Дана і дракон [Олеся Чертова] (fb2) читать онлайн

Олеся Чертова Дана і дракон

Дана і дракон

Двері відчинила мама. Дана переступила поріг, недбало жбурнула в куток наплечник і почала знімати куртку. Мама уважно спостерігала за донькою із ледь помітною посмішкою.

— Ну, що сьогодні в тебе сталося? — запитала вона.

Дана не відповіла, підхопила наплечник і попрямувала до своєї кімнати. Мама пішла за нею.

— Дано, може, все-таки поговоримо? Дівчинка сіла на ліжко і знизала плечима.

— Чесно кажучи, то й говорити нема про що, — знехотя промовила дівчинка. — Знову той Сергій…

На маминому обличчі з’явилася усмішка:

— І що ж знову накоїв той Сергій?

Дана зітхнула, полізла в наплечник і дістала звідти невеличкий букетик пролісків. Ніжні білі квіти трохи зім’ялися, проте в кімнаті відразу запахло весною. Дівчинка жбурнула букетик на ліжко. Мама його обережно підняла, торкнулася тендітних пелюсточок, вдихнула свіжий аромат весни. А потім поглянула на доньку — Дана сиділа, наїжачившись, піднявши догори худенькі плечі та опустивши очі додолу. Її золотаве густе волосся розкішною хвилею спадало на спину та плечі.

— Не розумію я тебе, Дано, — сказала мама. — Хлопець так упадає коло тебе, квіти щодня носить, а ти…

Дану наче хтось укусив.

— А що я?! — крикнула вона. — Він мене перед усім класом соромить, усі дівчата сміються. Он, кажуть, твій жених іде! Хлопці з нього ввесь час кепкують, а він навіть не може дати їм відсіч. Стоїть, з ноги на ногу переминаючись. Отакий-то хлопець! З ним увечері в кіно піти страшно, бо, боронь Боже, перестрінуть хулігани, так він і втекти не зможе, не кажучи вже про те, щоб відбитися.

— А ти з ним у кіно вдень піди, навіщо ж вечора чекати?

Дана так зиркнула на маму, що та знову розсміялася і обійняла доньку.

— Дивна ти — хіба ж можна соромитися того, що людина виявляє до тебе симпатію? І що з того, що він не забіяка? Зате відмінник, вчиться краще за всіх у класі. Розумний…

— Розумний! — перекривила Дана. — Тільки й щастя! Довгий, худий, як та жердина, ще й в окулярах! Сміх та й годі! Інша справа — Денис, що з Наталкою дружить, або ж Павло… Ото хлопці, а це…

— У тих хлопців тільки одна перевага — м’язи великі, але в голові вітер, сама розумієш. Вам, доню, тільки по тринадцять, а років через десять подивишся, де твої мускулясті Денис та Павло опиняться. А от Сергій точно гарною людиною стане.

— Та хай собі стає ким завгодно, тільки мене облишить! — Дана нервово крокувала кімнатою.

— Не можна критикувати зовнішність людини. І принижувати людину теж не слід. Він, до речі, має право дарувати квіти всім, кому захоче.

Дана нічого не відповіла. Стояла спиною до матері, зіпершись на підвіконня.

— Насварила ти його за ці проліски? — тихо озвалася мама.

— Насварила… — голос Дани затремтів, вона раптом заплакала.

— Піду квіти у воду поставлю, — мама вирішила залишити доньку наодинці з її думками. — Ой, донечко, хто ж тебе зрозуміє, якщо ти сама себе зрозуміти не можеш?..

Раптом пролунав телефонний дзвінок.

— Алло!

— Добрий день, Тетяно Олександрівно! Це Сергій. Покличте Дану, будь ласка.

— Ні, Сергію, не покличу.

— Чому? Вона через ті квіти на мене образилася? Але ж я хотів як краще.

— Та розумію я, що ти хотів, — усміхнулася мама. — Їй у собі розібратися треба, а потім поговорите. Завтра. Добре?

— Добре, — сумно промовив Сергій. — До побачення!

— До побачення, — зітхнула мама. Підійшла до кімнати Дани, прислухалася — тиша. Кожному іноді треба побути на самоті. А особливо, коли людині тринадцять років.

Пізно увечері, коли всі у квартирі вже поснули, Дана ще читала. Вона понад усе любила книги про епоху Середньовіччя, особливо про прекрасних принцес, які чекали в найвищих баштах кам’яних замків на своїх відважних лицарів у залізних латах. Дівчинка читала, і їй подих перехоплювало від хвилювання: скільки тут було пристрасті, відваги, на які героїчні вчинки були здатні лицарі заради коханих! Дана заплющила очі — о, як би їй хотілося жити в ту епоху, коли магія була буденною справою, в епоху драконів і чарівників!

Дівчинка відклала книгу, підвелася з ліжка і навшпиньки підійшла до дзеркала. У напівмороці кімнати її нічна сорочка здавалася прозорою білою сукнею, довге золотаве волосся вільно розсипалося по плечах, а карі очі загадково сяяли із темряви.

Дана критично себе оглянула. Так, зовні на роль принцеси вона підходила ідеально. Та тільки де ж той замок та справжнього лицаря узяти? З лицарями було особливо скрутно. Дана мимоволі поглянула на проліски у скляночці, мама все-таки принесла їх до кімнати дочки (мовляв, твої квіти, хай у тебе й стоять!), взяла в руки букет, вдихнула аромат, надзвичайно п’янкий і свіжий.

— Ех, Сергію! Розумнику ти наш! От була б у тобі хоч однісінька краплинка того лицарства, може, і букетики б твої не дратували… А так…

Дана поставила скляночку на стіл і вимкнула світло. Лягла в ліжко і майже з головою пірнула під ковдру. «А так — ботанік ботаніком, з таким сором і на люди вийти…» І вона заснула. Або майже заснула. Їй почав уже снитися якийсь середньовічний сон, як раптом щось дзвінко вдарилось об шибку.

Дана прокинулася відразу, але не відразу зрозуміла, звідкіля той звук. Сівши на ліжку, прислухалась. Знову стало тихо, але тільки на мить. Дана почула, як щось вовтузиться і шкребеться за вікном, зрідка стукаючи в шибку. Проте вона не злякалася, а тихенько встала з ліжка і підійшла до вікна. Треба зауважити, що Дана взагалі дівчинка не з боязких. Вона й сама вже не пам’ятала, скількох кошенят та цуценят урятувала від загибелі. Дівчинка знала, як діяти, навіть тоді, коли дорослі вагалися.

От і зараз Дана була впевнена, що це кажан за вікном. Торік саме так і було: маленький кажанчик примерз крилом до шибки на кухні. Звідки він там узявся у лютому, Дана не знала, але визволила малюка. А потім вони разом з татом віднесли його в підвал зимувати. А зараз був березень, кожного дня ставало все тепліше, проте вночі іноді поверталися морози. Мабуть, кажанчик із температурою помилився, зарано вирішив розім’яти крильця.

Дана не стала вмикати світло, щоб не злякати маленького відчайдуха. Щоб його розгледіти, вона притислася обличчям до скла — так і є, у залізній ринві для відводу дощової води борсалося щось невеличке і чорне, немає сумнівів, що це кажан. Дана рвучко відчинила вікно і підхопила нічного гостя, який мало не впав і виявився набагато більшим кажаном — принаймні, дівчинка відчувала це по його грубіших перетинках на крилах. Вона кинулася до дверей, бо вирішила, що доведеться будити тата, адже треба віднести бідолаху в підвал. Як раптом щось у поведінці кажана її насторожило. Він навіть не намагався вирватися, навпаки — принишк у руках дівчинки, ледь попискуючи.

Дана зупинилася. Їй стало моторошно. Тоді вона увімкнула лампу та піднесла до світла свою знахідку. На її долонях, блимаючи сонними очима, сидів… дракон. Точніше — маленький дракончик. Від несподіванки Дана випустила його з рук, і малий гепнувся на стіл. Він розчепірив крильця і, незграбно перевалюючись з лапки на лапку, попискуючи і мружачи великі темні очі, посунув уздовж столу. Дівчинка ледве встигла схопити його, бо дракон мало не впав на підлогу.

— Що ж це таке? — прошепотіла Дана. — Чи то в мене вже дах поїхав?

Вона посадила малого на ліжко і щосили ущипнула себе за ногу. Не подіяло.

Дракончик і не збирався щезати. Більше того, чимчикував собі ліжком, плутаючись лапками в зібганій ковдрі. І ось він перечепився, не втримався на ногах і впав. Мабуть, це його дуже образило, бо з драконячої пащі вирвались пронизливий крик і полум’я, невеличке, наче із запальнички, але його виявилося достатньо, щоб пропалити дірку в ковдрі. Дана зойкнула, підхопила малого й пересадила на стілець.

— Ти що виробляєш?! Не вистачало, щоб мама це помітила! От лишенько, що ж мені з тобою робити?!

Дракончик поглянув на Дану здивовано, потім підповз ближче і знову пронизливо крикнув.

— Тихше, чого ти кричиш?

Дракончик крикнув знову.

— Ти, мабуть, голодний! — здогадалася Дана. — Чим же тебе годувати? Я ніде не читала про те, чим саме харчуються дракони. Хоча… Здається, дракони людей їли. То, може, й ти людожер? — грізно запитала вона.

Дракончик зіщулився, наче все зрозумів, і раптом заліз Дані на коліна. Дівчинка геть розчулилася. Вона взяла малого на руки і притисла до грудей.

— Та який там з тебе людожер! Ти просто крихітка. Добре, ходім тихенько на кухню, може, чимось смачненьким тебе й почастую.

На щастя, драконові сподобалася ковбаса. Тільки її треба було нарізати маленькими шматочками і підкидати, щоб він ловив їх у повітрі — аби дійти цього висновку, Дані довелося витратити дві години на невдалі спроби нагодувати свого нічного гостя. Коли ситий і задоволений малюк заснув, згорнувшись, як кошеня, клубочком на подушці, дівчинка нарешті змогла подумати про все, що трапилось цієї ночі.

Вона думала, думала, думала, але ніяк не могла збагнути, що все це відбувається насправді. Дана навіть погортала декілька книжок з надією знайти відповідь на питання, як і звідки в наш час, у центрі міста може з’явитися маленький дракон. Але відповіді не було. Дівчинці дуже хотілося комусь показати свою знахідку — а раптом дракона бачить тільки вона, раптом це якесь психічне захворювання? Чим довше Дана думала, тим заплутанішими ставали її думки. Тоді вона вирішила просто дочекатися ранку. Дівчинка вмостилася на краєчку ліжка коло свого несподіваного гостя і заснула.

Вранці Дана прокинулася раніше, ніж зазвичай мама приходила її будити — бо дуже боялася, що хтось побачить дракона. Тому швиденько побігла в кухню і поставила чайник на плиту.

— Як ти рано сьогодні встала! — зазирнула до кухні мама. — Щось ти бліденька… Може, нездужаєш?

— Так, — підхопила цю думку Дана, — погано спала. Нудить і голова болить.

Дівчинка намагалася не обманювати маму. А коли й доводилося казати маленьку неправду, довго мучилася після цього. Тільки зараз іншого виходу Дана не бачила. І, звичайно, мама їй повірила. Поцілувала в чоло, зробила ромашковий чай з медом і відіслала в ліжко. Про школу навіть і не йшлося — хіба ж можна хвору дитину кудись із дому відпускати? Через таке мамине піклування Дана почувалася найгіршою людиною у світі. Докори сумління мало не змусили її розповісти про дракона, але дівчинка вчасно прикусила язика. Мама пішла на роботу, а Дана пообіцяла сама собі, що неодмінно увечері все їй розповість. Добре, що тато пішов на роботу ще раніше, і дівчинка нарешті залишилася вдома сама. Вона відразу побігла до своєї кімнати перевірити, як там малий. Але дракона не було. Його не було ні на подушці, ні під ковдрою, ні навіть під простирадлом. Дана перетрусила все ліжко — але дракона ніде не було.

«Мабуть, я божеволію… Не треба було стільки казок про драконів читати.» — подумала дівчинка.

Раптом вона щось пригадала, кинулася до ковдри і стала її дуже ретельно оглядати. Стоп! Ось вона — кругленька пропалена дірочка. Значить, з головою все гаразд. Тоді де ж цей розбишака?

Дана зазирнула під ліжко, під стіл. Вона обповзала на колінах всю кімнату. Та марно — дракона в кімнаті ніби й не було. Тоді дівчинка вийшла до передпокою і відчула виразний запах диму. Здається, він ширився із кімнати батьків. Дана помчала туди. І що ж вона побачила? Це мале чудовисько, яке ще вчора ледве трималося на ногах, тепер пурхало по кімнаті, як той горобець, ще й плювалося вогнем на всі боки. І хоч полум’я було зовсім маленьке, у кімнаті вже тліли фіранка і ковдра на ліжку. Дана кинулася гасити вогонь.

— Припини! — закричала вона. — Негайно припини! Ти ж так спалиш увесь дім!

Але малий підлетів ще вище, і Дана ніяк не могла його впіймати. Нарешті, знесилившись, вона сіла на ліжко та гірко заплакала. Дівчинка була в розпачі. Як пояснити батькам все, що трапилося? Що робити з драконом — адже він, напевне, буде рости, а разом з ним і його бешкети зростатимуть? Раптом Дана відчула, як щось гепнулось поряд з нею на ліжко. Вона підвела очі — дракончик, воркочучи, мов кіт, заповз їй на коліна. Дівчинка всміхнулася крізь сльози, взяла малого на руки і понесла до кухні.

— Здається, ти трошки мене розумієш. Тому домовмося, — промовила Дана, посадивши малюка на стіл, — не плюватися вогнем. Добре? І літати обережно, бо ти всі люстри позбиваєш. Згода?

Дракон, звичайно, мовчав, але погляд його блискучих очей здався Дані дуже розумним. До речі, малий самостійно наминав ковбасу, і взагалі — виглядало, що він трішки підріс.

— Нічого собі, якщо ти ростимеш не днями, а годинами, що ж тоді мені з тобою робити?

Дана в роздумах міряла кроками кухню. Що ж робити? До кого звернутися по допомогу? Адже спеціалістів-драконознавців серед Даниних знайомих не було. Але ж у неї є двоюрідний брат, який працює у міському зоопарку! Можливо, він зможе чимось допомогти?

— А ходи-но сюди, — Дана взяла малюка на руки. — Я познайомлю тебе з одним чудовим дядечком. Тільки давай знову домовимося, ти сидітимеш у сумці тихо наче мишка.

Дракончик нічого не відповів, тільки блимнув темними очима й муркнув щось незрозуміле.

Дана вийшла на вулицю, обережно притримуючи велику сумку, яка висіла в неї на плечі. Роззирнулась навсібіч. Дані здавалося, що люди тільки-но подивляться на неї, відразу зрозуміють, що в сумці дракон.

Не встигла дівчинка відійти на кілька метрів від під’їзду, як раптом хтось її покликав.

— Дано, зачекай!

Здригнувшись від несподіванки, вона озирнулася. На дитячому майданчику під червоним з білими цятками грибком стояв Сергій. Дана відвернулася і швиденько попрямувала геть. Хлопець наздогнав її.

— Чому ти до школи не прийшла? — Сергій намагався йти поруч.

— А тобі що до цього? — насупилася Дана. — Сам ти чого не в школі?

— Навіщо ти так? — Сергій зупинився. — Я хвилювався, думав, що ти захворіла. Я утік з уроків.

Дана теж зупинилася. Ну ось, стоїть він перед нею — довготелесий, худючий, незграбний, окуляри на носі поправляє. Відмінник…

— Втік?! Не може бути! — глузливо здивувалася Дана. — У мене справи, розумієш? Мені треба йти, Сергію.

