Вільному воля [Вячеслав Шугаєв] (fb2) читать онлайн

Вячеслав ШУГАЄВ ВІЛЬНОМУ ВОЛЯ Повість

1

Дружину провів уранці, сина відвіз денним автобусом до тещі в село і повернувся додому повним холостяком. Повернувся завидна — в затінку ще не загускла прохолода, черемха ще не заповнила пропечені вулиці своїм чистим вечірнім диханням.

Йдучи додому, він думав про довгу безтурботну самотність, що чекала на нього. Сьогоднішня біганина по вокзалах, задушливий автобус, труський путівець — усе це було ніби останнє випробування перед одержанням прав на цей святково-спекотний вечір.

«Провів, звільнився, заслужив», — припасовував він до кроків слова, що раптом виникали самі по собі, то наспівуючи їх, то бурмочучи, і водночас прикидав, як краще розпорядитися власним збиранням, щоб жодної хвилини не згаяти з відпущеної волі.

Та ось ніби спіткнувся: «Від кого звільнився? Що заслужив? Сім’ю спровадив і, отже, радий-радісінький? Ні батько, ні чоловік — так, щось на зразок відпускника. Зручно, хлопче, влаштувався. — Він, забувшись, навіть головою покивав на підтвердження: чую, мовляв, чую, всі докори і закиди. — Ну, дідьків корінь! Щось зарано винитися почав. Може, ця холостяцька воля таким боком вилізе — не своїм голосом завию. Любі, хороші, швидше під один дах збирайтеся! Нікого я не сплавив і нікого не забув. Перепочинок вийшов у родинному житті. Цікаво побути самому. Не в чоловіки та батьки запряженому, а самому по собі. Людина людиною. Погуляю, спробую, а каятися, однак, ніколи не пізно».

Удома поголився, перевдягнувся, глянув у дзеркало, на завершення торкнувся краватки, нагрудної кишені з заповітною десяткою, і нарешті ступив на багатообіцяючу вечірню дорогу. Його привітала насторожена варта старих пенсіонерок на лавочці біля під’їзду.

— Жінка за поріг, і одразу — фур, фур!

— Тепер як півень піде настрибувати.

— А що йому! Мужик — не баба. Згрішити, як умитися.

— Далеко налагодився, Василю?

«Сидіть бабусі. Тільки й діла тепер — чужі гріхи збирати. Свої вже відступилися: були, та спливли. Щиро співчуваю». Але вголос весело розгнівався:

— Так от як ви зі мною?! Коли потрібен — Васильку, синку, а нема потреби — півень блудливий? Гаразд, гаразд. Бабо Аню! Хто позавчора замок у твої двері врізав? Тітко Тосю! Хто минулого тижня дзвінок тобі лагодив? Василько-синок чи мужик — не баба!

Старенькі розсміялися:

— Синок, синок! Іди, Василечку, гуляй. І гріши з богом.

— Отож-бо.

Василь заквапився було: повз яблуні-дички, які неначе для нього розквітли саме сьогодні; повз молоденькі модрини, що викинули першу волоть, теж, мабуть, на його честь, взагалі, повз бажаний вечір, що так марно збігав. Але на березовому острівці, що вцілів серед асфальту й каменю, у захистку волого-зеленої, паркої тиші, він здивувався: «Куди це я? Ніхто ніде не чекає, а я заквапився: Перекур. Посидимо, подумаємо».

А подумавши, з’ясував: холостяцька воля така простора, що можна до ранку просидіти на лавочці, перебираючи можливі розваги. Василь не звик марнувати час, тому розкроїв неосяжну волю на невеликі, цілком здійсненні бажання.

«Подамся в центр, вип’ю пива на дебаркадері, зазирну на танці. А там видно буде». Він хрипкувато, неприродно засміявся, згадавши напутнє буркотіння бабусь біля під’їзду.

«І чому так? Тільки чоловік сам залишиться, одразу ж його в коти-волоцюги записують. Хоч святим будь, а дружини поряд немає, обов’язково зроблять з тебе грішника. За тебе тебе вигадають. От і в цеху довідалися — цілу зміну піддрочували. Очманів від анекдотів та порад. Ну, що тут такого, що сам? Усі, як змовилися, в один бік підштовхують: не клей дурня, а гріши, якщо з’явилася можливість. Природа, дідьків корінь, гріх первородний, чи як його там. Тьху на тебе, Васько! Більше надумаєш, ніж нагрішиш!» Він посидів ще, покурив і, так не з’ясувавши, чого ж у нього більше, праведного чи грішного, махнув рукою й рушив далі.

Василь пішов до центру не вулицею, а прибережною безлюдною стежиною. Вода, що потемніла й поважчала на вечір, безгучно, швидко обганяла його, заразом виносячи й вимиваючи з душі усі більш-менш визначені бажання, замінюючи їх бездумним спогляданням. Василь зігрівав очі на яскраво-жовтих розсипах кульбаб по піщаних пагорбах, на ніжно-зеленому різнотрав’ї у видолинках, погідний, заспокоєний підходив він до дебаркадера і мало не оглух від музики, буйного різноголосся, яке посилював річковий простір.

Пива не було, і він засмучено потупцював біля стойки, поканючив у рудої худючої злої буфетниці: «Може, на денці нашкребеш, може, приятелеві залишила, плесни кухоль», — але ошелешений її пронизливо-роздратованим: «Я тобі знайду зараз приятеля!»— геть засмутився і хапонув склянку якоїсь червоної, липкої бурди. Відмовився од цукерки: «Сама їж!» Вискочив на палубу і боляче вдарився об чавунний кнехт.

Побігав, побігав, полаявся, поплювався — біль відпустив, і одразу гаряче заговорило вино. Солодко прилило до скронь, груди роздалися од легкого безпричинного піднесення; ясне легке серце сповнювала доброта.

