Італійські черевики [Геннінґ Манкелль] (fb2) читать онлайн

Геннінґ Манкелль. Італійські черевики

Якщо взуття пасує, про ноги не думаєш.

Чжуан-цзи

Існує два види істини: тривіальна, заперечувати яку безглуздо, і глибока, протилежністю якої є така ж глибока істина.

Нільс Бор

Любов — це лагідна рука, що повільно відвертає лиху долю.

Сіґфрід Сівертс

Крига

1

Коли холодно, я завжди почуваюсь особливо самотнім.

Мороз за вікном нагадує мені про холод мого тіла. Холоднеча наступає з обох боків. Але я невпинно борюсь як із холодом, так і з самотністю. Саме тому я щоранку прорубую в кризі ополонку. Якби на замерзлій затоці хтось спостерігав за мною з біноклем і бачив, що я роблю, точно подумав би, що я божевільний і збираюсь покінчити з собою. Невже на такому собачому холоді голий чоловік із сокирою в руках хоче прорубати ополонку?

А насправді я, напевно, маю надію, що одного дня там хтось таки з’явиться, чорна тінь на білому тлі, що побачить мене і спробує зупинити, поки не пізно. Проте потреби рятувати мене немає, бо я не збираюся вчинити самогубство.

Колись давно, після великої катастрофи, відчай і лють були такими сильними, що я серйозно роздумував накласти на себе руки. Але я ніколи так і не зважився. Страх — мій вірний супутник життя. Я завжди вважав, що основне в житті — не впадати у відчай. Життя — це ламка гілка над прірвою. Доки маєш силу — тримаєшся за неї. А потім падаєш, як і решта, й не знаєш, що далі. Можливо, там, унизу, тебе хтось підніме? Чи там нема нічого іншого, крім холодного мороку, що проковтне тебе?

Довкола лід.

Зима видалась сувора цього року, на початку нового тисячоліття. Вранці, прокинувшись у грудневій темряві, мені здавалось, наче я чую спів льоду. Навіть не знаю, чому мені спало на думку, що лід може співати. Можливо, мій дідусь, який народився і виріс на тутешніх островах, говорив мені щось таке, коли я був дитиною.

Проте мене розбудив дивний звук. Це точно не були ані кіт, ані пес. Обидві мої тварини сплять міцніше за мене. Моя кішка вже стара та квола, пес геть глухий на праве вухо, а ліве ледве чує. Я можу пройти повз нього, а він і вухом не поведе.

Але що це за звук?

Я спробував зорієнтуватись у темряві. Аж за якусь хвилю я зрозумів, що це, напевно, порухи криги, дарма, що вона грубим шаром укрила всю затоку. Якось минулого тижня, коли я мав менше спокою, ніж зазвичай, я дістався краю, де крига стикається з відкритим морем. Вона і далі тяглася щонайменше на кілометр від останніх скель і аж ніяк не могла рухатись отут посередині затоки. Але крига здіймалася й опускалася, вона тріщала й виспівувала.

Я прислухався до цих звуків, і раптом мені спало на гадку, що життя промайнуло дуже швидко. І ось я тепер — шістдесятишестирічний чоловік, фінансово незалежний, зі спогадом, який весь час не дає мені спокою. Я виріс у таких злиднях, які тепер у цій країні годі собі уявити. Мій батько був безвольним товстим офіціантом, а мати тільки те й робила, що намагалась звести кінці з кінцями. Я вибрався з того убозтва. Дитиною влітку я цілими днями бавився тут надворі і навіть не підозрював, що час невпинно збігає. Тоді мої дідусь з бабцею ще працювали і старість не сковувала їх незворушним чеканням. Від дідуся тхнуло рибою, а в бабусі не залишилось ні одного зуба. І, хоч вона завжди була привітною, мені було моторошно бачити темну діру за її усміхом.

Ще зовсім недавно була середина першої дії. А тепер уже розпочався епілог.

Крига виспівувала в темряві, а мені здалося, що до мене наближається серцевий напад. Я встав, щоби поміряти тиск. Все в порядку, 150/90, пульс у нормі, 64 удари. Я прислухався до себе, щоби зрозуміти, чи десь не болить. Злегка затерпла ліва нога. Я вже звик до того болю, і хвилюватись було нічого. Натомість крига вивела мене з рівноваги. Вона нагадувала дивний хор невиразних голосів. Я сів на кухні, дожидаючи світанку. Щось потріскувало в балках. Мабуть, це дерево скрипить від морозу або ж миша бігає по своїх таємних ходах.

Термометр за вікном показує мінус 19.

Сьогодні я робитиму те саме, що й іншими зимовими днями. Я вдягаюсь у халат, взуваю обрізані чоботи, беру сокиру і спускаюсь до пірса. Прорубування не забирає багато часу, бо в місці моєї ополонки лід тонкий і злегка примерзлий. Потім я роздягаюсь і пірнаю в змішану з кригою воду. Спершу мені боляче, але коли я знову вибираюсь на лід, то з’являється відчуття, наче холод перетворюється в інтенсивне тепло.

Я ще раз поринаю в чорну діру, щоб відчути, що я все ще живий. Після цього самотність помалу відступає. Може, одного дня я помру від шоку, коли знову пірну в ополонку. Моє тіло не зникне під поверхнею льоду, адже я дістаю ногами дна. Я так і стоятиму в отворі, що невдовзі замерзне. Мене знайде Янсон, поштар.

Він до останніх своїх днів не зможе зрозуміти, що зі мною трапилось.

Але мене це не хвилює. Я перетворив свою домівку на неприступну фортецю на острівці, який дістався мені в спадщину. На горі за моїм домом відкривається вигляд на море. Крім острівців і скель, чорні та слизькі гребені яких стирчать із водяної гладіні та льоду, більше нічого не видно. По той бік гори простягається внутрішня частина архіпелагу. Куди не кинь оком, жодної хатини, крім моєї.

Звичайно ж, я не думав, що все буде саме так.

Ця хатина повинна була стати моїм літнім будиночком, а не фортецею, яку мені тепер доводиться охороняти. Кожного ранку, коли я прорубую свою ополонку чи пірнаю в літню воду, я щоразу дивуюсь, що ж сталося з моїм життям.

Але я вже знаю. Я зробив помилку. І не зміг змиритися з наслідками. Якби я знав те, що знаю тепер, що б я зробив тоді? Я не можу відповісти. Єдине, чого я певен, — мені б не довелось ув’язнити себе геть на краю архіпелагу.

Моє життя повинно було йти за складеним планом.

Уже дуже рано я вирішив стати лікарем. Це сталося того дня, коли мені виповнювалось п’ятнадцять і, на моє велике здивування, батько запросив мене до ресторану. Він сам працював офіціантом, але, вперто обстоюючи власну гідність, працював лише вдень і ніколи ввечері. Якщо його змушували працювати ввечері, він звільнявся. Я досі пам’ятаю стурбований плач матері, коли він, повернувшись додому, знову ж повідомляв, що йде з роботи. А тут йому раптом закортіло запросити мене до ресторану. Я чув, як батьки сперечались, чи можна мені йти. Все закінчилось тим, що мама замкнулась у спальні. Вона завжди так чинила, коли щось суперечило її волі. В особливо скрутні періоди вона проводила майже весь час у своїй кімнаті. Там завжди пахло лавандою й слізьми. Я спав на кухонному тапчані, а батько стогнучи розкладав на підлозі матрац.

На своєму віку я надивився на заплаканих людей. Роками, коли я працював лікарем, довелося стикатися з людьми при смерті, а також близькими та родичами безнадійно недужих. Проте їхні сльози ніколи не пахли так, як мамині. По дорозі тато пояснював мені, що мама надто вразлива. А я досі не можу згадати, що ж я тоді відповів. Справді, що ж я міг тоді сказати? Перші мої спогади — це невпинні мамині плачі через безгрошів’я і злидні, що не полишали нас. Тато поводився так, ніби не бачив маминих сліз. Якщо в неї був гарний настрій, коли вона зустрічала його з роботи, все було в порядку. Все було добре навіть тоді, коли вона лежала в ліжку, сповита запахом лаванди. Батько коротав вечори, впорядковуючи свою чималу колекцію олов’яних солдатиків та розкладаючи їх згідно з історичними битвами. Перед тим, як я засинав, він, бувало, сідав на краю ліжка, гладив мене по чолі й шкодував, що через мамину вразливість вони не можуть подарувати мені братика чи сестричку.

Я виростав на нічийній землі, серед сліз і олов’яних солдатиків. А мій батько вперто стверджував, що спільна риса офіціанта й оперного співака — те, що їм обом потрібне добре взуття для того, щоб виконувати свою роботу.

Сталось так, як він постановив. Ми пішли в ресторан. До нас підійшов офіціант, щоб прийняти замовлення. Батько, як справжній знавець своєї справи, засипав його детальними запитаннями про телячий стейк, який врешті-решт замовив. Я вирішив узяти оселедця. Провівши не одне літо на острові, я полюбив рибу. Офіціант відійшов. Тоді я вперше випив келих вина. Я відразу ж сп’янів. Поївши, батько усміхнено подивився на мене і запитав, що б я хотів робити в майбутньому. Я не знав. Батько оплачував моє навчання в училищі. Похмурий навчальний заклад із утомленими вчителями та коридорами, в яких пахло вовною, не залишав мені простору для власних роздумів над майбутнім. Тут треба було вижити вже завтра, не впійматись із невиконаним домашнім завданням і не дістати зауваження. А завтрашній день теж не гаявся — годі було думати про якусь перспективу після закінчення семестру. Я й досі не пригадую, щоб хоч раз говорив зі своїми друзями про майбутнє.

— Тобі п’ятнадцять років, — сказав батько. — Пора задуматись над тим, що ти робитимеш далі. Не хочеш податись у ресторанну галузь? Може, поїдеш мити посуд до Америки після школи? Добре подумай. Не забувай про добрі черевики.

— Я не хочу бути офіціантом.

Я відповів дуже впевнено. Мені важко було визначити, що відчув батько — розчарування чи полегшення. Він пригубив вина, провів указівним пальцем по носі і запитав, чи я справді ще не замислювався над майбутнім.

— Ні.

— Якісь думки вже мусили проскакувати в твоїй голові. Що тобі подобається найбільше?

— Музика.

— Оце так новина. Ти вмієш співати?

— Ні, не вмію.

— Чи ти без мого відома навчився на чомусь грати?

— Ні.

— Чому ж тобі найбільше подобається музика?

— Викладачеві музики Рамбергу до мене байдуже.

— Що ти маєш на увазі?

— Він звертає увагу тільки на тих, хто вміє співати. Всіх інших він просто не помічає.

— Ага, тобто тобі найбільше подобається предмет, на який ти навіть не з’являєшся?

— Ще хімія подобається.

Батько явно був здивований. Ще мить він, здавалось, видобував із голови давні спогади своїх бідних шкільних років, намагаючися згадати, чи існував тоді такий предмет, як хімія, взагалі. Я не зводив з нього погляду. Він мінявся перед моїми очима. Давніше в ньому нічого не мінялось, крім одягу, взуття і кольору волосся, що дедалі більше сивіло. А тепер відбувалося щось несподіване. Здавалось, ніби він раптом став зовсім безпомічним і вперше мені відкрився. Навіть попри те, що він не раз сидів на краю мого ліжка чи плавав зі мною в затоці, між нами завжди була велика дистанція. А зараз, безпорадний, він наблизився до мене. Я був сильніший за людину, що сиділа навпроти за білим столом у ресторані, де капела вигравала музику, яку ніхто не слухав, цигарковий дим змішувався з різким запахом парфумів, а його келих вина все порожнів.

Саме тоді в мене визріла відповідь. Я раптом визначив своє майбутнє або ж сам створив його в ту ж мить. Батько дивився на мене своїми сіро-синіми очима. Він, здавалося, вже отямився від хвилинної безпорадності. Але я побачив її і вже ніколи цього не забуду.

— Кажеш, тобі цікава хімія? Чому?

— Тому що я буду лікарем, а їм треба розумітись на речовинах. Я хочу оперувати.

Він подивився на мене з відразою.

— Ти хочеш порпатись у людських тілах?

— Так.

— Як же ти станеш лікарем, закінчивши лише училище?

— Я хочу здобути вищу освіту.

— Щоб копирсатися в людських тельбухах?

— Я хочу бути хірургом.

У ту хвилину виник мій життєвий план. Я ніколи раніше не задумувався над тим, щоб стати лікарем. Я не втрачав свідомості від вигляду крові чи уколу, але я ніколи не уявляв собі життя в лікарняних коридорах чи операційних залах. Коли ми того квітневого вечора повертались додому — мій батько трохи напідпитку, і я — захмелілий підліток, — я усвідомив, що не тільки відповів на запитання батька, а дав обіцянку самому собі.

Я мав стати лікарем. Я мав присвятити своє життя копирсанню в людських тілах.

2

Сьогодні пошти не буде.

Вчора її теж не було. Натомість сьогодні прибув поштар Янсон. У нього нема для мене пошти: я заборонив йому такі візити. Ще дванадцять років тому я наказав йому, щоб не привозив мені саму лише рекламу. Мені набридли всі ті акційні реклами комп’ютерів і свинини. Я казав йому, що не хочу потрапити до рук людям, які прагнуть керувати мною за допомогою знижок. Знижки не головне в житті, намагався йому пояснити. Сенс життя — це щось суттєве. Я не знаю, що саме, але тим не менше треба вірити, що це щось суттєве і що його прихований зміст вартий значно більшого, ніж акційні купони і лотерейні квитки.

Ми посварились. Це було не востаннє. Часом мені здається, що саме наша злість змушує нас триматись одне за одного. Хоч після цього він більше ніколи не привозив рекламу. Востаннє, коли я отримував пошту, то був лист від муніципальної влади. Відбулося це сім з половиною років тому, того осіннього дня віяв сильний вітер із північного сходу, а рівень води в морі був низьким. Влада повідомляла, що мені виділено місце на цвинтарі. Янсон стверджував, що таке місце мають усі. Це був новий сервіс, і він полягав у тому, що місцеві платники податків могли дізнатися, де розташовані їхні місця на цвинтарі на випадок, якби вони хотіли піти подивитись і довідатись, хто ж їм буде сусідом.

Це єдиний лист, отриманий за останні дванадцять років, окрім невтішних пенсійних довідок, декларацій та банківських виписок.

Янсон завжди прибуває близько другої години. Я підозрюю, що він їздить сюди, аби домагатися в Пошти повної компенсації за човен або гідрокоптер. Я пробував випитати в нього, але він не відповів. Можливо, що це саме я забезпечую його роботою. Адже взимку він мусить тричі на тиждень, а влітку — п’ять разів причалювати до мого пірса, який, на щастя ще не ліквідували.

П’ятнадцять років тому на довколишніх островах жило п’ятдесят місцевих мешканців. Тоді навіть курсував човен, що доправляв чотирьох тамтешніх дітей до сільської школи. Цього року нас лишилося семеро, з яких лише одному ще нема шістдесяти. Ну, і Янсон. Він наймолодший і разом із тим найбільше залежний від того, що ми тримаємося при житті і вперто не покидаємо цих островів. В іншому разі його звільнять. Особисто мені це байдуже. Мені не подобається Янсон. Він один із моїх найбільш проблемних пацієнтів. Він належить до групи геть безнадійних іпохондриків. Одного разу кілька років тому, коли я оглядав його горло і міряв тиск, він раптом сказав, що, на його думку, в нього з’явилась пухлина мозку, що впливає на його зір. Я відповів, що не маю часу слухати його вигадки, але він наполягав. Щось відбувалося з його мозком. Я запитав, чому він так гадає. Його мучили болі голови? Запаморочення? Інші симптоми? Він не вгавав, аж поки я не затягнув його в темну хатину для човнів, посвітив у його зіниці й запевнив, що з ним усе гаразд.

Я не сумніваюся, що Янсон насправді абсолютно здоровий. Його батькові дев’яносто сім років, він живе в будинку для літніх людей, але в нього досі зовсім світлий розум. Янсон ворогує зі своїм батьком ще з 1970 року. Тоді йому було начхати на допомогу батькові під час ловлі вугра, і він подався в Смолянд на роботу в тартаку. Ніяк не збагну, чому він вибрав саме лісопильню. Звичайно, я можу зрозуміти, що він не витримав свого тиранічного батька. Але чому тартак? Я навіть не намагаюся зрозуміти Янсона, бо замало про нього знаю. Але з того випадку в 1970 році вони вороги. Янсон повернувся зі Смолянда аж тоді, коли його вже старий батько поселився в будинку для престарілих. Вони ніколи не розмовляють один з одним.

В Янсона є старша сестра Ліннеа, що мешкає в центральній Швеції. Колись вона була заміжня і мала літню кав’ярню. Але коли її чоловік помер — він скотився з горбка по дорозі до крамниці, — вона закрила кав’ярню й стала релігійною. Ліннеа — вісниця між батьком і сином.

Цікаво, чи їм є що сказати одне одному. А може, вона рік у рік силкується бути посередником між батьком і сином, що затялися в мовчанці?

Мама Янсона померла вже давно. Я бачив її лише одного разу. Вже тоді її розум починав затьмарювати старечий маразм і вона думала, що я її батько, який помер ще в 1920-х роках. Ця зустріч мене вразила.

Сьогодні я навряд чи відреагував би так гостро, але тоді я був інакшим.

Насправді, я нічого не знаю про Янсона, крім того, що його ім’я Туре і він поштар. Я його не знаю, і він не знає мене. Але коли він визирає з-за мису, я зазвичай стою на пірсі й чекаю. Стоячи там, я питаю себе навіщо, хоча й знаю, що відповіді не отримаю. Це те саме, що чекати на Бога чи Ґодо, а натомість з’являється Янсон.

Я сідаю за кухонний стіл і відкриваю бортовий журнал, який веду, відколи я тут. Мені нічого розповісти, і я не знаю нікого, кому було б цікаво прочитати написане. Проте я все одно пишу. Кожного дня рік у рік, по кілька рядків. Про погоду, кількість птахів на дереві за моїм вікном і про моє здоров’я. Нічого більше. Якщо захочу, можу знайти котрийсь день десять років тому і констатувати, що коли я спускався до Янсона, то на пірсі сиділи блакитна синиця і кулик.

Я веду хроніку втраченого життя.

Ранок проминув.

Пора натягувати шапку на вуха і в тріскучий мороз виходити на пірс, чекаючи Янсона. Він, напевно, добряче мерзне в своєму гідрокоптері в такий холод. Деколи мені здається, що я вловлюю легкий запах алкоголю, коли він причалює до пірса. Я його розумію.

Коли я вставав з-за столу, мої домашні тварини прокинулись. Кицька першою стояла під дверима, пес рухався значно повільніше. Я випустив їх надвір, а сам надягнув стару дідову, погризену молями шубу, обмотав шию шаликом і натягнув теплу військову шапку часів Другої світової війни. Потім спустився до пірса. Мороз щипав. Я зупинився і прислухався. Не чути було ні звука. Ні птахів, ні Янсонового гідрокоптера.

Я чітко уявляв його перед собою. Здавалось, наче він керував старовинним трамваєм, на якому водій мусив стояти ззовні. Годі було описати його зимовий одяг. Коли було так холодно, як сьогодні, він замотувався у накидки, плащі, у хутряні клапті і навіть старий халат. Я інколи запитував у нього, чому він не купить собі сучасний теплоізоляційний комбінезон, який я бачив в одній з крамниць на материку. Він пояснив, що вони не надійні. Звичайно ж, насправді він просто скупий. На голові в нього така ж хутряна шапка, як і в мене. Його обличчя захищає грабіжницька маска і пара старих окулярів, які носять мотоциклісти.

Я поцікавився, чи Пошта не зобов’язана забезпечити його теплим одягом. У відповідь я почув незрозуміле бурмотіння. Янсон не хоче зайвий раз зв’язуватись із Поштою, хоч це його роботодавець.

На кризі коло пірса лежала замерзла чайка. Крила складені, закоцюблі лапи стирчать, очі наче два блискучі кристали. Я поклав її на камінь на березі. Водночас я почув шум мотора гідрокоптера. Не треба було звіряти час із годинником, щоб бути певним, що Янсон прибув вчасно. Він прямував від найближчого острова Весельсьо. Там живе стара Аста Кароліна Окерблюм. Їй 88 років, і в неї сильно болять руки, та все ж вона вперто відмовляється покидати острів, на якому народилась. Янсон розповідав, що в неї поганий зір, але вона і далі в’яже светри й шкарпетки своїм численним онукам, що живуть по цілій Швеції. Я поцікавився, які з вигляду ті светри. Хіба напівсліпа людина може вив’язувати якісь візерунки?

Гідрокоптер наближався і вигулькнув за мисом, що навпроти Ліндсгольмена. Це дивовижне видовище, коли випливає комахоподібне судно з закутаним чоловіком за його кермом. Янсон заглушив мотор, великий пропелер затих. Він зісковзнув із гідрокоптера і стягнув з себе маску й окуляри. Його обличчя було червоним і спітнілим.

— У мене болить зуб, — сказав він, насилу вибравшись на пірс.

— А чим я тобі зараджу?

— Ти лікар.

— Я не стоматолог.

— Болить унизу зліва.

Янсон роззявив рота так, наче він раптом угледів щось страхітливе за моєю спиною. Щодо моїх зубів, то вони в досить непоганому стані. Зазвичай мені вистачає одного візиту до стоматолога на рік.

— Я нічого не вдію. Мусиш піти до стоматолога.

— Ти можеш бодай подивитись.

Янсон не здавався. Я зайшов у повітку для човнів і дістав ліхтар і ложку для горла.

— Відкрий рота!

— Я ж уже відкрив.

— Ширше.

— Я не можу.

— Так я нічого не побачу. Поверни обличчя до мене!

Я посвітив ліхтарем у роті й відгорнув язика: зуби були жовті й укриті зубним каменем. У нього було повно пломб, але ясна мали здоровий вигляд, і я не знайшов жодної дірки.

— Я нічого не бачу.

— Але ж мені болить.

— Піди до стоматолога. Можеш узяти знеболювальне.

— Воно закінчилось.

Я витягнув зі своєї медичної шухляди пачку знеболювальних таблеток. Він запхав її в кишеню. Як завжди, йому не спало на думку запитати, скільки все це коштує. Консультація і таблетки. Янсон така людина, що сприймає мою дружню щедрість як належне. Імовірно саме тому він мені так не подобається. Дуже тяжко, коли тобі не подобається твій найближчий друг.

— Я маю для тебе пакунок. Це подарунок від Пошти.

— Відколи це вони роздають подарунки?

— Це різдвяний. Кожен отримує свій пакунок від Пошти.

— Чому це раптом?

— Я не знаю.

— Мені нічого не треба.

Янсон побабрався в одному зі своїх мішків і дістав маленький тонкий пакет. На обгортці генеральний директор Пошти бажав мені веселого Різдва.

— Це безкоштовно. Викинь, якщо тобі його не треба.

— Не переконуй мене, наче Пошта дає щось безкоштовно.

— Я й не намагаюсь тебе переконати. Всі дістають однакові пакунки. І безкоштовні.

Інколи в мене не залишається сили опиратись Янсоновій впертості. Тим більше я не міг сперечатися з ним на такому холоді. Я розгорнув пакунок. У ньому були два рефлектори й повідомлення: «Будь обережним на дорозі. Вітання від Пошти».

— Нащо мені рефлектори? Тут нема машин і я єдиний пішохід.

— Може, колись тобі набридне жити на цьому острові. Отоді вони стануть тобі в пригоді. Можеш дати мені води? Я мушу випити таблетку.

Я ніколи не впускав Янсона у свій дім. І тепер теж не збирався.

— Розтопи собі снігу в кухлі біля мотора.

Я зайшов у повітку для човнів, розшукав старе термосне горня і вкинув туди жменю снігу, а Янсон — швидкорозчинну таблетку. Ми мовчки чекали, поки сніг топився від розігрітого мотора. Янсон випив.

— Я повернусь у п’ятницю. Потім у мене різдвяні вихідні.

— Я знаю.

— Як ти святкуватимеш Різдво?

— Я не святкуватиму.

Янсон указав рукою в бік моєї хатини. Я злякався, що він спіткнеться і впаде у своєму незграбному вбранні, наче переможений лицар у заважких обладунках.

— Тобі слід обвішати будинок гірляндами. Це підбадьорює.

— Ні, дякую. Хай вже краще буде темно.

— Чому ти не хочеш зробити собі щось приємне?

— Мені подобається все, як є.

Я розвернувся і рушив у напрямку хатини. Я викинув рефлектори в сніг. Коли я порівнявся з дровітнею, то почув, як із шумом завівся гідрокоптер. Цей звук нагадував передсмертний рев звіра. Пес чекав мене на сходах. Йому пощастило, що він глухий. Кицька чатувала коло яблуні і стежила за омелюхами, що вовтузились довкола шматка свинячої шкіри.

Часом мені бракує співрозмовника. Розмову з Янсоном не можна назвати розмовою. Це балачки. Балачки на пірсі. Він теревенить про те, що мене не цікавить. Він хоче, щоб я ставив діагнози його надуманим хворобам. Мій пірс і моя повітка для човнів стали такою собі приватною клінікою для одного пацієнта. За всі ті роки я переніс апарат для вимірювання тиску та інструменти для видалення сірки з вух у повітку для човнів і поскладав їх серед рибальських сітей. Мій стетоскоп висить на дерев’яному гаку разом із приманкою для гаг, що колись виготовив мій дідусь. У спеціальній шухляді я зберігаю медикаменти, які можуть бути потрібні Янсонові. А лавку на пірсі, на якій мій дідусь колись любив посидіти і покурити люльку після чищення сітки на камбалу, я тепер використовую як кушетку для обстеження, якщо Янсонові треба лягти. У завірюху я пальпував його живіт, коли йому здавалось, що в нього рак шлунка, й оглядав його ноги, коли він забрав собі в голову, що до нього закралась якась незрозуміла хвороба м’язів. Часто я задумувався над тим, що мої руки, які колись виконували складні операції, тепер потрібні виключно для незграбних обстежень Янсонового на диво і заздрість добре збереженого тіла.

Розмова? Те, як ми говоримо один з одним, аж ніяк не можна назвати розмовою.

Інколи в мене виникала спокуса розпитати Янсона, що він думає про життя і пекло, яке чекає на нас. Але він би не зрозумів. У його житті існують лише рекомендовані та цінні листи, марки, оплати, виплати і жахлива кількість реклами. Окрім того, він має клопіт зі своїм човном і гідрокоптером. Коли море відкрите, він використовує перероблений рибальський човен, придбаний у Вестервіку. В ньому прадавній мотор із Сефле, що в кращому разі витягує вісім вузлів. Гідрокоптер він купив у Норвегії і сам зізнався, що його сильно обкрутили. За всіма цими клопотами Янсонові очевидно ніколи думати про пекло.

Щодня я підходжу до свого човна, покладеного на суші. Вже пройшло три роки з того моменту, коли я витягнув його, щоби привести до ладу. Досі не можу за це взятись. Це старий гарний дерев’яний човен, який потроху нищить негода та поганий догляд. Так не повинно бути. Навесні я всерйоз за нього візьмусь.

Цікаво, чи справді я це робитиму.

Я зайшов досередини і продовжив складати пазл на мотив «Нічної варти» — картини Рембрандта. Колись давно я виграв її в лотерею, що проводили в лікарні в Лулео, де я тоді саме влаштувався працювати хірургом і приховував свою непевність надмірним самовдоволенням. Мозаїка дуже складна, бо мотив темний. Того дня мені вдалось правильно скласти лише один шматок. Я приготував вечерю і їв, слухаючи радіо. Термометр показував мінус 21. Зоряне небо віщувало, що перед світанком буде ще холодніше. Здавалось, наближався новий рекорд низької температури. Хіба колись бувало так холодно? Може, під час війни? Треба запитати в Янсона, він зазвичай добре знається на таких речах.

Щось не давало мені спокою.

Я ліг на ліжко і спробував читати книжку про появу картоплі в нашій країні. Я читав її вже не раз. Імовірно тому, що вона не ховає в собі небезпеки. Я міг спокійно гортати сторінку за сторінкою, не боячись наткнутись на щось неприємне чи несподіване. Опівночі я погасив лампу. Мої обидві тваринки вже заснули. Щось потріскувало і підвивало в стінних колодах.

Я спробував прийняти рішення. Слід мені й далі охороняти свою фортецю, чи визнати себе переможеним і спробувати зробити щось путнє з залишком життя? Я нічого не вирішив. Я дивився в темряву і думав, що моє життя триватиме, як звично. Нічого визначального не трапиться.

Це був день зимового сонцестояння. Найдовша в році ніч і найкоротший день. Пізніше я задумаюсь над тим, чи в цьому був якийсь тоді незбагненний для мене зміст.

Це був звичайнісінький день. Було дуже холодно, і в снігу коло мого замерзлого пірса лежали мертва чайка і пара рефлекторів від Пошти.

З

Проминули Різдво і Новий рік.

Третього січня з Фінської затоки на архіпелаг налетів сніговий шторм. Я стояв на горі за будинком і бачив, як чорні хмари здіймаються на горизонті. За одинадцять годин випало сорок сантиметрів снігу. Я мусив вибратись надвір через кухонне вікно, щоб розчистити вхід до дверей.

Коли сніговий шторм відійшов, я записав у своєму бортовому журналі: «Омелюхи зникли. Шмат свинячої шкіри лежить покинутий. Мінус шість градусів».

У сумі 63 букви і кілька крапок. Нащо я це написав?

Був час пірнати в ополонку. Вітер пронизував мене, коли я чвалав до пірса. Я прорубав отвір і занурився. Холод обпікав. Саме коли я вибрався на пірс, щоб повернутись додому, настало затишшя між двома поривами вітру. Щось мене налякало, і я затамував подих. Я обернувся.

На кризі стояла людина. Чорна постать на білому тлі. Сонце наближалось до горизонту. Я придивився, щоб розпізнати людину. Це була жінка. Здавалося, наче вона сперлась на велосипед. Потім я зрозумів, що це ходунці. Мене трясло від холоду. Хто б це не був, я більше не міг стояти голим біля ополонки. Я поквапився до хатини і подумав, чи мені бува не ввижається.

Одягнувшись, я взяв бінокль і вийшов на гору. Мені не привиділось. Жінка і далі там стояла. Її руки лежали на руків’ї ходунка. На плечі висіла сумка. Низько натягнута в’язана шапка була обмотана шаликом. Мені було важко розгледіти її обличчя в бінокль. Звідки вона прийшла? Хто вона?

Я роздумував. Якщо вона не заблукала, то прийшла до мене. Крім мене тут більше нікого нема. Я сподівався, що вона заблукала. Я не хотів гостей.

Вона і далі стояла незворушно, тримаючись руками за ходунці. Я відчував, як у мені наростає дискомфорт. Щось знайоме було в постаті тієї жінки на кризі.

Як вона зуміла пробратись по кризі крізь завірюху з ходунком? До материка було три морські милі. Здавалось неймовірним, що вона пройшла таку відстань і не замерзла.

Я дивився на неї з бінокля напевно довше, ніж десять хвилин. Аж коли я хотів опустити його, вона повільно обернулася і глянула в мій бік.

Це був один із тих моментів у житті, коли час не просто зупиняється, а зникає. Бінокль наближав її, і я побачив, що це Гаррієт. Хоча востаннє я бачив її навесні сорок років тому, я знав, що це вона. Гаррієт Гьорнфельдт, яку я колись любив більше, ніж будь-яку іншу жінку.

Тоді я вже декілька років був лікарем — на превелике здивування мого батька-офіціанта і майже фанатичну гордість моєї мами. Мені вдалось вирватися зі злиднів. Я жив у Стокгольмі, весна 1966 року була дуже гарною, місто мов було охоплене приємним хвилюванням. Щось відбувалось, моє покоління прорвало дамбу, розчахнуло двері суспільства і вимагало змін. Ми з Гаррієт любили гуляти вечірнім містом.

Гаррієт була на кілька років старша від мене і ніколи не мала намірів здобувати вищу освіту. Вона працювала продавцем у взуттєвій крамниці. Гаррієт казала, що кохає мене, я ж казав, що кохаю її, і завжди, коли я йшов з нею в маленьку кімнату, що вона винаймала на вулиці Горнсґатан, ми кохались на розкладному дивані, який щоразу мало не ламався.

Наше кохання, так би мовити, спалахнуло як вогонь. І, як не дивно, я її кинув. Отримав стипендію від Каролінського інституту для подальшого навчання у США. 23 травня я повинен був на рік полетіти в Арканзас, принаймні так я сказав Гаррієт. Проте літак в Амстердам та Нью-Йорк відлетів уже 22 травня. Я навіть не попрощався з нею — я просто зник.

За рік у Сполучених Штатах я ні разу не давався їй чути. Я нічого не знав про її життя і не хотів знати. Інколи я прокидався від сну, що вона покінчила життя самогубством. Мене мучила совість, але її завжди вдавалось заспокоїти.

Поволі вона зникла з моєї свідомості. Я повернувся у Швецію і почав працювати в Лулео. В моєму житті з’явилися інші жінки. Часом, особливо коли я був на самоті й випивав зайвого, мені приходило до голови, що я мушу довідатись про неї. Тоді я набирав телефонну довідку і просив номер Гаррієт Крістіни Гьорнфельдт. Щоразу я клав трубку до того, як телефоніст устигав знайти номер. Я не наважувався зустріти її. Я не наважувався довідатись правду.

І ось вона стояла тут серед криги з ходунцями.

Минуло рівно тридцять сім років з того часу, як я, нічого не пояснивши, зник. Зараз мені було шістдесят шість років. Отже, їй десь шістдесят дев’ять, скоро сімдесят. Мені хотілося зайти до хати і зачинити за собою двері. І щоб, якби я потім знову вийшов на сходи, її не було. Вона б пропала. Хай там що, а вона була б не більше ніж примарою. І врешті-решт я б не побачив того, що бачив. Вона б ніколи не стояла там на кризі.

Минуло кілька хвилин.

Серце шалено калатало. Шмат свинячої шкіри на дереві перед дзеркалом досі самотньо погойдувався. Пташки так і не повернулись після снігового шторму.

Коли я знов підніс бінокль до очей, то побачив, що вона лежала на кризі, простягнувшись на спині й розкинувши руки в сторони. Я відкинув бінокль і побіг до краю криги. Кілька разів я падав у глибокий сніг. Коли я добрався до неї, то переконався, що її серце б’ється, а нахилившись до обличчя, я відчув її подих.

Я б не подужав донести її до будинку. Я приволік тачку, що стояла позаду повітки для човнів. Перш ніж я зумів укласти її на тачку, я весь укрився потом. Такою тяжкою вона раніше не була. Чи це я став таким безсилим? Гаррієт скоцюрблено сиділа в тачці — гротескна постать, — досі не розплющивши очей.

На березі тачка застрягла. На мить майнула думка, що доведеться волокти її на мотузці. Але я відкинув цю думку, це було б зовсім негідно. У повітці для човнів я роздобув лопату і розчистив стежку від снігу. Під сорочкою котився піт. Я не переставав стежити за Гаррієт. Вона досі не прийшла до тями. Я знову поміряв її пульс, він прискорився. Я щосили відкидав сніг.

Врешті мені вдалось довезти її до дому. Кішка сиділа на лавці під вікном і спостерігала за всім, що діялось. Я поклав кілька дощок на сходи, відчинив вхідні двері й розігнав тачку. За третім разом тачка з Гаррієт зупинилась у моєму передпокої. Пес лежав під кухонним столом, споглядаючи звідти за дійством. Я прогнав його, зачинив двері і поклав Гаррієт на кухонний тапчан. Я так спітнів і захекався, що мусив спершу сісти віддихатись, перш ніж обстежити Гаррієт.

Я поміряв їй тиск. Він був низьким, але не настільки, щоб викликати тривогу. Я роззув її та помацав ступні. Вони були холодні, але не задубілі. Отож, до замерзання не дійшло. Її губи теж не свідчили про зневоднення. Пульс зменшився до шістдесяти шести ударів на хвилину.

Я саме підкладав їй під голову подушку, коли вона розплющила очі.

— У тебе тхне з рота, — промовила вона. — Дуже несвіжий подих.

Це були її перші слова за всі ті роки. Я знайшов її на кризі, мало не скрутив собі в’язи, поки довіз її до хатини, і перше, що вона мені сказала, — «у тебе тхне з рота». У ту мить мені захотілось викинути її назад. Я не просив її приходити сюди, я не знав, чого вона хоче, і відчув, як мене знову переповнили докори сумління. Вона прийшла, щоб змусити мене відповісти за свій вчинок?

Я не знав. Але чи могла бути ще якась причина?

Я усвідомив, що боюсь. Я почувався так, наче потрапив у пастку.

4

Гаррієт поволі оглядала кімнату.

— Де я?

— У моїй кухні. Я побачив тебе на кризі. Ти впала. Я приніс тебе сюди. Як ти почуваєшся?

— Добре, але я втомлена.

— Хочеш води?

Вона кивнула. Я приніс склянку. Вона похитала головою, коли я спробував підперти її, і підвелась сама. Я розглядав її обличчя і мусив визнати, що вона не дуже змінилась. Вона постаріла, проте залишилась такою ж.

— Напевно, я знепритомніла.

— Тобі боляче? Ти часто непритомнієш?

— Буває інколи.

— А що каже лікар?

— Він нічого не каже, бо я не питала.

— Твій тиск у нормі.

Вона розглядала ворону, що вчепилась за свинячу шкіру за вікном. Потім вона виразно глянула на мене.

— Я би збрехала, якби сказала, ніби мені жаль, що я тебе потурбувала.

— Ти мене не потурбувала.

— Звісно, потурбувала. Прийшла без попередження. Але мене це не хвилює.

Вона вмостилася вище на тапчані. Раптом я зауважив, що їй боляче.

— Як ти сюди добралась?

— Чому ти не питаєш, як я тебе знайшла? Я знала про цей острів, на якому ти бував улітку, й про те, що він на східному узбережжі. Знайти тебе було не так уже й просто. Але нарешті мені вдалось. Я зателефонувала на пошту, бо подумала, що вони мусять знати, де живе людина на ім’я Фредрік Велін. І ще вони сказали, що тут є поштар, який розвозить пошту.

Повільно в моїй свідомості постав спогад. Мені приснився землетрус. Довкола рознісся страшенний гуркіт, та враз усе стихло. Гул мене не розбудив, натомість я розплющив очі, коли знов залягла тиша. Так я пролежав кілька хвилин, дослухаючись до темряви. Кицька муркотіла у моїх ногах.

Усе було, як звично, і я знову заснув.

Аж тепер я зрозумів, що гуркіт уві сні насправді був гідрокоптером Янсона. Це він привіз сюди Гаррієт і висадив її на кризі.

— Я хотіла приїхати рано-вранці. Дорога сюди — це справжнє пекло. Але поштар був дуже приємним. Хоча й загнув чималу ціну, — сказала Гаррієт.

— Скільки ти заплатила?

— Триста крон за себе і двісті за ходунці.

— Справжнє здирництво!

— Хіба тут ще хтось має гідрокоптер?

— Я вимагатиму, щоб він повернув половину суми.

Вона вказала на склянку.

Я наповнив її водою. Ворони біля свинячої шкіри вже не було. Я встав і сказав, що вийду забрати її ходунці. Мої чоботи позалишали на підлозі великі калюжі. Пес вигулькнув з-за дому і пішов зі мною до берега.

Я спробував тверезо мислити.

Після більш ніж тридцяти років Гаррієт повернулася з минулого. Безпека, яку я створив на цьому острові, виявилась оманливою. Мене здолав троянський кінь у вигляді Янсонового гідрокоптера. Він продірявив мій захисний мур, ще й непогано на цьому заробив.

Я вийшов на кригу.

Віяв легкий вітер із північного сходу. Зграя птахів пролетіла над обрієм. Острівці та скелі вкрилися снігом. День був неймовірно тихим, як це буває тільки тоді, коли море сковує кригою. Сонце стояло над пругом. Ходунці примерзли. Я обережно відірвав їх від льоду і повіз у напрямку острова. Собака біг за мною підтюпцем. Незабаром мені доведеться його усипити. Його та кішку. Вони обоє вже мучились від старості.

Коли ми досягнули берега, я зайшов до повітки для човнів і взяв старого коца, яким застелив дідусеву лавку. Я не міг повернутись у дім, не знаючи, що робити. Могла бути одна-єдина причина, чому Гаррієт приїхала сюди. Вона хотіла, щоб я за все відповів. Після всіх цих років вона хотіла довідатись, чому я її покинув. Що я мав відповісти? Життя проминуло — сталося, що сталося. Якщо взяти до уваги те, що трапилося зі мною, Гаррієт повинна бути вдячна мені, що я зник з її життя.

Сидіти на лавці було зимно. Якраз, як я збирався встати, до мене долинули віддалені звуки. Голоси й шум моторів доносяться далеко понад водою та кригою. Я зрозумів, що це був Янсон зі своїм гідрокоптером. Сьогодні не мало бути пошти, тож він, напевно, незаконно підпрацьовував таксистом. Я повернувся до хатини. Кицька чекала мене на сходах, але я не впустив її досередини.

Перш ніж зайти до кухні, я скинув оком на своє відображення в дзеркалі в передпокої. Виснажене неголене обличчя. Волосся нерозчесане, губи стиснуті, очі глибоко позападали. Кепський вигляд. На відміну від Гаррієт, таку схожу на себе колишню, — я сильно змінився за всі ті довгі роки. Гадаю, в мене був непоганий вигляд замолоду. Принаймні я був неабияк популярний у жінок. Аж поки не сталося те, що поклало край моїй лікарській праці, я слідкував за своїм виглядом та вбранням. Занепад почався вже після переїзду на цей острів. За якийсь час я поховав усі три дзеркала в домі. Я не хотів бачити себе. Я по півроку міг не їздити до перукарні.

Я провів пальцями по волоссю і зайшов до кухні.

Тапчан був порожнім. Гаррієт не було. Двері до вітальні прочинені, але в самій кімнаті не було нікого, крім великого мурашника. Потім я почув, як зливається вода в туалеті. Гаррієт повернулась на кухонний тапчан.

Я знову зрозумів з її рухів, що їй боляче. Але який саме біль їй дошкуляв, я не міг визначити.

Вона сіла на тапчані так, що світло з вікна падало їй на обличчя. Мені здалось, наче я знов бачу її такою, як у ті світлі весняні вечори, коли ми гуляли по Стокгольму і я весь час планував покинути її, не попрощавшись. Що ближче підходив той день, то частіше я запевняв, що кохаю її. Я боявся, що вона викриє мої думки і добре сплановану зраду. Але вона мені вірила.

Вона виглянула у вікно.

— На кусні м’яса на дереві сидить ворона.

— Це свиняча шкірка, а не кусень м’яса. Дрібні пташки зникли, коли налетів сильний вітер і приніс шторм і завірюху. Вони десь ховаються, коли так сильно віє, — не знаю де.

Вона повернула обличчя до мене.

— У тебе жахливий вигляд. Ти хворий?

— Звичайний вигляд. Якби ти приїхала завтра по обіді, то я би був свіжопоголений.

— Я тебе не впізнаю.

— Зате ти така, як і колись.

— Чому в твоїй вітальні стоїть мурашник?

Вона запитала швидко і рішуче.

— Якби ти не відчиняла дверей, то й не бачила б.

— Я не хотіла нишпорити в тебе вдома. Я шукала туалет.

Гаррієт дивилась на мене своїми ясними очима.

— Я маю до тебе одне прохання. Звичайно ж, мені варто було повідомити тебе перед тим, як приїхати сюди. Але я не хотіла ризикувати, боячись, що ти знову зникнеш.

— Мені нема куди тікати.

— Завжди є куди втекти. Я хотіла, щоб ти був тут. Мені треба з тобою поговорити.

— Я розумію.

— Нічого ти не розумієш. Я мушу залишитись тут на декілька днів, і мені важко ходити по сходах. Можна мені спати на цьому тапчані?

Коли я збагнув, що Гаррієт не збиралась докоряти мені в ту ж мить, я був готовий на будь-що. Звісно, вона могла ночувати на тапчані, якщо їй так хотілось. В іншому разі в мене була розкладачка, яку можна було поставити у вітальні, якщо Гаррієт не мала нічого проти того, щоб спати в одній кімнаті з мурашником. Ні, вона була не проти. Я розшукав ліжко і поставив його якомога далі від мурашника. Посередині кімнати стояв стіл, накритий білою скатертиною. Мурашник майже дотикався до столу. Верхівка діставалася до його краю. Частина скатертини, що звисала зі столу, втопилась у мурашнику.

Я застелив ліжко і поклав на одну подушку більше, бо згадав, що Гаррієт завжди любила спати, щоби під головою було високо.

І не лише тоді. Коли ми кохалися — теж. Я швидко вивчив, що їй завжди хотілось, щоби під шиєю було багато подушок. Не пригадую, чи я коли-небудь питав у неї, чому це так важливо.

Я поклав ковдру і заглянув у прочинені двері. Гаррієт спостерігала за мною. Я ввімкнув два обігрівачі, попробував, чи вони нагріваються, і вийшов у кухню. Гаррієт, здавалось, помалу набиралася сили. Проте з вигляду була виснаженою, їй було боляче. Її обличчя завмерло, передчуваючи біль, що міг повернутись колизавгодно.

— Я ляжу трохи перепочити, — промовила вона й підвелась.

Я притримав їй двері. Перш ніж вона лягла, я вже їх зачинив. Раптом мені закортіло замкнути двері на ключ і викинути його геть. Одного дня Гаррієт стала б частиною мого мурашника.

Я надягнув куртку і вийшов. Надворі був ясний день. Пориви вітру все слабшали. Я прислухався, чи не чути Янсонового гідрокоптера. Здається здалека доносився шум електропилки. Це міг бути якийсь із літніх відпочивальників, що вирішив використати дні перед Водохрещем, аби навести лад на присадибній ділянці.

Я спустився до пірса і зайшов у повітку для човнів. На линвах і талях висіла шлюпка. Вона нагадувала величезну рибину, що викинулась на берег. У повітці пахло смолою. На цих островах уже давно перестали використовувати смолу для риболовних снастей та човнів, але в мене залишилось декілька банок, які я вряди-годи відкриваю для запаху. Він, як ніщо інше, дає мені спокій.

Я спробував згадати, як відбулось наше прощання, що насправді зовсім не було прощанням, одного з тих весняних вечорів тридцять сім років тому. Ми перейшли через міст Стромбрун, прогулялись уздовж набережної Хепсбрукаєн і проминули Слюссен. Про що ми розмовляли? Гаррієт розповідала про свій день у взуттєвій крамниці. Вона любила розказувати про своїх клієнтів. Навіть пару калош чи банку вакси для старих шкіряних чобіт вона могла перетворити в неабияку подію. Спогади про події та розмови виринали з пам’яті. Здавалось, наче в мені відкрився довгі роки замкнений архів.

Я сів на лавці перед тим, як повернутись до будинку. Обережно став навшпиньки, щоб заглянути у вітальню. Гаррієт спала, скрутившись калачиком, як мала дитина. Мені наче клубок застряг у горлі. Вона завжди так спала. Я вийшов на горбок позаду дому і задивився на білу затоку. Мені здалось, наче я тільки тоді вперше зрозумів, що я вчинив багато років тому. Я ніколи не наважувався запитати у самого себе, як Гаррієт пережила те, що трапилось. Коли вона зрозуміла, що я більше не повернусь? Мені було вкрай важко уявити собі той біль, який вона відчула, усвідомивши, що я її покинув.

Гаррієт уже прокинулась, коли я повернувся додому. Вона сиділа на кухонному тапчані і чекала на мене. Моя стара кішка лежала на її колінах.

— Ти спала? — запитав я. — Мурашки тебе не турбували?

— Мурашник гарно пахне.

— Якщо кицька не дає тобі спокою, я можу вигнати її надвір.

— Звідки ти взяв, що вона мені заважає?

Я запитав, чи вона не зголодніла, і почав готувати обід. У морозилці в мене лежав застрелений Янсоном заєць. Але на його розморожування та приготування пішло б багато часу. Гаррієт сиділа на тапчані й спостерігала за мною. Я насмажив відбивних і зварив картоплі. Ми майже не розмовляли, і я так розхвилювався, що попік руку об сковорідку. Чому вона мовчала? Чому вона приїхала сюди?

Ми їли мовчки. Я прибрав тарілки і зварив кави. Мої бабця з дідусем завжди варили каву самі. Тоді ще не існувало кавоварок. Я теж варю каву сам і рахую до сімнадцяти, поки вона закипить. Тоді вона саме така, як я люблю. Я виставив горнятка, насипав у мисочку котячого корму і сів на своє крісло. Вже стемніло. Весь час я чекав, що Гаррієт пояснить причину свого приїзду. Я запитав, чи їй долити ще кави, і вона підсунула горня. Пес пошкрябав у двері. Я впустив його досередини, нагодував, а потім зачинив у передпокої разом із ходунцями.

— Ти ніколи не думав, що ми ще колись зустрінемось?

— Я не знаю.

— Я питаю, чи тобі так не здавалось?

— Я не знаю, що мені здавалось.

— Ти такий же уникливий, як і тоді.

Вона принишкла і замкнулась у собі. Вона завжди так поводилась, коли почувалась ображеною, це я пам’ятав. Мені захотілось простягнути свою руку через стіл і торкнутись до неї. Може, і їй хотілось торкнутись до мене? Здавалось, що майже сорокарічна мовчанка і далі переслідувала нас. Під цератою повільно повзла мурашка. Цікаво, вона прилізла з мурашника у вітальні чи загубила своє гніздо, яке, гадаю, знаходиться в колодах південної стіни?

Я встав і сказав, що мушу випустити пса. Її обличчя оповила тінь. Надворі було зоряно і тихо. Інколи мені жаль, що я не вмію писати музику, коли бачу таке небо. Я спустився до пірса, вже й не знаю, вкотре за сьогодні. Пес вибіг на лід, освітлений лампою на повітці для човнів, і зупинився на тому місці, де лежала Гаррієт. Ситуація була нереальною. У житті, яке я вважав уже практично завершеним, раптом відчинились ще одні двері, і вродлива жінка, яку я колись кохав і ошукав, повернулась. Коли я зустрічав її після роботи у взуттєвій крамниці на Гамнґатан, вона йшла, ведучи велосипед. Тепер вона опиралась на ходунці. Я почувався спантеличеним. Пес повернувся, і ми пішли додому.

Я підійшов до причілка і заглянув у кухонне вікно.

Гаррієт сиділа за столом. Через якусь мить я збагнув, що вона плаче. Я почекав, доки вона витре очі. Лише тоді я ввійшов. Собака залишився у передпокої.

— Мушу поспати, — сказала Гаррієт. — Я втомилась. Завтра поясню, чому я приїхала.

Не чекаючи відповіді, вона підвелась, сказала на добраніч і затримала погляд на мені. Потім зачинила двері. Я зайшов у кімнату з телевізором, але не увімкнув його. Зустріч із Гаррієт виснажила мене. Звісно ж, я боявся звинувачень, які мені доведеться почути. Що ж я міг їй відповісти? Нічого.

Я заснув у кріслі.

Опівночі я прокинувся від того, що затерпла шия. Я зайшов до кухні і прислухався, стоячи навпроти дверей до кімнати, де спала Гаррієт. Було тихо. Крізь шпарину над підлогою світло не пробивалось. Я прибрав на кухні, витяг із морозилки буханку хліба та плетінку, впустив пса з котом і ліг спати. Але заснути не міг. Двері в те, що мені здавалось уже позаду, голосно грюкнули. Так, неначе Гаррієт і час з нею наздогнали мене, як сильний порив вітру.

Я надягнув халат і знову спустився в кухню. Мої тварини спали. Надворі було мінус 7 градусів. Торбинка Гаррієт лежала на кухонному тапчані. Я переніс її на стіл і розкрив. У ній були гребінь, щітка, гаманець і пара рукавиць, в’язка ключів, мобільний телефон і дві баночки з медикаментами. Я не знав їхньої назви. Я спробував розпізнати інгредієнти, щоб визначити, для чого вони використовувались. Це були знеболювальні та антидепресивні засоби, виписані лікарем Арвідсоном у Стокгольмі. Мені стало ніяково. Я продовжував обшукувати її сумку. На самому дні я знайшов пошарпану, засмальцьовану і списану номерами телефонну книжку. Коли я розгорнув на букві «В», собі на подив знайшов свій номер телефону в Стокгольмі з 1960-х років.

Вона його навіть не викреслила.

Невже вона всі ті роки зберігала цей телефонний записник? Я вже хотів покласти його назад у торбинку, коли зауважив якийсь документ, закладений за обгортку. Я розгорнув його і прочитав, що там було написано.

Потім вийшов на веранду.

Я і далі не розумів, чому Гаррієт приїхала до мене на острів.

Але в її торбинці я знайшов довідку, де було написано, що вона тяжко хвора і незабаром помре.

5

Протягом ночі то налітав, то вщухав вітер.

Я погано спав, лежав, прислухаючись до завивання вітру. Дуло більше з вікна на північ, аніж із того, що на схід, тож я міг встановити напрям вітру. Поривчастий вітер з північного заходу. Це я запишу в своєму бортовому журналі наступного дня. Я замислився, чи напишу, що до мене приїхала Гаррієт.

Вона лежала поверхом нижче на розкладачці. Раз по раз я подумки повертався до тієї довідки, що знайшов у торбинці. У неї був рак шлунка, який поширився на інші частини тіла. Хіміотерапія допомогла лише тимчасово, операція була протипоказана. Дванадцятого лютого вона повинна була прийти у лікарню на консультацію з лікарем.

Я ще не настільки втратив лікарську кваліфікацію, щоб не усвідомити, що це значило. Гаррієт помирала. Застосовані методи терапії були не в змозі вилікувати, ані подовжити їй життя. Натомість вони полегшували страждання. Вона наближалась до термінальної паліативної фази, висловлюючись медичною мовою.

Ані одужання, ані зайвої муки.

Коли я лежав у темряві, одна думка постійно муляла мені: помирала Гаррієт, а не я. І хоч саме я вчинив великий гріх і зрадив її, хвороба спіткала Гаррієт. Я не вірю в Бога. Окрім недовгого періоду на першому курсі навчання, я практично не вдавався до релігійних шукань. Мені ніколи не доводилось бесідувати з представниками позаземного світу чи чути внутрішній голос, що закликав мене стати на коліна. Тепер я лежав і відчував полегшення від того, що біда спіткала не мене. Я спав недовго. Двічі я виходив у туалет і обидва рази прислухався до дверей Гаррієт. Мабуть, вона й мурахи спали.

О шостій годині я встав.

Коли я спустився в кухню, то сильно здивувався, побачивши, що Гаррієт уже поснідала. Принаймні вона пила каву — підігріла вчорашні залишки. Пес із котом були надворі. Вочевидь, вона їх випустила. Я відчинив вхідні двері. За ніч випав тонкий шар свіжого снігу. На ньому виднілися сліди собачих і котячих лап. А також сліди людини.

Гаррієт вийшла.

Я спробував роззирнутись у темряві. До світанку було ще далеко. Я прислухався: можливо, щось учую. Повівав вітерець. Усі три сліди вели в одному напрямку, за дім. Мені не треба було далеко йти. Під яблунями стояла стара дерев’яна лавочка, на якій любила сидіти моя бабуся. Вона в’язала, хоч була короткозора, або просто сиділа склавши руки і слухала море, що завжди шуміло, коли його не сковував лід. А тепер на лавці сиділа не бабусина примарна постать, а Гаррієт. Вона запалила свічку на землі за каменем, який повинен був захищати її від вітру. Пес лежав біля її ніг. Вона була така, як тоді, коли я знайшов її на кризі попереднього дня. Глибоко посаджена шапка, обличчя замотане шаликом. Я сів біля неї на лавці. Мороз був невеликий, але вітер ущух, тож холод не здавався таким пронизливим.

— Тут гарно, — мовила вона.

— Темно. Нічого не видно. Навіть моря не чути, коли довкола крига.

— Мені приснилось, що мурашник розрісся довкола мого ліжка.

— Я можу перенести ліжко в кухню, якщо хочеш.

Пес устав і зник. Він рухався обережно, адже глухі собаки боязкі. Я запитав Гаррієт, чи вона звернула увагу на те, що пес глухий. Ні, вона цього не зауважила. Пришкандибала кицька, пильно на нас подивилася і знову пропала у темряві. Вкотре спало на думку, що котячі шляхи невідомі. А що знаю я про свої дороги? А Гаррієт?

— Тобі, звичайно, цікаво, чому я приїхала, — запитала вона.

Свічка запалахкотіла, але не погасла.

— Я цього не чекав.

— Ти колись думав, що ще мене зустрінеш? Тобі коли-небудь цього хотілось?

Я не відповів. Людині, що покинула іншу, не пояснивши чому, нема що казати. Існують зради, які неможливо пробачити чи пояснити. Те, що я заподіяв Гаррієт, було саме такою зрадою. Отож я промовчав. Я вдивлявся в полум’я свічки й чекав.

— Я приїхала сюди не звинувачувати тебе, я прошу тебе, щоб ти виконав свою обіцянку.

Я відразу збагнув, що вона мала на увазі.

Лісове озеро.

Я плавав у ньому ще дитиною, того літа, коли мені виповнилось десять років і ми з дідусем поїхали в його рідні краї на півночі Швеції. Я пообіцяв Гаррієт відвезти її туди після повернення з Америки. Ми мали поїхати туди й разом плавати у темній воді під світлим нічним небом. Я уявляв собі цю прекрасну церемонію. Темна вода, світле літнє небо, перегукування гагар, начебто бездонне озеро. Там ми мали плавати удвох, і після цього нас нічого вже не змогло б розлучити.

— Чи ти забув про свою обіцянку?

— Я прекрасно пам’ятаю, що я пообіцяв.

— Я хочу, щоб ти мене туди відвіз.

— Тепер зима. Озеро замерзло.

Я подумав про ополонку, яку прорубував щоранку. Може, я зміг би прорубати ціле норрляндське лісове озеро, в якому крига міцна, як граніт?

— Я хочу побачити це озеро. Навіть якщо воно вкрите кригою та снігом. Мушу пересвідчитись, чи воно таки існує.

— Воно існує, я тобі не збрехав.

— Ти ніколи не казав, як воно називається.

— Воно замале, щоб мати назву. У цих краях повно невеличких безіменних озер. Вулиці чи дороги рідко коли не мають назви, а от сховані в лісах безіменні озера та озерця у цій місцині не дивина.

— Я хочу, щоб ти дотримався свого слова.

Вона важко встала з лавки. Свічка перевернулась і з шипінням погасла. Стало зовсім темно. Світло з кухні сюди не сягало. Тим не менше я зрозумів, що вона взяла з собою ходунці. Я простягнув їй руку, щоб допомогти, але вона її рішуче відкинула.

— Мені не треба допомоги. Я хочу, щоб ти дотримався свого слова.

Коли Гаррієт із зеленими ходунцями увійшла у світло, що осявало сніг, мені здалось, наче вона йде по місячній доріжці. Тоді, майже сорок років тому, коли ми були разом, ми з дитячою наївністю називали себе місяцепоклонниками. Цікаво, чи вона це пам’ятала? Я зі сторони спостерігав за нею і за тим, як вона непевно пробиралася з ходунцями поміж прихованим у снігу камінням. Мені було важко усвідомлювати, що вона смертельно хвора. Людина, що наближалась до останньої межі, за якою наступає інший світ або інша темрява. Гаррієт залишила ходунці біля веранди і, міцно тримаючись за поруччя, піднялась по трьох сходинках. Як тільки вона відчинила двері, кішка вмить прошмигнула надвір поміж її ногами. Вона зайшла в свою кімнату. Я підслухав, приклавши вухо до зачинених дверей. Почулось тихеньке дзеленчання пляшок. Я зрозумів, що вона, вочевидь, мала з собою багато різних знеболювальних, цей вічний супутник невиліковних пухлин. Кицька заскиглила й потерлась об мої ноги. Я нагодував її й сів за кухонним столом.

Надворі досі було темно.

Я намагався розгледіти температуру на термометрі, але скло на ртутному стовпчику знову вкрилось памороззю. Двері відчинились, і ввійшла Гаррієт. Вона зачесалась і надягла новий светр кольору лаванди. Мені відразу згадалась моя мати і її сльози, що пахли лавандою. Але Гаррієт не плакала. Вона всміхнулась і сіла на тапчан.

— Я б ніколи не повірила, що ти станеш людиною з котом, псом і мурашником.

— Життя рідко складається так, як нам цього хотілось.

— Я не маю наміру питати тебе про те, яким було твоє життя. Я хочу лише, щоби ти виконав свою обіцянку.

— Я сумніваюсь, що ще знайду те озеро.

— Я впевнена, що знайдеш. Я ще не зустрічала людини з кращою просторовою орієнтацією, ніж у тебе.

Я не міг перечити Гаррієт, бо вона казала правду. Я завжди приходжу до цілі, навіть у найзаплутанішому лабіринті вулиць. І на природі я не гублюсь.

— Може, я й знайду, як спробую згадати. Тільки не розумію, нащо це тобі.