— Можна я тебе проведу? Он у тебе сумка яка велика. Давай допоможу, — і хлопець простягнув руку до сумки. Але Дана відскочила в бік так прудко, що він аж злякався.

— Ти чого? Я ж тільки допомогти тобі хочу.

— Мені не треба допомагати, я сама, — Дана сховала сумку за спину. — Ти, Сергієчку, йди додому, а я увечері тобі зателефоную.

Хлопець геть розгубився від такої несподіваної ласки.

— Зателефонуєш, чесно? — промовив він.

— Так, так! — Дана вже раділа, що нарешті вдалося відчепитися від Сергія, коли із сумки недоречно пролунав драконячий крик, та ще й так різко і пронизливо, що, здалося, його було чутно навіть на сусідній вулиці. Дівчинка завмерла.

— Що це? — здивовано озирнувся Сергій.

— Де? — Дана почала тихенько задкувати. Найбільшим її бажанням зараз було втекти від цього причепи на край світу. Але дівчинка занадто добре знала — варто їй побігти, Сергія тоді вже напевне не спекаєшся.

— Цей звук… Ти чула?

І тут дракон загорлав знову.

— Це з твоєї сумки! — заволав Сергій. — Може, це щось небезпечне! Дай-но її мені!

Дана відскочила на кілька кроків. Дракон знову закричав.

— А, ти про цей звук? — Дана вдавано засміялась. — Це ж мій мобільний. Дуже модний рингтон — «Крик дракона» називається. Ти що, не чув ніколи?

— Ні, — Сергій знизав плечима. — А чому ж ти не відповідаєш?

Дана витягла телефон з кишені.

— Ну от, пропустила дзвінок через тебе. Причепився, як реп’ях. Іди, куди ішов! От зануда.

І дівчинка кинулася прожогом від Сергія. Не озираючись, бігла і бігла, доки не опинилась у якомусь провулку і зрозуміла, що зовсім не знає цієї місцевості. Тоді причепа-однокласник миттю випарувався з Даниної голови, вона рвучко зупинилася і почала озиратись на всі боки. Як звідси потрапити на центральну вулицю, вона не знала. Дівчинка зазирнула в сумку. Дракон спокійно лежав на згорненому рушнику. Він, мабуть, спав, бо від денного яскравого світла примружився, а потім позіхнув.

— Ну, і чого ти галасуєш? — запитала Дана. — Сон поганий наснився? Ти краще скажи, як нам знайти дорогу назад?

Раптом дівчинка почула за спиною чиїсь кроки. Вона швидко закрила сумку й озирнулася. До неї наближалося двоє кремезних чоловіків. Вони були одягнені в довгі чорні плащі, а їхні обличчя здалися Дані якимись незвичайними, немов витесаними з каменю.

Дівчинка підсвідомо відчула небезпеку. Вона прискорила ходу з надією потрапити на якусь людну вулицю, бо тут, як навмисне, не було жодної людини. Дівчинка звертала з одного провулка в інший, доки зовсім не заблукала.

— І чому я не взяла з собою Сергія? — прошепотіла Дана. Вона мало не плакала.

На щастя, незнайомців у чорному ніде не було.

— От дурепа! — сказала Дана вголос. — І чого це ти вирішила, що вони тебе переслідують? Ішли собі люди у справах.

Цієї ж миті двоє здорованів знову з’явилися перед нею. Вони неначе виросли із землі. Тікати було нікуди. Дана скрикнула, позадкувала і втиснулась спиною у стіну.

Кам’яні, беземоційні обличчя незнайомців наблизилися до дівчинки впритул.

— Що вам від мене треба? — крикнула Дана. — Я зараз покличу на допомогу!

— Не потрібно кричати, — спокійно мовив один із здорованів. — Просто віддай нам те, що тобі не належить.

— Нічого в мене немає! Це помилка! — заперечила Дана. — Ви, напевне, мене з кимось переплутали!

— Ні, не переплутали, — відповів інший. — У тебе таки дещо є. Ця річ потрапила до тебе випадково, а належить вона нам. Ми загубили її.

Дана нарешті зрозуміла, про що йдеться. Але ці люди не викликали в неї довіри, і тому дівчинка вагалася, віддавати їм дракона чи ні.

— Що саме вам треба? — запитала твердо.

— Дрібничка. Маленький дракон. Той, що спить у твоїй сумці. — Голос незнайомця став улесливим, а на його обличчі з’явилося щось подібне на посмішку.

— А він точно ваш? — у Дани по спині мурашки забігали від тієї посмішки.

— Так, так, давай скоріше! — і чоловік нетерпляче простяг руку.

Дівчинка відкрила сумку, обережно занурила туди руку, і дракончик відразу довірливо стрибнув їй на долоню.

— Скоріше, давай скоріше! — підганяв той, що простягав руку.

Аж раптом Дана помітила, як щось блиснуло з-під чорного плаща іншого незнайомця — то був величезний меч у піхвах. Дівчинка затремтіла: здоровань потихеньку виймав ту зброю. Кому б не призначався удар — Дані чи дракончикові, дівчинка відразу вирішила, що так просто ці кам’яні обличчя не заволодіють її нічним гостем. Вона витягла малого із сумки й спритно сховала його під куртку.

— Що ти робиш? — прошипів здоровань. — Негайно віддай його мені!

— То забери! — зухвало відповіла Дана. Щось їй підказувало, що незнайомці не можуть застосувати силу, аби відібрати дракончика. Адже вирвати в неї сумку з рук було значно простіше, аніж стільки часу витрачати на вмовляння. Тож їм потрібно, щоб Дана добровільно віддала дракона.

Чоловіки перезирнулися. Раптом десь за рогом зарокотав мотор автомобіля, стукнули дверцята і почулися голоси. Кам’яні обличчя стали ще нерухомішими. Наступної миті один із них схопив Дану за плечі, а інший хутко провів мечем по стіні — і вона розсунулась в обидва боки, як двері ліфта. Дівчинка хотіла крикнути, як їй затисли рота і штовхнули в щойно утворений отвір у стіні.

Все, що сталося потім, було схоже на жахливий сон. Дана не розуміла, куди потрапила. Спочатку повіяв сильний вітер, і щось, схоже на довжелезне волосся, увесь час ковзало по обличчю. Дівчинка тільки-но збагнула, що це кінська грива, як втратила свідомість. Усі наступні події вона пам’ятала уривками: їй зв’язали руки і ноги, кудись несли, а насамкінець стягли з неї куртку. Дана намагалася пручатись, але знову втратила свідомість. Якісь темні постаті ввесь час то з’являлися із темряви, то зникали в ній. Вони голосно розмовляли незнайомою дівчинці мовою, але з їх стривожених голосів вона збагнула, що дракончик зник. Очевидно, це сталось ще до того, як із Дани стягли куртку. Єдине, що тішило, — він не опинився у руках цих людей.

Нарешті все затихло. І тепер Дана відчула, що вона страшенно змерзла. Дівчинка сіла на оберемок соломи в кутку і роззирнулась навсібіч — приміщення, у якому вона опинилася, нагадувало в’язницю: стіни і підлога були вимощені сірим каменем. Невеличке віконце з товстими ґратами, за якими синів клаптик неба, знаходилося так високо, що годі було до нього дотягтися. Перед Даною стояв глиняний глечик з водою і дерев’яна миска з куснем черствого хліба.

Дівчинка підвелася. Все тіло в неї боліло, та, на щастя, руки й ноги були розв’язані. Вона зробила декілька кроків, від яких прокотилася луна, і зупинилась перед дерев’яними дверима, кутими залізом. Зверху там було вирізане вічко, і Дана зазирнула в нього — нікого не було видно.

Своєї куртки вона теж ніде не побачила, а в тоненькій кофтинці з короткими рукавами було дуже холодно, до того ж разом з курткою щез і телефон, і… дракон. При згадці про малого Дана мимоволі торкнулася грудей, того місця, де кілька годин тому намагалася його заховати. Де ж він тепер, коли саме загубився? Невже опинився у руках тих незнайомців? Що вони з ним зробили?

Дана щосили вдарила в двері кулаком. Удар вийшов дуже слабким, лише руку забила. Тоді дівчинка відчайдушно почала гатити в двері ногами.

— Відчиніть! — кричала вона. — Випустіть мене негайно!

В коридорі за дверима почулися важкі кроки. Дана так галасувала, що не відразу помітила, як скреготнув засув і двері відчинилися. Вона мало не впала. На порозі з’явилися дві кремезні постаті — справжнісінькі середньовічні лицарі в залізних латах. Їхні обличчя затуляли заборола, а на поясі в кожного були прилаштовані довжелезний меч і булава.

— Що вам потрібно від мене? І взагалі, де я? Це що, якийсь жарт? — Дана намагалася говорити твердо.

Та лицарі мовчали. Один із них схопив дівчинку за руку вище ліктя і потяг за собою. Рукавиці в нього були залізні і хватка також, тому Дана вирішила не пручатися, а гідно зустріти виклик долі, яким би він не був.

Звичайно, дівчинка страшенно перелякалась, та попри страх не могла стримати здивування і захвату, адже опинилася в коридорі справжнього середньовічного замку з кам’яними стінами, вздовж яких були розташовані невеличкі заґратовані віконця і палахкотіли яскраві смолоскипи. Дану вели сходами кудись нагору, і вона зрозуміла, що раніше знаходилася у підвалі, а тепер вони йдуть на вежу. Тут було дещо тепліше, на стінах висіли картини в потемнілих від часу рамах.

Перед зачарованою дівчинкою відчинилися важкі двері — і Дана потрапила до справжньої тронної зали, точнісінько такої, як у казках, які дівчинка так любила: в кутку у величезному каміні потріскували дрова, вікна затуляли розкішні портьєри, кам’яна підлога була заслана звіриними шкурами, а в центрі кімнати височів справжній трон, весь у оксамиті й золоті.

Захоплена цією казковою дивовижею, Дана навіть не помітила, що охоронці давно вже пішли і залишили її у залі саму.

Дівчинка стояла і не знала, навіщо її сюди привели, і навіть не уявляла, що тепер робити, та ноги самі вже несли її до каміна з його життєдайним теплом. Дана присіла і простягла до танцюючих язичків полум’я свої задубілі руки. Раптом щось невагоме і тепле м’яко лягло їй на плечі. Дана здригнулася, підвелася і озирнулася. Позаду стояв високий чоловік із довгим світлим волоссям. Очевидно, це був король, бо комір його червоної мантії оторочувало хутро горностая — привілей королів. Проте корони на голові не виявилося. Обличчя чоловіка мало суворий і сумний вираз одночасно. Його можна було б вважати вродливим, якби на ньому не застигла вже знайома Дані кам’яна маска.

— Ви змерзли, — тихо промовив він, — сідайте біля вогню.

Звідкілясь коло каміна з’явився невеличкий стілець, і Дана покірно сіла на нього. Вона тільки зараз помітила, що в неї на плечах — тепла шуба.

— Моє ім’я — сер Астін, люба госте, — чоловік ледь вклонився. — Сподіваюсь, вам сподобався мій замок?

— Можливо, й сподобався. Щоправда, найкраще у вашому замку я розгледіла підвал, — сміливо відповіла Дана. — Ви до всіх своїх гостей виявляєте таку гостинність?

Сер Астін ледь помітно всміхнувся. Йому сподобалася зухвалість цього дівчиська.

— Ні, прекрасна леді Дано, вибачте нетактовність моїх вояків. Вони іноді дуже нетямущі, тому все переплутали. Адже я запрошував вас як гостю, а не як полонянку. Ще раз прошу пробачити цей мій недогляд, — і сер Астін знову схилився у шанобливому поклоні.

Але дівчинку не так просто було ошукати. Вона одразу помітила й хитру посмішку на вустах, і занадто солодкий голос господаря замку, підсвідомо відчувала, що небезпека для неї — це саме він, сер Астін.

— Ну що ж, я приймаю ваші вибачення, — Дана намагалася поводитись, як принцеси з її улюблених книжок. — Тепер усе зрозуміло. І якщо я справді ваша гостя, то можу піти звідси тоді, коли забажаю?

Сер Астін схилив голову набік і навіть очі примружив, неначе хотів роздивитися дівчинку якомога краще.

— Відповідь, гідна справжньої леді, — промовив він. — Так, ви можете покинути мій гостинний дім будь-якої хвилини, але спочатку треба обговорити те, задля чого ми з вами зустрілися. Тому…

— Що вам потрібно? — обірвала його Дана.

— Дракон, — коротко відповів сер Астін. — Маленький дракон, який належить мені, але випадково потрапив до вас. Я не буду вас втомлювати детальними розповідями про те, яким чином він опинився у вашому часі. Це сталося внаслідок помилки одного чарівника. Тож тепер, коли ми все з’ясували, поверніть мені дракона, і я відразу поверну вас додому.

Пропозиція прозвучала аж занадто просто. Дана підвелася і скинула шубу на підлогу.

— Сере Астіне, ви ж бачите, що дракона при мені немає. Він загубився дорогою, крім того, я не знаю, де саме — чи у вашому часі, чи в моєму. Боюся, що нічим не зможу вам допомогти.

Сер Астін усміхнувся, він підійшов майже впритул до дівчинки.

— Не бійтеся. Я думаю, що зможете.

Дана відсахнулася від нього.

— Послухайте, дракон — не голка, його в кишеню не сховаєш!

— О, люба моя, існує безліч потаємних кишеньок, у яких можна сховати будь-що, навіть дракона. І я чомусь вважаю, що вам відомо про такі кишеньки. Домовмося так, — він поклав свою руку Дані на плече: — Ви не повернетесь у підвал, це було б дуже нечемно щодо такої чарівної леді. Вас відведуть в одну з кімнат мого замку, там ви отримаєте можливість помилуватися місцевими краєвидами. Даю вам на роздуми одну ніч. Якщо завтра до сходу сонця дракона в мене не буде, доведеться застосовувати інші методи, щоб домовитися з вами. Добраніч!

Сер Астін сплеснув у долоні, тієї ж миті відчинилися двері і з’явилися охоронці з мечами. Вони відвели Дану в приміщення, яке мало чим відрізнялося від підвалу. Кімната була невеликих розмірів, з голими стінами і кам’яною підлогою, щоправда, було в ній тепліше, ніж у підвалі, і ще тут стояло велике ліжко з м’якою периною.

Надворі вечоріло, але в кімнаті було ще видно. Дана поглянула у вікно і зойкнула від жаху — прямісінько перед її очима знаходився майдан для страти, посеред якого чорніло величезне згарище. Так, у середньовічні часи спалювання було дуже популярною стратою. То ось про які місцеві краєвиди казав цей мерзотник! Дана відійшла від вікна і сіла на ліжко. Що ж робити? Втекти звідси неможливо, а де взяти дракона, дівчинка не знала. Та й чи можна такому негідникові віддавати беззахисне створіння?!

Ось воно, омріяне Середньовіччя! Спалять завтра на вогнищі, та й по всьому. Дана впала на подушки і заридала. Хто знає, скільки часу вона проплакала. Надворі вже споночіло. Мабуть, Дана таки задрімала, бо не чула, як хтось зайшов і залишив на стіні запалений смолоскип.

Дана прокинулась від тихого шепоту:

— Принцесо Діано, прокидайтеся! Принцесо Діано!

— Хто тут? — скрикнула дівчинка і сіла на ліжку.

— Тихше, леді Діано, не лякайтеся. Я — Тібальдо, чарівник і ваш покірний слуга.

Дана підвелася з ліжка і зняла зі стіни смолоскип, напружено вдивляючись у темряву.

— Але чому я тебе не бачу? Де ти?

— Я тут, точніше — не зовсім тут. Моє тіло знаходиться в зачарованому лісі за містом.

— Ти — привид? — перелякано запитала Дана.

