Буллет-парк [Джон Чівер] (fb2) читать онлайн

Джон Чівер Буллет-Парк (збірка)

Буллет-Парк

Частина перша

І

Уявіть собі невеличку залізничну станцію, що ось-ось потоне в вечірніх сутінках. По той бік платформи спокійно тече річка Віконсет, відбиваючи в своїх водах ще не дуже яскраву вечірню зірку. Похмура будівля станції, не пристосована до тутешньої зими, більше скидається на альтанку, павільйон чи літню дачу. Вздовж усієї платформи світяться ліхтарі, неначе скаржаться на своє безцільне існування. Обстановка, як правило, завжди відіграє неабияку роль. Ми стали тепер частіше літати літаками, і все ж не можна уявити нашої країни, її самобутності без залізниць. Ви прокидаєтесь о третій ночі в м'якому вагоні десь у невідомому місті, що про нього ви так нічого й не дізнаєтесь. Через шибку ви бачите на пероні якогось добродія з хлопчиком на плечах — вони, прощаючись, махають комусь руками. Але чого це не спить хлопчик о такій порі і чого плаче той чоловік? На бічній колії, яскраво освітлений, стоїть вагон-ресторан, а в ньому сидить один-однісінький офіціант, що звіряє рахунки. За вагоном — водонапірна башта, а за нею — освітлена ліхтарями безлюдна вулиця. Вас огортає радісне почуття батьківщини — єдиної, таємничої і безмежної. Такого почуття не звідаєте ні в літаку, ні на аеродромі, ні в поїзді, коли їдете ним у чужій країні.

Поїзд зупиняється, і на перон виходить пасажир. Його зустрічає агент по продажу нерухомого майна Гезард, бо хто ж як не він знає геть усе про кожний будиночок у містечку — і коли його збудовано, і в чому його цінність, і скільки він коштує. «Ласкаво просимо у Буллет-Парк! Гадаю, що вам тут сподобається і ви залишитеся назавжди». Хоч сам містер Гезард мешкає не тут. Як і інші маклери, він тільки ставить таблички з своїм прізвищем на деревах непроданих ділянок, а сам мешкає в сусідньому містечку. Той, що тільки-но прибув сюди, залишив дружину в Нью-Йорку, в готелі «Плаза» — хай собі дивиться телевізор. Він почуває себе так, як почувала б печерна людина, що вирушила в мандри, аби знайти якусь домівку. Зараз усе таке дороге, та хіба знайдеш те, що хочеш? Облуплені стіни, занедбані колишніми мешканцями меблі — від них тхне так, наче від ганчір'я й паперів небіжчика. Він, звичайно, шукає той будинок, що уже двічі снився йому. Коли добре поведеться на новому місці, то посадить садок, умеблює кімнати,— хай тільки забудуться всі прикрощі з переїздом. Як хотілося б усім, хто живе в Буллет-Парку, переконати себе і всіх інших у тому, що вони сюди не приїхали, а тут і народились, і виросли. Але це, звичайно, не так. Всі досі пам'ятають валки фургонів з меблями, позички в банках під великі проценти, сльози і відчай.

— Це наш торговий центр,— каже Гезард.— Ми його незабаром хочемо перебудувати. А он,— містер Гезард показує на освітлений пагорб праворуч,— Порохова гора; саме там будинок, що його підшукав для вас. Правлять за нього сім тисяч. П'ять спалень, три ванни...

На схилі Порохової гори світяться ліхтарі, з труб віється дим, а на вірьовці гойдається рожевий чохол. Якби якийсь телепень зміг із свого гольфового поля побачити цю рожеву ганчірку, він назвав би її символом Порохової гори, її почесною грамотою, прапором, що за нього змагається в своїх гостроносих англійських черевиках цілий легіон духовних банкротів, які тільки те й роблять, що закохуються в чужих дружин, переслідують євреїв і борються з власним алкоголізмом. А хай би ви всі пропали, шепоче він. Згиньте, яскраві лампи, при яких ніхто не читає, згинь, музико, якої ніхто не слухає, згиньте, піаніно, на яких ніхто не вміє грати! Згиньте, білі будиночки, які вже давно не належать нікому — бо їх, від підвалу до даху, не один раз уже заставлено. Згинули б достобіса всі оті хижаки, які годують морською рибою норок, щоб потім начепили їх собі на плечі їхні дружини! Хай згинуть порожні полиці для книг, на яких лежить лише телефонний довідник, переплетений червоним оксамитом. До біса їхнє лицемірство, чисту білизну, ганебну хтивість і кредитні картки! Прокляття на них за те, що не рахуються з величчю людського духу, що знищили всі кольори, запахи, всю багатогранність життя! Прокляття! Прокляття! Прокляття!

Але наш хлопчина, як і всі хлопці, не мав би, звичайно, рації. Ось, наприклад, Віквайри, що біля їхнього білого будинку (65 тисяч доларів) тільки-но проїхав Гезард зі своїм клієнтом. Якби хлопчині треба було взяти на приціл звичаї Порохової гори, то кращої мішені, як Віквайри, йому не знайти. Чарівні, дотепні, видатні, їхній календар прийому гостей визначений на цілий рік з Дня праці до Дня незалежності. Справжні громадські діячі, що міцно тримаються заведеного ритуалу, вони всі свої чари й принади віддають вечорам, коктейлям, обідам. Бо розуміють, що для розквіту суспільства коктейлі й звані обіди такі ж необхідні, як і передвиборні засідання кожної політичної партії, шкільні комітети, муніципальні служби. Ці жертви світських обрядів у громаді, що нараховує таку малу кількість вівтарів (у Буллет-Парку лише чотири церкви),— і жодного серед них жертовного,— створили свій урочистий вівтар, на який повністю приносять (і навіть не в переносному розумінні!) своє живе тіло, який скроплюють своєю кров'ю. Вони завжди падають зі сходів, постійно натикаються на гострі ріжки меблів і заїздять своїми машинами в канави. Коли ж з'являються на званому вечорі, то обоє прекрасно зодягнені, але її рука чомусь перев'язана, а він у темних окулярах і спирається на палицю з золотою ручкою. Це тому, що місіс Віквайр вивихнула руку восени, а її чоловік ще взимку зламав собі ногу; темні ж окуляри прикривають величезний синяк, що так і міниться червоними й пурпуровими відтінками, наче той зимовий місяць, що визирає з-за хмар, дратуючи закоханого юнака. Ці рани аж ніяк не применшують їхньої гордині, забинтована рука чи нога, пластир на обличчі — це для Віквайрів цілком звичні речі.

До своїх світських обов'язків вони ставляться дуже серйозно, виконують їх урочисто та щиро. Досить поглянути на них якогось понеділка рано-вранці після того, як вони три дні обідали або вечеряли в гостях, щоб оцінити всю серйозність виконання тих обов'язків. Вони ще сплять; аж ось задзвонив будильник; містер Віквайр, думаючи, що це телефон, хапає трубку: а раптом захворів або потрапив у біду хтось із дітей, що вчаться в сусідньому місті! Але, зрозумівши свою помилку, містер Віквайр спускає ноги на підлогу. Стогне. Лається. Встає. Він почуває себе так, немов усередині в нього зовсім порожньо, бо ще не забув того, як почуває себе людина, в якої всередині все нормально. Місіс Віквайр, прокинувшись, скімлить і заривається обличчям у подушку. Містер Віквайр, відчуваючи гнітючу порожнечу всередині, йде по коридору до ванної. Побачивши себе в дзеркалі, він аж скрикує від жаху й огиди: червоні від запалення очі, обличчя помережане зморшками, волосся немов погано пофарбоване. На якусь мить він немовби побачив себе очима іншого. Потім, змочивши водою щоки, поголився. Це так його стомило, що він повертається до спальні, шепоче собі, що поїде на роботу пізніше і, щоб не бачити ранкового світла, вкривається ковдрою з головою. Місіс Віквайр тихо плаче і, схлипуючи, встає з постелі: нічна сорочка її ззаду підскочила й оголила тіло. Вона йде до ванної. Проходячи повз дзеркало, заплющує очі. Повертається до своєї постелі й лягає, сховавши обличчя в подушку. Обоє лежать поруч і якийсь час голосно стогнуть. Потім він перелазить на її половину і двадцять хвилин з великою пристрастю вони віддаються звичайній справі, після чого в обох болять, аж тріскаються голови. Він уже спізнився на поїзд і на восьму одинадцять, і на восьму тридцять. «Каву»,— шепоче він і, вставши з постелі, спускається сходами на кухню. На порозі знову скрикує: на полиці біля умивальника, немов якісь боги в пантеоні, стоять порожні пляшки.

Вони викликають у нього бажання впасти навколішки і, піднявши руки, молитися: «Пляшки, о пляшки, порожні пляшки! Пробачте мені мої гріхи і пожалійте мене заради ваших творців — фірми „Джек Данієль і Сігрем!“» Незворушні в своїй порожнечі, вони мають вигляд монументальний і суворий. Написи «Віскі», «Джін», «Бурбон» підкреслюють жорстокість цих китайських демонів, і він певен, що, хоч як буде їх молити й просити, вони його не пожаліють. Він скидає їх у корзину для сміття, та й після цього відчуває себе у їхній владі. Ставить чайника, і тримаючись за стіну, наче сліпий, повертається до спальні, звідки чути стогін дружини.

— Я не хочу жити! — вигукує вона.— Не хочу жити!

— Що ти, люба?— хрипким голосом умовляє її чоловік.— Заспокойся!

Він бере з вішалки вичищений костюм, дістає сорочку, краватку й черевики і... лягає в постіль, укрившись ковдрою з головою. Уже й дев'ята, надворі зовсім розвиднилось. Он і шкільний автобус сигналить на розі, щоб виходив їхній сусід, синок Марсденів.

На кухні заторохтів чайник. Містер Віквайр утретє встає, йде до кухні й заварює каву. Приносить її в ліжко для себе й для дружини, що встала, так-сяк умилася і... повернулася в ліжко. Містер Віквайр одягає білизну і теж лягає. Наступної години вони то встають, то лягають, то виходять із спальні, то знову до неї повертаються, весь час боячись почати трудовий день: нарешті містер Віквайр одягнувся і з головним болем, сумом, нудотою, раз у раз відчуваючи статеве збудження, сходить на Голгофу, тобто — ранковий поїзд о десятій сорок вісім.

Отже, ніякого лицемірства в понеділок у Віквайрів не було, що б там не говорили.

Приїжджих людей немало дивує, що в цьому містечку так тихо; їм здається, що це заповідник, де не чути справжнього життя: ні крику чайок, ні гудків паровозів, ні вигуків болю чи кохання, ні стукоту молотків, рушничної стрілянини ба навіть, щоб якась дитина десь бренькала на піаніно — така тут тиша! Ось вони минули Гаустонів (7 спалень, 5 ванн — 65 000 доларів) і Уелчерів (3 спальні, 1 ¹/₂ ванни — 31 000 доларів). Пронизані світлом фар, під подувом вітру танцюють золотисте листя, рахунки, кружечки хрумкої картоплі, чеки, попіл. «А чи співають тут якихось пісень?» — дивується приїжджий. Співають, звичайно. Співають колискових, співають діти, співають на кухні, за роботою і до того, як лягти спати, співають духовних («Свою корону кладем тобі до ніг, о боже!»), так само співають мадригали, народні пісні і коротенькі місцеві. Так, наприклад, містер Елмсфорд (6 спалень, 3 ванни — 53 000 доларів), стерши порох зі своєї старої-престарої ліри (хоч і досі ще не навчився на ній грати), співає: «О, чому ж мені так не щастить, чого щастя я зовсім не маю?»

Не встиг містер Елмсфорд почати другий куплет, як всі кинулися до виходу. А він і далі співає: «Чому все, що б не з'їв, видається гидким...»

Офіціанти витрушують попільнички, бармен замикає відділ з пляшками, гасять світло, а він співа та співа: «Як я, братця, не старався, а з порожніми зостався».

— Бар зачиняємо,— кажуть йому.— Годі вже вам тут горло дерти!

Дехто, правда, співає й інших, радісніших пісень: «Буллет-Парк зроста, зроста, Буллет-Парк стає гарнішим, він дедалі розквіта і за кожним днем все більше...»

Що може сказати статистика? Нічого особливого. Кількість розлучень незначна; кількість самогубств невідома, автомобільних катастроф у середньому двадцять дві на рік, бо коли поглянути на карту місцевості, то можна подумати, що криву лінію шосе малювала тремтяча рука немовляти. Зими занадто суворі, щоб вирощувати цитрусові, і занадто лагідні, щоб там росли берези.

Під'їхавши до будинку з освітленими вікнами, Гезард загальмував.

— Ось садиба, що я вибрав для вас,— сказав він.— Мабуть, тільки господині вдома немає. Та це й добре, бо вона все одно продавати не вміє.

Містер Гезард натискує на кнопку електричного дзвінка, і в дверях з'являється місіс Хітскап. Певно, вона збиралася кудись піти, та не встигла. Це товста жінка з жовтавим волоссям, що почало вже сивіти, в купальному халаті.

— Будь ласка, дивіться,— запросила вона хрипким, але гучним голосом.— Гадаю, будинок вам сподобається і ви його купите. А то мені вже набридло: ходять тут, бруду наносять, а потім купують казна-що. Можу дати вам слово честі: кращого будинку вам не знайти, все в ньому наче нове. А скільки тут таких, що так і дивляться, аби купити поцінно щось — зіпсута проводка, каналізація, поіржавілі труби, дах у дірках... Мій будинок не такий. Покійний чоловік зробив з нього не будинок, а квіточку. Але що я в ньому робитиму одна-однісінька? Ви ж знаєте, у нас тут живуть наче за родового ладу: всім удовам, розведеним, одиноким показують на двері. Моя ціна — п'ятдесят сім. Дешевше не продам, бо самі заплатили двадцять тисяч, і щороку чоловік усе перефарбовував заново. В січні фарбував кухню — в суботу й неділю, а в будень — то і вночі. Він саме морочився з їдальнею, коли помер. Я була тоді нагорі. Кажу «помер», але ви не подумайте, що в ліжку. Я чула, як він шепотів про себе, фарбуючи: «Вже несила більш терпіти...» Я й зараз не відаю, що він мав на увазі. А потім вийшов у садок і застрелився. Ось коли я дізналась, чого варті наші сусіди! Хоч у всьому світі шукайте, а не знайдете таких добрих, таких уважних сусідів, як у Буллет-Парку. Тільки зачули про моє нещастя і відразу ж кинулися мене втішати. Прийшло чоловік десять, а може й дванадцять, і так мене втішили, добре випивши, що я ледь не забула про своє горе. Здавалося, нічого й не сталось... Ось тут вітальня. Вісімнадцять на тридцять два. У нас, бувало, приходило на коктейль осіб п'ятдесят, і всім є де поміститися. Дуже дешево, просто за півціни віддаю килим із справжньої вовни. Якщо вашій дружині сподобаються завіски, то теж домовимось. У вас є дочка? Ця зала дуже зручна для вінчання. А ось їдальня...

На прикрашеному канделябрами й штучними квітами столі стояло дванадцять столових приборів, тарілки до супу й фужери.

— У мене стіл завжди накритий,— казала місіс Хітскап.— Багато місяців я не кличу гостей, але мій чоловік не любив порожнього столу, і я, шануючи його пам'ять, накриваю його завжди... Ненакритий стіл чомусь викликав у нього сум. Раз чи двічі на тиждень я змінюю посуд... У Буллет-Парку чотири церкви. Гадаю, ви вже чули про наш клуб «Гірський струмок»? Там чудове поле для гольфу на вісімнадцять лунок, збудоване за проектом Піта Елісона, чотири спортивні майданчики і басейн для плавання. Ви ж не єврей? Тут, розумієте, відносно цього дуже суворо, Я не маю басейну, і, щиро кажучи, це недобре: коли навколо всі говорять про хлорування води — тобі нічого казати. Я цікавилась, скільки б це коштувало, і мені сказали, що за вісім тисяч можна побудувати в саду басейн. Обійдеться доларів двадцять п'ять у тиждень, та ще з сотню доларів, коли міняти воду. Сусіди, як я вже казала, чудові люди, хоч вам не завадить дещо про них знати. Ось через дорогу живе, наприклад, Гаррі Плутарх. Він може здатися диваком. Але його дружина втекла з Хові Джонсом. Якось уранці вона викликала вантажну машину, забрала всі меблі, залишивши йому тільки стілець, ліжко та папугу, Повернувшись з роботи, Гаррі побачив порожню квартиру. Так і живе з того часу, маючи одного стільця, ліжко й папагу. Може б, ви почитали вечірню газету? З неї теж можна дещо дізнатися...

Хеммер (так звали покупця) ходив за місіс Хітскап з кімнати до кімнати і відчував, що після всіх отих грюкань дверима, зливань води в туалетах у нього зникає інтерес до будинку. Та це ж саме той будинок, якого я шукаю, умовляв себе Хеммер. Він світлий, просторий, зручний — у ньому чудово можна жити. Щоправда, тут витає тінь містера Хітскапа, але чи ж є такі будинки, над якими б не витала тінь попереднього власника?

— Здається, це те, що нам треба,— сказав він.— Завтра я привезу дружину, нехай вирішує.

Після цього Гезард відвіз містера Хеммера на станцію. На залізничних зупинках мало хто звертає увагу на чистоту й порядок. Так і тут: в розбиті шибки дме вітер, циферблат годинника зігнутий, а стрілок зовсім катма. Давно колись архітектор, проектуючи станцію, хотів збудувати таку, яка б відповідала романтичному настроєві мандрівників. Але від того нічого не залишилось, і оббита, напівзруйнована будівля викликала в Хеммера враження післявоєнної руїни. Він розгорнув газету і прочитав: «У четвер, в ресторані „Харвей“ відбувся щорічний банкет клубу „Лізгоу“. Він почався „парадом коханих“ — дружин членів клубу. Після параду місіс Леонард А. Аткінсон танцювала „хулу“ під акомпанемент чоловіка на гавайській гітарі...»

«Клуб „Гірський струмок“ улаштував бал на честь сімнадцяти дівчат-дебютанток...»

«Учора ввечері помер від опіків містер Люїс Гарвіч, коли вибухнула каністра з пальним. Пожежа сталася в його садку на Редберн-секл, 23...»

Містер Хеммер сів на поїзд о сьомій чотирнадцять.

II

Неділя. Вранішня відправа. За два тижні великий піст. Нейлз шепоче молитву і чує, як за вівтарем сюрчить цвіркун, а по даху лопотить дощ. Церковний календар він пов'язує більше з погодою, аніж з одкровеннями чи заповітами святого письма. Так, на св. Павла обов'язково буває хуртовина, на св. Матвія — відлига. Ісус залишає береги Тіру й Сідону наприкінці лижного сезону. До Розп'яття про санчата забувають. На Великдень можна вже ловити форель у річці. День св. Якова і одкровення Іоанна припадають на перші теплі дні літа, коли в повітрі пахнуть троянди, а інколи в церкву з дзижчанням залітає одинока бджілка і потім так само вилітає з неї. Над Зелені святки найчастіше бувають гарячі й засушливі дні, а притчу про доброго самаритянина розповідають тоді, коли в садку лунають уже різкі металічні звуки заморозків. Апостол Павло проповідує про безсмертя духу під шурхіт пожовклого листя в садку. А там уже й святий Андрій, і різдвяний піст, і сніги.

Нейлз завжди був неуважний під час служби в церкві. Ще з дитинства, коли його погляд, бувало, блукав по високих спинках дубових лавок з передніх рядів. При певному освітленні і настрої на них можна було бачити цілі картини. Так, на третій справа було ясно видно вершників Чінгісхана. А ще далі, спереду, на півострові, що обмивався великим озером чи морем, виднівся високий маяк. По той бік проходу на одній лавці билися воїни, а на другій — паслася череда корів. Те, що Нейлз не міг зосередитись на молитві, мало його турбувало. Ніхто від нього не вимагав, щоб, заходячи до церкви, він залишав частину себе за дверима або забував усе, що знав до того. Звичайно він думав під час служби про що-небудь стороннє. Ось і цього зимового ранку подумав про себе, що місіс Тренчем молиться дуже щиро. Місіс Тренчем перейшла недавно з унітарної віри в єпіскопальну і була дуже горда, що так чудово знала всі тонкощі служби, і як справжня прозелітка несла з собою не мир, але меч. Як тільки доносився голос священика із ризниці, вона вставала з колін і голосно та виразно виголошувала «амінь» і «господи, помилуй», неначе намагалася випередити всіх інших. Вона дуже граціозно падала на коліна, «Вірую» і покаянну молитву вимовляла виразно, а в слова «агнець божий» вкладала всю свою душу. Коли ж, бувало, їй вчується суперниця в благочесті (а це хоч і рідко, а траплялося),— то вона відразу ж кілька разів хрестилася, щоб продемонструвати свою щирість у молінні. Перемогти її в цьому було просто неможливо.

На вівтарі, вкритому пурпуровим покривалом, стояли хризантеми і, як символи духу й плоті, горіли дві свічки. До церкви увійшов Чарльз Стюарт і сів на одну з передніх лай. Його зовнішність трохи збентежила Нейлза. Піджак висів на ньому, як на вішалці. Він, мабуть, дуже схуд; цікаво тільки, на скільки? Фунтів на сорок, а то й на п'ятдесят. Просторий піджак підкреслював, який він худий та знеможений. Чи не рак у нього? Але ж їхні дружини подруги, і коли б це так, то Нейлз уже давно почув би. Бо ж чутки про рак — вірні чи невірні — летять швидше за вітер. Нездоровий вигляд друга змусив Нейлза замислитись про таємничість недуги й смерті. Думаючи про смерть, він згадав, що з півроку тому батько Чарлі загинув десь у Південній Америці під час авіаційної катастрофи. Тут йому майнула думка: та Чарлі ж у батьковому костюмі! Як це все просто! Нейлз так і розквітнув: життєвий практицизм одержав, бачите, перемогу над смертю.

В цю мить до церкви зайшла незнайома пара.

Жменька жінок і чоловіків, що звичайно приходили до вранішньої відправи, була така незначна, що Нейлз прекрасно знав їх усіх. Новачки траплялися дуже рідко, і тому цілком зрозуміло, що Нейлза дуже зацікавила ця пара. Їм обом, і жінці й чоловікові, було, мабуть, років по сорок: його каштанове волося без жодної сивої волосини. Вони могли б бути рекламою здорового моногамного шлюбу. Жінка присіла перед розп'яттям, власне, це був лише реверанс, а не уклін. Чоловік хитнув головою перед хрестом. При згадці про діву Марію вона зігнула коліна ще раз, він же стояв, як і раніше. Колись вона, мабуть, була дуже вродлива, і відчувалось, що ніколи не втратить влади, яку їй подарувала природа, надавши її рисам такої принади. Обличчя чоловіка було випещене, пристойне і — за винятком веселих очей — досить звичайне. Обоє виразно й голосно вимовляли «амінь».

Нейлз подумав, що ця чудова й граціозна жінка — одна з тих, для кого шлюб осяяний вічним ореолом святості. На її обличчі не можна було знайти й натяку на будь-який жаль чи смуток. Вона прекрасна, гадав Нейлз, у всіх ролях: пристойна дружина, розумна мати, тактовна господиня, кохана подруга. Шлюб і створений саме для таких, як вона. Може, саме таким, як вона, шлюб зобов'язаний уже тим, що існує.

Що ж до її чоловіка, то хтось інший, менш добродушний, аніж Нейлз, побачив би в ньому людину, яка, коли б досягла відповідного становища, могла б гребонути доручені їй на збереження два мільйони доларів, аби вгамувати свій страшенний сексуальний потяг і заткнути пельки тим, хто знає про це її лиходійство. Цей же скептик сказав би про дружину, що вона злючка, яка з неробства цмулить собі потихеньку шеррі, а вночі мріє про чоловічий гарем. Але Нейлзу цього дощового ранку вони здавалися людьми, гідними наслідування. Все в них справжнє-справжнісіньке — і високе почуття гідності, і гаряча пристрасть, і світлий розум. І хоч їхній життєвий шлях не устелений квітами, вони на все, що б їм не випало,— успіх чи невдача,— дивляться, не забуваючи про здоровий глузд.

Відпустивши прихожан «з миром», священик залишив вівтар і прошепотів останню молитву з ризниці. Звуки цієї молитви здавалися Нейлзу дуже давніми і були схожі на ласкавий шепіт морської хвилі. Псаломщик погасив свічки духу й плоті, Нейлз проказав до кінця свою молитву і вслід за незнайомцями рушив до виходу.

— Ми — Хеммери,— відрекомендувався священикові чоловік.

Нейлзу відразу ж постали в уяві безконечні й зовсім не смішні, як на нього, жарти, що спричинять у місті їхні прізвища. Скільки сот, а може й тисяч, коктейлів вип'ють вони разом — Хеммер і Нейлз! Хоч Нейлз і не вважав себе забобонним, але міцно вірив у таємничу силу імен. Він вірив, наприклад, що коли подружжя Джон і Мері, то вони ніколи не зазнають розлучення: чи добре, чи зле їм буде, а вони навіки поєднані простотою своїх імен. Хоч би як ненавиділи одне одного, хоч би як зневажали, лаялись, ридали, доходили до божевілля, а розлучатись їм зась! Том, Дік чи Гаррі можуть з першої примхи їхати в Рено розлучатися, але Джона й Мері розлучить одна смерть. То що вже й казати про такі фатальні прізвища, як Хеммер і Нейлз!

— Прошу ласкаво до церкви Ісуса Христа!— виголосив священик.— Прошу ласкаво у Буллет-Парк. Отець Фрізбі писав мені про вас.

Навряд, щоб отець Фрізбі цікавився заможністю нових прихожан, але отець Рейсом з першого погляду зрозумів, що з них можна буде мати принаймні доларів п'ятсот у рік. Хоч, зрештою, бувало, що він і помилявся в подібних випадках. Бо, наприклад, сім'я Фолензбі має коней для верхової їзди і щоліта відвідує Європу, а коли зрідка й зайдуть до церкви, то кидають на тацю не більше долара. А від податків приховували не менше тисячі доларів, записавши їх у статтю благодійних видатків. Треба ж отак уміти.

— Містер і місіс Хеммер,— промовив він,— дозвольте познайомити з вами вашого сусіда містера Нейлза.

І засміявся.

У погляді, яким обмінялись Хеммер і Нейлз, таїлася цікавість і навіть якась ворожнеча. Новий прихожанин, певно, теж передбачав той небажаний, але обов'язковий зв'язок, який викликало поєднання таких двох імен. Нейлз ніколи не звертав уваги на геральдику, фамільні герби, ніколи не порпався в архівах, аби довести шляхетність походження свого роду. Все ж зараз у нього вирвалось:

— Моє прізвище колись було де Ноай.

— А я ніколи не цікавився, звідки пішло моє прізвище,— буркнув нелюб'язно Хеммер і, взявши дружину під руку, вийшов з церкви.

— Скажіть, будь ласка,— звернувся священик до Нейлза,— що думає ваш Тоні відносно конфірмації?

— Тоні грає в університетській баскетбольній команді,— навмисне голосно, щоб і Хеммери могли почути, відповів Нейлз. Він один з усього класу потрапив туди, і я просто не наважуюсь запропонувати йому облишити баскетбол.

— Гаразд,— сказав отець Рейсом.— Єпіскоп відвідає нас і навесні, та я боюсь, що тоді Тоні захопиться бейсболом.

— Може бути, може бути,— погодився Нейлз і поступився місцем місіс Тренчем, яка, схилившись над рукою священика, готова була, здавалося, поцілувати навіть його перстень, якби той був на пальцях.

Сівши в машину, Нейлз запустив «двірники», хоч дощу вже не було. Але ж усі тепер тільки й марили про такі речі та дотримувались цілої системи ознак, до якої входили й «двірники», і фари, й підфарники та стоп-сигнали. Вечірня газета містила на своїх шпальтах всі ці символи, пояснюючи значення кожного. На шибеницю того, хто мордує дітей (фари). Знизити податок на доходи (підфарники). Ліквідувати таємну поліцію (стоп-сигнал). Якщо хтось з прихожан хоче підкреслити, що він вірить у потойбічне життя і воскресіння мертвих, то такому епіскоп єпархії рекомендує вмикати «двірники». З обох боків вулиці, по якій їхав Нейлз, на садибах у півгектара або гектар стояли однакові білі будиночки. Його садиба, розміром у три гектари, містилась на західній околиці Буллет-Парка. Скраю напис: «Не смітити. Штраф 50 доларів. Винних позиватиму до суду». А під ним — старий автомобіль, три зламаних телевізори й бруднючий матрац. Таких людей, щоб уночі не спали, в Буллет-Парку дуже небагато, і найбільш загадкові й таємничі серед них ті, що викидають різний непотріб. Разів чотири, а то й п'ять на рік Нейлз знаходив на своїй садибі цілу колекцію зламаних холодильників, телевізорів, знівечених автомобілів, а найбільше — матраців. Брудні, порвані, із запахом людських тіл, вони з'являлися періодично, і ніяк не можна було їх скараскатись. Бо, як пояснив Нейлзу службовець муніципалітету, вивозити цей непотріб дорожче коштує, ніж він чогось вартий. Значно простіше й дешевше викинути його у Буллет-Парку, аніж викликати представників тресту по переробці утильсировини. Адже ніхто ще не зловив когось із порушників, щоб віддати його до суду. Хоч, правду кажучи, для Нейлза, якщо не говорити про емоційність, це й не складало особливої проблеми: слід було Неллі подзвонити в муніципалітет, і наступного ранку звідти приїжджала вантажна машина забрати цей непотріб. Але Нейлза найбільш лютило те, що якісь негідники сміють загиджувати його землю.

Нейлзів будинок (білий) мав вигляд прямокутника з колонами у стилі голландських колоніальних будівель. Внутрішнє планування таких будинків цілком стандартне, а тому, увійшовши в хол, з якого на другий поверх ведуть гвинтові сходи, можна здогадатися, не тільки як розміщені кімнати, а й як розставлено в них меблі, починаючи з двоспального мішка в кімнаті господаря, вікна якої виходять на північний схід, і кінчаючи баром у вітальні та пральною машиною в підвалі. Нейлза зустріла стара руда сучка-сетер Тессі, з якою він уже дванадцять років ходить на полювання. Вона почала глухнути, і коли дуже грюкали дверима, то їй вчувався рушничний постріл, вона вибігала на газон, щоб гнатися за підстреленою качкою чи зайцем. Писок, шерсть на хвості й передніх лапах були в Тессі зовсім сиві, і вона вже ледь-ледь могла підніматися сходами. Увечері, йдучи спати, Нейлз злегка її підштовхував. Деколи вона тихо скиглила від болю. Це були жалібні старечі звуки, яких у цьому будинку, відколи його купили, ні від кого, крім Тессі (поки що) не чули. Нейлз частенько розмовляв з нею, як з рівною. Вранці він бажав їй доброго ранку й питав, як вона спала. А коли стукав по барометру й дивився на небо, то питав, що вона думає про погоду. Снідаючи, він давав їй з'їсти сухарик, потім обговорював з нею передову в «Таймсі», а коли їхав на станцію, то, як добрий господар, бажав їй гарно провести день. Готуючи після роботи коктейлі, він частував її крекерами чи китайськими горіхами; часто й камін запалював не стільки задля себе, як для неї. Нейлз давно вирішив, що, коли Тессі прийде час помирати, він поведе її за троянди в садку й застрелить. З віком у Тессі з'явилося дві слабості: вона боялася висоти й грому. Почувши перший гуркіт грому, вона відразу ж бігла до Нейлза і не відходила від нього, аж поки не вщухав дощ. Восени Нейлз усе ще брав її з собою на полювання.

Неллі смажила на кухні бекон, і Нейлз обняв її й поцілував. Нейлз кохав свою Неллі. Може, в цьому коханні був увесь сенс його життя. Йому і в голову ніколи не приходило, що Неллі колись помре,— вона була для нього безсмертна. Але коли б, не дай боже, померла, то він, мабуть, запалив би на її могилі жертовний вогонь і кинувся б у нього. Нейлз був однолюб і непохитно вірив у святість шлюбу. Багатьом його знайомим це здавалося дивом, майже аномалією. Протягом життя Нейлзу траплялось чимало випадків покохати іншу жінку. Але завжди, коли за ним починала упадати якась удова чи дівчина, його орган кохання виявляв при цьому ганебну байдужість, немовби показуючи йому дорогу додому. Ні, для Нейлза не існувало на світі жінок, окрім Неллі. І коли б він був поет, то написав би цілу поему, оспівуючи її руки, ноги, все тіло. Йому й справді не раз спадало на думку оспівати у віршах своє земне й небесне кохання до Неллі. Пейзажі, які він спостерігав, коли поруч з ним була Неллі, запаморочували його зовсім. Яка вона чудова, несказанно чудова! Він і навколишню природу любив і відчував лише тому, що був зачарований своєю дружиною.

Вони снідали в своїй їдальні. Нейлз вийшов у хол і гукнув синові:

— Тоні, йди снідати!

— Але ж його нема вдома,— сказала Неллі.— Ти забув, коханий, що по дорозі до церкви ти завіз його до Пендлтонів.

— Ой, і з голови випало,— трохи засоромлено вимовив Нейлз.

Він ніяк не міг зрозуміти, що його син вільно виходить з дому, коли захоче, не дотримується вказівок батька, де йому бути та що робити. Хіба раз бувало так, що, відвізши сина на аеродром і посадивши його в літак, Нейлз все ж шукав його в садку, хоч прекрасно знав, що хлопця там немає. Бо йому здавалось, що кохання, яке він почував до своєї дружини і єдиного сина, немов прозорий янтарний розчин оточує їх, покриває, зберігає від усього лихого.

Нейлз і Неллі сіли за стіл снідати. Але чому це вони здаються не живими людьми, що існують у трьох просторових вимірах, а якимись журнальними карикатурами? Кожний з них мав свої думки, свої переживання, спогади, мрії, хвилини суму й радості. Нейлз зітхнув. Він думав про свою матір. Чотири місяці тому її розбив параліч, і вона й досі не приходила до свідомості. Її поклали в лікарню у західному передмісті. Щонеділі Нейлз їздив до неї і зараз із сумом пригадував той візит.

Ця лікарня, що її так полюбляли власники похоронних бюро, містилася в одному з великих особняків, які зараз уже не в моді, бо прислугу тепер дуже важко знайти. Зі стелі вестибюля звисала кришталева люстра, підлога була з мармурових плит, а меблі і воскові квіти на столиках, мабуть, привезені з якогось старовинного маєтку. Директор лікарні швед і, судячи з того, що брав за утримання по сто п'ятдесят доларів у тиждень, досить заможний. Але свої прибутки він витрачав не на одяг. Штани аж лисніли, а на плечах висіла руда простора бавовняна куртка. По-англійськи говорив без акценту, але з приємною співучістю скандінава.

— Вчора приїздив до нас лікар Пауерс, — співав швед.— Але нічого нового про стан здоров'я хворої не сказав. Тиск сто сімдесят два. Сердечний мускул трохи ослаб, але шуми хороші. Шість разів на день їй роблять уколи і, крім того, дають звичайні антикоагулянти.

Директор лікарні не мав медичної освіти, але, як ото новобранець залюбки вживає військові слова, він вельми любив похизуватися науковою термінологією.

— В середу був перукар, але я не дозволив фарбувати їй волосся, бо ви ж просили цього не робити.

— Так, моя мати ніколи не фарбувала волосся,— погодився Нейлз.

— Я знаю,— відгукнувся директор.— Але клієнти люблять, щоб їхні рідні мали хороший вигляд. Я їх називаю «мої ляльки»,— продовжував він ніжним голосом.— Бо вони таки ляльки і є: схожі на людей, але не зовсім справжні.

Нейлз вирішив, що директор у дитинстві грався ляльками. Бо чому б йому інакше прийшло в голову таке порівняння?

— Ми їх одягаємо,— продовжував швед.— Ми їх роздягаємо. Ми їх зачісуємо, говоримо з ними, хоч вони й не відповідають. Я завжди думаю про них, як про своїх ляльок.

— Можна мені її побачити?— спитав Нейлз.

— Звичайно.

Директор повів його мармуровими сходами нагору і відчинив двері до палати. Це була маленька кімнатка з одним вікном. Колись це була, певно, дитяча спальня.

— А минулого четверга вона раптом заговорила,— провадив директор.— Няня саме її годувала, як вона сказала: «Що це за нора...» Тільки не так виразно. От ми вже й прийшли.

Він зачинив двері, і Нейлз покликав:

— Мамо, мамо...

Він дивився на її сиве рідке волосся і на штучні зуби, що лежали в склянці на тумбочці. Груди її ледь-ледь піднімалися, ліва рука ковзнула по ковдрі. Нейлз благав лікаря, аби той не заважав їй (як він висловлювався) померти, але лікар відповів, що його обов'язок — рятувати людей від смерті. Інертне, змучене, до всього байдуже тіло, що лежало перед Нейлзом, все ще зберігало свою владу над ним. Вона ж була колись прекрасна жінка — ввічлива, добра, любила своїх дітей і чоловіка, а тепер так повільно, так важко помирала. Така несправедливість похитнула віру Нейлза в мудрість цього світу. Здавалось, в нагороду за своє прекрасне життя, його мати повинна б хоч померти легко й достойно. Апостольське послання про те, що смерть — це кара за гріхи, він розумів буквально: злим — хвороби, праведникам — здоров'я. Байдуже тіло, що лежало перед ним, заперечувало цю наївну думку. Мати повела рукою, і Нейлз помітив на її пальцях діаманти. Мабуть, няня наділа їй усі її персні.

— Мамо,— повторив Нейлз.— Мамо, чим я можу тобі допомогти? Хочеш, щоб прийшов сюди Тоні? Або Неллі?

Нейлз згадав батька. То був чудовий мисливець, прекрасний рибалка, майстер випити й душа товариства. Коли Нейлз учився ще на першому курсі, то приїхав додому разом зі своїм товаришем. Нейлз обожнював товариша і з гордістю познайомив його з батьком, який зустрічав їх на вокзалі. Той зневажливо глянув на друга і тільки похитав головою, немов дивуючись, який то поганий смак у сина. Нейлз гадав, що вони поїдуть додому обідати, але батько повіз їх у ресторан при готелі. На естраді грав духовий оркестр, поміж столиками танцювали пари. Коли батько став замовляти обід, Нейлз раптом зрозумів, що він зовсім п'яний. Він жартував з офіціанткою і, намагаючись її вщипнути, перекинув склянку з водою. Коли ж оркестр почав грати, він вийшов з-за столу, пройшов поміж парами до естради і, вихопивши в диригента паличку, почав нею розмахувати. Всім це здавалося дуже смішним, всім, крім Нейлза, який, коли б у нього був пістолет, так і стрельнув би в батькову спину.

Старий розмахував сивим волоссям, крутився, підскакував, вимагав від оркестру то фортіссімо, то піаніссімо,— одне слово, удавав пародію на диригента. Це був його найкращий номер у клубі. Оркестранти сміялись, диригент реготав, офіціантки, поставивши таці на стіл, дивилися, а Нейлз занурювався все глибше й глибше в безодню своєї ганьби. Звичайно, він міг би взяти з товаришем таксі і поїхати додому, але це тільки б погіршило його стосунки з батьком. Попросивши в товариша пробачення, він пішов у туалет і схилився над раковиною. Тільки так і міг висловити своє обурення. Коли повернувся, батько допивав свою третю чи четверту чарку віскі. Нарешті вони поїхали додому. Батько заснув у таксі. Нейлз допоміг йому зійти на ганок, радіючи, що хоч цим може виказати свою турботу. Він щиро хотів би любити старого, але ж як довести свою любов? Батько пішов до своєї кімнати, а мати зустріла Нейлза лагідною, сумною, всезнаючою й такою ласкавою посмішкою.

У батьковій кімнаті було два стільці. На одному сидів Нейлз, а на другому лежала подушка. Досить ступити до того стільця, взяти подушку, накрити матері обличчя, потримати якусь мить — і муки її скінчаться. Він підійшов до стільця, зняв подушку і знову сів, тримаючи її на колінах. А що, коли вона вчинить опір? Якщо, незважаючи на біль і майже повну втрату свідомості, інстинктивно намагатиметься жити? Раптом опритомній і зрозуміє, що її душить власний син? Ось про віщо думав Нейлз за сніданком.

Неллі не належала до тих жінок, що, не давши чоловікові й поріг переступити, кидаються на нього й пристрасно цілують. Ні, вона — диво. Невеличка, руда, сидить за столом в самих кружевах, пахнучи гвоздикою. Вона член багатьох комітетів, мораль її — зразкова, смак, з яким підбирає букети до обіднього столу, надзвичайний, одне слово, цілком могла б правити за прототип якогось скетча, що його ставили в нічних клубах. Неллі й мистецтвом цікавилась. Оті три картини, що висять у їдальні, — то все її робота. Вона купувала полотно, напнуте на підрамник, геть розмальоване хвилястими синіми лініями, наче геодезична карта. Проміжки між цими лініями пронумеровано, а в інструкції вказано, що цифра 1 — це жовтий колір, 2 — зелений і так далі. Отож вона й могла так легко перетворити полотно на осінній пейзаж у Вермонті або (як ото висить над сервантом) на портрет дочок майора Гіллеспі, копія Гейнсборо. Це було трохи вульгарно, вона й сама розуміла, але ж так хотілося малювати. А оце недавно, щоб Задовольнити свою цікавість, вона стада членом гуртка по вивченню сучасного театру. Їй доручили прорецензувати нову п'єсу, що її грали в Грінвіч-Вілледж. Неллі планувала піти в театр з подругою, але та захворіла, і довелося йти самій.

П'єсу грали в мансарді, і глядачів було небагато. Дихати нічим. Коли догравали першу дію, один з акторів скинув черевики, сорочку, штани, а потім, повернувшись спиною до глядачів, і труси. Неллі не вірила своїм очам. Коли б вона на знак протесту пішла з театру, як це неодмінно зробила б її мати, то вважалося б, що вона не розуміє сучасності. А вона ж намагалась бути такою сучасною жінкою і гадала, що потрібно приймати світ таким, як він є. Актор тим часом повернувся лицем до публіки і почав позіхати й потягатися. Так точнісінько могло б бути і в житті, але в душі Неллі вибухнула ціла буря суперечливих почувань, аж долоні спітніли. Сцену майже затемнили, і закінчили п'єсу вже одягнені актори, хоч у душі Неллі ніби щось надірвалось. Вона вийшла з театру на свіже, сповнене озоном після дощу, повітря. Йдучи до автобусної зупинки, перетинала Вашінгтон-сквер і бачила, як студенти кружляли навколо фонтана з транспарантами, що на них було написано всілякі лайки. Може, вона збожеволіла? Неллі подивилась на демонстрантів, поки вони не зникли за рогом. На останньому транспаранті прочитала слова «лайно». Її аж занудило.

Вона сіла в автобус і оглянулася навкруги, бо хотіла зустріти кого-небудь із свого оточення; з сумом придивлялася до всіх, щоб помітити звичайну жінку дружину, матір, одне слово, одну з тих, хто радо показує гостям своє житло, садок, чудові букети на столах, демонструє своє вміння в куховарстві. Спереду сиділи два хлопці і сміялись. Один з них поцілував другого у вухо. Чи не вдарити їх ручкою від парасольки? На наступній зупинці в автобус сіла саме така жінка, яку шукала Неллі. Вона сіла поруч. Неллі посміхнулась, та в свою чергу і втомлено заговорила: «Мені потрібний англійський ситець, добрий англійський ситець. Увесь Нью-Йорк обійшла, а ніде його немає. Усі мої меблі англійські, будинок теж в англійському стилі, отож смугастий репс не підходить до мого інтер'єра. А мені його скрізь пропонують, отой репс... Гадаю, що десь у Нью-Йорку продають і ситець, але я не знаю де. Всі меблі в мене Оббиті прекрасним ситцем, хоч він уже витерся... Уявляєте, волошки на голубому фоні. Та ось у мене й зразок». І, розкривши сумку, дістала шматочок тканини.

Слухаючи базікання сусідки про оте ганчір'я, Неллі не могла забути слів, що їх прочитала на транспарантах: вони врізались їй у пам'ять вогненними літерами. Не могла забути й актора, що виступав перед глядачами голий-голісінький. Здавалось, усе, в що вірила, чим жила до цього дня, втратила назавжди. Сусідка тим часом почала розписувати свої меблі, викликавши у Неллі не тільки нудьгу, але й роздратування. Яке жалюгідне життя, обмежене килимами й меблями, до того забита лахміттям свідомість, що для неї добро — в ситці, а зло — в репсі! Все це здавалося Неллі ще більш гидким, ніж оті педерасти, що прилюдно цілувалися, або студенти зі своїми гидкими лозунгами. Сексуальні зміни, що їх раптом вона помітила, порушили її спокій, збили з пантелику; одночасно була переконана, що вороття до зручних інтер'єрів та букетів на столах більше не буде. До вокзалу йшла пішки під дощем, і по дорозі їй, як на зло, часто зустрічалися газетні кіоски, в яких продавали фотографії голих чоловіків. Та ось вона сіла в потрібний поїзд і їде додому. Через якусь годину зачиняться двері за цим дощовим днем, який завдав їй стільки болю. Вона знову стане сама собою, Неллі Нейлз, дружиною Еліота Нейлза, чесною, розумною, цнотливою і так далі — місіс Еліот Нейлз. Але коли її душевний спокій залежить від зачинених дверей, то чого він тоді вартий, отой спокій? Що далі їхала вона поїздом, то дужче заспокоювалась. А коли вийшла на тому місці, де залишила свою машину, то й зовсім заспокоїлась. Ось і будинок на пагорбі. Вона відчиняє вхідні двері й чує, що куховарка маринує гриби.

— Чи добре ви провели день? — питає вона.

— Дякую, дуже добре,— відповіда Неллі. — Звичайно, неприємно, що лило цілий день, але зате всі резервуари наповняться водою,а це добре, еге ж?

Неллі з огидою відчувала, що говорить нещиро, але що поробиш? Сказати, що це був не день, а казна-що, розповісти про те, що бачила в театрі? Неллі пішла в свою чепурну кімнату, сіла в біленьку ванну, але ніщо не могло відвернути її від думки, що тепер можуть допомогти тільки зачинені двері, нещирість, сліпота, що тільки від цього залежить усе її світосприймання. Нейлзу вона не сказала про це ні слова.

Поснідавши, Нейлз піднявся в синову кімнату. Вчора ввечері, повернувшися з гостей, він побачив, що Тоні читає, і потім вони сиділи вдвох до півночі.

— Добре було в гостях? — спитав Тоні.

— Так собі.

— Чи не хочеш чого-небудь випити? — продовжував син.

— Звичайно, чого б і не випити? Ти хочеш пива?

— Можу. Ось я принесу.

— Сиди. Я принесу сам, — сказав Нейлз не суворо, але досить категорично.

Йому не подобалось, коли бачив у барі таких хлопчаків, як Тоні. Дехто з його знайомих і сусідів дозволяв дітям готувати коктейлі й подавати гостям, але Нейлзу здавалося, що це не гаразд. Бо, як він гадав, діти не можуть приготувати коктейль досить добре — це по-перше, а по-друге, тим самим втрачають свою невинність, а це ж їхня окраса. Нейлз приніс пиво й віскі та сів у крісло. Його цілком заполонили якісь думки, і він тільки похмуро дивився кудись поверх килима. І син, і батько мовчали.

Нейлз розказував сину про вечірку. Майже всіх, хто там був, Тоні знав. Слухаючи батька, він одночасно думав, чи встигне його мати заснути, поки вони скінчать розмову. Хоча б устигла, думав він, щоб не чути зі спальні батьків отих любощів і важкого дихання. Атмосфера чоловічої дружби подобалась їм обом, і все ж обидва відчували себе трохи недобре, немовби грали спеціально написану для них сцену «Батько й син».

Почуття, що його відчував зараз Нейлз до сина, звалось любов'ю. Якби він був більш експансивним, якби жив у іншій країні, то підійшов би до сина, обняв би його міцно й сказав, що любить його. Але натомість узяв сигарету, затягся й забухикав так, що обличчя почервоніло. Оце бухикання найбільше підкреслювало їхню різницю у віці. «І чому б йому не кинути курити,— думав Тоні.— Може, тоді й бухикання минулося б». Безконечне бухикання, через яке батько робився таким безпомічним, нагадувало, що в світі існують хвороби, старість і смерть. Але Тоні з гордістю подумав, що його батько не такий уже й старий — він значно молодший за батька Дона Уолтема, Генрі Пастора чи Герберта Метсона. І хоч жодним видом спорту він не захоплювався, але при нагоді міг вихопити м'яча з гурту хокеїстів, забити гол у грі в футбол або з'їхати на лижах з не дуже крутої гори. Йому сорок два роки. Для Тоні це таємничий, дивовижний і старезний вік. Думка про те, що хтось прожив так довго, хвилювала його, як археолога хвилює якась реліквія шумерської або скіфської культури. Але волосся в батька ще густе, без жодної сивої волосинки, обличчя звичайне, він не сутулий і не огрядний. «Мій батько особливий», — подумав Тоні і дуже з цього радів: цю особливість успадкує й він — сину такого батька не загрожує ні сивина, ні лисина, ні огрядність чи стареча метушливість.

Нейлз поклав платівку на програвач. Тоні знав, що це, без сумніву, «Хлопці й дівчата». Нейлз майже ніколи не відвідував театрів, не цікавився музикою, але якось (це було вже так давно, що ніхто й не пам'ятає) у нього виявилось два квитки на прем'єру «Хлопців і дівчат». Хтось із його приятелів чи захворів, чи то кудись поїхав і віддав квитки Нейлзу. Він теж хотів комусь віддати, бо терпіти не міг оперет, а про Лессера і Ранйона нічого й не чув. Але Неллі саме пошила собі нову сукню, яку треба було кудись одягти, і вони вирішили сходити в театр. Сівши в крісло, Нейлз понуро приготувався слухати увертюру, але перша ж фуга викликала захоплення, яке з кожною арією все зростало. Коли дійшло до фіналу, Нейлз скочив з місця, щосили аплодував і кричав: «Біс, біс!» Уже й світло ввімкнули, а він не переставав кричати й аплодувати, і вийшов з театру одним із останніх. Нейлз був певен, що того вечора йому довелося бачити незвичайну, виставу, і він навіть склав сентиментальну теорію про трагедію всього високого. Образ Френка Лессера переплітався в його свідомості з образом Орфея, і, коли дізнався з газет, що Лессер розлучився з дружиною, йому здалося, що це нещастя й викликало «Хлопців і дівчат». Його годі було умовляти піти на інші спектаклі Лессера, бо він був певен, що в них уже почався трагічний спад його таланту. Бо ж ніхто в світі не повторив свій шедевр. І навіть здавалось, що Лессеру, як колись будівничому церкви Василя Блаженного, слід би виколоти очі. Ота вистава «Хлопців і дівчат» була як чари довгого літнього дня, чари, що вже нагадують про те, що не минути зими і смерті.

Нейлз почав підспівувати програвачеві. Він купив ту платівку давно, відразу ж після прем'єри, ніколи її не міняв, і вона стерлася. А йому хоч би що. Та коли почув «Щастя, будь зі мною, як та леді», то відразу схопився на ноги і, плескаючи в долоні, проспівав пісню до кінця. В фіналі підняв, руки, немов дістаючи зірку з неба, а коли прозвучала остання нота, глибоко зітхнув.

Оце був спектакль, так спектакль. Жаль, що ти його не бачив. Ну, а тепер на добраніч.

Цього недільного ранку Нейлз засумував за сином. В кімнаті Тоні було холодно: хлопець вимикав на ніч батареї й спав, розчинивши обидва вікна. Через холод здавалось, що тут уже давно ніхто не живе. «Можна подумати, що його тут немає уже з рік!» — здивувався Нейлз. Він любовно оглянув порозкидані по кімнаті синові речі! старі бутси з задертими носаками, футболку, купу книг, де були Стівен Крейн, Сомерсет Моем, Семюель Батлер і Хемінгуей. Якось Нейлзу треба було знайти слово в словнику, він узяв його з полиці Тоні, розгорнув, і звідти посипалось на підлогу штук п'ятдесят фотографій голих жінок. Він почав детально їх розглядати, пригадуючи тих, яких колись знав. Надруковані на дешевому папері, ці фотографії були, мабуть, вирізані з журналів, подібних до тих, що можна знайти на столі в перукаря або в чистильника взуття. Те, що його коханий синок почав колекціонувати ці фотографії замість марок, наконечників стріл, мінералів чи рідкісних монет, не дуже стурбувало Нейлза. Він викинув у сміття всі оті фото, після чого знайшов-таки потрібне слово. Минуло з місяць, і Тоні якось запитав:

— Ти брав коли-небудь мого словника?

— Брав,— відповів Нейлз.— Всі оті кралі я викинув.

— A-а, — протяг Тоні.

І ніхто про це більше не згадував.

На столі біля вікна стояв магнітофон, якого він подарував синові в день народження. Ввімкнути його сам не міг, як і розірвати листа, адресованого Тоні: так обережно ставився він до подібних речей. Але коли б увімкнув, то почув би таке: «Брудний старий павіане,— говорив син на півоктави тихіше, ніж звичайно.— Брудний старий павіане, все своє життя я щоночі чую твої брудні слова із твоєї спальні. Ти, брудний, розбещений старий павіан-рогоносець». Але Нейлз магнітофона не увімкнув.

Натомість пішов до своєї кімнати, скинув костюм, у якому ходив до церкви, та вдягнув домашній. Якось він запропонував церковному старості дозволити прихожанам відвідувати вранішню відправу в спортивному або робочому одязі. Отець Рейсом його не підтримав. «Так може дійти, — сказав він,— що священик буде правити службу в тенісних шортах». Нейлз сходив у підвал заправити пальним і змастити механічну пилку. На південь від будинку, в невеликій балці повільно всихала дюжина в'язів — на них напав жук-короїд. В суботу й неділю Нейлз пиляв сушняк на дрова. У зрубаних в'язах не залишалося й натяку на їхню колишню сумну красу. Верхні гілки обламані, кора повідставала, і в цих зимових сутінках вони схожі були на обсмоктані кістки. Знищений гайок здавався полем бою після битви. Нейлз вибрав дерево і розмітив, як його пиляти. Він пишався, що так умів керувати цією пилкою з гострими, смертоносними зубцями. В балці не віяли холодні вітри, а від зрубаних дерев ішов якийсь аромат, що нагадував Нейлзу запах холодних римських церков. Почалась весна. Чути, як десь кричить чи то горлиця, чи сова. Повітря лагідне, але зовсім не викликає ідилічного настрою. В ньому відчувається, як перед кожною зміною, щось напружене. За два тижні — великий піст. Що ж це читали сьогодні в церкві? Чи не апостольське послання? І раптом Нейлз пригадав: «Іудеї п'ять разів стьобали мене по сорок разів. Тричі били палицями, раз камінням, тричі зазнав я аварій корабля, день і ніч перебував на морському дні. Часто був у мандрах, падав на річкових порогах, тікав від розбійників, від своїх, від язичників; небезпека чигала на мене в пустелі, в місті, на морі, поміж так званими братами. В роботі і виснаженні, в недосипанні, в голоді і спразі, часто в голоді й холоді, у голизні...»

Неллі вчулось завивання пилки.

III

Одного ранку Тоні відмовився встати з постелі.

— Я зовсім не хворий, — сказав він матері, коли та хотіла зміряти йому температуру.— Мені просто сумно. Дуже не хочеться вставати.

Батько й мати дозволили хлопцеві пропустити того дня навчання в школі.

Минуло п'ять днів, а він не вставав.

Три лікарі, яких Неллі запрошувала, здалися їй пізніше трьома нареченими з старовинної легенди, трьома казковими мандрівниками, що мали з трьох скринь вибрати одну. Певно, те, що в медицині не обійтися без ворожби, і змусило її пригадати цю казку. Один за одним приходили до її сина три лікарі, намагаючись вгадати, що саме зробило його хворим: золото? срібло? олово?

Перший з'явився терапевт. Лікар Маллін досить неохоче погодився приїхати, бо зараз взагалі не так легко викликати лікаря до хворого. Коли вже дуже допече, то жертву відвозять на санітарній машині в лікарню, де лікарі й практиканти виконують над нею останні вправи. Маллін переконував Неллі, щоб Тоні привезли до нього на прийом, і їй досить-таки важко було йому втлумачити, що Тоні не підводиться з ліжка. Тільки після цього Маллін обіцяв бути опівдні.

Він приїхав у немитому «фольксвагені» із зім'ятим крилом. Це був ще зовсім молодий лікар, набагато молодший за Неллі, сповнений радості й оптимізму. Здавалося, на нього зовсім не вплинуло те, з чим він як лікар щодня стикався — людські немочі, хвороби, смерть. Це навіть трохи шкодило його репутації, бо хворим, які вже ось-ось ляжуть у могилу, не дуже подобаються лікарі, які ніколи не відали, що таке горе. Лікар Маллін був не дурний і не хизувався своєю життєрадісністю перед хворими, але його оптимізм скидався чимось на вітер, що зненацька розчиняє двері і розносить папери по всій кімнаті. Провівши його до Тоні, Неллі зійшла у вітальню. Згори до неї долинув гучний бадьорий голос Малліна і тихі відповіді Тоні.

— Він цілком здоровий,— сказав лікар.— Я взяв у нього сечу і кров для лабораторного аналізу. Завтра, коли він устане, зробимо кардіограму, але я певен, що в нього все гаразд. Правду кажучи, я вже давно не зустрічав такого здорового пацієнта, як він. Звичайно, він ще молодий, але зараз рідко можна когось зустріти, щоб його організм так блискуче відповідав вікові. У нього лише тимчасова депресія. Але коли завтра він не встане сам, то я випишу йому пілюлі — вони його відразу піднімуть.

Лікар написав рецепт і, усміхаючись, подав його Неллі. У наших стосунках з тими, хто нас лікує, є щось швидкоплинне, інтимне й навіть ласкаве. Тож Неллі відчула, що якусь секунду вона закохана в лікаря. Йдучи додому, він попросив її подзвонити завтра годині об одинадцятій.

— Він знову відмовився встати,— сказала Неллі лікарю по телефону.— Він не встає уже шостий день.

О десятій я дала йому випити одну вашу таблетку з помаранчевим соком. Через кілька хвилин він устав і пішов під душ. Потім спустився на кухню. Він був одягнений, але я відразу помітила, що з ним щось не гаразд. Трохи похитувався, немов п'яний, сміявся, а зіниці стали завбільшки з макове зернятко. Я спитала, чи не хоче він поснідати, і Тоні попрохав приготувати йому яєчню з шести яєць, з'їв ще шість скибок підсмаженого хліба і запив квартою молока. «Ще ніколи я не був такий голодний»,— сказав він. Був дуже збуджений, сміявся, ходив сюди-туди по кухні, а раз навіть хитнувся, наче п'яний. Поснідавши, заявив: «Я почуваю, що став, як ніколи раніш, дуже сильний. Мені треба піти звідси, а то ще чого доброго розвалю будинок». Так і сказав «розвалю»! Потім вийшов із кухні й щодуху пустився по дорозі до Кортленда. Це колишня просіка для верхової їзди, завдовжки миль із шість. Коли ще був у секції легкої атлетики, то тренувався на цій доріжці. Наздогнати його я, звичайно, не могла, тому сіла в машину й поїхала навперейми, туди, де дорога підходить до Шістдесят четвертого шосе, і прождала його там з годину, поки не побачила на дорозі. Ліки, певно, вийшли разом із потом, бо він уже не скидався на п'яного, тільки нічого не пам'ятав. Він забув про сніданок, не знав, як опинився на Шістдесят четвертому шосе. Я відвезла його додому. Ще в машині він заснув, а коли приїхали сходив у душову й ліг спати.

— Що ж, доведеться відмовитись від пілюль,— сказав лікар Маллін.— Я чув про сторонню дію цих ліків, але вирішив піти на риск. Правду кажучи, я не знаю, що вам і порадити, місіс Нейлз. Може б, вам проконсультуватися у психіатра? Я спілкуюся з лікарем Бронсоном і можу дати вам його домашній телефон.

Умовляти психіатра відвідати хворого дома виявилось ще важче, аніж терапевта. Та коли Неллі детально йому все розказала, він пообіцяв приїхати О третій. Неллі стояла біля вікна й бачила, як під'їхала яскраво-голуба машина спортивного типу, з відкидним верхом; через продовгуватий капот вона мала якийсь хижий вигляд, що підкреслювало її велику вартість. Це трохи збило Неллі з пантелику: адже це лікар, який повинен виліковувати хворих від суму й меланхолії. Та коли він виліз із свого спортивного автомобіля, його зовнішність видалася набагато скромнішою, аніж можна було гадати. Він справляв враження людини з потойбічного світу, пригніченої й непевної в собі. Він зачинив машину і, хрускаючи суглобами пальців, набурмосено почав оглядати її. Потім піднявся східцями й подзвонив.

Він не мав, звичайно, при собі ні портфеля, ні будь-якої іншої ознаки своєї професії. Їй здалося, що в ньому багато дечого від утомленого й добродушного дантиста. Поки Неллі розказувала про синову хворобу, він, хрускаючи пальцями, ходив по кімнаті, немовби навколо бормашини. Його сутулий вигляд змушував думати, що він усе життя мав справу з лежачими хворими, а його тихий, сумний голос, здавалося, обіцяв видужання. Неллі відвела його до Тоні й зачинила двері, Через п'ятдесят хвилин від зайшов до неї у вітальню.

— Боюся, місіс Нейлз, що ваш син серйозно хворий. Але найгірше те, що він не йде назустріч лікарю. Може, вам краще покласти його в лікарню?

— В яку?

— Ну, хоча б у санаторій Стоунхендж, що в сусідньому містечку. Я туди часто направляю своїх хворих. Може, він матиме добру реакцію на електрошок.

— Ой, ні! — вигукнула Неллі і заплакала.

— Електрошок зовсім нешкідливий для здоров'я, місіс Нейлз. Після першого сеансу хворий не знає, що з ним діється. Це лікування не дає ніяких сторонніх явищ.

— Ні, ні,— повторила Неллі, — тільки не це.

— Розумієте, місіс Нейлз, він важко хворий. Щоб встановити, що це за хвороба, необхідне застосування активної психотерапії протягом кількох місяців. Вихідці з його покоління й середовища часто завдають нам такої мороки, що ми не знаємо, що з ними робити. Ви, мабуть, давали своєму сину все, що він хотів?

— У межах розумного,— відповіла Неллі.— Машини, наприклад, він не має.

— Я помітив у нього й магнітофон, і програвач, і повну шафу дорогого одягу.

— Ну, то й що?

— А те, що в середовищі, до якого ви належите, спостерігається тенденція заміняти духовні цінності матеріальними.

— Але ж Еліот майже щонеділі ходить до церкви,— заперечила Неллі.

І тільки вимовила ці слова, як їй самій вони здалися непереконливими й легковажними. Вона-бо знала, як мляво та байдуже молиться її чоловік, знала, що говіє він тільки за звичкою.

— Ми ніколи не кажемо неправди, — продовжувала вона. — Я певна, що Тоні ніколи не бреше.

Лікар слухав її із зневажливою усмішкою.

— Ми не читаємо чужих листів. Не обманюємо. Своєчасно платимо податки. Еліот кохає мене. Ми п'ємо тільки перед обідом. Я досить багато курю...

І це все? Але чого ще можна було вимагати від Еліота й Неллі Нейлз? Релігійного екстазу бородатих пророків, вогняних коней Апокаліпсиса, громів і блискавиць, священних заповітів, викарбуваних на камені?

— Ми чесні й щирі люди,— гнівно сказала вона.— І я не згодна, що ми в чомусь винні.

— Я й не хочу, щоб ви почували себе винною, місіс Нейлз. Ні в чесності, ні в щирості я великої біди не вбачаю, але факт залишається фактом — ваш син хворий, та ще й серйозно.

Задзвонив телефон. Неллі взяла трубку, і хтось попросив лікаря.

— Менш ніж за п'ятдесят тисяч цього будинку я не продам,— сказав лікар, — Якщо хочете дешевше, то я можу продати вам досить добрий сучасний будинок на Честнот-стріт. Я знаю, що його оцінили в тридцять тисяч, але то було вісім років тому. Моя остання ціна — п'ятдесят тисяч. Пробачте, будь ласка,— сказав лікар, звертаючись до Неллі.

— Будь ласка,— ввічливо відказала вона, хоч її вразила ця розмова по телефону. «Цікаво, — подумала,— яке заняття в нього основне, а яке другорядне? Чи він торгує будинками у вільний час, чи лікування божевільних — його друга професія, його хоббі?»

— Ви ще раз до нього приїдете? — спитала вона.

— Лише тоді, коли він сам мене покличе,— мовив лікар.— А так це буде безглузде гайнування ваших грошей і мого часу.

Коли лікар поїхав, Неллі зайшла до Тоні й спитала, як він себе почуває.

— Так, як і раніш, — сказав Тоні. — Мені дуже сумно. Іноді здається, що ми живемо в картковому будинку. Коли я був маленький, ти складала мені їх, а я дмухав, і вони розвалювались. Наш будинок чудовий, і я його люблю, але мені здається, що й він картковий.

Третій до нього приходив спеціаліст по зміцненню сна. Він приїхав з Нью-Йорка поїздом, а від станції — на таксі. Неллі він здався схожим на слюсаря-водопровідника. В одній руці мав невеликий чемоданчик для речей, а в другій — для інструментів. Коли Неллі запитала його, чи буде боляче Тоні, лікар запевнив, що він лише прикладе до нього кілька електродів, які запишуть температуру ділянок тіла. Неллі показала йому вітальню і хотіла вже провести до Тоні, як він сказав:

— Я, мабуть, трохи посплю. Мені ж доведеться не спати майже всю ніч.

— А більше вам нічого не треба?— спитала Неллі.

— Ні, дякую. Я просто подрімаю.

І лікар причинив двері.

Коли о п'ятій годині він зійшов униз, Неллі запропонувала йому коктейль.

— Дякую,— сказав він.— Я цього не вживаю. Я член товариства непитущих. Не п'ю вже півтора року. О, якби ви побачили мене раніш! Я важив двісті п'ятдесят фунтів, і, певно, більша частина цієї ваги припадала на джін. Спочатку я пристав до непитущих у Грінвіч-Вілледжі. Там мені не сподобалось. Бо вони всі придурки. Тоді перейшов у іншу групу, на Шістдесятих вулицях у Східній частині Нью-Йорка. Оце так група! Наче навмисно підібрані — все великі бізнесмени, адвокати, лікарі й нікогісінько з простолюду. Ми розважаємося тим, що розповідаємо, як кожний з нас почувається, коли перестає пити. А це, щоб ви знали, просто жах! Це все одно, що розказувати про подорож у пекло. Ми всі вже в ньому побували, і тепер кожний розповідає про свої враження. А компанія пречудова! Коли маємо розходитись, то всі разом молимося. Ченці й священики, мабуть, увесь час думають про бога. Прокинуться вранці — перша думка в них про бога, протягом дня все їм нагадує про бога, ну й, звичайно, йдучи спати, вони теж моляться. Точнісінько таке було зі мною, тільки я думав не про бога, а про пляшку. Думав про неї вже зранку, думав цілий день і, лягаючи, тільки про неї і марив. Пляшка була для мене все одно що бог, тобто така ж всюдисуща, як бог. Хмари нагадували мені пляшку, дощ виливався пляшкою, зірки теж блимали пляшкою. Поки не зробився п'яницею, то мені все, бувало, сняться дівчата, а потім тільки й бачив уві сні пляшки. От, кажуть, що сни викликає підсвідомість, наприклад, усе, що пов'язане з сексом, ну, а мені, снилися самі пляшки: то я тримав чарку в руці, а пляшку в другій, то наливав у чарку трохи віскі, зовсім трохи — випивав його, і мені було так добре, наче я починав нове життя. Мені снилися віскі, джін або горілка. Ром ніколи не снився. Бо рому я не любив. Все, бувало, сниться, що дивлюсь комікси по телевізору і дудлю віскі, й так мені легко, немовби спускаюся вниз по гладенькій палиці. А вранці мене знову лихоманить, і я знову починаю думати — де б його випити?

Вечеряючи, спеціаліст з повернення сну намагався пояснити, в чому полягає його професія, але так багато вживав медичних термінів, що ні Неллі, ні Еліот нічого не розуміли. О восьмій він ухопив свого чемодана й, сказавши: «А тепер працювати!»,— зайшов до Тоні та зачинив за собою двері. Вранці прийшов снідати з червоними очима: видно було, що не спав цілу ніч. Нейлз відвіз його на станцію, а в суботу той прислав їм такого листа: «Хворий заснув під впливом гіпнозу о 9 годині 12 хвилин. Температура тіла відповідно знизилась. Спав у позі Фенгона, тобто на животі, зігнувши праву ногу. О 10 годині йому снився сон, який продовжувався дві хвилини й супроводився підвищенням температури, а також розслабленням кардіоваскулярного напруження. О 10 годині 3 хвилини змінив положення на німбовидне, зігнувши ліву ногу в коліні. Наступний сон йому почав снитися о чверть на другу і продовжувався три хвилини. Він викликав збудження, од якого хворий прокинувся, але незабаром прийняв пренатальне положення й знову заснув. Температура тіла без змін. О третій годині десять хвилин повернувся до фенгонівської пози і почав хропти. Хропіння мало як назальний, так і оральний характер і продовжувалось вісім з половиною хвилин...»

Цей звіт займав аж п'ять сторінок машинопису, а в кінці був рахунок на п'ятсот доларів.

IV

Біль і страждання здавалися раніш Нейлзу якоюсь таємничою країною, що лежить поза межами Західної Європи. Ця держава, найшвидше феодальна, має гористий ландшафт, і по ній Нейлзу ніколи не доведеться мандрувати, бо вона не входить до маршрутів його агента по туризму. Час від часу до Нейлза діходили листівки з цієї далекої країни із зображенням пам'ятника Ескулапові на тлі снігових гір. На звороті був приблизно такий текст: «Една живе на одних ліках, їй залишилось мучитися, як запевняють лікарі, тижнів три, але вона була б рада одержати від вас листа». Нейлз посилав жартівливі листи, щоб розважити тих, що вмирають, у далеке місто, де з годинника на міській ратуші вискакували маленькі, горбаті люди, а замість статуй міські парки прикрашали якісь чудернацькі химери, що їх витворила хвора уява художника; палац перетворено на лікарню, а в канаві, що його оточує, під арками мостів течуть криваві ручаї. Нейлз і в гадці не мав тут проїздити, а тому легко уявити собі його жах та здивування, коли одного разу він прокинувся від страшного сну: йому приснилося, немовби він їде в поїзді, а за вікном вагона простягається грізне гірське пасмо з сніговими вершинами, що перетинає ту далеку країну.

На дванадцятий день хвороби Тоні Нейлз зрозумів, що таке горе. Він ніколи не вважав, що дарунки фортуни роздаються так само, як горіхи на дитячих іменинах, але в глибині душі йому здавалось, що кожному відмірено його частку радощів життя, важкої праці, грошей і кохання. Так само вважав, що ота страхітлива несправедливість, яку можна бачити скрізь,— просто загадка, яка до нього не має жодного відношення. Щасливий Нейлз! І раптом його син смертельно захворів. Це не просто ще один факт у житті Нейлза — тепер таким буде все його життя. Йому судилося вже не розлучатися з горем. Щойно прокинувся, як відразу подумав, чи не почує, що східцями спускається Тоні! Бо що б не робив — пив віскі, грав у карти, працював у конторі, думав про прибутки,— йому не виходив з голови син, що гинув, приклавши подушку до обличчя. Пізнавшись із горем, він познайомився ще й із заздрістю, що її відчуває той, кого обходить щастя. Чому, справді, з усіх хлопців Буллет-Парка саме на долю його сина випала така напасть — ота дивна й невиліковна хвороба? Ні, це не він ставив собі таке питання — його змушували ставити цілий день, з ранку до вечора всі, хто жив поруч. Веселий сміх на залізничній станції змушував Нейлза гнівно й гірко запитувати, чому діти його друзів ходять, бігають, куди хочуть, а його син прикутий до постелі. Снідаючи з друзями, котрі тільки й говорили про успіхи своїх синів, він відчував такий сум і жаль, що ледь не тікав від них. А коли бачив, як вулицею хтось біг, йому хотілося закричати: «Чекай, чекай! Мій Тоні теж бігав прудко, не втомлюючись, як і ти!» Ще зовсім недавно прихильник свого способу життя, він зараз готовий був на зраду і помсту, на диверсію й шпіонаж.

