Кораблі в лісі [Віктор Іванович Положій] (fb2) читать онлайн

Віктор Положій Кораблі в лісі

Є люди, які схожі на старовинні табакерки.

О. Грін

Треба було дивитися в зелене око. На місці зіниці в ньому миготіли цифри, вибрані психологами навмання. Треба було запам’ятовувати числа, а потім відтворювати їх на мікрокомп’ютері. Потім, коли прийде психолог. Цікаво, що він робить зараз: стежить за ними по телевізору чи веде розумну розмову з лаборантами?

Марат мав допотопного олівця і, подумавши трохи, намалював над оком брову. У Діка знайшлася плитка шоколаду, шоколад гарно розмазувався на металі, і небавом під оком з’явилася подоба щоки. Ще кілька штрихів олівцем відтворили на панелі осцилографа половину людського обличчя, схожого на рекламну театральну маску. Другого ока, на жаль, не було.

Стало веселіше, аж психобокс № 13 посвітлішав, і хлопці познімали з голів шоломи з датчиками — самовільно вийшовши з-під контролю, їм хотілося поглибити відчуття свободи. Баншке та Сганарель — роботи-наглядачі — дивилися осудливо, але дозволили одягти на себе шоломи і, зітхаючи та подзвонюючи суглобами, сіли в крісла на місця своїх підопічних. Марат і Дік, злягли на підвіконня, і тут їх уже не могла дістати телекамера.

Кипів полудень.

Двір профілакторію, заасфальтований і порожній, був ніби огороджений стіною плюща, який так густо розрісся, що сховав справжню стіну, а заодно потягнувся вгору по металевих прутах, вкрив і їх. Буйні китиці плюща перекинулись назовні, наче зайві, але там, ззовні, вони не діставали землі, гарно облямовуючи стіну із старої подзьобаної цегли.

Тут усе було старовинне і тихе, як на музейних поштових листівках, все навіювало думку про тишу й спокій. Перейматися нею мусили діти — вповні здорові фізично, розумні й добрі діти, тільки з одною вадою: вони сприймали світ таким, яким хотіли його бачити. Профілакторій мав підготувати їх до життя в світі такому, який він є.

Сьогодні всі були зайняті й по двору ніхто не ходив. Роботи, поливши вранці зелень, недбало покинули шланг під огорожею. Він тепер сохнув і морщився на сонці. В колонці водогону вже давно щось зіпсувалося, крапала вода. Вона видовбала ямку в асфальті, наповнила її і чорною смужкою втомлено в’юнилася до воріт. І прибульці, тільки-но зайшли на порвір’я одразу надибали втомлену воду, і вода привела їх до колонки.

— Діку, у них там немає таких штук, — сказав Марат.

— Я думаю… Звідки прилетіли, а не знають, як воду пустити.

— Покричимо?

— Ні, краще покажемо.

Від бетону їх відділяло метрів зо три. Марат повис на руках, Дік сповз по ньому, наче по канату, потеліпався трохи, думаючи, як сандалети лунко ляпнуть об бетон, і відпустив Маратові ноги, а Марат уже стрибнув до нього в обійми; не поспішаючи вони попростували до прибульців.

— Бачиш, у них в експедицію дівчаток беруть…

— Батько, мабуть, командир.

— Їй же років п’ятнадцять, як і нам…

Прибульці спостерігали за ними весь час, відколи хлопці почали десантуватися з другого поверху, а тепер очікувально розглядали їх — двоє чоловіків років під сорок, мовчазних і дуже схожих один на одного, і дівчисько у квітчастому платтячку.

— Здрастуйте, — сказали хлопці, і дівчисько так само сказало «здрастуйте», а чоловіки їм відсалютували.

— Ви хочете набрати води? — спитав Дік.

— Так, ми б хотіли.

— Вам треба, мабуть, якісь досліди проводити?

— Ні, напоїти собаку, — сказало дівчисько.

— А де ж він? — не знайшов що сказати Марат.

— А він за ворітьми сидить. Не захотів заходити, — сказало дівчисько, а чоловіки коротко засміялися.

Вона підставила якусь посудину під краплі, а Марат почав смикати рукоятку, бо ту рукоятку треба було по-особливому покрутити, тому прибульці й не змогли одразу дістати воду. Тугий струмінь ударив у дно, і вода бризнула через край посудини, дівчина тихо зойкнула, коли краплі потрапили на голі коліна, і Марат помітив, що на ногах одразу з’явилися мурашки.