— Ти хочеш знати, чому я хочу побачити те озеро?

Враз її голос наче набув іншого звучання.

— Так, — сказав я. — Хочу.

— Бо це найгарніша обіцянка за все моє життя.

— Найгарніша?

— Єдина справді гарна.

Саме так вона сказала. Єдина справді гарна обіцянка. Які сильні слова. Від них у моїй голові наче голосно заграв великий оркестр і я опинився посеред інструментів. Поруч зі смичковими й попереду духових.

— Нам весь час роздають обіцянки, — продовжила вона. — Ми навіть даємо їх самі собі. Ми вислуховуємо обіцянки інших. Політики, котрі просторікують про краще життя для літніх людей і медицину, що вбереже нас від пролежнів. Банки, що обіцяють нам вищі відсотки, їжа, завдяки якій ми втратимо вагу, і креми, що гарантують нам старість із меншою кількістю зморщок. Наше життя полягає в тому, аби в своєму маленькому човнику подолати безконечно мінливий і невичерпний потік обіцянок. Скільки тих обіцянок пам’ятаєш? Ми забуваємо те, що хочемо пам’ятати, і пам’ятаємо те, чого хотіли би позбутись. Невиконані обіцянки — це тіні, що танцюють довкола тебе в сутінках. Що старшою я стаю, то чіткіше їх бачу. Твоя обіцянка про те лісове озерце найгарніша у моєму житті. Поки ще не пізно, я хочу побачити його і уявити, що плаваю в ньому.

Я усвідомив, що мушу відвезти її до того озера. Єдине, чого я хотів би уникнути, — це вирушати в дорогу серед зими. Але, можливо, вона не наважувалась чекати до весни через свою хворобу?

Я подумав, що мені слід сказати все, як є, — що я знаю про її хворобу. Але я цього не зробив.

— Ти розумієш, що я маю на увазі, кажучи про всі обіцянки, якими сповнене наше життя?

— Я намагаюсь не піддаватись обіцянкам. Так легко спійматись на гачок.

Вона простягнула руку і поклала її на мою.

— Колись я тебе знала. Ми прогулювалися по Стокгольму. У моїх спогадах закарбувалось, що це було навесні. Я майже не пригадую, щоби було темно чи падав дощ. Ти вже не та людина, що була поруч зі мною тоді. Той чоловік міг стати ким завгодно, але не самітником на острові на краю архіпелагу.

Її рука лежала на моїй. Я її не зачіпав.

— А ти пам’ятаєш, щоби було темно?

— Ні. Весь час було світло.

— Я не знаю, що сталося.

— Я теж.

Вона притисла руку.

— Не обманюй мене. Звичайно ж, ти знаєш. Ти завдав мені неймовірного болю. Здається, я й досі до кінця не оговталась. Хочеш знати, як мені було?

Я не відповів. Вона забрала руку й відхилилась на тапчані.

— Я хочу лише, аби ти дотримався свого слова. Ти мусиш покинути цей острів на декілька днів. Потім можеш повернутися сюди назад, і я більше ніколи тебе не потурбую.

— Це неможливо. Дорога надто довга. На моєму авто нам туди не добратись.

— Я прошу лише, щоб ти показав дорогу.

Я зрозумів, що вона не збиралася здаватись. Обіцянка про озеро наздогнала мене після всіх цих років.

За вікном почало розвиднятись. Ніч закінчилась.

— Я вийшла заміж, — раптом сказала вона. — А що сталося з тобою?

— Я розлучений.

— Отож ти також одружився? З ким?

— Ти їх не знаєш.

— Їх?

— Я був одружений двічі. Перша дружина звалась Бірґіт і була медсестрою. Через два роки нам уже не було про що розмовляти. Крім того, вона хотіла перекваліфікуватись на гірського інженера. А що я тямив у каменях, гравії та шахтах? Друга, на ім’я Роз-Марі, торгувала антикваріатом. Ти не уявляєш, як часто я після довгого робочого дня в операційному залі мусив іти з нею на аукціон, а потім тягнути додому старезні креденси. А всіх столів і крісел, з яких я здирав фарбу в старих ваннах, просто не злічити. Через чотири роки все закінчилось.

— У тебе є діти?

Я похитав головою. Колись давно я уявляв, що коли старітиму, то матиму дітей, які б мене втішали. Тепер уже було запізно.

Я немов той мій човен, що лежить на суші під брезентом.

Я глянув на Гаррієт.

— А ти маєш дітей?

Вона довго на мене дивилась, перш ніж відповісти.

— Я маю дочку.

Я подумав, що це могла б бути і моя дитина. Якби я не залишив Гаррієт і більше не давався чути.

— Її звати Луїз, — сказала Гаррієт.

— Гарне ім’я, — мовив я.

Я встав і почав варити каву. Настав справжній ранок. Я зачекав, поки кава закипить, порахував до сімнадцяти й відставив джезву, щоб дати каві настоятись. Потім дістав горнятка і нарізав плетінку, що вже розморозилась. Ми були наче ті двоє старих, що одного січневого ранку влаштували собі кавове святкування. Одне з тисяч кавувань, які відбувались щодня в цій країні. Цікаво, чи ще в когось воно відбувалося за таких же дивних обставин, як сьогодні у моїй кухні?

Після кави Гаррієт зникла у кімнаті з мурашником і зачинила двері.

Уперше за багато років я полишив своє зимове купання. Я довго вагався і вже хотів був роздягатись і діставати сокиру, та все ж передумав. Доки не відвезу Гаррієт до лісового озера, доти не купатимусь у морі взимку.

Замість халата я надягнув куртку і спустився до пірса. Погода раптово перемінилась, почалась відлига, і сніг прилипав мені до чобіт.

Я провів кілька самотніх годин на пірсі. Сонце пробилось крізь запону хмар, і з даху повітки для човнів почало крапати. Я зайшов досередини, дістав одну з банок зі смолою і відкрив її. Запах смоли заспокоїв мене. Я мало не заснув під блідим сонячним промінням.

Подумки повернувся в той час, коли ми були разом. Мені здавалось, ніби тепер я належав до епохи, якої вже не існувало. Я жив на дивовижному пустирі для залишенців, для тих, хто втратив зв’язок зі своїм часом і не спромігся призвичаїтись до нового. Коли ми з Гаррієт були закохані, всі курили. Скрізь і весь час. Уся моя молодість була наповнена попільничками. Я й досі пам’ятаю всіх тих затятих курців серед лікарів та професорів, які дали мені освіту і право носити білий халат. У ті часи місцевий поштар називався Яльмар Геделіус. Коли приходила зима, він надягав на ноги лижі і так добирався до островів. Його наплічник мав би бути неймовірно тяжким, хоча тоді ще було далеко до нинішнього божевілля з нескінченною кількістю реклами.

Мої думки перебив шум гідрокоптера, що наближався.

Янсон саме повертався від удови Окерблюм і мчав навідати мене зі своїми болячками. Зубний біль, що не давав йому спокою перед Різдвом, минув. Востаннє, як він зупинявся коло мого пірса, то просив мене подивитись на коричневі родимки на його лівій руці. Я заспокоїв його, запевнивши, що це нормальні вікові зміни. Він ще переживе нас усіх у цій місцині. Коли ми, старі, повмираємо, Янсон і далі буде пахкати на своєму старому переробленому рибальському човні чи гасати на гідрокоптері. Якщо його не звільнять. А його таки, певно, звільнять.

Янсон повернув до пірса, заглушив мотор і почав розмотувати з себе всі свої пальта й шапки. Його обличчя було червоним, а волосся стояло дибом.

— Дозволь привітати тебе з Новим роком, — сказав він після того, як виліз на пірс.

— Дякую.

— Зима тримається.

— Що є, то є.

— У мене почались проблеми зі шлунком після Нового року. Не можу піти в туалет. Закреп, як то кажуть.

— З’їж чорносливу.

— А це може бути симптомом чогось іншого?

— Ні.

Янсонові було важко стримати свою цікавість. Час від часу він поглядав на мій будинок.

— Як ти відсвяткував Новий рік?

— Я не святкую Новий рік.

— А я цьогоріч купив кілька феєрверків. Давно вже не купував їх. На жаль, один поцілив прямо в дровітню.

— Зазвичай опівночі я сплю. І не бачу жодної потреби відмовлятись від цієї звички тільки тому, що це останній день у році.

Я бачив, що Янсонові весь час кортіло запитати про Гаррієт. Звісно ж, вона не розповіла йому, хто вона така, а сказала лише, що хоче мене відвідати.

— Маєш для мене пошту?

Янсон здивовано на мене подивився. Я ніколи раніше не запитував його про це.

— Ні, нічого нема. На початку року пошти мало.

Розмова та консультація закінчились. Янсон востаннє кинув оком на будинок і знову вліз у свій гідрокоптер. Я обернувся й пішов. Коли він пустив двигун, я заткнув вуха. Оглянувшись, побачив, як він зникає в хмарі снігу за мисом, що називався Антонсоновим, на честь одного шкіпера баржі, який одного разу на п’яну голову врізався в гору саме тоді, як треба було витягнути баржу на сушу перед приходом зими.

Коли я ввійшов, Гаррієт сиділа за кухонним столом.

Я зауважив, що вона нафарбувалась. Принаймні вона не була така бліда на лиці. Я знову подумав, що вона і досі красуня, а я, дурень, покинув її.

Я сів за стіл.

— Відвезу тебе до озера, — мовив я. — Я виконаю свою обіцянку. Якщо їхати моєю старою машиною, це займе два дні. Одну ніч ми мусимо переночувати в готелі. Я не певен, що відразу знайду те озеро. У тих краях лісозаготівельні дороги міняються залежно від того, де саме відбувається вирубка. Крім того, невідомо, чи ця дорога роз’їжджена. Можливо, мені доведеться розшукати когось, хто розчистить нам шлях. Це займе щонайменше чотири дні. Куди ти хочеш, щоб я завіз тебе опісля?

— Можеш залишити мене на дорозі.

— З ходунцями? Посеред дороги?

— Я ж зуміла добратися сюди, чи не так?

Я зауважив різкість у її голосі, тому не став наполягати. Якщо їй хотілося, щоб я залишив її на дорозі, то я не міг перечити.

— Ми можемо вирушати завтра, — сказав я. — Янсон відвезе тебе і ходунці на сушу.

— А ти?

— Я піду пішки по кризі.

Я встав з-за столу, бо раптом у мене з’явилася купа справ. Передусім я мусив прорізати дверцята для кицьки у вхідних дверях і привчити свого пса до буди, що пустувала вже багато років. Я мав виставити корм, якого вистачило б на тиждень. Звичайно, тварини з’їдять усе якомога швидше. Вони не знають, що таке заощаджувати на завтрашній день. Але вони зможуть протриматись без їжі декілька днів.

Я присвятив день прорізанню дверцят, прикручуванню пружин і спробі привчити кицьку користуватися входом. Це забрало на диво мало часу. Собача буда була в набагато гіршому стані, ніж я думав. Я прибив шмат толю до даху, щоби він не протікав, і настелив усередині старих коців, щоби пес мав на чому лежати. Щойно я закінчив, як пес одразу влігся в буді.

Увечері я зателефонував Янсонові. Мені ще ніколи не доводилось цього робити.

— Поштар Туре Янсон.

Він вимовив це наче вельможний титул.

— Це Фредрік. Я не потурбував?

— Зовсім ні. Ти не часто мені дзвониш.

— Я ніколи давніше тобі не телефонував. Я хотів би знати, чи ти міг би завтра підвезти одну людину?

— Пані з ходунцями?

— Ти стягнув з неї безсоромно велику плату, коли віз сюди, тому я сподіваюся, що завтрашня поїздка буде безкоштовною. В іншому разі я подам на тебе заяву в поліцію за надання незаконних послуг таксі в архіпелазі.

Я чув, як Янсон дихав у слухавку.

— Коли? — врешті запитав він.

— Завтра пошти немає. Ти міг би бути тут о десятій?

Гаррієт лежачи відпочивала більшу частину дня, тоді як я готувався до подорожі. Я не був певен, що вона витримає таке навантаження. Хоча це вже не моя проблема. Я мусив лише виконати свою обіцянку, нічого більше. Я розморозив шмат зайчатини й поставив його в духовку, щоби приготувати на вечерю. Бабуся вклала до кулінарної книги написаний рукою рецепт приготування зайчатини. Раніше я з успіхом прислухався до вказівок у її рецептах, тож і цього разу все вдалось. Під час вечері в Гаррієт блищали очі. Я зрозумів, що то з її кімнати подзенькували не баночки з ліками, а пляшки з міцними напоями та вином. Гаррієт таємно пила у своїй кімнаті. Я відкусив шмат заячого м’яса і думав, що подорож до замерзлого лісового озерця могла завдати мені більше клопоту, ніж я собі уявляв.

Зайчатина була смачна. Я кинув рештки печені котові з псом. Вони звикли ділитися їжею, навіть не дряпнувши один одного. Часом я сприймаю їх як стару пару, майже як дідуся з бабусею.

Я сказав, що Янсон приїде завтра, і дав їй ключі від машини, пояснивши, яка вона з вигляду і де стоїть. У ній вона могла дочекатись, поки я пішки перейду кригу.

Вона взяла ключі й поклала їх у торбинку. Раптом вона запитала, чи мені ніколи не бракувало її за всі ті роки.

— Авжеж, — сказав я. — Мені тебе бракувало. Але туга мене лише засмучує. Вона мене лякає.

Вона нічого більше не питала, а зникла в кімнаті, і як повернулась, то її очі блищали ще дужче. Ми дуже мало розмовляли того вечора. Мені здається, ми обоє боялися зіпсувати нашу спільну подорож. Окрім того, нам завжди було легко мовчати вдвох.

Ми дивилися фільм про людей, що померли від переїдання. По закінченні фільму ми його не обговорювали. Але я певен, що в нас склалось однакове враження. Це був поганий фільм.

Вночі я спав неспокійно. Я намагався уявити все, що в цій поїздці могло статись не так, як заплановано. Водночас я сумнівався, чи Гаррієт сказала всю правду. Мене чимдалі сильніше муляло відчуття, що насправді в неї була інша мета, інша причина розшукати мене після всіх цих років.

Перш ніж мені врешті-решт удалося заснути, я вирішив бути обережним. Звичайно ж, я не міг передбачити всього, що могло зі мною трапитись. Я лише хотів бути напоготові. Неспокій, що вселився в мене, застерігав мене своїм глухим голосом.

6

Коли ми вирушали в дорогу, надворі був прозорий безвітряний ранок, Янсон прибув учасно на своєму гідрокоптері. Він завантажив ходунці, а тоді ми допомогли Гаррієт протиснутись за Янсоновою широкою спиною. Я нічого не сказав йому про те, що теж вирушав у дорогу. Коли він прибуде наступного разу і не побачить мене на пірсі, то підніметься до хатини. Може, він вирішить, що я помер? Я написав записку зі словами «Я живий» і причепив її на вхідних дверях.

Гідрокоптер зник за мисом. Щоб не послизнутись на кризі, я начепив на свої черевики старі скоби для виловлювання тюленів.

Мій наплічник важив дев’ять кілограмів. Я перевірив вагу на бабусиних старих терезах у ванній. Я йшов швидко, але так, щоб не пітніти. Мене завжди охоплює страх, коли я йду по вкритих кригою морських глибинах. Відразу за крайнім східним мисом архіпелагу лежить морська ущелина, що називається Лєрсенкан. У найглибшій точці вона сягає 56 метрів. Це наче стояти на крихкому даху високо понад прірвою.

Я примружився, бо сонце кололо очі, відбиваючись від льоду. Здалеку я побачив кількох людей на ковзанах для дальнього бігу. Вони рухались у напрямку крайніх островів. Крім них більше нікого на кризі не було. Взимку архіпелаг перетворюється на пустелю. Порожній світ із поодинокими караванами ковзанярів. Або такими кочівниками, як я. І більше нікого.

Коли я ступив на сушу неподалік старого рибальського порту, який майже ніхто не використовує, Гаррієт уже чекала в моїй машині. Я поклав ходунці в багажник і сів за кермо.

— Дякую, — промовила Гаррієт. — Дякую, що дотримуєшся свого слова.

Вона рвучко погладила мою руку. Я завів мотор, і ми розпочали довгу подорож на північ.

Поїздка почалася невдало.

Через два кілометри на дорозі вигулькнув лось. Так, ніби він чекав за кулісами і оце саме вийшов на сцену. Я різко загальмував і ледве уник удару об тяжку тушу. Машина покотилась по слизькій дорозі, я втратив керування, і ми вгрузли в сніговій кучугурі на узбіччі дороги. Все відбулось дуже швидко, я закричав, а Гаррієт не видала ні звуку. Ми сиділи мовчки. Лось великими кроками помчав до густого лісу.

— Я їхав повільно, — спроквола проказав я, абсолютно даремно намагаючись перепросити. Ніби то з моєї вини лось вичікував нас на краю лісу.

— Нічого ж страшного не сталося, — відповіла Гаррієт.

Я поглянув на неї. Може, раптова поява лосів на дорозі перестає лякати, якщо ти маєш невдовзі померти?

Машина застрягла. Я витяг лопату, відкинув сніг довкола передніх коліс, наламав ялинового гілля і кинув його на дорогу. Машина рвучко подалась назад, і ми змогли їхати далі. Моє серце калатало. Люди, якщо вони не смертельно хворі, бояться лосів.

Приблизно через десять кілометрів я відчув, що машину заносить уліво. Я зупинився на узбіччі і вийшов. Переднє колесо було пробите. Мені спало на думку, що гірше ця подорож початись не могла. Це жахливе відчуття, коли мусиш стояти на колінах, відкручувати шурупи і мати справу з брудними шинами. Вимогливість хірурга щодо операційної чистоти і досі переслідує мене.

Я геть спітнів, коли врешті поміняв шину. А ще я лютився. Мені ніколи не знайти того озера. Гаррієт упаде в колапс, і в її оточенні напевно знайдеться хтось, хто звинуватить мене у безвідповідальності, я ж вирушив у таку дорогу з тяжкохворою людиною.

Ми продовжили нашу подорож.

Дорога була слизькою, а кучугури снігу обабіч високими. По дорозі нам зустрілись кілька вантажівок і старе «вольво-амазон» на узбіччі, з якого саме виходив чоловік зі своїм псом. Гаррієт мовчала. Вона дивилась у свою бічну шибу.

Я занурився в спогади про одну мандрівку зі своїм батьком. Його тоді звільнили з ресторану за відмову працювати вечорами. Ми поїхали на північ від Стокгольма і переночували в дешевому готелі неподалік Євлє. Мені пригадується, що готель називався «Фурувік», але, можливо, я помиляюсь. Ми спали в одній кімнаті, була страшенна липнева задуха одного з теплих літ пізніх 40-х.

Мій батько працював у найпристойнішому з ресторанів Стокгольма, тож він добре заробляв. Це були часи, коли моя мати на диво рідко плакала. Одного разу батько прийшов із роботи і приніс їй нового капелюшка. Тоді вона плакала з радості. Саме в той день батько обслуговував директора одного з найбільших шведських банків, який примудрився напитись ще до обіду і залишити моєму батькові аж надто щедрі чайові. Я зрозумів, що отримати забагато чайових для мого батька було таким же приниженням, як отримати замало або й зовсім нічого. Отож тоді він перетворив їх на червоного капелюшка для моєї мами.

Вона не хотіла скласти нам компанію, коли батько запропонував поїхати на північ і влаштувати собі кількаденну відпустку перед тим, як йому знову доведеться шукати роботу.

Ми мали стару машину, що збереглася ще з часів батькової молодості. Отож саме в ній ми рано-вранці покинули Стокгольм і виїхали на трасу в напрямку Уппсали.

Ми ночували в тому готелі, що, можливо, називався «Фурувік». Пригадую, як я прокинувся ще до світанку від того, що мій батько стояв голий і дивився у вікно крізь прозорі штори. Так, наче він застиг від якоїсь думки. Протягом нескінченно довгої, хоча насправді зовсім короткої миті, я до смерті перелякався, і мені здалося, що він мене покидає. Від нього залишилась лише його шкіра і більше нічого. А за шкірою зяяла велика чорна діра. Скільки він так нерухомо простояв на підлозі — я не знаю, але пам’ятаю, як я, затамувавши подих, боявся, що він мене покидає. Нарешті він обернувся й окинув поглядом мене, — а я лежав із приплющеними очима, накрившись ковдрою по саму шию. Він знову ліг, і лише тоді, як я почув його рівне дихання вві сні, я обернувся обличчям до стіни і заснув.

Наступного дня ми приїхали.

Озерце було невелике. Вода в ньому була зовсім темна. З протилежного боку здіймалось високе каміння, а до того ж озерце оточував густий ліс. Пляжу чи хоча б переходу від лісу до води не було. Здавалось, наче дерева та озеро так зчепились один з одним, що нікому з них не вдавалось витіснити суперника.

Батько поплескав мене по плечі.

— Ходімо купатися, — сказав він.

— Я не взяв із собою плавок.

Він задоволено на мене глянув.

— Ти думаєш, хтось узяв їх? Невже ти думаєш, що нас тут хтось побачить? Хіба небезпечні лісові тролі, що ховаються за деревами?

Батько став роздягатись. Я крадькома дивився на його масивне тіло й соромився. У нього був величезний живіт, що вивалився зі спідніх, коли він їх зняв. Я роздягався так, наче все ж хтось міг мене бачити. Мій тато почвалав до води й кинувся в озеро. Його тіло, наче гігантський кит, шубовснуло так, що ціле озеро враз збурилось. Дзеркальна поверхня розбилась, вода накинулась на велике каміння по той бік озера. Я зайшов у воду й відчув холод. Чомусь я гадав, що вода має бути такої ж температури, що й повітря. Тепло парувало в лісі, але вода була холодна. Я швидко занурився й вибіг з води.

Мій батько кружляв в озері, замашисто гребучи руками та вдаряючи ногами, аж вода в озері здіймалася. А ще він співав. Не пам’ятаю, що саме, але здебільшого він вив з утіхи, наче сам буркотливий каскад чорної води перевтілився у свавільний спів мого батька.

Коли я сидів у машині поруч із Гаррієт і згадував цю давню подію, то раптом збагнув, що в моєму житті немає більше нічого, про що я пам’ятав би з такою чіткістю. Хоча це було 55 років тому, ця згадка відображала все моє життя: мій батько плаває сам-один у лісовому озері. Я стою голий, ховаючись за деревами, і дивлюся на батька. Ми були близькими людьми, на яких уже тоді чигала розлука.

Таке життя: один плаває, інший спостерігає.

Я відчув бажання знову побачити те озеро. І йшлося вже не тільки про обіцянку, яку я дав Гаррієт. Я хотів зробити собі приємність і побачити те, що, як мені здавалось, я вже ніколи більше не побачу.

Ми їхали зимовим королівством.

Дим і замерзлий туман зависали понад білими полями. Дим сторчма здіймався з коминів. З усіх сателітних антен, які повернули свої металеві очі до далеких супутників, звисали бурульки.

Через декілька годин я завернув на заправку. У мене закінчувалась рідина для миття скла. І нам би не завадило перекусити. Гаррієт зникла за стійкою з їжею-гриль, яка була з’єднана із заправкою. Я дивився, як вона повільно рухається, крок за кроком, сповнена болю. Коли я ввійшов досередини, вона вже сиділа за столом і їла. Стравою дня були ковбаски. З великого меню я вибрав рибне філе. Ми з Гаррієт були чи не єдиними відвідувачами. За столиком у кутку сидів водій вантажівки і куняв над горнятком кави. На його куртці я прочитав, що він «забезпечує рух Швеції».

Що ми робимо? Ми з Гаррієт подорожуємо на північ? Ми забезпечуємо рух у нашій країні? Чи ми лише маргінальні істоти, геть незначущі?

Гаррієт повільно жувала свої ковбаски. Я дивився на її поморщені руки і думав, що колись вони гладили моє тіло і дарували таке задоволення, яке мені пізніше майже ніколи не судилось відчути знову.

Водій вантажівки встав і вийшов.

Дівчина з надмірним макіяжем і в брудному фартуху принесла мені замовлену рибу. Звідкись долинали негучні звуки радіо. Я розчув, що це були новини, але не міг визначити, про що саме йшлося. Колись я був людиною, що весь час стежила за новинами. Я читав, слухав і дивився. Світ вимагав моєї присутності. Одного дня дві маленькі дівчинки топляться в Гета-каналі, іншого дня стріляють у президента. Я завжди мусив усе знати. Та завдяки рокам в ізоляції на острові моїх дідуся та бабусі ця звичка поволі мене покинула. Я не читав газет, а телевізійні новини дивився, та лише подеколи.

Гаррієт навіть не подужала й половини порції. За вікном почало посипати легким сніжком. Ресторан і далі був порожнім. Гаррієт із ходунцями зникла в туалеті. Коли вона повернулась, її очі знову блищали. Мене це обурило, хоча я й не міг пояснити чому. Я не мав права її винуватити, адже так вона намагалася тамувати біль. До того ж я не відповідав за те, що вона потай випивала.

Гаррієт наче прочитала мої думки — раптом вона запитала, про що я думав.

— Про Рим, — ухильно відповів я. Сам не знаю чому.

Одного разу я брав участь у конгресі хірургів у Римі. Конгрес був виснажливим і погано організованим. Два останні дні я проігнорував його і натомість бродив віллою Борґезе, а також переїхав із розкішного готелю, у якому мешкали учасники конгресу, до пансіонату Дінесена, у якому колись любила зупинятися Карен Бліксен. Я летів із Рима з відчуттям, що вже ніколи туди не повернусь.

— Це все?

— Все. Ні про що інше я не думав.

Але це було не так. Через два-роки я повернувся до Рима. Сталась велика катастрофа, і я, не тямлячись, покинув Стокгольм, аби мати спокій. Я пам’ятаю, що поїхав в Арлянду в аеропорт, не маючи квитка. Рейси до Рима та Мадрида були найближчими серед усіх тих, що доправляли до Південної Європи. Я вибрав Рим, бо політ туди був коротшим.

Цілий тиждень я блукав вулицями, думаючи про ту страшну несправедливість, яка сталася зі мною. Я надто багато пив, кілька разів потрапляв у погане товариство, мене побили й останнього вечора пограбували. Я повернувся до Швеції з кривавою ґулею замість носа. Один лікар із лікарні «Сьодерхюкгюсет» вправив його і дав мені знеболювальні таблетки. Після цього Рим став для мене місцем, куди мені найменше хотілось би повертатись.

— Я була в Римі, — сказала Гаррієт. — Це сталося тому, що все моє життя крутилось довкола взуття. Те, що я працювала у взуттєвій крамниці, замолоду мені здавалося збігом обставин, бо мій батько колись очолював «Оскарію» в Еребру, але, як виявилося, це стало моєю справою на все життя. Власне, прокинувшися зранку, мені ніколи не доводилось думати про щось інше, ніж взуття. Якось я на місяць поїхала в Рим на навчання до старого майстра, що шив взуття для найбагатших ніг у цілому світі. Кожну пару він творив так, наче це скрипка Страдіварі. Він описував ноги, наче це були різні особистості. Одна оперна співачка, чиє ім’я я вже забула, мала злі ноги, що ніколи всерйоз не сприймали свого взуття і не поважали його. Зате ноги одного угорського фінансиста завжди були дуже делікатні зі своїм взуттям. Той старий чоловік багато навчив мене не тільки щодо взуття, а й щодо мистецтва. Після цього я вже не могла продавати взуття так само, як раніше.

— Більшість подорожей у нашому житті так ніколи і не відбуваються, — мовив я. — Або ж ми починаємо подорожувати в уяві. Перевага в тому, що коли літаєш своїми внутрішніми авіалініями, то місця для ніг завжди багато.

Ми їхали далі.

Я задумався, де стати на ночівлю. Ще не починало сутеніти, але я не хотів їхати поночі. Останніми роками я набагато гірше бачив у темряві.

Зимові краєвиди були особливо привабливі своєю одноманітністю. Ми їхали крізь ландшафт, де майже нічого не відбувалось.

Це, звичайно ж, усього лише уявлення. Завжди відбувається щось, що порушує цю одноманітність. Відразу після того, як ми проминули горбок, обоє зауважили пса, що сидів на краю дороги. Я пригальмував, щоб часом його не збити, якщо він раптом вибіжить на дорогу. Коли ми його минули, Гаррієт сказала, що в нього був нашийник. У дзеркалі заднього бачення було видно, що він біжить за авто. Коли я загальмував, пес наздогнав нас.

— Він нас переслідує, — сказав я.

— Здається, він покинутий.

— Чому ти так вирішила?

— Пси часто біжать за машинами й гавкають. А цей не гавкає.

Вона мала рацію. Я виїхав на узбіччя й зупинився. Пес сів, висолопивши язика. Коли я простягнув до нього руку, він не зрушився. Я схопив його за нашийник і побачив на ньому номер телефону. Гаррієт розшукала свій мобільний телефон і набрала номер. Коли з’явився сигнал, вона передала телефон мені. Ніхто не відповідав.

— Нікого нема.

— Якщо ми поїдемо далі, пес бігтиме за нами до знемоги.

Гаррієт набрала номер телефону. Коли їй відповіли, я зрозумів, що це телефонна довідка.

— Абонента звуть Сара Ларсон і живе вона в садибі Гюґтюнет у селі Рюд’ебюн. У нас є карта?

— Є, але не настільки детальна.

— Ми не можемо залишити пса посеред дороги.

Я вийшов і відчинив задні двері. Собака відразу заскочив досередини і скрутився клубком. Самотній пес, подумав я, неначе дуже самотня людина.

Приблизно через десять кілометрів ми добрались до невеликого містечка, в якому була крамниця. Я зайшов усередину і запитав про садибу Гюґтюнет. Молодий продавець із задом наперед надягненою кепкою намалював мені карту.

— Ми знайшли пса, — сказав я.

— Сара Ларсон має самку спанієля, — мовив продавець. — Напевно, вона втекла?

Я повернувся до машини, дав Гаррієтнамальовану від руки карту й поїхав назад тією ж дорогою, якою ми прибули. Пес весь час лежав скручений клубком на задньому сидінні. Я бачив, що він насторожі. Гаррієт скерувала мене на бічну дорогу, що ледь виднілась поміж височенними кучугурами снігу. Здавалось, наче ми потрапили у світ, де не існувало напрямів чи сторін світу. Дорога звивалась поміж важкими від снігу гілками. Вона була розчищена, проте після останнього снігопаду вочевидь нею ще не їздили.

— У снігу видно сліди тварини, — сказала Гаррієт. — Вони ведуть назад, у бік дороги.

Пес підвівся і сів на задньому сидінні. Він принюхувався, нашорошував вуха і дивився у переднє вікно. Він здригався, наче від холоду. Ми проїхали через старий вимощений каменем звідний міст. Біля краю канави миготіли повалені плоти. Ми виїхали на галявину. На горбку стояв давно не фарбований будинок. Обабіч були також комора та напіврозвалений хлів. Я зупинився і випустив пса. Він підбіг до вхідних дверей, пошкрябав і сів чекати. Я бачив, що з комина не виходив дим. Вікна були вкриті памороззю. Зовнішня лампа на веранді не світила. Мені не сподобалось те, що я бачив.

— Таке враження, ніби дивишся на картину, — сказала Гаррієт. — Вона стоїть тут серед лісу, наче на мольберті природи. А художник пішов геть.

Я вийшов з авто і витягнув ходунці. Гаррієт похитала головою і залишилася сидіти в машині. Я стояв на подвір’ї й прислухався. Пес і далі незворушно сидів перед дверима, вп’явши в них очі. Зі снігу стирчав заіржавілий плуг, наче рештки затопленого корабля. Все здавалось покинутим. Ніде не було видно інших слідів, крім собачих. Мені дедалі більше ставало недобре. Я підійшов до будинку й постукав у двері. Пес підвівся.

— Хто має відчинити? — прошепотів я. — На кого ти чекаєш? Чому ти сидів біля великої дороги?

Я ще раз постукав і натиснув на клямку. Двері були відчинені. Пес проскочив досередини поміж моїх ніг. У будинку пахло затхлим — не те щоб було не провітрено, а радше здавалось, наче час зупинився і почав сочитися запах занепаду. Пес побіг, як мені здавалось, у кухню і не повертався. Я крикнув, але відповіді не було. Зліва стояла кімната зі старомодними меблями та годинником, у якому за склом беззвучно рухалося вагадло. Справа сходи вели на другий поверх. Я пішов на кухню за псом і зупинився біля кухонних дверей.

На підлозі з сірого лінолеуму долілиць лежала стара жінка. Я відразу зрозумів, що вона мертва. Все одно я зробив те, що слід — нагнувся і помацав пульс на шиї, зап’ясті та на одній зі скронь. Власне, це було геть зайве, бо тіло було холодним і заціпенілим. Я здогадався, що це Capa Ларсон. У кухні було зимно, через одне з вікон — воно було прочинене. Саме через нього пес пробрався назовні, шукаючи допомоги. Я піднявся і роззирнувся. Довкола все було прибрано. Найпевніше, Сара Ларсон померла природною смертю. Її серце зупинилось, можливо, одна з судин у її голові тріснула. За моїми оцінками, їй було між вісімдесятьма і дев’яноста роками. Вона мала грубе сиве волосся, зібране у вузол на шиї. Я обережно повернув застигле тіло. Пес напружено спостерігав за мною. Коли жінка лежала на спині, пес понюхав її обличчя. Мені здавалось, наче я розглядаю іншу картину, ніж та, яку описала Гаррієт. Переді мною вона постала з самотністю, яку неможливо описати словами. Мертва жінка мала гарне обличчя. Існує особливий вид краси, що проявляється лише на лицях справді старих жінок. На порізаній зморшками шкірі відбились усі знаки і спогади з пройденого життя. Старі жінки, чиї тіла вже чекає земля.

Я подумав, як умирав мій батько. У нього був рак, що розрісся по всьому тілі. Біля його смертного ложа стояла пара бездоганно начищених черевиків. Проте він мовчав. Він онімів від страху смерті. І схуд до невпізнання. На нього теж уже чекала земля.

Я повернувся до Гаррієт, що вийшла з машини й стояла, спершись на свої ходун ці. Вона пішла зі мною до будинку і міцно вхопилася за руку, коли піднімалась по сходах. Пес і далі сидів на кухні.

— Вона лежить на підлозі, — сказав я. — Вона мертва і вже застигла, а обличчя пожовтіло. Ти не мусиш дивитись на неї.

— Я не боюся смерті. Єдине, чого я боюсь, — це так довго бути мертвою.

Так довго бути мертвою.

Згодом я пригадаю ці слова Гаррієт, сказані, коли ми стояли у темному коридорі і збирались увійти в кухню, де лежала мертва жінка.

Ми мовчки стояли. Потім обійшли весь будинок. Я шукав ознак наявності близьких чи рідних, з якими можна було зв’язатись. Колись тут жив чоловік, — це я зрозумів із фотографій на стінах. Але тепер вона жила сама з псом. Коли я зійшов із другого поверху, Гаррієт накрила обличчя Сари Ларсон рушником. Вона таки насилу нахилилась до тіла. Пес улігся в своєму кошику біля печі й пильно за нами стежив.

Я зателефонував до поліції й не відразу спромігся пояснити їм, де ми саме.

Я вийшов на веранду і чекав. Ми обоє почувались пригніченими. Мовчали, але я зауважив, що ми весь час намагаємося стояти поруч. Потім ми побачили, як фари розсікають ліс, і на подвір’ї зупинилась поліційна машина. З неї вийшли дуже молоді полісмени. Однією з них була жінка з довгим світлим волоссям, зібраним у хвіст позаду уніформної шапки. Жінці навряд чи було більше ніж 20—21 рік. Полісменів звали Анна та Еверт. Вони зайшли до кухні. Гаррієт зупинилась на сходах, а я пішов з ними.

— Що буде з собакою? — запитав я.

— Ми заберемо його з собою.

— А потім?

— Він зможе спати в камері для пияків, доки ми з’ясуємо, чи є якийсь близький родич, котрий схоче його забрати. В іншому разі він потрапить у ветеринарну лікарню, а в крайньому випадку його усиплять.

Їхні прикріплені на поясах рації безперервно шипіли. Молода жінка записала моє ім’я та мій номер телефону. Вона сказала, що ми вже можемо їхати. Я сів навпочіпки біля кошика і погладив спанієля по голові. Як його називали? Що буде з ним далі?

Поки ми їхали, загусли сутінки. У світлі фар виринали таблички з назвами, про які я ніколи не чув.

Коли мчиш по зимовому ландшафту, то здається, наче ти подолав звуковий бар’єр. Скрізь тихо — довкола і всередині тебе. Літо чи весна ніколи не бувають тихими. Вони наповнені звуками. А зима завжди тиха.

Ми доїхали до перехрестя. Я зупинився і побачив знак, на якому було вказано, що за дев’ять кілометрів стоїть заїзд Ревгюттан. Я не мав жодної гадки, що це, але нам із Гаррієт треба було десь зупинитися на ніч.

Заїзд виявився схожим на чималу садибу з будинком із двома крилами у великому парку. Перед головною будівлею стояло багато машин.

Я залишив Гаррієт і зайшов до освітленого холу, в якому старший чоловік мляво грав на старому піаніно. Почувши, що я ввійшов, він устав. Я запитав, чи не буде в них вільних номерів на цю ніч.

— Майже все зайнято. Ми приймаємо велике товариство, що святкує повернення додому одного американського родича.

— Жодного вільного номера?

Він уважно переглянув журнал.

— Є один.

— Нам потрібно два.

— У нас є великий подвійний номер із краєвидом озера. На першому поверсі, він дуже тихий. Його теж було зарезервовано, але хтось із того товариства захворів. Це все, що маємо.

— І там двоспальне ліжко? Чи між ліжками є столик?

— Там дуже зручне двоспальне ліжко. Досі ще ніхто не жалівся, щоб там було незручно спати. Один із колишніх принців Швеції, тепер він небіжчик, не раз там спав і ніколи не скаржився. Хоча я й монархіст, але мушу визнати, що наші гості з королівської сім’ї деколи бувають надзвичайно вередливі. Це стосується як старшого, так і молодшого покоління.

— А можна розділити ліжко?

— Хіба пилкою.

Я вийшов і розказав усе, як було. Один номер, одне двоспальне ліжко. Ми можемо їхати далі й пошукати щось інше.

— Там є їжа? — запитала Гаррієт. — Я можу спати де завгодно.

Я повернувся. Я впізнав мелодію, яку навмання награвав чоловік на піаніно. Здавалося, що це була популярна пісня з часів моєї молодості. Гаррієт точно знала б її. Я запитав, чи вони подавали вечерю.

— Сьогодні вечеря з дегустацією вин. Я вам щиро її рекомендую.

— Це все?

— Хіба мало?

У відповіді чулося роздратування.

— Ми беремо цей номер, — мовив я. — Беремо і з нетерпінням чекаємо вечері з дегустацією вин.

Я знову вийшов і допоміг Гаррієт піднятися зі свого сидіння. Було видно, що їй і досі було боляче. Ми повільно йшли поміж снігами до входу, пристосованого для ходунців, і опинилися в теплі. Чоловік іще сидів за піаніно.

— Non ho l’eta, — сказала Гаррієт. — Ми танцювали під неї. Пам’ятаєш, хто її співав? Джільола Чінкветті. Вона перемогла на конкурсі Євробачення 1963 чи 1964 року.

Я згадав. Принаймні переконав себе, що згадав. Після всіх тих років, самотньо проведених на острові моїх дідуся і бабусі, я вже не покладався на свою пам’ять.

— Я пізніше нас зареєструю, — сказав я. — Нехай спочатку поселимось у номері.

Чоловік із ключем у руці вів нас довгим коридором, що виходив до єдиних дверей із вирізьбленим на темному дереві номером. Це був номер 3. Він відчинив двері й увімкнув світло: кімната була велика і дуже гарна. Але двоспальне ліжко було менше, ніж я уявляв.

— Кухня закривається через годину.

Він вийшов. Гаррієт важко сіла скраю ліжка. Уся ситуація враз видалась мені нереальною. На що це я підписався? Я мав розділити ліжко з Гаррієт після всіх тих років? Чому вона погодилась на це?

— Я знайду собі якийсь диван, на якому переночую, — сказав я.

— Мені це не заважає, — мовила Гаррієт. — Я ніколи тебе не боялась. А ти мене боявся? Боявся, щоб я раптом не прорубала тобі голову сокирою, поки ти спиш? Я мушу трохи побути наодинці. Через півгодини я б хотіла повечеряти. І можеш не хвилюватись. Я заплачу за себе сама.

Я вийшов до чоловіка, що грав на піаніно, і вписав своє ім’я до журналу. З частини ресторану, відгородженої розсувними дверима, долинав святковий гамір із нагоди повернення американського родича. Я зайшов до однієї з віталень і сів, щоб зачекати. Це був довгий день. Мені було неспокійно. Дні на острові завжди повільні. Тепер мені здавалось, наче на мене наступали сили, від яких я не міг захиститись.

Крізь відчинені двері я побачив, як Гаррієт виходить із коридору зі своїми ходунцями. Здавалось, наче вона стоїть за кермом якогось чудернацького судна. Вона рухалась похитуючись. Вона знову випила? Ми зайшли до ресторану: більшість столиків були порожні. Привітна офіціантка з набряклими та забинтованими ногами посадила нас за столик у кутку. Я зробив, як мене навчив батько — завжди перевіряти, чи офіціант або офіціантка мали добре взуття. У цієї взуття було хороше, тільки нечищене. Цього разу Гаррієт справді зголодніла. Такого я не міг сказати про себе. Тим паче, я жадібно дудлив вино, яке нам з Гаррієт презентував худий прищавий юнак. Гаррієт питала, а я лише мовчки випивав те, що він наливав. Це були австралійські й деякі південноафриканські вина. Але яка різниця? Все, що мені тепер треба було, — це задурманити собі голову.

Ми цокнулися й випили, і тут же я зауважив, що Гаррієт практично відразу сп’яніла. Отож не тільки я перепив. Коли востаннє я напивався так, що був неспроможний контролювати свої рухи? Було декілька випадків, коли меланхолія на острові ставала нестерпною, я, бувало, напивався за кухонним столом. Це завжди закінчувалося тим, що я проганяв пса з котом і засинав у одязі на ліжку. Такого майже ніколи не траплялось узимку. Це могло статися світлого весняного вечора чи ранньої осені, коли в мене вселявся неспокій і я витягав зі своїх запасів декілька пляшок. Їх можна було замовляти в «Системболаґет»^[1] через Янсона, але я не хотів, щоб він дізнався про мої алкогольні вподобання. Я завжди сам купував собі міцні напої.

Ресторан закривався. Ми були останніми відвідувачами. Ми поїли, випили і, немов за мовчазною згодою, не торкалися ні тем наших життів, ні мети нашої поїздки. Ми навіть не згадали про Сару Ларсон і її пса. Я записав вечерю на рахунок кімнати, незважаючи на протести Гаррієт. Потім ми непевною ходою рушили з місця. Якимось дивним, незбагненним чином Гаррієт удавалось робити кроки за допомогою ходунців. Я відчинив двері й сказав, що вийду на вечірню прогулянку. Звичайно ж, це була неправда. Але я не хотів, щоб Гаррієт було ніяково через мою присутність, поки вона вкладалася до сну. Гадаю, що тим самим я хотів уникнути того, що й мені було б ніяково.

Я сів у читальному залі зі стелажами, повними старих книжок та журналів. Кімната була порожньою. Чоловік за піаніно зник. Дивно, куди поділось те велике товариство: я прислухався, але нічого не почув. Мене різко здолав сон. Коли я прокинувся, то не знав, де я. З годинника зрозумів, що спав приблизно годину. Я встав, похитнувся від випитого вина й повернувся до номера. Вона засвітила лампу з мого боку ліжка. Я обережно роздягнувся, помився у ванній і заліз під ковдру. Я намагався розпізнати, чи вона справді спала, чи тільки вдавала, лежачи на боці. Мені закортіло провести рукою по її спині, на ній була блакитна нічна сорочка. Я погасив лампу і в темряві прислухався до її дихання. Мене охопила тривога. А разом з нею ще одне відчуття, якого мені давно бракувало. Відчуття того, що я не сам. Усе так просто. На мить прогнати самотність.

Я, вочевидь, заснув. Прокинувся від крику Гаррієт. Напівсонний спромігся ввімкнути свою лампу. Вона рівно сиділа на ліжку і кричала від невимовного відчаю й болю. Коли я спробував доторкнутись до її плеча, вона сильно вдарила мене в обличчя.

Із носа відразу пішла кров.

Тієї ночі ми більше не спали.

7

Світало так, наче сірий дим сходив над укритим снігом озером.

Я стояв коло вікна і думав про те, що бачив свого батька в такій самій позі. Щоправда, я не такий товстий, як він тоді, хоча й мій живіт тепер звисав. Але хто мене бачив? Ніхто, окрім Гаррієт, що лежала на спині, підпертій подушками.

Я думав про те, що сталося після того, як я прокинувся від крику Гаррієт і вона зацідила мені кулаком прямо в ніс. Я був, так би мовити, напівголим чоловіком серед зимового ландшафту.

Я замислився, чи не спуститись мені до вкритого снігом озера і не прорубати свою ополонку. Мені бракувало відчуття болю, якого завдавала холодна вода. Але я знав, що не зроблю цього. Я залишусь у номері разом із Гаррієт. Ми одягнемось, поснідаємо і продовжимо нашу подорож.

Я думав про сон Гаррієт, від якого вона прокинулась, кричачи. Те, що вона розповіла, спочатку здалось украй заплутаним. Так, наче вона шукала сон, а знайшла лише уламки від нього. Хтось забивав у неї цвяхи, бо вона відмовилась віддати своє тіло. Той хтось уперто хотів розірвати її грудну клітку. Вона відбивалась, бувши в якійсь кімнаті чи то місцевості, де її зусібіч оточували люди, чиї обличчя вона ніяк не могла розпізнати. Їхні голоси нагадували загрозливі крики зловісних птахів. Врешті вона закричала і тим розбудила мене. Коли я спробував доторкнутись до неї, щоб заспокоїти чи, може, радше заспокоїтися самому, вона все ще знаходилась на межі сну і реальності і не розуміла, що з того правда. Тому вона мене вдарила, вона захищалась від невиразних постатей, які хотіли пробити її грудну клітку. Вона добряче вгатила мене кулаком, і цей удар нагадав мені про біль після бійки та пограбування в Римі. Щоправда, цього разу ніс не був зламаний.

Я напхав у ніздрі туалетного паперу, обмотав шию намоченим у холодній воді рушником і за якийсь час зауважив, що кровотеча припинилась. Гаррієт постукала в двері ванної й запитала, чи може чимось допомогти. Я хотів побути в спокої, тому відповів, що нічим. Коли я вийшов з ванної з двома жмутами паперу в носі, Гаррієт повернулась до ліжка. Вона зняла нічну сорочку й повісила її на бильці ліжка. Вона стежила за моїм поглядом.

— Я не хотіла тебе вдарити.

— Звичайно ж, ні. Тобі снилось.

— Хтось розривав моє тіло на шмаття. Піді мною ліжко зовсім мокре від поту. Тому я зняла нічну сорочку.

Я вибрав крісло біля великого вікна на озеро й сів. Надворі й досі було темно. Здалеку було чути, як гавкає пес.

Поодинокий гавкіт, наче незакінчені речення. Або розповідь, яку ніхто не слухає.

Гаррієт розповіла про свій сон.

Я дивився на неї і розумів, що вона була такою ж самою, як тоді, коли я її кохав. Хоч і сильно змінилася. Чому я думав про це? Врешті я усвідомив, що її голос анітрохи не змінився. Я не раз їй казав, що вона завжди дасть собі раду, бо зможе працювати телефоністкою. У неї був найгарніший голос, який я тільки чув.

— Ворожа кавалерія чекала в лісі, — сказала вона. — Раптом вони напали на мене так, що я не була здатна захиститись. Але все вже позаду. Тим паче, я знаю, що деякі жахи ніколи не повторюються. Вони втрачають свою силу і зникають.

— Я знаю, що ти тяжко хвора, — промовив я.

Я зовсім не планував цього казати. Слова просто вирвались мені з уст. Гаррієт здивовано на мене поглянула.

— У твоїй торбинці лежав лист, — сказав я. — Я шукав пояснення того, чому ти знепритомніла на кризі. Я знайшов той документ і прочитав.

— Чому ти не признався, що все знав?

— Мені було соромно за те, що я порпався в твоїй торбинці. Якби хтось зробив так зі мною, я б оскаженів.

— Ти завжди скрізь нишпорив. Ти завжди був таким.

— Це неправда.

— Правда. Жоден із нас уже не в змозі брехати. Чи не так?

Я почервонів. Вона мала рацію. Я завжди копирсався у чужих речах. Я навіть відкривав чужі листи, а потім знову їх заклеював. Моя мати мала збірку листів із літ молодості, у яких вона виливала душу своїй подрузі. Коли та померла, вона обв’язала листи стрічкою і звеліла їх спалити. Я спалив їх, але тільки після того, як прочитав. Я порпався в щоденниках та шухлядах своїх дівчат і навіть обнишпорював письмові столи своїх колег. Бувало навіть, я досліджував гаманці декотрих пацієнтів. Я не брав грошей. Мені потрібно було щось інше — таємниці, людські слабкості! Знати те, про що інші не здогадувались, що я знав.

І лише Гаррієт зловила мене на гарячому. Це сталось удома в її матері. Мене на хвильку залишили самого, і я вже почав ритися в секретері, як враз у кімнату беззвучно ввійшла Гаррієт і запитала, що я роблю. Вона вже давніше зауважила, що я обшукував її торбинку. Це був один із найнеприємніших моментів у моєму житті. Не пам’ятаю, що я відповів. Ми більше ніколи про це не говорили. Я більше не чіпав її речей. Але я й далі копирсався в житті друзів і колег. Аж ось вона нагадала мені, яким я був.

Вона підібрала ковдру і вказала, щоб я сів поруч. Я раптом збудився від думки про те, що під ковдрою вона гола. Я сів і поклав долоню на її руку. На її передпліччі виднівся візерунок з родимок. Я впізнав його. Все те саме, подумав я. І, попри плин років, ми й далі такі, як колись.

— Я не хотіла тобі казати, — мовила вона. — Ти б міг подумати, що це тому я тебе розшукала. Щоб знайти допомогу, якої не може бути.

— Надія завжди є.

— Ні ти, ні я не віримо в дива. Інколи вони стаються. Але вірити в них, чекати на них — це просто трата часу. Можливо, я проживу рік, а може, пів. Принаймні, мені здається, що з ходунцями та знеболювальними я зможу протягнути ще декілька місяців. Але не кажи мені, що завжди є надія.

— Медицина весь час прогресує. Інколи прогрес відбувається разюче швидко.

Вона сіла вище на подушках.

— Ти віриш у те, що кажеш?

Я не відповів. Я пригадав, як вона колись розповідала, що життя людини таке, як її ставлення до свого взуття. Даремно вірити чи переконувати себе в тому, що воно пасує до ноги. Реальність у тому, що взуття муляє.

— Хочу тебе дещо попросити, — сказала вона і враз вибухнула сміхом. — Ти не міг би витягнути з носа ті згортки паперу?

— Ти тільки про це хотіла мене попросити?

— Ні.

Я зайшов у ванну і витяг мокрі жмутки паперу. Кровотеча припинилась. Ніс поболював, на ньому з’явиться синець, і він набрякне. Я й досі чув, як надворі погавкував самотній пес.

Я повернувся й знову сів на ліжку.

— Я хочу, щоб ти ліг біля мене. Тільки це.

Я виконав її прохання. Її запах був дуже сильним. Крізь ковдру я відчував контури її тіла. Я лежав ліворуч від неї, як і колись. Вона простягла руку і вимкнула лампу. Було між четвертою та п’ятою ранку. Крізь штори пробивалося слабке світло єдиного ліхтаря біля фонтана на подвір’ї.

— Я справді хочу побачити те озеро, яке ти мені подарував, — сказала вона. — Ти не подарував мені обручку. Та й не думаю, що я б хотіла її. Зате я отримала озеро. Я хочу побачити його перед смертю.

— Ти не помреш.

— Звісно ж, помру. Прийде та мить, коли більше не буде сили опиратись тому, що має статись. Людина — це істота, чиїм єдиним вірним супутником є смерть. Навіть божевільні відчувають, коли приходить їхній час.

Вона замовкла. Біль накотився й минув.

— Я часто питала себе, чому ти нічого не сказав, — продовжила вона. — Я можу зрозуміти, що ти зустрів іншу чи просто не хотів продовжувати стосунків зі мною. Але ж чому ти нічого не сказав?

— Я не знаю.

— Звичайно ж, знаєш. Ти завжди знав, що робиш, навіть коли стверджував, що не знаєш. Чому ти заховався? Де ти був, коли я чекала на тебе в аеропорту? Я чекала не одну годину. Незважаючи на те, що відправлявся вже останній запізні лий чартерний рейс у Тенеріфе, я все ще чекала. Потім мені здавалось, що ти, мабуть, заховався за колоною і бачив мене. І сміявся.

— Чому я мав сміятись? Я вже тоді відлетів.

Вона замислилась, перш ніж відповісти.

— Ти вже тоді відлетів?

— У той самий час, тим самим рейсом на один день раніше.

— Ти це спланував?

— Я не знав, чи зможу полетіти. Я просто приїхав в аеропорт. Один пасажир так і не з’явився на той рейс, і я зміг поміняти квиток.

— Я тобі не вірю.

— Я кажу правду.

— Я не вірю, що все було саме так. Ти був не таким. Ти нічого не робив, не обміркувавши. Ти казав, що хірург не може собі дозволити скористатися випадком. Ти казав, що був хірургом до глибини єства. Я знаю, що ти це спланував. Як ти можеш вимагати, щоб я повірила в очевидну брехню? Ти такий, як і давніше. Ти все життя вибріхуєшся. Я надто пізно це зауважила.

Її голос став різким і переріс у крик. Я спробував її вгамувати, просив подумати про поснулих пожильців у сусідніх номерах.

— Вони мене не хвилюють. Ти краще поясни мені, як можна було так повестись зі мною.

— Я ж сказав, що не знаю.

— Ти й з іншими так поводився? Обплутував їх своєю павутиною, а потім кидав напризволяще?

— Не розумію, про що ти.

— Тобі більше нічого сказати?

— Я намагаюсь бути чесним.

— Ти брешеш. Жодного правдивого слова. Як ти сам себе витримуєш?

— Мені більше нічого сказати.

— Цікаво, про що ти думаєш.

Вона раптом постукала пальцем по моєму чолі.

— Що там усередині? Порожньо? Темрява?

Вона лягла й повернулась до мене спиною. Я сподівався, вона закінчила.

— Тобі справді нічого сказати? Навіть «пробач»?

— Пробач.

— Якби я не була такою хворою, я б тебе вдарила. Я б ніколи не залишила тебе в спокої. Тобі фактично вдалося зруйнувати моє життя. Мені хочеться лише, щоб ти пояснив мені, в чому річ.

Я не відповідав. Наче стало трохи легше, брехня — це завжди тягар, навіть якщо спочатку вона здається невагомою. Гаррієт натягнула ковдру аж по шию.

— Ти змерзла? — обережно запитав я.

Її голос був зовсім спокійним, коли вона відповідала.

— Все своє життя я мерзла. Я шукала тепла в пустелях і тропічних країнах. Але всередині мене завжди лежить невелика крижина. Люди завжди з чимось носяться. Одні зі смутком, інші з тривогою. Я з крижиною. А ти з мурашником у вітальні старої рибальської хатини.

— Я ніколи не використовую ту кімнату. Не опалюю її взимку. Влітку лише провітрюю. Мої бабуся та дідусь померли в тій кімнаті. Як тільки я заходжу туди, мені здається, наче я чую їхнє дихання і відчуваю їхній запах. Якось я побачив, що там завелися мурашки. Коли я за багато місяців відчинив двері до кімнати, вони вже почали будувати мурашник. Я їм не перешкоджав.

Гаррієт обернулась.

— Що з тобою трапилось? Я не вдаю. Я таки не знаю, що сталось у твоєму житті. Чому ти перебрався туди? Від того чоловіка, що привіз мене до тебе, я довідалась, що ти прожив там майже двадцять років.

— Янсон — пройдисвіт. Він весь час перебільшує. Я живу на острові дванадцять років.

— Лікар, який вийшов на пенсію в п’ятдесят чотири роки?

— Я не хочу про це говорити. Дещо трапилось.

— Мені можеш розповісти.

— Я не хочу.

— Я ж скоро помру.

Я повернувся до неї спиною і подумав, що мені не варто було піддаватись. Їй не озеро було потрібне, а я.

Далі аналізувати думки я не зміг.

Я відчув, як вона підсунулась і лягла впритул до мене. Тепло її тіла огорнуло мене і наповнило те, що так довго здавалось лише непотрібною оболонкою. Ми завжди так лежали під час сну. Вона засинала на моїй спині. На якусь мить мені здалося, що ми завжди так лежали. Майже сорок років, і лише тепер обоє починали прокидатись із того чудернацького сну.

— Що з тобою сталось? Тепер можеш мені розказати, — мовила Гаррієт.

— Одного разу я припустився фатальної помилки під час операції. Потім я розважив, що це сталось не з моєї вини. Мене засудили. Не суд, а управління охорони здоров’я. Мені дали попередження, і я цього не зміг стерпіти. Це все, що я тепер можу сказати. Більше не питай.

— Краще розкажи про озеро, — прошепотіла вона.

— Воно чорне, кажуть, бездонне, без пляжу. Маленький бідний родич усіх тих гарних озер зі світлою водою. Тяжко повірити, що це озеро, а не просто чорнильна пляма, яку вихлюпнула природа. Одного разу, ще коли був малим, я бачив, як мій батько плавав у ньому. Я розповідав тобі про це. Але я не сказав, що в цей момент зрозумів, що таке життя. Ми весь час за крок від розлуки, ото й усе.

— У тому озері водиться риба?

— Не знаю. Але якщо й водиться, то хіба чорна. Або невидима, бо її неможливо розгледіти в темній воді. Чорна риба, чорні жаби, чорні водяні павуки. А на самому дні, якщо воно є, в намулі повільно рухається самотній вугор.

Вона ще міцніше притислась до мене. Я подумав про те, що вона помирає і що її тепло скоро поволі почне перетворюватись на холод. Що це вона казала? Крижина в її нутрі? Отож смерть була для неї льодом, не інакше. Смерть завжди різна, тінь позаду нас завжди з’являється в різних костюмах. Я хотів обернутись і якнайміцніше її обійняти. Однак щось мене зупиняло. Може, я й досі боявся того, через що колись її кинув? Занадто сильна близькість, почуття, які я не в змозі був опанувати?

Я не знав. Але, можливо, зараз мені захотілося знати.

Я, певно, ненадовго заснув. А прокинувся від того, що вона сиділа на краю ліжка. Я вжахнувся, коли побачив, як вона опустилась на коліна і рачки поповзла до дверей у ванну. Вона була зовсім гола, з тяжкими грудьми й тілом, старішим, ніж я уявляв. Не знаю, чи вона повзла до ванної, бо не мала сили йти, чи не хотіла будити мене скрипінням ходунців. На моїх очах виступили сльози і затьмарили погляд, коли вона зачиняла двері. Їй вдалось, повертаючись, піднятись на ноги. Але її ноги тряслись. Вона знов лягла щільно до мене.

— Я не сплю, — сказав я. — Я вже не розумію, що відбувається.

— На твій острів приїхав нежданий гість. Стара баба з твого минулого припленталась по кризі. І ось тепер ти раптом взявся виконувати одну обіцянку.

Я зауважив, що від неї тхнуло спиртним. Невже вона заховала плящину у своїй косметичці?

— Багато ліків не варто поєднувати з алкоголем, — сказав я.

— Якби мені довелось вибирати, я б вибрала випивку.

— Ти випиваєш потай.

— Я, звичайно ж, зауважила, що ти чуєш, що від мене тхне. Але мені все одно подобається вдавати, наче я роблю це потай.

— Що ти п’єш?

— Звичайну шведську горілку. Завтра мусимо заїхати в «Системболаґет». Мої запаси скоро закінчаться.

Ми лежали, дожидаючи ранку.

Подеколи вона дрімала. Пес надворі затих. Я знову підвівся і став перед вікном. І подумав, що я перетворився на свого батька. Через 55 років ми злилися і стали одним цілим.

Біля озера я викрив його самотність. А тепер я усвідомив, що це була і моя самотність. Мене це налякало. Я не хотів її. Я не хотів бути тим, хто занурюється в ополонку з крижаною водою, щоб відчути, що він живий.

8

Ми залишили заїзд перед дев’ятою.

Це був ранок, устелений туманами, було декілька градусів тепла і повівав легкий вітер. Той чоловік, що грав на піаніно, не повернувся. На рецепції стояла молода жінка. Вона запитала, чи нам добре спалось і чи ми всім задоволені. Гаррієт стояла зі своїми ходунцями на відстані декількох кроків від мене.