— Чи ти вже знаєш Хеммерів? — спитала його Неллі ввечері.

Він відповів, що познайомився в церкві.

— Вона сьогодні дзвонила нам,— продовжувала Неллі,— й запросила на обід.

— Трохи дивно,— сказав Нейлз.— Ми ж тільки привіталися, виходячи з церкви. Мабуть, вони зовсім самотні...

Та він думав не стільки про уявну самотність Хеммерів, як про свою власну. Образ Тоні, прикутого до ліжка, змусив його забути суворі закони світського етикету. Тоні хворий, Нейлз сумує, у житті, виявляється, більше страждань і горя, ніж він гадав, то чому б не виявити великодушності, пробачити місіс Хеммер її помилку й прийняти запрошення.

— Що ж,— сказав він,— у нас цей вечір вільний, мені здається, можна сходити.

І ось через кілька днів вони під'їхали до Порохової гори. Ніч була зоряна, Венера сяяла, мов електрична лампочка, і по дорозі від воріт до дверей Хеммерів Нейлз нахилився й поцілував дружину. Хеммер сам відчинив їм двері та познайомив зі своєю дружиною й гостями. Марієтта Хеммер здавалася трохи неуважною, а може, просто була п'яна. Нейлз не дуже вмів розбиралися в людях — він заздалегідь вважав, що всі чоловіки й жінки справедливі, чисті й щасливі, а тому часто доводилось розчаровуватись. Отож відразу зрозумів, що його оптимістичну оцінку Хеммерів у церкві доведеться переглянути. На обіді було ще три пари — Тейлори, Філіпси й Хезарди. Покоївки щось не було видно. Хеммер у буфетній готував коктейлі, а Марієтта, попросивши в гостей пробачення, пішла до кухні.

— Чи давно ви знайомі з Хеммерами? — спитав Еліот.

— А я й зовсім з ними незнайомий,— відповів містер Тейлор.— Я завідую філіалом Форда в Буллет-Парку, а він купував у мене машину та й запросив. Гадаю, в них буде дві машини, як у всіх тут на Пороховій горі.

— А я продав їм свого холодильника,— сказав містер Філіпс.

— А я будинок,— додав містер Хезард.

— Гарненький будинок, еге ж? — спитала місіс Хезард.— Тут жили Хізкапи, поки містер Хізкап не вмер.

— Це був прекрасний чоловік,— сказав містер Хезард.— Я ніяк не можу зрозуміти, чому він застрелився.

— Отже,— вигукнув Хеммер, який увійшов з буфетної,— для вас американські віскі, а для вас — шотландське з содовою...

— Скажіть, будь ласка, містере Хеммер, з якої ви фірми? — спитав Хезард.

— Я президент «Пол Хеммер і Компанія»,— відповів Хеммер.— Наша фірма робить геть усе.

Марієтта Хеммер засміялась. Такий музичний сміх, як подумав Еліот, можна почути лише в жіночому клубі, за бриджем, або в якому-небудь дорогому ресторані, що славиться своїми вишуканими стравами. Жодного тобі кокетства, лише ворожість до чоловіка й знущання з нього. Блондинка з довгим волоссям, у довгій сукні і з довгими сережками у вухах, Марієтта була, безумовно, вродлива, але її врода така, як у жінок на обкладинці старого журналу в приймальні зубного лікаря, вже трохи пошарпаного журналу. Вона пішла в буфетну й випила ще одну чарку віскі. Тейлор зовсім не приховував, що візит його мав чисто діловий характер, і за коктейлем торочив Хеммеру про велику знижку, яку він надасть, коли той купуватиме другу машину. Обід був, як на Буллет-Парк, не дуже багатий. Дивлячись на Марієтту, що з неприхованою зневагою копирсала виделкою, Еліот подумав, чи, бува, не сам Хеммер готував це частування.

— Ви, мабуть, недавно в Буллет-Парку і не склали ще про нього своєї думки, але ми всі гадаємо, що тут вам сподобається,— сказав він.— По-моєму, тут дуже добре.

— Ми тут усього два тижні,— відповів Хеммер.

— Якщо хочете знати мою думку,— сказала Марієтта,— то ось: це смердюче містечко, що нагадує постійний маскарад. Досить вам купувати костюми в Брукса, щоранку поспішати на поїзд, раз у тиждень ходити до церкви — і ніхто й не подужає спитати, хто ви.

— Прошу тебе, люба,— втрутився чоловік, — хоч сьогодні стримайся.

— Та що це з тобою! — вигукнула вона.— Чого ти так розізлився? Невже через оту сукню, що я собі купила? Правда ж, через неї? Чи ти б волів, щоб я купувала собі дешеві сукні у «Мейсі» чи «Александера»? А ще краще, мабуть, якби я шила собі все сама? Ну й що,— викинула чотириста доларів, зате маю убір до лиця. Треба ж мені в щось одягатися? У мене ж тих суконь не так багато. Ну, гаразд, гаразд, їх у мене таки багато, це я сказала дурницю, щоб дати тобі можливість виговоритись. Боже, якби ти побачив зараз своє обличчя! Ой, я не можу не сміятися!

— В «Орбаху» шиють не погано на замовлення,— промовила місіс Тейлор.

— Люба моя, перестань! — ще раз попросив Хеммер.

— Ти ганчірка, об яку ноги витирають, ось ти хто! — вела своєї Марієтта.— Справжнісінька ганчірка, підстилка, і нема чого все звалювати на мене. Ти ж нікчема, а ще мрієш закохати в себе струнку, вродливу, багату, пристрасну й розумну блондинку! Боже, я ж тебе наскрізь бачу! Тьху, яке паскудство! У цієї бездітної вдови довгі коси, довгі ноги, їй біля двадцяти восьми, і я ладна на що завгодно закластися, що вона актриса або співачка з нічного кабаре. Бо це ж мета твоїх бажань. Ну, й що ти, дурню, будеш з нею робити? Докладатимеш кишки! Бо що ж ще може робити ця ганчірка? Може, поведеш її до театру? Купуватимеш оздоби? Чи поїдете в подорож? Звичайно, поїдете. Бо це ж у твоєму стилі. Десять днів на «Рафаелло», тричі на день обжиратися — вранці, вдень і ввечері, та ще до цього й бар першого класу від сьомої години. Ти, звичайно, в своєму чудовому смокінгу. Тільки уявити, яка це пара! Просто голубочки! А може, поїдеш на «Франс», щоб показати свій гидкий французький прононс! Поїдете в Париж — аякже, ти ж не можеш не показати їй усі свої улюблені ресторани та кафе. А їй, бідній, тільки встигай за тобою на своїх шпильках. Як мені її жаль!.. Але зрозумій, дурню несусвітний, зрозумій одне: якби тобі й трапилась така блондинка, то не з твоїм розумом до неї підступитися. Ти, може, й проводив би її в місячні ночі, та цілував би біля дверей, а врешті-решт ніколи б мені не зрадив. Це якби трапилась така блондинка, але ж її в тебе ніколи не буде. Ти так і прокаландириш до кінця самітником. Так, ти самітник, а самітник — це колода, камінь, ганчірка, пляшка з-під джину...

— Гадаю, нам пора вже додому,— сказала на це місіс Тейлор.

— Звичайно,— погодились з нею Філіпси і рушили до дверей.

— На добраніч.

— На добраніч.

— На добраніч.

Лежачи в ліжку того вечора, Нейлз думав: Хеммер і Нейлз, молоток і цвяхи, макарони й котлети, сіль і перець, олія й оцет, Ромео і Джульєтта, гвинт і гайка, грім і блискавка, сало і яєчня, м'ясо й капуста, шинка і сир, ремінець до вуздечки й вуздечка, черевики й шкарпетки, вудка й поплавець, правда й брехня, дієз і бемоль, чоботи й остроги, ласти й маска, риба й картопля, біла краватка і фрак, наречений і наречена, собака й кішка, цукор і вершки, стіл і стілець, перо й чорнило, зірки й місяць, м'яч і ланцюг, сльози і сміх, мама й тато, війна і мир, рай і пекло, добро і зло, життя і смерть, смерть і податки... На цьому він заснув.

Снилося, що вони пішли до невеличкої сільської церкви, яку інколи відвідували влітку. Церква збудована в формі хреста, підлога вкрита старим зеленим килимом. Чути різкий неприємний запах ладану. Саме похорон, перед вівтарем стоїть труна, але він ніяк не пригадає, за чию душу треба молитися, і оглядається навкруги — кого ж із прихожан немає? Може, Чарлі Естабрука? Але він он з дружиною ліворуч Бейлі Барнса? Алекса Ніленда? Едді Клеппа? Джіма Рендолфа? Сема Феррара? Дейва Пура? Ріка Роудса? Джіма Стісса? Чи Роджера Кромвела? Так ні ж, усі є. І тоді Нейлз зрозумів, що це він потрапив на свій власний похорон.

V

Вже більше двох тижнів минуло, як захворів Тоні. Настали тихі прекрасні дні. Якось Нейлз прокинувся о шостій в чудовому настрої. Сонце ще не зійшло, але небо вже поблідло. Він поголився, вмився у ванні й знову ліг до Неллі. Обіймаючи її, зрозумів, що вона ще зовсім молода, набагато молодша, ніж він думав. Одне одного милуючи, одне одним обмиловані, вони немовби звільнилися від тягаря прожитих років, від своєї заземленості, немовби хтось суворий і строгий залишив їх на годинку, і тепер вони, користуючись, що його нема, можуть безтурботно гратися й веселитися. Нейлз виглянув у вікно і побачив справжній рай. Він знав, що це зовсім не так, знав, що під травою проходять каналізаційні труби і що ці труби незабаром треба буде чистити, знав, що на кардиналів, які перелітали зграями поміж ялинками, напали пухоїди, знав, що ні їхнє яскраве забарвлення, ні їхнє дзвінке щебетання не мали жодного відношення до земних радощів, кохання чи його банківського рахунку. Але він був так усім зачарований, що широко розпростер руки, немовби хотів обійняти всю природу — і газон, і дерева, й птахів.

— Ох, як прекрасно я себе почуваю! — вигукнув він,— Певно, поки спав, щось дуже гарне трапилося в світі. Я почуваю себе так, немов одержав раптом дуже дорогий подарунок. Мені здається, що тепер у нас знову буде все гаразд і ми будемо жити так само, як і раніш. Тоні ось-ось одужає і піде знову до школи. Я певен, я знаю, що тепер все буде гаразд!

Нейлз добряче поснідав і пішов до Тоні. Раніш ні він, ні дружина, ні син ніколи не хворіли, тому різкий запах у кімнаті хворого так і вдарив йому в ніс. Завіски були спущені. Тоні спав. Він був у трусах, і плечі його були голі. Шкіра мала нездоровий жовтуватий відтінок. Волосся розкуйовджене — він уже з місяць не стригся. Його руки з якимось відчаєм, як здалося Нейлзу, вчепилися в подушку.

— Тоні, вставай! — сказав Нейлз.— Вставай. Подивись лишень, який сьогодні чудовий ранок. Встань і подивися у вікно.

Він підняв завіски, й кімнату хворого залляло яскраве світло.

— Ти тільки поглянь, Тоні, як весело навколо! В такий день гріх лежати в постелі. Зрозумій, любий, у тебе все ще попереду. Все. Ти підеш у коледж, матимеш цікаву роботу, одружишся, матимеш дітей. У тебе все попереду, Тоні! Підійди ж до вікна!

Він узяв сина за руку, стяг з постелі, підвів до вікна і, обнявши за плечі, став поруч.

— Бачиш, Тоні, як гарно навколо. Невже тобі й досі не краще?

Тоні впав на коліна.

— Завтра, тату,— заридав він. — Може, завтра покращає.

Нейлз почував себе, як дитина, котра, зійшовши на пагорб, зачудовано дивиться вниз і у всьому — і в дахах будинків, і в деревах, і у вуличках — бачить якийсь дивний порядок, якийсь прихований сенс. Звичайно ж, не може бути, щоб у любові його до Неллі, як і в чудовому ранку, не було прихованої мети, глибокого задуму! Але ж що тоді означає хвороба його бідного сина, який висновок з неї зробити? Бо горе ж для інших, біль, нещастя — для інших, а не для нього, Нейлза. Тут сталася якась жахлива помилка.

Тоні тим часом гірко ридав, а потім, голосно хлипаючи, сказав.

— Поверни мені мої гори.

— Що ти сказав, синочку?

— Поверни мені гори.

— Які гори, синочку? — спитав Нейлз. — Ти, мабуть, маєш на увазі ті, що по них ми з тобою лазили? Оті Білі гори, хоч насправді вони не такі вже й білі. Пам'ятаєш, як ми піднімалися з Франконії до Кроуфорда? Правда ж, було чудово! Ти про це згадав?

— Я не знаю,— відказав Тоні й знову поліз у ліжко.

— Ну, мені треба йти, бо спізнюся на поїзд,— сказав Нейлз,— Прийду завтра.

Чекаючи поїзда на 7 годину 56 хвилин, Нейлз всім про синове здоров'я відповідав, що в нього мононуклеоз. Стояв на платформі поміж Гаррі Шінглхаусом і Хеммером. Нейлз і Хеммер читали «Нью-Йорк таймс», Шінглхаус — «Уолл-стріт джорнел». Після того обіду Нейлз і Хеммер віталися при зустрічі, але в довгі розмови не заходили. Вранці вони інколи їхали разом, а ввечері Нейлзу тільки раз трапилося повертатися з Хеммером, та й то той спав усю дорогу,— чи то був п'яний, чи недужий, чи й те і друге разом. Він сидів, схилившись над своїм чорним портфелем, всім своїм видом виказуючи відчай і приреченість. Чому це люди, які засинають у поїздах і літаках, викликають таке болюче почуття? Чому вони здаються такими загубленими, покинутими, чому в них такий вигляд, наче їх вдарили обухом по голові? Вони хроплять, совгають, вигукують якісь імена — їх можна прийняти за жертви якогось жахливого катаклізму, хоч насправді вони їдуть до себе додому, де будуть вечеряти й підстригати газони перед вікнами. Поїзд уже наближався до Буллет-Парка, а Хеммер все не прокидавсь. Нейлз потряс його за плече.

— Вставайте, приїхали,— сказав він.

— Дякую,— прошепотів Хеммер.

Оце й усієї.

А зараз, привітавшись один до одного кивком голови, вони уткнулися в свої газети. Мимо з швидкістю дев'яносто миль на годину пронісся чікагський експрес — він спізнювався на дві години. Нейлз ухопив свого капелюха, згорнув газету й заплющився. Йому здалося, що він потрапив у смерч. Коли промчав експрес, Нейлз розплющив очі й побачив, як той дуже швидко нісся далі, а за ним, наче хвіст у поросяти, закручувався пар. Нейлз розгорнув газету й тільки-но почав читати, як раптом помітив, що зник Гаррі Шінглхаус. Нейлз озирнувся й подивився навколо,— може, Гаррі десь тут? Але на платформі його не було. Повернувшись лицем до залізничного полотна, Нейлз побачив на шпалах добре вичищений коричневий черевик.

— Боже!— вигукнув він.— Цей... Я забув, як його звати... Потрапив під поїзд...

— Хм? — хмикнув Хеммер, опускаючи газету.

— Шінглхаус зник.

— А й справді. Туди к бісу! — сказав Хеммер.

— Шінглхаус!— закричав Нейлз.— Загинув. Мабуть, під поїзд потрапив!

— Що ж робити?

— Я викличу поліцію. Треба викликати поліцію.

Обіч стояла телефонна будка, і Нейлз заспішив до неї й подзвонив у поліцію.

— Черговий Ші,— відповіли йому звідти.

— Ви чуєте мене? Це говорить Еліот Нейлз. Щойно промчався чікагський експрес і задушив Шінглхауса.

— Нічого не розумію,— сказав черговий.

Довелося Нейлзу тричі повторити те саме. Потім прибув інший поїзд, і на платформі залишились тільки Хеммер із Нейлзом. За кілька хвилин вони почули сирену й побачили вогні поліцейської машини. На платформу вбігло два поліцейських.

— Він стояв ось тут,— сказав Нейлз.— Це його черевик.

— А де ж тіло?

— Не знаю,— відповів Нейлз.

— Ходіть обидва зі мною на вокзал, я запишу ваші свідчення.

— Але ж нам треба на роботу,— заперечив Хеммер.— До того ж іще збори сьогодні.

— І в мене теж,— вкинув Нейлз,— Чому б вам не звернутися до залізничної поліції?

Один поліцейський узяв черевик з колії, і всі вони пішли до машини. Раптом Хеммер заплакав.

— Годі, годі,— сказав Нейлз,— Заспокойтесь. Все буде гаразд. Це ваш друг?

— Ні, — хлипаючи, відповів Хеммер.— Я зовсім не знав сердегу.

— Годі, годі, — заспокоював Нейлз, обнімаючи його. До цього вони були ледь знайомі, а ця катастрофа відразу зблизила їх. Пасажири поїзда о восьмій годині одинадцять хвилин бачили, як до них у вагон сіла ця дивна пара — Хеммер усе ще плакав, а Нейлз обіймав його за плечі. Так вони разом, під враженням таємниці життя й смерті доїхали до самого Буллет-Парка.

У вечірній газеті було написано про цю пригоду. Загинув безробітний. Він працював колись у рекламному бюро й навіть балотувався у муніципальну раду за списком республіканської партії. Нейлз хотів був сходити до вдови, але так і не придумав, що їй казати.

Наступний день видався дощовий і похмурий. Нейлз так заспав, що пропустив експрес до Нью-Йорка. А місцевий поїзд робить аж двадцять дві зупинки між Буллет-Парком і Центральним вокзалом. Брудні вікна вагона й хмарне небо немов рядном накрили його душу. Він ніяк не міг забути черевика на шпалах і відчував, що з ним коїться щось дивне. Розгорнув «Таймс», але всі новини, за винятком хіба спортивних, здавалось, стосувалися якоїсь іншої планети. У даллаському парку один божевільний, озброєний карабіном, постріляв сімнадцять осіб, серед них архієпіскопа, який гуляв зі своїм собакою. Скрізь вибухають все нові війни. Профспілки музикантів, льотчиків, пожежників, акторів цирку й моряків погрожують страйком. Секретар Білого дому спростовував чутки, немовби між президентом, міністром іноземних справ та військовим міністром дійшло до бійки. Від посухи могли загинути пшениці. В Огайо бачили в небі якісь рухомі предмети. Перукар в Ліндені, штат Нью-Джерсі, застрелив дружину, чотирьох дітей, пуделя й себе. В Чікаго вже три дні висить смог — він паралізував транспорт і відбився на торгівлі. Нейлза охопив жах, і, щоб підбадьорити себе, він почав перераховувати свої гріхи...

Поїзд зупинявся в Тремонт-Пойнтсі, Грін-Айкрсі, Ласкалласі, Мідоуейлі й Клір-Хейвені. Чого це дорога здається така важка? Він же їздив по ній тисячу разів! Чому це віддаль від домівки до служби завдає йому такої муки? У нього з'явилася задуха, долоні змокріли, заболіло в грудях, а темні дощові краплі, здавалось, поціляли в саме серце. Коли поїзд доїхав до Лонгсбрука, Нейлз ухопив свого плаща й, з великим зусиллям пропхавшись поміж тими, що входили, вискочив на платформу. Поїзд поїхав далі, а Нейлз залишився один на приміській платформі о пів на дев'яту ранку.

Від дощу сховався в залі чекання. Йому щодня треба було переходити з однієї атмосфери в іншу, з одного ритму в інший, і мости між цими компонентами мали діяти безвідмовно. Ось ще один з важливих мостів, що сполучав домівку й службу, раптом зруйнувався. А він же так потребував мужності, якої бракувало. І де її взяти? Ні зусиллям волі, ні фізичними вправами її не викличеш. Не виграєш в лотерею, не замовиш поштою. Може, вона просто зійде на тебе як дар божий?

Через п'ятнадцять хвилин мав прибути наступний поїзд, і на платформіпочали знову збиратися пасажири. Змусивши себе трохи підбадьоритись, Нейлз теж сів у нього. Та проїхав дві зупинки і знову вийшов. Отак, пересідаючи з поїзда на поїзд, нарешті, з великими труднощами прибув до міста.

Ввечері, наливши чарку віскі, зайшов до Тоні. Сів поруч, як сідав колись, читаючи синові «Острів скарбів».

— Як твоє здоров'я, синку?

— Як і перше.

— Ти вечеряв?

— Так.

— У недільній газеті хтось патякав, що ваше покоління вважає, ніби цивілізація зайшла в безвихідь. Невже й ти гадаєш?

— Ні.

— І хвороба твоя не має з цим нічого спільного?

— Звичайно. Я люблю життя. Просто мене огорнув сум.

— Звичайно, коли розглянешся, то причин для суму досить, особливо у нас, жителів передмістя. Усі нас лають, а чому? Хіба погано, коли хтось грає в гольф чи вирощує квіти? Жити в передмісті дешевше, а крім того, я б загинув, коли б не працював фізично. Чомусь вважають, що між респектабельністю й моральною чистотою повинен існувати якийсь зв'язок. Я цього не бачу. Хіба, наприклад, ти обов'язково чистий, щойно зодягнеш свіжу сорочку? Неподобства бувають з усіма, і коли вони трапляються з людиною, яка розводить квіти, то хіба це означає, що розводити квіти гидко? А ось і приклад: Чарлі Стрінгера минулого року віддали до суду за те, що він поштою розсилає порнографічні листівки. Він же якийсь там видавець і живе з отих брудних малюнків. На Хансен-серклі звів кам'яницю у стилі тюдор і живе там з гарненькою дружиною й трьома дітьми. У нього квітники, дерева, два пуделі. Всі навколо так і ревуть: «Дивіться лишень, яким пишним фасадом він прикриває свої брудні справи!» Але до чого це все? Хіба людині, яка торгує бридотою, і жити в бруді? Звичайно, він негідник, але хіба негідник не може поливати газон і грати в м'яча з своїми дітьми?

Ми дуже багато говоримо про свободу й незалежність. Якби ти захотів визначити наше національне завдання, то навряд чи обминув би ці й подібні слова. Президент тільки те й робить, що говорить про свободу й незалежність, армія і флот тільки те й роблять, що захищають свободу й незалежність, а щонеділі в церкві священик Рейсом дякує богові за нашу свободу й незалежність. Але й ти, і я знаємо, що чорні — ті, що живуть у своїх брудних сірникових коробках уздовж річки,— не мають ні свободи, ні незалежності, не можуть вибрати собі ні роботи, яку бажають, ні житла, де б хотіли мешкати. Чарлі Сімпсон — визначна людина, але й він, і Феліпс Марсден, і з півдюжини інших відомих багатіїв Буллет-Парка заробляють на тому, що торгують з Салазаром, Франко, «Юніон Міньєр» та подібними режимами. Вони дуже часто базікають про свободу й незалежність, а тим часом допомагають грошима, зброєю і експертами тим, хто нищить і свободу й незалежність скрізь, де б вони не були. Я ненавиджу брехню й лицемірство, і не дивно що коли бачиш серед нас цих брехунів, то хоч-не-хоч засумуєш. Та й я сам не маю ні свободи, ні незалежності. Мій одяг, моя їжа, моє особисте життя, ба навіть мої думки значною мірою регламентуються кимсь ізгори. Хоч деколи я радий, коли мені кажуть, як треба поводитись: адже не так легко все вирішувати самому.

А газети тільки збивають з пантелику. В них можна побачити солдата, що вмирає в болотах чи джунглях, а поруч, на тій же сторінці,— реклама смарагдового персня на сорок тисяч доларів або соболевої ротонди. Звичайно, було б наївно думати, що солдат вмер за смарагди й соболі, але коли тобі щодня показують цього солдата, а поруч — смарагд і соболь... Або гомосексуалізм. Тепер дуже багато про нього пишуть, і це мене турбує. Краще б його зовсім не було. Колись я часто користувався туалетом на Центральному вокзалі, і до мене завжди чіплявся цей набрід. Якось до мене підійшов один із цих негідників і взяв під руку. Свій одяг я купував у Брукса, капелюх у Локка, черевики — в Піла. Це для того, щоб навіть зовнішністю показати, що до мене чіплятися не варт. Тоді я хутенько пішов від нього. Навіть не вдарив. Не бачив його обличчя. Та в них взагалі обличчя ніколи не побачиш. Я і в Клуб хіміків тільки того й поступив, щоб можна було в центрі міста сходити в туалет, не боячись отих негідників. Бо справді — який же з мене хімік, та й рекламувати зубний еліксир — не таке вже велике задоволення, але коли подумаєш про необхідні речі, то доходиш висновку, що й ними комусь треба займатися. Всілякі там леза, мило, бекон з яєчнею, бензин, залізничні квитки, крем до взуття. Треба ж комусь усе це виготовляти. Правда ж, Тоні? Тоні!

А Тоні спав.

Нейлз допив віскі й закохано подивився на свого сина. Тоні народився в Римі, де Нейлз працював у лабораторії харчових продуктів ООН. Того вечора Нейлз перевіз Неллі через річку в міжнародну лікарню. Товстелезний лікар обстежив дружину і сказав йому прийти о пів на одинадцяту. Коли Нейлз повернувся, у нього взяли кров, щоб визначити групу. Навіщо — йому не сказали. Трохи згодом до нього прийшов приятель з пляшкою шотландського віскі й пачкою американських сигарет — тоді й те, й те було дефіцитне. Медсестри не тільки не забороняли їм пити, а ще й принесли склянки та шматочки льоду. Опівночі приятель Нейлза поїхав додому. О третій годині ночі до нього зайшов лікар. Обличчя зрошене потом й дуже неспокійне.

— Її життя в небезпеці? — спитав Нейлз.

— Так,— непривітно відповів лікар.— Її життя в небезпеці. Життя — складна річ. І чого ви, американці, так бажаєте безсмертя?

— Розкажіть, будь ласка, мені все, — попрохав Нейлз.

— Скажу вам лише одно: коли вона це переживе, то я б не радив вам мати ще дітей.

У паркові через дорогу ходили павичі. На світанку вони розспівалися, й це здалося Нейлзу якоюсь недоброю прикметою. О восьмій ранку до нього знову зайшов лікар.

— Підіть погуляйте,— сказав він.— Не думайте про це. Подихайте свіжим повітрям.

Нейлз пішов до собору св. Петра, помолився, а потім піднявся сходами на дах, де гігантські статуї святих і апостолів стояли спиною до нього. Йому Рим подобався. Але зараз він здавався зловісним — містом Вовчиці. Рим уб'є Неллі. Її доля якось дивно сплелася з кривавою історією цього міста. Рим уб'є, замучить Неллі.

Нейлз крокував вулицями міста, гадаючи, що біль вийде разом із потом. Десь на околиці він зустрів старого діда, той продавав черепи й фалічні символи. Дійшов до зоопарку і випив у кафе чарку «кампарі». Там біля входу висіла клітка, що в ній якісь хижі птахи розривали сире м'ясо. Вийшовши з кафе, Нейлз побачив гієну, а за нею клітку з вовками. Коли повернувся в лікарню, чергова сказала, що дружина народила сина вагою вісім фунтів і що небезпека минула. Він аж заверещав з радості й п'яно почав тупцяти по приймальні. Того ж вечора йому дозволили зайти до Неллі, і він побачив свого сина — це був чудовий, життєрадісний хлопчик. Минуло кілька років, й вони з дружиною були вирішили всиновити ще одну дитину, щоб Тоні мав сестру або брата, але потім відмовились, щоб любому синові не довелося ділити їхню любов з якоюсь найдою.

Нейлз і сам не міг сказати, чи добрий він батько. Колись вони страшенно полаялись. Тоні було тоді дев'ять років. І він раптом перестав займатися спортом, дружити з товаришами та день і ніч дивився телевізор. В той вечір, коли дійшло до лайки, лив дощ. Нейлз зайшов у дім через кухню. Неллі поралась біля плити. Він підійшов до неї ззаду й поцілував у потилицю. Але Неллі ігнорувала його залицяння.

— Не треба, любий,— сказала вона.— Мені чомусь здається, що, так поводячись, ми граємо якийсь скетч. Он на столі шкільний щоденник Тоні. Ти б його переглянув.

Нейлз налив собі віскі з содовою й почав перегортати щоденник. В ньому були тільки трійки та двійки. Нейлз через їдальню та темний коридор пройшов до вітальні, де Тоні дивився телевізор. У напівтемряві світився тільки голубий екран, і вся кімната скидалася на якусь печеру на дні океану. Шум дощу за вікном ще підсилював це враження.

— Вам не задавали на завтра уроків? — спитав Нейлз.

— Зовсім небагато.

— Ти, може, їх краще поробив би, а тоді вже телевізор дивився.

На екрані танцювали смішні персонажі з мультфільму.

— Я додивлюся до кінця,— сказав Тоні,— а тоді сяду за уроки.

— Ні, краще пороби зараз,— наполягав Нейлз.

— Але ж мама дозволила,— виправдовувався Тоні.

— Відколи це в тебе з'явилася звичка питати дозволу?— спитав Нейлз. Він сам розумів, що його саркастичне питання не допоможе порозумітися з сином, але впертість і втома після робочого дня змушували чинити саме так.— Ти ж ніколи ні в кого не питаєш дозволу. Приходиш із школи о пів на четверту, підсуваєш стільця до телевізора й дивишся аж до вечері. А після вечері знову підсідаєш до цього проклятого ящика — і так до дев'ятої. Але як же ти думаєш перейти в наступний клас, коли не робиш уроків?

— Я багато чого взнаю з телепередач, — соромливо сказав Тоні.— Про географію, про тварин, про зірки...

— А що ти взнаєш зараз? — спитав Нейлз.

Дві групи фігурок з мультфільму тягли мотузку кожна в свій бік. Підлетів великий птах, перекусив її, і всі фігурки попадали.

— Це інша річ, — сказав Тоні.— Це не виховна програма. А буває виховна.

— Та дай уже спокій хлопцеві, Еліот, дай йому спокій,— озвалась Неллі з кухні своїм ніжним дзвінким голосом.

Нейлз поплентавсь до кухні.

— Чи не здається тобі,— спитав він Неллі,— що з пів на четверту до дев'ятої — забагато, щоб стовбичити біля телевізора?

— Авжеж, — погодилась Неллі. — Та згодом він це переросте.

— Поки що я тільки бачу, що він тільки й живе ним, — сказав Нейлз.— Коли ми ходили з ним купувати різдвяні подарунки, то він тільки й думав про те, щоб швидше повернутися до телевізора. Поводив себе, як наркоман, або як я, коли настає час пити коктейль. Хоч я все ж намагаюся обмежити кількість коктейлів і сигарет.

— Він занадто ще малий, щоб знати міру,— заперечила Неллі.

— Він не хоче ні кататися на лижах, ні грати в футбол, ні робити уроки, навіть гуляти не виходить, щоб не пропустити телевізор.

— Я певна, що він це переросте,— вела своєї Неллі.

— Наркоманію не можна перерости. Тут треба або самому зробити над собою зусилля, або щоб хтось за тебе це зробив.

Нейлз перейшов темний коридор у підземне царство, за вікном якого шумів дощ. На екрані якийсь клоун шепелявим голосом переконував своїх друзів, щоб вони попросили матерів купити їм електричну іграшкову машину. Нейлз увімкнув світло й побачив, що для сина нічого в світі зараз не існує, окрім того клоуна на екрані.

— Так от,— сказав Нейлз, — ми тільки-но радилися з матір'ю, що час уже щось робити з телевізором.— Клоуна замінили лялькові слон і тигр, які танцювали вальс.— Гадаю, години на день цілком досить, а коли будеш дивитися — вибирай сам.

Це не перша батькова погроза, але раніш або мати втручалася, або батько сам про все забував. Подумавши, як йому буде нудно без телевізора, Тоні розплакався.

— Сльози тут ні до чого,— сказав Нейлз.

До слона й тигра приєдналися ще якісь звірі, і всі весело танцювали.

— Закругляйся, тату. Хай це тебе не турбує.

— Ти мій син,— сказав Нейлз.— І мене турбує твоє майбутнє. Торік я наймав репетитора, а коли й далі так учитимешся, то залишишся на другий рік. Чи ти вважаєш — мене не повинно турбувати, перейдеш ти в наступний клас чи ні? Як на тебе, то ти й зовсім не ходив би до школи... Дивився б телевізор з ранку до ночі.

— Ой, закругляйся, тату, і дай мені спокій, будь ласка.

Тоні вимкнув телевізор, вийшов у коридор і почав підніматися сходами.

— Ану вернись! — наказав Нейлз.— Вернись, поки я тебе не вернув!

— Та не кричи ти на нього,— сказала Неллі, виходячи з кухні. — Я смажу куріпок, радіючи, що ви обоє вдома, а ти все зіпсував.

— Від життя не затулишся куріпками, хоч би як вони смачно не пахли.

Нейлз підійшов до східців і крикнув:

— Ану вертайся! Негайно! Бо не матимеш телевізора цілий місяць.

Хлопець повільно зійшов східцями.

— Сідай, побалакаємо,— сказав Нейлз.— Ти будеш дивитися телевізор щодня одну годину. Тепер скажи, коли хочеш?

— Хіба я знаю? Мені подобається програма і о четвертій, і о шостій, і о сьомій...

— Тобто одної години мало?

— Не знаю.

— Налий мені віскі з содовою, Еліот,— попрохала Неллі.

Нейлз налив їй віскі й знову повернувся до свого.

— Ну, коли ти сам не можеш вирішити, то я це зроблю за тебе,— сказав він синові.— По-перше, я потурбуюсь, щоб, Перш ніж сісти за телевізор, ти поробив усі уроки...

— Але ж я приходжу додому о пів на четверту, а коли автобус спізнюється, то й пізніше,— запхикав Тоні.— І коли буду відразу сідати за уроки, то пропущу програму о четвертій...

— Ой, горе велике! — сказав Нейлз.— Справді, горе.

— Та дай ти йому спокій,— озвалась Неллі.— Дай йому спокій, будь ласка. Досить уже на сьогодні.

— Ми говоримо не лише про сьогодні, а й про всі наступні дні, рахуючи суботи, неділі й свята, або я викину цю прокляту іграшку на смітник.

— Таточку, не викидай!— заплакав Тоні.— Не викидай, будь ласка. Я вчитимуся краще! Я старатимусь!

— Ти вже обіцяєш не один місяць. Може, наміри в тебе й добрі, але наслідків жодних. Отже, телевізор я викидаю.

— Не викидай, Еліот! — закричала Неллі. — Будь ласка, не роби цього. Він же так любить телевізор.

— Саме тому я його й викину. Я теж люблю джін, сигарети, але зараз я курю тільки чотирнадцяту, а п'ю всього-на-всього четвертий коктейль. Коли б і я починав о пів на четверту та пив до дев'ятої, то це означало б, що я хворий і мене треба лікувати.

Нейлз висмикнув вилку телевізора з розетки і підхопив його на руки. Ящик виявився важким, до того ж тримати було незручно. Витягнувшись назад, наче вагітна жінка, Нейлз рушив з ним до кухні.

— Татку, татку! — кричав Тоні.— Не викидай, не викидай!— І впав на коліна, простяг до батька складені, наче в молитві, руки,— мабуть, такий жест він бачив по телевізору у якійсь мелодрамі.

— Еліот, Еліот! — заверещала Неллі.— Не викидай! Ти сам потім пожалкуєш, от згадаєш мої слова, пожалкуєш!

Тоні кинувся до матері, вона обняла його. Обоє плакали.

— Я це роблю не тому, що так мені заманулось,— кричав Нейлз.— Я й сам люблю подивитись футбол або бейсбол, коли вільний. А хіба не я платив гроші за цей триклятий ящик? А викидаю не тому, що хочу, а тому, що мушу.

— Не дивись, не дивись,— умовляла Неллі сина, тулячи його до грудей.

Двері з кухні надвір були замкнені, і Нейлзу довелося поставити ящик. Знадвору вдерся шум дощу. Нейлз знову підняв ящик, відчинив ударом носака двері та викинув, його у нічну темінь. Телевізор грюкнувся об цементну доріжку і вибухнув так, як ото буває під час автомобільної катастрофи. Неллі повела Тоні до своєї спальні, кинулась на постіль і розридалась. Плакав і Тоні. А Нейлз зачинив кухонні двері, щоб не чути було дощу, й випив ще джіну.

— Сьогодні п'ята,— сказав сам собі.

Це було вісім років тому.

VI

В передостанньому класі Тоні захопився футболом і став грати в шкільній команді запасним. Доброго учня з нього так і не вийшло — оцінки були не вище трійки, а з французької навіть двійка. Якось після занять, коли хотів уже йти на тренування, почув по шкільному гучномовцю, що його викликає директор. Хоч і не боявся, але був стурбований, чи не спізниться на тренування. У приймальній секретарка попросила сісти й зачекати.

— Але я спізнююсь,— сказав Тоні,— я вже спізнився на тренування.

— Директор зайнятий, — мовила секретарка.

— А чи не можна мені прийти іншим разом? Наприклад, завтра?

— Але ти й завтра поспішатимеш на тренування.

— То, може, піти з уроків?

— Ні.

Тоні оглянув приймальню. Полиці з підручниками, діаграми, географічні карти — все говорило про те, що це школа. Але воно було для нього якесь нереальне. Єдиною світлою плямою серед цього непотребу здавалась йому засклена шафа із спортивними трофеями. Та ось покликали до директора.

— Ти двічі вже одержав незадовільні оцінки з французької, Тоні,— почав директор, запросивши його сідати.— Здається, ти одержиш і третю двійку. Твої батьки хочуть, щоб ти вчився й далі, але для вступу в коледж потрібен залік з іноземної мови. У тебе чудові здібності, ні я, ні міс Хоу не можемо зрозуміти, чому ти раптом не встигаєш.

— Я просто не можу вимовляти французькі слова,— відповів Тоні.— Не можу. Як і мій батько. Вони якісь дивні.

Директор увімкнув мікрофон і сказав у трубку:

— Міс Хоу, ви можете поговорити з Тоні?

Голос міс Хоу пролунав голосно і ясно:

— Звичайно, можу.

— Зійди вниз до міс Хоу,— сказав директор.

— А чи не можна мені поговорити з нею завтра? А то в мене зараз футбол.

— Гадаю, що міс Хоу скаже тобі Дещо й про футбол. Вона чекає тебе.

Міс Хоу сиділа в яскраво освітленій кімнаті з білими стінами. Але ні яскраве освітлення, ні білі стіни не викликали захоплення в Тоні. На футбольному майданчику незабаром зовсім стемніє, а він уже пропустив і розминку, й обробку м'яча. Міс Хоу сиділа перед єдиним у цій кімнаті малюнком, що зображував замок Каркассона. Яскраві флюоресцентні лампи на стелі надавали класній кімнаті подобу печери, що своїм фантастичним освітленням дуже вирізнялася в сутінках осіннього вечора. Всю її було заставлено пластмасовими столами й стільцями, пофарбованими в яскравий колір. На підлозі вініліт.

— Сідайте, Тоні,— мовила вчителька.— Прошу сідати. Нам треба про дещо поговорити.

Невелика, струнка жінка з дрібними рисами обличчя, вона була б навіть вродлива, якби не бліда шкіра й не оті кілька волосин на підборідді. Вона пишалася своєю тонкою талією і завжди підперезувалась паском, ланцюжком або стрічкою. Каштанове волосся теж перев'язувала биндою по-дівочому. Рот здавався занадто маленьким для французьких голосних. Парфумів не вживала, й Тоні відчув ледь помітний запах, що кожна людина виділяє під кінець дня.

Міс Хоу жила, звичайно, сама, але ми не будемо втручатися в її особисте життя й описувати все, чим до стелі була забита її однокімнатна квартира. Як беззахисна й самітна жінка, вона не уникла всіляких жахів та неврозів, — тому на її дверях висіло аж чотири замки, а в сумочці завжди лежала пляшечка з нашатирним спиртом, коли б хто посмів її образити. Десь вона вичитала, що на сексуальній основі можуть виникати неврози, і як істота розумна, вважала, що їй, неодруженій, теж загрожує почуття неповноцінності й пригніченості. Все ж переконана була, що значну частину відповідальності за її душевний стан слід віднести на рахунок вечірніх газет. Бо й справді, хіба збільшення злочинів на сексуальній основі можна пояснити лише підсвідомим почуттям провини, що постійно гнітило міс Хоу? А коли так, вирішила вона, то в світі існує якась стихійна змова сексуальних психопатів. Бо ж щотижня, коли не щодня, можна прочитати, як гвалтують, калічать, а то й убивають жінок, схожих на неї. Тому вона боялася темряви, і їй частенько снилося, як якийсь хуліган гвалтує її в канаві. Отже, думала вона, цей страх можна деякою мірою пояснити і суб'єктивним станом.

— Тоні, коли ви народилися? — спитала.

— Двадцять сьомого травня.

— Я так і знала. Отже, в сузір'ї Близнюків.

— До чого це?

— Ви народилися під цим сузір'ям зодіаку. Воно визначило багато рис вашої вдачі, а може, й долі. Але всі, хто народився під сузір'ям Близнюків, гарні лінгвісти. Отже, й ви можете чудово вчитися. Чого ж тоді йдете проти вашої зірки?

Тоні дивився у вікно, на футбольне поле. Дерева ще були зовсім зелені, світла надворі чи не більше, ніж у оцій осяйній печері. Але мине хвилин десять, і крізь вікно нічого не побачиш. Тоні зовсім не розумівся в астрології, він вважав, що нею цікавляться лише дурні. Може, вона на зірках ворожила, думав він (і, мабуть, мав рацію), що житиме самітною, не матиме дітей, ніхто її не кохатиме. Міс Хоу зітхнула, і Тоні спіймав себе на тому, що пильно спостерігає, як з тихим шумом піднімаються й опускаються її невеличкі груди. В цьому було щось інтимне, ледь не сексуальне, неначе вони лежали обнявшись, і він рвучко відсунувся, що аж ніжки стільця рипнули. Цей звук вивів його із заціпеніння.

— Я й містер Нортрап радилися щодо вас, Тоні, й вирішили, оскільки ви не можете розумно планувати свій час, вам допомогти. Ми будемо наполягати, щоб ви зовсім облишили футбол.

На таку нечувану несправедливість він не чекав. Міс Хоу не розуміла того, що казала. Вона, бідна, ще менше петрала в футболі, ніж він у французькій мові. Він любив ганяти м'яча, падати на траву, втомлюватись, вже один вигляд м'яча — його форма, колір, запах — збуджував його. З величезною насолодою він ловив його між зігнутим ліктем і ребрами. Як полюбляв оті поїздки до інших шкіл, коли наставав футбольний сезон, або сидіти на лавці й дивитись, як грали інші! Футбол став для нього таким звичним, мов дихання, і невже ж можуть позбавити його цієї життєво важливої функції, невже гадають, що цю зяючу рану можна заповнити французькими дієсловами?

— Ви не розумієте, про що говорите, міс Хоу.

— Ой, розумію, Тоні. Я говорила не тільки з містером Нортрапом, але також з вашим тренером.

— З тренером?

— Так, так, з тренером. І він вважає, що було б краще і для вас, і для школи, а може, й для футбольної команди, аби ви більше часу витрачали на уроки.

— Так сказав тренер?

— Він певен, що ваш ентузіазм не відповідає вашим фаховим даним.

Тоні встав.

— Знаєте що, міс Хоу?

— Що, Тоні? — сказала вона.— Що, хлопче?

— А те, що я можу вас убити,— сказав він. — Я можу вас убити. Можу задушити.

Міс Хоу зіскочила так швидко, що аж її стілець грюкнув об замок Каркассон, і почала верещати. Містер Грем, вчитель латинської мови, і містер Кларк, вчитель математики, прибігли, почувши її крик. Міс Хоу стояла за своїм столом і вказувала рукою на Тоні.

— Він хотів мене вбити! — кричала зона.— Він погрожував мене вбити!

— Заспокойтесь, Мілдред,— сказав містер Грем.— Годі вам, заспокойтесь.

— Покличте поліцію! — репетувала вона.— Покличте негайно поліцію!

Містер Кларк підійшов до мікрофона і попросив секретарку директора викликати поліцію. Потім підняв стілець, який звалила міс Хоу, і вона сіла на нього, все ще тремтячи й хекаючи, хоч вид у неї був такий суворий, немовби ось-ось почне втихомирювати клас. Тоні здивовано дивився на свої руки. І раптом пролунав різкий сигнал поліцейської сирени, яка ніби долинала з екрана телевізора, і всі присутні, здавалося, були чи то актори в телевізійній драмі, чи то учасники реального конфлікту, що його знято телевізійною камерою. Хоч насправді трагізм становища зовсім не відповідав такій звичайній у шкільному житті пригоді, як розмова вчительки французької мови з лінивим учнем, котрий до того був схвильований, що вимовив кілька нерозумних слів погрози. В цій драмі Тоні міг грати брата міс Хоу, якого довго не було вдома і який нарешті привіз страшну новину, що їхня мати виявилась відомою шпигункою комуністів. Вчитель математики був безталанним чоловіком міс Хоу, і його пияцтво довело її до важкого психічного захворювання. І, нарешті, містер Кларк був, звичайно, представником Федерального бюро розслідувань. Поліцейська сирена змусила всіх закам'яніти, і здавалось, що вся ця сцена ось-ось зміниться рекламою пілюль проти болю або прального порошку.

Ввійшли поліцейські.

— Що трапилось? — спитали вони, думаючи, що їх викликали з приводу чергового хуліганства учнів. Щоправда, уроки вже давно скінчилися, і дивно, що о цій порі тут щось робилося. Міс Хоу підвела голову. Її обличчя, все в сльозах, було бридке.

— Він намагався вбити мене,— сказала вона,— Він ледь не вбив мене.

— Заспокойтесь,— устряв містер Кларк.— Будь ласка, заспокойтесь.

— Чи я вже не маю права просити захисту? — кричала вона.— Чи не будете всі ви захищати цього убивцю? А потім уночі мене знайдуть зарізаною? Невже ви не маєте підозри, що у нього в кишені лежить ніж? Чому ніхто не пошукає його? Чому навіть не спитаєте в нього?

— Ти маєш ножа, синку? — спитав один з поліцейських.

— Ні,— відповів Тоні.

— Ти намагався вбити цю леді?

— Ні, сер,— заперечив Тоні.

— Ти намагався вбити цю леді?

— Ні, сер. Я на неї розсердився і сказав, що готовий убити, але я до неї й не доторкнувся.

— Я вимагаю, щоб ви що-небудь зробили,— сказала міс Хоу.— Прошу захистити мене.

— Ви скаржитесь, ніби він зазіхав на ваше життя, чи не так?

— Так.

— Гаразд. Тоді я заберу його в поліцію, і там ми складемо на нього акт. Ходімо, синку.

Увесь коридор заповнили вчителі, секретарки, швейцари. Ніхто нічого не знав і один у одного запитували, що трапилось. Тоні й поліцейські вже були в кінці коридора і тільки збиралися повернути, як міс Хоу вигукнула:

— Лейтенанте! Лейтенанте!

Вона гукала таким зляканим голосом, що поліцейські зупинились.

— Чи не можна мені з вами поїхати?— спитала вона.— Підвезіть мене, будь ласка, додому.

— А де ви живете?

— Варвік-гарденс.

— Звичайно, можна.

— Я зараз же зберуся.

Міс Хоу одягла пальто, вимкнула світло і замкнула ключем двері класної кімнати. Потім швидко спустилася вниз, минула натовп і наздогнала поліцейських. Вона сіла в машину ззаду, а Тоні сидів спереду, посередині між поліцейськими.

— Дуже добре, що ви мене підвезете,— не вмовкала міс Хоу.— Дуже вам за це вдячна. Якби ви знали, як мене лякає темрява. Ще коли йду в кафе обідати, уже не виходить з голови: через чотири години стемніє. Ох, як би я хотіла, щоб ніколи, зовсім ніколи не темніло! Ви, певно, пам'ятаєте про те, як місяць тому з одної жінки позбиткувалися, а потім задушили її на Мейпл-стріт. Хто це зробив — і досі не відомо. Вона була того ж віку, що й я, навіть звали її так само. І гороскопи в нас однаковісінькі...

Один з поліцейських провів її аж до дверей будинку, в якому вона жила, після чого машина рушила до дільниці в центр. Там Тоні пояснив, що мати його зараз дома, а батько приїде з роботи поїздом о шостій тридцять дві.

— Ну, суддя буде тут о восьмій, якщо не пізніше,— сказав поліцейський,— а без нього ми все одно ніякого акта складати не будемо. Та ти, хлопче, наче не дуже небезпечний, і я віддам тебе батькові на поруки, щойно він повернеться додому. Та леді, здається, істеричка...

Тоні, звичайно, вперше в житті потрапив до поліції. Це був новий будинок, ще зовсім не обшарпаний, але все ж досить похмурий. Від флюоресцентних ламп лилося бездушне, всепроникаюче світло, а з динаміка линув чийсь на диво різкий і неприродний голос: «Розшукують убивцю — п'ять футів вісім дюймів,— скандував він. — Голубі очі. Нерівні зуби. На правій щоці шрам. На потилиці родимка. Вага сто шістдесят фунтів». Записавши прізвище й адресу Тоні, черговий дозволив йому сісти. Крім Тоні, в поліції був ще один чоловік у брудному, заношеному одязі, з білою шовковою хусткою на шиї, якою ніби хотів підкреслити свою людську гідність.

— Чи довго мені ще чекати? — спитав він лейтенанта, який сидів за столом.

— Поки прийде суддя.

— А що я зробив?

— Бродяжництво.

— Мене підвозив один водій, — мовив бродяга.— На Двадцять сьомій я попрохав його зупинитись, щоб сходити в туалет, і тільки-но зійшов, як він узяв та й поїхав. Ну, й не тварюка ж він після цього?

Лейтенант розкашлявся.

— Еге, та з таким кашлем вам не довго ряст топтати,— просторікував і далі бродяга.— Не довго проживете з таким кашлем! Ха-ха! Оці самі слова казав мені двадцять вісім років тому один лікар. І знаєте, де той лікар зараз? Шість футів під землею! З нього вже ромашки виросли. Того ж року помер. А знаєте секрет, як бути вічно молодим? Треба читати дитячі книжки. Читайте книжки, які пишуть для малих дітей, і будете завжди молодий. Бо хто читає романи, філософію, всілякі там дурниці — відразу ж старіє. Ви ловите рибу?

— Буває, — мовив знехотя лейтенант тоном, у якому чулася зневага. Бродяга викликав у нього огиду всім своїм виглядом, запахом, поведінкою й отим патяканням, що доводилося чути вже тисячу разів. Всі ці бродяги схожі один на одного, як дві краплини води, вони ще більш одноманітні, ніж оті добропристойні бізнесмени, які повертаються додому поїздом о шостій годині тридцять дві хвилини. Всі вони мають свої теорії, свою дієту, кожен побував десь, прожив цікаве життя, про яке може розповідати без кінця-краю. Нарешті всі мають звичай чіпляти на себе якусь яскраву річ на зразок отої білої хустки.

— Ну, я гадаю, що риби ви не їсте, — продовжував бродяга.— Бо в нас не річка, а справжній туалет. Все лайно з Нью-Йорка потрапляє сюди в час припливу та відпливу. Ви не їстимете риби з туалету, правда ж?

Потім бродяга повернувся до Тоні й спитав:

— А за віщо ти сюди потрапив, синку?

— Не відповідай, — наказав лейтенант.— Він не має права тебе допитувати.

— Та я його по-дружньому питаю,— буркнув бродяга.— Може, з нашої розмови виявиться, що в нас є спільні інтереси. Я, наприклад, знаю звичаї й історію індійців черокі. Мені довелося якось прожити з ними в оклахомській резервації цілих три місяці. Одягався в їхній одяг, їв їхні страви, дотримувався звичаїв. Може, й не повірите, а вони їдять собак. Звичайно, варять, а буває, що й засмажують. Вони...

— Заткни пельку! — гаркнув лейтенант.

За чверть на сьому з поліції подзвонили Нейлзу, і він пообіцяв відразу ж приїхати. А коли приїхав та побачив там сина, то йому дуже схотілося обняти його, проте стримався.

— Можете забрати його додому,— сказав лейтенант.— Думаю, все минеться. Він сам розкаже про те, що сталося. Скаржилась особа, здається, трохи істерична...

Їдучи додому, Тоні розповів усе. Вислухавши цю дивну історію, Нейлз розгубився. Він не знав, що йому робити — чи лаяти сина, чи щось йому радити, чи розповісти подібне з власного життя. Він розумів, як гірко синові, що його вивели з футбольної команди, і йому здавалося, що і він міг би так само реагувати, як син.

Дув слабенький вітер, і в світлі фар танцювало листя різних кольорів, а найбільше — жовте.

— Мені подобається,— сказав Нейлз,— дивитися на освітлене листя. Не знаю чого. Розумію, що воно мертве, ні до чого не придатне, але ж яке воно чудове, коли легенько падає додолу!

VII

А потім ось що трапилось однієї суботи.

За будинком, у видолинку, біля сухих в'язів, було невелике болото, — там щовесни вили собі гнізда червонопері дрозди. По закону природи їм треба було щоосени відлітати у вирій, але безліч годувальниць Буллет-Парка так їх розбестили, що вони залишались і на зиму. Колись їхню пісеньку — дві висхідні ноти, що закінчувались руладою, наче в цикад, можна було почути посеред літа, а тепер чули і восени, і навіть узимку, коли скрізь лежить сніг. Ця літня музика в останні дні року звучала немов оперна реприза, коли засуджена до страти героїня раптом чує з своєї одиночної камери (Orrido Carcere) веселу пісню кохання, ту саму, що вже звучала на початку другої дії. Вітер у той день доносив з футбольного поля в західній частині Буллет-Парка звуки барабана, що закликав до матчу між місцевими командами.

Тоні, після того, як його вивели з команди, не став, звичайно, витрачати час на вивчення неправильних дієслів. Замість цього він читав вірші і, може, відчував при цьому, що поділяє з поетами їхню таємничу й важку долю — бути спостерігачем життєвих драм. Раніше він поезією не цікавився, і це значною мірою турбувало Нейлза. Хоч в нього й вистачало такту йому не докоряти, але скільки не говорив сам собі, що поезія — одно з найвищих досягнень людського духу, все ж не міг позбутися переконання, що цим займаються лише невродливі жінки та хворобливо чутливі чоловіки.

Отож, почувши звук барабана в той день, Тоні пішов до спальні й ліг. Це стурбувало Нейлза, і той гукнув йому з першого поверху:

— Тоні, давай підемо або поїдемо куди-небудь!

— Дякую, тату, але мені не хочеться. Якщо не заперечуєш, я поїду в Нью-Йорк, подивлюся кіно або баскетбол.

— Гаразд,— погодився Нейлз.— Я підвезу тебе на вокзал.

О третій ночі Нейлз раптом прокинувся. Устав з ліжка й пішов до спальні Тоні. Він почував себе старим — немов замість снів про гірські вершини й вродливих жінок, що сняться чоловікам у розквіті сил, йому приснилося, ніби він всю ніч шукав вставну щелепу. Він почував себе похилим вісімдесятилітнім дідом — блідою тінню Еліота Нейлза. На ліжкові Тоні не було. «Боже мій,— вголос сказав Нейлз,— боже!» Його єдиний, улюблений син потрапив до лап злодіїв, розпусників, повій, убивць, наркоманів! Нейлзу не так страшні були муки, що випали на долю синові, як думка про його власну безпомічність перед цими муками, перед жахом, що руйнується його звичний світ, його королівство. Без сина Нейлз не міг жити і боявся, що тепер коли б не довелося вмерти.

Пішов коридором назад, причинив по дорозі двері спальні, щоб не розбудити дружини, зійшов на перший поверх і подзвонив у Нью-Йорк в Бюро нещасливих випадків. Йому не відповіли. Тоді подзвонив до Центрального поліцейського управління Нью-Йорка. Там нічого не знали про людину, яка була б схожа на Тоні. Він назвав їм номер свого телефону і попросив подзвонити, коли щось узнають. Потім випив півсклянки віскі й почав ходити сюди-туди по вітальні, шепочучи: «О боже, боже!» Нарешті випив снотворного й ліг.

О пів на восьму Нейлз прокинувся й знову пішов до Тоні. В кімнаті нікого не було. Тоді він розбудив Неллі і сказав, що їхній син не повернувся. Знову подзвонив у Бюро нещасливих випадків, і знову ніхто не відповів. В поліції теж досі нічого не знали. Наступний поїзд з Нью-Йорка прибував о восьмій годині десять хвилин, і Нейлз всією душею віддався надії: Тоні приїде саме цим поїздом! Йому здавалося, що коли він справді повірить, то син таки приїде. Він поїхав на станцію і, коли поїзд зупинився, побачив свого сина у натовпі чоловіків і жінок, що приїздять у місто ранковим поїздом з паперовими мішечками в руках. Нейлз так міцно обняв його, що аж кістки захрустіли, і спитав:

— О боже, чому ж ти не подзвонив, нічого нам не сказав?

— Було вже пізно, тату, і я не хотів вас будити.

— Що ж трапилось?

— Ну, розумієш, мені було трохи сумно через отой футбол, і я вирішив купити собі книжку віршів. У книгарні я зустрівся з однією симпатичною жінкою, місіс Хеббард, і ми порозмовляли, а потім я запросив її в ресторан, а вона мене до себе повечеряти, і я пішов...

— І в неї заночував?

— Так.

Нейлз розумів, що його син уже цілком дорослий і нічого тут не бачив дивного. Але що ж це за жінка, що тягне його мерщій до себе в ліжко?

— Це, мабуть, якась повія?

— Та ні, тату, вона вдова і дуже розумна. Закінчила коледж Сміта. Її чоловік загинув на війні.

Це обурило Нейлза: коли вона віддала в жертву свого чоловіка, то чого це він повинен віддати їй свого сина! Йому здавалося, що порядна жінка, втративши на фронті чоловіка, повинна якомога швидше вийти заміж удруге, щоб не підкреслювати своєї самітності й не нагадувати людям про жорстоку несправедливість війни.

— Ну, — сказав він,— матері про це казати не можна. Треба щось придумати. Ти пішов на баскетбол, гра затяглася, і ти заночував у Кречменів.

— Але ж я запросив її на ленч.

— Кого?

— Місіс Хеббард.

— О боже! — злякався Нейлз.— Навіщо ти це зробив?

— Ну, знаєш, вона дуже самітна, у неї, здається, нікого немає, а ти ж завжди мені казав, щоб запрошував своїх друзів до себе.

— Гаразд,— мовив Нейлз.— Тоді хай буде так. Ти пішов у книгарню, зустрів там жінку, у якої чоловік загинув на війні, тобі здалося, що вона самітна, і ти запросив її на ленч. Потім дивився баскетбол, затримався й переночував у Кречменів. Гаразд?

— Гаразд.

— Дивись же!

Неллі ласкаво обійняла сина. Він сказав, що запросив одну вдову на ленч, а Нейлз додав, що ночував Тоні у Кречменів.

— Як справи у Кречменів? — спитала Неллі.— Я дуже давно їх не бачила. У них, правда ж, чудова кімната для гостей? Вони давно кличуть нас, щоб ми пожили в них кілька днів, але я вважаю, що найкраще спати дома. Треба б їм якось подякувати. Може, послати квіти? Я б написала записку.

— Не турбуйся,— відповів Нейлз.— Я зроблю все це сам.

Поснідавши, Нейлз спитав Тоні, чи не міг би той допомогти йому попиляти дрова, але хлопець відповів, що йому треба готувати домашнє завдання. Від слів «домашнє завдання» віяло чимось зворушливим, домашнім, вони свідчили про невинність, юність, чистоту — про все, що Тоні втратив у брудному ліжкові солдатки-вдови. Нейлзу зробилося сумно. Він пішов рубати дрова, потім помився у ванні, переодягнувся й налив собі склянку віскі з содовою. Неллі смажила на кухні баранячу ногу, і звідти йшов зовсім-таки чудовий, домашній запах. Нейлз подивився на дружину, але на її обличчі не видно було й сліду якоїсь підозри або передчуття,— навпаки, воно було таке щире й відверте, що він поцілував її в щоку. Потім пішов у вітальню, сів біля вікна й став чекати.

Тоні під'їхав машиною аж до ганку, відчинив дверцята, й звідти випурхнула, сміючись, місіс Хеббард — у сірому пальті з оксамитовим коміром, без капелюшка, тримаючи в руках парасольку, якою описувала широкі дуги за кожним кроком. Своєю правою рукою вона подружньому взяла за лікоть Тоні, її ноги, здавалося, ледве встигали за ним і парасолькою. Вона була нижча від Тоні і весь час кокетливо дивилася йому в обличчя, що дуже гнівало Нейлза. Її пофарбоване волосся мало якийсь невизначено рудий колір. На думку Нейлза, їй було років тридцять. Тому що була в черевиках на дуже високих підборах, стегна її здавались надзвичайно опуклими. Обличчя кругле й червоне, що дуже здивувало Нейлза. (Що це — нетравлення шлунка? Алкоголь?) Він відчинив двері й привітно запросив її увійти.

— Як прекрасно, що ви жалієте бідну вдову! — відповіла вона на запросини.

— Раді вас бачити,— мовив Нейлз.

Тоні допоміг їй скинути пальто.

— Добридень, — привіталася Неллі.— Прошу заходити.

Вона стояла на дверях вітальні, дрова весело тріщали в каміні. Її обличчя сяяло привітністю й радістю,— адже вона вітає в себе самотню жінку.

— Як у вас чудово! — вигукнула місіс Хеббард, втупивши очі в килим.

Нейлз подумав, що вона погано бачить.

— Дозвольте почастувати вас вермутом,— сказав він. — У неділю ми звичайно п'ємо вермут.

— Чудово! — зраділа місіс Хеббард.

Нейлз поспішив до буфетної. Тоні спитав, чи йому не треба допомогти, і Нейлз подумав, що слід би викинути за двері оту його знайому. Але вголос не сказав нічого.

— Гадаю, ви не дуже втомилися в поїзді? — спитала Неллі.

— Зовсім не втомилась! — відповіла місіс Хеббард.— Я мала щастя їхати з дуже цікавим попутником, це був молодик, у якого тут маєток. Забула його ім'я. Якесь італійське. У нього дуже чорні очі. Гм...— обірвала вона, помітивши на столі роман,— та це ж О'Хара.

— Я його тільки переглядала,— сказала Неллі. — Мені здається, що хто знає людей, подібних до тих, яких він описує, той відразу помітить, як він неправильно змальовує життя. Багато наших сусідів живуть просто, але щасливо, без усіляких там ускладнень. Я віддаю перевагу Камю.— Неллі вимовляла Каму-у.— У нашому читацькому клубі провадиться значна робота, і зараз ми вивчаємо його твори.

— Які саме?

— Ой, я ніколи не пам'ятаю назв,— відповіла Неллі.— Ми вивчаємо всі його книги.

Треба віддати належне місіс Хеббард: вона не стала далі розпитувати. Тоні подав їй попільничку. Нейлз уважно спостерігав за сином, як той тримає себе з цією приблудою. А той тримався по-джентльменськи. Він ні разу не торкнувся жінки, але коли дивився на неї, то в очах миготіло щось мужнє й ласкаве, що свідчило про інтимність. Він здавався дуже задоволеним. Нейлз дивувався, як у неї вистачило нахабства приїхати до них після того, як вона спокусила їхнього сина. Невже вона така аморальна? Чи, може, думає, що й вони теж аморальні? Він спостерігав, як упевнено тримає себе його син, і почував себе так, наче втратив свій трон, наче був колись королем, носив корону, жив у круглій вежі, і раптом дізнався, що його прийомний син узурпував його трон. Відчуваючи себе єдиним царем-правителем на шлюбній постелі, Нейлз почувався єдиним правителем усіх палат свого будинку-палацу. І раптом хочуть позбавити його влади! «В царстві Ероса не може бути двох володарів», — подумав Нейлз. І йому закортіло повести Неллі нагору, в спальню й довести самому собі, що він не втратив ще могутності, а юний принц хай дістає золоті яблука чи виконує інші доручення, що їх дають синові володаря, поки він не досягне верховної влади.

— Як саме загинув ваш чоловік, місіс Хеббард? — спитала Неллі.

— Я й сама не знаю, — відповіла та.— Вони ж не дуже люблять розписувати подробиці. Повідомлять, що загинув при виконанні службових обов'язків, видадуть пенсію, і все. Ох, яка чудова! — раптом вигукнула вона, коли в кімнату вбігла Тессі.— Обожнюю сетерів. Татко розводив їх і показував на виставці.

— Де ж він їх розводив?

— На острові,— сказала місіс Хеббард.— На Лонг-Айленді. Ми мали там гарний будинок, поки татко не проциндрив гроші. Всі до останнього мідяка.

— А де він показував своїх собак?

— Найбільше на острові. А одну шотландську вівчарку — в Нью-Йорку. Але нью-йоркська виставка йому не подобалась.

— Прошу йти снідати,— запросила Неллі.

— А де у вас нужник?

— Що, що?..— не зрозуміла Неллі.

— Туалет,— виправила себе місіс Хеббард.

— О, пробачте! Прошу сюди...

Спочатку все йшло дуже добре. Нейлз розрізав м'ясо, і говорили про найзвичайнісінькі речі. Аж ось десь посеред сніданку місіс Хеббард похвалила кулінарне вміння Неллі.

— Як приємно їсти в неділю баранячу ногу. А в мене, розумієте, і квартира дуже тісна, і живу занадто бідно, щоб дозволити собі таке. То я пригостила вчора бідного Тоні всього лиш однією котлетою.

— Де ж це було? — спитала Неллі.

— Емма пригостила мене вечерею,— сказав Тоні.

— То ти не ночував у Кречменів?

— Ні, мамо.

Неллі все зрозуміла. Вона уявила собі всю сцену. Чи не накинутись їй тепер на цю заблуду, чи не вилаяти її за те, що та спокусила її невинного сина? Сука. Повія. Проститутка. Дегенератка. В цю мить один тільки Тоні посмів глянути на Неллі, і йому здалося, що мати ось-ось почне лаятись цими словами йвибіжить з-за столу. А що буде потім? Тоні, мабуть, мчатиме за нею сходами, гукаючи: «Мамо, мамо, мамо!» А батько викличе таксі й попросить водія одвезти геть цю брудну жінку. Але Неллі не вийшла з-за столу, Не доївши, вона запалила сигарету й сказала:

— Давайте грати в «Скриню моєї бабусі». Коли Тоні був малим і в нас щось було не гаразд, ми завжди грали.

— Давайте! — погодилась місіс Хеббард.

— Я спакувала скриню моєї бабyсі й поклала туди рояль, — почала Неллі.

— Я спакував скриню моєї бабусі й поклав туди рояль і попільницю,— продовжив гру Нейлз.

— Я спакувала скриню моєї бабусі,— підхопила місіс Хеббард, — і поклала туди рояль, попільницю й том Ділана Томаса.

— Я спакував скриню моєї бабусі й поклав туди рояль, попільницю, том Ділана Томаса і м'яч,— сказав Тоні.

— Я спакувала скриню моєї бабусі,— казала далі Неллі, — і поклала туди рояль, попільницю, том Ділана Томаса, м'яч і носову хусточку.

— Я спакував скриню моєї бабусі, — знову казав Нейлз,— і поклав туди рояль, попільницю, том Ділана Томаса, м'яч, носову хусточку й ракетку для бейсболу.

Так і домучили вони той ленч, після якого місіс Хеббард попросила відвезти її на станцію. Подякувавши Нейлзу і Неллі, вона одягла своє пальто з оксамитовим коміром, вийшла вже на ганок і раптом вернулася.

— Ого!— гукнула.— Я ледь не забула свою парасолю!

І після цього пішла.

Неллі заплакала. Нейлз обійняв її, примовляючи: «Люба, люба, люба». Вона пішла до своєї спальні, а коли Тоні повернувся, Нейлз сказав йому, що мати відпочиває.

— І прошу тебе, бога ради,— додав Нейлз,— не роби цього більше ніколи.

— Не буду, тату,— пообіцяв Тоні.

VIII

За два дні до того, як Тоні захворів, Нейлз і Неллі ходили на обід до Рідлеїв.

Рідлеї — це така пара, що шлюбові надавала помітних комерційних рис, неначе одруження, народження, доглядання й виховання дітей це все одно, що виробництво та збут продуктів на якійсь там фермі. Вони були не просто Джордж і Елен Рідлей, а фірма «Рідлей», де, здавалося, кожному можна купити акції. На дверях їхньої автомашини було написано «Рідлей». При вході в садибу був напис «Рідлей». На всіх сірникових коробках, на серветках, на буфетних столиках — скрізь стояло їхнє прізвище. Навіть своїх гарненьких дітей вони знайомили з гостями так, як ото демонструють на виставці нові марки автомашин. Різні прикрощі шлюбного життя — ревність, лайки, захоплення, охолодження й замирення неначе не перешкоджали роботі цього підприємства. Декому могло б здатися, що в них — цілий штат комівояжерів і філіали в різних містах. Все ж витрати на спиртні напої в бюджеті цієї фірми були дуже скромні — тому, повернувшись від Рідлеїв, Нейлз взявся готувати коктейлі для себе й Неллі.

Він начепив на ніс окуляри, які тепер, як на погляд Неллі, своїм миготінням свідчили про його зайву метушливість. Вона також помітила на його обличчі сліди губної помади. Певно, він обмінявся з кимось у буфетній невинним поцілунком, і це зовсім не турбувало Неллі, але червона смуга надавала йому смішного вигляду. Чи не дивно, подумала вона, свою функцію продовжувача роду він уже виконав, але його все ще не полишає любовна сверблячка (саме в цю мить Нейлз, як на те, почухався). А вона й далі думала, яка то неекономна природа, що залишає людині, якій уже за сорок, нікому не потрібну можливість заселити своїми нащадками ціле містечко. Коли вночі Нейлз перекотився на її половину ліжка, вона хоч і не вдарила його, але дала зрозуміти, що він для неї зовсім не бажаний.

Нейлз ніяк не розумів чоловіків, які бояться жінок. Мав він, наприклад, друга з дитячих років, Гаррі Пайла. І цей Пайл боявся їх усе своє життя. Зрозуміло, почалося все з матері — дебелої, з величезними грудьми, яка вигукувала накази, що суперечили один одному, і цілком підкорила своїй волі чоловіка, а єдиного сина била сукуватою палицею. Коли Пайлу було вісім чи дев'ять років, він закохався в дівчину, яку звали Джені Форбс. Розумна, чутлива дівчина, хоч було в ній щось грізне: широкі плечі, голос, трохи занизький для дівчини, а крім того, був у неї ще дядечко Уїлберт Форбс, котрий відкрив у Алясці гору, яку назвали його ім'ям. Те, що його кохану звали так, як ту гору, нагадувало йому, що й вона така ж дебела й недоступна, і це його захоплювало й лякало. В школі, а потім у коледжі Пайл закохувався у гордих, вередливих дівчат. Перша його дружина, вродлива й відчайдушна жінка, народивши йому три дочки, втекла від нього з офіціантом. Після цього його несміливість іще збільшилася. Одружуючись вдруге, він, гадаючи перебороти свій страх, вибрав собі тиху, скромну, соромливу жінку,— а вона виявилась п'яницею, і Пайл ще дужче став боятися жінок. Всі три дочки від першої дружини виросли в міцних, дужих та вередливих дівуль, — і коли він якось найстаршій зробив зауваження, то вона, не довго думаючи, схопила настільну лампу й пожбурила в батька, що той змушений був тікати. Пайл боявся своєї секретарки, боявся друкарки, боявся кожної жінки, яку зустрічав на вулиці. Десь на четвертому десятку життя він захворів і потрапив у лікарню. Відвідуючи його там, Нейлз здивувався, як його друг боїться сестер, санітарок і навіть отих бабусь, що приносять хворим сигарети й журнали. Скільки його Нейлз не питав, що йому принести, той лише хитав головою. А коли запропонував привести когось із друзів, Пайл тільки зітхнув, а потім прошепотів: «А що коли й бог — це жінка?» І тієї ж ночі помер.