Василь прихилився до бортового стовпа і геть розм’як від свіжо-ласкавої прохолоди, що з’явилася, здавалося, разом з тремтячими вогнями бакенів. Річковий трамвай причалив і відчалив, хлопнув на дебаркадер, можливо, останньою хвилею стомленого сміху, гомону, останнім відголоссям недільного дня. Василь теж трохи покрутився, взяв участь у цій святково-сумній штовханині і зі всіма буцімто попрощався в найкращих взаєминах.

2

Біля причальних розсувних поручнів залишилася жінка, яка, мабуть, не захотіла йти в натовпі. Вона сперлася на поручні, злегка перехилилася до води — чорне розпущене волосся ковзнуло з плеч, стекло вздовж щік. «Що вона там побачила? — здивувався Василь. — Стоїть і стоїть. Погано їй, чи що? А може, реве? Схоже. І плечі обхопила — в дрож кинуло від сліз».

— Гей! Громадянко! Може, тобі допомогти? Гей, дівчино? Може, провести куди треба?

З-під волосся визирнуло юне, кирпате, товстогубе обличчя, і дівчисько спокійно запитало:

— Довго думав?

— Що думав?!

— Як причепитися?

— Я думав, ревеш. Більше, їй-богу, нічого не думав.

— Я?! Реву? Ой, тримайте мене! — Дівчина засміялася — спалах білих зубів освітив її губасте, грубе обличчя якоюсь зворушливою, безпорадною простодушністю.

— А чому тоді стоїш? Нікуди подітися?

— Хочу й стою.

— Хочеш на танці? Або в парк ходімо, га? На каруселі-гойдалки?

— Ой, сміхота! В парк! У кімнату сміху, га?!

— Ні, без сміху. Серйозно запрошую!

— Лимонадом частуватимеш?

— Можна й міцнішим. Як захочеш.

— А далі що?

— Погуляємо. В кіно можна.

— В кіно не хочу. Всі фільми бачила.

— Отже, погуляємо, поговоримо.

— А потім?

— Ну, не знаю… — знітився Василь, але одразу знайшовся. — Додому проведу. Щоб хулігани не чіплялися.

— От і ти, дядечку, не чіпляйся. Досить. Вдосталь набалакалися. — Дівчисько знову перехилилось через поруччя.

— Я ж по-доброму. Тобі нудно, мені нудно…

— Досить! — закричала дівчина. — Рятуйте! — гучно і тривожно прокотився крик над водою.

— Ріжуть тебе, чи що? Грабують? Ну, привіт, бувай, тільки не горлань.

На пагорбі, під тополями на набережній, озирнувся; дівчисько ледь угадувалось під блідим колом причального ліхтаря.

«„Дядечко!“ Міцно приклала, міцно. У двадцять сім — дядечко, років у тридцять — татко, а під сорок дідом обізвуть. Так піде — швидко зістаріюсь. Скільки ж їй? Шістнадцять, сімнадцять? Дідько їх збагне!»

Василь раптом стомився, сонно обважнів — насилу ноги доволік до автобусної зупинки. Пересилюючи бажання негайно лягти на лавочці, він перечитав усі вивіски, що засвітилися довкола. Звичайно, з безцільною серйозністю перекрутив слова: «игинк», «кабат», «онив», — до цієї гри його заохотив Мишко, син, який вивчив літери у п'ять років і розпоряджався новими знаннями навпаки. Взагалі, зі словами Мишко поводився так само просто, як і з іншими іграшками: розбирав, розгвинчував, переінакшував і невдовзі зрозумів, що слова можна створювати. Якось у місті зупинився звіринець, і Мишко, досить неуважно подивившися приїжджих левів і слонів, прямо-таки прикипів до білячого будиночка. В ньому крутилася, сновигала, металася руда білка — мабуть, її стрімке життя і зачарувало Мишка. Він притягнув Василя за рукав і, здивовано посмикуючи чорними бровенятами, сказав:

— Дивись, зирок?

— Який зирок?

— Та он. Зирк, зирк. Навіть очі заболіли.

— Ти про білку, чи що?

— Ну, звичайно! Схожа на зирка?

— А який же зирок, покажи!

Мишко розсердився:

— Це я її так назвав! Як же я тобі ім’я покажу?

— Гаразд, зрозумів.

— Схоже?

— Схоже.

Удома, застережливо витріщившись на батька, Мишко заквапився:

— Мамо, зирок! Відгадай!

Ольга неголосно, жартома охнула і вхопилася за голову:

— Отже, мама тепер зирок? Що ж мені робити, куди бігти?

— Мамо, мамо, мамо! — Мишко розсміявся. — Відгадай, хто такий зирок?

— Звірятко?

— Так, це легко. А яке, яке?

Ольга примружилась, торкнулася пальцями до скроні, легенько наморщила чоло — усерйоз замислилась, зовсім не підлаштовуючись під Мишка.

— Або лисеня, або… — Ольга забарилась, щоки запашіли від азартного бажання відгадати. — Або білченя.

— Ура, молодець, правильно! — Мишко кинувся матері на шию.

Щоки її вмить ожили, потемнішали від рум’янцю, вона полегшено зітхнула.

Василь здивувався:

— А як ти до цього додумалась?

— Не знаю. — Вона розгублено усміхнулася. — Уявила собі й здогадалася.

Відтоді й почалося:

— Тату, відгадай, що таке «курум»?

— Відгадайте, відгадайте! Мамо, тату. Талаг?

Василь від ревнивого суперництва з Ольгою пробував угадувати, але як він казав, шарики не в той бік крутилися, — змучившись, тільки піт утирав. Ну як здогадаєшся, що «курум» означає гречана каша, а «талаг» — калюжа після дощу. Добре, що хоч подужав гру в перекручування, а то перед Мишком було б зовсім незручно.