— Нам чудесно спалось, — відповіла вона. — Ліжко широке й зручне.

Я заплатив і запитав, чи в неї часом нема карти. Вона зникла на декілька хвилин і повернулась із цілим атласом.

— Це безкоштовно, — сказала вона. — Один гість із Люнда забув його кілька тижнів тому.

Ми виїхали звідти назустріч туману.

Здавалось, наче ми знаходимось у країні без доріг. Ми їхали повільно, адже туман був дуже густий. Мені пригадались усі ті рази, коли я запливав човном у густу імлу біля свого острова. Коли з моря викочувався туман, я міг, відпочиваючи, повиснути на веслах і поринути в біле молоко. Я завжди сприймав це як своєрідне поєднання безпеки й загрози. Сидячи на лавці при яблуні, бабуся любила розказувати про людей, які пропали, веслуючи в тумані. Вона вважала, що в тумані була дірка, що засмоктувала людей, і вони більше не повертались.

Вряди-годи виринало світло фар, перед нами пролітали автомобілі або вантажівки, і ми знову залишалися самі. В одному з містечок, яке ми проїжджали, був «Системболаґет». Я купив те, що попросила Гаррієт. Вона затялася, що заплатить сама. Горілка, самогон та коньяк у півлітрових пляшках.

Туман почав помалу просіюватись. Я відчував, що в повітрі пахло снігом.

Гаррієт примудрилась хильнути, перш ніж я встиг запустити мотор. Я нічого не сказав, бо що казати?

Раптом я згадав. Афтонльотен. Я пригадав назву тієї гори, що стояла неподалік озера, в якому мій батько плавав, немов щасливий морж. Афтонльотен. Я пам’ятаю, що запитав у нього, що ця назва значила. Він не знав. Я так і не дізнався. Афтонльотен. Здавалось, наче це слово походило з давньої пастушої пісні. Маленька другорядна гора, висотою понад 600 метрів між Іттергьоґдаль, Лінхьон і Ельврус.

Афтонльотен. Я нічого не сказав Гаррієт, бо я і досі не був певен, що зможу знайти озеро.

Я запитав, як вона почувалась. Гаррієт відповіла майже через п’ять кілометрів. Маломовність та відстань взаємопов’язані. Легше мовчати, коли попереду далека дорога.

Вона сказала, що їй не боляче. Це була неправда, тож я не завдав собі клопоту запитати ще раз.

Неподалік межі з Гер’єдалєн ми зупинилися, щоб пообідати. На стоянці стояла самотня машина. Я не міг з’ясувати, що саме в цьому ресторані мене спантеличило. У старому дерев’яному будинку палахкотіло багаття. Пахло брусничним напоєм. Я впізнав той запах із Дитинства. Мені здавалося, що навряд чи досі існує щось на зразок брусничного напою. Але тут він був.

Ми сіли в залі зі стінами з колод, з яких на нас позирали лосячі роги та опудала птахів. На одній полиці лежав череп. Я не міг стриматись, щоб не спробувати визначити, кому він належав. Аж через якийсь час я зрозумів, що це череп ведмедя. Офіціантка, що розповіла, які страви ми можемо вибрати, увійшовши, побачила, що я тримаю череп у руках.

— Він помер сам, — промовила вона. — Мій чоловік хотів, щоб я розповідала, що це він його застрелив. Тепер, коли він небіжчик, я кажу, як було. Він помер своєю смертю. Лежав унизу біля Рівсваттнет. Старий ведмідь, який ліг помирати біля стосу соснових колод.

Раптом я збагнув, що вже тут був. Тоді, коли подорожував зі своїм батьком. Мабуть, це запах брусничного напою повернув давній спогад. Я сидів зі своїм татом у цьому залі, я був ще дуже молодий, ми їли і пили брусничний напій. А ці опудала птахів уже тоді висіли на стіні й споглядали відвідувачів своїми застиглими очима? Я не пригадував. Але я знав, що вже тут був. Я згадав, як мій батько витер уста серветкою, поглянув на годинник і сказав, щоб я швидше доїдав. Попереду довга дорога.

На стіні біля відкритого каміна висіла карта. На ній були Афтонльотен, Лінхьон і гора, назву якої я забув. Вона називалась Фнюсхен. Яка незрозуміла назва — наче жарт. Порослий лісом жарт висотою 500 метрів. На відміну від Афтонльотен, яка мала серйозну і гарну назву.

Ми їли калопс^[2]. Я впорався швидше, ніж Гаррієт, і сів чекати перед каміном.

Їй було важко виштовхати ходунці через поріг, коли вона встала з-за столу. Я підвівся, щоби допомогти їй.

— Я сама дам раду.

Це прозвучало, наче раптове гарчання.

Ми повільно йшли крізь сніг назад до машини. Ми ніколи не жили разом, подумав я. Проте ті, хто нас зустрічає, вважають нас старою безмежно терпеливою парою.

— З мене досить на сьогодні, — промовила Гаррієт, сівши в машину.

Я бачив, що від напруження її чоло вкрилось потом. Її очі злипались, наче вона засинала. Вона помирає, подумав я. Помирає тут, у машині. Мені завжди було цікаво, як саме я помру. У ліжку, на вулиці, в магазині чи на моєму пірсі, чекаючи на Янсона. Але я ніколи не уявляв собі, що помру в машині.

— Мені треба відпочити, — сказала вона. — Інакше нічого не вийде.

— Ти повинна мені признаватися, коли втомлюєшся.

— Я, власне, це і роблю. Завтра буде день озера. Але не сьогодні.

Я знайшов невеликий пансіонат у найближчому населеному пункті. Жовтий будинок за церквою. Нас зустріла приємна жінка. Коли вона побачила ходунці, то поселила нас у великій кімнаті на першому поверсі. Насправді ж мені хотілося б мати окрему кімнату, але я так і не сказав про це. Гаррієт лягла відпочити. Я погортав стоси старих тижневиків, що лежали на столі, а потім задрімав. За кілька годин вийшов купити піцу в якійсь закинутій забігайлівці, де сидів старий чоловік із сірим псом біля ніг і бурмотів щось собі під ніс.

Ми їли, сидячи на ліжку. Гаррієт була дуже втомленою. Поївши, вона знов лягла. Я запитав, чи вона б не хотіла поговорити, але вона лише заперечно похитала головою.

Я вийшов у сутінки й бродив маленьким містечком, у якому вікна багатьох крамниць зяяли порожнечею. На вітринах висіли оголошення з іменами і номерами телефонів, куди могли звертатися зацікавлені орендою. Це нагадувало сигнал SOS: маленьке шведське містечко, що потрапило в страшну корабельну аварію. Дідусів та бабусин острів був частиною цього гігантського, покинутого, нікому не потрібного шведського архіпелагу, що складається не лише з островів уздовж довгих берегів, а й також із дрібних населених пунктів у лісах та в глибині півострова. Тут не було ні пірсів, які відкривали вихід на сушу, ні злісних гідрокоптерів, які здіймали снігову заметіль, доставляючи пошту та рекламу. Все одно, блукаючи цим порожнім містечком, мені здавалось, наче я прогулююсь найвіддаленішим островом архіпелагу. З вікон на сніг проливалось голубе світло телеекранів, часом пробивалися звуки: з кожного вікна уривки різних програм. Так я уявляв собі самотність — рідко хто дивився одну і ту ж програму. Вечорами цілі покоління чи родини замикали себе в різних світах, створених сигналами супутників.

Колись завжди можна було поговорити про спільні програми. А про що говорять тепер?

Я зупинився біля будівлі, що колись була залізничним вокзалом, і щільніше замотався шаликом. Було холодно, й зірвався вітер. Я вийшов на покинутий перон. На засніженій бічній колії стояв самотній товарний вагон, наче залишений бик у стійлі. У тьмяному світлі єдиного ліхтаря я намагався розгледіти старий розклад, який висів на стіні за розбитим склом. Я подивився на свій годинник. За кілька хвилин мав би приїхати поїзд у південному напрямку. Чекаючи, я згадував, що бували й більші дивовижі, ніж поїзд-привид, що з’являється, а потім зникає на мості над замерзлою рікою.

Але поїзд не з’явився. Нічого не з’явилось. Якби я мав жмут сіна, то поклав би його перед самотнім товарним вагоном. Я побрів далі. Небо було всіяне зірками. Я шукав очима хоч би якихось рухів там, зверху, — зорепад, супутник, а може, знак котрогось із богів, які, начебто, там живуть. Але нічого не відбулось. Нічне небо мовчало. Я пішов униз до мосту над замерзлою річкою. На кризі лежала колода. Чорна пляма на всій тій білизні. Якось раптово вилетіла з голови назва річки. Здається, Юснан, але я вже не був певен.

Я довго стояв на мості. Нараз з’явилось відчуття, наче я був не сам під високими металевими арками. Там були ще якісь люди, і я раптом збагнув, що ті, кого я там бачив, були мною. Різного віку, від мене малого, що бігав і бавився на дідусевому та бабусиному острові, до мене старшого, який уже покинув Гаррієт, і, врешті, до мене теперішнього. На якусь мить я наважився побачити себе і яким я був, і яким я став.

Серед постатей навколо мене я шукав когось інакшого, когось, ким я міг стати, але такого не знайшов. Навіть чоловіка, що, як і його батько, працював би офіціантом у ресторані.

Не знаю, як довго я простояв на тому мості. Коли я повертався до пансіонату, навколишні постаті зникли. Я ліг, торкнувся її руки і заснув. У ту ніч мені снилось, що я лазив по нічному залізному мосту. Я вибрався на один із найвищих парапетів і знав, що невдовзі кинусь на кригу.

Падав легкий сніг, коли ми наступного дня подалися шукати потрібну лісову дорогу. Я зовсім не пам’ятав, яка вона була колись. Нічого в тому одноманітному краєвиді не вказувало на орієнтири. Єдине, чого я був певен: ми були неподалік, озеро, котре ми шукали, лежало десь усередині трикутника — між Афтонльотеном, Іттергьоґдалем та Фнюсхеном.

Здавалось, Гаррієт почувалась того дня трохи краще. Коли я прокинувся, вона вже була одягнена. Ми поснідали в невеличкому ресторані — єдині відвідувачі. Гаррієт теж бачила сон тієї ночі, у ньому йшлося про нас: спогад про невелику мандрівку на один острів на озері Мелярен. Моя пам’ять не змогла відтворити того спогаду. Але я ствердно кивав головою, коли Гаррієт спитала, чи я пригадую ту мандрівку. Звісно ж, пригадую. Я пам’ятаю все, що з нами було. Були високі кучугури снігу, поодинокі бічні дороги стояли переважно нерозчищені. Раптом я згадав щось зі своєї молодості. Лісові дороги. Точніше, відчуття їзди по лісовій дорозі.

Якось я провів ціле літо в батькових родичів у Ємтлянді. Бабуся тоді захворіла, і я не міг гостювати на її острові. В мене з’явився друг, хлопець мого віку, чий батько був головним суддею, разом із ним ми забирались у канцелярію окружного суду і нишпорили у старих судових протоколах та поліцейських розслідуваннях. Ми шукали справи про встановлення батьківства зі всіма їхніми неймовірними та заманливими подробицями про те, що відбувалось на задніх сидіннях автомобілів суботніми ночами. Ті авто завжди виїжджали на лісові дороги. Здавалось, ніби не було людини, яку б не зачали на задньому сидінні. Ми поглинали свідчення молодиків, яких викликали до суду на допит як свідків і які неохоче і небагатослівно намагались доповісти про те, що сталось чи не сталось на тій лісовій дорозі. Згідно з їхніми свідченнями, завжди падав сніг, з їхніх слів годі було зробити чіткі та очевидні висновки, завжди залишались чималі сумніви, адже молодики запевняли в своїй непричетності, а молоді жінки твердили, що це був саме він, а не хтось інший, саме на тім, а не іншому задньому сидінні, саме на тій, а не іншій лісовій дорозі. Ми смакували ті таємниці, і мені здається, що тоді ми мріяли про близькість із жінкою на задньому сидінні на засніженій лісовій дорозі.

Таке було життя. Те, чого ми прагнули, відбувалось на лісових дорогах.

Сам не знаю, чому я почав розповідати про це Гаррієт. Я почав без вибору повертати на всі бічні дороги, які нам траплялись.

— Я не збираюсь розповідати тобі про свої пригоди на задньому сидінні, — сказала Гаррієт. — Я ніколи не робила цього, коли ми були разом, і тепер не збираюсь. У житті кожної жінки трапляється приниження. І найгірше ставалося з більшістю з нас іще в юності.

— Коли я був лікарем, то не раз розмовляв зі своїми колегами про те, скільки людей не знають, хто їхній справжній батько. Багато хто зрікся батьківства, а дехто взяв на себе відповідальність усупереч правді. Навіть матері не знали, хто справжній батько їхньої дитини.

— Єдине, що я пригадую з тих ранніх і геть невдалих спроб сексуального досвіду, — це те, що я завжди дивно пахла. І хлопець на мені. Це все, що я пам’ятаю, — хвилювання від збудження і дивні запахи.

Ураз посеред лісової дороги, немов велике чудовисько, вигулькнув лісовоз. Я різко загальмував, і мене занесло в кучугуру. Водій лісовоза зліз із кабіни і підштовхнув мою машину, коли я дав задній хід. Після кількох спроб автомобіль вивільнився зі снігу. Я вийшов з машини. Чоловік був міцний, а в кутиках рота йому позасихав жувальний тютюн. Він сам нагадував ту величезну махину з ковшами та підіймачами, якою керував.

— Ти шо, заблудився? — запитав він.

— Я шукаю озеро.

Він примружився.

— Шукаєш озеро?

— Так. Озеро.

— А як воно зветься?

— Воно не має назви.

— І ти його ше шукаєш? Та тут до холери багато озер. Вибирай, яке хоч. А нашо воно тобі здалось?

Я зрозумів, що хіба дурень може шукати якесь безіменне озеро тут узимку. Тому я розповів усе, як було. Мені здалося, що моє пояснення було досить оригінальним, щоб справити враження чистої правди.

— То ти плавав в озері біля Афтальота зі своїм татом підесять п’ять років тому. Я всьо правильно зрозумів?

— Я пообіцяв цій жінці, що їде зі мною, показати це озеро. Вона хвора.

Я бачив, що він вагається, перш ніж повірити мені. Правда буває дивовижною, подумалось мені.

— А шо, вона від того вилічиться, чи шо? Як зобаче то озеро?

— Можливо.

Він кивнув головою і задумався.

— У кінці тої дороги є одно озеро, мо’ то воно?

— Я пам’ятаю, що воно було зовсім кругле і невелике, а ліс ріс до самих берегів.

— Та, може, й воно, инчого я не знаю. В лісі повно озер.

Він потис мою руку.

— Я ся називаю Гаральд Сванбек. Зимов на тій дорозі не часто когось здибаєш. Рідко таке буває. Най ти щастит. І твоїй мамі в машині.

— То не моя мама.

— Але ж комусь вона мама?

Він забрався на свою машину, завів мотор і поїхав собі далі лісовою дорогою. Я сів у свою.

— Якоюмовою він розмовляв? — запитала Гаррієт.

— Мовою лісу. В цих краях кожен говорить власним діалектом. Вони розуміються, але мають власні мови. Так безпечніше. У найвіддаленіших місцях, можна навіть подумати, кожна людина має свою власну расу. Власний народ, власне плем’я з унікальною історією. Якщо вони залишаються зовсім самі, то після їхньої смерті нікому не бракуватиме мови, яка померла разом з ними. Але, звісно, завжди щось виживає.

Ми їхали далі лісовою дорогою. Ліс був дуже густий, дорога помалу піднімалася вгору. Чи міг я пригадати про це з того разу, коли мене віз сюди мій батько в старому темно-синьому «шевроле», про яке він так дбав? Дорогу, що вела вгору? В мене було сильне відчуття, що ми на правильному шляху. Ми проминули склад щойно повалених колод, ліс трощила велика машина, якою керував Гаральд Сванбек. Усі відстані стали враз безконечними. Я глянув у дзеркало заднього бачення: чи ліс не починав зростатися за нами? Здавалось, наче я повертався в часі. Я пригадав свою прогулянку з учорашнього вечора, міст, тіні з мого минулого. А може, ми наближались до літнього озера, де мій батько та я чекали нашого нового приїзду?

Ми проїхали кілька крутих поворотів. Кучугури снігу обабіч росли. Дорога закінчилась.

Переді мною лежало озеро під білим покровом. Я зупинився і заглушив мотор. Ми прибули. Це все, що треба було сказати. Я не сумнівався. Це було те озеро. Я повернувся через 55 років.

Розстелена біла скатертина чекала на нас. Враз я відчув вдячність Гаррієт за те, що вона знайшла мене на моєму острові. Вона була посланцем, нехай навіть посланцем від самої себе. Чи я її сам покликав? Чи я всі ці роки чекав, що одного дня вона повернеться?

Я не знав. Але ми прибули.

9

Я сказав Гаррієт, що озеро перед нами. Вона довго вдивлялася в білизну.

— Тобто під снігом є вода?

— Чорна вода. Тепер усе спить. Усі комашки, що живуть у воді. Але це те озеро, що ми шукали.

Ми вийшли з машини. Я вийняв ходунці — вони пірнули у сніг. Я витяг лопату з багажника.

— Сядь поки що в теплі, — сказав я. — Я заведу машину. І розчищу для тебе стежку. Куди ти хочеш? До берега?

— Я хочу вийти на середину озера.

— Це всього лише лісове озерце.

Я завів мотор, допоміг Гаррієт сісти в машину і почав відкидати сніг. Під кучугурою пухкого снігу лежав замерзлий шар, розчищати його важче. Я міг знесилитись і померти.

Ця думка мене налякала. Я сповільнив темп і почав прислухатись до свого серця. На останньому медогляді в мене був трохи підвищений рівень гемоглобіну. Всі інші показники були в нормі. Але серцевий напад може мати невидимі причини. Може статися несподівано, наче вибух анонімного терориста-смертника в одній із камер серця.

У моєму віці смерть чоловіків під час відкидання снігу не дивина. Чоловіки помирають раптовою, майже ганебною смертю з невеликою металевою лопатою в закоцюблих пальцях.

Розчищання стежки до середини озера забрало в мене багатенько часу. Я спітнів, і мої руки та спина боліли, коли я врешті закінчив. Відпрацьовані гази хмарою висіли за машиною. Але на озері я не чув шуму двигуна. Там було зовсім тихо. Ні пташок, ні шуму дерев.

Мені захотілось побачити себе збоку. Заховатись десь далеко поміж дерев і спостерігати за самим собою.

Повертаючись назад, я думав про те, що скоро все закінчиться. Я залишу Гаррієт там, де вона схоче попрощатись. Досі я знав лише, що вона жила десь у Стокгольмі. Я зможу повернутись на свій острів. По дорозі до машини я вирішив відіслати Янсонові листівку. Ніколи не уявляв собі, що колись йому напишу. Але тепер він був мені потрібен. Я куплю листівку з зображенням безкраїх лісів, бажано вкритих снігом. Посеред дерев я намалюю хрестик і напишу: «Я тут. Скоро повернусь. Нагодуй моїх тварин».

Гаррієт уже вийшла з авто. Перед нею стояли ходунці. Ми разом ішли розчищеною стежкою. Мені здавалось, наче ми частина процесії, що йде до вівтаря.

Мені було цікаво, про що вона думала, розглядаючи і намагаючись знайти ознаки життя серед дерев. Але скрізь було тихо, лише ледь чутно воркотів мотор.

— Я завжди боялася криги, — раптом сказала вона.

— І все ж наважилася вибратись на мій острів?

— Те, що я боюсь, не значить, що я не наважуюсь протистояти тому, що мене лякає.

— Це озерце не промерзло аж до дна, — відповів я. — Але майже. Крига завтовшки з метр. Вона витримала б слона, якби він тут був.

Вона вибухнула сміхом.

— А це б не було трохи дивно? Привести на цю кригу слона, щоб я заспокоїлась? Святий слон, який рятує наляканих тонкістю криги?

Ми дійшли до середини.

— Здається, я можу собі це уявити, — промовила вона. — Озерце без криги.

— Воно найгарніше, коли падає дощ, — відповів я. — Сумніваюсь, чи є щось прекрасніше, ніж тихий літній шведський дощ. Інші країни мають дивовижні будівлі чи запаморочливі гірські вершини й ущелини. А в нас є наш літній дощ.

— І тиша.

Якийсь час ми мовчали. Я намагався зрозуміти, що значить наше прибуття сюди. Виконана обіцянка, хоча й з багаторічним запізненням. От і все. Тут закінчувалась наша подорож. Залишився тільки епілог, скількись там кілометрів замерзлими дорогами на південь.

— Я ніколи не розуміла чому... — сказала вона. — Чому ти тоді хотів привезти мене саме сюди?

— Вже розумієш?

— Напевно. Мабуть, тут гарно влітку.

Вона глянула на мене.

— Ти приїжджав сюди після того, як покинув мене? Був тут із кимось іншим?

— Я навіть не думав про це.

— Чому ти залишив мене?

Питання пролунало несподівано. Я бачив, що вона знов обурювалась. Вона вп’ялася кулаками в руків’я ходунців.

— Мені було до біса боляче, — сказала вона. — Я потратила море сили, щоб забути тебе. Але мені це так ніколи і не вдалось. І тепер, коли я врешті стою на поверхні твого озера, я шкодую, що взагалі розшукала тебе. Що я собі думала? Я вже не знаю. Я невдовзі помру. Навіщо я марную свій час — ятрю старі рани? Навіщо я приїхала сюди?

Ми мовчали десь із хвилину, не більше. Тиша і погляди, що не зустрілись. Потім вона розвернула ходунці й пішла назад тією дорогою, якою ми прийшли. Я зачекав декілька секунд і пішов услід. Невдовзі все закінчиться. Подорож наближалась до завершення.

У снігу лежало щось, на що я не звернув уваги, прокладаючи стежку для Гаррієт. Воно було чорне. Я примружився, але так і не розпізнав, що це. Мертва тварина? Камінь? Гаррієт не зауважила, що я зупинився. Я ступив у сніг на узбіччі й наблизився до чорного предмета.

Я повинен був передбачити загрозу. Моє відчуття і знання льоду та його капризів повинні були насторожити мене. Надто пізно я усвідомив, що темна пляма власне і була льодом. Я знав, що ділянка криги з різних причин могла бути тонкою, попри те, що довкола вона товста. Мені майже вдалося зупинитись і ступити крок назад. Але вже було запізно, крига тріснула, і я провалився. Вода сягнула мені аж до бороди. Під час своїх зимових купань я мав би звикнути до раптового шоку від крижаної води. Але це було зовсім інакше. Я був неготовий, я не прорубав ополонку сам. Я закричав. Лише після другого мого крику Гаррієт обернулась і побачила мене в ополонці. Холод починав паралізувати моє тіло, у грудях пекло, я судомно втягував у легені крижане повітря і відчайдушно шукав дно під ногами. Я вхопився руками за кригу, але мої пальці вже були геть закоцюблі.

Я кричав, відчуваючи смертельний жах. Пізніше Гаррієт розповідала, що їй здалося, наче це кричить якийсь звір.

Я думав, що Гаррієт навряд чи допомогла б мені вибратись із води. Вона ж сама ледве трималась на ногах. Але тоді вона здивувала мене, як, зрештою, і саму себе. Вона підійшла до мене зі своїми ходунцями, на диво, швидко. Потім вона лягла на кригу, кинула ходунці й підштовхнула їх до краю криги так, що я міг ухопитися за одне з коліс. Не знаю, як я вибрався. Вона, вочевидь, тягнула ходунці руками, водночас намагаючись сунутись по снігу назад. Вибравшись із води, я, перечіпаючись, поповз до машини. Я чув її голос за собою і не розумів слів, проте я знав, що якби в той момент я зупинився, то впав би і вже не зміг би піднятись. Я пробув у воді лише кілька хвилин, але цього було майже досить, щоб убити мене. В мене не залишилося спогадів про дорогу від ополонки до авто. Я нічого не бачив, а може, й навіть навмисне заплющував очі, щоб не бачити тої відстані, що відділяла мене від машини. Коли я вдарився обличчям об двері багажника, то в голові у мене була лише одна думка — зняти мокрий одяг і обмотатись коцом, який лежав на задньому сидінні. Як мені це все вдалось, я теж не пам’ятав. Довкола мене сильно смерділо вихлопними газами, коли я скинув із себе останній одяг і спромігся відкрити задні двері. Я закутався в коц, а що сталося після цього — не пам’ятаю.

Я прокинувся від того, що вона мене обіймала і, як і я, була гола.

Глибоко в моїй підсвідомості холод перетворився на відчуття пожежі. Перше, що я побачив, розплющивши очі, були волосся та шия Гаррієт. Поволі я прийшов до тями.

Я був живий. А роздягнена Гаррієт обійняла мене під коцом, щоб я зігрівся.

Вона зауважила, що я прокинувся.

— Тобі холодно? Ти міг загинути.

— Крига тріснула.

— Мені здалося, що це якийсь звір. Я ніколи не чула, щоб ти так кричав.

— Скільки часу минуло?

— Година.

— Так багато?

Я заплющив очі. Моє тіло горіло.

— Я не тому хотіла побачити це озеро, щоб ти на ньому загинув, — промовила вона.

Тепер усе позаду. Двоє старих голих людей на задньому сидінні старого автомобіля. Ми розмовляли про те, що відбувалося колись, або й досі ще відбувається на задніх сидіннях старих автомобілів на відлюдних лісових дорогах. На них кохались і зрікались. Але ми двоє, чий сукупний вік становив 135 років, лише міцно притислись одне до одного, він — бо залишився живим, і вона — бо її не покинули наодинці в лісі.

Десь через годину Гаррієт сіла на переднє сидіння й одягнулась.

— Замолоду було легше, — сказала вона. — А тепер я стара незграбна баба, якій тяжко одягнутись у машині.

Вона витягнула мої речі з багажника. Перш ніж я їх надягнув, вона зігріла їх перед кермом, де віяло тепло від мотора. Крізь вікно мені було видно, що почав падати сніг. Я занепокоївся, що сніг замете дорогу і ми не зможемо вибратись на трасу, тож якомога швидше вдягнувся, вовтузячись з одягом, наче п’яний.

Почався сильний снігопад, коли ми покидали озерце. Проте лісову дорогу ще не встигло замести. Ми повернулись у пансіонат. Цього разу Гаррієт довелось вийти зі своїми ходунцями по піцу нам на вечерю. А тоді випили один з її коньяків.

Останнє, що я бачив, перш ніж заснути, було її обличчя. Воно було зовсім близько. Здається, вона всміхалась. Сподіваюсь, таки всміхалась.

10

Коли я прокинувся наступного дня, Гаррієт сиділа з розгорнутим атласом. Тіло нило, наче після бійки. Вона запитала про моє самопочуття. Я відповів, що почуваюся добре.

— Відсотки, — сказала вона осміхаючись.

— Які відсотки?

— З обіцянки. За всі ці роки.

— Чого ти хочеш?

— Щоб ми зробили гак по дорозі назад.

Вона вказала на карті місце, де саме ми були. Замість того, щоби податися на південь, вона провела пальцем на схід, у напрямку узбережжя та Гельсінклянду. Її палець зупинився поблизу Гудіксвалля.

— Сюди.

— А що там?

— Моя дочка. Хочу, щоб ти з нею познайомився. Це забере один день, максимум — два.

— А чому вона там живе?

— А чому ти живеш на твоєму острові?

Звичайно ж, сталося так, як їй захотілось. Ми поїхали в напрямку узбережжя. Краєвид і далі був такий самий, поодинокі будиночки з супутниковими антенами й порожніми подвір’ями.

Пізніше по обіді Гаррієт сказала, що вже втомилась. Ми зупинились у готелі в Дельсбу. Номер був невеличкий і запорошений. Гаррієт випила свої таблетки та знеболювальні і, виснажена, заснула. Можливо, вона непомітно для мене випила зайвого. Я вийшов, розшукав аптеку і купив довідник ліків. Потім сів у кав’ярні і взявся читати про препарати Гаррієт.

Ситуація була неймовірна: сидіти в кафе за горнятком кави та журналом поміж галасливих дітей, які вимагали уваги своїх мам, заглиблених у читання сртарих пожмаканих газет, і всерйоз усвідомлювати, наскільки хворою була Гаррієт. Я дедалі більше відчував, що потрапив у світ, втрачений мною за всі ті роки на острові моїх дідуся та бабусі. Впродовж дванадцяти років я заперечував існування світу за межами скель і берегів, що оточували мене і були тим єдиним, що мене обходило. Я перетворився у відлюдника, що заховався в печері й не знав, що відбувається поза її стінами.

Однак у кафе в Дельсбу я усвідомив, що вже не зможу жити так, як давніше. Я, звичайно ж, повернусь на свій острів, адже мені нікуди повертатись, але нічого більше не буде, як колись. У ту мить, коли я зауважив на кризі темну тінь, за мною зачинилися двері, що більше ніколи не відчиняться.

Я купив у кіоску листівку з зображенням засніженого тину. Я відправив її Янсонові. Я попросив його нагодувати тварин. Більше нічого.

Гаррієт прокинулась, коли я повернувся. Вона похитала головою, побачивши книжку в моїх руках.

— Я не хочу сьогодні говорити про свою біду.

Ми спустились повечеряти в сусідній гриль-бар. Розглядаючи зачаджену кухню, я подумав, що ми живемо у світі напівфабрикатів і масної їжі. Невдовзі Гаррієт відсунула від себе тарілку і сказала, що більше не подужає. Я переконував її скуштувати ще хоч трошки. Але навіщо я це казав? Людина, що помирає, їсть стільки, скільки їй потрібно для того, щоб підтримати ту крихту життя, що їй залишилась.

Ми повернулись до своєї кімнати з тонкими стінами. Нам чути було розмову двох людей із сусідньої кімнати. Їхні голоси то стихали, то голоснішали. І я, і Гаррієт напружено вслухались, але не могли розібрати слів.

— Ти й далі любиш підслухати? — запитала вона.

— На моєму острові нема за ким підслухати.

— Ти завжди слухав, коли я розмовляла по телефону, хоча й удавав байдужого, гортаючи книжку чи газету. Саме так ти намагався приховати свою надмірну цікавість. Пригадуєш?

Мене обурили її слова. Хоча, звісно ж, вона мала рацію. Я завжди любив підслухати, починаючи змалку — коли схвильовано перешіптувались мої батьки. Я стояв за прочиненими дверима і підслуховував за своїми колегами, пацієнтами, я слухав особисті розмови в кафе та поїздах. Я переконався, що більшість розмов містили дрібну, майже непомітну брехню. Невже завжди так було, питав я себе. Чи завжди існувала ця потреба у брехливих відхиленнях у розмові, аби тільки вона мала хоч якийсь зміст?

Розмова в сусідній кімнаті припинилась. Гаррієт втомилась. Вона лягла і заплющила очі. Я надягнув куртку і вийшов у безлюдне містечко. Довкола крізь вікна пробивалося синє світло. Поодинокі мопеди, автомобіль, що промчав надто швидко, і знову тиша. Гаррієт хотіла, щоб я познайомився з її дочкою. Чому? Щоб доказати, що вона прекрасно дала собі раду без мене і народила дитину, якої мені так і не судилось мати? Того зимового вечора мене охопив смуток.

Я зупинився біля освітленої ковзанки, на якій навколо червоного м’яча кружляли декілька підлітків із ключками для банді^[3]. Мені пригадались дитинство і молодість. Гострий звук ковзанів, які човгали по кризі, ключки, що вдарялись об м’яч, поодинокі вигуки та падіння, після яких треба було відразу ж піднятись. Мені пригадалося саме це, хоча я й жодного разу не тримав у руках ключку для гри в банді, а відразу захопився хокеєм, де гра завдавала набагато більше болю, ніж та, за якою я оце спостерігав.

Швидко встати, якщо впав.

Це було головне правило на дитячих хокейних майданчиках. Воно діяло й далі в моєму житті. Завжди швидко встати, якщо ти впав. Ніколи на лежати. Але саме це я зробив. Я залишився лежати після того, як зробив ту велику помилку.

Я спостерігав за грою і зауважив дуже маленького хлопчика, найменшого з усіх, до того ж товстого, хоча, може, він усього лиш був занадто закутаний? Він грав найкраще: набираючи швидкості, як ніхто, торкався ключкою м’яча, навіть не дивлячись на нього, блискавично фінтив і завжди був готовий прийняти пас. Я зауважив, що всі інші гравці усвідомлювали його перевагу над ними. Маленький товстун рухався на своїх ковзанах швидше за інших. Я спробував уявити себе одним із гравців на ковзанці. Ким би я міг бути зі своєю надто важкою хокейною ключкою? У всякому разі не тим швидким і надзвичайно обдарованим хлопцем. Я був би одним із решти, недосвідченим новачком, якого в будь-яку мить могли замінити таким самим іншим.

Ніколи не лежи, коли можеш устати.

Я зробив те, чого не можна було робити.

Я повернувся в готель. Нічного портьє не було, вхідні двері відмикались ключем від кімнати. Гаррієт лежала під ковдрою. На її нічному столику стояла пляшка з горілкою.

— Я вже подумала, що ти втік, — сказала вона. — Я вже засинаю. Я трохи випила і прийняла знеболювальне.

Вона повернулась на другий бік і невдовзі заснула. Я обережно поміряв її пульс на зап’ясті. 78 ударів на хвилину. Я сів у крісло, ввімкнув телевізор, але так тихо, що навіть мої, звиклі до підслухання вуха, не могли розчути новини. На екрані звичайні картини — закривавлені, голодні, стражденні люди. І чималий ряд гарно одягнутих чоловіків зі своїми безконечними виступами — безпощадні, завжди усміхнені та зарозумілі. Я вимкнув телевізор і ліг на ліжко. Перш ніж заснути, я думав про молоду світловолосу полісменку.

О першій годині наступного дня ми наближались до Гудіксвалля. Сніг припинився, ожеледиці на дорозі не було. Гаррієт указала на знак із написом «Ронґеваллєн». Дорога була погана, виїжджена великими лісовозами. Ми знову звернули, цього разу на приватну дорогу. Ліс був густим. Цікаво, що за людина була дочка Гаррієт, якщо вона жила сама так віддалено в лісі. Єдине, про що я запитав у Гаррієт під час поїздки, чи в Луїз були чоловік або діти. Ні, не було. Колоди дерев лежали складені стосами обабіч дороги. Дорога була схожа на ту, що вела до будинку Сари Ларсон.

На галявині виднілось декілька завалених будівель із парканами. Поруч стояв трейлер із натягнутим тентом.

— Ми приїхали, — сказала Гаррієт. — Моя дочка живе тут.

— У будинку на колесах?

— А хіба ти бачиш тут ще якийсь будинок із цілим дахом?

Я допоміг їй вийти з машини і витяг ходунці. Зі старої собачої буди долинав шум мотора. Вочевидь, це був генератор. На даху трейлера висіла супутникова антена. По той бік трейлера відкривався прекрасний краєвид. Ми простояли декілька хвилин, але нічого не відбувалось. Мені страшенно хотілося на свій острів.

Двері трейлера відчинились, і звідти вийшла жінка. На ній був рожевий халат і взуття на високих каблуках. Її вік було важко визначити. В руці вона тримала гральну карту.

— Це моя дочка, — промовила Гаррієт.

Спираючись на ходунці, вона підійшла до жінки, що намагалася втримати рівновагу на високих каблуках на снігу.

Я не зрушився з місця.

— Це твій батько, — сказала Гаррієт до своєї дочки. Пахло снігом. Я думав про Янсона і хотів, щоб він приїхав сюди на своєму гідрокоптері і забрав мене якнайскоріше.

Ліс

1

Моя дочка не має криниці.

Звичайно ж, у її трейлері не було водопроводу. Проте навіть на подвір’ї не було помпи. Щоби набрати води, мені довелося йти стежкою вниз уздовж схилу, через невеликий гай до іншого покинутого дому з порожніми вікнами і воронами, що обачливо намагалися втримати рівновагу на краю комина. На тому подвір’ї стояла іржава водяна помпа. Коли я піднімав і опускав її ручку, іржаве залізо стогнало.

Ворони завмерли.

Це було перше прохання моєї дочки — принести два відра води. Я тішився, що вона не сказала нічого іншого. Вона могла вигнати мене геть, або ж на неї міг напасти неймовірний радісний шал від зустрічі зі своїм батьком. Але вона всього лиш попросила мене принести їй води. Я взяв відра і пішов стежкою в снігу. Цікаво, чи вона ходила по воду в тому взутті на високих каблуках і в халаті. Але найбільше мене цікавило, що сталось багато років тому і чому я ні про що не довідався.

До покинутого подвір’я було двісті метрів. Коли Гаррієт сказала, що та жінка перед трейлером моя дочка, я одразу ж у це повірив. Гаррієт не могла обманювати. Я намагався пригадати момент, коли вона могла завагітніти. Єдине розумне пояснення цьому, думав я, ступаючи в снігу, — те, що Гаррієт зрозуміла, що сталось, після того, як я зник. Отож зачаття мало відбутись приблизно за місяць до того, як ми розстались.

Я намагався пригадати.

Ліс мовчав. Здавалось, ніби я крався снігом, наче гном, який втік із якоїсь чудернацької казки. Ми з нею завжди кохались тільки на її розкладному дивані. Отож на ньому ми зачали нашу дочку. Коли я від’їжджав, а Гаррієт даремно на мене чекала, вона ще нічого не знала. Лише згодом вона все зрозуміла, та мене вже не було.

Я напомпував води. Після цього відставив відра і зайшов до покинутого будинку. Вхідні двері були проламані. Вони вилетіли з однієї завіси, коли я штовхнув їх ногою.

Я обійшов кімнати, в яких тхнуло цвіллю та гнилим деревом. Усе, що там залишилось, нагадувало уламки затонулого корабля. Зі стін з-під шпалер стирчали клапті газет. Газета «Юснан» від 12 березня 1969 року. Дорожньо-транспортна пригода сталась... Продовження не було. На цій фотографії пані Матсон показує одну зі своїх останніх, створених із великою любов’ю, вишитих картин... Фотографія була порвана — можна було розгледіти лише обличчя та одну руку пані Матсон, вишивки не було. У спальні стояли рештки двоспального ліжка. Воно було розтрощене, наче порубане сокирою. Хтось із люті порубав ліжко, щоби воно не дісталось більше нікому.

Я намагався уявити тих людей, які колись тут жили, а потім назавжди покинули цей дім. Проте вони відвернули свої обличчя. Покинуті будинки — це наче стенди музеїв з утраченими фондами. Я вийшов надвір і думав про те, що тепер у мене з’явилася дочка, зовсім несподівано, у лісах на південь від Гудіксвалля. Дочка, якій мало бути десь тридцять сім років і яка жила в трейлері. Жінка, що вийшла на сніг у рожевому халаті та взутті на високих каблуках.

Я зрозумів одну річ. Гаррієт не підготувала її. Звісно ж, вона знала, що в неї був батько, проте не знала, що це я. Отож здивованим був не тільки я. Гаррієт приголомшила нас обох.

Я взяв відра і пішов назад. Чому моя дочка жила у трейлері посеред лісу? Хто вона? Коли ми привітались за руку, я не наважився подивитись їй у вічі. У ніздрі вдарив різкий запах парфумів. Її рука була спітніла.

Я поставив відра, щоби перепочити.

— Луїз, — уголос сказав я. — Я маю доньку на ім’я Луїз.

Від тих слів я занімів, трохи злякався, але й утішився. Гаррієт подолала кригу на Янсоновому гідрокоптері і привезла звістку про ще одне життя, а не лише про смерть, яка невдовзі її забере.

Я приніс відра до трейлера і постукав у двері. Луїз відчинила. Вона і досі була взута у черевички на високих каблуках, але замість халата надягла штани і светр. У неї була напрочуд гарна фігура. Я зніяковів.

У трейлері було зовсім тісно. Гаррієт причаїлась за невеличким столом коло вікна. Вона всміхнулась, я собі теж. У трейлері було тепло. Луїз варила каву.

Луїз, як і її мати, мала гарний голос. Якщо й крига вміла співати, то моя донька тим паче.

Я роззирнувся в трейлері: засохлі троянди, що звисали зі стелі, поличка з папером та листами, стара друкарська машинка на дзиґлику. Було там і радіо, зате не було телевізора. Мене занепокоїв її спосіб життя. Здавалось, він нагадував мій.

Отак ти з’явилась, думав я. Найбільша несподіванка в моєму житті.

Луїз виставила термос і пластикові горнятка. Я сів на ліжку поруч із Гаррієт. Луїз стоячи дивилась на мене.

— Я рада, що не плачу, — промовила вона. — І як добре, що ти не впадаєш в істерику, запевняючи про свою радість від новини.

— Я ще не зовсім усвідомив, що це справді сталося зі мною. Крім того, я ніколи до кінця не втрачаю самовладання, як би не хвилювався.

— То, може, ти не віриш, що це правда?

Мені пригадалися старі запорошені стоси по-протокольному одноманітних розповідей про молодих чоловіків, які зрікались батьківства.

— Я впевнений, що це правда.

— Тобі сумно, що ти не познайомився зі мною раніше? Що я з’явилась у твоєму житті так пізно?

— Я досить загартований, щоб сумувати, — відповів я. — Зараз я просто вражений. Ще годину тому в мене не було дітей. Я ніколи не думав, що це станеться.

— Ким ти працюєш?

Я подивився на Гаррієт. Отож вона нічого не розповідала Луїз про чоловіка, що був її батьком, навіть те, що він був лікарем. Це мене обурило. Що вона взагалі розказувала про мене? Що її батьком був усього лиш випадковий чоловік?

— Я лікар. Принаймні був.

Луїз поглядом оцінювала мене, тримаючи в руці горнятко з кавою. На кожному пальці вона мала по персню, навіть на великих пальцях.

— Який лікар?

— Хірург.

Вона скривилась. Я згадав про свого батька і його реакцію на те, як я, п’ятнадцятирічний, розповів йому про вибір своєї професії.

— Ти можеш виписати рецепт?

— Уже ні. Я на пенсії.

— Жаль.

Луїз відсунула горня і натягнула на голову в’язану шапку.

— Малу потребу можна справити за трейлером, притрусивши те місце снігом. Велику — в сухому туалеті біля дровітні.

Вона зникла за дверима, балансуючи на своїх високих каблуках. Я обернувся до Гаррієт.

— Чому ти не розповіла мені? Як тобі не соромно?

— Не смій звинувачувати мене! Я не знала, як ти зреагуєш.

— Було би простіше, якби ти мене підготувала.

— Я не наважилась. Ти міг залишити мене посеред дороги, і на тому подорож закінчилася 6. Звідки мені було знати, чи ти хотів мати дітей?

Гаррієт мала рацію. Вона не могла передбачити мою реакцію. Вона мала повне право не довіряти мені.

— Чому вона так живе? Як заробляє собі на життя?

— Вона так захотіла. А що вона робить, я не знаю.

— Щось та й мусиш знати!

— Вона пише листи.

— Хіба з того проживеш?

— Вочевидь, так.

Раптом я усвідомив, що стіни трейлера тонкі і що, може, моя дочка стояла надворі, притиснувши вухо до холодної зовнішньої стіни. Можливо, вона успадкувала мій потяг до підслухів?

Я перейшов на шепіт.

— Чому в неї такий вигляд? Чому вона ходить по снігу у взутті на високих каблуках?

— Моя донька...

— Наша донька!

— Наша донька завжди була незвичайною дитиною. Вже коли їй було п’ять років, мені здавалось, що вона знає, чого хоче від життя, і що мені ніколи її не зрозуміти.

— Що ти маєш на увазі?

— Їй завжди хотілося жити, не переймаючись тим, що думають інші. Наприклад, що вони думають про її взуття. А воно дуже дороге. Ajello, виготовлене в Італії. Мало хто наважиться жити так.

Двері відчинились, і ввійшла наша дочка.

— Я мушу відпочити, — сказала Гаррієт. — Я втомилась.

— Ти завжди втомлена, — відповіла Луїз.

— Але я не завжди була смертельно хворою.

Якусь мить вони шипіли, наче кішки. Не надто доброзичливе, але й зовсім не сердите шипіння. У будь-якому разі воно не здивувало ні одну з них. Отож для Луїзи не секрет, що Гаррієт помирає.

Я встав, щоби Гаррієт змогла простягнутись на вузькому ліжку. Луїз взула чоботи.

— Ходімо на прогулянку, — сказала вона. — Мені треба рухатись. Крім того, підозрюю, що ми обоє ще не отямились від потрясіння.

Протоптана стежка вела геть від покинутого маєтку. Вона оминала старий льох і завела нас у густий ялиновий гай. Луїз ішла швидко, і я ледве встигав. Раптом вона озирнулась.

— Я думала, що мій батько виїхав до Америки і зник там. Батько називався Генрі, любив бджіл і досліджував їхнє життя. За всі ті роки він жодного разу не прислав мені навіть слоїчка меду. Я думала, він помер. Але ти живий. Я встигла тебе зустріти. Коли ми повернемось у трейлер, я сфотографую вас із Гаррієт. У мене море фотографій з нею або з нами двома. Але я хочу сфотографувати обох своїх батьків, поки ще не пізно.

Ми йшли далі протоптаною стежкою.

Я подумав, що Гаррієт насправді сказала правду. Принаймні це не була відверта брехня. Я зник в Америці, а в юності я й справді цікавився бджільництвом. І беззаперечною правдою було те, що я й досі живий.

Ми брели в снігу.

Вона хотіла мати фотографію обох батьків.

Тепер ще було не пізно надолужити, зробивши те фото.

2

Сонце сховалось за обрієм.

На одному полі стояв засніжений боксерський ринг. Здавалось, наче його випадково викинули на сніг. Дві поламані дерев’яні лавки, які колись, мабуть, стояли в сектантській церкві чи в кінотеатрі, до половини потопали в снігу.

— Ми боксуємо навесні та влітку, — сказала вона. — Зазвичай ми відкриваємо сезон у середині травня. Спершу ми важимося на старій вазі з молочарні.

— Ми? Тобто ти теж боксуєш?

— А чом би й ні?

— Із ким ти б’єшся?

— З моїми друзями. Люди з цієї околиці, що живуть, як їм до вподоби. Лейф, який мешкає зі своєю старенькою мамою, що колись гнала найкращий у цих краях самогон. Амандус, скрипаль із міцними кулаками.

— А хіба можна грати на скрипці й боксувати? Його пальці таке витримують?

— Запитай в Амандуса. Запитай в інших.

Кого вона мала на увазі, я так і не довідався. Вона пішла далі стежкою до хліва, що стояв за боксерським рингом. Коли я дивився на неї ззаду, мені здавалось, що її тіло нагадує тіло Гаррієт. Але яка була з вигляду моя донька маленькою дівчинкою? Чи підлітком? Я ступав у снігу і намагався подумки відмотати час. Луїз народилась 1967 року. Коли вона була підлітком, я якраз досягнув найбільшого успіху в своїй кар’єрі. Раптом у мені спалахнула лють. Чому Гаррієт не розповіла?

Луїз показала на сліди в снігу, що, на її думку, належали росомасі. Вона штовхнула двері хліва. На підлозі стояла гасова лампа, яку вона засвітила і повісила на стелі. Здавалось, наче я потрапив у старосвітське боксерське чи бійцівське приміщення для тренувань. На підлозі лежали гантелі та важкоатлетичні штанги, зі стелі звисала боксерська груша, на лавці лежали акуратно змотані скакалки і декілька пар червоних та чорних боксерських рукавиць.

— Коли б весна, я б запропонувала тобі побитися декілька раундів, — сказала Луїз. — Годі придумати кращий спосіб знайомства з батьком, якого бачиш уперше. Хоч як на це поглянь.

— Я ніколи в житті навіть не надягав боксерських рукавиць.

— Але ж ти бився?

— Коли мені було тринадцять-чотирнадцять років. Але це були радше бійцівські матчі на шкільному подвір’ї.

Луїз підійшла до груші і хитнула її плечем. Гасова лампа осявала її лице. Мені й досі здавалося, що я бачу Гаррієт.

— Я хвилююсь, — сказала вона. — У тебе є ще діти?

Я похитав головою.

— Більше нема?

— Ні. А в тебе?

— Нема.

Груша похитувалась.

— Я розгублена, як і ти, — сказала вона. — Часом, коли я думала про те, що в мене все ж є батько, я скаженіла. Мені здається, саме тому я навчилася битись — щоби того дня, коли б він воскрес із мертвих, могти звалити його з ніг і відправити у вічний нокаут через те, що він мене покинув.

Світло лампи падало на розсохлі стіни. Я розповів про те, як Гаррієт раптово з’явилась посеред криги, про озеро і раптове прохання заїхати сюди.

— Вона нічого не сказала про мене?

— Вона говорила тільки про озеро. А потім сказала, що хотіла 6, аби я побачив її дочку.

— Чесно кажучи, я б мала її вигнати. Вона обдурила і тебе, і мене. Але ж хворих не виганяють.

Вона торкнулася груші, щоб зупинити її.

— Це правда, що вона скоро помре? Ти лікар. Ти повинен знати, чи вона каже правду.

— Вона тяжко хвора. Не знаю, коли саме вона помре. Ніхто цього не знає.

— Не хочу, щоб вона померла в мене, — сказала Луїз і, піднявши лампу з підлоги, погасила світло.

Ми стояли в суцільній темряві. Наші пальці торкнулись. Вона схопила мою руку. Я відчув доччину силу.

— Я рада, що ти приїхав, — сказала вона. — Глибоко в душі я завжди вірила, що ти зник лише тимчасово.

— А я ніколи не думав, що в мене буде дитина.

— Не дитина, а доросла жінка практично середнього віку.

Коли ми вийшли з хліва, я бачив її силует перед собою. Незабаром небо всіють зорі, вони вже починали миготіти.

— Норрляндська ніч ніколи не буває геть темною, — промовила Луїз. — У містах уже не видно зірок. Саме тому я живу тут. Коли я жила в місті, то мені бракувало темряви і тиші, та найбільше — зірок. Не розумію, чому нікому не спадало на думку, що ця країна має фантастичні природні ресурси, які тільки й чекають, коли їх почнуть використовувати. Чому ніхто не продає тишу, як-от ліс чи руду?

Я розумів, що вона мала на увазі. Тиша, зоряне небо, може, навіть самотність стали практично недосяжними для багатьох людей. Я подумав, що все ж вона, мабуть, була схожа на мене.

— Я планую започаткувати одну справу, — сказала вона, — мої друзі-боксери будуть співвласниками. Ми продаватимемо ці мерехтливі тихі ночі. Колись ми сильно розбагатіємо, я впевнена.

— Хто твої друзі?

— За декілька кілометрів на північ є одне покинуте село. Якось у 1970-х роках його покинув останній мешканець. Хати стояли порожні, ніхто не хотів їх мати навіть як літні будиночки. Проте один старий італійський швець, Джаконеллі, приїхав сюди, шукаючи тиші. Тепер він живе в одному з будиночків і виготовляє дві пари взуття на рік. Кожного року на початку травня в полі за його домом сідає гелікоптер. З нього виходить чоловік із Парижа, забирає взуття, платить за роботу і залишає замовлення на той рік. У крамниці Спармана, давно вже закритій, живе старий рокер. Він мав псевдо Рудий Ведмідь, записав дві жовті платівки з синґлами і змагався з рокерами Раґґе та Ольгою за титул шведського короля року. У нього було вогненно-руде волосся, і він записав прекрасну обробку «Peggy Sue»^[4]. Але на свято літнього сонцестояння, коли ми накриваємо наш стіл на рингу, всі просять його заспівати «The Great Pretender».

Я дуже добре пам’ятав ту пісню в оригінальному виконанні The Platters. Ми з Гаррієт танцювали під неї. Якби я постарався, то згадав би всі строфи тієї пісні. Проте Рудий Ведмідь із його жовтими платівками з синґлами були мені незнайомі.

— Отже, тут живе чимало незвичайних людей.

— Вони є скрізь, але їх ніхто не зауважує, бо вони старі. У наш час старі люди мають бути прозорими, як скло. Найкраще, щоб їх взагалі не було видно. Ти теж ставатимеш дедалі прозорішим. Моя мама вже така.

Ми мовчки стояли. Здаля пробивалося світло з трейлера.

— Часом мені хочеться залізти спати у свій спальник тут на снігу, — сказала Луїз. — Синє світло місяця уповні створює відчуття пустелі. Там теж холодні ночі.

— Я ніколи не був у пустелі. Якщо не враховувати піщаних дюн Скаґена.

— Колись я все ж ляжу спати надворі, ризикуючи більше ніколи не прокинутись. У цих краях живуть не лише рокери. Є й джазмени. Коли я тут лежатиму, вони стоятимуть довкола мене і гратимуть повільну жалібну мелодію.

Я йшов за нею по снігу. Десь далеко кричав нічний птах. Зірки падали і загорялися знову. Я намагався зрозуміти те, що вона сказала.

Вечір був незвичайним.

Луїз готувала вечерю в трейлері, поки ми з Гаррієт тіснились на вузькому ліжку. Коли я сказав, що нам треба вирішити, де ночувати, Луїз відповіла, що ми троє помістимось на її ліжку. Я хотів заперечити, але не наважився. Потім Луїз дістала бутель дуже міцного вина зі смаком аґрусу. Гаррієт виставила одну зі своїх пляшок горілки. Луїз подала, за її словами, тушковану лосятину з городиною, вирощеною одним із її друзів у теплиці, що правила йому за домівку. Звали його Улоф, спав він серед огірків і був одним із тих, кого Луїз зустрічала на боксерському рингу навесні.

Ми всі швидко сп’яніли, найбільше Гаррієт, — вряди-годи вона починала дрімати. Луїз мала кумедну звичку клацати зубами, як випивала келих вина. Я ж намагався не піддаватись алкоголю. Проте мені не вдалось.

З дедалі заплутанішої уривчастої розмови в мене склалось приблизне уявлення про спільне життя Луїз та Гаррієт. Вони завжди підтримували контакт, часто сварились і майже ніколи не погоджувались одна з одною. Проте вони любили одна одну. Мені дісталася сім’я, де було багато гніву і сильна любов, яка тримала цю сім’ю вкупі.

Ми довго розмовляли про собак. Не таких, яких водять на повідку, а про диких псів з африканських рівнин. Моя донька сказала, що вони нагадують її лісових друзів. Африканська зграя псів метляє хвостами зграї боксерів із Норрлянду. Я розповів, що в мене був пес, чию породу неможливо було визначити. Луїз схвально закивала головою, коли зрозуміла, що пес вільно бігав на острові моїх дідуся та бабусі. Її зацікавлення викликала навіть стара кицька.

Врешті Гаррієт заснула від знемоги, горілки й аґрусового вина. Луїз акуратно накрила її коцом.

— Вона завжди хропла. Коли я була малою, то уявляла собі, що це не вона, а мій батько приходив щоночі в подобі невидимої істоти й хропів. Ти хропиш?

— Так.

— Ура, вип’ємо за мого батька!

— За мою доньку!

Вона абияк наповнила наші келихи, червоне вино вилилось на стіл. Вона витерла його просто долонею.

— Коли я почула, що приїхало авто, і вийшла на подвір’я, мені стало цікаво, якого це хлопа привезла Гаррієт.

— Вона часто приїжджає в гості з різними чоловіками?

— Хлопами. Не чоловіками. Вона завжди знаходить когось, хто привозить її сюди, а потім назад додому. Вона може сидіти в кафе на Сьодері в Стокгольмі з жалібним і втомленим виглядом. І завжди хтось пропонує їй свою допомогу, наприклад, підвезти додому. Вже сидячи в машині, тепер із ходунцями в багажнику, вона каже, що її треба відвезти за триста кілометрів на північ, південніше Гудіксвалля. На диво, майже ніхто їй не відмовляє. Але їй швидко набридає, і вона знаходить когось нового: мама нетерпляча. У моєму дитинстві було й таке, коли кожного недільного ранку в маминому ліжку був новий чоловік. Я любила вискакувати на них і будити, аж доки моя присутність починала їм дошкуляти. А потім бувало й таке, що вона довго навіть не дивилась на чоловіків.

Я вийшов надвір справити малу потребу. Ніч палахкотіла зірками. Крізь вікно було видно, як Луїз поклала подушку під голову своїй матері. Я мало не заплакав. Мені захотілося втекти, сісти в авто і забратися звідси. Однак я й далі дивився на неї крізь вікно, і мені здавалося, що вона знає, що я крадькома спостерігаю за нею. Раптом вона повернулась до вікна й усміхнулась.

Я не сів у машину, а зайшов досередини.

Ми сиділи в тісному трейлері, пили й нерішуче бесідували. Власне, мені здається, що ніхто з нас так і не промовив того, що йому насправді хотілося сказати. Луїз витягла з шухляди декілька альбомів із фотографіями. Вицвілі чорно-білі та здебільшого неякісні кольорові світлини, які почали робити в 1960-х роках, — на них майже в усіх в очах відбивався спалах, через що люди мали упирячий погляд. В альбомах були фотографії жінки, яку я покинув, і найжаданішої у світі дочки. Іще маленька дівчинка — зовсім не жінка. В її погляді було чекання. Так, наче вона насправді не хотіла, щоб її бачили.

Поки я гортав альбом, вона мало говорила, відповідала лише на мої запитання. Хто зробив фотографію? Де вони були? Того літа, коли моїй доньці виповнилося сім, вони з мамою та чоловіком на ім’я Рікард Мюнтер провели декілька тижнів на півострові Єттерьон неподалік Варберга. Рікард Мюнтер мав міцну статуру, був лисим і всякчас із цигаркою в зубах. Я відчув ревнощі. Він був із моєю донькою, ще такою маленькою, якою я хотів би бачити її тепер. Він помер через декілька років після того, як їхні стосунки з Гаррієт згасли. Екскаватор перекинувся і роздушив його. Тож тепер він існував тільки на тих фотографіях із цигаркою та червоними відблисками спалаху в зіницях.

Я закрив альбом, не міг більше бачити тих фотографій. Вміст бутля спорожнився. Гаррієт спала. Я запитав у Луїз, кому вона писала листи. Вона похитала головою.

— Не зараз. Завтра, як прокинемось і протверезіємо. А тепер ходімо спати. Вперше у своєму житті я лежатиму між своїми батьками.

— Ми не помістимось у тому ліжку, — сказав я. — Я спатиму на підлозі.

— Помістимось.

Вона обережно посунула Гаррієт і склала стіл, прибравши з нього горнята і келихи. Ліжко можна було розкласти, але я зрозумів, що навіть так у ньому буде надзвичайно тісно.

— Я не роздягатимусь перед своїм батьком, — сказала вона. — Вийди. Я постукаю в стіну, коли лежатиму під ковдрою.

Я послухався.

Зоряне небо вертілося перед очима. Я спіткнувся і впав у сніг. У мене з’явилася дочка, і, можливо, вона вподобає або навіть полюбить свого батька, якого вона ніколи давніше не знала.

Я побачив своє життя.

Ось куди воно мене завело. Можливо, попереду ще буде декілька роздоріж. Але небагато, і невдовзі вони закінчаться.

Луїз постукала. Вона погасила всі лампи і засвітила свічку на маленькому холодильнику. Я бачив два обличчя поряд. Найдальше Гаррієт, а біля неї — донька. Мені залишилась маленька смужка ліжка.

— Задуй свічку, — сказала Луїз. — Я не хочу згоріти першої ж ночі, коли сплю зі своїми батьками.

Я зняв із себе одяг, залишивши спідні і майку, погасив світло і заліз під ковдру. Не торкатись до Луїзи було неможливо. Я здивувався, коли зауважив, що вона лежала гола.

— Ти не могла б надягти нічну сорочку? — сказав я. — Я не можу спати біля тебе голої. Ти ж розумієш.

Вона перелізла через мене на підлогу і надягла щось, що мені здалося сукенкою. А потім знову лягла в ліжко.

— А тепер спімо, — сказала вона. — Нарешті я почую, як хропе мій тато. Я не спатиму, поки ти не заснеш.

Гаррієт бурмотіла щось крізь сон. Коли вона поверталась, ми теж мусили повертатися за нею. Луїз була теплою. Мені хотілося, щоб вона була маленькою дівчинкою, що солодко спить у своїй нічній сорочці, притулившись до мене, а не дорослою жінкою, яка раптом з’явилась у моєму житті.

Не знаю, коли я заснув. У ліжку ще довго ворушились. Коли я прокинувся, то виявив, що лежу в ньому сам.

У трейлері нікого не було. Мені не потрібно було вставати і відчиняти двері, щоб зрозуміти, що моєї машини нема.

З

Я уявляв, як Луїз розвернулась іпоїхала. Раптом я збагнув, що все було прораховано з самого початку. Гаррієт витягнула мене, познайомила з моєю дочкою, а потім вони забрали моє авто і втекли. Мене покинули самого в лісі.

Була за десять десята. Погода змінилась, температура піднялась до плюсової. З брудного трейлера капало. Я повернувся всередину. Голова боліла, а в роті пересохло. Я не знайшов записки про їхній від’їзд. На столі стояв термос із кавою. Я витягнув тріснуте горня з рекламою мережі магазинів здорової їжі.