— Та ні, кажу ж — я чарівник. Просто сподівався перенестися сюди повністю, але чомусь моє тіло залишилося там, а сюди прийшов лише мій дух. Мені потрібно поговорити з вами. Бо, наскільки я зрозумів, вам важко розібратися, що тут до чого.

— Не те слово, — зітхнула дівчинка. — А ти впевнений, що не помилився? Мене звати Дана, і взагалі, я з іншого часу.

— Так, так, — швидко погодився Данин невидимий співбесідник. — У своєму часі ви справді дівчинка Дана, натомість тут — прекрасна принцеса Діана, володарка драконів.

Дана не знала, що й відповісти. Вона мовчки вмостилася на ліжку і приготувалася слухати Тібальдо.

Історія, яку він їй розповів, виявилася цікавішою за всі казки, які коли-небудь доводилося читати дівчинці. У сиву давнину в цім королівстві панував мир і спокій завдяки тому, що владу поділяли між собою люди і дракони. Останні — мудрі й чарівні створіння — відрізнялися від людей своєю здатністю бачити не лише зовнішню оболонку живої істоти, а й те, що глибоко криється у її душі. Вони розуміли таємничу мову серця, тому драконів неможливо було ошукати солодкими обіцянками і пустопорожніми розмовами. Дракони бачили людину буквально наскрізь, і чиє серце їм здавалося найщирішим, той і ставав правителем країни. Звичайно, це мала бути людина із найчистішими і найдобрішими помислами. Так тривало протягом століть, поки не з’явився сер Астін — зла, жорстока людина, яка жадала єдиного — влади. Дракони ніколи б не вибрали серце сера Астіна, і він ніколи не став би королем. Та сер Астін підбурив до заколоту таких самісіньких, як він, жорстоких і порожніх людей, серед яких, на жаль, були й чарівники. Їм вдалося знищити всю королівську сім’ю, а чарівники наклали страшне закляття на драконів, і всі вони загинули. Принаймі, так думали заколотники, бо в країні й справді зникли всі дракони. Проте мати того дракончика, який потрапив до Дани, подолала за допомогою Тібальдо часовий кордон задля порятунку свого малюка. На жаль, вона загинула, а про пригоди дракончика в гостях у Дани ми вже знаємо. Про це дізнався оракул сера Астіна, і той послав за малюком своїх воїнів.

— Йому потрібно вбити останнього дракона, тоді сила стане абсолютним мірилом влади і наше королівство порине в безодню. Що ще нас може чекати з таким королем, як Астін?! — закінчив Тібальдо.

— Вам необхідно повернути дракона, щоб він зміг вибрати наступного короля? — запитала Дана. — І цей король зможе скинути тирана Астіна?

— Так, за справжнім володарем піде народ і ми здобудемо волю! Тому вам потрібно якомога швидше вибиратися звідси! Вас чекає народ, леді Діано!

Дана аж підскочила:

— А я тут до чого? Я ж навіть дракона зберегти не змогла…

— Як це не змогли? Ви донесли його до нас, а він обрав ваше серце, тому вам судилося бути нашою мудрою правителькою, нашою королевою. Я бачив це в пророцтві, яке було послане мені.

— Це неможливо! — закричала Дана. — У мене немає дракона! Я його загубила!

— Тихше, не кричіть! Нас можуть почути! — прошепотів Тібальдо. — Ви просто ще не навчилися його відчувати. Покладіть руку на серце і подумки покличте дракона.

Дана зробила так, як радив чарівник: обережно приклала руку до грудей і подумала про дракончика. Раптом вона відчула тепло, там, коло серця, де лежала її рука. Подивившись туди, побачила яскраве сяйво, ніби сонце запалало, і тієї ж миті з того сяйва з’явився дракон. Він сів поряд на ліжко і проникливо глянув їй у вічі. Дана аж заціпеніла від подиву, бо дракон став набагато більшим, ніж був.

— Не лякайся. Увесь час я був поряд з твоїм серцем, бо воно добре і щире. Я захищав тебе від Астіна, щоб він не зміг тобі нашкодити. Ти розумієш мене?

Дана лише зараз збагнула, що це говорив дракон.

— Ти вмієш говорити? — ледве вимовила вона.

— Так. Але тільки тут, у моїй країні. Я щасливий, що можу розмовляти з тобою.

Дана погладила його лускату спину і раптом зрозуміла, що вона нічого не розуміє. Чарівник, дракон біля серця, війна з Астіном — у дівчинки все переплуталося в голові.

— Але ж я не можу бути вашою королевою! — вигукнула вона. — Я маленька і в школі ще навчаюсь! Я ніколи не брала участі в битвах, і взагалі — не можу ж я тут назавжди залишитися! Там мої мама, тато, друзі.

— Ми й не сподівалися, що ви залишитеся, — сумно промовив Тібальдо. — Ми все розуміємо. Але ви оберете нам нового правителя, бо дракон при вашому серці допомагає вам мислити не розумом, а серцем. Ви… Ой лихо, чари розвіюються!.. — голос Тібальдо тепер долинав ніби з глибокого підземелля.

— Не залишай мене тут! — злякано зойкнула Дана. — Ти ж не сказав, що мені робити, щоб вибратися звідси.

— Допомога вже близько. Знайдіть потаємний хід. — І голос Тібальдо зник.

Дана поглянула на дракона.

— Ти знаєш, де тут потаємний хід?

Дракон похитав головою:

— Я теж не знаю.

Дана опустилась навколішки і, присвічуючи смолоскипом, почала шукати щось, що вказувало б на вихід: ретельно оглянула підлогу і стіни в кімнаті, але так нічого й не виявила. Тоді вона знову залізла під ліжко і раптом помітила якусь картину, яку просто притулили до стіни. Дана витягла її з-за ліжка і піднесла смолоскип, аби роздивитись високу вежу із маленькими дверцятами, зображену на картині. Дівчинка провела рукою по полотні — воно виявилось шорстким і теплим на дотик. Коли Данині пальці торкнулися дверцят у вежі, її рука раптом провалилась. Дівчинка аж підскочила і відсмикнула пальці. Спочатку вона подумала, що в картині дірка, але, оглянувши її уважніше, зрозуміла, що полотно не пошкоджене. Отже, це були чари. Дана знову торкнулася рукою дверцят — цього разу рука провалилася по лікоть.

— Сюди хтось іде, — тихо промовив дракон.

Справді, за дверима стало чути кроки, вони наближалися. Дівчинка схопила дракона на руки. Вона ще вагалася — чи варто вважати зачаровану картину потаємним ходом?

— Ну ж бо! Чого ти чекаєш?! — мало не благав дракон.

Вже було чутно, як брязкають ключі наглядачів.

— Гаразд, тримайся! — міцно притиснувши дракона до грудей, Дана просунула в картину спочатку руку, потім плечі й голову. Їй здалося, що вона пролазить у крихітну шпаринку.

Охоронці відімкнули двері. У кімнаті було темно.

— Гей, світла сюди! — наказав один із охоронців. Два смолоскипи осяяли кімнату яскравим світлом — полонянки в ній не було.

— Це неможливо… — розгублено прошепотів один із вояків. — Де ж вона поділася?

— Знайшов час дивуватися, — буркнув інший. — Біжи мерщій до сера Астіна, повідом його про втечу леді Діани.

Охоронець чимдуж кинувся виконувати наказ і помчав сходами башти.

Дана ще не могла зрозуміти, де вона опинилася — навколо панував суцільний морок. До того ж ноги ввесь час у чомусь плуталися, і це дуже заважало йти. Дракон пурхав десь попереду, він, на щастя, бачив у темряві так само добре, як і коти.

— Де ми, як ти вважаєш? — уже втретє запитала в нього дівчинка.

— Схоже на підземелля, — нарешті відповів той.

Та Дана вже й сама це зрозуміла, бо рухалася навпомацки, притримуючись рукою за стіну — холодну і слизьку, напевне, від постійної вологи.

— Як же ми знайдемо вихід, якщо я нічого не бачу? — промовила Дана з відчаєм. — Ще й ноги плутаються у чомусь ввесь час! Що тут на підлозі?

— Чекай-но, здається, он там є смолоскип! — радісно вигукнув дракон.

За мить дівчинка побачила, як попереду спалахнув маленький вогник, потім ще раз — і нарешті засяяло більш-менш яскраве світло смолоскипа. Дана поквапилася туди. Тепер вона зрозуміла, що саме їй заважало йти, на ній замість джинсів і футболки невідомо звідки з’явилася надзвичайно гарна темно-зелена сукня, розшита золотими нитками і оздоблена коштовним камінням. Вона була довга, до самісінької підлоги, тому й плуталась увесь час під ногами. За інших обставин Дана, напевне, здивувалася б і зраділа, та тільки не зараз. Хіба ж у такому вбранні легко буде втікати від переслідувачів? Та вибору не було.

Дівчинка підхопила поділ розкішної сукні однією рукою, а смолоскип взяла в іншу, і вони рушили далі.

На щастя, йти холодним підземеллям довелося не так довго, незабаром Дана помітила у стелі дерев’яну ляду як у льоху в бабусиній хаті в селі.

— Це, мабуть, вихід, — озвалася дівчинка до дракона. — От тільки як би дізнатися, де ми зараз знаходимося і що на нас чекає? Я тебе сховаю, ти не проти?

Дівчинка розгублено роззирнулася.

— Куди ж тебе посадити? До речі, як тебе звуть? У тебе є ім’я? — вона поглянула на свого маленького друга.

— У мене дуже довге ім’я. По ньому можна простежити весь родовід по батьковій лінії. Але ти можеш звати мене Дар.

— Гаразд, Даре, скажи тепер мені — куди ж тебе сховати?

— Ти знову забула, — посміхнувся дракон. — Найнадійніша схованка для мене — твоє серце!

Дана відчула тепло біля серця, побачила ніжне сяйво і дракон щез.

— Ще не звикла до цього, — здригнулась дівчинка і щосили надавила на ляду. Але та не хотіла піддаватися. Бруд і земля посипалися Дані в обличчя, вона мусила заплющити очі, щоб їх не запорошило. Серце стискалося від жаху — раптом ляда так і не відкриється, що тоді? Дана намагалася не дивитися на смолоскип, який щохвилини міг згаснути, гнала геть від себе погані думки.

Нарешті ляда піддалася і, голосно скрегочучи іржавими завісами, відчинилася. Дана вилізла нагору. Перед її очима постав привітний зелений ліс. Дівчинка струсила землю з волосся зі своєї розкішної сукні. Привітний зелений ліс — це чудово, тільки незрозуміло, куди ж іти далі?

Раптом все навколо завирувало і зашуміло. Дана прислухалася. Зненацька на галявині з’явилися вершники в залізних латах. Копита їх велетенських коней залишали глибокі вирви в землі. Дана не знала — вороги це чи друзі? Вершники, мов несамовиті, неслися прямо на неї. Дівчинка підхопила поділ сукні й кинулась тікати до найближчих дерев. Там, у гущавині, було легше сховатися.

Хоч як прудко бігла налякана дівчинка, проте втекти від вершників було важко. Дана спіткнулася, але не впала, бо тієї ж миті залізна рука підхопила її і кинула на коня.

Дівчинка тільки встигла помітити, що на іншому кінці галявини з’явилися інші вершники. Вони майже не відрізнялися від перших, лише один із тих лицарів на білому коні мав такі блискучі лати, що сяяли, мов викуті з щирого срібла.

Вершники зупинилися.

— Відпустіть леді Діану, — вигукнув хтось із тих лицарів, які щойно з’явилися на галявині, — і кровопролиття не буде!

— Нехай буде кровопролиття! — загаласували інші.

Вершники вихопили мечі і понеслися один на одного. Дана сховала обличчя в долоні, чекаючи страшного зіткнення коней, скреготу заліза. Але нічого не відбулося. Дана розплющила очі. Ні, насправді бій розпочався, тільки залишився позаду, бо вершник, разом з яким вона сиділа на коні, помчав чимдуж у інший бік. Він намагався зникнути, поки його товариші затримували інших лицарів. Мабуть, цей лицар мав привезти Дану в замок свого господаря сера Астіна.

— Куди ти мене везеш? — крикнула дівчинка.

Вершник не встиг відповісти, як прямісінько перед ними із гущавини з’явився той самий лицар у срібних латах. Вершник так різко зупинив коня, що Дана ледь не впала на землю.

— Спусти леді Діану на землю, і зійдемося в чесному бою! — вигукнув срібний лицар. — Чи ти будеш прикриватися беззахисною дівчиною?

— Ніхто не сміє називати мене боягузом! — крикнув вершник і скинув Дану з сідла.

Дівчинка впала на землю.

Лицарі вихопили мечі й кинулися один проти одного. Кремезні, з ніг до голови закуті в метал, вони були схожі на персонажів з комп’ютерної гри. Їх мечі схрещувалися з такою силою, що аж іскри сипалися.

Дана стояла, притулившись до молоденького дубка, ні жива ні мертва. Найстрашніше було те, що вона не знала, чия перемога для неї виявиться порятунком, хто з цих двох — друг, а хто — ворог. О, скільки разів вона засуджувала принцес зі своїх улюблених казок за їх бездіяльність, коли вони мовчки стояли і чекали, як саме вирішиться їх доля! А тепер Дана й сама чинила так само. Але що ж могла вона вдіяти в цьому невідомому і чужому їй світі, адже тут міліцію не викличеш і на метро додому не поїдеш.

Дана напружено стежила за боєм. Лицарі вже зіскочили з коней і гатили один одного булавами. Вершник у срібних латах вочевидь був слабший, але виявився ще тим відчайдухом. Дана сама не розуміла чому, але хотіла, аби переміг саме він, їй здавалося, що він має її врятувати. Може, це дракон допомагав їй розпізнати справжні наміри людей? Раптом срібний лицар спритно підскочив і щосили вдарив свого супротивника прямо в обличчя, а саме — в забороло шолома. Дана скрикнула. Поранений похитнувся і впав. Треба зауважити, що й сам переможець ледь тримався на ногах. Він повернувся до Дани, а та злякано притислася до дерева.

— Не бійтеся. — промовив він, важко дихаючи. — Я ваш друг. А цей, — він кивнув у бік переможеного, — він воїн сера Астіна.

— Чому я маю вам вірити? — запитала Дана.

— Я повинен відвезти вас у Зачарований ліс, там переховуються всі, хто намагається відновити мир і спокій, які панували раніше в цій країні. Вам про це вже розповів Тібальдо. — лицар простягнув закуту в метал руку. — Вірте мені, будь ласка.

Дана вірила. Вона поклала свою тендітну ручку на залізну рукавицю лицаря і подумала, можливо не вчасно, про те, як же все-таки чудово бути ніжною та беззахисною і відчувати опіку героя, який виявляє до тебе таку повагу, і не лише повагу, а й… Дана не стала фантазувати далі. Вона дозволила лицареві посадити себе в сідлопопереду нього і погладила гриву коня.

— А ви вбили його? — промовила вона зі вдаваним спокоєм, хоч самій ставало млосно від самої думки про вбивство.

— Не думаю, — відповів лицар. — Я лише оглушив його. Тримайтеся.

Дана хотіла ще щось сказати, але не встигла, бо кінь несподівано помчав із такою швидкістю, якої від нього вона не сподівалася. А найдивніше було те, що ліс якимось чином опинився внизу, а кінь підіймався вгору, пролітаючи над верхівками дерев, аж торкаючись хмар. Дана зойкнула і вчепилася щосили в кінську гриву.

— Що відбувається? — закричала вона. Лицар схилився до неї:

— Не бійтеся, — промовив він заспокійливо. — Цей кінь незвичайний. Це — Пегас. Тібальдо вважав, що з ним буде швидше і безпечніше. — Лицар ніжно обхопив Дану за стан. — Не бійтеся. Я поруч.