Чекаючи на автобус, розбитий безглуздим вечором, Василь подумав про Мишка, який, звичайно, давно вже спав у бабусиному ліжку. Десятий сон, мабуть, носився зараз над його стриженою під нуль голівкою і спустився, зморив ще глибше, ще солодше — зацмокав Мишко від задоволення, засвистів маленьким, якимось пухнастим носом. «А батька твого дідько носить, дурень дубовий! — Василь знову перечитав, перекрутив слова на вивісках. — Справи мої, Мишко, кабат. На душі — кабат і в голові — кабат».

Перед сном, роздягнений, посидів на дивані, покурив, поринувши в тяжку, заціпенілу бездумність. Ліг, заплющив очі і побачив Ольгу — точніше, спочатку поїзд, що повіз її. Віконна жовта мережка летіла по густій таємничій траві укосів, на мить перелякано застигали засліплені сосни і різко сахалися в темряву, і, вдивляючись у неї, стояла біля вікна в порожньому коридорі Ольга — ніч усе більше розсувала між ними простір, і Василь заворушився, закректав, відчувши його холод і порожнечу: «Ох і далеко ж ми зараз одне від одного. Навіть недобре стає… Давай, спи, „дядечку“. Холостяк, дідьків корінь».

3

Побачив день у далекому серпні, Ольгу, погідну й тиху, як той день. Вона ходила по шкільному подвір’ї, неголосно, соромлячись свого командирства, казала:

— Ось тут, товариші, треба полагодити паркан, ось тут, де кілочки, треба викопати яму для стрибків у довжину. — Вона зазирала в блокнотик, куди, мабуть, детально записала директорський наказ. — Ще треба пофарбувати паркан, поставити турнік і розрівняти весь пісок на волейбольному майданчику…

— О! Розійшлися педагоги! — обурився Саня Мокшин, якого начальник цеху призначив старшим над посланими У підшефну школу. — У мене артіль всього нічого. Твоєї роботи, дівчино, до снігу вистачить. До того ж без вихідних і в три зміни…

— Мене звати Ольга Вікторівна, — не підводячи очей, червоніючи, сказала вона.

— Давай так, Ольго Вікторівно. Паркан полагодимо, яму викопаємо — і баста. З нас досить. Бо іншим нічого не залишиться.

— Добре, нехай так. — Вона взяла лопату, дістала з сумочки маленькі волохаті рукавички. — Решту я сама дороблю.

— Як це сама? — здивувався Саня.

— У вас директор суворий?

— Заводу, чи що? Хто його зна. Я його раз у п’ятирічку бачу.

— А я свого щодня. Якщо сьогоднішнє завдання не виконати, він не прийме мого чергування. Взагалі, соромно й негарно вийде. Ми й так не встигаємо — до вересня тиждень лишився.

— А він тоді де? Не встигаєте, дяді тут за вас орють, а він, мабуть, пиво п’є.

— Чому пиво? Він фарбу поїхав діставати.

— Ну, порядки. Мені б таке життя. Що в колгоспі, що в школі — всі на когось сподіваються.

— Кінчай, Саню. — Василь уже пожалів її, тендітну, беззахисну перед суворим директором, жалів і знав, що тепер не покине її, поки не виконає цього завдання. — Ти чого галасуєш? Нормувальник перед тобою? Воду баламутиш і нічого не бачиш.

— А ти не лізь! Бачу, що й ти бачиш, та роздивлятися ніколи. Давай бери лопату!

Невдовзі сумно, чисто запахло теплою осінньою землею; трав’яний, ніби побляклий дух, не перебиваючи, ніжно відтінював цей запах — тиша і прозорість серпневого дня були такі досконалі, що щасливим холодком млоїло серце.

Вони працювали поряд, і Василь, із задоволенням підладжуючись під неї, теж розмовляв неголосно, неквапливо:

— А ви нічого з лопатою, спритно справляєтесь. Де ж навчилися?

— Я ж сільська. Покопала, слава богу, — ніколи не розучусь.

— Справді?! Ніколи в житті не здогадався б. Ви — така… — Він мимовільним жестом хотів змалювати її тендітність і легкість, але схаменувся, зайняв руки лопатою. — Зовсім не сільська.

Вона зрозуміла, засміялась, якось віддалено, м’яко, з ніжним придихом.

— Так я давно із села. Але мама мене заспокоює: почекай, ще вдарить у кістку матінка земля, ще дасться взнаки.

І справді, потім, після родів, Ольжина постать зміцніла, стала пишнішою від благотворних материнських соків.

Але того дня Василь не повірив, здивувався, бачачи, що їй його здивування приємне.

— Не може бути, нізащо. Ви все-таки не вірте своїй матері. Помиляється вона — точно.

Саня Мокшин, звичайно ж, спостеріг його неприхований інтерес до вчительки, його явну схильність до шефської роботи:

— Васько! Хочеш почесним шефом стати? Пісок сам розкидаєш і паркан тут дофарбуєш. Дивись, по-ударному працюй, щоб Ольгу Вікторівну директор не лаяв! А ми підемо. Тобі що, холостому та нежонатому, — не міг Саня Мокшин не позаздрити. — Нас діти обсіли, а тобі старатися та старатися.

Докінчили роботу вдвох, вже при довгих прохолодних тінях, і Ольга повела його вмиватися. Ключем відімкнула парадні двері, усміхнулась:

— Тільки для почесних шефів.

У високому, широкому коридорі пахло фарбою, необжитою новосільною чистотою. Василю здалося, що й коридор пофарбували вони, а тепер ходять, роздивляються, злагоджено думають, як добре увійти в привітно-лунке житло. Вій зітхнув:

— Шкода, що вже вчений, а то б іще повчився. Прийдеш першого до школи, а навколо все нове — парти, стіни. Вікна сяють. Ніби й голова новою стає. Любив учитися, хоч і несильно виходило.