Здавалось, наче ліс безупинно наближається до трейлера.

Кава була міцна, а похмілля важке. Я вийшов надвір із горням кави. На деревах лежала волога мла. Здалека долинув постріл рушниці. Я затримав подих. Ще один вистріл, далі тиша. Здавалось, наче звуки мусили вистояти в черзі, перш ніж тиша, вагаючись, по одному впускала їх до себе.

Я зайшов досередини і почав методично обшукувати трейлер. Хоча було тісно, але в ньому виявилось навдивовижу багато місця для зберігання речей. Луїз підтримувала порядок. В одязі вона любила каштанові, часом темно-червоні та землисті відтінки. У маленькій скриньці в народному стилі з позначеним на кришці 1822 роком я на своє здивування знайшов чимало грошей. Купюри в тисячу та п’ятсот крон на суму 47 500 крон. Потім я почав нишпорити в шухлядах із документами та листами. Перше, на що я натрапив, була фотографія Еріха Гонеккера з його підписом. На звороті було написано, що фотографія датована 1986-м роком і її надіслало посольство Німецької Демократичної Республіки в Стокгольмі. В шухляді було ще декілька знімків, усі підписані. Горбачова, Рональда Рейгана, а також кількох невідомих мені африканців, здається, прем’єр-міністрів. Серед цих фотографій була й одна із зображенням австралійського прем’єр-міністра, чиє ім’я я не зміг розібрати.

Я перейшов до другої шухляди, наповненої листами. Прочитавши зо п’ять листів, я почав здогадуватись, що саме робила моя дочка. Вона писала листи різним політичним лідерам світу, висловлюючи протест проти їхнього ставлення як до своїх співгромадян, так і до громадян інших країн. У кожному конверті лежала копія листа, який вона написала своїм кострубатим почерком, а також отримана відповідь. Еріху Гонеккеру вона обурливо писала англійською, що стіна посеред Берліна — справжня ганьба. У відповідь вона отримала фотографію, на якій Гонеккер стоїть на подіумі і махає розмитій масі народу. Луїз написала Маргарет Тетчер, що вона повинна гідно поводитися зі страйкарями на вугледобувних шахтах. Я не знайшов відповіді від залізної леді, у всякому разі окрім фотографії дами з торбинкою напоготові у конверті нічого не було. Але звідки ж Луїз бере гроші? На це запитання відповіді я не знайшов.

Більше знайти я не встиг. Я почув шум уже близької машини. Я засунув шухляди на місце і вийшов. Луїз їхала швидко. Машина ковзала по мокрому снігу.

Луїз витягла ходунці з багажника.

— Ми не хотіли тебе будити. Я рада, що мій батько вміє хропти.

Вона допомогла Гаррієт вибратись із машини.

— Ми їздили на закупи, — радісно сказала вона. — Я купила панчохи, спідницю і капелюх.

Луїз витягла із заднього сидіння декілька пакетів з одягом.

— Моя мама завжди погано вдягалась, — сказала вона.

Я заніс пакети в трейлер, тим часом як Луїз допомагала Гаррієт піднятись по слизькому горбку.

— Ми їли, — промовила Луїз. — Ти голодний?

Я був голодний, але все одно похитав головою. Мені не сподобалось, що вона взяла мою машину, не попросивши дозволу.

Гаррієт лягла відпочити на ліжку. Я зрозумів, що поїздка підняла їй настрій, але разом із тим виснажила. Невдовзі вона заснула. Луїз витягла червоний капелюх, куплений Гаррієт.

— Він їй пасує, — сказала вона. — Так, наче зроблений саме для неї.

— Я ніколи не бачив її в капелюсі. Замолоду ми завжди ходили з непокритою головою, навіть у холод.

Луїз поклала капелюх на місце і почала розглядатись у трейлері. Невже я залишив за собою сліди? Невже вона зауважить, що я витратив час на те, щоби поритись у її речах? Вона повернулась до мене, а потім почала розглядати мої черевики, що стояли на газеті відразу біля вхідних дверей. Я носив їх уже багато років. Вони були зношені, а дірки для шнурівок порвані. Вона встала, акуратно накрила Гаррієт коцом і надягла куртку.

— Вийдімо, — сказала вона.

Я охоче пристав на її пропозицію. Біль голови не давав спокою.

Ми стояли біля трейлера і наповнювали легені жорстким повітрям. Я подумав про те, що вже багато днів не веду свій бортовий журнал. Я поганої думки про себе, коли не дотримуюся своїх звичок.

— Твоє авто в поганому стані, — сказала Луїз. — Гальма погано працюють.

— Мене задовольняє і так. Куди ми поїдемо?

— Ми відвідаємо одного доброго друга. Я хочу тобі дещо подарувати.

Я в’їхав машиною у болото. Коли ми вибрались на головну дорогу, Луїз сказала повернути ліворуч. Декілька завантажених колодами лісовозів здіймали хмари снігу. За кілька кілометрів вона вказала праворуч, — знак повідомляв, що ми рухаємось у напрямку села Мутьєрвсбюн. Сосни щільно обступали погано розчищену дорогу. Луїз дивилась у переднє вікно. Я чув, як вона стиха мугикала мелодію. Я впізнав її, але не міг згадати назви.

Дорога розгалужувалась, Луїз указала ліворуч. Через кілометр відкрилась галявина з рядами садиб із порожніми, мертвими хатами і коминами без диму. Лише одна при дорозі, двоповерхова дерев’яна хатина з зеленою облущеною верандою подавала ознаки життя. На сходах сидів кіт, з комина звивалась тоненька цівка диму.

— Віа-Саландра у Римі, — сказала Луїз. — Колись я побуваю на тій вулиці. А ти був у Римі?

— Я був там декілька разів, але не знаю такої вулиці.

Луїз вийшла з авто. Я йшов за нею. З дерев’яної, без сумніву понад столітньої хати лунала оперна музика.

— Тут живе геній, — сказала Луїз. — Джаконеллі Матеотті. Він уже старий. Колись він працював на відомий шевський рід Ґатто. В юності його навчав сам Анджело Ґатто, який відкрив свою майстерню на початку XX століття. А тепер він привіз свої вміння в цей ліс. Він втомився від транспортного руху та всіх тих важливих і нетерплячих клієнтів, які не зважали на те, що на виготовлення доброго взуття потрібні терпіння і час.

Луїз подивилась мені в очі й усміхнулась.

— Я хочу зробити тобі подарунок, — сказала вона. — Я хочу, щоб Джаконеллі виготовив для тебе пару взуття. Черевики, що на тобі, — справжнє знущання з твоїх ніг. Джаконеллі розповідав мені про всі дивовижні кісточки й м’язи, завдяки яким ми можемо ходити й скакати, ставати навшпиньки, танцювати балет чи тягнутись за чимось на високій полиці. Я знаю оперних співачок, які не переймаються режисерами чи диригентами, костюмами та високими нотами. Все, що їм треба, — добре взуття, в якому вони будуть співати.

Я витріщився на неї. Я наче слухав свого батька, безвільного офіціанта, що вже багато років спочивав у могилі. Він теж розповідав про оперних співачок. Як дивно думати про те, що мій батько і моя дочка мали б досить про що поговорити.

То вона збиралась подарувати мені черевики? Я хотів відмовитись, але вона здійняла руку, піднялась по сходах, зняла кота і відчинила вхідні двері. На нас накотилась хвиля оперної музики, що линула з однієї з кімнат. Ми пройшлися кімнатами, де Матеотті жив і зберігав шкіру й колодки. На стіні виднів написаний рукою, як я здогадувався — самого Джаконеллі, девіз. Хтось на ім’я Чжуан Цзи сказав: «Якщо взуття пасує, про ноги не думаєш».

Одну з кімнат заповнювали дерев’яні колодки, складені на поличках, розташованих від підлоги до стелі. До кожної колодки був причеплений папірець з ім’ям. Луїз витягла декілька колодок із різних місць, і я розкрив рота від здивування, коли прочитав імена. Джаконеллі шив взуття вже покійним американським президентам, проте їхні колодки і досі зберігались. Там були імена диригентів й акторів, людей, яких потім стратили чи проголосили святими. У голові почало паморочитися від того, що довкола стільки відомих ніг. Здавалось, наче колодки самі пройшли крізь сніг і болото, щоб майстер, якого я ще не бачив, зміг виготовити своє чудесне взуття.

— Щоби виготовити один-єдиний черевик потрібно виконати двісті різних дій, — сказала Луїз.

— Це, напевно, дуже дорого, — сказав я. — Якщо взуття прирівнюєш до ювелірних витворів.

Вона осміхнулась.

— Джаконеллі зобов’язаний мені. Він радо розквитається.

Розквитається.

Коли я востаннє чув, щоб хтось вживав це давнє слово? Я не міг пригадати. Можливо, у дрімучих лісах мова розвивалась у свій спосіб, тоді як у великих містах слова зазнавали суворих переслідувань?

Ми йшли далі старим будинком. Довкола колодки, інструменти, в одній кімнаті стояв різкий запах дубленої шкіри, що лежала в паках на простих дерев’яних столах.

Музика закінчилась фінальною частиною опери. Стара підлога скрипіла під нашими кроками.

— Я сподіваюсь, ти помив ноги, — сказала Луїз, коли ми стояли перед останніми зачиненими дверима.

— А що, як не помив?

— Джаконеллі нічого не скаже. Але він засмутиться, навіть якщо нічого не показуватиме.

Вона постукала і відчинила двері.

За столом з акуратно розкладеними інструментами сидів старий чоловік, схилений над колодкою, частково покритою шкірою. Він мав окуляри і був лисий, незважаючи на кілька пасом волосся на потилиці. А ще надзвичайно худий — один із тих людей, що здаються майже невагомими. В кімнаті стояв лише той один стіл. Стіни були порожні, жодних поличок із колодками, самі лише голі дерев’яні колоди. Музика линула з радіо на одному з підвіконь. Луїз нахилилась і поцілувала старого чоловіка в тім’я. Він був радий її бачити й обережно відклав від себе коричневий черевик, над яким працював.

— Це мій батько, — сказала Луїз. — Він повернувся після всіх цих років.

— Добрий чоловік завжди повертається, — відповів Джаконеллі ламаною шведською.

Він встав і міцно потис мою руку.

— У вас прекрасна дочка, — сказав він. — Ідо того ж чудовий боксер. Вона завжди сміється і допомагає мені, коли є потреба. Чому ви ховались?

Він і досі не відпускав мою руку, а стискав її все сильніше.

— Я не ховався. Я не знав, що маю дочку.

— У глибині душі чоловік завжди знає, є в нього дитина, чи ні. Але ви повернулись. Луїз утішена. Це все, що мені треба знати. Вона вже давно чекала, що ви прийдете до неї в ліс. Можливо, ви, самі того не усвідомлюючи, наближались до того лісу всі ці роки? Заблукати в собі так само легко, як і на лісових дорогах чи вулицях міст.

Ми вийшли в кухню Джаконеллі. На відміну від його аскетичної майстерні, кухня була заставлена баняками, сушеними травами, вінком часнику, що звисав зі стелі, гасовими лампами і рядами слоїчків зі спеціями на гарно вирізьблених поличках. Посередині стояв великий важкий стіл. Джаконеллі провів мене поглядом і погладив рукою рівну поверхню столу.

— Бук, — сказав він. — Саме з цієї прекрасної деревини я виготовляю свої колодки. Давніше я отримував деревину з Франції. Колодки не можна виготовляти з іншого дерева, ніж бук, який росте в пересіченій місцевості, добре витримує тінь і не піддається різким і несподіваним змінам клімату. Я завжди сам вибирав, які дерева рубати. Я вибирав їх за два чи три роки перед тим, як наповнити свій склад. І рубали їх завжди взимку, розрубували на куски завдовжки не більше двох метрів, і певний час вони лежали надворі. Коли я переїхав до Швеції, то в мене з’явився постачальник зі Сконе. Я вже застарий, щоби щороку їздити вибирати для себе дерева. Мене це дуже засмутило. Але я виготовляю дедалі менше колодок. Ходячи кімнатами, я думаю, що скоро взагалі перестану виготовляти взуття. Чоловік, що вибирає, які дерева рубати, подарував мені цей буковий стіл на моє дев’яностоліття.

Старий майстер попросив нас сісти і витяг пляшку червоного вина, обмотану ликом. Його рука не тряслась, коли він наповнював келихи.

— Вип’ємо за повернення батька, — сказав він і підняв келих.

Вино було дуже смачне. Я усвідомив, що мені бракувало чогось, про що я навіть не здогадувався впродовж самотніх років на острові. Келих вина в товаристві друзів.

Джаконеллі почав розповідати дивовижні історії про все те взуття, яке він виготовив, про постійних клієнтів та їхніх дітей, які приходили до його майстерні, коли батьків уже не було серед живих. Але найбільше він розказував про всі ті ноги, які бачив і міряв, щоб потім виготовити колодки; про стопи, на які спирається все тіло і які проносили мене вже 150 000 кілометрів; про значення головки таранної кістки, caputa tali, для сили стопи. Мене зацікавила навіть його розповідь про дрібну і незначну кубічну кістку, os cuboideum. Здавалось, він знав про кістки і м’язи стопи геть усе. Багато з того, що він розповідав, я пам’ятав ще зі свого навчання, наприклад про загалом геніальну анатомічну властивість, яка полягає в тому, що всі м’язи короткі, а це надає їм сили, витривалості та гнучкості.

Луїз сказала, що хоче, щоб Джаконеллі виготовив для мене пару черевиків. Він задумано закивав і довго розглядав моє обличчя, перш ніж почати розпитувати мене про мої ноги. Він відсунув керамічну мисочку з горішками й мигдалем і попросив мене стати на стіл.

— Без взуття і шкарпеток. Я знаю, що сучасні шевці дозволяють міряти ногу в шкарпетці. Але я старомодний. Я хочу бачити голу ногу, більше нічого.

Мені ніколи в житті не приходило до голови, що одного дня хтось мірятиме мої ноги, щоби пошити для мене взуття. Взуття завжди міряють у магазині. Я вагався, але все ж таки зняв свої старі черевики, скинув шкарпетки і виліз на стіл. Джаконеллі з жалем оглянув мої черевики. Вочевидь, Луїз уже доводилось бути під час вимірювання людських стіп, бо вона зникла в одній з кімнат і повернулася звідти з папером, підставкою для писання й олівцем.

Все скидалося на церемонію. Джаконеллі подивився на мої ступні, провів по них пальцями і спитав, як я почуваюсь.

— Здається, добре.

— Вас нічого не турбує?

— Інколи болить голова.

— Зі стопами все гаразд?

— У всякому разі вони не болять.

— Вони не набрякли?

— Ні.

— Найважливіше під час виготовлення взуття — це поміряти ступню у звичному стані, ні в якому разі не вночі чи за штучного освітлення. Мені потрібно лише зміряти ваші ступні в здоровому стані.

Мені здавалось, наче з мене кепкують. Але Луїз мала серйозний вигляд і, здавалось, була готова почати писати.

Джаконеллі витратив більше ніж дві години, щоб оцінити мої стопи і записати всі мірки, необхідні для виготовлення колодок, а потім і черевиків, які мені хотіла подарувати донька. Впродовж тих двох годин я зробив висновок, що світ стіп набагато складніший і ширший, ніж можна подумати. Джаконеллі довго шукав необхідний перетин, щоб визначити, чи моя права та ліва стопи повернуті всередину чи назовні. Він перевірив форму верхньої частини стопи, щоб з’ясувати, чи нема типових деформацій, плоскостопості, чи мізинці не стирчали, чи великі пальці не були викривлені. Я зауважив, що Джаконеллі мав золоте правило: щоб досягти найкращих результатів, слід використовувати лише найпростіші засоби вимірювання. Йому вистачило двох підошов і шевської вимірювальної стрічки. На ній, жовтій, були дві шкали. Першу використовував для вимірювання довжини стопи за допомогою французької міри — 6,66 міліметра. Друга шкала слугувала для вимірювання ширини стопи в одиницях метричної системи — сантиметрах та міліметрах. Окрім цих інструментів він використовував старовинний косинець, і коли я став на білий папір, він обвів контури моїх ніг простим олівцем. Він без упину говорив, і мені пригадалися перші роки моєї кар’єри хірурга, коли старші лікарі завжди коментували кожнісіньку свою дію, оцінювали кожен надріз, кровотечу та загальний стан пацієнта. Обводячи контури моїх стоп, Джаконеллі розповідав, що в цей момент олівець слід тримати рівно під кутом 90 градусів. А якщо кут буде меншим, говорив Джаконеллі своєю ламаною шведською, взуття буде замале щонайменше на один розмір.

Він виводив контур ноги від п’яти, завжди треба починати з неї, далі по внутрішній стороні стопи і до великого пальця, довкола кінчиків решти пальців і зовнішньої сторони стопи і назад до п’ятки. Він попросив мене міцно притиснути пальці до землі. Він так і сказав, хоча я стояв на столі, застеленому папером. Для Джаконеллі опорою завжди була земля, нічого іншого крім неї.

— Добре взуття допомагає забути про ноги, — мовив він. — Ніхто ж не ступає по життю на столі чи підстеленому папері. Стопа і земля нероздільні.

Ліва і права стопи ніколи не бувають однаковими, тож треба обмалювати контури кожної задля точності. Коли обидві ступні було окреслено, Джаконеллі відзначив розташування кісток великого пальця й мізинця, а також крайні точки кісточки й п’яти. Він малював повільно, так, наче не лише обводив контури моїх ніг, а й був задіяний у якомусь невідомому мені внутрішньому процесі, про який я міг лише здогадуватись. Я зауважив те саме в хірургів, якими захоплювався. Такі лікарі під час своїх операцій створювали якусь таємницю, про яку знали лише вони самі.

Коли я врешті зміг спуститися зі столу й сісти в старе плетене крісло, то всю процедуру повторили ще й там. Я подумав, що Джаконеллі привіз те крісло із собою з Рима, коли вирішив продовжити свою діяльність у дрімучому норрляндському лісі. Він і далі виконував усе дуже прискіпливо, проте цього разу вже не розмовляв, а мугикав якусь арію з тієї опери, яку слухав, коли ми з Луїз зайшли в його дім.

Пізніше, коли були зняті всі мірки і я міг надягти шкарпетки і свої старі нещасні черевики, ми випили ще по келиху вина. Джаконеллі здавався втомленим, наче його виснажило вимірювання моїх ніг.

— Я пропоную пошити пару чорних із фіолетовим відтінком черевиків, — сказав Джаконеллі. — З візерунком спереду та вирізаними дірками для шнурівок. Щоб витримати строгий стиль, але все ж зробити їх неповторними, ми використаємо два різновиди шкіри. Для передків у мене є клапоть шкіри, дубленої ще двісті років тому. Це надасть своєрідності кольору та дотику.

Він налив нам ще по келиху вина, спорожнивши пляшку.

— Взуття буде готове за рік, — сказав він. — Зараз я працюю над парою черевиків для одного з провідних ватиканських кардиналів. Крім того, нове взуття чекає диригент Кескінен, і я пообіцяв співачці Клінковій пару черевичків для її вечорів романсу. Я візьмуся за ваше взуття через вісім місяців, і за рік воно буде готове.

Ми спорожнили келихи. Він потис нам руки і вийшов. Коли ми виходили через двері, то знову почули музику з кімнати, що правила йому за майстерню.

Я зустрів майстра, що жив у покинутому селі в дрімучих лісах. Далеко за межами міст ховались люди з неймовірними та несподіваними здібностями.

— Дивовижний чоловік, — сказав я, коли ми йшли до машини.

— Митець, — промовила моя донька. — Його взуття незрівнянне, абсолютно не схоже на будь-яке інше.

— Чому він переїхав власне сюди?

— У місті він божеволів. Тіснота, поспіх не дозволяли йому спокійно працювати. Він жив на Віа-Саландра. Колись я вирішила, що на власні очі побачу те, що він покинув.

Що далі ми їхали, то більше сутеніло. Коли ми наближались до автобусної зупинки, вона попросила повернути і зупинитись.

Ліс був зовсім поруч. Я подивився на неї.

— Чому ми зупинились?

Вона простягнула руку. Я схопився за неї. Ми мовчки сиділи. З гуркотом проїхав лісовоз, здіймаючи за собою хмари снігу.

— Я знаю, що ти нишпорив у моєму трейлері, поки нас не було. Нічого страшного. Мої таємниці не лежать у шухлядах чи на поличках.

— Я бачив, що ти пишеш листи і деколи отримуєш відповіді. Але навряд чи це ті відповіді, яких ти чекаєш?

— Я отримую підписані фотографії політиків, яких я звинувачую в скоєнні злочинів. Більшість із них ухиляється від звинувачень або й взагалі не відповідає.

— Що ти хочеш цим досягти?

— Спробувати щось змінити. Навіть якщо та зміна буде геть дрібна і непомітна. Але проте вона відбудеться.

У мене було безліч запитань. Але вона перебила мене, перш ніж я встиг їх озвучити.

— Що ти хочеш про мене знати?

— Ти живеш дуже незвичним життям тут у лісі. Але, мабуть, воно не менш дивне, ніж моє. Мені важко розпитати у тебе все, що я хотів би знати. Але інколи я вмію слухати. Лікар мусить це вміти.

Вона мовчки сиділа якусь хвилю, а тоді озвалась.

— Твоя дочка сиділа у в’язниці. Одинадцять років тому. Я не вчинила насильства, лише шахрайство.

Вона відчинила двері в авто — і всередині швидко похолодніло.

— Я відверта, — сказала вона. — Ви з мамою обманювали одне одного. Я не хочу бути такою, як ви.

— Ми були молоді, — промовив я. — Ніхто з нас не знав себе самого настільки, щоб завжди чинити правильно. З правдою інколи дуже важко давати раду. З брехнею простіше.

— Я хочу, щоб ти знав, як мені було. В дитинстві мені здавалося, що мене підмінили. Або що я тимчасово жила з мамою, чекаючи приходу своїх справжніх батьків. Ми воювали одна з одною. Мушу сказати, що жити з Гаррієт було нелегко. Тебе це оминуло.

— Що сталося?

Вона знизала плечима.

— Банальщина. Все по черзі. Клей, розчинник, зловживання, прогули в школі. Але я не опустилась на дно, а взялася за себе. Я згадую той час як гру в піжмурки, коли ти ходиш із зав’язаними очима. Мама сварилася замість того, щоб допомогти. Вона думала, що від її крику ми полюбимо одна одну. Я втекла з дому за першої нагоди. Я погрузла в боргах, почала шахраювати, і врешті двері за мною замкнулись. Знаєш, скільки разів Гаррієт мене відвідувала, поки я сиділа?

— Скільки?

— Один раз. Якраз перед тим, коли я мала виходити. Вона хотіла пересвідчитись, що я не маю намірів повертатися додому. Після цього ми не розмовляли п’ять років. Відновити контакт нам удалось нескоро.

— А далі?

— Я зустріла Янне, він був звідси, з півночі. Одного ранку я прокинулась від того, що він холодний. Похорон Янне відбувся у церкві неподалік. Прийшли родичі, про яких я навіть не знала. Раптом я встала і сказала, що хочу заспівати одну пісню. Не знаю, звідки в мене взялося стільки відваги. Можливо, це був гнів від того, що я знов залишилася сама і що всі ці родичі з’явилися саме тепер, а не тоді, коли були потрібні. Єдине, що я тоді згадала, була перша строфа пісні «Моряк любить морську хвилю». Я заспівала її двічі, і пізніше мені здавалося, що це було найпрекрасніше, що я зробила за все життя. Коли я вийшла з церкви і побачила ці сині гельсінґляндські ліси, то відчула єдність із ними і цією тишею. Так я потрапила сюди, зовсім не плановано, через випадок. Тоді як інші тікають звідси, я показала місту спину. Тут я зустріла людей, про існування яких ніколи раніше не здогадувалась. Ніхто мені про них не розповідав.

Вона перебила свою розповідь, сказавши, що в машині, вже надто холодно, щоб сидіти так далі. Мені здалося, наче те, що вона розповіла, могло б міститися на звороті книжки. Короткий зміст життя — від і до. Насправді я й далі нічого не знав про свою доньку. Але вона заговорила.

Я завів машину. Темряву прорізали фари.

— Я хотіла, щоб ти знав, — сказала вона. — Для початку досить.

— Нехай усе стається само собою, — відповів я. — Найкраще зближатися невеликими кроками. Це стосується як тебе, так і мене. Якщо рухатись занадто швидко, то можна зіткнутись чи потонути.

— Яку морі?

— Невидиме зауважуєш надто пізно. Це стосується не лише невизначених морських шляхів, а й людей.

Я повернув на трасу. Чому я не розповів їй про свою катастрофу? Можливо, у всьому винні втома і сум’яття після всіх потрясінь за останні дні? Я розповім їй, але не тепер. Здавалось, наче я застиг у тій миті, коли, вийшовши з ополонки, відчув чиюсь присутність за своєю спиною і посеред криги зауважив Гаррієт, сперту на свої ходунці.

Я глибоко поринув у меланхолію норрляндських лісів. І все ж більша частина мене і далі була біля тієї ополонки. Коли я повернусь, і, якщо крига ще не зійде, мені знадобиться чимало часу, щоб прорубати нову.

4

Світло фар та тіні вигравали на снігу.

Ми вийшли з авто назустріч тиші. Надворі було зоряно, похолодніло, температура й далі падала. Крізь вікна трейлера пробивалося слабке світло.

Коли ми ввійшли, я зрозумів, що щось не так, почувши дихання Гаррієт. Не змігши її розбудити, я поміряв її пульс, він був швидкий і нерівномірний. Мій тонометр лежав у машині. Я попросив Луїз принести його. Верхній і нижній тиск був завищений.

Ми винесли її в машину. Луїз запитала, що сталось. Я відповів, що Гаррієт потребувала медичної допомоги та огляду лікаря. Можливо, в неї стався інсульт або щось пов’язане з її загальним станом здоров’я. Я не знав.

Ми їхали в темряві в напрямі Гудіксвалля. Лікарня нагадувала освітлений корабель. У пункті невідкладної допомоги нас прийняли дві приязні медсестри. Гаррієт прийшла до тями, і невдовзі її оглянув лікар. Попри те, що Луїз запитально дивилась на мене, я не сказав, що я сам лікар чи колись ним був. Сказав лише, що Гаррієт хвора на рак і їй залишилось небагато. Вона приймала знеболювальні, ото й усе. Я написав назви ліків на аркушику і передав йому.

Ми чекали, поки лікар мого ж віку закінчить огляд. Опісля він повідомив, що залишить її на ніч під наглядом у лікарні. Під час огляду він не зауважив, щоб із Гаррієт щось сталось. Вочевидь, причиною був загальний стан її здоров’я.

Гаррієт знову заснула, коли ми залишили її і вийшли в нічну темінь. Було по другій і все ще зоряно. Луїз різко спинилась.

— Вона помирає? — запитала вона.

— Не думаю. Вона з витривалих. Якщо вона зуміла пробратись на кризі зі своїми ходунцями, то в ній ще багато сили. Я думаю, вона скаже, коли прийде її час.

— Коли мені страшно, я завжди голодна, — сказала Луїз. — Іншим стає зле. А я мушу їсти.

Ми сіли в охололе авто.

Біля в’їзду в місто я бачив нічний фаст-фуд. Ми поїхали туди. Там сиділо декілька товстих лисих раґґарів^[5], які, здається, і далі жили в далеких 1950-х роках. Усі вони були п’яні, як завжди, — крім одного, того, хто мав їхати за кермом. Надворі стояло велике блискуче «шевроле». Коли я проходив повз них, запахло гелем для волосся.

На моє здивування, я почув, що вони розмовляють про оперного співака Юссі Бйорлінґа. Луїз теж звернула увагу на їхню голосну п’яну розмову. Вона непомітно показала пальцем на одного з чотирьох чоловіків із золотими кульчиками у вухах, животом, випнутим із джинсів, та салатним соусом у кутиках рота.

— Брат Улофсон, — стиха сказала вона. — Ця компанія називає себе «Брати Brothers». У брата гарний голос. Молодим він співав соло в церкві. Але підлітком став раґґаром і перестав співати. Дехто вважає, що він міг далеко піти, навіть підкорити оперну сцену.

— Чому тут нема звичайних людей, — сказав я, читаючи меню. — Чому всі, кого ми зустрічаємо, такі дивні? Італієць-швець, старий раґґар, що розмовляє про Юссі Бйорлінґа?..

— Не буває звичайних людей, — сказала вона. — Це перекручене уявлення про світ, яке нам уперто нав’язують політики. Наче ми безконечна сіра маса, що не може і не хоче визнати, що ми різні. Скільки розмов точиться довкола банальності, якої насправді не існує. Або, можливо, так деякі політики виправдують своє зневажливе ставлення до людей. Я часто задумувалась над тим, щоб почати писати листи ще й шведським політикам. Сірим кардиналам.

— Кому?

— Я їх так називаю. Можновладці. Ті, що отримують мої листи і замість відповіді надсилають лише свою ідольську фотографію. Сірі кардинали.

Вона замовила страву під назвою «Королівський обід», а мені вистачило й горнятка кави, пачки чіпсів та гамбургера. Вона справді зголодніла. Здавалось, наче вона хоче запакувати до рота все, що на таці.

Це було неапетитно. За столом вона поводилась так, що мені було соромно. «Як бідна дитина», — подумалось мені. Я пригадав подорож до Судану з групою ортопедів, які повинні були з’ясувати, як краще будувати протезувальні клініки для постраждалих від мін. Саме тоді я побачив бідних дітей, які з шаленим відчаєм накидаються на їжу — декілька рисових зернят, овочі, а може, печиво з якоїсь далекої країни, що надає гуманітарну допомогу.

Окрім чотирьох раґґарів, які, наче печерні люди, вилізли з минулого, у ресторані сиділо ще декілька водіїв вантажівок. Вони посхилялись над своїми тацями, ніби поснули або поринули в роздуми про скінченність життя. Було також декілька дівчаток, зовсім юних, не більше чотирнадцяти-п’ятнадцяти років. Вони перешіптувалися, заходилися сміхом і продовжували шептатись. Я пам’ятав це взаємне непохитне підліткове відчуття довіри. Ці обіцянки мовчати, яких ніколи ніхто не дотримувався і розголошував таємниці за першої ж нагоди. Однак вони були надто юні, щоб сидіти в такому місці серед ночі. Мене це обурило. Хіба їм не час спати? Луїз вловила мій погляд. Вона поглинула свою королівську страву, перш ніж я встиг зняти кришку з кавового горнятка.

— Я їх ніколи давніше не бачила, — сказала вона. — Вони не місцеві.

— Хіба ти знаєш усіх, хто живе в цьому місті?

— Ні, але я впевнена, що вони не звідси.

Я спробував пити каву, але вона була надто гірка. Я подумав, що варто було б вернутись у трейлер і поспати хоч кілька годин, перш ніж доведеться знову їхати до лікарні. Але ми засиділись аж до світанку. Раґґари вже пішли, як і ті дівчатка. Я геть випустив з уваги, коли зникли водії вантажівок. Раптом їх там не стало. Луїз теж не звернула уваги на їхній відхід.

— Бувають люди — перелітні птахи, — сказала вона. — Вони долають великі дистанції на північ чи південь лише вночі. Вони полетіли далі, а ми й не зауважили.

Луїз пила чай. Двоє темношкірих чоловіків за прилавком розмовляли нечіткою шведською, що в їхньому виконанні звучала мелодійно-тужливо. Час від часу Луїз перепитувала, чи не варто нам вернутись до лікарні.

— Вони мають твій номер — на випадок, якби щось сталося, — сказав я. — Ми спокійно можемо залишитися тут.

Власне кажучи, на нас чекала нескінченна розмова, хроніка майже сорока років. Можливо, ресторан із неоновими лампами і запахом смаженої олії був саме тими, потрібними, лаштунками?

Луїз провадила розповідь про своє життя. Колись вона мріяла стати альпіністкою. Коли я запитав її чому, вона відповіла, що боялась висоти.

— І що ж у тому доброго? Висіти на шнурках на прямовисних скелях, якщо боїшся навіть вилізти на драбину?

— Мені здавалось, що я від цього отримаю значно більше, ніж ті, хто не боїться висоти. Одного разу я спробувала лізти на гору в Лапландії. Скеля не була крутою, але мені не вистачало сили в руках, тож я поховала мрію стати альпіністкою в заростях гірського вересу. Приблизно на рівні Сундсвалля я припинила оплакувати свою втрачену мрію і вирішила замінити її наміром навчитися жонглювати.

— І тобі це вдалось?

— Я й досі можу досить довго втримувати в повітрі три м’ячики. Чи три пляшки. Але я так і не зуміла вдосконалити це вміння до тої межі, яка б мене задовольняла.

Я чекав на продовження. Хтось відчинив скрипучі вхідні двері ресторану, від чого повіяло холодом, аж поки двері знов не зачинились.

— Я думала, що вже не знайду того, що шукала, — сказала вона. — Адже я навіть не знала, чого хотіла. Точніше, я знала, чого мені хотілось, але разом із тим розуміла, що це неможливо.

— Батька?

Вона кивнула.

— Я намагалася знайти тебе в своїх іграх. Кожен одинадцятий чоловік, який проходив повз мене на вулиці, був моїм батьком. Я ніколи не плела вінків на свято літнього сонцестояння, аби побачити уві сні свого судженого. Я плела їх ціле море, щоб побачити тебе. Але ти не з’являвся. Пам’ятаю, як одного разу була в церкві. Там на вівтарі висіла ікона — Ісус у світлі, осяяний знизу вверх. Два римські солдати на колінах із жахом усвідомлюють, що вони накоїли, розіп’явши його на хресті. Раптом я усвідомила, що одним із цих солдатів був ти. Так, наче в нього було твоє обличчя. Коли я побачила тебе вперше, на тобі був шолом.

— У Гаррієт не було фотографій?

— Я питала її, скрізь обшукала. Їх не було.

— Ми часто фотографувались. Усі знімки зберігала вона.

— Мені вона сказала, що їх не було. Якщо вона їх спалила, то відповідатиме за це перед тобою.

Вона пішла долити собі чаю. Один із чоловіків, який працював на кухні, спав із відкритим ротом, спершись на стіну.

Цікаво, що йому снилось.

Далі у хроніці її життя з’явився кінь і вершник.

— У нас ніколи не було достатньо грошей, щоби я могла їздити верхи. Навіть тоді, коли Гаррієт почала керувати взуттєвим магазином і більше заробляла. Інколи я не можу не гніватись, згадуючи, якою скупою вона була. Я ходила по той бік загорожі й дивилась, як інші дівчатка їздили верхи, немов горді маленькі войовниці. Мені здавалось, наче я мусила бути собі і конем, і вершником. Я розділилась на дві частини, одною з яких був кінь, а другою — верхівець. Коли я добре почувалась і легко вставала вранці, то я сиділа верхи, і в моєму житті все йшло, як по маслу. Але в моменти, коли мені зовсім не хотілося вставати з ліжка, я сама ставала конем, що забився в кут загорожі й нікого не слухався, хоч би як сильно його шмагали батогом. Я намагалася злитись із конем в одне ціле. Мені здається, це допомогло мені витерпіти всі труднощі дитинства. А може, й не лише дитинства. Я сиджу на коні, і він мене несе, якщо тільки я сама не скидаю себе з сідла.

Вона раптово замовкла, наче пожаліла про сказане.

Була п’ята ранку. В ресторані ми були самі. Чоловік, який спирався на стіну, і далі спав. Його колега повільно насипав цукор у спорожнілі цукернички.

Ні з того, ні з сього Луїз викрикнула:

— Караваджіо. Сама не знаю, чому якраз зараз він прийшов мені до голови зі своїми шаленствами та небезпечними ножами. Можливо, тому, що якби він жив у наш час, то дуже ймовірно намалював би цей фаст-фуд і людей, як ми з тобою.

Художник Караваджіо? Я не міг згадати його картин, пам’ятав лише саме ім’я. У втомленій голові зринув розмитий образ із темними кольорами та жорстокими й завжди дуже драматичними мотивами.

— Я не розуміюсь на мистецтві.

— Я теж. Але якось я побачила картину з чоловіком, який тримав у руці відтяту голову. Коли я дізналася, що саме так художник зобразив самого себе, я відчула потребу дізнатись про нього більше. Я вирішила відвідати всі місця, де були його картини, бо репродукції в альбомах мене не задовольняли. Замість прощ по церквах та монастирях я здійснювала паломництво місцями Караваджіо. Як тільки мені вдалось назбирати достатньо грошей, я вирушила в Мадрид та інші міста, де були його картини. Я знаходила найдешевше житло, часом навіть ночувала на лавці у парку. Але я побачила його картини, я пізнала людей, яких він малював, вони стали моїми супутниками. Проте до кінця мені ще далеко. Сподіваюсь, ти оплатиш подорожі, які я ще маю здійснити.

— Я не заможний.

— А я думала, лікарі непогано заробляють?

— Я вже давно не працюю, я пенсіонер.

— Без грошей у банку?

Невже вона мені не вірила? Я вирішив, що моя підозріливість — це наслідок утоми від безсонної ночі та затхлого повітря. Неонові лампи на стелі не просто світили, вони втупились у наші голови, пильнуючи нас.

Вона продовжувала розповідати про Караваджіо, і врешті я зрозумів дещо про цю її пристрасть. Луїз була музеєм, який повільно, кімната за кімнатою, наповнювався її інтерпретаціями витворів великого художника. Для неї він жив не чотириста років тому, а тепер, у якійсь із тих покинутих хат у лісах, що оточували її трейлер.

Вряди-годи до прилавка підходили ранкові відвідувачі й оглядали меню. «Подвійний, середній, маленький гамбурrep, вечірнє меню». Навіть у таких брудних ресторанах, як цей, відбуваються важливі розмови, подумав я. На мить зачаджений зал перетворився на картинну галерею.

Моя донька розповідала про Караваджіо так, наче він був її близьким родичем, братом або чоловіком, якого вона любила і з яким мріяла жити. Звали його Мікеланджело. Його батько Фермі помер, коли сину було шість років. Він його майже не пам’ятав — батько був лише тінню в його житті, ненаписаним портретом однієї з його внутрішніх галерей. Його мати прожила довше, аж до його дев’ятнадцятиліття. Її особа оповита таємницею, ненависним безслівним гнівом.

Луїз розповідала про портрет Караваджіо, що його написав художник Леоні чорною та червоною крейдою. Картина нагадувала стародавній поліцейський фоторобот, вивішений на стіні. Червоне з чорним, кров із вугіллям. Він зосереджено дивиться на нас із картини, ніби намагається з’ясувати, чи ми існуємо насправді, чи лише в його уяві. У нього темне волосся, борода, широкий ніс, очі в обрамленні високих дугастих брів, — одні називали його красенем, інші вважали, що він був, ніде правди діти, кримінальним типом, жорстоким та сповненим ненависті, хоча й із безперечним талантом зображати людей та їхні рухи.

Наче завчений напам’ять вірш, Луїз процитувала якогось кардинала, здається, він називався Борромео, я не певен, чи правильно розчув. Він писав: «...свого часу я знав у Римі одного художника, що славився поганою поведінкою, шкідливими звичками і завжди ходив у брудному та подертому одязі. Цей художник, мавши темперамент брутального розбишаки, у мистецтві не добився нічого путнього. Єдине, на що він тратив пензлі, були картини з зображенням таверн, п’яниць, хитрих ворожок та картярів. Малювання цих ницих людей давало йому незбагненне задоволення».

Караваджіо був не лише художником від Бога, але й дуже небезпечною особою через свій жорстокий темперамент та задерикуватість. Він часто вдавався до кулаків та ножів і одного разу навіть убив людину в бійці за результат тенісного матчу. Але найбільша небезпека полягала в тому, що на картинах він зображав свій страх. Те, що він не ховав його в тіні, робило і робить його особливо небезпечним.

Луїз розповідала про Караваджіо та про смерть. Вона є на всіх його картинах, у червоточині в яблуці, що лежить у кошику з фруктами, або в погляді того, кому невдовзі відрубають голову. Вона казала, що Караваджіо так і не знайшов те, що шукав. Завжди знаходив щось інше. Як-от коней, яких він малював. Зі спіненими мордами, так, наче бачив у них самого себе. Він малював усе. Усе, крім моря.

Луїз сказала, що так сильно його картини вразили її тому, що в них можна зануритись. На них завжди є місце, куди вона могла переміститись. Вона могла бути однією з тих людей і не боятись, що її проженуть. Скільки разів вона втішалася його картинами, їхніми делікатними деталями, створеними пензлем та пучками пальців, що гладили вирвані з мороку темних тонів обличчя.

Луїз перетворила просмерділий фаст-фуд на італійське узбережжя 16 липня 1609 року. Стояла нестерпна спека. Морським узбережжям на південь від Рима іде Караваджіо, він нагадує рештки корабля в людській подобі. Маленька felucca (Луїз так і не спромоглася з’ясувати, що це) понеслась геть за вітром. На борту залишились його картини, пензлі, фарби та валізка з його брудним і поношеним одягом і взуттям. На березі крім нього нема нікого, римське літо неймовірно задушливе, освіжити може хіба прохолодний морський бриз, йому докучає кусюча комашня, що впорскує смерть у його жили. Теплими вологими ночами, коли він знесилено завалювався в пісок, на нього нападали комарі, після чого збудники малярії потрапляли до його печінки. Різко спалахували перші приступи гарячки, наче неждані напади грабіжників. Він ще не знає, що помре і ще не створені, але вже задумані картини навіки застигнуть в його уяві. «Життя — це мрія, що тікає», — казав він колись. Хоча, можливо, цю поетичну істину сформулювала Луїз.

Я слухав із захватом. Тільки тепер я побачив її справжню. У мене була дочка, яка справді знала, що значило бути людиною. У мене не виникло найменшого сумніву щодо того, що вже давно покійний художник Караваджіо був одним із її найближчих друзів. Вона однаково добре приятелювала як із мертвими, так і з живими. Хоча, можливо, з мертвими краще... Вона безперестану розповідала, аж доки різко не стихла. Чоловік за прилавком прокинувся. Позіхаючи, він відкрив пакет із картоплею фрі, яку висипав у гарячу олію.

Ми довго сиділи мовчки. Потім вона встала і наповнила своє горня.

Коли вона повернулась, я розповів їй про те, як одного разу ампутував пацієнтові не ту руку. Я зовсім не підготувався до цього, слова полилися самі собою, так, наче в той момент годі було уникнути розповіді про подію, яку я досі вважав найважливішою у своєму житті. Спершу вона наче не розуміла, що те, що я їй розказував, стосувалось мене. Але врешті-решт вона збагнула, що мова йшла таки про мене. Дванадцять років тому сталася фатальна помилка. Я отримав догану. Вона могла б зовсім не завадити моїй професійній кар’єрі, якби я прийняв її до уваги. Але я вважав, що вона несправедлива. Я захищався, аргументуючи неприйнятними умовами праці. Черги тяжкохворих невпинно росли, тоді як звільнення все частішали. Я безперервно працював. І от чаша переповнилась. Під час однієї операції по дев’ятій ранку одна молода жінка втратила свою абсолютно здорову праву руку вище ліктя. Хірургічне втручання не було складним, безсумнівно, ампутація — це аж ніяк не буденна річ, проте тоді ніщо не віщувало, що це була фатальна помилка.

— Як таке могло статися? — запитала Луїз, коли я замовк.

— Могло, — відповів я. — Якщо довго житимеш, то зрозумієш, що нема нічого неможливого.

— Я б хотіла дожити до старості, — відповіла вона. — Чому ти такий різкий? Чому ти так розсердився?

Я сплеснув руками.

— Я не навмисне. Мабуть, це через утому. Вже майже пів на сьому ранку. Ми провели тут усю ніч. Нам варто поспати хоч кілька годин.

— Тоді їдьмо додому, — промовила вона і піднялась. — З лікарні так і не телефонували.

Я не вставав.

— Я не можу спати в тому вузькому ліжку.

— Тоді я ляжу на підлозі.

— Ми встигнемо лише доїхати додому, щоб тут же знову вертатися до лікарні.

Вона знову сіла. Я бачив, що вона втомлена не менше за мене. Чоловік за прилавком знову заснув із розкритим ротом, аж нижня щелепа звисла йому до грудей.

Неонова лампа на стелі не спускала з нас свого хитрого драконячого ока.

5

Світанок здавався визволенням.

О пів на дев’яту ми повернулися до лікарні. В повітрі кружляли поодинокі сніжинки. У дзеркалізаднього бачення на мене дивилось моє втомлене обличчя. Щось у мені замлоїло, відчуття невідворотності смерті.

Я був на схилі свого віку, в самому епілозі. Попереду було ще декілька входів-виходів, але вже небагато.

Я геть поринув у задуму, через що пропустив заїзд до лікарні. Луїз здивовано на мене поглянула.

— Нам треба було повернути праворуч.

Я не відповів, об’їхав квартал і потрапив на правильну дорогу. Біля пункту невідкладної допомоги стояла одна з тих медсестер, яка приймала нас уночі. Вона курила, і, здавалось, не впізнала нас. У давні часи, подумав я, вона могла бути однією з героїнь картин Караваджіо.

Ми зайшли всередину. Двері до палати, де залишилась Гаррієт, були відчинені. У палаті нікого не було. По коридору йшла медсестра. Я спитав про Гаррієт. Вона зміряла нас поглядом. Вочевидь, ми були схожі на мокриць, які вилізли з-під холодного каміння, перебувши там ніч.

— Пані Гьорнфельдт вже нема, — сказала вона.

— Куди ви її перевели?

— Ми її нікуди не переводили. Вона втекла сама — одягнулась і зникла. І ми не змогли нічого вдіяти.

Вона здавалася сердитою, так наче Гаррієт обдурила саме її.

— Невже її ніхто не побачив?

— Медсестри регулярно заглядали в її палату. Чверть по сьомій її вже не було.

Я глянув на Луїз. Вона повела очима, і я сприйняв це як сигнал.

— Вона нічого не залишила? — запитала Луїз.

— Ні, нічого.

— Тоді вона точно поїхала додому.

— Вона повинна була повідомити нас, якщо не хотіла більше залишатись.

— Така вже вона є, її не зміниш, — сказала Луїз. — Вона моя мама.

Ми вийшли з лікарні крізь запасний вихід.

— Я її знаю, — повторила Луїз. — І знаю, де вона. У нас є домовленість ще з мого дитинства. Найближче кафе — місце зустрічі, якщо загубимось.

Ми обійшли лікарню аж до головного входу. У великому фойє була кав’ярня.

Гаррієт сиділа за столиком і пила каву. Побачивши нас, вона помахала рукою. Вона наче збадьорилась від нашої появи.

— Ми й досі не знаємо, що з тобою сталося, — строго сказав я. — Лікарям необхідно було перевірити взяті аналізи.

— У мене рак, і я помру, — сказала Гаррієт. — У мене замало часу, щоб лежати в лікарні і панікувати. Я не знаю, що сталось учора. Мабуть, перехилила зайвого. А зараз я хочу додому.

— До мене чи в Стокгольм?

Гаррієт ухопила Луїз за руку і встала. Ходунці стояли біля газетного стенда. Вона схопилась за руків’я своїми тендітними пальцями, — неймовірно, як їй тільки вдалось витягти мене з озера. Повернувшись у трейлер, ми втрьох лягли у вузьке ліжко. Я лежав скраю, звісивши одну ногу на підлогу, і невдовзі провалився у сон.

Уві сні я бачив Янсона на своєму гідрокоптері. Він врізався в кригу, немов гострозуба пила. Я заховався за скелею, аж доки він не зник. Піднявшись, я побачив на кризі Гаррієт зі своїми ходунцями. Вона була гола. Обабіч виднілась велика ополонка. Я здригнувся — обидві жінки спали. В голові рвучко зринула думка взяти куртку і залишити трейлер. Але я не вставав і невдовзі знову заснув.

Ми прокинулись водночас о першій годині. Я вийшов у туалет. Снігопад припинився, і хмари відпливали геть.

Ми випили кави. Гаррієт попросила зміряти їй тиск, тому що їй боліла голова. Як виявилось, тиск був лише трохи підвищений. Луїз захотіла, щоби я поміряв тиск ще їй.

— Те, що ти міряєш мені тиск, буде одним із моїх перших спогадів про батька, — сказала вона. — Спершу відра з водою, а тепер це.

У неї був дуже низький тиск. Я запитав, чи їй інколи крутиться голова.

— Хіба коли п’яна.

— Більше ніколи?

— Я ще ніколи в житті не втрачала свідомості.

Я відклав тонометр. Ми випили каву, годинник показував п’ятнадцять по другій. У трейлері було тепло, може, навіть занадто. Можливо, саме через це задушливе, позбавлене кисню гаряче повітря вони були не в гуморі? Хай би що це було, але враз я відчув атаку з двох боків одночасно. Спершу Гаррієт запитала, як я почувався тепер як батько, провівши декілька днів зі своєю дочкою.

— Як я почуваюсь? Не можу сказати.

— Твоя байдужість лякає, — сказала вона.

— Ти зовсім нічого не знаєш про те, що я відчуваю, — відповів я.

— Я ж знаю тебе.

— Ми не бачились майже сорок років! Я вже не той, що був колись.

— Тобі не вистачає духу не лише, щоб визнати, що я кажу правду. Тобі й тоді бракувало мужності — зізнатись мені, що ти хочеш розійтись. Ти втік тоді й тікаєш тепер. Хоча б один-єдиний раз у житті скажи, як воно є! Чи ти не знаєш, що таке правда?

Перш ніж я встиг відповісти, Луїз сказала, що навряд чи можна сподіватись, щоб чоловік, який покинув її так підступно, відреагував на своє несподіване батьківство інакше, ніж байдужістю, можливо, страхом, а в кращому разі — незначною цікавістю.

— Це не про мене, — відповів я. — Я покаявся за те, що вчинив із тобою тоді, і зовсім не сподівався, що в мене може бути донька, адже ти ніколи мені про це не казала.

— Як я могла сказати тобі, якщо ти зник?

— Коли ми сиділи в машині по дорозі до озера, ти сказала, що ніколи не намагалась мене розшукати.

— Ти звинувачуєш смертельно хвору людину в брехні?

— Я нікого не звинувачую.

— Скажи правду, — закричала Луїз. — Дай відповідь на її запитання!

— Яке запитання?

— Про байдужість.

— Мені не байдуже. Я радію.

— Я не бачу, щоб ти радів.

— У твоєму трейлері замало місця, щоб танцювати на столі! Якщо тобі цього хочеться.

— Не думай, що я роблю це задля тебе, — залементувала Гаррієт. — Я роблю це заради неї.

Ми кричали. Стіни тісного трейлера ледь не тріскали. Глибоко в душі я, звісно ж, знав, що вони мали рацію. Я був зрадником і, мабуть, не виявив сподіваного вибуху радості від несподіваної зустрічі зі своєю дочкою. Та все ж це було занадто. Я не витримував. Не знаю, скільки часу ми беззмістовно верещали і розмахували руками. Кілька разів мені здавалося, що Луїз надіне свої боксерські рукавиці й ударить мене. Було страшно уявити, наскільки в Гаррієт підскочив тиск. Врешті я підвівся і схопив свої сумку, куртку та черевики.

— Мені начхати на вас, — крикнув я і вийшов із трейлера.

Луїз за мною не вийшла. Вони перестали верещати. Стало зовсім тихо. У самих шкарпетках я пішов до машини, сів усередину й поїхав геть. Вже аж коли виїхав на головну дорогу, то зупинився, зняв мокрі шкарпетки і на голу ногу надів черевики.

Мене й досі обурювали всі їхні звинувачення. Раз по раз у голові зринали уривки розмови. Подумки я деколи міняв свої репліки, чіткіше та гостріше захищався. Проте їхні слова були тими ж самими.

Постійно перевищуючи швидкість, я посеред ночі добрався до Стокгольма, ненадовго заснув у машині, аж поки не змерз, і поїхав далі у Сьодертельє. Їхати далі я вже був не в змозі. Я добрався до мотелю й одразу заснув, тільки-но прихилившись до подушки. Близько першої години наступного дня я виїхав далі в південному напрямку, перед тим зателефонувавши Янсонові і залишивши йому повідомлення з запитанням, чи не міг би він забрати мене пів на шосту вечора. Я не знав, чи він їздив у темряві. Я міг лише сподіватись на те, що він прослухає повідомлення і що його гідрокоптер обладнаний потужними фарами.

Янсон чекав на мене в порту. Він розповів, що годував моїх тварин. Я подякував йому і сказав, що мушу якнайшвидше дістатися додому.

Коли ми були на місці, Янсон відмовився взяти з мене плату.

— Не можна вимагати грошей від свого лікаря.

— Я не твій лікар. Ми вирішимо це, коли ти приїдеш сюди наступного разу.

Я все ще стояв на пірсі, коли він зник за скелями, а світло його фар розтануло у темряві. Враз я побачив, що мої пес та кіт сидять біля мене на пірсі. Я нахилився і погладив їх. Пес, здавалося, схуд. Я залишив свою сумку на пірсі: не мав сили думати про неї.

На острові, як і в трейлері, нас було троє. Проте тут ніхто б не став на мене нападати. Я відчув неймовірне полегшення, ввійшовши до кухні. Я насипав тваринам корму, сів за стіл і заплющив очі.

Вночі мені не спалось. Раз ураз я вставав. Небо було ясне, з повним місяцем. Світло місяця осявало скелі та білу кригу. Я взув чоботи, надягнув шубу і зійшов до пірса. Пес навіть не зауважив, що я вийшов, а кицька розплющила очі, але навіть не ворухнулась на кухонному тапчані. Надворі було холодно. Валізка, що лежала на пірсі, розчинилась і з неї вивалились сорочки і шкарпетки. Я і цього разу її не чіпав.

Саме тоді, коли я стояв на пірсі, раптом усвідомив, що попереду мала бути ще одна подорож. Упродовж тих дванадцяти років я зумів переконати себе, що в ній не було необхідності. Зустріч із Луїз і наші довгі нічні розмови змінили ситуацію. Мене ніхто не змушував їхати в ту подорож. Я сам цього хотів.

Десь живе молода жінка, якій я ампутував не ту руку. Тоді їй було двадцять років, тож зараз їй мало бути тридцять два. Я пам’ятав її ім’я — Аґнес Клярстрьом. Стоячи на тому залитому місячним сяйвом пірсі, я згадав усі подробиці, наче щойно прочитав її медичну картку. Вона була родом з одного з південних передмість, Аспудден чи Баґармоссен. Все почалось із болю в плечі. Вона була професійною плавчинею. Досить довго вона і її тренер пояснювали все перенапруженням. Коли врешті-решт від болю в плечі вона вже не могла зайти в басейн, то звернулась до лікаря, щоби провести ґрунтовне обстеження. Далі все розвивалось дуже швидко, в неї виявили злоякісну пухлину кістки, єдиним виходом була лише ампутація, хоча для неї це стало би справжньою катастрофою. Бувши видатною плавчинею, вона на все життя стала б однорукою калікою.

Операцію повинен був робити навіть не я, адже вона лікувалася в одного з моїх колег. Його дружина потрапила в тяжку аварію, і всі його заплановані операції були хаотично розподілені поміж нами, ортопедами. Аґнес Клярстрьом потрапила на мій операційний стіл. Операція тривала понад годину. Я й досі пам’ятав увесь процес, коли персонал мив та готував не ту руку. Моїм обов’язком було проконтролювати, що під моїми інструментами лежить саме та рука. Але я поклався на персонал. Через місяць я отримав повідомлення від управління охорони здоров’я про те, що на мене написано заяву.

Це було понад дванадцять років тому. Я понівечив життя Аґнес Клярстрьом і своє теж. А що гірше — після проведення подальших обстежень було відкинуто необхідність ампутувати руку з пухлиною.

Мені ніколи не спадало на думку розшукати її. Я розмовляв з нею лише після операції, поки вона все ще була напівсвідома. Я викреслив її, як виконану справу. Доки не отримав листа від управління охорони здоров’я.

Була третя година ночі. Я вернувся до хатини і сів за стіл. Я все ще не відчиняв дверей до кімнати з мурашником. Напевно, я боявся, що вони кинуться з дверей, коли я відчиню.

Я подзвонив у телефонну довідку, виявилось, що в Стокгольмі нема нікого з таким іменем. Я попросив жінку на ім’я Елін пошукати за цим іменем у цілій Швеції. Знайшлась одна Аґнес Клярстрьом, і, можливо, це була вона. Вона жила в муніципалітеті Флєн, у садибі в селі Сонґлєдсбюн. Я записав її адресу та номер телефону.

Пес спав. Кішка сиділа надворі в місячному сяйві. Я встав і пішов у кімнату, де ще досі стояв бабусин ткацький верстат із напівзітканим ганчір’яним килимком. У моєму розумінні нема нічого, що чіткіше зображало би смерть і її раптовість. Так і не закінчений ганчір’яний килимок як наше життя. На полиці, де колись лежали клубки ганчірок, я зберігав деякі важливі мені документи. Невеличкий стос паперів, починаючи від досить-таки поганих студентських оцінок, які мій батько з гордості завчив напам’ять, і до клятої копії звіту про ампутацію. Мені завжди вдавалось із легкістю розставатися з документами, що для інших були неабиякою цінністю. Зверху лежав заповіт, що його склав один адвокат, загнувши за це безсоромно високу ціну. А тепер я мусив змінити його, адже у мене з’явилась дочка. Але не це змусило мене зайти в кімнату з ткацьким верстатом, де ще досі пахло бабусею. Я витягнув опис операції від 9 березня 1991 року. Хоча я й знав текст напам’ять, я поклав його перед собою на стіл і прочитав.

Кожне слово здавалось мені гострим камінням на шляху до загибелі. Від перших слів: chondrosarcoma proximala humerus sin^[6] аж до останнього слова «бандаж».

Бандаж. На цьому все. Операцію закінчено, пацієнтку відвезли в палату. Без руки, проте й далі з тою проклятою пухлиною в другій плечовій кістці.

Я читав: Передопераційний висновок. Двадцятирічна жінка-правша, раніше відносно здорова, пройшла обстеження в Стокгольмі з приводу набряку лівого передпліччя. Обстеження за допомогою МРТ виявило хондросаркому лівого передпліччя початкової стадії. Подальше обстеження підтвердило діагноз, пацієнтка погодилась на ампутацію proximal humerus, прогноз позитивний. Операція: інгаляційний наркоз, положення сидячи в шезлонзі, рука оголена. Традиційна антибіотикопрофілактика. Надріз від proc. coracoidus, уздовж нижньої частини deltoidus і до задньої стінки axilla. Розріз продовжено через axilla. Перев’язано vena cefalica та відшаровано pectoralis. Ідентифіковано нервове волокно, перев’язано вени, накладено на артерію подвійну лігатуру. Виділено та розсічено нервові волокна. Відділено deltoidus від humerus, latissimus dorsi та teres major відсічено при основі. Коротку та довгу голівки biceps, а також coracobrachialis відсічено трохи нижче рівня місця ампутації. Humerus перепилено та підшліфовано у collum chirurgicum. Humerus покрито вкороченим triceps та coracobrachialis. Pectoralis кістковим швом пришито до латерального краю humerus. Накладено дренаж, кінці шкіри зшито без натягування. Накладено бандаж^[7].

Я думав про те, що Аґнес Клярстрьом, либонь, не раз перечитувала той текст, намагаючись зрозуміти його. Вона, вочевидь, дивувалася, що поміж усіх тих латинських термінів загубилося зовсім звичне слово. Її оперували «сидячи в шезлонзі». Наче на пляжі чи на веранді, з оголеною рукою, при світлі операційних ламп, останнє, що вона бачила, перш ніж поринула в наркоз. Я вчинив на неї жахливий напад, поки вона відпочивала, немов у шезлонзі.

А може, це була якась інша Аґнес Клярстрьом? Тоді вона була молодою, а що, як вона вийшла заміж і змінила прізвище? Згідно з телефонною довідкою, титулів у неї не було.

Ця ніч була страшною, хоча й вирішальною. Я більше не міг таїтись. Я мушу поговорити з нею, пояснити непоясненне і сказати їй, що тоді я ампутував себе самого.

Я ліг на ліжко і довго не міг заснути. А коли розтулив очі, був уже ранок. Сьогодні Янсон не привозитиме пошту, тож я зможу спокійно прорубати свою ополонку.

Я мусив пробити товстий шар криги ломом. Мій пес сидів на пірсі, спостерігаючи за тим, як я тяжко працюю. Кицька подалась у хатину для човнів ловити мишей. Врешті я пробив отвір і занурився в пекучий холод. Я думав про Гаррієт та Луїз, а також про те, чи наважусь того дня зателефонувати до Аґнес Клярстрьом і запитати, чи вона справді та, кого я шукаю.

Того дня я не подзвонив. У нападі шалу я взявся прибирати в домі, де все було покрито грубим шаром пороху. Мені вдалося запустити свою стару пральну машинку і випрати постіль, що була такою брудною, наче на ній спав безпритульний. Потім я обійшов острів, розглянув крізь бінокль крижану пустелю і міркував, що пора вже вирішувати, як поводитись далі.

