатських могил на Оклендському кладовищі. Гроші Конфедерації катастрофічно знецінювались, а ціни на харчі та одяг з такою самою швидкістю зростали. Інтендантство обкладало харчові товари такими великими податками, що це вело до зубожіння раціону мешканців Атланти. Білого борошна було мало, й воно настільки подорожчало, що кукурудзяний хліб повсюдно заступав у вжитку булочки, бісквіти й вафлі. У м’ясних крамницях майже не стало яловичини, поменшало й баранини, до того ж купувати її могли тільки люди багаті. Щоправда, свинини ще вистачало, як і птиці та городини. Блокада південських портів посилилася, і такі речі, як чай, кава, шовки, корсети з китового вуса, одеколони, модні журнали й книжки перетворювались на дедалі рідкіснішу розкіш. Навіть прості бавовняні тканини так підскочили в ціні, що дами, згнітивши серце, перешивали на новий сезон торішні туалети. З горищ подіставали кросна, що роками вкривалися там порохом, і мало не в кожній вітальні заходилися ткати. Всі — солдати, цивільні, жінки, діти й негри — почали носити домашнє ткання. Сірий колір, колір конфедератської армії, майже зник, поступившись місцем жовтуватому відтінку домотканої одежі. Уже й шпиталі зазнавали скрути — бракувало хініну, каломелі, опію, хлороформу, йоду. Бинти й марля стали надто великою цінністю, щоб їх викидати після вжитку, і дами, які доглядали поранених у шпиталях, кожного разу несли додому повні кошики закривавленого гноття, що його, переправши й випрасувавши, повертали для подальшого використання. Але для Скарлет, яка щойно вирвалася з лабет удівства, війна означала тільки добу веселощів та розваг. Навіть деякі труднощі з одягом та харчами не могли потьмарити її настрою — так вона тішилася своїм поверненням у світ. Думаючи про те, як безбарвно прожила вона попередній рік, коли кожен день анічим не відрізнявся від іншого дня, Скарлет відчувала, що тепер життя набрало неймовірно швидкого темпу. Щоранку на неї чекала якась нова захоплива пригода: все нові й нові чоловіки шукатимуть з нею зустрічі, казатимуть їй, яка вона гарна, й запевнятимуть, що для них було б щастям битися за неї і навіть померти. І хоч Скарлет кохала Ешлі й була певна, що кохатиме його до самого скону, це не заважало їй безоглядно фліртувати, зваблюючи кавалерів, які пропонували їй руку й серце. Повсякчасний відгомін війни сприяв приємній невимушеності у товариському житті, на що старші люди споглядали не без тривоги. Матері раптом виявили, що до їхніх дочок заявляються в гості незнайомі молодики, не маючи при собі ніяких рекомендаційних листів, та й узагалі бувши невідь якого походження. І ці дочки — жах який! — дозволяють собі сидіти з ними, взявшись за руки. Місіс Меррівезер, яка з власним чоловіком уперше поцілувалася тільки після весілля, ледве очам повірила, заставши свою Мейбел, як та цілується з малим зуавом Рене Пікаром, і просто отетеріла, коли побачила, що дочка навіть і не соромиться власного вчинку. І хоча Рене Пікар негайно ж таки попросив у Мейбел руки, суті справи це не змінювало. Місіс Меррівезер відчувала, що Південь котиться до повного морального розкладу, і частенько прилюдно висловлювала цю свою думку. Інші матрони гаряче підтримували її і винуватили в усьому війну. Але юнаки, що збиралися за тиждень чи там місяць накласти головою, не могли чекати цілий рік, щоб дістати право назвати врешті свою обраницю на ім’я — звісно, додавши слово «міс» попереду. Вони не погоджувались на тривале залицяння, як того вимагали правила доброго тону з передвоєнних часів. Звичайно вони вже за три-чотири місяці знайомства робили пропозицію. А дівчата, хоч і знали дуже добре, що порядній панночці слід спершу тричі відмовити й тільки на четвертий раз погодитись, тепер без зайвих зволікань давали згоду вже за першим разом. Оскільки війна так спростила стосунки між людьми, жити Скарлет стало страшенно цікаво. Якби не прикре доглядання поранених та нудний обов’язок скручувати бинти, вона б не заперечувала, щоб ця війна тривала й вічно. Власне, тепер і чергування у шпиталі її не дратувало, бо давало чудову нагоду полювати на кавалерів. Безпорадні перед її чарами поранені складали зброю без найменшого опору. Поміняти пов’язку, зволожити обличчя, підбити подушку, помахати над ним віялом — і вже він готовий, закохався. Та це ж була просто розкіш після такого занудного року! Скарлет немов повернулася до тих часів, коли вона ще не одружилася з Чарлзом,— їй здавалося, наче взагалі цього шлюбу не було, і вона не пережила ніякого стресу по смерті чоловіка, і не народжувала Вейда. Війна, шлюб, народження дитини — все це пройшло повз неї, не зачепивши глибших струн в її душі, і вона лишилася такою, як була перед тим усім. Скарлет мала сина, але його оточили такою турботою в червоному цегляному домі, що вона ледве чи й пам’ятала про синове існування. Розумом і серцем вона знов була Скарлет О’Гара, найперша красуня в окрузі. Думки її та вчинки не змінилися від довоєнних днів, тільки поле діяльності незмірно розширилося. Махнувши рукою на осуд приятельок тітоньки Туп, вона вела себе так, як до одруження — ходила на вечірки й танці, їздила верхи на прогулянки з військовими, загравала,— одне слово, збавляла час як звикла буда дівчиною, от тільки що жалоби не скинула. Вона знала, що цього Дріботуп і Мелані могли б уже не витримати й обуритись. Але й у вдівстві своєму вона була така сама чарівна, як і в дівоцтві: мила, коли могла робити, що хоче, послужлива, поки це було їй наруч, марнолюбна, коли йшлося про її зовнішність та успіх серед чоловіків. Ще кілька тижнів тому така спроневірена, тепер вона відчувала себе щасливою, маючи повно кавалерів, які розхвалювали її чари,— настільки щасливою, наскільки дозволяло їй усвідомлення того, що Ешлі одружився не з нею, а з Мелані й перебуває у небезпеці. Та як не дивно, вона легше могла примиритися з тим, що Ешлі належить іншій, поки він десь далеко. Часом Скарлет здавалося, що, опинившись за кілька сот миль звідси у Вірджинії, він ніби такою самою мірою став належати їй, як і Мелані. Так непомітно збігали осінні місяці 1862 року, коли догляд за пораненими, танці, прогулянки верхи, скручування бинтів, та ще короткі наїзди до Тари заповнювали всі її дні. Відвідини домівки розчаровували Скарлет, бо майже не випадало нагоди спокійно й без поспіху поговорити з матір’ю, про що вона так мріяла в Атланті, посидіти біля неї, заклопотаної шитвом, вдихаючи ніжний аромат парфумів з лимонної вербени, що йшов від її сукні, відчуваючи лагідний доторк її ніжної долоні у себе на щоці. Еллен тепер схудла, з ранку до ночі вона клопоталася по господарству, так що й спати лягала чи не пізніше за всіх у садибі. Вимоги інтендантської служби Конфедерації зростали з кожним місяцем, і Еллен мала докладати зусиль, щоб їх задовольняти. Навіть Джералдові довелося вперше за багато років узятися за господарство, бо управителя на місце Джонаса Вілкерсона так і не знайшли, і Джералд сам об’їжджав верхи всі землі. Еллен ледве ставало часу поцілувати дочку на добраніч, Джералд цілі дні збував у полі, тож Скарлет у Тарі просто нудилась. Навіть її сестри мали тепер своє коло інтересів. Сьюлін нарешті вже «порозумілася» з Френком Кеннеді й наспівувала «Коли ця війна скінчиться» з таким багатозначним виглядом, що Скарлет мало не казилася, а Керрін усю поглинули мріяння про Брента Тарлтона, і ніщо інше її не цікавило. Загалом виходило так, що хоч Скарлет вибиралась до Тари завжди з радістю в серці, вона ніколи не шкодувала, дістаючи там неминучого листа від Туп і Мелані, в якому ті прохали їїповернутися до Атланти. Еллен щоразу в таких випадках зітхала, засмучена думкою, що знову мусить розлучатися з найстаршою дочкою і єдиним своїм онуком. — Але я не можу бути такою егоїсткою, щоб не пускати тебе, коли твоя допомога потрібна у шпиталі в Атланті,— казала вона.— Тільки... тільки прикро, що все не випадає урвати часину й наговоритися з тобою, я ж так хочу відчути, що ти все та сама маленька моя дівчинка. — Я завжди буду твоєю маленькою дівчинкою,— відповідала Скарлет і припадала обличчям до грудей Еллен, раптом проймаючись докорами сумління. Вона не казала матері, що це танці й кавалери ваблять її назад до Атланти, а зовсім не робота у шпиталі. Тепер уже багато з чим вона крилася перед матір’ю. А найбільше з тим, що дім тітоньки Туп досить часто став відвідувати Рет Батлер.*
Після того доброчинного базару це тривало вже не один місяць: кожного разу, приїжджаючи до міста, Рет Батлер складав візит до будинку з червоної цегли, возив Скарлет на прогулянки своєю коляскою, супроводив її на танцях і вечірках, дожидав під шпиталем, щоб підвезти додому. Вона тепер уже перестала боятися, що Рет викаже її таємницю, хоча десь у закутку мозку однаково муляла думка, що він, свідок найприкрішої в її житті хвилини, знає всю правду про Ешлі й про неї. Саме усвідомлення цього й примушувало Скарлет стримуватись, коли вона бувала зла на Рета. А траплялося це дуже часто. Йому було вже за тридцять, і перед ним, старшим від усіх інших її кавалерів, вона почувала себе дитиною, бо ніяк не могла підбити його під свою руч, як то робила з рештою залицяльників, ближчих їй віком. У нього завжди була така міна, наче ніщо в світі не може його здивувати, а багато чим він просто тішився, особливо коли так роздражнював її, що вона від злості слів не знаходила. Не раз і не два своїм шпиганням він доводив її до нестями, бо ж під оманливо витонченою зовнішністю Скарлет, успадкованою від Еллен, крився гарячковий ірландський темперамент Джералда. Раніше вона не дбала про те, щоб приборкувати свій гнів, окрім хіба в присутності матері. Тож тепер їй, хоч і як вона боялася глузливої посмішки Рета, ледве вдавалося втримати гостре слово на язиці. Якби ж він сам хоч коли-небудь зривався, вона б не відчувала так прикро його переваги! Після кожної з таких словесних дуелей, в яких їй майже ніколи не щастило перемагати, вона обзивала його нестерпним кавалером, зле вихованим і взагалі не джентльменом і заявляла, що не хоче його бачити. Але минало скількись часу, і він знову приїздив до Атланти, складав візит, як вважалося, до тітоньки Туп і за цієї нагоди з вишуканою галантністю дарував Скарлет коробку цукерок, привезених з Нассау. Або ж замовляв для неї крісло на музичний вечір чи запрошував до танцю на вечірці, аж кінець кінцем його зухвала нав’язливість починала її забавляти, вона заходилася сміхом і прощала всі його минулі прогріхи, поки він не накоїть нових. Однак попри численні вади Батлерових манер, відвідини його ставали дедалі бажанішими для Скарлет. Щось незрозуміло бентежливе було в ньому, щось таке, що відрізняло його від інших знайомих їй чоловіків. Щось було таке у зграбних рухах його плечистої постаті, що коли він з’являвся у дверях, їй аж наче дух забивало, зухвалість його поведінки, неприхована глузливість у темних очах діяли на неї так, що вона мимоволі упокорювалась перед ним. «Я наче закохана в нього! — приголомшено думала Скарлет.— Але ж ні, це неправда, і все-таки я нічого не розумію». Збудження, однак, не спадало. Коли він приходив у гості, приносячи з собою повнокровний чоловічий дух, будинок тітоньки Туп з усією його залагодженістю й жіночністю раптом робився маленьким, сірим і навіть затхлим. Скарлет у цьому домі була не одна така, на кого присутність Рета Батлера діяла дивним чином і розслаблювала волю: он і тітонька Туп при його появі щоразу починала розгублено метушитись, не знаючи, на яку ступити. Тітонька Туп знала, що Еллен не схвалила б спілкування з ним дочки Джералда О’Гари, як знала й те, що не можна так просто злегковажити думку чарлстонців, які не пускали Батлера до себе й на поріг, але коли він цілував їй руку й говорив вишукані компліменти, вона розманіжувалась, як муха перед горнятком меду. До того ж він звичайно привозив їй різний дріб’язок з Нассау, що його нібито купував спеціально для неї і доставляв сюди крізь блокаду, ризикуючи життям: пакетики голок, гудзики, котушки шовкових ниток, шпильки для волосся. Усі ці дрібнички на цей час стали майже недоступними в Атланті: дами користувалися тепер шпильками, виструганими з дерева, а за гудзики їм правили обшиті тканиною жолуді, тож у тітоньки Туп не ставало сили волі відмовитись від цих дарунків. Та й побачивши такий пакуночок, вона, по-дитячому допитлива, просто не могла стриматись, щоб не розгорнути його. А розгорнувши, ясна річ, уже мусила й прийняти дароване. Після цього де вона узяла б мужності заявити дарувальникові, що його репутація не дозволяє йому складати візити трьом самотнім жінкам, які живуть без чоловічої опіки в домі? А проте, кожного разу, коли приходив Рет Батлер, вона особливо гостро відчувала потребу в такій опіці. — Ніяк не втямлю, що таке в ньому,— зітхала вона безпорадно.— Хоча... з нього міг би бути й цілком милий симпатичний чоловік, якби я відчувала... якби я відчувала, що він у глибині душі поважає жінок. Мелані прикро вражали ці слова, бо відколи Рет Батлер відкупив для неї обручку, вона вважала його людиною винятково вихованою і витонченою. Він був незмінно гречний з нею, хоч вона почувала себе при ньому трохи несміливо, як, зрештою, і взагалі в чоловічій компанії, за винятком хлопців, знайомих їй з дитинства. Потай вона навіть співчувала йому, що неабияк розважило б його, якби він про це дізнався. Мелані взяла собі в голову, що у нього в житті була нещаслива романтична пригода, від чого він зашкаруб душею і зробився таким ущипливим, і що йому не завадило б закохатися в порядну жінку. Живучи замкненим життям, вона не стикалася з реальним злом і ледве чи взагалі могла повірити в його існування, тож коли до неї дійшли перешепти про Рета і якусь дівчину з Чарлстона, вона була настільки здивована, що не пойняла цьому віри. І замість одвернутись, стала, попри всю свою скутість, ще більш уважливою до нього, обурена на ту велику кривду, якої йому, мовляв, заподіяно. Скарлет, однак, мовчки погоджувалася з тітонькою Туп. Вона також відчувала, що він не поважає жінок, окрім хіба Мелані. Бо от змірюючи пронизливим поглядом постать Скарлет, він щоразу наче роздягав її догола. Ні, словами він нічого такого не казав — якби він це спробував, вона б його добре вибештала! Але просто в одвертому погляді очей на його смуглявому обличчі проступало таке зухвальство, ніби всі на світі жінки йому належали і він міг потішитись будь-якою, коли схоче. І лише на Мелані він дивився інакше. Не було тоді в його очах ні холодної оцінки, ні насмішкуватості, а в голосі, коли він звертався до неї, з’являлись якісь особливі нотки — невдаваної чемності, поваги, бажання стати в пригоді. — Не розумію, чому ви з нею завжди куди люб’язніші, ніж зі мною,— холодно зауважила якось надвечірньої пори Скарлет, лишившися наодинці з ним, коли Мелані й Туп пішли передрімати. Цілу годину вона спостерігала, як Рет тримав у руках міток пряжі, поки Мелані перемотувала його на клубок, як з незворушним обличчям він вислуховував нескінченні розповіді її про Ешлі, яка вона горда ним та як Ешлі просувається по службі. Скарлет знала, що Рет зовсім не в захопленні від Ешлі і що йому байдужісінько до його нового майорського звання. А проте він чемно притакував і висловлював по ходу розмови доречні зауваження про мужність Ешлі. «Але варто мені згадати ім’я Ешлі, як він одразу настовбурчить брови й так гидко ошкірить рота!» — роздратовано подумала Скарлет. — Я ж гарніша за неї,— провадила вона далі.— Не розумію, чому ви з нею люб’язніші, ніж зі мною. — Смію я потішити себе надією, що ви ревнуєте? — Тільки не уявляйте собі бозна-що! — Ще одна надія розвіялась. Коли я «люб’язніший» з місіс Вілкс, то це тому, що вона цього заслуговує. Таких щирих, добрих і безкорисливих людей я мало зустрічав у житті. Але, можливо, ви не помітили цих її рис. І крім того, незважаючи на свою молодість, вона належить до небагатьох шляхетних дам, що їх я мав честь пізнати. — Ви хочете сказати, що я для вас не шляхетна дама? — Мені здається, ми ще при нашому знайомстві встановили, що ви взагалі не дама. — Ви робитесь бридким і осоружним, коли починаєте наново те все витягати! Як у вас стає совісті витикати мені в очі той дитячий вибрик? То було хтозна-коли, я вже виросла відтоді й давно б усе забула, якби ви раз у раз не шпигали мене й не піддражнювали. — Не думаю, щоб то був дитячий вибрик, та й не вірю, що ви змінилися. Коли щось не по-вашому, ви й сьогодні ладні шпурлятися вазами. Правда, тепер ви й так маєте змогу чинити що хочете, тож не виникає потреби товкти антикваріат. — І який же ви... О, якби я була чоловіком! Я б викликала вас на дуель і... — І дістали б кулю в лоб. Я влучаю в десятицентівку з п’ятдесяти ярдів. Краще послуговуйтесь своєю випробуваною зброєю — усмішками, вазами й так далі. — Ви просто поганець. — Гадаєте, я ображуся на вашу мову? На жаль, мушу вас розчарувати. Я не можу гніватись, коли мене називають словом, що відповідає істині. Звичайно, я поганець,— але чом би й ні? У нас вільна країна, і кожен може бути собі поганцем, коли це йому до вподоби. Тільки такі лицемірки, як ви, люба пані, силкуються приховати, які чорні в них душі, і шаленіють, коли чують про себе правду. Перед цим спокійним усміхом, перед цією неквапливою манерою говорити вона була безпорадна: його нічим не можна було пройняти. Її звичні знаряддя — зневага, холодність, ущипливі слова — тут не діяли, бо хоч би що вона сказала, він залишався незворушним. З досвіду вона знала, що брехун найзапальніше обстоює свою правдивість, боягуз — свою хоробрість, хам — свою вихованість, негідник — свою честь. А от з Ретом було зовсім інакше. Він, сміючись, визнавав усі свої вади й напрошувався, щоб його обзивали далі й далі. Всі ці місяці він як приїжджав несподівано, так і зникав, не прощаючись перед від’їздом. Скарлет ніколи не могла довідатись, що за справи приводили його до Атланти, адже мало хто з тих, які проводили торговельні судна крізь блокаду, вважав за потрібне забиратись так далеко від узбережжя. Звичайно вони розвантажувались у Вілмінгтоні або Чарлстоні, де на аукціонах їх чекали рої купців та спекулянтів з усього Півдня. Скарлет приємно було б думати, що Рет Батлер приїздив тільки заради неї до Атланти, але навіть за всього свого надмірного марнославства вона не допускала такої думки. Якби він хоч трохи залицявся до неї, чи показав, що ревнує до котрогось кавалера, чи потис їй крадькома руку, чи попросив портрет або хустинку на пам’ять, вона могла б з тріумфом відзначити, що і його полонила своїми чарами. Але ж ні — її аж дратувало, що він нічим не показує своєї закоханості, ще й більше того: бачить ніби наскрізь усі її хитрощі, якими вона силкувалася упокорити його. Щоразу, коли він з’являвся у місті, все жіноцтво оживало. Його не тільки повивав романтичний ореол відчайдушного сміливця, що проривається крізь блокаду, а й супроводив такий притягальний поголос про щось нице й заборонне. За ним же була така лиха слава! І з кожним разом, коли міські матрони збирались попліткувати, репутація його падала все нижче й нижче, від чого він ставав ще звабливішим в очах молодих дівчат. А оскільки більшість з них були ще невиннятка, вся їхня поінформованість обмежувалася тим, що він, мовляв, «багато що собі дозволяє з жінками», хоч у чому саме полягало оте «багато що», вони не знали. Чули вони й такі перешепти, що з ним дівчині небезпечно спілкуватись. Було дивно, що, маючи таку репутацію, він ані разу, відколи вперше з’явився в Атланті, не спробував бодай поцілувати руку якоїсь панночки. Хоча це якраз робило його ще таємничішим і звабливішим. Як не брати до уваги героїв війни, то про нього говорили в Атланті чи не найбільше. Кожен