Червоногрудка [Ю Несбьо] (fb2) читать онлайн

Ю Несбьо ЧЕРВОНОГРУДКА

Та помалу-малу вона набралася сміливості, підлетіла просто до страдника і вирвала дзьобом один із шипів, що впилися в його чоло.

У цей час на її шийку впала крапля крові розіпнутого. Вона швидко розтеклася, забарвивши собою все ніжне пір’ячко на шийці та грудях пташки.

Розіпнутий розплющив очі й шепнув Червоногрудці: «Як нагороду за своє милосердя ти дістала те, про що мріяло твоє плем’я відтоді, відколи світ світом».

Френк Міллер. Бетмен, людина-кажан

ЧАСТИНА ПЕРША З ПОРОХУ

ЕПІЗОД 1

Переїзд поблизу мосту Алнабрю, 1 листопада 1999 року

Сіра пташина то зникала, то знов з’являлася в полі зору Харрі. Він тарабанив пальцями по керму. Як повільно плине час… Учора хтось по телевізору розповідав, як повільно може минати час. Зараз він саме такий. Ніби новорічної ночі перед тим, як проб’є дванадцята. Чи на електричному стільці — перед тим, як повернеться рубильник.

Він затарабанив сильніше.

їхнє авто стояло на відкритому майданчику за квитковою касою на переїзді. Елен збільшила гучність автомагнітоли. У голосі репортера бриніла благоговійна урочистість:

— Літак приземлився п’ятдесят хвилин тому, і рівно о шостій годині тридцять вісім хвилин президент зійшов на норвезьку землю. Його вітав голова комуни Євнакер. Тут, в Осло, чудова осіння погода, сприятливе норвезьке тло для цих перемовин. Давайте ще раз послухаємо, що сказав президент журналістам півгодини тому.

Це повторювали вже втретє. Харрі знов уявив собі натовп волаючих журналістів, що лізуть за загорожу. А по інший бік загорожі — людей у сірому, які не надто завдавали собі клопоту приховувати, що вони секретні агенти, у відповідь на питання тільки знизуючи плечима. Ці сканують поглядом натовп, вдесяте перевіряють, чи тримається у вусі динамік, — знов оглядають натовп — поправляють чорні окуляри — сканують натовп — на кілька секунд затримуються поглядом на фотографі з камерою, в якої надто довгий об’єктив, — сканують далі — всоте перевіряють динамік у вусі. Хтось промовляє вітання по-англійськи, тиша, потріскує мікрофон.

— First let те say I’m delighted to be here^[1]… — вчетверте сказав президент з виразною хрипкою американською вимовою.

— Я читала, один відомий американський психолог виявив у президента роздвоєння особистості, — сказала Елен.

— Роздвоєння особистості?

— Роздвоєння особистості. Як в історії з лікарем Джекіллом та містером Хайдом. Цей психолог пише, що звичайне єство президента навіть не підозрювало про те, що друге його єство, хтива тварюка, вступало в статеві зносини з усіма цими жінками. І тому Верховний суд не може судити його за те, що він брехав про це під присягою.

— Жах, — сказав на те Харрі, провівши поглядом вертоліт, що пролітав над ними.

По радіо хтось запитував по-англійськи з норвезьким акцентом:

— Пане президенте, це ваш перший візит до Норвегії за другий президентський термін. Що ви відчуваєте?

Пауза.

— Дуже приємно побувати тут знову. Але я вважаю набагато важливішим те, що тут можуть зустрітися глава держави Ізраїль та лідер палестинського народу. Це ключ до…

— Чи запам’ятався вам перший візит сюди, пане президенте?

— Звичайно. Я сподіваюся, що на сьогоднішніх перемовинах ми зможемо…

— Яке значення Осло й Норвегії для справи миру в усьому світі, пане президенте?

— Норвегія відіграла важливу роль.

Голос без норвезького акценту:

— Пане президенте, ви вважаєте, що реально досягти конкретних результатів?

Тут запис уривався, далі вів голос зі студії:

— Отже, ви чули. Президент вважає, що Норвегія відіграє вирішальну роль для… е-е-е… досягнення миру на Близькому Сході. Зараз президент вирушає до…

Харрі важко зітхнув і вимкнув радіо.

— Що відбувається з країною, Елен?

Дівчина знизала плечима.

«Проходять пункт двадцять сім», — долинуло з рації на приладовій панелі.

Він поглянув на Елен:

— На постах усе гаразд?

Вона кивнула.

— Отже, все, як і раніше, — сказав він.

Вона підвела очі до неба. Він сказав це вже разів п’ятдесят відтоді, як кортеж виїхав з Ґардермуєна. Звідти, де стояло їхнє авто, виднілося порожнє шосе, що простяглося від переїзду на північ, на Трустерюд та Фурусет. Сигнальна лампочка на даху ліниво оберталася. Харрі опустив скло і простягнув руку — змахнути блякло-жовтий листок, що попав під склоочисник.

— Поглянь, червоногрудка, — сказала Елен, показуючи кудись. — Рідкісна пташка для такої пізньої осені.

— Де?

— Там. На даху каси.

Харрі висунувся в переднє вікно:

— Справді? То це червоногрудка?

— Авжеж, червоногрудка, або вільшанка. Хоча, гадаю, ти не відрізнив би її від снігура, так?

— Звісно. — Харрі затулив очі від сонця. Зір падає, чи що?

— Червоногрудка — рідкісний птах, — сказала Елен, загвинчуючи корок у термосі.

— Не сумніваюся, — сказав Харрі.

— Дев’яносто відсотків відлітають на південь, але є такі, що ризикують залишитися.

— На взір цієї?

Знову голос по рації:

«Центр, я шістдесят другий. Невідомий автомобіль стоїть край дороги за сто метрів від повороту на Льоренскуґ».

Відповідь Центру — низький голос, гаркава берґенська вимова:

— Почекайте, шістдесят другий. Перевіряємо.

Тиша.

— А туалети ви перевірили? — запитав Харрі, киваючи на автозаправку «ESSO».

— Так. На заправці нікого немає, навіть персоналу. Тільки начальник. Його ми замкнули в конторі.

— Квиткові каси теж?

— Перевірили. Заспокойся, Харрі, всі ключові пункти в порядку. Отож, кажу, ті, що залишаються, сподіваються на теплу зиму, розумієш? Інколи їм щастить, але якщо вони помиляться, то неодмінно загинуть. Ти, напевно, думаєш, чому б їм про всяк випадок не відлетіти на південь. А, може, їм просто ліньки відлітати?

У дзеркалі Харрі спостерігав охоронців обабіч залізничного мосту. У чорному, при шоломах і автоматах «МП-5» на грудях. Навіть звідси в їхніх жестах було помітно напруженість.

— Штука в тому, що, раптом зима випаде тепла, вони встигнуть вибрати краще місце для гнізда раніше, ніж решта повернуться додому, — розповідала Елен, намагаючись запхнути термос у сумку, що й так була повнісінька. — Усвідомлений ризик, розумієш? Програвся до цурки або взяв джек-пот. Ти сам вирішуєш. Ризикувати чи ні. Ризикнеш — і можеш якось уночі задубіти на гілляці, гепнутися на землю і не відтанути до весни. А злякаєшся — і залишишся без даху над головою, коли повернешся. Ті самісінькі вічні дилеми, з якими й ми раз у раз стикаємося.

— Ти вдягнула бронежилет?

Елен мовчки подивилася на шосе і тихо похитала головою.

— Так чи ні?

Замість відповіді вона постукала кісточками пальців по грудях.

— Полегшений, чи що?

Вона кивнула.

— Хай йому чорт, Елен! Я наказав надіти бронежилета, а не майки з Міккі Маусом!

— Ти знаєш, що тут носять секретні агенти?

— Зараз угадаю. Полегшені бронежилета?

— Точно.

— А ти знаєш, хто я такий?

— Зараз угадаю. Секретний агент?

— Точно.

Вона розсміялася. Він теж усміхнувся. Знову затріщала рація:

«Шістдесят другий, я Центр. Служба безпеки говорить, що це їхній автомобіль стоїть біля повороту на Льоренскуґ».

«Я шістдесят другий. Вас зрозумів».

— От бачиш, — сказав Харрі, досадливо ляснувши по керму. — Ніякогісінької тобі злагодженості. Завжди одне й те саме — хто в ліс, а хто по дрова. Чому там стовбичить їхня машина, а ми про це не знаємо? Га?

— Перевіряють, як ми працюємо, — сказала Елен.

— Так, як вони нас проінструктували.

— Від тебе однаково мало що залежить, тож угамуйся і не ремствуй, — сказала вона, — і не тарабань по керму.

Пальці Харрі слухняно стислися в кулак. Він важко зітхнув:

— Так, так, так…

Він перевірив, чи на місці табельний револьвер, шестизарядний «Сміт-Вессон» 38-го калібру. На поясі ще дві запасні обойми, по шість патронів у кожній. Він поплескав по револьверу й пригадав, що в нього закінчується ліцензія на носіння зброї. Мабуть, зір таки справді гіршає, адже взимку після закінчення курсів він не здав залік зі стрільби. Взагалі, нічого особливого, але з ним таке вперше, і це дуже прикро. Звичайно, найпростіше для нього було б узяти й перездати, іноді стрільбу здавали по чотири, п’ять разів, та Харрі під різними приводами чомусь усе зволікав.

Знову тріск у рації: «Пункт двадцять вісім пройдено».

— Це був передостанній пункт в окрузі Румеріке, — сказав Харрі. — Наступний пункт буде Каріхьоуґен, а далі — наші.

— Чом би їм не робити як раніше: просто говорити, де зараз кортеж? І хто тільки видумав ці безглузді номери? — невдоволено спроквола мовила Елен.

— Здогадайся.

— Секретні агенти! — відповіли обоє разом і розсміялися.

«Пункт двадцять дев’ять пройдено».

Харрі поглянув на годинник:

— Отже, вони будуть тут за три хвилини. Я настроюю рацію на поліцейський округ Осло. Перевір усе ще раз.

Рація засвистіла, завищала, та Елен заплющила очі й зосереджено вслухалася в підтвердження, що надходили по черзі. Потім зняла навушники.

— Все на місці, все працює.

— Спасибі. Надягни шолом.

— Справді? Вважаєш, треба?

— Ти чула, що я сказав?!

— Сам надягай свого шолома!

— Він надто маленький.

Інший голос: «Пункт один пройдено».

— Чорт, іноді ти поводишся як повний… непрофесіонал. — Елен надягла шолом, застібнула ремінь під підборіддям і поглянула в дзеркало.

— Авжеж, і я тебе люблю, — відповів Харрі, розглядаючи дорогу в бінокль. — Я їх бачу.

На вершині пагорба щось зблиснуло. Харрі побачив тільки перший автомобіль у колоні, але він знав склад кортежу: шість мотоциклів зі спеціально навченими поліцейськими з норвезького ескортного відділення, два норвезьких автомобілі ескорту, автомобіль норвезької служби безпеки, два автомобілі американської служби безпеки типу «Кадилак», в одному з яких президент. У якому — ніхто не знає. Чи, можливо, він сидить в обох, думав Харрі. Один для Джекілла, інший для Хайда. А за ними — більші автомобілі: «швидка допомога», «Зв’язок» та кілька автівок секретної служби.

— Усе гаразд. — Харрі повільно водив біноклем то в один, то в другий бік. Повітря над асфальтом тремтіло навіть цього прохолодного листопадового ранку.

Елен уже розрізняла обриси першого автомобіля. За півхвилини вони дістануться до переїзду, і роботу буде наполовину виконано, а коли ці самі автомобілі через два дні проїдуть переїзд у зворотному напрямі, вони з Харрі зможуть нарешті повернутися до своєї звичайної поліцейської роботи. Вона вважала за краще мати справу з трупами у відділі вбивств, ніж схоплюватися о третій ночі й гибіти в холодному «Вольво» поруч із нервованим Харрі, якого вочевидь обтяжувала покладена на нього відповідальність.

У машині тихо, якщо не зважати на сопіння Харрі. Елен перевірила, чи світяться індикатори рацій. Колона наближалася до підніжжя пагорба. Елен надумалася після роботи піти до «Спраги» й нахлистатися. Вона там запримітила хлопця — смоляні кучері, карі очі й погляд такий… небезпечний. Худорлявий. Інтелектуал, богема. Можливо…

— Якого біс…

Харрі вже схопив мікрофон:

— Людина в третьому зліва вікні квиткової каси. Хто-небудь може сказати, хто це?

У відповідь — тільки мовчазне потріскування з рації. Елен швидким поглядом слизнула уздовж ряду квиткових кас. Ось він! Крізь темне скло віконця касира вона побачила чоловічу спину — всього за сорок — п’ятдесят метрів від них. Супроти світла чітко вимальовувався його профіль. Над плечем виднівся ствол з прицілом.

— Зброя! — скрикнула Елен. — У нього кулемет!

— Чорт! — Харрі ногою відчинив дверцята і, відштовхнувшись обома руками, вискочив з машини. Елен спостерігала автоколону в бінокль. Залишалося всього декілька сот метрів. Харрі знову зазирнув до машини, в руках у нього вже був револьвер.

— Це не може бути хтось із наших. Але можливо, він із секретної служби, — сказав він. — Зв’яжися з Центром.

— Харрі…

— Я сказав! Посигналиш мені, якщо це хтось з їхніх хлопців.

Харрі кинувся до квиткової каси, до цієї спини в плащі. Здається, у нього автомат «Узі». Вологе ранкове повітря ніби вогнем обпалювало легені.

— Поліція! — гукав Харрі. — Police!

Жодної реакції. Товсте скло добре захищає приміщення від вуличного шуму. Тепер незнайомець повернув голову у бік кортежу, і Харрі побачив темні окуляри «Рей Бен». Секретна служба. Або той, хто прагне виглядати як агент секретної служби.

Залишалося двадцять метрів.

Як він потрапив усередину, в замкнуту касу, якщо він не секретний агент? Чорт! Харрі вже чув наближення мотоциклів. Бігти далі чи ні?

Він зняв пістолет із запобіжника й почав прицілюватися, все ще сподіваючись, що автомобільний сигнал от-от розітне тишу цього дивного ранку на відлюдній дорозі, в цьому місці, від якого Харрі хотілося б бути зараз якнайдалі. Інструкція була зрозуміла, але він не міг позбутися думок:

«Полегшений бронежилет. Ніякої злагодженості. Стріляй, це не твоя вина. А може, в нього є родина?»

Кортеж швидко наближався, він був уже перед квитковою касою. Ще дві секунди — і «Кадиллаки» порівняються з нею. Краєм лівого ока він помітив рух: маленька пташка злетіла з даху.

«Робити ставку чи не робити… вічні дилеми».

Він подумав про низький викот бронежилета й прицілився на півдюйма нижче. Усе потонуло в ревінні мотоциклів.

ЕПІЗОД 2

Осло, вівторок, 5 жовтня 1999 року

— Справді, це так. Це і є велика зрада, — сказав гладко поголений чоловік і подивився в рукопис. Голова, брови, мускулясті передпліччя і навіть дужі руки, якими він учепився в трибуну, — все було чисто виголене. — Після тисяча дев’ятсот сорок п’ятого влада перейшла до рук ворогів націонал-соціалізму. Вони розвивали і впроваджували в життя свої демократичні та економічні засади. Як наслідок, на землі жодного дня не минає без кровопролиття. Навіть тут, у Європі, ми пережили війну й геноцид. А в країнах третього світу голодують і вмирають мільйони, і Європі загрожує масова імміграція — отже, хаос, бідність та боротьба за виживання.

Він замовк і обвів поглядом аудиторію. У приміщенні панувала цілковита тиша. Тільки хтось на лаві позаду обережно заплескав у долоні. Коли чоловік провадив далі свою полум’яну промову, під мікрофоном заблимала червона лампочка — це означало: звуки записуються на магнітофон зі спотворенням.

— Уже не за горами щасливе безтурботне життя і той день, коли ми зможемо пишатися собою і нашим суспільством. Війна, економічна чи екологічна катастрофа — і вся ця система законів і правил, які перетворювали найвідважніших на простих споживачів, миттю впаде. Якось велика зрада вже сталася дев’ятого квітня сорокового року, коли наші так звані лідери нації втекли від ворогів задля порятунку власної шкури. І при цьому прихопили золотий запас, щоб забезпечити собі життя в лондонських люксах. Тепер ворог знову тут. І ті, хто мусить захищати наші інтереси, знову зрадили нас. Вони дозволяють ворогам будувати мечеті посеред наших міст, вони дозволяють їм грабувати наших старих і змішувати свою брудну кров з нашою. І наш святий обов’язок норвежців — захистити свою расу й знищити зрадників.

Він перегорнув сторінку, але в президії кашлянули, він зупинився й підвів погляд.

— Дякую, гадаю, ми почули достатньо, — сказав суддя і поглянув поверх окулярів. — Чи є в обвинувачення питання до підсудного?

Скісні сонячні промені, проникаючи до зали 17-го міського суду Осло, створювали над голомозою головою ілюзію німба. Підсудний був вбраний у білу сорочку з вузькою краваткою, яку йому, судячи з усього, порадив надягти його адвокат, Юхан Крун, що сидів зараз, відкинувшись назад, і нервово вертів у пальцях ручку. Круну все це дуже не подобалося. Йому не подобався напрям, у якому тепер скеровувалися каверзні запитання обвинувачення, не подобалося, як відверто його підзахисний Сверре Ульсен говорив про свою програму, і те, що Ульсен вважав за потрібне засукати рукави сорочки і зараз члени суду могли бачити татуювання у вигляді павутини на обох його ліктях та кілька свастик навколо лівого передпліччя. На правому було витатуйоване плетиво давньоскандинавських символів і слово «ВАЛЬКІРІЯ» — чорними готичними літерами. Таку назву мала одна з неонацистських банд, що орудували поблизу Сетеркрюсса в Нурстранні.

Та найбільше Юхана Круна дратувало те, що за всім цим відчувалася якась каверза, лишень він не розумів яка.

Обвинувач, невисокий чоловік на ім’я Герман Ґрот, мізинцем підсунув до себе мікрофон. На мізинці красувався перстень з емблемою колегії адвокатів.

— Дозвольте кілька уточнюючих запитань, пане суддя, — попрохав він тихим, підлесливим голосом. Лампочка під мікрофоном набула зеленої барви. — Отже, коли третього січня о дев’ятій годині ви увійшли до «Денніс-кебаб» на вулиці Дроннінґенсґате, то мали безумовний намір виконати свій обов’язок, про який ви кажете, і захистити нашу расу.

Юхан Крун кинувся до мікрофона:

— Мій підзахисний уже сказав, що між ним і власником-в’єтнамцем виникла сварка. — Червона лампочка. — Його спровокували, — сказав Крун. — І я вважаю, що подібні натяки цілком безпідставні.

Ґрот прикрив повіки.

— Ульсене, якщо те, що каже ваш захисник, правда, то це означає, що бейсбольна біта опинилася у вас зовсім випадково?

— Для самооборони, — урвав його Крун, нестямно змахнувши руками. — Пане суддя, мій підзахисний уже відповідав на ці запитання.

Суддя задумливо потирав шию, роздивляючись адвоката. Юхан Крун-молодший був новою зіркою і перспективним юристом, анітрохи не гіршим за Юхана Круна-старшого. І, мабуть, через те суддя нарешті змушений був визнати:

— Я згодний із захисником. Я вважаю, що, коли в обвинувачення більше немає запитань, нам варто продовжити.

Ґрот здивовано витріщив очі. Потім кивнув і втомлено підняв зі столу газету.

— Ось випуск «Даґбладет» за двадцять п’яте січня. В інтерв’ю на восьмій сторінці один із спільників обвинуваченого говорить…

— Протестую… — почав Крун.

Ґрот стомлено зітхнув:

— Гаразд, скажу інакше: людина, що виражає расистську точку зору.

Суддя кивнув і водночас кинув застережний погляд на Круна.

Ґрот вів далі:

— Ця людина, коментуючи наліт на «Денніс-кебаб», сказала, що нам потрібно більше таких радистів, як Сверре Ульсен, щоб відвоювати Норвегію. В інтерв’ю слово «расист» використовується як схвальне і навіть хвалебне. А ви самі, підсудний, вважаєте себе расистом?

— Так, я расист, — відповів Ульсен до того, як Крун устиг хоча б щось сказати. — У тому сенсі, як я це розумію.

— А як ви це розумієте? — посміхнувся Ґрот.

Крун стискав кулаки під столом і подивився на президію — на суддю та двох його помічників по обидва боки від нього. Від цих трьох залежатиме доля його підзахисного найближчими роками та його особиста кар’єра найближчими місяцями. Два звичайних представники народу, запрошені просто для створення антуражу правосуддя. «Ляльки в буклях» — от як їх завжди називали, але, можливо, вони ніякі не «ляльки». Праворуч від судді сидів молодий чоловік у дешевому практичному робочому одязі, який рідко наважувався підвести очі. Товстуха-дівчина зліва від судді, мабуть, лише прикидалася, ніби стежить за тим, що відбувається; вона сиділа з гордо піднесеною головою, так що присутнім у залі було добре видно її вже помітне подвійне підборіддя. Середньостатистичні норвежці. Що вони знають про таких, як Сверре Ульсен? Що вони хотіли б знати?

Усі свідки бачили, як Сверре Ульсен увійшов до забігайлівки з бітою під пахвою і після недовгої суперечки ударив нею по голові власника закладу Хо Дая, сорокарічного в’єтнамця, що приїхав до Норвегії як біженець у 1978 році. Ударив так сильно, що Хо Дай більше не підвівся. Коли Ульсен почав говорити, Крун уже встиг обдумати свій наступний протест.

— Расизм, — по складах прочитав Ульсен, розібравшись у своїх записах, — це вічна боротьба проти спадкових захворювань, дегенерації та геноциду, а також надія на більш здорове суспільство з вищим рівнем життя. Змішування рас — одна з форм двостороннього геноциду. У світі, де вирішено будь-якою ціною відновити генофонди, щоб захистити щонайменшу комашину, на повний хід іде змішування і руйнування людських рас із тисячолітньою історією. В одній зі статей відомого журналу «Амерікан фізіолоджист» за сімдесят другий рік п’ятдесят американських та європейських учених виступили проти замовчування даних спадковості.

Ульсен замовк, обвів очима залу 17 і підняв угору вказівний палець. Тепер він стояв обличчям до прокурора, і Крун міг бачити татуювання «Sieg Heil» між потилицею та шиєю — німе волання і своєрідна химерна невідповідність холодної пишномовності всіх цих висловів. Запанувало мовчання, з шуму в коридорі Крун зрозумів, що в залі 18 оголосили обідню перерву. Секунди минали. Крун пригадав, що десь читав про те, як Адольф Гітлер під час масових мітингів розтягував свої картинні паузи до трьох хвилин. Коли Ульсен продовжив свою промову, він відстукував пальцем такт, ніби хотів убити кожне слово й речення в слухачів:

— Ті з вас, хто намагається заперечувати боротьбу рас, або сліпі, або зрадники.

Він відпив зі склянки, що стояла перед ним.

Прокурор скористався цією паузою і поставив чергове запитання:

— На вашу думку, в цій боротьбі ви і ваші спільники, частина яких зараз у залі, єдині, хто має право нападати?

Почулося глухе ревіння бритоголових, що були у залі.

— Ми не нападаємо, ми обороняємося, — відповів Ульсен. — Це право і обов’язок усіх рас.

Один із присутніх крикнув щось Ульсену, і той продовжував усміхнено:

— І в чужих расах можна знайти націонал-соціалістів з расовими переконаннями.

Схвальний сміх та оплески присутніх. Суддя попросив тиші й запитально поглянув на прокурора.

— Це все, — сказав Ґрот.

— Чи є які-небудь питання в захисту?

Крун заперечно похитав головою.

— Тоді попрошу ввести першого свідка обвинувачення.

Прокурор кивнув приставу, той відчинив задні двері, висунувся в них і щось сказав. За дверима скрипнув стілець, двері широко прочинилися, і увійшов міцний на вигляд чоловік. Крун відзначив затісний у плечах піджак, чорні шкіряні штани й такого ж кольору високі чоботи. Голена голова. Судячи зі стрункої статури атлета — років тридцяти. Та червонуваті білки очей і тонкі лілові жилки на блідому обличчі робили його старшим років на двадцять.

— Офіцер поліції Харрі Холе? — запитав суддя, коли свідок зайняв своє місце.

— Так.

— Ви хочете, щоб ваша адреса залишилася…

— У таємниці. — Холе показав великим пальцем через плече. — Вони вже намагалися навідатися до мене додому.

Знову невдоволені вигуки.

— Холе, ви вже свідчили? І склали присягу?

— Так.

Крун замотав головою, як гумовий собачка, якими деякі водії прикрашають свої машини, і почав гарячково порпатися в документах.

— Отже, Холе, ви працюєте слідчим у відділі вбивств, — почав Ґрот. — Чому до вас потрапила ця справа?

— Тому що ми припустилися помилки.

— Даруйте?

— Ми не думали, що Хо Дай виживе. Зазвичай це не вдається тим, у кого проломлено череп і вибито частину його вмісту.

Крун бачив, як обличчя членів суду розтягує мимовільна усмішка. Але це ще нічого не означає. Він відшукав папір з іменами помічників судді. Саме там і була… помилка.

ЕПІЗОД З

Вулиця Карл-Юханс-ґате, 5 жовтня 1999 року

«Ти помреш».

Ці слова бриніли старому у вухах, доки він ішов сходами, а потім стояв, засліплений яскравим осіннім сонцем. Його зіниці повільно звужувалися, а він стояв, ухопившись за перила, глибоко дихаючи. Він чув какофонію машин, трамваїв, пискливих світлофорів. І голоси — збуджені радісні голоси людей, що пробігали повз нього, лунко стукаючи підборами. І музику — чи чув він раніше стільки музики? Але ніщо не могло заглушити тих слів: «Ти помреш».

Як часто він стояв тут, на сходах біля входу до приймальні лікаря Буєра? Двічі на рік, протягом сорока років, тобто вісімдесят. Вісімдесят звичайних днів, таких самих, як цей. І ніколи раніше він не звертав уваги на людей на вулицях, на те, як вони радіють життю, як вони хочуть жити. Стояв жовтень, але погода нагадувала травневу, весняну. Цього дня все було нестерпно, занадто спокійно. Може, він перебільшує? Він чув її голос, бачив, як від самого сонця до нього наближається її силует, розрізняв риси її обличчя, що тонули в урочисто-яскравому світлі.

«Ти помреш».

Сліпуча білизна знов набула барви і перетворилася на Карл-Юханс-ґате. Він спустився сходами, зупинився, поглянув праворуч, потім ліворуч, ніби забувши, куди йому тепер іти, і поринув у роздуми. Раптом він здригнувся, ніби хтось розбудив його, і подався в напрямі Королівського палацу — хисткою ходою, дивлячись під ноги, згорбившись у шерстяному пальті, що стало йому завелике.

— Пухлина збільшилася, — сказав лікар Буєр.

— Гаразд, — відповів він тоді, поглянув на Буєра і подумав, що в медичному училищі, напевно, учать знімати окуляри, коли треба сказати щось серйозне або коли короткозорому лікареві не хочеться бачити очей пацієнта. Тепер, коли в лікаря почали з’являтися залисини, він ще більше нагадував свого батька, лікаря Конрада Буєра, а мішки під очима додавали йому такого ж вічно засмученого вигляду.

— Тобто? — запитав він так, як не запитував ось уже п’ятдесят років: тихим, хрипким, тремтячим голосом — голосом, сповненим смертельного жаху.

— Так, це питання…

— Облиште, лікарю. Я й раніше дивився смерті в очі.

Він перевів подих, добираючи слів, які б додали його голосу впевненості, принаймні щоб її міг почути лікар Буєр. Щоб він сам міг її почути.

Погляд лікаря блукав по скатертині, по старому паркету, дивився в тьмяне вікно — скрізь, щоб тільки не зустрітися поглядом зі старим. Він знову й знову протирав скельця окулярів.

— Я розумію, чому…

— Ви геть нічого не розумієте, лікарю. — Старий раптом почув свій власний сміх, короткий і сухий. — Не беріть це близько до серця, Буєре, але я вас запевняю: ви нічого не розумієте.

Він побачив, як Буєр змішався, і в ту ж мить почув, як скапує вода з крана над раковиною в далекому кінці кімнати — звук, що повернув йому відчуття юності.

Буєр начепив окуляри, узяв аркуш паперу, ніби там були написані слова, які він повинен був сказати, відкашлявся й проказав:

— Ти помреш.

Старий волів би почути краще: «Ви помрете».

Він зупинився біля якоїсь ватаги, почувши звуки гітари й пісню. Пісню, що була старша за них усіх. А він чув її раніше — чверть століття тому, та для нього це було ніби вчора. І так тепер траплялося з усім: чим раніше щось було, тим виразнішим та ближчим воно здавалося тепер. Зараз він міг пригадати те, про що не згадував багато років, а може, не згадував ніколи. Те, про що він писав у своїх щоденниках від воєнних часів, тепер поставало перед ним, ніби кадри з фільму, як тільки заплющував очі.

«Хоч як би там було, рік ви маєте».

Одна весна й одне літо. Здавалося, він зараз чітко бачив кожен окремий золотий лист на деревах Студентського парку так, ніби на ньому були нові окуляри, сильніші за колишні. Ті самі дерева стояли тут у сорок п’ятому. Чи, може, ні? Тоді вони не були так виразно видні. Все тоді було ніби в серпанку. Усміхнені обличчя, безтямні обличчя, крики, які тоді ледве долітали до нього, неприкриті дверцята автомобіля. Може, тоді в нього на очах були сльози, адже коли він згадував прапори, з якими люди бігли хідниками, вони уявлялися йому розпливчатими червоними плямами. Люди вигукували: «Спадкоємець повернувся!»

Він обійшов кругом Палацу й побачив групу людей, що прийшли подивитися на зміну караулу. Від блідо-жовтого фасаду чулося відлуння команд, клацання рушниць і карбований стукіт чобіт. Гуділи відеокамери, він почув кілька слів, сказаних німецькою. Молода японська парочка стояла обійнявшись і, безжурно посміхаючись, дивилася на церемонію.

Він заплющив очі й спробував відчути запах військової форми та рушничного масла. Дурниця, це зовсім не схоже на такий знайомий йому запах війни!

Він знову розплющив очі. Що вони розуміли, хлопчики в чорній уніформі, парадні фігури соціалістичної монархії, коли виконували всі ці церемонії. Вони були надто наївні, щоб зрозуміти, і замолоді, щоб відчути все це. Він пригадав той день і тих норвезьких хлопчаків у військовій формі, чи; як вони тоді казали, в «шведській уніформі». Тоді це нагадувало йому гру в солдатики. Вони не знали, навіщо потрібна форма, й ще менше уявляли собі, як поводитися з військовополоненими. Малодушні й жорстокі, з цигарками в роті, у хвацько зсунутих набакир кашкетах, ухопившись за нещодавно видані гвинтівки, вони намагалися перебороти страх, гатячи прикладами в спини арештантам.

«Нацистська сволота», — примовляли вони за кожним ударом, ніби виправдовуючи власні гріхи.

Він з насолодою вдихнув тепле осіннє повітря, та відразу ж відчув біль. Він похитнувся й зробив крок назад. Набряк легенів. Щонайпізніше через дванадцять місяців у нього почнеться набряк легенів. А це, кажуть, найстрашніше.

«Ти помреш».

Він зайшовся кашлем, таким страшним, що всі, хто був поряд з ним, відсахнулися.

ЕПІЗОД 4

МЗС Норвегії Вікторія-Террасе, 5 жовтня 1999 року

Головний радник Міністерства закордонних справ Бернт Браннхьоуґ стрімко йшов коридором. Півхвилини тому він вийшов з кабінету, а вже за сорок п’ять секунд має бути в кімнаті для нарад. Він грав м’язами плечей, відчуваючи, як вони випинаються під піджаком, як натягається матерія. Ось він, Latissimus dorsi — спинний м’яз, розвинений у лижників. Бернт мав шістдесят років, але на вигляд був не старший за п’ятдесятирічного. Не можна сказати, що він занадто багато уваги приділяв своїй зовнішності — просто слідкував за собою. Це не надто складно: щодня виконувати фізичні вправи, які йому навіть подобалися, взимку присвячувати кілька годин солярію та регулярно вищипувати сиві волосинки з кущуватих брів.

— Привіт, Лізо! — кинув він, проминаючи ксерокс. Молода практикантка здригнулася від несподіванки і встигла ледь посміхнутися йому вслід, та він уже зник за черговим поворотом коридору.

Ліза нещодавно отримала диплом юриста. З її батьком Браннхьоуґ колись навчався в школі. Ліза працює тут усього три тижні. Віднині хай знає, що головний радник МЗС, найбільший начальник у цій установі, знає її в обличчя. І він, звісно ж, зможе їй допомогти. Принагідно.

— Вже підлітаючи до дверей, Браннхьоуґ почув гамір. Він поглянув на годинник. 75 секунд. Потім увійшов, миттєво охопив оком кімнату для нарад і відзначив, що тут присутні представники всіх зацікавлених інстанцій.

— Ага, отже, це ви Б’ярне Мьоллер? — Він широко посміхнувся і через стіл простягнув руку високому худому чоловікові, що сидів поряд з Анною Стьорксен, начальником поліцейської дільниці.

— Мьоллере, ви ж НВП, я не помиляюся? Я чув, ви учасник гірськолижної естафети на Холменколленській трасі?

Це був один з прийомів Браннхьоуґа. Так вік складав перше враження про нових знайомих. Те, чого не давало жодне резюме. Особливо йому подобалися такі запитання і професійні скорочення, на зразок НВП — начальник відділку поліції.

Браннхьоуґ сів, підморгнувши своєму давньому другові Курту Мейрику, начальнику Служби безпеки поліції, й почав розглядати решту людей за столом.

Ще ніхто не знав, кому ж буде доручено загальне керівництво, оскільки теоретично представники всіх інстанцій — управління справами прем’єр-міністра, поліцейського округу Осло, Служби розвідки Міністерства оборони, сил швидкого розгортання і власне Міністерства закордонних справ — були в рівних умовах. Нараду організували з ініціативи УССПМ — управсправами прем’єра, але ніхто не сумнівався, що відповідальність за операцію буде покладено на керівництво поліцейського округу Осло на чолі з Анною Стьорксен та Службу безпеки Курта Мейрика. А статс-секретар з управління справами сидів з таким виглядом, ніби й сам був не від того, щоб поправувати.

Браннхьоуґ заплющив очі, слухаючи, що відбувається навколо.

Обмін люб’язностями припинився, гамір поступово стих. На секунду запала тиша. Але потім зашелестів папір, заклацали ручки — всі ці начальники, як заведено, з’явилися зі своїми особистими референтами, на випадок, якщо раптом після зустрічі доведеться перекласти провину один на одного. Хтось відкашлявся, та, по-перше, цей звук долинув не з того кутка кімнати, а по-друге, перед виступом відкашлюються не так. Нарешті хтось зробив глибокий вдих і приготувався говорити.

— Почнімо, — сказав Бернт Браннхьоуґ і розплющив очі.

Погляди всіх звернулися на нього. Щораз одне й те саме.

Роззявлений рот статс-секретаря, крива усмішка пані Стьорксен, яка означає: її власниця в курсі всієї підоснови того, що відбувається, а в решти — порожні обличчя, спрямовані на нього, і в них — ані тіні підозри, що все вже давно вирішено.

— Я радий вітати вас на першому засіданні координаційної ради. Наше завдання — забезпечити безпеку чотирьох найбільш значних людей на планеті під час їх перебування в Норвегії.

Почулися стримані смішки.

— Першого листопада, у понеділок, до країни приїздять лідер ОВП Ясір Арафат, ізраїльський прем’єр Ехуд Барак, прем’єр-міністр Російської Федерації Володимир Путін, і — найголовніше! — о шостій п’ятнадцять, рівно через п’ятдесят дев’ять днів, у столичному аеропорту Ґардермуєн приземлиться літак з американським президентом на борту.

Браннхьоуґ швидко переводив погляд з одного обличчя на інше. І нарешті зупинив його на своєму новому знайомому, Б’ярне Мьоллері.

— Що, прямо скажемо, не така вже державна таємниця, — додав він і так добродушно розсміявся, що Мьоллер миттю забув про всю свою нервозність і теж засміявся. Браннхьоуґ широко посміхнувся, демонструючи свої міцні зуби, що стали ще біліші після чергових відвідин стоматолога.

— Ми не знаємо точно, скільки приїде людей, — вів далі Браннхьоуґ. — В Австралії у президента було дві тисячі чоловік супроводу, в Копенгагені — тисяча сімсот.

Почувся гомін.

— Але, судячи з мого досвіду, можна зробити припущення, що, найімовірніше, буде близько семисот людей.

Кажучи це, Браннхьоуґ знав, що його «припущення» незабаром підтвердиться, оскільки нещодавно йому факсом уже надіслали список з понад 712 бажаючих приїхати.

— Хтось, мабуть, подумає: навіщо президентові стільки народу для всього лиш дводенного саміту. Сімсот, якщо мої розрахунки правильні, — саме стільки осіб супроводжувало імператора Фрідріха Третього, коли він у тисяча чотириста шістдесят восьмому році поїхав пояснювати Паці Римському, хто в світі господар.

Знову сміх. Браннхьоуґ підморгнув Анні Стьорксен: цю фразу він вичитав був у газеті «Афтенпостен».

Потім сплеснув руками:

— Гадаю, зайве пояснювати, як це мало — два місяці. І це означає, що нам слід проводити координаційні збори щодня о десятій годині в цій кімнаті. І доки ми відповідаємо за цих четверо хлопців, забудьте про все інше! Жодних відпусток і відгулів! Жодні хвороби не будуть вам виправданням. Є запитання чи можна продовжувати?

— Але ми вважаємо… — почав статс-секретар.

— Депресії в тому числі, — урвав його Браннхьоуґ.

Б’ярне Мьоллер мимоволі розреготався.

— Але ми… — знову почав статс-секретар.

— Будь ласка, Мейрику, — раптом підвищив голос Браннхьоуґ.

— Га?

Шеф СБП Курт Мейрик підвів свою блискучу голену голову й поглянув на Браннхьоуґа.

— Ви, здається, хотіли розповісти нам про те, як СБП оцінює можливу небезпеку? — запитав Браннхьоуґ.

— А, це, — сказав Мейрик. — У нас є з собою копії.

Мейрик був родом з Тромсьо і розмовляв характерною непослідовною сумішшю рідного діалекту та ріксмолу.^[2] Він кивнув жінці, що сиділа поряд з ним. Браннхьоуґ теж поглянув на неї. Понад усякий сумнів, без косметики, коротке темне волосся недбало підстрижене і сколоте якоюсь бридкою шпилькою, а на її синій шерстяний костюм не можна було дивитися без нудьги. Але хоча вона й занадто серйозно хмурила чоло, як це часто роблять співробітники-жінки, боячись, що інакше їх не сприймуть всерйоз, Браннхьоуґу все це навіть подобалося. У неї були ніжні карі очі, а високі вилиці надавали і аристократичного, майже ненорвезького вигляду. Він бачив її й раніше, але тоді у неї була інша зачіска. Як же її звали, здається, щось біблійне — Рахіль? Ракель? Може, вона недавно розлучилася, тоді її нинішню зачіску цілком можна пояснити. Вона нахилилася до портфеля, який стояв між нею та Мейриком, і погляд Браннхьоуґа мимохіть ковзнув по її блузі, але та була застебнута під саме горло, тож нічого привабливого побачити не вдалося. Цікаво, її діти вже ходять до школи? Може, запросити її на вечерю до якогось готелю в центрі?

— Я гадаю, достатньо стислого усного резюме, — промовляє він.

— Гаразд.

— Я тільки хотів би перше сказати… — почав статс-секретар.

— Може, дамо Мейрику закінчити, а далі ти говоритимеш, скільки тобі заманеться, Бьйорне?

Браннхьоуґ уперше назвав статс-секретаря на ти.

— СБП вважає, що загроза замаху чи іншого каліцтва існує, — сказав Мейрик.

Браннхьоуґ посміхнувся. Впівока зиркнувши на Анну Стьорксен, він помітив, що вона зробила те саме. Спритна дівиця, чудово склала іспит з права, незаплямлений бюрократичний послужний список. Може, варто коли-небудь запросити її з чоловіком до себе на обід? Браннхьоуґ з дружиною жили в просторій віллі, зробленій з колод, край кордону з Нурберґом. Тільки лижі надягнув — і починай прогулянку. Бернт Браннхьоуґ любив свою віллу. Але його дружині вона здавалася занадто похмурою, старе темне дерево її пригнічувало, і ліс довкола їй зовсім не подобався. Так, запросити на обід! Старі колоди й форель, яку він сам наловить. Це буде правильний сигнал!

— Дозвольте вам нагадати, що чотири американські президенти загинули від рук убивці. Авраам Лінкольн у тисяча вісімсот шістдесят п’ятому році, Джон Гарфілд у тисяча вісімсот вісімдесят першому, Джон Кеннеді в шістдесят третьому і е-е… — Мейрик обернувся до жінки з високими вилицями і по її губах прочитав забуте ім’я. — Еге ж, Мак-Кінлі. У е-е…

— Дев’ятсот першому, — добродушно посміхнувся Браннхьоуґ і поглянув на годинник.

— Правильно. Але впродовж американської історії були й інші замахи. На Гаррі Трумена, Джеральда Форда та Рональда Рейгана під час президентства також влаштовувалися серйозні замахи.

Браннхьоуґ кашлянув:

— Ви забуваєте, що в нинішнього президента кілька років тому стріляли. Чи, принаймні, обстріляли його будинок.

— Це правильно. Та ми не розглядаємо подібні інциденти. Їх надто багато. Я дозволю собі сказати, що за останні двадцять років на кожного американського президента було здійснено по дюжині замахів, а то й більше, просто преса про це не вельми пише.

— А чому? — Начальнику поліцейського відділку Бярне Мьоллеру здалося, що він запитав про себе, і він дуже здивувався, почувши власний голос. Він проковтнув слину, помітивши, що всі уважно дивляться на Мейрика, чекаючи відповіді, але допомогти нічим не міг і безпорадно глянув на Браннхьоуґа. Радник утішливо підморгнув йому.

— Ну, як вам відомо, зазвичай про розкриття замахів не дзвонять в усі дзвони, — сказав Мейрик і зняв окуляри. Вони скидалися на окуляри інспектора Дерріка з фільму, окуляри-хамелеони, такі дуже люблять рекламувати в каталогах. — До того ж, як відомо, замахи майже так само заразні, як самогубства. Крім того, ми, сищики, не любимо розповідати про наші методи.

— Які охоронні заходи плануються? — перервав його статс-секретар.

Жінка з високими вилицями простягла Мейрику аркуш. Той начепив окуляри й почав читати:

— У четвер прибудуть вісім співробітників спецслужб, і ми почнемо прочісувати готелі, вивчати маршрут поїздки, перевіряти на благонадійність тих, хто буде безпосередньо поряд з президентом, та інструктувати наших поліцейських. Я думаю, що додатково ми залучимо людей з Румеріке, Аскера та Берума.

— Для чого? — запитав статс-секретар.

— Переважно для охорони. Американського посольства, готелю, де житиме супровід, автопарк…

— Коротше кажучи, всіх, крім президента?

— Цим займатиметься безпосередньо СБП. І спецслужби.

— Щось я не йму віри, що вам хочеться займатися охороною, Курте, — посміхнувся Браннхьоуґ.

Кажучи це, Курт Мейрик силувано всміхнувся. У 1998 році, під час наради міністрів економіки в Осло, СБП відмовилася виставляти охорону, посилаючись на те, що, за їхніми даними, «ризик був мінімальний». На другий день конференції управління у справах іноземців звернуло увагу МЗС на те, що один з норвежців, затверджений СБП на посаду шофера для хорватської делегації, — боснійський мусульманин. Він приїхав до Норвегії в 70-х і отримав норвезьке громадянство, але в 1993 році його батьки та четверо братів і сестер загинули внаслідок різанини, влаштованої хорватами в Мостарі, в Боснії-Герцеговині. В його квартирі під час обшуку знайшли дві ручні гранати та лист самогубця, який він написав власноруч. Звичайно, журналісти про це не пронюхали, але він дістав таку прочуханку, що подальша кар’єра Курта Мейрика висіла на волоску, і коли б не Бернт Браннхьоуґ… Справу зам’яли після того, як хлопець, що безпосередньо затверджував персонал, написав рапорт про відставку. Браннхьоуґ уже геть забув, як звали того молодого поліцейського, та відтоді співпраця з Мейриком ішла через силу.

— Бьйорне! — Браннхьоуґ ляснув у долоні. — Тепер нам усім страх як цікаво, що ти там хотів розповісти світу. Валяй починай!

Браннхьоуґ мимохіть глянув на сусідку Мейрика. Миттєво — але встиг помітити, що й та дивиться на нього. Точніше, в його напрямі. Проте погляд її був байдужий, якийсь непритомний. От би зловити цей погляд, розгледіти, що в нім криється! І ця думка відносила його все далі й далі. Здається, її ім’я Ракель?

ЕПІЗОД 5

Палацовий парк, 5 жовтня 1999 року

— Ти помер?

Старий розплющив очі й побачив над собою обриси чиєїсь голови, але обличчя неможливо було розгледіти через сліпучий світловий німб.

«Ти помер?» — повторив чистий мелодійний голос.

Він не відповідав, бо не розумів, наяву все цевідбувається чи уві сні. Чи, як припускає голос, він насправді помер.

— Як тебе звуть?

Тепер голова зникла, а замість неї він побачив крони дерев і блакитне небо. Це сон. Як у вірші: «Позаду ліс оголений весняний, а над ними бомбовози ворожі»^[3] Нурдала Ґріґа. Про короля, який втікає до Англії. Очі знову звикли до світла, і він пригадав, як упав на траву в Палацовому парку, щоб трохи відпочити. Мабуть, він заснув. Поруч нього навпочіпки сидів маленький хлопчик і з-під чорного чубка дивився на нього своїми карими оченятами.

— Мене звуть Алі, — сказав малий.

Пакистанець? У хлопчика був примітний кирпатий ніс.

— Алі означає «Бог», — додав малий. — А що означає твоє ім’я?

— Мене звуть Даніель, — посміхнувся старий. — Це біблейське ім’я. Воно означає: «Бог мені суддя».

Малий поглянув на нього:

— То ти Даніель?

— Так, — сказав старий.

Хлопчик і далі дивився на нього, і старий почувався незручно. Може, хлопчик вирішив, що він бездомний, коли лежить тут, на підсонні, в одязі, вкутавшись шерстяним піджаком, як пледом.

— А де твоя мама? — запитав він, щоб уникнути цього пильного погляду.

— Онде. — Малий обернувся і показав пальцем.

Дві кряжисті темноволосі жіночки сиділи віддалік. Довкола них, сміючись, вовтузилося четверо карапузів.

— Значить, я тебе судитиму, — сказав хлопчик.

— Що?

— Алі — це Бог, так? А Бог судить Даніеля. А мене звуть Алі, а тебе звуть…

Старий простягнув руку й схопив Алі за носа. Хлопчик весело верескнув. Жінки обернулися до них, одна вже зібралася була встати, і він відпустив малого.

— Твоя мама, Алі, — старий кивнув у бік жінки, яка вже йшла до них.

— Матусю! — радісно загукав малий. — Дивися, я суддя! Я судитиму дядька.

Жінка щось прокричала йому на урду. Старий посміхнувся їй, та жінка навіть не глянула на нього. Вона пильно дивилася на сина, доки той слухняно пішов до неї. Коли вони вже збиралися йти, вона озирнулася, але здавалося, не хотіла бачити старого, ніби він був невидимкою. Йому захотілося пояснити їй, що він не волоцюга, що він був одним з будівничих суспільства. Що колись він вирушав на схід, готовий зробити для світу все, хоча все, що він міг зробити, — це поступитися іншим місцем, кинути своє покликання і махнути на все рукою. Та нічого цього він не сказав. Він дуже стомився і хотів додому. Відпочивати — і тільки. Тепер за все мають платити інші.

Рушаючи, він не почув, як хлопчик покликав його.

ЕПІЗОД 6

Поліцейська дільниця, Ґренланн, 10 жовтня 1999 року

Хтось із гуркотом ввалився в кімнату. Елен Єльтен підвела очі.

— Доброго ранку, Харрі.

— Чорт!

Харрі буцнув ногою кошик для сміття, що стояв коло його письмового столу, так, що той ударився об стіну поряд зі стільцем Елен і покотився підлогою, розкидаючи по лінолеуму все, що в ньому було: невдалу чернетку рапорту (убивство в Екеберзі), порожню пачку з-під сигарет («Кемел», з наклейкою «Тах free»), зелену упаковку від йогурту «Добрий ранок», газету «Даґсавісен», старий квиток у кіно (на фільм «Страх і ненависть у Лас-Веґасі»), старий касовий чек, бананову шкірку, журнал про музику («МОДЖО» № 69 за лютий 1999 р. з групою «Куш» на обкладинці), пляшку коли (пластикову, 0,5 л) і жовтий стікер з телефонним номером, на який він свого часу збирався зателефонувати.

Елен відірвала погляд від свого комп’ютера і розглядала сміття на підлозі.

— Ти читаєш «МОДЖО», Харрі? — запитала вона.

— Чорт! — повторив Харрі, зірвав із себе піджак і пожбурив його через усю кімнату в двадцять квадратних метрів, яку він ділив з Елен Єльтен. Піджак поцілив у вішак, але впав на підлогу.

— Що сталося? — запитала Елен і, простягнувши руку, підхопила вішак, коли він падав.

— Ось що я знайшов у поштовій скриньці. — Харрі потряс у повітрі документом.

— Схоже на вирок.

— У саму точку.

— Та сама справа з «Денніс-кебаб»?

— Точно.

— Ну?

— Сверре Ульсену дали по повній — три з половиною роки.

— Єс! Тоді ти повинен радіти.

— Я радів близько хвилини. Поки не прочитав це.

Харрі дістав факс.

— І що?

— Коли Крун отримав свою копію вироку сьогодні вранці, він у відповідь попередив нас, що збирається подати апеляцію через порушення в судовій процедурі.

Обличчя Елен скривилося.

— Т-а-а-к.

— Він хоче повного перегляду справи. Ти не повіриш, але цей покидьок Крун вимагає повторного складання присяги.

— Це ж на яких підставах?

Харрі зупинився біля вікна.

— Члени суду повинні приймати присягу тільки один раз, коли їх обирають. Але це має відбуватися в залі суду до того, як почнеться слухання. Крун помітив, що одна з присяжних — новенька, а через помилку судді вона не встигла присягнути в залі суду.

— Це називається «Скласти присягу».

— Еге ж. І з протоколу виявляється, що суддя залагодив усю цю справу і пані склала присягу в дальній кімнаті саме перед початком слухання. Суддя послався на брак часу і якісь нові правила.

Харрі зіжмакав факс і кинув його. Зібганий папірець пролетів у повітрі по довгій дузі і впав за півметра від сміттєвого кошика Елен.

— І що в результаті? — запитала Елен, зафутболивши ногою факс у напрямі столу Харрі.

— Весь процес визнають недійсним, а Сверре Ульсен буде на волі ще щонайменше півтора року, доки не організують наступне слухання. І на додачу покарання буде значно м’якше, з урахуванням того, що, бачте, час очікування — це сильна психологічна травма для обвинувачуваного, і таке інше в цьому дусі. А враховуючи, що Сверре Ульсен уже вісім місяців відсидів у КПУ, його взагалі можна вважати вільною людиною.

Харрі розповідав це не Елен — вона й так знала всі подробиці справи. Він розповідав це своєму віддзеркаленню у вікні, вимовляючи слова якомога голосніше і слухаючи, наскільки більш переконливими вони стають. Він обхопив обома руками спітнілу лису маківку, де донедавна стирчав акуратний їжачок. Авжеж, у нього справді були причини збрити останнє волосся: минулого тижня його знов упізнали на вулиці. Парубійко в чорній в’язаній шапочці, кросівках «Найк» і таких широких штанях, що матня теліпалася між колін, відірвався від компанії молодиків, що реготали, мов навіжені, підійшов до нього й поцікавився в Харрі, чи не він «типу Брюс Вілліс з Австралії». Три — цілих три! — роки минуло відтоді, як на газетних передовицях друкували його фотографії, а сам він строїв дурника в телевізійних ток-шоу, розповідаючи про серійного вбивцю, якого застрелив у перестрілці в Сіднеї. Харрі мерщій подався до перукарні — Елен порадила обстригтися наголо.

— А знаєш, що найгірше? Я готовий присягнути, що цей чортів адвокат знав про все ще до виголошення вироку й міг би відразу сказати, щоб присягу анулювали негайно. Але ж ні — він просто сидів, потирав руки й чекав!

Елен знизала плечима:

— Буває. Вміла робота захисника. Правосуддя вимагає жертв. Будь непохитним, Харрі!

І хоча в словах Елен відчувася сарказм, але, загалом, вона мала рацію.

Харрі притулився чолом до прохолодного скла Ще один теплий жовтневий день. Цікаво, де ця Елей, молода співробітниця, з блідим, ляльковим гарненьким личком, маленьким ротиком і круглими очками, набралася такого цинізму. Дівчинка з міщанської сім’ї, єдине дитя, якому завжди у всьому потурали і навіть послали навчатися до швейцарського пансіону. Хтозна, може, з часом вона стане ще цинічнішою.

Харрі закинув голову й видихнув, розстебнув верхній ґудзик сорочки.

— Ще, ще, — голосним шепотом попрохала Елен й тихенько поплескала в долоні — зображала схвальні оплески.

— У неонацистів він проходить під кличкою Бетмен.

— Ясна річ. Бейсбольна біта англійською — «бет».

— Та не нацист — адвокат.

— Ух ти! Вже цікавіше. Чи це означає, що він вродливий, багатий і остаточно з’їхав з глузду, що в нього рельєфна мускулатура на животі й крута тачка?

Харрі розсміявся:

— Тобі б вести власне ток-шоу, Елен. Його так звуть, бо він завжди виграє справу, коли береться захищати кого-небудь із них. До того ж він одружений.

— У нього є хоча б один ґандж?

— Так, він раз у раз намагається підкласти нам свиню, — відповів Харрі, наливаючи собі чашку натуральної кави. Елен привезла в контору кавоварку ще років два тому, коли тільки-но влаштувалася на роботу. Як на лихо, через це Харрі вже не міг пити розчинну бурду, як раніше.

— Він пнеться у Верховний суд? — спитала вона.

— Авжеж. Побачиш — йому й сорока не стукне, а він уже там засідатиме.

— Закладаюся на тисячу крон, що дзуськи!

— Приймається.

Вони засміялися і цокнулися паперовими стаканчиками.

— Ти не проти — я візьму цей ось номер «МОДЖО»? — запитала вона.

— Там на розвороті — десять найгірших фотографій Фреді Меркюрі. Оголений торс, пов’язка на стегнах і посмішка до вух. Повний набір. Забирай!

— А мені подобається Фреді Мерк’юрі. Подобався.

— Я й не казав, що мені він не подобається.

Синє крапчасте крісло-вертушка, яке споконвік було встановлене на нижньому рівні, раптом заскрипіло під вагою Харрі, ніби протестуючи, тільки-но він спробував відкинутися на бильце. Він зірвав приклеєний до його телефона жовтий стікер з написом рукою Елен.

— Що це таке?

— Чи ти сам не бачиш? Тебе питав Мьоллер.

Харрі потрюхикав коридором, передчуваючи, як шеф зараз міцно стулить губи й заклопотано насупить брови, дізнавшись, що Сверре Ульсен знову на волі.

Молода рум’янолиця дівчина коло ксерокса квапливо посміхнулася, коли він пробігав повз копіювальну кімнату. Харрі не посміхнувся їй. Мабуть, якась нова співробітниця. Аромат її парфумів був нудно-солодкий, якийсь важкий, і тільки дратував його. Він глипнув на секундну стрілку годинника.

Отже, тепер його дратують парфуми. Що з ним, власне, відбувається? Елен якось сказала, що йому бракує простих потреб, які допомагають розслабитися нормальним людям. Після повернення з Бангкока він так надовго заліг на дно, що втратив будь-яку надію коли-небудь піднятися. Все довкола було холодне й похмуре, все однаково гнітило його. Ніби він і справді вже давно лежить під водою. Його ніби облягала мертва тиша. Коли люди розмовляли з ним, слова, як повітряні бульбашки, виривалися з їхнього рота, злітаючи вгору. От що таке тонути, думав він і чекав. Але нічого не відбувалося. Порожнеча, і все. І більше нічого. Та він упорався.

Завдяки Елен.

Вона з’явилася в житті Харрі у перші ж тижні після його повернення. Щовечора, коли наприкінці робочого дня він складав свої речі і йшов додому, вона пильнувала, щоб він не навертався до пивної, наказувала йому не нервувати, якщо він спізнювався, вирішувала, придатний він сьогодні до роботи чи ні. Зо два рази відправляла його додому, страхаючи, що інакше з ним не розмовлятиме. На це витрачався час, та Харрі не мав куди особливо поспішати. І якоїсь п’ятниці вона з приємністю зауважила, що Харрі не брав у рот ані краплі вже цілий тиждень.

Зрештою він відверто запитав, навіщо їй, дівчині з блискучою юридичною освітою і не менш блискучими перспективами, вішати собі на шию таке ярмо. Чи вона не розуміє, що її кар’єрі це аж ніяк не посприяє? Чи вона не може знайти собі більш успішних друзів?

Вона серйозно подивилася на нього й відповіла, що вона робить це тільки для того, щоб паразитувати на його досвіді, і що він найкращий слідчий у відділі вбивств. Дурниця, звичайно, та йому було дуже приємно це чути. До того ж Елен була сповнена такого ентузіазму, таких амбіцій, що до неї мимоволі прислухаєшся. Останні півроку Харрі навіть почалося щось удаватися. Дещо навіть неймовірно здорово. Як у справі зі Сверре Ульсеном.

Дійшовши до дверей кабінету Мьоллера, Харрі на ходу кивнув якомусь поліцейському у формі, але той удав, що не помітив його.

Харрі подумав, що якби він був учасником передачі «Останній герой», то його погану карму помітили б відразу і відправили б додому на першому ж засіданні ради племені. Засідання ради? Боже, він уже навіть мислить термінами цих ідіотських програм на ТБ-3. Ось на що перетворюєшся, просиджуючи щодня перед телевізором по п’ять годин. Та це однаково краще, ніж напиватися в «Скрьодері».

Він двічі постукав у двері. Просто в табличку: Б’ярне Мьоллер, НВП.

— Увійдіть.

Харрі поглянув на годинник. Сімдесят п’ять секунд.

ЕПІЗОД 7

Кабінет Мьоллера, 10 жовтня 1999 року

Начальник відділку поліції Б’ярне Мьоллер скоріше лежав, ніж сидів у кріслі, і його довгі ноги стирчали з-під столу. Руки за головою, праве плече й вухо затискають телефон — наочний приклад того, що досвідчені слідчі називають «довга розмова». Коротко пострижене волосся робило його схожим на колобка і Кевіна Костнера у фільмі «Охоронець». Мьоллер «Охоронця» не дивився. Він не був у кіно п’ятнадцять років. Усе через те, що доля нагородила його загостреним почуттям обов’язку, занадто короткою добою, а на додачу ще двома дітьми й дружиною, яким ніколи не судилося зрозуміти його до кінця.

— …Так ми й скажемо. — Мьоллер поклав слухавку і зиркнув на Харрі поверх купи документів, переповнених попільничок і паперових стаканчиків, що заповнювали стіл у мальовничому безладді. Логічним центром цього хаосу було фото двох хлопчиків, розфарбованих по-бойовому, як індіанці.

— Отже, ти прийшов, Харрі.

— Отже, я прийшов, шефе.

— Я тут був у Міністерстві закордонних справ, на зустрічі, присвяченій саміту, який пройде тут, в Осло, у листопаді. Прилітає американський президент… Узагалі, газети ти й сам читаєш. Каву, Харрі?

Мьоллер підвівся, двома гігантськими кроками дійшов до архівної шафи, де на стосах паперів балансували кавові чашки, і м’яко відкашлявся.

— Дякую, шефе, але я…

Надто пізно. Харрі довелося взяти гарячу чашку.

— Я з нетерпінням чекаю на гостей зі Служби безпеки, з якими, я впевнений, у нас відразу налагодяться дружні взаємини, варто тільки нам познайомитися з ними ближче.

Мьоллер говорив це без іронії. Це була одна з тих особливостей, які Харрі цінував у своєму начальнику.

Мьоллер сів інакше — тепер його коліна впиралися в стіл. Харрі відкинувся назад, щоб дістати з кишені штанів зім’яту пачку сигарет «Кемел», і запитально поглянув на Мьоллера. Той кивнув і підсунув до нього одну з переповнених попільничок.

— На мене покладається відповідальність за безпеку під’їздів до Ґардермуєна. Адже крім президента приїжджає ще Барак…

— Барак?

— Ехуд Барак. Прем’єр-міністр Ізраїлю.

— Ага. Отже, в Осло намічаються чергові історичні перемовини?

Мьоллер недовірливо поглянув на синю хмарку диму, що здіймалася під стелю.

— Тільки не треба мені казати, ніби ти нічого про це не знаєш, Харрі, а то я все більше за тебе хвилююся. Адже ця новина вже цілий тиждень не сходить з газетних передовиць.

Харрі знизав плечима:

— Погано працюють розповсюджувачі газет. Це через них я перебуваю в інформаційному вакуумі. Особливо що стосується суспільного життя. — Харрі зробив обережний ковток, та кава була надто гаряча, і він відставив чашку подалі. — І любовних скандалів.

— Он як? — Мьоллер подивився на Харрі так, що з виразу його обличчя неможливо було визначити, сподобалася йому ця остання фраза чи ні. — Ясно. По-твоєму, це круто, якщо чоловікові за тридцять, він знає біографію всіх учасників гри «Останній герой», але не може назвати жодного члена уряду. Не кажучи вже про президента Ізраїлю.

— Прем’єр-міністра.

— Ти хоч розумієш, про що я кажу?

В очах Мьоллера блиснув ледь затамований смішок. А не засміятися було дуже важко. Як, утім, було важко не полюбити цього дивакуватого хлопця з великими вухами, що сторчма стирчали на лисому черепі, як два яскраві крила у метелика. Навіть попри те що з Харрі Мьоллер мав більше проблем, ніж з усіма іншими. Та хоча Мьоллер став начальником відділку поліції зовсім недавно, першу заповідь чиновника з кар’єрними пориваннями він уже встиг засвоїти. Заповідь була така: «Не відкривай тилу свого». Тому, коли Мьоллер відкашлювався перед тим, як поставити чергове питання, що його хвилювало, він спочатку насуплювався, щоб показати Харрі: він хвилюється за нього з професійних причин, і аж ніяк не з особистих.

— Харрі, я чув, ти все товчешся в «Скрьодері»?

— Менше, ніж раніше, шефе. Я дивлюся там телевізор. Там чудовий екран.

— Але ти там сидиш?

— їм би не сподобалося, якби я стояв.

— Гаразд, проїхали. Ти, як і раніше, випиваєш?

— Мінімально.

— Що значить мінімально?

— Якби я пив менше, мене б просто викинули з ресторану.

Цього разу Мьоллер не стримався і засміявся.

— Мені треба три офіцери зв’язку, — нарешті сказав він. — Щоб управляти роботою десятка співробітників різних поліцейських округів фюльке^[4] Акерсхус. Плюс два кадети випускного курсу Поліцейської академії. І я вирішив, що найбільше підійдуть Том Волер…

Волер. Расист, мішок лайна і неприкритий кар’єрист, який скоро покаже себе у всій своїй красі. Харрі багато чув про методи роботи Волера — яскраві приклади всіх тих пороків поліцейських, про які йде недобра слава серед людей. Тож у цього Волера їх було ще більше. Але одного заперечити було не можна: Волер, на жаль, був зовсім не дурень. Як слідчий він досяг таких надзвичайних результатів, що навіть Харрі довелося визнати — Волер справді заслужив на підвищення.

— …І Вебер.

— Цей старий бурмило?

— …І ти, Харрі.

— Say again.^[5]

— Ти все почув.

Обличчя Харрі перекривилося.

— Є заперечення? — спитав Мьоллер.

— Звичайно.

— Але чому? Це ж таке почесне завдання, Харрі. Така довіра.

— Невже? — Харрі загасив сигарету і з силою розчавив її в попільничці. — А мені здалося, що це чергова спроба реабілітувати мене.

— Що ти маєш на увазі? — Б’ярне Мьоллера образило це зауваження.

— Так, я знаю, ви не послухалися розумних порад і знову вирішили потягти мене в пекло після Бангкока. Я щиро вдячний вам за це. Але ким ви мене робите цього разу? Офіцером зв’язку? Це звучить як спроба переконати всіх, хто сумніваються, в тому, що ви маєте рацію, а вони — ні. Що Холе — висхідна зірка, що йому можна доручити відповідальну справу і таке інше.

— І що?

Б’ярне Мьоллер знову сів у позу «довгої розмови».

— І що? — передражнив Харрі. — Якщо все це пояснюється таким чином, виходить, я знову просто пішак?

Мьоллер засмучено зітхнув:

— Усі ми пішаки, Харрі. Все давно розписано. І твоя роль не гірша за інші. Постарайся, Харрі, зроби ласку — і мені, і собі. Невже це так складно, чорт забирай?

— От тільки я почуваюся конем на скачках. А я терпіти не можу всю цю чортову відповідальність.

Харрі взяв до рота сигарету, але так і не запалив її. Звичайно, він вдячний Мьоллеру за цю послугу, та раптом він провалить це завдання — про це Мьоллер подумав? Офіцер зв’язку. Звичайно, він уже давно не випивав, але йому, як і раніше, треба постійно контролювати себе, обережно проживаючи кожен день. Якого дідька, а хіба за цим він пішов у слідчі — щоб уникати відповідальності за людей? І за самого себе? Харрі стиснув зубами фільтр сигарети.

З коридору долинула розмова — начебто від автомата з кавою. Здається, говорив Волер. Потім — дзвінкий жіночий сміх. Мабуть, нова співробітниця.

— Чорт, — сказав Харрі. Чо-орт — на два склади. На кожен з них сигарета підстрибувала у нього в роті.

Мьоллер, який сидів із заплющеними очима, доки Харрі обмірковував, запитально подивився на нього:

— Я можу вважати це за згоду?

Харрі підвівся і мовчки вийшов з кабінету.

ЕПІЗОД 8

Залізничний переїзд поблизу мосту Алнабрю,

1 листопада 1999 року

Сіра пташина то десь зникала, то знов з’являлася в полі зору Харрі. Поверх мушки «Сміт-Вессона» 38-го калібру він дивився на нерухому спину за склом. Палець лежав на курку. Учора хтось по телевізору розповідав про те, як повільно може тривати час.

«Гудок, Елен. Натисни на чортів гудок, це ж агент Секретної служби».

Час точився повільно. Як новорічна ніч перед тим, як проб’є дванадцята.

Перший мотоцикл порівнявся з квитковою касою, а впівока Харрі все ще бачив червоногрудку, що перетворилася на маленьку цятку. Час на електричному стільці перед поворотом рубильника.

Харрі до відказу натиснув на курок. Раз, удруге, втретє.

І тоді час рвонувся і полинув до болю нестримно. Темне скло на мить побіліло, обсипавшись на асфальт дощем осколків, і Харрі встиг побачити руку, що зникала за вікном. А потім почувся шелесткий шум дорогих американських автомобілів — і затих.

Харрі дивився на віконце каси. Жовте листя, підняте кортежем, усе ще кружляло в повітрі, падаючи на брудну сіру траву. Він дивився на віконце каси. Знову стало тихо, і на якусь мить Харрі здалося, що він — на звичайнісінькому залізничному переїзді в Норвегії, що довкола — звичайнісінький осінній день, що ген там — звичайнісінька станція техобслуговування. І навіть у повітрі пахло звичайною ранковою прохолодою, вогким листям і вихлопними газами. І це приголомшило його: може, нічого й не було?

Він усе дивився на віконце каси, аж раптом тривожний, наполегливий гудок «Вольво» за його спиною розітнув день навпіл.

ЧАСТИНА ДРУГА БУТТЯ

ЕПІЗОД 9

1942 рік

Вогні спалахували в сірому нічному небі, і воно нагадувало брудний равендук шатра, напнутий над цією бездушною голою землею. Може, росіяни почали наступ чи просто вдають, що почали його, — зараз це не можна було знати напевно. Гюдбранн лежав на краю окопу, підгорнувши ноги під себе, обома руками стискаючи гвинтівку, і, вслухаючись у далекі, приглушені громи, дивився на згасаючі спалахи. Він знав, що йому з його курячою сліпотою не варто дивитися на ці спалахи, інакше можна не помітити російських снайперів, які повзуть по снігу нейтральної смуги. Але він і так їх не бачив жодного разу, лише стріляв по чужій команді. Як зараз.

— Он він лежить!

Це був Даніель Гюдесон, єдиний міський хлопець на весь загін. Решта були з місць, назви яких кінчалися на «далечінь» — «долина». Одні долини — широкі, інші — глибокі, тінясті й безлюдні, зовсім як рідні місця Гюдбранна. Але не Даніель! Не Даніель Гюдесон, з його високим, ясним чолом, блискучими блакитними очима та білозубою посмішкою. Він був з осередку прогресу.

— Шістдесят градусів лівобіч від куща, — скомандував Даніель.

Куща? Але ж тут, на зритій бомбами землі, не було жодного куща. Ні, схоже, він там таки був, бо інші вистрілили. Клацання, постріл, свист. Кожна п’ята куля летіла, як блищак, по параболі. Слід трасуючої кулі. Куля летіла в темряву, але потім ніби втомлювалася, тому що швидкість швидко зменшувалася, і куля м’яко падала на землю. Принаймні так здавалося. Гюдбранн подумав, що такими повільними кулями неможливо когось убити.

— Утік! — з досадою і ненавистю кинув хтось. Сіндре Фьоуке. Його обличчя майже зливалося з камуфльованою формою, вузькі темні очі вдивлялися в морок. Він був родом з відлюдного хутора, звідкись з верхів’їв долини Гюдбраннсдаль, либонь, з темного куточка, куди рідко зазирало сонце, бо був дуже блідий. Гюдбранн не знав, чому Сіндре пішов на фронт, але чув, що його батьки й обидва брати належали до партії «Національного об’єднання»^[6], швендяли округою з пов’язкою на рукаві і виказували тих, у кому підозрювали «йоссинґів»^[7]. Даніель частенько казав, що коли-небудь вони й самі скуштують батога та наберуться лиха від донощиків і всіх, хто має з війни зиск.

— Оце вже ні, — відповів Даніель і притулився щокою до приклада гвинтівки. — Жоден більшовицький диявол не втече непомітно звідси.

— Він знає, що ми його побачили, — сказав Сіндре, — і заліг у траншею.

— Оце вже ні, — повторив Даніель і прицілився.

Гюдбранн вдивлявся в цю сірувато-білу пітьму. Білий сніг, біла камуфляжна форма, білі спалахи. Небо знов освітилося. Настом забігали тіні. Гюдбранн знов поглянув угору. Червоні й білі спалахи над пругом супроводжував далекий гуркіт гармат. Ненатурально, як у кіно, — якщо не рахувати тридцятиградусного морозу, і вони були тут самі, без жодної надії на підкріплення. Може, цього разу справді почався наступ?

— Ти надто довго вовтузишся, Гюдесоне, він давно втік. — Сіндре сплюнув у сніг.

— Оце вже ні, кажу, — повторював Даніель усе тихіше й тихіше, все ще намагаючись прицілитися. І невдовзі вже з його уст не здіймалося ані хмарки пари.

Раптом — гучний вискотливий свист, крик: «Стережися!» — і Гюдбранн упав на обмерзле дно окопу, закривши голову руками. Земля здригнулася. Градом посипалося буре обледеніле груддя землі. Одна грудка вдарила Гюдбранна в шолом і впала просто перед його обличчям. Він і далі лежав і лише коли подумав, що все скінчилося, вирішив підвестися. Було тихо, падав сніг, його обличчя миттю вкрилося вуаллю м’яких сніжинок. Кажуть, ніколи не чуєш тієї гранати, від якої загинеш, та Гюдбранн перебачив усього, тож знав, що це не так. Спалах на мить освітив окоп, і він устиг розгледіти бліді обличчя інших вояків, їхні тіні, які в цьому бентежному світлі ніби повзли до нього звідусіль по стінах окопу. Але де ж це Даніель? Даніель!

— Даніелю!

— Я його порішив, — сказав Даніель, усе ще лежачи на краю окопу.

Гюдбранн не йняв віри своїм вухам.

— Що ти сказав?

Даніель сповз униз, обтрусив із себе сніг та груддя землі, широко посміхнувся.

— Щоб жодному російському дідькові не кортіло стріляти по наших. Я помстився за Турмода, — і, щоб не посковзнутися, уперся підборами в край окопу.

— Ні хріна! — закричав Сіндре. — Ні хріна ти не міг поцілити в нього, Гюдесоне. Я бачив, як росіянин зник у тій траншеї.

Погляд його маленьких очей перебігав з одного вояка на іншого, ніби запитуючи, чи вірять вони в Даніелеву похвальбу.

— Правильно, — сказав Даніель. — Але за дві години розвидняється, і він подумав, що йому час вибиратися звідти.

— Еге ж, і він поквапився з цим, — поспішив сказати Гюдбранн. — І виліз з іншого боку. Так, Даніелю?

— Чи так, чи інак, — посміхнувся Даніель. — Усе одно я його прикінчив.

Сіндре зашипів:

— А зараз ти заткнеш свою балакучу пельку, Гюдесоне.

Даніель знизав плечима, перевірив зарядник і взяв нову жменю патронів. Потім обернувся, підкинув на плече гвинтівку, вперся носком чобота в обмерзлу стіну траншеї і з одного маху знов заскочив на бруствер окопу.

— Подай мені свою лопату, Гюдбранне.

Узявши лопату, Даніель звівся на повний зріст. Його постать у білій зимовій уніформі чітко вимальовувалася на тлі чорного неба і спалаху, який німбом оточив його голову.

«Як ангел», — подумав Гюдбранн.

— Гей ти! Якого біса?! — закричав Едвард Мускен, командир відділення. Людина стримана, він рідко підвищував голос на «стариків» на взір Даніеля, Сіндре чи Гюдбранна. Попадало здебільшого новачкам, коли ті припускалися помилки. І саме завдяки його окрикам багато хто з них залишався досі живий. А зараз Едвард Мускен дивився на Даніеля широко розплющеним єдиним оком, яке він ніколи не закривав. Навіть коли спав — Гюдбранн це бачив на власні очі.

— Повернися в укриття, Гюдесоне! — знову гукнув командир.

Та Даніель лише посміхнувся, і за мить його вже не було, і якусь крихітну мить було видно тільки пару від його дихання. Потім спалах за горизонтом згас, і знову стало темно.

— Гюдесоне! — скрикнув Едвард і поліз на бруствер. — Чорт!

— Ти його бачиш? — запитав Гюдбранн.

— Біжить до колії.

— Навіщо цьому дурневі знадобилася лопата? — запитав Сіндре і поглянув на Гюдбранна.

— Не знаю, — відповів Гюдбранн. — Може, він рубатиме нею колючий дріт.

— Якого дідька йому рубати колючий дріт?

— Не знаю. — Гюдбранну не подобався пильний погляд Сіндре — він нагадував йому іншого селянського хлопця, який був тут раніше. Той зрештою звихнувся, помочився в черевики в ніч перед чергуванням, і потім йому довелося відрізати всі пальці на ногах. Та зате він тепер удома, в Норвегії, отож, може, він і не був божевільним. У кожному разі, у нього був такий самий запитливий погляд.

— Може, він хоче пробратися на нічийну смугу, — сказав Гюдбранн.

— Що за колючим дротом, я знаю. Я питаю, що він там забув.

— Може, він дістав по макітрі гранатою, — сказав Халлґрім Дале, — і від цього здурів?

Халлґріму Дале, наймолодшому з відділення, було всього вісімнадцять років. Ніхто точно не знав, що змусило його стати вояком. Жадоба пригод, вважав Гюдбранн. Дале заявляв, що захоплюється Гітлером, та насправді нічого не тямив у політиці. Даніель схилявся до думки, що Дале зробив подружці дитинку і втік, щоб не одружуватися.

— Якщо росіянин живий, то Гюдесон не пройде і п’ятдесяти метрів, як спіймає кулю, — сказав Едвард Мускен.

— Даніель застрелив його, — прошепотів Гюдбранн.

— Тоді Гюдесона застрелить хто-небудь іще. — Едвард пірнув рукою під куртку і вивудив з нагрудної кишені тонку сигарету. — Цієї ночі їх там повно-повнісінько.

Обережно тримаючи сірника, він тернув ним по сирій коробці. З другої спроби сірка спалахнула, Едвард запалив сигарету, один раз затягнувся і передав її далі, не сказавши ні слова. Кожен робив обережну затяжку і швидко передавав сигарету сусідові. Ніхто не розмовляв, здавалося, всі заглибилися у власні думки. Та Гюдбранн знав: усі, як і він, прислухаються.

Десять хвилин минуло в цілковитій тиші.

— Напевно, зараз бомбитимуть озеро з літаків, — кинув Халлґрім Дале.

Усі вони чули про росіян, які нібито втікають з Ленінграда по ладозькому льоду. А найгірше було те, що неушкоджений лід Ладоги означав: генерал Жуков може налагодити постачання оточеного міста.

— Вони там, мабуть, посеред вулиці з голоду непритомніють. — Дале кивнув на схід.

Та Гюдбранн чув усе це вже багато разів відтоді, як його направили сюди рік тому, а ці росіяни все ще лежать тут і стріляють у тебе, як тільки висунеш голову з окопу. Минулої зими вони юрбами йшли до окопів, піднявши руки за голову, російські дезертири, які вирішили, що з них досить, і краще буде перебігти на інший бік в обмін на кусень хліба і трішки тепла. Але тепер дезертири з’являлися рідко, а ті двоє бідолаг-перебіжчиків із запалими очима, яких Гюдбранн бачив минулого тижня, недовірливо дивилися на них, таких само худих і виснажених вояків.

— Двадцять хвилин. Він не повертається, — сказав Сіндре. — Він здох. Він мертвий, як гнилий оселедець.

— Заткнися! — Гюдбранн зробив крок до Сіндре, який відразу ж випрямився. Але хоча Сіндре був не менш ніж на голову вищий, було видно, що йому зовсім не хочеться битися. Він добре пам’ятав, як кілька місяців тому Гюдбранн убив росіянина. Ніхто й гадки не мав, що добрий, обачливий Гюдбранн може бути таким шалено жорстоким! Росіянин непомітно прослизнув до їхнього окопу через два секрети і перебив усіх, хто спав у найближчих укриттях. В одному — голландців, у другому — австралійців, до того, як дістався до їхнього бліндажа. Їх відділення врятували воші.

Воші в них були всюди, але особливо там, де тепло: під пахвами, внизу живота, під колінами. Гюдбранн, що лежав ближче за всіх до виходу, не міг заснути: йому боліли ноги від так званих «вошивих ран», відкритих ран завбільшки з п’ятак, усіяних по краях паразитами, які вже геть пообпивалися його крові. Гюдбранн вихопив багнета, марно намагаючись зішкребти з себе цю бридку нечисть, коли в дверях з’явився росіянин, який ще мить — і всіх би їх перестріляв. Гюдбранн побачив тільки його силует, та відразу зрозумів, що це ворог, розпізнавши контури піднятої гвинтівки Мосіна. І одним цим тупим багнетом Гюдбранн так покремсав росіянина, що, коли вони потім витягали тіло нагору, крові в ньому вже не було.

— Заспокойтеся, хлопці, — сказав Едвард, відтягаючи Гюдбранна вбік. — Тобі б поспати трохи, Гюдбранне, вже година минула відтоді, як тебе час змінити.

— Я піду пошукаю його, — сказав Гюдбранн.

— Нікуди ти не підеш!

— Ні, я…

— Це наказ! — Едвард схопив його за плече. Гюдбранн спробував був вирватися, та командир тримав його міцно.

Гюдбранн заговорив високим голосом, що аж тремтів від хвилювання:

— А раптом він поранений?! А раптом він просто застряг у колючому дроті?!

Едвард поплескав його по плечу.

— Скоро світанок, — сказав він. — Тоді ми все й дізнаємось.

Він подивився на інших вояків, які мовчки спостерігали за тим, що відбувається. Хлопці знову почали перетоптуватися з ноги на ногу і про щось бубоніти між собою. Гюдбранн бачив, як Едвард підійшов до Халлґріма Дале, щось прошепотів йому на вухо. Дале вислухав його і спідлоба скоса подивився на Гюдбранна. Гюдбранн чудово розумів, що це означало. Наказ не спускати з нього ока. Якось пройшла чутка, що вони з Даніелем більше, ніж просто хороші друзі. І цим не можна було пишатися. Мускен тоді прямо запитав їх: чи правда, що вони вирішили дезертирувати разом? Звичайно, вони сказали «ні», а ось тепер Мускен вирішив, що Даніель скористався можливістю ушитися! А тепер згідно з планом Гюдбранн піде «шукати» товариша, і вони перейдуть на той бік разом. Гюдбранна розбирав сміх. Звісно, приємно було б поринути в далекі мрії про їжу, тепло й жінок — про що віщав над золотистим полем бою облесливий голос з російських гучномовців. Але вірити в це?

— Можу закластися, що він не повернеться, — заявив Сіндре. — На три добових пайка, ну як?

Гюдбранн витягнув руки по швах, перевіряючи, чи на місці багнет.

— Nicht schissen, bitte!^[8]

Гюдбранн обернувся — з бруствера йому посміхалася людина в російській солдатській вушанці, з обличчям, закаляним кров’ю. Потім ця людина з легкістю лижника перемахнула через бруствер і приземлилася на лід окопу.

— Даніелю! — закричав Гюдбранн.

— Ей! — сказав Даніель, знімаючи вушанку, ніби вітаючись. — Топрий ветшір!

Усі остовпіло завмерли і дивилися на них.

— Слухай, Едварде, — голосно сказав Даніель. — Тобі б не завадило попрацювати над нашими голландцями. У них там між караулами метрів п’ятдесят, не менше.

Едвард, як і решта, стояв мовчки, як зачарований.

— Ти поховав росіянина, Даніелю? — обличчя Гюдбранна пашіло від хвилювання.

— Поховав його? — перепитав Даніель. — Та я навіть прочитав молитву і заспівав за упокій. А ви хіба не чули? Я впевнений, було чутно й на тім боці.

З цими словами він вискочив на бруствер, сів, здійняв руки до неба і заспівав глибоким, задушевним голосом:

— Великий Боже…

Тут усі розреготалися, Даніель і сам сміявся до сліз.

— Ти диявол, Даніелю! — сказав Дале.

— Ні, тепер я не Даніель. Звіть мене… — Даніель зняв російську вушанку і прочитав на зворотному боці підкладки: — …Урією. Чорт, він теж умів писати. Так, так, хоча він був і більшовик. — Він знову зістрибнув з бруствера і поглянув на товаришів. — Сподіваюся, ніхто не проти звичайного єврейського імені?

На якусь мить запала тиша, а далі прокотилася хвиля реготу. Друзі заходилися один поперед одного ляскати Урію по спині.

ЕПІЗОД 10

Околиці Ленінграда, 31 грудня 1942 року

На кулеметній позиції було холодно. Гюдбранн надягнув на себе весь одяг, що був, і все одно цокотів зубами й не відчував пальців на руках і ногах. Найбільше мерзли ноги. Він намотав нові онучі, та це не дуже допомагало.

Він пильно вдивлявся в порожнечу. Цього вечора «Івана» щось не було чути. Може, він святкує Новий рік? Може, їсть щось смачне. Баранину з капустою. Або сосиски. Гюдбранн, звичайно, знав, що у росіян немає м'яса, та ніяк не міг позбутися думок про їжу. У них у самих не було нічого, крім беззмінного хліба та сочевичної юшки. Хліб уже давно покрився цвіллю, та вони звикли до цього. А коли він так пропліснявів, що почав розвалюватися на шматки, вони кидали ці шматки в юшку.

— Все одно на Різдво нам дали сосиски, — сказав Гюдбранн.

Даніель цитьнув на нього.

— Сьогодні там нікого немає, Даніелю. Вони сидять і їдять котлети з оленини, 3 брусницею і таким жирним, соковитим соусом. І картоплею.

— Не заводь знову свою шарманку про їжу. Сиди тихо і дивися, якщо ти що-небудь бачиш.

— Але я нічого не бачу, Даніелю. Нічого.

Вони разом сіли, увібравши голови в плечі. На Даніелеві була та сама російська вушанка. Сталевий шолом з емблемою військ СС лежав поруч. І Гюдбранн знав навіщо. Шолом мав таку форму, що під його краї постійно залітав колючий холодний сніг, до того ж зі страшним свистом, що був особливо нестерпний під час чергування.

— Що з твоїми очима? — спитав Даніель.

— Нічого. Я просто іноді погано бачу в темряві.

— І все?

— І не розрізняю деякі кольори.

— Що означає «деякі»?

— Червоний і зелений. Я не бачу між ними різниці, вони в мене зливаються. Я, наприклад, не міг побачити жодної ягідки, коли ми у неділю ходили до лісу по брусницю для печені.

— Досить про їжу, чуєш?!

Вони сиділи мовчки. Десь ген-ген почулася кулеметна черга. Термометр показував мінус двадцять п’ять. Минулої зими кілька днів поспіль трималося мінус сорок п’ять. Гюдбранн утішав себе тим, що в такий холод хоч не заїдали воші, що йому не захочеться чухатися, доки скінчиться його зміна і він повернеться в ліжко під шерстяну ковдру. Але ці тварюки зносили холод краще, ніж він. Якось він з цікавості залишив спідню сорочку на снігу в мороз, і вона пролежала так три доби. Коли він потім узяв її знову і заніс досередини, вона замерзла на крижинку. Та як тільки він потримав її над піччю, вона знов закишіла цими повзучими гадами, і Гюдбранн з огидою кинув її у вогонь.

Даніель кашлянув:

— Гм, а як ви їли цю печеню по неділях?

Гюдбранна не треба було просити двічі:

— Спершу батько різав печеню, статечно, як священик, а ми, молоді, сиділи довкола і дивилися. Потім мати клала кожному на тарілку по два шматки і поливала їх таким брунатним соусом, до того жирним, що їй доводилося час від часу помішувати його, щоб він зовсім не застиг. А ще було багато свіжої, хрумкої брюссельської капусти. Ти б надів шолома, Даніелю. Що, як раптом тобі на голову впаде осколок гранати?

— А якщо ціла впаде? Продовжуй.

Гюдбранн заплющив очі і блаженно посміхнувся:

— На солодке у нас було пюре з чорносливу. Або американське шоколадне печиво з горіхами. Але це не завжди. Їх мати захопила з собою з Брукліна.

Даніель сплюнув у сніг. Звичайно зимове чергування тривало одну годину, але зараз Сіндре Фьоуке і Халлґрім Дале лежали в лихоманці, тож Едвард Мускен, командир відділення, вирішив збільшити час до двох годин, поки обидва не повернуться до лав вояків.

Даніель поклав руку Гюдбранну на плече:

— А ти скучив за домом, чи не так? За своєю мамою?

Гюдбранн засміявся і теж сплюнув у сніг, туди ж, куди й Даніель, і поглянув у небо, на замерзлі зірки. У снігу щось зашаруділо, Даніель підвів голову.

— Лисиця, — коротко сказав він.

Неймовірно, але навіть тут, де кожен квадратний метр було зрито бомбардуваннями, а міни лежали щільніше, ніж камені на бруківці Карл-Юханс-ґате, залишалися тварини. Небагато, але вони вже бачили і зайців і лисиць. І пару тхорів. Звичайно, вони намагалися їх підстрелити — в казан пішло б усе. Та після того, як одного німця вбили, коли той побіг за підстреленим зайцем, командування вирішило, що росіяни спеціально пускають зайців перед їхніми окопами, щоб виманити їх на нічийну смугу. Можна подумати, росіяни з доброї волі випустять хоча б зайця!

Гюдбранн облизав пошерхлі губи, поглянув на годинник. Ще година до зміни караулу. Напевно, Сіндре напхав тютюну собі в пряму кишку, щоб у нього підскочила температура. Авжеж, він може.

— А чому ви поїхали зі Штатів? — запитав Даніель.

— Крах на біржі. Батька звільнили з суднобудівної компанії.

— От бачиш, — сказав Даніель. — Такий капіталізм. Бідняки завжди ішачать, а багачі — жиріють, і не важливо, йде економіка вгору чи на спад.

— Еге ж, як і зараз.

— Так було до сьогодні, га скоро щось неодмінно зміниться. Коли ми виграємо війну, Гітлер ще здивує народи. І твоєму батькові більше не загрожуватиме безробіття. Ти теж повинен вступити в «Національне об’єднання». Повинен, чуєш?

— Ти що, насправді віриш у все це?

— А ти ні?

Гюдбранну не хотілося заперечувати Даніелю. Він знизав плечима, та Даніель повторив запитання.

— Звичайно вірю, — відповів Гюдбранн. — Та зараз я більше думаю про Норвегію. Ми не повинні пустити більшовиків у нашу країну. Якщо вони прийдуть, нам знову доведеться виїхати до Америки.

— До капіталістичної країни? — Голос Даніеля став ще ущипливішим. — Щоб бачити, як демократією заправляють багачі, і бути іграшкою в руках долі та корумпованих чиновників?

— Це краще, ніж при комунізмі.

— Демократії вичерпали себе, Гюдбранне. Ти подивися на Європу. Адже і Англія, і Франція — вони обидві вже котилися к бісовій матері задовго до того, як почалася війна, з усім їх безробіттям і експлуатацією. В Європі є тільки дві сильні особистості, які можуть зупинити її падіння в прірву хаосу, — це Гітлер і Сталін. От із чого ми можемо вибирати. Братський народ або варвари. І чомусь майже ніхто не зрозумів, яким щастям для нас стало те, що німці прийшли до нас раніше, ніж м’ясники Сталіна.

Гюдбранн кивнув. Адже Даніель говорить це не просто так, у нього ж є якась підстава так говорити. І з такою переконаністю.

І тут пролунав дикий гуркіт. Небо перед ними стало сліпучо-білим, пагорб здригнувся, і за спалахом вони побачили буру землю і сніг, які, здавалося, самі собою злітали в повітря звідти, де вибухали гранати.

Гюдбранн уже лежав на дні окопу, обхопивши голову руками, але все скінчилося так само швидко, як і почалося.

Він поглянув угору. Там, на краю окопу, за кулеметом лежав Даніель і реготав.

— Що ти робиш? — закричав Гюдбранн. — Увімкни сирену, хай усі прокидаються!

Та Даніель засміявся ще голосніше.

— Друже! — Від сміху на його очах закрутилися сльози. — 3 Новим роком!

Даніель показав на годинник, і Гюдбранн усе зрозумів. Певна річ, Даніель весь цей час чекав, коли росіяни дадуть новорічний салют, а зараз він засунув руку в сніговий насип перед кулеметом і дістав із снігу пляшку, в якій ще лишалося трохи коричневої рідини.

— Бренді! — загукав він, переможно розмахуючи пляшкою в повітрі. — Я беріг його три місяці. Тримай.

Гюдбранн уже встав з землі і тепер сидів і сміявся разом з Даніелем.

— Ти перший! — сказав Гюдбранн.

— Упевнений?

— Звичайно, впевнений, друже, ти ж його зберіг. Тільки не випивай усе!

Даніель ударив по кришці так, що воназлетіла, і підняв пляшку.

— На Ленінград, навесні ми вип’ємо з тобою в Зимовому палаці! — урочисто мовив він, знявши з себе вушанку. — А влітку ми будемо вже вдома, ми будемо справжніми героями нашої улюбленої Норвегії!

Він приклав шийку пляшки до рота і відкинув голову назад. Темна рідина булькала і пританцьовувала. У склі відбивалося світло далеких спалахів. Минули роки, перш ніж Гюдбранн зрозумів — ці відблиски на склі й видали їх російському снайперові. Наступної миті Гюдбранн почув гучний свист, пляшка в Даніелевих руках луснула. Посипався дощ із бренді та осколків скла, Гюдбранн машинально заплющив очі. Він відчув щось мокре в себе на обличчі, воно стікало вниз по щоках, і він мимоволі висунув язик і злизав кілька крапель. Він майже не відчув жодного смаку, лише спирт і ще щось — солодке з присмаком металу. В’язке, мабуть, від холоду, — подумав Гюдбранн, знов розплющуючи очі. На краю окопу Даніеля не було. «Мабуть, він упав за кулеметом, коли зрозумів, що нас помітили», — подумав Гюдбранн, але серце його тривожно закалатало в грудях.

— Даніелю!

Тиша.

— Даніелю!

Гюдбранн схопився на ноги, підповз до бруствера. Даніель лежав на спині. Під головою в нього була кулеметна стрічка, на обличчі — російська вушанка. Сніг навколо червонів від крові і бренді. Гюдбранн обережно підняв шапку. Даніель широко розплющеними очима дивився в зоряне небо. А посеред чола зяяла велика чорна дірка. Гюдбранн усе ще відчував той солодкуватий металевий смак у роті і відчув, що його нудить.

— Даніелю, — тільки й зміг він прошепотіти зашерхлими губами.

Гюдбранн подумав, що Даніель схожий тепер на хлопчиська, який зібрався ліпити снігову бабу, та чомусь раптом ліг і заснув на снігу. Схлипнувши, Гюдбранн бігцем кинувся до сирени, несамовито завертів ручку. І тоді в небо, де згасали спалахи, понеслося пронизливе, тужливе виття.

«Так не мало статися», — от і все, що думав Гюдбранн тієї миті.

Ууууууу, ууууууу!

Прибігли Едвард і решта, всі поставали за його спиною. Хтось прокричав його ім’я, але Гюдбранн не чув, він усе крутив і крутив ручку. Нарешті Едвард підійшов і схопився за неї. Гюдбранн розтиснув руку і, не обертаючись, і далі стояв і дивився на край окопу і небо над ним, а на щоках у нього замерзали сльози. Виття сирени ставало все тихішим.

— Так не мало статися, — прошепотів він.

ЕПІЗОД 11

Околиці Ленінграда, 1 січня 1943 року

Коли Даніеля відтягали, його обличчя вже встигло покритися інеєм: під носом, у куточках очей і рота. В інший час убитих просто залишали на морозі, щоб вони заклякли, — так було простіше їх виносити. Але Даніель лежав упоперек дороги, заважаючи тому, хто мав змінити кулеметну обслугу. Тому двоє вояків відтягли його вбік і поклали на два порожніх ящики з-під боєприпасів, відкладених для багаття. Халлґрім Дале пов’язав йому на голову мішок, щоб не бачити маску смерті з цією жахливою посмішкою. Едвард уже зв’язався з тими, хто займався братськими могилами на ділянці «Північ», і пояснив, де лежить Даніель. Йому обіцяли цієї ж ночі прислати двох вояків похоронної команди. За наказом командира відділення хворий Сіндре покинув ліжко, щоб решту зміни чергувати разом з Гюдбранном. І передусім їм треба було відчистити забруднений кулемет.

— Кельн розбомбили на порох, — сказав Сіндре.

Вони лежали пліч-о-пліч на краю окопу, у вузькій ямі, звідки їм було добре видно нічийну смугу. Гюдбранн раптом усвідомив, як йому противно бути так близько до Сіндре.

— І Сталінград — к чорту, — вів своєї Сіндре.

Від холоду Гюдбранн нічого не відчував: його голова й тіло стали ніби ватяними, здавалося, все, що відбувається навколо, вже його геть не стосувалося. Єдине, що ще відзначала свідомість, — це заледенілий метал, що обпікав руки, і те, що пальці ніяк не хочуть слухатися. Він спробував знову. Поруч на снігу, на шерстяній ковдрі, вже лежали ложа й спусковий механізм кулемета, а от із затвором було гірше. У Зеннхаймі їх навчали брати один в одного деталі кулемета і складати їх із зав’язаними очима. У Зеннхаймі, в чудовому, теплому німецькому Ельзасі. Тепер усе було не так, і він не відчував, що роблять його пальці.

— Ти чуєш? — бубнив Сіндре. — Росіяни прийдуть і вб’ють нас. Як вони вбили Гюдесона.

Гюдбранн пам’ятав німця, капітана вермахту, якого дуже розвеселив Сіндре, коли сказав йому, що родом з далекого хутора з назвою Тотен.

— Toten? Wie im Totenreich^[9] — сміявся капітан.

Нарешті кришка затвора подалася.

— Чорт! — Голос Гюдбранна тремтів. — Тут скрізь кров, від неї тут усе намертво замерзло!

Він скинув рукавиці, узяв маслянку з рушничним маслом і притиснув її до затвора. Від холоду жовтувата рідина стала в’язкою, загуслою, та він знав, що маслом можна розчинити кров: закапував ним собі вухо, коли хворів на отит.

Аж раптом Сіндре прихилився до Гюдбранна і почав колупатися нігтем у патроні.

— Отуди к бісу! — Він поглянув на Гюдбранна, вишкіряючи свої гнилі зуби. Його бліде неголене обличчя було так близько, що Гюдбранн відчув бридкий гнильний сморід, утім, вони всі тут так смердять. Сіндре підніс палець до обличчя. — Хто б міг подумати, що в цього Даніеля стільки мізків, га?

Гюдбранн відвернувся.

Сіндре з цікавістю розглядав кінчик пальця:

— Та він їх не надто пускав у діло. А то б тієї ночі він не повернувся назад з нічийної смуги. Я чув, ви тоді хотіли дати драла. Ге, ви ж були, так би мовити… добрими друзями.

Спочатку Гюдбранн не розчув: слова ніби долинали здалеку. Та коли їх відлуння досягло його вух, він нараз відчув, як тілом знову розливається тепло.

— Німці й не думають дати нам відступити, — вів далі Сіндре. — Ми тут усі передохнемо, всі до останнього біса. Ні, вам таки треба було драпати. Більшовики, принаймні, повелися б не так, як Гітлер, з такими хлопцями, як ти й Даніель. Я кажу, з такими добрими друзями.

Гюдбранн не відповідав. Тепло вже відчувалося в кінчиках пальців.

— Ми вирішили втікати туди сьогодні вночі, — сказав Сіндре. — Халлґрім Дале і я. Поки не пізно.

Він вивернувся в снігу, подивився на Гюдбранна.

— Чого ти боїшся, Юхансене? — сказав він і знову вишкірився. — Навіщо, по-твоєму, ми вдавали хворих?

Гюдбранн стискав пальці ніг у чоботях. Тепер він їх уже практично відчував. Стало тепло й добре. Але разом з цим відчувалося ще дещо.

— Ти з нами, Юхансене? — запитав Сіндре.

Воші! Так, йому стало тепло, але він не відчував вошей! Навіть свист вітру під каскою стих.

— Так це ти розпускав ті чутки, — сказав Гюдбранн.

— Що? Які ще чутки?

— Ми з Даніелем говорили про те, щоб виїхати до Америки, а не втікати до росіян. І не зараз, а коли війна закінчиться.

Сіндре знизав плечима, поглянув на годинник і став на коліна.

— Тільки спробуй, я пристрелю тебе, — сказав Гюдбранн.

— З чого? — спитав Сіндре. Я кивнув на деталі кулемета, розкладені на ковдрі.

їхні гвинтівки були в укритті, і вони обидва чудово розуміли, що, перш ніж Гюдбранн устигне збігати туди й назад, Сіндре буде вже далеко.

— Залишайся тут, Юхансене, і здихай, якщо тобі охота. Передавай привіт Дале і скажи, що настала його черга.

Гюдбранн поліз рукою під куртку і дістав багнет. Світло місяця зблиснуло на тьмяному сталевому лезі. Сіндре похитав головою:

— Такі хлопці, як ви з Гюдесоном, — фантазери. Сховай ножа, краще ходімо зі мною. Зараз росіянам через озеро підвезуть провізію. Свіже м’ясо.

— Я не зрадник, — відповів Гюдбранн.

Сіндре підвівся.

— Якщо ти спробуєш заколоти мене багнетом, голландці на посту прослуховування почують нас і здіймуть тривогу. Розумом розкинь. Кому вони швидше повірять, що хтось із нас намагався не дати втекти іншому? Тобі, про кого вже ходять чутки, що ти був намилився втекти, чи мені, члену партії?

— Сядь на місце, Сіндре Фьоуке.

Сіндре розсміявся:

— Нікчемний з тебе вбивця, Гюдбранне. Ну, я побіг. Відпусти мене метрів на п’ятдесят, а вже потім бий на ґвалт, і всім буде добре.

Вони подивилися один одному в вічі. Між ними почав падати пухнастий сніг. Сіндре посміхнувся:

— Снігопад і місячне сяйво водночас — таке рідко побачиш, еге ж?

ЕПІЗОД 12

Околиці Ленінграда, 2 січня 1943 року

Окоп, у якому стояли четверо, був за два кілометри на північ від їхньої ділянки фронту, саме там, де траншея повертала назад і майже робила петлю. Чоловік з капітанськими знаками розрізнення тупцював перед Гюдбранном. Був снігопад, і на кашкет капітану вже нападала ціла шапка снігу. Едвард Мускен стояв поряд з капітаном і дивився на Гюдбранна одним широко розплющеним оком, друге знов було наполовину прикрите.

— So, — сказав капітан. — Er ist hinüber zu den Russen geflohen?^[10]

— Ja^[11], — повторив Гюдбранн.

— Warum?^[12]

— Das weiss ich nicht.?^[13]

Капітан подивився в небо, цвіркнув крізь зуби і тупнув ногою. Потім кивнув Едварду і, буркнувши щось роттенфюреру, німецькому єфрейторові, який був при ньому, попрощався. Сніг зарипів у них під ногами.

— Ось так, — мовив Едвард. Він усе ще дивився на Гюдбранна.

— Еге ж, — сказав Гюдбранн протягом.

— Розслідувати тут особливо нема чого.

— Вже ж бо.

— Але хто б міг подумати! — Його розплющене око і далі пильно і непорушно дивилося на Гюдбранна.

— Тут постійно дезертирують, — сказав Гюдбранн. — Якби вони розслідували кожен випадок…

— Я кажу, хто б міг подумати таке про Сіндре! Про те, що він викине подібний фортель.

— Але ж ти бачиш, — мовив Гюдбранн.

— Так, не надто вигадливо. Ось так просто собі встав і втік.

— Звичайно.

— А ще й з кулеметом такий ляпсус. — У голосі Едварда бриніло холодне глузування.

— Так.

— І ти навіть не зміг докричатися до голландців.

— Я кричав, та надто пізно. Було темно.

— Був місяць, — сказав Едвард.

Вони подивилися один на одного.

— Знаєш, що я думаю? — спитав Едвард.

