Новендіалія [Марина Соколян] (fb2) читать онлайн

Марина Соколян Новендіалія

SICINNIUM^[1]

Вельмишановні гості славного міста Дракува… От холера ясна, куди ви попнулися? Ану станьте купкою, кажу вам! Всім чути? Ну, давайте ще раз.

Шановні гості нашого міста! Сьогодні ми з вами здійснимо наше перше знайомство зі столицею короля Авеля, таємничим містом Дракув. Таємничим — бо кожен камінчик його старовинної бруківки має свою криваву легенду, тому… дивіться уважно під ноги… атож, атож, аби не збагатити, так би мовити, нашу фольклорну скарбницю. Отже, місто Дракув засноване у тисяча триста дев’яносто другому році королем Авелем Паленим після того, як його стара столиця згоріла до цурки під час знаменитої Алхімічної Пожежі.

Для планування нової столиці король Авель запросив знаного латинського архітектора та інженера Адріана Раманте, який осушив трясовиння на вибраній ділянці та посунув русло річки Чайка з тим, щоби рови навколо міста… Мамко, ану держіть ваше дитинча! Рови, кажу! А ви рота роззявили! І про що я-щойно… Ага, рови постійно наповнювалися проточною водою. За його ж проектом було збудовано перші захисні стіни, від яких нині збереглися лише кілька фрагментів.

Зверніть увагу: зараз ми з вами входимо до чільної брами міста, яку називали іще Болотною, на згадку про колишні мочарі довкіл міського пагорба. Погляньте вгору — над брамою ви побачите герб та девіз династії Авелонів. Factus de cinis flagro intus, що означає: «створений з попелу, палаю всередині». Правда ж, промовистий девіз, як для Авеля Паленого? Проте має він і глибший зміст, котрий… Що? Яка вбиральня? Та ні, за тих славних часів це робили просто зі стіни… Е, ви куди? На стіни дертися? Боже милий, та зачекайте до найближчого Макдональдса, тут два кроки всього.

Отже… Пройшовши попід брамою, ми опиняємось на вулиці Святого Дорміана, відомого своїми віщими снами, завдяки яким було попереджено два королівські адюльтери та неминучий міжнародний скандал… Ні, Святий Дорміан ніколи не жив у Дракуві, тут радше замешкали, тобто е-е… впокоїлись його мощі. Ми ще познайомимося з ними пізніше, оглядаючи королівський палац. Так от, мощі Дорміана король дістав у Князя Вользького в обмін на концесійне використання дракувських срібних копалень. Навіщо? Ну, люди добрі, король Авель теж дещо тямив у туристичних принадах… До того ж, допомога святого, який добре знався на адюльтері, була для короля якраз на часі: його дружина, королева Ара, кажуть, була дуже вродливою. Не те, щоб йому мощі зарадили, але…

А? Що? Урвався терпець, еге? Ну, біжіть. А ми тим часом… Морозиво? А, так-так, морозиво «У Дорміана» справді добре. Ну, бачте, як вдало король виміняв нам святого? А то що було би? «Морозиво при Болотній Брамі»? «Драговиння на патичку»?

Ну гаразд, усі вдовольнили свої природні потреби? То рушаймо нарешті. Вулиця Святого Дорміана біжить від міської брами просто до центральної Ринкової площі. Ця вулиця найширша, і чепуруну-архітектору вдалося навіть намовити короля прокласти тут хідники — небачена дивовижа для тих часів. Проте, король знав, що робив, виписуючи сюди латинського майстра. Той привіз багато свіжих ідей до цієї драглистої місцини… Хоча для нього самого добра з того не вийшло. Це сумна історія… Але наразі ходімо далі.

LAUDATIO.^[2] PARS І

Лука ненавидів це місто. Дійняло вже, дозолило, допекло… Своїми кривими провулками, своєю слизькою бруківкою, щербатим вищиром своїх іржавих брам… Здається, усе віддав би, аби втекти звідси якнайдалі, до вражих заговин, до чорта на роги… але не пускало, не давалося, встромивши в серце пазурі задавнених негараздів.

Він щодня труїв себе старою бідою, над усе боячись одного — забути. Пробачити. Зректися. Бо нема гіршого, аніж присягатися самому собі, а надто — у двадцять літ, коли в крові вирує юнацький іще гонор і дитяча кривда.

Із тим Лука завдав собі чималого збитку. Замість податися до Університету — а його радо взяли би з поваги до батькових чеснот — він шукав за жебрацьким заробітком то в нікчемній газетці нічним охоронцем, то в міській управі на поважній посаді «подай-прийми». За два роки таких поневірянь домашнє колись цуценя з довірливим поглядом круглих очей обернулося на кучматого і злого пса-приблуду, котрому — як не дати копняка за доброї нагоди… От і давали. Навіть оце просто щойно. Накрилася остання Луччина робота — ота сама, охоронцем, коли керівництво, зазирнувши до редакції дорогою з нічної пиятики, застало сторожу за доглибним вивченням об’єкта охорони, а власне, редакційного архіву.

Отож іде собі Лука містом, яке тихо ненавидить, не п’яний, але й не тверезий, клянучи лиху долю, нагле керівництво, а надто — Нічний Магістрат, стежину до якого він сумлінно протоптував два останні злиденні роки.

Це було складно, це було страшно, адже це була справжня таємниця. Ні, не так — Таємниця. Навіть посадовці міської управи не знали достоту, що воно і де шукати. А проте голос при згадці нишкнув, і голова самочинно оберталася, аби пересвідчитись — нікого? Ні? Посадовці боялися, інші ж ні про що не здогадувалися та й мали собі божий спокій. А Лука — не міг. Уже не міг. Хоч і довідався він хіба те, що Нічний Магістрат вбиває людей. Тихо, без галасу. За згоди міської влади, очевидячки. Обираючи жертви за не відомою нікому методою і без якихось певних підстав. Не густо, певна річ, але решта городян не знали і того. Лука знав — бо Нічний Магістрат убив його батька.

Саме тоді Лука заприсягся — хай там що, дізнатися правду. Знайти Магістрат. Знайти — і знищити.

Ну, так принаймні йому ввижалося у мстивих мріях. До того ж, знищити можна по-різному. Він міг би видати душогубів, скажімо, державній владі. Нехай не в провінційному містечку, але Десь Там бодай повинна ж вершитися справедлива кара!

Сподівання на це вже не тішили, як колись. Лука втомився. Справді, за два роки не наблизитись ні на крок… Зараз, змучений і злий, він ладен — ні, не відмовитися від пошуків, але зробити принаймні перерву. Виспатися, знайти якусь людську роботу, а там — хто зна! — може, й вигулькне, приспане, свідчення, що виведе його нарешті до лігва вбивць.

Нині у славному місті Дракуві тепла вогка осіння ніч. На вулицях тихо і порожньо — лише зрідка чути непевний поступ веселих ходільців по нічних вар’єте. Та й той самотній шерех вгрузає у тишу, сторожку тишу передчуття, котрої Лука, заклопотаний своїми негараздами, не годен спостерегти.

Він ще не знає, що пошук його наближається до завершення. Бажане свідчення ось-ось визирне з-за рогу вулиці. Хоча навряд чи це потішить месника. Ні, принаймні не зараз.

* * *

Вночі їхня робота лише починалась. І зовсім не тому, що ніхто не вмирав — так чи інак — посеред білого дня. Вдень теж часом доводилося працювати, проте вночі мороки було значно більше. Адже смерть вночі тихша, приватніша, а злидні, що ними опікувалась контора, потребували не лише її. Тому спати затемна не випадало.

Колись давно Юр любив цю темну вахту. Нічна прохолода бадьорила, а лукавий морок запалював у крові колючі іскри азарту. Нині йому важко повірити, що він міг це відчувати. Важко повірити, що він міг відчувати бодай щось, окрім втоми та байдужої покори приреченню. Та, за браком іншого, і те служило нечулому власнику, змушуючи ставати до роботи щодня. Тобто, радше, щоночі.

Нині в управі напрочуд жваво і гамірно. Сам квестор Вітій, власною персоною, видершись із лабетів похмурої пиятики, намагається навести лад чи бодай розгребти найбільші завали. Перевіряє, метушиться, супить сиві брови, ніби це справді може чимось зарадити.

— Феліксе, де звіт за останній місяць? Де заповнені формуляри? Ви ж знаєте, я не маю права замовляти набої без належної звітності! Ювене, ми скількох відправили до «голуб’ятні» минулого тижня? Ні, «кільканадцять» — це не відповідь! Мар’ян… о боги, Мар’яне, просто не лізь під ноги!

Вітій озирає підлеглих, шукаючи, кого б це ще потішити керівною увагою. У своєму нездоровому запалі він може дійти навіть і до Юра, хоча від того точно вже жодного зиску. Ну ось…

— Юр! Ти цеє… Як собі маєш, незле?

Незле… Краще за всіх. Квестор зсуває брови, шукаючи за невідь-яким знаком на Юровім лиці. Той лишається незворушний. Вітій тяжко зітхає — нездоровий запал його гасне просто-таки на очах.

Хтось гримає дверима, і гамір одразу нишкне. Клим — урочистий і якийсь нібито скривджений. Вітій хапається за голову. Йому зрозуміло, до чого це, інші теж не потребують пояснень. Звикли вже.

— Що, знову? Де?

— На Кутній. Жінка, років двадцяти — двадцяти п’яти. Стріляна рана.

Квестор дзиґликом обертається до розіпнутої на стіні карти.

— Кутна… Третій квадрант, якраз після обходу! Звідки вони могли знати? Хто мені пояснить, га?

Ніхто не спішить потішити керівництво. Напади стають дедалі частішими — спершу ножі, бритви, тепер уже пістолети, чи що там у них… Прогресують міські душогуби.

— Є свідки?

— Один. Якийсь хлопчина.

— Треба на місце злочину навідатись. Та й на свідка глянути.

Треба, певна річ. Юр підводиться з-за столу, щільніше припасовуючи защіпку кобури. Обсмикує чорного піджака. Вітій кидає на нього непевний погляд.

— Може, ти би взяв кого до пари? Он, Мар’ян сьогодні без роботи.

— Ні.

Це його право, зрештою. Він не бажає ризикувати, відволікаючись на інших. Його життя коштує занадто дорого. Хоча й не варте нічого.

Зневаживши неприязні погляди, Юр виходить геть.

* * *

Жив Лука у «старому новобуді», як звали в Дракуві забудову минулого сторіччя щойно за рештками міських мурів. Це була хороша, вільна від порохнявих примар минулого місцина, куди легко долітав свіжий подих річки. Проте дорога додому бігла якраз тими вулицями, котрі Лука радше би обминув. Як-от крива на обидва ока вулиця Кутна. Невидюща — казали на неї, і не дарма: добрий шмат її не мав ні ліхтарів, ані вікон, бо лежав якраз між костьолом та жіночим монастирем. Не випадало зазирати у вікна схимницям, рівно ж як і вештати попід костьолом ночами, а коли вже доведеться, то терпи, грішнику, як сам собі знаєш.

Лука зготувався звитяжно терпіти, коли поряд пролунали якийсь нібито свист і притлумлений зойк. Щойно звернувши на Кутну, він нашорошено спинився, аби дати очам призвичаїтись до темряви. Не повної темряви, проте, бо й тут сяяв відсвіт од щедрот туристичного центру, примножений блідим місячним промінням — цілком достатньо, щоб добре розгледіти негадане видиво, розгледіти, аби не забути вже до самого скону.

Посеред вулиці лежала молода жінка — мертва, або щось коло того… цівки крові межи старим камінням, патьоки бруду на одязі, загублений черевик зі зламаним підбором, блискучий дріб’язок з дамської сумочки… Лука побачив — чи здалося? — як здригаються пальці жінки, як вона шукає за подихом, підвівши заюшене кров’ю лице… Та ні, певно, приверзлося, бо як же йому побачити таке, коли поряд, заступивши її собою, схилилася темна постать, яка сахається, обертаючись на звук кроків…

Не дай боже, таке обличчя — ще й проти ночі… Не те, щоби той чоловік був якимось особливо потворним, ні, але вуста його і підборіддя вимащені кров’ю, кров скрапує на сорочку, та лице лишається незворушним, хіба, зауваживши Луччин жах, глузливо мружаться повіки.

Луці тоді й на гадку не спало, що вбивця може вирішити позбутися свідка. У нього не було коли особливо роздумувати — гірка настоянка, спожита з причини чергового звільнення, стає йому поперек горла, скручуючи шлунок млосним корчем. Нема ради — бідаку знудило просто там, де він стояв.

Коли, зненацька заслаблий, з гіркотою у роті та дзвоном у вусі, він притуляється до глухої стіни, з-за рогу вулиці виринають навдивовижу вчасні поліцаї.

* * *

Зустрічати ранок у поліцейському відділку — рідкісне задоволення. В сенсі — що рідше це з вами трапляється, то краще. Навіть якщо це і є ваше основне місце роботи. Ще б пак, нічне чергування, після якого не вдається забратись додому, щойно заступить свіжа зміна, означає всілякі негаразди — замахи, вбивства та сумнівні смерті, які, окрім чисто людського дискомфорту, завдають ще й неуникного паперового клопоту, обтяженого морокою з неврівноваженими, як правило, родичами та свідками. Останній хлопчина, так той взагалі приплів до справи якихось упирів — з причини дурного хмелю чи юнацького романтизму. Чи і те, і друге воднораз.

Старший слідчий Шафраник знав одних лише упирів, тих, що приходили з контори, сповнені пихи, таємниць та повноважень. Нехай не буквально, але крові вони зі старшого слідчого висмоктали добряче. В будь-яку хвилину дня чи ночі вони могли попросити (а часто проханням бракувало належної ввічливості) копії звітів, експертних висновків, доступу до свідків і звинувачених — і ніяк їм, душогубам, не можна було відмовити. Шафраник не знав достоту, чому, але всі його чуття вкупі зі службовою інструкцією підказували з упирями не заводитись. Надто ж, із деякими. Клим — той ще нічого, а от Юр… Юр Горган — той викликав у загалом незворушного слідчого ледь не забобонний страх. Ще й назви собі які понавигадували — квестори, ад’юнкти — наче бозна-який таємний орден. Ось цей Горган — проквестор, заступник начальника контори, щось ніби старший уповноважений. Тьху, ворожа сила… Обридли гірше стиглої кави.

Нині ж осоружному подавай нічного свідка — того якраз, що упирів на вулицях завважив. Шафраник глузливо ширився у пишні вуса, уявляючи цю втішну зустріч. Тим-то й лишився послухати — а що, мав цілковите право посидіти при допиті у власному відділку.

І, дивна річ, сподівання слідчого на розвагу частково здійснилися. Свідок, щойно зайшовши до «переговорної», вирячився на проквестора та так і закляк на порозі.

— Ти! — судомно видихнув він. — Ось ти і знайшовся, виродку!

Шафраник встиг лише кліпнути, а навіжений молодик уже смикнувся до «вповноваженого», маючи якийсь недобрий намір. Охоронці, на щастя, вчасно отямились, вхопивши дурного за лікті.

Юр Горган підняв на юнака свій лихий незворушний погляд.

— Ми знайомі?

Той — дедалі гірше! — люто вищирився.

— Не до знайомства було. Але ти мусиш пам’ятати. Януш Ведель. Це був мій батько.

Чи здалося слідчому, ніби тесаний камінь Горганового лиця ледь відчутно здвигнувся? Здалося, певно — то все втома й недосип; так і рожеві мухи скоро полетять…

Та проквестор чомусь не поспішає дати нахабі відсіч. Обертається до Шафраника.

— Пане слідчий. Ви і ваші підручні. Вийдіть.

* * *

Матір свою Лука майже не пам’ятав — вона померла, коли йому не було і трьох. Професор Ведель відтак став для малого всім — і татом, і мамою, і добрим боженькою, і лютим чортом. Він був непростий чоловік — професор філософії Авелонського Університету, високий і дужий, наче олімпійський атлет, а проте із норовом химерним та мінливим, схильним до абстракцій та меланхолії.

Його стосунки з Лукою були такими ж нерівними — бувало, він цілими тижнями не помічав сина, занурившись у роботу, але часом, мовби з легким подивом розгледівши свого спадкоємця, брав його на кафедру, де перетворював на маленького принца викладацького краю і дозволяв вилазити з ногами на червоний оксамит священного ректорського крісла. Кожен такий день залишався у пам’яті святом, і тоді легше було терпіти будення — марудні прискіпування, дратівливе бурчання і часом цілком незаслужені стусани.

Найкраще Лука пам’ятав батька за роботою над котроюсь зі своїх численних тез: вкляклий за великим різьбленим столом, з лицем, напруженим у бійцівському запалі, та піднесеним, наче спис, пером, що лишало на папері та одязі чорнильні ляпки — модерної техніки пан професор не визнавав. Він завжди щось писав — спершу пристрасно, днями й ночами, потім — розважливо, подовгу збираючи матеріал, і зрештою — помалу, ніби разом зі спожитим чорнилом поволі спливала його життєва снага.

Напередодні смерті він взагалі перестав писати. Йому зненацька збайдужіло все — і писання, і книжки, і кафедральні чвари. Зате він частіше тепер говорив з Лукою, розпитуючи про навчання та шкільних друзів, наче намагаючись надолужити брак уваги в колишньому. Луці ставало незатишно від тих розмов, але тоді, напевне, він любив батька найбільше — зі щемким жалем та передчуттям втрати.

Лука був певен — його батько здоровий, він взагалі майже не хворів, він не знав навіть головного болю, одвічного ката читців та учених. Януш Ведель був цілком здоровий, але одного дня він просто не встав з ліжка, сірий, слабий і байдужий.

Лука не знав, чим зарадити. Наляканий, він викликав лікаря. Розпитавши про симптоми, той якось дивно гмукнув. І приїхав не один.

Разом з ним був цей, чорний, у хапливо накинутім халаті. Аж ніяк не медик. Дивний, недоречний, лихий… Навіть у кімнаті він не зняв темних окулярів; лише оглядаючи хворого, він на мить підняв чорне скло, і Лука побачив, як око його виразно блимнуло багряним.

Чорний коротко кивнув, і батька забрали до лікарні. Живим його Лука вже не бачив.

Від самого початку він винуватив у смерті батька того чорного гостя, хоч і не мав на те жодних доказів. Проте одного дня він навідався до лікаря, що виписав свідоцтво про смерть, і йому пощастило — поки господар відволікся на розмову з асистенткою, Лука зазирнув у його течку і знайшов копію батькових паперів. Але — дивна річ — свідоцтво було виписане на дев’ять днів раніше за фактичний день смерті та візоване незнайомою печаткою. Affirmatur a Magistratibus Noctumis. Затверджено Нічним Магістратом. Так почалися безладні Луччині пошуки, на які він збавив більш як два роки.

Тепер же Лука миттєво впізнав того покидька, дарма, що без окулярів та білого халата. І ні на йоту сумління: лице зверхнє й незворушне, ніби прирікати людей на смерть — то його нудна щоденна праця.

— Ви маєте до мене якісь претензії, юначе? Сідайте. Я вас уважно слухаю.

Лука скреготнув зубами, але зробив, як просили. Що ж, він сяде. Так навіть краще. Слід розібратись — адже тут, вочевидь, справа непроста. Свавільне поводження ненависного душогуба з поліцейськими чинами справило-таки на Луку певне враження. Ні, він, звичайно ж, ні на крок не відступить від власних намірів, а проте діяти слід, тямлячи, що справу він має з якоюсь химерною, але безперечною владою.

— Ти вбив мого батька, — вороже мовив Лука. — Я хочу знати, чому.

Чорний сплів пальці, позираючи кудись попри свого візаві.

— Ви звинувачуєте мене у вбивстві?

— Ти був при тому, коли…

— Невже? Тоді дозвольте мені в свою чергу запитати, чому ви сьогодні вночі вбили Анну-Марію Збарську?

— Що?! — розгубився Лука. — Яка ще Анна-Марія?

— Кутна, 4. Анна-Марія Збарська. Студентка. Двадцять два роки.

Аж он про що мова!

— Та до чого ж тут я?

— Ви були при тому, — смикнув щокою чорний гість. — То що, будете зізнаватися?

От що дивно — йому слід би глузувати, втішатися своєю підступною логікою, але мерзотник навіть не всміхнеться. Серйозний настільки, що Луці на якусь жахливу мить здалося, що його і справді звинуватять у вбивстві. Але, до біса, так просто він не відступиться.

— Не тримайте мене за дурного. Я маю докази.

— Докази чого, юначе? У вашого батька відмовило серце.

— Він був цілковито здоровий! Це була насильницька смерть! І я можу це довести!

Чорний зітхнув. Таке було враження, наче Лука з його праведним гнівом не викликав у нього нічого, окрім легкої нудьги. Кивнув втомлено.

— Гаразд. Доводьте.

Нічого, подумки зловтішався Лука, зараз ти побачиш, ти зрозумієш, і твоя незворушність нарешті тобі зрадить… Сягнувши у внутрішню кишеню куртки, Лука витяг обшарпаний уже папірець, дарма що забраний у захисну плівку. Як для двох років поневірянь, він ще й непогано зберігся; зараз же настав його зоряний час. Лука обережно розгорнув папірець і врочисто подав його своєму ненависнику. Це була копія, певна річ, — не дурний же він віддавати оригінал! — але і копії було достатньо, адже це було те саме свідоцтво з печаткою Магістрату. Тоді Лука просто поцупив його, розуміючи, що другої нагоди може вже й не випасти.

Луччин кривдник взяв документ до рук, пильно оглянув. Свідоцтво, без сумніву, привернуло його увагу, а проте, коли Лука чекав на бурхливу реакцію, то сподівання його не справдились.

— І що ж це, по-вашому, доводить? — запитав той, відклавши папірець.

— Що?! — вибухнув Лука. — Ти! Ти і твоя контора вбиваєте людей! Ви маєте санкцію міської влади, і навіть поліція не може вас зупинити. Зручно — чи не так? — коли потрібно тихо прибрати когось, хто перейшов дорогу — вам, чи владі, чи, не знаю, злочинним кланам, які, ймовірно, вас фінансують! Одного не можу зрозуміти, чого…

Тут Лука урвав свою гнівну тираду, маючи на те, слід сказати, достатньо поважні підстави. Його візаві поволі, мовби тішачись процесом, видобув з-під піджака невеликий, але істотний на вигляд пістолет. Зручно прилаштував його у долоні, примружив око.

— От ви не боїтесь мені все це розповідати? — резонно поцікавився він.

Лука прочистив горло.

— Н-н… ні. Оригінал свідоцтва — і мої висновки — зберігаються в надійному місці. Коли що зі мною трапиться… це означатиме, що я мав рацію. Я просто хочу знати правду.

Чорний гмукнув. Заховав зброю.

— Значить, правда для вас важливіша за власне життя?

Лука зважив альтернативи. Що ж, у цьому він був певен.

— Так.

Незнайомець змучено потер перенісся.

— На жаль, — зітхнув він, — я мушу вас розчарувати. Правди ви не дізнаєтесь.

Лука підскочив, прагнучи продовжити боротьбу за істину, коли чорний гість спинив його владним жестом.

— Хіба, — продовжив він, — хіба ви погодитеся співпрацювати з нами. Тоді, звичайно ж, вам розкажуть усе, що вас цікавить.

— Працювати з вами? — обурився Лука. — З убивцями? Душогубами?

— Душогубами… — поволі промовив чоловік, — саме так.

Підвівшись, дістав з кишені картку. Поклав на стіл.

— Це ваш єдиний шанс дізнатись правду, — додав він. — Якщо вам так на тому залежить.

Незнайомець пішов, не прощаючись, так і не піднявши голосу, не явивши бодай якого завалящого почуття. А однак Лука, очевидячки, його зацікавив.

Хлопець взяв картку. «Юр Горган, — писало на ній. — Проквестор». І адреса: Канонічна, 17б. Убивця з візитною карткою, кволо всміхнувся Лука. Його батько, напевне, не схвалив би такого модерного зухвальства.

* * *

Квестор Вітій змучено відклав папери, які героїчно вивчав останню годину. Один Феліксів почерк чого вартий — від його кривого дріб’язку у квестора розболілася голова і замерехтіло в оці. А ще й коліно ниє, хтозна на яку біду. Та і загалом все у світі розладналося і збиратися докупи не поспішало.

Вітій скосив око на сейф, де зберігалася його службова зброя та деякі особисті таємниці на зразок пляшки гіркої. Ні, не зараз, зітхнув він. Ще не тепер.

Він знав, що його управа дише на ладан. Не те, щоби роботи бракувало, але міська влада все менше уваги приділяла потребам Магістрату, маючи нині якісь інші пріоритети. Після минулорічних втрат та безглуздої загибелі Марека ніхто чомусь не подбав дати наказ про новий набір до штату. Марек… той писав чудові звіти каліграфічним почерком і мав безліч інших талантів, окрім одного — вціліти після падіння з ратушної вежі. Трагедія не дістала іншого пояснення, окрім суїциду, і влада радо пристала на нього, аби уникнути розголосу. А проте Вітій знав — жоден з його підлеглих не був схильний до самогубства. Він був певен, бо інші на цій роботі просто не затримувалися. «Вигорали», як говорить розумниця Мора.

Вітій скривився від болю в затерплій спині. Він і сам уже заледве тримався, але ніщо не змусить його вилізти на ратушу. До того принаймні, як він віддасть усі борги та залишить Магістрат надійному наступнику. На Фелікса тут не можна покластися — жодного тобі упорядчого хисту, а Юр… той останнім часом лякав навіть самого квестора.

Двері рипнули, і Вітій ледь не схопився за серце. От, бачте, він уже навіть не стукає.

— Ну?

Юр поклав на стіл керівникові папку з фотокопіями.

— Стріляли дев’яткою. Майже впритул. І, схоже, з глушником.

Квестор замислено перебрав пальцями по стільниці. Знайома картина.

— «Танцюрист»?

Горган кивнув. Цього дженджика їхня управа вистежувала уже понад місяць. Він завжди діяв однаково — знайомився з якоюсь дівулею на нічних танцях, а потім буцімто вів додому, вбиваючи натомість на одній з безлюдних вулиць.

— То що, є ідеї, де його шукати?

— Є, — проквестор спідлоба зиркнув на Вітія, — але боюсь, у нас будуть проблеми.

Діставши з папки аркуша, він подав його начальнику.

— Малюнок, який поліцейський художник зробив за словами свідка. Знехтувавши, правда, його наполегливим побажанням додати заюшені кров’ю ікла.

Гмукнувши, Вітій взяв аркуша до рук.

— Шляк!

Він знав це обличчя. Та що там, його, либонь, все місто знало! Тільки цієї біди йому бракувало!

— Юр… — вагаючись, мовив він. — Ми ж не можемо отак просто…

Горган звів брови.

— Можемо, — кинув коротко.

Вітій похмуро всміхнувся.

— Дивись тільки не влаштовуй розправи без мого наказу.

Проквестор знизав плечима, повертаючись, аби йти.

— До речі, — згадавши щось, спинився на порозі. — Я знайшов нам інтерна.

Вітій здивовано підняв очі від паперів.

— Що? Кого?

— Нам потрібні люди, чи не так?

— Так, але…

— Він тобі сподобається, — пообіцяв Юр. — Хороший хлопець. Щойно мене побачив — кинувся душити.

— А… Чому? — розгубився квестор.

— Він — син одного з moribundi. Запам’ятав мене, очевидячки.

Ясно. Нічого дивного, певна річ, але… Чи здалося Вітію, що його незворушний заступник ледь помітно посміхнувся? Та ні, свят-свят, де вже йому!

— Цікаво, що скаже на це Маркус… — промимрив квестор.

— Мені байдуже, що він скаже, — зневажливо повідомив Юр, зачиняючи на собою двері.

Ну звісно, йому байдуже — йому взагалі тепер все по цимбалах. Вітій тяжко зітхнув. На якусь коротку мить він гірко позаздрив своєму підлеглому.

SICINNIUM

Що ж, панове туристи, давайте продовжимо нашу прогулянку. Нехай ані бутіки, ані знижки, ані гарячі тістечка не спинять нашого переможного кроку! Ви ще будете мати час вдовольнити свій, гм, краєзнавчий інтерес під час завтрашнього шопінг-туру. А тепер прошу уваги.

Ліворуч від нас починається невеличка, але чарівна вулиця Кутна. Цікава вона тим, що на неї виходять водночас монастир Святої Анни та костьол Святого Юргена. Сестри Святої Анни, ввійшовши до монастиря, вже ніколи не ступали за його межі. Їм не належало навіть дивитись на мирське життя, тому на вулицю виходить глуха стіна. Проте, іноді монашки ходили молитися до сусіднього костьолу — бачите, монастир та храм з’єднані галереєю… А з часом на порозі костьолу почали залишати згортки з немовлятами… Ви гадаєте? Ай-яй-яй, панове туристи. Свята Анна, звичайно, покровителька породілей, але не до такої ж межі… Ну, так чи інак, монастир невдовзі відкрив сиротинець — бачите червону стріху за рогом вулиці? Сьогодні ним опікується міська влада.

Давайте тепер пройдемо праворуч і трохи далі. Таким чином ми опинимось на вулиці Цукерній, що йде паралельно до Святого Дорміана. Чого Цукерна? Ну, це просто. На вулиці містилася палата гільдії кондитерів, а також крамниці майстрів-засновників. Тут і зараз продають найкращі, ну і найдорожчі, певна річ, цукерки та тістечка. А наприкінці сімнадцятого сторіччя на цій вулиці звів свій палац князь Галовецький, дуже, кажуть, великий прихильник солодощів. Чуєте запах? Отож-бо й воно…

А проте князь відзначився не лише любов’ю до всіляких смаколиків. Йому дістався великий спадок, який він успішно розтринькав на придбання предметів старовини та мистецтва. Нині в палаці — музей, у колекції якого, зокрема, зберігається меч лицаря Трістана… і пояс вірності королеви Ізольди, по-варварськи роздовбаний та покручений… Ага, повірили?! Ну що ж, меч Трістана там і справді зберігається, хоча немає певності, якому саме Трістану він належав — ім’я в ті часи було досить популярним.

Гаразд, лишаємо позаду палату гільдії… Та повернетесь ви згодом, боже мій… Ітимете за шоколадним духом, точно не заблукаєте. Гаразд, дивіться сюди. Ні, не на того п’яницю попід брамою! Ні, це студент. Напевне з філософського, тут якраз неподалік. А що ви гадали? Нелегка то справа — доглибне пізнання границь людського досвіду…

Так, і до чого це я? Ага, подивіться на фронтон цієї будівлі. Як вам це зображення? Чоловік у мантії та шапочці, спираючись на прилавок, веде перемовини із самою Смертю. Як ви гадаєте, що могло міститися в цій будівлі? Ну! Катівня? Поховальна служба? Ще версії? Так, хто сказав «аптека»?

Справді, в цьому будинку розташована найдавніша в Дракуві аптека. Малюнок тут, ймовірно, означає медика, який торгується зі смертю. Над входом, традиційно для будов цієї доби, міститься латинський вислів, у цьому разі: «Umbram suum metue», що означає «Бійся своєї тіні». Доречне попередження, хіба ні? Маючи справу з медиками, фармацевтами зокрема, слід бути гранично обачним. То що, вам ще голова від моїх теревенів не болить? Може, кому аспіринчику накалатати? Ні?

Ну, як не болить вам нічого — не біда. Наша екскурсія лише почалася, і все іще попереду. Отож набирайтеся снаги, і рушаймо.

LAUDATIO. PARS II

Невдоволена цікавість — надто ж в людині молодій та затятій — подібна до свічки, залишеної під сподом. Можна й забути про неї, присипавши мотлохом, а проте скоро з усіх шпарин посуне дим та полум’я — лише встигай гасити.

Кілька днів по відвідинах поліцейської дільниці Лука намагався знайти собі задовільний вжиток — прибирав занедбане помешкання, полював за останнім осіннім теплом на узбережжі Чайки і навіть вибрався до Університету, глянути на умови вступу. Він давно не заходив сюди і тільки нині збагнув, чому — знайома метушня, запахи, голоси обступили його скорботним колом, і, не прочитавши й слова, він вискочив надвір зі шкарубким клубком попід горлом.

Намагаючись як не зупинитися, то бодай надати пристойної статечності власній втечі, Лука сповільнив крок коло кам’яного джерельця на університетськім подвір’ї, звично змочив долоню, провів по обличчю та причепурив нестрижену чуприну. На стіні коло джерельця по чорнім мармурі було вибито напутню сентенцію: Felix qui potuit rerum cognoscere causas — «Щасливий, хто може дізнатися причини всіх речей». Передбачалося, очевидячки, надихнути спудеїв до науки, але Луччин батько якось глянув скептично, зауваживши, що таких щасливців зустрінеш хіба в притулку для божевільних. Невдовзі по тому він і покинув свою натхненну писанину.

Лука ж поки що не поділяв тої зневіри; причини всіх — ну нехай не аж так зразу всіх — речей його дуже навіть вабили. Ще б пак, підійти до розгадки впритул, аж майже вчепитися їй, клятій, у горло… І що? Покинути недодушену?

Але ж не ставати з цього приводу і собі душогубом! Він і не зможе, коли вже на те… Йому б дізнатися лише, що ж за промисел провадить Нічний Магістрат, навіщо — за що?! — вбиває невинних…

Катуючись лихою думою, Лука не здавав собі справи, куди йде, а коли на нього блимнули двійко дебелих атлантів при вході до сімнадцятого номера по вулиці Канонічна, він гмукнув лише, вислухавши достатньо від мудрого татка про шляхи несвідомих інтенцій. Він ходив тут не раз, маючи, проте, інші справи, аніж розглядати стіни, тепер же відзначив з цікавістю — межи атлантами в’юнився надпис «Судовий інквізиторіат». Лука пирхнув — чи не на відьом та упирів вони тут справи шиють? — і мимохіть здригнувся, згадавши недавнього убивцю і кров, що текла йому по підборідді.

Не надумавши нічого путнього, ввійти Лука не наважився, але і забратися додому — теж. Він поволі обійшов квартал, повитріщався на підлітків, що ганяли на скейтах площею Марії Магдалини, а по тому притулився на кованому стільчику вуличної кав’ярні, аби скоса спозирати вхід до «інквізиторіату». Страхітних нелюдів, які би вчащали до тої таємничої установи, Лука не побачив, відзначивши хіба струнку чорнокосу жінку, яка, занурена в роздуми, ввійшла досередини, недбало штовхнувши двері ногою, та двійко молодиків, що вийшли, дозвільно перемовляючись та й подалися десь у своїх справах.

Невдовзі на місто зійшла вечірня прохолода, і вулицями поплив легкий туман. Кельнер, непривітно позираючи, вже почав заносити стільці та столики до приміщення, тож Лука підвівся і рушив повз двері інквізиторіату, задерши голову, аби вгледіти бодай щось у вікнах, за якими якраз почали вмикати світло.

Йому здалося, ніби повз вікно пройшла недавня красуня, і Лука замислився, що ж такого вона могла робити на цій лихій службі. Перейнявшись своїми думками, він на мить втратив дотик до світу, тож, коли хтось торкнувся його плеча, Лука скинувся так, що йому заледве серце з грудей не скочило.

Позаду — двійко молодиків, яких він нещодавно був спостеріг при виході з управи. Тобто один так точно молодик, зухвалий білявець із лукавим вищиром, другий — старший, літ під сорок, із поглядом добрим і зажуреним, наче в старого пса. Обоє були вбрані в темні пари, проте білявий носив піджак у смужечку, від чого робився подібний на якогось гулящого артиста. Нічого особливо зловісного Лука у двох зустрічних не відзначив, проте тут-таки старший нібито мимоволі провів долонею вздовж свого піджака, змусивши пригадати Горганові збройні жарти.

— Ну? — поцікавився молодик.

Лука звів брови.

— Ти в гості до нас чи просто шукаєш собі біди?

— Я просто собі гуляю, — обурився Лука, — не можна хіба?

— Гуляєш… — заусміхався білявий, — три години поспіль на одному місці… Не ший з нас дурнів, гаразд? То чого тобі?

Тут нарешті Луці урвався всякий терпець.

— Мені — нічого! — вибухнув він. — Я просто хочу знати, навіщо ви вбили мого батька!

— Ми?! — блимнув очима молодик.

Його товариш чомусь роззирнувся довкіл.

— Ну, може, й не ви, — похмуро мовив Лука, дістаючи Горганову візитку. — Але оцей ось — точно.

Старший взяв картку, оглянув уважно, тоді стиха гмукнув і передав товаришеві.

— А-а-а-а, — протягнув той, — Горго-она! Убивця, правда ж! Чистий тобі душогуб!

I — на Луччин граничний подив — весело підморгнув. Старший, проте, глянув серйозно.

— Так ти, значить, Лука Ведель? — виснував він. — Квестор про тебе згадував.

Двійко трударів Магістрату значуще перезирнулися. Старший кивнув.

— То що, зайдеш до нас?

Молодик спитав так, ніби запрошував на пиво до генделика — аж ніяк не до таємничої установи, від якої посадовцям бігли спиною крижаки. І через те якраз вибір раптом зробився надзвичайно простим.

— Зазирнув би, — погодився Лука.

— Мар’ян, — зичливо промовив білявий, простягаючи руку.

Лука потис її мимоволі, не в силі опиратися раптовій приязні.

— А це — Фелікс, — Мар’ян нахабно тицьнув пальцем у старшого товариша. — Він у нас проквестор, тобто замначальника, так само, як і Горгона. Лише, на відміну від того, більш подібний на живу людину.

Фелікс поважно кивнув, хоча Луці здалося, що той ховає в оці похмурий усміх.

— Ну, ходи, — запросив Мар’ян, відчиняючи двері, і Лука, дивуючись власній нерозважливості, рушив за ним.

Щойно за дверима Магістрат не відзначався нічим надзвичайним — старовинний під’їзд з вичовганою мозаїкою підлоги, сходи, коло дверей — конторка охоронця. Луччині проводирі коротко кивнули йому, проходячи повз.

Не спиняючись, Мар’ян, а за ним і Лука, піднялися гвинтовими сходами на другий поверх і ввійшли до передпокою досить-таки просторої контори. Звідти чулися тихі голоси, клацання клавіатури, а також линув затишний запах кави вкупі з ледь чутним тривожним духом полірованого металу. Невеликий, захаращений ящиками з папером, коридор вів до загальної кімнати, в якій панував обжитий безлад — переповнені течки, завішані картами, схемами та чомусь артистичними афішами стіни, хирляві вазонки на підвіконні та одному з робочих столів. Всього тут могло працювати людей з десять, проте три столи з десятка виглядали порожньо і занедбано — за ними, очевидячки, давно ніхто не сидів.

Лука не встиг як слід розгледіти присутніх, що зацікавлено попідкидали погляди, бо Мар’ян якраз смикнув його до невеличкої кімнатки, що тулилася до загальної зали; судячи з довгастого столу, вщерть розмальованої дошки та забутих чашок, кімнатка служила за приміщення для нарад.

— Зараз, покличу начальство, — пообіцяв прудкий молодик, лишивши Луку на самоті.

Розгублено роззирнувшись, Лука підійшов до розлініяної маркером дошки. Його серце калатало — ще трохи, і він довідається те, що мучило його два останні роки. Інша річ, невідомо, чим за це доведеться платити… «Значить, правда для вас важливіша за власне життя?» — мимохіть згадалося Горганове питання. Він зробив свій вибір, а отже, нібито нема на що скаржитися.

Намагаючись вгамувати хвилювання, Лука взявся читати писанину на дошці. Увагу його привернули два трикутники: «нечулість — пригнічення — сповільнення» та «напруга — страх — ненависть». Стрілка від останнього вела до… та, власне, просто — вниз. До надпису «ad inferis». Лука кліпнув очима, не в силі збагнути, що б це могло значити. Надпис перекладався як «додолу» або інакше — «до пекла».

Позаду нього прочинилися двері. Не знаючи вже, на яке страхіття чекати, Лука нервово обернувся.

На нього приязно дивилася чорнява красуня в елегантній брючній парі.

— Сідайте, пане Ведель, — м’яко промовила вона. — Трохи поговоримо, доки до нас не долучиться керівництво.

Лука звитяжно кивнув. Коли вже торувати дорогу до пекла, то бодай у приємній компанії.

* * *

Хлопчина дивився як не хворобливо, то принаймні змучено: бліде й кутасте від недбалого харчування лице, темні кола навкруг очей, нервова рвучкість рухів. Одяг його — куртка з кумедними наліпками та просторі джинси — був не з найдешевших, а проте виглядав так, ніби зовнішня доладність раптом втратила для власника будь-яке значення. І попри все це було в ньому щось привабливе — напруження, енергія, небайдужість, зрештою; поряд з такими мимоволі відчуваєш, що в житті є як не сенс, то бодай інтрига. Мора називала таку властивість здатністю генерувати мотивації, хоча, як вона знала з власного досвіду, згадані мотивації занадто часто обертаються оманою.

Втім, наразі ще занадто рано робити висновки. Слід пояснити гостеві деякі посутні речі, аби не мучився, бідака, своїми страшними підозрами. Хоч і навряд чи його здогади страшніші за прикру дійсність їхньої роботи.

— Послухайте, пане Ведель…

— Та кличте мене Лукою — який іще з мене пан… — хитро блимнув той. Мора мимохіть заусміхалась. От же ж нахаба! Нервує, очевидячки, й однаково намагається залицятися.

— Гаразд. Лука. Тоді я — Мора. Я відповідаю тут за… гм, стосунки з громадськістю. Зокрема.

— Приємно.

— Авжеж. Отже так… Перед тим, як ми з вами поговоримо про важливі речі — а ви ж розумієте, мова про те, що за жодних обставин не повинно вийти за межі цієї установи…

Хлопець напружився.

— Перед цим, словом, ми з вами повинні випити чаю.

Той розгублено кліпнув очима.

— А з чого чай?

Мора розсміялася.

— Хороше питання. Хоча краще було б спитати, що до чаю.

Вона легко звелася та підійшла до маленького столика в куточку, де тулився електричний чайник та дрібне приладдя для робочих чаювань. Повернувшись за кілька хвилин з двома повними чашками, Мора сіла навпроти, зловивши бентежний погляд гостя.

— Як мені відомо, проквестор запропонував вам роботу в нашій установі. Я вірю його судженню, і, до того ж, ми справді зацікавлені в нових людях. Проте нам потрібні тільки ті, хто хоче тут працювати. А ви не можете хотіти невідомо чого, чи не так?

Лука кивнув, все іще з підозрою позираючи на чай.

— Я розкажу вам про суть нашої роботи, — повідомила Мора, — але мені потрібні гарантії того, що інформація не піде далі цих стін.

— Ну, коли треба, я підпишу папери про конфіденційність…

Вона дозволила собі іронічний усміх.

— Зиску мені з тих паперів. Я не знаю жодного договору, який би замкнув вуста хвалькові або п’яниці.

Він скривився, але нібито визнав її аргументи. Хороший знак — інший би взявся заперечувати свою балакучість, а отже, і власну людську природу.

— То що ви пропонуєте?

Мора дістала з кишені невеличкого шкалика з темною рідиною.

— Ми звемо цю речовину «умбра». Слабкий її розчин цілковито безпечний. Проте, одної краплі досить аби стати, гм-м-м… відвертішим. Щоб обіцяти, повністю відповідаючи за свої слова. Такий стан триватиме близько години, потім — брешіть собі на здоров’я, однак дана тут і зараз обіцянка залишатиметься в силі. Ви не зможете її порушити.

Лука недобре примружився на шкалик.

— Що ви хочете, щоб я пообіцяв?

— Нічого особливого. Просто тримати в таємниці те, що стосується роботи Магістрату. Не розповідати нікому, окрім його співробітників.

— Гаразд, а які я матиму гарантії, що це, скажімо, не отрута? Мерцеві легше над усе зберігати таємниці.

Мора кивнула поблажливо.

— Бачите, я приготувала дві чашки. Я вип’ю того ж таки розчину, що і ви. Пообіцявши при тому чесно відповісти на всі ваші запитання. Гм. Якщо вони стосуватимуться справи, певна річ.

Завваживши її уточнення, він глузливо підкинув брову — Морі аж холодом сипнуло по шкірі, настільки знайомим видався цей вираз. Слід відпроситися з роботи й відпочити, як слід — бо вже мариться казна-що…

— То що ви надумали?

Хлопець повагався ще хвильку і зрештою, знизавши плечима, відчайдушно кивнув. Мора розкоркувала шкалика і відважила їм обом по краплі. Стежачи за її рухами, Лука раптом нестямно заусміхався.

— Ви знаєте, — мовив він, — такої чудернацької співбесіди в мене ще ніколи не було.

— То ви ще не знаєте, яка в нас робота.

Лука кивнув і, нахильцем видудливши чай (а дарма — доброго ж заварила!), промовив за нею слова обітниці.

Мора зітхнула. Необхідність пояснювати все це її не тішила — першою реакцією втаємничуваних, переважно, були звинувачення у шаленстві. Ну але що поробиш.

— Ви напевне, неоднораз чули про так званих душевнохворих, — зрештою почала вона. — Говорячи таким чином, ми визнаємо ймовірність того, що душа може хворіти. Зараз же нам з вами доведеться піти далі іприпустити, що вона може не лише захворіти, але й померти. Зрідка трапляється навіть так, що душа помирає раніше за тіло. Саме такі випадки і належать до компетенції Нічного Магістрату.

Кандидат в інтерни сплів пальці довкіл порожньої чашки, дивлячись широко й незмигно. Він — що? Невже — отак зразу взяв і повірив?

* * *

Сказати, що Лука отак зразу взяв і повірив, було б не цілком коректно. Він був нормальний сучасний хлопець, вихований у поблажливій зневазі до релігії, рівно ж як і до науки. Ні те, ні друге не могло надати задовільних пояснень, хоч і претендувало на віру, тож коли б Мора взялася тлумачити, Лука одразу впізнав би знайому облуду. Але Мора і сама не знала, чому так відбувається.

Просто іноді люди втрачали життєву снагу, і звалося це по-всякому — жалобою, нудьгою, чи частіше, за наших часів, — депресією. Більшість із тих страдників виринали зрештою з чорторию занепаду, але декотрим щастило менше, і душа їхня, знесилена, гинула, хоча тіло ще лишалося жити. Воно, проте, відставало ненадовго. Всього на дев’ять днів. Далі плоть наздоганяла втікачку — серцевим нападом, крововиливом чи фатальною кататонією.

Мора не наполягала на тому, що згасає саме душа. Надто вже містичне значення надавало людство цьому поняттю, тож в Магістраті говорили радше про «аніму», життєву силу. Між собою ж називали її просто «вогником».

Тут, проте, слід було мати на увазі, що причини для втрати життєвих сил можуть бути різні. В одних — тривала депресія та, зрештою, цілковита апатія та нечулість, в інших — катастрофа, настільки потужна, що все інше втрачало сенс. Отож і поводження приречених у свої останні дев’ять днів різне. Перші, що їх в Магістраті кликали moribundi, завмирали непорушно, байдужі до всього світу, другі ж — inferi — нажахані й нестямні, панічно шукали порятунку, і байдуже, в який спосіб.

Біда полягала в тому, що такий спосіб існував. Приречений міг дістати відстрочку присуду, позбавивши життєвої сили іншого. Йшлося про вбивство, причім бажано, людини молодої та безжурної. Зловивши останній подих жертви, убивця іще деякий час годувався життєвою снагою передчасно загиблого.

От у це вже повірити було значно важче, і коли б Лука не бачив на власні очі убивства на Кутній, він би нині порадив чарівній Морі не пити дурного натщесерце. Проте бачив же — і довіку не забуде — збоченого поцілунку у скорчені конанням вуста.

Таких мисливців за чужим життям Нічний Магістрат вистежував, а знайшовши — намагався знищити. Інших же, сумирних приречених, доправляли до спеціально обладнаного притулку, де вони під належним наглядом чекали на завершення своєї новендіалії.^[3]

Отож, коли прийняти це химерне пояснення, виходило, що ніхто Луччиного батька не вбивав. Його знищило інше — марнування душевних сил на пошук наукового визнання, яке так ніколи й не нагодилося. Лука добре бачив, що діється з батьком, та тоді він і припустити не міг, що хронічне невдоволення собою та світом може вбити не гірше за постріл у скроню.

Коротко перемовившись із велично-сивим, хоч і втомленим надміру квестором Вітієм, Лука вийшов з Магістрату й почимчикував, куди очі світять. Його недавній запал, навіть страх, у передчутті розкриття кривавої змови супроти мирного населення якось нараз розвіявся, лишивши по собі млосну тугу та притлумлений сумнів.

Два останні роки він жив бажанням відплати, заклавши йому в жертву можливість вивчитися на щось путяще, та і просто — нормальне людське життя, як дружнє, так і особисте. Його шкільні товариші давно вже вибрались до університетів, завівши собі нових друзяк, а подружка Янка, що бачила в Луці передусім перспективного професорського сина, була гірко й незворотно розчарована.

Отже, так чи інак, а Лука випав зі щільного суспільного графіка, й остання співбесіда лише заплутала справи замість того, щоби владнати. Перспектива ганяти нічними вулицями за кровожерними шаленцями його чомусь зовсім не вабила, навіть, можна сказати, навпаки.

Аж тут, перечепившись через камінь вищербленої бруківки і боляче забивши палець, Лука усвідомив, що якраз тепер він іде тими самими нічними вулицями, і ніщо не може завадити черговому зловмиснику зненацька постати з туману, дістати зброю і… Лука здригнувся. Ніколи раніше не боявся він ні грабіжників, ані вбивць, вважаючи, що першим він не може надати поживи, а другим — достатніх підстав. Проте тепер він знав, що в підставах може й не бути аж такої вже нагальної потреби.

Озирнувши плетиво тіней від шпичастих брам та зеленавий відсвіт ліхтаря на бруківці, Лука відзначив, що місто дивовижним чином стало істотно зловіснішим, коли порівнювати з тим же містом, скажімо, вчора. Йому спало на думку, що він почувався би значно краще, відчуваючи під рукою затишну вагу вогнепальної зброї.

Пришвидшивши крок, Лука вибрався на добре освітлені та повсякчасно сповнені людом вулиці довкіл Ринкової площі. Мимоволі зітхнув з полегшенням; і тут, разом зі спокоєм, до нього вернулася відкладена до пори підозра. А чи не занадто рано він відмовився від помсти? Чи знає він достатньо про Магістрат, аби бути певним, що його співробітники не помиляються, а чи й не зловживають, бува, своїми повноваженнями?

Щойно сформулювавши те, що бентежило його найбільше, Лука відчув, як йому повертається впевненість, а головне — окреслюється ціль. Вони запропонували йому роботу, а разом з тим — доступ до своїх таємниць? То що ж, не слід відмовлятись. Адже навряд чи ще коли нагодиться така зручна оказія зсередини перевірити сумлінність магістратців, ставши таким чином сторожем над сторожею.

* * *

Були часи, коли Вітій любив збирати співробітників на робочу нараду. Він іще трохи блазнював тоді, вдаючи магістра якогось таємного ордену, який врочисто відкривав зловісну зустріч під покровом ночі. Він був тоді молодший, певна річ, і вихваляючись перед Мелісою, повідомляв, що поспішає на шабаш, а та змушувала його обіцяти, що тепло вдягнеться і не забуде повечеряти.

Меліса, його дружина… покійна дружина, в тому й уся біда. З того часу, як вона відійшла, Вітій розлюбив наради, а що довше він приховував своє потайне лихо, то тяжче йому ставало говорити з підлеглими, а проте прийнятного виходу і близько не прозирало.

Нині слід було вирішити нагальну проблему — що робити з «танцюристом». Тобто, що робити, якраз зрозуміло, інша річ — зовсім невідомо, як. Вітій вирішив не кликати всіх і кожного; для вирішення питання достатньо було двох заступників і Мори. Слід віддати їй належне, Магістрат давно б уже накрився, коли б не вона. І він, Вітій, накрився би в першу чергу.

— Будеш чаю? — мовила вона, пораючись коло чайника.

— А? Заварила свіжої цикути? Давай-давай, якраз на часі…

Мора насупилась.

— Вітію, припини. З таким ставленням ти себе в гріб зведеш без всякої допомоги з мого боку.

Вітій зітхнув. Справді, щось він розквасився. Не можна так.

Перебираючи папери, ввійшов насуплений Фелікс. Тяжко зітхнув і, всівшись, неуважно прихопив начальницьку чашку.

— А що, прикандичити його, та й крапка, — несподівано вирік заступник.

Вітій звів брови.

— Кого?

— Та будь-кого, — демократично дозволив Фелікс. — Горгана відправ, той і місця мокрого не лишить по нашій проблемі.

— Цього я й боюся, — хитнув головою квестор. — Ага, ось і він.

Юр мовчазним привидом просочився до нарадної. Сів, акуратно поклавши перед собою долоні.

— Ну що, Юрку, заб’єш для нас «танцюриста»?

Горган слухняно підвівся.

— То я пішов?

— Та сядь, — скривився Вітій. — Як ти собі це уявляєш? Зараза ж не просто популярний співак, він ще й до того ж лідер молодіжної партії в міській раді. В нього ж охорони, либонь, до біса, ще й зброя при собі.

— Не бачу проблеми, — одказав проквестор.

Фелікс тихо пирхнув.

— О! Я ж кажу!

— Ви що тут, змовились? — розлютився Вітій. — Тільки скандалу з міською радою нам бракує для повного щастя! До того ж, він потрібен мені живим.

Фелікс та Мора перезирнулися, навіть Горган лиховісно примружився. Добре, тепер ми почали думати…

— От скажи мені, сонце, — звернувся квестор до Мори, — з якого це дива людина молода й успішна, як не глянь, втрачає раптом життєві сили? Явір Шацький, відомий нам також як «танцюрист», ніколи не справляв на мене враження особи депресивної, схильної до всілякого там занепаду.

Мора поволі кивнула.

— Так… і не так. Ви знаєте, що потрібно, аби завоювати популярність? Він же викладався на сцені так, що його потім виносили… На минулорічному фестивалі, пам’ятаєте?

— Не те, щоб я ходив по вуличних фестивалях, — зневажливо мовив Фелікс, знаний у Магістраті сноб, — але нормальна людина себе до такого навряд чи доведе.

Горган значуще гмукнув.

— «Умбра»… — простогнала Мора. — Знову! От же ж холера…

Звісно, нема з чого тішитись. «Умбра» — це серйозно, це гірше навіть за дражливу міську раду. Цією гидотою труїлися молоді й багаті недоумки, які прагли всіляких там звершень. Адже в суміші з алкоголем, «умбра» вивільняла шалену енергію, необхідну якраз для залучення публічної підтримки. Єдине, чого недоумки не знали, це те, що «умбра» у великих кількостях виснажувала душу, перетворюючи своїх споживачів на передчасних клієнтів Магістрату. Недоумки не знали, певна річ, проте знали ті, хто продавав їм отруту. Мусили знати, отож чинили так цілком свідомо. Тому, власне, знайти джерело цього лиха було незмірно важливіше, аніж просто собі «прикандичити» танцюриста.

— Ми повинні взяти його без зайвого шуму… — замислено мовив Вітій. — Є ідеї?

— Глушник, — відказав кровожерний Юр.

Вітій пирхнув.

— Це ти так жартуєш?

— Ні. Але я тебе зрозумів. Нехай Фелікс збирає команду.

Квестор кивнув.

— Ти теж поїдеш. Про всяк випадок.

* * *

Мар’ян, схоже, тішився роллю конферансьє. Радо зустрівши нового рекрута, він провів його ритуальним колом навкруг контори, гордо потицяв пальцем у лихі пики злочинців, що прикрашали стіни, і зрештою, глянувши критично, вирішив:

— Треба вибрати тобі робоче місце.

Трохи заморочений, Лука розгублено зиркнув на три вільні від приватних речей столи.

— Дивись, — звелів Мар’ян. — Вибрати є з чого. Тут, попід стіночкою, сиділа Гала. Вона повісилась. Поряд — Юлій, він застрелився. А тут, коло вікна — Марек. Він стрибнув із ратушної вежі.

Лука звів на того зневірений погляд. Жартує? Але Мар’ян був цілковито серйозний.

— Оце такі у вас… соціальні гарантії? — обережно поцікавився Лука.

Мар’ян пирхнув.

— Ні, ну гаразд, я трохи прибрехав. Юлій і Гала просто потрапили в засідку. Він загинув, а вона… гм, більше в нас не працює. Але про Марека — чиста правда. Мотив нез’ясований, але, швидше за все, його доконали звіти з формулярами — а вони в нас кого хоч до краю доведуть.

Фелікс, який сидів поблизу, гортаючи місячник «Дракув культурний», зиркнув несхвально.

— Базіка ти, Мар’яне.

— Ну, — погодився той. — А що ти хочеш? Кожен раз панахиду справляти? Так доста вже, ні?

Фелікс лише скорботно хитнув головою, не потішивши товариша відповіддю. Мар’ян зітхнув, нараз посумнішавши.

— Ти цеє… будь-який вибирай. Однаково тут не засидишся. Хіба речі покласти, ну і папери заповнити вряди-годи…

Лука присів за стіл коло вікна. Звідти, крізь пасма всюдисущого туману, виднілися вогкі схили покрівель і примарна дзвіниця при королівськім замку. Якраз в ту мить повз вікно поторохкала кінна коляска, довершивши ілюзію занурення в минувшину.

— Я, мабуть, лишусь тут, коли ніхто не проти.

Мар’ян кивнув.

— Гаразд, тільки не дуже там розсідайся. Зараз, трохи звечоріє, — він зловісно притишив голос, — і ми з тобою рушимо на лови.

Лука знехотя відвернувся від вікна.

— Зачекай, Мар’яне… Я одного не збагну — як це ви потенційних… гм, клієнтів визначаєте? На око, чи що?

Мар’ян блимнув здивовано і зненацька зареготав. На Луччин подив посміхнувся навіть суворий Фелікс.

— Так тобі Мора нічого не розказала? — відсміявшись, мовив «конферансьє». — Ні? Ну тоді чекай, зараз я тобі розповім про наше «око»…

І — всупереч власній обіцянці, крутнувся і підстрибом подався з кімнати.

— Я щось не те сказав? — розгублено спитав Лука у Фелікса.

Той глузливо зиркнув з-за свого культурницького часопису.

— Та все те. Мар’ян просто ніяк не натішиться, що в нас з’явився новенький, та ще й одного з ним віку. Обридли ми йому, похмурі старці… ось він і скаче, наче дурник на патичку.

Лука мимохіть усміхнувся — так несподівано сполучалась іронія та тепла прихильність у голосі другого проквестора. Ніхто не говорив так про нього, Луку, навіть батько. Надто ж батько, коли вже на те.

За кілька хвилин Мар’ян повернувся з невеличкою коробочкою в одній руці та пляшечкою — в другій. Гордо поклав усе це на стіл Луці і, поцупивши в сусідів крісло, урочисто всівся поряд.

— Мора ж сказала тобі, що ми називаємо аніму «вогником»?

Лука кивнув.

— Так от, така назва — не від нашої схильності до недолугих жартів. А від того, що так воно і є.

«Вогник» можна побачити. Застосовуючи спеціальний, ось, для цього реквізит.

Мар’ян розкрив коробочку, і Лука побачив, що там — звичайнісінький кейс для контактних лінз. Білявий, проте, хитро всміхнувся і відкрив його щедрим жестом балаганного чаклуна. Лінза там була одна, але… але чомусь червона, наче зерня граната. Пригадавши багряний відсвіт Горганового ока, Лука похмуро пирхнув.

— Вбирай! — звелів Мар’ян. — Зараз сам все побачиш!

Лука ніяково покрутив коробочку в руках. Користуватися лінзами йому раніше якось не випадало.

— Дзеркала в тебе нема?

Лука стенув плечима. Хто ж знав, що, йдучи працювати убивцею, слід неодмінно брати з собою люстерко? Причепуритися, ідучи на лови — і нехай упирі луснуть від ляку? Тим часом Фелікс, не відриваючись від читання, відкрив шухляду в своєму столі і жбурнув Мар’янові маленьке дзеркальце. Той зграбно впіймав його і передав новобранцю.

— На ось. Значить так, береш лінзу на вказівний палець, середнім відтягаєш повіку правого ока…

Ох і намучився ж Лука, намагаючись запхнути в око сторонній предмет! Ллючи сльози, він, однак, не здавався, не бажаючи явити новим колегам власну безпорадність. Коли ж лінза нарешті стала як слід, Луччине око і без того мало шуканий червоний відтінок.

Спершу він нічого не зрозумів. Світ мигнув рожевим і млосно поплив перед очима.

— Ти друге око закрий, — порадив Мар’ян.

Вчинивши так, Лука ледь не охнув. Кімната воднораз пірнула в червоні сутінки, неначе на зорі буремного дня. Обриси предметів поблякли, а людські постаті взялися темним куривом, крізь яке прозирали ясні мерехтливі жаринки. Феліксів «вогник» горів рівно і тихо, а Мар’янів — танцював, наче багаття на вітрі.

Лука розплющив друге око — світ знову надбав звичного виду, хіба лишився ледь рожевий на колір. Смикнувся при скроні біль, сповістивши Луці про те, що нова робота означає також і нові професійні ризики.

Аж тут рипнули двері, й до кімнати ввійшли двоє — Горган і незнайомий Луці чоловік. Попри бесіду з Морою, хлопець так і не зміг позбутися неприязні до першого проквестора, тож зараз, корячись мимовільній підозрі, він знову заплющив ліве око. Вогонь у серці Луччиного ненависника горів ясно і гостро, немов холодна зірка… Блимнувши, Лука побачив, що той пильно дивиться на нього, і від того погляду хлопцеві аж морозом сипнуло по шкірі — лихий і незворушний, наче хижий птах, проквестор викликав незборну бентегу, причину якої Лука тут-таки пообіцяв собі дослідити.

Тим часом другий чоловік рушив до них із Мар’яном. Був то середнього віку дядько у картатім піджаку та круглих окулярах. Русяве волосся його, немовби від постійного стикання зі зловісними таємницями, стовбурчилося в різні боки. В руках він тримав порепану чорну папку.

— Це, значить, ти — новенький? Оце, значить, тільки зайшов, і вже лінзи потягнув, не спитавшись?

— Климе, не бурчи! Це я їх взяв, — зізнався Мар’ян.

Чоловік зиркнув осудливо.

— Ти, ну звісно, як я не здогадався. Поцупив. Формуляра не підписавши. Що характерно.

Тоді глянув на Луку, примружився через глянець окуляра.

— Ти, хлопче, відразу собі затям: головне — звітність. Деяким тут — аби постріляти на дурняк та дівок, як смеркне, полякати… Це, прошу відзначити, категорично неправильний підхід до справи.

Дядько насупився і простягнув Луці папірчик з папки.

— Підпиши. Отут і тут.

Лука підписав, де веліли, намагаючись не зважати на Мар’яна, який корчив кумедні пики в Клима за спиною. Фелікс, однак, глянувши на того, з тужливим зітханням відклав свій часопис.

— То що, Климе? Що сказав Шафраник?

— Що-що, — буркнув той, акуратно вкладаючи папірця з підписами до папки. — «Ідіть до сраки», сказав. Що характерно.

Лука аж очі вилупив від несподіванки. Клим зиркнув зверхньо.

— Та це спершу, — продовжив він. — Потім погодився, звичайно. Сьогодні о першій. В «Оркестровій ямі».

— В «Ямі»?! — з огидою мовив Фелікс. — У цьому вертепі? Який несмак, чесне слово…

Клим знизав плечима.

— Ну, ми ж туди не на танці йдемо, ногами дриґати. Інакше би шеф Горгана не споряджав.

Фелікс тяжко зітхнув.

— Отож-бо й воно… Ну, ходи.

Підвівшись, він взяв Клима під лікоть і рушив до виходу. На півдорозі обернувся і мовив до Мар’яна:

— Ти чув? Будьте на зв’язку.

Той поважно кивнув.

— Про що це вони? — не витримав Лука. — Що тут діється?

— Та нічого, — гордо усміхнувся той, — нормальна робота. Ти побачиш… Я так думаю, ми обоє з тобою дещо сьогодні побачимо. О першій. Ну а тим часом пішли погуляємо. Треба обновити твоє «око».

Лука кивнув, підводячись. Його трохи повело вбік від незвичної перспективи, але він зразу ж і виструнчився, розуміючи, що з «оком» треба якось жити. Хоча б до того моменту, коли доведеться знімати кляту лінзу — операція, про яку наразі думати не хотілося.

День видався складним; початок осені разом із перелітним студентством та засмаглими туристами щоразу приносив до міста нові нагоди та нові негаразди. Було складно і, менше з тим, цікаво. Правду каже чарівна Мора, мотивація — могутня сила, а його мотивація віднедавна не має собі рівні. Дарма, що провадити справу стає дедалі тяжче, дарма, що скорбота його ще не вичерпана… Ні, свою долю він не проміняв би на жодну іншу.

Нехай навіть вона передбачає марудний клопіт та головний біль. Як оце зараз.

Гість — кремезний, наче ведмідь, і такий же незграбний у своїй дорогій парі із блискітками запонок у манжетах (хто лише його надоумив?!) дивився невдоволено і трохи бентежно.

— Уклепався ваш протеже, Наглядачу. Казав я вам, зиску з нього жодного, а біди — не розгребеш.

— Та ну, Меценате, — всміхнувся Наглядач. — Так уже і жодного зиску?

— Та перепала дещиця, — вищирився гість.

— Авжеж…

Господар ковзнув неуважним поглядом по темних панелях шляхетного дерева.

— До того ж, — повагом мовив він, — я ще маю щодо нього деякі плани.

Відвідувач дратівливо ворухнувся у своєму кріслі.

— Ці мені ваші плани… Хіба не розумієте, що він може розповісти, потрапивши до рук Магістрату?

— Не думаю, що до того дійде, — примарно посміхнувся господар.

Гість стенув плечима, кинув невдоволено:

— Сподіваюсь, ви знаєте, що робите. Але з Магістратом треба вже щось вирішувати. Вони мені заважають.

Наглядач зупинив погляд на сповитому сутінками портреті на протилежній стіні. Миловида жінка в жалобному вбранні — скорботна й бездоганна…

— Ви навіть не уявляєте собі, — відказав Наглядач з раптовою наснагою, — як давно я мрію про це. Магістратові настане край, друже мій. Не сьогодні — так завтра. Не поспішайте. Не псуйте мені задоволення.

* * *

Мар’ян зупинився на Ринковій площі, нерішуче роззираючись.

Вечори стояли ще достатньо теплі, і хідники довкіл майдану були загачені столиками вуличних кав’ярень, за котрими туристи та інші нероби збавляли час у затишнім сяйві свічок. Вуличні музики грали на скрипках та кришталевих келихах, а мандрівне студентство, розсівшись просто на бруківці, медитувало під ритми тимпанів. Звичайний, знайомий Луці з дитинства, галас та юрмління здавалися нині притлумленими, ніби червона лінза змінила йому не лише бачення, але й слух, змусивши звуки пульсувати разом з багряним відсвітом сердець.

Луці здавалося, ніби він зазирає людям під шкіру, і від цієї несподіваної інтимності його трохи не млоїло.

Новий колега зиркнув на нього спочутливо.

— Зараз, чекай… От ніяк не можу вирішити, куди б це податися, — пожалівся він. — «Під золотим бараном» сьогодні презентація, «Під ящерами» — поетичний турнір…

Лука вражено блимнув.

— Поетичний турнір межи упирями?

— Упирями? A-а, це ти про inferi? Нормально, щось в цьому є… Тільки не так зразу. Просто на таких імпрезах збирається повно всякого творчого люду, серед котрих — як це Мора каже? — наша група ризику. Ну ти розумієш, з нетривкою психікою. Ми їх реєструємо, аби не проґавити потім. Раптом що.

— А як це ви їм діагноз ставите? Знов — на око?

— Ага… — усміхнувся Мар’ян. — Ходімо, мабуть, до наших поетів — там більше шансів щось таке перестріти. Ти як ставишся до поганих віршів? Переживеш? Фелікс туди не ходить, бо казиться так, що ледве дише…

— А що, неодмінно мусять бути погані?

Мар’ян гмукнув саркастично.

— Та тут така річ… Добрі читають в інших місцях. Але там все гаразд, здебільшого. Не тому, що таланту більше, а тому, що, як би це… більше визнання.

Лука кивнув. Це було йому рідне й знайоме: тато його часто лаяв критиків — катів-нелюдів без всякого розуміння, які не спішили визнавати його творчі здобутки.

— То ходім. Думаю, що переживу… Мені вже ніби не вперше.

Мар’ян кивнув і, обминувши ратушу, хлопці рушили до «Ящерів», півпідвального клубу, що принаджував публіку митецькими забавами для широкого загалу. В поетичнім турнірі, зокрема, міг взяти участь кожен охочий, подавши своє творіння на розгляд знуджених суддів та щедрих на оплески пияків-шанувальників.