Нейлз зовсім не боявся Неллі, але турбувати її не став. Образився, обурився й сердито пішов спати у вітальню.

Коли б ви зустрілися з Нейлзом у поїзді чи літаку, в автобусі чи на пароплаві та спитали в нього, яка його професія, він відповів би — хімік. Працює в «Сафрон кемікл корпорейшн». Він і справді вчився в коледжі на хімічному факультеті, але курсу не закінчив і, звичайно, дуже відстав. П'ять років працював на фірмі «Монсанто» в Делаварі, а потім три роки в лабораторії хімічних добрив у Римі. Коли повернувся в Сполучені Штати, то влаштувався до фірми «Сафрон», яка мала невелику експериментальну лабораторію в Уестфілді. А переважно виробляла паркетний лак «Моніт», політуру «Тюдор» і зубну пасту «Спенг». Нейлз був агентом фірми по продажу «Спенгу», і це його завжди турбувало, бо ніби якось принижувало. Ось чому він постійно сперечався сам із собою. Хіба, переконував себе Нейлз, виробництво матраців, депілаторіїв, вітражів чи туалетних стільчаків — набагато краще, ніж рекламування «Спенгу»? Звичайно, ні. По телевізору «Спенг» рекламували в такий спосіб, що один боксер відмовлявся від проведення матчу, бо в його суперника тхнуло з рота. Від цього рота часто розходяться закохані, друзі, ба навіть чоловік із жінкою. Поганий дух — така ж хворість, як ожиріння чи неврастенія, і те, що він виліковує людей від цієї хвороби, цілком звичайна річ. Якось Нейлз прочитав у газеті, що через цю ваду лорд Рассел втратив свою наречену. Через поганий дух священик може втратити контакт зі своїми прихожанами, і Нейлз сам переконався, коли говів у священика Ренсома.

Фірма «Сафрон» існувала на патріархальній основі, її президент, чемний дідусь на прізвище Маршмен, тримав у своїх руках більшу половину акцій. Минулого року його син Майкл скінчив коледж і почав працювати в фірмі. Це була енергійна, повна різних ідей і дуже неприємна людина. Він вирішив запросити психологів, які б визначили ефективність «Спенгу», і ті сказали, що в нього занадто приємний присмак. Чистота, запевняли вони, асоціюється з гірким присмаком, отже, коли «Спенг» буде трохи менш приємний, його більше купуватимуть. Лабораторії було запропоновано розробити нову формулу, і наступного дня після обіду в Рідлеїв Нейлз мусив їхати в Уестфілд випробовувати новий склад «Спенгу». День був для нього цілком втрачений. Він полоскав рот і спльовував без кінця й краю. До того ж у нього не було навичок дегустатора, і він визначав навмання. Біля четвертої виїхав додому. У роті так пекло, що зупинив машину біля якогось бару, аби чогось випити.

Зовні це був найзвичайнісінький бар. Але коли Нейлз увійшов досередини, то побачив, що він майже не освітлений і відвідувачі почувають себе, наче в якомусь храмі. Бармен одягнений у яскраво-жовту куртку. Четверо відвідувачів сиділи за стойкою й пили віскі. Один з них годував хрусткою картоплею якогось собаку. «Далі Саутверка я ніколи не їжджу,— казав другий.— Ні, далі Саутверка вже не їжджу». Здавалось, невидимий метроном регулював ритм їхньої розмови, інтимної, сповненої асоціацій, що виникали стихійно, наче в поезії.

Всі четверо прибули з різних місць і поїдуть кожен своєю дорогою, але їхні силуети в сутінках здавалися невід'ємним придатком бару, як і крани на пивних бочках.

— Куплю склянку віскі тому, хто визначить породу мого собачки, — казав той, що годував собаку картоплею. Ніхто не зголосився на його пропозицію, і він сам собі відповів:— Мій собака наполовину гончак, а наполовину — ірландський сетер.

Нейлз замовив собі мартіні.

— Якось я мав дівчину, — розказував один з чоловіків за стойкою,— яка тільки й говорила, що «хелло». Чи зустрічали ви коли-небудь щось подібне? — Тому, що ніхто йому не відповів, він правив своєї:— Весь час тільки й чути було від неї «хелло» та «хелло». Я їздив туди щочетверга після вечері. В той день її чоловік ходив грати в бейсбол. Зустрічала вона мене в купальному халаті й одразу починала тараторити своє «хелло», Я роздягаюся, а вона цілує мене та все лепече «хелло, хелло, хелло». І так весь час. А коли дійде до того, заради чого я приходив, то вона знову — «хелло, хелло», тільки все голосніше й голосніше. І нарешті вже не говорить, а кричить. А після всього запалить мені сигарету, наллє віскі та й знову за своє: цілує й примовляє «хелло». Я одягнусь, поцілую її на прощання, а вона тільки — «хелло».

— А моя дружина, бувало, як скаже, то я вам і повторити соромлюсь,— почав четвертий.— Цілий день така тиха, смирна, а в ліжкові таке варнякає, що й від п'яного не почуєш. Гірше од повії. От я думаю-гадаю: звідки це вона такого навчилась? Ясно, що не від мене. Вона була в мене дуже вродлива і дуже любила теє-то як його... Бо ж я як піду на роботу о сьомій ранку, то повертаюся лише о пів на сьому ввечері, і коли вона мене потім не хоче, то я вже здогадуюсь... Я страшенно ревнував. Звичайно, наймати детектива, слідкувати за кожним її кроком чи щось подібне не став, але дуже кортіло дізнатися... Приблизно через тиждень схотіла вона поїхати до сестри в Детройт. А сестра в неї зовсім аморальна. Я відвіз її на аеродром, поцілувалися ми з нею на прощання, приїжджаю додому і відразу ж до аптечки. Все на місці. Коли через кілька днів вона повернулася, я зустрів її на аеродромі, все було просто чудово, а взявшись чистити зуби, подивився в аптечку — а там дві цяцьки. Еге, то вона одну залишила вдома, щоб мене обдурити, а другу купила собі в Детройті, подумав я. Та й питаю: а навіщо ти оту цяцьку в Детройті купила? Вона одразу рюмсати... А іншого разу одягаюсь, аж раптом гудзик відірвався. Я до шухляди, де вона тримає голки й нитки, відкриваю, аж там — знову цяцька. Беру її, йду в спальню, показую дружині й питаю, скільки, до біса, в неї їх? Вона тільки ковдру натягла на голову, ні слова не сказала. Так я й пішов на роботу, не пришивши гудзика. Довелося через місяць-півтора розлучення з нею брати.

Нейлз випив іще склянку мартіні й поїхав додому. Розмова, яку він почув у барі, не так його потішила, як збентежила. А як же той чоловік, що грав у бейсбол? Чи знав, чи здогадувався він, що витворяє його дружина без нього? Сам Нейлз був однолюб і навіть уявити собі не міг, як ото зраджувати дружині. Він закохався в Неллі, як тільки познайомився з нею, і вважав, що коли їхній шлюб виявиться не досить міцним, то не лише серце болітиме, а й цілого життя не шкода буде. Він пригадав, як увечері минулої суботи Неллі заснула в нього на руках. І як на нього тоді вплинула, немов найміцніше вино, одна лише думка, що вони єдині і в горі, і в щасті, що їх ніщо в житті не розлучить. Вона тоді трохи важко дихала, він відчував, як спокій опановував його. Вона ж була його немовлям, його богинею, матір'ю сина. «Я не хропла?» — спитала вона, прокинувшись. «Ще й дуже,— відповів він,— наче механічна пилка».— «Як я солодко спала»,— сказала Неллі. «А мені так солодко було тебе тримати на руках,— сказав він,— так чудово...»

Приїхавши додому, він налив собі й Неллі віскі з содовою і пішов у ванну помитися.

Неллі була дуже приваблива жінка, а оскільки в середовищі, до якого вона належала, шлюбна вірність вважалася не обов'язковою, то до неї залицявся не один. Якось у суботу місіс Феллоуз познайомила її в клубі зі своїм знайомим, містером Беллардом, що прибув до них у гості. Він запросив її танцювати, й, тільки торкнувся рукою, її пронизало таке почуття пристрасті, якого вона ніколи ще не відчувала. Неллі бачила, що й партнер її схвильований не менш за неї. Їхні ноги механічно рухалися по підлозі. Якби він запросив її вийти й посидіти в його машині, вона б не відмовилась,— бо чого ж відмовлятися? Адже вона так зачарована новим знайомим! Обоє були дуже бліді. Він не попросив її вийти, просто подав руку, та раптом хтось закричав: «Пожежа! Пожежа!» В кімнату найшло повно диму, всі кинулися в коридор, заштовхавши коханців. Примчав Нейлз із вогнегасником і кинувся в залу, повну диму. Оркестр грав і далі, але танцюристи душилися в дверях. Кашляючи, зі сльозами на очах, буфетники виносили пляшки в коридор — по дві в кожній руці. За кілька хвилин приїхали пожежники. По червоному килиму протягли білий парусиновий шланг, але вогонь уже потушили, то й не заливали приміщення водою. Коли Нейлз, весь у сажі, вибрався з пожарища, Неллі так і кинулася до нього: «Любий, дорогий! Як я за тебе боялася!» Вони поїхали додому, і Неллі ніколи більше не бачила Белларда, навіть і не згадувала про нього.

А то ще: серед місцевих ловеласів славився один такий Пітер Спрет, якого всі звали просто Джеком. Дружина його була гірка п'яничка, і всі в Буллет-Парку без кінця сперечалися — чи то Джек скакав у гречку через алкоголізм дружини, чи, навпаки, вона зробилася п'яницею од його нескінченних зрад. Часто на вечорах Джек відводив Неллі вбік і гаряче нашіптував, як було б чудово, щоб їм залишитися тільки вдвох. Неллі це зовсім не ображало, вона навіть відчувала хвилювання від цих його слів. Якось у суботу він позичив у Нейлза садові ножиці. А опівдні в понеділок приніс їх назад. Неллі відчинила двері. Він зайшов у передпокій, поклав ножиці на стілець і, подивившись на Неллі повним кохання поглядом, сказав:

— Нарешті ми самі.

Як би Неллі повелася в цьому випадку, не відомо, бо Нейлз застудився й зостався того дня вдома.

— Хто там, моя люба? — спитав він із спальні.— Хто ж бо, кохана?

І з'явився на верхній сходинці у купальному халаті й піжамі.

— А, це ти, Джек! Чому ти не на роботі? — спитав він.

— Та вирішив трохи відпочити,— відповів Джек.

— Ну, то йди сюди, вип'ємо чогось.

Неллі принесла їм льоду, вони приготували віскі з содовою й випили. Після цього Спрет її вже не чіпав.

А було ще й так. Недалеко від них жив інший залицяльник — Боб Хармон. Він не один раз запрошував Неллі поснідати в ресторані, але вона все відмовлялась. А раз, коли Нейлз та його зубний еліксир дуже вже їй приїлися, вона прийняла його запрошення. Бо чого б і справді їй, тридцятивосьмирічній, трохи не розважитися в ресторані з чарівним чоловіком? Вони зустрілися в одному з барів у центрі Нью-Йорка, а звідти Боб повів її не в ресторан, а на якусь квартиру. Тут уже все, аж до ікри й шампанського, було готове, щоб її спокусити. Неллі їла бутерброд з ікрою, запивала шампанським і слухала Боба, який розписував їй, яке порожнє було його життя до знайомства з нею. Тільки він збирався перейти в рішучий наступ, як раптом, чи від якоїсь ікринки, чи від чогось іншого, що вона з'їла ще вранці, в неї сильно заболів живіт. Вона пішла в туалет і чверть години провела в жахливих муках, а вийшовши звідти, тремтячим голосом сказала, що поїде додому. Бачачи, як вона зблідла, він був цьому й радий. Отож, пожежа, простуда чоловіка та кілька зіпсутих ікринок забезпечили її шлюбну чесність, хоч Неллі вдавала, ніби ця чесність — дорогоцінна перлина, збережена завдяки її твердій вдачі, самодисципліні й розсудливості.

Після обіду Нейлз спитав Тоні:

— Ти виконав домашнє завдання?

— Виконав,— відповів Тоні.— Ми мали сьогодні два «вікна».

— Чи не хочеш пограти зі мною в гольф?

— З радістю.

Нейлз дістав з кладовки м'ячі й палиці, і вони поїхали на гольфове поле ліворуч від Шістдесят четвертого шосе. Воно було викладене ще в тридцяті роки, і тепер по всьому полі росла трава, між якою де-не-де виднівся бетон, вода в лунках висохла, крила «млина» обламалися і впали. Все ж чимало перешкод і лунок ще збереглося, і в літні вечори, не дивлячись на написи, що це приватна власність, на полі грали підлітки, а то й дорослі. Звичайно, ніяких ліхтарів на полі вже не було. Та цього теплого літнього вечора було ще досить видно. Із заходу дув теплий вітерець, а на тому боці річки хмарилось.

Ось як Нейлз сам собі описував те, що сталося тоді на гольфовому полі.

«Мені було соромно за те, що я полаявся з Неллі, і я пояснював це психологічними причинами та ще зубним еліксиром. Тоні почав грати, і мені з ним було дуже приємно. Я показав йому деякі прийоми, і він бив чудово. Я вже не грав років чотири, але тепер вирішив завжди грати з сином. Мені не дуже подобається його зовнішність: ніс у нього завеликий, колір обличчя нездоровий, але він мій син, і я його люблю. Ну, так от, було вітряно, і по той бік річки дуже хмарило. Те, що збиралося на дощ, я пам'ятаю дуже добре, бо ще з дитинства дуже люблю грім. Це вельми приємний звук, не те що гуркіт реактивного літака, а, крім того, зачувши грозу, я завжди пригадую себе молодим. Коли був юнаком, то ніколи не пропускав танців у клубі, і коли зараз почую музику, під яку ми тоді танцювали, „Дощик“, „Вільшанку“ абощо, то відразу уявляю себе сімнадцятилітнім. А ще дужче нагадує мені мою юність грім. Під його гуркіт я, хоч і не стаю знову молодим, але уявляю собі — що то значить бути молодим. Другу лунку ми забили однаково. А в третю треба поцілити так, щоб м'яч проскочив через стару автомобільну покришку. Це мені ніяк не вдавалось. Я дуже з нею морочився, як раптом чую: „А знаєш що, тату?“ — „Що, сину?“ І він вичавив: „Я хочу покинути школу“.

Це звалилось на мене, мов сніг на голову. Я розгубився, бо ніколи не міг би цього й подумати! Треба бути спокійним, терплячим і так далі, подумав я. Йому ж тільки сімнадцять. Отже, я уявив собі мудрого, досвідченого батька і намагався зіграти цю роль. Я запнувся терпінням, наче великим вовняним покривалом, але воно весь час сповзало з мене. Голосом, сповненим терпіння, я спитав його: „Чого ж це раптом?“ І він пояснив, що все одно нічому там не вчиться. Французька мова — одне горе, а англійська ще більше, бо він знає літературу краще за вчителя. Астрономія — казна-що, і викладає її старий дурень. Коли він вимикає світло, щоб показати фільм, то учні або сплять, або кидають один в одного, а одного разу його довели до плачу тим, що, коли він став щось пояснювати, всі раптом устали й вийшли з класу. Тоні, мовби оглянувшись і побачивши, як той плаче, повернувся до нього й сказав, що вони не хотіли його образити, а просто боялися спізнитись на наступний урок, того й пішли, а вчитель сказав, що його тут ніхто не розуміє, що він любить учнів, любить усіх до одного. То як можна поважати вчителя, який розпускає нюні? Ну, потім ми розіграли п'яту лунку — там треба провести кулю через ворота. Я провів її, але в нього було ще три удари. Ми говорили далі. Я сказав, що все ж атестат йому потрібний, бо що він робитиме без нього? А Тоні відповів, що мріє боровся за поліпшення життя у міських нетрях. Він чув, що існують школи для дуже бідних дітей, і він хотів би там працювати. Ну, й мав я мороки з отим вовняним покривалом, з моїм терпінням! Натягну його на одне плече, а воно сповзає на інше. Я заявив, що згодний, аби він там працював, та й мати не стане заперечувати, але атестат одержати все ж треба. Ця робота, як і будь-яка інша, вимагає певних навичок і знань. А коли він одержить атестат, то ми з матір'ю будемо щасливі послати його в спеціальний коледж, який готує викладачів для таких шкіл. Він на це відповів: на біса той диплом, коли він усе одно нічому не вчиться? Та це ж, казав він, обман, шахрайство, як і будь-який папірець, як і будь-який міжнародний договір. Ну, кажу я, хай буде й обман, а необхідно дотримуватись певних правил. Ось, наприклад, штани — може, й не найзручніший одяг, але правило таке, що всі носять. А то сідав би я в поїзд голозадий! А він мені: про мене, сідай голозадим. Ми саме скінчили партію в гольф, як підійшли якісь люди, вже й не знаю, підлітки чи дорослі, й попросили дозволу пограти. Ми сказали „будь ласка“ й пішли.

Грім гримів усе ближче, здавалось, ось-ось поллє дощ, зробилось темно, і вже не можна було роздивитись гравців. Це були, певно, старшокласники, а може, шпана, хулігани з нетрів — одне слово, не знаю хто. На них були джінси, стильні сорочки, волосся насмальцьоване. Голоси якісь неприродні, чи, може, вони кривлялися — не знаю. Поки один цілився по м'ячу, другий з усієї сили вдарив його, і той упав, охаючи, мов важко поранений. Справа не в тому, що мені неприємні такі типи, я просто їх не розумію, а коли нічого не знаєш про людей, з якими зустрівся,— тобі страшно, наче темної ночі. Ні, я не боюся темряви, але існує щось незбагненне, від чого поневолі лякаєшся. Я помітив, що, коли на мене нападає такий страх, мені досить уважно подивитися в незнайоме обличчя — і мені вже краще. Але ж тоді, як я казав, було зовсім темно. Вони собі грали, а ми з Тоні говорили про його атестат і про те, що потрібно дотримуватися в житті певних правил. Я казав, що ким би він не захотів стати, але вчитися необхідно, бо без відповідної підготовки далеко не в'їдеш. Навіть коли б захотів стати поетом, то й тоді слід спершу повчитися. А потім я сказав те, чого ніколи не говорив: „Я тебе люблю, Тоні“. А він: „Ти мене любиш чи думаєш, що любиш, тільки тому, що тобі приємно робити мені подарунки“. Тоді я сказав, що це не так, бо я того такий щедрий, що мій батько не був щедрий зі мною. „Ой щедрий, ой щедрий, ой щедрий!“— почав він мене перекривляти. Ого, він знає, який я щедрий. Цілий рік, кожнісінький день тільки й чує про мою щедрість. А потім раптом сказав: „Може, я ніколи не одружуся. І не буду першим із тих, що не одружуються. Може, я не цілком нормальний. Може, я хочу бути розпусником і спати з сотнями й сотнями жінок. Хіба мало способів жити, окрім того, щоб одружуватися й возитися з дітьми. Якщо так важливо мати дітей, то чому ви з матір'ю маєте тільки мене одного? Чому тільки одного?“ Я йому тоді розповів, що мати ледве не вмерла, коли його народила, а він: „Пробач, я ж не знав“. Потім вів своєї: невже я не можу зрозуміти простої речі, що в нього, може, зовсім немає бажання повертатися підвечір до гарненької жінки і грати в м'яча з цілою купою отаких синочків? Може, в нього є бажання зробитися злодієм, або ченцем, або п'яницею, або сміттярем, працювати на бензоколонці, керувати вуличним рухом або жити десь наодинці — схимником. Тоді я зовсім утратив терпіння, мов вовняне покривало впало додолу, і сказав, щоб він ішов під три чорти зі своїми примхами, що час йому готувати себе до якоїсь корисної діяльності. „До якої, цікаво? — спитав він.— Може, продавати зубний еліксир?“ Я замахнувся палицею, і якби він не прихилився, то розчерепив би йому голову. Вдома я розповів усе дружині, але вона, звичайно, відразу стала на захист сина, бо перед тим я полаявся з нею. Що мені було робити? Випив віскі, подивився телевізор, просидів перед ним аж до півночі, коли повернувся Тоні. Він не сказав мені жодного слова. Я теж мовчав. Він ліг, трохи згодом пішов спати і я.

З того дня він не вставав з ліжка».

IX

Тоні вже двадцять два дні лежав у ліжку. На двадцять третій місіс Нейлз одержала листа від Мері Ештон, яка колись у них працювала. Спочатку вона вкрала два діамантові персні — Неллі їх берегла як материну пам'ять і ніколи не носила. Вона й не лаяла Мері. Прислугу тепер знайти не так легко, думала, а Мері — жінка бідна, хай ці персні будуть їй нагородою. Але коли через місяць чи трохи пізніше зникли золоті запонки, Неллі, не згадуючи ні про персні, ні про запонки, звільнила її. Лист Мері надрукувала на машинці (чи не на вкраденій?) на чорному (теж краденому?) папері. Вона писала: «Шановна місіс Нейлз! Я чула, що ваш син захворів, і мені його дуже жаль. Він один з найкращих хлопців, з якими мені доводилося зустрічатися. В нашому селі живе знахар, котрий зве себе свамі Рутуола. Минулого року він вилікував мою сестру від ревматизму. Телефону він не має, а живе по Нагірній вулиці вище похоронного бюро Пейтона».

Це поєднання злодійства й магії трохи турбувало Неллі. Того дня у них були гості, і вона не мала часу показати листа чоловікові. Вечір гостям сподобався. Коли коктейлі єдине частування, то господині важко догодити гостям, і все ж Неллі заслуговувала на похвалу. Всі гості (а їх було шістнадцять чи сімнадцять осіб) для неї однаково дорогі, всім їм вона була рада. І страви, й коктейлі чудові, в розмовах нічого банального, ніхто не говорив дурниць або чогось нецікавого. Ніхто ні в кого не закохався, хіба що Чарлі Уентворт сів біля Марти Такерман на дивані і їх обох обпалило кохання. Подивившись одне одному в вічі, вони зрозуміли, що для них настав би рай, коли б могли жити разом. Кожний радів би всьому, що сказав би інший, їхні душі постійно відчували б приємне тепло, вони поїхали б аж до Японії. Скінчилось тим, що Марта встала з дивана і пішла до свого чоловіка, що сидів біля стойки. Затримка сталася при роз'їзді гостей. Цим завжди керував Тоні, а оскільки він був прикутий до ліжка, то його функції перебрав на себе Нейлз. Він з півгодини проморочився з машинами, показуючи, куди кому їхати. До восьмої години гості роз'їхалися. Неллі підсмажила собі й Нейлзу яєчню з ковбасою і показала йому листа від Мері Ештон.

— О боже! — вигукнув він.— Та це ж, здається, ота злодійка! Може, той знахар з їхньої зграї? Ні, обійдемося без чорної магії.

Муки, з якими Нейлз щодня їздив на роботу, досягли такої сили, що він змушений був піти до лікаря Малліна. Той виписав йому міцні заспокійливі ліки. Щоранку Нейлз приймав по таблетці, запиваючи кавою. Неллі сказав, що це вітамін. Від тих ліків у нього з'являлося почуття, ніби він, як той Зевс на малюнку, плаває в небі понад хмарами. Коли чекав на пероні поїзда на сьому сорок шість, то почував себе серед хмар. А підходив поїзд — струшував із себе хмару, заходив до вагона й сідав біля вікна. І ні похмурий ранок, ні нетрі, повз які проїздили,— ніщо не могло порушити його райдужних мрій. Біля Центрального вокзалу радісно й трохи неуважно посміхався до всього, чим зустрічало його місто, чи то злидні, чи хвороби, чи багатство або врода жінок, чи дощ і сніг.

Рано-вранці, як повернулися з гостей, Неллі прокинулась, почувши постріл.

Чи не повстали негри у своєму гетто, подумала вона, чи не йдуть брати приступом будинки білих на Каштановій алеї? Нейлза в постелі не було, і вона підійшла до вікна. Він стояв у підштаниках на клумбі й цілився з рушниці у величезну черепаху. Сонце ще не зійшло, але надворі вже розвиднілось, і чомусь здавалось, що між напіводягненим чоловіком та старовинною черепахою відбувається якась дивна доісторична битва. Нейлз підніс рушницю й вистрелив у черепаху. Черепаха хитнулася, завмерла, а потім повільно підвелася на лапах і пішла на нього. Неллі ніколи ще не бачила такого великого плазуна, але цієї ранкової години анахронізмом здавалася не черепаха, а людина. Бо й газон був черепашин, і небо — черепашине, увесь світ — її, а Нейлз у цьому світі був лише випадковим гостем. Він вистрелив удруге й — не поцілив. Вистрелив утретє, і черепашина голова схилилася набік. Тоді кинув рушницю на траву й підняв черепаху за зубчастий хвіст.

— Обережно, любий, може, вона ще жива,— крикнула Неллі у вікно.

— Ні,— сказав Нейлз.— Вона вбита. Куля перебила їй шию.

— Звідки вона сюди забрела?

— Гадаю, з болота. Їй, мабуть, років сто. Я йшов до туалету і раптом побачив, як вона повзла по газону. Спочатку подумав, що це мені сниться. Вона футів зо три завдовжки. Могла б покусати дитину або собаку. Вдень я її закопаю.

Повернувшись до спальні (у нього ще дзвеніло в правому вусі, а права рука трохи тремтіла), Нейлз вирішив прийняти останню пілюлю, але рука затремтіла, й пілюля впала на підлогу та закотилася під туалетний столик. Почекавши, поки Неллі вийшла з кімнати, він зігнув металеву вішалку і ліг на підлогу, намагаючись дістати пілюлю. Дно туалетного столика (чи, вірніше, комода) майже торкалося підлоги, та до того ще й темно було, так що пілюлі ніяк не знайти. Нейлз вимів дві однопенсові монети й гудзик. Потім прийняв зі столу лампи і вирішив відсунути комод від стіни. Але шухляди були цілком забиті одягом. Нарешті вдалося-таки відсунути, але пілюлі не було — вона, мабуть, закотилася в шпару. Нейлз почав колупати вішалкою, але дістав звідти лише бруд.

При одній гадці, що доведеться їхати на роботу без пілюлі, Нейлза охопив жах. З'явилася задишка, губи пошерхли. Йому завжди здавалося, що він не пам'ятає про перенесений біль, але зараз всі муки й приниження, які він пережив, пересідаючи з поїзда на поїзд у Грінейкрзі та Ласкаласі, в Клір-Хейвені та Турандоті, знову опали його, чи не дужче, ніж тоді. Вдруге він не в силі цього стерпіти. І мужністю тут нічого не досягнеш — якщо б і примусив себе поїхати на станцію, то сісти в поїзд о сьомій сорок шість не зможе. Холодні ванни, самодисципліна, молитва — все, що засвоїв він ще бойскаутом, тепер не допоможе. Він мусить їхати в місто заради Неллі й сина. Якщо не поїде, то їх обсядуть страшні вороги — холод, голод, страх, вони зазнають усіх злигоднів погорільців. Він став під холодний душ, але й це не відвернуло його думок про поїзд о сьомій сорок шість, як про якесь рухоме пекло. Він не знав, коли лікар починає приймати хворих, але був твердо переконаний: треба негайно дістати рецепт.

Лікар Маллін жив у новому районі, що чомусь називався Сади, хоча всі будинки з двоповерховими квартирами стояли на голому місці і ніде не було жодного деревця. Нейлз подзвонив, і якийсь чоловік у піжамі відчинив йому двері.

— Я, мабуть, потрапив не туди,— сказав Нейлз.

— Ви до лікаря?

— Так.

— Адреса у вас правильна, але лікар тут більше не працює,— сказав той.— Місцеве медичне товариство три тижні тому заборонило йому лікувати. І він працює тепер у міській лабораторії.

— Чому?

— Пілюлі... Він давав хворим заборонені законом пілюлі.

— Пробачте, — вибачився Нейлз. Що ж йому тепер робити? Поїхати в місто? А якщо не доїде? Чи сісти в автобус? Чи, може, краще взяти таксі? Раптом до нього обізвався якийсь незнайомець з машини, що стояла поруч:

— Чи не лікаря ви хотіли б бачити?

— Та лікаря ж, чорт забирай!

— А що він вам давав?

— Я й сам не знаю.

— Якого кольору?

— Сірого й жовтого. В капсулі, половина сіра, половина жовта.

— Знаю. Хочете, я вам дістану?

— Звичайно, хочу, дуже хочу.

— Зустрінемось на католицькому кладовищі, Лорелл-авеню. Біля статуї солдата, добре?

Нейлз прийшов на кладовище до незнайомця. Це було старомодне кладовище з багатьма пам'ятниками, але велична статуя солдата на цілу голову була вища за всі кам'яні ангели, і її легко було знайти. Гробокопи рили кирками й лопатами могилу, що здивувало Нейлза,— він думав, тепер могили риють машинами. Обминув багатьох ангелів, різних за кольором і за розміром — одні з людину, інші — менші, зовсім крихітні. Деякі розпростерли крила над могилою, інші обвивали хрести. Солдат був у формі вісімнадцятого року — каска, схожа на тарілку, обмотки, просторі штани. У правій руці, прикладом униз, тримав американську рушницю зразка 1912 року. Білий камінь, з якого було витесано статую, зовсім не потемнів, тільки трохи вивітрився, так що риси обличчя й відзнаки стерлися, і солдат скидався на привид. Підійшов і незнайомець, тримаючи в руці букет тюльпанів, які десь, мабуть, украв. Він поставив квіти у вазу перед солдатом-привидом і сказав:

— Двадцять п'ять доларів.

— Я платив десять за більший флакон,— хотів поторгуватися Нейлз.

— Знаєте що,— сказав незнайомець,— я ризикую десятьма роками ув'язнення плюс десять тисяч штрафу.

Нейлз дав йому гроші і одержав п'ять пілюль.

— В понеділок їх у вас уже не буде,— сказав чоловік.— О пів на восьму я ждатиму вас на вокзалі в туалеті.

Нейлз відразу поклав одну пілюлю в рот. А чим же запити? Побачив дощову воду в кам'яній урні, дістав долонею й запив. Їдучи машиною, він нетерпляче ждав, коли ліки почнуть діяти, і, доїхавши до зупинки, відчув себе знову на рожевій хмарі. Він став спокійний, врівноважений, трохи сумний і до того неуважний, що забув навіть вкинути на стоянці чверть долара в автомат. У нього пройшов біль, і, доїхавши в місто, подзвонив Неллі та сказав, що, може, варто покликати знахаря.

X

Після ленчу Неллі налила собі віскі. Треба б сходити до психіатра, подумала вона, але їй пригадався той лікар, що крутився навколо неіснуючого зуболікарського крісла. Вона його зненавиділа — не за те, що спекулює будинками, а за те, що позбавив її ілюзії, немовби при скруті можна звернутися до психіатра. Потім їй пригадалось, що в служниці-злодійки були вставні зуби. Пригадала й дезодорант, яким користувалася: він, як твердила реклама, має запах глиці, а насправді ця імітація запаху була схожа на пародію: наче на снігових вершинах смерділо туалетом.

Еліот просив її покликати того знахаря, і вона поїхала в нетрі старого міста, що тяглися уздовж річки. Раніш їй ніколи не доводилось туди їздити. В газетах читала, що там навіть удень грабують і вбивають жінок, а в барах часто-густо ріжуться ножами. Надворі, хоч ще й не звечоріло, почало темніти, линув дощ. Всі дощі для більшості людей звичайно схожі між собою, але для Неллі вони були різні: одні легко спадали тонкою сіткою з невинного неба її дитинства, інші були гіркі та бурхливі, ще інші — так допікали, що запам'ятовувались на все життя. Сьогодні дощ мав солоний присмак крові. Отже, Неллі сіла в машину й поїхала шукати в нетрях поховальне бюро Пейтона. Воно містилося в похилому дерев'яному будиночку, двері якого з шпилястим верхом ніби мали підкреслити святиню, куди вносили покійників (трупи хуліганів, забитих хуліганами) і звідки їх виносили на чорне кладовище, що містилося за звичайним. Ліворуч були ще одні двері, за якими, як гадала Неллі, мали бути сходи на другий поверх. І справді, прочинивши їх, вона побачила сходи.

Неллі так звикла до свого кубельця, до своїх затишних кімнат, що ця атмосфера спокою й добра, здавалось, проникла у всі клітинки її організму, аж до хромосом. Тут все таке було незвичне, все дивувало й лякало. Різкий запах, характерний для всіх подібних закладів, наче позбавляв її моральної стійкості. Вона оглянулась навколо, чи не побачить чогось звичного (хоч би вогнегасника!), але нічого подібного тут не було. Якби зненацька перед нею з'явився один із тих легендарних грабіжників, про яких вона читала у вечірніх газетах, вона була б зовсім беззахисна. Неллі розгубилась, злякалась до смерті. Інстинкт підказував їй тікати звідси якомога швидше, обов'язок переконував зійти сходами на другий поверх. Ці дві могутні сили наче були розділені широкою річкою без єдиного мосту, і Неллі відчула, як вони не схожі одна на одну. Їй здавалося, що вона прощається на вокзалі не з ким-небудь, а сама з собою, що стоїть на кладовищі й прощається з собою. Прощай, Неллі.

Вона з болючою гостротою відчувала, що тут їй нема чого робити. Бо й справді, хто вона така? Переписувачка населення? Представник товариства по боротьбі з безробіттям? Активістка з ліги, яка хоче попередити перенаселення, а тому безкоштовно постачає протизаплідні пілюлі? Одна з тих, що дають поради матерям-одиночкам? Жінка, яка роздає бідним виторг базару, влаштованого з добродійною метою? Ні й ні. Вона просто мати, син якої тяжко хворий, і яка (за порадою злодійки) шукає чарівника-знахаря. «Я ж добра жінка,— думала вона, йдучи сходами, хоч і відчувала, як це смішно.— Я ж ніколи не переїхала білки на шосе, а взимку завжди годую пташок зерном та насінням». На верхній площадці хтось написав пальцем на запиленому вікні: «Сід Грінберг курить і жує тютюн». На площадку виходило двоє дверей. На одних напис: «Храм Світла», звідти долинали музика і неголосний спів з радіоприймача. Вона постукала, але ніхто не відізвався. Тоді погукала: «Пане Рутуола, пане Рутуола...»

З-за других дверей почулося чиєсь хихотіння — чи то розпусне, чи п'яне — й жіночий голос перекривив Неллі: «Гаде, рятуй Олю! Гаде, рятуй Олю!..» Тоді засміявся й чоловік. Мабуть, вони лежали в ліжкові. «Ой, гаде...» — почала жінка, але через сміх не могла скінчити. Неллі постукала ще раз, і якийсь чоловік гукнув їй, щоб заходила. Вона переступила поріг і побачила, як не дуже чорний негр оббивав цератою стілець. В кімнаті пахло стружками. Священний запах. Може, звідси й святість Христа, який народився в родині теслі? В кутку стояв вівтар, на якому посеред квітів із воску горіла свічка. Квіти ті нагадували про смерть — про смерть і китайські ресторани.

— Прошу завітати до Храму Світла,— сказав негр.

Голос у нього був різкий, з акцентом. Але яким? Мабуть, ямайським, вирішила Неллі. Обличчя худюще, одне око вибите. Або війна, або камінь з пращі. Це непорушне око постійно було звернено догори, немов у якомусь релігійному екстазі. Зате друге, рухливе, жваве, блискотіло виразно.

— Я — місіс Еліот Нейлз,— сказала Неллі.— Мері Ештон порадила звернутися до вас; у мене хворіє син.

— То ви хочете, щоб я до вас зараз поїхав,— не сказав, а проспівав Рутуола.

— Так, якщо у вас є можливість і якщо гадаєте, що зможете йому допомогти.

— Спробую,— сказав він.— Ось тільки помию руки. Але своєї машини я не маю, а в дощ знайти таксі важко.

Їдучи додому, Неллі розповіла, що сталося з Тоні і все, як було до хвороби. Ні, в нього не ямайський акцент,— вирішила вона. Його мова — без певного кореня, але з якоюсь вишуканістю і навіть претензією на чарівність.

Перш ніж відвести його до Тоні, Неллі запропонувала йому віскі.

— Ні, ні, дякую,— відповів він. — Я маю в душі те, що зігріває краще за алкоголь.

— Чи вам не треба чого-небудь?

— Прошу про одне: щоб мені ніхто не заважав.

— Я про це потурбуюсь.

Неллі зійшла вниз і налила собі віскі.

— Я — свамі Рутуола,— відрекомендувався він, зайшовши до Тоні.— Я прийшов допомогти вам, принаймні гадаю, що це мені вдасться. Але спочатку скажу, чого в мене таке одне око. Коли мені було п'ятнадцять років, я не втерпів і вкрав велосипед. Це був яскраво-червоний велосипед фірми «Швін» на три швидкості. Я ніяк не міг перебороти бажання будь-що добути його. А вкравши, сховав у підвалі. Коли батько знайшов, то дуже мене побив, а потім примусив повернути велосипед тому, в кого я вкрав, і сам теж пішов зі мною. Батько хлопця не хотів скаржитися на мене в суд, але мої батько й мати наполягли, щоб мене судили. Вони боялися, що з мене виросте злодій, якщо мене не буде покарано. Це були добрі, м'якосерді люди, котрі, як я тепер зрозумів, боялися всього на світі. Мене засудили до шести місяців виправної колонії в Лівертауні. Серед ув'язнених, як то часто буває, були й гангстери, які створили державу в'язнів. Вони з усіма поводилися дуже жорстоко, і я, щоб уникнути знущань, удав із себе кривого. Бо я гадав, що коли буду кульгати, то вони, може, не будуть мене мучити. Але якось, ідучи до їдальні, я забув про це, і вони, зрозумівши, що я їх дурив, жорстоко мене побили. Я пролежав два тижні в лікарні і навіки втратив ліве око. Я міг би цього вам не казати, але ж люди, розмовляючи, не тільки слухають, але й слідкують за очима співбесідника, а оскільки я позбавлений наполовину цього засобу комунікації, то людям важко мати зі мною контакт. Коли ми будемо розмовляти, то я сяду так, щоб не бентежити вас своїм вибитим оком, але спершу я хотів би прибрати у вашій кімнаті. Ласку божу порядок викликає, так, здається, кажуть. Чи то навпаки?

— Здається, навпаки,— сказав Тоні.

У кімнаті скрізь, і на стільцях, і на дверних ручках, висів одяг Тоні. Рутуола все позбирав, знайшов у шафі мішок і заповнив його брудною білизною. Піджак повісив на вішалку, у черевики вставив розпірки, зачинив двері шафи та стер пилюгу з крісел.

— Ну, здається, трохи краще, правда ж? — сказав він, упоравшись. — Тепер я б хотів, якщо ви не заперечуєте, покурити трохи пахощами.

— Робіть усе, що хочете,— відповів Тоні.— А взагалі я не дуже люблю ці пахощі. Мені подобається, коли від дівчини приємно пахне духами, але в кімнаті ніяких запахів не терплю.

— Я вас розумію,— сказав Рутуола.— Але мій запах дуже слабкий і не нудотний. Це сандалове дерево. У нього дуже чистий запах.

Він витяг з кишені тонку паличку й запалив її.

— Ну, добре,— згодився Тоні.

— Я народився в Балтіморі,— почав Рутуола,— у бідній сім'ї, але я не хочу втомлювати вас оповіддю про злигодні моєї раси, — ви це й без мене добре знаєте. Я закінчив вісім класів, вільно читаю, хоч з арифметикою в мене гірше. Мій батько був теслею, і коли мене випустили з колонії, я йому допомагав. Потім, значно пізніше, поїхав до Нью-Йорка і працював на Центральному вокзалі. П'ять днів на тиждень, по вісім годин у день чистив туалети. Доводилось мити підлоги і все інше, але найбільше часу йшло нате, щоб постирати із стін написи. Стіни там білі, писати на них зручно, тож до суботи геть усі вони були списані. Були й такі, що ножем вирізували слова на дверях. Ненормальними їх не можна назвати — їх багато тисяч, і з їхніх вчинків я зрозумів, що таке самотність, їхнє незадоволення життям. Якось уночі, чи то під ранок, біля четвертої години, я витирав ганчіркою підлогу. Раптом до мене підходить якийсь незнайомець і благає: «Рятуйте мене, рятуйте, я, здається, вмираю». Одягнений цілком пристойно, але обличчя якесь сіре. Я хотів збігати за поліцейським, який саме о цій порі робить обхід, але він сказав: «Ходімо в залу чекання». Я взяв його під руку, і ми рушили дуже повільно, бо він увесь час стогнав. В залі чекання ні поліцейського, ні пасажирів не було, от ми й сіли на якісь сходи. Там було сумно, холодно, порожньо, тільки на одній стіні висілаяскраво освітлена реклама фотоапаратів. На ній було намальовано чоловіка, жінку й двох дітей на березі озера, а за ними, вдалині, гори, вкриті снігом. То був гарний, радісний малюнок, і я запропонував йому дивитися на гору — може, це допоможе забути горе. Потім кажу йому: «Давайте молитися», та він, виявилось, не знав жодної молитви. Тут я й кажу: «То давайте складемо молитву» і почав повторювати: «Мужність, мужність, мужність»,— а він за мною: «Мужність, мужність...» Потім інші слова, а він їх повторював, аж поки не заявив, що вже почуває себе краще й поїде на таксі до готелю трохи поспати. Він попрощався зі мною, і я його вже ніколи не бачив. А тижнів за три чи чотири я приїхав сюди й почав працювати у свого кузена, містера Перчема.

Дощ потроху вщухає. Нейлз іде з роботи додому. У вечірніх сутінках полюють на комах ластівки й дрозди. Вітер віє з північного сходу. Нейлз розрізняє шуми дерев під вітром: це гуде клен, а це береза, магнолія, дуб... Але яка з того користь синові та і йому? За обідом Неллі говорить Нейлзу, що в сина сидить знахар, але турбувати його не можна. Нейлз п'є та п'є, а по обіді Неллі каже, що хоче трохи відпочити. Але просить Нейлза дати обіцянку, що він не заважатиме знахарю. Він цілує її і бере в руки роман.

«У невеликому містечку Остерфогені в північній Данії,— читає він,— трапилася 1869 року така подія. Якось уранці головною вулицею прогулювався один молодик. Якщо судити з його елегантних, добре вичищених черевиків і з крою сюртука, то він, певно, приїхав з Копенгагена або Парижа. Був без капелюха, на лівій руці мав величезного персня з печаткою — гербом фон Хендрхейсів. Вночі випав сніг, і дахи будинків невеличкого міста були білі. Служниці віниками змітали сухий сніг з доріжок. Молодик (це був граф фон Хендрхейс) зупинився перед великим особняком і подивився на свій золотий кишеньковий годинник. Аж тут і годинник на церкві св. Михайла вибив одинадцяту. Коли в морозяному повітрі завмирали останні звуки, він зійшов сходами особняка і подзвонив. Дівчина в одязі служниці — у фартусі та в стрічках — відчинила йому двері, соромливо усміхнулась і низько вклонилася. Це була вродлива дівчина, але й широкі складки її сукні не могли приховати того, що вона вагітна. Гість пішов за нею уздовж темного коридора, до великої вітальні, де за самоваром сиділа стара леді. Граф ввічливо привітався французькою мовою і взяв з її рук чашку з чаєм.

— Я до вас лише на кілька хвилин,— сказав він.— Бо їду поштовою каретою до Копенгагена, а звідти вечірнім пакетботом до Остенде.

— Quel dommage! ^[1]— вигукнула стара леді.

Збоку біля неї стояли кросна, а під ними — позолочена скринька з різноколірною пряжею. Нахилившись до скриньки, вона дістала маленький пістолет і вистрелила в серце молодого графа...»

Нейлз кидає книгу на стіл і бере іншу, що зветься «Дощове літо». Читає перше речення «Літо було дощове, і в попільничках на столах обабіч басейну була завжди вода, в якій плавали недопалки». Він шпурляє книгу в куток. Хтось подзвонив. Нейлз відчиняє двері і бачить сусідку, місіс Харвей. «Чому в неї мокре обличчя?» — дивується він. Надворі яскраво світять зорі, дощу нема. Невже вона плаче? Чому? Це ж йому треба плакати...

— Заходьте, будь ласка,— запрошує Нейлз.— Ще раз прошу заходити.

— Здається, я до вас не приходила відтоді, як збирала гроші до каси взаємодопомоги,— каже місіс Харвей. Вона й справді плаче.— От я й прийшла просити...

«Червоний Хрест,— думає про себе Нейлз,— дистрофія м'язів, кардіосклероз?»

— То що ж? — питає він.

— Сім'я Харвеїв,— відповідає вона, то сміючись, то плачучи водночас.— Я прошу для татуся.

— Заходьте, будь ласка, й сідайте. Я принесу вам коктейль.

— Так от, — починає місіс Харвей. — Ви ж, мабуть, знаєте, що наш Чарлі вчиться на передостанньому курсі в Амхерсті. Він їздив у Бостон, де взяв участь у демонстрації. Його заарештували й протримали кілька днів у в'язниці, а потім оштрафували й випустили — умовно. А два тижні тому його позбавили відстрочки (як допризовника). Позавчора він одержав повістку. Одна жінка порадила мені звернутися до одного психіатра, який навчає призовників, як триматися на комісії, аби дістати звільнення. За це він бере п'ятсот доларів. Чарлі мав з'явитися в четвер, а в середу татусь пішов до банку і взяв звідти три тисячі, всі наші гроші. Він дав Чарлі п'ятсот готівкою, решту — чеком. Ніхто й слова не казав про його майбутнє. Після вечері Чарлі пішов до своєї кімнати, спакував речі й повернувся з чемоданом. Татусь підвіз його до станції. Вони там навіть не попрощались. Татусь признався пізніше, що боявся розридатись. Чарлі вже, мабуть, у Канаді або Швеції, жодної звістки від нього ми досі не мали. А наступного дня до татуся в контору прийшов якийсь чоловік, чиновник урядової установи, і звинуватив, що він узяв з банку три тисячі, аби син міг емігрувати. Ми гадали, що про наш вклад ніхто нічого не знає, а, виявляється, помилялись. Чиновник сказав, що хоче поговорити з ним удома, і татусь відразу поїхав, а чоловік, тобто службовець, теж приїхав із своєї канцелярії. Спочатку він звинуватив татуся, що той, мовляв, допомагав дезертирові, а потім витяг з кишені сигарету, поклав на стіл і оголосив, що татуся заарештовано за зберігання наркотиків. Ця сигарета, виявляється, була з маріхуаною, а татусь до цього часу й у вічі таких сигарет не бачив. Чиновник почав оповідати, що він переслідує дезертирів, бо півтора року був у німецькому таборі для військовополонених, де їв пацюків і мишей. І тепер хоче, сказав він, щоб нинішнє покоління теж узнало, як воно було. Тоді татусь подзвонив адвокатові, Гаррі Марченду, і вони втрьох поїхали в окружний суд, і татуся там заарештували та посадили до в'язниці за зберігання наркотиків. Йому встановили заклад у дві тисячі, а зараз саме кінець місяця, і в нас немає такої суми, от я й ходжу, щоб зібрати цю суму.

— Здається, я маю нагорі двісті доларів,— каже Нейлз,— якщо це вас улаштує, я принесу.

— Звичайно, влаштує.

У спальні темно, і Неллі питає, хто то прийшов.

— Це Грейс Харвей,— каже Нейлз,— я тобі все розповім пізніше.

Він дістає гроші з сейфа, і Неллі питає:

— Хіба Рутуола закінчив? Ти йому хочеш заплатити?

— Ні,— відповідає Нейлз.— Я розкажу про це тобі пізніше.

— Може, написати вам розписку? — питає Грейс.

— Навіщо? Не треба!

— Уже п'ять років, як я збираю внески у фонд взаємодопомоги,— каже вона.— І ніколи не думала, що доведеться просити грошей для татуся!

В кімнаті Тоні сильно пахне сандаловим деревом.

— Після того випадку на вокзалі, — розповідає далі Рутуола,— я повірив у силу молитви. Оскільки ж я не належу до жодної церкви, то ви можете спитати, кому я молюсь. На це питання я не можу відповісти. Я вірую в молитву, як у силу, а не як у розмову з богом, і коли моя молитва допомагає, а це трапляється досить часто, я, щиро кажучи, не знаю, кому за це дякувати. Мені вдалося вилікувати кількох хворих на ревматизм, хоч мої методи лікування діють не завжди. Але у вашому випадку, гадаю, вони подіють.

Ваша мати сказала, що ви були спортсменом і грали в футбол. Я б хотів, щоб ви Вважали мене своїм духовним болільником. Хоч вигуки схвалення й не забивають гола, але дуже часто допомагають. Я маю найрізноманітніші слова для того, щоб підбадьорити. Слова любові і співчуття, слова надії і слова-малюнки. Я уявляю собі якесь місце, куди б мені хотілося дістатись, і сам собі повторюю опис цього місця. Наприклад, кажу собі: «Я сиджу в будиночку на березі моря». Потім вибираю відповідну пору дня й погоду. Наприклад, уявляю, що сиджу в будиночку на березі моря о четвертій годині дня і надворі йде дощ. Потім кажу собі: я сиджу на стільці і на колінах у мене книжка. Потім уявляю, що в мене є кохана, яка вийшла ненадовго, але скоро повернеться. Сам собі уявляю і весь час повторюю про себе: «Я сиджу в будиночку на березі моря, надворі йде дощ, зараз четверта година, я сиджу на стільці і тримаю на колінах книгу. Моя кохана вийшла ненадовго і скоро повернеться». Таких картинок можна уявити скільки завгодно. Якщо у вас є якесь улюблене місто — як у мене Балтімора,— то вам слід лише вибрати пору дня, погоду, яка вам подобається, а також інші відповідні обставини і повторяти все це про себе. То що, згодні робити те, що я вам скажу?

— Так,— киває Тоні. — Я робитиму все, що скажете.

— Повторюйте за мною все, що я казатиму.

— Добре,— мовить Тоні.

— Я сиджу в будинку на березі моря.

— Я сиджу в будинку на березі моря.

— Зараз четверга година і йде дощ.

— Зараз четверта година і йде дощ.

— Я сиджу на стільці з книгою на колінах.

— Я сиджу на стільці з книгою на колінах.

— У мене є кохана, яка ненадовго вийшла і скоро повернеться.

— У мене є кохана, яка ненадовго вийшла і скоро повернеться.

— Я сиджу під яблунею в чистому одязі. Я дуже задоволений.

— Я сиджу під яблунею в чистому одязі. Я дуже задоволений.

— Чудово,— говорить Рутуола.— Тепер повторіть слово «люблю» сто разів. Рахувати не треба. Просто кажіть «люблю, люблю, люблю», поки не набридне. Спробуймо разом.

— Люблю, люблю, люблю, люблю, люблю...

— Чудово,— каже Рутуола.— Просто чудово. Ви говорили дуже щиро. Тепер спробуйте сісти.

— Це, звичайно, дурниця,— каже Тоні, — я знаю, що дурниця, але відчуваю себе краще. Давайте прокажемо ще одну молитву.

Коли до Нейлза долинули з кімнати Тоні співучі слова «Надія, надія, надія...», він саме наливав собі віскі. Чи це не жрець воду? Чи не зачарує він Тоні? Але коли Нейлз не вірить у магію, то чого він боїться? Через шибку він бачить газон під зорями. «Надія, надія, надія, Надія». Їхні голоси лунають розмірено, немов хтось б'є в барабан. Газон і спів нагорі — з різних світів. І це, на гадку Нейлза, не має ніякого сенсу.

— Тепер спробуйте сісти,— каже Рутуола.— Сядьте і спустіть ноги на підлогу.

Тоні встає. Він дуже схуд, м'язи його слабкі, ребра випинаються, сідниці запали.

Спробуйте ступнути кілька разів,— говорить Рутуола.— Небагато, два-три рази.

Тоні ступає. І раптом починає сміятися.

— Я почуваю себе знову самим собою,— каже він.— Я, звичайно, ще дуже слабий, але суму як не було. Отой жахливий сум зник.

— Ну, то чого б вам не одягнутися й не спуститись до батька й матері?

Тоні одягається, і вони йдуть сходами вниз.

— Я зовсім одужав, тату,— каже Тоні.— Я ще трохи слабкий, але суму вже немає. Мені зовсім не сумно, і наш будинок вже не здається картковим. Мені здається, що я воскрес із мертвих.

Неллі сходить униз в халаті. Вона плаче.

— Як же нам віддячити вам? — питає Нейлз,— Може, вип'єте чого-небудь?

— Ой ні, дякую,— каже Рутуола своїм високим, трохи співучим голосом.— Я маю в своїй душі те, що зігріває краще за алкоголь.

— Але ж ви дозволите вам заплатити?

— Ні, ні, дякую,— відмовляється Рутуола.— Проте ви можете зробити мені послугу й відвезти мене додому.

Отак усе й закінчилось. Через десять днів Тоні пішов до школи, і життя стало таке ж чудове, як і раніш. Щоправда, Нейлз і далі зустрічався зі своїм «благодійником» — то десь на ринку, то в туалеті, то в пральні-автоматі чи на якомусь із численних кладовищ.

Частина друга

XI

Про існування Нейлза (писав Хеммер) я вперше дізнався у приймальні зубного лікаря в Ашбернемі. Там я побачив у газеті фото і прочитав про призначення його завідуючим збуту зубних еліксирів фірми «Сафрон». У тій замітці згадувалось, що кілька років він жив у Римі, а також, що зараз він — член Добровільного пожежного товариства Буллет-Парка й клубу «Гірський струмок». Я не знав тоді і зараз не знаю, чому вибрав саме його. Може, вплинув дивний збіг наших прізвищ (Хеммер і Нейлз — «Молоток» і «Цвяхи»), а може, сподобалось його обличчя. Своє рішення я прийняв через кілька місяців, перебуваючи на пляжі.

Я був один, тому моя самотність викликала підозру. Адже всі з'являлися з дружинами й дітьми, а то навіть з батьками та гістьми. Це був чудовий пляж, і я добре його запам'ятав. Оголені тіла у нас підсвідомо асоціюються з уявленням про вічність та страшний суд, і, може, саме тому пляж здається нам ілюстрацією до Апокаліпсиса. Стоячи босими ногами біля води, напівголі, ми наче втратили будь-яке відчуття часу і чекаємо присуду. Та того дня не сталося нічого жахливого, тільки й суму було, що десь плакала дитина, яка злякалася хвилі.

Я позашлюбний син Франкліна Пірса Тейлора і його тодішньої секретарки Гретхен Шурц Оксенкрофт. Я вже багато років не бачив своєї матері, але й зараз вона стоїть переді мною: сиве волосся розвіває вітер, а сині очі блищать, наче дві криниці. Наймолодша й далеко не найвродливіша з чотирьох дочок каменяра, вона була родом з невеликого містечка в штаті Індіана. Батько й мати її дістали тільки середню освіту й обоє мали якусь фанатичну повагу до вищої школи: бо це, на їхню думку, цілком певний засіб вирватися з нудного злиденного існування Середнього Заходу. Однотомник творів Шекспіра лежав у них у вітальні на столі, як булава, як символ влади. Її батько, худий, русявий чоловік з вилицюватим обличчям, був родом із Йоркшира. У сорок років лікарі знайшли в нього туберкульоз. Працював він простим каменярем, згодом — майстром, а коли здешевів вапняк — став безробітним. В будинку, де виросла Гретхен, було дзеркало в позолоченій рамі, диван, набитий кінським волоссям і дещо з фарфорового та срібного посуду, який привезла мати з Філадельфії. Ніхто, звичайно, не вбачав у ньому залишків колишнього багатства чи хоча б якоїсь заможності. І все ж — Філадельфія, Філадельфія! Коли вимовляли це слово серед вапняків Індіани, то воно викликало уявлення про якесь незвичайне, сонячне місто. Гретхен ненавиділа своє ім'я і дуже часто видумувала собі інші: Грейс, Гледіс, Гвендолін, Гертруда, Габріела, Гізелла, Глорія. Якось, їдучи взимку з бібліотеки, вона з вікна трамвая побачила посеред вулиці свого батька. Він стояв, тримаючи в руках скриньку, й махав водієві, щоб зупинився. Але той проїхав, і Гретхен, повернувшись до сусідки, вигукнула:

— Бачили ви отого бродягу? Він підняв руку, щоб трамвай зупинився, та водій не звернув на нього уваги.

Це було сказано з інтонаціями героїні Голсуорсі, у світі якого вона перебувала весь цей день. То й не дивно, що не знайшлося місця для рідного батька. Для ролі слуги, або садівника він явно не підходив. Він міг би бути грумом, але ж у кар'єрі йому доводилось мати справу тільки з кіньми-ваговозами. Вона знала, що батько — чесний, мужній, охайний чоловік, а відреклася через його самітність, невлаштованість. Гретхен, чи, як вона тоді себе звала, Гвендолін, закінчила школу з відзнакою і вступила до Блумінгтонського університету, де одержувала стипендію. Через тиждень після того, як скінчила університет, вона розпрощалася зі своєю родиною, що залишилась у цій просякнутій вапняком місцевості, а сама поїхала шукати щастя в Нью-Йорк. Батьки прийшли на станцію проводжати її. Батько зовсім змарнів, мати весь час мерзла — її не гріло старе, полатане пальто. Коли махали їй рукою, один з пасажирів спитав: «Це ваші батьки?» Вона могла б і тепер з голсуорсівським пафосом сказати, що це — бідні родичі, до яких вона приїжджала, але замість цього вигукнула:

— О так, так, це мої мама й тато!

Мабуть, десь, у якомусь князівстві, що його нема на жодній карті світу, виростають і діти анархії й руйнування, до яких належить і Гретхен (тепер вона називає себе Глорією). На останньому курсі університету вона стала соціалісткою, і будь-які вияви несправедливості, нерівності чи іншого зла змушували її мучитись. З великими труднощами вдалося їй потрапити в Нью-Йорк, де незабаром стала працювати секретаркою у багатого соціаліста-мрійника Франкліна Пірса Тейлора. Згодом зробилася його коханкою, і якийсь час обоє були щасливі. А потім, як твердив мій батько, соціалізм у моїй матері був витіснений злодійством, або клептоманією. Вони багато мандрували, й щоразу, залишаючи готель, Гретхен-Глорія набивала свої валізи рушниками, наволочками, посудом. Вона запевняла, що все бере для бідних, але батько жодного разу не бачив, щоб вона їм хоч що небудь давала. «Комусь це дуже придасться», — звичайно казала вона, кладучи до валізи чужі речі. Якось увечері в готелі Хей-Адамс у Вашингтоні він застав, як вона, ставши на стілець, знімала кришталь з люстри. «Хтось покористається з цього краще»,— казала. В Толедо з готелю «Комодор Перрі» забрала ваги з ванної, але батько примусив віднести, де взяла. У Клівленді вкрала радіоприймач, у Сан-Франціско, з готелю «Палас»,— картину. Ця її звичка, як казав батько, призвела до того, що вони почали лаятись і, повернувшись до Нью-Йорка, розлучилися. Бідній Гретхен, за що б вона не бралася, ніколи не везло — чи мала справу з прасками, сковородами, автомобілями чи з протизаплідними препаратами. Незабаром після того, як розлучились, виявилось, що вона вагітна.

Тейлор і не думав з нею одружуватись. Він заплатив за перебування в пологовому будинку, а потім щомісяця видавав їй незначну суму на утримання сина. Вона найняла собі маленьку кімнатку в західній частині міста. Коли з ким-небудь знайомилась, то завжди називала себе міс Оксенкрофт,— любила дивувати співбесідника. Мабуть, їй видавалось оригінальним те, що я — незаконний син, а вона — незаконна дружина. Коли мені було три роки, до мене прийшла бабка з боку мого батька. Мої золотисті кучері дуже їй сподобались, і вона захотіла мене всиновити. Матуся моя ніколи не була рішуча в своїх вчинках і тому не знала, як їй бути, та через місяць погодилась. Вона вважала, що її привілей, а може, й покликання — їздити по світу й поширювати свій кругозір. Мені знайшли няню, і я став жити з бабусею в селі. Волосся моє почало темніти і до восьми років зробилося зовсім чорне. Бабуся не була ні жорстока, ні ексцентрична, хоч і казала не раз, що я не справдив її надій. У метриці я був записаний як Поль Оксенкрофт, але, мабуть, це їм не подобалось, і тому якось після обіду до нас прийшов адвокат, якого викликали для консультації. Довго не могли чогось придумати, аж раптом попід вікнами пройшов садівник з молотком, от мені й дали прізвище Хеммер. Гретхен одержала немалі гроші й поїхала в Європу. Тепер вона уже не могла видавати себе за Глорію. Всі чеки, акредитиви й інші документи стверджували, що вона Гретхен.

Батько мій, коли ще був молодий, щоліта жив у Мюнхені. Він не розставався з гантелями й штангою, і це зміцнило його м'язи, як жоден інший вид гімнастики. Навіть у похилому віці він зберіг свою форму і скидався на старого атлета з реклами, який агітував за гімнастику та вживання малясу замість цукру. В Мюнхені він (не знаю, чи з гонору, чи з задоволення) позував скульпторові Фледспару, який прикрасив своєю роботою фасад готелю «Принц-Регент». Для отих чоловічих каріатид, що на своїх плечах тримають карнизи багатьох оперних театрів, залізничних вокзалів, житлових будинків і палаців правосуддя. «Принца-Регента» розбомблено в сорокові роки, але я ще до війни встиг побачити цей найелегантніший готель Європи та впізнати в каріатиді, що підтримувала фасад, риси мого батька. Фледспар був тоді в моді, і я знову побачив батька, тепер уже на ввесь зріст, у Франкфурті-на-Майні, де він підтримував усі три поверхи готелю «Мерседес». Я бачив його в Ялті, Берліні, на Бродвеї. Потім став свідком його занепаду, коли монументальні фасади вийшли з моди. Я бачив, як його викинули на зарослий бур'яном пустир у Західному Берліні. Правда, все це значно пізніше. У юні ж роки вся образа від того, що в мене немає батька, що я мушу називати його дядьком, цілком компенсувалась усвідомленням того, що на цих плечах тримаються і «Принц-Регент», і «Мерседес», і Оперний театр у Мальцбурзі, теж, до речі, зруйнований бомбами. Я відчував, яку велику відповідальність він узяв на себе, і дуже його за це любив.

Одна дівчина, яку я кохав, переконувала мене, що вона прекрасно собі уявляє, яка була моя мати. «О, я уявляю твою матір,— казала вона, зітхаючи, — як вона зриває троянди в садку». Коли мати й виходила в садок, то вона ставала навколішки й полола бур'ян, вириваючи його обома руками: отак, як собака гребе лапами землю. Вона зовсім не була такою тендітною й граціозною, як уявляла собі моя дівчина. Може, того, що в мене не було батька, я ждав від матері більше, ніж вона могла мені дати, але я завжди був нею незадоволений і розчарований. Зараз вона живе в Кітцбюхелі, поки впаде сніг, а потім переїздить у який-небудь пансіонат в Есторілі. А почне танути сніг — знову повертається в Кітцбюхель. Ці переїзди робить не так з любові до сонця, як з чисто матеріальних міркувань. Вона й зараз пише мені принаймні двічі на місяць. Викидати її листи не читаючи, я не відважуюсь, бо раптом у якомусь з них буде важлива новина. Щоб ви могли судити по них, наведу той, що недавно одержав.

«Мені снилося сьогодні кіно,— пише вона.— Не сценарій, а справжнє кольорове кіно про японського художника Шардена. Потім ніби я потрапила у наш садок в Індіані, і там було все так, як тоді, коли звідти виїхала. Навіть квіти, що зрізала кілька років тому, лежали на ганку зовсім свіжі.

Геть усе так, як і тоді,— і це не тому, що я все пам'ятаю, ні, пам'ять моя стає все гірша й гірша. Потім наснилось, ніби я в поїзді. Дивлюсь у вікно на голубе небо й синю воду. Хоч сама не знаю, куди їду, але раптом бачу в сумочці запрошення провести уїк-енд у Роберта Фроста. Звичайно, він давно помер і похований, та коли б навіть був живий, то ми могли б розмовляти не більше п'яти хвилин.

У дечому моя пам'ять послабшала, але в іншому вона чудова, і навіть занадто. Я весь час чую музику. Тільки прокинусь — і вже чую. Найбільше мене дивує її різноманітність. Інколи я прокидаюсь під урочисті звуки квартету Розумовського^[2]. Ти знаєш, як я його люблю. До сніданку лунає концерт Вівальді, трохи пізніше — Моцарта, а ще пізніше — якась фраза з Шопена. Я ненавиджу Шопена. То чому ж моя пам'ять мучить мене його музикою? Пам'ять моя дарує мені то щось приємне, то ніби хоче допекти, згадує тільки мерзоту. І коли вже зайшла мова про пам'ять, то я повинна згадати маленьку Джеймзі (це її шотландський тер'єр). Минулого тижня якось уночі раптом прокидаюсь годині о третій від дивного звуку. Ти знаєш, що Джеймзі спить біля мого ліжка. Виявилось, це вона уві сні рахувала. Я виразно чула, як вона рахувала від одного до дванадцяти. Потім почала вимовляти алфавіт. Ти, мабуть, скажеш, що я збожеволіла, але коли говорять дельфіни, то чому б не могла говорити Джеймзі? Щойно вона закінчила алфавіт, я її розбудила. Вона, здається, трохи соромилась, що я спіймала її на гарячому, але потім посміхнулась, і ми обидві знову заснули.

Я гадаю, тобі все це здається нісенітним, але ж я не захоплююсь ні гаданням на картах, ні астрологією, і не жду, як моя подруга Елізабет Хауленд, що „двірник“ на вітровому склі автомашини підкаже мені, які акції треба купувати. Елізабет запевняє, що минулого місяця „двірник“ порадив їй купити акції „Мерк Кеміклз“ і вона таким чином заробила кілька тисяч. Як і всі, хто грає, вона, звичайно, ні слова не каже про свої програші. Отже, я не слухаю порад „двірника“, але музика переслідує мене всюди,— я можу її чути навіть у моторах літаків. Тому, що звикла до тихого гудіння трансокеанських турбореактивних літаків, мені особливо подобається музика старих ДС-7 і „констелейшенів“, якими я літаю в Португалію і Женеву. Ці машини злітають у повітря під акомпанемент моторів, який у моїх вухах дзвенить якоюсь вселенською музикою, випадковою й безладною, наче сновидіння. Хоч це й не бравурна музика, але коли б хтось назвав її сумною, то помилився б. Музика „констелейшенів“ побудована на контрапункті і менш хаотична, ніж музика ДС-7. Я розрізняю в ній так само, як і в концертній залі, перехід від мажорного звучання до притишеного септакорду, потім до октави, з модуляцією в мінор і до завмиранню акорду. Всі ці звуки мають урочистий характер, але я знаю з власного досвіду, що така музика ніколи не досягає кульмінації й завершення. В церкві, яку я відвідувала ще дівчиною в Індіані, грав органіст, який не мав музичної освіти: у нього не вистачило чи то грошей, чи наполегливості. Він грав на органі віртуозно і досить швидко, але ніколи не витримував стилю п'єси, яку грав. Хоч би як енергійно й чітко починав грати фугу, а закінчував завжди безладно й вульгарно. Отак і „констелейшени“— в них та сама нерішучість, недостатність наполегливості. Перший, другий і третій голоси фуги чуєш виразно, але потім, як і в того органіста, якісь дивні, далекі від музики акорди. Музика ДС-7 одночасно й багатша, і більш обмежена. Так, коли я летіла якось уночі до Франкфурта, то виразно чула, як мотори виконали половину варіацій Гуно на теми Баха. Я чула також Генделеву „Музику на воді“, тему смерті з „Тоски“, вступ до „Месії“ тощо. А якось уночі в Інсбруці (може, через сильні морози), тільки-но сіла в ДС-7, як почула, що мотори відтворили чудовий синтез усіх звуків життя — тут були гудки пароплава й паровоза, бряжання залізних воріт, гуркіт барабана і грому, і людські кроки, і спів — усе, здавалося, сплелось у повітряну мотузку чи шнур. Але щойно стюардеса попросила нас звернути увагу на застереження „Не палити“ (Nicht rauchen) — шнур обірвався.

Звичайно, для тебе все це дурниці. Для мене ж не секрет, що ти волів би, щоб твоя мати була схожа на інших та посилала тобі печиво й пам'ятала, коли твій день народження. Але мені здається, що в нашому намаганні вивчити й зрозуміти одне одного ми занадто вже обережні й боязкі. Коли ми хочемо заглянути в душу людини (а більше нам нічого й не треба), то завжди здається, що це викликано чесністю відчаю. А насправді ми замінюємо життєву реальність штучною моделлю такої ж реальності, а ту, що існує насправді, вперто ігноруємо. Перед тим, як закінчити листа, я змушу тебе ще трохи понудьгувати й поділюся з тобою ще одним спостереженням.

Під час моїх мандрівок я помітила, що кожна постіль, яку я займала в готелі чи пансіоні, має свою, властиву тільки їй, атмосферу і ця атмосфера дуже впливає на мої сни. Це ж факт, що ми залишаємо відбиток себе — своїх бажань, свого настрою — на постелі, в якій спали. І в мене дуже багато доказів цього. Минулої зими, коли була в Неаполі, мені приснилось, що я перу цілу купу нейлонових речей, чого справді ніколи не робила, бо не виношу синтетики. Сон був дуже реальний: я бачила, як ті речі висять під душем, і відчувала запах мокрої білизни, хоч це не могло бути згадкою чогось пережитого.

Коли прокинулась, то відчула, що мене оточує не моя звична атмосфера, а зовсім інша — атмосфера соромливості й душевної чистоти. У кімнаті явно відчувалась чиясь присутність. Вранці я спитала реєстратора, хто займав переді мною ту кімнату. Він поглянув у реєстр і сказав, що там жила міс Харієт Лоуелл, американська туристка, яка перейшла в меншу кімнату. „Та он вона йде з їдальні“,— додав він. Я оглянулась і побачила міс Лоуелл, вона була в білій сукні, яку я прала уві сні. Це її соромливий, цнотливий і ясний дух сповнював мою кімнату. Ти можеш заперечити, що це просто збіг. Але слухай далі. Якось у Женеві я опинилася в постелі, від якої тхнуло такою гидкою еротикою, що сни мої були бридкі, як ніколи. Вранці я поцікавилась в адміністратора, хто жив там до мене, і він відповів: „Oui, oui; deux tapettes“^[3]. Після цього в мене виробилась звичка — вгадувати, хто жив у готелі переді мною, і вранці перевіряти в адміністратора, чи це так. Та найзначніше трапилося навесні в Мюнхені. Я зупинилася, як і завжди, в „Брістолі“, і мені приснилася соболина шуба. Ти знаєш, що я ненавиджу будь-яке хутро, але цю шубу я бачила дуже виразно — золотисті шкурки, жовтий шовк, яким вона була підбита, а в одній із шовкових кишень — два квитки до опери. Вранці, коли покоївка принесла мені каву, я спитала, чи не було в жінки, що жила тут до мене, хутрової шуби. Дівчина сплеснула руками й, піднявши угору очі, сказала: „Так, так! Це була шуба з справжніх російських соболів, і така чудова, що раніш нічого подібного я не бачила!“ Жінка, виявляється, дуже її любила, любила наче коханого. Мішаючи каву й намагаючись не виказати свого хвилювання, я спитала: „А чи не ходила та жінка в оперу?“ „Звичайно, ходила,— відповіла покоївка,— вона приїхала сюди на Моцартівський фестиваль і щовечора протягом двох тижнів ходила в оперу“.

Я цьому не дуже здивувалась, бо завжди була переконана, що в житті багато таємничого. Але ти погодишся тепер, що ми залишаємо якусь частку себе і нашого духу в кімнаті, де спимо. Та що мені з цього? Варт мені комусь розказати про це — мене вважатимуть за божевільну. Після довгих роздумів я прийшла до висновку, що наші сни вбирають в себе буквально все — і одяг, і квитки до опери.»