— А сильно вчений?

— Ну! Мудрагель. Вечірню десятирічку насилу дотяг. Стомився так, що ноги підгиналися.

— Так що далі думати нема бажання?

— Не в бажанні справа. Треба щоб хтось підштовхував, примушував. Тобто помагав. Ви ось часом не погодитесь? — бовкнув Василь і одразу пожалкував: Ольга насупилася, замовкла і ніби з осторогою відсунулася від нього.

Але потім, на вулиці, під впливом чудового вечора і артільного спільництва, що все ще продовжувалося, вони знову розговорилися і до глупої темряви прогуляли, проблукали доріжками міського саду.

В пустельному, чорному жовтні, коли самотність нестерпна, як чекання першого снігу, Василь сказав Ользі:

— Шукав, шукав сьогодні сватів — не знайшов. Сам скажу: виходь за мене заміж.

— Прямо зараз?

— Чим швидше, тим краще. Якщо щосили чекати, до Жовтневих почекаю.

— Почекай, будь ласка.

Пізніше, набагато пізніше він зрозумів: не треба було освідчуватися так мимохідь, жартівливо — адже щось опиралося в ньому, та він переборов себе, пересилив опір. Ольга, мабуть, чекала іншого освідчення, була урочиста, серйозна, а він змусив її жартувати — як їй, напевно, було боляче, ніяково підігрувати його сліпій, незграбній душі…

4

Прокинувся від сухої яскравої спеки, що раптом лягла на обличчя, — звечора не завісив вікно, і тепер високе сильне сонце притискало Василя до подушки. «Оце я по-стахановському! — Він глянув на годинника — Півтори зміни без перепочинку!» Потім відсунувся, почекав, поки охолоне обличчя і спаде з очей райдужна чорнота. Кімната прозоро, весело курілася. Сонячні промені заганяли в кватирку запах нагрітої, але ще не курної трави, він невидимими рідкими хмарками налітав на Василя, і разом з ним приходили вуличні звуки: дзеленчання велосипедного дзвінка, дитячий плач, гудок пароплава, скрегіт причальних кранів, водоспадний гуркіт гравію, який вантажили на баржу, — ці звуки, святково свіжі, поки що не об’єдналися в дратівливий шум.

Василь полежав, поніжився на запашних, виблискуючих хвилях, знову задрімав, заколисаний безтурботним настроєм. Крізь дрімоту згадав учорашній похід на дебаркадер.

«Адже „рятуйте“ кричала на повен голос! — Він пробудився. — Так, різка дівчина! А я, я! Кавалер знайшовся. Понесло мене, розговорився. Добре, хоч у міліцію не потрапив. Ну що мені треба, що?!»

Він підхопився, прийняв душ, походив по квартирі, визираючи у вікна. Побачив темно-зелену ваблячу прохолоду трави, сліпучо-жовтий берег у виморених сонцем тілах, далекі острови, які розливали тремтливе, прозоре марево. Василь відчув у відпочилому тілі такий приплив бадьорості, сили, щасливого спокою, що безсовісно було б скаржитися на життя, та й на себе теж.

Ранковим розумом, що не визнавав сумнівів, він нарешті визначив, «що йому треба», виправдав усі звиви особистого життя на найближче майбутнє й полегшено зітхнув: «Адже всім охота знову в парубках побути, в молодість, хоч на деньок, повернутися. Тієї, нічим не розведеної, волі сьорбнути. Отже, Ольгу не зачеплю, не ображу, коли трішечки в молодості побуду».

Сходив у кіно, посидів у міському саду, повернувшись додому, ще поспав, а об одинадцятій вечора вирушив на завод.

Табельниця Рита, приловчившись, висунулась у маленьке віконце:

— Васю! Васю! Почекай!

Він підійшов, присів на одному рівні з Ритиним обличчям:

— Шию не боїшся скрутити? Федька повернеться, а ти скособочена. Цікаво йому буде?

— Васю! Скажи йому: завтра о дванадцятій я чекаю. Він знає де.

— А сама що? Язика проковтнула?

— Посварилися, Васю, на смерть. Ой, почекай. — Через секунду Рита вискочила з будки, висока, повногруда, в пишному мареві білого тонкого волосся.

— Так, Васю, жах! Або, говорить, у загс, або я тебе не знаю. А йому, сам знаєш, в армію через тиждень. Ну який загс?! Людей смішити.

— Значить, вірить тобі. — Василь неприязно покосився на пишні Ритині груди. — Серйозно розстається, який тут сміх.

— Ага, вірить. Зінка он чекала, чекала законного, а він як вип’є — з ножем до горла: з ким гуляла, кого водила? Я вже краще так почекаю, нареченою.

— Дочекаєшся?

— А я, Васю, не люблю загадувати. Подивлюсь, як служитиме. А то он Вірка вискочила в солдатки, він там шофером був, генерала возив. І вивозив — генеральську дочку висватав. Ні, Васю, в дурнях ще встигну находитися.

— Так… — Василь уявив, як холоне, чорніє Федорова душа в ці дні, і розізлився — Чому ж так? Завихляла… Федюню! Федюню! На шию на людях кидалась! Дорожчого не було. А тепер, значить, ви служіть, а ми перечекаємо?

— Люблю, Васильку. До смерті люблю. І зараз би кинулась. — Рита схлипнула. — Та страшно, жах один! Як скаже: на все життя, так і страшно.

— Так не люблять, — пробурчав Василь. — Чого боятися, якщо любиш?

— А як, як?! Васю! — Очі її вичікуюче округлилися, в них ніби майнула простодушна віра в чудеса. — У мене вже сили немає — адже хто що говорить. А Федора уві сні весь час бачу. В гімнастерочці, стрижений, і все «ура» пошепки кричить. Наревуся без нього. Ну навіщо йому той загс? Васю, навчи!