Спустившись до клубу, хлопці знайшли собі тихий закуток, звідки добре було видно пурпуровий диван з бундючними суддями, подіум з мікрофоном та конкурсантів, що чекали на свій зоряний час. Турнір щойно почався, і дехто з відвідувачів намагався ще прислухатися до читців; з мікрофона линуло щось урочисте й незбагненне — то читав свої вірші нахабний молодик, або щось таке, вбраний в усе чорне, з нечесаними патлами та цигаркою в зубах. Тяжко було зрозуміти, про що мова — читець бубонів, наголошуючи на окремих лише драматичних зворотах, де йшлося про лайно, хтивих сучок та блювання. Лука скривився, починаючи розуміти, чому мудрий Фелікс уникає цього місця. Заплющивши око, проте, Лука переконався, що вогник читця горів яскраво і впевнено — поет, очевидячки, насолоджувався життям. Щойно він закінчив читати, публіка відгукнулася оплесками та схвальними погуками.

Наступною до мікрофона підійшла літня жінка, і Лука щиро здивувався, відзначивши таку послідовність. Жінка говорила тихо й невиразно, і публіка невдовзі забула про неї, надавши перевагу розмовам при склянці.

— Дивись, — прошепотів Мар’ян.

«Закриємо двері, мов ляду від гроба, нас тиша зігріє, відлюдна жалоба…» — тихо говорила жінка. Лука здригнувся: її вогник ледь світився, немовби присипаний попелом.

— От і маємо одну… — зітхнув Луччин колега. — Піду дізнаюся, хто вона. Їй, либонь, уже зовсім недовго лишилося.

Підвівшись, Мар’ян попрямував до котрогось із організаторів, який, кивнувши «ловцеві», взявся порпатись у паперах.

Лука ж тим часом продовжував блимати, сподіваючись, що помилився і лихові ще можна зарадити.

— Не плач, — щойно вернувшись, порадив Мар’ян, простягаючи серветку. — Лінза заскочить, тоді не витягнеш.

— Нічого я не плачу! — обурився Лука.

— Та що я, не розумію? — зітхнув той. — Сам, бувало…

Не дослухавши, Лука підхопився і рушив до жіночки, яка встигла вже сісти за столика коло вікна.

— Ви дозволите? — спитав він, а що жінка не відповіла, то сів без дозволу. — Знаєте, мене схвилювали ваші вірші. Гарні, тільки дуже сумні. Вам би, може, випити чогось чи на кіно веселе піти?

Жіночка звела на Луку світлий і якийсь ніби нетутешній погляд.

— Навіщо? — стиха спитала вона, і така остаточність була в тому слові, що хлопець миттєво відчув себе зайвим.

Не наважившись на подальші умовляння, він підвівся, вернувшись до Мар’яна.

— Ну, бачиш? — мовив той. — Їм уже нічого не цікаво. Inferi, вони інакші, войовничі… Тільки й те не від доброго життя.

Лука похмуро кивнув, щиросердо сподіваючись, що полювати йому доведеться бодай не за старими скорботними пані. Решту вечора він намагався навіть не дивитися на неї; на Луччине полегшення жіночка невдовзі підвелася та пішла.

По завершенні турніру Мар’ян хотів був зазирнути на сусідню презентацію, але щойно хлопці вийшли з «Ящерів», у його кишені зателенькав мобільний. Розмова була короткою, і по її завершенні Мар’ян кивнув Луці та стрімко розвернувся, прямуючи до Болотної брами.

— Куди це ми?

Мар’ян хитро вищирився.

— Буде тобі щастя — йдемо на упиря. Твій знайомець, до речі.

— Мій — хто? — скинувся Лука.

— Ти його бачив уже — тоді, на Кутній. Тепер будемо його брати, і начальство вимагає — неодмінно живим.

Мар’ян крокував швидко, аж Луці довелося його наздоганяти.

— Зачекай… — попросив Лука. — Я зараз, може, і дурне спитаю, але що з мене тепер користі? Мені ж навіть зброї не видали, та й, чесно кажучи, я не знаю ще, як і е-ее… за що тих упирів брати належить.

— Через те й ідемо, аби дізнався, — усміхнувся Мар’ян. — Треба, щоби ти побачив нашу роботу, щоб роздивився, як слід, одного зі справжніх inferi. Через «око», тямиш? А під руки не пхайся поки що… Так, постоїш збоку. Вважай, що купив квитка в партер.

Луку така роль не тішила — понад усе він не любив бути зайвим. Проте Мар’ян все ж таки мав рацію: не на муляжі ж картонному вивчати злочинців, та ще й таких хижих, як на те.

Швидко перетнувши спорожнілу Ринкову площу, хлопці вибрались на вулицю Святого Дорміана, простору і тиху о нічній порі. Лука знав, проте, — тиша ця позірна, і життя продовжує вирувати в численних генделиках, підвальних клубах та за припнутими фіранками старих будов. Мовби почувши його думки, Мар’ян попрямував до одного з відомих у місті вар’єте, відомих передусім заможною публікою та не цілком законними забавами. Звалося воно «Оркестрова яма», натякаючи буцімто на митецький вміст; у розмові, проте, назву скорочували до просто «Ями», обіцяючи радше брудоту та небезпеку. Тим-то вона, очевидячки, і вабила спраглих яскравого відпочинку.

Мар’ян, проте, обійшов тьмяно освітлений вхід і, кинувши оком на якийсь фургон на другім боці вулиці, пірнув до ледь помітної арки межи будинками. Дивна річ — лише крок від центру, і ти нібито опиняєшся в іншому часі: полущені стіни, непроникна темрява та люте котяче сичання з-під ніг. Насилу призвичаївшись до примарного світла, що сочилося з-поза гостроверхих дахів, Лука розгледів занедбаний дворик, над куцою площиною якого суворим підборіддям тяжіла балюстрада другого поверху. Краї дворика губилися в невидющій чорноті, тож розгледіти людей, що чекали в темряві, можна було, хіба наскочивши на котрогось із них.

— Тихо ви… — пробурчала темрява Климовим голосом. — Тупочете, як два слони.

— Що характерно, — єхидно докінчив Мар’ян.

— Тшш! — зашипів Фелікс. — Ставайте праворуч. Раптом що, Мар’яне, перекриватимеш йому відхід. Лука, не лізь під ноги. І ніхто не ворушіться. У нас є ще хвилин п’ятнадцять, потім заходить Шафраник із хлопцями, і починається забава.

— Яка забава? — не стримався Лука.

— Та цить! — шикнув Фелікс.

— Як то — цить? Чому ж це я навчуся в такий спосіб?

Фелікс пробурмотів щось несхвальне, але Мар’ян, нахилившись до Луки, пошепки розтлумачив:

— Поліція заходить з обшуком, підіймає ґвалт, наш клієнт видирається через чорних хід. А тут і ми з дружнім привітом.

Лука кивнув, хоча ніхто цього, певна річ, не побачив. Більше, аж до появи inferi, жоден з них не сказав ні слова. Лука не хотів більше відволікати колег, вони ж мовчали звично й зосереджено, побувавши в подібних засідках, очевидячки, неоднораз. Луці ж було цікаво і лячно, аж заходилося серце; згадавши, що на нього чекає нова зустріч з убивцею з Кутної, він відчув навіть відгомін тодішньої нудоти. Словом, чекати в засідці Луці не подобалось — причім, не подобалось дедалі більше. Час ішов, напруга росла, але нічого не відбувалося. Коли поряд із Лукою щось гучно клацнуло, він ледь не схопився за серце, лише за якусь мить усвідомивши, що то Мар’ян видобув зброю та пересмикнув затвор. Його рух повторили старші колеги — з клубу врешті долинули збурені голоси.

Наступні кілька хвилин Лука провів, йому здалося, навіть не дихаючи. Коли двері клубу нарешті відімкнулися, і то рвучко, навідмах, це принесло якесь ніби полегшення, а по тому — приголомшену гарячку. Задум магістратських ловців вдався, але не цілком. Явір Шацький — тепер Лука згадав, що бачив його на концертах та якихось ніби молодецьких мітингах — вискочив надвір, розхристаний і лютий, проте вискочив не один. Убивця тримав під лікоть молоду жінку із поглядом широким і нестямним, як то буває під дією дурману; навряд чи вона розуміла, що з нею діється. Хоча, може, воно й на краще: другою рукою Шацький притискав до її скроні цівку пістолета, намагаючись у такий спосіб вторгувати собі втечу.

Зашипівши крізь зуби, Фелікс виступив вперед.

— Кинь зброю! — виголосив він. — Це єдиний твій шанс забратися звідси живим!

Зненацька убивця розсміявся — смикано та штучно.

— Ми помремо разом, — сповістив він. — Я і моя солодка кицька.

Убивця мовби й не усвідомлював загрози, поводячись, наче блазень чи радше — навіженець. Лука замружився від мимовільної огиди і тоді нарешті згадав про ціль своєї тут присутності — роздивитися, як слід, магістратського клієнта. Заплющивши ліве око він побачив… та власне, нічого й не побачив спершу; лише, призвичаївшись, зрозумів — проти струменя світла з відкритих дверей бовваніє темна химера, в серці якої не світить ані іскринки, а обрис ледь ясніє, наче далека заграва.

— Ніхто не помре! — тим часом намагався упевнити клієнта Фелікс. — Ти поїдеш з нами, на тебе чекає звичайне дізнання і суд…

— До дупи ваш суд! — заголосив злочинець. — Ви ж знаєте, виродки, я не протягну й тижня у вашій катівні! Дайте пройти — інакше… капці цій чарівній дівчинці! Ну? Геть з дороги!

— Не смикайся, Шацький, — пролунав неподалік знайомий голос. — Тобі однаково звідси не вийти.

Лука здригнувся — виявляється, окрім них чотирьох у темряві попід стінами ховався і п’ятий, котрий досі ані подихом не дав знати про свою присутність. Проквестор Горган, хто ж іще.

— О, Горгона! — не знати чому зрадів зловмисник. — На тебе я й чекав! Ану ходи сюди! Давай-давай, як не хочеш спричинити наглу смерть іще однієї красуні! Тільки, дивись, без зброї! Ходи, поговоримо!

Тінь ворухнулась, і проквестор ступив у смугу світла, тримаючи порожні долоні на видноті.

— Ну… ну, давай ще… — азартно шипів Мар’ян у Луки над вухом, тримаючи злочинця на прицілі. Глянувши вздовж уявної лінії, Лука збагнув, що той намагається поцілити в inferi, не зачепивши заручницю. Зараз це було неможливо — Шацький тримав її просто перед собою, але, відволікшись на проквестора, він повернувся трохи вбік. Іще трохи, і можна було б стріляти. Інструкція «брати живим» уже нібито припинила бути актуальною.

— Ну, приві-іт, Горгоно, — провадив далі зловмисник, відступаючи аби краще бачити свого візаві; Мар’ян затримав подих, проте той, ніби здогадавшись про небезпеку, поспішив затулитися безтямною жінкою. — Ти знаєш, про що я зараз мрію? Не втекти звідси, ні… Та і що мені з такого життя? Ні… я хочу забрати з собою до пекла одного з вас, і бажано — особисто тебе, друзяко. Бачиш, як добре, що зазирнув.

— Браво, Шацький. Мені дуже страшно, — спокійно відказав Горган.

Тоді, відштовхнувши жінку, inferi випростав руку зі зброєю, швидко скеровуючи її на супротивника. Той не зрушив з місця, хіба різко ворухнув рукою, цвигнувши нею, неначе батогом.

Блимнув відбиток світла на металі. Пролунав постріл.

Пасучи поглядом проквестора, Лука не зразу збагнув, що ж насправді відбулося. Горган встиг-таки вистрілити з пістолета, який невідь-як опинився в його долоні. Так чи інак, але він поцілив. І зловмисника не стало.

Не стало — у значенні прямому й вичерпному. Сяйнувши болючим світлом у червоній лінзі, inferi взявся чорною золою, яка відразу ж сипнула врізнобіч, влягаючись на долівку клаптями гарячого попелу.

Не ймучи віри власним очам, Лука дивився, як вітер розносить попіл подвір’ям, встеляючи брудом черевики.

Тоді нарешті заручниця отямилась, і над нічним Дракувом здійнявся подібний до виття крик.

SICINNIUM

Шановні гості, зараз ми з вами виходимо на центральний міський майдан — Ринкову площу. Саме тут обізнаному глядачеві стає очевидною унікальність нашого міста. Оскільки це не наш випадок — авжеж? — то я зараз коротко розповім, про що йдеться. Передусім, зверніть увагу на її розмір. Площа — це квадрат зі стороною у двісті метрів, до того ж, навіть після побудови ратуші та торгових рядів тут залишилося до біса вільного місця; з нагоди різних свят, як-то коронація чи страта, тут могло зібратися понад сто тисяч осіб.

Для середньовіччя такі масштаби — це просто скандал, адже розширення внутрішньої забудови збільшувало довжину стін, які слід було захищати. Однак, уже відомий нам Адріан Раманте умовив тодішнього короля виділити це місце під площу, і той ніколи потім про це не шкодував: гігантські ярмарки, які регулярно відбувалися в місті, приносили чималий дохід, що дозволило швидко звести ратушу та королівський палац. До речі, цікаво, що ця площа, спланована та випестувана Раманте, стала останнім, що він бачив у своєму житті. Але про це — трохи згодом.

Нині ж погляньте на міську ратушу… Ну боже ж мій, людоньки, куди ви дивитесь? Ні, ну хіба я вам показую на пивний кіоск? Та ось же перед вами — здоровенна така бандура! Так, це і є ратуша, а власне — ратушна вежа. Міська управа збиралася, власне, в оцій-от приземкуватій будові коло вежі. Тут же засідав суд, розглядалися позови… А бандура навіщо? Так раптом кому вирок суду не до душі, судді могли замкнутися у вежі й перечекати заклики до апеляції, супроводжувані збройними загонами позивачів. Еге ж, дикі були часи, зате закон тоді справді був на висоті — тут метрів вісімдесят, не менше…

Ви хочете — що? Вилізти на вежу? Ні, ви знаєте, з того часу, як на вежу занадилися міські самогубці, вхід для публіки було закрито. Втім, можна відвідати музей у підмурку вежі. Що в музеї? Ну звісно ж, катівня. Так, звичайно, є в нас «іспанські чоботи», і гаррота, і «залізна діва»… Все, як у людей! Гаразд, потім зайдете, як буде вільний час.

Що в нас далі? А це в нас, люди добрі — торгові ряди гільдії сукноробів. Ваше щастя, що ви не застали власне середньовічного торжища, де, окрім сукноробів, провадили свою негоцію пекарі, риболови, м’ясники, кожум’яки та інший ремісничий люд. Уявляєте, який тут дух стояв? Це зараз краса — голуби, діти, е-ее, бомжі… ну що ж, вони в нас теж дуже самобутні — говорять, що вони відганяють з площі привидів страчених, так що киньте їм копійку.

Отже ж, торгові ряди… Їх було побудовано вже в п’ятнадцятому столітті, але вони дуже скоро згоріли… та тут все час від часу горіло — одні кажуть, прокляття Авеля Паленого, інші — недобросовісна конкуренція, ну але так чи інак, торгові ряди перебудували в шістнадцятому столітті. Тоді ж додали дах, аркаду і прикраси — от приміром, оці різні фігурки на даху. Що то за рила, питаєте? То не рила, шановні гості, то маскарони. І зображували вони, здебільшого, міських чільників. А що потворні такі — ну так всяка влада має властивість спотворювати, надто ж в очах простого люду. А ярмарки, до речі, тут і досі проводяться. Зокрема, на користь сиротинців, хворих там, студентів…

Що ви кажете? Спечно вам? Мої ж ви бідосі! Гаразд, давайте зробимо тут невеличку перерву. Купіть собі пива, абощо, бубликів з кмином. Вони тут у нас і справді чудові. Та і пиво… Власне, чому б і ні.

LAUDATIO. PARS III

— Досить!

— Що?

— Доста вже!

— Як?!

— Навушники скинь!

— Га?

Клим тицяв пальцем у вухо, кумедно напинаючи губи. Чути було погано, надто ж після притлумленого гуркоту пострілів. Врешті Лука здогадався, що від нього праглося, і здер з голови м’які подушечки навушників, розганяючи з-перед носа ясно-сизу хмару.

Клим тим часом тикнув пальцем у кнопочку, що підсувала мішень, та похмуро задивився в негусто подірявлений силует.

— Небагацько… — підсумував він. — Вухо… е-е, пахва, кишеня, знов кишеня… Ти що, грабувати кого надумав у такий цікавий спосіб?

Лука скривджено знизав плечима.

— А чого? Ну поцілив же! Он — піввуха нема. Ви ж кажете, байдуже куди!

Справді, зі слів старших колег виходило, що кулі досить було зачепити бодай край тіла inferi аби той розсипався на порох. Демонстрація цього твердження за участі Горгана та Шацького виявилася цілком на часі, дарма що відтоді почала вчащати до найхимерніших Луччиних кошмарів. Зокрема, йому ввижалося, як тато, обертаючись до нього, намагається щось сказати, але не встигає, бо якраз починає обсипатися додолу попелястими цівками. Але то таке, і справи не стосується.

Клим цикнув і глянув скоса.

— Воно, може, й байдуже, але дарма ти гадаєш, що зловмисник сумирно стоятиме, поки ти станеш в епічну позу і зготуєшся до бою… Та й не про кожну кулю мова.

Клим виклав на стійку дві коробочки з патронами — звичайні, схожі на ті, що ними невдатний учень пробивав мішеням вуха, та інші, з червоними мітками на денці. Витягти один з патронів, Лука пересвідчився, що за розміром та формою вони не відрізняються від звичного вже набою, проте куля мала підозрілий червонястий відтінок.

— Те саме, що й на лінзі? — припустив Лука.

Клим кивнув.

— Активний карбункул. Дорогий, як холера. Але дієвий. Ти й сам бачив.

— Ага, — пересмикнувся хлопець. — Бачив, хай йому трясця. Тільки не збагну, чого воно діє саме… так?

— Ну-у, ми тут філософію не розводимо, — магістратський упорядник замислено запустив долоню в кудлаті вихри. — Нам дали — ми стріляємо, розносить на порох — і слава Богу. Але ідея десь така: inferi — вони вже мертві, хай як, бува, гонор не гнуть. Їхні тіла повинні були згинути за дев’ять днів, як ти вже знаєш, а коли час мина, а вони й далі живуть, то в тілі накопичується така ніби руйнівна енергія — як у ядерній бомбі, тямиш? Активний карбункул, напилювання з якого міститься на оцих-от кулях, проникаючи до тіла, провокує реакцію. Торох! І — капці. Ефективне рішення, як на наші мізерні людські ресурси. То що, спробуєш іще?

Лука слухняно підніс зброю. Клим примружився до нього.

— Плечі підведи, лікті розверни! А руків’я ти як тримаєш?! Чого стис його, як ворожу горлянку?

— Та він же смикається! — поскаржився Лука. — Його відбоєм підкидає.

— Сам ти смикаєшся! — обурився вчитель. — Ясно тепер, чого куля іде навскоси. В тебе ж рука від натуги тремтить!

— Не тремтить!

— Тремтить, я ж бачу. Вихляє, як пес — хвостом. Відпусти його трохи, з долоні не вистрибне!

Відмучивши своє, Лука зрештою поклав більшість куль у «альфу», тобто десь більш-менш у центр паперової жертви. Втішений вчитель надавав учневі купу подальших настанов та домашніх завдань на зразок присідання, віджимання, а також хитрих навхресних кроків, махів та обертань, Що кумедно нагадували Луці перше та єдине його заняття в танцкласі, з якого він драпонув, приголомшений надмірною дівочою увагою.

— Слухайте, Климе, — мовив Лука, відстібаючи з пояса кобуру. — Ви обіцяли розповісти, що там у Гортана вийшло, ну, тоді, в підворітті — звідки в нього зброя в руці взялася, таке всяке…

Клим хитро заусміхався — аж іскри забігали скельцями круглих окулярів.

— А, сподобалось, авжеж? Проквестор у нас геній по тих справах — реакція, як у скаженої гадюки… А тоді він вийшов зі стволом під пахвою — бачив такий фокус? Тільки рукав треба широкий, певна річ. Ну і залізні нерви.

Лука замислено прикусив кісточку пальця.

— Ага… Значить він відразу надумав того шаленця порішити. Попри інструкції.

Клим зиркнув похмуро.

— А що було робити, по-твоєму?

— Угу. Климе, а чого Шацький назвав його «друзякою»? Вони що, знайомі? Були знайомі тобто?

Магістратський упорядник гмукнув і зміряв хлопця несподівано важким поглядом.

— Це ти в нього сам спитай, — поволі проказав він. — Якщо подужаєш.

— Е… Не думаю, що це хороша думка, — дещо приголомшено мовив Лука.

Клим кивнув.

— Горгона у нас — важка артилерія. На чорний день. Он навіть поліція його боїться.

— Я бачив.

— Так отож. Не займай.

Лука опустив очі і заходився збирати сумку. Дарма собі Клим думав, його заклики до здорового глузду подіють, швидше вже навпаки. Питати він не спитає, але мусять же бути інші шляхи…

— А що це ти робиш? — поцікавився Клим.

— Що?

— Куди пістолета пхаєш?

Лука й незчувся, як його руки зробили самочинну спробу запакувати в сумку службову «беретту».

— А… це я трохи захопився.

— Ти це припини, — суворо мовив упорядник, — іще бракувало, щоби ти гуляв вулицями з бойовою зброєю в кишені.

Пістолет довелося повернути. Отож, як не прикро, домашні тренування з широкими рукавами відкладаються.

— А коли ж мене до роботи поставлять? Мора казала, вам люди потрібні!

— Ти спершу стріляти навчись, гаразд? А то зараз від тебе самі збитки, що характерно. Скільки тобі Вітій дав випробувального терміну? Місяць? Отоді й побачимо.

— Що — побачимо?

— Та чи ти бува, глуздом не зрушиш. Від нашої оце робочої рутини.

Лука незатишно смикнув плечима.

— А що, були прецеденти?

Клим глузливо вищирився.

— А ти як гадаєш? І не забудь мені за зужитий припас підписатися. Головне в нашій справі — що? Звітність.

— І залізні нерви.

— Це майже одне і те ж, — відказав упорядник, спритно розбираючи пістолет.

* * *

Квестор Вітій з’явився на роботі блідий, як привид, обтяжений до того ж хиткою ходою хворого на морську недугу. Невидюще прокульгавши офісом, він шарпнув двері свого кабінету й негайно там зачинився, боячись немовби зомліти на очах у широкого загалу.

Звівши очі від бази даних, Мора провела начальство зневіреним поглядом і запитально глипнула на Фелікса.

— Що це з ним?

— А ти не знаєш? — здивувався той, відкладаючи якусь грубу книжку. — Це його в обід викликав до себе Маркус, а Вітій же вдень у принципі ніякий, особливо ж опісля е-ее… самотніх вечірніх узливань.

— Так він знову п’є? — обурилась Мора.

— А хіба він припиняв? — сумовито знизав плечима Фелікс. — Бува, зробить передих, але потім обов’язково зірветься. От і після нашої нещасної засідки…

Мора рішуче звелася.

— Розвели тут пиятику та занепад… Мало мені міської неврології?!

Обурення її було щирим, але не цілком логічним, як на те. З Вітієм це вже давно, та і кожен з них, надивившись на роботі всякого невтішного, так чи інакше переживав свої чорні дні. Однак з квестором тут не так все просто, не дарма ж він досі мовчить про свої негаразди.

Тихенько постукавши, Мора зазирнула до кабінету начальника.

— Швидку викликати? Чи зразу катафалк?

Вітій спроквола всміхнувся.

— Не треба катафалк. Мене в ньому закачує.

Жити буде, значить.

— Кави?

Погляд квестора воднораз набув осмисленого виразу.

— Ой, будь така ласкава. Велику чашку, і міцненької бажано…

— Та знаю-знаю, — поблажливо усміхнулась Мора. — Буде тобі крута смола, аж чорти в пеклі заплачуть…

Вітій вдячно кивнув і знову похмуро задивився у вікно. Ох і пройняла ж його здибанка у міській раді, чи може ще щось — хто зна…

Кави Мора зробила на двох. Лишати скорботного Вітія на самоті їй не випадало — до речі й не до речі в таких випадках згадувався злощасний Марек, і Морі щоразу ставало якось моторошно від того, яких химерних форм може набувати простий некерований розпач.

— Що новенького чути від Маркуса? — поцікавилась Мора, щойно начальник вихлебтав ледь не півлітра своєї несолодженої смоли.

— Та що… казиться він через Шацького. Чи то прикро йому, що допитати не встигли, чи просто побивається за ним, сердешним… Пісні його згадував, ну чесне слово… Ти ж знаєш, він взагалі тепер якось болісно реагує на кожного впокоєного inferi.

— Є таке діло, — сумно кивнула Мора. — Хоч я і не збагну, чого він зі своїми сентиментами не вийде вже нарешті на пенсію. Уже ж усім зрозуміло — не тягне старий. Вигорів.

Вітій якось дивно блимнув на неї, мовби Мора сказала щось таке несподівано кумедне. Хоча нічого смішного тут нема Старий консуляр-супервізор, єдиний міський чільник, якому звітує Нічний Магістрат, опісля давньої особистої трагедії став недбалим та неврівноваженим, і працювати з ним тепер — суща мука.

— Вітій, а сам ти як почуваєшся? — примружилась Мора. — Я чудово розумію всі ризики нашої служби, але твій випадок… Я вже не знаю, що і думати.

Квестор сумно заусміхався.

— І що ж такого особливого ти угледіла в моєму побутовому алкоголізмі? До речі, не маєш нічого від голови?

Мора неуважно помацала кишені і дещо здивовано видобула на світ половинку шоколадки.

— Будеш?

— А давай, — вирішив квестор, — гірше точно не буде.

Мора помилувалася керівництвом, яке спритно розібрало шоколадку на шматочки та запхало двійко за щоку.

— Ну? Так що тебе дивує?

Молода жінка повагалася та, підбираючи слова, і собі взялася за солодке.

— Ти ж знаєш теорію, — нарешті зважилась вона. — Скорбота гоїться, стрес минає, обставини змінюються. Ти маєш нормальну здорову психіку… І не супереч, я своїх психів добре знаю, і ти на них не схожий аж ніяк… Так от, ти давно б уже мусив бути в нормі. Три роки минуло, хіба ні? Таким, як ти, і року достатньо, щоб оклигати. Я просто не розумію, що з тобою коїться.

Квестор опустив похмурий погляд у кавові надра. На очі йому впав сивий чубчик, і це було зворушливо і якось так… безпорадно, чи що.

— Моро, — стиха мовив він, не підводячи очей. — Не муч мене.

Вона гмукнула.

— Не буду. Якщо ти мені пообіцяєш…

Мора не встигла договорити, хоча Вітій і так зрозумів, про що мова. Адже не вперше вже вона просить його як не кинути, то бодай обмежити свої вечірні «запливи». Він здогадався, певна річ, от і зрадів, що вона не договорила. Причім, зрадів аж занадто, від чого навіть суворий проквестор, що якраз був відчинив двері до кабінету, дещо пригальмував.

— О, привіт, Юрчику! — підкинувся Вітій. — Будеш шоколадку?

Бідолашний Горган так і вкляк на порозі.

— Мені зайти пізніше?

— Та ні! — бадьоро виголосив квестор. — Заходь. Що там у тебе?

Юр глянув скоса на своє похмільне начальство, але вирішив не сперечатися. Виклав папку і спритненько вмостився у другому кріслі коло столу.

— Як ми й передбачали, — повідомив він. — Павліна Чарна добре знала покійника Шацького.

— Заручниця? — уточнила Мора.

Юр кивнув.

— Вона була його останньою пасією. Дівчина з багатої сім’ї — торгівля нерухомістю, фондові операції, тощо. Познайомилася з Шацьким у клубі; якийсь час він із нею зустрічався.

Вітій постукав пальцями по стільниці.

— Та-ак. Чи вона знала щось про Яворів клопіт з «умброю»?

Юр коротко знизав плечима.

— Мені вона цього не сказала.

— Тобі?! — ледь не вивалився з крісла Вітій. — З якого це дива ти вирішив її допитувати?

Проквестор зітхнув.

— Шафраник поводився неадекватно, не пускав до свідка нікого, вповноважених там чи ні. Клим не знав, що робити, і, як завжди в таких випадках, покликав мене.

— Це він перестарався, — насупився Вітій. — Однозначно. І як бідна дівчинка пережила твій візит?

— Погано, — зізнався Горган. — Кричала… ой, та ну. Другий раз нехай Мора з нею говорить.

Та глузливо пирхнула.

— А ти зразу не міг здогадатись, як вона на тебе відреагує?

Горган зиркнув спідлоба — холодно і непривітно, аж Мора здригнулась.

— Міг, — відказав той. — Але коли б я глянув на неї пізніше, уже б і сліду не лишилось.

— Сліду? — зацікавився квестор.

— Наслідки вживання «умбри», Вітію. Помірного, тож назавтра ніхто й не побачив би.

— Ага-а… — кивнув начальник. — Отже, знала…

— Імовірно, — погодився Горган. — Крім того, в її гнівних зойках мені почулося дещо нове. Вона стверджувала, що її коханий неодмінно повернеться по мою голову.

Мора та Вітій перезирнулися.

— Як це?

— Оце і я хотів би знати, — мовив проквестор. — Проте, як ви можете здогадатися, деталей я не почув.

Вітій замислено гмукнув.

— Ще щось?

— Все.

— Ну гаразд, — зітхнув Вітій. — Згадаєш щось, зразу мені кажи. А до Павліни тої більше не ходи, я тебе, як людину, прошу. Справді, нехай Мора поговорить, може, зойків буде менше, інформації — більше…

Горган кивнув, підводячись.

— З вашого дозволу. В мене скоро обхід.

— Давай, іди вже.

Грізний проквестор тихо зачинив за собою двері.

— І що ти про це думаєш? — спитав Вітій.

Мора насупилась.

— Про те, що Шацький повернеться? Маячня. Але не можна виключати, що в нього є спільники, які бажатимуть помсти. Хтось же підтримував його в міськраді? До того ж, якщо та дівчина і справді щось знає…

— Угу, — кивнув Вітій. — Я зателефоную Шафранику, нехай виставить за нею подвійну охорону. А коли ти до них зайдеш?

— Не сьогодні. Нехай дівчинка трохи вгамується після останніх відвідин. Мені потрібна спокійна розмова, а не черговий істеричний напад.

Вітій усміхнувся. І треба ж — цілком нормально, а не спроквола, як оце щойно.

— А як же ти даєш собі раду з тими психами, котрих ти так добре знаєш і любиш?

Мора нахилилася ближче.

— Ти знаєш, іноді шоколадка спроможна творити дива.

— Вірю, — розсміявся Вітій. — І, Мора… дякую.

Ех, зітхнула вона, дурко ти, дурко… І що з тобою робити, дурним та гордим?

* * *

Працювати під проводом Фелікса Луці несподівано припало до смаку. Другий проквестор називав такі походеньки серйозним лікарняним словом «обхід», але жодні службові обов’язки, очевидячки, не могли зіпсувати йому розваги. Саме так принаймні сприймалися чаювання у мистецьких кнайпах, відвідини виставок та неформальна штурханина у вестибюлях театрів і буфетах концертних залів. Усюди проноза Фелікс знаходив входи і виходи, всюди мав приятелів, котрі неминуче закликали його на чарочку та розмову про всілякий там символізм та поетику.

Того вечора Фелікс потішив молодого колегу відвідинами андеґраундного клубу «Прозак», де відбувалися дискусії на тему використання наркотичної символіки в драматургії; заради такої нагоди проквестор навіть змінив темні окуляри, призначені ховати червоне око, на скандально-бузкові, від чого митці миттєво вмлівали та визнавали гостя за свого. Що стосується дискусії, то з неї Лука мало що виніс, окрім чадного запаморочення.

— Здається, ваші підопічні цілком щасливі, хіба ні? — дивувався Лука, щойно вони виринули із задимленого, наче аварійна шахта, підвального клубу. — То чого ви їх пасете, коли все гаразд?

Фелікс, прокашлявшись та протерши окуляри, доброзичливо глипнув на супутника.

— Щасливі вони, хе! — усміхнувся проквестор. — Особливо, як наливають задурно… А ти про «умбру» чув?

Лука кивнув.

— Мар’ян казав. Це якийсь, е-е… стимулятор?

— Ну щось таке, — хитнув головою Фелікс. — Митецьке щастя минає надто швидко, а їм же для роботи потрібен перманентний кураж. От і знаходять собі всілякі, як ти кажеш, стимулятори. Талант чомусь погано сполучається з обачністю, і зрештою вони згорають, як суха трава… І добре ще, коли просто згорають. Якось був у нас один клієнт на зразок Шацького, тільки театральний критик. Мав особливий смак до молодих режисерів — чотирьох виїв, доки ми його не перестріли…

— Так ви їх захищаєте нібито?

— Чому нібито? Так і є. Inferi виглядаємо, стежимо, чи не набрався хто труйної «умбри»… Але мало нас, як на весь цей кагал, та й хіба їх, телепнів допильнуєш? Найгірше, звичайно, коли в місті всілякі творчі збіговиська починаються, до яких у нас мерія має велику та незбагненну любов. Метушня, купа народу приїжджого, митці веселі та безконтрольні… Одним словом, амінь.

Війнув холодний, уже по-справжньому осінній вітерець, і Лука щільніше загорнувся в куртку.

— Що, змерз? — співчутливо мовив старший.

Лука, звичайно ж, заперечив, хоча самого вже били дрижаки.

— Ну-ну, — глузливо заусміхався Фелікс. — А ти сам, часом, не митець? Може, малюєш нишком чи, не дай боже, пишеш вірші?

— Вишиваю бісером, — огризнувся Лука.

Фелікс тихо розсміявся.

— Оригінально. Знаєш що, ходім уже до контори. Зараз пізно, і клієнти наші, либонь, по теплих хатах розійшлися чи по клубах засіли до ранку. Однаково зараз нікого немає на вулицях, а скоро в Горгана чергування — нехай уже він їх і ловить.

Начальницький задум видавався на диво розважливим, тож Лука вирішив не сперечатися. Змерз — не змерз, але галасливі та діяльні митці його дещо втомили, тож хлопцеві хотілося бодай би півгодинки посидіти у блаженній тиші.

У конторі Магістрату, проте, шуканого Лука не дістав. Почалося з того, що до офіса вломився похмурий та страхолюдний Мар’ян: з подряпаним носом та вбраний у білий халат з величезною червоною плямою на грудях. Фелікс та Мора відірвались від суперечки над якимось мудрим фоліантом і звели однаково ошелешені погляди.

— Кого це ти? Або хто це тебе? — поцікавився проквестор без зайвої, втім, бентеги.

— Коти, — з огидою відказав Мар’ян, здираючи халат.

— Ти ж їх любиш ніби, — засумнівалася Мора. — І що за пляма? Притис кота до серця, аж той луснув?

Мар’ян гнівно пирхнув. Видно було, що жартувати він не має охоти.

— Феліксе, — заголосив він, — не посилайте мене більше зі швидкою! Я так далі не можу!

— Ну тихо-тихо… — заспокійливо мовив проквестор. — Що вже в тебе сталося?

Обурений Мар’ян повідав колегам сумну історію: виїхавши разом з доктором Домбровичем оглянути потенційного moribundi, він так перейнявся літньою жінкою та її мертвотною безнадією, що, відступивши мимохіть, перечепився через голодного та злого хазяйчиного кота. Мало було впасти писком у настовбурчений скалками паркет, так ще й галасливий поганець додав жару, перекинувши на співробітника Магістрату кухоль з компотом. Домбрович тоді ледь не задушився, аби не спаплюжити скорботну мить недоречним реготом.

— Так що тебе не влаштовує, я не збагну? — знизав плечима проквестор. — Хто тобі винен, що ти в нас такий незграба?

Мар’ян рвучко зітхнув. Таке було враження, що він годен заплакати.

— Та не сталось би такого, ви ж знаєте… просто вона була там одна, уже давно, навіть пил запав, і це її старезне крісло…

Мора звелася, зробила крок до молодого колеги і несподівано сильно вхопила його за вухо. Той ображено пискнув.

— Припини, — суворо кинула жінка.

Мар’ян шморгнув і, обережно вивільнившись, кивнув.

— Припиняю. Тільки можна я не поїду сьогодні до «голуб’ятні»? — стиха попросив він.

— А хто ж тоді поїде? — насупився Фелікс. — Майте совість! Бідоласі Ювену треба хоч би іноді відпочивати!

— Давайте я, — зненацька зголосився Лука.

Всі троє обернулися до нього.

— «Голуб’ятня» — це ж те місце, де ви тримаєте moribundi, доки вони остаточно не згинуть?

Мора примружилась.

— Припустімо. А навіщо тобі туди?

Лука незатишно повів плечима.

— Я так розумію, що мій батько помер саме там? Я хотів би пересвідчитись… е-е… дізнатися, на що воно схоже. Ну і до того ж, повинен же я приносити користь вашій установі, хіба ні?

Мора підійшла ближче і присіла коло Луччиного столу.

— Я не впевнена, що ти вже готовий до цього, — серйозно мовила вона.

— Ну знаєте, — обурився хлопець. — Як споглядати inferi, що згорає на місці, так я, значить, готовий!

— Так не повинно було статися, — відвівши погляд, повідомив Фелікс.

— Та ну! — не повірив Лука. — А нащо ж тоді було кликати вашу «важку артилерію»?

Колеги перезирнулись.

— А по-моєму, він наривається, — невідь-чого розвеселився Мар’ян.

Фелікс та Мора не могли не погодитись. Лука таки сам напрошувався на негаразди, а коли так, то чому б і не піти людині назустріч?

Зрештою проквестор дав дозвіл, і відчутно звеселілий Мар’ян визвався допровадити колегу до місця чергування.

Ніч стояла лунка і видна, і Лука зготувався був до приємної прогулянки дрімотним містом перед тим, як потрапити до загадкової «голуб’ятні»; попри те, що йому вистачило нахабства визватись, він не мав бажання бігти туди стрімголов. Мар’ян, проте, вхопив колегу за лікоть і кивнув на бачений уже фургончик, припаркований з другого боку вулиці, коло університетського архіву.

— Поїдемо. Тут трохи далеченько.

Лука придивився до фургончика. З вікон архіву падало достатньо світла, щоб розгледіти пропонований транспортний засіб.

— На цьому? — здивувався він.

Справді, оздоблення машини погано сполучалося з похмурими діяннями Магістрату: її корпус прикрашали зорі та дракони, а також вежі та лицарі, пофарбовані весело і веселково. Вздовж фюзеляжу в’юнилася стрічечка з яскравим надписом «Тезаурус-тур».

— На цьому, на цьому! — заусміхався Мар’ян. — Це наша службова підвода!

— Так ви що, екскурсії містом водите? — розгубився Лука.

— Бува, що і водимо. Прикриття таке-сяке та і певний додаток до бюджету… Але частіше возимо inferi до відділку. Салон броньований, замки з фірмовим напилюванням, ну й інші приємні несподіванки для постійних клієнтів. Залазь!

Лука гмукнув скептично, проте слухняно вмостився в кріслі коло водія. Мар’ян скреготнув ключем і, мугикаючи, обережно розвернув машину, аби вибратись із вузького провулка. Невдовзі вони виїхали за міські мури, опинившись на кривій вуличці Підзамча, яка бігла вздовж королівського замку, що виглядав о цій порі тьмяним та шпичастим уламком скелі.

Далі їхня дорога вела через міст на другий берег Чайки. Дійсно, неблизький шлях.

— Слухай, Мар’яне, — скористався нагодою Лука, — а чого, коли тобі дами з котами так уже поперек серця, ти не попросиш, щоб тобі іншу роботу дали?

Білявий кривобоко посміхнувся.

— Та я просив. І зараз іще, бач… скиглю час від часу. Тільки ніц із того не виходить, переважно. Ми чергуємось, і кожному перепадає і бридкого, і всякого. Аби не зациклювались на чомусь одному.

— Ага, тобто коли ти весь час будеш за старенькими ходити…

— То неодмінно повішусь, — похмуро пообіцяв Мар’ян.

— Угу… А інші — так само: день з бабцями, другий — з упирями? А на третій біжать вішатись?

Мар’ян пирхнув.

— Але ти добрий. Не дарма тебе Горган привів… Ну бач, воно не зовсім так виходить. У кожного є своя ніби спеціалізація. Фелікс у нас дока по всіляких митцях, Клим — за реквізитом стежить і з поліцією домовляється, Мора — по психах знавець… ага, помітив? То все не просто так — багато хто з наших клієнтів має веселі діагнози… А Ювен — ти з ним скоро зазнайомишся — «голуб’ятню» стереже. Якось воно йому найпростіше дається.

— А Горган?

— Та що Горган… Убивця, він убивця і є.

— А ти тоді хто? — не вгавав Лука.

— Я? — вищирився Мар’ян. — А я ще не визначився. Теж, мабуть, в убивці подамся. Якщо коти не загребуть.

На тім Лука відчепився від водія, гадаючи, що ж за таких обставин може вийти з нього самого. Мар’янів натяк на те, що він подібний до Горгана, не тішив аж ніяк, та й не міг собі Лука уявити, як це він стріляє в живу людину. Ну, нехай не цілком живу. То що ж тоді? Навіженців в’язати? Ловити похмільних поетів?

Тут Лука обсмикнув себе, з подивом розуміючи, що почав насправді розглядати свої перспективи в Магістраті; цього ж не планувалося, нагадав собі хлопець — він тут хіба для інспекції, відтак мусить по змозі дивитися на речі відсторонено.

Метикуючи таким чином, Лука заледве помітив, що подорож уже добігає кінця. «Службова підвода» заїхала до району під назвою Веженець, котрий був колись окремим маленьким містечком під мурованим боком Дракува. Веженець, проте, виглядав старшим, більш занедбаним, адже туристів сюди водили рідко, і влада, очевидячки, не бачила сенсу в ремонті.

Стара будова, під якою спинився фургон, належала районній лікарні. Химери при вході і рипливий ліхтар на ланцюжку, проте, не навіювали спокою та оптимізму.

— Ходімо, — покликав Мар’ян. — На нас чекають.

Всередині лікарня, дарма що охайна та цілком сучасна на вид, теж не тішила око: непривітні чергові при вході, притлумлене неживе світло і несподівані ґрати на вікнах відразу ж викликали бажання забратися геть якомога швидше. Втім, таке бажання виникало в Луки на порозі кожної лікарні, тож довелося брати себе за петельки і рушати назирцем за насупленим, але рішучим Мар’яном.

Проминувши реєстратуру, звідки до нього звично кивнула літня медсестра, Мар’ян попростував до сходів, подолавши які, хлопці опинилися під самим дахом; третій, останній поверх мав скошену стелю та всього одні двері — дебелі та броньовані, як у поліцейськім відділку.

Мар’ян натиснув кнопку дзвінка, прислухався, тоді, з невдоволеним «заснув, зараза!», копнув двері ногою. Внаслідок цього з другого боку долинув глухий звук падіння, притишена лайка та, зрештою, непевні кроки. Щойно двері відчинилися, на хлопців війнув помірної насиченості спиртовий віддих. Обличчя, яке з’явилося по тому, було досить іще молоде, проте сонне і неголене вже, либонь, з тиждень. Чорна щетина гарно контрастувала з білим халатом.

— Допоки?! — патетично виголосило обличчя.

— Знов напився, — виснував Мар’ян.

— А ти?! — не вгавала неголена пика. — Знову надумав чергування прогуляти? Допоки, питаю, це триватиме?

— Ой, та ну, Ювене, — одразу зніяковів білявий. — Ну ти ж знаєш, як я це люблю… А я зате — ось! — заміну собі привів. Знайомтеся. Це Лука, наш новий інтерн.

Ювен скосив на інтерна око, і, попри алкогольний дух, погляд виявився гострим і розважливим, наче аптечні ваги.

— Гм, — підсумував оглядини Ювен.

— Ну от, бач, як все добре складається, — з натужним ентузіазмом промовив Мар’ян. — Так що ви тут знайомтеся, а я собі поїду… Мене відпустили! — передбачаючи гнівну реакцію, поспішив повідомити він. — Все! Добраніч! Гарного чергування, Луко. Тебе зранку Клим підмінить, так що не сумуй.

І, боячись немовби, що його затримають силою, Мар’ян чкурнув сходами вниз. Ювен ще раз із сумнівом зиркнув на свою заміну.

— Ну заходь, абощо.

Притримавши важезні двері, Лука з легким острахом ступив до «голуб’ятні». Приміщення мало невеличкий передпокій, що містив крісло, перекинутий стілець і столик з розкритою книгою та порожньою склянкою; пляшку, чи що вже там у нього, завбачливий сторожа, ймовірно, встиг сховати.

Далі, за складаною ширмою, містилося більше приміщення.

— То що… — химерно посміхнувшись, мовив Ювен. — Ходімо знайомитись.

— Е? А хіба ми не познайомилися оце щойно?

— Не зі мною, — пирхнув господар. — 3 ними.

Ювен кивнув на тьмяне приміщення і пропустив свого нового колегу вперед. Зайшовши, Лука спершу не розгледів нічого, хіба кілька разків темних та ясних плям — світлотінь, що струменіла з високих заґратованих вікон. Лише трохи згодом, коли призвичаїлись очі, Лука розібрав нарешті, що його оточує.

Вздовж стін просторої кімнати були розташовані маленькі бокси, що тулилися в три ряди один над одним. Виглядало тут на щось із сорок ліжок, запакованих щільно, наче комірки у вулику чи, коли вже на те, наче гніздечка в голуб’ятні.

Ювен легенько підштовхнув колегу, який, приголомшений, закляк при вході.

— Ну, ворушися. Я сподіваюся, знаєш, іще затемна бути вдома.

Вдвох вони поволеньки рушили вздовж ліжок. Зайнятих місць тут було близько половини; там, де під сірою ковдрою лежала непорушна тінь, блимали зелені очка апаратури та в’юнилися паростки датчиків. Якби не це, тяжко було б відрізнити тутешніх пацієнтів від мешканців склепу — не видно було ані поруху, як на власні очі, так і через лінзу з карбункулом. «Озброєне» око бачило тільки суцільну, грузьку темряву без найменшого відблиску світла.

— Вперше бачиш moribundi? — поцікавився Ювен.

— Вперше — таким чином… — ледь чутно відказав Лука. — Чому їх тримають саме… саме так?

— А як інакше? — стенув плечима сторожа. — Якогось особливого догляду вони не потребують, а місць не так і багато. Це зараз іще нічого, а буває такий аншлаг, що заледве вправляємось — надто ж влітку та напередодні Різдва… Отож краще так, аніж на розкладачках в коридорі.

— А чому саме літо та Різдво?

— Ну-у-у… — Ювен почухав неохайну щетину. — Я тобі точно не скажу, це Мора краще знатиме. Але нібито в цей час для людей найбільше значення мають соціальні контакти. В кого з тим ділом не слава богу, тут-таки кисне та скніє… Але бувають досить нетипові випадки.

Сторожа спинився біля котрогось із ліжок та акуратно підіткнув ковдру.

— З оцим-от молодим чоловіком нещастя сталося через те, що, будучи в душі тонким ліриком, він був змушений складати тупуваті рекламні тексти для якоїсь радіоточки. Інші якось із тим живуть, але цей-от так себе за те зненавидів, що зрештою опинився тут. А ще ось… — Ювен глипнув на колегу. — Тобі цікаво?

Лука кивнув. Певна хвороблива допитливість і справді мала місце в його випадку; що ж стосується тутешнього сторожі, то той, очевидячки, переймався цим значно більше — он, навіть забув, що йому вже час додому.

— Ну, якщо цікаво, то слухай, — мовив той. — Отут лежить не стара іще дама… В неї, як можна припустити, біда скоїлась на любовному ґрунті. Мала вона високі почуття до одного авантурника, який попихав нею, як тільки міг. Кілька років він її мучив, а потім якось побачила вона свого коханого п’яним та приниженим. І розлюбила. І було б їй тішитись, так ні — разом з тією дурнуватою любов’ю пропав у панії всякий інтерес до життя. А шкода — нічогенька ж іще була… А отут — оце мій улюбленець!

Лука пересмикнувся, відзначивши, що Ювен починає говорити з інтонаціями музейного гіда, що нахвалює рідкісні експонати.

— Оцей тут, — заледве не з гордістю проказав той, — хотів бути політиком, і йому навіть вдалося зібрати свою невеличку партію. Проте кожен раз, як він виходив говорити перед публікою, його охоплював такий лютий страх, що його потім забирала реанімація. Цього конфлікту бажань та можливостей він так і не пережив. Отака історія. Взагалі цього разу ми маємо на диво цікаву добірку…

— Так це, значить, добірка? — перепитав Лука. — А ти що, Ювене, колекціонуєш е-е… мертві душі?

Ювен спершу завмер, підкинувши брову, тоді тихо реготнув, поплескавши молодого колегу по плечі.

— Правильно мислиш. Будуть з тебе люди.

На тому Ювен раптом втратив свій краєзнавчий запал, і хлопець припустив, що єдиною метою екскурсії було перевірити його, Луччину, реакцію. Цікаво, подумав він, а на що той чекав — на зойки жаху чи, може, на нездорове замилування непорушними тілами?

У кожному разі, схоже, що сторож визнав його достатньо адекватним, що би це не означало, і, пояснивши Луці його обов’язки, врешті зазбирався додому. Черговому належало час від часу ходити між рядами ліжок та дивитися, чи не змінився зелений вогник датчика на червоний. В останньому випадку слід було кликати когось із медперсоналу, що здійснювалося шляхом натискання відповідної кнопки в передпокої.

— Ювене, зачекай, — зупинив його Лука. — Якщо все так просто, то навіщо тут черговий з Магістрату? Звичайний санітар прекрасно би дав собі раду.

Сторожа стенув плечима.

— Всяке буває, — відказав він і, зненацька нахилившись до Луччиного вуха, повідомив: — Ану як хтось із них — прихований inferi, який тільки й чекає, що на безборонну жертву?

Лука аж сахнувся з несподіванки, і Ювен паскудно захихотів.

— Та ти не бійся. Зброї тут ні в кого немає, а раптом що, клич медсестру — вона тебе порятує.

Сяйнувши глузливим усміхом, жартівник нарешті зник за дверима. Проте варто було зачинитися броньованим стулкам, як Лука відчув, що ладен зносити які завгодно вибрики, аби тільки не лишатися на самоті з «голуб’ятнею». Це був склеп, проте склеп, який жив і дихав, і, здавалося, от-от почне ворушитися.

Зрештою хлопець забрався з ногами у просиджене крісло, передбачливо прилаштоване спинкою до стіни, і завмер, прислухаючись.

* * *

— Випий іще, дівчинко, — каже він. — Заспокойся.

Голос його м’який та теплий, неначе пухова ковдра. Таким голосом добре затулитися від негараздів, від божевілля, лихої маячні останніх днів. Уже ніби й зараз усе чується крізь щільну завісу, та і бачиться не так, щоби добре.

— Пий-пий… тобі треба.

Він знає, як краще, і вона слухняно підносить велику татову чашку з гірким гарячим питвом.

Смаку майже не чується. Він киває, дивиться уважно.

— Розповідай.

Їй неприємно повертатись у той вечір, коли м’які подушки та ароматні куріння змінилися раптом холодним подвір’ям та пригорщами гарячої золи, що її вітер кидав у засліплені спалахом очі. Їй сказали потім, що їй здалося, що їй примарилось, що то просто була пожежа… але що могло горіти на порожнім брукованім дворі? Їй не хочеться повертатись, але вона мусить, вона знає — це важливо.

Вона бачила не так уже й багато. Але одного їй не забути — чоловіка в чорному з криваво-червоною іскрою в оці. Чудовисько! Це він, він — убивця!

Він переслідував її, допитував у поліцейському відділку! Добре, що в неї є друзі, які визволили її з того страшного місця! Вони мусять її захистити, раптом він і далі полюватиме за нею!

— Нема чого боятись… — киває гість.

Певна річ, адже він знає, як знищити потвору!

— Що ти розказала йому?

Дівчина випростовує руку за чашкою, проте знаходить її не відразу. Вона втомилася, їй недобре. Треба лягти…

— Що ти їм сказала?!

Не можна відмовити. Це важливо. Не можна брехати, просто не вийде, ніяк не вийде. Вона розповість все, і він покарає убивцю. А щодо допиту, то нічого вона й не сказала. Прокляла, пообіцяла кару! Явір повернеться і помститься, страшно помститься за свою смерть!

— Все? Ти нічого більше не сказала? Припустімо, про те, як саме йому належить повернутися? Добре подумай!

Та що там! Ні, ніколи! Вона ні слова не сказала би вбивцям!

— Добре.

Він підводиться, дивиться на неї ласкаво.

— Відпочивай. Все буде гаразд.

Він іде! Не треба, не йдіть!

Їй не хочеться лишатись самій, після всього, що випало на її долю. Їй страшно — раптом чудовисько знайде її? Проте гість прощається. Але завтра, завтра він обов’язково до неї прийде. І він поверне їй Явора. Все буде гаразд.

Двері зачиняються, і дівчина залишається на самоті. Похитуючись, вона підходить із чашкою до вікна. Надворі порожньо і навдивовижу ясно — давно вже не сходило над містом таких величезних зір. Тихо відлунюють вулицею нерівні кроки спізнілого п’янички; неподалік, у Костьолі Всіх Святих поважно бамкає великий мідний дзвін.

Вона довго стоїть коло вікна, начебто боячись обернутися. А коли нарешті обертається, вловивши несподіваний звук, то переконується, що боялася не дарма. В кімнаті темно, проте обрис стороннього чітко малюється проти сяйва зірок.

— Явір?

Мовчить. Одним поривом приходить розуміння — він таки знайшов її, чудовисько, котрого боялась найбільше. Слід би тікати, але її зненацька охоплює млосна неміч, така, що чашка вислизає з рук.

За дзенькотом розбитого скла звук пострілу майже нечутний.

* * *

Сонце сьогодні немовби сказилося: воно сяяло гаряче й нещадно, розбиваючись на тисячі сліпучих уламків у вікнах, бризках фонтана, шпилях, окулярах та золотавих сурмах. Сонце немовби поклало собі за мету покарати того, хто зневажив ним, і Лука відчував себе покараним, мружачись та перечіпаючись зосліпу через приступки, ятки та чужі ноги. Треба ж таке — лише тиждень праці в Нічному Магістраті, і він уже забув, як виглядає сонце погідного дня. Низка світанків та смеркань та сон за щільно запнутими фіранками — ось, що він дістав в обмін на сонячні полудні. І хоч би сну того було вдосталь, але де там…

Позіхаючи, Лука роззирнувся. І за яким це лихом він попнувся на Ринкову площу? Ага, ну звісно, нагадати собі, на що схоже місто вдень. І хто ж мусив знати, що звична суботня прохідка обернеться ярмарковим натовпом, ятками з крамом, штовханням і галасом, а також дешевим вином і смаженим сиром?

Останні два чинники мали свої переваги, отож Лука вирішив компенсувати собі втрати від штурханини. Взявши фігурний, апетитно підсмажений кавалочок та пластиковий кухлик червоного, він вибрався на приступку ратуші, аби звідти дозвільно спозирати ярмаркові веселощі. Опісля нічного чергування в «голуб’ятні», посиденьки на сонечку та споглядання жвавої колотнечі виявилися несподівано приємними.

Поблизу була зібрана невеличка сцена, звідки линули танечні наспіви навперемін з офіційною балаканиною. З останньої випливало, що ярмарок має благодійний характер, і гроші, зібрані з нього, підуть у фонд підтримки сиротинців Замії Ольжич. Якась жіночка, ймовірно, сама панія Ольжич, говорила щось із дивовижним для її віку юнацьким запалом. Інтонації бадьорили, хоча до змісту, очевидячки, ніхто не дослухався.

— Слухай, брате, а де ти брав вино? — смикнув Луку хтось поряд.

Обернувшись, він зобачив худенького, але серйозно кудлатого молодика з гітарою та величезним наплічником. Лука показав йому зручний шлях до діжки, і невдовзі кудлатий повернувся з великим кухлем.

— А ти не знаєш, брате, де тут можна вписатися на ніч? — відсьорбнувши вина, безпосередньо поцікавився він.

— Ти звідки такий взявся? — усміхнувся Лука. — Вчитися приїхав?

Той заперечливо хитнув патлами і гордовито напнувся.

— Ні! Мене на фестиваль запросили!

— Який фестиваль? — насторожився Лука.

— Ну як же? Щорічний дракувський фестиваль Студентської Пісеньки! Я вийшов у фінал!

Фестиваль… о, боже, — подумав Лука, — оце Фелікс радітиме!

— То що, — торочив своєї фіналіст, — як на предмет вписатися?

— Тебе як звати? — зітхнув Лука.

— Франек.

— Мене — Лука. Значить ось що, Франек… За квартал звідси є недорогий хостел. А якщо зовсім немає грошей…

Новий знайомець енергійно закивав.

— Ну то… піди до Університету — онде, високий червоний дах, — тицьнув Лука рукою з кухлем. — До речі, вони закриваються скоро, так що ворушися… Скажеш, що ти — племінник покійного професора Веделя, і нехай тобі дадуть з цього приводу ліжко в гуртожитку.

— А цей професор, що, був там велике цабе?

— Ні, — зітхнув Лука. — Просто вони йому дечим завинили… Так що знайди кафедру філософії, либонь, щось із того й вийде.

Франек радісно підскочив, напинаючи пудового наплічника.

— Спробую! Ну, побіг! Дякую, брате!

— Ну, тоді вже кузеном клич, — підморгнув Лука.

Музика примружився, а здогадавшись, про що мова, весело реготнув і ляснув Луку по плечі. По чому і справді побіг, незважаючи на свої громіздкі бебехи — Лука й не знав, що таке можливо.

Зосередившись нарешті на вині та сирі, хлопець іще з півгодинки просидів попід ратушею, тішачи око народними гуляннями. Він уже був збирався йти, коли з кишені його куртки пролунав якийсь загадковий звук — на таке деренчання були спроможні хіба старезні телефонні автомати з іржавим дзвінком. Насилу згадавши, що нова робота поблагословила його мобільним, Лука видобув це диво ворожої техніки з кишені. Що ж це могло таке трапитися просто посеред глухої е-е… днини?

— Лука, — притишено мовив зі слухавки Мар’ян, — давай до нас.

— А що сталося?

— Нарада, — скорботно зітхнув співрозмовник.

— А я вам нащо? — здивувався Лука. Досі його на такі врочисті посиденьки ніхто не кликав.

— Шеф сказав, тебе це теж стосується, — відказав Мар’ян. — І припиняй комизитись. Мене он взагалі з ліжка підняли… — на другому боці розпачливо позіхнули. — Так що давай швиденько. На тебе чекаємо.

Лука гмукнув, ховаючи слухавку. Гарно і тепло було попід ратушею, і ось нате… Змовились вони там, чи що? Бурмочучи під носа тихі прокльони, хлопець попри те хвацько торував собі дорогу крізь велелюдне торжище. Щось у голосі Мар’яна, та і в самому неочікуваному виклику неабияк його збентежило. Ще б пак — з чого, питається, може сполошитися контора, яка по обіді робить з людини купку попелу, а, повечерявши, сторожує склепи? Не інакше як прищемили хвоста душогубам! От тільки Лука не знав — радіти з цього приводу чи, краще, не слід.

Швиденько пробігаючи Братською вулицею, Лука, попри поспіх, все ж таки звернув увагу на незвичний натовп під Костьолом Всіх Святих. Люди, що зібралися до служби, гомоніли тихо і гнівно, а деякі вразливі городянки навіть похапцем витирали сльозу. Нутром відчувши, що на це є причина, і причина ця невдовзі з’ясується, Лука наддав ходу і подолав шлях, на який за нормальних обставин витратив би зі чверть години, за якихось сім хвилин.

Мар’ян зустрів його з чашкою кави в руках. Лука глузливо глипнув на нього — спати той подався раніше за нього самого, а виглядає так, ніби щойно голову схилив.

— Нарешті, — позіхнув той. — Ну, ходи.

Решта працівників Магістрату вже зібралася в невеличкій нарадній, від чого там утворилася несподівана тиснява. Ця обставина, вкупі з невиспаними та затятими обличчями задіяних, нагадувала якусь підпільну зустріч лиховісних змовників. Причім, найлиховіснішим виглядав навіть не Горган, але квестор Вітій.

Свого нинішнього начальника Лука бачив досить рідко — в день своїх перших відвідин Магістрату і ще кілька раз по тому, мигцем, дорогою зі служби та на службу. За першого спіткання він викликав у хлопця повагу, зокрема через те, що виглядав той статечно, а говорив серйозно і втомлено. Розмова була короткою, але тоді Луці здалося, що він відчув те, що стояло за словами — і бентежну увагу, і прихильну іронію.

Але зараз Вітій дивився інакше — здавалося, він насилу стримував лють, яка могла би легко рознести тут усе на друзки. Лука тихенько пробрався на вільне місце і всіявся так, аби здаватися непомітним.

— Ну отже, — з притиском мовив квестор, — тепер ми всі тут.

— Окрім Теззі, — втрутився, очевидячки, ще не цілком свідомий загрози Мар'ян.

— З ним буде окрема розмова, — зловісно пообіцяв Вітій. — Зараз, якщо ні в кого більше немає бажання мене перервати або поставити дурне запитання… Ні? Чудово. Зараз кожен з вас мені розкаже, де і як провів сьогоднішню ніч.

Бійці Магістрату перезирнулися.

— А до чого це… — почав був Фелікс.

— Дурні питання, рівно ж, як і скарги та пропозиції, — тільки після мого офіційного дозволу, — гримнув Вітій.

На Луччин подив, Мора у відповідь широко заусміхалася. Квестор осудливо зиркнув на неї, проте, здається, лють його дещо вщухла.

— Отже, я вас уважно слухаю. Давайте від старшого. Юр?

Горган незворушно повідомив, що з дванадцятої до четвертої здійснював обхід другого та третього квадрантів, після чого навідався до контори та забрався додому. Фелікс до першої був на базі, тоді обійшов перший квадрант і по тому рушив спати. Клим у свою чергу навідався в четвертий і близько п’ятої змінив Луку в «голуб’ятні». Мора просиділа всю ніч в офісі, впорядковуючи базу даних. Ювен о першій вирушив додому, де сумлінно проспав до обіду. Мар’ян нібито пішов додому о дванадцятій, проте під суворим оком начальства швидко зізнався, що замість отчого дому подався заливати горе до клубу з дівками, де і просидів до самого ранку. Тим-то він тепер позіхає, усміхнувся Лука. Сам він до п’ятої сидів у «голуб’ятні» — факт, який могла підтвердити купа народу.

Вислухавши всіх, квестор Вітій замислився на якусь хвильку.

— От кур-рва, — підсумував він.

Лука озирнувся на Мар’яна. Той принишкло медитував над кавою. Мора супилась. Клим незатишно шарпався на своєму місці, мовби пориваючись кудись бігти. Схоже, йому, на відміну від інших, було відомо, що відбувається.

— Отже, громадяни, — зітхнув Вітій, — виглядає так, що жоден з вас не має стовідсоткового алібі. Окрім хіба Луки, ну та про нього наразі не йдеться.

— Вітію, — дратівливо мовив Фелікс, — ти поясниш нам, що діється? Чи ми тут у «мафію» гуляємо?

— Пояснити? — квестор люто потер пальцями очі. — Хто б мені це пояснив… Але зараз ви мене зрозумієте. Справа в тому, що сьогодні близько другої ночі було вбито Павліну Чарну, нашого свідка у справі Шацького. Та тихо! — мусив закликати він, бо зібрання миттєво заворушилося. — Так, так, Шафраник — клінічний ідіот, це я й без вашого знаю. Він відправив її додому, нас не повідомивши і не виставивши хоч би якої охорони. І, мовби цього мало, з’ясовується, що бідолашну вбито не чимось там, а нашою кулею. Ви розумієте, колеги? Кулею з тих, що записані на озброєнні Нічного Магістрату!

На якусь мить у парадній запала цілковита тиша — не порушувана навіть диханням. Лука, як і решта, миттєво здогадався, про що мова. Напилювання з карбункула, вживане для знищення inferi, зовсім не виключало використання кулі для інших, більш практичних цілей. Зокрема, убивства свідків. Попри сумні новини, Луці приємно залоскотало у шлунку. Знав же — щось тут не так; шостим чуттям чув, третім оком бачив! І ось вони — докази!

— Попри всю мою повагу, — зітхнув Вітій, — я змушений просити тих із вас, хто має персональну зброю, прозвітувати про кількість набоїв. І не дивіться на мене — ми з Климом уже один одного перевірили; тепер ваша черга. Давайте, давайте, не стидайтеся — краще я, аніж Шафраник, який щиро любить нас усіх на купу…

Перезираючись та обурено бурмочучи, працівники Магістрату заходилися видобувати з кишень, підсумок та кобур магазини з набоями. Як із цікавістю відзначив Лука, жоден із них не наважився прийти на нагальну нараду роззброєним. І дійсно, хто ж зна іще, до чого може призвести несподіваний мозковий штурм; онде навіть Мора зграбно відстебнула від паска важкенький чохол. Останній, правда, був прикрашений стразами та емаллю, і Лука ледь не пирхнув, вчасно спохопившись та оцінивши жіночу мудрість — раптом що, чохлик легко було сплутати з модним мобільним аксесуаром.

За хвилину на стіл лягли п’ять магазинів. Витягати набої та рахувати їх, наче курчат на ринку, не було потреби — магазин мав отвір, що дозволяв оцінити його наповнення. Поки начальство уважно переглядало припаси, Горган, продовжував шукати щось у кишені. Лука примружено спостерігав за убивцею, і не даремно — в його магазині бракувало набою. Щойно цей факт з’ясувався, як решта колег звернули на проквестора збентежені погляди. Вітій здивовано звів брови.

— Юр? Ну і як ти це поясниш?

Витримавши драматичну паузу, Горган видобув з кишені останній патрон. Червона іскра гостро сяйнула на кінчику.

— Вийняв з набійника, — спокійно мовив він. — Техніка безпеки.

Вітій примружився на нього, проте суворий погляд, що так добре спрацював із Мар’яном, лишив проквестора незворушним.

— Ну гаразд, — махнув рукою квестор, — забирайте геть свої бебехи. Вважайте, що ви мене переконали. Я й не думав, чесно кажучи, підозрювати когось із вас…

— Ну, мерсі! — пробурчала Мора. — Спершу ледь не до стінки всіх рядочком, а тепер, каже, не підозрював…

— Мила моя, — зітхнув Вітій, — не про мене мова. Хіба не розумієш, що означають наші набої в руках убивці?

— Хтось хоче нас підставити! — підскочив Мар’ян.

— Хороший хлопчик, — похвалив його начальник. — І це ми повинні мати на увазі. А ще?

— Вони мають доступ до нашого озброєння, — повагом мовив Фелікс, — або навчилися виготовляти подібне.

— А це означає…

— Ой… — повідомила Мора.

— Власне, — кивнув квестор. — Це означає, що вони знають про нас та наші методи. Ті, хто прибрали з дороги Павліну Чарну, — це не прості торговці «умброю», як минулого разу. Ці люди добре поінформовані про те, хто їм протистоїть. І, як не прикро, ми знаємо про них значно менше, ніж вони — про нас. Нам невідомі ані їхні цілі, ані їхні ресурси, хоча навіть тепер можна бути певним, що їм не бракує ні рішучості, ні нахабства. Вживши саме цю кулю для вбивства, вони фактично оголосили нам з вами війну.

Фелікс тихо вилаявся.

— А Маркус про це знає? — поцікавився Клим.

— Ма-аркус… — протягнув Вітій, — про це не знає. І я скажу вам, чому.Після того випадку із Шацьким він був страшенно лютий на нас і хотів навіть перевести Магістрат на режим спостереження, як це вже сталося в інших містах. Мені насилу вдалося переконати його не робити цього от конче зараз.

Мар’ян різко цюкнув чашкою об стіл.

— Ні…

— А що означає «режим спостереження»? — вирішив з’ясувати Лука.

— Це… це означає здати зброю і ходити голим! — гнівно пояснив білявий.

Лука не зразу збагнув, до чого тут дефіляди голяка, але зрештою допетрав, що то в Мар’яна таке специфічне бачення розлуки з пістолетом.

— Це означає покинути оперативну роботу, а лише збирати інформацію і передавати її в поліцію, — переклав Ювен.

— Бачимо, як та поліція дає собі раду, — пробурчав Клим. — Остобісіли вже ті зухвалі засранці!

Квестор скривився.

— Ну годі. Отож, коли б Маркус дізнався про ту кулю, то… можете собі уявити наслідки. Я сподіваюся вирішити цей інцидент із Шафраником. Все ж таки, він відчуває за собою провину… і, можливо, кулю вдасться вилучити зі справи.

— Вітію, — стурбовано мовила Мора, — якщо Маркус довідається про ці твої маневри…

— Та нічого, я поволеньки все йому поясню. Він нормальний дядько і все зрештою зрозуміє. Проте для цього потрібен час, а щось мені підказує, що часу в нас обмаль. Тому, хлопці і дівчата, відсьогодні ніхто не ходить в обхід наодинці. Навіть ти, Горгане, і не дивись на мене, як той побитий василіск… Дам тобі до пари… ну скажімо, нашого юного інтерна.

Лука ледь не підскочив.

— Але я ж іще…

— Знаю. Але нічого не вдієш. Ось щойно Клим прийме у тебе залік, так і станеш до роботи.