— Ні.

— Ні, знаєш, по тобі ж видно. За що, Гюдбранне?

— Я не вбивав його. — Погляд Гюдбранна був прикутий до величезного ока Едварда. — Я намагався відмовити його.

Але він навіть слухати мене не схотів. Просто втік. Що я міг зробити?

Вони стояли, нахилившись один до одного, важко дихаючи, і пару від їх дихання тут же відносив вітер.

— Я пам’ятаю, коли востаннє у тебе був такий вигляд, Гюдбранне. Тієї ночі, коли ти вбив того росіянина в нашому бліндажі.

Гюдбранн знизав плечима. Едвард поклав йому на плече руку в обледенілій рукавиці:

— Послухай. Сіндре не був хорошим вояком. Мабуть, навіть хорошою людиною. Але ж ми пристойні люди. Мусимо, чорт забирай, намагатися сповідувати якісь норми, цінності, розумієш?

— Тепер мені можна йти?

Едвард подивився на Гюдбранна. Чутки про те, що Гітлер перемагає далеко не на всіх напрямках, тепер уже доходили й сюди. Відповідно, збільшилася й кількість норвезьких добровольців, і на зміну Даніелю та Сіндре прийшли двоє хлопчиськ з Тюнсета. Весь час нові, молоді обличчя. Хтось запам’ятовувався, когось швидко забували, коли він гинув. Даніеля Едвард запам’ятає, він знав це напевно. Точно так, як і те, що дуже швидко обличчя Сіндре зітреться з його пам’яті. Вивітриться. За кілька днів Едварду-молодшому виповнюється два рочки. Цю думку він не додумав.

— Так, іди, — відповів він. — І бережи голову.

— Звичайно, — сказав Гюдбранн. — Навіть спину зігну.

— Пам’ятаєш, як казав Даніель? — запитав Едвард з дивною посмішкою. — Якщо ми тут ходитимемо зігнувшись, то повернемося до Норвегії горбатими.

Ген-ген залящав, ніби регочучи, тріскучий кулемет.

ЕПІЗОД 13

Околиці Ленінграда, З січня 1943 року

Зненацька Гюдбранн прокинувся. У темряві він кілька разів кліпнув очима, та побачив лише контури дощок ліжка над собою. Пахло сирим деревом і землею. Здається, він знову кричав уві сні. Інші хлопці казали, що більше не прокидаються від його криків. Він лежав, відчуваючи, як поступово пульс приходить до норми. Почухав бік: воші, напевно, ніколи не сплять!

Його розбудив той самий сон: він і зараз ще відчував лапи на грудях, бачив у темряві жовті очі, білі зуби хижака, з яких стікали кров і слина. І чув, як хтось важко дихає, так ніби переляканий на смерть. Хто — він чи звір? Такий уже був цей сон: він спав, щоразу прокидався і не міг поворухнутися. Звір уже намірявся вп’ястися зубами йому в горло, коли тріск кулемета знадвору розбудив його, і він устиг лише побачити, як звір піднявся з ковдри й відстрибнув до земляної стіни бліндажа, але кулі розірвали його на шматки. І він сповз на підлогу, перетворившись на криваву, безформну хутряну масу. Тхір. А в дверях з’явився чоловік: він зробив крок з темноти в тонку смужку місячного світла, таку вузеньку, що вона освітлювала тільки половину його обличчя. Та сю ніч у сні щось змінилося. З дула гвинтівки, як завжди, вився димок, чоловік, як завжди, посміхався, але посеред лоба у нього зяяла величезна чорна вирва. Тому, коли він обертався до Гюдбранна, крізь дірку в голові проглядав місяць.

Ледве Гюдбранн відчув, як з прочинених дверей тягне холодом, він повернув голову й весь потерпнув, побачивши біля входу чорний силует. Невже він усе ще спить? Силует ступив усередину, та було дуже темно, і Гюдбранн не міг розгледіти, хто це.

Раптом постать зупинилася.

— Ти не спиш, Гюдбранне? — голос був гучний і виразний. Це говорив Едвард Мускен. Зусібіч невдоволено забурмотіли сонні вояки. Едвард підійшов упритул до ліжка Гюдбранна. — Піднімайся, — сказав він.

Гюдбранн зітхнув:

— У тебе там помилка в графіку. Я щойно що відчергував. Зараз повинен Дале…

— Його повернули.

— Чому?

— Дале щойно прийшов і розбудив мене. Даніеля повернули.

— Що ти верзеш?

Гюдбранн бачив у темряві тільки білувату хмарку від дихання Едварда. Він звісив ноги з ліжка й дістав з-під ковдри чоботи. Зазвичай він клав їх туди, коли лягав спати, щоб мокрі підошви не обледеніли. Надягши куртку, якою вкривався поверх тонкої вовняної ковдри, він підвівся і вийшов услід за Едвардом. Зірки підморгували їм з висоти, але на сході нічне небо вже яснішало. Якщо не зважати на схлипування, що звідкись долинали, навколо було дуже тихо.

— Голландські новобранці, — пояснив Едвард. — Тільки вчора прибули, а зараз повернулися зі своєї першої вилазки на нічийну смугу.

Дале стояв посеред окопу в якійсь дивній позі: голова — набік, руки — розчепірені. Шарф він пов’язав під бороду, схудле обличчя й напівзаплющені запалі очі робили його схожим на бездомного бродягу.

— Дале! — крикнув Едвард. Той прокинувся. — Покажи-но нам.

Дале йшов попереду. Гюдбранн відчув, як тривожно затіпалося серце. Мороз кусав за щоки, та навіть він не міг заморозити те гаряче, якесь нереальне відчуття, що полишив по собі сон. Траншея була дуже вузька, тому доводилося йти один за одним, і він фізично відчував на своїй спині погляд Едварда.

— Тут, — показав Дале.

Вітер хрипко завивав під шоломом. На ящиках з боєприпасами лежав мертвяк. Руки й ноги його стирчали в різні боки. Сніг, який намело в окоп, білою ковдрою накрив уніформу. Довкола голови був пов’язаний мішок.

— Чортівня та й годі. — Дале труснув головою, переминаючись з ноги на ногу.

Едвард мовчав. Гюдбранн знав — той чекає, що скаже він, Гюдбранн.

— Чому похоронники не забрали його? — запитав нарешті Гюдбранн.

— Вони його забрали, — сказав Едвард. — Вони приходили вчора увечері.

— А навіщо тоді вони принесли його назад? — Гюдбранн помітив, що Едвард пильно дивиться на нього.

— У штабі ніхто не наказував приносити його назад.

— Можливо, непорозуміння? — запитав Гюдбранн.

— Можливо. — Едвард дістав з кишені тонку недопалену сигарету, відвернувся від вітру, обережно запалив її. Зробивши кілька затяжок, він послав її по колу і сказав далі: — Ті, хто відносив його, стверджують, що його поклали в братську могилу на ділянці «Північ».

— Раз так, то його повинні були закопати?

Едвард заперечливо похитав головою:

— їх не закопують відразу, їх спочатку спалюють. А спалюють удень, щоб уночі росіяни не побачили вогонь. До того ж уночі ці нові братські могили відкриті і не охороняються. Хтось, мабуть, витягнув звідти Даніеля вночі.

— Чортівня та й годі, — знову сказав Дале, узяв сигарету й жадібно затягнувся.

— Так, виходить, вони спалюють трупи? — запитав Гюдбранн. — Навіщо, в таку холоднечу?

— Я знаю, — сказав Дале. — Через мерзлоту. Коли навесні температура різко підвищується, земля відтає і мертвяки вилазять із землі. — Він неохоче віддав сигарету. — Минулої зими ми поховали Форпенеса просто за лінією оборони. А навесні знов наткнулися на нього. А може, лисиці викопали. Ось так.

— Справа не в цьому, — сказав Едвард. — Як Даніель потрапив сюди?

Гюдбранн знизав плечима.

— Минулого разу дозорцем був ти, Гюдбранне. — Едвард заплющив одне око, а другим, циклоповим своїм оком, втупився в нього. Гюдбранн глибоко затягнувся, зволікаючи з відповіддю. Дале закашлявся.

— Я чотири рази проходив повз це місце, — відповів Гюдбранн, віддаючи сигарету. — Але тоді його тут ще не було.

— Ці сліди йдуть поверх останніх слідів чобіт. Кажеш, проходив повз це місце чотири рази?

— Якого дідька, Едварде! Ти й сам бачиш, що Даніель лежить там! — обірвав його Гюдбранн. — Зрозуміло, хтось притяг його сюди, і, скоріш за все, на санчатах. Але якщо ти послухаєш, що я тобі кажу, то зрозумієш, що цей хтось прийшов сюди вже після того, як я був тут востаннє.

Едвард нічого не відповів, замість цього він з явним роздратуванням висмикнув недопалок сигарети зі стулених губ Дале і з жалем подивився на мокрі відмітини на цигарковому папері. Дале зняв з язика прилиплий тютюн і спідлоба зиркнув на нього.

— Ну скажи на Бога, для чого мені робити що-небудь подібне? — запитав Гюдбранн. — І як би я примудрився поцупити труп з ділянки «Північ» і притягнути його сюди, та ще так, щоб мене не помітили караульні?

— Ти міг іти через нічийну смугу.

Гюдбранн скептично похитав головою:

— Едварде, ти вважаєш, я хворий? Навіщо мені труп Даніеля?

Едвард ще двічі затягся сигаретою, кинув недопалок на землю і наступив на нього чоботом. Він робив так завжди, хоча не знав навіщо, — просто не міг бачити догораючі недопалки. Сніг заскрипів, ніби застогнав, коли Мускен гасив недопалок, ніби вкручуючи його в землю підбором чобота.

— Ні, я не думаю, що ти притягнув Даніеля сюди, — сказав Едвард. — Бо я не думаю, що це Даніель.

Після цих його слів Дале і Гюдбранн здригнулися.

— Ну звісно ж, це Даніель, — сказав Гюдбранн.

— Або хтось із такою самою статурою, — сказав Едвард. — І такими самими нашивками на формі.

— Мішок… — почав Дале.

— Ага! Отже, ти бачиш, що це не той мішок, так? — глузливо спитав Едвард, поглянувши чомусь при цьому на Гюдбранна.

— Це Даніель. — Гюдбранн проковтнув слину. — Я впізнав його чоботи.

— І ти пропонуєш нам попросити похоронну команду просто взяти і знову забрати його? — запитав Едвард. — Навіть не роздивившись його ближче. На це ти й розраховував, чи не так?

— А йди ти к бісу, Едварде!

— Після цього випадку я не впевнений, хто з нас двох до нього раніше піде, Гюдбранне. Зніми з нього мішок, Дале.

Дале здивовано витріщився на товаришів, що стояли один проти одного, ніби двоє розлючених биків.

— Ти чув? — крикнув Едвард. — Розріж мішок!

— Я б краще цього не…

— Це наказ. Нумо!

Дале все ще вагався, нерішуче переводячи погляд з одного на іншого. Потім він поглянув на задубіле тіло на ящиках з боєприпасами, знизав плечима, розстебнув камуфляжну куртку і сунув під неї руку.

— Почекай! — сказав Едвард. — Попроси Гюдбранна позичити тобі багнета.

Тепер Дале вже зовсім розгубився. Він питально поглянув на Гюдбранна, але той похитав головою.

— Що ти хочеш сказати? — запитав Едвард, як і раніше стоячи обличчям до Гюдбранна. — За статутом належить носити багнет, а його в тебе сьогодні при собі немає, га?

Гюдбранн мовчав.

— Ти ж управляєшся з цим багнетом, як справжній убивця, Гюдбранне, що, скажеш, просто загубив його, чи не так?

Гюдбранн мовчав.

— Скидається на те, що так воно й є. Гаразд, діставай свій, Дале.

Найбільше за все Гюдбранну зараз хотілося вирвати це величезне, свердляче око з очної ямки командира. Як він зараз був схожий на того щура роттенфюрера! Щура, з щурячими очима і щурячим мозком. Невже він нічого не розуміє?

Ззаду було чути тріск — це тріщала мішковина, яку розтинав багнет, — і важке дихання Дале. Вони обернулися одночасно. Там, у червоних променях нового дня, бридко посміхаючись, на них дивилося бліде обличчя з третім чорним, зяючим оком посеред лоба. Це був Даніель, поза всяким сумнівом.

ЕПІЗОД 14

МЗС Норвегії, 4 листопада 1999 року

Бернт Браннхьоуґ поглянув на годинник і насупився. Вісімдесят дві секунда, він на сім секунд відстав від графіка. Отже, він переступив поріг зали засідань, проспівав бадьоре північне «добридень» і всміхнувся своєю знаменитою білосніжною посмішкою чотирьом обличчям, що обернулися йому назустріч.

З одного боку столу сидів Курт Мейрик із СБП і Ракель — у неї була та сама ідіотська шпилька, претензійний костюм і суворий вираз обличчя. Його вразило, що костюм був задорогий як на секретаря. Він усе ще покладався на свою інтуїцію, яка підказувала йому, що вона розлучена, але, можливо, раніше була одружена з багатим чоловіком. Або ж донька багатих батьків? Те, що вона раптом знову з’явилася тут, на засіданні, яке, як попередив минулого разу Браннхьоуґ, має проходити в умовах суворої секретності, вказувало на те, що в СБП вона мала впливовіше становище, ніж йому здалося на перший погляд. Треба б дізнатися про неї більше.

З другого боку столу сиділа Анна Стьорксен разом із цим довгов’язим, худим начальником відділку поліції. Як же його звати? Спершу він витратив понад вісімдесят секунд на дорогу до залу засідань, а тепер не може пригадати ім’я — невже старіє?

У нього раніше навіть думок таких не виникало, це почалося минулого вечора, а тепер от знову! Того разу він запросив Лізу, молоду практикантку, на те, що він називав «надурочним обідом». Потім він запросив її на келих вина до готелю «Континенталь», де для працівників МЗС було заброньовано кімнату для особливо секретних зустрічей. Лізу довго вмовляти не довелося, вона була амбітною дівчиною. Але сеанс не вдався. Старіє? Та ж ні, випадковість, можливо, зайвий келих вина, тільки не старість. Браннхьоуґ відігнав цю думку назад, у підсвідомість, сів.

— Дякую вам за те, що ви всі так швидко відгукнулися і прийшли сюди, — почав він. — Зрозуміло, нема потреби ще раз підкреслювати конфіденційний характер цієї зустрічі, але я вважаю за краще все ж це зробити, оскільки, можливо, не у всіх присутніх тут достатньо досвіду в подібних справах.

Він зиркнув поглядом по всіх, окрім Ракелі, тим самим натякаючи, що останнє зауваження стосувалося саме її. Потім обернувся до Анни Стьорксен:

— Ну, як там ця ваша людина?

Начальник поліції поглянула на нього здивовано.

— Цей ваш поліцейський? — поспішив виправитися Браннхьоуґ. — Здається, його звуть Холе?

Вона кивнула Мьоллеру, який мусив кілька разів відкашлятися, перш ніж почати говорити.

— Взагалі, все нібито гаразд. Тобто він, звичайно, пережив потрясіння. Але… так, — він знизав плечима, ніби показуючи, що не має чогось більш істотного додати до вже сказаного.

Браннхьоуґ підвів недавно начесану брову:

— Я сподіваюся, через це його потрясіння інформація не просочиться?

— Ну, — сказав Мьоллер. Бічним зором він побачив, як начальник поліції швидко обернулася до нього. — Я б так не думав. Він розуміє всю делікатність справи. І звичайно ж, його проінструктували з приводу нерозголошення.

— Те ж саме стосується й інших співробітників поліції, які тоді були там, — поспішила додати Анна Стьорксен.

— Тоді сподіватимемося, що все під контролем, — сказав Браннхьоуґ. — А тепер дозвольте мені повідомити вам останні новини щодо цієї ситуації. Я щойно говорив із цього приводу з американським послом і вважаю, що можу впевнено сказати: ми порозумілися з приводу найголовніших пунктів у цій трагічній справі.

Він окинув поглядом усіх присутніх. Ті дивилися на нього в напруженому чеканні, дожидали, що скаже їм він, Бернт Браннхьоуґ. Від колишнього смутку не лишилося й сліду.

— Посол сказав мені, що стан того агента Служби безпеки американського президента, якого ваша людина, — він кивнув Мьоллеру і начальнику поліції, — підстрелила коло переїзду, стабільний і зараз його життю вже нічого не загрожує. У нього пошкоджено хребет, є внутрішня кровотеча, але його врятував бронежилет. Шкода, що нам не вдалося з’ясувати цього раніше, але зі зрозумілих причин обмін інформацією щодо цього питання зведено до мінімуму. Допустимі лише необхідні роз’яснення в межах вузького кола залучених осіб.

— А де він? — спитав НВП.

— А це вам знати зовсім не обов’язково, Мьоллере.

Він подивився на Мьоллера, той перемінився на лиці. На секунду в кімнаті запала гнітюча тиша. Мало приємного в тому, що комусь завжди доводиться нагадувати: тобі не слід знати більше, ніж треба для роботи. Браннхьоуґ посміхнувся, співчутливо розвівши руками, мовляв: «Я розумію, вам цікаво, але таке життя». Мьоллер кивнув і втупився в стіл.

— Гаразд, — сказав Браннхьоуґ. — Я можу тільки додати, що після операції його перевезуть літаком до шпиталю в Німеччині.

— Ясно. — Мьоллер почухав потилицю. — Е-е…

Браннхьоуґ мовчав.

— Я маю на увазі… кажу, добре було б, якби Холе дізнався про це? Ну, що секретний агент вижив. Це зробило б його становище… е-е… йому б стало легше.

Браннхьоуґ зиркнув на Мьоллера. Не зовсім зрозуміло, до чого той хилить.

— Авжеж, — погодився він.

— А про що ви там порозумілися з американським послом? — нараз запитала Ракель.

— Я саме збираюся до цього перейти, — поспішно відповів Браннхьоуґ. Це дійсно був наступний пункт, але йому не подобалося, коли його так обривали. — Але спершу я хотів би відзначити оперативність Мьоллера й поліції Осло. Якщо вірити звітам, агента доставили до лікарні за якихось дванадцять хвилин.

— Холе та його колега, Елен Єльтен, відвезли його до Акерської поліклініки, — сказала Анна Стьорксен.

— Вони спрацювали на диво швидко, — зауважив Браннхьоуґ. — 3 цим погоджується і американський посол.

Мьоллер і Стьорксен перезирнулися.

— Посол також переговорив зі Службою охорони президента: американська сторона не порушуватиме кримінальної справи. Певна річ.

— Певна річ, — погодився Мьоллер.

— Ми також погодилися з тим, що провина в основному лежить на американській стороні. Цей агент взагалі не повинен був потрапити до квиткової каси. Тобто він повинен був, але про це, зрозуміло, слід було повідомити норвезького офіцера зв’язку. Норвезький поліцейський, який тримав пост на тій ділянці, куди проник цей агент, і який повинен був — пробачте, міг — передати про це офіцерові зв’язку, поводився відповідно до того, що агент пред’явив йому посвідчення. У наказі зазначено, що секретні агенти мають доступ до всіх ділянок безпеки, тому поліцейський не вважав за потрібне повідомляти про це далі по ланцюжку. Зараз ми бачимо, що йому все-таки слід було це зробити.

Він поглянув на Анну Стьорксен — вона не заперечила.

— Хороша новина полягає в тому, що, судячи з усього, інцидент не спричинив якихось серйозних наслідків. Тим часом я зібрав вас не для обговорення того, що ми повинні робити, якщо події розвиватимуться надалі за найкращим сценарієм. Це не набагато краще, ніж просто сидіти склавши руки. Тому давайте забудемо про можливий найкращий сценарій. Адже було б наївно вважати, що про цей прикрий випадок не дізнаються — рано чи пізно.

Він рубав долонями повітря, ніби розбиваючи речення на легкотравні шматки.

— Окрім двадцяти чоловік у СБП, МЗС та координаційній групі, про цю справу знають також близько п’ятнадцяти поліцейських, які були свідками події коло переїзду. Я не хочу нічого поганого говорити про них — вони, звичайно, дотримують своїх зобов’язань щодо нерозголошення. Взагалі. Але вони прості поліцейські, у них немає досвіду підтримання тієї міри секретності, яка потрібна в даному разі. Крім того, в курсі цього випадку співробітники Головного шпиталю, Служби повітряного сполучення, компанії «Ф’єлліньєн» та готелю «Плаза» — і всі вони тією чи іншою мірою могли щось запідозрити. У нас також немає жодної гарантії, що ніхто не спостерігав за кортежем у підзорну трубу з вікна якої-небудь розташованої поблизу будівлі. Досить кому-небудь з тих, хто хоч якось з усім цим пов’язаний, сказати хоч слово, і…

Він надув щоки і з шумом видихнув, зображаючи вибух.

За столом стало тихо, потім Мьоллер відкашлявся:

— А чому це так… е-е… небезпечно, якщо все стане відомо?

Браннхьоуґ кивнув, ніби показуючи, що це не найбільш ідіотське запитання, яке він чув у своєму житті, але Мьоллера це відразу ж переконало в протилежному.

— Сполучені Штати Америки для нас — дещо більше, ніж просто союзник, — почав Браннхьоуґ з ледь помітною посмішкою. Він сказав це з такою інтонацією, з якою іноземцям пояснюють, що в Норвегії править король, а столиця називається Осло. — В 1920 році Норвегія була однією з найбідніших країн Європи. Такою би вона, мабуть, і залишалася, коли б не допомога США. Забудьте все те базікання, яке ми чуємо від політиків. Еміграція, допомога за планом Маршалла, Елвіс і фінансування всієї цієї авантюри з нафтою зробили Норвегію, мабуть, найбільш проамериканською країною в світі. Кожен з присутніх тут довго працював, щоб досягти нинішніх кар’єрних висот. Але якщо станеться так, що хто-небудь з наших політиків довідається, що хтось із людей у цій кімнаті допустив, щоб життя американського президента наражалося на небезпеку…

Незакінчене речення повисло в повітрі, а сам Браннхьоуґ окинув поглядом стіл.

— На щастя для нас, — додав він, — американці вважають, що краще визнати помилку якого-небудь свого секретного агента, ніж неможливість у цілому співпрацювати з одним зі своїх найближчих союзників.

— Це означає, — сказала Ракель, не відриваючи погляду від блокнота, що лежав перед нею на столі, — що у нас немає необхідності шукати норвезького цапа-відбувайла.

Вона підвела погляд і подивилася просто в очі Браннхьоуґу.

— Навпаки, нам потрібно знайти норвезького героя. Чи не так?

Браннхьоуґ поглянув на неї з подивом і цікавістю одночасно. З подивом — бо вона так швидко зрозуміла, що йому потрібно, а з цікавістю — бо він нараз утямив, що на неї зважати доведеться в будь-якому разі.

— Правильно. Коли вся ця історія про те, як норвезький поліцейський пристрелив секретного агента, вийде наверх, у нас уже має бути готова своя версія, — сказав Браннхьоуґ. — І за цією версією, з нашого боку не було допущено нічого вартого осуду, наш офіцер зв’язку діяв згідно з інструкцією, а винен у всьому агент служби охорони. Ця версія влаштує як нас, так і американців. Наше завдання — в тому, щоб змусити журналістів повірити у все це. І у зв’язку з цим…

— …нам потрібен герой, — договорила за нього Анна Стьорксен. Вона кивнула: мовляв, тепер і вона розуміє, про що йдеться.

— Пардон, — подав голос Мьоллер. — Я тут, виходить, єдиний, хто не розуміє, в чому штука.

— Ваш поліцейський виявив надзвичайну кмітливість, коли президентові загрожувала потенційна небезпека, — сказав Браннхьоуґ. — Адже якби той чоловік у квитковій касі хотів скоїти замах, згідно з інструкцією слід було негайно рятувати президента. Що й було зроблено. І те, що той чоловік, як з’ясувалося, зовсім не збирався стріляти в президента, це не робить погоди.

— Розумно, — сказала Анна Стьорксен. — У подібних ситуаціях перш за все слід дотримуватися інструкції.

Мейрик нічого не відповів, але згідливо кивнув.

— Добре, — вів далі Браннхьоуґ. — «Штука» — як ви сказали, Б’ярне, — полягає в тому, щоб переконати пресу, наше керівництво і всіх, хто пов’язаний з цією справою, що ми ані на мить не сумніваємося в тому, що наш офіцер зв’язку діяв правильно. «Штука» в тому, що ми вже зараз повинні поводитися так, ніби він здійснив подвиг.

Браннхьоуґ поглянув на Мьоллера — той був збентежений.

— Не представити його до нагороди негайно — означає вже наполовину визнати, що йому не слід було стріляти, а відповідно, визнати й те, що вся система безпеки дала збій під час візиту президента.

Присутні закивали, погоджуючись.

— Ergo^[14], — сказав Браннхьоуґ. Він полюбляв це слівце. Воно нагадувало йому потужну зброю, майже непереможну. Коли він вимовляв його, йому здавалося, що його вустами промовляє сама логіка: «Звідси випливає…».

— Ergo, ми маємо дати йому медаль? — знову втрутилася Ракель.

Браннхьоуґ відчув, що дратується. Вона так сказала це «медаль», ніби вони зараз пишуть сценарій комедії, де тільки й чекають на різні забавні пропозиції. Його план — комедія?!

— Ні, — тихо й рішуче відповів він. — Не медаль. Медалі й інші подібні нагороди дістаються надто легко, це недостатньо надійний вихід. — Він відкинувся на спинку стільця, заклавши руки за голову. — Давайте підвищимо хлопця на посаді. Призначимо його інспектором.

Запала довга пауза.

— Інспектором? — Бярне Мьоллер все ще недовірливо дивився на Браннхьоуґа. — За те, що він підстрелив секретного агента?

— Можливо, це звучить трохи дивно, але подумайте добре.

— Це… — Мьоллер моргнув, і це мало такий вигляд, ніби він хотів виголосити довгу промову, але передумав і вирішив промовчати.

— Може, не варто наділяти його всіма повноваженнями інспектора, — почув Браннхьоуґ голос начальника поліції. Вона говорила обережно, ретельно добираючи слова. «Ніби всиляє нитку в голку», — чомусь подумав Браннхьоуґ.

— Ми й про це подумали, Анно, — відповів він, легко зробивши акцент на імені. Ніби мимохіть. Уперше він звернувся до неї не на прізвище. Одна брова її слабо ворухнулася, але інших виявів невдоволення він не помітив. — Проблема в тому, що коли раптом усі колеги цього вашого меткого поліцейського дізнаються про це призначення, а потім про те, що ця посада просто номінальна, легше нам не буде. Тобто ми назавжди втратимо спокій. Адже тільки-но вони переймуться підозрою, що щось не так, як відразу ж поповзуть чутки, і, звичайно, все матиме такий вигляд, ніби ми просто намагаємося приховати, що ми — ви — цей поліцейський — добряче влипли. Інакше кажучи, ми повинні дати йому таку посаду, щоб бути на сто відсотків упевненими: ніхто не знатиме напевно, чим він, власне, займається. Або інакше: підвищення разом з переведенням у закрите від інших місце.

— Закрите місце. Ніхто не знатиме напевно… — криво посміхнулася Ракель. — Звучить так, ніби ви вирішили посадити його до клітки, Браннхьоуґе.

— А що скажеш ти, Курте? — запитав Браннхьоуґ.

Курт Мейрик почухав за вухом і тихо засміявся.

— А що? — сказав він. — Що-що, а місце інспектора ми йому якось уже підшукаємо.

Браннхьоуґ кивнув:

— Було б, дуже добре.

— Ну, треба ж допомагати один одному, коли можна.

— Чудово, — широко посміхнувся Браннхьоуґ і поглянув на настінний годинник, даючи зрозуміти, що зустріч закінчено. Зарипіли стільці.

ЕПІЗОД 15

Санктхансхьоуґен, 4 листопада 1999 року

«Tonight were gonna party like its nineteen ninety-nine!»[1^[15]

Елен кинула погляд на Тома Волера, який щойно поставив касету й увімкнув звук так голосно, що на басах панель тремтіла. А різкий фальцет співця просто різав вуха.

— Не заважає? — спитав Том, намагаючись перекричати музику. Елен не хотілося його ображати, і вона тільки кивнула на знак згоди. Не можна сказати, що вона боялася неумисно образити Тома Волера, просто не бажала з ним марно конфліктувати. Хотілося сподіватися, що скоро тандем «Том Волер — Елен Єльтен» розпадеться. Як не є, шеф Бярне Мьоллер сказав, що це має тимчасовий характер. Усі знали, що на весну Том матиме чергове підвищення і стане інспектором.

— Підар нігер! — прокричав Том. — І співає відповідно.

Елен не відповіла. Періщив такий сильний дощ, що на’віть увімкнені двірники не могли прогнати з лобового скла патрульної машини пелену води, тому контури будинків по вулиці Уллеволсвеєн розпливалися, немов міраж. Сьогодні зранку Мьоллер послав Тома і Елен розшукати Харрі. Вони приходили до нього додому на Софієс-ґате і з’ясували, що у квартирі його немає. Або він не захотів їм відкрити. Або не зміг. Цього Елен боялася найбільше. Вона дивилася, як люди поспішають туди-сюди по тротуару. Їхні фігури теж здавалися химерними, спотвореними, як у кривому дзеркалі.

— Давай ліворуч і тут зупинися, — сказала вона. — Ти можеш почекати мене в машині.

— Радісінько, — сказав Волер. — Терпіти не можу алкашів.

Вона скоса зиркнула на нього, але з виразу обличчя не можна було зрозуміти, кого він має на увазі: ранкових відвідувачів ресторану «Скрьодер» узагалі чи Харрі зокрема. Він зупинився край автобусної зупинки, так що коли Елен виходила, вона помітила, що через дорогу вже побудували кафе-бар. А може, воно давно вже там було, просто вона не помічала. На табуретах уздовж великих вікон сиділи молоді люди у светрах з високими комірами і читали іноземні журнали або просто дивилися на дощ, тримаючи в руках білі кавові чашки і, напевно, розмірковуючи, чи ті вони підібрали меблі, чи той обрали інститут, чи ту людину кохають, чи до того клубу ходять, чи в тому місті Європи живуть.

У дверях «Скрьодера» вона наштовхнулася на чоловіка в товстому плетеному светрі. Алкоголь устиг вже обезбарвити колись блакитні очі, долоні були величезні, як пательні, і чорні від бруду. Коли він, заточившись, проминав Елен, в ніс ударив солодкуватий запах поту і перегару. Всередині ресторану була спокійна ранкова атмосфера. Зайнято лише чотири столики. Елен бувала тут раніше, дуже давно, але, як видно, відтоді нічого не змінилося. На стінах висіли пейзажі старого Осло, і це, разом з брунатними стінами і скляною стелею, додавало закладу певної схожості з англійським пабом. Узагалі кажучи, вельми віддаленої. Дивани й дешеві пластикові столи робили його більше схожим на курильню на пасажирському пароплаві. В кінці залу, спершись на стійку, стояла офіціантка і курила, байдужно роздивляючись Елен. У найдальшому кутку, біля вікна, сидів похнюплений Харрі. Перед ним стояв порожній півлітровий пивний келих.

— Привіт, — сказала Елен, сідаючи навпроти.

Харрі поглянув на неї, кивнув. Ніби весь цей час сидів і чекав її. Відтак знов опустив голову.

— Ми всі намагалися тебе знайти. Заходили до тебе додому.

— Я був удома? — спокійно, без посмішки запитав він.

— Не знаю. Ти зараз удома, Харрі? — Вона кивнула на келих.

Він знизав плечима.

— Він виживе, — зауважила вона.

— Я чув. Мьоллер знову залишив мені повідомлення на автовідповідач. — Говорив Харрі на диво виразно. — Він, щоправда, не сказав, наскільки небезпечна рана. Адже там сила-силенна нервів, здається?

Він схилив голову набік, Елен мовчала.

— Можливо, він просто залишиться паралітиком. — Харрі клацнув по порожньому келиху. — Сколь!^[16]

— Твій лікарняний буде готовий завтра, — сказала Елен. — І ми знову чекаємо тебе на роботі.

Він швидко підвів голову:

— А я на лікарняному?

Елен кинула на стіл тонку пластикову теку. Зсередини визирав краєчок рожевого паперу.

— Я говорила з Мьоллером. І лікарем Еуне. Візьми собі копію цього лікарняного листка. Мьоллер каже, що після того, як застрелиш кого-небудь на роботі, треба кілька днів, щоб оговтатися. Просто приходь завтра.

Він відвернувся, подивився на вікно з кольоровими рифленими стеклами. Мабуть, такі вікна зроблено було задля безпеки: щоб відвідувачів не можна було побачити з вулиці. На відміну від кафе-бару навпроти, подумала Елен.

— Ну? Ти прийдеш? — запитала вона.

— Знаєш… — Він подивився на неї тим самим затьмареним поглядом, яким дивився щоранку після повернення з Бангкока. — Я б не загадував.

— Все одно приходь. Тебе чекає кілька прикольних сюрпризів.

— Сюрпризів? — Харрі м’яко засміявся. — І що ж це, хотів би я знати? Достроковий вихід на пенсію? Почесна відставка? Чи, може, президент хоче нагородити мене орденом Пурпурового Серця?

Він підвів голову, і цього разу Елен помітила, як налилися кров’ю його очі. Вона зітхнула, відвернулася до вікна. За рифленим склом пропливали безформні автомобілі, ніби в якомусь психоделічному фільмі.

— Навіщо ти себе мучаєш, Харрі? Ти знаєш — і я знаю — і всі знають, що ти не винен! Навіть у Службі безпеки погодилися, що це з їхньої вини нас не проінформували. І що ми — що ти все зробив правильно.

Харрі відповів тихо, не дивлячись на неї:

— Гадаєш, його родина буде тієї ж думки, коли він приїде додому в інвалідному кріслі?

— О Господи, Харрі! — підвищила голос Елен. Упівока вона бачила, що офіціантка за стійкою роздивляється їх з усе більшою цікавістю. Напевно, очікуючи великої сварки. — Завжди є хтось, кому не пощастило, хто виявився крайнім. Харрі, це так, і в цьому немає нічиєї провини. Ти знаєш, що кожен рік гинуть шістдесят відсотків лісових звіряток? Шістдесят відсотків! Харрі, та якщо зупинитися й почати про це думати, то, перш ніж до чогось додумаєшся, сам опинишся серед цих шістдесяти відсотків!

Харрі не відповідав, просто сидів і кивав головою, втупивши очі в картату скатертину, де-не-де пропалену сигаретами.

— Я себе потім ненавидітиму за те, що сказала це, Харрі, але ти зробив би мені велику особисту послугу, прийшовши завтра на роботу. Тільки спробуй мені заперечувати, і я перестану з тобою розмовляти. Ти боятимешся дихнути на мене. Зрозумів?

Харрі встромив мізинець в одну з чорних дір на скатерті. Потім посунув склянку на іншу. Елен чекала.

— Там, у машині, Волер сидить, чи що? — запитав Харрі.

Елен кивнула. Вона чудово знала, що ці двоє терпіти не можуть одне одного. У неї сяйнула рятівна думка, і, трохи повагавшись, Елен вирішила спробувати щастя:

— Взагалі-то він заклався на дві сотні, що ти не прийдеш.

Харрі вдруге м'яко засміявся. Потім знову підвів голову і, підперши її руками, подивився на Елен.

— Не вмієш ти брехати, Елен. Спасибі, що хоча б намагаєшся.

— Та до бісу тебе.

Вонанабрала в груди повітря, збираючись іще щось сказати, але передумала. Подивилася на Харрі довгим поглядом, потім знову глибоко зітхнула:

— Гаразд. Узагалі-то це тобі мав би сказати Мьоллер, але скажу я. Тебе хочуть зробити інспектором СБП.

Харрі розреготався. Його сміх був гучним, як рев «Кадиллака».

— Добре, ще трохи тобі потренуватися, і брехати ти, здається, навчишся.

— Але це правда!

— Це маячня. — Його погляд знову блукав по вікну.

— Чому? Ти у нас один з кращих слідчих, ти вже проявив себе неймовірно здібним поліцейським, ти вивчав право, ти…

— Я кажу, це маячня, нісенітниця. Навіть якщо комусь наверзеться раптом така ідіотська ідея.

— Але чому?

— З дуже простої причини. Адже хіба шістдесят відсотків цих — як їх там, цих пташок? — Він відсунув скатертину зі склянкою на край столу.

— Тинівки, — сказала вона.

— Атож! Від чого вони там дохнуть?

— Від голоду. Хижаків. Морозу. Виснаження. Хтось, може, розбивається об скло. Все можливо.

— Гаразд. Але я готовий побитися об заклад на що завгодно — нікому з них не стріляв у спину норвезький поліцейський, який не має ліцензії на носіння зброї, тому що він не здав стрільби. А такого поліцейського слід судити і запроторити в одне місце на термін від року до трьох. Не надто схоже на підвищення по службі, га?

Він підняв келих, грюкнув ним, поставивши на стіл на край скатертини.

— Які стрільби? — незворушно запитала Елен.

Він пильно подивився на неї. У відповідь вона подивилася на нього абсолютно чесними очима.

— Що-що? — перепитав він.

— Я не розумію, про що ти говориш, Харрі.

— Ти чудово знаєш, що…

— Я чудово знаю, що цього року ти проходив стрільби. Це знає і Мьоллер. Він навіть їздив сьогодні спитати про це інструктора зі стрільби. Вони все звірили і з’ясували, що ти показав чудові результати. Ти знаєш, у СБП не призначали б людину інспектором, якщо бона застрелила секретного агента, не маючи при собі ліцензії.

Вона широко посміхнулася Харрі. Той навіть трохи протверезів від подиву.

— Але в мене немає жодної ліцензії!

— Та ні ж бо, ти її просто кудись подів. Але вона знайдеться, Харрі, обов’язково знайдеться!

— Ні, ти послухай, я…

Він раптом замовк і подивився на пластикову теку перед собою. Елен підвелася.

— Ну що, побачимося завтра о дев’ятій, інспекторе?

У відповідь Харрі зміг лише мовчки кивнути.

ЕПІЗОД 16

Готель «Редіссон САС», площа Хольберґ-плас,

5 листопада 1999 року

У Бетті Андресен було світле кучеряве волосся, як у Доллі Партон^[17], схоже на перуку. Це не була перука, і взагалі на волоссі уся схожість з Доллі Партон і закінчувалася. Бетті Андресен була висока, струнка, і, коли вона посміхалася, як зараз, її верхня губа злегка здіймалася, трішки оголюючи зуби. Зараз ця посмішка призначалася літньому чоловікові по інший бік стойки в холі готелю «Редіссон САС» на Хольберґс-плас. Власне стойки — в звичному розумінні цього слова — не було; це був один з декількох багатофункціональних «острівців», оснащений моніторами, що дозволяло обслуговувати кілька відвідувачів одночасно.

— Ми раді вітати вас цього ранку, — сказала Бетті Андресен. У школі готельного сервісу їх учили акцентувати час доби, вітаючись з клієнтами. Відповідно, ще годину тому вона говорила: «цього раннього ранку», за годину казатиме — «цього полудня», через шість годин — «цього вечора», а ще за дві години — «цього пізнього вечора». А відтак поїде додому, в двокімнатну квартиру на Турсхов, мріючи про те, щоб було кому сказати: «Добраніч».

— Я б хотів подивитися номер, і чим вище поверхом, тим краще.

Бетті Андресен перевела погляд на мокре пальто відвідувача. На вулиці періщило як з відра. З крис його капелюха звисала тремтяча крапля.

— Хочете подивитися?

Бетті Андресен і далі посміхалася. Вона навчилася неухильно дотримуватися принципу, що всіх належить вважати гостями доти, доки не доведено протилежне. Але так само добре вона розуміла й те, що зараз перед нею стояв типовий представник виду «старий-що-приїхав-у-столицю-і-бажає-насолодитися-краєвидом-з-вікна-готелю-й-не-платити-за-це». Вони постійно з’являлися тут, особливо влітку. І не тільки для того, щоб помилуватися краєвидом. Якось одна пані попросила показати їй номер люкс на 22-му поверсі, щоб потім описувати його, розповідаючи подругам про те, де вона жила. Вона навіть запропонувала Бетті п’ятдесят крон за те, щоб та записала її в гостьову книгу як підтвердження розповіді.

— Номер на одного чи на двох? — запитала Бетті. — Для курців чи ні?

Тут більшість зазвичай починає нервувати.

— Це не так важливо, — сказав старий. — Головне — це краєвид. Я б хотів, щоб вікна виходили на південний захід.

— Так, тоді вам буде видно все місто.

— Саме так. То який номер у вас найкращий?

— Найкращий — зрозуміло, люкс, але заждіть, будь ласка, я подивлюся, чи немає у нас дешевшого вільного номера.

Вона поклацала по клавіатурі, чекаючи, поки він заковтне приманку. Багато часу на це не знадобилося.

— Я б хотів подивитися цей номер.

Звичайно, ти б хотів, подумала вона. Вона подивилася на старого. Бетті Андресен не любила сперечатися. І якщо найзаповітніше бажання старого — помилуватися краєвидом з вікна готелю «САС» — чи варто йому в цьому відмовляти.

— Ходімо подивимося, — сказала вона і посміхнулася найчарівнішою своєю посмішкою, яку зазвичай берегла для постійних гостей.

— Мабуть, ви приїхали до Осло на чиєсь запрошення? — ввічливо, без жодної цікавості запитала вона, заходячи до ліфта.

— Ні, — відповів старий. У нього були сиві кущуваті брови, такі самі, як у її батька.

Бетті натисла на кнопку, двері плавно зачинилися, і ліфт понісся вгору. Бетті ніяк не могла звикнути до цього, їй здавалося, що її засмоктує в небо. Потім двері так само плавно відчинилися, і вона за звичкою трохи почекала, ніби збиралася увійти до нового, несхожого світу, як та казкова дівчинка, яку смерч заніс у чарівну країну. Але світ щораз виявлявся старим і найзвичайнісіньким. Вони йшли коридором, обклеєним шпалерами під колір килима і дорогих нудних картин на стінах. Вона вставила ключ в замкову шпарину, люб’язно відчиняючи двері старому, який пройшов повз неї з виразом обличчя, в якому вона прочитала передчуття.

— Площа номера люкс становить сто п'ять квадратних метрів, — сказала Бетті. — В номері дві спальні, в кожній стоїть ліжко king-size^[18], і дві ванні кімнати, в кожній є джакузі й проведено телефон.

Вона увійшла до вітальні, де старий уже стояв і дивився у вікно.

— Меблі з авторським знаком данського дизайнера Поула Хенріксена, — сказала вона, проводячи рукою по тонкій скляній кришці столу. — Може, ви хочете оглянути ванни?

Старий не відповів. Він усе ще не зняв свого мокрого капелюха, і в цій тиші було чутно, як з нього на паркет вишневого дерева падають краплі. Бетті стала поряд з ним. Звідси їм було видно все, що заслуговує хоча б якоїсь уваги: ратуша, Національний театр, Королівський палац, будівля стортингу^[19] і фортеця Акерсхус. Під ними був Палацовий парк, де дерева тяглися кронами в сталеве небо, розчепіривши свої чорні покарлючені пальці.

— Вам краще було б прийти сюди весняного дня, — сказала Бетті.

Старий обернув голову, нерозуміюче подивився на неї, і раптом до неї дійшло, що саме вона сказала. Їй ще не вистачало додати: Якщо уже ти прийшов сюди, тільки аби подивитися у вікно.

Вона посміхнулася так мило, як тільки могла.

— Коли трава зелена і на деревах у Палацовому парку розпуститься листя. Це дуже гарно.

Він дивився на неї, але здавалося, що його думки десь далеко.

— Це правда, — нарешті сказав він. — На деревах листя, про це я не подумав. — Він вказав на вікно: — Це можна відчинити?

— Тільки трішки, — сказала Бетті, радіючи можливості змінити тему розмови. — Поверніть он ту ручку.

— Чому тільки трохи?

— Щоб ніхто не поклав собі в голову різних дурниць.

— Дурниць?

Вона побіжно глянула на нього. Що, у цього старого вже зовсім погано з головою?

— Виплигнути з вікна, — пояснила вона. — Вчинити самогубство. Адже багато нещасних людей…

Вона зробила рух рукою, показуючи, що саме роблять нещасні люди.

— Отже, по-вашому, це дурниця? — Старий потер підборіддя. Їй здалося, чи вона й справді побачила в його зморшках натяк на посмішку? — Навіть якщо людина нещасна?

— Так, — упевнено сказала Бетті. — У всякому разі, у нас у готелі. І в моє чергування.

— «В моє чергування», — усміхнувся старий. — Це добре, Бетті Андресен.

Почувши своє ім’я, вона здригнулася. Він, зрозуміло, бачив у неї на грудях значок адміністратора. Отже, як не є, із зором у нього проблем немає: її ім’я було написано настільки ж дрібними літерами, наскільки великими — слово «АДМІНІСТРАТОР». Вона демонстративно поглянула на годинник.

— Так, — вів далі він. — Адже у вас повно інших справ, крім того, щоб показувати краєвид з вікна.

— Так, справ вистачає, — відповіла вона.

— Я беру його, — сказав він.

— Даруйте?

— Я беру цей номер. Не на цю ніч, але…

— Ви берете номер?

— Так. Його ж можна зняти, чи не так?

— Е-е, так, але… він надто дорогий.

— Я охоче заплачу наперед.

Старий вийняв з внутрішньої кишені гаманець і дістав з нього купу банкнот.

— Ні, ні, я не в цьому сенсі. Просто він коштує сім тисяч крон за одну ніч. Може, хочете краще поглянути…

— Мені подобається цей номер, — сказав старий. — Перерахуй їх про всяк випадок, будь ласка.

Бетті подивилася на тисячні банкноти, які він їй простягнув.

— Ви можете оплатити все, коли приїдете, — сказала вона, — е-е, а коли вас…

— Як ти й радиш, Бетті. Одного весняного дня.

— Добре. Яка-небудь конкретна дата?

— Звичайно.

ЕПІЗОД 17

Поліцейська дільниця, 5 листопада 1999 року

Б’ярне Мьоллер зітхнув і виглянув у вікно. Думки витали десь далеко — останнім часом він помічав це за собою все частіше. Дощ перестав, але небо все ще нависало над будівлею поліції дільниці Ґренланн низьким свинцевим склепінням. На вулиці через бурий, мертвий газон шкандибав собака. У Берґені одне місце НВП було вакантне. Термін заявки закінчувався наступного тижня. Він чув від одного тамтешнього колеги, що в Берґені зазвичай за всю осінь дощ буває всього двічі. З вересня по листопад і з листопада до Нового року. Вічно вони перебільшують, ці берґенці. Він там бував сам, і місто йому сподобалося. Там, на відміну від Осло, немає ані натяку на політику, і саме місто маленьке. Мьоллеру подобалося все маленьке.

— Га? — Він обернувся й побачив безнадійний погляд Харрі.

— Ви хотіли пояснити мені, що я маю вважати за благо, що мене переводять.

— Та?

— Це ваші слова, шефе.

— Так, авжеж. Звісно. Ми повинні звикнутися з тим, що не завжди плистимемо однією і тією самою течією, жити однією рутиною. Ми живемо, а отже, розвиваємося. І йдемо далі.

— Далі й далі. СБП — аж трьома поверхами вище в цій будівлі.

— Ні, далі не в цьому сенсі. Шеф СБП, Мейрик, вважає, що ти ідеально підійшов би на ту посаду, яку тобі там приготували.

— А не можна про цю посаду розповісти якось зрозуміліше?

— Не замислюйся над цим, Харрі.

— Ну так, звісно, а можу я задуматися над тим, чому взагалі там, у СБП, вирішили, що я їм потрібний? Я що, схожий на шпигуна?

— Ні-ні.

— Ні?

— Я хотів сказати, так. Тобто не так, але… чому ні?

— Чому ні?

Мьоллер з силою почухав потилицю. Його обличчя почервоніло від злості.

— Чорт, Харрі, ми пропонуємо тобі місце інспектора, зарплату в п’ять разів більшу, жодних нічних чергувань і крихту пошани від наших шмаркачів. Що тебе не влаштовує, Харрі?

— Мені подобаються нічні чергування.

— Нікому вони не подобаються!

— А чому б не зробити мене інспектором тут?

— Харрі! Зроби мені послугу і просто скажи «так».

Харрі повертів у руках паперовий стаканчик.

— Шефе, — сказав він. — Скільки ми вже знаємо один одного?

Мьоллер застережливо підвів угору вказівний палець.

— Не треба. От тільки не починай: «Ми пройшли разом крізь вогонь і воду…»

— Сім років. І сім років я допитую людей, імовірно, найтупіших у цьому місті, але все одно ніхто з них не брехав мені гірше, ніж ви. Я, напевно, дурень, але в мене ще залишилося кілька сірих клітин у голові, і вони працюють на всю котушку. І вони підказують мені, що послужний список до цього підвищення жодного відношення не має. А ще раптом виявляється, що цього року на стрільбах я показав кращий результат у всьому відділі! І зробив це, угробивши агента Секретної служби. І не треба нічого казати, шефе!

Мьоллер, який саме відкрив рота, різко закрив його і демонстративно схрестив руки на грудях. Харрі продовжував:

— Я розумію, що не ви все це придумали. І хоча я не бачу картину цілком, у мене вистачає фантазії, щоб про дещо здогадатися. І якщо я маю рацію, це означає, що мої особисті кар’єрні побажання — справа другорядна. Отже дайте мені відповідь усього на одне питання. У мене є вибір?

Мьоллер кліпав безперестанку. Він знову подумав про Берген. Про зиму без снігу. Про прогулянки всією сім’єю схилами Флейєн недільними вихідними. От де добре ростити дітей! Найстрашніше там — добродушні витівки місцевих хуліганів; і жодної організованої злочинності, жодних чотирнадцятирічних наркоманів. Берґенське поліцейське управління. Авжеж.

— Ні, — відповів він.

— Чудово, — сказав Харрі. — Я й не сподівався. — Він зім’яв паперовий стаканчик і прицілився ним у сміттєвий кошик. — Отже, ви сказали, зарплата вища у п’ять разів?

— І власний кабінет.

— Напевно, добре відгороджений від інших. — Він кинув грудку плавним, завченим рухом руки. — А плата за понаднормову роботу?

— При такій зарплаті? Ні, Харрі.

— Отже, йтиму додому о четвертій. — Паперовий стаканчик упав на підлогу за півметра від кошика.

— Чудово, — сказав Мьоллер з ледь помітною посмішкою.

ЕПІЗОД 18

Палацовий парк, 10 листопада 1999 року

Був ясний, холодний вечір. Перше, що впало в очі старому, коли він вийшов з метро, було те, як багато ще людей на вулиці. Він завжди вважав, що центр міста безлюдніє надвечір, але під неоновими вогнями вулиці Карла-Юхана сновигали таксі, а туди-сюди тротуарами ходили перехожі. Він стояв край переходу, чекаючи, поки з’явиться зелений чоловічок на світлофорі, а поруч реготала компанія чорнявих підлітків, щось вигукуючи своєю дивною мовою. Напевно, з Пакистану. Чи, може, із Саудівської Аравії. На цьому його думка урвалася — на світлофорі спалахнув зелений, і він рішуче попрямував через дорогу і далі — на підйом, у бік освітленого фасаду Королівського палацу. Навіть і тут були люди, переважно молоді, вони йшли невідь-куди і звідки. Він зупинився передихнути на підйомі коло статуї Карла-Юхана^[20], який сидів на своєму коні, задумливо дивлячись униз, на стортинґ і державу, яку він збудував, як і палац позаду себе.

Дощу не було вже більше тижня, сухе листя зашелестіло у старого під ногами, коли він звернув ліворуч і пішов між деревами парку. Він закинув голову, подивився вгору: голе віття виразно вимальовувалося на тлі зоряного неба. Йому раптом навернувся на пам’ять дитячий віршик:

Він подумав про те, що краще б цей вечір був безмісячним. З іншого боку, зараз було легко знайти те, що він шукає: старий дуб, до якого він притулився головою того дня, коли йому сказали, що життя його добігає кінця. Він дивився на його стовбур, підводячи очі вище й вище, до самої крони. Скільки йому може бути років? Двісті? Триста? Може, він виріс ще до того, як Карл-Юхан зійшов на норвезький трон. Але зрештою всякому життю настає кінець. І його життю, і життю дерева, і навіть життям королів. Він став за деревом, так щоб його не було видно з доріжки, і скинув на землю рюкзак. Потім сів навпочіпки, відкрив рюкзак і дістав те, що було там. Три пляшечки розчину гербіциду, який продавець у магазині «Світ заліза» називав «Раундап», і ветеринарний шприц з величезною голкою, яким він розжився в аптеці «Сфінкс». Він сказав, що шприц йому потрібний на кухні, щоб упорскувати жир у м'ясо, але це було зайве, адже провізор тільки байдуже поглянув на нього і напевно забув про це ще до того, як він вийшов з аптеки.

Старий ще раз швидко роззирнувся навсібіч, проткнув довгою голкою пробку однієї пляшки і, потягнувши за ручку, набрав повний шприц блискучої рідини. Він обмацав рукою кору дерева і, знайшовши в ній тріщину, увіткнув туди голку. Це було не так уже й легко, як він думав, треба було чимало зусиль, щоб увігнати голку в тверду деревину, він повинен був дійти до камбію, до нутрощів дерева, його життєвих органів. Він ще сильніше натиснув на шприц. Голка затремтіла. Чорт! Її не можна було зламати, бо іншої він не мав. Голка помалу пішла всередину, але через кілька сантиметрів уперлася. Хоча було холодно, він спітнів. Він знову схопився за шприц, щоб навалитися на нього з новою силою, але раптом почув шурхіт листя на доріжці. Він випустив шприц. Шурхіт наближався. Він заплющив очі і затамував подих. Коли він знову їх розплющив, то встиг помітити, як у кущах, за якими виднілася Фредрікс-ґате, зникли дві постаті. Він видихнув і знову вхопився за шприц. «Хай буде так: або пан, або пропав», — думав він, навалюючись щосили. Він уже чекав, як зараз голка хрусне і зламається, але вона увійшла глибше. Старий витер піт з чола. Далі буде легше.

За десять хвилин він устиг упорснути дві пляшечки цього розчину і вже готовий був упорснути третю, коли почув поряд голоси. Дві постаті вийшли з-за кущів, і він подумав, що це, мабуть, ті самі, яких він бачив.

— Гей! — почув він чоловічий голос.

Старий інстинктивно підхопився на ноги і став перед деревом так, що довгі поли пальта закривали шприц, що все ще стримів у стовбурі. Наступної миті йому в очі вдарило сліпуче світло. Він виставив руки вперед.

— Прибери цей ліхтар, Томе, — почувся жіночий голос.

Світло відійшло вбік, і старий побачив, як між деревами в парку затанцювали тіні.

Двоє підійшли до нього зовсім близько, і одна з них, жінка трохи за тридцять, з правильними, але звичайними рисами обличчя, виставила йому в обличчя своє посвідчення так близько, що навіть при тьмяному місячному світлі він міг розрізнити її фотографію, на якій вона була, безумовно, молодша, ніж зараз, і з дуже серйозним виразом обличчя. І ім’я. Якась Елен.

— Поліція, — сказала вона. — Пробачте, якщо налякали вас.

— Що ти робиш тут опівночі, діду? — спитав чоловік. Він, як і напарниця, був у цивільному, з-під чорної плетеної шапочки на старого пильно дивилися холодні сині очі.

— Я просто прогулююся, — відповів старий, сподіваючись, що вони не помітять, як тремтить його голос.

— Он як, — сказав той, якого звали Томом. — За деревом у парку, в довгому пальті. Знаєш, як це в нас називається?

— Замовкни, Томе, — обірвала його жінка. — Ще раз вибачте, — звернулася вона до старого. — Кілька годин тому тут у парку було здійснено напад. Побили хлопчика. Може, ви що-небудь бачили чи чули?

— Я сам щойно прийшов сюди, — сказав старий, намагаючись дивитися лише на жінку, щоб не зустрічатися із запитливим поглядом чоловіка. — Я нічого не бачив. Лише Великий Віз, — він показав на небо. — Мені дуже шкода. Він сильно постраждав?

— Так, досить сильно. Пробачте, що потурбували, — посміхнулася вона. — Приємного вечора.

Вони зникли в темряві, старий заплющив очі і прихилився до дерева спиною. Наступної миті він здригнувся через те, що хтось вчепився йому в плече і важко задихав у вухо. Потім почувся голос того молодого чоловіка:

— Якщо я ще раз спіймаю тебе на гарячому, ти в мене дістанеш. Утямив? Як же я вас усіх ненавиджу.

Він відпустив його плече й пощез так само миттєво.

Старий безсило осів на землю. Він відчував, як волога проникає крізь одяг. А з голови йому не виходив голос, що все повторював той самий вірш:

ЕПІЗОД 19

Піцерія «У Герберта», площа Юнґсторґет,

12 листопада 1999 року

Сверре Ульсен зайшов досередини, кивнув хлопцям за столиком у кутку, взяв за стойкою склянку пива і пішов з ним до столика. Не до того, що стояв у кутку, а до свого власного столика. Вже понад рік у нього тут був свій столик, відтоді, як він побив того вузькоокого в «Деніс-кебаб». Він рано приходив, коли ще нікого не було, але публіка поступово заповнювала цю піцерію на розі вулиці Торггата і площі Юнґсторґет. Сьогодні був саме день сплати старих боргів. Він кивнув хлопцям у кутку. Серед них було й троє з тих, хто складав тверде ядро, але з ними він уже сто років не розмовляв. Вони стали членами нової партії — «Національний альянс», і з ними в нього, так би мовити, внутрішні розбіжності в ідеології. Він знав їх ще з часів «Молоді Партії Вітчизни», до певної міри вони патріоти, але можуть перекинутися до ренегатів. Рой Квінсет, з бездоганно поголеною головою, як завжди, вбрався у свої поношені вузькі штани, чоботи й білу футболку з червоно-біло-синьою емблемою «Національного альянсу». А ось Халле — новенький. Він пофарбував волосся в чорний колір і прилизав чуба. Але, звичайно, найбільше народ мали провокувати вуса — чорна, акуратно пострижена смужка, точнісінько як у фюрера. Замість широких галіфе й чобіт він носив зелені камуфляжні штани. Ґреґерсен єдиний мав вигляд звичайного хлопця: коротка куртка, цапина борідка і темні окуляри на лобі. З цих трьох він був, без сумніву, найелегантніший.

Сверре почав розглядати й інших відвідувачів. Дівчина й хлопець запихали в себе піцу. Він раніше їх не бачив, але на шпиків не схожі. І на журналістів теж. Може, вони з «Монітора»?^[21] Взимку він викрив одного хлопця звідти, такого собі типа зі злодійськими очима, який був чомусь сюди зачастив, грав у брис із хлопцями і заводив з ними балачку. Сверре відчув недобре, вони витягли хлопця на вулицю і зірвали з нього светра. У нього на животі був прикріплений диктофон і мікрофон. Він зізнався, що з «Монітора», ще до того, як дійшло до рукоприкладства. Перелякався до смерті. Ці моніторники — ідіоти. Вірять у байки, в цю бредню, ніби фашизм — це справжня небезпека, а самі вони — секретні агенти, які постійно наражають своє життя на небезпеку. Авжеж, буває й таке. Той хлопець, у всякому разі, був упевнений, що вони збираються вбити його, і так перепудився, що аж змокрів.

У буквальному розумінні. Сверре помітив, як темна цівка потекла по його штанях і далі по асфальту. Того вечора це запам’яталося йому найбільше: як слабо мерехтить у тьмяному світлі струмочок сечі, розтікаючись бруківкою.

Сверре Ульсен подумав, що ці двоє — просто зголодніла парочка, що вирішила заскочити до піцерії. Швидкість, з якою вони їли, вказувала на те, що вони теж устигли роздивитися відвідувачів і воліють якнайскоріше піти звідси геть. Біля вікна сидів старий у капелюсі й пальті. Напевно, алкаш, хоча судячи з одягу не скажеш. Утім, вони часто спочатку мають такий вигляд, коли хлопці з Армії порятунку приносять їм одяг: добротні, хоча й поношені пальта й костюми, що дещо вийшли з моди. Але коли він дивився на нього, старий раптом підвів голову й зустрівся з ним поглядом. Ні, це був не п’яниця. У нього були проникливі сині очі, і Сверре мимоволі відвів погляд. Старий витріщався на нього, як диявол!

Сверре зосередився на своїй півлітрі. Скоро треба буде роздобути грошенят. Відростити волосся, щоб прикрило татуювання на потилиці, надіти сорочку з довгими рукавами і влаштуватися на роботу. Роботи валом. Брудної, гівняної роботи. Хорошу роботу розхапали чорномазі. Паршиві чорномазі ублюдки.

— Я можу сісти?

Сверре підвів очі. Це був той старий, він стояв над ним. Сверре навіть не помітив, як він підійшов.

— Це мій стіл, — спробував заперечити Сверре.

— Я хочу тільки про дещо поговорити. — Старий поклав газету на стіл між собою і Ульсеном, сів на стілець навпроти.

Сверре насторожено подивився на нього.

— Розслабся, я один з вас, — сказав старий.

— Кого «вас»?

— Вас, які ходять сюди. Націонал-соціалістів.

— Невже?

Сверре облизнув губи і підніс склянку до рота. Старий сидів і нерухомо дивився на нього. Спокійно, ніби мав у себе в запасі цілу вічність. Хоча, напевно, вона в нього й правда була: на вигляд йому років сімдесят, не менше. Може, він з тих стариганів із «Zorn 88»?^[22] Із тих боягузів-підбурювачів, про яких Сверре щось чув, але яких ніколи не бачив?

— Мені треба, щоб ти зробив мені послугу, — сказав старий тихо.

— Та невже? — сказав Сверре. В його інтонації звучала неприкрита зневага. Та сам він про це, звичайно, не здогадувався.

— Зброя, — продовжував старий.

— Яка ще зброя?

— Мені дещо потрібне. Можеш мені допомогти?

— А чого б я мав тобі допомагати?

— Поглянь на газету. На сторінку двадцять вісім.

Сверре посунув до себе газету і почав перегортати її, позираючи на старого. На двадцять восьмій сторінці була стаття про неонацистів в Іспанії. Автор: Евен Юль-йоссинґ, ну звичайно. Поверх великої чорно-білої фотографії молодика з портретом генералісимуса Франка над головою лежала тисячна купюра.

— Якщо зможеш мені допомогти, — сказав старий.

Сверре знизав плечима.

— І ще дев’ять тисяч — потім.

— Та невже? — Сверре ковтнув пиво. Потім роззирнувся на всі боки. Молода парочка вже пішла, але Халле, Ґреґерсен і Квінсет усе ще сиділи в кутку. А скоро прийдуть інші, тож поговорити про все без сторонніх не вдасться. Десять тисяч крон.

— А яка зброя?

— Гвинтівка.

— Мисливська рушниця підійде?

Старий похитав головою:

— Гвинтівка Меркліна.

— Меркліна?

Старий кивнув.

— Це який іграшкові паровозики робить?

На зморшкуватому обличчі під капелюхом з’явився якийсь просвіт. Напевно, старий посміхався.

— Якщо не зможеш мені допомогти, скажи про це зараз. Можеш залишити собі цю тисячу, і більше ми про це не говоримо, я піду звідси, тож ми більше не побачимося.

Сверре відчув прилив адреналіну. Це вам не звичні теревені про сокири, дробовики, динаміт та іншу дурницю. Це вже серйозно. Дід говорить про солідні речі.

Хтось увійшов до піцерії. Сверре поглянув поверх плеча старого. Ні, це не хлопці, це якийсь алкаш у червоному плетеному светрі. Якщо він не канючитиме пива, проблем з ним не буде.

— Я подивлюся, що зможу зробити, — сказав Сверре і взяв тисячну купюру. Він не зрозумів, що сталося — рука старого блискавично вчепилася в його руку, ніби орлиними пазурами, і прикувала її до столу.

— Я тебе не про це питаю. — Голос був крижаний і скрипучий, як наст.

Сверре спробував звільнити руку, але не зміг. Він не міг вирватися з пальців якогось старигана!

— Я питаю, чи можеш ти допомогти мені, і я хочу почути «так» або «ні». Утямив?

Сверре відчув, як у ньому пробуджується шаленство, старий ворог і друг. Але поки що його більше цікавило інше — десять тисяч крон. Ця людина може йому допомогти, це не проста людина. Справа буде морочлива, та у Сверре було відчуття, що старий не поскупиться на чайові.

— Я… я можу тобі допомогти.

— Коли?

— За три дні. Тут. У цей самий час.

— Бредня! Та ти не знайдеш такої гвинтівки за три дні. — Старий відпустив його руку. — Біжи краще до того, хто може тобі допомогти, а той хай іде до того, хто може допомогти йому, а за три дні ми зустрінемося тут і обговоримо, коли й куди ти її принесеш.

Сверре лежачи вижимав сто двадцять кілограмів — як цей худий стариган зміг…

— Але, звичайно, гвинтівка з доставкою коштує певну суму. Тому за три дні ти отримаєш решту своїх грошей.

— Он як? А якщо я просто візьму гроші…

— Тоді я повернуся і вб’ю тебе.

Сверре покрутив зап’ясток. Йому чомусь не хотілося заглиблюватися в цю тему.

Крижаний пронизливий вітер підмітав тротуар перед телефонною будкою коло сауни на вулиці Торгґата, поки Сверре Ульсен тремтячими пальцями набирав номер. Чорт, як же холодно! У нього вже геть закоцюбли ноги в дірявих чоботях. На тому кінці взяли слухавку.

— Алло?

Сверре Ульсен проковтнув слину. Чому від цього голосу йому завжди ставало так не по собі?

— Це я, Ульсен.

— Кажи.

— Тут одному потрібна рушниця. Марки «Мерклін».

Жодної відповіді.

— Ніби як та компанія, яка робить іграшкові паровози, — додав Сверре.

— Я знаю, що таке «Мерклін», Ульсене. — Голос на тому кінці був рівним і байдужим, але Сверре відчував у ньому презирство. Він промовчав, тому що хоча й ненавидів чоловіка на тому кінці дроту, ще сильніше він його боявся, чого не міг не усвідомлювати. Дуже небагато хто з його товаришів чули про нього, і навіть Сверре не знав його справжнього імені. Але через свої зв’язки цей чоловік не раз виручав і Сверре, і його приятелів. Це, звичайно, було заради Справи, а не тому, що той почував особливу симпатію до Сверре Ульсена. Та й сам Сверре, якби мав інші.варіанти, ніколи б не звертався до цієї людини.

Голос:

— Хто просить і навіщо йому зброя?

— Один старий, ніколи його раніше не бачив. Сказав, що він один з нас. А кого саме він хоче ухекати, я не питав. Може, й нікого. Може, гвинтівка йому, щоб…

— Заткнися, Ульсене. Він був схожий на людину, в якої є гроші?

— Він був добре одягнений. І він дав мені штуку, щоб я тільки сказав, чи зможу я допомогти йому.

— Він дав тобі штуку не щоб ти сказав, а щоб не патякав.

— Ну так, напевно.

— Цікаво.

— Я з ним побачуся знову, за три дні. До цього часу він хоче знати, змогли ми її відшукати чи ні.

— Ми?

— Так, адже…

— Ти хотів сказати, чи зможу я її знайти?

— Звичайно. Але…

— Скільки він платить тобі за решту роботи?

Сверре вагався:

— Десять штук.

— І стільки ж ти отримаєш від мене. Десять. Якщо оборудка вигорить. Зрозумів?

— Зрозумів.

— За що ти отримаєш десять штук?

— За те, щоб я не патякав.

Коли Сверре поклав слухавку, він уже не відчував пальців. Потрібні нові чоботи. Він стояв і дивився, як вітер підняв у повітря порожній безвільний пакетик з-під чіпсів і погнав його між автомобілів у напрямку вулиці Стурґата.

ЕПІЗОД 20

Піцерія «У Герберта», 15 листопада 1999 року

Скляні двері піцерії «У Герберта» зачинилися за спиною старого. Він стояв на тротуарі й чекав. Повз нього пройшла закутана в хіджаб пакистанка з дитячою коляскою. Перед ним проносилися авта, і в їхніх миготливих вікнах він бачив віддзеркалення самого себе і великих вікон піцерії за спиною. Ліворуч від вхідних дверей скло було заклеєне навхрест білою клейкою стрічкою, ніби це вікно якось намагалися висадити. Білий візерунок тріщин на склі нагадував павутину. За склом він бачив Сверре Ульсена, який усе ще сидів за тим самим столом, за яким вони зараз обговорювали деталі операції. Вантажний порт у Бйорвіку за три тижні. Пірс номер 4.

О другій годині ночі. Пароль: «Voice of an angel»^[23]. Очевидно, назва якоїсь популярної пісні. Він ніколи її не чув, але назва була відповідною. А от сума не виявилася настільки відповідною. Сімсот п’ятдесят тисяч. Але він і не думав обговорювати її. Тепер головне — щоб вони виконали свою частину оборудки, а не пограбували його там, у порту. У розмові з тим молодим неонацистом, звертаючись до його сумлінності, він сказав, що воював на фронті. Але чи повірив той йому?

І чи означало це взагалі що-небудь? Він навіть вигадав історію про те, як він служив, на випадок, якщо хлопець почне розпитувати. Але той не питав.

Ще кілька автомобілів промайнули повз нього. Сверре Ульсен і далі сидів, але якийсь інший відвідувач підвівся і в цю секунду хитливою ходою рушив до виходу. Старий пригадав його, він був там і минулого разу. А сьогодні весь час не спускав з нього очей. Двері відчинилися. Він чекав. Дорога була вільна від автомобілів, але він почув, як той чоловік став просто за його спиною. Потім він почув:

— Так, значить, ось хто цей хлопець?

Це був особливий, хрипкий голос, який може бути тільки у людини, яка вже багато років п'є, курить і спати не спить.

— Ми знайомі? — запитав старий, не обертаючись.

— Я б сказав, що так.

Старий повернув голову, швидко зміряв його поглядом і знову відвернувся.

— Я не сказав би, що знаю вас.

— Тьху! Ти що, не пізнаєш старого бойового товариша? Пам’ятаєш, на війні?

— На якій війні?

— Коли ми разом билися за спільну справу: ти і я.

— Якщо ти так говориш… А що тобі треба?

— Га? — П'яниця приставив до вуха долоню.

— Я питаю, що тобі треба? — повторив старий голосніше.

— Треба, треба… Та просто побалакати з давнім знайомим, га? Тим більше з тим, кого сто років не бачив. Тим більше з тим, кого давно вважав небіжчиком.

Старий обернувся:

— Я схожий на небіжчика?

Чоловік у червоній куртці дивився на нього такими блакитними очима, що вони здавалися двома кульками з бірюзи. Визначити його вік було абсолютно неможливо. Від сорока до вісімдесяти. Але старий знав, скільки років цьому старому п’яниці. Якщо зосередитися, він, може, навіть пригадає день його народження. На війні вони разом святкували дні народження.

П’яниця зробив ще один крок уперед.

— Та ні, ти не схожий на небіжчика. На хворого — так, але не на небіжчика.

І він виставив уперед величезну брудну долоню, і старий відразу ж відчув нудотний дух: пахло сумішшю поту, сечі і перегару.

— Ну що? Цураєшся давнього приятеля? — Голос звучав ніби з могили.

Не знімаючи рукавичку, старий злегка потис простягнуту йому руку.

— Так, — сказав він. — Ну от ми й привіталися за руку. Якщо ти більше нічого не хотів, я, мабуть, піду.

— Хотів, хотів. — П’яниця хитався туди-сюди, все намагаючись учепитися поглядом за старого. — Я хотів спитати, а що така людина, як ти, робить у такій дірі, як ця. Це дуже дивно, якщо так собі поміркувати, га? «Він, мабуть, зайшов помилково», — подумав я минулого разу. А тут ти сів і почав базікати з цим мерзотником, який, кажуть, убиває людей бейсбольною бітою. А сьогодні ти знову тут сидиш.

— І що?

— І я подумав: треба запитати якого-небудь журналюгу, вони сюди інколи зазирають, пойняв? Про те, що це такий мужик, як ти, такий поважний, робить тут у такому оточенні. Вони ж усе про всіх знають, пойняв? А що не знають — те взнають. Наприклад, як це хлопець, якого ми всі ще у війну поховали, раптом виявляється живий. Вони ж пронирливі, як чорти. От.

Він зробив безрезультатну спробу клацнути пальцями.

— І про тебе тоді напишуть у газетах, пойняв?

Старий зітхнув:

— Я можу тобі чимось допомогти?

— А що, схоже на те? — П’яниця розвів руками і вишкірив у посмішці рідкі зуби.

— Я думаю, так, — сказав старий і оглянув себе. — Пройдімось. Не люблю свідків.

— Що?

— Не люблю свідків.

— A-а. А куди ж нам?

Старий поклав руку йому на плече:

— Ходімо.

— Show me the way^[24], друже, — хрипко проспівав п’яниця і засміявся.

Вони зайшли під арку біля піцерії «У Герберта», де, невидимі з вулиці, стояли в ряд сірі пластикові сміттєві баки.

— Сподіваюся, ти ще нікому не встиг сказати, що бачив мене?

— Та ти що? Я взагалі спершу подумав, що мені примарилося. Привид серед білого дня. «У Герберта»!

Він голосно розреготався, але сміх скоро перейшов у мокре бухикання. Він зігнувся і так стояв, спершись об стіну, поки кашель не вщух. Потім випростався, витер слину в куточках рота.

— А кому скажи — миттю запроторять куди слід…

— Скільки тобі треба, щоб ти й далі мовчав?

— Треба, треба. Я бачив, як те стерво взяв тисячний папірець з газети, яку ти приніс…

— Ну?

— Але скількись же в тебе залишилося?

— Ну то скільки?

— А скільки в тебе є?

Старий зітхнув, ще раз озирнувся, щоб переконатися, що немає свідків. Потім розстебнув пальто і сунув руку за пазуху.

Сверре Ульсен сягнистим кроком перейшов Юнґсторґет і перестрибнув через зелений пластиковий мішок. Усього двадцять хвилин тому він сидів у «Герберта», блідий і в дірявих чоботях, а тепер виступав у нових, блискучих армійських «Комбат бутс», куплених у магазині «Цілком таємно» на Генрік-Ібсенс-ґате, та ще й з конвертом, у якому лежали ще вісім новеньких, хрустких тисячних купюр. І ще десять він отримає потім. Справді-бо, як тільки можуть змінитися справи. Цієї осені він був уже приготувався до того, що його запроторять до в'язниці на три роки, і раптом його адвокат заявляє, що та гладка тітка з суду неправильно принесла присягу!

Сверре зробилося так добре, що він уже зібрався запросити за свій столик Халле, Ґреґерсена і Квінсета, замовити їм пива — просто щоб подивитися на їхню реакцію. Так, чорт забирай!

Він перетнув Пльоєнс-ґате попереду пакистанки з дитячою коляскою і посміхнувся їй, от диявол! Він уже підходив до дверей «Герберта», аж раптом подумав, що пакет із старим взуттям треба б викинути. Він зайшов під арку, підняв кришку одного з величезних сміттєвих баків і поклав пакет поверх іншого сміття. Він уже йшов назад, але тут побачив, що між двома ящиками стирчить пара ніг. Він озирнувся. На вулиці нікого. Хто б це міг бути: наркоман, п’яниця? Він підійшов ближче. Там, звідки стирчали ноги, баки були присунені один до одного впритул. Він відчув, що серце забилося швидше. Деякі наркомани стають буйними, якщо їх потривожити. Сверре став на достатній відстані і штовхнув один з баків, так що він від’їхав убік.

— Чорт!

Забавно, але Сверре Ульсен, який сам трохи не вбив людину, ніколи раніше не бачив мерців. А ще забавніше, що від цього видовища він сам трохи не впав. Людина, яка сиділа спершись спиною на стіну, вирячивши очі в різні боки, була мертвою, як сама смерть. І причина смерті була зрозуміла. На шиї посміхалася червона паща — чоловікові перерізали горлянку. Хоча зараз кров тільки слабо сочилася, було видно, що спочатку вона, напевно, била цівкою, бо весь його червоний светр промок і злипнувся від крові. Сморід сміття й сечі став нестерпимим, і Сверре відчув у горлі смак жовчі перш, ніж назовні вийшли обидві склянки пива і піца. Потім він стояв, спершись на сміттєвий бак: блював і блював на асфальт. Носки чобіт стали жовтими від блювотини, але він не звертав на це уваги. Він ніби припав очима до маленького червоного струмочка, який, поблискуючи в тьмяному світлі, збігав униз, шукаючи найнижче місце на поверхні бруківки.

ЕПІЗОД 21

Околиці Ленінграда, 17 січня 1944 року

Російський винищувач «Як-1» загуркотів над головою Едварда Мускена, коли той, згорбившись, біг через траншею.

Звичайно від цих винищувачів не було великих проблем, — схоже, у росіян скінчилися бомби. Недавно він чув таке, ніби на завдання вони дають пілотам ручні гранати, щоб ті бомбили їхні позиції!

Едвард прибув на ділянку «Північ», щоб доставити листи хлопцям і дізнатися останні новини. Всю осінь надходили ці вбивчі повідомлення про втрати і відступи по всьому Східному фронту. Ще в листопаді росіяни знову зайняли Київ, а в жовтні вони трохи не оточили німецьку Південну армію біля Чорного моря. Те, що Гітлер перекинув частину військ на Західний фронт, не полегшувало становища. Та найнеймовірніше Едвард почув сьогодні. Два дні тому генерал-лейтенант Гусєв розпочав масований наступ від Оранієнбаума, на південь від Фінської затоки. Едвард пам’ятав Оранієнбаум — це був усього лише маленький плацдарм, який вони проходили, коли йшли на Ленінград. Вони дозволили росіянам знову зайняти його, тому що він не мав жодного стратегічного значення! А тепер російський Іван зміг зібрати цілу армію довкола Кронштадтської фортеці, і, якщо вірити донесенням, «катюші» зараз безперервно обстрілювали німецькі позиції, тож від густого ялинника, що ріс там раніше, залишилися лише тріски. До них і справді вже кілька ночей поспіль долинала здаля музика цих сталінських органів, але він не знав, чи насправді все так погано.

Дорогою Едвард зайшов до лазарету — навідати одного зі своїх хлопців, який втратив ногу, підірвавшись на міні на нічийній смузі, але медсестра, крихітна естонка зі змученими синіми очима в таких темних очницях, що здавалося, ніби вона в масці, тільки похитала головою і сказала те німецьке слово, яке, напевно, тепер говорила найчастіше: «Tot»^[25].

Мабуть, у Едварда був справді роздосадуваний вигляд, тому що вона, намагаючись якось його підбадьорити, вказала на ліжко, де, напевно, лежав інший норвежець.

— Lebert^[26], — сказала вона і посміхнулася. Але очі в неї, як і раніше, залишалися змученими.

Едвард не впізнав людину, яка спала в ліжку. Та побачивши блискучу білу шкіряну куртку, що висіла на стільці, він відразу зрозумів, хто перед ним: сам ротний Ліндві з полку «Норвегія». Людина-легенда. І тепер він лежить тут! Цю новину він вирішив хлопцям не розповідати.

Ще один винищувач проревів над його головою. Звідки раптом взялися всі ці літаки? Минулої осені здавалося, що в Івана їх більше не залишилося.

Він забіг за ріг і побачив перед собою скорченого Дале, який стояв до нього спиною.

— Дале!

Дале не обертався. Після того як у листопаді його контузило гранатою, Дале вже не чув так добре, як раніше. І не розмовляв так багато, і погляд у нього став якийсь скляний, блукаючий, який зазвичай залишається у людей після контузії. Спочатку Дале скаржився на головний біль, але коли офіцер медичної служби оглянув його, то сказав, що мало чим тут можна допомогти і треба просто чекати, що буде далі. «У лавах і так вояків обмаль, тож нічого посилати здорових у лазарет», — сказав він.

Едвард поклав руку на плече Дале, і той обернувся так різко і з такою люттю, що Едвард втратив рівновагу на льоду, який до того ж підтанув на сонці, і гепнувся на спину. «Ну хоч зима видалася тепла», подумав він і мимоволі розсміявся. Але урвав сміх, коли раптом побачив, що в нього майже впирається ствол гвинтівки Дале.

— Passwort!^[27] — гаркнув Дале. Поверх прицілу Едвард побачив його широко розкрите око.

— Протри баньки, Дале. Це ж я.

— Passwort!

— Прибери гвинтівку! Це я — Едвард! Чорт!

— Passwort!

— Gluthaufen.

Едвард відчув, що його охоплює панічний страх, коли він побачив, як палець Дале зачепився за спусковий гачок. Він що, не розчув?

— Gluthaufen! — закричаввін щосили. — Gluthaufen, чорт!

— Fehl! Ich schiesse!^[28]Господи, та цей хлопець геть здурів! Тієї ж миті Едвард згадав, що пароль змінили сьогодні зранку. Після того, як він пішов на ділянку «Північ»! Палець Дале натиснув на курок, але не зміг просунутися далі. Над оком з’явилася зморшка. Дале перехопив рушницю. Невже все так і скінчиться? Після всього, що він пережив, загинути від кулі контуженого співвітчизника? Едвард пильно дивився в чорну цівку гвинтівки — чекав, коли бризнуть іскри. Чи встигне він їх помітити? Господи милосердний! Він відвернувся від дула, поглянув у блакитне небо, де висів чорним хрестом російський винищувач. Він був надто високо, щоб його можна було почути.

І Едвард заплющив очі.

— Tngelstimme!^[29] — закричав хтось.

Едвард розплющив очі й побачив, як Дале двічі блимнув за прицілом.

Це був Гюдбранн. Упритул притиснувши свою голову до голови Дале, він горлав йому просто у вухо:

— Tngelstimme!

Дале опустив гвинтівку. Потім посміхнувся Едварду і кивнув.

— Tngelstimme! — повторив він.

Едвард знову заплющив очі й видихнув.

— Листи є? — запитав Гюдбранн.

Едвард сів і дав Гюдбранну стос зв’язаного паперу. Дале все ще посміхався, але вираз обличчя залишався таким самим порожнім. Едвард схопився за його гвинтівку і підвівся. Тепер вони стояли очі-в-очі.

— У нас там хто-небудь є всередині, Дале?

Він хотів сказати це нормальним голосом, але вийшов грубий, хрипкий шепіт.

— Він не чує, — сказав Гюдбранн, розглядаючи листи.

— Я не думав, що з ним так погано. — Едвард помахав рукою перед обличчям Дале.

— Йому вже не можна тут залишатися. Ось лист від його сім’ї. Покажи це йому, і сам зрозумієш, що я маю на увазі.

Едвард узяв листа, тицьнув його Дале просто в обличчя, але побачив, що на його лиці не відбилося ані найменшого почуття: той тільки коротко осміхнувся, а потім знову вирячив очі, втупивши їх у вічність чи ще не знати куди.

— Правда твоя, — сказав Едвард. — Він готовий.

Гюдбранн подав Едварду ще одного листа.

— Як там удома? — запитав він.

— Ет, сам знаєш, — відповів Едвард, роздивляючись лист.

Та Гюдбранн нічого не знав: вони з Едвардом не так багато розмовляли з минулої зими. Дивно, але навіть у таких умовах двоє людей можуть примудритися не розмовляти між собою, якщо їм це неприємно. Не можна сказати, що Гюдбранну не подобався Едвард. Навпаки, йому подобався командир, якого він поважав за розум, відвагу хороброго вояка і турботу про молодих і новачків у їхньому відділенні. Восени Едварда підвищили до шарфюрера, що відповідало званню сержанта в норвезькій армії, але відповідальність залишалася та сама. Якось Едвард пожартував, що його підвищили, бо решту сержантів уже вбили і в начальства залишилися зайві сержантські кашкети.

Гюдбранн часто думав, що за інших обставин вони з Едвардом могли б бути хорошими друзями. Але те, що сталося минулої зими — зникнення Сіндре і цей труп Даніеля, що якимсь дивним чином з’явився знову, — це весь час відтоді стояло між ними.

Глухий далекий звук розітнув тишу, потім заторохкали кулемети, ніби перегукуючись один з одним.

— Стає непереливки, — сказав Гюдбранн, більше запитуючи, ніж констатуючи.

— Так, — сказав Едвард. — А все клята відлига. Наше постачання загрузло в багнюці.

— Нам треба відступати?

Едвард знизав плечима:

— Може, на кілька миль. Але мл повернемося.

Гюдбранн з-під дашка долоні поглянув на схід. Йому зовсім не хотілося повертатися. Йому хотілося поїхати додому: може, там він зможе жити?

— Бачив норвезький дороговказ на перехресті поряд з лазаретом, той, зі свастикою? — запитав він. — І стрілку, яка показує на схід, де написано: «Ленінград, п’ять кілометрів»?

Едвард кивнув.

— Пам’ятаєш, що там написано на стрілці, яка вказує на захід?

— «Осло», — відповів Едвард. — «Дві тисячі шістсот одинадцять кілометрів».

— Далеко.

— Так, далеко.

Дале залишив свою гвинтівку в руках Едварда, а сам сів у замет, закопавши руки в сніг перед собою. Його голова повисла між вузьких плечей, мов зламана квітка. Почувся ще один вибух, цього разу вже ближче.

— Дякую, що…

— Не варто, — швидко промовив Гюдбранн.

— Я бачив Улафа Ліндві в лазареті, — сказав Едвард. Він не знав, навіщо сказав це. Може, тому, що Гюдбранн, як і Дале, був єдиним у відділенні, хто пробув тут стільки ж, скільки й він сам.

— Він був?..

— Думаю, тільки легко поранений. Я бачив його білий мундир.

— Я чув, він хороша людина.

— Так, у нас багато хороших людей.

Вони деякий час стояли мовчки, дивлячись один одному в вічі.

Едвард відкашлявся і сунув до кишені руку.

— Я роздобув кілька російських цигарок на ділянці «Північ». Якщо в тебе знайдеться вогню…

Гюдбранн кивнув, розстібнув куртку, знайшов коробку сірників і тернув по сірчаному паперу. Підвівши очі, спочатку він побачив лише величезне, безумно вирячене око Едварда. Той дивився на щось за спиною Гюдбранна. Потім він почув вищання.

— Лягай! — закричав Едвард.

Наступної миті вони обидва вже лежали на льоду, а небо над ними з тріском розверзнулося. Гюдбранн побачив хвіст російського винищувача, який летів уздовж їхніх окопів так низько, що з кучугур піднімався сніг. Він пролетів повз, і знову стало тихо.

— Він ніби… — прошепотів Гюдбранн.

— О Господи! — простогнав Едвард, обернувся до Гюдбранна і розсміявся. — Я навіть бачив пілота, як він відкрив кабіну і висунувся з неї. Іван з’їхав з глузду. — Він сміявся до гикавки. — До чого все котиться?

Гюдбранн дивився на зламаний сірник, який він усе ще тримав у руці, й раптом і собі почав сміятися.

— Хе-хе, — сказав Дале, подивившись на товаришів. Він усе ще сидів у заметі на краю окопу. — Хе-хе.

Гюдбранн поглянув на Едварда, і вони зареготали вдвох. Вони гикали від сміху, тому спочатку не почули виразного звуку, який наближався до них.

Дзвяк-дзвяк…

Ніби хтось повільно рубав лід киркою.

Дзвяк…

Потім почувся брязкіт — удар металу об метал. Гюдбранн і Едвард обернулися до Дале — той повільно впав у сніг.

— На Бога… — почав Гюдбранн.

— Граната! — закричав Едвард.

Почувши його крик, Гюдбранн інстинктивно скукобився в клубок і, вже лежачи, побачив металеву штуку, яка все крутилася й крутилася на льоду за метр від нього. Він відчував, як тіло примерзає до льоду, і раптом зрозумів, що зараз станеться.

— Утікай! — кричав ззаду нього Едвард.

Так воно й було: російські льотчики й справді кидали гранати з літаків! Гюдбранн лежав на спині і відчайдушно намагався підвестися, але руки й ноги ковзали на мокрому льоду.

— Гюдбранне!

Так он що це був за звук: граната, яка котилася по крижаному дну окопу. Схоже, вона влучила Дале просто в шолом!

— Гюдбранне!

Граната все крутилася й крутилася, котилася і витанцьовувала на льоду, а Гюдбранн не мав сили відірвати від неї очей. Чотири секунди від висмикування чеки до детонації — здається, їх так учили в Зеннхаймі? Напевно, у росіян інші гранати, може, у них шість секунд? Чи вісім? А граната все крутилася й крутилася, як червона дзиґа, — батько робив їм такі в Брукліні. Гюдбранн вертів її, а Сонні й молодший братик дивляться на неї і рахують, як довго вона простоїть: «Twenty-one, twenty-two…^[30]» Мати вже втретє кричить, що обід готовий, що час додому, скоро вже повернеться батько. «Почекай, ще трохи! — кричить він їй. — Дзиґа крутиться!» Але вона не чує, вона вже зачинила вікно. Едвард більше не кричав, і раптом усе стихло.

ЕПІЗОД 22

Приймальня лікаря Буєра, 22 грудня 1999 року

Старий поглянув на годинник. Він просидів у приймальні вже чверть години. Раніше він ніколи не чекав у ті дні, коли приходив до Конрада Буєра. Зазвичай Конрад не приймав пацієнтів більше, ніж дозволяв розклад.

В іншому кінці кімнати сидів чоловік. Темношкірий, африканець. Він гортав тижневик, і старий здивувався, що навіть з такої відстані може розрізнити кожну літеру на обкладинці. Щось про королівську сім’ю. Невже африканець зараз читає про це, про королівську сім’ю? Ця думка здавалася абсурдною.

Африканець перегорнув сторінку. Його вуса, що спускалися до підборіддя, були зовсім як у того кур’єра, з яким старий зустрівся цієї ночі. Це була коротка зустріч. Кур’єр приїхав у порт на «Вольво», яке, звичайно ж, узяв напрокат. Зупинився, скло з гудінням опустилося, і він сказав пароль: «Voice of an Angel». І в нього були точнісінько такі вуса. І сумні очі. Він відразу сказав, що не взяв із собою зброї з міркувань безпеки, і запропонував поїхати з ним в одне місце, щоб забрати її. Старий розгубився, але подумав, що якби його хотіли пограбувати, то зробили це б просто тут, у порту. Він сів в авто, і вони поїхали — куди б він думав? — до готелю «Редіссон САС» на Хольберґс-плас. Він побачив Бетті Андресен, але та не дивилася в їхній бік.

Кур’єр перерахував гроші в конверті, чомусь називаючи числа по-німецьки. Коли старий запитав його про це, той сказав, що його батьки були з Ельзасу, і старому чомусь забаглося розповісти йому, що він бував там, у Зеннхаймі, і він сказав про це. Дивна забаганка.

Після того, що він прочитав про гвинтівку Меркліна в Інтернеті в Університетській бібліотеці, сама зброя скоріш розчарувала його. Вона була схожа на звичайну мисливську рушницю, тільки більша. Кур’єр показав, як розбирати і складати її, називаючи старого «гер Урія». Старий поклав розібрану гвинтівку в рюкзак і попрямував до ліфта. Поки ліфт їхав униз, він роздумував, чи не попросити Бетті Андресен викликати йому таксі. Ще одна химера.

— Алло!

Старий підвів голову.

— Я гадаю, вам ще й слух треба перевірити.

Лікар Буєр стояв у дверях і намагався весело посміхатися. Він запросив його до офісу. Мішки під очима у лікаря набрякли ще більше.

— Я прокричав ваше ім’я тричі.

«Я забуваю своє ім’я, — подумав старий. — Забуваю всі свої імена».

З того, як лікар подав йому руку, щоб допомогти пройти в кабінет, старий здогадався, що новини погані.

— Так, я отримав результати тих аналізів, які ми брали, — поспішно сказав лікар, навіть не всівшись як слід у крісло, ніби бажаючи викласти погані новини якнайскоріше. — На жаль, вона розрослася.

— Ну зрозуміло, вона розрослася, — відповів старий. — А хіба це не природно для ракових клітин — розростатися?

— Хе-хе. Взагалі кажучи, так. — Буєр змахнув з письмового столу невидиму порошинку.

— Пухлина — як ми, — продовжував старий. — Робить те, що може.

— Авжеж, — відповів лікар Буєр, з неприродно-розслабленим виглядом розвалившись у кріслі.

— Ви теж робите тільки те те, що можете, лікарю.

— Так, ви маєте рацію, ви маєте рацію. — Лікар Буєр посміхнувся і начепив окуляри. — Ми, як і раніше, пропонуємо вам курс лікування. Він, звичайно, ослабить вас, але може продовжити… е-е…

— Життя?

— Так.

— А скільки я протягну без цього курсу?

Кадик Буєра стрибав угору-вниз.

— Дещо менше, ніж ми вважали спочатку.

— А саме?

— А саме: з печінки рак через кров потрапив у…

— Досить, назвіть мені час.

Лікар Буєр подивився на нього порожніми очима.

— Ти ненавидиш свою роботу, чи не так? — сказав старий.

— Даруйте, що?

— Нічого. Дату, якщо можна.

— Але ж нереально…

Лікар Буєр здригнувся: старий так грюкнув кулаком по столу, що телефонна слухавка зіскочила з важеля. Він відкрив рота, аби щось сказати, але затнувся, коли побачив, як старий свариться на нього тремтячим пальцем. Він зітхнув, зняв окуляри і втомлено провів рукою по обличчю.

— Влітку. У червні. Можливо, раніше. В кращому разі — в серпні.

— Чудово, — сказав старий. — Тоді все гаразд. А болі?

— Можуть з’явитися коли завгодно. Вживайте ліки.

— Я зможу діяти?

— Важко сказати. Це залежить від болів.

— Мені потрібні такі ліки, щоб я міг діяти. Це необхідно. Розумієте?

— Всі болезаспокійливі…

— Я вмію терпіти біль. Мені потрібне щось, що просто підтримувало б мою притомність, щоб я міг тверезо мислити і діяти.

«Щасливого Різдва». Це було останнє, що сказав лікар Буєр. Старий стояв на сходах. Спочатку він не розумів, чому в місті так багато народу, але коли йому нагадали про майбутнє свято, він миттю зрозумів причину паніки в очах перехожих, що поспішали вулицями, — вони бояться спізнитися купити різдвяні подарунки. На площі Егерторґет люди згромадилися довкола вуличного оркестру. Чоловік у формі Армії порятунку обходив натовп з бляшанкою для пожертвувань. У снігу наркоман переминався з ноги на ногу, його очі блимали, як блимає стеаринова свічка, перш ніж потухнути. Дві юні подружки пройшли повз нього попідруч, рум’яні, свіжі, сповнені своїх маленьких секретів і бажання жити далі. І вогні. Світло горіло в кожному віконці, будь вони всі прокляті. Він підвів очі: над ним було небо Осло — тепле жовте шатро відбитого міського світла. Боже, як він скучив за нею! «Наступне Різдво, — подумав він. — Наступне Різдво ми відсвяткуємо разом, кохана».

ЧАСТИНА ТРЕТЯ УРІЯ

ЕПІЗОД 23

Шпиталь Рудольфа II, Відень, 7 червня 1944 року

Хелена Ланґ швидко котила столик-візок до палати номер чотири. Вікна були відчинені, і вона вдихала свіжий аромат недавно скошеної трави. Руйнуванням і смертю сьогодні не пахне. Минув рік від першого бомбардування Відня. Останніми тижнями бомбили щоразу, коли випадала ясна ніч. Хоча шпиталь Рудольфа II розташовувався за кілька кілометрів від центру міста, прихований від війни в зеленому Віденському лісі, дим міських пожеж перебивав запахи літа.

Хелена проминула поворот і посміхнулася лікарю Брокхарду, той, схоже, хотів зупинитися й поговорити, тож вона прискорила ходу. Щоразу, зустрічаючись віч-на-віч з Брокхардом, з його нерухомим поглядом із-за скелець окулярів, що ніби свердлив її, вона почувалася незатишно. Її мати ніяк не могла зрозуміти, чому дочка уникає цього молодого, такого перспективного лікаря, тим більше що Брокхард походив з вельми заможної віденської сім’ї. Але Хелені не подобався ані Брокхард, ані його родина, ані спроби матері використати її як зворотний квиток у пристойне товариство. Мати вважала: у всьому, що сталося, винна війна. Війна була винна в тому, що батько Хелени, Генріх Ланґ, втратив своїх єврейських кредиторів так зненацька, що не зміг розплатитися з іншими кредиторами в погоджені строки. Але проблеми з грішми змусили його імпровізувати, він написав своїм єврейським банкірам, щоб вони переказали заарештовані австрійським урядом облігації Ланґу. Тож тепер Хенрік Ланґ сидів у в’язниці за змову з ворогами рейху — євреями.

На відміну від матері, Хелена сумувала більше за батьком, ніж за тим становищем, яке посідала сім’я. Вона, наприклад, зовсім не сумувала за бучними бенкетами, з їхніми напівдорослими світськими розмовами і вічними спробами прилаштувати її за якого-небудь багатенького розпещеного хлопчика.

Вона поглянула на годинник і наддала ходи. Маленька пташка, яка, мабуть, залетіла через відчинене вікно, сиділа зараз високо під стелею на одному з абажурів і безтурботно співала свою пісеньку. У такі дні Хелені навіть не вірилося, що там, зовні, йде війна. Може, тому, що ці щільні шереги ялин надійно відгороджували від усього, що не хотілося б бачити. Але варто було зайти до якоїсь з палат, як відразу ставало зрозуміло, що це була ілюзія миру. Разом з понівеченими тілами, понівеченими душами поранених вояків сюди приходила війна. Спершу Хелена була вислуховувала їхні історії, твердо переконана в тому, що їй вистачить стійкості й віри, щоб полегшити їхні страждання. Але всі розповідали одну й ту саму нескінченну, кошмарну казку про те, що доводиться пережити людині на цьому світі, які муки уготовані тим, хто виживе. Лише мертвим зараз легко. Тоді Хелена перестала слухати їх. Вона просто прикидалася, що слухає, поки міняла бинти, міряла температуру і давала їм ліки та їжу. А коли вони спали, вона намагалася навіть не дивитися на них, адже їхні обличчя самі продовжували їхні розповіді навіть уві сні. Вона читала страждання в блідих молодих, зовсім хлоп’ячих фізіономіях, жорстокість — в згрубілих, суворих лицях, і бажання померти — в понівечених болем рисах того, хто нараз дізнався, що йому відріжуть ногу.

Але все одно вона йшла легко, швидко. Може, тому, що було літо, може, тому, що лікар щойно сказав, яка вона сьогодні вродлива. Чи вся річ у цьому норвезькому пацієнтові в четвертій палаті, який скоро посміхнеться їй і скаже «Guten Morgen»^[31] своєю смішною каліченою німецькою. Потім він снідатиме, довго дивлячись на неї, поки вона ходитиме від ліжка до ліжка, обходячи інших хворих, кожного підбадьорюючи кількома теплими словами. І що п’ять-шість секунд вона оглядатиметься на нього, і, якщо він посміхнеться їй, вона посміхнеться йому у відповідь і продовжить свою роботу, ніби нічого не відбувається. Нічого. І в той же час для неї це — все. Лише думка про ці короткі погляди підтримувала її всі ці дні і додавала їй снаги сміятися, коли жахливо обгорілий капітан Хадлер, лежачи на ліжку біля дверей, жартома питався, коли ж із фронту надішлють його геніталії.

Вона зайшла в поворотні двері четвертої палати. Сонячне світло, що переповнювало приміщення, забарвило все у білий колір: стіни, стелю, простирадла — все мерехтіло. «Прямо як у раю», — подумала вона.

— Guten Morgen^[32], Helena.

Вона посміхнулася йому. Він сидів на стільці коло ліжка й читав книгу.

— Ти добре виспався, Уріє? — весело спитала вона.

— Як ведмідь, — відповів він.

— Ведмідь?

— Так. У цьому… як це по-німецьки? Ну, де вони сплять узимку?

— А, барліг.

— Еге ж, у барлозі.

Бони обоє засміялися. Хелена знала, що всі пацієнти дивляться на них, що їй не можна приділяти йому більше часу, ніж решті.

— А голова? Сьогодні трохи краще, чи не так?

— Так, усе краще й краще. Я, бач, скоро стану таким самим вродливим, яким був раніше.

Вона пам’ятала, яким він до них потрапив. Тоді здавалося, йому просто не вижити з такою дірою в лобі. Вона підійшла, щоб налити йому чаю в кухоль, але ненавмисно перекинула його.

— Ей! — розсміявся він. — Ти що, вчора допізна танцювала?

Вона підвела голову. Він весело підморгнув їй.

— Так, — сказала вона і почервоніла через те, що так по-дурному збрехала.

— А що ви тут танцюєте, у Відні?

— Я хотіла сказати, ні, я зовсім не танцювала. Я просто пізно заснула.

— Ви ж тут танцюєте вальс. Авжеж, віденський вальс.

— Так, це правда, — сказала вона, дивлячись на градусник.

— Так. — Він підвівся й заспівав. Решта дивилися зі своїх ліжок. Пісня лунала незнайомою їм мовою, але він співав таким теплим красивим голосом. А пацієнти, які вже одужували, схвально вигукували й сміялися, спостерігаючи, як він кружляє по кімнаті маленькими, обережними кроками, від чого пояс його халата сповз на підлогу.

— Зараз же сядь на місце, Уріє, інакше я відправлю тебе прямо на Східний фронт! — гримнула вона суворо.

Він слухняно підійшов і сів. Насправді його ім’я було не Урія, але він наполягав, щоб його називали саме так.

— А ти вмієш рейнлендер? — запитав він.

— Рейнлендер?

— Це такий танець, який прийшов до нас із Рейну. Хочеш, я покажу тобі?

— Ти сидітимеш, доки не одужаєш!

— А потім я поїду з тобою до Відня і навчу тебе танцювати рейнлендер.

Він полюбляв сидіти на веранді сонячними днями, і вже неабияк засмаг, так що на його веселому обличчі зараз яскраво виблискували білі зуби.

— Я думаю, ти вже достатньо одужав, щоб відправити тебе назад на фронт, — парирувала вона, але все одно на її щоках виступив рум’янець. Вона встала, щоб продовжити обхід, а він раптом узяв її за руку.

— Скажи «так», — прошепотів він.

Вона дзвінко засміялася і, відмахнувшись від нього, підійшла до сусіднього ліжка. Серце маленькою пташкою виспівувало у неї в грудях.

— Ну? — сказав лікар Брокхард, відірвавши погляд від паперів, коли вона увійшла до його кабінету. Як завжди; вона не змогла зрозуміти, чим було це «ну»: питанням, вступом до довшого питання чи просто вигуком. Тому вона нічого не відповіла і просто стала біля дверей.

— Ви мене запитували, лікарю?

— Чому ти й далі говориш мені «ви», Хелено? — Брокхард зітхнув і посміхнувся. — Господи, ми ж знаємо один одного з дитинства.