— Мабуть, зранку тут стоїш? Поради збираєш? Ще по радіо виступи. Легше від цього, так?

— Уяви собі. — Рита образилася. — Нічого йому не передавай. Інших попрошу.

— Ну, дякую, звільнила. — Василю набридла розмова, час було приймати зміну і справи у майстра Безбородька, який ішов у відпустку. — Бувай, дівчино.

Біля великого фрезерного Рита наздогнала його:

— Васю, я більше не буду. Радитися не буду. Тільки помири нас. — Вона прибрала волосся під хустину, обличчя ніби змарніло, засмутилось, а ніжно-округлі вилиці, що позначилися, чомусь посилювали вираз цього смутку. Проте Василь не помітив оновленого Ритиного обличчя, дістав з нагрудної кишені цигарку, запалив, нарешті зрозумів Ритині слова, зрозумів і здивувався: господи, скільки металу навкруги, роботи, до поту викладатись треба, щоб підігнати її, а тут дрібнички якісь, бульбашки, а не горе — «слово честі, в самодіяльності цій Ритці виступати, любов розігрувати». Полетіло її прохання в темну височінь, заплуталось у віконних рамах цехового даху. А Василь, не запам’ятовуючи, сказав:

— Гаразд, помиритесь. Помирю, помирю! Раз, два і помирю.

5

Майстер Безбородько, худючий, довготелесий, з хижо зсутуленою спиною, вже чекав його біля металевого стовпа, обнесеного металевою огорожею і, як завжди, похмуро пожартував:

— Не минай, не минай. Зазирну на могилку.

— Здоров, Касяновичу! Давай одспівуй, тільки швидко. Змінник утече.

— Інших, Єрмолин, підганяй. Мене не треба. У мене речі в прохідній. — Безбородько знехотя ворухнув губами, ще сизими від недавнього гоління, усміхнувся: — Тепер тобі, Єрмолин, крутитися, вертітися. Тримай: ось наряди, ось змінний журнал, решта перед очима. — Він розпрямив джгути брів, ніби відправляв у відпустку і свою постійну насупленість.

— Далеко зібрався, Касяновичу?

— Рибалити, — знову знехотя ворухнулися сизі губи.

— Нехай щастить. Може, як минулого, раніше вийдеш?

— Поки не набридло.

— На юшку запросиш?

— Давай, давай, крутися. Зароби спочатку.

Василь засміявся і через величезний туманний отвір попростував до зеленої брили верстата, яка волого блищала. Перевдягся, зігнувшись за низенькими дверцятами залізної шафки, а, випроставшись, побачив підручних — Федора і Юрка.

— Отже, з’явилися, не запорошилися. Привіт, привіт.

— Здорово, — понуро, застуджено прогудів Федір, паруб’яга гвардійського зросту, з похмурим темним обличчям, з якимось плескато-грубим носом, під яким на товстій губі стирчала вузенька, безглузда смужка вусів. Але були ясно-зелені очі, високе чоло, гарні густошовковисті брови — ці риси пом’якшували незграбний виріб нижньої частини обличчя. «Очевидно, Ритка дочекалась його в табельній. Наголосилась, наревілась, тому жених вовком і дивиться».

— Привіт, шеф, — бадьоро, з усмішечкою озвався Юрик і простяг руку. Василь знехотя, мляво тицьнув свою: не любив він Юрика, його прилизану, з проділом голову не любив, застиглу посмішечку в синьо-молочних очах «Юрика» цього: все як у дитсадку знайомиться — обов’язково назветься «Юриком».

— Який я тобі шеф!

— Старший тобто. Шанований, — привітно заусміхався Юрик і хотів поплескати по плечу, отак по-товариському притягти до себе Василя, але той не дався. — А тепер зовсім начальник, майстрило, бос, командир. — Юрик усе-таки зумів, дотягнувся і заохочуюче поплескав Василя збоку, по передпліччю.

— Добре. Кінчай хихотіти. Федько, маслянку в зуби, змасти направляючі. А ти лети за строполем. Он ту штуковину, біля складального, закинете. — Василь махнув рукою на величезну чорну тушу — кожух волочильного стана. — Потихеньку ладнайтеся, а я побіжу, подивлюся, де що діється.

Василь повернувся, скочив на місток, звісився ліворуч — на око прикинув, де ж не «ловиться вертикаль». Верх деталі помітно хилився до верстата — основа вся була в ливарних горбиках.

— Не ловиться! Два клини знизу — і вся вертикаль.

— Не лізуть, Васю! Так уже бив — Федір погойдував у долоні пудовим молотом — білі тріски стирчали замість держака.

— Молодець, Федю! Добре бив. Думав погано. — Василь увімкнув верхній хід, розставив твердіше ноги — поплив на містку, наводячи жерло головного вала на верхівку кожуха. Прицілившись, вручну впер вал у деталь, ще трохи натиснув — кожух злегка піднявся.

— Давай клини! — Федір і Юрик швидко заштовхнули їх у щілину. Василь закріпив на спині вала дротину, загострену, як олівець, вістря сполучив з лінією розмітки і поїхав униз. Тільки покрикував:

— Підбий трішки! Ще! Ще! Ще! Закріплюй!

— Тепер гайки крутіть, а я в інструменталку зазирну.

6

З якоюсь важкою яскравістю освітлювали інструменталку жовто-білі груші «п’ятсоток». Казенний холод цього світла був би нестерпний, якби йому не чинили опір сріблясто-масні боки і спини інструментів, дроблячи його, перетворюючи на розсипи веселих, прямо-таки ялинкових полисків.