Лука перевів нажаханий погляд на проквестора. Дивна річ — той навіть не думав сперечатися. Примружив лише свої гадючі очі, ніби розважуючи, в який спосіб позбутися докуки, але промовчав.

— Отже, шановні, — підсумував квестор. — Надходять скрутні часи. Вважайте, не робіть дурниць. А раптом що, стріляйте першими.

Добра порада, тоскно подумав Лука. Дурниць він уже наробив, і найбільшою з них була згода працювати в Магістраті. Нехай він, зрештою, дізнається ту правду, котрою принадив його проквестор, та, схоже, вона дістанеться йому не задурно.

SICINNIUM

To що, всі вже тут? Один, два, п’ять… Ох, ну що ж це діється, де ж це мені конкурувати зі свіжим пивом? Ну, всі начебто. Гаразд, давайте трохи розтрясемо наслідки цієї наглої дегустації і пройдемо, ага, погойдуючись, довкіл нашого славного Ринку.

Друга найвища споруда площі — це, як ми бачимо отут-во, костьол Діви Марії, чільна наша святиня. Побудований він у п’ятнадцятому столітті ще за короля Авеля. Як ви можете бачити, вежі костьолу різні, і, кажуть, сталося таке через категоричну незгоду в архітектурних уподобаннях короля та королеви. Після чергової сварки вони дали архітекторові протилежні вказівки, і той, роздратований тривалими баталіями, звів одну з веж у готичному стилі, другу — в ренесансному. Отакий-от вийшов гімн подружній злагоді.

За старих часів у цьому костьолі молилася міська шляхта та багаті міщани, тож на місце старця коло входу завжди був захмарно-високий конкурс. Втім, існував інший спосіб потрапити попід стіни костьолу — здійснити, приміром, крадіжку, вилаятись у церкві чи вчинити адюльтер. Бачите кайдани при вході — ось тут і лишали злочинців прикутими усім на радість. То що, любі гості, чи всі з вас вірні своєму подружжю? Ага, отож! Як-то кажуть, люби свого ближнього, але тишком-тишком…

Так, тепер розвертаємось і бачимо навпроти костьолу гарний будинок з чортами. Тут у нас засідає нинішня міська рада. З чортами, громадяни, це фігурально мовлячи. А хоча… Про цей будинок здавна ходили лихі чутки — справа в тім, що побудовано його на місці цвинтаря. Коло костьолу завжди, як передбачає традиція, закладався цвинтар. Проте за нових часів керівництво міста вирішило, що цвинтар псує краєвид, і перенесло його за міську браму. А замість нього побудувало собі нову та простору міську управу. Кажуть, що прикрасивши будинок чортами, архітектор у таких спосіб висловив свою лояльність до керівництва.

Йдемо далі. Зверніть увагу — цей будинок має назву «Під відтятою головою». В ньому в п’ятнадцятому столітті проживав міський суддя, схильний до вольових рішень, хоча, кажуть, плакав за кожним страченим, як за рідним сином. Поряд — кам’яниця «Під золотим місяцем», тут, як свідчать легенди, жив королівський алхімік Войцех Парний. Судячи з того, що тут тепер міститься банк, яким володіє магнат з таким же прізвищем, можна припустити, що пан Войцех приховав від корони котрийсь зі своїх патентів… А це ось — дім «Під козлами»; тут, у художньому салоні панни Ксяженки, збиралася міська інтелігенція. Чого «Під козлами»? Ну, самі робіть висновки, панове… Там і зараз, до речі, проводяться всілякі митецькі презентації — з поваги до традиції, не інакше…

Біля виходу з площі бачимо невеличкий фонтан з бронзовою фігуркою студента. «Бідний Жак» називають його городяни, хоча, судячи з кухля пива в руці та молодецьки задертого берета, ведеться йому не так і погано. Е, куди це ви — брататися зі студентом? Ану припиніть, фонтан тут не для купання! Ах, монетку кинути…

Зверніть увагу, шановні, ну, тобто ті, хто ще не хлюпається у фонтані, на підпис під фігурою: Mortuus in anima qui nec vivit nec lascivit, що значить «у того мертва душа, хто не живе і не жадає». Студентська нібито мудрість, але скажіть, що не так!

LAUDATIO. PARS IV

Віднедавна безсоння набуло для нього нового значення. Якщо колись він, бувало, не міг заснути, потерпаючи від новин та сподівань, то нині поринав у сон невідхильно та швидко, немов потопельник — у темні води. Зате раніше, відмучившись, він бачив сни, ясні та химерні, наче авторське кіно, і в тому мав неабияку втіху. Тепер же… тепер не було нічого — лише безвидна пітьма, що належить мертвим. Він би навіть боявся засинати. Коли б лише міг боятися.

І попри все це, сьогодні він бачив сон. Жодного сумніву — це був-таки сон, достобіса яскраве сновиддя, реальне настільки, що, прокидаючись, він перетнув усі дев’ять кіл пекла, доки згадав, хто він є і який нині рік. Може, слід було радше назвати цей сон спогадом — так безжально точно було відтворено кожен порух задіяних, кожне слово і погляд… Та коли й так, то чому це відбулося саме зараз? До чого це? За що?

Не сказати б, що він забув ті події. Ні, все це певною мірою втратило значення, але з пам’яттю у нього було все гаразд. Проте зараз йому вернулися не лише події, але й тодішні почуття, яскраві надміру, що аж нинішня нечулість здається йому справжнім благословенням.

Сівши на ліжку, Юр Горган обхоплює чоло долонями. Від забутих уже потерпань голова зненацька іде обертом і болісним корчем заходиться серце. Чи міг він тоді вчинити інакше? Міг! Та певна річ! Коли б лише розважив, як слід, якби тільки мав на те хоч би одну коротку мить! Він би кинув зброю, він би дозволив їй стріляти, і тільки якийсь прикрий інстинкт змусив діяти так, як безліч разів до того — рятувати своє життя. Так, авжеж… Ніби це йому чимось зарадило.

Збентежений, він підводиться, аби глянути на годинник. Вечір. Вже однаково треба вставати. В сірім мареві сутінок він робить кілька кроків до тьмяного люстра на стіні, навпомацки знаходить кейс із лінзою, звично вбирає її і дивиться примружено… І що він думав побачити? Все як завжди. Хіба… хіба тільки його холодна зірка світить сьогодні якось смикано, припасовуючись ніби до нерівного серцебиття. Що б це мало значити?

Якусь хвильку він непорушно дивиться у дзеркало, розважуючи варіанти. Щось віднині повинно змінитись, і, з того, що йому відомо, це щось матиме для нього, врешті-решт, фатальні наслідки. Та коли й так, нема особливо за чим шкодувати.

Під його пильним поглядом світло набуває звичної рівноваги. І чого, питається, було жахатися звичайного сну? Дурниця, та й по тому. В нього є інші справи та зобов’язання, хоч і на ті йому, здебільшого, начхати… Але коли хтось і повинен нині вийти на вулиці, аби боронити перехожих від невпокоєних відчайдух, то нехай вже це буде їхній старий знайомець. «Pro fidelibus defunctis» піднімали чарку його попередники, тобто «за чесних мерців». Хіба хтось подбає про їхні чесноти краще за нього?

* * *

— То що, готовий?

«Звичайно, ні», — хотів відказати Лука, але замість того скочив з місця, перекинувши стілець. Летючі меблі, втім, вдалося втримати, чого ніяк не скажеш про поквапність реакцій. Мар’ян, який потай спостерігав за колегою, проте, не спішив глузувати, хіба кивнув підбадьорливо. Луці й правда потрібна була підтримка — бо іти оце зараз на вулицю, сам на сам з Горгоною… брр. Хіба можна бути готовим до такого?

Проквестор теж ніяк не відзначив Луччину реакцію, хіба зиркнув скоса на його вбрання.

— Ти збираєшся виходити в цьому?

А що не так з його курткою? — здивувався Лука. Досі нібито ніхто не скаржився.

— Змійки, резинки, заклепки… — у відповідь на Луччин подив зневажливо проказав проквестор. — Як довго ти будеш у тому порпатися, доки дістанеш зброю?

— Ну… е-е… ніхто ж мене не попередив! — спромігся Лука.

— Про що? Про те, що є на світі така штука, як логіка? — стенув плечима Горган, розвертаючись та крокуючи геть.

Лука розгубився на мить. Що це? Розчарований у потенційнім напарнику, проквестор надумав дати йому спокій? Оце було би гарно! Проте ні — ставши в дверях, Горган кивком покликав його за собою. Розпачливо роззирнувшись, Лука потупцяв за ним.

На його подив, керівництво, спинившись у передпокої коло шафки з одягом, зиркнуло на нього, немовби приміряючись. Потім, надумавши щось, прочинило дверцята та видобуло на світ Божий довгий темний піджак. Лука пригадав, що вже бачив його, якраз того вечора, коли їхній загін ходив ловити Шацького. Це ж у ньому, либонь, виходив проквестор супроти inferi… Лука здригнувся, припустивши, що на піджаку ще й досі могли затриматися частки попелу. Людського попелу, як не крути.

— Трохи задовгий, — повідомив Горган, мовби й не помічаючи Луччиних вагань. — Та нехай буде, на перший раз.

Хлопець, проте, не спішив вбирати піджака — мовби річ, яку носив убивця, могла накласти на нього якусь ганебну відзнаку. Майже несвідомо Лука обтрусив поли пропонованої одежі і, почувши тихе гмукання, здивовано підвів погляд. Горган не посміхався, ні, цю криву гримасу і вищиром достоту не назвеш…

— Вважаєш мене за ката, еге? Гадаєш, вони такі вже безборонні?

І тут проквестор зробив дивну річ — запхнувши долоню у рукав піджака, повернув його до світла, мовби пропонуючи поглянути на пляму. Але мова була, звісно, не про те. Рукав, просто під згином плеча, містив невеличку наскрізну дірку.

— А хіба Шацький стріляв? — сторопів Лука.

— Можеш вважати, що це він так плюнув, — запропонував проквестор. — Ну все, ходімо.

Лука похапцем скинув куртку і напнув дірявого піджака, заприсягшись собі завтра ж прийти у власному. Не застібаючись, перевірив, чи легко ходить щойно видана зброя у поясній кобурі. Пола піджака виявилася добре припасованою до справи — під руки не пхалась, але й не відлітала за найменшого поруху завдяки важкенькій ручці у правій кишені. Логіка, значить? Гаразд, будьмо знайомі.

Знуджено відзначивши Луччині маніпуляції, Горган кивнув на двері. Не маючи наразі іншого вибору, хлопець рушив за ним.

Проквестор крокував вулицею швидко і зосереджено, тож розмови, схоже, не передбачалося. Луку це влаштовувало, бо він і гадки не мав, про що йому говорити з убивцею. Мимохіть подумалося про еволюцію його взаємин із Горганом — якщо лише можна було говорити про якісь людські взаємини в їхньому випадку. Два роки він боявся його і ненавидів, плекаючи плани про помсту. Тепер… тепер він і знати не знає, що йому думати. Навряд чи є сенс винуватити його у смерті батька — це було прикро, але, схоже, правда. Однак, попри те, проквестор залишався особою таємничою та лихою — от, приміром, цілком вірогідною виглядала його участь у вбивстві тої дівчини-свідка.

А чом би й ні, власне? Зважаючи на ймовірне, але не визнане, знайомство Горгана із Шацьким, дівчина могла би на допиті розказати щось для нього небажане. Цікаво, що? Надто мало інформації, мусив визнати Лука. Хоча незворушний та суворий Горган був спроможний на будь-яке лиходійство. Онде навіть проти inferi вийшов з холодним серцем і не здригнувся ж навіть, коли той заледве його не підстрелив! Легка вентиляція в правому рукаві неминуче нагадувала про цей істотний факт. Як і про те, що нині Лука наражає себе на точно таку ж небезпеку, і слід було би краще розуміти, звідки чекати біди.

— А… гм… а на що мені звертати увагу? — наздоганяючи проквестора, що ішов трохи попереду, наважився запитати Лука.

Той спинився та роззирнувся дещо здивовано, мовби цілком забувши, що має ниньки компанію. Тоді тяжко зітхнув.

— Inferi, переважно, — самітники, — неохоче пояснив він. — Самотні хижаки. Пришвидшена реакція, уважний погляд, характерні пружні рухи. Звертай увагу, коли хтось іде наодинці або поводиться неадекватно. Але передусім, звичайно, позирай через лінзу. Бачиш підозрілий об’єкт — говориш мені. І жодних зайвих рухів. Ясно?

— Угу.

Луці зовсім не все було ясно, та він вирішив не сперечатися. «Неадекватно» — на диво чіткий критерій… Взявши його на озброєння, слід було би в’язати кожного другого, починаючи від самого проквестора. Проте Лука заходився сумлінно відстежувати «підозрілих», уважно позираючи довкіл.

Невдовзі службовий шпацир вивів їх на Цукерну, де навіть о нічній порі духмяніло корицею та шоколадом. Межи численних кав’ярень, сповнених світла та золотих вензелів, сновигали пишні дами з енергійними кавалерами; навздогін їм линуло кришталеве дзеленькання та легковажний джаз. Примружившись, Лука намагався розгледіти ворожі обриси, проте даремно — цю вулицю, повну життєствердних ароматів та гормонів радості, можна було назвати, либонь, найщасливішою в усьому місті.

Але от, звернувши на Дорміана та пірнувши крізь Болотну Браму, Лука та проквестор опинилися в цілком інакшому світі. Тут, у парку за міськими мурами, панував вологий морок та галчаче ґелґотіння. Охочих гуляти тут, межи зеленавих ліхтарів та вікових дерев, було, очевидячки, небагато; «Платани», як звався цей парк, були місцем темним та вадким, що принаджувало ночами всілякий сумнівний люд.

Горган певний час ішов Платанами мовчки, хіба кинувши на супутника один-два примружені погляди. Луці ставало дедалі незатишніше — як од відлюдного місця, так і від поводження проквестора. Той щось задумав, певна річ, і навряд чи цей задум передбачав для магістратського інтерна приємні враження від прогулянки.

Нарешті Горган спинився й обернувся до Луки, блимнувши червоним оком. Навколо — нікого, лише шурхіт верховіття та шарудіння пса-приблуди в купі сухого листя.

— Тепер, — сухо сказав проквестор, — ти дістанеш зброю і застрелиш цього собаку.

Лука сторопів.

— Навіщо?

Горган глянув на нього пильно й несхвально.

— Три причини. Перша: ти — мій підлеглий і повинен робити, що я скажу. Друга: подивимось, як добре ти стріляєш. І третя: пес — це лише пес. Але якщо ти завагаєшся зараз, я не зможу довірити тобі свою спину в разі збройної сутички. Все ясно? Ну то давай, ворушися.

Лука знехотя дістав пістолет. Вимога Горгана була цілком вмотивованою, але… але забрати чуже життя, нехай навіть собаки, просто заради тренування? Одна річ — стріляти, захищаючи себе, чи, нехай вже там, ближнього, і цілком інша — зробити убивство звичкою, вихованим рефлексом… Адже ж цього нібито хоче від нього проквестор?

Хлопець ковтнув слину. Ну а що буде, коли він відмовиться?

Горган уважно спостерігав за ним — злостива, цинічна потвора… Адже ж знає, що для Луки підступити зараз означає розпрощатись із Магістратом. А може, якраз цього він і прагне? Прагне позбутися доскіпливого приблуди? Оце вже ні…

Закусивши губу, Лука смикнув затвором і підніс зброю. Пес — темна тінь проти старого муру — мовби відчувши небезпеку, підвів погляд і загарчав. Примружившись, хлопець зловив оком мушку у розрізі цілика. Тримаючи руків’я у натренований Климом спосіб, він подужав зрештою нервову дрож; цього разу він не схибить…

— Досить, — мовив проквестор.

— Що? — розгубився Лука.

— Опусти зброю.

Лука рвучко глипнув на Горгана.

— Досить того, що ти був готовий стріляти. Запам’ятай це відчуття.

Хлопець повагався. Що, оце і все? На його подив, повернути зброю до кобури було значно важче, аніж дістати. Лука востаннє зиркнув на пса вздовж дула пістолета…

І раптом гримнув постріл.

— Я ж сказав, не стріляти! — дратівливо мовив проквестор.

Лука ошелешено зиркнув на свою зброю.

— Це не я!

Горган пропік його нестямним поглядом. Тоді блискавично вихопив свого пістолета і крутнувся довкіл. У парковій тиші пролунав звук чиїхось поквапних кроків.

Проквестор рвонув з місця, кинувши напарникові глухе «за мною». Лука, не вагаючись, побіг назирцем. Йому лишалося радіти, що Горган біг попереду, на слух знаходячи наскрізний шлях межи паркових алей; залишалося хіба не відставати. Хлопцеві не було коли особливо роздумувати над причинами подій, та одне не вимагало роздумів — хтось, очевидячки, намагався вполювати котрогось із них з проквестором. Усвідомлення цього факту додало снаги, і Луці вдалося подолати чималий відрізок бігцем, не випускаючи Горгана з виду. Хоча той, все ж таки, випередив його на добрий десяток метрів.

Зненацька проквестор спинився, і Луці довелося спішно гальмувати, аби не наскочити на нього. Горган застережливо звів ліву долоню.

Зазирнувши через його плече, Лука побачив, що вони вийшли до старої Кінської Брами, до котрої колись завозили до міста фураж та всілякий реманент. Нині брамою ніхто не користався, дорога була занедбана, і довкіл воріт буяли чагарі. Проте зловмисник, очевидячки, пробіг саме тут — досі чути було шерех жорстви поза широким муром. То чому ж тоді Горган спинився?!

Ступивши ближче, Лука побачив, що той люто мружиться, позираючи на стіни.

— Що? — пошепки запитав він.

— Бійниці, — одними губами відказав проквестор.

Лука рвучко зиркнув на мури. Справді, варто було їм ступити на відкритий майданчик при брамі, і той, хто — теоретично — ховається на галереї понад брамою, зможе без перешкод їх тут-таки і порішити. Хлопець уважно глянув на бійниці над брамою; тоді примружив око і глянув через лінзу. Ледь помітний червоний відсвіт сповістив йому, що Горган таки мав рацію. Отак і не знаєш, де тобі придасться знання середньовічної фортифікації!

— Назад, — звелів проквестор.

Лука слухняно позадкував, відчуваючи, як серце калатає йому аж десь попід горлом. Попри те, що ніхто їх не переслідував, він опустив пістолета тільки тоді, коли попереду засяяли гостинні вогні вулиці Святого Дорміана.

* * *

Вислухавши лаконічну розповідь проквестора, Мора зазбиралася геть. Вітій глянув на неї нібито шкодуючи, але вона добре знала — коли ці двоє сідають креслити свої стратегічні схеми, все інше втрачає для них будь-яке значення. Мора терпляче ставилася до забаганок керівництва, проте нині, з огляду на бентежну природу новин, вона б радше лишилася — нехай навіть просто посидіти поруч із тими, хто поділяє загрозу.

Втім, вийшовши з кабінету, Мора відразу ж упевнилась, що вчинила правильно. Коло вікна, малюючи пальцем візерунки по шибі, самотньо сидів залишений напризволяще Лука — а це ж власне в його товаристві Горган і приніс до Магістрату свої лихі вісті. Оце вже пощастило хлопцю — заледве не втрапити в засідку на першому ж таки обході! Істерики з цього приводу нібито не спостерігається, і це вже добре, як на перший раз.

Почувши її кроки, хлопець підстрибнув і, обсмикнувшись, ніяково заусміхався. Чи справа в проквесторовім піджаку, чи ще в чому, але нині Лука виглядав старше та серйозніше, аніж за перших відвідин.

— Хочу вийти звідси на півгодинки, — повідомила Мора. — Складеш мені компанію?

Лука ошелешено кліпнув очима.

— Я? Звичайно. З приємністю. А що начальство скаже?

— Начальство? — Мора лукаво заусміхалась. — Хіба похвалить, що не дозволив мені йти самій.

Хлопець скочив з місця, наче дитячий м’ячик. Оце його вона щойно назвала старшим? Примарилось, либонь, не інакше…

— Куди йдемо?

— Тут кав’ярня є неподалік. У них гарячий шоколад непоганий.

— А вони відкриті в такий час?

Який це час? А, друга ночі… Хе, теж іще — «час»!

— Аякже. Ну, ходи.

«Чароварня» часто ставала їхнім філіалом, тож власники давно вже звикли до Магістратських вігілій і не намагалися випхати гостей, щойно надійде північ. Насправді, вони невдовзі переконалися, що в університетському місті цілодобова робота кав’ярні — не такий вже і нонсенс. До того ж, у них справді був непоганий шоколад, а ще — кумедний звичай перебирати офіціанток у мальовничих середньовічних відьом. Витріщивши очі на тутешніх красунь, Лука тихо захихотів.

— Що?

— Хто б це міг уявити, що співробітники інквізиторіату ходитимуть колись на каву до відьомського кублища?

Мора заусміхалася. Справді… Якось недогледіли дракувські панотці!

— Вам чого замовити?

— Та я сама…

— Дозвольте мені!

Боже, ще і дивиться благально…

— Гаразд. Мені шоколаду з ромом та горіхами.

Хлопець одразу ж скочив і побіг до шинкваса, боячись нібито, що вона передумає. Знав би він, наскільки кумедно це виглядає…

Ну от. Саме те, чого їй праглося. З білим ромом. Краса!

Дозволивши собі хвилинку блаженного зосередження на філіжанці шоколаду, Мора зрештою зітхнула, свідома своїх нелегких обов’язків.

— Хотіла тебе розпитати, — розпочала вона. — Про твій перший бойовий досвід.

Лука пирхнув.

— Це коли назвати бойовим досвідом стометрівку парком та полювання на песиків…

— A-а, песики… — Мора заусміхалась. — Ну то це ще нічого. Коли я починала свою роботу в Магістраті, Вітій повів мене до трупарки, асистувати криміналістам під час розтину…

Хлопець нажахано витріщився на неї.

— Навіщо?

— Аби вилікувати від співчуття до inferi. Секунда вагання під час обходу…

— Обходу?! А хіба ви — теж?..

— Уже ні, — зітхнула вона.

— Бо небезпечно?

— Еге. Небезпечно. З’ясувалося, що мені протипоказаний вогневий контакт. В мене, як би це… клямка падає. Неконтрольована агресія, як реакція на стрес.

Лука нерішуче усміхнувся.

— То мені, значить, не варто вас гнівити?

Вона тихо розсміялась.

— Не варто. Я ж велика страхопуда насправді і можу з переляку порішити купу безневинного люду.

— Ага, від страху будь-що зробиш, — знітився Лука. — Це тільки Горган ваш нічого не боїться.

Мора відставила чашку з недопитим шоколадом. Так… на це слід було чекати.

— Горган — це окрема історія.

— Історія, котрої я не знаю, — підхопив хлопець. — І от вам не здається, що мені, як особі, що змушена працювати із ним поряд, придалось би трохи більше інформації?

— Якої, приміром? — приречено зітхнула вона.

Лука насупився, роздумуючи. Ну звісно, не так і просто сформулювати, що тебе непокоїть у разі такої химерної фігури. Вона і сама, коли вже на те, не могла пояснити собі відчуття якогось протесту та відторгнення, яке часом виникало у товаристві першого проквестора. З того, що вона знала, ніхто в Магістраті не плекав до нього теплих почуттів, хоча Горган, у принципі, нічого лихого нікому не заподіяв.

— От скажімо… — спромігся нарешті Лука. — Виглядає так, що той був раніше знайомий із Шацьким. А тільки ніхто чомусь на це не зважає. Може, коли так, він і про убивство тої Павліни Чарної знає більше, ніж каже?

Мора зітхнула.

— Коли вони і були знайомі, то це було давно, ще до того, як я прийшла до Магістрату. Не уявляю собі, що в них могло бути спільного. Шацький міг знати його… заочно, чи що.

— Коли навіть так, то — звідки?

— А сам ти як гадаєш?

Хлопець примружився, і Мора ледь не здригнулася — цей вираз суворого зосередження виглядав навдивовижу знайомим. А втім, обсмикнулася вона, годі вже бачити в кожному стрічному Вітієві риси!

— Мені здається, — стиха проказав Лука, — що в цій справі є якась суперечність. Ось дивіться самі: Шацький — нібито жертва вживання «умбри», так? Проте він знає більше, ніж належить знати жертві — про Горгана, про Магістрат, про те, що на нього там чекає… Так виглядає, ніби жертва є водночас і спільником злочинного задуму.

Мора кивнула.

— І що ж це значить, на твою думку? — поцікавилась вона.

— Це значить, — криво посміхнувся він, — значить, що мені ще не все відомо про діяльність Магістрату.

Вона повагалась якусь мить, перш ніж відповісти.

— Так. Не все.

* * *

Наглядач легко повернув величезного ключа, і присадкуваті дубові двері межи другим та третім прольотами ратушної вежі, повсякчасно зачинені для відвідувачів, поволі прочинилися.

Його гість, який щойно по тривній вечері подолав понад сімдесят різновисоких сходинок, спинився, тяжко відсапуючись. Наглядач, і сам не юнак, посміхнувся зловтішно, радіючи з того, що темрява приховує його лице. Помучити партнера, довести йому його слабкість — таке ніколи не завадить.

Намацавши вмикача при вході, господар запалив світло — доволі тьмяне та бліде, адже, попри щільно стулені віконниці, слід було дбати про те, щоб ніхто ззовні того світла не добачив. Досить уже одного знаттєлюба, котрого довелося спішно спроваджувати звідси, і то — минаючи сходи. Прикра історія, але нема ради…

Зараз, проте, і притишеного світла вдосталь, аби вихопити з пітьми просторе приміщення, чиї нетиньковані стіни прикрашені найрізноманітнішим збіжжям — книги, порохняві скрині, вицвілі полотна, а поряд з тим — ручної роботи лялька, уламки якогось механізму і навіть електрогітара.

Гість зробив кілька кроків вздовж полиць. Гмукнув скептично.

— Це… те, про що ми говорили?

Наглядач кивнув, пестливо торкнувшись невеличкої подушки, котру прикрашало барвисто вишите твердження «Vita somnium est».^[4]

— Моя скромна колекція. Я розраховую поповнити її щойно по успішнім завершенні нашого рейду.

Гість гойднувся на підборах. Лице його і далі не являло оптимізму.

— Розумію… Але ж і ви зрозумійте — мені важко повірити, що все це… реально. Доки своїми очима не побачу — цю, як ви кажете, трансплантацію…

Наглядач тяжко зітхнув.

— Це реально. Повірте мені. Це вже працює.

— У випадку з анімулами — так, — гість насупився, киваючи на полиці. — Але цей мотлох?

Господар силувано усміхнувся, гамуючи лють. Доки? Доки йому мати до діла з нахабними неотесами?

— Вважайте собі, як знаєте, але я від своїх вимог не відступатиму. Коли вам надалі цікавий вихід на потрібних людей…

— Та я ж не кажу, що відмовляюся, — поспішив запевнити його гість. — Зрештою, нічого складного в операції я не бачу. Дістанете своє — і хоч до серця його туліть. Лише, Наглядачу, мені потрібна ваша санкція на відстріл супротивника. Ви не хочете галасу — це мені зрозуміло. Але я не хочу, щоб операція зірвалася через вашу надмірну делікатність!

Господар вежі заусміхався.

— Та хіба ж я проти? Тільки вважайте, друже мій, у Магістраті теж працюють зовсім не діти. Ця ваша остання засідка…

— Засідка? — позірно здивувався гість.

— Та годі! За кого ви мене маєте? Так от… Дозвольте назвати вашу ініціативу… гм, непродуманою. Вам не вдалося позбутися ворога — навпаки, тепер вони будуть обережніші.

Гість паскудно розсміявся.

— А ви мене за кого тримаєте, га? Коли вважаєте, що їм зарадить їхня обережність?

* * *

— Мар’яне, а хто такий Теззі?

Білявий, який досі легковажно гойдався на стільці під притишене воркотання радіоприймача, завмер, вхопившись за стільницю. Глянув заледве не вороже.

— А ти звідки знаєш?

Лука хитро усміхнувся.

— Ти сам сказав. Тоді, під час наради. Мовляв, всі зійшлися, окрім нього.

Мар’ян знічено роззирнувся.

— Ну отак… Оце не виспишся і верзеш казна-що. А знаєш, у тому клубі, де я був напередодні, можна замовити стриптиз в окрему кімнату… І от, уяви, заходять — одна у весільній сукні, а на другій — фрак…

— Мар’яне, та не забивай мені баки! — обурився Лука. — Це мені, між іншим, Мора сказала, щоб ти мене з Теззі познайомив.

— Та ну?

Білявий озирнувся, і Мора, усміхаючись, кивнула йому з-за свого монітора. Мар’ян стенув плечима.

— Ну, коли так… Мені однаково чекати, доки Фелікс папірці свої розгребе…

Фелікс, похований межи кількох товстелезних папок, пробурчав щось несхвальне про гультяїв на нероб, які тільки на те й спроможні, що швендяти брудними борделями.

— Нічого не брудними! — обурився білявий. — Та за такі гроші…

— Мар’яне, не сварися, — поквапився втрутитися Лука. — Давай ти краще пообіцяєш Феліксу, що другий раз підеш пиячити до філармонії!

Білявий радісно пирхнув.

— Нє, до органного залу!

— Та ідіть вже звідси! — визвірився Фелікс.

Мар’ян охоче скочив з місця, прямуючи до виходу та закликаючи колегу за собою. Лука, не гаючи часу, рушив за ним; насправді, коли б знати дорогу, то він біг би поперед нього — так мордувала його невдоволена звідучора цікавість. Мора і словом не обмовилась про зміст досі прихованих від нього знань, і хлопець за пів безсонного дня встиг вигадати собі чергову лиховісну змову, де фігурували криваві злодійства та невпокоєні мерці. Попри подібні жахіття, Луччина нинішня нетерплячка мала досить-таки радісний характер — так, очевидячки, почала позначатися на ньому специфіка професії.

— Агов, Мар’яне, — покликав він свого проводиря, який навскоки долав магістратські сходи. — А чого в того гостя таке дивне ім’я? Ну, «Теззі» — це що таке?

Мар’ян захихотів.

— То ти ще дивних імен не чув. «Теззі» — це скорочення. Насправді його звати Тезаурус. Тезаурус Велько.

— А чого, симпатично… — ошелешено мовив Лука. — І головне, не сплутаєш ні з ким.

— Це то-очно, — саркастично протягнув Мар’ян.

Вискочивши надвір, білявий швидко роззирнувся, тоді кинув хитрий погляд на свого супутника і, зрештою, зробив знак переходити вулицю навскіс. Щойно за вигином вулиці хлопці опинилися біля входу до університетського архіву — кам’яної арки під опікою сови та грифона.

— Нам сюди? — здивувався Лука.

Замість відповіді Мар’ян смикнув двері, пропускаючи колегу досередини. За хвильку вони занурились до болісно знайомого Луці довкілля — просякнутого порохом повітря старого Університету, замкненого в рипкий паркет та повсякчасно холодні мури. Втім, була тут і незначна відмінність — коридором бігла зелена доріжка, а до носа пхався солодкавий запах старого паперу. Архів… Цікаво, що саме забули тут Магістратські душогуби?

Назустріч їм з-за столу підвівся охоронець, проте Мар’янове «ми до Теззі» його нібито влаштувало. Цього разу білявий повів свого супутника не на горище, а до підвалу. Щоправда на дверях, які їм довелося проминути, містилася табличка «Керівник відділу каталогізації», а щойно за ними починалися сходи вниз. Помітно було, що тут всіляко дбали про безпеку; щойно хлопці спустилися сходами, їхній шлях перепинили металеві двері з ґратованим віконечком. Мар’ян нахабно загрюкав по них кулаком.

Якийсь час нічого не відбувалося, і Лука подумав був, що знайомство з найбільш втаємниченим співробітником Магістрату відкладається. Проте спливла хвилина, і в темному коридорі за дверима намалювалося дивне видиво: похила постать у каптурі та темній хламиді.

— Яка скорботна справа привела вас до храму Лібітіни? — підвиваючи по-старечому, мовила постать.

Та-ак… Якщо оце — той, по кого вони прийшли, то цілком зрозуміло, чого його ховають від людей. Лука приголомшено зиркнув на Мар’яна, сподіваючись на пояснення, проте той уперто дивився в інший бік.

— Бажаєте влаштувати похорон? Замовити плакальниць? — тим часом гугняво провадив старий. — Чи, можливо, жалобну процесію у супроводі хору?

На цьому Лука не витримав наруги.

— Ага, процесію — тільки з циганами та комічними куплетами. Можна?

Постать крекнула і дрібно затрусилася. Лука не відразу збагнув, що то «служитель храму» так сміється. За мить той випростався і відкинув каптур.

— Правильно мислиш, — відказав служитель, і тут уже Лука розгледів, що той зовсім іще не старий, років, може, над сорок, з чорним волоссям, зібраним у хвіст, гачкуватим носом та лукавими зморшками в кутиках очей.

— Та відчиняй уже, Теззі, — не в силі стримати усміх, мовив Мар’ян. — Бо зараз підемо по плакальниць до сусіднього вар’єте!

— Ой ні-ні-ні, — засміявся той, відчиняючи ґрати. — Ти ж знаєш, які вони там — як не маєш своєї біди, так іще чужої наберешся…

Нарешті двері прочинилися, і господар запросив хлопців досередини.

— Тезаурус, — повідомив він, простягаючи Луці руку для привітання. — А ти — Лука Ведель? Давно хотів з тобою познайомитись. Я ж знав колись твого батька.

— Правда? — Лука аж зупинився з несподіванки.

— Правда-правда, — кивнув Теззі, зачиняючи за собою двері та рушаючи вздовж коридору. — Мене дуже цікавили його роботи, його професійний погляд на некрофілію — у філософському розумінні, певна річ… От ти не думай, що я божевільний!

— І на гадці такого не мав! — поспішив запевнити його Лука.

— Ну так, я ж бачу! Але щоб ти знав, це в нас тут і правда храм Лібітіни. Певною мірою. Ти знаєш, хто така Лібітіна?

Лука стенув плечима.

— Не рідня. Хіба що «лібідо» можу згадати.

— А! — обернувшись до нього, схвально мовив Теззі. — Дуже близько. Лібітіна — богиня похорон, що уособлювала також і смерть. А це, — він кинув на низькі дверцята, — а це в нас крипта.

Господар штовхнув двері, і за мить хлопці опинилися в просторому приміщенні, яке понад усе нагадувало музей — стелажі, скляні полиці, міцні шафки і різноманітні артефакти, справжнє значення яких було відоме лише втаємниченим.

— Крипта, — гмукнув Лука. — А де мерці?

Теззі розвів руками, охоплюючи стелажі та їхній вміст.

— А це вони і є.

Лука насупився, не знаючи, що і думати — це знову перевірка? Чи жарти, сенс яких йому годі зрозуміти? Чи — ну не правда ж? Під пильним оком господаря він зробив крок до полиць. Грубезні монографії, креслення, старовинна зброя, за можливість торкнутися якої Лука років із десять тому віддав би усю кишенькову готівку. А ще… здається, план міста: і Ринкова площа є, і вулиця Святого Дорміана, щоправда вона має тут іншу назву — Cardo, але пропорції знайомі… Цікаво, скільки ж років цьому документу?

— Чотирнадцяте століття, — гордовито прокоментував Теззі, — генеральний план Дракува, виконаний Адріаном Раманте власноруч. А це, — господар кивнув на рукописну книгу з кількома доцентровими колами на палітурці, — це робота Петра Корнелія, палкого послідовника Коперніка, відіслана до нас якраз напередодні страти автора…

— Але чекайте! — обурився Лука. — Я бачив її в Університетському музеї!

— Ага! Дуже добре! — зрадів господар. — Моя робота якраз і полягає в тому, щоб у людей складалося подібне враження.

— Тобто? Це копія?

Теззі зітхнув.

— У нас — самі лише оригінали. Деякі речі не можна довіряти музеям.

— Наприклад? Мерців?

Мар’ян, який зацікавлено спостерігав за перебігом дискусії, тихо захихотів.

— Ага, зійшлися два шанувальники некрофілії!

Господар несхвально хитнув головою.

— Тобі б лише глумитися! А люди, які створили оці тут артефакти, наклали життям за своє творіння!

— Це ти своїм туристам будеш заливати! — пирхнув Мар’ян.

— Ну гаразд, — погодився Теззі. — Це в принципі несуттєво. Але я хочу, аби в людини склалося правильне розуміння ситуації. Ті, хто загинув з любові до свого творіння, — найбільш яскраві представники тієї категорії людей, кого ми в Магістраті називаємо flagrantes.

Лука примружився.

— Новий різновид упирів?

Тезаурус закотив очі.

— І чого мені завжди перепадає ця невдячна праця? Ет… Ну словом, ти знаєш уже про moribundi та inferi — людей, чия душа гине раніше за тіло. Отепер зроби невеличке зусилля і уяви собі, що буває і навпаки.

Лука чесно спробував уявити.

— Тобто… Тіло гине швидше за душу? І що ж тоді? Не упирі — так зомбі?

Теззі пирхнув.

— Ця сучасна молодь зі своїм чортовинням для широкого загалу… Зовсім ні, юначе. У таких людей аніма настільки сильна, що залишається жити незалежно від тіла. Для більшості з них це має значення лише протягом дев’яти днів — не дарма ж стародавні звичаї визначали саме цей термін для заупокійних служб. І лише декотрі з flagrantes можуть залишитися на довший час, затримавшись не в тілі, а в якомусь із предметів, які мали для них особливе значення. Давні римляни називали їх «лари» — духи, що оберігають домівку.

Лука незатишно смикнув плечима.

— Значить, оці речі тут…

— Так. Ти ж маєш лінзу? То сам поглянь.

Хлопець зробив, як веліли, і тут-таки вражено затримав подих: вся «крипта» світилась і блимала, немов різдвяна вітрина. Такої насиченості життям Лука не спостерігав навіть на чільній вулиці святкового дня.

— І що ви робите з… ними? — ошелешено спитав хлопець.

— Зберігаємо, — просто відказав Теззі. — Життєва енергія, яку містять ці речі, може спокусити тих, що втрачають свою власну.

— Але чому б і ні — якщо це зможе врятувати комусь життя?

На коротку мить Луці здалося, що його батько міг би видужати — коли б не тутешні скнари. Тезаурус глипнув на нього спочутливо.

— Життя — можливо і так. Але не власну особистість. Вживання енергії «ларів» створює larvati — одержимих, найгірший різновид наших клієнтів, Лука. Некеровані, цілком божевільні і схиблені на убивстві — а відстежити їх неможливо, аж доки хтось із них не застромить тобі ножа в печінку… Словом, наше щастя, що larvati нам трапляються хіба раз на кілька років.

Лука прикусив губу.

— І все ж таки, думаю, що така перспектива може здатись комусь привабливішою за смерть, — похмуро виснував він. — Коли я правильно розумію, добре прорахована система передачі енергії може зробити людину практично безсмертною…

— До біса таке безсмертя! — пробурчав Мар’ян.

Теззі сумовито усміхнувся.

— Зачекай, аж станеш старшим. З віком надходить схильність до компромісів.

* * *

— Франеку, давай, твій вихід!

Промені софітів б’ють у лице сяйвом та жаром. Напівзасліплений, він підходить до краю сцени… Ого-го! Аж он їх скільки — півплощі, либонь, зібралося на забаву. Люблять у славному місті Дракуві студентські гульбища, і ця хитка сцена на Ринковій площі стала трампліном не для одного вже музики, воднораз піднісши його до естрадного захмар’я. Щоправда, ніхто чомусь не рахує процентне співвідношення розбитих надій на одного щасливця… А хто їх числить, ті надії — хіба підмітають уламки разом з іншим ранковим дрантям…

Але тепер Твій Вихід. Гойднувшись, наче п’яний, він киває звукотехніку, щоб той вмикав йому «мінус». Наче п’яний… а чому власне «наче»? Остання скляночка, а тоді ще пляшечка, і до того ще кухлик… ну, бо гамування нервів — справа тяжка й невдячна, і часом, бува, аж над ранок розумієш, наскільки.

Проте нині він зовсім не почувається п’яним, хіба легка гойданка в голові, але й те, либонь, від голоду. Навпаки — його чуття напружені настільки, що можна розібрати хихоньки попід сценою, тріскіт мікшера та рвучке дихання наступного кандидата за рядюгою, що править за куліси. Цікаво… а чи й дійсно діє та мікстура, що її від великих щедрот дав ковтнути тутешній «майстер церемоній»?

Нерви сьогодні слухняні, наче добре годовані пси. Усе хвилювання доладне, і навіть дрож азарту на кінчиках пальців цілком до речі.

Ну, до справи. Франек бере перший акорд, і раптом йому здається, що хтось всередині повертає перемикача — плин часу прискорюється, дедалі набираючи швидкість. Він не просто виконує свою пісню, він вистрелює нею… І, діставши енергетичний заряд, аудиторія підхоплює ритм. Еге, то в нього є шанс!

Радість, якої праглося, однак, не надходить. Його виступ проминає повз, немов реактивний літак, так що навіть помітити, що до чого, несила. Сходячи зі сцени, Франек змушений триматися за нетривке поруччя. Хтось ляскає його по плечі, хтось гукає схвально просто у вухо, аж хлопець сахається. Йому не до привітань… здається, він має проблему. Адже йому ще виступати вдруге, а він заледве на ногах стоїть від утоми… Якби дістати тої мікстури ще хоч би краплю, і… і, можна вважати, що контракт на студійний запис у нього в кишені. Але «емсі» казав, що вона недешева… Ну і до біса. Зараз або ніколи. Він віддасть все, що має при собі… А не зможе купити, то вкраде.

* * *

Мора та Фелікс поставали один проти другого у звитяжних позах: проквестор невдоволено згорнув руки, а єдина магістратська дама погрозливо здійняла вказівного пальця.

— Що це вони, сваряться? — здивувався Лука.

— Тсс! — відказав Мар’ян. — Не заважай.

Справді, якщо ці двоє і сварилися, то дістаючи від цього неабияку втіху.

— Це не я кажу, це — Меланхтон! — твердив Фелікс. — Внаслідок пристрасного горя чорна кров витікає із селезінки і розливається в підребер’ї з лівого боку, спричиняючи конвульсії та смерть…

— Ах, Меланхтон! — пирхнула Мора. — Так передай своєму Меланхтону, що він ані біса не тямить у сучасній психіатрії! У стані, про який ти говориш, а власне, hyperalgesia psychica, переважає позитивна афектація, на відміну від anaesthesia psychica dolorosa — скорботної нечулості, коли хворий втрачає будь-який інтерес до життя, що в результаті може призвести до апатичної кататонії!

— А я ж про що! — виголосив проквестор. — Це навіть відображено у міфах: Ніоба від горя обернулася каменем! Подібне говорять про дружину Лота!

— Так, але треба ж розрізняти соматичні та психічні порушення!

— А ось! — не вгавав Фелікс, гортаючи якусь пошарпану книженцію. — Ось, як говорить про це Бертон, цитуючи герцогиню Елінор:

Лука настільки захопився незбагненною, зате пристрасною дискусією, що нежданий звук заледве не змусив його підскочити. Хоча йому би, по правді, слід було чекати саме на це — появу керівництва,яке поведе його в черговий обхід. Але ж вдало Горгона вибрав час, аби з’явитися в Магістраті!

Диспутанти ніяково змовкли.

Перший проквестор обвів товариство поглядом, від якого бідолашна герцогиня, либонь, пошкодувала би про свої поквапні слова.

— Ходім, — кинув він до Луки.

Той похапцем звівся і рушив за начальством, чуючи, як позаду поновлюється дискусія про «дефіцит вітальності» та «патології характеру».

Засвідчуючи немовби котрусь із Мориних теорій, Горган мовчав, не являючи жодного зацікавлення ані довкіллям, ані своїм супутником. Сьогодні він видавався іще менш привітним, ніж завжди, і місто маячіло таким же похмурим і тьмяним. До того ж, погода змінилася, і ясні ночі подалися деінде — нині вулицями струменів звичний лукавий туман.

Так само мовчки проквестор звернув на вулицю Божих Псів, яка, минаючи подвір’я костьолу Всіх Святих, вела до Площі Богословів. До чільного майдану Дракува лишалось іще кілька кварталів, коли Лука збагнув, що нинішня ніч людна навдивовижу; іще кілька кроків і, наснажений п’яними співами міських гульвіс, хлопець нарешті згадав, у чому річ — адже ж у Дракуві триває той-таки фестиваль Студентської Пісеньки, від якого нещасний Фелікс ховався за грубими книжками та плечима колег. Виходить так, що саме їм із Горганом випало оглянути місце подій, а втім начальство привело його на Площу насамкінець програми, маючи на те, очевидячки, якісь свої підстави.

Ринкова площа нині виглядала квартирою, в якій щойно відбуяла холостяцька вечірка — потрощені пляшки, сміття, п’яні гості попідтинню і змучені господарі над пошарпаним пожитком. Поки похмурі техніки вантажили цінне майно до машини, довкіл тинялися наближені до організаційного процесу та конкурсанти, яким бракувало спілкування чи, може, компанії до пиятики.

Проквестор сповільнив крок, намагаючись з-поза прихистку ратушних сходів оглянути товариство при сцені. Лука тримався поблизу, і собі розглядаючи музик, які поволі розбрідалися містом; проте минав час, а жодному з них не вдавалося відзначити нічого, вартого уваги.

Нарешті Горган невдоволено гмукнув і розвернувся, щоб іти далі. Лука, який заслухався був гризотнею вантажників, зреагував не зразу, тому змушений був похапки наздоганяти, і тут-таки його спіткала несподівана прикрість. Ступивши на вичовганий за кілька століть — і слизький, як наслідок — камінь бруківки, хлопець не втримався і з розгону сів на сходи, боляче забивши собі стегно щільно прилаштованим руків’ям пістолета.

Проквестор мигцем обернувся, зневірено звівши брову. Крекнувши, Лука звівся на ноги, намагаючись не дивитися на керівництво, проте так і не розігнувся до кінця, бо погляд його якраз тепер зупинився на трійці гульвіс, що, підтримуючи один одного, простували повз «Золотий місяць». За нормальних обставин він би й оком не змигнув на нічних п’яничок, проте нині, навіть не заплющуючи ліве око, він відзначив неймовірної сили полиск, і не один, а низку спалахів, що чергувалися з провалами тьми.

— Що це таке? — пошепки спитав він у Горгана.

Той стрельнув поглядом на трійцю і замість відповіді лиховісно вищирився та зірвався з місця, аж Лука мусив бігти за ним, аби наздогнати.

Трійця ж тим часом звернула за ріг кам’яниці, пірнувши до білястого курива нічного туману. Проквестор, не вагаючись, попрямував за ними, і Лука рушив назирцем, намагаючись не випустити того з виду. На їхнє щастя, спалахи, що привернули Луччину увагу, допомагали знаходити шлях у тумані, бо зі звуками робилося казна-що, й, орієнтуючись на голоси, вони з Горганом неодмінно зайшли би кудись аж у Платани.

Голоси, проте, були варті окремої уваги — судячи з них, трійця верталася саме з фестивалю; один з них усе ніяк не міг вгамуватися та припинити співи. Над вулицею Риторики попри Університетську браму линуло щось надривно-розгульне:

Зрештою пісня урвалася, і заговорив хтось зі спільників музики.

— То що, лишаємо тут? Я вже забембався з ним, чесно тобі кажу…

Другий мовив глухо:

— Добре. Отут попід брамою.

— Давай, клади. Однаково магістратські пси сюди не попнуться!

Туман ліворуч від Луки розступився, наслідуючи короткому руху проквестора. Це слід було розуміти, либонь, як наказ хапати того зі спільників, що стояв ближче до нього. «Зараз», — нечутно проказав Горган і ступив уперед.

Слід сказати, що коли проквестор розраховував на ефект несподіванки, то його сподівання були перевершені — перший, молодший зі змовників, побачивши, як із туману виступає не знати яка химера, заголосив так, що аж другий з ляку випустив безпорадного співака з рук.

— Стули пельку! — гримнув Горган, проте той не вщухав. Тоді проквестор блискавично перекинув пістолет руків’ям вперед і зацідив істеричному зловмиснику в вухо. Його спільник, утім, зреагував значно швидше: замість розводити лемент, він перестрибнув через зомлілого, очевидячки, музику і гайнув темною вулицею. Лука розгубився: він не був певен, чи належить йому стріляти — втікач не був схожий на inferi, уже радше підзору викликав непритомний співак, чия, власне, аніма палахкотіла у такий незвичний спосіб. На щастя, хоч би начальство знало, що робити.

— Викликай базу. І пильнуй цих двох, — кинув проквестор, припускаючи за втікачем.

Відгомін поквапних кроків метнувся вулицею і за хвильку змовк, притишений туманом. Лука лишився сам на сам із двома непорушними тілами, одне з яких, утім, іще продовжувало щось бубоніти. Хлопець нахилився ближче.

— Obumbrata et velata michi quoquc niteris…^[5] — хрипко бурмотів музика, все іще намагаючись приспівувати. Погляд його блукав десь у чадному піднебессі.

Лука придивився пильніше. А він же знав цього кудлатого сіромаху!

— Франек! Агов!

Лука поляскав його по щоці. Той здригнувся, мовби вихоплений зі сновиддя.

— О! Кузен! — кволо хихикнув він. — Маєш випити?

— Аякже, — буркнув Лука. — Зараз, скажу, аби підвезли.

Вклавши зброю до кобури, він висмикнув телефон і набрав Мар’яна.

— Таксі на Риторики, 2, — нахабно звелів він.

— Нє, ну не хамлюга?! — пирхнув Мар’ян. — А що там у вас? Щось цікавеньке?

— Поки не знаю. Двоє непритомних. І я сам-один.

— А Горгона де?

— Та побіг когось убивати.

— Ага! — зрадів Мар’ян. — Ну чекай, зараз буду.

«Зараз» означало як мінімум чверть години, вирішив Лука; іще дай боже так швидко доїхати вузькими та крученими вулицями, і не проламати стіну-дві дорогою. Отож лишалося чекати, а жоден з його нинішніх товаришів не спроможний був на дотепну бесіду — музика вже й не бурмотів, хіба шарпався, наче в лихому сні, а його сусід, лежав, не зголошуючись, там само, де його застала недоля в особі лихого проквестора.

Маючи трохи часу на роздуми, Лука придивився до свого названого кузена крізь червону лінзу. Спалахи світла стали рідшими та слабшими, наче відсвіт маяка крізь хмари. З дозвільної цікавості Лука вирішив оглянути ще і впольованого Горганом зловмисника, тож обернувся довкіл, не розплющуючи ліве око. Це його і врятувало.

В тумані, невидні звичним зором, малювалися кілька обрисів, окреслених тьмяним світлом. Не встиг Лука навіть згадати до пуття, де він уже бачив подібне, як тіло самочинно штовхнуло його з правої ноги ліворуч, під захист сміттєвого бака.

Тої ж миті коло його щоки свиснула дрібка металу, люто гримнувши об стіну та обсипавши хлопця крихтами тиньку. Звуку пострілу було майже не чути — нападник вживав глушник.

Причаївшись за баком, Лука вихопив власну зброю, гарячково смикнув затвор та зробив кілька пострілів, не цілячись. Якась несвідома заборона все іще заважала йому стріляти по людях, нехай навіть тих, що бажали його смерті. Він сподівався, що гуркіт його власних пострілів приверне увагу поліції або ж нарешті нагодиться Мар’ян і якось допоможе йому дати раду нападникам.

Проте жоден зі сподіваних рятунків не поспішав оприявнитись. Вороги не наближались, але й не припиняли обстрілу, про що свідчили свист та дзенькіт куль об металеві стіни Луччиного прихистку. На мить хлопцеві здалося, що він опинився посеред якогось сновиддя, що наявна загроза — то якась маячня, що не має стосунку до дійсного світу. Це був навіть не страх, це була тотальна відмова вірити у реальність подій, тож Луці вартувало чималих зусиль висмикнути себе зі зручної ілюзії та належним чином реагувати на небезпеку. Розлютитись. Захищатись. І нарешті, вбивати.

Визирнувши з-поза бака, він вибрав собі ціль. Гримнув постріл.

І нічого не сталося. Лука вилаявся вголос, відчуваючи, як ядуча суміш страху та азарту штовхає його вперед, звиваючи чорний тунель між ним та нападниками. Він вистрілив кілька разів поспіль, з незнаною доти щирістю бажаючи поцілити.

Спалахнуло світло. Попереду і — ліворуч, зовсім поряд. Отже… отже, він просто не помітив ворога, який підібрався ближче, користуючись тим, що Луччин зір був обмежений прицільним «тунелем».

А потім загуркотіли постріли, рівно і впевнено, наче на учбових стрільбах. Два спалахи поспіль різнули Луччине око. Протупотіли чиїсь хапливі кроки. І нарешті запала тиша.

Тоді лише хлопець обернувся, аби дізнатися, хто ж це надав йому настільки своєчасну допомогу.

Не дивлячись на нього, проквестор дбайливо ставив пістолета на запобіжник, перш ніж вкласти до кобури. Лука заледве стримав істеричний регіт; навряд чи він міг передбачити, що колись буде радий бачити Горгону.

— Ви повернулися?

Проквестор чмихнув невдоволено.

— Слід було раніше второпати. Це ж була очевидна засідка.

— А… А той другий, за яким ви побігли?

— Я покинув його, щойно почув постріли. А тепер думаю, що він би теж вивів мене на компанію inferi. Схоже, вони добре підготувалися.

Горган ступив уперед, розглядаючи позначені підпалинами позиції ворога. Ковтнувши в’язку слину, Лука зиркнув на пляму ліворуч. Схоже, що нині проквестор врятував йому життя.

— Я е-е… цеє… дякую, — нарешті спромігся хлопець.

Проквестор зиркнув на нього, і вперше Лука розгледів у його погляді щось інше, аніж знуджену байдужість.

— На здоров’я, — відказав Горгона. — Другий раз пильнуватимеш фланги.

Раптовий спалах фар змусив їх замружитись. Скреготнули гальма, і на бруківку зіскочив радісний Мар’ян. Втім, одного погляду на непорушні тіла та неохайні купки попелу було досить, аби змусити його зажуритися.

— Що, я пропустив усю розвагу?

Лука нервово пирхнув.

— Мар’яне, ти — маніяк!

— Це я — маніяк?! — стенув плечима білявий. — А хто у нас порішив чотирьох inferi за останню чверть години? І де ви їх стільки назбирали?

— Мар’яне, не базікай, а давай уже вантажитись, — звелів проквестор. — Поки не вернулася решта.

— Решта? — вискнув Мар’ян. — Та скільки ж їх? Що це тут, в біса, робиться?

— Як на мене, — мовив Лука, беручи під пахви свого безталанного «кузена», — це називається «війна».

— Та ні, — гмукнув Горган. — Це зветься «планове скорочення кадрів Нічного Магістрату».

Мар’ян кинув на нього нажаханий погляд, і не знати, що налякало його найбільше — бентежна звістка чи несподівані жарти з вуст найпершого магістратського душогуба.

SICINNIUM

То що ж, любі гості, рушаймо далі. Від Ринкової площі до Площі Богословів веде три вулиці, але давайте зараз повернемо ліворуч — вулиця Божих Псів довга і кручена, як моя розповідь, отож ми маємо нагоду гарненько нагуляти апетит перед обідом.

Вулицю, до вашого відома, названо на честь ордену, що свого часу опікувався Святою Інквізицією. Репутація цієї установи широко відома, проте в нашому місті Інквізиції довелося мати за сусіда Університет, від чого вона з часом зробилася на диво гуманна. Та і де їм було дати раду кількатисячній студентській братії, яка щовечора виходила бити шиби та голосити брутальних пісень… Надто ж за підтримки студентської вольниці міською владою, яка діставала відрахування з академічних статків. Втім, Божі Пси виконували свою функцію, хоч і дипломатичніше, ніж деінде. От скажімо, трохи далі, на вулиці Канонічній, було відкрито Судовий Інквізиторіат, де святі отці приймали скарги від населення щодо зурочення, біснуватості та діймання примарами. В архівах міста зберігся протокол судового розгляду справи Білої Дами, привида, який дошкуляв князю Велипольському. І що, гадаєте, засудили примару? Найцікавіше, що ні, її виправдали, визнавши за нею право сновигати маєтком Велипольських, «квилити та побиватися гірко», аж доки князь не замовить пристойної відхідної та не зробить внесок на розбудову костьолу.

А йдеться, власне, про храм, котрий якраз нині постає перед нами. Зветься він Костьол Всіх Святих; це трьохнефна готична базиліка, зведена за часів правління сина короля Авеля, Велислава Сивого. Костьол виходить на Площу Богословів, що править перехрестям трьох вулиць, які сходяться під несподівано гострими кутами. Легенда каже, що закоханий у королеву Ару архітектор розпланував ці вулиці так, аби, побачені з королівської дзвіниці, вони складали її ім’я. Розрахунок був на те, що король Авель, який закульгав був після невдалого полювання, навряд чи туди видереться… Що? Куди? На дзвіницю? Людоньки, а ви точно не загін перебраних альпіністів? Там сто п’ятдесят метрів, зважте… Поговоримо про це по обіді, еге?

Гаразд, зараз ми з вами стоїмо на Площі Богословів. Площа має таку назву не випадково. Тут збиралися для диспутів магістри богослов’я з усіх усюд, і якось, кажуть, протягом одного буремного дня на цій площі було доведено існування Бога, наочно засвідчено його всюдисущість, логічно обґрунтовано єдність Трійці, а також спростовано існування всесвіту…

Але ходімо ближче глянемо на костьол. Позаду нього — келії стипендіатів духовної академії, тому дівчатка, дами… я вас прошу… та не зазирайте у вікна — немає там юних послушників, вони всі нині в трапезній. Ні, ми не там обідаємо… Де? Та трохи далі, у монастирі кармеліток… Ну гаразд, гаразд, у колишньому монастирі. Після чергової пожежі будівлю передали муніципалітету, і нині це ресторан «Під янголами».

Втім, перед тим, як віддати належне пирогам та печені, пропоную все ж таки зазирнути до костьолу та оглянути його різьблені сповідальні, що і досі принаджують грішників та грішниць з усього міста. Говорять, що саме король Велислав, засмучений історією своїх батьків, звелів написати на тимпані костьолу: «In mysterio benediction» — «Благословення — в таємниці.»

LAUDATIO. PARS V

Тієї ночі всіх було відкликано з чергувань у місті, проте ніхто не поривався додому. Натомість співробітники Магістрату сукупно пили гіркий чай та тинялися конторою, віщуючи катастрофи. Лука посидів трохи коло непритомного «кузена», котрого влаштували в одній з броньованих камер у підмурі, проте зарадити він не міг жодним чином. Мора зробила невдатному співакові ін’єкцію антидоту, аби зняти фізичні симптоми інтоксикації; що ж стосується його душевних травм, то тут лишалося хіба сподіватися, що пацієнт якимось чином виборсається сам.

Арештованого розташували в сусідній камері, і, щойно той оговтався, Вітій та Горган взялися розважити його світською бесідою. Злостивий Мар’ян тут-таки заходився перераховувати тортурне приладдя, що лишилося їм від Інквізиторіату. На «ректальній лійці» Феліксові урвався терпець, і він пообіцяв садистичному колезі невідкладну розправу тлустою монографією Бертона.

Втім, ані лійка, ані монографія не знадобилися. Квестор із заступником повернулися напрочуд швидко: Вітій, зловтішно насуплений, а Горган — незворушний, як завжди. У відповідь на запитальні погляди колег квестор лише втомлено кивнув.

— І чим ви його так? — захоплено поцікавився Мар’ян, і далі перебуваючи під владою тортурного ентузіазму.

— Та чим-чим… — усміхнувся Вітій. — Репутацією.

Горган глянув зверхньо, і тут Мора не витримала, зайшовшись нервовим сміхом.

— Бодай на щось придалася та сумнівна річ, — буркнув Фелікс.

Квестор присів на край стільниці, пильно озирнувши товариство.

— Отже ж так, люди добрі… Здається, ми справді поквапилися тоді із Шацьким — його роль у цій справі більша, ніж здавалося. Виглядає так, що він вступив до міської ради з єдиною метою — дістати контроль над облаштуванням тих митецьких заходів, що їх так любить наш Фелікс… Шацький поставив своїх людей доглядати за організацією, створивши таким чином систему дилерів, що знаходили клієнтів для подальшого продажу «умбри». Одною з останніх жертв і став Луччин довірливий приятель.

— Так, але до чого тут нинішні inferi? — примружився Клим, блимнувши окулярами. — Навряд чи вони діяли під орудою Шацького, так? Покійного Шацького, що характерно?

Вітій гмукнув.

— А ви гадаєте, він варив «умбру» на власній кухні? Певна річ, він мав постачальника, який нині намагається позбутися підозр. І досить рішуче, слід сказати, намагається…

— То хто він? — підібрався Мар’ян. — Ви дізналися?

— Наш балакучий приятель зміг назвати лише адресу, — хитнувши головою, промовив квестор.

— Ну то чого ми сидимо? — підскочив білявий, котрому вочевидь бракувало дії.

— Чому? Гм, цікаво… — позірно замислився Вітій. — Ну, хоча б тому, що зізнання нашого невільника могли бути частиною чийогось плану.

— То що, він вам набрехав? — зневірено блимнув білявий.

— Ну чого зразу набрехав? — образилося керівництво.

— Головне — не правда, мій юний друже, — дидактично здійняв пальця Фелікс, — головне — її застосування.

— Оце ж, оце ж! — підсумував Вітій. — Це, однак, не значить, що ми цю інформацію просто проігноруємо. Мора, будь така ласкава, виклич до нас спеціаліста.

На таке шанобливе звертання обзивався, виявляється, ніхто інший, як Теззі Велько. Він з’явився на диво швидко, позіхаючи та незграбно напинаючи піджака, мовби ночував десь неподалік, а може, навіть, попід Магістратськими сходами. Мора підсунула йому чашку з кавою, яку нещасний спершу не помітив, а навівши фокус, присмоктався до неї, наче зголоднілий упир.

Вітій, стукаючи пальцями, зачекав, поки Магістратський архіваріус трохи очуняє, і тут-таки приголомшив його повідомленням.

— Цукерна, 21.

Теззі кліпнув очима.

— Ну?

— Не «ну», а скажи мені, звідки я знаю цю адресу?

Архіваріус глухо пирхнув, озираючи товариство.

— А що у вас тут, сеанс групового психоаналізу? Ну гаразд, гаразд, — мовив він, не зустрівши належного розуміння. — Але ж мені звідки знати, Вітію? Може, ти там шиби бив за шкільних часів іще чи, може, коханій своїй там романтичне побачення призначав — межи тиглів та реторт… Чи від мене чув, теж таке може бути…

— Чекай, чекай, які ще тиглі? — з підозрою примружився Вітій.

— Ну як, які? Звичайнісінькі алхімічні тиглі, — всівшись зручніше, повідомив Теззі. — Там же нині музей алхімії. А раніше була аптека. Перша в місті аптека, між іншим.

— А це часом не та аптека, яку тримав Тадейко Важек? — якимось дерев’яним голосом поцікавилась Мора.

— Оце розумничка, — поблажливо посміхнувся Теззі. — Ну звісно ж, Тадейко Важек. Відомий тим, зокрема, що винайшов седативний засіб надзвичайно потужної дії, нині відомий нам, як «умбра».

Вітій схопився за голову, рвонувши спересердя свої сиві кудли.

— Значить, он як… Цікаво… Але навіщо зловмисникам призначати там зустрічі — адже для цього є безліч потаємніших та краще обладнаних місць?

— Можливо… — непевно знизала плечима Мора. — Можливо, через те, що керівник всієї цієї ватаги — психопат?

— Дійсно, це все пояснює! — радісно зареготав Мар’ян.

— Ні, ні, ви не розумієте! — дратівливо чмихнула Магістратська дама. — Психопат — у клінічному значенні. Паранояльна психопатія, надцінні ідеї, надання надмірної ваги символам, історичній тяглості…

— Ну, тоді за всією нашою Управою культурної спадщини «дурка» плаче, — пробурчав Теззі.

— Припустімо, — не зважаючи на нього, провадила далі Мора, — що наш зловмисник уявляє себе спадкоємцем Тадейка… Для нього природно було би прагнути оволодіння власністю фармацевта… Адже, схоже, що рецепт «умбри» йому вже відомий!

Мора та Вітій перезирнулись.

— Оце цікаво, — напружено промовив Вітій. — А скажи мені, Теззі, як там поживають Тадейчині рукописи?

Теззі Велько обурено гуркнув чашкою об стіл.

— Ти на що це натякаєш, га, Вітію?! Добре поживають, кажу тобі, ні на що не скаржаться! Лише сьогодні все переглядав! Як і вчора! Як і позавчора!

— Та я ж нічого, — махнув рукою Вітій. — Але теж гіпотеза, хіба ні?

— А тобі б лишень гіпотеза була, — несхвально мугикнув Теззі. — Про всяк випадок!

Квестор кивнув, затримавши, проте, погляд на архіваріусі.

— Про всяк випадок… пильнуй свою крипту, гаразд? — мовив він з таким химерним наголосом, що аж буркітливий «спеціаліст» здивовано примружився, не знайшовши, до чого причепитись.

— Але менше з тим, — зітхнув Вітій, — нам уже час вирішувати, ми йдемо на Цукерну чи ні. Питання, власне, в тому, чи чекатимуть на нас межи тих тиглів та реторт — не у вікна ж їм зазирати, справді…

— А чого ж, — раптом бевкнув Лука. — Я, колись, бувало, з біноклем…

Відчувши, що зненацька став центром громадської уваги, хлопець тут-таки застидався й замовк. Це, либонь, від утоми дурне всяке на язик скаче… Вітій, однак, схвально кивнув.

— А що там навпроти?

— Так… — пошкріб потилицю Теззі. — Готель «Біла троянда». В мене там якось туристи поселялися, так що я тамтешню адміністрацію знаю і зможу домовитися, гм… про номер.

— А якщо ми пустимо Горгону вперед, — прошепотів Мар’ян Луці у вухо, — то нам дадуть президентський «люкс». Причім, задурно.

— Ну не знаю, — так само тихо відказав хлопець, — здається, це незаконно. Бо це зватиметься — «збройний тероризм».

Мар’ян тихо захихотів, змусивши Луку нервово роззирнутись, аби пересвідчитись, що Горган не почув їхньої розмови. Той, проте, зосереджено довантажував патрони до магазина, не зважаючи ні на що довкіл. І було в цьому видовищі, відзначив Лука, щось напрочуд заспокійливе.

Вітій залишив Клима з Морою вартувати контору, решта ж, із ним самим на чолі, рушила на розвідку в бік Цукерної. Туман витончився, проте й нині його пасма в’юнилися довкіл ліхтарів, притишуючи крок та тьмарячи бачення. Ідучи обіч похмурого та рішучого гурту, Лука все намагався уявити собі, як-то вони дивляться збоку — шестеро лиховісного виду осіб, що карбують поквапний крок нічними вулицями… Він змушений був визнати, що у стороннього очевидця навряд чи виникли б якісь приємні асоціації, проте зараз це певною мірою навіть надихало.

Додавало певності також Велькове знання міста — він провів колег вулицею Святого Дорміана, тоді пірнув до якогось підворіття, тьмяно освітленого вивіскою китайського ресторанчика і, проминувши подвір’я з криницею, подзвонив до непоказних дерев’яних дверей. Як виявилося, то був чорний вхід до готелю, і сонний охоронець довго супився, намагаючись збагнути, звідки це прудкий та меткий Теззі знає потайні ходи та ім’я директора. Зрештою Вітій продемонстрував поважного виду посвідчення, і делегацію було допроваджено до коридорного вікна на другому боці будинку, звідки видно було шмат вулиці Цукерної, а також вхід до алхімічного музею.

Попри пізню годину, вікна в музеї тьмяно світилися. Припавши до віконниці, Лука разом з колегами намагався розгледіти бодай якийсь ворожий відрух, проте за кілька хвилин не відбулося нічого вартого уваги. Уже ладний визнати свою ідею невдалою, Лука втомлено позіхнув, але тут-таки вулицею майнула кваплива тінь — до аптеки наближався якийсь нічний страдник.

Дійшовши до порога, він рвучко роззирнувся і тоді лише пірнув за двері. За вікном відразу щось заворушилося, блимнуло світло, гойднулися тіні, і за кілька секунд з-за аптечних дверей вийшли троє — невисокий миршавий чоловічок в оточенні двох — судячи з кремезних постав та ощадливих рухів — фахових охоронців.

Вітій гмукнув і, швидко озирнувши підлеглих, звелів:

— Феліксе, бери хлопців і простеж за ними. По змозі з’ясуй, що це таке за птиця.

— Коли стежити, то, може, я вже сам якось? — буркнув другий проквестор.

— Сам ти в мене підеш хіба до вбиральні! — засичало начальство. — Бігом давай!

Фелікс промимрив щось про доречність гусарських виїздів у розвідці, однак кивнув Мар’янові та Луці і так швидко застрибав сходами, що Лука мусив був долати свій подив не інакше як бігма.