XII

Я ріс у бабусі в Ашбернемі й ходив до місцевої школи. Років до десяти чи одинадцяти їв на кухні, а потім мені дозволили сідати з дорослими за великий стіл. Майже щодня у нас були гості. Я був у тому віці, коли розмови дорослих здаються надокучливими, і зовсім цього не приховував. Бабуся якось вичитала мені й сказала: «Тепер, коли ти вже досить великий, щоб сидіти за спільним столом, то, гадаю, можеш взяти участь у нашій розмові. Бо люди сходяться не тільки, щоб пообідати, а ще й для того, щоб обмінятися думками, враженнями, новинами.

Ми ж щодня взнаємо щось нове, чи не так? Щодня знайомимось із чимсь новим, цікавим. Мабуть, і тобі щастить узнати чи помітити щось таке, що було б цікаве і для мене, й для гостей. Отже, я хочу, щоб ти брав участь у розмові за столом». Я попросив перевести мене назад до кухні, але бабуся, здавалось, і не чула. Як я хвилювався, коли ввечері зайшов у вітальню! Розмова була саме в розпалі, коли бабуся посміхнулася до мене й подала знак.

За весь день я міг пригадати тільки те, що коли йшов зі школи, то бачив, як одна жінка крала в парку нагідки. Коли вона почула мої кроки, то сховала їх під полу, а коли одійшов, то рвала далі.

— Я бачив у парку одну жінку,— сказав я.— Вона крала нагідки.

— Це й усе, що ти бачив сьогодні? — спитала бабуся.

— Ні, ще бачив, як грали в баскетбол.

Дорослі повернулися до перерваної розмови, і я зрозумів, що моє повідомлення їх не зацікавило, і вирішив готуватися до виступів. Я взяв підручник стародавньої історії і щоночі вивчав по дві сторінки.

— З усіх грецьких держав від Чорного моря до західних берегів Середземного моря, — почав я наступного дня,— ні одна не могла позмагатися з Афінами, і це все зробив не хто інший, як Перікл...

Наступного вечора я розказував про Соломона, потім — про афінську конституцію. Під кінець тижня бабуся зласкавилась:

— Гадаю, краще буде, коли ти слухатимеш, що кажуть інші.

Бабуся була багата, товста й негарна, але оскільки ніколи не думала про гроші, то й старою мала свіжий вигляд. Адже велике щастя — не знати однієї з найбільших людських турбот. Ми з нею були добрі друзі, хоч я часто її дратував. Якось, коли мені було років дванадцять і я ще не поїхав учитися, вона чекала до себе на обід англійського герцога Пенрайта. Вона ж бо не тямилась від титулів, а мені її хвилювання чомусь зовсім не подобалось. Почувши, що пригощати лорда будуть устрицями, я пішов до ювелірної крамниці Вулветса і купив велику штучну перлину. Попросив бабусину покоївку Ольгу вкласти її в одну з устриць і подати лорду Пенрайту. За обідом було осіб з дванадцять, і всі весело щебетали, як раптом лорд Пенрайт вигукнув: «О боже!» і показав усім свою знахідку. Я вибрав у Вулветса найбільшу перлину, і при світлі свічок вона здавалася такою, що й ціни їй не скласти.

— Оце так пощастило,— зрадів лорд.

— Хм,— хмикнула бабуся. Її обличчя, таке ласкаве й радісне, спохмурніло.

— Я цю перлину вставлю в обручку й подарую дружині,— сказав лорд.

— Але ж це моя перлина,— заперечила бабуся.— Мій будинок, мої устриці, отже, й перлина моя.

— А я цього й не подумав, — зітхнув лорд і знехотя передав перлину бабусі.

Щойно вона взяла перлину в руки, то відразу здогадалася, що вона несправжня і, звернувшись до мене, наказала:

— Геть до своєї кімнати.

Хоч бабуся й не згадувала мені ні разу про цю перлину, але ставлення до мене дуже різко змінила. А в вересні відіслала мене до школи-інтернату.

XIII

Коли я був уже в останньому класі, бабуся померла, і мені нікуди було їхати на різдво. Я почував себе дуже самотнім, і мені було дуже важко, що я незаконнонароджений. Кожний у школі мав як не батька, то хоч матір. І я подумав, що добре було б, якби мій батько з нагоди різдвяних канікул почастував мене хоч кухлем пива. Більш нічого я від нього не хотів. Я знав, що він одружився й живе в Бостоні, от і полетів до нього. Я взнав з телефонного довідника, що він мешкає у Дедемі, й поїхав туди. Мені хотілося, щоб він почастував мене лише кухлем пива. Я подзвонив і, коли мені відчинила його дружина, був здивований, побачивши негарну сиву жінку з блідим лицем і великими зубами. Та не дивлячись на таку зовнішність, вона мала іншу чарівність, бо здавалася доброю й розумною. Хоч рот був трохи завеликий, а губи тонкі, посмішка просто чудова. Я сказав, що я Поль Хеммер і хотів би бачити містера Тейлора. Гадаю, вона відразу зрозуміла, хто я такий. Бо сказала, що він у місті.

— Він поїхав туди ще в середу, кудись попиячити. А коли їде пиячити, то повертається додому тільки через кілька днів. Ночує він у «Рітці».

У голосі місіс Тейлор не чулося жалю. Може, вона й рада, що він поїхав. Я їй подякував і кинувся в «Рітц». Мені сказали, що він і справді там живе, але на мій телефонний дзвінок ніхто не відповів. Я піднявся в ліфті й подзвонив. Ніхто не озвався, але двері були незамкнені, і я ввійшов.

Тут і справді пиячили: вся кімната була заставлена порожніми пляшками й брудними чарками (хіба без них можна обійтися?). У спальні, на одній із двох незастелених постелей, що аж вищали про тривалі любощі, спав мій батько. Він був зовсім голий, тільки на шиї ланцюжок із сімнадцяти корків од пляшок шампанського. Хтось почепив йому, коли він утратив свідомість. Йому було вже за п'ятдесят, але важка атлетика пішла на користь, і людині короткозорій він би міг здатися набагато молодшим. Але в отій гнучкості, що не пасувала до його віку, було щось непристойне. Звалившись на ліжко від могутньої дії алкоголю, він був схожий на Ікара або Ганімеда з вицвілої й загидженої мухами фрески в другорядному італійському ресторанчику. Гадаю, що коли б я закричав над самим його вухом, то він навряд чи прокинувся б. Йому й справді треба виспатися. І я не став його будити. Це ж був мій батько, автор, чи, вірніше, співавтор моїх серця, печінки, легень і мозку. То як же повестися з своїм творцем? Я міг його вбити, міг посміятися з нього і міг усе йому пробачити. Це було нелегко, але я йому пробачив. Тепер — у Кітцбюхель! Якщо батько не почастував мене пивом, то, може, мати наллє хоч склянку чаю.

Ми говоримо про мандрівки, навіть кругосвітні, як про найзвичайнісінькі речі. «Потім містер Ікс,— читаємо ми,— полетів з Бостона в Кітцбюхель». Але як це далеко від правди! Я купив квиток до Лондона. Літак спізнювався, то я ще встиг випити в барі п'ять чарок мартіні і перелетів Атлантичний океан зовсім п'яним. В Лондон ми прибули на світанку, і я побачив, що загубив свій багаж. Протинявся в аеропорту до третьої години дня і, коли знайшовся багаж, поїхав у таксі до готелю «Дорчестер». Але заснути ніяк не міг, тому пішов у кіно, а потім напився в пивній. Я мав квиток на ранковий літак до Франкфурта-на-Майні, але над Лондоном висів такий густий туман, що літаків не випускали. Через кожні півгодини оголошували по радіо, що туман ось-ось розвіється. Я з'їв сніданок, яким агентство безплатно пригощало пасажирів. А потім і ленч. О третій оголосили, що відлітатимемо завтра. Я повернувся в «Дорчестер», там вільних номерів уже не було, і спробував переночувати в чотирьох інших готелях, а оскільки ніде не було місць, то опинився в мебльованих кімнатах на Паркмен-сквері. Всю ніч не міг заснути, бо з сусідньої кімнати долинав такий шум, що його краще не описувати. Ранок був туманний, але я мав надію, що випогодиться, і поїхав у аеропорт. Там випив чашку поганющої кави й склянку рожевої води, якогось ерзацу лимонного соку. Цей «сік» так подіяв на мій шлунок, що мусив щодуху бігти в туалет. Хвилин через п'ятнадцять почув звідти, що відлітає мій літак. Натяг штани і побіг навпростець, але все ж ледве не спізнився на франкфуртський літак. Мої внутрішні органи не заспокоїлись, і я всю дорогу від Лондона до Франкфурта просидів у туалеті. Там висіли світлові написи трьома мовами, що наказували мені повернутися на місце, але чи ж міг я це зробити? У Франкфурті, де пересідав на літак до Інсбрука, було дуже холодно. В Інсбруці я сів на невеличкий місцевий літак і о четвертій годині дня прибув до Кітцбюхеля. Вірніше, не прибув, а з великими труднощами привіз те, що залишилось од мене, хоч більшу частину, як мені здавалося, розтрусив по дорозі над третиною нашої планети.

Мати жила в пансіоні «Бельв'ю». На фасаді дерев'яної будівлі висіли роги, і я подумав собі: чи в тирольців це не означає зради, чи цей готель саме на цьому й спеціалізувався. Коли сказав, що хотів би бачити матір, всі дуже здивувались. Вона ж бо була фройляйн. Покоївка зійшла на другий поверх і сказала, що до неї хтось приїхав. Мати аж вигукнула з радощів, коли побачила мене, я міцно її обійняв. Волосся в неї посивіло, але очі, як і раніше, були яскраво-голубі.

— Ти приїхав на різдво, Полю?— спитала вона.— Ти приїхав відсвяткувати різдво зі своєю матір'ю? Звичайно, в таку пору я живу в Есторілі, але цього року тут пізня зима, і я вирішила побути, поки випаде сніг.

Мені дали кімнату поруч з її, і ми разом піднялися нагору. Мати нагріла чай на спиртовці і налила мені чашку. Раптом двері в її кімнату розчинились — і влетіла якась кощава жінка.

— Ви взяли нашу цукерницю! — зарепетувала вона.— Ви її позичили вчора й так і не повернули.

— Але ж я повернула,— заперечила мати.— Я поставила її на вашу книжкову полицю.

Коли незнайома вийшла, мати обернулась до мене і сказала:

— То як там твоя ганебна батьківщина?

— Вона не ганебна, мамо,— заперечив я.— А крім того, вона й твоя.

— Це так, я мандрую з американським паспортом,— сказала вона.— Без нього нікуди не поїдеш. І все ж — це ганебна країна.. Коли ще з твоїм батьком я була в соціалістичній партії, то постійно говорила, що коли американський капіталізм буде й надалі вихваляти продажних, нечесних людей, то наша економіка деградує й вироблятиме лише наркотики; людський розум, емоційна глибина — все буде непотрібне.— Мати ткнула в мене пальцем і продовжувала: — Я переглядаю американські журнали в кафе. Більше половини місця в них відведено на рекламу тютюну, алкоголю, а найбільше отих дурнющих автомобілів. Ці реклами обіцяють, буквально запевняють, що той, хто їх купить, забуде вбогість, нашу духовну бідність і оту одноманітність, що так поширилася внаслідок нашого егоїзму. За всю історію цивілізації не було ще народу, який так цілеспрямовано намагався б сам себе отруїти. Минулого року я була в Каліфорнії...

— А я й не знав, що ти приїздила,— здивувавсь я.

— Так, приїздила. Я тобі не дзвонила, бо...

— Байдуже,— мовив я.

— Я знала, що тобі байдуже,— різко сказала вона.— Отже, я їздила до своїх друзів у Лос-Анжелес, і вони возили мене новими автострадами. Я побачила ще один приклад самовбивчої нісенітниці, муніципальної корупції й нищення природних багатств. Я ніколи туди не повернуся, бо коли б повернулась, то знаєш, що зробила б?

— Ні, не знаю.

— Я б поселилась у якомусь містечку, як Буллет-Парк. Купила б невеличкий, непоказний будинок. Грала б у бридж, брала б участь у благодійних справах, запрошувала б до себе гостей. Робила б усе, аби приховати мету свого приїзду.

— А саме?

— Я б вибрала собі якогось ще не старого чоловіка, агента рекламного бюро, одруженого, з двома чи трьома дітьми, одне слово, людину, яку можна було б назвати зразковою, котра живе без емоцій і для якої не існує духовних цінностей.

— Що б же ти з ним робила?

— Я б розіп'яла його на церковних вратах,— сказала вона збуджено.— Бо тільки розп'яття може збудити наше суспільство з непробудного сну!

— Як би ти його розіп'яла? — спитав я.

— Я й сама ще не знаю, — сказала вона. І раптом знову стала ласкавою бабусею.— Гадаю, що спочатку я б його опоїла наркотиком на вечірці з коктейлями. Мені б не хотілося, щоб він страждав.

Я пішов у свою кімнату й став розпаковуватись. Оштукатурена перегородка між моєю й материною кімнатою була дуже тонка, і я чув, що вона говорила. Спочатку думав, що до неї хтось прийшов після того, як я вийшов, але потім зрозумів, що вона розмовляє сама з собою. «Мій батько був звичайний каменяр, до того ж часто залишався без роботи,— чув я виразно.— Я десь вичитала, що будь-чия кар'єра визначена ще в дитинстві, бо залежить від умов життя, і зрозуміла, що коли так, то мені випаде бути офіціанткою в залізничному ресторані, чи щонайкраще, бібліотекаркою в якомусь містечку. Я не хотіла пасивно чекати, а намагалася змінити все так, щоб збільшити траєкторію своєї долі. Я жила тоді в невеличкому місті і найбільше боялась зостатися там назавжди...»

Я вийшов у коридор і відчинив двері в її кімнату. Скинувши черевики, вона лежала одягнена на ліжку і говорила до стелі.

— Що ти робиш, мамо?

— Аналізую сама себе,— бадьоро відповіла.— Я вирішила звернутись до психоаналізу, але місцевий лікар, до якого пішла, хотів здерти з мене по сто шилінгів за сеанс. Коли ж сказала, що це для мене задорого, то він порадив продати машину й менше витрачати на харчування. Уявляєш такого нахабу! Тоді я вирішила аналізувати себе сама. Тричі на тиждень лягаю й розмовляю отак по годині. Я дуже відверта, не приховую анінайменших дрібниць. Здасться, це лікування дає свої наслідки і не коштує мені й цента. Прошу не заважати мені, я мушу говорити ще сорок п'ять хвилин...

Я вийшов і зачинив двері, але до мене долинав її голос: «Коли я засинаю на спині, то сни мої прямолінійні, спокійні й пристойні. Мені часто сниться, коли сплю на спині, вілла у стилі Палладіо, тобто англійський будинок в тому ж стилі. Коли сплю на правому чи лівому боці, то сни круглі, неприємні й зрідка еротичні. Коли сплю на животі...»

Я зайшов до своєї кімнати й почав пакуватися, я — єдиний синчоловічої каріатиди, що тримає на собі три поверхи готелю «Мерседес», і збожеволілої старої. Матері я зоставив записку, що мені необхідно терміново їхати. Я не вважав свій приїзд і від'їзд недобрим вчинком, бо був упевнений: вона так щільно закутана в свою ексцентричність, що й не помітить моєї відсутності.

В обід я вже був у Лондоні. Це було двадцять третього грудня. Пообідавши, вийшов погуляти. Ішов сніг. Я поминув театр чи, може, кінотеатр, в якому виступав якийсь проповідник. Його імені я вже не пригадую. Зайшов, бо цікаво було, що він казатиме. Зала була напівпорожня.

Проповідник виявився миршавим чоловічком у непоказному сірому костюмі. Обличчя його, хоч і не бридке, вражало якоюсь дисгармонією. Червоний ніс, мов картопля. Тонкі губи. А волосся й вуха ніби приставлені до голови в останню хвилину. Зала яскраво освітлена, і я почав розглядатися. Переважно тут були люди, що живуть у мебльованих кімнатах,— самотні дідусі й бабусі, що з неробства, з малого розуму кинулися в побожність, але були й люди молоді, чоловіки та жінки, котрі шукали собі душевного спокою. Здавалося, їх вже не обтяжують відчуженість, підозра, самотність, страх і турботи. Життя начебто стало гармонійним, а всі — нормальними людьми. Мій сусід сидів у позі людини, заглибленої в молитву. Після проповіді нас запросили зійти на сцену покаятися в гріхах і одержати відпущення. І всі підходили до проповідника, який їх благословляв.

Обличчя їх так і сяяли, і не хотілося навіть думати — а чи ж довго триватиме оця їхня екзальтація? Майже на всіх чекали вдома порожні квартири, де треба доглядати хворих, родинні чвари, приниження, відчай. Я зійшов на естраду одним із останніх. Так, отче мій, я грішний. Я грішний у плотських гріхах. Я залишив свій новий велосипед мокнути під дощем. Я не люблю своїх батьків. Я милувався собою перед дзеркалом. Очисть мене й відпусти мені гріхи, отче милосердний.

І ось, стоячи перед ним з пониклою головою, я відчув себе цілком очищеним, відчув, що мені прощено всі гріхи. Життя стало простим, звичайним, даром божим. Моє життя не безцільне, воно має мету, хоч яку саме — я узнав трохи пізніше. Щасливий, що все так склалося, я повернувся до себе в готель.

XIV

Коли ще був на другому курсі Єйльського університету, то звернувся до нью-хейвенського суду за дозволом змінити ім'я й прізвище з Поля Хеммера на Роберта Леві. Я й сам не знаю чому. Хеммер, звичайно, нікудишнє прізвище. Леві здавалося мені простим і милозвучним, і оскільки я не належав до жодної церкви, то, мабуть, сподівався таким чином проникнути в єврейську общину. Мій адвокат красномовно розписував те, що я байстрюк і що своє прізвище одержав завдяки тому, що біля вікон моїх опікунів випадково пронесли такий скромний, елементарний інструмент, як молоток. Суддя Вайншток відмовив мені. Нью-хейвенська газета видрукувала всю цю історію, включаючи походження мого прізвища, і внаслідок цього мене перестали приймати у вищому товаристві, а з десяток друзів — то й вітатись не хотіли. Я завжди дивувався й дивуюсь, чому це байстрюків вважають завжди загрозою громадського порядку.

Не буду описувати школу й коледж. Коли мені було двадцять чотири, я жив у Клівленді і вклав свої п'ятдесят тисяч доларів з бабиної спадщини у видавництво, що його організував товариш, з яким я вчився в коледжі. Ми обидва нічого не тямили в цій справі, тому в нас нічого не виходило. В кінці року ми заставили своє видавництво більшому, яке через півроку, коли кінчився термін закладу, скористалося цим, і — пропали мої грошенята! Я впав у глибоку меланхолію; не думаю, щоб вона була пов'язана з цією втратою, бо в мене залишалось ще досить грошей. То був такий важкий розпач, гострий відчай, що, здавалося, може різати, як ножем. Разів зо два мені навіть ввижалась та огидна меланхолія — вона, немов той bete noir^[4], була вся у густій вовні. Звичайно ж її не можна бачити, вона — наче струмінь повітря. Я вирішив переїхати в Нью-Йорк і перекладати поезії Еудженіо Монтале^[5]. Найняв собі мебльовану кімнату. В цьому місті мене майже ніхто не знав, і тому весь час я провадив на самоті або з своєю меланхолією.

Вона переслідувала мене в поїздах і літаках. Бувало, встану вранці цілком здоровий, у голові повно всіляких планів, а вже під час гоління або за першою чашкою кави на мене нападає меланхолія. Особливо душила вона мене на світанку, коли прокидався від шуму транспорту. Найкращий, єдиний захист — уп'ястися головою в подушку й пригадувати ті образи, які колись символізували для мене втрачені красу і велич. Першим з цих образів була гора Кіліманджаро. Чудова вершина, покритий снігом конус, освітлений сонцем. Я бачив цю гору не менш тисячі разів, молився, щоб побачити її знову, і коли уявляв, то бачив біля її підніжжя вогнища первісних людей. Це видовище сягало, певно, бронзового або залізного віку. Трохи рідше вдавалося мені уявити укріплене середньовічне містечко, як Монт-Сен-Мішель або тібетський палац далайлами. І середньовічне місто, і снігова вершина символізували все прекрасне — кохання, відданість. І зовсім рідко та менш виразно я бачив річку з зеленими від трави берегами. Може, то були Єлісейські поля, але я не міг туди проникнути, та ще мені здавалось, що їхню ідилічну красу споганили залізниця чи автострада.

Аби позбутися меланхолії, я почав випивати. Це сталося приблизно через місяць після мого прибуття в Нью-Йорк — якось уранці, голячись, я випив трохи джину. Потім знову ліг, накрив голову подушкою і взявся уявляти гору, укріплене місто або зелень навколо річки, та натомість мені уявилася якась бліда жінка в сукні з білими й голубими смугами. Ту мить чи дві, що вона стояла перед моїми очима, я відчував до неї глибоку, щиру симпатію.

Того дня я проспав до одинадцятої чи й довше, а прокинувшись, пішов до кафе за рогом і замовив сніданок. Почалась обідня перерва, найшло багато відвідувачів, від галасу яких та запаху їжі мене почало нудити. Я випив кави й апельсинового соку й повернувся в готель, де випив нерозведеного джину. Мені, здається, полегшало, тоді я випив ще й утретє та пішов до французького ресторану чого-небудь попоїсти. Там-то вже догодили моєму перебірливому смаку. Я замовив порцію мартіні, яєчню й солодкий пиріг. Цього разу з'їв усе. Тоді знову повернувся в готель, роздягнувся й ліг у постіль, напнувши ковдру на голову. Бо мені гидке було світло, воно викликало меланхолію, тоді як темрява немовби зменшувала мої болі, а ніч означала забуття. Та ні заснути, ні задрімати не міг. Коли ж одягнувся й вийшов на вулицю, то вже звечоріло. Я знову потюпав до французького ресторану, після чого пішов у кіно. Фільм був про шпигунів і такий примітивний, що я зовсім утратив своє, і так слабе, уявлення про час і простір. Подивившись щось з половину фільму, я пішов додому та й знову ліг. Було десь біля десятої. Я ковтнув дві таблетки снотворного і проспав до другої години наступного дня. Одягнувшись, пішов до ресторану й замовив яєчню. Повернувся, ліг і проспав до десятої ранку. Мені хотілося одного — заснути і довго-довго-довго не прокидатися. Таблеток снотворного у мене вистачило б. Та я їх усі викинув і подзвонив одному з моїх друзів, щоб той дав мені адресу лікаря, який його лікує. Потім подзвонив цьому лікареві і попросив порадити мені психіатра. Він порадив людину на ймення Дохені.

Я відвідав Дохені післяобід. На столах його передньої було порозкидано багато журналів, але всі попільниці були чисті, подушки на диванах не зім'яті, так що я навіть подумав, чи не перший я його пацієнт за досить довгий час. Може, це безробітний психіатр, недосвідчений, і тому люди до нього не йдуть, і він провадить весь свій час у порожньому кабінеті, як то трапляється з деякими юристами, перукарями чи антикварами? Незабаром вийшов Дохені і забрав мене в свій кабінет, уставлений давніми раритетами. Невже це входить у освітню програму психіатра,— здивувався я. Хто тільки їх збирає, оті раритети? Самі лікарі? Чи їхні дружини? Чи хтось із спеціалістів? У Дохені були великі карі очі на довгастому обличчі. Я сів у крісло, й він, як ото зубний лікар, що спрямовує на вас яскраву лампу, спрямував на мене свої карі очі. Цілих п'ятдесят хвилин тішився я його поглядом, пильно дивлячись на нього, щоб довести, що я людина мужня й серйозна. Його обличчя двоїлося в моїх очах, наче я був паяний, і я з задоволенням слідкував, як виразно було видно то одне, то друге, поки інше відходило на другий план. Дохені брав по долару за хвилину.

Мені зовсім не покращало після лікування в Дохені, навпаки, навіть погіршало, і я почав серйозно думати, що, може, й справді мою душу травмували кам'яні каріатиди, які прикрашали готелі й театри нашої планети. А коли це так, то що мені робити? Оперний театр у Мальцбурзі і готель «Принц-Регент» зруйновано, але я не можу примусити батька не підтримувати більше готель «Мерседес» чи піти геть із Бродвею. Я пив і далі, і в мене почали трястися руки. Коли бував у барі, то ждав, поки бармен повернеться до мене спиною, і тільки тоді хутенько вихиляв свою чарку. Інколи увесь свій джин розливав на стойку, з чого весело сміялися інші відвідувачі. Якось я поїхав на уїк-енд до Пенсільванії з такими ж гіркими п'яницями, як і сам, і повернувся в місто біля одинадцятої вечора. Вокзал тоді саме перебудовували, і він являв собою купу руїн; я подумав, чи це не грізна проекція безладдя в моїй душі... Вийшов на вулицю й почав шукати бар. Всі бари навколо були занадто освітлені, як для людини, в якої трясуться руки, і я рушив у східну частину міста, шукаючи напівтемний, де моєї вади не можна було б помітити. Йдучи провулком, я звернув увагу на двоє освітлених вікон. Стіни кімнати були пофарбовані в жовтий колір. Вікна не завішані. Я бачив самі жовті стіни. Поставивши валізу на тротуар, я витріщився на них, як на якесь диво. Бо був переконаний, що, хто б не був власником цієї кімнати, він веде достойне, сповнене сенсу життя. Може, це такий неодружений молодик, як і я, але тверезий, мудрий, вольовий. Його вікна немов докоряли мені. Я хотів, щоб моє життя було не тільки пристойне, але й зразкове. Я хотів стати корисним членом суспільства, тверезим і гармонійним. Якщо я не можу змінити своїх звичок, то обстановку змінити можу: досить мені знайти таку кімнату з жовтими стінами, подумав я, і це, може, вилікує мене від меланхолії й пияцтва.

Наступного дня після обіду я спакував речі, взяв таксі й поїхав до готелю «Мілтон», сподіваючись знайти кімнату, в якій почну нове, пристойне життя. Мені дали номер на третьому поверсі, вікна якого виходили на вентиляційну шахту. Кімната була не прибрана. На бюро стояла порожня пляшка з-під віскі й дві чарки, а з двох постелей користувалися лише одною. Я поскаржився по телефону черговому, на що той сказав, що, крім цього номера, у них є ще один подвійний номер на одинадцятому поверсі. Я перебрався туди. Це був номер на двох осіб, його прикрашала велика колекція натюрмортів. Я замовив джину, вермуту, ціле відро льоду й надудлився. Та це зовсім не в'язалося з моїм наміром, і вранці я перебрався в готель «Медісон».

Моя кімната в «Медісоні» скидалася на кабінет Дохені. Там не було тільки кольорової фотографії трьох його дітей. Письмовий стіл, певно, перероблено з клавікордів. На кофейному столі, обтягнутому шкірою, було безліч слідів од сигарет. На всіх стінах висіли дзеркала, так що я постійно натикався на своє зображення. Бачив, як я курю, п'ю, одягаюсь, роздягаюсь, а коли прокидався вранці, то найперше бачив самого себе. Наступного дня я переїхав у «Вальдорф», де мені дали приємну, високу кімнату. З неї відкривалась широка панорама: я міг бачити баню св. Бартоломея, будинок корпорації «Сігрем», а також один із тих жовтих, на дві половини будинків, що спереду мають безліч балконів і вікон, а ззаду ніяких ознак життя, крім ринв. Наче їх не збудовано, а ножем відчикрижено. До того ж, як і скрізь у Нью-Йорку вище шістнадцятого поверху, звідси видно було безліч каріатид, наяд, баків для води й флорентійських арок. Мені уявилось, як легко можна було б позбутися меланхолії, стрибнувши з вікна. Я негайно виїхав із «Вальдорфа» й полетів літаком до Чікаго.

Там я поселився в кімнаті на сімнадцятому поверсі готелю «Палмер-Хаус». Меблі були наче з якоїсь певної епохи, але я ніяк не міг пригадати з якої; та раптом пригадав, що такі самі були і в готелі «Вальдорф». Я підняв жалюзі. Моє вікно виходило у двір, і куди б я не глянув — вгору чи вниз, направо чи наліво, скрізь були сотні й сотні вікон, схожі, як дві краплі води, на моє. Саме тому, що воно нічим не відрізнялося від інших, я, здавалось, позбувся всіх своїх індивідуальних рис. Аж голова запаморочилась. Цього разу я вже боявся не кинутися з вікна, а зовсім зникнути. Бо коли моя кімната не відрізняється від сотень і сотень інших, то і в мені, може, нема нічогісінько, чим би я відрізнявся від решти людей. Я спустив жалюзі і вийшов з кімнати. Внизу я випив три мартіні й пішов у кіно. В Чікаго я пробув лише два дні та поїхав до Сан-Франціско. Там я переночував дві ночі в готелі «Палас», ще дві — у «Св. Франциска», потім полетів до Лос-Анжелеса, де зняв номер у готелі «Балтімор». Він і трохи не скидався на ту кімнату, яку я собі вимріяв. Довелося перейти в «Шато Мармон». А звідти — в «Беверлі-хіллз», а через день я вже летів до Лондона північним маршрутом. В готелі «Коннот» не було вільних місць, тому я два дні провів у «Дорчестері». Потім полетів до Риму й зупинився в «Едемі». Моя меланхолія супроводжувала мене по всьому світі, і я продовжував пити. Якось, лежачи вранці в «Едемі», зарився головою в подушку й намагався, як завжди, викликати образ гори Кіліманджаро, Єлісейські поля чи якесь середньовічне місто. І раптом мені здалося, що тим містом, про яке я мріяв, могло бути Орвієто. Я взяв у консьєржа на прокат «фіат» і помчав на північ Італії.

Та десь під обід я дістався до Умбрії й зупинився в якомусь містечку, обнесеному фортечним муром, з'їв трохи макаронів з сиром, запиваючи вином. Тут сіяли багато пшениці, лісів було більше, ніж будь-де в Італії, хоч я, з властивою всім туристам тупістю, помічав лише схожість усіх куточків на світі. Я казав сам собі, що все, що я бачив, міг би побачити і в Нью-Гемпшірі чи в Гейдельберзі. То навіщо було їхати? Десь біля сьомої вечора я спустився в глибоку долину, де лежало Орвієто.

Я помилився лише в тому, що форма веж була тут інша, ніж я собі уявляв. Місто стояло на горі, і його житлові квартали були ніби варіацією рельєфу місцевості — от саме таке місто я й намагався уявити, коли хотів подолати свою меланхолію. Воно цілком відповідало моїй уяві! Я був схвильований. Ішлося про моє життя й про моє душевне здоров'я. Католицький собор, що підносився високо вгору над усіма іншими будівлями, викликав, як і слід було чекати, страх, захоплення і ледь не жах, наче якась частина моєї пам'яті належала єретику, що його ось-ось почне допитувати інквізиція. Я проїхав нижньою частиною міста, піднявся на скелю й зупинився в готелі «Національ», де мені дали великий європейський номер-люкс з масивною арматурою й кришталевою люстрою. Але це було зовсім не те, що мені потрібне. Я блукав вулицями міста і лиш перед сутінками неподалік від собору побачив освітлені вікна, а за ними жовті стіни.

Дивлячись на них знадвору, я, здавалося, був на порозі нового життя. Хоч цей будинок був у самому центрі міста, сюди меланхолія не сміла б підійти навіть близько. Парадні двері були відчинені, і я зійшов сходами на другий поверх, де містилися кімнати з жовтими стінами. Як я й уявляв, вони були щойно пофарбовані, ніяких меблів ще не стояло. Наче все готували для мого поселення. Якийсь чоловік прибивав полиці для книг. Я забалакав до нього й спитав, чиї це кімнати. Він відповів, що його. Я спитав, чи не може він їх продати або здати; він засміявся й сказав, що ні. Тоді я сказав, що хочу тут жити і можу заплатити за них скільки завгодно, а він тільки посміхався й казав ні, ні. Потім я почув, як кілька чоловіків тягли по коридору щось важке. Я чув їхні напружені голоси, хекання і як щось грюкнуло об стіну. Це було двоспальне ліжко, і вони потягли його в другу жовту кімнату. Власник квартири пояснив мені, що це його шлюбна постіль, що завтра він вінчається в соборі і житиме тут зі своєю дружиною. Я все ще був переконаний, що ці кімнати будуть мої, й спитав, чи не схотів би він жити в одній з нових квартир у нижній частині міста, я б заплатив йому різницю і зробив би йому багатий весільний подарунок. Звичайно, він був невблаганний. Адже сотні разів уявляв собі, як привезе свою наречену в ці жовті кімнати, і ніякі гроші не могли витіснити цього йому з голови. Я побажав йому всього найкращого і спустився сходами вниз. Отак я знайшов свої жовті кімнати і так їх втратив. Вранці виїхав з Орвієто до Рима, а звідти, наступного дня, до Нью-Йорка.

Я переночував у своїх мебльованих кімнатах, випивши за вечір кварту віскі. Вранці поїхав до Пенсільванії відвідати свого шкільного товариша Чарлі Мастерсона та його дружину. Серед гостей були й гіркі п'яниці, і ще до обіду ми випили весь джин. Я поїхав у сусіднє містечко Бленвіль, накупив там чимало випивок і рушив назад. Десь завернув не туди, куди треба, і опинився на вузенькій грунтовій дорозі, яка, здається, нікуди не вела. І тут, глянувши ліворуч, я втретє побачив над дорогою свої вимріяні жовті стіни.

Я вимкнув мотор і освітлення, виліз з машини, по невеликому дерев'яному місточку перейшов струмок. Перед терасою був газон, чи вірніше галявина, бо трава не підстрижена. Кам'яниця правильної чотирикутної форми являла собою стару пенсільванську ферму, і світло горіло тільки в одній кімнаті, саме в кімнаті з жовтими стінами. Їхній колір був точнісінько такий, як і там, в Орвієто. Обережно, наче злодій, я підкрався до тераси будинку. В жовтій кімнаті сиділа жінка й читала книгу. На ній була чорна сукня і черевики на високих підборах. Збоку стояла склянка з віскі. Її бліде обличчя досить вродливе. Як мені видалося, їй років двадцять чи трохи більше. Чорна сукня і високі підбори здавалися, як для села, недоречними, і я подумав, що вона, мабуть, щойно приїхала з міста або збирається їхати туди,— хоч, судячи з розміру склянки, це навряд чи так. Але мене цікавила не жінка, а кімната, квадратна, світла, з жовтими, як лимон, стінами. Я відчував, що коли б тут жив, то знову став би самим собою, діяльною, достойною людиною. Раптом вона, наче відчувши мій погляд, підвела голову. Я зразу одійшов від вікна. Бо був щасливий. Йдучи назад до машини, я прочитав на поштовій скриньці в кінці під'їзду — «Емісон». Коли, найшовши дорогу, приїхав до Мастерсонів, то спитав місіс Мастерсон, чи не знає вона когось на прізвище Емісон.

— Звичайно, знаю, — відповіла вона.— Дора Емісон. Вона зараз, мабуть, у Рено.

— В її будинку світилося,— сказав я.

— Дивуюсь, як це ви туди потрапили?

— Я заблудився.

— Тоді, мабуть, вона з Рено вже повернулася. Чи ви з нею знайомі? — спитала вона.

— Ні,— відповів я.— Але хотів би познайомитись.

— Ну, коли вона вже повернулась, то я можу запросити її завтра на коктейль.

Наступного дня Дора Емісон прийшла у своїй чорній сукні й черевиках на високих підборах. Вона вела себе стримано, але мені здалася чарівною, не через якісь фізичні чи духовні чари, а тому, що володіла кімнатами з жовтими стінами. Вона зосталась вечеряти, і я став розпитувати про її будинок. Спитав, чи не хотіла б продати його. На це Дора нічого певного не відповіла, видно, це її не цікавило. Тоді я попросив дозволу подивитися її будинок, і вона байдуже погодилась. Сказала, що відразу ж після вечері їхатиме додому, то я можу поїхати. Я так і зробив.

Щойно зайшов до жовтої кімнати, відразу відчув той самий душевний спокій, про який мріяв, коли вперше побачив жовті стіни в будинку біля пенсільванського вокзалу. Буває ж, що зайдеш під кінець дня до стайні, столярні чи сільської пошти, і раптом на душі стане так легко, як ніколи. У всіх цих місцях приємно пахне (я забув згадати ще пекарні). Майже всі конюхи, теслі, листоноші й пекарі мають такі світлі, позбавлені будь-яких турбот, обличчя, що здається, й горя немає в світі. Подібного почуття лагідності, побожності я ніколи ще не відчував навіть у церкві.

Господиня налила мені склянку віскі, і я знову спитав її, чи не продасть вона будинок.

Навіщо я маю його продавати? — спитала вона.— Я його люблю. Це ж мій єдиний будинок. Якщо ви хочете оселитися в цій місцевості, то купіть будинок Баркхема; я знаю, що його продають і він набагато кращий за мій.

— Я хочу саме цей будинок.

— Не знаю, чому це мій будинок так вам сподобався. Як на мене, то я б вибрала будинок Баркхема.

— Ну, добре — я куплю будинок Баркхема, і ми з вами поміняємося.

— Ні, я зовсім не хочу переїжджати,— сказала вона і поглянула на годинник.

— Чи можна мені тут переспати? — запитав я.

— Де?

— Тут, в оцій кімнаті.

— Але чого вам тут спати? Диван твердий, мов камінь.

— Просто закортіло, та й усе.

— Якщо вже так хочете, то спіть. Але без дурощів.

— Гаразд.

— То я принесу постіль.

Вона пішла нагору й принесла звідти простирала, ковдру та постелила мені на дивані.

— А тепер і я піду,— сказала вона, простуючи до сходів,— Гадаю, ви знаєте, де що міститься? Коли забажаєте ще випити, то лід у відрі. В аптечці є бритва мого покійного чоловіка. На добраніч.

Вона ввічливо посміхнулась. І пішла до себе.

Я не став пити віскі, мені й так було добре. Сівши в кріслі біля вікна, я раював від спокою, що його випромінювали жовті стіни. Я чув, як недалечко тече струмок, як десь пищить нічна пташина, як шелестить листя; я був закоханий у все це, наче в прекрасну жінку, закоханий у зорі, дерева, траву в саду. Я кохав усе й усіх. Я знову почав жити й зрозумів, як далеко відійшов від курсу, накресленого самою природою. Ось тут моє справжнє життя, прекрасне і сповнене сенсу. Я вийшов на терасу. Хоч небо було й хмарне, але де-не-де проглядали зірки. Вітер перемінився, і в повітрі пахло дощем. Я спустився до мосту, роздягнувся й кинувся у ставок. Вода була пружна і трохи відгонила болотом, з якого витікала, але, на відміну від наших стерильних сапфірових плавальних басейнів, від неї пахло коханням. Я втер лице сорочкою і, не одягаючись, пішов у будинок, відчуваючи себе так, наче вся земля існує лиш для мого задоволення. Я почистив зуби, вимкнув світло і ліг у постіль, а надворі почався дощ.

Вже з рік чи й більше звук дощу для мене асоціювався тільки з плащами, парасольками, галошами й мокрими сидіннями в машині, але зараз він здавався ніби продовженням мого щастя, щедрий дарунком. Він, здавалося, збільшував відчуття легкості й чистоти, що охопили мене, і я, намагаючись не заснути, прислухався до нього з увагою й зацікавленістю, наче до музики. Коли заснув, мені приснились і гірська вершина, і обнесене муром місто, і зелені береги річки. Прокинувся на світанку, а меланхолії й сліду не було! Я викупався в ставку, одягнувся. На кухні знайшов диню, заварив каву й засмажив трохи бекону. Запах кави й бекону здався запахом нового життя, і я поїв з великим апетитом. Господиня, закутавшись у купальний халат, зійшла трохи пізніше й подякувала, що я заварив каву. Коли підносила чашку до губів, рука її так тремтіла, що кава пролилась. Тоді вона сходила в буфетну, принесла пляшку віскі й долила його в каву. Вона не пробачилась, нічого не пояснювала, але рука перестала тремтіти. Я спитав, чи не дозволила б вона мені підстригти траву на газонах.

— Якщо маєте бажання, то будь ласка. У нас тут важко знайти кого-небудь. Молодь тікає в місто, а старі помирають. Косарка там, у сараї, бензин, здається, теж там.

Я знайшов косарку й бензин і взявся до роботи. Газон був чималий, і я попогрів чуба аж до півдня, а може, й довше. Вона сиділа на терасі, читала і щось пила — чи то холодну воду, чи джин. Я приєднався, весь час думаючи, як би мені стати для неї не просто корисною, а необхідною людиною. Можна було б позалицятися, але коли б вона стала моєю коханкою, то довелося б ділити з нею жовту кімнату, а цього мені зовсім не хотілось.

— Якщо хочете закусити на дорогу,— сказала вона,— візьміть собі шинку й сиру у холодильнику. До мене хтось приїде о четвертій, але ви ж, певно, схочете вернутися раніше...

Я перелякався. Вернутися! Знову повернутися до каламутних зелених вод Лети, до свого проклятого боягузтва, до ліжка, в якому я ховався з головою під ковдру, боячись найменшого шереху, до джину, без якого я вже не в силі був з'їсти й порції яєчні? Цікаво, хто цей «хтось», він чи вона? Якщо це жінка, то я міг би й залишитись, видаючи себе за її помічника, котрий харчується на кухні й спить у жовтій кімнаті.

— Чи вам більше нічого не треба? — спитав я — Може, нарубати дров?

— Мені привозять дрова з Бленвіля.

— Тоді, може, наколоти трісок на розпал?

— Ні, не треба.

— Сінешні двері на кухні зіпсувались,— сказав я.— Я міг би їх відремонтувати.

Вона вдала, що не чує, пішла в будинок і трохи згодом повернулась з двома бутербродами.

— Гірчиці не хочете? — спитала.

— Ні, дякую.

Я взяв бутерброд, наче проскуру під час говіння, бо це ж була остання їжа, яку я мав спожити з апетитом, поки повернуся знову в цю жовту кімнату, а коли ж це буде? Мене охопив відчай.

— До вас приїде чоловік чи жінка?— спитав я.

— Гадаю, що це вас не обходить, — відповіла вона.

— Пробачте.

— Дякую, що підстригли газон,— сказала вона.— Це велика послуга для мене, але зрозумійте, що я не можу дозволити незнайомцю спати на моєму дивані без того, щоб не потерпіла моя репутація, яку, до речі, вже й так дехто намагався очорнити.

— Я зараз же їду,— сказав я.

Засуджений до вигнання й дуже боячись своєї схильності до саморуйнування, я повернувся в Нью-Йорк. І тільки зачинив двері своєї кімнати, як знову почалося: джин, Кіліманджаро, яєчня, Орвієто і Єлісейські поля. Наступного ранку я довго не вставав. Коли голився, випив трохи джину і вийшов, щоб випити де-небудь кави. І тільки-но ступнув кілька кроків, як просто перед себе побачив Дору Емісон. Вона була зодягнена в чорне (я ніколи не бачив її в чомусь іншому) і сказала, що приїхала в місто на кілька днів дещо купити й сходити в театр. Я запропонував їй разом поснідати, але вона сказала, що в неї нема часу. Коли ми розлучились, я сів у машину й поїхав у Бленвіль.

Двері були замкнені, але я вийняв шибку на кухні та вліз досередини. У жовтій кімнаті мені відразу, як я й гадав, полегшало: я відчув себе щасливим, урівноваженим і сильним. Я взяв із собою книжку Монтале й читав її після обіду та робив виписки. Час знову минав легко, і я вже не думав про стрілки годинника, як про своїх ворогів. О шостій скупався, випив склянку віскі й приготував собі вечерю. Господиня мала всього вдосталь, і я записав усе, що брав, аби пізніше їй повернути. Пообідавши, продовжував читати, хоч і міг світлом у кімнаті привернути чиюсь увагу. О дев'ятій роздягнувся і, вкутавшись у ковдру, ліг на дивані. Через кілька хвилин побачив фари машини, що під'їздила до будинку.

Я встав, пішов на кухню й причинив за собою двері. Якщо це вона, то вискочу через задні двері. Якщо ж це хтось з її Друзів чи сусідів, то вони незабаром собі поїдуть. Почувся чийсь стукіт у парадні двері. Потім якийсь чоловік відчинив їх, бо я забув замкнути їх, і лагідним голосом спитав: «Дорі, Дорі, ти спиш? Прокинься, люба, це твій Тоні, твій коханий». Потім почалапав сходами, весь час повторюючи: «Дорі, Дорі, Дорі», а коли зайшов до спальні та побачив, що там нікого немає, то вигукнув: «Чорти б тебе забрали!» — зійшов і, грюкнувши дверима, поїхав геть. А я, голий, стояв на кухні, тремтів і прислухався до шуму машини, що віддалялась.

Я знову ліг, а приблизно через півгодини до будинку під'їхала ще одна машина. Мені довелося ще раз ховатися на кухні. Людина, що назвала себе Мітч, повторила все, що робив попередник. Він теж зійшов сходами, голосно гукаючи Дорі, а потім, вилаявшись, поїхав геть. Все це так вплинуло на мене, що вранці я прибрав кімнату й кухню, витрусив попільничку й повернувся до Нью-Йорка.

Дора говорила, що пробуде в місті два-три дні. Коли кажуть «два-три», то це означає добрих чотири. Два з них уже минуло, отже, в мене ще лишилося два. Того дня, коли вона мала повернутись, я купив ящик найдорожчого віскі і після обіду поїхав у Бленвіль. Уже смеркало, коли я звернув на грунтову дорогу. У будинку світилось. Я подивився спочатку у вікно й побачив, що вона сиділа з книгою в руках і читала, як і тоді, першого разу. Я постукав, вона відчинила й подивилась на мене здивовано й гнівно.

— Ну? — спитала.— Що вам тут ще треба?

— Я привіз вам подарунок,— сказав я.— Хочу подякувати вам за те, що ви ласкаво дозволили мені переночувати у вашому будинку.

— За це подарунків не дають,— сказала вона.— Хоч, правду кажучи, я не від того, щоб скуштувати доброго вина. Заходьте, будь ласка.

Я заніс ящик у коридор, відкрив його й дістав пляшку.

— Може, зараз і покуштуємо? — спитав я.

— Ні, мені треба йти,— сказала вона.— Хіба що один ковток. Ви дуже щедрі. Заходьте, я принесу льоду.

Вона, як я здогадувався, належала до тих професійних п'яниць, рухи яких такі ж розмірені й точні, як у дантиста, який звично бере інструмент, аби вирвати зуб. Дорі розставила на столі біля, крісла склянки, відро з льодом, глечик з водою, а також коробку сигарет, попільничку й запальничку. Допевнившись, що все можна дістати в разі потреби, сіла. Я налив склянки.

— Будьмо,— сказала вона.

— За ваше здоров'я,— підтримав я.

— Ви щойно приїхали з Нью-Йорка? — спитала вона.

— Так.

— І яка зараз дорога?

— На заставі туман. Густий туман.

— Прокляття, — сказала вона.— Мені треба їхати в гості до Хейвенсвуду, і мені дуже не подобається, коли на заставі туман. Так не хочеться їхати, але треба, бо Хелмзлі влаштовують вечірку для дівчини, з якою я разом вчилася.

— А де ж ви вчилися?

— Вам це справді цікаво?

— Звичайно.

— Ну, два роки у Брерлі, один — у коледжі Фінча. Потім ще два роки відвідувала школу в Долині фонтанів, а рік у Клівленді. Два роки ходила до женевської міжнародної школи, рік — до школи Паріолі в Римі. Коли ми повернулися до Сполучених Штатів, я рік відвідувала коледж Патні, а останні три роки провчилась у Мастерса й одержала атестат.

— Ваші батьки, мабуть, багато мандрували?

— Так. Тато був дипломат. А де ви працюєте?

— Перекладаю Монтале.

— Ви перекладач-професіонал?

— Ні.

— Отже, працюєте заради задоволення?

— Та ні, треба ж щось робити.

— Ви маєте, певно, великі гроші.

— Дещо маю.

— І я теж, дякувати богу,— сказала вона.— Мені б дуже не хотілося їх позбутися.

— Розкажіть мені про ваш шлюб,— попросив я. Це питання може здатися нетактовним, але я не зустрічав ще чоловіка або жінку, які після свого розлучення не хотіли б поговорити про свій невдалий шлюб.

— Ну, це була просто нісенітниця,— сказала Дорі,— і тяглась вона цілих вісім років. Він пив, а мене звинувачував, що заводжу шашні з іншими чоловіками, писав анонімні листи моїм знайомим, називаючи мене ледве не повією. Нічого більше не могла я зробити, як відкупитись, віддала йому мішок грошей, а сама поїхала в Рено. Минулого місяця звідти й повернулась. Я вип'ю ще трохи,— сказала вона,— але спершу піду до вбиральні.

Ми вже майже випили першу пляшку. Коли вона повернулася з туалету, то зовсім не хиталась, навпаки, її хода зробилася тверда й граціозна. Я встав і обійняв її, але вона відіпхнула мене й несердито сказала:

— Не треба, прошу, не треба. Я себе кепсько почуваю. Ваше віскі трохи допомогло, але все одно мені не гаразд. Розкажіть краще про себе.

— Я байстрюк,— сказав я.

— Справді? Я ніколи не зустрічала ще байстрюка. Як себе почуває така людина?

— Переважно препогано. Тобто я хотів би мати все-таки батька й матір.

— Але й батьки бувають жахливі. Хоч мені здається, краще мати жахливих батьків, аніж ніяких. Мої дуже жахливі.

Сигарета її впала на коліна, але вона встигла її підхопити.

— Ваші батьки живі?

— Так, живуть у Вашінгтоні. Старі-престарі.

Вона тяжко зітхнула й підвелась.

— Ну, мені треба в Хейвенсвуд, — сказала. — Треба їхати.

Вона ледве трималася на ногах. Наливши ще віскі, випила його без льоду й води.

— Може б, вам не їхати? — спитав я.— Подзвоніть вашим друзям і скажіть, що на заставі туман або що застудилися...

— Ви не розумієте,— охриплим голосом сказала вона.— Це такий вечір...

— Гадаю, вам краще не їхати.

— А це ще чому? — войовничо запитала вона.

— Просто мені так здається.

— Ви думаєте, я п'яна?

— Ні.

— Негідна ви людина! Що ви тут робите? Я вас не знаю. Я вас сюди не запрошувала, і ви нічого не знаєте про мене. Нічогісінько, хіба що те, де я вчилася. Ви ж навіть не знаєте, яке моє дівоче прізвище. Правда ж, не знаєте?

— Не знаю.

— Нічого не знаєте про мене, а маєте нахабство приходити сюди й казати, ніби я п'яна. Правда, я трохи випила, і випила навмисне. Бо не можу в тверезому стані проїжджати повз оту кляту заставу. І ця дорога, і всі інші — тільки для дурнів та п'яниць. Якщо ви не дерев'яне одоробло, то обов'язково мусите напиватися. Жодна твереза людина не може спокійно їздити цими дорогами. От у мене є в Каліфорнії один друг, то він, їдучи по автостраді, викурює сигарету марихуани, а коли дороги надто забиті, то навіть вживає героїн. Взагалі треба продавати марихуану й віскі на заправочних станціях. Може б, тоді менше було нещасних випадків.

— Ну, то давайте вип'ємо ще по склянці,— запропонував я.

— Ідіть ви к бісу,— відповіла вона.

— Гаразд, піду.

Я вийшов із жовтої кімнати на терасу й спостерігав за нею крізь шибку. Її аж хитало. Поклала щось у сумку, запнулася хусткою, вимкнула світло й замкнула двері на ключ. Я йшов за нею на деякій відстані. Уже дійшовши до машини, вона впустила ключі на траву. Увімкнула фари, і я дивився, як довго шукала їх. Нарешті знайшла, сіла в машину, помчала до воріт і правою фарою зачепила поштову скриньку. Я чув, як вона кляла все на світі, потім долинув дзенькіт розбитого скла. Чому це звук розбитого скла такий зловісний, чому він нагадує трубний голос Страшного суду? Я навіть зрадів, бо думав, що тепер вона не поїде вже в Хейвенсвуд. Та де там! Вона від'їхала трохи назад від поштової скриньки й помчала геть. Я переночував у мотелі в Бленвілі, а вранці подзвонив у поліцію на заставу. Мені сказали, що вона мучилась не більше п'ятнадцяти хвилин.

XV

Мій адвокат закінчив справу з купівлею будинку. За тридцять п'ять тисяч доларів, я придбав його разом із садибою на вісім акрів. Мати місіс Емісон, приїхавши з Вашінгтона, забрала її речі, і через три тижні я перебрався у власний будинок, аби почати нове життя. Я рано прокидався, купався в ставку, добряче снідав і сідав за робочий стіл у жовтій кімнаті. До першої години або й довше працював, а потім з'їдав миску супу. Купив собі дещо з інструментів і після обіду корчував дерева в садку та рубав дрова для каміна. О п'ятій знову купався й випивав першу з трьох склянок віскі — більше трьох на день тепер не пив. Після вечері до пів на одинадцяту вивчав німецьку мову й, щасливий, хоч і стомлений, ішов спати. Коли мені що-небудь і снилося, то сни були невинні й чисті. Я вже не мав потреби викликати в уяві гору, долину чи місто-фортецю.

Я дістав собі кота на ім'я Шварц, не тому, що любив котів, а щоб у старому будинку було менше мишей. Мені дав його бленвільський аптекар, і я нічого не знав про його минуле. Це був, як мені здавалось, уже немолодий кіт і трохи дивак, коли можна так сказати про тварину. Двічі на день я давав йому котячих консервів. Були й такі, яких він не любив, і, коли давав йому їх, він ішов у жовту кімнату й паскудив посередині. І робив це доти, поки я не годував його тими консервами, що їх він любив. У нас з ним склалися ділові стосунки без будь-якої сентиментальності. Я не звик брати котів собі на коліна. Але деколи брав його й гладив по спині, показуючи, що я добрий господар. Коли настали ранкові заморозки, в нашому будинку побільшало мишей, і Шварц щодня мав свіжу здобич. Я гордився Шварцом. І раптом кіт зник. Увечері я випустив його надвір, а вранці він не повернувся. Я мало що знаю про котів, але все ж чув, що вони звикають до місця, де живуть, і тому вирішив, що його спіймав собака або лис. Але через тиждень (тієї ночі саме випав невеликий сніг) Шварц повернувся. Я нагодував його улюбленими консервами і погладив по спині. Від нього пахло французькими духами. Він або сидів у когось на колінах, хто мав звичку вживати різкі, з сильним запахом духи, або його хтось побризкав ними. Найближчим моїм сусідом був польський фермер з дружиною, від якої, як я колись переконався, сильно тхнуло стайнею. В дальшому будинку взагалі взимку ніхто не жив, і я не знав когось у Бленвілі, хто б користувався французькими духами. Шварц пожив зі мною тиждень чи, може, днів із десять та знову зник. Коли через тиждень він повернувся, то від нього так пахло, як на першому поверсі універмагу Бергдорфа Гудкана напередодні різдва. Я вткнувся носом у його хутро і мені відразу стало сумно — мені захотілося в місто. Після обіду я сів у машину і їздив по всьому Бленвілю, гадаючи, що побачу будинок моєї чарівниці. Я був певний, що вона напахчує кота своїми духами, аби причарувати мене. Але всі власники будинків, побіля яких я проїжджав, були або фермери, або мої знайомі. Я зупинився біля аптеки.

— Пригадуєте Шварца, якого ви мені дали, щоб виловити мишей? — спитав я аптекаря.— Так ось він поживе в мене з тиждень і кудись тікає, а коли приходить, то від нього тхне, як від будинку розпусти в неділю.

— Тут ніде немає будинку розпусти,— відповів аптекар.

— Я про це знаю,— сказав я.— Але як ви гадаєте, хто його напахчує?

— А хто його зна.

— Це правда,— погодився я.— Але ж ви торгуєте французькими духами. Якби мені знати, хто у вас їх купує...

— Не пригадую, щоб я продав хоч один флакон від минулого різдва, коли син містера Евері купив пляшечку для своєї коханої.

— Дякую,— сказав я.

Того ж дня післяобід Шварц сів біля дверей і почав нявчати. Я одягнув пальто і вийшов разом з ним. Він перебіг садок і кинувся в ліс. Я так хвилювався, наче закоханий, що йде на побачення. Запах лісу, зірки в небі, особливо Венера — все це, здавалося, було з мого роману. Я уявив, що моя чарівниця має чорне, аж синє волосся, біле, як мармур, обличчя, а на скроні б'ється тоненька синя жилка. Їй тридцять років (мені хай буде двадцять три). Час від часу Шварц нявчав, так що йти за ним було не важко. Я бадьоро пройшов лісок, потім луг і гайок, що належали Мершмену. Тут кілька років уже ніхто й пальцем ні до чого не торкався, і по моїх штанях, по обличчю час від часу хльоскали молоді пагони. Раптом я загубив Шварца. Кликав його без кінця: «Шварц, Шварц, сюди, Шварц». Цікаво, якби хто-небудь почув тоді мій голос у лісі, чи вловив би у ньому любовний заклик? Я бродив по лісу, гукаючи Шварца, аж поки пружний пагін так ударив по очах, що аж засліпив мене. Тоді я здався й, стривожений, самітний, потяг додому.

Шварц повернувся в кінці тижня, я схопив його й, обнюхавши, переконався, що та жінка намагається чарувати мене й далі. Тепер Шварц жив у мене десять днів. Вночі, коли він зник, випав сніг, і вранці я побачив його сліди. Я минув ліс Мершмена й наткнувся на узліссі на старий дерев'яний будиночок. Це була чисто утилітарна, дуже неприваблива будівля, наче її сяк-так збивав якийсь тесля-любитель по суботах, неділях та ще в довгі літні вечори. Я дуже й дуже сумнівався, щоб моя чорнокоса красуня могла жити в ньому. Але сліди Шварца вели до задніх дверей. Я постукав, і мені відчинив старенький дідусь.

Він був низького зросту, принаймні нижчий за мене, його рідке сиве волосся гладко зачесане й натерте помадою, В правому вусі виднівся білий гудзик, від якого йшов шнур. Я б дав йому років сімдесят. Явний контраст між його природженою франтуватістю й безжальним часом робив його досить жвавим.

Хоч він і старий, але на руці сяє діамантовий перстень, черевики добре начищені, а волосся натерте помадою. Він скидався на чепуруна-директора якогось провінціального кінотеатру.

— Доброго ранку, — привітався я.— Я шукаю свого кота.

— Ах, то це ви господар мого любого Генрі? А я дивуюсь, куди це він зникає? Генрі, Генрі, твій другий господар завітав до нас у гості!

Шварц спав у кріслі, він і не поворухнувся. Кімната являла собою щось середнє між кухнею й хімічною лабораторією. Крім звичайного кухонного посуду, в ній була ще довга лавка, заставлена пробірками й ретортами. В повітрі пахло духами.

— Не знаю, який у котів нюх, але Генрі дуже любить духи. Правда ж, Генрі? Дозвольте відрекомендуватися: Гілберт Хансен, колишній завідуючий лабораторією фірми «Борегард і Компанія».

— Хеммер,— сказав я.— Поль Хеммер.

— Добридень. Прошу сідати.

— Дякую,— сказав я. Ви тут виробляєте духи?

— Я експериментую з духами,— відповів він.— Я вже не беру участі у виробництві, але, коли мені вдасться винайти щось цікаве, я, звичайно, продам патент. Тільки не «Борегарду й Компанії». Після того, як я пропрацював у них сорок два роки, вони звільнили мене і навіть не попередили заздалегідь. Але це, здається, вже стало модою у сучасних промисловців. А я живу собі на колишні патенти. Це ж я винайшов «Етуаль де Неж», «Шу-шу», «Мюге де Нюї» і «Несанс де Жур».

— Он як,— здивувався я.— Але чого ж ви забралися в таку глушину, чи це потрібно для ваших експериментів?

— Ну, не така це вже й глушина. Я тут маю свій город, де вирощую чебрець, лаванду, півники, троянди, м'яту, гаултерію, целеру й петрушку. Лимони й апельсини я купую в Бленвілі, а Чарлі Хаббер, який живе тут за рогом, ловить для мене бобрів і ондатр. Боброва струмина така ж сильна, як і цібет, а коштують мені вони дуже дешево. Камедь, метил-саліцилат і дигідрат бензолу я купую в аптеці. Бо не дуже полюбляю духи з квітів, їх збуджуюча сила занадто слаба. Основні складові частини «Шу-шу» — кедрова кора, а «Несанс де Жур» — петрушка й целера.

— Чи вивчали ви хімію?

— Ні. Я набув досвіду, працюючи помічником аптекаря. Для нас, мені здається, більше значення має алхімія ніж хімія. Звичайно, алхімія — це перетворення неблагородних металів у благородні, але коли за допомогою екстракту бобрової струмини, кедрової кори, целери й камеді ми викликаємо безсмертну млість у мужчини, то хіба це ненаближення до алхімії?

— Звичайно.

— Концепцію людини, як мікрокосму, що містить у собі всі складові частини всесвіту, виробили ще вавілонці. Елементи незмінні. Перегонка й перетворення звільняють їхню внутрішню силу. Ця властивість має значення, здається, не лише в парфюмерії, але й у розвитку людської вдачі.

З сусідньої кімнати почулася жіноча хода, хтось молодо й легко ступав на високих підборах. На кухню зайшла Марієтта.

— Це моя онука,— сказав дідусь,— Марієтта Драм.

— Поль Хеммер,— відрекомендувався я.

— Привіт,— сказала вона і запалила сигарету,— Це восьма,— кинула дідові.

— А скільки вчора? — спитав він.

— Шістнадцять, — сказала вона.— А позавчора — всього дванадцять.

На правому плечі в неї висіла біла нитка. Волосся її було темно-русяве. Красунею її ніхто б не назвав. Чи сум, чи самотність, чи ще щось псувало її вроду. Я не буду переконувати, що в чому б вона не була, хоча б навіть і в норковій шубі, а біла нитка завжди має висіти на її плечі. Це був ніби каталізатор, що прискорював мою реакцію і здавався мені чарівним амулетом. Але коли Марієтта скинула нитку з плеча на підлогу, магічна дія не припинилась.

— Куди це ти зібралася? — спитав її містер Хенсен.

— Хочу з'їздити в Нью-Йорк.

— Чого в Нью-Йорк? Тобі нема чого туди їхати.

— Я знайду причину,— сказала вона.— Піду в Етнографічний музей, наприклад.

— Але ж ти хотіла йти купувати продукти!

— Встигну. Я ж повернуся перш, ніж гастрономи зачиняться.

І пішла.

— Ну, Шварце, до побачення,— сказав я.— Якщо схочеш — приходь. Мишей у мене вдосталь. Радий був познайомитися з вами,— вже до містера Хенсона. Приходьте й ви з онукою на склянку коктейлю. Я живу в будинку місіс Емісон.

Я побіг через покритий снігом ліс додому, переодягнувся й помчав у Нью-Йорк. Я закохався в Марієтту, про це свідчили всі симптоми: і життя прекрасне, і ноги тремтять. А те, що вдихав збуджуючі запахи «Етуаль де Неж», «Шу-шу», «Мюге де Нюї», «Несанс де Жур», було тут, звичайно, ні до чого. Зі мною часто буває, що я раптом закохуюсь у чоловіків, жінок, дітей і навіть собак.

Так, наприклад, коли я ще працював у видавництві, то одного разу мав зустрітися з власником нью-йоркської друкарні. Я подзвонив йому з готелю, і він запросив мене зайти до нього в номер. Вітаючись з ним, я помітив, що посеред кімнати стоїть його дружина. Вона не була красуня, але мала в собі щось таке іскристе, вражаюче. Я говорив всього лише, поки її чоловік одягав пальто й капелюх, але за цей час устиг закохатися. Я запропонував їй піти з нами поснідати, але вона сказала, що мусить їхати в крамницю Блумінгсдейл подивитись, чи нема там нових меблів. Ми з її чоловіком пішли снідати. Ділова розмова дуже швидко мені набридла, і я ніяк не міг зосередитись на контрактах, бо тільки й думав про біляву дружину свого співрозмовника, її струнку фігурку, і сяйво, що лилося від неї, коли стояла вона посеред кімнати в готелі. Я поснідав якомога швидше, сказав, що поспішаю у важливій справі, і відразу ж помчав до Блумінгсдейла. Там я ще застав її.

— Хелло! — вигукнув я.

— Хелло! — відповіла вона.— Я так і знала, що ви приїдете...

Потім узяла мене під руку, і ми пішли до ресторану, де вона пила чай, а я — віскі. Здається, ми злилися в одну істоту, від неї линули струмені тепла й світла, яких мені так не вистачало. Я вже не пригадую, про що ми з нею говорили, але пам'ятаю, що були дуже щасливі, та й не лише ми, а й офіціанти, і бармени. Вона з чоловіком жила в Конектікуті і запросила мене на уїк-енд. Я провів її до готелю, поцілував у холі й цілу годину ходив вулицями — був такий збуджений, що аж у вухах дзвеніло. В п'ятницю поїхав у Конектікут, і вона зустріла мене на станції. В машині ми всю дорогу цілувались. Я сказав їй, що люблю її. Вона одповіла, що любить мене. Того вечора, після вечері, коли чоловік її пішов нагору, ми серйозно почали говорити, як бути з дітьми: їх вони мали троє. Вона призналась мені, що її чоловік уже сім років лікується у психоаналітика, отже, будь-яка рішуча зміна в його житті може закінчитися катастрофою. Мабуть, на нього вплинуло те, що ми з нею були такі радісні, веселі, бо в суботу він уже почав гніватися. В неділю зовсім насупився й не приховував ворожнечі до мене. Він сказав, що найбільше ненавидить людей, які й самі невлаштовані, і руйнують чужі сім'ї. Він п'ять разів ужив слово «паразит». Я сказав, що вранці виїду в Клівленд, і вона заявила, що відвезе мене в аеропорт. Він заявив, що цього не буде. Тоді вони полаялись, і вона розридалась. Коли я від'їжджав наступного ранку, обоє спали, і я міг попрощатися хіба що з котом.

Мабуть, з місяць я не міг її забути. А тим часом мені треба було летіти в Лондон. Поруч зі мною сидів чоловік з приємним обличчям, і ми розбалакались. Нічого важливого один одному не сказали, але він так мені сподобався, що ми пробалакали всю дорогу, поки перелітали Атлантичний океан. З аеропорту теж поїхали в одному таксі. Я дістав номер у готелі «Конноут», він зупинився у військово-морському клубі. Коли прощалися, він запропонував мені зустрітися вранці і десь поснідати. Після сніданку ми сходили пішки весь Лондон — від Вестмінстера й до Набережної, а коли після перерви на обід відчинилися бари, зайшли в один з них випити. Він сказав, що знає чудовий ресторан біля Гросвенор-сквер, і ми пообідали там. Розпрощалися десь опівночі. Обмінялися своїми візитними карточками й пообіцяли дзвонити один одному, коли повернемось до Нью-Йорка. Але ні він мені, ні я йому не дзвонили й більше ніколи не зустрічались.

Що стосується собак, то обмежусь лиш одним прикладом. Якось навесні я поїхав на уїк-енд до Пауерсів у Конектікут. Поснідавши в суботу, ми вирішили сходити на невисоку гору, власне й не гору, а пагорб. У Пауерсів була Френсі, сучка з породи коллі. Вона теж пішла з нами. На вершині горба був досить крутий виступ, на який Френсі важко було видряпатись. Я взяв її на руки й підніс. Вона весь час ішла поруч мене, і на крутому спуску я знову взяв її на руки. Коли пили коктейль, вона сиділа біля моїх ніг, і я куйовдив їй шию. Мені це було приємно не менш, ніж їй. Коли пішов до себе переодягтися, то вслід за мною до кімнати зайшла й Френсі, лягла на підлозі і терпляче ждала, поки я спустився вниз. Опівночі я пішов спати й тільки хотів зачинити двері спальні, як у коридорі з'явилася Френсі й шмигнула до мене. Спала вона на моєму ліжку. В неділю я й Френсі не розлучалися цілий день. Вона ходила за мною, а я говорив до неї, годував печивом і ніжно гладив по шиї. Настав час їхати додому, і поки я прощався з господарями, Френсі шмигнула в мою машину. Всю дорогу я потім думав про стару Френсі, наче розлучився зі своєю коханою.

До Нью-Йорка я їхав півтори години, ще двадцять хвилин довелося шукати місце, де б поставити машину. Я знав, що розшукати Марієтту в музеї-лабіринті майже неможливо. З легким серцем зайшов я у двері, що вели до підвального приміщення. Вже багато років ходив я сюди раз чи двічі на рік, і хоч тут теж сталися зміни, але їх було набагато менше, ніж у світі. За п'ятнадцять років аляскінська пірога переїхала, мабуть, ярдів на двадцять п'ять з галереї тотемних зображень до вестибюля. Ескімоски під скляними ковпаками працювали з такою ж покорою, як і тоді, коли я приходив сюди ще дитиною, тримаючись за руку Гретхен Оксенкрофт. Я вирішив почати огляд зверху і поступово спускатися вниз. Отже, піднявся в ліфті й потрапив до зали, в якій були виставлені дорогоцінності та скляні схеми будови молекул. Погане освітлення було для мене великою перешкодою: якби зали добре освітлювались, то я ще з порога кожної міг би помітити, чи є в ній Марієтта. А так доводилось придивлятись до кожного обличчя. Плейстоценову кімнату з її гігантською збіркою доісторичних кісток і запахом вогкого одягу я оглянув з порога — вона, як і кімната зі зміями-мідянками, була добре освітлена. Минувши синього кита й трубкозуба, я опинився в напівтемній галереї, де стояли ледь-ледь освітлені скляні шафи зі збільшеними під мікроскопами одноклітинними організмами. Звідти спустився в ще більші сутінки Африканської галереї, а далі — в залу північно-американських аборигенів. Все залишилось, як і перше: ландшафти, пори року, кожен листок, кожна сніжинка були на своїх місцях. Фламінго махали крилами точнісінько так, як і тоді, коли я їх побачив дитиною; лосі, що билися в час тічки, так і не розчепили своїх рогів; набиті тирсою вовки підкрадалися по голубому снігу до скляної стінки, що відділяла їх від хаотичного, мінливого світу; дерева, не втративши жодного листка, зберегли свій розкішний осінній вигляд. В кінці коридора, ставши на задні лапи, наче справжній господар, красувався ведмідь з Аляски. Ось тут я її й знайшов.

— Хелло,— гукнув я.

— Хелло,— відповіла вона.

Оце й усе. Потім вона взяла мене під руку й сказала:

— Я маю пропозицію. Чому б вам не почастувати мене сніданком у «Плазі»?

Через парк ми пішли до «Плази».

— Здається, мені не вистачить грошей, а тут близько немає банку, щоб розміняти чек.

Я порахував гроші в гаманці. Сімнадцять доларів.

— Але мені цілком вистачить і сімнадцяти доларів поснідати, — сказала вона.— Ви ж можете раз у житті обійтися без сніданку, чи не так?

Ми так і зробили. Вона замовила собі все, що тільки хотіла, ще й випивку. Поснідавши, ми вийшли з ресторану, і Марієтта попрощалася зі мною.

— Мушу їхати у Бленвіль купити дідові все, що потрібно,— сказала вона.— І знову у в'язницю, і знову під арешт...

Я з'їв бутерброд з котлетою, запив його апельсиновим соком на перехресті і теж поїхав додому в Бленвіль.

Наступного дня годині о четвертій я завітав до них. Двері відчинила Марієтта. Вона була в сірій сукні, а на плечі, як і раніше, біліла нитка.

— Ви вчора їли що-небудь? — спитала вона.

— Котлету.

— Жаль, що ви на мене витратили стільки грошей.

— Дурниці. Грошей у мене досить. Чи не хочете відвідати мене?

— А де ви живете?

— Я купив будинок Дори Емісон.

— Гаразд, я тільки одягну пальто. Бо тут наче арештантка.