Дана всміхнулася, вона була така налякана й збентежена, що навіть не помітила відразу, що кінь лицаря крилатий. Та зараз це було зовсім не важливо. Дана була готова повірити у будь-яке диво і з головою поринути в яку-завгодно казку. Адже поряд був сильний і мужній лицар. Він мав казковий голос і дивовижно блакитні очі. Їх погляд крізь щілини в шоломі, здається, проникав у самісіньке серце. Дана не бачила обличчя свого рятівника, але була певна, що воно прекрасне. Вона притулилася до його закутих у метал грудей і, здається, відчула удари серця незнайомця. Їх оточував неймовірної краси краєвид: сяяло сонце, зелені хвилі лісу лащилися біля підніжжя гір у далині, де тягнувся гострими шпилями до неба замок. У Дани паморочилося в голові від цієї панорами, від подорожі верхи на летючому Пегасі, від срібнолатого лицаря, настільки дбайливого і уважного. Це була казка. Прекрасна казка.

Кінь спустився на простору світлу галявину, оточену з усіх боків лісом. Лицар обережно поставив Дану на землю.

— Ось ми й на місці, — промовив він. — Це Зачарований ліс.

Дана озирнулася довкола. Нічого незвичайного — ліс як ліс: дубки, ясени, подекуди сосонки видно.

— І що ж у ньому такого чарівного? — іронічно запитала вона.

— У цьому лісі може сховатися кожен, хто забажає. Варто лише захотіти, і ти відразу стаєш невидимкою. Але чари діють лише під кронами дерев, а на галявині розвіюються.

— Як цікаво! — не могла повірити Дана. — То ти хочеш сказати, що тут зараз повно народу?

— Саме так. Вони прийшли вшанувати свою рятівницю, прекрасна принцесо Діано, — лицар вклонився, а потім голосно гукнув: — Гей, Тібальдо! Ми вже тут!

Дана не повірила своїм очам — миттєво на галявині з’явилася сила-силенна людей. Навіть дерев не стало видно. І всі як один шанобливо вклонилися.

Дівчинці стало ніяково.

— Я щаслива, що нарешті потрапила до вас. Дякую, що ви мене врятували.

Дану відвели в табір, який повстанці розбили в лісі. Її нагодували і запропонували відпочити в невеличкому шатрі, в якому пахло м’ятою і трояндами. Але дівчинці не хотілося спати. Вона залишилася біля вогнища, щоб послухати старовинних пісень, які співали повстанці. А коли всі вже полягали спати, ще довго розмовляла з Тібальдо — худеньким юнаком з блідим обличчям.

— Мій батько був придворним чарівником. Коли Астін загарбав владу, майже всі чарівники перейшли на його бік, лише батько відмовився. Тоді Астін його стратив. Навіть наймогутніший чарівник є звичайнісінькою людиною, яку легко позбавити життя. Тому тут залишився тільки я. Не найкращий маг, та що вдієш. — Тібальдо розвів руками.

Дана всміхнулася.

— Я вважаю, що ти хороший маг з великим майбутнім.

— Якби ж то… — зітхнув Тібальдо. — Все вирішиться завтра.

— А що буде завтра? — збентежилась дівчинка.

— Завтра буде бій. Бо завтра — день коронації. Зірки нарешті визначать, що переможе — зло чи добро, — Тібальдо поглянув на співрозмовницю і промовив заспокійливо: — У нас є Дар — він могутній дракон.

— Отже, ми переможемо? — запитала Дана.

— Так, — відповів упевнено юнак.

Тібальдо вже заснув, а Дана все ще сиділа коло тліючого багаття. Раптом вона помітила сріблясту постать, облиту місячним сяйвом. Лицар стояв біля свого білого Пегаса і в задумі гладив його гриву. Дана підвелася і обережно, щоб нікого не розбудити, попростувала до нього. Та близько підійти не наважилася, сховалася за деревом, спостерігаючи за своїм рятівником. Хто знає, про що він зараз думає, може, згадує свою кохану принцесу, яка чекає на нього вдома?

— Ми кличемо його Срібний Лицар, — почула Дана тихий голос за спиною. Вона озирнулася. То був дідусь, що підносив дрова до багаття. — Він з’явився тут в той день, коли ви, леді Діано, потрапили до Астіна, і так прагнув вашого порятунку, що ніхто не поставив під сумнів те, що це наша людина. Але свого імені він так і не назвав. Мабуть, він чужоземець, бо був одягнений не по-нашому. Особисто для нього викували лати і меч. Новенькі, бач, як сяють, чисте срібло!

— А чому він не знімає шолома? — поцікавилася дівчинка.

— Не знаю. Що не потвора — це точно, я бачив його обличчя.

І дідусь пішов собі. А Дана не могла відірвати очей від Срібного Лицаря. Звичайно, він не потвора, він красень, дівчинка була впевнена. Раптом до неї знову прийшло відчуття, що незабаром їй доведеться залишити чарівний край назавжди, і вперше ця думка Дану дуже засмутила. Вона аж заплакала.

Вранці дівчинка прокинулась у гарному настрої… Щоправда, трохи змерзла, хоча вночі хтось дбайливо вкрив її ковдрою. Дана вийшла із шатра і відразу побачила букет яскравих польових квітів. Вона взяла його і занурила обличчя в те розмаїття ароматів. Нарешті дівчинка підвела голову і відразу зустрілася поглядом із проникливими очима Срібного Лицаря. Він щойно підійшов і став поруч, сумно похиливши голову.

— Вам сподобалися квіти? — з надією запитав він.

— Так, — посміхнулася Дана, — я дуже люблю квіти.

— Справді? — він щиро зрадів. — Я вибирав для вас найкращі. Такі ж прекрасні, як і ви…

— Дякую… — Дана зашарілася. Лицар несміливо взяв її руку у свою.

Його очі були зовсім поруч, і Дані здався той погляд дуже знайомим, немов із давнього сну.

— Сьогодні буде бій, леді Діано, — стиха мовив лицар. — Я воїн і не знаю, чим він скінчиться для мене. Та все ж хотів сказати вам одну річ: якби моя воля, дарував би вам квіти щодня, все життя…

Дана не встигла оговтатися, як він упевненою і твердою ходою вже йшов геть. Дівчинка дивилася на широку і мужню спину свого недавнього співрозмовника, що віддалявся, і думала: чому такі герої трапляються тільки в казках? Вона мало не заплакала. Не заплакала, бо поруч з’явився Тібальдо.

— Вже час, моя королево, народ чекає вас на великій галявині, — швидко промовив він і подав дівчинці руку.

— Що я маю робити? Що їм казати? — розгубилася Дана. Вона ледве встигала за юнаком, плутаючись у подолі довгої сукні.

— Не хвилюйтеся. Ви маєте викликати дракона, а далі все має бути так, як має бути. Я буду поруч. Ці люди щиро люблять вас…

Дана усміхнулася — ці слова її заспокоїли. Вони з Тібальдо опинилися на великій галявині. Людей тут і справді зібралася сила-силенна. Побачивши Дану, вони всі вклонилися і змовкли. Тібальдо подав знак і дівчинка заговорила.

— Для мене велика честь бути вашою королевою, — Дана ледве спромоглася на ці слова. У неї пересохло в горлі від хвилювання. — Я покличу дракона, сподіваюся, він допоможе вам у боротьбі.

Вона приклала руки до грудей, заплющила очі і подумки покликала Дара. Одразу під долонями розлилося приємне тепло. Дана почула, як хвиля захоплення прокотилася натовпом. Дівчинка розплющила очі — поруч із нею з’явився Дар, точніше — це був не той Дар, якого вона ще вчора несла на руках потаємним ходом. Це був справжній дорослий дракон. Він схилив до дівчинки свою велику голову на гнучкій шиї і всміхнувся.

— Я налякав тебе, королево? — пророкотав стиха він.

— Так, — самими лише губами відповіла Дана, — ти справжній красень.

Дракон гордо підняв голову і розправив велетенські крила.

— Тепер, Даре, ти маєш покликати своїх родичів, можливо, хтось із драконів ще живий, вони ховаються і не відповідають на наш клич тому, що серед нас немає представників королівської крові, — сказав Тібальдо.

— Я спробую, — промовив дракон.

Він витяг шию і підняв голову до неба. Тібальдо кинувся до Дани і миттю закрив її вуха руками.

І Дар закричав. Сила його голосу була така, що коні поприсідали, а дерева схилилися мало не до землі. Потім настала тиша.

— Пробачте, — промовив Тібальдо пошепки, відпускаючи Дану. — Я забув попередити.

— Пусте, — відмахнулася дівчинка. Вона прислухалася разом з усіма. Але стояла німа тиша, з кожною хвилиною дедалі важча. Ані подиху вітерцю, ані шелесту листя. Дар засмучено похилив голову.

— Ніде нікого, — промовив Тібальдо. — Ти справді останній дракон.

Та раптом дерева захиталися і здалеку долинув найжаданіший з усіх звуків — крик дракона. А потім простір заполонив шум крил, великих і не дуже. Дракони зліталися, щоб знову об’єднатися з людьми, аби привітати свою королеву. Їх було небагато, та все одно це була суттєва перевага над Астіном.

Лицарі вирушали в бій.

— А що мені робити — сидіти і чекати? — хвилювалася Дана.

— Ні, леді Діано, ви на Пегасі будете летіти поруч зі своїми воїнами, це їх надихатиме, — промовив Тібальдо.

— Але я боюся сама сидіти на летючому коні, — знітилася дівчинка.

— На щастя для вас і на превеликий жаль для мене, я буду з вами, леді Діано. Я, хоч і кепський, та все ж чарівник, і за законом не маю права тримати в руках зброю, бо втрачу право чаклувати. Хоч я би радо відмовився від чаклування задля того, щоб стяти голову негідникові Астіну! Але не маю цієї можливості. Тому буду поруч з вами.

Дана сиділа на Пегасі, міцно вхопившись за його гриву, і спостерігала згори за боєм. Попереду летіли дракони, вони дихали вогнем, і від їхніх крил відходили неймовірні райдужні кола, котрі з вибуховою силою відкидали ворогів на всі боки. А за драконами наступали воїни, кінні й піші. Дана бачила відвагу повстанців, яка змушувала втікати навсібіч вояків Астіна. Вона ввесь час намагалася знайти в натовпі Срібного Лицаря, аби впевнитись, що він живий.

Нарешті повстанці дійшли до замку, і біля його стін почалася запекла боротьба. Коли повстанці прорвались, Тібальдо радісно вигукнув:

— Перемога!

Це справді була перемога. І коли Дана увійшла у вже знайомий замок, вона, мабуть, чи не вперше відчула себе королевою. Дівчинка не дозволила стратити сера Астіна, натомість дарувала йому життя на вигнанні. За що її відразу прозвали Діаною Милосердною.

Тепер усі в королівстві готувалися до свята коронації. Для Дани терміново шили білосніжну сукню. Але самій дівчинці було байдуже до святкування і сукні. Вона металася замком, намагаючись дізнатися, що ж сталося зі Срібним Лицарем, чи живий він. Але ніхто нічого не знав, до того ж десь зник Тібальдо. Нарешті одна дівчина — здається, покоївка, — сказала, що за замковими мурами через стрімку річку зараз поранених переправляють у місто. Можливо, Срібний Лицар там. Дана помчала до річки. Вона бігла, плутаючись у сукні, сльози текли по її обличчю. Тільки б він був живий — весь час крутилося в голові.

Біля річки зібралося дуже багато людей. Усі були страшенно заклопотані, адже мова йшла про порятунок життя, тут кожна хвилина на ціну золота. Дана проштовхувалась крізь натовп до того місця, де поранених клали на великі вози і відправляли до міста. Раптом щось яскраво зблиснуло на сонці, що аж очам стало боляче. Так могли сяяти тільки срібні лати. Віз, у якому лежав лицар, уже рушив. Дана встигла лише помітити, що юнак був уже без шолома, але через сліпуче сонце не вдалося розгледіти його обличчя. Він теж помітив її, підвів голову, але коні швидко потягли воза кам’янистою переправою через річку, і лицаря не стало видно.

— У нього поранена нога. Він втратив багато крові, але його життю ніщо вже не загрожує. Я знаю, що з ним все буде гаразд, — заспокоював Тібальдо Дану. — Ви з ним ще побачитесь.

Дівчина стояла біля величезного дзеркала в білій сукні, а швачка чаклувала над подолом.

— Ні, Тібальдо, не побачимось, — сумно відповіла Дана. — Ти ж чудово знаєш, що сьогодні після коронації я маю повернутися додому. Сподіваюсь, Дар допоможе мені зробити гідний вибір, — Дана зітхнула.

— Я теж сподіваюся. Ви знаєте, я лише другий після батька чаклун у роду, а цього дуже мало. Роди чаклунів у нашому королівстві нараховують десятки поколінь. — Тібальдо знизав плечима. — Я дуже слабкий маг. Залишається лише покладати надію на те, що новий король виявлятиме до мене хоч трошки ласки. — Тібальдо всміхнувся.

Надвечір увесь замок сяяв казковими вогнями. Тронна зала була прикрашена різноманітними квітами, і від їх аромату паморочилося у голові. Дана сиділа на високому троні в білій сукні із золотим вінцем на голові. Згодом вона мала передати його новому королю.

— Сьогодні володарка драконів, принцеса Діана, — проголосив один з придворних, — обере істинного короля для нашого народу, який розпочне нову королівську династію.

Дана встала. Вона робила все так, як її навчили. Спочатку заплющила очі і подумки покликала Дара. Коли тепле світло розлилося у її грудях, дівчинка зрозуміла, що бачить із заплющеними очима. Тільки всі люди, на яких вона дивилася, були огорнені кольоровим сяйвом, навіть обличчя годі було розгледіти. Саме так і бачать людей дракони. Їм байдуже, який ти зовні, вони помічають лише сяйво твоєї душі. Дана шукала того, чиє сяйво переливатиметься веселкою. Нарешті дівчинка помітила такий силует. Вона попрямувала до нього і, не розплющуючи очей, поклала на голову цієї людини королівський вінець. Навколо зависла мертва тиша. Дана розплющила очі — перед нею стояв знічений Тібальдо. На його голові сяяв королівський вінець, а очі були зовсім перелякані.

— Що це ти зробила? — прошепотів він самими губами. Від страху він забув, що звертався до Дани на «ви».

Дівчинка засміялася.

Вона взяла Тібальдо за руку і підняла її догори:

— Це ваш новий король!

Загриміла музика. Загув натовп. І народ схилився перед новим королем.

Після цього відбувся пишний бенкет, який тривав цілісіньку ніч, з музикою і танцями. Всі, потомлені і щасливі, заснули аж на світанку. Тільки Дана, притримуючи поділ білої сукні, прокралася до кімнати нового короля Тібальдо.

— Тібальдо, прокидайся! — вона труснула його за плече.

Тібальдо сів на ліжку і довго тер очі.

— Що сталося, леді Діано?

— Ти маєш відправити мене додому, — сказала Дана.

— Просто зараз? — здивувався юнак.

— Так, просто зараз. Я не хочу чекати, поки всі прокинуться. Я не витримую довгих прощань. Я буду плакати.

— Розумію, — промовив Тібальдо і підвівся з ліжка.

Вони вийшли за мури замку, оминувши вартових, які мирно посопували уві сні.

Поки Тібальдо чаклував коло стіни, малюючи крейдою на ній незрозумілі знаки, Дана з сумом дивилася на дивовижний краєвид цієї казкової країни. Так, дівчинці шкода було її залишати.

— Все, готово! — озвався Тібальдо. — Ти справді не хочеш ні з ким прощатися? Навіть з Даром?

Дана не встигла відповісти. Вона відчула тепло біля свого серця, а сяйво побачила в грудях Тібальдо. І ось красень дракон стоїть поруч.