— Навіщо ви мене викликали?

— Я вирішив, що норвежця з четвертої палати час виписувати.

— Зрозуміло.

Вона ніяк не відреагувала на це — навіщо? Люди перебувають тут доти, доки не одужають. Або не помруть. Це лікарняні будні.

— П'ять днів тому я повідомив про це у вермахт, і вже отримали нове розпорядження.

— Швидко. — Її голос був рівним і спокійним.

— Так, там украй потрібні нові вояки. Ми битимемося до останнього.

— Так, — сказала вона. І про себе подумала: «Ми битимемося до останнього, а ти, двадцятирічний здоровий хлопець, сидиш тут, за сто миль від фронту, і виконуєш роботу, яка могла б бути цілком до снаги сімдесятирічному старигану. Дякувати герові Брокхарду-старшому».

— Я думав попросити тебе передати йому цю новину, ви, здається, знайшли спільну мову.

Вона спіймала його вивчаючий погляд.

— А все-таки що ти в ньому знайшла, Хелено? Чим він кращий за решту чотириста вояків, які лежать у цьому шпиталі? — Вона хотіла заперечити, та він випередив її: — Вибач, Хелено, це, звичайно, не моє діло. Але просто з природної цікавості. Мені… — він узяв ручку, повертів її перед собою в кінчиках пальців, обернувся і виглянув у вікно, — просто цікаво, чим тобі так сподобався цей іноземний авантюрист, який зрадив власну країну, аби лише добитися прихильності переможця. Розумієш, про що я кажу? До речі, як там справи у твоєї матері?

Хелена проковтнула слину, перш ніж відповісти:

— Вам не варто турбуватися про мою матір, лікарю. Якщо ви дасте мені це розпорядження, я передам йому.

Брокхард обернувся до неї. Він узяв листа, який лежав перед ним на письмовому столі.

— Його відправляють у Третю танкову дивізію до Угорщини. Знаєш, що це означає?

Вона наморщила лоба:

— Третя танкова дивізія? Він доброволець військ СС. Чому його приписують до регулярної армії вермахту?

Брокхард знизав плечима:

— У такий час кожен повинен робити все, що може, і виконувати ті завдання, які ставляться. Чи, може, ти не згодна, Хелено?

— Що ви маєте на увазі?

— Він же піхотинець? Отже, бігтиме за цими танками, а не сидітиме в них. Один мій друг — він був на Україні — розповідав, що вони щодня стріляють по росіянах, доки кулемети не розжарюються, що трупи лежать уже купами, а цей людський потік не слабшає, і ніщо не може зупинити наступ.

Вона ледь стрималася, щоб не вирвати цього листа з Брокхардових рук і не розірвати його на шматки.

— Можливо, такій дівчині, як ти, варто бути розсудливішою і не прив’язуватися так до людини, якої ти напевно більше ніколи не побачиш. Ця шаль тобі вельми личить, Хелено. Фамільна штучка?

— Я приємно здивована вашим співчуттям, лікарю, але запевняю вас, що воно цілком зайве. Я не маю жодних особливих почуттів до цього пацієнта. Час подавати обід, тож, з вашого дозволу…

— Хелено, Хелено… — Брокхард похитав головою і посміхнувся. — Ти й справді гадаєш, що я сліпий? Ти думаєш, мені легко дивитися, яких страждань це тобі завдає? Близька дружба між нашими родинами змушує мене відчувати якийсь особливий зв’язок між нами. І це зближує нас, Хелено. Інакше я не розмовляв би з тобою так щиро. Вибач, але ти не могла не зрозуміти, що я маю до тебе певні теплі почуття, і…

— Досить!

— Що?

Хелена зачинила за собою двері й підвищила голос:

— Я тут з доброї волі, Брокхарде, і я не з тих медсестер, з якими ви можете гратися, як забажаєте. Давайте сюди листа і кажіть, що вам треба, або я зараз же йду звідси.

— Дорога моя Хелено, — у Брокхарда був заклопотаний вигляд. — Ти не розумієш, що це залежить від тебе?

— Від мене?

— Виписувати когось чи ні — справа суб’єктивна. Особливо якщо це стосується такого поранення в голову.

— Розумію.

— Я можу виписати його й через три місяці, а хто знає, буде взагалі через три місяці який-небудь Східний фронт чи ні?

Вона здивовано зиркнула на Брокхарда.

— Ти ж уважно читаєш Біблію, Хелено. Тож знаєш історію про царя Давіда, який зажадав Вірсавію, хоча вона була заміжня за одним з його воїнів? Він наказав своїм генералам послати мужа в першій шерензі на війні, щоб того вбили. І тоді цар зміг без перешкод до неї засвататися.

— І що це означає?

— Нічого. Нічого, Хелено. Я не збираюся посилати твого обранця на фронт, якщо він поки що не зовсім здоровий. Або кого-небудь ще з цієї ж причини. Я мав на увазі саме це. А оскільки ти не гірше за мене знаєш, яке в цього пацієнта нараз здоров’я, я подумав: вислухаю спершу, що ти скажеш, а далі прийму рішення. Якщо ти вважаєш, що йому ще зарано на фронт, я, можливо, надішлю вермахту інший рапорт.

Схоже, до неї повільно доходило те, що він казав.

— Ну ж бо, Хелено?

Вона ледве могла зрозуміти це: він що, хоче використовувати Урію як заручника, щоб домогтися її? Довго він це придумував? Може, він вирішив це вже дуже давно і просто чекав відповідного моменту? І потім, як хто йому потрібна Хелена? Як дружина чи коханка?

— Ну? — запитав Брокхард.

Думки юрмилися в її голові, намагаючись знайти вихід з лабіринту. Але Брокхард перекрив усі виходи. Зрозуміло. Він не схожий на дурня. Поки він заради неї вигороджує Урію, вона муситиме підкорятися йому в усьому. Адже рішення просто відкладається на певний час. А якщо Урія покине шпиталь, Брокхарду буде нічим тиснути на неї. Тиснути? Господи, та вона ледь-ледь знайома з цим норвежцем. І не знає, що він відчуває до неї.

— Я… — почала вона.

— Що?

Він подався вперед. Вона хотіла продовжити, сказати, що хоче бути вільною, але щось її зупинило. І за секунду вона зрозуміла що. Це все брехня. Брехня, що вона хоче бути вільною; брехня, що вона не знає, що відчуває до неї Урія; брехня, що людина повинна змиритися з усім і жити далі; все це — брехня. Вона прикусила нижню губу, відчувши, як та починає тремтіти.

ЕПІЗОД 24

Стадіон Бішлет, переддень Нового 2000 року

Була дванадцята година, коли Харрі Холе вийшов з трамвая біля готелю «Редіссон САС» на Хольберґс-ґате, помітивши, як низьке ранкове сонце зблиснуло у вікнах будівлі Державної лікарні і знову сховалося за хмарами. Він востаннє заходив до свого кабінету. Щоб востаннє навести лад, перевірити, чи все він узяв з собою, — так він говорив сам собі.

Але всі його нечисленні особисті речі вже лежали в пластиковому пакеті, який він відніс додому ще вчора. У коридорах було порожньо. Всі, окрім чергових, готувалися вдома до останнього свята тисячоліття. З бильця стільця звисав серпантин — нагадування про вчорашній прощальний вечір, який, звісно ж, організувала Елен. Стримане заключне слово Б’ярне Мьоллера не надто пасувало до блакитних повітряних кульок і торта зі свічками, але цієї короткої промови цілком вистачило. Здається, начальник боявся виглядати пихатим чи сентиментальним. І Харрі усвідомлював, що ніколи не почувався більш незручно, ніж у той момент, коли Мьоллер вітав його з новим призначенням і бажав йому успіху в СБП. І навіть саркастична посмішечка Тома Волера, і розуміюче похитування головами в задніх рядах не могли зробити його приниження ще більшим.

Цього разу він прийшов до кабінету, просто щоб посидіти тут востаннє, на цьому старому рипучому стільці, в цій кімнаті, де він пробув майже сім років. Від цієї думки Харрі здригнувся. Уся ця сентиментальність тільки ще раз нагадувала йому про те, що він старіє.

Харрі пройшов по Хольберґс-ґате, потім звернув ліворуч, на Софієс-ґате. Більшість будинків на цій вузькій вуличці на початку століття були будинками робітників. Багато років їх не ремонтували. Але після того, як ціни на житло підскочили так, що незаможним молодим сім’ям, у яких бракувало коштів, щоб жити на Майорстуа, довелося переїхати сюди, цей район трохи облагородився. Тепер фасади були доведені до ладу. У всіх будинків, окрім одного — дому номер вісім. Дому Харрі. Самого Харрі це аніскільки не бентежило.

Він замкнув вхідні двері на ключ і відкрив поштову скриньку внизу біля сходів. Рахунок за піцу й конверт від міського казначейства Осло, в якому (він знав це наперед) було нагадування про оплату паркування за минулий місяць. Він пішов угору, тихо чортихаючись на ходу. У свого дядечка, якого він, відверто кажучи, гаразд і не знав, він купив за викидною ціною п’ятнадцятирічний «Форд-ескорт». Іржавий, з паскудним зчепленням, зате з елегантним відкидним верхом. Але відтоді він, здається, частіше оплачував рахунки за паркування й ремонт, ніж їздив по місту. До того ж стара розвалина частенько не хотіла заводитися, а ставити її він мусив тільки в якихось вибалках, щоб вона, бува, не скотилася.

Він замкнув двері. Жив у спартанській двокімнатній квартирі. Прибрана, чиста, вискоблена дерев’яна підлога, жодних килимів. Єдиною прикрасою на стінах було фото матері й Сеструнчика і плакат «Хрещений батько», який він поцупив у кінотеатрі «Сюмра» у свої шістнадцять. Тут не було квітів, каміна й різних милих дрібничок. Він якось був почепив дошку, куди хотів вішати листівки, фотографії й афоризми, на які натрапляєш у житті. Такі дошки він бачив удома в інших людей. Коли з’ясувалося, що він не отримує листівок і в принципі не любить фотографувати, він вирізав цитату з Бьйорнебу^[33]:

І цей ріст потужностей — усього лише вираження, що означає зростання нашого знання законів природи.

Це знання = жах.

Харрі поглянув на автовідповідач, переконався, що жодних повідомлень не приходило (нерозумно було б чекати чогось іншого), розстебнув сорочку, кинув її в кошик для брудної білизни і взяв з акуратного стосика в шафі свіжу.

Залишивши автовідповідач увімкненим (на той випадок, коли раптом зателефонують зі служби соціологічного опитування), Харрі знову відімкнув двері й вийшов на вулицю.

Без будь-якого сентиментального підтексту він купив у Алі в кіоску останні газети тисячоліття і почимчикував вулицею Довре-ґате. По Валдемар-Транес-ґате поспішали додому люди з останніми в цьому тисячолітті покупками. Щось ворухнулося у Харрі всередині, коли він переступав поріг ресторану «Скрьодер» і йому в обличчя повіяло вологим людським теплом. Народу було багато, але він помітив, що його улюблений столик скоро звільниться, тож попрямував до нього. Літній чоловік, який підвівся з-за столу і тепер надягав капелюх, глянув на Харрі з-під сивих кущуватих брів і мовчки кивнув, перш ніж піти. Столик стояв біля вікна, і вдень він, на відміну від багатьох інших у цьому тьмяному приміщенні, був достатньо освітлений, щоб читати за ним газети. Не встиг він сісти, як поруч з’явилася Майя.

— Привіт, Харрі. — Вона стукнула по скатертині сірим кулаком. — Будеш страву дня?

— Якщо кухар сьогодні тверезий.

— Тверезий. Що-небудь питимеш?

— А як же! — Він на мить підвів очі: — Що сьогодні порадиш?

— Значать, так. — Вона стала руки в боки і голосно, виразно продекламувала: — Усупереч тому, що думають люди, насправді в цьому місті найчистіша питна вода у всій країні. І найчистіша вона в будівлях, побудованих на рубежі століть. Таких, як наша.

— А хто тобі це сказав, Майє?

— Взагалі-то ти, Харрі, — хрипко й щиро засміялася вона. — Втім, ця автоцистерна саме для тебе. — Останні слова вона мовила досить тихо, записала замовлення і зникла.

Оскільки в останніх газетах було повно різної нісенітниці про міленіум, Харрі вирішив почитати «Даґсавісен». На шостій сторінці він натрапив на велику фотографію одинокого дерев’яного дороговказу з намальованою на ньому свастикою. На одній стрілці було написано: «Осло — 2611 км», на іншій — «Ленінград — 5 км».

Під статтею внизу стояв підпис Евена Юля, професора історії. Заголовок далекий від лаконізму: «Виникнення умов для зростання безробіття в Західній Європі».

Харрі й раніше бачив ім’я Юля в газетах. Він був неперевершеним експертом у своїй сфері — тобто у всьому, що стосується «Національного об’єднання» та історії німецької окупації Норвегії. Харрі пробіг газету до кінця, але не знайшов нічого цікавого і повернувся до статті Юля. Це був коментар до того, про що писалося в минулому числі: про зміцнення позиції неонацистів у Швеції. Юль писав, яким чином неонацизм, що був занедбаний по всій Європі в 90-х, поки тривало зростання економіки, зараз відроджується і міцніє. Він відзначав відмінну рису нової хвилі — сильну ідеологічну базу. Якщо у 80-х неонацизм був не більш ніж своєрідною модою — на підліткові угруповання, уніформу, голені потилиці та анахронізм на зразок «зіг хайль», то нова хвиля організована і продумана. У нових наці є економічна підтримка, що складається далеко не з коштів окремих лідерів і спонсорів. Крім того, новий рух — це не просто реакція на такі проблеми суспільства, як безробіття та імміграція, писав Юль. Мета цього руху — створення альтернативи соціал-демократії. Гасло — заклик озброюватися в моральному, військовому і расовому сенсі. Як приклад морального занепаду — занепад християнства плюс ВІЛ і зростання наркоманії. І образ ворога дещо інший: прибічники Євросоюзу, які стирають національні та расові кордони; НАТО, що простягнув руку російським і слов’янським «недолюдям»; і нові азіатські капіталісти, що змінили євреїв як світових банкірів.

Майя принесла обід.

— Картопляні фрикадельки? — запитав Харрі й поглянув на сірі грудочки, що лежали на підстилці з китайської капусти, политі салатним соусом.

— Фірмова страва «Скрьодера», — сказала Майя. — Лишилися відучора. З Новим роком!

Харрі відгородився газетою, щоб поїсти, але тільки-но відкусив від одного з цих шматків целюлози, як почув з-за газети голос:

— Трясця його матері!

Харрі визирнув із-за газети. За сусіднім столиком сидів Могіканин і дивився прямо на нього. Може, він сидів тут увесь цей час, Харрі, проте, не помічав, щоб він заходив. Його звали Останній з могікан, бо він був, мабуть, останнім у своєму роді. Раніше він був військовим моряком, двічі його корабель торпедували, а всі його товариші вже давно були на тому світі, — це Харрі дізнався від Майї. Старий сидів у своєму незмінному пальті, як завжди, і взимку і влітку. Кінець його цапиної борідки звисав у склянку з пивом, а на його обличчі — такому худому, що череп випинав з-під шкіри, — проступала сітка капілярів, таких червоних ліній на білій мов крейда шкірі. З-під старечих повік на Харрі вирячилися червоні банькаті очі.

— Трясця, кажу! — повторив він.

За своє життя Харрі чув стільки п’яної маячні, що перестав звертати особливу увагу на те, що варнякають завсідники «Скрьодера», але цього разу щось було не так. За ті роки, що він ходив сюди, це були, мабуть, перші розбірливі слова, які він почув від Могіканина. Навіть після того, як колись минулої зими Харрі вночі наткнувся на нього, сплячого під стіною будинку на Довре-ґате, і, видно, врятував старого від смерті на морозі, той відтоді лише кивав йому при зустрічі. Зараз, схоже, Могіканин уже вважав, що достатньо висловився на сьогодні, бо знову замовк і зосередився на склянці з пивом. Харрі озирнувся і нахилився до його столика:

— Пам’ятаєш мене, Конраде Оснесе?

Старий хрюкнув і подивився перед собою, нічого не відповівши.

— Я знайшов тебе на вулиці в заметі минулої зими. Було мінус вісімнадцять.

Могіканин звів очі на стелю.

— Там ще погане освітлення, тож я тебе ледве побачив. Ти міг врізати дуба, Оснесе.

Могіканин заплющив одне червоне око, а другим хижо зиркнув на Харрі, потім підняв півлітрову склянку.

— Справді? Ну, тоді щиро дякую.

Він обережно відпив. Відтак обережно поставив склянку на стіл, ретельно прицілюючись, ніби склянка мала стояти на якомусь чітко визначеному місці.

— У бандитів треба стріляти, — сказав він.

— Навіть так? У кого ж?

Могіканин тицьнув скарлюченим пальцем у газету Харрі. Харрі обернув її до себе. На першій сторінці було велике фото бритоголового шведського неонациста.

— Всіх їх до стінки! — Могіканин ляснув долонею по столу, хтось обернувся на них.

Харрі заспокійливо махнув рукою.

— Це просто пацани, Оснесе. Заспокойся. Новий рік на носі.

— Пацани? А знаєш, ким були ми? Німцям було однаково. К’єллю було дев’ятнадцять. А Оскару — двадцять два. Треба перестріляти їх, поки їх не стало більше. Це хвороба, ти повинен прибити її в зародку.

Він тицьнув вказівним пальцем у Харрі.

— Сидів тут один з них — де ти зараз. Нічого — такі не здихають! Ти як по-гик-цейський мусиш їх усіх переловити!

— А звідки ти знаєш, що я з поліції? — здивувався Харрі.

— Я ж читаю газети. Ти пристрелив тут одного типа за містом. Це добре, але й тут треба прикінчити кількох.

— Щось ти розбазікався сьогодні, Оснесе.

Могіканин закрив рота, ще раз невдоволено поглянув на Харрі, обернувся до стіни і заходився розглядати пейзаж у рамці — краєвид Юнґсторґет. Харрі зрозумів, що розмову закінчено, кивнув Майї, щоб та принесла каву, і поглянув на годинник. Нове тисячоліття от-от настане. О четвертій «Скрьодер» зачинився на «новорічні заходи», як свідчила табличка, яку повісили на вхідних дверях. Харрі подивився на знайомі обличчя довкола себе. Як видно, усі гості вже зібралися.

ЕПІЗОД 25

Шпиталь Рудольфа II, Відень, 8 червня 1944 року

Четверту палату сповнювало хропіння. Було тихіше, ніж зазвичай вночі, ніхто не стогнав від болю, не прокидався з криком від кошмарів. Не було чути й міської сирени повітряної тривоги. Якщо цієї ночі не бомбардуватимуть, усе пройде значно простіше. Вона навшпиньки прокралася в палату, стала край ліжка і подивилася на нього. Він сидів у ліжку і при тьмяному світлі нічника з таким захопленням читав книгу, що не помічав нічого довкола. А поруч у мороці стояла вона. І на душі у неї теж був морок.

Помітив він її, коли перегортав сторінку. Він посміхнувся й відразу ж відклав книгу.

— Доброго вечора, Хелено. Я не знав, що ти сьогодні чергуєш.

Вона приклала палець до губ і підійшла ближче.

— А ти що, знаєш, коли хто чергує? — пошепки спитала вона.

Він посміхнувся.

— Я не знаю про інших. Я знаю лише, коли чергуєш ти.

— І коли ж?

— Середа, п’ятниця і неділя, потім понеділок і четвер. Потім знову середа, п’ятниця і неділя. Не лякайся, це щось на кшталт комплімента. Таж тут і голову більше нічим зайняти. А ще я знаю, коли Хадлеру ставлять клізму.

Вона тихо розсміялася.

— А ти не знаєш, що тебе виписують?

Він здивовано подивився на неї.

— Тебе посилають до Угорщини, — прошепотіла вона. — У Третю танкову дивізію.

— Танкову дивізію? Але ж це вермахт. Мене не можуть туди направити, я норвежець.

— Я знаю.

— А навіщо мені до Угорщини, я…

— Тихіше, ти розбудиш інших, Уріє. Я читала наказ. Боюся, з цим нічого не вдієш.

— Але ж це якась помилка. Це…

Книга сповзла з ковдри, з гуркотом упала на підлогу. Хелена нахилилася, щоб підняти її. На обкладинці, під назвою «Пригоди Гекльберрі Фінна», був намальований хлопчик-обірванець на дерев’яному плоту. Було видно, що Урія знервований.

— Це не моя війна, — сказав він, зціпивши зуби.

— І це я знаю, — прошепотіла вона й поклала книгу в його сумку під стільцем.

— Що ти там робиш? — запитав він.

— Слухай мене, Уріє, у нас мало часу.

— Часу?

— Чергові робитимуть обхід за півгодини. Тобі треба встигнути до того.

Він зняв з нічника абажур, щоб краще бачити її в темноті.

— Що відбувається, Хелено?

Вона проковтнула слину.

— І чому ти сьогодні не в халаті?

Цього вона боялася найбільше. Не того, що збрехала матері, ніби на кілька днів їде до сестри в Зальцбурґ. Не того, що підмовила сина лісничого довезти до шпиталю і тепер він чекав на неї під брамою. І навіть не того, що вирішила покинути всі свої речі, свою церкву і спокійне життя у Віденському лісі, щоб розповісти йому про все: як вона його кохає, як вона готова офірувати заради нього своїм життям, своїм майбутнім. Вона боялася помилитися. Ні, не в його почуттях — у них вона сумніву не мала. Але в його характері. Чи стане в нього сміливості й рішучості, щоб пристати на те, що вона збирається запропонувати? Як не є, а він уже зрозумів, що ця війна, яку вони ведуть з Червоною армією там, на півдні, — не його війна.

— Нам, звичайно, слід було б запізнати один одного трохи краще, — сказала вона й поклала свою руку на його, а він міцно обхопив її. — Але ми не маємо такої розкоші, як час. — Вона стискала його руку. — За годину вирушає потяг до Парижа. Я купила два квитки. Там живе мій учитель.

— Твій учитель?

— Це довга й заплутана історія, але він нас прихистить.

— Як це «прихистить»?

— Ми зможемо пожити в нього. Він живе одинаком. І, як я знаю, у нього загалом немає друзів. У тебе паспорт із собою?

— Що? Я…

У нього був вигляд, ніби він з неба впав, ніби він думав, що задрімав за книгою про цього обідранця і тепер бачить сон.

— Так, він зі мною.

— Чудово. Ми доїдемо за два дні, місця вже замовлено, і їжі у нас достатньо.

Він глибоко вдихнув:

— Але чому Париж?

— Це велике місто, де можна легко сховатися. Послухай, у машині лежить дещо з одягу мого батька, і ти зможеш переодягнутися в цивільне. Його розмір взуття…

— Ні. — Він підвів руку, і її тихі, але палкі слова урвалися на півслові. Вона, затамувавши подих, вдивлялася в задумливе обличчя. — Ні, — повторив він пошепки. — Це просто нерозумно.

— Але… — У неї раптом ніби клубок підкотився до горла.

— Краще поїхати у військовій формі, — продовжував він. — Молодий чоловік у цивільному викличе більше підозр.

Вона так зраділа, що не знаходила слів, і тільки міцніше стискала його руку. Її серце стукало так дико й гучно, що захотілося на нього шикнути.

— І ще дещо, — сказав він, тихо спускаючи ноги з ліжка.

— Що?

— Ти мене кохаєш?

— Так.

— Добре, — сказав він, надягаючи куртку.

ЕПІЗОД 26

СБП, поліцейська дільниця, 21 лютого 2000 року

Харрі роззирнувся. Він подивився на охайні полички, де стрункими рядами в хронологічному порядку стояли теки. На стіни, де висіли дипломи й нагороди за незмінно успішну кар’єру. На чорно-біле фото Курта Мейрика у формі майора Сухопутних військ, що вітав короля Олафа, — фотокартка висіла над столом, щоб кожен, хто входить, звертав на неї увагу.Обдивившись кабінет, Харрі сів і обернувся до дверей.

— Е, даруйте, що змусив чекати, Холе. Не треба вставати.

Це був Мейрик. Уставати Харрі й не збирався.

— Ну, — сказав Мейрик, усівшись за стіл. — Як минув перший тиждень на новому місці?

Мейрик сидів прямо і так старанно щирив свої великі жовті зуби, ніби йому вже давно не доводилося посміхатися.

— Дуже нудно, — відповів Харрі.

— Он як? — Мейрик був здивований. — Невже все так погано?

— Ну, кава у вас тут краща, ніж у нас унизу.

— Тобто у відділі вбивств?

— Перепрошую, — похопився Харрі. — Ніяк не звикну, що тепер «ми» — це СБП.

— Так, так, просто крихту терпіння. Це стосується як першого, так і другого. Чи не так, Холе?

Харрі кивнув. Навіщо битися з вітряками? У всякому разі, в перший місяць на новій посаді. Як він і сподівався, йому дістався кабінет аж у кінці коридору, тож він майже не бачив, чим займаються інші. Його робота полягала в тому, щоб читати рапорти з регіональних відділень СБП і приймати нехитрі рішення — посилати їх далі по інстанції чи ні. А інструкція Мейрика це визначала просто: якщо це не повна маячня, документ потрібно передавати далі. Інакше кажучи, Харрі отримав посаду фільтра. На цьому тижні надійшло три рапорти. Він намагався читати їх як можна повільніше, але все одно неможливо розтягувати цю бредню нескінченно. Один рапорт був з Тронхейма, в ньому йшлося про нове підслуховуюче обладнання, з яким ніхто не вміє поводитися після того, як звільнився фахівець із прослушки. Харрі пропустив його далі по інстанції. В іншому йшлося про німецького підприємця в Бергені, з якого офіційно зняли всі підозри після того, як він реалізував партію карнизів, заради чого, за його твердженнями, і приїхав. Харрі пропустив далі й його. Третій рапорт надійшов зі Східної Норвегії, з поліцейської дільниці в Шиєні. Ще надійшло кілька скарг від туристів із Сільяна, які минулими вихідними чули постріли. Оскільки мисливський сезон ще не розпочався, поліція почала розслідування і виявила в лісі стріляні гільзи невідомого типу. Гільзи направили на експертизу в КРИПОС^[34], і там їх визначили як патронні гільзи для гвинтівки Меркліна, дуже рідкісної тепер зброї.

Харрі пустив і цей рапорт далі по інстанції, але спочатку зняв копію для себе.

— Та взагалі поговорити я мав намір про одну листівку, яка потрапила до нас у руки, — вів далі тим часом Мейрик. — Неонацисти планують влаштувати погром у мечетях тут, в Осло, на сімнадцяте травня^[35]. Цього року на сімнадцяте травня припадає якесь там мусульманське свято, і деякі батьки-іммігранти не пускають дітей на дитячу ходу, тому що їм треба йти в мечеть.

— Ід.

— Що-що?

— Ід аль-адха. Свято. Щось подібне до мусульманського святвечора.

— То ти мусульманин?

— Ні. Але торік я був на святі в сусіда. Вони пакистанці. Вони подумали, що мені, напевно, нудно буде святкувати ід самому.

— Справді? Гм… — Мейрик начепив свої окуляри-хамелеони. — Ось ця листівка. Вони пишуть, що сімнадцятого неприпустимо відзначати що-небудь, окрім Дня Конституції. І що «чорних» розвелося неміряно, але вони ухиляються від обов’язку кожного норвезького громадянина…

— …горлопанити гучне «ура Норвегії», проходячи вулицями, — додав Харрі, дістаючи пачку сигарет. Він помітив попільничку на книжковій шафі, і Мейрик кивнув у відповідь на його запитальний погляд. Харрі подумав, затягнувся і спробував уявити собі, як кровоносні судини легенів жадібно всотують нікотин. Життя скорочувалося, і думка про те, що він ніколи не кине курити, сповнювала його дивною веселістю. Може, наплювати на попередження на упаковці — не найбільш екстравагантна витівка, але принаймні він може її собі дозволити.

— Спробуй що-небудь дізнатися, — сказав Мейрик.

— Чудово. Але попереджаю: я погано тримаю себе в руках, коли маю справу з цими бритоголовими.

— Хе-хе. — Мейрик знову вищирив свої великі жовті зуби, і Харрі нарешті зрозумів, кого він йому нагадує: коня у костюмі. — Хе-хе.

— І ще дещо, — додав Харрі. — Це стосується доповіді про гільзи, які знайшли в Сільяні. Від гвинтівки Меркліна.

— Я, здається, щось чув про це, ну-ну?

— Я тут сам навів довідки.

— Справді?

Харрі відчув байдужість, з якою це було сказано.

— Я перевірив списки зброї за останній рік. Про гвинтівки Меркліна в Норвегії там нічого не зазначено.

— І не дивно. Цей список взагалі-то вже перевірили в СБП, після того як ти відправив рапорт по інстанції, Холе. Це не твоя робота.

— Може, й ні. Просто добре б тому, хто цим тепер займається, зробити запит щодо відомостей про контрабанду зброї через Інтерпол.

— Інтерпол? Навіщо він нам?

— Такі гвинтівки не імпортуються до Норвегії. Отже, ця потрапила сюди контрабандно.

Харрі дістав з нагрудної кишені роздруківку.

— Ось список замовлень, який Інтерпол виявив під час облави в одного торговця зброєю з Йоханнесбурґа в листопаді. Ось. Гвинтівка Меркліна. І місце призначення: Осло.

— Гм. Звідки це в тебе?

— З сайта Інтерполу в Інтернеті. Доступного всім у СБП, хто цим цікавиться.

— Он як? — Мейрик секунду дивився на Харрі, а потім почав вивчати роздруківку. — Це добре й здорово, але контрабанда зброї — це не наша справа, Холе. Якби ти знав, скільки незаконних стволів щороку конфіскує відділ зброї…

— Шістсот одинадцять, — сказав Харрі.

— Шістсот одинадцять?

— За минулий рік. І це лише в окрузі Осло. Дві третини відбирають у злочинців — в основному малокаліберна стрілецька зброя, пневматичні гвинтівки та обрізи. В середньому конфіскується по одному стволу на день. У дев’яностих це число зросло майже вдвічі.

— Чудово. Тоді ти розумієш, що ми в СБП не можемо займатися незареєстрованою гвинтівкою десь у фюльке Бускеруд.

Голос у Мейрика був неприродно спокійний.

Харрі випустив з рота хмарку диму і поглядом провів її до стелі.

— Сільян — у фюльке Телемарк.

Мейрик зціпив зуби.

— Холе, ти телефонував до Митної служби?

— Ні.

Мейрик подивився на наручний годинник — грубу, неоковирну сталеву штуковину, якої, гадав Харрі, шеф удостоївся за довгу і добросовісну службу.

— Тоді я раджу тобі це зробити. Це їхня справа. А зараз у мене є далеко важливіші…

— Мейрику, а вам відомо, що таке гвинтівка Меркліна?

Харрі побачив, як начальник СБП зарухав бровами вгору-вниз, ніби дивуючись, що розмова досі триває. І навіть відчув рух повітря, як від вітряного млина.

— Це все одно не моя справа, Холе. Зв’яжися з…

І тільки зараз Курт Мейрик, здається, згадав, що він — єдиний начальник над Холе.

— Гвинтівка Меркліна, — вів далі Харрі, — це німецька напівавтоматична мисливська рушниця, яка патронами калібру шістнадцять міліметрів б’є сильніше, ніж будь-яка інша гвинтівка. Вона розрахована на полювання на великого звіра, як, наприклад, буйвіл або слон. Першу гвинтівку виготовили в сімдесятому році, але відтоді було випущено тільки близько трьохсот одиниць, перш ніж німецькі власті заборонили продаж гвинтівки в сімдесят третьому. Причина була в тому, що ця гвинтівка — за умови незначного доопрацювання — разом з мерклінівським оптичним прицілом перетворюється на справжнє знаряддя вбивства і вже до сімдесят третього встигла стати улюбленою зброєю для вчинення замахів. Із цих трьохсот рушниць щонайменше сто потрапили до рук найманих убивць і терористичних організацій, таких як «Баадер-Майнхоф» та «Червоні бригади».

— Гм. Кажеш, сто? — Мейрик простягнув роздруківку назад Харрі. — Тобто дві третини власників використали гвинтівки за їх прямим призначенням. Для полювання.

— Це не та зброя, з якою ходять на лося чи ще на когось у Норвегії, Мейрику.

— Справді? А чом би й ні?

Цікаво, чому Мейрик усе ще опирається, замість того щоб запропонувати йому почати розслідування. І навіщо йому самому це так потрібно. Може, й немає ніякої особливої причини. Може, він просто ставав старим буркотуном. Усе одно зараз Мейрик більше скидається на няньку, якій добре платять і яка боїться, щоб її підопічний гівнюк не вшелепався в яку-небудь халепу. Харрі задумливо дивився на довгий стержень сигаретного попелу, що хилився до килима.

— По-перше, полювання не входить до улюблених занять норвезьких мільйонерів. Мерклінівська гвинтівка разом з прицілом коштує близько ста п’ятдесяти тисяч німецьких марок, тобто майже як новий «Мерседес». А кожен патрон коштує дев’яносто марок. А по-друге, лось, убитий шістнадцятиміліметровою кулею, має такий вигляд, ніби його переїхав потяг. Досить паскудний вигляд.

— Хе-хе. — Здається, Мейрик вирішив змінити тактику. Тепер він ‘відкинувся на спинку крісла, сплів пальці рук на блискучій маківці, ніби показуючи, що він зовсім не проти, аби Холе його трохи розважив. Харрі підвівся, дотягся до попільнички, узяв її і знову сів.

— Звичайно, може бути, що стріляв який-небудь недоумкуватий колекціонер зброї, щоб просто перевірити нову гвинтівку, а потім почепити її під скло у себе на віллі й ніколи більше не використовувати. Та чи варто виходити з цього?

Мейрик похитав головою з боку в бік:

— Отже, ти пропонуєш виходити з того, що просто зараз по Норвегії розгулює професійний убивця?

Харрі похитав головою:

— Я просто пропоную дозволити мені проїхатися до Шієна і оглянути те місце. До того ж я сумніваюся, що там працював професіонал.

— Он як?

— Професіонали зазвичай прибирають за собою. А залишити стріляні гільзи — те саме що залишити візитну картку. Але якщо ця гвинтівка у непрофесіонала, тоді все значно спрощується.

Мейрик кілька разів щось промимрив і нарешті здався, кивнувши:

— Гаразд. І тримай мене в курсі з приводу наших неонацистів.

Харрі загасив сигарету. На попільничці, зробленій у вигляді гондоли, було написано: «Венеція, Італія».

ЕПІЗОД 27

Лінц, 9 червня 1944 року

Родина з п’яти чоловік зійшла з потяга, і вони раптом залишилися в купе самі. Потяг повільно рушив і поїхав далі. Хелена сіла до вікна, але в такій темряві багато вона не побачила — лише контури будинків уздовж залізниці. Він сидів прямо навпроти і дивився на неї з ледве помітною посмішкою.

— Ви добре тут усе затемнили в Австрії, — сказав він. — Не видно ані вогника.

Вона зітхнула:

— Ми добре зробили те, що нам сказали.

Вона поглянула на годинник. Скоро друга.

— Наступний — Зальцбурґ, — сказала вона. — Він стоїть просто на німецькому кордоні. А потім…

— Мюнхен, Цюріх, Базель, Франція і Париж. Ти це повторюєш вчетверте.

Він нахилився до неї й потис її руку.

— Все буде добре, ось побачиш. Сідай сюди.

Не відпускаючи його руки, вона пересіла і поклала голову йому на плече. Він виглядав зовсім інакше в цій формі.

— Отже, цей Брокхард уже встиг надіслати зведення за черговий тиждень?

— Так, учора він говорив, що відішле його вечірньою поштою.

— А навіщо такий поспіх?

— Ну, щоб краще контролювати ситуацію — і мене. Кожного тижня мені доводилося придумувати для нього нові підстави, щоб тобі подовжили лікування, розумієш?

— Так, розумію, — відповів він, і вона побачила, як він зціпив зуби.

— Не говорімо більше про Брокхарда, — сказала вона. — Краще розкажи що-небудь.

Вона погладила його по щоці, він важко зітхнув.

— Що ти хочеш почути?

— Що завгодно.

Розповіді. Ними він привертав її цікавість у шпиталі Рудольфа II. Вони були несхожі на історії інших вояків. Урія розповідав про сміливість, дружбу і надію. Як одного дня він прийшов з караулу і побачив, що на грудях його найкращого друга сидить тхір і хоче перегризти йому горлянку. До нього було метрів десять, а в земляному укритті було темно, хоч в око стрель. Але в нього не залишалося вибору: він звів гвинтівку і розрядив увесь магазин. Тхора вони з’їли наступного дня.

Таких історій було багато, Хелена не пам’ятала їх усі, але пам’ятала, як їй цікаво було їх слухати. Яскраві, забавні, хоча деякі, як їй здавалося, не цілком достовірні. Але вона їм вірила, бо це як протиотрута проти інших розповідей — про втрачені долі і безглузду смерть.

Поки затемнений потяг, неквапом погойдуючись і тремтячи на стиках, котився крізь ніч нещодавно відремонтованими рейками, Урія розповідав про те, як він якось застрелив російського снайпера на нічийній смузі, виліз з окопу і поховав цього більшовика-безбожника по-християнськи, заспівав псалом і все таке інше.

— Я чув, як росіяни аплодували мені з того боку, — говорив Урія. — Так гарно я співав того вечора.

— Правда? — сміючись, запитала вона.

— Краще, ніж в оперному театрі.

— Все ти брешеш.

Урія пригорнув її до себе і тихо заспівав їй на вухо:

А далі замовк і втупився в темне вікно. Хелена розуміла, що його думки десь далеко, і не відволікала його. Вона поклала руку йому на груди.

Так-так, так-так, так-так.

Ніби хтось гнався за ними по рейках, щоб схопити і повернути назад.

Вона боялася. Не стільки невідомості, яка чекала їх попереду, скільки цього невідомого чоловіка, до якого вона зараз пригорталася. Тепер, коли він був так близько, все те, що їй бачилося в ньому на відстані, кудись зникало.

Вона хотіла почути, як б’ється його серце, але колеса так гуркотали, що залишалося просто повірити, що там усередині є серце. Вона посміхнулася самій собі і відчула радісний трепет усередині. Яке миле, чудове безумство! Вона зовсім нічого не знає про нього — він анічогісінько про себе не розповідав, окрім хіба що цих історій.

Від його куртки пахло вогкістю, і вона раптом подумала, що так має пахнути форма вояка, який деякий час пролежав мертвим на полі бою. Або навіть у могилі. Звідки ці думки? Вона так довго була в напруженні, що тільки зараз відчула, як сильно втомилася.

— Спи, — сказав він, ніби у відповідь на її думки.

— Гаразд. — їй здалося, що, коли вона занурилася в сон, десь далеко почулася сирена повітряної тривогу.

— Га?

Вона почула свій власний голос, відчула, як Урія термосить її, і швидко прокинулася.

— Будь ласка, квитки.

— А, — тільки й могла сказати вона. Вона намагалася опанувати себе, але помітила, як підозріло на неї косував контролер, поки вона гарячково шукала квиток у сумочці. Нарешті вона знайшла ті два жовтих квитки, які сама купила на вокзалі у Відні, і подала їх контролерові. Він переглядав квитки, погойдуючись у такт руху потяга. Дещо довше, ніж звичайно, Хелені це не подобалося.

— Їдете до Парижа? — запитав він. — Разом?

— Так, — відповів Урія.

Контролер — літній чоловік — уважно подивився на них.

— Ви не австрієць, як я чую.

— Ні, норвежець.

— А, Норвегія. Там, кажуть, дуже красиво.

— Так, дякую. Це правда.

— І ви, отже, добровільно пішли воювати за Гітлера?

— Так, я був на Східному фронті. На півночі.

— Невже? І де ж на півночі?

— Під Ленінградом.

— Гм. А зараз їдете до Парижа. Разом з вашою?..

— Подругою.

— Так, саме з подругою. За звільнювальними?

— Так.

Контролер пробив квитки.

— З Відня? — запитав він Хелену, простягаючи квитки їй.

Вона кивнула.

— Я бачу, ви католичка. — Він показав на хрестик, який висів поверх блузи. — Моя дружина теж католичка.

Він відкинувся назад і визирнув у коридор. Потім знову звернувся до норвежця:

— Ваша подруга показувала вам собор Святого Стефана у Відні?

— Ні. Я лежав у шпиталі, тому міста особливо не бачив.

— Так-так. У католицькому шпиталі?

— Так. Шпиталь Рудо…

— Так, — обірвала його Хелена. — Католицький шпиталь.

— Гм.

«Чому він не йде геть?» — подумала Хелена.

Контролер знову відкашлявся.

— Щось іще? — нарешті спитав його Урія.

— Це не моя справа, але я сподіваюся, ви не забули з собою документи про те, що у вас є дозвіл?

— Документи? — перепитала Хелена. Вона двічі їздила до Франції з батьком, і їм ніколи не було потрібно нічого, крім паспортів.

— Так, у вас, ймовірно, не буде жодних проблем, фройляйн, але вашому другу у формі необхідні папери про те, де розташована його частина і куди він їде.

— Ну звісно ж, у нас є з собою документи, — відповіла вона. — Чи ви думаєте, що ми поїдемо без них?

— Ні-ні, що ви, — поспішно сказав контролер. — Просто хотів нагадати. Тому що всього зо два дні тому… — він кинув швидкий погляд на норвежця, — затримали молодого чоловіка, в якого, очевидно, не було при собі якогось розпорядження, його визнали дезертиром, схопили на пероні і розстріляли.

— Ви жартуєте?

— На жаль. Не хочу лякати вас, але війна є війна. Та якщо у вас усе гаразд, то вам не треба ні про що турбуватися, коли ми перетинатимемо німецький кордон після Зальцбурга.

Вагон трохи гойднуло, контролер, щоб не впасти, ухопився за одвірок. Троє мовчки дивилися одне на одного.

— Отже, перша перевірка буде тоді? — запитав нарешті Урія. — Після Зальцбурга?

Контролер кивнув.

— Дякую, — сказав Урія.

Контролер відкашлявся:

— У мене теж був син, ваш ровесник. Він загинув на Східному фронті, на Дніпрі.

— Мої співчуття.

— Ну, даруйте, що розбудив вас, фройляйн. Мін гер?

Він узяв під козирок і пішов далі.

Хелена поглянула на двері. Потім закрила обличчя руками.

— Ну чому я така дурепа! — схлипувала вона.

— Ну, ну. — Він обійняв її за плечі. — Це я повинен був подумати про документи. Я ж мав знати, що мені не можна просто так швендяти по країні.

— А якщо ти розповіси їм про хворобу і про те, що хочеш поїхати до Парижа? Це ж частина Третього рейху, це ж…

— Тоді вони подзвонять до шпиталю, Брокхард скаже, що я втік.

Вона припала до нього і заплакала ще сильніше. Він погладив її по довгому русявому волоссю.

— До того ж я повинен був розуміти, що все це надто добре, щоб бути правдою, — сказав він. — Я маю на увазі: я і сестра Хелена — в Парижі? — Вона відчула, що зараз він посміхається. — Ні, скоро я прокинуся в лікарняному ліжку і подумаю, що все просто сон. І буду радий, коли ти принесеш мені сніданок. До того ж завтра у тебе нічне чергування, не забула? І тоді я розповім тобі про те, як колись Даніель поцупив у шведів три денних пайки.

Вона підвела мокре від сліз обличчя.

— Поцілуй мене, Уріє.

ЕПІЗОД 28

Сільяну фюльке Телемарк, 22 лютого 2000 року

Харрі знову подивився на годинник і обережно збільшив швидкість. Зустріч призначалася на четверту годину, тобто півгодини тому. Те, що залишилося від шипів на покришках, зі страшним звуком врізалося в лід. Хоча Харрі проїхав по цій звивистій обледенілій дорозі якихось шість кілометрів, йому здавалося, що він їде по ній уже кілька годин. Від дешевих сонячних окулярів, куплених на заправній станції, не було жодної користі, очі страшенно боліли від яскравого снігу.

Нарешті він побачив на узбіччі поліцейську машину з шиєнськими номерами, обережно натиснув на гальмо, зупинився прямо за нею і дістав з даху автомобіля лижі. Старі трьоннелазькі лижі, на які він не ставав років п’ятнадцять. І здається, стільки ж не змащував. Зараз усе мастило перетворилося на якусь сіру клейку масу. Він знайшов лижню, яка, як йому й сказали, вела від дороги до дачного будиночка. Але лижі ніби приклеїлися до лижні — він ледве міг зрушити з місця. Сонце вже майже сховалося за верховіттям ялин, коли він нарешті дістався будиночка. На сходах чорного зрубу сиділи двоє чоловіків у куртках з капюшонами і хлопчик, якому Харрі, що був поганим знавцем підліткового віку, дав би від дванадцяти до шістнадцяти.

— Ове Бертельсен? — запитав Харрі і знесилено сперся на палиці, відсапуючись.

— Тут, — сказав один з чоловіків і помахав рукою. — А це дільничний Фоллдал.

Другий чоловік спокійно кивнув.

Харрі припустив, що хлопчик — той самий, що знайшов гільзи.

— Непогано вибратися сюди із задушливого Осло, га? — запитав Бертельсен.

Харрі дістав пачку сигарет.

— Гадаю, значно приємніше вибратися сюди із задушливого Шиєна.

Фоллдал зняв кашкет і випрямив спину.

Бертельсен посміхнувся:

— Не вірте небилицям: у Шиєні повітря чистіше, ніж у будь-якому норвезькому місті.

Харрі прикрив сірник рукою і запалив сигарету.

— Невже? Наступного разу знатиму. То ви щось знайшли?

— Це тут недалеко.

Всі троє стали на лижі й пішли по лижні, що вела на лісову галявину. Попереду йшов Фоллдал. Він і вказав палицею на чорний камінь, сантиметрів двадцять якого виднілося із замету.

— Хлопчик знайшов гільзи в снігу коло того каменя. Вважаю, стріляв мисливець, який пішов у ліс тренуватися. Бачите сліди поруч? Нового снігу не було вже тиждень, так що сліди, скоріш за все, того, хто стріляв. Схоже, у нього широкі телемаркські лижі.

Харрі присів навпочіпки і провів пальцем по каменю в тому місці, де його торкалася лижня.

— Гм. Або старі дерев’яні.

— Гадаєте?

Харрі підняв маленьку тріску.

— Отакої! — Сказав Фоллдал і поглянув на Бертельсена.

Харрі обернувся до хлопчика. На ньому були мішкуваті штани з дебелого сукна, з кишенями всюди, й насунута аж на вуха хутряна шапка.

— З якого боку каменя ти знайшов гільзи?

Хлопчик показав. Харрі зняв лижі й ліг спиною на сніг. Небо стало блакитним, як і завжди взимку перед самим заходом сонця. Він повернувся на бік і, примружившись, поглянув поверх каменя. На просіку, по якій вони прийшли. На просіці стояли три пеньки.

— Ви знайшли кулі або дірки від них?

Фоллдал почухав потилицю:

— Ви маєте на увазі, оглянули ми кожне дерево навколо в радіусі на півкілометра звідси чи ні?

Бертельсен обережно прикрив рота рукавичкою. Харрі обтрусив попіл і поглянув на тліючу сигарету.

— Ні, я маю на увазі, чи перевірили ви он ті пеньки.

— А з якого дива нам перевіряти саме їх? — запитав Фоллдал.

— З такого, що мерклінівська гвинтівка — найважча мисливська зброя. Вона важить п’ятнадцять кілограмів, так що стоячи з неї стріляти не будеш, тож резонно припустити, що він лежав і спирався на цей камінь. Мерклінівська гвинтівка викидає стріляні гільзи праворуч. І, оскільки гільзи лежали з цього боку каменя, він повинен був стріляти в тому напрямі, звідки ми прийшли. Тоді, що цілком зрозуміло, мішень, по якій він стріляв, могла стояти на одному з тих пеньків. Ви іншої думки?

Бертельсен і Фоллдал перезирнулися.

— Зараз поглянемо, — сказав Бертельсен.

— Якщо ту діру зробив не диявольських розмірів короїд… — сказав Бертельсен за три хвилини, — то, без сумніву, диявольських розмірів куля.

Він сидів на колінах у снігу перед пеньком і колупав у ньому пальцем.

— Чорт, куля зайшла глибоко, я не можу її намацати!

— Подивіться туди, — порадив Харрі.

— Навіщо?

— На те, щоб перевірити, чи не пройшла вона наскрізь.

— Крізь цей товстенний пень?

— Просто погляньте, чи видно світло.

За спиною в себе Харрі чув, як сопе Фоллдал. Бертельсен приклав око до діри.

— О Боже правий…

— Що-небудь видно? — запитав Фоллдал.

— Та я бачу половину Сільяна!

Харрі обернувся до Фоллдала, але той відвернувся і сплюнув.

Бертельсен підвівся з колін.

— Так від такого жоден бронежилет не врятує… — простогнав він.

— Ніщо не врятує, — сказав Харрі. — Тільки броня. — Він загасив сигарету об сухий пень і уточнив: — Тільки товста броня.

Він стояв, спираючись на палиці, і намагався розковзати лижі.

— Треба погомоніти з людьми із сусідніх будиночків, — говорив Бертельсен. — Може, хто-небудь що-небудь бачив. Або добровільно признається, що десь дістав цю чортову гвинтівку.

— Після торішньої амністії зі зброї… — почав був Фоллдал, та Бертельсен зиркнув на нього, і він замовк.

— Ми можемо ще чимось допомогти? — запитав Бертельсен Харрі.

— Ну… — Харрі тоскно поглянув на дорогу. — Як щодо того, щоб трохи поштовхати машину?

ЕПІЗОД 29

Шпиталь Рудольфа II, Відень, 23 червня 1944 року

Хелена Ланґ ніби все це вже бачила. Порозчиняні вікна, теплий весняний ранок сповнює коридор духом свіжоскошеної трави. Останні два тижні постійно тривали бомбардування, але зараз вона не відчувала запаху диму. У руці вона несла листа. Чудового листа! Навіть старша медсестра — страшна буркотуха — і та посміхнулася на Хеленине привітне «Guten Morgen».

Лікар Брокхард здивовано звів очі від паперів, коли Хелена без стуку влетіла в його кабінет.

— Ну? — сказав він, зняв окуляри, закусив дужку і поглянув на неї, як завше, не мигаючи.

Хелена сіла.

— Крістофере, — почала вона. Вона давно не називала його на ім’я, хіба що колись давно, як вони обоє були дітьми. — Я хочу дещо розповісти тобі.

— Чудово, — відповів він. — Я саме цього й чекав.

Вона знала, чого він чекав. Пояснень, чому вона ще не виконала його бажання і не прийшла до його квартири в головній будівлі лікарняного містечка, адже він подовжив термін перебування Урії в лікарні вдвічі. Хелена сказала, що побоялася виходити через бомбардування. Тоді він сказав, що сам може прийти до неї в літній будиночок її матері — на це вона, звичайно, не погодилася.

— Я все розповім, — сказала вона.

— Все? — перепитав він, ледь посміхнувшись.

«Ні, — подумала вона. — Майже все».

— Того ранку Урія…

— Його звуть не Урією, Хелено.

— Того ранку він відлучився, а ви тут здійняли тривогу, пам’ятаєш?

— Звичайно.

Брокхард відклав окуляри на край аркуша перед собою, так щоб оправа лежала паралельно краю аркуша.

— Я вважав за потрібне повідомити про зникнення у військову поліцію. Але він знову з’явився тут і почав розповідати, ніби півночі блукав лісом.

— Це було не так. Він приїхав на нічному потязі із Зальцбурга.

— Справді? — Брокхард незворушно відкинувся на спинку крісла — він не любив видавати своє здивування.

— Ще до півночі він сів на потяг з Відня, зійшов у Зальцбурзі, де прочекав півгодини і повернувся так само нічним потягом назад. О дев’ятій він уже був на вокзалі Хауптбанґоф.

— Гм. — Брокхард поглянув на ручку, яку вертів у кінчиках пальців. — І як він пояснив цю ідіотську витівку?

— Ну, — сказала Хелена, навіть не намагаючись приховати посмішку. — Ти, напевно, пам’ятаєш, що того ранку я теж спізнилася на роботу.

— Та-ак.

— Я так само приїхала із Зальцбурга.

— І ти?

— Так.

— Гадаю, ти повинна це пояснити, Хелено.

Вона розповідала, а сама дивилася на вказівний палець Брокхарда. Як з-під кінчика пера виступає крапля крові.

— Зрозуміло, — сказав Брокхард, коли вона замовкла. — Хотіли виїхати до Парижа. І як довго ви збиралися там ховатися?

— Так далеко наперед ми не думали. Але Урія хотів, щоб ми поїхали до Америки. До Нью-Йорка.

Брокхард сухо розсміявся.

— Яка ти розумна дівчинка, Хелено. Я розумію, що цей зрадник засліпив тебе своїми солодкими казками про Америку. Та знаєш що?

— Ні.

— Я тобі прощаю. — І продовжував, дивлячись на її здивоване обличчя: — Так, я вибачив тобі. Ти, напевно, заслуговуєш на покарання, але я знаю, що таке дівоче серце.

— Але я прийшла не за прощенням.

— Як там твоя мати? їй, мабуть, важко самій. Скільки років присудили твоєму батькові? Здається, три?

— Чотири. Крістофере, ти можеш дослухати мене до кінця?

— Благаю тебе, Хелено, не роби і не говори нічого, про що потім шкодуватимеш. Те, що ти поки що сказала, нічого не змінює, наша угода залишається колишньою.

— Ні! — Хелена підхопилася на ноги так рвучко, що впав стілець. Потім кинула на стіл той самий лист, який весь цей час стискала в руці.

— Дивися! У тебе більше немає влади наді мною. І над Урією.

Брокхард поглянув на лист. Розкритий коричневий конверт ні про що йому не говорив. Він дістав з нього папір, надів окуляри і почав читати:

Управління військ СС

Берлін, 21 червня

Ми отримали запит від начальника норвезького Поліцейського управління Йонаса Лі про Ваше негайне переведення до поліції Осло для подальшого проходження служби. Враховуючи, що Ви — норвезький підданий, ми не вбачаємо причин не задовольнити Ваше бажання. Це розпорядження скасовує попереднє розпорядження командування вермахту, подальші подробиці про місце і час зборів Ви отримаєте від норвезького Поліцейського управління.

Генріх Гіммлер головнокомандувач Охоронних загонів (СС)

Брокхард двічі глянув на підпис. Сам Генріх Гіммлер! Він підняв аркуш на світло.

— Можеш подзвонити і з’ясувати, коли хочеш, але повір мені, лист справжній, — запевнила Хелена.

З відчиненого вікна долинав спів пташок у саду. Брокхард, кілька разів кашлянувши, нарешті запитав:

— Отже, ви написали листа начальнику поліції до Норвегії?

— Не я. Урія. Я просто відшукала потрібну адресу і відправила її.

— Відправила листа?

— Так. Тобто ні, не зовсім. Телеграфувала.

— Запит повністю?

— Так.

— Отакої. Але ж це… дуже дорого.

— Так, дорого, зате швидко.

— Генріх Гіммлер… — повторив він, скоріш для себе, ніж для неї.

— Я стомилася, Крістофере.

Знову сухий сміх.

— Та невже? Хіба ти не добилася того, чого хотіла?

— Я прийшла просити тебе про послугу, Крістофере.

— Це ж про яку?

— Урія хоче, щоб я поїхала з ним до Норвегії. Для отримання дозволу на виїзд мені потрібна рекомендація від шпиталю.

— Отже, боїшся, що я тепер вставлятиму тобі палиці в колеса?

— Твій батько входить до керівництва лікарні.

— Так, я можу наробити вам проблем. — Він потер підборіддя. Його нерухомий погляд зосередився на якійсь цяточці на її чолі.

— Тобі все одно нас не зупинити, Крістофере. Ми з Урією кохаємо одне одного. Розумієш?

— Навіщо мені робити послугу солдатській дівці?

Хелена застигла з відкритим ротом. І хай вона почула це від чоловіка, якого зневажала, і хай він говорив несвідомо — все одно ці слова боляче, мов ляпас, ударили її. Але перш ніж вона встигла відповісти, Брокхард поморщився — ніби це вдарили його.

— Пробач, Хелено. Я… чорт! — Він раптом відвернувся від неї.

Зараз Хелені найбільше хотілося встати й піти, але вона не знаходила слів, без яких цього зробити було не можна. Він продовжував з напругою в голосі:

— Я не хотів образити тебе, Хелено.

— Крістофере…

— Ти не розумієш. Я сказав це не тому, що зарозумілий, а тому що в мене є певні риси, які, я впевнений, ти з часом навчишся цінувати. Може, я надто далеко зайшов, але згадай: я завжди бажав для тебе всього найкращого.

Вона дивилася на його спину. На білий халат, заширокий як на його вузькі похилі плечі. Вона подумала про того Крістофера, якого знала в дитинстві. У того були гарні чорні кучерики і пристойний костюм уже в дванадцять років. Якось улітку їй навіть здалося, що вона в нього закохалася!

Вона повільно й нервово видихнула. Їй захотілося підійти до нього, але вона зупинилася. Чому вона має жаліти цю людину? Ні, вона знає чому. Тому що її власне серце переповнилося щастям, що прийшло до неї само. А Крістофер Брокхард, який усе своє життя ганявся за щастям, так і залишився самотнім.

— Крістофере, я піду?

— Так. Звичайно. Роби свою справу, Хелено.

Вона встала і попрямувала до дверей.

— А я робитиму свою, — закінчив він.

ЕПІЗОД 30

Поліцейська дільниця, 24 лютого 2000 року

Райт вилаявся. Він уже перепробував усі кнопки епідіаскопа, щоб зробити картину чіткішою, — все марно.

Хтось відкашлявся:

— Райте, напевно, річ у знімку, а не в проекторі.

— Гаразд, взагалі, це Андреас Хохнер, — сказав Райт і з-під руки подивився на присутніх. У кімнаті без вікон тепер, коли світло вимкнули, зовсім нічого не стало видно. Наскільки Райт знав, цю кімнату неможливо й прослухати, а це зараз було особливо актуально.

Крім нього самого — лейтенанта Служби розвідки Міноборони Андреаса Райта — в кімнаті було тільки троє: майор розвідки Борд Овесен, Харрі Холе — новий хлопець у СБП, і сам начальник СБП Курт Мейрик. Саме Холе тоді надіслав йому факсом ім’я цього торговця зброєю в Йоханнесбурзі. І відтоді щодня смикає. Мабуть, серед співробітників СБП встигла прижитися думка, що Служба розвідки Міноборони — не більше ніж відділ СБП. Вони, здається, не читали, що це дві рівноправні організації, що співпрацюють. А Райт читав. Отже під кінець він заявив цьому новачкові, що не надто важливі справи можуть і зачекати. За півгодини зателефонував сам Мейрик і сказав, що справа — особливо важлива. Що, не можна було сказати це відразу?

На нечіткому чорно-білому знімку на екрані вгадувався чоловік, що йшов до ресторану. Схоже, фотографували крізь скло автомобіля. У чоловіка було широке грубувате обличчя з темними очима і великим, але нечітким носом, з-під якого звисали густі чорні вуса.

— Андреас Хохнер, народився 1954 року в Зімбабве, батьки — німці, — прочитав Райт виписку, яку прихопив із собою. — Раніше служив найманцем у Конго та ПАР, контрабандою зброї займається, мабуть, із середини вісімдесятих. У дев’ятнадцять років разом з шістьма товаришами проходив у справі про вбивство чорношкірого хлопчика в Кіншасі, але був відпущений за браком доказів. Був двічі одружений і розлучений. Його роботодавці в Йоханнесбурзі підозрюються в постачанні зенітних комплексів до Сирії та купівлі хімічної зброї в Іраку. Стверджується, ніби вони продавали стрілецьку зброю Караджичу під час війни в Боснії й готували снайперів для штурму Сараєва. Остання інформація не підтверджена.

— Будь ласка, без подробиць, — сказав Мейрик і поглянув на годинник. Усе дуже затягується, адже Райт не прочитав ще й першого аркуша.

— Добре. — Райт почав гортати папери. — Ось. Андреас Хохнер, як і троє його спільників, був затриманий під час облави у магазині зброї в Йоханнесбурзі у грудні. Тоді ж було знайдено зашифрований список замовлень, де одним з пунктів значиться гвинтівка марки «Мерклін», і позначка — «Осло». І дата: «21 грудня». Все.

Запала тиша, стало чутно, як гуде епідіаскоп. Хтось кашлянув — судячи зі звуку, Борд Овесен. Райт знову прикрив очі долонею.

— А звідки нам відомо, що саме Хохнер причетний до всього цього? — запитав Овесен.

У темряві пролунав гучний голос Харрі Холе:

— Я говорив з інспектором Есаясом Берном з Хіллброу, Йоханнесбург. Він розповів мені, що після арешту обшукали всіх, хто був замішаний у цій справі. І у квартирі Хохнера знайшли цікавий паспорт. З його фотографією, але зовсім, іншим ім’ям.

— Контрабандист з підробленим паспортом не така вже й сенсація, — сказав Овесен.

— Мене в ньому значно більше цікавлять штампи. «Осло, Норвегія. Десяте грудня».

— Отже, він бував в Осло, — підсумував Мейрик. — У списках його клієнтів значиться норвежець, і ми знайшли стріляні гільзи від цієї супергвинтівки. Тобто ми можемо припустити, що Андреас Хохнер приїжджав до Норвегії, де й відбулася оборудка. Але хто ж той норвежець зі списку?

— На жаль, у цьому списку замовлень не писали повних імен і адрес, — знову почувся голос Харрі. — Покупець з Осло значиться там як «Урія» — зрозуміло, це просто кодове ім’я. І, як повідомляє інспектор Бьорн, Хохнер зовсім не збирається бодай щось розповідати.

— А я гадав, що поліція в Йоханнесбурзі має в своєму розпорядженні ефективні методи дізнання, — проказав Овесен.

— Можливо. Та Хохнер, безсумнівно, ризикує значно більшим, якщо почне говорити, ніж якщо мовчатиме. Список покупців довгий…

— Я чув, у ПАР для допиту використовують струм, — сказав Райт. — Під ноги, на соски і… мгу. Нестерпний, тобто пекельний біль. До речі, хто-небудь може увімкнути світло?

Харрі:

— Якщо в справі фігурує купівля хімічної зброї у Хусейна, тоді ця ділова поїздка з гвинтівкою до Осло — суща дурниця. На жаль, але мені здається, африканці прибережуть струм для більш важливих питань. До того ж Хохнеру зовсім не обов’язково знати, хто такий Урія. А оскільки ми теж цього не знаємо, нашим наступним питанням буде: «Що він задумав? Замах? Теракт?»

— Чи грабіж, — додав Мейрик.

— З мерклінівською гвинтівкою? — здивувався Овесен. — Це все одно що з гармати бити по горобцях.

— Може, вбивство, пов’язане з наркотиками, — висловив припущення Райт.

— Навряд чи, — відповів Харрі. — Щоб убити того, кого в Швеції пильнували як зіницю ока кращі охоронці, вистачило простого пістолета. І вбивцю Пальме досі не знайдено. Так навіщо потрібна закордонна гвинтівка, вартістю півмільйона крон, заради того, щоб кокнути кого-небудь тут?

— 1 що ти про це думаєш, Харрі?

— Можливо, їхня мета — не норвежець, а який-небудь іноземець. На нього постійно полюють, але на батьківщині вбити не можуть — надто добре там його охороняють. Той, кого, на їхню думку, простіше вбити в маленькій, миролюбній країні, де заходи безпеки не такі жорсткі.

— Хто ж він? — запитав Овесен. — Таких важливих іноземних гостей у Норвегії зараз немає.

— І не передбачається в найближчому майбутньому, — додав Мейрик.

— А може, вони передбачаються у віддаленому, — парирував Харрі.

— Але зброя вже місяць як потрапила до країни, — сказав Овесен. — Щось не збігається: іноземні терористи приїхали до Норвегії за місяць до здійснення теракту.

— Може, це не іноземні терористи, а якийсь норвежець?

— У Норвегії немає такої людини, яка зважилася б на щось подібне, — заперечив Райт, намагаючись намацати на стіні вимикач.

— Тож-то й воно, — відповів Харрі.

— Тобто?

— Уявіть собі відомого міжнародного терориста, який має намір убити когось у себе в країні, а цей хтось виїжджає до Норвегії. Таємна поліція стежить за кожним кроком цього терориста, тож замість того, щоб намагатися перетнути кордон, він зв’язується з норвезькою організацією, в якої ті самі мотиви, що й у нього самого. І те, що ця організація складається з дилетантів, насправді плюс, адже терорист упевнений: таємна поліція не приділятиме їм великої уваги.

— Так, стріляні гільзи свідчать на користь дилетанта, — кивнув Мейрик.

— Терорист і дилетант домовляються про те, що терорист фінансує купівлю дорогої зброї і тим самим обрубує всі нитки — більше ніщо на нього вивести не може. Отже, він у цій грі нічим не ризикує, окрім хіба що грошей.

— А раптом цей дилетант не зможе виконати завдання? — запитав Овесен. — Або замість цього продасть зброю і злиняє з грошима?

— Така небезпека, звичайно, існує, але давайте виходити з того, що замовник вважає дилетанта справжнім фанатиком. Можливо, у нього є й особисті мотиви, щоб добровільно ризикувати життям заради всього цього.

— Забавне припущення, — зауважив Овесен. — І як це перевірити?

— Ніяк. Я кажу про людину, про яку нам нічого не відомо. Не можна вгадати її логіку, якщо вона взагалі у неї є.

— Чудово, — усміхнувся Мейрик. — А є ще якісь ідеї, як ця зброя могла опинитися в Норвегії?

— Та скільки завгодно, — відповів Харрі. — Але цей варіант може виявитися самим немислимим.

— Так, так, — зітхнув Мейрик. — Наша робота — це полювання на привидів. Отже, треба спробувати розговорити цього Хохнера. Я потелефоную кільком… ой.

Райт нарешті знайшов вимикач, і кімнату залило сліпуче біле світло.

ЕПІЗОД 31

Літній будинок родини Ланґ, Відень, 25 червня 1944 року

Хелена стояла в спальні перед люстром і розглядала своє віддзеркалення. Найбільшим її бажанням зараз було, щоб вікно було відчинене й можна було почути лункі кроки по доріжці, що вела до будинку. Але мати вимагала зачиняти вікна щільно. Хелена поглянула на фотографію батька на туалетному столику перед дзеркалом. Її завжди вражало те, яким він був на ній — молодий і безвинний.

Вона заколола волосся простою шпилькою, як завжди. А може, зараз вона має виглядати інакше? Беатріса вшила материне червоне муслінове плаття, добре припасувавши до стрункої Хелениної постаті. Мати була в цьому платті, коли зустрілася з батьком. Ці спогади здавалися неймовірними, далекими і в той же час сумними. Може, тому, що тепер, говорячи про це, мати ніби розповідала про двох зовсім інших людей — двох вродливих закоханих людей, які гадали, ніби знають, що чекає їх попереду.

Хелена зняла шпильку і стріпнула головою так, що каштанове волосся впало на обличчя. Задзеленчав дверний дзвіночок. Почулися кроки Беатріси в залі. Хелена впала на ліжко. У животі зробилося лоскітно. Давно з нею такого не було — вона знову почувалася чотирнадцятилітнім закоханим дівчам! Знизу чулися приглушені розмови, різкий, у ніс, голос матері, бряжчання вішаків — це Беатріса вішає до шафи його шинель. «Шинель!» — подумала Хелена. Він носить шинель, хоча на вулиці вже не перший день така спека, якої раніше ніколи не бувало навіть у серпні.

Вона просто лежала й чекала, потім почула, як мати кличе її:

— Хелено!

Вона піднялася з ліжка, заколола волосся, поглянула на руки, ще раз подумки повторила: «У мене зовсім не великі руки, у мене зовсім не великі руки». Потім востаннє поглянула в люстро — красуня! — і з тремтячим зітханням вийшла з кімнати.

— Хеле…

Голос матері урвався, щойно Хелена з’явилася на сходах. Вона обережно зробила крок на першу сходинку, високі підбори, без яких вона, напевно, бігом злетіла б униз, робили її ходу хисткою і невпевненою.

— До тебе гість, — сказала мати.

До тебе. За будь-яких інших обставин Хелена б дозволила собі обуритися цією манерою матері, тим, що вона підкреслює, що не вважає цього іноземного вояка гостем усього дому. Але зараз був час поступок, і Хелена поцілувала матір за те, що та не повелася гірше і взагаліприйняла його до того, як Хелена сама урочисто зійшла вниз.

Хелена перевела погляд на Беатрісу. Стара служниця посміхалася, але в її очах стояла та сама меланхолія, що й у матері. Хелена перевела погляд на Нього. Його очі сяяли, і їй здалося, що вона відчуває, як від їхнього тепла спалахнули її щоки, вона поглянула на засмаглу, недавно поголену шию, комір з двома літерами «Б» і зелену уніформу, що пом’ялася тоді в потязі, але тепер була ретельно випрасувана. У руці він тримав букет троянд. Вона знала, що Беатріса вже порадила поставити їх у вазу, але він відмовився і сказав, що спочатку діждеться, поки Хелена спуститься і побачить їх.

Вона зробила ще один крок. Поклала руку на поруччя. Тепер легше. Вона підвела голову і відразу побачила всіх трьох. І відразу відчула, що це найкраща картина, яку вона бачила у своєму житті. Адже вона знала, що бачать вони, і ніби віддзеркалювалася в них.

Мати бачила, як зі сходів спускається вона сама, її втрачена мрія і молодість; Беатріса бачила дівчинку, яку виховала, як власну доньку; а Він бачив жінку, яку кохав так палко, що не міг приховати цього навіть за скандинавською стриманістю і гарними манерами.

«Красуня», — прочитала Хелена по губах Беатріси. І підморгнула у відповідь. Нарешті вона спустилася.

— Виходить, ти зміг знайти дорогу навіть у непроглядній пітьмі? — посміхнулася вона Урії.

— Так, — відповів він голосно й виразно, і під високою кам’яною стелею почулася луна, як у церкві.

Мати говорила різким, іноді верескливим голосом, а Беатріса сновигала з їдальні в кухню і назад, як добрий дух будинку. Хелена не могла відвести погляду від діамантового намиста в матері на шиї, її найдорожчої прикраси, яка діставалася лише в особливих випадках.

Проти звичаю, мати залишила двері в сад прочиненими. Хмари лежали низько-низько — тож, скоріш за все, цієї ночі не бомбуватимуть. З прочинених дверей віяло протягом, полум’я стеаринових свічок блимало і тіні танцювали на портретах серйозних чоловіків і жінок на прізвище Ланґ. Мати охоче розповідала, хто є хто, чим хто уславився, з яких родин походило їхнє подружжя. Як здалося Хелені, Урія слухав усе це з саркастичною усмішкою, втім, у напівтемряві було важко розібрати. Мати казала, під час війни слід економити електрику. Звичайно, вона не розповідала подробиць про справжнє фінансове становище родини і про те, що з чотирьох колишніх слуг залишилася одна Беатріса.

Урія відклав виделку, прокашлявся. Вони сиділи на дальньому кінці столу: Урія і Хелена одне навпроти одного, а мати — на чолі столу.

— Все було дуже смачно, фрау Ланґ.

Насправді обід був зовсім простий. Звісно, не такий простий, щоб на це ображатися, але й не надто розкішний, щоб Урія міг вважати себе почесним гостем.

— Це все Беатріса, — відразу сказала Хелена. — Вона готує найкращий в Австрії шніцель по-віденськи. Ви куштували його раніше?

— Наскільки я пам’ятаю, тільки один раз. Але той був не такий смачний.

— Schwein, — сказала мати. — Той, що ви куштували, був зі свинини. Ми їмо тільки телятину. В крайньому разі — індичку.

— Пам’ятаю, там, здається, взагалі не було м’яса, — посміхнувся він. — Гадаю, переважно яйце і хлібні крихти.

Хелена тихо розсміялася, мати блиснула на неї очима.

Кілька разів під час обіду розмова стихала, але після довгої паузи її починали знову: причому Урія говорив не менше, ніж мати чи Хелена. Запрошуючи його на обід, Хелена вирішила, що не хвилюватиметься про те, яке враження він справить на її матір. Урія — вихований молодий чоловік, але він походив із селян, а значить, не мав тієї витонченості поведінки і манер, які необхідні в світському товаристві. Та вона просто вирішила не думати про це. Тому її дуже здивувало те, як природно і ввічливо поводився Урія.

— Ви, напевно, збираєтеся влаштуватися на роботу після війни? — запитала мати, відправляючи до рота останній шматочок картоплі.

Урія кивнув, і терпляче чекав, коли фрау Ланґ прожує і поставить своє наступне питання.

— Дозвольте запитати, на яку ж роботу ви хотіли б улаштуватися?

— Листоношею. Мені, між іншим, обіцяли цю роботу до війни.

— Носити листи? Але ж, здається, у вашій країні люди живуть так далеко одне від одного?

— Це не страшно. Ми живемо де можемо. Уздовж фіордів, у долинах та інших місцях, де тільки є захист від вітрів і негоди. Але й у нас теж є міста і великі села.

— Он як? Цікаво. Чи можу я поцікавитися щодо вашого матеріального становища?

— Мамо! — Хелена поглянула на матір з докором.

— Що, люба? — Мати обтерла серветкою рот і подала Беатрісі знак прибирати тарілки.

— Ти перетворюєш усе на якийсь допит. — Хелена спохмурніла.

— Так. — Мати чарівливо посміхнулася Урії і підняла келих. — Це і є допит.

Урія теж підняв келих і посміхнувся у відповідь.

— Я розумію вас, фрау Ланґ. Хелена — ваша єдина донька. І у вас є повне право — я б навіть сказав: обов’язок — з’ясувати, чи підходить їй людина, яку вона обрала.

Фрау Ланґ уже піднесла вино до губ, як раптом келих застиг у неї в руці.

— Я не надто багатий чоловік, — вів далі Урія. — Але в мене є бажання працювати і голова на плечах, тож, гадаю, я зможу прогодувати себе, Хелену, і не тільки. Обіцяю вам піклуватися про неї, як тільки я зможу, фрау Ланґ.

Хелені раптом захотілося розсміятися, а проте щось заважало — якась дивна напруга.

— Боже! — вигукнула фрау Ланґ і поставила келих на місце. — Чи не здається вам, юначе, що ви заходите надто далеко?

— Здається. — Урія зробив великий ковток і поглянув на келих. — У вас чудове вино, фрау Ланґ.

Хелена спробувала вдарити його ногою під столом, але не змогла дотягнутися.

— Але час зараз дивний. І його залишається все менше. — Він відставив від себе келих і все дивився на нього. Легенький усміх на його обличчі тепер зник. — Вечорами — такими ж, як цей, — ми з бойовими товаришами часто розмовляли один з одним. Про те, чим займатимемося в майбутньому, про те, якою буде нова Норвегія, про наші мрії й плани. Великі й малі. А за кілька годин по тому вони лежали на землі мертві. І майбутнього у них уже не було. — Він підвів погляд і подивився в очі фрау Ланґ. — Так, я заходжу далеко і, мабуть, надто швидко. Але тільки тому, що знайшов дівчину, яку покохав і яка покохала мене. Зараз війна, і розповідати вам про мої плани на майбутнє — це просто замилювати очі. Все моє життя, фрау Ланґ, — це одна година. І ваше, напевно, теж.

Хелена поглянула на матір. Та сиділа, немов кам’яна.

— Сьогодні я одержав листа з норвезького Поліцейського управління. Я зв’яжуся з лазаретом «Сінсен» в Осло для проходження медичного огляду. Я їду через три дні. І хочу взяти з собою вашу доньку.

Хелена затамувала подих. Цокання настінного годинника віддавалося луною. В матері на шиї мерехтіло діамантове намисто. Було видно, яка вона напружена. Раптовий порив вітру, що ввірвався в прочинені двері, колисав полум’я свічок, і тіні відкинулися на сріблясті стіни. Лише тінь Беатріси біля входу в кухню, здавалося, навіть не ворухнулася.

— А зараз буде пиріг, — підморгнула мати Беатрісі. — Спеціально з Відня.

— Я тільки хотів, щоб ви знали, як я цього чекаю, — продовжив Урія.

— Ще б пак, звісно. — Мати саркастично посміхнулася. — Він же зготований з наших власних яблук.

ЕПІЗОД 32

Йоханнесбург, 28 лютого 2000 року

Поліцейська дільниця Хіллброу розташовувалася в центрі Йоханнесбурга і більше скидалася на фортецю — з колючим дротом уздовж стін і сталевими ґратами на вікнах, таких вузьких, що вони були схожі на бійниці.

— Двоє чоловіків, чорношкірі, убиті цієї ночі. І це тільки в нашому поліцейському окрузі, — говорив інспектор Есаяс Берн, коли вів Харрі лабіринтом коридорів з шорсткими біленими стінами і брудним лінолеумом на підлозі. — Бачили ту громадину — готель «Карлтон»? Зачинений. Білі давно вже евакуювалися за місто, тож тепер ми стріляємо тільки один в одного.

Есаяс підсмикнув штани. Це був високий, доволі огрядний, карячкуватий негр. Під пахвами його білої нейлонової сорочки розпливлися темні плями.

— Взагалі Андреас Хохнер сидить у заміській в’язниці, яку ми називаємо Містом Грішників, — сказав він. — Сьогодні ми привезли його сюди для допитів.

— А що, не я один його допитуватиму? — запитав Харрі.

— От ми й на місці. — Есаяс відчинив двері.

Вони увійшли до кімнати, де, схрестивши руки на грудях, стояли ще двоє і дивилися крізь брунатне скло в стіні.

— Однобічне, — шепнув Есаяс. — Він нас не бачить.

Двоє перед склом кивнули Есаясу й Харрі, відійшли убік.

За склом була маленька, тьмяно освітлена кімната, посеред якої стояв стілець і маленький стіл. На столі була попільничка, забита недопалками, і закріплений на штативі мікрофон. У чоловіка, що сидів на стільці, були темні очі й густі чорні обвислі вуса. Харрі відразу впізнав у ньому людину з тієї нечіткої фотографії, яку показував Райт.

— Норвежець? — буркнув один з тих двох і кивнув на Харрі.

Есаяс Берн ствердно кивнув.

— Гаразд, — сказав чоловік, звертаючись до Харрі, ні на секунду, однак, не випускаючи з поля зору чоловіка за склом. — Він у твоєму розпорядженні, норвежцю. На двадцять хвилин.

— Але у факсі говорилося…

— Та плював я на телефакс. Слухай, норвежцю, ти знаєш, з яких країн люди приїжджають сюди, щоб допитати цього хлопця? А скільки хочуть, щоб ми його їм видали?

— Ну… ні, не знаю.

— Тож радій, що взагалі з ним поговориш, — сказав чоловік.

— А з якого побиту він зі мною розмовлятиме?

— А нам що до того? Сам з ним домовляйся.

Харрі мимоволі втягнув живіт, коли входив у вузьку й тісну кімнату для допитів. На стіні, де руді патьоки іржі утворили щось подібне до ґратчастого плетива, висів годинник. Він показував пів на дванадцяту. Харрі подумав про поліцейських, які весь час стежитимуть за ним, і від цієї думки його долоні спітніли. Чоловік на стільці сидів згорбившись, його повіки напівприкривали очі.

— Андреас Хохнер?

— Андреас Хохнер? — пошепки перепитав чоловік на стільці, зиркнувши на Харрі так, ніби найбільше в житті хотів придушити його. — Ні, він зараз удома, трахає твою мамку.

Харрі обережно сів, йому здалося, що він почув регіт по той бік чорного скла.

— Харрі Холе з норвезької поліції, — тихо назвав себе Харрі. — Мені треба дещо дізнатися від тебе.

— Норвегія? — скептично сказав Хохнер. Він нахилився вперед і почав прискіпливо розглядати посвідчення, яке показав йому Харрі. Потім ледь посміхнувся. — Вибач, Холе. Вони не сказали мені, що сьогодні буде Норвегія, розумієш. А я ж вас чекав.

— А де твій адвокат? — Харрі поклав на стіл теку, відкрив її і дістав список питань і блокнот.

— Та пішов він, я йому не довіряю. Цей мікрофон увімкнений?

— Не знаю. А що таке?

— Не хочу, щоб чорномазі нас чули. У мене є ділова пропозиція. Свого роду оборудка. З тобою. З Норвегією.

Харрі відірвав погляд від аркуша. Над головою Хохнера цокав годинник. Уже минуло три хвилини. І щось підказувало Харрі, що у відведений йому час він не вкладеться.

— Яка оборудка?

Хохнер закотив очі, потім перегнувся через стіл і швидко прошепотів:

— За все, що на мене повісили, мені тут світить «вишак». Розумієш, про що я?

— Можливо. Кажи далі.

— Я можу розповісти тобі дещо про того мужика в Осло, якщо ти пообіцяєш мені, що ваш уряд попросить тутешніх чорномазих помилувати мене. За те, що я вам допоміг, розумієш? Ця ваша прем’єрша приїжджала сюди, вони з Манделою зустрічалися. Бонзи з конгресу, які зараз тут усім заправляють, вони люблять Норвегію. Ви їх підтримували, бойкотували нас, коли про це просили чорномазі комуністи. Вони до вас прислухаються, розумієш?

— Чому ти не запропонуєш це місцевій поліції?

— Чорт! — Хохнер грюкнув кулаком по столу так, що попільничка підстрибнула і з неї посипалися недопалки. — Ти що, нічого не розумієш, суко? Вони думають, що це я вбив тих чорномазих!

Він учепився в край столу і пильно поглянув у вічі Харрі. Потім його обличчя зморщилося, мов продірявлений м’яч. Він закрив обличчя руками.

— Вони сплять і вві сні мріють про те, як би мене повісити!

Він хрипко схлипнув. Харрі дивився на нього. Хто його зна, скільки ті двоє допитували його, перш ніж прийшов він. Харрі глибоко вдихнув, перегнувся через стіл, однією рукою узяв мікрофон, а другою висмикнув дроти.

— Згода, Хохнере. У нас залишається десять секунд. Хто такий Урія?

Хохнер дивився на нього крізь розчепірені пальці.

— Що?

— Хутчіше, Хохнере. Зараз вони прийдуть!

— Він… він старий, йому за сімдесят. Я його бачив тільки раз, коли передавав зброю.

— Який він мав вигляд?

— Старий, як я й сказав.

— Особливі прикмети!

— На нім було пальто і капелюх. Це було пізно вночі, в темному порту. Здається, блакитні очі, зросту середнього… е-е.

— Про що ви говорили? Швидко!

— Про різну фіґню. Спочатку ми говорили по-англійськи, а потім він сказав, що вміє німецькою. Я сказав, що мої батьки з Ельзасу. І він сказав, що бував там, у місті, яке називається Зеннхайм.

— Навіщо йому гвинтівка?

— Не знаю. Але він непрофесіонал, надто багато патякав, а коли отримав товар, сказав, що не брав до рук зброю вже років п’ятдесят, чи й більше. Він сказав, що ненавидить…

Двері до кімнати відчинилися.

— Що ненавидить? — прокричав Харрі.

У цю мить він відчув, як його за шию схопила чиясь рука. І хтось зашипів йому прямо у вухо:

— Що ти робиш, трясця твоїй матері!

Поки Харрі тягли до дверей, він дивився на Хохнера. Погляд у того був осклянілий, кадик рухався вгору-вниз. Харрі побачив, як він ворухнув губами, але не розчув слів.

Двері знову замкнулися перед ним.

Поки Есаяс віз його до аеропорту, Харрі потирав шию. Двадцять хвилин вони їхали мовчки, нарешті Есаяс заговорив:

— Ми працювали над цією справою шість років. У списку країн, куди він доставляв зброю, — двадцять держав. І ми всі боялися, щоб раптом не сталося того, що сталося сьогодні: хтось пообіцяє дипломатичну допомогу в обмін на інформацію.

Харрі знизав плечима:

— То й що? Ви його схопили, на цьому ваша робота кінчається. Тобі, Есаясе, дадуть за це медаль. А які договори укладає Хохнер і уряд — це вже не твій клопіт.

— Ти ж поліцейський, Харрі, ти розумієш, як це — бачити, що на волі розгулюють злочинці, яким убити — раз плюнути. І вони вбиватимуть, варто їх тільки випустити.

Харрі не відповів.

— Таки розумієш? Це добре, що розумієш. Бо тоді в мене до тебе пропозиція. Гадаю, Хохнер свою частину угоди виконав і таки розповів тобі те, що мав розповісти. А отже, ти можеш виконувати чи не виконувати свою частину на свій власний розсуд. Understand — izzit?^[36]

— Я просто роблю свою роботу, Есаясе. Хохнер може потім знадобитися мені як свідок. Вибач.

Есаяс з такою злістю ударив по керму, що Харрі здригнувся.

— Послухай мене, Харрі. Це сталося до виборів тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертого, коли нами ще правила біла меншість. Тоді Хохнер застрелив двох дівчаток, обом було по одинадцять років. Він убив їх з водонапірної башти, за шкільним двором у чорному районі, який називається Александра. Ми вважаємо, за цим стояли люди з Націоналістичної партії, партії апартеїду. За школу тривали суперечки, бо до неї ходило троє білих. Він стріляв сінгапурськими кулями, такими ж, які застосовувалися в Боснії. Вони закручуються гвинтом і просвердлюють усе на своєму шляху. Обом він поцілив у горло, «швидка» нічого не змогла б зробити, навіть якщо б приїхала вчасно, хоча до чорних кварталів вони тоді приїжджали за годину після виклику.

Харрі мовчав.

— Але ти помиляєшся, Харрі, якщо думаєш, ніби ми просто хочемо помститися. Ми добре розуміємо, що на почутті помсти нове суспільство не побудуєш. Тому перший чорношкірий уряд організував комісію для розслідування насильства, яке чинилося за часів апартеїду. І метою було не помститися, а добитися покаяння і пробачити злочинців. Це залікувало багато ран і допомогло суспільству в цілому. Та водночас ми програвали війну з кримінальними злочинцями. Особливо тут, у Йоханнесбурзі, де ситуація зовсім вийшла з-під контролю. Харрі, ми молода і вразлива нація, і щоб так не тривало далі, мусимо показати, що закон і порядок щось таки значать, що хаос не виправдовує злочинів. Усі пам’ятають ті вбивства в дев’яносто четвертому і зараз стежать з газет за ходом слідства. Отож це значно важливіше, ніж твоє чи моє особисте бажання, Харрі. — Він стиснув кулак і знову вдарив по керму. — Річ не в тім, що ми запаніли, адже тепер можемо вирішувати, хто має право жити, а хто ні. Ми просто хочемо повернути простим людям віру в справедливість. А інколи для цього треба стратити кілька чоловік.

Харрі дістав з пачки сигарету, опустив скло і поглянув на жовті купи сміття, які робили випалену голу рівнину не такою монотонною.

— Ну, що скажеш, Харрі?

— Додай газу, Есаясе, а то я спізнюся на літак.

Есаяс ударив так сильно, що Харрі здивувався, як кермо взагалі витримало.

ЕПІЗОД 33

Лайнцер-Tiрґартен, Відень, 27 червня 1944 року

Хелена сиділа сама на задньому сидінні чорного «Мерседесу» Андре Брокхарда. Автомобіль, погойдуючись, проповзав уздовж кінських каштанів, що ніби охороняють цю алею, у бік стаєнь Лайнцер-Тірґартена.

Вона дивилася на зелені лужки. Машина їхала, здіймаючи невелику хмару куряви з сухої рінистої дороги, і попри відчинене вікно в салоні було нестерпно жарко.

Коли вони в’їхали в буковий ліс, коні, які паслися там, з цікавістю попідводили голови.

Хелені подобався Лайнцер-Тірґартен. До війни вона часто приходила сюди у неділю. Тут, у зеленому парку в південній частині Віденського лісу, вона влаштовувала пікніки з батьками, дядечками, тітоньками або кінні прогулянки з друзями.

Внутрішньо вона вже підготувалася до того, що почула вранці від кастелянші в лікарні: Андре Брокхард хоче з нею переговорити і в першій половині дня пришле по неї машину. Відтоді, як їй дали рекомендаційного листа від керівництва лікарні і дозвіл на виїзд, щастя переповнювало дівчину, і першою думкою її було: слід неодмінно скористатися з нагоди і подякувати Андре Брокхарду за допомогу. А другою — що Крістоферів батько навряд запросив би її для того, аби вислуховувати її подяки.

«Спокійно, Хелено, — міркувала вона. — Це вже не може нам перешкодити. Завтра вранці ми будемо вже далеко».

Напередодні вона зібрала дві сумки з одягом і своїми улюбленими речами. Останнє, що вона поклала, це розп’яття, яке висіло у неї над ліжком. Музична шкатулка — батьків подарунок — залишилася на туалетному столику. Як дивно: раніше вона б нізащо не розлучилася з нею, а тепер усе це так мало важило! Беатріса допомагала їй, вони згадували давні дні. Все це — під безперестанні звуки кроків — мати внизу ходила вперед і назад. Як, мабуть,’ важко буде їхати звідси! Але сьогодні вона тільки раділа. Урія заявив, що сором і ганьба поїхати, так і не побачивши міста, і запросив її на обід. Незрозуміло чому він просто загадково підморгнув і запитав, чи зможуть вони позичити машину у лісничого.

— Приїхали, фройляйн Ланґ, — сказав водій і показав на фонтан, коло якого алея закінчувалася. Над водою, стоячи однією ногою на мармуровій кулі, балансував золотий Амур. За фонтаном здіймалася будівля сірої кам’яної вілли. Обабіч неї стояли довгі червоні дерев’яні споруди, які разом з кам’яною будівлею створювали таку собі подобу дворика.

Авто зупинилося, водій вийшов і відчинив Хелені дверцята.

Андре Брокхард, який весь цей час стояв на порозі вілли, тепер ішов їм назустріч. Його начищені ботфорти зблискували на сонці. Андре Брокхарду було за сорок, але йшов він пружно, ніби юнак. Розхристана на грудях його червона сукняна куртка — навмисно не застебнута на верхній ґудзик нібито через спеку — підкреслювала його атлетичну фігуру, і він чудово знав це. Кавалерійські рейтузи щільно обтягували м’язисті ноги. Брокхард-старший був зовсім не схожий на свого сина.

— Хелено! — В його голосі вчувалася ретельно відміряна дружелюбність, властива людям високого статусу, які самі вирішують, наскільки теплою має бути обстановка. Хелена не бачила його дуже давно, але, здається, відтоді він зовсім не змінився: такий же сивочубий, величний, з блакитними очима по обидва боки царственого носа. А маленький ротик сердечком ніби запевняв, що його власник насправді м’якший і добріший, ніж здається. — Як поживає твоя матуся? Сподіваюся, з мого боку було не надто безцеремонно відривати тебе від роботи. — Він коротко й сухо потис їй руку і продовжував, не чекаючи відповіді: — Мені треба поговорити з тобою, і я подумав, що з цим краще не зволікати. — Він вказав на споруди: — Ти ж бувала тут раніше?

— Ні, — відповіла Хелена, посміхнувшись.

— Ні? А я гадав, Крістофер возив тебе сюди, адже ви нерозлийвода…

— Здається, ви дещо помиляєтеся, гер Брокхард. Ми з Крістофером, звичайно, знаємо одне одного, але…

— Справді? В такому разі я маю неодмінно показати тобі стайні.

Він злегка обняв її за стан і повів до дерев’яних споруд, їхні підошви шурхотіли по ріні.

— Мені дуже прикро, що так сталося з твоїм батьком, Хелено. Це справді велика неприємність. Я сподіваюся, що зможу якось допомогти вам з матір’ю.

«Ти міг би запросити нас на різдвяну ялинку, як раніше», — подумала Хелена, але змовчала. Вона все ще раділа, що змогла здолати всі перешкоди, які мати заходилася чинити їй перед від’їздом.

— Джанджичу! — крикнув Брокхард чорнявому хлопчику, який стояв біля стіни і чистив сідло. — Приведи Венецію.

Хлопчик пішов до стайні. Брокхард стояв, граючись батогом і погойдуючись. Хелена поглянула на годинник.

— Боюся, я не зможу довго тут залишатися, гер Брокхард. Моє чергування…

— Звичайно. Я розумію. Тоді я перейду до справи.

Зі стайні почулося гучне іржання і стукіт копит по дощаній підлозі.

— Так вийшло, що ми з твоїм батьком були, можна сказати, компаньйонами. Зрозуміло, до цього прикрого банкрутства.

— Я знаю.

— Так, і ще ти знаєш, що у твого батька було багато боргів. Але це не так уже й страшно, тому все йшло, як ішло. Вся річ у тому злощасному… — Він замовк, підшукуючи потрібне слово. І знайшов його: — …зближенні з єврейськими лихварями, воно дуже зашкодило йому.

— Ви маєте на увазі Йосифа Бернштейна?

— Я вже не пам’ятаю, як їх звали.

— Дивно, адже ви запрошували його до себе на Різдво.

— Йосифа Бернштейна? — Андре Брокхард засміявся, але очі його залишалися серйозними. — Це, напевно, було дуже давно.

— У грудні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого. До війни.

Брокхард кивнув і нетерпляче поглянув на двері стайні.

— Ти все це пам’ятаєш, Хелено! Це добре. Крістофер потребуватиме поруч із собою ясної голови. Бо свій глузд він раз у раз втрачає. А взагалі він добрий хлопець, та ти й сама це зрозумієш.

Хелена відчула, як закалатало в неї серце. Що відбувається? Брокхард-старший говорить з нею як з майбутньою невісткою. Але здоровий глузд швидко впорався з острахом. Коли вона заговорила, то намагалася, щоб її слова звучали доброзичливо, та тверезий розум ніби схопив її за горло, через те голос став різким і металевим.

— Гер Брокхард, сподіваюся, тут немає жодного непорозуміння.

Схоже, Брокхард помітив, як змінився її тон, бо в його відповіді так само вже не було колишньої теплоти:

— Якщо так, слід усунути це непорозуміння. Я б хотів, щоб ти поглянула на це.

Він дістав із внутрішньої кишені своєї червоної куртки аркуш паперу, розгорнув його і простяг Хелені.

Вгорі на аркуші було написано: «Burgschaft»^[37]. Документ нагадував контракт. Вона пробігла очима рядки, написані битим письмом, але не зрозуміла з них нічого, крім того, що там йшлося про будинок у Віденському лісі і внизу стояли підписи її батька й Андре Брокхарда.

— Схоже на поручительство, — сказала вона.

— Це і є поручительство, — кивнув він. — Коли твій батько дізнався, що єврейські кредити (а отже, і його гроші) конфіскуються, він прийшов до мене з проханням, щоб я поручився за нього для отримання великої позики в Німеччині. На жаль, я легковажно погодився на це. Твій батько був гордою людиною і, щоб поручительство не було з мого боку чистою благодійністю, наполіг на тому, аби літній будинок, в якому зараз ви з матір’ю мешкаєте, став заставою цього поручительства.

— Чому поручительства, а не позики?

Брокхард здивовано поглянув на неї:

— Хороше питання. А відповідь така: вартості будинку забракло, щоб він міг бути заставою тієї позики, яку хотів отримати твій батько.

— А підпису Андре Брокхарда було достатньо?

Він посміхнувся і дістав велику, геть просяклу потом хустку.

— Я маю деяку власність у Відні.

Це було надто м’яко сказано. Всі знали, що Андре Брокхард — впливовий акціонер двох найбільших промислових компаній Австрії. Після аншлюсу — гітлерівської окупації 1938-го — підприємства замість машин і обладнання почали виробляти зброю для Німеччини та її союзників. Брокхард став мультимільйонером. А тепер Хелена дізналася, що йому належить і будинок, у якому вона живе. Вона відчула, як до горла підступає клубок.

— Та не засмучуйся так, моя люба Хелено, — сказав Брокхард, і в його голосі раптом знову почулося тепло. — Бач, я зовсім не збираюся відбирати будинок у твоєї матері.

Але клубок у горлі в Хелени зробився ще більшим. Так, Брокхард зараз цілком міг би додати: «Чи у моєї невістки».

— Венеціє! — крикнув раптом Брокхард.

Хелена обернулася до дверей стайні. З напівтемряви виходив хлопчик-конюх і вів за вуздечку сліпучо-білого коня.

Хоча в голові роїлися тисячі думок, це видовище змусило Хелену забути про все. Прекраснішого за цього коня їй не довелося бачити ніколи за все своє життя. Це було воістину неземне створіння.

— Ліпіццанер, — сказав Брокхард. — Порода, що найкраще надається дресируванню. Їх привезли Максиміліану Другому з Іспанії тисяча п’ятсот шістдесят другого року. Ви з матір’ю, звісно ж, бачили їх в іспанській школі верхової їзди у Відні, чи не так?

— Звісно.

— Це не гірше, ніж дивитися балет, правда?

Хелена кивнула. Вона не могла відвести очей від прекрасної кобилиці.

— Тут, у Лайнцер-Тірґартені, вони відпочивають улітку, до кінця серпня. На жаль, ніхто, крім наїзників іспанської школи, не має права на них їздити. Адже недосвідчений наїзник може зіпсувати скакуна. І роки дресирування підуть нанівець.

Кобилиця була осідлана. Брокхард узяв вуздечку, конюх поспішно пішов геть. Тварина стояла напрочуд спокійно.

— Дехто стверджує, що це жорстоко — навчати коней танцювати, що тварина страждає, коли її змушують робити щось усупереч її єства. Ті, хто так кажуть, ніколи не бачили, як тренують цих коней. А я бачив. І, запевняю тебе, коневі це подобається. Знаєш чому? — Він погладив кобилку по морді. — Тому що це закон природи. Господь у своїй мудрості зробив так, що для нижчої істоти немає і не може бути більшого щастя, ніж служити і підкорятися вищій. Візьмімо, наприклад, дітей і дорослих. Чоловіка й жінку. Навіть у так званих демократичних країнах слабкі добровільно віддають владу еліті, яка і сильніша, і розумніша, ніж вони. Це так, тому що це так. І саме через те, що всі ми — створіння Божі, вищі повинні потурбуватися про те, щоб нижчі їм підкорялися.

— Щоб ощасливити їх?

— Саме так. Хелено, ти надто тямуща як для… такої молодої жінки.

Вона не могла зрозуміти, на якому з цих слів він акцентував найбільше.

— Це важливо — знати своє місце. І вищим і нижчим. Якщо людина опирається цьому, вона ніколи не стане щасливою. — Він поплескав Венецію по шиї і зазирнув у її великі карі очі. — Ти ж не опираєшся, так?

Хелена розуміла, що ці слова насправді звернено до неї. Вона заплющила очі, намагаючись дихати глибоко і спокійно, їй було зрозуміло: від того, що вона зараз скаже чи не скаже, може залежати все її подальше життя, і що зараз не можна приймати поспішних рішень.

— Не опираєшся?

Раптом Венеція заіржала і смикнула головою так, що Брокхард посковзнувся на ріні; втратив рівновагу і вхопився за вуздечку. Конюх кинувся був на допомогу, але почервонілий і пітний від досади Брокхард заперечливо махнув йому рукою, щоб той не підходив. Хелена не змогла втриматися від посмішки, і, можливо, Брокхард помітив це. У кожнім разі, він уже був заніс на Венецію батіг, але передумав і знову опустив його. Губи сердечком вимовили кілька слівець, які потішили Хелену ще більше. Брокхард підійшов до неї й знову поклав руку на її стан:

— Ну от, здається, ми достатньо побачили, а зараз, Хелено, на тебе чекає важлива робота. Дозволь мені провести тебе до автомобіля.

Вони стали коло сходів, чекаючи, поки водій сяде за кермо.

— Я сподіваюся і розраховую побачити тебе знову, Хелено. — Він узяв її за руку. — Передавай матусі сердечний привіт від фрау Брокхард. Здається, вчора вона сказала, що хотіла б запросити вас на обід наступними вихідними. Не пам’ятаю, коли точно, та вона вам зателефонує.

Хелена почекала, поки шофер відчинить їй дверцята, і, вже сідаючи в авто, сказала:

— Гер Брокхард, а ви знаєте, чому кобилиця трохи не звалила вас?

Вона поглянула на нього — в його очах знову спалахнув вогонь.

— Бо ви подивилися їй прямо у вічі, гер Брокхард. Коні сприймають це як виклик, як неповагу до них і їхнього рангу в табуні. Якщо їм не вдається уникнути прямого погляду, коні поводяться вже зовсім інакше, вони можуть збунтуватися. Без належної пошани до тварини ви навряд чи досягнете справжніх висот у дресируванні, попри вашу безсумнівну приналежність до вищого виду — це вам скаже будь-який приборкувач. Деякі види вимагають пошани до себе. Далеко звідси, в Аргентинських горах, водиться дикий кінь. Коли він відчуває, що людина хоче приборкати його, він може стрибнути сторчголов у найближчу прірву. Прощавайте, гер Брокхард.

Вона сіла на заднє сидіння «Мерседесу», дверцята м’яко зачинилися, і Хелена, відчуваючи, як уся тремтить, перевела дух. Коли вони з’їжджали вниз по алеї Лайнцер-Тірґартена, вона заплющила очі й побачила перед собою закляклу постать Андре Брокхарда, що зникала у хмарі куряви позаду авто.

ЕПІЗОД 34

Відень, 28 червня 1944 року

— Доброго вечора, meine Herrschaften.^[38]

Маленький миршавий адміністратор низько вклонився, Хелена вщипнула Урію за руку — той не зміг стримати сміх. Вони сміялися всю дорогу, згадуючи, якого галасу наробили. Коли з’ясувалося, що водій з Урії нікудишній, Хелена змусила його зупинятися щоразу, коли на вузькій дорозі до Гаупт-штрасе з’являвся зустрічний автомобіль. Але замість цього Урія почав несамовито сигналити, так що водії зустрічних машин змушені були притискатися до узбіччя або зовсім зупинятися. На щастя, у Відні тепер залишилося не так багато машин, тому, цілі й неушкоджені, вже о пів на восьму вони дісталися від Вейбурґґассе до центру міста.

Адміністратор побіжно глянув на військову форму Урії і, з прикрістю наморщивши лоба, подивився у книгу замовлень. Із золотого склепінчастого залу з білими коринфськими колонами й кришталевими люстрами долинав сміх і гамір розмов упереміж зі звуками оркестру.

«У „Трьох гусарах“ все як завжди», — з радістю подумала вона. Їй здалося, що цими трьома східцями можна піднятися в цілковито інший, чарівний світ, де бомбардуванням та жодним неприємним речам уже немає місця. Частими гостями тут були Ріхард Штраус і Арнольд Шьонберґ, тут збиралися багаті, освічені й прогресивні люди Відня. Такі прогресивні, що їй ніколи навіть на думку не спадало прийти сюди зі своєю родиною.

Адміністратор відкашлявся. Хелена зрозуміла, що йому не подобається єфрейторська форма Урії і, мабуть, непокоїть іноземне ім’я в книзі.