знав у всіх деталях, як його вигнали з Вест-Пойнту за пияцтво і за «щось таке з жінками». Давно набула розголосу страшенно скандальна історія дівчини з Чарлстона, яку він ославив, та її брата, якого він застрелив на дуелі. Листування з чарлстонцями доповнило цю інформацію даними про те, як його батько, милий старий добродій з залізним характером і твердою волею, вигнав сина в двадцятирічному віці з дому, не давши ні цента на дорогу, і навіть викреслив його ім’я з родинної Біблії. Після чого безпутний син подався до Каліфорнії під час золотої лихоманки 1849 року, а звідти до Південної Америки й Куби, і те, чим він там промишляв, теж не додавало йому честі. Бійки через жінок, кілька поєдинків, контрабандне постачання зброї повстанцям у Центральній Америці — все це були складові частини його кар’єри, та найдужче з усього того вжахнуло атлантців, що він став ще й професійним картярем. На всю Джорджію навряд чи знайшлася б хоч одна родина, серед членів якої не було, на превелику прикрість, картяра, котрий міг просадити в карти всі гроші, будинок, землю й рабів. Але то була зовсім інша річ. Чоловік міг програтися до руб’я на плечах і все-таки залишався джентльменом, а от професійний гравець — цей завжди був чимось чужорідним у південському товаристві. І якби не війна, коли пішло шкереберть багато яких раніше усталених понять, і не послуги Рета урядові Конфедерації, в Атланті його не пускали б навіть на поріг. Але тепер і найморальніші ригористи відчували, що в ім’я патріотизму вони мусять стати більш терпимі. Люди сентиментальнішого складу схилялися до думки, що паршива вівця з Батлерової родини розкаялась у непутящому минулому й пробує спокутувати свої колишні гріхи. І надто жінки вважали за свій обов’язок підтримувати цей погляд, тим паче що йшлося про такого хороброго проривника блокади. Тепер-бо вже всі розуміли, що від уміння мореплавців пробиватися крізь блокаду доля Конфедерації залежить не меншою мірою, ніж від мужності солдатів на фронті. Оповідали, що капітан Батлер — один з найкращих лоцманів на Півдні, що він безоглядно сміливий і має залізні нерви. Зроду чарлстонець, він знав кожну затоку й вузину, кожну обмілину й скелю на узбережжі Кароліни біля Чарлстона і так само вільно почувався у водах Вілмінгтонського порту. Він ні разу не втратив судна й не був змушений викинути вантаж за борт. На початку війни він з’явився невідомо звідки, маючи досить грошей, щоб придбати невелике швидкохідне суденце, а тепер, коли доставка товарів крізь блокаду давала прибуток у дві тисячі відсотків, став власником уже чотирьох суден. Він мав досвідчених лоцманів, платив їм добре, і вони, під прикриттям ночі вивівши судна з Чарлстона й Вілмінгтона, везли бавовну до Нассау, до Англії чи Канади. Текстильні фабрики в Англії стояли без роботи й робітники терпіли голод, тож кожен, хто прорвався крізь блокаду північанського флоту, міг правити яку завгодно ціну в Ліверпулі. А Батлеровим суднам навдивовижу щастило — і тоді, коли вони вивозили бавовну Конфедерації і коли приставляли військове спорядження, якого Південь так гостро потребував. Тож атлантське жіноцтво мало підстави багато що забути й простити такому сміливцеві. Та й зовні він був примітною постаттю, і, побачивши його, люди навіть оглядалися. Тринькав він гроші, не рахуючи, їздив верхи на норовистому огирі й носив наймодніше вбрання від найкращих кравців. Уже цього останнього вистачало, щоб його вирізняти, бо на той час уніформи військових були добряче-таки приношені й обстріпані, та й цивільний одяг, не виключаючи святкового, мав сліди лагодження, хоч і як непомітно намагалися це робити, і світив латками. Скарлет здавалося, що вона ні в кого ще не бачила таких елегантних штанів, як у Батлера — ясно-брунатного кольору, картатих, у чорну й білу клітинку. Жилети його теж були невимовно гарні, надто ж один — білий, муаровий, розшитий дрібненькими пуп’янками троянд. І ходив він у цьому вбранні з елегантною недбалістю, наче зовсім не усвідомлюючи, яке воно ошатне. Мало хто з дам міг протистояти його чарам, коли він до них вдавався, і кінець кінцем навіть місіс Меррівезер склала зброю і запросила Рета Батлера на обід у неділю. Мейбел Меррівезер мала взяти шлюб зі своїм маленьким зуавом, коли той приїде в найближчу відпустку, і щоразу на думку про це гірко плакала, бо ж намріяла собі, що на весіллі буде доконче в сукні з білого атласу, тоді як дістати цієї тканини неможливо було в усій Конфедерації. Та й позичити сукню з білого атласу не було де — всі вони давно пішли на бойові стяги. Марні були патріотичні зусилля місіс Меррівезер, яка пробувала переконати дочку, що домоткана сукня — найвідповідніша для нареченої конфедерата. Мейбел затялася мати атласну. В ім’я священної Справи вона ладна була, і навіть охоче, відмовитись від шпильок для волосся, й гудзиків, і модних черевичків, і тістечок, і чаю, але тільки не від атласної весільної сукні. Почувши про це від Мелані, Рет Батлер привіз з Англії скількись там ярдів блискучого білого атласу разом з мереживною вуалькою і вручив Мейбел як весільний подарунок. Здійснив він цю процедуру в такий спосіб, що годі було й думати про якусь оплату, а Мейбел атлас так врадував, що вона мало не цмокнула дарувальника у щоку. Місіс Меррівезер розуміла: приймати такий коштовний подарунок, та ще й у вигляді тканини на сукню, цілком суперечить правилам доброго тону, але не знайшлась як відмовити, коли Рет у вельми квітчастих висловах запевнив її, що хоч би й яке було вбрання, воно не досить гарне для нареченої «одного з наших воїнів-героїв». Отож місіс Меррівезер запросила Рета Батлера на обід, подумки вирішивши собі, що така поступка більш ніж покриває вартість дарунка. Але Батлер не тільки забезпечив Мейбел атласом на сукню, а й дав кілька цінних порад щодо того, як її пошити. Він пояснив, що цього сезону в Парижі модні криноліни ширші, ніж раніше, а спідниці — коротші, і поділ у них без оборок, а має зубчасті фестончики, з-під яких проступають оторочені нижні спідниці. Крім того, він зазначив, що зовсім не помічав на вулицях панталонів, отже, можливо, вони вже «вийшли з ужитку». Згодом місіс Меррівезер звірилася місіс Елсінг міркуванням, що якби вона підтримала ту розмову, він би, чого доброго, розписав і те, яка у парижанок білизна. Якби не безперечно мужня постава капітана Батлера, то його здатність запам’ятовувати найменші деталі жіночих суконь, капелюшків і зачісок засудили б як гідну жалю жіночність. Дами завжди почували себе якось незручно, коли засипали його розпитами про останню моду, але ж і вибору вони не мали. Як моряки, викинуті аварією на безлюдний острів, стають відірваними від світу, так і жінки були відірвані від світу моди, адже публікацій на цю тему до них майже не доходило. Якби їм сказали, що французькі дами тепер голять начисто голову й носять хутряні шапки, вони б і цьому повірили, тож Ретова пам’ять на всілякі тонкощі жіночого туалету правила для них за чудовий замінник «Журналу мод». Рет пам’ятав безліч деталей, дорогих жіночому серцеві, і, повернувшись черговий раз із-за кордону, він опинявся в гурті дам, яким пояснював, що ось капелюшки цього року поменшали розміром і носять їх на самій маківці, оздоблюючи пір’ям, а не квітами, і що французька імператриця у вечірньому туалеті вже не вдається до шиньйону, а викладає волосся у високу зачіску, яка залишає відкритими вуха, і що декольте у бальних сукнях знову стали разюче глибокі.*
Протягом кількох місяців капітан Батлер залишався найпопулярнішою і найромантичнішою постаттю в Атланті, незважаючи на свою давнішу недобру славу, незважаючи на туманні поголоски про те, що він не лише доставляє товари крізь блокаду, а й причетний до спекуляції харчами. Недоброзичливці Батлера запевняли, що після кожного його наїзду до Атланти ціни підстрибують на п’ять доларів. Але попри всі ці плітки він зберіг би популярність, якби волів цього. Виглядало, одначе, так, ніби він, домігшись визнання у колі статечних громадян та патріотів, завоювавши їхню повагу й навіть симпатію, нехай і насторожену, з незрозумілого почуття суперечності почав усіляко наструнчувати їх проти себе, даючи на здогад, що досі він просто прикидався і що йому ця гра вже надокучила. Здавалося, Південь і геть усе на Півдні, а надто Конфедерація, викликають у нього суцільну зневагу, якої він і не намагається приховувати. Саме висловлювання Батлера про Конфедерацію і спричинили те, що його вислуховували спершу розгублено, тоді холодно, а далі вже ледь стримуючись від люті. Ще не скінчився 1862 рік, як чоловіки віталися з ним уже вкрай формально, а жінки при його появі на товариському зібранні силкувались тримати дочок ближче до себе. Йому неначебто давало втіху не тільки зачіпати почуття щирих і запальних прибічників Конфедерації, а й виставляти самого себе в якнайгіршому світлі. Коли хтось із найкращими намірами хвалив його за відвагу, з якою він здійснює свої прориви крізь блокаду, він спокійнісінько відказував, що в небезпеці йому страшно так само, як і хоробрим воїнам-південцям на фронті. Така відповідь не могла не дратувати публіку, бо ж кожен знав, що боягузів у війську Конфедерації нема й не може бути. Солдатів він завжди називав не інакше, як «наші хоробрі хлопці» або «наші герої в сірому», але робив це таким тоном, що слова звучали просто образливо. Коли котрісь меткіші з молодих дам кокетливо дякували йому, як одному з героїв, які борються заради них, він з уклоном запевняв їх, що насправді зовсім не так, що він те саме робив би й для жінок-північанок, якби мав на цьому не менший зиск. Зі Скарлет він розмовляв таким тоном ще від першої їхньої зустрічі в Атланті на доброчинному базарі, але тепер ці іронічні нотки звучали в його мові, хоч би з ким він стикався. Коли його хвалили за послуги Конфедерації, він незмінно відповідав, що прориватися крізь блокаду — це для нього суто ділова операція, не більше. Коли б можна було так само заробляти на урядових контрактах, додавав він, косячи поглядом на тих, хто діставав такі контракти, тоді він, безперечно, облишив би свій небезпечний промисел і став би постачати Конфедерації залежану тканину, цукор упереміш із піском, протухле борошно й прогнилу шкіру. Здебільшого його слова нічим було крити, і це найдужче дратувало. Невеликі скандали, пов’язані з урядовими контрактами, і справді вже набули деякого розголосу. Солдати в листах з фронту раз у раз нарікали на взуття, що розповзається за тиждень, на порох, що не хоче займатися, на упряж, яка рветься, тільки-но її міцніше шарпнеш, на гниле м’ясо й червиве борошно. Атлантці переконували себе, що такі безчесні постачальники походять з Алабами, Вірджинії або Теннессі, тільки не з Джорджії. Адже в їхньому штаті урядові контракти мали люди з найкращих родин. Хіба ж вони не перші жертвують на шпитальні фонди чи на допомогу дітям-сиротам? Чи ж вони не співають найревніше «Діксі», не вимагають наполегливіш за всіх, принаймні з трибун, крові янкі? Хвиля обурення проти цих живодерів, що наживалися на урядових контрактах, тоді ще не піднялася, і Батлерові слова більше сприймали як свідчення його невихованості. Він не тільки зачіпав честь міста своїми закидами у продажності людей на високих посадах і спробами применшити мужність воїнів на полі бою, а ще й тішився тим, що ставив достойних громадян у прикре становище. Як-от малий хлопчисько не має сили втриматись і неодмінно проткне шпилькою повітряну кулю, так і він просто не міг утамувати бажання дати щигля чванькам, лицемірам і велемовним патріотам. Він дошкульно викривав зарозуміле неуцтво й святенництво, і робив це так уміло, виявляючи до жертви нібито щирий інтерес, що та не встигала й зогледітись, як уже була виставлена на загальний посміх у ролі пустопорожнього пащекуна. Скарлет і в ті місяці, коли місто ще приймало Рета Батлера, не мала щодо нього ніяких ілюзій. Вона знала, що його вишукана галантність і квітчаста мова криють у собі ущипливу насмішку. Він же вдає одчаяку, який з патріотичних міркувань узявся за прорив блокади, тільки тому, що це його забавляє. Часом він їй нагадував сусідських хлопців, з якими вона виростала — невгомонних близнюків Тарлтонів, що не знали стриму у своїх витівках, з біса вигадливих Фонтейнів, пустотливих і дошкульних, Калвертів, ладних цілу ніч придумувати якесь дурисвітство. Проте була й різниця, бо у позірно легкодумних вчинках Рета проглядало щось злостиве, а за підкресленою поштивістю його крилася жорстокість. Та хоч вона добре бачила нещирість Рета Батлера, їй любіше було сприймати його як романтичного борця проти блокади — хоча б тому, що це полегшувало спілкування з ним, попервах досить обтяжливе. Тим-то вона була дуже невдоволена, коли він відкинув удавання і став зумисне викликати антипатію до себе у городян. Але невдоволення її було породжене не тільки тим, що він робив дурницю, а й тим, що різкий осуд його якоюсь мірою кидав тінь і на неї. Тим часом настав доброчинний музичний вечір, улаштований у домі місіс Елсінг на користь напіводужалих після поранень воїнів, і ось там Рет і віддав себе остаточно на поталу остракізмові. Надвечір дім ущерть заповнили військові у відпустці, поранені з шпиталю, внутрішні гвардійці, міліціанти, літні матрони, вдови й молоденькі дівчата. Жодного вільного стільця не лишилося в будинку, гості юрмились навіть на сходах. Чималу вазу з гранчастого кришталю, що її тримав при вході старший челядник Елсінгів, уже двічі спорожнювали від накиданих у неї срібняків. Це вже саме собою свідчило про успіх заходу, оскільки тепер срібний долар був вартий шістдесят доларів у банкнотах Конфедерації. Кожна дівчина, бодай сяк-так здібна до музики, співала або грала на фортеп’яно, а живі картини відзначувано жвавими оплесками. Скарлет була вельми вдоволена собою: вона виконала з Мелані зворушливий дует «Коли роса на цвіт спаде», а також — на біс — трохи веселішу пісеньку «Ох Боже мій, хіба ж я знала, що то Стівен», але крім того, їй доручили втілити в останній живій картині Образ Конфедерації. Виглядала вона надзвичайно звабливо, коли стояла у скромному грецькому хітоні з білої марлі, підперезана червоно-голубим паском, і тримала в одній руці смугасто-зоряний прапор, а в другій, простягненій до схиленої на коліно постаті капітана Kepi Ешберна з Алабами,— шаблю з позолоченим ефесом, що колись належала Чарлзовому батькові, а потім Чарлзові. Коли жива картина скінчилася, Скарлет мимохіть пошукала очима Рета — чи ж оцінив він належно її виконавство. На велике своє розчарування вона побачила, що він, захоплений якоюсь суперечкою, мабуть, і не звернув уваги на живу картину. З облич людей довкола було видно, що вони аж киплять від люті, чуючи його слова. Скарлет рушила у тому напрямку, і в момент, коли раптом запала тиша, як буває навіть на людному зібранні, розчула голос Віллі Гінена, офіцера міліції, що запитав у лоб: — То ви хочете сказати, сер, що Справа, за яку віддали життя наші герої, для вас не священна? — Якщо ви потрапили під поїзд, то це має означати, що ви своєю смертю освятили залізничну компанію? — якнайсумирніше поцікавився й Рет, наче справді сподівався почути відповідь. — Сер,— заявив Віллі тремтячим голосом,— якби ми були не під цим дахом... — Мені страшно й подумати, що тоді могло б статись,— відказав Рет.— Адже ваша хоробрість загальновідома. Віллі весь побагрянів, і розмова урвалася. Всі стояли ні в сих ні в тих. Віллі ж був дужий і здоровий юнак, придатний до війська, але він таки лишався в тилу. То правда, він був один у матері, і врешті хтось же мусив і в міліції служити, обороняти штат. Та, коли Рет згадав про «хоробрість», дехто з офіцерів із шпиталю пирхнув іронічним смішком. «І чого він не тримає язика на припоні! — роздратовано подумала Скарлет.— Псує усім вечір». Доктор Мід грізно насупив брови. — Для вас, молодий чоловіче, можливо, нема нічого священного,— сказав він на весь голос, як звик промовляти з трибуни.— Але для щирих патріотів і патріоток Півдня багато що священне. Це — свобода нашого краю від узурпаторів, це Права Штатів, це... Рет стояв з байдужим виглядом, а коли заговорив, лагідно урвавши лікаря, в голосі його чулися нотки легкої нудьги. — Усі війни священні — для тих, хто мусить воювати,— мовив він.— Коли б ті, хто розпалює війни, не оголошували їх священними, який би йолоп захотів накладати головою? Але хоч би які гасла виголошували оратори, що сплавляють дурнів на війну, хоч би які благородні цілі ставили перед ними, причина воєн одна. Ця причина — гроші. Всі війни — це, по суті, гризня за гроші. Тільки, на лихо, мало хто це усвідомлює. Усім баки забито сурмами, барабанами й красивими словами ораторів, які відсиджуються в тилу. Часом їхній войовничий клич звучить так: «Врятуймо гроб Господень від погані» Часом так: «Геть папістів!» або «За свободу!». А бува й так: «За Бавовну, Рабовласництво і Права Штатів!» «Навіщо він сюди папу римського приплів? — подумала Скарлет.— Та й гроб Господень теж?» Вона вже підходила до гурту сперечальників, аж це побачила, що Рет невимушено відкланявся й рушив до дверей. Скарлет поспішила була за ним, але її перепинила місіс Елсінг, притримавши за спідницю. — Нехай собі йде,— голосно сказала вона, щоб чути було на всю притихлу напружено залу.— Нехай іде. Він зрадник і спекулянт. Зміюка, яку ми пригріли на грудях! Рет, що стояв уже в холі з капелюхом у руці, не міг не почути цих слів, розрахованих передусім на його вуха; він обернувся й обвів очима присутніх. Потім визивно кинув погляд на пласкі груди місіс Елсінг, осміхнувся раптом, уклонився й вийшов.*