Я запалив у каміні, приготував коктейлі, й ми сиділи з нею у жовтій кімнаті. Вона все розповідала про себе, їй двадцять три роки, ще не одружена. До двадцяти років жила у Франції, а потім, коли батько й мати загинули під час автомобільної катастрофи, зосталася з дідом-опікуном. Училася в Бенінгтоні. Коли її дід оселився під Бленвілем, найняла в Нью-Йорку кімнату і працювала в Мейсі приймальницею. У місті їй зробилося сумно, і вона поїхала в Бленвіль, гадаючи знайти там роботу. Але в Бленвелі, крім мотелю, нічого нема, а вона ні проституткою, ні покоївкою бути не захотіла.

І раптом посеред оповіді вдарив грім. О цій порі, в кінці зими, грому звичайно не буває, і я подумав, що це літак перевищив звуковий бар'єр. Але коли загриміло вдруге, довго, розгонисто, то сумніву вже не було, що це грім.

— Прокляття! — зойкнула вона.

— Що з вами?

— Я боюся грози. Я знаю, що це безглуздо, але мені від цього не легше. Коли працювала у Мейсі й жила сама, то під час грози ховалася в комірку. Я дуже мучилась і пішла до психіатра. Він сказав, що я надто егоцентрична. Нібито вважаю, що грім гримить саме для того, щоб мене знищити. Може, лікар і мав рацію, але я й після того тремчу, коли почую грім.

Марієтта й насправді тремтіла. Я обійняв її, і перш ніж минув грім, ми стали коханцями.

— Як це приємно,— сказала вона.— Дуже добре. Просто чудово.

— Мені теж не було ніколи так добре,— сказав я.— Давай одружимось.

Через півтора місяці ми повінчались в бленвільській церкві. Марієтта була в сірому костюмі, і на вилозі її жакета висіла біла нитка. (Звідки тільки беруться ці нитки? І пізніш, коли ми мандрували по Європі, я час від часу помічав їх у неї). Після весілля полетіли в Кюрасао і два тижні прожили на узбережжі затоки св. Марти. Це було чудово, і коли повернулися в Бленвіль, я гадав, що досяг усього, чого я хотів. Коли закінчив перекладати Монтале та поїхав з ним у Нью-Йорк, то дізнався, що його вже хтось переклав, але все ж це не вивело мене з рівноваги. Та, здавалося, ніщо вже й не виведе. Я сам не знаю, коли закінчився наш медовий місяць... Може, якось уночі, в Бленвілі. Одинадцята година. Мацаю постіль і не знаходжу Марієтти. На кухні горить світло. На газоні лежить яскравий чотирикутник вікна. Чи вона не захворіла? Я, не одягаючись, іду на кухню. Там посеред кімнати стоїть Марієтта, на ній теж, крім вінчальної каблучки, нічого нема. Зламаною виделкою вона дістає з консервної банки лосося і їсть. Коли я обійняв її, вона мене відштовхнула і сердито закричала: «Чи не бачиш, що я їм!» Від лосося пахло свіжим, бадьорим запахом моря — так і хотілося кинутися й поплавати! Я знову торкнувся її, і вона розкричалась: «Залиш мене! Залиш мене одну! І поїсти не даси, усе чіпляєшся!» З тієї ночі вона все частіше бувала в поганому настрої, і я спав сам. Поганий настрій налітав на неї моментально, і так само швидко, наче вітер, минав. Мені інколи навіть здавалось, що він і справді наринав під впливом вітрів. Весна з її зефірами і взагалі гарна погода викликала, здавалось, барометричний неспокій у її організмі й провокувала найгірші напади незадоволення. Буревії, грози, хуртовини, навпаки, робили її лагідною. Отож восени, коли бурі з дівочими назвами сікли по Бермудах і рухались через Хаттерс на північний схід, Марієтта була ніжна, покірна та ласкава. Коли через сніговії припинявся залізничний рух, вона ставала ангелом, а якось, оскільки хуртовина була надто сильна, навіть сказала, що кохає мене. Кохання для неї було, певно, місцем, де можна сховатися від світових катаклізмів. Ніколи не забуду, яка вона ніжна була, коли відмінили золотий стандарт, а коли застрелили короля Парфії під час молитви в церкві — її пристрасть була безмежна. Коли ж нас єднали тільки стеля та деякі меблі, я був тоді для неї бридким страховиськом; але щойно загримить грім, або ніж убивці збавить комусь віку, або десь, у якійсь країні, станеться переворот, чи землетрус зітре з лиця землі якесь місто — Марієтта відразу ж стає моєю радістю, моїм коханим дитятком.

Психіатр, такий як Шітц, міг би сказати, що цього й треба було сподіватися. Але це неправда. Моє горе в тому, що я розглядав кохання як якийсь п'янкий настій ностальгії, вияв таємничих сил пам'яті, що не піддаються кібернетичному аналізові. Ми не закохуємось, казав я сам собі, а тільки повертаємось до кохання, отож і я закохався в спогад, у білу нитку й грозу. Так, моє кохання являло собою обривок білої нитки — і все!

Отже, коли я спав один, а це траплялося тепер дуже часто, то мене обсідали мрії юнака, солдата чи арештанта. Щоб не думати про свої фізичні потреби й позбутися безсоння, я призвичаївся щоночі вимріювати собі все нових і нових дівчат. Я чудово розумію, яка прірва відділяє реальність міцних, аж до поту, недільних обіймів під час грози від отих хирлявих мрій, але, засудженому на самотнє ув'язнення, мені не залишалося чогось іншого, крім спогадів і уявлень. Спочатку я уявив, що сплю з дівчиною, яку знав ще в Ашбернемі. Я пригадував до найдрібніших деталей її темно-русяве волосся і, здавалось, відчував, як її голе тіло торкається мого. Щоночі я пригадував тих дівчат, про яких колись мріяв. Щоночі іони з'являлися мені по одній. Спочатку я викликав їх зусиллям волі, а потім вони приходили вже самі. Як і всі одинаки, я закохувався, звичайно, безнадійно, у всіх дівчат, що їхні портрети були на обкладинках журналів або рекламах поясів до панчіх. Я не став збирати ці портрети і носити їх у бумажнику, але досить було мені закохатися в одну з них, як уночі вона вже приходила до мене. Отже, оточений жінками, про яких я щось пам'ятав, і жінками, портрети яких десь бачив, я раптом відкрив ще й третю групу розрадниць, породжених десь у закутках моєї свідомості — це були жінки, яких я ніколи не бачив. Якось уночі я прокинувся і знайшов біля себе китайку з малесенькими грудьми й пишними стегнами. Згодом її змінила жвава негритянка, а ще пізніше прийшла дуже приваблива, але товста жінка з рудим волоссям. А я ж ніколи не закохувався в товстух. Та всі вони приходили потішити мене, через них я не міг спати, а коли засинав, то прокидався, не маючи й найменшої надії на щось приємне в житті.

Я заздрив таким, як Нейлз, що, дивлячись на свою Неллі, мабуть, міг пригадати всі випадки, коли і де він нею володів. На берегах Атлантичного і Тихого океанів, Тірренського й Середземного морів, на яхтах і моторних човнах, на річкових пароплавах і океанських лайнерах; в готелях, мотелях, палацах, наметах; на ліжках, диванах, на підлозі, на зелених горбах, на соснових колючках, на теплих від сонця гірських уступах; в будь-яку годину дня і ночі; в Англії, Франції, Німеччині, Італії й Іспанії. Я ж, дивлячись на Марієтту, міг пригадати лише ті численні місця, де вона проганяла мене.

Через рік чи два жовті стіни потріскались і полиняли. Марієтта викликала маляра з Бленвіля, який приніс з собою зразки кольорів. Я ніколи їй не розказував, яке значення мали для мене жовті стіни, і хоч вона вибрала непоганий колір, але він був рожевий, а не жовтий. Я міг би протестувати, та моє захоплення жовтим кольором починало здаватися самому мені нерозумним. Звичайно, в мене досить волі, щоб змиритися з іншими кольорами — отож не став заважати малярам. Тижнів через два-три після того, як вони закінчили роботу, я прокинувся в дуже сумному настрої. Вставши з ліжка, відчув колишні, вже мені відомі, симптоми: губи попухли, задуха, руки тремтять. Я одягнувся й випив дві склянки джину натщесерце. Майже весь день пив. Мені потрібно було змінити оточення, і в п'ятницю ми полетіли в Рим.

Нудьга переслідувала мене всю дорогу, хоч і не дуже надокучала: чи то їй було ліньки, чи то, наче вбивця, вона знала, що нікуди спішити. В суботу я прокинувся бадьорий, сповнений життєвих сил. І в неділю теж був веселий, але в понеділок уже ледве виліз з постелі і, важко переставляючи ноги, поплентав у душ. Ми поїхали поїздом у Фонді, а звідти через гірський перевал у Сперлонгу, де погостювали в друзів. Два дні були для мене просто чудові, а на третій чорне страховисько знову вчепилося в мене, і ми через Формію поїхали в Неаполь. Тут знову випало чотири непоганих дні. Чи то чорне страховисько згубило мій слід, чи то, як і раніше, не поспішало, бо, як досвідчений убивця, було певне, що жертва не втече. П'ятий день у Неаполі був жахливий, і ми вечірнім поїздом поїхали в Рим. Тут я знову мав три гарних дні, а вранці четвертого відчув, що моє життя в небезпеці. Я вийшов погуляти, ледве переставляючи то одну, то другу ногу. На одній з широких, кривих вулиць, назви якої я вже не пам'ятаю, побачив, що мені назустріч рухається колона поліцейських на мотоциклах; вони їхали так повільно, що час від часу мусили впиратися ногами в брук, щоб не впасти. За ними йшло кілька сот демонстрантів — чоловіків і жінок, які несли транспаранти з словами: Расе, speranza, amore^[6]. Я здогадався, що ця демонстрація присвячена пам'яті Маццаконі, комуніста, делегата парламенту, якого було вбито у ванні. Я нічого про нього не знав, крім того, що прочитав в «Уніта». Я не був знайомий з його світоглядом, ніколи не читав його статей, і все ж розплакався. Сльози змочили все моє обличчя, куртку, це була справжнісінька злива. Я приєднався до процесії, і щойно закрокував разом з іншими, відчув, що мого суму як не було. Розпорядники з пов'язками на руках наказали не розмовляти, і поки ми йшли вулицями Рима, чулося одне човгання й схоже на зітхання шаркання шкіряних підметок, і тому, що нас було так багато, над колоною увесь час линув дивний, досить гучний і цілком органічний звук — якби хто стояв спиною до демонстрації, то йому здалося б, що чує морський прибій.

Ми пройшли площу Венеції й дійшли до Колізею. Незважаючи на човгання, всі ми — чоловіки, жінки й діти — йшли гордо і вперто. Моє горе, що випадково співпало з горем цих людей, нагадало мені, що тільки воно й об'єднує мене з демонстрантами. Протягом трьох міських кварталів я відчував, що дуже їх люблю. В Колізеї відслужили панахиду по небіжчику, і, хоч вона вразила мене набагато менше, ніж процесія, я повернувся в готель цілком здоровий.

Незабаром ми полетіли назад, у Нью-Йорк. Коли наступного літа я сидів на пляжі (це було вже після того, як побачив ту фотографію в приймальні дантиста), то вирішив,— і це рішення було таке ж міцне, як і нитка паперового змія,— що думка моєї старої божевільної матері розіп'ясти людину — цілком доречна, а тому вирішив оселитися в Буллет-Парку і вбити Нейлза. Трохи пізніше замість нього я вибрав своєю жертвою Тоні.

Частина третя

XVI

Нейлз запросив Хеммера піти разом ловити рибу. Ось як це сталося. Нейлз був членом Добровільного пожежного товариства і водив стару червону машину «ля Франс». Пізно вночі, бемкаючи в дзвінок і щосили натискаючи на сирену, він летить, як диявол, по горах і долинах Буллет-Парку — ось апогей його життя, такого різноманітного й змістовного: зубний еліксир, механічна пилка, футбол і пожежна машина! В ці зоряні ночі, коли в усьому Буллет-Парку світилося тільки в туалетах, місто, здавалося, підіймалось аж до неба. Це була його найліпша година.

Члени пожежного товариства зібралися, як і завжди, в перший четвер місяця. Після зборів мав бути бенкет. Нейлз прийшов, коли з гаража вже викотили червону пожежну машину. Гараж чисто вимели, полили з брандспойта, внесли туди буфет і бар — два столи, застелені замість скатерті простирадлами. Два кандидати в члени товариства миють склянки, а в кутку на газовій плиті Чарлі Медокс, самозваний кухар товариства, смажить баранячу ногу. Він агент по продажу старих автомашин. Важив майже триста фунтів і любив усе, що так чи інакше в'язалося з їжею,— купувати продукти, куховарити, їсти. Йому, мабуть, навіть снилися туші м'яса й відра устриць. Його дружина, як і слід чекати, була худорлява жінка, що з їжі не визнавала нічого, крім чорної патоки й манної каші. Здавалось, ця посада кухаря Добровільного пожежного товариства Чарлі дуже до душі — у ній він знаходив те відчуття справжньої реальності, що йому, певно, не доводилося зазнати ні в стосунках з дружиною, ні в своїй роботі агента по продажу старих машин. Свої страви він перемішував, мастив, солив, приперчував, пробував і подавав до столу з щонайбільшою увагою, але, як і більшість кухарів-дилетантів, не вмів розрахувати часу і подавав за півгодини раніше, ніж зберуться гості. Нейлз зійшов на другий поверх, у залу.

Товариство на цей час нараховувало тридцять членів. Зараз зібралося двадцять. Члени товариства своїми руками перетворили горище в комфортабельний клуб, і в цьому була вся принада. Працюючи по суботах і неділях, вони вистелили підлогу венілітом, оббили дошками й пофарбували стіни, повісили лампи денного світла. Вони мали всі підстави гордитися своєю роботою. Товариство складалось, звичайно, виключно з чоловіків; якщо не вважати спортивної роздягальні в клубі «Гірський струмок», воно було останньою фортецею чоловічої незалежності у всьому місті. Але на цю незалежність вже зазіхали: дехто з членів Жіночого допоміжного пожежного товариства намагався проникнути на щомісячні збори, начебто для того, щоб допомогти куховарити. Вони дивились на Чарлі Медокса, як на узурпатора, і вважали, що його витрати на продукти перевищують будь-яку норму. Жінкам, звичайно, дали відсіч, але розуміння того, що їхньому чоловічому товариству загрожує зовнішній ворог, надавало особливого вігвамного затишку горищу. Ця вігвамна атмосфера підкреслювалася урочистим ритуалом.

Голова постукав молотком по столу, закликаючи всіх до порядку; потім секретар розгорнув шовковий американський прапор з густою золотою бахромою й зачитав постанови, ухвалені на попередніх зборах, а скарбник оголосив, що в скарбниці залишилось вісімдесят три долари чотирнадцять центів. Вся процедура зборів проходила в атмосфері надзвичайної урочистості, що зовсім не відповідало ні тим незначним питанням, ні мізерним сумам, які треба було обговорювати. Кількох членів суворо покритикували за те, що вони під час чергування пили пиво. Ніхто у виступах не дозволяв собі й краплі гумору. Потім секретар звернувся до зборів:

— Збори мають розглянути заяву добродія, що хоче вступити до нашого товариства. Містер Хеммер, вийдіть, будь ласка, поки ми обговорюватимемо вашу кандидатуру.

Нейлз оглянувся і в задніх рядах побачив Хеммера.

— Містер Хеммер,— продовжував секретар, — живе на Пороховій горі і, судячи з усього, був би підходящою для нас кандидатурою, проте, коли ми спитали, який у нього досвід у пожежній справі, він відповів, що був членом пожежного товариства в містечку Ашбернем. Неподалік від Клівленда. Ми звернулися туди з проханням вислати його характеристику. Наш лист повернувся. У Ашбернемі ніякого пожежного товариства нема. І ніколи не було. Я зовсім не хочу звинуватити його в брехні, але водночас ми не можемо допустити, щоб наші ряди поповнювали сумнівні особи.

— Звідки відомо, що в Ашбернемі нема пожежного товариства?— спитав Нейлз.

— Наш лист повернувся.

— Це могло трапитись з недогляду пошти. А чого б нам його не прийняти? У нас не вистачає людей для чергування, а якщо виявиться, що в нього й справді бракує досвіду, то можна буде довірити йому миття пожежної машини.

— Отже, яку ви вносите пропозицію?

— Я пропоную прийняти Поля Хеммера в члени пожежного товариства.

— Я підтримую.

— Всі, хто згодний, скажіть «так».

— Так.

— У кого є інші пропозиції?

— Уже двадцять хвилин, як усе готове,— раптом почувся знизу голос Чарлі Медокса.— Якщо й далі будете огинатись, то все вихолоне.

Вирішили зробити перерву. З простої доброзичливості Еліот підійшов до Хеммера, який стояв біля бару, й спитав його, чи любить він ловити рибу?

— Тут є невеличка річечка у Венаблі, куди я їжджу по суботах,— сказав він.— Якщо хочете спробувати щастя, то я заїду за вами годині о восьмій. В цю пору року ловиться на живця.

В суботу вранці, посадивши Тессі на заднє сидіння, Еліот заїхав по Хеммера, і вони рушили на північ Шістдесят першим шосе. Ця автострада змінила ландшафт східних штатів так, наче землетрус вирішив зробити цей ландшафт схожим на той, що в горах штату Монтана. На Шістдесят першому шосе щороку гине щонайменше п'ятдесят чоловік. Вранці кожної суботи рух досягає справді фантастичних меж. Масивні й високі, наче готичні замки, вантажні машини тріумфально гуркочуть униз і повільно, немов пішоходи, злізають нагору. Постійна необхідність об'їжджати ці чудовиська перетворила просту подорож у військовий похід. Нейлз пригадав дороги своєї юності. Всі вони повторювали природний рельєф місцевості. В долинах було прохолодно, на підвищеннях припікало сонце. Про віддалі можна було судити навіть носом. Ось запахло евкаліптом, а ось кленом, травою; запах гною свідчив, що ви під'їжджаєте до скотарні, а, піднімаючись у гори, ви відчували аромат сосни. Скрізь були якісь віхи — то зруйнована ферма, то кам'яна вежа, то синє озеро. У вікнах будинків, мимо яких ви проїжджали, можна було побачити кота, горщик з геранню, лице дитини чи старого. Все це було дуже інтимне, по-людському прекрасне, особливо, коли зрівняти з цією дорогою пустелю, по якій ви з ризиком для життя обганяєте оті варварські споруди на колесах.

Біля Венабля Нейлз і Хеммер звернули з Шістдесят першого шосе, купили в селі наживку й пішли пішки лісом. Треба було пройти біля двох миль, і Тессі теж кульгала, не відстаючи від господаря, хоч для неї, вже не молодої, це було й важко. Сходячи в долину, вони почули дзюрчання річечки, що дуже скидалося на сміх. Легковажний дівочий сміх, дурний сміх наяд, що не стихав і на хвилину, лунав по всьому весняному лісі. Нейлз і Хеммер ішли вздовж річки, аж поки не дісталися глибокого затону.

— Я піду ще трохи вище,— сказав Нейлз.— А приблизно опівдні зустрінемось тут. Я хочу встигнути додому на ленч.

І пішов далі з Тессі.

Нейлз спіймав дві форелі, Хеммер — жодної. Обидва мали з собою по фляжці бурбону, отож сіли на березі річки й, слухаючи сміх річкових наяд, випили. Обидва були майже однакової ваги, однакового зросту й віку, обидва носили той самий розмір взуття. Темне волосся Нейлза весь час лізло йому в очі, і він весь час зачісував його гребінцем або одкидав пальцями назад. Хеммер мав руде, коротко підстрижене волосся. Обличчя Нейлза було широке, відкрите, Хеммера — худе й вузьке; він часто торкався до нього пальцями, перебираючи, наче чогось шукав, як шукають у темній комірці на полиці ключ. Сміявся він різко, уривчасто: ха, ха. Інколи нервово смикав головою, стискуючи зуби й випростуючи плечі — тоді здавалося, він мовчки приймає якесь рішення. Наприклад: треба кинути курити (стискаються зуби). Життя чудове (випростуються плечі). Мене часто не розуміють (голова закидається назад). Нейлз був набагато спокійніший.

Дружба (правдивого опису якої Нейлз ще ніколи не зустрічав) мала для нього майже таке значення, як і кохання, хоч ці два почуття й дуже між собою не схожі. Кохання з його сексуальністю, ревнощами, сумом і екзальтацією легше розпізнати, аніж дружбу, яка начебто позбавлена будь-яких ознак. Протягом усього життя Нейлз мав багато друзів. Більшість із них були його партнерами по іграх та розвагах — лижвах, риболовлі, картах чи випивці. Серед своїх друзів (а до них він зараховував тепер і Хеммера) Нейлз почував себе спокійно. У відчутті спокою не було й сліду ревнощів, сексуальності чи суму. Йому, щоправда, доводилось і в дитячі роки, й пізніше, вже дорослим, зустрічати людей, які і в дружбі виявляли ревнощі чи бажання бути володарем, але сам він міг щиро сказати, що з ним цього ніколи не траплялось. У клубах, до яких належав, інколи спостерігалось дитяче змагання за популярність, а може, й кохання, але Нейлз у цих змаганнях участі не брав. Справа була зовсім не в байдужості. Кататися з другом на лижвах у горах було для Нейлза справжнім блаженством. Він щиро радів, коли зустрічав колишнього друга, але не відчував суму, прощаючись із ним. Друзі йому зрідка навіть снилися, але він ніколи не думав про них. Коли йому траплялося розлучатися з друзями, він ніколи їм не писав, навіть ледве пам'ятав їх, але коли випадало зустрічався з ними, то щастя його було безмежне. Це була любов, позбавлена характерних ознак. Отож і тепер Нейлз був щасливий, попиваючи в лісі бурбон із Хеммером.

Хеммер не вбачав нічого неприродного в тому, що мав намір убити товариша по риболовлі. Дивлячись на свою жертву, він думав, що добре було б із звинувального акта викинути всі оті сльозливі мотиви, якими обплутують провину підсудного. Навіщо йому зневажати Нейлза тільки за те, що той з такою любов'ю витягує з кишені свою золоту запальничку? Бо наше суспільство — відверто капіталістичне, і хіба тільки дитина може дивуватися з того, що талісманом цього суспільства є золото. А хіба жінка, що мріє про норкову шубу (думав далі Хеммер), не має більше здорового глузду, ніж та, що мріє про царство небесне? Людське існування —, страшне й загадкове, і людину оточує хаос. Було б несправедливо, думав він, вважати релігійні погляди Нейлза прикиданням. Хоч вони, ті погляди, й неясні та сентиментальні, але ж церква Ісуса — єдина в Буллет-Парку. Так, Хеммер вибрав свою жертву за її достоїнства, а не за вади.

— То ваш син керував роз'їздом машин у Браунів? — спитав він.

— Так, — посміхнувшись, відповів Нейлз.— Цим він займається на всіх вечорах у наших знайомих. Він, між іншим, недавно дуже тяжко хворів.

— На що?

— На мононуклеоз.

— А хто ваш лікар?

— Ну, поки не посадили, то був Маллін, а тепер — старий Фейгарт. Але ні той, ні другий не вилікували Тоні. Це була дивна історія. Він хворів уже з місяць, як нам сказали про одного знахаря. Він зве себе свамі Рутуола і живе біля поховального бюро на Рівер-стріт. Якось він приїхав до нас увечері, і не знаю вже як, але вилікував Тоні.

— Це, мабуть, якийсь святий?

— Правду сказати, я не знаю. Я нічого про нього не знаю. Я навіть не знаю, як він лікував Тоні. Мені не можна було тоді заходити в кімнату. Але він поставив Тоні на ноги. Тоні зараз чудово себе почуває. Він грає в баскетбол і керує машинами, коли вони роз'їжджаються після вечірки з коктейлями. Треба буде йому нагадати, що в п'ятницю вечір у Левелленів. То, може, поїдемо вже додому?

Вони, кат і його жертва, пішли назад лісом, а за ними бігла стара Тессі. Нейлз поклав своє причандалля для риболовлі в багажник, а потім відчинив дверцята Тессі.

— Стрибай, Тессі,— наказав він.— Стрибай, дівчинко!

Тессі заскиглила, потім спробувала стрибнути на сидіння, але впала додолу.

— Бідне старе дівчатко,— сказав Нейлз і, незграбно підхопивши Тессі на руки так, що її лапи стирчали в усі боки, поклав її на заднє сидіння.

— Чому ви їй нічого не робите? — спитав Хеммер.

— Я зробив усе, чи майже все, що міг, — сказав Нейлз.— Кажуть, є якась сироватка на новокаїновій основі. Вона може продовжити вік собаці, але один укол коштує п'ятнадцять доларів, а їх треба робити щотижня.

— Я не це мав на увазі,— сказав Хеммер.

— А що ж?

— Чому ви її не підстрелите?

Гидка безсердечність його нового друга, жорстока пропозиція вбити улюблене довірливе звірятко викликала в Нейлза таку гостру лють, що він, здавалось, міг би навіть убити Хеммера.

Та вже промовчав, і вони поїхали назад у Буллет-Парк.

XVII

Чи ви ніколи нікого не вбивали? Чи переживали урочисте відчуття своєї правоти як убивці? Це люди з підвищеним почуттям обов'язку, громадяни якоїсь зловісної, прикордонної держави. Вони знають дюжину державних гімнів, їхні паспорти переповнені виїзними візами, але на любов і лояльність до своєї батьківщини вони здатні тільки після того, як порушать закон. Чи гуляли ви коли-небудь літнього ранку, знаючи, що саме сьогодні когось уб'єте? Ні з чим не можна порівняти чарівність цього ранку. Зірвіть листок і спробуйте знайти в ньому якусь ваду — не знайдете! Тінь від кожної травинки — і та прекрасна. Хеммер підстригає газон. Як чудово він грає свою роль! Містер Хеммер підстригає газон. Містер Хеммер повинен бути чудовою людиною!

Марієтта поїхала на уїк-енд до Бленвіля. Хеммер був зайнятий газоном до півдня, після чого випив склянку віскі й поїхав у торговий центр, де у відділі самоохорони купив банку сльозоточивого газу й важкий поліцейський кийок. Все було готове, все, крім бензину. Він струснув каністру, з якої вранці заправляв косарку, переконався, що вона порожня, налив і сів на терасі. О третій годині по вулиці проїхав листоноша своєю машиною, зупиняючись перед кожною поштовою скринькою. Хеммеру нічого не надійшло по пошті, але з усіх сусідніх будинків хтось та виходив — куховарка, теща чи сам господар, що через хворобу не поїхав на роботу. В їхніх збуджених рухах було щось таємне, дуже інтимне і навіть трохи еротичне, наче вони не поштову скриньку відчиняють, а розстібають гудзика на штанях. Їхні руки нишпорять по скриньці, наче тільки оті рахунки, любовні листи, чеки та запрошення єднають їх з бурхливим навколишнім світом. Тоді повертаються додому. На небі ні хмаринки. Десь на гілках дерев співають пташки, і Хеммеру вчувається в їхньому співі то список запрошень, то назви юридичних корпорацій: Тік-нор, Ке-бот, Ю-інг, Тріл-лі, Сво-ун... Він зайшов до буфету й посміхнувся, побачивши пляшки. Заходив тричі і тільки за четвертим разом налив собі склянку джину й, не розводячи, випив. Сам себе переконував, що пив не для хоробрості чи заохочення, а щоб побороти хвилювання від думки про незаконний вчинок. Він випив забагато. Хеммер не належав до тих, хто, випивши зайве, без кінця повторює щось одне і те ж. Але в його голові, запамороченій алкоголем, народжувались дуже небезпечні думки. Що ближче підходило до ночі, то дужче хотілось поділитися з кимсь своїми планами.

Він згадав про святу людину, отого Рутуолу, що жив біля поховального бюро. І ні трохи не вагаючись, поїхав нетрями просто до нього. Щосили загрюкав у двері Храму Світла.

— Зайдіть,— відгукнувся Рутуола.

Він сидів у кріслі, прикривши правою рукою скалічене око.

— Це ви свята людина? — спитав Хеммер.

— Та що ви — я ніколи на це не претендував. Прошу вибачити мені. Я сьогодні дуже втомлений.

— Але ж ви виліковуєте хворих?

— Буває. Інколи моя молитва допомагає людям, але сьогодні я так втомився, що й сам собі не можу допомогти. Уже разів сто казав собі, що сиджу в будинку на березі моря, що зараз четверта година і йде дощ, але все одно ніяк не можу забути, що насправді вже пів на шосту, що я сиджу в своєму старому кріслі і що піді мною поховальне бюро.

— Ви пригадуєте Тоні Нейлза?

— Так.

— Я вб'ю його,— сказав Хеммер.— І спалю на вівтарі церкви Ісуса Христа.

— Геть звідси! — закричав Рутуола.— Геть з Храму Світла!

Вечір у Левелленів мав початися о пів на восьму. Томмі Левеллен стояв на терасі, чекаючи гостей. Якось він провів день і ніч у Берліні з трьома проститутками з Курфюрстердамма. Ото був вечір! У Буллет-Парку зовсім не те, думав він, спостерігаючи, як під освітленим паперовими ліхтариками навісом офіціанти застеляють столи на п'ятдесят осіб. «Об'єднана корпорація будівельників і містер та місіс Томас Левеллен щиро просять вас завітати...» Левеллени своєму запрошенню надали такої форми, наче це не вечір, а ділова зустріч бізнесменів. Якщо цей номер їм пройде, то вони уникнуть податку і таким чином зекономлять тисячу доларів. У вечорах, що їх влаштовувала дружина, Левеллена цікавив тільки фінансовий бік справи. Йому було на них так нудно, ніби через їхню елегантність просвічували рахунки, прострочені векселі й навіть цвяхи, якими були прибиті мостини підлоги. Хіба є що-небудь погане в тому, що шикарно одягнені чоловіки й жінки збираються на дружню бесіду і їдять шинку та курятину? Нічого, нічого і ще раз нічого поганого, крім того, що холодна ввічливість цієї процедури була йому неприємна. Ніхто тут не напивався, не бився, не залицявся до чужої дружини, на цьому вечорі нічого не святкували, не відзначали якоїсь дати, не починали якоїсь справи. Ось і сьогоднішнє зібрання, якщо й таїть в собі якусь небезпеку, то це — спокуса перейти межі пристойності. Ох, ота вже пристойність, думав Левеллен, вона доведе, що людина вийде до гостей у одному ковпаку! Тільки відверта цинічна непристойність може вилікувати це зібрання від ілюзій вічності і нагадати про смерть. Офіціанти розставляли вази з квітами. Квіти здавалися зовсім свіжими, але Левеллен знав, що Сьогодні післяобід вони прикрашали десь весілля, а завтра, переночувавши в холодильнику, будуть в'янути на якомусь добродійному обіді в Грінвічі штату Конектікут.

Левеллен майже зовсім не сподівався на зміни в житті, але певність того, що цей вечір не принесе нікому ані найменшої зміни, робило його заздалегідь нічого не вартим. Все це несправжнє, ілюзорне, приклеєний до вечірнього неба малюнок, вирізаний з журналу. А саме небо, думав Левеллен, прозаїчне, мізерне — нудна синя смужка з нагромадженням грозових хмар, що схожі на вежі старомодних готелів східного Нью-Йорка,— в них доживають свій вік перелякані вдовиці-угорки, які залишають свій брудний посуд у коридорі. О, яке все нудне! Загримів грім. Ритм грому, подумав Левеллен, схожий на ритм великого оргазму. Це йому подобалось.

Він бачив, як на північному заході проти ясного неба підіймалися з гетто за річкою чорні хмари диму. Якби там навіть і стріляли, то він би не почув: вітер дув з півдня.

Тоні Нейлз, який мав керувати роз'їздом гостей, перейшов до нього через газон, тримаючи в руках ліхтар.

— Здоров, Тоні,— сказав Левеллен.— Чи не хочеш випити?

— Якщо пива, то можна,— відповів Тоні.

— Пива нема,— сказав Левеллен.— А не хочеш джину з соком?

Коли Тоні підходив до одного з двох барів під навісом, приїхала перша машина і зупинилась перед газоном. Це були Віквайри. Вони, як завжди, чарівні, бездоганно вдягнені, але містер Віквайр мав чорні окуляри і темний пластир над оком.

— Що за чудо — коктейлі під тентом! — вигукнула місіс Віквайр. Її висадили з машини в інвалідній колясці.

Нейлз, зайшовши у ванну, побачив там Неллі. Вона саме роздяглася, і він обійняв її.

— То давай зробимо це зараз, поки я не прийняла ванни.

Скінчивши, Нейлз приготувався одягатися. Неллі поклала його речі на постіль, і, стоячи над ними голий, Нейлз відчув величезне небажання одягатися. Навчившись з гіркого досвіду поїздок у місто прислухатися до таємних сил, які керують його вчинками, він подумав: а що, коли це небажання одягатися набуде маніакального характеру? Чи не скінчить він своє життя, гуляючи по спальні голим-голісіньким, а бідна Неллі змушена буде приховувати їхнє горе від людей? Він не закохався в себе голого, а зненавидів свій одяг. Розкладений на постелі, він, здавалось, претендував на порядність і одноманітність, що було чуже вдачі Нейлза. То чого ж він хоче — вийти до гостей, прикрившись фіговим листком чи тигровою шкурою, чи зовсім без нічого?

Нейлз згадав свою матір. Він відвідав її у вівторок. «Ти краще себе почуваєш, мамо, чи не так? — спитав.— Може, хай до тебе прийде Тоні? Чи можу я тобі чим-небудь допомогти?» Вже з місяць, як вона йому не каже й слова. Потім раптом з якихось закутків свідомості, ще глибших за пам'ять, залунала пісня:

Одягнувшись, Нейлз почав шукати свій бумажник. Він, мабуть, у кишені піджака. Але там не було. Порожня кишеня, здавалось, віщувала лихо, немовби Нейлз питав про щось дуже серйозне, що мало відношення до мук і смерті, а йому не відповіли чи сказали, що на такі питання немає відповіді.

— Я прийшов додому,— вимовив він голосно,— випив віскі з содовою, потім пішов нагору, роздягнувся й прийняв душ. Отже, бумажник повинен бути десь у спальні. — І він почав уважно оглядати всі речі — туалетний стіл, комод тощо. Але бумажника ніде не було. В коридорі зарипіли підбори Неллі.

— Я загубив бумажник! — гукнув він.

— О, господи! — зойкнула вона.

Неллі чудово знала, що йому той бумажник зовсім сьогодні не потрібний, але знала й те, що без бумажника він не піде в гості. Коли губиласяякась річ, то вони обоє дуже гостро це переживали, немов усе їхнє життя залежало від цілої системи талісманів.

— Я прийшов додому, — почав знову Нейлз,— випив, пішов нагору, роздягнувся, прийняв душ, отже, він повинен десь бути.

Цілої півгодини або й довше вони піднімались і сходили вниз, заходили у вітальню, виходили з неї, висували шухляди, якими ніколи не користувались і в яких лежали різні різдвяні прикраси, шукали під кріслами, перекидали газети й журнали, вибивали подушки, мацали під матрацами. Якби хто побачив їх тоді, то подумав би, що вони згубили святу чашу, розп'яття, рятівний якір. Невже й справді Нейлз не міг поїхати в гості без свого бумажника? Не міг.

— Я прийшов додому, — повторяв він,— випив віскі, пішов нагору, роздягнувся й прийняв душ...

— А він ось! — вигукнула Неллі.

Це був чистий ангельський голос, що визволив їх від смерті.

— Він лежав у буфеті, на полиці, під протоколом останніх зборів. Ти, мабуть, сам його туди поклав, коли наливав собі віскі.

— Дякую, кохана, дякую,— сказав Нейлз своїй рятівниці.

Вони пішли з гості. Десь загримів грім. Цей звук знову нагадав Нейлзу, як добре й безжурно було йому замолоду.

— Знаєш, люба, я був дуже щасливий того літа, коли лазив по горах у Тіролі. Я зійшов на пік Кайзера й на Пенгельстейн. У Тіролі під час грози дзвонять по всіх церквах. Це дуже хвилює. Не знаю, чого я тобі про це зараз розказую. Мабуть, того, що й зараз гроза.

Еліот і Неллі прибули за чверть на восьму. Через десять хвилин під'їхав своєю машиною Хеммер і поставив її біля в'їзду. Він був геть п'яний.

— Їдьте, будь ласка, ближче,— гукнув йому Тоні,— Місця ж скільки завгодно.

— Я незабаром поїду,— сказав Хеммер, — то хочу поставити так, щоб потім легко було виїхати.

— Це буде легко,— сказав Тоні.— Тут стоятиме не більше тридцяти машин.

— То сідайте до мене, я підвезу вас нагору,— запропонував Хеммер.

Щойно Тоні сів у машину, він приснув йому в очі мейсом. Тоні голосно, хрипко застогнав і впав наперед, ударившись головою об щиток. Хеммер щосили, як справжній убивця, вдарив його палицею, а потім поїхав до церкви, що була зовсім недалеко. Церковні двері, як завжди, відчинені.

Хеммеру пощастило: всього хвилин десять тому місіс Темплтон поставила на вівтар букет троянд. Він потягнув Тоні в бічний вівтар, а потім пішов до машини по бензин. Замкнув двері у вівтар — це був єдиний хід до церкви, не рахуючи ризниці. Він намацав вимикач, увімкнув світло і хотів облити Тоні бензином, але передумав і вирішив викурити спочатку сигарету. Він утомився й важко дихав. Йому було радісно бачити, як боже ягня на вівтарі ловко зачепило ратичкою дерев'яне розп'яття. Раптом до нього долинув шум з вестибюля. Серце трохи не вискочило від хвилювання. Але відразу ж і заспокоївся — це дощ заторохтів по даху.

Коли Рутуола, вийшовши з таксі, підійшов до парадних дверей Левелленів, його зупинив дворецький:

— Якщо ви до когось із гостей, то вам доведеться пройти чорним ходом.

— Мені необхідно бачити містера Нейлза,— сказав Рутуола.

— Сюди вам не можна.

— Містере Нейлз, містере Нейлз! — загукав Рутуола.— Ідіть сюди, швидше, будь ласка!

Нейлз стояв біля бару. Почувши, що його кличуть, він вийшов.

— Їдьте до церкви Ісуса Христа,— сказав Рутуола.— Нічого в мене не питайте. Негайно їдьте до церкви Ісуса Христа.

З голосу Рутуоли Нейлз зрозумів, що Тоні загрожує небезпека, але він не кинувся щосили до машини і взагалі не поспішав. Його губи напухли. А нерви були спокійні, як ніколи. Спереду їхали машини із станції — тільки-но прибув вечірній поїзд, але Нейлз не ризикнув їх обганяти.

Приїхавши до церкви, він побачив там машину Хеммера. Це його не здивувало, наче він цього й ждав. Щосили почав стукати в замкнені двері.

— Хто це? — спитав Хеммер.

— Нейлз.

— Ви сюди не ввійдете. Я замкнув двері.

— Що ви робите, що ви збираєтесь робити?

— Я збираюся вбити Тоні.

Нейлз повернувся до машини. В його вухах гуло, але Цей голосний і болючий гул, здавалося, тільки збільшував його рішучість. Він не відчував ні страху, ні розгубленості. Помчав у Каштанову алею, взяв з підвалу механічну пилку й повернувся до церкви.

— Хеммер?

— Тут.

— З Тоні все гаразд?

— Поки що так, але я його вб'ю. Ось тільки докурю сигарету.

Нейлз натиснув ногою на педаль пилки й натягнув шнур. Циліндри загуркотіли, і, коли мотор завівся, пилка зі скреготом врізалась у дубові двері. Вони були оббиті кругом, але посередині тонкі, й пилка швидко їх розпиляла. Він пропиляв діагональну щілину, а потім легко вибив двері плечем. Хеммер сидів на передній лаві і плакав. Біля нього стояла каністра з бензином. Нейлз підняв сина з вівтаря й виніс його під дощ. Здавалось, вода ринула з ревом до вузької смужки світла біля відчинених дверей. Дощ лив такий, що збивав листя з дерев, і в повітрі запахло сирістю. Він повернув Тоні свідомість.

— Тату, татку,— шепотів він.— Хто ця людина в светрі? Що він хотів зі мною зробити?

— Ти поранений? Дуже поранений? Може, поїдемо в лікарню?

— Не треба, все гаразд. У мене тільки болить голова і щемлять очі, але я хочу додому.

В газетах про це писали так: «Механічна пилка запобігла вбивству. Еліот Нейлз, що живе на Каштановій алеї Буллет-Парку, штат Нью-Йорк, з допомогою механічної пилки розпиляв замкнені двері церкви Ісуса Христа і врятував життя своєму синові Антоні. Поль Хеммер, також з Буллет-Парку, признався, що вчинив замах на життя,— його помістили в державну лікарню для душевнохворих злочинців. Він зізнався, що викрав молодого хлопця і повіз його в церкву, аби спалити на вівтарі. Він запевняв, що хотів тим самим розбудити людство од сплячки».

У понеділок Тоні пішов до школи, а Нейлз, ковтнувши таблетку,— на роботу, і життя стало знову чудове, чудове, чудове, як і раніш.

Оповідання

Ангел на мосту

Ви, напевне, бачили мою матінку на ковзанці в Рокфеллер-центрі, де вона весело кружляє на льоду, незважаючи на свої сімдесят вісім. Вона ще на диво моторна, як на свій вік. З червоною биндою в сивому волоссі, в коротенькій оксамитовій спідничці, теж яскраво червоній, в окулярах і штанцях кольору тіла вона хвацько танцює з тренером ковзанки. А я ніяк не можу змиритися! Зимою намагаюся бути щонайдалі од Рокфеллер-центру, і ніхто не затягне мене до ресторації, що дивиться вікнами на ту ковзанку. Якось, коли я проходив поруч, один ухопив мене за руку і, тичучи пальцем у мою матінку, зареготав: «А погляньте-но, лишень, на ту божевільну стару!» Мені стало чомусь її дуже шкода. Хоч і варт було радіти та дякувати богу, що матінка так-сяк розважається й не вимагає од тебе жодних турбот. І все ж як мені хотілося, щоб вона вигадала собі якусь іншу, не таку сумнівну розвагу! Тому, коли бачу статечну матрону, що граційно згинається над вазою з хризантемами або розливає чай у вітальні, мені одразу постає перед очима матінка. Вирядившись, як гардеробниця в нічному клубі, вона кружляє по кризі в обіймах платного партнера — і це ж у самому центрі велетенського міста, третього в світі!

Фігурному катанню матінка вивчилась іще в Сент-Ботольфсі, маленькому містечку Нової Англії, звідки ми родом. Отож, мабуть, ця її пристрасть — всього-на-всього ознака прихильності до минулого. Адже з кожним роком вона все дужче сумує за далеким світом своєї юності. Здоров'я у неї просто залізне, проте будь-які новації вона тепер ледве терпить. Якось я влаштував для неї відвідини родичів у Толедо. Привіз її на ньюаркський аеродром. Зал для чекання під велетенським склепінням, світні реклами, оглушлива музика, що гамувала сльози і зойки прощання,— все це справило на мою матінку вельми гнітюче враження, а сам аеропорт, до того не схожий на залізничну станцію в Сент-Ботольфсі, видався їй непоказним і позбавленим будь-якої цікавості.

Політ відкладався, і нам довелося просидіти ще цілу годину. Я глянув на матінку: вона раптом осунулась і постаріла. За півгодини їй забракло повітря. Приклавши до грудей руку з розчепіреними пальцями, вона час від часу поривчасто хапала повітря, ніби їй було дуже боляче. Обличчя в неї почервоніло та взялося плямами. Я зробив вигляд, що нічого не бачу. Але ось оголосили посадку, і матінка загукала: «Вези мене додому! Коли помирати, то не в повітрі». Я продав квитка і повіз матінку додому, в її мешкання, а про напад нікому не сказав. Проте примхливий, чи, вірніше, неврастенічний, страх перед катастрофою, що пойняв мою матінку, з'ясував мені дуже багато: я побачив, як з кожним прожитим роком збільшується кількість небезпек, що чигають на неї, скільки їх з'явилось, отих підводних рифів, отих хижих звірів, що тільки й чекали на неї в засідці! Які несподівані шляхи, що їй доводиться обирати тепер, коли світ розгортається дедалі ширше й стає все складніший та незрозуміліший для неї!

Мені тоді часто доводилося літати. Справи вимагали моєї присутності то в Римі, то в Нью-Йорку, то в Сан-Франціско, то в Лос-Анжелесі, і я чи не щомісяця перелітав з одного міста в інше. Літати подобалось. Я любив милуватися феєричним світінням неба у високості. Любив мчати з заходу на схід та стежити з вікна, як ніч крокує континентом. Уявляю собі, як після вечері миють посуд господині Нью-Йорка, коли мій годинник показує четверту за каліфорнійським часом, а наша стюардеса ось уже вдруге пропонує бажаючим джин, коктейль або віскі. В кінці польоту стає душно. Всі стомились. Золота нитка в оббивці крісла раптом починає муляти, і вам здається, що про вас забули, отож ви ридаєте наче дитя: вам все осоружне, все чуже. Звичайно, з деким із пасажирів ви познайомилися, серед них є й приємні співрозмовники, і набридливі балакуни. Одначе які нікчемні й непотрібні справи, що примушують нас ширяти над землею! Он та стара мчить через Північний полюс до Парижа, аби презентувати своїй сестрі миску телячого холодцю. А її сусід, комівояжер, рекламує синтетичні устілки.

Одного разу, коли я летів на захід (ми вже зоставили позаду Скелясті гори, та до Лос-Анжелеса, ще була ціла година, і ми зависли в такій високості, що втратили вже навіть уяву про матінку землю), я раптом побачив унизу слабеньке мерехтіння, разок вогнів, схожих на прибережні ліхтарі. Хоч у тих широтах жодного берега тут не могло й бути, і я розумів, що ніколи й не дізнаюся, що значила ота примара вогнів — чи то межу пустелі, чи звивистий шлях у горах? Але з такої високості і на такій скаженій швидкості те світло, здавалося, свідчило про мою приналежність до світу мертвого, підкреслювало мій вік, мою неспроможність розуміти те, що відбувається в мене перед очима. Я ніби сам себе застукав зненацька десь посеред струмка, далекі обрії якого, може, стануть доступні лише моїм синам,— і чомусь було навіть приємно від того.

Отож я любив літати, і тривога, що пойняла мою матінку, була тоді дивною для мене. Це ж бо моєму старшому братові, її первістку й улюбленцю, дістанеться її настирність, її столове срібло і впертість, а також — до деякої міри — її ексцентрична вдача. Одного вечора мій брат — а ми вже майже рік з ним не бачились — зателефонував мені й напросився вечеряти. Я охоче зголосився. О пів на восьму він знову подзвонив: він жде внизу (а ми мешкаємо на одинадцятому поверсі) і просить мене спуститися. Я думав, він хоче повідомити мені щось особливе, та щойно ми зустрілися у вестибюлі, брат попрямував до ліфта. Коли за ним клацнули дверцята, я помітив ті ж самі напади жаху, що і в матінки на аеродромі. Лоб йому зросив холодний піт, він важко дихав, ніби після довгого бігу.

— Тобі погано? — запитав я.

— Боюся ліфта, — похмуро признався він.

— Чого це раптом?

— Аби часом будинок не впав.

Я засміявся, і це, мабуть, було жорстоко з мого боку. Та вже надто смішною здалася мені картина, що раптом постала перед очима: хмарочоси Нью-Йорка, мов кеглі, з грюкотом валяться один на один! Справа в тім, що взаємна заздрість давно псувала наші стосунки, бо я чомусь вважав, що брат і заробляє більше, і живе краще. І як не боляче мені було його бачити в такому стані — пригніченого, нещасного, приємне почуття зверхності залоскотало мені серце. Здавалось, у таємничому змаганні, що виявляло сутність наших відносин, я раптом видерся на цілу голову наперед. Він — старший, любимчик, та, бачачи, як він задихається в ліфті, я думав про нього лиш одне: «Це ж мій нещасний братик, змучений геть турботами й тривогами». Перш ніж зайти до кімнати, він зупинився перевести дух. Цей жах, як виявилося, переслідував його вже більше року. Він ходив до психіатра. Та жодної користі це не дало. Щойно він полишив ліфт, як усе наче рукою зняло: хоч я помітив, що він намагається триматися подалі од вікна. Коли підвівся йти, я з цікавості провів його до сходової клітки. Ліфт зупинився на нашому поверсі, а він обернувся до мене й сказав:

— Мабуть, доведеться спускатися пішки...

Ми порахували з ним всі одинадцять поверхів. Брат не відривав руки од перил. Попрощавшись у вестибюлі, я злетів нагору ліфтом і розповів дружині про «коник» братика.

— Йому здається, що може впасти будинок.

Дружина, як і я, була здивована й пригнічена, хоч обом нам оте боягузтво здавалося смішним.

Проте через місяць братові довелося розлучитися з фірмою, де він служив, бо вона переїхала в нове приміщення, на п'ятдесят другий поверх. Як він пояснив свою відставку, мені невідомо. Він був без роботи цілих півроку, поки не вдалося підшукати собі місце в конторі, що містилася на третьому поверсі. Одного зимового вечора я помітив його на перехресті Медісон-авеню й П'ятдесят дев'ятої вулиці. Розумний, вихований, пристойно вдягнений, він чекав з натовпом, поки спалахне зелене світло. А я подумав: «Скільки їх тут, отих диваків, схожих на нього! Скільком доводиться отак продиратися крізь нетрі дурних забобонів! Скільком навіть вулиця, що її треба перетнути, здається стрімкою річкою, а водій, що сидить за кермом таксі,— ангелом смерті!»

На землі брат почував себе цілком добре. Якось ми всією родиною поїхали до нього в Нью-Джерсі. Він був здоровий, навіть веселий, і я його ні про що не розпитував. По обіді в неділю ми поверталися до Нью-Йорка. Не доїжджаючи мосту Джорджа Вашінгтона, я раптом побачив навислу над містом чорну грозову хмару. Коли виїхав на міст, дужий подув вітру кинув машину вбік, і я ледве утримав кермо. Мені здалося, що міст хитнувся під нами. А насередині я раптом відчув, що він повільно осідає. Я не міг сумніватися в міцності мосту і водночас вірив, що за якусь мить він переломиться навпіл, скинувши в темну воду оцю недільну низку машин. Думка про катастрофу викликала в мені паніку. Ноги похололи, і я, певно, не зміг би загальмувати при потребі. Я почав задихатися, хапати ротом повітря. І, як ото буває при підвищенні тиску, у мене потемніло в очах.

Страх має великі очі, і тоді, коли він сягає апогею, десь у нас глибоко в душі, чи в тілі, не знаю напевно, раптом виникає таємниче джерело, що з нього ми п'ємо снагу для опору. Так само й зараз, коли ми подолали середину мосту, страх мій почав гамуватися. Дружина й діти милувалися грозою і, очевидячки, нічого й не помітили. А я навіть не знав, чого більше злякався,— чи того, що міст западеться, чи щоб вони не помітили, як мені лячно.

Я став пригадувати всі події минулої доби: може, якийсь випадок, розмова чи сутичка дали поштовх моєму страхові, навіяли смутну гадку, ніби подув вітру здатен перекинути або зруйнувати міст? Ба ні, ми чудово погуляли, і моя напружена пам'ять не могла відшукати чогось такого, що дало б привід для цієї хворобливої тривоги.

На тому ж тижні мені довелося їхати в Олбані. Був ясний тихий день. Та згадка про недавній страх була ще надто свіжою, і я поїхав манівцями, аби тільки не потрапити на міст. Проте в районі Трої таки трапився невеличкий місток, і я перескочив його без хвилювання. Мені довелося плутати миль п'ятнадцять, щоб уникнути наступної перепони!

Повертався тим же побитом, а наступного ранку зголосився до лікаря і сказав йому, що боюся мостів. Той засміявся:

— Цебто ви! Візьміть себе краще в руки.

— Мабуть, це у нас щось спадкове, — пояснив я,— моя мати, приміром, не може терпіти літаків, а брат — ліфтів.

— Вашій матінці понад сімдесят,— одмовив лікар.— Це одна з небагатьох цікавих жінок, що їх мені доводилось зустрічати. Не спихайте свої гріхи на неї. Будьте мужчиною, от і все.

Отож нічого порадити він не міг, і я попрохав дати мені адресу лікарів, що займаються психоаналізом. Він сказав, що це буде лише гайнуванням часу, хоч усе ж дав мені адресу, але й той заявив, що мій страх — всього-на-всього вияв непевної тривоги, для встановлення якої доведеться пройти весь курс психоаналізу. Для цього в мене не було ні часу, ні грошей, а головне — віри в цю шарлатанську науку. І я сказав, що вже якось сам подолаю свій страх.

Біда з бідою ходить, але моя здавалася просто примхою, та як було умовити своє дурне тіло, серце, печінку? В дитинстві всіляке траплялося — й гіркі незгоди, й напади безмежного щастя. Та невже отой мій страх перед мостами лише відгомін далекого дитинства? Я не міг змиритися з думкою, ніби якісь потаємні сили правлять моєю долею, і вирішив прислухатись до напучування лікаря та взяти себе в руки.

Та через кілька днів мені довелося їхати в Айдлуайлд, на аеродром. Я не взяв таксі й не сів на автобус, а поїхав у власній машині. На мосту Тріборо вже мало не віддав богові душу. Примчавши в аеропорт, замовив каву, але руки до того тремтіли, що розхлюпав її по стойці. Поряд хтось хихикнув і заявив, що я, напевно, провів ту нічку. Не казати ж йому, що я ліг зовсім рано, після цілком тверезого, спокійного дня, але боюся мостів!

Того ж дня ввечері я полетів до Лос-Анжелеса. Коли приземлились, мій годинник показував першу годину ночі, хоч за місцевим часом була ще тільки десята. Я почував себе стомленим, узяв таксі й поїхав до готелю, де зупинявся раніш. Проте заснути не міг. За вікном, осяяна прожектором, повільно крутилася статуя дівчини — реклама нічного клубу в Лас-Вегасі. О другій ночі прожектор вимикався, та невгомонна статуя продовжувала рипіти. Я ні разу не бачив, щоб вона зупинялася, а тієї ночі, лежачи без сну, все думав: коли ж її змащують та миють? Я навіть відчув до неї співчуття — адже вона, як і я, не знала спокою.

Я почав думати, чи є у неї рідня? Можливо, мати її виступає на естраді, а батько давно махнув на все рукою і сумно водить автобус до Уест-Пайко. Навпроти моїх вікон був ресторан, і я побачив, як з нього вивели п'яну жінку в ротонді з соболя й посадовили в машину. Вона двічі спіткнулась і трохи не впала. І вся ця картина чомусь навівала тривогу — яскраве світло, що лилося крізь розчахнуті двері, пізня, передранкова пора й ця п'яна жінка із своїм стурбованим супутником... Звідкись вимчали дві машини й скреготливо стали під моїм вікном. Із кожної вискочило по троє і взялися дубасити одне одного. Мені здавалось, що я чую хрускіт кісток. Щойно з'явилося зелене світло, вони знову скочили на сидіння й майнули геть. Як і оте загадкове сяйво, бачене мною в літаку, ця бійка, мабуть, свідчила про народження якогось нового світу, де панували чвари і жорстокість. Я раптом пригадав, що мушу їхати в четвер до Сан-Франціско й що доведеться долати міст з боку Берклі, де мене чекають до сніданку. «Візьму таксі туди й назад,— вирішив я,— а машину залишу в готельному гаражі». Знову і знову всовіщав себе: час викинути з голови цю дурницю, ніби міст може запастися піді мною. Чи, може, я жертва статевої ненормальності? Жив без пуття, легковажив, насолоджувався життям, то, може, в цьому причина?

О третій ранку, стоячи біля вікна, що виходило на Західний бульвар, я зрозумів: отой мій страх перед мостами — усього-на-всього форма, в якій виливається мій прихований страх перед дійсністю. Дивно! Я без жодної підозри проїжджав пригороди Толедо й Клівленда, обминав велетенські щити з рекламою «польських сосисок», автомобільні кладовища й павільйони, де продають бутерброди з котлетою, навіть оті одноманітні блоки сучасної архітектури. Я удавав, ніби недільна прогулянка вздовж Голлівудського бульвару дає мені справжню насолоду. Я спокійно милувався барвами призахідного неба на бульварі Дохені та рядами розпатланих експатріанток — пальм, що нагадували велетенські мітли. Я не заперечував краси Дулута й Іст-Сенеки — адже, проскакуючи ці містечка, не роздивляєшся довкола! Я мирився з ритвинами, що трапляються на шляху між Сан-Франціско й Пало-Альто,— адже повинні десь жити бездомні трударі. Так само я терпеливо зносив Сан-Педро й побережжя. І чомусь єдиним, що бунтувало в мені проти невпорядкованості світу, був отой страх перед височиною мостів! А все від того, що я ненавиджу і наші сучасні автостради, і павільйони з котлетами. Заморські пальми й одноманітність мешкання мільйонів пригнічують мене до краю. Тріскуна музика в наших експресах терзає душу. Я терпіти не можу раптових змін у ландшафті. Невлаштованість моїх друзів і їх пияцтво лякають мене, і я впадаю у відчай од численних афер, що затіваються повсюдно. І чомусь так сталося, що всю зненависть до оточення я відчув саме тоді, коли перебував у найвищій точці над мостом, і в мене з'явилася туга по іншому світі — ясному та простому, що вигравав усіма барвами веселки.

Хоч я не в силі змінити вигляд Західного бульвару. А поки він не зміниться, не зможу вести машину через міст над затокою Сан-Франціско. Як же мені бути? Повернутися в Сент-Ботольфс, зодягнути старосвітський піджак та пограти у кріббедж із пожежниками? В моєму рідному місті тільки один міст та й річка, що грудкою можна перекинути.

Я прийшов додому в суботу. Застав дочку, яка приїхала на уїк-енд зі школи. В неділю ранком вона просила мене одвезти її в Джерсі. Їй хотілося бути на відправі, що починалася о дев'ятій. Ми вирушили о сьомій. Всю дорогу говорили й сміялися, що навіть не помітили, як опинилися перед мостом Джорджа Вашінгтона. Я вже проїхав по ньому кілька ярдів, цілком забувши про свою хворобу. Коли раптом усе знов почалось: ноги затерпли, не стало чим дихати, потемніло в очах. Я намагався не подати виду і якимось чудом проскочив міст. Та почував себе зовсім знесиленим. Дочка, здається, нічого й не помітила. Я довіз її до школи, чоломкнув у щічку й поїхав.

Повертатися на міст і думати було годі, отож я вирішив зробити гак на північ, доїхати до Найчку, а там перескочити Гудзон через місток Таппан Зі. Він, як мені здавалося, був не такий стрімкий і ліпше тримався землі, аніж інші, відомі мені мости. Я поїхав уздовж західного берега Гудзону, бульваром, і мені захотілося подихати повітрям. Поодчиняв усі дверцята в машині. Кисень поліпшив мій стан. Проте ненадовго. Потроху знову почав губити почуття реальності. Дорога й машина здавалися привидами. Я пригадав, що десь поблизу мешкають мої знайомі. «Може, заїхати та перехилити склянку для хоробрості?» Та була ще тільки десята, і не хотілося набридати людям такої ранньої пори. «Може, полегшає, коли здибаю кого та перекинусь словом?» Я зупинився біля бензоколонки, взяв кілька літрів пального, проте механік був надто сонний і мовчазний...

Я вже наближався до мосту й мізкував, як же мені бути, коли не вдасться переїхати. Зрештою, можна подзвонити дружині: хай пришле кого-небудь, але я не хотів виказувати перед нею свою слабкість, адже тим самим похитнув би підвалини родинного благополуччя; можна подзвонити в гараж: хай вишлють водія... або просто кинути машину й діждатися, коли відчиняться бари й кафе. Та, на лихо, в мене не зосталося й цента, все віддав за пальне. Отож робити нічого, і я хоробро рушив на міст.

Всі ознаки страху одразу ж виказали себе; в легенях не зосталося духу, ніби хтось вибив його могутнім кулаком. Машина метлялась, я вже не міг удержати ні її, ні себе. Все ж якось вдалося вирівняти та поставити. Страшенна нудьга пойняла мене. Коли б я страждав од кохання чи якоїсь хвороби, хай би навіть напився, як чіп, то й тоді не був би таким нещасним. Я пригадав обличчя брата в ліфті — жовте, зрошене холодним потом. Пригадав матір, її червону спідничку та манірно виставлену ніжку, коли вона вихилялася в обіймах тренера, і мені здалося, що всі ми, оця трійця,— дивні персонажі з якоїсь плаксивої трагедії, що всі знегоди зігнули нас та зробили відщепенцями. Атож, життя моє не вдалося, і ніщо з того, що колись цінував, більш не повернеться — ні юна хоробрість, ні радість буття, ні інтуїтивна здатність обертатися в цьому світі. Все кануло в безвість, і доведеться кінчати десь у міській лікарні, в палаті для божевільних, де я буду репетувати, що валяться мости скрізь і всюди, у всьому світі.

Раптом до машини підійшла дівчина, одкрила дверцята і всілася на сидінні поруч мене.

— Навіть не гадала, що хтось зупинить машину на мосту! — сказала вона.

В руках у неї був фібровий чемоданчик і — не вгадаєте!— маленька арфа, загорнута в вилинялу церату.

Її пряме солом'яне волосся було гарно зачесане й спадало на смагляві плечі. Лице кругле — ніжне, веселе.

— Добираєтесь на попутних?

— Так.

— А це безпечно для такої красуні?

— Цілком.

— Вам багато доводиться мандрувати?

— Весь час. Я ходжу від одного кафе до іншого зі своєю арфою...

— Що ж ви їм граєте?

— Співаю пісень. Переважно народних...

Вона співала мені всю дорогу, і міст раптом виявився міцним та гарним, води Гудзону — тихими й лагідними. Повернулось усе — і юнача хоробрість, і здоров'я, і цілковита впевненість у собі! На тому березі вона подякувала й вийшла з машини. Я запропонував одвезти її, куди треба, та вона тільки війнула зачіскою й одійшла. Я рушив далі, в чудовий і прекрасний світ, що відродився з попелу. Коли дістався додому, то ледве стримався, щоб не подзвонити братові та не сказати, а може, під ліфтом теж стоїть ангел! Я так і зробив би, коли б не арфа, яка б і в нього викликала підозру, що в мене таки не все гаразд...

Відтоді я твердо вірю, що ласкава доля завжди подасть мені допомогу в біді, хоч, щоб не спокушати її, все-таки обминаю міст Джорджа Вашінгтона. Зате такі, як Тріборо й Таппан Зі, проскакую за одним духом. Брат мій, як і перше, боїться ліфтів, а матінка, дарма що в неї не гнуться коліна, все витанцьовує на льоду.

Бригадир і вдова гольф-клубу

Я не з тих авторів, які починають кожен свій ранок з захоплених вигуків: О Гоголь! О Чехові О Діккенс і Теккерей! Як би ви вчинили з бомбосховиськом, прикрашеним четвіркою гіпсових качок, виямкою для купання горобців і трьома бородатими гномами в червоних ковпаках?

Я не волів би починати так кожен день і все ж іноді замислююсь: як би на моєму місці справді вчинили великі попередники?

Адже те бомбосховисько стало також протилежністю пейзажу, як і букові дерева та каштани, що буяють на пагорбі. Бомбосховище належить Пастернам, що займають сусідню ділянку, і тільки-но я підводжу очі від рукопису, воно муляє мені очі. Його обриси виступають у ріденькій траві і здаються чимось непристойним, ніби ти угледів таке, що не мусить з'являтися на очі. Можливо, місіс Пастерн поставила оті оздоби, щоб якось пом'якшити подібне враження. Це цілком відповідає її натурі.

Бліда і схожа на привид, вона завжди сидить на терасі або десь в іншому куточку своїх володінь. Та де б не була, ніколи не втрачає почуття гідності. Пропонуєте їй чашку чаю, і вона неодмінно зауважить: «У вас точнісінько такі чашки, як у мене, що я їх подарувала Армії спасіння^[8]!» Показуватимете свій басейн, вона ляскатиме себе по стегнах та белькотітиме: «То ось де ви розводите своїх велетенських комарів!» Запросите сідати в крісло, то почуєте: «Яка у вас чудова імітація меблів часів королеви Анни! Я б навіть не відрізнила їх од справжніх, що перейшли до мене од бабуні Делансі». І головне, що все це ви сприймаєте не так з досадою, як з дивним співчуттям. Ще років двадцять тому її неодмінно прозвали б «удовою гольф-клубу». Бо ж усі її звички примушували вас думати, що в неї якесь велике горе: вона ходила у всьому чорному, і, здибавши її на пригородному вокзалі, ви, мабуть, вважали б, що чоловік давно помер, хоч містер Пастерн і не думав розставатися з життям. Крокуючи туди й сюди в роздягальні гольф-клубу «Зелені схили», він вигукував: «Бомби — на Кубу! Бомби — на Берлін! Атомні бомби! Хай знають, що я командую парадом!» То був бригадний генерал гольф-клубу, і час від часу він оголошував війну — то Росії, то Чехословаччині, то Югославії, то Китаю.

Все почалося одного тихого осіннього вечора. Проте хто в наш час стане описувати чари осіннього дня? Або ж слід уявити собі, що побачив його вперше, або ж переконати себе, що такий день більше не повториться. Сонце сяяло наче в знемозі, листя горіло багрянцем, а дим, що слався по землі, здавався шовковою наміткою. Безкрає синє небо сягало обрію, десь спалювали листя, і пряні пахощі ніби віщували весну, а не зиму. Місіс Пастерн вийшла помилуватися жовтневим сонцем. Сьогодні потрібно зібрати гроші на боротьбу з жовтяницею. Ось їй дали шістнадцять адрес, стосик брошур та книжечку з розписками. Дім Пастернів височів на пагорбі, отож, сідаючи в машину, вона зневажливо глянула вниз на будинки сусідів, що юрмилися в долині. Філантропія для місіс Пастерн була складною справою. Кожен окремий дах, на якому спиняла погляд, уособлював якесь пожертвування. Місіс Тен Ейк збирає гроші на розумово хворих, місіс Тренчард — на сліпих, місіс Горовіц — на недуги горла, місіс Серкліф — на поліомієліт, місіс Крейвен — на рак, а місіс Гілксон — на нирки. Місіс Хьюліт очолила групу розповсюдження протизаплідних заходів, місіс Рейєрсон — артриту, а ген-ген бовванів шифер Етель Літтлтон, який уособлює подагру.

Місіс Пастерн виконувала свою місію з гідністю й покорою. Це була її доля, її життя. Так само чинила колись її матінка, а ще раніш — бабуся, котрі збирали кошти на боротьбу з чорною віспою й на допомогу неодруженим матерям.

Місіс Пастерн попередила сусідок телефоном, отож їй не доведеться принизливо чекати під дверима, як рознощикам енциклопедій. Подекуди вона навіть лишалась погомоніти з сусідкою та випити чарочку хересу. Внески цього року були більші, ніж у минулому, і, бачачи кругленькі суми в чеках, місіс Пастерн приємно здригалась, хоч розуміла, що жодна з них не перепаде їй. Серкліфів вона досягла лише вночі. Випила з ними віскі з содовою й засиділась.

Коли повернувся чоловік, вона зустріла його радісним лементом:

— Сто шістдесят доларів на жовтяницю! — І додала:— Я об'їхала всіх, крім Блевінсів і Фленнаганів. Може, ти зробиш це, поки я зготовлю вечерю?

— Але я ж з Фленнаганами не знайомий.

— То й що? З ними ніхто не знайомий. Проте минулого року вони пожертвували десять доларів.

Чарлі аж падав від утоми, а дивлячись, як дружина вкладає котлети до духовки, він думав про сумну монотонність родинного щастя. Отож радий був сісти в машину та мчати до Блевінсів чи Фленнаганів — може, там хоч запропонують випити. Та Блевінсів не застав: служниця простягла йому чек і зачинила двері. Повертаючи до Фленнаганів, Чарлі силкувався пригадати, чи бачив їх коли-небудь. Прізвисько підбадьорювало: з ким, а з ірландцями можна ладнати! Через засклені двері Чарлі розгледів повну вогняно-руду господиню. Вона поралась біля квітів.

— На жовтяницю! — бадьоро вигукнув він.

Жінка турботливо глянула в дзеркало і заспішила до дверей.

— Заходьте, будь ласка,— проспівала вона дівочим голоском. Дівочого, правда, там було мало. Волосся пофарбоване, пора цвітіння давно пройшла — за всіма ознаками років тридцять з гаком. Проте зберегла, як дехто з жінок, манери й кривляння восьмирічної дівчинки.— Щойно дзвонила ваша дружина,— повідомила вона, по-дитячому краючи кожне слово.— Хоч у нас, мабуть, зараз немає наявних грошей... Та, якщо підождете хвилинку, я випишу чек... Ось тільки розшукаю чекову книжку! Що ж ви не заходите?

Видно, камін зумисне запалили до його з'яви. На столі бокали й пляшки. Чарлі всім своїм єством потягнувся до тепла. «А де ж це Фленнаган? — подумав він.— Може, затримався десь у місті? А може, й дома, перевдягається нагорі?» Місіс Фленнаган одійшла в протилежний бік, де був письмовий стіл, і стала шукати чекову книжку.

— Мені так не хочеться вас затримувати,— щебетала вона.— Може, вип'єте чогось тим часом?..

— А яким поїздом вертається містер Фленнаган?

— Він не повернеться.— Голос її впав.— Він уже шість тижнів, як поїхав.

— М-г,— посміливішав Чарлі.— Тоді я трохи вип'ю, якщо й ви зі мною...

— Чогось легенького...

— Сядьте,— наказав бригадний генерал.— Спершу вип'ємо, а потім пошукаєте. Коли шукаєш, головне — не хвилюватися.

Так вони випили по шість чарок. Місіс Фленнаган одверто про все розповіла: її чоловік гасає по світу, торгуючи пластиком для зубів. А вона сидить дома — не витримує в літаку. А коли в Токіо їй подали сирову рибу на сніданок, взяла й поїхала. Раніш вони мешкали в Нью-Йорку, де в неї було багато подруг, та містер Фленнаган вирішив, що на випадок війни тут буде спокійніше. Хоч, на її погляд, краще вже небезпека, аніж гибіти од самотності. Дітей їм бог не дав, отож так ні з ким досі не заприязнились.

— А я вас давно помітила,— просокотіла вона, плескаючи його по коліну.— Я бачила, як ви прогулювали собак у неділю... А іншого разу проїздили повз мої вікна в машині.

Образ нещасної жінки, що сумує біля вікна, зачепив його серце. А ще більше — її дебелі форми. Хоч він і знав, що це всього-на-всього аж надто жирні клуби, без будь-якої творчої наснаги! І все ж, відчуваючи, як мало місця одведено під сонцем, бригадний генерал ладен був умерти за цю м'яку і принадну огрядність. Натяки місіс Фленнаган про муки самотності ставали дедалі одвертіші, і після шостої чарки він запропонував піти до спальні та пошукати чекову книжку разом.

— Оце вперше в житті! — заявила вона, поки він приводив себе в порядок. Голос її тремтів і навіть здавався милозвучним. Він не піддавав сумніву її зізнання, але ж йому вже так багато разів доводилося це чути.

«О це вперше в житті», — кажуть вони, зодягаючи свої плаття.

«О це вперше в житті»,— кажуть, ждучи ліфта в коридорі готелю.

«О це вперше в житті»,— кажуть, натягаючи панчохи.

В каютах океанських пароплавів, у залізничних купе, в готелях з видом на передгір'я,— всюди однако кажуть: «Оце вперше в житті».

— Де ти був? — сумно поспитала місіс Пастерн.— Уже дванадцята.

— Фленнагани вгощали мене.

— Вона ж говорила, що він у Німеччині.

— Ні, несподівано повернувся.

Повечерявши в кухні, він сів до телевізора.