Василь примружився, потряс головою від їхньої витіювато-переливчастої гри, як завжди із здивуванням помічаючи, що ці веселково сяючі невгамовні зайчики швидко витісняють з нього похмурий, сизий простір цеху. «Як сорока перед мідним ґудзиком. Чманію від блиску. Недарма Фаєчку ні хмурощі, ні дурощі не беруть».

— Гей! Хто приймає парад? — Василь зазирнув за один стелаж, за другий — Фаєчки не побачив. — Фаю! Де ти загубилась? Фаєчко! — Він покликав звеселілим голосом, що враз очистився від клопітної хриплуватості. — Сонечко! — ще додав він пустотливо-грайливого дзвону.

Фаєчка, виявляється, здрімнула за відкритими дверцятами шафи, заховавши обличчя у згині ліктя. Василь подув на білу ніжну шию, — Фаєчка здригнулась і різко, поспіхом випросталась на стільці. Невидюче, пильно втупилася в Василя знизу вгору — насилу отямилась і повільно, крізь стримуваний позіх усміхнулась:

— Ой, Васю. Зморило — не помітила. — Вона підвелася, вмить завмерла. — І в сні тебе бачила. Не встигла надивитися, а ти тут як уродився.

— Не до добра, Фаєчко. Чоловіка уві сні бачити не до добра. Або гроші загубиш, або заміж не вийдеш.

— Не боюся! Ні крапельки. Грошей немає, заміж не хочу, нехай сняться. Такі ви всі добрі, симпатичні уві сні, хоч не прокидайся! — Вона поправила волосся, мимохідь погладжуючи щоки й чоло, ніби хотіла погасити темно-золотавий жар веснянок, і ось у чорно-мідних пломеніючих віях засвітилися звичною, огортаючою відданістю сизо-карі, як перестигла жимолость, очі. — Хочу, Васю, щоб ти снився. Дозволяєш?

— Гаразд. По понеділках. А то швидко набридну, Фаєчко! Не дивися так. Я прийшов лаятись, а ти мене гіпнозом глушиш.

— Лаятись? Зі мною? Брови, брови ж у нього які! Дай пригладжу — скуйовдились, любенькі. — Фаєчка примружила очі, потяглася до його брів і раптом різко смикнула за козирок, натягла кашкета на очі. — Здорово, так? Скажеш, не вмію? Раз, два і звабила. Звабила чи ні?

— По вуха. Тепер не вирватись. — Василь хитнувся до неї, розводячи руки, але Фаєчка позадкувала:

— Ні, ні. Спочатку лаятись, а потім буде видно.

— Роздумав лаятись.

— Тоді по-хорошому скажи. Васю! Забери руки! От як лусну мікрометром!

— Фаєчко, зрозумів. На все свій час… У тебе які фрези? Глина, лапша. Самі нарікання, а не робота. Давай журнал — напишу скаргу.

— Будь другом. Мені набридло воювати з інструментальними. Почнеш відмовлятися, мовляв, барахло, а вони: не хочеш, не бери. Інших немає. А я куди подінусь. Адже ви тут усе рознесете.

Поки Василь писав вимогу-рекламацію, Фаєчка стояла над ним, уголос повторювала написане і — ні-ні — пружко і м’яко торкалася Василевого плеча.

— Фаєчко, ти завтра, тьху, тобто сьогодні довго будеш відсипатися?

— Поки не набридне.

— Тобто нікуди не збираєшся, нічим не зайнята?

— Взагалі, не знаю. Може, в кіно піду.

— Слухай, ходімо на острів. Дні он які, а ми й не бачимо їх.

Вона знову огортала його відданим поглядом.

— Цур, не пустуй, Фаєчко. Запрошую серйозно.

— Домовились, Васю. Дякую. — В очах щось здригнулося, посвітлішало, і він здогадався, що Фаєчка хоче запитати про дружину. Але стрималась, пригасила цікавість. — Загоряти так загоряти! Що ми, руді, чи що?! — Вона усміхнулась, облизавши губи, повільно розвела їх — волого, біло, холодно блиснули зуби, — і була в цій усмішці якась винувата, зніяковіла розв’язність.

Підручні Федір і Юрик сиділи на містку, відсунувшись одне від одного: Юрик, звісивши лікті за поручні, реготав, а Федір, насупившись, випнувши товсту вусату губу, гнув-ламав у кулачищах сталеву кочергу, якою чистять пази в приверстатному столі. Повільно зблискуючи, крутився вал, переносна лампочка стомлено звішувалась над розточеним отвором і, здавалося, світила теж не поспішаючи, сонно мружилась на невтомну стрілку різця. «Чистову женуть, молодці», — здалеку похвалив підручних Василь, а, зіскочивши на місток, зневажливо посміхнувся:

— А я вже думав, шабашите. Деталь зняли і стружку длубаєте.

— Та що ти, шеф? І так ударники! — У Юрика плеснулося в очах збиране молоко і ніби пролилося на синюваті від безсоння щоки.

Василь з маху, без підготовки вліпив йому щигля — промазав, не боляче вийшло, лиш проділ Юриків збив.

— Це за шефа! Іншим разом — по шиї.

— Розмахався! — Юрик дістав саморобного, з нержавійки, гребінця. — Великий став, так? Начальничок!

— Почекай, — перебив його хрипкий, застояний бас Федора. — Скажи, Васю, може все з розумом, по-людському в цьому житті складатися? Щоб даремно не нидіти?

— Тобто?

— Женитися хочу. Перед армією. Батька з матір’ю самих страшно залишати. Може, пацана зуміємо сотворити.

Повернусь, а в мене — сім’я, дім, пацан на коліна лізе. Взагалі, доладне життя. Зразу, без розкачування, і впряжуся в нього. Скажи, як метикую, з розумом?

— Нічого. Сенс є.