— Ваш столик вільний, будь ласка, ходіть за мною. — Він узяв два меню, усміхнувся їм завченою усмішкою і, ступаючи видрібцем, повів їх досередини. Ресторан був повний ущент.

— Будьте ласкаві.

Урія сумно осміхнувся Хелені. Їм дістався стіл поряд з кухонними дверима, до того ж без скатерки.

— Кельнер підійде до вас за хвилину. — По цих словах адміністратор зник.

Хелена роззирнулася навсібіч і засміялася.

— Дивись, — сказала вона. — Ось де насправді нам слід було сісти.

Урія обернувся. Так, просто перед сценою кельнер уже збирався прибрати посуд зі столика на двох, що звільнився.

— Вибач, — сказав він. — Мабуть, коли я телефонував сюди, слід було сказати, що я майор. Та я понадіявся, що в блиску твоєї краси непомітним буде моє низьке звання.

Вона взяла його руку, і тієї ж миті оркестр заграв веселий чардаш.

— Вони грають просто для нас, — сказав він.

— Напевно. — Вона опустила очі. — Але якщо й ні, це нічого не змінює. До речі, це циганська музика. Гарно, коли її грають цигани. Ти бачиш тут циганів?

Він похитав головою, не відриваючи погляду від її обличчя, ніби хотів роздивитися кожну рисочку, зморшку, волосинку.

— Вони всі кудись поділися, — сказала вона. — І євреї теж. Ти віриш у те, що кажуть?

— А що кажуть?

— Про концентраційні табори.

Він знизав плечима.

— Про це завжди кажуть, коли йде війна. Як на мене, я б почувався безпечно у в’язниці в Гітлера.

Музиканти заспівали на три голоси пісню якоюсь дивною мовою, хтось із слухачів підспівував.

— Що це? — запитав Урія.

— «Вербункош», — відповіла Хелена. — Це вояцька пісня, схожа на ту, норвезьку, що ти співав мені в потязі. Пісня закликає молодих угорських чоловіків воювати за Ракоці^[39]. Чому ти смієшся?

— Тому, що ти все це знаєш. Може, ти ще й розумієш, про що вони співають?

— Трохи. Покинь сміятися. — Вона пирхнула. — Беатріса — угорка, вона інколи співала мені цю пісню, тому я дещо пам’ятаю. У ній ідеться про забутих героїв, ідеали і все таке інше.

— Забутих. — Він стискав її руку. — І цю війну коли-небудь так само забудуть.

Кельнер, що непомітно з’явився коло столика, делікатно відкашлявся, натякаючи на свою присутність.

— Meine Herrschaften щось замовлятимуть?

— Гадаю, що так, — відповів Урія. — Що ви нам сьогодні порадите?

— Курча.

— Курча? Звучить чудово. Може, ви принесете нам якогось доброго вина? Хелено?

Хелена пробігала очима меню.

— А чому тут не зазначено ціни? — спитала вона.

— Війна, фройляйн. Ціни щодень інші.

— І скільки коштує курча?

— П’ятдесят шилінгів.

Впівока Хелена помітила, як зблід Урія.

— Гуляш, — сказала вона. — Ми щойно пообідали, до того ж я чула, що тут чудово готують угорські страви. Уріє, не хочеш теж спробувати? Два обіди за один день було б надто важко.

— Я… — почав Урія.

— І легкого вина, — сказала Хелена.

— Два гуляші й легке вино, — підвів брови офіціант.

— Саме так. — Вона повернула йому меню і чарівно посміхнулася. — Кельнере!

Вона глянула на Урію. Коли офіціант зник у коридорі, вони вибухнули сміхом.

— Ти з глузду з’їхала, — сміявся Урія.

— Я? Хіба я запрошувала на обід до «Трьох гусарів», не маючи в кишені й п’ятдесяти шилінгів!

Він дістав хустку й нахилився до неї.

— Знаєте що, фройляйн Ланґ? — Він обережно витер сльози, що виступили від сміху, на її очах. — Я вас кохаю. Авжеж, кохаю.

У цю мить почулася сирена повітряної тривоги.

Коли пізніше Хелена згадувала той вечір, вона постійно ставила собі питання, чи й справді бомби падали того разу частіше ніж звичайно і чи справді, якби вони не пішли тоді до собору Святого Стефана, все могло б бути інакше. І хоча остання ніч, яку вони разом провели у Відні, була неймовірно оповита флером, це не заіважало їй холодними днями зігрівати своє серце спогадами. І вона могла щоразу згадувати одну й ту саму крихітну мить тієї літньої ночі. Часом це викликало в неї сміх, часом — сльози, і вона ніколи не розуміла чому.

Коли заревіла сирена повітряної тривоги, останні звуки завмерли. На секунду весь ресторан завмер у мовчанні, потім під позолоченим склепінням почулася лайка.

— Сволота!

— Прокляття! Ще тільки восьма година.

Урія похитав головою.

— Англійці що, подуріли? — сказав він. — Ще навіть не стемніло.

Коло столиків миттю з’явилися офіціанти, і адміністратор, ходячи від одного до іншого, викрикував розпорядження.

— Це ж треба! — вигукнула Хелена. — Можливо, скоро від цього ресторану залишаться самі руїни, а вони заклопотані тільки тим, щоб відвідувачі не втекли, не заплативши по рахунках.

На сцену, де музиканти вовтузилися зі своїми інструментами, вибіг чоловік у чорному костюмі.

— Увага! — гукнув він. — Усіх, хто розрахувався, просимо пройти до найближчого бомбосховища, яке розташоване під будинком двадцять на Вейбурґґассе. Хвилинку тиші й уваги! Вам слід вийти і звернути праворуч, а потім пройти двісті метрів униз вулицею. Дивіться на людей з червоними пов’язками — вони покажуть вам, куди йти. Не треба панікувати, у вас ще є час до початку бомбардування.

У цю секунду почувся гуркіт першої падаючої бомби. Чоловік на сцені силкувався сказати ще щось, але голоси і крики в ресторані заглушили його, і він, зрозумівши, що його спроби марні, перехрестився, зістрибнув униз і зник.

Відвідувачі ринулися до виходу, який що мить то щільніше забивався волаючим натовпом людей. Зчинилася паніка. У гардеробній стояла жінка, вигукуючи: «Моя парасолька! Де моя парасолька?» — але гардеробник давно вже втік. Знову гуркіт, цього разу ближче. Хелена глянула на покинутий сусідній столик, де два недопиті келихи з вином дзенькнули один об одного, коли кімната вкотре здригнулася чергового разу. Ніби пісенька на два голоси. Дві молоді жінки тягнули до виходу підпилого чоловіка з вусами, як у моржа. Його сорочка висмикнулася з штанів, обличчя сяяло блаженною усмішкою.

За дві хвилини в ресторані нікого не залишилося, запанувала незвичайна тиша. Чути було тільки схлипування з гардеробної, де жінка вже не вимагала свою парасольку і вперлася лобом у стойку. На столиках стояли недоїдені страви й відкорковані пляшки. Урія все ще тримав Хелену за руку. Від нового удару кришталеві люстри під стелею задзеленчали, жінка в гардеробній стрепенулася і з криком вибігла на вулицю.

— Нарешті ми самі, — сказав Урія.

Земля під ними здригалася, згори обсипався блискучим дощем позолочений тиньк. Урія підвівся і подав Хелені руку.

— Наш кращий столик щойно звільнився, фройляйн. Якщо бажаєте…

Вона взяла його за руку, і разом вони рушили до сцени. Вона майже не чула гучного свисту. Від вибуху, який за ним стався, заклало вуха, тиньк зметнувся вгору піщаною бурею, великі вікна, що виходили на Вейбурґґасе, розлетілися вщент. Світло згасло.

Урія запалив канделябр на столі, посунув їй стілець і, злегка піднявши двома пальцями серветку, підкинув її вгору, і вона повільно приземлилася в руки Хелени.

— Курча і пляшку найкращого вина? — запитав він, обережно струшуючи бите скло зі столу, з тарілок та її волосся.

Можливо, в повітрі блищав золотий пил, що віддзеркалював вогні темної вулиці. Можливо, легше стало через те, що через розбиті вікна приміщення наповнила нічна прохолода. А може, все це було в її серці — її кров, яка і через роки по тому починала шумувати в жилах, коли вона знову й знову згадувала цю мить. Тому що вона пам’ятала: грала музика, але ж це було неможливо — музиканти втекли разом з інструментами. Може, їй просто здавалося, що грає музика? Вперше вона подумала про це вже через багато років, коли у неї от-от мала народитися донька. Над нещодавно купленою колискою батько її донечки підвісив маятник з кольоровими кульками, і коли він якось увечері провів по них рукою, вона відразу впізнала ту музику. Вона зрозуміла, що це було. Тоді, в «Трьох гусарах», для них грали кришталеві люстри. Ніби легкі дзвіночки, вони дзвеніли, коли дрижала земля. Урія, карбуючи крок, пішов у кухню і повернувся із зальцбурзькими тістечками й трьома пляшками молодого «хойрігера». У винному льоху він побачив одного з кухарів, який сидів у куточку, обнявши сулію. Кухар аніскілечки не перешкоджав Урії, коли той поліз по вино. А коли він показав йому взяту пляшку, навпаки, схвально кивнув.

Потім Урія поклав усі свої сорок шилінгів під канделябр, і вони вийшли в тишу м’якого червневого вечора. На Вейбурґґассе панувала мертва тиша, але повітря було важке, просочене димом і пилом.

— Ходімо гуляти, — запропонував Урія.

Ні він, ні вона не знали, куди йдуть. Вони звернули праворуч — на Кернтнерштрасе — і раптом завмерли на темній, безлюдній площі Штефансплац.

— Боже, — захоплено сказав Урія. Величний собор перед ними заповнював собою юну ніч. — Це собор Святого Стефана?

— Так. — Хелена закинула голову, намагаючись побачити шпиль Південної башти — величезної чорно-зеленої дзвіниці, що, здавалося, встромлювалася у саме небо, на якому вже з’явилися перші зорі.

А ще Хелена запам’ятала, як вони стояли в соборі: білі обличчя людей, які намагалися в ньому сховатися, плач дітей і звуки органа. Руч-об-руч вони пішли до вівтаря — чи, може, це тільки снилося їй? Але хіба він тоді не притиснув її до себе і не сказав, що вона повинна бути з ним? А вона тоді відповіла йому: «Так, так, так» — пошепки, — а потім ці слова злетіли вгору, під саму баню, і луна, підсилюючи, повторювала їх знову й знову, відбиваючись від голуба під склепінням і від розп’яття, щоб вони збулися. Не важливо, наяву це було чи ні, але ці слова були значно щиріші за ті, що вона сказала після розмови з Андре Брокхардом: «Ми не можемо бути разом».

їх вона теж говорила, але де й коли?

Вона розповіла про все матері — того ж дня, після полудня. Сказала, що нікуди не їхатиме, але не сказала чому. Мати хотіла була її втішити, але Хелена не могла зносити її верескливого голосу, її виправдань і зачинилася у себе в спальні. І тут у двері постукав Урія, і вона вирішила забути про страх і більше ні про що таке не думати. Може, він зрозумів це, як щойно відчинив двері. Може, переступаючи поріг, вони уклали безслівну домовленість прожити все життя за ці кілька годин до відправлення потяга.

— Ми не можемо бути разом.

Ім’я Андре Брокхарда було отрутою у неї на язиці, і вона виплюнула його. Разом з усім іншим: сказала йому про ту довіреність, про те, що матір можуть викинути на вулицю і що батько інакше не зможе повернутися до нормального життя, і про Беатрісу, якій більше нікуди буде подітися. Так, в якусь мить вона все це сказала, але коли? У соборі? Чи пізніше, коли вони бігли до Філарморнікерштрасе, де тротуари були вкриті уламками цегли і битого скла, а язикиполум’я з вікон старої кондитерської освітлювали їм дорогу до величезного, але зараз безлюдного готелю. Опинившись усередині, вони запалили сірник, узяли перший, що трапився їм до рук, ключ зі стіни і побігли вгору сходами, вкритими такими товстими килимами, що тупотіння їхніх ніг зовсім не було чути. Здавалося, привиди причаїлися в коридорі біля 342-го номера. Але ось вони вже тримають одне одного в обіймах, зривають одне з одного одяг, ніби й він теж зайнявся, і коли вона відчула його дихання на своїй шкірі, вона подряпала його до крові, а потім поцілувала ранки. І постійно повторювала, так що це вже звучало як заклинання: «Ми не можемо бути разом».

Коли сирена замовкла, і стало зрозуміло, що цим разом бомбардування закінчене, вони лежали, міцно обнявшись, на скривавлених простирадлах і вона плакала.

І все злилося в цьому сплетінні тіл, а потім вони заснули і бачили сни. Що сталося насправді, а що було тільки її сновидінням, вона не знала. Її розбудив серед ночі шум дощу і раптове відчуття, що його немає поруч. Вона підійшла до вікна і глянула вниз, де дощ змивав з вулиць попіл і бруд. Дивилася, як вода переливається через край тротуару, як чиясь розкрита парасолька пливе вулицею у напрямку Дунаю.

Відтак підійшла до ліжка й знову лягла спати. Коли вона прокинулася наступного разу, за вікном був день, вулиці висохли, а він лежав поруч, затамувавши подих. Вона поглянула на годинник на нічному столику. До відправлення потяга залишалося дві години. Вона провела рукою по його чолу.

— Чому ти не дихаєш? — прошепотіла вона.

— Я щойно прокинувся. А ти теж не дихаєш.

Вона пригорнулася до нього. Він був голий, теплий і спітнілий.

— То ми померли?

— Так, — коротко відповів він.

— Ти виходив.

— Так.

Вона відчула, як він тремтить.

— Але тепер ти повернувся, — сказала вона.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ЧИСТИЛИЩЕ

ЕПІЗОД 35

Вантажний порт у Бьйорвіку, 29 лютого 2000 року

Харрі зупинив машину коло одного з бараків, у єдиному вибалку, який насилу знайшов у пласкому, мов млинець, портовому районі Бьйорвіка. Несподівана відлига розтопила сніг, і ненадовго настала приємна сонячна, тепла погода. Контейнери стояли, нагромадившись один на одного, ніби гігантські кубики «Лего», і в яскравому сонячному світлі відкидали на асфальт чіткі тіні. Він ішов між контейнерами. Судячи з написів і знаків, вони прибули здалеку: Тайвань, Буенос-Айрес, Кейптаун. Харрі зупинився на краю пристані, заплющив очі й замислився, вдихаючи запах морської води, нагрітої на сонці смоли і працюючого дизеля. Знову розплющивши очі, Харрі побачив данський пором, що пропливав повз пристань. Він нагадував холодильник. Плавучий холодильник, який возить туди й назад одних і тих самих людей.

Харрі розумів, що шукати тут слідів зустрічі Хохнера з Урією надто пізно, він навіть не знав напевно, чи тут вони зустрілися. Це цілком могло статися й у Філіпстаді. Але він усе одно сподівався, що зможе знайти тут що-небудь корисне, отримати якийсь імпульс до роздумів.

Він штовхнув ногою борт катера, що навис над пристанню. Може, роздобути собі влітку човен і покататися морем із батьком і Сеструнчиком? Батьку треба хоч інколи вибиратися з дому, цей колись товариський чоловік тепер геть замкнувся в собі після того, як вісім років тому померла мама. А Сеструнчик і так ніде не буває, хоча з її виду не скажеш, що в неї синдром Дауна.

Між контейнерами приземлилася пташка. Блакитна синиця. Вона за годину може пролетіти 28 кілометрів. Це він знав від Елен. А крижень — 62 кілометри. І нічого: життя у них проходить приблизно однаково. Ні, мабуть, з Сеструнчиком все не так страшно, значно більше Харрі непокоївся за батька.

Харрі спробував зосередитися. Все, що сказав Хохнер, він виклав у доповіді, слово в слово, але тепер намагався пригадати його обличчя, щоб спробувати зрозуміти, чого саме той не сказав. Який вигляд мав Урія? Від Хохнера вдалося добитися не вельми багато, але коли кого-небудь описуєш, насамперед розповідаєш про найбільш незвичайне, про те, що впадає в очі. А Хохнер насамперед сказав, що в Урії блакитні очі. Навряд щоб Хохнер вважав блакитні очі такою вже рідкістю, а це значить, в Урії не було очевидних каліцтв, особливої манери говорити або рухатися. Він знає англійську й німецьку, бував у Німеччині, в якомусь Зеннхаймі. Харрі провів пором поглядом. Той віддалявся. А може, Урія був моряком? Харрі дивився карту, навіть карту Німеччини, але жодного Зеннхайма не знайшов. Може, Хохнер просто придумав його? Але це не важливо.

Хохнер казав, що Урія сповнений ненависті. Отже, можливо, припущення Харрі правильне, і ця людина має якийсь особистий мотив. От тільки що він ненавидить?

Сонце сховалося за островом Хуведьо, і бриз з боку Осло-фіорду відразу став пронизливим. Харрі щільніше закутався у куртку, побрів до машини. І ще ці півмільйона — Урія отримав їх від замовника чи це його власні гроші?

Харрі дістав мобільний телефон. Новенький, маленький «Нокіа», куплений усього лише два тижні тому. Харрі довго опирався, поки Елен змогла переконати його і змусила купити мобільник. Він набрав її номер.

— Привіт, Елен, це Харрі. Ти сама? Гаразд. Прошу тебе, зосередься. Так, зіграймо в гру. Готова?

Вони робили так і раніше. «Гра» полягала в тому, що він говорив ключові слова. Жодних фонових відомостей, жодних підказок про те, що він сам думає, тільки маленькі порції інформації, від одного до п'яти слів у випадковій послідовності. Цей метод вони розробляли постійно. Головне правило: щоб цих порцій було не менше п’яти, але не більше десяти. Саму ідею запропонував Харрі після того, як Елен заклалася з ним на нічне чергування, що зможе запам’ятати розташування карт у колоді за дві хвилини, тобто дивлячись по дві секунди на кожну карту. Харрі програв три чергування, перш ніж здався. Потім вона розповіла йому свій спосіб. Вона не думала про карти як такі, а пов’язувала з кожною яку-небудь людину або подію. Так поступово складалася невелика розповідь. Він спробував застосувати її метод у роботі. Інколи результат був приголомшливий.

— Чоловік сімдесяти років, — повільно говорив Харрі. — Норвежець. Півмільйона крон. Запеклість. Блакитні очі. Гвинтівка Меркліна. Говорить по-німецьки. Без особливих прикмет. Контрабандист у вантажному порту. Стрільби в Шиєні. Все.

Він сів за кермо.

— Як нічого? Подумай. Гаразд. Я гадаю, що цим слід зайнятися. У будь-якому разі — спасибі. Бувай.

Харрі вже під’їжджав до літака, коли раптом пригадав ще щось і потелефонував знову.

— Елен? Це знову я. Слухай, я дещо забув. Ти мене чуєш? Не брав до рук зброї років п’ятдесят, чи й більше. Повторюю. Не брав… так, я знаю, що це більше, ніж чотири слова. Все одно нічого? Чорт, я зараз спізнюся на свій рейс! Здзвонимося, Елен.

Він поклав телефон на сидінні поруч себе і зосередився на дорозі. Коли він саме з’їжджав з кругової розв’язки, телефон запищав.

— Харрі. Що? Але як ти докумекала? Так, так, еге ж, звісно, не злися зараз, Елен, я просто іноді забуваю, що не спроможний зрозуміти, що там діється у твоїй довбешці. Голові. У твоїй розумній, великій, прекрасній голові, Елен. Так, тепер, коли ти це сказала, це очевидно. Щиро дякую.

Він вимкнув телефон і раптом згадав, що й досі винен їй три чергування. Тепер, коли він уже не працює у відділі вбивств, треба придумати щось інше. Він придумував це аж три секунди.

ЕПІЗОД 36

Вулиця Ірісвеєн, 1 березня 2000 року

Двері прочинилися, і на Харрі глянули пронизливі сині очі, оточені сіточкою зморшок.

— Харрі Холе, поліція, — назвав він себе. — Це я телефонував сьогодні вранці.

— Так-так.

Старий, що відчинив йому двері, був сивий, з ясним високим чолом, волосся носив зачесане назад. Під плетеною курткою виднівся галстук. На поштовій скриньці коло хвіртки цього червоного двоквартирного будинку значилося!. «Евен і Сіґне Юль». Будинок розташувався в тихому, спокійному місці, трохи північніше від центру, в районі особняків.

— Прошу, пан Холе, проходьте.

Голос був спокійний і впевнений, а рухався професор історії Евен Юль так, що здавався молодшим як на свої очевидно солідні роки. Харрі вже навів деякі довідки і з’ясував, що професор свого часу був учасником руху Опору. Навіть на пенсії Евен Юль вважався кращим у Норвегії фахівцем з історії німецької окупації та «Національного об’єднання».

Харрі нахилився, щоб роззутися. На стіні прямо перед ним висіли старі, дещо вилинялі чорно-білі фото в маленьких рамках. На одному — молода жінка в халаті медсестри. На другому — чоловік у білому костюмі.

Вони пройшли до вітальні, і там сивіючий ердельтер’єр, що досі гавкав, замовк, обнюхав Харрі і з почуттям виконаного обов’язку улігся поряд з фотелем, у який сів хазяїн.

— Я читав деякі ваші статті про фашизм і націонал-соціалізм у «Даґсавісен», — почав Харрі, вмостившись.

— Справді? І як вони вам? — посміхнувся Юль.

— Здається, ваша основна ідея — застерегти проти сучасного неонацизму?

— Не застерегти. Я просто проводжу деякі історичні паралелі. Завдання історика — ледь підняти завісу, а не засуджувати. — Юль запалив люльку. — Багато хто вважає, що «добре» і «погано» — це незмінні поняття. Це не так, з часом вони змінюються. Завдання істориків — по-перше, знайти історичну правду, дійти до першоджерела, а по-друге, викласти це об’єктивно і неупереджено. Якщо історики почнуть засуджувати людську дурість, від самої нашій професії скоро нічого не залишиться. — Сиза хмарка диму звилася під стелю. — Але вас, звичайно, цікавить не це?

— Ми вважаємо, що ви можете допомогти нам знайти одну людину.

— Ви згадували про це по телефону. І хто ця людина?

— Це нам невідомо. Але ми знаємо, що це чоловік з блакитними очима, норвежець, йому за сімдесят. І він говорить по-німецьки.

— І?

— Оце і все.

Юль розсміявся:

— Так, тоді вам є з кого вибирати.

— Ну, у нас у країні сто п’ятдесят вісім тисяч чоловіків віком від сімдесяти і старших, і гадаю, приблизно сто тисяч із них мають блакитні очі й знають німецьку.

Юль підвів брову. Харрі дурнувато посміхнувся:

— Щорічна статистика. Я переглянув її для розваги.

— А чому ви вважаєте, що я зможу вам допомогти?

— Мені так здалося. Цей чоловік сказав комусь іншому, що не брав до рук зброї років п’ятдесят, чи й більше. Я подумав, точніше, моя колега подумала, що п’ятдесят, чи й більше — це більше, ніж п’ятдесят, але менше, ніж шістдесят.

— Логічно.

— Так, вона дуже… е-е, логічна. Припустімо, що це було п’ятдесят п’ять років тому. І виходить, що це було просто в розпал Другої світової. Тоді йому було двадцять і в нього була зброя. Всі норвежці, у кого була зброя, повинні були здати її німцям. Висновок: де він тоді був?

Харрі підняв три пальці:

— Правильно, або він — в Опорі, або втік до Англії, або на фронті, в «Норвезькому легіоні». Він краще говорить по-німецьки, ніж по-англійськи. Отже…

— Отже, ваша колега виснувала, що він воював за Гітлера? — сказав Юль.

— Саме так.

Юль глибоко затягнувся.

Багатьом, хто був в Опорі, теж довелося вивчити німецьку, — сказав він. — Щоб упроваджуватися, підслуховувати тощо. І ще ви забуваєте про норвежців, які служили в шведській поліції^[40].

— Отже, висновок вас не влаштовує?

— Ну-у, дайте мені трохи часу на роздуми, — відповів Юль. — Приблизно п’ятнадцять тисяч норвежців пішли до німецьких військ добровольцями, з них узяли лише сім тисяч — їм і видали зброю. Їх було набагато більше, ніж тих, хто записався до англійської армії. І хоча в Опорі під кінець війни було більше норвежців, та зброю з них мало хто мав. — Юль посміхнувся. — Гаразд, припустимо, що ви маєте рацію. Зараз, зрозуміло, навпроти їхніх прізвищ у телефонному довіднику не пишуть, що вони служили в СС, але я виходжу з того, що ви вже вирішили, де їх шукатимете.

Харрі кивнув:

— Протоколи справ про зраду батьківщині. Готові архіви, з усіма необхідними даними. Я вчора весь день їх переглядав, сподіваючись, що більшість з них нині вже померла і список, що залишився, не надто великий. Але я помилився.

— Так, вони живучі, чортяки, — усміхнувся Юль.

— Через те ми й зателефонували до вас. Адже вам відомо про норвезьких нацистів більше, ніж будь-кому іншому. Мені треба, щоб ви пояснили, як думає така людина, чим керується.

— Дякую за довіру, Холе, але я історик і не знаюся на мотивах вчинків окремих людей. Як ви, певно, знаєте, я був у збройному підпіллі і не думаю, що зміг би влізти в шкуру нациста й зрозуміти, як він мислить.

— Але мені здається, ви все-таки дещо про це знаєте, пане Юль.

— Справді?

— Гадаю, ви розумієте, що я маю на увазі. А ще я досить ґрунтовно підготувався до нашої з вами зустрічі.

Юль знову затягнувся і подивився на Харрі. У цій тиші Харрі раптом відчув, що за спиною в нього хтось стоїть. Він обернувся і побачив у дверях вітальні літню жінку. Її лагідні спокійні очі дивилися на Харрі.

— Ми тут розмовляємо, Сіґне, — сказав Евен Юль.

Вона енергійно кивнула Харрі, хотіла була щось сказати, але, зустрівшись поглядом з Евеном Юлем, зупинилася. Потім знову кивнула, тихо вийшла з кімнати й причинила за собою двері.

— Отже, вам усе відомо? — спитав Юль.

— Авжеж. Вона була медсестрою на Східному фронті, так?

— Під Ленінградом. З тисяча дев’ятсот сорок другого до відступу в сорок третьому. — Він відклав люльку. — А чому ви так полюєте за тим чоловіком?

— Чесно кажучи, ми й самі цього ще не знаємо напевно. Але це може потім вилитися в замах.

— Гм.

— Так кого шукати? Божевільного? Переконаного, заскнілого нациста? Бандита?

Юль похитав головою:

— Більшість легіонерів відсиділи своє у в’язниці, а потім знову влилися в суспільство. Багатьом це вдалося на диво легко, хоча на них і було тавро зрадника. А втім, це зовсім не дивно. Це просто ще раз підтверджує: ті, кому вдається зробити кар’єру під час такого катаклізму, як війна, і в мирний час виявляють себе досить енергійно.

— Отже, той, кого ми шукаємо, міг вельми добре влаштуватися в житті?

— Цілком.

— І навіть пробитися у верхівку суспільства.

— Ні, шлях на державні посади їм, звичайно, заказано.

— Але він міг стати ділком, приватним підприємцем. Взагалі, заробити достатньо грошей, щоб купити гвинтівку за півмільйона. Але на кого він може полювати?

— Це обов’язково має бути пов’язане з його нацистським минулим?

— Щось підказує мені, що це так.

— То виходить, він хоче помститися комусь?

— А хіба це не природно?

— Звісно, природно. Багато норвезьких нацистів досі переконані, ніби саме вони були справжніми патріотами у війну, що в тих умовах, які склалися до сорокового року, вони діяли для блага народу. І що коли ми судили їх за зраду, то це було беззаконня з нашого боку.

— А що далі?..

Юль почухав за вухом.

— Ну-у. Судді, які виносили вироки, вже давно померли. І політики, які вимагали цього суду, — теж. Кому мститися?

Харрі зітхнув:

— Ви маєте рацію. Але я просто намагаюся скласти головоломку з тих фрагментів, які в мене є.

Юль поглянув на годинник.

— Обіцяю поміркувати над цим, але, далебі, не знаю, чи зможу вам допомогти.

— Все одно дякую. — Харрі встав, потім, згадавши про щось, дістав з кишені куртки кілька скріплених аркушів. — Я зняв копії з допиту свідка в Йоханнесбурзі. Можливо, це вам якось допоможе?

Юль сказав «так», але похитав головою, ніби мав на увазі «ні».

Коли Харрі вже одягався в передпокої, він показав на фото молодого чоловіка в білому халаті:

— Це ви?

— Так, у середині минулого століття, — засміявся Юль. — Це я в Німеччині, до війни. Я повинен був піти по стопах батька і діда і вивчати там медицину. Коли почалася війна, я поїхав додому і першу книгу з історії прочитав уже фактично в лісах. А потім було надто пізно щось змінювати: це стало як наркотик.

— Отже, вам розхотілося бути лікарем?

— Це як подивитися. Я хотів зрозуміти, як за однією людиною, її ідеологією пішло стільки людей. І, можливо, знайти ліки від цього. — Він посміхнувся. — Я був дуже, дуже молодий.

ЕПІЗОД 37

Готель «Континенталь», другий поверх,

1 березня 2000 року

— Як приємно, що можна ось так зустрітися, — сказав Бернт Браннхьоуґ, піднімаючи келих.

Вони цокнулися, і Еуд-Хільде посміхнулася радникові.

— І не лише на роботі. — Він так довго дивився їй в очі, що вона не витримала і відвела погляд. Браннхьоуґ роздивлявся її пильно, ніби вивчав. Не така вже й вродлива: надто грубі риси, доволі повненька. Але в її вдачі була кокетлива чарівність, а від повноти дихало юністю.

Вранці вона зателефонувала йому зі свого кабінету і сказала, що вони геть заплуталися в якійсь справі, але перш ніж вона встигла щось пояснити, він попросив її зайти. А коли вона зайшла, відразу ж послався на надзвичайну зайнятість і сказав, що краще буде обговорити це за обідом, після роботи.

— І нам, держчиновникам, теж іноді треба розслаблятися.

Вона вирішила, що він має на увазі обід.

Поки все йде добре. Адміністратор потурбувався про столик для них. У залі не було жодного знайомого їй обличчя.

— Отож учора нам трапилася досить забавна справа, — сказала вона, приймаючи від офіціанта серветку. — До нас прийшов літній чоловік і заявив, що ми винні йому велику суму грошей. Ми — це МЗС. Він вимагав майже два мільйони крон і пред’явив лист, який відправляв у сімдесятому році.

Вона поглянула на стелю. «Вона зловживає косметикою», — подумав Браннхьоуґ.

— І за що ж ми йому заборгували?

— Він сказав, що служив на флоті. Це щось таке, пов’язане з «Нортрашипом», — йому недоплатили жалування.

— Так-так-так, здається, я розумію, про що йдеться. Що він ще сказав?

— Що він більше не збирається чекати. Що ми обманюємо його та інших моряків. І що Бог покарає нас за наші гріхи. Не знаю, п’яний він був чи хворий, але вигляд мав жахливий. Ще він приніс із собою лист, що його в сорок четвертому підписав норвезький генеральний консул у Бомбеї, який від імені норвезької держави гарантував, що пізніше йому виплатять надбавку за ризик, на який він наражався протягом чотирьох років служби штурманом у норвезькому торговельному флоті. Коли б не той лист, ми б, звичайно, просто викинули його і не турбували б вас через такі дрібниці.

— Можеш приходити до мене в кабінет у будь-який час, Еуд-Хільде, — сказав він і відразу ж відчув легкий острах: чи точно її звуть Еуд-Хільде? — Бідолаха, — додав Браннхьоуґ і подав знак принести ще вина. — Найсумніше в цій справі — що він безперечно правий. «Нортрашип» створили, щоб управляти тією частиною норвезького торговельного флоту, яка не перейшла до рук німців. У цієї організації були як політичні, так і комерційні завдання. Наприклад, британці за право використовувати норвезькі кораблі сплачували компанії велику надбавку за ризик. Але замість того, щоб платити безпосередньо морякам, вони переказували гроші в касу пароплавства. Йдеться про кілька сотень мільйонів крон. Моряки намагалися відсудити свої гроші, але програли справу у Верховному суді в п’ятдесят четвертому. Аж у сімдесят другому стортинґ визнав, що вони таки мають права на ці гроші.

— Цей чоловік, зрозуміло, жодних грошей не отримував. Бо, як він каже, ходив у Жовтому морі і потрапляв під японські торпеди, а не під німецькі.

— А як він себе назвав?

— Конрад Оснес. Секундочку, зараз я покажу вам цього листа. Він залишив нам рахунок з відсотками та процентами з відсотків.

Вона нахилилася над сумкою. Він подивився на її мляві плечі. Їй треба більше займатися зарядкою, подумав Браннхьоуґ. Скинути кілограмів чотири, і Еуд-Хільде буде пампушечкою, а не товстухою.

— Гаразд, — зупинив її Браннхьоуґ. — Мені необов’язково дивитися на нього. «Нортрашип» приписаний до Міністерства торгівлі.

Вона підвела на нього очі.

— Але він наполягає на тому, що саме ми винні йому ці гроші. І дав нам двотижневий термін, щоб ми їх йому віддали.

Браннхьоуґ засміявся:

— Он як? А чому це він шістдесят років мовчав, а тут раптом захапався?

— Про це він не казав. Тільки додав, що якщо ми йому не заплатимо, то матимемо клопіт.

— Ну ти скажи! — Браннхьоуґ почекав, поки офіціант наллє їм обом вина, потім нахилився до Еуд-Хільде: — Терпіти не можу клопіт, а ти?

Вона засміялася, зніяковівши.

Браннхьоуґ підняв келих.

— Я все думаю, що робити з цим старим, — сказала вона.

— Забути, — відповів він. — А от я думаю про інше, Еуд-Хільде.

— Про що?

— Ти бачила заброньований за нами номер у цьому готелі?

Еуд-Хільде знову засміялася і відповіла, що ні, не бачила.

ЕПІЗОД 38

Тренажерний центр «САТС», Іла, 2 березня 2000 року

Харрі важко крутив педалі й упрівав. У залі було вісімнадцять суперсучасних велотренажерів, на всіх сиділи огрядні, красиві городяни і дивилися на німі телеекрани під стелею. Харрі дивився на Елізу в «Останньому герої». Вона рухала губами, кажучи, що не може вигнати Поппе. Харрі знав це. Він уже дивився цю серію.

«That dorit impress me much!»^[41] — пролунало з колонок.

«Мене теж», — подумав Харрі, якому не подобались ані гучна музика, ані звук власного важкого дихання. Він міг би відвідувати безкоштовно поліцейський тренажерний зал, але Елен переконала його записатися до центру «САТС». На таке він ще міг погодитися, але коли вона спробувала записати його на аеробіку, він сказав «стоп!». Рухатися під попсову музику в натовпі людей, яким ця музика подобається, і слухати, як інструктор з нервовою усмішкою підбадьорює розумуваннями на зразок: «Треба нахилитися, щоб з криниці води напитися!» — все це здавалося Харрі незбагненним добровільним приниженням. Головною перевагою центру «САТС» було те, що тут можна було одночасно тренуватися і дивитися «Останнього героя», і ще — не бачити Тома Волера, який більшу частину вільного часу стирчав у поліцейському тренажерному залі. Оглядівши зал, Харрі зауважив, що й сьогодні він серед відвідувачів найстарший. В основному тут були дівчата, які слухали плеєри і час від часу кидали погляд у його бік. Ні, вони дивилися не на нього — просто поряд з ним, у сірому светрі з капюшоном і без єдиної краплі поту на лобі, сидів найвідоміший у Норвегії комік. На панелі спідометра перед Харрі висвітилося повідомлення: «Чудовий темп!»

«І препоганий одяг», — подумав Харрі, подивившись на свої розтягнуті брудні спортивні штани, які йому постійно доводилося підсмикувати, бо мобільник на поясі весь час стягав їх униз. А стоптані кросівки «Адідас» були застарі як на те, щоб мати модний вигляд, проте недостатньо рвані, щоб здаватися хіповими. Футболка з Джоєм Дівісоном, що колись виглядала цілком благопристойно, зараз говорила тільки про те, що її власник уже давно не орієнтується в світі музики. Але повною мірою свою недоладність Харрі відчув, тільки коли щось зненацька несамовито запищало і на нього звернулися всі сімнадцять поглядів — і погляд коміка також. Харрі зняв з пояса маленьку кляту пекельну машинку:

— Холе.

«Okay, so youre a rocket scientist, that dorit impress…»^[42]— Це Юль. Я перебив вам заняття?

— Ні, це просто музика.

— Ви дихаєте, як загнаний кінь. Зателефонуйте мені, коли почуватиметеся краще.

— Я почуваюся чудово. Просто я в тренажерному залі.

— Гаразд. У мене для вас добрі новини. Я прочитав ваш звіт з Йоханнесбурга. Чому ви не сказали мені, що він бував у Зеннхаймі?

— Урія? Хіба це так важливо? Я навіть не був упевнений, що правильно записав назву, я обшукав увесь атлас Німеччини, але жодного Зеннхайма не знайшов.

— Спочатку відповім на запитання: так, це важливо. Якщо у вас ще є сумніви в тому, що людина, яку ви шукаєте, — колишній легіонер, можете їх відкинути. Це точно на сто відсотків. Зеннхайм — маленьке містечко, і якщо норвежці коли й бували там, то тільки у війну. Там вони проходили навчання перед тим, як вирушити на Східний фронт. А в атласі Німеччини ви його не знайшли, бо Зеннхайм не в Німеччині, а у французькій провінції Ельзас.

— Але…

— У ході історичних змін Ельзас у різні часи належав то Франції, то Німеччині, тому там і розмовляють німецькою. Те, що ця людина бувала в Зеннхаймі, істотно звужує коло пошуку, адже там навчалися лише вояки полків «Нурланн» і «Норвегія». А ще краще — я можу дати вам ім’я людини, яка була в Зеннхаймі і напевно захоче вам допомогти.

— Справді?

— Колишній вояк полку «Нурланн». Він добровільно перейшов до Опору сорок четвертого року.

— Оце так-так!

— Він виріс на одинокім хуторі, його батьки й брати були переконаними квіслінгівцями, вони й змусили його піти добровольцем на фронт. Він ніколи не був справжнім нацистом і в тисяча дев’ятсот сорок третьому втік під Ленінградом. Невдовзі потрапив у полон до росіян, потім деякий час воював на їхньому боці, а далі через Швецію перебрався до Норвегії.

— І ви йому довіряєте?

Юль засміявся:

— Цілком.

— А що в цьому смішного?

— Це довга історія.

— Я не поспішаю.

— Ми йому наказали ліквідувати декого з його сім’ї.

Харрі облишив крутити педалі.

— Коли ми зустріли його в Нурмарку, на північ від Улле-волсетера, то спочатку не повірили йому, гадали, він засланий, і хотіли його розстріляти. Але в нас були свої люди в поліцейському архіві в Осло, і вони, перевіривши його історію, сказали, що він дійсно пропав на фронті і підозрювався в дезертирстві. Інформація про його родину підтверджувалася, у нього були з собою документи, які підтверджували, що він дійсно той, за кого себе видає. Але все це, звичайно, могли сфабрикувати німці, і ми вирішили влаштувати йому перевірку.

Пауза.

— І що? — запитав Харрі.

— Ми залишили його в лісовому будиночку, поруч не було ні наших, ні німців. Хтось запропонував наказати йому ліквідувати кого-небудь з його братів-фашистів. Головне було побачити, як він на це відреагує. Коли йому давали наказ, він не промовив на те жодного слова, а коли ми прийшли до нього наступного дня, він кудись запропав. Ми були впевнені, що він утік, та за два дні він знову з’явився. На запитання, де він був, відповів, що в рідному домі, в Гюдбрансдалі. За кілька днів по тому звідти надійшли вісті: одного брата знайшли в коморі, другого — в стайні, батьки лежали у вітальні.

— О Боже, — сказав Харрі. — Та він божевільний.

— Авжеж. Ми всі були тоді божевільні. Такими нас зробила війна. Ми не згадували про цей випадок ні тоді, ні потім.

І прошу вас, ви теж.

— Зрозуміло, я не буду. Де він живе?

— Тут, в Осло. Здається, в районі Холменколлена.

— І як його звуть?

— Фьоуке. Сіндре Фьоуке.

— Добре. Я з ним поговорю. Дякую, пане Юль.

На екрані крупним планом виник зарюмсаний Поппе, який посилав вітання своїй родині. Харрі знову причепив телефон на пояс, підсмикнув штани і пішов зважуватися.

«… Whatever; that don’t impress me much…»^[43]

ЕПІЗОД 39

Бутік «House of Singles», вулиця Хегдехьоуґсвеєн,

2 березня 2000 року

— Шерсть найвищої якості, — сказала продавчиня, протягуючи старому пальто. — Найліпша. Легка і носитиметься довго.

— Мені треба буде надягти його лише один раз, — посміхнувся старий.

— А-а, — сказала вона, трохи спантеличено. — Тоді, може, ми що-небудь принагідне…

— Мені подобається це. — Він поглянув на себе в дзеркало.

— Класичного крою, — підстрахувалася продавчиня. — Найбільш класичного з усього, що в нас є.

Вона замовкла і з жахом поглянула на старого: того геть зсудомило.

— Вам погано? Може, треба б…

— Ні-ні, просто легкий біль. Не хвилюйтеся, він швидко мине. — Старий випростався. — А чи скоро будуть готові штани?

— Наступної середи. Якщо це не надто терміново. А у вас незабаром якась особлива дата?

— Так. Але середа мене цілком влаштує.

Він дістав з гаманця кілька сотенних купюр і простягнув їй. Вона взялася їх лічити.

— Так, можу лише додати, що цей костюм ви носитимете все життя.

Його сміх ще довго відлунював у її вухах.

ЕПІЗОД 40

Холменколлен, З березня 2000 року

Потрібний будинок Харрі знайшов на Холменколлвеєн, недалеко від Бессеруда. Це був величезний коричневий зруб, що стояв у затінку великих ялин. Угору схилом до будинку вела ріниста доріжка, і Харрі в’їхав просто у двір і розвернувся там. Він хотів поставити автомобіль коло самого ґанку, але, коли вмикав першу передачу, двигун закашлявся й заглух. Вилаявшись, Харрі покрутив ключ запалювання, та стартер тільки тужливо вискнув.

Він вийшов з машини і пішов до будинку. З дверей вийшла жінка і зупинилася, питально посміхаючись: вочевидь, здивована його візитом.

— Доброго ранку, — привітався Харрі і кивнув на машину: — Зовсім погана стала старенька, треба б її… підлікувати.

— Підлікувати? — У жінки був низький доброзичливий голос.

— Так, по-моєму, вона вчора трохи застудилася.

Вона всміхнулася більш розкуто і привітливо. На вигляд жінці було років тридцять, одягнена в чорне манто, дуже просте, елегантне і — Харрі відчував це інстинктивно — вельми дороге.

— Я збиралася йти, — сказала жінка. — Вам сюди?

— Гадаю, так. Тут живе Сіндре Фьоуке?

— Жив, — відповіла вона. — Мій батько вже кілька місяців як переїхав до міста.

Харрі поглянув на неї уважніше і подумав, що вона вродлива. А те, як розкуто вона розмовляла, не відводячи погляду, свідчило про її впевненість у собі. Енергійна жінка, припустив Харрі. Мабуть, її робота потребує розважливості й холодного розуму. Маклер, заступник директора банку, співробітник держапарату або щось подібне. У всякому разі, матеріально забезпечена, в цьому можна не сумніватися. І на це вказували не тільки її манто та гігантський будинок позаду неї, а й її постава, і високі, аристократичні вилиці. Вона спустилася сходами, чітко, акуратно ставлячи ноги одну перед другою, ніби йшла по невидимій лінієчці, причому з легкістю. Займалася балетом, подумав Харрі.

— Чи можу я вам чимось допомогти?

Чітка вимова і підкреслений наголос на слові «я» додавали її вимові щось театральне.

— Я з поліції. — Харрі поліз був до кишені куртки, щоб дістати посвідчення, але вона махнула на те рукою, посміхаючись. — Так, і мені треба поговорити з вашим батьком.

Харрі з досадою подумки зауважив, що говорить з якоюсь неприродно-урочистою інтонацією.

— Навіщо?

— Ми шукаємо одну людину. І можливо, ваш батько міг би нам у цьому допомогти.

— А кого ви шукаєте?

— Цього ми ще не можемо сказати.

— Чудово. — Вона кивнула так, ніби це була перевірка і Харрі успішно витримав її.

— Але якщо ви сказали, що він тут не живе… — Харрі поглянув на неї з-під дашка долоні. У неї були тендітні руки. Займалася фортепіано, подумав Харрі. А довкола усмішкуватих очей були зморшки. Може, їй уже за тридцять?

— Не живе, — сказала вона. — Він переїхав в Майорстуа. Вібес-ґате, вісімнадцять. Ще, гадаю, ви можете зустріти його в Університетській бібліотеці.

«В Університетській бібліотеці». Вона чітко промовила кожен склад.

— Вібес-ґате, вісімнадцять. Ясно.

— Добре.

— Так.

Харрі кивнув. Потім ще раз. Ніби іграшковий песик, що їх так полюбляють водії. Вона стримано посміхнулася йому і підвела брови, ніби даючи до зрозуміння: якщо питань більше немає, то розмову закінчено.

— Ясно, — повторив Харрі.

У неї були чорні й рівні, як шнурочок, брові. Зрозуміло, вона їх підрівнює пінцетом, подумав Харрі. Трішки.

— А зараз мені час іти, — сказала вона. — Мій трамвай…

— Ясно, — повторив Харрі втретє, не рухаючись з місця.

— Сподіваюся, вам удасться знайти мого батька.

— Ми постараємося.

— На все добре. — Вона пішла геть, підошви її зашурхотіли по ріні.

— Розумієте, у мене маленька проблема… — почав Харрі.

— Дякую за допомогу, — сказав Харрі.

— Ну що ви, — відповіла вона. — Вам справді не доведеться робити великий гак?

— Зовсім ні, нам, так би мовити, по дорозі. — Харрі з хвилюванням поглянув на її тонкі дорогі шкіряні рукавички, на яких тепер був сірий бруд з кузова його «Форда». — Питання в тому, скільки ця розвалина ще протримається.

— У вас тут, я бачу, скромно. — Вона вказала на дірку в щитку приладів, де мала бути магнітола, але зараз звідти стирчав жмут червоних і жовтих дротів.

— Вкрали, — пояснив Харрі. — Тому й двері не замикаються — замок теж зламали.

— І тепер у неї може залізти хто хоче?

— Так, отаке роки роблять.

Вона розсміялася:

— Справді?

Харрі знову кинув на неї швидкий погляд. Можливо, вона належить до того типу жінок, які не зміняються помітно з роками, які виглядають на тридцять і в двадцять років, і в п’ятдесят. Йому подобався її профіль, ці витончені риси. На щоках у неї був природний рум’янець, а не та суха, нежива засмага, якої в лютому набувають жінки її віку в соляріях. Вона розстебнула манто, і він побачив її довгу, тонку шию. Харрі поглянув на руки, які вона незворушно схрестила на грудях.

— Червоне світло, — мовила вона спокійно.

Харрі натиснув на гальмо.

— Перепрошую, — виголосив він.

Як він поводиться з нею? Навіщо він подивився, чи немає в неї обручки? О Боже!

Харрі визирнув у вікно і відразу пригадав те місце, де вони зупинилися.

— Якісь проблеми? — запитала вона.

— Ні-ні. — На світлофорі спалахнуло зелене світло, Харрі натиснув на газ. — Просто в мене погані спогади про це місце.

— У мене теж, — сказала вона. — Зо два роки тому я проїздила тут на потязі, саме після того, як одна поліцейська машина проїхала переїзд і врізалася в ту стіну. — Вона показала рукою. — Це було жахливо. Один поліцейський повис на загорожі, наче його розіпнули. Я потім кілька ночей поспіль не могла заснути. Мені розповідали, що поліцейський, який вів машину, був п’яний.

— А хто вам це розповідав?

— Так, один, я з ним разом навчалася. З Поліцейської академії.

Вони проїхали Фрьоєн. Віндерн залишився позаду. Далеко позаду, подумав Харрі, ніби вирішивши це для себе — остаточно і безповоротно.

— Так ви навчалися в Поліцейській академії? — запитав він.

— Ви з глузду з’їхали? — Вона знову розсміялася. Харрі подобався її сміх. — Ні, я вивчала право в університеті.

— Я теж, — сказав він. — У якому році ви туди вступили?

Ну й хитрун ти, Холе!

— Я закінчила його в дев’яносто дев’ятому.

Харрі почав подумки віднімати й додавати. Так, їй як мінімум тридцять.

— А ви?

— У дев’яностому, — відповів Харрі.

— Тоді ви маєте пам’ятати концерт гурту «Рага Рокерз» під час «Юстивалю» у вісімдесят восьмому!

— Авжеж пам’ятаю. Я був на ньому. В саду.

— Я теж! Було здорово, правда? — Вона поглянула на нього. Її очі блищали.

«Де? — думав Харрі. — Де ти була?»

— Так, було класно. — Харрі вже погано пам’ятав сам концерт. Але він раптом виразно згадав те дівчисько, яке виплигувало з натовпу, коли грали «Рага Рокерз».

— Але якщо ми разом училися, у нас має бути багато спільних знайомих, — припустила вона.

— Навряд чи. Я вже працював у поліції, і мені було не до студентської тусовки.

Мовчки вони проїхали перехрестя з вулицею Індастрі-ґата.

— Можете висадити мене тут, — сказала вона.

— Вам саме сюди?

— Так, тут уже недалеко.

Харрі з’їхав на узбіччя, вона обернулася до нього. Неслухняне пасмо волосся впало їй на обличчя. Погляд м’який і холодний одночасно. Карі очі. Раптом Харрі сяйнула цілком несподівана і божевільна думка: йому захотілося поцілувати її.

— Дякую, — сказала вона, всміхаючись.

Вона повернула ручку дверцят. Але нічого не сталося.

— Даруйте, — сказав Харрі, перегнувся через неї і вдихнув запах її парфумів. — Цей замок… — Він з силою штовхнув дверцята, і вони нарешті відчинилися. Він почувався, мов п’яний.

— Може, ще побачимося, — сказала вона.

— Можливо.

Йому захотілося спитати, куди вона йде, де вона працює, чи подобається їй її робота, що їй ще подобається, чи кохає вона кого-небудь, чи не хоче вона піти з ним на концерт, хай і не на «Рага Рокерз». Але, на щастя, було надто пізно, вона вже віддалялася своїм балетним кроком по тротуару вулиці Спурвейсґата.

Харрі зітхнув. Він зустрів її півгодини тому і навіть не спитав її ім’я. Здається, час списувати його в архів. Достроково.

Харрі поглянув у дзеркало і найбезсовіснішим чином розвернув машину посеред вулиці. До Вібес-ґате було недалеко.

ЕПІЗОД 41

Вулиця Вібес-гате, Майорстуа, З березня 2000 року

Важко дихаючи, Харрі проминув четвертий сходовий марш. На порозі квартири на нього чекав усміхнений чоловік.

— Вибачайте за сходи. — Чоловік подав йому руку. — Сіндре Фьоуке.

У нього в очах, як і колись, горіла юність, але обличчя свідчило — так, він побував на двох світових війнах. Як мінімум. Залишки сивого волосся були зачесані назад. Поверх грубої червоної сорочки надягнуто светр. Рукостискання було коротким і міцним.

— Я щойно зварив каву, — сказав він. — Я знаю, навіщо ви прийшли.

Вони пройшли у вітальню, обставлену як робочий кабінет. Посеред кімнати, на бюро, стояв комп’ютер. Кругом були розкидані папери, на столах і на підлозі уздовж стін лежали стоси книг і журналів.

— Я тут ще не зовсім навів лад, — сказав він, розчищаючи для Харрі диван.

Харрі поглянув на стіни: жодних картин, лише календар з пейзажем Нурмаркі.

— У мене є великий проект, і я сподіваюся, він виллється в книгу. Історія війни.

— А хіба ніхто ще не написав такої книги?

Фьоуке розреготався:

— Як бачите, і не одну! Але вони писали не зовсім про те. А я хочу розповісти історію моєї війни.

— Зрозуміло. А навіщо це вам?

— Не хочу здатися претензійним, але ми, ті, хто там побував, повинні передати свій досвід майбутнім поколінням, перш ніж зійдемо в могилу. — Фьоуке сховався в кухні і тепер кричав звідти у вітальню. — Евен Юль зателефонував мені й сказав, що в мене будуть гості. Адже ви з поліції?

— Так. Але Юль казав мені, що ви мешкаєте в районі Холменколлена.

— Ми з Евеном не надто часто спілкуємося. Я вирішив не міняти номер телефону — адже я переїхав сюди ненадовго. До тих пір, поки не закінчу книгу.

— Ясно. А я спочатку поїхав за тією адресою. Там зустрів вашу доньку, і вона мені сказала, де ви тепер мешкаєте.

— Так вона була вдома? Роботу, значить, прогулює?

«Яку роботу?» — хотів було спитати Харрі, але подумав, що це виглядало б дивно.

Фьоуке повернувся з кухні з великим димлячим кавником і парою кухлів.

— Чорну будете? — Він поставив один кухоль перед Харрі.

— Радо.

— Це добре. Бо вибору у вас все одно немає. — Фьоуке засміявся, і доки наливав каву, частину розлив на стіл.

Харрі здивувало, як мало спільного в Сіндре Фьоуке з донькою. У нього не було її вишуканої вимови і манер, та й рисами обличчя, темним волоссям вона пішла не в батька. Лише лоб у Сіндре Фьоуке був схожий на її. Високий, з товстою блакитною веною посередині.

— У вас у Холменколлені великий будинок, — зауважив Харрі вголос.

— З ним постійний ремонт, та ще сніг треба прибирати. — Фьоуке скуштував каву; задоволено прицмокнув. — У ньому похмуро і понуро. До того ж він далеко від центру. Терпіти не можу Холменколлен. А ще там живуть самі чистоплюї. Людині, яка приїхала з Гюдбрансдаля, як я, там просто нема чого робити.

— Тоді чому ви його не продасте?

— Дочці там подобається. Звичайно, вона там виросла. Але гадаю, ви хочете поговорити про Зеннхайм?

— Ваша донька живе сама?

Харрі припнув язика. Фьоуке відпив трохи з кухля і повільно смакував кавою, не поспішаючи її ковтати. Стало тихо.

— З нею живе хлопчик. Олег.

Він дивився кудись удалеч і більше не посміхався.

Харрі поквапливо зробив для себе два висновки. Може, звичайно, занадто поквапливо, але якщо вони вірні, то по-перше, однією з причин, чому Сіндре Фьоуке переїхав до Майорстуа, був Олег. А крім того, у неї є коханець.

— Я не можу багато чого вам розповісти, Фьоуке. Як ви розумієте, наша робота…

— Я розумію.

— Добре. Я б хотів, щоб ви розповіли мені про тих норвежців, які були з вами в Зеннхаймі.

— Ех. Нас там було дуже багато.

— Про тих, хто ще живий.

Фьоуке посміхнувся:

— Не хочу здатися циніком, але тоді все набагато спрощується. На Східному фронті ми дохли як мухи. З мого взводу щороку гинуло відсотків шістдесят.

— О Боже, зовсім як лісові тинівки…

— Що?

— Вибачте. Будь ласка, продовжуйте.

Харрі сконфужено втупився в чашку.

— Штука в тому, що ймовірність на війні зростає по експоненті, — сказав Фьоуке. — Якщо тебе не вбили в перші шість місяців, твої шанси вижити в багато разів зростають. Ти вже не наступаєш на міни, пригинаєшся, коли біжиш по траншеї, прокидаєшся, почувши клацання затвора в гвинтівці Мосіна. І розумієш, що не треба бути героєм і що твій найкращий друг — це страх. Через шість місяців нас, норвежців, майже не залишилося, але ті, хто вижив, відчували: ми вже не загинемо на цій війні. І більшість з нас навчалися в Зеннхаймі. У ході війни хтось проходив навчання в Німеччині. А хтось прибував просто з Норвегії. Ті, хто приїжджав з Норвегії без жодного навчання…

Фьоуке похитав головою.

— Гинули? — запитав Харрі.

— Ми навіть не встигали вивчити, як кого звуть. Та й навіщо? Це важко зрозуміти, але навіть у сорок четвертому на Східний фронт потоком ішли добровольці, коли ми, хто був там, вже давним-давно зрозуміли що до чого. Вони, бідолахи, думали, що йдуть рятувати Норвегію.

— Я так зрозумів, що в сорок четвертому вас уже там не було.

— Правильно. Я втік. У тисяча дев’ятсот сорок третьому, під Новий рік. Я двічі побував зрадником. — Фьоуке посміхнувся. — І обидва рази опинявся не в тому таборі.

— Ви воювали за росіян?

— Так, воював. Я потрапив у полон. Ми там мало не померли з голоду. Якось вранці нас запитали по-німецьки, чи розуміється хтось на зв’язку. Я трохи тямив, тож підняв руку. Виявилося, що в одному полку загинули в бою всі зв’язківці. Всі до єдиного! Наступного дня я вже тягнув польовий телефон. Ми воювали в Естонії проти моїх колишніх товаришів. Це було під Нарвою.

Фьоуке підняв чашку і взяв її обома руками.

— Я лежав на пагорбі і бачив, як росіяни штурмують німецьку кулеметну позицію. Німці просто косили їх, як траву. Гори трупів: сто двадцять чоловік і четверо коней — лежали перед ними, коли нарешті кулемети перегрілися. Росіяни кололинімців багнетами — економили патрони. Вся атака тривала не більше півгодини. Сто двадцять загиблих. А попереду — інша позиція. І там відбувалося те ж саме.

Харрі бачив, як тремтить чашка в його руках.

— Я знав напевно, що загину. Причому за справу, в яку не вірю. Я не вірив ні в Сталіна, ні в Гітлера.

— Чому ж ви тоді пішли на Східний фронт?

— Мені було вісімнадцять. Я виріс у глушині, на далекому хуторі в Гюдбрансдалі, де не бачив майже нікого, окрім найближчих сусідів. Ми не читали газет, у нас не було книг — я нічого не знав. Про політику я знав тільки те, що мені розповідав батько. З усієї нашої рідні в Норвегії залишилися тільки ми, решта виїхали до СІЛА ще в двадцяті. І мої батьки, і всі сусіди були запеклими квіслінгівцями і членами «Національного об’єднання». Два мої старші брати теж туди записалися. Вони пішли в «Хірт»^[44], де їм дали завдання — вербувати в партію молодь, інакше їх відправили б на фронт. Так, в усякому разі, вони мені самі пояснили. Потім я дізнався, що насправді вони вербували донощиків. Але було запізно — тоді я вже їхав на фронт.

— А на фронті ваші погляди змінилися?

— Я б так не сказав. Більшість з нас, добровольців, думали переважно про Норвегію, ніж про політику. Для мене поворотний момент настав, коли я зрозумів, що воюю не за свою країну. Ось так, дуже просто. Тому битися за росіян мені теж було не набагато приємніше. У червні сорок четвертого, коли я служив лоцманом у талліннському порту, мені вдалося пробратися на корабель шведського «Червоного хреста». Я сховався в трюмі і пролежав там три доби. Я отруївся чадним газом, але прийшов до тями в Стокгольмі. Звідти я рушив далі, до норвезького кордону, самостійно, на свій страх і ризик. Це було в серпні.

— А чому на свій страх і ризик?

— Люди, з якими я спілкувався в Стокгольмі (їх було небагато), не довіряли мені, моя історія здавалася їм надто неправдоподібною. Та це було нормально. Адже я теж нікому не довіряв. Навіть я нікому не вірив! — Він знову голосно засміявся. — Я тоді ліг на дно і діяв своїми силами. Кордон перетнути — то було завиграшки. Запевняю вас, дістати пайок у Ленінграді було значно важче, ніж потрапити зі Швеції до Норвегії під час війни. Ще кави?

— Дякую. А чому ви не побажали залишитися у Швеції?

— Хороше запитання. Я й сам себе про це питав багато разів. — Він пригладив сиве волосся. — Але, розумієте, я був охоплений жагою помсти. Я був молодий, а коли ти молодий, ти живеш усіма цими нісенітницями про справедливість, про те, що в кожного має бути якесь покликання. На Східному фронті я був юнаком, буквально розшматованим суперечностями в собі. Я відчував, що повівся як скотина по відношенню до своїх бойових товаришів. Однак, а вірніше, саме тому я заприсягнувся помститися за всіх, хто загинув заради тієї брехні, якою наші голови напихали вдома. Помститися за своє розбите вщент життя, яке, як тоді мені здавалося, вже ніколи не відновити. Я хотів одного: звести рахунки з тими, хто насправді зрадив нашу країну. Зараз психологи назвали б це маніакально-депресивним психозом і миттю запроторили б мене до лікарні. А замість цього я поїхав до Осло, де мені ніде було жити, де ніхто не міг мене прийняти, де варто було мені пред’явити документи — і мене розстріляли б на місці як дезертира. Того ж дня, коли я на вантажівці приїхав до Осло, я вирушив у Нурмарку. Три дні я спав під деревами і харчувався ягодами, доки мене знайшли.

— Ті, з Опору?

— Як я зрозумів, Евен Юль розповів вам, що було далі.

— Так. — Харрі вертів кухоль пальцями. Ліквідація. Загадка, яка від розмови з цим чоловіком не стала більш зрозумілою. Вона не давала Харрі спокою відтоді, як він побачив Фьоуке в дверях і той потис йому руку. «Ця людина стратила своїх двох братів і батьків».

— Я знаю, про що ви думаєте, — сказав Фьоуке. — Я був вояком, якому дали наказ: ліквідувати. Не було б у мене цього наказу, я б цього не робив. Але я знав: вони були серед тих, хто зрадив нас. — Фьоуке поглянув на Харрі. Кухоль у його руках більше не тремтів. — Ви думаєте: навіщо я вбив їх усіх, якщо наказано було вбити одного, — він вів далі. — Біда в тому, що не уточнювалося, кого саме. Вони надали мені право судити, хто заслужив життя, а хто — смерть. А для мене це було дуже важко. Тому я вбив усіх. У нас на фронті був хлопець, якого ми прозвали Червоногрудкою. Як пташку Так от, цей хлопець говорив мені, що багнетом убивати найгуманніше. Сонна артерія йде від серця прямо до мозку, і якщо перерізати її, до мозку перестає надходити кисень і жертва загине миттєво. Серце ударить ще три — може, чотири рази, і зупиниться. Біда в тому, що це складно. Гюдбранн, на прізвисько Червоногрудка, був мастак різати горлянки, а я провозився з матір’ю двадцять хвилин, а зміг тільки кілька разів штрикнути її. Зрештою я її застрелив.

У Харрі зашерхло горло.

— Ясно, — сказав він.

Це безглузде слово повисло в повітрі. Харрі відсунув кухоль на центр столу і дістав з куртки блокнот.

— Може, ми поговоримо про ваших знайомих із Зеннхайма?

Сіндре Фьоуке різко підвівся.

— Даруйте, Холе. Я зовсім не хотів здатися вам бездушним і жорстоким. Дозвольте мені пояснити вам, перш ніж ми підемо далі: я не недолюдок, просто в мене таке ставлення до цих речей. Не треба було вам цього розповідати, а я це зробив. Бо не міг не розповісти. І саме тому я почав писати цю книгу. Мені постійно доводиться згадувати про це, коли річ прямо чи побічно заходить про війну. Щоб бути упевненим, що я не боюся цієї пам’яті. Тільки-но я злякаюся, і страх більше не відпустить мене. Не знаю чому, але це так. Психолог пояснить вам краще. — Він зітхнув. — Та зараз, як я й сказав, поговорімо про справу. У вас, напевно, буде багато питань. Ще кави?

— Ні, дякую, — відповів Харрі.

Фьоуке знову сів. Підпер підборіддя кулаком.

— Отже, Зеннхайм. Міцне норвезьке ядро. Усього п’ять чоловік разом зі мною. І один, Даніель Гюдесон, загинув тієї ж ночі, коли я втік. Залишаються четверо. Едвард Мускен, Халлґрім Дале, Гюдбранн Юхансен і я. Після війни я бачив тільки Едварда Мускена, нашого командира. Це було влітку сорок п’ятого. Йому дали три роки за зраду батьківщині. Що стало з іншими, вижили вони чи ні, я не знаю. Але можу розповісти вам, що мені про них відомо.

Харрі розгорнув блокнот на чистій сторінці.

ЕПІЗОД 42

СБП, 3 березня 2000 року

Г-ю-д-б-р-а-н-н Ю-х-а-н-с-е-н, відстукав Харрі на клавіатурі. Звичайний хлопчина. За словами Фьоуке, добрий, трохи сентиментальний, дивився на Даніеля Гюдесона — того самого, якого вбили під час чергування, — як на приклад для наслідування, щось подібне до старшого брата. Харрі натиснув клавішу «ENTER», і програма почала пошук.

Він втупився в стіну. На стіну. На маленьку фотографію Сеструнчика. Вона кривлялася, вона завжди так робила, коли її фотографували. Старим-стара картка, з літніх канікул. На білій футболці — тінь фотографа. Мама.

Комп’ютер пискнув, сповіщаючи, що пошук закінчено, Харрі знову втупився в екран.

За даними перепису є двоє людей на ім’я Гюдбранн Юхансен, але, судячи з дат народження, їм обом немає й шістдесяти. Сіндре Фьоуке диктував імена по літерах, тож навряд чи помилка була в написанні імені. Це означало, що він змінив прізвище. Або живе за кордоном. Або помер.

Харрі набрав інше ім’я. Командир з Мйондаля. Батько маленького синочка, Е-д-в-а-р-д М-у-с-к-е-н. Від нього відреклися рідні, бо він пішов воювати за Гітлера. Подвійне клацання на слові «Пошук».

Раптово в кімнаті спалахнуло верхнє світло. Харрі обернувся.

— Треба вмикати світло, коли працюєш так пізно. — У дверях, тримаючи руку на вимикачі, стояв Курт Мейрик. Він пройшов до кімнати і сів на край столу. — Що ти там розвідав?

— Чоловіку, якого ми шукаємо, далеко за сімдесят. І він скоріш за все воював у Другу світову.

— Я про тих неонацистів і сімнадцяте травня.

— А-а. (Комп’ютер знову пискнув.) У мене поки що не було часу серйозно зайнятися цим, Мейрику.

У базі даних виявилося двоє Едвардів Мускенів: один народився 1942-го, другий —1921-го.

— На суботу в нас тут заплановано вечірку, — сказав Мейрик.

— Я вже бачив запрошення. — Харрі двічі клацнув по цифрі 1921, з’явилася адреса старшого Мускена. Той мешкав у Драммені.

— Начальник відділу кадрів сказав, що ти досі ніяк не відреагував. Я тільки хочу переконатися, що ти прийдеш.

— Навіщо ж так?

Харрі скопіював номер свідоцтва про народження Едварда Мускена і відкрив список кримінальних справ.

— Треба, щоб співробітники знали один одного, в якому б відділі не працювали. А я ще жодного разу не бачив тебе в їдальні.

— Мені добре і в кабінеті.

Пошук не дав результатів. Харрі перемкнувся на базу даних усіх, хто так чи інакше мав справу з поліцією. Не обов’язково покараних, але також, наприклад, і тих, на кого заводилася кримінальна справа, надходили скарги, у кого були приводи до дільниці.

Добре, що ти так завзято працюєш, Харрі, але немає чого себе тут замуровувати. То ти прийдеш у суботу?

«ENTER».

— Подивимося. Я вже домовився на цей день, причому дуже давно, — збрехав Харрі.

Знову без результатів. Коли вже Харрі все одно зайшов у цю програму, він набрав ім’я третього вояка, якого назвав Фьоуке. Х-а-л-л-г-р-і-м Д-а-л-е. Фьоуке казав про нього, що він опортуніст. Сподівався, що Гітлер переможе і винагородить тих, хто обрав вірний шлях. Пошкодував про свій вибір уже в Зеннхаймі, але повертати було пізно. Коли Фьоуке назвав це ім’я, Харрі воно здалося знайомим. Тепер у нього знов з’явилося це відчуття.

— Тоді я скажу інакше, — вів своєї Мейрик. — Я наказую тобі прийти.

Харрі глянув на нього. Мейрик посміхнувся.

— Жарт, — сказав він. — Просто було б дуже приємно бачити тебе. Ну, бувай здоровий!

— Бувай, — буркнув Харрі, знову втуплюючись в екран. Один Халлґрім Дале. Рік народження: 1922. «ENTER».

На екрані з’явився текст. Одна сторінка. Далі. Ще одна сторінка. Далі. І ще одна сторінка.

Не у всіх з них після війни життя склалося добре, подумав Харрі. Халлґрім Дале, місце проживання: Швейгордс-ґате, Осло. Він був тим, кого газети полюбляють називати як «добре відомих поліції». Харрі пробіг очима список. Бродяжництво, пияцтво, скандали, дрібна крадіжка, бійки. Багато різного, але нічого по-справжньому серйозного. Що справді було гідним пошани, так це те, що чоловік досі живий, думав Харрі, читаючи, що востаннє Далі доставляли до витверезника в серпні. Харрі знайшов телефонний довідник Осло, відшукав у ньому номер Дале і набрав його. Поки в слухавці чулися гудки, він продовжував пошук у базі даних останнього перепису і знайшов другого Едварда Мускена, 1942 року народження. Він теж жив у Драммені. Харрі скопіював номер його свідоцтва про народження і перемкнувся на список кримінальних справ.

— «Набраний вами номер не існує. Говорить компанія „Теленор“. Набраний вами номер…»

Харрі не здивувався. Він поклав слухавку.

У Едварда Мускена-молодшого була судимість. Тривалий строк, — він усе ще сидить у в’язниці. За що? Напевно, наркотики, припустив Харрі і натиснув на «ENTER». Третина всіх, хто зараз у в’язниці, сидить за наркотики. Ось. Ну, звісно. Контрабанда гашишу. Чотири кілограми. Чотири роки, як «га» сказати.

Харрі позіхнув і схрестив руки на грудях. Цікаво, він хоч трохи просунувся чи сидить тут просто тому, щоб не йти в «Скрьодер», де йому запропонували б що-небудь міцніше від кави? Який поганий день. Він підбив підсумки: Гюдбранна Юхансена не існує, у крайньому разі, в Норвегії. Едвард Мускен живе в Драммені, його син сидить за наркотики. А Халлґрім Дале — п’яниця, в якого напевне не знайшлося б півмільйона крон.

Харрі потер очі.

Може, набрати в телефонному довіднику Фьоуке і подивитися, який номер встановлений на Холменколлвеєн? Він зітхнув.

«У неї є коханець. І гроші. І манери. Коротше кажучи: все, чого немає в тебе».

Він завів номер свідоцтва про народження Халлґріма Дале в список. «ENTER». Машина задзижчала.

Довгий список. В основному все те ж саме. Нещасний алкоголік.

«Ви обоє вивчали право. Їй, як і тобі, подобаються „Рога Рокерз“».

Секундочку. В останній справі Дале фігурував як «потерпілий». Його хтось віддухопелив? «ENTER».

«Забудь її. Ось так, тепер ти її забув. Може, зателефонувати Елен і запитати, чи не хоче вона піти в кіно? Хай сама обере фільм. Ні, вже краще ще раз сходити в „САТС“ і добряче пропотіти».

На екрані з’явився напис:

ХАЛЛҐРІМ ДАЛЕ. 15.11.99. УБИТИЙ.

У Харрі сперло віддих. Він здивувався — ну що ж, дивуватимемося далі! Він двічі клацнув по слову «ПОДРОБИЦІ». Системний блок зашумів і закудкудакав. На мить мозок Харрі випередив електронний розум комп’ютера, і коли на екрані з’явилася картинка, він уже знав, чиє ім’я шукатиме далі.

ЕПІЗОД 43

«САТС», З березня 2000 року

— Елен.

— Привіт, це я.

— Хто?

— Харрі. І не прикидайся, що хто-небудь ще тобі так телефонує й каже: «Це я».

— А бодай тобі, Харрі! Звідки ти дзвониш? Що за жахлива музика?

— Я в «САТС».

— Що?

— Я їду на велосипеді. Скоро буде вісім кілометрів.

— Так, ще раз: ти сидиш на велотренажері в «САТС» і одночасно говориш по телефону? — Особливий наголос вона зробила на словах «САТС» і «телефон».

— А що в цьому дивного?

— О Боже, Харрі!

— Я весь вечір намагався додзвонитися до тебе. Пам’ятаєш те вбивство, яким ви з Томом Волером займалися в листопаді? Убитого звали Халлґрім Дале.

— Зрозуміло. Цим відразу ж зайнявся КРИПОС. А що таке?

— Точно не знаю. Це може мати певний стосунок до того легіонера, якого я шукаю. Що ти пам’ятаєш про цю справу?

— Харрі, я не хочу говорити про роботу. Зателефонуй мені завтра.

— Почекай, Елен. Хоча б щось?

— Один з кухарів піцерії «У Герберта» знайшов Дале під аркою. Він лежав між сміттєвими баками з перерізаним горлом. Склад злочину очевидний. Патологоанатом сказав, що надріз зроблено майстерно, майже як хірургічна операція.

— І хто, на твою думку, міг це зробити?

— Без жодної гадки. Може, звісно, хто-небудь з неонацистів, але я в це не вірю.

— Чому?

— Якщо ти вбиваєш чолов’ягу просто біля забігайлівки, куди постійно ходиш, то ти або відчайдушно сміливий, або безнадійно дурний. Але це вбивство здається таким виваженим, таким продуманим. Жодних ознак боротьби, жодних слідів, жодних свідків. Усе вказує на те, що вбивця знав, що робить.

— Мотив?

— Важко сказати. У Дале, звичайно, були борги, але навряд чи варто було його вбивати через гроші. З наркотиками він нібито справи не мав. Ми обшукали його квартиру — нічого, самі порожні пляшки. Ми поговорили з його горілчаними братами. Він тільки й знав, що волочився за алкоголічками.

— Алкоголічками?

— Авжеж, тими, що постійно тягаються за п’яницями. Ну ти їх бачив, можеш уявити, про що я?

— Загалом, так, але… алкоголічки…

— Харрі, ти завжди зациклюєшся на такій нісенітниці, і, знаєш, це дуже дратує! Може, ти…

— Вибач, Елен. Звичайно, ти маєш рацію, і я постараюся докорінно змінитися. Так на чому ти зупинилася?

— У цих алкоголіків такі звичаї, що не можна виключати вбивство на ґрунті ревнощів. До речі, знаєш, кого ми допитували? Твого давнього друга Сверре Ульсена. Кухар бачив, як він входив до піцерії приблизно в той самий час, коли сталося вбивство.

— Ну?

— Алібі. Він простирчав там цілий день, відлучився тільки один раз, дещо купити. До магазинчика — продавець може підтвердити.

— Він цілком би встиг…

— Так, тобі, звісно ж, хочеться, щоб це був він. Але послухай, Харрі…

— Може, у Дале було щось іще, крім грошей.

— Харрі…

— Може, він щось знав. Про когось.

— Ви там на шостому поверсі що, звихнулися на змовах? Та про це можна поговорити й завтра. Еге ж, Харрі?

— На роботі від тебе так багато не доб’єшся.

— Але я вже лягла.

— О пів на одинадцяту?

— Я лягла не сама.

Харрі перестав крутити педалі. Раніше йому й на думку не спадало, що хтось сторонній може підслухати, про що ти говориш. Він озирнувся довкола. На щастя, в тренажерному залі вже залишилося не так багато відвідувачів.

— Це художник зі «Спраги»? — пошепки запитав він.

— Мм…

— І відколи це ви спите в одному ліжку?

— Від цієї миті.

— А чому ти мені нічого не казала?

— Ти не питав.

— Він зараз лежить поруч?

— Мм…

— Ну і як він?

— Мм…

— Він уже говорив, що любить тебе?

— Мм…

Пауза.

— А ти думаєш про Фреді Мерк’юрі, коли ви…

— Добраніч, Харрі.

ЕПІЗОД 44

Кабінет Харрі, 6 березня 2000 року

Коли Харрі прийшов на роботу, на годиннику в приймальні було 8.30. Сказати точніше, це була не зовсім приймальня, швидше, просто вестибуль, що слугував чимось на зразок шлюзу. Начальником цього шлюзу була Лінда; зараз вона підвела погляд від комп’ютера і весело побажала Харрі доброго ранку. Лінда пропрацювала в СБП довше за всіх інших і, слід сказати, була там єдиною людиною, з якою Харрі по роботі доводилося спілкуватися. Але ця мініатюрна, надзвичайно гостра на язик п’ятдесятирічна жінка була не тільки «начальником шлюзу». Вона також виконувала функцію секретаря для всіх, чергового адміністратора і людини для різних доручень. Харрі іноді думав, що якби якому-небудь іноземному шпигунові знадобилося джерело інформації в СБП, він звернувся б до Лінди. До того ж у СБП вона єдина (крім хіба ще Мейрика) знала, в чому полягає робота Харрі. Якої думки були про це інші, він навіть не уявляв. У ті лічені рази, коли він заходив до їдальні купити упаковку йогурту або сигарет (яких, зрозуміло, там у продажу не було), він помічав на собі погляди людей за столиками, але, навіть не намагаючись тлумачити їх, поспішно повертався до себе в кабінет.

— Тобі тут дзвонили, — сказала Лінда. — Говорили по-англійськи. Зараз поглянемо. — Вона відчепила жовтий стікер від дисплея. — Хохнер.

— Хохнер? — здивувався Харрі.

Лінда дещо невпевнено поглянула на стікер.

— Так, вона так себе назвала.

— Вона? Ти хочеш сказати, вш?

— Ні, це була жінка. Вона сказала, що передзвонить, — Лінда обернулася і глянула на настінний годинник, — зараз. Судячи з голосу, їй просто необхідно з тобою поговорити. Так, до речі, спитаю, поки ти не пішов, Харрі, ти вже познайомився з колегами?

— У мене не було часу, Ліндо. Наступного тижня.

— Ти тут уже місяць. Учора Стеффенсен запитав мене, що це за хлопець, з яким він зіткнувся в туалеті.

— Невже? І що ж ти йому відповіла?

— Я сказала, що це цілком таємно. — Вона засміялася. — Тобі обов’язково треба прийти на вечірку в суботу.

— Мені вже сказали, — пробурчав він і взяв з полиці для листів два аркуші. В одному нагадувалося про вечірку, в другому містилася внутрішня інформація про призначення нового уповноваженого. І обидва полетіли в кошик, тільки-но Харрі переступив поріг свого кабінету.

Він сів на стілець, натиснув на автовідповідачі «ЗАПИС» і «ПАУЗА» і почав чекати. Секунд через тридцять пролунав дзвінок.

— Harry Hole speaking^[45].

— Харя? Шпики? — почувся голос Елен.

— Вибач. Я думав, що це не ти.

— Ах, тварюка! — вирвалося у Елен. — Невже ж…

— Якщо ти про це, то краще помовч.

— Шкода. Так усе-таки від кого ти чекаєш дзвінка?

— Від жінки.

— Нарешті!

— Припини. Це, очевидно, родичка або дружина одного типа, якого я допитував.

Елен зітхнула:

— Коли ж і ти кого-небудь зустрінеш, Харрі?

— А ти що, з кимось зустрічаєшся?

— Вгадав! А ти що, ні?

— Я?

Від веселого вереску Елен у Харрі заклало вуха.

— Не відповів! Попався, Харрі Холе! Хто, хто вона?

— Стули пельку, Елен.

— Скажи, що я маю рацію!

— Я ні з ким не зустрічаюся, Елен.

— Не бреши мамусі.

Харрі розсміявся:

— Краще розкажи мені про Халлґріма Дале. Як просувається розслідування?

— Не знаю. Зателефонуй в КРИПОС.

— Зателефоную. Але що про це думаєш ти зі своєю інтуїцією?

— Що вбивство здійснене професіоналом, на побутове не схоже. Але, незважаючи на те, що воно здається продуманим, я не вважаю, що його планували заздалегідь.

— Чому?

— Саме вбивство вчинено майстерно, немає жодних слідів. Але місце вибране погано, вбивцю могли бачити з вулиці чи із заднього двору.

— Тут дзвінок на іншій лінії, я тобі потім потелефоную.

Харрі натиснув на «ЗАПИС» на автовідповідачі і перш, ніж з’єднатися з іншою лінією, переконався в тому, що магнітофон почав працювати.

— Харрі.

— Hello, my name is Constance Hochner^[46].

— How do you do, Ms. Hochner?^[47]— Я сестра Андреаса Хохнера.

— Зрозуміло.

Попри погану якість зв’язку, Харрі зрозумів: вона нервує. Проте вона перейшла до справи відразу:

— Ви уклали з моїм братом угоду, містере Холе. І ви не виконали свою частину цієї угоди.

Вона говорила з дивним акцентом, таким самим, як і в Андреаса Хохнера. Харрі машинально спробував уявити її собі — ця звичка залишилася у нього відтоді, як він працював слідчим.

— Розумієте, пані Хохнер, я не можу нічого зробити для вашого брата, поки не перевірю його інформацію. А поки що її ніщо не підтверджує.

— Але навіщо йому брехати, пане Холе? Коли він у такому становищі?

— Ось саме тому, пані Хохнер. З відчаю він міг зробити вигляд, ніби щось знає — навіть якщо не знає нічого.

На тому кінці тріскучої лінії (але де? у Йоханнесбурзі?) замовкли.

Потім Констанція Хохнер заговорила знову:

— Андреас попередив мене, що ви можете сказати що-небудь схоже на це. Я телефоную вам, щоб сказати, що у мого брата є додаткові відомості, які можуть вас зацікавити.

— Я слухаю.

— Але ви не отримаєте цих даних, поки ваш уряд не займеться справою мого брата.

— Ми зробимо все, що зможемо.

— Я зв’яжуся з вами, коли ми переконаємося, що ви хоча б щось робите.

— Ви й самі розумієте, що через голову нічого не робиться, пані Хохнер. Спочатку ми повинні перевірити наявні дані, а вже потім допомагати вашому братові.

— Моєму брату потрібні гарантії. Суд у його справі почнеться за два тижні. — Її голос затремтів на середині фрази, і Харрі зрозумів, що вона от-от заплаче.

— Все, що я можу, пані Хохнер, це пообіцяти, що я постараюся зробити все можливе.

— Я вас не знаю. Ви не розумієте. Вони хочуть його стратити. Ви…

— Але я все одно не можу запропонувати вам чогось більшого.

Вона почала плакати. Харрі чекав. Через якийсь час плач припинився.

— Пані Хохнер, у вас є діти?

— Так. — Вона схлипнула.

— І ви знаєте, в чому звинувачують вашого брата.

— Звичайно.

— Тоді ви розумієте, що він повинен зробити все від нього залежне для спокутування своєї провини. Якщо він через вас допоможе нам запобігти замаху, він зробить добру справу. І ви теж, пані Хохнер.

Він чув, як вона важко дихає у слухавку. На якусь мить йому здалося, що вона от-от знову заплаче.

— Ви обіцяєте, що зробите все можливе, пане Холе? Мій брат не вчиняв усіх тих жахливих речей, у яких його звинувачують.

— Обіцяю.

Харрі почув свій власний голос. Спокійний і твердий. А рука при цьому щосили стискала слухавку.

— Добре, — тихо мовила Констанція Хохнер. — Андреас сказав, що той, хто отримав гвинтівіку і розплатився з ним тоді в порту, і той, хто замовляв зброю, — це різні люди. Той, хто замовляв, був у них майже постійним клієнтом. Він молодший, добре говорить англійською, але зі скандинавським акцентом. Наполягав, щоб Андреас називав його «Принц». Андреас сказав, що вам слід пошукати його в колах, причетних до торгівлі зброєю.

— Це все?

— Андреас ніколи його не бачив, але каже, що відразу впізнає голос, якщо ви надішлете йому запис.

— Чудово, — сказав Харрі, намагаючись приховати розчарування в голосі. Він машинально розпрямив плечі, ніби набираючись духу, перш ніж збрехати. — Якщо що-небудь з’ясується, я спробую обговорити ваше питання з людьми в уряді.

Слова обпікали рота, як їдка кислота.

— Щиро дякую, пане Холе.

— Немає за що, пані Хохнер.

Останнє речення він повторив про себе ще двічі, вже після того, як вона поклала слухавку.

— Ото вже казна-що, — сказала Елен, вислухавши розповідь про родину Хохнерів;

— Подивимося, чи зможе твоя голова на секунду забути про те, що вона закохана по самісінькі вуха, і знов утнути свій фокус, — сказав Харрі. — Взагалі, опорні слова ти вже чула.

— Контрабанда зброї, постійний клієнт, Принц, кола торговців зброєю. Але ж їх лише чотири.

— Більше в мене немає.

— Чому я йду в тебе на поводі?

— Бо любиш мене. Гаразд, я побіг.

— Почекай. Розкажи мені про ту жінку, яку…

— Елен, сподіваюся, від твоєї інтуїції буде більше користі в розслідуванні. Бувай!

Харрі набрав номер у Драммені, який знайшов у довіднику.

— Мускен, — твердий голос.

— Едвард Мускен?

— Так. З ким я розмовляю?

— Інспектор Холе, Служба безпеки поліції. У мене до вас кілька запитань.

Харрі раптом подумав, що вперше відрекомендувався інспектором. Неприємне відчуття — ніби збрехав.

— Це з приводу мого сина?

— Ні. Вас влаштує, якщо я зайду до вас завтра опівдні, пане Мускене?

— Я пенсіонер. До того ж самотній. Тож навряд чи можна знайти такий момент, який би мене не влаштував, пане інспекторе.

Харрі зателефонував Евену Юлю і розповів йому те нове, про що дізнався.

Ідучи до їдальні по йогурт, Харрі міркував над тим, що Елен розповіла про вбивство Халлґріма Дале. Треба подзвонити в КРИПОС і дізнатися детальніше, та тільки, схоже, нічого нового і важливого він від них не почує. Але все одно. Ймовірність бути вбитим у Норвегії, згідно зі статистикою, — один до десяти тисяч. Коли з’ясовуєш, що людину, яку ти шукаєш, чотири місяці тому вбили, важко повірити, що це збіг. Чи є зв’язок між цим убивством і придбанням гвинтівки Меркліна? Була тільки дев’ята ранку, а в Харрі вже боліла голова. Добре було б, якби Елен дізналася що-небудь про Принца. Хоча б щось, — аби було за що зачепитися.

ЕПІЗОД 45

Согн, 6 березня 2000 року

Після роботи Харрі поїхав до психіатричного інтернату в Согні. Сеструнчик стояла на порозі свого будинку й чекала на нього. Вона трохи погладшала за останній рік, але говорила, що Хенріку, її хлопцеві, що жив неподалік, вона подобається саме такою.

— Але ж Хенрік зовсім того.

Так вона зазвичай пояснювала всі чудасії Хенріка. Сама вона — не «того». Для неї існувала якась ледь відчутна, але цілком визначена різниця. І Сеструнчик охоче розповідала Харрі, хто з її сусідів був зовсім того, а хто — ще не зовсім.

Вона повідомила Харрі про те, що Хенрік сказав за останній тиждень (інколи він говорив вельми цікаві речі), що вони дивилися по телевізору, що їли, куди збираються на канікули. Вони люблять загадувати на канікули. Цього року були Гавайські острови. Харрі уявив собі Сеструнчика і Хенріка в строкатих сорочках-гавайках в аеропорту Гонолулу і не зміг стримати посмішку.

Він запитав її, чи говорила вона з батьком. Вона відповіла, що той заходив до неї два дні тому.

— Це добре, — сказав Харрі.

— Гадаю, що він уже забув маму, — кивнула сестра. — Це добре.

Харрі задумався. Тут постукав Хенрік і сказав, що за три хвилини на другому каналі починається «Готель „Цезар“». Харрі накинув пальто і попрощався, пообіцявши невдовзі зателефонувати.

На перехресті перед стадіоном Улльовол транспорт, як завжди, ледве повз. Харрі надто пізно зрозумів, що йому доведеться звертати праворуч — попереду велися дорожні роботи. Він був поглинутий роздумами про те, що йому сказала Констанція Хохнер. Урія мав посередника, очевидно, норвежця. Отже, був ще хтось, хто знав, хто такий Урія. Харрі вже попросив Лінду пошукати в секретному відділі архіву людину, що має кличку Принц, хоча не мав жодного сумніву, що вона нічого не знайде. Харрі відчував, що ця людина значно хитріша за звичайних злочинців. Якщо, як сказав Андреас Хохнер, Принц був його постійним покупцем, це означає, він зумів знайти собі клієнтуру непомітно для СБП і всіх інших. А для цього треба мати терпіння, бути обережним, хитрим і дисциплінованим. Харрі не знав жодного бандита з такими прикметами. Може, звичайно, цей тип просто удачливий, якщо його досі не зловили. Або його захищає високе становище. Констанція Хохнер сказала, він добре говорить англійською. Він може бути, наприклад, дипломатом — їх пропускають через кордон в обидві сторони, не обшукуючи на митниці.

Харрі звернув із Слемдалсвеєна і поїхав у напрямку Холменколлена.

Може, попросити Мейрика на якийсь час перевести Елен у СБП? Ні, це дурниця. Здається, Мейрик більше зайнятий вишукуванням неонацистів і світським життям, ніж полюванням на привидів часів війни.

Харрі вже під’їжджав до її будинку, коли збагнув нарешті, куди, власне, їде. Він зупинив машину за деревами. До її будинку залишалося ще метрів п’ятдесят — шістдесят. На першому поверсі горіло світло.

— Ідіот, — сказав він уголос і здригнувся від звуку власного голосу. Харрі хотів утекти звідси якнайшвидше, але тут вхідні двері відчинилися, і смужка світла впала на сходи. На якусь мить він вжахнувся, подумавши, що вона зараз побачить і впізнає його машину. Він вирішив потихеньку з’їхати вниз по схилу і вже увімкнув задню передачу, але надто слабо натиснув на газ і двигун заглух. Почулися голоси. На сходах з’явився високий чоловік у довгому чорному пальті. Він з кимсь розмовляв, але за дверима співрозмовника не було видно. Потім він нахилився всередину, і Харрі стало не видно його.

«Цілуються, — подумав він. — Я приїхав на Холменколлен підглядати, як жінка, з якою я розмовляв усього п’ятнадцять хвилин, цілується зі своїм коханцем».

Потім двері зачинилися, чоловік сів в «Ауді», виїхав на дорогу і проїхав повз Харрі.

На зворотному шляху Харрі думав, як би себе покарати. Слід придумати що-небудь суворе, щоб надалі не кортіло. Таке, як сеанс аеробіки в «САТС».

ЕПІЗОД 46

Драммен, 7 березня 2000 року

Харрі ніколи не розумів, чому саме Драммен завжди стає об’єктом уваги для дотепників. Звичайно, це не найкрасивіше місто, але чим він гірший за інші норвезькі селища, що розрослися і стали містами? Харрі хотів був зупинитися коло «Біржі» випити чашку кави, але, глянувши на годинник, подумав, що не встигне.

Едвард Мускен мешкав у червоному дерев’яному будинку з видом на іподром. Перед гаражем стояв старенький мінівен «Мерседес». Сам Мускен чекав біля входу. Він довго вивчав посвідчення Харрі і нарешті мовив:

— Ви шістдесят п’ятого року? А на вигляд старший, Холе.

— Погана спадковість.

— Співчуваю.

— Авжеж, зате я ходив на дорослі фільми, коли мені було чотирнадцять.

З обличчя Едварда Мускена не можна було визначити, зрозумів він жарт чи ні. Він запросив Харрі до будинку.

— Ви живете сам? — запитав Харрі, проходячи у вітальню. Квартира виявилася чистенькою і охайною, але акуратно-безликою, яким може бути тільки житло чоловіка, схибленого на порядку. Схоже на його власну квартиру.

— Так. Дружина залишила мене після війни.

— Залишила?

— Кинула. Пішла. Поїхала.

— Зрозуміло. А діти?

— У мене був син.

— Був?

Едвард Мускен зупинився, глянувши на Харрі:

— Я висловився незрозуміло, Холе?

Одна його сива брова підвелася, на високому чистому чолі з’явилася глибока зморшка.

— А я такий, — сказав Харрі. — Мені все доводиться пояснювати по десять разів.

— Гаразд. У мене є син.

— Дякую. А чим ви займалися до того, як вийшли на пенсію?

— У мене було кілька вантажівок. «Мускен Транспорт». Я продав фірму сім років тому.

— А справи йшли добре?

— Цілком. Покупці навіть назву не змінили.

У вітальні вони сіли за стіл, один навпроти одного. Харрі зрозумів, що на каву йому сподіватися годі, бо її тут не запропонують. Едвард сидів на дивані, схрестивши руки на грудях, ніби бажаючи сказати: «Нічого, переживемо».

— Де ви були в ніч на двадцять друге грудня?

Ще дорогою сюди Харрі вирішив почати розмову з цього питання. Розіграти єдиний козир, перш ніж Мускен розвідає ґрунт і зрозуміє, що інших у Харрі немає. Принаймні, подивитися на його реакцію — може, вона щось таки підкаже. Наприклад, чи є в Мускена що приховувати.

— Мене в чомусь підозрюють? — запитав Мускен. На його обличчі не з явилося нічого, крім легкого здивування.

— Було б краще, якби ви просто відповідали на питання, Мускене.

— Як хочете. Я був тут.

— Як швидко.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви відповіли, ні трохи не замислюючись.

Мускен в усмішці розтягнув губи, а очі залишилися сумними.

— Коли вам стукне стільки, скільки мені, ви чудово пам’ятатимете ті вечори, коли ви не сиділи вдома самотою.

— Сіндре Фьоуке дав мені список норвежців, які проходили з ним навчання в таборі в Зеннхаймі. Гюдбранн Юхансен, Халлґрім Дале, ви й сам Фьоуке.

— Ви забули Даніеля Гюдесона.

— Еге? А хіба він не помер ще до кінця війни?

— Помер.

— Тоді чому ж ви його назвали?

— Тому що він був з нами в Зеннхаймі.

— Як я зрозумів зі слів Фьоуке, в Зеннхаймі норвежців було більше, але тільки ви четверо пережили війну.

— Правильно.

— А чому тоді ви згадали саме Гюдесона?

Едвард Мускен пильно подивився на Харрі. Потім на стелю.

— Тому що ми були разом дуже довго. Ми думали, він виживе. Авжеж, ми майже вірили, що Даніель Гюдесон безсмертний. Він не був звичайною людиною.

— Ви чули, що Халлґрім Дале помер?

Мускен похитав головою.

— Здається, вас це не дуже здивувало?

— Чому це має мене дивувати? Мене б зараз більше здивувало, якби я почув, що хтось іще живий.

— А якщо я скажу вам, що його вбили?

— Тоді й справді, це інша річ. А навіщо ви мені це розповідаєте?

— Що ви знаєте про Халлґріма Дале?

— Нічого. Востаннє я бачив його під Ленінградом. Він дістав контузію.

— Ви поверталися додому не разом?

— Я не знаю, як Дале й решта добиралися назад. Самого мене поранило взимку сорок четвертого, коли в окоп уцілила граната з російського винищувача.

— З винищувача? Літака?

Мускен криво усміхнувся, кивнувши.

— Коли я опритомнів у лазареті, ми вже повним ходом відступали. Наприкінці літа сорок четвертого я опинився в лазареті «Сінсен» в Осло. Потім я дізнався про капітуляцію.

— Отже, після поранення ви не бачили решту?

— Тільки Сіндре. Через три роки після війни.

— Коли ви вийшли на волю?

— Так. Ми випадково зустрілися в ресторані.

— Як ви ставитеся до того, що він тоді дезертирував?

Мускен знизав плечима:

— Ну, він мав на те свої причини. Хоч як, а він перейшов на той бік, коли результат усієї заворушки ще не був достоту відомий. Не те що більшість норвежців.

— Що ви маєте на увазі?

— У війну в нас побутувало прислів’я: «Хто обирає неспішно, обирає правильно». Авжеж, на початку сорок третього на нашій ділянці фронту доводилося відступати, та ми не знали, яке погане становище загалом. Тому ніхто не має права називати Сіндре «флюгером». Не те що інших — ті всю війну свою дупу гріли по тилах, а як війні кінець, так мерщій один з-перед одного кинулися записуватися до Опору. Ми називали їх, як мормонів, — «святі останніх днів». Деякі з них сьогодні залюбки просторікують про героїчний внесок норвежців у справедливу справу.

— Ви маєте на увазі когось конкретного?

— Завжди спаде на думку ім’я кого-небудь, хто роззолотив собі ореол героя заднім числом. Але це не так важливо.

— А Гюдбранн Юхансен, ви його пам’ятаєте?

— Авжеж. Зрештою, він урятував мені життя. Він…

Мускен чомусь замовк на півслові. Ніби бовкнув зайве, подумав Харрі.

— Що ж із ним сталося?

— З Гюдбранном? Як я пам’ятаю… Та граната… в окопі були Гюдбранн, Халлґрім Дале і я, коли вона покотилася по льоду, відскочивши від шолома Дале. Пам’ятаю тільки, що Гюдбранн був до неї найближче, коли вона вибухнула. А коли я вийшов з коми, ніхто нічого не міг мені розповісти ні про Гюдбранна, ні про Дале.

— Що ви хочете сказати? Що вони зникли?

Мускен поглянув у вікно.

— Це сталося того ж дня, коли росіяни розпочали повно-масштабний наступ, — почався, м’яко кажучи, хаос. Коли я опритомнів, той окоп, у якому ми були, вже давно був у руках росіян, а наш полк відступив. Якби Гюдбранн вижив, він би, напевно, опинився в лазареті полку «Нурланн» на ділянці «Північ». Те ж саме з Дале, якщо його поранило. Гадаю, мене теж мали перевести туди, але я опинився в іншому місці.

— Гюдбранн Юхансен не значиться в національному ідентифікаційному регістрі.

Мускен знизав плечима:

— Отже, його вбило тією гранатою. Так я й думав.

— І ви ніколи не намагалися знайти його?

Мускен похитав головою.

Харрі шукав очима хоча б якийсь натяк на те, що в Мускена вдома водилася кава: кавник, кавову чашку. На каміні в золотій рамці він побачив фото жінки.

— Ви жалкуєте про те, що сталося з вами й іншими квіслінгівцями після війни?

— Якщо ви про покарання — ні. Я дивлюся на речі тверезо. Нас судили, бо такою була політична необхідність. Я програв війну. І не ремствую.

Раптом Едвард Мускен засміявся — тріскучим сміхом, схожим на крик сороки. Харрі не зрозумів, що його розсмішило. Відтак Мускен споважнів знову.

— Тавро зрадника — ось що мене засмучувало. Але я втішав себе тим, що ми — ті, хто був там, — ми ж захищали свою країну, ризикуючи життям.

— Ваші тодішні політичні погляди…

— Дотримуюся я їх зараз чи ні?

Харрі кивнув, Мускен кисло всміхнувся:

— На це питання відповісти легко, пане слідчий. Ні. Я помилявся. Все дуже просто.

— А потім ви не намагалися зв’язатися з неонацистами?

— Хай Бог милує! Ні, звичайно! Здається, кілька років тому вони збиралися в Хокксунні, того разу хтось із цих ідіотів подзвонив і спитав мене, чи не хочу я прийти і розповісти про війну. Здається, вони називали себе «Blood and Honour». Щось таке.

Мускен схилився над столом. На його кутку, чітко вирівняний по краю, лежав акуратний стосик журналів.

— А що саме цього разу потрібно СБП? Викрити чергових неонацистів? Якщо так, то ви помилилися адресою.

Харрі не знав, що можна розповідати Мускену, а що ні. Але того цілком влаштувала лаконічна відповідь:

— Правду кажучи, я не зовсім розумію, що нам потрібно.

— Упізнаю стару добру СБП!

Він знову розсипався своїм сорочим сміхом, гучним і неприємним.

Пізніше Харрі вирішив, що саме цей глузливий сміх та ще те, що йому не запропонували кави, і підштовхнули його до наступного запитання:

— Як ви гадаєте, чи легко було виростати вашим дітям, знаючи, що їх батько був нацистом? Можливо, саме тому Едвард Мускен-молодший потрапив до в’язниці за наркотики?

І вже наступної миті, побачивши в очах старого біль і злість, Харрі пошкодував, що сказав це. Адже можна було б дізнатися про все і не вражаючи в болюче місце.

— Весь цей суд був фарсом! — прошипів Мускен. — Адвокат, якого дали моєму синові, був онуком того судді, який судив мене після війни. Вони хочуть відігратися на моїх дітях, лише для того, щоб приховати власну ганьбу за те, що вони робили у війну. Я…

Раптом він замовк. Харрі чекав продовження, але старий мовчав. Нараз він несподівано відчув, як йому підвело живіт. На якийсь час у кімнаті запала цілковита тиша. Страшенно хотілося чогось випити.

— Це був «святий останніх днів»? — запитав Харрі.

Мускен знизав плечима. Харрі зрозумів, що тему закрито. Мускен поглянув на годинник.

— Кудись поспішаєте? — поцікавився Харрі.

— Мені треба пройтися до будиночка в горах.

— Он як? Далеко звідси?

— Ґренланн. Час виходити, щоб устигнути завидна.

Харрі підвівся. На порозі вони на мить зупинилися, думаючи, що сказати один одному на прощання. Враз Харрі згадав:

— Ви сказали, що вас поранило під Ленінградом узимку сорок четвертого, а в лазареті Сінсен ви опинилися, коли вже був кінець літа. А де ви були до цього?

— Що ви маєте на увазі?

— Я недавно прочитав книгу Евена Юля. Він військовий історик.

— Я чудово знаю, хто такий Евен Юль, — сказав Мускен, якось дивно всміхнувшись.

— Він пише, що полк «Норвегія» було розформовано коло Красного Села в березні сорок четвертого. Де ви були з березня до того часу, як потрапили до лазарету «Сінсен»?

Мускен пильно подивився на Харрі. Потім відчинив вхідні двері і виглянув назовні.

— Практично нульова видимість, — повідомив він. — Вам слід їхати обережно.

Харрі кивнув. Мускен випрямився, примружився і з-під руки поглянув на порожній іподром — сірий овал рінистої доріжки темнів на тлі брудного снігу.

— Місця, де я бував, колись мали назви, — мовив Мускен. — Але вони так змінилися, що їх тепер годі впізнати. Ми позначали на картах тільки дороги, озера й мінні поля, — жодних назв. Може, це буде правдою, якщо я скажу вам, що лежав в естонському місті Пярну, — точно я не знаю, і навряд чи це що-небудь може змінити. Весну й літо тисяча дев’ятсот сорок четвертого я відлежувався в ліжку, слухав кулеметні черги і думав тільки про смерть. А не про те, де я.