— Бомбу на них! Невеличку атомну бомбу! Хай знають, хто командує парадом! — репетував на тривожні повідомлення про події у світі, потім ліг у постіль і довго не міг заснути. Думав про дітей, сина й дочку, що були далеко, в коледжі. Він їх любив, і то було єдине значення слова «любити», яке знав. Затим покидав м'яча у дев'яту уявну виямку, геть усе врахувавши — й нерівність поля, і розміри ключки, й силу кидка, і навіть погоду. Проте життєві справи відволікали, й повільно танула принадна зелень гольфового поля. Всі його гроші вкладено в різні підприємства: будівництво готелів у Нассау, керамічний завод в Огайо, нові хімічні засоби до миття вікон... І скрізь невдачі! Він навіть вислизнув з ліжка й запалив. У сяйві зірок за вікном стояли голі дерева. Цього літа він намагався врятувати становище грою на перегонах і, споглядаючи голе віття, подумав, що й його талони десь валяються, як опале листя, де-небудь по канавах Бельмонта й Саратоги. Клен та ясен, був і в'яз — на талон три в четвертому заїзді — виграш сто; шостий талон у третьому заїзді — п'ятдесят... Мабуть, діти, повертаючись із школи, футболять оті його виграші ногами. Отож, знову лігши, він взявся смакувати принади місіс Фленнаган, розпалюючи себе до наступної зустрічі. Адже життя так рідко тепер дарує радощі...

Кожна нова перемога благотворно впливала на Чарлі. Він ніби перероджувався, ставав щедрим, добродушним, спокійним, приятелем котів, собак і випадкових перехожих, сповненим співчуття до чужих невдач. Хоча й знав, що дома його постійно жде живий докір, незворушна місіс Пастерн, але ж уже чверть віку слугував їй і, коли б тільки здумав ніжно погладити, вона б охнула й сказала: «Не чіпай мене. Я вдарилась, коли поралася в садку». А щойно лягали в постіль, навмисне випинала до нього свої гостряки — адже ніколи не вгавала відточувати свою гідність і почуття!

— Уяви собі,— скаже вона.— Мері Квестед, виявляється, шахрує картами,— і замовкне, так і не пояснивши, в чому річ. Всі її зауваги, можливо, являли собою побіжний докір саме йому. Проте її незадоволення нітрохи його не турбувало.

Наступного разу вони зустрілися з місіс Фленнаган у ресторації, а потім довго бавилися вкупі. У вестибюлі готелю місіс Фленнаган зупинилася перед лотком з парфумами й, назвавши Чарлі «гамадрильчиком», заявила, що обожнює духи.

Чарлі покоробило оте дівчаче кривляння, проте він усе ж таки купив їй пляшечку. Іншого разу вона зажадала пеньюар; він купив і його. А третьої зустрічі — шовкову парасольку. Чекаючи на неї вчетверте, він подумав, як би вона не зажадала ювелірних оздоб — адже фінанси його танули, як лід. Вона пообіцяла бути о першій, і він сидів, насолоджуючись своїм становищем коханця. Та місіс Фленнаган, як завжди, запізнювалась, і Чарлі тим часом мусив насолоджуватися джином. Десь біля другої він зауважив, що обслуга посміюється та киває в його бік. Невже вона не прийде? Що це за фокуси? Як вона сміє? Якась там домогосподарка, що нидіє вдома од нудоти! О другій він замовив собі сніданок. Отак завжди... всілякі тобі повії, що навіть не вміють поважати...

Самотність людини, яку обманули й кинули в ресторації посеред міста, між першою й другою ополудні, нагадує нічию землю з поваленими деревами та з безліччю окопів, що в них ми ховаємось од своєї зневіри. Лукаві погляди обслуги, веселий сміх і гамір за сусідніми столиками боляче краяли бригадирові кожен нерв. Піднятий люттю над усім оточуючим, він, здавалося, висів над натовпом, і хвилі самотності бились об нього. Та раптом побачив свою пику в дзеркалі навпроти: він ніби геть роздався, сиве волосся поприлипало до черепа, як залишки весняного ландшафту, а пузо нагадувало Санта Клауса з ялинки в клубі пожежників, котрому для солідності підв'язували подушку. Чарлі підвівся, пхнув столик і кинувся до телефону.

— Мосьє не подобається сніданок? — звернувся офіціант.

У слухавці озвався манірний голосок місіс Фленнаган.

— Ми не можемо так більше,— торохтіла вона.— Я довго думала — так не годиться. Не тому, що ви мені не подобаєтесь, ні, все те, що треба, проте сумління велить мені припинити...

— Я забіжу до вас пізнім вечором, і ми все обміркуємо.

— Н-не знаю...

— Отож чекайте мене з поїзда.

— Г-гаразд, але вам доведеться зробити мені послугу...

— Яку?

— Я скажу потім... Та ставте машину позад будинку й заходьте чорним ходом. Я не хочу, щоб сусідки плескали язиками. Хіба забули, що в мене це вперше в житті!

Авжеж, подумав Чарлі, вона має рацію. Честь над усе. До того ж її самолюбство таке наївне. Прямо-таки дівчатко з фабричного містечка: сидить на околиці поблизу річки, накинувши скатертину замість мантії, й розмахує, ніби жезлом, будяком. Як любо спостерігати!

Вона впустила його через чорний хід, хоча у вітальні все було, як і вперше.

Камін пахтів теплом, налила йому віскі з содовою, і, як завжди, здавалося, що він полишив за дверима якийсь тягар. Та цього разу ще дужче кривлялась — то припаде до нього, то відсахнеться, то полоскоче, то одскочить до дзеркала.

— Спершу виконай моє прохання...

— Яке?

— А ти вгадай!

— Грошей дати не можу. Я не багатий.

— О, на біса мені гроші!

— То що ж іще?

— Так собі, дурничка, яка завжди з тобою...

— Якщо годинник, то він нічого не вартий, а запонки — з міді.

— І не годинник, і не запонки!

— А що?

— Ні, спершу пообіцяй...

Чарлі визволився з її обіймів, бо почав відчувати слабість.

— Я не можу обіцяти, поки не знатиму, в чім річ.

— Зовсім дурничка.

— Та кажи вже!

Він зграбастав її, бо лиш так почував себе мужчиною. Серйозним, мудрим, незворушним Чарлі Пастерном!

— А ти обіцяй, що подаруєш!

— Не можу.

— Тоді йди собі. Й ніколи більше не повертайся. Чуєш? Ніколи!

Її дитяча погроза не лякала його, хоч Чарлі все-таки насторожився. Вертатися додому... до місіс Пастерн з її ураженою гідністю?

— Ну, то кажи!

— А ти обіцяєш?

— Еге ж.

— Я хочу... мати ключика од вашого бомбосховища.

Наче грім раптом торохнув. Сум і нудьга огорнули бригадира. Примарний образ дівчинки з передмістя розбився на скалки, що боляче шпигали йому серце. То ось про що вона думала весь час! Ще того вечора, коли розтопила камін та «розшукувала» чекову книжку! На якусь мить потяг до неї зник, та тільки на мить, бо місіс Фленнаган знову опинилась в його обіймах і, пестячи пальчиком, примовляла:

— Повзи-повзи, мишко, до Чарлі у хижку!

Гострий напад бажання знову пойняв його, ніби хтось раптом рубонув кулаком під коліна. Хоч десь у глибині свідомості бриніла думка, про безглузду й дурну невідчепність оцієї звички тіла. Та як змусити свій організм, як пристосувати його до інших обставин? Як привчити до політики, географії, світових катастроф і катаклізмів?

Пазуха місіс Фленнаган була така зваблива й запашна! Чарлі дістав ключика — шматочок заліза два дюйми завдовжки — і вкинув їй у виріз, ніби талісман, що має оберегти його в час загибелі світу.

Будівництво бомбосховища закінчили минулої весни, Пастерни хотіли зберегти все в таємниці, але ж бульдозери й вантажників не сховаєш. Споруда коштувала тридцять дві тисячі. Там були дві вбиральні, запаси кисню й бібліотека, підібрана професором Колумбійського університету; книги мусили викликати бадьорість, усмішку і спокій.

Їжі запасли на цілих три місяці, а також кілька ящиків з міцними напоями. Місіс Пастерн купила гіпсових качок, басейн для горобців та бородатих гномів, аби надати горбикові, що муляв око,благопристойності й приємності — хоч би вже для самої себе. Вона розуміла, що цей горб, не дивлячись навіть на всі оздоби, випирав на фоні гарненького й ошатного садка, наче зловісний символ погибелі принаймні половини населення земної кулі, і зовсім не пасував до біленьких хмарок у блакитному небі.

Отож завіски на вікнах, що виходили в сад, тепер завжди були запнуті. Навіть того вечора, коли Пастернів навідав епіскоп. Він з'явився зовсім несподівано. Подзвонив отець-секретар і повідомив, що його преосвященство хотів би скористатися з нагоди та висловити подяку за величезну щоденну допомогу церкві. Чи може місіс Пастерн прийняти його? Прибравши і сяк-так опорядившись, вона ледве встигла приготувати чогось до чаю.

— Добридень, ваша милість, — вітала вона епіскопа,— Заходьте, будь ласка! Чи не вип'єте чаю! А може, чогось іншого...

— Якщо є мартіні.

Він мав приємний і дзвінкий голос, гарну статуру, волосся, наче вороняче крило, смагляву шкіру, чітко окреслений рот, а очі, як здалося місіс Пастерн,— такі змучені й блискучі, ніби в наркомана. Вона трохи розгубилася, що епіскоп зажадав коктейлю. Адже цим відав Чарлі. Скалочки льоду сипались у неї з рук, вона линула мало не півлітра джину в міксер, а потім долила ще й вермуту.

Єпіскоп пригубив і заявив:

— Містер Далгейт так багато розповідав мені про вас.

— Допомагаю, чим можу.

— У вас, здається, двоє діток?

— Так, Саллі в коледжі Сміта, а Чарлі в Колгейті. Дома без них так порожньо! Вони конфірмувались у вашого попередника Томлінсона.

— Он як.

Місіс Пастерн почувала себе ніяково. Їй хотілося, щоб візит цей був дружнім і щирим і щоб вона почувала себе реальною істотою у своїй власній вітальні. Натомість була розгублена, як іноді під час філантропічних зборів, коли починало ввижатися, що в їх пустопорожніх суперечках вона цілком розчиняється, розвіюється, падає на підлогу й починає збирати скалки свого я, а потім намагається склеїти їх своєю доброчинністю: «Я ж хороша мати» або «Я жінка-мучениця».

— Ви з містером Ладгейтом давні друзі? — запитала вона.

— Ні! — вигукнув епіскоп.

— Їх милість тут проїздом,— пояснив отець-секретар.

— Можна мені оглянути ваш сад?..

З бокалом у руці епіскоп подибав за нею на терасу. Місіс Пастерн була ревним садівником, хоч зараз її сад не являв чогось особливого: дерева одцвіли й зосталися тільки хризантеми.

— Бачили б ви його весною,— мовила вона.— Першою цвіте магнолія. За нею — вишня, потім — сливи. Не встигнуть одцвісти, як пломеніють азалії і рододендрони. Я навіть вивела бронзові тюльпани. А ось це — білий бузок.

— О, у вас бомбосховище!

— Так... Але там не цікаво. Краще погляньте на конвалії або на троянди, що так прикрашають мій сад. Облямівка у мене з полуниць, вони так пахнуть, що паморочиться в голові...

— Й давно у вас бомбосховище?

— З весни. Я обсадила його квітучою айвою. А он там у мене город — салата, кріп, петрушка тощо...

— Мені хотілося б глянути на бомбосховище.

Її наче кольнуло ножем. Так бувало в дитинстві — похмурий день, приходять подруги, їй здавалось, що вони її люблять. А їм лиш хотілося поласувати солодощами та погуляти в ляльки! Такий егоїзм завжди краяв серце чутливій місіс Пастерн. Вона сумно поминула басейн для горобців та розмальованих качок. Гноми хмуро дивилися на неї й на гостя з-під своїх ковпаків. Місіс Пастерн видобула ключика, що бовтався на шиї, й одперла двері бомбосховища.

— Чудово! — вигукнув епіскоп. — Просто чудово! О, та тут навіть бібліотека!

— Так, — мовила вона.— Книги ці мусять викликати бадьорість, усмішку й навіювати спокій.

— Негативною рисою церковної архітектури, — почав епіскоп,— я вважаю відсутність підвалів. Для спасіння віруючих майже немає можливості. Хоч у християнських церквах це враховано. Та не смію вас більше турбувати...

Він закрокував до будинку, поставив бокал на бильце тераси і благословив місіс Пастерн.

Провівши очима його машину, вона важко опустилася на сходинку. Він приїздив не дякувати їй, зовсім ні. Невже йому теж потрібне місце в бомбосховиську? Яке кощунство! Хіба ж можливо використовувати свою святість задля такої мети? Тягар сучасності — такої, здавалося, прозорої й легкої завдяки пластикам — усією вагою давив на три підвалини суспільства — на Бога, Сім'ю та Державу. Давив нерівномірно, і місіс Пастерн почула навіть хрускіт підвалин. Вона ж бо так вірила в святість отців церкви, то чому ж від щирого серця не запропонувала йому куточок у своєму бомбосховиську? Та ні! Якщо він вірить у воскресіння й вічність життя, йому це, мабуть, не потрібне...

Пролунав телефонний дзвінок, і місіс Пастерн бадьоро відгукнулась: «Хелло!» Дзвонила прибиральниця, що двічі на тиждень порала їхні кімнати.

— Місіс Пастерн? Це Беатрис. Я хочу повідомити вам щось... Хоч я не плетуха. Ви ж знаєте... Я не Адель, котра тільки й знає, що розводить брехні — ходить від дверей до дверей та судачить, хто з жінкою як живе, у кого в кошику для сміття по шість порожніх пляшок з-під віскі, до кого ніхто не ходить на коктейлі... Я не Адель, місіс Пастерн, ви ж мене знаєте... Я прибирала у місіс Фленнаган, і вона показала мені ключика та заявила, що він од вашого бомбосховища... й що нібито ваш чоловік їй подарував. Не знаю, так це чи ні, але, гадаю, ви мусите знати.

— Дякую, Беатрис.

Він знову зганьбив її, спершу зневажив її чистоту, а потім розтоптав і почуття; і все ж їй ніколи і в голову не заходило, що він може зрадити їх спільну мрію — як уберегти себе на випадок загибелі світу. Вона вилила залишки коктейлю в бокал. Смак його був для неї гидкий, та несподіване лихо так боляче пекло, що тільки джин, здавалося, міг його вгамувати. За вікном раптом потемніло, вітер перемінився, линув дощ. Як же тепер бути? Повернутись до матері? Але ж там немає бомбосховища! Молитися? Але ж поведінка епіскопа кинула тінь на все святе...

Враз їй пригадалася ніч, коли вони змовились віддати тітоньку Іду й дядечка Ральфа на поталу атомному вогню, погодились принести в жертву: вона — трьохлітню небогу, а він — п'ятилітнього небожа, і, наче двоє вбивць, відмовили в милосерді навіть його старенькій матері.

Чарлі застав дружину п'яною як ніч.

— Я не бажаю сидіти в тій ямі з місіс Фленнаган! — випалила вона.

— Не розумію...

— Я показувала епіскопу бомбосховище, а він...

— Який ще епіскоп? До чого тут він?

— Помовч. Дай мені спершу все сказати. У місіс Фленнаган ключ од нашого бомбосховища, ти їй подарував...

Він вискочив на дощ і метнувся до гаража. Спершу прибив собі палець дверима, а потім довго сіпав стартер, сумно роздивляючись на мотлох, що накопичився за довгі роки їхнього безшабашного життя. Садові лави, стільці, електробури й траворізки, — все це колись коштувало цілого маєтку. Нарешті завів мотор і рвучко виїхав на дорогу, проскочив перехрестя на червоне світло й навіть не помітив, що важив життям. До біса! Все до біса! Не збавляючи швидкості, погнав машину вгору, стискаючи кермо з такою люттю, ніби то була шия місіс Фленнаган. Вона не пожаліла його дітей, порушила спокій його дітей, улюблених дітей!

Він спинився біля парадного під'їзду, Всі вікна світились, ніздрі Чарлі лоскотав дим, проте як не роздивлявся у засклені двері, нічого помітити не міг. Тихо, лише дощ тарабанить по дахові. Чарлі рвонув двері — замкнено. Він узявся гатити кулаками. Довгий час ніхто не виходив, і, коли місіс Фленнаган нарешті з'явилася в передпокої, Чарлі подумав, що вона спала. Адже на ній був той самий пеньюар, що він подарував. Спершу поправила волосся перед дзеркалом і відчинила. Чарлі влетів до передпокою й одразу ж наскочив на неї:

— Навіщо ти це зробила? Що за глупство?

— Я не розумію...

— Нащо ти сказала моїй дружині про ключ?

— Я не казала.

— А звідки ж вона знає?

— Не знаю.

Вона стенула плечима й опустила очі. Як у всіх упертих брехунів, у неї була глибока повага до правди, що виявлялась у жестах, які свідчили, що вона бреше. Чарлі зрозумів, що все намарне. Навіть коли б він вичавив з себе всю силу, то й то нічого не досягнув би. А якби навіть і вибив у неї зізнання, то що це дасть?

— Я хочу пити,— простогнав він. — Налий мені чогось.

— Може, ви спершу підете прохолонете... а потім приходьте, поговоримо.

— Я стомився,— вже благав він.— Стомився! Я сьогодні ще навіть не присів.

Він зайшов до вітальні й налив собі віскі. Потім глянув на свої руки — вони була аж чорні від поїздів, сходових поручнів, дверних клямок та паперів; глянув на своє зображення в дзеркалі — злипле під дощем волосся, брудні патьоки... Він кинувся до ванни. Місіс Фленнаган злякано зойкнула. Чарлі турнув двері і став віч-на-віч з якимось голим типом.

Запала тиша, мертва й пульсуюча, як перед громом. Першою озвалася місіс Фленнаган.

— Звідки мені знати, хто він?.. Я ніяк не могла вигнати його... Думайте про мене, що хочете, але це мій дім, і я не зобов'язана вам звітувати... До того ж я не кликала вас сюди.

— У, клята! — просичав він.— Геть від мене, а то я задушу тебе!

І знову вибіг на дощ та поїхав додому. Звуки і пахощі, що витали навколо, свідчили, що вона порається на кухні. «Оці її звуки й пахощі,— подумав він,— чи не вони були першими вісниками життя й чи не вони стануть провісниками його кінця?»

На столі лежала вечірня газета. Чарлі схопив її й загукав:

— Бомбу на них! Хай знають, хто командує парадом!— Та, знеможено впавши у крісло, прошепотів: — Господи, коли все це скінчиться?

Місіс Пастерн, мов привид, з'явилася в дверях.

— Авжеж,— тихо мовила вона,— Я давно не чула цих твоїх вигуків. І знала, що відбувається лихе — ще коли побачила, що ти продав свої запонки. В чім справа? — подумала я.— А коли підписав контракт на бомбосховище, не маючи й цента за душею, почала дещо розуміти. Ти ждеш не діждешся кінця світу. Еге ж? Я давно це збагнула, хоч у мене не вистачило духу признатися навіть собі — це так жорстоко!

Місіс Пастерн пропливла мимо й, ставлячи ногу на сходинку, холодно крикнула:

— Котлети на сковорідці, а картопля — в духовці. Можеш підігріти собі цвітну капусту. Я йду подзвонити дітям.

І подибала на другий поверх.

Кінець цієї історії я взнав із листа матері, який догнав мене в Кітцбюхелі, куди я їжджу кататись на лижвах.

«За ці півтора місяця, — писала вона,— сталося стільки змін, що не відаю, з чого й почати. По-перше. З Пастернами покінчено назавжди. Він дістав два роки за велику розтрату. Саллі кинула коледж і працює в крамниці Мейсі, а хлопець і досі шукає роботи. Він живе з матір'ю десь у Бронксі. Кажуть, вони одержують допомогу на бідність. Виявилось, що Чарлі давно розтринькав спадок своєї тітки, і всі ці роки вони жили в борг! Банк описав їхнє майно, і вони влаштувалися в мотелі. Потім, узявши машину на прокат, переїздили з місця на місце, ніде не платячи. Першими похопились службовці мотелів та баз прокату. Будинок Пастернів викупили Уїллоби, милі й приємні люди. А Фленнагани розлучилися! Ти пригадуєш її? Вона частенько гуляла під шовковою парасолькою у своєму садку. Кажуть, її бачили в Центральному парку в благенькому платтячку, хоч було вітряно й холодно. Якось вона забігла сюди. Дивна історія! Це було одразу після ленчу... Я стояла біля вікна й милувалася густим снігом. Небо похмуре і грізне, а сніг, такий білий та легкий, миттю запнув землю прозорою ковдрою. Раптом дивлюся — йде місіс Фленнаган! Певно, приїхала поїздом о другій тридцять три. Навіть не могла, бідна, взяти таксі! Зодягнена легко, туфлі на шпильках і без галош — уявляєш? Мандрує вулицею й прямо через пастернівський, я хочу сказати колишній їхній газон,— до бомбосховища. Стала й дивиться на нього! Воно дуже скидається на могилу, і місіс Фленнаган здавалася плакальницею: така самотня, всіма забута, а сніг падає й падає — на голову, плечі, груди... І мені стало так сумно! Адже вона з Пастернами ледве була знайома... Тут мені зателефонувала місіс Уїллобі й сказала, що в них перед бомбосховищем стоїть якась жінка, може, я знаю, хто вона, і я пояснила, що то місіс Фленнаган, котра колись мешкала на пагорбі. „Що ж робити?“ — запитала місіс Уїллобі. І я порадила сказати їй, нехай іде собі геть. Вона послала покоївку, й за кілька хвилин місіс Фленнаган поплентала на станцію...»

Плавець

Недільного літнього дня тільки й почуєш: «Учора я перебрав». Так шепчуться прихожани, виходячи з церкви; те саме повторює священик, знімаючи з себе ризу. Ви можете почути це на гольфовому полі, на кортах і в заповіднику, де керівник гуртка по вивченню природи жорстоко карається з похмілля.

— Учора я перебрав,— заявив Дональд Уестерхазі, сидячи на краю власного басейну.

— Всі ми вчора перебрали, — погодилась Люсинда Мерріл.

— Це, мабуть, од кларету,— сказала Елен Уестерхазі.

Басейн наповнювався артезіанським колодязем, і вода в ньому, багата на залізо, була блідо-зеленою. А день який! Аж ген на заході плавають гігантські білі хмари; вони нагадують місто, що його бачить мандрівник з носа корабля, і так і хочеться дати йому назву: Ліссабон або Хеккенсек...

Парило. Недді Мерріл опустив руку в воду, в правиці тримав склянку з джином. Він зберіг статуру юнака, хоч був уже немолодий, та ще сьогодні вранці, ніби школяр, з'їхав по поручнях і, глибоко вдихаючи пахощі кави, плеснув по бронзовій сідниці Афродіту. Недді можна було порівняти з цим літнім днем, у всякому разі, з його підвечір'ям. І хоч при ньому не було ні тенісної ракетки, ні сумки з чортової шкіри, від нього так і віяло спортом, молодістю й теплом, ласкавою природою. Він щойно вийшов з води та дихав шумно й глибоко, немовби хотів увібрати в легені всі чари хвилини — всю сонячну щедрість і всю насолоду власного самовдоволення. У Буллет-Парку, миль за вісім на південний захід, красувався його дім, де чотири красуні дочки, напевно, щойно повставали з-за столу й пішли гуляти в теніс. Недді раптом стукнуло в голову, що, взявши просто на захід, можна було б дістатися додому плавом.

Дивно, чому він так зрадів — адже провадив аж надто вільне життя і нібито й не нуждався в постійній надії в'язня на втечу. Його уява відродила цілу низку басейнів, що ніби звивиста річка краяли округу. Він зробить відкриття, внесок до сучасної науки! Цю річку він назве Люсинда, на честь дружини. Недді не був дивак або блазень, проте він поклав собі завжди бути оригінальним, і в душі його витав образ людини, овіяної легендою. Який сьогодні день! Отож він мусить відзначити його своєю несподіваною мандрівкою!

Знявши з плеча светр, Нед пірнув у воду — він зневажав тих, хто довго не наважується,— й поплив кролем по два, а то й три гребки на видих, рахуючи про себе: «раз — два», «раз — два». Таким стилем важко долати відстані, але в басейнах свої звичаї, до того ж кроль був модним у світському товаристві. Ласка води і її пружність давали йому більш ніж насолоду, повертали в природний стан. Нед охоче зняв би й труси, але ж у таку даль голим не помандруєш. Перепливши басейн, він виліз на край — сходинок теж не визнавав — і Чимдуж побіг газоном: Люсинда погукала, куди він, і Нед відповів, що «попливе» додому.

Він добре бачив перед собою шлях, хоч карту його накреслив по пам'яті, вірніше в уяві. Спершу треба перетнути володіння Грехемів, Хаммерів, Лієрів, Хаулендів та Кросскапів. Потім перебіг Дітмар-стріт, ділянку Банкерів, затим — шмат суходолу, і — знову басейни: Леві, Уелчера, громадський — у Ланкастері, Хеллорана, Сакса, Бісвенгера, Шерлі, Еббота, Гілмартіна й Клайвда. День був чудовий, і Неду здавалось особливою ласкою долі, що живе в світі, так щедро напоєному водою. Він почував себе паломником, першовідкривачем, улюбленцем долі. Він знав, що на всьому шляху зустрічатиме друзів, адже обидва береги «Люсинди» заселені дружніми племенами.

Нед подолав живопліт, що відділяв землі Уестерхазі й Грехема, пройшов попід квітучими яблунями, повз накриття з помпою й фільтром та опинився біля басейну.

— Та це ж Недді! — вигукнула місіс Грехем.— Яка приємність! А я ще зранку добивалась до вас телефоном. Хочете випити?

Нед розумів, що йому, як затятому мандрівникові, доведеться всіляко уникати традицій і звичаїв тубільців. Йому не хотілося ображати Грехемів, але ж потрібно «пливти» все далі й далі! Перепливши басейн, він посидів на сонці з хазяями. Та ось до них під'їхали цілих дві машини, ущерть напхані знайомими. Під радісні вигуки й обійми йому вдалося непомітно вислизнути. Він обійшов дачу Грехемів, переплигнув загорожу з колючого дроту й, поминувши пустир, опинився біля басейну Хаммерів. Місіс Хаммер поралася біля клумби з трояндами і, підвівши голову, помітила плавця, проте не впізнала. Лієри зі своєї вітальні чули плескіт у басейні. Хаулендів і Кросскапів не було вдома. Нед перетнув Дітмар-стріт і побіг до Банкерів, у яких навіть на такій віддалі було чути гамір банкету.

Басейн Банкерів був на узвишші, й Неду довелося підніматися східцями до тераси, де зібралося товариство — душ двадцять п'ять — тридцять. Ніхто не купався, окрім Расті Тауерса, що лежав на гумовому матраці. О любі, затишні береги «Люсинди»! Біля вас збираються чоловіки й жінки, що не знають біди, і служники в білих куртках обносять їх джином з крижинками. Над головою, коло за колом, ніби дитина на гойдалці, кружляв учбовий літак. Неда пойняла така любов до всього, така глибока ніжність до всіх, що хотілося гладити й торкатися руками.

Десь далеко загуркотів грім.

Ініда Банкер гучно вітала Неда.

— Гляньте-но, хто до нас прибув! Яка приємність! Я мало не вмерла з відчаю, коли Люсинда сказала, що ви не прийдете...

Вона пробралася до нього крізь натовп і одвела до стойки; шлях їм заступали сім або вісім жінок, що їх треба було цілувати, і стільки ж чоловіків, яким він потиснув руки. Буфетник, знайомий йому за сотнями подібних збіговиськ, простягнув з усмішкою склянку коктейлю. Нед постояв трохи біля нього, щоб не встрявати в розмову з іншими та не затриматись. Помітивши, як його оточують, плигнув у воду й поплив. Потім обійшов манівцями Томлінсонів, колючий гравій боляче краяв підошви, та мандрівник мусить усе спізнати.

Гості купчилися біля басейну, вологий звук їхнього гамору вже затихав, а голос диктора з бейсбольного матчу дедалі дужчав. Недільний день переступив половину. Нед пропхався між машинами, в яких приїхали гості Банкерів, і вийшов на Елуайвзлейн. Йому трохи ніяково було в самих трусах, проте рух завмер, і він спокійнісінько дістався до Леві, на плоті яких висіла табличка: «Приватне володіння. Постороннім не заходити», а поряд скринька з великим отвором для «Нью-Йоркс таймс». Всі вікна їхнього великого будинку повідкривані навстіж, та жодної тобі ознаки життя — навіть собака не загавкав. Нед обійшов будинок і спустився до басейну, де виявив сліди нещодавнього перебування родини Леві: у дальному кінці, вірніше в альтанці, уквітчаній японськими ліхтариками, зосталися на столі тарілки й безліч порожніх пляшок. Допливши туди, він налив собі з пляшки якоїсь бурди. Це вже сьогодні, мабуть, п'ята, хоч він не проплив ще й половини «Люсинди»...

Наближалась гроза. Місто з купчастих хмар піднялося ще вище, небо почорніло. Знову вдарив грім. Червоний літак досі кружляв у високості, й здавалося, ось-ось пролунає заливчастий сміх пілота, який насолоджується чудовим днем. Та грім не вщухав, і літак поспішив сідати. Десь пролунав гудок паровоза, і Нед похопився: «Котра година?» П'ята, а може, й шоста. Він уявив собі людей на платформі, що ждуть прибуття місцевого поїзда: офіціанта в смокінгу під дощовиком, карлика з квітами, загорнутими в газету, і жінку з патьоками сліз на обличчі. Зовсім споночіло, настала хвилина, коли нестямна пісня птахів у бурхливому морі — небі — одверто віщувала грозу. Десь зовсім близько, з вершечка могутнього дуба, линула вода ніби хтось раптом одкрутив кран. І тоді всі дерева зашуміли водограєм... Чому він так любить грозу? Чому завжди хвилюється, коли в двері вдирається шум вітру і дощу? Чому серце його щиро відгукується на перший поклик бурі, ніби вона несе йому радість і щастя?..

Нед переждав у альтанці. Після грози стало холодно, і його морозило. Вітер здув із клена жовте й червоне листя та порозкидав навкруги. Ще ж тільки середина літа, й те дерево, мабуть, просто хворе, та чому так стислося серце од самої думки про осінь? Нед розпрямив плечі, допив склянку й попрямував до басейну Уелчерів. Шлях йому перетнула доріжка для їзди верхи, і він здивувався, чому вона геть заросла травою. Невже Лінді продала своїх коней, чи, може, доручили їх комусь на час відпустки? Здається, хтось говорив йому про Лінді та їхніх коней, але він не пригадує, що саме...

В басейні Уелчерів не було води. Це засмутило Неда; він почував себе, як той дослідник, що сподівався натрапити на могутню ріку, а віднайшов лише мертве її русло. Кожен їде кудись на літо, але навіщо ж спускати воду? Що Уелчери виїхали, сумніву не було: все спорядження накрито брезентом, купальня на замку, віконниці в будинку зачинено. Обійшовши навкруги, Нед побачив табличку: «Продається». Коли ж це він востаннє здибався з Уелчером? Вірніше, коли вони з Люсиндою відмовились од їхнього запрошення на обід? Здається, тиждень тому... Невже йому зраджує пам'ять? Чи то він так вишколив її, навчивши одкидати все неприємне?

Десь неподалік грали в теніс. Це підбадьорило, розвіяло гнітюче передчуття і надало сил продовжувати мандрівку, не дивлячись на холод і похмуре небо. Адже це його день — день, коли Нед Мерріл перепливає округу! І він вирушив у найтяжчу путь.

Якщо ви того вечора каталися в машині, то, напевно, побачили його на обочині шосе № 424, як він стояв голий, чекаючи, щоб перебігти. «Хто це? — подумали ви.— Жертва бандитського нападу чи автокатастрофи? А може, якийсь навіжений?» Самотній і нещасний, стояв він, зносячи кпини, що сипались з усіх машин, стояв босий серед ганчір'я, битого скла й бляшанок з-під консервів. Вирушаючи, знав про цей перехід. І все ж реальність приголомшила його — стільки машин у похмурому надвечір'ї...

Хтось запустив у нього пляшкою з-під пива — всі кепкували й збиткувалися, а він мовчав. Можна, звичайно, повернутися до Уестерхазі, де його Люсинда. Він же не давав нікому якихось клятв чи обіцянок і навіть сам собі нічого не загадував. То чому ж він, прихильник здорового глузду й ненависник тупої впертості, чому не поверне назад? Навіщо йому йти далі, навіть важачи життям? Адже все це лише жарт, витівка, і не може бути, щоб п'яний бред так заволодів ним і підкорив...

Старий, що вів машину з швидкістю п'ятнадцять миль на годину, дозволив Неду перебігти до зеленої смуги, яка ділила шосе навпіл. Тепер його опали ті, що рухались на північ. Та хвилин за десять вдалося проскочити. Він рушив до висілка Ланкастер, де розміщався Спортивний центр із кортами для гандбола й громадським басейном.

Вода тут, як і в Б анкерів, відлунювала, хоч голоси звучали дужче й пронизливіше. Скрізь був порядок і жорстокі вимоги. На воротях висіло оголошення: «Всі, хто користується басейном, зобов'язані: перш ніж заходити в воду прийняти душ; вимити ноги у ножній ванні та мати при собі опізнавальний жетон». Нед зайшов у душ, сполоснув ноги у мутному розчині; ядучий сморід хлору шибонув йому в ніс, коли вийшов на край басейну, що нагадував раковину. Двоє рятівників, кожен із своєї вежі, через рівні проміжки часу свистіли в поліцейські сюрчки та через гучномовці ображали купальників. Нед із сумом пригадав розкішний басейн Банкерів; заходячи в мутну воду, він почував себе загубленим серед цієї маси безликих купальників і навіть боявся втратити свою особистість, своє багатство та інші переваги. Але пригадав, що він дослідник, мандрівник, який просто-напросто потрапив у багно на повороті «Люсинди». Скривившись, він пірнув у хлористу масу й поплив, тримаючи високо голову, щоб не наскочити на інших. Проте це нітрохи не зарадило — на нього бризкали, його штовхали й били ногами. А в кінці басейну хтось грубо окликнув:

— Ану ти, без жетона, виходь!

То був один із рятівників. Нед виліз і пішов крізь густу пелену хлору, переліз огорожу, поминув корти для гандбола й, перебігши дорогу, опинився в парку Хеллоранів. Лісова смуга була захаращена буреломом, і він колов собі ноги, перечіплювався через гілляки, аж поки не досяг живоплоту й газону, що оточували басейн.

Хеллорани були його друзі. Старі й дуже багаті, вони вважались реформаторами й упивалися славою співчуваючих до комуністів. Хоч насправді були до них байдужі, та коли хтось — а таких багато! — звинувачував їх у антидержавній діяльності, вони аж мліли од задоволення. Букова огорожа геть пожовтіла — мабуть, поїдає грибок, як отого клена в садку Леві, подумав Нед. Щоб попередити Хеллоранів, він двічі вигукнув: «Хелло!» Адже вони зовсім не визнавали купальних костюмів. Одверта безсоромність була одним із виявів їхнього прагнення до реформ, що не знало жодних компромісів: переступаючи лаз у живоплоті, Нед — з чемності — зняв труси.

Місіс Хеллоран, сива, огрядна жінка, спокійнісінько читала «Таймс». Містер Хеллоран виловлював листя з басейну. Вона нітрохи не здивувалась появі Неда і ніби навіть зраділа. Їх басейн живився од природного ручая. Тут не було ні помпи, ні фільтра, а вода така ж золотава, як і в ручаї.

— Я долаю округу плавом,— пояснив Нед.

— Невже? — вигукнула місіс Хеллоран. — Хіба це можливо?

— Так, я доплив сюди од Уестерхазі. Милі чотири подолав.

Він поклав труси на борт і трохи поплавав. А виходячи з води, почув знову її голос:

— Ми так засмутилися, Нед, коли почули про ваше нещастя...

— Яке нещастя? Я не відаю, про що ви кажете.

— Ми чули, що вам довелося продати будинок, і ваші дівчатка...

— Я нічого не продавав, а що стосується дівчаток, то вони дома.

— Авжеж,— зітхнула місіс Хеллоран.— Я розумію...

В повітрі розлилася дивна меланхолія, і Нед поспішив розпрощатися:

— Дякую за водичку. Я вже, мабуть, попливу.

— Щасливої дороги.

За живоплотом він натягнув труси і раптом помітив, що вони стали йому завеликі,— невже він схуд за півдня? Бідолаха втомився й хапав дрижаки, оті голі Хеллорани гнітюче вплинули на нього. Чи ж міг він уранці, бадьоро ковзаючи вниз поручнями, або пізніше, гріючись у ласкавих променях сонця біля басейну Уестерхазі, хоча б уявити собі, що таке плавання виявиться йому не під силу? Руки судомило, ноги здавалися гумовими й боліли в суглобах. А найбільше дошкуляв холод, що пронизував до кісток, і здавалось, йому вже ніколи не зігрітись. Кругом опадало листя, звідкись війнуло димком. Та хто ж улітку запалює камін?

Страшенно хотілося випити. Один лише ковток зігрів би його, наснажив та повернув запал, що охопив коли виникло оте зухвале бажання переплисти округу. Плавці через Ламанш підбадьорюються бренді. От йому б випити чогось для підтримки трусів... Перетнувши газон перед будинком Хеллоранів, він дійшов стежкою вниз, до будиночка, що його вони звели для єдиної доньки Хелен та її чоловіка Еріка Сакса. У них свій басейн, трохи, правда, менший, і обоє були там.

— О Недді! — вигукнула Хелен.— Ви поснідали у мами?

— Н-не зовсім,— вичавив Нед.— Так, тільки трохи посидів... Пробачте, що вдираюсь до вас, та я геть задубів і подумав, що, може б, ви дали мені чогось ковтнути...

— З охотою,— скривилась Хелен,— та ось уже три роки, як Еріку зробили операцію, і ми не держимо спиртного.

Дивно! Невже він і справді все забув? Чи це тільки вміння приховувати змусило його забути, що будинок давно продано, діти бідують, а близький приятель страждає смертельною недугою?

Нед несміливо глянув у обличчя Еріка і ковзнув поглядом униз, де червоніли три рубці — один короткий, а два інші — на цілий фут. На тому ж місці, де мав бути пуп, рожевіла гладенька шкіра.

— Зайдіть до Бісвенгерів,— порадила Хелен,— вони з охотою вас пригостять. У них зараз відбувається щось грандіозне. Чуєте?

Через дорогу, газони й сади, луки й гаї до них долинав сріблястий шум голосів над водою.

— Гаразд, — мовив він.— Піду мокнути далі.

Адже не міг уже звільнитися від обов'язку, від обраного способу пересування. Отож знову плигнув у воду й, пирхаючи та ледве тримаючись на поверхні, подолав басейн.

— Ми з Люсиндою ждемо вас,— крикнув вилазячи.

Він ішов лугом на відгомін голосів, що котилися хвилями од Бісвенгерів. Звичайно, вони зрадіють, вони пригостять його склянкою віскі, більше того — вважатимуть, що їм просто пощастило. Чотири рази на рік вони надсилали йому з Люсиндою запрошення на обід, і щоразу Мерріли запрошення відхиляли, а вони все слали та слали свої візитки, не бажаючи рахуватися з антидемократичними канонами оточення. Бісвенгери не належали до Недових кіл, вони не потрапили навіть до списку, за яким його дружина розсилала різдвяні поздоровлення. Під час коктейлів обговорювали ціни, на званих обідах говорили про курс акцій, а після випивки дозволяли собі солоні анекдоти про жінок. Нед прямував до них із почуттям байдужості, зневаги й ніяковості водночас,— адже для подібних відвідин вже трохи запізно!

У Бісвенгерів було людно. Грейс мала звичку тягнути до себе кого завгодно: і окуліста, й ветеринара, й агента по маєтностях, й зубного лікаря. В басейні жоден не плавав, і вода в сутінках відливала оливом. Нед кинувся до стойки. Грейс рушив йому назустріч, але не так радісно, як войовничо.

— Ну от, — вигукнула вона,— тепер, здається, всі, навіть непрохані гості з'явилися.

Він навіть не поморщився. І все ж чемно спитав:

— Чи не можна мені чогось випити?

— Будьте, як дома,— одвернулась вона, а він підійшов до стойки і попрохав віскі. Буфетник налив і теж одвернувся. У світі Неда суспільне становище вимірюється ставленням кельнерів і буфетників, тому лакейська грубість мала означати, що він і справді скотився на самий низ. Хоч, може, буфетник у них новий і зовсім не знає, хто такий Нед.

За спиною почувся голос Грейс.

— Розумієш, вони розорились — за один день,— пояснювала вона комусь.— Живуть тепер на жалування... Одного разу він навіть вперся сюди та клянчив у мене п'ять тисяч!..

Нед шугнув у воду, переплив басейн і захитався далі.

Черговий басейн на його шляху — передостанній — належав колишній коханці Шерлі Адамс. Ось де він спочине після образ у Бісвенгерів! Кохання — сексуальний неспокій — стане для нього бальзамом, болетамувальним засобом, що наддасть сил і поверне рівновагу. Він водив з нею шашні — коли ж це? Тиждень, або місяць, чи, може, й рік тому? Він перший усе припинив, отож його зверху. Проходячи в ворота, він почував себе господарем своїх володінь, адже коханець — особливо потаємний — користується власністю коханки, свідомий своїх прав, що про них законний володар може тільки мріяти. Вона сиділа у сяйві електричного світла скраю зеленкувато-блакитної води, і волосся вигравало міддю. Її обриси не збудили глибоких почуттів. Адже зв'язок цей не був серйозним, хоч вона й пролила море сліз, коли він поклав усьому край.

Вона одразу знітилася. Ще, чого доброго, знову заплаче!

— Ти чого прийшов?

— Перепливаю округу.

— Боже! Коли ти вже станеш дорослим?

— А хіба що?

— А те, що будеш канючити грошей, то я не дам більше жодного цента.

— І все ж чаркою віскі пригостиш?

— Могла б, але не бажаю.

— Тоді бувай, я собі поплив.

Він пірнув у воду й доплив до протилежного борту, та коли зробив спробу вилізти, не зміг — закрокував по воді до сходинок і знеможено виліз нагору. Озирнувшись, побачив біля неї якогось юнака.

Од газону пахло осінніми квітами. Запах бив у ніс, наче газ із одкритого крана. Він підвів голову. У небі з'явилися зірки — та чому там Андромеда й Кассіопея? Куди поділися літні сузір'я? І він заплакав.

Можливо, це були перші сльози за все його свідоме життя, але таким задубілим, стомленим і розгубленим він ще ніколи себе не почував. До того ж не міг зрозуміти, чому з ним так нечемно повелися буфетник і коханка, що так недавно стояла перед ним на колінах та поливала ноги слізьми. Він надто довго плив, надто довго перебував у воді, у нього вже навіть дерло в носі та в горлі. Скляночку віскі — ось що йому треба. І хоч варт було лише перетнути дорогу, щоб опинитися вдома, він чомусь зумисне звернув убік та поплентав до басейну Гілмартінів. Проте не плигав, а зійшов сходинками до води й поплив жабки, як ото в дитинстві. Ледве доплентав до Клайдів та перейшов їхній басейн убрід, тримаючись за борт і часто спочиваючи. Виборсався з води й поволік ноги з сходинки на сходинку, боячись, що забракне сил дотягти додому. Хоч і звершив свій задум, таки переплив округу, втома зборола його, і Нед не відчував задоволення. Нарешті, хапаючись за стовпи, дістався під'їзду власного будинку.

Скрізь тихо. Може, Люсинда зосталась на вечерю в Уестерхазі? А дівчатка приєдналися або ж поїхали десь самі? Але ж вони домовились провести неділю по-сімейному!

Нед хотів одчинити гараж, щоб подивитися, які машини стоять, а які у від'їзді. Та брама була на замку, і після дотику до штаби у нього на руках зосталась іржа. Стічний жолоб, що його одірвала буря, звисав козирком над дверима. «Вранці поправлю»,— подумав Нед. Двері будинку теж чомусь закрито, можливо, служниці випадково зачинили...

Та раптом пригадав, що в них давно вже немає слуг. Він загукав і став молотити в двері, потім натиснув плечем, зазирнув у вікно... І побачив, що будинок порожній.

Метаморфози

I

Ларрі Актеон був збитий за класичним взірцем: кучері, трикутний ніс, могутнє рухливе тіло, до того ж пристрасть до всіляких новацій ріднила його з Періклом. Він зладнав собі яхту (із креном на лівий борт), спарував фінську вівчарку з німецьким вовкодавом (американський клуб собаківництва не визнав нової породи) та займався притравкою в Буллет-Парку, де мешкав з гарненькою дружиною й трьома дітьми. Нарешті, він член правління комерційного банку «Летарда й Вільямса», де його шанують за кмітливість і темперамент.

Фірма має репутацію чесної, солідної й консервативної, лише в одному випадку вона порушила традицію: до правління входить жінка — місіс Вуйтон, вдова, покійний чоловік якої посідав керівне становище, і дружина попрохала дозволити їй його замістити. Вона розумна й гарна, до того ж фірма зазнала б чималої шкоди, коли б місіс Вуйтон забрала свій пай. Навіть непримиренний Летард підтримав цю кандидатуру.

Її оригінальний і сяючий розум всіх підкоряв ще й тим, що поєднувався з незвичайною красою. Коротше кажучи, це була жіночка років тридцяти п'яти, чарівна, ефектна і до того ж роботяща.

Не можна сказати, щоб Ларрі зневажав її — у нього не вистачило б на це снаги,— його тільки принижувало й дивувало, що краса й голос місіс Вуйтон впливали на справи куди дужче, аніж його темперамент і кмітливість.

Кожен член правління — а їх семеро — має окремий кабінет, що тулиться до головного приміщення, де панує сам містер Летард. Обладнання старосвітське, а по стінах висять портрети померлих діячів. Кожен із шести чоловік обов'язково носить годинник на ланцюжку, має приколку до краватки й капелюх з широкими крисами.

Якось після обідньої перерви Ларрі сидів, занурившись у напівтемряву, та думав, куди б пристроїти свої акції. І раптом згадав: серед клієнтів фірми є такий собі культурно-просвітницький фонд, який з охотою вхопиться за них. Гнаний невсипущим темпераментом, Ларрі метнувся до містера Летарда та вдерся, не постукавши до його кабінету. Там саме перебувала місіс Вуйтон в одному тільки перловому намисті, а поряд містер Летард усього-на-всього з ремінчиком од годинника.

«Пробачте!» — вигукнув Ларрі й повернувся до свого кабінету. Голих жінок він бачив чимало, але такого розкішного тіла — не доводилось. Особливо її шкіра — осяйна й рожева, що зливалася з блиском намиста. Пафос і нагла краса цього тіла застряли в його пам'яті, наче мелодія. Він побачив те, що йому бачити було зась, а в холодному погляді місіс Вуйтон блимнуло на нього чимось гемонським і нечистим. Він знав — і ніщо вже не могло його розрадити,— що допустився фатальної помилки й заслуговує тяжкої кари. Ревна послужливість гнала його до кабінету начальника. Здавалося б, це заслуговує на похвалу. Чому ж тоді у нього таке відчуття, ніби над головою зависла хмара? Всі ласі до жінок, і те, що він побачив, можливо, відбувається в тисячах установ. Адже це саме звичайне явище, заспокоював він себе. Та вмить похопився, бо в отій шкірі й холодному погляді бісівських очей було щось чарівне й фатальне. Знову й знову він переконував себе, що не вчинив нічого особливого, одначе всі його докази розбивалися об глуху стіну, а внутрішній голос підказував; таки бачив те, що йому бачити зась.

Вернувшись він диктував листи або розмовляв по телефону,— нічого іншого робити не міг. Все намагався узаконити породу вівчарки. Зоологічний сад у Бронксі не виявив жодної цікавості. В клубі собаківництва заявили, що їм не потрібні покручі. Згадавши, що в ювелірних крамницях, універмагах та картинних галереях тримають сторожових собак, взявся дзвонити туди — в Мейсі, Картьєрс, музей сучасного мистецтва,— та у всіх були собаки, а нових не потребували. Останні години провів біля вікна, як перукарі, що в них ніхто не стрижеться, торгівці антикварними речами, що їх ніхто не купує, страхові агенти, яких ніхто не визнає, галантерейники, що ледве зводять кінці з кінцями — дивився у вікно, сумно проводжаючи чудовий день. Всім своїм єством він почував небезпеку, тож ні темперамент, ні здоровий глузд, якими він так щедро володів, не в силі були розрадити.

О сьомій вечора він мусив разом з іншими членами правління бути на діловому обіді в одному з будинків Іст-Сайду. Ще вранці поклав до валізи візитний костюм, щоб потім не вертатися додому; господар будинку, до якого вони йшли, запропонував у нього прийняти душ та перевдягтися. О п'ятій Ларрі полишив свій кабінет і, щоб скоротати час та повернути рівновагу, вирішив прогулятися пішки. На розі П'ятдесят сьомої вулиці глянув на годинник і, побачивши, що ще рано, зайшов до бару. Це був один із тих закладів, де самотні жінки почувають себе цілком вільно. Під час коктейлів вони збігаються сюди з сусідніх будинків після нудного дня. Одна з них привела собаку. Він чомусь кинувся на Ларрі. І то з такою люттю, що зсунув стіл, до ніжки якого був припнутий, та протягнув його кілька дюймів по підлозі; фужери з коктейлями перекинулись. Ларрі довелося тікати в протилежний бік, подалі від жінок. Собака все гавкав та гарчав.

— Що з тобою, мій любий? Що так тебе роздратувало? — сокотіла хазяйка, та дарма.

— Вас не терплять собаки? — спитав бармен.

— Та що ви! Я завжди з ними ладнав.

— Дивно,— протягнув той.— Ні разу не чув, щоб цей пес колись загавкав! Вона приходить сюди щодня і завжди його приводить. Може, вам краще піти до кафе? Бачите, ви тут уперше, а вона наша давня відвідувачка.

— Добре,— буркнув Ларрі і, взявши склянку, пройшов до кафе, де не було жодної душі. Собака вмить заспокоївся. Ларрі допив віскі і розглянувся довкола: чи немає десь іншого виходу, не через бар. Довелося знову крастись повз собаку, і той рвонувся до нього та вгомонився, лиш коли Ларрі шаснув за двері.

В будинку, де його ждали, він бував не раз. Проте коли зайшов до вестибюля, здивувався, що він так схожий на всі інші. Підлога вимощена білими й чорними квадратами, фальшивий камін, два крісла, пейзаж у рамці — все таке знайоме і таке схоже на десятки вестибюлів, що в них доводилося бувати. Він запитав у ліфтера, чи тут мешкають Фулмери, той відповів, що тут, але повіз його не на десятий поверх, а в підвал. Може, у Фулмерів ремонт, подумав Ларрі, і до них краще підніматися вантажним ліфтом. Двері розсунулись, і він опинився в якомусь пеклі, де скрізь височіли баки на сміття, поламані дитячі візочки й труби, обмотані азбестом.

— Он у ті двері,— сказав ліфтер.

— Але чому я мушу підніматися вантажним ліфтом?

— Так треба.

— Щось я не розумію...

— Слухайте,— сердився вже той,— йдіть до вантажного ліфта, бо буде гірше. Вічно претесь, куди не слід! Управитель наказав доставляти пакунки чорним ходом — от і все.

— Та я ж не посильний... Я гість.

— А чому у вас пакунок?

— Це мій візитний костюм. Негайно підніміть мене до Фулмерів.

— Пробачте, містер, а я вважав вас посильним...

— Я член правління, — обурився Ларрі.— Ми будемо обговорювати біржеву операцію на чотири мільйони. Лише у мене дев'ятсот тисяч. Я живу в Буллет-Парку, в будинку на двадцять дві кімнати. У мене ціла зграя собак, двоє верхових коней і троє дітей, які вчаться в коледжах. У мене яхта — двадцять два фути! П'ять автомобілів!

— Господи! — пробелькотів ліфтер.

Вийшовши з ванни, Ларрі довго роздивлявся на себе в дзеркалі: чи не змінився він якимось чином?

Та обличчя було до того звичне, він щодня мив його й голив, що важко було щось розпізнати. За обідом теж нічого особливого не трапилось. Довго пили віскі. А Ларрі ніяк не міг оговтатись — спокою не давала ота причіпка ліфтера. Він поділився з гостем, що стояв поруч:

— Знаєте, мене сьогодні ліфтер прийняв за посильного.

Та гість чи то не дочув, чи не схотів чути, бо лиш лунко зареготав і одійшов. Ларрі дістав ще одного ляпаса: адже він звик, щоб його поважали.

Взявши таксі до Центрального вокзалу, він поспішив на поїзд, який, здавалося, тільки й годився, щоб підбирати всіляких п'яничок та бродяг. Огрядний кондуктор з трояндою на вилозі миттю підскочив до нього:

— Ну, що, ви все там же працюєте? — запитав.

— Еге ж,— одказав Ларрі.

— У Йорктауні, в пивничці?

— Ні, — Ларрі взявся обмацувати своє лице: може, за цей час воно змінилось?

— То, значить, у ресторації?

— Ні.

— От чудасія!— не вгавав кондуктор.— А я, побачивши форму, подумав, що ви офіціант.

Ларрі вийшов з поїзда о другій годині ночі. На стоянці зосталося дві-три машини. Він сів у свою — малолітражну європейської марки — й увімкнув фари; вони ледве блимали, а коли завів мотор, і зовсім погасли. За дві-три хвилини акумулятор сів. Додому було недалеко, і Ларрі з задоволенням пішов пішки. Він перетнув порожні вулиці та підійшов до воріт власного будинку. Зачиняючи їх, почув тупіт собачих лап і сапання багатьох псів — хтось, мабуть, випустив усю зграю.

Дружина, вважаючи, що він дома,загукала:

— Ларрі! Ларрі! Собаки у дворі! Ларрі! Вони когось опали!

Падаючи, він чув, як вона верещить, бачив, як спалахнули вікна. І це останнє, що йому судилося почути.

II

Після одруження Орвіл Бетман щоліта цілих три місяці нудився в Нью-Йорку, де мав просторе мешкання, гарну економку й численних друзів. Адже всі мужчини зносять самотність по-своєму. Одні шастають, мов голодні вовки, й, знаходячи собі партнершу, почувають не більше, ніж з'ївши пиріжок. Та Орвіл був не такий. Він кохав дружину, і тільки її. Любив її голос, лице, кожен рух, любив, коли вона поруч, навіть саму пам'ять про неї, коли розлучались. Він був гарний, і, щойно зоставався наодинці, жінки не давали йому проходу. Вони кликали його до себе, вдиралися додому, перестрівали в темних закамарках, а якось —.це було на пляжі в Іст-Хемптоні — одна навіжена хотіла здерти з нього труси. Та навіть тоді він зберіг вірність своїй Вікторії.

Бетман — співак. Голос у нього не сильний, зате переконливий. Колись, ще на початку кар'єри, він виступив з єдиним концертом та виконав пісні вісімнадцятого віку. Критика буквально знищила його. Тоді він кинувся до телестудії, де імітував голоси в мультфільмах. Та якось його попрохали заспівати рекламний куплет до нової марки сигарет. Усього-на-всього чотири рядки. Наслідок був несподіваний! Сигарети підвищили збут на вісімсот відсотків, а Бетман дістав винагороду в п'ятдесят тисяч доларів. Настирлива й переконлива інтонація його голосу здавалася неповторною, і вплив її був разючий. Що б він не вихваляв — крем до взуття, зубну пасту чи віск для підлоги,— сотні й тисячі піддавалися чарам і купували все що завгодно. Навіть маленькі діти й ті не витримували, коли чули його голос. Отож Бетман розбагатів. Робота здавалася йому приємною й необтяжливою.

Вперше він здибав свою майбутню дружину в автобусі на П'ятій авеню. Звечоріло, йшов дощ. І, ледве глянувши на струнку дівчину з солом'яним волоссям, Бетман був уражений та відчув пристрасть, якої ще ніколи не знав. Напад почуттів був до того навальний, що мусив зійти там, де й вона, і простувати за нею вулицею. Він страждав, як усі закохані, котрі бояться, що надмірний вияв почуттів та нагла увага, що її вони демонструють предметові свого кохання, можуть вважатися нахабством. Вона дійшла до дверей великого будинку й на мить затрималась під склепінням, аби струсити воду з парасольки. Він погукав:

— Міс?!

— Що?

— Мені потрібно сказати вам двоє слів.

— Про віщо?

— Мене звуть Орвіл Бетман. Я співаю рекламні куплети. Ви, мабуть, чули мене. Я...

Вона ковзнула по ньому поглядом і відвела очі. Тоді він проспівав своїм настирливим, чаруючим голосом:

Голос Бетмана, проти якого ніхто встояти не міг, зачепив дівчину, але якось поверхово.

— Я ніколи не дивлюсь телевізора,— одказала вона.— Що вам від мене треба?

— Я хочу одружитися з вами,— випалив він з переконанням.

Вона посміхнулась і шугнула до ліфта. За п'ять доларів швейцар назвав її ім'я та розповів, що знав. То була Вікторія Хезерстоун, яка мешкала з тяжко хворим батьком у 14-Б.

Вранці, коли йшов на службу, дізнався в бюро довідок, що міс Вікторія Хезерстоун закінчила жіночий коледж Вассар і провадить шефську роботу в лікарні на Іст-Сайді. Одна з сценаристок-практиканток вчилася з нею й товаришувала з сусідкою по кімнаті. Бетману згодом вдалося потрапити на коктейль, де була й вона. Він запросив її повечеряти в ресторані й переконався, що чуття його не обманювало. Вона саме та, що йому судилась. Тиждень чи два Вікторія пручалася і, нарешті, здалась. Та з'явилася нова перешкода. Батько Вікторії — він присвятив себе вивченню творчості Антоні Треллопа — був надто старий і хворобливий, і вона боялась, що він загине без неї. Отож ладна була навіть скалічити собі життя, лиш би не мати на сумлінні його смерті. Жити йому зоставалось небагато, і Вікторія пообіцяла Бетману вийти за нього після смерті батька. На доказ цього зголосилася жити з ним на віру. Бетман торжествував. Одначе старий жив та й жив...

Бетман прагнув вінчання, йому хотілося, щоб їхнє співжиття було чистим і святим і щоб про нього знав увесь світ. Вікторія приходила до нього двічі на тиждень, та Бетман сумував. А тут ще старого звалив удар, і, за настійною вимогою лікарів, Вікторія вивезла його в Олбані, де у них була дача. Тепер могла жити, як хотіла, протягом цілих дев'яти місяців, за виключенням літа. Бетман і Вікторія одружилися й були щасливі. Одначе кожного року першого червня вона їхала на острів, де помирав старий, і поверталась лише у вересні. Батько й не відав про шлюб, і Бетману зась було її відвідувати. Він тричі на тиждень слав листи (до запитання), вона відповідала, хоч і не на кожен, бо що ж було писати: про тиск, температуру чи про нічне потіння старого... Щомиті здавалося, що він ось-ось помре. Бетман не смів з'явитись на острові. Тому місце її ув'язнення стало для нього чимось фантастичним, а три місяці без дружини — справжньою мукою.

Одного недільного ранку бідолаха прокинувся з такою тугою по дружині, що почав кликати: «Вікторіє! Вікторіє!» Він одягнувся й пішов до церкви, а після сніданку відпустив слуг та пішов гуляти. Було нестерпно жарко. З машини, що проїздила по набережній Іст-Рівер, долинув до нього власний голос, який вихваляв горіхове масло; і цей спів, визволяючись з вуличного шуму, краяв його душу, наче тяжке зітхання. Туга за дружиною, його єдиною коханою, цілком прибила бідолаху. Він сів у машину й поїхав до неї.

Переночував у Олбані й потрапив на острів уже десь опівдні. Він запитав у човняра, як туди потрапити.

— Раз у тиждень вона сама сюди приїздить,— розповів той.— За ліками й харчами. Та сьогодні навряд чи буде.

І човняр показав у бік острова, що ніби танув у озері за милю од пристані. Бетман узяв моторку напрокат і погнав до острова. Об'їхавши його, побачив затишну бухту й пристав. Прямо над головою височів старовинний котедж, мовби зумисне зведений для пожежі. Він геть почорнів од креозоту й до того ж був прикрашений бридким орнаментом. Над усім панувала кругла вежа, оточена перилами. Високі сосни ніби кутали її в морок, хоч навколо сяяло сонце, в будинку світилося.

Бетман піднявся на ганок і глянув крізь засклені двері: довгий коридор упирався в сходи, прикрашені двома колонами. На одній з них стояла потьмяніла од часу бронзова Венера. Вона тримала в руці канделябр із двома електричними свічками; вони горіли, щоб розігнати морок, в якому потопав будинок. На другій колоні стояв Гермес. Він теж тримав дві свічки. Заслана килимом підлога вела до вітража, скельця якого вигравали всіма барвами веселки. Бетман подзвонив, і, шкутильгаючи та тримаючись за поручні, вийшла покоївка. Вона глянула на нього крізь скло й замотала головою.

Він штовхнув двері, й вони відчинилися.

— Я Бетман. Я хочу бачити свою дружину.

— Не можна. Зараз не можна. Вона з ним.

— Мені конче треба її бачити.

— Не можна. Йдіть собі. Прошу вас...

В голосі її були благання й переляк.

Крізь віття сосен поблискувало озеро, спокійне й гладеньке, але шум вітру, що гуляв над верхівками, скидався на прибій; заплющивши очі, можна було уявити, що дім височить на кручі й під ним бушує море. Смерть, подумав він чи просто відчув, нагло вдерлася в царство кохання.

Могутні хвилі підхопили його, і він заспівав:

Чи то мелодія пасторалі, чи переконливі слова зачепили серце старої покоївки — вона стояла, мов закам'яніла.

Десь нагорі рипнули двері й почулися кроки. І вмить до нього збігла Вікторія та кинулась на груди. Ніколи ще не здавались такими солодкими її поцілунки!

— Їдьмо, — промовив він.

— Не можу, любий! Батько вмирає.

— Скільки вже разів це було...

— Ні, тепер уже напевне.

— Їдьмо!

— Не можу.

Він узяв її руку й повів за двері, а потім зеленою лукою до причалу. Вони мовчки перетнули озеро, сповнені такого почуття, що все навколо — й повітря, і сонячне світло — здавалось витесаним з мармуру. Бетман заплатив човняреві, всадовив її в машину і погнав додому. Він жодного разу навіть не глянув на неї, поки не виїхали на шосе. Тоді повернув голову, щоб помилуватись любими рисами. Й від того, що так нестерпно кохав її — ці білі руки, солом'яне волосся, усмішку,— машина раптом відмовилась йому підкорятись і вони потрапили під вантажник.

Вона одразу померла. А він провалявся вісім місяців у лікарні. Коли дозволили вставати, спробував заспівати. І — о диво! — голос його зберіг свою переконливість і принаду.

Тепер він оспівує політру для меблів та пилососи. Дурнички, здається, але тисячі жінок і чоловіків, підкорені його голосом, біжать до крамниць та розбирають геть усе, що треба й не треба.

IІІ

Коли місіс Перанджер заходить до клубу, вам забиває дух, наче перед жеребкуванням на бейсбойльний матч. Ось вона прямує до ресторану та, здибавши у дверях місіс Бібі, з якою співпрацювала колись у шпитальному комітеті, дарує тій миттєву й байдужу посмішку. А місіс Бінгер, що відчайдушно кличе її, махаючи рукою, ніби й зовсім не помічає. Місіс Еванс цілує легким доторком губів. Що ж до місіс Бад, у якої не раз обідала, то її мовби й на світі не існує. З пам'яті випали всі оті Райти, Наггінзи, Фрейми, Догани і Холстеди. Сива, зодягнена з смаком, вона мистецьки володіла могутньою зброєю неуважності, й нікому не вдавалося застукати її зненацька; чим дужче колишні знайомі дивувались, тим більше вона виростала в їхніх очах. В двадцяті роки вона була славнозвісною красунею, і навіть сам Пакстон малював її на повний зріст перед дзеркалом; стіна, що правила за тло, світилась, як у Вермейєра, ніби там і зовсім не було світла. Навкруги звичні атрибути: китайська ваза, стілець з позолотою, а у відбитій дзеркалом сусідній кімнаті арфа на килимі. Волосся її було в ті роки вогняно-руде. Проте картина давала лише статичне уявлення про місіс Перанджер. Завдяки їй у Ньюпорті почали танцювати матчиш, вона змагалася із славнозвісним Боббі Джонсом у гольф, в часи сухого закону просиджувала в барах до зорі й одного разу на гульбищі в Балтіморі бавилась у стріп-покер. І навіть зараз, хоч уже й стара, коли пахучий вітерець доносить мелодію чарльстона, миттю зіскакує з тахти й демонструє такі вихиляси, що завидки беруть. Та ще й клацає пальцями й виспівує: «Чарльстон! Чарльстон!»

Містера Перанджера і їхнього єдиного сина, Патріка, уже немає серед живих. Про свою єдину, схожу на німфу доньку Неріссу вона каже: «Нерісса не може приділяти мені уваги. І я не жалуюсь на неї. Біля Нерісси завжди товпляться люди, і вона, певно, і заміж досі не вийшла, що їй ніколи. Минулого тижня вона демонструвала своїх собак у Сан-Франціско, а тепер збирається везти їх на виставку до Рима. Неріссу всі люблять, навіть обожнюють. Адже вона страх яка принадна!»

Отож Нерісса. Ось вона входить до вітальні своєї матінки. Суха, змарніла, років під тридцять. Теж майже сива. З-під подолу спідниці звисає сорочка. На туфлях засохле болото. Бувають діти (і Нерісса саме з таких), призначення котрих ніби слугувати наявним доказом, що й елегантність, і шик того світу, в якому обертаються їхні батьки, нездатні приховати біль, невлаштованість і розгубленість... Увесь тягар життя ніби лягає на плечі цих дітей, і вони тихо й незлобиво зносять його. Воістину безгрішні створіння, вони і в гадці не мають пручатись волі старших, які навіть мріють за них та торують їм шлях у житті. Здається, само провидіння скеровує рухи і дії цих дітей, примушуючи їх гепатись на підлогу під час демонстрації живих картин; виходячи з гондоли у Венеції, падати в воду біля самого палаццо; губити їжу з тарілки; обливати вином скатертину; розбивати коштовні вази; потрапляти ногою в собачий послід; вважати дворецького гостем і подавати йому руку; голосно кашляти під час концерту й обирати собі щонайгірших друзів. До того ж вони такі чисті й благородні, наче монахи-францисканці.

Отож входить Нерісса. Поки її рекомендують гостям, вона умудряється перекинути столик, заляпати килим брудом та підпалити крісло недопалком. Гості кидаються гасити, і тихі води миру, створеного місіс Перанджер, аж бурхають од каламуті. Вчинки Нерісси не зумисні, вона просто-напросто виконує своє призначення — нагадувати світові про людські вади.

Нерісса розводила таусенд-тер'єрів. Оті вихваляння її матінки, звичайно, були тільки мрією. Її донька, самітна й соромлива, проводила все своє дозвілля в товаристві собак. Серце її не цуралось кохання, проте влюблялася вона тільки в садівників, посильних, офіціантів та двірників. Одного разу — пізно вночі — улюблена сука її почала щенитись, і довелося кликати ветеринара, який саме перед тим відкрив амбулаторію для собак і котів на шосе 14. Ветеринар одразу приїхав, і сука благополучно народила свого первістка. Тоді він узяв малюка й притулив його писок до лона матері. Це викликало захоплення в Нерісси. Вона відчула ніжність і співчуття до людини, що так любить тварин. Спитала, чи одружений, і, дізнавшись, що ні, дозволила собі — ось уже вкотре! — пірнути в самозабуття закоханості. Їй, бідолашній, і в голову не заходило, що мати буде проти. Хоч кожного разу, щойно вона признавалася про взаємини з механіком або лісничим, мати аж казилася. Забувши про це, вона з сяючим лицем стежила за діями ветеринара та бігала принести води або рушника, віскі чи бутерброди. Пологи тяглися до самого ранку. Щенята вдались на славу, і, коли Нерісса з ветеринаром полишили псарню, на сході вже зарум'янилось.

— Вип'єте кави? — спитала Нерісса, але, почувши плюскіт води, додала: — Чи, може, хочете поплавати?

— А що, я з охотою освіжився б,— відповів той.— Залюбки поплавав би! Адже я прямо звідси — до лікарні, й купання підбадьорило б мене перед роботою.

Басейн, збудований ще її дідом, був викладений мармуром, і його дзеркало нагадувало велетенське трюм(?. Вода прозора, і кожен опалий листок кидав на дно невеличку тінь з райдугою по краях. У всьому маєтку місіс Перанджер — ні в саду, ні в кімнатах — не було іншого куточка, де Нерісса почувала б себе так дома, як біля басейну. Саме по ньому нудилась вона у від'їзді, а коли поверталась, то бігла сюди, до своїх пенатів. Вони довго плавали, як діти. Потім одяглися й пішли по траві до його машини.

— А ви хороша,— сказав він.— Вам досі ще цього не казали?

Й, поцілувавши її, поїхав. Мати з дочкою зустрілися тільки підвечір, коли Нерісса зійшла до чаю у двох різних капцях — чорному й червоному — та одразу й випалила:

— Мамо, я зустріла нарешті свого судженого!

— Невже? Хто ж він?

— Його звати доктор Джонсон. Він має ветеринарну амбулаторію на шосе 14.

— Люба моя, — здивувалась місіс Перанджер, — хіба ж ти можеш вийти за ветеринара?

— Але ж я кохаю його. Кохаю! І хочу бути його дружиною.

— До дідька! — розсердилась місіс Перанджер.

Того ж вечора вона зателефонувала мерові та попрохала до телефону його дружину.

— Це Луїза Перанджер,— почала вона. — Я хочу запропонувати нову кандидатку до клубу Тілтона. От і подумала про вас...

В слухавці почулося тяжке зітхання: у дружини мера, певно, запаморочилась голова.

— Тільки майте на увазі,— продовжувала місіс Перанджер,— послуга за послугу. На шосе 14 з'явилась ветеринарна амбулаторія. Треба, щоб її не було... Ваш чоловік може знайти привід — адміністративне або санітарне порушення... Йому видніш. Якщо переконаєте його, я надішлю список, аби ви підібрали собі рекомендуючих. А десь у вересні я зможу запросити вас до себе на ленч. Бувайте.

Нерісса засумувала й померла. Її поховали в дворі єпіскопальної церкви — тієї, де був вітраж, подарований родиною Перанджер. В жалобі мати виглядала ще величнішою, навіть з'явилось в ній щось од патриціїв, а виходячи з церкви, шморгнула носом і заявила:

— Вона ж була така чарівна, така чарівна!

Одначе скоро забула про все й повернулась до звичної діяльності — треба було провадити підготовку дебютанток до котильйона та одібрати найбільш гідних, а тижнів за три після похорону в будинку з'явилась якась Пентасон із дочкою.

Вона багато побігала, щоб заслужити таку милість: і в госпіталі попрацювала, і організувала відвідання театру, і клубний фестиваль та антикварний ярмарок. Та все ж місіс Перанджер суворо зустріла відвідувачок. Зразу видно, що воно за птиці: манери добувають із книг. Ось і сьогодні, йдучи до неї, визубрили, як слід тримати себе за чашкою чаю. Навіть уві сні сняться їм такі запросини: «Містер і місіс Уїльям Пейлі ласкаво просять...», а насправді отримують повідомлення про торги з молотка або плаксиві листи з тубдиспансеру, де тітонька Мінні конає над плювачкою.

Поки Нера подавала чай, місіс Перанджер пильно вивчала кандидатку в дебютантки. В басейні лунко дзюрчала вода, і вона попросила дівчину прикрити вікно.

— Тепер стільки бажаючих,— говорила місіс Перанджер,— що доводиться збільшувати вимоги. Уже не досить приємного виду та вміння себе тримати. Потрібен всебічний розвиток.