Місіс Меррівезер поверталася додому в колясці тітоньки Туп, і ледве усі четверо дам улаштувались на сидіннях, як вона зірвалася: — Отож маєте, Дріботуп Гамільтон! Сподіваюсь, ви задоволені? — Чим це? — наполохано перепитала тітонька Туп. — А поведінкою цього пройдисвіта Батлера, якого ви так охоче приймали. Закид цей збив тітоньку з пантелику і, розгубившись, вона й не подумала нагадати місіс Меррівезер, що та й сама не раз запрошувала Рета Батлера до себе. Скарлет і Мелані, однак, пригадали цю обставину, але, виховані у повазі до старших, нічого не сказали. Натомість вони стали пильно придивлятись до своїх рук у рукавичках. — Він зневажив нас усіх і навіть Конфедерацію,— заявила місіс Меррівезер, масивний її бюст у розшитому дрібним бісером корсажі прийшов у рух.— Сказати, що ми воюємо задля грошей! Що наші провідники брешуть нам! Та його у тюрму за таке треба! Атож, у тюрму. Я поговорю про це з доктором Мідом. Якби містер Меррівезер був живий, він би показав йому! Послухайте-но, Туп Гамільтон. Ви повинні тепер і на поріг до себе не пускати цього лотра! — О Боже! — безпорадно зітхнула Туп, маючи такий вигляд, наче ось-ось Богу душу віддасть. Вона благально глянула на дівчат, але ті втупили очі долі, тоді з надією перевела погляд на випростану спину дядька Пітера. Вона знала, що йому чути кожне слово, тож сподівалася, що він обернеться й докине щось до розмови, як частенько робив раніше. Вона сподівалася, що він скаже: «Ну, годі, місіс Доллі, дайте вже спокій міс Туп»,— але він сидів ані ворухнувшись. Він несхвально ставився до Рета Батлера, і бідна Туп знала це. Тож вона зітхнула й промовила: — Ну, коли ви так гадаєте, Доллі... — Я й справді так гадаю,— рішуче відказала місіс Меррівезер.— Я взагалі не можу втямити, з якої такої причини ви стали його приймати. Від сьогодні йому не буде місця в жодному порядному домі Атланти. Зберіться з духом і не пустіть його на поріг. Місіс Меррівезер гостро глянула на дівчат. — Сподіваюся, ви обидві теж чуєте мої слова,— провадила вона далі,— бо це трохи й ваша вина, що ви були надто вже з ним ввічливі. Скажіть йому гречно, але твердо, що його присутність у вашому домі й ці відступницькі балачки геть небажані. Скарлет уже вся клекотіла, готова збунтуватись, як та конячка, що відчула чужу руку на гнуздечці. Але не зважилась, боячись, щоб ця достойна матрона знову не написала її матері. «Стара корова! — подумала вона, аж паленіючи від ледь стримуваної люті.— Ото була б насолода — в очі їй врізати, що я думаю про неї та цю її звичку всіма верховодити!» — Я й у думках собі не покладала, що коли-небудь почую такі відступницькі балачки про нашу святу Справу! — вела далі місіс Меррівезер у праведному гніві.— Кожного, хто не згоден, що наша Справа священна й благородна, треба повісити! Я не хочу й чути, що хтось із вас двох коли-небудь ще вступить з ним у розмову! Але що це з вами, Меллі? Боже милостивий! Мелані сиділа біла мов стіна, очі широко розплющені. — Я не перестану з ним розмовляти,— тихо сказала вона.— Не буду до нього нешаноблива. І не замкну двері йому перед носом. Місіс Меррівезер так рвучко видихнула з легенів повітря, наче її проштрикнули, як повітряну кулю. Тітонька Туп ошелешено розтулила пухкого ротика, а дядько Пітер обернувся і втупився в Мелані. «І чого мені не стало духу так сказати? — подумала Скарлет, пройнята заздрістю й захопленням.— Таке от маленя, а не побоялося дати по зубах цій мегері!» Руки в Мелані тремтіли, але вона поспішала говорити далі, немов боячись, що їй забракне мужності. — Я не буду до нього нешаноблива через те, що він сказав, бо... Може, він і недобре зробив, сказавши це привселюдно... Це у нього вийшло нетактовно... але... але Ешлі теж такої думки, як і він. І я не можу замкнути двері перед носом у людини, яка думає так само, як мій чоловік. Це було б несправедливо. Місіс Меррівезер нарешті спромоглась на слово й кинулася в атаку: — Меллі Гамільтон, я за все своє життя не чула такої несусвітної брехні! В родині Вілксів ніколи не було боягузів!.. — А я й не казала, що Ешлі боягуз,— відрубала Мелані, зблиснувши очима.— Я сказала, що Ешлі такої самої думки, як і капітан Батлер, тільки він викладає її інакшими словами. І не виголошує своїх поглядів на музичних вечорах. Але він написав це мені в листі. Скарлет відчула легенькі докори сумління, коли спробувала пригадати, що там такого особливого набачила Мелані в листах Ешлі, але зміст їхній вилітав у неї з голови ту ж мить, як вона кінчала читати. Їй здалося, що це вже Мелані з глузду з’їхала. — Ешлі писав мені, що нам не треба було воювати з янкі. Що нас затягли у війку політикани й балакуни, задурманивши різними гаслами й забобонами,— швидко провадила Меллі.— Він каже — нема нічого на світі, що варте було б такої ціни, яку ми заплатимо за цю війну. Він каже — ніякої слави нема на війні, самий тільки бруд і страждання. «О! Це ж той лист! — подумала Скарлет:— Але хіба він таке мав на думці?» — Не вірю я вам,— затято сказала місіс Меррівезер.— Ви зрозуміли його не так як треба. — Ні, я розумію Ешлі так як треба,— тихо відповіла Мелані, хоч губи в неї тремтіли.— Я розумію його з півслова. Він мав на увазі те саме, що й капітан Батлер, тільки висловив це не в такій гострій формі. — Та майте совість — порівнювати таку порядну людину, як Ешлі Вілкс, з цим негідником капітаном Батлером! Чого доброго, ви й самі, може, думаєте, що наша Справа нічого не варта! — Я... я не знаю, що я думаю,— непевно почала Мелані. Запал її уже пригас, і вона злякалася, що наговорила зайвого.— Я... я теж готова життя віддати за нашу Справу, як і Ешлі. Але... я вважаю... я вважаю, нехай чоловіки думають про ці речі, вони до цього здібніші. — Нісенітниця якась! — пирхнула місіс Меррівезер.— Осади-но коня, дядьку Пітере! Ти проминув мій дім. Дядько Пітер так ревно заслухався в розмову у себе за плечима, що й не помітив, як садиба Меррівезерів лишилася позаду, тож тепер хутенько смикнув на себе віжки. Місіс Меррівезер зійшла з коляски, і стрічки на її капелюшку затріпотіли, як вітрила на буряному вітрі. — Ви ще пожалкуєте! — кинула вона наостанок. Дядько Пітер шмагонув коня. — Вам, панночки, сором, що доводите міс Туп до такого хвилювання,— дорікнув він дівчатам. — І зовсім не доводять,— відказала несподівано Туп, що було досить дивно, бо вона мала звичай зімлівати з далеко не таких поважних причин,— Меллі, голубонько, я знаю, ти хотіла тільки заступитись за мене, і я рада, що хтось нарешті втер носа Доллі. Надто вже вона любить попихати всіма. Як це ти так наважилась? Ото тільки чи варто було говорити все те про Ешлі? — Але ж це правда,— відказала Мелані й тихенько заплакала.— І мені не соромно, що він так думає. Він думає, що війна ця нам непотрібна, але що він битиметься до кінця і, можливо, загине, а для цього треба куди більшої мужності, ніж воювати за ту справу, в яку віриш. — Ради Бога, міс Меллі, та не плачте ви серед вулиці,— буркнув дядько Пітер, вйокнувши на коня.— Люди бозна-що подумають. Хай-но приїдем додому, тоді вже. Скарлет не озивалася. Вона навіть не потисла руку Мелані, яку та підсунула їй під долоню, шукаючи підтримки. Листи Ешлі вона читала з єдиною метою — упевнитися, що він досі кохає її, Скарлет. А тепер Мелані розкрила їй зовсім новий зміст тих листів, які вона лише пробігала очима. Було прикро дізнатися, що така, сказати б, ідеальна людина, як Ешлі, має щось спільне з цим покидьком Ретом Батлером. І вона подумала: «Вони обидва знають правду про цю війну, тільки Ешлі готовий битися навіть до загибелі, а Рет — ні. Отже, Рет тверезіше ставиться до життя.— На хвильку її аж морозом обсипало, що вона дозволила собі так подумати про Ешлі.— Вони обидва знають неприємну правду, тільки Рет воліє дивитись їй в очі й говорити про неї людям, доводячи їх до сказу, а Ешлі побоюється цієї правди». Все це страшенно приголомшувало.Розділ XIII
За намовою місіс Меррівезер доктор Мід вжив відповідного заходу, що прибрав форми листа до газети; ім’я Рета Батлера в ньому, правда, не згадувалось, але було цілком ясно, про кого йдеться. Редактор, відчувши нюхом громадську вагомість цієї драми, вмістив листа на другій сторінці газети, що саме по собі було неабиякою новацією, оскільки перші дві сторінки присвячувалися виключно оголошенням про купівлю-продаж рабів, мулів, плугів, про оренду або продаж будинків, рекламі домовин, ліків від усяких делікатних хвороб, засобів, що сприяють викидню або відновленню чоловічої сили. Лікарів лист виявився заспівом у дедалі голоснішому хорі обурення, що знімався на всьому Півдні проти спекулянтів, махінаторів і виконавців урядових контрактів. Коли Чарлстон практично повністю заблокували канонерки північан, становище у Вілмінгтонському порту, тепер головному для Конфедерації, набрало просто скандального характеру. Спекулянтів кишма кишіло у Вілмінгтоні; маючи повно готівки, вони скуповували всі вантажі з кораблів і приховували їх, щоб ціни підскочили ще вище. І ціни таки йшли вгору — з кожним місяцем товарів меншало, попит зростав, а разом з ним зростали й ціни. Цивільне населення мусило обходитись без багатьох речей або ж купувати їх за спекулятивними цінами, і біднота, та й люди середнього достатку, зазнавали все більшої скрути. Підвищення цін вело до того, що вартість грошей Конфедерації падала, і водночас людей огортала щораз дикіша жага всіляких розкошів. Від власників суден, які проривались крізь блокаду, вимагалося доставляти в першу чергу найнеобхідніші речі, різними ж коштовними виробами дозволяли торгувати лише на правах винятку, але насправді виходило так, що саме предмети розкоші запосіли всі судна, витіснивши товари, життєво потрібні для Конфедерації. Грошовиті люди, мов шалені, накидалися на ці дорогі витребеньки, боячись, що завтра ціни підскочать ще вище, а гроші знеціняться ще більше. До того ж Вілмінгтон з Річмондом зв’язувала тільки одна залізнична лінія, і тисячі барилець із борошном та ящиків вудженого м’яса псувалися й зогнивали на проміжних станціях через брак вагонів, тоді як спекулянти якимось дивом спромогалися свої вина, каву й тафту приставляти з Вілмінгтона до Річмонда за дві доби. І якщо раніш про це тільки перешіптувалися, то тепер заговорили вголос: що Рет Батлер не лише продає втридорога товар зі своїх чотирьох суден, але й скуповує інші вантажі, а потім притримує їх, аби нагнати ще більшу ціну. Мовилося про те, що він очолює цілу спілку з капіталом понад мільйон доларів і з конторою у Вілмінгтоні, і що представники цієї спілки скуповують товари безпосередньо в порту. Що спілка має десятки комор як у Вілмінгтоні, так і в Річмонді, вщерть заповнених харчами й одежею, яких не пускають у хід, дожидаючи ще вищих цін. Скрута вже дошкуляла і військовим, і цивільним, тож обурення проти Батлера й подібних до нього спекулянтів чимдалі дужчало. «У торговому флоті Конфедерації багато щирих патріотів, які докладають героїчних зусиль, щоб пробитися крізь ворожу блокаду,— писав лікар при кінці свого листа.— Ці сповнені посвяти люди ризикують життям і всіма статками в ім’я Конфедерації. Усі чесні південці бережуть у своїх серцях імена цих людей, і ніхто не нарікає на те, що вони одержують скромну грошову винагороду за свої небезпечні для життя зусилля. Це безкорисливі й достойні наші співвітчизники, і ми шануємо їх. Не про них я веду мову. Але є інші — негідники, що під машкарою борців проти блокади приховують свої корисливі цілі, і я закликаю весь наш народ, який бореться за найблагороднішу в світі Справу, обернути свій праведний гнів і помсту на цих шулік у людській подобі, що доставляють єдваби й мережива, тоді як наші воїни помирають від нестачі хініну, що завантажують свої кораблі чаєм та винами, тоді як наші герої корчаться в муках через брак морфію. Я шлю прокляття на голови цих упирів, що смокчуть кров воїнів, очолюваних Робертом Лі, на цих недолюдів, через яких сама згадка про проривників блокади відгонить смородом для кожного щирого патріота. Як ми можемо терпіти поміж себе цих шакалів, що розгулюють у начищених до блиску чоботях, коли наші хлопці босоніж ідуть у бій? Як ми можемо толерувати тих, хто упивається шампанським і об’їдається страсбурзькими паштетами, коли наші солдати мерзнуть біля похідних багать і жують протухле сало? Я закликаю всіх чесних конфедератів викинути їх геть з нашого середовища!» Атлантці прочиталі ці слова свого знаного оракула і, як чесні конфедерати, поспішили викинути Батлера геть. З усіх будинків, в яких його приймали восени 1862 року, будинок тітоньки Дріботуп лишився майже єдиним, куди він мав доступ у 63-му. Та й сюди він, мабуть, не мав би доступу, якби не Мелані. Тільки-но він з’являвся у місті, як у тітоньки Туп починалося хвилювання. Вона дуже добре знала, що її приятельки кажуть з приводу його візитів донеї, але все одно не мала духу замкнути перед ним двері. Щоразу, як він приїздив до Атланти, вона стуляла пухкенького ротика й заявляла дівчатам, що стане на порозі й не пустить його в дім. І щоразу, коли він поставав перед нею з невеличким пакуночком у руках і компліментом на устах про її чар та красу, вона вся розм’якала. — Я просто не знаю, що й робити,— бідкалася вона.— Він так дивиться на мене, що я... Я страшно боюся: а раптом він щось таке скоїть, коли я не пущу його на поріг? У нього ж така погана репутація! Як ви гадаєте, міг би він ударити мене? Або... або... Ох, Боже мій, якби оце Чарлі був живий! Скарлет, ви повинні сказати йому, щоб він більше сюди не приходив... Скажіть йому це в пристойній формі. Ох, лишенько моє! Мені здається, це ж ви надміру підохочуєте його, про це в усьому місті кажуть, і що скаже про мене ваша матінка, як довідається? Меллі, ти не повинна бути з ним така вже люб’язна. Тримайся холодно й офіційно, і він зрозуміє. Ох Меллі, а може, мені краще написати Генрі, нехай він поговорить з капітаном Батлером? — Ні, я не буду триматися з ним холодно,— відказувала Меллі.— І не буду нешаноблива, Я вважаю, що всі поводяться через капітана Батлера, мов дурні телята. Я певна, він не робив усіх тих бридких речей, які приписують йому містер Мід і місіс Меррівезер. Він не став би ховати харчів, коли люди потерпають від голоду. Він же навіть сто доларів пожертвував мені на сиріт. Я певна, що він такий самий відданий патріот, як і кожен з нас, тільки занадто гордий, щоб захищатися від закидів. Хіба ви не знаєте, які непоступливі бувають чоловіки, коли затнуться на чомусь? Однак тітонька Туп нічого не знала про чоловіків, чи затятих, чи й інших, і лише безпорадно розводила свої пухкенькі ручки... Що ж до Скарлет, то вона вже давно примирилася зі схильністю Мелані в усіх бачити самі чесноти. Мелані, звичайно, дурна, але тут уже нічим не зарадиш. Скарлет розуміла, що Рет ніякий не патріот, і хоч вона нізащо в світі у цьому не зізналася б, їй до цього було байдужісінько. Для неї куди більше важили маленькі подарунки, які він привозив їй з Нассау,— різні дрібнички, що їх дама може приймати від чужого чоловіка, не порушуючи приписів пристойності. Коли так усе подорожчало, де б вона діставала всілякі голки, шпильки до волосся й цукерки, якби виставила його за двері? Ні, легше було скласти відповідальність на тітоньку Туп — зрештою, це ж вона господиня дому й опікунка над ними, тож нехай і вирішує, що годиться, а що ні. Скарлет знала, що все місто пліткує про візити Рета до них, та й про неї саму теж, але вона знала й те, що Мелані Вілкс в очах Атланти має бездоганну репутацію, і допоки Мелані обстоюватиме його, ці відвідини сходитимуть за більш-менш пристойні. І все-таки життя було б приємніше, якби Рет відкинувся своєї єресі. Тоді вона, Скарлет, не мала б прикрості бачити, коли прогулювалася з ним Персиковою вулицею, як відкрито його ігнорують городяни. — Нехай ви так і думаєте, але навіщо це казати?..— злостилася вона.— Думали б собі, що хочете, тільки тримали язика за зубами, і все було б чудово. — Це така ваша метода, моя зеленоока лицемірко? Ну ж і Скарлет! Я сподівався від вас відважнішої поведінки. Я гадав, ірландці кажуть те, що думають, і посилають к бісу всіх, хто з цим не згоден. Скажіть мені правду, а вам особисто не набридає тримати язика за зубами? — Та що ж... буває...— неохоче визнала Скарлет.— Мене аж нудить, коли з ранку до ночі товчуть, яка священна наша Справа. Але ж, Боже мій, як ви не розумієте, Рете Батлер, що якби я в цьому зізналася, ніхто б зі мною не розмовляв і не запросив би мене до танцю! — А й справді — заради танців чого тільки не витерпиш! Що ж, я захоплююся вашим самовладанням, але сам не можу чимось таким похвалитись. І не можу прикриватися романтичним плащем патріотизму, хоч би й як було під ним вигідніше. Вистачить і без мене дурноверхих патріотів, ладних покласти останнього цента на війну й вийти з неї жебраками. Вони не потребують мене — ні для посилення патріотичних лав, ні для розширення реєстру жебраків. Хай самі носять свій геройський ореол. Вони заслужили його — це вже я кажу щиро,— та й, крім того, за якийсь рік у них самий ореол тільки й лишиться. — Як ви можете говорити такі немислимі речі, навіть і в жарт, коли всі чудово знають, що Англія і Франція як не завтра, то післязавтра виступлять на нашому боці, і тоді... — Що я чую, Скарлет? Ви взялися читати газети? Ну, ви мене дивуєте. Більше ніколи не робіть цього. Жінкам це вадить на розум. До вашого відома — я менше місяця як з Англії, тож я ось що вам скажу. Англія нізащо не прийде на допомогу Конфедерації. Англія ніколи не виступає на боці переможеного — інакше вона не була б Англією. І поза тим — гладка німкеня на англійському троні[23] богобоязлива і не схвалює рабовласництва. Нехай англійські ткачі поздихають з голоду без нашої бавовни, але вона й пальцем не ворухне заради рабовласників. А щодо Франції, то цей благенький наслідувач Наполеона[24] занадто заклопотаний, щоб закріпити французьку присутність у Мексиці, і йому не до нас. Йому наша війна навіть наруч, бо не дає нам змоги витурити його війська з Мексики... Ні, Скарлет, надія на допомогу ззовні — це газетна вигадка, мета якої — підбадьорити південців. Конфедерацію приречено. Вона вже зараз, як верблюд, живе з запасів власного горба, а хоч би який був горб великий, навічно його не вистачить. Я особисто ще півроку побавлюся з блокадою, а тоді виходжу з гри. Далі ризикувати вже буде недоцільно. Я продам свої судна котромусь простакові-англійцю, якому здасться, що він матиме з них вигоду. Але так чи інак, тоді це мене не обходитиме. Я маю вже достатньо грошей, і всі в англійських банках і в золоті. Цих нікчемних папірців я не потребую. Слова його, як завжди, звучали вельми розважливо. Хтось інший назвав би їх зрадницькими, але Скарлет добачала в них правду й тверезий глузд. І водночас вона розуміла, що їй не годиться так думати, що їй слід було б вразитись і обуритись. Насправді ж вона нічого такого не відчувала, отож могла тільки вдавати. Але це вдавання додавало їй певної респектабельності, робило її більш схожою на благородну даму. — Я гадаю, що доктор Мід правильно написав про вас, капітане Батлер. Єдиний спосіб вам очистити себе від гріхів — це завербуватися до армії, коли ви продасте свої судна. Ви навчалися у Вест-Пойнті, і... — Ви виступаєте в ролі баптистського проповідника, який вербує новобранців. А що, як я не хочу очищувати себе від гріхів? Чого це я повинен захищати суспільну систему, яка зробила мене вигнанцем? Я з приємністю подивлюсь на те, як вона розпадеться. — Зроду я не чула про якусь там систему,— сердито озвалася Скарлет. — Не чули? А все-таки ви її частка, як і я колись нею був, і я ладен закластися, що й вам вона так само нелюба, як і мені. Знаєте, чому я став паршивою вівцею у своїй родині? Тільки з однієї-єдиної причини: що не схотів і не зміг жити, пристосувавшись до приписів Чарлстона. А Чарлстон — це згусток усього Півдня. Я не певен, чи ви вже до кінця спізнали, яке тут усе занудне. Сотні всяких речей людина мусить робити лише тому, що так завжди робилося. І сотні всяких речей, навіть цілком невинних, не може робити з тих самих міркувань. І сотні всяких речей, що дратують мене своїм безглуздям. А найдужче їм допекло, коли я відмовився одружитися з однією панночкою, про що ви, мабуть, чували. Але чого б я мусив одружуватися з тою неприторенною дурепою тільки тому, що чисто випадково не встиг до смерку привезти її додому? І чого б я мав дозволити її навіженому братчикові всадити кулю мені в лоб, коли з мене вправніший стрілець? Звісно, якби я був джентльменом, то мусив би підставити себе під його кулю і таким чином змити ганебну пляму з герба Батлерів. Але я не зробив цього — я волів лишитися живим. Отож я живий, і неабияк цим тішуся... Коли я думаю про свого брата, що пробуває серед священних корів Чарлстона у незмінно святобливій пошані до них, коли я згадую його опасисту жіночку, і його регулярні бали в день святої Цецилії, і його безмежні рисові поля, то відчуваю, що варто було порвати з усією цією системою назавжди. Наш південський спосіб життя, Скарлет, такий самий пережиток, як феодальний лад середньовіччя. Дивно, як взагалі він утримався до сьогоднішнього дня. Але він мусить відійти, і вже, власне, й відходить. А ви хочете, щоб я зважав на таких пустобрехів, як доктор Мід, котрий запевняє мене, яка наша Справа благородна й священна? Щоб я на поклик барабана хапався за рушницю і мчав на поля Вірджинії проливати кров за Мастака Роберта? Та за якого дурня ви мене маєте? Я не з тих, хто цілує батога, яким його шмагали. Ми з Півднем тепер квити. Південь колись викинув мене на голодну смерть. Але я не помер з голоду, і навіть надбав на агонії Півдня досить грошей, щоб! компенсувати собі втрату права на спадок. — То ви просто ниций і корисливий,— зауважила Скарлет, хоча більше так, для годиться. Переважна частина того, що він говорив, пролетіла повз її вуха, як і завжди, коли не мовилося безпосередньо про неї саму. Але дещиця сказаного таки дійшла до її свідомості й видалася слушною. Бо ж і справді — стільки безглуздих вимог у світському товаристві! От вона мусить вдавати, ніби поховала своє серце у могилі разом з чоловіком, хоч це зовсім не так. А як усіх вразило, коли вона зважилася потанцювати на доброчинному базарі! І як обурено вони зводять брови, коли вона щось зробить чи скаже інакше, ніж того сподіваються від молодої жінки! І все-таки її дратувало, коли Рет кпив з тих самих традицій, що найдужче були відразливі для неї самої. Занадто довго жила вона в колі людей, звиклих до облуди, прикритої чемністю, отож і відчувала прикрість, коли хтось її власні думки вимовляв уголос. — Корисливий? Ні, я тільки завбачливий. Хоча, можливо, це просто синонім того самого. Принаймні з погляду людей, не таких завбачливих, як я. Кожен чесний конфедерат, який у 61-му році мав тисячу доларів готівкою, міг зробити те, що і я, але мало знайшлося серед них досить практичних, аби скористатися наданою їм можливістю. Як скористався, наприклад, я, коли зразу після падіння Форту Самтер і ще до встановлення блокади закупив майже задурно кілька тисяч пак бавовни й відправив до Англії. Вони й досі там лежать, на складах у Ліверпулі. Не продані. Я триматиму їх до того часу, коли англійським фабрикам так забракне бавовни, що вони заплатять мені за неї ту ціну, яку я заправлю. Мене не здивує, якщо я візьму аж по долару за фунт. — Візьмете в той четвер, що ніколи не буде тепер! — Я певний, що візьму. Бавовна вже йде по сімдесят два центи за фунт. Коли скінчиться війна, Скарлет, я стану багатою людиною, тому що я був завбачливим — даруйте, корисливим. Я казав вам якось, що є дві пори, коли найкраще робити гроші: коли розбудовуєтья країна і коли вона розвалюється. При розбудові гроші робляться повільніше, при розпаді — швидше. Затямте ці мої слова. Може, колись вони стануть вам у пригоді. — Я дуже вдячна вам за вашу добру пораду,— відказала Скарлет якомога саркастичніше.— Але я її не потребую. Чи ви гадаєте, що мій тато жебрак? У нього досить грошей, щоб вистачило на мої потреби, та й Чарлз залишив мені спадщину. — Я маю враження, що французькі аристократи міркували точнісінько так само аж до тої хвилини, коли довелося їм драпати на легеньких двоколках.*