Харрі обережно їхав уздовж берега річки і зупинився на червоне світло біля мосту. Наступний міст, Є-18, стовбичив на тлі пейзажу, мов гігантський зубний протез, до того ж закриваючи вид на Драмменс-фіорд. Це ж треба, ну й не щастить цим драмменцям! На зворотному шляху Харрі вже хотів був таки завернути до «Біржі» на чашку кави, але роздумав.

Загорілося зелене світло, Харрі натиснув на газ.

Оскільки Едвард Мускен аж надто гостро й болісно відреагував на його зауваження про сина, то Харрі вирішив дізнатися, хто був суддею у справі Мускена. Він востаннє подивився на Драммен у дзеркало заднього виду. Все-таки є й гірші міста.

ЕПІЗОД 47

Кабінет Елен 7 березня 2000 року

Елен так і не вдалося нічого з’ясувати.

Харрі зазирнув до її кабінету і всівся в своє колишнє крісло — старе й рипуче. Тепер тут сидітиме інша людина, молодий хлопець з управління Стейнк’єрської сільської поліції — він прибуде за місяць.

— Я ж не ясновидиця, — сказала Елен, глянувши на розчароване обличчя Харрі. — Я і в інших з самого ранку попитала, але ніхто нічого не чув про цього Принца.

— А відділ обліку зброї? У них мають бути дані про нелегальних продавців?

— Харрі!

— Що?

— Я більше на тебе не працюю.

— На мене?

— Гаразд, разом з тобою. Але все одно, таке відчуття, що я працюю на тебе. Нахаба!

Харрі відштовхнувся ногою від підлоги і завертівся в кріслі. Чотири оберти. Стільки йому за раз ніколи не вдавалося. Елен страдницьки скривилася.

— Добре, я йдо відділу обліку зброї телефонувала, — сказала вона. — Вони теж нічого не чули про Принца. Чому в СБП тобі не дадуть помічника?

— Цю справу вони вважають пріоритетною. Мейрик не проти того, щоб я нею займався, але насправді йому треба, аби я дізнався, що саме неонацисти затівають на свято «Ід аль-Адха».

— Одне з ключових слів було «кола, пов’язані з торгівлею зброєю». З усіх кіл найбільше, як на мене, зі зброєю пов’язані неонацисти. Чому б не розпочати з них? Ти уб’єш відразу двох зайців.

— Я вже думав про це.

ЕПІЗОД 48

Бар «Пересуди», Ґренсен, 7 березня 2000 року

Під’їжджаючи до будинку Евена Юля, Харрі побачив господаря на сходах.

Той тримав Бурре за нашийник.

Ви швидко приїхали, — сказав Юль.

— Я сів до машини відразу, як поклав слухавку, — відповів Харрі. — Ви візьмете Бурре із собою?

— Ні, я просто вирішив трохи вигуляти його, поки чекав на вас. Бурре, додому!

Пес благально поглянув на нього.

— Додому!

Бурре позадкував і вихорем помчав у дім, — Харрі аж здригнувся.

— їдьмо, — сказав Юль.

Рушаючи, Харрі помітив чиєсь обличчя, що визирнуло на мить із-за кухонної фіранки.

— Стало світліше, — промовив Харрі.

— Що?

— Я маю на увазі, день став довший.

Юль мовчки кивнув.

— Я весь час думаю про одну річ, — продовжував Харрі. — Родина Сіндре Фьоуке — як вони померли?

— Я ж вам уже розповідав. Він їх убив.

— Так, але як саме?

Юль довго дивився на Харрі і нарешті відповів:

— Застрелив. У голову.

— Усіх чотирьох?

— Так.

Нарешті вони знайшли в Ґренсені місце для стоянки і звідти пішки попрямували до того місця, яке, як запевняв у телефонній розмові Юль, Харрі необхідно було побачити.

— Отже, «Пересуди», — сказав Харрі, заходячи до темного кафе, майже порожнього, якщо не брати до уваги декількох відвідувачів за обшарпаними пластиковими столиками.

Харрі з Юлем замовили каву і сіли за столик біля вікна. Двоє літніх чоловіків за одним із центральних столиків відразу замовкли і витріщилися на них спідлоба.

— Схоже на одне кафе, де я іноді буваю, — сказав Харрі, киваючи на двох людей похилого віку.

— Недобиті послідки, — сказав Юль. — Старі нацисти-фронтовики, досі вважають, що правда на їхньому боці. Збираються тут, запінені від люті, і біснуються. Клянуть велику зраду, уряд Нюгорсвойла^[48] і сучасність. Хоча б ті з них, хто ще ноги волочить. А таких усе менше.

— Що, досі захоплюються політикою?

— Так, досі злостяться. За те, що допомагаємо країнам третього світу, що скорочуємо військовий бюджет, що дозволяємо жінкам бути священиками, а гомосексуалістам — одружуватися, що пускаємо до країни іммігрантів. Словом, усе, до чого ми з вами ставимося спокійно, цих хлопців просто дратує. У душі вони залишаються фашистами.

— Ви хочете сказати, що Урія може огинатися тут?

— Якщо він зібрався комусь помститися, у нього тут завжди знайдуться прибічники. Є, звичайно, й інші місця, де збираються колишні квіслінґівці, наприклад, до Осло щорік з усієї країни заїжджаються колишні вояки і всі, хто був на Східному фронті. Але то — товариські зустрічі, там вони просто збираються, щоб пом’янути загиблих, і не дозволяють собі жодного слова про політику. Ні, якби я шукав старого запеклого фашиста, який жадає помсти, то почав би звідси.

— А ваша дружина бувала на цих, як ви їх називаєте, товариських зустрічах?

Юль здивовано поглянув на Харрі. Потім повільно похитав головою.

— Просто я подумав, що вона могла б що-небудь розповісти мені, — сказав Харрі.

— Боюся, що ні, — категорично відповів Юуль.

— Гаразд. А ці — як ви сказали — послідки і неонацисти якось спілкуються між собою?

— Навіщо вам це?

— У мене є відомості, що для придбання гвинтівки Меркліна Урії знадобився посередник — людина, що належить до кіл, пов’язаних з торгівлею зброєю.

Юль похитав головою:

— Звичайно легіонерам не подобається, коли неонацистів називають їхніми однодумцями. Хоча бритоголові їх глибоко шанують. Для неонацистів легіонер — це втілення їхньої фантастичної мрії — захищати свою країну і расу зі зброєю в руках.

— Отже, якщо раптом колишньому легіонерові знадобиться роздобути собі зброю, він може розраховувати на допомогу неонацистів?

— Так, допоможуть вони йому охоче. Але він повинен знати, до кого звернутися. Не може ж перший зустрічний дістати сучасну кілерську гвинтівку, подібну до тієї, на яку ви полюєте. Наприклад, типовий випадок: нещодавно в Хьонефоссі поліція влаштувала обшук у гаражі одного неонациста і знайшла старий іржавий «Датсун», у якому лежали саморобні довбні, дерев’яні списи та кілька тупих сокир. У них і озброєння, як у кам’яному віці.

— Тож із чого мені почати пошуки цього неонациста, пов’язаного з міжнародними постачальниками зброї?

— Проблема в тому, що неонацистів розвелося надто багато. Звичайно, «Фрітт Орд», газета націоналістичного напряму, перебільшує, стверджуючи, що націонал-соціалістів і націонал-демократів у Норвегії близько півтори тисячі — зателефонуйте в «Монітор», громадську організацію, яка пильнує за фашистськими об’єднаннями, і вам скажуть, що активістів не більше п’ятдесяти. Ні, проблема в тому, що спонсори — ті, хто дійсно всім верховодить, — тримаються в тіні. Ці не розгулюють в армійських черевиках із татуйованою свастикою на руках. Вони можуть мати досить високе становище в суспільстві, використовуючи його на благо своєї «Справи» — але для цього теж важливо не світитися.

Зненацька в них за спинами пролунав низький голос:

— Як ти посмів прийти сюди, Евене Юль?

ЕПІЗОД 49

Кінотеатр «Гімле», Бюгдьой-алле, 7 березня 2000 року

— Що я робив? — перепитав Харрі. Черга просунулася, і він підштовхнув Елен уперед. — Просто сидів і думав, чи не розпитати у цих старперів — раптом хтось замишляє замах і зібрався купити задля такої справи дорогущу гвинтівку. І тут один з них мов з-під землі виріс коло нашого столика і замогильним голосом запитує: «Як ти посмів прийти сюди, Евене Юль?»

— І що ти зробив? — спитала Елен.

— Нічого. Сиджу і дивлюся на Евена Юля — а на ньому лиця не знати. Ніби зустрів привида. Ясно, що ці двоє знайомі. Сьогодні бачив ще й іншого чоловіка, що знає Юля. Це Едвард Мускен.

— Що в цьому дивного? Юля друкують у газетах, показують по телевізору, його всі знають.

— Тут ти маєш рацію. Так чи так, але Юль негайно підвівся і швидко вийшов з кафе. Мені залишалося тільки вибігти за ним. Але на моє питання, хто цей чоловік, що підійшов до нас у «Пересудах», відповів, мовляв, не знаю. Потім я відвіз його додому, і він ледве попрощався зі мною. Але був цілком спокійний з виду. Як, по-твоєму, десятий ряд буде нормально? — Харрі нахилився до віконця каси і попросив два квитки. — Щось сумніваюся, що фільм мені сподобається, — сказав він.

— Чому? — здивувалася Елен. — Тому що його обирала я?

— В автобусі дівиця з жуйкою в роті говорила подрузі, що фільм «Усе про мою матір» — просто забійний.

— І що з цього?

— Коли такі дівчата кажуть, що фільм — «просто забійний», у мене зникає бажання його дивитися. Якщо цьому дівчиську показали що-небудь хоча б трохи розумніше за балаганну комедію, їй уже здається, що вона сходила на глибокий, психологічний фільм. Будеш попкорн?

Він підштовхнув її до кіоску.

— Ти зіпсована людина, Харрі. Зіпсована. До речі, Кім почав ревнувати, коли я сказала, що піду в кіно з колегою.

— Вітаю.

— Стривай, поки не забула, — сказала Елен. — Я з’ясувала прізвище того адвоката, який виступав захисником у справі Едварда Мускена-молодшого. І його діда, який судив зрадників після війни.

— Ну?

Елен посміхнулася:

— Юхан Крун та Крістіан Крун.

— Он як!

— Я говорила з прокурором у справі молодшого Мускена. Коли Мускен-старший почув, що його сина визнали винним, він просто оскаженів і налетів на Круна з кулаками. І відкритим текстом заявив, що Крун та його дід у змові проти сім’ї Мускенів.

— Цікаво.

— Я заслуговую на велику упаковку попкорну, як ти вважаєш?

Фільм виявився набагато кращим, ніж думав Харрі. Але все одно, у той момент, коли на екрані ховали Розу, він не міг не поцікавитися у заплаканої Елен, де знаходиться Ґренланн. Вона відповіла, що це місцевість у районі Порсґрунна і Шиєна, за що Харрі дав їй спокійно додивитися фільм до кінця.

ЕПІЗОД 50

Осло, 8 березня 2000 року

Харрі нараз побачив, що костюм йому замалий. Він це бачив, але не розумів. Він не приміряв його відтоді, як йому було вісімнадцять, і костюм, куплений у «Дрессманні» спеціально для випускного балу 1990 року, пасував йому ідеально. Тепер Харрі стояв у ліфті, розглядаючи своє віддзеркалення, де в нього з-під штанів виглядали шкарпетки. Чому? Він ніяк не міг цього збагнути.

Двері ліфта відкрилися, з розчинених дверей їдальні вже долинала музика, гучні розмови чоловіків і жіночі голоси. Харрі поглянув на годинник. Чверть на дев’яту. Поогинатися тут години до одинадцятої, а потім додому.

Він глибоко вдихнув, зробив крок до їдальні, роззирнувся. Звичайна норвезька їдальня: чотирикутний зал, скляна стойка в кутку, де подають їжу, світлі меблі й «палити заборонено». Сіру буденність організатори свята як могли скрасили повітряними кульками і яскравими скатертинами. Чоловіків, звичайно, прийшло більше, ніж жінок, але все-таки не настільки, як це бувало на вечірках у відділі вбивств. Здається, всі вже встигли випити. Лінда щось таке казала — мовляв, кожен зможе тут добрати компанію собі до вподоби, тож Харрі був цілком задоволений з того, що його до свого гурту ніхто не кликав.

— Маєш гарний вигляд у костюмі, Харрі!

Це була Лінда. Він не відразу й упізнав її у цій обтислій сукні, яка, що й казати, таки добряче увиразнювала її зайві кілограми, але разом з ними — й жіночну розкішність. Тримаючи в руках тацю з прохолодними напоями, вона запропонувала їх Харрі.

— Е-е… ні, дякую, Ліндо.

— Та годі супитися, Харрі. Це ж вечірка!

«Tonight were gonna party like its nineteen ninety-nine…» — заревів у динаміках Прінс.

Елен схилилася над магнітолою і зменшила звук.

Том Волер косо подивився на неї.

— Трішки гучнувато, — сказала Елен. І подумала, що через якихось три тижні приїде той хлопець із Стейнк’єра, і їй більше не треба буде працювати разом з Волером.

Насправді її дратувала не музика. І поводився він з нею добре. І поліцейським був непоганим.

Її дратували його телефонні розмови. Не тому, що Елен Єльтен надто непокоїлася через чуже особисте життя, але вона постійно чула, як Волер по мобільнику весь час розмовляв з жінками, яким уже дав або збирався дати відставку. З цими останніми розмова була найбільш огидною. А з жінками, з якими він ще не переспав, Волер говорив зовсім інакше, і коли Елен чула цю його манеру, їй хотілося щосили крикнути його невидимій співрозмовниці: «Ні! Не роби цього! Він тебе занапастить! Утікай від нього геть!» Великодушна Елен Єльтен могла прощати людям їх слабкі місця. Слабких місць у Тома Волера було аж занадто, а от людського бракувало. Елен його терпіти не могла.

Вони проїздили повз Тьоєн-паркен. Волер з’ясував, що в персидському ресторані «Аладдін» на Хаусманнс-ґате бачили Айюба, того самого ватажка зграї пакистанців, якого вони шукали з грудня, після нападу в Палацовому парку. Елен розуміла, що шукати його надто пізно, та вони хоча б розпитають, може, комусь відомо, де Айюб тепер. Звісно, вони не надто розраховували про це дізнатися напевно, просто треба показати цьому типові: поліція не дасть йому спокою.

— Почекай у машині, я піду гляну, — сказав Волер.

— Гаразд.

Волер розстебнув блискавку на шкіряній куртці.

Щоб було видно м’язи, які він накачав у поліцейському тренажерному залі, подумала Елен. І кобура, щоб усі бачили: він при зброї. Співробітникам відділу вбивств дозволялося носити зброю, але у Волера була з собою не табельна зброя, а щось інше. Великокаліберна «гармата» — марку Елен ніколи не уточнювала. Улюбленою темою Волера після автомобілів була стрілецька зброя, і тоді Елен здавалося, що автомобілі все-таки краще. Сама вона зброї не носила: це не було обов’язковим, крім випадків на зразок візиту Клінтона.

У голові Елен промайнула якась думка, але її злякала пісенька «Наполеон і військо його» в пискливому мобільному аранжуванні. Дзвонив телефон Волера. Елен відкрила була дверцята авто, щоб покликати його, але він вже увійшов до ресторану.

Тиждень проминув нудно. Елен не могла пригадати тижня нуднішого за цей відтоді, як почала працювати в поліції. Добре, що крім роботи у неї є ще й особисте життя. Дивно, але тепер їй хотілося приходити додому раніше, а вечірні суботні чергування віднедавна сприймалися як жертва. Телефон грав «Наполеона» уже вчетверте.

Чергова подруга з тих, від яких він відцурався? Чи з тих, чиє життя ще не встигли зіпсувати? Якби зараз її покинув Кім… Але він ніколи цього не зробить. Вона це просто знає.

«Наполеон і військо його» — вп’яте.

За дві години це чергування закінчиться, і вона поїде додому, прийме душ і піде до Кіма на Хельґесен-ґате — він мешкає від неї на якихось п’ять хвилин швидкої ходи. Вона посміхнулася.

Шостий раз! Елен не витримала, схопила мобільний телефон, який лежав під ручним гальмом.

— З вами говорить автовідповідач Тома Волера. На жаль, пан Волер зараз не може підійти до телефону і просить залишити ваше повідомлення.

Це був просто жарт — вона насправді хотіла потім назвати своє ім’я, але замість цього мовчки слухала чиєсь важке дихання в телефоні. Може, її захопила ця гра, а може, просто стало цікаво. Схоже, інший абонент повірив, що потрапив на автовідповідач, і зараз чекає гудка. Вона натиснула кнопку. «Пі-і».

— Привіт, це Сверре Ульсен.

— Привіт, Харрі, це…

Харрі обернувся, але останні слова Курта Мейрика потонули в ревищі басів, коли самозваний ді-джей на повну гучність увімкнув музику і з динаміка в Харрі за плечима пролунало:

«That dorit impress me much…»

Харрі пробув на вечірці не довше ніж двадцять хвилин, а вже встиг двічі поглянути на годинник і чотири рази спитати себе: «Чи є якийсь зв’язок між убивством старого п’яниці-легіонера і придбанням гвинтівки Меркліна? Хто зміг так швидко і чистенько зарізати людину ножем під аркою будинку в центрі Осло серед білого дня? Хто такий Принц? Яке відношення до цього може мати те, що сина Мускена засудили до тюремного ув’язнення? Що сталося з п’ятим норвезьким легіонером, Гюдбранном Юхансеном? І чому Мускен так і не спробував відшукати його після війни, якщо, за його словами, Гюдбранн Юхансен урятував йому життя?»

Зараз Харрі з келихом газованої води (з келихом — щоб не запитували, чому він не п’є) стояв у кутку кімнати, поряд з динаміком, і дивився, як танцює пара молодих співробітників СБП.

— Даруйте, не дочув? — сказав Харрі.

Курт Мейрик тримав у руках склянку з апельсиновим соком. У синьому смугастому костюмі він здавався ще стрункішим. Прямий, мов шомпол, сказав би Харрі. Харрі підсмикнув рукави свого піджака, щоб манжети сорочки не виглядали далі від запонок. Мейрик нахилився ближче.

— Я хотів відрекомендувати нашого начальника іноземного відділу, інспектора поліції…

«So you got the looks, but have you got the touch…»

Карі очі. Високі вилиці. Засмагле обличчя. Аристократичне, в обрамленні короткого темного волосся. Усміхнені очі. Харрі пам’ятав, що вона вродлива, але не до такої ж міри… чарівна. Це було єдине слово, що спало йому на думку: «чарівна». Він усвідомлював: те, що вона зараз стоїть перед ним, мало б його приголомшити, але чомусь вбачав у цьому певну логіку і внутрішньо кивнув, сприймаючи ситуацію як об’єктивну дійсність.

— …Ракель Фьоуке, — закінчив Мейрик.

— Ми знайомі, — сказав Харрі.

— О? — здивувався Курт Мейрик.

Вони обидва одночасно глянули на неї.

— Так, знайомі, — відповіла вона. — Але, думаю, не настільки, щоб знати одне одного на ім’я.

Вона подала йому руку, злегка зігнувши її, і Харрі знову подумав про балет і фортепіано.

— Харрі Холе, — назвався він.

— Он як, — сказала вона. — Ну, звісно ж. З відділу вбивств, правильно?

— Так точно.

— Коли ми зустрілися, я навіть не подумала, що ви той самий новий інспектор СБП. Якби ви це сказали, тоді…

— Тоді що? — запитав Харрі.

Вона трохи схилила голову набік.

— Так, що тоді? — Вона розсміялася. Від її сміху в Харрі в голові знову застрибало це ідіотське слово: «чарівна». — Тоді я, звичайно, розповіла б вам, що ми працюємо в одній установі, — сказала вона. — Зазвичай я не розповідаю людям, де я працюю. Не люблю цих безглуздих запитань. Адже вам їх теж ставлять?

— Еге ж, — відповів Харрі.

Вона знову засміялася. Харрі не розумів, чому вона весь час сміється.

— Але чому ж я не бачила вас у СБП раніше?

— Кабінет Харрі — аж у кінці коридору, — сказав Курт Мейрик.

— Он як. — Вона розуміюче кивнула, але в її очах як і раніше світилася посмішка. — Отже, в кінці коридору?

Харрі понуро кивнув.

— Ну, що ж, — підсумував Мейрик. — Тепер ви знайомі. Харрі, ми хотіли піти замовити чого-небудь.

Харрі чекав запрошення. Його не було.

— Ми ще поговоримо, — сказав Мейрик.

Все зрозуміло, подумав Харрі. На черзі залишалися ще багато хто, кому начальник СБП та інспектор повинні були роздати товариські-плескання-по-плечу-від-шефа. Харрі прихилився спиною до динаміка і крадькома поглянув їм услід. Отже, вона його впізнала. Вона пам’ятала, що вони не назвали один одному своїх імен. Харрі одним духом випив усе, що залишалося в келиху. Вода та й вода.

«Theres something else: the afterworld…»^[49]Волер сів у крісло і зачинив двері.

— Ніхто нічого не бачив, не чув і не говорив з Айюбом, — сказав він. — їдьмо.

— Добре, — сказала Елен і, поглянувши в дзеркало, з’їхала з краю тротуару.

— Я так розумію, тобі теж починає подобатися Прінс?

— Мені?

— Так, адже це ти увімкнула звук голосніше, доки мене не було.

— А-а.

«Треба зателефонувати Харрі».

— Щось сталося?

Елен не відриваючись дивилася вперед, на мокрий асфальт, що блищав у світлі вуличних ліхтарів.

— Сталося? А що мало статися?

— Не знаю. Просто в тебе такий вигляд, ніби щось сталося.

— Нічого не сталося, Томе.

— Хто-небудь дзвонив? Ей! — Том здригнувся й обома руками уперся в приладовий щиток. — Ти що, зустрічної не помітила?

— Sorry.

— Може, я сяду?

— За кермо? Навіщо?

— Тому що у тебе такий вигляд, як у…

— Як у кого?

— Забудь. Я запитав, чи дзвонив хто-небудь?

— Ніхто не дзвонив, Томе. Якби хто-небудь дзвонив, я б відразу сказала, правда?

«Треба зателефонувати Харрі. Негайно».

— А навіщо ти тоді вимкнула мій телефон?

— Що? — Елен з жахом поглянула на нього.

— Стеж за дорогою, Єльтен. Я запитую: навіщо…

— Кажу тобі: ніхто не дзвонив. А телефон ти, напевно, вимкнув сам!

Несподівано для самої себе Елен викрикнула це так голосно і пронизливо, що в неї самої заболіли вуха.

— Гаразд, Єльтен, — сказав Волер. — Розслабся, я просто спитав.

Елен спробувала зробити, як він велів. Дихати рівно і думати лише про дорогу. Вона звернула ліворуч, на розв’язку коло Валс-ґате. Субота, вечір, а в цій частині міста на вулицях майже нікого. Зелене світло. Праворуч, на Єнс-Б’елькесґате, ліворуч, униз по Тьоєнґата. У гараж поліцейської дільниці. Всю дорогу вона відчувала на собі пильний погляд Тома.

Відтоді, як Харрі зустрів Ракель Фьоуке, він жодного разу не поглянув на годинник. Він навіть один раз запросив Лінду потанцювати і познайомився з деким з колег. Розмови не в’язалися. Його запитували, яка в нього посада, він відповідав, і на тому спілкування закінчувалося. Напевно, в СБП неписаним правилом було не базікати зайвого. А може, з ним розмовляли лише для годиться. Ну й гаразд, вони йому теж не надто цікаві. Харрі повернувся на своє місце біля динаміка. Кілька разів він помічав її червоне плаття: як він зрозумів, довго вона ні з ким не розмовляє. Вона не танцювала, в цьому Харрі був цілком впевнений.

«Боже, я поводжуся як хлопчисько», — подумав він.

Він усе-таки поглянув на годинник. Пів на десяту. Можна було б підійти до неї, сказати два слова, подивитися, що буде далі. І якщо нічого не буде — забути про це, пережити танець, який обіцяв Лінді, і йти додому. «Нічого не буде?» Що це він собі думає? Інспектор поліції, практично заміжня! Харрі захотілося випити. Ні. Він знову поглянув на годинник.

І здригнувся від думки про той танець, який пообіцяв. Хутчіш додому, на Софієс-ґате. Зараз усі вже добряче напідпитку, але навіть і тверезі навряд чи хто-небудь з них помітив би відсутність співробітника з найдальшого кінця коридору. Відхилити двері тихенько, викликати ліфт, а там — сісти у свій вірний «Форд-ескорт», що чекає на нього на вулиці. Лінда, схоже, з насолодою танцює, учепившись у молодого співробітника, а той крутить її, ніяково посміхаючись.

— На концерті «Рага Рокерз» на Юстівале було веселіше, вам не здається?

Він відчув, як від низьких звуків її голосу закалатало серце.

Том увійшов до кабінету Елен і став у неї за плечима.

— Вибач мені за все, що я наговорив у машині, — сказав він.

Вона не чула, як він заходив, і тому здригнулася. У неї в руці була телефонна слухавка, але номер вона ще не встигла набрати.

— Ні, все було нормально, — відповіла Елен. — Просто я, це, ну-у… розумієш?

— ПМС?

Елен поглянула на Волера і зрозуміла, що він не жартує й справді хоче поспівчувати.

— Напевно, — сказала вона. Навіщо він зараз прийшов до її кабінету, він же раніше ніколи не заходив?

— Чергування закінчилося, Єльтен. — Волер кивнув на настінний годинник. Він показував десяту. — Я на машині. Можна відвезти тебе додому?

— Щиро дякую, але мені спершу треба зателефонувати. Можеш зачекати?

— Зателефонувати — в особистій справі?

— Та ні, просто.

— Тоді я почекаю тут.

Волер усівся в старе крісло Харрі, воно верескнуло, протестуючи. Він і Елен зустрілися поглядами. Чорт! Чому вона не сказала, що їй треба подзвонити в особистій справі? Тепер уже пізно. Може, Волер здогадується, що вона щось з’ясувала? Вона спробувала прочитати це в його очах, але він, здавалося, і думати про це забув. Елен охопив панічний страх. Страх? Тепер вона розуміла, чому їй завжди було незатишно поряд з Томом Волером. Не тому, що він так холодно тримався, не через його ставлення до жінок, «чорних», «нігерів», «вузькооких» і «підарів» і не через його звичку застосовувати силу за будь-якої слушної нагоди. Вона могла б назвати дюжину інших поліцейських, які в цих речах дали б Тому Волеру фору, — але з ними вона могла спілкуватися, знаходячи в кожному щось хороше. Проте з Томом Волером все було інакше, і тепер вона розуміла, в чому річ: вона його боялася.

— Гаразд, — сказала вона. — Це може почекати до понеділка.

— Чудово. — Він підвівся. — Тоді ходімо.

У Волера була японська машина, з тих, що, на думку Елен, схожі на гоночні «Феррарі». Сидіння в ній були глибокі й вузькі, так що доводилося сидячи підтискати плечі, а колонки займали мало не половину салону. Поки вони їхали по Тронхеймсвеєн, двигун тихо муркотів, і світло вуличних ліхтарів огортало їх. З колонок чувся вже звичний фальцет:

«…І only wanted to be some kind of a friend, I only wanted to see you bathing…»

Прінс. Принц.

— Можеш висадити мене тут. — Елен намагалася говорити невимушено.

— Про це не може бути й мови, — Волер поглянув у дзеркало заднього виду. — Доставка «від порогу до порогу». Куди далі?

Вона ледве стрималася, щоб не відчинити дверцята й не виплигнути на ходу.

— Тут ліворуч. — . Елен показала пальцем.

«Якби ти тільки був удома, Харрі».

— «Єнс-Б’єлькес-ґате», — прочитав Волер табличку на стіні будинку і звернув.

Ця вулиця ще темніша, пішоходів не видно. Краєм ока Елен побачила, як по його обличчю ковзали квадратики світла. Він знає, що вона знає? Бачить, що у неї одна рука в сумочці? Розуміє, що там той самий газовий балончик, який вона купила в Німеччині, а восени показувала йому, коли він сказав, що вона та її колеги наражають себе на небезпеку, відмовляючись носити зброю? Здається, він говорив їй, що може дістати надефективну зброю, яку легко сховати під одягом, а потрібної хвилини застосувати. Тоді вона прийняла це за черговий похмурий жарт у стилі «мачо» і просто посміялася.

— Гаразд, зупинися он біля тієї червоної машини.

— Але ж будинок чотири в наступному кварталі, — заперечив Волер.

Невже вона сказала йому, що живе в будинку номер чотири? Можливо. Може, вона просто забула про це. Елен відчувала себе прозорою, як медуза, і він бачив, що її серце б’ється надто часто.

Тепер двигун працював ухолосту. Волер пригальмував. Елен стала гарячково шукати, як відчинити дверцята. Прокляті японські конструктори! Що їм, важко було приробити до дверцят звичайну, зручну ручку?

— До понеділка, — сказав Волер їй у спину, коли вона знайшла ручку, вистрибнула на вулицю і вдихнула отруйне лютневе повітря Осло, немов свіжий запах дощу після довгої засухи. Останнє, що вона почула, перш ніж пірнути в під’їзд, було гурчання Волерової машини.

Елен вихором злетіла сходами, з шумом відбиваючи сходинки чоботами і тримаючи перед собою ключі, як чарівну паличку. Нарешті вона в квартирі. Набираючи домашній номер Харрі, Елен напам’ять повторювала слова Сверре Ульсена:

«Це Сверре Ульсен. Я все чекаю свої десять штук за те, що допоміг продати пушку старому. Подзвоніть мені додому».

Далі — відбій.

За якусь частку секунди Елен зрозуміла що до чого. Ось воно, ланка загадки, якої бракувало, посередник в операції з гвинтівкою Меркліна. Поліцейський. Том Волер. Природно. Для такого недолюдка, як Ульсен, десять тисяч крон — величезні гроші. Старий. Кола, пов’язані з торгівлею зброєю. Симпатія до правих екстремістів. Принц, який незабаром стане інспектором. Усе ж це ясно як білий день — так ясно, що Елен здивувалася: як вона — людина, що вміє вловлювати приховане значення там, де інші його не помічають, — не зрозуміла всього цього раніше. Можливо, це вже параноя, але поки вона чекала в машині, коли Том Волер вийде з ресторану, її не полишала думка: досить йому піднятися по службі’ ще вище (що цілком можливо) — і він зможе обкручувати й не такі махінації, прикриваючись владою, як щитом. І хто знає, кого з поліцейських він устиг завербувати. Їй здавалося, що більшість співробітників не дадуть втягнути себе ні в що подібне. Але цілком — до кінця — вона була впевнена тільки відносно однієї людини — Харрі.

Нарешті додзвонилася. Не зайнято. На тому кінці ніколи не буває зайнято. Візьми ж слухавку, Харрі!

Ще їй було ясно, що рано чи пізно Волер поговорить з Ульсеном і довідається, що сталося. Елен ні на мить не сумнівалася, що тоді їй постійно загрожуватиме смертельна небезпека. Треба діяти швидко, вона не може собі дозволити жодного неправильного кроку. Потік думок урвав чоловічий Голос:

— Холе слухає. Говоріть.

Пі-і-і.

— Хай тобі, Харрі! Це Елен. Тепер йому не втекти. Передзвоню тобі на мобільний.

Затиснувши слухавку між плечем і вухом, вона почала гортати телефонний довідник на літеру «X», випустила його з рук, і він з гуркотом упав додолу. Лаючись про себе, Елен нарешті знайшла номер мобільника Харрі. Добре, що він ніколи з ним не розлучається, подумала вона, набираючи його телефон.

Елен Єльтен жила на третьому поверсі недавно відремонтованого будинку. Її сусідкою була ручна синиця на ім’я Хельге. Елен, як і раніше, здавалося, що вона чує гурчання Волерової машини.

Ракель Фьоуке розсміялася:

— Якщо вже ви з Ліндою домовилися потанцювати, потоптатися доведеться.

— Еге ж. Або втікати що є духу.

Запала мовчанка, і Харрі подумав, що його слова могли не так зрозуміти. Тому він поквапився запитати:

— А як вийшло, що ти почала працювати в СБП?

— Через російську, — відповів вона. — Я ходила на курси російської мови при Міністерстві оборони, а потім два роки була перекладачем у Москві. Курт Мейрик запросив мене до СБП вже тоді. Після вивчення права я подалася прямо до тридцять п’ятого відділу СБП. Я думала, що справді даю користь.

— А це не так?

— Ні, звичайно! Сьогодні ті, з ким ми разом училися, працюють удесятеро більше, ніж я.

— Ти могла б піти зі свого місця і зайнятися тим самим, що й вони.

Вона знизала плечима.

— Мені подобається моя робота. А цим може похвалитися далеко не кожен.

— У цьому щось є.

Пауза.

«У цьому щось є». Невже не можна було бовкнути щось розумніше?

— А ти, Харрі? Тобі подобається твоя робота?

Вони все ще стояли, повернувшись до танцюючих, але Харрі побачив, куди вона показує йому очима. Йому набігало на думку різне. Що в неї довкола очей — усмішливі зморшки, що дачний будиночок Мускена неподалік того місця, де знайшли стріляні гільзи від гвинтівки Меркліна, що, за даними «Даґбладет», сорок відсотків норвежок, які мешкають у містах, зраджують своїх чоловіків, що потрібно розпитати дружину Евена Юля, чи не пам’ятає вона трьох норвезьких вояків полку «Норвегія», поранених або вбитих гранатою, кинутою з літака, і що треба б заскочити на новорічний розпродаж костюмів у «Дресманне», який так рекламували по ТБ-3. Але чи подобається йому його робота?

— Іноді, — сказав Харрі.

— І що тобі в ній подобається?

— Не знаю. Мабуть, це по-дурному звучить?

— Не знаю.

— Я кажу це не тому, що не думав про те, чому я став поліцейським. Я про це думав. І все одно не знаю. Може, мені просто подобається ловити поганих хлопців і дівчат.

— А що ти робиш, коли не ганяєшся за поганими хлопцями і дівчатами? — поцікавилася вона.

— Дивлюся «Останнього героя».

Вона знову розсміялася. І Харрі подумав, що ладний говорити найдурніші на світі речі, аби вона так сміялася. Але опанував себе і розповів дещо серйозне про своє життя, дійшовши до справді неприємних речей, раптом зрозумів, що не так вже їх і багато. І, позаяк вона як і раніше слухала його з цікавістю, він розповів ще про батька і про Сеструнчика. Чому всі оповідки про себе він закінчує розповіддю про сестру?

— Напевно, хороша дівчина, — сказала Ракель.

— Найкраща, — кивнув Харрі. — І найхоробріша. Її ніколи не лякає невідомість. Вона живе, як льотчик-випробувач.

Харрі пригадав випадок, коли Сеструнчик розповіла йому про одну квартиру на Якоб-Оллс-ґате, яку бачила в розділі «Нерухомість» у газеті «Афтенпостен». Їй сподобалися шпалери — схоже на її дитячу в Оппсалі. І вона купила її на аукціоні за двадцять тисяч крон — рекордна ціна за квадратний метр в Осло того літа.

Ракель Фьоуке так сміялася, що розлила текілу на піджак Харрі.

— Найкраще в ній — це те, що, навіть коли її літак розбивається, вона лише струшує з себе пил і — вперед, назустріч новим пригодам.

Вона протерла його піджак хустинкою.

— А ти, Харрі? Що ти робиш, коли твій літак розбивається?

— Я? Ну-у… Перший час просто лежу. Але потім знов підводжусь, іншого вибору все одно немає.

— У цьому щось є, — сказала Ракель.

Він глянув на неї: сміється? В її очах блищав пустотливий вогник. Вона теж випромінювала енергію, але це схоже, щоб її літак розбивався.

— Тепер ти розкажи що-небудь, — попросив Харрі.

У Ракелі не було сестер — вона була єдиною дитиною. Тому вона стала розповідати про свою роботу.

— А ми тут рідко когось ловимо, — говорила Ракель. — В основному справи вирішуються по телефону або на фуршеті в посольстві.

Харрі криво посміхнувся:

— І як же вирішувалася справа з тим секретним агентом, якого я підстрелив? — запитав він. — По телефону чи на фуршеті?

Ракель замислено поглянула на Харрі, вивудила із склянки шматочок льоду і, тримаючи його двома пальцями, підняла до очей. Крапелька води стекла по її долоні, прослизнула під тонким золотим браслетом і потекла вниз, до ліктя.

— Ти танцюєш, Харрі?

— Здається, я щойно хвилин десять говорив, як я ненавиджу танці.

Вона знову схилила голову набік.

— Я запитую, чи не потанцюєш ти зі мною?

— Під цю музику?

З динаміків лилася в’язка, як сироп, саксофонна варіація мелодії «Let it Be».

— Гадаю, ти витримаєш. Вважай, це для розігріву — перед танцем з Ліндою.

Вона м’яко поклала руку йому на плече.

— Ми фліртуємо? — запитав Харрі.

— Що, інспекторе?

— Перепрошую, але я важко розумію приховані натяки, тому й запитую: це флірт?

— Я про це ніколи не замислююся.

Харрі поклав руку їй на талію і невпевнено зробив крок на танцпол.

— Таке відчуття, неначе втрачаєш цноту, — сказав він. — Але це неминуче: рано чи пізно це доводиться робити кожному норвежцю.

— Що ти маєш на увазі? — розсміялась вона.

— Я маю на увазі: танцювати з колегою на корпоративній вечірці.

— Я тебе не примушую.

Харрі посміхнувся. Та навіть якби зараз на гавайських гітарах грали «Танець маленьких каченят» задом наперед, він півжиття віддав би за цей танець.

— Стривай, що це в тебе?

— Це не пістолет, це я такий радий тебе бачити. Секундочку…

Харрі відстебнув від паска мобільний телефон, відпустив Ракель, і та відійшла назад до динаміка. Коли Харрі повернувся до неї, вона простягнула до нього руки.

— Сподіваюся, за нами тут ніхто не підглядає, — сказав Харрі. І хоча Ракель уже сто разів чула цей заяложений поліцейський жарт, вона тихо засміялась у відповідь.

Елен не вішала слухавку, доки з’єднання припинилось. Харрі не відповідав. Потім вона набрала його номер знову. Елен стояла біля вікна і дивилася на вулицю. Жодної машини не було. Звичайно, не було, просто їй зараз повсюди ввижалася небезпека. Том, напевно, їде додому, незабаром ляже в своє ліжко. Або не в своє.

Після трьох невдалих спроб додзвонитися Харрі Елен вирішила набрати номер Кіма. Голос у нього був стомлений.

— Я відпустив машину тільки о сьомій вечора, — поскаржився Кім. — Двадцять годин роз’їжджав містом.

— Зараз лише обполоснуся і прийду, — сказала Елен. — Просто хотіла довідатися, чи вдома ти.

— Якийсь у тебе дивний голос. Щось сталося?

— Ні, нічого. Я підійду хвилин за сорок п’ять. До речі, не позичиш мені свого телефона? До завтра.

— А ти не заскочиш по дорозі до «Севен-елевен» на Мерквеєн по сигарети?

— Добре. Я викличу таксі.

— Навіщо?

— Потім поясню.

— Знаєш, сьогодні вже субота? Навіть і не намагайся додзвонитися до центрального таксопарку. Та можна сюди добігти за чотири хвилини.

Елен вагалася.

— Послухай, — сказала вона.

— Що?

— Ти мене кохаєш?

Він тихо засміявся, і Елен уявила собі його напіврозплющені сонні очі і худе змучене тіло під ковдрою в убогій квартирці на Хельґесенс-ґате. Там чудовий краєвид на річку Акерсельву. І все інше теж чудове. На мить Елен майже забула про Тома Волера. Майже.

— Сверре!

Мати Сверре Ульсена стояла під сходами і лементувала на все горло. Вона завжди так кричала, скільки себе пам’ятала.

— Сверре! Тебе до телефону!

Так кричать, коли кличуть на допомогу — якщо тонуть або ще щось подібне.

— Зараз візьму, мамо!

Сверре схопився з ліжка, взяв свій радіотелефон і діждався клацання — мати поклала слухавку в тій кімнаті.

— Алло?

— Це я.

Було чути, як на тому кінці співає Прінс. Як завжди.

— Я так і думав.

— Чому?

Питання пролунало різко. Так різко, що Сверре приготувався захищатися — начебто це він винен гроші і все ніяк їх не віддає.

— Ну, ти ж дзвониш, бо отримав моє повідомлення? — відповів Сверре.

— Я дзвоню, бо переглянув список прийнятих викликів на моєму мобільнику. І сьогодні ти розмовляв з кимось о двадцятій тридцять. Про яке повідомлення ти там базікаєш?

— Про нашу домовленість. Я ж спільник, і ти обіцяв…

— З ким ти розмовляв?

— Га? Ну, там була жінка, на автовідповідачі. Боязка така, твоя нова?..

Відповіді не було. Лише тихий спів Прінса: «You sexy motherfucker…» Раптом музика припинилася.

— Скажи мені точно, що ти говорив.

— Я просто сказав, що…

— Ні! Точно. Слово в слово.

Сверре відтворив свої слова так точно, як тільки зміг.

— Так і думав, що щось таке станеться, — сказав Принц. — Ти сам не зрозумів, як заклав усіх нас, Ульсене. Якщо ми зараз же не ліквідуємо цей витік, нам усім гаплик. Ти зрозумів?

Сверре Ульсен не зрозумів нічого.

Навіть повідомляючи, що його мобільник побував у чужих руках, Принц говорив цілком спокійно.

— Це був не автовідповідач, Ульсене.

— А хто ж?

— Скажемо так, ворог.

— «Монітор»? Хтось із цих нишпорок?

— Вона, мабуть, уже по дорозі до поліції. Ти повинен зупинити її.

— Я? Та я просто хотів отримати свої гроші і…

— Заткни пельку, Ульсене.

Ульсен заткнувся.

— Це задля Справи. Ти боєць чи ні?

— Так, але…

— А справжній боєць повинен замітати сліди, так?

— Я просто був посередником між тобою і старим, це ти…

— Особливо коли над нашим вояком висить строк у три роки, які стали умовними лише через якусь формальну помилку.

Сверре почув, як проковтнув слину.

— Звідки ти знаєш?.. — почав він.

— Не важливо. Я просто хочу, щоб ти зрозумів: тобі є що втрачати — не менше, ніж мені і решті братства.

Сверре задумався. Про те, що йому потрібно надягти.

— Куди підходити? — запитав він.

— На площу Скяус-плас за двадцять хвилин. Візьми з собою все, що потрібно.

— Не хочеш випити? — запитала Ракель.

Харрі поглянув довкола. Їх останній танець був такий пристрасний, що міг викликати неоднозначну реакцію присутніх. Тепер він і Ракель сиділи за дальнім столиком.

— Ні, я зав’язав, — відповів Харрі.

Вона кивнула.

— Це довга історія, — додав він.

— У мене є час, щоб вислухати.

— Я хочу, аби сьогодні ввечері лунали тільки смішні історії, — посміхнувся Харрі. — Поговорімо краще про тебе. Розкажи про своє дитинство.

Харрі думав, що зараз вона розсміється, але вона лише трішки усміхнулася.

— Моя мати померла, коли мені було п’ятнадцять. Про все крім цього я можу говорити.

— Вибач.

— Вибачатися нема за що. Вона була незвичайна жінка. Але цього вечора треба розповідати тільки смішні історії…

— У тебе є брати або сестри?

— Ні. Тільки я та батько.

— Отже, тобі довелося залишити його самого?

Вона здивовано поглянула на нього.

— Я знаю, що це таке, — вів далі Харрі. — У мене теж мати померла. Після цього батько цілими днями сидів у кріслі і дивився в стіну. Мені доводилося буквально годувати його з ложки.

— У мого батька була мережа магазинів з продажу будматеріалів — він почав справу сам, і мені здавалося, що він живе тільки цим. Але з тієї ночі, коли померла мама, він втратив до торгівлі будь-який інтерес. Він усе розпродав, а потім і зовсім звихнувся. Розігнав усіх, хто його знав. Включаючи мене. І перетворився на жовчного, самотнього старого. — Вона зробила непевний жест рукою. — У мене — своє життя. У Москві я познайомилася з молодим чоловіком, а батько сказав, що коли я вийду заміж за росіянина, то стану зрадницею. Коли ми з Олегом приїхали до Норвегії, стосунки у нас із батьком були вкрай напружені.

Харрі вийшов з-за столу і повернувся з коктейлем для Ракелі і склянкою коли для себе.

— Шкода, що ми не були знайомі, коли ходили на лекції з права.

— Я тоді був задиракою, — відповів Харрі. — Наскакував на всіх, кому не подобалась музика, яку я слухав, і фільми, які я дивився. Ніхто мене не любив. Та і я нікого не любив.

— Мені важко в це повірити.

— Насправді це фраза з фільму. Її говорить хлопець, аби перевірити Міа Фарроу. У сенсі, у фільмі. Ніколи не пробував, як це звучить у житті.

— Ну-у, — задумалася Ракель і надпила з келиха. — Гадаю, спроба вийшла вдала. Але… ти певен, що це фраза не з іншого фільму?

Вони обоє розсміялися. Розмова перескочила нагарні й погані картини і концерти, на які вони ходили свого часу, і незабаром у Харрі склалося про Ракель досить цілісне уявлення. Наприклад, у двадцять років вона самостійно зробила навколосвітню подорож. А за Харрі в ці роки із серйозних досягнень значилася лише невдала спроба виїхати за кордон та перші серйозні проблеми з алкоголем.

Ракель поглянула на годинник:

— Одинадцята. Мене чекають.

У Харрі завмерло серце.

— Мене теж.

— Справді?

— Так, моя порожня квартира. Тебе підкинути додому?

Вона усміхнулася:

— Не треба.

— Це по дорозі.

— Ти теж живеш на Холменколлені?

— Поруч. Ну, майже поруч. Бішлет.

Ракель розсміялася.

— Значить, на іншому кінці міста. Тоді ясно, чого від мене хочеш.

Харрі винувата посміхнувся. Вона поклала руку йому на плече.

— Підштовхнути твою машину, правильно?

— Здається, він поїхав, Хельге, — сказала Елен.

Вона стояла в пальті біля вікна і виглядала з-за фіранок. На вулиці внизу нікого не було: у таксі, що стояло під вікном, сіли три веселі подружки і машина поїхала. Синиця не відповіла. Однокрила пташка лише двічі моргнула і почухала живіт маленькою лапкою.

Елен спробувала ще раз подзвонити Харрі на мобільний телефон. Але той самий жіночий голос відповів, що апарат абонента вимкнено або той знаходиться поза зоною дії мережі.

Елен накрила клітку хусткою, сказала «на добраніч», вимкнула світло і вийшла з будинку. На вулиці Єнс-Б’єлькес-ґате як і раніше було порожньо, і вона поспішила на Торвальд-Меєрс-ґате, де, як вона знала, завжди багато людей у суботу ввечері. Перед магазином «Фру Хаген» вона разів зо два кивнула знайомим, з якими, здається, колись перекинулася словом у когось в гостях. Вона пригадала, що обіцяла Кіму купити сигарет, і звернула на Мерквеєн, аби заглянути в «Севен-елевен». Цього чоловіка вона теж начебто десь бачила, — і машинально посміхнулася, коли він поглянув на неї.

Елен стояла в «Севен-елевен» і намагалася пригадати, що курить Кім: «Кемел» чи «Кемел лайт». Вона раптом подумала про те, як мало вони знайомі. І скільки їм ще доведеться дізнатися одне про одного. І що вперше в житті ця думка не налякала Елен, а навпаки, порадувала. Вона була просто приречена на щастя. Думка про те, що Кім лежить голий у ліжку за якихось три квартали від неї, наповнила Елен якимсь в’язким, солодким і світлим почуттям. Вона зробила вибір на користь «Кемела» і нетерпляче чекала своєї черги. Знов опинившись на вулиці, вона вирішила зрізати шлях і побігла уздовж Акерсельви.

І раптом подумала, що навіть у великому місті зовсім поряд з людними місцями є й такі, де немає ані душі. Всі звуки розчинялися в дзюрчанні річки і жалібному хрускоті снігу під каблуками. І коли Елен нараз зрозуміла, що чує не лише власні кроки,було вже пізно звертати. Тепер вона чула і дихання, важке і голосне. Елен почула в ньому страх і злість і тієї ж миті зрозуміла, що їй загрожує смертельна небезпека. Не обертаючись, вона побігла. Кроки за її спиною гупали в такт її власним. Елен намагалася бігти за правилами — спокійно, не піддаючись паніці і не роблячи непотрібних рухів. «Не біжи, як стара баба», — подумала вона і намацала газовий балончик у кишені пальта, але кроки позаду чулися все ближче. Вона подумала, що коли добіжить до найближчого ліхтаря, то, вважай, врятована. Хоча знала, що це не так. Вона була якраз під ліхтарем, коли їй завдали першого удару — по плечу. Елен упала в замет. Другий удар зламав їй руку, і газовий балончик вислизнув з ослабілих пальців. Третій роздробив колінну чашечку, але від болю Елен не могла навіть закричати, і застряглий у горлі крик пульсував в артеріях її по-зимовому блідої шиї. У жовтому світлі ліхтаря вона побачила, як злочинець заносить над нею бейсбольну біту, і впізнала його: той самий чоловік, якого вона зустріла на розі біля «Фру Хаген». Підкоряючись інстинкту слідчого, Елен відзначила про себе, що на ньому коротка зелена куртка, чорні черевики і чорна в’язана шапка. Першим ударом по голові був пошкоджений очний нерв, і Елен вже не бачила нічого, крім бездонної темряви.

«Сорок відсотків тинівок виживають, — подумала вона. — Я переживу цю зиму».

Пальцями вона мацала сніг, намагаючись за що-небудь ухопитися. Наступний удар припав по потилиці.

«Вже недовго, — подумала Елен. — Я переживу цю зиму».

Харрі зупинився на Холменколлвеєні, біля стежки, що вела до особняка Ракелі Фьоуке. У променях білого місячного світла її шкіра здавалася неприродно білою, майже мертвотною, і навіть у напівтемному салоні автомобіля Харрі міг розгледіти в її очах втому.

— Ну ось ми і приїхали, — сказала Ракель.

— Приїхали, — повторив Харрі.

— Я б запросила тебе додому, але…

Харрі розсміявся:

— Думаю, що Олег цього не оцінить.

— Олег солодко спить, я думаю, це не сподобається його няні.

— Няні?

— Олегова няня дочка одного з моїх колег по СБП. Прошу, зрозумій мене правильно, я просто не хочу, аби про мене на роботі поповзли чутки.

Харрі сидів, утупившись у приладову панель. По склу спідометра тяглася тріщина, індикатор тиску мастила згас — мабуть, перегорів запобіжник.

— Олег — твій син?

— Так, а ти що думав?

— Ну-у. Я думав, ти говориш про чоловіка, з яким ви разом живете.

— Якого чоловіка?

Підкурювач або вилетів, або його поцупили разом з магнітолою.

— Олег народився, коли я жила в Москві, — сказала Ракель. — Ми з його батьком два роки прожили разом.

— І що сталося потім?

Вона знизала плечима:

— Нічого. Просто ми одне одного розлюбили. І я повернулася до Осло.

— Так ти…

— Мати-одиначка. А ти?

— А я просто одинак.

— До того, як тебе перевели до нас, я чула щось про твого напарника з відділу вбивств.

— Елен? Ні. Ми просто добре ладнали. Ладнаємо. Вона все ще час від часу мені допомагає.

— З чим?

— Із справою, яку я веду.

— А, ну так, із справою.

Ракель знову поглянула на годинник.

— Тобі допомогти відчинити дверцята? — запитав Харрі.

Вона посміхнулася, похитала головою і штовхнула дверцята плечем. Ті, жалісливо вискнувши, відчинилися.

На схилі Холменколлена було тихо, лише стиха шарудів вітер у вітті старих ялин. Ракель поставила ногу на сніг.

— Добраніч, Харрі.

— Ага, і ще одне питання.

— Що?

— Коли я був тут минулого разу, чому ти не спитала мене, навіщо я шукаю твого батька? Ти лише спитала, чи можеш чим-небудь мені допомогти.

— Звикла на роботі. Не хочу запитувати про речі, які мене не обходять.

— Ти перестала бути допитливою?

— Я була і буду допитливою, просто не запитую. То навіщо тобі був потрібний мій батько?

— Я шукаю колишнього легіонера, з яким твій батько міг бути знайомий на війні. Цей легіонер купив гвинтівку Меркліна. До речі, коли я говорив з твоїм батьком, він зовсім не справив враження жовчного старого.

— Схоже, книга повернула його до життя. Я сама здивована.

— Може, колись ви знову помиритеся?

— Можливо, — відповіла Ракель.

їхні погляди зустрілися, зачепилися один за одного і вже не могли відірватися.

— Ми фліртуємо? — запитала вона.

— Ніколи про це не замислююся.

Її розсміяні очі стояли перед Харрі і потім, коли в Бішлеті він припаркував машину в недозволеному місці, забіг до своєї порожньої квартири і ліг спати, не звернувши уваги на блимання червоного вогника автовідповідача — сигнал про нове непрочитане повідомлення.

Сверре Ульсен замкнув за собою двері, роззувся і став тихенько підійматися сходами. Він переступив скрипучу сходинку і відразу ж зрозумів, що даремно.

— Сверре?

Мати кричала з відчиненої спальні.

— Що, мамо?

— Де ти був?

— Просто гуляв, мамо. Але я вже прийшов і зараз ляжу спати.

Він не слухав, що мати говорила далі, — він приблизно знав, що вона може сказати, і просто пускав її репліки повз вуха. Ульсен увійшов до своєї кімнати і зачинився. Нарешті він сам. Він ліг на ліжко, втупився в стелю і прокрутив у пам’яті те, що сталося. Як кіно. Ульсен заплющив очі і спробував зупинити плівку, але та крутилася далі.

Ульсен не знав, ким вона була. Принц, як вони й домовилися, зустрів його на Скяус-плас і одвіз на вулицю, де вона жила. З автомобіля її вікна видно не було, зате вони добре бачили під’їзд — тільки-но вона вийде, вони відразу помітять. Принц сказав, може, доведеться прочекати так усю ніч, порадив Ульсенові розслабитись, увімкнув цю кляту негритянську музику й опустив спинку крісла. Але вже за півгодини двері під’їзду відчинилися, і Принц сказав: «Ось вона».

Сверре кинувся за нею, але не встиг наздогнати, бо вона випірнула з цієї темної вулиці, і довкола відразу стало багато народу. Якоїсь миті вона зненацька обернулася і подивилася прямо на нього. Ульсену відразу ж здалося, що його розкусили — що вона помітила біту, сховану під курткою. Він так злякався, що в нього перекривилось лице, але потім, коли вона вибігла з магазину «Севен-елевен», страх минув і поступився місцем злості. Подробиці того, що сталося під тим ліхтарем біля річки, Ульсен пам’ятав і не пам’ятав одночасно. Він знав, що сталося, але щось випало з пам’яті. Як у грі, де тобі показують лише частину картинки, а ти маєш угадати, що це.

Ульсен знову розплющив очі. Поглянув на набубнявілу штукатурку стелі. Коли він отримає гроші, то викличе нарешті службу ремонту, аби ліквідували ці патьоки, — мати стільки з цим б’ється. Ульсен почав думати про ремонт, але в голову лізли інші думки. Щось не так. Цього разу все інакше. Не як з тим вузькооким в «Денніс-кебаб». Ця жінка — звичайна молода норвежка. Коротке русяве волосся, блакитні очі. Вона могла б бути його сестрою. Ульсен спробував повторити, що йому втовкмачував Принц: що він боєць, що це задля Справи.

Він поглянув на фотографію, яку почепив на стіну під прапором зі свастикою. На фотографії рейхсфюрер СС і начальник німецької поліції Генріх Гіммлер стояв на трибуні в Осло. 1941 рік. Він звертався до норвезьких добровольців, що прийняли присягу військ СС. Зелена уніформа. На комірі літери «СС». На задньому плані — Відкун Квіслінґ. Гіммлер. Славна смерть 23 травня 1945 року. Самогубство.

— Чорт!

Сверре підвівся і почав занепокоєно ходити туди-сюди кімнатою.

Він зупинився перед дзеркалом біля дверей. Провів рукою по голові. Потім почав порпатися в кишенях. Чорт, куди поділася шапка? На мить він злякався, що вона зараз лежить у снігу поряд із забитою, але потім пригадав, що, коли він знову сідав у машину Принца, шапка на ньому була. Ульсен перевів дух.

Біти він позбувся, як і радив Принц. Витер відбитки пальців і викинув у Акерсельву. Зараз треба просто затаїтися і чекати, що буде далі. Принц сказав, що поклопочеться про все, як робив раніше. Де Принц працює, Сверре не знав, але був певен, що в нього так чи інакше є гарні зв’язки в поліції. Ульсен роздягся перед дзеркалом. У місячному світлі, що пробивалося крізь завіски, татуювання на його шкірі здавалося сірим. Ульсен провів пальцями по залізному хресту, який висів у нього на шиї.

— Сука, — пробурмотів він. — Клята червона сука.

Коли він нарешті заснув, уже починало сіріти.

ЕПІЗОД 51

Гамбург, ЗО червня 1944 року

Люба, кохана Хелено!

Я кохаю тебе більше за життя, тепер ти це знаєш. Хоча ми були разом усього лише коротку мить, а попереду на тебе чекає довге і щасливе життя (я в цьому певен!), сподіваюся, ти не забудеш мене зовсім. Зараз вечір, я сиджу в кімнаті відпочинку в гамбурзькому порту, а знадвору падають бомби. Я сам-один, решта сховалися в бомбосховищах і підвалах. Світла немає, але від спалахів за вікнами видно так, що я можу писати.

Нам довелося зійти з потяга, не доїхавши до Гамбурга, — минулої ночі залізницю розбомбили. До міста нас відвезли вантажівками, і перед нами постала жахлива картина. Кожен другий будинок зруйновано, серед повитих димом руїн сновигають собаки, і скрізь я бачив худих, обшарпаних дітей, які дивилися на нас великими порожніми очима. Я проїздив Гамбург, коли їхав у Зеннхайм два роки тому, але тепер міста не пізнати. Тоді я думав, що Ельба — найкрасивіша річка на світі, а тепер по її каламутних хвилях пливуть уламки дощок, речі, що колись комусь належали, а хтось сказав, що вода стала отруйна — стільки в ній трупів. А ще говорили про нічні бомбардування, про те, що треба вибиратися з країни. За планом, наступного вечора я маю бути в Копенгагені, але на півночі залізницю теж бомблять.

Вибач, що так погано пишу німецькою. Як бачиш, рука у мене тремтить, але це через бомби, від яких увесь будинок двигтить. А не від страху. Чого мені тепер боятися? Звідти, де я сиджу, я можу бачити те явище, про яке багато разів чув, але не бачив жодного разу — вогняний вихор. Вогонь на тому боці порту, здається, охопив геть усе. Я бачу, вогонь охоплює і здіймає в повітря окремі дошки й цілі дахи. А море просто кипить! Видно, як з-під мостів підіймається пара. Якщо який-небудь бідолаха хотів урятуватися, стрибнувши в воду, він, мабуть, зварився живцем. Коли я прочинив вікно, то відчув, що дихати нічим — вигорів увесь кисень. І почув ревіння — ніби хтось стоїть посеред полум’я і вимагає — ще, ще, ще. Так, це страшно, жахливо, але в той же час заворожує.

Від того кохання, яке переповнює моє серце, я почуваю себе невразливим — дякуючи тобі, Хелено. Коли у тебе народиться дитина (я знаю і хочу, щоб так воно й було), розповідай їй історії про мене. Розповідай, як казку, тому що це і є казка! Я тепер повинен вийти на вулицю, поглянути, що я там побачу, кого зустріну. Цього листа я покладу в похідну фляжку і залишу тут, на столі. Я надряпав на фляжці багнетом твоє ім’я та адресу — для тих, хто її знайде.

Твій навіки,

Урія.

ЧАСТИНА П’ЯТА СІМ ДНІВ

ЕПІЗОД 52

Вулиця Єнс-Б’єлькес-ґате, 9 березня 2000 року

«Привіт, це автовідповідач Елен і Хельге. Залиште своє повідомлення».

— Привіт, Елен, це Харрі. Як ти чуєш, я п'яний і прошу за це вибачення. Правда. Але якби я був тверезий, я б тобі зараз не телефонував. Це ти, мабуть, розумієш. Сьогодні я був на місці злочину. Ти лежала спиною на снігу біля стежки над Акерсельвою. Тебе знайшла молода парочка — вони їхали до Бло невдовзі по півночі. Причина смерті: ушкодження передньої частини головного мозку внаслідок заподіяння удару по голові тупим предметом. Ще тебе вдарили по потилиці, і загалом у тебе були три проломи черепа, а ще розбита колінна чашечка на лівій нозі і сліди удару на правому плечі. Ми припускаємо, що всі ці ушкодження завдані тим самим тупим предметом. Лікар Блікс установив, що смерть настала між одинадцятою і дванадцятою. Ти мала вигляд, неначе… я… зачекай хвилинку.

Вибач. Так от. Слідча група знайшла десятки різних відбитків взуття на стежці і двоє — в снігу біля тебе, але ці останні розтоптані і затерті, напевно, щоб приховати докази. Жодних свідків поки не знайшлося, але ми, як завжди, опрацьовуємо будинки по сусідству. Деякі вікна виходять на річку, і КРИПОС уважає, що, можливо, хтось щось бачив. Але, по-моєму, це майже неймовірно. Адже саме з десятої сорока п’яти до за чверть до дванадцятої по телебаченню йшов повтор шведського «Останнього героя». Жарт. Бачиш, я намагаюся жартувати. До речі, ми знайшли синю шапку за кілька метрів од тебе. На ній були плями крові, і, хоча ти теж була вся в крові, лікар Блікс уважає, що кров не могла чвіркнути так далеко. Якщо це твоя кров, то шапка, ergo, можливо, належить убивці. Ми послали кров на аналіз, а шапку — на експертизу щодо наявності часток волосся і шкіри. Якщо волосся у цього хлопця не випадає, будемо сподіватися, що хоч лупа у нього є. Ха-ха. Ти ж не забула ще Екмана і Фрісена? Більше ключових слів у мене поки немає, але дай мені знати, якщо чого надумаєш. Так, я нічого не забув? Ага, Хельге тепер живе у мене. Я знаю, що для неї це зміна на гірше, але така зміна сталася з усіма нами, Елен. Може, крім тебе. Зараз хильну ще й обміркую це питання.

ЕПІЗОД 53

Вулиця Єнс-Б’єлькес-ґате, 10 березня 2000 року

«Привіт, це автовідповідач Елен і Хельге. Залиште своє повідомлення».

— Привіт, це знову Харрі. Сьогодні я не пішов на роботу, та зате зателефонував лікареві Бріксу. Радий повідомити тобі, що тебе не зґвалтували і, наскільки ми можемо судити, не відібрали нічого з речей. Отже мотиви вбивці нам поки незрозумілі, — або він з якихось причин не встиг зробити те, що хотів. Або не зміг. Сьогодні з’явилися двоє свідків, які бачили тебе поряд із «Фру Хаген». У комп’ютері залишився запис, що ти розплатилася карткою в «Севен-елевен» по вулиці Марквеєн о двадцять другій п’ятдесят п’ять. Сьогодні ми весь день допитували твого Кіма. Він сказав, що ти хотіла прийти до нього і що він просив тебе купити йому сигарет. Один з КРИПОСівських хлопців причепився до того, що ти купила не ті сигарети, які палить цей твій «тип». До того ж у нього немає жодного алібі. Шкодую, Елен, але зараз він головний підозрюваний.

До речі, у мене тільки що був гість. Її звуть Ракель, і вона працює в СБП. Вона сказала, що заглянула мене навідати. Потім трохи посиділа в мене, але ми майже не розмовляли. Потім вона пішла. Не думаю, що все пройшло як слід.

Привіт від Хельге.

ЕПІЗОД 54

Вулиця Єнс-Б’єлькес-ґате, 13 березня 2000 року

«Привіт, це автовідповідач Елен і Хельге. Залиште своє повідомлення».

— Це найхолодніший березень, який я пам’ятаю. На градуснику мінус вісімнадцять, а вікна в цьому будинку — ще з початку минулого століття. Поширена думка, що людині не холодно, коли вона п’яна, — груба помилка. Заходив Алі, мій сусід. Виявляється, вчора, повертаючись додому, я впав на сходах, і йому довелося тягнути мене до ліжка.

Коли я прийшов на роботу, напевно, був обід, тому що коли ходив до їдальні за ранковою кавою, там зібралося повно народу. Мені здавалося, що всі дивляться на мене, але, можливо, лише здавалося. Мені страшенно тебе бракує, Елен.

Перевірив досьє на твого Кіма. Виявляється, йому давали строк за зберігання гашишу. КРИПОС як і раніше вважає, що вбивця він. Я ніколи його не бачив, але хіба я вмію орієнтуватися в людях? А судячи з того, що ти мені розповідала, він не дуже схожий на лиховоду, ти зі мною згодна? Я телефонував експертам — вони кажуть, що не знайшли на шапці ані волосинки, лише сліди лупи. Їх послали на аналіз ДНК, — результатів чекають протягом місяця. Знаєш, скільки волосин щодня втрачає доросла людина? Я подивився. Близько ста п’ятдесяти. А на шапці — ані волосинки. Потім я спустився до Мьоллера і попросив його підготувати список усіх, кого в останні чотири роки судили за тяжкі тілесні і хто зараз голиться наголо.

До мене в кабінет заходила Ракель і принесла мені книжку. «Птахи Норвегії». Чудова книжка. Як по-твоєму, Хельге сподобалося б пшоно? Тобі зараз, напевно, добре.

ЕПІЗОД 55

Вулиця Єнс-Б’єлькес-ґате, 14 березня 2000 року

«Привіт, це автовідповідач Елен і Хельге. Залиште своє повідомлення».

— Сьогодні тебе ховали. Мене не було на похороні. Адже померлі заслуговують на гідні проводи, а я сьогодні мав не надто презентабельний вигляд. Зате я думав про тебе у «Скрьодері». О восьмій вечора я сів у машину і поїхав на Холменколлвеєн. Це виявилась погана ідея. У Ракелі був гість — хлопець, той самий, якого я бачив там раніше. Він назвався кимось там з Міністерства закордонних справ і вдавав, що він прийшов у справах. Здається, Ракель була не вельми рада, що він прийшов, але хіба мало що здається. І щоб позбавити всіх неприємних мук, я швиденько звалив. Ракель наполягала, щоб я взяв таксі. Але коли я виглянув з вікна і побачив, що на вулиці стоїть мій «ескорт», то не міг учинити за її порадою.

Як ти розумієш, зараз усе йде трохи шкереберть. Але все одно я сьогодні зайшов до зоомагазину і купив пташиного корму. Продавчиня порадила «Трілл». Його я і взяв.

ЕПІЗОД 56

Вулиця Єнс-Б’єлькес-ґате, 15 березня 2000 року

«Привіт, це автовідповідач Елен і Хельге. Залиште своє повідомлення».

— Сьогодні був у «Пересудах». Трохи нагадує «Скрьодер». У кожному разі, якщо замовиш кухлик пльзеньського, на тебе більше й дивитися не схочуть. Я підсів до одного старого і після кількох невдалих спроб зміг з ним, що називається, поговорити по щирості. Я запитав у нього, що він має проти Евена Юля. Він довго дивився на мене — очевидно, він не запам’ятав мене з того разу. Але після того, як я купив йому пива, він розповів мені ось що. Цей тип був легіонером, я так і думав, і був знайомий з дружиною Юля, Сіґне, коли та ще була медсестрою на Східному фронті. Вона добровільно пішла туди, тому що була заручена з вояком з полку «Норвегія». Потім, коли в 1945-му її судили за зраду батьківщини, на неї накинув оком Юль. Їй дали два роки, але Юлів батько, велике цабе в Робітничій партії, поклопотався, аби її випустили через якісь два місяці. Коли я запитав його, чому це так його обурює, старий пробурчав, що Юль не такий уже і святий, яким хоче здаватися. Еге ж, саме так він і сказав: «святий». Він сказав, що Юль, як і решта істориків, вигадує міфи про участь Норвегії у війні — такі, яких вимагають переможці. Імені першого жениха Сіґне старий не пам’ятав, пам’ятав лише, що в полку його вважали у своєму роді героєм.

Потім я пішов на роботу. Курт Мейрик заходив мене навідати. Нічого не сказав. Я зателефонував Б’ярне Мьоллеру щодо списку бритоголових, і той відповів, що там тридцять чотири імені. Невже люди без волосся більш схильні до насильства? Аби хоч якось скоротити цю кількість, Мьоллер доручив комусь зі своїх дізнатися, у кого з цих людей є алібі. Я прочитав у попередній доповіді, що Том Волер підвозив тебе додому і що, коли він висадив тебе о двадцять другій п’ятнадцять, ти була спокійна. Ще він додав, що ви розмовляли про повсякденні речі. Але, коли ти зателефонувала на мій автовідповідач, о двадцять другій шістнадцять, якщо вірити «Теленору», або, іншими словами, відразу ж, щойно ти увійшла до квартири, ти просто диміла від азарту — бо наткнулася на чийсь слід. Це якось дивно. А Б’ярне Мьоллер сказав, що нічого дивного в цьому немає. Можливо, мені просто здається.

Сподіваюся скоро отримати від тебе вісточку, Елен.

ЕПІЗОД 57

Вулиця Єнс-Б’єлькес-ґате, 16 березня 2000 року

«Привіт, це автовідповідач Елен і Хельге. Залиште своє повідомлення».

— Сьогодні я не пішов на роботу. На вулиці мінус дванадцять, у квартирі — набагато тепліше. Весь день дзвонив телефон, і, коли я нарешті взяв слухавку, виявилося, що телефонує лікар Еуне. Еуне — хороший психолог, принаймні не прикидається, ніби цілком розуміє, що відбувається у нас в голові. Його давнє твердження про те, що алкогольний симптом роздвоєння особи з’являється, коли зникає останній горілчаний брат, — застереження правильне, але не завжди справедливе. Пам’ятаючи про те, що було в Бангкоку, Еуне дуже здивувався тому, що я зараз ще тримаюся на ногах. Усе відносно. Ще Еуне розповів про одного американського психолога, котрий вивів, що життєвий шлях до певної міри успадковується, і в схожих ситуаціях ми поводимося, як наші батьки. Батько замкнувся в собі, коли померла мати, і тепер Еуне боїться, що зі мною станеться те ж саме — через усякі погані речі, які зі мною сталися. Ну, пам’ятаєш, та історія у Віндерні. І в Сіднеї. А тепер ще це. Ну. Я розповів йому, як живу, але коли лікар Еуне сказав, що саме через Хельге я ще не махнув на життя рукою, тут я вже посміявся. Синиця! Еуне, звичайно, що називається, хороший мужик, але краще б він притримав свою психологію.

Я зателефонував Ракелі і запросив її повечеряти разом. Вона відповіла, що подумає і передзвонить. Не знаю, чому я це роблю — і навіщо це мені.

ЕПІЗОД 58

Вулиця Єнс-Б’єяькес-ґате, 17 березня 2000 року

«…домлення від компанії „Теленір“. Набраний вами номер не існує або не використовується. Це повідомлення від компанії „Теленір“. Набраний вами…»

ЧАСТИНА ШОСТА ВІРСАВІЯ

ЕПІЗОД 59

Кабінет Мьоллера, 24 квітня 2000 року

Весна почала свій наступ пізно. Тала вода задзюркотіла в жолобах уздовж тротуарів лише в кінці березня. У квітні весь сніг розтанув аж до берега Согнсванна. Але потім весні знову довелося відступити. Знову випав сніг, і просто посеред міста утворилися великі замети. Сонце розтопило їх лише за кілька тижнів. Смерділо відталим собачим лайном і торішнім сміттям; вітер, розганяючись на відкритих ділянках Ірьон-ланслейрет та побіля Галереї Осло, здіймав пил і пісок і примушував перехожих терти очі й відпльовуватись. Люди обговорювали матір-одиначку, яка, можливо, стане королевою, і чемпіонат Європи з футболу. А в поліції обговорювали, хто як провів Великдень, яка сміхотворна чергова надбавка до зарплати, і прикидалися, що все як раніше.

Все було не так, як раніше.

Харрі сидів у кабінеті, закинувши ноги на стіл, і дивився на вулицю: на безхмарний день, на натовпи підстаркуватих тіточок у недоладних капелюхах, що запруджували хідники вранці, на таксі, які їдуть на жовте світло, — на всі ті дрібниці, що надають містові фальшиво-безтурботного вигляду. Харрі давно вже це не давало спокою — невже він єдиний, кого місто не зуміло обдурити? Від дня похорону Елен минуло шість тижнів, але, дивлячись у вікно, Харрі не бачив жодних змін.

У двері постукали. Харрі не відповів, але двері все одно відчинилися. Увійшов начальник відділку поліції Б’ярне Мьоллер.

— Чув, ти повернувся?

Харрі поглянув на один з червоних автобусів на зупинці. На боці автобуса була реклама: «Стуребранн — страхування життя».

— Шефе, поясніть мені, чому кажуть: «страхування життя»? — запитав Харрі. — Якщо насправді йдеться про страхуванні смерті.

Мьоллер зітхнув і сів на крайчик столу.

— Чому ти не поставиш сюди ще одного стільця, Харрі?

— Люди швидше переходять до справи, коли стоять, — відповів Харрі, не відвертаючись од вікна.

— Ми чекали, що ти прийдеш на похорон, Харрі.

— У мене змінилися плани, — сказав Харрі, більше самому собі, ніж Мьоллеру. — Певен, що я туди і прямував. І коли я поглянув довкола і побачив похмурих людей, то на якусь мить навіть подумав, що прийшов. Але раптом побачив, що переді мною стоїть Майя і чекає на замовлення.

— Я десь так і подумав, — сказав Мьоллер.

По бурому газону, тицяючи носом у траву і задерши догори хвоста, біг цуцик. Хоч комусь подобається весна в Осло.

— Що потім? — запитав Мьоллер. — Ми давненько від тебе нічого не чули.

Харрі знизав плечима:

— Я був зайнятий. У мене з’явилася сусідка по квартирі — однокрила синиця. А ще я сидів і слухав давні записи на моєму автовідповідачі. Виявляється, усі повідомлення за ці два роки вміщаються на півгодинній плівці. І всі без винятку — від Елен. Сумно, правда? Ну-у. Може, звичайно, я неточно висловився. Сумно те, що мене не було вдома, коли вона телефонувала востаннє. Ви знали, що Елен його вирахувала? — Вперше Харрі обернувся і поглянув на Мьоллера. — Ви ж пам’ятаєте Елен?

Мьоллер зітхнув:

— Ми всі пам’ятаємо Елен, Харрі. І я пам’ятаю, яке повідомлення вона залишила на твоєму автовідповідачі і як ти заявив КРИПОСівцям, що йшлося про того посередника в справі із зброєю. Якщо ми ще не знайшли вбивцю, зовсім не означає, що ми її забули, Харрі. Весь КРИПОС і відділ убивств весь час на ногах, ми майже не спимо. Якби ти поглянув, як ми працюємо, ти б так не говорив. — Тієї ж миті Мьоллер пошкодував про сказане. — Я не мав на увазі…

— Та ні, мали. Звичайно, ви маєте рацію.

Харрі провів рукою по обличчю:

— Учора ввечері слухав її повідомлення. Не розумію, навіщо вона телефонувала. Там вона дає мені багато порад: що я повинен і не повинен їсти, що потрібно не забувати годувати пташок, узятися до методики Екмана і Фрізена. Знаєте, хто такі Екман і Фрізен?

Мьоллер знову похитав головою.

— Двоє психологів, які з’ясували, що, коли ти усміхаєшся, м’язи обличчя стимулюють у мозку якісь хімічні реакції, які, у свою чергу, дають тобі позитивне світовідчування і сприяють життєрадісності. Загалом, вони довели давню істину: коли ти усміхаєшся світові, світ усміхається у відповідь. І вона якось змогла переконати мене в цьому.

Харрі поглянув на Мьоллера.

— Сумно?

— Жахливо.

Обоє спробували посміхнутися і на якийсь час замовкли.

— Ви, напевно, прийшли щось сказати мені, шефе. Що саме?

Мьоллер зіскочив зі столу і заходив по кабінету.

— Після перевірки алібі список з тридцяти чотирьох прізвищ скоротився до дванадцяти. Нормально?

— Нормально.

— Аналіз ДНК тієї лупи з шапки дав нам групу крові її власника. Така група — у чотирьох людей у списку. Ми взяли аналізи крові цих чотирьох і відправили перевірити на ДНК. Результати будуть сьогодні.

— Справді?

Я сподіваюся.

У кабінеті стало тихо, було чути лише, як скриплять гумові підошви Мьоллера, коли він повертається на каблуках.

— А версію, що Елен убив її хлопець, КРИПОС уже відкинув? — запитав Харрі.

— Ми перевірили і його ДНК.

— Ми повертаємося до того, з чого почали?

— У якомусь сенсі, так.

Харрі знову відвернувся до вікна. З величезного в’яза здійнялася зграя дроздів і полетіла на захід, у бік готелю «Плаза».

— А може, шапка — хибний слід? — припустив Харрі. — Я ніяк не можу зрозуміти, як злочинець, який не залишив більше жодних доказів і навіть не полінувався розмазати свої сліди на снігу, міг виявитися таким йолопом, щоб забути власну шапку всього за кілька метрів од жертви.

— Все може бути. Але на шапці — кров Елен, це ми визначили напевно.

Харрі побачив, як цуцик біжить назад, нюхаючи той-таки слід. Десь посередині газону він зупинився, деякий час із сумнівом водив по землі носом, потім нарешті побіг ліворуч і зник з очей.

— Отже, почнімо з шапки, — сказав Харрі. — До нашого списку можна додати тих, кого притягували або затримували за тяжкі тілесні. За останні десять років. Перевірте і фюльке Акерсхус. І потурбуйтеся…

— Харрі…

— Що?

— Ти вже не працюєш у відділі вбивств. Розслідуванням займається КРИПОС. Ти просиш мене пхатися в чужий хлів.

Харрі, нічого не відповівши, повільно кивнув. Він пильно дивився у вікно, кудись у бік Екеберґа.

— Харрі?

— Шефе, вам коли-небудь хотілося опинитися зовсім не там, де ви є? Хоча б цієї задрипаної весни.

Мьоллер зупинився і посміхнувся:

— Коли вже ти запитав, скажу, що мені завжди хотілося перебратись до Бергена. Та й дітям там було б ліпше.

— Але й там вам хотілося б працювати в поліції, правильно?

— Звісно.

— Тому що такі, як ми, ні до чого іншого не придатні?

Мьоллер знизав плечима:

— Напевно.

— А Елен була придатна. Я часто думав про те, яка це витрата людських ресурсів — таким, як вона, працювати в поліції. Що вона робила? Ловила поганих хлопців і дівчат. Це заняття для нас з вами, Мьоллере, але не для неї. Розумієте, про що я?

Мьоллер підійшов до вікна і став поряд з Харрі.

— Гадаю, у травні погода налагодиться, — промовив він.

— Так, — відгукнувся Харрі.

Годинник на Ґрьонланнській церкві вибив другу.

— Спробую підключити Халворсена, — сказав Мьоллер.

ЕПІЗОД 60

МЗС Норвегіїі 27 квітня 2000 року.

Зі свого тривалого і великого досвіду спілкування з жіночою статтю Бернт Браннхьоуґ засвоїв: якщо він не просто хоче жінку, але ладний добиватися її будь-що, на те можливі чотири причини — або вона гарніша за всіх решту, або сексуально задовольняє його краще за всіх решту, або з нею Браннхьоуґ повніше почуває себе чоловіком, або (що було найважливіше) їй подобається інший.

Браннхьоуґ вирішив, що останнє саме стосується Ракель Фьоуке.

Якось у січні він зателефонував їй під приводом, що йому потрібна доповідь про нового військового аташе при російському посольстві в Осло. Ракель обіцяла надіслати йому доповідь, але Браннхьоуґ заперечив, що такі відомості передаються лише в усній формі. Позаяк це було у п’ятницю ввечері, він запропонував їй зустрітися за кухликом пива в «Континенталі». Так він довідався, що Ракель — мати-одиначка. Вона просто відмовилася від запрошення, сказавши, що їй потрібно відвезти сина до дитячого садка, тоді Браннхьоуґ лукаво зауважив:

— Я вважав, у жінок вашого покоління для цього є чоловік!

Хоча прямо вона і не відповіла, з її слів Браннхьоуґ зрозумів, що чоловіка у неї немає.

Браннхьоуґ поклав слухавку, задоволений результатом, хоча досадував на себе за це: «ваше покоління», — він тим самим підкреслив їхню різницю у віці.

Потім він зателефонував Курту Мейрику й обережно, як тільки міг, став вивуджувати у нього інформацію про фрекен Фьоуке, не дуже, втім, турбуючись, що навряд чи вдасться бути таким обережним, щоб Мейрик не зауважив каверзи.

Як завжди, Мейрик виявився добре обізнаний. Два роки Ракель пропрацювала в одному з Браннхьоуґом міністерстві, вона була перекладачем при норвезькому посольстві в Москві. Там вона вийшла заміж за росіянина, молодого професора, фахівця з генної інженерії, котрий узяв її штурмом і відразу ж втілив свої теорії на практиці, зробивши їй дитину. Але в самого професора виявився ген, що відповідає за схильність до алкоголізму та фізичних способів аргументації, — тому родинне щастя тривало недовго. Вирішивши не повторювати помилки своїх численних сестер у нещасті, Ракель Фьоуке не стала ані чекати, ані прощати, ані намагатися зрозуміти, — і як тільки чоловік уперше вдарив її, вона пішла з квартири з Олегом на руках. Чоловік через впливових родичів заявив свої батьківські права на Олега, і коли б не дипломатичний імунітет, Ракелі навряд чи вдалося б виїхати з Росії разом із сином.

Коли Мейрик сказав, що на вимогу чоловіка Ракелі порушили справу, Браннхьоуґ пригадав, що у нього в шухляді столу лежала якась повістка до російського суду. Але тоді Ракель була всього лише перекладачем, і Браннхьоуґ передав цю справу далі по інстанції, не звернувши уваги на її ім’я. Щойно Мейрик сказав, що листування про батьківські права між російськими і норвезькими структурами все ще триває, Браннхьоуґ швидко згорнув розмову і набрав номер юридичного відділу.

Зателефонувавши Ракелі наступного разу, Браннхьоуґ запросив її на вечерю, тепер уже без жодного приводу. Діставши ввічливу, але тверду відмову і цього разу, Браннхьоуґ зачитав адресованого їй листа, підписаного керівником юридичного відділу. У листі говорилося, що Міністерство закордонних справ через стільки часу, «зважаючи на людські почуття російських родичів Олега», вирішило дати хід справі про батьківські права. Це означало, що Ракелі й Олегові треба з’явитися до російського суду, де буде винесено остаточну ухвалу.

Чотири дні по тому Ракель зателефонувала Браннхьоуґу і попросила його зустрітися з нею в особистій справі. Той відповів, що найближчими днями дуже зайнятий, і запитав, чи не може Ракель зо два тижні зачекати. Але вона своїм ввічливим професійним тоном, за яким ледве вгадувалося хвилювання, наполягла на тому, що їм потрібно зустрітися так скоро, як тільки можливо, і Браннхьоуґ після деякого роздумування сказав, що єдино можливий варіант — бар у готелі «Континенталь» у п’ятницю о шостій вечора. Там Браннхьоуґ замовив їм обом джина з тоніком, а Ракель тим часом викладала йому свою проблему, при цьому в її манері досить виразно проступав, як здалося Браннхьоуґу, справжній, майже звіриний материнський відчай. Він поважно кивав, щосили намагався вдавати очима співчуття і, улучивши момент, по-батьківськи взяв її руку в свою. Ракель здригнулася, але він ніби не помітив, і сказав їй, що, на жаль, не може змінювати рішення начальників відділів, але, зрозуміло, зробить усе від нього залежне, аби запобігти розгляду її справи в російському суді. І підкреслив, що, зважаючи на політичну вагу родичів її колишнього чоловіка, цілком поділяє її побоювання, що ухвала суду може бути винесена не на її користь. Браннхьоуґ як заворожений дивився в її карі, вологі від сліз очі і раптом подумав, що в житті не бачив нічого гарнішого. Але коли він запропонував продовжити спілкування вечерею в ресторані, Ракель відмовилася. Решту вечора, нудну і нецікаву, Браннхьоуґ провів у готельному номері за склянкою віскі і кабельним телебаченням.

Наступного ранку Браннхьоуґ зателефонував російському послу і сказав, що в МЗС у справі про батьківські права на Олега Фьоуке-Гусєва з’явилися внутрішні розбіжності, і попросив його викласти в листі, якого рішення у цій справі вимагає російська сторона. Посол уперше чув про цей розгляд, але, зрозуміло, пообіцяв виконати прохання головного радника, у тому числі надіслати відповідний запит. За тиждень прийшов лист, у якому російська сторона заявляла, що Ракель і Олег повинні з’явитися до російського суду. Браннхьоуґ тут же відправив одну копію начальнику юридичного відділу, а другу — Ракелі Фьоуке. Цього разу вона зателефонувала наступного ж дня. Вислухавши її, Браннхьоуґ відповів, що будь-яке його втручання в цю справу йтиме врозріз з його дипломатичною роботою і що говорити про це по телефону — нерозсудливо і необачно.

— Ви знаєте, у мене в самого дітей немає, — сказав він. — Але судячи з того, як ви описуєте Олега, це славний хлопчисько.

— Якби ви його побачили, ви б… — почала Ракель.

— У цьому немає нічого неможливого. Я випадково побачив вашу адресу на конверті і довідався, що ви живете на Холменколлвеєн, а звідти зовсім близько до Нурберґа.

На тому кінці зволікали з відповіддю, але Браннхьоуґ відчував, що перевага тепер у нього:

— Скажімо, завтра увечері, годині о дев’ятій?

Після довгої паузи Ракель відповіла:

— О дев’ятій годині вечора шестилітній дитині належить спати.

Замість цього вони домовилися зустрітися о шостій. Олег виявився чудово вихованим хлопчиком, карооким, як мати. Але та, на Браннхьоуґову прикрість, не хотіла ні відхилятися від розмови про повістку, ані відправляти Олега в ліжко. Мабуть, сина посаджено на диван для підстрахування. І ще Браннхьоуґу не сподобалося, як хлопчик на нього дивився. Під кінець Браннхьоуґ вирішив, що облога — річ довга, і, вже стоячи в дверях, зробив ще одну спробу. Він заглянув у її глибокі очі і сказав:

— Ракеле, ти не просто вродлива жінка. Ти дуже хоробра людина. Я просто хочу, аби ти знала, як високо я тебе ціную.

Браннхьоуґ не знав, як тлумачити її погляд, але скористався миттю, щоб схилитися до неї і поцілувати її в щоку. Реакція була двозначною. Вуста посміхалися, Ракель подякувала за комплімент, але очі були холодними.

— Вибачте, що затримала вас так надовго, Браннхьоуґе, — додала вона. — Вас, напевно, чекає дружина.

Браннхьоуґ вирішив, що дасть Ракелі деякий час на роздуми, про що недвозначно натякнув їй, але вона так і не зателефонувала. Замість цього йому несподівано надійшов запит з російського посольства. Росіяни вимагали відповіді, і Браннхьоуґ зрозумів, що своїм нагадуванням вдихнув нове життя в справу Олега Фьоуке-Гусєва. Шкода, шкода, — та якщо вже так сталося, чому 6 цим не скористатися. Він зателефонував Ракелі до ПВТ і розповів їй про розвиток подій.

Минуло кілька тижнів, і він знову опинився на Холменколлвеєн, в дерев’яному особняку, набагато більшому і похмурішому, ніж його власний. Цього разу Олег уже був у ліжку. Здавалося, Ракель почуває себе більш розкуто. Браннхьоуґу навіть вдалося звернути розмову на особисті теми і вельми доречно втрутити, що його стосунки з дружиною виродилися в платонічні, адже час від часу потрібно дослухатися не до холодного розуму, а до тіла і серця, — коли його перервав несподіваний дзвінок у двері, Ракель пішла відчиняти і провела у вітальню високого чоловіка, коротко, майже наголо стриженого, з налитими кров’ю очима. Ракель відрекомендувала його як колегу по СБП. Браннхьоуґу в цьому хлопцеві все не сподобалось: і як він урвав його мову; і що він був п’яний; і що він сидів на дивані і, як раніше Олег, витріщався на Браннхьоуґа, не кажучи ані слова. Але найбільше йому не подобалося те, як змінилася Ракель: вона просвітліла на лиці, збігала по каву і весело сміялася з його загадкових односкладових відповідей, ніби з геніальних жартів. І коли вона говорила, що забороняє йому їхати додому самому, в її голосі чулося справжнє занепокоєння. Єдине, що в цьому типові Браннхьоуґу сподобалося, було те, що він так само раптово пішов, і потім, почувши, як за вікном заревів його автомобіль, Браннхьоуґ вирішив, що хлопцеві вистачить люб’язності розбитися по дорозі. Але шкода, завдана розмові, виявилася непоправною, і Браннхьоуґу так і не вдалося повернути розмову в попереднє русло. Коли Браннхьоуґуже їхав додому, йому згадався власний давній постулат: чоловік вирішує, що зобов’язаний завоювати жінку з однієї з чотирьох причин. І найважливіша з них — їй подобається інший чоловік.

Коли наступного дня Браннхьоуґ зателефонував Куртові Мейрику і запитав, що це за довготелесий стрижений блондин, той спочатку дуже здивувався, а потім розреготався. Тому що це той самий хлопець, якого він, Мейрик, сам просив підвищити в званні і перевести до СБП. Іронія долі, звичайно, але доля попри всю свою іронію іноді залежить від головного радника Королівського міністерства закордонних справ. Помітно повеселівши, Браннхьоуґ поклав слухавку, насвистуючи, вийшов у коридор і дійшов до зали засідань менше ніж за сімдесят секунд.

ЕПІЗОД 61

Поліцейська дільниця, 27 квітня 2000 року

Харрі став на порозі свого колишнього кабінету і поглянув на білявого хлопця в кріслі Елен. Хлопець буквально уп’явся в комп’ютер і не звернув на Харрі жодної уваги, поки той не відкашлявся.

— То, значить, Халворсен — це ти? — запитав Харрі.

— Так, — відповів хлопець і запитливо поглянув на нього.

— Переведений із Стейнк’ера?

— Так точно.

— Харрі Холе. Я раніше сидів там, де зараз ти, лише в іншому кріслі.

— Воно зламалося.

Харрі посміхнувся:

— Воно завжди було зламане. Б’ярне Мьоллер просив тебе перевірити дещо у справі Елен Єльтен.

— Дещо? — недовірливо перепитав Халворсен. — Я тут три дні працював безвилазно.

Харрі сів у своє старе крісло, яке тепер стояло біля столу Елен. Уперше він побачив, який вигляд мав кабінет для неї.

— І що ти знайшов, Халворсене?

Халворсен спохмурнів.

— Гаразд, — сказав Харрі. — Ця інформація була потрібна мені — хочеш, можеш запитати в Мьоллера.

Обличчя Халворсена прояснилося.

— Ну звичайно, ти Холе з СБП! Вибач, що не зрозумів одразу. — Його хлоп’яче лице розпливлося в широкій посмішці. — Я пам’ятаю ту австралійську справу. Коли ж то було?

— Мені здається, що вчора. Але, як мовиться…

— Ах так, список! — Халворсен поплескав по стосу роздруків. — Тут усі, кого приводили до поліції, притягували до суду або засуджували за тяжкі тілесні в останні десять років. Більш як тисячу імен. Якраз це було зробити найпростіше, складніше з’ясувати, хто з них голиться наголо — цього в протоколах не пишуть. Будуть потрібні тижні…

Харрі відкинувся на спинку крісла:

— Розумію. Але в комп’ютер вноситься код застосованої зброї. Виокрем тільки тих, хто використовував ударну, і подивився, скільки залишиться.

— Я й сам думав запропонувати це Мьоллеру, коли побачив, який цей список довгий. Здебільшого ці злочинці використовували ножі, стволи або просто кулаки. Новий список буде готовий за кілька годин.

Харрі підвівся.

— Чудово, — сказав він. — Не пам’ятаю внутрішнього номера мого кабінету, але його можна знайти в довіднику. І коли наступного разу в тебе з’явиться гарна пропозиція, не бійся її висловити. Ми, столичні, не такі кмітливі.

Халворсен невпевнено засміявся.

ЕПІЗОД 62

СБП, 2 травня 2000 року

Дощ із самісінького ранку періщив по вулицях, і лише опівдні яскраві промені сонця раптом прорвалися крізь обложні хмари, і за мить на небі вже не було ані хмаринки. Харрі сидів, закинувши ноги на стіл, а руки — за голову, і вселяв собі, що думає про гвинтівку Меркліна. Але думки його вилітали у вікно і линули уздовж вимитих дощем вулиць, що пахли теплим мокрим асфальтом, уздовж залізничних колій, нагору схилом Холменколлена, де в тіні ялин де-не-де ще лежав сірими плямами сніг і де вони з Олегом і Ракеллю напередодні стрибали через розмиті весняні стежки, намагаючись не попасти в глибокі брудні калюжі. Харрі неясно пам’ятав, що у віці Олега і сам ходив на такі недільні прогулянки. Якщо це були довгі прогулянки і вони із Сеструнчиком стомлювалися, батько клав на нижнє віття ялиночок шматочки шоколаду. Сеструнчик досі вірить, що шоколадки ростуть на деревах.

У перші візити Харрі Олег з ним майже не розмовляв. Це було навіть добре — Харрі і сам не знав, що сказати хлопчикові. Спільна тема знайшлася, коли Харрі зауважив, що в Олега в «геймбої» є «тетріс», і безсовісно, безжалісно обійшов шестилітнього хлопчака більш ніж на сорок тисяч очок. Після цього Олег став випитувати у нього всілякі речі типу «чому сніг білий» і так далі — чому дорослі так зосереджено морщать лоба, що на ніяковіння вже не залишається сил. Коли під час останньої прогулянки Олег помітив зайця-біляка і побіг за ним, Харрі узяв Ракель за руку: рука була холодна, а долоня — гаряча. Вона схилила голову набік і, розгойдуючи руки вперед і назад,усміхнулась йому, ніби хотіла сказати: «Це ми ненавсправжки». Відчувши, що, побачивши перехожих, Ракель якось напружилася, Харрі випустив її руку. Потім вони випили какао у «Фроґнерсетері», й Олег запитав, чому приходить весна.

Того дня Харрі запросив Ракель повечеряти разом. Удруге. Вперше вона сказала, що подумає, потім зателефонувала і відмовилася. Цього разу вона теж сказала, що подумає, але, у всякому разі, не відмовилася. Поки.

Задзвонив телефон. Дзвонив Халворсен. Йому плутався язик, він вибачався, що тільки-но прокинувся.

— Ось перевірив сімдесятьох із ста десяти підозрюваних у заподіянні тяжких тілесних тупим предметом, — сказав він. — Голених знайшов поки лише вісім.

— Як ти їх шукав?

— Обдзвонював. Подумати тільки, скільки народу можна застати вдома о четвертій ночі! — І Халворсен невпевнено засміявся, не чуючи відповіді співрозмовника.

— Ти що, дзвонив додому кожному? — нарешті запитав Харрі.

— Авжеж, — сказав Халворсен. — Додому або на мобільник. Подумати тільки, у скількох…

Харрі перебив його:

— І ти просто просив цих громил люб’язно надати поліції свої особливі прикмети?

— Не зовсім. Я говорив, що ми шукаємо підозрюваного з довгим рудим волоссям, і запитував, чи не перефарбовували вони волосся, — відповів Халворсен.

— Не зрозумів.

— Якщо ти голений, що ти відповіси?

— Гм, — сказав Харрі. — Та у вас там у Стейнк’єрі справді народ тямущий.

Знову невпевнений сміх.

— Надішли список факсом, — попросив Харрі.

— Відразу ж, — щойно мені його повернуть.

— Повернуть?

— Один поліцейський з нашого відділу. Він сидів і мене чекав. Мабуть, йому він терміново знадобився.

— А я думав, що справою Єльтен займається КРИПОС, — сказав Харрі.

— Очевидно, ні.

— А що це за поліцейський?

— Здається, його звуть Воґен чи щось подібне, — відповів Халворсен.

— У відділі вбивств жодного Воґена немає. Часом не Волер?

— Точно, — сказав Халворсен і, зрозуміло, додав: — Подумати тільки, скільки нових імен…

Найбільше Харрі хотілося вилаяти цього молокососа за те, що передає матеріали слідства людям, яких навіть не знає, як звуть. Але момент для прочухана був непідходящий. Хлопець три ночі поспіль не спав і тепер, напевно, падав з ніг від утоми.

— Ти добре попрацював, — сказав Харрі, збираючись покласти слухавку.

— Зачекай! Твій номер факсу?

Харрі виглянув у вікно. Над Екеберґом знову збиралися хмари.

— Знайдеш у довіднику, — відповів він.

Щойно Харрі поклав слухавку, телефон зателенькав знову. Тепер це був Мейрик, він велів Харрі зайти до нього «цієї ж хвилини».

— Як там твоя доповідь про неонацистів? — запитав Мейрик, тільки-но побачив Харрі у дверях.

— Погано, — відповів Харрі і всівся у крісло. З-за голови Мейрика на нього дивився портрет норвезької королівської пари. — На клавіатурі западає клавіша «Є», — додав Харрі.

Мейрик увічливо посміхнувся, як король на портреті, і велів поки з доповіддю не квапитися.

— У мене тут для тебе інша справа. Мені щойно телефонував голова інформаційного відділу Об’єднання профспілок Норвегії. Сьогодні половина керівництва отримала факсом повідомлення з погрозою розправи. Підписані цифрами 88 — відоме кодування «хайль Гітлер». Таке відбувається не вперше, але цього разу справа просочилася в пресу. Телефонують уже сюди. Ми з’ясували, що розсипку робили із суспільного факсимільного апарата в Кліппані. Значить, до погрози треба поставитися серйозно.

— Кліппан?

— Містечко за три милі на схід від Хельсингборґа. Населення — шістнадцять тисяч. Головний розсадник нацизму в Швеції. Деякі тамтешні родини — нацисти з тридцятих років. Місце паломництва наших неонацистів — їздять подивитися, набратися досвіду. Коротше, Харрі, збирай валізи. — У Холе з’явилося неприємне передчуття. — Поїдеш шпигувати. Проникнеш у їхнє середовище. Твою легенду вже розробляють. Будь готовий до того, що тобі доведеться побути там деякий час. Ми вже попросили наших шведських колег підшукати тобі житло.

— Шпигувати, — повторив Харрі. Він не вірив власним вухам. — Який з мене шпигун, Мейрику? Я слідчий. Чи ви забули?

Було помітно, що Мейрик уже втомився посміхатися.

— Ти швидко навчишся, Харрі, це не проблема. Вважай це цікавим і корисним досвідом.

— Гм. І надовго це?

— На кілька місяців. Максимум на шість.

— На шість?! — вибухнув Харрі.

— Спокійно, Харрі. У тебе ж немає родини, немає…

— І хто зі мною в команді?

Мейрик похитав головою.

— Жодної команди. Ти поїдеш сам, так найнадійніше. А доповідати будеш особисто мені.

Харрі потер шию.

— Але чому я, Мейрику? У вас же цілий відділ фахівців із шпигунства і правих екстремістів.

— Колись треба порушувати правила.

— А як же гвинтівка Меркліна? У нас з’явився слід, що веде до старого нациста, а тут ці погрози, підписані «хайль Гітлер». Якби я не був зайнятий…

— Буде так, як я скажу, Харрі. — Мейрик більше не посміхався.

Щось тут негаразд. Харрі нюхом чув це, але не міг сказати, що саме і чому йому не подобається. Він підвівся, Мейрик теж.

— їдеш цими вихідними. — Мейрик простягнув йому руку.

Харрі подумав, що це зовсім уже дивно, про це ж раптом подумав і Мейрик. На обличчі начальника застигло збентеження. Але тепер було вже пізно, його рука з розчепіреними пальцями безпорадно висіла в повітрі, і Харрі швидко потис 11, — просто щоб скоріше усунути незручність.

Коли Харрі йшов приймальнею повз Лінду, та гукнула, що на його полиці для листів лежить факс, і Харрі на ходу схопив його. Список Халворсена. Проходячи коридором, Харрі переглядав імена, одночасно роздумуючи, що доброго можуть йому дати півроку з неонацистами у глухому закутку на півдні Швеції. Це не потрібно тому Харрі, який вирішив кинути пити. І тому, що чекає відповіді від Ракелі на запрошення на вечерю. І вже напевно — тому, хто полює на вбивцю Елен. Несподівано Харрі зупинився.

Останнє ім’я…

Не дивно, що в списку зустрілося ім’я давнього знайомого, але тут було й дещо інше. Щось клацнуло — цей звук лунав щоразу, коли він, почистивши свій «Сміт-Вессон» 38-го калібру, збирав його знову. Клацання, що ніби говорить: «Усе сходиться».

Харрі увійшов до кабінету й одразу ж зателефонував Халворсену. Той записав його питання і пообіцяв передзвонити, як тільки щось з’явиться.

Харрі відкинувся на спинку крісла. Він чув стукіт власного серця. Зазвичай Харрі було це не до снаги — скласти єдину картину зі шматочків інформації, зовні ніскільки не пов’язаних один з одним. Потрібне було натхнення. Коли за чверть години зателефонував Халворсен, Харрі здавалося, ніби збігло вже кілька годин.

— Саме так, — говорив Халворсен. — Один з відбитків, які слідча група знайшла на стежці, — від армійських черевиків «Комбат бутс» сорок п’ятого розміру. Марку вдалося встановити, тому що відбиток був від майже нового черевика.

— А ти знаєш, хто носить «Комбат бутс»?

— Ну так, звичайно, хлопці з НАТО — у Стейнк’єрі вони часто спеціально замовляють ці черевики. А ще я бачив, що їх носять деякі англійські футбольні фанати.

— Правильно. Ще скінхеди. Коричневі. Неонацисти. У тебе є які-небудь фотографії?

— Чотири штуки. Дві з Акерської культмайстерні і дві з демонстрації перед «Бліцом» у дев’яносто другому.

— Там хто-небудь є в шапці?

— Так, ті, що з Акера.

— Шапки в’язані?

— Зараз подивлюся.

У слухавці почулося шелестіння. Харрі став благати про себе.

— Більше схоже на берет, — нарешті сказав Халворсен.

— Певен? — запитав Харрі, навіть не намагаючись приховати розчарування.