Коли вони зрештою вискочили з парадного входу «Білої троянди», трійця якраз повертала з Цукерної на вулицю Фоми Невірного. Фелікс примружився і коротко зиркнув на своїх супутників:

— Зараз спортивним бекіцером до рогу вулиці, тоді я — тихенько за ними, а ви — квартал Цукерною, тоді зріжете дворами і вийдете на Невірного за костьолом. І бігом — мусите бути там швидше за нашу трійцю. Ну все, рушили.

«Розвідзагін» припустив з місця вскач, аби притишити крок при повороті, а тоді — вже вдвох — чкурнути чимдуж. На щастя, Мар’ян добре знав шуканий «зріз» дворами, отож плутати нічним містом їм не довелося. Вони розвинули таку швидкість, що обігнали об’єкт свого стеження на кілька хвилин — миршавий з охоронцями іще тільки підходили до брами Святого Юргена.

— Оце так… — промимрив Мар’ян, відсапуючись.

— Що? — здивувався Лука.

— Та ти глянь на них! — порадив білявий.

«Глянути», очевидячки, означало подивитися через лінзу. Лука того не прагнув, бо після цьогонічної засідки кожен погляд крізь червону лінзу відзивався корчем головного болю… Ну але що ж вдієш! Примруживши око, проте, він здивувався, бо, власне, не побачив нічого дивного — всі троє виглядали цілком звично, із вогником, там де слід.

— І що такого? — перепитав він у Мар’яна. — Вони нормальні!

— Оце і дивно, — відказав той. — У таких справах дилери надають перевагу inferi — вони і діють швидше, і позбутися їх можеш на раз. І слух у них, до речі…

Тут Мар’ян замовк, бо трійця зненацька спинилася. І не просто спинилася, але якось так непомітно сформувала захисний трикутник, притиснувши миршавого до стіни.

Білявий нечутно вилаявся. Якусь мить не відбувалося нічого — лишень купчилася в холоднім повітрі мовчазна напруга. Лука, здається, навіть дихати перестав. І раптом один з охоронців, немовби керований чиїмось наказом, повернувся просто в їхній бік.

Наступної миті почалося взагалі не знати що. Охоронці відкрили вогонь. Лука з Мар’яном, припавши до рогу будинку, стріляли у відповідь. З присмерку вулиці Фоми Невірного луною відгукнулися постріли Фелікса. Охоронці притишили стрільби на якусь мить, і один із них раптом гайнув за костьольну браму. Переслідувати його, проте, не було коли, бо тут до справи нарешті взявся миршавий.

Отут уже, коли б Лука засумував за справді дивним, то його прагнення були би повністю задоволені. Такого він не бачив ніколи доти: миршавий рухався так швидко, що на якусь мить він видався пливкою плямою, поцілити в яку могла хіба що кулеметна черга, та і то, коли пощастить. Неподалік вискнули колеса — другий охоронець, виявляється, встиг підігнати для підопічного автомобіль.

Це був єдиний їхніх шанс — поцілити в когось із трійці, поки вони сідатимуть у машину. І шанс було використано, проте Лука був певен, що не ним. Ні, він не міг би поцілити — не в такій темряві, не в такій гарячці… І добре, що не міг би, бо тут сталося щось неймовірне: допомагаючи миршавому сісти, охоронець — нормальна людина, аж ніяк не inferi — зловив-таки кулю і засвітився раптом у Луччиному правому оці, щоб за секунду вибухнути, наче розбитий ліхтар.

Дверцята глухо клацнули, зачиняючись, і машина рвонула з місця в бік Платанів. Мар’ян, а за ним і Лука вискочили були назирцем, проте тут-таки пролунало люте Феліксове «Назад!».

І він мав цілковиту рацію, бо щойно хлопці попадали на землю, над їхніми головами продзижчали кулі, випущені не просто швидко, а неймовірно швидко, і добре, що навмання.

Колеса скригнули на повороті, і за мить співробітники Магістрату залишилися на вулиці Фоми Невірного самі — коли не зважати на неохайну купку золи при костьольній брамі.

Лука та Мар’ян підвелися, обтрушуючи з одягу пил та попіл.

— І куди ви ото побігли?! — наскочив на них Фелікс. — Куди ви ото попнулися?! Ненормальні! Самогубці! Чи ви не бачили, що це за тип?

— Ну? Що? — буркнув Мар’ян. — Це ти нам скажи! І головне — поясни, чого нормальна людина — не inferi! — вибухає раптом від нашої кулі?

Фелікс запнувся на якусь хвильку. Але зрештою не витримав.

— Не знаю! Несуттєво! Коли якась лиха потвора в мене стріляє, мені байдуже, що з нею робиться від моєї кулі! А от миршавого ви… ну та Лука навряд чи знає, а ти, Мар’яне, міг би і здогадатись! Позаторік, пам’ятаєш? Покійний Інгве Галич?

Мар’ян аж задихнувся з несподіванки.

— Ой, ні… — промимрив він.

— Оце ж! — тицьнув пальцем Фелікс. — А ти скачеш на нього, наче цуцик на капці!

— А про що мова? — втрутився Лука. — Хто він такий, цей… е-е, моторний дядечко?

Фелікс лише обурено пирхнув, зате замість нього напрочуд ваговито відповів Мар’ян.

— Невідомо, хто він такий. Але відомо, що він таке. Він — larvati, Лука.

* * *

Коли Фелікс із хлопцями нарешті зволив податися, куди йому веліли, Вітій іще кілька секунд пильно стежив за вікном навпроти, яке, однак, не являло більше ні світла, ні руху. Зловмисники, отож, або полишили аптеку, або ж зачаїлися, чекаючи на гостей. Це було нелогічно і нерозважливо, проте щось наче муляло квесторові, намовляючи до дії.

— Ходімте, — зітхнув він. — Часу обмаль.

Юр мовчазно кивнув, наче тінь, відступаючи від стіни; Теззі ж чомусь нервово хихикнув.

— Все хотів відвідати їхню оновлену експозицію — а тут така нагода!

— А тобі б лише культурно збагачуватися. В робочий час, — буркнув Вітій.

— І бажано, на дурняк, — вищирився архіваріус, намацуючи зброю.

Вийшовши з готелю, вони швидко перетнули вулицю і заклякли попід аптечними дверима. Їх не було замкнено; зсередини не чулося нічого, окрім порипування дверей на зимному протязі. Вітій уже зготувався був взятися за ручку, коли Горган м’яко відштовхнув його і, застережливо блимнувши оком, пірнув до темного, просякнутого лікарняним духом коридору.

Теззі глянув запитально, проте квестор кивнув — Горган знав, що робить. Він мав перевагу перед ними, гріх було не зужити її для загального добра. Хоча добро, в цьому разі, — поняття вельми суперечливе.

Спливла хвилина чи, може, дві, і внутрішній квесторів лічильник почав уже подавати сигнали тривоги, аж тут щось в алхімічнім музеї теленькнуло, гупнуло і зашипіло. Відчутно дмухнуло смаленим. І нарешті пролунали тихі кроки.

— Чисто, — повідомив Горган.

— Ну авжеж, — гмукнув Вітій. — А було?

— Двоє при вході до підвалу, — відказав проквестор. — Тобі, Вітію, буде цікаво глянути.

Те, як він сказав це — холодно і майже злостиво, — змусило квестора завмерти в недоброму передчутті. Цілком виправданому, до того ж, як з’ясувалося трохи згодом.

Двоє — те, що від них лишилося — лежали купкою коло важезних дерев’яних дверей, що вели, ймовірно, до службових приміщень музею. Місячне сяйво, забарвлене жовтим відсвітом ліхтарів, кидало навскісний зріз крізь ґратовані віконця, і того світла було цілком достатньо, щоб розібрати незвичну деталь — розсип підлогою дрібних скалок червоного скла.

Вітій нахилився, розглядаючи, хоч і не мав у тім жодної потреби. По правді, йому просто бракувало кількох секунд, щоб опанувати зненацька захололе серце та вгамувати жар, що сипнув по щоках.

Теззі тихо свиснув.

— Вітію… коли я правильно розумію… вони мали на собі анімули!

Квестор поволі кивнув, все іще не довіряючи своєму голосу. Анімули! Щонайменше дві, а можливо, десь є іще… Та що вже, напевне, є! Адже це — єдиний засіб продовжити існування inferi, зручний і надійний засіб, що дозволяє жити, не полюючи за перехожими… Якщо, звичайно, не зважати на те, що виготовлення цього амулета передбачає убивство, до того ж — убивство дитини, аби замкнути в карбункулі її нерозтрачену життєву силу.

Тепер зрозуміло, чому inferi, загалом не схильні до спільних дій, охоче працюють під орудою невідомого зловмисника: такий амулет — неабияка принада!

Дивно, але власне Горган висмикнув квестора з похмурої задуми.

— Йдемо далі?

Вітій кивнув, хоч і над силу — менше за все його вабило те, що могло чекати їх за дверима.

Двері, однак, були замкнені. Горган недбало поворушив миском черевика масний чорний попіл, що лишився від охоронців. Тьмяно зблиснули кілька металевих деталей — ґудзики, ніж, руків’я зброї. Ключів не було видно. Квестор був уже на межі слабкодухого зітхання — не ламати ж ті двері! — коли наперед проштовхався Теззі.

— Ану… — промимрив він, придивляючись до замка. — Плаский отвір, неглибока виїмка… Ага, та це ж каролінгський замок! Для нього потрібен простий одноборідковий ключ… У когось є ключі від нашого тиру?

Горган знизав плечима і подав архіваріусу зв’язку. Той іще кілька хвилин мудрував коло дверей, тоді повис на ключі всією вагою, і зрештою замок з розпачливим скреготом підкорився нарузі.

У підземеллі було темно, хоч око вийми, проте Вітій мав із собою ліхтарика, що не раз виручав його під час обходів. У примарно-блакитному сяйві блимнули вузькі сходи, низька стеля та нетиньковані стіни. За кілька кроків вниз вони опинилися в невеличкому приміщенні, яке цілком могло би бути коморою експозиції, якби не стояв тут бентежний дух лабораторії навпіл зі склепом: тут відгонило гіркою хімією та ледь чутним віддихом тління.

Ліхтарик вихопив з темряви полички, де причаїлися ваги зі склянками, стіл, скриньки з книгами, і зрештою — жаровню, поперек якої лежало недавно вживане, очевидячки, начиння: тонкий ніж-пробійник і незвичної форми скляна конструкція, що формою нагадувала маску із видовженим отвором на рівні вуст. Ніж, маска, жаровня і підлога під нею були захлюпані темними плямами, від яких тхнуло гнилою іржею.

Вітій відчув, як попід горлом стискається млосний корч — йому було добре відомо, який ужиток передбачався для цього начиння; походження темних плям, таким чином, теж не становило для нього таємниці.

Саме тут, схоже, виготовлялися анімули… Ніж, отже, потрібен був, аби заподіяти смерть, а маска — для того, щоби закоркувати останній подих жертви у червонім карбункулі.

Квестор глянув на Горгана — той недбало тримався за стіну із лицем, позбавленим будь-яких почуттів; Теззі ж — навпаки — ледь не хапав ротом повітря, мовби щойно дістав стусана під дих.

— Мені треба вийти… — навпрямки повідомив він і, не чекаючи на відгук керівництва, поквапився сходами вгору.

Щойно архіваріус зник за дверима, Вітій та Горган перезирнулися, і квестор із якимось болісним полегшенням збагнув, що той поділяє його скорботу, хіба лише на свій непоказний манер.

— Агов! — пролунав раптом згори Вельків театральний шепіт. — Виходьте хутчіш! Здається, маємо гостей!

Горган вищирився і блискавично піднісся сходами; Вітій — за ним. Зустрівши колег, Теззі швидко тицьнув пальцем вгору, показуючи сходи на другий поверх музею.

Всі троє тихцем прослизнули сходами, чуючи перегук голосів при вході. Велько, котрий у своїх музеях почувався, наче вдома, смикнув колег до коридору, що біг довкіл внутрішнього дворика — і саме вчасно. Повз них протупотіли кроки, тоді пролунав владний наказ — кроки посипалися назад, вниз зі сходів… на якусь мить все завмерло, і нарешті в підземеллі музею гуркнуло так, що здригнувся всенький будинок, луснули шиби, зусібіч посипалися шматки гіпсу та лушпиння тиньку.

За хвилину чи щось із тим Вітій, кахикаючи, підвів голову. Поряд, озираючись дещо причмелено, спиналися на ноги Юр і Теззі.

— Не знаю, як ми пояснимо це Шафранику… — розгублено мовив архіваріус.

— Я би більше журився, чесно кажучи, — відказав Вітій, розтираючи поперек, — коли б мусив пояснювати йому те, що ми щойно бачили в підмурі.

Теззі поволі кивнув, і навіть Горган ствердно гмукнув, розваживши варіанти.

— Сподіваюся, хоч Фелікс не принесе нам сьогодні поганих новин… — зітхнув квестор, прямуючи до вцілілих сходів на другому боці будівлі.

А коли б він знав, що сподівання його безпідставні, то гіркота його зітхання не поступилася би квилінню фамільної примари у маєтку Велипольських.

* * *

Прокинувшись надвечір наступного дня, Лука одразу ж збагнув дві речі: те, що почувається він геть хворим, а також те, що він от-от спізниться на службу. Перш ніж збагнути, що він робить, хлопець підхопився з ліжка, намацуючи штани, і лише наступної миті йому сяйнуло: він поривається бігти, немов підстрелений, попри те, що тріщить голова, болять синці на колінах і нещадно ниє розтягнене плече.

Лука так і сів з одною ногою в штанині. Що ж це діється? Чому це нині контора Магістрату стала для нього центром тяжіння такої сили? Чи досі прагнення правди керує його вчинками? Чи, може, якась інша спонука — ім’я котрій, можливо, страх?

Роз’ятрений страшними підозрами, він все ж таки підскочив і заходився шукати якусь годящу одежину. Вчорашній піджак — хоч викидай, так просмердівся він димом та порохом. Штани ж іще менше пасують до виходу межи люди — такі плями на колінах, мовби він збавив вчорашній день на старцювання попід костьолом на Ринковій площі. Тяжко зітхнувши, Лука кинув штани на купу коло пральної машини.

У спізнілій мудрості надибавши врешті свої старі джинси, Лука вдягнувся та спинився коло дзеркала, аби вчепити осоружну червону лінзу. І тут його відвідало звичне уже, однак неусвідомлене доти відчуття. Те, що щемило в грудях, було прагненням дії, пристрасним потягом, навіть азартом… А отже, йому просто хотілося на ту кляту службу. Хотілося несподівано сильно.

Глянувши скептично на власну скуйовджену пику у дзеркалі, Лука визнав, що для такого бажання є свої підстави. Адже там були люди, котрим, щонайменше, неоднаково, живий він чи ні.

Це, звичайно, тішить — нехай так, — вирішив хлопець, проте дану собі обіцянку дошукатися остаточної правди теж ніхто не скасовував. Саме тому — чи так він розважив принаймні — Лука вискочив з дому, навіть не випивши щовечірньої кави.

Контору ж тим часом трусила нова гарячка — Нічний Магістрат чекав на своє високе начальство з міської управи. Вітій сновигав конторою змучений і злий — досі присипаний тиньком піджак та неголена борода свідчили про те, що він і голови не схилив відучора. Фелікс, такий же засмиканий, похапцем дописував звіт, гиркаючи на кожного, хто мав необережність підступити до його столу. Мора зосереджено підбивала свої таблиці, зрідка лаючись медичною латиною, коли щось там не ставало, як слід. І лише Горган, охайний та стриманий, дозвільно чепурив свою «беретту», несхвально поглядаючи на нервову метушню довкіл.

Мар’ян, щасливо незадіяний у складанні звітів, якось трохи приголомшено медитував над горнятком кави.

— Слухай, Мар’яне, — поцікавився Лука, — а чому в нас така паніка? Хіба той Маркус такий страшний?

— Та ні, — позіхнув білявий. — Він у нас просто бюрократ. Знаєш, із тих, що радше вибачать тобі брутальне убивство, аніж брак розписки за патрони, вжиті для його скоєння… До того ж, він трохи чудний став над старість, і не знати тепер, до чого причепиться. Ось наші іі намагаються залатати всі дірки, до яких лише руки дійдуть.

Мар’ян тяжко зітхнув, зазираючи у спорожніле горнятко.

— От тільки дірок у наших справах нині більше, аніж у призових мішенях…

Лука гмукнув, погоджуючись. Дійсно, останніми днями — тобто ночами, радше — справи закрутилися, немов скажений дзиґлик: і згуртування inferi, і поява дядька-larvati, і виявлення лабораторії з виробництва анімул… Що пов’язує усі ці з’яви, і далі не знав ніхто. Залишалося тільки поспівчувати Вітію, котрий муситиме давати якісь пояснення керівництву.

Провівши очима сердитого квестора, який у чергове мчав тицьнути Феліксові у помилку, Лука ледь не зойкнув — розтягнене невідомо в який спосіб плече злостиво мстилося за наругу.

— Ага, виробничі травми! — глузливо пирхнув Мар’ян. — Біжи до Клима, нехай дасть тобі щось від передчасного радикуліту.

— І чого ти такий злий? — образився Лука.

— Я?! — розсміявся білявий. — Та я сам перший рік відходив, крекчучи та кульгаючи… Іди-іди, Клим знатиме, що робити — йому не вперше вже калік доглядати!

Розваживши, що гірше від того не буде, та не маючи, до чого б іще себе приставити, Лука справді подався до магістратського тиру. Клим скоро відповів на його грюкання, але глянув косо — в його хазяйстві теж кипіла робота з підбивання звітності. Дізнавшись, проте, в чому біда, він несподівано втішився.

— О, бач! А я що казав тобі? Лікті треба розвертати, як стріляєш! От усі ви так — доки не покалічитесь, розуму не наживете… А, і кажуть, ти тут вчора досить вдало скочив за сміттєвий бак на Риторики? Так от, не думай, що тобі й надалі таланитиме! Прийдеш сьогодні перекати потренуєш — рухатись треба, рухатись! — Клим передихнув і нарешті зглянувся на Луччині муки. — А тим часом візьми мастило в шухляді, і дай мені врешті спокій!

Взявши добряче вже вичавлений тюбик анальгетика, хлопець подався до вбиральні, аби намастити покалічене плече. Коли він вийшов звідти, мружачись від лютої печії, в конторі панувала несподівана тиша — клацання, лайка та шурхотіння стихли, поступившись місцем поважній розмові. То прибув нарешті шановний консуляр-супервізор Нічного Магістрату, Маркус Войцехівський.

Лука забарився трохи в коридорі, не знаючи, чи варто потикатися на очі начальству, а тоді все ж таки підтюпцем пробрався на своє місце. Консуляра він відзначив не зразу, бо той виявився несподівано тихим та присадкуватим, аж навіть Мора трохи вивищувалася над його маківкою.

Втім, виявивши присутність пана Войцехівського, уже не випадало мати сумніви щодо його високого рангу: він носив винятково чепурний костюм, тримався ваговито та поглядав по-хазяйськи, хоч і зовсім не зверхньо. Скажімо, для розмови з Морою він запанібрата присів насусідній стіл, звідки й провадив бесіду, похитуючи ногою, неначе який бешкетний школяр. Щойно Лука примостився на своєму стільці, пан консуляр поволеньки обернувся, щоб глянути на прибульця.

— Ви — Лука Ведель? — зичливо мовив він. — Наш новий інтерн?

Хлопець ніяково кивнув. Пан Войцехівський миттєво відстежив його бентегу і сяйнув коротким усміхом.

— І як вам робота в Магістраті? — поцікавився консуляр.

Лука завмер, шукаючи за словом.

— Дуже, е-е… ненудна, — нарешті промимрив він.

Маркус глузливо звів брови, проте кивнув, мовби Лука якимось чином виправдав його очікування. Хлопець не знав уже, де йому ховати очі від цього зіркого пана, аж тут нарешті Вітій порятував його від консуляра, закликавши того до кабінету. Фелікс та Мора суголосно зітхнули, і чулося в тому щире полегшення.

Вітій, очевидячки, взяв весь вогонь на себе. Розмова була тривалою і навряд чи приємною — про що свідчили гучні голоси бесідників, рівно ж як і квесторів наїжачений вид по її завершенні.

— Ти зрозумів би мене краще, Вітію, — наостанку мовив консуляр, уже виходячи з дверей кабінету, — коли б то твій поріг щодня оббивав Лешек Чарний, як це він робить зі мною.

Вітій похмуро кивнув.

— Та розумію я тебе… Офірний цап нині всім потрібен, не лише твоєму брокеру…

І Маркус на це несподівано сердечно розвів руками, мовляв, що ж із тим вдієш. Квестор лише замучено зітхнув.

Консуляр же тим часом заходився прощатись — кивнув Луці, поляскав по плечі Мар’яна, аж той зіщулився з несподіванки, галантно поцілував руку Морі і тут раптом перетнувся поглядом із Юром Горганом.

Це тривало лише якусь секунду, проте Лука готовий був заприсягтися, що обоє затримали подих, аби спинити якийсь таємний порив. Наступної миті Горган повернувся до впорядкування своєї зброї, а Маркус вийшов геть, не обмовившись більше ні словом.

Щойно кроки високого начальства стихли за дверима, як до контори вступив зосереджений Клим, несучи свою чорну папку урочисто, наче подушку з короною.

— Ось! — гордовито виголосив він. — Звітність за останній місяць!

Вітій лише рукою махнув.

— Все. Уже не треба.

— Тобто? — сполотнів упорядник. — Нас що, закривають?

— «Все», — весело підхопив Мар’ян. — Але не настільки. Маркус обмежився сьогодні експрес — переляком: пошумів та й пішов собі.

— A-а, он як… — кивнув Клим, дещо розчаровано. — Ну та, може, воно й на краще. Коли б він до підмуру спустився, нашого свідка провідати — то ще хто зна, що сказав би.

— А що з ним? — присоромлено смикнувся Лука, в котрого невдатний «кузен» за іншими негараздами якось вискочив з голови.

— Та нічого хорошого, — насупився Клим. — Це я до того, що за нормальних умов його давно би вже слід до «голуб’ятні» відвезти.

Лука так і підскочив. Із Франеком — те саме, що з його батьком?! Знов? І він так само не може нічим зарадити? То якого ж біса було потикатися до Магістрату, коли він так і не дізнався, що можна протиставити лиху?

Горган повільно підвів погляд.

— І наскільки давно? — спитав він.

— Та на мій погляд, уже день як… — відказав Клим. — Але нехай скаже той, хто краще знається на moribundi.

Проквестор кивнув, стрімко підвівся і вийшов. Першим Луччиним пориванням було йти за ним — він і досі мимовільно ладен був винуватити Горгана у якихось незнаних зловживаннях, — проте Мар’ян смикнув його за рукав.

— Сядь, — буркнув він. — Тебе там тільки бракувало.

Мора збентежено зиркнула в їхній бік.

— Ти що, знав його? У нас є правило — у жодному разі не мати професійного контакту з близькими.

— Та не те щоби знав, — засмучено відказав Лука. — Але він був такий… живий.

— А ти гадаєш, комусь потрібні живі свідки? — із робленим цинізмом мовив Мар’ян.

Лука знизав плечима, задивившись у вікно. Зненацька йому забаглося вийти на вулицю і нещадно порішити там двох-трьох inferi.

Клим промимрив щось на предмет всезагальної безвідповідальності та подався назад до свого кублища. Вітій, пирхнувши, зачинився в кабінеті, проте час минав, а проквестор все не з’являвся. Лука, мордуючись підозрами, ніяк не міг знайти собі місця; уже навіть і Мар’ян почав здивовано позирати в бік сходів, аж тут нарешті Горган повернувся до контори.

Луці досить було і півпогляду, аби збагнути, що тут щось негаразд. От хоча б тому, що завше зграбний та повороткий проквестор заледве не поцілувався з одвірком, коли заходив до кімнати.

— Спустіться хтось до того хлопця… — глухо промовив він. — Здається, йому вже краще.

Отут уже Лука не втримався, навскач рвонувши до підвалу. Він вибіг з кімнати швидко, можливо, аж надто швидко, бо інакше почув би, як Вітій, визирнувши з кабінету, кинув своєму заступнику «ідіот!» і гнівно гримнув дверима.

* * *

— Як би мені не хотілося цього уникнути, але нема на те ради… — із натужною бадьорістю мовив Вітій. — Давайте до нарадної, панове. Ворушіться, ну! Феліксе, потім мене проклинатимеш, у вільний від роботи час… Моро, мені добре відомо, який діагноз спадає тобі на гадку, коли ти так лагідно на мене дивишся… Та не ображаюся я на тебе, який мені з того зиск… Юрчику, а ти чого сидиш? Давай, спробуй уявити, що це тобі цікаво… І не треба так тоскно позирати на свого пістолета — я все бачу…

Колеги зрештою підвелися з насиджених місць та поволеньки попленталися до нарадної. Ну чому це, подумав до себе Вітій, я повинен нині удавати із себе схибленого на роботі тирана, коли сам волів би прилягти оце попід стіночкою, і хай би тій роботі хрест… Проте не можна зараз силувати нікого з них — люди й без того змучені до краю. В Мори онде повіки червоні, мов попечені, Фелікс-бідака заледве стоїть, а він не такий і юний вже, до речі… Горгана, і того, хилитає, хоча тут він сам винен — і невідомо ще, як на всіх них окотиться цей його останній напад глупства… Решта ж… Ага, справді…

— А хлопці де?

Мора блимнула, мовби силкуючись згадати, про кого ж це мова.

— А… Повезли того Франека до Луки додому. До речі, хтось мені може пояснити, що з ним сталося?

Горган, зараза, опустився в крісло і незрушно споглядає стіну.

— Можу припустити, що Клим помилився, коли давав такий песимістичний прогноз… Недогледів щось — так, Юрку?

— Угу.

От поганець!

— Менше з тим, панове… Прошу уваги. Ми повинні сьогодні переглянути наше бачення ситуації, беручи до уваги нові факти. Фестивальний бізнес Шацького. Larvati. Анімули. Все це не вкладається в жодну з відомих мені схем. Потрібно з’ясувати — ми маємо справу з однією злочинною групою? Чи можливо, таких «ініціатив» насправді дві?

— Не примножуй сутностей без потреби… — нудно промимрив Фелікс.

— Саме час для середньовічної схоластики, — озлився квестор.

— То доведи мені, що потреби дійсно не існує! Відкрий мені очі на злочинний задум, і бажано, на імена та мотиви задіяних!

Фелікс розгублено кліпнув, не чекавши, очевидячки, що втрапить у гаряче. Однак будучи особою упертою, він так просто не відступиться. От і чудово. Просимо.

— Ну-уу… Досі ми мали партнерство Шацького і невідомого постачальника, створене з метою продажу «умбри» легковірним митцям… Шацький гине, а його партнер, як ти це вчора озвучив, прагне позбутися підозр… Спершу вбиває Павліну Чарну, тоді намагається усунути нас із вами, бо — він гадає — ми вийшли на його слід. Ну і цеє… Для цього він наймає inferi, котрим платить за роботу анімулами, а коли це не спрацьовує, то він — аби дістати перед нами якусь перевагу — знаходить чи якось створює і приставляє до справи larvati…

— Як це він «створює» larvati? — не витримала Мора. — Як це він приставляє його до справи? Феліксе, як таке в принципі можливо? Ти пригадай Інгве Галича!

На це навіть байдужий Горган видав відсторонене «кхм».

Справді, тут є, що згадати. Справа Галича — це був страшний, трагічний, але в дечому навіть кумедний збіг. Громадянин Інгве був нікчемним нащадком славетного колись художника Петра Галича, засновника митецького руху «Молода хвиля». Той був справжнім генієм, хоч, може, не стільки художнім, скільки громадським; багато хто з його молодих колег вибився в люди завдяки променистій енергії засновника, його вмінню надихати та переконувати. А от Інгве… йому не дісталося ані дідівського художнього смаку, ані його сонячної особистості. Онук був нещасним, забембаним, заздрісним невдахою, аж поки в пориві руйнівної злості він не пошматував полотно, що дісталося йому від діда у спадок. Отут і почалося… в хлопця то прозирав якийсь раптовий талант, то раптом траплялися з ним напади буйства, які зрештою призвели до кількох брутальних убивств. Його жертвами ставали ті, хто колись образив був у той чи інший спосіб бідолашного Інгве — злостиві критики, пихаті власники галерей, успішні художники, чий успіх так тяжко було їм подарувати… І поліція нічого не могла вдіяти зі скаженим невдахою — той діяв так блискавично, що вистежити його, а тим паче — вполювати, було просто неможливо.

Ця справа впала на їхні плечі, щойно Велькові стало відомо про знищення картини: саме так можна було, випадково чи навмисно, позбавити помешкання лара — духа, що затримався на світі завдяки улюбленому своєму творінню. Інгве ж, із куцим своїм талантом та незмірними забаганками, був типовим moribundi на межі свого дев’ятидення. Одержимий полум’яним дідівським духом, Інгве просто схибнувся, довівши до межі свої давнішні прагнення — поквитатися з усіма, хто заподіяв йому кривду.

Магістратові тоді довелося попобігати за моторним larvati… «Червона» куля не була для нього фатальною, як для inferi; ба навіть більше: йому не страшні були поранення, що спинили би пересічну людину — таким сильним був його безтямний дух… Зарадити могло лише точне попадання в життєво важливі органи — а спробуй-но поцілити, коли рухається твоя ціль вдвічі швидше за тебе! Навіть Горганові тоді прийшлося непереливки; він і вцілів лише тому, що в larvati забракло набоїв.

Відтак, справді, створити larvati — то мудра штука, не кажучи вже про контроль над ними… Але так чи інак, larvati мав місце, і з цим доведеться якось жити.

— Гаразд, припустімо, що наш противник і справді може контролювати larvati, — Вітій потер очі, намагаючись сконцентруватися. — Хоч я і не збагну, яким чином. Наступне питання — навіщо це йому?

— Кажу ж, на нас нацькувати! — правив своєї Фелікс.

— У такому разі, чому ж вони цього не зробили? — повела плечима Мора. — Ти ж казав, вони тікали від вас, а не навпаки?

Запала мовчанка, бо Фелікс якраз ображено насупився, так і не надумавши гідного пояснення.

— Вибух, — зненацька блякло повідомив Горган.

— Що, вибух? — не зразу второпав квестор.

— Ліквідація свідчень, — розщедрився на стисле пояснення Юр.

Аж і справді — чому лише він раніше про це не подумав? Якби лише «підривники» знали, що вороги їхні так близько, то не зневажили би шансом спекатися доброї частки Магістрату. А коли не подбали про те, значить, мали до виконання якусь іншу задачу. Larvati зі своїми друзяками, отже, був хіба маневром для відтягнення уваги…

— Але ж чекайте! — заскочений прикрим здогадом, Фелікс забув навіть про свою кривду. — Це ж значить, що вміст лабораторії був для них настільки важливим, що вони, не вагаючись, «здали» нам свого larvati?

Мора скептично хитнула головою.

— Не збагну… Що ж такого нового для нас в анімулах? Таке робилося раніше — ти ж пам’ятаєш, Вітію?

Ой, ліпше б вона цього не поминала, гірко пошкодував квестор.

— Пам’ятаю. І забув би, так не можу…

— Ну! — Мора, здається, нічого й не помітила у своєму завзятті. — А це значить — що? Це значить, у лабораторії було ще дещо — чого ви, панове, не помітили!

Вітій зиркнув на Горгана. Той лаконічно вигнув брову. Квесторові захотілося чомусь почати виправдовуватися: часу було обмаль, зі світла — самий ліхтарик… Але ж вона і сама чудово це розуміє! Перед ким хвоста розпустити пнешся, старий ти павичу?

— Замало інформації, — втрутившись, порятував його від стидовиська Горган. — Ми мусимо знати, що шукаємо.

Мора зітхнула. Тепер уже їй бракувало аргументів.

— Немає інформації, значить треба її роздобути, — підсумував Вітій. — Які в нас є зачіпки?

— Рештки лабораторії, — скривившись, пригадав Фелікс. — Коли, звісно, Шафраник сумлінно розгребе завали… Вибухівка, знов-таки, не з пустого ж місця намалювалася…

Вітій кивнув, тоді глянув на Мору — вона зосереджено катала ручку по стільниці, мовби не важачись здійняти голос.

— Ну? — підштовхнув її квестор.

— Діти… — стиха проказала вона.

Квестор ледь не охнув. Дійсно…

— Для виготовлення анімул, — пояснила Мора, ніби в тім справді була потреба, — треба перевірити, чи не зникали останнім часом діти від двох до дванадцяти. Як пощастить, то в поліції можуть бути вже якісь напрацювання.

— Є іще одне… — долучився Фелікс. — Але це залежить від того, як добре почуватиметься Луччина знахідка. Коли він отямиться, то зможе показати того, хто поїв його «умброю».

— А він отямиться? — зиркнув на Горгана квестор.

Той похмуро кивнув.

— Значить, ось чому ти… не віддав його до «голуб’ятні»? — не втримався Вітій.

Проквестор відповів йому непроникним поглядом. Ну нехай, зітхнув собі Вітій, принаймні, є в його діях логіка. Логіка — а зовсім не співчуття. Час би вже звикнути, справді.

* * *

Франек давно не почувався так погано. Не те, щоби йому боліло щось конкретне, ні — боліло радше щось абстрактне, інакше і не скажеш… Ет, шкода, що він прогуляв майже весь курс класичної філософії в другому триместрі, бо, може, зміг би нині знайти на те якесь путяще мудре назвисько.

Йому просто було якось… гидко. Хлопець і сам собі здавався навдивовижу бридким, не кажучи вже про світ довкола: холодно, протяг з вікна, жорсткий якийсь лежак, червоні запилюжені гардини… Хоча, які до дідька гардини — в гуртожитку?

Мружачись у сірому досвітку, він підвівся на лікті, мимохіть змахнувши додолу старенький картатий плед. Еге, то це ніякий не гуртожиток — чиясь ніби хата, не надто затишна, втім, з порохнявим духом занедбаного музею… Але хто б там не мешкав у цих апартаментах, дяка йому, що надав хоч якийсь притулок по вчорашній пиятиці… А вчора ж мусила бути славна забава — настільки, що й не згадати тепер, як він сюди дістався і з ким… Згадувалося тільки голосіння пісень нічними вулицями… і, чомусь, ніби постріли, і поїздка кудись у темнім фургоні, а потім якийсь червоний спалах просто перед очима… Тьху, і насниться ж всяка гидь!

З настроєм попросту чинилося щось незбагненне — таке, ніби напередодні хлопця привселюдно відшмагали, принагідно аргументуючи кричущу нікчемність жертви переконливим фактажем. Попри те, що пам’ять не містила подібних епічних сцен, Франекові хотілося схоронитися в якомусь темному куточку, а краще — зовсім пропасти зі світу.

Може, то все погані сни нагнали? Коли так, то може спробувати заснути знов — ану як щось візьме, та й зрушить у кращий бік? Він підібрав плед і, згорнувшись клубочком, міцно заплющив очі. Заснути, проте, йому не судилося — десь неподалік надривно задзеленькав телефон, і дзвонив він, холерний, так довго, що Франек був подумав уже, що в усій квартирі, крім нього, просто нікого нема. Втім, зрештою, хтось відгукнувся, сонно промимрив щось у відповідь, а тоді голос раптом наблизився, і до кімнати зазирнув якийсь непривітний молодик, похапцем загорнутий у ковдру. Глянувши на гостя, який якраз вистромив вухо з-під пледа, мовив у слухавку:

— Ага, прокинувся… угу… — господар розпачливо позіхнув. — Феліксе, ти де на ката вчився? Я ж ліг лише годину тому… Ну, добре-добре… Все.

Молодик вимкнув телефона і з похмурим зацікавленням зиркнув на гостя. Оце тут лише Франек згадав, що бачив уже цього хлопця раніше — хіба, може, вдосвіта, ще і злий спросоння, він здавався нині трохи старшим. Це був той самий тип, що підказав йому, як вписатися до гуртожитку тутешнього універу. В який же спосіб він опинився у «кузена» вдома? Може, його виставили з гуртожитку за розгульну пиятику? Може, якраз через це йому настільки зле?

— Ну? Жити будеш? — поцікавився господар.

— А мушу? — тоскно буркнув Франек.

— Мусиш-мусиш, — пирхнув хлопець — тепер гість згадав навіть, що звати того Лука. — Вважай це за почесний обов’язок… І, коли вже прокинувся, то вставай, є до тебе справа.

Франек тяжко зітхнув, шукаючи поглядом за черевиками.

— Вбиральня в кінці коридору, — повідомив господар, протираючи забрезклі очі. — А я поки кави поставлю, абощо…

Крекчучи, Франек вибрався з-під пледа і, мало не навпомацки проминувши нескінченно довгий стелаж з книгами, рушив шукати вбиральню. Те, що він побачив у дзеркалі, зовсім його не потішило — вимнута, сіра якась фізія, млисті очиська… справді, гидко, як і слід було чекати. Вмивання теплою водою, правда, трохи поліпшило справи, а запах кави звіддаля робив цей світ як не кращим, то хоч би почасти прийнятним.

Кухню Франек надибав за кавовим духом; там же знайшовся й господар. Він сидів за столом, тримаючи перед собою горнятко з таким видом, мовби й досі додивлявся якісь неприємні сни, проте, угледівши гостя, стріпнувся і, підвівши погляд, посміхнувся, та ще й так щиро, що навіть Франекові, у його чорній журбі, не лишалося іншого, аніж криво всміхнутись у відповідь.

Вдячно прийнявши горнятко з кавою, він присмоктався до нього, не відчуваючи навіть смаку. В очах поволі розвиднювалося, і тут якраз Франек розгледів щось таке, від чого він враз забув і про каву, і про журбу. На столі, межи сільничкою та присохлим фікусом лежала груба кобура, з якої визирало чорнене руків’я пістолета. Хлопець підвів погляд на господаря — той безжурно сьорбав каву, ніби й не на його столі лежала та страхітна цяцька. Спіймавши, проте, наполоханий гостів погляд, він ніяково блимнув.

— Це… гм, це в мене робоче… спорядження, — промимрив він, відсуваючи зброю кудись за фікус.

— І що ж це таке за робота? — обережно поцікавився Франек.

Лука незатишно повів плечима, але тут-таки обсмикнувся і повагом повідомив:

— Щось таке ніби поліція. Нічна, е-е… вахта. От власне з цього приводу ти мені й потрібен.

Придатка «щось таке ніби» звучала не надто переконливо, до того ж, Франек мав деякий сумнів щодо ймовірності працевлаштування в карних структурах хлопця одного з ним віку. А втім… була у тому якась зовсім не школярська рішучість, і — поліція чи ні — а сваритися з ним якось не випадало.

Господар тим часом відставив каву та зиркнув проникливо.

— Що ти пам’ятаєш зі свого виступу на фестивалі?

Франек моргнув, намагаючись збагнути, про що йдеться, і тут раптом йому здалося, ніби хтось спересердя стусонув його курним лантухом. Фестиваль! Приспані спогади враз завирували перед очима, спричиняючи в голові безлад та млосне кружляння. За мить він скочив з місця, пориваючись бігти, хоч і не знаючи до пуття, куди саме.

— Ти чого? — здивовано блимнув Лука.

— Фінал! — панічно проголосив гість. — Сьогодні ж фіналісти виступають!

Господар якось недобре вищирився, тоді підвівся та рушив до холодильника.

— Ти краще сядь. Давай, я тостів зроблю. З сиром і е-е… з сиром. Зараз, десь він у мене був…

— Але ж… Як же ж…

Лука зітхнув.

— Боюся, свій фінал ти… проспав. Якщо він і був, то вчора.

— Як це — проспав? — приголомшено труснув головою Франек.

Господар намацав нарешті шматок сиру в холодильнику, зиркнув на нього скептично, а тоді, наважившись, взявся краяти сир грубими кавалками.

— Не знаю, як і сказати тобі, Франеку, — поволі мовив він, — але ти не просто спав, а лежав непритомний, наче пака дров, у нас у відділку. Дехто навіть думав трупарку кликати… це нічого, що я так запросто тобі все це кажу?

Франек ковтнув гірку слину, не в силі відповісти.

— Так от, — провадив далі господар, зграбно завантажуючи кусники хліба до тостера. — А сталося це через те, що якась потвора нагодувала тебе… ну скажімо так, хімічним стимулятором, від якого тебе, брате, ледве грець не побив.

Ага, розгублено подумав до себе Франек, значить, ось чого мені так недобре…

— То ти пам’ятаєш, що то була за потвора? — гостро глянув на нього Лука.

— Ну… — мугикнув Франек, досі не в змозі усвідомити розмах подій. — Це був тамтешній ведучий… Але ж він казав, що «порох» безпечний, що він і сам вживає його при нагоді…

— А як він звався, не пригадуєш? Той ведучий?

Франек замружився, силуючи свою приголомшену пам’ять.

— Та ніби… він назвався Явором… Ага, Явором Шацьким.

Гучно бренькнув ніж, скочивши з Луччиних рук на долівку. Глянувши на господаря, Франек вражено відзначив, що того перекривило так, ніби оце щойно до кухні зазирнув щонайменше несвіжий мрець.

На Франекове щастя, він навіть уявити собі не міг, наскільки близький його здогад до правди.

* * *

— І що мені тепер робити? — гучним шепотом запитав Лука.

Мора зітхнула, відриваючи погляд від авгієвих стаєнь, які невідь-чому звалися базою кримінальної звітності. Хлопець дивився на неї вимогливо, чекаючи на якісь вказівки, що їх вона, за браком іншого керівництва в конторі, повинна була, очевидячки, йому надати. Шепотів же він через те, що в передпокої, на хиткому стільці межи стосів зужитого паперу, оце зараз нидівся його співочий протеже.

В такій конспірації, направду, не було й потреби, бо той тримався, наче сновида, навряд чи тямлячи, де він є. Лука ж ходив навкіл нього, наче квочка, боячись залишити самого. Воно і слушно ніби, але ж як кумедно виглядає нині Магістратський інтерн, іще вчора сам — страшко, і сьогодні раптом — звитяжний заступник знедолених.

— Та нічого не робити, — поблажливо посміхнулася Мора. — Ви з Франеком вже своє відпрацювали. Нехай тепер старші розгрібають.

— Але ж цей ведучий, він же може бути небезпечний! Якщо раптом він — larvati…

— Через те вони й поїхали вчотирьох.

— Ага, — скрушно хитнув головою інтерн. — А мене не взяли.

Мора пирхнула — настільки потішно виглядала його цілковито дитяча образа.

— Гадаєш, чотирьох наших не стане? Із «важкою артилерією» напереваги? До того ж, невідомо ще, може, той ведучий… Павло Закревський, знаний до речі, у фестивальних колах… може, він просто пожартував?

Лука насупився.

— То значить, несмішні в нього жарти.

— Ну, знаєш, — весело відказала Мора, — в Кримінальному кодексі, рівно ж як і в Магістратських укладеннях, немає статті, що призначала би кару за погані жарти. Хоч, може, й дарма…

Хлопець невдоволено підібгав губи. Авжеж, не взяли маленького на розправу… Треба було чимшвидше приставити його до діла, бо ж не дасть попрацювати… Мора й сама була вдячна кожному приводу відволіктися від цих завалів, однак хтось же повинен їх розгребти… Значить Луку — геть, чинити добро деінде. Тим паче, що і привід є.

— Замість ото пнутися, куди не просять, — суворо мовила вона, — ти би краще про друга свого подбав.

Хлопець стурбовано озирнувся на Франека, що сидів на стільчику жалобний, наче в черзі на страту.

— А… е… як? — розгубився Лука.

Мора сумовито зітхнула. Це її справа, коли вже на те… Але нехай вчиться інтерн, йому колись, може, придасться…

— «Умбра» пригнічує життєві сили, Лука. Якщо зараз його не підштовхнути трохи, не допомогти йому знайти наснагу, то… він не помре, звісна річ, але отак і лишиться — тоскним приблудним нещастям.

Лука блимнув нажахано.

— Але це не конче мусить статися, — потішила його Мора. — Йому просто треба розважитись, як слід, згадати те, заради чого жив. Зважаючи на його таланти, не думаю, щоби це було проблемою.

Лука тут-таки скочив з місця.

— Ага! — виголосив він, — Знаю! «Прозак»!

— Чекай, — хитнула пальцем Мора, — від нього ж нудота, гикавка та статева неміч… Не кажучи вже про те, що потрібен рецепт.

Лука сполохано звів брови, та по роздумі хитро вищирився.

— Та ні, це клуб такий. Така назва.

— А. Ну так би й казав, — гмукнула Мора. — Коли клуб, то нехай. Все. Ідіть звідси, не заважайте працювати.

Отож, Лука зі своїм підопічним нарешті забралися геть — до якогось, вочевидь, доброго місця, одна лиш назва якого прогонила сум… А Морі лишилася її триклята звітність — і хоч би трохи з неї користі!

Діти зникали, певна річ, та проблемні батьки, як на те, не потикалися зі скаргами до поліції. Порядні ж сім’ї за останній місяць зазнали тільки двох втрат, причім один із втікачів знайшовся за тиждень на горищі у власної бабці, а друга, допіру повнолітня, рвонула зорі назустріч разом із прийшлим байкером. Що ж стосується дітей-приблуд, то поліція за ними просто не встигала — ті знали, вочевидь, такі хідники, про які й не марилось офіційній владі.

Залишалося визнати, що в такий спосіб на зловмисників не натрапити; проте щось не давало відступитися — якийсь мовби химерний натяк, котрий ніяк не вдавалося намацати, скільки в тій звітності не гребись.

Мора власне надумала накалатати собі велике горнятко чаю, аби зігнати думки докупи, але тут нарешті повернувся до контори «ловецький виїзд» — люте начальство, похмурий Фелікс, згорьований Мар’ян та мовчазний, як і слід йому, проквестор Горган. Не мусиш тут бути провидцем, щоб збагнути, що справа пішла навскіс, та ще й у котрімсь негаданім керунку.

Але добре хоч з усіма все гаразд — зловила себе на зрадливій попусті Мора. Тяжко далися їй останні події, слід було визнати…

— То як, — не стрималась вона, — засвідчили друге пришестя Шацького?

Хлопці на те хіба похмуро перезирнулися, а Вітій поспіхом попрямував до кабінету, однак спинився на порозі.

— Нехай он Фелікс розкаже. Можу ж я іноді делегувати свої повноваження?

І затраснув за собою двері. Фелікс насупився іще більше, а Мар’ян якось безрадісно гигикнув.

— То в чому річ? — дратівливо вже мовила Мора. — Знайшли його?

— Угу, — велемовно відказав Фелікс, тоді зглянувся нарешті і пояснив. — Знайшли. Але все, що нам лишалося з ним робити, це спакувати та відправити до «голуб’ятні».

Мора насупилась, роздумуючи.

— Значить, хтось вирішив позбутися його у той же спосіб, як він сам до того — нашого Франека?

— Та схоже на те, — неохоче зізнався Фелікс.

— Ну от… — гмукнула Мора, — а я щойно доводила Луці, що за погані жарти кари не завбачено… Дожартувався маестро. А вдалося щось дізнатись на предмет невмирущого Шацького?

Горган зненацька кинув на неї недобрий погляд. Аж дивно, подумала Мора. Фелікс тяжко зітхнув.

— А як ти собі це уявляєш? Розпитати його сусідів, чи не здалося їм, що той — недавно спочилий мрець? Ми — ну, Мар’ян здебільшого — перемовившись із консьєржкою, з’ясували, що Шацький забрідав був до нього, разом з Павліною своєю та її подружкою…

— Що за подружка? — одразу ж зреагувала на нову дійову особу Мора.

— Її звати Тілія Ольжич, — зиркнувши на клаптик паперу, що правив йому за нотатник, повідомив Мар’ян. — Пані Кася казала — вульгарна дівуля, намальована мов до е-е… мов до забави.

— Тілія Ольжич? — звів брови Фелікс. — А чого ти раніше про це не сказав?

— Ольжич… Ольжич… — промимрила Мора, намагаючись згадати, де вона чула це прізвище. — А ти що, Феліксе, знаєш її?

Той втомлено відкинувся у кріслі.

— Та перетиналися якось. Вона у клубі одному працює, помагає там всякі творчі збіговиська впоряджати. А що вульгарна — то це ще чемно сказано…

— Що за клуб? — підібрався Мар'ян.

Фелікс позіхнув.

— «Прозак».

— Ой… — мимохіть прохопилося в Мори.

Чоловіки здивовано обернулися до неї.

— Я щось може пару годин тому відправила туди Луку із Франеком. Розважатися.

Цього разу Горган не обмежився неприязним позирком.

— Досить із них розваги, — кинув він, підводячись.

Авжеж, подумала Мора, в такому товаристві не порозважаєшся. Однак і проживеш, можливо, довше. І в цьому теж, як не крути, є свої переваги.

* * *

— Тут черга, — скорботно повідомив Франек. — Зараз нас наженуть.

Лука поглянув на юрмисько коло входу. На кремезних охоронців, які словом і ділом боронили браму клубу від охочих розваги.

— Копняком під зад, — похмуро уточнив музика.

— Та невже? — чмихнув Лука, мимохіть надимаючись пихою. — Дивись, що зараз буде!

Підійшовши до охоронців, він тихцем проказав «ми від Фелікса», а, як сторожа чекально насупився, Лука ледь підняв окуляри, демонструючи на знак службової приналежності свою червону зіницю.

Охоронець блимнув неприязно, проте визнав перепустку, і Лука проштовхав приголомшеного Франека до пропахченого духмяним куривом коридору, а потім — додолу, східцями, що звивалися гвинтом межи чайних свічок та дзеркал.

«Прозак» мав довгий, занурений у підвальні надра головний зал, обіч якого під романськими арками множилися невеличкі кімнатки, де спочивали на м’яких подушках різноманітні митці та дотичне до них товариство. Грала приємна, проте невловна музика, яку вередун Фелікс називав не інакше як «шумофон». Межи гостей сновигали такі ж приємні та невловні кельнерки, чиє лаконічне вбрання та привітна постава повинні були, очевидячки, закласти основу антидепресивної терапії. Франек, проте, лише тяжко зітхнув, провівши котрусь із них тоскним поглядом. Лука знизав плечима і скерував свого «кузена» до бару.

— Почнемо з коктейлю «плацебо», — вирішив він. — А далі побачимо, як піде.

«Плацебо» був білясто-сколочений, наче рясний ранковий туман, а дух від нього йшов, як од доброго мускату. Франек хильнув його, не роздумуючи, внаслідок чого заледве не похлинувся.

— Оце «ефект плацебо» називається, — гигикнув Лука. — Там граппа, коли не впізнав, добра сороківка… Гарно?

— Кхе… — кивнув Франек.

Вони замовили ще по чарці і видерлись на зведений якраз над баром балкончик, звідки зручно було, впавши на подушки, зверхньо спозирати товариство. Лука всівся зручніше і зняв темні окуляри, бо ж у підвальному мороці навряд чи хто завважить яку недоречність. Можна було попуститися бодай ненадовго.

— Тут, трохи згодом, жива музика гратиме, — пообіцяв Лука. — Якщо «Голота» — то це буде весело, хоч і «Шибениця» — нічого, і вокалістка у них така… така, в драних панчохах…

— Ага, гра-атиме… — не дослухаючись, забідкався Франек. — А в мене гітара пропала… Справжній «Фендер», два роки гроші збирав…

— Ну чого зразу пропала? — заспокійливо мовив Лука. — Ось Клим попросить когось із наших звитяжних полісменів, так вони сходять завтра і заберуть.

— Ага, знаю я, як вони її заберуть: брудними пальцями — тиць, декою об сходи — хрясь…

Лука тяжко зітхнув.

— Ти скиглити припиниш, ні?

— Ні! — затято мовив музика. — Ну що хорошого, скажи, тут зі мною сталося? Фестиваль спаскудили, гидотою напоїли, гітару поперли… А це, може, єдиний був шанс вийти межи люди… І що тепер? Все — тепер. Буде з мене музики.

— Та припини! — обурився Лука. — Гарна в тебе пісенька була — про Бахуса і таке всяке. Тільки я не зрозумів, що ти там потім бубонів латиною…

Франек зиркнув на нього понад склянкою, готуючись хильнути з горя.

— Якою ще латиною, брате?

— Ну… — трохи розгубився магістратський інтерн. — Тоді, на Риторики… Коли тобі геть споганіло, ти ніби як марив, але все на мотив тої твоєї пісеньки… пам-парам-пам, пам-парам-пам… тільки латиною.

Франек таки випив, цього разу не похлинувшись, і зиркнув похмуро.

— Аби ти знав, — повідомив він, — коли хто казатиме, що «латина — не хрін собачий», я вимагатиму ілюстрованих свідчень. У житті ні слова не вимовив тою говіркою.

Лука потер скроні. Невже йому примарилось тоді? З якого б це дива? Тривожний, чесно кажучи, симптом…

— А, до речі, — мовив Франек, розглядаючи світ через каламутний вміст чарчини, — може, ти знаєш, як воно правильно зветься — коли все тобі бридке й немиле… коли ліг і сконав би, коли б лише дали спокій…

— Ну — хандра… — запропонував Лука.

— Та ні, — махнув рукою страдник. — Таке більше й гидше… Таке… Всесвітньогидке — о!

Лука розсміявся кумедному новотвору.

— Знаю! Weltschmerz!

Франек викотив очі.

— Що?

— Світова скорбота. Романтичний різновид депресії.

Музика мимохіть зацікавився.

— А ще які є?

— Ну, приміром, філософський. Тоді це вже буде Angst. Гмм… задушливий відчай.

Лука зітхнув. Навіщо татко розказував йому такі речі? Чи було це професійним зацікавленням? Чи, може, це був притаєний зойк про допомогу? Який він, звісно ж, не почув — бо забракло… ерудиції, абощо?

Ну хоч би Франек нині дивиться з повагою — так-таки пригодилася таткова філософія…

— Ага-а, — серйозно кивнув той, — ти теж, значить, слухаєш старий рок?

Лука блимнув. Несподіваний висновок!

— Ну, це з «Нірвани», — пояснив Франек. — «Teenage angst has paid off well, now I’m bored and old…»

— Кхгм… — замислився Лука. — Ну, десь так.

— Там іще програш такий… — замріявся музика. — Трр-ра-ра-ра…

Франекові очі зненацька спалахнули, а руки самі стрибнули в повітря, наче в магічнім пасі або ж у ґвалтовній судомі. Ця поза повинна була символізувати, либонь, Кобейнівській злет натхнення… Але що вийшло, то вийшло.

— Піду я візьму ще питва, гаразд? — зітхнув Лука.

Франек неуважно кивнув, стиха мугикаючи щось своє.

З висоти свого балкончика Лука озирнув зібрання — мальовничих митців, розпашілих професійних гульвіс та подекуди — вертке студентство, щасливе тим, що якимось робом просочилося повз охорону. Але ж і охорона не дрімає — ондечки, підпирає фундамент, шулікою позираючи довкіл. Коло охоронця — якась дівуля, вбрана незгірш за солістку «Шибениці»: в червоних гетрах, коротесенькій спідничці та блузці з глибоким вирізом, чиї гостинні глибини прикрашав брязкітливий жмут різномастої символіки та оздоб. І от дивна річ: страж «Прозаку», замість миттєво витурити відсіль, поважно їй щось відповідає. Щойно Лука глянув на дівулю пильніше, як вона звела погляд, на коротку мить перестрівшись із ним очима. І був то такий погляд, який не захочеш перехопити десь у темному провулку.

Обсмикнувшись, Лука висварив себе за недоречну полохливість і рушив до бару.

— Я теж спущуся! — раптом скочив з місця Франек.

«Шумофон» зненацька вщух, і тут Лука збагнув причину Франекової непосидючості: на невеличкий поміст у кінці залу якраз піднімалися музики, обтяжені інструментами та ясною естрадною харизмою. То був гурт «Голіарди» — нечастий гість «Прозаку»; здебільшого їхня музика лунала у «Скрипторії» коло Університету, однак Лука не мав заперечень — йому вони радше подобались. Про Франека і казати не було що — «Голіарди» вийшли в люди завдяки тому-таки Фестивалю, тож для кудлатого музики вони виглядали, либонь, богорівними звитяжцями.

За хвильку Франек вкляк на стільці при шинквасі, обернувшись лицем до сцени. Лука, усміхнувшись, сів поблизу. Невдовзі музики налаштували інструменти, між яких, окрім звичної вже гітари та флейти, була старовинна ліра, а вбраний у кашкет з пером фронтмен вийшов на просценіум та, нахабно підморгнувши, почав співати.

Лука стріпнувся — в цю мить, мовби у відповідь на заклик нахабного молодика, хтось подав йому повну чарку замість спорожнілого «плацебо». Це був незнайомий хлопцеві напій — димно-червоний, з якимись мовби навіть блискітками в глибині. Обернувшись, він зобачив, замість знайомої кельнерки, ту саму дивну дівулю, що говорила зі сторожею. Нині вона дивилася не вороже — але мовби чекально; на юнім, хоч і дико розфарбованім лиці, припорошена привітністю, малювалася зірка напруга.

Повагавшись, Лука взяв склянку.

— А воно не отруйне? — обережно поцікавився він.

— Зрештою — так, — криво всміхнулася дівчина. — Але ти стільки не вип’єш.

Хлопець відпив частунку. Це було смачно.

Лука глянув крізь чарку. Користуючись нагодою, примружив ліве око. І ледь не зойкнув. Дівчина світилася, наче смолоскип — гаряче, коли не сказати, люто.

— Чим завдячую? — спитав він, кивнувши на чарку.

— Своїй холерній привабливості, — відказала дівчина.

Це було жорстко. І глузливо. І розпачливо.

— Тобі що, допомога потрібна? — спитав Лука.

— Кепський з тебе ворожбит, — посміхнулась вона. — Мені не допомога потрібна. Мені потрібна правда. Будьмо.

Вона піднесла склянку з таким же, як у Луки, червонястим коктейлем.

Серце в Луки закалатало, причім він і сам не розумів, чому. Не злякала ж вона його — ні, це щось інше, щось таке неймовірно знайоме…

— Мене звати Тілія, — повідомила дівчина.

— Лука, — відказав він. — Ти працюєш у цьому клубі, еге ж?

Вона кивнула.

— Я — відомо, де працюю. А ти? Скажеш мені?

Лука завмер зі склянкою на півдорозі до шинкваса. Йому зненацька пересохло в роті. В голові зашуміло — чи то від випитого, чи хтозна від чого ще… І він збагнув, що не скаже. Просто не зможе сказати.

Тілія глузливо всміхнулась.

— Не можеш, е? То кому з нас потрібна допомога?

Зненацька вона підвелася, аби йти геть. Отак запросто. Збивши його з пантелику, нічого не пояснивши… Лука скочив зі стільця.

— Тіліє, стій! Та зачекай же! Чого ти хотіла?

Вона обернулася, вагаючись.

— Юна леді хотіла вже йти у своїх справах, чи не так?

Це було неймовірно — але за спиною Тілії намалювався раптом ніхто інший як проквестор Горган. Посеред розманіженого клубу він виглядав, наче кара божа, суворий та недоречний, втім, як і завжди. Що це він, стежить за мною? — обурено подумав Лука. В цьому було щось ненормальне.

Тілія, проте, не гаючи часу на сумніви, крутнулася, щоб зустріти проквесторів погляд. І тут Луччині поняття про ненормальність набули нових, не знаних доти глибин. Проквестор закляк з таким видом, мовби уздрів мерця. На якусь неймовірно коротку мить побожний острах зробив Горгана цілком схожим на живу людину, проте вже наступної миті мана минула. Проквестор блимнув і знову став собою.

— Не думай, що тобі вдасться мене налякати, — промовила Тілія тихо і люто. — Знайдуться ті, що віддячать тобі за неї. За них обох.

Вирікши свою злостиву погрозу, вона рушила геть, а проквестор легко вклонився, даючи дорогу.

— Що це було? — не витримав Лука. — Що це значить?

— Боюся, — спокійно промовив Горган, сідаючи поруч, — боюся, що юна леді винуватить мене у смерті своєї подружки, Павліни Чарної.

Щось, мабуть, зрушило у Луки в голові, а може, справа була у кількох келишках міцного питва, хто зна. Проте він зненацька наважився.

— А в неї є підстави так думати?

Проквестор кинув на нього погляд, який, за наявності бодай якихось емоцій на його лиці, можна було б назвати глузливим.

— Звісно, що є, — відказав він. — Проте, це не значить, що вона має рацію.

Якусь хвильку вони обоє мовчали. Проквестор спозирав Франека, який, користуючись перервою у виступі «Голіардів», намагався зав’язати з ними знайомство. Лука присоромлено дивився під ноги.

— Та це не значить також, що мене нема в чому винуватити, — зненацька тихо додав Горган.

Лука підкинувся, вп’явшись поглядом у проквестора. Той, проте, замислено розглядав стіну, нічим більше не виказуючи своїх почуттів.

За мить до них підскочив Франек, променистий, наче ранкове сонечко.

— Я з ними зазнайомився! — відзвітував він, не помічаючи Горгана. — Вони мене з Фестивалю пам’ятають! Кликали до себе на репетицію! Уяви!

Лука щосили намагався явити щиру радість із цього приводу, і Франек, щасливий своїми здобутками, не завважив його зусиль.

Тим часом до шинкваса по чарочку підійшов «голіардський» фронтмен. Франек заяснів усмішкою, проте той чомусь зиркнув не на нього, а на проквестора. Здивовано звів брови.

— Salve, amice, estne te video?^[6] — стиха мовив молодик у кашкеті з пером.

— Vix,^[7] — сухо відказав Горган. — Bene vale.^[8]

Франек вражено перекидав погляд з одного на іншого. Лука труснув головою. Це вже було занадто. Просто занадто.

SICINNIUM

Ну що, шановне товариство, як печеня? Нічогенька, е? Що, встати тепер не можете? Не біда — зараз, швиденько, на дзвіницю і вниз, все й минеться… Ні? Хе, ну, як хочете.

Давайте, в такому разі, рушимо поволеньки вздовж вулиці Сестринської, яка, минаючи монастир кармеліток та зазираючи до вікон обителі кларисок, виведе нас на невеличку площу, присвячену Марії Магдалині. Я, правда, і сам не збагну, як-то міська влада вирішила побудувати монастир на цій площі і що хотіла цим сказати… Однак дуже скоро цей затишний майданчик вподобали собі студенти, що призначали, та і досі призначають, тут любовні побачення.

До речі, праворуч, у цій білій кам’яниці, жив у п’ятнадцятім столітті Ян Біґос, відомий науковець, автор кількох історичних трактатів. Коло будинку ви зараз можете бачити скульптурну композицію: сам Біґос навколішки перед… ну, швидше за все, Мадонною. Попід скульптурою витесано надпис AVE AMOR VIRGINALIS, що можна перекласти як «Радій, невинна любове», проте, зважаючи на локації, цей вислів іноді перекладають як «Привіт тобі, перше кохання». Цікаво, що міські історики ніяк не можуть визначити, коли ж з’явився цей надпис — дехто, приміром, вважає, що надпис молодший за скульптуру і може бути результатом звичайного студентського хуліганства. Однак затерти надпис поки що рука у влади не піднімається.

Втім, можливо, що до створення шедевра доклав руку мешканець оцього будинку неподалік. Зверніть увагу — над дверима викарбувано герб: відкрита брама, церемоніальний жезл і… блазнівський ковпак. А жив тут у другій половині п’ятнадцятого століття ректор нашогоУніверситету Адам Жижка, добрий упорядник, але разом з тим веселий і дотепний чоловік, який, кажуть, вів дружнє листування з Еразмом Роттердамським. Цікаво, що за студентських часів його неодноразово обирали «блазнівським ректором», а ставши ректором і направду, він звелів витесати над входом свої тодішні відзнаки разом з девізом «Gaudium est animi vis», що значить «Сила духу — в радості». У дворі ректорського будинку нині відбуваються вистави студентського театру, зокрема, знавці радять при нагоді подивитися «Похвалу глупоті» у виконанні студентів факультету права.

То як, трохи розтрясли обідню тяготу? Ні? Що, присісти коло фонтанчика? Ну сідайте, коли вже вам впала в око та брудна кам’яна облямівка… Там же дітиська на скейтах скачуть, а відтак сідати туди білими штанами я не радив би. А, вам уже байдуже? Це тішить. А в радості, хе-хе, душевна сила… Фонтанчик? Ні, він тут віднедавна, хоча колись на цьому місці був колодязь. Про це мало хто нині знає, бо криницю засипали ще за часів Велислава. А була вона, кажуть, отруєна. Та ні, незумисне. Сталося так, що працівники Інквізиторіату, розташованого тут поблизу, позбувалися матеріальних свідчень сумнівної фармакології — ага, ага, алхімічних декоктів, просто собі виливаючи оті варива до водостоків. І нібито щось таке до криниці просочилося, що люд, який воду звідтам брав, почав масовано хворіти на гм… vacans animo, тобто бездушність.

Що? Та звичайно, жартую. Це мене спадок «блазнівського ректора» надихнув. Не бійтеся, вода там чиста — ну, більш-менш. Але мушу сказати, що тодішні лікарі справді ставили хворим діагноз, який звучав як vacans animo. Схоже, проте, що дієвих ліків від тої біди не знайдено й донині.

LAUDATIO. PARS VI

Вранці, коли над містом заяснів зеленавий та млистий світанок, Лука нарешті повернувся додому, змучений, змерзлий та злий. Останнім він завдячував невблаганному Горганові, котрий, замість відпустити підпитого колегу додому, кілька годин турлив його холодними вулицями, внаслідок чого хміль йому вивітрився, зате з якихось пекельних глибин зринув глухий та надокучливий головний біль.

Найгірше, проте, почалося, коли хлопець опинився у власнім омріянім ліжку. Займався день, за стіною в бентежному сні (сповненому, либонь, всіляких музичних звитяг) крутився Франек, а Луці, попри люту втому, сон не йшов. Знову і знову поверталося йому підземелля «Прозаку», а надто ж — виклично вбрана дівчинка з полохливим, розпачливим поглядом темних очей.

Цей погляд непокоїв його, в невідомий спосіб розбудивши почуття провини, бажання виправдатись, вберегти від шкоди, а межи тим — з’ясувати те, що знає вона, чим керується, кидаючи звинувачення Магістрату. Адже ж виглядає так, що Тілія добре розуміє, з якою установою має до діла, на відміну від Луки на зорі його мстивих поневірянь. До того ж, його раптова неспроможність підтримати розмову про будню працю не просто приголомшила — вжахнула, а клятий Горган так і не завдав собі клопоту розказати щось понад тим, що так виразно прохопилося в нього напередодні.

А коли нарешті змучена свідомість загасила ліхтарі у своїх покоях, то приверзлося Луці таке, що, як знав, то й не лягав би взагалі. Наснилося йому, що батько, донині живий начебто, працює в кабінеті за стіною, проте Лука знає, що тому загрожує непевна, та неминуча однак, небезпека. Хлопець біжить застерегти його, проте коридори зненацька безкраї; затинаючись, він жене щодуху, сягаючи нарешті порогу — і затим лише, аби побачити, як батько підносить до скроні затиснену в правиці «беретту» і натискає на гачок. Приголомшений, хлопець підходить ближче і бачить, що на столі розстелено чомусь старовинну карту міста, і нині з-поміж сивих пасом мерця струменіє кривава цівка, заливаючи майдани та повноводою рікою біжучи вздовж власноруч накресленої Адріаном Раманте вулиці Cardo.

Прокинувся Лука нажаханий, заслаблий та з таким паскудним настроєм, що радо розміняв би його на згаданий вчора Weltschmerz, та ще й доплатив би за зміну. Було вже по обіді, і повертало на вечір; на кухні чулося якесь дзеленькання, і, відвиклий від всякого сусідства, Лука наполохався було, але вчасно згадав про «кузена». Насвистуючи, той порався коло вогню, і з кухні линув радісний дух підгорілої смаженини.

— Що горить? — поцікавився Лука, притулившись до одвірка.

Франек смикнувся, але швидко опанував себе.

— Яєчня. Зі всякими… е… рештками. Ти ж не проти? Я подумав, ти голодний встанеш, от і…

— Рештки… — позіхнув Лука. — Звучить до біса спокусливо. Тільки пильнуй за ними, еге? Бо рештки — то таке, а згарків я не подужаю.

— Ой! — дзиґликом крутнувся музика. — Шляк!

Пирхнувши, Лука подався вмиватися, а повернувшись, застав радісного Франека над порятованою зі згарища яєчнею, чи радше тим, що від неї лишилося.

— Заколупанка! — врочисто проголосив Франек.

Ні, сваритися на нього не було ані сил, ані охоти. Заколупанка? Ну, теж пожива, зрештою.

— Ти що робити збираєшся? — поцікавився Лука, ставлячи джезву на вогонь — що-що, а от з кави заколупанку робити він не дозволить.

Франек гордовито заяснів.

— Мене «Голіарди» запросили, я ж казав тобі, так?

— Голіради?.. — мугикнув Лука.

Кава взялася пінкою, випромінюючи райські пахощі. І це, вочевидь, підняло рештки Луччиної свідомості зі сну.