Рет не раз звертав увагу Скарлет на недоречність жалобного її вбрання, коли вже вона бере участь у всіх світських розвагах. Йому подобались яскраві кольори, тож її чорні сукні й креп, що звисав від капелюшка до п’ят, дратували його й смішили. Але вона вперто трималася за похмурі жалобні вбрання, розуміючи, що коли змінить їх на щось світліше до того, як мине належних кілька років, міські кумасі вже й зовсім не дадуть їй просвітку. Та й як вона пояснила б це матері? Рет прямо їй заявив, що через свій чорний креп вона схожа на ворону, а чорна сукня робить її старшою на десять років. Почувши це нетактовне твердження, Скарлет кинулася до дзеркала пересвідчитись, чи й справді вона виглядає на двадцять вісім років, а не на свої вісімнадцять. — Я гадав, що у вас трохи інші амбіції, аніж стати схожою на місіс Меррівезер,— піддражнив він її.— І трохи більше смаку, щоб не носити цього бридкого крепу на знак жалоби, якої ви ніколи не відчували. Пропоную вам побитися об заклад. Не мине й двох місяців, як ви скинете цього капелюшка з вуаллю й надінете натомість якийсь витвір останньої паризької моди. — Ну ні, як собі хочете, а цього вже не буде,— заявила Скарлет, ображена його натяком на Чарлза. Рет, що саме збирався в дорогу до Вілмінгтона, маючи намір звідти знову вирушити до Європи, розпрощався з нею, зберігаючи усміх на обличчі. І ось через кілька тижнів одного літнього ранку він заявився до них з кольоровою коробкою для головних уборів у руці і, коли переконався, що Скарлет сама, розкрив її. Там у сповитку з тонкого паперу лежав капелюшок, побачивши який, Скарлет скрикнула: «Ну й краса ж!» — і вхопила його в руки. Вона так давно не тримала в руках — та й не бачила — нових уборів, що він видався їй найгарнішим у світі. Капелюшок був з темно-зеленої тафти, підбитий блідо-зеленим муаром, і мав таку саму блідо-зелену, завширшки в долоню, стрічку, що зав’язувалася на шиї. А зверху цей модний виріб оздоблювало зелене страусове пір’я. — Ану-но приміряйте,— усміхаючись, сказав Рет. Скарлет метнулася через кімнату до дзеркала, наділа капелюшка, відгортаючи з вух волосся, щоб було видно сережки, і зав’язала його під підборіддям. — І який у мене вигляд? — запитала вона, роблячи перед Ретом пірует і закидаючи голову, від чого колихнулися пір’їни на капелюшку. Але ще й не прочитавши підтвердження в його очах, вона знала, що вигляд у неї був премилий. І справді, лице її було невимовно звабливе, а очі на зеленавому тлі капелюшка іскрилися темним смарагдом. — Ох Рете, чий же це капелюшок? Я куплю його. Я за нього віддам усе до цента. — Він ваш,— сказав Рет.— Кому ж більше личить ця зелена барва? І чи не здається вам, що я непогано запам’ятав колір ваших очей? — Невже ви направду дістали його саме для мене? — Звичайно, ось можете й самі прочитати на коробці: «Rue de la Раіх»[25], якщо це щось вам прояснює. Їй це нічогісінько не прояснювало, вона просто стояла й усміхалася до власного відображення у дзеркалі. В цю хвилину для неї нічого не існувало, крім того факту, що вона виглядає страх як чарівно в цьому прегарному капелюшку — першому, який їй випало одягти за два останні роки. Вона в ньому такий фурор може справити! І враз її усмішка погасла. — Вам він не подобається? — О ні, він чудовий, але... Мені неприємно й подумати, щоб покрити крепом цю милу зелень і пофарбувати пір’я на чорне. Вмить він уже був біля неї і блискавично розв’язав стрічку. Ще за хвильку капелюшок знов опинився у коробці. — Що ви робите? Ви ж сказали, що він мій. — Але я не для того його привіз, щоб ви перетворили його на жалобний убір. Я знайду іншу зеленооку красуню, яка оцінить мій смак. — Ні, ви цього не зробите! Я помру, якщо він мені не дістанеться! Ради Бога, Рете, не будьте бридкий! Віддайте капелюшка мені. — Щоб він став таким самим страховидлом, як і решта ваших капелюшків? Ні. Вона вчепилася в коробку. Дозволити, щоб ця чарівна річ, яка так молодила її й додавала свіжих чарів, припала комусь іншому? Та нізащо в світі! На мить вона подумала, як вжахнуться Туп і Мелані, подумала про Еллєн, що та скаже, і всю її морозом обсипало. Але марнолюбство перемогло. — Я не перероблятиму його! Я обіцяю. Віддайте ж бо мені. Він повернув їй коробку з ледь глузливою посмішкою на устах і став дивитись, як вона знов одягає капелюшка і чепуриться. — А скільки він коштує? — раптом спитала Скарлет, спохмурнівши.— У мене зараз тільки п’ятдесят доларів, але наступного місяця... — На конфедератські гроші це буде близько двох тисяч доларів,— відповів Рет, і широкий осміх з’явився у нього на обличчі, коли він побачив її розпачливу міну. — Боже милий!.. Але, може, якщо я зараз дам вам п’ятдесят доларів, а тоді, як одержу... — Мені не треба ніяких грошей за нього,— сказав він.— Це подарунок. Скарлет, розгубившись, аж рота розтулила. Межа, поза якою немислимо було брати будь-які подарунки від чужих чоловіків, окреслювалася цілком чітко. «Тільки цукерки й квіти, дорогенька,— не раз казала їй Еллен,— та ще, може, книжку віршів, альбом чи флакончик туалетної води — оце й усе, що порядна дівчина може прийняти у подарунок від джентльмена. І жодного, жодного коштовного дарунку, навіть від нареченого. Ніяких оздоб або речей особистого вжитку, навіть рукавичок або хустинок. Якщо почнеш приймати такі подарунки, чоловіки зрозуміють, що ти не дама, і спробують дозволити собі якусь вільність». «Боже милий! — думала Скарлет, дивлячись то на себе в дзеркало, то на непроникне Ретове обличчя.— В мене язик не повернеться сказати йому, що я не можу прийняти такого подарунка. Таж капелюшок як лялечка! Нехай уже... нехай уже він дозволить собі якусь вільність,— коли вона невелика, звичайно». Охоплена жахом від цієї думки, вона враз спаленіла. — Я... я дам вам п’ятдесят доларів... — Якщо ви це зробите, я викину їх у сміття. Або краще замовлю месу за спасіння вашої душі. Гадаю, кілька мес вашій душі не завадило б. Вона мимохіть засміялася, і відбиття в дзеркалі її усміхненого обличчя під зеленими крисами капелюшка вирішило справу. — Чого ви хочете домогтись від мене? — Спокусити вас гарними дарунками, щоб ваші дівчачі ідеали геть розвіялися і ви стали повністю мені підвладні,— сказав він.— «Можеш прийняти в подарунок від джентльмена тільки цукерки й квіти, моя люба»,— передражнив він наставницький тон, і вона не стрималася від сміху. — Ви такий хитрий пройда, Рете Батлер,— ви ж чудово знаєте, що капелюшок занадто гарний, щоб я могла від нього відмовитись. Очі його дивились на неї насмішкувато, але й захоплено перед її вродою. — А чи не краще б вам сказати міс Туп, що ви дали мені клаптик тафти й зеленого шовку для зразка й накидали обрис капелюшка, а я стягнув з вас за нього півсотні доларів. — Ні. Я скажу — сто доларів, а вона розкаже всім у місті, і всі позеленіють від заздрощів і осудять мене за марнотратство. Але ви, Рете, більше не смійте привозити таких дорогих подарунків. Це страшенно мило з вашого боку, тільки я більш нічого не зможу від вас прийняти. — Справді? Тоді я привозитиму вам подарунки, доки матиму охоту й доки мені траплятимуться на очі такі речі, які можуть додати вам принадності. Я привезу вам темно-зеленого муару на сукню в тон цьому капелюшкові. Але застерігаю вас: я це роблю зовсім не з доброти. Капелюшками й усяким дріб’язком я спокушаю вас і підштовхую до прірви. Затямте, що я ніколи не роблю нічого просто так собі й завжди розраховую щось із того мати. І завжди беру, що мені належиться. Погляд його темних очей пробіг по її обличчю й зупинився на устах. Скарлет опустила вії, збуджена напруженим чеканням. Зараз він спробує щось таке собі дозволити, як і попереджувала Еллен. Чи поцілує її, чи, може, тільки зробить спробу. Якщо вона не дозволить йому цього, він може здерти капелюшка у неї з голови й віддати комусь іншому. А якщо дозволить один скромний цмок у щоку, то він привезе їй ще щось гарненьке в надії на другий поцілунок. Чоловіки так полюбляють цілунки — і що вони в них такого знаходять? І часто після одного цілунку закохуються по вуха й стають дуже кумедними, якщо, звичайно, у дівчини вистачає тями й вона більш нічого їм не дозволяє. Це було б так цікаво, якби Рет Батлер закохався в неї, і зізнався у своєму коханні, і став благати поцілунку або усмішки... Атож, вона дозволить йому поцілувати її. Але він і не пробував цього зробити. Вона нишком зиркнула на нього з-під вій і заохотливо пробурмотіла: — То ви таки завжди берете, що вам належиться? І що ж ви від мене сподіваєтеся взяти? — Це буде видно. — Ну, якщо ви гадаєте, що я з вдячності за капелюшок вийду за вас заміж, то помиляєтесь,— зібравшись із духом, заявила Скарлет і зухвало шарпнула головою, від чого колихнулося пір’я на капелюшку. Він зблиснув білими зубами під вузенькою стяжкою вусів. — Пані, ви лестите собі. Я не маю наміру одружуватись ані з вами, ані з будь-ким іншим. Я не з тих, хто одружується. — Он як? — розгублено вигукнула вона, тепер уже певна, що він неодмінно щось таке собі дозволить.— Але й поцілунку від мене ви теж не діждетесь. — То навіщо ж ви так кумедно випинаєте губи? — О! — скрикнула вона, коли побачила у дзеркалі своє обличчя й уста, справді заокруглені як для поцілунку.— О! — скрикнула вона ще раз, у нестямі тупаючи ногою.— Жахливішої, ніж ви, людини я зроду не бачила, і я не хочу вас більше й бачити! — Коли це правда, то вам годилося б розтоптати ногами цього капелюшка. Боже, який гнів вас охопив, Скарлет, і як він вам личить,— що ви, мабуть, і самі знаєте. То швидше, Скарлет, розтопчіть капелюшка, щоб я переконався, якої ви думки про мене й про мої дарунки. — Не смійте чіпати капелюшка! — скрикнула вона, притримуючи його руками на голові й відступаючи крок назад. Він підійшов до неї, тихенько всміхаючись, і взяв за руки. — Ох Скарлет, ви така ще дитина, аж у мене серце болить,— сказав він.— Але як ви так уже хочете, я поцілую вас.— Недбало нахилившись, він легенько лоскотнув вусами її щоку.— А тепер — чи не здасться вам, що задля пристойності ви б мали дати мені ляпаса? Вона вже була готова врізати йому щось гостре, але, підвівши голову, побачила такі веселі блищики в темній глибині його очей, що не витримала й засміялася. Ну й дражнюга ж він — так і жди, що виведе тебе з рівноваги! Якщо він не збирається робити їй пропозиції і навіть не хоче поцілувати її, то чого йому треба? Якщо він не закохався в неї, то навіщо приходить так часто й приносить подарунки? — Це вже краще,— сказав він.— Я справляю поганий вплив на вас, Скарлет, і якби ви мали хоч трохи розважливості, то витурили б мене за двері... Звісно, якби змогли. Бо мене важкувато здихатись. Але я погано впливаю на вас. — Невже? — А хіба ви не бачите? Від часу нашої зустрічі на доброчинному базарі поведінка ваша зробилася вкрай скандальна, і здебільшого через мене. Хто підбив вас на танці? Хто примусив вас визнати, що наша славна Справа зовсім не славна й не священна? Хто витяг з вас зізнання, що тільки дурні можуть іти на смерть заради високодумних слів? Хто допоміг вам дати поживу для пліток старим матронам? Хто під’юджує вас скинути жалобу на кілька років раніше, ніж заведено? І хто, нарешті, спонукав вас прийняти подарунок, після якого жодна дама не може вважатися дамою? — Ви облещуєте себе, капітане Батлер. Я нічого такого вже скандального не вчинила, а все те, що ви перелічили, я зробила б і без вашої допомоги. — Сумніваюся,— сказав він, раптом хмурніючи лицем.— Ви б і досі були засмученою вдовою Чарлза Гамільтона, і всі хвалили б вас за самовіддану турботу про поранених. Хоча, можливо... Але Скарлет уже його не слухала, знову захоплено розглядаючись на себе у дзеркалі,— вона збиралася вже сьогодні-таки одягти цей капелюшок, коли йтиме надвечір до шпиталю з квітами для поранених офіцерів. Вона не усвідомлювала, що він сказав правду. Не здогадувалася, що Рет визволив її з тюрми вдівства й дав змогу знову стати першою серед неодружених дівчат, хоч для неї всі розваги мали б лишитися ген позаду. Як не усвідомлювала й того, що під його впливом вона далеко відійшла від настанов Еллен. Зміни ці ставилися поступово, вона, відкидаючи то одну дрібну умовність, то іншу, не помічала зв’язку між цими явищами, і тим більше того, що робить так під впливом Рета. Їй було невтямки, що, підохочувана його словами, вона нехтувала найсуворіші материні приписи щодо порядної поведінки, забувала, як пильно треба про себе дбати, щоб лишатися справжньою дамою. Вона тільки одне зрозуміла, що цей капелюшок їй дуже личить, що він не коштує їй ні цента, і що Рет, мабуть, закоханий у неї, хоч і не зізнається в цьому. І вона поклала собі витягти з нього це зізнання.*
Наступного дня Скарлет, стоячи перед дзеркалом з гребінцем у руці й кількома шпильками в роті, силкувалася спорудити собі нову зачіску, яка, за словами Мейбел, що тільки-но повернулася з Річмонда від чоловіка, була наймоднішою у столиці Конфедерації. Називалась вона «коти, щури й миші» і становила неабиякі труднощі. Волосся розділялося посередині проділом, а обабіч вкладалося трьома парами валків різного розміру, найбільші з яких, що біля проділу, звалися «котами». Закріпити «котів» і «щурів» було нескладно, а от «миші» все випорскували з-під шпильок, і це не могло не дратувати. Проте Скарлет затялася-таки на своєму, бо на вечерю мав завітати Рет, а він завжди звертав увагу, коли у неї був оновлений туалет або зачіска. Коли вона так силкувалася дати лад своїм густим і неслухняним кучерям, аж упрівши трохи, у холі внизу почулася чиясь легка хода, і Скарлет здогадалася, що це зі шпиталю вертається Мелані. Чуючи, як та біжить нагору, перескакуючи через сходинки, вона заклякла зі шпилькою в руці: щось, мабуть, сталося, бо Мелані звичайно ходила без поспіху, як жінка в літах. Скарлет широко прочинила двері, й зовиця вскочила до кімнати — лице розпашіле й перелякане, вигляд як у провинної дитини. Сльози стояли у неї в очах, капелюшок звисав на стрічках за спиною, кринолін ще ходив ходором. У руці вона затискала якогось згорточка, а по кімнаті розточився густий запах дешевих парфумів. — Ой Скарлет! — скрикнула Мелані, причиняючи за собою двері й падаючи на ліжко.— Тітонька вдома? Нема? То й слава Богу! Скарлет, я така засмучена, що просто не переживу цього! Я мало не знепритомніла, а тут ще дядько Пітер погрожує розповісти все тітоньці! — Що розповісти? — Що я розмовляла з цією... з міс... місіс...— Мелані стала обмахувати розпашіле обличчя хустинкою.— З цією рудою жінкою, яку звуть Краля Вотлінг! — Що ти кажеш! — скрикнула Скарлет, до того вражена, що аж очі широко розвела. Краля Вотлінг — це була та сама рудоволоса особа, яку вона побачила на вулиці в день приїзду до Атланти і яка тепер зажила найлихішої слави у місті. Вслід за солдатами в місто потоком ринули повії, але до рівня Кралі з її полум’яним волоссям та надмодними претензійними туалетами ніхто не дотягував. На Персиковій вулиці, як і взагалі у заможніших кварталах, вона рідко показувалась, та коли таке траплялося, добропорядні дами переходили на другий бік вулиці, щоб їх не бачено поряд з такою жінкою. А Мелані ще й розмовляла з нею! Не дивно, що дядько Пітер розлютився. — Я помру, якщо тітонька довідається! Вона ж кинеться в плач, почне розказувати всім у місті, і тоді мені хоч крізь землю провалюйся,— ридала Мелані.— А я зовсім і не винна. Не могла ж я... втекти від неї. Це було б зовсім нетактовно. І мені, Скарлет... мені шкода її. А чи ти не вважаєш, що я розбещена, коли так думаю? Але Скарлет зовсім не обходили питання етики. Як і всім молодим жінкам, виховуваним у добрих манерах і познайомленим з темними сторонами життя, їй страх кортіло більше знати про повій. — А чого вона хотіла? І яка у неї мова? — Ой, розмовляє вона дуже неграмотно, хоч, бідолашка, так силується вживати вишукані слова. Коли я вийшла з шпиталю, дядька Пітера з коляскою не було поблизу, і я вирішила пройтися додому пішки. А тільки я порівнялася з садибою Емерсонів, аж вона там виглядає з-за живоплоту! Ще дякувати Богові, що Емерсони в Мейконі. І вона каже: «Будь ласка, місіс Вілкс, можна вас на хвилиночку?» Не розумію, звідки вона знає моє прізвище? Звісно, мені треба було б утекти неоглядки, але... знаєш, Скарлет, у неї був такий смуток на обличчі... і такі благальні очі... І на ній була чорна сукня, чорний капелюшок, і обличчя без фарби. І взагалі вона мала пристойний вигляд, оце лишень руде волосся. Я й не встигла нічого відповісти, як вона вже каже: «Я знаю, що не повинна була б турбувати вас, але я пробувала звернутися до тої старої індички, місіс Елсінг, а вона вигнала мене з шпиталю». — Вона так і сказала — «індичка»? — не без задоволення перепитала Скарлет і засміялася. — Ой, не смійся. Нема тут нічого смішного. Виявляється, ця міс... ця жінка хоче допомогти чимось шпиталеві... уявляєш? Вона напрошувалась доглядати в ранкові години поранених, а місіс Елсінг, звичайно, коли почула таке, мало не зімліла й наказала їй забиратися геть із шпиталю. І тоді вона сказала: «Я теж хочу чимсь підсобити. Хіба я не така сама конфедератка, як і ви?» Мене, Скарлет, просто зворушило таке її бажання. Розумієш, не може вона бути надто вже зіпсутою, якщо хоче якось допомогти нашій Справі. Чи ти вважаєш, що я розбещена, коли так думаю? — Ради Бога, Меллі, яке кому діло — розбещена ти чи ні? А що вона ще сказала? — Вона сказала, що придивлялася до дам, які ходять до шпиталю, і вирішила, що я маю... ну, симпатичне обличчя, тож вона й перепинила мене. У неї були якісь гроші, й вона хотіла, щоб я взяла їх і передала на шпиталь, та щоб нікому не сказала, звідки вони. Вона зауважила, що місіс Елсінг нізащо не погодиться їх прийняти, коли знатиме, які це гроші. Які це гроші, розумієш? Я ту хвилину ледь не знепритомніла! І так розгубилася, так поривалася швидше втекти, що сказала: «Ох, це дуже мило»,— чи щось інше, не менш безглузде, а вона всміхнулася й каже: «Це ви по-християнському»,— і тиць мені в руку оцю брудну хустинку. Чуєш, який бридкий запах — фе! І Мелані розгорнула долоню з досить-таки брудним і сильно напахченим чоловічим носовичком, в який було загорнуто скількись там монет. — Потім вона стала дякувати й говорити, що кожного тижня передаватиме мені гроші, і в цю мить над’їхав дядько Пітер і побачив мене! — Мелані зірвалася на плач і впала головою на подушку.