Халворсен був цілком певен, і Харрі голосно вилаявся.

— Але, може, допоможуть чоботи? — обережно поцікавився Халворсен.

— Убивця викинув чоботи, якщо тільки він не ідіот. А те, що він розмазав свої сліди по снігу, доводить, що він зовсім не ідіот.

Харрі затарабанив по телефону. Він знову відчув цю дивну упевненість, що знає, хто вбивця. Харрі розумів, що це відчуття небезпечне. Небезпечне, тому що припиняєш сумніватися, чути ці тихі голоси, що сигналять про внутрішні протиріччя, про те, що в картині, як і раніше, не все сходиться. Сумнів — як холодний душ, а нікому не хочеться потрапити під холодний душ, коли от-от зловиш убивцю. Адже Харрі стільки разів був упевнений у своїх припущеннях. І помилявся.

Халворсен заговорив знову:

— Військові в Стейнк’єрі замовляли «Комбат бутс» прямо із США, так що навряд чи знайдеться багато магазинів, у яких можна їх купити. А якщо ці черевики були майже нові…

Харрі миттєво зрозумів хід його думок:

— Чудово, Халворсене! Знайди магазини, які ними торгують, почни з армійських. Потім пройдися по них з фотографіями, розпитай, чи не продавали кому-небудь з цих хлопців черевики в останні місяці.

— Харрі… е-е…

— Так, знаю, спочатку слід погодити з Мьоллером.

Харрі розумів, що знайти продавця, який пам’ятав би всіх, хто купував у нього взуття, майже неможливо. Завдання полегшується, якщо у покупця на потилиці татуювання «Sieg Heil», але все одно рано чи пізно Халворсену доведеться засвоїти, що, коли розслідуєш убивство, у дев’яноста дев’яти випадках зі ста йдеш хибним слідом. Харрі поклав слухавку і зателефонував Мьоллеру. Вислухавши аргументи Харрі, начальник відділку поліції відкашлявся і сказав:

— Приємно чути, що бодай у чомусь ви з Томом Волером сходитеся.

— Що?!

— Він телефонував мені півгодини тому і говорив приблизно те саме, що й ти зараз. Я дав йому дозвіл привести для допиту Сверре Ульсена.

— Чорт…

— Що таке?

Харрі сам не знав. 1 коли Мьоллер запитав прямим текстом — чи не хоче він що-небудь сказати, Харрі промимрив: «На все добре», — поклав слухавку і втупився у вікно. На Швейгордс-ґате починався час пік. Харрі вихопив поглядом з натовпу чоловіка в сірому пальті і старомодному капелюсі і проводжав його поглядом, доки той зник з очей. Харрі відчував, що пульс прийшов у норму. Кліппан. Про нього він уже майже забув, але тепер пригадав, і голова заболіла, як з похмілля. Захотілося набрати робочий телефон Ракелі, але він відтрутив од себе цю думку.

І тут сталося дивне.

Краєм ока Харрі зауважив зовні якийсь рух і відразу ж поглянув у вікно. Спочатку він не зрозумів, що це, — лише побачив, як щось нестримно наближається. Харрі відкрив був рота, але не зміг ані сказати, ані крикнути. Почувся приглушений стук у шибку. Харрі подивився на вологу плямку на склі і прилиплу до нього сіру пір’їнку, що тріпотіла на весняному вітрі. Харрі завмер. Потім схопив свою куртку і побіг до ліфта.

ЕПІЗОД 63

Вулиця Круклівеєн, Б’єрке, 2 травня 2000 року

Сверре Ульсен зробив приймач гучніше. Він неквапливо перегортав журнал «Жіноча мода», який узяв у матері. По радіо говорили про листи з погрозами, що їх отримали лідери профспілок. Над вікном вітальні, з дірки в ринві, капотіла вода. Ульсен засміявся. Звук такий самий, як у квартирі Роя Квінсета, в якого течуть водопровідні труби. Цікаво, він що-небудь уже полагодив?

Ульсен поглянув на годинник. Увечері він збирався піти до «Герберта». Грошей в Ульсена майже не залишилося, але цього тижня він полагодив старий пилосос, так що, можливо, мати позичить йому сотеньку. Щоб цей Принц здох! Від останнього разу, як він пообіцяв Сверре віддати гроші «за два дні», минуло вже два тижні. А ті, кому Сверре сам був винен, уже почали погрожувати йому. І, що найгірше, його столик у піцерії «У Герберта» почали займати інші. З дня нальоту на «Денніс-кебаб» спливло вже багацько часу.

Сидячи в піцерії востаннє, Ульсен ледве стримався, щоб не схопитися і не загорлати: це він убив тітку з поліції. І як бризнула фонтаном кров від останнього удару, і як вона кричала, вмираючи. Правда, тоді Ульсен не знав, що вона з поліції. І від вигляду крові його мало не знудило, — але про ці подробиці нема чого розводитись.

Щоб йому здохнути, цьому Принцові! Адже він знав, що ця баба — із нишпорок.

Сверре заробив ці сорок тисяч, ніхто й не думав цього заперечувати, але він — що він міг зробити? Після того що сталося, Принц заборонив Сверре телефонувати йому. Для безпеки, доки все вляжеться, пояснив він.

На вулиці верескливо скрипнула хвіртка. Сверре підвівся, вимкнув радіо і поспішив до дверей. Підіймаючись по сходах, він почув кроки матері у дворі. Коли Сверре вже був у себе в кімнаті, в замку брязнули ключі. Поки мати копошилася внизу, Сверре стояв посеред кімнати і дивився на себе в дзеркало. Він провів рукою по тімені — щітка короткого, з міліметр завдовжки, волосся колола пальці. Ульсен вирішив для себе: навіть якщо він і отримає ті сорок тисяч, він влаштується на роботу. Йому набридло стирчати вдома і скоро набриднуть «соратники» в піцерії «У Герберта». У професійному училищі Ульсен здобув спеціальність електрика, він непогано ремонтує електроприлади. Багатьом електрикам потрібні учні й помічники. За кілька тижнів волосся відросте, і татуювання «Sieg Heil» на потилиці не буде видно.

Так, волосся. Він раптом пригадав, як цієї ночі йому телефонував поліцейський з трьоннелазькою вимовою і запитував, чи не руде у нього волосся! Вранці, прокинувшись, Сверре вирішив був, що все це йому наснилося, але за сніданком мати запитала, хто це ще дзвонить йому о четвертій ночі.

Сверре перевів погляд із дзеркала на стіни. Фотографія фюрера, плакат з концерту Бурзума, прапор зі свастикою, залізні хрести і плакати «Blood & Honour», змальовані з тих, що друкували у війну за наказом Йозефа Геббельса. Вперше Сверре подумав, що його кімната схожа на кімнату підлітка. Якщо замість фашистського прапора повісити плакат «Манчестер Юнайтед», а замість Генріха Гіммлера — Девіда Бекхема, можна буде подумати, що тут живе чотирнадцятилітній пацан.

— Сверре! — погукала мати.

Ульсен заплющив очі.

— Сверре!

Знову та ж картина. Вона постійно перед очима.

— Що! — крикнув він так голосно, що заболіла голова.

— Тут з тобою прийшли поговорити!

Тут? З ним? Сверре розплющив очі і нерішуче поглянув на своє відображення в дзеркалі. Але сюди ніхто не міг прийти. Наскільки Ульсен пам’ятав, він нікому не розповідав, де живе. Серце загупало. Може, знову цей трьоннелазький поліцейський?

Ульсен уже попрямував до дверей, коли вони розчахнулися.

— Добридень, Ульсене.

У вікні над сходами горіло весняне призахідне сонце, і Сверре міг розрізнити лише силует гостя. Але голос він упізнав одразу.

— Ти не радий мене бачити? — Принц зачинив за собою двері і з цікавістю поглянув на стіни. — Ну в тебе й кімнатка.

— Чому вона тебе впустила…

— Я показав твоїй матері ось це. — Принц помахав посвідченням із позолоченим гербом на блакитному тлі. На звороті картки стояло: «ПОЛІЦІЯ».

— О чорт, — проковтнув слину Сверре. — Справжнє?

— Почім я знаю? Розслабся, Ульсене. Присядь.

Принц указав йому на ліжко, а сам сів верхи на стілець біля письмового столу.

— Навіщо ти прийшов? — запитав Сверре, сідаючи на дальній ріжок ліжка.

— А ти як гадаєш? — Принц широко посміхнувся йому. — Треба розрахуватися з тобою, Ульсене.

— Розрахуватися?

Сверре все не міг отямитися. Звідки Принц довідався, що він живе тут? А ще це посвідчення. Сверре знову поглянув на Принца і раптом подумав, що той цілком може працювати в поліції — незмінна посмішка, холодний погляд, штучна засмага, накачані м’язи, коротка куртка з м’якої чорної шкіри, сині штани. Дивно, що Ульсен не здогадувався раніше.

— Так. — Принц посміхався й далі. — Треба розрахуватися. — Він дістав з внутрішньої кишені конверт і простягнув його Сверре.

— Нарешті. — Сверре на мить нервово посміхнувся і сунув у конверт руку. — Що це? — запитав він, дістаючи складений аркуш паперу.

— Список восьми людей, до яких незабаром навідаються хлопці з відділу вбивств і напевно візьмуть кров на аналіз ДНК, щоб звірити з ДНК лупи з твоєї шапки, яку вони знайшли на місці злочину.

— Моєї шапки? Ти ж казав, що знайшов її в машині і спалив!

Сверре з жахом подивився на Принца. Той з винуватим виглядом похитав головою.

— Виходить, я повернувся на місце злочину. Там стояла молода, перелякана до смерті парочка і чекала поліцію. Мабуть, я впустив шапку в сніг за кілька метрів од тіла.

Сверре схопився за голову.

— Тебе щось бентежить, Ульсене?

Сверре кивнув і спробував посміхнутися, але губи не слухалися.

— Мені пояснити?

Сверре знову кивнув.

— Коли вбивають поліцейського, справа розслідується першочерговим порядком. Убивцю шукають, доки знайдуть — не важливо, скільки на це піде часу. У посадовій інструкції цього не прописано, але сищики ніколи не зупиняються перед вибором засобів, коли жертва — хтось із них. Непросто вбивати поліцейських — адже слідаки не вгамуються, поки не схоплять… — він указав на Сверре, — винного. — Це питання часу. І я вирішив допомогти слідству, щоб тобі не так довго довелося чекати.

— Але…

— Ти, напевно, думаєш, з чого б мені допомагати поліції, — адже, ясна річ, ти відразу здаси мене, щоб тобі скостили строк?

Сверре проковтнув слину; Він спробував зрозуміти почуте, але воно ніяк не хотіло вкладатися у голові.

— Звичайно, це задачка не з простих. — Принц провів пальцем по ордену Залізного хреста, що висів на стіні, — дешевій підробці. — Зрозуміло, я міг би пристрелити тебе відразу ж після вбивства. Але тоді поліція зрозуміла 6, що у тебе є спільник, який хоче замести сліди, і полювання 6 тривало. — Він зняв Залізний хрест із стіни і начепив на шию, поверх шкіряної куртки. — Був інший варіант — самому «розкрити» цю справу, пристрелити тебе під час арешту і обставити все так, ніби ти намагався чинити опір. Проблема в тому, що, коли б я розкрив справу самотужки, це здалося б надто дивним. З’явилися б усілякі підозри, тим паче що я був останнім, хто бачив Елен Єльтен живою. — Раптом він розсміявся. — Не трусися ти так, Ульсене! Я ж говорю, що цей варіант я відкинув. Я вирішив просто посидіти осторонь, але постійно поглядати — вирахували тебе чи ще ні. Щойно вони підберуться дуже близько, я збирався долучитися до гри і на останньому етапі перехопити естафетну паличку. До речі, на твій слід наткнувся той п’яничка, що зараз працює в СБП.

— Так ти… лягавий?

— Даси поносити? — Принц указав на Залізний хрест. — Викинь з голови! Я перш за все вояк, як і ти, Ульсене. У корабля має бути міцний корпус. Маленької течі вистачить, аби він пішов на дно. Зараз я розповів тобі, хто я такий. Розумієш, що це означає?

У Сверре так пересохло в роті і в горлі, що він більше не міг ковтати. Його охопив страх. Смертельний страх.

— Це означає, що я не можу випустити тебе з цієї кімнати живим. Розумієш?

— Так. — Голос у Сверре став хрипким. — А мої г-гроші…

Принц сунув руку під куртку і дістав пістолет:

— Сиди спокійно.

Він підійшов до ліжка, сів поряд зі Сверре і, тримаючи пістолет обома руками, направив дуло на двері.

— Пістолет Глюка, найточніша зброя у світі. Лише вчора отримав його з Німеччини. Номер сточений. На чорному ринку коштує вісім тисяч крон. Вважай, що це перший внесок.

Пролунало клацання, Сверре здригнувся і, широко розплющивши очі, втупився у маленьку щілину в дверях. У смужці сонячного світла, яка, мов лазерний промінь, виходила із щілини і пронизувала кімнату, танцював пил.

— На. — Принц кинув пістолет Сверре, підвівся і відійшов до дверей. — Тримай міцніше. Правда, ідеально збалансований?

Сверре безвільно вчепився в рукоятку пістолета. По спині горохом котився піт. «Стеля тече», — от і все, про що він думав: куля проробила ще одну дірку в стелі, а вони з матір’ю досі не домовляться з ремонтниками. Ульсен думав про це і чекав. Він заплющив очі.

— Сверре!

«У неї такий голос, ніби вона випила. — Він стиснув пістолет. — У неї завжди такий голос». Ульсен знову розплющив очі і побачив, як Принц, ніби у сповільненій зйомці, розвернувся біля дверей — обома руками він тримав блискучий чорний «Сміт-Вессон».

— Сверре!

З дула вихопилось жовте полум’я. Ульсен уявив собі матір, яка стоїть внизу біля сходів. За мить куля влучила йому в лоб, вийшла через потилицю, через слово «Heil» в татуюванні «Sieg Heil», пробила дерев’яну панель облицювання, пройшла крізь утеплювач і застрягла в зовнішній стіні. Але у цей момент Сверре Ульсен був уже мертвий.

ЕПІЗОД 64

Вулиця Круктвеєн, 2 травня 2000 року

Харрі ледве виканючив паперовий стаканчик кави у слідчої групи. Зараз, стоячи перед маленьким непоказним будиночком на Круклівеєн, що в Б’єрке, Харрі дивився, як молодий поліцейський, залізши на драбину, відзначає в даху отвір, через який вийшла куля. Вже почали збиратися зіваки, і навколо будинку про всяк випадок натягнули жовті стрічки загорожі. Людину на драбині осявали промені призахідного сонця, але сам будинок містився в низині, і там, де стояв Харрі, було прохолодно.

— Значить, ти прийшов відразу ж після того, як це сталося? — почув Харрі голос позаду себе. Обернувшись, він побачив Б’ярне Мьоллера. Начальник відділу поліції тепер рідко виїздив на місце злочину, але Харрі багато разів чув, що слідчий Мьоллер гарний. Натякали, що краще б він ним і залишався. Харрі простягнув Мьоллеру свою каву, але той відмовився.

— Так, я прийшов хвилин за п’ять, — відповів Харрі. — Хто вам це розповів?

— Центр оповіщення. Там сказали, ти попросив підкріплення відразу після того, як Волер повідомив про перестрілку.

Харрі кивнув на червоний спортивний автомобіль біля воріт.

— Коли я під’їхав, то побачив машину Волера. Я знав, що він поїхав сюди, і думав, що все гаразд. Але коли я вийшов з машини, то почув якесь страшне завивання. Спершу я подумав, що виє який-небудь собака в сусідньому дворі, але, підходячи до будинку, зрозумів, що звук іде звідти і що виє не собака, а людина. Я не став випробовувати долю, а попросив підкріплення з Екернської поліцейської дільниці.

— Це ридала мати?

Харрі кивнув:

— У неї була істерика. Ми витратили хвилин тридцять, аби заспокоїти її і добитися чогось зрозумілого. Зараз вона у вітальні, з нею розмовляє Вебер.

— Старий сентиментальний Вебер?

— Вебер — чолов’яга що треба. Він бурчить на роботі, але з людьми в подібних ситуаціях уміє поводитися як ніхто інший.

— Знаю. Я просто жартую. Як там Волер?

Харрі знизав плечима.

Зрозуміло, — сказав Мьоллер. — Волера так просто не проб’єш. Це добре. Зайдімо всередину, погляньмо?

— Я там уже був.

— Значить, будеш показувати.

Помаленьку (бо Мьоллер дорогою вітався з кожним із колег, з якими давно не бачився) вони дісталися до другого поверху.

У спальні було не проштовхатися від експертів слідчої групи, раз у раз спалахували бліци фотоапаратів. На ліжку лежав шматок чорного пластика з нанесеним на нього білим контуром.

Мьоллер поглянув на прикрашені нацистськими атрибутами стіни кімнати. «О Боже!» — пробурмотів він.

— Сверре Ульсен, як я розумію, голосував не за Робітничу партію, — прокоментував Харрі.

— Не чіпай нічого, Б’ярне! — гримнув голос, — Харрі впізнав старшого техніка-криміналіста. — Пам’ятаєш, як було минулого разу?

Мьоллер пам’ятав, у всякому разі, він добродушно розсміявся.

— Коли Волер увійшов до кімнати, Сверре Ульсен сидів на ліжку, — почав Харрі. — Волер, як він сам говорить, став біля дверей і запитав Ульсена, де той був у ніч вбивства Елен. Ульсен нібито не пам’ятав числа, і Волер розпитував його далі, доки нарешті стало ясно, що в Ульсена немає жодного алібі. За словами Волера, коли він запропонував Ульсену пройти з ним до дільниці і дати свідчення, той зненацька дістав револьвер, мабуть, з-під подушки, і відкрив вогонь. Куля пройшла у Волера над плечем і прострілила двері — ось отвір, — а потім і дах. Тоді Волер, за його словами, вихопив табельний пістолет і вистрелив в Ульсена, доки той не встиг знову спустити курок.

— Непогана реакція. І влучний постріл, як мені сказали.

— Прямо в лоб, — підтвердив Харрі.

— Втім, це й не дивно. У Волера був кращий результат на осінніх стрільбах.

— Ви забуваєте про мій результат, — сухо сказав Харрі.

— Ну як, Рональде? — гукнув Мьоллер, звертаючись до старшого техніка.

— Гадаю, особливих проблем не буде. — Експерт підвівся і, крекчучи, випростав спину. — Куля, якою вбито Ульсена, застрягла в стіні. Та, що прострелила двері, вилетіла через дах. Ми спробуємо відшукати і її — балістикам буде чим завтра зайнятися. Кут пострілу, принаймні, збігається.

— Гм… Дякую.

— Нема за що, Б’ярне. Як поживає твоя дружина?

Мьоллер розповів, як поживає його дружина, і для годиться поцікавився, як поживає технікова дружина, але, наскільки Харрі було відомо, в того жодної дружини не було.

Торік чотири судмедексперти розлучилися з дружинами. В їдальні жартували, що через трупний запах.

На вулиці вони побачили Вебера. Він самотньо стояв з чашкою кави і розглядав людину на драбині.

— Як справи, Вебере? — запитав Мьоллер.

Вебер примружився, ніби роздумуючи, відповідати йому чи ні.

— З нею все нормально, — відповів він і знову поглянув на людину на драбині. — Звичайно, вона говорить, що не розуміє цього, що її син не зносив вигляду крові і все таке інше, але що стосується викладу фактів — тут усе гаразд.

— Гм. — Мьоллер узяв Харрі під лікоть. — Пройдімося.

Вони попленталися вулицею вниз. Це був квартал двоповерхових будиночків з палісадниками, і лише в самому кінці вулиці стояли два багатоквартирних будинки. Мимо у бік поліцейських машин з увімкнутими блималками промчали на велосипедах кілька розпашілих підлітків. Дочекавшись, поки вони від’їдуть на чималу відстань, Мьоллер запитав:

— Здається, ти не дуже радий, що ми дісталися до вбивці Елен.

— Чому тут радіти? По-перше, ми до кінця не впевнені, що вбивця — Сверре Ульсен. Аналіз ДНК…

— Аналіз ДНК покаже, що це він. Що ще, Харрі?

— Нічого, шефе.

Мьоллер зупинився:

— Правда?

— Правда.

Мьоллер кивнув на будинок:

— Ти вважаєш, що Ульсен дешево відбувся, діставши кулю в лоб?

— Я нічого не вважаю, шефе! — раптом розлютився Харрі.

— Викладай! — проричав Мьоллер.

— Я думаю, що все це просто смішно!

Мьоллер наморщив лоба:

— Що смішно?

— Такий досвідчений поліцейський, як Волер, — Харрі, стишивши голос, говорив повільно, виразно виділяючи кожне слово, — і раптом сам-один їде поговорити і по змозі затримати людину, підозрювану у вбивстві. Це порушення всіх писаних і неписаних правил.

— І що ти хочеш цим сказати? Що Том Волер сам влаштував провокацію? Ти гадаєш, що, змусивши Ульсена дістати зброю, Волер хотів помститися за Елен? Ти тому весь час повторював «за словами Волера», «за словами Волера» — ніби ми, поліцейські, ставимо під сумнів слово колеги? А половині слідчої групи довелося це слухати.

Вони стояли і дивились один на одного. Мьоллер був майже того ж зросту, що й Харрі.

— Я лише сказав, що це просто смішно, — сказав Харрі і розвернувся. — Це все.

— Досить, Харрі! Не знаю, навіщо ти приїхав сюди за Волером, якщо підозрював, що щось подібне може статися. Але я знаю одне: більше я не бажаю про це чути. Я взагалі не бажаю чути від тебе жодних інсинуацій відносно будь-кого. Ясно?

Харрі подивився на будинок Ульсенів. Жовтий, нижчий за інші будинки, і живопліт теж нижчий, ніж у сусідів. Серед будинків на цій залитій призахідним сонцем вулиці будиночок Ульсенів здавався беззахисним. І самотнім. У повітрі гірко пахло багаттям, з іподрому Б’єрке доносилися уривки металевих фраз із динаміків.

Харрі знизав плечима:

— Перепрошую. Я… загалом, ви знаєте.

Мьоллер поклав руку йому на плече.

— Вона була краща за нас усіх. Я знаю, Харрі.

ЕПІЗОД 65

Ресторан «Скрьодер», 2 травня 2000 року

Старий тримав у руках «Афтенпостен». Він захоплено читав про фаворитів на майбутніх перегонах, коли помітив, що до його столика підійшла офіціантка.

— Добрий день, — сказала вона і поставила перед ним півлітровий кухоль пива. Як завжди, не кажучи ні слова, старий пильно дивився на офіціантку, поки та рахувала дрібняки, якими він з нею розплатився. Вік цієї жінки було важко визначити, але старий припустив, що їй більше тридцяти п’яти, але менше сорока. Вигляд у неї такий, ніби життя в неї не легше, ніж у відвідувачів ресторану. Мабуть, натерпілася за ці роки. Але вона все одно посміхалася. Офіціантка пішла, і старий, роззираючись, відсьорбнув із кухля.

Він поглянув на годинник. Підвівся, підійшов до телефону-автомата в дальньому кутку ресторану, опустив у нього три крони, набрав номер і став чекати. Після трьох гудків слухавку взяли, і він почув її голос:

— Юль.

— Сіґне?

— Так.

З її голосу він зрозумів, що вона вже боїться, що вона впізнала, хто говорить. Він телефонував уже вшосте — може, вона вже вловила його графік і сьогодні чекала його дзвінка?

— Це Даніель, — сказав старий.

— Хто це? Що вам потрібно? — задихаючись, запитала вона.

— Я ж кажу, це Даніель. Я лише хотів знову почути те, що ти говорила того разу. Пам’ятаєш?

— Припиніть. Даніель помер.

— «Зберігати вірність і в смерті», Сіґне. Не до смерті, а в смерті.

— Я дзвоню до поліції.

Він повісив слухавку. Потім надягнув капелюх і пальто і вийшов на залиту сонцем вулицю. У парку Санктхансхьоуґен уже розпустилися перші бруньки. Все було як раніше.

ЕПІЗОД 66

Ресторан «Діннер», 5 травня 2000 року

На тлі рівного ресторанного гулу — гомону голосів, дзвенькоту столових приборів і човгання метушливих офіціантів — сміх Ракелі лунав якось по-особливому.

— …І не на жарт перелякався, коли побачив, що хтось залишив мені повідомлення на автовідповідач, — говорив Харрі. — Ну, ти знаєш, там блимає такий вогник. А потім на всю кімнату розлягається твій командний голос. — Харрі перейшов на бас. — «Це Ракель. Зустрічаємося в „Діннері“ в п’ятницю о восьмій вечора. Одягнися пристойніше і не забудь гаманець». Ти до смерті налякала Хельге, мені довелося дати йому подвійну порцію корму, щоб заспокоївся.

— Я так не говорила! — із сміхом заперечила Ракель.

— Ну, приблизно так.

— Ні. Це все через тебе, через твій автовідповідач. — Вона теж спробувала заговорити басом: — «Це Холе. Говоріть». Це так… так…

— Harry?^[50]— Правильно!

Це була чудова вечеря, чудовий вечір, і ось настав час усе зіпсувати, подумав Харрі.

— Мейрик відправляє мене до Швеції, шпигувати за нацистами, — сказав Харрі, крутячи в руці склянку. — На шість місяців. Від’їжджаю цими вихідними.

— А-а.

Харрі уразило, що на її обличчі не відбилося жодних почуттів.

— Сьогодні телефонував Сеструнчику і батькові, розповів їм, — вів далі Харрі. — Батько поговорив зі мною і навіть побажав успіху.

— Це добре. — Ракель ледь посміхнулась і заглибилась у вивчення меню. — Олег за тобою нудьгуватиме, — додала вона тихо.

Харрі підвів очі, але зловити її погляду не зміг.

— А ти? — запитав він.

Ракель усміхнулася.

— Тут є бананове морозиво а-ля Сичуань, — сказала вона.

— Замов два.

— Я теж за тобою нудьгуватиму, — сказала вона, переводячи погляд на іншу сторінку меню.

— Дуже?

Вона знизала плечима.

Харрі повторив запитання. Він побачив, як Ракель набрала повітря в груди, вже зібралася відповісти, але видихнула. Потім вдихнула знову. Нарешті вона сказала:

— Вибач, Харрі, але зараз у мене в житті є місце лише для одного чоловіка. Маленького чоловіка, якому шість років.

Немов крижаною водою облила.

— Ще раз, — сказав він. — Я не міг помилитися аж так.

Ракель одірвала погляд від меню і поглянула на Харрі здивовано.

— Ти і я. — Харрі нахилився до неї. — Тут, зараз. Ми фліртуємо. Нам добре разом. Але ми хочемо більшого. Ти хочеш більшого.

— Можливо.

— Не можливо, а напевно. Ти хочеш усього.

— І що з цього виходить?

— «Що з цього виходить»? Це ти мені поясни, «що з цього виходить», Ракеле. За кілька днів я виїжджаю до якогось шведського глухого закутка. Я людина невибаглива — просто хочу знати, чи буде, до чого повертатися восени.

їхні очі зустрілись, цього разу він зміг утримати її погляд. Вони довго дивилися одне на одного, і врешті-решт Ракель відклала меню вбік.

— Вибач. Мені не хотілося, щоб так вийшло. Розумію, це звучить дико, але… альтернативи немає.

— Що за альтернатива?

— Зробити те, що мені хочеться. Поїхати з тобою додому, роздягнути тебе і кохати тебе всю ніч.

Останні слова вона прошепотіла тихо і швидко. Нібито вона могла скільки завгодно довго не говорити їх, — але сказати їх можна було лише так. Прямо і відверто.

— А друга ніч? — запитав Харрі. — А решта ночей? Завтра, післязавтра, і за тиждень, і…

— Припини! — Вона сердито насупилася. — Ти повинен зрозуміти, Харрі. Це неможливо.

— Ну звісно ж. — Харрі дістав сигарету і закурив. Він дозволив Ракелі провести рукою по його щоці, губах. Обережний дотик відчувався як ляпас і відзивався німим болем.

— Річ не в тобі, Харрі. Якось я подумала, що один раз можна. Зважила всі «за» і «проти». Це стосунки двох дорослих людей. І більше вони нікого не обходять. Це ні до чого не зобов’язувало. До того ж з чоловіком, який подобається мені більше, ніж будь-хто з того часу… з того часу, як я розлучилася з Олеговим батьком. Тому я знаю, що одним разом справа не кінчиться. А це… це неможливо.

Ракель замовкла.

— Це через те, що Олегів батько був алкоголіком? — поцікавився Харрі.

— Чому ти про це запитуєш?

— Не знаю. Це могло б пояснити, чому ти не хочеш зі мною зв’язуватися. Не в сенсі, що ти вже досить пожила з алкашем, аби зрозуміти, що я — поганий варіант, але…

Ракель поклала свою руку на його.

— Ти зовсім не поганий варіант, Харрі. Не в цьому річ.

— А в чому тоді?

— Ми бачимося востаннє. Ось у чому річ. Ми не будемо більше зустрічатись.

Вона поглянула на нього. Тепер Харрі зрозумів. Сльози, які блищали в кутиках її очей, були не від сміху.

— І це все? — Харрі спробував посміхнутися. — Чи ти, як і всі у СБП, засекречена?

Ракель кивнула.

До їхнього столика підійшов офіціант, але, очевидячки зрозумівши, що зробив це невчасно, знову одійшов.

Ракель відкрила рот, збираючись щось сказати. Харрі побачив, що вона ладна заплакати. Ракель закусила нижню губу, поклала на стіл серветку, ривком відсунула стілець, підвелася і, ні слова не кажучи, пішла. Харрі сидів і дивився на серветку. Мабуть, вона довго стискала її в руці, подумав він. Серветка, зібгана жмутом. Харрі довго дивився на кульку, а та розгорталась, ніби біла паперова квітка.

ЕПІЗОД 67

Квартира Халворсена, 6 травня 2000 року

Коли офіцера поліції Халворсена розбудив телефонний дзвінок, мерехтливі цифри на електронному будильнику показували 01.20.

— Це Холе. Я тебе розбудив?

— Та ні, — ні на мить не замислюючись, збрехав Халворсен.

— Я тут роздумував про Сверре Ульсена.

Судячи з хапливого дихання і шуму машин на тому кінці, Харрі йшов по вулиці.

— Знаю, що тобі потрібно, — сказав Халворсен. — Сверре Ульсен купив пару черевик «Комбат бутс» у магазині «Цілком таємно» по вулиці Генрік-Ібсенс-ґате. Ульсена впізнали на фотографії і навіть повідомили нам дату покупки. Виявилось, перед Різдвом КРИПОСівці вже побували там і перевіряли його алібі з приводу справи Халлґріма Дале. Але сьогодні я вже відправив про це факс.

— Я знаю, зараз я саме повертаюся звідти.

— Зараз? Хіба ти не збирався піти цього вечора до ресторану?

— Ну. Ми повечеряли по-швидкому.

— І ти повернувся на роботу? — недовірливо запитав Халворсен.

— Ну так, звичайно. Твій факс навів мене на деякі роздуми. Не міг би ти довідатися для мене ще дещо?

Халворсен застогнав. По-перше, Мьоллер недвозначно дав зрозуміти, що Харрі Холе більше не можна підпускати до справи Елен Єльтен. А по-друге, була субота, завтра — вихідний.

— Халворсене, ти мене чуєш?

— Авжеж.

— Уявляю, що тобі сказав Мьоллер. Наплюй на це. У тебе є можливість дізнатися дещо новеньке про роботу слідчого.

— Харрі, річ у тім, що…

— Помовч і послухай, Халворсене.

Халворсен подумки вилаявся. І приготувався слухати.

ЕПІЗОД 68

Вулиця Вібес-ґате, 8 травня 2000

Ще в передпокої, вішаючи куртку на порожній вішак, Харрі вловив запах свіжосмаженої кави.

— Спасибі, що відгукнулися так швидко, Фьоуке.

— Та годі вам, — буркнув з кухні господар. — Таким старим, як я, завжди приємно допомогти молодим. Якщо, звичайно, я можу вам допомогти.

Фьоуке налив каву у два великих кухлі і сів біля кухонного столу. Харрі провів кінчиками пальців по важкій темній дубовій стільниці.

— З Провансу, — похвалився Фьоуке. — Дружині подобалися французькі селянські меблі.

— Чудовий стіл. У вашої дружини був добрий смак.

Фьоуке посміхнувся:

— Ви одружені, Холе? Ні? І не були одружені? Я б на вашому місці з цим не затягував. Знаєте, від самотнього життя можна з’їхати з глузду. — Він розсміявся. — Я знаю, про що кажу. Мені було тридцять, коли я одружився. Я одружився пізно. У травні п’ятдесят п’ятого.

Фьоуке показав на одну з фотокарток, що висіли над кухонним столом.

— Так це ваша дружина? — здивувався Харрі. — А я думав, це Ракель.

Фьоуке здивовано витріщився на нього, потім сказав:

— Авжеж, звичайно. Зовсім забув, що ви з Ракеллю знайомі по СБП.

Вони пішли у вітальню. Від минулого разу стоси паперів ще підросли і тепер громадились на всіх стільцях, крім того, що стояв коло бюро. Фьоуке розчистив місце біля захаращеного журнального столика.

— Що-небудь з’ясували про тих людей, про яких я вам говорив минулого разу? — запитав він.

Харрі коротко розповів йому про це, потім додав:

— Тим часом у нас з’являються нові обставини. Убили жінку-поліцейського.

— Я щось читав у газеті.

— Це конкретна справа, схоже, вже розкрита, ми чекаємо лише результатів аналізу ДНК. Фьоуке, ви вірите у збіги?

— Не надто.

— Я теж. Тому коли у двох, здавалося б, не пов’язаних одна з одною справах раптом з’являються одні і ті ж люди, я починаю ставити собі питання. Того вечора, коли вбили нашу співробітницю, Елен Єльтен, вона залишила мені на автовідповідач повідомлення: «Тепер йому не втекти».

— Юхан Борґен?^[51]— Що? А, це? Ні, не думаю. Вона допомагала шукати людину, пов’язану з придбанням гвинтівки Меркліна. Звичайно, необов’язково, що між цією людиною і вбивцею є якийсь зв’язок, але таке припущення само напрошується, враховуючи, що вона так наполегливо намагалася зв’язатися зі мною. Цю справу я розслідував уже декілька тижнів, але саме того вечора вона кілька разів намагалася додзвонитись до мене. Судячи з її голосу, вона була чимось схвильована. Можливо, відчувала, що їй загрожує небезпека. — Харрі провів пальцем по столу. — Одного з людей у вашому списку, Халлґріма Дале, минулої осені вбили. Під аркою, де знайшли його труп, серед іншого виявили залишки блювотних мас. Спочатку жодного зв’язку з убивством не побачили: група крові не збігалася, а образ холоднокровного професійного вбивці ніяк не в’язався з людиною, яку нудить на місці злочину. Але КРИПОС, зрозуміло, не став відкидати можливості, що це блювота вбивці, і слину відправили на аналіз ДНК. Сьогодні вранці мій колега порівняв результати цього аналізу з аналізом ДНК лупи з шапки, яку ми знайшли на місці вбивства нашої співробітниці. Результати ідентичні.

Харрі замовк і поглянув на співрозмовника.

— Розумію, — сказав Фьоуке. — Ви, мабуть, гадаєте, що вбивця — одна й та сама людина.

— Ні. Я вважаю лише, що між цими вбивствами є якийсь зв’язок, що Сверре Ульсен обидва рази опинився поблизу не випадково.

— А чому він не міг бути вбивцею в обох випадках?

— Зрозуміло, міг, але між актами насильства, до яких Сверре Ульсен був причетний раніше, і вбивством Халлґріма Дале є велика різниця. Ви коли-небудь бачили, які ушкодження завдає удар бейсбольною бітою? Від удару цим порівняно м’яким дерев’яним предметом ламаються кістки, розриваються такі внутрішні органи, як печінка і нирки. Але шкіра найчастіше залишається цілою, і жертва вмирає від внутрішньої кровотечі. Халлґріму Дале перерізали сонну артерію. Від такого вбивства кров жертви витікає назовні. Розумієте?

— Так, але мені незрозуміло, що ви хочете цим сказати.

— Мати Сверре Ульсена говорила одному нашому співробітникові, що її син не зносив вигляду крові.

Фьоуке, що зібрався вже сьорбнути кави, поставив кухоль на стіл:

— Так, але…

— Знаю, про що ви думаєте. Що він все одно міг зробити це, а те, що він не зносив вигляду крові, чудово пояснює, чому його знудило. Але суть у тому, що вбивця блискуче володів ножем. Як сказав патологоанатом, це була ідеальна хірургічна операція, яку може виконати лише професіонал.

Фьоуке повільно кивнув.

— Тепер я розумію, що ви маєте на увазі, — сказав він.

— У вас, здається, є якісь міркування? — запитав Харрі.

— Я, здається, знаю, навіщо ви сюди прийшли. Ви вважаєте, що це вбивство зробив один з легіонерів, котрі були в Зеннхаймі.

— Так. Це можливо?

— Цілком. — Фьоуке обхопив кухоль двома руками. Його погляд забігав по кімнаті. — Той, кого ви не знайшли. Гюдбранн Юхансен. Я розповідав, за що ми прозвали його Червоногрудкою.

— Ви могли б розповісти про нього детальніше?

— Так. Але спочатку — ще кави.

ЕПІЗОД 69

Вулиця Ірісвеєн, 8 травня 2000 року

— Хто там? — почулося за дверима. Голос тихий, наляканий. Харрі пригадав її постать у вікні.

— Це Холе. Я вам телефонував.

Двері трохи прочинились.

— Вибачте, я…

— Все гаразд, я розумію.

Сіґне Юль відчинила двері повністю, і Харрі увійшов до передпокою.

— Евена немає, — винувато посміхнулась вона.

— Так, ви говорили по телефону, — сказав Харрі. — Я хотів би поговорити з вами.

— Зі мною?

— Якщо можна, пані Юль.

Літня жінка повела його у вітальню. Її волосся, густе і сиве, було заплетене в косу і зібране в пучок старомодною шпилькою. Дивлячись на тілисту Сіґне Юль, що йшла, мов качка, перевальцем, Харрі подумав про домашній затишок і смачну їжу.

Коли вони увійшли до вітальні, Бурре підвів голову.

— Ваш чоловік пішов кудись сам, без собаки? — запитав Харрі.

— Так, він ніколи не бере Бурре, коли йде до кафе, — відповіла Сіґне Юль. — Сідайте.

— Кафе?

— Він щось занадився тудиостаннім часом, — посміхнулась господиня. — Він читає там газети. Каже, що це краще, ніж годинами сидьма сидіти вдома.

— Ну, в цьому щось є.

— Це правда. І ще, думаю, там можна трохи помріяти.

— Про що помріяти?

— Звідки я знаю? Можна, наприклад, думати, що ти знову молодий, сидиш і п’єш каву у вуличному кафе в Парижі або Відні. — Вона знову на мить винувато посміхнулася. — Ну та годі про це. До речі, хочете кави?

— Так, дякую.

Сіґне Юль пішла на кухню, а Харрі заходився вивчати картини і фотографії на стінах. Над каміном висів портрет чоловіка в чорній мантії. Минулого разу Харрі не звернув уваги на цю картину. Людина в мантії стояла в трохи трагічній позі, ніби дивлячись на щось далеке, невидиме художникові. Харрі підійшов до картини ближче. На маленькій мідній табличці внизу рами було написано: «Голов. лікар Корнеліус Юль. 1885–1959».

— Це дідусь Евена, — сказала Сіґне Юль, заходячи до кімнати з тацею для кави.

— Зрозуміло. У вас тут багато портретів.

— Та вже ж. — Господиня поставила тацю на стіл. — На малюнку поруч — Евенів дідусь по материній лінії, лікар Вернер Шуман. Він був одним із засновників Уллеволської лікарні в тисяча вісімсот вісімдесят п’ятому.

— А це?

— Юнас Шуман. Головний лікар Головного державного шпиталю.

— А ваші родичі?

Сіґне Юль здивовано поглянула на Харрі:

— Даруйте?

— Де тут портрети ваших родичів?

— Вони… висять не тут. Хочете вершків?

— Ні, дякую.

Харрі сів.

— Я б хотів поговорити з вами про війну, — сказав він.

— Може, не треба, — вихопилося в Сіґне Юль.

— Розумію, але це важливо. То ви згодні?

— Там побачимо, — відповіла вона, розливаючи каву в дві чашки.

— У війну ви були медсестрою…

— Так, фельдшеркою. Зрадницею батьківщини.

Харрі поглянув на неї. Очі Сіґне Юль спокійно дивились на нього.

— Усього нас було душ чотириста. Після війни нам усім дали по кілька років в’язниці. Хоча Міжнародний Червоний Хрест і просив норвезькі власті припинити кримінальне переслідування. Норвезький Червоний Хрест склав нам свої вибачення лише в дев’яностому. Евенів батько — он його портрет, завдяки своїм зв’язкам добився, аби мені скоротили строк, у тому числі за те, що навесні сорок п’ятого я допомогла двом пораненим з Опору. І ще за те, що ніколи не була членом Національного об’єднання. Ви хотіли запитати ще про щось?

Харрі сидів, утупившись в чашку. Він раптом подумав, як спокійно живеться в деяких районах Осло.

— Мене цікавить не стільки ваша історія, пані Юль. Ви пам’ятаєте норвезького легіонера на ім’я Гюдбранн Юхансен?

Сіґне Юль здригнулася, і Харрі зрозумів, що попав у точку.

— Що саме ви хочете’знати? — запитала Сіґне Юль, намагаючись не показувати хвилювання.

— А ваш чоловік не розповідав вам?

— Евен ніколи нічого мені не розповідає.

— Добре. Я збираю інформацію про тих норвезьких легіонерів, які до відправлення на фронт проходили вишкіл у Зеннхаймі.

— Зеннхайм, — пошепки повторила Сіґне Юль. — Там був Даніель.

— Так, я знаю, що ви були заручені з Даніелем Гюдесоном. Мені розповів про це Сіндре Фьоуке.

— Хто це такий?

— Колишній легіонер, а потім — учасник Опору, знайомий вашого чоловіка. Саме Фьоуке порадив мені поговорити про Гюдбранна Юхансена з вами. Сам Фьоуке дезертирував і не знає, що сталося з Гюдбранном після цього. Але інший легіонер, Едвард Мускен, розповів мені про те, що в їхній окоп влучила граната. Мускен не знає, що було далі, але якщо Юхансен вижив, розумно передбачити, що його відвезли до лазарету.

Сіґне Юль цмокнула губами, до неї перевалюючись підійшов Бурре, і господиня провела рукою по його густій шорсткій шерсті.

— Так, я пам’ятаю Гюдбранна Юхансена, — сказала вона. — Даніель про нього писав і в листах із Зеннхайма, і в записках з лазарету. Вони були дуже різними. Думаю, Гюдбранн Юхансен став чимось на взір молодшого брата для Даніеля. — Вона всміхнулася. — Для Даніеля всі довкола ставали «молодшими братами».

— Вам відомо, що сталося з Гюдбранном?

— Як ви й сказали, його відвезли до нас у лазарет. Це було саме перед тим, як їхня ділянка фронту перейшла до рук росіян. Відступ йшов повним ходом. До нас на фронт не могли привозити медикаменти — всіма дорогами машини суцільним потоком рухалися на захід. Юхансен був тяжко поранений, у тому числі було осколкове поранення в стегно, прямо над коліном. У нього почалася гангрена стопи, і ми побоювалися, що її доведеться ампутувати. Тож ми не стали далі чекати підвезення медикаментів, а відправили його з основним потоком на захід.

Останнє, що мені запам’яталося, — як його везуть у вантажівці і його заросле щетиною обличчя виглядає з-під ковдри. Вантажівка буксувала по весняній багнюці і лише за годину доїхала до найближчого повороту і зникла з очей.

Бурре поклав голову господині на коліна і дивився на неї сумними очима.

— І більше ви його не бачили і нічого про нього не чули?

Сіґне Юль повільно піднесла фарфорову чашку до губ, надпила трохи і знову поставила чашку на стіл. Її рука тремтіла — ледь помітно.

— Через кілька місяців я отримала від нього листівку, — відповіла вона. — Він писав, що у нього залишилися деякі речі Даніеля, у тому числі російська формена шапка, — щось подібне до трофея. Дивно трішки — але на війні таке не рідкість.

— Ця листівка, вона у вас…

Сіґне Юль похитала головою.

— Ви пам’ятаєте зворотну адресу?

— Ні. Пам’ятаю лише, що, прочитавши її, я подумала про щось зелене й сільське і вирішила, що в Гюдбранна все добре.

Харрі підвівся.

— А як цей Фьоуке про мене дізнався? — запитала Сіґне Юль.

— Ну-у… — Харрі навіть не знав, як про це розповісти, але господиня випередила його.

— Всі легіонери чули про мене. — Вона посміхнулась, але її очі були сумні. — Про жінку, яка запродала душу дияволові, аби їй скостили строк. Адже вони так думають?

— Не знаю, — сказав Харрі. Він відчув, що час іти. Подумати тільки, вони за якихось два квартали від галасливого Рінґвеєна, а тихо, як на березі гірського озера!

— Знаєте, я так його більше і не побачила, — сказала Сіґне Юль. — Даніеля. Після того, як він помер.

Вона зосередилася на якійсь точці перед собою.

— Військовий медик передав мені його привітання з Новим роком, а через три дні я побачила Даніеля в списку загиблих. Я в це не повірила, відмовлялася вірити, доки не побачу його труп. І мене привезли до братської могили на ділянці «Північ», де спалювали мерців. Я спустилася в могилу і почала його шукати. Я йшла від одного обгорілого трупа до іншого і заглядала в їхні порожні чорні очні западини. Але Даніеля серед них не було. Мені сказали, що я навряд чи змогла б його впізнати, але я відповіла, що вони помиляються. Тоді мені сказали, що його, напевно, поклали в одну з тих могил, які вже засипали землею. Не знаю, але я його так і не побачила.

Вона здригнулася, Харрі відкашлявся:

— Дякую за каву, пані Юль.

Вона провела його до дверей. Одягаючись у передпокої, Харрі намагався знайти бодай у якомусь із портретів на стіні риси Сіґне Юль, але марно.

— Евену потрібно про це знати? — запитала вона, відкриваючи Харрі двері.

Харрі здивовано поглянув на неї.

— Я маю на увазі — про те, про що ми з вами говорили? — поквапилася пояснити господиня. — Про війну і… Даніеля.

— Ну-у… Якщо вам цього не хочеться, то не варто.

— Але він помітить, що ви приходили. Давайте просто скажемо, що ви почекали його, а потім пішли у своїх справах?

У її погляді читалося благання. І щось іще.

Що саме, Харрі зрозумів, лише коли виїхав на Рінґвеєн, відхилив скло звичному оглушливому ревінню автомобілів, і нещодавня тиша миттю пощезла з пам’яті. Страх. У очах Сіґне Юль був страх. Вона чогось боїться.

ЕПІЗОД 70

Особняк Браннхьоуга, Нурберг, 9 травня 2000 року

Бернт Браннхьоуґ постукав ножем по вінцях кришталевого келиха, відсунув стілець і, піднісши до губ серветку, відкашлявся. Він ледь помітно посміхався, заздалегідь передчуваючи кожен пасаж своєї промови, зверненої до гостей: начальника поліції округу Осло Анни Стьорксен з чоловіком і Курта Мейрика з дружиною.

— Дорогі друзі й колеги!

Краєчком ока він бачив, як його дружина силувано посміхається гостям, ніби бажаючи сказати: «Шкода, що вам доводиться це вислуховувати, але я нічим не можу вам зарадити».

Цього вечора Браннхьоуґ говорив про дружбу і солідарність. Про те, як важливо силам добра бути вірними обов’язку і протистояти тій посередності, безвідповідальності і некомпетентності на вищому рівні, які за демократичної форми державного устрою неминучі. Адже марно сподіватися, що всі ці вибрані голосуванням домогосподарки і селяни зрозуміють усю складність будови того механізму, яким їх настановили керувати.

— Найбільше досягнення демократії — вона сама, — сказав Браннхьоуґ. Це формулювання він у когось безсоромно поцупив, а тепер видавав за своє. — Але це не означає, що в демократії немає своїх втрат. Коли каменяр стає міністром фінансів…

Час від часу він поглядав, чи слухає його начальник поліції, потім розповідав яку-небудь забавну історію про демократизацію в одній з колишніх африканських колоній, де колись був послом. Браннхьоуґ машинально переказував те, що вже не раз промовляв в інших компаніях, а зараз думки його, як і в останні кілька тижнів, займала Ракель Фьоуке.

Вона була міцним бастіоном, і Браннхьоуґу вже почало здаватися, що краще припинити облогу. Він і так згаяв на неї забагато часу.

Браннхьоуґ згадував свої останні маневри. Нічого б не вийшло, якби начальником СБП не був Курт Мейрик. По-перше, слід було прибрати цього Харрі Холе. Прибрати з дороги, геть з-перед очей, подалі від Осло, від Ракелі і всіх решти.

Браннхьоуґ зателефонував Курту і сказав, що джерело в редакції «Даґбладет» повідомило йому, що в журналістському середовищі ходять чутки, ніби восени, під час візиту Клінтона до Осло, «щось станеться». Потрібно швидко вжити заходів, заховати Холе туди, де преса до нього не дістанеться, чи не так?

Курт гмикнув і відповів: «Т-а-а-к». Урешті-решт, доки про ту справу не забуто, у Браннхьоуґа на руках усі козирі. Взагалі-то Браннхьоуґ сумнівався, що Мейрик хоч стілечки йому повірив. Але це його надто не турбувало. За кілька днів Курт подзвонив і сказав, що Харрі Холе відправлено «на фронт» — у якийсь глухий закуток у Швеції. Браннхьоуґ потирав руки. Тепер ніщо не могло завадити його планам щодо Ракелі.

— Наша демократія — як гарненька, усмішлива, але трохи наївна дівчинка. Те, що сили добра тримаються разом, зовсім не означає, що владу в нашому суспільстві захопила еліта. Ні, це просто єдина гарантія того, що нашу донечку-демократію не обдурять і влада не перейде до рук небажаних людей. Саме тому вірність обов’язку, ця напівзабута чеснота, в нашому колі не лише бажана, а й цілком необхідна. Так, наш обов’язок…

Коли всі усілися в глибокі крісла у вітальні, Браннхьоуґ пустив по колу свій портсигар з кубинськими сигарами, подарунок норвезького генерального консула в Гавані.

— Кубинки скручують їх стегнами, — підморгнувши, шепнув Браннхьоуґ чоловікові Анни Стьорксен, але той, здається, не зрозумів. Він був якийсь скутий і нудний, цей її чоловік, як його там звуть? Подвійне ім’я. Господи, невже забув? Тур-Ерік! Його звуть Тур-Ерік! — Ще коньяку, Тур-Еріку?

Тур-Ерік стримано посміхнувся своїми підібраними тонкими губами і похитав головою. Напевно, аскет із тих, хто пробігає по п’ятдесят кілометрів щотижня, подумав Браннхьоуґ. Усе в цій людині було пісним: тіло, обличчя, рідке волосся. Браннхьоуґ бачив, як під час його промови Тур-Ерік переглядався з дружиною, ніби натякаючи на щось, відоме лише їм двом. Необов’язково, що це має стосунок до його промови.

— Розумно, — незадоволено сказав Браннхьоуґ. — Слід думати і про завтрашній день, чи не так?

Раптом у дверях з’явилася Ельса:

— Тебе до телефону, Бернте.

— У нас гості, Ельсо.

— Це з «Даґбладет».

— Я візьму слухавку в кабінеті.

Телефонували із служби новин, якась незнайома йому жінка. Судячи з голосу, молода. Браннхьоуґ спробував уявити її собі. Вона запитувала про демонстрацію, яка проходила цього вечора біля австрійського посольства навпроти Йорґа Хайдера і ультраправої Партії свободи, що увійшла до уряду. Журналістка просила Браннхьоуґа дати свої коментарі для завтрашнього випуску газети.

— Пане Браннхьоуґ, як ви вважаєте, це може визначити курс норвезько-австрійських стосунків?

Браннхьоуґ заплющив очі. Як завжди, журналісти закидають вудку, хоча і Браннхьоуґ і вони чудово знають, що він не клюне, — у нього надто великий досвід. Браннхьоуґ відчував, що сп’янів, голова була легка, досить було заплющити очі, як перед ними пропливали плями світла, але говорити це не заважало.

— Це питання політичної оцінки, і воно вирішується не співробітниками МЗС, — відповів він.

Мовчанка. Браннхьоуґу сподобався голос журналістки. Він відчував, що вона блондинка.

— Але, маючи такий великий досвід у питаннях міжнародних відносин, ви можете припустити, які кроки зробить норвезький уряд?

Браннхьоуґ знав, що відповісти. До болю просте: «Я не хочу загадувати».

Ні більше ні менше. Це просто смішно. На місці Браннхьоуґа не варто так довго роздумувати над питанням, на яке він уже не раз давав відповідь. Молоді журналісти зазвичай думають над потрібним питанням півночі, потім задають саме це і вірять, що вони перші, хто про це запитує. І всім їм подобається, коли Браннхьоуґ роздумує, перш ніж дати ту відповідь, яку він давав уже сто разів: «Я не хочу загадувати».

Браннхьоуґ здивувався, що ще не сказав їй цих слів. Але в голосі журналістки було щось особливе, і Браннхьоуґу захотілося піти їй назустріч. Вона сказала, що він має «такий великий досвід». Цікаво, вона сама вирішила зателефонувати саме йому, Бернту Браннхьоуґу?

— Як головний радник Міністерства закордонних справ, я дотримуюся думки, що наші відносини з Австрією залишаться попередніми, — відповів Браннхьоуґ. — Але очевидно, що й інші країни реагують на останні події в Австрії. І попри те, що у нас зберігаються дипломатичні відносини з країною, це не означає, що ми схвалюємо те, що в ній відбувається.

— Так, адже ми підтримуємо дипломатичні відносини і з деякими військовими диктатурами, — відповіла журналістка. — Але тоді чому така бурхлива реакція була цього разу?

— Причини потрібно шукати в недавньому минулому Австрії. — Тут потрібно зробити паузу. Пауза. — Проблема нацизму Більшість істориків сходяться на думці, що у Другій світовій війні Австрія була союзником гітлерівської Німеччини.

— Хіба Австрію не окупували, як і Норвегію?

Раптом Браннхьоуґ зрозумів, що не знає, як тепер у школах викладають історію Другої світової. Очевидно, погано.

— Перепрошую, нагадайте ще раз, як вас звуть? — попросив він. Мабуть, останній келих був зайвий. Дівчина знову назвалася, і Браннхьоуґ провадив далі: — Так от, Наташо, дозвольте мені спочатку дещо пояснити вам. Ви знаєте, що таке «аншлюс»? Це означає, що Австрію не окупували у звичайному розумінні цього слова. У березні тридцять восьмого німці просто увійшли до країни, не зустрівши практично жодного опору, і залишалися там до кінця війни.

— Але ж з Норвегією було приблизно те ж саме?

Браннхьоуґ був шокований. Вона говорила з такою впевненістю, ніскільки не соромлячись власного невігластва.

— Ні, — протягнув Браннхьоуґ, ніби розмовляючи з важкою дитиною. — 3 Норвегією було не те ж саме. У Норвегії ми захищалися, в Лондоні був норвезький уряд і король, і вони постійно зверталися до нас по радіо і підбадьорювали тих, хто боровся тут. — Він зрозумів, що висловився невдало, і додав: — У Норвегії проти загарбників піднявся весь народ. Звичайно, були покидьки, які надягли німецьку форму і перейшли на бік німців, але такі можуть бути у будь-якій країні.

У Норвегії сили добра об’єдналися довкола людей, які керували Опором, ведучи народ до демократії. Ці люди були вірні своєму обов’язку, що, врешті-решт, і врятувало Норвегію. Найбільше досягнення демократії — вона сама. Викресліть те, що я сказав про короля, Наташо.

— Значить, ви хочете сказати, що всі, хто воював за німців, — покидьки?

Що їй взагалі потрібно? Браннхьоуґ вирішив, що розмову час згортати.

— Я хочу сказати лише те, що квіслінґи легко відбулися — нетривалим тюремним ув’язненням. У тих країнах, де я був послом, таких зрадників ставили до стінки — всіх до одного. І я зовсім не певен, що подібні кроки не пішли б на користь і Норвегії. Але повернімося до початкової теми, Наташо. Ви просили мене дати вам коментар. Отже, Міністерство закордонних справ ніяк не коментує демонстрацію, що відбулась нещодавно, так само як і появу нових членів в уряді Австрії. Вибачте, Наташо, але у мене зараз гості…

Наташа вибачила, і він поклав слухавку.

Коли Браннхьоуґ повернувся у вітальню, гості вже збиралися розходитися.

— Як, уже? — широко посміхнувся господар, але не став нікого утримувати. Він втомився.

Проводячи гостей до дверей, Браннхьоуґ палко потис руку начальнику поліції і сказав, що вона завжди може звертатися до нього, якщо у неї виникнуть труднощі, хоча їх поки не виникало, але…

Перед тим, як заснути, Браннхьоуґ подумав про Ракель Фьоуке. І про її поліцейського, якого він прибрав з дороги. Браннхьоуґ заснув з посмішкою на губах, але прокинувся з жахливим головним болем.

ЕПІЗОД 71

Потяг «Фредрікстад — Халден», 10 травня 2000 року

Людей у вагоні було небагато, Харрі сів коло вікна.

Дівчина, що сиділа відразу за ним, зняла навушники, і Харрі чув голос співця, але не музику. У Сіднеї фахівець з підслуховування пояснював Харрі, що коли людина слухає тихі звуки, її вухо налаштовується на частоту звучання людського голосу.

Є щось утішливе в тому, що останнє, що чуєш перед тим, як поринути в тишу, — це людський голос, подумав Харрі.

Дощ малював на склі зиґзаґи. Харрі дивився на мокрі поля і пірнаючі між стовпами дроти.

На пероні у Фредрікстаді грав оркестр. Провідник пояснив, що тут музиканти зазвичай репетирують перед Днем Конституції.

У Харрі була з собою лише сумка з одягом. Мейрик сказав, що в його квартирці у Кліппані є все необхідне: телевізор, музичний центр і навіть деякі книги.

— «Майн кампф» і таке інше, — з посмішкою пояснив Мейрик..

Ракелі Харрі так і не подзвонив, хоча йому страшенно хотілося почути її голос. Останній звук перед тишею.

«Наступна зупинка — Халден», — оголосив гугнявий голос. Його перервав фальшивий, верескливий звук. Потяг почав гальмувати.

Харрі водив пальцем по склу, повторюючи про себе ці слова: «фальшивий, верескливий звук». Верескливий, фальшивий звук. Звук, верескливий і…

Звук не може бути фальшивим, подумав Харрі. Він може лунати фальшиво лише тоді, коли поруч інші звуки. Навіть Елен, людині з найкращим музичним слухом, потрібно було кілька звуків, щоб почути музику. Навіть вона не могла з упевненістю сказати про окремо взятий звук, що він нестрункий, неправильний, фальшивий.

І все одно у вухах Харрі стояла ця нота, гучна, фальшива, що різала слух. Нота в голосі Мейрика, який відправляв його до Кліппана, аби шпигувати за можливим відправником факсу — через кілька якихось газетних заголовків. Сьогодні Харрі переглядав газети: про листи з погрозами, довкола яких чотири дні тому було стільки галасу, всі вже забули. Замість цього «Даґбладет» писала про ненависть Лассе К’юса до Норвегії і заяву головного радника МЗС Бернта Браннхьоуґа про те, що державних зрадників слід ставити до стінки.

І ще дещо здавалося Харрі фальшивим. І просто він сам себе в цьому переконав. Те, як Ракель попрощалася з ним у «Діннері», вираз її очей, це напівосвідчення в коханні, — перш ніж залишити його наодинці з відчуттям поразки і рахунком на вісімсот крон, який вона хотіла сплатити сама. Усе це разом ніяк не в’язалося. Але, може, він помиляється? Ракель була у Харрі вдома, бачила, як він п’є, слухала, як він, захлинаючись сльозами, розповідав про загиблу колежанку, з якою не був знайомий і двох років і яка була в його житті єдиним другом. Як зворушливо! Не варто так відкриватися перед іншими людьми. Але якщо Ракель подумала, що з Харрі у неї будуть суцільні проблеми, чому не припинила їхні стосунки відразу ж?

Як завжди, від особистих проблем Харрі поринав у роботу. Він десь читав, що певному типові чоловіків таке властиве. Напевно, тому вихідні він проводив, розробляючи схеми конспірації і моделі поведінки, намагаючись звалити до однієї купи всі невирішені проблеми: гвинтівку Меркліна, вбивство Елен і Халлґріма Дале; купа пахла злецьки. Ще зворушливіше!

Харрі поглянув на розгорнуту газету. Портрет головного радника МЗС. У рисах обличчя щось знайоме.

Харрі потер підборіддя. З досвіду він знав, коли розслідування заходить у глухий кут, мозок починає вибудовувати якісь власні асоціативні зв’язки. А розслідування щодо гвинтівки Меркліна справді зайшло в глухий кут — тут уже напевно постарався Мейрик. Він відразу називав це «порожньою справою». Керівник СБП визнав, що краще відправити Харрі до Швеції — шпигувати за неврівноваженими пацанами і писати доповіді про неонацистів. Прокляття!

«…Платформа справа».

А що, коли він зараз просто зійде з потяга? Що такого страшного може статися? МЗС і СБП так давно тремтять від страху, що хтось дізнається про торішній випадок на переїзді через Алнабрю, що Мейрик не посміє чіпати Харрі. А щодо Ракелі… Щодо Ракелі — тут незрозуміло.

Останній стогін потяга замовк, і у вагоні настала цілковита тиша. Двері відчинилися і зачинилися. Харрі сидів на своєму місці. Цю пісню, з навушників, він десь чув раніше. Чув багато разів. Але не міг пригадати де.

ЕПІЗОД 72

Нурберг і готель «Континенталь», 10 травня 2000 року

Болі застали старого зненацька, він мало не задихнувся. Скорчившись, він лежав горілиць, закусивши кулак, щоб не закричати. Він лежав, силкуючись не втратити притомність, над ним хвилями мчали смуги світла і темряви. Захиталося небо, час ніби пришвидшився, по небу пробігали хмари, і зірки ряхтіли крізь їхній сизий серпанок, була ніч, потім день, потім знову ніч. Нарешті напад минув, він відчув запах сирої землі і зрозумів, що ще живий.

Полежав трохи, відсапався. Спітніла сорочка липнула до тіла. Старий перекинувся на живіт і знову поглянув униз, на будинок.

Великий, чорний, дерев’яний. Старий лежав і дивився на нього з самого ранку. Він знав, що вдома тільки дружина. Але світло все одно горіло в усіх вікнах, і на першому, і на другому поверсі. Вона запалила світло, щойно почало темніти, і старий подумав, що вона, мабуть, боїться темряви.

Він і сам боявся. Ні, не темряви, її він не боявся ніколи. Йому стало страшно, коли час пришвидшився. І коли почалися болі. Вони завжди починалися несподівано, старий ще не навчився передбачати їх, справлятися з ними. І не знав, чи можливо це в принципі. А час? Старий намагався не думати про клітини, які ділились, ділились, ділились.

На небі з’явився блідий місяць. Старий поглянув на годинник. Пів на восьму. Скоро зовсім стемніє — доведеться діждатися ранку. Значить, доведеться заночувати у своєму курені. Старий поглянув на зведену ним споруду. Два роздвоєних півметрових ялинових кілки, розсохою догори. На них обрубана соснова гілляка, з боків її підпирають ще три великі сучки. Зверху все накрито ялиновим гіллям. Така споруда захищає від дощу, холоду і поглядів випадкових перехожих. На її побудову він витратив з півгодини.

Небезпеку бути поміченим з дороги або із сусідніх будинків старий усерйоз не сприймав. Щоб помітити курінь між дерев з трьохсот метрів, потрібний був орлиний зір. Але про всяк випадок старий прикрив вхід у курінь хмизом, а ствол гвинтівки обмотав ганчіркою, щоб сталь не зблиснула у променях призахідного сонця.

Він знову поглянув на годинник. І де його носить?!

Бернт Браннхьоуґ повертів у руках склянку і знову поглянув на годинник. І де її носить?!

Вони домовилися на пів на восьму, а вже за чверть восьма. Він одним духом допив віскі і налив собі ще склянку. Він сам розпорядився доставити йому це віскі в номер. «Джеймсон», — єдине пристойне віскі з Ірландії. Браннхьоуґ налив собі ще склянку. І де її носить?! Після статті в «Даґбладет» його телефон розривався від дзвінків. Правда, більшість підтримувала Браннхьоуґа, але під кінець він зателефонував редактору «Даґбладет», колишньому однокласнику, і відразу ж заявив, що його процитували неправильно, і зажадав спростування. Він пообіцяв надати газеті внутрішню інформацію про позицію міністра закордонних справ на саміті ЄЕС. Редактор сказав, що подумає. За годину він передзвонив і сказав, що Наташа, новенька журналістка, визнає, що зрозуміла Браннхьоуґа неправильно. Становище було врятовано.

Браннхьоуґ зробив великий ковток, потримав віскі у роті, брутальний і водночас ніжний смак лоскотав піднебіння. Браннхьоуґ окинув поглядом кімнату. Скільки ночей він тут провів? Скільки разів він прокидався на цьому розкішному і надто м’якому ліжку з головним болем від надміру випитого? І просив жінку, яка лежала поруч (якщо вона ще лежала), викликати ліфт на другий поверх, у залу для сніданків, і звідти сходами спуститись до виходу, аби виглядало так, ніби вона повертається з ділового сніданку, а не з гостьового номера. Про всяк випадок.

Браннхьоуґ налив собі ще віскі.

Ракель — зовсім інша річ. Її він не хотів спроваджувати до зали для сніданків.

У двері тихо постукали. Браннхьоуґ підвівся, ще раз поглянув на ексклюзивну золотаво-жовту ковдру, відчув миттєвий спалах злості, але тут-таки угамував його і чотирма кроками досяг дверей. Поглянув у дзеркало, провів язиком по білих зубах, пригладив пальцем брови і відчинив двері.

Вона стояла, прихилившись до стіни. Пальто розстебнуте, під ним червоне шерстяне плаття. Браннхьоуґ просив її надіти що-небудь червоне. Під очима тіні, на вустах іронічна посмішка. Браннхьоуґ був здивований — такою він її раніше не бачив. Ракель ніби добряче випила або наковталася якихось пігулок. Тепер вона тупо дивилась на нього, а коли сказала, що мало не помилилася дверима, Браннхьоуґ ледве впізнав її голос. Він узяв Ракель під руку, вона вирвалася, і він провів її до кімнати, обійнявши за талію. Вона сіла на диван.

— Хочеш випити? — запитав Браннхьоуґ.

— Звичайно, — відповіла вона в ніс. — Чи ти хочеш роздягнути мене відразу?

Браннхьоуґ нічого не відповів і налив їй склянку віскі. Він зрозумів, чого вона добивається. Але якщо вона думає, що цим зіпсує йому настрій, то помиляється. За її роль заплачено. Ну звісно, приємніше, якби вона грала роль, якій віддавали перевагу більшість його жінок в МЗС, — невинної дівчини, яка не змогла встояти перед непереможною чарівливістю і чуттєвим натиском начальника. Але головне — що вона нарешті здалася. Браннхьоуґ був надто старий, аби вірити в романтичні дурниці. Все, чим ці жінки відрізняються одна від одної, — це цілі та інтереси: комусь потрібна влада, комусь кар’єра, комусь батьківські права на сина.

Його ніколи не бентежило, що жінки лише вдавали, ніби божеволіють від нього. Адже він прагнув до цього. Він — головний радник Міністерства закордонних справ Бернт Браннхьоуґ. Він усе життя домагався цього, чорт забирай! І те, що Ракель зараз поводилася, як знята ним шльондра, нічого не змінювало.

— Прошу вибачити, але мені доведеться це зробити. — Браннхьоуґ кинув у її склянку два кубики льоду. — Коли ти навчишся поводитися зі мною, то зміниш свою думку. Але спочатку дозволь мені дати тобі перший урок, розповісти про себе і свої принципи. — Він простягнув їй склянку. — Дехто йде по життю опустивши голову і уткнувши ніс, вони задовольняються крихтами і недоїдками. Інші, такі як я, зводяться на ноги, підходять до столу і сідають на свої законні місця. Нас менше, тому що наш вибір змушує нас бути жорстокими, а ця жорстокість потребує сили, щоб порвати з ідеями соціал-демократії і рівності, в яких нас виховували. Але якщо вирішувати, відмовитися від моралі чи плазувати, я вибираю відмову від короткозорого моралізму, — він не дозволяє досягти того, до чого я прагну. Думаю, ти зрозумієш: ця позиція гідна поваги.

Ракель одним духом випила віскі.

— Холе ніколи не стояв для тебе на заваді, — сказала вона. — Ми з ним були просто гарними друзями.

— Гадаю, ти брешеш. — Браннхьоуґ із сумнівом поглянув на простягнуту нею склянку, але налив у неї знову. — А ти маєш бути моєю неподільно. Зрозумій мене правильно; коли я вирішив, що ти повинна порвати всі стосунки з Холе, то зробив це не з ревнощів, а швидше задля чистоти. Так чи інакше, там, у Швеції — чи куди там його послав Мейрик, — йому нічого не загрожує. — Браннхьоуґ коротко розсміявся. — Чому ти так дивишся на мене, Ракеле? Я ж не цар Давид, а Холе не… як, ти сказала, звали того, кого цар Давид відправив на смерть?

— Урія, — пробурмотіла Ракель.

— Саме так. Він загинув на війні, правильно?

— Інакше не вийшла б красива історія, — сказала вона, уткнувшись у склянку.

— Чудово. Але тут ніхто не загине. А цар Давид і Вірсавія, якщо не помиляюся, жили відносно щасливо.

Браннхьоуґ сів поруч на диван і пальцем підняв її підборіддя.

— Скажи мені, Ракеле, як це ти так добре пам’ятаєш біблейські історії?

— Гарна освіта, — відповіла вона, мотнула головою і ривком зняла плаття.

Браннхьоуґ проковтнув слину і поглянув на неї. Вона була прекрасна — у білій білизні. Він сам попросив, аби вона наділа білу нижню білизну — вона підкреслювала її золотисту засмагу. І не подумаєш, що вона народжувала. Але те, що вона народжувала, годувала груддю дитину, робило її в очах Браннхьоуґа ще привабливішою. Вона здавалася бездоганною.

— Нас ніщо не підганяє, — сказав він і поклав руку на її коліно. На її обличчі не відбилося нічого, але Браннхьоуґ відчував, що всередині вона заціпеніла.

— Роби що хочеш, — відповіла Ракель, знизавши плечима.

— Показати тобі спочатку лист?

Браннхьоуґ кивнув на стіл, де лежав брунатний конверт з печаткою російського посольства. У короткому листі посол Володимир Александров повідомляв Ракель Фьоуке, що їй не варто приходити до суду з приводу встановлення батьківських прав на Олега Фьоуке-Гусєва, позаяк справу відкладено на невизначений термін внаслідок завантаженості судів. Добитися цього було нелегко. Довелося нагадати Александрову про кілька послуг, наданих тому Браннхьоуґом. І пообіцяти ще кілька послуг з тих, які головний радник норвезького МЗС взагалі-то навряд чи міг собі дозволити.

— Я сподіваюся на вас, — сказала Ракель. — Можна вважати цю справу закінченою?

Коли рука Браннхьоуґа доторкнулася до її щоки, Ракель лише моргнула. Вона обм’якла, як лялька.

Браннхьоуґ, потираючи руку, роздивлявся її.

— Ти недурна, Ракеле, — сказав він. — І я виходжу з того, що ти розумієш, що це все тимчасово, що ще за півроку справа почнеться знову. Нова повістка може прийти коли завгодно, досить мені підняти слухавку і набрати номер.

Ракель поглянула на нього, і він нарешті побачив у її мертвих очах ознаки життя.

— Я думаю, що діждуся вибачень, — сказав він.

Її груди піднялися і опустились, губи тремтіли, в очах з’явилися сльози.

— Ну? — зажадав він.

— Вибач, — ледве чутно сказала вона.

— Говори голосніше.

— Вибач.

Браннхьоуґ посміхнувся.

— Так, так, Ракеле. — Він витер з її щоки сльозу. — Вже краще. Просто вчись поводитися зі мною. Я хочу, щоб ми були друзями. Розумієш, Ракеле?

Вона кивнула.

— Справді?

Вона хлипнула і знову кивнула.

— Добре.

Браннхьоуґ підвівся і розстебнув пасок.

Ніч випала морозна, і старий заліз у спальний мішок. Він лежав на товстій підстилці з ялинового гілля, але холод від землі пронизував тіло. Ноги закоцюбли, і час від часу йому доводилося перевертатися з боку на бік, щоб не заклякло й тіло.

У всіх вікнах будинку, як і раніше, світилось, однак довкола стало так темно, що старий майже нічого не бачив у приціл. Але не так уже все безнадійно. Якщо господар сьогодні повернеться додому, то повернеться машиною, а над воротами розвернутого до лісу гаража горить лампа. Хоча світла від неї небагато, його цілком вистачить.

Старий повернувся на спину. Навкруги було тихо. Коли під’їде машина, він почує. Тільки б не заснути. Від цих нападів він зовсім знесилів. Але він не засне. Раніше він ніколи не засинав у караулі. Ніколи. Нахлинула ненависть, і від неї немов стало тепліше. Це була особлива ненависть, не та, яка постійно горіла в ньому низьким незагасаючим полум’ям, випалюючи непотрібні думки, щоб ті не заступали перспективу. Ні, ця ненависть була іншою — вона палала так яскраво, що старий злякався, раптом він не зможе приборкати це почуття. Він знав, що імпульсам піддаватися не можна, слід діяти холоднокровно.

Він дивився на зоряне небо між ялинових стовбурів. Було тихо. Так тихо і холодно. Він помре. Вони всі помруть. Це хороша думка, і він ухопився за неї. Потім його очі заплющилися, і він заснув.

Браннхьоуґ дивився на кришталеву люстру під стелею. У кришталі відбивалося сяйво неонової реклами. Так тихо. Так холодно.

— Тепер можеш іти, — сказав Браннхьоуґ.

Він не поглянув на Ракель, лише почув, як вона відкинула ковдру, відчув, що вона встала з ліжка. Потім почув, як вона надягає одяг. Ракель не промовила ні слова. Ані коли він узявся до неї, ані коли він наказав їй відповідати йому тим самим. Браннхьоуґ бачив її широко розплющені чорні очі. Чорні від страху. Від ненависті. Від цього Браннхьоуґу стало так моторошно, що він не…

Спочатку він вдавав, що все гаразд, і чекав, коли прийде це почуття. Думав про своїх колишніх жінок, це завжди допомагало. Але почуття не приходило, і нарешті він попросив її облишити спроби. Браннхьоуґ не міг більше терпіти таке приниження.

Вона підкорялась йому, як робот. Просто виконувала свою частину угоди, ні більше ні менше. Нічого, до закінчення терміну давності справи про батьківські права — півроку. Часу в нього досить. Не варто нервувати, попереду — інші дні, інші ночі.

Браннхьоуґ почав усе спочатку. Йому не треба було так багато пити, він уже не відчував ані її, ані своїх пестощів.

Він наказав Ракелі піти у ванну, зробив їм обом коктейль. Тепла вода, мильна піна. Браннхьоуґ довго говорив про те, яка Ракель вродлива. Вона не сказала ні слова. Так тихо. Так холодно. І вода незабаром стала холодною, Браннхьоуґ витер Ракель і знову потягнув її в ліжко. Він відчував її тіло — сухе і скулене від холоду. Вона здригнулася, Браннхьоуґ зрозумів, що вона почала щось відчувати. Нарешті. Його руки ковзали по її тілу все нижче і нижче. Потім він знову побачив її очі. Великі, чорні, мертві. Вона незворушно дивилася на якусь цятку на стелі. І знову все було зіпсовано. Браннхьоуґу захотілося вдарити її, дати їй ляпаса, щоб шкіра спалахнула, щоб в очі повернулось життя.

Він почув, як Ракель узяла зі столу листа, розстебнула сумочку.

— Наступного разу не потрібно буде пити так багато, — сказав Браннхьоуґ. — Це й тебе стосується.

Вона не відповіла.

— Наступного тижня, Ракеле. На цьому ж місці, у цей же час. Не забудеш?

— Як я можу забути, — відповіла вона.

Почулися кроки, відчинились і зачинилася двері. Ракель пішла.

Браннхьоуґ підвівся, приготував собі ще один коктейль. Содова з «Джеймсоном» — єдине пристойне… Він обережно випив його. Потім знову ліг.

Було близько півночі. Браннхьоуґ заплющив очі, але сон не йшов. Із сусіднього номера доносилися якісь звуки — мабуть, дивилися телевізор. Платний канал для дорослих. А можливо, й ні. Стогони цілком натуральні. За вікном почувся виск поліцейської сирени. Чорт! Браннхьоуґ заворочався. На цьому м’якому ліжку спина завжди затікає. Йому ніколи не подобалося спати тут, не тільки через ліжко. Ця жовта кімната завжди була і залишалася готельним номером, чужим місцем.

Браннхьоуґ сказав дружині, що йде на зустріч у Ларвіку. На її запитання, в якому готелі вони житимуть, він, як завжди, відповів, що в готелі «Ріка». І додав, що зателефонує їй, якщо буде не надто пізно. Але ж ти знаєш, люба, що таке ці офіційні вечері.

Втім, його дружині нема на що скаржитись, Браннхьоуґ забезпечив їй таке життя, на яке Ельса навряд чи могла сподіватися, зважаючи на своє минуле. Вона побачила світ, пожила в розкішних посольських готелях з величезним штатом прислуги, побувала в найкрасивіших містах світу, вивчила мови. Їй у своєму житті не довелося й пальцем поворухнути. Що б вона робила без чоловіка? Вона, людина, що ніколи в житті не працювала! Браннхьоуґ був для неї опертям у житті, родиною, коротше кажучи, всім. І його не надто турбувало, що думає Ельса.

Проте цієї хвилини Браннхьоуґ думав про неї. Зараз йому хотілося бути з нею. Відчувати поруч її знайоме, тепле тіло, її руку на своїх грудях.

Браннхьоуґ знову поглянув на годинник. Можна сказати, що вечеря закінчилася рано, і він вирішив поїхати додому. До того ж вона буде рада, вона так не любить залишатися вночі сама в їхньому великому будинку.

Браннхьоуґ лежав і слухав звуки із сусідньої кімнати. Потім швидко підвівся і почав одягатись.

Старий уже не старий. Він танцює. Грає повільний вальс, вона притислася щокою до його шиї. Вони танцюють вже довго, вони спітніли, її дотики обпалюють. Він відчуває, що вона усміхається. Йому хочеться танцювати і танцювати, аж доки будинок згорить дотла, доки почнеться новий день, доки вони розплющать очі і побачать, що обоє тепер в зовсім іншому місці.

Вона шепче йому щось, але музика грає надто голосно.

— Що? — запитує він.

— Прокидайся, — шепче вона йому майже у вухо.

Старий розплющив очі. Кілька разів моргнув у темряві і почув, як під’їздить автомобіль. Він перекинувся на живіт, тихо зітхнув, заледве витягнув з-під себе руку. Його розбудило клацання гаражного замка. Старий побачив, як «Вольво» в’їжджає в гараж, як за машиною змикається темрява. Права рука оніміла. За кілька секунд ця людина знову вийде, при світлі ліхтаря замикатиме гараж, а потім… буде надто пізно.

Старий несамовито смиконув «блискавку» спального мішка, вивільнив ліву руку. У кров бризнув адреналін, але сон, як і раніше, огортав свідомість м’яким серпанком, притлумлюючи звуки і роблячи все довкола розмитим. Двері гаража зачинилися.

Тепер обидві руки були вільні. Було світло від зірок, старий дістав гвинтівку і почав цілитись. Швидше, швидше! Він притиснувся щокою до приклада, поглянув у приціл. Нічого не видно. Він моргнув. Тремтячими пальцями розмотав ганчірку, яку накрутив на приціл, щоб лінза не обмерзла. Так! Знову щоку — до приклада. Що тепер? Гараж не у фокусі, напевно, збився настрій. Старий почув, як клацнув гаражний замок. Відрегулювавши приціл, старий побачив у фокусі чоловіка. Високий, широкоплечий, у чорному вовняному пальті. Він стояв, повернувшись до старого спиною. Старий ще кілька разів моргнув. Сон, як і раніше, висів перед очима легким туманом.

Старий хотів, щоб чоловік повернувся до нього обличчям, щоб не вийшло помилки. Палець намацав курок. З тією зброєю, до якої він звик, було простіше, тоді він цілився і стріляв не замислюючись, як машина. Старий намагався дихати рівніше. Убити людину неважко. Якщо у тебе вже є досвід. Коли 1863 року почалася битва під Ґеттісберґом, дві роти новачків, стоячи за п’ятдесят метрів один навпроти одного, довго стріляли, але ні поранених, ані убитих не було. Не тому, що не вміли стріляти, а тому, що вони стріляли поверх голів. Вони просто не могли переступити межу і вбити людину. Але коли один вояк усе ж зробив це…

Чоловік біля гаража обернувся. У приціл здавалося, ніби він дивиться прямо на старого. Жодного сумніву, це та сама людина. Її торс займав майже все перехрестя прицілу. Туман перед очима почав розвіюватись, старий затримав дихання й обережно натиснув на курок. Влучити потрібно з першого пострілу, тому що поза цією смужкою світла перед гаражем не було видно геть нічого. Час завмер. Бернт Браннхьоуґ був небіжчиком. Тепер сон пішов остаточно.

У якусь тисячну частку секунди старому здалося, що він робить щось не те. Курок зупинився. Старий натиснув сильніше, але курок не рухався далі. Запобіжник. Старий знав, що тепер надто пізно. Він намацав запобіжник великим пальцем і підняв його. Потім втупився в приціл на порожню смужку світла. Браннхьоуґ пішов, він прямував до ґанку, який був з другого боку будинку, вниз по дорозі.

Старий зморгнув. Серце гупало в ребра, як молоток. Він видихнув повітря з ниючих легенів. Проспав! Він знову зморгнув. Тепер усе навколо пливло в якомусь мареві. Слабак! Старий безсило ударив кулаком по землі. Коли тепла сльоза впала на тильний бік долоні, старий зрозумів, що плаче.

ЕПІЗОД 73

КліппаНу Швеція, 11 травня 2000 року

Харрі прокинувся.

За мить він зрозумів, де він. Замикаючи вчора увечері двері на ключ, він спочатку думав, що заснути тут буде неможливо. Від вулиці спальню відділяла лише тонка стіна і вікно з одинарним склом. Але щойно закрився магазин навпроти, вулиця ніби вимерла: ані машин, ані людей.

На вечерю Харрі розігрів у духовці куплену в магазині піцу, про себе посміявшись: треба ж — сидіти у Швеції і їсти італійську їжу, приготовлену в Норвегії. Потім він увімкнув запилений телевізор, який стояв у кутку на ящику з-під пива. Телевізор працював абияк: на всіх обличчях проступали зелені плями. Харрі подивився документальний фільм, де дівчина розповідає, як її старший брат у 70-ті роки вирушив у навколосвітню подорож і надсилав їй листи з усіх куточків Землі: з Парижа, де він жив з клошарами; з ізраїльського кібуца; з Індії, яку він об’їхав у потязі; з Копенгагена, де дійшов до відчаю. Фільм був зроблений нехитро. Трохи динаміки, але переважно — статична картинка і меланхолійний голос за кадром. Напевно, Харрі наснився цей фільм, бо, коли він прокинувся, у нього перед очима все ще стояли ці обличчя і пейзажі.

Звук, що розбудив Харрі, доносився з кишені його пальта, що висіло на спинці стільця. Порожню кімнату наповнював пронизливий писк. Хоча обігрівач працював на повну потужність, у кімнаті було холодно. Харрі встав з дивана і витягнув з пальта мобільний телефон.

— Алло?

Мовчання.

— Алло?

На тому кінці мовчки дихали в слухавку.

— Це ти, Сеструнчику? — Лише вона могла зателефонувати йому серед ночі. — Щось сталося? З Хельге?

У Харрі були сумніви, коли він вирішив залишити пташку сестрі. Але Сеструнчик була така рада і пообіцяла, що доглядатиме Хельге. Та ні, це не сестра.Вона так не дихає в слухавку. І вона б йому відповіла.

— Хто це?

Як і раніше, мовчання.

Він уже збирався покласти слухавку, але раптом дихання на тому кінці урвалося, ніби людина хотіла розридатися. Харрі сів на диван. Крізь щілинку між тонкими синіми занавісками горіла неонова вивіска магазина навпроти.

На столику поряд з диваном лежала пачка сигарет. Харрі дістав одну, закурив і ліг на диван. На тому кінці почали тихо схлипувати. Харрі зробив глибоку затяжку.

— Ну-ну, — сказав він.

За вікном проїхав автомобіль. Напевно, «Вольво», подумав Харрі. Він укрив ноги ковдрою і почав розповідати історію про дівчинку та її старшого брата — як він її запам’ятав. Коли Харрі закінчив, жінка на тому кінці більше не плакала, а коли він побажав їй «на добраніч», зв’язок припинився.

Коли мобільний телефон задзвонив знову, була вже дев’ята година, на вулиці було світло. Харрі намацав телефон під ногами.

Говорив Мейрик. У його голосі вчувалося хвилювання.

— Негайно повертайся до Осло, — сказав він. — Здається, твоя мерклинівська гвинтівка засвітилася знову.

ЧАСТИНА СЬОМА У ЧОРНІЙ МАНТІЇ

ЕПІЗОД 74

Головний державний шпиталь, 11 травня 2000 року

Бернта Браннхьоуґа Харрі впізнав одразу. Той білозубо посміхався і дивився на Харрі широко розплющеними очима.

— Чому він посміхається? — запитав Харрі.

— Не запитуй, — сказав Клеметсен. — У яких лише положеннях не завмирають м’язи обличчя. Буває, батьки не можуть упізнати власних дітей, так ті змінюються.

Труп лежав на операційному столі, посеред секційного залу. Клеметсен відсмикував простирадло, і присутні побачили тіло цілком. Халворсен одразу відвернувся.

Харрі, перш ніж увійти до залу, запропонував йому спеціальну мазь, щоб не відчувати трупного запаху, Халворсен відмовився. Температура в секційному залі № 4 Інституту судової медицини при Головному державному шпиталі була мінус 12 градусів, так що запах був не найстрашніше. Халворсен закашлявся.

— Згоден, — сказав Кнут Клеметсен, — видовище не з приємних.

Харрі кивнув. Клеметсен був гарним патологом і проникливою людиною. Він чудово розумів, що Халворсен — новачок, і не хотів ставити його в незручне становище. Насправді Браннхьоуґ мав не гірший вигляд, ніж інші мерці. Тобто він мав вигляд не страшніший за близнят, що пролежали тиждень під водою, вісімнадцятилітнього підлітка, що розбився, намагаючись утекти машиною від поліції, або за наркоманку, на якій не було нічого, крім куртки, яку вона підпалила. Харрі бачив багато трупів, і Бернт Браннхьоуґ ніяк не входив у десятку найгірших. Але було ясно, що для людини, застреленої однією кулею в спину, Браннхьоуґ мав жахливий вигляд. Зяючий вихідний отвір у грудях був такий великий, що Харрі міг просунути в нього кулак.

— Так ця куля влучила йому в спину? — запитав Харрі.

— Між лопаток. Вона пройшла згори донизу, на вході роздробила хребет, а на виході — груднину. Як бачиш, груднина розкришилася, осколки знайшли на сидінні.

— Сидінні?

— Так, він якраз відчинив гараж і збирався їхати на роботу, коли куля прошила наскрізь його тіло, переднє і заднє скло автомобіля і застрягла в задній стінці гаража. Ось так.

— Яка куля це може бути? — запитав Халворсен, якому, здається, стало трохи легше.

— Балістики скажуть тобі напевно, — відповів Клеметсен. — Щось середнє між кулею «дум-дум» і свердлом для бетону. Щось схоже я бачив лише раз — коли працював при місії ООН у Хорватії в дев’яносто першому.

— Куля сінгапурського зразка, — припустив Харрі. — Вона на півсантиметра зайшла у стіну. Гільза, яку знайшли в лісі, схожа на ту, що я знайшов узимку в Сільяні. Тому я тут. Що ще ти можеш розповісти нам, Клеметсене?

Клеметсен розповів не так багато: про те, що, згідно з розпорядженням, розтин був проведений у присутності співробітників КРИПОСа, що причина смерті очевидна. І додав: не рахуючи кількох дрібниць, нічого цікавого немає.

У крові Браннхьоуґа виявлено алкоголь, а під нігтями — залишки вагінального секрету.

— Його дружини? — запитав Халворсен.

— Експерти це з’ясують, — сказав Клеметсен і поглянув на молодого поліцейського в окулярах. — Якщо захочуть. Але вони вважають, що це має якнайменшу цінність для слідства. Може, зараз її не варто розпитувати про такі речі.

Харрі кивнув.

Вони проїхали по Согнсвеєн і далі по Педер-Анкерс-вей і, нарешті, під’їхали до особняка Браннхьоуґа.

— Потворний будинок, — сказав Халворсен.

Вони подзвонили у двері і стали чекати. Їм відчинила жінка років п’ятдесяти з товстим шаром макіяжу на обличчі.

— Ельса Браннхьоуґ?

— Я її сестра. Що сталося?

Харрі показав посвідчення.

— Знову допити? — з почуттям запитала жінка.

Харрі кивнув, він знав, що зараз буде.

— Та що ж це таке! У неї немає сил, вона втратила чоловіка, його вже не повернеш, і все, що ви…

— Перепрошую, але нас зараз турбує не її чоловік, — перебив її Харрі, намагаючись говорити ввічливо. — Він мертвий. Нас турбує, хто стане наступною жертвою. Адже повторення цієї трагедії можна уникнути.

Жінка так і стояла з відкритим ротом. Харрі, вирішивши допомогти їй, запитав, чи перевзуватися їм, заходячи у будинок.

Пані Браннхьоуґ мала не такий уже змучений вигляд, як заявляла її сестра. Господиня сиділа на дивані і дивилася в одну точку, але під диванною подушкою Харрі помітив в’язання. Ні, в тому, щоб узятися до в’язання відразу після загибелі чоловіка, не було нічого дивного. Харрі подумав, що це, мабуть, навіть природно: зосередити свою увагу на якомусь занятті, коли розвалюється світ навколо.

— Сьогодні увечері я їду, — сказала пані Браннхьоуґ. — До сестри.

— Я так розумію, — сказав Харрі, — ви попросили поліцію надати вам охорону на випадок…

— На випадок, якщо вони і мене захочуть убити, — кивнула господиня.

— Ви думаєте, вони збираються це зробити? — запитав Халворсен. — І хто це — «вони»?

Пані Браннхьоуґ знизала плечима. Вона не зводила очей з вікна. День був сірий.

— Я знаю, люди з КРИПОСа вже побували тут і запитували вас про це, — почав Харрі. — Але все-таки, ви не знаєте, вашому чоловікові не надходило жодних погроз після появи вчорашньої статті в «Даґбладет»?

— Сюди ніхто не дзвонив, — відповіла господиня. — Але ж у телефонному довіднику стоїть лише моє ім’я. Так захотів Бернт. Запитайте краще в МЗС, чи дзвонили туди.

— Ми вже запитували, — сказав Халворсен і перезирнувся з Харрі. — Нам дали записи всіх вхідних дзвінків на його робочий телефон за минулу добу.

Халворсен поставив ще кілька запитань про можливих ворогів Браннхьоуґа, але зрозумілої відповіді на них не отримав.

Харрі деякий час сидів і мовчки слухав, потім раптом запитав:

— Сюди вчора взагалі хто-небудь телефонував?

— Так, двічі, — відповіла пані Браннхьоуґ.

— Хто телефонував?

— Моя сестра. Бернт. І, якщо не помиляюся, з якогось соціологічного опитування.

— Про що вони запитували?

— Не знаю. Вони запитували Бернта. У них там є якийсь список, де вказується вік і стать…

— Вони запитували Бернта Браннхьоуґа?

— Так.

— У соціологічних дослідженнях не фігурують імена. Ви чули на тому кінці який-небудь сторонній шум?

— Даруйте?

— Зазвичай вони сидять у кабінеті по кілька чоловік.

— Так, чула, — відповіла пані Браннхьоуґ. — От тільки…

— Що — тільки?

— Це був не той шум, про який ви говорите. Він був… інший.

— О котрій годині вам зателефонували?

— Здається, близько полудня. Я відповіла, що він приходить з роботи увечері. Я забула, що Бернт збирався в Ларвік на ділову вечерю Ради з експорту.

— Але в телефонному довіднику стоїть лише ваше ім’я. Ви не подумали, що хтось просто обдзвонює всіх на прізвище Браннхьоуґ, аби довідатись адресу вашого чоловіка? І час, коли він повертається додому?

— Зараз навіть і не знаю.

— Співробітники соціологічних служб не телефонують чоловікам працездатного віку посеред робочого дня.

Харрі обернувся до Халворсена:

— Треба зв’язатися з «Теленором» і дізнатися, з якого номера дзвонили.

— Даруйте, пані Браннхьоуґ, — сказав Халворсен. — Я помітив у вас у коридорі новий телефонний апарат «Аском». У мене вдома такий самий. Він зберігає в пам'яті десять останніх номерів, з яких вам дзвонили, і час дзвінка. Дозвольте, я…

Харрі з повагою поглянув на колегу. Халворсен підвівся, і сестра пані Браннхьоуґ повела його в коридор.

— Бернт був трохи старомодний… — Господиня криво посміхнулася Харрі. — Але йому подобалося купувати сучасні речі, якщо від них була бодай якась користь. Телефони і все щось подібне.

— А наскільки старомодним був ваш чоловік у питаннях подружньої вірності, пані Браннхьоуґ?

Господиня здригнулася і поглянула на Харрі.

— Якщо вже ми говоримо віч-на-віч, гадаю, що можу вам дещо сказати, — сказав Харрі. — КРИПОС перевірив ваші свідчення. Вчора ваш чоловік не був на діловій вечері і не зустрічався ні з ким з Ради з експорту. Він не їздив у Ларвік. Вам відомо, що в МЗС є броня в «Континенталі»?

— Ні.

— Сьогодні вранці мені на це натякнув мій начальник із СБП. Виявляється, ваш чоловік учора був у цьому готелі. Нам невідомо, був він там сам чи з кимось, але коли чоловік говорить дружині, що затримається на діловій зустрічі, а сам ще в готель, це наводить на певні роздуми.

Харрі бачив, як на її обличчі емоції змінюються одна за одною: лють, відчай, безнадійність і… сміх. Цей сміх був схожий на тихі схлипування.

— Мені не треба було дивуватися, — сказала вона. — Якщо вже це вас так цікавить, то щодо цього він був… цілком сучасний. Хоча я не розумію, яке відношення це може мати до справи.

— Його міг убити ревнивий чоловік, — припустив Харрі.

— Його могла вбити і я. З тієї ж причини. Вам не спадало на думку, пане Холе? Коли ми жили в Нігерії, вбивцю можна було найняти за двісті крон. — Вона розсміялася все тим же гірким сміхом. — А я гадала, ви вважаєте, що його вбили через те інтерв’ю «Даґбладет».

— Ми перевіряємо всі можливі варіанти.

— По роботі він здебільшого зустрічався з жінками, — сказала пані Браннхьоуґ. — Звичайно, всього я не знаю, але якось я спіймала його на гарячому. Я знала, що так він поводився й раніше. Але застрелити його за це? — Вона похитала головою. — Зараз за таке вже не вбивають, правда?

Харрі не знав, що на це відповісти. Через скляні двері було чути, як у коридорі розмовляє Халворсен. Харрі відкашлявся:

— Ви не знаєте, були в нього коханки останнім часом?

Господиня похитала головою:

— Запитайте в МЗС. Знаєте, там такі своєрідні люди. Хто-небудь обов’язково захоче попащекувати.

Вона говорила це без гіркоти в голосі, ніби просто констатуючи факт.

До кімнати повернувся Халворсен. Ельса Браннхьоуґ і Харрі поглянули на нього.

— Цікаво, — сказав Халворсен. — Пані Браннхьоуґ, вам телефонували о дванадцятій двадцять чотири. Але не вчора, а позавчора.

— Справді? Напевно, я помилилася, — відповіла господиня. — Так, так, тоді це не має стосунку до справи.

— Можливо, — промовив Халворсен. — Я заразом подзвонив у довідкову, і мені сказали, що це номер телефону-автомата в ресторані «Скрьодер».

— У ресторані? — перепитала пані Браннхьоуґ. — Так, тоді я розумію, що за шум чувся в слухавці. Ви думаєте…

— Зовсім не обов’язково, що дзвінок пов’язаний з убивством вашого чоловіка, — сказав Харрі, підводячись. — У «Скрьодері» вештається багато дивних типів.

Господиня провела поліцейських до ґанку. Вечоріло. Низькі сірі хмари поволі повзли над пасмом пагорбів.

Пані Браннхьоуґ стояла, схрестивши руки на грудях, неначе їй було холодно.

— Тут так похмуро, — сказала вона. — Ви помітили?

Коли Харрі і Халворсен піднялися на пагорб, слідча група все ще прочісувала місцевість довкола куреня, у якому знайшли стріляну гільзу.

— Гей, там! — погукав хтось, коли Харрі і Халворсен пролізали під жовтою огороджувальною стрічкою.

— Поліція, — пояснив Харрі.

— То що з того! — крикнув той самий голос у відповідь. — Доведеться потерпіти, поки ми закінчимо.

Це був Вебер. На ньому були високі чоботи і забавний жовтий плащ-дощовик. Харрі і Халворсен повернулися за стрічку.

— Ей, Вебере! — покликав Харрі.

— Немає часу, — відмахнувся той.

— На хвилинку.

Вебер сягнистими кроками попрямував до них. Його обличчя виражало явну незадоволеність.

— Що таке? — гукнув він, не доходячи двадцяти метрів.

— Скільки він прочекав?

— Хлопець, який тут лежав? Не маю уявлення.

— Зачекай, Вебере. Ще дещо.

— Цією справою займається КРИПОС чи ви?

— І ті й інші. Ми ніяк не можемо погодити наші дії.

— І ти хочеш мені сказати, що ви прийшли сюди, щоб узяти участь у розслідуванні?

Харрі посміхнувся і закурив.

— Завжди захоплювався твоєю догадливістю, Вебере.

— Годі підлизуватись, Холе. Що це за малий?

— Халворсен, — відповів Харрі, перш ніж Халворсен устиг назватися сам.

— Слухай, Халворсене, — почав Вебер, дивлячись і далі на Харрі з неприхованою огидою. — Куріння — це свинська звичка і зайве підтвердження того, що людина шукає в житті лише одного — задоволення. Хлопець, який був тут, залишив нам напівпорожню пляшку з вісьмома недопалками всередині. Сигарети «Теді», без фільтру. Людям, які курять «Теді», потрібна на день не сигарета і не дві. Я припускаю, що він міг висидіти тут максимум добу. Для куреня він зрізав нижні гілки ялини, до яких у дощ вода не дістає. Проте на даху куреня — дощові краплі. Останній дощ був учора о третій пополудні.

— Значить, учора він прийшов сюди між восьмою і третьою? — запитав Халворсен.

— Гадаю, Халворсен далеко піде, — кинув Вебер, як і раніше не зводячи очей з Харрі. — Надто коли подумати, який конкурс він витримав, аби потрапити до поліції. Чорт забирай, з кожним роком все гірше й гірше. Ти бачив, кого зараз приймають до поліцейської академії? У порівнянні з цим набродом у педучилищі вчаться просто генії.

Вебер, осідлавши свого коника, почав довгу промову про те, як деградує поліція.

— Хтось із сусідів що-небудь бачив? — устиг запитати Харрі, коли Вебер зупинився, щоб передихнути.

— Тут четверо наших хлопців обходять усі будинки в околицях, але люди в основному повертаються додому пізно. Гадаю, нового ми нічого не дізнаємося.

— Чому?

— Не думаю, що він показувався в околиці. Сьогодні ми пустили собаку по його сліду — він на кілометр веде у глиб лісу, на стежку — там собака сколовся. Мабуть, він прийшов і пішов одним і тим самим шляхом. Між озерами Согнсванн і Марідалсванн ціла павутина цих лісових стежок. Він міг припаркувати машину на якій-небудь стоянці для туристів. Тут їх багато буває, туристів, і половина з них ходить з рюкзаками. Ясно?

— Ясно.

— Тепер ви хочете мене запитати, чи вдалося нам знайти відбитки пальців.

— Ну…

— Ну-ну?

— А на тій пляшці?

Вебер похитав головою:

— Жодних відбитків. Нічого. Хоча він пробув тут і довго, але наслідив на диво мало. Ми продовжуємо шукати, але я на сто відсотків певен, що не знайдемо нічого, крім слідів його черевиків і шматочків тканини.

— Плюс гільза.

— Він залишив її навмисне. Решту слідів він постарався замести.

— Гм. Може, це щось на зразок попередження? Як гадаєш?

— Я? Я думаю, що у вас, молодих, у голові взагалі нічого немає. Таке відчуття, що зараз у поліції всі такі.

— Угу. Дякую за допомогу, Вебере.

— І кидай курити, Холе.

— З ним неможливо розмовляти, — сказав Халворсен, коли вони поверталися в центр міста.

— Буває, — погодився Харрі. — Але свою роботу Вебер знає.

ЕПІЗОД 75

Кабінет Мьоллера, 12 травня 2000 року

— Ну? — запитав Мьоллер, коли Харрі і Халворсен відпили зі своїх чашок і Харрі, скорчивши страшну гримасу, висловив усе, що він думає про каву.

— Здається, шукати зв’язок між газетною статтею і вбивством не варто, — сказав Харрі.

— Чому? — Мьоллер відкинувся на спинку крісла.

— Вебер вважає, що вбивця лежав у своєму укритті з ранку, тобто найбільше — через дві години після появи випуску «Даґбладет». Але вбивця діяв не імпульсивно — замах був ретельно спланований. Ця людина давно збиралася вбити Браннхьоуґа. Вона розвідала місцевість, з’ясувала, коли Браннхьоуґ повертається додому і вирушає на роботу, звідки краще і найбезпечніше стріляти, як пройти до цього місця і як звідти піти, з’ясував і сотні інших дрібних деталей.

— Значить, по-твоєму, вбивця купив гвинтівку Меркліна для цього?

— Можливо. А можливо, й ні.

— Дякую, дуже інформативно, — в’їдливо сказав Мьоллер.