— А зроби мені послугу, гаразд? — обернувся він до Франека. — Розпитай отого їхнього фронтмена…

— Ігрека Буркота… — підказав музика.

— Ігрека Буркота, — погодився Лука, — що він знає про Горг… про мого колегу, який вчора так несподівано до нас долучився.

Франек обережно колупнув свій кулінарний шедевр.

— Оте люте страхопудало?

Лука заусміхався, оцінивши барвисту прикладку.

— Помітний дядечко, еге ж? То розпитаєш?

Музика облизнув виделку, хитро примружившись на господаря.

— Та мені не важко. Тільки не збагну… чи ж ви своїх колег самі не знаєте?

— Цей… цей — особливий, — неохоче пояснив Лука.

Франек, проте, поважно кивнув.

— Та, брате, схоже на те… Хоча от, на відміну від нього, з тою гарненькою чорнявкою я би познайомився поближче…

Лука ревниво підкинувся. З Морою? Оце ще! Хлопець хотів було закинути гостеві, що після певних рятівних ін’єкцій і сам посоромився би потикатися Морі на очі; однак закидати не став, збагнувши, що музика, замість встидатися, може взяти нагоду на озброєння. Однаково, нема чого йому робити в Магістраті.

Розмова з Морою, проте, — ідея цілком незла. Похапцем знищивши рештки «заколупанки», Лука зазбирався до контори.

— Спитай там за мою гітару, гаразд? — гукнув навздогін йому Франек.

Лука мугикнув ствердно, стрибаючи через три сходинки за раз.

Надворі дощило. Повертатися за парасолькою було до біса ліньки, отож магістратський інтерн лише накинув куртку на голову та підтюпцем припустив сірим, аж чорним, скаламученим зливою містом.

У конторі товариство, скупчившись коло Климового столу, затишно гомоніло над криміналістичною експертизою давнішньої вибухівки.

— Це називається «тихе прибирання»?! — обурено тицяв пальцем Велько. — Та там гримнуло так, що сходи обвалилися!

Клим зневажливо відмахнувся.

— Кажу тобі, якщо закласти два кіло нітротолу під капітальну стіну, то і стеля гуркне!

— Але ж експертиза каже — півкіла! — не вщухав архіваріус.

Мора знуджено хилитала ногою, сидячи на сусідньому столі та дратівливо позираючи на знавців, отож, незадіяна в процесі, вона першою помітила мокрого як хлющ інтерна, який тільки-но зазирнув до Магістрату.

— Ти чого без парасолі? — гукнула вона.

— Та… забув… — здираючи змоклу куртку, зізнався Лука.

Мора зіскочила зі столу, вочевидь, потішена бідою простішою, аніж гадане застосування двох кіло нітротолу.

— Чекай, зараз дам рушника, — пообіцяла вона, рушаючи до кухні. — І гаряченького чогось би тобі, еге?

Не вірячи у свій талан, Лука пошкандибав за нею.

Мора, нині вбрана чомусь у спідницю — не довгу й не коротку, а якраз тої довжини, що пасує гарно збудованій ніжці, — стала навшпиньки, добуваючи рушник із шухлядки над мийкою. Мимохіть Лука замилувався її поставою, та Мора, крутнувшись, кинула погляд такий нищівно-глузливий, що хлопець ледь не заточився. Його певність ледь йому не зрадила, однак Лука все ж таки спромігся озвучити своє прохання.

— В мене тут, власне, є до вас питаннячко… Можна?

Мора здивовано підкинула брову.

— Ви ж по «дуріках» спец, еге? Ну так я хотів про свій тут… сон один розказати….

Вже наступної миті Лука збагнув, що бевкнув щось не те. Мора спершу завмерла, а тоді раптом зайшлася щиросердим сміхом.

— По дуріках… ох… — простогнала вона. — Але ти в нас хлопець без претензій…

Лука набурмосився.

— Ну коли ні, то я…

— Та ну, — витерши сльози, мовила Мора, — не зважай… Звичайно, давай поговоримо. Тільки кучері обітри, гаразд? Бо тільки всяких шмаркатих нам тут бракувало! Ну і чаю давай все ж таки загрію…

Гаряче горнятко пройшлося якраз до речі — аби зігріти недбалого ходільця під дощем, рівно ж як і дати йому нагоду подужати ніяковіння. Він заговорив, зрештою, бо мусив бодай би кому розказати про свої потерпання.

Мора спершу слухала, ховаючи посмішку за горнятком, проте скоро відставила його та замислено примружилась.

Лука договорив, тоді зиркнув на неї запитально.

Мора пожувала губу. Зітхнула.

— Симптоматично, — зрештою сказала вона.

— Е-е-е… Це як розуміти?

Молода жінка глянула спочутливо.

— Ти знаєш, те, що привело тебе до нас… це не дуже добра спонука. Те, що ти взяв смерть свого батька на знамена пошуку чи там, помсти… це значить, що ти так і не зміг її прийняти. Перестраждати і жити далі. Щось там тебе не відпускає… провина, можливо?

Лука опустив погляд у бурштинові надра горнятка, відчуваючи, що потребуватиме підіймача, аби зрештою дістати його звідти.

— Можливо…

Мора зненацька ляснула долонею по стільниці, аж хлопець мимохіть підскочив.

— Слухай мене, — звеліла вона. — Я достатньо набачилася moribundi, щоб сказати тобі з певністю: якщо вже людина з якоїсь причини втрачає сенс життя, то ніхто із близьких не зможе його замінити. Жива людина й не повинна бути чиїмось «сенсом» — це несправедливо щодо неї самої.

Лука мимоволі зиркнув зацікавлено.

— Як не людина — то що?

— Ну… — Мора насупилася. — Якщо грубо узагальнити, то можна назвати це мотивацією. В твого батька, я так розумію, це була наукова праця. Він розчарувався в ній, так? Ну то вся твоя любов і увага не змогли б цьому зарадити. Погано, коли в людини — лише одна мета в житті… Варто їй вичерпати себе, і все, вважай, іде попідтинню… Ми звемо це кризою домінантної мотивації, коли тобі цікаво.

Останні слова Мора промовила навдивовижу похмуро, позираючи на власні зчеплені пальці.

— Якби я знала, що цьому протиставити, хлопче… — тихо проказала вона, — то в Магістрату значно поменшало би роботи.

Лука розважив альтернативи. Справді…

— А що ж тоді означає карта — ну, стара карта міста в моєму сні? І кров?

Мора зиркнула скоса.

— Нічого… сподіваюся, нічого особливого.

Щось у її голосі змусило хлопця збентежитись. Кепсько, коли сам не розумієш витоків загрози… Гірше, коли навіть знавці не мають, чим зарадити.

Лишалося, правда, іще одне джерело інформації. Темнооке й розмальоване, наче лялька… але й таке не слід відкидати.

І тут раптом Лука усвідомив, що сама лише перспектива дослідження згаданого джерела, принесла шукану розраду. Нехай би що з того не вийшло.

* * *

Тілія тяжко зітхнула, мружачи втомлені очі. Сьогодні робота в неї не клеїлась аж ніяк. До того ж, не клеїлась у сенсі цілком дослівнім: триста афіш грядущої імпрези лежали на бюрку, припадаючи пилом. Слід було дістати дозволи, відвезти спонсорам кільканадцять примірників, аби потішити їхній корпоративний гонор, та, зрештою, видзвонити хлопців, щоб розклеїли ту мороку. Сьогодні, однак, у дівочій душі панувала мізантропія, і навіть телефонна слухавка викликала гидливу погорду. Вмовляти, просити, переконувати — ну скільки ж можна, справді… Колись їй було кому пожалітися, і її б зрозуміли, але тепер… Тепер хоч вовком вий. От хоч би просто у слухавку — либонь швидше дозволи випишуть, почувши таке діло.

Збагнувши, що роботи однаково не вийде, та і пізно вже, Тілія зазбиралася додому, сподіваючись, що сусідка її вже забралася на свою нічну вахту, і вдасться нарешті провести вечір без її нудного торохкотіння.

Перш ніж вийти на люди зі свого закамарка у надрах клубу, дівчина кинула погляд на дзеркало при вході. Дзеркало було старе, запнуте у виткий бронзовий оклад, і кожен, хто зазирав туди, опинявся мовби в якійсь старовинній віньєтці; на Тілію, отож, глянула чергова примара: кола під очима (і коли лише туш попливла?), розсип хрестів у вирізі блузки і, нарешті, запалені та покусані губи. Готично, гмукнула вона, дістаючи помаду, аби приховати останню обставину під ядучим шаром краси. Чи не варто? Хто побачить? Охорона, може, але начхати на них…

Тілія визирнула до залу. Та вже майже й нема нікого. Звісно — сьогодні ж ніякої культурної програми, окрім, хіба, випивки… Але чекайте, а це ще хто?

Коло бару, крутячи навсібіч головою, сиділо вчорашнє кучмате диво. Либонь, виглядає кого… Чи не її, раптом? Тілія ошелешено заскочила назад до закапелка. Вона ж сама його провокувала, так? І зачепила ж, як і праглося їй… Але що тепер? Охорону кликати? Чи спершу-таки нафарбуватися?

Перемогла, звісно ж, краса. Причепурившись, Тілія зібрала нерви купкою і ступила до зали. Треба було так чи сяк розібратися з тим магістратським красенем, раз уже сама попнулася до нього знайомитись. Либонь, скаже корисне що. Ну а як біди проситиме, то ондечки охорона напохваті.

— Привіт, — недбало кинула вона, підійшовши до шинкваса. — Ти сьогодні без свого друзяки-вбивці?

Хлопця скривило, як від квасного.

— Чого це ти вирішила, що цей… тип мені друг?

Дівчина прихнула зневажливо.

— А якби я назвала убивцю твоїм колегою, тебе б це потішило?

Хлопець — ага, Лука начебто, так, — зиркнув на неї втомлено і зітхнув.

— Оце навряд. Мене потішило б, однак, якби ти могла доказово засвідчити свої звинувачення.

Тілія розгублено блимнула.

— Засвідчити?

Лука потер запалені недосипом повіки.

— А чого ти так дивуєшся? Я, на відміну від тебе, перш ніж плюнути їм в очі, подбав бодай би про папірець з печаткою. Не те, щоб мені це зарадило, а все ж…

— Ти?! — не повірила дівчина. — Але ж хіба ти не працюєш у… тій конторі?

Лука нахилився ближче, і на неї війнуло віддихом пороху й металу.

— Я пішов туди працювати, катуючись тим же, що і ти, — пошепки промовив він. — Прагненням правди.

— Ну і як? — так само пошепки відказала вона. — Дізнався?

Лука зітхнув.

— Щось дізнався. Щось — і досі не збагну. Я сподівався, може, ти маєш докази його провини… Сам він мені не скаже, правда ж?

Тілія відступила на крок, міряючи нового знайомця скептичним поглядом.

— Хіба в мене є причини вірити тобі? Назви хоч одну.

Лука ніяково скуйовдив чуприну.

— Я не знаю, Тіліє. Але якби ти мала докази, достатні для судового звинувачення, ти б уже оббивала пороги поліції, хіба ні? З того, що я бачу, тобі б цілком стало на це зухвальства.

Дівчина відвела очі. Надто він гарної про неї думки. Що ж, нехай і далі так гадає. Не дочекавшись заперечення, хлопець провадив далі:

— А отже… висловлюючи свої підозри, ти нічим не ризикуєш. Навпаки — дістаєш нагоду їх перевірити.

— Нагоду — в твоїй особі?

— Угу.

— Ну, вже! А хіба ти зможеш мені розповісти, навіть якщо захочеш?

О, тут вона поцілила в яблучко. Лука миттєво спохмурнів.

— Розповісти, може, і ні… Але ніхто не забороняє мені діяти відповідно до того, що я дізнаюся.

Тілія не могла не відзначити, як серйозно, вже майже на межі пафосу, заговорив її візаві. Це було навіть трохи кумедно.

— Діяти, еге? — тонко усміхнулася вона. — Значить, ти повідаєш мені про свої здобутки, висловлюючись, як би це… мовою тіла?

Вона ворухнула плечима, ілюструючи своє припущення. Хрести у вирізі дзеленькнули. Хлопець повів очима, як причарований, а тоді обсмикнувся, злодійкувато відвівши погляд. Тілія тихо пирхнула. Попри всі свої страшні таємниці, він був іще такий молоденький… Трохи старший за неї, але, як на цинічного вбивцю, йому бракувало того-таки вбивчого цинізму.

Можливо, йому й справді можна вірити. Це було б незле.

— Гаразд, я розкажу тобі дещо, — вона роззирнулася. — Але може вип’єш щось? Бо стоїмо коло бару, наче пришелепи.

— Ні, — швидко відказав Лука. — 3 мене вчорашнього стало.

Вона заусміхалася.

— А… Не слід було мішати «Placebo» з «Mania in vitro».

— «Манія у склянці»?

— Ага! — кивнула вона. — Той коктейль, яким я тебе пригостила.

— Логічно… — заусміхався він. — А я думаю, чого мені потім не спалося…

Тілія злостиво хихикнула.

— Ще не передумав мати зі мною справу?

Він хитнув головою, нині підкреслено нею милуючись.

— Гадаю, аби відповісти… мови тіла достатньо?

Тілія спалахнула. Молоденький, авжеж… Але швидко вчиться.

— Назарку, — гукнула вона до бармена… — а дай-но нам соку, будь ласка. Просто соку, ага!

Взявши склянки, Тілія спрямувала свого гостя до одної з порожніх ніш. Якщо вже говорити про серйозні речі, то не при шинквасі ж, де кожен п’яниця може до розмови пристати… Розташувавшись на м’якому диванчику, проте, Тілія знов завагалася. Страх не відпускав її відтоді, як загинула Павліна, беззахисна проти тієї збройної зграї… А вона ж лише хотіла допомогти Явору, і це природно… Та задля нього Тілія й сама… Ні, не думати про це!

— Той твій колега… — нарешті зважилась вона, — застрелив Павліну Чарну, бо вона знала, що той винен у смерті дочки одного з міських чільників. Явір був при тому і міг би це довести.

— Так… — Лука, примружившись, нахилився вперед. — Тобі відоме ім’я?

— Ні, — стиха мовила дівчина. — Я з Явором про це не говорила. А знаю лише те, що сказала мені Павліна: вони планували викрити його і засудити.

— Чекай… Це про якого власне мого колегу йдеться?

Тілія прикусила губу. Що ж, навряд чи вона скаже щось для нього нове.

— Про Юра Горгана, звісно.

Лука вп’явся в неї поглядом голодного вовкулаки.

— Авжеж… А звідки ти знаєш, що це саме він?

Тілія завагалася. Погляд її візаві, однак, містив передчуття перемоги — як і Яворів, у його останні дні. Схоже, що хлопець і справді не плекає добрих почуттів до того страховидла.

— Я була там… — майже нечутно відказала вона, — в «Ямі», коли Явір загинув. Я бачила… все.

Як і тоді, горло їй судомно стиснулося. Сік до речі якраз. Мудре було рішення — замовити питва… Відсьорбнувши, вона різко поставила склянку на столика, аж та жалібно дзенькнула. Занурена в свої потерпання, дівчина ледь не скинулася, відчувши доторк чужої руки. Хлопець на коротку мить накрив її долоню своєю. І було в тому русі щось таке правильне, що Тілія не зважилася відсмикнути руку.

— Нікому більше не кажи про це, — серйозно мовив Лука. — Невідомо, що саме знала Павліна, та я б тобі не радив це з’ясовувати самотужки. Краще вже я спробую за це взятися. А тим часом…

Він дістав з внутрішньої кишені свого піджака ручку і клаптик паперу.

— Тримай мій телефон. Раптом що… набери мене, гаразд?

Тілія взяла папірець. Навряд чи він отруйний або вибухає від доторку… Відчуття було втішне і трохи млосне: так хотілося повірити, і так страшно було це зробити…

— Добре, дзвонитиму… — насилу проказала вона, — раптом що.

Він посміхнувся несподівано несміливо.

— Та і так просто, теж дзвони.

Тілія хлюпнула носом. Хотілося плакати. Невідомо чому.

* * *

Мора хвацько піднесла трубку службового телефону, урвавши томливе, наче сирена, теленькання.

— Так, пане Домбрович… Так, звісно, зараз відправлю когось…

Погляд її метнувся кімнатою, виглядаючи щасливця, і Лука несамохіть пригнувся, ніби це справді могло зарадити. Морині очі спинилася на ньому і суворо примружились.

— Кажіть адресу… угу, так…

Лука тяжко зітхнув. Уже радше б йому піти в обхід, аніж пакувати безпорадних moribundi. А все ж не відкрутишся: Фелікс із Мар’яном рушили «на лови», Горган із Климом штурмують твердиню Шафраника на предмет якихось там вибухових прикмет, Ювен у «голуб’ятні», тож нема на кого це щастя перевісити.

— Лука, ану ходь сюди! — гукнула Мора.

Той звівся і приречено поплентався до її столу.

— Ти вже здогадався про що мова, так? — ствердно мовила вона. — Треба підібрати одного з наших клієнтів…

Вона зиркнула на папірець з адресою.

— У Платанах. Це тут, недалечко, коло Духовної Академії, — вона завагалася. — На… е… на лавці там. Ну, гадаю, знайдете.

— «Знайдете»? — здивувався Лука. — А хто ще зі мною?

— А ти думав клієнта в обіймах донести? — пирхнула вона. — Мар’ян в обході… Ану, чекай, зараз я Велька з крипти викличу.

Лука мимохіть гигикнув, і Мора кинула на нього несхвальний погляд. Але ж справді — «викликати з крипти» звучить промовисто. Нібито упиря якого… оце Велько посміється!

Але той не сміявся. Як і всякий упир, він не любив, коли його «викликають». До завдання, проте, він поставився філософськи і лише різко махнув головою — аж хвіст його майнув, наче чорний вимпел — запрошуючи колегу на шпацир.

«Службова підвода» терпляче чекала на них коло архіву, так само заклично сяючи лицарями та веселками. Теззі Велько звично поліз на водійське крісло, а Лука стрибнув на сусіднє. На місто щойно зійшли сутінки, разом з відчутною уже холоднечею, примноженою ще й дошкульним вітром, отож залишалося хіба тішитися, що не йому сьогодні випало блукати містом. Не кажучи вже про того, кого належить їм підібрати десь там на лавці.

Велько акуратно розвернув машину і рушив у бік Підзамчої. Щойно вони проминули мури, і дорога стала ширшою за котячу лазівку, Теззі глипнув на колегу примружено.

— Ну то як тобі в нас ведеться? — світським тоном поцікавився він. — Мерці не турбують?

Лука гмукнув.

— Який власне різновид ви маєте на увазі?

Велько вдоволено заусміхався.

— Оце ти гарно спостеріг. Значить, звикаєш. Це добре.

Тут він кинув на Луку дивний такий, тривалий та непроникний погляд.

— Добре, бо… ти ж знаєш, звідки походить наша служба? Передусім, ми з тобою — трунарі. Лібітінарії.

— Хто? — скинувся Лука. Цього слова він раніше не чув.

— А-а-а… — кивнув Теззі, спиняючи машину, — тобі не розказали. Але нічого. Ну все, вилазь.

Лука розгублено роззирнувся.

— Приїхали, — пояснив архіваріус. — Ондечки — Академія. А он, коли не помиляюся, Домбрович зі свитою.

Справді, коло лавки неподалік стояв поважний бородатий дядечко в довгому пальті, поряд з яким тупцяло двоє полісменів. Лука зразу ж впізнав бороданя — це ж він-бо колись забрав з дому його батька. Магістратський медик майже не змінився відтоді, і Лука мусив похапцем гамувати прикрі та недоречні нині спогади.

На лавці ж, власне, лежав класичний міський безпритульник, на якого Лука й уваги не звернув би за інших обставин. Нині, проте, він глянув уважніше, відзначаючи незвичну, нехай навіть нужденну, охайність мешканця лави. Він був старий, але поголений акуратно й відносно недавно. Примруживши око, Лука журливо засвідчив — жодного відруху світла.

— Левко Дваржек, — повідомив доктор, кидаючи Велькові «бомжеву» пенсійну картку.

— Рідних повідомили? — поцікавився архіваріус.

— Та то такі рідні, — гмукнув один з полісменів. — Власна дочка виставила його з хати. В неї чоловік — брокер, старими квартирами опікується, от вони, схоже, і надумали звільнити цінне помешкання.

Архіваріус несхвально цикнув.

— Чи не псяче життя? — зітхнувши, мовив він. — Але нема ради… Ми відвеземо його до лікарні на Веженці, коли ніхто не має заперечень.

Ніхто їх і не мав. Лука допоміг влаштувати вигнанця до фургона, де для цих потреб була передбачена м’яка відкидна лава з ремінням: дарма, що «клієнт» навряд чи відчував якийсь дискомфорт, жбурляти його, наче вантаж, ніхто не намірявся.

Нарешті Велько завів машину, і Лука з полегшенням стрибнув досередини, ховаючись від посмиків вітру та примруженого погляду Домбровича, який, очевидячки, намагався згадати, де ж це він його бачив. Тлумачити його здогади в хлопця не було нині жодного бажання.

Втім, химерний водій-архіваріус теж не навіював душевного спокою. Як от з таким працювати, коли він лише й чекає, аби ошелешити товариша як не згадкою про некрофілію, так повідомленням про кар’єрні перспективи в якості трунаря? Велько, ніби здогадуючись про потерпання колеги, метнув на нього глузливий погляд.

— І чого ти набурмосився? — доброзичливо поцікавився він. — Ти ж правди хотів нібито? Ось і маєш її — живу й нефільтровану…

Лука пирхнув.

— А для туристів ви її, значить, фільтруєте?

— Ну звісно, — заусміхався Велько, — фільтруємо, дистилюємо, додаємо барвників та приварків. А ти думав? Тонка штука — турист… дай йому правди, і, швидше за все, його просто знудить…

— Ага… — зітхнув Лука. — А на мені ви, значить, відпрацьовуєте рецептуру… Ну гаразд, то що там далі? Ви кажете — трунарі? А я ж, грішним ділом, гадав, що ми звемося Нічним Магістратом…

Велько усміхнувся, спрямовуючи «підводу» на порожній о цій порі міст, під яким сонно спливала чорна струмина річки.

— Magistrate nocturni, — кивнув він, — «Нічні власті»… Це були такі корисні люди, які, за латинським звичаєм, відповідали за спокій та безпеку о нічній порі. Про це якось не випадало базікати, але одним з обов’язків цієї установи було давати раду мерцям, які б надумали швендяти нічними вулицями. Набирали для цього професійних трунарів-лібітінаріїв, які мали фаховий підхід до клієнта… Лібітіна, пам’ятаєш, богиня смерті й похорон? Ну так от… Але з часом основні повноваження магістрату відійшли до міської варти, гвардії чи, там, поліції… Лишилося тільки те, що не міг виконати ніхто інший: впокоювати неживих.

Теззі зітхнув начебто навіть сумовито.

— Дехто з колег нехтує нашою славною історією, вважаючи себе чимось на зразок поліціянта. Воно, може, й простіше так; проте це перешкоджає формуванню здорової фахової гідності, і звідти всі наші сумніви й потерпання. Не віриш — на Мар’яна глянь: мучиться хлопчина, а давно вже міг би й заспокоїтись. Так що, вважай, проводжу з тобою профілактичну бесіду, аби потім Морі менше мороки.

Лука гмукнув. Йому стрельнуло, що, нехай навіть правду подають йому «з барвниками та приварками», але є в тому певна здорова логіка. Краще вже прийняти на віру щось бридке і тоскне, аніж тицятися в нього щоразу, чекаючи від роботи невідь-яких веселощів.

За вікном блимнули знайомі обриси лікарні.

— Гадаю, Мора попередила, кого слід, — мовив Велько. — Так що нас зустрінуть. Але знаєш, що… давай-но складемо Ювену компанію. Раз уже в нас видався такий профілактичний виїзд.

— А що з ним таке? — поцікавився Лука.

Архіваріус потер губи зігнутим пальцем, мовби вагаючись, як би його краще відповісти.

— Не подобається він мені останнім часом. П’є на роботі… Ну загалом-то, хто без гріха… Але він навіть перестав просити когось собі на зміну, і я не вірю, що це від доброго життя.

Ювен і дійсно виглядав дивно — не так щоби пригніченим, але відстороненим гранично; зустрівши колег, він навіть не привітався. Лише дізнавшись, що йому мають намір скласти компанію, блимнув, мовби фокусуючи погляд.

— Навіщо?

— Та оце… хочу інтернові одну теорію проілюструвати, — зиркнувши на Луку, зімпровізував архіваріус.

Ювен позіхнув.

— Ці ще твої теорії, Теззі… То в тебе стіни говорять, то брами здвигаються… Може, доста вже, ні?

— Брами? Стіни? — спитав Лука. — Як то?

Велько роззирнувся, відзначивши, що медсестра на реєстратурі звела на них зацікавлений погляд. Це була якась інакша дама, молодша, аніж та, котру Лука бачив раніше, ще й доволі симпатична.

— А ходімте нагору, — запропонував Велько. — Ти ж не заперечуєш, Ювене?

Той знизав плечима, та раптом усміхнувся рвучко і вклонився, немов царедворець, вказуючи дорогу. Кинувши останній погляд на гарненьку даму при вході, Лука подався за старшими колегами.

В «голуб’ятні», як і той раз, панувала сутінь та ледь чутний шелех дихання тутешніх мешканців. Теззі спинився на порозі між передпокоєм та великою залою, затримався там на мить, роздивляючись візерунок тіней від фігурних граток, тоді жестом зазвав Луку до себе.

— Продовжуючи розмову, — стиха мовив він. — Чому, на твою думку, ми звемо це місце «голуб’ятнею»?

Лука незатишно смикнув плечима.

— Ну, бо напхано їх тут, наче пташок під стріхою…

— І це теж, — поволі мовив Велько, — але «голуб’ятня» передусім, це — дослівний переклад давнього терміна columbarium. Це тобі нічого не нагадує?

— А… то це теж із вашого «трунарського» жаргону? — здогадався Лука.

Велько радісно кивнув.

— Ну. Колумбарій, такий собі багатомісний склеп. Тямиш?

— Ве-есело… — протягнув Лука.

— Та не зважай на нього, — порадив Ювен, порпаючись у присадкуватій залізній шафці. — Велько ж у нас — старший по небилицях… Пити будете?

— А що є? — безтурботно поцікавився «старший по небилицях».

— Ну… марганцівка, зеленка, йод… — теленькаючи скельцями, повідомив господар.

— Здається, не до вибору тут, — комічно зітхнув архіваріус. — Давай зеленки!

Лука труснув головою, наче відганяючи ману, та приєднався до колег, що влаштувалися вже довкіл малесенького столика, освітленого лампою-моргавкою. Хлопцеві сідала не лишилося, тож довелося вмоститися просто на лікарняну шафку — бодай вона не хиталася, як Вельків кульгавий стілець.

У склянці, яка дивним чином нагадувала пробірку, справді виявилася підозріло зелена рідина. Лука нюхнув її вміст — і ледь не закашлявся.

— Добра, еге ж? — гордовито спитав господар, — Справжня зеленка, а не якась там дешева закалатанка!

Велько пирснув, спостерігши Луччину ошелешену міну.

— Та пий, дурню. Це абсент. А Ювен у нас — найкращий учень «старшого по небилицях».

Сторожа колумбарію та сторожа крипти, перезирнувшись, зареготали. Лука надпив частунку — а нічогенька зеленка!

— Ну то… — відсміявшись, мовив Ювен, — що в тебе була за теорія?

— Гмм… — Велько покатав пробірку межи долонями, гарячково метикуючи. — А от говорили ми якраз про твої тут обов’язки. Чи усвідомлюєш ти, що в твоїй особі втілилася тисячолітня традиція?

— Яка з них? — байдуже спитав Ювен, розглядаючи вміст своєї склянки.

— Та ж «сидіння при мерці», — пояснив архіваріус.

— А-а-а… — відказав сторожа. — Ця традиція.

Лука мимохіть зацікавився.

— А для чого вона? Ну, окрім як, хіба, для передчасної сивини…

— От-от, для чого? — підхопив сторожа. — Завжди хотів знати.

Велько зітхнув.

— Невігластво й недбалість… — буркнув він. — Все як завжди. Ну то слухайте. За часів наших славних предків спостереження за мертвим тілом було цілком обґрунтованим: тодішні лікарі не могли знати, з ким вони мають до діла — з мертвим чи з moribundi. Бувало так, що через пошкодження лараріуму — жертовника ларів — котрийсь із них міг втілитися в moribundi, перетворюючи його на одержимця. Був собі сумирний мрець — і от, раптом, спраглий крові larvati. Мало сенс, отож, завчасно відстежити це перевтілення… Але з розвитком медицини таких випадків поменшало, і зрештою всі й забули, для чого було запроваджено цю славну традицію.

— Чекайте, — насупився Лука, — а чого ж тоді було просто не спалити тіло одразу ж?

— Намагалися одразу ж, — кивнув Велько, — лише не завжди виходило — іноді потрібен був час, аби облаштувати церемонію. Чи там ще щось…

Ювен пірнув до шафки за новою порцією трунку.

— Це все гарно, — виринувши звідти з поживою, промовив він, — тільки ж ми чудово знаємо, хто в нас тут спочиває… І вся ця героїчна минувшина перетворюється на нудне сторожування… Не те, щоби я скаржився, але… але скаржусь.

Ювен хильнув те, що націдив був із шафки — марганцівки, можливо, чи там, фізрозчину…

— Та не кажи, — промимрив Велько. — Такого давно не траплялося, певна річ, лише… Ти ж знаєш, що в місті завівся larvati, Ювене?

— Ну! — кивнув той. — А я тут до чого?

— Larvati робляться з moribundi, так? — похмуро пояснив архіваріус. — А в тебе тут їх ціла купа. Так що ти цеє… прислухайся.

Ювен повільно обернувся до входу в «голуб’ятню». Тоді гмукнув, намацав під білим халатом кобуру та прилаштував її зручніше до руки.

* * *

Вечір направду видався буремним: за вікном нуртувало люте вариво дощу і вітру, батожачи шиби та запускаючи в дім посмики протягу, аж танцювали вогники свічок на столі та при скорботнім портреті.

Гість незатишно повів плечима, кивнувши на свічки.

— Навіщо це?

Наглядач зиркнув на нього понад келишком бренді.

— Запаленням свічки вшановують мертвих… — мрійливо повідомив він. — Не знаю, як вас, а мене це налаштовує на робочий лад.

Гість кинув на господаря лютий погляд.

— Мені вже ваша романтика всі печінки проїла! Ви про це знаєте?

Наглядач усміхнувся лагідно, відставляючи келишок.

— Аякже. Однак, давайте до справи, все ж таки. Я хотів би повернутися до вибуху в аптеці…

Гість закотив очі.

— Та знаю, знаю: гучно, брудно, безладно. Але ж хіба ми не про це домовлялися?

Наглядач скорботно хитнув головою.

— Ви мене знову не слухаєте. Не про гучність мова. Про виконання інструкцій. Через недбалі дії ваших… гм, співробітників втрачено цінне обладнання, до того ж, залишки можуть викликати підозри у людей обізнаних…

Гість нахабно пирхнув, зручніше всідаючись у глибокому кріслі.

— Це ж ваші проблеми, хіба ні? Обізнані люди, себто?

Господар кинув на нього пильний погляд.

— Ви це зараз дуже вдало відзначили, друже мій… Однак, я хотів би впевнитися, що під час виконання наступного завдання ви не припуститесь подібних… помилок.

— Ой, та звичайно! — махнув рукою гість, спричинивши різким рухом буревій межи свічок. — Можете на мене покластися.

Наглядач кахикнув.

— У такому разі, я більше вас не затримую.

Гість вайлувато вибрався з крісла і, звівшись, зиркнув на господаря з висоти свого чималенького зросту.

— Можете вважати, що та крипта уже ваша, — глузливо промовив він. — Якщо, звичайно, вас тішить така перспектива.

Господар стримано посміхнувся, однак, варто було дверям зачинитися, як він засичав, як сердита гадюка.

— Не лютися, серце! — пролунало зненацька у темній кімнаті, і з-за портрету статечно вийшла жінка у чорнім строї. — Він того не вартий.

Наглядач зітхнув, ловлячи її долоню та притискаючи до щоки.

— Моя мудра мадонна.

Жінка поклала другу долоню йому на плече, схилилася до вуха.

— В лікарні все влаштовано. Якби ти мав лише охоту, ми могли б водночас позбутися всього Магістрату.

— Ще не тепер, — тихо відказав Наглядач. — Вони мені потрібні, аби мій компаньйон не… брав на себе зайвого.

— Але ти зрештою зробиш це?

Наглядач поцілував тонкі пальчики своєї гості.

— Певна річ.

* * *

Від «Голіардів» Франек вертався вже над ранок, коли вщухла холодна злива, рівно ж як і гаряча митецька гостинність. Репетиція, як і слід було сподіватися, обернулася дружньою пиятикою в студентськім «Скрипторії», а згодом — ще десь; багато доброго було сказано і гарного — обіцяно, проте тішитись тим хлопець не мав уже сили. Можливо, завтра, коли згадає — якщо згадає…

Франек щасливо хихикнув, спересердя зашпортавшись та заледве не поцілувавши підніжжя Мадонни на перехресті. Що вже там — усе він згадає, і буде йому честь і слава, і золотий піджак, як у Елвіса.

За роздумами про всякі гаразди Франек дістався «старого новобуду»; ще кілька кроків — а там уже й ліжечко під картатою ковдрою, що у хаті того дивака з пістолетом… Ця остання незатишна думка не засмутила музику, просто золотавий хміль трохи розточився, дозволяючи бачити трохи далі власного носа. Скоро ранок — а однак іще темно, і відсвіт ліхтаря під старим кленом стелить вологу доріжку повз дворові лави, чиїсь сонні авта… та двійко темних постатей у затінку арки…

Уже проминувши невідомих, що провели його пильним позирком, Франек збагнув, що зараз би здалося зайтися в паніці та з гуком пірнути в під’їзд. Сповільнена радісним маренням, проте, реакція припізнилася, а репетувати, замкнувшись у квартирі, було вже наче ні до чого. На тому приборкавши сумнів, Франек намацав ліжко та заснув мигцем, не подбавши й роздягнутися.

Зранку ж про те спершу не згадалося. Ну, тобто коли звати ранком той час, коли продираєш очі та рушаєш циганити за свіжою кавою.

Як уже стало для Франека звичним, хлюпнувши в лице водою, він одразу ж подався на кухню, сподіваючись застати господаря при повній джезві. Того, проте, там не знайшлося. Франек ніяково покрутився довкіл, а тоді подався шукати господаря, щоб посмикати його на предмет кави, сніданку та втраченої гітари.

Музика думав уже, що Лука досі спить, змучений нічними звитягами, коли ні — той сидів у себе в кімнаті, порпаючись у якихось старих паперах.

— Добрий ранок? — поцікавився Франек.

Господар скептично гмукнув, не відриваючись від читання.

— Ну тоді… Лихе надвечір’я? — припустив музика. — Кепський полудень?

Лука скосив на нього погляд і тихо пирхнув.

— Та заходь, — позіхнувши, покликав він. — Не стій, як мара на порозі…

Франек тут-так скочив до кімнати, допитливо роззираючись. На противагу музейній вітальні з червоними гардинами та обважнілими від книг полицями, Луччина кімната скидалася на нормальне студентське житло — з розпанаханим комп’ютером та «монстрами року» на стінах. Щоправда, не кожен студент переглядатиме жовті рукописні сторінки зі зловісної чорної теки, тримаючи під рукою пачку набоїв та приладдя для чищення пістолета.

— Що читаємо? — спитав Франек, всідаючись на стільчику коло комп’ютера. — Юнацькі вірші? Чи досьє карних злочинців?

— Та ні… — мрійливо зітхнув Лука. — Тези доповіді про переваги некрофілії…

Франек закляк, водночас збагнувши, що ну її, ту каву, та й гітару теж ну — як таке страшне в світі коїться…

Лука паскудно хихикнув.

— Не лякайся. Це не сексуальні відхили, це така філософія, тямиш?

— Правда? — вжахнувся Франек. — Але ж гарно, що я ті семінари прогуляв…

Химерний господар тихенько розсміявся.

— Ну так, я теж думав, що у татка «звихи» — поки сам не розібрався. Давай я тобі поясню, аби дурне не марилось…

Не те, щоби хлопець вмирав за тими поясненнями, однак наразі вирішив не сперечатися, ну, бо — раптом що, а в господаря — пістолет під рукою…

— Некрофілією, — почав Лука, — Фромм буцімто кличе любов до неживого, а власне — речей та механізмів як атрибутів успіху. Ідея в тому, що сучасні люди, замість любити один одного та бути щасливими, вкладають час та зусилля у створення та споживання неживого. Зрозуміло?

— Н-ну…

— Ось тобі приклад: замість іти гуляти з подружкою, ти замикаєшся вдома зі своєю гітарою і…

— Е, зачекай! — обурився Франек. — Це ти мене некрофілом щойно назвав?

— Не я — Фромм, — пирхнув Лука.

Франек куснув губу. Такі високі матерії — та ще й натщесерце!

— Тупак твій Фромм, — нарешті виснував він. — Музика не може бути неживою!

Лука зиркнув на нього примружено і нібито навіть з повагою.

— Оце ж, — мовив він, — от і татко проти. Стверджує, що сенс культури якраз у тому й полягає, аби втілювати духовне в матеріальному — лише в такий спосіб, мовляв, вона перейде нащадкам. А якщо частину твоєї душі вкладено у якийсь витвір — то як уже його не любити…

Франек гойднувся на стільчику, який жалісно скрипнув, скаржачись на філософські екзерсиси. Щось ніби й було в тій теорії, та однаково не складалось, як слід…

— Мабуть, все ж таки, вони обоє праві, — нарешті визнав він. — Затим, що є мистецтво, а є… всякий, ну…

— Мотлох, — підхопив Лука, згортаючи течку. — Ну гаразд, пішли що-небудь спалимо на сніданок…

Франек ображено шморгнув — ну бо скільки ж можна згадувати його злощасну заколупанку? Вранішня образа, втім, швидко завіялась, і музика, сповнений надій, подріботів за злим професорським сином. Надії невдовзі справдились, уособлені в чашці кави та широкому, наче блюдце, кусневі салямі.

Лука сів зі своєю чашкою на підвіконня та замріяно задивився у рясні сутінки за вікном. Якийсь він був меланхолійний надміру, і Франек, не цілком іще при тямі після нічних узливань, не дійшов кращого, аніж дзьобнути свого господаря недолугим жартом.

— Чого зажурився? Шкодуєш, що мало карників нині настріляв?

Несподівано для веселого музики, Лука здригнувся і кинув на нього наїжачений погляд. Франек добре розумів, що ступив, куди не просять, а однак не зміг стримати цікавості.

— Але слухай, мені невтямки — як-то можна, що не ніч, збройних покидьків ганяти? Стріляти, коли й сам дістати можеш? Тобі не страшно хіба?

Лука відвернувся до вікна, малюючи на шибі візерунки.

— Аякже, — глухо відказав він. — Стріляти страшно, а не стріляти — іще страшніше…

Франек гмукнув.

— А я от вчора, думав, ґиґну з жаху — в тебе під під’їздом стояли двоє, невідь-кого виглядали…

Лука рвучко обернувся до нього, тоді, замість пояснень, зістрибнув із підвіконня і заходив туди-сюди, позираючи примружено, наче злий котисько. Франек наполохано спостерігав за його шарпаниною, мимохіть переймаючи Луччину бентегу.

— Так, — нарешті спинився той, — Франек, а чи не час тобі вже додому?

— В сенсі? — розгубився музика.

— В сенсі — фестиваль уже відгуляли, так? Хіба вдома про тебе не дбають?

— Та я дзвонив своїм, усе гаразд…

— Не все! — ледь не зойкнув Лука. — Ти забув уже, як у мене опинився? Забув доброзичливців, котрі заледве тебе не прикандичили?

Франек закляк, відчуваючи, як кава стигне в горлі.

— Та з-забув якось… Я ж із «Голіардами» сподівався домовитись…

Лука зітхнув, гамуючи гнів.

— І як? Домовився?

— Та ніби, — непевно мовив музика. — Вони кликали до себе на підміну, але ж я не дракувський… мені перевестися треба…

— Дуже добре, — дратівливо виснувавгосподар. — Лише забирайся звідси чимшвидш. Потім приїдеш, як захочеш, але не тепер… Тепер у нас намічається якраз оте, що тобі невтямки…

Франек приголомшено кивнув.

— А гітара моя як же?

— Зайдеш у відділок на Ринковій площі. Я просив, щоб її там для тебе залишили.

Хлопець відставив спорожніле горнятко.

— Ну то, значить, все? — стиха спитав він. — Я піду збиратися?

Лука тоскно зиркнув на нього.

— Ага.

Франек поволі підвівся.

— Чекай, — скинувся господар. — А пам’ятаєш, я просив, щоб ти в «Голіардів» за мого колегу спитався? Чи забув, за своїм митецьким братанням?

Музика смикнув плечима.

— Та ні, не забув. Буркот каже, що той кілька літ тому писав тексти для студентських гуртів…

— Горгона?! — вилупив очі Лука. — Та ну! Маячня!

Франек подумав, чи не варто йому образитись. Але наразі не знайшов підстав.

— Це ти ще справжніх бардів не бачив, — пирхнув він. — Ото страшні, хоч псів ганяй!

Розгублено блимнувши очима, Лука зненацька зареготав. «Ага-а-а, капці псам…» — простогнав він, витираючи сльози.

Франек хотів був розпитати, що ж це викликало такий сплеск позитиву, аж раптом нестямно, як на сполох, задзеленькав Луччин телефон. Хлопець, все іще підхихикуючи, відповів на дзвінок, і тут-таки його нібито вапном обілляли — так блискавично всяка барва пропала з Луччиного лиця. Вислухавши сповіщення, він кинув на гостя страшнувато-нетутешній погляд.

— Франеку, — хрипко мовив він, — геть звідси. Зараз. Кинеш ключа до поштової скриньки.

По тому він чкурнув до кімнати по своє приладдя, і за мить за ним лунко гупнули вхідні двері.

Франек роззирнувся, чи не вперше відчуваючи, як його, наче протяг, пробирає некликана паніка. Додому, справді. Саме час.

* * *

«На лікарню здійснено напад», — повідомила Мора, наказавши Луці негайно прибути до контори. Уже біжачи до Магістрату, Лука набрав її, перепитавши, чи не варто йому все ж таки їхати до Веженця. «Не варто, — сомнамбулічним якимось голосом відказала вона. — Там уже нічим не зарадиш».

Нічим. Не. Зарадиш. Є такі слова, від яких стигне поза шкірою і підгинаються ноги, тож Лука гнав містом без передиху, не дозволяючи собі зупинитися. Дорога виринала уривками: трамвайне торохкання і скрегіт гальм, гомін люду на площі і люта лайка в спину, волога бруківка та липкий прілий туман… І нарешті — рипкі дерев'яні сходи і знайомий дух контори, незвично порожньої о цій порі.

Мора походжала з кутка в куток із таким заповзяттям, що здавалося, іще крок — і вона скочить на стіну та промчить стелею. Втім, щойно захеканий Лука залетів до кімнати, вона спинилася та пропекла його запаленим поглядом.

— Ну? Що сталося? — видихнув він, падаючи на найближчого стільця.

Молода жінка нервово відкинула з очей чорну гривку і прип’ялася до підвіконня.

— Виглядає так, що комусь був потрібен Закревський — ну, пам’ятаєш, ведучий, котрого наші запроторили до «голуб’ятні»… Напад був цілком дикунський — вони розстріляли охорону, видерлись нагору… Але Ювен відбився би… та хто ж міг на таке сподіватися… — Мора зневірено хитнула головою, — Закревський, дарма що moribundi, раптом встав і почав стріляти… зброя в нього була бозна-звідки, але була…

Мора обхопила скроні долонями.

— Нічого не розумію… маячня якась…

Гримнувши дверима, до кімнати зазирнув лихий, наче буремна ніч, Тезаурус Велько.

— Я до Веженця, — похмуро кинув він.

— Теззі, — скинулась Мора, — нащо? Там і так наші всі…

Завжди привітний, нині Велько кинув на неї такий скажений погляд, що аж Мора відступила на крок.

— Тобі справді не слід… — тихенько почала вона, та архіваріус не спинився послухати. За мить гуркнули двері, і Мора знічено опустила плечі.

— Вони ж з Ювеном товаришували, — схлипнула вона. — Ну як же так…

Лука похолов.

— А що Ювен?

Мора жалібно зиркнула на нього, обійнявши себе за плечі.

— Я… не знаю, Лука. Вітій не сказав мені, але те, як він не сказав… Словом, я би не тішила себе надією.

Впевнена і сильна, вона виглядала нині так, немов сама потребувала розради, і це налякало хлопця чи не найбільш. Втім, жінка швидко опанувала себе і спромоглася навіть на болісний усміх.

— Ти мав рацію, Лука, щодо Павла Закревського. А ми — зневажили загрозою…

Хлопець поволі розтиснув пальці, якими він, виявляється, до болю вп’явся у власне коліно.

— Коли я правильно розумію, такого не траплялося донині?

Мора рвучко кивнула.

— Не траплялося. Moribundi міг би повернутися до життя, коли б його змусили зловити останній подих іншого, перетворивши таким чином на inferi… Це цілком можливо здійснити — саме так, схоже, й спорядив собі армію наш нинішній противник. Можливо — але ж не в «голуб’ятні»! Не тихцем!

— А якщо, — швидко метикував Лука, — якщо inferi можуть жити, маючи при собі анімулу, то, може, і moribundi — теж?

Мора примружилась.

— Це — варіант. Але ми точно знаємо, що, як Закревського привезли, ніякої анімули на ньому не було. Ти ж і сам був у «голуб’ятні» — хіба бачив там хоч відсвіт? Анімула ж світитиметься, як звичайний людський «вогник».

Лука насупився. Справді, «колумбарій», бачений крізь лінзу, був тоді непроникно темним.

— А це значить, — провадила Мора, — значить, хтось…

— Хтось проніс анімулу до лікарні! — підхопив Лука. — Разом зі зброєю, коли вже на те…

Вони наполохано перезирнулись.

— Зловмисник і досі може бути серед лікарняної обслуги, — мовила Мора, шарпнувшись по телефон, який, у відповідь на поквапний рух, заледве не вискочив з кишені. — Треба попередити Вітія!

Збігла хвилина, друга… Телефон квестора уперто німував.

Мора стисла губи і стрімко підвелася.

— Я їду.

— Моро, може, краще я? — визвався хлопець.

— Сиди тут, — кинула вона, перед тим, як зірватися на біг так само поривно, як щойно до того — магістратський архіваріус.

Не встигши і слова мовити, Лука лишився в конторі один. І вже наступної миті він збагнув, що все це вкрай неправильно.

Він не зміг би обґрунтовано пояснити, що саме його непокоїть, проте порожнє помешкання Магістрату зненацька здалося йому не просто незатишним, але доцільним у своїм незатишку — мовби щось нехороше, заклякле під шаром тиньку, тільки й чекало, поки всі розбіжаться, залишивши хлопця на самоті.

Лука гмукнув скептично, підштрикуючи насмішкою власну хоробрість. Певна річ — заради нього все це й планувалося, аби звести його, сердешного, зі світу… Втім, визнав хлопець, у нього нині є всі підстави для страху: люди вже почали вмирати, а значить його весела забава в «сторожу над сторожею» припинила бути забавою.

У що ж він уклепався, хто би йому пояснив? Єдине, в чому Лука був нині певен, це те, що навіть тепер — надто тепер — він не зможе полишити Магістрат, якщо, певна річ, він не хоче остаточно упевнитись у власній нікчемності.

Силувано мугикаючи щось — аби лишень чути в конторі живий голос — він попрямував до кухні робити собі чаю або ж, як пощастить, знайти щось міцніше й доречніше в цю недобру годину.

Із міцнішого були тільки жалюгідні рештки бренді, на яке в хлопця не піднялася рука; чаю проте було повно, і, вимкнувши чайник, Лука неуважно кинув до горнятка щось із Мориного духмяного скарбу. Зненацька звідкілясь ізнизу на межі чуття тихо шурхнуло, мовби від раптового посмику вітру. Хлопець здригнувся, і свіжий окріп задзюркотів стільницею. Це просто вітер, запевняв він себе… звичайнісінький протяг…

Проте звук повторився, довершившись цього разу тихим гупанням, наче хтось недбало перекинув був за стіною стільця. Холодна хвиля стрімко розійшлася Луччиною шкірою, здибивши волосся на загривку. Він змусив себе обережно відставити чайник, аби затим судомно вчепитися за руків’я зброї.

Секунди скрапували разом з розлитим чаєм, а нічого не відбувалося — тобто, радше, більше нічого не було чути. Лука затримав подих, аби вгамувати ляк; можливо, справді, вітер гупнув дверима, абощо… Можливо — проте він у це не вірив. Щось тут не трималося купи, і хлопець знав напевне, що не матиме спокою, доки не дізнається, що сталося. Лука ковтнув схололу слину; перевірити — це значить, спуститися зараз вниз і… До біса, не сидіти ж тут до скону, тремтячи від кожного звуку!

Лука повільно видихнув, досилаючи набій та прилаштовуючи зброю щільніше до руки. Тоді, зважившись нарешті, він рушив у бік сходів, крокуючи тихцем та обережно роззираючись навсібіч.

Вже на сходовому майданчику хлопця наздогнала приголомшлива згадка — він же не один у будинку! При вході містилася конторка охоронця, ну і природно, сам звитяжний страж, чи то Ромко, чи Влодко — Лука ніяк не міг затямити — літній уже дядечко, який, втім, знав якісь там бійцівські штучки і деколи гідно змагався із Климом у тирі. Згадка ця ледве не змусила Луку повернутись — що подумає охоронець, коли хлопець вискочить на нього з пістолетом напереваги та волоссям сторч? Затим, однак, Лука вирішив все ж таки не спинятись — бо, попри нові обставини, бентега не пропала — хіба зброю він про всяк випадок опустив трохи нижче, аби не лякати, бодай, неготових до такого видовища людей.

Ще кілька кроків, і Лука спинився на найнижчій сходинці. Щось було не так… ну звісно ж, охоронця нема на його звичному місці! Лише видно за конторкою край перекинутого стільця і… і… Лука задихнувся, відчуваючи, що серце знов починає сполошено калатати. Опріч стільця було видно скорчену долоню і темну, масну мовби пляму, що спроквола спливала на чорно-білу шахівницю підлоги.

Відчуття нереальності — таке точно, як тоді, на Риторики — знову відвідало магістратського інтерна, проте нині йому вдалося скоріше вгамувати млосну круговерть. Нападник десь тут, недалеко, і бовваніти на сходах — аж ніяк не найкраща думка… Лука, пригнувшись, швидко стрибнув до конторки… Охоронець — ну, мертвий, жодних сумнівів, але ж хто і чому…

В цю мить рипнули, відкриваючись, вхідні двері, і Лука, скочив на ноги, наче підкинутий пружиною, скеровуючи цівку на темну постать у проймі.

Постать заклякла, спинившись на півкроці. Тоді тихо мугикнула.

— Я чудово знаю, як ти до мене ставишся, — сухо прошарудів голос. — Немає потреби висловлювати це настільки предметно.

Лука рвучко зітхнув, опускаючи зброю. Горгона… ну не холерний дотепник!?

— Охоронця… вбито, — хрипко повідомив хлопець. — Щойно. Вбивця десь тут. Так що я мав підстави. Для предметних висловлювань.

Із віддихом, схожим на сичання, проквестор одним пливким рухом вихопив зброю та перемістився до конторки. Швидко глипнувши на вбитого, він роззирнувся і зрештою вп’явся поглядом у темний куток попід сходами.

Наступної миті Горган стрімко пірнув у темінь, і, рушивши за ним, Лука угледів низькі дверцята — нині відімкнені — і непроникну чорноту підвалля за ними. Лука не знав про цей хід — очевидячки, на відміну від Горгони та недавнього зловмисника.

Що ж тепер? Вниз — за вбивцею? Але ж раптом той, не будь дурний, зачаївся в темряві, готовий порішити кожного, хто стане на поріг?

Проквестор, схоже, теж розважив таку можливість, отож, замість чинити геройства, він причинив дверцята та швидко замкнув їх на дебелий засув.

— Що там, внизу? — пошепки спитав Лука, кивнувши на двері.

— Вихід з архіву, — тихо кинув Горган.

Ну звісно ж! То он чому Теззі так швидко виникав на порозі, коли його кликали із «крипти»! Магістрат, отже, з’єднаний з архівом спільним запіллям, і за нормальних обставин саме наявність магістратських бійців неподалік була запорукою безпеки. За нормальних обставин — а отже, якраз не тепер! Комусь, схоже, вкрай потрібно було тихцем пробратися до «крипти», і саме це, очевидячки, щойно й відбулося.

— Треба зустріти їх при других дверях, — повідомив проквестор, рушаючи до виходу.

Лука забарився, не знаючи, як йому належить діяти. Горган обернувся до нього.

— Ідеш?

Проквестор не запитував раніше, збагнув Лука, просто давав накази. То що ж це нині? Вирішив дати йому вибір, зглянувшись на юні літа? Сердито пирхнувши, хлопець подався за керівництвом.

Вони поквапно перетнули вулицю, та не встигли вони й на поріг ступити, як із надр університетського архіву пролунали постріли. Горган штурхонув двері, вдираючись досередини, Лука — за ним. У передпокої за перекинутим столом намацував рацію тамтешній охоронець; його руки і плямиста форма були залиті кров’ю. Горгону він знав, очевидячки, тому лише тицьнув підборіддям на сходи та відмахнувся у відповідь на запитальний погляд, мовляв, дам собі раду.

Не зволікаючи, проквестор кивнув Луці та скочив на сходи. Вони швидко піднеслися на другий поверх, і перед ними в тьмянім вуличнім світлі прослалася зелена доріжка довгого архівного коридору. Горган, а за ним і Лука, причаїлися за рогом, прислухаючись. Коридором тихо, але жваво крокувало двоє, і зиркнувши похапцем, Лука впізнав двох із тієї трійці, за якою вони бігали із Мар’яном та Феліксом. Миршавий та його дебелий товариш… Inferi тобто, в купі з larvati… Луці аж збилося дихання, коли він згадав витівки останнього, пригадуючи також Вітієві гарячі запевнення, що жоден, жоден із них не годен змагатися з одержимцем. Навіть Горган.

Той, проте, дочекавшись, поки зловмисники зникнуть за поворотом, тихо ступив на зелену доріжку. Невже не знає?

— Проквесторе! — пошепки покликав Лука. — Менший — larvati!

Горган байдуже кивнув.

— Вони винесли щось із «крипти». Треба повернути.

— Але…

— Здобич несе inferi. Спробуєш його зняти. Я візьму на себе іншого.

І — ані слова більше! — проквестор закрокував коридором, стрімкий та нечутний, наче хижий кіт. Лука, відчуваючи себе якимось недотепним самогубцею, рушив назирцем, намагаючись відтворити бережку ходу керівництва.

Йшли вони нібито тихо — хіба гупало Луці у вухах власне серцебиття — а проте їх однаково почули. Варто було їм наблизитися до повороту, як звідти, розтинаючи повітря, шурхнули кулі. Нечесно! — подумки заголосив Лука, втискаючись в неглибоку виїмку дверної рами — якого біса в них зброя з глушниками?! Навіть не розбереш, звідки власне стріляють! Горган тим часом стрибнув на підвіконня і відкрив вогонь, мітячи кудись у темну пройму сходового майданчика. Шурхання припинилося, й проквестор вискочив зі свого прихистку, наче м’ячик, перекотився підлогою і вже наступної миті притулився до стіни, за якою — невеличкий майданчик та сходи на горище, якими й протупотіли зловмисники. Щойно Лука попід стіночкою нагнав його, Горган стрибнув якось кручено, приземлившись на спину, лицем до сходового прольоту, і знову загуркотів з пістолета.

Хитрий маневр спрацював, і зловмисники, прожогом піднеслися сходами, втративши зручнішу для себе позицію. Махнувши Луці, проквестор підскочив і метнувся за ними. За мить Лука і Горган опинилися на архівному горищі, посеред перекинутих стелажів, стосів старих книжок та завірюхи розбурханого втечею пилу. Двоє втікачів гарно малювалися проти вікна під вузькою стріхою; якщо і можливо спинити їх, збагнув Лука, то лише тепер. Прип’явшись до стіни, він почав стріляти. А потім до них обернувся larvati, і стіна над Луччиним вухом порснула тиньком та дерев’яними друзками.

— Твій — другий! — люто шикнув до нього Горган і, стрибнувши геть від колеги, під сумнівний захист книжкових полиць, взявся поливати миршавого вогнем. Той недбало скакнув убік — він взагалі рухався мовби навіть ледаче, та однаково швидше, ніж його суперник.

Луці нічого не лишалося, аніж покинути Горгана сам на сам з larvati і приділити усю свою увагу другому. Втім, дебелий дядько із клунком у жодному разі не був простою мішенню. Лука впав на коліно за якимось перекинутим кріслом, намагаючись впіймати рухливу постать у розрізі цілика. Але той крутився незгірш за проквестора, ні на мить не спиняючись на місці, і Лука згайнував кілька набоїв, відправивши їх як не в стіну, так у вікно, в той час як inferi нашпигував уже Луччине крісло летким свинцем, і диво ще, що воно і досі не розвалилося на порох.

Що ж він робить не так? — кусаючи губи, катувався хлопець. Чи можна справді попасти, куди хочеш, у цьому курному мороці? «Іноді краще не цілитись», — поважно напучував Клим, але ж добре їм, вуличним бійцям з роками досвіду, які кладуть кулю в мішень на одному лише внутрішньому переконанні! А звідки ж йому, Луці, взяти таку майстерність? Як, не цілячись, влучити у верткого, наче дзиґлик, inferi?

Аж раптом поряд свиснуло, немов нагайкою, боляче обпікаючи щоку. Тої ж миті щось некероване стислося в животі і мимоволі штовхнуло хлопця вперед. Руки самі скакнули в повітря, посилаючи в темряву кулю за кулею. Зненацька в правому оці спалахнуло, і в повітрі війнуло пожежею. Він поцілив-таки! Не цілячись! Це спрацювало!

Проте недовго Луці випало радіти. Larvati вирішив приділити йому пильну увагу, зайшовши звідкілясь збоку, і Лука з жахом усвідомив, що між ними немає нічого, навіть потрощеного крісла.

Проквестор збагнув це лише на якусь частку секунди пізніше, одразу ж стрибнувши межи ними. Його хитрий перекат, проте пішов якось навскоси, і, замість, звестися на ноги, той лише припнувся до якоїсь кучугури, продовжуючи стріляти.

І тут сталося диво — larvati шарпнувся, його зброя глухо тюкнула об підлогу, і вже наступної миті він крутнувся та, вибивши шибку, вискочив з горища.

Лука метнувся до вікна. Це був третій поверх, і однак внизу не видно було поламаного тіла. Радше, не видно було нікого взагалі. Швидкий, наче ґедзь, larvati просто розчинився в нічному тумані.

Прикульгуючи, Горган підійшов до вікна і спинився поряд. Та його ж поранено! — здогадався Лука, а, попри те, на гадючому лиці проквестора, як і завжди, не прозирало жодних емоцій.

— Гарний постріл, — сповістив він, кивнувши вбік димної кучугури.

Лука втішено мугикнув.

— Зате ви підстрелили larvati, — визнав він. — Це ж нібито взагалі неможливо.

Проквестор скептично пирхнув.

— Це не вирішує проблеми.

— Чому? Ми ж відбили вкрадене!

— Не все, — зітхнув Горгона. — Larvati виніс щось на собі.

Лука визирнув надвір, мовби сподіваючись відстежити втікача.

— І… що це означає?

— Це означає, — повагом відказав той, — що наш рухливий знайомець невдовзі заведе собі друга.

Хлопець зиркнув на проквестора. Як тільки той лишається байдужим, коли мова про таке? Горгона смикнув кутиком вуст, спираючись на подзьобану кулями стіну.

Хіба не гідне людини прагнення? — ледь чутно промовив він. — Ну годі, давай-но зберемо що там вони потягли із «крипти».

Горган відліпився від стіни та, припадаючи на праву ногу, попрямував до згортка, залишеного у спадок злощасним inferi. Спостерігаючи за проквестором, Лука зловив себе на несподіванім бажанні підтримати калічного. Він же, дарма, що душогуб і негідник, наражав себе сьогодні на небезпеку заради його, Луччиного, рятунку. А, коли так, то придалось би бути вдячним.

Втім, приголомшений пережитим переляком і, як наслідок, певною мішаниною в голові, Лука так і не зібрався запропонувати свою допомогу. Може, воно й на краще, зрештою, біс його зна.

SICINNIUM

Нарешті, гості мої любі, вивела нас крива доріжка аж попід королівський замок, або ж Замок-на-Скелі, названий на честь короля Авеля. Підмури замку старші за саме місто: домінантна висота завжди принаджувала погляди тутешніх володарів, першим з яких, кажуть, був король-дракон…

Що? Хто — я заливаю гусара? Чекайте, шановні, а звідки, на вашу думку, походить назва нашого славного міста? Дракув — «місто дракона», авжеж… Навіть печера, в якій мешкав господар гори, збереглася, і кожен з вас може її відвідати — за невелику платню, певна річ, але вона того варта…

Печеру нині чудово устатковано: підсвічування, поточені часом обладунки і навіть Справжні Драконячі Кості — діти будуть у захваті!

Так до чого це я? Ага, отже, король Авель навмисно вибрав це місце для своєї резиденції, сподіваючись нібито успадкувати хтонічні сили першого власника твердині. Втім, хроністи подейкують, що королівський архітектор відраджував замовника від цього заміру, посилаючись на несприятливий клімат місцини — себто трясовиння та північний вітер — однак Авель, очевидячки, наполіг на своєму.

Над старими воротами замку ви можете побачити напівстертий нині надпис «Ignibus junxi aquas», що значить «Я поєднав вогонь з водою». Немає згоди щодо того, хто був автором надпису — сам замовник чи його зухвалий виконавець. А це, власне, цікаво, адже в першому випадку це значило би горде самоствердження, мовляв, я опанував силу дракона і волю ріки, а от у другому… Тут слід розуміти, що згаданий вислів можна тлумачити і як «Я звів докупи несумісне, і ніц доброго з того не вийшло». Втім, останнє було би несправедливим щодо Авеля — у нього ж насправді вийшло досить помітне «щось», хоч і не зовсім те, що планувалося. А от щодо клімату, то тут Раманте мав цілковиту рацію: густі тумани стали познакою міста, і, як вам розкажуть у Драконячій Печері, то є ніщо інше, як пара від дихання величезного змія, який нині спить під землею.

Ходімо нині вздовж вулички Підзамча, на розі якої ви зможете: а) купити сувенірних драконів у різних позах і б) оглянути замок у перспективі та оцінити його масштаби. Зараз… е… ті, хто все ж таки подолав потяг до патрання яток… погляньте на замок та його потужні стіни. Після того, як Раманте за допомогою низки запруд змінив русло річки Чайка, вода заповнила рови довкіл пагорба, утворивши природну перепону для ймовірних нападників. Стіни, або ж інакше, куртини, зведені межи урвистими скелями, мають форму п’ятипроменевої зірки, що було піком фортифікаційної моди тих часів. Беручи усе це до уваги, замок штурмувати — справа невдячна, і, коли вже на те, так і не здійснена. Після трьох поколінь Дракувських королів столицю було пересунуто до Вигодня, а штурм рідковживаної літньої резиденції, очевидячки, вже не виглядав для нападників аж настільки принадно.

О! Чуєте бамкання? Це б’є знаменитий дракувський Чорний Дзвін. Що це, по п’ятій вже? Забарилися ми… Ну нічого. Отже, подзвін цей походить з кафедрального собору, ренесансні бані якого визирають ондечки, понад воротями. Чому дзвін чорний? Ну, коли я скажу, що його давно не чистили, це ж вас не влаштує, еге ж? Значить, тоді от що. В кафедральному соборі поховано купу видатних мужів і не менш славетних дам, і дзвін цей, говорять, відлунює голосами святих. Мертвих святих, еге ж. Vox beatorum, кажуть на нього, — «голос блаженних». Приєднатися до них, тобто е… оглянути крипти ви зможете у вільний час після завершення нашої прогулянки.

Ходімте, шановні, і нехай дихання дракона чи там голоси мертвих не стануть на заваді нашому неминучому культурному збагаченню.

LAUDATIO. PARS VII

— Давай-но, Вельку, спробуй нас чимось вразити!

Скуйовджений та змарнілий, Вітій похмуро озирнув товариство. Дійсно, працівники Магістрату виглядали нині адептами зневіри, чиї найгірші припущення справдилися вповні. Коли біль заступає сором, а той поступається хіба скорботі, не віриться якось, що подальше може значно погіршити справи. Фелікс ондечки змучено притулився до стіни, позираючи наче з дна колодязя, Мар’ян… Господи, досі шморгає, Мора з тьмяним поглядом, очевидячки, перебуває деінде… Лука — таке враження, що зараз впаде зі стільця, а однак зиркає затято, Горган же дивиться примружено, наче опущена, та не припнута на запобіжник зброя.

Ну та ці двоє бодай щось корисне здійснили, тоді як інші радше метушилися, заламавши руки. Вони, звісно ж, з’ясували, що зловмисники мали в лікарні свою людину — молоду жінку, яка підміняла сестричку на рецепції, але її біографія відстежувалася лише на два тижні назад. Вона була практиканткою з фіктивним резюме, а що лікарня пропонувала малу платню і потребувала людей, то ніхто не подбав те резюме перевірити.

І немовби мало тієї бійні на Веженці, так іще й одержимці вриваються до архіву, і виглядає так, наче саме в тому й була мета всього цього дійства. Принаймні Велько схильний у це вірити… Принаймні лише це припущення змогло висмикнути архіваріуса з його безутішного трансу.

— То що все ж таки зникло? — підштовхнув його Вітій.

Велько, щойно запекло-діяльний, тяжко зітхнув та впав на стільця.

— Рукопис Адріана, — тихо кинув він.

Магістерці перезирнулися.

— Судячи з інтонації, — промовив невсипущий Лука, — це справді зле. Можете пояснити, в чому штука?

Велько поволі обернувся до нього.

— Ну звісно, — буркнув він. — Ти бачив цю «штуку», хлопче. Генеральний план Дракува, виконаний Адріаном Раманте, котрий, безумовно, був найвидатнішим із flagrantes цього міста. Ця «штука» містить у собі такий кавалок енергії, що — була б це вибухівка — нею можна було би висадити в повітря Замок-на-Скелі.

— Наче два кіло нітротолу, еге? — смикнувши плечима, вирік інтерн.

— Які там два… — відмахнувся Теззі, однак тут-таки примружився. — Е… що ти сказав?

Вітій мимохіть усміхнувся. Одне слово лише — і дивовижним чином скорботна процесія перекидається на зграю хортів-звіроловів. Навіть Мар’ян припинив нюняти, а Мора, оце щойно відсутня, нашорошила вуха. Якась прикра магія, на яку спроможні хіба прокляті та шаленці…

— Це… ймовірно, — буркнув Фелікс.

— Не ймовірно — але факт, — підкинувся Велько.

— Але ж, можливо, там були якісь інші… гм, вибухові суміші? — насупилась Мора.

— Декокти з жаби не вибухають, виносячи сходові прогони! — підхопився на ноги Велько. — Нехай Клим негайно піде до Шафраника і…

— Клим лишився на Веженці, — змушений був нагадати Вітій.

Велько одразу ж зажурився, однак віднайдений запал потребував ужитку.

— Тоді я сам…

— Люди… — скривджено мовив Лука, — а ніхто не хоче сказати, про що йдеться?

Товариство розгублено перезирнулося. Велько зітхнув, збагнувши, що ролі речника йому сьогодні не уникнути.

— Ми про вибух в аптеці. Його сила значно перевищувала потужність вибухівки, — Велько прикусив губу. — А оце щойно ми дійшли висновку, що посприяти могло знищення res similis^[9] — ну, речі, яка стала помешканням лара… Так буває, коли енергії нема куди подітися… тобто коли немає жодного з moribundi поблизу.

— Ага-а-а… — розумно кивнув Лука. — Тільки е… навіщо це їм? Хіба не простіше, ну, класичною вибухівкою відбутися?

Велько дратівливо зиркнув на нього, мовляв, як же ви мені, невігласи, остобісіли, однак притримав докір, зненацька замислившись про своє. Аж тут нарешті остаточно прокинувся Мар’ян.

— Ти кажеш, карту поцупили, — нахнюплено мовив він. — Тепер ось, виходить, вони мали принаймні ще одну «каляку»…

— Мар’яне, припини! — тиркнув архіваріус. — Ти чудово знаєш, як це називається. Res similis, або ж simulacrum.^[10]

— Ну добре, добре, — примирливо звів долоні Мар’ян, — ще одну симулякру. Але, он правду Лука каже, не замість же вибухової шашки її уживати? Створити іншого одержимця — можливо, легко, але який їм з того зиск? І що вони робили з попередньою каля… симулякрою в аптеці?