— А Юрик он живота надірвав: з мене регоче. Пацан, каже, буде, не сумнівайся. Тільки чий? Дівку, каже, розохотиш, сам у стрій, а вона куди? Каже, допризовників багато, з кожним вісточку слатиме. Скажи, Васю, невже з розумом не можна? Невже нікому путнього, чистого життя не треба? — Така густа, важка образа проривалась у Федоровому горлі, що у Василя знову засвербіла рука — так і заїхав би Юрику.

— Ну й шпана ж ти!

Юрик скривився.

— Ти вже, Васю, і без казок міг би. Чоловік втопитися хоче, а я його зупиняю. Розумно, тверезо, по-дружньому.

— Федю, наплюй і не вір. Все з розумом буде. — Василь раптом гостро пожалів його дитячу вразливу душу. Мало не сказав для розради, от, мовляв, я дружину на курорт відпустив, а проте ніякої гидоти в голову не беру, тому що без віри життя не проживеш. Та згадав домовленість з Фаєчкою, засоромився: «Який з мене утішальник?!»

— Коли ж відправка?

— На тому тижні. В суботу. Васю, обов’язково приходь, проводжатися будемо.

— Прийду. Обов’язково.

7

Василь чекав на Фаєчку біля дощаного містка, що з’єднував сіру бетонну набережну з зелено-піщаним островом. Вода, зелена й швидка, не поладила зі спекою, заховала прохолоду глибше, розніжено мружилась, мліла, солодко потягуючись гладеньким лінивим тілом. Василь знемагав під поглядами яскравого смаглявого натовпу, що глухо тупотів босими п’ятками по мосту.

— Ох, спека! От пече так пече! — вголос примовляв Василь і з деякою картинністю витирався, обмахувався хусточкою. — Справжня кара.

Він посував на натовп, намагаючись мати вигляд людини, яка випадково загаялась, стомилася від сонця, хоча Насправді змок і змучився не так від спеки, як від сорому: здавалося, повз проходять тільки знайомі і всі осудливо запам’ятовують: «Ага, Васька Єрмолин дівицю чекає. Сміливо холостякує! На виду в усього міста!»

«Ну, де вона? Краще б узагалі не приходила!»

Але Фаєчка прийшла, несміливо висунулась із рясного веселого натовпу. Беззахисно біла, висока шия, тонкі білі руки в дрібному ластовинні, що слабо зажеврілось під сонцем, на вузько похилих плечах легкі крильця біло-червоного сарафана. Мідно чорніюче волосся, довгі кучерики, що звисають вздовж щік, очі прикриті тінню від солом’яного козирка — якась сумна чарівність була у Фаєчці, та Василь цього не помітив, а помітив лише несміливе повільне наближення Фаєчки і подумав, що вона збентежена ненатуральною білизною шкіри, своєю ніби нездоровою примітністю. Поспішаючи скоротити це привселюдне побачення, він з удаваною веселістю обурився:

— Ми з тобою як білі ворони! Ну хоч болотом обмащуйся. Давай гайнем о-он у той кінець острова! Трохи підсмажимось, а там і на люди не соромно буде показатися.

— Гаразд, Васю, — тихо й покірно відповіла Фаєчка, але очі ніби глузливо здригнулися. — Туди так туди.

І вони пішли, швидко, мовчки, відсторонено, ніби недавно посварились, ніби сварка гнала їх, сліпила, не дозволяючи, однак, розстатися. Через місток, через смугу сипучо-в’язкого піску, через запорошені, витоптані галявини — майже бігли, все частіше й розпаленіше дихаючи, багряніючи спітнілими обличчями, спотикаючись, здавалося, вони кудись запізнюються і дуже бояться, що не встигнуть.

Деінде на острові пробивались таволожник, низький корчуватий глід, шипшина, а на північному, найдальшому від міста мисі стояв черемховий перелісок. Біля нього, в безлюдному зеленому видолинку, Василь зупинився і пересохлим, запаленим горлом не вимовив, а тонко просипів:

— Все. Отаборимося.

Фаєчка не відповіла, тільки кивнула, з діловитою квапливістю огледілась, кинула сумку під кущ шипшини. Стримуючи нервове, стомлене дихання, запитала:

— Пірнемо, так?

Тепер Василь тільки кивнув. Вони знову квапливо, все ще кудись запізнюючись, роздяглися, не дивлячись одне на одного, побігли до води. Василь задихнувся від крижаного прозорого опіку, але витерпів, не закричав. Зате Фаєчка, не встигнувши замочити ноги, пронизливо, весело заверещала:

— Ц-ю-ю-й! Цур не я, цур не я! Васю, рятуй! — Хотіла вискочити на берег, умить передумала, забігла глибше, впала, злякано, безпам’ятно замолотила руками й ногами. Пінні, шалено-білі сплески здіймалися ніби не від цього молотіння, а від високого, свистячого вереску.

На цьому ж вереску вона швидесенько перелетіла на берег — блискіткою, синьою хмаринкою пронеслася по воді тиша. А Фаєчка говорила свіжим, промитим голосом:

— Цікаво, куди це ми летіли? Як заведені. Ніби гнав нас хтось. Васю, хто нас гнав?

— Та хто… Дурна голова…

Нарешті він міг уважно й заспокоєно подивитися на Фаєчку. Її незасмагле, надміру повнувате тіло, ще недавно пойняте сумним нальотом кімнатної блідості, тепер порожевіло і незбагненно змінилося: витяглося, посуворішало, набуло пружної, гнучкої сили, хвилююче приборкуваної чорно-білим купальником. Його шовковисто-м’який, вологий полиск, здавалося, не міг виникнути сам по собі, тільки від того, що вода просочила матерію, — ні, він перейняв цю шовковистість від шкіри, ніжно-зріло округленого живота, сильних, важких грудей, округло-міцних широких стегон.

— Ось я тебе зараз знову занурю як слід! — Василь рушив з води, потягся до Фаєчки.