Стара з ходунцями на кризі, незнана доти донька в трейлері. У віці шістдесяти шести років моє, як я гадав, усталене життя раптом почало перевертатись із ніг на голову.

По обіді я сів за кухонний стіл і написав два листи. Один із них адресований Гарріет та Луїз, а другий — Аґнес Клярстрьом. Ото Янсон здивується, коли я передам йому два листи і попрошу відправити їх. Задля безпеки я вирішив заклеїти їх клейкою стрічкою. Я не довіряв йому. Ану ж він проявить хитрість і відкриє ті листи, що я йому передам.

Про що я писав? Гаррієт і Луїз я написав, що моя лють уже вляглась. Я розумів їх, але саме в той момент не міг із ними бачитись. Я повернувся на свій острів, щоби доглянути своїх покинутих тварин. Але я передбачав, що невдовзі ми знову зустрінемось. Ми, звісно ж, мусимо спілкуватися далі.

Я витратив чимало часу на оці кілька рядків. Перш ніж задовольнитись написаним, я встелив кухонну підлогу зіжмаканими згортками паперу. Я написав неправду. Моя лють не минула. Мої тварини могли б ще якийсь час протриматись без мене завдяки піклуванню Янсона. Крім того, я не був певен, чи справді хотів би невдовзі їх зустріти. Мені потрібен був час на роздуми. Зокрема й над тим, що я скажу Аґнес Клярстрьом, якщо знайду її.

Лист до Аґнес Клярстрьом дався мені без жодних зусиль. Я збагнув, що виношував його вже багато років. Я хотів лише зустрітись із нею. Я дав їй свою адресу і підписав листа іменем, якого вона ніколи не забуде. Я сподівався, що пишу до тієї Аґнес Клярстрьом.

Коли Янсон прибув наступного дня, зірвався вітер. У своєму бортовому журналі я записав, що за ніч температура опустилась, а поривчастий вітер дув то з заходу, то з південного заходу.

Янсон прибув саме вчасно. Я заплатив йому триста крон за те, що він забрав мене, і геть відмовився забирати гроші назад.

— Я хочу відіслати ці два листи. Візьми, — сказав я.

Я заклеїв конверти клейкою стрічкою з усіх чотирьох сторін. Янсон не приховував свого здивування від того, що я тримав у руці два листи.

— Я пишу лише тоді, коли є потреба.

— Ти надіслав мені гарну листівку.

— Засніжений тин? Що ж у ньому такого гарного?

Я зрозумів, що мені вривався терпець.

— Як твої зуби? Біль уже минув? — запитав я, намагаючись приховати роздратування.

— Він то минає, то знову з’являється. Найбільше болить отут зверху справа.

Янсон роззявив пащеку.

— Я нічого не бачу, — мовив я. — Звернись до стоматолога.

Янсон стулив рота. Щось захрумтіло. Його щелепа відвисла — він стояв із розтуленим ротом. Було помітно, що йому боляче. Його мова стала геть нерозбірлива. Я обережно натиснув обома великими пальцями на щоки, намацав щелепу і почав масувати, аж доки він знову зміг стулити рота.

— Було боляче.

— Спробуй не позіхати чи широко відкривати рот упродовж кількох наступних днів.

— Це симптом якоїсь серйозної хвороби?

— Аж ніяк. Не переживай.

Янсон вирушив із моїми листами. Вітер в’їдався в обличчя, коли я йшов назад до хатини.

Того дня по обіді я відчинив двері до кімнати з мурашником. Шматок скатертини, втоплений у мурашнику, здавалось, побільшав. Проте кімната і ліжко, на якому спала Гаррієт, були такими ж, як і в той день, коли ми вирушили в дорогу.

Наступні дні не принесли нічого нового. Я гуляв по кризі, доходячи аж до відкритого моря. Тричі я міряв товщину льоду. Можна було не заглядати до своїх старих бортових журналів, щоб упевнитися: ще ніколи за роки мого перебування на острові крига не була такою товстою.

Одного дня я зняв брезент і спробував оцінити, чи мій човен взагалі ще був придатний для виходу в море, чи, може, він уже задовго простояв на суші й мені може не стати терпцю, щоби привести його до ладу. Я опустив брезент, так і не знайшовши відповіді на жодне з запитань.

Одного вечора обізвався телефон. До мене дуже рідко телефонували. Здебільшого хіба телемаркетери, які намагались переконати мене змінити абонемент або під’єднати Інтернет. Як тільки я їм пояснюю, що я пенсіонер на віддаленому острові, їхній ентузіазм зазвичай відразу пропадає. До того ж я навіть гадки не маю, що таке Інтернет.

Коли я підняв трубку, до мене заговорив незнайомий жіночий голос:

— Це Аґнес Клярстрьом. Я отримала твого листа.

Я затамував подих і не промовив ні слова.

— Алло? Алло?

Я мовчав. Вона спробувала виманити мене з моєї нірки ще декілька разів, а потім поклала слухавку.

Отож це була Аґнес Клярстрьом. Я її знайшов. Лист дійшов до свого адресата. Вона жила неподалік Флєн.

В одній із кухонних шухляд лежала стара карта Швеції. Здається, вона належала моєму дідусеві. Інколи він розказував, що хотів би якось відвідати Фалькенберг. Не знаю, що саме приваблювало його в тому місті. Але ніколи за життя він не був у Стокгольмі, а тим паче поза межами Швеції. Мрію про Фалькенберг він забрав із собою до могили.

Я розгорнув на столі карту і знайшов Флєн. Карта не була досить детальна, тож Сонґлєдсбюну на ній не було. Дорога туди забере щонайбільше дві години. Я вирішив: я знайду її.

Через два дні я знову подолав кригу і дістався до своєї машини. Цього разу не залишав на дверях записки. Я нічого не сказав Янсонові — нехай думає що завгодно. Я залишив кішці та псові достатньо їжі. Небо було блакитним, погода безвітряною, температура — два градуси вище нуля. Я поїхав у північному напрямку, потім узяв курс на захід і добрався до Флена по другій годині пополудні. У книгарні я придбав детальну карту, на якій знайшов Сонґлєдсбюн. Село лежало на відстані лише декількох кілометрів від Гарпсунду, де розташована відпочинкова резиденція шведських прем’єр-міністрів. Колись у тому домі жив чоловік, який заробив свої статки на виробництві корків. Він заповів свій дім державі. Маєтку належав також невеликий човен, яким не раз веслували чужоземні державні мужі, навряд чи відомі тепер молодому поколінню.

Все це я знав від свого батька, що якось працював у Гарпсунді, коли тодішній прем’єр-міністр Ерляндер приймав закордонних гостей. Батькові ніколи не набридало розповідати про тих людей, а були там самі лише чоловіки — жодної жінки; сидячи за столом, вони вели важливі бесіди про ситуацію в світі. Це було за холодної війни, він докладав особливих зусиль, щоб рухатись беззвучно, а також пам’ятав меню та сорти вин. На жаль, тоді мало не дійшло до скандалу. Він розповідав про це так, наче йому довірили велику таємницю, якою він, сильно вагаючись, ділився зі мною та мамою. Один із гостей дуже сп’янів. У невідповідний момент він узявся виголошувати недоладну промову, в якій дякував господареві — це викликало хвилеве замішання серед офіціантів, проте вони зуміли оговтатися в такій несподіваній ситуації й відклали розлив десертних вин, що саме мав початись. Той п’яний чоловік пізніше завалився на газоні перед будинком.

— Фаґергольм дуже невдало напився, — серйозно сказав мій батько.

Ні я, ні мама так ніколи і не довідались, ким був цей Фаґергольм. Лише значно пізніше, аж після смерті батька, я дізнався, що той п’яний мусив бути одним із тогочасних лідерів робітничого руху в Фінляндії.

А тепер неподалік Гарпсунду жила жінка, яку я позбавив руки.

Село Сонґлєдсбюн складалось із декількох садиб, геть розкиданих на березі подовгастого озера. Поля були вкриті снігом. Я дістав бінокль і задля кращої видимості вибрався на горбок. Де-не-де на подвір’ях походжали люди, з хліва у клуню та з хати в гараж. Ніхто з тих, кого я бачив крізь бінокль, не міг бути Аґнес Клярстрьом.

Я здригнувся. Мої ноги обнюхував пес. Внизу дорогою йшов чоловік у довгому плащі та чоботах. Він покликав пса і підняв руку, щоби привітатись. Я сховав бінокль і спустився на дорогу. Ми перекинулись декількома словами про погоду та перспективу затяжної сухої зими.

— Чи живе у цьому селі жінка на ім’я Аґнес Клярстрьом? — запитав я.

Чоловік указав на найдальшу хату.

— Вона живе там зі своїми клятими дітиськами, — відповів він. — До того, як вона поселилась тут, у мене не було пса. А тепер всі завели собак.

Він роздратовано кивнув і пішов далі. Мені не сподобалось почуте, бо не хотілось устрявати в щось, що могло внести в моє життя ще більше хаосу. Я вирішив покинути це місце і повернувся до авто, але щось мене затримало. Я в’їхав у село і зупинився на розчищеній болотистій дорозі. Звідти я міг крізь невелику діброву добратись до заднього двору останньої садиби.

Було вже по обіді, невдовзі почне сутеніти. Я пробирався через сніг і зупинився, побачивши за деревами дім. Я струсив з гілок сніг, щоб краще роздивитись: дім був у доброму стані. Неподалік стояло авто, і від мотора аж до розетки на стіні тягнувся дріт.

Зненацька в біноклі з’явилась людина, молода дівчина. Вона дивилась прямо на мене. Раптом вона витягнула щось з-за спини, це був блискучий меч. Вона кинулась бігти до мене, здійнявши меча над головою.

Я кинув бінокля геть, обернувся і взявся втікати. Я зачепився за корінь дерева чи камінь і впав. Перш ніж я знову звівся на ноги, дівчина з мечем догнала мене.

Вона дивилась на мене сповненим ненависті поглядом.

— Такі, як ти, — мовила вона. — Повсюди. Вони стоять зі своїми біноклями в кущах.

Прибігла жінка. Вона стала поруч із дівчиною, лівою рукою забрала в неї меча, і я збагнув, що це Аґнес Клярстрьом. Напевно, у закапелках моєї свідомості збереглось обличчя юнки, що дванадцять років тому сиділа у шезлонгу перед моїми стерильними руками в гумових рукавичках.

На ній була синя куртка, застебнута до шиї. Порожній правий рукав був прищеплений до плеча булавкою. Дівчина біля неї дивилась на мене з ненавистю в очах.

Мені хотілося, щоб Янсон забрав мене звідси. Вже вдруге за короткий час крижина під моїми ногами відірвалась і поплила, а я ніяк не міг вибратися на сушу.

6

Я встав, струсив сніг і пояснив, хто я. Дівчина почала мене штурхати, але Аґнес різким тоном наказала їй забратися геть.

— Мені не потрібен сторожовий пес, — сказала Аґнес. — Сіма бачить усе, що відбувається, та всіх, хто наближається до будинку. У неї зір немов у яструба. Мені навіть здається, що вона мала народитись хижаком.

— Мені здавалося, що вона зарубає мене до смерті.

Аґнес окинула мене бистрим поглядом, але не відповіла.

Я усвідомив, що така ймовірність існувала насправді.

Ми зайшли досередини і сіли в її кабінеті. Десь голосно гепав рок. Аґнес його немов і не чула. Вона так спритно зняла куртку, наче в неї не одна рука, а дві.

Я сів у крісло для відвідувачів. Письмовий стіл був голим, за винятком хіба ручки.

— Як, на твою думку, я зреагувала на твій лист? — запитала Аґнес.

— Не знаю. Мабуть, здивувалась. А може, розгнівалась?

— Мені наче камінь із душі звалився. Нарешті, подумала я! Але потім я замислилась, а чому ж саме тепер? Чому не вчора, чи десять років тому?

Вона відкинулась назад у кріслі. У неї було довге коричневе волосся, заколене простою шпилькою, та ясні блакитні очі. Вона справляла враження сильної й рішучої особи.

Аґнес поклала самурайський меч на поличку при вікні. Вона бачила, що я на нього дивлюсь.

— Колись мені подарував його один чоловік, що стверджував, ніби кохає мене. Коли любов минула, він з якогось дива забрав футляр, але меча залишив. Можливо, він сподівався, що з розпуки я розпорю собі ним живота?

Вона говорила швидко, наче кудись поспішала. Я розказав їй про Гаррієт і Луїз та про те, як усвідомлення всіх моїх зрад змусило мене розшукати її та довідатись, чи вона ще жива.

— Ти цього сподівався? Що я вже померла?

— Колись так. Тепер ні.

Задзвонив телефон. Вона відповіла, на хвильку замовкла, слухаючи співрозмовника, а тоді рішуче випалила у відповідь. У її притулку для дівчат більше нема місця, вона доглядає вже трьох підлітків.

Я потрапив у світ, про який нічогісінько не знав. Аґнес Клярстрьом жила у своєму великому будинку разом із трьома дівчатами підліткового віку, яких за часів моєї молодості назвали б проблемними. Дівчина на ім’я Сіма була родом з якогось непевного передмістя Гетерборга. Скільки їй було років, точно встановити не вдалось. Вона потрапила до Швеції самотньою біженкою, сховавшись у вантажівці, що перетнула шведський кордон у місті Треллеборг. За час довгої дороги з Ірану їй порадили викинути всі документи і, як тільки вона в’їде в Швецію, взяти інше ім’я — щоб не було й сліду того, ким вона була. Тоді ніхто не зможе вислати її з країни, хоч би їм хотілось. Єдине, що в неї було, — записка з трьома словами, які їй, начебто, слід було знати: «Біженка, переслідувана, самотня».

Коли вантажівка зупинилась біля аеропорту Стуруп, водій вказав на будівлю термінала й порадив звернутися до поліції. Тоді їй було одинадцять чи дванадцять, а тепер уже близько сімнадцяти, і після того, що її спіткало у Швеції, вона почувається впевнено лише з самурайським мечем у руках.

У будинку Аґнес Клярстрьом було ще двоє дівчат, одна з них на той момент утекла. Довкола дому не було загорожі, двері не замикалися. Але того, хто виходив без дозволу, вважали втікачем. Якщо таке часто повторювалось, Аґнес урешті вривався терпець. Тоді наставала черга закладів із міцними воротами та великими в’язками ключів.

Утікачку звали Міранда, вона була африканкою з Чаду, і ймовірно подалася до однієї зі своїх подруг, яка чомусь мала ймення Ті-Беґ^[8]. Міранді було шістнадцять, вона прибула з родиною з табору для біженців ООН. Її батько, столяр, простий та дуже побожний чоловік, швидко занепав духом від усякчасного холоду та відчуття, що все не так, як йому хотілось. Він зачинився в найменшій із трьох кімнат, де жила велика сім’я, в тій кімнатці навіть не було меблів, а лише маленька купка африканського піску, витрушеного з порваних сумок по прибутті на нову батьківщину. Його дружина тричі на день ставила під дверима тацю з їжею. Вночі, коли всі спали, він виходив у туалет, а може, й навіть інколи на самотні нічні прогулянки. Принаймні саме так уважали його родичі, бо часом бачили зранку на підлозі мокрі відбитки взуття. Врешті Міранда не витримала й одного вечора просто пішла геть, можливо, щоб вернутися назад. Нова країна виявилась глухим кутом. Невдовзі її так часто затримували за крадіжки, що спеціальних закладів їй уже було не уникнути.

І ось вона знову втекла, Аґнес Клярстрьом не тямилася з люті й не хотіла здаватись — аби тільки поліція як слід не взялася за те, щоб знайти її та повернути.

На стіні була причеплена кнопкою фотографія Міранди. Голову дівчини щільно облягало волосся, майстерно заплетене тугими косичками.

— Якщо уважно придивитись, можна побачити виплетене косичками слово «чорт» біля лівої скроні, — сказала Аґнес Клярстрьом.

Я побачив, що це таки так.

У схожому на прийомну сім’ю виховному закладі, що був сенсом життя та хлібом насущним Аґнес Клярстрьом, жила ще й третя дівчина. Вона була наймолодша серед них трьох, — їй було тільки чотирнадцять — і ця худенька істота найбільше нагадувала зляканого спійманого звіра. Аґнес Клярстрьом майже нічого про неї не знала. Вона неначе виринула зі старої казки про дитину, що стоїть на площі, не пам’ятаючи ні свого імені, ні звідки родом.

Одного пізнього вечора два роки тому один із співробітників вокзалу в Хьовде саме збирався замикати приміщення на ніч, аж раптом побачив на лавці дівчинку. Він попросив її вийти, але вона не зрозуміла — лише показала йому клаптик паперу з написом «поїзд до м. Карлсборг», і він подумав, що його намагаються пошити в дурні, бо вже п’ятнадцять років між Хьовде та Карлсборгом поїзди не їздять.

Через декілька днів «дитина з вокзалу в Хьовде» з’явилась на сторінках газет. Ніхто її не впізнавав, хоча її фотографія невдовзі маячила повсюди. У неї не було імені, психологи, які обстежували її, та перекладачі з найекзотичніших мов намагалися змусити її заговорити, проте так і не змогли встановити її походження. Єдиною соломинкою, що з’єднувала її з минулим, була загадкова записка зі словами «поїзд до м. Карлсборг». Ціле невелике містечко на березі озера Веннерн підняли на ноги, але так і не знайшли нікого, хто знав би дівчинку, і ніхто так і не збагнув, чому вона чекала поїзда, якого вже нема п’ятнадцять років. Врешті одна вечірня газета оголосила конкурс серед своїх читачів, і дівчинку назвали Аїда. Їй надали шведське громадянство та ідентифікаційний номер після того, як лікарі дійшли висновку, що їй дванадцять чи щонайбільше тринадцять років. Її густе чорне волосся та шкіра оливкового кольору спонукали припускати, що родом вона із Середньої Азії.

...Аїда й далі мовчала. За два роки вона не промовила ні слова. І от, коли всі випробувані методи виявились неефективними й дівчинку віддали під опіку Аґнес Клярстрьом, сталося диво. Одного ранку вона сіла до сніданку. Аґнес Клярстрьом весь час із нею розмовляла, бо таким чином вона намагалась подолати бар’єри в підсвідомості Аїди і, як звичайно, запитала, що б вона хотіла на сніданок.

— Фільмйольк^[9], — відповіла вона майже бездоганною шведською.

Після цього вона заговорила. Психологи, що спостерігали за дівчинкою, вважали, що вона навчилась мови, слухаючи всіх тих, хто намагався її розговорити. Підтвердженням цього було те, що вона знала і розуміла чимало психологічних та медичних термінів, які навряд чи входили до щоденного вжитку її ровесників.

Вона розмовляла, проте не могла пояснити, хто вона і що збиралась робити у Карлсборгу. Коли питали про її справжнє ім’я, вона відповідала, як і слід було сподіватись:

— Мене звуть Аїда.

Про неї знову заговорили в газетах. Недоброзичливі голоси подейкували, що вона навмисне всіх обдурила, напустила туману, аби подолати опір і стати повноправним членом шведського суспільства. Проте Аґнес Клярстрьом притримувалась зовсім іншої думки. Вже під час першої зустрічі Аїда дивилась на ампутовану руку Аґнес. Здавалось, наче вона знайшла опору, мовби довго плавала на великій глибині й нарешті сягнула дна, на яке могла стати. Можливо, ампутована рука Аґнес давала їй відчуття безпеки. Можливо, їй доводилось бачити, як людям відсікають кінцівки. Ті, хто відрубував, були її ворогами, а ті, кого калічили, — єдині, кому вона довіряла.

Аїда мовчала через те, що стала свідком того, що ніколи не повинно було б статись із кимось, а тим паче з дитиною. Навіть коли вона заговорила, то ні словом не обмовилась про своє колишнє життя. Здавалось, наче вона повільно вивільнюється від решток жахливих спогадів і, можливо, невдовзі їй вдасться розпочати нове гідне життя.

Саме ці три дівчини жили в закладі, яким керувала Аґнес Клярстрьом за підтримки різних ландстингів^[10]. До неї надходило чимало прохань надати притулок ще декільком дівчатам, які потрапили на задвірки суспільства, проте вона відмовляла, адже, на її думку, розширення притулку зруйнує відчуття безпеки та позбавить її можливості допомагати своїм вихованкам. Дівчата, що жили з нею, часто тікали, проте майже завжди повертались. Вони довго замешкували в неї, а коли врешті покидали її назавжди, то починали зовсім інше життя. Дівчат ніколи не було більше, ніж троє.

— Я б могла прийняти тисячу, — сказала вона. — Тисячу покинутих, озлоблених дівчат, які ненавидять свою самотність і відчуття неприязні там, де їм доводиться жити. Мої дівчата звикли вважати, що того, хто не має грошей, зневажають. Мої дівчата ріжуться, вони встромляють ножі в зовсім їм незнайомих, але глибоко в душі вони виють від незбагненного болю.

— Як так сталося, що ти взялася за цю справу?

Вона вказала на ампутовану мною руку.

— Я була плавчинею, як ти, мабуть, пригадуєш. Це мало бути зазначено в моїх документах. Я не просто багато обіцяла як спортсменка, я справді могла чимало досягти. Здобути медалі. Без гіркоти можу сказати, що моя перевага була не в силі поштовху ніг, а саме в силі рук.

У кімнату ввійшов молодик із зібраним у хвіст волоссям.

— Я ж просила тебе спершу стукати, — крикнула вона. — Вийди і повтори спочатку!

Молодик позадкував і зник за дверима, потім постукав та ввійшов.

— Частково правильно. Ти мусиш зачекати, доки я дозволю ввійти. Що тобі треба?

— Аїда розгнівалась. Усім погрожує, а найбільше мені. Хоче задушити Сіму.

— Що сталося?

— Не знаю. Може, їй просто стало нудно.

— Хай звикає. Лиши її в спокої.

— Вона хоче поговорити з тобою.

— Скажи, що я скоро прийду.

— Вона хоче, щоб ти прийшла негайно.

— Вже йду.

Молодик зник.

— Нездара, — сказала вона, усміхнувшись. — На мою думку, за ним треба наглядати. Але він не ображається, що я сварюсь на нього. Я завжди можу спихнути все на свою руку. Його скерували сюди з якоїсь біржі праці. Він мріє потрапити в якусь із тих телепрограм, де треба кохатись перед камерою. А якщо не вдасться, тоді вже хоча б стати ведучим програм. Він не розуміє, що його перевага тут у тому, що він єдиний молодий чоловік у товаристві моїх дівчат. Дуже сумніваюсь, що Матс Карлсон зуміє зробити успішну кар’єру в сфері мас-медіа.

— Як цинічно.

— Зовсім ні. Я люблю своїх дівчат і навіть Матса Карлсона. Але я не роблю йому послуги, заохочуючи до здійснення його фантазій чи змушуючи повірити, начеб він забагато трудиться отут. Я даю йому змогу зрозуміти себе і вказую шлях, який, можливо, приведе його до мети. Але непогано, якщо я помиляюсь. Можливо, одного дня він обстриже своє довге волосся і спробує нарешті зробити щось значуще.

Вона встала, вивела мене у вітальню і сказала, що незабаром повернеться. Із другого поверху і далі гримів рок.

З дахів за вікном сипався сніг, дрібні пташки пурхали, немов мерехтливі тіні поміж гілками дерев. Я здригнувся. Сіма нечутно ввійшла до кімнати за моєю спиною. Цього разу в її руках уже не було гострого меча. Вона сіла на диван, підібгавши під себе ноги. Весь час вона була дуже насторожена.

— Чому ти розглядав мене крізь бінокль?

— Я дивився не на тебе.

— Але ж я тебе бачила. Педофіл.

— Що ти маєш на увазі?

— Я знаю таких, як ти. Знаю, які ви.

— Я прийшов зустрітися з Аґнес.

— Навіщо?

— Це наша справа.

— Вона тебе збуджує?

Її слова приголомшили мене, і я почервонів.

— Думаю, нам варто припинити цю розмову.

— Яку розмову? Відповідай на моє запитання!

— Нема на що відповідати.

Більше запитань не було. Сіма відвернула обличчя, і, здавалось, їй набридло намагатися втягнути мене у розмову. Я почувався ображеним. Звинувачувати мене в педофілїї — це вже занадто. Я крадькома на неї подивився: вона завзято гризла нігті. Її чорно-руде волосся було скуйовджене, наче вона розчісувала його в нападі шалу. За залізним панцером я вгледів маленьку дівчинку в завеликому та зачорному одязі.

До кімнати ввійшла Аґнес. Сіма враз підвелась і вийшла. З’явився дресирувальник — і звір утік, подумав я. Вона сіла на те ж місце, де щойно була Сіма, і так само, мовби вони змовились, підібгала ноги.

— Аїда — маленька дівчинка, в якої раптом відкрились очі на цей світ, — сказала вона.

— Що сталось?

— Абсолютно нічого. Їй просто нагадали, хто вона така. Безнадійно порожнє місце, як вона сама каже. Невдаха серед інших невдах. Якби у Швеції заснували партію невдах, то знайшлося б немало таких, хто зміг би солідаризуватись і поділитися досвідом. Мені тридцять три. А скільки тобі?

— Вдвічі більше.

— Шістдесят шість. Це багато. Тридцять три — це ще досить мало. Але досить, аби знати, що ще ніколи ця країна не перебувала в такій напрузі, як тепер. Але ніхто наче й не бачить того, принаймні ті, хто повинен таке відчувати. У цій країні існують невидимі мури, що невпинно розростаються, розділяють та віддаляють людей. Ззовні здається, що все навпаки. Досить просто сісти в метро в Стокгольмі й поїхати в передмістя. Це недовга дорога, якщо говорити про кілометри, проте водночас це величезна відстань. Уважати, що це інший світ, — нонсенс. Це той самий світ, але кожна станція, що віддаляє тебе від центру, — це ще один мур. Врешті ти досягаєш крайньої межі периферії, і тобі самому вибирати: дивитись правді у вічі чи ні.

— А в чому полягає правда?

— У тому, що найвіддаленіша окраїна — це насправді центр, який помалу геть перетворює Швецію. Повільні рухи осі міняють місцями внутрішнє і зовнішнє, близьке і далеке, центр і периферію. Мої дівчата стоять на нічийній землі, де нема на що оглядатись і чого сподіватись. Нікому вони не потрібні — їх просто викинули. Нічого дивного, що єдине, чого вони можуть бути певні, — це їхня нікчемність, яка витріщається на них щоранку, як тільки вони прокидаються. Вони не хочуть прокидатись! Не хочуть уставати з ліжка! В їхніх душах затаївся біль, ще коли їм було п’ять-шість років.

— Невже все справді настільки зле?

— Навіть гірше.

— Власне, я живу на острові. Там немає передмість, лише острівці та скелі. І вже поготів там нема нещасних дівчат, які вибігають назустріч із самурайським мечем у руках.

— Ми так погано ставимось до наших дітей, що врешті-решт вони можуть виражати себе лише в насиллі. Давніше це стосувалося лише хлопців. А тепер маємо справу з жорстокими бандами дівчат, які не цураються чинити бездушне насильство над іншими. З розпачу дівчата поводяться зі своїми хлопцями, як справжні гангстери: вони гадають, що тим здобувають собі порятунок, — і це найбільша поразка.

— Сіма назвала мене педофілом.

— Інколи вона називає мене шльондрою. Але найгірше те, як вона називає саму себе. Я навіть не наважуюсь про це думати.

— І що ж вона каже?

— Що вона мертва. Серце в ній завмирає. Вона пише чудернацькі вірші, які без жодних пояснень залишає на моєму столі або запихає у мої кишені. Цілком імовірно, що через десять років її вже не буде серед живих. Вона може вкоротити собі віку, або це зробить хтось інший. Або ж вона стане жертвою наркотиків. Так, найпевніше, кінчиться її похмура казка. Проте вона може й оминути таку долю, у ній є для цього сила. Якщо тільки їй вдасться позбутися відчуття нікчемності, що не дає їй спокою. А для цього я повинна зуміти відкрити у ній друге дихання, освіжити її застояну кров та розвіяти затхлі почуття.

Вона встала.

— Мені треба змусити поліцію докласти трохи більше зусиль, розшукуючи Міранду. Можеш тим часом прогулятись униз до стайні, а потім знову продовжимо розмову.

Я вийшов. Сіма стояла за шторою на другому поверсі й стежила за моїми рухами. У хліві кілька котенят лазили між тюками сіна. У стійлах та відсіках стояли коні та корови. Я здалеку впізнав запах зі свого раннього дитинства, коли бабця з дідусем тримали на острові свійських тварин. Я провів рукою по кінських мордах і погладив корів. Аґнес Клярстрьом міцно стояла на ногах. А що зробив би я, якби якийсь хірург учинив таке зі мною? Може, я перетворився б в озлобленого пияка, який би швидко спився до смерті на парковій лавці? Чи, може, я б зумів дати собі з тим раду? Я не знав.

У стайню зайшов Матс Карлсон і почав кидати худобі сіно. Він працював повільно, наче був змушений виконувати вкрай остогидлу роботу.

— Аґнес просила тебе зайти вдім, — раптом сказав він. — Я забув тобі сказати.

Я повернувся назад. Сіми біля вікна вже не було. Легкий вітер розвівав дрібний сніг. Я змерз і почувався втомленим. Аґнес чекала на мене в сінях.

— Сіма втекла, — промовила вона.

— Але ж я бачив її зовсім нещодавно!

— Це було тоді. А тепер вона втекла. У твоїй машині.

Я перевірив кишеню, в якій лежали ключі. Я був певен, що замкнув машину. З віком дедалі більше ключів опиняється в кишенях. Це стосується навіть тих, хто живе самотньо на віддалених островах.

— Я розумію, ти мені не віриш, — сказала вона. — Але я бачила, як машина від’їхала. І Сіминої куртки нема. В неї є одна особлива куртка, яку вона завжди надягає, тікаючи. Можливо, їй здається, що ця куртка робить її невразливою та невидимою. Меча вона теж узяла з собою. Кляте дівчисько!

— Але ж ключі від машини в мене в кишені!

— У Сіми був колись хлопець, Філіппо, приємний молодий італієць, який навчив її, як відчиняти замкнені машини і запускати мотор. Він завжди крав лише автомобілі, які стояли біля басейнів чи будинків із нелегальними гральними закладами. Він знав, що власники таких машин якийсь час не даватимуть про себе знати. Тільки аматори-невдахи крадуть машини зі звичних стоянок. До того ж басейни та гральні заклади розташовані ближче до центру, ніж майданчики для довготривалого паркування біля аеропорту Арлянда. Зайва трата часу на дорогу, вважав він.

— Звідки ти це все знаєш?

— Сіма розповідала. Вона мені довіряє.

— Але тим не менше тікає в моїй машині.

— Це теж можна вважати виявом довіри. Вона сподівається, що ми її зрозуміємо.

— Я хочу повернути свою машину!

— Сіма зазвичай палить мотор. Ти ризикував, приїхавши сюди. Але, звичайно ж, ти не міг цього знати.

— Я зустрів одного чоловіка з псом. Він назвав дівчат клятими дітиськами.

— Я теж так кажу. Який у нього пес?

— Цього я не знаю. Коричневий і кудлатий.

— Тоді це Александер Брюн. У минулому шахрай, який працював в ощадному банку і виманював гроші в клієнтів. Він підробляв підписи, плів небилиці про те, що добре розуміється на акціях, і продавав опціони, доки все не пішло шкереберть. Його навіть не посадили. А тепер він сито живе собі на привласнені гроші, які поліція так і не знайшла. Він ненавидить мене та дівчат.

Ми зайшли в кабінет. Вона зателефонувала в поліцію і розказала, що трапилось. Я з дедалі більшим обуренням слухав цю, як здавалось, приємну розмову з полісменом, що, вочевидь, не спішив шукати втікачку, котра тим часом добивала мою і без того нікудишню машину.

Розмова закінчилась.

— І що відбувається?

— Нічого.

— Але ж вони мусять хоч щось зробити!

— У них немає досить людей, щоби братися шукати Сіму й твою машину. Врешті колись бензин закінчиться. Тоді Сіма вийде з машини і пересяде на поїзд чи автобус. Або ж украде ще якусь машину. Одного разу вона повернулася сюди на вантажному мопеді. За якийсь час вона завжди повертається. Більшість утікачів вирушає в дорогу, не маючи цілі. Хіба ти ніколи не втікав?

Я подумав, що єдина правдива відповідь — що я перебував у втечі вже понад дванадцять років. Але я цього не сказав. Я не відповів узагалі.

Близько шостої ми повечеряли. За столом сиділи Аґнес, Матс Карлсон і я. Аїда накрила на стіл ще й на тих двох дівчат, що втекли. Ми їли зовсім позбавлену смаку рибну запіканку. Зі злості я їв надто швидко. Здавалось, Аїду пожвавила втеча Сіми, і вона без упину говорила. Матс Карлсон слухав і підбадьорював її, в той час як Аґнес їла мовчки.

Після вечері Аїда і Матс Карлсон прибрали зі столу і заходились коло посуду. Ми з Аґнес вийшли до хліва. Я перепросив у неї, якомога докладніше пояснивши їй, як сталася помилка того злощасного дня. Я розповідав повільно й докладно, щоб не пропустити жодної подробиці. Хоча, власне кажучи, мені досить було кількох слів, щоби все пояснити. Сталось те, що не повинно було статись. Як от капітан літака строго зобов’язаний провести детальний огляд свого літака перед вильотом, так і я повинен був перевірити, чи правильну руку помито й підготовлено, — але я не зробив цього.

Ми сиділи на тюках соломи. Вона не спускала з мене погляду, поки я говорив. Коли я замовк, вона витягла з мішка моркву і дала коням, потім вона сіла поруч зі мною на соломі.

— Я проклинала тебе, — сказала вона. — Ти ніколи не зрозумієш, як почувається людина, яка любить плавання, але змушена його покинути. Я уявляла, що одного дня розшукаю тебе і відріжу руку зовсім тупим ножем. Я хотіла обмотати тебе колючим дротом і кинути в море. Але тепер, коли я бачу і слухаю тебе, ці бажання зникають. Ненависть утрачає свою силу з часом. Вона може живити нас ілюзорною енергією, та все-таки ненависть — це руйнівний паразит. Тепер мене хвилюють мої дівчата.

Вона обняла мою руку.

— Не думаймо про це зараз, — промовила вона. — Все закінчиться сентиментами, а я цього не хочу. Однорукі дуже легко піддаються емоціям.

Ми повернулись у дім. З Аїдиної кімнати долинала гучна музика. Скрипучі гітари та глухі баси — аж стіни двигтіли. У кишені Аґнес задзвонив телефон. Вона відповіла, послухала і сказала декілька слів.

— Це Сіма. Вона передала вітання.

— Вітання? Де вона?

— Вона не сказала. Вона попросила, щоб Аїда їй подзвонила.

— Я не чув, щоб ти сказала їй негайно повернутись назад із моїм авто.

— Я лише слухала її, вона говорила, а не я.

Аґнес устала і піднялася сходами. Я чув, як вона перекрикувала музику. Я знайшов Аґнес Клярстрьом, і вона не накричала на мене. Вона не засипала мене звинуваченнями. Вона навіть не підняла голос, описуючи, як подумки їй хотілось мене вбити. Я мав над чим задуматись. Протягом кількох останніх тижнів у моє життя несподівано ввійшли три жінки — Гаррієт, Луїз, а тепер ще й Аґнес. До них можна було б ще додати Сіму, Міранду й Аїду.

Аґнес повернулась. Ми випили кави. Матс Карлсон не з’являвся. Музика і далі гепала.

Задзвонили в двері. Аґнес відчинила: за дверима стояли двоє полісменів і дівчина, — наскільки я зрозумів, це була Міранда. Полісмени тримали її руки так, наче вона була небезпечною. Її обличчя було одним з найпрекрасніших, які я бачив. Марія Магдалена в оточенні римських солдатів.

Міранда мовчала, але з розмови між полісменами й Аґнес я зрозумів, що її затримав селянин, коли вона намагалася вкрасти теля. Аґнес різко заперечувала: їй у голові не вкладалось, навіщо було Міранді красти худобу. Розмова ставала дедалі гострішою і, здавалось, набридла полісменам — ніхто вже нікого не слухав, а Міранда стояла незворушно.

Полісмени пішли, так і не дійшовши порозуміння щодо спроби вкрасти теля. Аґнес різко поставила Міранді кілька запитань. Дівчина з прекрасним обличчям відповіла так тихо, що мені не вдалось розчути ні слова.

Вона піднялася сходами, і музика стихла. Аґнес сіла на дивані й почала розглядати свої нігті.

— Я б хотіла, щоб Міранда була моєю донькою. Зі всіх дівчат, які тут були, які приходили і зникали, їй, на мою думку, вестиметься найкраще. Якщо тільки вона віднайде той свій внутрішній горизонт.

Вона провела мене до кімнати за кухнею, де я міг переночувати, і залишила, бо мала багато роботи у кабінеті. Я ліг на ліжко і уявив своє авто. Мотор димів. На передньому сидінні біля Сіми лежав гострий меч. Як би зреагували мої бабуся та дідусь, якби були живі і я спробував би їм це все розказати? Вони б нізащо мені не повірили, не зрозуміли б мене. А що б сказав мій безвольний батько-офіціант? Моя заплакана мама? Я погасив лампу і лежав у темряві, оточений шепотом голосів, які казали, що за тих дванадцять прожитих на острові років я втратив зв’язок зі світом, у якому жив.

Я, вочевидь, заснув. Прокинувся від холодного доторку до шиї. При ліжку засвітилась лампа. Я розплющив очі і побачив Сіму, що приклала меча мені до шиї. Не знаю, як довго мені довелось лежати, затамувавши подих, перш ніж вона забрала меч.

— Мені сподобалась твоя машина, — сказала вона. — Вона стара і повільна, але мені сподобалась.

Я сів на ліжку. Вона поклала меч на підвіконня.

— Машина стоїть біля будинку, — продовжувала вона. — З нею нічого не сталось.

— Все одно мені не подобається, що мою машину беруть, не попросивши дозволу.

Вона сіла на підлогу, спершись плечима об батарею.

— Розкажи про свій острів, — сказала вона.

— Навіщо? Звідки ти знаєш, що я живу на острові?

— Що треба, те знаю.

— Він лежить далеко в морі, тепер оточений кригою. Восени, буває, штормить і вітер викидає на берег човни, якщо вони погано пришвартовані.

— Ти справді живеш сам?

— У мене є кіт і пес.

— Тобі не страшно, що довкола так порожньо?

— Принаймні скелі та ялівці не лякають мене мечами. На відміну від людей.

Якийсь час вона сиділа мовчки. Потім устала і взяла меча.

— Можливо, я колись приїду до тебе в гості, — сказала вона.

— Навряд.

Вона осміхнулась.

— Мені теж не віриться. Але ж я часто помиляюсь.

Я спробував заснути. Десь коло п’ятої ранку я не витримав. Я одягнувся й написав Аґнес записку, повідомивши, що поїхав. Я просунув папірець під зачинені двері її кабінету.

Коли я вирушав, будинок ще спав.

Від мотора тхнуло паленим, я долив мастила, коли заправлявся на нічній заправці. Добрався до порту перед самим світанком.

На пірсі віяв свіжий вітер. Незважаючи на кригу, з відкритого моря сюди линув солоний запах. Поодинокі ліхтарі освічували порт, у якому декілька покинутих рибальських човнів бились об автомобільні шини.

Я чекав, поки посвітліє, щоб мати змогу піти додому по кризі. Я не знав, що мені робити зі своїм життям після всього, що сталось.

Стоячи на вітряному пірсі, я заплакав. Кожнісінькі дверцята моєї душі вітер шарпав дедалі сильніше.

Море

1

Крига скресла аж на початку квітня. Ще ніколи за всі мої роки на острові так довго не сходила крига. Аж до кінця березня я пішки добирався до землі морськими затоками.

Кожного третього дня Янсон приїжджав на своєму гідрокоптері й повідомляв про стан криги. Він стверджував, що пам’ятає одну зиму в 60-х роках, що була такою ж довгою, а брили льоду теж лежали коло найвіддаленіших островів.

Це була довга зима.

Краєвид сліпив своєю білизною, коли я дивився на горизонт із горбка позаду хатини. Інколи я вішав на шию дідусеві кішки, брав у руку стару лижну палицю і робив вилазки на острівці та скелі коло мілини, звідки мій дідусь, а також його батько приносили такі улови, які тепер нікому й не сняться. Я ходив по голих скелях і згадував, як дитиною любив припливати сюди у човні. У щілинах таїлись дивовижні викинуті водою речі. Одного разу я знайшов відрізану ляльчину голову, а ще якось — водонепроникну коробку з платівками. Дідусь запитав у когось, хто на тому розумівся, і дійшов висновку, що це були німецькі шлягери з часів великої війни, що закінчилась, коли я був малим. Не знаю, куди потім поділись ті платівки. Але на одній із тих скель я знайшов ще й великий бортовий журнал, викинутий у море якимось розгніваним чи зневіреним капітаном. Йшлося про вантажне судно, що перевозило дерево від лісопилок та місць навантаження на норрляндському узбережжі до Ірландії, якій бракувало дерева для спорудження будинків. Судно важило 3000 тонн і називалось «Фланаґан». Невідомо, чому бортовий журнал потрапив у воду. Знову за справу взявся мій дідусь, який цього разу вирішив поговорити з колишнім асистентом якогось навчального закладу, а тепер пенсіонером, що влітку жив на острові Льоно в хатині зі спадщини лоцмана Ґрюндстрьома. Він переклав бортовий журнал, проте не зауважив нічого особливого, що могло статися в той день, коли журнал викинули в море. Я досі пам’ятаю ту дату — 9 травня 1947 року. В останньому записі йшлося про необхідність «якнайшвидше змастити якірний ліфт». І на цьому все. Бортовий журнал не закінчили, а викинули в море. Судно, навантажене деревиною, рухалось тоді з міста Кюбікенборг у далекий Белфаст. Був погідний день, море майже спокійне, ранковий запис сповіщав про південний, південно-східний вітер силою 1 м/с.

Тієї довгої зими я часто думав про напівпорожній бортовий журнал. Мені здавалось, що після великої катастрофи я жив так, наче викинув свій незавершений бортовий журнал у море, а потім і далі продовжував мандрувати між різними портами, не залишаючи після себе і сліду. Той мій маловажливий щоденник, в якому переважно йшлося про зникнення омелюхів та нові болячки моїх хатніх тварин, був нецікавий навіть мені самому. Я вів нотатки, тому що вони були щоденним нагадуванням про моє беззмістовне життя. Я писав про омелюхів, щоби підтвердити існування порожнечі.

Це була зима, сповнена ретроспектив. Раптом мені почали снитись батьки. Часто я прокидався серед ночі з дивними, вже давно втраченими спогадами, які повертались до мене в снах. Я бачив свого батька, що стояв навколішках у нашій крихітній вітальні й, виставляючи своїх олов’яних солдатиків у шеренги, відзначав усі переміщення, що відбувались при Ватерлоо чи при Нарві. Моя мати сиділа в кріслі й з великою ніжністю спостерігала за ним, ні пари з вуст, адже татові ігри з солдатиками відбувались за повної тиші.

Ці забави зміцнювали великий, але тимчасовий мир у нашому домі. У снах я простежував свій страх перед сварками, що спалахували час від часу. Моя мати плакала, а батько жалюгідно намагався зобразити гнів, проклинаючи чергового власника ресторану, що в той момент не давав йому спокою. У своїх снах я поволі повертався до своїх коренів. У душі я здогадувався, що ці сни були сапкою, яка допомагала мені випорпувати з землі загублене.

Однак ця зима закарбується у моїй пам’яті передовсім завдяки здобуткам. Гаррієт подарувала мені доньку, й Аґнес не ненавиділа мене. А ще ця зима була сповнена листів. Я писав їх і отримував відповіді. Вперше за всі ті прожиті на острові дванадцять років Янсонові приїзди мали якийсь сенс. Він і далі вважав мене своїм лікарем і весь час вимагав консультацій щодо своїх вигаданих болячок. Але тепер він привозив мені пошту, й інколи я вручав йому один або два листи.

Першого листа я написав того ж дня, коли повернувся. Сірів світанок, коли я по кризі прийшов додому. Мої тварини здавались голодними, хоча я залишив їм більше ніж достатньо їжі. Нагодувавши їх, я сів за кухонним столом і написав до Аґнес.

«Перепрошую за мій поспішний від’їзд. Мабуть, у всьому винен надмір моїх почуттів після того, як я побачив, скільки страждань тобі завдав. Я хотів ще багато розповісти, а ти, мабуть, хотіла багато про що розпитати. Я повернувся на свій острів. Крига вкрила затоки аж до самих берегів. Я сподіваюсь, що мій раптовий від’їзд не розірве контакту між нами».

Я не змінив ні слова. Наступного дня я відправив листа з Янсоном, який наче й не зауважив, що мене так довго не було. Звісно ж, йому було цікаво, що це за лист. Але він нічого не сказав. Того дня йому навіть нічого не боліло.

Ввечері я почав писати спільного листа для Гаррієт та Луїз, хоча й не отримав відповіді на свій попередній лист. Він вийшов занадто довгий, до того ж я зрозумів, що це неправильно. Я не міг посилати їм одного листа для двох, адже тільки здогадувався про те, що вони насправді знали або гадали одна про одну. Я порвав листа і почав спочатку. Кицька спала на кухонному тапчані, пес сопів на підлозі біля печі. Я спробував його оглянути, замученого болем у суглобах. Він не протягне довше ніж до осені. І кішка, мабуть, теж.

Я написав до Гаррієт і запитав, як вона почувається. Це було безглузде запитання, бо вона, звісно ж, почувалась погано. І все ж природно, що я запитав про це. Потім я написав про нашу подорож:

«Ми поїхали до того озера. Я мало не втопився. Ти мене витягла. Лише тепер, повернувшись, я всерйоз усвідомив, якою близькою була смерть. Переохолодження настає дуже швидко. Ще одна хвилина в воді — і мене б не стало. І що дивно, мені здавалось, наче ти мені пробачила, коли витягла з води».

Від спогаду по тілу пробіг дріж, але це не значить, що я припинив щоранку прорубувати мою ополонку. За кілька днів я збагнув, що не відчував такої, як раніше, потреби в ранкових купаннях. Після зустрічі з Гаррієт і Луїз у мене вже не було такої необхідності в холоді. Мої ранкові пірнання ставали дедалі коротшими.

Того ж вечора я написав листа й до Луїз. У старій енциклопедії серії «Uggle» від 1909 року я прочитав про Караваджіо. Я почав листа цитатою з енциклопедії: «Його сильний, хоча й похмурий, колорит і сміливе відображення натури гідні великої та справедливої поваги». Я порвав аркуш. Я не міг удавати, ніби це мій власний погляд. До того ж не хотів викривати, що виставляю цитати з майже столітньої книги за свої власні, навіть якщо я й замінив застарілі слова.

Я почав заново. Лист вийшов короткий:

«Я гримнув дверима твого трейлера. Мені не слід було цього робити. Я не зміг дати раду своїй розгубленості і перепрошую за це. Я сподіваюся, що ми не поводитимемось так, наче не знаємо про існування одне одного».

То був нікудишній лист. Через два дні я зрозумів, що його сприйняли негативно. Посеред ночі задзвонив телефон. Спросоння шпортаючись, я налякав своїх тварин, перш ніж добрався до телефонного апарата. Це була Луїз. Вона нетямилася з люті. Вона так голосно кричала, що мені закладало у вусі.

— Я страшенно на тебе сердита. Як ти можеш писати такі листи? Ти тряскаєш дверима, як тільки тобі надокучає чи стає хоч трохи неприємно.

Вона говорила нерозбірливо. Була третя ночі. Я спробував заспокоїти її. Це ще дужче розпалило її лють. Тож я мовчав, даючи їй змогу випустити пару.

Це моя донька, стиха мовив я до себе самого. Вона каже те, що мусить. І я ж з самого початку знав, що даю Янсонові поганого листа.

Не знаю, як довго вона так кричала в трубку — раптом посеред речення щось клацнуло, і розмова закінчилась. Знову зяяла пустка. Я встав із-за столу і відчинив двері до вітальні. У світлі лампи я побачив, що мурашник ще більше розрісся. Принаймні так мені здалось. Та хіба мурашник може рости взимку, коли мурахи сплять? Я не знав, що на це відповісти, як і не знав, що сказати Луїз. Я розумів, що вона гнівалась. Та чи розуміла вона мене? Чи їй взагалі було що розуміти? Чи можна сприймати дорослу жінку, про яку ніколи й гадки не мав, як свою доньку? І ким я був для неї?

Мені більше не вдалося заснути тієї ночі. На мене напав страх, від якого я не міг захиститись. Я сидів за кухонним столом і тримався за церату, постелену на столі ще з часів моєї бабці. Я геть знеміг через пустку й знесилення. Луїз докопалась до мого нутра.

На світанку я вийшов. Думав про те, що було б найкраще, якби Гаррієт ніколи не з’являлась на тій кризі. Я зміг би прожити своє життя без доньки, а Луїз дала б собі раду без батька.

Біля пірса я закутався в стару дідову шубу й сів на лавці. Кіт із псом зникли. Їхні дороги, позначені слідами в снігу, розходились, вони нечасто ходили вкупі. Цікаво, чи вони колись брехали одне одному про свої наміри.

Я встав із лавки й загорлав у туман. Крик понісся луною і розчинився в сірому світлі. Мій порядок було порушено: своїм приходом Гаррієт перевернула моє життя з ніг на голову. В обурливих словах Луїз була правда, від якої я не зміг захиститись. Можливо, ще й від Аґнес треба було чекати несподіваного спалаху люті.

Я знову сповз на лавку. Пригадались бабусині слова та її страх. Якщо вийти чи виплисти човном у туман, то можна назавжди безслідно пропасти.

Дванадцять років я прожив сам на цьому острові. А тепер мені здавалось, ніби на нього вторглися три жінки. Власне мені варто було б запросити їх сюди влітку. Одного прекрасного літнього вечора вони змогли б по черзі на мене нападати. Потому, коли б від мене залишилися самі рештки, Луїз могла б надягти свої боксерські рукавиці й сильним ударом відкрити рахунок. Можна було б рахувати до тисячі. Я б однаково не встав.

За декілька годин я прорубав свою ополонку й пірнув. Властиво того ранку я як ніколи довго змушував себе зануритись у холодну воду.

Янсон прибув на своєму гідрокоптері, як завжди, вчасно. Того дня він не мав для мене листів, а я для нього. Вже коли він збирався вирушати, я пригадав, що він давно не скаржився на зубний біль.

— Як твої зуби?

Янсон запитально на мене подивився.

— Які зуби?

Я більше нічого не питав. Гідрокоптер зник у тумані.

Повертаючись із пірса, я зупинився біля свого човна і підняв брезент. Звідти визирнули занедбані дошки. Якщо він пролежить підпертий отак іще рік, то пропаде остаточно.

Того ж дня я написав Луїз ще одного листа: у ньому перепрошував за все, навіть за те, що я, можливо, вже забув, а також за ті прикрості, які завдаватиму їй у майбутньому. Я завершив листа, завівши мову про човен:

«У мене є старий дерев’яний човен, який дістався мені ще від дідуся і стоїть на опорах накритий брезентом. Це неподобство — так погано поводитись із тим човном. Ніяк руки не доходять до того, щоби привести його до ладу. Водночас мені здається, що, відколи я переселився на цей острів, я так самісінько пролежав на опорах під брезентом. Я ніколи не полагоджу човна, доки не полагоджу себе самого».

Через декілька днів я передав Янсонові листа, і через тиждень він привіз відповідь від Луїз. Після кількох днів відлиги знову похолоднішало. Зима ніяк не хотіла здаватись. Я сів за кухонним столом і взявся читати.

Луїз писала: «Інколи мені здається, що я жила з сухими потрісканими губами. Одного ранку, коли життя здалось важчим, ніж зазвичай, із мене ринули слова. Я не мушу розповідати тобі про своє минуле, бо вже й так дала тобі зрозуміти, яким воно було. Вдаватись в подробиці нічого. Тепер я намагаюся знайти спосіб зжитись із тобою, — а ти, наче троль, що зненацька вийшов із лісу, виявився моїм батьком. Хоча я й знаю, що це Гаррієт повинна була розповісти тобі, я все ж не можу стримати свого обурення: коли ти пішов, гримнувши дверима, я почувалась так, наче ти вибив мені щелепу. Спершу я вважала, що це добре, що ти зник. Але потім з’явилось гостре відчуття порожнечі. Тому я сподіваюсь, що, можливо, ми зуміємо знайти шлях, який одного дня приведе нас принаймні до дружби».

Вона підписала листа красивим звивистим «Л».

Негарна вийшла історія, подумав я. Гаррієт, Луїз і я. Луїз, безперечно, має всі підстави спрямовувати свою лють на нас.

Зима минала, а наші листи мандрували поміж трейлером та островом. Коли-не-коли приходили листи від Гаррієт, яка вже повернулась у Стокгольм. Ані вона, ані Луїз не розповідали, хто її туди відвіз. Вона писала, що почувалась дуже втомленою, але її підбадьорював спогад про лісове озеро і про те, що ми з Луїз познайомились. Я питав про її стан здоров’я, але вона ніколи не відповідала на це запитання.

Її листи були просякнуті тихою, майже побожною смиренністю. На відміну від листів Луїз, поміж рядків яких ховався шквал гніву.

Щоранку, прокинувшись, я всерйоз замірявся взятись за своє життя. Я більше не міг дозволити собі без пуття марнувати дні.

Але я нічого не вирішив. Вряди-годи я піднімав брезент над човном і думав, що насправді бачу самого себе. Та полущена фарба, тріщини й волога належали мені. А може, ще й запах повільного гниття дерева.

Дні ставали дедалі довшими. Почали повертатись перелітні птахи. Здебільшого вони прилітали вночі цілими зграями. У біноклі я бачив морських птахів на краю криги.

Дев’ятнадцятого березня здох мій пес. Спустившись уранці на кухню, я, як звично, випустив його надвір. Було чітко видно, що його мучить біль, і він важко встав зі свого кошика. Але я думав, що він проживе ще це літо. Після купелі в ополонці та обтирання в кухні я спустився до повітки для човнів, щоби знайти інструмент, потрібний мені для ремонту труби у ванній. Мені здалось дивним, що пес не з’являвся, але я не став його шукати. Лише десь коло полудня я зрозумів, що собаки нема. Здавалося, це здивувало навіть кицьку. Я сів на сходах до будинку і почав виглядати. Я відійшов і покликав пса, та він усе не приходив. Тоді я збагнув: щось трапилось. Я надягнув куртку і взявся за пошуки. Приблизно за годину я знайшов його на другому боці острова біля химерних скельних формацій, які виринали з криги, немов гігантські стовпи. Він лежав у невеликій улоговині, захищеній від вітру. Не знаю, як довго я простояв, дивлячись на нього. Його очі були розплющені й блискучі, мов кристалики, як очі тої замерзлої чайки, що я тієї зими знайшов унизу біля пірса.

Смерть косить усіх, і від неї ніде не заховаєшся.

Я відніс пса до будинку. Він був важчий, ніж я гадав. Мертві тіла завжди важчі. Потім я дістав лопату і врешті зумів викопати яму необхідної величини під яблунею. Кицька сиділа на сходах і стежила за всім. Собаче тіло вже застигло, коли я поклав його в яму й засипав. Я притулив мотику і лопату до стіни будинку. Повернулась ранкова імла. Але цього разу волога сочилася з моїх очей. Я оплакував свого пса.

Я записав про смерть у моєму бортовому журналі й вирахував, що собаці було дев’ять років і три місяці. Я купив його цуценям в одного з рибалок, що на старість літ узявся вигодовувати псів сумнівного походження.

Упродовж кількох днів я думав, що варто завести нового пса. Але майбуття було надто непевне. Невдовзі прийде черга і моєї кішки. Тоді ніщо вже не буде тримати мене на цьому острові — звісно, якщо я сам не захочу тут залишитись.

Я написав Гаррієт і Луїз про смерть собаки. Обидва рази я заходився плачем. Вони відповіли зовсім по-різному. Луїз розділяла мою печаль, зате Гаррієт не розуміла, як можна сумувати за старим псом із хворими суглобами, що нарешті спочив.

Тижні минали, а я все не брався до свого човна. Здавалось, наче я чогось чекав. Можливо, мені слід було написати листа самому собі про мої плани на майбутнє?

Дні все довшали. В ущелинах на скелях почав танути сніг. Проте море і далі вкривала крига.

Врешті здався і лід. Одного ранку вся крига аж до самої води вкрилася тріщинами. Янсон приплив на своєму катері. Гідрокоптер він сховав до наступного року. На наступну зиму він вирішив придбати судно на повітряній подушці. Я не певен, чи розумів, що це, незважаючи на його детальне й абсолютно непотрібне пояснення. Він попросив мене оглянути його ліве плече. Може, я відчую під пальцями якийсь вузлик? Або пухлину?

Нічого там не було. Янсонові й далі нічого не бракувало.

У той же день я зняв із човна брезент і почав шкрябати дощечки. Мені вдалось очистити корму від старої фарби, мавши намір продовжити наступного дня. Але дещо стало на заваді. Коли я саме спускався до пірса, щоб здійснити ранкове купання, я зауважив, що на суші стоїть невеликий катер.

Я зупинився і затамував подих. Двері до повітки для човнів були відчинені.

Хтось сюди приїхав.

2

У повітці зблиснуло світло. Я навіть уявити не міг, що це від поверхні гострого меча відбивалося сонце. Усередині стояла Сіма. Вона вийшла з темряви, тримаючи в руці меча.

— Я вже думала, ти не прокинешся.

— Як ти сюди добралась? Що за човен стоїть на суші?

— Я його взяла.

— Взяла?

— У порту. Він був прив’язаний. Але мене не зупинять жодні ланцюги.

— Ти вкрала човна?

На пірс вийшла кицька і взялась розглядати Сіму.

— А де пес?

— Він здох.

— Як здох?

— Він мертвий. Існує лише одна смерть. Умерти. Не жити. Бути неживим. Мертвим. Мій пес помер.

— Колись у мене був пес. Він також здох.

— Собаки вмирають. Моя кицька вже теж довго не протягне. Вона також стара.

— Ти її пристрелиш? У тебе є рушниця?

— Цього я тобі не скажу. Я хочу знати, що ти тут робиш і чому ти вкрала човна.

— Я хотіла тебе побачити.

— Навіщо?

— Ти мені не сподобався.

— І саме тому ти хотіла мене побачити?

— Я хочу дізнатись, чому ти мені не подобаєшся.

— Ти несповна розуму. Де ти навчилась керувати човном?

— Якось я проходила лікування неподалік озера Веттерн. У тій лікарні був човен.

— Як ти дізналася, що я живу тут?

— Я запитала в одного чоловіка, що згрібав листя коло церкви. Це було нескладно. Я запитала про лікаря, котрий ховається на острові. Сказала, я твоя дочка.

Я здався. У неї були відповіді на всі мої запитання. Я знав, що Гюґо Персон, доглядач кладовища, був базікою. Вочевидь, він показав дівчині дорогу — це було просто, прямо до Міттбодена, де стоїть маяк, потім через Єрнсюндет із високими стінами гір і прямо до мого острова, де біля каміння за затокою стояли два берегові судноплавні знаки.

Було видно, що вона втомлена. Погаслі очі, бліде обличчя, абияк заколоте дешевими шпильками волосся... Вона була вдягнена в усе чорне, а на ногах мала кеди з червоними шнурівками.

— Ходімо до хати, — мовив я. — Я певен, що ти голодна. Тобі слід поїсти. А тоді я подзвоню в берегову службу і повідомлю, що ти тут і що ти вкрала човна. Нехай вони тебе заберуть.

Вона нічого не відповіла і навіть не замахнулась на мене мечем. У кухні я запитав, що вона хоче на сніданок.

— Кашу.

— А я думав, що кашу вже ніхто не їсть.

— Не знаю, як інші, але я хочу кашу. Я можу зварити її сама.

У мене була вівсянка і банка ще не надто старого яблучного пюре. Коли каша вже добряче загусла, вона виклала туди пюре і налила у тарілку молока. Їла повільно, а меч лежав на столі. Я запитав, чи не хоче вона чаю чи кави. Вона заперечила головою. Їй хотілось тільки каші. Я намагався зрозуміти, навіщо вона мене розшукала. Під час останньої нашої зустрічі вона накинулась на мене з піднятим мечем, а тепер сиділа за моїм кухонним столом і їла кашу. Все це ніяк не вкладалось у голові. Вона сполоснула тарілку і поставила її в мийку.

— Я втомилась і мушу поспати.

— В іншій кімнаті стоїть ліжко, можеш лягти там. Але мушу тебе попередити, що там мурашник. І через весну мурашки починають прокидатись.

Вона мені повірила. Вона сумнівалась, чи справді мій пес здох, але відразу повірила в існування мурашника. Вона вказала на кухонний тапчан.

— Я можу поспати й тут.