— І коли він побачив, з ким я стою, він — уявляєш, Скарлет? — закричав на мене! Ніхто ще за все моє життя так на мене не кричав! І сказав: «Зараз же сідайте в коляску!» Звичайно, я так і зробила, а він усю дорогу додому сварив мене, й не давав ні слова сказати, й обіцявся все розповісти тітоньці. Скарлет, сходи вниз і попроси його, щоб не говорив їй! Може, тебе він послухає. Це ж уб’є тітоньку, як вона дізнається, що я бодай на хвильку зіткнулася віч-на-віч з цією жінкою. Ти попросиш? — Добре, попрошу. Але гляньмо, скільки тут грошей. Згорточок важкенький. Вона розв’язала хустинку й висипала на постіль жменю золотих монет. — Тут цілих п’ятдесят доларів, Скарлет! І все в золоті! — скрикнула вражена Мелані, коли перелічила лискучі кружальця.— А як ти гадаєш, це нічого — вжити такі гроші... ну, зароблені таким шляхом... для наших воїнів? Може ж, таки Господь зрозуміє, що вона цілком щиро хотіла допомогти, і не візьме нам за зле, що ці гроші не зовсім чисті? Коли я подумаю, як багато чого не вистачає у шпиталі... Але Скарлет її не слухала. Вона дивилася на брудну хустинку, й почуття приниженості та люті роздирали їй душу. В кутку носовичка видніла монограма «Р. К. Б.». А у верхній шухляді у Скарлет лежав точнісінько такий самий носовичок, що ним тільки вчора Рет Батлер завинув польові квіти, які вони разом збирали. Вона мала намір повернути його власникові сьогодні, коли він прийде на вечерю. Отож Рет тягається з цією ницою Кралею і вділяє їй грошей. Так он звідки ця пожертва на шпиталь! Золото, нажите на блокаді! І у Рета вистачає нахабства дивитись в очі пристойній жінці, щойно вийшовши від цієї особи! А вона ще ладна була повірити, що він закохався в неї! Тепер уже ясно, що це чиста омана. Жінки легкої поведінки й усе, з ними пов’язане, було для Скарлет чимось таємничим і відразливим. Вона знала, що чоловіки послуговуються ними для таких справ, про які порядна дама не повинна й згадувати, а коли й згадає, то хіба пошепки й дуже глухим натяком. Скарлет завжди вважала, що тільки якісь мужлаї спілкуються з такими жінками. Досі їй ніколи й на гадку не спадало, що й порядні чоловіки — з якими вона зустрічається у пристойних домах, з якими танцює,— можуть до такого вдаватись. А ось теперішнє відкриття звернуло її думки у зовсім новому напрямку, і їй зробилося страшно. Це ж, мабуть, усі чоловіки так поводяться! Мало того що вони силують власних жінок на всяке таке неподобство, так ще й бігають до цих розпусниць і з ними те саме виробляють за гроші! Ні, чоловіки всі розпусні, а Рет Батлер найбільше від усіх! Вона візьме цю хустинку й жбурне йому просто в обличчя, а тоді покаже на двері й більш ніколи-ніколи не озветься до нього жодним словом. Хоча ні, цього не можна робити. Треба, щоб він нізащо не здогадався, що вона навіть знає про існування таких жінок, не кажучи вже про його походеньки до них. Справжній дамі не годиться про таке знати. «О! — думала вона в нестямі.— Якби я не була дамою, я б таке сказала цьому паскудникові!» І, зібгавши носовичка в руці, Скарлет рушила вниз на кухню, де мав бути дядько Пітер. Проходячи повз плиту, вона кинула хустинку у вогонь і з безсилою люттю стала дивитись, як її пожирає полум’я.Розділ XIV
Надія у серцях південців зазоріла на початку літа 1863 року. Незважаючи на всі скрути й нестатки, на спекуляцію харчами й інші знегоди, незважаючи на хвороби, страждання і смерть, що не оминули майже ні одної родини, Південь знову — і навіть упевненіше, ніж попереднього літа — приказував: «Ще одна перемога, і війні кінець». Янкі показали себе твердим горішком, але нарешті цей горішок дав тріщину. Різдво 1862-го видалося щасливим і для Атланти, і для всього Півдня. Конфедерація завдала нищівного удару ворогові під Фредеріксбергом, убитих і поранених янкі налічувались тисячі. На різдвяних святах усі раділи, серця людей були сповнені вдячності, що військовий талан обернувся лицем до південців. Недавні новобранці в сірій формі перетворились на загартованих вояків, генерали засвідчили свою енергію, і всі були певні, що з розгортанням військових дій навесні північан розіб’ють остаточно. Коли надійшла весна, бої поновилися. Настав травень, і Конфедерація одержала ще одну велику перемогу під Чанселорсвіллем. Південь шаленів від захвату. Ближче до центральних районів кіннота північан прорвалася у Джорджію, але обернулося це зрештою тріумфом Конфедерації. Люди довго після цього сміялися й поплескували одне одного по плечах: «Атож, добродію! Коли вже наш Натан Бедфорд Форрест на них напосів, їм тільки й лишалося драпати!» Наприкінці квітня північанський полковник Страйт на чолі загону з тисячі восьмисот вершників несподівано вдерся в глиб Джорджії, маючи на меті захопити містечко Ром, усього за шістдесят миль на північ від Атланти. План у нього був серйозний: перетяти життєво важливу залізницю між Атлантою і Теннессі, потім завернути на південь до Атланти й зруйнувати фабрики та зброярні, скупчені у цьому важливому залізничному вузлі. Замір цей був зухвалий і заподіяв би південцям неабиякої шкоди, якби не Форрест. Маючи втричі менше вершників, ніж янкі — але зате добірних! — він кинувся навздогін за нападниками, зав’язав із ними бій ще напівдорозі до Рома й не давав їм спокою ні вдень ні вночі, поки не захопив усіх у полон. Звістка про це досягла Атланти майже одночасно з новиною про перемогу під Чанселорсвіллем, і в місті мало не покотом лягали зі сміху й буйних радощів. Перемога під Чанселорсвіллем з військового погляду була, може, й важливішою, але те, що Страйтова кіннота опинилася в полоні, виставляло янкі просто на посміховище. «Ні, добродію, нашого Форреста не обдуриш»,— весело повторювали атлантці, обговорюючи між собою цю новину. Фортуна таки обернулась лицем до Конфедерації, і південці тріумфували. Щоправда, янкі під проводом Гранта з середини травня обложили Віксберг. Щоправда, дошкульної втрати зазнав Південь, коли Непоборного Джексона було смертельно поранено під Чанселорсвіллем. Щоправда, Джорджія втратила одного з найхоробріших і найталановитіших своїх синів в особі генерала Т. Р. Р. Кобба, що поліг біля Фредеріксберга. Але після таких поразок, як при Фредеріксберзі та Чанселорсвіллі, янкі однаково не зможуть довго протриматись. Їм доведеться скласти зброю, і ця жорстока війна врешті скінчиться. На початку липня дійшла чутка, невдовзі підтверджена депешами, що війська Лі вступили у Пенсільванію. Генерал Лі на ворожій території! Генерал Лі лаштується до битви! І це буде остання битва у війні! Атланта була збуджена до нестями, всі раділи й жадали помсти. Тепер янкі знатимуть, що таке війна на своїй власній землі! Тепер вони спізнають, що таке витолочені родючі поля, розкрадена худоба, спалені оселі, що це означає, коли старих і молодих саджають до в’язниці, а жінок і дітей прирікають на голодну смерть! Кожному було відомо, що накоїли янкі у Міссурі, Кентуккі, Теннессі, Вірджинії. Навіть малі дітлахи, пройняті страхом і ненавистю, могли розповісти про ті жахи, які принесли з собою янкі у завойований край. В Атланті вже було повно біженців зі східної частини Теннессі, і місто почуло від самих потерпілих про страждання, яких вони зазнали. У тих суміжних з Північчю околицях прихильники Конфедерації були в меншості, і важка рука війни далася їм взнаки найдошкульнішим чином, бо сусід доносив на сусіда, а брат убивав брата. Ці біженці одностайно вимагали спалити всю Пенсільванію, і навіть найлагідніші старі дами говорили про це, не криючи мстивої втіхи. Та коли почали надходити звістки про наказ генерала Лі, який суворо заборонив займати приватну власність пенсільванців і оголосив, що мародерство каратиметься смертю, а військо оплачуватиме все реквізоване майно, репутація генерала не підупала тільки завдяки його величезному авторитетові. Не дозволяти хлопцям скористатися тим добром, від якого тріщать склади у цьому багатющому штаті? Що собі думає генерал Лі? І це коли наші солдати голодні, роззуті, обдерті й без коней? Поспіхом написаний лист Дарсі Міда, якого одержав доктор Мід, був тільки першою безпосередньою інформацією, що потрапила до Атланти на початку липня,— його передавали з рук до рук, і обурення городян дедалі дужчало. «Тату, чи не міг би ти дістати мені чобіт? Я вже два тижні ходжу босоніж і не маю надії роздобутись на взуття. Якби у мене не такий великий розмір, я б міг стягти чоботи з убитого янкі, як то роблять інші хлопці, але мені не трапився жоден янкі, щоб його чоботи були на мою ногу. Тільки як дістанеш, не шли поштою. Бо дорогою вкрадуть, і я й не дивуватимусь цьому. Краще посади Філа на поїзд, і нехай він привезе. Я скоро напишу вам, де ми будемо. Поки що я знаю тільки те, що ми йдемо маршем на північ. Тепер ми у Меріленді, і всі кажуть, що наша дорога — до Пенсільванії... Я гадав, тату, що ми відплатимо янкі їхньою ж монетою, але генерал сказав „Ні“, хоч я особисто — хай би мене й розстріляли — ладен втішитись тим, що пущу з димом котрийсь будинок янкі. Сьогодні, тату, ми проходили через таке величезне кукурудзяне поле, якого я ще й не бачив. У нас такої кукурудзи не вирощують. Правду кажучи, ми трохи попаслися на цій кукурудзі, бо були голодні, а як генерал не бачить, то йому не шкодить. Але нестигла кукурудза не вийшла нам на добре. В усіх хлопців і так пронос, а тут їх і зовсім розвезло. У поході навіть з пораненою ногою не гак тяжко, як з проносом. Таки спробуй дістати мені чоботи, тату. Я тепер капітан, а капітан мусить же бути в чоботях, хай навіть і без нової форми чи еполетів». Але найголовніше все-таки було те, що військо вступило у межі Пенсільванії. Ще одна перемога, і війні кінець, і тоді Дарсі Мід матиме стільки чобіт, скільки схоче, і хлопці помарширують додому, й усі знову стануть щасливі. Очі місіс Мід зайшли слізьми, коли вона уявила свого сина-воїна нарешті вдома, куди він вернеться назавжди. Третього липня, однак, запала тиша на телеграфних дротах з півночі й тривала до наступного полудня, коли до штабу в Атланті почали надходити уривчасті й плутані звістки. У Пенсільванії біля містечка під назвою Геттісберг [26] сталася величезна битва, в якій взяло участь усе військо генерала Лі. Новини були непевні й надходили з запізненням, бо битва точилася на ворожій території і депеші спершу одержували в Меріленді, далі передавали до Річмонда і лише тоді до Атланти. Напруження зростало, і місто почав оповивати страх. Ніщо так не гнітить, як незнання того, що діється насправді. Родини, які не знали, де воюють їхні сини, молили Бога, щоб вони не опинилися в Пенсільванії, а ті, чиї кревні були в одному полку з Дарсі Мідом, стискували зуби й заявляли, що це для них велика честь брати участь у вирішальній битві, яка завдасть янкі остаточної поразки. У домі тітоньки Туп три жінки дивились одна на одну з неприхованою тривогою в очах. Ешлі служив у тому самому полку, що й Дарсі. П’ятого числа прийшли лихі вістки, але не з півночі, а з заходу. Янкі захопили Віксберг після тривалої і жорстокої облоги, і тепер практично вся долина Міссісіпі від Сент-Луїса до Нового Орлеана опинилася в їхніх руках. Територія Конфедерації була розтята навпіл. Іншої пори ця прикра новина викликала б в Атланті паніку й лемент. Але тепер мало хто думав про Віксберг. На думці в кожного був генерал Лі і Пенсільванія, де тривали тяжкі бої. Втрата Віксберга — це ще не катастрофа, якщо Лі переможе на сході. Бо там Філадельфія, Нью-Йорк, Вашингтон. Якщо захопити ці міста, Північ буде паралізована, і це перекриє поразку на Міссісіпі. Звільна тяглися години, і чорна поволока недоброго передчуття Зависла над містом, застуючи пекуче сонце, аж люди здивовано поглядали на небо, не вірячи очам своїм, що воно таке ясне й блакитне, а не покрите густими хмарами. Повсюди — на ганках, на хідниках, навіть серед вулиці — збивались де більшим, де меншим гуртом жінки і, переконуючи одна одну, що як новин нема, то це добра новина, силкувались підбадьорити себе й не піддатися зневірі. Але зловісні чутки про те, що генерала Лі вбито й битву програно, що завдано величезних втрат, носилися по всьому притихлому місту, мов знавіснілі від страху кажани. І хоч ніхто не хотів у це вірити, цілі юрми людей, охоплених панікою, кидалися до середмістя, до редакцій газет і до штабів, спраглі новин, будь-яких новин, хоч би й найгірших. Чималі натовпи купчилися на станції, сподіваючись довідатись чого-небудь від новоприбульців на поїздах, обсідали телеграфну контору та штаби, громадилися перед замкненими дверима газетних редакцій. Люди стояли на диво притихлі, хоч їх дедалі більшало. Ніхто не озивався, тільки зрідка чути було чийсь тремтячий старечий голос: «Що нового?» Запитання це не викликало відгуку в натовпі, а ще й посилювало прикру тишу, коли у відповідь йому звучало всоте повторюване: «Ніяких телеграфних звісток з півночі, крімтого, що бої тривають». Серед людського стовпища все більше було жінок — одні в колясках над’їхали, інші пішки прийшли — тиснява зробилася така, що від пилюги, збитої сотнями ніг, важко стало дихати. Жінки мовчали, але їхні бліді й напружені обличчя говорили промовистіше за голосні плачі. У місті ледве чи знайшовся б дім, з якого син, брат, батько, чоловік або коханий не брав би участі в цій битві. І всі були готові почути новину про те, що до них прийшла смерть. На смерть вони чекали. Але поразки не чекав ніхто. Відкидалася сама думка про можливість поразки. Їхні близькі, може, навіть ось у цю хвилину помирають на випалених сонцем схилах пенсільванських пагорбів. Лави південців, може, навіть у цю хвилину падають під градом куль, але Справа, за яку вони борються, ніколи не може зазнати поразки. Вони можуть гинути тисячами, але, мов ті казкові драконові зуби, постануть з-під землі на їхнє місце тисячі нових вояків у сірих та жовтуватих уніформах і з войовничим кличем на устах ринуть у бій. Звідки вони візьмуться — ніхто не знав.. Але кожен знав — так само певно, як те, що є на небі Господь, який не попустить кривді й несправедливості,— генерал Лі може творити чудеса, і вірджинська армія непереможна.*
Скарлет, Мелані й міс Дріботуп сиділи в колясці з відкинутим верхом перед редакцією «Щоденного оглядача», прикриваючись від сонця парасольками. Руки Скарлет так тремтіли, що парасолька підстрибувала в неї над головою, кругловида тітонька Туп схвильовано шмигала носом, як той кролик, і тільки Мелані сиділа незрушно, мов кам’яна статуя,— лише темні очі її, чим далі збігав час, робилися все округлішими. За дві останні години вона озвалася лишень раз, коли дістала з сумочки флакончик нюхальної солі й простягла його тітоньці, сказавши при цьому — вперше без звичайної своєї чулості в голосі: — Ось візьміть, тітонько,— понюхаєте, коли вам стане погано. Але якщо вам справді-таки зробиться погано — дядько Пітер сам одвезе вас додому, бо я звідсіля не рушу, поки не дізнаюся про... поки не дізнаюся новин. І Скарлет я теж не відпущу від себе. Скарлет і сама не збиралася вертатись, поки не почує про Ешлі. Вона б не зрушила з місця, навіть якби тітонька Туп і померла. Десь там Ешлі б’ється на фронті, може, й помирає, і тільки тут, біля редакції газети, єдине місце, де можна дізнатися правду. Скарлет розглядалася довкола, виловлюючи в натовпі знайомих та сусідів: он місіс Мід з капелюшком, зсунутим набакир, тримає попідруч п’ятнадцятирічного Філа; он сестри Маклюр силкуються стулити тремтячі губи, щоб не видно було їхніх конячих зубів; он місіс Елсінг, твердо випростана, мов мати-спартанка,— тільки сиві кучми, проступаючи з-під шиньйону, виказують її внутрішню тривогу; а онде й Фенні Елсінг, бліда мов привид. (Не може бути, щоб Фенні так переживала за свого брата Г’ю. Невже в неї на фронті кавалер, про якого ніхто й не знає?) Місіс Меррівезер сидить у своїй колясці, заспокійливо погладжуючи долоню Мейбел. У тої так віддимається живіт, хоч вона й прикриває його шаллю, що вже соромно й на люди витикатись. Та й чого їй так непокоїтись? Ніхто не чув, щоб луїзіанські частини перекинули до Пенсільванії. Її волохатий зуавчик зараз, мабуть, у цілковитій безпеці в Річмонді. Покрай натовпу люди заворушилися, розступаючись, і до коляски тітоньки Туп обережно спрямував свого коня Рет Батлер. У Скарлет промайнуло: «А він таки зух, коли з’являється тут о цій порі — адже юрба може роздерти його на шматки хоча б за те, що він не в армії». Коли Рет наблизився, вона подумала, що й сама першою б це зробила. Як у нього вистачає нахабства бути таким пещеним і ситим, верхи на породистому коні, в начищених до блиску чоботях, в елегантному білому полотняному костюмі, з дорогою сигарою в роті, коли Ешлі й решта хлопців босі й голодні, упріваючи на спеці, знемагаючи від хвороб, б’ються на фронті з янкі? З натовпу весь час кидали на нього люті погляди, поки він повільно протискався вперед. Старші чоловіки бурчали щось собі під носа, а місіс Меррівезер, що ніколи не знала стриму, ледь підвелася з сидіння й сказала голосно: «Спекулянт!» — якомога в’їдливішим і образливішим тоном. Рет Батлер, однак, ні на кого не зважав, а під’їхавши ближче, скинув бриля, коли вітався з тітонькою Туп і Меллі, тоді об’їхав коляску, нахилився до Скарлет і прошепотів майже на вухо їй: — Чи не здається вам, що саме час докторові Міду виголосити свою знамениту промову про перемогу, яка сидить мов орел на флагштоках наших стягів? Нерви у Скарлет були напружені до краю; вона рвучко обернулась до нього і була б учепилась, як дика кішка, коли б він не стримав її жестом. — Я приїхав сповістити вам, дами,— заявив він уголос,— що я був у штабі й дізнався про надходження перших списків убитих і поранених. Серед тих, хто стояв близько й розчув його слова, прокотився гул, передавшись далі у натовп, люди вже оберталися, готові рушити до штабу на вулицю Вайтхол. — Стривайте! — стримав їх Батлер, випростуючись на сідлі й простягаючи руку.— Списки передано обом газетам, і їх уже друкують. Тож почекайте на місці. — Ох, капітане Батлер,— скрикнула Меллі, звертаючись до нього зі слізьми на очах.