— Я хотів сказати, що вірогідність є. Але з другого боку, виходить якось невідповідно. Для чого замовляти контрабандою найдорожчу кілерську гвинтівку, аби лише вбити високопоставленого, але в принципі звичайного бюрократа, в якого немає ні охоронців, ані охорони будинку. Вбивця міг просто подзвонити йому в двері і пристрелити його впритул з пістолета. Це все одно що… що…

Харрі почав активно жестикулювати.

— Стріляти з гармати по горобцях, — підказав Халворсен.

— Саме так, — сказав Харрі.

— Гм. — Мьоллер заплющив очі. — А як ти оцінюєш свою функцію в розслідуванні, Харрі?

— Суперагент, — посміхнувся Харрі. — Я той самий хлопець з СБП, який має право діяти самостійно, але в міру потреби просити допомоги в інших відділів. Той хлопець, що підкоряється безпосередньо Мейрику і має доступ до всіх необхідних документів. Той, хто ставить питання і може не відповідати. І так далі.

— Ти забув про ліцензію на вбивство, — сказав Мьоллер. — І суперавтомобіль.

— Насправді я нічого не вигадав, — відповів Харрі. — Мейрик уже переговорив з начальником поліції.

— Начальником поліції?

— Так точно. Повідомлення про це вам надішлють сьогодні електронною поштою. Справі про вбивство Браннхьоуґа з цієї миті надано пріоритетного значення, і начальник поліції хоче, аби ніщо не залишилося без уваги. Працюватимемо, як у ФБР — кількома слідчими групами, великими і малими, чиї функції частенько перекриваються. Це потрібно, щоб уникнути одностороннього підходу, який нерідко виникає під час розслідування великих справ. Ви ж про це читали?

— Ні.

— Штука в тому, що хоча доводиться дублювати деякі функції і виконувати одну й ту саму роботу в кількох слідчих групах, результативність у багато разів зростає через те, що у людей різні підходи і точки зору.

— Дякую, — відгукнувся Мьоллер. — І що з усього цього виходить? Навіщо ти прийшов сюди?

— Я ж сказав, що можу з потреби…

— …просити допомоги в інших відділів. Це я вже чув. Давай викладай, Харрі.

Харрі кивнув на Халворсена. Той з безпорадним виглядом посміхнувся начальникові. Мьоллер застогнав:

— Май совість, Харрі! Ти ж знаєш, що з особовим складом у нас у відділі тісно.

— Обіцяю повернути його у доброму стані.

— Ні, я сказав!

Харрі промовчав. Деякий час він сидів, розминаючи пальці і роздивляючись репродукцію картини Кіттельсена «Замок чудес», що висіла над книжковою полицею.

— Коли ти його мені повернеш?

— Щойно справу буде закрито.

— Щойно… Так я можу сказати тобі, Харрі. А не навпаки.

Харрі знизав плечима:

— Вибачте, шефе.

ЕПІЗОД 76

Вулиця Ірісвеєн, 12 травня 2000 року

Серце в грудях скажено забилося. Вона зняла слухавку.

— Здрастуйте, Сіґне, — сказав голос. — Це я.

їй захотілося заплакати.

— Досить, — прошепотіла вона. — Прошу тебе, досить.

— Вірність і в смерті. Ти так сказала, Сіґне.

— Я покличу чоловіка.

Голос тихо розсміявся.

— Його ж немає вдома, правда?

Сіґне стисла слухавку так, що руці стало боляче. Звідки він знає, що Евена немає вдома? І чому він телефонує, лише коли Евен кудись іде?

Від наступної думки в Сіґне перехопило дух і потемніло в очах. Може, з того місця, звідки він телефонує, видно їхній будинок, і він бачив, коли Евен виходить з нього? Ні, ні, ні. Вона зібралась на силі і постаралася дихати рівно. Повільно, глибоко і спокійно, повторювала вона про себе. Так вона говорила пораненим воякам, коли їх, у сльозах, зрешечених кулями, з жахом в очах, приносили до них у лазарет з окопів. З гомону на тому кінці Сіґне зрозуміла, що там, звідки їй телефонують, багато людей. А в їхньому окрузі — тільки житлові будинки.

— Ти була така красива в халаті медсестри, Сіґне, — говорив голос. — Така сліпучо чиста і біла. Біла, зовсім як білий мундир Улафа Ліндві. Пам’ятаєш його? Ти була така чиста, і я вірив, що ти не зрадиш нас, що у твоєму серці немає зради. Вірив, що ти як Улаф Ліндві. Я бачив вас поруч, Сіґне, ти стояла і гладила його волосся при місячному сяйві. Ви з ним були схожі на двох янголів, посланих з небес. Але я помилився. Адже є янголи, які послані не з небес, ти знала це, Сіґне?

Вона мовчала. Думки в її голові закрутилися безладним вихором — щось у його словах відразу здалося їй дивним. Голос. Тепер вона зрозуміла. Він намагається говорити чужим голосом.

— Ні, — видушила із себе Сіґне.

— Ні? А мала 6. Я — такий янгол.

— Даніель помер, — сказала вона.

На тому кінці стало тихо. У слухавці чулося лише важке дихання. Потім голос заговорив знову:

— Я прийшов, щоб судити. Живих і мертвих.

І він поклав слухавку.

Сіґне заплющила очі. Потім підвелася і пройшла до спальні. Вікна були завішені. Сіґне стояла і дивилася на себе в дзеркало. Вона тремтіла, ніби у неї був жар.

ЕПІЗОД 77

Старий кабінет, 12 травня 2000 року

Харрі переїхав до свого старого кабінету. На це в нього пішло двадцять хвилин. Усі необхідні йому речі вмістилися в пластиковому пакеті. Щонайперше він вирізав з «Даґбладет» фотографію Бернта Браннхьоуґа і почепив її на дошку поряд з архівними фотографіями Елен, Сверре Ульсена і Халлґріма Дале. Чотири пункти. Халворсена він відрядив до МЗС, аби з’ясувати, ким могла бути та жінка в «Континенталі». Чотири людини. Чотири життя. Чотири історії. Харрі сидів у своєму зламаному кріслі, не відриваючи погляду від фотографій, але ті порожніми поглядами дивилися крізь нього.

Він зателефонував Сеструнчику. Та сказала, що хотіла б ще хоч трішечки потримати Хельге у себе. «Ми так здружилися», — пояснила вона. Харрі сказав, що не проти, якщо тільки Сеструнчик не забуває годувати його.

— Хельге — це вона, — сказала Сеструнчик.

— Та ну? Звідки ти дізналася?

— Ми з Хенріком це з’ясували.

Харрі хотів був запитати, як це їм удалося, але потім вирішив, що ліпше не треба.

— Ти розмовляла з батьком?

Сеструнчик відповіла, що так, і запитала, чи збирається Харрі знову зустрічатися з тією дівчиною.

— З якою дівчиною?

— Ну, з тією, з якою ти ходив на прогулянки, ти сам розповідав. У неї ще є син.

— А, з нею… Ні, не думаю.

— Дуже нерозумно.

— Нерозумно? Але чому, Сеструнчику, ти її жодного разу не бачила.

— Я думаю, що це нерозумно, тому що ти в неї закохався. Іноді Сеструнчик говорила такі речі, що Харрі не знав, що й відповісти. Вони домовилися якось сходити в кіно. Харрі запитав, чи піде з ними Хенрік. Аякже, відповіла сестра.

Вони попрощалися, і Харрі повісив слухавку. Він подумав, що все-таки зустрічається з Ракеллю — але тільки коли вони здибуються в коридорах. Але ж він знає, де її кабінет. Харрі зібрався на силі і підвівся — слід поговорити з нею зараз, більше він чекати не міг.

Коли Харрі увійшов до приймальні СБП, Лінда всміхнулась йому.

— Вже повертаєшся, молодче?

— Мені лише заглянути до Ракелі.

— Ото й усе? Харрі, я надивилася на вас на тій вечірці. Харрі відчув роздратування, коли побачив на обличчі Лінди двозначну посмішку і почув її сухий сміх.

— Але ти можеш повертати голоблі назад, Харрі. Ракелі сьогодні не було на роботі. Хворіє. Секундочку. — Лінда підняла слухавку: — Служба безпеки, говоріть.

Харрі вже збирався піти, коли Лінда погукала його.

— Це тебе. Відповіси зараз? — Вона простягнула йому слухавку.

— Це Харрі Холе? — почув Харрі у мембрані жіночий голос, засапаний або переляканий.

— Так, це я.

— Це Сіґне Юль. Ви повинні мені допомогти, Холе. Він хоче вбити мене.

Харрі почув на тому кінці собачий гавкіт.

— Хто хоче вас убити, пані Юль?

— Зараз він прийде сюди. Я знаю, це він. Він… він…

— Заспокойтеся, пані Юль. Про що ви говорите?

— Він спробував змінити голос, але цього разу я його впізнала. Він сказав, що бачив, як я гладжу Улафа Ліндві по волоссю в лазареті. Тоді я все й зрозуміла. Боже, що мені робити?

— Ви сама?

— Так, — відповіла вона. — Сама. Зовсім, зовсім сама, розумієте?

Гавкіт став голосніший.

— Ви можете добігти до сусідів і там діждатися нас, пані Юль? Хто цей…

— Він мене знайде! Він знайде мене скрізь!

У неї почалася істерика. Харрі, прикривши слухавку рукою, попросив Лінду зв’язатися з центром оповіщення і сказати, щоб вони направили найближчу патрульну машину до будинку Юля, по Ірисвеєн, у районі Берґ. Потім, намагаючись приховати хвилювання, знову заговорив із Сіґне Юль:

— Пані Юль, якщо ви залишитеся вдома, замкніть двері. Хто…

— Ви не розумієте, — перебила його Сіґне Юль. — Він… він… — Гудки. Зв’язок обірвався.

— Чорт! Вибач, Ліндо. Скажи їм там, щоб зробили все якнайшвидше. І були обережнішими — злочинець може стріляти.

Харрі зателефонував у довідкову, довідався номер Юля і набрав його. Зайнято. Він кинув слухавку Лінді.

— Якщо Мейрик мене запитуватиме, я поїхав до будинку Евена Юля.

ЕПІЗОД 78

Вулиця Ірісвеєн, 12 травня 2000 року

Звернувши на Ірісвеєн, Харрі відразу ж побачив перед будинком Юля поліцейську машину Тиха вулиця з дерев’яними будинками, калюжки талої води, мляве блимання блакитного маячка на даху машини, цікаві діти на велосипедах — ніби повторюється сцена перед будинком Сверре Ульсена. Боже, хоч би схожість на цьому й закінчилася.

Припаркувавшись, Харрі вийшов зі свого «Форда» і поплентався до воріт. Уже зачиняючи їх за собою, він почув чиїсь кроки на ґанку.

— Вебер? — здивувався Харрі. — Наші шляхи знову перетинаються.

— Схоже на те.

— Не знав, що ти їздиш у патрулі.

— Ти чудово знаєш, що я не їжджу. Але будинок Браннхьоуґа — вгору цим схилом. І коли ми отримали це чортове повідомлення, то сіли в машину і прибули сюди.

— Що тут відбувається?

— Я хотів тебе про це запитати. У будинку нікого немає. Але двері були прочинені.

— Ви все тут оглянули?

— Від горища до льоху.

— Цікаво. Собаки, як я розумію, теж немає.

— Нікого, ні псини, ні людей. Але в льосі неначе хтось побував, бо в підвальних дверях вибито скло.

— Зрозуміло. — Харрі поглянув уздовж Ірісвеєн. Між будинків він побачив тенісний корт.

— Вона могла піти до сусідів, — припустив Харрі. — Я просив її про це.

Вебер і Харрі увійшли всередину. У коридорі стояв молодий поліцейський і дивився в дзеркало над телефонним столиком.

— Ну, Муєне, ти бачиш ознаки розумного життя? — уїдливо запитав Вебер.

Муєн обернувся і коротко кивнув Харрі.

— Ну… — протягнув він. — Не знаю, наскільки це розумно. Швидше, незрозуміло. — Муєн указав на дзеркало.

Харрі і Вебер підійшли ближче.

— Ось тобі й на! — вигукнув Вебер.

На дзеркалі губною помадою великим почерком було написано:

БОГ МІЙ СУДДЯ.

У Харрі пересохло в горлі.

Раптом з гуркотом відчинилися вхідні двері.

— Що ви тут робите? — запитала людина, що з’явилася на порозі, — проти сонця її обличчя не було видно. — І де Бурре?

Це був Евен Юль.

Харрі сидів за столом навпроти вочевидь схвильованого Юля; Муєн подався розпитувати сусідів, чи не заходила до кого-небудь з них Сіґне Юль. Веберу раптом знадобилося терміново поїхати у якихось справах, пов’язаних з убивством Браннхьоуґа, і він відбув поліцейською машиною. Харрі пообіцяв підвезти Муєна своїм «Фордом».

— Зазвичай вона попереджала перед тим, як кудись піти, — сказав Евен Юль. — Тобто попереджає.

— На дзеркалі в коридорі — її почерк?

— Ні, — відповів Юль. — Принаймні, мені так не здається.

— Напис зроблено її помадою?

Юль дивився на Харрі, не кажучи ні слова.

— Вона чогось боялася, коли я розмовляв з нею по телефону, — сказав Харрі. — Вона говорила, що хтось хоче її вбити. Ви можете припустити, хто б це міг бути?

— Вбити її?

— Так вона сказала.

— Сіґне ніхто не хоче вбити.

— Значить, ні?

— Та ви з глузду з’їхали!

— В такому разі виходить, що у вашої дружини нестійка психіка. Можливо, вона істеричка з манією переслідування?

Евен Юль не відповідав, і Харрі вирішив, що він не розчув його слів. Але тут господар похитав головою.

— Чудово, — Харрі підвівся. Постарайтеся нам допомогти. Обдзвоніть усіх її друзів і родичів, у яких вона могла шукати прихистку. Я вже оголосив її в розшук, ми з Муєном перевіримо будинки в околиці. Поки ми більше нічого не можемо зробити.

Коли Харрі вийшов за, ворота, він побачив Муєна, що йшов до нього назустріч. Молодий поліцейський похитав головою.

— А якої-небудь машини люди не бачили? — запитав Харрі.

— В цей час удома сидять лише пенсіонери і матері з грудними дітьми.

— Пенсіонери зазвичай усе помічають.

— Напевно, тутешніх це не стосується. Якщо тут взагалі сталося що-небудь, що заслуговує на увагу.

Заслуговує на увагу. Харрі не розумів чому, але ці слова викликали у нього в підсвідомості дивний резонанс. Діти на велосипедах уже кудись поїхали. Харрі зітхнув:

— Поїхали звідси.

ЕПІЗОД 79

Поліцейська дільниця, 12 травня 2000 року

Коли Харрі увійшов до кабінету, Халворсен розмовляв по телефону. Із жесту колеги Харрі зрозумів, що той говорить з інформатором. Якщо він, як і раніше, намагається знайти ту жінку з «Континенталя», значить, похід до МЗС не надто допоміг. Паперів у кабінеті майже не було, крім стосика архівних копій на столі Халворсена — «Справи про гвинтівку Меркліна».

— Нема та й нема, — сказав Халворсен. — Коли що довідаєшся, подзвони, гаразд?

Він поклав слухавку.

— Еуне телефонував? — запитав Харрі, сідаючи у своє крісло.

Халворсен кивнув і показав два пальці. Друга година. Харрі поглянув на годинник. Еуне приїде сюди за двадцять хвилин.

— Дістань мені фотографію Едварда Мускена. — Харрі взяв слухавку, набрав номер Сіндре Фьоуке і домовився зустрітися з ним о третій. Потім розповів Халворсену про зникнення Сіґне Юль.

— Думаєш, це може бути якось пов'язано з убивством Браннхьоуґа?

— Не знаю, тому мені й потрібно поговорити з Еуне.

— Для чого?

— Для того, що я все більше переконуюся в тому, що ми маємо справу з божевільним. А значить, потрібна порада фахівця.

Еуне можна було назвати великою людиною з кількох причин: він страждав надлишком ваги, був на зріст під два метри і вважався кращим психологом країни у своїй галузі. Психопатологія до цієї галузі не належала, але Еуне, будучи талановитим фахівцем, допомагав Харрі і в цих питаннях.

У лікаря Еуне була доброзичливе, відкрите обличчя, — Харрі часто здавалося, що він дуже м’який і вразливий і біль іншої душі не минає для нього безслідно. Коли Харрі запитував його про це, Еуне відбувався жартом, що важко, мовляв, але кому зараз легко?

Зараз Еуне напружено і зосереджено слухав розповідь Харрі. Про вбивство Халлґріма Дале, Елен Єльтен і Бернта Браннхьоуґа. Про Евена Юля, який сказав, що їм потрібно шукати квіслінґівського легіонера, і про те, що на підтримку цієї версії говорило вбивство Браннхьоуґа, вчинене наступного дня після інтерв’ю «Даґбладет». І на закінчення — про зникнення Сіґне Юль.

Вислухавши Харрі, Еуне деякий час сидів і розмірковував, похитуючи головою і похмикуючи.

— Боюся, я особливо вам допомогти не зможу, — сказав він нарешті. — Єдина зачіпка, яку я бачу, — той напис на дзеркалі. Це схоже на візитну картку, що типово для серійних убивць. Особливо для тих, хто скоїв уже кілька вбивств, почуває себе в безпеці і хоче для гостроти відчуттів подражнити поліцію.

— Еуне, у цієї людини є відхилення в психіці?

— Тут усе відносно. Ми всі з відхиленнями. Питання в тому, наскільки ми здатні відповідати встановленим у суспільстві нормам поведінки. Жоден вчинок сам по собі не є ознакою ненормальності, потрібно розглядати його в контексті інших дій. Скажімо, більшості людей імпульси проміжного мозку не дозволяють убивати собі подібних. Настанова на захист власного виду продиктована еволюцією. Але якщо довго тренуватися, можна здолати це внутрішнє гальмо. Тоді воно слабшає. Наприклад, у вояків. Якщо ми з вами раптом почнемо вбивати, відхилення у нас, швидше за все, з’являться. Але можливо, не з’являться, як не з’являються вони у найманих вбивць або… у поліцейських.

— Значить, якщо ми візьмемо солдата, що воював, скажімо, в Другій світовій війні — не важливо, на чиєму боці, — йому, щоб убити, потрібно здолати значно менший поріг, ніж іншій людині? При тому, що обидва психічно нормальні?

— І так і ні. Солдата навчили вбивати на війні, і, щоб внутрішнє гальмо не спрацьовувало, він повинен почуватися в тому ж контексті.

— Отже, він повинен думати, що, як і раніше, б’ється на війні?

— Загалом, так. Але якщо він так вважає і продовжує вбивати й вбивати, у медичному плані він не вважається хворим. Точніше — не більше хворим, ніж будь-який солдат. У такому разі можна говорити лише про розщеплене сприйняття дійсності, але тут ми з вами ступаємо на хисткий ґрунт.

— Чому? — запитав Халворсен.

— Хто вам скаже, що є дійсність, мораль і етика насправді? Психологи? Судді? Політики?

— Ну… — протягнув Харрі. — У всякому разі, вони кажуть.

— То ж бо й воно, — сказав Еуне. — Але якщо ви вважаєте, що у них є на це право, ваша думка або необдумана, або хибна. Думаючи так, ви відмовляєте собі в праві на моральну оцінку. Якщо когось, скажімо, посадили до в’язниці за те, що він перебував у цілком законній партії, йому захочеться знайти іншого суддю. Оскаржити справу, так би мовити, у вищій інстанції.

— Бог мій суддя, — пригадав Харрі.

Еуне кивнув.

— Що це, по-вашому, означає, Еуне?

— Можливо, таким чином він намагався пояснити свій вчинок. Що, незважаючи ні на що, йому важливо, щоб його зрозуміли. Як і більшості інших.

Дорогою до Фьоуке Харрі заїхав до ресторану «Скрьодер». Як і завше, о цій порі відвідувачів не було, Майя стояла біля телеекрана, курила і читала газету. Харрі показав їй фотографію Едварда Мускена, яку Халворсен роздобув напрочуд швидко, — напевно через автоінспекцію, адже два роки тому Мускену видавали права водія міжнародного зразка.

— Еге ж, бачила я цю зморщену пику, — кивнула Майя. — Але де і коли? Якщо я його пам’ятаю, значить, він навідувався сюди кілька разів, але точно, що не часто.

— Хто-небудь з інших відвідувачів розмовляв з ним?

— Ну й питаннячка у тебе, Харрі!

— Цієї середи о пів на першу хтось дзвонив з вашого телефону-автомата. Ти, звичайно, не зобов’язана все пам’ятати, але чи міг це бути він?

Майя знизала плечима:

— Міг, а що ж? А міг і Дід Мороз. Ти ж знаєш, як воно іноді буває, Харрі.

Дорогою на Вібес-ґате Харрі зателефонував Халворсену і попросив його навідатися до Едварда Мускена.

— Затримати його?

— Ні-ні. Лише перевір його алібі щодо вбивства Браннхьоуґа і сьогоднішнього зникнення Сіґне Юль.

Коли Сіндре Фьоуке відчинив двері, обличчя його було сірого кольору.

— Вчора до мене заскочив приятель з пляшкою віскі, — пояснив він, скорчивши гримасу. — Мені таке вже важкувато. Де мої шістдесят років…

Він засміявся і пішов знімати з плити кавоварку.

— Читав про вбивство того великого цабе з МЗС! — кричав він з кухні. — Там написано, що поліція виключає зв’язок між убивством і його словами про норвезьких легіонерів. А газета «Вердене ґанґ» вважає, що за цим стоять неонацисти. Ви в це вірите?

— Можливо, в це вірить «Вердене ґанґ». Ми ні в що не віримо і нічого не виключаємо. Як там ваша книга?

— Поки що справа мало посунулась. Але якщо я її закінчу, вона відкриє людям очі. Так, принаймні, я кажу сам собі, коли на мене нападає нудьга. Як от сьогодні.

Фьоуке поставив кавоварку на столик і сів у крісло. На кавоварку було намотано холодний рушник. Давня військова хитрість, — пояснив господар з лукавою посмішкою. Йому дуже хотілося, аби гість запитав, у чому суть цієї хитрості, але в Харрі було обмаль часу.

— Пропала дружина Евена Юля, — сказав він.

— Ну й ну! Втекла?

— Не думаю. Ви з нею знайомі?

— Особисто не зустрічав, але чув, який був переполох, коли Юль збирався одружуватись. Що вона була фельдшеркою і все таке інше. А що сталося?

Харрі розповів про телефонні дзвінки і раптове зникнення.

— Більше нам нічого не відомо. Я думав, ви знайомі з нею, і сподівався, що ви подасте яку-небудь ідею.

— Вибачте, але… — Фьоуке замовк, надпив кави. Схоже, він щось надумав. — Що, ви кажете, було написано на дзеркалі?

— Бог мені суддя, — сказав Харрі.

— Гм.

— Про що ви задумалися?

— Я взагалі-то не певен… — Фьоуке потер неголене підборіддя.

— Просто скажіть.

— Ви кажете, він, можливо, хотів пояснити свій вчинок, зробити так, щоб його зрозуміли…

— Ну?

Фьоуке підвівся, підійшов до книжкової шафи, дістав звідти грубу книжку і почав її перегортати.

— Точно, — сказав він нарешті. — Так я й думав.

Він простягнув книжку Харрі. Це був словник біблійних імен.

— Подивіться на «Даниїл».

Харрі пробіг сторінку очима і знайшов це ім’я. «Даниїл (д.-євр.) — Бог мій суддя».

Він поглянув на Фьоуке, той збирався налити в чашки ще кави.

— Ви шукаєте привида, Холе.

ЕПІЗОД 80

Вулиця Парквеєн, Уранієнборґ, 12 травня 2000 року

Юхан Крун прийняв Харрі у себе в кабінеті. Шафа за спиною адвоката була напхом напхана справами різних років, підшитими в солідні брунатні шкіряні теки, що дивно контрастували з дитячим обличчям Юхана Круна.

— Радий побачити вас знову. — Крун жестом запросив Харрі сісти.

— Ви мене пам’ятаєте? — запитав Харрі.

— Пам’ять поки мене не підводить. Так. Сверре Ульсен. У вас тоді була сильна справа. Шкода, що міському суду не вдалося дотриматися всіх формальностей.

— Я прийшов з іншого приводу, — сказав Харрі. — Попросити вас про одну послугу.

— Попросити ви можете безкоштовно. — Крун склав долоні пальцями догори. Він нагадував хлопчака, який намагається зіграти дорослого на сцені шкільного театру.

— Я шукаю зброю, яку незаконно ввезли до країни, і в мене є підстави вважати, що Сверре Ульсен так чи інакше міг бути в цьому замішаний. Враховуючи, що ваш клієнт уже помер, зобов’язання про нерозголошення вже не заважає вам надати поліції потрібну інформацію. Цим ви допомогли б розкрити вбивство Бернта Браннхьоуґа, якого — ми в цьому цілком упевнені — вбили саме з цієї зброї.

Крун криво посміхнувся:

— Гадаю, що буде краще, якщо ви надасте мені право вирішувати, коли спливають мої зобов’язання, пане слідчий. Це не відбувається автоматично після смерті клієнта. А вам не здається, що з вашого боку це дещо нетактовно — приходити сюди і робити подібні заяви після того, як ви ж і застрелили мого клієнта?

— Я намагаюся забути про особисте і пам’ятати лише про професійне, — відповів Холе.

— То намагайтеся краще, пане слідчий! — Голос Круна лунав ще писклявіше, коли той говорив на підвищених тонах. — Не надто професійно це у вас виходить. Так само непрофесійно, як убивати людину у її власному домі.

— Це була самооборона, — сказав Харрі.

— Формальності, — відповів Крун. — Ваш поліцейський був досвідчений. Він повинен був знати, що в Ульсена нестабільна психіка, і не вдиратися так. Безперечно, ваш співробітник підлягає суду.

Не стримавшись, Харрі відповів:

— Я з вами згоден: завжди неприємно, коли злочинців відпускають через якісь формальності.

Крун двічі моргнув, перш ніж він розчовпав сенс слів Харрі.

— Юридичні формальності — зовсім інша річ, пане слідчий, — сказав він. — Можливо, присяга, складена в залі суду, — це дрібниця, але якщо ми нехтуватимемо судовим ритуалом…

— Пане інспектор, — поправив Харрі. Він намагався говорити повільно і тихо. — А через цей ваш «судовий ритуал» загинула моя колега. Елен Єльтен. Закарбуйте це у своїй пам’яті, якою ви так пишаєтеся. Елен Єльтен. Двадцяти восьми років. Найталановитіший слідчий поліції Осло. Проламаний череп. Жахлива смерть.

Харрі підвівся і своїм стодев’яностосантиметровим тілом навис над письмовим столом. Він бачив, як на худій шиї Круна стрибає кадик. Довгі дві секунди Харрі милувався страхом в очах молодого адвоката. Потім кинув на стіл візитну картку.

— Зателефонуйте, коли визначитеся зі своїми зобов’язаннями, — сказав він.

Харрі вже збирався піти, коли почув голос Круна:

— Він дзвонив мені незадовго до смерті.

Харрі обернувся до адвоката. Той зітхнув:

— Він був чимось наляканий. Цей Сверре Ульсен завжди боявся. Йому було страшно і самотньо.

— Усім так, — буркнув Харрі. — Тож кого він боявся? — запитав він.

— Принца. Він називав його просто Принцом.

— Ульсен говорив, чого він боїться?

— Ні. Говорив лише, що цей Принц був щось на зразок старшого за званням і дав йому наказ учинити якийсь злочин. Ульсен хотів дізнатися, яке йому буде покарання, якщо він просто виконає наказ. Нещасний ідіот.

— Який наказ?

— Цього він мені не говорив.

— Він сказав що-небудь іще?

Крун похитав головою.

— Якщо вирішите повідомити нам ще що-небудь, телефонуйте. У будь-який час доби, — сказав Харрі.

— І ще, пане інспектор. Якщо ви думаєте, що у мене на душі спокійно від того, що через мене звільнили людину, яка вбила вашу колегу, то ви помиляєтесь.

Але Харрі вже пішов.

ЕПІЗОД 81

Піцерія «У Герберта», 12 травня 2000 року

Харрі зателефонував Халворсену і запропонував зустрітися «У Герберта». Крім них, у піцерїї майже нікого не було. Вони сіли коло вікна. У дальньому кутку, закинувши ноги в чоботях на сусідній стілець, сидів хлопець у довгій шинелі, з вусиками а-ля Адольф Гітлер. Схоже, він вирішив перемогти в конкурсі на найкислішу фізіономію.

Халворсен зустрічався з Едвардом Мускеном, але не в Драммені.

— Коли я дзвонив йому додому, він не відповідав. Тому я довідався в довідковій номер його мобільного. Виявилося, що вінв Осло. У нього квартира на Тромсьоґата в районі Рудельокка, де він мешкає, коли приїздить на Б’єрке.

— Б’єрке?

— Іподром. Він буває там щоп’ятниці і щосуботи. Грає помаленьку, як він сам говорить. Коротше, розважається. У нього і коні там свої є. Ми зустрілися в стайні за іподромом.

— Що ще він сказав?

— Що вранці, коли буває в Осло, він заходить у «Скрьодер». Що уявлення не має, хто такий Бернт Браннхьоуґ, і тим паче ніколи не дзвонив йому додому. Хто така Сіґне Юль, він знає. Сказав, що пам’ятає її з фронту.

— Як у нього з алібі?

Халворсен замовив піцу з солодким перцем і ананасами.

— Мускен каже, що весь тиждень був сам у своїй квартирі на Тромсьоґата. Ходив лише до іподрому й назад. Він був там і того ранку, коли вбили Браннхьоуґа. І сьогодні вранці.

— Он як. Наскільки, по-твоєму, це відповідальна заява?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти йому повірив?

— Так… тобто ні… У якому сенсі повірив?..

— Кинь, Халворсене, не бійся ти так. Просто скажи, що ти думаєш. Я ж не використовуватиму це проти тебе.

Халворсен мовчав, утупившись у стіл, і теребив у руках меню.

— Якщо Мускен і бреше, — сказав він, — то він уміло це приховує. Це все, що я можу сказати.

Харрі зітхнув:

— Ти міг би мені допомогти? Я хотів би, щоб коло квартири Мускена цілодобово чергували двоє поліцейських.

Халворсен кивнув і дістав з кишені телефон. Харрі почув голос Мьоллера і перевів погляд на неонациста, що сидів у кутку. Чи як вони себе називають? Націонал-соціалісти. Націонал-демократи. У Харрі якраз була із собою роздруківка університетського соціологічного дослідження, де говорилося, що в Норвегії 57 неонацистів.

Принесли піцу, Халворсен запитливо поглянув на колегу.

— їж, їж, — сказав Харрі. — Я піцу не люблю.

До шинелі в кутку підсіла камуфляжна куртка. Обидва підвели голови і поглянули на поліцейських.

— Ага, до речі, — пригадав Харрі. — Лінда з СБП розповіла мені, що в Кельні є архів СС. Частина його згоріла в сімдесятих, але наші іноді звертаються туди по інформацію про норвежців, що воювали за Гітлера. Там зберігаються накази, відомості про нагороди, статус і таке інше. Зателефонуй туди і спробуй розвідати що-небудь про Даніеля Гюдесона. І Гюдбранна Юхансена.

— Добре, бос, — прожував Халворсен. — Тільки от з піцою розберуся.

— А я поки розберуся з тим хлопцем. — Харрі підвівся.

У своїй роботі Харрі ніколи не соромився використовувати свою фізичну перевагу, щоб зробити психічний тиск. І хоча хлопець з гітлерівськими вусиками намагався виглядати спокійним, Харрі знав, що за цим холодним поглядом ховається той самий страх, що він бачив у Юхана Круна. Тільки цей хлопець краще вмів його приховувати. Харрі різко шарпонув до себе стілець, на якому лежали чоботи «гітлера», і ноги з гуркотом упали на підлогу.

— Даруйте, — сказав Харрі. — Я гадав, що місце вільне.

— Козел! — буркнув «гітлер».

Голений череп, що виглядав з камуфляжної куртки, обернувся до Харрі.

— Цілком правильно, — сказав Харрі. — А ще виродок. Мусор. Або «дядько». Ні, це, здається, надто ввічливо. Як щодо слова «коп» — воно начебто зрозуміле всім.

— Ми тебе чимось ображаємо, чи?.. — запитала «шинель».

— Так, ображаєте, — відповів Харрі. — Довго вже ображаєте. Перекажи привіт Принцові і скажи йому, що Холе прийшов і приніс із собою неприємності. Від Холе Принцові, зрозуміли, чи ні?

«Камуфляжна куртка» дивилася, роззявивши рота і кліпаючи очима. Потім «шинель» розкрила жувальник з ріденькими зубами і засміялась, бризкаючи слиною.

— Ти, чи що, про Хокона Магнуса говориш? — запитала «шинель»; «камуфляжна куртка» зрозуміла його гумор і теж заіржала.

— Так, — сказав Харрі. — Якщо ви просто рядові, ви, звичайно, не знаєте, хто такий Принц. Тоді перекажіть повідомлення своїм командирам. Сподіваюся, що піца смачна, хлопці.

Відчуваючи на спині їхні погляди, Харрі повернувся до свого столика. Халворсен остовпів з величезним шматком піци в руці.

— Доїдай швидше, — сказав йому Харрі. — І звалюємо, доки я знову не вліз у чергове лайно.

ЕПІЗОД 82

Схил Холменколлена, 12 травня 2000 року

Цей весняний вечір був спекотніший за всі попередні. Вікно в машині Харрі було відчинене, і вітерець ніжно пестив його обличчя і волосся. Звідси можна було побачити Осло-фіорд з його острівцями, розсипаними, ніби бурі черепашки. Перший цього року білий вітрильник линув до берега. Два олені сцяли край дороги, поряд з червоним автобусом, з даху якого з динаміків гриміло: «Wont — you — be ту lover…»^[52]Літня жінка в спортивних штанях і зав’язаній на поясі куртці бігла підтюпцем по дорозі з блаженною втомленою посмішкою.

Харрі зупинився біля будинку Ракелі. Йому не хотілося заїжджати у двір, він навіть не знав чому — може, йому просто не хотілося вторгатися на її територію. Смішно, звичайно, — адже він і так прийде непроханий і нежданий.

Коли він уже підходив до ґанку, раптом запищав мобільний телефон. Дзвонив Халворсен, який щойно закінчив свої пошуки в Архіві державних зрадників.

— Нічого, — сказав він. — Якщо Даніель Гюдесон і справді ще живий, то за зраду батьківщини його не судили.

— А Сіґне Юль?

— їй дали рік в’язниці.

— Але у в’язниці вона не сиділа. Ще що-небудь цікаве є?

— Ні. І зараз мене, напевно, випровадять звідси, бо їм час зачинятися.

— Йди додому і лягай спати. Ранок покаже.

Харрі підійшов до сходів і вже зібрався злетіти по них одним стрибком, коли раптом відчинилися двері. Харрі завмер. На порозі стояла Ракель — у вовняному светрі і синіх джинсах, з розкудланим волоссям і ще блідішим обличчям, ніж звичайно. Харрі поглянув їй в очі, намагаючись побачити у них хоч якусь ознаку того, що Ракель рада цій зустрічі. Але не побачив. Проте не побачив він у них і тієї завченої ввічливості, якої боявся більше за все. У її погляді не було нічого взагалі.

— Я почула, хтось розмовляє на вулиці, — пояснила Ракель. — Заходь.

У вітальні сидів Олег у піжамі і дивився телевізор.

— Привіт, невдахо! — гукнув йому Харрі. — Чи не час потренуватися в тетріс?

Олег шмигнув носом, але нічого не відповів.

— Постійно забуваю, що діти не розуміють іронії, — сказав Харрі Ракелі.

— Де ти був? — суворо запитав Олег.

— Був? — Харрі трохи розгубився. — Що ти маєш на увазі?

Олег знизав плечима.

— Каву будеш? — запитала Ракель.

Харрі кивнув.

Поки Ракель метушилась на кухні (на це пішло чимало часу), Харрі з Олегом сиділи в кімнаті і мовчки дивилися, як чудернацькі гну мандрують пустелею Калахарі (на це теж пішло чимало часу).

— П’ятдесят шість тисяч, — нарешті заявив Олег.

— Та ти що? — сказав Харрі.

— Я посів перше місце в таблиці рекордів!

— Ну ж бо принеси!

Олег схопився і побіг шукати «геймбій». Тут Ракель принесла каву і сіла навпроти Харрі. Він дотягнувся до пульта і зменшив звук телевізора. Мовчанку порушила Ракель:

— Що збираєшся робити сімнадцятого травня?

— Працюватиму. Але якщо ти хочеш кудись мене запросити, я зроблю все можливе і неможливе.

Вона засміялась і замахала руками:

— Вибач, я просто шукала тему для розмови. Поговорімо про щось інше?

— Мені сказали, ти хворієш? — сказав Харрі.

— Це довга історія.

— У тебе всі такі.

— А чому ти повернувся?

Через Браннхьоуґа. З яким я, як не дивно, сидів і розмовляв у цій ось кімнаті.

— Так, життя складається з абсурдних збігів, — сказала Ракель.

— Таких абсурдних, що ні в кого не виходить вигадати щось більш-менш правдоподібне.

— Ти не знаєш всього, Харрі.

— Що ти маєш на увазі?

Вона лише зітхнула і стала розмішувати цукор у своїй чашці.

— Та що таке! — обурився Харрі. — Сьогодні уся сімейка змовилася загадувати мені шаради?

Ракель слабо засміялася, потім шмигнула носом. Весняна застуда, вирішив Харрі.

— Я… загалом…

Вона спробувала почати речення ще двічі, але безуспішно. Чайна ложка все мішала і мішала цукор у чашці. За плечем Ракелі Харрі побачив гну, яку повільно і безжалісно тягнув у річку крокодил.

— Усе було так жахливо, — сказала Ракель. — І я так за тобою скучала.

Вона повернулася обличчям до Харрі, і він уперше побачив, як вона плаче. Сльози текли по щоках і капали з підборіддя. Вона навіть не намагалася їх зупинити.

— Ну… — почав Харрі, більше він нічого не встиг сказати — Ракель кинулася до нього. Вони вчепилися один в одного, як потопельник — у рятівний круг. Харрі тремтів. Хоча б отак, думав він. Хоча б тільки це. Просто тримати її в обіймах — ось так.

— Мамо! — гукнув Олег з другого поверху. — Де «геймбій»?

— У комоді, — тремтячим голосом відгукнулась Ракель. — Поглянь у шухлядах. Почни з верхньої. Поцілуй мене, — прошепотіла вона Харрі.

— А якщо Олег…

— «Геймбій» не в комоді.

Коли Олег повернувся з «геймбоєм», який усе-таки знайшов — у коробці з іграшками, то спочатку нічого не зрозумів. Харрі з прикрим виглядом гмикнув, побачивши новий результат у таблиці, і хлопчик весело розсміявся. Але коли Харрі вже майже зрівняв рахунок, Олег запитав:

— Що це у вас обличчя такі дивні?

Харрі поглянув на Ракель, та з усієї сили намагалася зберегти серйозність.

— А те, що нам добре разом. — Харрі загнав довгу фігуру правобіч і зняв три лінії. — Твоєму рекорду гаплик, невдахо.

Олег засміявся і ляснув Харрі по плечу:

— У тебе немає шансів. Сам ти невдаха.

ЕПІЗОД 83

Квартира Харрі, 12 травня 2000 року

Ні, коли Харрі незадовго до півночі повернувся додому і побачив червоний вогник автовідповідача, він зовсім не почувався невдахою. Сьогодні, після того як Олег заснув і Харрі відніс його в ліжко, вони з Ракеллю ще посиділи за чаєм, і вона сказала, що коли-небудь розповість Харрі довгу історію. Іншим разом — сьогодні вона дуже втомилася. Харрі сказав, що їй потрібна відпустка, і вона погодилася.

— Ми можемо поїхати кудись утрьох, — сказав їй Харрі. — Коли із справою буде покінчено.

Ракель погладила його по голові.

— Тобі не дозволяли бути таким нахабним, Холе.

— А хто тут нахабний?

— Ну гаразд, я все одно зараз не можу про це говорити, Холе.

Потім вони цілувалися в коридорі. Харрі досі відчував смак її вуст.

Не вмикаючи світла, він навшпиньки пробрався до своєї кімнати і натиснув на кнопку відтворення на автовідповідачі. Темряву наповнив голос Сіндре Фьоуке:

«Це Фьоуке. Я тут подумав, що на питання про те, чи живий Даніель Гюдесон, може відповісти лише одна людина. Той, хто був разом з Даніелем на варті тієї новорічної ночі, коли Гюдесона, як ми гадаємо, підстрелили. Холе, вам потрібно знайти Гюдбранна Юхансена. Гюдбранна Юхансена».

Слухавку поклали, Харрі почув гудок, потім клацання і нове повідомлення.

«Це Халворсен. Зараз пів на дванадцяту. Мені щойно телефонували наші патрульні. Вони прочекали в квартири Мускена аж до ночі, але додому він так і не прийшов. Тоді вони подзвонили йому в Драммен — просто перевірити, візьме він слухавку чи ні. Але їм ніхто не відповів. Один з наших хлопців проїхав до Б’єрке, але там усе було зачинено, і світло ніде не горіло. Я сказав, щоб вони набралися терпіння, і по рації оголосив машину Мускена в розшук. Це… ну, просто щоб ти знав, як іде справа. До завтра».

Знову гудок. Знову клацання. Знову нове повідомлення.

«Це знову Халворсен. Старію: про головне ж бо я забув! Здається, ми нарешті щось знайшли. В архіві СС у Кельні немає даних ні на Гюдесона, ні на Юхансена. Мені сказали подзвонити до Центрального архіву вермахту в Берліні. Там якийсь зануда ввічливо втовкмачував мені, що в регулярній німецькій армії норвежців майже не було. Але коли я пояснив йому, в чому річ, він усе-таки погодився піти й подивитися. За якийсь час він передзвонив і сказав, що на Даніеля Гюдесона нічого немає. Та зате є копії документів на ім’я норвезького легіонера Гюдбранна Юхансена. З них виходить, що в сорок четвертому Юхансена з СС перевели до вермахту. І на копіях написано, що оригінали влітку сорок четвертого відіслали в Осло, і це, за словами берлінського архіваріуса, означає, що Юхансена перевели саме туди. Ще залишилося листування з лікарем, що виписав Юхансена зі шпиталю. У Відні».

Харрі знайшов у темряві єдине в кімнаті крісло і сів.

«Лікаря звали Крістофер Брокхард. Він працював у шпиталі Рудольфа II. Я дізнався у віденській поліції: цей шпиталь діє до цього часу. Мені навіть дали штук двадцять імен і телефонів тих людей, які працювали там у війну».

Хто-хто, а німці вміють вести архіви, подумав Харрі.

«Я став їх обдзвонювати. Чорт, як же препаскудно я пам’ятаю німецьку!»

У динаміку затріщав сміх.

«Я подзвонив уже вісьмом, перш ніж знайшов медсестру, яка пам’ятає Гюдбранна Юхансена. Це жінка сімдесяти п’яти років. Вона сказала, що пам’ятає його добре. Завтра я дам тобі її адресу і телефон. А звуть її Майєр. Хелена Майєр».

Тріскотлива тиша, гудок і клацання — повідомлення кінчилось.

Уві сні Харрі бачив Ракель, як вона кладе йому голову на плече, як вона міцно його обіймає, як падають одна за одною тетрісні фігурки. Але опівночі його розбудив голос Сіндре Фьоуке. Харрі здалося, що він побачив у темряві чийсь силует і почув:

«Потрібно знайти Гюдбранна Юхансена».

ЕПІЗОД 84

Фортеця Акерсхус, 13 травня 2000 року

Була пів на третю ночі, старий зупинив машину біля товарного складу на набережній Акерсхус. Колись ця вулиця була однією з транспортних артерій Осло, але після відкриття тунелю «Ф’єлліньєн» рух тут став однобічним. Тепер удень по ній їздили тільки ті, хто працював у порту, а ввечері тут можна було зустріти лише повій та їхніх клієнтів, які шукали затишний куточок. Від затоки вулицю відділяли лише складські споруди, з іншого боку був західний фасад фортеці Акерсхус. Але, звичайно, якби хтось, стоячи на Акер-Брюґґе, дивився в потужну зорову трубу, він напевно б побачив те ж саме, що й старий: чоловічу спину в сірому плащі — плащ теліпався у такт рухам стегон чоловіка — і дуже нафарбоване і страшенно п’яне обличчя жінки — її голова ритмічно билася об кам’яну кладку. По обох боках від парочки били прожектори, що освітлювали стіну й бійниці.

Акерсхус, колишня в’язниця для військовополонених. Вночі вона замкнута, і хоча він знав, як пробратися всередину, ризик дуже великий. Усередині, на місці страти, була меморіальна дошка загиблим бійцям норвезького Опору, але нікому не відомо, скільки тут розстріляли у війну. Старий знав, що принаймні один з них був звичайним зрадником і заслужив на покарання, хоч з якого боку на це поглянути. І тут же розстріляли Відкуна Квіслінґа та інших, кого після війни засудили до смерті. Квіслінґ сидів в Арсенальній башті. Старий часто думав, чи не на честь цього назвали книгу, де розповідається про види страти різних часів. Чи не було опис розстрілу змальовано із страти Відкуна Квіслінґа? Того жовтневого дня зрадника привели сюди, щоб зрешетити його тіло кулями. Напевно, йому, як і в книзі, наділи каптур на голову і прикололи на груди білий клаптик, щоб легше було цілитися. Вигукнули чотири слова-накази, почулися постріли. І досвідчені стрільці спрацювали так погано, що лікар, прослухавши засудженого, сказав, що страту слід повторити. І її повторили чотири чи п’ять разів, доки той помер від утрати крові, яка витекла з його численних дрібних ран.

Старий вирізав опис страти з книги.

Чоловік у плащі впорався нарешті й пішов до своєї машини. Повія залишилася стояти біля стіни із спущеною спідницею. Потім закурила. Коли вона затягувалася, сигарета спалахувала в темряві. Старий чекав. Та ось повія кинула недопалок на землю, роздавила його і пішла заболоченою доріжкою навколо фортеці — назад у «контору» поряд із Банком Норвегії.

Старий подивився на заднє сидіння. Жінка з кляпом у роті дивилась на нього тими ж переляканими очима, як щоразу, коли вона приходила до тями. Кляп у роті зарухався.

— Не бійся, Сіґне, — сказав старий.

Він нахилився до неї і приколов щось їй на плаття. Вона хотіла поглянути, що це, але він не дав їй цього зробити.

— Пройдімося? — сказав старий. — Як раніше.

Він вийшов з автомобіля, відчинив задні дверцята, витягнув Сіґне і поставив її перед собою. Вона спіткнулась і впала на коліна в траву на узбіччі. Але, смикнувши за мотузок, яким були зв’язані її руки, старий знову поставив Сіґне на ноги. Він поставив її прямо перед прожектором, і світло било їй в очі.

— Стій спокійно, — сказав старий. — Забув, як називається вино… «Рібейрос», червоне, пам’ятаєш? Стій спокійно, інакше…

Світло сліпило її, і старому довелося піднести їй ніж під самісіньке обличчя, щоб вона його побачила. І, попри яскраве світло, її зіниці були такими величезними, що очі здавалися майже чорними. Старий відійшов до машини і поглянув довкола. Ні душі. Він прислухався: нічого, лише рівний міський шум. Старий відкрив багажник, відсунув мішок для сміття убік. Труп собаки вже почав дубіти. Ось блиснула матовою сталлю гвинтівка. Старий узяв її, сів у крісло водія і напівопустив скло. Підвівши очі, старий побачив, як на золотистій стіні середньовічної фортеці танцює гігантська тінь Сіґне. Цю тінь, напевно, видно із сусіднього району. Чудово.

Старий повернув стартер, запрацював мотор. Він востаннє огледівся і прицілився. До Сіґне було менше п’ятдесяти метрів, і весь приціл займало її пальто. Старий прицілився трохи правіше і побачив у чорному перехресті те, що шукав, — клаптик білого паперу. Видихнувши, старий поклав палець на курок.

— До зустрічі, — прошепотів він.

ЧАСТИНА ВОСЬМА ОДКРОВЕННЯ

ЕПІЗОД 85

Відень, 14 травня 2000 року

Харрі сів у літак «Тірольських авіаліній». Секунди три він просто відпочивав, відчуваючи під шиєю і руками прохолоду шкіряного сидіння. Потім знову поринув у роздуми.

Внизу зелено-жовтою клаптиковою ковдрою лежала земля. Загноєною раною блищав Дунай. Стюардеса тільки-но повідомила, що вони приземляються у Швехаті, і Харрі пристібнув ремінь.

Польоти ніколи не надихали Харрі, а останніми роками він узагалі боявся літати. Якось Елен запитала, чого він боїться. «Того, що ця махина впаде і я розіб’юся, чого ж іще?» — відповів їй Харрі. Тоді Елен сказала, що вірогідність розбитися в якомусь окремому польоті становить одну тридцятимільйонну. Харрі подякував їй за інформацію і сказав, що більше не боїться.

Харрі глибоко дихав, прислухаючись до звуку моторів. Чому страх смерті з роками зростає? Хіба не повинно бути навпаки? Сіґне Юль було 79 років, а на обличчі у неї був божевільний жах. Її знайшов один з охоронців фортеці Акерсхус. Черговому подзвонив якийсь страждаючий на безсоння мільйонер з Акер-Брюґґе, повідомив, що один з прожекторів біля південної стіни вийшов з ладу, і туди негайно послали одного з молодих охоронців. Дві години тому Харрі вислуховував його свідчення: той розповів, що, підходячи до прожектора, побачив на ньому тіло жінки. Спочатку він прийняв її за наркоманку, але, підійшовши ближче і розгледівши сиве волосся і старомодний одяг, зрозумів, що перед ним старушенція. Охоронець подумав був, що з нею стався напад, поки не побачив, що руки в неї за спиною зв’язані. І тільки потім він помітив у пальті величезний отвір.

— У неї хребет був перебитий, — розповідав охоронець Харрі. — Чорт забирай, я бачив це своїми очима!

Потім він розповів, що відійшов до стіни, сперся на неї рукою, що його знудило, що потім приїхала поліція, і труп забрали, і лише коли світло з прожектора знов освітило стіну, він зрозумів, що забруднив руку чимось слизьким. І показав руку Харрі, ніби речовий доказ.

Приїхала слідча група, і Вебер підійшов до Харрі, який стояв, сонними очима дивлячись на Сіґне Юль, і сказав, що тут суддя не Бог, а дехто поверхом нижче.

Єдиний свідок, сторож, що обходив складські споруди, сказав, що за чверть до третьої бачив машину, яка їхала по набережній Акерсхус на схід. Але дальнє світло фар засліпило його, і сторож не розгледів ані марки, ані кольору машини.

Здається, пілот додав швидкості. Харрі подумав, що, напевно, потрібно терміново набрати висоту, тому що пілот побачив прямо перед собою Альпи. Тут літак раптом ніби втратив опертя під крилами, Харрі відчув, як усередині все перевертається, і мимоволі застогнав — а літак знову злетів угору. Перший пілот по гучному зв’язку англійською і німецькою сказав щось з приводу турбулентності.

Еуне говорив, якби у людини не було почуття страху, вона б не прожила й дня. Учепившись у підлокітники, Харрі намагався втішити себе цією думкою.

До речі, саме через Еуне Харрі наважився летіти до Відня літаком. Коли Харрі повідомив йому всі факти, Еуне сказав, що не можна гаяти ні хвилини.

— Якщо ми маємо справу із серійним убивцею, він може вийти з-під контролю, — сказав Еуне. — Це не сексуальний маніяк, який, задовольняючи свої бажання, раз у раз все більше збуджується. Очевидно, що у цього вбивці немає сексуальних мотивів, у його хворій голові є якийсь план, котрий він повинен виконати. Поки що він діяв обережно і раціонально. Вбивства йдуть одне за одним, і вбивця намагається надати їм символічного характеру — як це вбивство-страта біля фортеці Акерсхус. Усе це вказує на те, що вбивця або вважає себе непереможним, або скоро його хватка ослабіє. Можливо, у нього почнеться психоз.

— А можливо, він, як і раніше, себе сповна контролює, — зауважив Халворсен. — Досі у нього не було промахів. Ми все ще не знаємо, кого шукати.

Так, це правда, чорт забирай, Халворсене. Вони не знають, кого шукати!

Мускен знайшов що відповісти. Коли Халворсен після чергового звіту поліцейських, що вартували квартиру Мускена, зателефонував йому в Драммен, той узяв слухавку. І сказав, що коли о пів на одинадцяту іподром у Б’єрке зачинили, він вирушив у Драммен і приїхав туди о пів на дванадцяту. Але як перевірити, чи правда це? А якщо він приїхав туди о пів на четверту ночі? Тоді він міг убити Сіґне Юль.

Без особливої надії Харрі звелів Халворсену розпитати сусідів Мускена, чи не бачив або не чув хто-небудь, як той приїздив. Ще Харрі попросив Мьоллера поговорити з прокурором, аби їм дозволили провести обшук в обох квартирах Мускена. Харрі і сам знав, що їх аргументація дуже кульгає, тому не здивувався, коли прокурор сказав, що перш ніж дати «зелене світло», йому потрібно побачити що-небудь, що хоча б віддалено нагадувало доказ.

Вони не знають, кого шукати. Саме час для паніки.

Харрі заплющив очі. Але перед ними, як і раніше, стояло обличчя Евена Юля. Сіре, непроникне. Тоді, на Ірісвеєн, він згорбившись сидів у кріслі і тримав у руці повідець.

Шасі торкнулося асфальту, Харрі зрозумів, що знову опинився серед тридцяти мільйонів щасливчиків.

Поліцейський, якого начальник віденської поліції люб’язно дав Харрі як шофера, гіда і перекладача, стояв у залі чекання. На ньому був чорний костюм і темні окуляри, а в руках він тримав аркуш паперу формату А4 з жирними літерами: «М-р ХОЛЕ».

Поліцейський назвався як Фріц (от уже ім’ячко, подумав Харрі) і провів гостя до синього «БМВ». За кілька секунд вони вже мчалися по шосе до центру, повз повиті димом заводські труби і ввічливих автомобілістів, що притискалися до узбіччя, коли Фріц їх обганяв.

— Жити будеш у шпигунському готелі, — сказав Фріц.

— Шпигунському?

— Так, у старому доброму «Імперіалі». У «холодну війну» туди частенько навідувалися і росіяни, і західні агенти. У вашого начальника поліції, мабуть, багато грошей.

Вони виїхали на вулицю Кернтнерринг.

— Поглянь праворуч, — показав рукою Фріц. — Над дахами будинків ти бачиш дзвіницю собору Святого Стефана. Гарно, правда? А ось і готель. Ти реєструйся, а я тут почекаю.

Черговий адміністратор в «Імперіалі» посміхнувся, побачивши, як Харрі здивовано розглядає приймальню.

— Ми витратили сорок мільйонів шилінгів, аби все тут стало як до війни. У сорок четвертому готель був майже зруйнований бомбардуваннями. Кілька років тому він був у жахливому стані.

Коли Харрі вийшов з ліфта і пішов коридором третього поверху. Йому здавалося, що він ступає по вкритому мохом болоту — так пружинив під ногою товстий і м’який килим. Кімната, куди його поселили, була не дуже великою, але в ній було ліжко з балдахіном, судячи з вигляду, років йому було не менше ста. Коли Харрі відчинив вікно, до нього донісся запах здоби з кондитерської навпроти.

— Хелена Майєр живе на Лацаретґасе, — повідомив Фріц, коли Харрі повернувся в машину, і посигналив іншому водієві, котрий перестроївся в іншу смугу, не ввімкнувши поворотника. — Вона вдова, у неї двоє дорослих дітей. Після війни працювала вчителькою, потім вийшла на пенсію.

— Ти з нею розмовляв?

— Ні, читав її досьє.

Потрібний їм будинок на вулиці Лацаретґасе колись, очевидно, був вишуканим. Але зараз зі стін обсипалася штукатурка, а відлуння кроків на сходах змішувалося із звуками падаючих крапель води.

На четвертому поверсі на порозі своєї квартири гостей зустрічала Хелена Майєр. У неї були жваві карі очі і привітна посмішка. Господиня вибачилася за жахливий стан сходів і повела гостей у квартиру.

Всередині все було заставлено меблями і різними дрібничками, яких за довге життя у людей назбирується чимало.

— Сідайте, — сказала господиня. — Я говоритиму німецькою, але ви можете говорити англійською — я розумію, — додала вона, звертаючись до Харрі.

Потім вона принесла з кухні тацю з кавою і здобою:

— Штрудель, пригощайтесь.

— Із задоволенням, — сказав Фріц, підходячи ближче до столу.

— Отже, ви кажете, що знали Гюдбранна Юхансена? — запитав Харрі.

— Звичайно. Тобто ми звали його Урією — він просив, щоб його називали так. Спочатку ми думали, що він трохи того через поранення.

— Яке поранення?

— У голову. І, звичайно, в ногу. Лікар Брокхард навіть хотів її ампутувати.

— Але ж влітку сорок четвертого він видужав, і його направили до Осло?

— Еге ж, передбачалося, що так і буде.

— Як це — передбачалося?

— Він зник. І в Осло, по-моєму, не з’явився, чи не так?

— Наскільки нам відомо, не з’явився. Скажіть, чи добре ви знали Гюдбранна Юхансена?

— Досить добре. Він був веселим хлопцем і вмів розповідати історії. Гадаю, всі наші медсестри до нестями були захоплені ним.

— І ви?

Хелена Майер дзвінко розсміялася:

— І я. Але я йому не подобалась.

— Чому?

— Ні, я тоді була дуже гарна — але річ не в красі. Урії подобалась інша жінка.

— Хто ж?

— Її теж звали Хеленою.

— Хеленою? А повне ім’я?

Господиня наморщила чоло:

— Хелена Ланґ, ось. Усе це жахіття сталося через їхнє кохання.

— Яке жахіття?

Старенька здивовано поглянула на Харрі, потім — на Фріца, потім — знову на Харрі.

— Ви хіба не через це приїхали? — запитала вона. — Не через це вбивство?

ЕПІЗОД 86

Палацовий парк, 14 травня 2000 року

Неділя, люди не кваплячись прогулювалися, і старий разом з ними йшов Палацовим парком. Він зупинився перед караульним приміщенням. Дерева були ясно-зелені — його улюблений колір! Як усе близько! Але високий дуб посеред парку ніколи не стане зеленішим, ніж зараз. Різницю було видно вже тепер. Незабаром після того, як дерево прокинулося від зимового спання, цілющий сік почав розливатися по стовбуру, наповнюючи отрутою всі артерії дерева. Зараз отрута вже дійшла до кожного листочка, і за тиждень-другий вони зачахнуть, пожовкнуть, обпадуть, і під кінець — дерево помре.

Вони поки нічого не знають. Нічого. Спочатку Бернт Браннхьоуґ до його плану не входив. Старий розумів, що це вбивство збило поліцію з пантелику. Інтерв’ю Браннхьоуґа виявилося просто забавним збігом. Старий сміявся, коли читав його. Господи, він навіть був згоден з Браннхьоуґом — переможених потрібно ставити до стінки, це закон війни.

А як же інші сліди, які він їм залишив? Невже навіть страту біля фортеці Акерсхус вони не змогли пов’язати з великою зрадою? Невже, щоб вони зрозуміли, треба, аби наступного разу вистрелила гармата на фортечному валу?

Старий притулився до дерева. Береза. Як у Нурдала Ґріґа, коли він пише про те, як уряд і король тікають до Англії. «А над ними бомбовози ворожі». Від цього вірша старого нудило. У ньому зрадницький вчинок короля зображався як благородний відступ, ніби покинути свій народ у тяжку хвилину — благородно. А в Лондоні, у цілковитій безпеці, король, як і всі ці «їхні величності в екзилії», займався лише тим, що на званих обідах провадив світські розмови з панянками і розповідав, як він сподівається одного дня повернутися до свого маленького королівства. А коли все було скінчено і Норвегія зустрічала корабель, яким повертався спадкоємець, люди на пристані кричали до хрипоти, намагаючись перекричати ганьбу, свою і свого короля. Старий заплющив очі, не в змозі дивитись на сонці.

Крик командира, карбований крок, стук прикладів об рінь. Зміна варти.

ЕПІЗОД 87

Відень, 14 травня 2000 року

— То ви не знали? — запитала Хелена Майер.

Вона похитала головою, і Фріц дістав телефон, аби подзвонити до поліцейського архіву.

— Ми розберемося з цим убивством, — пошепки сказав він. Харрі не сумнівався.

— Значить, поліція вирішила, що Гюдбранн Юхансен убив власного лікаря? — запитав Харрі господиню.

— Так. Крістофер Брокхард жив сам в одній з квартир при лікарні. Поліція сказала, що Юхансен розбив скло вхідних дверей і вбив Брокхарда, коли той спав.

— І як…

Пані Майєр картинно провела пальцем по горлу.

— Я сама це потім бачила, — сказала вона. Можна було подумати, що це справа рук хірурга — до того вправно розрізано.

— Гм. А чому поліція вирішила, що винен Юхансен?

Старенька розсміялася:

— Зараз розкажу. Юхансен запитував у вахтера, в якій квартирі живе Брокхард, і сторож тієї ночі бачив, як біля воріт зупинилась машина, Юхансен вийшов з неї і увійшов до будівлі. Потім він вибіг з будинку, вскочив у машину і поїхав у бік Відня. Наступного дня його ніде не було, ніхто не знав, де він. Знали лише, що був наказ про переведення його в Осло через три дні. Там він повинен був служити в поліції. Але там він так і не з’явився.

— А не пам’ятаєте, окрім свідчення вахтера, у поліції були докази?

— Ще б не пам’ятати! Скільки років ми згадували це вбивство! Кров на склі була його групи. Потім поліція знайшла в спальні Брокхарда ті самі відбитки пальців, що й на нічному столику та лікарняному ліжку Урії. До того ж був ясний мотив злочину…

— Невже?

— Так. Гюдбранн з Хеленою кохали одне одного. Але вона мала дістатися Крістоферу.

— Вони були заручені?

— Ні, ні. Але Крістофер просто вмирав за Хеленою — це всі знали. Хелена була з багатої сім’ї, — вони розорилися, коли її батька посадили до в’язниці, і вигідне заміжжя допомогло б Хелені та її матері поправити справи. Та ви ж знаєте: у кожної дівчини є перед родиною певні зобов’язання. Принаймні, у Хелени були.

— Ви не знаєте, Хелена Ланґ ще жива?

— Будь ласка, скуштуйте штрудель, — перебила його старенька.

Харрі відкусив чималий шматок, прожував його і схвально кивнув господині.

— Не знаю, — відповіла пані Майєр. — Коли довідалися, що в ніч убивства вона була з Юхансеном, на неї теж завели справу, але нічого не знайшли. Вона звільнилася зі шпиталю, переїхала до Відня, відкрила там ательє і шила одяг. Так, вона була сильною і діяльною жінкою. Іноді ми з нею зустрічались на вулиці. Але десь у середині п’ятдесятих вона продала ательє, і після того я про неї нічого не чула. Кажуть, вона виїхала за кордон. Але я знаю, кого вам треба запитати. Якщо, звичайно, вона ще жива. Беатрісу Хофман — вона була служницею в Ланґів. Після того вбивства Ланґам довелося її звільнити, деякий час вона працювала в нашому шпиталі.

Фріц знову дістав телефон.

У шибку з несамовитим дзижчанням билася муха. Її мікроскопічний розум, не здатний осягти більшого, змушував її без кінця битися об скло.

— А штрудель?..

— Іншим разом, пані Майєр, зараз у нас мало часу.

— Чому? — здивувалася господиня. — Це все сталося півстоліття тому і нікуди від вас не втече.

— Ну… — Харрі поглянув на чорну муху за мереживними занавісками.

Дорогою до дільниці Фріцу подзвонили, і він тут же розвернув автомобіль і поїхав назад. Таке порушення правил викликало обурення навколишніх водіїв.

— Беатріса Хофман ще жива, — сказав Фріц, додаючи газу на перехресті. — Вона зараз у притулку для старих по Мауербахпітрасе. Це у Віденському лісі.

Двигун «БМВ» радісно вискнув. За вікном кам’яні будинки змінилися фахверковими, ті — старими трактирами і — листяним лісом. Промені призахідного сонця вигравали в листі буків і каштанів, створюючи відчуття казки.

Доглядальниця повела їх великим парком.

Беатріса Хофман сиділа на лавці під могутнім вузлуватим дубом. Під величезним солом’яним капелюхом виднілося маленьке зморщене обличчя. Фріц звернувся до неї німецькою і пояснив, навіщо вони прийшли. Стара кивнула і посміхнулася.

— Мені дев'яносто років, — тремтячим голосом сказала вона. — І все одно, коли я згадую про фройляйн Хелену, на очі навертаються сльози.

— Вона мешкати? — Харрі не говорив німецькою зі школи. — Знаєте ви, де вона?

— Що він каже? — запитала Беатріса, підносячи до вуха руку.

Фріц пояснив їй.

— Так, — сказала вона. — Я знаю, де Хелена. Вона — там, угорі.

Стара вказала пальцем на крону дерева.

Ось він, подумав Харрі. Маразм. Але старенька ще не закінчила:

— У Святого Петра. Ланґи були ревними католиками, але з них усіх Хелена була просто янголом. Я коли згадаю, — як мовиться, на очі навертаються сльози.

— Ви пам’ятаєте Гюдбранна Юхансена? — запитав Харрі.

— Урію. Я бачила його лише раз, — відповіла Беатріса. — Красивий і дуже милий молодий чоловік. Шкода, що хворий. Хто б міг подумати, що такий ввічливий і добрий хлопчик може вбити? Вони з Хеленою дуже кохали одне одного. Бідолашна, вона так і не знайшла його. І поліція його не знайшла. І хоча Хелену ні в чому не звинувачували, Андре Брокхард зробив усе, щоб її вигнали з лікарні. Вона переїхала до міста і стала працювати в архієпископа, — безкоштовно допомагати йому. Але потім родині знадобилися гроші, і вона почала свою справу. Відкрила швацьку майстерню. Через два роки у неї вже працювало чотирнадцять швачок. Її батько вийшов з в’язниці, але роботу знайти не зміг — через той скандал з євреями-банкірами. Фрау Ланґ більше за всіх переживала за родину. Вона хворіла, довго, і в п’ятдесят третьому померла. У тому ж році, восени, гер Ланґ розбився на машині. У п’ятдесят п’ятому Хелена продала свою майстерню і, ні слова нікому не сказавши, виїхала за кордон. Я запам’ятала, це було п’ятнадцятого травня, у День визволення.

Помітивши на обличчі Харрі здивування, Фріц пояснив:

— У Австрії все трохи інакше. У нас святкують не день гітлерівської капітуляції, а виведення з країни військ союзників.

Беатріса розповідала, як їй стало відомо про смерть Хелени Ланґ:

— Двадцять років — навіть більше — ми від неї вісточки не отримували. І тут приходить мені лист з Парижа. Вона писала, що відпочиває там з чоловіком і дочкою. Я так зрозуміла, це була її остання поїздка. Вона не писала ні про те, де живе, ні про те, за кого вийшла заміж, ні про те, на що хворіє. Писала лише, що недовго їй залишилося. Та просила свічку за неї поставити в соборі Святого Стефана. Вона була не така, як всі, наша Хелена. Було їй сім років, коли вона зайшла до мене на кухню, подивилась на мене серйозними очима і сказала, що Бог створив людину для кохання.

По зморшкуватій щоці стекла сльозина.

— Ніколи цього не забуду Сім років. Гадаю, вона вже тоді вирішила, як проживе життя. І хоча життя виявилося зовсім не таким, яким вона думала, і труднощів різних на її долю випало чимало, я певна — усе своє життя вона свято вірила, що Бог створив людину для кохання. Ось яка вона була.

— У вас залишився цей лист?

Беатріса утерла сльозу і кивнула.

— У мене в кімнаті. Дайте мені ще трохи посидіти, позгадувати, і підемо. До речі, вночі сьогодні буде жарко.

Вони сиділи і мовчки слухали шепіт вітру в кронах дерев і пісні птахів сонцю, яке сідало за гору Софієнальпе. Кожен думав про померлих близьких йому людей. У променях світла під деревами мерехтіла мошка. Харрі помітив пташку — він ладний був закластися на що завгодно, що це мухоловка: він бачив її на малюнку у визначнику. Йому згадалася Елен.

— Ходімо, — сказала Беатріса.

Її кімната була маленькою і простенькою, зате світлою і затишною. Над ліжком висіло безліч фотографій. Беатріса висунула шухляду з комода і почала порпатися в паперах.

— У мене тут все по порядку лежить, я зараз знайду, — сказала вона. Певна річ, подумав Харрі.

Тут він побачив фотографію в срібній рамці.

— Ось цей лист, — сказала Беатріса.

Харрі не відповідав. Він дивився на фотографію і не відповідав, доки не почув голос Беатріси прямо за спиною.

— Хелена на цій фотокартці — медсестра у шпиталі. Вона була красуня, правда?

— Правда, — відгукнувся Харрі. — Здається, я десь її бачив.

— Ще б пак, — відповіла Беатріса. — Ось уже дві тисячі років її малюють на іконах.

Ніч і справді видалася жарка. Жарка і задушлива. Харрі перевертався у ліжку, скинув на підлогу ковдру, зім’яв простирадло, але все ніяк не міг заснути — діймали думки. У якусь мить він захотів випити, але згадав, що ключ від міні-бару він відчепив і залишив унизу, у адміністратора. Він почув голоси в коридорі, хтось узявся за ручку дверей. Харрі повернувся в ліжку. Ніхто не увійшов. Тепер голоси були всередині. Харрі відчув гаряче дихання на своїй шкірі. Почув тріск роздертої матерії. Але, розплющивши очі і побачивши спалахи світла, зрозумів, що це блискавка.

Грім ударив знову, він гримів, ніби далекі вибухи — то в одній частині міста, то в іншій. Харрі знову заснув. Він цілував її, знімав з неї нічну сорочку, відчував її білу шкіру — пітну, тремтячу від холоду і страху. Він обіймав її, довго, довго, доки вона зігрілась і розцвіла в його обіймах, як квітка, яку знімали на камеру всю весну, а потім прокрутили плівку за кілька секунд.

Харрі продовжував цілувати її, її шию, її руки, живіт. Не жадібно, не похітливо, але обережно, утішливо-ніжно, наче боячись, що будь-якої миті йому доведеться піти. І коли вона, повагавшись, пішла за ним, вирішивши, що там безпечніше, він пішов далі, доки вони прийшли до того місця, якого не знав він сам. І коли він обернувся, було надто пізно. Вона кинулася в його обійми, проклинаючи його, і благаючи його, і розриваючи його на шматки своїми сильними руками.

Харрі прокинувся від звуку власного дихання, перекинувся на інший бік — чи справді він сам у ліжку. Потім усе знову поринуло у чорторий мороку, грому і снів. Харрі прокинувся посеред ночі — у вікно тарабанив дощ. Він підійшов до вікна і поглянув униз. Вулицями бігла вода, чийсь безпритульний капелюх плив за течією.

Нарешті його розбудив телефонний дзвінок. Був ранок. Вулиці вже встигли висохнути.

Харрі поглянув на годинник на нічному столику. До літака «Відень — Осло» залишалося дві години.

ЕПІЗОД 88

Вулиця Тересес-ґате, 15 травня 2000 року

Жовті стіни кабінету лікаря Столе Еуне були всуціль обвішані картинами Еукруста і полицями з літературою з психології.

— Сідайте, Харрі, — сказав лікар Еуне. — Хочете — в крісло, хочете — на диван.

Стандартна формула для того, щоб почати розмову, і Харрі у відповідь злегка посміхався куточком рота, ніби кажучи: «Забавно, але ми це вже чули». Коли Харрі дзвонив з аеропорту в Ґардермуєні, Еуне відповів, що, звичайно, з радістю прийме його, але коротко, бо сьогодні він має відкривати в Хамарі семінар психологів.

— Тема: «Проблеми діагностики алкоголізму», — сказав Еуне. — Ваше ім’я назване не буде.

— Тому ви так причепурилися? — запитав Харрі.

— Одяг може сказати про нас більше, ніж усе решта. — Еуне провів рукою по відлозі піджака. — Твідовий одяг говорить про мужність і впевненість у собі.

— А краватка-метелик? — поцікавився Харрі, витягуючи блокнот і ручку.

— Зухвалість розуму. Серйозність з нальотом самоіронії, якщо хочете. Більше, ніж потрібно, щоб сподобатись керівництву і підлеглим.

Еуне склав руки на животі і з задоволеним виглядом відкинувся на спинку крісла.

— Краще розкажіть мені про роздвоєння особистості, — сказав Харрі. — Про шизофренію.

Еуне незадоволено скривився:

— За п’ять хвилин?

— Значить, розкажіть найважливіше.

— Ну, по-перше, ви назвали роздвоєння особистості шизофренією — це загальна вкорінена помилка. Слово «шизофренія» позначає низку різних душевних розладів і не має нічого спільного з роздвоєнням особистості. Звичайно, само слово «схізис» грецькою означає «розщеплення», але лікар Ейґен Блейлер^[53] мав на увазі розщеплення психічних процесів мозку. І якщо…

Харрі показав на годинник.

— Розумію, — сказав Еуне. — Роздвоєння особистості, про яке ви говорите, інакше називається СРО — синдром розщеплення особистості. Тобто в одній людині співіснують дві особистості, і виявляються вони по черзі. Як в історії про лікаря Джекіла і містера Хайда.

— Значить, співіснують?

— Так. Але це буває рідко, набагато рідше, ніж у голлівудських фільмах. За двадцять років, що я працюю психологом, мені жодного разу не пощастило спостерігати випадок СРО. Але все одно певне уявлення я про них маю.

— І що ж це таке?

— СРО практично завжди буває пов’язане з утратою пам’яті. Тобто одна особистість хворого може прокинутися наранок з похміллям, не підозрюючи про те, що інша особистість учора ввечері напилася. І взагалі, перша особистість може бути непитущою, а друга — алкоголіком.

— Ну не в буквальному ж розумінні?

— У щонайбуквальнішому.

— Але ж алкоголізм — це фізичне захворювання.

— Так, і саме це в СРО найбільш пречудове. Я читав про одного пацієнта із СРО, одна особистість якого була завзятим курцем, а друга сигарети в рот не брала. І коли прокидалася його перша особистість, кров’яний тиск ставав на двадцять відсотків вищим. А про жінок із СРО я читав, що у них частіше бувають менструації, позаяк у кожної особистості свій цикл.

— Виходить, такі люди міняють свій стан фізично?

— Якоюсь мірою — так. Історія про Джекіла і Хайда недалека від істини, і в неї можна було б навіть повірити. Лікар Ошерсон описує випадок, коли одна особистість людинибула гетеросексуальна, а друга — гомосексуальна.

— І ці особистості можуть мати різні голоси?

— Так, саме за відмінностями в голосі найлегше визначити, коли відбувається зміна особистості.

— А голоси можуть відрізнятися настільки, що навіть людина, добре знайома з хворим, не впізнає його іншого голосу? Наприклад; по телефону.

— Так, якщо цей знайомий не знає про іншу особистість. А якщо хтось погано знайомий з хворим, то може не впізнати його, навіть перебуваючи з ним в одній кімнаті, — до того змінюються міміка й жести.

— Ви вважаєте, що родичі хворого можуть не знати про розщеплення особистості?

— Так. Частота, з якою змінюються особистості, індивідуальна. А деякі до того ж можуть самі управляти цією зміною.

— Але в такому разі ці особистості повинні знати про існування одна одної?

— Авжеж. І в цьому теж немає нічого незвичайного. І, як і в романі про Джекіла й Хайда, між цими особистостями може точитися відчайдушна боротьба, тому що в них різні цілі, різні уявлення про мораль, різне ставлення до одних і тих самих людей тощо.

— І людина починає писати чужим почерком, вірно?

— Чому чужим? Харрі, скажіть, хіба протягом дня ви — один і той самий? Ні. Коли ви повертаєтеся додому з роботи, у вас відбувається безліч непомітних змін: у голосі, жестах, іншому. Дивно, що ви назвали саме почерк. У мене є книга — коли-небудь дам вам її погортати, коли буде час, — у ній є фотографія листа, який написав пацієнт з розщепленням особистості. У нього було сімнадцять різних почерків.

Харрі занотував до свого блокнота деякі опорні слова.

— Різні менструальні цикли, різні почерки — цікава хвороба, — пробурмотів він.

— От бачите, Харрі. Маю надію, що я чимось вам допоміг, а зараз вибачте — мушу бігти.

Еуне викликав таксі, і вони з Харрі разом вийшли на вулицю. Еуне запитав, які в Харрі плани на сімнадцяте травня.

— Ми з дружиною хочемо зранку запросити друзів, — пояснив лікар. — Будемо щиро раді, якщо ви прийдете до нас.

— Дякую, звичайно, але неонацисти збираються «розібратися» з мусульманами, які сімнадцятого святкуватимуть ід, і мене призначили керувати охороною мечеті в Ґрьонланні, — відповів Харрі, якого втішило й водночас збентежило таке несподіване запрошення. — Нас завжди запрягають у свята.

— Ну, ви могли б зайти до нас зовсім ненадовго. Адже в інших наших гостей так само є якісь плани на завтра.

— Спасибі. Я постараюся і, якщо зможу, зателефоную вам. А хто ваші друзі?

Еуне ще раз поправив краватку.

— Подібні до вас, — відповів він. — Але в дружини є й пристойні знайомі.

У цю мить під’їхало таксі. Харрі відчинив лікарю дверцята, Еуне сів у машину, але перед тим, як таксі рушило, Харрі раптом спитав:

— А чому у людини з’являється СРО?

Еуне уважно подивився на Харрі:

— Навіщо це вам?

— Точно не знаю. Але це може бути важливо.

— Гаразд. У більшої частини хворих на СРО в дитинстві трапилася травмуюча для їхньої психіки ситуація. Хоча душевну травму вони могли дістати й пізніше. Люди створюють собі іншу особистість, щоб утекти від проблем.

— Про які душевні травми можна говорити, якщо йдеться про дорослу людину?

— Ну, подумайте. Можливо, вона пережила природний катаклізм, втратила кохану людину, зазнала насильства або довго жила в страху.

— Як, наприклад, вояк на війні?

— Так, така травма цілком можлива у вояків.

— Або в партизанів.

Останню фразу Харрі сказав сам собі, бо таксі з лікарем Еуне вже поїхало.

— У «Скотсман», — сказав Халворсен.

— Ти збираєшся провести сімнадцяте травня в пабі «Скотсман»? — невдоволено спитав Харрі, ставлячи сумку за вішаком.

Халворсен знизав плечима:

— А є інші пропозиції?

— Ну, якщо обов’язково має бути паб, обрав би що-небудь більш пристойне. Або ще варіант: попроси начальство, щоб тебе записали на чергування. Пристойна надбавка за роботу в свято і жодного похмілля.

— Я над цим подумаю.

Харрі плюхнувся в крісло.

— Коли ти його полагодиш? Воно так жахливо скрипить.

— Його неможливо полагодити, — пробурчав Харрі.

— Пардон. Як там з Віднем?

— Зараз. Спочатку розкажи, як у тебе.

— Я перевіряв, чи є у Евена Юля алібі. Він стверджує, що в день зникнення дружини був у місті, сидів у кафе на Уллеволсвеєн, але не зустрічав нікого зі знайомих, хто б міг це підтвердити. У кафе мені сказали, що в них надто багато відвідувачів, щоб запам’ятовувати їхні обличчя.

— Це кафе через дорогу від «Скрьодера», — зауважив Харрі.

— І що з того?

— Так, до відома. А що Вебер?

— У них нічого. Вебер каже, якщо Сіґне Юль привезли до фортеці в машині, яку бачив сторож, то в неї на одязі мають бути волокна тканини із заднього сидіння, або земля чи масло, якщо її везли в багажнику. Взагалі, щось та має бути.

— У тому автомобілі підстилали мішки для сміття, — сказав Харрі.

— Вебер каже те саме.

— Пам’ятаєш, у неї на сукні були сухі травинки?

— А як же. Можливо — зі стайні Мускена. Або звідки-небудь ще. Таких місць — мільйон.

— Це не просто травинки. Це сіно.

— Яка різниця, що це може бути, Харрі? Сіно — та сама суха трава. Не варто ворушити.

— Чорт, — буркнув Харрі й поглянув у вікно.

— То що там з Віднем?

— Пусте, теж не варто ворушити… Халворсен, ти вмієш варити каву?

— Що?

— Елен любила сама варити каву. Вона купувала її десь тут, у Ґрьонланні. Може…

— Ні! — відповів Халворсен. — Я не збираюся варити для тебе каву.

— Спробуй. — Харрі підвівся. — Скоро буду. За дві годинки.

— Це все, що ти хотів мені розповісти про Відень? Не варто ворушити?

Харрі похитав головою:

— На жаль, тут теж безвихідь. Звикай.

Щось змінилося. Харрі прямував Грьонланслейром, намагаючись зрозуміти, що ж саме. Якась зміна сталася в людях за той день, що він був у Відні. Дійшовши до Карл-Юханс-ґате, Харрі нарешті зрозумів, що змінилося. Настало літо. Вперше цього року Харрі відчував запах асфальту, квітів у квітковому магазині в Ґренсені. А дійшовши до Палацового парку, він відчув запах скошеної трави — такий сильний, що не зміг стримати усмішки. Чоловік і дівчина в робочому одязі про щось жваво розмовляли, хитаючи головами і дивлячись на крони. Дівчина зняла куртку, пов’язала її довкола стану, і Харрі помітив, що коли вона дивилася вгору, чоловік крадькома кидав погляд на її футболку, що облипала тіло.

На Хегдехьоугсвеєн модні й не надто модні магазини одягу робили останні відчайдушні спроби одягнути городян до сімнадцятого травня. У кіосках продавалися краватки й прапори, вдалині чулися звуки старого єгерського маршу — йшли останні репетиції. Назавтра обіцяли тепло й зливові дощі.

Харрі змок, доки нарешті дійшов до будинку Сіндре Фьоуке.

Фьоуке не надто радів з приводу Дня Конституції:

— Усе це метушня: прапори, прапори. Не дивно, що Гітлер говорив про духовну спорідненість наших народів. Ми теж націоналісти. Тільки зізнатися не хочемо.

Він узяв кавоварку.

— Гюдбранн Юхансен був у лазареті у Відні, — сказав Харрі. — В ніч перед тим, як виїхати до Норвегії, він убив лікаря. Після цього його ніхто не бачив.

— Ну от. — Фьоуке голосно відсьорбнув з чашки. — Так я й знав, що з цим хлопцем щось не так.

— А що ви можете розповісти про Евена Юля?

— Багато що. Якщо треба.

— Так. Треба.

Фьоуке підвів кущасту брову.

— Холе, ви впевнені, що зараз ідете по вірному сліду?

— Я взагалі ні в чому не впевнений.

Фьоуке в задумі подув на каву.

— Гаразд. Якщо це справді необхідно, гаразд. Наші з Юлем стосунки багато в чому нагадували стосунки Гюдбранна Юхансена й Даніеля Гюдесона. Я замінив Евену батька. Адже він сирота. (Харрі завмер із чашкою в руці.) Небагато хто це знав — Евен добре вміє прикидатися. У його придуманому дитинстві стільки людей, місць, подій і дат, скільки звичайні діти не спроможні запам’ятати. За офіційною версією, він виріс у сім’ї Юлів у родинному будинку недалеко Гріні. Насправді ж його дитинство пройшло в різних прийомних сім’ях і в дитячих будинках по всій Норвегії, поки його, дванадцятирічного, не всиновили Юлі.

— Звідки вам це відомо, якщо ви сказали, що він завжди прикидався?

— Це цікава історія. Якось уночі ми з Юлем стояли в караулі коло нашого штабу в лісі, на північ від Харестуа. У той час ми ще не були близькими друзями, і я дуже здивувався, коли він ні сіло ні впало почав розповідати, як погано з ним поводилися в дитинстві і як ніхто не хотів брати його до себе, а один епізод взагалі не можна було слухати без сліз. Деяких людей, у яких він був, треба… — Фьоуке поморщився. — Ходімо прогуляємося, — запропонував він. — Я чув, сьогодні на вулиці пречудова погода.

Вони пішли уздовж Вібес-ґате до Стенспаркена.

— Не знаю чому, але тієї ночі Евен Юль здавався зовсім іншою людиною, — сказав Фьоуке. — Це було дивно. Та найдивніше те, що назавтра він прикинувся, ніби нічого не сталося. Ніби він забув, про що ми з ним балакали.

— Ви кажете, що тоді ще не були з ним близькими друзями. Але ви розповідали йому про те, що бачили на Східному фронті?

— Так, звичайно. Знаєте, що ми робили в лісі? Втікали від німців, потім підкрадалися до німців, а в основному чекали. І розповідали один одному різні байки.

— Ви часто розповідали про Даніеля Гюдесона?

Фьоуке уважно подивився на Харрі:

— Отже, ви дійшли висновку, що Евен Юль вирішив, ніби він Даніель Гюдесон?

— Поки що це тільки припущення, — відповів Харрі.

— Так, я часто розповідав про Даніеля, — сказав Фьоуке. — Даніель Гюдесон був ніби людина-легенда. Такий вільний, сильний і удачливий — такого нечасто зустрінеш. Евену подобалися історії про нього, він просив мене розповідати їх по декілька разів. Особливо ту, про росіянина, якого Даніель поховав.

— Евен знав, що Даніель бував у Зеннхаймі?

— Звичайно. Евен пам’ятав усе про Даніеля, до дрібниць. Іноді, коли я сам забував їх, він мені підказував. Авжеж, було схоже на те, що Евену подобалося вважати себе кимсь на зразок Даніеля. Хоча я не можу уявити собі двох більш несхожих між собою людей. Якось Евен, добряче хильнувши, велів нам звати його Урією, зовсім як Даніеля. І, якщо хочете знати, по-моєму, він невипадково накинув оком на Сіґне Алсакер, коли побачив її в суді.

— Що?

— Коли він дізнався, що судитимуть наречену Даніеля Гюдесона, він вирішив що б то не було прийти до суду. Він просидів у залі цілісінький день — усе задля того, щоб побачити її. Ніби вирішив будь-що-будь запопасти дівчину.

— Тому що вона була дівчиною Даніеля?

— Гадаєте, це важливо? — Фьоуке швидко попрямував угору, Харрі ледве встигав за ним.

— Дуже.

— Не знаю, чи варто мені це говорити, але особисто мені здається, що Евен Юль більше полюбляв міф про Даніеля Гюдесона, ніж про Сіґне Юль. Упевнений, захоплення Даніелем Гюдесоном стало основною причиною, чому він не повернувся після війни до медицини, а заходився вивчати історію. Звичайно, він спеціалізувався на історії окупації та «Норвезького легіону».

Вони дійшли до вершини пагорба, і Харрі витер піт з чола. А Фьоуке майже не задихався.

— Евен Юль так швидко зробив собі ім’я в історіографії, бо як боєць Опору виявився ідеальним інструментом для переписування військової історії Норвегії. У новій історії має якомога менше говоритися про реальні масштаби колабораціонізму і якомога більше — про таке дрібне явище, як рух Опору. Наприклад, у книзі Юля потопленню «Блюхера»^[54] присвячено п’ять сторінок, але ніде не сказано про те, що після війни за співпрацю з німцями було засуджено майже сто тисяч норвежців. Адже й це працює — люди досі вірять, що народ нібито об’єднався тоді перед загрозою нацизму.

— Ви про це хочете написати, Фьоуке?

— Я просто хочу розповісти правду. Евен знав: те, що він пише, якщо не брехня, то, принаймні, спотворення правди. Він казав, що це в ім’я мети об’єднання нації. Єдине, що йому не удалося представити в бажаному героїчному світлі, — це втечу короля. Евен був не єдиним серед бійців Опору, хто в сороковому відчув себе обдуреним, але ні в Опорі, ні серед квіслінґівців я ніколи не зустрічав людини, яка б так люто засуджувала цю втечу. Не забувайте, що все життя Евена зраджували ті, кого він любив, на кого надіявався. Гадаю, глибоко в душі він ненавидів усіх і кожного, хто тоді виїхав до Лондона. Справді.

Вони сіли на лавку, внизу було видно Фаґерборґ: церкву, дахи будинків — а вдалині блакитно виблискував Осло-фіорд.

— Гарно, — сказав Фьоуке. — Так гарно, що інколи здається, за це й справді варто померти.

Харрі намагався зв’язати все докупи, але йому бракувало однієї маленької деталі.

— До війни Евен почав вивчати медицину в Німеччині. Вам відомо, де саме?

— Ні, — відповів Фьоуке.

— Може, він говорив, ким хотів стати?

— Так, він казав, що мріє піти стопами свого вітчима і його батька.

— І ким же вони були?

— Ви не знаєте, ким були лікарі Юлі? Хірургами.

ЕПІЗОД 89

Грьонланслейр, 16 травня 2000 року

Б’ярне Мьоллер, Халворсен і Харрі пліч-о-пліч ішли вулицею Мотцфельдтс-ґате. Вони були в самому серці Маленького Карачі, пакистанського району, де запахи, одяг, та й самі люди настільки мало нагадували про Норвегію, як ті кебаби, що їх купили собі поліцейські, — звичайні смажені сосиски. По тротуару вистрибцем біг кирпатий хлопчисько, вбраний як пакистанець, але зі святковим бантом на честь 17 травня на курточці із золотим орнаментом і з норвезьким прапором у руках. Харрі читав у газетах, що мусульмани вирішили влаштувати для дітей святкування Дня Конституції шістнадцятого числа, щоб весь наступний день присвятити Ід аль-Адху.

— Ур-ра! — Хлопчик білозубо всміхнувся поліцейським і побіг далі.

— Евен Юль — це вам не хто-небудь, — повів далі балачку Мьоллер. — Він у нас, мабуть, найбільш іменитий історик, що пише про війну. Якщо ваша версія підтвердиться, буде скандал. А вже якщо виявиться, що ми помиляємося… Що ти помиляєшся, Харрі…

— Я всього лише прошу дозволу заслухати його у присутності психолога. І ордер на обшук його квартири.

— А я всього лише прошу хоч яку-небудь найменшу підставу для цього: доказ або свідка, — кип’ятився Мьоллер. — Юль — відома особа, і ніхто його й близько коло місця злочину не бачив. Жодного разу. Як, наприклад, стоїть справа з твоїм улюбленим закладом, звідки потелефонували Ельсі Браннхьоуґ?

— Я показував фото Евена Юля жінці, яка там працює, — почав Халворсен.

— Майї, — докинув Харрі.

— Вона не пам’ятає, щоб колись бачила його, — закінчив Халворсен.

— А я що кажу! — зітхнув Мьоллер, витираючи губи від соусу.

— Так, але я показав фото одному з відвідувачів, — вів далі Халворсен, зиркнувши на Харрі. — Там сидів літній чоловік у пальті — ця людина кивнула й сказала: «Так, це він. Заберіть його».

— У пальті, — задумливо повторив Харрі. — Це Могіканин. Конрад Оснес, у війну був на флоті. Так, мабуть, про нього ще можна сказати, що він людина… Але як свідок, боюся, він не вельми надійний. Та все одно. Юль каже, що ходить у кафе навпроти. Там немає телефону. Отже, якщо йому потрібно було подзвонити, він, звичайно ж, зайшов би у «Скрьодер».

Мьоллер скривився і з підозрінням поглянув на кебаб, від якого щойно відкусив шматочок. До цього витвору кулінарного мистецтва у нього від самого початку душа не лежала.

— Харрі, ти справді віриш у всі ці балачки про роздвоєння особистості?

— Я розумію, шефе, це звучить неправдоподібно, але Еуне говорить, таке можливе. А він хоче нам допомогти.

— І ти віриш, що Еуне зможе загіпнотизувати Юля, викликати особистість Даніеля Гюдесона і вибити в неї зізнання?

— Зовсім не обов’язково, що Евен Юль знає, що зробив Даніель Гюдесон, а тому поговорити з ним просто необхідно, — сказав Харрі. — Еуне каже, що люди з розщепленням особистості сильно схильні до гіпнозу, оскільки самі себе весь час гіпнотизують.

— Чудово. — Мьоллер підвів очі до неба. — А навіщо тобі ще ордер на обшук?

— Як ви самі сказали, у нас немає ні доказів, ні свідків, а на психологічні експерименти суд, швидше за все, не купиться. Але якщо ми знайдемо гвинтівку, то все — ми біля мети, більше нам нічого й не потрібно!

— Гм. — Мьоллер зупинився. — А мотив? — (Харрі здивовано поглянув на нього). Наскільки мені відомо з практики, навіть у божевільних злочинців є якийсь мотив. А в Юля я його не бачу.

— В Юля його й не повинно бути, шефе, — відповів Харрі. — Він є у Даніеля Гюдесона. Сіґне Юль так чи інакше перекинулася на бік ворога. Його мотив — помста. І цей напис на дзеркалі «Бог мій суддя» означає, що він розцінює всі ці вбивства як частину своєрідного хрестового походу, що він вважає себе правим, хоча знає, що інші його засудять.

— Ну, а інші вбивства? Бернт Браннхьоуґ і — якщо ти вважаєш, що це справа рук однієї і тієї ж людини, — Халлґрім Дале?

— Не знаю, які в нього тут мотиви. Але ж Бернта Браннхьоуґа вбили з гвинтівки Меркліна, а Халлґрім Дале був знайомий з Даніелем Гюдесоном. І, як показав розтин, горло у Дале було перерізано цілком хірургічно. Може, Юль вирішив убити Дале, бо той зрозумів, що він видає себе за Даніеля Гюдесона.

Халворсен кашлянув.

— Що таке? — невдоволено спитав Харрі. Він уже встиг як слід вивчити Халворсена і зрозумів, що зараз почнеться критика.

— Тебе як послухаєш, то виходить, що у момент вбивства Халлґріма Дале Евен Юль був Евеном Юлем. Адже Даніель Гюдесон не був хірургом!

Харрі проковтнув останній шматок кебаба, витер рот серветкою і озирнувся, шукаючи очима урну.

— Ну, — протягнув він, — узагалі, я мав на увазі, що поки що відповісти на всі запитання ми не можемо. Я розумію, що для прокурора наших доказів недостатньо. Але ні нам, ні йому не слід забувати, що підозрюваний може скоїти чергове вбивство. Шефе, ви боїтеся, що буде скандал, якщо ми викриємо Евена Юля. Але уявіть собі, який скандал буде, якщо він уб'є ще кого-небудь? А коли з’ясується, що ми його підозрювали, але не завадили йому…

— Так, так, так, я все це знаю! — сказав Мьоллер. — Отже, по-твоєму, він і далі вбиватиме?

— Багато що в цій справі мені незрозуміло, — відповів Харрі. — Цілком ясно тільки одне: він ще не виконав усіх пунктів свого плану.

— І чому ж це тобі «цілком ясно»?

Харрі поплескав себе по животу й усміхнувся:

— Тут у мене — маленький телеграф, і він постійно відстукує мені морзянку. Про те, що у злочинця була причина купити найдорожчу в світі кілерську гвинтівку. Ви знаєте, шефе, ім’я Даніеля Гюдесона було легендою ще й тому, що він чудово стріляв. І зараз мій телеграф стукає, що цей хрестовий похід наближається до логічного завершення. Злочинець вирішив увінчати свою роботу чимось, що обезсмертить ім’я Даніеля Гюдесона.

На мить крізь літепло, здіймаючи в повітря пил і сміття, по Мотцфельдтс-ґате пронісся порив, крижаного вітру — останній подих зими. Мьоллер заплющив очі, здригнувся і щільніше закутався в пальто. У Берґен, подумав він. У Берґен.

— Я спробую що-небудь зробити, — сказав він. — Чекайте мого дзвінка.

ЕПІЗОД 90

Поліцейська дільниця, 16 травня 2000 року

Харрі з Халворсеном чекали на дзвінок. Чекали так нетерпляче, що, коли телефон задзвонив, обидва зірвалися на ноги. Харрі схопив слухавку і заволав у неї:

— Холе слухає!

— Кричати вже необов’язково, — відповіла йому Ракель. — Для цього й придумали телефон. Що ти там казав про сімнадцяте?

— Що? — Минуло кілька секунд, перш ніж Харрі згадав. — Що я буду на чергуванні?

— Ні, інше, — сказала Ракель. — Що ти зробиш усе можливе й неможливе…

— А, ти про це. — Харрі відчув у грудях дивне, але приємне тепло. — Ви вирішили перебути цей день зі мною, якщо хтось погодиться почергувати за мене?

Ракель засміялася:

— Ти просто диво, Харрі! Хочу тобі відразу сказати, що твоя кандидатура була не першою в списку. Але, як батько відмовився, сказавши, що хоче цього разу побути на самоті, тоді ми й вирішили провести цей день з тобою.

— А що Олег?

— Це була його пропозиція.

— Справді? Який гарний хлопець!

Харрі повеселішав. Йому аж кричати захотілося з радощів. Він підморгнув Халворсену, що з усмішкою на все обличчя сидів за столом.

— Ну що, домовилися? — улесливо спитала Ракель.

— Якщо в мене вийде з усім розібратися, то так. Я передзвоню.

— Добре, або можеш зайти до нас на вечерю. Якщо, звісно, буде час. І бажання.

Ці слова Ракель промовила так невимушено, що Харрі відразу зрозумів: вона заготувала їх ще до дзвінка. Його розбирав сміх, голова була легкою, ніби від наркоти, і йому вже хотілося відповісти «так», коли він раптом пригадав її слова за обідом у «Діннері»: «Я знаю, що одним разом справа не кінчиться». Авжеж, вона запрошує його не на вечерю.

«Якщо, звичайно, буде час. І бажання».

Ось воно. На Харрі напала паніка.

— Вибач, Ракеле, у мене дзвінок по іншій лінії. Можеш трохи почекати?

— Звичайно.

Харрі натиснув на білий квадрат кнопки і почув голос Мьоллера.

— Ордер на арешт у нас уже є. Ордер на обшук — буде. Тебе вже чекає Том Волер з двома автомобілями й чотирма озброєними поліцейськими. Сподіваюся, телеграф у тебе в животі працює справно, Харрі.

— Інколи він видає не ту літеру, та це анітрохи не шкодить роботі в цілому. — Харрі мигами показував Халворсену, щоб той хутчіш надягав куртку. — До скорого. — Він поклав слухавку.

Коли вони з Халворсеном уже стояли в ліфті, Харрі раптом згадав про Ракель, яка все ще тримає слухавку в руці і чекає відповіді. Невідомо чому, але Харрі був у цьому впевнений.

ЕПІЗОД 91

Вулиця Ірісвеєн, Осло, 16 травня 2000 року

Перший по-літньому теплий день змінила прохолода. Поліцейський автомобіль в’їхав у принишклий житловий район. Харрі було не по собі. Не тому, що він спітнів під бронежилетом. Ні, йому не подобалася ця тиша. Харрі дивився на акуратно підстрижені живоплоти, на вікна особняків — ніде анінайменшого руху. Атмосфера вестерну, де героїв очікує засідка.

Спочатку Харрі не хотів надягати бронежилет, але Том Волер — відповідальний за операцію — запропонував йому вибір: або надінеш жилет, або залишишся вдома. На аргумент, що кулі з мерклінівської гвинтівки пробивають стіни так само легко, як гарячий ніж у відомій приказці ріже масло, Волер просто знизав плечима.

Поліцейських автомобілів було два. Другий, у якому сидів Волер, мав їхати вулицею Соґнсвеєн, далі повз Уллевол-Хагебю і прибути до місця з іншого боку, із заходу. Харрі чув по рації голос Волера. Спокійний, впевнений. Запитував місцезнаходження, повторював інструкції і закликав кожного поліцейського робити те, що від нього вимагається.

— Якщо він професіонал, він напевно встановив на воротах сигналізацію. Отже, нам не можна в них заходити. Доведеться лізти через паркан.

Він діловий поліцейський, навіть Харрі змушений це визнати, — було очевидно, що інші поліцейські в машині поважають Волера.

Харрі вказав на червоний дерев’яний будинок:

— Це тут.

— «Альфа», прийом, — сказала жінка на передньому сидінні в рацію. — Ми вас не бачимо.

З рації почувся голос Волера:

— Ми за рогом. Намагайтеся, щоб вас не помітили з будинку, поки не побачите нас. Прийом.

— Пізно, ми вже біля будинку. Прийом.

— Гаразд, залишайтеся поки що в машині, під’їжджаємо. Кінець зв’язку.

Наступної миті друга машина вигулькнула з-за повороту. Проїхавши ще п’ятдесят метрів, перша машина зупинилася, перекривши виїзд з гаража. Друга машина зупинилася просто перед ворітьми.

Вискакуючи з машини, Харрі почув лінивий, приглушений стук тенісного м’яча. Сонце вже сідало за вершини пагорбів, у повітрі запахло свинячими котлетами.

Вже з першої секунди почалася циркова вистава. Двоє поліцейських з автоматами «МП-5» наготові перестрибнули через живопліт і побігли довкола будинку: один — праворуч, другий — ліворуч.

Жінка-поліцейський з машини Харрі залишилася на місці: її завданням було забезпечувати радіозв’язок із центром оповіщення і не підпускати випадкових перехожих. Волер і ще один поліцейський дочекалися, поки двоє перших добіжать до місця, потім закріпили рації на грудях і, високо піднявши вгору табельні пістолети, теж перескочили через огорожу. Харрі з Халворсеном стояли за машиною і спостерігали за тим, що відбувається.

— Як щодо сигаретки? — запитав Харрі жінку-поліцейського.

— Ні, дякую, — посміхнулася та.

— Я мав на увазі: сигарети не знайдеться?

Вона перестала всміхатися. Сама не курить й іншим не дає, сердито подумав Харрі.

Волер з четвертим поліцейським поставали на сходах ліворуч і праворуч від вхідних дверей. Раптом у Харрі задзвонив мобільний телефон.

Харрі поглянув на співробітницю в машині — та підвела очі до неба. Мабуть, подумала: ото вже непрофесіонал!

Харрі зібрався вимкнути телефон, але спершу глянув, чи це не Ракель. Номер на екрані був знайомий, проте не її. Волер уже був підняв руку, щоб дати сигнал на початок операції, коли Харрі згадав, чий це номер. Він вихопив з рук співробітниці рацію:

— «Альфа»! Стоп! Підозрюваний просто зараз телефонує мені на мобільний. Чуєте?

Харрі поглянув на Волера, той кивнув. Харрі натиснув кнопку і приклав до вуха мобільний:

— Холе.

— Алло! Алло! — Харрі здивувався: говорив не Евен Юль. — Це Сіндре Фьоуке. Даруйте, що відволікаю, але я зараз удома в Евена Юля і гадаю, що вам треба сюди під’їхати.

— Навіщо? І що ви там робите?