Я приніс їй подушку й коц. Вона не зняла з себе ні одягу, ні взуття, накрилась коцом і заснула. Я зачекав, аби впевнитись, що вона заснула, а тоді пішов одягнутись.

Я повернувся до ополонки разом із кицькою. Моторний човен був марки Ryd із підвісним мотором Mercury потужністю 25 кінських сил. Корпус сильно черкнув по камінному дну. Не було сумніву, що вона навмисне виїхала човном на берег. Я намагався перевірити, чи пластикове дно не тріснуло або чи не з’явились на ньому дірки, але я так нічого й не зауважив.

У той день мала прийти пошта. Янсон зауважить човна. У мене було декілька годин, аби прийняти рішення. Я не був певен, чи подзвоню в берегову службу. Якщо це можливо, то я радше спробував би повернути її до Аґнес без втручання відповідних органів. До того ж я турбувався про себе самого. Було би підозріло, що молода дівчина тікає з виховного закладу і краде човен, аби відвідати старого лікаря.

За допомогою багра та дошки як важеля мені вдалось розхитати і спустити човен у воду. Багром я виштовхав його до пірса і причепив свою маленьку плоскодонку за корму. У човні був стартер, але, звісно ж, коли Сіма сідала в човен, то ключа в неї не було. Вона завела мотор за допомогою шнура, тож я зробив так само. Мотор завівся за четвертим разом. Пропелер та привід не були пошкоджені. Я відплив від пірса і націлився на два острівці, що називаються Зітхання. Поміж острівцями утворився природний причал, невидимий зусібіч. Там я міг тимчасово прилаштувати вкраденого човна.

Історія назви острівців Зітхання дуже суперечлива. Янсон стверджує, що колись давно тут жив мисливець на птахів Моссе. У нього була звичка зітхати щоразу, коли він влучав у гагу. Тож назва островів походить від зітхань Моссе. Не знаю, правда то була чи ні. На моїй морській карті ті острівці безіменні. Але мені подобається, що суворі скелі, котрі здіймаються з моря, називаються Зітханнями. Інколи здається, що дерева шепочуть, квіти бурмочуть, ягідні кущі мугикають невідомі мелодії, а кущі шипшини у щілинах скель позаду бабусиних яблунь добувають прекрасні звуки з невидимих інструментів. То чому ж скелі не можуть зітхати?

Я витратив майже годину, щоб добратись на своїй плоскодонці назад до пірса. Того дня довелось відмовитись від ранкового купання. Я піднявся до будинку. Сіма спала під коцом. Вона не змінила пози, відколи лягла. Водночас я почув плескіт Янсонового човна. Я спустився чекати до пірса. Віяв легкий північно-східний вітер, було приблизно п’ять градусів, і весна все ще барилась. У воді коло пірса блиснула і раптово зникла щука.

Того дня Янсон мав клопіт зі шкірою голови. Він злякався, що починає лисіти. Я запропонував йому звернутись до перукаря. Натомість він розгорнув вирвану з якогось тижневика сторінку і попросив мене прочитати. Це була ціла сторінка реклами якогось чудодійного засобу, що обіцяла моментальний ефект після нанесення рідкого препарату, в склад якого серед іншого входила лаванда. Я згадав про свою маму і сказав Янсонові, аби він не вірив у все, що обіцяють пишномовні реклами.

— Я хочу почути від тебе пораду.

— Я ж тобі вже її дав. Звернися до перукаря. Він, очевидно, знає про випадіння волосся набагато більше, ніж я.

— Невже в університеті вас нічого не вчили про облисіння?

— Мушу визнати, що небагато.

Він стягнув із голови шапку і нахилив голову, немов у раптовому вияві пошани до мене. Я не побачив нічого, крім того, що його волосся, як завжди, було густе, навіть на потилиці.

— Хіба ти не бачиш, як воно порідшало?

— Це природні вікові зміни.

— Згідно з тим, що написано в рекламі, ти помиляєшся.

— У такому разі замов ту мастику і втирай її в шкіру голови.

Янсон зім’яв газетну сторінку.

— Деколи я сумніваюсь, чи ти справді лікар.

— Принаймні я вмію відрізняти людей зі справжніми хворобами від поштарів із хворобливою уявою.

Янсон саме збирався відповісти, як враз його погляд змістився з мого обличчя і застиг на чомусь позаду моєї спини. Я обернувся. Там стояла Сіма. На руках вона тримала кицьку, а меч висів прив’язаний до її пояса. Вона мовчки всміхалась. Янсон аж рота роззявив. Через декілька днів увесь архіпелаг довідається, що до мене в гості приїхала молода темноока дівчина з розпатланим волоссям та самурайським мечем.

— Напевно, я таки замовлю той засіб для волосся, — люб’язно промовив Янсон. — Не буду більше тебе затримувати. Сьогодні для тебе пошти нема.

Він відплив від пірса. Я провів його поглядом. Коли я обернувся, Сіма вже подалась назад до будинку. Вона відпустила кицьку на горбку.

Коли я ввійшов, вона сиділа за кухонним столом і курила.

— А де човен? — запитала вона.

— Я переставив його в таке місце, де його не побачать.

— З ким ти розмовляв унизу на пірсі?

— Його ім’я Янсон, він місцевий поштар. І в тому, що він тебе побачив, нема нічого доброго.

— Чому?

— Він пліткар. Любить побазікати.

— Мені це байдуже.

— Ти тут не живеш, на відміну від мене.

Вона погасила цигарку об стару бабусину кавову тарілочку. Мені це не сподобалось.

— Мені приснилося, що ти сипав на мене мурашник. Я намагалася захиститись мечем, але лезо зламалось. І тоді я прокинулась. Чому в тій кімнаті стоїть мурашник?

— Тобі не обов’язково було туди заходити.

— На мою думку, це дуже стильно. Півскатертини вже зникло в мурашнику. Через декілька років він покриє весь стіл.

Раптом я зауважив щось, чого не помічав раніше. Сіма була неспокійна. Її рухи виказували хвилювання, і, непомітно за нею спостерігаючи, я зауважив, що вона потирає пальцями.

Мені прийшло до голови, що колись давно я вже бачив таке ж дивне потирання пальців в одного пацієнта, якому через ускладнення від діабету ампутували ногу. Той пацієнт страждав тяжкою формою фобії мікробів і до того ж був на межі психічного розладу з нападами глибокої депресії.

Кицька вискочила на стіл. Колись я завжди її звідти зганяв. А декілька років тому перестав. Кішка перемогла. Я пересунув меча, щоби вона не порізала собі лапи. Коли я торкнувся руків’я, Сіма здригнулась. Кицька скрутилася клубком на цераті й почала муркотати. Ми з Сімою мовчки дивились на кішку.

— Розкажи, — сказав я, — чому ти тут і куди ти збиралась. А потім ми придумаємо, як усе вирішити без зайвих проблем.

— Де човен?

— Я прилаштував його поміж двома невеликими острівцями, які називаються Зітхання.

— Як можна було назвати острів Зітхання?

— Тут неподалік є один поріг, який називається Мідний Зад. Ще один невеликий поріг по той бік Буґгольмена називається Пук. В островів такі ж клички, як і в людей. Не завжди відомо, звідки вони беруться.

— Ти сховав човна?

— Так.

— Дякую.

— Не знаю, чи за це варто дякувати. Але якщо ти зараз же не розкажеш, то я підніму слухавку і подзвоню в берегову службу. Через півгодини вони будуть тут і заберуть тебе.

— Якщо торкнешся до телефону, я відрубаю тобі руку.

Я затамував подих, а тоді сказав те, що підозрював.

— Ти не зачепиш того меча, бо я до нього доторкнувся. Ти боїшся чужих бактерій. Тебе сковує жах від думки про те, що в твоє тіло вторгнеться зараза.

— Не розумію, про що ти.

Я зрозумів, що маю рацію. Її тілом пробіг невидимий дріж. Тверда оболонка пустила тріщину. У той момент вона перейшла в контрнаступ. Схопила кицьку за шкірку і жбурнула нею об ящик із дровами коло печі. А тоді почала на мене верещати. Я не зрозумів ні слова, адже вона розмовляла своєю мовою. Дивлячись на неї, я думав про те, що вона не моя донька і я за неї не відповідальний.

Раптом вона замовкла.

— Чому ти не візьмеш меча? Чому не схопиш його за руків’я і не заріжеш мене?

— Чому ти такий злий?

— З моєю кицькою не можна так поводитись, як ти вчинила.

— Я не переношу котячу шерсть. У мене на неї алергія.

— Це не значить, що ти маєш право вбивати кота.

Я встав і випустив кішку, що сиділа біля вхідних дверей і підозріло на мене дивилась, а тоді вийшов надвір разом з нею, бо подумав, що, можливо, Сімі варто якийсь час залишитись наодинці. Сонце пробилось крізь завісу хмар, був безвітряний і досі найтепліший день весни. Кицька зникла за рогом будинку. Я обережно заглянув у вікно. Сіма стояла біля мийки, зануривши у воду руки. Потім старанно їх витерла, протерла рушником руків’я меча і поклала його назад на стіл.

Для мене вона була геть незбагненною. Я навіть не міг уявити ходу її думок. Що жило в її нутрі? Я гадки не мав.

Я зайшов усередину. Вона чекала, сидячи за столом. Я нічого не сказав про меча. Вона поглянула на мене і мовила:

— Чара. Я б хотіла так називатись.

— Чому?

— Тому що це гарне ім’я. Тому що так називається телескоп, що стоїть на горі Маунт-Вілсон неподалік Лос-Анджелеса. Я поїду туди, перш ніж помру. У тому телескопі видно зірки. І щось, що навіть неможливо собі уявити. Телескоп сильніший за всіх. — Вона перейшла на шепіт, немов від захвату, або на знак найвищої довіри.

— Телескоп настільки потужний, що, дивлячись із Землі, можна розпізнати людину на Місяці. Я б хотіла бути тією людиною.

Я більше здогадувався, аніж розумів те, що вона намагалась висловити. Маленька переслідувана дівчинка, що тікала від усього, а передовсім — від себе самої, думала, що вона, невидима тут, на Землі, стане помітною в потужному телескопі.

Здалось, наче я зміг розшифрувати невеликий фрагмент її уявлень про світ. Я намагався продовжити розмову, розповідаючи про зоряне небо в безмісячні й чисті осінні ночі. Але вона занурилась у себе, вона не хотіла слухати, неначе жаліла про сказане.

Якийсь час ми просиділи мовчки. Потім я знову запитав, чому вона прибула сюди.

— Нафта, — відповіла вона. — Я збираюсь поїхати в Росію і розбагатіти. Адже є нафта. Потім я повернусь і стану піроманом.

— І що ти підпалюватимеш?

— Усі ті будинки, в яких я змушена була жити супроти волі.

— Мій дім ти теж плануєш спалити?

— Це єдине, що я залишу. Твій дім і дім Аґнес. Але решту я спалю.

Мені починало здаватись, що дівчина по той бік столу — божевільна. Вона не лише тягала за собою гострого меча, а ще й страшенно заплуталась у баченні свого майбутнього.

Вона мовби прочитала мої думки.

— Ти мені не віриш?

— Чесно кажучи, ні.

— Тоді йди під три чорти.

— Я не дозволю таких висловів у моєму домі. Берегова служба може з’явитись тут навіть швидше, ніж ти думаєш.

Я жбурнув бабусину кавову тарілочку, яку Сіма використовувала як попільничку. По кухні розлетілись керамічні уламки. Вона сиділа не ворухнувшись — так, наче мій емоційний вибух її не стосувався.

— Я не хочу, щоб ти сердився, — спокійно сказала вона. — Я лише хочу залишитись тут на ніч. А потім поїду.

— Чому ти взагалі сюди приїхала?

Її відповідь мене здивувала.

— Ти ж мене сюди запросив!

— Я такого не пригадую.

— Ти сказав, що не віриш, що я коли-небудь сюди приїду. Я хотіла показати тобі, що ти помилявся. Окрім того, я ж збираюсь у Росію.

— Я не вірю жодному твоєму слову. Чому ти не можеш сказати правду?

— Не думаю, що ти хочеш її почути.

— Чому це я не мав би цього хотіти?

— Чому, на твою думку, я ношу з собою меча? Я хочу бути певна, що захищуся. Одного разу я не змогла. Тоді мені було одинадцять.

Я зрозумів, що це була правда. Раптом крізь її лють виразно проступила вразливість.

— Я тобі вірю. Але чому ти прийшла сюди? Ти ж не хочеш сказати, що прямуєш у Росію?

— Я знаю, що мені там пощастить.

— Що ти там робитимеш? Викопуватимеш нафту руками? Тебе туди навіть не впустять. Чому ти не хочеш залишитись в Аґнес?

— Я мусила поїхати. Я написала записку про те, що вирушила на північ.

— Але ж ти поїхала на південь!

— Я не хочу, щоб вона мене знайшла. Інколи вона як пес: вона винюхує слід тих, хто втікає. Я хочу лише побути тут якийсь час, а потім зникну.

— Ти ж розумієш, що це неможливо.

— Я тобі дозволю, якщо ти не проганятимеш мене.

— Дозволиш що?

— А як ти думаєш?

Раптом я збагнув, що вона мені пропонувала.

— За кого ти мене маєш? Забудьмо те, що ти сказала. Я нічого не чув.

Я так обурився, що мусив вийти надвір. Я подумав про плітки, які Янсон, безсумнівно, саме зараз розпускав між островами. Я заживу слави Фредріка — власника імпортованих із якоїсь арабської країнидівчат.

Я сів на пірсі. Те, що сказала Сіма, мене не лише засоромило, а й засмутило. Я всерйоз збагнув, який тягар її мучив.

Через якийсь час вона спустилася до пірса.

— Сядь, — мовив я. — Ти можеш побути тут декілька днів.

Я відчув її хвилювання, — її ноги тремтіли. Я міг її просто викинути. Крім того, мені був потрібен час, щоби подумати. У моє життя ввірвалась четверта жінка, вимагаючи від мене поки що зовсім невідомої допомоги.

Ми з’їли печеню з останнього шматка зайчатини, що залишилась у моїй морозилці. Сіма здебільшого лише длубалась у їжі. Говорила вона небагато. Здавалось, наче її неспокій наростав. Вона не хотіла спати серед мурах. Я постелив їй у кухні. Було не пізніше дев’ятої, коли вона сказала, що хоче лягати спати.

Тої ночі кицька мусила залишитись надворі. Я вийшов на другий поверх, ліг у ліжко і взявся читати. На кухні було тихо, хоча я й бачив світло, що падало з кухонного вікна. Вона й досі не погасила світла. Опускаючи жалюзі, я побачив, що кішка сидить на плямі світла, що падало з кухонного вікна. Невдовзі й вона мене покине. Здавалось, наче вона вже перетворилась на прозору істоту.

Я читав одну з дідусевих книжок 1911 року про рідкісних болотних птахів. Я, вочевидь, заснув, не погасивши світла. Коли розплющив очі, було близько одинадцятої, — я спав щонайбільше півгодини. Я встав і відгорнув жалюзі: світло погашене, кішки не видно. Я вже хотів був лягти назад, аж тут прислухався. З кухні долинали незрозумілі звуки. Я підійшов до дверей — аж тепер я чув виразно: Сіма плакала. Я й далі стояв. Чи варто було спуститися вниз? Може, вона хотіла побути на самоті? Через якийсь час плач затих. Я обережно прикрив двері й повернувся до ліжка. Я знав, куди ставати, щоби дощана підлога не скрипіла.

Книжка про болотних птахів сповзла на підлогу. Я не підняв її, а натомість лежав у темряві й розмірковував, що мені робити. Єдиним правильним рішенням було би подзвонити в берегову службу. Але чому я повинен завжди чинити правильно? Я вирішив зателефонувати Аґнес. Їй і вирішувати. Незважаючи на все, Аґнес була для Сіми найближчою людиною, якщо я правильно зрозумів цю сумну історію.

Як звично, я прокинувся відразу по шостій. Термометр за вікном у спальні показував чотири градуси тепла. Лежав туман.

Я вдягнувся і спустився вниз, ступаючи обережними кроками, бо припускав, що Сіма спить. Я збирався взяти джезву до повітки для човнів, де в мене була електроплитка. Вона стояла там ще за життя мого дідуся. На ній він варив суміші дьогтю та живиці, якими змащував човен.

Двері до кухні були прочинені. Я обережно їх відчинив, щоб не скрипіли. Сіма лежала на ліжку в білизні. Лампа в кутку біля тапчана світила. Її тіло та постіль були залиті кров’ю.

Здавалось, наче Сіма лежала в світлі прожекторів. Я не міг повірити своїм очам. Я знав, що це правда, але тим не менше здавалось, наче це не могло статись. Я спробував повернути її до життя, водночас шукаючи найглибші рани. Вона використала не меч, а один з дідусевих старих рибальських ножів. Чомусь це тільки посилило мій розпач, немов вона зробила причетним до свого нещастя і дідуся — старого доброго рибалку. Я кричав їй, щоб вона прокинулась, але її тіло було м’яке, а очі заплющені. Найстрашніші рани були довкола статевих органів, на животі та на щиколотках. Окрім цього в неї була досить дивна рана на шиї. Я не розумів, як вона зуміла завдати собі такі порізи. Найсерйозніша рана була на правій руці. За день до того я подумав, що вона лівша. З глибокої рани текла кров, вона багато її втратила. Я наклав декілька джгутів із кухонних рушничків. Потім поміряв її пульс: він був слабким. Я знай намагався повернути її до життя. Я не знав, чи вона прийняла якісь таблетки чи наркотики. У кухні чимось пахло, але запаху я не впізнав. Я відразу ж понюхав попільничку, знову ж таки одну з бабусиних кавових тарілочок. Імовірно, вона курила гашиш або марихуану. Я проклинав ту мить, коли переніс усі свої лікарські інструменти в повітку для човнів. Я прожогом кинувся туди, перечепився за кицьку, що сиділа на веранді, взяв тонометр і повернувся на кухню. Тиск був низьким. Її стан був загрозливим.

Я набрав номер берегової служби. Відповів Ганс Люндман. Дітьми ми разом бавилися влітку. Його батько, лоцман, був близьким приятелем мого дідуся.

— Це Фредрік Велін, — сказав я. — Тут у мене перебуває дівчина, яку необхідно негайно відвезти до лікарні.

Ганс — розумний чоловік. Він знав, що береговій службі не дзвонять рано-вранці, якщо на те нема серйозної підстави.

— Що сталося?

Я міг сказати лише правду.

— Вона намагалася вчинити самогубство. Порізала себе і втратила багато крові. Пульс і тиск низькі. Її слід негайно забрати.

— Надворі туман, — промовив Ганс Люндман, — але через півгодини ми будемо в тебе.

— Ти викличеш «швидку»?

— Вважай, що вона вже в дорозі.

За 32 хвилини я почув шум потужних моторів катера берегової служби. Це були найдовші хвилини в моєму житті. Довші, ніж тоді, коли мене пограбували в Римі і я думав, що мене вб’ють, довші, ніж будь-що інше. Я не міг нічого вдіяти. Сіма гасла. Я не міг визначити, скільки крові вона втратила. Я міг допомогти їй лише джгутами. Я намагався шептати їй на вухо, коли збагнув, що мої жалі не допомагають розбудити її. Я притиснувся устами до її вуха і шепотів, що вона мусить жити, вона не може вмерти, це неправильно, не в моїй кухні, не навесні, не на початку цього дня. Вона мене чула? Я не знаю. Але я продовжував нашіптувати їй на вухо. Я розповідав уривки казок, які я пригадував зі свого дитинства, розповідав, як гарно пахне, коли розцвітають черемшина та бузок. Я розказував, що ми приготуємо на вечерю, а також про чудернацьких птахів, які бродять по узбережжях та швидкими рухами ловлять свою здобич. Я розповідав задля її та власного життя — мене скував жах від думки, що вона помре. Чи міг я врятувати її життя? Я не знав. Коли я врешті почув поспішні кроки Ганса Люндмана та його помічників, я крикнув їм, щоби поспішали. Вони мали з собою ноші й не згаяли ні секунди, перекладаючи її з ліжка, — після того ми вирушили. Я побіг до катера в самих шкарпетках, тримаючи в руці свої обрізані чоботи. Вхідні двері я не зачиняв.

Ми пливли крізь імлу. Ганс Люндман стояв за кермом і питав, як вона.

— Не знаю. Її тиск падає.

Він швидко плив прямо в білий туман. Його помічник, якого я не знав, неспокійно дивився на Сіму, прив’язану до нош. Можливо, він мало не млів.

«Швидка допомога» чекала внизу біля пристані. Усе було сповите густою білою млою.

— Будемо сподіватись, що вона виживе, — сказав на прощання Ганс Люндман.

Він мав занепокоєний вигляд. Вочевидь, Ганс із власного досвіду знав, коли людині загрожувала смерть.

Дорога до лікарні зайняла 43 хвилини. Жінку, що сиділа при ношах, звали Соня, їй було близько сорока років. Вона поставила крапельницю і працювала-спокійно та методично, вряди-годи сповіщаючи лікарню про стан Сіми. Вона розпитувала мене про час, коли сталось нещастя, та я не міг відповісти на ці запитання.

— Вона щось приймала? Таблетки?

— Я не знаю. Можливо, що вона курила марихуану.

— Це ваша дочка?

— Ні. Вона неждано приїхала в гості.

— Ви зв’язалися з її родичами?

— Я не знаю, хто вони. Вона живе у виправному притулку. До того я бачив її всього раз. Я не знаю, чому вона прийшла до мене.

— Зателефонуйте в притулок.

Вона простягла руку по телефон на стіні карети «швидкої допомоги». Я подзвонив у телефонну довідку й зв’язався з Аґнес. Коли ввімкнувся автовідповідач, я все розказав, зокрема й те, в яку лікарню ми їхали, а також залишив номер телефону, який мені дала Соня.

— Подзвоніть іще раз, — промовила вона. — Якщо не здаватись, вона прокинеться.

— Можливо, вона у стайні.

— У неї є мобільний телефон?

Я відчув, що не зможу зателефонувати ще раз.

— Ні, — відповів я. — Вона не має мобільного телефону. Вона не така, як усі.

Лише коли Сіму прийняли в лікарні і я в своїх обрізаних чоботах сидів на лавці в коридорі, мені нарешті вдалося зв’язатися з Аґнес. Я чув її тривожне дихання.

— Як вона?

— Дуже погано.

— Кажи правду.

— Є загроза смерті. Все залежить від того, скільки крові вона втратила та наскільки глибокі рани. Тобі відомо, чи вона приймала снодійне?

— Не думаю, що приймала.

— Нам треба знати точно.

— З Сімою ніколи не можна бути певним. Я не думаю, що вона приймала снодійне.

— Наркотики?

— Вона курила гашиш, але не в мене. Тут їй це заборонялось.

— Вона могла приймати щось інше?

— Не знаю!

Медсестра, що зустріла мене, ввійшла до кімнати. Я простягнув їй слухавку.

— Це близькі дівчини. Поговоріть із цією жінкою. Я сказав їй, що ситуація серйозна.

Я вийшов із кімнати. Старший чоловік, голий від пояса й до низу, скиглив, лежачи на ношах. Водночас двоє медбратів утихомирювали істеричну маму з верескливим немовлям на руках. Я простував коридором і вийшов на подвір’я, куди під’їжджали карети «швидкої допомоги». На ньому стояла «швидка» з погашеним світлом. Я думав про те, що сказала Сіма, про телескоп, крізь який видно людину на Місяці. Спробуй жити, прошепотів я. Чаро, люба Чаро, можливо, одного дня ти станеш тою невидимою на Землі людиною, що перемогла, вибравшись на Місяць, звідки й махнеш нам рукою.

Це була молитва чи навіть заклинання. Борючись за життя, Сіма потребувала всієї можливої допомоги. Я не вірю в Бога. Проте за потреби можна створити собі власних богів. Я стояв і молився телескопу на горі Маунт-Вілсон. Якщо Сіма виживе, я оплачу їй поїздку туди. Я довідаюсь, ким був той Вілсон, чиїм іменем назвали гору.

Нічого не заважає богові мати ім’я. Чому б Творець не міг мати прізвище Вілсон?

Якщо вона помре, то це станеться з моєї вини. Якби я спустився вниз, коли почув її плач, можливо, вона б не порізала себе. Я ж лікар і повинен був зрозуміти. Передовсім я людина, яка повинна була збагнути, якою самотньою почувалась маленька дівчинка з довгим гострим мечем.

Раптом я засумував за своїм батьком — такого зі мною не було з часу його смерті. Його відхід завдав мені багато страждань. Хоча ми з ним ніколи щиро не розмовляли, а таки розуміли один одного без слів. Він устиг відчути й ніколи не приховував здивування та гордість від того, що я зумів вивчитись на лікаря. Упродовж останніх днів, прикутий до ліжка важкою недугою — рак, що з маленької чорної плямки під п’ятою розрісся метастазами, які батько уявляв у вигляді моху на камені, — він часто говорив про мій білий халат. Мені було соромно, що він уважав, наче той білий халат утілював владу. Пізніше я збагнув, що саме мені довелося за нього відплачуватись. Він теж носив білий піджак, проте це не завадило іншим топтатись по ньому. А я був тим, хто мав помститись. Ніхто не дозволив би собі зневажливо поводитись із лікарем у білому халаті.

Тож тепер мені його бракувало. Як і тієї магічної подорожі до лісу та чорного лісового озера. Я хотів податися геть, назад, у час, коли життя було ще тільки попереду. На мить зблиснув образ моєї матері. Лаванда та сльози, життя, якого я ніколи не розумів. Може, вона теж носила невидимий гострий меч? Можливо, вона саме стояла по ту сторону ріки життя і махала Сімі рукою?

Я намагався подумки розмовляти з Гаррієт і Луїз. Проте вони обидві були на диво мовчазні, наче вважали, що я повинен сам собі дати з тим раду.

Я повернувся назад і знайшов невеличку порожню почекальню. Потім хтось увійшов і сказав, що стан Сіми й досі загрозливий. Її мали перевести у відділ інтенсивної терапії. Я супроводжував її в ліфті. Обидва чоловіки, що везли ноші, були чорношкірі. Один із них усміхався. Я всміхнувся у відповідь, і мені закортіло розповісти йому про дивовижний телескоп на горі Маунт-Вілсон. Сіма лежала з заплющеними очима, вона була під’єднана до крапельниці й отримувала кисень через носовий катетер. Я нахилився і шепнув їй на вухо: «Чаро, коли ти видужаєш, то поїдеш до гори Маунт-Вілсон і побачиш, що на Місяці стоїть дивовижно схожа на тебе людина».

Один із лікарів розповів мені про непевну ситуацію та ймовірну необхідність операції. Він був здивований, що Сімин організм ніяк не реагував на їхні заходи. Він поставив декілька запитань, та я не знав, на які хвороби вона хворіла і чи раніше намагалася вчинити самогубство. Жінка, яка могла б відповісти на ці запитання, була в дорозі до лікарні.

Аґнес приїхала відразу по десятій. Раптом я замислився над тим, як їй удавалось керувати авто лише однією рукою. Чи, може, в неї був спеціально обладнаний автомобіль? Проте це було не суттєво. Я провів її за запону, де лежала Сіма. Аґнес розплакалась, майже беззвучно, проте я не хотів, щоби Сіма це чула, тому відразу вивів її звідти.

— Її стан усе ще не змінився, — відповів я. — Проте вже твій приїзд полегшив ситуацію. Спробуй поговорити з Сімок). Їй треба відчути, що ти тут.

— Вона мене почує?

— Цього ми не знаємо. Але можемо сподіватись.

Аґнес поговорила з лікарем. У неї були відповіді на всі його запитання. Ніяких хвороб, ліків чи спроб самогубства, про які їй було відомо. Лікар, мій ровесник, сказав, що стан Сіми не змінився, проте дещо стабілізувався після того, як її привезли. Поки що підстав для хвилювання не було.

Я бачив, що Аґнес відчула полегшення. У коридорі стояв кавовий автомат. Спільними зусиллями ми назбирали монет на два горнятка сякої-такої кави. Я дивувався спритності, з якою вона своєю єдиною рукою виконувала те, для чого я потребував обидві.

Я розповів Аґнес, що трапилось. Після цього вона повільно похитала головою.

— Цілком імовірно, що вона збиралась у Росію. Сіма весь час намагається підпорювати вершини. На відміну від інших, вона ніколи не задовольняється прогулянками по звичайних стежках.

— Але навіщо вона розшукала мене?

— Ти живеш на острові. По той бік моря — Росія.

— І, прибувши на мій острів, вона робить спробу самогубства? Я цього не розумію.

— Нам важко навіть уявити собі все те, крізь що довелось пройти Сімі. Ззовні ніколи не побачиш, як сильно людина зранена всередині.

— Вона дещо мені розповіла.

— Тоді ти можеш здогадуватись.

Близько третьої прийшла медсестра й повідомила, що стан стабільний та без змін. Якщо хочемо, можна їхати додому. Коли щось трапиться, вона зателефонує. Але нам було нікуди йти, тож ми залишились на весь день та цілу ніч. Аґнес примостилась на вузькому дивані й заснула. Я ж переважно сидів у кріслі та гортав пошарпані тижневики, в яких незнайомі мені люди в радісних тонах розповідали світові про своє велике значення. Час від часу ми виходили поїсти, проте ніколи не затримувались надовго.

Одразу після п’ятої ранку в чекальню прийшла медсестра й повідомила, що ситуація різко змінилась. Почалися сильні внутрішні кровотечі, слід було негайно оперувати, щоб змогти зупинити їх і таким чином стабілізувати стан.

Ми були надто впевнені. Та раптом Сіма знову почала покидати нас.

Двадцять по шостій у кімнату ввійшов лікар. Дуже змучений, він сів на крісло й поглянув на свої руки. Їм не вдалося зупинити кровотечу. Сіма померла, так і не прокинувшись. Якщо нам хотілось із кимось поговорити, він міг би скерувати нас до фахівців з екстреної допомоги в лікарні.

Ми разом зайшли в палату і побачили її. Шланги були від’єднані, а шумні апарати затихли. На її обличчі вже почав проступати жовтий колір, який робить шкіру недавно померлої людини схожою на віск. Я не знаю, скільки мертвих я бачив у своєму житті. Я бачив, як люди помирали, брав участь у патологоанатомічних дослідженнях, тримав людський мозок у руках. І тим не менше саме я вибухнув плачем, тоді як Аґнес заніміла від болю. Вона вхопила мене за руку, я відчув, яка вона сильна, і захотів, щоби вона ніколи не відпускала моєї руки.

Я хотів залишитись, проте Аґнес попросила мене поїхати додому. Вона потурбується про Сіму, я вже зробив усе можливе, за що вона була дуже вдячна, але тепер їй хотілося залишитися самій. Аґнес провела мене до таксі. Був прекрасний, хоча й прохолодний, ранок. У рові обабіч в’їзду до відділу «Швидкої допомоги» росла мати-й-мачуха.

Мить цвітіння мати-й-мачухи, подумав я. Саме тепер, цього ранку, коли Сіма лежала мертва в лікарні. Вона зблиснула лиш на мить, немов рубін. І тепер здавалось, наче її ніколи й не було.

Смерть лякає мене лише своєю невимовною байдужістю.

— Меч, — сказав я. — А ще в неї була сумка. Що мені з ними робити?

— Я дамся чути, — відповіла Аґнес. — Не можу сказати коли. Але ж я знаю, де тебе знайти.

Я бачив, як вона знову зникла в лікарні. Однорукий сумний ангел, який втратив одну зі своїх неслухняних та загадкових дітей.

Я сів у таксі й сказав, куди мене відвезти. Шофер підозріло на мене глянув. Я збагнув, що справляв, м’яко кажучи, підозріле враження. Недбалий одяг, обрізані чоботи, непоголений, з запалими очима.

— Зазвичай у випадку далеких поїздок ми просимо аванс, — сказав водій. — З власного досвіду знаю, що буває по-всякому.

Я обшукав свою куртку і зрозумів, що навіть не взяв із собою гаманця. Я схилився вперед до водія.

— Моя донька щойно померла. Я хочу додому. Я заплачу. Хочу лише, щоби ви їхали спокійно та обачно.

Я вибухнув плачем. Він не промовив більше ні слова. Він нічого не сказав, аж доки ми добралися до порту. Була десята година. Віяв легкий бриз, який ледве здіймав на воді в порту дрібні брижі. Я попросив зупинити таксі біля червоного будиночка берегової служби. Ганс Люндман побачив таксі й вийшов із дверей. З мого обличчя він зрозумів, що справи погані.

— Вона померла, — сказав я. — Внутрішні кровотечі. Все сталось несподівано. Нам уже здавалося, що вона виживе. Мені треба позичити в тебе тисячу крон, щоби заплатити за таксі.

— Я розрахуюсь карткою, — мовив Ганс Люндман і пішов до таксі.

Його зміна закінчилась уже багато годин тому. Я зрозумів, що він залишився, щоб дочекатись мого повернення. Ганс Люндман жив на одному з островів на півдні архіпелагу.

— Я відвезу тебе, — сказав він.

— У мене немає вдома грошей, — мовив я. — Я можу отримати їх через Янсона.

— Кого зараз хвилюють гроші? — відповів він.

Перебування на морі завжди вселяє у мене спокій. Ганс Люндман мав старий перероблений рибальський човен, що повільно просувався морем. Інколи він мусив поспішати, виконуючи свою роботу, проте він ніколи не поспішав у інших випадках.

Ми причалили до пірса. Було сонячно й тепло: прийшла весна. Але, здавалось, не для мене. Я стояв по той бік невидимого паркану, що відгороджував мене від набубнявілої зелені.

— Біля Зітхань стоїть човен, — сказав я. — Пришвартований. Він крадений.

Він зрозумів.

— Ми знайдемо його завтра, — мовив він. — Я випадково патрулюватиму неподалік. Особа злодія невідома.

Ми потисли руки.

— Вона не повинна була померти, — сказав я.

— Ні, — сказав Ганс Люндман. — Не повинна була.

Я залишився стояти на пірсі й дивився, як він випливає з бухти. Він підняв руку на прощання і зник.

Я сів на лавці й ще довго не повертався до будинку, двері якого були розчинені навстіж.

3

Дуби цьогоріч зазеленіли на диво пізно.

У своєму бортовому журналі я записав, що великий дуб між повіткою для човнів та розвалинами бабусиного та дідусевого курника розпустився лише 25 травня. Великий дубовий гай коло бухти на півночі острова, яка бозна-чому завжди називалася Сваркою, вкрився листям на декілька днів скоріше.

Кажуть, що держава посадила дуби на місцевих островах на початку 1800-х років, щоби мати деревину для будівництва військових кораблів у Карлскруні. Якось, коли я ще був малим, у дерево в гаю влучила блискавка. Пригадую, як дідусь спиляв рештки стовбура. Те дерево посадили у 1802 році. Це сталося за Наполеона, розповідав дідусь. Тоді я ще не знав, хто такий Наполеон, але зрозумів, що це було дуже давно. Ті річні кільця потім супроводжували мене все життя. За життя Бетховена той дуб був лише невеликим деревцем. Коли народився мій батько, дерево було вже високим.

Звичайно для цих островів літо приходило декілька разів. Ніколи не можна бути певним, коли воно вже насправді розпочалось. Проте я майже не замітив його, не беручи до уваги коротких записів, які я змушував себе вести щодня. Зазвичай відчуття самотності відступало з приходом тепла, але не цього року. Я сидів у хатині в оточенні мурашника, гострого меча та Сіминої напівпорожньої сумки.

Я тоді часто розмовляв по телефону з Аґнес. Вона розповіла, що похорон відбувся в церкві Моґата. Окрім Аґнес і двох дівчат, яких я зустрів у її притулку, Міранди та Аїди, на похорон прийшов ще й дуже старий чоловік, який назвався Сіминим далеким родичем. Він приїхав на таксі і був такий ветхий, що Аґнес боялася, що він помре. Їй так і не вдалось до кінця встановити його родинний зв’язок із Сімою. Може, він її з кимось переплутав? Коли Аґнес показала йому фотографію Сіми, він не був певен, чи впізнає її.

Але чи не однаково, як сказала Аґнес. Церква мала би бути переповнена людьми, які прийшли попрощатися з цією юною особою, яка так ніколи і не змогла розкрити свої таланти і дослідити світ, який мав бути відкритий для неї.

На віці труни лежав букет червоних троянд. Одна парафіянка, що взяла з собою на органну трибуну неспокійну дитину, заспівала декілька псалмів, Аґнес виголосила невелику промову і попросила священика не говорити зайвого про милосердного та всевидющого Бога.

Коли я почув, що могила лише пронумерована, то запропонував оплатити нагробний пам’ятник. Одного дня Янсон доставив мені листа від Аґнес із рисунком пам’ятника. На ньому мали бути зазначені ім’я та роки життя дівчинки, а зверху, як вона задумала, зображення троянди.

Того ж вечора я зателефонував до неї і запитав, чи не можна замінити троянду на самурайський меч. Вона зрозуміла, що я мав на увазі, і відповіла, що теж над цим думала.

— Але це викличе незгоду, — мовила вона. — А я не маю сили боротися за право вирізьбити меч на Сіминому пам’ятнику.

— А що робити з її речами? З мечем та сумкою?

— А що в сумці?

— Білизна, штани й светр. Порвана карта Балтійського моря та Фінської затоки.

— Я заберу ці речі. Хочу побачити твій дім. І передовсім ту кімнату, в якій Сіма, плачучи, різалась.

— Я вже сказав, що повинен був спуститися до неї. Я завжди шкодуватиму, що не зробив цього.

— Я тебе ні в чому не звинувачую. Я лише хочу побачити місце, в якому вона почала помирати. Місце, в якому настала її смерть, я вже бачила разом із тобою.

Вона хотіла відвідати мене в останній тиждень травня, проте щось стало їй на заваді. Ми двічі домовлялись про час. Спершу втекла Міранда, а потім вона захворіла. Коли розпустились дуби, її ще так і не було. Меч та сумку з Сіминими речами я поклав у кімнаті з мурашником. Однієї ночі я прокинувся від сну, в якому мурахи почали будувати мурашник довкола меча та сумки. Я прожогом кинувся вниз по сходах і розчинив двері. Але мурашки всього лише повільно завойовували стіл із білою скатертиною.

Я переставив Сімині речі в повітку для човнів.

Одного дня Янсон, наче мимохідь, розповів про те, що нещодавно біля Зітхань берегова служба знайшла крадений катер. Я зрозумів, що Ганс Люндман дотримав свого слова.

— Одного дня вони починають нападати, — сердито сказав Янсон.

— Хто вони?

— Гангстери. Вони сунуть звідусіль. Як від них захиститись? Брати човна й тікати у відкрите море?

— І що їм тут робити? Хіба тут є що красти?

— Вже на саму думку про це в мене підскакує тиск.

Я приніс тонометр із повітки для човнів. Янсон ліг на лавку. Після того, як він полежав п’ять хвилин, я зміряв тиск.

— Чудово, сто сорок на вісімдесят.

— Ти, напевно, помилився.

— Тоді тобі слід звернутись до іншого лікаря.

Я зайшов у повітку для човнів і простояв у темряві, аж доки не почув, як Янсон віддаляється від пірса.

Після того, як розпустились дуби, я взявся за свого човна. Знявши тяжкий брезент, — на це пішло чимало сил, — я знайшов мертву білку в кільсоні. Я здивувався, адже ніколи раніше не лише не бачив білок на острові, а й не чув про них від інших.

Човен був у набагато гіршому стані, ніж я припускав. Після ґрунтовного дводенного огляду та ремонту пошкоджень я був ладен покинути це діло, ще й як слід не взявшись за нього. Наступного дня я все ж продовжив зішкрябувати з дощок стару потріскану фарбу. Я зателефонував до Ганса Люндмана за порадою. Він пообіцяв якось до мене приїхати. Робота просувалась повільно. Я не звик до інших регулярних занять, крім ранкового купання та нотаток у бортовому журналі.

Того ж дня, коли я почав зчищати фарбу з човна, я знайшов старий бортовий журнал за перший рік життя на острові. Я відкрив його на тій же даті. Мене здивувало, що я тоді записав: «Учора я напився». І все. Виринув нечіткий спогад, проте я не міг згадати, з якої причини пив. Попереднього дня я записав, що полагодив ринву. Наступного дня після перепою я закинув сіті й упіймав сім камбал і три окуні.

Я сховав бортовий журнал. Настав вечір. Яблуня розцвіла. Мені ввижалась мерехтлива постать моєї бабусі, що, сидячи на лавці, зливалась із заднім фоном, стовбуром дерева, скелями й заростями шипшини.

Наступного дня Янсон привіз листи від Гаррієт та Луїз. Врешті я спромігся розповісти їм про дівчину, що приїхала на мій острів, та її трагічну долю. Я розпочав з листа від Гаррієт. Як звично, він був недовгий. Вона писала, що, власне, була надто втомленою, щоб написати листа. Я читав, наморщивши лоба. Почерк був невиразний, не такий, як раніше, а букви — покручені. Крім того, мене спантеличив зміст. Вона писала, що її самопочуття покращилось, хоча водночас хвороба посилилась. Ні слова про смерть Сіми.

Я відклав листа. На стіл вискочила кицька. Деколи я заздрю тваринам через те, що їм не доводиться перейматись повідомленнями з конвертів. Може, пишучи листа, Гаррієт була під дією знеболювального? Я занепокоївся, схопив телефон і зателефонував їй. Я хотів знати, чи не починалась завершальна фаза її життя. У трубці лунали гудки, й ніхто не відповідав. Я подзвонив на її мобільний телефон. І там мовчанка. Я залишив повідомлення на автовідповідач, попросивши її дати про себе знати.

Опісля я відкрив листа від Луїз. У ньому йшлося про загадкові печерні комплекси Ласко на заході Франції, де 1940 року декілька підлітків випадково знайшли 17000 прадавніх печерних малюнків. Деякі з вирізьблених та розмальованих на скелі тварин були завбільшки чотири метри. А тепер, пише вона, «цим прадавнім витворам мистецтва загрожує знищення, бо дурні люди встановили в ходах кондиціонери. Американських туристів, що відвідують печери, не хочуть позбавляти комфорту, важливою частиною якого є штучно охолоджене повітря. Стіни печери масово покриваються цвіллю. Якщо нічого не зробити, якщо світова громадськість не візьме на себе відповідальність за найстаріший художній музей у світі, то в майбутньому ми розглядатимемо ці картини лише на світлинах».

Вона писала, що збирається діяти. Я припустив, що вона хоче написати усім європейським політикам, і це викликало у мене гордість. Моя дочка вміє протистояти.

Вона написала листа не за одним присядом. Мінявся не лише почерк, а й ручка. Серйозні та обурливі абзаци чергувались із простішими повідомленнями. Вона підвернула ногу, набираючи воду. Джаконеллі захворів, навіть була підозра на запалення легенів, але тепер він уже одужував. Вона висловлювала співчуття у зв’язку зі смертю Сіми.

«Я скоро приїду, — написала вона в кінці листа. — Хочу побачити острів, на якому ти переховувався всі ті роки. Часом я мріяла, що мій батько аж такий красивий, як Караваджіо. Тобі такого не закинеш. Але ти не можеш більше вдавати, ніби не існуєш для мене. Я хочу познайомитися з тобою, хочу мати свій спадок, хочу, щоб ти пояснив мені все те, чого я досі не розумію».

Ні слова про Гаррієт. Я не міг цього збагнути. Невже вона зовсім не турбувалась про свою маму, яка невдовзі помре?

Я знову зателефонував Гаррієт на всі номери. Вона і далі не відповідала. Я подзвонив на мобільний Луїз, але там теж ніхто не відповів. Я вийшов на гору позаду дому. Був прекрасний день на початку літа. І досі не надто тепло, але острови вже зазеленіли. Здалеку я побачив один із перших у році вітрильників, який виплив із невідомого порту. Раптом мені захотілось покинути острів. Я витратив стільки часу на постійне ходіння між пірсом та будинком.

Мені просто хотілось забратися звідси геть. Коли Гаррієт з’явилась на кризі з ходунцями, вона зняла закляття, яким я себе скував. Я зрозумів, що тих дванадцять прожитих на острові років були втрачені, наче пролита з розбитої посудини рідина. Але назад уже не вернешся, як і не почнеш усе з початку.

Я обійшов острів. Різко пахло морем та землею. Завзяті кулики стрибали по узбережжі й клювали щось своїми червоними дзьобами. Здавалось, що я в’язень, який гуляє по тюремному подвір’ї за декілька днів до звільнення і повернення до вільного життя. Та чи справді я вийду звідси? І куди подамся? Що мене чекає попереду?

Я сів під дубом у бухті Сварка. Раптом я усвідомив, що в мене мало часу. Не можна більше втрачати його, що б не чекало попереду.

Ввечері я спустився до плоскодонки і поплив до мису Старрудден. Там було рівне дно. Я закинув сітку для камбали, проте не тішив себе надією щось упіймати, хіба якусь одну камбалу чи окуня для кицьки. Сіті неодмінно наповняться слизькими водоростями, якими тепер укрите дно Балтійського моря.

А може, море, яким я милуюсь погідними вечорами на початку літа, насправді повільно перетворюється на болото?

Пізніше того ж вечора я вчинив щось зовсім незбагненне. Я взяв лопату і відкопав могилу з собакою. Я швидко наткнувся на зігниле тіло і повністю розгріб труп. Гниття відбулося швидко. Черви встигли з’їсти більшість слизових оболонок морди, очей та вух і оголили шлунок. Коло анального отвору назбирався білий клубок хробаків. Я відклав лопату і пішов за кицькою, що спала на тапчані. Я взяв її на руки і посадив на мертвого собаку. Вона миттю підскочила вверх, немов наштовхнулась на гадюку, і погнала до рогу будинку, де озирнулась, готова тікати далі. Я поклав на руку декілька товстих трупних хробаків і замислився, чи зміг би їх проковтнути, подолавши приступи нудоти. Опісля я кинув їх назад на тіло пса і швидко закопав могилу.

Я не знав, для чого це роблю. Може, я готувався до подібного розкриття могили в собі самому? Аби побачити все те, що так довго таїлось у мені?

Я довго шкрябав руки під краном на кухні. Мене нудило від того, що я зробив.

Коло одинадцятої я зателефонував Гаррієт і Луїз. Знову ніхто не відповідав.

Рано-вранці наступного дня я витяг сіті. У них були дві тоненькі камбали та мертвий окунь. Як я й побоювався, сітка забилася стеблами та водоростями. Я витратив понад годину, щоб хоч якось вичистити та повісити її на стіні повітки для човнів. Я тішився, що мій дідусь не бачив, як його улюблене море, задихаючись, помирає. Потім продовжував зчищати фарбу з човна. Я працював, роздягнувшись до пояса, і пробував помиритися з кицькою, яка після вчорашньої зустрічі з мертвим собакою поводилась дуже обережно. Їй було байдуже до камбали. Натомість вона перенесла окуня в скельну ущелину, де помалу взялась його поглинати.

О десятій я зайшов до будинку, щоб зателефонувати. Мені й досі ніхто не відповідав. До того ж сьогодні пошти не було — нічого не вдієш.

Я зварив на обід декілька яєць і переглянув стару брошуру про фарби для покриття днища у старих дерев’яних човнах. Тій брошурі було вісім років.

Попоївши, ліг відпочити на тапчані. Я швидко утомився від того відшкрябування. Я задрімав.

Близько першої я раптом прокинувся. Крізь відчинене кухонне вікно долинав шум старого калоризаторного мотора. Звук нагадував човен Янсона, якого сьогодні не мало бути. Я встав із тапчана, всунув ноги в чоботи й вийшов. Шум мотора наближався. Я вже не сумнівався, що це був Янсонів човен: він гуде нерівно, бо вихлопна труба то над, то під водою. Я зійшов до пірса й чекав. Мене здивувало, що він плив на середній швидкості. Врешті з-поза дальніх островів вигулькнув штевень. Човен рухався геть повільно.

Враз я зрозумів, у чому справа. Янсон тягнув причіп на тросі — старий пароплав для перевезення худоби. Дитиною я бачив, як ці пароплави перевозили корів на острови з пасовиськами. Але це було тоді. За всі роки, прожиті на цьому острові, я ні разу не бачив тут пароплава.

На пароплаві стояв трейлер Луїз, а вона сама — у розчинених дверях, так само, як і під час нашої першої зустрічі. Коло поруччя я зауважив ще одну особу. То була Гаррієт зі своїми ходунцями.

Якби я міг, то кинувся б у воду і поплив геть звідси. Але я не міг зникнути. Янсон сповільнив човна і відв’язав трос, водночас відштовхнувши пароплав так, що той поплив у наймілкішу частину бухти. Я стояв, наче паралізований, і спостерігав, як він зупиняється біля берега. Янсон причалив до пірса.

— А я вже й не думав, що знайду застосування тому старому пароплавові. Востаннє я перевозив ним пару коней до острова Рьокхер. Відтоді минуло щонайменше двадцять п’ять років, — сказав він.

— Міг би й зателефонувати, — відповів я. — Щоби попередити.

Янсон щиро здивувався.

— Я думав, ти знаєш, що вони мають приїхати. Так сказала та, котру звуть Луїз. Нам доведеться витягнути його твоїм трактором. Це справжнісіньке щастя, що зараз приплив. Інакше ми мусили б спустити трейлер на воду.

Мене ніхто не попередив. Ось чому на мої дзвінки ніхто не відповідав. Луїз допомогла Гаррієт вибратись на сушу з ходунцями. Я зауважив, що Гаррієт змарніла й здавалась набагато слабшою, ніж тоді, коли я, розгнівавшись, покинув її в трейлері.

Я зійшов до берега. Луїз вела Гаррієт попід руку.

— Як тут гарно, — сказала Луїз. — Взагалі мені більше подобається в лісі. Але тут гарно.

— Що ж, здається, я повинен сказати «ласкаво просимо», — відповів я.

Гаррієт підняла голову. Її обличчя спітніло.

— Я впаду, якщо відпущу ходунці, — промовила вона. — Я б хотіла знову лягти в ліжко біля мурашника.

Ми допомогли їй дістатися до будинку. Я дозволив Янсонові спробувати завести мій старий трактор. Гаррієт лягла на ліжку. Вона важко дихала, і, здавалось, їй докучав біль. Луїз дала їй таблетку й принесла води. Гаррієт із чималим зусиллям проковтнула таблетку. Потім поглянула на мене і простягла руку.

— Мені вже небагато залишилось, — сказала вона. — Візьми мене за руку.

Я взяв її теплу руку.

— Я хочу, лежачи тут, слухати море, і щоб ви обоє були поруч зі мною. Більше мені нічого не треба. Стара обіцяє, що не завдаватиме клопоту. Я навіть не кричатиму, коли болі стануть нестерпними. Я просто вип’ю таблетки чи попрошу Луїз зробити мені укол.

Вона заплющила очі. Ми дивились на неї. Невдовзі вона заснула. Луїз обійшла стіл, розглядаючи мурашник.

— Скільки там мурах? — прошепотіла вона.

— Кажуть, що мільйон або й більше.

— Скільки він уже тут стоїть?

— Це вже одинадцятий рік.

Ми вийшли з кімнати.

— Ти могла би подзвонити, — сказав я.

Вона стала переді мною й міцно схопила за плечі.

— Тоді ти б не дозволив. А я цього не хотіла. Отож ми тут. Це твій обов’язок перед мамою і мною, але передовсім перед нею. Якщо їй хочеться помирати, слухаючи море замість сигналів автомобілів, то так і буде. І тішся, що я не переслідуватиму тебе зі звинуваченнями аж до самої смерті.

Вона обернулась і пішла. Янсон зумів завести трактор. Як я і підозрював увесь цей час, він умів давати раду з моторами, що тяжко заводяться.

Ми прикріпили до трейлера кілька мотузок, і нам удалось витягти його з пароплава на сушу. Янсон керував трактором.

— Де його поставити? — гукнув він.

— Тут, — відповіла Луїз і вказала на шмат трави над невеличкою смужкою піску з другого боку повітки для човнів.

— Хочу мати власний пляж, — продовжила вона. — Я завжди про це мріяла.

Янсон продемонстрував неабияку майстерність, вивізши трейлера на потрібне місце. Для опори ми підклали старі рибальські ящики та колоди.

— Чудово, — задоволено сказав Янсон. — Єдиний острів у цій місцині, на якому стоїть трейлер.

— А тепер запрошуємо на каву, — сказала Луїз.

Янсон запитально на мене поглянув, але я мовчав.

Того разу він уперше зайшов до моєї хати, відколи я на острові. Він допитливо розглядався у кухні.

— Все з вигляду таке, як і колись, — мовив він. — Ти майже нічого не поміняв. Якщо не помиляюсь, навіть скатертина та сама, що була в старих.

Луїз зварила каву й запитала, чи нема в мене пшеничних булочок. Їх не було, тож вона вийшла за випічкою до трейлера.

— Стильна жінка, — сказав Янсон. — Як ти її знайшов?

— Я її не шукав. Це вона мене знайшла.

— Ти подав оголошення? Я й сам над цим роздумую.

Янсон не надто кмітливий. Він явно не відзначається особливою розумовою діяльністю. Але мені не поміщалось у голові, що він подумав, наче я вполював Луїз, до того ж разом із трейлером і смертельно хворою старою.

— Це моя донька, — сказав я. — Хіба я не розповідав, що в мене є донька? Я впевнений, що розказував. Ми сиділи тоді на лавці. У тебе боліло вухо. Це було восени. Я розповідав, що маю дорослу доньку. Ти забув?

Звісно ж, Янсон гадки не мав, про що я говорив. Але він не наважився перечити. Він не хотів ризикувати, щоб не втратити свого завжди готового на допомогу лікаря.

Луїз повернулась із кошиком випічки. Здавалося, що Янсон та моя донька зразу знайшли спільну мову. Доведеться пояснити Луїз, що вона може робити будь-що у своєму трейлері, проте коли йдеться про мій острів, то встановлювати правила на ньому можу лише я. Одне з цих правил — ніколи не запрошувати Янсона на каву до моєї кухні.

Янсон потягнув за собою пароплав і зник за мисом. Я не питав Луїз, скільки вона йому заплатила. Ми вирішили прогулятись по острову, бо Гаррієт усе ще спала. Я показав їй місце, де поховав свого собаку. Тоді ми перелізли через скелі, прямуючи на південь, і попростували вздовж берега.

На якусь мить мені все ж здалось, наче в мене з’явилась маленька дитина. Луїз розпитувала про все: рослини, водорості, острови в тумані та невидимих їй риб у морських глибинах. Я, можливо, міг відповісти хіба на половину її запитань. Але їй це було байдуже — головне, що я її слухав.

На північному мисі було декілька каменів, яким льодовик надав форми тронів. Ми сіли в них.

— Чия це була ідея? — запитав я.

— Гадаю, нам обом це спало на думку водночас. Настав час відвідати тебе й зібрати сім’ю, доки ще не пізно.

— А що про це думають твої друзі в лісі?

— Вони знають, що колись я повернусь.

— Навіщо тобі тягнути за собою трейлер?

— Це моя мушля. Я ніколи її не покидаю.

Вона розповіла про Гаррієт. До Стокгольма її відвіз один із боксерів, чоловік на ім’я Стюре, що заробляв на життя, копаючи криниці.

Тоді Гаррієт раптово погіршало. Луїз поїхала в Стокгольм, щоб доглядати за нею, бо мати не хотіла лягати в хоспіс. Луїз виборола право давати Гаррієт необхідні знеболювальні. Залишався лише паліативний догляд. Більше жодних спроб зупинити поширення раку. Розпочався зворотний відлік. Луїз весь час підтримувала зв’язок із лікарнею у Стокгольмі.

Ми сиділи в кам’яних тронах і дивились на море.

— Їй залишилось не більше місяця, — сказала Луїз. — Уже тепер вона приймає великі.дози знеболювального. Вона помре тут. Тож тобі слід бути готовим до цього. Ти лікар, принаймні колись ти ним був. Ти більше звиклий до смерті, ніж я. І все ж я вже встигла зрозуміти, що всі ми самотні, коли стикаємося зі смертю. Але ми будемо поруч із нею і допомагатимемо.

— Їй дуже боляче?

— Інколи вона кричить.

Ми рушили вздовж берега. Вийшовши на мис, ми побачили просторінь відкритого моря й знову зупинились. Колись дідусь поставив там лавку, зроблену з каркаса старої молотарки і декількох грубіших дубових дощок. Коли вони з бабусею сварились, що було дуже рідко, він ішов туди й сидів на лавці, аж доки вона його забирала, повідомляючи, що вечеря готова. Тоді лють минала. Я видряпав на лавці своє ім’я, коли мені було сім років. Дідусеві це явно не сподобалось, але він жодним словом не обмовився про це.

На вкритій брижами морській поверхні погойдувались гаги, турпани й декілька крехів.

— Недалеко звідси глибока ущелина, — сказав я. — Взагалі глибина дна тут не перевищує п’ятнадцяти-двадцяти метрів. І раптом ущелина на п’ятдесят шість метрів. Дитиною я вимірював глибину дубовою палицею й завжди мріяв, щоби там була безодня. Сюди приїжджали геологи, щоб пояснити її походження. Наскільки мені відомо, їм не вдалось дати вичерпну відповідь. І це мені подобається. Я не вірю у світ без загадок.

— А я вірю у світ, де чинять опір, — сказала Луїз.

— Ти маєш на увазі ті французькі печери?

— І їх теж, окрім усього іншого.

— Ти пишеш листи?

— Останні адресовані Тоні Блеру та президентові Шіраку.

— Вони відповіли?

— Звичайно ж, ні. Але я готуюсь до інших дій.

— Яких?

Вона похитала головою і не схотіла відповідати.

Ми продовжили нашу прогулянку й зупинились біля повітки для човнів. Сонце освітлювало підвітряну стіну.

— Ти виконав одну з обіцянок, даних Гаррієт, — сказала Луїз. — Але в неї є ще одне побажання.

— Я більше не поїду до озера.

— Їй потрібно дещо тут. Літнє свято.

— Що це значить?

Луїз роздратувалась.

— Хіба вислів «літнє свято» не говорить за себе? Свято влітку.

— Я не маю звички влаштовувати на острові святкування. Ані влітку, ані взимку.

— Тоді саме час організувати свято. Гаррієт хоче провести гарний літній вечір надворі в приємному товаристві та за вишуканим столом. А після цього повернутись до ліжка і якомога швидше померти.

— Це ми, звісно ж, можемо організувати. Ти, я і вона. Ми поставимо стіл на газоні перед кущами смородини.

— Гаррієт хоче, щоб ти запросив гостей. Їй потрібне товариство.

— Кого ж мені запросити?

— Це ж ти тут живеш. Запроси своїх друзів. Їх може бути небагато.

Луїз пішла до будинку. Вона не чекала моєї відповідь Я зрозумів, що змушений зорганізувати те свято. Я міг би запросити Янсона, Ганса Люндмана і його дружину Роману, що працює у м’ясному відділі великого супермаркету в містечку.

Я влаштую для Гаррієт її останню таємнувечерю на цьому острові. Це найменше зі всього, що я міг для неї зробити.

4

Дощі не припинялись майже до самого свята літнього сонцестояння. Ми піклувались про Гаррієт, — її стан погіршився. Спершу Луїз ночувала в трейлері. Проте після того, як Гаррієт дві ночі поспіль кричала від болю, вона перебралась у кухню. Я запропонував замінити її, адже теж міг давати Гаррієт таблетки чи робити уколи, але Луїз хотіла залишити цю відповідальність за собою. Вона клала на підлогу матрац, а зранку ховала його в передпокої. Вона казала, що кицька взяла собі за звичку спати у неї в ногах.

Більшу частину часу Гаррієт проводила в сні, близькому до напівзабуття через знеболювальні засоби. Їй майже ніколи не хотілось їсти, але Луїз, виявляючи безмежне терпіння, змушувала її нормально харчуватись. Мене вразила ніжність, яку Луїз проявляла до своєї матері. Раніше я цього не зауважував. Я стояв осторонь і ніколи б не зміг розділити цю близькість.

Вечори ми проводили за розмовами в трейлері Луїз чи на кухні. Вона взяла на себе приготування їжі. Я зателефонував до крамниці й замовив продукти з її списку, які нам доставив поштовий катер. За тиждень до дня літнього сонцестояння я зрозумів, що Гаррієт залишилось прожити зовсім мало. Щоразу, прокинувшись, вона питала про погоду, і я збагнув, що вона думала про своє літнє свято. Наступного разу, коли приїхав Янсон, все ще щодня дощило і віяли північні вітри з далекого Льодовитого океану, проте я запросив його на свято у п’ятницю.

— У тебе день народження?

— Кожного Різдва ти нарікаєш, що я не прикрашаю дім гірляндами. Щоразу на свято літнього сонцестояння ти ниєш, що я не хочу випити з тобою й чарки тут на пірсі. А тепер я запрошую тебе на забаву. Невже так важко зрозуміти? О сьомій, якщо погода дозволить.

— Я відчуваю великими пальцями, що скоро потепліє.

На думку Янсона, він уміє знаходити воду за допомогою лози. До того ж великі пальці його рук нібито мають здатність прогнозувати погоду.