— Як це добре з вашого боку, що ви приїхали повідомити нас. Але коли ж вивісять списки? — Це може бути кожної хвилини, пані. Списки до редакцій передано з півгодини тому. Черговий майор не хотів нічого оголошувати, поки їх не надрукують — він боявся, щоб тлум не розніс редакції. Та ось уже, дивіться! Бічне вікно в газетній конторі розчинилося, і вистромилася чиясь рука з пакою вимазаних свіжою фарбою довгих вузьких гранок, на яких густо засіялись рядки імен. Люди виривали списки одне в одного з рук, хто вхопив, силкувався відійти вбік, щоб прочитати, а хто був ззаду, пхався наперед і кричав: «Пропустіть!» — Ану-но потримай! — коротко мовив Рет, зіскакуючи на землю й кидаючи поводи дядькові Пітеру. Його широкі плечі проступали над юрбою, коли він рушив до вікна, рішуче розпихаючи всіх. За якусь хвильку він повернувся, несучи в руці з півдесятка відбитків. Один він простяг Мелані, а інші припали дамам з сусідніх повозів — місіс Мід, Меррівезер, Елсінг, сестрам Маклюр. — Та швидше, Меллі! — задихаючись від нетерплячки, Скарлет не в силі була себе стримати, коли побачила, що у зовиці трясуться руки і вона й рядка не може прочитати. — Візьми ти,— прошепотіла Меллі, і Скарлет вихопила аркушик у неї з рук. Літера «В». Де тут на «В»? Ага, ось де, тільки тут розмазано фарбу. — «Вайт»,— прочитала вона, і голос її зірвався.— «Вілкенс... Війн... Зебулон...» Ой, Меллі, його тут нема! Його нема в списку! Ой, ради Бога, тітонько! Меллі, подай їй сіль! Підтримай її, Меллі! Меллі, в сльозах від щастя, підхопила міс Туп, що закинула голову назад, і підсунула нюхальну сіль їй під ніс. Скарлет підпирала пухкеньку стару панну з другого боку, а серце її співало від радості. Ешлі живий! Його навіть не поранено. Який милостивий Бог, що зберіг йому життя! Який... Раптом вона почула тихий зойк і, обернувшись, побачила, як Фенні Елсінг схилилася головою матері на груди, а папірець випав у неї з руки, і як у місіс Елсінг тремтіли тонкі губи, коли вона пригортала до себе дочку й неголосно наказувала кучерові: «Додому. Швидко». Скарлет кинула блискавичний погляд на список. Г’ю Елсінга там не було. Отже, Фенні мала кавалера, і це він загинув. Натовп співчутливо розступився перед коляскою Елсінгів, услід за якою рушив маленький плетений візок сестер Маклюр. Віжки тримала в руках міс Фейз Маклюр, обличчя її було непорушне, мов скеля, а губи так міцно стулені, що вперше не стало видно зубів. Поряд сиділа мертвотно бліда й випростана міс Гоуп, судомно вхопившись за сестрину спідницю. Вони виглядали як зовсім старі жінки. Їхній менший брат Даллас був улюбленцем обох сестер. Тепер його не стало, і обидві дівчини лишилися самі-одні на всьому білому світі. — Меллі! Меллі! — врадувано закричала Мейбел.— Рене живий! І Ешлі теж! Ох, слава Богові! — Шаль злетіла у неї з плечей, виставивши на видноту її розбухлий живіт, але зараз ні вона сама, ні її мати не звертали на це уваги.— Ой, місіс Мід! Рене...— Голос у неї раптом зірвався.— Меллі, глянь! Місіс Мід, що з вами?.. Що, Дарсі...? Місіс Мід сиділа, втупившись долі, і не озвалася, коли до неї звернулись, але з обличчя малого Філа поруч можна було все прочитати, як з розгорнутої книжки. — Ну, заспокойся, мамо,— бурмотів він безпорадно. Місіс Мід підвела голову й перехопила погляд Мелані. — Йому вже не треба чобіт,— сказала вона. — Ох, дорогенька моя! — скрикнула Меллі, схлипуючи. Вона схилила голову тітоньки Туп на плече Скарлет, вискочила з коляски й підбігла до лікаревої дружини. — Але ж у тебе лишився я, мамо,— сказав Філл, незграбно силкуючись заспокоїти білу як полотно матір.— І якби ти мене відпустила, я перебив би всіх янкі... Місіс Мід щосили стисла сина за плече, немов даючи взнаки, що нізащо його не відпустить, і скрикнула здушеним голосом: «Ні!» — Філе, перестань-бо! — цитьнула Мелані, сідаючи в коляску до місіс Мід і притискаючи її до грудей.— Ти думаєш, мамі твоїй полегшає, коли й другого сина у неї вб’ють? Щоб отак по-дурному втішати! Швидше вези нас додому! Коли Філ узяв віжки, вона обернулась до Скарлет. — Як одвезеш тітоньку, приїдь до місіс Мід. А ви, капітане Батлер, зможете сповістити доктора Міда? Він у шпиталі. Коляска рушила через натовп, де людей уже значно поменшало. Декотрі жінки плакали з радощів, але більшість стояли, мов отетерівши, неспроможні ще усвідомити, який важкий удар упав на них. Скарлет схилилася над списком з розмазаними літерами і хутко пробігла його очима, чи нема там знайомих прізвищ. Тепер, упевнившись, що Ешлі живий, вона могла подумати й про інших. І який же довгий список! Які тяжкі втрати для Атланти й для всієї Джорджи! Боже милостивий! «Калверт, Рейфорд — лейтенант». Рейф! Раптом їй пригадався той бозна-як далекий день, коли вони вдвох надумали втекти з дому, але присмерком вернулися назад, бо зголодніли й злякалися темряви. «Фонтейн, Джозеф К.— рядовий». Малий варивода Джо! А Селлі щойно народила дитину! «Манро, Лафайєт — капітан». Цей Лаф був заручений з Кетлін Калверх, Бідна, Кетлін! Вона зразу двох втратила — брата й нареченого. А у Селлі ще більша втрата — брат і чоловік. Ні, це просто моторошно! Скарлет аж страшнувато було читати далі. Тітонька Туп усім тягарем спала їй на плечі й без упину зітхала, тож вона, не дуже церемонячись, відсторонила стару в куток коляски, а сама знов заглибилася в список. Та що це, не може бути! Тричі прізвище «Тарлтон» у списку! Мабуть, друкар у поспіху помилково набрав те саме прізвище. Але ні. Ось же й імена. «Тарлтон, Брентон — лейтенант». «Тарлтон, Стюарт — капрал». «Тарлтон, Томас — рядовий». А Бойд загинув ще в перший рік війни, поховано його десь у Вірджинії. Усіх чотирьох Тарлтонів скосило. І Тома, і цибатих шибайголів-близнят, цих базік з їхніми невгавними витівками, і Бойда, незрівнянного танцюриста з язиком гострим як бритва. Ні, далі читати незмога. Їй прикро було бачити в цьому реєстрі імена ще й інших хлопців, з якими вона разом виростала, з якими танцювала, загравала, цілувалася. Вона хотіла б заплакати, щоб якось послабити стиск цих залізних пазурів, що вп’ялися їй у горло. — Прийміть моє співчуття, Скарлет,— озвався Рет. Вона підвела на нього погляд. Їй зовсім вилетіло з голови, що він ще тут.— Чи багато ваших знайомих? Вона кивнула й насилу спробувала заговорити: — Майже у кожній сім’ї в окрузі хтось загинув... І всі... і всі троє братів Тарлтонів. Його обличчя було спокійне, мало не похмуре, і без насмішкуватості в очах. — Але це ще не кінець,— сказав він.— Це тільки перші списки, і вони неповні. Завтра прийдуть довші.— Він притишив голос, щоб не чутно було в інших екіпажах поруч.— Генерал Лі, здається, програв битву, Скарлет. У штабі гадають, що він відступив до Меріленду. Вона звела на нього переляканий погляд, але страх її спричинила не поразка Лі. Довші списки загиблих і поранених прийдуть завтра! Завтра! Вона й не подумала про завтра, щаслива тим, що імені Ешлі не було в сьогоднішньому списку. Завтра. Таж, можливо, він уже цю хвилину неживий, а вона цього не знатиме до завтра, а то й ще цілий тиждень. — Ой Рете, і навіщо взагалі ці війни? Краще хай би янкі відкупили собі негрів або ми задарма їх віддали їм, аніж маємо отаке терпіти. — Тут не йдеться про негрів, Скарлет. Негри — це тільки привід. Війни завжди будуть, бо чоловіки люблять воювати. Жінки — ці не люблять воєн. А от чоловікам війни любі навіть більше за жінок. Знайомий осміх знову скривив його уста, і поважність зникла з обличчя. Він злегка підніс свого широкого бриля. — На все добре. Я спробую знайти доктора Міда. Здається, зараз він буде не в стані оцінити всю іронію долі, що саме я принесу йому звістку про загибель сина. Але згодом, гадаю, йому буде ненависна навіть думка, що про смерть свого сина-героя він почув з уст спекулянта.*
Скарлет уклала міс Туп у ліжко, приготувала їй грогу, доручила Пріссі й куховарці доглядати стару, а сама подалась до будинку Мідів. Господиня була нагорі разом з Філом, чекаючи на повернення чоловіка, а Мелані сиділа у вітальні, де тихенько перемовлялася з кількома сусідами, що прийшли висловити своє співчуття. Озброївшись голкою й ножицями, вона заходилася перешивати для місіс Мід жалобну сукню, позичену в місіс Елсінг. На весь дім уже розійшовся гострий запах чорної фарби домашнього виробу: це заплакана куховарка у величенькому казані перефарбовувала всі сукні місіс Мід. — Як вона? — тихо спитала Скарлет. — Ані сльозинки не зронила,— відказала Мелані.— Коли жінка не може плакати, це страшно. Я не розумію, як чоловіки можуть перетерпіти будь-яке лихо й не зронити ні сльозинки. Мабуть, це тому, що вони дужчі й мужніші. Вона каже, що сама поїде до Пенсильванії привезти синове тіло. Доктор Мід не зможе, бо на ньому шпиталь. — Їй буде страшенно тяжко. А чого б вона Філа з собою не взяла? — Вона боїться, що раптом він вирветься у неї з рук і піде до війська. Знаєш, він же рослявий, як на свій вік, а тепер уже й шістнадцятирічних беруть. Сусіди один по одному стали розходитись, не маючи особливої охоти бути свідками того, як лікар прийде додому, і врешті Скарлет з Мелані залишилися самі у вітальні з шитвом у руках. Мелані була сумна, але спокійна, хоч на її шитво час від часу скапувала сльоза. По ній не видно було, щоб вона думала про битву, яка, можливо, й досі триває, і про те, що Ешлі в цю мить, може, вже й неживий. Пройнята у глибині душі страхом, Скарлет не могла зважитись: чи переказати Ретові слова Мелані заради сумнівної радості потішитись її стражданням, а чи промовчати. Зрештою вирішила не говорити. Не треба, щоб Мелані подумала, ніби вона надміру тривожиться долею Ешлі. Всіх, у тім числі й Мелані з Туп, настільки поглинули власні переживання цього дня, що вони, дякувати Богові, не помітили нічого дивного в її поведінці. Якийсь час Мелані й Скарлет шили мовчки. Аж це почувся тупіт копит надворі, і вони, виглянувши з-за фіранки, побачили доктора Міда, що скочив з коня. Плечі його були згорблені, голова похилена, сива борідка віялом розпласталась на грудях. Він повільно ввійшов у дім, скинув капелюха, поклав саквояж і, не сказавши ні слова, поцілував Скарлет і Мелані. Потім втомлено рушив сходами нагору. За хвилину спустився з другого поверху Філ, довгоногий і довгорукий, по-підлітковому незграбний. Дівчата думали, що хлопець присяде біля них, але він вийшов на передній ганок, сів на верхній сходинці й підпер голову долонею. Меллі зітхнула. — Він злоститься, що його не відпускають на фронт бити янкі. Йому вже ж п’ятнадцять років! Ох Скарлет, я страшенно хотіла б мати такого сина, як він! — Щоб його вбили? — тільки й відказала Скарлет, згадавши про Дарсі. — Краще мати сина й втратити, аніж не мати зовсім,— промовила Мелані й схлипнула.— Ти, Скарлет, не можеш цього зрозуміти, бо в тебе є малий Вейд, а от я... Ох Скарлет, я так хочу мати дитину! Ти, мабуть, думаєш, що так прямо не заведено про це говорити, але ж воно правда, та ти й сама знаєш, що кожна жінка цього жадає. Скарлет ледве стримала себе, щоб не пирхнути зневажливо. — Якщо така буде Божа воля і Ешлі має... має загинути, я це витримаю, хоч я радніше померла б, якщо його не стане. Але Бог дасть мені силу це витримати. А як пережити, коли він загине, а у мене від нього не залишиться навіть дитини, яка була б мені втіхою в житті? Ох Скарлет, ти така щаслива! Ти хоч втратила Чарлі, але маєш від нього сина. А от якщо Ешлі не стане, у мене нічого не залишиться. Пробач мені, Скарлет, але часом я так заздрю тобі... — Заздриш... мені? — скрикнула Скарлет, відчувши себе провинною перед Мелані. — Бо у тебе є син, а в мене нема. Часом я навіть починаю вмовляти себе, ніби Вейд — мій син, бо ж це таке жахіття — не мати дитини. — Дурниці верзеш! — кинула Скарлет, якій зразу відлягло від серця. Вона зміряла поглядом благеньку постать Мелані й почервоніле її обличчя, схилене над шитвом. Мелані, може, й хоче дітей, але не з такою статурою, як у неї, їх народжувати. На зріст ледь вища за дванадцятирічну дівчинку, вузькі стегна, пласкі груди. Скарлет бридко було навіть подумати, що Мелані може завагітніти. А за цим виринало безліч інших думок, які й зовсім були нестерпні. Якби Мелані мала дитину від Ешлі, то Скарлет здалося б, наче її обікрадено. — Пробач мені, що я так сказала про Вейда. Ти ж знаєш, я його дуже люблю. Ти не сердишся на мене, ні? — Перестань дуріти,— тільки й відказала Скарлет.— Краще вийди на ганок заспокой Філа. Він он плаче.Розділ XV
Відкинута назад у Вірджинію південська армія, яка внаслідок поразки під Геттісбергом зазнала великих втрат, на зиму зайняла позиції над берегами річки Репідан, і перед Різдвом Ешлі приїхав у відпустку додому. Скарлет аж сама злякалася спалаху своїх почуттів, коли вперше побачила його по двох роках. Тоді, у вітальні в Дванадцяти Дубах, на весіллі його й Мелані, їй здавалося, що вона не зможе кохати сильніше й палкіше, аніж у ті хвилини. Але тепер Скарлет розуміла, що її стан у той давній вечір можна було порівняти з переживаннями розпещеної дитини, в якої відібрали цяцьку. Теперішні ж її почуття, після того як вона два роки прожила, безнастанно мріючи про нього й остерігаючись, щоб ані словом про це не прохопитись, були незмірно дужчі. Цей Ешлі Вілкс у вицвілій і залатаній уніформі, з білявою, вигорілою на літньому сонці, чуприною, нічим не нагадував того безтурботного замріяного хлопця, в якого вона по вуха закохалася перед війною. Тепер Ешлі став стократ звабливішим. Колись блідошкірий і тендітний, він зробився засмаглим і худим, а довгі русяві вуса, характерні для кавалериста, і зовсім надавали йому вигляду бувалого воїна. У своїй приношеній уніформі, з револьвером у потертій кобурі, він тримався по-військовому виструнчено, кінчик пощерблених піхов постукував об високий чобіт, подряпані остроги тьмяно полискували — ось такий він був, майор армії Конфедерації Ешлі Вілкс. Звичка командувати вже наклала на нього відбиток, впевненість у собі й владність проступали в його поставі, у кутиках рота з’явилися суворі складки. Щось нове й незвичне було в рівних його плечах, у холодному поблиску очей. Раніше млявий і оспалий у рухах, тепер він став спритний, мов кіт, скидаючись на людину, в якої нерви всякчас напружені, як струна. В очах у нього стояла втома і якась дивна спустошеність, а на смаглявій шкірі обличчя гостро випинались вилиці. І все-таки він був усе той самий її красень Ешлі, хоч і змінився разюче. Скарлет збиралася на Різдво до Тари, та після того як прийшла телеграма від Ешлі, ніяка сила на землі, навіть найкатегоричніший наказ Еллєн, не змогли б її витягти з Атланти. Якби Ешлі мав намір зупинитися в Дванадцяти Дубах, вона поспішила б додому, аби бути ближче до нього, але він написав родичам, щоб вони приїхали побачитися з ним в Атланті, і містер Вілкс, і обидві сестри — Душка й Індія — були вже у місті. Тож як могла вона поїхати до Тари й не побачити його після двох довгих років розлуки? Не почути його голосу, від якого аж серце завмирає, не прочитати в його очах, що він пам’ятає її? Та нізащо! Навіть заради всіх матерів на світі! Ешлі приїхав за чотири дні до Різдва з гуртом інших хлопців-відпускників з їхньої округи — прикро невеликим гуртом уцілілих після поразки під Геттісбергом. Серед них були Кейд Калверт, худорлявий довготелесий Кейд, що раз у раз надсадно бухикав, двоє братів Манро, яких аж розпирала радість, бо це була перша їхня відпустка за три роки війни, і Алекс та Тоні Фонтейни, добряче п’яні, хвальковиті й задиристі. Всі вони мали дві години чекати пересадки на станції, і оскільки тверезим з їхньої компанії треба було виявити чимало винахідливості, щоб брати не побилися один з одним або й з кимось стороннім, Ешлі вирішив узяти їх з собою до тітоньки Дріботуп. — Здавалося б, у Вірджинії чого-чого, а бійок їм мало б вистачити,— гірко зауважив Кейд, дивлячись, як двоє наїжачених, мов бойові півні, братів, відштовхуючи один одного, поспішили прикластися до ручки схвильованої і улещеної цим тітоньки Туп.— Але ж ні. Ледве прибули ми до Річмонда, як вони вже напилися й завелися битись їх там підібрав патруль, і були б вони все Різдво просиділи у холодній, якби Ешлі не зумів хитромудро вмовити командира патруля. Але Скарлет майже не слухала його розповіді, збуджена тим, що вона знову біля Ешлі, в одній кімнаті з ним. І як за ці два роки могла у неї хоча б думка промайнути, що котрийсь інший юнак може бути такий же милий, вродливий, привабливий? Як вона могла допускати, щоб хтось там залицявся до неї, коли є на світі Ешлі? Він знову був дома, їх розділяв лиш оцей килим у вітальні, і вона насилу стримувала щасливі сльози в очах, коли кидала погляд на нього, як він сидів на канапі між Меллі та Індією, а Душка ззаду схилялась йому на плече. Якби ж то вона мала право отак сісти поруч з ним і взяти його попідруку! Якби могла щохвилини доторкатися до його рукава, впевнюючись, що це таки він тут поряд, тримати його за руку, витирати його хустинкою сльози радості зі свого обличчя. Мелані он робить усе це, й нітрохи не соромиться. Переповнена щастям, вона забула всю свою стриманість і ніяковість, припала до його плеча і, не криючись, милувала чоловіка очима, усмішкою, слізьми. А Скарлет теж переповнювало щастя, і то настільки, що вона навіть не відчувала ні обурення, ні ревнощів до Мелані. Ешлі був нарешті вдома! Вона раз за разом прикладала руку до щоки, де ще теплився доторк його уст, і всміхалась до нього. Він, звісно, не поцілував її першу. Меллі просто-таки повисла йому на шиї, плачучи й вигукуючи казна-що, обіймаючи Ешлі так, наче збиралася повік не випускати його з обіймів. А за нею Індія й Душка вчепилися в Ешлі, мало не силоміць відриваючи його від Мелані. А тоді він поцілував батька, і в стриманих їхніх обіймах відчувалася глибока обопільна любов. Потім тітоньку Туп, що аж підстрибувала від збудження на своїх кумедно куцих ніжках. І лише після цього обернувся до Скарлет, оточеної юнаками, що напрошувалися на поцілунок, і промовив: «Ой Скарлет! Яка ж ти гарна!» — і цмокнув її в щоку. В ту секунду все, що вона збиралася сказати йому при зустрічі, геть вилетіло у неї з голови. Лише через кілька годин вона усвідомила, що він же не поцілував її в уста. Тоді вона гарячково заходилася думати, а як би він повівся, коли б вони зустрілися віч-на-віч? Чи схилився б своєю стрункою постаттю над нею, притис до себе й підніс угору й так тримав би довго-довго? Їй приємно було це думати, і вона повірила, що саме так би й сталося. Але попереду ще цілий тиждень, на все вистачить часу! Звісно, що випаде така хвилина, коли вони будуть наодинці, тоді вона скаже йому: «А пам’ятаєш наші прогулянки верхи глухими стежками, яких не знав ніхто, крім нас?», «А пам’ятаєш, як світив місяць того вечора, коли ми сиділи на сходинках Тари і ти розказував мені отого вірша?» (Боже, але як же називався він, до речі?), «А пам’ятаєш, як я була підвернула ногу, і ти у смерку ніс мене додому на руках?». Таж так багато було подій, про які вона може почати розмову словами: «А пам’ятаєш?..»! Так багато дорогих згадок, що могли б оживити в його пам’яті ті чарівні дні, коли вони роз’їжджали по всій окрузі, безтурботні, мов діти,— ті дні, коли ще не з’явилася на сцені Мелані Гамільтон! І коли вони говоритимуть про це, вона, можливо, вичитає в очах Ешлі проблиск давнього почуття, якийсь натяк, що попри ту перепону, якою став між ними його шлюб з Мелані, він досі кохає її. Що він кохає її так само гаряче, Як і того дня, коли на пікніку з уст у нього зірвалося зізнання. Вона не замислювалася, що буде далі, коли Ешлі прямо скаже їй про своє почуття. З неї вистачить і того, що вона упевниться в його коханні... Так, вона готова почекати, нехай собі Мелані натішиться притисканням до його плеча й слізьми. Її час ще прийде. Та й що врешті-решт ця Мелані може знати про кохання? — Дорогенький, у тебе вигляд, як у голодранця,— мовила Мелані, коли перше збудження уляглося.— Хто тобі лагодив форму, і чому понашивали на ній сині латки? — А я думав, що виглядаю цілком хвацько,— відказав Ешлі, оглядаючи своє вбрання.