Вони не знали, ну звісно ж… Хлопці занадто мало ще пропрацювали в Магістраті, аби бути готовими сприймати деякі… ідеї. Вітій перехопив запитальний погляд Теззі, зиркнув на Мору, яка насупилась несхвально, на Фелікса, який раптом задивився у вікно, не бажаючи, очевидячки, брати участь у мовчазній нараді. Горган скептично звів брову, що б це не значило нині. І що йому робити, хто би порадив? Деякі речі краще не знати, певна річ, але ж зараз може йтися про чиєсь життя, і вже досить з нього паскудних таємниць… Вітій зітхнув, відчуваючи раптом якусь нездорову, відчайдушну полегкість.

— Хлопці, для згаданих щойно предметів можливий іще один вжиток.

Лука та Мар’ян звели на нього нашорошені погляди.

— Це не та інформація, яку ми повідомляємо тим, хто працює тут… відносно недавно, але нині, на жаль, з неї може бути практична користь. Велько, давай краще ти. Бо я з тими мудрими термінами знаюся, майже як тут-ось Мар’ян…

Велько кахикнув.

— Ну, коли практична користь… — він зітхнув, зважуючись. — Отже ж так. Маючи належне обладнання, можливо створити анімулу, нікого не вбиваючи. Просто е… просто знищивши симулякр. Наявна в ньому життєва сила перейде до зручного у вжитку амулета, не перетворюючи власника на одержимця, але просто продовжуючи його фізичне існування.

Хлопці зачаровано повідкривали роти.

— То чому ж… — як і слід було сподіватися, підкинувся Лука, — чому ж тоді так не чинити? Стільки приречених, яким іще можна було б допомогти…

Велько розпачливо зиркнув на квестора.

— Якраз через це ми й не говоримо про такі речі, — сумно промовив він. — Але скажімо так: є підстави вважати, що симулякри не просто містять життєву силу, але певною мірою вони живуть. Давні вважали, що лари — духи предків — залишаються з нами з якоюсь певною метою, нібито навіть захищаючи живих… Тому знищення такого предмета — теж ніби убивство. Це правда! — ніяково пересмикнувся Велько. — І нема чого дивитись на мене, як на шаленця!

Лука вперто труснув головою.

— Значить, правда… Коли так, однаково не збагну, чому рештки чиєїсь пам’яті важать більше за людське життя!

Архіваріус сердито пихнув.

— Ну коли попередні аргументи тебе не переконали, то зваж на таке… Душа moribundi мертва — гаразд? — і жодна анімула тут не зарадить. Тепер спробуй-но уявити, як воно живеться з мертвою душею!

Хлопець шоковано витріщився на нього. На якусь мить у нарадній запала гнітюча мовчанка. Вітій, як не силкувався, не міг змусити себе ані підвести погляд, ані виштовхнути хоч би звук з раптово зсудомленого горла. Велько завжди вдало добирав слова… І правильно, так і слід… Квесторові нестерпно захотілося зачинитися у кабінеті наодинці з власним сейфом та його таємним начинням. Нехай, іще трохи, і тоді можна буде…

— Вітію, з тобою все гаразд? — стиха промовила Мора.

Квестор кивнув, не піднімаючи очей.

— Так… — нарешті, прокашлявшись, промовив невгамовний інтерн. — Але коли навіть нам досі ніхто не розповів про ці… гм, обставини, то звідкіль про це знає інша сторона?

Велько зітхнув.

— Архіви лібітінаріїв були у вільному доступі ще кількадесят років тому, і будь-який історик міг дістати слайди з університетських запасників. Це нині ми їх вилучили з обігу, але, схоже, існували копії… Досі ми мали перевагу у швидшій реакції та кращому озброєнні, але тепер… Тепер, виглядає так, що ми її більше не маємо.

Лука набрав був повітря, маючи на меті, очевидячки, подальше мордування ближніх запитаннями, однак, чомусь, косо зиркнувши на проквестора, відмовився від цього наміру. Цікаво, справді цікаво, як там розгортаються їхні робочі взаємини…

— Гаразд, — нарешті спромігся Вітій, — давайте підбивати підсумки, абощо. Отож… нашу увагу відволікли стріляниною на Веженці, аби вдертися до крипти та винести те, що могло би повернути до життя кілька десятків приречених. Або — так, Теззі, я пам’ятаю — висадити в повітря Замок-на-Скелі. Якщо хто знає, кому це може бути потрібно, зголошуйтесь, не зволікаючи. Ні? Ніхто?

Магістратці обдарували його чергою порожніх поглядів та змученим знизуванням пліч.

— Ну тоді геть звідси, — махнув рукою Вітій. — І… не забудьте прихопити з собою по запасній обоймі.

Товариство підвелося, човгаючи стільцями та спроквола бурмочучи щось несхвальне. Квестор блимнув. Минула, здавалось би, коротка мить, а он уже всі розійшлися. Ага, всі, та не всі. Лука тинявся довкіл свого стола, збентежено поглядаючи на керівництво.

— Маєш щось мені сказати? — вимучив Вітій, прямуючи до кабінету.

Лука коротко кивнув.

— Ну, то заходь.

— А ви хіба додому не йдете?

Вітій влаштувався у кріслі, насилу долаючи потяг закласти ноги на стіл.

— Ні. Чергуватиму, доки Клим не звільниться. Я би Горгана лишив, тільки біс його смикнув під кулю підставитись…

— Кхгм, — ніяково викашляв хлопець, притулившись на крайчику стільця. — Я от власне за нього хотів був спитатись.

Вітій запитально звів брови.

— Він гм… ну, як це сталося, що він так вчасно вернувся з Веженця?

Квестор кволо всміхнувся. Все ніяк не вгамується хлоп…

— Я йому звелів.

Лука завмер з черговим питанням на вустах.

— Ви?

— А хто ж? Я знав, що Велько не витримає і хоч-не-хоч приїде до лікарні. Не хотів лишати тебе самого. Гаразд… але чому ти про це питаєш?

Хлопець набурмосився, ховаючи погляд.

— Ну… Він знав ніби, по що прийшли ті двоє. Знав, у кого здобич, і що larvati виніс на собі. І він не вбив того одержимця. Лише вибив зброю з рук, дав утекти…

Вітій пирхнув.

— А Горган таки справляє враження, авжеж? Але час тобі вже збагнути: він не всесильний, синку. Повір.

Лука затято примружився. Ага, от воно…

— А крім того, — впевнено мовив він, — я дізнався, що Горган винен у смерті дочки одного з міських чільників.

— О, цікаво, — гмукнув квестор. — Імена? Свідки? Маєш щось із того?

— Не свідки, але, можливо, свідчення, — спохмурнів Лука.

— Так, і хто ж це може їх надати? — обережно поцікавився Вітій.

Хлопець зиркнув скоса, мовби катуючись сумнівом, однак пізно — він уже занадто накрутив себе, щоб спинитися.

— Тілія Ольжич, — кинув він.

Вітій зручніше відкинувся у кріслі, звернувши на хлопця непроникний погляд.

— Тобі відомо, що вона — колишня подружка Явора Шацького?

Лука різко вдихнув, однак утримався від якихось афектованих зауваг.

— Я би не радив тобі спілкуватися з нею, — із притиском промовив квестор. — Радше навпаки. Тримайся подалі, гаразд?

Хлопець не відповів.

— Це заради твоєї ж власної безпеки, — наполіг Вітій. — Ну? Домовились?

Лука урвисто зітхнув, підводячись.

— То я… ітиму, пане квесторе?

Вітій кивнув.

— Ну біжи.

Двері бамкнули, зачиняючись, і тоді лише Вітій дозволив собі невесело розсміятися.

* * *

Те, що Лука стежив за нею, це було тільки природно. Це було — а що, зрештою, хіба ні? — утвердженням його громадських прав та особистих свобод. Оце ще керівництво буде ним попихати! Наче татко за шкільних часів: з тими знайся, мовляв, а з тими — ні, бо то брудні халамидники, і понад усе, погана компанія. А ці його розмови за безпеку — так то ж уже справжній поглум! Наражатися на кулі навіжених небіжчиків, значить, безпечно, а от з дівчиною перемовитися — так чистий тобі алярм!

Словом, нема чого ото втручатися в особисте життя підлеглих. Уговтавши бентежне сумління, Лука розпакував запіканку з грибами, придбану з найближчої «віконної» ятки на перехресті. Запіканка була хрумка й гаряча — якраз те, що треба холодного вечора, коли попелястий туман так і пнеться тобі за комір, а земля вже починає скубати морозцем.

Тілія зайшла до того генделика уже понад годину тому. Не те, щоби Лука не здогадувався, що їй там знадобилося, однак можна було би вже й… ну, повирішувати все, що слід. З-під прозорого купола, що ним укрилася літня кав’ярня, щойно надійшли холоди, линув сміх, і запашний дим, і специфічна телевізійна лайка. Фелікс за кращих часів обходив це місце дворами, бо збиралися тут не, скажімо так, слуги мистецтва, але радше його господарі. У тих завжди було все гаразд, а якщо якого молодого режисера, чи там актора, бува, й запрошували до товариства, так той потім виходив, похитуючись та приголомшено намацуючи уявний цінник, припасований до його таланту. І декотрі з них згодом опинялися в «голуб’ятні», так і не збагнувши, чому ж так, власне, сталося.

Нині, однак, Лука не схильний був квилити над долею мистецтва — запіканка скінчилася, і руки-ноги почали вже терпнути від холоду. Запхнувши долоні під пахви, хлопець виконав короткий, але енергійний танок довкіл розлогого платана. Іще трохи, і доведеться облишити вахту… Проте, на щастя, двері генделика якраз прочинилися, випустивши на волю кількох елегантних пияків і — ага! — дівчину в пухнастій курточці та на височезних підборах.

Дівчина розпрощалася зі своїми модними знайомцями, легко відмовившись від «продовжити» і «покататись», і ось, нарешті, висотні закаблуки простукотіли парковою алеєю якраз у Луччин бік. Йому пощастило, і тепер залишалося тільки влаштувати природно невмисне спіткання…

— Можеш виходити! — гукнула дівчина. — Я знаю, що ти там!

Оце тобі й невмисне спіткання… Лука скривджено шморгнув, визираючи з-за платана.

— Як то ти знаєш?

— Бачила тебе з вікна. Тебе і твої ритуальні танці.

Мимохіть Лука розсміявся.

— Це особливе дерево, ти знаєш? Тут живе справжнісінька німфа, і, коли дерево обійти тричі за рухом годинника, вона визирне зі стовбура.

— І як? — зацікавилась Тілія. — Побачив німфу?

Лука, вищирившись, зміряв її промовистим поглядом.

— Еге ж.

Тілія, кумедно наприндившись, стусонула його кулачком.

— Ти чого тут кукурікаєш? Справді, га?

— З тобою хотів зустрітися.

Вона зиркнула з підозрою.

— Чому?

— Бо мені це заборонили! — несамохіть вистрелило з Луки.

Дівчина ошелешено завмерла, а тоді раптом її густо намальовані губи склалися у дітвацьку бешкетну усмішку.

— Нічогенька причина! Ну то… я живу в Новому Місті, мені туди трамваєм їхати. Хочеш, проведи мене до зупинки. Бо ж Платани, сам розумієш, не для самотньої дівчини місцинка… хіба дівчина вже аж надто самотня.

Лука радо кивнув, погоджуючись. Справді, щодо Платанів вона мала цілковиту рацію — йому і самому часами ставало трохи лячно на цих мерхлих, сповитих туманом алеях. Ні, ліхтарі тут були, однак вони губилися межи гіллям старих дерев, а за склепінням їхніх крислатих крон часом годі було розгледіти небо. Зараз, проте, Луці не йшлося про страх — поряд була дівчина, гарна, зухвала, в тісних червоних штанцях… словом, Луччина увага була задіяна деінде.

— Слухай-но, — блимнувши лукаво, мовила вона, — а чому тобі заборонили, ну… зі мною бачитись?

Лука повагався.

— Це мотивували тим, — наважився хлопець, — що спілкування з тобою може становити небезпеку.

— Ха! — задерла носа Тілія. — Я така!

— Ні, ну в сенсі, ти зустрічалася зі злочинцем, і…

— Що?! — підкинулась дівчина, спиняючись.

Лука зіщулився подумки, спізніло збагнувши, що бевкнув щось геть зайве. Тілія стояла, зчепивши кулачки, і примарне світло Платанів мріло в її лютому погляді.

— Тіліє, вибач! — заметушився Лука. — Я не те хотів сказати…

— П-погань! — плюнула вона. — Геть з дороги!

Дівчина крутнулася і рушила у зворотній бік, злісно стукочучи підборами.

— Та чекай! — розпачливо гукнув Лука, вже й не сподіваючись на успіх.

А втім, його прохання зненацька було задоволене. Тілія спинилася. Правда — за мить відзначив хлопець — зовсім з іншої причини. На алею перед дівчиною ступили двоє, чия стрімка та недбала хода свідчила про наміри, відмінні від, скажімо, бажання спитати дорогу чи дізнатися точний час.

— Привіт, гарнюня, — мовив один зі стрічних, сяйнувши тонким лезом з рукава. — Пощастило тобі сьогодні…

Не завдавши собі клопоту добре розважити, Лука розстебнув куртку і за два кроки наздогнав втікачку.

— Хе! — глузливо пирхнув власник ножа, ступаючи ближче. — Гарнюня має манюнього друга!

Швидким та невловним рухом ніж піднісся аж до лиця дівчини.

— Та він не буде втручатися, — промовив нападник, — коли хоче, щоб його дівчинка вернулася цілою і хе-хе… неушкодженою. Так же, Генку?

Товариш ножевласника схопив Тілію за руку. Тої ж миті Лука відчув — як тоді, на горищі — штурхан нутряної, стихійної люті, і руки почали діяти самі, не консультуючись із головою. Він майже не помітив, як вихопив зброю та, смикнувши затвор, зготувався стріляти. В голові, тьмарячи слух та бачення, клубочіла темна імла, а палець на гашетці майже одразу ж звело судомою.

Лука повів цівкою від одного нападника до другого, і погляди, котрими ці двоє, закляклі, провели зброю, скликали крижану блискавицю вздовж Луччиного хребта. Утриматись від пострілу було… нелегко.

— Вам краще… забратися звідси, — хрипко промовив хлопець.

Схоже, це прозвучало переконливо. Нападники відступили, спершу задкуючи, а тоді, розвернувшись, заледве не бігцем.

Аж тоді хлопець дозволив собі видихнути. Нищівний шал — неквапно — відступав.

— Лука… — прошаруділо поряд. — Опусти ту… річ.

Тілія… ага, так, авжеж. І чого це пістолет досі в руках? Просто дивина. Лука обережно, наче непевний у своїх рухах пияк, накинув запобіжник та повернув зброю на місце.

І лише глянувши на зблідлу, приголомшену дівчину, він збагнув, що його трусить, як у гарячці.

— Здається, — ковтнувши слину, промовила вона, — тобі… е… нам з тобою не завадить випити.

Лука кивнув.

— Але ж де о такій годині?..

Дівчина глузливо пирхнула, тоді розкрила сумочку і дістала звідти сталеву фляжку. Кивнула на порожню лаву неподалік. Зараз чомусь жоден з них не думав про нападників чи грабіжників, чи інші загрози Платанів. Треба було сісти, треба було хильнути міцного, і ніщо в світі не могло цьому завадити.

Кілька хвилин вони збавили у мовчанці, просто передаючи фляжку один одному. Тілія не витримала першою.

— Слухай, у тебе таке було лице, я сама заледве не вс… коротше, нашугалася, дай боже.

— Таке — яке? — буркнув хлопець.

— Ну, наче в маніяка якого. Ніби ти не тямив, що робиш.

Лука зробив довгий, спраглий ковток.

— Ага. Десь так.

Тілія зміряла його бентежним поглядом.

— Але тобі вже краще?

— Угу.

Вона злісно чмихнула і відібрала в нього фляжку.

— Ти розумієш, у мене вчора був поганий день… ніч, — спробував пояснити Лука. — А тут оця босота… Ну — що?

Тілія дивилася на нього якось так… Мовби причарована якимось жахіттям.

— Чому ти назвав Явора злочинцем?

Лука аж гикнув з несподіванки.

— Я сам це бачив, — мовив він. — Правду кажучи, мене просто там і вивернуло. Це… це була молода жінка… Її звали Анна-Марія.

Дивовижно, але він так і не сказав, що саме він побачив тоді, на Кутній. Проте, здається, Тілія здогадалась.

— Не вірю… — прошепотіла вона.

— Ну, не хочеш, не вір, — зітхнув Лука. — Але дай мені ще отого свого шмурдяка.

— Це текіла.

— Абощо.

Зрештою, він все ж таки відпровадив її до зупинки. Далі їхати йому Тілія не дозволила. Однак наостанку, шморгнувши, вручила йому свою візитку.

— Не стій більше під вікном, гаразд? Бо хто зна, що люди подумають.

— Подумають, що ти маєш друга-маніяка, — підхопив Лука, — і будуть ставитися до тебе з належною повагою.

Тілія кволо усміхнулась.

— Уже радше з побожним страхом, — мовила вона, застрибуючи на підніжку трамвая.

— Другий раз текіла з мене, — гукнув він навздогін.

Тілія відмахнулася, та не так, щоб аж надто категорично.

Лука мимохіть заусміхався. Нарешті щось бодай, але повертає на лад.

* * *

Останнім часом офіс Магістрату, відзначила Мора, став нагадувати почекальню реанімації: всюди, де не глянь, сновигають змарнілі зайди, завчасно засмучені в чеканні поганих новин. Їй і самій робота не давалася, а все через безсоння, спричинене ретельним копирсанням у скалках та клаптях власних думок. Її мордувала підозра, що вони не зауважили щось важливе, якусь дрібну деталь, яка би надала бодай якого сенсу страховиддю останніх днів. Минулого разу це їм вдалося… Три, так, майже три роки тому теж здавалося, що справа зайшла в безвихідь, але Вітій тоді винайшов спосіб, геніально непорядний спосіб, і питання розв’язалося напрочуд швидко.

Зараз, однак… Вітій, здається, просто не годен дати собі раду. Якась лиха біда точить його зсередини, і їй, Морі, ніяк не вдається виманити її назовні. Лише сьогодні він знов приплівся з важкою головою і досі з кабінету не потикався. Мора не знала, як йому допомогти, і від цього якось несподівано щемило серце.

Гуркнули двері. Ага, це Мар’ян вернувся з «голуб’ятні». На вигляд — геть хворий. Чи, може, теж набрався знаменитої Ювенової зеленки? Мора подумки застогнала. Згадана реанімація неухильно оберталася на витверезник… Вітієві час уже наважитися на якісь дії — і байдуже, плідні чи ні, — інакше Магістрат зіп’ється усім дружнім колективом, і цього разу Мора таки складе колегам компанію.

О, а це ще хто? Лука — але що це з ним? Хлопець виглядав так, мовби теж поснідав медичним спиртом, та принаймні в приязному товаристві. Він фактично навіть усміхався, і від цього несподіваного видовища Морі війнуло сновидчим абсурдом.

Хлопець спинився неподалік і зиркнув непевно.

— Моро, а скажіть, коли хочеться когось прикандичити, це нормально?

Ні, точно набрався. І що за біда!

— Нормально-нормально, — замість неї відповів Мар’ян. — Ненормально, це коли ти, голий, біжиш вулицями і співаєш державного гімна. А вбити когось — це пересічне людське бажання. Я от постійно про це думаю.

— Але ж ти, я сподіваюся, — спромоглася Мора, — тримаєш себе в руках?

— Я стараюся, — якось дивно шморгнув Лука, — бо ж хіба на цій службі платять наднормові?

Мар’ян зареготав. Лука, схлипуючи, долучився до нього.

— Хлопці! — втрутилася Мора, — ану припиніть істерику!

Не зразу, але, повитиравши їдкі сльози, вони зрештою урвали свої нездорові веселощі.

— Хтось тут, здається, хильнув забагато, — розглядаючи стіну, сповістила Мора. — Або, може, якраз замало…

Хлопці соромливо повідводили очі.

— І я, схоже, знаю, в чому біда.

Два скептично-чекальні погляди блимнули у відповідь.

— Вам здається, від вас очікують, що ви повинні мужньо е-е… чхати на небезпеку, не зважати на загибель ближніх і стріляти в людей незворушно, наче в тирі…

Мора мимохіть підхопилася та закрокувала кімнатою. Хлопці, мов причаровані, стежили за нею.

— Так от, — спинившись, мовила вона, — це неправда.

Лука іронічно звів брови. Ну звісно, завжди легше смішки справити, аніж визнати власну слабкість чи принаймні право на неї. Ет, дітиська-дітиська… Мора зітхнула.

— Чи усвідомлюєте ви належним чином, чим відрізняєтесь від, скажімо, inferi?

— Ну, — вищирився Мар’ян, — як щодо «кровожерних виродків», якими ми не є? На відміну він них, е?

Лука пирснув, висловлюючи таким чином свою згоду з речником.

— Близько, — не зважаючи на нього, схвально кивнула Мора. — Проте ви, здається, не цілком розумієте, про що мова. Inferi мають не лише відмінну від нашої психологію, але і фізіологію також. Щойно душа їхня гине, тіло перебудовується в такий спосіб, щоб уможливити полювання на інших людей. Мораль, співчуття, совість — все, що робить нас людьми — більше їх не бентежить. У їхньому тілі більше не виробляється адреналін, а отже, ці… гм, особини не здатні хвилюватися чи відчувати страх. Вони завжди спокійні, завжди байдужі. А отже… отже, вони вже не люди.

Хлопці ошелешено завмерли.

— A… a larvati? — поцікавився невгамовний інтерн.

— Ну, larvati — це ще гірше, оскільки вони теоретично залишаються людьми, але, усвідомлюючи наявність людської етики, вони діють так, ніби дістають задоволення від нехтування нею. Треба розуміти, що larvati — це людина, чия душа виїла сама себе внаслідок якихось негараздів, і яка раптом дістає такий запас життєвої сили, з яким просто нездатна впоратись. Вся ця енергія рефлекторно спрямовується на вирішення старих проблем — помсту чи, там, самоствердження. Це така ніби гнівлива манія, помножена на вибухову реакцію психопата. — Мора потерла скроні пучками пальців. — Отож дивіться самі, ким краще бути: байдужим хижаком, маніяком-убивцею чи, все ж таки, людиною, яка здатна боятись і співчувати.

Мар’ян помітно спохмурнів, замислившись, а Лука зиркнув якось навіть винувато. І що це в нього за деструктивні бажання? Мора примружила ліве око… Овва! Вогник інтерна, досі непохитно-яскравий, жахтів нині, наче купальське багаття. Ну, спишемо це, вирішила жінка, на келишок-другий, перехилений на дозвіллі, і пильнуватимемо надалі… Бо надто вже знайомі прикмети у цієї болячки…

З роздумів її висмикнув гуркіт керівничих дверей. На порозі постав пан квестор, похмурий, наче бідарський похорон.

— Психологічний тренінг, еге ж? — скептично примружився він.

Мора кинула на нього зверхній погляд.

— Ні, оперативний інструктаж, — відказала вона.

Вітій кволо всміхнувся.

— Ну добре, коли так, бо я не зношу, як ти починаєш уживати свої лікарняні інтонації. Не певен, що всі тут — цілком нормальні, — все ж таки визнав він, — проте мені дорога ця втішна ілюзія.

Квестор прошкандибав до одного з порожніх столів і присів на стільницю.

— Що, хлопці? А давайте, я тепер спробую себе в якості терапевта? Хочете поговорити?

Лука з Мар’яном зиркнули збентежено. Мора насилу стримала нервовий сміх — такого терапевта ліпше пацієнтам не показувати, бо ті миттєво втратять віру в цілющу силу медицини…

— От, приміром, ти, Мар’яне, — кивнув до хлопця Вітій. — Чого би ти нині найбільше хотів?

— Знайти того покидька, який стріляв у Ювена! — твердо відказав білявий. — Знайти і прикандичити!

— А ти? — Вітій обернувся до Луки.

— Підтримую, — тихо проказав він. — Дізнатися, що той знає про замовника нападу. А потім прикандичити.

Квестор прихильно кивнув.

— Ну, коли так, я гадаю, ми зможемо це влаштувати.

Хлопці радісно перезирнулися.

— От бачиш, — Вітій обернувся до Мори та підморгнув, — у мене не гірше за твоє виходить? Правда ж?

— Ну, ти знаєш… — замислилась вона, — підступні засідки і криваві бойовиська не назвеш класичною терапією. Однак, мушу визнати, твій підхід має свої переваги.

Мар’ян та Лука весело пирснули. Морі і самій хотілося вчинити щось таке легковажне. Вітій нарешті прокинувся і знайшов якийсь вихід! От тільки чому він раптом уникає дивитися на неї? Мора зітхнула. Ну не морока з ним?

* * *

Темрява цього місця була густою та поважною, сказати б навіть, історичною. Кожен подих тут відлунював шерехом крил, а свічки сяяли статечно й рівно, наче строї почесної варти. Хоч-не-хоч, але думалося тут про давно минуле і, безперечно, неживе.

Чоловік та жінка схилились над пергаментом, розстеленим на кам’яній плиті. Чоловік, очевидячки, занурений у поважний роздум; його губи щільно стиснені, а дбайливо перев’язана долоня притримує край старовинної карти. Жінка, по-юнацьки гарненька попри зрілий уже вік, сторожко позирає на стіл, спираючись на плече свого супутника.

— Ти впевнений щодо всього цього?

— Гм?.. — неуважно кидає Наглядач.

Жінка відступає на крок і позирає на нього з-під довгої темної гривки.

— Це місце… Тут трохи моторошно.

Наглядач повільно усміхається.

— Авжеж.

— Ти мене не заспокоїв! — докоряє гостя.

Чоловік знизує плечима.

— Вибач. Так треба. Тут ця річ, — він обережно торкається карти, — спрацює найкращим чином. А я не маю права приставати на менше, ніж найкраще.

— Але ж минула твоя спроба — ще у старому місці — була цілком вдалою!

— Не цілком, — у його голосі зненацька звучить притлумлена загроза. — І я не маю охоти сперечатися.

Жінка підкидає примружений погляд.

— З цього приводу, — додає він м’яко, — але не з інших. Ти ж знаєш, я ціную твою думку.

Вона удає, ніби уточнення їй до душі, повертається до карти і торкається її обережно, наче труйної квітки.

— Ця штука мене лякає, — повідомляє гостя. — Вона і справді… жива?

Наглядач рвучко усміхається.

— Дивись сюди, — схилившись над планом, він вказує на друге найбільше перехрестя. — Тут зображено Костьол Всіх Святих. Однак — ось дата, бачиш? — план міста складено у тисяча триста дев’яностому, а костьол зведено у тисяча чотириста п’ятдесят шостому. На той час автора цього плану понад півстоліття вже не було серед живих.

— І ніхто цього не помітив? — дивується жінка.

— А! — невідь чого радіє Наглядач. — Звичайно, ні. Загальнодоступна копія, що зберігається в історичному музеї, не містить усіх цих… доповнень.

Жінка кілька довгих секунд вивчає розстелений на столі артефакт.

— Тобто… тобто коли знищити його — це справді буде вбивство?

Чоловік коротко киває.

— Добре, — нарешті робить висновок гостя, — це місто мені однаково ніколи не подобалось. Халтурна робота.

Наглядач весело сміється і бере її руку до своїх. Жінка осудливо зиркає на його перев’язану долоню.

— Навіщо було так ризикувати?

— О-о, люба, — відказує він, — деякі речі не можна доручати стороннім. Мій партнер почав мене непокоїти.

Жінка лукаво мружиться.

— Має сенс освіжити його сприйняття.

— Саме так, — вдячно киває він. — Крім того, час уже позбутися моєї… невдалої спроби. Він вичерпав свою корисність.

— Оце хороша думка. Сам до нього сходиш?

Наглядач прозоро усміхається.

— Гадаю, цього разу моя участь не знадобиться.

* * *

Це була друга в житті Луччина засідка, і не сказати, що нині він почувався значно краще в цій незатишній позитурі. Хіба може трохи впевненіше — з огляду на вогнепальну вагу при правому боці. Разом із впевненістю, проте, зброя спричиняла і мимовільну дрож, бо Лука вже почав боятися власної схильності вихоплювати її за кожної доречної нагоди. В іншому ж змінилося мало що — його водночас млоїло від хвилювання і судомило від нудьги.

Остання обставина, правда, сприяла дозвільному розгляду останніх подій, і тут було про що згадати. Пообіцявши їм із Мар’яном голову вбивці, Вітій нагадав про всіма забутого арештанта, якому, з огляду на співпрацю зі слідчими, ніхто так і не зібрався висунути звинувачення. Цей молодий, але вже зіпсутий митецькими фестивалями чоловік звався Міхалком Дзбановим, і був він помічником недоброї пам’яті Шацького у справі продажу «умбри» спраглим куражу музикам. По смерті Шацького, Міхалко працював з Павлом Закревським, чия недовга кар’єра в якості moribundi скінчилася в такий прикрий та кривавий спосіб.

Вітієва ідея полягала у звільненні Міхалка та в подальшому стеженні за ним у сподіванні на те, що Закревський шукатиме зустрічі з колишнім помічником. Це було ймовірно, вирішили вони, адже у згаданих двох були спільні інтереси, і, до того ж, Закревський мав підстави вважати, що саме Міхалко вивів на нього Магістрат. Отже, коли той і шукатиме зустрічі, то навряд чи задля дружньої пиятики з нагоди щасливого звільнення з буцегарні… Задуму бракувало етичності, не міг не визнати Лука, проте нині це його анітрохи не обходило.

Отак і вийшло, що нині четверо з них чигають у темному, пропахченому котами під’їзді на околиці старого міста. З їхньої позиції було добре видно вікна квартири Дзбанова, що дивилися на захаращений внутрішній дворик. Більше того, той, хто хотів би відвідати колишнього арештанта мусив би так чи інак проминути під’їзд — вхід до квартири було виведено у двір.

Цікаво, подумав Лука, а що, коли Закревський виявить бодай яку розумову міць, і просто не прийде? Такий варіант розглядався під час підготовки до «збройного виходу», однак Вітій був схильний дивитися на речі оптимістично, а Мора вирішила підтримати його, апелювавши до схильності inferi ризикувати з огляду на власну притлумлену суїцидальність. Йшлося про те, що вони десь глибоко всередині не хочуть такого життя, однак ніхто не міг би сказати, наскільки глибоко ховалася ця добра інтенція, і надто вже розраховувати на неї не випадало.

Та попри все це, Закревський виправдав їхні сподівання.

Щоправда, вони не відразу це второпали, а коли їм все ж таки відкрилася правда, то було вже пізно — майже пізно, а надто ж, для злощасного Міхалка.

Закревський знову надурив їх. Чи, може, він просто вжив застережну тактику, якою користалися ці двоє під час попередніх зустрічей у квартирі. Як виявилося згодом, вона мала другий вхід, через сусідній будинок. Горган першим помітив щось підозріле в підзвітному вікні — це був швидкий рух, який змусив світло коротко блимнути — і першим рвонув до дверей. Далі здогадалися про вторгнення й інші, зокрема, через різкий шум, як від перекинутих меблів.

Їм залишалося тільки спрожогу штурмувати помешкання і сподіватися, що некликаний гість не вискочить звідти перш, ніж вони дістануться до нього. Горган відстрелив хирлявого замка, штурхонув двері, і вже наступної миті він та Вітій опинилися в задушливім передпокої. Лука та Мар’ян, котрим звелено було прикривати старшим спини, ступили до хати наступними.

Невідомо, як це можна жити в такому місці, мимохіть здивувався Лука. Тут царював старожитній мотлох, чия найкраща пора минула, либонь, з півстоліття тому, а сучасність принесла лише неохайне електричне дротовиння та купи свіжого сміття. Дзбанів винаймав квартиру, і таке враження, що для чогось інакшого, аніж звичайний людський побут.

Втім, господар помешкання мав наразі проблеми, суттєвіші, аніж хатній гармидер. Визирнувши з-за плеча Вітія, який спинився на порозі з піднесеною зброєю, Лука угледів те, що несвідомо чекав побачити: маленького чоловічка, закляклого поперек старого крісла, і темну постать, що схилилася до нього мовби в намаганні прошепотіти на вухо щось вельми приватне. Міхалко був іще живий, і його погляд панічно метнувся від нападника до нових дійових осіб. Закревський же рвучко відступив за крісло, що давало йому одразу дві переваги — перепону для стрільби і затінок, який надав від спрямованої до входу лампи, дуже доречно ховаючи від гостей його лице.

Це був досить розумний крок, проте зловмисник тут-таки зіпсував усе враження, зайшовшись тихим смиканим сміхом, від якого в Луки шугнули спиною хижі крижаки.

— Ха. Старий вирішив мене позбутися, — безжурно повідомив убивця. — Не дурний, коли так.

І почав стріляти. Друзки та скалки полетіли врізнобіч, надаючи нечупарній квартирі цілком аварійного виду. Магістратці попритулялися до коридорних стін, і, попри пристрасне бажання відповісти на стрілянину взаємністю, зберігали вимушену тишу. Лука добре розумів, чому Вітій наразі заборонив їм стріляти — по-перше, нехай злидень припас витрачає, а по-друге, варто би перемовитися з ним, перш ніж того розкидає попелом по кімнаті — проте бездіяльність давалася нелегко, і, судячи з придушеної Мар’янової лайки неподалік, не йому одному.

Невдовзі Закревський усвідомив марність своїх зусиль.

— Та де ж ви там? — обурено виголосив убивця. — Ну? Горгона?! Виходь, привітайся хоч би зі старим другом!

Горган не здвигнув ані пальцем. Лука кинув на керівництво здивований погляд. Це що ж це тут відбувається? Схоже, і сам зловмисник губився у здогадах.

— Чи, може, знову хочете принадити справедливим судом? Казав же — до дупи суд!

І тут нарешті Лука збагнув, що мучило його останні кілька хвилин. Манера Закревського була йому знайома, хоча він ніколи й не бачив того фестивального душогуба. Голос був інакшим, проте говорив та поводився він наче… наче на Луччиних очах убитий та розвіяний по вітрі Явір Шацький!

Цікаво… але саме так він і назвався Франекові. Чи з метою надурити, чи… просто не в силі прийняти інше ім’я? Але ж як таке може бути?!

— Ти знаєш, Яворе, — зненацька проказав проквестор, — я теж гадаю, що суд тут нічим не зарадить.

Закревський — Шацький? — нестямно реготнув.

— Поговоримо, е? Ну то що вам від мене треба?

— Ну, по-перше, не завадить дізнатися, якому це диву ми завдячуємо приємності спілкування з тобою, — поцікавився Горган.

Шацький пирхнув, спираючись на крісло.

— Я і забув уже, Loquax,^[11] із ким маю до діла!

Проквестор смикнув плечем, мовби відганяючи ґедзя — очевидячки, це назвисько було йому знайоме.

— Ось що я тобі скажу, — по роздумі мовив Шацький. — Коли хтось обіцятиме тобі безсмертя, не вір цій гадській падлюці, а зразу стрель межи очі.

— Ти маєш для нас ім’я згаданої особи? — втрутився Вітій.

— Вже! — розсміявся Явір. — Хіба я не розумію, що варто мені назвати мого гм… знайомця, і ти нацькуєш на мене свою розстрільну команду!

— Значить, все ж таки, — холодно кинув Горган, — нинішнє твоє існування має свої переваги?

Шацький розлючено довбонув крісло коліном.

— Та що ти тямиш у тому?! Це наче гнити живцем! І нічого не тішить — хіба зразу після того, як заб’єш якогось бідолаху… Лише тоді почуваєшся живим, та і те минає швидше за хміль!

— А значить, той твій знайомець, — підхопив Вітій, — зробив тобі погану послугу. І тобі немає жодного сенсу його вигороджувати.

Шацький паскудно гигикнув.

— Отут ти помиляєшся, Вітію. Сенс якраз є. Сенс у тому, щоб не спрощувати життя тобі і твоїм людям. Я злопам'ятний, квесторе.

Горган втомлено зітхнув.

— Дарма ти думаєш, Яворе, що ми підемо звідси, так нічого й не дізнавшись.

— О! Ну тоді давай, стріляй! Побачимо, як багато розкаже вам запашна купка попелу!

Проквестор примружився, піднісши зброю.

— Як скажеш, Яворе.

Пролунав постріл і — замість гаданого вибуху — розлючений зойк. Визирнувши з-за канта, Лука розгледів зібгану постать Шацького — той скімлив, притиснувши до себе травмовану правицю.

— Але… як…? — спромігся він.

Горган стенув плечима.

— Окрім «червоних» куль є і звичайні, правда ж?

Проквестор, а за ним і Вітій, ступили до кімнати.

Квестор спинився коло пораненого — Міхалко, схоже, зомлів десь упродовж перемовин, проте помирати нібито не збирався. Горган тим часом скочив до Шацького, миском черевика відкинув геть його пістолета і швидким рухом прип’яв того до стіни.

— То як, говоритимеш? — лиховісно мовив він. — Чи мені вдатися до неетичних методів переконання?

— Ви не маєте права! — вискнув Явір.

— Та невже?

Лука глянув пильніше, намагаючись з’ясувати, про які ж це неетичні методи йдеться. Однією долонею проквестор тримав Шацького за плече, притискаючи до стіни, другою… друга склалася в кулак десь на рівні грудей. Межи його пальцями струменіло примарне червоне світло.

— Анімула! — причаровано видихнув Мар’ян.

Справді, пригадав Лука, йшлося про те, що нападники передали Закревському анімулу, і тепер Горган — робить що? Погрожує відібрати її? Але що ж тоді, цікаво, станеться з її власником?

Шацький, очевидячки, був певен, що нічого доброго. Навіть, сказати б, згадане недобре уже почало діятись — його дрібно трусило, дихання уривалося, а очі так і прагли закотитися попід лоба.

— Юр! — застережливо кинув Вітій.

Горган дратівливо смикнув кутиком вуст.

— Ну?! — погрозливо мовив він. — Ми чекаємо, Шацький.

Той, як не дивно, зумів опанувати себе і твердо глянути Горганові в очі.

— Я скажу… не те, що ти хочеш почути. Але навпаки — те, що навряд чи тебе потішить. Я був його першою спробою, пілотним — ха! — проектом. Здогадайся, хто буде наступною!

На Луччин безмежний подив Горган запнувся.

— Ти мариш!

— Я? Це ти ще справжнього марення не чув! Мене використали, як… як ганчірку, Loquax… Ти пам’ятаєш, — Шацький говорив тихо, мовби придушено, — пам’ятаєш «Святу Корову»? Я тоді… я помилявся.

На якісь кілька секунд їхні погляди зійшлися, наче борці у клінчі. Жоден не бажав відступати. А потім… потім Горган повільно розтиснув долоню, відпускаючи вогнистий амулет.

Шацький різко реготнув.

— Добрий, е? І кого ти намагаєшся надурити?

Стрімким рухом, аж ніхто не подужав втрутитись, він зірвав анімулу з шиї і жбурнув її додолу. Червоне скло порснуло навсібіч, вивільняючи пливке, наче туман, сяйво.

Вітій рвонувся до бранця, але було вже пізно.

— Ти що наробив, дурню?!

Шацький, відмахнувся, зробивши хиткий крок.

— Я однаково нічого не скажу. І що лишається робити, коли у вас тут чемпіонат з милосердя…

Останні слова Лука вгадав, радше ніж почув — голос Шацького зробився глухим і невиразним. Іще крок, і той упав на коліна, хапаючи ротом повітря. Навіть у тьмяній кімнаті було видно, як різко і страшно зблідло його лице. Нараз його зігнуло в судомі, і, виголосивши тільки придушений хрип, Шацький повалився набік і, здригнувшись востаннє, завмер.

Четверо магістратців із жахом стежили за агонією, не знаючи, що робити. Втім, схоже було, що їхнє втручання нічим би тут не зарадило.

— Інфаркт, — схилившись над тілом, виснував Вітій. — Дивовижна стрімкість перебігу.

Горган ніяк не відреагував, розширеним поглядом вдивляючись у скорчену на підлозі постать. Кинувши на нього збентежений погляд, Вітій рушив до Міхалка, який щойно заворушився у кріслі.

— Мар’яне, клич Домбровича, — звелів він.

Той радо взявся за слухавку, очевидячки, потішений справою, на яку можна було би перемкнути увагу.

— А поки він приїде, — пробурмотів квестор, — ми з паном Дзбановим тихенько поговоримо. Гадаю… гм… перебита ключиця не заважає вам говорити?

Міхалко здригнувся.

— Мене ж відпустили! — заквилив він.

— Трохи зарано, еге ж? — відказав невблаганний Вітій.

— Ви мене вже допитували! — все іще пручався поранений. — Я сказав все, що знаю!

— Зараз ми це перевіримо, — кивнув квестор. — І думаю, цього разу ви поставитесь до розмови з належною відповідальністю. Юр!

Горган, стріпнувшись, підійшов ближче. Вітій кивнув йому, і той дістав з кишені темного шкалика. Сердешний Міхалко, попри поранення, ледь не вискочив з крісла.

— Нема підстав панікувати, — заспокійливо мовив Вітій. — Кілька крапель «умбри» вам не зашкодить. Проте, як сказав тут мій колега, ми не підемо звідси, так нічого і не дізнавшись.

SICINNIUM

А тепер, шановні гості, прошу роззирнутися та сповнитись побожного зачудування: ви стоїте на бруківці, що нею урочисто походжали королі, міністри, єпископи, а також розгулювали їхні е… розгульні фаворитки. Словом, ми зараз перебуваємо на землі королівської резиденції, закладеної королем Авелем та його чарівною дружиною, королевою Арою.

Резиденцію сплановано таким чином, щоби монарша особа могла провести тут все життя, так жодного разу звідси й не поткнувшись. Ліворуч дбали про тілесне: перед вами — господарський корпус із кухнями та пральнями; за ним, ондечки, видніється Картопляна Брама, чий, правда, суворий обрис так і не надихнув нападників проникнути до замку, укрившись на підводі з харчем. Праворуч — кафедральний собор, де опікувалися духовним. Тут монарха хрестили, коронували, женили, а як відслужить своє, урочисто відспівували та ховали, причім тут-таки, під сподом собору.

Словом, увесь кругообіг королівського життя міг гарненько увібгатися у сто п’ятдесят квадратних метрів за міцною стіною. Недоброзичливці подейкували, що Авель ніколи не випускав звідси свою дружину, настрашений пророцтвом про те, що Ара втече від нього з чужоземним принцом, ну, і слід сказати, свого Авель досяг.

Із принцом принаймні його королева так і не втекла.

У королеви, проте, були інші розваги та захоплення. З дозволу свого чоловіка Ара піднімалася на дзвіницю собору, звідки вдень за доброї погоди було видно все місто аж до Болотної Брами, а вночі — ясне зоряне небо, для вивчення якого панна замовила комплект лінз та астролябію. Гороскопи королеви набули популярності, а от замальовки «з народного життя» були чомусь конфісковані єпископом. Дехто пояснює це тим, що королеві з її високого вікна видно було, як здорове дозвілля торує дорогу до монастирських твердинь, спостерігати за чим, очевидячки, — гріх.

Втім, спостерігати можна було і за побутом самого замку. Оцей-от, Гвардійський, або ще кличуть його «Кошлатий», корпус — бачите, наче килимом, обвитий виноградною лозою — правив за казарму для Королівської гвардії. А що гвардія вправлялася просто на плацу перед палацом, то придворні дами не мусили мудрувати на предмет, чим би зайняти нудний полудень.

Гаразд, давайте нині підійдемо ближче до собору та оглянемо фасад. Зверніть увагу на золочені бані капел при вході, а також на унікальні водостоки, виконані у формі різноманітних дракончиків. Та вгору ж гляньте! Ну от, лише не дибуляйте туди-сюди, задерши голови — тут недавно розкопки почалися, і ходити обережненько слід, аби не гм… не долучитися до експозиції.

Тепер давайте трохи обійдемо собор, тут, ліворуч — особлива капличка, відома під назвою Мавзолей Адріана. Попри таку назву, поховано тут зовсім не архітектора, але нащадків династії Авелонів. Споруду виконано в строгому романському стилі, лише на фронтоні зображено фігуру з опущеним прапором у руці, а над замкненими дверима надпис «Non omnis moriar». Цікаво, що, ця цитата зовсім не з біблійних джерел, але з Горація, і повністю вона читалась би як «Non omnis moriar, multaque pars mei vitabit Libitinam» — «Весь я не помру, переважна частина мене уникне Лібітіни», давньоримської богині смерті себто.

Королі та поети, звісно, мають право на дивацтва. А ми з вами маємо цілковите право відпочити, бо бачу вже, бачу ваші стоптані мешти і змучені культурним дозвіллям лиця. Отож маєте десять хвилин на фотографування, і зразу ж по тому ми з вами рушимо до кав’ярні, де за смачними вафлями з вершками я нарешті розкажу вам всю правду про династію Авелонів.

LAUDATIO. PARS VIII

— Файна кав’яренька, е? — вдоволено хихикнув Мар’ян.

Лука скоса зиркнув на закіптюжені вікна, густо засмальцьований шинквас та вовкуватих завсідників, що блимали на них крізь димну імлу.

— Чарівна… — кахикнув він.

«Кав’яренька» звалася «Завісою», і Лука одразу ж потрактував це на користь димної завіси, що огортала клієнта, гарантуючи йому тьмяну приватність та їдку задуху. Цей район, що мав назву «Каганець» і починався щойно на південь від замку Авеля, взагалі був місцем, що зберегло принади середньовіччя, а власне — бруд, бідність та безпросипну пиятику. «Завіса» ж мала всі підстави зватися квінтесенцією доби, причім Лука мав підозру, що власники умисно не стирають кіптяви, бережуть патьоки воску та уникають електричного освітлення — по автентику сюди ішли не рідше, аніж по чарку гіркої.

Мар’ян був, схоже, одним з таких романтиків і, попри заборону пити на роботі — а місце справді надихало, — він знаходив у перебуванні тут якусь свою незбагненну втіху. Лука ж мучився спрагою та головним болем: справи були надто лихі для тверезості та надто складні, щоб розв’язатися чаркою. Отож він тихо сьорбав каву, намагаючись не приглядатися до чудного на смак напою.

Білявий тим часом намагався відчистити від кіптяви бодай би мале кружальце на шибі — все ж таки, їхні посиденьки в «Завісі» мали, окрім краєзнавчої, ще й стратегічну мету.

— Ну, то як там? — спрагло поцікавився Лука.

— Тихо… — гмукнув Мар’ян. — Та не смикайся, вони зачиняються хвилин за двадцять. Пий ото свій… свою… е… абощо.

Лука дражливо кахикнув.

— І що було злочинцям вибирати таке занедбане місце для свого кублища? — поскаржився він.

Мар’ян пирхнув.

— Справді, їм би просто перед ратушею крамничку відкрити! Налітайте, люди добрі, поки труйка свіжа!

— Оце ж, — схвально кивнув Лука, — і їм до фестивалю — крок дороги, і нам до них — хвилька пішки. Однаково, ми б їх і на Ринку не надибали, якби не друзяка Дзбанів…

Лука аж здригнувся, пригадавши недавній упереджений допит з уживанням «умбри». Цього разу Міхалко видав адресу «виробничих потужностей» та назвисько — бо хто б сказав йому прізвище? — постачальника митецької трути. Цей пан, відомий колегам під іменем Меценат, був імовірним призвідником усіх нинішніх Магістратських негараздів — від убивства Павліни Чарної і до незбагненного воскресіння Шацького. Зловити його на гарячому було би безумовним успіхом, однак Лука не мав на те серйозних сподівань. Надто просто і — надто вже нещадно… Нехай навіть Лука не мав підстав співчувати Дзбанову, але те, яким він став, щойно Вітій згодував йому розчин «умбри»…

Мар’ян скоса зиркнув на свого колегу, здогадавшись, очевидячки, що того гризе.

— Та доста вже комизитись… — насупився він. — Це тільки виглядає так…

— Так — наче людина втрачає волю і перекидається на слухняну ляльку? — тут-таки спалахнув Лука. — Тільки виглядає, еге?

Мар’ян зітхнув.

— А от ти не думав, що «умбра» до всього іншого — седативний засіб, який дозволяє притишити біль і подолати шок? Якби наш Міхалко далі пручався і виривався, уламки кістки могли би пошкодити артерію — і все, капці «друзяці»…

Лука блимнув.

— Вітій, отже, наперед знав, що дістане тяжко пораненого інформатора?

Білявий стенув плечима.

— Навіть коли так, я йому не дорікатиму. Не до вибору вже… А якось, Мора казала, він вийшов на виробників анімул, заславши до них власну дружину…

— Оце шляхетний вчинок! — уїдливо кинув Лука.

— Еге ж, — вищирився Мар’ян. — Коли Магістрат затримав торговців, у їхньому запіллі знайшли дев’ятьох малих дітей, призначених на «сировину»… Шляхетність, ти знаєш, — це поняття, здебільшого, ситуативне.

— Я помітив, — буркнув Лука.

Мар’ян усміхнувся та знов прикипів до вишкрябаного на шибі вічка.

— О, дивися, — за хвильку мовив він, тицьнувши пальцем у вікно.

Лука придивився пильніше, насилу розгледівши, як тьмяна фігура ступає на поріг пильнованої ними крамнички та, судячи з рухів, знімає з дверей табличку «відчинено». Таких деталей з романтично-закопченого вікна було, звісно, не видно, але хлопець міг припустити таке, побувавши у згаданому закладі щойно сьогодні вдень. Попри те, що ситуативно-шляхетний квестор тішився відомостям, Лука із жалем згадував тьмяний закапелок та негарну кирпату дівчину, що продавала тамтешній крам, — квола й неприязна, панянка прикро нагадувала вгамованого «умброю» Дзбанова. Надана ним інформація, отже, була взята на озброєння, і саме тому, власне, пів-Магістрату тинялася нині непривітним Каганцем.

Зітхнувши, Лука ввімкнув рацію.

— Замикається, — тихенько промимрив він.

— Виходимо, — мугикнуло зі слухавки Феліксовим голосом. — Ви двоє — лишайтесь на місці.

Лука та Мар’ян тоскно перезирнулись. Це було обумовлено перед виходом, а проте «сидіти в партері» жоден із них не прагнув. За хвилину чи щось із тим вони засвідчили, як дві спритні фігури майнули вулицею та ковзнули крізь двері, що їх млява панянка не встигла іще зачинити. Аж цілих два проквестори — вони знатимуть, либонь, що робити. Лишалося сподіватись, думав до себе Лука, що ніхто з них не наважиться вдатися до «неетичних методів» щодо бідолашної крамарки, котрій і без Магістрату, очевидячки, несолодко ведеться.

Цього разу — на зміну — Луччині сподівання справдились. За кілька хвилин дівчина вискочила з крамнички, розгублено роззираючись та намацуючи телефон.

Мар’ян заледве не виламав шибу, намагаючись розгледіти, що діється. Поки що події розгорталися за планом, але ж хто зна, хто зна…

— Ну?! — смикнув його Лука.

Мар’ян відмахнувся, тоді раптом засичав, наче змій.

— Ідуть! Двоє поки що.

— Двоє до вас у гості, — продублював Лука у слухавку.

— Ясно, — по-горганівськи сухо буркнуло у відповідь.

Це була наразі лише охорона. Якщо вдасться її знешкодити, ймовірно, до крамнички нагодиться і сяке-таке керівництво, сполохане дзвінком крамарки та мовчанням сторожі. Такий принаймні був попередній план.

Кілька хвилин вони з Мар’яном прокоротали, шарпаючись, немов на гарячій пательні. Охорона пірнула до крамнички і назад не потикалася. Відомостей від колег так само не було.

— Все, — зненацька скреготнуло у рації, — під контролем.

— Амінь, — нервово хихикнув Мар’ян.

Не смішно, подумав Лука. «Знешкодження» у виконанні Горгана означало, здебільшого, «клич трупарку», а Луччине сумління все іще судомило від подібних речей. Востаннє, правда, нещадний проквестор зглянувся чомусь на воскреслого Шацького, пригадав Лука. І це… це непокоїло.

Збіг іще якийсь час, проте нічого нового не відбувалося. На це слід було розраховувати — навіть, коли б їхній план спрацював, господарі мусять іще зібрати каральний загін та дістатися місця. Лишалося чекати, припавши до вікна, та сподіватися на розвиток подій. Отож Лука дістав хвильку для рефлексії.

— Мар’яне, — стиха гукнув він, — а тобі не здалося дивним те, як Шацький повівся щодо Горгони?

Білявий гмукнув, не відмерзаючи від мерхлої шиби.

— Назвав його «базікалом», еге ж… Пасує йому те назвисько, як рибі — манишка. Хоча, мушу визнати, — Мар’ян скоса зиркнув на колегу, — останнім часом він таки більше говорить, аніж зазвичай. Бува, навіть цілими реченнями. До чого б це, як гадаєш?

— До службової догани, — зненацька пробурчало зі слухавки. — Ліпше б вулицю пильнували, мовознавці…

Мар’ян скинувся, вилупивши очі — вони обоє забули, що рація і далі працює. Зрештою хлопці все ж таки пирснули, стримуючи сміх. По роздумі, проте, Лука, насуплено зиркнув на слухавку — на його подив, він не міг визначити, хто з двох — Горган чи Фелікс — пообіцяв їм догану.

Попри невизначене авторство, проте, зауваження було навдивовижу вчасним — за кілька секунд на дорогу, що бігла межи «Завісою» та маленькою крамничкою, завернуло містке авто. Мар’ян вихопив слухавку.

— Здається, до нас, — енергійно прозвітував він. — У машині четверо. Кличемо поліцію?

Збігла секунда вагання.

— Рано, — сухо відказала рація, і цього разу Лука безпомильно впізнав Горгону, — нехай зайдуть. Ви рушаєте наступними і, в разі чого, не дасте їм вийти. Климе, контроль за п’ять хвилин.

— Буде контроль, — глухо відгукнувся Клим.

Намагаючись не зважати на серце, що скакнуло, немов істеричний легкоатлет, Лука підвівся з-за столу, звичним уже рухом вивільняючи зброю. Мар’ян скочив з місця так само швидко і ледве не перекинув тутешнього кельнера, який підібрався до них напрочуд нечутно.

— А заплатити? — обурено виголосив той. — За каву, е?

Лука та Мар’ян, обидва зі службовою зброєю напереваги, ошелешено витріщилися на нього. Кельнер аж задихнувся від несподіваного видовища.

— Ага, гаразд, ясно… немиті чашки… вибачайте, шановні, — колорит…

Хлопці, перезирнувшись, метнулися повз бідаку, лишаючи його горланити до когось: «Каська-а! Кур-рва! Дивися, куди каву ллєш!» Затриматись, аби насолодитися скандалом уже, на жаль, не випадало.

Щойно вибігши з кав’ярні, хлопці опинилися на незвично темній вулиці, чиї калюжі та волога бруківка відбивали хіба місячне світло та блимання свічок крізь віконну кіптяву «Завіси». Нові «гості» пильнованої крамнички лишили машину за кілька метрів, якраз щойно пірнувши досередини. Лука роззирнувся. Трохи далі, на перехресті, стояв магістратський фургон, поблизу якого чатував поліцейський загін під проводом Клима. Вони не втручатимуться наразі, аби не сполохати ймовірних наступників нинішніх гостей. Відтак не лишалося нічого, окрім як, за наказом проквестора, попрацювати корком у бутлі, затримавши ворожий відступ.

Назирцем за Мар’яном Лука ступив до крамниці.

Він був тут сьогодні і нібито мусив пам’ятати, що до чого. Нині, однак, тут панувала пітьма, ледь розсіювана вбогим вуличним світлом. Власне торгова зала, де, принаджуючи покупців, красувалися бутлі та діжки з усілякими лікерами та настоянками, була невеличкою і наразі порожньою; виробнича та ділова діяльність, очевидячки, точилася в приміщеннях позаду. Навіть і нині так — з-поза тьмяної пройми дверей долинули кілька пострілів та супутній гуркіт. Лука та Мар’ян метнулися до протилежних стін, аби пильнувати внутрішні двері, і Луці, як навмисне, дісталася стіна з ярусами обтяжених дорогим алкоголем полиць — на нього відразу ж війнуло журавлиною та мигдалем, скликаючи цілком недоречні нині ідеї.

Тим часом «ділова діяльність» невідомо як, але просувалася — у проймі намалювалася чиясь спина. Поводячи зброєю з боку в бік, невідомий відступав до крамниці. Їм же належить зупинити відступ, гарячково метикував Лука, але як? Невже — стріляти в спину? Неприйнятність такої ідеї змусила його розгубитися, однак тут-таки зреагував Мар’ян. Але зреагував якось дуже вже творчо.

— Ані руш! — дзвінко виголосив він.

Невідомий боєць рвучко крутнувся. У відповідь на несподіваний різкий рух Лука сахнувся вбік. У принципі це було правильно, так і слід було чинити, коли якась лиха людина скеровує на тебе цівку, однак варто було пам’ятати ще й про полиці за спиною.

Одна з пляшок пурхнула додолу та лунко бренькнула по кам’яній долівці. І нападник, не витримавши, почав стріляти.

Лука тільки й встиг, що впасти на підлогу, а йому на голову вже сипалося скло та хлюпав запашний лікер. За мить у тісній крамничці запанував цілковитий армагедон: вибухали бутлі, гуркотіли постріли, з вулиці сунули якісь люди, додаючи до катавасії спалахи ліхтаря та розгублені зойки.

— Ану припиніть стрілянину! — зненацька гримнуло поряд.

Поволі метушня вляглася, і Лука ризикнув підвести голову.

Що ж, слід сказати, що їхній рейд завдав гаданим зловмисникам непоправного збитку. Фінансового, передусім. Бідолашна крамничка виглядала нині, наче епіцентр капітального вибуху — навряд чи тут лишилося бодай щось придатне для продажу. На порозі бовванів похмурий Клим з ліхтарем у руці, з-за його плечей допитливо позирали полісмени. Неподалік підводився з коліна ошелешений Мар’ян; невдатний нападник, стогнучи, притулився у проймі. Горган, лютий, наче розбурканий змій, переступив через бранця і, озирнувши руїну, стрімко попрямував просто в Луччин бік. Той, нажаханий Горгоновим поглядом, похопився встати, але тут-таки послизнувся на розлитім лікері та гепнувся назад на долівку.

Горган спинився поблизу, зачудовано звівши брови.

— Ніби ж обіцяли уникати алкоголю на службі… — підібгавши губи, поскаржився він.

Мар’ян за його спиною істерично зареготав, проте, зустрівши керівничий погляд, надсадно закахикав. Клим на те пирхнув і махнув рукою своїм підопічним, щоб наразі вийшли з крамниці. Фелікс став навколішки коло впольованого нападника — той виглядав на звичайного вояку охоронної служби, вбраного у камуфляж та бронежилет, який, утім, не зарадив проти мандрівної кулі, що ковзнула йому понад скронею.

— Поверхнева рана і струс, — виснував Фелікс. — Буде жити, швидше за все… Ану ж бо…

Другий проквестор поляскав бранця по заюшеній щоці. Той кліпнув очима і звів на нього тьмяний погляд.

— На кого працюєш? — поцікавився Фелікс.

Бранець кволо всміхнувся, не поспішаючи відповідати.

— Краще тобі сказати все відразу, — доброзичливо порадив допитувач. — Тобі ж відомо, які запаси «умбри» містяться тут, у коморі. Досить, аби навчити відвертості усю міську раду разом з канцелярією.

Бранець скривився від болю, проте далі зберігав мовчанку.

— Він не скаже, — зненацька втрутився Горган. — Якщо присягався мовчати під «умброю».

Фелікс люто форкнув.

— Шляк! То що далі? Климові підручні тут такого галасу наробили, що годі сподіватися інших гостей.

— Є машина… — подав голос Лука.

Горган примружився, а потім коротко кивнув.

— Так, є. Але, можливо…

Він присів коло Фелікса.

— Хто власник цієї крамниці? — суворо запитав він.

Очі бранця забігали, а губи ворухнулися, мовби куштуючи слово на смак.

— Левко Дваржек, — кволо проказав охоронець.

Магістратці перезирнулися.

— Комусь знайоме це ім’я? — запитав Фелікс.

Лука вчепився долонею у клейкі від лікеру вихри. Нарешті йому зажевріла згадка.

— Левко Дваржек… Ми ж недавно лише замкнули його в «голуб’ятні».

«Чи не псяче життя?» — пригадалося йому Велькове ремство у розбурханому вітровієм парку, нещасний moribundi-безпритульник, що його виставили з дому рідні. Зиркнувши на похмурих та затятих колег, Лука припустив, що невдовзі рідня пошкодує — як не про власну нещадність, так про власну недбалість щодо старого.

* * *

Тілія дратівливо насупилась і відкинула стосик візиток, які тут-таки розсипалися по столі хитромудрим пасьянсом. Якось так склалося останнім часом, що кожного дня по роботі вона ішла пиячити та шукати пригод. Добре, коли б це бажання ішло від юнацької безтурботності, але ні — причина була цілком інакша. Щойно надходив вечір, і колеги розбрідалися по своїх домашніх кубельцях, в її серці розтулялася труйна пустка, що вимагала заповнення. Ось тоді і ставали в пригоді дами та валети з її колоди — особи, причетні до культурних змагань, чомусь ніколи не відмовляли, як ішлося про веселий вечір у генделику.

Невдовзі, втім, вона зрозуміла — посиденьки ці, хай які відчайдушно-бешкетні, не гоїли пустки, ніхто з її богемних приятелів не був — і не прагнув стати — другом, що йому можна звірити потаємне. Ніхто й ніколи не замінить їй Павліну та Явора, навіть, як і правда, той був злочинцем.

Ця остання прикра згадка змусила Тілію… чомусь усміхнутися. Нехай криво й невесело, але все ж таки… Новий знайомець, що кинув це звинувачення, видавався несподівано кумедним та простодушним, як для тої страшної контори. Цілковита протилежність Яворові — в тому простодушності не було ані дрібки.Неймовірно, як це вона могла йому довіряти.

Постукавши чорнолаковим нігтиком по візитках, Тілія замислилась. Подзвонити йому?

І що сказати — погуляймо Платанами, бо душа просить пригод?

Коли задзеленькав телефон, Тілія навіть відчула полегшення: можна не вигадувати дурнуватих причин — нехай уже цим переймається інша сторона!

— Чи не бажає прекрасна німфа похмелитися?

Ага, не те, щоби інша сторона переймалася причинами… Може, й добре, коли так.

— Ммм… Актуальна пропозиція, — зізналася вона. — Лише не у Платанах цього разу, гаразд?

— Без питань! — зрадів Лука. — Я, власне, думав, може, запросити тебе до «Святої корови»?

— Куди?!

Спокійно, наказала собі вона, звідки б йому знати? Адже це було так давно — вже й не віриться, що було… Це місце стало її святою землею, містичним осереддям, яке неоднораз по тому приходило в снах… А коли так, може, й має сенс навідатися туди, пересвідчитись, що те місце не містить у собі вже ніякої магії? Ану як це, бодай трохи, а зарадить?

— Добре, — зрештою відказала вона й відсторонено призначила час.

Їй було про що подумати, що згадати, перед тим, як навідатись туди знову. Адже саме в «Святій Корові» два роки тому вона познайомилася з Явором. Він, як це з’ясувалося згодом, мав той підвальний генделик за свою штаб-квартиру, і їй відкрився тоді цілий новий світ: пишні красуні, натхненні музики, дотепні поети, і понад усім — Явір, вродливий, амбітний та бездоганний. «Успіх — це єдине, що надає життю сенс, — піднесено твердив він. — А отже, успіх — це єдине, за що варто його віддати». Йому вірили, ним захоплювалися — таким молодим і зухвалим, годним запалити очі та серце. Так це сталося з багатьма. Так це сталося з нею.

Тілія сумовито зиркнула на себе в дзеркало, перш ніж вийти надвір: вона стала старшою відтоді, в погляді запали нові глибини цинізму, зачіска стала коротшою, а макіяж — ряснішим. Проте щось дитинно-захоплене, хоч-не-хоч, а прозирало подекуди в її рисах.

Гнівно чмихнувши, дівчина підхопила сумку з пухнатими китичками та рушила на призначену зустріч з минулим.

Сіялася дрібна мжичка, проте холоду не чулося; звідкілясь з-поза ріки дмухав легковій, приправлений запахом диму та прілого листя. Ніби й не найкраща пора для гулянь, проте дівчина тішилася прохідкою, яка дала змогу остудити спогади та дістатися місця майже при божім спокої.

Однак, при дверях «Корови» щось підбило її пригальмувати. Звідти линув притлумлений спів… майже як тоді, і — дивна річ — навіть слова були точно тими ж…

Уже ставши на поріг, Тілія зупинилася, не в силі ступити далі. Голос був іншим, певна річ, проте пам’ять не бажала на те зважати, відлунюючи тремтінням пальців та корчем у горлі.

Хтось кахикнув неподалік. Шморгнувши, Тілія обернулася. І треба ж було тому магістратському знайомцеві застати її власне в момент стидкого емоційного колапсу?

— Щось негаразд? — тут-таки здогадався хлопець.

Тілія зиркнула на нього, шукаючи в його очах жалю чи поглуму. Ні, на щастя, на його лиці малювався лише бентежний подив.

— Знаєш що, Лука? А давай-но ми сьогодні підемо деінде? — опановуючи себе, запропонувала вона. — Погода гарна, можна просто погуляти.

Він озирнувся. Якраз щойно почав накрапати дощ.

— Ага… — розгублено мовив він. — Можна. Тільки давай до мене заскочимо по парасолю? Тут недалеко.

— Давай заскочимо, — погодилась вона, сподіваючись, що вдасться уникнути запитань. Даремна надія, звісно…

— Страшна яка пісня, — дипломатично зауважив він. — Схоже на «Голіардів».

Ти ж бач! Тілія здивовано зиркнула на нього.

— То вони й були.

— О, до речі! — з дивним завзяттям промовив Лука. — А ти не знаєш, хто такий Базікало?

Тілія зітхнула, радіючи з того, що мова зайшла про сторонні речі.

— Чула, — відказала вона, — був такий поет. Це, до речі, його слова.

— Правда? — аж зупинився Лука. — А чому «був»?

— Ну бо… це романтична історія, — повідала дівчина. — Кажуть, у нього загинула кохана, і він з горя повісився. Ну, або втопився.

— Отак і кажуть? — зачудовано мовив хлопець.

— А що ти хочеш від музик? — пирхнула Тілія. — Такі історії — їхній хліб із маслом.

Лука непевно гмукнув, проте дощ якраз припустив сильніше, і розмова про богемні звихи урвалася.

Він і справді жив недалеко звідси, в «старому новобуді», в одному з тих будинків з високими стелями, де колись міська влада, розбудовуючи університет, селила запрошених науковців із сім’ями. Цікаво, з ким живе її знайомець у такім престижнім помешканні — напевно ж, не сам?

Втім, квартира, двері до якої прочинив Лука, була глухою й темною.

— Зайдеш? — тихо запитав він.

Дівчина глузливо гмукнула. Чому ні, власне? Пригод можна шукати не лише в генделиках чи парковій гущавині. До того ж, попри всі свої невимовні таємниці, Лука зовсім її не лякав. По хвилиннім роздумі, Тілія зверхньо кивнула, зайшла до квартири і звеліла подати собі чаю.

Доки хлопець гарячково порався на кухні, Тілія розглядала вітальню, непривітну і тьмяну, наче стара бібліотека. Деякі з книжок на численних полицях лише поглиблювали меланхолійні настрої: «Апокаліпсис нашого часу», «Самогубство», «Страх і дрож»…

— Захоплюєшся романами жахів? — поцікавилася дівчина, щойно господар показався в кімнаті з чайником напереваги.

— Що? — розгубився той, тоді, прослідкувавши за її жестом, чомусь розсміявся. — Це?! О ні, це — філософія! Боюся, це значно гірше, аніж згадані романи.

Гарячий чай на журнальнім столику та тепле світло торшера зробили кімнату несподівано затишнішою. Тілія зітхнула, вмощуючись зручніше.

— Ти вчишся на філософському? — поцікавилась вона.

— Я? Я — ні… — спохмурнів хлопець. — Це все — бібліотека мого батька. Він помер.

— Вибач. То ти тепер… сам?

— Угу.

— Я теж.

Хлопець підняв на неї запитальний погляд.

— Я виросла в притулку, Лука, — пояснила вона і, бачачи, яким жалісним стає його лице, поквапилась уточнити. — Це було… не так і погано. Коли я стала старшою, наша опікунка дала мені своє ім’я і допомогла знайти роботу. Все могло бути значно гірше, правда.

Судячи зі скорботно зведених брів, це його не переконало.

— Слухай, у мене все гаразд, — запевнила Тілія. — Я навіть можу квартиру знімати — на двох із подружкою, правда — але ж багато хто не має і такого житла! До того ж, моя сусідка працює в нічну, і ми майже не перетинаємось.

— В нічну… — пирхнув він. — Вона не моя колега, часом?

— Оце навряд, — відказала Тілія. — Вона медсестра, і донедавна працювала десьу лікарні на Веженці.

Невідомо чому, але від цих слів хлопець заледве не похлинувся чаєм.