Я нічого не відповів йому про пальці. Того ж дня я зателефонував до Ганса Люндмана і запросив його та дружину.

— Я працюю в цей час, — сказав він. — Але ж я можу помінятись із Едвіном. У тебе вродини?

— У мене завжди вродини, — відповів я. — О сьомій, якщо дозволить погода.

Я планував свято разом із Луїз. Я витяг дідусеві та бабусині літні меблі, що довгий час простояли сховані. Пофарбував їх і відремонтував стіл, одна з ніжок якого зігнила.

За день до літнього сонцестояння линула злива. Віяв різкий північно-західний вітер, а температура опустилась до дванадцяти градусів. Ми з Луїз вибрались на гору і побачили човни, які прибило в затишну бухту по той бік сусіднього острова Кошгольмену.

— Невже й завтра буде така сама погода? — запитала Луїз.

— Пальці Янсона прогнозують на завтра гарну погоду, — відповів я.

Наступного дня вітер ущух. Дощ припинився, хмари розсіялись, і потепліло. Гаррієт пережила дві тяжкі ночі, бо знеболювальні, здавалось, не допомагали. А потім болі різко стихли. Ми готувались до свята. Луїз до деталей знала, чого хотілось Гаррієт.

— Скромна розкіш, — сказала вона. — Неможливо поєднати скромне з розкішним. Але інколи треба прагнути нереального.

Це було незвичне літнє свято, і гадаю, що ніхто з присутніх його не забуде, хоча й наші спогади різнитимуться. Зранку подзвонив Ганс Люндман, щоб запитати, чи можна взяти з собою внучку, яка саме гостювала в них і яку вони не могли залишити саму. Її звали Андрея, і їй було шістнадцять. Я знав, що вона розумово відстала, що зокрема проявлялось у безмежній довірі до чужих людей. Як і іншим розумово відсталим, їй було важко збагнути певні речі та вчитися. Але найбільше її виділяло те, як вона зближувалась із незнайомими. Вона будь-кого брала за руку і, як дитина, вилазила на коліна до зовсім незнайомих.

Звичайно ж, ми дозволили взяти її з собою. Ми накрили стіл на сімох замість шістьох. Гаррієт, яка тепер майже ніколи не покидала ліжка, вже з п’ятої години сиділа в своєму кріслі в саду. Луїз одягла її в світлу літню сукню і красиво зачесала її посивіле волосся, зібравши його на потилиці. Я навіть зауважив, що Луїз її нафарбувала. До виснаженого обличчя Гаррієт бодай частково повернулась колишня краса. Я сів поруч із нею з келихом вина. Вона відібрала його і випила до половини.

— Налий мені, — промовила. — Аби не заснути, я зменшила дозу знеболювальних. Мені боляче, і біль наростатиме. Але зараз я хочу білого вина замість білих пігулок. Вина!

Я зайшов до кухні, де стояли відкорковані пляшки. Луїз саме готувала щось до запікання.

— Гаррієт хоче вина, — сказав я.

— Тоді принеси їй! Це свято для неї. Вона востаннє зможе повеселитись від випивки. Ми тільки радітимемо, якщо вона нап’ється.

Я повернувся в сад із пляшкою. Стіл був гарно прибраний. Луїз прикрасила його квітами та зеленими галузками, накрила тарілки з холодними закусками старими бабусиними серветками.

Ми випили. Гаррієт узяла мене за руку.

— Ти сердишся, що я вирішила померти в твоєму домі?

— Чому мені сердитись?

— Ти ж не хотів зі мною жити, тож, може, не хочеш, щоби я помирала в твоєму будинку?

— Я не здивуюсь, якщо ти переживеш нас усіх.

— Я невдовзі помру, я вже це відчуваю. Земля мене кличе. Часом, прокинувшись уночі від болю, поки він стає таким нестерпним, що я кричу, я встигаю запитати себе, чи боюсь того, що попереду. Я боюсь. Але боюся без страху. Це радше невиразний неспокій через незнання того, що ховається за дверима, які збираєшся відчинити. А потім приходить жахливий біль, і тоді я боюся лише його.

Прийшла Луїз і сіла поруч, тримаючи в руках келих.

— Родина, — сказала вона. — Я навіть не знаю, яке прізвище взяти — Гьорнфельдт чи Велін. Мабуть, я називатимусь Луїз Гьорнфельдт-Велін. Професія — написання листів.

Вона взяла з собою фотоапарат і зробила нам із Гаррієт фото з келихами в руках. А потім ще одне, де була вже і Луїз.

— У мене старий фотоапарат, — сказала вона. — Треба проявляти плівку. І все ж я нарешті матиму фотографію, про яку так давно мріяла.

Ми випили за наше літнє свято. Я думав про те, що Гаррієт мусила надягти підгузок під світлу літню сукню, та про те, що вродлива Луїз — моя дочка.

Луїз пішла до трейлера переодягнутись. На стіл раптом вискочила кішка. Я зігнав її, і вона ображено подалась геть. Ми мовчки сиділи, слухаючи тихий шум моря.

— Ти і я, — промовила Гаррієт. — Ти і я. І раптом усе закінчується.

О сьомій годині було плюс 17 і безвітряно.

Янсон і Люндмани прибули одночасно. Човни плили один за одним, наче невеликий дружній конвой. На обох кормах майоріли прапорці. Луїз стояла на пірсі і сяяла від радості. Її сукня була майже непристойно коротка, але в неї були гарні ноги, і я впізнав її червоні черевички, в яких вона вийшла з трейлера під час нашої першої зустрічі. Янсон був одягнутий у старий вузький костюм, Романа — у чорно-червону блискучу сукню, а Ганс — у білий костюм із капітанським кашкетом. Андрея надягла синю сукенку і зав’язала волосся жовтою стрічкою. Ми пришвартували човни, якийсь час постояли на пірсі, розмовляючи про прихід літа, і рушили до будинку. В Янсона блищали очі, і подеколи його тягнуло в інший бік. Та ніхто не зважав, а найменше Гаррієт, яка самотужки підвелась із крісла і подала гостям руку.

Ми вирішили сказати правду. Гаррієт була матір’ю Луїз, а я — її батьком. Колись ми були майже одружені. А тепер Гаррієт хворіла, а проте була в змозі провести вечір за святковим столом під дубами.

Опісля, згадуючи той вечір, мені здається, що на початку ми нагадували музикантів невеликого оркестру, що взялись настроювати свої інструменти. Ми довго притирались, аж поки наша розмова зазвучала, як слід. Водночас ми їли й пили, виносили й заносили тарілки, і наш сміх луною котився понад скелями. У ту мить Гаррієт була абсолютно здорова. З Гансом вона розмовляла про сигнальні ракети, з Романою про ціни на харчі, а Янсона попросила розповісти про найдивніші посилки, які йому, як поштареві, доводилось перевозити. Це було її свято: вона правувала, диригувала і об’єднувала всі звуки в одну мелодію. Андрея мовчала, вона відразу ж приклеїлась до Луїз, а та її не проганяла. Звісно ж, ми всі напились — Янсон найшвидше, хоча й він не втратив контролю над собою. Він допомагав Луїз носити тарілки, і з його рук нічого не падало. Коли стемніло, він запалив свічки й ароматичні спіралі проти комарів, куплені Луїз. Андрея пильно вивчала дорослих. Гаррієт, сидячи по той бік столу, вряди-годи простягала руку й торкалась пучок Андреї. Ті доторки пучками навіяли на мене невимовний сум. Одна з тих, кому вони призначались, невдовзі помре, а інша так ніколи сповна й не зрозуміє, що таке життя. Гаррієт перехопила мій погляд і підняла келих. Ми цокнулися й випили.

Потім я взяв слово, зовсім до цього не готувавшись. У всякому разі я свідомо не формулював слів, перш ніж устати з промовою. Я говорив про скромність і розкіш. Про ілюзорну довершеність, що з’являлася в колі друзів прекрасного літнього вечора. Шведське літо капризне й до того ж не надто довге. Та інколи, як-от того вечора, воно буває приголомшливо красиве.

— Ви мої друзі, — сказав я. — Мої друзі та моя родина. Я був непривітним князем цього острова і не впускав вас сюди. Дякую за ваше терпіння і боюсь навіть уявити, що ви про мене думали. Я сподіваюсь, що це не востаннє ми так зустрічаємось.

Ми випили. Легкий вечірній вітерець зашумів у дубовому листі, полум’я свічок затріпотіло, а над ароматичними спіралями здійнявся дим.

Янсон дзенькнув у свій келих і підвівся. Він похитнувся, але втримав рівновагу, якийсь час мовчав, аж раптом почав співати. Найчистішим баритоном він заспівав «Аве Марія» так, що мені аж мурашки побігли по спині. Гадаю, всі присутні за столом відчули те саме. Ганс і Романа були з вигляду такі вражені, як і я. Вочевидь, ніхто й не знав, що в Янсона такий гарний голос. У мене виступили сльози. Янсон, зі всіма своїми вигаданими болячками та у вузькому костюмі, співав наче Бог, який того літнього вечора спустився до нас із небес. Тільки йому одному було відомо, чому він приховував свій голос.

Від його співу затихли пташки. Андрея слухала, роззявивши рота. Це була неймовірна, сповнена чару мить. Коли він закінчив і сів, ми всі мовчали. Врешті Ганс порушив мовчанку єдиними можливими в той момент словами:

— Хай йому грець!

На Янсона посипались запитання. Чому він ніколи давніше не співав, маючи такий голос? Та Янсон не відповідав і співати більше не хотів.

— Я лише висловив вдячність, — сказав він. — Я заспівав. Мені хочеться, щоб цей вечір ніколи не закінчувався.

Ми продовжували їсти й пити. Гаррієт відклала свою диригентську паличку, тож ми, немов по камінцях, почали перескакувати з розмови на розмову. Всі сп’яніли, Луїз та Андрея подалися в бік повітки для човнів та трейлера. Гансу заманулось танцювати з Романою. Вони з підскоком закружляли в рейнляндському, на думку Янсона, танці, а тоді вигулькнули з-за рогу будинку, витанцьовуючи вже щось на зразок гамбу.

Гаррієт тішилася. Гадаю, того вечора були хвилини, коли вона ані відчувала болю, ані думала про те, що вже зовсім скоро помре. Я налив ще вина і цокнувся зі всіма, крім Андреї. Янсон, похитуючись, відлучився справити малу нужду в кущах, Ганс і Романа тягалися за пальці, з радіо линула мрійлива фортепіанна музика, здається, щось із Шумана. Я сів поруч з Гаррієт.

— Добре, що все сталося саме так.

— Що ти маєш на увазі?

— Ми б ніколи не змогли жити разом. Врешті я б утомилась від твого постійного підслуховування і порпання в моїх паперах. Я відчувала тебе своєю шкірою, аж до сверблячки. Я кохала тебе, тож не звертала на це уваги і сподівалась, що воно мине. Так і сталось. Але тільки тоді, коли ти зник.

Вона підняла келих і глянула мені в вічі.

— Ти ніколи не був доброю людиною, — сказала вона. — Ти весь час уникав відповідальності. Ти ніколи не станеш добрим. Може, хіба кращим. Не втрать Луїз. Піклуйся про неї, і вона піклуватиметься про тебе.

— Ти повинна була розповісти, — відповів я. — Впродовж стількох років у мене була донька, а я й не знав про це.

— Звісно ж, я повинна була розповісти. Ти маєш рацію, я справді могла б розшукати тебе, якби захотіла. Але я сердилась. Це була моя помста — залишити собі твою дитину. За це мені кара.

— Яка кара?

— Я шкодую.

Янсон, похитуючись, повернувся і сів біля Гаррієт з іншого боку, не зважаючи на нашу розмову.

— На мою думку, ти унікальна жінка, — промимрив він. — Унікальна жінка, бо, не вагавшись, сіла в гідрокоптер і вирушила на кригу.

— Це була справжня авантюра, — відповіла Гаррієт. — Але я б нізащо не погодилась повторити цю подорож.

Я встав і вийшов на гору. З іншого боку будинку сюди долинали лише окремі звуки і вигуки. Мені здалось, наче я побачив бабусю на лавці під яблунею та дідуся, що, напевно, саме піднімався стежкою від повітки для човнів.

Це був вечір, коли живі веселилися з мертвими. Вечір для тих, перед ким ще було довге життя, і для тих, хто, як Гаррієт, стояв на невидимій межі, чекаючи човен для переправи через річку.

Одну подорож на човні — Янсоновому катері для худоби, що привіз її сюди, — вона вже відбула. Тож тепер залишилась тільки остання переправа.

Я зійшов до пірса. Двері до трейлера були відчинені. Я обійшов навкруги й обережно заглянув у вікно. Андрея приміряла одяг Луїз. Вона намагалася втримати рівновагу на височенних підборах блакитних черевичків, одягнута в дивну сукню з блискучими паєтками.

Я сів на лавці. Раптом мені пригадався вечір зимового сонцестояння. Тоді я сидів на кухні й думав, що вже нічого в моєму житті не зміниться. Минуло півроку, і все перевернулося з ніг на голову. А тепер літнє сонцестояння знову починає повертати нас у темряву. На моєму тихому острові лунали голоси. Різкий сміх Романи й раптом навіть голос Гаррієт, яка, борючися зі смертю та болем, голосно просила ще вина.

Ще вина! Це нагадувало мисливський заклик. Гаррієт мобілізувала рештки своїх сил, щоб витримати останній бій. Я зайшов у будинок відкоркувати решту пляшок. Коли я вийшов, Янсон обіймав Роману в сонному заколисливому танці. Ганс сів поруч Гаррієт. Він тримав її руку чи, навпаки, вона тримала його, слухаючи, як він складно та безрезультатно намагається пояснити їй, як світло маяків на фарватерах забезпечує навігацію суден навіть на дуже високих швидкостях. З тіні вигулькнули Луїз та Андрея. Ніхто, крім Гаррієт не зауважив, яка була гарна Андрея в творіннях Луїз. Вона й досі була взута в блакитні черевички. Луїз побачила, що я розглядаю ноги Андреї.

— Їх зробив для мене Джаконеллі, — прошепотіла вона мені на вухо. — Але тепер я віддаю їх тій дівчинці, в якій стільки любові, що ніхто не наважується її прийняти. Ангели мають носити голубі черевички, пошиті справжнім майстром.

Довга ніч повільно перейшла в сонну фазу, тож я не надто чітко пам’ятаю, що відбувалось і про що ми розмовляли. Проте якось, виходячи справити малу нужду, я побачив, як Янсон сидів на сходах будинку і плакав в обіймах Романи. Ганс танцював вальс із Андреєю, Гаррієт та Луїз довірливо про щось перешіптувались, а над морем крадькома сходило сонце.

Близько четвертої ранку наше нетверезе товариство, похитуючись, почвалало стежкою до пірса. Гаррієт опиралась на свої ходунці, а слідом за нею йшов її слухняний секундант Ганс. На пірсі ми попрощались, відшвартували човни і дивились, як вони відпливають.

Перед тим, як зійти в човен, тримаючи в руці свої блакитні черевички, Андрея підійшла до мене і обняла своїми тоненькими, вкритими комариними укусами руками.

Ще довго після того, як човни зникли за мисом, я відчував ці обійми, неначе тонку оболонку на тілі.

— Я піду з Гаррієт до хати, — сказала Луїз. — Їй слід помитись. Буде краще, якщо ми залишимось на самоті. Якщо ти втомився, то можеш лягти в трейлері.

— Я почну збирати посуд.

— Ми зробимо це завтра.

Я бачив, як вона слідом за Гаррієт пішла до будинку. Гаррієт утомилась. Вона ледве трималась на ногах, хоча їй допомагали ходунці та дочка.

Моя сім’я, подумав я. Сім’я, що з’явилась у мене надто пізно.

Я заснув на лавці й прокинувся від того, що Луїз торкалась мого плеча.

— Вона заснула. Нам теж час поспати.

Сонце стояло високо над горизонтом. Мені боліла голова, а в роті пересохло.

— Гадаєш, вона задоволена? — запитав я.

— Сподіваюсь.

— Вона нічого тобі не казала?

— Вона була майже непритомна, коли я вкладала її в ліжко.

Ми пішли до будинку. Кицька, що десь завіялась майже на цілу ніч, тепер лежала на кухонному тапчані. Луїз узяла мою руку.

— Хто ж ти такий? — сказала вона. — Можливо, колись я це зрозумію. Але свято нам удалось. І мені сподобались твої друзі.

Вона розгорнула на підлозі матрац. Я зайшов до своєї кімнати й ліг на ліжко, знявши з себе лише черевики.

Уві сні я чув крики чайок і крячків. Вони підлітали до мене і стрімко приземлялись перед обличчям.

Прокинувшись, я усвідомив, що звуки долинають знизу. То Гаррієт знову кричала від болю.

Велике свято було позаду.

5

Через тиждень пропала кицька. Хоча ми з Луїз обшукали кожну щілину в скелях на острові, її все не було. Упродовж днів, поки ми шукали її, я часто згадував свого пса. Він би відразу знайшов кішку. Та пес здох, і я зрозумів, що, вочевидь, кицьки вже теж не було серед живих. Я жив на острові серед мертвих тварин із людиною, яка мучилась від передсмертних болів, та з мурашником, що невпинно ріс, захоплюючи все в кімнаті.

Кішка не вернулась. На острові настала задушлива спека. Я добрався до міста катером і купив вентилятор, який ми поставили в кімнаті Гаррієт. На ніч ми відчиняли вікна навстіж. Комарі клубочилися за старими віконними сітками, які виготовив колись дідусь. На одній з рам теслярським олівцем навіть було написано рік: «1936». Незважаючи на прохолоду, мені починало здаватись, що завдяки довгій хвилі спеки в липні це літо стане найгарячішим з усіх, які я провів на острові.

Вечорами Луїз купалась. Дійшло до того, що ми завжди були на такій відстані від кімнати Гаррієт, щоби чути звуки звідти. Хтось із нас мусив бути неподалік. Напади болю ставали дедалі частішими. Раз на три дні Луїз по телефону консультувалась із клінікою, відповідальною за Гаррієт. Другого тижня в липні вони схотіли, щоб Гаррієт відвідав лікар. Я саме міняв жарівку в коридорі, коли Луїз розмовляла з ними. На мій подив, вона сказала, що в цьому немає необхідності, адже її батько лікар.

Я регулярно їздив катером до аптеки по нові порції знеболювального для Гаррієт. Одного дня Луїз попросила мене купити пачку листівок — із будь-яким зображенням. В одній крамниці я викупив весь запас листівок і марок, і, поки Гаррієт спала, Луїз узялася писати всім своїм лісовим друзям. Час від часу вона працювала над, наскільки я зрозумів, якимось дуже довгим листом. Вона не зізнавалась, кому адресувався той лист, і ніколи не залишала аркушів на столі, а забирала їх у трейлер.

Я попередив її про те, що Янсон, без сумніву, прочитає кожну передану ним листівку.

— Навіщо йому це?

— Він допитливий.

— Мені здається, що до моїх листівок він ставиться з повагою.

Ми більше не повертались до цієї теми. Щоразу, коли Янсон причалював до пірса, вона залишала йому нові листівки. Навіть не дивлячись на них, він клав їх до торби з поштою.

До того ж він більше не скаржився на свої болячки. Того літа, коли Гаррієт помирала в моєму домі, він наче враз видужав від своїх надуманих хвороб.

Луїз доглядала Гаррієт, тож я готував їжу. Звісно ж, насправді головною особою була Гаррієт, але Луїз управляла домом, як капітан кораблем. Я не мав нічого проти.

Спекотні дні були справжньою мукою для Гаррієт. Попри те, що я купив ще один вентилятор, краще не стало. Я не раз телефонував Гансу Люндману, щоб з’ясувати, яку погоду прогнозують метеорологи берегової служби.

— Це дуже дивна спека, — сказав він. — Не така, як завжди. Зазвичай високий тиск насувається, а потім переміщується далі, нехай навіть так повільно, що ми ледве це помічаємо. Та цього разу ситуація з тиском унікальна. Атмосферний фронт не рухається. Ті, хто пам’ятає, кажуть, що така сама спека була у Швеції гарячого літа 1955 року.

Я пам’ятав те літо. Мені було вісімнадцять, і майже весь час я проводив, плаваючи на дідусевій плоскодонній яхті. То було неспокійне літо в ритмі пульсації підліткового періоду. Я лежав голий на теплих плитах скель і мріяв про жінок. У моїх фантазіях з’являлись найкрасивіші з учительок, і вони одна за одною ставали моїми коханками.

Це було майже п’ятдесят років тому.

— Але ж мусить бути якийсь прогноз, — сказав я. — Коли ж ця спека спаде?

— На цей момент тиск не міняється. На окраїнах починаються пожежі. Горять острови, де ніколи раніше не було самозаймань.

Життя продовжувалось попри спеку. Час від часу небо на горизонті вкривалось темними хмарами, і з боку материка з гуркотом насувались грози. Часом вибивало струм, але дідусь витратив не один день для виготовлення хитромудрого громовідводу, який захищав дім та повітку для човнів.

Коли ввечері після одного з найгарячіших днів уперше наближалась громовиця, Луїз розповіла про свій страх. Більшу частину наших алкогольних запасів до свята було випито, залишилось лише півпляшки коньяку. Луїз наповнила келих.

— Я не вдаю, — сказала вона. — Мені справді так страшно.

Після цього вона взяла келих і сіла під кухонним столом. Було чути, як вона стогне після ударів блискавки й тріскоту грому. Коли гроза минула, вона вилізла з порожнім келихом і блідим обличчям.

— Не знаю чому, — сказала вона, — але більше ніщо не лякає мене так, як спалах блискавки і розлогий гуркіт грому.

— А Караваджіо малював грозу? — запитав я.

— Я впевнена, що він боявся її не менше за мене. Він часто малював те, що його лякало. Але не грозу, наскільки мені відомо.

Після блискавок наставала злива, що освіжала землю і нас. Коли гроза минала, зазвичай я заглядав до Гаррієт. Але спершу я виходив подивитись, чи нема веселки. Гаррієт лежала з високо піднятою головою — це полегшувало її болі, що виникали зі спини. Я сів на крісло обіч ліжка і взяв її тонку й холодну руку.

— Ще йде дощ?

— Уже ні. Сильні дрібні струмки стікають зі скель у море.

— А є веселка?

— Сьогодні нема.

Якусь хвилю вона лежала мовчки.

— Я не бачила кицьки, — сказала вона.

— Вона пропала. Ми шукали її, та не знайшли.

— Отож вона здохла. Коти зникають, коли відчувають, що прийшов їхній час. У деяких племенах люди теж так роблять. А ми до останнього не відпускаємо тих, хто нетерпляче чекає нашої смерті.

— Я не чекаю.

— Звичайно ж, чекаєш. Якщо ти сидиш при людині, що невдовзі помре від невиліковної хвороби, тобі не залишається нічого іншого, ніж чекати її смерті. А чекання робить нас нетерплячими.

Вона говорила уривчасто, немов піднімалась довжелезними сходами й часто мусила зупинятися, щоб перевести подих. Вона обережно простягнула руку по склянку з водою. Я подав і підтримав її голову, поки вона пила.

— Я вдячна, що ти прийняв мене, — сказала вона. — Я ж могла замерзнути тоді на кризі. Тобі б не довелося вдавати, що ти мене бачив.

— Те, що я вже раз тебе покинув, не значить, що я зроблю це знову.

Вона ледь помітно похитала головою.

— Ти стільки брехав, але так і не навчився робити це вміло. Більшість із того, що ти кажеш, повинно бути правдою. Інакше брехня не матиме сенсу. Нам із тобою прекрасно відомо, що ти міг би покинути мене й знову. Ти кидав ще когось, окрім мене?

Я задумався, перш ніж відповісти. Я хотів, щоби моя відповідь була правдивою.

— Так, — сказав я. — Ще одну людину.

— Як її звали?

— То не була жінка. То був я.

Вона повільно похитала головою.

— Нема смислу в тому порпатися. Прожитого життя не змінити. Скоро я помру. Ти ще трохи поживеш, а тоді також відійдеш. Тоді всі сліди зітруться. Світло зблиснуло в нашій із тобою пітьмі.

Вона простягнула руку і схопила мене за зап’ястя. Я відчув її швидкий пульс.

— Я хочу розповісти тобі те, про що ти, мабуть, уже здогадувався. Жодного іншого чоловіка я не любила так, як тебе. Я розшукала тебе, щоби повернути ту любов. І щоб віддати тобі твою доньку, яку я в тебе забрала. Та передовсім я хотіла померти поруч із чоловіком, якого кохала все життя. А проте, я нікого не ненавиділа так сильно, як тебе. Але ненависть завдає болю, а його в мені більше, ніж достатньо. Любов утихомирює, заспокоює і, можливо, навіть додає впевненості, через що зустріч зі смертю стає менш страшною. Не кажи мені нічого про те, що я оце розповіла. Просто повір. І поклич Луїз. Я відчуваю, що змокріла.

Я покликав Луїз — вона сиділа на сходах.

— Тут гарно, — сказала вона. — Майже так, як глибоко в лісі.

— Я боюсь густих лісів, — відповів я. — Я завжди боявся загубитись, відійшовши занадто далеко від стежки.

— Ти боїшся себе самого, і більше нічого. Те ж саме зі мною. Чи з Гаррієт. Чи з чарівною маленькою Андреєю. Чи Караваджіо. Ми боїмося самих себе або того, що нам нагадує нас в інших.

Вона зайшла до Гаррієт, щоби поміняти її підгузок. Я сів на лавці біля яблуні поруч із могилою пса. Віддалік долинав глухий гул мотора великого судна. Може, то були військово-морські сили, що розпочали свої щорічні осінні маневри?

Гаррієт сказала, що нікого не кохала так, як мене. Це мене вразило. Такого я не сподівався. Здавалось, тільки тепер я зрозумів, що значила моя зрада як для неї, так і для мене.

Я зрадив, тому що боявся, що зрадять мене. Мій страх пов’язати себе з кимось, страх перед почуттями, настільки сильними, що я не міг їх контролювати, спонукали мене до втечі. Я не міг цього пояснити. Та я знав, що не один такий. На світі повно таких чоловіків, яких переслідували такі самі страхи.

Я намагався побачити цю свою рису в батькові. Але його страх був інакшим. Він без вагань виявляв свою любов до мене та до моєї матері, попри те, що йому з нею було складно.

Я мушу зрозуміти, думав я. Перш ніж я помру, я мушу зрозуміти, навіщо я жив. Час усе ще є, тож його треба використати, як слід.

Я відчув сильну втому. Двері до внутрішньої кімнати були прочинені. Я піднявся по сходах. Лігши, я не вимкнув лампу біля ліжка. На стіні біля ліжка висіло декілька знайдених дідусем на пляжі морських карт. Вони сильно розмиті й нечіткі. На них зображено гавань Скапа-Флоу біля Гебридських островів, де за часів Першої світової війни базувався англійський флот. Не раз я проводив поглядом уздовж вузьких фарватерів довкола протоки Пентленд-Ферт, уявляючи англійські кораблі та їхніх розвідників, які боялись побачити перископ німецьких підводних човнів поблизу входу до портів.

Я заснув з увімкненою лампою, а близько другої прокинувся від криків Гаррієт. Я закрив вуха руками й дочекався, доки почне діяти знеболювальне.

Тишу в моєму домі в будь-яку хвилину міг розірвати скажений вереск від нестерпного болю. Все частіше я ловив себе на думці, що бажаю Гаррієт швидше померти. Я бажав цього задля її добра — щоб вона нарешті позбулася своїх мук, а також задля себе та Луїз.

Спека тривала аж до 24 липня. Того дня я записав у бортовому журналі, що віяв північно-східний вітер, а температура почала знижуватись. Після довгого періоду спеки настала мінлива погода з низьким тиском над Північним морем. Уночі проти 27 липня на архіпелаг із півночі насунув шторм. Вітер зірвав декілька черепиць біля комина і розбив їх об землю. Мені вдалося вилізти на дах і замінити розбиті черепиці старими, що багато років пролежали в одній із моїх комор, після того як у кінці 60-х було розвалено хлів.

Стан Гаррієт невпинно гіршав. Тепер, коли на узбережжя насунув холодний фронт і почалась негода, за добу вона прокидалась лише зовсім ненадовго. Ми допомагали одне одному її доглядати. Єдине, що входило виключно до обов’язків Луїз, — заміна підгузок.

Я був удячний, що мені не доводилось це робити. Мені б не хотілося пройти через таке з Гаррієт.

Поволі сутеніло, як на морському дні. Ночі дедалі довшали, а сонце вже не пекло так, як кілька тижнів тому. Ми були готові до того, що Гаррієт може померти в будь-яку мить. Дихання стало уривчастим, вона все рідше виходила зі стану напівзабуття. Коли вона прокидалася, ми, зазвичай, обоє сиділи біля її ліжка. Луїз хотіла, щоб вона бачила нас укупі. Прокидаючись, Гаррієт говорила небагато. Вона питала, котра година і коли їй принесуть їсти. Ставало очевидно, що вона втратила орієнтацію. Інколи їй здавалося, що вона в трейлері посеред лісу, а часом — що в себе вдома у Стокгольмі. В її свідомості не було острова чи кімнати з мурашником. Навряд чи вона усвідомлювала, що помирає. Коли вона поверталась до тями, здавалось, наче це найприродніша у світі річ. Вона пила трохи води, можливо, з’їдала декілька ложок юшки, а тоді знову засинала. Її шкіра так сильно обтягувала череп, що я боявся, щоб вона не тріснула, а кістка не виступила назовні. Смерть потворна, подумав я. Від вродливої Гаррієт не залишилось уже майже нічого. Вона перетворилась на воскового кольору скелет під ковдрою.

Одного з тих вечорів на початку серпня ми сиділи на лавці біля яблуні, одягнені в теплі куртки, а Луїз натягнула на голову одну з моїх старих шапок.

— Що ми робитимемо, коли вона помре? — сказав я. — Ти, мабуть, уже про це думала. Може, тобі відомо щось про її побажання?

— Вона хотіла, щоб її кремували. Кілька місяців тому вона надіслала мені брошуру з одного бюро ритуальних послуг. Можливо, вона досі в мене, якщо я її не викинула. Вона відмітила найдешевшу труну й урну, на яку була знижка.

— У неї є поховальне місце?

Луїз наморщила чоло.

— Що ти маєш на увазі?

— Можливо, у неї є сімейний гробівець? Де поховані її батьки? Зазвичай, людина закріплена за селом або містом. Принаймні колись було таке поняття, як поховальне місце.

— Її покійні родичі лежать по цілій країні. Я ніколи не чула, щоб вона несла квіти на могилу своїх батьків. Вона ніколи не казала, що хоче щось особливе. Щоправда, була категорично проти пам’ятника. Гадаю, насправді їй найбільше б хотілося, щоб її прах розвіяли за вітром. І цьому ніщо не стоїть на заваді.

— Потрібен дозвіл, — сказав я. — Янсон розповідав про старих рибалок, які хотіли, щоб їхній прах розвіяли над затокою.

Ми сиділи мовчки, роздумуючи над тим, що буде з Гаррієт. Особисто мені ж надали поховальне місце. Ймовірно нічого не завадило б Гаррієт отримати місце біля мене.

Раптом Луїз поклала руку на мою.

— Нам не потрібен ніякий дозвіл, — сказала вона. — Гаррієт могла би бути однією з неіснуючих людей у цій країні.

— У всіх є ідентифікаційний номер, — мовив я. — Ми не маємо права зникати абияк. Номер дійсний, аж доки не помремо.

— Закон завжди можна обійти, — сказала Луїз. — Вона помре тут, у твоєму будинку. Ми спалимо її, як кремують людей в Індії. А тоді розвіємо її прах над морем. Я відмовлюсь від оренди квартири, яку вона винаймала в Стокгольмі, і звільню її. Я не залишатиму нової адреси. Вона не забиратиме свою пенсію. Я повідомлю клініку, що вона померла. Це все, що їм треба знати. Можливо, хтось поцікавиться. Проте я зможу сказати, що не контактувала з матір’ю вже кілька місяців. А звідси вона поїхала, недовго погостювавши.

— Поїхала?

— Хто, на твою думку, запитає в Янсона чи Ганса Люндмана, куди вона поділась?

— От, власне. Куди вона поділась? Хто відвіз її на материк?

— Ти. Тиждень тому. Більше ніхто не знає, що вона досі тут.

Я починав розуміти, що Луїз говорила всерйоз. Гаррієт помре тут, а ми влаштуємо похорон. Невже нам справді це вдасться? Того вечора ми більше про це не говорили. Мені погано спалося тієї ночі. Врешті я почав вірити у реальність того, про що казала Луїз.

Через два дні під час обіду Луїз різко відклала свою виделку.

— Вогнище, — промовила вона. — Я знаю, як нам розпалити вогнище так, щоб ні в кого не виникло запитань.

Я вислухав її пропозицію. Спершу я протестував, та потім зрозумів, що це чудова ідея.

Місяць зник. Зробилось так темно, що хоч в око стрель. Останні яхти того літа пливли за вітром до своїх причалів. Військово-морські сили проводили маневри на півдні архіпелагу. Вряди-годи до нас долинала ударна хвиля віддалених гарматних пострілів. Гаррієт спала вже майже цілими днями. Ми по черзі сиділи коло неї. Упродовж навчання я підпрацьовував, чергуючи при хворих уночі. Я й досі пам’ятаю, як на моїх очах вперше померла людина, біля якої я чергував. Це сталось без жодного руху чи шелесту. Той великий стрибок був безмежно малим. За нікчемно малу одиницю часу жива людина перейшла до мертвих.

Я пригадую, що думав тоді: цієї мертвої людини насправді ніколи не існувало. Смерть знищує все, що колись жило. Смерть не залишає ніяких слідів, окрім того, що мені завжди так тяжко давалось. Любов, почуття. Я втік від Гаррієт, бо вона стала мені надто близькою. А тепер вона вже помирає.

Упродовж останніх днів життя Гаррієт Луїз часто сумувала. А я ж відчував дедалі більший страх перед тим, що сам наближаюсь до моменту, який переживала Гаррієт. Я боявся майбутнього приниження і сподівався, що моя смерть буде легкою і не прикує мене до ліжка, так що не доведеться чекати переправи на той берег.

Гаррієт померла на світанку, відразу після шостої, 22 серпня. Ніч була неспокійна, знеболювальні, здавалось, не допомагали. Я саме варив каву, коли Луїз зайшла до кухні. Вона стала коло мене й зачекала, доки я порахую до сімнадцяти.

— Мама померла.

Ми пішли до кімнати, де лежала Гаррієт. Я помацав пульс і послухав серце стетоскопом. Вона справді померла. Ми сіли біля ліжка. Луїз тихо, майже безгучно плакала. А я відчував лише до болю егоїстичне полегшення від того, що це не я лежав мертвий на ліжку.

Ми просиділи мовчки з десять хвилин. Я ще раз послухав серце, та воно не билось. Тоді я накрив обличчя Гаррієт одним із вишитих бабусею рушників. Ми випили ще теплої кави. О сьомій я зателефонував до берегової служби. Слухавку підняв Ганс Люндман.

— Дякую за той вечір. Я мав би тобі подзвонити.

— І я дякую.

— Як справи в твоєї дочки?

— Все добре.

— А в Гаррієт?

— Вона поїхала.

— Андрея не вилазить зі своїх гарних блакитних черевичків. Можеш переказати це Луїз.

— Перекажу. Я телефоную, бо збираюся сьогодні спалити купу сміття, тож хтось може подумати, що в мене пожежа, і повідомити тебе.

— Посуха цього року вже скінчилась.

— Хтось може вирішити, що горить мій будинок.

— Добре, що ти попередив.

Я вийшов на подвір’я. Вітру не було. Небо вкривали хмари. Я спустився до повітки для човнів і витяг брезент, підготовлений для савана. Він просяк дьогтем. Я розстелив його на землі. Луїз одягла Гаррієт у красиву сукню, яку надягала на свято. Вона зачесала її й намалювала губи помадою. Луїз і досі плакала, безгучно, як і раніше. Якийсь час ми стояли обнявшись.

— Мені бракуватиме її, — сказала Луїз. — Я дуже сердилась на неї багато років. А тепер бачу, що вона відкрила в мені отвір. І скільки я житиму, він не закриватиметься, а віятиме смутком.

Я востаннє послухав серце Гаррієт. Її шкіра вже почала набувати характерного для мерців жовтого кольору.

Ми почекали ще годину. Опісля винесли її й замотали в брезент. Я підготував вогнище, — ми мали віддати йому її тіло, — виставивши одну із запасних каністр бензину. Ми поклали її в мій старий човен. Я покропив тіло і корпус човна бензином.

— Нам краще відійти вбік, — сказав я. — Бензин сильно спалахне. Вогонь може зачепити, якщо стояти надто близько.

Ми відступили назад. Я дивився на Луїз. Вона більше не плакала, а лише кивала. Я запалив невеликий просякнутий дьогтем клапоть і кинув його на човен.

Із тріском спалахнув вогонь. Просякнутий дьогтем брезент шипів і тріщав. Луїз схопила мене за руку. Нарешті мій старий човен став у пригоді. У ньому я відіслав Гаррієт у той інший світ, у який ні я, ні вона не вірили, але в глибині душі сподівалися, що він існує.

Поки вогонь горів, я спустився до повітки для човнів, витяг стару пилку для металу і почав розрізати нею ходунці. Через якийсь час я зрозумів, що пилка ні на що не придатна. Я поклав ходунці в плоскодонку, а разом з ними два камені на ланцюгах. Я поплив до північного мису і там скинув ходунці з ланцюгами та грузилом у воду. Поблизу не було видно ні човна на якорі, ні рибалок. Ніщо не могло зачепитися за ходунці й витягти їх на поверхню.

Дим здіймався високо вгору. Я повертався, веслуючи, і думав про те, що невдовзі припливе Янсон. Луїз сиділа навпочіпки і дивилась, як горить човен.

— Жаль, що я не вмію грати на якомусь музичному інструменті, — сказала вона. — Знаєш, що найбільше любила слухати мама?

— Здається, їй подобався традиційний джаз. Зазвичай ми слухали його в Старому місті, коли були разом.

— Ти помиляєшся. Вона любила «Sail Along Silvery Moon», сентиментальну мелодію 1950-х. Вона весь час хотіла її слухати. Я б заграла її зараз замість поховального псалма.

— Навіть не знаю, як звучить та мелодія.

Вона невпевнено почала наспівувати мелодію. Можливо, я її колись чув, але аж ніяк не у виконанні джаз-бенду.

— Я поговорю з Янсоном, — сказав я. — Скажу, що Гаррієт поїхала вчора. Я відвіз її на материк. По неї на автомобілі приїхав один родич і відвіз у лікарню в Стокгольмі.

— Скажи, що вона передавала вітання, — мовила Луїз. — Тоді він не питатиме, чому вона поїхала.

Янсон прибув, як завжди, вчасно. У човні з ним сидів землемір, що мав виконати доручення на острові Бредгольмен. Ми кивнули один одному. Янсон зійшов на пірс і глянув на багаття.

— Я подзвонив Люндманові, — сказав він. — Я подумав, що горить твій дім.

— Я палю човна, — відказав я. — Мені не вдалось його полагодити, і я вже не міг на нього дивитись.

— Маєш рацію, — сказав Янсон. — Старих човнів не позбудешся інакше, ніж порубавши на друзки чи підпаливши.

— Гаррієт поїхала, — сказав я. — Вчора я доправив її до материка. Вона переказувала тобі вітання.

— Дуже приємно, — сказав Янсон. — Передавай і їй. Вона мені дуже сподобалась. Красива пані. Можна сподіватись, що їй полегшало?

— Вона поїхала в лікарню. Не думаю, що їй стало легше. Але вона переказувала вітання.

Янсон не мав пошти. Він поплив далі з землеміром. Упало декілька крапель дощу, ото й усе. Я повернувся до багаття: корма провалилась. Годі було відрізнити обвуглене дерево від брезенту з його вмістом. Від вогнища не віяло запахом паленого м’яса. Луїз сіла на камінь. Враз я згадав про Сіму і подумав, що мій острів, мабуть, притягує смерть. Сіма тут порізалась, Гаррієт приїхала сюди, щоби померти. Мій пес здох, а кицька пропала.

Раптом мені стало геть кепсько на душі. Чи було в мене щось, що я справді міг назвати своїм? Я таки не був поганою людиною. Я не був жорстоким, не вчиняв злочинів. Проте я повівся підло з Гаррієт та іншими людьми. Коли моя мати після смерті батька дев’ятнадцять років самотньо жила в притулку для літніх, я відвідав її всього лише один раз. На той момент минуло вже стільки часу, що вона не впізнала мене. Вона думала, що я — це її брат, який помер п’ятдесят років тому. Я навіть не намагався переконати її, що я — це я, а погоджувався з нею. Так, звичайно, я твій брат, який уже давно помер. А потім я залишив її й більше ніколи не повертався. Я навіть не приїхав на її похорон. Я доручив усе поховальному бюро, а потім лише оплатив рахунок. Окрім священика й органіста, в каплиці був лише представник поховального бюро.

Я не пішов туди, бо ніхто не міг мене змусити. Тепер я розумів, що зневажав свою матір. Певним чином я зневажав і Гаррієт. Мабуть, я зневажав усіх. Та найбільше — самого себе. Я вже навіть сумнівався, чи був добрим ортопедичним хірургом. Я був маленькою переляканою істотою, яка на прикладі власного батька побачила, яке пекло чекає на тебе в дорослому житті.

День минав повільно, як ті хмари, що повзли по небу. Коли вогонь почав гаснути, я підкинув дров, скроплених бензином. Кремація була довготривалим процесом, особливо, якщо вона відбувалась не в спеціальній печі, де температура сягає тисячі градусів, через що кістки перетворюються на попіл.

Настали сутінки, а вогнище горіло й далі. Я підкидав нових дров і розрівнював попіл. Луїз винесла тацю з їжею. Ми допили залишки коньяку зі свята і швидко сп’яніли. Ми плакали й сміялись із горя, а також від полегшення від того, що муки Гаррієт закінчились. Тепер, коли поміж нами її не було і ніщо не нагадувало мені про зраду, Луїз стала мені ближчою. Ми сиділи в траві, спершись одне на одного, і дивились, як дим із поховального вогнища розчиняється в темряві.

— Я залишусь на цьому острові назавжди, — сказала Луїз.

— Залишись принаймні до завтра, — відповів я.

Лише на світанку вогнище згасло, полишивши тільки жар.

Луїз скрутилась клубком у траві і заснула. Я накрив її своєю курткою. Вона прокинулась, коли я поливав жар морською водою з відер. Від Гаррієт і старого човна нічого не залишилось. Луїз дивилась на попіл, який я вигрібав.

— Нічого, — сказала вона. — Ще недавно вона була живою людиною. І ось від неї нічого не лишилось.

— Я думав, ми з плоскодонки розвіємо прах над водою.

— Ні, — сказала вона. — Я не зможу. Принаймні її прах мусить залишитись.

— У мене нема урни.

— Підійде слоїк, що завгодно. Я хочу, щоби прах залишився. Ми можемо закопати його біля пса.

Луїз зникла в повітці для човнів. Думка про те, що коло яблуні буде могила, викликала в мене відразу. З повітки долинув дзенькіт. Луїз вийшла з банкою, в якій колись було мастило до старого дідусевого мотора для човна. Я її помив і використовував для зберігання цвяхів і шурупів, тепер вона була порожня. Луїз здмухнула порох і, поставивши банку біля купи попелу, почала руками наповнювати її. Я спустився до повітки й приніс звідти лопату. Потім викопав яму біля пса. Ми поставили туди банку і закопали яму. Луїз зникла поміж скелями і через якийсь час повернулась із каменем у руках, — на ньому осадкові породи вирізали щось на зразок хреста. Вона поклала його на могилі.

То був тяжкий день. Ми обоє втомились. Ми мовчки повечеряли. Луїз пішла ночувати в трейлер. Я довго шукав снодійне в шафі у ванній кімнаті. Я майже відразу заснув і проспав дев’ять годин. Навіть не знаю,коли зі мною таке було востаннє.

Луїз сиділа за кухонним столом, коли я спустився вранці. Двері до кімнати були відчинені. Вона прибрала всі сліди недавньої боротьби зі смертю.

— Я від’їжджаю, — сказала вона. — Вже сьогодні. Море спокійне. Ти міг би відвезти мене до порту?

Я сів за стіл. Я зовсім не був готовий до того, що вона від’їде.

— Куди ти поїдеш?

— Мушу залагодити багато справ.

— Можна ж зачекати ще декілька днів із квартирою Гаррієт?

— Справа не в ній. Пам’ятаєш печеру з малюнками, на які кинулась цвіль?

— Я думав, ти засиплеш політиків листами?

Вона похитала головою.

— Листи не допомагають. Я мушу вдатись до інших дій.

— Яких?

— Я не знаю. Поки що. До того ж я хочу побачити деякі картини Караваджіо. Тепер у мене є гроші. Гаррієт залишила майже двісті тисяч крон: час від часу вона давала мені гроші, до того ж я завжди заощаджувала. Ти, без сумніву, здивувався, знайшовши гроші, коли нишпорив у трейлері. Заощадливість, от і все. Я не лише писала листи. Інколи я працювала, як і інші. І я ніколи не пускала гроші на вітер.

— Як довго тебе не буде? Якщо ти не повернешся, то я хочу, щоб ти забрала трейлер. Нічого йому тут стояти на острові.

— Чому ти так розгнівався?

— Мені сумно, що ти зникаєш і більше ніколи не повернешся.

Вона рвучко встала.

— Я не така, як ти. Я повернусь. До того ж я попереджаю про від’їзд. Якщо ти не хочеш, щоб трейлер залишався тут, то можеш спалити і його. Я йду збиратись. Через годину я буду готова до від’їзду. То ти відвезеш мене чи ні?

Було безвітряно, а поверхня моря — дзеркально гладенька, коли я відвозив Луїз на моторному човні, що саме біля пірса загрозливо кашлянув, але все ж таки завівся. Луїз сиділа спереду й осміхалась. Я жалів, що так спалахнув.

У порту чекало таксі. Вона мала з собою лише наплічник.

— Я дзвонитиму, — сказала вона. — І відсилатиму листівки.

— Як я зможу зв’язатись із тобою?

— У тебе є мій номер телефону. Не можу обіцяти, що телефон завжди буде ввімкнений. Але обіцяю надіслати листівку для Андреї.

— Надішли ще одну Янсонові. Він не тямитиметься від радості.

Вона сіла навпочіпки, щоб бути ближче до мене.

— Приведи до ладу мій трейлер, поки я повернусь. Прибери в ньому й почисть мої червоні черевички.

Вона погладила мене по чолі й сіла в таксі, і воно зникло за горбком. Я взяв запасну каністру й пішов наповнити її в крамниці з оснащенням для човнів. Порт був майже порожній. Літніх човнів уже не було.

Повернувшись на острів, я знову взявся шукати кицьку, та я її не знайшов. Тепер на цьому острові я був самотніший, ніж будь-коли раніше.

Минуло декілька тижнів. Усе пішло своїм старим порядком. Янсон припливав тим самим човном, вряди-годи привозив листа від Аґнес, від Луїз — нічого. Я телефонував їй, та вона не відповідала. Мої повідомлення на її автовідповідачі були схожі на короткі беззмістовні записи в щоденнику про погоду, вітер та загадково зниклу кішку.

Імовірно, кішку схопила лисиця, а потім покинула острів, попливши морем.

Занепокоєння наростало. Здавалось, невдовзі мені ввірветься терпець. Я мушу покинути острів. Але я не знав, куди мені податись.

Вересень почався штормом, що налетів із північного сходу. І далі жодної вістки від Луїз. Навіть Аґнес затихла. Здебільшого я сидів за кухонним столом і визирав у вікно. Краєвид за вікном починав завмирати. Здавалось, наче будинок, у якому я жив, повільно поглинав ізсередини гігантський мурашник, який беззвучно розростався, стаючи дедалі вищим.

Зимове сонцестояння

1

Уночі проти 3 жовтня вдарили морози.

За своїми старими бортовими журналами я з’ясував, що ще ніколи, поки я був на острові, морози не приходили так рано. Я все ще чекав вістки від Луїз, та вона і досі не надіслала жодної листівки.

Ввечері озвався телефон. Якась жінка запитала, чи я Фредрік Велін. Мені здалось, наче я впізнав і її говірку, і голос. Вона назвалась Анною Ледін, та це мені нічого не прояснило.

— Я полісменка, — сказала вона. — Ми з вами колись бачились.

Тоді я згадав. Мертва жінка на підлозі у кухні. Анна Ледін була молода полісменка з довгим волоссям, зібраним у вузол під поліцейською шапкою.

— Я дзвоню з приводу собаки, — сказала вона. — Кокер-спанієль Сари Ларсон, якого ми забрали. Ніхто за ним не зголосився. Ми були б змушені усипити його. Та я подбала про нього. Це гарний пес. Та тепер я зустріла чоловіка, і в нього алергія на собак. Але я все одно не хочу, щоби пса усипили. І от я згадала про вас. Я записала ваше ім’я та адресу. Тож я б хотіла запитати, чи ви не проти взяти собаку. Ви, вочевидь, любите тварин, адже зупинились, побачивши його на дорозі.

Я відповів, ані мить не вагаючись.

— Мій пес нещодавно помер, тож я можу забрати його. Яким чином це зробити?

— Я можу привезти його. Я з’ясувала, що Сара Ларсон називала собаку Рубіна. Досить незвична кличка, та я її не міняла. Псові п’ять років.

— Коли б ви могли приїхати?

— Наприкінці наступного тижня.

Я не наважився забрати собаку у своєму надто малому човні. Тож я домовився з Янсоном. Він засипав мене питаннями про нього, та я ухильно відповів, що пес дістався мені в спадок. Більше він не питав.

О третій годині по обіді 12 жовтня Анна Ледін приїхала з псом. Зодягнена в цивільне, вона мала зовсім інший вигляд, ніж колись.

— Я живу на острові, — сказав я. — Собака стане єдиним його володарем.

Вона передала мені поводок. Рубіна сіла біля мене.

— Я відразу вирушаю назад, — сказала вона. — Інакше я розплачусь. Чи можна подзвонити, щоб запитати, що з ним?

— Звичайно ж, можна.

Вона сіла в машину і поїхала геть. Рубіна не потягнула поводок і не стала бігти за авто. Окрім того, вона, не вагаючись, скочила у човен до Янсона.

Ми пливли назад крізь темноводу затоку. З Фінської затоки насунули холодні вітри.

Коли ми добрались до острова і Янсон відплив, я відпустив Рубіну. Вона зникла серед скель і повернулась через півгодини. Самотність стала не такою гнітючою.

Прийшла осінь.

Я й далі не розумів, що зі мною діється. І чому Луїз не давала про себе знати.

2

Мені не подобалась кличка Рубіни. Здавалось, наче їй теж не подобалось її ім’я, бо вона рідко на нього відкликалась.

Псів не називають Рубіна. Чому Сара Ларсон назвала свого пса саме так? Якось, коли Анна Ледін зателефонувала, я запитав її про це, і вона пояснила, звідки в собаки така кличка. Мене здивувала відповідь:

— Ходили плітки, що в молодості Сара Ларсон працювала прибиральницею на вантажному судні, яке часто причалювало в Антверпені. Вона звільнилась і найнялась прибирати на діамантовій фабриці. Можливо, вона назвала собаку Рубіною на згадку про самоцвіти.

— Краще було б назвати її Діамант.

Враз зі слухавки долинув шум. Я почув віддалені крики, рев і мовби удари об бляху.

— Мушу прощатись.

— Де ви?

— Ми пробуємо зловити чоловіка, що бешкетує на звалищі металобрухту.

Розмову перервало. Я спробував собі це уявити: маленька тендітна Анна Ледін зі зброєю та хвостом волосся, що метляється за поліцейською шапкою. Не заздрю тому, хто попадеться їй під руку.

Я назвав собаку Карра. Очевидно, це було якось пов’язано з моєю дочкою, яка давно не давалась чути, а саме з її любов’ю до Караваджіо. Але навіщо давати собаці якусь певну кличку? Не розумію. Знадобилось декілька тижнів інтенсивного дресирування, щоб змусити Карру мимоволі відгукуватись на мій поклик, забувши про Рубіну.

Жовтень приніс мінливу погоду, якийсь тиждень було дуже тепло, немов нагадала про себе літня спека, а в інші дні віяли пронизливі північно-східні вітри. Інколи, виглядаючи на море, я бачив неспокійні зграї птахів, які збирались у вирій. Перелітні птахи, відлітаючи, навіюють особливу меланхолію. Як і особливу радість, коли повертаються. Осінь здає свої позиції зимі.

Щоранку, прокидаючись, я шукав у тілі ознаки старечих хвороб. Інколи мене турбувало те, що струмінь сечі ставав дедалі слабший. У смерті від хвороб сечовивідних шляхів було щось особливо принизливе. Важко було уявити, щоб грецькі філософи чи римські імператори вмирали від раку простати. Навіть якщо й справді так було.

Я думав про своє життя і вряди-годи робив беззмістовні нотатки в бортовому журналі. Я перестав записувати напрям вітру чи температуру повітря, а натомість почав їх вигадувати. 27 жовтня цього ж року я записав, що на мій острів налетів тайфун і вечірня температура становила плюс 37 градусів.

Я сидів у місцях для роздумів. Мій острів був так прекрасно влаштований, що на ньому завжди були затишні місця. Навіть дуже сильний вітер не міг стати на заваді. Я розшукав таке місце і, вмостившись, задумався над тим, чому ж я вибрав собі таке життя. Основні причини знайти було не важко. Я вирвався зі злиднів своєї юності, щоденне нагадування про нужденне життя мого батька було стимулом для цього. Проте я зрозумів, що мусив бути вдячний випадкові народитись у час, коли такий прорив став можливий. Час, коли син упослідженого офіціанта зміг закінчити гімназію і вивчитись на лікаря. Але чому я став тим, хто повсякчасно шукає сховок замість товариства? Чому я не хотів мати дітей? Чому я жив, немов лис, у якого декілька виходів із нори?

Клята ампутація, відповідальність за яку я ніяк не хотів брати на себе, — це лише одна з причин. Я не єдиний у світі ортопедичний хірург, із ким стався такий злощасний випадок.

Тієї осені були моменти, коли мене охоплювала паніка. Тоді я проводив безконечно довгі беззмістовні вечори перед телевізором і безсонні ночі, сумуючи та проклинаючи прожите.

Врешті прийшов лист від Луїз — наче рятівний круг для людини, що тоне. Вона писала, що багато часу пішло на те, щоб звільнити квартиру Гаррієт. У листі вона прислала декілька фотографій, які знайшла серед документів Гаррієт і про існування яких не знала. Я вражено розглядав знімки Гаррієт та себе, зроблені майже сорок років тому. Я впізнавав її, але сам собі здався чужим, виглядав мало не приголомшеним. На одній із фотографій, зроблених десь у Стокгольмі 1966 року, в мене була борода. Це був один-єдиний раз у моєму житті, коли я запустив бороду, про що геть забув. Не знаю, хто зробив ту фотографію. Мене приворожив задній фон — чоловік, що пив горілку з пляшки. Я пригадав його. Але куди ми йшли з Гаррієт? Де ми були до того? Хто сфотографував нас?

Я з цікавістю переглянув знімки. Свої спогади я замкнув у кімнаті, яку опечатав, а потім викинув від неї ключі.

Луїз писала про те, як багато вона довідалась про своє дитинство, порядкуючи в помешканні Гаррієт упродовж тих днів чи тижнів.

«Та передовсім я усвідомила, що насправді нічого не знала про свою маму, — писала вона. — Я знайшла листи й розкидані, написані без особливої методичності щоденники, в яких вона описувала думки та переживання, хоча ніколи мені не розповідала про них. Наприклад, вона мріяла стати пілотом. Мені ж вона казала, що панічно боялась кожного польоту. Вона хотіла мати садок із рожами на острові Ґотлянд. Вона пробувала написати книжку, яку ніколи так і не закінчила. Та найбільше мене зачепило те, як багато вона мені брехала. У пам’яті зринають спогади з дитинства, і раз у раз я ловлю її на брехні. Якось захворіла її подруга, і вона мусила її провідати. Я пам’ятаю, що розплакалась і просила її залишитись, проте її подрузі було дуже зле. Вона мусила поїхати. А тепер виявилось, що вона поїхала у Францію з чоловіком, за якого сподівалась вийти заміж і який різко зник з її життя. Не хочу втомлювати тебе деталями всього того, що я тут знайшла. Проте одне я знаю точно: перед смертю слід ретельно прибрати речі зі свого колишнього життя. Мене дивує, що Гаррієт, яка так довго знала, що смертельно хвора, сама не знищила їх. Вона ж мусила розуміти, що саме я знайду. Єдине пояснення — це, вочевидь, те, що вона сама хотіла, щоб я зрозуміла, наскільки помилялась щодо неї. Невже їй було важливо, щоб я дізналась правду, незважаючи на усвідомлення, як часто вона казала неправду? Я й далі не можу визначитись, що повинна відчувати до неї — повагу чи гнів. Квартира вже порожня, я вкину ключі в щілину для листів і вирушу в дорогу. Я поїду до печер і візьму з собою Караваджіо».

Останнє речення мене спантеличило. Як їй вдасться взяти з собою Караваджіо у французькі печери, які вона збирається захищати? Чи між рядками був якийсь незрозумілий мені прихований зміст?

Вона не залишила адреси, на яку можна було б відповісти. Та все ж того ж вечора я взявся писати відповідь. Я прокоментував фотографії, розповів про свою зрадливу пам’ять і описав наші з Каррою мандрівки по скелях. Я намагався пояснити їй, як я навмання пробирався крізь життя, наче крізь густі непролазні хащі.

Передовсім я написав, що скучив за нею. Я повторив це декілька разів.

Заклеївши конверт, я приліпив марку, написав її ім’я і відклав листа до того дня, коли вона пришле мені свою адресу.

Я саме ліг у ліжко того ж вечора, коли мені задзвонив телефон. Я злякався — серце вискакувало з грудей. Такі пізні дзвінки не передвіщають нічого доброго. Я зійшов у кухню і підняв слухавку. Карра дивилась на мене, лежачи на підлозі.

— Це Аґнес. Сподіваюсь, я тебе не розбудила.

— Нічого страшного. Я й так забагато сплю.

— Я скоро приїду.

— Ти в порту?

— Ще ні. Я б хотіла приїхати завтра, якщо можна.

— Звісно ж, можна.

— Ти б міг мене забрати?

Я прислухався до вітру й хвиль, що розбивались об скелі північного мису.

— Надто сильний вітер як для мого маленького човна. Я з кимось домовлюсь. Коли ти прибудеш?

— Близько полудня.

— Я знайду когось, хто б тебе привіз.

Вона закінчила розмову так само раптово, як і почала. Я звернув увагу, що вона була неспокійна. Напевно, вона поспішала.

О п’ятій ранку я почав прибирати. Я поміняв мішок у прадавньому пилососі й зауважив, що мій дім знову вкрився пилюкою. Сяке-таке прибирання забрало в мене три години. Скупавшись, витершись та ввімкнувши тепло, я сів за кухонний стіл, щоби зателефонувати Янсонові. Але натомість я набрав номер берегової служби. Ганс Люндман саме був у якомусь із човнів у порту, але через п’ятнадцять хвилин він передзвонив. Я запитав, чи він не міг би зустріти в порту одну жінку і привезти її до мене.

— Я знаю, що ти не маєш права брати пасажирів, — сказав я, — знаю, що це заборонено.

— Але завжди можна спланувати маршрут патрулювання коло твого острова, — відповів він. — Як звати пасажира?

— Це жінка. Ти не помилишся — вона однорука.

Ми з Гансом були подібні. На відміну від Янсона ми приховували свою цікавість і рідко задавали зайві запитання. Проте я сумніваюсь, що Ганс нишпорив у паперах та речах своїх співробітників.

Ми з Каррою обійшли острів. Було перше листопада, море дедалі більше сіріло, з дерев опадало останнє листя. Я дуже чекав приїзду Аґнес. Мені на подив, я зауважив, що це мене збуджує. У моїй уяві вона стояла на кухні гола, з обрубком замість руки. Сівши на лавці на пірсі, я фантазував про нереальну любовну пригоду. Я не знав, чого хотіла Аґнес. Але навряд, чи вона їхала сюди, щоб освідчитись мені.

Я приніс із повітки в кухню меч і сумку Сіми. Аґнес не казала, чи залишиться на ніч, та я розстелив ліжко в кімнаті з мурашником. Раніше я вирішив вивезти мурашник тачкою на старе пасовисько, що тепер заросло чагарником. Але, як завжди, до того не дійшло.

Близько одинадцятої я поголився і вибрав одяг, але, одягнувшись, вирішив поміняти його. Перед приїздом Аґнес я нервувався, як підліток. Врешті я повернувся до свого звичного одягу — темних штанів, обрізаних чобіт і грубого светра з повисукуваними нитками. Ще вранці я витяг із морозилки курку.