— Холодна вода? — спитав.

— Спасибі, — сказали прибульці, мало не всі разом. — Велике спасибі.

— Хочете побачити собаку? — спитала дівчина, і хлопці, як заворожені, попростували за нею до воріт.

— Це ж Бот, — сказав Дік.

— Який Бот?

— Я його в лісі знайшов, він ще малий був. Він під ліжком у мене жив. Потім його помітили й витурили.

— Чому?

— Вигнали його. Керівник наш вигнав, — пояснив Марат. — У нас не можна тримати собак. Бот, Бот… пізнав!

— Я його Цефеєм зву, — сказала дівчина. — І я його теж у лісі знайшла. Він уже звик до мене.

— Ми вам його даруємо, — сказав Дік, а потім подумав, що це він ляпнув, бо ж пес нічий. — Я хотів сказати, що ви можете його взяти з собою… на свою планету.

— А ми так і вирішили.

— Аю, не затримуйся, — гукнули здалеку чоловіки.

— Я зараз. От… У нас там теж такі собаки. Ну, трішечки не такі.

— Ви його для експерименту візьмете? Дівчина здвигнула плечима.

— До вас довго летіти? — спитав Марат.

— Десять ваших років.

— Нічого собі… Бот постаріє.

— Ми його приспимо. Але я до нього вже звикла, і мені сумно буде в кораблі.

— Хай уже краще спить. Потім буде новий пес, — сказав Дік.

— Ая, не затримуйся, — знову гукнули чоловіки.

— То батько ваш там? — спитали хлопці.

— Батько. І брат.

— Дуже схожі, — сказав Дік. — Тільки наче вони одного віку.

— Бо вони обидва в порі зрілості. Ну, я побіжу. — Вона подала їм вузеньку долоню. — Ви, мабуть, останні земляни, яких я бачу.

— Чому?

— Ми сьогодні вночі відлітаємо.

— Назовсім?

— Назовсім.

— Коли ви прилетите, вам буде уже за двадцять, — сказав Дік.

— Саме в міру, — сказала дівчинка.

— Ми вам напишемо листа, — сказав Дік і трохи поспішно додав: — Бо тепер же буде зв’язок, правда? Радіолиста. А потім завалимо до вас у гості.

— Як це, «завалимо»? — спитала дівчинка.

— Ну, прилетимо, — пояснив Марат. — І нам уже буде…

— Саме в міру, — сказала дівчинка.

— Щасливого польоту. Мене звати Дік, а його Марат. Бот, ходи поцілую, Марат, поцілуй Бота.

— Щасливо, Діку і Марате.

Марат перевернувся на спину і застиг на воді навпроти неба, хвилі зрідка набігали на обличчя, і він подумав, що вода зовсім не такого кольору, як видається з берега. З берега вода видається голубою і знадливою, а зараз, коли хвиля пробігла обличчям, Марат дивився крізь неї, мов через скло. Коли занурити голову глибше, вода жовтіла, ще глибше — сіріла, а з боків була зелена, зелень пронизували сонячні стовпи, як прожектори, і зникали в темній глибині, і звідти віяв холод.

Марат намагався відмити губи. Не зникав різкий запах рідини, якою їх змастили з наказу вихователя, що побачив у вікно, як хлопці цілували Бота.

Їх покарали — примусили проплавати на півтора кілометра більше, ніж завжди. Група вже давно грілася на березі в шезлонгах. Жовто-білий рятувальний човен метався затокою, бо загубився Дік. Марат байдуже спостерігав за його піруетами. Дік, підтягнувшись на руках, висів під крилом з правого борту. І Марат знав, що Дік там може висіти скільки завгодно — у Діка дуже міцні руки. А коли тривога набрала грандіозних розмірів і на березі стали готувати інші човни, і в них уже сідали аквалангісти, Дік пустив руки і загубився в піняві сліду.

Марату наказали вилізти на берег. Він плив і спостерігав за Діком. І група теж спостерігала за Діком. Дік пірнув і виринув хвилини через дві вже за спиною підмоги. І його білява голова знов не була помітною між білими бурунцями. Щоб дістатися берега, він ще раз пірнув і разом з Маратом вийшов на берег. Хлопці потонули в шезлонгах.

Вихователь був схвильований.