— А зі мною не треба прощатися, — зарокотав Дар. І Дана кинулась його обіймати. — Ти завжди будеш відчувати мене, бо дракон обирає щире серце раз і назавжди. Тепер ти зможеш бачити не лише зовнішню оболонку людей, а й їхню душу, чутимеш мову серця. Ти станеш мудрою, моя королево.

Дівчинка поцілувала дракона в холодне чоло, потім обняла Тібальдо.

— Будь справедливим королем, — промовила вона на прощання.

— Я знаю, що ми ще побачимося, леді Діано, — посміхнувся Тібальдо.

— Пора! — прошепотіла дівчинка. Тібальдо пробурмотів незрозумілі слова заклинання, і стіна розсунулася в різні боки, мов двері ліфта. Дана, не озирнувшись, пройшла в неї…

День був похмурий. Сьогодні Данина найкраща подруга Наталя до школи не прийшла. Мабуть, це на краще, бо ніхто не смикав і дівчинка могла спокійно дивитися на сіру мряку за вікном.

Вона пригадувала в деталях свою дивовижну пригоду, яка могла б здатися казкою, якби не невеличка пожежа в кімнаті батьків і дивне тепло в серці. А ще спогад про Срібного Лицаря.

Раптом на парту перед Даною ліг невеличкий букетик троянд.

Дівчинка озирнулася. Перше, що вона побачила, — це проникливі блакитні очі. Дана аж підскочила. Та видіння зникло — то був Сергій. Вона не відразу помітила, що однокласник спирався на милицю.

— Що це з тобою? — Дана відвела погляд від хлопця.

— Так, невелика травма.

Дівчинка повільно підняла голову і знову зазирнула йому у вічі — ні, вона не могла помилитися. Це неймовірно, але очі… Це були ті самі очі…

— Якби я міг, леді Діано, — раптом озвався Сергій, — то дарував би вам квіти щодня до кінця життя…

Дана зойкнула і вибігла з класу.

Дощик перестав накрапати і визирнуло сонечко. Сергієві було важко ходити, і тому вони присіли на лавку у сквері. Так, він пішов за нею слідом, коли вона втікала з дракончиком у сумці, він побачив її переслідувачів і, не вагаючись ні на мить, стрибнув за ними в розкритий портал. Він не зміг наздогнати тих, які на конях везли Дану до замку Астіна, але доля звела його з повстанцями. Задля неї він одягнув лицарські лати і навчився битися на мечах. Задля неї він мало не загинув. Дана слухала Сергієву розповідь і дивувалася, як раніше могла вважати його негарним і незграбним, а головне — нездатним на справжній подвиг? Як можна було бути такою сліпою? Та він, напевне, найсимпатичніший хлопець у класі! Особливо його блакитні очі…

Але суть була зовсім в іншому, бо тепер Дана бачила не лише очима, а й серцем. Так, як навчив її Дар.

Дана ставала мудрою.

Дана і русалка

Тітка Наталя — неймовірно цікава людина. Невідомо, чи взагалі її можна назвати родичкою Дані. Навіть мама не знала, ким доводилася їм тітка: троюрідною сестрою маминої двоюрідної тітки чи чотириюрідною тіткою маминої троюрідної сестри.

Це була таємниця без розгадки. Та Дана не дуже й переймалася простеженням їхнього родинного зв’язку, адже тітка Наталя їй подобалася найбільше серед усіх родичів. Хоча за віком вона була ровесницею Даниної бабці, та назвати її бабусею навіть язик не повертався, і сама тітка вимагала, щоб до неї зверталися лише на ім’я, і не інакше як «Наталі».

Жила тітка Наталі в невеличкому будиночку на узбережжі Чорного моря, і Дана з батьками щороку приїжджала до неї на канікули. Тітка мешкала сама і не дуже любила гостей. До себе в дім вона запрошувала лише Данину родину (бо дуже любила дівчинку) і сина своєї ще однієї далекої родички — Максима. Хлопець був круглим сиротою і майже ввесь час жив разом з Наталі, але Дана ще ніколи його не бачила. Бо Максим, на тітчине переконання, був дуже непосидючим і цікавився усім на світі. Наприклад, одного разу він цілий місяць жив у горах, грівся коло вогнища і харчувався рибою, яку ловив саморобним пристроєм, та корінцями, які знаходив у лісі. Саме через ті корінці, на яких хлопець ще не дуже розумівся, і потрапив він до лікарні. Але отруєння його зовсім не налякало, і щойно Максим залишив лікарняне ліжко, як уже стрибав із парашутом. А зараз, за словами тітки, хлопець бродив лісами, вивчаючи життя комах і хробаків.

Наталі в усьому підтримувала свого небожа, вважаючи, що така допитливість і безстрашність обов’язково в майбутньому стане йому в пригоді.

Тітка й сама була людиною незвичайною. Замолоду дуже вродлива (Дана бачила її фото), вона так само, як і її небіж, цікавилася усім на світі.

Наталі об’їздила всю землю — від Південного Полюса до Сахари. А коли з віком сил поменшало і на зміну юнацькій цікавості прийшла мудрість, вона оселилася в маленькому будиночку на узбережжі, щоб милуватися морем і вдень, і вночі.

Тітка у своєму незбагненно-яскравому одязі та з мундштуком у руці насолоджувалась кожним днем, погойдуючись у кріслі-гойдалці на веранді. Вона не віталася із сусідами, не розмовляла з листоношею, Наталі просто міркувала чи пригадувала щось зі свого насиченого минулого, спостерігаючи за баранцями на хвилях.

Її дім усередині теж був незвичний — невеличкий, на три кімнати, він нагадував Дані дерев’яну скриньку. Тут і справді все було зроблене з дерева, потемнілого від часу, з подряпинами, які вважалися «поважними бойовими шрамами».

Кожна тітчина річ мала свою історію, навіть якесь банальне сито чи ступка, не кажучи вже про шафу чи дзеркало. Здобутки сучасності не були шанованими гостями в цій оселі, хіба що лише холодильник, а телевізор Наталі взагалі вважала ганьбою для кожної інтелігентної людини. Вона обожнювала книжки, і їх тут стільки було, що Дані іноді здавалося, ніби будиночок-скринька насправді складається із самих лише книжок.

Незважаючи на таке захоплення старовиною, тітка була людиною із доволі сучасними поглядами. Набагато демократичнішими, до речі, ніж у Даниних батьків. Минулого року дівчинка гостювала в Наталі цілісінький тиждень без тата і мами.

Це була казка! Дана могла лягати спати опівночі, прокидатися опівдні, плавати в морі, скільки душа забажає, і навіть трішки сьорбати каву, яку варила тітка у глиняній турці. Однак мусила вислуховувати довжелезні лекції про шкоду куріння.

— Але ж ви самі курите! — розгубилася дівчинка.

— Так, курю! — з викликом відповіла Наталі. — Але спробувала це неподобство в п’ятдесят два роки, коли зрозуміла, що життя моє хилиться до обрію, і захотіла дізнатися, що люди в цьому знаходять.

— І що? — поцікавилася Дана.

— І нічого! Гидота! — промовила тітка, беручи до рук мундштук.

Дівчинка тільки зітхнула. Отака вона, Наталі, — суцільне протиріччя.

Цього літа батьки привезли доньку на два тижні, а якщо вона не дуже набридне тітці, то, може, й на місяць. Дана була щаслива: прожити цілий місяць у цьому дивовижному будиночку-скрині, просякнутому ароматом запашної кави і захопливими спогадами господині — що може бути краще!

Цього року дівчинці минуло чотирнадцять, і вона вважала себе досить дорослою, щоб клопотатись господарством, таким чином вона звільнила від цих зобов’язань Наталі. Але тітка й раніше мало переймалася домашніми клопотами: готувати вона не любила, їла мало і несистематично, дуже рідко прибирала, їй навіть подобався шар пилюки на старовинних меблях, а особливо на роялі.

Тому догляду і піклування дівчинки потребував хіба що білий кіт Марлон (дуже пухнастий і такий величезний і наїжений, що, коли пересувався кімнатою, було важко зрозуміти — йде він чи повзе на пузі, відштовхуючись лапами) та ще канарка з гучним ім’ям Паваротті, названа на честь великого тенора, теж доволі цікава персона. Тітка придбала цю звичайну жовтаву непоказну пташину під впливом розповіді Максима про її неперевершений спів. Максим сам їздив на пташиний ринок і купив там цю канарку, і яке ж було їхнє з Наталі здивування і розчарування, коли пташка виявилася німою! Або ж вона просто не бажала співати. Тітка переставляла клітку з місця на місце і навіть тричі міняла саму клітку — та все марно. Канарка дзьобала зернятка, пила водичку, стрибала з палички на паличку і вперто мовчала. Тоді Наталі на неї образилася, спересердя дала кличку Паваротті, яка б мала постійно нагадувати норовливій пташині про сподівання, які вона не виправдала, поставила клітку біля вікна і принципово перестала заговорювати з канаркою. Влітку клітка з Паваротті знаходилася на веранді, щоб пташка мала змогу дихати свіжим повітрям.

— Я роблю це не з любові до неї, — кожного разу повторювала Наталі, — а через надмірно розвинене в мені відчуття обов’язку.

Дана мовчки усміхалася. Вона була впевнена — тітка сподівається, що Паваротті, наслухавшись і надивившись на своїх пернатих друзів, згадає, що в нього є совість, і нарешті заспіває. Дівчинка підсипала корму в годівничку для канарки і забрала важкого Марлона з килимка на порозі, де він знову заснув, — Наталі ж бо переймалась, що там протяг і її улюбленець може застудитись. Сама тітка сиділа у кріслі-гойдалці, закутана в тонкий плед, її огортав аромат кави. Наталі милувалася заходом сонця. Дана примостилася коло її ніг на маленькому стільчику, а Марлона поклала собі на коліна. Коли останні промінчики сховалися за обрієм, тітка відставила порожню чашку і зітхнула.

— Саме тому я й переймаюся Максимовою долею. — сказала вона так, ніби продовжила давно почату розмову.

Дівчинка мовчала, уважно поглядаючи на Наталі. Це була ще одна тітчина дивакувата риса — починати розповідь із середини.

— Зважувати на шальках терезів долі можливість створення сім’ї і постійний пошук пригод — дуже ризикована справа. Поглянь на мене. Я ні на що не нарікаю, я прожила чудове життя. Та іноді й сам не розумієш, де межа між усамітненням і самотністю, і якщо її переходиш, стає дуже важко.

— У вас є я, — тихенько спробувала заперечити Дана. — І Максим.

— Так, — Наталі торкнулася Даниного волосся. — Звичайно, моя дівчинко, звичайно. А в Максима нема нікого. Чоловікові ж дуже потрібна сім’я, дуже. Він повинен когось оберігати, захищати. Сім’я — це місце, де чоловік відчуває себе центром всесвіту. І цього відчуття не замінить йому ні захоплення корінцями, ні польоти на аероплані чи стрибки з парашутом. Йому вже двадцять вісім, і він не хоче мене слухати. Максимові потрібна незвичайна дівчина, що теж полюбляє ризик і екстрим.

— Така ж хробакознавка, як і він? — всміхнулася Дана.

— Можливо, — тітка засміялася глибоким грудним сміхом, — можливо, саме така його й зацікавить. Якщо хочеш, посидь іще тут, а я піду почитаю. Марлоне, — гукнула вона до кота, — ти зі мною?

Кіт муркнув, важко зістрибнув з Даниних колін і посунув за господинею.

— Я прогуляюся берегом, — мовила дівчинка.

— Добре, тільки не відходь дуже далеко від дому, — почулося вже з будинку. — Коли повернешся, занеси до хати Паваротті.

Землею стелилися ніжні вечірні сутінки. На зміну денній спеці з моря повіяла приємна прохолода.

Дівчинка скинула босоніжки і занурила стопи в теплий, прогрітий за день пісок. Спускаючись до моря, швиденько минула смугу колючих черепашок і ступила на прохолодний мокрий берег, на який час від часу накочувалися теплі хвилі. Море було спокійне, мовби теж готувалося до сну. Ледь-ледь, ніби граючись, торкалося воно своїми лапками до Даниних ніг, вкривало камінці та черепашки ніжним мереживом піни і, здавалося, засинало під власну колискову.

Небо темнішало на очах, хвилину тому воно ще було темно-синім, а зараз стало майже чорним. З’явилися перші зорі.

Дівчинка повільно рушила вздовж берега. Пляж був майже безлюдним, лише віддалік сиділи, обійнявшись, двоє закоханих. Вони тихенько шепотіли один до одного, інколи долинав мелодійний дівочий сміх. Дана зупинилася і заплющила очі. Вона дуже любила море, особливо у вечірній час, коли можна було отак побути сам на сам із водною стихією.

Дівчинка слухала колискову морських хвиль, які ніжно хлюпалися об її ноги, і вона все більше вгрузала в пісок. Дані здавалося, що вона розчиняється у монотонному шумі лагідної води.

Несподівано щось холодне схопило її за ногу. Дівчинка зойкнула і відскочила від того місця метрів на два. А потім щодуху кинулася бігти. Тільки будучи вже на пристойній відстані, Дана зрозуміла, що десь посіяла свої босоніжки, очевидно, з переляку кинула їх коло води. Серце калатало так, що дівчинка спочатку нічого не чула, окрім цього калатання.

— От дурна, — вилаяла себе вголос, — чого бігла, як скажена? Мабуть, то якийсь камінець чи медуза… Добре, що ніхто не бачив…

Та хоч як Дана намагалася бути хороброю і робила спроби висміяти свій страх, але на пошуки босоніжок таки не зважилась. Натомість пильно вдивлялася у темряву, туди, звідки щойно накивала п’ятами. Щось там усе ж відбувалося, море вже не було таким спокійним, як раніше, здавалося, хтось плескався і баламутив його. Дівчинка аж подалася уперед. Ні, вона не помилялася. Незважаючи на темряву, Дана побачила обриси когось, що виповзав з води. Вона ледь стрималася, щоб не заверещати і не кинутися навтьоки. З безпечної відстані дівчинка спостерігала за тим, що відбувалося на березі. Те, що виповзло з води на берег, на ноги так і не звелося, а просто розпласталося на піску. Раптом звідти почувся тихий плач.

Тепер Дана справді розлютилася на себе. «Може, людині погано, може, їй допомога потрібна, а вона тут ховається малодушно, боягузка!» Дівчинка ступила декілька кроків у напрямку моря. Невідомий продовжував лежати, але плач став голоснішим.

— Гей, — тихенько покликала Дана, — ви хто? Чому ви плачете? Вам потрібна допомога?

Відповіді не було. Дівчинка повільно почала підходити. Тепер вона виразно бачила, що це жінка, точніше — дівчина, яка лежала обличчям донизу. Довге волосся розсипалося по її спині, плечі здригалися від плачу.

Дана потроху заспокоювалася, бо загрози не було, а зараз вона мусила допомогти цій дівчині. Дана обережно торкнула її за плече.

— Що з вами трапилося? Вам потрібна допомога?

Невідома рвучко обернулась. У темряві Дана ледве могла роздивитися риси її обличчя, але помітила, що дівчина зовсім юна. А найбільше здивувала Дану відсутність будь-якого одягу на невідомій, вона куталася у своє неймовірно густе волосся і безгучно рухала губами.

— Ти не можеш говорити? — здивувалася дівчинка.

Дівчина кивнула і знову залилася сльозами. Дана у відчаї озирнулася навсібіч. Що ж робити? Доведеться вести її додому, хоча хто знає, як до цього поставиться тітка, яка, м’яко кажучи, не любить незваних гостей. Та що буде, те й буде. Не залишати ж бідолашну саму посеред пляжу вночі?

— Так, годі плакати! — нарешті озвалася Дана. — Я живу недалеко звідси в тітки. Ми підемо до неї, вона обов’язково щось вигадає, аби тобі допомогти.