Я ходив по хаті, натираючи до блиску вже витерті від пилу місця. О дванадцятій я надягнув куртку й зійшов чекати до пірса. В той день пошти не було, тож Янсон не став би заважати своїм приїздом. Карра сиділа на краю пірса і наче здогадувалась, що щось має статись.

Ганс Люндман приплив на великому крейсері берегової служби. Вже здалеку чути було могутній мотор. Коли човен заплив у вхід до бухти, я підвівся з лавки. Ганс причалив лише краєм судна, бо коло пірса було мілко. Аґнес вийшла з кабіни з рюкзаком через плече. Ганс був одягнений в уніформу. Руками він обіперся на поруччя.

— Дякую за допомогу, — сказав я.

— Мені й так було по дорозі. Мушу взяти курс на Ґотлянд, щоб розшукати невідому яхту.

Ми стоячи спостерігали за тим, як відпливає велике судно. Волосся Аґнес розвівалось на вітрі. Я відчув майже нездоланне бажання поцілувати її.

— Тут гарно, — сказала вона. — Я намагалась уявити твій острів. Зараз бачу, що помилялась.

— Що ти уявляла?

— Зелень, а не самі скелі й відкрите море.

До нас підбіг пес. Аґнес здивовано на мене поглянула.

— Ти ж написав, що твій пес здох?

— Мені подарували нового. Одна полісменка. Це довга історія. Собаку звуть Карра.

Ми рушили до будинку. Я хотів узяти її наплічник, та вона заперечно похитала головою. Увійшовши до кухні, перше, що вона помітила, були Симині меч і сумка. Вона сіла.

— Це сталось тут? Я хочу, щоб ти розповів. Негайно.

Я описав їй усі ті прикрі подробиці, яких довіку не забуду. Її очі заблищали. З моїх уст лунала поховальна промова, а не клінічний опис самогубства, яке довершилось у лікарняному ліжку. Коли я замовк, вона більше нічого не питала, а лише оглянула вміст сумки.

— Чому вона це зробила? — запитав я. — Щось мусило статись, коли вона приїхала сюди? Мені б ніколи не прийшло до голови, що вона може вчинити самогубство.

— Можливо, тут вона зовсім несподівано для себе самої почулась у безпеці.

— У безпеці? Таж вона вкоротила собі віку!

— Можливо, у відчаї людині необхідно почутись у безпеці, щоб зважитись вийти назустріч смерті? Може, вона знайшла цю безпеку саме в твоєму домі? Вона справді прагнула покінчити з собою. Вона не хотіла жити. Вона порізала себе не для того, щоб попросити про допомогу. Вона порізалась, аби більше ніколи не чути відлуння власних криків у собі.

Я поцікавився, як довго Аґнес гостюватиме. Вона запитала, чи може залишитись до наступного дня. Я показав їй ліжко й кімнату з мурашником. Вона вибухнула сміхом. Звісно ж, вона не проти переночувати там. Я сказав, що на вечерю приготую курку. Аґнес зникла у ванній. Вона повернулась переодягнена та із зібраним волоссям.

Вона попросила показати їй острів. Карра йшла слідом за нами. Я розповів про той випадок, коли вона бігла за машиною і привела нас до тіла Сари Ларсон. Я зауважив, що моя балаканина заважала Аґнес. Їй хотілось насолоджуватись побаченим. Був вітряний осінній день, ріденький вересовий килим хилився під пронизливим вітром. Море було свинцевого кольору, на скелях лежали старі смердючі водорості. Поодинокі птахи здіймались із щілин у скелях і неслись за висхідними вітрами, що завжди виникають на краю скель. Ми вийшли на північний мис, звідки, перш ніж починається відкрите море, ледь видно дрібні шпичаки острівців Сілльгеллярна. Я стояв трохи осторонь і розглядав її. Здавалось, вона зачарувалась краєвидом. Потім повернулась до мене і крикнула крізь вітер.

— Одного я тобі не пробачу, а саме що більше не можу аплодувати. Це право кожної людини — мати змогу веселитись усередині, а потім виражати цю радість оплесками.

Звісно ж, я нічого не зміг на це відповісти. Та й вона сама це знала. Вона підійшла до мене і відвернулась від вітру.

— Я робила це ще малою.

— Що робила?

— Плескала у долоні, коли була на природі й бачила щось прекрасне. Невже аплодувати можна тільки сидячи в концертному залі або слухаючи чиюсь промову? Чому не можна плескати тут, стоячи серед скель? Гадаю, я не бачила нічого прекраснішого за цей краєвид. Я заздрю тобі, що ти можеш тут жити.

— Я можу поплескати замість тебе, — сказав я.

Вона кивнула і почала диригувати мною з найвищої і найвіддаленішої скелі. Вона кричала, а я аплодував. Це було дуже дивне відчуття.

Ми помандрували далі й дійшли до трейлера по той бік повітки для човнів.

— Ні авто, — сказала вона, — ні авто, ні дороги, зате трейлер. І пара гарних червоних черевичків на високих підборах.

Двері були відчинені. Я підклав тріску замість замка, щоб двері не гримали. Всередині стояли блискучі черевички. Ми сіли на лавку, захищену від вітру. Я розповів про свою доньку та смерть Гаррієт. Я не став розказувати про свою зраду. Раптом я зауважив, що Аґнес мене не слухає. Вона думала про щось своє, і я зрозумів, що вона приїхала не просто так. Вона приїхала, не тільки щоб подивитись на кухню і забрати меч із сумкою.

— Я змерзла, — сказала вона. — Можливо, однорукі мерзнуть більше, ніж інші. Кров рухається інакше.

Ми зайшли в дім і сіли в кухні. Я засвітив свічку і поставив її на столі. Починало смеркати.

— Вони хочуть забрати в мене будинок, — нараз промовила вона. — Я винаймала його, ніколи не мала досить грошей, аби викупити. А тепер власники забирають його. Без будинку я не зможу продовжувати свою справу. Звісно ж, я могла б отримати роботу деінде. Та я не хочу.

— Хто власник дому?

— Дві багаті сестри, що мешкають у Лозанні. Вони нагріли кишені, продаючи фальшиві продукти для здоров’я, їм весь час забороняють рекламувати їхню продукцію, у складі якої лише нейтральний порошок, змішаний із вітамінами. Та вони відразу ж випускають продукцію під новою назвою та в новій упаковці. Дім належав їхньому братові, який помер, а крім сестер не мав жодних спадкоємців. Вони відбирають у мене дім, бо односельці скаржаться на моїх дівчат. Вони забирають у мене не лише будинок, а й дівчат. Ми живемо в країні, де людей, несхожих на інших, ладні ізолювати в лісі або на острові, як оцей. Я відчула необхідність поїхати звідти, щоб подумати. Чи щоб затужити. А може, щоби переконатись, що в мене достатньо грошей, щоб викупити будинок. Та в мене їх немає.

— Якби я міг, я б викупив будинок.

— Я приїхала сюди не для того, щоби просити тебе про це.

Вона встала з-за столу.

— Я вийду надвір, — сказала вона. — Обійду острів ще раз, поки не стемніло.

— Візьми з собою Карру, — відповів я. — Поклич її, і вона піде за тобою. Вона хороший супутник у дорозі, ніколи не гавкає. А я тим часом приготую вечерю.

Я стояв біля вхідних дверей і дивився, як вони зникають за скелями. Карра декілька разів обернулась пересвідчитись, чи я не кличу її назад. Я взявся готувати вечерю, уявляючи, що цілую Аґнес.

Раптом мені прийшло до голови, що вже багато років я не фантазував. З мого життя зникли фантазії та еротика.

Повернувшись, Аґнес здавалась менш пригніченою.

— Мушу визнати, — сказала вона, перш ніж зняла куртку і сіла. — Мушу визнати, що я не встояла перед спокусою поміряти черевички твоєї доньки. Вони ідеально мені підійшли.

— Я не зможу тобі їх подарувати, навіть якби захотів.

— Мої дівчата здерли б з мене шкуру, якби побачили мене у взутті на високих каблуках. Вони би подумали, що я перетворилась на когось іншого.

Вона вмостилась на тапчані й спостерігала за мною, поки я накривав на стіл і накладав їжу. Я ще запитав про ситуацію з будинком. Вона відповіла дуже коротко, тож я замовк. Ми повечеряли, ні про що не розмовляючи. За вікном запала темрява. Опісля ми пили каву. Я запалив вогонь у старій печі, яку використовую лише для обігрівання в дуже холодні зимові дні. Випите за вечерею вино вдарило мені в голову. Та й Аґнес трохи сп’яніла. Коли я налив нам кави, вона порушила мовчанку. Раптом вона заговорила про своє життя і тяжкі роки.

— Я шукала втіху, — мовила вона. — Пробувала пити. Але завжди блювала. Тоді я перейшла на гашиш. Але від нього я лише ставала сонною і слабкою, а мій страх від пережитого лише посилювався. Я намагалася знайти коханця, який би змирився з тим, що в мене нема однієї руки, я зацікавилась інвалідним спортом і навіть стала зовсім непоганою бігункою на середні дистанції, та мені це швидко набридло. Я писала поезію та дописи в різні газети, вивчала історію ампутації. Я пробувала влаштуватись ведучою на всіх шведських телеканалах і навіть декількох закордонних. Та ніщо не приносило мені втіхи: прокинувшись зранку, годі було не думати про жахіття, яке зі мною трапилось. Звісно ж, я пробувала носити протез, та нічого з цього не вийшло. Врешті, одного дня на третій рік після операції я гола стала перед дзеркалом і, наче в суді, визнала, що в мене нема однієї руки. Тоді залишився тільки Бог. Я шукала порятунку, клякаючи на коліна. Я читала Біблію, намагалась осягнути Коран, бувала в таборах п’ятдесятників і відвідувала жахливу церкву «Слово життя». Я металась між різними сектами, міркувала над тим, щоб піти в монастир. Тієї осені я поїхала до Іспанії й пройшла довгу прощу до Сантьяґо-де-Компостела. Як і слід було, поклала в наплічник камінь, який мала викинути, коли знайду вирішення своїх проблем. Я взяла вапняк, який важив чотири кілограми. Тягалася з ним усю дорогу і витягла лише по прибутті. Весь час сподівалась, що Бог з’явиться і заговорить зі мною. Та він мовчав. Я так і не почула його голосу. Хтось весь час верещав і перекрикував його.

— Хто?

— Диявол. Це він кричав. Я зрозуміла, що Господь розмовляє пошепки, а диявол кричить. Я не знайшла свого місця у їхньому двобої. Коли за мною зачинились церковні двері, не залишалось більше нічого. Жодного порятунку. Та виявилось, що власне в цьому і був порятунок. І я вирішила присвятити себе ще більш знедоленим. Так я познайомилась із дівчатами, до яких усім, крім мене, було байдуже.

Ми допили рештки вина і ще більше сп’яніли. Мені було важко сконцентруватись на тому, що вона розповідала, бо я хотів доторкнутись до неї, кохатись із нею. Ми хихотіли від випитого вина, і вона розповідала, як реагували люди на її ампутовану руку.

— Інколи я розповідала, що мою руку відкусила акула в Австралії. Або ж її відгриз лев у савані Ботсвани. Я завжди красномовно описувала всі деталі, адже тоді мені вірили. Людям, яких чомусь не злюбила, я змальовувала криваві й неприємні картини. Наприклад, розповідала, що мені відпиляли руку бензопилою чи що я застрягла в машині, яка повільно відтинала її по сантиметру. Одного разу мені вдалось довести одного великого і сильного чоловіка до непритомності. Єдине, чого я ще ніколи не розказувала, так це хіба те, що мою руку відрубали й з’їли канібали.

Ми вийшли, щоби подивитись на зорі й послухати море. Я намагався бути так близько до неї, що я її торкнувся. Вона нічого не зауважила.

— Є музика, яку ніколи не чути, — сказала вона.

— Тиша вміє співати, її чутно.

— Я зовсім не це маю на увазі. Я уявляю, що існує музика, яку не чує людське вухо. Колись у далекому майбутньому, коли наш слух загостриться і з’являться нові інструменти, ми зможемо почути і зіграти цю музику.

— Гарна думка.

— Мені здається, я уявляю її звучання. Воно нагадуватиме найчистіші людські голоси. Голоси людей, які співають без страху.

Ми повернулись у дім. Я так сп’янів, що мною хитало. На кухні налив коньяку. Аґнес накрила рукою свій келих і встала з-за столу.

— Я хочу спати, — сказала вона. — Це був дивовижний вечір. Мені вже не так сумно, як тоді, коли я приїхала.

— Я хочу, щоб ти залишилась тут, — сказав я. — І щоб ночувала в моїй кімнаті.

Я встав і схопив її. Вона не протестувала, коли я притягнув її до себе. Лише коли я намагався поцілувати її, вона почала опиратись. Вона наказала мені припинити, та я вже не міг зупинитись. Ми тягались і штурхались. Вона кричала на мене, але я притис її до кухонного столу, і ми сповзли на підлогу. Тоді їй вдалось вивільнити свою руку і дряпнути мене по обличчі. Вона так сильно копнула мене в живіт, що мені забило подих. Я не міг видати ні звуку і спробував знайти хоч якийсь вихід, та вона схопила один із моїх кухонних ножів.

Врешті я підвівся і сів на крісло.

— Чому ти це зробив?

— Мені жаль. Я не хотів. Ця самотність доводить мене до божевілля.

— Я тобі не вірю. Можливо, ти й самотній, мені про це не відомо. Але ти накинувся на мене не тому.

— Я б хотів, щоб ти все забула. Пробач. Мені не варто було пити.

Вона відклала ніж і стала переді мною. Я бачив її лють і розчарування. Я не мав що їй сказати. І я почав плакати. Собі на подив, я збагнув, що плачу не для того, щоб виправдатись. Мені справді було соромно.

Аґнес сіла в куток тапчана. Вона обернулась і глянула у темне вікно. Я витер обличчя паперовим рушником і висякав носа.

— Я знаю, що це непростимо. Мені дуже жаль і я хотів би, щоб цього не було.

— Я не знаю, що ти робиш, а що уявляєш. Якби я могла, то негайно залишила б це місце. Але тепер ніч, тож це неможливо. Я залишусь тут до завтра.

Вона встала і вийшла з кухні. Я чув, як вона підперла клямку кріслом. Я вийшов і спробував заглянути у вікно. Вона погасила світло. Можливо, вона здогадувалась, що я стояв надворі, намагаючись побачити її. З темряви вибігла Карра. Я штурхнув її ногою. У той момент я був не в стані приділити їй увагу.

Тої ночі я пролежав у своїй кімнаті, не склепивши очей. О шостій я спустився в кухню і прислухався до дверей. Я не зміг визначити, спала вона чи вже прокинулась. Я сів чекати. За п’ятнадцять хвилин до сьомої двері відчинились, і вона увійшла в кухню. У руці в неї був наплічник.

— Як мені вибратися звідси?

— На морі штиль. Якщо ти зачекаєш до світанку, я зможу тебе відвезти.

Вона почала взуватись у свої чоботи.

— Я хочу дещо сказати про те, що трапилось уночі. Вона різко підняла руку.

— Більше нема що казати. Ти не той, за кого я тебе мала. Я хочу якнайшвидше покинути це місце. Я зачекаю на пірсі, доки просвітліє.

— Ти можеш хоч би вислухати те, що я хочу сказати?

Вона не відповіла, а натомість закинула наплічник на плече і, взявши меч і сумку Сіми в руку, зникла в темряві.

Невдовзі мало розвиднітись. Я зрозумів, що вона не слухала б мене, навіть якби я зійшов до пірса і спробував порозмовляти з нею. Тож я сів за стіл і написав листа:

«Ми могли би переселити твоїх дівчат сюди. Даймо спокій сестрам і мешканцям села. Я маю право побудувати будинок на фундаменті старого хліва. У повітці для човнів є кімната, яку можна ізолювати і облаштувати. Тут у домі є порожні кімнати. Якщо з’явився трейлер, то поставимо ще й його. Тут досить місця».

Я зійшов до пірсу. Вона підвелась і зайшла в човен. Я мовчки простягнув їй листа. Вона вагалась, чи взяти його. Потім вона запхала листа в рюкзак.

Море було гладеньке. Шум мотора розривав тишу і розганяв полохливих качок. Аґнес сиділа попереду, відвернувши обличчя.

Я причалив до найнижчого місця пристані й заглушив мотор.

— Тут їздить автобус, — сказав я. — Розклад висить на стіні.

Вона вийшла на пристані, не промовивши ні слова.

Я вернувся додому й ліг спати. По обіді я витягнув старий пазл із картиною Рембрандта і висипав частинки на стіл. Я почав складати його з початку, хоча й знав, що ніколи не закінчу.

Через день після від’їзду Аґнес із північного сходу налетів шторм. Я прокинувся від того, що одне з вікон відчинилось і ним сильно вдаряв вітер. Окремі пориви досягали сили урагану. Я одягнувся і зійшов униз, щоби перевірити, наскільки міцно прив’язаний човен. Рівень води сильно піднявся. Хвилі налітали на пірс і оббризкували стіну повітки. Коли вітер віє з північного сходу, хвилі б’ють саме в напрямку повітки. Я підстрахував корму запасним канатом. Буревій завивав за стінами повітки. У дитинстві я боявся сильного вітру. У час шторму повітка немов наповнювалась криками людей, які бились. А тепер сильний вітер навіював відчуття безпеки. Стоячи внизу біля пірса, я відчув себе захищеним.

Шторм тривав ще два наступні дні. Одного з тих днів Янсон привіз пошту. Він проти свого звичаю запізнився. Вийшовши на пірс, він розповів, що між Рьогольменом і Гьоґа Хешнесет у нього заглухнув мотор.

— Ніколи раніше не було проблем із мотором, — скаржився він. — Звісно ж, у таку погоду мотор починає затинатись. Я мусив кинути якір, та все одно мене прибивало до берега на мілині коло Рьогольмена. Якби мотор не завівся, я б розбився об скелі.

Я ще ніколи не бачив його таким схвильованим. З власної ініціативи я запропонував йому сісти на лавці, щоб зміряти тиск. Він був трохи підвищений, але не настільки, щоб викликати занепокоєння, беручи до уваги те, що трапилось.

Янсон зайшов у човен, що хитався і вдарявся об пірс.

— Я не маю для тебе пошти. Але Ганс Люндман передав тобі газету.

— Навіщо?

— Він не пояснив. Вона вчорашня.

Він простягнув мені газету з великого міста.

— Він нічого не сказав?

— Лише попросив передати тобі. Ганс не надто говіркий, ти ж знаєш.

Я попхав човна, коли Янсон почав відпливати, опираючись сильному вітру. Розвертаючись, він мало не сів на мілині. Та в останню мить йому все ж удалось вибратись із бухти.

Покинувши пірс, я зауважив у воді щось біле неподалік берега, де трейлер. Підійшовши ближче, я побачив, що то мертвий лебідь. Його довга шия звивалась між водоростями, наче змія. Я повернувся до повітки, поклав газету на поличку з інструментами й надів пару робочих рукавиць. Опісля я витягнув лебедя. У його тіло глибоко врізався заплутаний у пір’ї нейлоновий шнур. Лебідь помер із голоду, бо не зміг шукати їжу. Я виніс його на одну зі скель. Невдовзі його з’їдять ворони та чайки. Карра вибралась на скелю і понюхала птаха.

— Це не для тебе, — сказав я. — Це для інших.

Раптом мені стало зовсім нудно складати свій пазл. Я спустився до повітки й витягнув одну з сітей для камбали і взявся лагодити її на кухні. Мій дідусь проявив неабияке терпіння, навчаючи мене, як правильно в’язати мотузки й ремонтувати сітки. Я й досі володів тими навиками і технікою. Я просидів над тими петлями, аж доки не стемніло. Подумки я розмовляв з Аґнес про те, що сталось. У моїй уяві ми помирились.

Я повечеряв залишками курки. Попоївши, ліг на тапчані й слухав завивання вітру. Я саме збирався ввімкнути радіо, щоби послухати новини, коли це згадав про газету, яку привіз Янсон. Я взяв ліхтар і, спустившись до повітки, забрав газету.

Дії Ганса Люндмана завжди були обґрунтовані. Сівши за кухонним столом, я взявся помалу перечитувати газету. Десь мусило бути те, що він хотів мені показати.

Я знайшов це на четвертій сторінці в рубриці новин із закордону. То була фотографія з саміту глав держав та урядів країн Європи. Високопосадовці саме стали до фотографії. На передньому плані стоїть гола жінка з плакатом. Під фотографією невеликий коментар про ганебний інцидент. Одягнена в чорний дощовик жінка пробралась на конференцію за допомогою фальшивого посвідчення. Вже всередині вона скинула плащ і підняла плакат. Охоронці швидко вивели її з зали. Я роздивлявся фотографію, і мені замлоїло в животі. З однієї з кухонних шухляд я витягнув лупу й глянув на фото ще раз. Моє хвилювання наростало в міру того, як я знаходив підтвердження своїх здогадок. На фото була Луїз. Я впізнав її обличчя, хоча воно було трохи відвернуте. У мене не залишалося жодних сумнівів щодо того, що цією жінкою з плакатом над головою і жестами визивного тріумфу була Луїз.

Зміст плаката стосувався печер, де прадавні наскельні малюнки нищила цвіль.

Ганс Люндман мав гостре око. Він упізнав її. Не виключено, що на забаві вона розповіла йому про печери, які будь-що-будь хотіла захистити.

Я дістав кухонного рушника і витер піт під сорочкою. Мої руки тремтіли. Я вийшов у буревій, покликав пса і в темряві сів на бабусину лавку. Я всміхався. Крізь темряву я бачив, як Луїз усміхається мені у відповідь. У мене була дочка, якою й справді можна було пишатись.

3

Одного дня у середині листопада прийшов лист, якого я сподівався. Весь архіпелаг уже знав, що в мене була донька, яка вчинила переполох на зібранні глав європейських держав. Я був дуже вдячний Гансові Люндманові за те, що його пильне око впізнало Луїз і я став першим, хто довідався про цей інцидент. Мабуть, завдяки його звичці розпізнавати нечіткі віддалені об’єкти він проявляв неабияку пильність, навіть гортаючи газету.

Але тепер усі про це знали. Певна річ, Янсон приклався до того, щоб чутка набула розголосу й обросла подробицями. Ганс Люндман переповідав мені цілі історії. Подейкували, що Луїз майстерно станцювала стриптиз перед приголомшеними чоловіками, вона роздягнулась і почала еротично вихилятись на всі боки, аж доки її не вивели. Тоді вона накинулась на охоронців, укусила одного з них, так що кров бризнула на черевики Тоні Блера, крім цього, її засудили до тривалого ув’язнення.

Одного дня я отримав анонімного листа від «чесного християнина», який стверджував, що я і моя донька — «зайві» люди. Якусь мить я почувався вкрай неприємно. А що, як одного дня ватага чесних християн припливе на мій острів, щоби схопити мене і Луїз?

Луїз була в Амстердамі. Вона писала, що мешкала в невеликому готелі неподалік залізничного вокзалу та кварталу червоних ліхтарів. Вона відпочивала і щодня відвідувала виставку, де зіставляли творчість Рембрандта та Караваджіо. У неї було вдосталь грошей. Зовсім незнайомі люди приносили їй подарунки, журналісти платили чималі суми за її розповіді. Їй так і не довелося заплатити штраф. Укінці вона написала, що планує повернутись на початку грудня.

Вона залишила зворотну адресу. Я негайно ж відписав їй і вручив відповідь Янсонові разом зі старим невідправленим листом. Я зауважив його цікавість, коли він побачив її ім’я, проте він так нічого й не сказав.

Лист від Луїз додав мені хоробрості написати Аґнес. Після її від’їзду від неї нічого не було чути. Я соромився. Вперше в житті мені не вдалося знайти виправдання своїй поведінці. Я не міг уникнути відповідальності за те, що сталось того вечора.

Я написав їй листа з перепросинами. Тільки це, більше нічого. Той лист складався з дев’ятнадцяти ретельно дібраних слів. Ні слова з натяком на підлабузництво чи спробу виправдання.

Через два дні вона зателефонувала. Я заснув перед телевізором і, беручи слухавку, подумав, що це Луїз.

— Я отримала твого листа. Спершу я думала викинути його, не відкривши. Та я прочитала його. Я приймаю твої перепросини. Ти справді мав на увазі те, що писав?

— Кожне слово.

— Ти, мабуть, не розумієш, про що я. Я питаю про те, що ти написав щодо свого острова і моїх дівчат.

— Звичайно, ви можете сюди приїхати.

— Я не можу в це повірити.

— Це правда.

Мені було чути лише її дихання.

— Приїжджайте сюди, — мовив я.

— Не зараз. Ще ні. Я мушу все обміркувати.

Вона поклала слухавку. Мене сповнила така ж радість, як і після прочитання листа від Луїз. Я вийшов і глянув на зорі, думаючи про те, що невдовзі мине рік, відколи Гаррієт з’явилась на кризі і моє життя почало мінятись.

Наприкінці листопада на узбережжя налетів ще один сильний шторм. Вітер віяв прямо зі сходу й ущух увечері наступного дня. Спустившись до пірса, я побачив, що вітер загрозливо хитає трейлером. За допомогою старих грузил та прибитих до берега колод мені вдалось укріпити трейлер ззаду. Вже тоді я витягнув старий електричний обігрівач і подовжувач, щоби зігріти трейлер перед приїздом Луїз.

Коли шторм минув, я обійшов острів. Східні шторми часто прибивають на берег уламки деревини. Та цього разу колод я не знайшов. Натомість на берег винесло стару кабіну від рибальского човна. Спершу мені здалося, що це була верхівка судна, яке розбилось під час шторму. Та підійшовши ближче, я зрозумів, що це всього-на-всього відірвана кабіна, яку викинуло на мої скелі. Поміркувавши якусь мить, я зайшов у дім і зателефонував Гансові Люндманові. Це таки могли бути рештки затонулого рибальського човна. Через годину прибула берегова служба. Нам удалось витягти кабіну на сушу й утримати її за допомогою троса. Ганс установив, що кабіна стара, а фактів аварії рибальського судна не було.

— Кабіна стояла на суші, налетів вітер і відніс її в море. Вона геть згнила і навряд чи колись була встановлена на човні. Вірогідно, їй десь тридцять-сорок років.

— Що мені з нею робити?

— Якби в тебе були малі діти, вони могли б у ній бавитись. А так її хіба пустити на дрова.

Я сказав, що Луїз повертається.

— Щиро кажучи, я ніяк не збагну, як ти звернув увагу на неї в газеті. Фотографія ж зовсім нечітка. Та все ж ти її впізнав.

— Хто його знає, як так сталось. Андрея скучила за нею. Не минає і дня, щоб вона не взула черевички і не запитала про Луїз. Я теж часто про неї думаю.

— Ти показав Андреї фотографію з газети?

Ганс здивовано на мене глянув.

— Звичайно.

— Такі фотографії не годиться показувати дітям. Адже Луїз на ній гола!

— Чому це не годиться? Діти не люблять, коли їм кажуть неправду. Вони не терплять брехню, зрештою, як і ми — дорослі.

Він зник за кермом і дав задній хід. Я витягнув із повітки сокиру і, вернувшись до кабіни, порубав її на дрова. Це не завдало мені клопоту, бо дерево було гниле.

Я саме закінчив роботу і не встиг розігнути спину, як груди пронизав гострий біль. Я не раз діагностував стенокардію, тож знав, що може значити цей біль. Я сів на камінь, зробив декілька глибоких вдихів, розщібнув сорочку й став чекати. Приблизно через десять хвилин біль зник. Перш ніж помалу піти в дім, я зачекав ще десять хвилин. Була одинадцята ранку. Я зателефонував Янсонові. Мені пощастило, бо в той день пошти не було. Я нічого не сказав про свій біль, а лише попросив його приїхати за мною.

— Ти дзвониш зненацька, — сказав він.

— Що ти маєш на увазі?

— Зазвичай ти попереджаєш про таке за тиждень.

— То ти можеш приїхати по мене чи ні?

— Я буду коло пірса за півгодини.

Причаливши до пристані, я сказав, що, вірогідно, повернусь того ж дня, але точного часу сказати не можу. Янсону нетерпеливилось, але я нічого йому не пояснював.

У поліклініці я розповів, що трапилось. Трохи зачекавши, я пройшов усі необхідні обстеження, зробив електрокардіограму і поговорив із лікарем. Вочевидь, він був одним із тих лікарів, які працюють водночас у декількох поліклініках, бо жодна з них не в змозі затримати їх на довший час. Його приписи й призначені ліки відповідали моїм передбаченням. Окрім цього, він виписав направлення на детальніше обстеження в лікарні.

Язателефонував Янсонові з рецепції й попросив забрати мене. Опісля я купив дві пляшки коньяку і повернувся в порт.

Уже пізніше, повернувшись на острів, я відчув страх. Смерть випробувала мою здатність чинити опір. Я випив чарку коньяку. Потім я вийшов на скелі й голосно закричав у відкрите море. З криком я випустив свій страх, замаскований люттю.

Пес стояв на віддалі й стежив за мною.

Я більше не хотів бути самотнім. Я не хотів бути однією зі скель, яка мовчки спостерігає за невблаганним плином часу.

Третього грудня я пройшов обстеження в лікарні. Лікарі не зафіксували жодних серйозних змін у моєму серці. Завдяки лікам, рухові та правильному харчуванню я зможу залишатись у хорошій формі ще не один рік. Лікар був моїм ровесником. Я зізнався, що колись теж був лікарем, але потім почав доглядати рибальську хатину на узбережжі. Він не виявив особливого зацікавлення, але це не суперечило ввічливості, — і на прощання сказав, що я страждаю помірною формою стенокардії.

Луїз приїхала сьомого грудня. Температура знизилась, і осінь врешті почала переходити в зиму. Вночі дощова вода в щілинах скель замерзала. Луїз зателефонувала з Копенгагена і попросила, щоб Янсон її забрав. Розмову перервало, перш ніж я встиг задати їй наступне запитання. Я ввімкнув обігрівач у трейлері, начистив її черевички, позамітав і застелив свіжу постіль.

Біль уже не повторювався. Я написав листа до Аґнес і запитав, чи вона вже прийняла рішення. У відповідь вона прислала листівку. На ній було зображення картини Ван Гога, підписане двома словами: «Ще ні».

Цікаво, що подумав Янсон, прочитавши листівку.

Вийшовши на пірс, Луїз мала з собою лише той самий наплічник, із яким вона вирушала в дорогу. Я уявляв, що вона привезе величезні валізи, повні зібраного за час своєї експедиції добра. Натомість її наплічник здавався чи не меншим, ніж перед від’їздом.

Янсон, здавалось, понад усе хотів залишитись біля пірса. Я простягнув йому конверт із сумою, яку він зазвичай просив за перевезення, і подякував за допомогу. Луїз привіталась із собакою. Вони відразу потоваришували. Я відчинив уже нагрітий трейлер. Вона залишила там свій наплічник і пішла за мною до будинку. Перш ніж ми ввійшли, вона постояла перед горбиком могили під яблунею.

На вечерю я приготував тріску. Вона їла так, ніби давно не бачила їжі. Мені здалося, що вона стала блідіша і, може, навіть худіша, ніж перед поїздкою. Вона розповіла, що намір пробратись на один із щорічних самітів визрів у неї ще до того, як вона покинула острів.

— Я все придумала, сидячи на лавці коло повітки, — сказала вона. — Мені здавалося, що мої листи втратили своє значення. Я усвідомила, що вони, можливо, ніколи й ні для кого, окрім мене, не мали жодного значення. Тож я знайшла інший спосіб.

— Чому ти нічого не сказала?

— Я ще не достатньо тебе знаю. Можливо, ти б намагався мене зупинити.

— Навіщо мені тебе зупиняти?

— Гаррієт завжди намагалася змусити мене поводитись так, як їй того хотілось. То чому б ти мав бути інший?

Я намагався детальніше розпитати її про подорож, та вона лише хитала головою. Вона втомилась і хотіла відпочити.

Близько півночі я провів її до трейлера. Термометр за кухонним вікном показував один градус тепла. Вона здригнулась від холоду і взяла мене під руку. Давніше вона ніколи такого не робила.

— Я скучила за лісом, — сказала вона. — За моїми друзями. Але зараз мій трейлер стоїть тут. Було мило з твого боку нагріти його. Я міцно спатиму, і мені снитимуться картини, що їх бачила за всі ті місяці подорожей.

— Я почистив твої червоні черевички, — сказав я.

Вона поцілувала мене в щоку, перш ніж зникнути в трейлері.

Перші дні після повернення Луїз проводила на самоті. Вона приходила їсти, коли я кликав її, була дуже мовчазною і навіть дратувалась, коли я ставив забагато запитань. Одного вечора я спустився до трейлера й почав підглядати крізь вікно. Луїз сиділа за столом і писала щось у своєму записнику. Враз вона повернула обличчя до вікна. Я різко присів і затамував подих. Вона не відчинила дверей. Я сподівався, що вона мене не побачила.

Чекаючи, коли дочка знову стане говіркою, я щодня виходив на прогулянку з собакою, аби підтримувати себе в хорошій формі. Море було свинцевого кольору, морських птахів ставало дедалі менше. Архіпелаг укривався зимовим панциром.

Одного вечора я склав свій новий заповіт. Усе, що я мав, звісно ж, мало дістатись Луїз. Та мене мучило сумління, коли згадував про обіцянку, дану Аґнес. Проте я вчинив як завжди. Я прогнав неспокій і вирішив, що за потреби точно знайдеться якийсь вихід.

Зранку на восьмий день після повернення Луїз сиділа за кухонним столом і чекала, поки я зайду по неї близько сьомої.

— Нарешті я вже відпочила, — сказала вона. — Тепер я знову можу бачитись із людьми.

— Аґнес, — промовив я. — Я б хотів запросити її сюди. Можливо, тобі вдасться переконати її приїхати сюди зі своїми дівчатами.

Луїз здивовано дивилась на мене, наче не почувши моїх слів. Я й не підозрював, яка небезпека насувалась. Я розповів про приїзд Аґнес, звісно ж, замовчуючи те, що відбулось між нами.

— Я вирішив дозволити Аґнес і її дівчатам переселитися сюди, якщо у них заберуть будинок, у якому перебуває притулок.

— Ти збираєшся віддати острів?

— Тут живемо тільки ми з псом. Може, нехай нарешті з цього острова буде якась користь?

Луїз розгнівано жбурнула кавовим горнятком, яке стояло перед нею. Горнятко і тарілка розбились об стіну.

— Ти віддаєш мою спадщину? Ти відбираєш у мене право отримати щось після тебе, хоча досі нічого мені не подарував?

Я відповідав, затинаючись.

— Я нічого їй не віддаю. Я лише дозволяю їй побути тут.

Луїз довго на мене дивилася зміїним поглядом. Тоді вона так рвучко підвелась, що аж перекинула крісло. Вона взяла свою куртку й пішла, не зачинивши дверей. Я до останнього чекав, що вона повернеться.

Я зачинив двері. Нарешті я зрозумів, що для неї значила моя поява перед її трейлером. Я став для неї ріднею. Вона навіть покинула ліс задля моря, мене й мого острова, тож тепер їй здавалося, що я вирішив позбавити її всього цього.

Я проганяв думки про те, що станеться з островом після моєї смерті. Окрім Луїз, ніхто не міг претендувати на спадщину. Якось я навіть роздумував над тим, щоб віддати острів у фонд архіпелагу. У майбутньому це призвело б лише до того, що загребущі політики сиділи б на моєму пірсі, милуючись морем. Але тепер усе змінилось. Якби я помер тієї ж ночі, Луїз була би прямою спадкоємницею. А вже як би вона вдіяла з островом далі, залежало від її волі й відповідальності.

Вона не з’являлась протягом цілого дня. Ввечері я спустився до трейлера: Луїз лежала на ліжку з розплющеними очима. Я вагався, перш ніж постукати у двері.

— Іди звідси!

Її голос був різкий і напружений.

— Ми мусимо про це поговорити.

— Я їду звідси.

— Ніхто ніколи не забере в тебе цього острова. Тобі нема чого хвилюватись.

— Забирайся звідси!

— Відчини!

Я натиснув на клямку. Було відчинено. Та не встиг я розчахнути двері, як вона щосили торснула їх, вперіщивши ними мені по щелепі. Я впав на спину з розбитими губами, вдарившись головою об камінь. Перш ніж я підвівся, вона кинулась лупцювати мене рештками старого рятувального круга, що лежав на землі.

— Припини. Я стікаю кров’ю.

— Замало крові.

Я схопив круг і вирвав його з її рук. Тоді вона взялась бити мене кулаком у чоло. Врешті мені вдалось вирватись від неї.

Ми стояли, важко дихаючи.

— Зайди до будинку. Нам треба поговорити.

— У тебе жахливий вигляд. Я не збиралась бити тебе так сильно.

Я повернувся на кухню і стрепенувся, побачивши своє обличчя. Воно було повністю залите кров’ю. Виявилось, що розбиті не лише губи, а й права брова. Вона відправила мене в нокаут, подумав я. Недаремно вона навчилась боксувати, навіть якщо того разу найсильніший удар завдали двері трейлера.

Я витер обличчя і, загорнувши шматочки льоду в рушник, притис його до губ та ока. Пройшло трохи часу, перш ніж я почув її кроки за дверима. Побачивши мене, вона злякалась.

— Тобі дуже зле?

— Переживу. Але островами поповзуть нові плітки. Мало того, що моя донька роздягається перед світовими лідерами, вона ще й, повернувшись додому, з несамовитою жорстокістю накидається на свого старого батька. Ти займаєшся боксом, тож маєш знати, що стається з обличчям.

— Я не хотіла.

— Звісно ж, хотіла. Мені навіть здається, що ти хотіла мене вбити, перш ніж я напишу заповіт, у якому позбавлю тебе спадщини.

— Я обурилась.

— Ти не мусиш виправдуватись, але ти помилялась: я всього лише збирався допомогти Аґнес і її дівчатам. Ні вона, ні я не можемо сказати, протягом якого часу їй потрібна буде ця допомога. Тільки це, і більше нічого. Жодних обіцянок, жодних подарунків.

— Мені здалося, що ти знову хочеш мене покинути.

— Я ніколи тебе не покидав. Я покинув Гаррієт. Я не знав про твоє існування. Якби знав, то все, можливо, склалося б інакше.

Я звільнив рушник і наповнив його новим льодом. Око так набрякло, що вже майже не розплющувалося.

Напруга почала спадати. Ми сіли за кухонним столом. Обличчя боліло. Я простягнув руку і поклав її на плече Луїз.

— Я нічого в тебе не заберу. Цей острів твій. Якщо ти не хочеш, щоби Аґнес переїхала сюди зі своїми дівчатами, доки вони не підшукають собі інше житло, то, звичайно ж, я відмовлю їм.

— Мені жаль, що в тебе таке спотворене обличчя. Але дещо раніше я сама була такою всередині.

— Ходімо спати, — сказав я. — Виспимось, а завтра я прокинуся з уже готовим синцем.

Я встав і пішов у свою кімнату. Було чути, як за Луїз зачинилися вхідні двері.

На острів мало не налетів шторм. Він проходив зовсім неподалік, але так і не захопив нас.

Щось відбувається, майже бадьоро думав я. Нічого особливого, але все ж. Ми наближаємося до чогось нового і невідомого.

Грудень був вологий і тяжкий. Дванадцятого грудня я занотував, що по обіді падав короткочасний легкий сніг. Небо вкрилось густими хмарами.

Моє побите обличчя боліло і дуже повільно гоїлось. Янсон розглядав мене, роззявивши рота, коли я зустрів його біля пірса наступного ранку після бійки. Луїз спустилась, щоби привітатись. Вона всміхалась, я теж намагався, та даремно. Янсон не міг стриматись, щоб не спитати, що трапилось.

— Метеорит, — сказав я. — Камінь, який упав із неба.

Луїз не переставала всміхатись. Янсон більше нічого не питав.

Я написав Аґнес листа, в якому запросив її приїхати на острів, щоби познайомитись із моєю дочкою. Вона відповіла через декілька днів, написавши, що ще зарано. Вона й досі ще не певна щодо моєї пропозиції. Вона знала, що скоро їй доведеться прийняти рішення, та поки що вона цього не зробила. Я відчував, що вона й досі була ображена і розчарована.

Мабуть, я відчув полегшення, дізнавшись, що вона не приїде. Я й досі не міг бути цілком певним, що в Луїз не буде нових спалахів агресії.

Щодня разом із псом я обходив острів. Я прислухався до серця, взявши за звичку раз на день міряти пульс і тиск. Одного дня в стані спокою, наступного — без відпочинку. Моє серце спокійно билось у грудній клітці. Дивний мандрівник, мій найвірніший супутник, якому я так мало приділив уваги у своєму житті. Я гуляв по острову, намагався втриматись на слизьких скелях і коли-не-коли зупинявся, вдивляючись у небосхил. Якби я покинув цей острів, то найбільше б мені бракувало скель і того обрію. Внутрішнє море, що повільно перетворювалось на болото, часто виділяло не надто приємні запахи. То було брудне море, що смерділо старим кислим похміллям. Але небокрай був чистий, як і скелі.

Щодня, коли я прогулювався довкола острова в обрізаних чоботах, мені здавалося, що я несу своє живе оголене серце в руці. Хоча всі показники були в нормі, інколи на мене нападала паніка: зараз я помру, ось уже через декілька секунд зупиниться серце. Все закінчиться, смерть прийде, коли я не буду до того готовий.

Я подумав, що варто розказати про цей свій страх Луїз. Та я нічого їй не сказав.

Наближалося зимове сонцестояння. Одного дня Луїз сіла на кріслі посеред кухні й попросила мене потримати дзеркало. Вона обрізала своє довге волосся кухонними ножицями, пофарбувала те, що залишилось, у рудий колір і, розглядаючи результат через декілька годин, вдоволено засміялась.

Її обличчя стало виразнішим, наче прочищена від бур’янів клумба.

Наступного дня настала моя черга стригтися. Я спробував відмовитися, та її впертості не було меж. Я сів на крісло в кухні, а вона взялась мене стригти. Її пальці вміло орудували важкими ножицями. Вона сказала, що моє волосся на потилиці почало рідшати і що мені пасували б вуса.

— Я дуже радий, що ти тут, — сказав я. — Все якось стало чіткіше. Раніше, розглядаючи своє обличчя в дзеркалі, я ніколи не був певен, кого я там бачу. А тепер знаю, що це я, а не якесь випадкове обличчя.

Вона не відповіла. Та я відчув, що на мою щоку впала крапля. Вона плакала. Я теж. Вона не переставала стригти мене. Ми обоє безгучно плакали, вона — за кріслом, тримаючи в руках ножиці, а я — з рушником на шиї. Опісля ми не промовили ні слова, можливо, тому, що були засоромлені, а можливо, всі слова були зайві. Цю рису моя донька успадкувала від мене. Ми не балакаємо зайвого, ми доволі мовчазні. Люди, які живуть на островах, рідко багатослівні чи голосні. Такими їм не дозволяє стати надто великий небосхил.

Одного дня Луїз обв’язала шию Карри червоною шовковою стрічкою. Судячи зі всього, Каррі це не сподобалось, але вона не намагалася зірвати стрічку.

Увечері перед зимовим сонцестоянням я сидів за кухонним столом і гортав свій бортовий журнал. Згодом я записав таке: «Море спокійне, вітру нема, один градус морозу. Карра носить червону стрічку, а ми з Луїз стали близькими».

Я думав про Гаррієт. Здавалось, наче вона поруч зі мною, за моєю спиною, і читає те, що я написав.

4

Ми з Луїз вирішили відсвяткувати довшання днів. Луїз мала приготувати їжу. По обіді я випив ліки й ліг відпочити на кухонному тапчані.

Від того часу, як ми літньої ночі сиділи в саду, минуло півроку. Цього вечора в день зимового сонцестояння Гаррієт із нами більше не було. У ту мить я скучив за нею, як ніколи раніше. Хоча її не було серед живих, вона була мені ближча, ніж будь-коли. Чому я мав би не скучити за нею тільки тому, що вона померла?

Я й далі лежав на тапчані, довго не мігши змусити себе підвестись, щоби поголитись і переодягнутись. Я надягнув костюм, який майже ніколи не носив. Відвиклими руками зав’язав краватку. Обличчя у дзеркалі налякало мене. Я постарів. Я скорчив міну і спустився у кухню. Почало темніти перед найдовшою в році ніччю. Термометр показував два градуси морозу. Я взяв коц і сів на лавці при яблуні. Повітря було свіже, прохолодне і незвичайно солоне. Віддалік долинали крики птахів, дедалі рідші, поодинокі.

Вочевидь, я заснув на лавці. Коли прокинувся, було вже темно. Я змерз. Була шоста година, я проспав майже дві години. Луїз стояла біля плити, коли я вернувся. Вона всміхалась.

— Ти спав, як стара бабця, — сказала вона. — Я не хотіла тебе будити.

— Я і є стара бабця, — відповів я. — Моя бабця любила сидіти на тій лавці. Вона завжди мерзла, хіба не тоді, коли мріяла про лагідний шелест беріз. Можливо, я перетворююсь у неї.

На кухні було тепло. Плита і піч були ввімкнені, вікно запотіло.

Невдовзі кухня наповнилась дивними запахами. Луїз зачерпнула ложкою з гарячого баняка.

Смак нагадував нагріте сонцем старе дерево. Кислувате й солодке, а разом із тим гірке, заманливе і чуже.

— У моїх стравах я змішую різні світи, — сказала Луїз. — Коли ми їмо, то відвідуємо оселі людей у тих частинах світу, де ніколи не були. Запахи — це наші найдавніші спогади. Дрова, якими підтримували вогонь наші предки, ховаючись у печерах та малюючи на стінах кривавих тварин, мусили пахнути точно так, як тепер. Ми не знаємо, про що вони думали, але знаємо, як пахли дрова.

— У всьому змінному є щось стале, — сказав я. — Під яблунею завжди сидить змерзла стара жінка.

Луїз куховарила наспівуючи.

— Ти подорожуєш сама, — сказав я. — А в лісі ти в оточенні чоловіків.

— Добрих хлопців повно. Але справжнього чоловіка знайти важко.

Вона заперечно підняла руку, коли я намірився продовжити.

— Не зараз, не потім, ніколи. Якщо я схочу щось розповісти, то скажу. Звичайно ж, у моєму житті є чоловіки. Але вони мої, а не твої. Я не думаю, що треба ділитися всім. Якщо надто глибоко докопуватись до всього, то виникає загроза втратити дружбу.

Я простягнув Луїз декілька кухонних рукавиць. Вони завжди були у цій кухні, я пам’ятав їх ще з дитинства. Вона взяла велику рукавицю і підняла покришку. Різко запахло перцем і цитриною.

— Буде пекти в горлі, — сказала вона. — Якщо під час їжі не пітнієш, значить, вона приготована неправильно. Їжа без таємниць наповнює шлунок розчаруванням.

Я дивився, як вона перемішувала вміст баняка.

— Жінки помішують, — сказала вона. — Чоловіки гримають, ріжуть, руйнують і рубають. А жінки тільки мішають і мішають.

Я вийшов прогулятись перед вечерею. Внизу коло пірса я враз відчув пекучий біль у грудях. Було так боляче, що я ледве терпів. Я покликав Луїз. Коли вона прийшла, мені здалося, що я непритомнію. Вона відразу присіла біля мене.

— Що з тобою?

— Серце. Стенокардія.

— Ти помираєш?

Я заволав від болю.

— Я не помираю. Біля мого ліжка стоїть баночка з синіми таблетками.

Вона відбігла. Повернувшись, подала мені одну таблетку й воду. Я тримався за її руку. Потім біль відпустив. Я геть зіпрів і тремтів усім тілом.

— Уже все минуло?

— Минуло. Це не страшно, але дуже боляче.

— Мабуть, тобі краще зараз лягти.

— Нізащо.

Ми повільно піднялись до будинку.

— Принеси пару подушок із кухонного тапчана, — мовив я. — Посидьмо трохи на сходах.

Вона повернулася з подушками. Ми притислись одне до одного, і вона поклала голову на моє плече.

— Я не хочу, щоб ти помирав. Я не витримаю, якщо ти відійдеш відразу після матері.

— Я докладу зусиль, щоб ще пожити.

— Подумай про Аґнес і її дівчат.

— Я не впевнений, чи з того щось вийде.

— Вони приїдуть.

Я обійняв її руку. Серце заспокоїлось, але десь глибоко в грудях причаївся біль. Я отримав друге попередження. Я ще міг прожити багато років. Але й на мене чигала смерть.

Наша святкова вечеря пройшла не так, як планувалось. Поївши, ми зовсім недовго сиділи за столом. Я пішов до своєї кімнати і взяв із собою телефон. У моїй спальні була телефонна розетка, якою я ніколи не користувався. Мій дідусь установив її там в останні роки життя, коли і він, і бабуся почали слабувати. Він хотів, щоби телефон був поруч на випадок, якби хтось із них двох уже не подужав зійти надто довгими чи крутими сходами. Я не міг вирішити, дзвонити чи ні. Врешті настала перша година ночі, та я на це не зважав. Я набрав номер. Вона майже відразу підняла трубку.

— Вибач, що розбудив тебе.

— Ти мене не розбудив.

— Я дзвоню, щоб запитати, чи ти прийняла рішення.

— Я розмовляла з дівчатами. Вона відмовляються навідріз, як тільки чують слово «острів». Вони не уявляють, що таке жити без дороги, асфальту й автомобілів. Це їх лякає.

— Вони мусять зробити вибір між асфальтом і тобою.

— Гадаю, я для них важливіша.

— Це означає, що ви приїдете?

— Не хочу відповідати на це запитання серед ночі.

— Але я правильно здогадуюсь?

— Так. Пора закінчувати розмову, вже пізно.

У слухавці клацнуло. Я простягнувся на ліжку. Вона не сказала це прямо, та все одно я починав вірити, що вони приїдуть.

Я ще довго не засинав. Рік тому я лежав у цьому ліжку, гадаючи, що в моєму житті вже нічого не станеться. А тепер у мене з’явилась донька й стенокардія. Життя різко повернуло кермо і змінило напрям руху.

Я прокинувся о сьомій. Луїз уже встала.

— Я мушу ненадовго поїхати до лісу, — сказала вона. — Я можу тебе залишити? Ти обіцяєш, що не помреш?

— Коли ти повернешся? — запитав я. — Якщо ти не дуже забаришся, то я житиму.

— До весни. Але в лісі я пробуду не весь час. Я поїду далі.

— Куди?

— Після того, як мене відпустила поліція, я зустріла одного чоловіка. Він хотів поговорити про печери і вкриті цвіллю наскельні рисунки. У результаті ми говорили не лише про це.

Я хотів спитати, хто він такий. Але вона приклала до вуст указівного пальця.

— Не зараз.

Наступного дня її забрав Янсон.

— Я випиваю багато води, — крикнув він, відпливаючи від пірса. — Та все одно весь час відчуваю спрагу.

— Поговоримо про це потім, — крикнув я у відповідь.

Я піднявся в дім і взяв бінокль. Опісля я провів їх поглядом, аж доки човен не зник у тумані за островом Гьоґа Сіхерет.

Тепер ми знову залишились удвох. Я і моя подруга Карра.

— Тут знову буде так тихо, як завжди, — сказав я до собаки. — Принаймні ще якийсь час. А потім тут збудують будинок. Дівчата вмикатимуть музику надто голосно, вони кричатимуть, лаятимуться і деколи навіть ненавидітимуть цей острів. Але вони приїдуть сюди, тож нам треба змиритися. З табунцем диких коней.

На Каррі й досі була червона стрічка. Я відв’язав її й відпустив за вітром.

Пізно ввечері я сидів перед телевізором із вимкненим звуком. Я прислухався до свого серця.

Тримаючи в руках свій бортовий журнал, я занотував, що зимове сонцестояння минуло. Опісля підвівся, відклав його і витяг чистий.

Наступного дня я напишу щось інакше. Можливо, листа до Гаррієт, відправляти якого було вже запізно.

5

Тієї зими море не замерзало.

Крига скувала лише узбережжя і бухти коло островів, а за затоками відкривалось чисте незамерзле море. Кінець лютого був дуже холодний, з суворими північними вітрами. Янсонів гідрокоптер простояв без діла, і мені не доводилося затуляти вуха руками, коли він привозив пошту.

Якось відразу після того, як на зміну суворому холодові прийшла відлига, сталося те, чого я ніколи не забуду. Я саме прорубав тонку плівку криги, що вкрила мою ополонку, і занурився у воду, як зауважив, що Карра лежить на пірсі, жуючи щось на зразок пташиного скелета. Собака могла порізати горло, тож я підійшов і витягнув кістку з її щелепи. Я викинув її в замерзлі водорості коло берега і покликав пса за собою в дім.

І лише пізніше, одягнувшись і зігрівшись, я згадав про ту кістку. Я й досі не знаю, що мене спонукало, та я запхав ноги в чоботи і, зійшовши до пірса, розшукав костомаху. Осколок кістки аж ніяк не належав птахові. Я сів на пірсі й узявся його розглядати. Кому належала та кістка: норці чи зайцеві?

Аж потім я зрозумів, що саме було в мене в руках. Я не міг помилятись. То була частина кістки моєї зниклої кішки. Я поклав її під ногами на пірсі й замислився, де ж пес міг її знайти. Я відчув глибокий сум від того, що кицька врешті повернулась отак.

Я покликав пса на прогулянку довкола острова. Але Карра більше не занюхала нових кісток — ніде ні сліду. Тільки та єдина дрібна кісточка — вістка від кицьки, що мені вже нічого на неї чекати. Кицька вже давно померла.

Я написав про ту кістку в бортовому журналі. Лише декілька слів: «Пес, кістка, сум».

Я закопав котячу кістку біля могил Гаррієт і пса. У той день мала прийти пошта, тож я спустився до пірса. Янсон, як завжди, прибув вчасно. Він причалив коло пірса і повідомив, що почувається втомленим і його весь час мучить спрага. Вночі його литки зводило судомами.

— Це може бути діабет, — сказав я. — У хвороби такі симптоми. Я не можу обстежити тебе тут, тобі варто звернутись у поліклініку.

— Це смертельно? — занепокоєно запитав він.

— Не обов’язково. Можна лікуватись.

Я не міг стримати вдоволення від того, що в досі незламного Янсона тепер, як і у всіх інших, з’явилась перша подряпина на обладунках.

Він замислився над моєю відповіддю, а тоді нагнувся, щоб дістати з трюму пакет, який він потім простягнув мені.

— Я ж нічого не замовляв.

— Нічого не знаю. Але це для тебе. І тобі не треба платити за доставку.

Я взяв пакет. На ньому стояли акуратно виведені букви мого імені. Відправник своє ім’я не зазначив.

Янсон відплив від пірса. Навіть якщо він і захворів на діабет, то все одно проживе ще багато років. У всякому разі він переживе мене й моє серце, що послало мені перші попередження.

Я сів у кухні й розгорнув пакет. У ньому була пара чорних із фіолетовим черевиків. Джаконеллі вклав записку, в якій зазначив, що «зі щирою радістю висловлює свою глибоку повагу моїм стопам».

Я змінив шкарпетки і, взувши черевики, пройшовся по кухні. Вони ідеально підійшли мені, як він і обіцяв. Карра спостерігала за мною, лежачи на порозі до передпокою. Я зайшов усередину, щоби показати своє нове взуття мурахам.

Я не пригадував, коли востаннє відчував таку радість.

До кінця зими я щодня проходжався по кухні у взутті Джаконеллі. Я ніколи не виходив у ньому надвір і завжди вкладав його назад у коробку.

На початку квітня прийшла весна. Мою бухту все ще вкривала крига. Але невдовзі вона розтане.

Одного дня рано-вранці я взявся виносити мурашник.

Прийшла пора. Я не міг більше відкладати це.

Лопатою я раз за разом виносив мурашник на тачку.

Раптом лопата дзенькнула об якийсь предмет. Згрібши з нього хвою з мурахами, я побачив, що це була одна з порожніх пляшок Гаррієт. Усередині у ній щось було. Я відкрив її. Там лежала скручена фотографія нас двох, з останніх днів того часу, коли ми ще були разом.

Ми стояли біля водойми. Можливо, то був Ріддарф’єрден. Вітер здіймав волосся Гаррієт. Я всміхався, дивлячись прямо в об’єктив. Я пам’ятав, що тоді ми попросили якогось незнайомця сфотографувати нас.

Я повернув фото. На зворотному боці Гаррієт намалювала карту мого острова. Під малюнком вона написала: «Ми потрапили сюди».

Я довго просидів у кухні, розглядаючи світлину.

Опісля я знов заходився виносити мурах у їхнє нове майбутнє. Ввечері я закінчив роботу. Мурашник було перенесено.

Я обійшов свій острів. Над морем пролітав ключ перелітних птахів.

Гаррієт мала рацію: ми потрапили сюди.

Не кудись далі. Саме сюди.

Геннінг Манкелль (нар. 1948 р.) — один з найвідоміших сучасних шведських письменників і драматургів. Його літературна діяльність почалася у 1973 р. романом «Підривник гір», присвяченим робітничому руху. З 1986 р. письменник очолював театр «Avenida», єдиний професіональний театр Мозамбіку. В 1991 р. Манкелль почав публікувати серію детективних романів, що отримали міжнародне визнання. Усі твори письменника сповнені роздумів про шляхи розвитку Швеції, проблеми емігрантів і необхідність боротьби з усіма видами екстремізму. Г. Манкелль надзвичайно популярний за межами своєї країни. Багато з його творів було екранізовано. У понад 100 країнах продано близько 30 мільйонів його книжок, перекладених 38 мовами.

Зима на початку XXI століття. Старший чоловік піднімається з ополонки й зауважує на кризі жінку з ходунцями. Хто вона? Як сюди потрапила?

Так починається історія про Фредріка та Гаррієт. Колись давно вони були безтямно закохані. А тепер Фредрік живе на невеликому острові на краю архіпелагу в оточенні тиші, пса, кота й мурашника у вітальні. Страшна таємниця, фатальна помилка перетворила його на відлюдкуватого самітника. Важко хвора Гаррієт вимагає, щоб Фредрік виконав дану їй колись обіцянку. Вони вирушають у спільну, подекуди приголомшливу подорож, у якій їм судилося зустріти чимало загадкових людей, які ховаються під поверхнею спокійної шведської реальності. У романі «Італійські черевики» Геннінґа Манкелля смерть і біль тісно переплітаються з радістю й любов’ю до життя.

Примітки

1

Шведське державне підприємство з виключним правом на роздрібну торгівлю алкоголем. — Тут і далі примітки перекладача.

(обратно)

2

Тушковане м’ясо зі спеціями, шведська національна страва.

(обратно)

3

Хокей з м’ячем.

(обратно)

4

Пісня американського виконавця рок-н-ролу Бадді Холлі.

(обратно)

5

Passapu — носії шведської субкультури, що виникла у 1950-х роках і відзначається любов’ю до рок-н-ролу і великих американських автомобілів.

(обратно)

6

Хондросаркома проксимального відділу плечової кістки (лат.)..

(обратно)

7

Передопераційний висновок. Двадцятирічна жінка-правша, раніше відносно здорова, пройшла обстеження в Стокгольмі з приводу набряку лівого передпліччя. Обстеження за допомогою МРТ виявило хондросаркому лівого передпліччя початкової стадії. Подальше обстеження підтвердило діагноз, пацієнтка погодилась на ампутацію плечової кістки від проксимального відділу, прогноз позитивний. Операція: інгаляційний наркоз, положення сидячи в шезлонзі, рука оголена. Традиційна антибіотикопрофілактика. Надріз від дзьобоподібного відростка лопатки, вздовж нижньої частини дельтоподібного м’яза і до задньої стінки аксилярної ямки. Розріз продовжено через аксилярну ямку. Перев’язано зовнішню поверхневу вену та відшаровано пекторальний м’яз. Ідентифіковано нервове волокно, перев’язано вени, накладено на артерію подвійну лігатуру. Виділено та розсічено нервові волокна. Відділено дельтоподібний м’яз від плечової кістки, найширший м’яз спини та великий круглий м’яз відсічено при основі. Коротку та довгу голівки біцепса, а також дзьобоплечовий м’яз відсічено трохи нижче рівня місця ампутації. Перепилено та підшліфовано хірургічну шийку плечової кістки. Кістку покрито вкороченим трицепсом та дзьобоплечовим м’язом. Пекторальний м’яз кістковим швом пришито до латерального краю плечового м’язу. Накладено дренаж, кінці шкіри зшито без натягування. Накладено бандаж.

(обратно)

8

Tea-Bag (англ.). — пакетик чаю.

(обратно)

9

Фільмйольк (швед, filmjolk) — традиційний у Швеції кисломолочний продукт, схожий на кефір чи натуральний йогурт.

(обратно)

10

Ландстинг — орган місцевого самоврядування у Швеції.

(обратно)

Оглавление

Крига

  1

  2

  З

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

Ліс

  1

  2

  З

  4

  5

  6

Море

  1

  2

  3

  4

  5

Зимове сонцестояння

  1

  2

  3

  4

  5

*** Примечания ***