— Мені здається, тут щось не так, у нього якісь лихі наміри. Він зателефонував мені годину тому, сказав, щоб я приїхав до нього. Говорив, що йому нібито щось загрожує. Я приїхав — двері настіж, але Евена ніде не було. А зараз я боюся, що він зачинився в спальні.

— Чому ви так вирішили?

— Двері в спальню замкнуті, а коди я зазирнув у замкову щілину, то побачив, що зсередини стирчить ключ.

— Гаразд. — Харрі обійшов машину і пішов до хвіртки. — Слухайте уважно. Стійте там, де стоїте, якщо у вас є щось у руках, покладіть це на підлогу, тримайте руки так, щоб ми їх бачили. Ми будемо за дві секунди.

Харрі пройшов у хвіртку, піднявся по сходах, пройшов повз оторопілих від подиву Волера та його колег, натиснув на дверну ручку й увійшов у дім.

Фьоуке стояв у коридорі з телефонною слухавкою в руці і круглими від здивування очима дивився на поліцейських.

— О Боже, — тільки й зміг сказати він, побачивши Волера з револьвером. — Швидко ж ви…

— Де спальня? — спитав Харрі.

Фьоуке мовчки вказав на сходи.

— Покажіть нам, — сказав Харрі.

Фьоуке провів поліцейських до дверей.

— Ось тут.

Харрі штовхнув двері — вони справді були замкнуті. У замку стримів ключ, але двері ним відкрити було неможливо.

— Я забув сказати, що спробував відкрити ключем від іншої спальні, — сказав Фьоуке. — Ну, буває ж таке, що замки однакові.

Харрі вийняв ключ із замка і зазирнув у замкову щілину. Крізь неї він побачив у кімнаті ліжко і нічний столик. На ліжку лежало щось схоже на люстру. Волер тихо розмовляв по рації. Харрі знову пройняв піт. Щось не те з цією люстрою.

— Здається, ви сказали, що з того боку теж стримів ключ?

— Авжеж, — підтвердив Фьоуке. — Доки я не виштовхнув його, намагаючись уставити інший ключ.

— А як же ми туди потрапимо? — запитав Харрі.

— Зараз потрапимо, — сказав Волер.

На сходах почувся тупіт важких чобіт. Прибіг один з поліцейських, що залишалися зовні. Він приніс ломик.

— Тут. — Волер вказав на двері.

Затріщало дерево, двері відчинилися.

Харрі увійшов досередини. Він почув, як Волер звелів Фьоуке почекати біля дверей.

Першим, що помітив Харрі, був повідець. Евен Юль повісився на собачому повідці. Він помер у білій сорочці з розстебнутим коміром, чорних штанях і картатих шкарпетках. Біля шафи за його спиною лежав перекинутий табурет. Під табуретом акуратно стояли туфлі. Харрі поглянув на стелю. Дійсно, повідець було прив’язано до гака від люстри. Харрі не хотів дивитися на обличчя Евена Юля, але не зміг стриматися. Одне око Юля вирячилося кудись убік, друге — прямо на Харрі. Ніби вони були незалежні одне від одного. Як у двоголового троля з дитячої казки, в якого по одному окові на кожній голові, подумав Харрі. Він пройшов до вікна і поглянув на вулицю. Кімната була вікном на схід. По Ірісвеєн кружляли на велосипедах допитливі хлопчаки — вже вивідали, значить, що приїхала поліція. Подібні чутки зазвичай ширяться округою дуже швидко.

Харрі заплющив очі й замислився. «Головне — перше враження. Коли з чимось стикаєшся, найбільш правильна думка — перша». Так говорила Елен. Його учениця навчала його зосереджуватися на тому, що відчуваєш у першу чергу, коли приходиш на місце злочину. Тому зараз Харрі не обертався, щоб перевірити, чи лежить на підлозі біля дверей ключ від кімнати, не намагався знайти в кімнаті чиїсь відбитки пальців, не з’ясовував, чи намагався хто-небудь пробратися в будинок. Просто тому, що і вбивця, і жертва зараз висіли під стелею. Двоголовий троль стратив себе самого.

— Зателефонуй Веберу, — сказав Харрі Халворсену, який щойно підійшов і тепер дивився на Юля, що висів у петлі. — Напевно, він скаже, що в нього завтра й так повно справ, але ти його заспокой, скажи, що тут нічого складного не передбачається. Евен Юль здогадався, хто вбив його дружину, і поплатився за це життям.

— І хто ж цей убивця? — запитав Волер.

— Точніше, ким він був. Він теж помер. Він називав себе Даніелем Гюдесоном і жив у голові в самого Юля.

Коли вони йшли коридором, Харрі попросив Халворсена передати Веберу, щоб той зателефонував, якщо знайде гвинтівку.

Харрі зупинився на ґанку і поглянув на вулицю. Дивно, у скількох сусідів раптом з’явилися невідкладні справи в саду. Зараз вони стояли навшпиньках і дивилися поверх загорож. Волер теж вийшов з будинку, став поряд з Харрі.

— Я не зовсім зрозумів, що ти там говорив, — сказав Волер. — Ти маєш на увазі, що цей тип скоїв самогубство через відчуття провини?

Харрі похитав головою:

— Ні, я маю на увазі те, що я сказав. Вони вбили один одного. Евен убив Даніеля, щоб зупинити його. А Даніель убив Евена, щоб той не виказав його. Цього разу їхні інтереси збіглися.

Волер кивнув, але з виразу його обличчя було видно, що він геть нічого не зрозумів.

— Цей старий мені здається знайомим, — сказав він. — Той, що живий.

— Ну, це батько Ракелі Фьоуке. Якщо ти, звичайно…

— Так, звичайно, вона працює в СБП. Разом з тобою.

— Закурити не знайдеться? — запитав Харрі.

— Ні, не знайдеться, — відповів Волер. — Усе подальше — на тобі, Холе. Я поспішаю, тому, якщо тобі потрібна допомога, скажи просто зараз.

Харрі заперечливо похитав головою, і Волер пішов до хвіртки.

— До речі, — сказав Харрі. — Якщо в тебе завтра немає ніяких важливих справ, то мені потрібен досвідчений поліцейський, який би за мене почергував.

Волер засміявся, не спиняючи крок.

— Треба буде лише координувати охорону мечеті в Ґрьонланні на час служби! — гукнув Харрі. — Я знаю, ти маєш до такого талант. Наше завдання — не дати бритоголовим побити мусульман, доки вони святкуватимуть Ід.

Уже дійшовши до хвіртки, Волер раптом зупинився:

— І відповідальним призначили тебе? — запитав він через плече.

— Я відповідаю за свою частину, — сказав Харрі. — Дві машини, четверо людей.

— І надовго?

— З восьмої до третьої.

Волер обернувся. Він широко усміхався.

— А знаєш що? — сказав він. — Я тут собі подумав. Якщо я відчергую за тебе, ми будемо квити. Чудово, я згоден.

Волер узяв під козирок, сів у машину й поїхав.

«Квити за що?» — подумав Харрі, прислухаючись до глухого відлуння ударів з тенісного корту. Але тут його думки обірвав дзвінок мобільного телефону. Цього разу на екрані був номер Ракелі.

ЕПІЗОД 92

Вулиця Холменколлвеєн, 16 травня 2000 року

— Це мені?

Ракель сплеснула руками і взяла букет ромашок.

— Не встиг до квіткового магазину, тож це квіти з твого саду. — Харрі переступив поріг. — Мм… пахне кокосом? Щось тайське?

— Так. Вітаю з новим костюмом.

— А що, помітно?

Ракель засміялася і провела рукою по вилозі піджака.

— Чудова шерсть.

— Супер-сто десять.

Харрі не мав ніякого уявлення про те, що таке «Супер-110». Костюм він купив зовсім випадково: ні з сього ні з того зайшов до модного бутика на Хегдехьоуґсвеєн перед самим закриттям. Там йому підібрали костюм (єдиний, який прийшовся до його довготелесої фігури). Звичайно, сім тисяч крон було набагато більше, ніж Харрі збирався витратити, але у своєму старому костюмі він виглядав би як актор погорілого театру. Отже Харрі, зажмуривши очі, розплатився кредитною карткою і постарався більше про це не думати.

Вони пройшли до їдальні. На столі було накрито обід на двох.

— Олег уже спить, — пояснила Ракель, перш ніж Харрі встиг її запитати.

Запало мовчання.

— Я не маю на увазі… — почала Ракель.

— Ні? — посміхнувся Харрі. Раніше він жодного разу не бачив, щоб Ракель червоніла. Він пригорнув її до себе, вдихнув свіжий запах її волосся і відчув, що вона злегка тремтить.

— Вечеря… — прошепотіла вона.

Харрі відпустив її, Ракель зникла в кухні. Вікно в сад було відчинене, і Харрі бачив, як у променях сонячного світла білими конфеті кружляють метелики, яких учора ще не було. У будинку пахло зеленим милом і вимитою дерев’яною підлогою. Харрі заплющив очі. Він знав: мине багато таких днів, перш ніж він забуде про тіло Евена Юля, що висить під стелею. Але зараз картинка трохи зблякла. Вебер з хлопцями не знайшли гвинтівку Меркліна, зате знайшли Бурре, собаку. Бурре знайшовся в холодильнику — з перерізаною горлянкою в мішку для сміття. А в ящику для інструментів — три ножі, на кожному — сліди крові. Харрі припустив, що одним з них було вбито Халлґріма Дале.

Ракель гукнула з кухні, щоб Харрі допоміг їй принести тацю. Картинка перед очима згасла.

ЕПІЗОД 93

Вулиця Холменколлвеен, 17 травня 2000 року

Грав оркестр, і вітер доносив уривки музичних фраз. Харрі розплющив очі. Все довкола було біле. Біле світло сонця, яке мерехтіло між білими фіранками, що тріпотіли на вітрі, білі стіни, біла стеля і біла білизна на ліжку; м’яка, вона приємно холодила гарячу шкіру. Харрі повернувся на бік. Ракелі не було, але подушка ще зберігала відбиток її голови. Харрі поглянув на свій годинник. П’ять хвилин на дев’яту. Ракель з Олегом пішли на Фортечну площу, звідки мала початися дитяча хода. Вони домовилися зустрітися об одинадцятій перед караульним приміщенням коло Королівського палацу.

Харрі заплющив очі, ще раз пригадуючи цю ніч. Потім підвівся і почалапав до ванної. І там теж усе було біле: біла плитка, білий фарфор. Харрі став під крижаний душ, мугикаючи стару пісню:

— …a perfect day!^[55]Потім він узяв м’який махровий рушник — білий, — який дбайливо поклала для нього Ракель, і почав розтиратися, роздивляючись своє обличчя в дзеркалі. Зараз він щасливий, хіба ні? Саме зараз. Харрі посміхнувся дзеркалу. Дзеркало посміхнулося йому у відповідь. Як в Екмана і Фрізена. Усміхнися світові…

Харрі голосно засміявся, обмотався рушником і, обережно ступаючи мокрими ногами по коридору, повернувся до спальні. Харрі зрозумів, що увійшов не до тієї спальні, лише за кілька секунд, бо й тут усе було біле: стіни, стеля, бездоганно застелене і покрите старомодним плетеним покривалом двоспальне ліжко, комод з родинними фото на ньому.

Харрі вже обернувся був, щоб піти звідси, аж раптом завмер. Він стояв, не знаючи, що робити: ніби одна половина його мозку наказувала забути про все і вийти з кімнати, а друга — повернутися і переконатися, що він побачив саме те, що й думав. Вірніше сказати — те, чого боявся. Чого саме він боявся і чому, він не розумів. Розумів він лише одне: як усе чудово, як не хочеться нічого міняти — навіть на краще. Нічого. Але було пізно. Так, пізно.

Харрі перевів дух, обернувся і підійшов до комода.

Чорно-біла світлина стояла в простенькій позолоченій рамці. У жінки на фото було худе обличчя, високі вилиці і спокійний, усміхнений погляд. Жінка дивилася трохи вище камери, очевидно, на фотографа. У її погляді відчувалася сила. Поверх простої блузи висів срібний хрестик.

«Ось уже дві тисячі років її малюють на іконах».

Ні, не тому Харрі з першого погляду побачив щось знайоме в тому обличчі на фото.

Сумнівів не залишалося. Це була та сама жінка, яку він бачив на фото в кімнаті Беатріси Хофман.

ЧАСТИНА ДЕВ’ЯТА СУДНИЙ ДЕНЬ

ЕПІЗОД 94

Осло, 17 травня 2000 року

Я пишу це, щоб той, хто знайде мої записи, зміг зрозуміти, навіщо я зробив те, що зробив. Часто в житті мені доводилося вибирати менше лихо — і мене можна судити, з урахуванням цього. Але врахуйте до того ж, що я ніколи не намагався ухилитися від вибору, ніколи не уникав свого морального обов’язку, вважаючи за краще помилитися, але не жити боягузом, як мовчазна більшість, що ховається за чужі спині і дозволяє робити вибір за себе. І свій останній вибір я зробив, тому що хочу з чистим серцем постати перед Господом і знову зустрітися з Хеленою.

— Чорт!

Харрі різко натиснув на гальма — через пішохідний перехід на перехресті прямував строкатий натовп, хто в діловому костюмі, хто в національному вбранні. Схоже, все місто вже на ногах. Здавалося, зелене світло не загориться ніколи. Нарешті Харрі відпустив зчеплення і натиснув на газ. Знайшовши місце для паркування на Вібес-ґате, Харрі вийшов з машини і, підійшовши до дверей багатоквартирного будинку, де жив Фьоуке, подзвонив. Повз нього пробіг хлопчисько на роликових ковзанах і так голосно дунув у пластиковий ріжок, що Харрі здригнувся.

Фьоуке не відповідав. Харрі повернувся до машини, дістав фомку, яка завжди лежала в нього під заднім сидінням, бо замок багажника був зламаний. Потім знову підійшов до дверей і обома руками натиснув на обидва ряди кнопок на панелі дзвінка. Йому відповів незлагоджений хор обурених голосів, — зрозуміло, момент непідходящий: хтось саме сорочку напрасовує, хтось начищає черевики. Харрі сказав, що він з поліції, і хтось, мабуть, йому повірив, бо раптом почувся жахливий писк, і двері відчинилися. Стрибаючи через три сходинки, Харрі добіг до четвертого поверху. Зараз серце билося ще сильніше, ніж усі ці п’ятнадцять хвилин — відтоді, як він побачив світлину в спальні.

Мета, яку я перед собою поставив, уже коштувала життя декільком ні в чому не винним людям, і, як і раніше, залишається небезпека, що загиблих стане ще більше. Так завжди буває на війні. Тому судіть мене як вояка, вибір у якого невеликий. От і все, про що я прошу. Але якщо ви почнете засуджувати мене, знайте, що ви — всього лише грішні люди, такі самі, як і я, адже, врешті-решт, Судія у нас лише один — Бог. Ось мої спогади.

Харрі вдарив кулаком по дверях Фьоуке і викрикнув його ім’я. Не отримавши відповіді, він підсунув під замок фомку і наліг усім тілом. З третьої спроби двері піддалися. Харрі переступив поріг. У квартирі було тихо й темно, і чомусь це нагадало Харрі спальню, в якій він щойно був, — тут теж було порожньо, і відчувалася занедбаність. Увійшовши до вітальні, Харрі зрозумів: квартира насправді покинута. Всі папери, що були розкидані на підлозі, книги на перекошених полицях, чашки з недопитою кавою — все це пропало. Меблі було зсунуто в куток і накрито білими покривалами. Промінь сонця падав з вікна на стос перев’язаних аркушів посеред кімнати.

Коли ви це прочитаєте, сподіваюся, мене вже не буде серед живих. Сподіваюся, нас нікого не буде серед живих.

Харрі присів навпочіпки поряд з паперами.

«Велика зрада, — було надруковано на першому аркуші. — Спогади вояка».

Харрі розв’язав мотузок.

Наступна сторінка:

Я пишу це, щоб той, хто знайде мої записи, зміг зрозуміти, навіщо я зробив те, що зробив.

Харрі перегорнув стос — схоже, тут декілька сотень сторінок щільно надрукованого тексту. Харрі поглянув на годинник. Восьма тридцять. Він відшукав у блокноті номер Фріца з Відня й зателефонував йому на мобільний. Фріц саме повертався додому після нічного чергування. Після хвилинної розмови з ним Харрі подзвонив у довідкову, де його з’єднали з потрібним номером.

— Вебер слухає.

— Це Холе. Моє вітаннячко з празником, так би мовити.

— Пішов ти! Навіщо дзвониш?

Ну… Напевно, в тебе на сьогодні якісь плани…

— Так. У мене були плани замкнути двері й вікна і почитати газети. Кажи вже, що тобі треба!

— Зняти кілька пальчиків…

— Чудово. Коли?

— Просто зараз. Візьми із собою валізу, щоб можна було надіслати їх прямо звідси. І ще: мені потрібен табельний пістолет.

Харрі дав йому адресу. Потім узяв з підлоги аркуші, сів у накрите, ніби саваном, крісло й почав читати.

ЕПІЗОД 95

Околиці Ленінграда, 12 грудня 1942 року

Вогні спалахують у сірому нічному небі, і воно схоже на брудну парусину намету, напнуту над цією бездушною голою землею. Може, росіяни почали наступ чи просто вдають, що почали його, — зараз це не можна знати напевно. Даніель знову показав свою стрілецьку майстерність. Якби він уже не був легендою, то збезсмертив би своє ім’я сьогодні. Він побачив і застрелив росіянина з відстані в півкілометра. Потім він сам пішов на нічийну смугу і по-християнськи поховав убитого. Ніколи не чув, щоб хтось робив що-небудь подібне. Після цього він узяв собі за трофей шапку російського вояка. Потім він, як завжди, був в ударі, співав пісні й усіх потішав (крім, може, деяких заздрісників). Я дуже пишаюся, що в мене є такий чудовий і хоробрий друг. Хоча іноді здається, що війні ніколи не настане кінець і наших загинуло вже надто багато, такі люди, як Даніель Гюдесон, уселяють у нас надію, що ми все-таки зупинимо більшовиків і повернемося додому, до своєї вільної Норвегії.

Харрі поглянув на годинник, перегорнув сторінку.

ЕПІЗОД 96

Околиці Ленінграда, ніч на 1 січня 1943 року

Коли я побачив перелякані очі Сіндре Фьоуке, мені довелося його трохи заспокоїти, щоб приспати його пильність. На кулеметній позиції були тільки ми вдвох, решта повернулися в ліжка. Тіло Даніеля лежало на ящиках з боєприпасами і заклякало. Я зішкрібав кров Даніеля з патронної стрічки. Світив місяць, ішов сніг — чудова ніч. І я думав, що зараз збираю разом розкидані шматочки Даніеля, щоб він ожив, підвівся і повів нас за собою. Сіндре Фьоуке цього не розумів —безпринципний пристосуванець і зрадник, він завжди схилявся на бік тих, хто, на його думку, перемагав. І в день, коли нам усім — мені, Даніелю — справді було непереливки, він вирішив зрадити й нас. Я хутко зайшов йому за спину, легко схопив його за лоба й дістав багнет. Щоб зробити глибокий і акуратний поріз, треба діяти швидко. Я перерізав йому горлянку й одразу відпустив його — справу було зроблено. Він повільно обернувся, подивився на мене своїми поросячими очицями. Здавалося, він силкувався закричати, але горло в нього було перерізане, і із зяючої рани вийшло лише глухе шипіння. І кров. Обома руками він схопився за горло, ніби намагаючись утримати в собі життя, але тут кров тонкими цівками потекла крізь його пальці. Я впав на землю і відкотився в замет, щоб кров не потрапила мені на одяг. Якщо «дезертирство» Сіндре Фьоуке почнуть розслідувати і знайдуть на моїй формі свіжу кров, вийде погано.

Коли він перестав сіпатися, я перевернув його на спину і відтягнув до ящиків, на яких лежав Даніель. На щастя, у них схожа статура. Я витягнув у Фьоуке документи. Вони завжди при нас, вдень і вночі, бо якщо нас зупинять і в нас не виявиться паперів, в яких сказано, хто ми й що ми (піхота, напрям «Північ», дата, печатка тощо), нас можуть розстріляти на місці як дезертирів. Я скрутив документи Сіндре трубочкою і засунув їх у похідну фляжку в мене на поясі. Потім стягнув з голови Даніеля мішок і обмотав довкола голови Сіндре. Далі звалив Даніеля на спину і виніс на нічийну смугу. Там я поховав його в снігу, як Даніель поховав Урію, росіянина. На згадку про Даніеля я зберіг російську шапку. Заспівав псалом «Великий Господь». І «Відблиски вогнища».

ЕПІЗОД 97

Околиці Ленінграда, З січня 1943 року

М’яка зима. Все йшло за планом. 1 січня, в перший ранок нового року, прийшли хлопці з похоронної команди, узяли труп з ящиків, гадаючи, що це Даніель Гюдесон, і на санчатах відвезли на ділянку «Північ». Коли я про це згадую, мені як і раніше хочеться сміятися. Знімали з його голови мішок, перш ніж кинути труп у могилу, чи ні — мене нітрохи не хвилювало, — адже вони не знали ні Даніеля, ні Сіндре Фьоуке.

Непокоїло мене тільки те, що Едвард Мускен запідозрив — Фьоуке не дезертирував, його вбив я. Та що він може зробити? Тіло Сіндре Фьоуке вже згоріло (а його душа хай горить вічно) і лежить серед сотень таких самих невпізнанних останків.

Але цієї ночі, стоячи в дозорі, я зважився на відчайдушний крок. Урешті-решт я зрозумів, що Даніелю не можна лежати там у снігу. Якщо зима буде теплою, труп у будь-який момент може вилізти з-під снігу, і тоді я буду розкритий. А як я вночі уявив собі, що з тілом Даніеля зроблять лисиця і тхір навесні, коли сніг відтане, то відразу ж вирішив викопати труп і відтягнути його до братської могили — все одно земля там освячена капеланом.

Звичайно, я більше боявся наших караульних, ніж росіян, але, на щастя, коло кулемета чергував Халлґрім Дале — тупий приятель Фьоуке. До того ж і небо було хмарним, і — що набагато важливіше — я відчував, що Даніель зі мною, так, що він — у мені. І коли я нарешті затяг труп на ящики з боєприпасами і почав пов’язувати йому на голову мішок, Даніель посміхнувся. Я знаю, що безсоння й голод часто можуть зіграти з мозком лихий жарт, таж я сам побачив, як вираз його застиглого мертвого обличчя змінювався просто на моїх очах. Дивно, але я не злякався, а, навпаки, зрадів і далі почувався впевненіше. Потім я прокрався в укриття і заснув як дитя.

Не минуло й години, як Едвард Мускен розбудив мене. Сталося те, що я й думав, і я постарався зобразити щире здивування, почувши, що труп Даніеля з’явився знову. Але Мускена я не переконав. Він був упевнений, що там лежить Фьоуке, що я вбив його і поклав на ящики, сподіваючись, що хлопці з похоронної команди вирішать, ніби першим разом забули його забрати, і повернуться за тілом. Коли Дале зняв мішок і Мускен побачив обличчя Даніеля, вони з Дале тільки роти роззявили. А я ледь стримувався від сміху, щоб не видати нас. Даніеля й мене.

ЕПІЗОД 98

Лазарет на ділянці «Північ», околиці Ленінграда,

17 січня 1944 року

Граната, скинута з російського літака, ударила Дале по шолому і впала на лід. Вона лежала на льоду й крутилася, мов навішена, а ми намагалися відповзти подалі. Я лежав найближче і був упевнений, що ми загинемо всі втрьох: я, Мускен і Дале. Дивно, але моєю останньою думкою було те, що за іронією долі я щойно врятував Едварда Мускена, якого ледве не застрелив Халлґрім Дале. Бідолаха, я, видно, продовжив йому життя на якихось дві хвилини. Але, на щастя, гранати у росіян погані, і ми вижили всі троє. Щоправда, мені пошкодило ногу, та ще один осколок пробив мого шолома і врізався в лоба.

За дивним збігом мене привезли в палату до Сіґне Алсакер, нареченої Даніеля. Спочатку вона мене не впізнала, але ввечері підійшла і заговорила зі мною норвезькою. Вона дуже вродлива, і я відчуваю, що хочу, щоб вона стала моєю нареченою.

У цій самій палаті лежить і Улаф Ліндві. На вішаку поряд з ліжком висить його білий мундир — я не знаю навіщо, може, для того, щоб, як тільки йому залікують рани, він зміг відразу ж іти виконувати свій обов’язок. Зараз саме потрібні люди його гарту — я чую, що артилерія росіян підходить усе ближче. Якось уночі мені здалося, що його мучив кошмар, бо він закричав, і до палати увійшла сестра Сіґне. Вона зробила йому якийсь укол, напевно, морфію. Коли він знову заснув, я бачив, як вона погладила його по волоссю. Вона була така вродлива, що мені захотілося покликати її до свого ліжка і розповісти їй, хто я такий, але я не хотів її лякати.

Я відчуваю, що нога болить уже менше. Сьогодні сказали, що мене відправляють на захід, адже сюди медикаменти не доходять. Росіяни наступають, і я знаю, що це єдиний шлях до порятунку.

ЕПІЗОД 99

Віденський ліс, 29 травня 1944 року

Найвродливіша і найрозумніша жінка, яку я будь-коли бачив. Чи можна кохати двох жінок одночасно? Виходить, що так.

Гюдбранн дуже змінився. Тому я взяв прізвисько Даніеля — Урія. Хелені це ім’я подобається більше. Вона вважає, що «Гюдбранн» звучить дивно.

Коли інші сплять, я пишу вірші, хоча поет з мене кепський. Варто їй з’явитися в дверях, як серце в моїх грудях починає калатати, але Даніель говорить, що треба поводитися спокійно, так, майже холодно, якщо хочеш завоювати жіноче серце. Це як муху ловити. Треба сидіти зовсім спокійно і дивитися в інший бік. А потім, коли муха вже тебе не боятиметься, сяде на стіл просто перед тобою і підповзе ближче, ніби прохаючи, щоб ти зловив її, — тоді треба діяти блискавично — рішуче і з вірою в себе. Віра найважливіша. Тому що мухи ловляться не прудкістю, а вірою. У тебе лише одна спроба, а отже, ти маєш бути готовий. Так каже Даніель.

ЕПІЗОД 100

Відень, 29 червня 1944 року

…сном немовляти, коли я покинув обійми моєї коханої Хелени. Бомбардування давно закінчилося, але була глибока ніч, і людей на вулицях майже не було. Нашу машину я знайшов там, де ми її й залишили, — коло ресторану «Три гусари».

Заднє скло було розбите, на даху — вм’ятина від цеглини, але, на щастя, серйозно машина не постраждала. Як найшвидше я поїхав назад до лікарні.

Я знав, що тепер запізно робити що-небудь для Хелени або для мене. Нас обох просто підхопив вир подій, і ми не змогли з нього вирватися. Хелена надто любить свою родину, і вона сама винесла собі присуд — це весілля з лікарем, Крістофером Брокхардом, брудним типом, що образив саму суть кохання своїм безмежним егоїзмом (його він називав коханням!). Хіба він не бачить, що його так зване кохання анітрохи не схоже на кохання, яке рухає Хеленою? Мені доведеться пожертвувати своєю мрією. Хай ми з Хеленою не будемо разом, але я хочу, щоб її життя стало якщо не щасливим, то хоча б вільним; Брокхарду не вдасться принизити Хелену.

Думки пролітали в моїй голові з такою ж швидкістю, з якою я мчав вулицями міста, звивистими, як саме життя. Але мої руки й ноги скеровував Даніель.

…відчув, що я сів на край його ліжка, і недовірливо поглянув на мене.

— Що ти тут робиш? — запитав він.

— Крістофере Брокхард, ти зрадник, — прошепотів я. — І я засудив тебе до страти. Ти готовий?

Не думаю, що він був готовий. Люди ніколи не готові померти, їм здається, вони житимуть вічно. Сподіваюся, він устиг побачити, як фонтан крові бризнув до стелі, сподіваюся, він устиг почути, як бризки впали на його ковдру. Але головне, я сподіваюся: він устиг зрозуміти, що помирає.

У шифоньєрі я знайшов костюм, пару черевиків і сорочку. Схопивши все це під пахву, я побіг назад. Сів у машину, завів.

…усе ще спала. Дорогою я потрапив під раптовий дощ і геть змок. Мені було холодно, я заліз до неї під ковдру. Вона була гаряча, як піч, а коли я пригорнувся до неї, тихо застогнала уві сні. Я спробував притиснутися тілом до кожної клітинки її шкіри, намагався уявити собі, що так буде вічно, намагався забути про час. До відправлення мого потяга залишалися лічені години. І лічені години залишалися до того, як в Австрії мене оголосять у розшук як убивцю. Вони не знають ні коли я від’їжджаю, ні якою дорогою поїду, але вони знають, де я повинен опинитися — мене чекатимуть в Осло. Я стиснув Хелену в обіймах так сильно, як обійняв би власне життя.

Харрі почув дзвінок. Будильник? Але ні, подзвонили кілька разів. Харрі відшукав домофон і відчинив Веберу.

— Ненавиджу! — прогарчав Вебер, ввалюючись досередини і з гуркотом ставлячи на підлогу свою величезну валізу. — Більша гидота, ніж сімнадцяте травня, лише спортивні репортажі! У країні загальна пиятика на ґрунті національної гордості! Дороги перекрито! Щоб кудись дістатися, доводиться намотувати кола по місту! Господи! Ну, що тут таке?

— Чудові відбитки пальців ти точно знайдеш на кавоварці на кухні, — відповів Харрі. — Я поговорив з колегою із Відня — він уже шукає відбитки пальців, узяті в сорок четвертому. У тебе ноутбук зі сканером при собі?

Вебер поплескав по валізі.

— Чудово. Коли відскануєш відбитки, вийдеш через мій мобільний в Інтернет і відішлеш пальчики за адресою, яка значиться в списку як «Фріц з Відня». Він миттю зробить аналіз і пришле відповідь. Ось так-от. А зараз мені треба дочитати деякі папери. Буду у вітальні.

— Що за…

— Внутрішні справи СБП, — відрубав Харрі. — «Цілком таємно».

— Он воно що! — Вебер закусив губу і недовірливо поглянув на Харрі. Той дивився йому прямо в очі й мовчав. — Знаєш що, Холе? — нарешті сказав Вебер. — Добре, що хоча б хтось у цій країні ще поводиться як професіонал.

ЕПІЗОД 101

Гамбург, ЗО червня 1944 року

Написавши листа Хелені, я відкрив фляжку, витрусив звідти документи Сіндре Фьоуке і поклав замість них листа. Потім багнетом нашкрябав ім’я та адресу Хелени і вийшов на вулицю. Була ніч. Тільки-но я вийшов за двері, мене обдало жаром. Вітер рвав з мене одяг, небо нависало брудно-жовтим покровом, у реві пожежі чулося, як дзенькає, лопаючись, скло, і крики людей, яким нікуди тікати. Приблизно так я уявляв собі пекло. Бомби більше не падали. Я йшов вулицею, яку вже не можна було назвати вулицею, — просто смужка асфальту, що йде пустирем між руїн. Єдине, що залишилося на цій «вулиці», це верба, що простягала свої обгорілі руки до неба. І палаючий будинок. Крики чулися звідти. Підійшовши так близько, що гаряче повітря обпалювало мені легені, я розвернувся і пішов до пристані. Тоді я й побачив її, маленьку дівчинку з чорними переляканими очима. Вона потягнула мене за куртку, гукаючи при цьому:

— Meine Mutter! Meine Mutter!^[56]Я не зупинявся. Я нічим не міг допомогти — я вже бачив у вогні другого поверху людський скелет, що вчепився у віконну раму обгорілими кістками. Але дівчинка все йшла за мною, відчайдушно благаючи, щоб я врятував її маму. Я спробував прискорити крок, та дівчинка схопила мене за пояс обома рученятами і не хотіла відпускати. І я поніс її від будинку до величезного вогняного моря. Так ми і йшли, ніби прикуті один до одного, назустріч загибелі.

Я плакав, так, плакав, але сльози висихали, не встигнувши виступити. Не знаю, хто з нас двох зупинився і підняв дівчинку на руки, але я розвернувся, відніс її до спальні і накрив її моєю ковдрою. Потім постягав з інших ліжок матраци і ліг на підлозі поряд з нею.

Я так і не дізнався ні як її звуть, ні що з нею стало, тому що на ранок вона зникла. Але я знаю, що вона врятувала мені життя. Вона вселила в мене надію.

Я прокинувся в конаючому місті: місцями ще вирувала пожежа, від пристані не залишилося й сліду, і кораблям, що підійшли, щоб доставити продовольство або забрати поранених, ніде було причалити.

Лише надвечір розчистили місце, куди кораблі змогли підійти для навантажування і розвантажування, і я поквапився туди. Я ходив від корабля до корабля і нарешті знайшов, що шукав — корабель, який відпливав до Норвегії. Судно називалося «Анна» і везло цемент до Тронхейма. Місце призначення мене цілком влаштовувало, оскільки мене навряд чи будуть там розшукувати. Замість звичайного німецького порядку всюди панував хаос, і розібратися, хто є хто, було складно. Дві букви «S» у мене на комірі справляли належне враження, і в мене не виникло труднощів з тим, щоб потрапити на борт і переконати капітана, що згідно з наказом (який я пред’явив) мені належить потрапити до Осло так скоро, як тільки можливо, а за існуючих обставин це означає — добратися на борту «Анни» до Тронхейма, а звідти — потягом на Осло.

Дорога зайняла три дні. Щойно опинившись у Норвегії, я пред’явив свої документи і відразу сів на потяг до Осло. Їхав чотири доби. Перш ніж зійти в Осло, я зайшов до туалету і змінив одяг на той, що прихопив з шафи Крістофера Брокхарда. До першого випробування я був готовий. Я йшов по Карл-Юханс-ґате, мрячив дощ, було тепло. Вулицею, узявшись за руки, йшли двоє дівчат. Проходячи повз мене, вони голосно засміялися. Здавалося, кромішнє пекло Гамбурга лишилося десь на іншій планеті. Серце співало. Я повернувся в мою улюблену країну, народився заново.

Адміністратор в готелі «Континенталь» прискіпливо передивився мої документи і, дивлячись на мене поверх окулярів, сказав:

— Ласкаво просимо, пане Сіндре Фьоуке.

Лежачи на ліжку в золотистому готельному номері, втупивши очі в стелю і слухаючи міський шум на вулицях, я думав про своє нове ім’я. Сіндре Фьоуке. Незвично, звичайно. Але й з ним можна жити.

ЕПІЗОД 102

Нурмарка, 12 липня 1944 року

…людиною на ім’я Евен Юль. Як і решта хлопців з Опору, він з недовірою поставився до моєї історії. А втім, як інакше їм до неї було ставитися? У правду про те, що я вояк, якого розшукують за вбивство, повірити далеко складніше, ніжу те, що я дезертир зі Східного фронту, що перебрався до Норвегії через Швецію. До того ж вони перевірили по своїх каналах і з’ясували, що вояк на ім’я Сіндре Фьоуке і справді ймовірно перебіг до росіян. Уміють же ці німці вести архіви!

Я розмовляю на досить нейтральному букмолі — напевно, тому що виріс в Америці. Але ніхто не дивується, як це я, Сіндре Фьоуке, раптом так швидко позбувся своєї гюдбрансдальської говірки. Народився я у крихітному норвезькому містечку, але навіть якщо б довелося зустрітися з ким-небудь, хто знав мене з юності (Юність! Господи, вона була всього три роки тому, а здається, що цілу вічність!), упевнений, мене б не впізнали — так сильно я змінився!

Чого я насправді боюся, так це раптом зустрітися з ким-небудь, хто знав справжнього Сіндре Фьоуке. На щастя, він родом узагалі з якогось гірського хутора, але раптом мій обман розкриє хто-небудь з його родичів?

Ці переживання не відступали від мене. Тому легко уявити собі мій подив, коли сьогодні мені наказали вбити одного з моїх (Фьоуке) власних братів-квіслінґівців. Це було задумано як перевірка, чи я справді перейшов на бік Опору, чи був підісланий, щоб упровадитися в їхні лави. Ми з Даніелем ледве стримували сміх — та краще й придумати було неможливо, мене просили просто прибрати з дороги тих, хто може мене видати! Я чудово розумію, що командири цих лісових вояків високо цінують братерські зв’язки, незважаючи на війну. Та я вирішив зловити їх на слові, доки вони не передумали. Щойно стемніє, я поїду до міста, візьму свій пістолет, який разом з військовою формою лежить на вокзалі в камері схову, і тим же потягом вирушу на північ. Я пам’ятаю, як називається найближче від дому Фьоуке селище, а там розпитаю.

ЕПІЗОД 103

Осло, 13 травня 1945 року

Такий дивний день. Людей, як і раніше, п’янить відчуття свободи, а сьогодні ще до Осло повертається принц Олав разом з представниками уряду. Я не пішов зустрічати корабель, але чув, що на пристані зібралося «пів-Осло». Сьогодні я вирішив прогулятися по Карл-Юханс-ґате в цивільному, хоча мої «бойові друзі» не розуміють, чому я не захотів, як вони, красуватися у «формі» вояка Опору і слухати хвалебні слова. Для панянок «форма» — як мед для мух. Якщо не помиляюся, вони з таким же захватом бігали в сороковому за легіонерами в есесівських мундирах.

Я йшов до Палацу, аби подивитися, чи вийде наслідник на балкон, щоб сказати кілька слів. Коло Палацу вже зібралося багато людей. Коли я підійшов, саме була зміна палацового караулу. Жалюгідна копія німецьких військових ритуалів, але народу це шалено подобалося.

Сподіваюся, принц остудить запал усіх цих так званих добрих норвежців, які п’ять років відсиджувалися, не поворухнувши й пальцем, а тепер дерли горло, вимагали відплати для зрадників батьківщини. Я маю надію саме на принца Олава, оскільки, якщо вірити чуткам, він єдиний з усього королівського оточення виявив тоді стійкість, побажавши залишитися з народом і розділити його долю. Але міністри відрадили йому, адже тим самим він виставив би їх і короля у вельми невигідному світлі.

Так, я сподіваюся, що молодий наслідник (який, на відміну від цих «святих останніх днів», знає, як носити військову форму!) зможе пояснити народу справжню заслугу норвезьких легіонерів. Особливо після того, як сам зрозуміє, яку загрозу на сході для нас становили (і далі становлять!) більшовики. Вже в 1942 році, коли ми, легіонери, лише готувалися до відправки на Східний фронт, принц повинен був зустрітися з президентом Рузвельтом і висловити стурбованість щодо намірів росіян з приводу Норвегії.

Махали прапорами, співали пісні. Листя на старих деревах Палацового парку здавалося зеленішим, ніж звичайно. Але наслідник на балкон так і не вийшов. Отже, доведеться запастися терпінням.

— Телефонували з Відня. Відбитки збігаються.

Вебер стояв у дверях вітальні.

— Гаразд, — кивнув Харрі, не відриваючись від читання.

— Тут когось вирвало у відро для сміття, — продовжував Вебер. — Когось дуже хворого: там більше крові, ніж блювоти.

Харрі послинив палець і перегорнув сторінку:

— Угу.

Мовчання.

— Якщо тобі потрібна ще якась допомога…

— Дякую, Вебере, більше нічого не потрібно.

Вебер кивнув, але з місця не зрушив.

— Ти не збираєшся оголосити його в розшук? — нарешті запитав він.

Харрі підвів на Вебера неуважний погляд:

— Навіщо?

— А я звідки знаю? — відповів Вебер. — Це ж у вас «цілком таємно»!

Харрі посміхнувся — схоже, він не чекав від старого Вебера подібних заяв:

— Ні, не зараз.

Вебер постояв ще трохи, але Харрі більш нічого не казав.

— Як хочеш, Холе. У мене тут «Сміт-Вессон». Заряджений. І ще запасна обойма. Тримай!

І Вебер кинув Харрі чорну кобуру, яку той ледве встиг зловити. Харрі відкрив кобуру, дістав револьвер. Він був змащений, начищена сталь тьмяно блищала. Зрозуміло. Це ж особиста зброя Вебера.

— Дякую за допомогу, Вебере, — сказав Харрі.

— Пусте, забудь!

— Спробую. Вдалого тобі… дня.

Вебер шморгнув носом. Коли він, голосно гупаючи, вийшов з квартири, Харрі знову заглибився у читання.

ЕПІЗОД 104

Осло, 27 серпня 1945 року

Зрада, зрада, це все зрада! Я не мав сили поворухнутися. Я сидів у задньому ряду, і моя дівчина не бачила мене, коли її ввели до зали. Вона сіла на лаву підсудних, швидко й недвозначно усміхнулась Евену Юлю. Цією посмішкою все було сказано, а я сидів, ніби цвяхами прибитий до лави, і лише дивився й слухав, що відбувається. І страждав. Зрадницька, мізерна душиця! Адже Евен Юль чудово знає, хто така Сіґне Алсакер — я сам розповідав йому про неї. Та його немає в чому звинувачувати — він гадає, що Даніель Гюдесон помер. Але вона! — вона ж присягнула бути вірною, навіть якщо Даніель помре! Так, я повторю знову й знову: «Зрада!» А принц так і не сказав жодного слова. Ніхто не сказав ні слова. Людей, які життям ризикували за Норвегію, розстрілюють у фортеці Акерсхус. Відлуння пострілів чується над усім містом. А потім знову стає тихо. Навіть тихіше, ніж раніше. Ніби нічого й не сталося.

Минулого тижня мені в листі повідомили, що моя справа не розглядатиметься, бо своїми подвигами я цілком загладив свою провину перед батьківщиною. Виходить, розправа з чотирма беззахисними гюдбрансдальськими селянами — це подвій, яким я загладив те, що злочинно захищав під Ленінградом свою батьківщину! Я жбурнув об стіну табурет, увійшла хазяйка, і мені довелося вибачатися. Від цього можна збожеволіти.

Ночами я бачу уві сні Хелену. Лише її. Треба постаратися забути про неї. А принц ні слова не сказав. Мені здається, це неможливо витерпіти.

Харрі знову поглянув на годинник. Потім ще перегорнув кілька сторінок, доки не натрапив на знайому назву.

ЕПІЗОД 105

Ресторан «Скрьодер», 23 вересня 1948 року

…свою справу, і перспективи у нього непогані. Але сьогодні сталося те, чого я так довго боявся.

Я сидів і читав газету, коли раптом відчув, що хтось стоїть поряд з моїм столиком і пильно дивиться на мене. Я підвів очі, і в мене кров захолола в жилах від жаху! Судячи з його вигляду, він був на мілині. Брудний одяг, та й постава не та, що раніше. Ніби він утратив щось важливе в житті. Та я відразу впізнав нашого командира, одноокого Едварда Мускена.

— Гюдбранн Юхансен, — сказав він. — А казали, ти загинув. У Гамбурзі.

Я не знав, що робити чи говорити. Я знав лише те, що людина, яка зараз сіла навпроти мене, може добитися, щоб мене судили за зраду батьківщині, і — що було б ще гірше — за вбивство!

У мене пересохло в роті, та я відповів йому, що так, я живий, і, аби виграти нас, розповів, як опинився у віденському лазареті з пораненнями в голову й ногу. І запитав, що сталося з ним. Мускен відповів, що його відправили додому, і він потрапив до лазарету в Сінсені (забавно — адже туди направляли мене). Як і решту, Мускена судили за зраду батьківщині, дали три роки в’язниці й випустили через два з половиною.

Ми побалакали про те про се. Поступово я заспокоївся, замовив йому пиво і розповів, що вирішив зайнятися будматеріалами. Я відверто зізнався, що таким, як ми, краще почати власну справу, оскільки більшість підприємств (особливо ті, що у війну співпрацювали з німцями) не хочуть приймати на роботу колишніх легіонерів.

— І тебе теж? — здивувався Мускен.

Довелося пояснити йому, що мені не дуже допомогло те, що я потім воював за «праве діло» — все одно я встиг поносити німецьку форму.

Весь час, доки ми говорили, Мускен ледве помітно всміхався, нарешті, не витримав і почав розповідати про те, як довго намагався знайти мене, але всі сліди уривалися в Гамбурзі. І він уже хотів облишити пошуки, коли раптом побачив у статті про борців Опору ім’я Сіндре Фьоуке. Він зацікавився, де Фьоуке працює, і потелефонував туди. Хтось порадив пошукати мене в ресторані «Скрьодер».

Мені знову стало не по собі, я вирішив, що зараз усе й почнеться. Але Мускен сказав зовсім не те, чого я чекав:

— Я ж бо до пуття й не подякував тобі за те, що ти врятував мене, коли Халлгрім Дале заледве мене не вбив. Ти врятував мені життя, Юхансене.

У відповідь я зміг лише знизати плечима.

Мускен сказав, що я тоді повівся як благородна людина. Мовляв, у мене були причини бажати йому смерті. Якби тіло Сіндре Фьоуке знайшли, Мускен міг би підтвердити, що вбивця — я! Я тільки кивнув. Тоді він подивився на мене й спитав, невже я його боюся, і я вирішив, що нічого страшного не станеться, якщо я розповім йому все, що зі мною насправді сталося.

Мускен слухав мене, інколи похитуючи головою, інколи поглядаючи на мене своїм циклоповим оком, ніби перевіряючи, чи правду я кажу, — але він розумів, що брехати я йому не збираюся.

Я закінчив свою історію і замовив ще пива. Мускен розповів про себе, про те, що, доки він сидів у в’язниці, його дружина знайшла собі іншого, який зміг потурбуватися про неї і дитину. Мускен не засуджував її. Та й для Едварда-молодшого так, мабуть, було краще. Здається, Мускен з усім змирився. Він сказав, що хотів би зайнятися перевезеннями, але ніхто не бере його водієм.

— Сам купи собі вантажівку, — порадив я. — Почни свою справу, як я.

— У мене немає таких грошей, — відповів він, одним оком глянувши на мене. У мене з’явилася ідея. — А в банку мені кредит не дають. Вважають, що колишні легіонери — всі, як є, бандити.

— У мене є деякі заощадження, — сказав я. — Я можу стати твоїм кредитором.

Він відмовився, але я сказав, що це вирішена справа.

— Ну, звичайно, я отримуватиму відсотки А — заявив я. Його лице проясніло. Але потім він знову посерйознішав і сказав, що це, напевно, буде, дуже дорого, поки він не встане на ноги. Довелося заспокоїти його, що відсотки будуть невеликими, майже символічними. Потім ми випили ще пива і, перш ніж розійтися, потисли один одному руки на знак нашої угоди.

ЕПІЗОД 106

Осло, З серпня 1950 року

У поштовій скриньці лист із Відня. Я поклав його на стіл і просто дивився на нього. На зворотному боці стояло її ім’я і домашня адреса. У травні я надіслав листа до шпиталю Рудольфа II, сподіваючись, що хто-небудь знає місцезнаходження Хелени і передасть листа їй. Боявся, що лист потрапить не в ті руки, тому не писав нічого, що могло б спричинити неприємності у мене або Хелени. І звичайно, я писав не від свого імені. Але все одно я не насмілювався чекати відповіді. Я навіть не знаю, чи хотів я отримати її. Що вона напише мені? Що вийшла заміж, народила дітей. Ні, такої відповіді я не хотів.

Боже, ми були тоді такі молоді! їй було всього дев’ятнадцять. І зараз, коли я тримав у руках її лист, він чомусь здавався мені неймовірним, ніби почерк на конверті не мав жодного стосунку до тієї Хелени, про яку я мріяв шість років.

Пальці тремтіли, я розпечатав лист, приготувавшись до найгіршого. Він був довгий, та хоча я вперше прочитав його всього кілька годин тому, я вже можу переказати його напам’ять.

«Любий Уріє!

Я тебе кохаю. Не дивно, що я кохатиму тебе до самої смерті, але дивно — мені здається, я кохала тебе все своє життя. Коли я одержала твого листа, я плакала від щастя, мені…»

Не припиняючи читати, Харрі пішов на кухню, знайшов у шафці над мийкою мелену каву і поставив на плиту кавоварку. Він прочитав про те, як закохані зустрілися в паризькому готелі, про те, яким щасливим, але у той же час гірким було їх возз’єднання. Наступного дня вони заручилися.

Від цієї миті Гюдбранн все менше й менше писав про Даніеля. Здавалося, той зник зовсім.

Замість цього він писав про те, що через убивство Крістіана Брокхарда закохані все ще не можуть забути про переслідувачів. Хелена і Гюдбранн таємно зустрічаються в Копенгагені, Амстердамі та Гамбурзі. Гюдбранн розповідає Хелені про те, що живе під чужим ім’ям. Але чи розповідає він їй про вбивство на фронті й розправу з родиною Фьоуке? Схоже, що ні.

Вони заручилися вже після того, як з Австрії вийшли війська союзників, а в 1955 році Хелена покидає батьківщину, де, вона впевнена, до влади повернуться «військові злочинці, антисеміти й фанатики, які нічого не навчилися на своїх помилках». Закохані оселяються в Осло, де Гюдбранн (як і раніше під ім’ям Сіндре Фьоуке) продовжує свою справу.

У тому ж році вони просять католицького священика обвінчати їх. Весілля відбувається в їхньому саду на Холменколлс-веєн, де закохані на гроші, виручені Хеленою від продажу ательє у Відні, купують величезний будинок. Вони щасливі, пише Гюдбранн.

На плиті зашипіло, і Харрі з подивом побачив, що це кава витікає через край.

ЕПІЗОД 107

Головний державний шпиталь, 1956 рік

Хелена втратила стільки крові, я навіть злякався, що вона може померти. Але, на щастя, лікарі встигли вчасно. Дитину ми втратили. Звичайно, Хелена безутішна, хоча я постійно повторюю їй, що вона ще молода і дитина в нас буде. На жаль, лікар не поділяє мого оптимізму. Він сказав, що матка…

ЕПІЗОД 108

Головний державний шпиталь, 12 березня 1967року

Донька. Ми назвемо її Ракеллю. Я плакав і ніяк не міг зупинитися, а Хелена гладила мене по щоці й казала, що Божі дороги…

Харрі повернувся до вітальні, провів рукою по очах. Як же це йому відразу не спало на думку, коли він побачив ту фотографію Хелени в кімнаті Беатріси? Мати й донька. Все-таки він сам не при собі! Авжеж, він сам не свій. Ракель увижалася йому скрізь: на вулицях — в обличчях перехожих випадкових жінок, по телевізору — коли він швидко перемикав канали, за стойкою кафе. Тому й не звернув уваги, коли на фото вродливої жінки впізнав саме Ракель!

Може, зателефонувати Мускену, щоб той підтвердив усе, що написав Гюдбранн Юхансен, він же Сіндре Фьоуке? Але чи треба? Ні, не зараз.

Харрі знов поглянув на годинник. Навіщо він це зробив? Адже він нікуди не спізнюється, з Олегом і Ракеллю він зустрічається об одинадцятій. Елен би, напевно, все пояснила, але тепер її немає поруч, а в Харрі немає часу замислюватися над відповіддю. Саме так — немає часу. Зовсім…

Швидко перегорнувши сторінки, він побачив запис від 1999 року. 7 жовтня. Аркуш майже внизу стосу. Харрі відчув, як пітніють його долоні. Зараз з ним коїлося те ж саме, що й з батьком Ракелі, коли той одержав листа від Хелени, — страх урешті-решт зіткнутися з неминучим.

ЕПІЗОД 109

Осло, 7 жовтня 1999 року

Я помру. Смішно буде після всього, через що я пройшов, померти від якоїсь хвороби. Як сказати про це Ракелі й Олегу? Я йшов по Карл-Юханс-ґате і відчував, що, хоча після смерті Хелени це життя втратило для мене будь-який сенс, помирати я зараз не хочу. Не тому, що я більше не сумую за тобою, Хелено, але тому, що я так надовго забув про своє земне призначення, а зараз часу вже майже не залишається. Я йшов тим самим схилом, що й 13 травня 1945 року. Принц так і не вийшов на балкон, щоб сказати, що він нас розуміє. Зате він розуміє всіх інших, у кого є проблеми. Не думаю, що він вийде. Мені здається, він зрадив нас.

Потім я заснув під деревом, і мені наснився дивний сон — ніби одкровення. І коли я прокинувся, зі мною прокинувся мій старий супутник. Даніель повернувся. І я знаю, чого він хоче.

«Форд» важко стогнав, коли Харрі роздратовано смикав важіль передач — з першої на другу й назад. А коли він вижав наскільки міг педаль газу, «Форд» заревів, мов поранений звір. Мало не збивши хлопця у святковому естердальському вбранні на перехресті Вібес-ґате з Богстадвеєн, Харрі виїхав на Хегдехьоуґсвеєн. Автомобілі, що їхали в напрямі центру, стояли в пробці, і Харрі виїхав на зустрічну смугу, відчайдушно сигналячи і сподіваючись, що у зустрічних водіїв не забракне розуму в нього не врізатися. Розвернувшись на газоні перед якимсь кафе, Харрі раптом побачив перед собою яскраво-блакитну стіну. Трамвай!

Зупинятися було надто пізно, Харрі ще раз крутонув кермо, злегка натискуючи на гальмо, — машина вже мчала по бруківці. Трамвай був уже зовсім близько, ліворуч, він їхав назустріч. Бічне дзеркало відлетіло, ледь хруснувши, але чути виск дверної ручки, що прокреслила на трамвайному боці довгу смугу, було нестерпно.

— Чорт! Чорт!

Зате він знову вільний. «Форд» радісно виїхав на асфальтовану дорогу і промчав до наступного перехрестя.

Зелене, зелене, жовте.

Харрі сильніше натиснув на газ, однією рукою натиснув сигнал, марно сподіваючись, що звук нікчемного гудка приверне в центрі Осло о 10.15 сімнадцятого травня хоч якусь увагу. Скрикнувши, Харрі ударив по гальмах. «Форд» спробував устояти на місці, чіпляючись за землю-матінку, — а вперед полетіли коробки з-під касет, порожні сигаретні пачки і Харрі Холе власною персоною. Він вдарився головою у вітрове скло, коли машина вже зупинилася. По пішохідному переходу, розмахуючи прапорами, з галасом промчав натовп дітей. Харрі потер ґулю на лобі. Він зараз був поряд з Палацовим парком, усі підходи до Королівського палацу забиті людьми. З відкритого кабріолета, що стояв неподалік, Харрі почув пряму радіотрансляцію. Щороку — одне й те саме:

«А зараз члени королівської сім’ї з балкона махають рукою людям, присутнім на Палацовій площі. З особливою радістю народ вітає наслідника престолу, який недавно повернувся з поїздки по СІЛА. Наслідник…»

Харрі вижав зчеплення й, обережно додаючи газ, повільно поїхав тротуаром.

ЕПІЗОД 110

Осло, 16 жовтня 1999 року

Я знову розсміявся. Звичайно, це сміявся Даніель. Я не написав про це, але перше, що він зробив, коли прокинувся, — це зателефонував Сіте. Ми телефонували з телефону-автомата в «Скрьодері». І це було так кумедно, я сміявся до сліз.

Сьогодні вночі я знову обмірковуватиму свій план. Проблема в тому, що я не знаю, де роздобути собі зброю.

ЕПІЗОД 111

Осло, 15 листопада 1999 року

…було на мазі, аж раптом з’явився він — Халлгрім Дале. Не дивно, що він спився. Я довго сподівався, що він мене не впізнає. Напевно, до нього доходили чутки, що я загинув під час бомбардування в Гамбурзі, бо я, мабуть, здався йому привидом. Він зрозумів, що я від чогось ховаюся, і хотів, щоб я йому трохи заплатив за мовчання. Але цей Дале і за всі гроші світу не зміг би припнути свого язика. Тож я потурбувався про те, щоб він нікому нічого не бовкнув. Це зовсім не втішило мене, але я відчув певну задоволеність, упевнившись, що не втратив навику.

ЕПІЗОД 112

Осло, 6 лютого 2000 року

Ось уже понад п’ятдесят років ми з Едвардом регулярно зустрічаємося в ресторані «Скрьодер». Шість разів на рік: у перший четвер кожного другого місяця. Ми як і раніше називаємо це «штабними» зустрічами, як за тих часів, коли ресторан стояв на Юнґсторґет. Я часто думав про те, що ж нас пов’язує. Ми ж зовсім один на одного не схожі. Може, просто спільна доля. Нам довелося пройти через одне й те ж: обидва побували на Східному фронті, обидва втратили дружин, в обох уже дорослі діти. Не знаю, але чом би й ні? Найважливіше — я аніскільки не сумніваюся у відданості Едварда. Звісно, він ніколи не забуде, як я виручив його після війни, але ж я допомагав йому й пізніше. Наприклад, наприкінці 60-х, коли він проциндрив усе на випивку й перегони, і на його долі можна було б поставити хрест, якби я не сплатив за нього борги.

Ні, Мускен уже далеко не той упевнений у собі боєць, яким був під Ленінградом, але останніми роками він зрозумів, що й життя зовсім не таке, яким він його собі уявляв, тому прагне взяти від нього все, що може. Тепер у нього є свій біговий кінь, він піклується про нього, більше не п’є і не грає й нас від часу радить мені, на кого краще ставити на найближчих скачках.

До речі, про поради: саме Мускен розповів мені, що Евен Юль якось запитав його, чи можливо таке, щоб Даніель Гюдесон усе ще був живий. Того ж вечора я зателефонував Евену й спитав, чи не починається в нього маразм. На це Евен розповів мені, як кілька днів тому зняв слухавку другого телефону в спальні й випадково підслухав розмову його переляканої на смерть дружини з людиною, що видає себе за Даніеля. Цей чоловік заявив, що подзвонить наступного четверга. Евен сказав, що чув на тому кінці звуки, ніби дзвонили з якогось кафе, і тепер вирішив прочісувати по четвергах усі міські кафе, доки не знайде телефонного терориста. У поліцію він звертатися не став — вони такими дурницями займатися не будуть. І Сіте нічого не сказав, щоб його не зупинила. Я аж кулак закусив, щоб не розреготатися, і побажав цьому старому йолопові успіху.

Після переїзду до Майорстуа я ще не бачився з донькою, але ми спілкуємося по телефону. Здається, нам обом уже набридли сварки. Я втомився говорити їй, як сильно образила вона нас з матір’ю, вийшовши заміж за цього росіянина, сина старих більшовиків.

Знаю, тобі це здається зрадою, — каже вона. — Але це все в минулому, і досить про це.

Ні, це не в минулому. Ніщо не в минулому.

Олег про мене питає. Він добрий хлопчик, Олег. Сподіваюся лише, що він не буде таким самим упертим і примхливим, як його мати. Це в неї від Хелени. Вони такі схожі між собою, що, коли я пишу ці рядки, сльози навертаються мені на очі.

Наступного тижня Едвард дозволив мені пожити в його дачному будиночку. Там я й випробую свою гвинтівку. Даніель радіє.

Спалахнуло зелене світло, Харрі натиснув на газ. Передні колеса уперлися в край тротуару, «Форд» струснуло, автомобіль вельми неелеґантно підстрибнув і опинився на газоні. На тротуарі було надто багато народу, і Харрі продовжив рух по траві. «Форд» проповз між ставком та чотирма підлітками, що влаштували собі пікнік. У дзеркалі Харрі побачив мигання поліцейського маячка. Натовпи народу були скрізь — до самої вартівні. Харрі зупинив машину, виплигнув з неї і побіг до поліцейських загороджень.

Голосно вигукуючи: «Поліція!», Харрі прокладав собі дорогу серед натовпу людей. Тих, хто встав сьогодні вдосвіта, щоб зайняти місце ближче до оркестру, доводилося буквально розштовхувати. Коли Харрі перестрибував через загородження, якийсь гвардієць спробував зупинити його, але Харрі відштовхнув його вбік, помахав перед носом посвідченням і невпевнено пішов по вільному від народу майданчику. Під ногами хрускотіла рінь. За спиною під фальшиві звуки мелодії «I'm just a Gigolo» проходили шкільні оркестри з Шлемдаля та Волеренги. Королівська сім’я махала їм руками. Харрі дивився на суцільну стіну сяючих, усміхнених облич і червоно-біло-синіх прапорів, пробігаючи очима ряди глядачів: пенсіонери, фотографи, батьки сімейств із чадами на плечах, але ніде не було Сіндре Фьоуке Гюдбранна Юхансена. Даніеля Гюдесона.

— Чорт! Чорт!

Охоплений панікою Харрі роззирався навсібіч.

Раптом він побачив коло загороджень знайоме обличчя. На посту в цивільному, в руках — рація, на очах — дзеркальні окуляри. Отже, він послухався поради й таки пішов стояти в загородженні, пожертвувавши «Скотсманом».

— Халворсене!

ЕПІЗОД 113

Осло, 17 травня 2000 року

Сіґне мертва. Три дні тому я стратив її як зрадницю, куля пройшла крізь її брехливе серце. Я так довгому в певен себе, але тільки-но пролунав постріл, як Даніель покинув мене. Він залишив мене, збентеженого, переслідуваного глибокими сумнівами, що тягарем лежали на серці. Тієї ночі я спав неспокійно. І ще важче було від болю усередині. Я прийняв три пігулки з тих, що лікар Буєр сказав мені приймати по одній, але біль усе одно був нестерпним. Нарешті мені вдалося заснути, і коли назавтра я прокинувся, Даніель знову був зі мною, сповнений нових сил. Мета вже близька, і ми безстрашно зробили до неї ще один крок.

Відблиски вогнища — сядь коло нього, подих гарячий відчуй на плечі.

В полум’ї цьому — жага перемоги, вірність обов’язку вдень і вночі.

Він наближається, той день, коли за Велику Зраду настане відплата. Я не боюся.

Звичайно, найголовніше — щоб про Зраду довідалися люди. Якщо ці спогади потраплять не в ті руки, їх можуть знищити або приховати від народу. Про всяк випадок я постарався залишити потрібні докази одному молодому поліцейському зі Служби безпеки. Залишається сподіватися на його кмітливість, але я шкірою чую, що він тямовитий хлопець.

Останніми днями було стільки переживань.

Усе почалося того дня, коли я вирішив: настав час покарати Сіґне. Я зателефонував їй і сказав, що прийду по неї. Коли я виходив із «Скрьодера», то через скляну стіну кафе навпроти побачив обличчя Евена Юля. Я вдав, що не помітив його, і пішов далі. Але я знав: він докумекає, що до чого, якщо розміркує як слід.

Учора до мене заходив поліцейський. Я думав, що докази, які я йому дав, не такі вже самоочевидні, щоб він зміг у них розібратися до того, як я виконаю задумане. Але виявилось, він натрапив на слід Гюдбранна Юхансена у Відні. Я розумів, що мені потрібно виграти час — принаймні, сорок вісім годин. І я розповів йому ту небилицю про Евена Юля, яку придумав спеціально для подібного випадку. Я сказав, що Евен був нещасним бідолахою з пораненою душею і в нього вселився Даніель. По-перше, ця небилиця виставила б Юля винуватцем усього, що сталося, у тому числі вбивства Сіґне. А по-друге, зробила б інсценоване самогубство, заготовлене мною для Юля, більш правдоподібним.

Щойно поліцейський пішов, я відразу ж почав діяти. Здавалося, Евен Юль не дуже здивувався, коли сьогодні відчинив двері й побачив на порозі мене. Можливо, він добре подумав, а може, просто не мав більш сил дивуватися. Він уже був схожий на мерця. Приставивши йому ножа до горла, я пообіцяв: якщо він сіпнеться, то заріжу, як зарізав його псину. А щоб у нього не залишалося в цьому сумнівів, відкрив узятий із собою мішок для сміття і показав труп цієї тварюки. Ми піднялися в спальню, він слухняно заліз на табурет і прив’язав під стелею собачий повідець.

— Не хочу, щоб поліція до часу дістала ще якісь докази, тому треба, щоб усе виглядало як самогубство, — сказав я. Але він не відповідав. Здавалося, йому байдуже. Хтозна, може, я навіть робив йому послугу?

Потім я стер відбитки пальців, поклав мішок із собакою в холодильник, а ножі — в підвал. Справу було зроблено, я востаннє оглянув спальню, аж раптом почув за вікном шум і побачив на дорозі поліцейську машину. Вона зупинилася, ніби когось очікуючи, і я зрозумів, що мені загрожує небезпека. Звичайно, Гюдбранна охопив страх, але, на щастя, Даніель узяв усе в свої руки і не зволікав, а діяв.

Я взяв ключі від двох інших спалень — один з них підійшов до тієї, де висів Евен. Я поклав його на підлогу за дверима, узяв той ключ, який уже в мене був, і замкнув двері зовні. Потім вийняв цей і вставив у замок іншого ключа, який не підходив. І нарешті, вставив найперший ключ у замок іншої спальні. На все це пішло декілька секунд, потім я спокійно спустився на перший поверх і подзвонив на мобільний телефон Харрі Холе.

А наступної миті вінувійшов.

Хоча в душі я мало не луснув від сміху, гадаю, у мене вийшло вдати здивування. Напевно, тому, що я й справді був трохи здивований. Одного з поліцейських я бачив раніше. Тієї ночі в Палацовому парку. Але, думаю, він не впізнав мене. Напевно, тому, що сьогодні він побачив Даніеля. І ще: я не забув стерти з ключів мої відбитки.

— Харрі! Чому ти тут? Щось сталося?

— Слухай, передай нашим по рації, щоб…

— Що?

Повз них під гучну музику пройшла чергова колона дітей.

— Я кажу… — гукнув Харрі.

— Що? — гукнув Халворсен.

Харрі вихопив у нього рацію:

— Гей, ви, слухайте там усі. Всі, я сказав. Розшукується чоловік, сімдесят дев’ять років, зріст — метр сімдесят п’ять, очі блакитні, волосся сиве. Ймовірно, озброєний. Повторюю: озброєний і дуже небезпечний. Є підозра, що він хоче вчинити замах, тому перевірте всі дахи й відчинені вікна довкола. Повторюю…

Халворсен здивовано дивився на нього. Харрі повторив повідомлення і віддав йому рацію.

— Далі твоя робота, Халворсене. Зупини свято.

— Ти про що?

— Ти на роботі, а в мене зараз вигляд, як… у алкоголіка. Вони мене й слухати не схочуть.

Халворсен поглянув на Харрі: неголене підборіддя, пом’ята, абияк застебнута сорочка, черевики без шкарпеток.

— Хто «вони»?

— Ти що, досі не зрозумів, про що я кажу? — гаркнув Харрі і вказав йому тремтячим пальцем.

ЕПІЗОД 114

Осло, 17 травня 2000 року

Завтра. Відстань — чотириста метрів. Раніше в мене виходило. Зелений весняний парк наповниться життям, і в ньому не залишиться місця для смерті. Але дорога для кулі тепер вільна. На мертвому дереві не буде листя. Постріл пролунає з небес, ніби рука Господа покарає потомство зрадника, і всі побачать, що Він робить з тими, хто не чистий серцем. Зрадник казав, що любить свою країну, а сам зрадив її. Він просив нас звільнити її від інтервентів зі Сходу, а сам потім затаврував нас як зрадників.

Халворсен побіг до входу в Палац, а Харрі залишився на місці. Він почав ходити околяса, мов п’яний. Зрозуміло, що королівська сім’я піде з балкона не відразу. Треба, щоб на це були ваговиті підстави: 17 травня не відмінятимуть лише через те, що сільський слідчий почув щось від свого колеги, який і сам ні в чому не впевнений. Харрі шарив поглядом по натовпу вгору-вниз, не усвідомлюючи, що шукає.

Постріл з небес.

Харрі підвів очі. Зелені дерева. Немає місця для смерті. Стовбури такі високі, а листя таке густе, що навіть з добрячим прицілом стріляти із сусіднього будинку неможливо.

Харрі заплющив очі. Допоможи мені, Елен.

Дорога для кулі вільна.

Чому вчора, коли Харрі йшов парком, ті двоє робітників, здавалося, були чимось здивовані? Дерево. На ньому не було листя. Він знову розплющив очі і поглянув на крони: ось він — брунатний мертвий дуб. Серце несамовито закалатало.

Харрі обернувся, діждався, поки пройде барабанщик, і кинувся до Палацу. Опинившись на лінії між балконом і мертвим дубом, Харрі зупинився й поглянув у напрямку дерева. За голим гіллям височів синій скляний гігант. Готель «Редіссон САС». Ну звичайно! Так просто. Одна куля. 17 травня ніхто не зверне уваги на постріл. Вбивця спокійно спуститься до переповненого холу, прослизне повз портьє, вийде на вулицю і змішається з нескінченним натовпом. А далі? Що потім?

Часу на роздуми не залишалося, треба було діяти. Треба діяти. Але він так стомився. Харрі найбільше раптом захотілося піти звідси подалі, піти додому, лягти в ліжко і проспати весь день, а на ранок дізнатися, що нічого не сталося, що все йому просто приснилося. Крізь звуки оркестрової музики прорізалося виття сирени «швидкої допомоги» на Драм-менсвеєн, і Харрі нарешті стямився.

— Чорт! Чорт!

Він ще раз поглянув на готель і побіг.

ЕПІЗОД 115

Готель «Редіссон САС», 17 травня 2000 року

Старий сидів, прихилившись до віконної рами, підгорнувши під себе ноги і стискаючи гвинтівку обома руками. Звук сирени на вулиці стихав, даленіючи. Пізно схаменулися, подумав старий. Вони всі помруть.

Він знову виблював. Суцільна кров. Тоді він від болю мало не знепритомнів, а потім лежав, скорчившись, на підлозі у ванній і чекав, коли почнуть діяти пігулки. Чотири штуки. Поступово біль стих, але вдарив напозгадку, ніби нагадуючи, що він іще повернеться. Ванна знову набула звичайних контурів. Та ванна, в якій він лежав, — з джакузі. Чи з сауною? Хоч як, а там був телевізор, і коли старий увімкнув його, на всіх каналах грали гімни і пісні на честь короля й святково виряджені журналісти розповідали про дитячу процесію.

Тепер старий знову був у вітальні. Сонце величезним ліхтарем висіло в небі, освітлюючи все довкола. Старий знав, що йому з його курячою сліпотою не варто дивитися на це світло, інакше можна не помітити російських снайперів, що повзуть по снігу нейтральної смуги.

— Я його бачу, — прошепотів Даніель. — Тридцять градусів, на балконі, просто за мертвим деревом.

За деревом? Але ж тут, на зритій бомбами землі, не було жодних дерев.

Наслідник вийшов на балкон, але нічого не говорить.

— Він пішов! — з досадою кинув хтось. Схоже, Сіндре Фьоуке.

— Оце вже ні, — відповів Даніель. — Жоден більшовицький диявол не втече непомітно звідси.

— Він знає, що ми його побачили, і заліг у траншею.

— Оце вже ні, — повторив Даніель.

Старий поклав гвинтівку на край рами. Щоб відчинити це вікно, йому довелося викрутити гвинти — інакше воно повністю не відчинялося. Що там казала йому дівчина за стойкою? Що це зроблено, щоб гостям «не спадали на думку різні дурниці». Старий подивився в приціл. Люди внизу здавалися такими маленькими. Він виставив відстань. Чотириста метрів. Коли стріляєш згори вниз, слід врахувати, що вага кулі змінює траєкторію її польоту. Та Даніель це знав. Даніель знав усе.

Старий поглянув на годинник. За чверть одинадцята. Час. Він притулився щокою до важкого холодного приклада, лівою рукою перехопив ложе гвинтівки. Знов трохи примружив ліве око. Весь приціл заповнила балюстрада балкона. Потім чорні фраки й циліндри. Старий знайшов потрібне обличчя. Як воно нагадувало те, молоде обличчя в сорок п’ятому!

— Оце вже ні, — повторював Даніель все тихіше й тихіше, все ще намагаючись прицілитися. І невдовзі вже з його уст не здіймалося ні хмарки пари.

Перед балконом розпливався дуб, тицяючи в небо чорними пальцями. На одну з гілок сіла птаха. Прямо на лінії прицілу. Старий занервував. Її ж там не було. Скоро вона знову полетить. Він випустив з рук гвинтівку і ще раз набрав повітря в розпечені болем легені.

Хррр… хррр…

Харрі ударив по керму і крутнув ключ запалення знову.

Хррр… хррр…

— Та заводься ти, руйновище старе! Бо завтра будеш на звалищі!

«Форд» заревів і, викидаючи з-під коліс траву й землю, рвонувся вперед. Харрі різко завернув коло ставка. Хлопці, що мирно сиділи на землі, з лементом схопилися на ноги, підхопивши пляшки з пивом. Харрі їхав до готелю. Зачувши несамовитий рев мотора на першій передачі та безперервні гудки клаксона, людська маса розсипалася, звільняючи Харрі шлях. Зненацька поряд з дитячим садком у самому кінці парку з-за дерева з’явилося дитяча коляска. Харрі різко звернув ліворуч і трохи в’їхав в огорожу оранжереї. Автомобіль з’їхав на Верґеланнсвеєн і опинився просто перед прикрашеним норвезькими прапорами і березовим листям таксі, — таксист ледве встиг загальмувати, Харрі піддав газу і, маневруючи між зустрічними машинами, помчав на Хольберґс-ґате.

Зупинивши «Форд» перед поворотними дверима, Харрі виплигнув з машини і кинувся до готелю. Коли він увірвався в людний хол, відвідувачі на секунду принишкли, чекаючи, що зараз станеться щось незвичайне. Але ні, це був усього лиш чоловік, що випив надто багато в день Конституції, — таке вони вже бачили. І хол знову заповнився рівним гамором. Харрі підійшов до однієї з цих ідіотських стойок-«острівків».

— Ми раді вітати вас цього ранку, — почув Харрі жіночий голос.

Черговий адміністратор, дівчина з високими бровами і світлими, схожими на парик кучериками, міряла його поглядом з голови до ніг. Харрі поглянув на значок у неї на грудях.

— Бетті Андресен, зараз я говоритиму цілком серйозно, тому слухайте уважно. Я з поліції. У вашому готелі — людина, що готує замах.

Бетті Андресен поглянула на цього довгов’язого, недбало вдягненого чоловіка з червоними очима, по яких відразу було видно, що він п’яний, або з’їхав з глузду, або і те й інше. Вона уважно вивчила його посвідчення. Потім знову поглянула на поліцейського.

— Як його звуть? — нарешті спитала вона.

— Сіндре Фьоуке.

Її пальці пробігли по клавіатурі.

— На жаль, у нашому готелі не зупинявся ніхто з таким ім’ям.

— Чорт! Тоді наберіть: «Гюдбранн Юхансен».

— Жодного Гюдбранна Юхансена теж немає, пане Холе. Можливо, вам потрібний інший готель?

— Ні! Він тут, він зараз у своєму номері.

— То ви з ним говорили?

— Ні, ні, я… це довго пояснювати. — Харрі провів рукою по обличчю. — Так, так, так… Треба подумати… Йому потрібен номер на верхньому поверсі… Скільки поверхів у вашому готелі?

— Двадцять два.

— А скільки людей живуть вище десятого поверху?

— Боюся, що дуже багато.

Харрі потряс кулаками в повітрі і поглянув на адміністратора.

— Ну, звичайно, — прошепотів він. — Це справа рук Даніеля.

— Перепрошую?

— Пошукайте в списку Даніеля Гюдесона.

А що буде потім? Цього старий не знав, «потім» для нього не існувало. В усякому разі, до цієї миті він про це не замислювався. На підвіконні стояли чотири патрони. Темне золото гільз виблискувало на сонці.

Старий знову поглянув у приціл. Птаха все ще сиділа на гіллі. Він упізнав її по іржаво-червоній плямі на горлі. Його тезко. Він спрямував приціл у натовп. Поглянув на людей, що стояли коло загороджень. І раптом — знайоме обличчя. Невже?.. Він настроїв різкість. Так, поза сумнівом, це Ракель. Але що вона робить на Палацовій площі? А ось і Олег. Здається, він щойно вибіг з дитячої процесії. Ракель узяла його на руки. Ракель сильна. У неї сильні руки. Як у матері. Ось вони пішли до приміщення вартівні. Ракель поглянула на годинник. Вона неначе чекає когось. На Олегові та сама куртка, яку він подарував йому на Різдво. «Дідова куртка», так вони її прозвали. Здається, хлопчик уже з неї виріс.

Старий тихо засміявся. Авжеж, восени треба буде подарувати йому нову.

Болі повернулися — цього разу без попередження. Старий скорчився, безпорадно хапаючись за повітря.

Спалах осяяв окоп, і він побачив бліді обличчя інших вояків і їхні тіні, що, здавалося, повзли до нього по стінах окопу.

Стало темно, і старий відчув, що тільки-но він провалиться в цю пітьму, і болі відступлять. Гвинтівка впала на підлогу, наскрізь мокра від поту сорочка липнула до тіла.

Старий випростався і знову поклав гвинтівку на підвіконня. Птах полетів. Він знову прицілився.

У прицілі знову з’явилося це обличчя. Звичайне хлоп’яче обличчя. Хлопчик уже своє відучився. А Олегу треба вчитися. Це останнє, що старий сказав Ракелі. Це було останнє, що він сказав сам собі перед тим, як застрелити Браннхьоуґа. Того дня, коли заїхав на Холменколлвеєн по книжки, Ракелі вдома не було, тому старий відімкнув двері своїм ключем, увійшов і випадково побачив на столі конверт. У конверті був лист на бланку російського посольства. Прочитавши і відклавши його вбік, старий поглянув у вікно. У саду ще де-не-де лежав сніг, що вцілів після весняної зливи, — передсмертна агонія зими. Старий почав один по одному відкривати шухляди столу. У них були ще листи: на бланках норвезького посольства, на звичайному папері, на серветках і вирваних з блокнота аркушах. І скрізь стояв підпис Бернта Браннхьоуґа. Старий згадав про Крістофера Брокхарда.

Жодному російському дияволу не дозволено так запросто стріляти по наших.

Старий зняв гвинтівку із запобіжника. Його охопив дивний спокій, тому що раптом згадалося те, як легко він зміг перерізати горлянку Крістоферу Брокхарду і застрелити Бернта Браннхьоуґа. «Дідова куртка», нова «дідова куртка». Він видихнув і поклав палець на курок.

Міцно стискаючи в руці універсальну магнітну картку, Харрі добіг до ліфта і встиг просунути ногу між дверима, що вже закривалися. Двері знову відчинилися. Здивовані пасажири ліфта втупилися на нього.

— Поліція! — крикнув Харрі. — Всім вийти!

За мить у ліфті вже практично нікого не було — як у класі після дзвінка на велику перерву — і лише один чоловік років п’ятдесяти, з чорною цапиною борідкою, в синьому смугастому піджаку, з пишним святковим шарфом і снігом лупи на плечах, не квапився виходити:

— Шановний, це вам не поліцейська держава. Ми з вами в Норвегії.

Обійшовши його, Харрі зайшов у ліфт і натиснув на кнопку «22». Але чолов’яга з цапиною борідкою не заспокоївся:

— Я чекаю аргументів, чому я як платник податків повинен…

Харрі дістав револьвер Вебера:

— Слухай, платнику податків, тут у мене цілих шість аргументів. Геть звідси!

Час біжить і біжить, скоро почнеться новий день. Коли зійде сонце, ми зможемо розгледіти його трохи краще і побачити, друг це чи ворог.

Ворог, ворог. Так чи інак я все одно його приб’ю.

А як же «дідова куртка»?

Замовкни, «потім» для тебе не настане!

Обличчя в прицілі таке серйозне. Посміхнися, хлопчику.

Зрада, зрада, це все зрада!

Курок дійшов майже до межі, нейтральну смугу пройдено. Не думати ні про звук, ні про віддачу, хай усе буде як буде.

Пролунав постріл. Старий не був до цього готовий. На якусь мить стало тихо-тихо. Потім загуркотала луна. Звукова хвиля полетіла над містом. В ту ж секунду тисячі інших звуків обірвалися.

Харрі біг коридорами двадцять другого поверху, коли раптом почув постріл.

— Чорт! — просичав він крізь зуби.

Назустріч неслися стіни, Харрі здавалося, ніби його засмоктує в себе якась величезна вирва. Двері. Картини, сині, кубізм. Товстий килим робив його біг майже безшумним. Хороші готелі славляться звукоізоляцією. А хороші поліцейські — тим, що знають, що треба робити. Чорт! У голові все змішалося. Номер 2254, 2256. Знову постріл. Ось — номер-люкс.

Серце несамовито калатало в грудній клітці. Харрі зупинився біля дверей і провів магнітною карткою по замку. Почувся тихий гудок. Потім клацання, на замку спалахнула зелена лампочка. Харрі обережно обернув ручку.

Дії поліції в подібних ситуаціях чітко розписані. Харрі вивчав їх ще в академії. Але тоді він не думав, що ці знання йому доведеться колись застосувати.

Обома руками тримаючи перед собою пістолет, Харрі увірвався в номер і застиг на порозі вітальні. Яскраве світло засліпило його. Розчинене навстіж вікно. Сонце, ніби німб, висіло над головою у сивого старого, який повільно обернувся до поліцейського.

— Поліція! Кидай зброю! — крикнув Харрі. Зіниці звузилися, і Харрі побачив силует націленої на нього гвинтівки. — Кидай зброю, — повторив він. — Ти зробив свою справу, Фьоуке. Завдання виконане. Все скінчено.

Але раптом на вулиці заграв оркестр, ніби нічого й не сталося. Старий підняв гвинтівку і притиснувся щокою до приклада. Харрі вже звик до яскравого світла і тепер розглядав дуло гвинтівки Меркліна, яку раніше бачив тільки на фотографіях.

Фьоуке щось пробурмотів, але його голос потонув у новому гуркоті, ще гучнішому.

— Що за… — прошепотів Харрі.

За вікном за спиною Фьоуке з’явилася хмарка диму, ніби з коміксів. Вона здіймалася з боку фортеці Акерсхус. Святковий салют. То це був святковий салют! Натовпом прокотилося: «Ур-ра-а-а!» Він потягнув носом. Порохом у кімнаті не пахне. Отже, Фьоуке не стріляв. Ще не стріляв. Харрі вчепився в рукоятку револьвера і подивився на зморшкувате обличчя, що мертвими очима дивилося на нього поверх мушки. Зараз ішлося не лише про життя Харрі й цього старого. Харрі вже знав, що робитиме.

— Я щойно з Вібес-ґате, я читав твого щоденника, — сказав Харрі. — Гюдбранне Юхансен. Чи зараз переді мною Даніель?

Харрі зціпив зуби і почав натискати на курок.

Старий знову щось пробурмотів.

— Що? Я не чую?

— Passwort, — сказав старий. Голос у нього був сиплий, Харрі навіть не впізнав його, коли почув.

— Не треба, — промовив Харрі. — Не змушуй мене.

Крапля поту, скотившись з чола по переніссю, повисла на самому кінчику носа Харрі. Він перехопив револьвер зручніше.

— Passwort, — повторив старий.

Харрі бачив його палець на курку. Серце завмерло від жаху.

— Не треба, — сказав Харрі. — Ще не пізно.

Але він знав, що це неправда. Вже надто пізно. Старий уже по той бік. По той бік розуму, цього світу, цього життя.

— Passwort.

Скоро світ зникне для них обох, і в ці останні секунди час знову уповільнився, як у новорічну ніч перед…

— Олег, — сказав Харрі.

Дуло гвинтівки весь цей час було націлене на нього. З вулиці долинув гудок машини. Обличчя старого сіпнулося.

— Пароль: «Олег», — повторив Харрі.

Палець на курку завмер.

Старий відкрив рота, збираючись щось сказати.

Харрі затамував подих.

— Олег, — промовив старий. Його голос прозвучав як шелест вітру.

Харрі не зміг би цього пояснити, але він зрозумів: тієї ж миті старий помер. І відразу ж Харрі побачив, як крізь зморшки прозирнуло обличчя дитини. Дуло гвинтівки більше не цілилося в Харрі. Він опустив револьвер. Потім обережно простягнув руку і поклав її старому на плече.

— Ти обіцяєш? — ледь чутно спитав старий. — Що їм не…

— Обіцяю, — сказав Харрі. — Я особисто потурбуюся про те, щоб їхні імена не розголошували. Олег і Ракель не постраждають.

Старий дивився на Харрі. Гвинтівка, грюкнувши, впала; старий тихо сповз поруч неї на підлогу.

Харрі вийняв з гвинтівки магазин і поклав зброю на диван. Потім набрав номер чергового адміністратора і попросив Бетті викликати «швидку допомогу». Далі зателефонував Халворсену і сказав, що небезпека минула. Після цього він поклав старого на диван і сів у крісло.

— Я все-таки до нього дістався, — прошепотів старий. — Він довго ховався. У траншеї.

— Дістався? До кого? — Харрі жадібно затягся сигаретою.

— До Даніеля. Насамкінець я його переміг. Хелена мала рацію. Я завжди був сильніший.

Харрі загасив сигарету і виглянув у вікно.

— Я помираю, — прошепотів старий.

— Я знаю, — відповів Харрі.

— Він стоїть у мене на грудях. Бачиш?

— Хто?

— Тхір.

Але Харрі не бачив ніякого тхора. Він бачив самотню білу хмарку на безтурботному чистому небі, сонце, норвезькі прапори на даху кожного будинку і маленьку сіру пташину, що пролітала повз нього.

ЧАСТИНА ДЕСЯТА І ВОСКРЕСНУТЬ

ЕПІЗОД 116

Уллевольська лікарня, 19 травня 2000 року

Бярне Мьоллер знайшов Харрі в приймальні онкологічного відділення.

Начальник сів поряд з Харрі і підморгнув маленькій дівчинці, яка відразу насупилася й відвернулася.

— Мені сказали, що все вже скінчено, — мовив Мьоллер.

Харрі кивнув:

— Ще вночі. О четвертій. Ракель весь цей час була тут. А Олег і зараз тут. А ви навіщо прийшли?

Так, хотів з тобою про дещо поговорити.

— Курити хочеться, — сказав Харрі. — Ходімо на вулицю.

Вони знайшли лавку під деревом. У небі пролітали легкі хмари. День, здається, буде жарким.

— То, виходить, Ракель нічого про це не знає? — запитав Мьоллер.

— Нічого.

— І все відомо лише мені, Мейрику, начальнику поліції, міністру юстиції та главі уряду. Ну й, звичайно, тобі.

— Шефе, ви краще за мене знаєте, що кому відомо.

— Так. Звичайно. Просто думки вголос.

— То що ви хотіли мені сказати?

— Знаєш, Харрі, іноді мені хочеться працювати де-небудь в іншому місці. Подалі від політики й організованої злочинності. Наприклад, у Бергені. Але іноді — в такі дні, як цей, — коли дивишся у вікно в спальні і бачиш фіорд, острови й затоки, і чуєш, як співають птахи, і… І тоді раптом розумієш, що не можеш проміняти це ні на що. — Мьоллер поглянув на сонечко, що повзло по холоші його штанів. — Я хочу сказати, Харрі, що краще хай усе лишається так, як воно є.

— Що означає «усе»?

— Ти знаєш, за останні двадцять років на кожного американського президента було здійснено не менше десяти замахів. І жодний арешт злочинця не було висвітлено в пресі. Харрі, якщо всі дізнаються, що на главу держави готувався замах, від цього не виграє ніхто. Особливо з урахуванням того, що це замах теоретично міг удатися.

— Теоретично, шефе?

— Це не мої слова. Суть у тому, що все це треба замкнути до сейфу. На замок. Щоб не порушувати секретності. І не демонструвати діри в нашій системі безпеки. Це теж не я придумав. Замахи майже так само заразливі, як…

— Я розумію. — Харрі випустив дим через ніздрі. — Але головне, секретності хочуть ті, що за все це безпосередньо відповідають. Ті, що повинні були вчасно бити тривогу. Чи не так?

— Т-а-а-к, — сказав Мьоллер. — А іноді мені здається, що Берген — це дуже хороший варіант.

Деякий час обидва сиділи мовчки. Повз них з поважним виглядом пройшла якась пташка, помахала хвостом, пошукала щось у траві і насторожено роззирнулася довкола.

— Плиска, — сказав Харрі. — Або трясихвістка, Motacilla alba. Дуже обережна пташка.

— Що?

— «Довідник юного орнітолога». А що нам робити з тими вбивствами, які вчинив Гюдбранн Юхансен?

— Ну, ми ж уже розкрили ці вбивства?

— Що ви маєте на увазі?

Мьоллер засовався на лаві:

— Якщо ми зараз почнемо у всьому цьому копирсатися і ятрити старі рани, то врешті-решт хто-небудь цікавий докопається до решти. Адже ми вже закрили ці справи.

— Закрили. Справу Евена Юля. І Сверре Ульсена. А як бути з Халлґрімом Дале?

— Про це можеш не турбуватися. Адже Дале був…

— Усього лише старим алкоголіком, на якого всім було начхати?

— Харрі, благаю, не треба роздувати справу на порожньому місці. Ти ж знаєш, я цього не люблю.

Харрі загасив сигарету об бильце лавки й поклав недопалок назад у пачку.

— Шефе, мені час йти. Я мушу бути там.

— То як, можна вважати, що ми з тобою домовилися?

Харрі лише всміхнувся:

— До речі, мені тут сказали, кому перейде моя посада в СБП. Це правда?

— Так, звичайно, — відповів Мьоллер. — Том Волер уже подав заяву. Мейрик хоче створити цілу групу по боротьбі з неонацизмом. Отож твоя посада може перетворитися на справжній кар’єрний трамплін. Але я все одно порекомендую Волера. Ти, гадаю, будеш тільки радий, якщо він забереться з відділу вбивств? У нас з’явиться нова інспекторська вакансія.

— В нагороду за моє мовчання?

— Харрі! Ну чому ти так усе вивертаєш? Ні, просто ти найбільш потрібен у відділі вбивств. І ти ще раз це довів. Гадаю, ми можемо розраховувати на тебе?

— Знаєте, якою справою мені хотілося б зайнятися?

Мьоллер знизав плечима:

— Харрі, вбивство Елен розкрите.

— Не зовсім. Дещо нам і досі невідомо. Зокрема: куди поділися двісті тисяч крон, отриманих під час купівлі зброї? Може, посередників було декілька?

Мьоллер кивнув.

— Гаразд. Даю вам з Халворсеном на все два місяці. Якщо за цей час ви нічого не знайдете, справа закривається.

— Вельми справедливо.

Мьоллер уже збирався йти, а тоді раптом спитав:

— До речі, Харрі, як ти вгадав, що пароль: «Олег»?

— Ну… Елен завжди говорила: перше, що навертається їй на думку, завжди найправильніше.

— Непогано, — кивнув Мьоллер. — І перше, що спало тобі на думку, було ім’я його онука?

— Ні.

— Ні?

— Я ж не Елен. Мені треба було подумати трохи краще.

Мьоллер пильно подивився на нього:

— Смієшся?

Харрі всміхнувся. Потім кивнув на пташку:

— Я читав в енциклопедії, що досі невідомо, чому трясихвістка трясе хвостом, навіть стоячи на місці. Це таємниця. Єдине, що можна сказати напевно, це те, що вона не може ним не трясти…

ЕПІЗОД 117

Поліцейська дільниця, 19 травня 2000 року

Тільки-но Харрі поклав ноги на стіл, як задзвонив телефон. Харрі так довго вмощувався в новому кріслі, що тепер, нарешті зручно в ньому розташувавшись, не захотів з нього вилазити і ривком під’їхав до столу, мало не впавши, і кінчиками пальців дотягся до слухавки.

— Холе слухає.

— Harry? Esaias Вите speaking. How are you?^[57]

— Esaias? This is a surprise^[58].

— Правда? Я телефоную, лише щоб подякувати тобі, Харрі.

— Подякувати? За що?

— За те, що ти погодився цього всього не робити.

— Не робити? А що я мав робити?

— Ти мене чудово розумієш, Харрі. Дякую, що ваші дипломати не просили про помилування і все таке інше.

Харрі не відповідав. Цього дзвінка він не чекав. Крісло більше не здавалося йому зручним. Харрі пригадав благальний погляд Андреаса Хохнера. І тремтячий голос Констанції Хохнер: «Ви обіцяєте, що зробите все можливе, пане Холе?»

— Харрі?

— Так, я слухаю.

— Вирок оголосили вчора.

Харрі поглянув на фотографію Сеструнчика на стіні. Здається, того року літо видалося надзвичайно спекотне? Вони купалися навіть у дощ. Харрі раптом стало нестерпно сумно.

— Смертна кара? — почув він власний голос.

— Без права апеляції.

ЕПІЗОД 118

Ресторан «Скрьодер», 1 червня 2000 року

— Які плани на літо, Харрі?

Майя стояла поряд і рахувала дрібні гроші.

— Не знаю. Ми домовилися винайняти дачний будиночок де-небудь тут, у Норвегії. Хлопчикові треба вчитися плавати і таке інше.

— У тебе є діти? Я й не знала.

— Та ні. Це довга історія.

— Он як? Сподіваюся, колись ти її мені розповіси.

— Подивимося, Майя. Решту можеш залишити собі.

Майя зробила кніксен і, посміхнувшись, відійшла. Відвідувачів у ресторані було небагато — навіть не вірилося, що сьогодні п’ятниця. Такого теплого вечора більшість вважала за краще посидіти на Санктхансхьоуґен у ресторані просто неба.

— Ну? — сказав Харрі.

Старий сидів, втупившись у склянку, і мовчав.

— Він помер. Ти маєш радіти, Оснесе.

Могіканин підвів голову і подивився на Харрі.

— Хто помер? — запитав він. — Ніхто не помер. Лише я. Я останній з мерців.

Харрі зітхнув і з газетою під пахвою вийшов на вулицю. Спека стояла нестерпна.

Примітки

1

Насамперед, дозвольте мені висловити свою радість з нагоди того, що я тут… (Англ.)

(обратно)

2

Ріксмол — найбільш унормована форма букмолу — норвезької «книжкової мови» на основі данської (на відміну від лансмолу, заснованого на діалектах).

(обратно)

3

Мається на увазі вірш Н. Ґріґа «Король».

(обратно)

4

Фюльке — графство, адміністративна одиниця Норвегії

(обратно)

5

Тут: Не зрозумів? (Англ.)

(обратно)

6

Профашистська партія в Норвегії у роки Другої світової війни

(обратно)

7

«Йоссинґами» норвезькі фашисти почали називати учасників Руху опору після зіткнення у Йоссинґ-фіорді в січні 1940 р.

(обратно)

8

Не стріляйте, будь ласка! (Нім.)

(обратно)

9

Тотен? Таке як царство мертвих? (Нім.) «Toten» — початкова частина німецьких слів, що означає «мрець, покійник».

(обратно)

10

Отже, він утік на той бік до росіян? (Нім.)

(обратно)

11

Так (нім.).

(обратно)

12

Чому? (Нім.)

(обратно)

13

Я не знаю (нім.).

(обратно)

14

Отже (лат.).

(обратно)

15

Влаштуймо собі сьогодні вечірку у дусі 1999! (Англ.)

(обратно)

16

«Сколь!» — найпростіший та найпоширеніший у Норвегії тост: «Пиймо!».

(обратно)

17

Доллі Партон (нар. 1946 р.) — американська актриса і співачка в стилі «кантрі», що стала в 1980-х естрадною зіркою.

(обратно)

18

Тут: двоспальне (англ.).

(обратно)

19

Стортинг — парламент Норвегії.

(обратно)

20

Карп XIV Юхан (Бернадот) — король Швеції та Норвегії (1814–1844), за часів правління якого в цих країнах панував мир і процвітання

(обратно)

21

«Монітор» — норвезький антифашистський журнал

(обратно)

22

«Zorn 88» — норвезька нацистська організація; Zorn — лють, гнів (нім.).

(обратно)

23

Голос ангела (англ.).

(обратно)

24

Веди мене (англ.).

(обратно)

25

Помер (нім.).

(обратно)

26

Живий (нім.).

(обратно)

27

Пароль! (Нім.)

(обратно)

28

Неправильно! Стріляю! (Нім.)

(обратно)

29

Голос ангела! (Нім.)

(обратно)

30

Двадцять один, двадцять два… (Англ.)

(обратно)

31

Доброго ранку (нім.).

(обратно)

32

Доброго ранку (нім.).

(обратно)

33

Бьйорнебу Єнс (1920–1976) — норвезький письменник, драматург і поет, виразник лівоекстремістських поглядів.

(обратно)

34

КРИПОС — Центральне управління кримінальної поліції.

(обратно)

35

17 травня — День Конституції Норвегії, головне свято в країні, традиційним елементом якого є дитяча хода під вікнами Королівського палацу

(обратно)

36

Ти мене розумієш? (Споте, англ.)

(обратно)

37

Тут: Поручительство (нім.)

(обратно)

38

Тут: Поручительство (нім.).

(обратно)

39

Ракоці — династія князів Трансільванії, що правили в XVI–XVIII ст. і боролися проти австрійського панування в Угорщині.

(обратно)

40

3 осені 1943 р. у Швеції, що офіційно зберігала військовий нейтралітет, під виглядом поліцейських частин навчалися учасники норвезького Опору.

(обратно)

41

Тут: Поручительство (нім.)

(обратно)

42

Тут: Поручительство (нім.).

(обратно)

43

Тут: Поручительство (нім.).

(обратно)

44

«Хірт» — фашистська організація штурмовиків у «Національному об’єднанні» в 1940–1944 рр.

(обратно)

45

Харрі Холе говорить (англ.).

(обратно)

46

Харрі Холе говорить (англ.).

(обратно)

47

Здрастуйте, пані Хохнер (англ.).

(обратно)

48

Нюгорсволл Юхан — у 1935–1940 рр. прем’єр-міністр Норвегії, голова Норвезької робітничої партії, у роки Другої світової війни очолював Норвезький уряд в еміграції

(обратно)

49

Харрі Холе говорить (англ.).

(обратно)

50

Тут: Бентежить (англ.).

(обратно)

51

Борґен Юхан (1902–1979) — норвезький письменник, автор психологічних романів, серед яких — «Тепер йому не втекти» («Vi har ham ne», 1957).

(обратно)

52

Композиція з репертуару групи «Фулз Ґарден».

(обратно)

53

Блейлер Ейген (1857–1939) — швейцарський психіатр, у своїй праці увів термін «шизофренія».

(обратно)

54

Німецький крейсер «Блюхер» був потоплений англійським флотом у Північному морі під час Першої світової війни

(обратно)

55

…чудовий день! (Англ.)

(обратно)

56

Моя мама! Моя мама! (Нім.)

(обратно)

57

Харрі? Це Есаяс Берн. Як справи? (Англ.)

(обратно)

58

Есаясе? Оце так несподіванка! (Англ.)

(обратно)

Оглавление

ЧАСТИНА ПЕРША З ПОРОХУ

  ЕПІЗОД 1

  ЕПІЗОД 2

  ЕПІЗОД З

  ЕПІЗОД 4

  ЕПІЗОД 5

  ЕПІЗОД 6

  ЕПІЗОД 7

  ЕПІЗОД 8

ЧАСТИНА ДРУГА БУТТЯ

  ЕПІЗОД 9

  ЕПІЗОД 10

  ЕПІЗОД 11

  ЕПІЗОД 12

  ЕПІЗОД 13

  ЕПІЗОД 14

  ЕПІЗОД 15

  ЕПІЗОД 16

  ЕПІЗОД 17

  ЕПІЗОД 18

  ЕПІЗОД 19

  ЕПІЗОД 20

  ЕПІЗОД 21

  ЕПІЗОД 22

ЧАСТИНА ТРЕТЯ УРІЯ

  ЕПІЗОД 23

  ЕПІЗОД 24

  ЕПІЗОД 25

  ЕПІЗОД 26

  ЕПІЗОД 27

  ЕПІЗОД 28

  ЕПІЗОД 29

  ЕПІЗОД 30

  ЕПІЗОД 31

  ЕПІЗОД 32

  ЕПІЗОД 33

  ЕПІЗОД 34

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ЧИСТИЛИЩЕ

  ЕПІЗОД 35

  ЕПІЗОД 36

  ЕПІЗОД 37

  ЕПІЗОД 38

  ЕПІЗОД 39

  ЕПІЗОД 40

  ЕПІЗОД 41

  ЕПІЗОД 42

  ЕПІЗОД 43

  ЕПІЗОД 44

  ЕПІЗОД 45

  ЕПІЗОД 46

  ЕПІЗОД 47

  ЕПІЗОД 48

  ЕПІЗОД 49

  ЕПІЗОД 50

  ЕПІЗОД 51

ЧАСТИНА П’ЯТА СІМ ДНІВ

  ЕПІЗОД 52

  ЕПІЗОД 53

  ЕПІЗОД 54

  ЕПІЗОД 55

  ЕПІЗОД 56

  ЕПІЗОД 57

  ЕПІЗОД 58

ЧАСТИНА ШОСТА ВІРСАВІЯ

  ЕПІЗОД 59

  ЕПІЗОД 60

  ЕПІЗОД 61

  ЕПІЗОД 62

  ЕПІЗОД 63

  ЕПІЗОД 64

  ЕПІЗОД 65

  ЕПІЗОД 66

  ЕПІЗОД 67

  ЕПІЗОД 68

  ЕПІЗОД 69

  ЕПІЗОД 70

  ЕПІЗОД 71

  ЕПІЗОД 72

  ЕПІЗОД 73

ЧАСТИНА СЬОМА У ЧОРНІЙ МАНТІЇ

  ЕПІЗОД 74

  ЕПІЗОД 75

  ЕПІЗОД 76

  ЕПІЗОД 77

  ЕПІЗОД 78

  ЕПІЗОД 79

  ЕПІЗОД 80

  ЕПІЗОД 81

  ЕПІЗОД 82

  ЕПІЗОД 83

  ЕПІЗОД 84

ЧАСТИНА ВОСЬМА ОДКРОВЕННЯ

  ЕПІЗОД 85

  ЕПІЗОД 86

  ЕПІЗОД 87

  ЕПІЗОД 88

  ЕПІЗОД 89

  ЕПІЗОД 90

  ЕПІЗОД 91

  ЕПІЗОД 92

  ЕПІЗОД 93

ЧАСТИНА ДЕВ’ЯТА СУДНИЙ ДЕНЬ

  ЕПІЗОД 94

  ЕПІЗОД 95

  ЕПІЗОД 96

  ЕПІЗОД 97

  ЕПІЗОД 98

  ЕПІЗОД 99

  ЕПІЗОД 100

  ЕПІЗОД 101

  ЕПІЗОД 102

  ЕПІЗОД 103

  ЕПІЗОД 104

  ЕПІЗОД 105

  ЕПІЗОД 106

  ЕПІЗОД 107

  ЕПІЗОД 108

  ЕПІЗОД 109

  ЕПІЗОД 110

  ЕПІЗОД 111

  ЕПІЗОД 112

  ЕПІЗОД 113

  ЕПІЗОД 114

  ЕПІЗОД 115

ЧАСТИНА ДЕСЯТА І ВОСКРЕСНУТЬ

  ЕПІЗОД 116

  ЕПІЗОД 117

  ЕПІЗОД 118

*** Примечания ***