Невідома кивнула. Дівчинка подала їй руку, щоб та стала на ноги, але незнайомка не змогла навіть підвестися.

— Що з тобою? — Дана намагалася підняти дівчину, схопивши її попід пахви. — Не можеш ходити, чи що? Може, в тебе травма? Тобі боляче йти?

Та закивала головою, плачучи.

— Цього ще бракувало! Невже в тебе зламані ноги? — Дана мало сама не заридала. — Гаразд, спирайся на мене. Тут недалеко, потерпи.

І Дана, майже закинувши собі на спину знайду, яка, до речі, була вища за саму дівчинку, потягла її додому.

Тітка сиділа у кріслі з величезним томом Шекспіра англійською мовою. Під час духовних пошуків Наталі завжди читала Шекспіра в оригіналі.

— Щось ти затрималася, панянко. — промовила вона, знімаючи окуляри і тручи втомлені очі. — Я вже почала хвилюватися.

— Наталі, тут така справа, ось погляньте…

Тітка нарешті підвела погляд. Спокійно оглянула з незворушним виразом обличчя мокру роздягнену незнайомку, обліплену піском, яка висіла на плечі в Дани. І запитала, як людина, яку нічим у світі не здивуєш:

— І що це ти притягла в дім?

Дана посадила дівчину в крісло, а сама безсило гупнулась на стілець.

— Я знайшла її на березі… Вона виповзла з води… Лежала на піску і плакала.

Наталі знову одягла окуляри, підвелася з крісла і підійшла до дівчини, уважно її розглядаючи.

— Так-так… — пробурмотіла. — Як тут не плакати… Коли б я опинилась у такому вигляді на пляжі, то теж, мабуть, не сміялася б. — Вона зазирнула незнайомці у вічі. — Хто ти? Звідки?

Дівчина безгучно заворушила губами.

— Чудово — вона ще й німа! — сплеснула руками тітка, випроставшись. — Гей, Паваротті! — гукнула голосно. — У тебе з’явилася гідна співрозмовниця!

— А чому ти тягла її на собі? — тепер вона зверталася до Дани.

— Вона не може ходити. У неї травмовані ноги, — племінниця розтирала затерпле плече.

— Неймовірно — німа і кульгава одночасно! Дай-но, я огляну твої ноги. — Незнайомка зіщулилася у кріслі і затулилася руками, немов захищаючись. — Бідолашна! Та не бійся, я нічого тобі не зроблю. Просто подивлюсь.

— Може, викличемо швидку? — несміливо запропонувала Дана.

— Ще чого не вистачало! — пирхнула незадоволено Наталі. — Я все життя займалася альпінізмом. У горах ми лікували самостійно будь-які травми. І взагалі, я не збираюся її лікувати, а от діагноз поставити можу краще за хірурга.

Племінниця замовкла. Вона спостерігала, як тітка швидко оглянула ноги і спину дівчини. А потім взяла свій довжелезний мундштук і відступила до вікна. Дана здивовано поглянула на Наталі — щось було не так. Якщо тітка дозволила собі чадіти в кімнаті, це могло означати лише одне — сталося щось надзвичайне!

Наталі перевела погляд із незнайомки, яка тремтіла в кріслі, на Дану і кивнула в бік дверей до іншої кімнати, куди тієї ж миті рушила сама. Дана пішла слідом.

Причинивши двері, дівчинка схопила тітку за руку.

— З нею щось страшне? — зашепотіла вона. — Вона небезпечно хвора? Я так і знала.

Наталі усміхнулася, але Дана помітила, що так тітка приховує своє хвилювання.

— І звідки такі ідеї, не розумію! — зітхнула вона. — Невже у твоєму віці на розум не спадає щось романтичніше, фантастичніше, я б сказала.

— Та не мучте ж мене! — мало не благала Дана. — Що ви там таке побачили?

Тітка лагідно поглянула і обняла дівчинку за плечі.

— Твоя знахідка абсолютно здорова, принаймні, це стосується її кісток і м’язів. А от її голова… Вочевидь, найголовніша проблема саме там, і дівчині не хірург потрібен, а психіатр. Ти ж помітила, що вона поводиться, як дикунка. Теж мені — Мауглі…

— І це все?.. — у Дани аж у горлі пересохло від розчарування. Вона сіла на ліжко. — Я думала, ви побачили щось незвичайне.

Та Наталі вела далі, немов не чула слів дівчинки, адже не реагувати ні на що і викладати свою думку аж до логічного кінця — це була ще одна характерна риса тітки.

— Але одна річ таки мене дуже здивувала. Її ноги… Підошви на ступнях ніжні, як у немовляти. Я нічого більше не можу сказати про цю сестру Мауглі, але те, що при розвинених, як у спортсмена, м’язах на ногах, вона за життя не зробила жодного кроку — це стовідсотково.

Дана слухала роззявивши рота.

— Розумієш, — вела далі Наталі, — вона не йшла, бо… не вміє ходити.

— Хіба таке можливо? — прошепотіла дівчинка.

— Не знаю, — Наталі міркувала, дивлячись у вікно. — Можливо, її все життя носили на руках. І у спортзал теж носили, де вона такі м’язи надбала… Лежачи… Або..

— Що?

Наталі раптом поглянула на Дану так, немов щойно її помітила.

— Тобі давно пора в ліжко. І цій дикунці теж.

Вона загасила недопалок об підвіконня і рушила у вітальню. Дана пішла за нею. Дівчинка розуміла, що сперечатися марно. Тітка хоче зібратися з думками. Їй потрібен спокій. Тому Дана швиденько вмилася і попрямувала до своєї кімнати. Незнайомку поклали спати в кімнаті Наталі, а сама господиня залишилася у вітальні в полоні тютюнового диму і своїх роздумів.

Прокинулася Дана тоді, коли вже сонце було високо і палило, як по обіді. Дівчинка розлютилася на себе, жбурнула ковдру і кинулася до вітальні. Рвучко відчинивши двері, мало не зіштовхнулася із худорлявим літнім чоловіком у випрасованому світлому костюмі.

— Доброго ранку, панночко! — привітався чоловік.

Він вклонився і галантно поцілував Дані руку. У нічній сорочці, із скуйовдженим волоссям, дівчинка почувалася дуже незручно, та попри це всміхнулася і зобразила щось схоже на кніксен — мабуть, від розгубленості.

— Це чарівне створіння — моя племінниця Дана. Щойно з ліжка, як бачите, — гукнула з іншої кімнати Наталі.

— Семен Петрович Підгірний, лікар, — відрекомендувався гість.

Дана, зніяковівши, пробубоніла: «Дуже приємно… Я на хвилинку…» — і якомога швидше щезла з кімнати.

Незабаром, вже одягнена і зачесана, вона повернулась. Семен Петрович за столом щось писав, поряд стояла тітка, попиваючи каву з маленької чашечки, а на канапі сиділа учорашня Данина знахідка. Тепер вона була вже вдягнена в коротенький яскравий халатик, довге, неймовірно білого кольору із зеленавим відтінком, густе волосся спадало аж до колін. Шкіра на тендітних руках і струнких ногах була теж білосніжна, без натяку на найменшу засмагу. А обличчя. Дана аж задивилася на незнайомку, таким надзвичайно вродливим було в неї обличчя. Дівчинка ніколи не бачила такої краси, таких дивовижних зелених очей із довжелезними віями. Хоч незнайомка була налякана і очі її стали схожими на два озерця від сліз, що ось-ось мали бризнути, все одно від неї неможливо було відвести погляд, вона була найвродливішою дівчиною у світі. Такими бувають хіба що принцеси в дитячих казках. На вигляд незнайомці було не більше сімнадцяти років.

— Яка ж вона красуня! — мимоволі пробурмотіла Дана.

— І у вашої красуні серйозний ларингіт, — озвався Семен Петрович. — Він викликав і температуру, і біль у м’язах. Ось, люба Наталі, вам рецепти на ліки, і хоч ви й не шануєте традиційної медицини, без неї тут таки не обійтися. Я радив би покласти дівчинку в лікарню.

Тітка похитала головою.

— Про це й мови бути не може. У дитини стрес, вона налякана, можливо, не розуміє, що взагалі відбувається. Хай спочатку оговтається, а там побачимо.

— Тоді дозвольте відкланятися, — Семен Петрович підвівся, поцілував руку Наталі, вклонився Дані та дівчині і рушив до дверей.

Тітка пішла провести гостя. Дана, яка нічогісінько не зрозуміла, кинулася за ними.

— Що це все означає? Вона хвора? — заторохтіла дівчинка.

— Ось, тримай, — Наталі тицьнула Дані до рук рецепт і гаманець. — Мерщій в аптеку, одна нога тут, друга — там. Зараз кожна хвилина на вагу золота.

Дівчинка припинила розпитувати і щодуху кинулася до аптеки. Купивши всі необхідні ліки, Дана помчала додому. І на подвір’ї застала дуже цікаву картину: незнайомка, спираючись на руку тітки Наталі, босоніж вчилася ходити по траві.

— Швидше сюди! — гукнула тітка Дані, яка здивовано завмерла коло хвіртки. — А ти, дорогенька, перепочинь! — це вже стосувалося гості.

Наталі ногою підсунула пластмасове крісло, і дівчина майже впала в нього.

— Бідненька, — тітка погладила незнайомку по голові. Потім жестом покликала спантеличену Дану.

— Ти купила ліки? От і розумниця.

— Наталі, ви поясните нарешті, що тут відбувається? — голос дівчинки аж тремтів від обурення, адже це вона знайшла незнайомку, а тепер від неї починають щось приховувати.

— Не лютуй, моя люба! Потрібно, щоб вона якомога швидше заговорила. Я пішла лікувати горло твоїй знайді, а ти поки що погортай ось оце.

І тітка поклала Дані на коліна книгу, а сама подалася з усіма пляшечками в руках до незнайомки. Дана поглянула на книгу. Це була «Русалонька» Г.-Х. Андерсена.

Дівчина, стомлена уроком ходіння, солодко спала на канапі у вітальні, вкрита легкою ковдрою. А Дана і Наталі розмовляли на веранді. Тітка погойдувалася в кріслі зі своїм незмінним мундштуком, а племінниця сиділа навпочіпки і гладила Марлона.

— Як же ви здогадалися, що вона — русалка? Адже це просто казочка, вигадка.

Наталі всміхнулася.

— Я завжди вірила в чудеса. Мені здавалося, що існує паралельний казковий світ, який дуже відрізняється від нашого, реального. І мешканцям того світу — казковим істотам — ми здаємося несправжніми, бо ми — не чарівники і не володіємо магією, а це, мабуть, на їх переконання, — безглуздо. Тому вчора вночі я розглядала всі можливі варіанти щодо того, ким може бути ця дівчинка. А коли вже світало, мені спала на думку Андерсенова русалка, хоч як безглуздо це звучить. На таке відкриття мене наштовхнули її ніжні ніжки. І, як бачиш, я мала рацію. Завдяки знеболювальному вона змогла ходити, невпевнено, та все ж таки…

— Так, так, — промовила Дана. — У казці вона відчувала кожен свій крок так, ніби торкалася леза ножа. І голос. Звичайно ж! Голос у неї забрала чаклунка!

— Не зовсім так, — тітчин вираз обличчя став іронічно-переможним. — Допотопна магія, маю зауважити. «Забрала голос» — звичайнісінький ларингіт. Запалення зв’язок. Сподіваюся, що ліки подіють, тоді ми дізнаємося, скільки часу в нас ще залишилось.

Дана похолола.

— У неї є всього три дні! — вигукнула вона. — До заходу сонця третього дня принц має її поцілувати.

— Це у версії діснеївського мультика, — недбало кинула тітка, дивуючи своєю обізнаністю у цій сфері. — У Андерсена русалонька чекала доти, поки принц її покохає. Або ж одружиться з іншою, і тоді русалонька перетвориться на морську піну.

— А раптом він вже одружився або от-от одружиться? Що ж тоді? — хвилювалася Дана.

— Не знаю, я не можу пояснити, як і чому вона опинилася в нашому вимірі. — Наталі знизала плечима — Може, її принц уже помер багато років тому.

Дана відійшла від Марлона і нервово закрокувала верандою. Раптом їй сяйнула думка.

— А знайдімо самі їй принца! — вигукнула дівчинка.

— Де? — меланхолійно запитала Наталі. — В Англії? Чи де там ще, в наш час, принци залишилися?

— Ні, — Дана від нетерплячки аж підстрибувала, — ми самі знайдемо їй нареченого. Не конче королівської крові, але гідного хлопця, видамо його за принца, та й усе!

Я впевнена, що навіть обличчя того, задля кого наша знайда стала людиною, вона не зможе згадати. Найголовніше, щоб наш «принц» у неї закохався, а далі видно буде. Тітка лише плечима знизала.

— Не знаю, кому сподобається німа і кульгава дівчина…

— Але ж вона красуня…

— Красуня, так. І все одно наречений їй потрібен незвичайний, якийсь екстремал.

Наталі раптом замовкла. Вона поглянула на Дану, а Дана на неї.

Здається, в їхніх головах промайнула одна й та сама думка.

— Максим…

Дівчинка побігла шукати телефон. Тітчин небіж відповів, що зможе повернутися лише за два дні, бо в хробаків з’явились дитинчатка. Наталі роздратовано жбурнула слухавку. Така нестриманість дуже здивувала Дану.

— От негідник! Цікаво, якби я померла, він би теж спочатку справив день народження хробакам, а потім з’явився б на мійпохорон?

Дівчинці стало прикро.

— Чому ви не пояснили йому, в чому справа? Може, тоді б він приїхав відразу.

— Що я мала йому пояснити? — сердилась тітка. — Те, що мені негайно потрібно віддати заміж кульгаву русалку за будь-кого?..

— Не потрібно мене віддавати заміж за будь-кого. Я шукаю принца… — раптом пролунав тихий мелодійний голос.

Наталі зіскочила з крісла так швидко, що Дана аж злякалася. На порозі стояла струнка, як берізка, русалонька. Бліденьке її обличчя сяяло. Яка ж вона була гарна, навіть слово важко підібрати!

— О, моя люба! — Наталі підхопила дівчину під руки і посадила у власне крісло. В яке, до речі, навіть Дані не можна було сідати.

— Звичайно, ніхто тебе не віддасть заміж за будь-кого. Принц скоро з’явиться. Ти лише скажи — скільки часу відміряла тобі клята відьма?

— Доки принц не одружиться з іншою. Тоді я перетворюся на морську піну… — очі русалоньки наповнилися сльозами.

— Не плач, — приголубила її тітка. — Все буде гаразд. Ми обов’язково дочекаємося твого принца. А ти лікуй горло і вчися ходити. Все буде гаразд.

— А як тебе звати? — поцікавилася Дана.

— Русалонька, — прошелестіло у відповідь.

— Це навіть на ім’я не схоже, — рішуче заперечила Наталі. — Тобі потрібне нормальне ім’я. Розумієш, у всіх людей є імена, має бути і в тебе. Інакше, як же принц до тебе звертатиметься? Які імена тобі подобаються?

Русалонька знизала плечима.

— Хочеш, ми зватимемо тебе Руся — скорочено від «русалонька»? Тобі подобається? — запропонувала Дана.

— Так, — вона усміхнулася.

— От і чудово, — зраділа дівчинка. — Тепер ми зватимемо тебе Руся. До речі, ти не голодна?

— Трішки. У мене від вашого зілля, чаклунко Наталі, паморочиться в голові.

«Чаклунка» Наталі мало не луснула від сміху.

— Таки так! Сьогодні ж ніхто не обідав. Ти тільки ліки випила. Треба придумати щось попоїсти.

Дана побігла до холодильника. Але придумувати не було з чого. Бо там самотньо лежала лише напівпорожня коробка шоколадних цукерок. А до магазину йти було вже пізно. Тому вирішено було пити чай на веранді з тими ж таки цукерками.