— На Веженці… — відкахикавшись, промимрив він. — А цікаво, зараз вона де?

— Не знаю, — стенула плечима Тілія. — Поїхала з міста на пару тижнів. А тобі що з того?

Лука відставив чай і, так і не відповівши, підхопився і закрокував кімнатою. Дівчина збентежено стежила за ним, не розуміючи, що відбувається. Нарешті він спинився і присів на килим просто перед нею, дивлячись благально й затято.

— Тіліє, скажи мені, будь ласка, чи не знайоме тобі ім’я Ангели Кліш, у дівоцтві — Дваржек, чи її чоловіка, Адама?

Дівчина розгублено блимнула.

— Ні. А хоча, чекай… Павліна згадувала якогось Кліша — колишнього партнера її батька, з яким вони щось там не поділили. Чому запитуєш?

Лука кинув на неї винуватий погляд.

— Виглядає так, наче цей гость причетний до того, що сталося з Явором і Павліною. Поки… поки поліція його не пов’яже, тобі є сенс остерегтися.

Тілія сердито примружилась.

— Остерегтися… це значить, не ходити «по парасолю» до підозрілих хлопців, які нічого тобі не розказують?

Лука зиркнув скривджено.

— Ну не треба так. Я розказав би тобі, якби міг. Віриш чи ні, але я не хочу, щоб тобі завдали шкоди.

— Чому ж це? — пирхнула вона. — Потребуєш мене в якості свідка?

— Не в якості свідка, ні…

Останні слова він пробурчав, ніяково відвівши очі. Тілія усміхнулася, раптом усвідомивши, що просто біля її колін у кружалі теплого світла сидить хлопець, чиї вуха зненацька червоні, як маків цвіт. Не дивиться на неї, певна річ, похиливши голову, аж йому падають на лице скуйовджені брунатні пасма… Несподівано зворушена, вона легко торкається його волосся, і на межі звуку чує, як хлопець затримує подих.

І раптом чари розвіяно — дзвонить Луччин телефон, і хлопець підхоплюється, наче попечений.

— Якого біса? Що?! Схибнувся? Угм, ага… Та добре, добре, згинь!

Він дратівливо кидає слухавку до кишені і за хвильку звертає на неї розпачливий погляд.

— Недоліки… нічної вахти. Вибач.

Тілія підводиться і зазирає йому в очі, щоб засвідчити там перебіг бучної баталії межи відчаєм та сподіванням. Тоді вона всміхається, випростовує руку, аби зловити його за петельки, втім, хлопець теж не зволікає, і десь на півдорозі вони зрештою зустрічаються в поцілунку.

Дивно, але цього разу він пахне не порохом, а солодким мигдалем.

«Я просто заплуталась у спогадах, і чинити так неправильно, — твердила вона дорогою додому. — Неправильно, неправильно, неправильно!»

І попри те, не могла стримати усміху.

* * *

Лука часто тішився, що вибрав для себе місце саме коло вікна: тут зручно було знічев’я малювати на шибі карлючки або споглядати з вікна міську метушню або, як оце зараз, медитативно спозирати порожнечу, не викликаючи при цім збентеження колег, як могло би статися, якби перед його носом бовваніла стіна.

Зараз же для медитації були підстави. Він згадував зустрічі з Тілією, її рвучкі рухи та бентежну посмішку, і вперше за довгий час йому було затишно у власних спогадах; це було так, начебто до його самотнього помешкання прибилося зворушливо тепле й пухнасте кошеня. Отож нині Лука усміхався нічному Дракуву зі свого вікна, не усвідомлюючи ані студентських співів на вулиці, ані бурмотіння колег за спиною.

Хто зна, скільки б він просидів у своїй приємній задумі, коли б раптом щось летке не поцілило йому просто в вухо. Лука скинувся, наче ґедзем вжалений, аби звеселити лише своїм недоладним рухом товариство позаду. Найбільше тішився Мар’ян, котрий, власне, і відзначився снайперським запуском паперового боліда.

— Якого лиха? — насупився хлопець.

— О! — підкинув палець Мар’ян, з урочистим видом обертаючись до Мори. — Я ж казав! Перед нами яскравий приклад патології під назвою «гіпершалезія психіка денервоза»! Пацієнт неспроможний адекватно реагувати навіть на позитивні стимули!

— Шматтям у вухо — це у вас уже позитивний стимул?! — обурився Лука.

— Тихо, тихо! — відмахнулася Мора. — Тут нічого особистого. Це Мар’ян демонструє мені, що в нас у конторі панує нездорова атмосфера. І я, чесно кажучи, помалу теж схиляюся до цієї думки.

Лука скептично зиркнув на білявого.

— Ризикове твердження, як для особи з невмотивованими нападами буйства…

— Годі, ну! — розсміялася Мора. — У Мар’яна виникла добра пропозиція — переміститися до «Чароварні». Нам справді здалось би відволіктися.

Лука гмукнув. Справді, гарячий шоколад, гарненькі відьмочки — все це звучало дуже… оздоровче. Перш ніж товариство досягло згоди, проте, до контори зайшли Фелікс та Велько, обоє — врочисто-похмурі.

— Куди це ви зібралися? — з підозрою мовив Фелікс. — Нам же з тобою, Мар’яне, в обхід за пару годин.

— Так точно! — зблазнював Мар’ян. — Але ж то за цілих пару годин! Знаєш, скільки шоколаду можна спожити за цей час?

— Феліксе, а ходи з нами! — підхопила Мора. — І ти, Вельку, теж!

Теззі зачудовано озирнув товариство.

— У нас є підстави для радості? Я щось проґавив?

Мора зітхнула.

— У нас їх не буде, доки самі про те не подбаємо. Давайте, люди, слухайте свого терапевта!

Її зрештою послухали, бо ж, власне, задумові нічого не суперечило: Клим та Вітій лишалися в конторі, і, раптом що, із «Чароварні» до Магістрату — крок дороги. До того ж, зміна інтер’єру не заважала провадженню ділової розмови, коли б така нагодилася.

У кав’ярні знайомий шинкар кивнув їм на вільну нішу осторонь людської коловерті, і товариство влаштувалося в затишній келії, що її тутешні упорядники подбали прикрасити чародійськими кресленнями, кольоровими бутлями та високими свічками.

— Морав’янки, красуне! — виголосив Мар’ян, чарівно усміхаючись до патлатої відьмочки, яка підійшла взяти замовлення.

— А кому нині в обхід? — відсторонено поцікавився Фелікс.

— Маленький келишок, — насупився білявий.

— Алкоголіки, — пробурчав Велько, тоді раптом крутнувся до кельнерки. — А мені великий. Тобто ні. Краще два.

Мора глузливо пирхнула.

— Що, Теззі, від архівного пилу в горі зашерхло?

— Та йому в тім склепі просто випити нема з ким, — втрутився Мар’ян, приймаючи чарочку. — Дарма, що довкіл стільки мертвих звитяжців…

Велько поволі обернувся до товариства, примружившись та схиливши голову трохи набік, від чого раптом зробився подібним до величезного вченого крука.

— З ними не вип’єш, це правда, — мовив він. — Але я не радив би говорити про них зневажливо, бо… ну бо всяке може бути.

Мар’ян дратівливо пересмикнув плечима.

— Ага, ну давай знову про карти, які самі себе правлять, про зброю, яка скаче з поличок, про цеглу, що сиплеться на голови огудників…

Теззі зневажливо відмахнувся.

— Пий ото і не верзи дурниць.

Лука мимохіть зацікавився.

— А що, справді таке траплялося? — спитав Лука.

Теззі зиркнув якось дивно.

— Можливо. Говорять, що люди, котрі перебрали «умбри», можуть бачити певні… знаки. А, до речі… — примружився архіваріус, — той твій приятель, Франек, нічого незвичного не розповідав?

Лука гмукнув.

— Не розповідав. Але… — насупився він, — може, це вже мені верзеться, та коли ми знайшли його тоді, на Риторики, він марив щось латиною — а потім клявся та божився, що ні слова тої говірки не знає…

Велькові очі спрагло зблиснули.

— Гм… — сказав він, а тоді додав замислено, — гммм…

— Мені інше цікаво, — буркнув Фелікс, — чи скоро Шафраникові меткі колеги знайдуть нам Мецената? Виходячи на вулицю, хотілося б знати, що не перестрінеш там його хижих підручних.

— Та ну, Феліксе, — форкнув Мар’ян, — хіба так цікаво? Виходити — і знати точно, що ти там нікого не перестрінеш?

Фелікс закотив очі.

— Моро, ну хоч ти йому поясни — він не в цяцьки бавиться! Аби цікаво йому, ти ж бач!

Мора стенула плечима.

— А ти був би тут, якби тобі не було цікаво?

Другий проквестор розгублено блимнув.

— Я? Та я тут до чого? Хіба я ставлюся до роботи, як до «луна-парку»?

— Ну так, не ставишся, — втрутився Велько, котрий по короткій задумі звитяжно подолав свій другий келишок. — А як же концерти та презентації, як — імпрези та фуршети? Високочолі дискусії за гранчаком?

Фелікс тяжко зітхнув.

— Ну нехай! Всі ми тут з одного гілля ягода, надто ж, — він скоса зиркнув на колегу, — в тому, що стосується гранчака… Але ж слід розважливо ставитися до власної безпеки! Ось пригадую, як ти, Мар’яне перед larvati вискочив, наче чортик зі скриньки…

Білявий раптом тицьнув пальцем у Луччин бік.

— А он він з Горгоною вдвох проти larvati вийшли — і нічого!

Фелікс обернувся до хлопця, зважуючи того іронічним оком.

— То що скажеш, чому ти це зробив? Невже ото з дозвільного інтересу?

Лука блимнув, не знаючи, що сказати. Чому він вийшов проти larvati всупереч страху і здоровому глузду? Чому він досі тут, коли справи дедалі смутнішають? І не скажеш же їм, що то все від затятості, яка давно уже не присвячена батькові, але править за спосіб утвердити власні сили…

— З інтересу теж, — нарешті спромігся він. — Цікаво було, що робитиме Горган проти того шаленця. А я — я лише відволікав inferi, аби злидень під ноги не пхався.

Мар’ян радісно зареготав, штурхонувши Луку в плече.

— Ага! Так їх, брате!

Фелікс безпорадно зиркнув на Мору. Та глузливо пирхнула.

— Дітиська, — підсумувала вона.

Велько відмахнувся з мудрим видом.

— Нічого, іще перебісяться.

Лука мимохіть заусміхався. Від цієї зичливої сварки йому зробилося несподівано затишно, немов від звичного батькового бурчання. Це було трохи дивно, але попри те, відчувалося, як належне, немов самотужки здобута винагорода.

* * *

Високі двері рвонулися досередини, гримонувши по кам’яних стінах обіруч. Наглядач, зітхнувши, звів очі від паперів.

— Вітання, Адасю. Як ся маєте?

Гість, лихий та похмурий, нависнув над ним, вклякнувши кулаками в стіл.

— Напад на мою крамницю — ваша робота?

Наглядач підкинув брови.

— Не знаю, що примушує вас так думати. Вам відомо, що я не можу втручатися в роботу Магістрату.

— Вони розтрощили мою власність! Мої рахунки заблоковано! Дружина змушена була залишити країну!

Господар розвів руками.

— Даруйте, друже, але хто ж вам винен? Ви вдало позбулися свекра, але, очевидячки, не подбали почистити документи на нерухомість. Було б дивним, якби Магістрат не спромігся на таке невелике розумове зусилля, як-от поєднати одне з другим.

— Ви повинні були їх спинити!

— Я?! — щиро здивувався Наглядач.

Гість люто форкнув.

— Ви! Скільки можна було воду варити — «не поспішайте», мовляв, «не псуйте задоволення»? Якого лиха я мушу зазнавати збитків заради вашого оце задоволення?

Наглядач різко ляснув долонею об стіл та звів на гостя морозний погляд.

— Припиніть. Я не відповідаю за вашу недбалість у справах.

Гість рвучко видихнув.

— Їх слід було знищити. Всіх. У нас була можливість.

— Справді? — дозволив собі глузливу усмішку Наглядач. — Ви мали кілька спроб. Результат не вражає, Адасю.

Гість відступив і раптом зі стогоном відчаю осів у крісло..

— Та вони ж там всі навіжені, — поскаржився він, а тоді тяжко зітхнув. — І що… що мені тепер робити?

Господареві захотілося розсміятись. Деякі люди, дарма що злочинці у серці своєму, бувають часом безпорадні, немов діти. І це, звісно ж, на користь справі.

— Друже мій, — його голос раптом м’який та зичливий, — я не розумію вашого розпачу. У вас іще є вірні люди, чи не так?

— Авжеж, — знехотя кивнув Кліш. — Мушу визнати, ваша ідея щодо inferi виправдала себе. Взявши від мене анімулу, вони стали слухняні, неначе пси.

— Ну от, — втомлено зітхнув Наглядач, — це допоможе вам розв’язати нагальні питання. Що ж до перспектив, то, повірте мені, ані банкір, ані поліцейський чин не здатен опиратися доводам, наведеним під келишок «умбри». Сьогодні вас винуватять у всіх смертних гріхах, а завтра вже отямляться і перепросять.

Гість замислено смикнув кутиком вуст. Очі його спрагло засвітилися.

— Це добре. Ви… ви подбаєте про це, Наглядачу?

— Авжеж, — милостиво кивнув той. — Що ж до Магістрату… Тут я теж можу вам посприяти. Існує спосіб позбутися тої контори… без надмірних жертв.

Господарів партнер вже відверто ширився.

— Давно уже час, — задоволено буркнув він, але тут-таки насупився, пригадавши щось неприємне. — Але ж є іще поліція. Вони в Магістрату напохваті, а мені б не хотілося перетинатися з властями.

Наглядач сплів пальці пружним кошиком.

— Поліція не втручатиметься. Це я вам обіцяю.

Адам Кліш зиркнув з повагою.

— Отож… Ви нарешті зважилися розв’язатися з ними? — виснував він.

Господар зітхнув.

— Так. Мій клопіт близький до завершення. А там… гадаю, що можу розраховувати на посаду консультанта, щойно ви стане міським головою?

— Ким? — розгубився гість.

— Чому ні? — стенув плечима господар. — Ви накопичили певні статки, продаючи історичну нерухомість, але уявіть, які відкриються перед вами можливості, щойно ви дістанете владну посаду? Маючи ваші ресурси, ви не знатимете перешкод. А це був би незлий початок.

Гостеві очі взялися мрійливою млою.

— Міським головою, еге?

Наглядач потай усміхнувся. Спокуса владою — штука безпрограшна. Надто ж для тих, хто нічого не тямить у справжніх принадах.

* * *

Перш ніж рушити в обхід, Лука поклав собі відстріляти два-три комплекти набоїв, щоб вивітрити легкий хміль та зосередитись. Мар’ян вважав, що вже того не потребує, але Лука не поділяв його веселої авантюрності, знаючи за собою схильність до безладних дій у разі раптової небезпеки.

Сьогодні йому стрілилося легко, але здебільшого навскоси. З голови не йшли недавні посиденьки, а також побачення з Тілією, про яке домовлено на завтра; замість стріляти, хлопцеві хотілось би робити безліч інших речей: дочитати батькові папери, перемовитися з Морою про мотивації, потай провести Тілію до ректорських покоїв, де старовинні карти і крісло червоного оксамиту… Майбутнє містило приємні принади, і все було, нарешті, так як слід. Хіба от кулі чомусь лягали хтозна-як.

Зненацька в Магістратському тирі гримнули двері, і поблизу загуркотіли кроки, чутні навіть попри захисні навушники. Лука обернувся і здивовано гмукнув. Горгона. Чого це він тут?

Проквестор спинився попід стіночкою, кивнувши колезі продовжувати. Лука нервово стрельнув раз чи два. Горганове сусідство дратувало, заважаючи зосередитись.

— Гайнуємо припаси лишень… — пролунала відсторонена заувага.

Лука рвучко скинув навушники і обернувся до керівництва. Все його радісне замилування майбутнім розточилося, як дим — і невідомо, чи від люті, чи просто від сорому.

— Спробуй-но чергами по два-три постріли, — порадив Горган, дістаючи власну зброю. — Мусиш вміти швидко компенсувати відбій.

Він вистрілив тричі поспіль. Лука кинув оком на мішень — певна річ, кулі лягли рівнесенько в центр мішені.

Лука кивнув. Проквестор глипнув на нього примружено.

— До того ж, не слід братися до стрільби з головою в хмарах, — мовив він. — Рука звикає до похибки.

Порада була доречною, проте хлопцеві, роз’ятреному керівничими закидами, праглося помсти.

— А хіба для віршописців «голова в хмарах» — не природній стан?

Щойно вимовивши, Лука пошкодував про свої слова. Горган зиркнув на нього так, що хлопцеві закортіло пропасти зі світу — таким чорним проваллям обернувся проквесторів погляд. А тоді він раптом… ну не усміхнувся, але щось ніби саркастично чмихнув.

— Саме тому «віршописці», як ти кажеш, довго не живуть, — виснував він, вкладаючи кілька нових набоїв до магазина.

Лука звів подих, щойно зараз усвідомивши, що на кілька секунд забув навіть про дихання. Цей Горганів погляд відкрив йому незнайомий край, і нині Лука бачив, що за брамою його незворушності — кілометри горілих земель. Це було страшно, але дивним чином прийнятніше, аніж доти.

Луці спало на гадку, що, можливо, дарма він плекав ненависть до керівництва, і, може, навіть, здалось би вибачитись, однак ці його добрі наміри лишились наразі не здійсненими: звідкілясь згори загуркотіли постріли, і цього разу, очевидячки, аж ніяк не учбові.

Панічно піднісшись сходами назирці за проквестором, Лука засвідчив дивне видовище: Вітій разом Климом мудрують коло вхідних дверей, замикаючи доти не помічені хлопцем ґратки. Квестор рвучко обернувся, почувши їхні кроки.

— Готуємось до облоги? — здивовано відзначив Горган.

Вітій кинув на нього лихий погляд.

— Здається так, — відказав він, мовби і сам не цілком вірячи в те, що діється. — Щойно сюди намагалися увірватися якісь озброєні пришелепки. Ми їх випхали, та, схоже, далі буде…

— Канонічну заблоковано, — похмуро додав Клим. — І ми навіть не знаємо, скільки їх там зійшлося.

Горган примружено зиркнув на квестора.

— Це ж нонсенс, Вітію, — мовив він. — Збройний штурм просто посеред міста… На що вони розраховують? Гадаю, поліцію вже повідомили?

Клим смикнув плечима.

— Авжеж. Лише… — він невпевнено зиркнув на Вітія, — ми не знаємо, як швидко вони зреагують. Останнім часом говорити з ними — суцільні танці з вихилясами…

— Так, — насупився Вітій, оглядаючи товариство, — Мора — тут. Велько — в «голуб’ятні»… Фелікс із Мар’яном… Хол-лєра.

Магістратці перезирнулися, і Вітій рвучко взявся за телефон. Лука затримав подих, проте надовго його не стало — збігла хвилина чи й дві, та на тому боці ніхто не озивався.

— Вони могли вимкнути звук, — ніяково кахикнувши, мовив Клим. — Як варіант.

— Справді… — зітхнув Вітій. — Фелікс так часто чинить з міркувань безпеки. Шляк! Їм же скоро вертатися… А ми навіть не можемо їх попередити!

Ще одна мить незручної мовчанки.

— Їх можна зустріти, — зненацька вирік Горган. Колеги обернулися до нього заледь не обурено, тож він був змушений пояснити: — Маршрут нам відомий. А Магістрат має другий вихід.

— Нападникам теж про нього відомо, — нагадав Вітій.

— Не конче, — відказав проквестор.

Вітій заскочено примружився, мовби шукаючи в Горгановім погляді якогось натяку. Той, проте, виглядав звично незворушним.

— Може, й так, — тихо мовив квестор. — Але це збіса небезпечно. Я не проситиму в тебе такого.

Горган смикнув кутиком вуст.

— Ти не мусиш просити, — відказав він.

Лука скоса зиркнув на проквестора — в його словах вчувався мовби докір; та, оскільки ніхто того не завважив, хлопець вирішив, що і йому приверзлося. Горган зручніше прилаштував кобуру і, кивнувши колегам, попростував до дверцят під сходами, які вели до порожньої нині крипти. Вітій рушив назирцем і, щойно той зник за дверима, опустив на них важенький засув.

Кілька хвилин вони стояли під дверцятами, дослухаючись. Коли б Горган зустрів заваду, вони почули би постріли — це, звісно, коли б він мав оказію на неї зреагувати… Наразі, проте, з-поза дверей не чулося ні звуку. Надворі — за тривкими дверима та ґратами теж панувало бентежне безгоміння, і Луці на коротку мить здалося, що все довкіл несправжнє, як у сні.

Тої ж миті, уриваючи його сновидчу задуму, на сходах почулися сторожкі кроки, і на привхідний майданчик ступила Мора.

— Я говорила з Теззі, — мовила вона. — Все гаразд, але він поривається їхати сюди. Я його відмовила. Так?

Вітій зробив крок до неї і нерішуче торкнувся її плеча.

— Коли це ти робила щось «не так»? — усміхнувся він. — Але, знаєш, не варто тобі тут стовбичити. Я почуватимуся спокійніше, коли ти зачинишся нагорі.

Мора гордовито підкинулась.

— Вітію, ти ж знаєш, я цілком спроможна…

— Знаю, — урвав її квестор, — але ж ми домовилися з тобою, авжеж? «Коли не буде іншого виходу», пригадуєш? А зараз він є.

— Певен? — насупилася вона.

Вітій безтурботно знизав плечима. Трохи аж занадто безтурботно, як на Луччин смак.

— Навіть Горган сказав, що все це — «нонсенс». Власті визволять нас за кілька хвилин.

Мора зиркнула непевно, маючи на меті, очевидячки, вказати керівництву на хиби у власній логіці, однак тут-таки знадвору лунко затарахкало пострілами.

— Бігом нагору! — гримнув квестор, і Мора, підібгавши губи, підкорилася.

Лука ж натомість вкляк на місці, не знаючи, куди пориватися. Щось там діялося за дверима, але що? Чи поліція нарешті спромоглася стати на їхній захист… чи то радше у магістратців, там, назовні, справи пішли навскоси? Його колеги, очевидячки, катувалися тим же; квесторові долоні самочинно лягли на ґратки, а Клим, розгублено блимнувши, затис у долоні ключ.

— Можливо… — промимрив Вітій, — може, це лише маневр, аби ми відчинили двері…

І це ймовірно, визнав Лука. Але попри те, бездіяльно чекати, знаючи, що, можливо, твій сумнів виявиться фатальним… це було нестерпно.

Забувши спитати дозволу, він скочив на сходи та чкурнув догори.

— Моро! Глянь, що там! — гукнув він на півдорозі.

Він дістався контори швидше, ніж вона встигла відповісти. Вікно, коло якого Лука любив збавляти надвечір’я, було нині забране віконницею, і Морі довелося помудрувати із запіркою, перш ніж звідти щось бодай можна було розгледіти. Лука видерся на стіл та припав оком до щілини.

Як і казав Клим, вулицю було перекрито з боку Підзамчої — там стояв якийсь фургон чи то міні-бус. Звідти ж гуркотало та палахкало; інші ж спинилися за згином вулиці, відокремлені від ворога лише кривою кам’яниці. Їх було… ага, троє. Навряд чи це поліція. Якого ж біса вони не забралися звідси якнайдалі? Чому туляться до блокованого штабу? Лука ще раз озирнув сцену бойовиська і збагнув нарешті, в чому річ: Горган за такий незначний час не міг би зайти далеко, а значить, він перехопив інших двох уже на підступі.

Забратися звідси їм теж не випадає — з другого краю вулиці бовваніла раніше не відзначена хлопцем машина. Їх, отже, загнали в кут, перетявши відступи!

Лука блискавично скочив зі столу і помчав сходами.

— Там наші! — гукнув він, хапаючи повітря.

Він, затинаючись, коротко пояснив, що діється знадвору, і Вітій рішуче взявся за ґрати.

— Климе, давай ключ, — хрипко мовив він. — Я виходжу ліворуч. Клим — за мною, Лука — лишаєшся тут і закриваєш правий сектор. Все. Рушили.

Ґрати відійшли, двері, рипнувши, прочинилися.

Лука доти не бачив, як працюють Вітій і Клим, але тут він дістав-таки нагоду, і був належно вражений: квестор, дарма, що вже літній пан, вискочив з дверей, немов корок з пляшки, а Клим стрибнув боком, наче краб, забезпечивши собі ширший сектор огляду. Тут-таки стрілянина подвоїла потугу, і Лука, лише на мить забарившись, припнувся до другої стулки дверей, посилаючи кулі в бік фургона. В темряві та сум’ятті годі було сподіватися на плідну пальбу, однак його участь бодай би відволікала нападників, перешкоджаючи їм зосередитися на власних цілях.

Йому здавалося, що минуло кільканадцять хвилин, однак збігло не більше двох; Лука не встиг іще вистріляти власний припас, коли інші повернулися. Першим зайшов Клим, далі — Фелікс. Він ішов, похитуючись від утоми чи поранення; його підтримував Горган, звитяжно перекривши собою небезпечну ділянку коло дверей. За ними йшли Вітій і Мар’ян — лишалося пару кроків, і все могло би минутися без втрат, але зненацька білявий крутнувся праворуч і з азартним гуком влупив по противнику при фургоні. Звідти палахнуло червоним і, замість стрибнути до безпеки, Мар’ян на коротку хвильку затримався, щоб засвідчити свої здобутки. Втім, він, схоже, цілком забув, що вороги — не лише попереду, але й за спиною.

Позаду гримнуло, і білявий хитнувся. Вітій, люто вищирившись, підхопив його під пахви і заштовхнув до дверей.

Двері гримнули, зачиняючись, за ними стали на місце ґрати, і раптом гуркіт та метушня відступили. Запала аж неприродна після всієї тої стрілянини тиша. Лука звів подих і нарешті роззирнувся.

Мар’ян лежав на підлозі, блідий і скорчений, дихаючи уривисто, неначе повітря ятрило йому зсередини. Фелікс, тихо лаючись, опустився коло нього навколішки. Вітій, виглядаючи так, наче і сам от-от зомліє, ковтнув слину і дістав з внутрішньої кишені складаного ножа. Фелікс, крекнувши, взяв його та заходився пороти на хлопцеві набряклу червоним сорочку.

Згори протупотіли кроки. Лука підкинувся, аби побачити Мору, яка спинилася на сходах, притуливши руку до вуст. Наступної миті вона шугонула назад до контори, немовби нажахана побаченим. Вітій провів її безтямним поглядом.

— Казав же… казав же я… — люто бурмотів Фелікс. — Все йому ковбойських дуелей праглося…

Мар’ян судомно схлипнув.

— Я ж… я влучив… — скривджено видихнув він.

Лука приголомшено хитнув головою — невже для білявого це так важливо? Настільки, щоб аж мордувати скалічені легені?

— Знаю, — відказав його старший товариш. — Молодець.

Він говорив якось придушено і за мить Лука збагнув, чому — Фелікс відвернувся, аби не явити пораненому власне пекуче горе.

Мора вдруге з’явилася на сходах, цього разу обтяжена чималою аптечною скринькою.

— Посунься, — сухо кинула вона, відпихаючи Фелікса та пильно озираючи ураження. Наступної хвилини вона підкинула бентежний погляд і прошипіла: — Негайно до лікарні!

Лука мимовільно зиркнув на двері.

— Але як?

Вітій хитнув головою, відганяючи млість.

— Климе, де, до бісової трясці, твоя поліція?!

Клим кинув на нього прибитий погляд.

— Зараз… — мовив він, дістаючи телефон.

Поки магістратці напружено чекали на відгук, Мора дістала зі скриньки скляну капсулу, відламала кінчик і набрала у шприц рідини. Стежачи за нею, Мар’ян смикнувся вбік.

— Тшш… — тихо мовила вона, — це не «умбра», це просто морфій, бачиш? Тихше, зараз буде легше… То що там? — підкинула вона погляд до Клима.

Той люто смикнув плечима. Мора розпачливо випросталась.

— Вітію, йому потрібна невідкладна допомога! Роби, що хочеш, але…

Аж тут надворі гримнуло так, що аж здвигнулися стіни. Поторохкало колесами по бруківці, скреготнуло гальмами і спинилося неподалік. І наступної миті хтось загуркотів кулаками в двері.

— Агов?! Є там хто?!

Голос був знайомий.

— Велько, — нервово пирхнув Вітій. — Відмовиш його, аякже…

Справді, прочинивши двері, вони зобачили Теззі Велька, переляканого, але затятого, його броньований туристичний автобус і… і рештки ворожої машинерії уздовж Канонічної. Схоже, Велько просто взяв їх на таран.

Шикнувши на нього для порядку, Вітій одразу ж взявся керувати. Нападники, схоже, відступили на якийсь час, настрашені несподіваним маневром, тож наспіх перев’язаного Мар’яна невідкладно влаштували у «службовій підводі».

Велько, навдивовижу серйозний, знову скочив за кермо, а Фелікс, не бажаючи нікого слухати, забрався до фургона, і «підвода» зразу ж відбула до лікарні.

Двері знову зачинили. Вітій втомлено озирнув решту колег та кивнув на сходи. Немов сновиди, магістратці рушили за ним, не дбаючи уже про захист передпокою. Клим нарешті додзвонився до поліціянтів і щось їм втовкмачував, зриваючись час від часу на брутальний крик. Мора помандрувала до кухні, либонь, варити заспокійливе, Вітій сів на перший-ліпший стілець, невидюще втупившись у стіну. Горган, кинувши на нього швидкий погляд, подався до тиру поновити збройний припас.

Лука ж обережно присів за власний стіл, не знаючи, до чого себе припасувати. Хотілося гризти нігті або ж скочити та мотати кола кімнатою, однак він розумів, що легше від того не стане. Він потребував чогось, аби витіснити з пам’яті Мар’яна, яким він його бачив востаннє — закривавленого, ледь спроможного продихнути… Це було так страшно, що хотілося скавуліти.

На щастя, в Луки була таємна розрада. Він напише повідомлення, довге і ніжне повідомлення Тілії, і це допоможе йому відволіктися від лиха.

А коли так, то нема чого відкладати. Лука дістав свій телефон, налаштувавшись на приємний роздум, але тут-таки насупився. Йому дзвонили… Так, це номер Тілії. Але оце щойно? Посеред глупої ночі?

Відчуваючи, як нутро скручує крижаним вузлом, Лука набрав її номер і завмер, чекаючи.

Вона не відповіла. Відповів хтось інший.

— Вітання, Луко, — мовив він. — То як тобі забава?

SICINNIUM

Ну от, мої шановні та змучені гості, наша екскурсія добігає свого неминучого кінця. Щиро вражений вашою духовною та тілесною снагою, яка уможливила осягнення непростої нашої історії та дотичних до неї побрехеньок. Наостанок дозвольте повідати вам іще одну, завершальну, так би мовити, баєчку, деякі обставити якої хтось із вас, можливо, вже й вирізнив з моєї невпинної балаканини.

Але перед тим раджу вам спинитися на затишній терасі кав’ярні, що зветься «Амнезія» — поняття не маю, чому така назва — і замовити тутешніх вафель, які особливо смакують з вершками та полуницею.

Отож, поки чекаємо на замовлення, ви маєте нагоду озирнутися та оцінити панораму: перед нами східна стіна замку Авеля, ліворуч — капличка Святої Гертруди, праворуч — Духовна Академія, а за нею — Платани, найбільший дракувський парк. Гуляти парком нічною порою — це, скажу вам, не найкраща ідея, однак саме там знамениті дракувські тумани являють подорожньому всю свою химерну красу. Але про тумани йтиметься трохи далі.

Гаразд, вертаюся до сповіщеної баєчки. А мова в ній про короля та королеву, а також — про королівського архітектора. П’ятнадцять років Авель та Раманте провели пліч-о-пліч, спілкуючись тісніше, ніж брати. Вони вдвох вимріяли та виплекали свою столицю, і не завжди король слухав порад свого майстра, а той — не завжди корився наказам замовника. Навряд чи ці стосунки можна було назвати дружніми, та Авель, сухий та суворий, взагалі не мав приязного товариства, тож архітектор став йому найближчим із радників. І, мабуть, єдиним чоловіком, окрім короля, з яким мала нагоду спілкуватися королева.

Мабуть, природно, що між ними виник зв’язок: вона була гарною, стрункою і світлою, як не брешуть тодішні художники, а він — молодим та поривним; до того ж, бідолашна Ара просто не знала іншого, обмежена в пересуванні та знайомствах своїм суворим чоловіком. Дивно інше: чому Авель так довго не помічав ці intimi animi sensus — потаємні порухи серця, як писала Ара в своєму щоденнику… Либонь, був надто заклопотаний будівництвом та політикою або ж просто не припускав такого розвитку подій.

Невідомо, як саме, але зрештою навіть Авелеві відкрилися очі на правду. Хтось винуватить у тому сповідника, інші — покоївку, та важливо одне: король дізнався про зраду й однак не скарав свого друга-суперника, щойно про це довідавшись. Натомість Авель звелів йому забиратися геть із міста і не вертатися до Дракува під страхом смертної кари.

Спершу Раманте, либонь, радів, що так дешево відбувся. Він не був іще старим, і міг би ще знайти працю та шану деінде, та король, очевидячки, бачив далі, ніж невдатний полюбовник. П’ятнадцять років архітектор присвятив цьому місту, тож довічна розлука з ним була для Адріана карою сама в собі. І зрештою він повернувся.

Король дотримав свого слова — Раманте стратили наступного ж дня по приїзді. Просто на Ринковій площі, тій, котру він власноручно спланував для громадських зібрань та забав. Площа, а не кохана жінка, була останнім, що він бачив у своєму житті. А втім, так чи так, це був його власний вибір.

Оце, мої любі, і вся моя баєчка. Завважте — я чесно попередив — мова про одну лише з міських легенд. Дехто каже навіть, що Велислав не був сином Авеля, що король нібито не мав нащадків, лишивши по собі, як і його біблійний тезка, хіба тільки туман. Не знаю, правда це чи ні. Але тумани Дракува стали невід’ємною частиною міста, такою ж, як і Ринок, як і Замок-на-Скелі.

То що, смачні були вафлі? Як-то, за розмовами не розбереш? То замовте ще, і я вже нині мовчатиму, аби не псути вам відпочинок. «Амнезія» — наша остання зупинка, тож не кваптеся і смакуйте солодке.

LAUDATIO. PARS IX

Надходив ранок, і Лука, змучений негараздами, притулився до холодного магістратського муру, почуваючись нікчемним і цілковито хворим. Це відчуття дивним чином добуло з минулого непевні дитячі спогади — йому було майже п’ять, коли він зліг з лютим бронхітом, безмежно вражений власною кволістю та щирим татковим занепокоєнням. Зараз, певна річ, було не так, але схожим чином мріла перед очима мла і так само здалеку лунали збентежені голоси.

Позаду була лихоманка щойно по розмові з невідомим зловмисником, позаду — Вітіїв прискіпливий допит; тоді ж, охоплений рухливою панікою, Лука поривався бігти кудись та шукати Тілію. Його заледве відмовити, і він таки змушений був визнати, що безладна біганина містом наразі нікому не зарадить.

Тим часом облогу було знято; прибула зі значним запізненням поліція, сумлінно оглянула місце подій, скорботно позітхала та й подалася геть, залишивши по собі аж двоє людей варти. Клим лаявся іще півгодини по відбуттю Шафраника, але Вітій тоді промовив щось на зразок «слід було чекати» і занурився в такий недвижний транс, що аж Мора мусила зацідити йому ляпаса, аби хоч як розворушити керівництво. Той скинувся, наче громом побитий; Мора владно звеліла: «Пішли, розкажеш нарешті», — і він, гірко розсміявшись, підкорився. Вони вже понад годину розмовляли в кабінеті, звідки часом долинали притишені голоси, і — дивна річ — Лука навіть не намагався дочути квесторових таємниць. Усі думки його натомість повнилися словами того, хто тримав нині Тілію бранкою. «То як тобі забава? — запитав він. — Багато вас лишилося?» — «Достатньо, — безтямно кинув Лука. — Хто ви? Де Тілія?» Той розсміявся лише. Дивний, лагідний сміх… «З нею все буде добре, — відказав він. — Ну гаразд, шануйтеся, magistrati…» На тому розмова урвалася, і довго ще потім Лука розпачливо набирав знайомий номер, проте нинішній власник телефону завбачливо вимкнув зв’язок.

Втомившись мордувати техніку, Лука жбурнув свого апарата на стіл. Той, зрушений кінетикою недбальства, здвигнувся і гепнув зі стільниці, тож хлопець був змушений стати навколішки, аби повернути свою власність. Телефон знайшовся межи столом і муром, а разом із ним назовні випурхнув лист паперу. Лука мимохіть вивільнив його і швидко озирнув — то був якийсь бланк, заповнений незнайомим акуратним письмом: імена, дати, результати обходів. Ймовірно, один із тих формулярів, що довели Луччиного попередника до стрибка з вежі, спроквола подумав хлопець, відкладаючи папірця, і саме вчасно, бо якраз тут голоси за Вітієвими дверима набули гучнішого і якогось мовби завершального звучання.

І от, нарешті, керівничі двері прочинилися, і двоє стали на порозі: Вітій, знічений, але не такий нестямний, як доти, і Мора, натомість, приголомшена, із люто зібганими вустами.

Вітій озирнув рештки свого війська і рвучко кивнув на двері парадної. Лука підскочив, мнучи скроні. За інших обставин у такий час він уже вкладався би спати, і підступна млявість хоч-не-хоч, а тьмарила думки. Клим відверто вже позіхав, а от Горган мовби й не потребував спочинку, звівшись слухняно і легко. Лука трохи забарився, фокусуючи погляд, тож йому випало стати свідком дивної оказії: підійшовши до нарадної, Горган навмисно заступив Морі шлях, і, піднявши на нього погляд, вона раптом сахнулася від нього, як від мари. Той був помітно здивований — ще б пак, досі заМорою ніхто такого не помічав. Тоді, глипнувши на Вітія, проквестор несхвально хитнув головою і відступив з дороги магістратської дами, спромігшись на ґречний уклін.

Це було би цікаво, подумав Лука, якби сталось раніше, ба навіть вчора. Тепер же Горгонові вибрики не хвилювали інтерна; важливим було інше, болюче і гнівне, і давні підозри не могли тут зарадити.

— Що ми робимо нині? — першим запитав він, щойно рештки Магістрату повсідались у незвично порожній нарадній.

— Нині… — кволо всміхнувся квестор. — Ми знайдемо спосіб повечеряти й відіспатись.

— Але… — смикнувся Лука.

— Та тшш, — відмахнувся квестор, — хіба я не бачу, що ви вже на ногах не стоїте? Багато з нас користі в такому стані, га? От лише додому я вас поки що не відпущу. Зі зрозумілих, маю надію, причин.

Вітій уважно озирнув товариство. Ніхто нібито не поривався заперечити керівничі твердження.

— В тирі мати є, — ворухнувся Клим, — а вечеряти… піду скажу, нехай хтось із тих поліцейських звитяжців по запіканку сходить. Хоч який від них буде зиск.

— О! — схвально кивнув Вітій. — Нема війни без інтенданта.

Глузливо блимнувши оком, Клим відбув влагоджувати побут.

— А поки надійде вечеря, — зітхнув квестор, — давайте ще раз поглянемо на веселі наші обставини… Лука, та годі вже на тому стільці гецати, я тебе чудово бачу.

Хлопець знічено насупився. Невже квестор не розуміє — знайти Тілію зараз означає викрити злодіїв? Це, коли не зважати на інші, далебі, людськіші підстави для хвилювання.

Вітій пильно поглянув на нього.

— Чи не думав ти, хлопче, чому той гость говорив із тобою?

— Ну… напевне, щоб дізнатися, чи вдалим був їхній рейд.

— Гаразд, — гмукнув квестор, — переформулюємо питання. Чому він говорив з тобою з телефону Тілії? Або… навіть не «чому», а «навіщо»?

— Як це, «навіщо»? — здивувався Лука. — Та ж для того, аби повідомити, що вона в його руках.

— Ага, — кивнув Вітій, — а це йому для чого?

Лука блимнув. Мабуть, все ж таки Вітій правий щодо «відіспатися» — бо ж у голові якось порожньо й лунко, і переконливі доводи не квапляться стати рядочком. Дійсно… для чого? Хіба з причини нездорової злостивості?

Квестор сплів пальці клубочком. Зітхнув, мовби зважуючись.

— Луко, скажи мені чесно, чи маєш ти докази того, що твоя Тілія не діє спільно із нашим противником?

Лука аж задушився від обурення. Тілія?! Це ж цілковитий нонсенс! І, найгірше, Вітієві це ніяк не поясниш — те, в чому сам Лука свято переконаний, годі перекласти на мову свідчень та доказів.

— Справді, Луко, — долучилася Мора, — чи добре ти знаєш Тілію Ольжич, аби присягтися, що вона не задіяна в планах Кліша та спільників?

Хлопець розгублено перевів погляд з одного на іншу.

— Ну, якби вони мали на меті виманити мене і там прикандичити — ви ж до того ведете, так? — зухвало зиркнув він на квестора, — то вони мали вже таку нагоду, і неоднораз. До того ж, я не бачу зв’язку: Адам Кліш, злодійський магнат, і бідна дівчинка з притулку…

Мора аж підскочила, те почувши.

— Звідки?

— Та ж з притулку, — терпляче пояснив хлопець. — Вона мені сказала, що виросла в сиротинці…

Не дослухавши, Мора лунко ляснула себе по чолі.

— О бо-ожее… — простогнала вона. — То ось вона хто — названа дочка Замії Ольжич! Це та, що керує сиротинцем на Кутній!

Вітій насупився.

— І що з тим?

— Та те, що її сиротинець опікується приблудними дітьми! Як же я раніше не допетрала, справді!? — люто ганила себе Мора. — Вони самі реєструють приблуд і звітують лише за тих, що в реєстрі. І, як розважити… Ніхто не знає, скільки саме дітей приймає притулок, тож для тих, кому потрібні діти поза всяким обліком, це — просто ідеальний ресурс!

Вітій завмер, і всяка жива барва збігла з його лиця.

— Анімули… — ледь чутно промовив він.

Мора скорботно кивнула.

— Нехай… — так само кволо промовив квестор. — Нехай це буде останнє, що я зроблю на цій посаді…

— Вітію, — зненацька втрутився Горган, — чи ти певен, що це — наш найперший пріоритет?

Квестор на мить замружився.

— Ну гаразд, — стиха мовив він, — я скажу тобі. Сьогодні вдень, коли всі б уже виспались та були здатні мислити нормально, я хотів винести на обговорення розформування Магістрату.

Лука аж здригнувся з несподіванки. Тобто як це?

— Так, — зітхнув квестор. — Це ж очевидно. Наша ефективність останнім часом носить радше від’ємний характер. Ми не справляємось. Нас недостатньо. Магістрат зараз — ніщо інше, як жива мішень, котра щодня ставатиме дедалі менш живою… Ми маємо зобов’язання перед містом, але місто нас не підтримує… За таких умов навіть наша героїчна загибель буде цілком безглуздою, бо заміни нам не надійде. Я цілком певен, коли ми розійдемось, зникнемо, як організація, нас не будуть переслідувати. Люди… — Вітій озирнув принишкле товариство, — я не хочу більше жертв. Але анімули… анімули — це особисте. Я повинен це зупинити.

Запала тоскна тиша.

— Якщо Магістрат припинить існувати, Вітію, — поволі проказав Горган, — то припинить діяти і наша з тобою угода.

Лука розгублено і збентежено зиркнув на проквестора. Яка угода? Про що йдеться? Незворушний проквестор ніяк не видав своїх почуттів, але Вітій зиркнув сумовито і мовби скривджено.

— Чини, як знаєш, — відказав він.

І — дивна річ — проквестор вдоволено кивнув.

— Добре. Тоді я йду з тобою.

— Я теж, — підхопила Мора. — Я знайду нам підставу потрапити до сиротинця.

— Моро! — застережливо звів долоні Вітій. — Ми ж домовились!

— Та я пам’ятаю, — майже весело мовила вона. — «Як не буде іншого виходу». Ну й от. Його не існує.

— Я теж піду з вами, — буркнув Лука. — Можливо, Тілію тримають якраз у тім притулку. Я мушу пересвідчитись.

Вітій нерішуче озирнув товариство, мовби шукаючи, як би то відмовити авантурників, але, зустрівши натомість три затяті погляди, лише несхвально хитнув головою.

— Щось не те, здається, в моєму підході до набору кадрів… — поскаржився він. — Одні чомусь трапляються мені шаленці…

— Що характерно, — буркнув Клим, з ноги прочиняючи двері нарадної. — Запіканка!

* * *

— Отже, сьогодні… — промовила жінка, мерзлякувато пересмикнувши плечима.

Цього вечора вона ніяк не могла зігрітися, і навіть старовинний коминок, що його розпалив гостинний господар, не давав удосталь тепла. Попри замкнені вікна та запнуті завіси, їй марилося, що до кімнати сочиться сирий сивий туман.

Наглядач, який досі сидів, замріяно споглядаючи полум’я, обернувся та повагом кивнув.

— Добре… це добре… — мовила вона, випроставши долоні та ступаючи ближче до вогню. — Отже, скоро ти… отримаєш бажане, і з тобою можна буде нарешті говорити про серйозні речі.

Господар звів брову, під якою — відсвіт жаринки, не інакше — сяйнуло червоним.

— Я не жартую з тобою, Заміє, — відказав він.

— Так, звісно! — сполошено згодилась та. — Але ж чи не варто нам з тобою подумати про майбутнє?

— Майбутнє… — відсторонено озвався Наглядач. — Яке майбутнє?

— Ми повинні все спланувати, — повідомила гостя, радіючи нагоді. — Варто лишень побажати, і вже сьогодні ти міг би керувати містом; ми розгорнули би справу — від наших послуг мало хто відмовиться, а люди Кліша переконають решту… Хоча, може, варто замінити Адася? Він був корисний, маскуючи твої плани, але нині, коли він так ганебно засвітився…

— Зачекай, — відмахнувся Наглядач, — ми з Адасем іще не завершили.

Мовби у відповідь на його слова двері прочинилися, й огрядний чоловік із метким поглядом поривно ступив до млистої вітальні.

— Чи навчитеся ви коли-небудь стукати? — невдоволено поцікавився господар.

Гість розсміявся.

— Не за цього життя! — гордовито мовив він, — а за іншого — то вже підберіть мені якого чемного moribundi…

Помітивши нарешті жінку, що стояла, припнувшись до господаревого крісла, гість глузливо вклонився.

— Заміє, моє шанування. Ти — як завжди — втілення краси і ласки.

Та лише люто зиркнула, не завдавши собі клопоту відповісти.

Наглядач підібгав губи.

— Є новини, Адасю?

— Ні! — кинув той, зручно вмощуючись у кріслі навпроти господаря. — Ви мали рацію, Наглядачу. Ані під хатою в нашої дівулі, ані під роботою — нікого, анітелень.

— Ну от, — зітхнув господар, звертаючись до жінки, — а ти казала, дітисько побіжить рятувати кохану. Де там! Нинішня молодь не йме віри дурницям. І це тішить, чесно кажучи…

Нараз у вітальні лунко зателенькав дзвінок телефону. Жінка здригнулася з несподіванки, тоді, люто чмихнувши, відповіла на дзвінок.

— Що?! — за якусь мить зойкнула вона. — В моєму притулку? Та вони показилися! Так! Зачекай, я передзвоню!

Замія Ольжич жбурнула телефон до кишені і гнівно зиркнула на господаря.

— Ти казав, я можу на них не зважати! Ти казав, віднині їх не існує!

Наглядач видихнув крізь зуби.

— Ну гаразд. Моя пропозиція була більш ніж щедрою. Я не хотів більше жертв, бачить бог! Але що ж, тепер… Тепер — годі.

Адам Кліш звів на нього спраглий погляд.

— Магістратські недобитки, — сухо кинув господар, — у Замії, на Кутній. Я не хочу, щоб хто-небудь з них вибрався звідти живим.

Адам та Замія перезирнулися, чи не вперше потішені спільною радістю.

— Сьогодні ніхто не повинен мені завадити, — промовив господар з лункою крицею в голосі, — ніхто, ні живий, ні мрець, ані Дух Святий! Подбайте про це, гаразд?

Обидва гості принишкло кивнули. Дарма, що невисокий та літній уже, Наглядач у такі хвилини викликав страх. І неабиякий. Такий, як зараз, Наглядач був лютішим за inferi, стрімкішим за larvati. Він і був-таки одержимим, хоч і не чужим якимось духом, а лише — і понад міру — своєю власною метою.

* * *

Мора нервувала, і це бентежило. За кілька років нещадного школення вона навчила себе бути опорою іншим — єдиною, хто завжди зберігав як не спокій, так бодай би тверезий глузд. Нині ж її заледь не трусило, і хто зна, від чого власне; коли це і був страх, то якийсь химерний і непредметний, що обступав її, неначе сутінь. Слід було терміново опанувати себе, бо ж від неї залежить успіх останнього, можливо, виходу Магістрату. Ну, нехай не успіх, та бодай би шанс дістатися місця без втрат.

Не те, щоби Мора не підтримувала Вітія, не поділяла його прагнення перешкодити згубникам дітей-приблуд, але їй здавалося, що після розмови з нею щось у квесторі здвигнулося, зламавши перепону, і нині мчало, не розбираючи дороги. Може, це й на краще, умовляла себе Мора. Може, давні біди послужать йому нині паливом, і, спопелівши, дадуть йому, нарешті, спокій. Можливо, погоджувалась вона з собою. Проте бентега не відступала.

Хтось легко торкнувся її плеча, і Мора заледве не підскочила. Велько сяйнув смутним усміхом і поклав на стіл папери.

— План притулку та кляштору Святої Анни. Ти просила.

Мора кивнула, намагаючись зосередитись. Отже, монастир з давніх часів опікувався притулком на Кутній. З часом сиротинець перейшов під оруду світської влади, але монашки подеколи надавали підсильну поміч, пильнуючи найменших чи заслаблих вихованців. Ймовірно, таким чином, що сестри-доглядальниці мають вільній доступ до приміщення. Судячи з Велькового плану, так і було: монастир та сиротинець містилися на одній території, розмежовані нині хіба невеличким садочком. З вулиці ж туди не потрапити — монастир віддавна оточувала висока стіна з малою замкненою зсередини хвірткою.

Дорога до сиротинця, таким чином, лежала через монастир. Принаймні для неї. Вітія довелося умовляти пристати на цей план, проте він зрештою визнав, що монашка з нього більш ніж сумнівна, на відміну від Мори, в якої був іще такий-сякий шанс.

Поки Мора розглядала план та воювала з ваганнями, повернувся Клим і поклав коло неї жмут чорного рядна, який за пильнішого огляду виявився монашою хламидою.

— Звідки це в тебе? — вразилася Мора.

Той лише хитро блиснув круглим скельцем.

— Зв’язки, — гордо кинув він, залишивши жінку катуватися підозрами.

Лука, який так і не спромігся до пуття відіспатися вдень, тинявся довкіл, сьорбаючи кільканадцяту каву та нервово позираючи на колег. Йому праглося дії, звісно ж; і, по правді, не слід було брати його на цей вихід — лютий, наполоханий і скривджений, він навряд чи діятиме належно, якщо би справи пішли навскоси. Уже одного такого завезли до реанімації, щемко згадалося Морі, проте Вітій дозволив хлопцеві приєднатися, і вона не сперечалася, уявивши собі, що може статися, коли вони йому заборонять.

Сам квестор, змучений більше, ніж він дозволяв собі визнати, дістав-таки кілька годин сну, і тепер вів розмову з Горганом, зачинившись у кабінеті. Цей другий завжди викликав у Мори бентегу, а тепер, коли Вітій звірив їй обставини своєї сумної приключки, то бентега її дістала переконливе обґрунтування. Втім, сьогодні було не до вибору; їх мало — жалюгідно мало — для будь-яких серйозних дій, щоб свідомо зрікатися бойової одиниці. Саме так, виснувала Мора, і слід ставитися до цієї Вітієвої примхи і, до того ж, як пощастить, скоро цьому настане кінець.

Фелікс не ішов з ними, бо визвався чатувати в лікарні, пильнуючи і «голуб’ятню», і реанімацію; Велько та Клим лишалися в Магістраті, боронити контору й архів, хоча сенсу в тому, як зважити на перспективи, була дрібка. Коли їх буде розформовано, Клим, імовірно, знайде роботу в свого давнього друзяки Шафраника, а от, цікаво, де ж тоді подінеться Велько, для котрого «крипта» стала заледве не рідною домівкою?

Мора зітхнула, відкладаючи папери та припасовуючи ряднину. Слід було дбати про нагальне. Ряднина була величезною і брудною, мов лантух. Лишалося сподіватися, що вночі ніхто того не завважить.

Квесторові двері прочинилися.

— То що? Ми готові?

Лука стріпнувся. Мора кивнула.

— Гарна… е… сукенка, — кумедно звівши брови, прокоментував квестор Морине вбрання.

Та глузливо гмукнула. Але годі, нема куди відкладати. Треба йти.

Коли вони вийшли, якраз почало сутеніти. Один за одним спалахували вздовж їхнього шляху ліхтарі; небо вкладалося багряними бганками над замком та катедрою, а з другого боку, там, де за вежами Діви Марії вгадувалася міська брама, здіймалася густа й глибока синь.

Тепер, щойно сонце із пишним кортежем відбуло з міста, вулицями поплив звичний звивистий туман. Він не тьмарив зір, як бувало, але клубочився рухливими стрічками, немов розбуркане зміїне кубло, відбиваючи та примножуючи Морине хвилювання. Чи все вони передбачили? Чи про все подбали? Нічого ніби не спадало на гадку, та й однаково пізно було би вже повертати назад.

Вітій, що йшов поряд із нею, глипнув дивно — іронічно немовби, і Мора вразилася, відзначивши цей стрімкий і бешкетний погляд. М’яка сутінь скрадала вік, і нині квестор здавався їй молодшим літ на десять.

— Напевне, твоя дружина дуже тебе любила… — несподівано для себе стиха проказала Мора.

Вітій відвернувся. Проте відповів.

— Так. Напевне. На жаль.

Мора зітхнула.

— Вибач.

— Нема чого вибачатися, — мовив він, і дедалі глибший морок таїв тінь гіркого усміху. — Мора. Я хочу, аби ти знала…

Вона затримала подих. 3-позад чути було кроки Горгана та Луки, проте вони були надто далеко, до того ж вуличний шум та галас обступали їх, притишуючи звук.

— Я хотів сказати… — поволі мовив він, — що не витримав би цих трьох років, коли б тебе не було поряд.

Квестор кинув короткий погляд на тих, що ішли позаду. Мора знала, про що мова. Справді, вчинити так, як він, і щодня мати перед очима докази своєї помилки… мабуть, це було важко. Вона відчула, як тьмариться погляд некликаною вологою. Добре, що сутінь… Навдивовижу вчасно.

— Але все іще поверне на краще, — легковажно докинув квестор.

— Правда? — шморгнула вона.

Він обернувся, все іще із тим маячним юнацтвом в очах.

— Звичайно. Ми з тобою подолаємо все це. От побачиш.

«Ми з тобою.» Цікаво… Але нехай, нехай потім.

Вони вже майже на місці. Ліворуч — порожня й невидюща Кутна, праворуч — короткий провулок, що звався Чернечим, і тулився до брами Святого Юргена, наче сполохане дитя — до статурної мамки. Вхід до кляштору Святої Анни бовванів темною облямівкою з другого боку Кутної.

— Зупинімося тут, — звелів квестор.

Лука та Горган кивнули, відступаючи в тінь провулка. Мора накинула відлогу та глибоко зітхнула.

— Моро, — тихо гукнув до неї квестор, — Dominus vobiscum.

— Et cum spiritu tuo,^[12] — усміхнувшись, відказала вона.

Правильно. Слід уявити себе монашкою. Хоч на кілька хвилин, а більше, сподіваймося, не знадобиться. Молодець-таки квестор. Замість слізних прощань він просто нагадав їй — це лише маскарад. Нічого страшного.

Кивнувши колегам, вона нарешті рушила до кляштору. Двері відчинені. Це добре. Це вже — півсправи. В передпокої темно, лише звідкілясь згори лине тьмяне сяйво, малюючи білястим просвітком широкі сходи та суворий камінь нетинькованих стін. Куди далі? Здається, на Вельковому плані містилася бічна галерея, що вела до внутрішнього двору… Нібито тут…

Зненацька за спиною пролунав дошкульний старечий голос. Мора ледь не підскочила, обертаючись.

— Спізнюєшся, сестро, — суворо мовила старезна, суха, як тріска, монашка. — Вже повечір’я сповістили, а ти досі не в ліжку.

— Я… — розгубилася Мора. — Вже біжу…

— Негайно до келії, — насупилася стара. — Чого стоїш, ну?

Мора спантеличено роззирнулася. Іще б знати, де ті келії… Ага, нібито на плані було щось таке. Вгору… на другий поверх… Так, добре, хоч стара лишилася чатувати в передпокої. Але як тепер потрапити до двору?

Кілька хвилин Мора сторожко блукала коридорами, дякуючи долі, що загадкове повечір’я відправило сестер спочивати. На щастя, сходи невдовзі знайшлися, ще й до того ж відразу надвір.

Вийшовши з кам’яниці, вона глибоко вдихнула нічне повітря й підтюпцем помандрувала крізь низеньку арку до хирлявого садочка при кляшторі. Хвіртка була зачинена, проте, якраз до речі, Велько видав їй зв’язку старих, аж чорних од віку, ключів. Він стверджував, що забудовники монастиря навряд чи мали кошти на осібний замок, тож котрийсь із ключів-шаблонів мусив би підійти. Цікаво, де це Теззі встиг набратися звичок квартирного злодія? Але чхати, головне, що замок і справді підкорився. Мора зітхнула з полегшенням, втамовуючи недоречне гупання серця.

Вона прочинила хвіртку, і та, давно невживана, очевидячки, лунко заскреготала іржавими петлями. Може, й краще так — ті, що чекають з того боку, повинні почути.

Справді, за кілька хвилин три темні постаті протиснулися крізь вузькі дверцята. Отже, Магістрат таки дістався сиротинця, і Мора могла би нині забиратися з дороги. Вітій так і казав їй, але де там… не сьогодні. Адже це важливо. Адже це востаннє.

Ну, менше з тим. Слід пробиратися далі.

Приміщення притулку за давніх часів тулилося до монастиря, наслідуючи йому у всьому — від кремезних стін до вузьких високих віконниць. Тепер же старий будинок причепурили — розширили вікна, поклали глянсову червону покрівлю, висадили квіточки при ґанку. Лише чорний двір та підсобна прибудова лишалися нині автентично-занедбаними. Саме тут, припускав Велько, і могли тримати приблуд — подалі від ока шановних гостей з поліції, преси чи маєтних фондів.

Тримаючись густої тіні, магістратці вступили до невеличкого дворика при глухій стіні прибудови. Цей двір був давній, іще навіть мощений — камінням великим та необтесаним, крізь яке продиралася блякла трава. Посеред подвір’я великою темною плямою малювався колодязь, нині глухо забитий решіткою, проте навіть віддалік віяло звідти вологим, незатишним холодом.

Мора здригнулася, намагаючись оминути колодязь якнайдалі. На її подив, так само вчинив і непохитний Горган, ба навіть більше, він затнувся, проходячи повз, та, пришвидшивши крок, коротко озирнувся. До чого б це, цікаво…

Тепер, однак, перед ними інша біда — замкнені двері будови, до того ж, замок, на відміну від решти оточення, новісінький, отож Велькова зв’язка нині не зарадить. Кількома рухами Вітій звелів Луці пильнувати монастирський сад, а Морі — прохід до чільного корпусу. Горган тим часом видобув зброю, стрімко прикрутив глушника, і за мить замість пострілів — лютий посвист і брязкіт розбитого механізму. Схилившись до дверей, проквестор колупнув потрощений замок, і той зрештою відчинився.

Вітій ввійшов до приміщення першим, присвічуючи собі кишеньковим ліхтарем. За ним рвонув Лука, і Горган, глянувши несхвально, лишився чатувати. Мора, повагавшись якусь мить, приєдналась до квестора.

В будиночку було вогко і темно, лише з невеличкого вартового віконця над дверима падала кругла латка місячного світла. Блакитний вогник Вітієвого ліхтаря мандрував стінами, висвічуючи якийсь реманент та купи порохнявого мотлоху. Невже помилилися? — занервувала Мора. Проте ні, керований мовби якоюсь чуйкою, Вітій надибав під хідниками люк, що вів у запілля.

І от, за кілька хвилин, вони вже внизу, ліхтар блимає, стрибаючи зі стелі на стіни, і Мора загаює подих.

Так, тут дійсно тримали бранців. У маленькому підвалі — три на чотири метри — їх могло тут бути осіб двадцять водночас, про що свідчили ряди влаштованих одна понад іншою кубічних кліток. Нині більшість із них були порожні, лише в куточку тьмяніли два скорчені клубочки, які втім, почувши кроки, швидко підібралися і заблимали зірко, немов налякані звіренята.

Вітій смикано втягнув повітря і опустив ліхтар. Мора натомість ввімкнула свій і підійшла ближче. Двоє дітей, справді, років, може, вісім-дев’ять кожному. Сторожкі та замурзані діти вулиці, навчені вже досвідом стежити і мовчки чекати нагоди. Навряд чи вони тут давно — інакше, либонь, виснага та безнадія вгасили би їхній природний запал і рвучкість реакцій.

— Луко, пошукай ключі, — глухо кинув квестор.

Той мовчки рушив уздовж стін, підсвічуючи собі власним ліхтарем.

— Ось, — брязнуло поряд. — Знайшов! — Лука простягнув керівництву колечко з ключами. — Там іще дивний якийсь реманент… скляні ніби маски. До чого б це?

Вітій рвучко крутнувся до нього. Примружився.

— Ні до чого. Більше не пхайся туди, гаразд?

Він схилився до кліток.

— Не знаю, чим ми можемо їм зарадити… — промимрив він. — Зараз, коли й самі, хто зна, чи існуємо… Давай, Луко, відведи їх до хвіртки. Може, місто буде до них милосерднішим.

Перебравши ключі, він відчинив дверцята, і малі тут-таки рвонули геть, аж Вітій мусив зловити старшого за простору куртку.

— Вас виведуть, — суворо повідомив він. — Ані звуку, ясно?

Малий кивнув, шморгнувши, і поквапився за інтерном, котрий, озирнувшись запитально, все ж таки поліз нагору.

Щойно той вибрався з підвалу, Вітій швидко рушив до кутка з реманентом. Знайомі маски, жаровня, ніж-пробійник, невеличка якась наче скриня… За допомогою ножа, Вітій люто збив защіпку і відкинув ляду.

Він знав, певно, що шукає… Ясно-блакитні в сяйві ліхтаря, криваво-червоні, коли заплющити ліве око. Анімули. З десяток, може, а може, й більше. Мора аж задихнулася, настрашена, збагнувши, що це, власне, значить.

— Як гадаєш, що вони чинили з тілами?

Мора закусила кісточку пальця, аби опанувати млість.

— К-колодязь? — затинаючись, припустила вона.

Вітій кивнув.

— Ходім.

Мора поквапилась видертись із підвалу та вийти надвір, спрагло шукаючи за ковтком морозного повітря.

Горган, що підпирав монастирського мура, нечутно ковзнув до них із Вітієм, зиркнув прозоро, чекаючи на інструкції. Квестор, натомість, повагався, а тоді видобув з кишені жменю червонястих скелець. Чи він дурний? — скинулася Мора. Чому показує це Горгоні? Хіба не знає, що це для нього значить?

Той, проте, не зрушив з місця, лише крила носа його хижо стріпнулись. Тоді, зітхнувши, він відступив і кивнув Вітієві на колодязь.

— Відчуваєш, авжеж? — промимрив Вітій. — Дивно, як це півміста не збожеволіло від духу лихої смерті, котрим звідси так і тхне…

— А може, якраз, — відгукнувся Горган.

Вітій гмукнув, визнаючи можливість, тоді ступив ближче до чорного жерла і випростав руку.

— Навряд чи це зарадить. Але вертаю вам ваше.

Пальці розімкнулися, й анімули, тьмяно блиснувши, просипалися межи ґратками.

— Ну то… — обернувся до них Вітій. — Наче все із тим…

І тут з тіней та туману зринуло пекло.

* * *

Лука погано пам’ятав, як вони дісталися контори. Йому вперше випало звідати таку всеосяжну паніку втечі, такий сліпучий, безтямний страх. Якби не Горган, який і тут не втратив рівновага, не вивів їх галереєю межи Святою Анною та Святим Юргеном, якби не дивний акустичний вибрик, який кинув відлуння їхніх кроків у другий бік, збивши зі сліду погонців, якби не Мора, яка… О, Мора цієї ночі явила світові таке нестямне диво, що Луці ставало вкрай незатишно від одної лише згадки про це.

Здається, вона і справді не тямила себе, коли, звівшись від недвижного квестора, вихопила обидва пістолети і влаштувала таку вогненну бурю, що їй позаздрив би й найлютіший з larvati. Вона казала якось, що їй протипоказаний вогневий контакт, і тепер Лука добре розумів, чому. Принаймні її участь у бойовиську непоказана усім, хто поряд — ворогу і другу нарівно.

Лука не бачив, як загинув квестор, але, очевидячки, це була-таки засідка, хоч і дивним чином спізніла. Коли зчинилася стрілянина, Лука рвонув до чорного дворика, і хто зна ще, чи не дістав би він дружню кулю в лоба, якби Горган, який вдало зачаївся у згині арки, не впіймав би його за комір та не кинув додолу. Звідти вже хлопцеві відкрилося видиво сліпої божої кари, що нею видавалася жінка в леткому монашому вбранні та з двома громовицями в долонях.

Їй пощастило тоді вціліти, і, коли ворог відступив на коротку мить, вона опустила зброю і впала би, змучена, коли б не наспів проквестор, цупко ухопивши її за плечі та підштовхнувши вперед, до рятівної арки. Добре, що знемога зробила її сумирною, бодай би на короткий час, і лише потім, у якомусь брудному дворі, коли гонитва вже дивом рушила деінде, з нею стався другий напад шаленства. Вона поривалася вернутись до притулку, вимагала віддати вилучену проквестором зброю і заледве не видряпала Горганові очі, видираючись геть з його рук.

Вдвох із Лукою їм вдалося вгамувати нестямну, і тоді вже Мора дозволила вивести себе до контори, куди Горган змусив їх пробиратися через «крипту». І це було вчасне рішення: під парадними дверима Магістрату, замість поліції, уже чигала ворожа варта, а Клим та Велько подбали наново їх замкнути, зготувавшись до облоги.

Лука прошкандибав до контори мало не навпомацки, немов сновида. Йому й на гадку не спадало, що буде так тяжко. Лише сьогодні вдень він мав удосталь звитяги, аби пориватися шукати Тілію, рятувати дітей чи воювати inferi… Мав удосталь — тоді, але не тепер. Загибель квестора — стрімка й безглузда, зробила із хлопцем щось таке, від чого підгиналися коліна та бралися дрижати руки. Він мовби щойно зараз утямив свою прикру вразливість, чому не може зарадити ані мудрість, ані досвід, ані справді добрі наміри.

Клим зголосився відпровадити Мору прилягти на котромусь із тих лежаків, що вони намостили були з тренувального реманенту, Велько ж узявся опікуватись інтерном, винісши йому із квесторового кабінету надпиту пляшку гіркої. І це було дуже доречно: за кілька ковтків руки йому припинили тремтіти, хоча сумління, покорчене страхом, розточитися не поспішало. Велько побажав вислухати деталі нинішньої пригоди — справді, не Мору ж чи Горгана йому мордувати — і Лука, затинаючись, переповів те, що бачив. Коли зайшлося про акустичну дивовижу, що дозволила втікачам позбутися переслідування, архіваріус підкинувся і сяйнув химерним вищиром.

— Така… аномалія, і щойно по тому, як Вітій висипав анімули до криниці?

Навіть у своїм засмикано-загальмованім стані Лука знайшов снагу здивуватися.

— А хіба це пов’язано?

Велько невиразно гмукнув.

— З такими речами тяжко сказати напевне.

Лука блимнув. До чого це він? Ну та, зрештою, Теззі добре знався на міських небилицях, що гарно сприймалися під добру пляшчинку…

Нараз до кімнати зайшов Горган, і Лука відставив пляшку, із подивом розуміючи, що йому не байдуже, застане чи ні його за пияцтвом проквестор. Той спинився, присівши на стільниці неподалік.

— Що робимо далі? — поцікавився Велько.

— Вітій збирався розпустити Магістрат, — спокійно відказав Юр. — І я не бачу підстав чинити інакше.

Архіваріус завмер, тоді хитнув головою у зневірі.

— Войцехівський знає? — поцікавився він.

Горган коротко чмихнув.

— Авжеж. Він давно мріяв нас прикрити, але Вітієві якось вдавалося відмовити старого.

— Даруйте, хто? — втрутився Лука, почувши знайоме прізвище.