— Ви разом плавали? — кричав він до Марата.

— Ні.

— Ти його бачив на воді?

— Бачив.

— І де дівся, бачив?

— Бачив.

— Де?!

Марат не встиг відповісти, Дік підвів голову і запитав:

— А хто втопився?

— Це ще невідомо, — вихователь дивився на затоку і стискав Маратове плече.

— Що невідомо? — спитав Дік. — Імені утопленика чи що він утопився?

Той зиркнув на Діка.

— Ти… ти…

— Відпустіть моє плече, — сказав Марат, — відпустіть моє плече.

— Як це звучить на вашому жаргоні? — спитав батько. — Ви ріжете мене без ножа, так? Так от, ти ріжеш мене без ножа.

— Вже краще — без лазера, — буркнув Марат.

— Як ти розмовляєш з батьком? — не витримала мати.

— Пробачте.

Всі троє на якийсь час примовкли.

— Ви з Діком сьогодні наче…

— …показилися, — підказав матері Марат.

— Я не можу з тобою розмовляти, — зітхнула мати.

— Діка сьогодні переведуть в інший пансіон, — сказав батько. — Батьків уже попередили. Правильно, вас давно треба було розлучити. Художники…

— Не сварися, — сказала батькові мати. — Дік скоро прийде до тебе прощатися.

— А чого його переводять, а не мене? Тому, що ви перші приїхали?

— Ет, облиш… — скривився батько.

— Звичайно, ти й зараз вираховуєш якісь орбіти, а я збив тебе з думки..

Батько махнув рукою, але вийшло так, що рука гримотливо зачепила стіл.

— Тихо! Дзвінок, — сказала мати.

— Доброго дня, — зайшов Дік і вишукано вклонився.

— Здрастуй, — привіталися батьки.

— Приїхали вже твої батьки, Діку? — лагідно запитала мати.

— Так точно, їхній гелікоптер стоїть за огорожею на лузі. Зараз збирають мої речі, розмовляють з вихователями, заповнюється моя картка, мене відпустили на триста п’ятдесят секунд, аби попрощався, — випалив Дік одним подихом.

— У тебе добрі легені, — усміхнувся Маратів батько.

— Стараюсь, — вклонився Дік.

— Бачиш, Єво, їм ніяк не можна бути разом.

— Більшість так і вирішила, — сказав Дік. — А от роботів ніхто нічого і не спитав…

Батько заходив по кімнаті.

— Хлопці! — нарешті він заговорив рішуче й аж запально. — Я розумію, ви трішечки ображені, що вас запроторили сюди і у вас закономірно виробилось бажання перечити. Ви вважаєте нас сухарями — тільки за те, що ми завжди маємо ясну голову, але нам треба завше мати ясну голову, бо ніхто за нас не зміряє масштабів і складності роботи. Швидкість зміни уявлень і пристосування — необхідність…

— Даруйте, у мене залишилось сто вісімдесят чотири секунди, — сказав Дік.

— Хай прощаються, — зітхнула мати.

— Ти там тримайся, — сказав Марат.

— А ти тут тримайся, — сказав Дік.

Вони обнялися, і Дік побрів до дверей. Біля дверей Дік обернувся.

— Зв’язок на тій же хвилі. Зброя закопана в квадраті С. Сигнал — час «х», — сказав Дік, смикнув двері і зник.

Батьки перезирнулися.

— Ви що… — мати підвелася і не могла знайти відповідного слова. — Що ви задумали?

— Взяти владу в свої руки, — спокійно сказав Марат.

— У кого?!

Поїхав Дік, поїхали батьки, впала ніч і у вікно тягло приємним холодком. Роса густо вкрила темне листя, виступила на асфальті, на траві за огорожею, на холодному тілі корабля прибульців, і Маратові здавалося, що ніч прийшла надто рано як на літній час, і сьогодні вона темніша ніби, ніж завше.

Він підійшов до розчиненого вікна і вперше відчув порожнечу ночі. До нього долинув далекий гавкіт со. бак, безмежно розсунувся простір; цокали копита, і Марат піймав мелодію дзвоника самотніх подорожніх. І коли опинився за огорожею, помітив, що ніч розсунулася, ніби він освітив її зсередини, і що ніч, мабуть, є ніччю тільки в чотирьох стінах, а зорі й планети світять завжди. Потім він помітив, яка випала густа роса, бо зачвакало в черевиках, потім провів пальцем по холодному металу корабля прибульців, і краплі роси з’єдналися у велику краплю, і та крапля хутко обірвалася.