— Порівняй лиш мене з цими ось ланцями, і ти зразу оціниш мене належним чином. Форму лагодив мені Моз, і дуже добре з цим упорався, коли зважити, що до війни він і голки в руках не тримав. А щодо синіх латок, то якщо маєш вибирати: або дірки на штанях, або клапті з мундиру супротивника... власне, тут і нема ніякого вибору. А замість того щоб обзивати мене голодранцем, ти ще дякуй небу, що я не прийшов додому босоніж. Тиждень тому мої чоботи остаточно розвалилися, і я мусив би вертати додому, обмотавши ноги мішковиною, якби не пощастило нам підстрелити двох вивідачів-янкі. Чоботи одного з них виявились якраз на мене. І він витяг свої довгі ноги у приношених високих чоботях, аби всі могли ними помилуватись. — А ось мені чоботи другого не дуже підійшли,— докинув Кейд.— Вони на два номери менші за мій розмір, у них я мов калічка. Зате, правда, вернуся додому пристойно взутий. — Але ти не подумав, живолуп нещасний, що комусь із нас вони краще б придалися,— сказав Тоні.— У нас, Фонтейнів, ноги маленькі, як у справжніх аристократів, і нам вони були б саме якраз. Сили пекельні, та мені сором на очі матері показатись у цих шлапаках! До війни вона й чорнюкові не дозволила б таких узути. — Не журися,— заспокоїв його Алекс, кидаючи погляд на Кейдові чоботи.— Ми стягнемо їх з нього у поїзді, поки їхатимем додому. Перед очі матері стати — це ще нічого, але щоб мене чор... я хочу сказати — мене не дуже тішить, що Діміті Манро побачить, як у мене пальці вилазять. — Але ж це мої чоботи! Я перший про це заявив,— заперечив Тоні, вже суплячись на брата. На щастя, втрутилася Мелані і, упереджуючи можливу бійку, якими так славились Фонтейни, поспішила вкоськати обох. — Я хотів похвалитися перед вами, дівчата, широкою бородою,— заявив Ешлі, засмучено потираючи підборіддя, де ще видніли подряпини від бритви.— Така була розкішна борода — коли хочете знати, незгірша, ніж у Джеба Стюарта чи Натана Бедфорда Форреста. Але коли ми прибули до Річмонда, ці два лобурі,— він показав на Фонтейнів,— вирішили, що як вони обдерли свої бороди, то й мені треба так само. Вони схопили мене й так обчухрали, що я ще дивуюся, як це й голови заразом не стягли. А вуса я врятував тільки тому, що втрутилися Евен і Кейд. — Ото маєте, місіс Вілкс! Ви повинні подякувати мені. З бородою ви його не впізнали б і на поріг би навіть не пустили,— сказав Алекс.— Це ми йому зробили на знак вдячності, що він закинув за нас слівце патрулеві й не дав нам сісти в буцегарню. Скажіть тільки слово, то ми зараз же й вуса йому обчикрижимо ради вас. — Ой ні, дякую вам! — поспішила Мелані, перелякано хапаючись за Ешлі: ці-бо смагляві спритники ладні були на всяку капость.— Вуса якраз дуже йому личать. — Що то воно кохання,— сказали Фонтейни, глибокодумно киваючи один одному галовою. Кали Ешлі вийшов надвір одвезти хлопців на станцію в колясці тітоньки Туп, Мелані схопила Скарлет за руку. — Його форма в жахливому стані, правда? А чи дуже він здивується, кали я подарую йому новий кітель? Шкода, що не вистачило тканини й на бриджі! Згадка про кітель боляче шпигнула Скарлет: вона воліла б сама піднести Ешлі такий дарунок на Різдво. Сіра вовняна тканина для офіцерських мундирів була тепер чи не дорожча від золота, тож Ешлі ходив у домотканому, як і багато інших військових. Навіть простішої тканини не вистачало, і часто-густо солдатам доводилось одягати форму, стягнену з полонених янкі, тільки пофарбовану в сіро-коричневий колір барвником з горіхової шкаралупи. Але Мелані чисто випадково пощастило дістати сірого сукна, якого вистачило на цілий кітель, хоч і трохи закороткий. У шпиталі Мелані доглядала одного чарлстонського хлопця, і коли він помер, вона відрізала в нього пасмо волосся й послала матері разом з тими дрібничками, що знайшлися в його кишені, та з коротеньким листом від себе, де розповіла про останні хвилини пораненого, промовчавши про його страждання. Далі між обома жінками зав’язалось листування, з якого мати юнака дізналася, що у Мелані чоловік на фронті; тоді вона прислала Мелані придбаний для сина добрий шмат сірого сукна з мідними гудзиками на додачу. Сукно було чудове, грубе й тепле, з матовим полиском — явно доставлене крізь блокаду і вельми дороге. Тепер коло нього заходжувався кравець, і Мелані квапила його, щоб обнова була готова на перший день Різдва. Скарлет залюбки зробила б усе можливе, аби справити Ешлі решту уніформи, бодай і втридорога, але в Атланті потрібної тканини просто не можна було роздобути. Вона таки мала різдвяний подарунок для Ешлі, хоча перед пишнотою сірого кітеля від Мелані він меркнув своєю мізерністю. Це була маленька фланелева торбинка з усяким швацьким надібком: пачкою безцінних голок, що доставив Рет з Нассау, трьома лляними носовичками з того самого джерела, двома котушками ниток і невеличкими ножицями. Але Скарлет хотіла подарувати Ешлі що-небудь більш особисте, щось таке, що жінка дарує чоловікові, як-от сорочка, рукавички або капелюх. Надто ж капелюх. Оцей маленький плаский картузик на голові Ешлі такий чудернацький! Скарлет взагалі не подобались картузи. Що з того, що його носив Непоборний Джексон замість крислатого капелюха? Від цього картузи не стали елегантніші. Але в Атланті тепер можна було дістати лише простацькі капелюхи з грубої вовни, які мали ще бридкіший вигляд, ніж ці кумедні картузи. Думка про капелюхи привела Скарлет на пам’ять Рета Батлера. У нього стільки тих головних уборів — широкі брилі для літньої пори, високі циліндри для врочистостей, мисливські капелюхи, м’які фетрові — ясно-брунатні, чорні й сині. Навіщо йому їх так багато, коли її любий Ешлі їздить верхи під дощем у своєму картузі, з якого крапає йому за комір? «Випрошу в Рета новий чорний капелюх,— вирішила вона.— Опережу його сірою стрічкою, а збоку вишию емблему Ешлі, і вийде дуже мило». На хвильку вона урвала ці мріяння, подумавши, що важкувато буде випросити в Рета капелюх, коли не пояснити, навіщо він їй. А вона ж не зможе сказати, що це для Ешлі. Він так гидко насупить брови, як це завжди робить, коли вона бодай мимохідь згадає ім’я Ешлі, і майже напевне відмовить їй. Ні, вона вигадає якусь жалісливу історію про солдата з шпиталю, що він, мовляв, лишився без капелюха, а правду Ретові зовсім і не конче знати. Весь цей день вона крутилася, щоб хоч кілька хвилин побути з Ешлі сам-на-сам, але Мелані ні на крок від нього не відступала, та й Індія і Душка з розпашілими очима під безбарвними віями ходили за ним по всьому дому слід у слід. Навіть Джонові Вілксу, що так явно пишався сином, не випало нагоди спокійно з ним погомоніти. Так само було й за вечерею, кали Ешлі засипали розпитами про війну. Війна. І кому це цікаво? Скарлет здавалося, що й Ешлі не дуже охоче розводився на цю тему. Говорив він, правда, багато, часто сміявся і взагалі тримав у руках усю розмову, чого ніколи раніше з ним не бувало, але про саму війну майже нічого й не сказав. Розповідав він різні жарти, кумедні історії з товаришами, кпив з маскувальних операцій, не без гумору описував довгі марші під дощем і дні, проведені надголодь, змалював у подробицях, який вигляд мав генерал Лі верхи на коні, коли з’явився перед ними під час відступу з-під Геттісберга й запитав: «Панове, ви всі з Джорджії? Це добре, бо що ми без вас, джорджіанців, робили б?» Скарлет подумала, що це він так гарячково говорить, бо боїться їхніх запитань про щось таке, на що йому не хотілося б відповідати. Коли вона помічала, як він відводить убік очі під стривоженим батьковим поглядом, у ній теж зринала розгубленість і неспокій: що ж криється на душі в Ешлі? Але так бувало з нею ненадовго, адже всю її переповнювали радість і пекуче жадання залишитися з ним наодинці. Однак радість ця тривала доти, доки всі, що зібралися півколом біля каміна, не стали потроху позіхати, а містер Вілкс з дочками не від’їхав до готелю. Після цього Ешлі, Мелані, Дріботуп і Скарлет услід за дядьком Пітером зі свічкою в руці піднялися сходами, і Скарлет ураз відчула, як у неї похололо серце. Поки ще вони стояли на верхній площадинці, Скарлет здавалося, що Ешлі належить їй, тільки їй, дарма що вона за весь день не перемовилася з ним ані слівцем на самоті. Та коли з уст її прозвучало «На добраніч», вона побачила, як раптом Мелані опустила очі долі, зашарілась і затремтіла, наче з остраху, хоч обличчя її променилося щастям. Вона не підвела погляду й тоді, коли Ешлі прочинив двері спальні, а тільки швиденько прошмигнула всередину. Ешлі коротко побажав усім доброї ночі і теж навіть не глянув на Скарлет. Двері за ними зачинилися, і Скарлет лишилася сама, пройнята німим розпачем. Ешлі вже не належить їй. Він належить Мелані. І скільки Мелані житиме, він заходитиме з нею в спальню, і двері зачинятимуться за ними, відокремлюючи їх від решти світу.*
І ось уже Ешлі вирушав назад до Вірджинії, де будуть знову тривалі переходи по сльоті, голодні привали на снігу, страждання, знегоди й небезпеки, де ясна врода його русявої голови й горде струнке тіло в одну мить можуть бути стерті з обличчя землі, мов якась комашина під чиєюсь недбалою ступнею. Тиждень мерехтливої примарної краси, коли щастям повнилася кожна година, минув назавжди. Цей тиждень пролетів швидко, наче сон, напоєний ароматом соснового гілля і різдвяної ялинки, осяяний світлом свічок і відблиском саморобних ялинкових оздоб — наче сон, в якому хвилини йдуть одна за одною так прудко, як удари серця. Цей запаморочливий тиждень, коли Скарлет, навпереміну відчуваючи радість і біль, жадібне всотувала в себе кожнісіньку мить, щоб потім, коли Ешлі вже не буде близько, довгими місяцями згадувати подію за подією, визбируючи з них зернятка втіхи — кожен танець, і сміх, і спів, кожен вияв уваги до Ешлі, коли вона упереджувала його бажання, усміхалась, коли він усміхався, мовчала, коли він говорив, а сама вбирала очима обриси його ставного тіла, порух його брів, складки в кутиках уст, щоб усе це незатертим слідом закарбувалося в пам’яті — бо ж тиждень минає блискавично, а війна триває безрік. Скарлет сиділа на канапі у вітальні, поклавши на коліна прощальний подарунок для нього й дожидаючи, коли він розпрощається з Мелані й спуститься вниз,— вона молила Бога, щоб він зійшов один і небо подарувало їй хоча б кілька хвилин побачення з ним на самоті. Вона напружено ловила звуки угорі, але в домі було на диво тихо, і цю тишу порушувало тільки її власне,— надто голосне, як їй здавалося,— дихання. Тітонька Дріботуп хлипала у себе в кімнаті, впавши лицем на подушку, Ешлі попрощався з нею ще півгодини тому. За причиненими дверима спальні Мелані не чутно було ні голосів, ні плачу. Як на Скарлет, він уже надто довго сидів у тій кімнаті, і гіркота сповнювала її серце, що він ніяк не розпрощається з дружиною: адже хвилини збігали так швидко і так мало лишалося часу до його від’їзду. Вона пригадувала все, що хотіла протягом тижня сказати йому. Але досі не мала на це нагоди і бачила, що, мабуть, уже й не матиме. І такі ж то були дурниці! «Ти берегтимешся, Ешлі, правда?» Або: «Вважай, щоб не промочити ноги. Ти так легко застуджуєшся!» Чи: «Не забувай класти газету на груди під сорочкою. Тоді не протягне». Проте були й серйозніші речі, набагато серйозніші, які вона хотіла й сама сказати, і від нього почути чи бодай прочитати в його очах, коли він промовчить. Так багато треба було сказати, а часу вже зовсім обмаль! І навіть ці жалюгідні хвилини можуть у неї відібрати, якщо Мелані проводитиме його до дверей і до коляски. І як вона не урвала бодай хвилинки за ввесь тиждень! Але ж повсякчас Мелані була поруч з ним, не спускала з нього закоханих очей, і в домі від ранку до ночі товклися друзі, сусіди, родичі — Ешлі ніколи не бував сам-один. А пізно ввечері зачинялися двері спальні, і він лишався вдвох з Мелані. І жодного разу за всі ці дні він ані поглядом, ані словом, анічим не виказав себе, не натякнув Скарлет, що відчуває до неї щось більше, ніж любов брата чи давнього приятеля. Вона не могла допустити, щоб Ешлі поїхав,— можливо, назавжди,— не давши їй певності, що він досі кохає її. Тоді навіть якби він загинув, думка про його потаємну любов була б для неї розрадою до кінця її днів. Минула, здавалося, ціла вічність, коли вона врешті почула, як рипнули чоботи нагорі, як двері спальні відчинились і зачинилися. Він почав спускатися сходами. Сам, дякувати Богові! Мелані, певне, занадто пригнічена розлукою, щоб вийти з кімнати. Тепер вона, Скарлет, кілька безцінних хвилин зможе побути з ним наодинці. Він спускався поволі, остроги його подзенькували, шабля глухо постукувала об халяву. Коли він увійшов до вітальні, погляд його був нахмурений. Він спробував усміхнутись, але поблідле й непроникне обличчя його виглядало як у людини, що спливає кров’ю від невидимої рани. Скарлет підвелася на ноги при появі Ешлі й гордовито подумала, що вродливішого за нього воїна вона ще не бачила. Довга кобура й пояс аж сяяли, посріблені остроги й піхви шаблі дядько Пітер невтомними своїми зусиллями натер до блиску. Щоправда, новий кітель не зовсім відповідав його фігурі, бо кравець поспішав і полишив де-не-де нерівні шви. І лискуче нове сукно сірого кітеля надто вже контрастувало з приношеними й латаними штаньми та обдертими чобітьми, але це Ешлі не шкодило: навіть і в срібних латах він би не став в її очах гарнішим, ніж був зараз. — Ешлі,— хапливо почала вона,— можна, я проведу тебе до поїзда? — Ні, не треба, я прошу. Там будуть батько й сестри. І, крім того, я волів би попрощатися з тобою тут, ніж пам’ятати, як ти стояла й мерзла на станції. А згадки тепер такі дорогі. Скарлет зразу ж передумала. Якщо там будуть Індія і Душка, які її зовсім не люблять, то їй не випаде й хвилинки з ним поговорити. — Добре, я не поїду,— погодилась вона.— Але слухай, Ешлі! У мене є для тебе ще один подарунок. Трохи зніяковівши, коли настала мить вручити його Ешлі, вона розгорнула пакунок. То був довгий жовтий пояс з цупкого китайського шовку з важкими китичками на кінцях. Кілька місяців тому Рет Батлер привіз їй з Гавани жовту шаль, рясно розшиту червоними й синіми квітами та пташками, а за цей тиждень вона старанно випорола гаптування, розрізала шаль навпіл і перешила на довгий пояс. — Який чарівний пояс, Скарлет! Це ти сама пошила? Тоді він для мене ще дорожчий. Пов’яжи його мені, люба. Хлопці позеленіють від заздрощів, коли побачать, як я вирядився в новенький кітель та ще з таким поясом. Скарлет обвила яскравою стягою його стрункий стан поверх ременя й зав’язала кінці «вузлом кохання». Нехай Мелані пошила йому новий кітель, але цей пояс буде її дарунком, потайною винагородою від неї — з ним він ходитиме в бій і раз по раз згадуватиме її. Вона відступила на крок і з гордістю оглянула постать Ешлі, подумки роблячи висновок, що навіть Джеб Стюарт з його пір’ям і розмаяними кінцями пояса так не вражає виглядом, як її коханий. — Пояс просто чарівний,— повторив Ешлі, перебираючи пальцями китички.— Але я певний, що ти мусила пожертвувати для нього сукню чи шаль. Ти не повинна була цього робити, Скарлет. Гарт речі тепер нелегко дістати. — Ох Ешлі, та я...— Вона мала на думці: «Та я й серце з грудей вирвала б задля тебе!» — але сказала тільки: — Та я для тебе на будь-що готова! Справді? перепитав він, прояснівши трохи лицем.— Тоді ти можеш-таки дещо зробити, Скарлет, від чого мені полегшає на душі, коли я буду далеко від дому. — Що ж саме? — радісно спитала вона, готова на будь-яку жертву. — Подбай про Мелані, поки мене не буде,— гаразд, Скарлет? — Подбати про Мелані? Гірке розчарування згнітило її серце. То оце таке його останнє прохання до неї, кали вона палко жадала пообіцяти йому щось прекрасне й незвичайне! І раптом у ній спалахнув гнів. У цю хвилину Ешлі мав би належати їй, лише їй! Але Мелані, хоч її й не було тут, блідою тінню стояла між ними двома. Як у нього язик повернувся згадати ім’я Мелані у цю мить прощання? Як він міг просити її про таку послугу? Ешлі не помітив розчарування на обличчі Скарлет. Як і давніше це бувало, він дивився на неї, але не бачив її: очі його були спрямовані кудись крізь неї і поза нею. — Атож, приглянься за нею, побережи її. Вона така слабосила, хоч зовсім цього не усвідомлює. Виснажує себе доглядом за пораненими, шиттям. А вона ж тендітна дуже й несмілива. Окрім тітоньки Дріботуп, дядька Генрі й тебе вона не має жодної близької душі — правда, є ще родина Берів, але вони живуть у Мейконі, і взагалі це далека рідня. Тітонька Туп — ти ж знаєш, Скарлет, вона як дитина. А дядько Генрі старий. Мелані дуже тебе любить — не тільки тому, що ти була Чарлзовою дружиною, а й тому... ну, просто тому, що ти така, яка ти є, вона любить тебе, як рідну сестру. Мені так страшно стає, Скарлет, коли я подумаю, що от раптом мене вб’ють, хто її хоч підтримає? То ти обіцяєш? Скарлет навіть не почула прохання до неї наприкінці, так її приголомшили слова Ешлі про те, що його можуть вбити. Щодня вона читала списки вбитих і поранених, читала з завмиранням серця, знаючи, що для неї кінець світу, якщо з Ешлі щось трапиться. Але постійно, постійно у глибині її душі жила впевненість, що нехай навіть усю армію Конфедерації переб’ють, Ешлі врятується. А тепер він промовив ці моторошні слова! Мурашки побігли в неї по тілу й страх затопив її, забобонний страх, непідвладний розумові. Вона була досить ірландкою, щоб вірити в передчуття, надто ж передчуття загибелі, і в широко розведених сірих очах Ешлі їй привидівся глибокий смуток,властивий людині, що чує холодний доторк смерті до плеча і підвивання банші[27]. — Не говори так! Не думай такого! Це недобрий знак! Швидше прокажи молитву! — Краще вже ти помолись за мене й постав кілька свічок,— відказав він, усміхаючись на її ревне розпучливе благання. Але вона ні слова не могла промовити, так налякало її видиво, що постало в уяві: Ешлі лежить мертвим десь далеко-далеко у снігах Вірджинії. А він тим часом говорив далі, і такий смуток, така безвихідь бриніли у нього в голосі, що страх її ще й посилився, заступивши собою гнів і розчарування. — Отож тому я й звертаюся до тебе, Скарлет. Я не можу сказати, що трапиться зі мною чи з будь-ким із нас. Але коли настане кінець, я буду далеко звідси, якщо й виживу, занадто далеко, щоб подбати про Мелані. — Коли настане... кінець? — Кінець війни. А для нас це буде й кінець нашого світу. — Але ж, Ешлі, невже ти думаєш, що янкі розіб’ють нас? Весь цей тиждень ти розповідав, яку силу має генерал Лі... — Весь тиждень я брехав, як і всі хлопці, що приїздять з війська у відпустку. Навіщо було завчасу наганяти страху на Мелані й тітоньку Туп? Я, Скарлет, таки справді вважаю, що янкі приперли нас до стіни. Геттісберг — це початок кінця, хоч тут люди цього ще не усвідомлюють. Вони неспроможні збагнути справжнє наше становище, але... Дехто з солдатів у моїй частині вже зараз босий, Скарлет, а у Вірджинії снігу по коліна. І коли я бачу в цих бідолах відморожені ноги, завинуті в шмаття й мішковину, бачу, які криваві сліди вони полишають на снігу, тоді як у мене на ногах пара добрих чобіт... мені хочеться віддати чоботи комусь із них, а самому ходити босоніж, як і вони. — Ой Ешлі, пообіцяй мені, що цього не зробиш! — Коли я бачу це все й коли потім дивлюся на янкі — я переконуюся, що всьому кінець. Янкі ж тисячами наймають собі солдатів у Європі, Скарлет! Більшість полонених, яких ми недавно захопили, не вміють навіть розмовляти по-англійському. Це німці, поляки, запальні ірландці, що тільки й знають свою гельську мову[28]. Але коли ми втрачаємо солдата, нам уже ніким його замінити. І коли наше взуття розвалюється, нового нам нема де взяти. Нас загнано в глухий кут, Скарлет. Ми не в силі битися з усім світом. Вона подумала в розпуці: «Та нехай уся ця Конфедерація розпадеться на порох! Нехай настане кінець світу, аби тільки ти зостався живий! Я не зможу жити, як тебе не стане!» — Сподіваюся, Скарлет, ти нікому не розбазікаєш того, що почула від мене. Я не хочу наганяти страху на людей. Я й тебе, люба, не став би страхати цими балачками, але ж мені треба було пояснити, чому я прошу подбати про Мелані. Вона така тендітна й квола, а ти така сильна, Скарлет. Це для мене велика полегкість — знати, що ви будете разом, якщо зі мною щось станеться. Ти обіцяєш мені, Скарлет? — Обіцяю! — скрикнула вона — в цю мить, бачачи смерть у нього за спиною, вона готова була що завгодно йому пообіцяти.