Велько скрушно глянув на нього, мовби шкодуючи про стан пам’яті інтерна.

— Маркус Войцехівський, — зглянувшись, пояснив він, — Консуляр-супервізор Нічного Магістрату. Час би й знати вже, ні?

Лука кивнув. Так, звичайно, він уже чув це прізвище, однак… Дивним чином йому здавалося, що він не лише чув, але й бачив його, до того ж, зовсім недавно. Навряд чи це важливо, але приблудна згадка не давала спокою, змушуючи мучитись у намаганні встановити її точне походження. Аби швидше позбутися докуки, Лука взявся переглядати папери на столі. Його власні розписки за припас, так і не віддані Климу… Позичені Морою роздруківки, до яких так само не дійшли руки і… і старий пожмаканий формуляр, невідомо чому так і не спроваджений до смітника. Ага, це ж той листочок, що випурхнув був з-поза столу — писаний іще покійним Луччиним попередником. Ану ж бо, може, там, якраз…

Не дослухаючись вже до розмови старших, Лука взявся уважно проглядати формуляр, і за мить усе зовнішнє водночас втратило для нього значення. Те, що він тримав нині в руках — це був звіт трирічної давності про щомісячні результати обходів. Першим проквестором тоді був зовсім не Горган, але Марек Завадський, і саме йому випало описати для керівництва рідкісну на той час зустріч з inferi. Рідкісну ще й тому, що того разу inferi була молодою жінкою. На її рахунку вже було одне життя — якогось вечірнього п’яниці, але менше з тим… Її вистежили і повинні були затримати, однак вона не далася, і — навмисне чи випадково — Магістрат вчинив із нею так само, як і з іншими надмірно войовничими inferi. Її знищили, розвіяли на попіл, і виконати це випало молодому, але талановитому ад’юнкту Юрові Горгану. А звали її — ось, нарешті, звідки це прізвище! — її звали Ненія Войцехівська.

Лука затримав подих. Розпачливо зиркнув на колег. А тоді не витримав.

— Вона що, була його дочкою?

— Хто? — розгубився захоплений суперечкою Велько.

— Ненія Войцехівська, — відказав, не дивлячись на проквестора, Лука і поривно простягнув Велькові формуляр.

Той взяв папірець і швидко пробіг його очима. Тоді ошаліло зиркнув на хлопця.

— Ти звідки це взяв?

Лука, направду, не чекав аж такої реакції.

— З-за столом… — затинаючись, пояснив він. — Той, хто сидів тут раніше, загубив… чи не схотів діставати…

Велько, не дослухавши, обернувся до Горгана.

— То це правда? — видихнув він.

— Так ви не знали, Теззі? — стріпнувся Лука, мимохіть зводячи погляд на проквестора.

Той навіть не ворухнувся. Лише смикнув кутиками вуст, немовби у скорченій пародії на усміх.

— Правда. Марек знав. І Вітій, звісно.

Велько різко видихнув. Тоді підхопився і закрокував кімнатою, не знаючи нібито, як збути своє зачудування.

— Ну, ясно тепер, чому Маркус хотів нас прикрити, — зрештою кинув він. — Дивно інше — як це він витримав аж он скільки, аби дійти до цього!

Горган кивнув.

— Гадаю, Вітій мав із ним якусь… домовленість.

Велько спинився і скоса глянув на Горгана.

— А ти… — невпевнено почав він.

— А я, — відрубав проквестор, — мав домовленість із Вітієм. Тепер усі, кожен із нас, вільні від своїх зобов’язань.

Він встав зі стільниці, очевидячки, пориваючись іти.

— Не думаю, що ми маємо вибір, — сухо докинув він. — Схоже на те, що Магістрату більше не існує.

Проквестор кинув на них нетутешній якийсь погляд і стрімко вийшов.

— Цікаво, куди це він? — невдоволено промимрив Велько. — І знов же, либонь, через крипту — зробили мені з неї прохідну…

Лука потягнувся до пляшки, відчуваючи, що його знову починає трусити. Гіркою насмішкою прийшов йому спогад про ті часи, коли він звитяжно та безуспішно шукав винуватців батькової смерті. Знайти і знищити Магістрат — це ж так йому тоді хотілося — от і маєш тепер… Якби ж то знати, що знищення Магістрату настане тоді, коли він, Лука, буде його частиною… Рівно ж як і… Стоп.

— Вельку, — гукнув він до зажуреного архіваріуса.

— Угм… — відгукнувся той, не піднімаючи погляду.

— А… коли беремо «умбру» і присягаємось не розповідати про справи Магістрату нікому, крім його співробітників, то… то це значить — не говорити нічого взагалі? Ані слова?

Велько примружив на нього уважне чорне око.

— Так. Хіба ти не помітив?

— Та помітив! — гарячково мовив Лука. — Але коли той гость, що дзвонив з телефону Тілії, запитав мене, скільки нас лишилося, я… я йому відповів!

— А що ти сказав? — зацікавився Велько.

— Сказав «достатньо», — мовив Лука. — То це як, рахується?

Велько гмукнув.

— Та ти так сказав, що не розбереш… Хоча, загалом-то це теж відповідь. Теж нібито інформація. Тобто я сказав би, хлопче, що рахується. Але не присягатимусь. Треба в Мори спитати — вона в тому однаково краще тямить.

До кімнати зазирнув Клим.

— Пиячите… — несхвально кинув він. — Мені хоч би лишили?

Лука потермосив пляшку, в якій щось хлюпнуло, і упорядник поважно кивнув. Теззі глипнув на нього стурбовано.

— Климе, то що там Мора?

— Спить, — повідомив той. — Їй треба, знаєте…

Велько зітхнув.

— Ну, гадаю, до ранку це терпить.

— А як ні? — підкинувся Лука. — Що, коли саме зараз вони готуються здійснити щось страшне? Замкнули нас тут і… і можуть тепер робити все, що заманеться?

— Наприклад, що? — звів брову Клим.

— Ну, хоч би… — загубився в альтернативах Лука. — Хоч би убити когось, аби повернути до життя дочку Войцехівського? Як-от Шацького до цього?

Клим м’яко присів і звернув до Велька зачудований погляд.

— Що це він верзе?

— О-о… — похмуро протягнув архіваріус. — Це тобі не сподобається.

Велько передав колезі знайдений формуляр і Клим, суворо суплячись, занурився у читання. Тоді, дочитавши, він на кілька секунд склепив повіки, мовби дослухаючись до якогось лиховісного внутрішнього мовлення.

— То значить… ви натякаєте, що все це затіяв наш старий, згорьований суперівзор?

— Ну, в цьому є сенс… — тихо мовив архіваріус.

— Маячня, — відрубав упорядник.

— А чому ж тоді, — не відступав Лука, — поліція не бажає нам допомагати?

Клим скривився.

— На те безліч причин, — дратівливо мовив він, — починаючи з їхнього звичного нехлюйства…

— Ну так, безліч, — підхопив хлопець. — Приміром, наказ когось впливового з міської ради!

Клим відмахнувся лише.

— Хлопець діло каже, — вступився за інтерна Велько.

— Ну гаразд, гаразд! — підкинувся упорядник. — То що ти пропонуєш? Нам утрьох іти штурмувати ратушу?! Чи ти не знаєш, хлопче, до чого призводить подібна дурість? Чи тебе сьогоднішня приключка нічому не навчила?

Велько при згадці про те похнюпився, проте Лука здаватися не бажав. Якщо Тілія і справді може стати жертвою шаленця…

— Климе, а що, коли попросити сприяння Лешека Чарного? Він же має якийсь вплив на високі кола, ні? І він повинен бути зацікавлений у затриманні убивць своєї доньки!

— А ти їх знаєш ніби, — скептично примружився Клим.

— Може, і знаю якраз! — підкинувся Лука. — Її вбито «червоною» кулею, так? Ну то Войцехівський, як працівник магістрату, має таку ж таки зброю!

Архіваріус збентежено зиркнув на Клима. Той похмуро кивнув.

— До того ж, — не вгавав Лука, — Маркус, очевидячки, здійснив це у змові із Клішем, колишнім партнером Чарного. Напевно ж, йому цікаво буде про це дізнатись!

Упорядник тоскно на нього глянув і зітхнув.

— Лука, пий ото краще і не муляй мені мозолів. Якби оці геніальні підозри, та й на кілька днів раніше… Тоді можна було би і Чарного задіяти, і Шафраника, і дідька лисого… А тепер — що? Від імені кого мені просити сприяння, коли Магістрату фактично уже не існує?

Він правий, мусив визнати Лука. Не існує — Магістрату, рівно ж як і будь-якої іншої можливості дістати допомогу. Навіть Горган, душогуб та кривдник, придався би нині, але і той завіявся бозна-де… Направду, цікаво би знати, де він подався і чому кинув такий погляд, ідучи, мовби не збирається вертатись? А коли й так, коли навіть перший проквестор покинув пропащу контору, то який сенс чекати самогубного геройства від інших?

Звівшись тяжко, наче продираючись крізь гущину, Лука пошкандибав до вбиральні, де і спинився, спершись долонями на тьмяне люстро.

Звідти, примруживши запалені повіки, дивився на нього боягуз та зрадник. Авжеж, саме так — там був той, хто прагнув правди, і зрікся її; той, хто вірив у помсту і поступився нею; той, хто обіцяв жінці захист і відступив, як наспіла в ньому потреба.

Дивись, казав собі Лука, той, хто нині безпорадно щулиться з-поза люстра — це та правда, яка буде з тобою завжди. І ти ніколи, ніколи, не зможеш дивитись на себе інакше.

Він рвучко відвернувся, затуливши очі долонями. Але навіть там, у невидющій чорноті, болючим сяйвом малювалися обриси вуст, повік, плечей, і його власне зачудування і радість виверталися нині підбоєм назовні, обертаючись жалючим соромом.

Ну нехай… нехай би він все ж таки зважився на це, але що він може зробити? Геть один? Та ще й такий, як тепер — безмаль непритомний зі страху?

А втім… Лука поволі опустив долоні, зиркнув непевно на своє заклякле відображення, а тоді рвучко вийшов до передпокою. Він майже сподівався, що потрібна йому річ не знайдеться — справді, не тримати ж її мало не на видноті… Але ні, шкалик знайшовся — саме там, де Лука бачив його востаннє, у внутрішній кишені залишеного на вішаку піджака. Горган не забрав своїх речей, не подбав навіть про шкалика, то вважаймо це за добре знамення — як немає наразі кращих…

Що далі? «Умбра» сама собою не матиме потрібного ефекту, лише у суміші з алкоголем можна було сподіватись на хвалений кураж та жвавість реакцій. Він же щойно лишень хильнув гіркої… Втім, не можна ризикувати, сподіваючись, що того буде вдосталь.

Не бажаючи потикатись на очі колегам, Лука пробрався на кухню і видобув з шафки рештки бренді, хлюпнув до горнятка і, затримавши подих, накрапав туди чорної, наче кіптява, рідини зі шкалика. Бренді зразу ж надбало сколочено-димного забарвлення, наче хто плеснув туди їдкого чорнила. Досить? Чи треба ще?

— Що в тебе там? — неначе відчувши лихе, з порогу гукнув до нього Велько.

Луччина рука шарпнулася, і до чашки плюснула важка чорна крапля.

— Ч-чай… — відказав він, ховаючи шкалика.

Велько зиркнув на хлопця уважно, але зобачивши чашку в Луччиних руках, поволі кивнув.

— Правильно, нема чого напиватися, — схвально мовив він і, кинувши останній бентежний погляд, лишив Луку на самоті.

Той видихнув з полегкістю і звернув погляд на страхітну суміш у чашці. «Це така термоядерна штука! — мрійливо згадував Франек. — Почуваєшся стрімким, наче блискавка!» То що ж, трохи блискавичності зараз не завадить…

Відчайдушно замруживши очі, Лука нахильцем ковтнув свою закалатанку. Суміш вийшла неймовірно бридкою — ядуче-пряна, солодко-гірка, з виразним присмаком тліну. Але нехай, біс із ним, справа того варта…

Витерши сльози з очей, він відставив чашку і роззирнувся, чекаючи на сподівані зміни. І зміни не забарилися.

Першим відгукнулося серце, стріпнувшись болісно й гаряче, тоді несподівано сильно повело голову, і він мало не перекинувся, в останню мить прип’явшись до стіни. Коли ж раптова млість відступила, і в очах розвидніло, то все довкіл уже було цілком інакшим: світ немовби взявся мерехтінням, поглиблюючи тіні та ясно висвічуючи обриси. Луці видалось раптом, що він став вищим на голову, а знайомі приміщення змаліли, як то буває, коли навідатись туди, де минуло дитинство…

Він мовби став більшим, старшим, і отже, здатним на все, на що доти бракувало снаги. «Ну і поперло», — нервово хихикнувши, мовив до себе Лука і тихцем пробрався до передпокою. Не слід зволікати. Вперед.

Якби він насправді добре подумав, він би ніколи не наважився вийти з Магістрату через парадні двері. Зараз, однак, розважлива обережність поступилась маячній гарячці, й ось уже по-хлоп’яцьки, по-дурному він кидає двері навідмах, відстрибує з дороги, роззирається, шукаючи за вартою — їх двоє! всього лише двоє! — стріляє, падає на сиру бруківку, перекочується — а ті реагують на диво повільно, і їхні кулі летять аж ген стороною… Лише кілька секунд, і все, все — нема чого тут робити! Він підводиться і йде геть, лишивши за собою дві купки попелу та порожню, розмиту туманом вулицю.

Він не знає точно, де шукати зловмисників, та злощасний Марек загинув при ратуші, і можливо, саме тому, що виявив там щось негадане… Сновидча логіка штовхає хлопця вперед, і знову він не встигає розважити, як слід. Нехай буде ратуша, справді, адже неодмінно треба йти — бо спинятися вже не випадає.

Добре хоч ніч, і перехожих на незвично темних вулицях негусто. Біжучи порожньою вулицею Божих Псів, хлопець наддає швидкості і, незважаючи ні на що довкіл, з розгону вписується чолом у вивіску якоїсь корчми. Звідки вона тут, цікаво? Дерев’яна, старезна на вигляд, та наче ж не було її тут ніколи… Хлопець підводиться й ошелешено тре чоло. Що це за надпис на ній? Reverte Stulte.^[13] Дуже гарно, та не спинятись же через таку дурницю!

Далі, далі, повз костьол і через площу Богословів… Тут, проте — дивна річ! — зненацька повно народу. Ще і вбраного чудно, ну та то, либонь, якийсь студентський театр, абощо… Пропхатися виходить непросто: нахаби регочуть у вічі, штовхають плечима, купчаться гуртами й колами, кидаючи в Луччин бік чи то прокльони, чи застороги… Abhinc! Abidum! I cessim!^[14] Та йому нема коли дослухатися до студентської маячні, і він вибирається на коротеньку вулицю Сінну і, зрештою, на Ринковуплощу.

Ратушна вежа підноситься темно й недвижно, малюючись гостроверхим проваллям на тлі нічного неба. І — ані поруху, ані полиску світла. Лука обходить вежу довкіл, смикає двері, зазирає в єдине ґратоване віконце. Анітелень. Вперше від виходу з Магістрату його торкає непевність, і він нерішуче озирається довкіл. Зненацька наче шум позаду — він рвучко обертається, відскакуючи вбік, і знов, як колись, ковзає на вичовганім камінні, щоб зразу ж і гупнути навкарачки, мало не торкнувшись носом бруківки. Дивно, але просто перед ним не камінь, але вбудована в брук плита литої бронзи з надписом, яким здавна вшановували будівничого. Там, проте — не ім’я. Але… але — що? QUID QUAERES НІС NON EST. Лука не може розібрати слів, але новим своїм сновидчим чуттям Лука розуміє — це важливо. Це уже не випадковість, це… Велька б сюди, справді, він би знайшов відповідний термін…

Зрештою з усієї сентенції хлопець вихоплює два слова «не» і «тут». Отже, того, що йому потрібно, тут нема? Ну, гаразд, нехай. Але в такому разі, де воно?

Несподівано й велично звіддалік лунає один-єдиний удар велетенського дзвону. Голос Блаженних, авжеж? То ось вона — відповідь, чи не так?

Лука підводиться, зачудований, захмелений розумінням. Йому мариться, певна річ, але в цьому маренні — своя правда, і нині він нізащо не схибить зі шляху. Головне тепер — не зволікати.

Отже, назад, і то бігцем. Сінна, Богословів, Сестринська, Підзамча… Вулиці та площі блимають повз, даючи дорогу, звільняючи шлях, лише з темних вікон та дверних пройм озираються на нього мерехтливо-світлі тіні, чиї обриси, старовинно-шляхетні — варто лише кинути погляд — соромливо блякнуть і вгрузають у туман.

Нарешті перед хлопцем мури Замку-на-Скелі, за якими малюються вигадливі обриси вартових веж та катедри. Звичайно ж, там нині зачинено, і штурмувати мури так само марно, як і в давнину. А втім, якщо навіть Чорний Дзвін на його боці… Лука видирається на високий під’їзд, звертає до бічної брами і, сягнувши її, притуляє до стулок долоні. Йому потрібно туди потрапити, йому конче необхідно бути там зараз, щоб не чинилося там, за мурами… Його знову починає бити пропасниця, лише тепер не від ляку, а від прикрої проволоки, неможливості діяти тут і зараз… Голова знов іде обертом, і на денці натуги прозирає примарна слабкість. Hi-ні-ні, лише не тепер…

І тут щось у дверях стиха тріскає. Не ймучи віри вухам, Лука натискає на стулки брами, і та повагом прочиняється.

Добре, нехай, значить, так мусить бути. Лука вступає на замковий двір і рвучко роззирається. Куди далі? Катедра? Королівські покої? Гвардійський корпус? Поки він гарячково розважує, назустріч йому із глибоких тіней при капличці виступає кілька тьмяних постатей. Ну так, звісно, невже він думав, що тут нема охорони? Втім, це не музейна варта, зовсім ні, і вони без зайвого слова відкривають стрілянину, але Лука вже на землі, за приступкою, і він знову діє швидше, вкладаючи в рух усю свою незужиту гарячку. Кілька секунд, хвилина, і він знов на подвір’ї сам, однак варто йому опустити зброю, як верткий мерехтливий світ, який так ревно лягав йому щойно під ноги, зненацька зраджує, тьмяніючи та відступаючи геть.

Лука насилу долає сходи і штовхає двері каплички. Тут владарює густа і лунка пітьма, лише срібне оздоблення образів зненацька відсвічує червоним. В очах тьмариться дедалі більше, і довкіл — жодної опори… «Умбра» небезпечна, він знав, але хто ж міг передбачити, що її дія, разом з його снагою спливе настільки швидко? Невже, дійшовши майже впритул, він так і не дістанеться осердя змови? Невже, попри власні жертви і власні здобутки, так і не зможе врятувати Тілію?

В цьому було навіть щось кумедне. Якби ж то лише стало сил розсміятись! Але їх не вистачає навіть на це.

* * *

Він і справді не мав наміру повертатись. Навіщо? Він мав зобов’язання лише перед Вітієм, та і ті були йому нав’язані замало не силоміць. Три роки… Цілих три роки того, що Явір назвав гниттям живцем, а насправді відчувалося як тоскна, безмежна байдужість, розігнати яку неможливо ніяк і нічим. Зараз, правда, у передчутті завершення поневірянь, йому несподівано легше, і навіть хочеться зупинитись, заплющити очі і вдихнути морозне повітря з далеким подихом смерекового диму. Колись дуже давно він любив цю пору — і запашний дим, і вологий відблиск ліхтарів на бруківці і навіть в’юнкий, облудний туман. Тепер все це важить не більше тіні, а однак добре, що є хоча б вона.

А ще — залишився подив, зачудування останнім власним вчинком. Навіщо він підкинув тому юному правдолюбові формуляр? Чого хотів досягти наостанку у такий дивний спосіб? Ну та зрештою, це уже теж неістотно.

Здається, він відійшов вже достатньо далеко. Досить. Нема чого тягнути далі.

Шляк, але що це таке? Позаду, там, де лишився Магістрат і всі його негаразди? Помилитись неможливо — стрілянина, і досить-таки хвацька, як на слух.

Невже ж це ніколи не припиниться, Господи?!

Йому зовсім не хочеться повертатись, але вишколене тіло чинить на свій розсуд, і ось уже — за рогом — порожня Канонічна, розсипаний бруківкою попіл та відчинені навстіж магістратські двері.

Він швидко підноситься нагору, аби з’ясувати, кого бракує і що за біда вигнала його на вулицю. Ну звісно ж, невгамовний інтерн зі своїм негаданим коханням… Побіг рятувати — невідомо, куди, невідомо, від кого; геніальне рішення, прийняте, авжеж, по зваженім розсуді. А проте, обсмикує себе Юр, чи він сам не вчинив би подібним чином, тоді, за старих часів? Та може, і вчинив би, хто зна…

Все це зрозуміло, і навіть логічно, і, може, навіть він сам, нехотячи, спонукав хлопця до дії… Однак, все ж таки, щось тут цій логіці суперечить. От хоча би — як це, питається, талановитий, але до пуття ще не стріляний інтерн, сам-один порішив двох inferi при магістратськім порозі? Проквестор чудово знав, що той на таке не спроможний — принаймні в нормальнім стані, а отже… Юрові не знадобилося навіть перевіряти кишені залишеного в конторі піджака — з кухні так густо повіяло млосним чадом, що він замало не заточився. «Умбра», ну звичайно. Певна річ. От іще шмат ідіота!

Він спинився в передпокої, не чуючи навіть, що йому втовкмачує збентежений Велько. Хіба його це нині обходить? Хіба він мусить нести відповідальність за всіх і кожного в цій триклятій конторі? Хіба не досить з нього, ні?

— Замкніть двері, — кинув лише, відпихаючи Велька з дороги.

Нехай. Нехай це буде востаннє. А як пощастить — ха! — йому не доведеться здійснювати задумане самотужки. А це вже легше, як не крути.

Але як тепер знайти того дурного Луку? Куди його понесло в його причмеленім стані? Ага, Велько казав ніби, що Клим якраз перед тим згадував ратушу, і хлопець міг би вибрати цей керунок. Значить, ратуша…

А хоча, чекайте, що це? Туман, звичний і ревний супутник, стелиться низько і відсвічує червоним, наче пролита на сніг кривавиця. Ах ти ж, холера! Скільки ж він вихлебтав тої «умбри»? Тепер не шукати зловмисників — тут би хлопця знайти, поки в ньому лишилася хоч би дрібка життєвої снаги!

Але відбиток лишився принаймні яскравий. Тут він проходив двічі — в бік Ринку і назад, тепер уже — до Замку-на-Скелі. Добре, тут не так і далеко. Слід іти. І то — мерщій.

Підзамча, під’їзд Замку, брама — відчинена, дивна річ! — подвір’я при капличці… Іще дві чи три купки золи, і червона мла, немов шумовиння, — ця сутичка, схоже, висмоктала з нього найбільше. Але де ж він тепер? Ані жаринки поза цим подвір’ям, значить, він повинен бути десь тут.

Але ні, ось іще сходи до каплички. Темно. Жодного просвітку.

Він обійшов тісну кімнату, ледь торкаючись пальцями стін. Згаслі свічки, тьмяні образи, щодалі густіші тіні… Якби хлопець справді був тут, то він би відчув — усім своїм клятим хижацьким чуттям живої душі поряд. Але ні, нікого, нікого тут нема.

Юр натрапив на нього, вже прямуючи до виходу, та і то, лише тому, що замало через нього не перечепився. Темна пляма, та й по тому. Невже він таки спізнився?

Він присів поряд, засвідчив пульс і подих — слабкі, але не в тім біда. Заплющивши ліве око, проквестор не побачив ані іскринки, а отже, Луччина аніма, так щедро розвіяна містом, уже йому не належить. Горган завмер на мить, намагаючись це усвідомити. Попри весь його досвід та фахову незворушність, якось усе це не вкладалося в голові. В хлопці було стільки жаги, стільки запалу, що, здавалося, ось-ось що-небудь займеться в його руках. Колись проквестор покликав його до контори саме за це — таким легше дається служба, та і решті легше ведеться поряд із ними. Навіть Юр, збайдужілий до всього на світі, почувався не те, щоби краще, але хоч би на крихту живіше.

Ну то що ж, він іще може повернути борги.

Зітхнувши, Юр сягнув за пазуху і видобув звідти нанизаний на шнурівку довгастий, наче крапля, червоний шкалик. Анімула. Чиясь, подарована йому, маленька душа. Її лишилося вже на денці, та на те, що він задумав, повинно вистачити.

* * *

Це пробудження нагадало йому ранки щойно по смерті батька — тоді, прокинувшись, він мовби з одної пітьми випадав у другу, й усвідомлення незворотності, пустки, збайдужіння спонукало скулитись у куточку, бажаючи пропасти зі світу. Ані брак освітлення, ані жорстке ложе нині не змусили його вчинити інакше, і він звично скрутився клубочком, тамуючи скавуління.

Зараз, проте, щось не вкладалось у скорботний загальник. Хтось був тут, поряд, і ця незбагненна присутність перешкоджала зосередитись на душевних муках. Лука спроквола розплющив око, та не відзначив там нічого втішного: лише темінь і її переливи — те саме назовні, що і всередині. Він тяжко зітхнув, замружуючись, і тут праворуч неначе щось ворухнулось.

— Краще би тобі прочуняти, хлопче, — тихо шурхнуло поруч. — Часу обмаль.

Знайомий голос… Але хіба це важить…

— Ану вставай давай! Розлігся тут! — гарикнуло гучніше.

І чого це хтось тут на нього гиркає? Ще й із такою холодною зневагою? А, ну то це ж наш добрий Горгона, хто ж іще… А не пішов би він деінде! Тут і без нього зле…

А втім… Чого це він тут? І власне, тут — це де?

Лука все ж таки подужав розплющити очі і роззирнутися. Ніч. Порожня ніби церква… чи то капличка… І якого біса?..

І тут нарешті останні події зринули в пам’яті, немов страховиддя з-під темного плеса. Поневіряння містом, якась маячня з говіркими примарами, гарячкова стрілянина тут, на подвір’ї… А потім він, не знати чому, просто вимкнувся, так і не дійшовши, куди слід було дійти. І що це з ним таке? І чому йому так погано?

— Що ста… сталося? — насилу вимовив він.

Тінь праворуч тихо чмихнула.

— Один тут кмітливець перебрав «умбри», вирушаючи на поміч дамі.

І звідколи він зробився такий єхидний? Шляк… і не скажеш же, що неправда… З «умброю» він і справді напартачив. Коди б знати, що її стане так ненадовго…

Зненацька з прикрих споминів вигулькнув лячний здогад — ті, що справді «перебрали умбри», переважно вже й не вставали, чекаючи, поки сумлінні магістратці завезуть їх до Веженця. Страх, як не дивно, трохи його підбадьорив. Відштовхнувшись ліктями, хлопець спробував припнутися до стіни, і тут щось блиснуло перед очима. Коротким червоним пунктиром.

— А це що за штука? — здивовано блимнув Лука, намацуючи маленького шкалика на мотузочці довкіл власної шиї.

Горган забарився на якусь мить. Але зрештою зволив відповісти.

— Анімула.

Лука труснув головою, яка тут-таки пішла обертом. Яка анімула? Навіщо? Це ж ніби для inferi призначено, хіба ні? То це що ж — скинулося панічно — це значить, що він перетворився на…

— Коли аніма згасає внаслідок вживання «умбри», — тим часом взявся пояснювати Горган, — її зрідка можна «роздмухати», немов гаряче вугілля. Зрідка — коли вчасно втрутитись і, звісно, коли є чим. Анімула — чи не єдиний безпечний засіб. І майже недоступний, з огляду на його походження.

Ну звісно… Лука пересмикнувся, згадавши відвідини притулку. Недоступний — і дякувати богу. Але звідки тоді…

— А ця, — він кивнув на шкалик, — звідки взялася? Чия вона?

Проквестор тоскно зітхнув.

— Моя.

Лука аж задихнувся від надміру розуміння, що гуркнуло на нього, наче позбавлена опори стеля. Ну звісно ж! Горганова лють і нечулість, гадюча його реакція і Морина сліпа бридливість… Це ж просто неймовірно! Виходить, Магістрат тримав на службі inferi!

Хлопець скосив око на свого страшного сусіда. Той сидів, дозвільно притулившись до стіни та навіть не позираючи в його бік. Начебто не квапиться нападати… Серце Луці закалатало, і, не помічене ним, запульсувало у шкалику червоне сяйво. Було страшно, Горган завжди його лякав… Але, менше з тим, треба ж дізнатись…

— А Вітій, — зважився Лука, — він знав?

Дивне якесь сичання у відповідь. Хлопець аж сахнувся, зрозумівши, що це той так сміється.

— Вітій сам змусив мене її взяти, — відказав проквестор.

— А… чому? — ошелешено відгукнувся хлопець.

Зненацька Горган стрімко обернувся до нього.

— Чи ти не засидівся тут, як гадаєш?

Лука скинувся, заскочений.

— Коли можеш іти, то давай, забирайся! — гримнув Горган. — Люди Маркуса тут недалеко і мусять невдовзі вийти змінити варту. Краще б тобі бути деінде, коли це станеться.

Ну так, логічно, але… Чому це Горган говорить лише про нього?

— А ви що, лишаєтесь? — ризикнув Лука. — Може, збираєтесь долучитися до згаданої компанії?

Проквестор смикнув вустами і відвернувся.

— Я, хлопче, — глухо промовив він, — вже ні до кого не зможу долучитися. Пам’ятаєш нашу останню зустріч із Шацьким?

Лука затримав подих, пригадуючи жахітне завершення тих відвідин. Позбавлений анімули, той просто сконав у них на руках. Але тут наче не так…

— Н-не схоже, — промимрив Лука.

— Ну так я ж не moribundi, — гмукнув проквестор. — Якийсь день у мене, може, і є. Але менше з тим. Давай ворушися.

Лука спробував підвестись. Насилу, але це йому вдалося. Підвестися — так, можливо, зробити кілька кроків, і навіть вийти за браму… Праглося іншого, та який з нього нині рятівник…

У розпачі він зиркнув на проквестора. Той і не ворухнувся. А все ж таки це дивовижно. Він, inferi, замість полювати на ближніх, поступився своєю анімулою заради іншого… А як подумати, то вже й не вперше — інакше як би то віджив уже майже спроваджений до «голуб’ятні» Франек? Певно, так воно й було — не дарма ж Горган тоді повернувся з підмуру хиткою ходою недужого…

Лука чув щось про схильність inferi до самогубств, але це вже щось більше, людськіше, чи що… Він весь цей час винуватив Гортана у всьому на світі, а виходить — дарма. То, може, хоч зараз варто від дати йому належне?

Лука рвучко зірвав із себе шнурівку зі шкаликом.

— Ось, тримайте, — буркнув він. — Я вже якось переб’юся.

Анімула гаряче сяйнула в його долоні, і Горган звів на нього млистий погляд. Спроквола всміхнувся.

Вогник між ними судомно блимнув. Потьмянів. І врешті остаточно згас.

— А. Ну от, — мовив проквестор. — А я все думав, на скільки її стане.

Наступної миті на подвір’ї пролунали голоси, й ось уже в капличці світло і гуркіт кроків, і хапливий цоркіт зведеної зброї. Горган не ворухнувся; не зрушив з місця і Лука — не було в тому жодного сенсу: їх було двоє немічних супроти пильного та меткого війська.

— Дочекалися, — сердито буркнув проквестор, і Лука був згоден — так, він згаяв ті кілька хвилин, що могли би його врятувати. Сьогодні, однак, він уже переступив через свій страх і розпач, аби повернути повагу до себе, і не мав нині наміру поступатися здобутком. Зрештою, він прийшов сюди з інакшою метою.

Спливло кілька секунд, та ворожа варта не квапилась їх порішити; вони чекали на щось, очевидячки, і невдовзі це щось оприявнилось: на порозі намалювалася карлувата постать, що в ній одразу ж Лука із душевним дрожем впізнав давнішнього larvati.

Його рухи були звично рвучкими і хижими, і хлопець без сумніву признав знайомця, однак варто йому було ступити в коло світла, як хлопець аж замружився в зневірі. Не дивно, що ніхто із них досі не викрив одержимця — так погано сполучався чепурний та літній пан з нищівним шаленством larvati. А однак якимось чином консуляр-супервізор Нічного Магістрату уособлював у собі цю неймовірну тотожність.

Проминувши войовничих підлеглих, Маркус Войцехівський підійшов до своїх безборонних колег, блимнув оком на Луку і просто-таки вп’явся вогнистим поглядом у проквестора. Та невловима іскра, що проскочила між ними тоді, за пам’ятних відвідин Магістрату, палала нині ярим полум’ям, не стримувана більше обачністю та удаваним самовладанням.

— Погано виглядаєш, проквесторе, — втішено відзначив Маркус. — Зносилася, авжеж, нарешті твоя крадена душа?

Горган не відповів. Таке було враження, що він дедалі менше розуміє, що діється довкола. Маркус нахилився, зазираючи йому в обличчя.

— Я давно уже міг би порішити тебе, як скаженого пса — і бігме, це б мене розважило! Але знаєш… Мене спиняла надія, що одного дня я розділю цю розвагу з нею.

Проквестор спроквола хитнув головою.

— Ти схибнувся, Наглядачу, — тихо промовив він. — Хіба Шацький був тобі вдячний за своє нове життя?

Лука затримав подих. Він, отже, мав-таки рацію! Маркус дійсно має намір відживити свою дочку! Але в який, власне, спосіб?

Войцехівський випростався і глянув зверхньо.

— З нею все буде інакше. Я дам їй силу того, хто звів це місто, і з нею Ненія житиме вповні.

Почувши таке, проквестор ошелешено блимнув, а тоді раптом смикнув вустами, мовби ховаючи посміх.

— Ну, коли так… Зроби їй подарунок.

Маркус зиркнув на нього скоса та, не відзначивши більше вияву почуттів, кивнув до своїх підручних.

— Заберіть у нього зброю і відпровадьте вниз.

Охоронці взялися знешкоджувати проквестора, і тоді нарешті Маркус уважніше зиркнув на Луку.

— То як же з тобою вчинити, хлопче? — замислено мовив він, і, попри приязну інтонацію, Лука здригнувся, настрашений. — Ти мені нині потрібен, як шпичак в кожусі… Як це не прикро, та доведеться нам, мабуть, з тобою прощатися…

Ну все, капці, з істеричним усміхом виснував Лука. Аж раптом Горган, якого охоронці щойно звели під руки, обернувся до Войцехівського.

— Глянь пильніше, Наглядачу.

Той стенув плечима і примружився. Він же теж носить лінзу, збагнув Лука. Але що ж, цікаво, він може в ньому розгледіти?

— О! — всміхнувся Маркус. — Це ж треба таке.

Що? Що треба? — занервував хлопець.

— А хлопчина у нас, виявляється, з flagrantes… У поганій формі, але, з того, що я бачу, швидко відновиться… — він обернувся до проквестора. — Але ж ти хитрий біс, Горгоно! Знав?

Той лише зневажливо смикнув плечима.

Лука розгублено перевів погляд з одного на іншого. Flagrantes? І що би це мусило значити?

— Ну звісно, — вдоволено кивнув Наглядач. — Вас же, inferi, завжди тягне до вогню… Гарна вечеря, еге ж?

Дарма Лука вважав, що проминув уже межу страху. Таке припущення змусило його смикнутися до зброї, викликавши одвітну реакцію охоронців.

— Та тшш… — мовив до нього Маркус. — Не шарпайся, хлопче. Мабуть, що знайдемо-таки тобі застосування. Ану як моя дівчинка прокинеться голодною? Якраз і придасться! Ви, — знов до підручних, — беріть цього звитяжця і теж ведіть донизу.

Із Луччиного пручання ніц не вийшло — він досі почувався недужим, тож попри всю його розпачливу шарпанину, скрутили його професійно швидко. Отже, вечеря, так? А хто підкинув цю блискучу ідею?

Горган не відповів на Луччин лютий погляд. Але ж гадюка! І це тоді, коли він ладен був уже пробачити йому колишнє! Дурень! — шпетив себе Лука, — кому пробачити — inferi?! Безжальному душогубу?!

Самоїдна лють леткою іскрою промчала вздовж хребта, і хлопець виструнчився в руках сторожі. Що той шаленець сказав? «Швидко відновиться»? Коли б і справді так! Тоді й побачимо, чи не тикнеться їм їхня «вечеря»!

Їх виштовхали надвір, і, назирцем за керівництвом, варта повела бранців в обхід катедри. Цікаво, куди власне прямує ворожа ватага? Маркус сказав «донизу». «Ad inferis» себто — якраз на часі…

Вони проминули подвір’я, пройшли повз відгороджену зону розкопок, і тут Луці вчувся дивний звук — мовби скрегіт каменя об камінь. Швидко роззирнувшись, він навіть встиг зловити натяк руху: водостоки катедри, виконані у формі дракончиків, дивилися нині в їхній бік. Лука насупився — досі мариться казна-що після тої дурної «умбри»… Горган, проте, також глянув на водостоки та, перехопивши Луччин погляд, смикнув кутиком вуст. Ще і збиткується, холерний, побіжно обурився Лука. Ну нехай, аби лишень йому перехопити службову зброю з червоними кулями — то вмить усе піде на лад!

Тим часом голова загону сягнула одної з капличок при зворотнім боці катедри. Найбільшої, до того ж… Та це ж королівська «крипта»! — встиг здивуватися Лука. Над входом майнула фігура прапороносця і надпис «Non omis moriar»… Мавзолей Адріана, пригадав собі хлопець. «Сила того, що звів це місто»… авжеж, про це і йшлося.

Зловивши світло ліхтарів, королівська крипта вибухла ясним сяйвом мармуру та срібних окладів. Лука ніколи сюди не заходив, тож мимохіть заозирався, вбираючи очима коштовні пишноти. Варта навіть мусила штурнути його в спину, щоб не барився, витріщаючись довкола.

Маркус поза тим підійшов до непримітної якоїсь плити у підлозі та звелів підручним її підняти. Ті знали вже нібито, про що мова, тож двоє з охоронців взялися за відкладене до пори знаряддя і хвацько відсунули плиту. З-під неї одразу ж сяйнуло притишене світло.

Як і слід було чекати, під плитою знайшовся хід донизу. Лука ніколи не чув про цей придаток до королівського склепу, та Маркус, очевидячки, мав свої джерела відомостей. Попід розкішною каплицею знайшлося інше приміщення — порожнє й просторе, з єдиною кам’яною домовиною посередині. Нині, однак, таємна крипта повнилася людом: Маркус і його варта, похмурий кремезний чолов’яга, метка дама з коротким волоссям і юна дівчина — зомліла чи мертва — на гладкій плиті домовини. Лука ледь не заточився, впізнавши її: бліда, без дрібки своєї неодмінної косметики, Тілія виглядала гарнішою навіть, ніж доти. Лука смикнувся до неї, тут-таки діставши штурхана по нирках; він заледве стримав зойк, зморгуючи сльози — звісно ж, із майбутньою вечерею ніхто тут панькатись не буде. Але навіщо їм Тілія? Що вони наміряються їй заподіяти?

Кивнувши вартовим звантажити бранців неподалік від зіпнутої на тринозі жаровні, Маркус обійшов плиту і вимогливо зиркнув на жінку.

— То як, Заміє, досить?

— Сильна дівчинка, — гмукнула дама. — На неї пішло більше «умбри», ніж ми намічали. Але сам поглянь — здається все, маємо готового до роботи moribundi.

Наглядач схвально кивнув, відповівши, але Лука не чув уже, що саме: у вухах йому загуркотіла кров, віщуючи нарешті розуміння лиходійського задуму. Як і у випадку з Шацьким — попередньою спробою — Маркусу потрібно було тіло-донор, яке мусило би прийняти дух, відкликаний з небуття. Для Явора зужили тіло його митецького товариша, Павла Закревського, для дочки ж Маркуса, очевидячки, підшукали дівчину, подібну за віком і, можливо, навіть зовні — не дарма ж проквестор сахнувся від неї, побачивши вперше.

Вони вже давно планували це, збагнув Лука. Замія Ольжич помітила її серед дітей у притулку, знайшла їй роботу, дала своє ім’я… Вони подбали про те, щоби Маркусова донька повернулась не на порожнє місце. Так, чудово, але все це значить фактичне зникнення самої Тілії!

Так само, як і Лука щойно, вона, нагодована «умброю», втратила свою життєву снагу, і ніхто — як то випало хлопцеві — не нагодиться нині «роздмухати» її душу, повернувши до життя.

Попри непривітних охоронців поряд, Лука знову шарпнувся підвестись, але нині його смикнув Горган, про якого хлопець вже й забув за своїм осібним лихом. Лука обурено зиркнув на нього, а проквестор невідь-чому заперечливо хитнув головою. До чого б це? — здивувався хлопець. Чи не байдуже Горгоні, що з ним станеться? Чи, може, він має з цього власний зиск?

Лука так і не дійшов прийнятного висновку; проквестор же кивнув на кремезного дядька при Маркусі — мовляв, стеж за подальшими діями. Довелося так і вчинити — однаково, путящого вибору в нього не було.

Дядько тим часом підійшов ближче до плити, допитливо поглянув на недвижне тіло.

— Наглядачу, — мовив він, — я хочу розуміти це як слід, якщо ми далі матимемо спільну справу. Душа вашої доньки, даруйте, записана на… оцій-от шматині?

Він кивнув на вправно вишитий напірник, що, згорнений, лежав коло Тілії. Маркус звернув на спільника лютий погляд.

— Майте повагу, Адасю — до тих речей хоча би, що досі не надаються до вашого розуміння. Це не запис душі — але її відбиток на предметі, що був для неї особливо важливим. Це мовби якір, до якого душа може повернутися. Де б вона не була.

Адам Кліш несхвально хитнув головою.

— Відьмацтво якесь… — промимрив він. — То ви кажете, як знищити оту важливу річ, то…

— Якщо це зробити поблизу щойно звільненого живого тіла, то якір зачепиться саме за нього, — нетерпляче підхопив Маркус.

— Чекайте, то так ми з вами просто дістанемо larvati…

Наглядач осудливо цикнув.

— Вам варто навчитися цінувати нюанси. Відбиток, залишений кимось із flagrantes має надмірну силу і здатен породити larvati. А проте такого роду відбиток здатен залишити кожен, навіть moribundi, і в цьому разі одержимості можна уникнути. Але годі теорії; ви ж бачили результати моїх дослідів за участі Шацького!

Чолов’яга, крекнувши, присів на краєчок домовини.

— Бачив, чого ж. От тільки Шацький чомусь не тішився тим результатам. Попри навіть новеньку анімулу.

Маркус випростався, враз якимось чином зробившись вищим та істотнішим.

— Я зроблю все місто її анімулою. А тепер, Адасю, геть. Ви мені заважаєте.

Голос Войцехівського забринів погрозою, і Кліш, дарма, що більший і дужчий, похапцем підвівся і відступив. Лука так само не міг відірвати від одержимця причарованого погляду — така була влада і пристрасть у цьому маленькому чоловічкові. Попри власну лють і страх, хлопець ладен був визнати нестямну велич його батьківської любові, що не знала ані розважності, ані обмежень.

— Карту, — кинув Маркус, і Замія подала йому пергаментний сувій.

Генеральний план Адріана, збагнув Лука. А Наглядач не похвалявся, говорячи про «все місто»! Хлопцеві пригадались слова Велька про потужність цього симулякра, про те, що за його допомогою можна було б знести Замок-на-Скелі. Але ж не про це нині йдеться, чи не так?

Маркус обережно заклав пергамент під накривку жаровні, і звідти майже відразу заструменів млосний сморід. Не зважаючи на це, Наглядач нахилився і приклав до отвору в накривці уже бачену хлопцем скляну лійку з червоним наконечником — майбутньою анімулою.

Жаровня здригнулася, зашипіла, чорний дим порснув врізнобіч, змусивши свідків дійства закахикати. «Теж ніби вбивство», — згадав Лука, і, попри те, що він ніколи особливо не вірив у ларів, серце йому закалатало. Адріан Раманте створив це місто, він наклав життям заради нього… То хіба варта його робота такого поводження?

Не схоже, щоби Маркус тим переймався. Вправно і швидко він закоркував шкалика, що нині тьмяно світився, скликаючи головний біль. Тоді, обережно взявши барвисту вишивку з плити, він зняв накривку та кинув шматину на гаряче вугілля.

Нова порція чаду затьмарила бачення, та попри те Лука завважив, як напружився досі байдужий проквестор. Маркус обернувся до дівчини на плиті та прикипів до неї спраглим поглядом.

Якусь мить не робилося нічого. А потім дівчина ворухнулася.

— Тату… — хрипко промовила вона. — Що зі мною?..

Маркус м’яко підвів голову дівчини і накинув шнурівку анімули на її шию.

— Чекай, сонечко… — лагідно мовив він. — Зараз буде краще…

Лука відвернуся, до крові прикусивши губу. Навіженцю таки вдався його задум, і Тілія нині втрачена для нього — незворотно і назавжди…

— Не… не треба… — кволо промовила Ненія.

І тут нарешті Лука не витримав. Відштовхнувши заскоченого охоронця, він звівся на ноги і рушив до плити.

Але Горган дістався її першим.

Тої ж миті отямилася сторожа, і Лука відчув, як холодна цівка торкнулася потилиці.

— Іще рух, і стріляю, — гаркнуло просто в вухо.

Проквестора ж перестрів Маркус, блискавично вихопивши зброю.

— Іще рух, і ти — купа попелу, — гримнув він.

— Ти чув її, — глухо вимовив Горган. — Вона цього не хоче.

Дівчина на плиті звелася на ліктях.

— Юр?!

Лука труснув головою, не вірячи тому, що виказував цей голос. Горган убив її, так? Чому ж тоді в її голосі радість?

Проквестор закляк, і Лука вперше побачив на його лиці свідчення справжньої, цілковито людської муки.

— Юре, — кволо проказала дівчина, — зупини його… Так не можна…

Горган обернувся до Маркуса і зустрів його погляд. І — дивна річ — одержимець відвів очі першим.

За хвильку, однак, Лука збагнув, що той зовсім не наміряється відступати. Нестямно усміхнувшись, він звів пістолета.

— Дивися, доню… — видихнув він. — Дивися, як здійсниться помста…

— Ні, тату, ні! — зойкнула дівчина.

Завадити Маркусу не встиг би ніхто. Але тої миті так і не згашена жаровня вибухнула, вивергнувши в повітря хмари чорного чаду, гаряче вугілля і горілі шматки пергаменту. Від вибуху здвигнулася всенька будова, і за одну довгу мить стіна, найближча до розриву, розкололася, сипнувши уламками, та зрештою впала, відкривши за собою латку темного неба.

Лука не знав, що так станеться, певна річ, але десь несвідомо був готовий до несподіванок. Отож, щойно гримнув вибух, він присів, одночасно вгативши ногою охоронцеві по гомілці, а тоді, крутнувся і з усього духу влупив йому ребром долоні по шиї. Той, хапнувши повітря, захитався, і хлопець відчайдушно вхопився за зброю, іще одним рвучким рухом висмикнувши її з рук охоронця.

Навколо уже лунали постріли, та — через чад та куряву — Лука не бачив, хто саме і в кого стріляє. Втім, навколо, окрім, може, дівчини на домовині, були самі вороги, і кожен із них вартий був смерті. Роззирнувшись, Лука почав стріляли по вертких темних постатях, намагаючись так само не лишатися на місці. Щось торкнуло його ззаду і, коротко зиркнувши через плече, хлопець побачив поплямованого згаром проквестора, який так само розпачливо шукав за ворогом; не змовляючись, вони стали спинами один до одного, стріляючи кожен у своєму керунку.

Їм щастило, і, попри перевагу у кількості, розгублений та вчаділий ворог посунув по переходу вгору, звідки знов чомусь долинули звуки пострілів; найближча до них постать, втім, рвонула до пролому у стіні.

— Маркус… — хрипко кинув Горган, рушаючи за ним.

Лука забарився лише на мить. Маркус небезпечний, але тим менше підстав відпускати його звідси.

Назирцем за проквестором Лука вибрався через розколину, опинившись якраз в археологічнім розкопі. В нього, однак, не було навіть часу роззирнутися, бо, щойно вони опинилися просто неба, як навколо вогненними ґедзями задзижчали кулі.

За останньої зустрічі — будучи у значно кращій формі, аніж нині, — вони з проквестором не спромоглися вполювати larvati. Чи можна їм сподіватися на це тепер? Навряд, розумів Лука, ховаючись за крихкими рештками фундамента. Він швидший і вправніший, і перевага несподіванки уже припинила діяти. Потрібно диво якесь…

І раптом постріли стихли.

Обережно, щомиті чекаючи якогось підступу, Лука визирнув зі свого сховку. Онде він, злочинний супервізор, стоїть неподалік, чітко малюючись проти білястого каміння катедри. Стоїть, не ворушачись… а наступної миті Лука збагнув, чому.

Туман, що клубочів понад землею, тепер здійнявся тугими стрічками, сплітаючи зі світлої мли високі, шляхетні постаті. Вельможі у пишнім вбранні, ченці у гостроверхих каптурах, барди зі своїм музичним знаряддям, крамарі і студенти… Їх було безліч, і коло білого марева навкруг Наглядача стиснулося, змусивши його відступити.

— Damnatus… — здійнявся примарний шепіт.

— Damnatus… — повторило відлуння.

— Damnatus… — забриніли дзвони.

Маркус, затуливши руками обличчя, опустився на коліна, і тої ж миті марево розвіялось.

Коли Лука із Горганом підійшли глянути ближче, Наглядач не міг уже звестися, дихаючи над силу та в безтямі смикаючи комір. Це просто серцевий напад, умовляв себе Лука, і не було ні туману, ані дзвонів…

Маркус захрипів надсадно, і його підборіддям заструменіла кров.

Судомно зітхнувшії, проквестор став біля нього навколішки, і Луку накрило хвилею млосного страху. Ну звісно ж, Горган — inferi, й анімула, що підтримувала його досі, щойно сьогодні була випита до денця… Але так же не можна! Цьому треба запобігти — це ж його робота, хіба ні?

Лука нерішуче звів зброю. Здається, там іще є набої…

— Consiste! — прошаруділо поруч.

Хлопець роззирнувся, однак не побачив нікого.

Горган тим часом нахилився до Наглядача, завмер на мить, а тоді якимось конвульсійним рухом відсмикнув себе від нього, дихаючи тяжко, наче загнаний кінь; навіть у тьмяному світлі місяця було видно, як його обличчям рясно юшить гарячкова вільга.

Лука торкнувся його плеча і простягнув руку. Той підкинув нестямний погляд, тоді, хитаючись, звівся.

— Іди… іди до неї, — спроквола мовив він.

— Що? — не зрозумів Лука.

— Тілія, — пояснив проквестор. — Ти — flagrantes, ти зможеш іще її повернути.

Не розуміючи до пуття, про що йдеться, Лука зреагував належним чином, а власне, зірвався на біг. Насправді, по розкопові не побігаєш, як слід, але принаймні швидке плазування він подужав, і вже за якусь хвилину Лука пірнув назад до вибитого вибухом проходу.

Там було темно — безладне бойовисько згасило ліхтарі — лише коло решток жаровні блякло світилося розсипане вугілля. Не було нікого — окрім тої, що невільно спричинила цю руїну, а нині лежала недвижно, полишена напризволяще.

Підійшовши впритул, Лука побачив, що тільки-но створена Маркусом анімула розсипалася на дрібні скельця, притрусивши сорочку дівчини червоним порохом. Шкалик, імовірно, спалахнув одночасно з жаровнею, знищений тією потугою, котрої прагнув Наглядач і котру не зумів упокорити.

Хлопець обережно змів дрібні скалки з одягу Тілії; якихось ушкоджень він не завважив, а попри те вона не ворушилась, хіба ледь чутним диханням виказуючи життя. Луці аж зайшлося серце, коли, дивлячись на дівчину, він пригадав її зухвалу посмішку, і її дитячу довіру, текілу на лаві і «манію в склянці»… Те, що з нею зробили, — це була така неймовірно дика кривда…

«Зможеш повернути», — сказав Горган, але що це значить? У нього немає анімули, але, якби міг, він би радо поділився власною душею.

М’яко підвівши Тілію за плечі, Лука пригорнув її до себе, так, що повільні поштовхи її серця, відлунювали у його власних грудях. Я не знаю, що я роблю, розпачливо думав він, але, будь ласка, будь ласка, нехай це допоможе…

Час для нього спинився, і все стороннє зникло. Десь згори чути було тупотіння та гучні голоси, а звіддаля ніби навіть загугоніла сирена; але він не зважав, дбаючи про ту лише, що була поряд, ловлячи її подих і боячись відпустити.

Це був важкий день і важка ніч, тож тепер, коли біганина та пальба були позаду, він заледве не засинав сидячки, однак рук не розтискав.

Навіть, коли дівчина нарешті ворухнулася, він не розімкнув обіймів.

— Луко, альо… — тихо мовила вона. — Може, відпустиш уже? Мені нема чим дихати…

І зненацька все знову стало, як слід.

Коли зі сходів спустилися Мора і Фелікс, а за ними протиснувся Велько, Лука з Тілією сиділи на домовині, тримаючись за руки та нестямно регочучи.

З’ява Магістрату перервала істерику, і тут нарешті Лука довідався, що за тупіт та сирени заважали йому заснути. Коли Горган, наче люта комета, вискочив з контори, у Клима урвався терпець, і він викликав з лікарні Фелікса. Удвох вони розшукали Лешека Чарного і той, дарма, що піднятий посеред глупої ночі, радо відгукнувся на пропозицію посприяти у затриманні вбивць. За лічені хвилини Чарний, що мав свояків у мерії, здійняв такий рейвах, що поліція підхопилася, немов попечена, і нині її силами, що зійшлися до Замку, можна було би виграти невеличку війну.

Коли стався вибух, вони якраз вирішували, звідки почати обшук замкових приміщень, тож Замія та Кліш із рештками охорони потрапили якраз на робочу нараду. Потішена таким подарунком, поліція радо їх зустріла, і нині Клим боронив бранців від надмірного завзяття Чарного. Решта ж Магістрату спішно подалася з’ясовувати причини і наслідки вибуху.

Лука, затинаючись, розповів про те, що відбулося, не зважаючи уже на присутність Тілії. Вона, зрештою, сама стала частиною справ Магістрату, і дана під «умброю» обітниця, очевидячки, вже її не стосувалася.

Хлопець плутано розповів про фінал їхньої сутички з Маркусом, не знаючи, примарилося йому чи ні оте млисте скупчення міських примар. Велько, проте, кивнув поважно, мовби і чекав на щось подібне. Мору ж зацікавило інше.

— А де по тому Горган подівся, ти не знаєш?

Лука підвів погляд і дотямив — так, попри те, що він був їхнім колегою, тепер проквестор належав до тих, кого слід було знайти і, щонайменше, затримати. Велько сумно хитнув головою, Фелікс насупився, але погляд Мори світився лютим завзяттям, і Лука збагнув, що вона не дозволить їм відступити. Вони замкнуть його на той останній день чи два, і там уже світить йому те саме, що і Шацькому, з невеликими, можливо, розбіжностями. Горган повинен був це розуміти, і дурний був би, коли б досі лишався у Замку.

— Можливо, досі тут… — припустив Лука. — Я піду гляну.

Стиснувши долоню Тілії, він звівся та попрямував до пролому.

— Маєш набої? — зі щирою турботою поцікавився Фелікс.

Лука, не дивлячись, кивнув.

У розкопі Горгана не було. Лука й не сподівався його там зустріти, тож, знайшовши зручне місце, він видерся на поверхню і роззирнувся. Праворуч катедра і поліцейське юрмління, отож навряд чи проквестор подався у той бік. Ліворуч — темні обриси житлових та службових корпусів, за ними — Картопляна Брама. Можна було би податися туди, але брама нині замкнена… Попереду — просвіт і вихід до тераси над мурами: відкрите місце, нема чого туди потикатися… Але якраз там, попри всяку логіку, виднілася темна фігура, що дозвільно простувала кудись уздовж замкових мурів.

Невідомо чому, але Лука навіть обурився з подібного глупства. Що це він, дурня клеїть? Чи, може, демонструє таким чином свою до них зневагу?

Роззирнувшись та не побачивши нікого поруч, хлопець припустив до тераси бігцем. Може, там який невідомий йому вихід? Чи, може, який придатний сховок?

Горган, проте, начебто не намірявся ні тікати, ані ховатися. Сягнувши тераси, Лука побачив, що той просто стоїть собі, притулившись до куртини та споглядає нічні краєвиди. Почувши Луччині кроки, він обернувся і насупився невдоволено.

— То вони тебе відіслали? Не могли кого кращого знайти?

Хлопець аж закляк з несподіванки.

— Ніхто мене не відсилав, — обурився він. — Я… я просто хотів був запитати дещо.

— Ну звісно, — буркнув Горган, повертаючись до милування містом. — Але перше скажи — з… з дівчиною твоєю все гаразд?

— Ага, — кивнув хлопець, так само припинаючись до замкових зубців. Краєвид і справді мав місце.

— Добре, — зітхнув проквестор. — Ну, то що тобі треба?

Лука забарився на мить, а тоді все ж таки не втримався — ну бо коли ж іще випаде нагода!

— Ви з Ненією… були, гм… були добре знайомі?

Горган пирхнув із якимось болісним гумором.

— О, певна річ. Ми мали намір побратися.

Лука заскочено завмер.

— Але… але чому ж тоді…

— Чому я стріляв? — Горган обернувся до нього, і відсвіт міських вогнів пофарбував половину його лиця в червоне, іншу залишивши в темряві. — Інакше вона би вбила мене. Inferi, які вже взяли чиєсь життя, більше не можуть спинитися.

Лука пригадав, як тяжко тому далася відмова від аніми Маркуса. Але він подужав себе, отже…

— А як так сталося, що ви, даруйте, е…

— Що я став inferi? — незворушно підхопив Горган. — Отак і сталося. Я не зміг пробачити собі її загибель.

— Але ж ви мусили!..

— Мусив. Але не повинен був.

Лука замружився. Навіть не хотілося думати, що би він сам зробив у подібних обставинах. О ні, не дай боже йому звідати такого вибору!

— А яким чином Вітій…?

Горган зітхнув.

— Та Вітій теж не повинен був так чинити. Його дружина була moribundi, і, попри свою ненависть до виробників анімул, він, замість знищити, потай зберіг одну для неї. Але вона відмовилась.

Лука смикнув плечима. Власне, жити, знаючи, що твоє життя куплене смертю дитини… Дуже весело.

— І тоді Вітій віддав її вам, — виснував він по роздумі.

— Віддав. Ну так, — кивнув Горган. — Радше, переконав узяти. Уже тоді він бачив, що в місті діється щось дивне. І я був йому потрібен.

Що ж, тут принаймні Вітій не схибив. Коли б не Горган, капці Магістрату настали би значно швидше.

— Вітій знав? Про наміри Маркуса?

Проквестор гмукнув.

— Ну, скажімо, мав підозри.

Так, ну нехай. Йому однаково уже не дорікнеш. Але цікаво інше…

— І як воно? В сенсі, жити з анімулою?

Горган обернувся до нього одним рвучким рухом.

— «Жити»? — ядуче перепитав він. — Про що це ти?

Лука відвернувся. Не слід було, мабуть, зачіпати цієї теми.

— Ну годі, — кинув проквестор, — давай, роби свою роботу.

Хлопець підкинув на нього розпачливий погляд.

— Ви певні?

— А які в мене варіанти? — дошкульно розсміявся Горган. — За якийсь час або мене замкнуть у карцері, або я не втерплю та заб’ю когось у темнім завулку. Краще би до того не дійшло, хлопче. Давай, зроби мені послугу. Маєш набої?

Лука дістав зброю і перевірив запас. Повільно скинув запобіжник. Підніс пістолета на рівень очей. І тоді, водночас немовби заслабнувши, опустив руки.

— А. Не можеш, — спостеріг проквестор. — Ну то… Запам’ятай це відчуття. Тепер ти засвоїв найголовніше.

Перш ніж хлопець встиг відзначити його блискавичний рух, він вихопив власну зброю, і, зразу ж, несподівано гучно, у замковій тиші гримнув постріл.

Це було не так, як Луці траплялося бачити раніше. Не було ані вибуху, ані чорної золи. Тільки спалах сліпучих іскор, неначе феєрверк.

І вже за мить порух вітру розвіює їх над чорного проти досвітнього неба гребінкою дракувських дахів.

POST SCRIPTUM

— А тепер, шановні гості… Ой, тьху, холерні, — реготнув Велько. — Зовсім мене забембали! Коротше, дивився, Луко, ось цейчудовий питецький заклад, який ніхто, крім мене, тобі не покаже.

Лука звів погляд на старезну дерев’яну вивіску, на якій готичною насічкою писало «Ignis et Aqua». Вогонь і вода, себто два начала, які вкупі давали дим та «вогненну воду» — незмінний предмет прагнень вечірніх гульвіс. Велько, проте, вів його сюди не за цим.

— Зверни увагу на завсідників, — тихцем порадив архіваріус, щойно вони вступили до корчми.

Справді, тутешній люд вартий був осібної уваги: середнього віку й старші чоловіки та дами, з очима ясними, наче блищики, вбрані так мальовничо, що починав брати сумнів щодо того, яке, власне, століття надворі.

— Вони тут всі, здебільшого, прихильники старовини, — пояснив Велько. — Цілком ненормальні. Але, бува, приносять на продаж чи обмін справді цікаві речі. Як антикваріат, вони, переважно, ніц не варті, але для мого архіву я тут вибрав уже не одного доброго симулякра.

Лука усміхнувся.

— Не попускає вас, еге ж?

Велько невиразно гмукнув.

— Ходи, замовимо щось. Тут, як не дивно, цілком прийнятний мід та морав’янка.

Велько мав рацію. Ну та, зрештою, архів — архівом, а він би не спинявся тут, коли б у «Вогні з водою» наливали абищо.

— Ну, то які в тебе новини? — спрагло відсьорбнувши медового питва, поцікавився він.

— Ой, та то такі новини… — відмахнувся Лука мимохіть, проте, починаючи щиритись. — Знову Франек приїздив, так ми із Ті заледве його випхали. Він же тепер у нас — зірка, і ніяк не може збагнути, що його цілодобові концерти — то не дармова розкіш, а безсоння та люті сусіди. Але він кумедний, та і «Голіардам» він, здається, до серця припав. Що ще?.. Ну, я думаю, може, до Університету податись — ну, на заочний. Треба ж іще колись на харч заробляти…

Велько зиркнув на нього понад бурштиновим сяйвом меду в келишку.

— А що б ти сказав на пропозицію повернутись?

— Повернутись — куди? — кліпнув очима Лука.

Нічний Магістрат, водночас позбавлений керівництва, якось непомітно втратив офіційний статус і, як наслідок, можливість діяти в межах закону. Його співробітники розійшлися, хто куди, і Лука, пригнічений останніми пригодами, відчув від того зрадливу якусь полегкість.

Хоча щось і муляло, не завершене мовби, як слід.

— Фелікс із Морою мали довгі перемовини з міською владою, — тим часом повідомив Велько. — Ти ж розумієш, із нашим розпуском проблема не зникла. За останні місяці було кілька прикрих інцидентів — здебільшого зі стихійними inferi, тож Фелікс певен, що невдовзі буде позитивна відповідь. Ми всі на це чекаємо, а Мар’ян, той взагалі замало не замешкав попід конторою… Ми потрібні місту, Лука. І ти, межи нас, можливо, потрібен найбільше.

Хлопець зітхнув, посупившись.

— Я не знаю, Теззі. Всі ці таємниці довкола Магістрату — довкола і всередині… Погодьтеся: ми знищили себе самі і саме тим, що пильнували кожен — якісь свої потайні негаразди. Якщо це й надалі так триватиме, то від нашої контори буде більше шкоди, ніж користі.

Велько кивнув, відвівши погляд.

— Маєш рацію. Багато чого потрібно буде змінити. Але місто…

— Та звідки вам відомо, чого хоче ваше місто? — вибухнув Лука.

Архіваріус на те лише примарно всміхнувся.

— В мене є… джерела. Я і привів тебе сюди, аби дещо тобі показати.

Лука нашорошився.

— Що саме?

— Не так зразу, — відмахнувся Велько. Коли ми домовлялися про зустріч, ти сказав, що маєш до мене питання.

— А, так! Зараз! — пригадав Лука, сягаючи по зошити у власній сумці.

То були батькові папери, акуратно зшиті в пузатих чорних папках. Пожовклий папір із чорнильними ляпками, дрібне, ліворуч похилене письмо… Все тут було знайомим від малечку. Все, крім одного.

— Погляньте, — запропонував Лука, передаючи папери Валькові. — Та правим оком погляньте — я ж бачу, що ви і досі вбираєте лінзу!

Теззі гмукнув і примружився. Лука знав, що він повинен там розгледіти: бачені крізь червону лінзу, під чорнильними рядками бігли інші — звивисті та нечіткі, але цілком видні слова.

— «Проаналізувавши ті вияви людської діяльності, які мій шановний опонент називає „некрофілією“, — звівши брови, почав читати Велько, — я дійшов висновку, що він оминає увагою важливу властивість людської свідомості — своєю вірою наділяти неживе життям: так, зокрема, виникли уявлення про богів стихій, духів предків тощо. Я певен, що у царині людської свідомості владарює не любов до смерті, але прагнення поширити своє буття на весь матеріальний світ. Відтак, для тих, кому це насправді вдалося, мертвого не існує».

Архіваріус відклав папери і звів на Луку променистий погляд.

— Значить, він все ж таки дописав свою роботу… — захоплено мовив він.

— Ну, не знаю, чи дописав, — гмукнув Лука. — Хіба, може, мріяв про це…

— Однаково! — мовив Велько. — Але ж ти тепер бачиш, які тут відкриваються можливості! Втрачені вірші, загублені теореми, ненаписана музика… Та бозна, що ще!

— Ну так, — зітхнув хлопець, складаючи зошити. — Лише б не спало кому на гадку зужити ці можливості в якості енергетичного коктейлю чи навіть просто пального…

— Це ти про карту? — здогадався Велько.

Лука кивнув.

— Подумати лишень, злощасний архітектор стільки часу працював над тим планом, він вклав у нього все, що мав… І, коли вірити у ваших ларів, міг би ще навідатись до нас, аби глянути, як тут його творіння… А ті навіжені взяли і знищили таку коштовну річ!

Йому справді було прикро. Він уявляв собі роботу батька — роки кропіткої писанини, — знищену одним порухом, і його тут-таки охоплював праведний гнів.

— Ну, я би так не переймався через те, — химерно якось мовив Велько, позираючи кудись поза Луччиним плечем. — Все ж таки, план — то лише папірчина. Якби він хотів повернутися, до його послуг завжди був би оригінал — той, котрий з каменю…

Не витримавши, Лука обернувся, аби дізнатися, що ж саме того зацікавило. Позаду них за широким розкидом газети сидів сухорлявий чоловік з в’юнкою гривою чорного, ледь полініяного сивиною волосся. Якраз тепер він відклав газету і кинув на стільницю гроші за келишок коньяку та горнятко еспресо.

Тоді, помітивши, що став зненацька об’єктом уваги своїх сусідів, він приязно кивнув Луці та привітався із Вельком. Не затримуючись більше, чоловік попрямував надвір, де якраз починала сіятись легка весняна мжичка. Над вхідними дверима мелодійно теленькнув дзвоник.

— І хто це був? — здивувався Лука.

— Один тут завсідник, — усміхнено відказав архіваріус. — Старий знайомець. Його звати Адріан.

Примітки

1

Сікінніда (лат.) — комічний танок, що виконувався під час давньоримської поховальної ходи.

(обратно)

2

Похвальна промова на честь покійного, частина давньоримської поховальної церемонії.

(обратно)

3

Дев’ятидення (лат.).

(обратно)

4

Життя — це сон (лат.).

(обратно)

5

Вкрита тінню та серпанком, ти мене катуєш… (лат.)

(обратно)

6

Привіт, друже, чи тебе я бачу? (лат.)

(обратно)

7

Навряд чи (лат.).

(обратно)

8

Доброго здоров’я (лат.).

(обратно)

9

Подібної речі (лат.).

(обратно)

10

Подоба, образ (лат.).

(обратно)

11

Базікало (лат.).

(обратно)

12

Нехай Бог буде з вами //Із духом твоїм (лат.) — звернення і відповідь, вживані під час католицької меси.

(обратно)

13

Вертайся, дурню (лат.).

(обратно)

14

Іди звідси! Геть! Іди назад! (лат.).

(обратно)
(обратно)

Оглавление

SICINNIUM[1]

LAUDATIO.[2] PARS І

SICINNIUM

LAUDATIO. PARS II

SICINNIUM

LAUDATIO. PARS III

SICINNIUM

LAUDATIO. PARS IV

SICINNIUM

LAUDATIO. PARS V

SICINNIUM

LAUDATIO. PARS VI

SICINNIUM

LAUDATIO. PARS VII

SICINNIUM

LAUDATIO. PARS VIII

SICINNIUM

LAUDATIO. PARS IX

POST SCRIPTUM

*** Примечания ***