— Завтра буде гарна погода, — сказав Марат.

— Так, завтра буде гарна погода, — сказав чи то батько, чи брат Аї, що слідкував, як роботи вантажать якісь контейнери, а прожектор аж із верхньої частини корабля освітлював їм майданчик. — А ти чого не спиш?

— Не хочеться, — сказав Марат. — Ви скоро відлітаєте?

— Годин через три.

— Ая зайнята?

— Ні, вона не зайнята. Вона зсередині. І чи то батько, чи то брат сказав щось роботу, і робот відповів йому щось на знак згоди, зник в отворі стабілізатора, і Марат уявно простежив, як ліфт підіймає робота у верхню частину корабля.

— Ти не зайнята? — спитав Марат, коли Ая зіскочила на землю.

— Ні, не зайнята, — відповіла Ая. — А ти втік?

— Втік. Ви скоро відлітаєте?

— Годин через три.

— Тобі треба щось робити?

— Я вже все закінчила і ці три години у мене вільні.

На галявині валялося чимало сухого гілляччя, його легко було позбирати до купи, і скоро в небо полетіли іскри.

— Я не знала, що це так гарно. Можна було б щовечора палити вогнища.

— Можна було б. Але я теж не знав, що ти прилетіла.

— Погано. Ми б раніше познайомились і багато б одне одному розказали.

Марат поклав на землю куртку, і вони сіли поряд навпроти вогню. Ламали хмиз і кидали у вогонь.

— Тобі зручно? — спитав Марат.

— Мені добре.

— Правда, вогонь схожий на восьминога?

— Щупальцями, так?

— Щупальцями…

— Дивно. Вогонь живе із своєї смерті. Горить, бо вбиває себе. Чим більше, тим швидше.

— Колись у негоду розводили вогнища, щоб подорожні не збилися з шляху.

— А для космічного корабля потрібне ціле сонце.

— його важко розпалити.

Іскри вже майже не летіли. Вогонь горів спокійно, без натуги, а вони рівномірно підкладали дрова, щоб усе так і залишалося. Ніч погустішала і принишкла. Прожектор світив не в цей бік, і корабель вирізьблювався у його світлі чіткою монументальною скульптурою.

— У вас таке саме небо? — спитав Марат.

— У нас голубіше.

— І так само багато зірок?

— Інколи навіть більше.

— Ти часто дивилася на вечірнє небо?

— Я ще не дивилася. Мала була, коли відлітали.

— Я просто забув…

— Всього не запам’ятаєш…

— Просто мені хотілося, щоб ти це бачила на власні очі, як і я.

— Я ще побачу.

— Нам тоді вже буде…

— Все одно я дивитимусь на небо над головою.

«Наша звична атмосфера в цьому випадку стає на заваді, через неї отой купол над нами не існує в незмінності. Узимку, коли повітря холодне і стає ніби кришталевою оболонкою, зорі світять ясними, але неприступно-холодними очима — і під тими поглядами щулишся і відчуваєш власне безкрилля; щоб весною, коли повітря рухається теплим потоком і дух забиває запах вологої землі, зорі вибухали, як бруньки верболозу; щоб улітку, після жаркого дня, зорі відпочивали, як утомлені пляжники.

В першу половину осені, в безмісячні ночі, небо стає моїм. Воно в цю пору глибоке темрявою. Я вдивляюся в небо — і на дні провалля з’являються нові зорі, менших величин. Потім усе зливається в білу пляму. Це не від нерухомості, просто зорі, як краплі води, злилися. В мене гарний зір, і я назбирую багато крапель.

Я вдивляюся в білу пляму, в цей конус, повернений до мене основою, а вершина його темнувата. Конус втягує мене своєю порожнечею; я знаю, що за вершиною його побачив би теж конус — і так до безконечності, і я не вірю, що там ніхто мене не ладе», — думав Марат, спостерігаючи віддалік старт.

Той корабель мав особливі стартові двигуни. Він безшумно відірвався від землі й повільно поплив у небо. І Марат знав, що до тих пір, поки не заревуть двигуни прискорення, Ая може бачити, як зменшується багаття на Землі, мов у давні часи вогник маяка для вітрильника, що покинув гавань.