Дзюрчання проникало й крізь вікно, і це дратувало.

— Ви співаєте?

— Ні,— одказала дівчина.

— То, може, граєте на якомусь інструменті?

— Трохи на фортеп'яно.

— Що значить «трохи»?

— Дещо Шопена, а то більше популярну музику.

— Де ви проводите літо?

— У Денніс-Порті.

— Нещасний Денніс-порт! Тепер уже не знаєш, куди їхати. На Адріатиці — тьма-тьмуща. Капрі, Амальфі — загиджені дощенту. В Аргентаріо — проходу нема через оту принцесу голландську. Рів'єра — напхана по саму зав'язку. В Бретані — холодно й дощить. Скай, правда, чудовий острівець, зате їжа там надто погана. А Бор-Харбор, Кейп-Код — перетворилися на казна-що.

І знову в голові аж засвердлило од того дзюрчання в басейні.

— Ну, а як ви ставитесь до театру?

— Дуже люблю.

— Які вистави бачили в тому сезоні?

— Жодних.

— Їздите верхи, граєте в теніс?..

— Так.

— Який ваш улюблений музей у Нью-Йорку?

— Не знаю.

— Що ви читали останнім часом?

— «Ситцеву чуму». Вона була в списку бестселлерів, а ще — «Сім стежок у рай». Вона теж у списку.

— Приберіть усе, Норо,— гидливо мовила місіс Перанджер, ніби чекала, що служниця винесе з недоїдками і цих гостей. Вона провела їх до дверей. Якби була жорстока, то подрочила б іще деякий час, але натомість одвела в бік місіс Пентасон і одверто заявила:

— На превеликий жаль...

— Нічого,— мовила місіс Пентасон, — ми й так вам страшенно зобов'язані.

Й заплакала. Донька обняла її за плечі та вивела з вітальні.

А вуха місіс Перанджер вже аж боліли од дзюркоту в басейні. Як лунко і як жалібно волала вода: «Мамо, я здибала нарешті свого судженого!»

Місіс Перанджер збігла східцями до басейну.

— Неріссо! Неріссо! — загукала вона.

А вода тихо хлюпоче своє: «Мамо, я здибала нарешті свого судженого!»

Адже єдина її донька стала водою в басейні.

IV

Містер Бредіш прагнув чогось. Хоч самого себе поліпшувати не збирався — хотілось на вісімнадцять-двадцять днів потрапити кудись в інше місце, змінити клімат, спосіб життя, тобто на якийсь час забутись і розвіятись. Бредіш багато курив, і після звіту Міністерства охорони здоров'я йому здавалося, що всі перехожі звертають увагу на затислу в нього між пальцями сигарету й скрушно хитають головами. Отож і вирішив трохи провітритись. Він тепер сам собі пан, розлучений, і може їхати куди завгодно.

Якось після ленчу він забрів до туристського агентства, аби допевнитись, що і як. Чергова одіслала його в куток, де сиділа чарівна дівчина. Та запропонувала йому сісти й тернула сірником об коробку з рекламою яхт-клубу в Корінфі. Попихкуючи сигаретою, Бредіш помітив, як дівчина дивиться на нього з сяючою посмішкою і щоразу одкусує її, наче кравчиня нитку. Бредіш подумав про Англію: десять днів у Лондоні та стільки ж у заміському маєтку друзів. Не встиг роззявити рота, як дівчина защебетала, що тільки-но звідти повернулась. Із Ковентрі. Сяйнула посмішкою й відкусила. Навіщо йому Ковентрі? Але рішучість і наполегливість дівчини примусила його вислухати хвалу Ковентрі, де, очевидячки, вона вперше спізнала силу пробудження своїх чар. Видобула з шухляди ілюстрований журнал, аби показати знаменитий собор. Проте увагу його заполонило попередження, що куріння спричиняє рак легенів. Дівчина все вихваляла красу Ковентрі, а він думкою полинув до Франції. Так, він краще відвідає Париж. Французький уряд ще не оголосив куріння поза законом, і ніхто не перешкодить йому насолоджуватись духом «Голуа». «Голуа», «Бле», «Жон»... Він пригадав, як дим їх потрапляв у саме нутро, викликаючи кашель і нудоту, од яких він корчився в три погибелі. Йому привиділось, як гіркий дим французьких сигарет геть заснував місто, перетворивши диво світу на смердючу яму. Ні, він поїде до Тіролю. Та раптом згадав, що в Австрії державна монополія на тютюн і що єдині сигарети там — пісні довжелезні «гвіздки» в крикливій упаковці, яка тхне парфумами. Хай, зате звідти він потрапить до Італії. Перейде Бреннерський перевал та спуститься у Венецію! Проте, пригадавши італійські сигарети, оті «Еспортаціоней джіубеки», як їхня січка дере язик, а дим, мов крижаний вітер, викликає лихоманку, вирішив за краще їхати до Греції... Але ж там єгипетський тютюн!.. Росія, Турція, Індія, Японія,— всі вони суцільний ланцюг тютюнових крамниць...

— Я, мабуть, нікуди не поїду,— признався він дівчині. Та відкусила свою посмішку й провела його сердитим поглядом до дверей.

Самодисципліна — ось що прикрашає людину і всі її починання! Це вона не дає розбурхатись хаосу. Так, у всякому разі, думав Бредіш. Час і йому виказати свою волю. Він погасив останню сигарету й закрокував до Парк-авеню, аж пританцьовуючи на ходу, ніби атлет, що виписує собі взуття та костюми з самої Англії. Надвечір у нього з'явилися перші ознаки кесонної хвороби, як у водолазів, що потрапляють у розріджене повітря: порушився кровообіг, всі жили судомило, губи попухли, а праву ногу ніби різало ножем. Могутні припливи краяли мозок, спричиняючи нудоту. Та він, наче мандрівник, вирішив пильно вивчати кожен симптом, зміни рельєфу й характеру рослинності, як ото у вікні вагона, коли їдеш незнайомою країною.

З настанням ночі країна та здавалась дедалі пустельнішою, ніби він їхав вузькоколійкою міжгір'ям. Навколо лиш будяки та ковила. Там, за перевалом, казав він собі, його ждуть луки, дерева й ручаї. Та коли досяг верхівки кряжа й зазирнув потойбіч, побачив тільки солончаки й висохлі русла. Він знав, що варт запалити, й тютюн оживить пустелю, розквітнуть луки і задзюркотять струмки. Проте, згадавши, що ця подорож задумана ним самим як втеча од світу, що став для нього нестерпний, вирішив далі вивчати пустелю. А наливаючи ввечері склянку коктейлю, навіть посміхнувся,— так, так, посміхнувся! — відзначивши, що в попільничці жодного недопалка.

Він таки міняється, стає іншим, і, очевидячки, саме цього йому й хотілось. За кілька годин навіть порозумнішав і став ширше дивитись на світ. Тягар прожитих років легкою хмарою ліг йому на плечі. Він ніби спостигав поезію борні, що веде до кращого життя й самовдосконалення людини. От він кидає курити, а там, дивись, і пити перестане. А перегодом, можливо, вдасться й любовні пристрасті загнуздати... Адже саме ця його ненаситність була причиною розлучення й від'їзду коханих дітей. Якби вони глянули зараз на нього, з чистою попільницею під самим носом! Може, зажадали б, щоб він до них повернувся. Тоді взяли б яхту напрокат і помандрували б уздовж берегів штату Мен. Коли того вечора він пішов до коханки, дух тютюну, що тхнув у неї з рота, здався таким нудотним, що він заспішив додому — спати в оточенні своїх порожніх попільниць.

Бредіш досі не відчував самовдоволення, коли не вважати впертості грішника, що потонув у гріхах. Весь запал його був спрямований проти тих, хто п'є тільки соки та пропагує поміркованість у всьому. А нині, йдучи на службу, він раптом збагнув, що його кинули в кодло праведників. Отож несподівано став оборонцем поміркованості та ще й намагався аудити ближніх — прагнення, до того йому невластиве, дивне й несхоже на всі попередні, що він навіть відчув деяке піднесення. З одвертим докором дивився він на перехожого, який зупинився закурити. Просто ганчірка! Навмисне руйнує собі здоров'я, вкорочує віку й зраджує своїх рідних, котрим, як наслідок його злочинної слабості, загрожує голодна смерть. До того ж бідно вдягнений, черевики не чищені — як же він сміє за таких обставин дозволяти собі величезну розкіш — куріння? Може, вихопити у нього з рук сигарету? Або гарненько його вилаяти? Переконати? Ні, рано ще самому братись за проповіді. Отож повернув на П'яту авеню і вже не дивився ні на небо, ні на гарненьких жінок, а тільки й стежив, чи не затискає хто в пальцях сигарети — як офіцер поліції, що ловить правопорушників. А скільки їх! На розі Сорок четвертої вулиці стара з розпатланим волоссям і яскраво-червоною смужкою помади на смертельно-блідому обличчі припалює сигарету од недокурка. Чоловіки в під'їздах, дівчата на східцях Державної бібліотеки, юнаки в парках — всі ніби змовились самі себе гробити!

Проте в голові у нього паморочилось, як і вчора, він не міг зосередитись, а з очима коїлось казна-що: ніби їх затрусило пилом. Того дня йому довелось бути на сніданку з коктейлями. Хтось запропонував сигарету, і довелось відповісти: «Дякую, зараз не хочу». Він навіть почервонів од такої витримки, але з гідністю промовчав, що бореться сам із собою. І, почуваючи себе переможцем, кілька разів підставляв офіціантові фужер. Отож випив більше, ніж звичайно, і, коли повернувся до роботи, відчув, що його хитає. Хміль, в супрязі з порушеним кровообігом, розпухлим ротом, запаленими очима, біллю в правій нозі та смердючим дурманом, що, здавалось, заснував усі борозни мозку, не давав працювати, і Бредіш мучився цілий день. Він ухилявся від запрошень на вечерю, та цього разу пішов, щоб трохи розвіятись. Він почував себе ні в сих ні в тих. До того ж утратив міру рівноваги, й перехід вулиці здався йому доланням жердини через провалля.

Гостей було чимало. Бредіш не відходив од стойки. Джин не потамував його спраги. Кров усе дужче гупала в скронях, а голова й зовсім затьмарилась. Хоч він розмовляв, навіть сміявся, та все це якось механічно, і, коли під кінець у дверях з'явилася гарненька жінка, зодягнена в циліндричну сукню без пояса й з волоссям кольору тютюну, він чимдуж кинувся до неї, перевертаючи все на шляху. Дзенькіт розбитого скла й вереск прибулої, яку Бредіш затис ногами, перетворив вечір на справжню оргію. Двоє гостей підбігли до Бредіша й вхопили його за плечі. Ще мить — і він опинився за дверима.

Рудий костюм мужчини, що спускався з ним у ліфті, так нагадав гаванську сигару, що Бредіш взявся тягнути носом, проте почув лише дух дешевих сигарет; швейцар скидався на чубук і пахнув гарним люльковим тютюном. А на П'ятдесятій вулиці Бредіш побачив жінку, волосся якої точнісінько було, як його улюблений тютюн. Вона йшла, а за нею вився духмяний серпанок. Він ледве стримав себе, щоб не кинутись до неї. Адже якби на вулиці він повторив те, що в гостях, то обов'язково опинився б у буцегарні, де сигаретами ніхто не пригощає. Так, він перемінився, але одночасно збожеволів увесь світ. Замість людей він бачив «Честерфілди», «Сейлеми», кальяни, сигари й сигарильйо, мольки й чубуки, «Кемелси» і «Плейсери». Доконала ж його дівчина, ще майже дитина, яку він прийняв за «Лакі страйк»^[9]. Коли спірвав її, вона звереснула, а двоє перехожих кинули його на брук та стали копати ногами. Збіглись цікаві. А потім з болісним зойком примчала поліцейська машина...

Клементина

Вона народилася в Наскості, і все її дитинство спливло під враженням двох див — самоповернення діамантів та навали вовків. Їй було десять років, коли грабіжники вдерлися до церкви Сан-Джованні, зламали раку Пречистої діви, викравши звідти діаманти — дарунок Мадонні од якоїсь княгині, що несподівано позбулася тяжкої недуги печінки. Другого дня дядечко Серафіно, повертаючись з поля, побачив біля входу в печеру, де колись етруски ховали своїх мерців, осяйного юнака. Той поманив його, але дядечко нажахався і втік. Серафіно звалила жорстока лихоманка, він покликав пастора та висповідався, а пастор побіг до печери й підібрав належні Мадонні діаманти саме там, де стояв ангел. Того ж таки року на нижній дорозі кузина Марія бачила чорта з рогами й гострим хвостом, у червоному трико, — точнісінько такого, як ото малюють на картинках. Їй сповнилось чотирнадцять, коли випав небувало глибокий сніг. А одного вечора, повертаючись з водою од колонки, вона побачила біля вежі, де вони мешкали тоді, цілу зграю вовків. Шість або сім їх здиралося слизькими сходами Віа Кавур. Вона облишила глек та втекла до вежі, язик у неї задерев'янів од страху, але крізь шпару бачила, як вони нишпорили, схожі на похмурих і зголоднілих собак, ребра випиналися з-під вовни, а з рота капала кров. Хоч було лячно, ніяк не могла одвести очей і дивилася, мов зачарована, ніби то душі мертвих сновигали в пітьмі або гінці таємних сил, що, як відомо,— Клементина знала це напевне,— снують біля самого серця життя. І, якби не сліди на снігу, вона б і досі вірила, що то їй привиділось. В сімнадцять вона вже була donna di servizio^[10] в одного незнатного барона, який мешкав у віллі на пагорку, і того ж літа Антоніо в гущавині назвав її трояндою, а в неї запаморочилося в голові. Вона висповідалась і отримала відпущення гріха. Та коли вшосте прийшла до пастора з тією ж покутою, той заявив, що їй час одружитись, і Антоніо став її fidanzato^[11], хоч, щойно заводив розмову з матір'ю, та рвала на собі волосся й несамовито верещала. Восени барон запропонував Клементині поїхати з ним до Рима, і вона з охотою зголосилася: адже все життя мріяла на власні очі побачити папу та пройтись вулицями міста, осяяного електрикою!

В Римі довелося спати на соломі та вмиватися з корита; зате вулиці були справді казкові. Хоч гуляти було ніколи, стільки загадували роботи. Барон пообіцяв платити дванадцять тисяч лір щомісяця, та от минув перший місяць, минув другий, а він хоч би тобі що. Куховарка пояснила, що в нього вже така звичка — вивезти дівчину з села й нічого не платити. Якось увечері, одчиняючи йому, Клементина попрохала свою платню, а він відповів, що дає їй житло, що завдяки йому вона побачила Рим і вимагати од нього ще чогось — просто невдячно. Дівчині ні в чому було вийти — ні пальта, ні черевиків, та й годувалася вона недоїдками з панського столу. Отож зрозуміла, що доведеться шукати собі іншої роботи, адже ні за що було навіть повернутися до Наскости.

За тиждень двоюрідна сестра куховарки знайшла їй місце. Роботи було ще більше, ніж у барона, та коли закінчився місяць — і тут не заплатили. Вона відмовилась кінчати плаття синьйорі, поки остання з нею не розрахується. Синьйора лаялась, але все ж таки заплатила. Тоді двоюрідна сестра куховарки сказала, що знає одну американську родину, де потрібна донна. Клементина запхнула весь брудний посуд у духовку, метнулась до церкви помолитися й побігла за вказаною адресою; бідолашній здавалося, що кожна дівчина, яка йде в тому напрямі, хоче перехопити в неї місце. В родині було двоє хлопчиків. Хазяї, хоч і дуже освічені, ніби трохи несповна розуму. Вони запропонували їй двадцять тисяч і, показуючи простору кімнату, де вона житиме, вибачались, що не можуть дати кращої. На ранок Клементина перебралася до них.

Вона багато чула про американців, про їхню непоміркованість і марнотратство, і тепер пересвідчилась, що це так. Її господарі були аж занадто щедрі й ставились до неї, наче до гості; щойно їм потрібна була її послуга, вони питали, чи знайдеться в неї вільна година, і кожного четверга та неділі вмовляли її погуляли. Синьйор працював у якомусь посольстві. Він був високий і худий, стригся обов'язково під машинку, наче якийсь німець чи арештант, або як людина, що перенесла трепанацію. Хоч волосся було чорне й цупке, якби він його відростив, то обов'язково задивлялися б дівчата. А він щотижня ходив до перукарні та дозволяв себе спотворювати. Зате в іншому виявляв аж надмірну скромність — на пляжі, приміром, зодягав не плавки, а купальний костюм. Проте вулицями святого міста ходив з непокритою головою. Синьйора була дуже гарна, ніби виточена з мармуру, і вборів мала силу-силенну. Клементині велося в них добре, вона не нудьгувала й молилась у церкві Сен-Марчелло, щоб так тривало завжди. Вони не гасили за собою світло, ніби це не коштувало силу грошей, спалювали в каміні гори дров, щоб не хапати ввечері дрижаків, а за обідом пили джин і вермут. Навіть пахли не так, як усі. Ледве-ледве, й Клементині гадалося, що то од північної рідкої крові, а ще, може, й від того, що вони стільки мокли у ванні. Вона навіть дивувалась, як вони не захворіють та не стануть ідіотами. Їли вони італійську їжу й пили італійські вина, і вона сподівалася, що коли вживатимуть оливкову олію та напихатимуться вволю макаронами, то од них тхнутиме так само, як від її співвітчизників. Отож, прислуговуючи за столом, вона весь час тягнула носом, проте обоє ледве пахли, а іноді й зовсім не можна було чогось уловити. Вони маніжили своїх дітей, і ті частенько капризували, за що потрібно було давати різки, проте ці іноземці не б'ють дітей, навіть не гримають на них і зовсім не вміють виховувати повагу до себе, і якось, коли малий до того рюмсав, що інша мати неодмінно одлупцювала б його, синьйора вхопила халамидника й повела до крамниці, де купила йому цяцькову яхту. А коли збиралися в гості й синьйора одягалась, то не кликали Клементину, а сам синьйор застібав їй корсет і намисто, ніби якийсь cafone^[12]. Іншого разу, коли не стало води і Клементина пішла до фонтана, господар вийшов допомогти; вона сказала: не можна, я не смію такого допустити, а він: я не можу всидіти біля каміна та споглядати, як молода жінка тягає воду. Він узяв глек, пішов до колонки й на очах у швейцара та інших слуг набрав води. А Клементина сховалася в кухні й дивилась у вікно, її так це дратувало, що мусила випити склянку вина! Сусіди казатимуть, що вона ледащо, а її хазяї — невиховані й неотесані. До того ж вони не вірили в появу мерців. Одного разу, йдучи потемки крізь залу, вона побачила в дверях привид. Їй навіть здалося, що то хазяїн. Обернулась, а він у протилежному кінці зали. Вона звереснула й випустила з рук тацю з вечерею, а коли він запитав, чого вона злякалась, і Клементина пояснила, що бачила привид, він тільки здвигнув плечима. Іншого разу вона побачила дух недавно померлого епіскопа біля чорного ходу й знову звереснула, а хазяїн, дізнавшись, у чім річ, виявив цілковиту байдужість.

Зате діти розуміли її, і вечорами, коли вони лежали в ліжечках, вона оповідала їм легенди Наскости. Найбільше подобалась малятам історія молодого селянина і його красуні дружини Ассунти. Через рік після шлюбу в них народився гарний синочок з чорними кучерями й золотавою шкірою, але одразу ж почав нидіти та все плакав; вони подумали, що то якісь чари, й повезли його до лікаря в Кончільяно; їхали всю дорогу на віслюкові, і лікар сказав, що хлопчик вмирає з голоду. «Та як же це, — спитали вони,— коли блузка в Ассунти завжди мокра від молока?» А лікар їм: «Постережіть уночі!» Отож вони приїхали, добре повечеряли, Ассунта лягла і миттю заснула, а чоловік її стеріг, і раптом посеред ночі, при місяці побачив велетенську змію, яка обвила жінчину грудь і взялася смоктати молоко, та не смів навіть поворухнутись, бо гадина випустила б зуби і вбила дружину; лиш коли вона насмокталася й поповзла геть, чоловік зняв лемент, і збіглися люди та відшукали попід стіною восьмеро товстезних гадюченят, що аж лопались од молока; вони були до того отруйні, що навіть дихання їхнє вбивало, й селяни потовкли їх дубцями — і все це чистісінька правда, бо сама Клементина десятки разів проходила повз двері, де те відбувалося. А ще діти любили слухати про даму з Кончільяно, що закохалася в гарненького американця. Одної ночі вона помітила на спині коханого маленьку пляму, що скидалась на листок, і пригадала, що в її сина, котрого відібрали в неї багато літ тому, була така сама родимка, і зрозуміла, що то він. Дама кинулася до церкви одмолювати гріх, але товстенний і сердитий священик сказав, що таке не прощається. І раптом усі почули деренчання кісток. Кинулись за притвор, а там справді купа! Ну, звичайно ж, вона розповідала дітям і про чудесне віднайдення діамантів Мадонни, і про те, як сама бачила, коли вовки здиралися на Віа Кавур, і як її сестра бачила чорта в червоному трико.

В липні вона поїхала з родиною в гори, в серпні — до Венеції, а коли повернулися, американці сповістили, що їдуть на батьківщину, та почали збиратися в дорогу. На той час у Клементини було вже п'ять пар взуття, вісім платтів і гроші в банку, хоч думка, що доведеться шукати собі місця в римської синьйорити, яка плюватиме їй межи очі, коли заманеться, так пригнічувала її, що, прасуючи сукню синьйори, вона розплакалась. І призналася господині, як важко служити у римлянок, а та одповіла: «Коли хочете, їдьте з нами». Вони можуть дістати їй на півроку тимчасову візу, і це буде розвага для неї, а для них поміч; Клементина поїхала до Наскости, і мати плакала та вмовляла не їхати так далеко, і все село теж її відмовляло, хоч, мабуть, од заздрощів, адже більшості з них досі не щастило заїхати навіть у Кончільяно. І Клементині рідний світ, в якому вона жила, де вперше пізнала щастя, здався чомусь старим і немічним, і її потягло в Новий Світ — хай він і заселений дикунами.

Настав час їхати, вони сіли в машину й вирушили до Неаполя, зупиняючись лише, коли синьйора правила кави з коньяком. Їхали з усіма вигодами, мовби ті мільйонери, а в Неаполі зупинилися в готелі di-lusso^[13], де Клементині надали окрему кімнату. Та коли вранці сіли на пароплав, вона раптом відчула страшенну тугу — хіба ж можна жити ще де-небудь, крім батьківщини? Вона заспокоїла себе, що це лише коротка мандрівка і за півроку знову буде дома, бо ж господь бог, напевно, зумисне зробив світ таким великим і розмаїтим, аби люди милувалися ним! Тримаючи в руці паспорт із штемпелем, вона схвильовано зійшла на палубу. То був американський пароплав, і вона відчула холод, ніби взимку, в обід подали морозиво, і всі інші страви теж були холодні, а ті, що теплі, все одно несмачні, і Клементина знову подумала, що люди ці, попри всю їхню щедрість та добро, зовсім неотесані, мужчини їхні застібають жінкам корсети, і, маючи таку силу грошей, вони чомусь їдять сирове м'ясо та п'ють каву, що відгонить ліками. Некрасиві й незграбні істоти з блідими очима! Та найбільшу відразу в неї викликали старі жінки. В Італії всі вони ходили б у чорному й ступали б повільно, з гідністю, відповідно з віком. А тут — найбільше галасували, зодягались у яскраві сукні та начіплювали на себе стільки брязкалець (звичайно, фальшивих), як на мадонні в Наскості. До того ж розмальовували пики й фарбували волосся. Начебто можна когось обдурити! Все одно з-під фарби випинались худі й зморщені щоки, а шиї звисали, мов у черепах, і хай вони пахнуть свіжістю луків, насправді давно вже зів'яли та всохли, як та солома або квіти на могилі. Справжнісінькі дикуни, де старі не знають ні мудрості, ні почуття міри, не користуються повагою дітей і онуків, та не шанують своїх предків!

Хоч країна, де вони живуть, мусить бути гарною, адже вона бачила вежі Нью-Йорка в газетах і журналах, срібні й золоті стріли на фоні блакитного неба, до того ж міста ніколи не торкалась війна. Одначе, коли заходили в протоку, лив дощ, вона шукала очима ті вежі і не знайшла, а коли поспитала, де вони, їй пояснили, що за пеленою дощу. Клементина гірко засмутилася, бо все, що дощ не ховав у цьому Новому Світі, здавалося їй бридким, і, виходить, усе, що писали про його переваги,— просто брехня. Місто скидалося на Неаполь часів війни. Навіщо ж було їхати сюди? Доглядач таможні виявився грубіяном. Взявши таксі, поїхали на станцію, а звідти поїздом до Вашінгтона, столиці Нового Світу. Там знову сіли в таксі, і вона бачила, що всі будинки схожі на римські. Вони з'являлися у надвечір'ї мов привиди. Здавалось, Форум постає з попелу. Потім опинилися в селі. Тут усі жили в новеньких будиночках з шикарними ваннами. Вранці синьйора показала Клементині безліч всіляких машин та як з ними поводитись.

Спершу Клементина зневажала пральну машину — багато жере мила й води, а пере не так чисто, як руками; вона засумувала по Наскості, де так весело було прати під фонтаном, щебечучи з дівчатами. А білизна виходила як нова. Та з часом вона звикла,— дивись, машина, і все пам'ятає, не лінується, сама бере воду, сама викручує й сама виливає! А машина, що миє посуд! Хоч у святковій сукні до неї підходь — навіть рукавичок не заплямуєш! Коли синьйора йшла з дому, а хлопчики були в школі, вона хутенько вмикала пральну машину й наповнювала її, потім закладала посуд у іншу й запускала, відтак клала на електричну сковорідку saltimlocca alla romana^[14] та всідалася перед телевізором, наслухуючи, як машини слухняно виконують роботу, і радіючи з своєї могутності. На кухні був ще морозильник, що робив лід, і масло було тверде, мов камінь. А з іншого баранина і яловичина виходили наче з бойні. Яких тільки машин у них не було. І для збивання яєчок, і для вичавлювання помаранчового соку, навіть машина, що засмоктувала пил. Клементина навчилась запускати їх усі; о, а ще срібна машина, яка смажила сухарі: закладеш у неї дві скибки, не встигнеш оглянутись і — готово, та які рум'яні, хоч би тобі де підгоріло. І все це машини!

Вранці синьйор ішов на службу, а синьйора, котра в Римі жила, мов княгиня, була тут чимось на зразок секретарки, і Клементина подумала, а чи не бідні вони, що їй доводиться так працювати. Вона весь день розмовляла по телефону, щось підраховувала та писала листи. Вічно кудись поспішала, а ввечері валилася з ніг, як звичайнісінька секретарка. Обоєвони — синьйор і синьйора — до того стомлювались, що в домі не було того тихого раю, як у Римі. Якось Клементина попрохала синьйору розповісти, чия вона секретарка, і та відповіла, що зовсім не секретарка, а цілими днями збирає гроші на бідних, хворих і причинних. Все це здалося Клементині дуже дивним. Клімат і той тут надто вологий та шкідливий, зате дерева були напрочуд яскраві — золоті, жовті й червоні, а осипалися наче розмальовані стелі палаців Рима та Венеції.

Молоко привозив їм paisano^[15] родом з Південної Італії. Звали його Джо, і од своїх шістдесяти та постійного тягання пляшок він весь згорбився та зсутулився. Проте Клементина залюбки ходила з ним до кіно, і той нашіптував по-італійськи, що відбувається на екрані, обіймав та пропонував женитися. Клементина, звичайно, тільки сміялась.

А як дивно відзначають вони свята! Є такий день, коли їдять лише індика й не згадують жодних святих^[16]. Ну, а різдво? Такої неповаги до Пречистої Діви та її немовляти вона й уявити собі не могла! Перш за все купували ялинку, ставили десь у кутку й прикрашали брязкальцями, ніби вона свята. Mamma mia^[17]! Звичайнісіньке дерево! Вона пішла сповідатися, а пастор виявився надто суворим і дав їй прочухана за те, що не відвідує церкви щонеділі. Під час обідні ходили з тацею на милостину аж тричі. От повернусь до Рима, подумала вона, й обов'язково напишу про все до газети, адже тут жодної тобі святої кісточки, яку б можна поцілувати, й моляться святому дереву, не згадуючи про муки Пречистої, та тричі деруть шкуру за одну відправу. Потім ішов сніг, але не так, як отоді, в Наскості, вовків не було, синьйор із синьйорою каталися на лижвах, діти бавилися в сніжки, а вдома тепло і затишно.

Вона щонеділі ходила з молочарем до кіно, він продовжував обіймати її та все женихався. Одного разу повів до чистенького, щойно пофарбованого будиночка, одчинив двері ключем і показав гарненьку квартиру з п'яти кімнат, стіни заклеєно шпалерами, підлога аж блищить, у ванні — все найновіше. Джо заявив, що коли вона згодна вийти за нього, то все це — її. Він купить машину, що миє посуд, машину для збивання яєчок й електросковороду, як у синьйори. Коли ж вона запитала, де візьме грошей, Джо похвалився, що наскладав цілих сімнадцять тисяч, і вийняв з кишені чекову книжку, там так і стояло: сімнадцять тисяч двісті тридцять два долари сімнадцять центів. І все ж вона сказала: «Ні». А вночі, лежачи в ліжкові, гірко засумувала,— не так за ним, як за машинами.

Краще було не їхати в цей Новий Світі Бо як же тепер вернутися до старого? Ось вона приїде додому в Наскосту й почне розказувати, що її сватали — не красень, звичайно, а чесний і роботящий чоловік — пропонував цілих сімнадцять тисяч і мешкання з п'яти кімнат... Хіба ж повірять? Або ще подумають, що вона з глузду зсунулась... І справді, як можна після всього спати на соломі в холодній хижі?.. Вертатись доведеться — у квітні кінчається чинність візи. Хоча синьйор говорив, що можна продовжити, коли вона хоче, і Клементина попрохала це зробити. Одного вечора синьйор із синьйорою сиділи в кухні і тихо розмовляли між собою. Вона здогадалась, що про неї. Коли синьйора пішла, а він зостався на кухні, Клементина зайшла побажати йому доброї ночі.

— Мені дуже шкода, — почав він,— але мені не вдалося продовжити візи...

— Ну, що ж... то я поїду, коли нікому тут не потрібна.

— Та ні ж бо, Клементино. Такий порядок. Чинність візи закінчується дванадцятого. Я загодя куплю вам квиток.

— Дякую,— мовила вона.— На добраніч.

Отож таки доведеться вертатися додому. Вона сяде на пароплав, зійде в Неаполі, купить квиток на поїзд від Мерджелліни, в Римі пересяде на автобус... Од гадки, як вона поцілує маму та подарує їй фото Дана Ендрюса у срібній рамці, зумисне куплене в універсальній крамниці, очі Клементини наповнились слізьми. Потім вона сидітиме на п'яцца, і довкола зберуться люди, як ото коли хтось потрапить під машину, і всі говоритимуть рідною мовою та питимуть вино, і вона розкаже їм про Новий Світ, де сковорідки смажать самі і де навіть пудра для вбиральні пахне трояндою. Клементині так ясно все це привиділось, ніби вона бачила на власні очі. Навіть раптом похопилась: адже їй здалося, що на багатьох обличчях майнула зневіра. І справді, хто їй повірить? Хто слухатиме ці теревені? От якби побачила чорта, як кузина Марія! А вона їм плеще про якийсь там рай... Отож випала з свого світу й не знайшла собі іншого і тепер зосталася ні в сих ні в тих.

Вона розв'язала стосик листів од дядечка Себастьяно. Всі вони здавались їй гірко сумними. Осінь захопила цього року зненацька, писав дядечко, і в багатьох померз виноград та маслини, а тут ще клята bomba atomica^[18]. Через неї не було туристів. Клементина уявила собі початок зими в Наскості: паморозь вкрила виноград і польові квіти, селяни сумно повертають додому на віслюках з корінням та галуззям, бо в тих місцях важко з паливом, за в'язкою оливкових прутиків доводилось їздити десять кілометрів. Вона пригадала пронизливий холод, і осликів на фоні жовтавого неба, і гуркіт камінців, що зривалися з кручі. У грудні Себастьяно писав, що знову з'явилися вовки. Погані часи прийшли в Наскосту, вовки роздерли шість овечок із отари padrone^[19], не було навіть яєчок, і сніг закидав п'яцца на рівні з фонтаном, й вони знову голодують та мерзнуть, як того року,— Клементина, мабуть, пам'ятає.

Кімната, де вона сиділа, була тепла, навколо розливалося м'яке рожеве світло. Вона мала таку саму срібну попільничку, як у синьйори, і навіть окрему ванну. Наллєш води до самого підборіддя — й лежи собі хоч цілу ніч! То невже ж богородиці потрібно, щоб вона гибіла десь у пустелі та помирала з голоду? Невже грішно брати од життя все, що воно дає? Перед її зором миготіли обличчя рідних і знайомих. Які вони всі чорні! Чи, може, за час перебування в цій країні вона засвоїла їх звичаї та забобони? А земляки, здавалося, докоряли їй, дивились на неї з гідністю та відчаєм. Проте ніхто не мав права змушувати її повертатися в країну диких гір, де цмулять кисле вино! В Новому Світі люди збагнули таємницю солодості, то невже навіть святі проти того, щоб вона насолоджувалась вічною юністю, коли вона заповідана їй самим богом? Клементина пам'ятала, як хутко в'янули в Наскості найперші красуні, немовби квіти без догляду, одразу починали горбитись, втрачали зуби, а який дух віяв од материної одежі після бабрання в гноєві та од вічної кіптяви. А в цій країні можна до скону зберегти зуби й колір волосся, завжди ходити на високих підборах, носити персні й каблучки, і мужчини не переставали б бігати за нею, адже в Новому Світі живуть удесятеро довше й не відчувають тягаря старості. Ні, вона таки вийде за Джо. Зостанеться тут і проживе своїх десять життів, і шкіра в неї зостанеться білою, й зуби...

Коли наступного дня синьйор повідомив про дату відплиття, вона заявила:

— Я не поїду додому.

— Чому?

— Бо виходжу за Джо.

— Та він же старий.

— Йому шістдесят три.

— А вам?

— Двадцять чотири.

— І ви кохаєте його?

— Що ви, синьйор? Як мені любити його пузо, наче напханий яблуками мішок, чи його зморшкувату шию, що на ній можна ворожити, як на долоні...

— Я дуже поважаю Джо, Клементино. Він чесний і порядний, отож ви мусите гарно до нього ставитись.

— О, за це не бійтесь! Я доглядатиму його, стелитиму постіль, подаватиму обід і вечерю. Але щоб торкатися мене — зась!

Синьйор замислився, похилив голову і сказав:

— Я не дозволю вам обманювати його.

— Та що ви, синьйор?

— Я не дозволю... якщо ви не станете йому вірною дружиною. Ви мусите кохати його.

— Але ж, синьйор. В нас, у Наскості, ніхто й не подумає женихатися, коли його земля не впирається у вашу.

— Тут не Наскоста.

— Проте всюди так. Коли б люди сходилися по любові, на світі зчинилося б казна-що, це була б божевільня, а не світ. Хіба синьйора вийшла за вас не через гроші і блага, що ви їй дали?

Він так і не одповів, але обличчя аж почервоніло від обурення.

— Ах, синьйор, ви говорите, як хлопчисько, що задивився на зірки, як хлопчисько біля фонтана, у якого в голові сама лише la poesia^[20]. Я просто намагаюся вам пояснити, що ладна вийти за Джо, аби зостатися тут, у цій країні!

— Ні, я не хлопчисько, — підвівся хозяїн.— Я не хлопчисько. А хто ж тоді ви? Адже коли я вперше здибався з вами, у вас не було навіть черевиків.

— Синьйоре, ви мене не так зрозуміли. Можливо, я й покохаю його, але я хочу вам пояснити, що змушена вийти без цього.

— А я не дозволю!

— Я ж полишаю ваш дім.

— Все одно я в одвіті за вас.

— Ні. Тепер за мене в одвіті Джо.

— Тоді геть з мого дому!

Вона пішла до себе в кімнату і довго плакала, плакала з досади на цього дорослого дурня. І потихеньку складала речі.

А вранці приготувала сніданок, проте не виходила з кухні, поки не пішов хазяїн, і тоді прибігла синьйора та одразу в плач, прибігли діти і теж гірко плакали. Підвечір приїхав Джо, посадовив її в машину й одвіз до Пелуччі. То була селянська родина, де вона зоставатиметься до вінчання. Марія Пелуччі сказала, що в Новому Світі всі йдуть до шлюбу, наче королівни. І таки так. Цілих три тижні вони бігали по крамницях та купували весільне плаття з атласним шлейфом, що волочився по землі. Та водночас це було вигідно, бо той хвіст одчіплювався, і тоді воно перетворювалось на вечірню сукню. А ще потрібно було накупити платтів для дружок Марії та її сестри; для першої купили жовте, а для другої — бузкове, вони теж легко перетворювались на вечірні сукні. Потім купували туфлі, дорожні речі та ще бозна-що, і все це своє. І коли настав день вінчання, вона валилася з ніг і пішла до церкви, немов уві сні, й нічого не пам'ятала.

Зібралось багато paisani, пили вино і грали музики, а потім вони з Джо сіли в поїзд та поїхали до Нью-Йорка, де будинки такі високі, що Клементина відчула себе маленькою кузкою й захотіла додому. В Нью-Йорку ночували в готелі, а наступного ранку взяли вагон-люкс, що в ньому їздять синьйори, й поїхали в Атлантік-Сіті; у кожного було своє місце, й до них підходили з тацею та пропонували їжу й напої. Вона зняла норкову ротонду, що її купив для неї Джо, і всі милувалися хутром і думали, що вона справжня синьйора! Джо покликав офіціанта й замовив віскі з содовою, а той удав, що не чує, й продовжував обслуговувати інших, і Клементина страшно обурилась, що з нею так поводяться,— невже, коли не знаєш їхньої мови, то ти якась свиня?.. Той грубіян до них так і не підійшов, ніби їхні гроші були гірші, ніж у інших. Поїзд шугнув у темний довгий тунель, а потім вискочив на незугарну місцину, де скрізь височіли труби, що плювалися вогнем. Потім їхали повз гаї, ріки та пристані для човнів. Клементина дивилась на країну, що протікала повз вікна бистрою рікою, і намагалася порівняти її з казковою Італією, та бачила лиш одне: чужа країна, чужа земля, геть усе — чуже. У передмістях тулилася біднота й так само висіла білизна на мотузках, і Клементина подумала, що біднякам всюди однаково, ота білизна всюди свідчить про біду. І бараки їхні всюди ті самі — перекошені, полягли один на одного, невеличкі, доглянуті з любов'ю садочки й квітники. А поїзд тим часом краяв простір і час. Коли він рушив, день тільки-но починався, а зараз уже зачинялися школи, з них вибігали діти з книжками в руках, одні йшли пішки, інші котили веломашинами, треті гралися на плацу. Дехто махав їм ручками, і Клементина відповідала. Ось вона помахала дітям у високій траві, потім двом хлопчикам на мосту, старому, що ждав на переїзді. І всі й собі махали. Вона привітала трьох дівчаток, жінку з коляскою, хлопчика в жовтій курточці з валізою в руці. Потім повітря стало прозоре, щезли кудись дерева, і вона зрозуміла, що наблизились до океану. На обочинах стояли рекламні щити з зображенням готелів та докладним описом переваг, і Клементина з радістю вітала появу, готелю, де вони мали зупинитися, бо переконалася, що він таки di lusso. Нарешті поїзд зупинився; вони приїхали. Їй чомусь стало лячно, та Джо сказав: andiamo^[21], і той, що зневажив їх у вагоні, вхопив валізи та намагався взяти її ротонду. «Дякую, я сама»,— похопилась Клементина і вирвала свою власність у нього з рук. Саме під'їхав автобус з написом їхнього готелю. Вона ще ні разу не бачила такого велетня! Туди напхалося чимало люду. В автобусі вони не розмовляли, бо Клементині не хотілося, щоб оточуючі знали, що вона по-їхньому не розмовляє.

Готель виявився аж надто di lusso. Вони піднялися ліфтом, потім ішли довгим коридором по м'якому килиму до свого номера, розкішної кімнати, підлогу якої теж устеляв килим. У номері був окремий туалет. Щойно носильник одійшов, Джо вихопив з кишені флягу, сьорбнув віскі і запропонував Клементині сісти до нього на коліна. Вона сказала: «Потім», бо чула, що вдень цим не займаються, до того ж хотілося глянути на ресторан та обійти холи готелю. Вона боялась, щоб солоне повітря не зіпсувало її норку, а Джо хильнув удруге і знову заспівав своєї. Вона розсердилась, і вони подибали вниз, не кажучи й слова, бо в таких панських місцях краще не говорити на bella lingua^[22], оглянули чудові зали і ресторан та вийшли на вулицю. Повітря пахло сіллю, як і в Венеції, і так само в ньому розносились пахощі смаженини. Клементині здалося, що вона на святі Сан-Джузеппе в Римі. По один бік простягався зелений океан, що його вона перетнула, аби побачити Новий Світ, по другий — незчисленні кіоски й атракціони. Вони зупинилися біля циганського шатра, на якому розчепірилась велетенська долоня: тут ворожили. Клементина запитала, чи розмовляють вони по-італійськи. «Si, si, si, non сé dublio!»^[23],— відповіли, і тоді Джо простягнув їй долар, а циганка потягла до шатра. Вона взяла її руку й почала торохтіти, не по-італійськи, а казна-як, і Клементина так нічого й не второпала, окрім «моря» та «подорожі», але чи то була минула «подорож», чи наступна, так і не розібрала. Вона розсердилась на циганку, що та збрехала, ніби розмовляє по-італійськи, і почала вимагати свої гроші. Тоді циганка заявила, що коли вона візьме їх назад, то на них буде прокляття. Клементина знала, як вони вміють клясти, й не стала домагатися, а пішла до Джо. Вони продовжували гуляти понад морем, уздовж кіосків і крамничок, куди, мов ті чорти з пекла, кумедно закликали їх, аби заграбастати долари. Потім настав tramonto^[24], і по всьому узбережжю спалахнули яскраві вогні. Клементина побачила світло в готелі, де у них була своя кімната, а хвилі гули й ревіли, нагадуючи гуркіт у горах.

Вона повелася, як і належить дружині, і задоволений Джо подарував їй уранці срібну масничку та червоні шорти з золотою оторочкою. Мати прокляла б, якби побачила, і навіть у Римі Клементина плюнула б будь-кому межи очі, коли б натрапила на таке паскудство, але ж тут Новий Світ, і ввечері вона зодягла їх та свою норкову ротонду й пішла гуляти з Джо. В суботу вони повернулися, в понеділок купували меблі, у вівторок розставляли їх, а в п'ятницю Клементина зодягла оті шорти й помчала з Марією Пелуччі до продуктової крамниці, де було безліч банок з яскравими наліпками, і всі вважали її справжньою американкою та дивувались, що вона не розуміє їхньої мови.

Зате все інше робила не гірше за них. Навіть навчилася пити віскі, не кашляючи та не плюючись. Вранці вона запускала всі свої машини, вмикала телевізор і уважно запам'ятовувала модні пісеньки; післяобід приходила Марія, і вони разом дивилися телевізор, а ввечері те ж саме робили з Джо. Вона спробувала описати матері все, що купила — таких речей немає і в Папи! — проте подумала, що мати не повірить, і послала їй кілька листівок з видами Америки. Хіба ж можна описати, яке в неї тепер шикарне життя? Влітку вечорами Джо возив її до Балтімори на перегони. Як там гарно! Скрізь коні, вогні, гірлянди квітів, червоні куртки. Того літа вони їздили на перегони майже щоп'ятниці. Одного разу, сидячи в своїх червоних шортах та попиваючи віскі, вона побачила синьйора — уперше після їхньої сварки.

Вона запитала, як справи, як його родина? І він признався: «Ми більше не живемо вкупі. Розлучились». А глянувши йому в обличчя, зрозуміла, який це для нього удар. Клементина взяла гору, адже коли ще вона попереджала, що він наче хлопчик, котрий задивився на зірки. Але не раділа з цього, навпаки, мовби поділяла з ним його поразку. Синьйор попрощався й пішов: почався заїзд. А Клементина більше не бачила ні коней, ні людей. Натомість з'явився сніг у Наскості та зграя вовків, що дерлася вгору по Віа Кавур. Ось вони виходять на п'яцца — вісники темних сил, які — Клементина тепер знала — огортають саме нутро життя. І згадуючи дотик отої страшної зими, білизну снігу й злодійську ходу вовків, вона дивувалась, навіщо бог дає людям такий вибір, навіщо зробив цей світ таким широким і розмаїтим?

Побачення

Востаннє я бачився з батьком на нью-йоркському Центральному вокзалі. Я повертався з Адірондакських гір від бабусі до матері, яка наймала котедж на Кейпському півострові, написав батькові, що буду проїздом у Нью-Йорку, й просив його, якщо можна, поснідати зі мною. Його секретар відповів, що батько зустріне мене біля довідкового бюро опівдні, і справді, рівно о дванадцятій я побачив, як він продирався до мене крізь натовп. Він був чужий мені, бо мати розвелася з ним три роки тому, і весь цей час я його не бачив, але щойно помітив у натовпі, то відчув, що це мій батько — моя плоть і кров, моє майбутнє і моя доля. Я знав: коли виросту, то буду на нього схожий, робитиму все, беручи з нього приклад. Він був струнким, вродливим чоловіком, і я радів, що він прийшов. Батько поплескав мене по плечу й потиснув руку.

— Здоров, Чарлі,— сказав він,— здоров, сину. Мені хотілось би повезти тебе до свого клубу, але ти поспішаєш на поїзд, отож давай посидимо десь тут.

Він обійняв мене, і я щосили (так моя мати нюхає троянду) вдихнув запах, що йшов від нього. Це була різка суміш віскі, лосьону, крему для взуття, вовняної тканини й запаху чоловіка в розквіті сил. Мені дуже хотілося, щоб нас хтось побачив. І сфотографував нас. Ото була б пам'ять про нашу зустріч!

Ми вийшли з вокзалу й звернули в бічну вулицю до ресторану. Там нікого ще не було. Бармен лаяв хлопця-розсильного, а біля дверей у кухню стояв дуже старий офіціант у червоній куртці. Ми сіли, й батько голосно загукав:

— Kellner! Garçon! cameriere!^[25] Сюди!

Його галас у порожньому ресторані здався мені дуже недоречним.

— Чи можуть нас тут обслужити? Швидше, швидше! — закричав він знову і поляскав у долоні. Цього не міг не зауважити офіціант і повільно підійшов до нас.

— Це ви кликали мене оплесками? — спитав він.

— Тихіше, тихіше, sommelier^[26],— сказав йому батько.— Якщо це не буде вам так важко і не принизить вашого гонору, то ми попросили б вас принести пару коктейлів.

— Мені не подобається, коли мене кличуть оплесками,— відповів офіціант.

— Ах, я й забув, мені треба було взяти з собою свисток! — сказав батько.— Я маю вдома один, що саме підходить для вух старих офіціантів. А тепер візьміть свій блокнотик та олівчик і запишіть: два коктейлі. Повторіть за мною: два коктейлі.

— Гадаю, вам краще піти кудись у інше місце,— спокійно мовив офіціант.

— Ого, та це ж найкраще, що я будь-коли чув. Ходімо, Чарлі, хай їм сто чортів!

Я пішов за батьком до іншого ресторану. Тепер він поводився тихіше. Нам принесли віскі, він почав розпитувати мене про бейсбол. Потім постукав ножем об вінця своєї порожньої чарки й знову загукав:

— Carçon! Kellner! Cameriere! Де він у чорта? Гайда сюди! Нам ще дві чарки!

— Скільки вашому хлопцю?— спитав офіціант.

— А тобі що?

— Пробачте, сер,— сказав офіціант,— але хлопцеві я більше віскі не принесу.

— Отакої? — закричав батько.— Та в Нью-Йорку ж не тільки цей ресторан! Он через дорогу ще один. Ходімо туди, Чарлі!

Він заплатив, і я пішов за ним до іншого ресторану. Тут офіціанти були одягнені в рожеві куртки, схожі на мисливські, а на стінах висіла різноманітна кінська збруя. Ми сіли, й батько знову розкричався:

— Гей, собачнику! Принеси нам чогось міцного!

— Пару коктейлів? — перепитав, посміхаючись, офіціант.

— Ти чудово знаєш, чого я хочу, чорти б тебе взяли,— розлютився батько.

Четвертий ресторан, куди ми зайшли був італійський.

— Buon girno,— сказав батько.— Per favore, possiamo avere due cocktail americani^[27].

— Я не розумію по-італійськи,— сказав офіціант.

— Не придурюйся,— напав батько.

Офіціант пішов від нас і щось прошепотів метрдотелю.

— Пробачте, сер, цей стіл зайнятий,— сказав метрдотель, підійшовши до нас.

— Гаразд,— кинув батько.— Дайте нам інший.

— Всі столи зайняті,— відповів метрдотель.

— Ага, он що! Ви не маєте бажання нас обслужувати. Правда? То й чорт з вами! Vada all inferno^[28]. Ходімо, Чарлі.

— Мені вже час на поїзд,— сказав я.

— Жаль, синку, дуже жаль.— Він обійняв мене й притиснув до себе.— Я проведу тебе на вокзал.

— Не турбуйся, батьку,— сказав я.

— Я куплю тобі газету,— запропонував батько.— Куплю газету, і ти почитаєш у поїзді.

Він підійшов до газетного кіоска й сказав:

— Шановний сер, чи не бажаєте продати мені одну з ваших проклятих богом, нікчемних, десятицентових вечірніх газет?

Кіоскер відвернувся від нього й став пильно роздивлятися обкладинку якогось журналу.

— Чи, може, моє бажання для вас таке обтяжливе, шановний сер? — продовжував батько.— Невже вам тяжко продати мені один примірник вашої брудної газети?

— Мені треба поспішати,— сказав я.— Вже пізно.

— Одну хвильку, сину,— сказав він.— Одну хвильку, і він у мене вибухне.

— До побачення, тату,— сказав я й, зійшовши сходами, сів у поїзд.

Отак я зустрівся з рідним батечком.

Будиночки на березі моря

Щороку ми наймаємо на березі моря будинок і їдемо туди, як почнеться літо — з собакою й кішкою, з дітьми й куховаркою — і ще завидна дістаємося до місця. Поїздка до моря викликає, звичайно, метушню, і так продовжується вже кілька років. Ми відчуваємо себе тоді мандрівниками, і наші почуття, як і в усіх мандрівників, дуже напружені. Я ніколи не оглядаю будинку, що ми наймаємо, чи буде це невеличкий дерев'яний палац з вежею, чи величезний стаффордширський котедж, повитий трояндами, чи особняк у стилі нашого Півдня, який ледве мріє на фоні вечірнього моря й кличе кудись у невідоме. Ви берете в сусідів ключі, що дуже поржавіли від вологого морського повітря. Відмикаєте «палац» і входите в темну чи світлу передню, готові почати свою місячну відпустку, що обіцяє бути спокійною і безтурботною. Але вас так само або й дужче турбує ще одне почуття: ви ж увірвалися в чиєсь життя! Всі справи я, як правило, веду через своїх агентів, а тому ніколи не знаю людей, у яких наймаю будинок на літо. І все ж мене дивує властивість тих людей залишати в будинку сліди своєї присутності — фізичної й духовної. Звичайно, ми не залишаємо слідів у повітрі чи в морській воді, але здається, що вони добре фіксуються в стертих плінтусах, у різних запахах і картинах. Опорядження кімнат у будинках, що здаються, таке ж непостійне, як і погода на березі моря. Деколи в довгому коридорі на вас раптом подме чиєюсь добрістю, чистотою, звичайністю,— і вам відразу стане все зрозуміло: тут жив хтось дуже щасливий, і ви арендуєте його щастя, так само, як і його пляж чи човен. Деколи опорядження кімнат здається дивним і лишається таким, аж поки ви не виїдете звідти в серпні. Хто ота леді на портреті, що висить на стіні другого поверху? Чий це акваланг, чиї томи Вірджінії Вульф? Хто сховав том «Фанні Хілл» у серванті з посудом? Хто грав на цитрі, хто спав у колисці, і хто була ота жінка, що пофарбувала червоною емаллю кігті лап, на яких стоїть ванна? Що саме почувала вона в ту хвилину?

Ось ми й приїхали. Діти з собакою біжать на пляж, а ми з дружиною вносимо речі, й нам здається, що ми блукаємо в темряві життів незнайомих нам людей. Чиї це шкіряні бриджі? Хто забризкав чорнилом (а може, й кров'ю) килим? Хто розбив вікно у кладовці? Хто та людина, що залишила в спальні шафу з книжками: «Щастя шлюбу», «Ілюстрований довідник щасливого статевого життя в шлюбі», «Право на сексуальне блаженство» та «Довідник статевого щастя для одружених»? Але за вікнами чути шум моря; від його прибою аж колишеться берег, на якому стоїть будинок, і ритмічні звуки проникають через штукатурку й дерев'яні стіни. Нарешті всі ми йдемо на узбережжя — для того сюди й приїхали!

А будинок на скелі, що ми його найняли (у ньому вже світяться наші лампи), добряче засів у нашій свідомості зі своєю самобутністю. Інколи йдеш через ліс до річки з вудкою в руках, наступиш на дику м'яту ногою, і запах, що його тоді відчуєш, здається найважливішим за цілий день. Або тиняєшся по Палатинському горбі в Римі, тобі остобісіли всі ці руїни та й саме життя, і ось раптом з палацу Септімія Севера вилітає сова, і тоді й прожитий день, і все місто з його шумом і грюкотом набирають якогось сенсу. Або лежиш улітку, й червоний відблиск твоєї сигарети вихоплює з темряви плече, груди й стегно, — оту вісь, навколо якої крутяться всі твої помисли. Такі образи жевріють, наче вуглинки найкращих наших почувань, і, потрапивши на море, нам відразу ж починає здаватися, що ми можемо роздути їх у справжню пожежу. Коли стемніє, ми змішуємо коктейль, відсилаємо дітей спати й починаємо любощі в чужій просторій кімнаті, яка дуже тхне милом — здається, вжито всіх засобів, щоб вигнати власників з їхнього будинку і заволодіти їхнім місцем. Але посеред ночі двері тераси шумно розчиняються, хоч вітру, здається, й немає, і моя дружина говорить у півсні: «Боже, і чого вони повернулися? Чого повернулись? Що вони тут забули?»

Найкраще мені запам'ятався будинок, що його ми наймали у Броудмері. Ми приїхали туди, як завжди, ще завидна. Це був великий білий будинок, він стояв над обривом, вікнами на південь, і зразу ж біля нього хвилювалось море. Я взяв ключі в сусідки, що приїхала сюди з Півдня і жила в будиночку поруч, відімкнув двері до передпокою з різьбленими сходами. Здавалось, Грінвуди, власники будинку, виїхали звідси тільки сьогодні, лише за якусь хвилину до нашого приїзду. У вазах були квіти, у попільницях валялися недокурки, на столі брудний посуд. Ми занесли чемодани і відіслали дітей на берег. Я стояв у вітальні, чекаючи дружину. В будинку ніби й досі чулися шум і лайка, що супроводили поспішний від'їзд подружжя Грінвудів. Я відчував, як вони неохоче від'їхали і як їм жаль було здавати в оренду свій будинок. В кімнаті ніша з вікном, що виходила на море, але в сутінках все здавалося тьмяним і якимсь пригніченим. Я увімкнув світло, лампочка ледь блимала, і я подумав, що містер Грінвуд був, мабуть, дуже скупий. Та його присутність я відчував аж надто сильно. На книжковій полиці стояв невеликий приз яхт-клубу, що його він одержав, мабуть, років із десять тому. Книжки переважно з серії, що її видає «Літературна гільдія». Я взяв з полиці біографію королеви Вікторії, але книга була нерозрізана,— її, мабуть, ніхто не читав. За книгою стояла порожня пляшка з-під віскі. Меблі були гарні й ще зовсім нові, та я в цій кімнаті почував себе не гаразд. В кутку стояло піаніно, і я взяв кілька акордів, щоб узнати, чи воно справне (виявилось несправне), а потім підняв деку, щоб оглянути механізм. Всередині було кілька нотних аркушів і ще дві порожні пляшки з-під віскі. Чому він не прибрав цих пляшок, як ми робимо всі? Може, пив потайки? Чи не тому й кімната така занедбана? Він, мабуть, умів відкорковувати пляшку зовсім нечутно, більш того, навчився так наливати склянку, щоб у пляшці не булькало.

Зайшла моя дружина з порожнім чемоданом, і я його відніс на верхній поверх. Тут було чисто й затишно. Все стояло на своєму місці, і ця охайність, на відміну од вітальні, створювала атмосферу серйозності й чесності. Я подумав, що попередній господар багато часу проводив саме тут.

Починало темніти, і ми разом з дружиною й дітьми пішли до моря. Довга біла лінія прибою, наче безконечна дорога, тяглася вздовж узбережжя так далеко, як тільки можна було бачити. Ми стояли з дружиною, міцно обнявшися,— бо хіба ж всі ми не приїжджаємо до моря як закохані: і чарівна жінка в купальнику для вагітних зі своїм вродливим чоловіком, і вже немолоде подружжя, що хоче вилікувати тут свою подагру, і стиляги з дівчатами, для яких море і його безмежна далечінь ніби обіцяють, що для них ось-ось настане пора ідеального й легковажного кохання. Коли зовсім стемніло і вже треба було лягати, я розповів своєму меншому синові казку. Він спав у тихій кімнаті, що виходила вікнами на схід, де на морській косі стояв маяк, і його світло падало просто у вікно. Потім я помітив щось у кутку на плінтусі, мені здалося, що це нитка чи павутина. Я нахилився й побачив, що то хтось написав маленькими літерами: «Мій тато — пацюк, бридкий пацюк». Я поцілував сина, сказав йому на добраніч, і пішов спати.

В неділю була чудова погода. Прокинувшись, я почував себе прекрасно, але, гуляючи перед сніданком, відкрив ще одне сховище пляшок з-під віскі — за шовковицею. І знову відчув огиду, ледве не відчай. Я вже не міг позбутися думки: а хто ж справді був отой містер Грінвуд? Мені здавалось, що в нього було якесь велике горе. Навіть ладен був сходити в село й розпитати, але мені здалося, що це буде негарно.

Того ж дня, трохи пізніше, я знайшов у шухляді буфета його фотографію. Скло рамки було розбите. Він у формі майора військово-повітряних сил, обличчя довге й романтичне. Він мені сподобався, як сподобався перед цим отой приз яхт-клубу. Але ні спортивний трофей, ні фото не могли пробачити таку занедбаність будинку. Все мені тут не подобалось, і це, мабуть, псувало мені настрій. Коли я спробував повчити старшого сина ловити рибу під час прибою і в нього весь час заплутувалась вудка, а в катушку набралося повно піску, ми з ним посварилися. Поснідавши, поїхали до причалу човнів, де мав бути й парусник, якого ми найняли разом з будинком. Але коли я спитав про човен господаря причалу, той засміявся. Човна не спускали на воду ось уже п'ять років, і він геть розсохся. Це було для мене чималим розчаруванням, але я все ж не гнівався і не подумав про містера Грінвуда, що він нечесна людина, хоч справді він був таким. Я вже співчував йому, бо вважав, що якісь важкі обставини змусили його вчинити так. Того вечора я взявся читати одну з його книг і помітив, що подушки на дивані чомусь тверді. Просунувши руку, витягнув з-під них три журнали, у яких ішлося про повітряні ванни. Вони були ілюстровані багатьма фотографіями чоловіків і жінок, на яких не було нічого, крім взуття. Я вкинув їх усі в камін і хотів підпалити, але папір був цупкий і погано горів. «А чому це мене так дратує? — думав я.— Чого мені так багато думається про цього самотнього п'яницю?» В коридорі на другому поверсі тхнуло так, наче там жила кішка, яку не привчили до місця, або ж була зіпсута каналізація. Мені цей запах чомусь здавався концентратом найбільшої сварки. Тієї ночі я спав погано.

У понеділок задощило. Діти цілий ранок пекли щось із тіста. Я гуляв понад морем. Після обіду ми оглянули місцевий музей, в якому було опудало павича, німецька каска, снаряди, колекція метеликів і кілька старовинних фотографій. Об дах музею весь час тарабанив дощ. Вночі мені приснився дивовижний сон. Мені приснилось, наче я пливу пароплавом «Христофор Колумб» у Неаполь вкупі з якимось дідусем. Він ще не заходив до каюти, де ми обидва мали спочивати, але його речі вже лежать купою на нижній полиці: засмальцьований капелюх, стара обтріпана парасоля, книжка в м'якій обкладинці, пляшечка з проносними пілюлями. Мені схотілося випити. Я не п'яниця, але уві сні відчуваю фізичні й моральні муки алкоголіка. Я пішов у бар. Він був зачинений. Але бармен ще не пішов, він щось підраховував, а пляшки на полицях були завішані марлею. Я попросив його відчинити бар, та він сказав, що цілих десять годин прибирав каюти і хоче спати. Я запитав, чи не міг би він продати мені одну пляшку, але італієць-бармен відмовив. Тоді я схитрував і сказав, що ця пляшка потрібна не мені, а моїй малій донечці. Його відношення до мене відразу ж змінилося.

— Якщо це для вашої донечки, то я радий буду вам допомогти, але ж треба знайти гарненьку пляшку.

Він довгенько шукав і нарешті виніс мені лікер у пляшечці в формі лебедя. Я сказав, що моя дочка любить не лікер, а джин, і він виніс його мені, зате здер цілих десять тисяч лір. Коли я прокинувся, то мені Здалося, що мені наснився один із снів містера Грінвуда.

В середу до нас прийшов перший гість. Це була місіс Уайтсайд, та сама жінка з Півдня, в якої ми взяли ключ від будинку. Вона подзвонила нам о п'ятій вечора і принесла корзину полуниць. З нею прийшла її донька Мері-Лі, дівчинка років дванадцяти. Місіс Уайтсайд мала надзвичайно коректний вигляд, зате Мері-Лі занадто вже захоплювалась косметикою: її брови були вищипані, вії нафарбовані, все лице в фарбі. Мабуть, їй просто нічого було робити. Мені хотілося розпитати місіс Уайтсайд про подружжя Грінвуд, і я радо запросив її до себе.

— Як вам подобаються ці чудові сходи? — спитала вона, заходячи в коридор.— Вони збудували їх, щоб відсвяткувати весілля своєї дочки. Їхній Долорес було тоді лише чотири роки, але вони мріяли, як вона, стоячи на сходах у білій сукні, буде кидати квіти гостям, що збиратимуться на весілля.

Я запросив місіс Уайтсайд до вітальні й почастував чаркою хересу.

— Ми дуже раді, що ви приїхали сюди, містере Огден,— сказала вона,— Це ж чудово, що по пляжу знову бігають діти. Але я хочу вам зізнатися, що нам дуже не вистачає Грінвудів. Це приємні люди, і вони ніколи не здавали в оренду свій будинок. Вперше проводять літо не тут. Як він любив Бродмер! Це була його радість і гордість. Я не можу собі уявити, як він може жити без нього!

«Якщо Грінвуди були такі приємні,— подумав я,— то хто ж отой таємничий п'яничка?»

— А чим займається містер Грінвуд? — спитав я і, щоб пом'якшити занадто прямолінійне питання, підійшов до столу й налив їй ще одну чарку.

— Синтетичними тканинами, — сказала вона. — Хоч мені здається, що зараз він підшукує собі щось цікавіше.

Це був, здається, натяк, отже, ми підходили вже до суті справи.

— Ви маєте на увазі, що він підшукує собі іншу роботу? — поспитав я.

— Цього я не знаю, — відповіла вона.

Місіс Уайтсайд була з тих немолодих уже жінок, які здаються спокійними, як вода під мостом, а насправді з ними краще не мати справи; швидше всього вона була одною з найзубастіших кумась у місті, і її жала дуже відчутні. Хочу сказати, що в її мелодійному голосі мені вчувалися злостиві нотки. Всього вона випила п'ять склянок хересу.

Вона зібралася вже йти. Зітхнула, а вставши, промовила:

— Ну, я дуже рада, що познайомилась із вами. Як приємно, коли діти бігають по пляжу. А Грінвуди, хоч були й чудові люди, але мали свої вади. Мені дуже їх не вистачає, та я б не сказала, що не вистачає і їхніх сварок. А вони сварилися минулого літа кожнісінького дня. О, чого тільки від них не можна було почути! Оті їхні слова вам видалися б навіть непристойними.

Вона показала поглядом на Мері-Лі, аби ми зрозуміли, що вона не може більше сказати.

— Я люблю попрацювати в садку після того, як спаде спека, — продовжувала вона.— Але щойно вони починали сваритися, я не виходила з будинку, а то навіть змушена була зачиняти вікна й двері. Мені, мабуть, не треба було б вам про це розказувати, але ж правди не сховаєш!

Вона встала й попрямувала до виходу.

— Як я вже казала, вони будували ці сходи на весілля своєї дочки, але бідолашна Долорес розписалася з механіком гаража в мерії на восьмому місяці вагітності. Як чудово, що ви сюди приїхали. Ходімо ж, Мері-Лі!

Здавалось, я одержав те, чого хотів: вона підтвердила, що в цьому будинку було не все гаразд. Але чому так схвилювало бажання цього сердеги бачити свою дочку щасливо одруженою? Мені здавалось, я бачу, як він і його дружина стоять у вестибюлі й любуються новими сходами. На підлозі грається їхня Долорес, а вони стоять, обнявшись, посміхаються, дивляться у вікно, і їм ввижається радість, багатство й безмежне щастя. Але куди все це поділося?

Вранці наступного дня роздощилось. Куховарка раптом заявила, що в неї у Нью-Йорку вмирає сестра й вона мусить їхати додому. Я був певний, що вона бреше, але відвіз її на аеродром і з байдужим виглядом повернувся додому. Мені вже не подобалось це місце. Я знайшов десь пластмасові шахи і спробував навчити сина грати, та навчання скінчилося новою сваркою. Менші діти лежали в ліжках, читаючи комікси. Все це мене дратувало, і я вирішив, що для сім'ї буде краще, коли я на день чи два повернусь до Нью-Йорка. Жінці сказав про якісь невідкладні справи, і вона відвезла мене наступного ранку в аеропорт. Як приємно відчути себе в повітрі й покинути надокучливий Бродмер! У Нью-Йорку мучила спека, як завжди посеред літа. Я попрацював у своєму службовому кабінеті, потім зайшов у бар неподалік від Центрального вокзалу. Через кілька хвилин туди зайшов і Грінвуд. Від його романтичного вигляду мало що залишилось, але я впізнав його за фотографією, яку знайшов у комоді. Він замовив мартіні й склянку води, та випив усю воду, наче тільки заради цього сюди й прийшов.

З першого ж погляду бачиш, що він один з тих трударів, які наче привиди тиняються по Манхеттену, мріючи про кращі заробітки в Мадріді, Дубліні чи Клівленді. Волосся гладенько зачесане, щоки так і пашіли, немовби після бейсбола або азартної гри на іподромі. Але з того, як тремтіли руки, легко можна було здогадатися, що його щоки червоні від алкоголю. Він поговорив трохи з барменом. А потім бармен пішов до каси, залишивши містера Грінвуда одного. Давно вже відійшли всі поїзди-експреси, а цих привидів ставало в барі все більше й більше. Один бог знає, звідки вони приходять і куди діваються, всі ці добре одягнені й наче всім задоволені бездомні люди, які хоч і дуже схожі один на одного, проте ніколи не розмовляють між собою. Всі вони мають дома пляшку, сховану за томом, вибраним літературною гільдією, а в піаніно — ще одну. Я навіть подумав, чи не познайомитися мені з містером Грінвудом, але вирішив цього не робити: я ж бо відняв у нього його улюблений будинок! Важко вгадати все, що з ним сталося, але я приблизно уявляв собі його життя. Батько помер або залишив родину, коли Грінвуд був ще дитиною. Про відсутність батька легко здогадатися по тих слідах, які карбує життя на обличчі сироти. Його виховували мати й тітка, потім він закінчив якийсь вищий комерційний заклад. Під час війни служив інтендантом. А коли вона скінчилась, залишився без нічого. Втратив буквально все — дочку, будинок, кохання дружини, інтерес до роботи. Але ні одна з тих втрат не могла пояснити стан розгубленості й болю, в якому він опинився. Головної причини не розумів ні він, ні я. Може, саме тому привокзальні бари і здаються нам такими таємничими?

— Ох, розумнику,— озвався він раптом до бармена.— Чи не можеш, любий, вибрати хвилинку, щоб обслужити клієнта?

Це була перша неприємна нотка, за якою, я був певний, підуть інші, все гірші й гірші. Він зробиться гидким. Всі ці привиди однакові — худі чи гладкі, сумні чи веселі, молоді чи старі. Кінчають вони тим, що йдуть додому, лають швейцара за неввічливість, кривдять жінку за неекономність, вичитують своїм дітям, хоч ті й не звертають на це уваги, за погану поведінку, а потім, не роздягаючись, лягають спати у вітальні. Але зараз мене хвилювало не це — я уявляв собі містера Грінвуда, як він стоїть у новозбудованім холі й радіє з того, що колись тут, на сходах, стоятиме його дочка у вінчальній фаті й кидатиме гостям квіти. Дивно! Ми з ним не розмовляли, я його не знав, не знав і його турбот, але відчував їх так, що мені було боляче в самотності. І я провів ніч з однією секретаркою, яка працювала в нашій конторі.

Вранці сів у літак і повернувся до моря. Там ще й зараз ішов дощ, а на кухні дружина чистила каструлі. У мене від випивки боліла голова, я почував себе винним, брудним, нечистим. Я подумав, що мені буде краще, коли скупаюсь у морі, і спитав у дружини, де мої труси.

— Та десь тут же,— відповіла вона сердито.— Весь час валялися під ногами. Ти залишив їх на килимі в спальні, а я повісила у ванній.

— Там їх немає, — сказав я.

— Ну, десь же вони є,— повторила дружина.— Подивися на столі, за яким обідаємо.

— Агов! — гукнув я.— Не розумію, чому ти говориш про мої труси так, наче вони шастають по всьому будинку, п'ють віскі, смердять і розповідають непристойні анекдоти при жінках. Я ж питаю в тебе всього-на-всього про невинні труси! А крім того, я не знаю, де мої носовики.

— Втрися паперовими,— порадила вона.

— Не хочу! — вигукнув я. Мабуть, дуже підвищив голос, бо почув, що місіс Уайтсайд покликала в хату Мері-Лі, грюкнувши вікном.

— О, господи, як ти мені набрид сьогодні,— сказала дружина.

— А ти мені бридка вже шість років,— відповів я, узяв таксі, поїхав у аеропорт і вечірнім літаком повернувся в Нью-Йорк. Ми одружилися дванадцять років тому, а до того жили два роки нерозписані. Але від того дня я вже ніколи її не бачив.

Я пишу все це в іншому будинку на березі моря. У мене інша дружина. Я сиджу в кріслі, ні про що не думаючи, не відчуваючи натхнення. Від оббивки крісла тхне пліснявою. Переді мною попільниця, вкрадена в римському готелі «Ельсінор». На стінках склянки, з якої я п'ю віскі, помітні сліди киселю. Одну з ніжок столу, за яким пишу, зроблено з іншого дерева. Лампа ледь блимає. Моя дружина Магда фарбує собі волосся. Вона завжди фарбує його в рудий колір. Надворі туман. Ми живемо біля протоки, в якій повно бакенів, і кожної неділі, як і скрізь, де живуть набожні люди, тут без кінця дзвонять. Магда просить принести їй окуляри, і я, не поспішаючи, йду на веранду. Світло з вікон нашого будинку пробивається крізь туман, і мені здається, ніби промені з такого щільного матеріалу, що об них можна спіткнутися. Берег покручений, мені видно світло в інших будинках, де люди створюють собі ілюзію щастя чи горя, а потім передають її комусь в оренду. Невже всі люди й справді такі близькі один до одного? Невже всім нам судилося передавати іншим своє горе? І чи обов'язково ми повинні відчувати страждання інших людей?