— Ешлі, Ешлі! Я не можу тебе відпустити! Я просто не маю на це сили! — Ти повинна бути мужньою,— сказав він з якимсь новим відтінком у голосі, що звучав дзвінкіше й глибше. Слова квапливо виривалися з його уст, наче їх підганяла внутрішня напруга.— Ти повинна бути мужньою. Бо коли ні, як я зможу все витримати? Скарлет жадливо й радісно стала вдивлятись в його обличчя: невже й справді йому так само тяжко розлучатися з нею, як їй з ним? Але воно як було непроникне, коли він вийшов від Мелані, таким і зараз лишалося,— Скарлет нічого не могла вичитати у нього в очах. Ешлі нахилився, взяв лице Скарлет у долоні й легенько поцілував її в чоло. — Скарлет, Скарлет! Ти така мила, й дужа, й добра. Ти не тільки своїм любим лицем прегарна, а й усім єством — і тілом, і розумом, і душею. — Ох Ешлі! — блаженно прошепотіла вона, стрепенувшись від його слів і доторку його уст.— Ніхто, тільки ти повік... — Мені приємно думати, що я, здається, краще тебе знаю, ніж більшість людей, я бачу красу, глибоко заховану в тобі і через те непомітну для тих, хто дивиться поспіхом і бездумно. Він змовк і опустив руки, але очі його, все ще були прикуті до її очей. Скарлет з притамованим подихом чекала, що він ще скаже, вона аж навшпиньки звелася, щоб почути від нього три магічні слова. Але ці слова так і не прозвучали. Вона гарячково вдивлялася в його обличчя, а уста її тремтіли — їй ставало ясно, що він більш нічого вже не скаже. Цього другого краху своїх надій Скарлет уже не змогла витерпіти і, чисто по-дитячому зойкнувши, важко опустилася на стілець, уся в сльозах. І в цю мить долинув лиховісний звук знадвору, з дороги, нагадуючи про неминучість від’їзду Ешлі. Поганин, зачувши плюскіт води навколо Харонового човна, не проймався таким розпачем, як Скарлет у цю мить. Це дядько Пітер, закутаний у повстину, під’їхав до ганку коляскою, щоб одвезти Ешлі на поїзд. Ешлі ледь чутно промовив: «Прощавай!», узяв зі столу крислатого капелюха, що вона якось виманила у Рета, і вийшов у півсутінь холу. Взявшись рукою за ручку дверей, він обернувся і подивився на неї довгим розпачливим поглядом, так наче хотів закарбувати в пам’яті кожну риску її обличчя й усієї постаті. Вона бачила його лице крізь поволоку сліз на очах, і грудка стояла їй у горлі: це ж він уже від’їжджає від неї, і буде далеко від її турбот про нього, від рятівної гавані цього дому, зникає з її життя, можливо, назавжди, так і не сказавши тих слів, що їх вона так палко жадала почути. Час сплинув без вороття, як вода крізь млинове колесо, і тепер уже було надто пізно. Враз вона рвонулася наосліп через вітальню в хол і вчепилася руками за кінці його пояса. — Поцілуй мене,— прошепотіла вона.— Поцілуй на прощання. Він лагідно взяв Скарлет за плечі й схилився до її обличчя. Тільки-но його уста торкнулись її уст, як вона щосили обняла його за шию. На якусь коротеньку швидкобіжну мить він міцно пригорнув Скарлет до себе. Вона відчула, як напружилось усе його тіло. І відразу ж, випустивши капелюха з пальців, він розійняв її руки, обвиті круг його шиї. — Ні, Скарлет, не треба,— тихо сказав він, аж до болю стиснувши їй долоні. — Я кохаю тебе,— промовила вона здушеним голосом.— І завжди кохала. Я ніколи не кохала когось іншого. За Чарлі я вийшла... аби лиш допекти тобі. Ох Ешлі, я так тебе кохаю, що пішла б за тобою пішки й до Вірджинії, щоб бути коло тебе! Я б готувала тобі їсти, чистила чоботи, доглядала коня... Ешлі, скажи, що кохаєш мене! Я житиму цим до кінця своїх днів! Він рвучко нахилився по капелюха, і вона в цю мить уловила вираз його обличчя. Такого безщасного, як у нього, обличчя вона зроду не бачила, маски відчуженості наче й не було на ньому. Воно ясно свідчило про те, що він кохає її і що її кохання дарує йому радість, але що понад усім тим його гнітять сором і розпач. — Прощавай,— хрипко мовив він. Двері розчинилися, і подув холодного вітру вдерся всередину, гойднувши фіранки на вікнах. Скарлет, уся тремтячи, дивилась, як він збігав до коляски, як тьмяно полискувала його шабля в блідому світлі зимового сонця, як маяли китиці на його поясі.Розділ XVI
Холодні дощі й люті вітри панували весь січень і лютий 1864 року, викликаючи в серцях дедалі більшу похмурість і пригнічення. До поразок під Геттісбергом та Віксбергом додався прорив лінії південського війська в центрі. Армія янкі внаслідок запеклих боїв захопила майже весь штат Теннессі. Але попри й ці нові втрати дух південців залишався незломленим. Єдине, що легковажну самовпевненість заступила похмура рішучість, люди повторювали, що нема лиха, яке не вийшло б на добре. Бо хіба ж не дали північанам добрячого відкоша, коли вони у вересні спробували після перемоги в Теннессі прорватися до Джорджії? Тут, у північно-західній закутині штату, неподалік від Чікамауги, сталася перша від початку війни велика битва на території Джорджії. Янкі взяли Чаттанугу і через гірські тропи вдерлися в Джорджію, але, зазнавши великих втрат, мусили відступити назад. Атланта з її залізницями відіграла значну роль у цій славній перемозі південців біля Чікамауги. Залізничними лініями, що ведуть з Вірджинії до Атланти й далі на північ до Теннессі, швидко перекинули частини генерала Лонгстріта до місця боїв. На відстані кількох сотень миль залізницю й весь рухомий склад було використано виключно для військових потреб. Атланта спостерігала, як день і ніч поїзд за поїздом проходили через місто пасажирські й товарні вагони, платформи, вщерть заповнені гамірною масою вояків. Солдати їхали голодні й невиспані, без своїх коней, без санітарних та інтендантських служб, і їх, не давши змоги навіть передихнути після дороги, просто з вагонів кидали в бій. І північанам довелося відступити з Джорджії назад у Теннессі. Це був величезний успіх, і атлантці з гордістю відзначали, що саме їхня залізниця уможливила таку перемогу. Але все-таки Південь, щоб піднести себе на дусі перед настанням зими, потребував приємних вісток з Чікамауги. Тепер уже ніхто не заперечував, що янкі добре вміють битись, та й генерали у них, що там не казати, добрі. Грант був різник, якому душа не боліла, скільки солдатів він покладе заради перемоги, але перемог він таки досягав. Ім’я Шерідана наганяло страх на південців. А ще ж був і такий собі Шерман, ім’я якого згадувалося щодалі частіше. Він відзначився в часі боїв у Теннессі та на заході, і репутація його, як рішучого й нещадного войовника, чимраз більш зростала. Звісно, жоден з них не міг зрівнятися з генералом Лі. Віра в генерала та його військо ще не ослабла. Упевненість в остаточній перемозі лишалася непохитною. Але ж війна тяглася занадто довго. І так багато було загиблих, поранених і скалічених, так багато вдів і сиріт! Та й попереду на всіх чекала ще тривала й виснажлива боротьба, тобто будуть усе нові й нові загиблі й поранені, вдови й сироти. Справу погіршувало те, що серед цивільного населення почала ширитись недовіра до високих урядовців. У багатьох газетах відверто критикували президента Девіса та його спосіб вести війну. Проявилися незгоди в уряді Конфедерації, розходження в думках між президентом Девісом та генералами. Швидко знецінювались гроші. Для війська не вистачало взуття й уніформ, а особливо — зброї та медикаментів. Залізниці потребували нових вагонів замість старих і нових рейок замість підірваних янкі. Генерали з поля бою домагалися свіжих поповнень, а їх усе меншало й меншало. Дійшло до того, що декотрі губернатори — між ними й Браун з Джорджи — відмовлялись відправляти міліційні загони та амуніцію за межі своїх штатів. В частинах міліції були тисячі боєздатних солдатів, яких дошкульно не вистачало в армії, але уряд був безсилий відправити їх на фронт. Далі падала вартість грошей і дорожчали товари. Яловичина, свинина й масло коштували вже тридцять п’ять доларів за фунт, борошно — тисячу чотириста за барель, сода — сто за фунт, чай — п’ятсот за фунт. Теплий одяг якщо й можна було дістати, то за таку скажену ціну, що атлантські дами, аби вберегтися від холоду, мусили підшивати стару одежу різним ганчір’ям і ще підкладати зсередини газети. Пара черевиків коштувала від двохсот до восьмисот доларів — залежно від того, з чого їх шили, з так званого «картону» чи з натуральної шкіри. Дами носили тепер гетри, перешиті зі старих вовняних хусток або килимків. Підошви робили дерев’яні. Фактично Північ тримала Південь у стані постійної облоги, хоч це не всі ще усвідомили. Канонерки янкі так міцно заблокували південські порти, що рідко якому суднові щастило прорватися. Південь завжди жив з того, що продавав бавовну, довозячи ззовні те, чого не виробляв сам, але тепер він не міг ні продавати, ні купувати. У Джералда О’Гари в повітці біля бавовноочисної машини лежав трилітній урожай бавовни, тільки що з того? В Ліверпулі за цю бавовну він узяв би сто п’ятдесят тисяч доларів, але не було й найменшої надії доставити її туди. Джералд з багача перетворився на людину, що не знає, як прогодувати сім’ю та негрів до кінця зими. І в такому становищі була тепер більшість південських плантаторів. Оскільки блокада щораз дужче стискалася, південці не мали змоги ані збувати своє багатство на англійському ринку, ані придбати все те, що раніше одержував Південь за бавовну. А тепер, встрявши у війну з індустріальною Північчю, аграрний Південь потребував усе більше речей, і то таких, купувати які раніше, в мирний час, ніколи не збирався. Для всіляких спекулянтів та гендлярів така ситуація була тільки наруч, і знайшлося чимало охочих нею скористатися. Водночас, у міру того як з харчами й одягом ставало скрутніше й ціни зростали, громадський осуд спекулянтів звучав усе голосніше й загрозливіше. На початку 1864 року досить було розгорнути будь-яку газету, як відразу впадала у вічі редакційна стаття з нищівними випадами проти спекулянтів, цих шулік та кровопивць, і з закликом до уряду притиснути їх твердою рукою. Уряд робив що міг, та зусилля ці були марні, бо його й без того з усіх боків обсідали клопоти. Але ніким так не обурювались, як Ретом Батлером. Коли прориватися крізь блокаду стало справою надто небезпечною, він спродав свої судна і тепер відкрито взявся спекулювати харчами. Розповіді про нього, що доходили до Атланти з Річмонда й Вілмінгтона, примушували тих, хто раніше приймав його у своїх домах, паленіти з сорому. Незважаючи, однак, на ці знегоди й прикрощі, населення Атланти з довоєнних десяти тисяч досі подвоїлося. Навіть сама блокада сприяла підвищенню престижу Атланти. Надбережні міста посідали панівне становище на Півдні як у торгівлі, так і в усьому іншому. Але тепер, коли порти заблокували, коли багато портових міст захопив або взяв в облогу супротивник, Південь міг покладатися тільки на власні сили. Якщо йшлося про перемогу у війні, то вирішального значення стали набирати внутрішні райони, і Атланта природно опинилася в центрі подій. Населення Атланти не меншою мірою, ніж інші міста Конфедерації, зазнавало труднощів, потерпало від нестачі харчів, від хвороб і смертей, але саме місто як таке радше виграло від війни, ніж програло. Серце Конфедерації — Атланта — билося повнокровно й ритмічно, а по залізницях-артеріях безнастанно рухався потік ешелонів з солдатами, амуніцією й товарами.*
Іншим часом Скарлет гірко переживала б, що ходить у таких приношених сукнях і латаних черевичках, але тепер їй було до цього байдуже, бо ж той єдиний, чия думка для неї щось важила, однаково не міг її бачити. У житті Скарлет ці два місяці були чи не найщасливіші за кілька останніх років. Хіба ж вона не відчула, як збуджено забилося серце в Ешлі, коли її руки обвили його за шию? Хіба не бачила, який був розпач у його погляді, промовистішому за будь-які слова? Він кохає її. Певність у цьому сповнювала Скарлет такою радістю, що вона навіть подобрішала до Мелані. Її проймав жаль до неї — жаль із деякою домішкою погорди, що така Мелані сліпа й недалека. «Хай-но тільки скінчиться війна! — думала Скарлет.— Коли вона скінчиться, тоді...» Деколи, правда, шпигала її страхом інша думка: «Ну й що тоді?» Та вона проганяла цю думку від себе. Коли війна скінчиться, все якось та влаштується. Якщо Ешлі кохає її, він просто не зможе жити з Мелані. Але ж розлучення — річ немислима, та й Еллен і Джералд, ревні католики, нізащо не дозволять їй вийти за розведеного. Адже це означало б відлучення від церкви! Скарлет не раз над цим замислювалась і нарешті вирішила, що коли доведеться вибирати між церквою й Ешлі, вона вибере Ешлі. Але то був би такий скандал! Розведені не тільки опиняються поза церквою, а й поза товариством. Ніхто їх не пускає до себе в дім. Однак заради Ешлі вона й на це піде. Заради нього вона ладна піти на будь-яку жертву. Після війни все якось залагодиться. Якщо Ешлі по-справжньому кохає її, він знайде вихід. З кожним днем вона дедалі дужче впевнювала себе, що Ешлі кохає її і що він зуміє дати всьому раду, коли кінець кінцем янкі буде розбито. Правда, він сказав, що янкі «приперли нас до стіни». Але, на думку Скарлет, це він так собі бовкнув. Він був ту хвилину втомлений і пригнічений. Зрештою, Скарлет і не турбувало, хто там переможе. Головне, щоб війна швидше скінчилась і щоб Ешлі повернувся додому. Та в березні, коли сльота тримала всіх у чотирьох стінах, Скарлет зазнала страшного удару. Мелані, зніяковіло опустивши голову — хоч сама аж сяяла з радощів і гордості,— повідомила Скарлет, що сподівається дитини. — Доктор Мід каже, що це буде при кінці серпня або на початку вересня,— додала вона.— Я й сама здогадувалась, але до сьогодні не була певна. Ох Скарлет, хіба ж це не чудово? Я так заздрила тобі, люба, що ти маєш Вейда, і так хотіла й собі мати дитину. І страшенно боялася, що в мене зовсім не буде дітей, а я ж їх хочу мати цілий десяток! Скарлет саме розчісувала коси перед сном, і коли Мелані це сказала, рука її з гребінцем зависла в повітрі. — Боже милий! — промовила Скарлет, не зразу збагнувши сенс того, що почула. І раптом у пам’яті її ожило, як зачинились отоді двері спальні Мелані, і такий гострий біль оперезав її, наче в серце їй устромили ножа, наче вона була дружиною Ешлі й він вчинив зраду щодо неї. Дитина! Дитина від Ешлі! Як же він міг це, коли він кохає її, а не Мелані? — Я знала, що тебе це вразить,— лопотіла далі Мелані, не переводячи подиху.— Це ж так чудово, правда? Ой Скарлет, я навіть не знаю, як написати про цю новину Ешлі! Було б легше, якби я могла сказати йому, або... або ще краще — нічого не говорити, а щоб він сам з часом помітив... ти ж розумієш. — Боже милий! — мало не з плачем повторила Скарлет, випускаючи з рук гребінця і хапаючись за мармурову стільницю, щоб не впасти. — Дорогенька, та що це з тобою? Ти ж знаєш, народити дитину зовсім не так і тяжко. Ти сама це казала. І не журись за мене, хоч я й вдячна тобі, що ти так переживаєш. Правда, доктор Мід сказав, що у мене... що я...— Мелані почервоніла,— вузька в тазу, хоч усе, мабуть, буде добре і... Скарлет, а ти сама написала Чарлі, коли дізналася про Вейда, чи це твоя мама або містер О’Гара? Ой люба, якби я мала маму, що написала б за мене! Я навіть не уявляю собі, як... — Та годі вже! — у нестямі закричала Скарлет.— Годі! — Ой Скарлет, я така дурненька! Вибач мені. Мабуть, у щасті всі люди стають егоїстичні. Я зовсім забула, що Чарлі... — Годі? — знову скрикнула Скарлет, силкуючись узяти себе в руки й прийти до тями. Ніколи, ніколи не повинна Мелані здогадатись або хоч запідозрити, що в неї на серці. У Мелані, цієї найделікатнішої з жінок, сльози виступили на очах, що вона так нелюдяно повелася. Як їй совість дозволила викликати у Скарлет прикрі згадки про те, що Вейд з’явився на світ, коли бідний Чарлі вже кілька місяців був неживий? Як могла вона виявити таку нечулість? — Дозволь, я допоможу тобі роздягтися, любонько! — покірно промовила вона.— І розчешу волосся на ніч. — Дай мені спокій! — відказала Скарлет з обличчям мов камінь. І Мелані, картаючи себе, поспішила заплакана з кімнати. А Скарлет не зронила ані сльозинки, хоч гордість її було тяжко вражено і душу гризли розчарування та заздрість до щасливих подруж. Вона подумала, що не зможе далі жити в одному будинку з жінкою, яка має народити від Ешлі дитину, що їй треба повернутись до рідної Тари, де її домівка. Вона не уявляла, як дивитиметься в очі Мелані, щоб не виказати власної таємниці. І наступного ранку вона підвелася з твердим наміром одразу ж після сніданку спакувати свої речі. Та коли посідали за стіл — Скарлет мовчазна й понура, Туп розгублена, Мелані як провинниця,— принесли телеграму. Послав її Моз, служник Ешлі, і адресував Мелані:«Я шукав повсюди і не зміг знайти його. То мені вертатись додому?»
Ніхто не второпав, що означає ця телеграма, але жінки, всі троє, нажахано втупились одна на одну, і Скарлет ураз вилетів з голови намір вернутись до Тари. Не скінчивши сніданку, вони поїхали до міста зателеграфувати командирові полку, в якому служив Ешлі, однак на телеграфі їх уже чекала телеграма від самого полковника.
«З жалем сповіщаю вас: майор Вілкс три дні тому не повернувся з розвідувальної операції. Доля його невідома. Про дальші новини вас повідомимо».
У гнітючому стані вертались вони додому: тітонька Туп плакала в хустинку, Мелані сиділа бліда й випростана, приголомшена Скарлет скулилася в кутку коляски. А як тільки приїхали, Скарлет нетвердою ходою кинулася до себе у спальню, схопила чотки зі столу і, впавши навколішки, спробувала звернутися з молитвою до Бога. Але молитовні слова якось не приходили їй на пам’ять. Її охопив пекельний страх: Господь одвернув од неї своє лице, бо вона вчинила гріх. Вона полюбила чужого чоловіка й намагалась його звести, і Господь покарав її, наславши на нього смерть. Їй хотілося молитись, але вона не могла звести очей до неба. Їй хотілося плакати, але в очах не було сліз. Усі її сльози пішли вглиб, вони душили їй серце, пекли груди, тільки не проступали назовні. Двері її спальні прочинилися, і ввійшла Мелані. Бліде обличчя зовиці в рамцях чорних кучерів було як сердечко, вирізане з білого паперу, очі широко розплющені, мов у дитини, що заблукала в темряві. — Скарлет,— мовила вона, простягаючи обидві руки.— Прости мене за те, що я вчора наговорила, бо ж ти... ти — єдине, що в мене залишилось. О Скарлет, я певна, що мій найдорожчий уже неживий! І само собою так вийшло, що Мелані опинилася в обіймах Скарлет, її груденята важко здіймалися від схлипувань, а потім вони обидві вже лежали на ліжку, пригорнувшись одна до одної, і Скарлет теж плакала, припавши до обличчя Мелані, сльози однієї змішувалися зі слізьми другої. Пекучі були ці сльози, але ще тяжчий опікав біль, коли вони не могли пролитися. «Ешлі загинув, загинув,— думала Скарлет,— і це моя любов його вбила!» Схлипи з новою силою прорвалися у неї з душі, і Мелані, мимохіть знаходячи втіху в її сльозах, ще міцніш обняла Скарлет за шию. — На щастя,— прошепотіла вона,— на щастя, у мене буде від нього дитина. «А у мене,— подумала Скарлет, під тягарем глибокого горя відкинувши дріб’язкові ревнощі,— у мене не лишиться від нього нічого... нічого... нічогісінько, крім того його погляду в мить прощання».
Последние комментарии
1 день 15 часов назад
1 день 19 часов назад
1 день 21 часов назад
1 день 22 часов назад
1 день 23 часов назад
2 дней 59 минут назад