Русалоньці, яку тепер звали Русею, дуже сподобалися цукерки. Тільки вона ніяк не могла зрозуміти, що таке «гарячий чай», тому добряче обпекла язика.

— Його обов’язково пити гарячим? — промовила вона жалібно і замахала долонями перед ротом. — Так пече!

— Ні, треба було зачекати, поки він прохолоне, — пояснила Дана. — Тримай, остання цукерка. Їж, Русю, це ж, напевне, дивина для тебе?

Русалка кивнула.

— Справді остання? — сумно запитала вона. — Та не біда. Можна, я визирну на подвір’я на хвилинку?

— Спробуй, — дозволила Наталі. А коли дівчина щезла в темряві, поцікавилася:

— Дано, ти часом не бачиш, куди вона пішла?

Дана підвелася і вгледілася в темряву.

— У садок за будинком. От чудна! І цукерку взяла з собою.

Вранці дівчинка прокинулася від неймовірного галасу у дворі. Вона зіскочила з ліжка і, поспішно накинувши халатик поверх нічної сорочки, вибігла з будинку.

Галас долинав із саду. Дана чимдуж кинулася туди і обігнала тітку, яка в халаті і пантофлях (а вона ніколи в такому вигляді надвір не виходила!) теж бігла в тому ж напрямку.

— У нас там єгипетська піраміда чи вавилонська вежа? Чого вони так репетують зранку?

Дана добігла першою і остовпіла від здивування: люду справді було сила-силенна. Непрохані гості товпились усюди: по той і по цей бік паркану, вони кричали, сміялися, загалом поводилися дивно. Переважно це були діти, разом з ними стрибала і раділа Руся, яка ще вчора дибала, мов немовлятко. Тепер вона бігала під якимсь дивним деревом, якого, Дана була впевнена, ще вчора в садку не було. І стовбур, і гілля, і листя, і невеличкі круглі плоди цієї рослини мали дуже незвичне коричневе забарвлення, а коли племінниця і тітка підійшли ближче, відчули, що повітря навколо дерева повнилося розкішним шоколадним ароматом.

— Дано, поглянь, як чудово! — помітивши дівчинку, Руся кинулась їй назустріч. — Мені вдалося, хоч я й не сподівалася.

— Що саме вдалося? — не зрозуміла дівчинка.

— Це дерево! — Руся аж сяяла від радості. — Ти ж сумувала, що цукерки закінчилися. От я і виростила з останньої шоколадне дерево. Тепер у нас завжди будуть цукерки. До речі, листя і гілля теж можна їсти.

Щаслива Руся відламала гілочку і простягла її Дані.

— Спробуй, на смак точнісінько як цукерки!

Дівчинка автоматично взяла гілочку, відкусила шматочок і почала жувати. Шоколад виявився на диво смачним. Здається, це зрозуміли і ті, хто знаходився за парканом, вони щосили налягали на нього, щоб отримати бодай листочок.

— Кінець світу! — похитала головою Наталі. — Дано, веди це чудо природи в дім. А я спробую вгамувати тих ласунів.

Племінниця вхопила Русю за руку і потягла в дім.

А тітка вже впевнено цитувала положення закону про приватну власність і лякала непроханих гостей міліцією.

Дана заштовхала русалку до кімнати і причинила двері. Вона вже хотіла вилаяти бешкетницю, але та, геть перемащена шоколадом, знічена і перелякана, викликала лише жаль.

— Я хотіла віддячити вам за доброту, — тихо почала виправдовуватися Руся. — Я хотіла, щоб ви були щасливими.

Дана сіла поряд із русалонькою і поклала їй руку на плече.

— А ми й так будемо щасливі. Обгорнемо дерево поліетиленовою плівкою, щоб ті його пахощі не принаджували всіх на світі. А самі будемо відрізати по шматочку і їсти. Не сумуй! Краще ходім умиватися. А ти справді вмієш чаклувати? — поцікавилася Дана.

— Я дуже мало вмію. Це не чари, просто розвага, фокуси. Я ж дочка Морського царя, — сумно додала Руся.

Тітка взагалі не лаяла русалоньку. Вона поставилася до її витівки по-філософськи — мовляв, якщо є цукерки, то хтось колись мусить виростити з них цукеркове дерево!

Два дні очікування принца промайнули дуже швидко. Руся, зрозумівши, що чари у світі людей — не ті якості дівчини на виданні, які потрібно демонструвати, вирішила швиденько навчитися всього, що вміють звичайні дівчата. Наталі призначила Дану відповідальною за навчання Русі, і та, озброївшись куховарською книгою і безліччю журналів з порадами, почала розкривати їй таємниці господарювання.

Та для русалоньки це була надскладна наука. Бідолаха боялася праски, верещала щоразу, коли дзвонив телефон, обпекла руку парою, намагаючись зварити борщ, але найкумеднішою виявилася спроба насмажити млинців. Ті ніяк не хотіли при перевертанні потрапляти на сковорідку, а летіли в найнесподіваніші місця: на підлогу, на шафу, а одного разу — на клітку з канаркою, від чого переляканий Паваротті видав чи не перший звук за все своє життя, та й той був більше схожий на вороняче каркання. Від переляку Руся почала мимоволі ще й чаклувати, і всі предмети почали літати кухнею, перекидатися і створили суцільний безлад.

Наталі не брала участі в тій метушні, вона сиділа у кріслі з іронічною посмішкою на вустах і сьорбала каву. Їй було весело. Натомість Дана дуже засмутилась через те, що не зуміла навчити чогось свою підопічну.

— Не хвилюйся, дівчинко, — меланхолійно протягла тітка.

Вони разом сиділи на сходах, що вели на веранду, і спостерігали, як Руся вирощує у саду дивовижні квіти білого кольору з рожевими краєчками — гібриди лілії і тюльпана. В темряві вони мінилися фосфоричним сяйвом. Душа русалоньки ніби співала, її серце переповнювалось вдячністю Дані та Наталі, і вона хотіла її якось виявити.

І вирішила це зробити не словами, а прекрасними квітами. Наталі їй не заважала.

— Вона так нічого і не навчилася, — з відчаєм прошепотіла Дана.

— А чи варто їй чогось учитися? — сміливо висловила тітка свій сумнів. — Поглянь, на що здатні її дивовижні руки! Крім того, вона така красуня.

Дівчинка спантеличено дивилась на тітку, а та розсміялася.

— Ти зробила все можливе, і дещо Руся таки засвоїла, я впевнена. Кожному своє, моя люба: одним борщ варити, іншим створювати шедеври. Кожному своє.

І Дана знову не стала сперечатися.

А русалонька продовжувала чаклувати над своїми дивоквітами, роблячи їх дедалі прекраснішими. Її тендітні білосніжні ручки пурхали у повітрі, мов два метелики, а обличчя сяяло усмішкою, вона сама здавалася витвором мистецтва, прекрасним і незбагненним водночас.

Вранці Дана прокинулася з великим бажанням попірнати. День не обіцяв бути легким: сьогодні мав приїхати Максим, кандидат у «принци» для Русі. Треба ще було піти з русалонькою до крамниці купити їй гарну сукню. Тож іншої нагоди потрапити на пляж сьогодні може й не трапитись. Дана навшпиньки прокралась повз кімнату тітки і відчинила двері до вітальні. Там її чекала несподіванка — Русі на канапі не було. Дівчинка вийшла у двір, минула сад із дивоквітами, що гойдалися, мов водорості в морі. Хвіртка була не замкнена. Дана замкнула її і пішла берегом. Сонце лише визирало з-за обрію, повітря дихало прохолодою, а вода, дівчинка вже знала, була теплою і лагідною. Спокійну морську поверхню не порушував ані подих вітерцю. Цієї миті Дана побачила Русю, яка пірнала у прозорій воді. Вона сміялася і бризкалася, як дитя. Русалонька теж помітила дівчинку.

— Дано, Дано, ходи сюди! Яка вода чудова! Як я скучила за морем! — вигукувала вона.

Руся вистрибувала із води, наче в’юнка срібляста рибка, і з кожного її руху можна було пізнати справжню русалку.

Дана скинула сукню і почала заходити у воду, як раптом побачила, що за спиною в Русі вода скаламутилася, аж завирувала.

— Русе, озирнися! — закричала дівчинка.

Та озирнулася і кинулася вбік від страшної чорної вирви. Дана підпливла вчасно, схопила русалоньку за руку і щосили потягла за собою. Але майже біля самого берега сама спіткнулася і впала у воду. Тієї ж миті із темного виру з’явилася гидка згорблена стара баба. Дана з жахом усвідомила, що це і є Морська відьма. Вона піднялася на шумовинні мало не до неба, і тому здавалася страшною, навіть величною.

Дана ніяк не могла підвестися на ноги, сковзаючись на слизьких камінчиках, але встигла краєм ока побачити, що Руся вже стоїть на березі.

— Доброго здоров’ячка, ріднесенька моя! — прогугнявила стара. — Надумала сховатися від мене? Я стільки світів обійшла, стільки морів обпливла, а ти ось де розважаєшся! У морі купаєшся, берегом бігаєш! А чи тобі відомо, дорогенька, що твій принц одружився з іншою, і ти маєш стати піною морською, за нашою домовленістю!

— Ні, це неправда! — вигукнула Руся.

— У тебе є голос?! — аж відсахнулася чаклунка.

— Так, я можу говорити! Мені його повернули чаклуни, сильніші за тебе! І сьогодні принц з’явиться, щоб одружитися зі мною! Ти програла, стара відьмо!

Мегера розсміялася гидким хрипким сміхом.

— Дурепа! Твій принц вже відгуляв весілля зі своєю коханою.

— Цього не може бути… — прошепотіла русалонька. — Адже я тут всього три дні…

— Тобі ж не відомо, русалко, як по-різному плине час в кожному вимірі. І тепер ти моя! Будеш моєю служницею протягом усього свого нескінченного русалчиного віку! Поглянь востаннє на свої стрункі ніжки, бо зараз вони назавжди перетворяться на хвіст!

Вона скерувала свою величезну чорну палицю на Русю. Та зойкнула і зіщулилась. А Дана нарешті підвелася. Вона кинулася до русалоньки, щоб якось її захистити, та в розпачі просто закрила собою. Останнє, що Дана побачила: яскравий струмінь світла вдарив з палиці прямісінько їй у груди. Дівчинці стало боляче, вона хотіла крикнути, та не змогла. Її раптом огорнула дрімота, яка відразу перейшла в глибокий сон.

— Ти ще довго будеш вилежуватися, ледащо! Ану прокидайся мерщій і ставай до роботи! — спросоння Дана здивувалась, що Наталі так дивно її будить.

— Що сталося? — пробурмотіла вона крізь сон. — Зараз я встану.

Дану хтось шарпонув за плече, їй здалося, що все навколо неї повільно коливається. Дівчинка розплющила очі… і закричала, потім почала хапати ротом повітря, а точніше — воду, бо з усіх боків її оточувала вода.

— Де я?! — закричала Дана. — Що зі мною сталося? Я померла? Втопилася?

— Та заспокойся ти! — дівчинку знову щосили шарпнули за плече. Тільки тепер вона помітила поруч із собою Морську відьму. — Чого репетуєш?! Ти під водою, жива-живісінька. І пробудеш тут ще довго-предовго, бо вік у русалок набагато довший, ніж у вас, людей.

— У русалок… — повторила Дана. Вона поглянула вниз і знову зойкнула — замість ніг у неї був хвіст.

Відьма посадила Дану в темницю, три стіни якої були викладені з камінців та черепашок, а замість четвертої стриміли ґрати, які давали змогу відьмі тримати в полі зору всіх своїх полонених. А їх тут було безліч.

Навпроти Дана нарахувала з десяток таких камер, де були ув’язнені бідні русалки, та й по тій стороні, де знаходилась в’язниця дівчинки, їх було ще більше, напевне.

Щоранку відьма відряджала своїх бранців збирати компоненти для її чаклунського страшного варива.

Перед тим, як русалки випливали через потаємний хід у відкрите море, відьма одягала їм на пояс залізний обруч з довгим ланцюгом. А ще за невільницями наглядали мовчазні восьминоги. Тому втекти було абсолютно неможливо.

Перші дні в полоні минали для Дани як уві сні. Їй не вірилося, що все це відбувається насправді, здавалось, що скоро вона прокинеться і цей жах розвіється як туман. Але день спливав за днем, і нічого не змінювалося.

Дівчинка впала в цілковиту апатію: слухняно виконувала накази відьми, раз у день їла бридкі водорості і забувалася у важкому сні без сновидінь.

Хтозна, скільки часу минуло відтоді, як Дана стала русалкою, аж однієї ночі її по щоці боляче вдарив камінець. Дівчинка прокинулась і сіла. Поруч нікого не було, десь далеко хропла відьма, навкруги панувала темрява.

— Гей, Дано, ти чуєш мене? — пролунав шепіт.

Дівчинка почала швидко обмацувати стіну, і раптом її рука натрапила на невеличкий, кілька сантиметрів завширшки, отвір.

— Хто тут? — прошепотіла Дана.

— Я — Мейріс, мене теж ув’язнила стара мегера. У нас із тобою спільна стіна. Я возився з нею вже декілька тижнів і нарешті зрушив з місця два камінчики. Тепер я можу торкнутися тебе. Ось моя рука, — Дана відчула дотик. А Мейріс вів далі: — Я чув про те, як ти сюди потрапила. І знав ту русалоньку, замість якої ти тут ув’язнена. Це молодша донька царя. Найвродливіша. Я хочу тобі допомогти.

Дівчинка лише гірко усміхнулася.

— Як же ти зможеш мені допомогти, коли й сам бранець?

— Таки зможу, — наполягав Мейріс. — Ось, поглянь, тільки обережно, воно гостре!

Дана просунула руку в щілинку і взяла щось маленьке, схоже на кишеньковий ножик.

— Що це?

— Це ключ від замка на обручі, якого вдягає на нас відьма. Я виміняв його у відьминого прислужника за рожеву перлину. Завтра під час роботи я відімкну твої і мої кайдани, і ти станеш вільною.

— Невже?.. — мало не закричала Дана.

— Так, — сумно промовив Мейріс. — Але знай — чаклунка користується багатьма шляхами в різні часові простори, в паралельні нашому світи. Щоб потрапити додому, тобі треба дізнатися, де знаходиться потрібний тобі портал і як його відкрити. Якщо хочеш, влаштуємо втечу хоч завтра, я відведу тебе до нашого царя, може, він допоможе.

— Я подумаю до ранку, — відповіла Дана і замислилася.

Дівчинка почала міркувати: звичайно, втекти звідси хоч куди-небудь — це вже щастя, але невідомо, чи зможе Морський цар повернути її додому.

Вранці мовчазний восьминіг відчинив Данину камеру, накинув на неї залізний обруч із замком. Сьогодні дівчинка повинна була збирати дрібні чорні перлини — так наказала відьма.

Дана пропливла разом з іншими русалками вузеньким потаємним ходом із палацу, минула кораловий риф і тут, поміж широколистих водоростів, мала шукати мушлі з перлинами.

Вона працювала, коли хтось тихенько її покликав:

— Це ти — Дана, дівчинка зі світу людей?

Вона підвела погляд. Поряд з нею стояв зеленоокий білявий юнак, дуже вродливий, хоч і трохи виснажений.

— Ти — Мейріс? — здогадалася Дана.

— Так. У нас дуже мало часу, що ж ти вирішила? — Мейріс шепотів, увесь час озираючись.

— Я залишаюся, — відповіла Дана. — В мене є план, я сподіваюся дізнатись, де знаходиться портал.

— Не стану тебе відмовляти, хоча це дуже ризиковано, — промовив Мейріс. — Ти смілива дівчинка. Але я все-одно розповім про тебе Морському цареві, можливо, він таки знає, як тобі допомогти. Щасти тобі!