— Окуляри, окуляри! — гукає Магда.— Скільки разів треба мені повторювати, щоб ти приніс?

Я приношу їй окуляри, а коли вона кінчаєфарбувати волосся, ми йдемо спати. Посеред ночі розчиняються навстіж двері тераси. Але моєї першої, моєї коханої дружини нема біля мене. Нікому спитати сонним голосом: «Чого вони повернулись? Що вони тут забули?»

Океан

Я змушений звернутися до щоденника, бо як же ще висловити свій страх, страх, що над життям моїм нависла небезпека. Заявити в поліцію, як ви переконаєтесь, я не можу, розповісти друзям — теж. Шкода, що її зазнало моє почуття власної гідності, мої розумові здібності, моє людинолюбство, безперечна, але завжди, коли починаю роздумувати над тим, хто винен, то відчуваю якусь роздвоєність. Хто зна — може, я винен сам? Наведу приклад. Учора ввечері о пів на сьому ми сіли з Корою обідати. Відтоді, як наша єдина дочка пішла від Нас, ми звичайно їмо на кухні, за столом, прикрашеним круглим акваріумом, де плаває золота рибка. Обід із шинки, салати й картоплі. Я поклав салати в рот, але відразу й виплюнув. «От,— мовила дружина,— я так і знала. Ти залишив бензин для своєї запальнички в коморі, і я замість оцту вилила його в салат».

Ну, то хто винен? Я дуже акуратний, завжди кладу свої речі на місце, і коли б вона захотіла мене отруїти, то, певно, придумала б щось розумніше. Але дозвольте мені розповісти все по порядку. В обід налетіла гроза. Небо почорніло. Полив дощ. Кора накинула на себе плащ і зелену купальну шапочку та вийшла поливати квіти. Я спостерігав за нею в вікно. Вона, здавалось, не помічала, як періщить дощ, і уважно поливала траву, звертаючи увагу на місця, що вигоріли від сонця. Мене, турбувала думка про те, як сприймуть дивацтво моєї дружини сусіди. Найближча з них обов'язково подзвонить по телефону іншій, що живе на розі вулиці, аби сказати, що Кора Фрай поливає газон під дощем. Я пішов до неї, але за два кроки зупинився й відчув, що в мене не вистачає такту почати розмову в належному тоні. Що я їй скажу?

— Ходімо до хати, люба,— сказав я,— бо в тебе може вцілити блискавка.

— Не вцілить! — відповіла вона голосом ще мелодійнішим, ніж звичайно. Останнім часом вона взяла звичку все частіше розмовляти на верхньому регістрі.

— А чи не краще б почекати, поки вщухне дощ? — спитав я.

— Він ось-ось перейде, — ласкаво відповіла вона.— Гроза завжди відходить швидко.

Я поплентав під парасолею в будинок і налив собі віскі. Дружина мала рацію. Дощ перестав за хвилину-дві, а вона й далі поливала траву. І все ж якесь непевне почуття, що небезпека ось-ось звалиться на мене, не полишало мене.

О світе ясний і бентежний, коли ж почалися ці мої злигодні? Я пишу в Буллет-Парку. Зараз десята година ранку. Вівторок. Вам, звичайно, цікаво, що я роблю в будень? Всі чоловіки, за винятком трьох пасторів, двох важкохворих та одного старого дивака на Тернер-стріт, всі на роботі. А тут — тиша й спокій, наче тут ніхто й не чув про пристрасті (ніхто, крім мене й трьох пасторів). Хто ж я? Чим займаюсь? І чому не поїхав ранковим поїздом у місто, на роботу? Мені сорок шість років, я міцний і здоровий, зі смаком одягаюсь і краще за будь-кого знаю все про виробництво «Дінафлексу». Об'єм моєї талії — тридцять дюймів, волосся чорне, як вугілля, і, коли я розповідаю, що був колись заступником президента «Дінафлексу» та керував усіма торговими операціями, мені не вірять, бо вигляд у мене надто молодий.

Містер Естабрук, президент «Дінафлексу» і до деякої міри мій покровитель, був пристрасним садівником. Якось увечері, коли він милувався своїми квітами, його вжалив джміль, і він помер по дорозі в лікарню. Я міг би зайняти його місце, але мене більше цікавив виробничо-торговий відділ. Отож члени правління, з ними і я, проголосували за злиття «Мілтоніуму Лімітед», аби новостворену фірму очолив президент «Мілтоніуму» Ерік Пенамбра. Голосував, а в самого на душі ніби кішки шкребли, хоч і вдавав веселого. Я навіть проробив усю підготовчу роботу для злиття фірм. Добився в акціонерів, які чинили опір злиттю, щоб вони на нього погодились, і одного за одним умовив усіх. Всі знали, що я пов'язав своє життя з «Дінафлексом» ще коли закінчив коледж, що ніде більше не працював, а тому всі відчували до мене довіру.

Через кілька днів після злиття Пенамбра викликав мене до себе в кабінет.

— Так от,— сказав він,— вважайте, що все щасливо закінчилося.

— Звичайно,— відповів я, бо думав, що тим самим він висловив своє захоплення моєю роботою. Мені ж бо довелось чимало попоїздити, а крім того, двічі злітати в Європу. Ніхто не зумів би з таким успіхом умовити акціонерів.

— Отже, все закінчено,— повторив він.— Скільки вам потрібно часу, щоб ушитися звідси?

— Я не розумію.

— Чи довго, чорти б вас забрали, ви думаєте стовбичити тут? — розлютився Пенамбра.— Чи не розумієте, що ви вже старий? За скільки можете ушитися?

— Приблизно за годину,— відповів я.

— Гаразд,— сказав він.— Даю вам термін до кінця тижня, А зараз пришліть до мене секретарку, я її теж звільню. Хоч вам усе байдуже! У вас така пенсія плюс акції, що можна байдики бити.— Пенамбра вийшов із-за свого письмового столу, підійшов до мене й обійняв. — Не хвилюйтесь,— сказав він.— Кожен з нас, рано чи пізно, мусить зіткнутися з проблемою віку. Гадаю, коли настане моя черга, я буду так само спокійний, як і ви.

— Дай боже, — сказав я і вийшов з кабінету.

Я пішов до вбиральні, зачинився й заплакав. Я оплакував підступність Пенамбри, майбутнє «Дінафлексу», долю своєї секретарки, одинокої жінки, яка у вільний від роботи час писала оповідання; гірко оплакував свою наївність, простодушність і цілковиту непідготовленість до вивертів долі. Через півгодини я втер сльози та вмив обличчя. Потім зібрав усе своє особисте майно, сів на поїзд і повідомив Корі новину. Я, звичайно, дуже гнівався, а вона злякалась та сіла за свій туалетний столик, що протягом усього нашого одруження служив їй стіною плачу.

— Плакати зовсім нема чого,— сказав я.— Грошей у нас вистачить. Ми можемо поїхати в Японію. Чи в Індію. Оглянути всі старовинні англійські церкви.

Вона не вгавала. Тоді я подзвонив нашій дочці Флорі в Нью-Йорк.

— Мені дуже тебе жалко, татку,— сказала Флора, коли я розказав їй усе.— Дуже. Уявляю, як тобі важко. Я хочу побачитися з тобою, але не зараз. Згадай свою обіцянку — ти ж говорив, що даси мені спокій!

На сцені з'являється теща, яку звати Мінні. Мінні — блондинка років за сімдесят з гучним голосом, після повторних косметичних операцій у неї за вухами чотири рубці. Вона любить без кінця відмінювати слово «модний». Про самогубство свого чоловіка, що сталося 1942 року, висловлюється так: «Тоді було модно плигати з вікон». Коли єдиного її сина вигнали з школи за непристойну поведінку і він поїхав до Парижа, Мінні сказала: «Я знаю, це ганебно, але кажуть, це зараз дуже модно». Про свій жахливий одяг вона каже: «Страх, який незручний, зате модний». Мінні лінива й злюча, і її єдина донька Кора ненавидить її. Вдача Кори прямо протилежна материній. Це жінка серйозна, твереза, з добрим серцем. Здається, Кора з якогось дивного почуття самозбереження, а найбільше задля того, щоб підтримати свій оптимізм, змушена була створити міфічний образ своєї матері, зовсім не схожий на Мінну,— якусь мудру, добросерду, що весь час сидить за кроснами. Та кому не відома лукава переконливість вигадки?

Наступного дня після звільнення я безцільно ходив по кімнатах. На свій величезний подив, відкрив, що тепер, коли для мене зачинилися двері «Дінафлексу», мені просто нікуди себе діти! Можна поснідати в клубі, але забути там усі неприємності навряд чи вдасться. Я давно мріяв щось серйозно почитати, і тепер, здається, випала нагода. Я взяв томик Чосера й пішов з ним у садок. Але, прочитавши з півсторінки, переконався, що це не для бізнесмена. Потім обсапував салат, хоч це не сподобалося садівникові. Ленч із Корою був чомусь напружений. Після ленчу вона лягла подрімати. Те ж саме робила й служниця: схилившись на кухонний стіл, вона міцно спала. Дивна тиша, що залягла в будинку, пригнічувала мене. Хоч у мене був чималий вибір розваг. Я подзвонив до Нью-Йорка й замовив квитки в театр. Хоч Кора й не дуже його полюбляє, але погодилась піти зі мною. Після вистави ми вирішили повечеряти в ресторані «Сент-Ріджес». Оркестр виконував останній номер програми — гриміли труби, майоріли прапорці, барабанщик, наче божевільний, вибивав дріб, а в самому центрі танцплощадки Мінні вихитувала стегнами, тупала ногами і жестикулювала великими пальцями обох рук. З нею був якийсь непоказний тип, мабуть, постійний її партнер, що весь час оглядався через плече, наче боявся когось. Цього разу Мінні була зодягнена краще, ніж звичайно, обличчя її теж ще більше осунулось, і багато хто з публіки одверто з неї сміявся. Як я вже казав, Кора створила в своїй уяві інший образ матері — жінки, сповненої почуття власної гідності, а тому це було їй особливо неприємно. Ми повернулися й пішли звідти. Всю дорогу додому Кора мовчала.

Колись, багато років тому, Мінні, мабуть, була гарненька. Адже від неї моя Кора успадкувала свої великі очі й рівний ніс. Разів два-три на рік Мінні відвідувала нас. Коли б вона повідомляла про свої візити заздалегідь, то, без сумніву, ми кудись тікали б. Та, щоб дозолити дочці, Мінні завжди з'являється несподівано. Наступного дня після театру я пробував читати в садку Генрі Джеймса. Біля п'ятої години вечора мені почулося, ніби біля нашого будинку зупинилась машина. Потім пішов дощ, і я зайшов. У вітальні спиною до вікна стояла Мінні. Було вже темно, але світла не вмикали.

— Боже, це ви, Мінні! — вигукнув я.— Як добре, що ви приїхали! Дозвольте вам налити...

Кажучи це, я увімкнув світло й побачив біля вікна Кору.

Вона блимнула на мене із злістю.

— Ох, пробач, люба!— вигукнув я.— Я просто не впізнав тебе в темряві.

Кора обернулась і мовчки вийшла з кімнати. Я чув стукіт її підборів по сходах, а потім грюкнули двері до спальні.

Вранці, коли я знову побачив Кору,— а до ранку я її так і не бачив, — то зрозумів з її страдницького вигляду, що вона вважає, ніби я навмисне, аби їй допекти, прийняв її за Мінні.

Моя помилка, мабуть, вразила її так само, як і мене заява Пенамбри, що я постарів. З тих пір мова її почала звучати на октаву вище, і вона стала розмовляти зі мною, коли взагалі розмовляла, втомленим, мелодійним голосом, а погляд її зробився сумний та докірливий. Може, я б цього і не помітив, якби ходив на роботу і приходив втомлений додому. Але тепер, коли так раптово й брутально порвався мій зв'язок з «Дінафлексом», рівновага життя була порушена. Я й далі продовжував читати серйозні книги, але більше часу витрачав на спостереження за Корою та її сумом. Мене дивував безлад, що панував дома. Через день до нас приходила на кілька годин прибиральниця. Мене гнівало те, що вона підмітає бруд під килим, а потім дрімає на кухні. Я не казав їй ні слова, але відносини в нас зіпсувалися. Те ж саме і з садівником. Коли я сідав з книгою в руках десь на газоні, він стриг траву просто під моїм стільцем і потім тинявся по газону цілий день. Що стосується Кори, то я зрозумів, яке беззмістовне її життя, як вона позбавлена спілкування з людьми. Її тепер ніхто не запрошував на ленч, вона ні з ким не грала в карти. Цілий день тільки поправляє квіти у вазах, сидить у перукарні, базікає з прислугою або відпочиває. Від найменшої дрібниці я шаленів, і чим більше розумів, що нема жодної причини, тим дужче кипів. У мене вибухала лють, щойно я чув легку Корину ходу. А особливо гнівило мене, як вона говорила: «Треба спробувати розставити квіти в вазах». Або: «Спробую купити собі капелюшок», «Спробую зайти в перукарню», «Спробую купити собі нову сумочку». А після ленчу обов'язково: «А тепер спробую полежати на сонці». Навіщо пробувати? Сонце і так заливало своїм промінням терасу, до її послуг чимало зручних меблів, і щойно вона лягала в шезлонг, як миттю засинала. Прокинувшись, казала: «Треба спробувати не спектися», а йдучи в будинок: «А тепер спробую прийняти ванну».

Якось увечері я сів у машину, поїхав на станцію і встиг на поїзд, яким повертався колись з роботи. Поставивши машину за довгою низкою автомобілів, у яких сиділи переважно жінки, я дуже розхвилювався. Всі вони виїхали по своїх чоловіків, що повертатимуться з роботи; але мені здавалось, що всі ми — і вони, і я — чекаємо на щось більше, істотніше. Декорації поставлено, мізансцену визначено; обидва наші таксисти, Піт і Харрі, стояли біля своїх машин, а під ногами плутався постійний волоцюга — ердель, що належав Брукстонам; містер Уїнтерс, черговий по станції, розмовляв із поштмейстершею Луїзою Балколм, що жила по той бік станції. Все це були статисти, так би мовити, другорядні персонажі, кумасі й носильники. Я слідкував за стрілкою ручного годинника. Прийшов поїзд, і через хвилину почалось виверження: вся людська маса повалила з дверей вокзалу на площу. О, як їх багато і як всі вони поспішають! Як схожі вони на матросів, що повертаються з далекого плавання! Я навіть засміявся з радості. Всі вони, високі й низькі, багаті й бідні, розумні й дурні, мої друзі й мої недруги — вийшли з вокзалу, йшли так бадьоро, очі так і сяяли, і я зрозумів, що мушу стати складовою частиною цього натовпу. Треба знову почати працювати! І одразу відчув у собі бадьорість, а коли прийшов додому, то мені здалося, що мій настрій перейшов і до Кори. Вперше за довгий час я почув, як вона говорить своїм звичайним голосом, теплим і звучним, але коли спробував щось відповісти, вона знову перейшла на «музичний» тембр. «Я говорила з золотою рибкою»,— сказала вона. Чудова посмішка, якої я давно не бачив, була звернена до акваріума. А чи не зреклася вона цього світу з його вогнями й шумами заради цього скляного ковпака, подумав я. Я бачив, як вона дивиться туди з неприхованим сумом.

Вранці поїхав до Нью-Йорка і подзвонив знайомому, що завжди розхвалював мою діяльність у «Дінафлексі». Він запросив мене до себе о дванадцятій, і я зрозумів, що, мабуть, хоче вкупі поснідати.

— Я хочу працювати,— сказав я, заходячи до його кабінету,— і розраховую на вашу допомогу.

— Це не так просто,— сказав він,— не так просто, як вам здається. По-перше, ви не можете розраховувати на співчуття. Всі знають про виняткову великодушність, яку виявив до вас Пенамбра. Багато хто хотів би бути на вашім місці. Багато хто має підстави вам заздрити. А люди не дуже охоче допомагають тим, хто в кращому становищі, ніж вони. Крім того, Пенамбра, мабуть, особисто зацікавлений, щоб ви не працювали. Не знаю чому, але це так, і кожен, хто став би за вас турбуватися, викликав би проти себе гнів «Мільтоніуму». А коли говорити щиро, то ви й справді вже старий. Нашому президентові тільки двадцять сім. А президентові грізної фірми-конкурента — трохи більше тридцяти. Чому б вам не відпочивати? Чому б не поїздити по світу?

Замість відповіді я спитав, чи не знайде він мені більш-менш пристойну роботу в своїй фірмі, якщо я куплю акцій на п'ятдесят тисяч доларів? Мій друг радісно посміхнувся. Здавалось, все вирішувалось надто просто.

— Я з задоволенням візьму ваші п'ятдесят тисяч,— сказав він,— але щодо роботи, то не знаю...

Зайшла секретарка й нагадала, що він спізнюється на ленч, де обговорюватимуться справи фірми.

Я зайшов до ресторану в провулку чогось випити та попоїсти та потрапив у один з тих закладів, куди ходять одинаки читати вечірні газети та їсти рибні страви і де, не дивлячись на кольорові абажури й приглушені звуки, панує атмосфера змови й заколоту. Схожий на бандита з Корсо ді Рома метрдотель ходив, стукаючи підборами своїх італійських черевиків і згорбившись, наче в плечах йому тиснув фрак. Він сказав щось образливе буфетнику, бо той притишеним голосом шепнув офіціанту: «Я його вб'ю! Я колись його вб'ю!» Офіціант так само тихо відповів: «Ми разом колись його вб'ємо!» До них підійшла дівчина з гардероба, і всі троє почали тихо про щось змовлятися. Вона, виявляється, бажала негайно вбити директора ресторану. Метрдотель підійшов до них, і змовники розбіглися. Я випив свій коктейль, замовив салат, і раптом через перегородку, що відділяла мене від сусіднього столика, долинув пристрасний монолог. Я мимоволі прислухався.

— Їду я в Міннеаполіс,— розказував хтось.— Мені треба було туди у справах. Тільки заходжу в свій номер — і будь ласка, дзвонять. Їй, бачте, треба було мені сказати, що нема гарячої води. Питаю, чому не викликала слюсаря, а вона — в плач. Ну, гаразд. Пригадую, що в Міннеаполісі є чудова ювелірна крамниця, йду туди та купую їй сережки. Сапфіри. Вісімсот доларів. Дарую їй, і ми йдемо в гості до Барнстеблів. Повертаємося додому, а однієї сережки нема! Де згубила — не пам'ятає, їй зовсім байдуже. Не хоче навіть подзвонити Барнстеблам, чи не знайшов їх хто-небудь на килимі. Тоді я кажу, що це все одно, що кидати гроші в огонь. Вона — в плач, сапфір, мовляв, холодний камінь, як і я. Ніби в моєму подарунку не було ні краплі кохання. Бо я, мовляв, купив ті сережки, нічого до неї не почуваючи. Я не вклав у них ні почуття, ні думки. А ти хотіла б, кажу, Щоб я сам їх робив? Може, мені повчитися де-небудь, як їх робити? Щоб кожен удар молотка був як поцілунок? Може, їй цього треба, чорти б її взяли! І після цього довелося знову самому спати у вітальні...

Я жував і слухав. Та все ждав, коли заговорить його співрозмовник, коли скаже хоч слово співчуття чи згоди, але так і не діждався. Мені здалося, що той чоловік розмовляє сам із собою, навіть заглянув за перегородку, але автор монолога був у кутку, і його не було видно.

— А в неї ж свої гроші, — вів далі той самий голос.— Я плачу податок за її капітал, а вона викидає гроші на ганчір'я. Суконь, черевиків у неї — без ліку, троє хутряних пальт, чотири парики! Чо-ти-ри! А коли я купую собі костюм, то відразу ж називає мене марнотратником. А треба ж хоч інколи купувати дещо собі. Не можу ж я ходити на роботу в лахмітті, наче якийсь бродяга! Минулого року я купив собі парасолю, щоб не мокнути під дощем. Марнотратник. Позаминулого року — літній костюм. Марнотратник. Я не можу купити собі навіть патефонну платівку, бо знаю, що мене замучать. З моєю платнею — ви тільки подумайте, з такою платнею, як у мене! — ми не можемо купувати бекон на сніданок. Тільки в неділю! Бо бекон, бачте, неекономний. А глянули б ви на рахунки за телефон! У неї є подруга, з якою вона жила у гуртожитку, ще коли вчилася в коледжі. Зараз вона живе в Римі. Мені вона не подобається. Одружена з одним дуже гарним хлопцем, моїм приятелем. Ну, так вона його зовсім замучила. Навіть став несповна розуму. А зараз оселилася в Римі, і Вера постійно їй туди дзвонить. Минулого місяця мені довелося заплатити вісімсот доларів за оті її розмови з Римом. Я їй кажу: «Вера, якщо ти вже так хочеш побазікати з подругою, то сядь у літак та злітай до неї! Це буде значно дешевше». А вона: «Я ненавиджу Рим. Там гамірно й брудно».

Звичайно, я розумію, Вері нелегко, але що я можу зробити? Мені інколи здається, що вона ладна мене вбити: гахне молотком по голові, коли я спатиму, і все. Не тому, що це я, а тому, що я її чоловік. Мені чомусь здається, що сучасні жінки — найнещасливіші створіння в світі. Вони, бачте, опинилися у відкритому морі, посеред океану. Одного разу я застукав Беру в буфетній з Пітом Барнстеблом. Це було в той вечір, коли я повернувся з Міннеаполіса, тобто коли вона загубила сережку. Я й питаю її: «Що ж це означає,— кажу,— як розуміти оте твоє загравання з Літом Барнстеблом?» А вона мені й відповідає (бачите, яка емансипована!): «Невже,— каже,— ти думаєш, що жінці досить уваги одного чоловіка?» Тоді я їй: «Може, й мені отак чинити?» Тобто якщо їй можна обніматися з Літом Барнстеблом, то хіба мені не можна покатати в своїй машині Мілдред Ренні? Вона на це зауважила, що я безсоромно тлумачу її слова. В тебе, каже, така гидка уява, що й говорити з тобою годі. А потім я помітив, що в неї пропала сережка, і після цього у нас відбулась ота розмова про холодні сапфіри й так далі...

Його голос перейшов у шепіт, а в той же час жінки, що сиділи за іншою перегородкою, почали лаяти відсутню подругу. Мені дуже захотілось глянути, яке в нього обличчя, і я гукнув, щоб мене розрахували, але коли виходив з-за столу, цього типа вже не було, і я, мабуть, ніколи вже не знатиму, який у нього вигляд.

Приїхавши додому, я поставив машину в гараж і зайшов у будинок через кухню. Кора сиділа за столом, схилившись над тарілкою з котлетами. В одній руці вона тримала баночку з отрутою проти комах. Я не певен, що це було саме так (я короткозорий), але мені здалося, що вона посипає котлети отрутою. Коли зайшов, вона здригнулася, але, поки надів окуляри, встигла поставити банку на стіл. Я вже набрався раз сорому через свою короткозорість і тепер боявся повторити помилку; і все ж отрута стояла на столі, поруч з їжею. То була сильна нервова отрута.

— Що ти робиш? — спитав я.

— А як тобі здається? — відповіла вона у верхньому регістрі.

— Я б сказав, що ти посипаєш котлети порошком.

— Я знаю, що ти невисокої думки про мій інтелект,— сказала Кора,— але прошу не вважати мене за цілковиту ідіотку.

— Але що ж ти робила з оцією отрутою? — спитав я.

— Обсипала троянди.

Мене було розбито цілком, розбито й налякано. Я розумів, що м'ясо, якщо його добряче посипати цим порошком, може спричинити смерть, а отже, поївши тих котлет, я міг умерти. Але, хоч прожив з Корою двадцять років, так і не знав, хотіла вона мене отруїти чи ні. Я налив собі мартіні й зайшов до вітальні. Це чудова кімната, з її високих вікон видно газон, дерева, небо. Суворий порядок, що панував там, здавалось, зобов'язував мене дотримуватись заведених правил: коли б не захотів обідати вдома, то кинув би виклик загальному порядку. Коли б пішов обідати в клуб, то піддався б своїй підозрі і вбив би надію, а мені будь-що хотілося зберегти свій оптимізм. Голубі стіни вітальні здавались мені кільцем у ланцюзі життя, який розірвався б, коли я дозволив собі поїхати в клуб і з'їсти там біфштекс, стоячи за прилавком.

Вночі у мене заболів живіт, і я цілу годину провів у туалеті. Кора начебто спала, коли я встав, а коли повернувся, то помітив, що вона лежить з розплющеними очима. Це мене стурбувало, і вранці я приготував собі сніданок сам. Ленч порала куховарка, і я не боявся, що вона мене отруїть. Потім я пішов у садок читати свого Генрі Джеймса, але чим ближче до обіду, тим дужче хвилювався. Пішов до буфету приготувати собі коктейль.

— Яка спека! — поскаржився я, сідаючи до столу.

— Особливо, коли сидіти в буфеті,— сказала Кора.

Я ледве одмучив свою котлету. А вона тільки поглядала на мене й зрідка посміхалася, чи то щиро, чи лукаво.

Після обіду я вийшов у садок. Мені до зарізу потрібна була допомога, і тут я згадав про дочку. Треба вам сказати, що Флора закінчила школу Вілла Мімоза у Флоренції, а потім вступила до коледжу Сміта. Але з першого ж курсу залишила навчання й поселилась у мебльованих кімнатах у Нью-Йорку з якимось психопатом. Щомісяця я посилаю їй гроші і, хоч колись пообіцяв не турбувати її, зараз, коли моє становище таке скрутне, вважав, що можу й порушити свою обіцянку. Мені здавалося, що коли б мені вдалося з нею поговорити, то переконав би її повернутися додому. Я подзвонив і сказав, що мені необхідно з нею побачитись. Флора була в доброму настрої й запросила мене на чай.

Наступного дня я поїхав у місто, пообідав там, кілька годин провів у клубі, граючи в карти та п'ючи віскі. Флора розказала мені, як до неї їхати, і я вирушив підземкою в район, де вже не був багато років. Як дивно! Я часто мріяв про те, що їхатиму в гості до своєї єдиної доньки та її коханого, і ось тепер справді їду до них. В моїх мріях мені завжди уявлялось, що наша зустріч відбудеться десь у клубі. Він з прекрасної сім'ї, Флора щаслива, її обличчя так і сяє. Він серйозний, але вже занадто; розумний, вродливий і чарівний, як людина, що її майбутнє забезпечене.

Коли я вийшов з підземки, лив дощ. Я йшов через нетрі і нарешті побачив старий будинок. Йому вже, мабуть, років вісімдесят. Дві колони з полірованого мармуру підтримували арку в романському стилі. Цей будинок навіть мав ім'я — «Рай». А на ньому було зображено ангела з вогняним мечем і чоловіка й жінку, що, зігнувшись, тримали спереду свої руки. Мазаччо? Ми бачили його у Флоренції, коли приїхали туди на побачення з донькою. Я зайшов у «Рай», почуваючи себе ангелом помсти, але, поминувши романську арку, опинився в коридорі, такому вузенькому, наче прохід у підводному човні; я люблю яскраве освітлення, але тут воно таке тьмяне, таке вбоге, що я засмутився. Мені часто сняться сходові клітки, і та, якою я зараз піднімався, здавалось, була з моїх снів. Я чув кругом себе розмови іспанською мовою, шум води в туалетах, музику й гавкіт собак.

Дуже розлючений, а може, ще й від того, що випив віскі, я три-чотири поверхи пробіг за одним духом і раптом відчув, що задихаюсь; довелось зупинитися й гидко позіхати, хапаючи ротом повітря. У Флори на дверях висіла візитка. Я постукав. «Привіт, тату», — сказала вона бадьоро, і я поцілував її в лоб. Він був приємний, свіжий, і мені пригадалися часи, коли я був щасливий. Двері вели просто до кухні, за якою була їхня кімната.

— Знайомся, тату, з Пітером, — сказала Флора.

— Привіт,— озвався Пітер.

— Добридень.

— Глянь, тату, що ми зробили! — вигукнула Флора.— Правда ж гарно? Ми тільки-но закінчили. Це Пітер таке видумав.

А зробили вони ось що. Купили в магазині медичних наочних приладів скелет і всі його кістки обклеїли метеликами.

— Чудово,— мовив я.— Чудово.

Хоч намагався не виказати, як це було мені гидко. Мене обурювало, що двоє дорослих людей бавляться замість того, щоб займатися чимось корисним. Я сів на парусиновий стілець і посміхнувся Флорі.

— То як же ти живеш, моя люба?

— Добре, тату,— сказала вона, — Дуже добре.

Я втримався, щоб нічого не сказати про її одяг та зачіску. Одягнена вона була у все чорне, волосся звисало з обох боків рівними пасмами. Мені було незрозуміле призначення цього костюма, чи, може, форми? Він зовсім їй не личив і не міг подобатись будь-кому. Чи це була демонстративна відмова від власної гідності, чи траур? Ще дивніший був костюм її приятеля. Черевики схожі на жіночі, куртка надто коротка, і він більше був схожий на лондонського вуличного хлопця минулого сторіччя, аніж на суб'єкта з Корсо. За винятком волосся, звичайно: його борода, вуса й довгі чорні патли нагадували апостола з якоїсь поганенької містерії. Хоча обличчя мав дуже мужнє, з тонкими рисами, і можна було здогадатися, що він рішуче не погодиться на будь-які обов'язки.

— Питимеш, каву, тату? — спитала Флора.

— Ні, дякую,— відповів я.— А випити у вас нема?

— Ні, немає.

— Може, Пітер буде такий ласкавий та сходить по пляшку?

— Гаразд, — понуро сказав Пітер, і я став себе переконувати, що його тон був не навмисно брутальний. Я дав йому десятидоларовик й попросив купити пляшку бурбону.

— Навряд, щоб у них був бурбон,— сказав він.

— Ну, тоді шотландського віскі.

— Тут усі п'ють переважно кисле вино,— сказав Пітер.

Тоді я лагідно подивився на нього й подумав, що його слід убити. Я з задоволенням заплатив би, щоб йому всадили ніж у спину або скинули з даху. Моя посмішка була широка, зрозуміла і по-справжньому вбивча. Парубок відразу ж накинув на себе зелене пальто,— таке театральне, як і все на ньому,— і вийшов.

— Тобі він не подобається? — спитала Флора.

— Я зневажаю його,— відповів я.

— Ох, тату, ти просто його не знаєш! — сказала вона.

— Люба моя, якби я його знав краще, то негайно скрутив би йому в'язи.

— Він дуже добрий, чутливий, благородний.

— Це одразу видно...

— Добрішої людини я не зустрічала,— вела своєї Флора.

— Радий це чути,— відмовив я.— Але я прийшов сюди не задля того, щоб базікати про Пітера.

— Але ж я живу з ним, тату!

— І все ж я прийшов, щоб дізнатися, що ти думаєш робити далі. Не можна ж усе життя ліпити метеликів до скелета! Я просто хочу знати, що ти думаєш робити далі.

— Не знаю, тату.— Вона подивилася мені в вічі.— Ніхто в моєму віці цього не знає.

— Залиш своїх ровесників, прошу тебе! Я знаю з півсотні дівчат твого віку, які чудово знають, чого вони хочуть. Всі вони мріють стати істориками, редакторами, лікарями, матерями. Всі хочуть робити щось корисне.

Пітер повернувся з пляшкою бурбону і навіть не згадав про здачу. Чи це елементарна непорядність, подумав я, чи неуважність? Флора принесла склянку й трохи води, і я запропонував їм випити зі мною.

— Ми не п'ємо,— сказав Пітер.

— Що ж, радий чути про це,— сказав я.— Поки вас не було, я говорив тут із Флорою про її плани на майбутнє. Тобто дізнався, що в неї взагалі ніяких планів немає, а тому хочу забрати її до Буллет-Парку.

— Я залишуся з Пітером,— озвалася Флора.

— А якщо Пітеру випаде нагода кудись поїхати? — спитав я.— Наприклад, за кордон, на півроку чи рік. Що тоді?

— Тату, ти не зробиш цього, не зробиш!

— Ще й як зроблю,— Зроблю все можливе, щоб ти отямилась. Хочеш поїхати за кордон, Пітере?

— Не знаю,— відповів він. Його обличчя не те щоб проясніло, але на ньому з'явився якийсь натяк на думку.— Мені хотілось би відвідати Східний Берлін.

— Що?

— Хотів би поїхати у Східний Берлін, щоб дати кому-небудь, якомусь письменнику чи музиканту, свій американський паспорт, аби він міг утекти до вільного світу.

— А чи не хотіли б ви,— спитав я, — написати слово «мир» на своїй сідниці й плигнути з дванадцятого поверху?

Це була помилка, біда, катастрофа, і я налив собі ще віскі, сказавши:

— Прошу пробачити, це я від утоми. Все ж я не відмовляюся від своєї пропозиції. Якщо ви схочете відвідати Європу, Пітере, я дам вам гроші.

— Я й сам не знаю,— сказав Пітер. — Я там уже був. Здається, я вже все бачив.

— Ну, то подумайте. А що стосується тебе, Флоро, то я забираю тебе додому. На тиждень-два. Це все, що я хочу. Бо через десять років ти будеш сама мені дорікати, що я не витяг тебе з цього багна. Через десять років ти скажеш: «І чому ти, тату, дозволив мені занапастити свої найкращі роки?» Ти будеш лаяти мене, що не наполіг на своєму.

— Я не поїду додому.

— Ти не можеш далі лишитися тут.

— Я піду працювати.

— Куди? Ти не вмієш друкувати на машинці, не знаєш стенографії, не маєш жодного уявлення про роботу.

— Я влаштуюсь де-небудь реєстраторкою.

— Боже! — вигукнув я.— О боже! Так це для цього ти була членом яхт-клубу, для цього вчилася їздити на лижвах, для цього жила рік у Флоренції, щоліта відпочивала на березі моря? Щоб стати реєстраторкою, клерком із жалюгідною оплатою і раз чи двічі на рік ходити з такими ж реєстраторками до китайського ресторану та цмулити там солодкі коктейлі?

Я відкинувся на спинку крісла і налив собі ще віскі. Бо відчув гострий біль у серці. То був пронизливий біль, і я подумав, що можу вмерти — ні, не зараз, не тут, у цьому парусиновому кріслі, а через кілька днів у Буллет-Парку або десь на зручному лікарняному ліжку. Ця думка про смерть мене не лякала, навпаки, в ній було щось заспокійливе. Я помру, думав, а разом зі мною не стане всього, що так дратує мою доньку, вона візьметься за розум і поведе розумний спосіб життя. Те, що я раптом зійду зі сцени, викличе в неї горе й каяття. Моя смерть зробить її дорослою, вона повернеться до коледжу Сміта, стане членом молодіжного клубу, редагуватиме студентську газету, потоваришує з дівчатами, одружиться з розумним чоловіком в окулярах, про якого я стільки мріяв, і народить йому троє-четверо здорових дітей. Звичайно, вона покається і, провівши ніч у важких думах, зрозуміє, як то безглуздо жити в нетрях з якимось невдахою.

— Тату, їдь додому,— сказала Флора. Вона вже плакала.— Їдь додому і дай нам спокій.

Я повечеряв у місті й повернувся додому годині о десятій. Нагорі Кора наповнювала ванну для себе, і я прийняв душ у нижній, що біля кухні. Коли піднявся, Кора сиділа за туалетним столом і розчісувалась. Я забув сказати, що Кора вродлива і що я її люблю. В неї біляве волосся, чорні брови, соковиті губи, а очі такі великі й виразні, так чудово сидять у своїх ямках, що інколи мені здається, ніби вона може вийняти їх і покласти в книжку чи забути на столі. Білки очей голубі, а самі очі — бездонно-сині. Вона невисока, струнка, без кінця курить. Курить усе життя, але сигарету тримає з такою чарівною незграбністю, мовби ця звичка щойно у неї з'явилася. Руки, ноги, груди — все в неї чудове й пропорційне. Я кохаю її, хоч і знаю, що кохання — річ нерозумна. Я не мав анінайменшого наміру в неї закохуватися, коли вперше побачив її на весіллі, де вона була дружкою. Весілля відбувалося в садку. За клумбою рододендронів був оркестр з п'яти музикантів у фраках. З намету на горбі чулися голоси чоловіків, які охолоджували вино у відрах. Вона йшла серед подруг у тому дивному одязі, який звичайно одягають на весілля. Голубий, з бахромою, а світле волосся підібране під капелюшок з широкими крисами. Вона ступала по газону своїми черевиками на високих підборах, зніяковіло й соромливо втупивши очі в букет синіх квітів. Ставши на своє місце, підвела голову й соромливо посміхнулася. Тоді я вперше побачив, які величезні й дивні в неї очі, вперше відчув, що вона може вийняти їх і покласти собі в кишеню. А коли вінчання скінчилося, я щодуху кинувся до неї й познайомився. Бо не міг заспокоїтись. Через рік ми побралися.

Кілька днів тому я гадав, що вона пішла від мене до золотої рибки в акваріум. Мав підозру, що вона хоче мене вбити. Як же можна обіймати жінку, на яку впала підозра в убивстві? Чи, може, я хотів обійняти свій відчай? І те, що я побачив у бездонних очах цієї жінки на отому весіллі, було зовсім не красою, а жорстокістю? В моїй уяві вона була то золотою рибкою, то вбивцею, а тепер, коли обійняв її, перетворилася в лебідку, що злітала до раю!

О третій годині ранку я прокинувся з гнітючим почуттям суму: чому це я повинен мати справу з меланхолією, божевіллям і відчаєм? Я хотів би знатися тільки з перемогою, з новоявленим коханням, з усім, що є в світі порядного, світлого, радісного. І бажання по-справжньому кохати охопило всю мою істоту. Здавалось, я випромінював кохання на всі боки — я кохав і Кору, і Флору, і Пенамбру, всіх моїх друзів і знайомих. Потім я побачив зелену луку й струмок, що сяяв на сонці. На крутому березі його стояли котеджі під солом'яними стріхами й прямокутна дзвіниця. Я здогадався, що це Англія. Зійшовши в село, я почав шукати котедж, у якому мене ждали Кора і Флора. Але тут, здається, сталася якась помилка. Ніхто про них навіть не чув. Я спитав на пошті, але й там відповіли те ж. Тоді я подумав, що вони, певно, живуть у будинку поміщика. Який же я дурень, що не подумав про це раніш! Я вийшов з села, піднявся ще одним схилом і опинився перед будинком в георгіанському стилі. Дворецький впустив мене. Там бенкетували: двадцять п'ять, а може, й тридцять чоловіків і жінок сиділи за столом і пили херес. Я взяв чарку й почав розглядати натовп, шукаючи Кору і Флору. Але їх там не було. Тоді я подякував господареві й зійшов униз, ліг на траву й солодко заснув.

Цнотлива Кларисса

Посадка на вечірній порон до Вайнярд Хейвена. Незабаром залунає свисток, і вівці одділяться від кіз — так називав у думці Бакстер аборигенів острова і туристів, що знічев'я шастали вулицями Фалмута. Його машина стояла серед інших, що чекали порона на острів. Метушня й гомін цього невеличкого порту, здавалось, свідчили, що весна скінчилася і що береги Уест-Чопа по той бік протоки були вже літніми берегами. Бакстер, правда, не дуже думав про зміст того, що таїлося в цій вечірній годині, як і про майбутню подорож. Він просто скучав, бо вже набридло ждати. Почувши, що його хтось погукав, радісно підхопився.

Це була стара місіс Райян. Вона сиділа у своїй старій, вкритій пилюгою машині. Бакстер підійшов до неї.

— Я так і знала,— сказала вона,— я знала, що зустріну когось із Холлі-Коува. Я це передчувала. А ми вже в дорозі з дев'ятої ранку. Біля Уорчестера в нас трапилося щось із гальмами. А я сиджу й гадаю: цікаво, чи місіс Талбот прибрала будинок до нашого приїзду? Минулого року вона хотіла здерти сімдесят п'ять доларів, і я сказала, що більше не буду платити так дорого, отож зовсім не здивуюсь, коли виявиться, що вона повикидала всі мої листи. Так неприємно, розумієте, приїжджати в неприбраний будинок, та хай уже так, ми й самі впораємось. Атож, Клариссо?

Місіс Райян повернулася до молодої жінки, яка сиділа на передньому сидінні.

— Ох, та чого ж це я,— похопилась вона.— Бакстере, ви, здається, не знайомі з Клариссою? Це дружина Боба, Кларисса Райян.

Поки їх знайомили, Бакстер устиг подумати, що такій дівчині не личить сидіти в старому закіптюженому автомобілі — вона варта кращої долі. Ще зовсім юна — десь біля двадцяти п'яти, як здалося Бакстерові. З рудим волоссям, повногруда, з тонкою талією й повільними лінивими рухами, вона здавалася іншої породи, ніж стара Райян і її ширококості й прямодушні дочки. Він проказав про себе віршик:

Але Кларисса не була нечупарою. Її зачіска чудова, оголені до плечей руки білі. Фалмут і метушня, як видно з усього, наганяли на неї сум, а теревені місіс Райян не подобались. Вона закурила.

Ледве в монолозі місіс Райян з'явилася пауза, Бакстер звернувся до невістки.

— Коли приїжджає Боб, місіс Райян?

— Він зовсім не приїде,— відповіла Кларисса.— Він поїхав до Франції. Він...

— Виконує урядове завдання,— перебила місіс Райян-старша, ніби боячись, що невістка не впорається з таким простим повідомленням.— Він повернеться тільки восени. Я теж їду до Європи! Кларисса залишиться сама. Але я певна,— додала вона з притиском,— певна, що Кларисса полюбить наш острів. Бо його ж усі люблять. Я певна, що в неї тут буде багато роботи, певна...

Свисток, який повідомляв про прибуття порона, перебив місіс Райян. Бакстер попрощався й пішов до машини. Автомобілі один за одним в'їхали на порон і попливли через протоку, що відділяла курорт від материка. Бакстер попивав пиво в салоні, спостерігаючи за Клариссою й старою місіс Райян, що сиділи поруч на палубі. Бакстер бачив Клариссу вперше і вирішив, що Боб, певно, одружився з нею цієї зими. Але ніяк не міг зрозуміти — як це така красуня могла потрапити до Райянів? Всі в цій сім'ї пристрасно цікавилися геологією й орнітологією. «Ми всі збожеволіли на каміннях і птахах»,— казали вони, знайомлячись з ким-небудь. Будинок їхній був милі за дві від решти і, як полюбляла казати місіс Райян, «нашвидко збитий зі старого сарая в 1922 році». Вони каталися на яхті, ходили пішки, купалися в час прибою і влаштовували вилазки на острів Каттіхунк і в бухту Торполін. Бо дотримувались культу «здорового тіла», як гадав Бакстер, навіть аж занадто. І дивлячись, як вітер підхопив руде пасмо волосся Кларисси, подумав, що, мабуть, даремно вони залишають її в котеджі саму. Вона сиділа, схрестивши свої стрункі ноги, і, коли порон почав заходити в бухту, звелася й пішла до виходу, назустріч легкому солоному вітерцю, а Бакстер, який їхав на острів без будь-якого задоволення, раптом відчув, що літо й справді настало.

Бакстер добре знав, що коли він почне розпитувати про Клариссу Райян, то треба робити це дуже обережно. Товариство Холлі-Коув вважало його своїм. Він мав приємні манери, приємну зовнішність. Хоч те, що двічі розлучався, вів безтурботне життя, викликало настороженість. Йому вдалося дізнатися, що Кларисса й Боб одружилися в листопаді й що вона родом з Чікаго.

Він гадав зустріти Клариссу на тенісних кортах і пляжах. Її там не було. Кілька разів підходив до пляжу, найближчого до будинку Райянів. Теж дарма. Незабаром одержав від місіс Райян запрошення на чашку чаю. Отож з радістю сів у машину й поїхав. За будинком стояло багато машин друзів і сусідів. Їхні голоси долинали з відчиненого вікна в садок, де вже цвіли троянди місіс Райян.

— Просимо, просимо на наш корабель! — вигукнула місіс Райян, побачивши його на сходах.— Це мій прощальний вечір. Я їду до Норвегії.

Вона завела його в кімнату, повну гостей. Кларисса сиділа за чайним прибором. Вона розливала чай. «Гарячого?.. Не дуже?.. З лимоном?.. З вершками?..» Здавалося, це було все, що вона знала. І все ж її руде волосся й білі руки панували над усім. Бакстер з'їв бутерброд, але не відходив від столу.

— Ви й раніше були на нашому острові, Клариссо? — спитав він.

— Так.

— Ви не ходите на пляж у Холлі-Коув?

— Ні, він дуже далеко.

— Коли місіс Райян поїде,— сказав Бакстер,— я охоче відвозитиму вас туди.

— Дякую, але...

Кларисса опустила додолу свої зелені очі. Вона трохи збентежилась, і Бакстер радісно подумав, що з нею легко знайти спільну мову.

— Дякую,— повторила вона,— але в мене своя машина, до того ж...

— Цікаво, про що ви говорите? — спитала місіс Райян, опинившись між ними, і, щоб якось замаскувати своє втручання, широко посміхнулася.— Гадаю, не про геологію і не про птахів,— продовжувала вона,— і, звичайно, не про літературу й не про музику, бо Клариссу не цікавить ні те, ні друге. Еге ж, Клариссо? Ходімте, Бакстере,— і місіс Райян повела його в інший кінець кімнати і почала розповідати про те, як розводити овець. Під кінець її монолога хтось із гостей пішов. Стілець, на якому сиділа Кларисса, був порожній. Прощаючись з місіс Райян, Бакстер висловив здогадку, що вона не зараз їде в Європу.

— Таки зараз! — відповіла вона.— Я їду на материк о шостій годині, а завтра вдень відпливаю з Бостона.

Наступного дня вранці о пів на одинадцяту Бакстер під'їхав до будинку Райянів. Двері відчинила місіс Талбот, жінка, що помагала Райянам у господарстві. Вона сказала, що молода місіс Райян дома, і впустила Бакстера. Кларисса зійшла до нього у вітальню. Вона була ще вродливішою, хоч ніби трохи здивована тим, що він приїхав. Його запрошення поїхати на пляж прийняла, проте не дуже охоче.

— Чого ж, поїдемо,— сказала вона.

Коли зійшла вниз удруге, то мала поверх костюма купальний халат, а на голові ширококрисий капелюх. В машині Бакстер розпитував її, як вона планує провести літо. Кларисса відповідала стримано й ухильно. Здавалось, вона думала про щось своє і тому неохоче розмовляла. Залишивши машину, вони покрокували дюнами до пляжу. Там вона лягла на пісок і заплющила очі. Дехто із знайомих зупинявся біля них трохи побалакати, але Бакстер помітив, що ніхто довго не затримувався. Мовчазність Кларисси утруднювала розмову. Хоч Бакстера це, зрештою, не дуже бентежило.

Він кинувся у воду. Кларисса залишилась на піску, загорнувшись у халат. Коли вийшов з води, ліг білянеї, розглядаючи сусідів, що були тут з дітьми. Дні сонячні, і жінки вже встигли засмагнути. Всі вони, на відміну від Кларисси, мали дітей, але ні роки шлюбного життя, ні материнство не позбавили їх вроди, рухливості й життєрадісності. Поки він ними милувався, Кларисса встала й скинула купальний халат.

У Бакстера перехопило дихання. Принада її краси полягала в тому, що шкіра аж сяяла, на відміну від інших жінок, які почували себе в купальних костюмах цілком вільно, Клариссу бентежило й принижувало відчуття своєї голизни. Вона йшла до моря так, наче на ній нічого не було. Торкнувшись води, раптом зупинилась, бо — знову ж на відміну від інших купальниць, які весело гралися у воді біля молу, наче зграйка морських левів,— Кларисса боялася холоду. Потім, мить повагавшись, з двох бід — наготи й холоду — вона вибрала меншу, зайшла в воду й пропливла кілька футів. Вийшовши на пісок, поспішно загорнулася в халат і знову лягла. І раптом — вперше за весь ранок, і взагалі вперше при Бакстері заговорила з натхненням і навіть з почуттям.

— А знаєте, ці скелі трохи виросли з тих пір, як я тут була востаннє.

— Хіба скелі ростуть? — спитав Баксхер.

— Звичайно,— відповіла Кларисса.— Невже ви не знаєте? Скелі ростуть. Мама в розарії має камінь, що за кілька останніх років виріс на цілий фут.

— А я й не знав, що каміння може рости,— сказав Бакстер.

— Ще й як,— Кларисса позіхнула й заплющила очі. Можна було подумати, що вона спить. Коли, нарешті, розплющила, то спитала Бакстера, котра година.

— Дванадцята,— відповів він.

— Мені час додому,— сказала.— Жду гостей.

На це Бакстеру нічого було відповісти. Він повіз її додому. В машині мовчала, як і раніше, і, коли він спитав, чи можна йому ще коли-небудь заїхати по неї, відповіла, що не можна. Було жарко і сонячно, в усіх будинках відчинені двері. Попрощавшись з Бакстером, Кларисса зачинила дверцята просто перед його носом.

Наступного дня Бакстер забрав газети й листи Кларисси і повіз їй. Місіс Талбот сказала, що місіс Райян не вільна. Двічі протягом тижня він був на вечірках, де розраховував її зустріти. В суботу він пішов на танці і тільки під кінець вечора — вже танцювали «Королеву озера» — помітив Клариссу. Вона сиділа біля стіни.

Було дивно, що не танцює. Вона ж вродливіша за всіх інших жінок, але краса її немов відганяла чоловіків. При першій же нагоді Бакстер непомітно вийшов з кругу і підійшов до неї. Вона сиділа на дерев'яній скрині.

— Тут і посидіти нема на чому,— відразу ж поскаржилась.

— А ви хіба не любите танцювати? — спитав Бакстер.

— Чого ж,— відповіла.— Я обожнюю танці і могла б протанцювати всю ніч, але хіба це танці? — і вона кивнула в бік скрипки й рояля.— Мене привезли сюди Хорнтони. А на які танці, не сказали. Я не люблю всі ці стрибки й присідання.

— Ваші гості вже поїхали? — спитав Бакстер.

— Які гості?

— Ви ж казали у вівторок, що ждете гостей.

— Хіба у вівторок? — спитала Кларисса.— Вони приїдуть завтра.

— Можна відвезти вас додому?

— Але ж я приїхала сюди з Хорнтонами,— сказала вона.

— Дозвольте мені вас відвезти!

— Гаразд.

Він підігнав машину до дверей будинку, де були танці, і ввімкнув радіо. Вона сіла й щосили зачинила дверцята. Він поїхав путівцями, зупинився біля будинку Райянів і вимкнув фари.

— Дуже вам дякую, — сказала вона.— Я почувала себе так погано, і ви буквально врятували мені життя. Чогось я тут, мабуть, не розумію. У мене завжди партнерів хоч греблю гати, а тут цілу годину просиділа на тій скрині і хоч би хто-небудь словом до мене обізвався. Ви просто врятували мені життя.

— Ви чудова, Клариссо,— мовив Бакстер.

— Ох,— зітхнула вона.— Це лише моя зовнішня оболонка.— Ніхто не знає, яка я насправді.

«Он воно що!» — подумав Бакстер. Вся справа в тому, щоб зрозуміти, за кого вона себе видає, й надати своїм лестощам відповідного напрямку. І тоді вся її делікатність розтане, мов дим. Ким же вона себе уявляє? Великою актрисою, гімнасткою, що перепливає Ла-Манш, чи спадкоємицею міліардера? В темряві теплої літньої ночі від неї лилися могутні, запаморочливі струмені, створюючи ілюзію доступності й змушуючи Бакстера думати, що її цнотливість висить на соломинці.

— Мені здається, я знаю вашу суть, — сказав він.

— Ні, не знаєте. Ніхто не знає.

З готелю «Бостон» линула музика, сповнена любові. За календарем літо ще тільки почалося, але тиша, величність темних силуетів дерев були наче в розпалі літа. Бакстер обійняв Клариссу й поцілував її.

Вона різко відіпхнула його й почала відчиняти дверцята.

— Ну от, ви все зіпсували,— сказала, вийшовши з машини.— Все зіпсували. Тепер я знаю, про що ви думали. Ви тільки й мали це на увазі.— Вона затиснула дверцята й гукнула йому крізь шибку: — Можете сюди більше не приїжджати, Бакстере! Завтра ранковим літаком до мене прилітають мої нью-йоркські подруги, і мені ніколи буде бачитися з вами до кінця літа. На добраніч!

Бакстер прекрасно розумів, що сам винен у всьому: поспішив. А спішити не можна, він це знав. Отож ліг засмучений і злий, спав погано й прокинувся в кепському настрої. Дощ, що його нагнало північно-східним вітром з моря, ще дужче посилив його сум. Він лежав у постелі, прислухаючись до прибою й шуму дощу. Буря змінить острів. На пляжах нікого не буде. Все намокне, шухляди в комодах і столах не можна буде ні висунути, ні засунути. Аж раптом йому сяйнула одна думка. Бакстер зіскочив з постелі, кинувся до телефону й подзвонив у нью-йоркський аеропорт. Літак з Нью-Йорка не зміг сісти й повернувся назад, повідомили йому; інших літаків того дня не ждали. Отже, буря виявилася доречною.

Опівдні він поїхав у місто, купив недільну газету й коробку цукерок. Вони були для Кларисси, але він не поспішав із своїм подарунком.

Вона, певно, напхала холодильник продуктами, у ванні повісила чисті рушники й до найменших деталей продумала розвагу з подругами. А тепер, коли гості не прибули, її жде лише дощ і сум.

Звичайно, є багато засобів компенсувати це, але, згадавши суботні танці, він подумав, що без чоловіка й свекрухи вона цілком безпомічна і що навряд чи комусь із сусідів прийде в голову запросити її до себе на коктейль. Швидше всього їй доведеться провести день наодинці, слухаючи радіо й дощ, а тому підвечір вона буде рада, коли б хто-небудь приїхав, навіть і він, Бакстер. Поки що ж — Бакстер це знав напевно — найрозумніше пождати й дозволити силам самітності й суму працювати на нього. Найкраще з'явитися до неї перед вечірніми сутінками. І Бакстер ждав. А потім поїхав до будинку Райянів зі своїми цукерками. У вікнах світилося. Кларисса сама відчинила двері.

— Я хотів відзначити приїзд ваших друзів на острів,— сказав Бакстер,— я...

— Вони не приїхали, — призналась Кларисса. — Аеродром їх не прийняв, і вони повернулися до Нью-Йорка. А я так цікаво планувала провести з ними час! І ось маєш...

— Я вам співчуваю, Клариссо,— сказав Бакстер.— А в мене для вас подарунок.

— Ой,— вона взяла коробку з його рук.— Яка гарна коробка! Який чудовий подарунок! Який...

Щось простодушне, тепле майнуло в її голосі, але зразу ж, мабуть під дією сили волі, зникло.

— Ну, навіщо це? — спитала вона.

— Чи можна мені зайти?

— Я й сама не знаю. Не можна ж вам сидіти в мене просто так.

— Ми могли б пограти в карти.

— Я не вмію.

— А я навчу.

— Ні,— сказала вона.— Ні, Бакстере. Ви зовсім не розумієте мене. Я сьогодні, наприклад, весь день сиділа й писала Бобу листа. Написала, як ви вчора мене поцілували. Ні, я не можу вас впустити.

І вона з шумом зачинила двері.

З того, як освітилось її обличчя, коли він простяг їй коробку цукерок, Бакстер зрозумів, що вона любить подарунки. Золотий браслетик, не дуже дорогий, або букет квітів зробили б свою справу. Він прекрасно це розумів, але був дуже скупий. Отож вирішив ждати.

Буря пролютувала ще два дні. У вівторок підвечір вигодинилось, а в середу вже просохли тенісні корти, і Бакстер допізна грав у теніс. Потім, помившись у ванні, перевдягнувся й зайшов до знайомих на коктейль. Одна з сусідок, що мала чоловіка й чотирьох дітей, сіла поруч з ним і повела мову про кохання й шлюб.

Його співрозмовниця була одною з тих вродливих матерів, якими він тоді милувався на пляжі. Вона мала каштанове волосся, тонкі засмаглі руки, чудові білі зуби. Все ж, слухаючи з перебільшеною увагою, як вона розвиває свої погляди на кохання, він не міг прогнати від себе чарівного образу Кларисси і, раптово скінчивши розмову, вийшов та поїхав до Райянів.

Здалеку здавалось, що будинок порожній. Скрізь було тихо — і в садку, і в будинку. Він постукав, потім подзвонив. Кларисса з'явилася у вікні другого поверху й привітала його звідти.

— А, це ви, Бакстере, добрий вечір.

— Я прийшов попрощатися з вами, Клариссо,— мовив Бакстер.

— Он як. Почекайте хвилину, я зараз зійду.

— Я від'їжджаю, Клариссо,— сказав Бакстер, коли вона відчинила двері.— Я приїхав попрощатися.

— Куди ж ви їдете?

— І сам не знаю.

Ці слова він вимовив з сумом.

— Ну що ж, — погодилась вона нерішуче.— Зайдіть на хвилинку. Ми ж, мабуть, уже ніколи не зустрінемось, чи не так? Пробачте, що в мене не прибрано. В понеділок захворів містер Талбот, і місіс Талбот змушена була відвезти його в лікарню. Так що я без помічниці.

Він пройшов за нею до вітальні й сів. Бакстер чув, як десь ллється вода з крана, як стукає маятник настінного годинника. Вечірнє небо відбивалося у засклених дверцятах шафи з геологічними реліквіями Райянів. Будиночок стояв недалеко від моря, і звідти долинав гул прибою. Все це Бакстер відзначив, нічого не оцінюючи. Він дав Клариссі можливість вибалакатися, потім помовчав ще з хвилину й мовив:

— Ваше волосся освітило сонце.

— Що?

— Ваше волосся освітило сонце. Воно чудового кольору.

— Колись воно було ще краще,— сказала вона.— Таке волосся, як моє, звичайно темніє. Але я не хочу його фарбувати. Вважаю, що жінці фарбувати волосся ні до чого.

— Ви така розумна.

— Ви серйозно?

— Що серйозно?

— Серйозно вважаєте, що я розумна?

— Аякже! — вигукнув він.— Ви розумна. Вродлива. Ніколи не забуду того вечора, як уперше побачив вас. Я не хотів тоді їхати на острів, мав намір провести літо десь на Заході.

— Невже я така розумна? — сумно промовила Кларисса.— Ні, я, мабуть, дурна. Мама Райян каже, що дурна, і Боб теж, і навіть місіс Талбот вважає мене за дурну, і...

Кларисса заплакала. Потім подивилася в дзеркало й почала витирати сльози. Бакстер підійшов і обійняв її.

— Не треба,— сказала вона,— і в голосі чулося більше суму, ніж гніву.— Ніхто мене не сприймає серйозно, всі хочуть тільки обіймати мене.

Вона знову сіла. Бакстер — поруч з нею.

— Але ви зовсім не дурна, Клариссо,— сказав він.— У вас світлий розум, я багато про це думав. Я думав про те, що ви, мабуть, маєте надзвичайно своєрідні погляди на життя.

— Як це ви здогадалися? — спитала вона.— Я й справді на все маю свою точку зору. Тільки не насмілююсь висловити, а Боб і мама Райян не дають мені і рота розкрити. Вони завжди мене перебивають, наче соромляться. Але я маю свої власні погляди. Як ви гадаєте: повинна жінка працювати чи ні? Я багато про це думала. І прийшла до висновку, що жінка, якщо вона одружена, не повинна працювати. Якщо в неї купа грошей, тоді, звичайно, інша справа. Але й тоді, здається мені, турботи про чоловіка мають забирати весь її час. Чи вам здається; що жінка мусить працювати?

— А як ви думаєте? — спитав він.— Мені дуже кортить узнати вашу думку.

— Я думаю,— почала вона боязко, — що кожен повинен полоти свою грядку. Я не вважаю, щоб робота чи там церковна діяльність що-небудь змінювала б. Або навіть особлива дієта. Я щось не дуже вірю в це. У нас є один знайомий, так він щоразу, сідаючи за стіл, з'їдає фунт м'яса. Навіть ваги має на столі і зважує його. Коли я заходжу до крамниці, то прицінююсь і купую, що дешевше. Якщо шинка дешевша, купую шинку. Якщо молода баранина — молоду баранину. Вам не здається, що це розумно?

— Мені це здається так.

— Або візьмемо прогресивне виховання,— продовжувала вона.— Знаєте, я не високої думки про це. Коли Говарди запрошують нас на обід, їхні діти весь час їздять на своїх триколісних велосипедах навколо столу, а на мою гадку, дітям треба казати, що добре, а що ні.

Сонце, яке освітлювало її обличчя, вже зайшло, але й потемки Бакстер зауважив, що обличчя Кларисси, коли вона говорила про свої погляди на життя, почервоніло, а чоловічки розширились. Він усе зрозумів: і те, що Клариссі треба було лише, щоб її брали за когось, ким вона не була, і те, що вона пропала. «Ви дуже розумна, — час від часу говорив він,— так, дуже розумна».

І досяг свого аж надто просто.

Щасливий випадок

Може, й не слід спокушати долю, але все ж мушу стати на захист отих аристократичних невдах, що, мов комахи, рояться в наших містах і повсякденно долають труднощі. Бо хіба ж можна без них обійтися, без цих людей, яким ніколи не щастить і які мужньо несуть свій хрест до скону? Я маю на увазі всю оту дрібноту, що тулиться по кварталах Істсайда, отих елегантних, привабливих і побитих часом чоловіків, які займаються маклерством, а також їхніх жінок, що зодягаються в речі з чужого плеча, але гнуть кирпу перед швейцарами й касирами, бряжчать золотими прикрасами й розповсюджують навкруг себе тонкий аромат, що вичавлюють до останньої краплі з французьких флаконів. Взяти хоча б Альфреду й Боба Бієрів. Вони мешкають у квартирі, що належала колись батькові Боба. Всі кутки заставлені призами яхт-клубу, іспанськими меблями та іншими рештками пишного минулого. А поглянули б ви на обличчя швейцара чи ліфтера, коли кажете, до кого йдете, на них ніби написано, що вже три місяці не сплачено за те мешкання і од тих «панів» ще ні разу й цента не перепало. Альфреда, звичайно, вчилася в коледжі. Її батько, як і Бобів, розтринькав мільйони. Всі її спогади политі золотом. «А пригадуєте, які ставки були в бридж минулого року? А як важко заводився наш „даймер“ у негоду! А які гульбища ми влаштовували з сестрами Дюпон?..»

Альфреда мала холодну біляву красу мешканок Нової Англії, які ніби носять на виду своє споконвічне право на якісь переваги перед іншими. Коли підупали, влаштувалась на роботу, спершу до крамниці кришталю, а потім у ювелірню Єнсена, яку покинула через те, що не дозволяли палити. Отож довелось кочувати од універмагу Бонвіта до Бендела, крамниці іграшок Шварца, ялинкових прикрас Сакса й навіки застрягнути у відділі жіночих рукавичок. Тим часом народила двох дітей, яких доглядала старенька шотландка, що за кращих часів була їхньою економкою і, як і хазяї, не змогла пристосуватись до обставин.

Таких «багатіїв» завжди повно на вокзалах або на вилазках з коктейлями. Я маю на увазі недільні вокзали й вузлові станції типу Хамєніс, Флемінгтон, куди вони збираються після уїк-ендів або під кінець сезону; весною — це Лейк Джордж, Ейкен, Грінвілл, пароплавчик до Нантакета й дачні місця на зразок Стонінгтона та Бар Харбара. Декого заносить навіть до Лондона, Рима, на нічний пароплав у Антверпені тощо. «Хелло! Хелло!» — гукають вони вас із натовпу. Ви обертаєтесь та бачите його в білому плащі, м'якому капелюсі, з паличкою в руці, а її — в норці напрокат або в перекупленому манто. Коктейлі, де ми збираємось, не такі вже й погані, якщо порівняти з тими вокзалами. Народу приходить небагато, і віскі непогане. А ти собі п'єш, розмовляєш, і все ж почуваєш якусь дивну тугу, ніби знайомство, дружба, школа, де вчився, місто, в якому ріс, — тобто все, що мусило б згуртовувати людей, чомусь раптом тане, як оті крижинки в коктейлі. Здається, що гості зібрались на дебаркадері або на пероні вузлової станції та ждуть відплиття пароплава чи відходу поїзда.

Можливо, Бієри товчуться на цих коктейлях і вокзалах тому, що завжди когось розшукують. Звичайно, не нас з вами, а яку-небудь англійську маркізу. Хоча іноді радіють і нам, адже в бурю доводиться шукати десь пристановиська. Заходячи до кімнати, вони перш за все розглядаються. Та що тут дивного — всі ми поводимо себе так серед незнайомих. Інша справа на вокзалі. Де б не з'являлись ці двоє, вони завжди когось шукали, перебирали очима весь натовп, зазирали під капелюхи й капелюшки, навіть за газети, що ними прикривались мужчини. І все це — аби зустріти аристократичних знайомих!

В тридцяті — сорокові роки, під час війни, до неї і після неї, фінансове становище Бієрів луснуло, бо довелось посилати дітей до дорогих ліцеїв та коледжів. Мусили, як то кажуть, викручуватись! Навіть стати на шлях авантюр — позичати гроші під фальшивий вексель, обвести навкруг пальця кількох знайомих тощо. Як наслідок подібних вчинків, а також у зв'язку з фінансовою кризою похитнулось і їхнє становище в суспільстві. Хоч вони продовжували корчити з себе панів, покладаючись на свою невідпорність і віру в щастя,— адже в Філадельфії жила тітонька Маргарет, в Бостоні — тітонька Дора. До того ж обоє були такі симпатичні. Коли з'являлись десь, їх неодмінно вітали. Хай навіть і розорились, але ж були колись огого, і всі з приємністю про це згадували. Отож прощали їм і набридливість, і оте їхнє шастання по вокзалах та дебаркадерах: бо ж, мабуть, шукали там звичного, єдино зрозумілого для них світу.

Та ось померла тітонька Маргарет. Сталося це весною. Мій бос їхав з дружиною до Англії, і я з коробкою сигар та історичним романом у руках прийшов проводжати їх на пароплав. Скрізь було повно, всі каюти першого класу майоріли од квітів і дружніх посмішок. Я віддав подарунки босові та його дружині й, шукаючи вихід, опинився біля каюти, де лунав аристократичний сміх Альфреди. Не протовпитись, шампанське ллється рікою, і, щоб утамувати моє здивування, Альфреда одвела мене вбік та пояснила: «Тітонька Маргарет полишила цей світ... І ми знову на коні!» Я випив з ними, а йдучи додому, подумав: «Чи ж надовго їм вистачить спадку тітоньки Маргарет? Боргів не порахуєш, а звички такі широкі, що й сотень тисяч не вистачить».

Я хотів би закінчити нічною зустріччю з Альфредою на розі Сорок Шостої вулиці: йшов сніг, я саме виходив з театру та помітив її з лотком олівців у руках. Вона одвела мене до підвалу, де помирав Боб. Та хіба така кінцівка задовольнила б читача?

Я вже казав, що Бієри постійно товпляться на коктейлях і вокзалах. Але треба згадати ще й пляжі. Влітку там голці ніде впасти — особливо в Лонг-Айленді й на островах штату Мен. Сидиш, і раптом закипає хвиля, а з неї виходить сама Консуело Рузвельт, містер або місіс Вандербілт з усім виводком... Та що це? Он біля самісіньких їхніх ніг виринають Бієри.

Яка приємна зустріч! Ні, таки справді приємна!

Отож їх остання поява — хоча б у нашому оповіданні — відбулася на тлі моря й літа. Ми в невеликому містечку, де-небудь, скажімо, в штаті Мен, хочемо покататись всією родиною на вітрильнику, пристати до острова й влаштувати вилазку. В готелі нам пояснюють, як потрапити до стоянки човнів, ми загортаємо бутерброди та йдемо у вказаному напрямі. Ледве знаходимо човняра, даємо йому заклад і між іншим помічаємо, що він уже зранку п'яний. Старий підводить нас до причалу, а коли відпливає, ми переконуємось, що човен, якого він всучив, цілком непридатний до руху.

Вода цебенить крізь дно, кермо пожмакане, гвинти геть заіржавіли, блоки потрощені, а коли, вичерпавши воду, хочемо напнути вітрило, з'ясовується, що воно або порване, або погнило. Під лемент дітей сяк-так розвертаємось за вітром та пристаємо до острова, де снідаємо. Назад добираємось із справжніми муками. Вітер подужчав. Не встигли відплисти, як тріснув лівий штаг, і довелось змотати вітрило. Та вже почався відплив, і нас підхопило й понесло в море. Подув вітру доконав і правий штаг. Тепер беремо дошки й гребемо з усіх сил. Та де там! Хто ж тепер визволить нас? Хто порятує? Звичайно ж, Бієри, Боб і Альфреда!

На горизонті сяє вогнями їхній катер: круг капітанського містка яскраві лави, в кают-компанії лампи під абажурами й троянди у вазах; за штурвалом — матрос. Боб кидає нам з борту кодолу. Це не просто зустріч, а несподіваний порятунок. Матрос сідає у вітрильник, а ми — не минуло ще й десяти хвилин — сидимо на містку й попиваємо мартіні. Вони відвезуть нас до себе, наші друзі. Адже у них тепер власний будинок — і власний катер! Ми здивовані, а Боб спокійнісінько пояснює:

— Ми взяли майже всі гроші тітоньки Маргарет, весь капітал тітоньки Дори, додали те, що заповів дядечко Ральф, купили акції, і, розумієте, за якихось два роки сума потроїлась! Я викупив усе, що спродав батько, все, що хотів. Ось наша шхуна. Будинок ми купили зовсім новий. Бачите світло?

Пітьма й океан більше нас не лякають. Ми розлягаємось у кріслах та насолоджуємось гостиною в Бієрів, адже вони справді чарівні, до того ж і мудрі — бо хіба ж не розумно було знати, що літо повернеться?..

Примітки

1

Шкода! (франц.).

(обратно)

2

Квартет Бетховена, присвячений графу О. Розумовському.

(обратно)

3

О, два гомосексуалісти (франц.).

(обратно)

4

Чорний звір (франц.).

(обратно)

5

Сучасний італійський поет.

(обратно)

6

Мир, надія, любов (італ.).

(обратно)

7

Пісня Дездемони з трагедії В. Шекспіра «Отелло, венеціанський мавр». Переклад Ірини Стешекко.

(обратно)

8

Філантропічна організація.

(обратно)

9

Гра слів: назва сигарет і одночасно — «щасливий удар».

(обратно)

10

Служниця (італ.).

(обратно)

11

Наречений (італ.).

(обратно)

12

Мужик (італ.).

(обратно)

13

Люкс (італ.).

(обратно)

14

Шинка з сиром (італ.).

(обратно)

15

Селянин.

(обратно)

16

День вдячності.

(обратно)

17

Нене, рідненька! (італ.).

(обратно)

18

Атомна бомба (італ.).

(обратно)

19

Хазяїн (італ.).

(обратно)

20

Поезія (італ.).

(обратно)

21

Ходімо (італ.).

(обратно)

22

Прекрасній мові (італ.).

(обратно)

23

«Так, так, не сумнівайтесь!» (італ.).

(обратно)

24

Захід сонця (італ.).

(обратно)

25

Офіціант (нім., франц., італ.).

(обратно)

26

Офіціант, що приносить напої в французьких ресторанах.

(обратно)

27

Добридень. Прошу два американських коктейлі (італ.).

(обратно)

28

Ідіть до біса (італ.).

(обратно)

Оглавление

Буллет-Парк

  Частина перша

    І

    II

    III

    IV

    V

    VI

    VII

    VIII

    IX

    X

  Частина друга

    XI

    XII

    XIII

    XIV

    XV

  Частина третя

    XVI

    XVII

Оповідання

  Ангел на мосту

  Бригадир і вдова гольф-клубу

  Плавець

  Метаморфози

    I

    II

    IІІ

    IV

  Клементина

  Побачення

  Будиночки на березі моря

  Океан

  Цнотлива Кларисса

  Щасливий випадок

*** Примечания ***