Юнак торкнувся Даниної руки, сумно всміхнувся і сховався за рифом. Через мить з’явився вже без кайданів. Восьминоги і акули-охоронці кинулися за ним.

Дана з тривогою слідкувала, як Мейріс утікав від переслідувачів, з усієї душі бажаючи йому звільнення.

Увечері відьма лютувала — вперше за багато років бранцеві вдалося втекти з її темниці!

А Дана вперше засинала з усмішкою на устах.

Минали дні. Дівчинка уважніше стежила за чаклункою, чекаючи слушної миті, щоб втілити свій задум і обдурити стару мегеру.

Відьма постійно товклася біля величезного казана посеред палацу, де готувала своє страшне вариво, і про портал Дана нічого не зуміла дізнатися.

Тоді дівчинка вирішила вдатися до хитрощів…

Чаклунка помітила, що Дана ввесь час уважно спостерігає за її роботою.

— Чого вирячилася — не спиться? Можу ще роботи підкинути, — непривітно буркнула відьма.

— О, вибачте, — солоденьким голосом відізвалася Дана, — для мене все тут нове, адже в моєму світі не існує магії. А ви така вправна чарівниця.

Стара всміхнулася, їй було приємно.

— То кажеш, серед людей немає магів? Щось не віриться… — знову насупилася мегера.

— Звичайно, немає. Є фокусники. Вони лише видають себе за чарівників, а насправді — брехуни. Я все життя мріяла навчитися магії. І дуже щаслива, що потрапила сюди, що маю змогу хоч поспостерігати за справжніми чарами.

Відьма нічого не відповіла, та слова дівчинки були для неї, як мед. Річ у тім, що стара чаклунка в глибині душі тяжко страждала, усвідомлюючи, що їй нікому передати накопичений за довгі роки досвід. А вона була неабияка майстриня в усьому, що стосувалося чорної магії, і вважала себе майже всемогутньою. Тому наступного дня замість того, щоб відрядити Дану з іншими бранцями працювати, відьма випустила її з клітки, спершу, ясна річ, начепивши на її стан залізного обруча.

— Якщо ти так мріяла навчитися магії, я дещо тобі покажу. Може, в тебе виявляться здібності.

Дана вдала, що дуже зраділа, і відьма їй повірила.

— Тільки ти муситимеш залишитись тут назавжди, — попередила відьма. — Адже знатимеш мої секрети.

— Я згодна, згодна! — вигукнула дівчинка. — Якщо ви навчите мене, звичайно.

— Побачимо, — буркнула стара і повела Дану вздовж безконечних стелажів з інгредієнтами для чародійського зілля.

Минали дні, і дівчинка вже багато чого навчилася. Вона легко могла б перетворити русалчин хвіст на ноги, будь-яку істоту — на рослину, повернути втрачену молодість чи наслати передчасну старість. Чесно кажучи, ці премудрості дуже подобалися Дані, але про портал вона так нічого й не дізналася.

Стара чаклунка з нетерпінням чекала кожного наступного ранку, щоб далі передавати земній дівчинці свої вміння. Протягом довгих двох тисяч років жодна жива істота не любила і не піклувалася про відьму. І сама чаклунка не любила жодне створіння, вона й не знала, що то за почуття. Але тепер у її холодному кам’яному серці з’явилося щось нове і незвичне. Хоч вона навіть сама собі в цьому не зізнавалася.

Відьмі лестило захоплення, з яким Дана слухала її розповіді. Дивувала стару й легкість, з якою дівчисько схоплювало все те, що вона сама студіювала роками. Щоправда, чаклунка вчила Дану лише готувати зілля, бо не настільки їй довіряла, щоб розкривати силу заклять. Але потайки все ж сподівалася, що дівчинка стане її послідовницею і буде ввесь час поряд. Бо насправді Морська відьма була дуже самотня і дуже страждала від цього.

Чародійка вже дозволяла Дані плавати палацом без залізного ланцюга. І годувати дівчинку стала тією їжею, що готувала для себе, пояснюючи це своє рішення тим, що таку велику кількість їжі не може сама подужати.

Одного разу вночі Дана помітила, як стара відьма змішала в глиняній мисочці жовч білої акули і сік морської троянди, щось прошепотіла над сумішшю і вихлюпнула її на кам’яну стіну. Тієї ж миті в стіні утворився трикутний пролом, і відьма, озирнувшись на всі боки, зникла в ньому. Можливо, це й був вихід у всі світи — казкові й реальні. Дана кинулася до своєї схованки і швидко відкопала невеличкого ножика, який вона потайки від відьми поцупила під час їхніх занять. Звертаючись подумки по допомогу до всіх богів, яких вона знала або могла вигадати, дівчинка тремтячими руками намагалася відімкнути замок. Можливо, з тисячної спроби, коли вона вже втратила будь-яку надію і обдерла всі пальці, замок піддався і Дана звільнилась. Вона кинулася до пляшечок на полицях, у темряві ледь розрізняючи потрібні інгредієнти.

— Жовч білої акули — ціла пляшка, сік морської троянди — чверть пляшки, — дівчинка перемішала все в глиняній мисочці. Зілля запінилося — добрий знак, це означало, що воно зроблене правильно. Дана підпливла до стіни, на якій відкривався портал, і лише тепер згадала, що не знає, яке закляття промовляла стара відьма, аби відкрити портал. У дівчинки затремтіли руки.

— Думай, Дано, думай! — вмовляла вона себе. — У тебе є тільки одна спроба, єдина. Так, зосередься. Магія любить простоту, ти вже це зрозуміла. Ніяких складних слів, ніяких екзотичних складників. Просто — значить, правильно.

Думки в голові пролітали з шаленою швидкістю, аж поки найпростіші слова виокремилися і зупинилися, немов надруковані. Дана стисла мисочку обома руками.

— Я хочу потрапити туди, де востаннє була людиною! — голосно проказала дівчинка і хлюпнула зілля на стіну.

А далі все відбувалося немов у сповільненому кадрі. Як же довго зілля летіло до стіни! А ще довше воно по ній розтікалося, пінячись, мов кислота. І коли Дана вже подумала, що всі її зусилля марні, у стіні нарешті з’явився трикутний портал. Вона кинулася до нього, навіть не задумуючись.

— І далеко зібралася?! — щось, мов залізними обценьками, боляче стисло дівчинці плече. — Ах ти, підступна брехухо!

Дана щосили чіплялася за краї пролому, що вже почав закриватися.

— Тікати надумала?! — волала відьма. Дівчинка озирнулася — страшне обличчя чаклунки було зовсім поруч.

— Прощайся з життям, дурепо! А могла стати всемогутньою!

Дана пручалася щосили.

— Відпусти її, відьмо! — раптом пролунав владний голос.

Це був Морський цар, величний володар морів у золотій короні та з тризубом у руці. І саме цей тризуб він націлив на відьму.

— Палац оточено! Твоїм чарам — кінець! Нарешті я знайшов твоє лігво! — гучно прогримів голос царя.

Поряд з ним Дана побачила Мейріса.

3 усіх боків з’являлися цареві воїни, вони тягли восьминогів, що працювали на відьму, та акул-охоронців. Відьма перелякано озиралася, а Дана відчула, що вона вільна. Дівчинка не стала чекати закінчення битви, а чимдуж пірнула у відкритий портал.

По той бік порталу нічого не змінилося — навколо те саме море. Але Дану це не збентежило — вона якнайшвидше попливла догори, туди, де мало світити сонце чи місяць — що завгодно, і це був уже інший світ.

Дана виринула з води і відразу замружила очі. Вона й забула вже, яке воно величне і осяйне — сонце. Адже крізь товщу води його проміння здавалося каламутним і зовсім не зігрівало.

Коли очі звикли до світла, дівчинка озирнулася і закричала від радості:

— Вдалося! Мені вдалося!

Так, це був той самий пляж, неподалік виднів паркан тітки Наталі. Дана не стала гаяти час. Вона щосили рвонула, пливучи до мілини, до берега. Тут дівчинка сіла на пісок і дістала пляшечку, яку завбачливо прихопила з собою, — там було зілля, що робить русалку людиною.

Вона заплющила очі і випила рідину. Тієї ж миті її тіло немов спалахнуло, невидиме полум’я обпалило хвіст, і Дана знепритомніла.

— Дано, люба моя! Ти жива!!!

Вона розплющила очі і побачила над собою схвильоване обличчя Русі. Так, це була вона — морська красуня, із прекрасних зелених очей якої капали сльози і чиї уста намагалися усміхатися.

— Я не знала, як тобі допомогти. Увесь час сиділа на березі і чекала. Та все марно. Наталі взагалі ці чотири дні мучиться з серцем. Вона вже й не сподівалася тебе побачити.

— Чотири дні? — Дана сіла. У неї паморочилося в голові. — Я пробула в полоні більше ніж півроку!

— Тобі здалося, — Руся обійняла дівчинку за плечі. — У моєму світі час спливає інакше, ніж на землі. Ходімо додому!

— Зачекай, — Дана подивилась униз і помітила, що замість хвоста в неї знов з’явилися дві стрункі ніжки. Вона полегшено зітхнула. — Тепер можна й додому.

Дана зіперлася на плече русалоньки, і вони рушили узбережжям. Раптом земля затремтіла від страшного гуркоту. Дана озирнулася. Море вирувало, пінилося, бурхало, здіймаючи хмару бризок — немов це було виверження вулкану.

— Тікай мерщій! — вигукнула дівчинка, відштовхуючи русалку від себе.

Та Руся вчепилася в неї щосили.

— Я не дозволю тобі знову це зробити задля мене! — кричала вона. — Не дозволю!

— Вона нічого нам більше не вдіє! — Дана вихопила пляшечку з блакитним зіллям, вилила його на пісок собі під ноги. Тієї ж миті дівчата опинились у прозорій напівкулі, в’язкій, мов із розтопленого скла.

— Ти думаєш, що можеш захиститися від мене?! — ревіла Морська відьма, трясучи над головою своєю палицею. — Зрадниця, брехливе дівчисько! Я перетворю тебе на камінь!

— Ти нічого мені не зробиш, — із дивовижним спокоєм відповіла Дана. — Зачекай мене тут, — звернулася вона до Русі.

Русалка навіть не встигла заперечити, лише благально простягла руки.

А дівчинка вийшла із захисної кулі і зупинилася біля води, прямо перед розлюченою відьмою.

— Ти сподіваєшся, що я тебе пожалію, негіднице?! 3 якого б це дива? — зареготала мегера.

— Бо насправді в тебе добре серце, лишень за роки самотності воно стало холодне мов крига і тверде мов камінь. Тебе справжню виявить ось це зілля — «Добре серце».

Стара зареготала ще сильніше.

— Ти неуважна учениця, я ніколи не варила такого зілля! — гаркнула вона.

— Знаю, — всміхнулася Дана. — Його зварила я!

І щосили жбурнула у відьму пляшечку з рожевим зіллям. Пляшечка розбилася об палицю, і рожева рідина покропила чародійку. Та заверещала і впала у вирву.

Море заспокоїлось, а прозора півкуля щезла.

— Ти вбила її? — стривожено запитала русалка.

— Ні. Це зілля мало показати добро, що є в кожній людині, та, мабуть, я помилялася…

— Поглянь туди! — раптом гукнула Руся.

На берег хвилею винесло людину, точніше — русалку. Вона мала біляве волосся, яке прикрашали троянди. Дівчата кинулися до неї. Русалка розплющила прекрасні блакитні очі і всміхнулася.

— Дякую тобі, добра дівчинко, — прошепотіла вона слабким голосом. — Ти врятувала мене. Багато тисячоліть носила я на собі закляття «Кам’яного серця», і тільки ти змогла мене розчаклувати. Моє ім’я Аврора. Я була доброю чарівницею, та коли відкинула кохання Морського демона, він перетворив мене на відьму, злу і бездушну. Чим же я спокутую все те зло, яке вчинила за ці роки, хоч і не з власної волі?

— Для початку звільни всіх бранців, які ще й досі сидять за ґратами у твоєму палаці, — порадила Дана.

— Так, так, — промовила Аврора, — я мушу поспішати.

Та раптом море знову збурилося величезними хвилями.

— Що ж це таке? — тільки й встигла охнути Дана.

Із вируючої піни з’явився Морський цар.

— Таточку! — вигукнула русалонька, заридала і кинулась до свого батька.

— Донечко, я вже й не сподівався побачити тебе живою!

Хвиля підняла русалоньку до царя і вони обійнялися. У Дани аж у голові запаморочилося від такої кількості подій, вона знесилено сіла на пісок.

Цієї миті володар морів побачив Аврору. Він повільно відпустив Русю і підплив до того місця, де сиділа колишня Морська відьма.

— Авроро, це ти? — затремтів його голос. — Це ти, моя люба сестро? Не може бути… Скільки ж часу минуло… Невже це ти?

Білява синьоока русалка уважно вдивлялася у суворе обличчя царя і раптом заплакала:

— Це я! — вигукнула вона. — Я й не сподівалася, що ти ще живий. А це, — вона вказала на русалоньку, — твоя донька?

— Ось такий щасливий кінець, — усміхнулася Дана. Вона сиділа на сходинках веранди з Марлоном на колінах. — Морський цар дуже добрий, коли щасливий. Він вибачив непослух дочці і благословив її жити у світі людей у злагоді зі своїм принцом. Приголубив сестру Аврору і їй теж вибачив. А мені дуже і дуже дякував.

Тітка випустила сизу хмарку диму.

— Так, цікавенька історійка! Шкода, що я не встигла познайомитись із володарем морів, не кожен день така нагода випадає.

— Грізний він, здоровенний дядько. А загалом навіть милий.

Наталі кивнула головою, мовляв — «я так і думала».

— Треба запитати в Русі, як там Максим, — раптом згадала тітка. — 3 ним взагалі можна якось вийти на зв’язок?

Дана підвелася і підійшла до паркану, що межував із сусіднім двором.

— Русю, — гукнула дівчинка, перехилившись через паркан. — Як там Максим?

Колишня русалка визирнула з квітника.

— Раніше, як за місяць, не чекайте. Він зараз вивчає глибинні рифи.

До Русі підійшов білявий юнак і обійняв її за плечі.

— Ходімо пити чай, люба, — промовив він ніжно. — Привіт, Дано! Може, й ти з нами?

— Привіт, — відгукнулася Дана. — Ні, дякую.

Руся помахала їй рукою, і вони пішли. Дана провела поглядом Русю і її коханого, потім озирнулася до Наталі.

— Це ж треба, щоб принцом Русі став цей сусідський Сашко! Чим він її зачарував?

— Не знаю, — зітхнула тітка. — Покохала вона його. Максим через своїх клятих хробаків запізнився всього на день, а вона зустріла того Сашка на березі, коли тебе шукала. От і все.

— Доля… — промовила Дана.

— Мабуть, — згодилася Наталі. — А мій невгамовний Максим тепер в гостях у Морського царя, сновигає рифами з риб’ячим хвостом. От легковажна людина!

— Нічого. Може, для нього так краще.

Наталі промовчала. Вона тихенько погойдувалася у своєму кріслі, розкошуючи ароматом нічної фіалки і гарної кави.

— Життя — незбагненна річ, — нарешті озвалася вона. — Іноді здається, що тобі відкрились усі світові таємниці і вже ніщо тебе не здивує. І саме тоді трапляються справжнісінькі, незбагненні чудеса. — Тітка зітхнула і поставила чашку на стіл. — Ходімо спати, дорогенька.

Наталі повільно підвелася з крісла і обійняла дівчинку за плечі.

— Зате тепер нас і справді важко здивувати. Хіба ні? — засміялася Дана.

Цієї миті у клітці голосно защебетав Паваротті.

Оглавление

Дана і дракон

Дана і русалка