Вона вивернулась, відбігла, зморщивши носа, подратувала язиком:

— Зрадів! Ніяк не прохолонеш, га?

Розчепіривши руки, він оббіг її, пригнувся, готовий метнутись і не прогавити, повільно, навшпиньки, підступав, намірившись загнати її в воду. Ближче, ближче — Василь стрибнув. Фаєчка не зворухнулась, і він боляче вдарився носом об її плече. Одразу ж випростався, обійняв — чуже, байдуже тіло, холодно-податливі груди. «Щось надто я вже розлетівся», — поморщився Василь.

— Ну що? Ну що? А далі що?

— Перекур. Загоряти пора, відпочивати, а не обійматися.

— Отож.

Вони повернулись у зелений видолинок, спурхнула у Фаєччиних руках біла прозора хустинка, знехотя, ледь торуючись, прилягла на траву, вигнувши легку прозору спину, спробувала злетіти — Фаєчка притримала її пучком червоно-фіолетової редиски, горіхово-глянсовим окрайчиком, золотисто-бузковою цибулиною.

— Отже, освіжимося? — Василь дістав пляшку вина. — Освіжимося, заспіваємо:

— Так уже й цілувала…

— Не будеш? Навідріз?

— Подивимось…

— Не будеш вина пити?

— Ой, та ну тебе!

Випили, весело захрумкали редискою, соковито, духмяно закипіла під зубами зеленкувата піна на рожевуватих пластах цибулі — молодий, здоровий голод розворушило просте темно-вишневе вино. З куща шипшини раптом вирвався сухий, палючий протяг, швидко осушив виблискуючі краплі на плечах — і одразу припекло їх, позолотило.

— Ой, господи! Жити не хочеться — так гарно! — Фаєчка відсунулась у затінок шипшини, примружилась, влаштувала голову в закинуті руки, поколисала її, полюляла, щоб не дуже паморочилась від блаженних хвилин. Похитуючись, не розплющуючи очей, запитала:

— Васильку, хочеш — настрій зіпсую?

— Не хочу. Зовсім не хочу.

— Ну, будь ласка, Васильку, дозволь. — Вона розплющила очі, ображено їх округлила. — Я тобі ще жодного разу не псувала! Стерпи вже.

— Хто б сперечався… Давай.

Фаєчка багатозначно помовчала, погризла травинку.

— Адже тобі соромно було чекати — я бачила. Я не одразу підійшла. Спочатку постояла за деревом. Як же ти знемагав, місця не знаходив! А раптом хто зі мною побачить!

— Не вигадуй! Спека була, тому й знемагав. Ніякого порятунку!

Фаєчка розсміялася.

— От за що люблю жонатиків, так за совісність. І перед дружиною соромно, і перед дівчиною — розриваєтесь, бідолахи. Любо-мило! Нізащо жонатика не проміняю ні на яких парубків. Тим би тільки урвати, нагрубіянити, образити. Почуття чоловічого в них немає — лише нахрап. Васильку, любий! Коли я побачила, як ти тупцявся-боявся — прямо душа заспівала. Ну, думаю, справжній чоловік. І дружину йому шкода, не хоче її ганьбити. І мене шкода — не йде, чекає. Ось вона, головна чоловіча сила: на душі хоч мільйон кішок шкребе, а виду не подавай, все одно май повагу до жінки.

— Ти диви. Живеш і не знаєш, який ти хороший. — Василю було ніяково, він мало цигарку не зжував, слухаючи Фаєчку.

Потім відкинувся й затих. Одразу ж з’явилися крила і піднесли його, понесли. Зрідка махаючи ними, він ширяв і ширяв над річкою, прибережними ланами, димчасто-зеленими ярами. Пролітаючи над синювато-сизим хребтом, відчув, як у груди вперся щільний, теплий потік, підняв його ще вище.

Це Фаєчка гладила його маленькою, теплою долонею. Він повернувся до неї: нижня губа прикушена, змежені вії здригаються; лежить нерухомо, і тільки рука шукає Василя, ніби в темряві, і, знайшовши, жадібно, сильно гладить.

Він зіперся на лікоть, наблизився до Фаєччиного обличчя. Чоло в легкому поту, щоки в пуховому ніжному рум’янці, біла тонка шия беззахисна й покірна. «Тепер цілуй», — скомандував собі Василь і дуже здивувався, що не цілує, а силує себе до поцілунку — навіть після команди все ще бариться. Відсахнувшись, він на мить побачив усе, що відбувається, стороннім поглядом: себе, зімлілого під сліпучим сонцем, чужу жінку, яка мовчки пестить його і, певно, у відповідь чекає пестощів.

«Чому я повинен її цілувати? Ні сіло ні впало. Дикість якась. Та й не зможу. Не цілувалися, не цілувалися, а тут на тобі — серед білого дня. Комедія, цирк».

Василь схопився на ноги:

— Все, спікся, Фаєчко, за мною!

Вона повільно перекотила голову по траві ліворуч, праворуч і подивилась здивовано потемнілими очима, що нерозуміюче спалахнули. Він одвернувся, соромлячись своєї раптової тверезості, пробурмотів:

— Ну, полеж, полеж, — і побіг до води.

Потім довго грав зі студентами у волейбол на галявині, поміж черемхами, і не бачив, що там поробляє Фаєчка. Повернувся, вона вже була одягнена, байдуже сиділа, підібгавши ноги під червоно-білий поділ.

— Давно сидиш? Чому не покликала?

Фаєчка не відповіла.

Василь швидко одягнувся, простягнув руку, але Фаєчка підвелася, не помітивши її.

— На сердитих воду возять, забула, чи що? Фаєчко, давай миритися. Ти на що сердишся? — розізлився Василь. — День без взаємності, так?

— Дурень.

— Ну, слава богу. Відійшла, Фаєчко, сонечко, усміхнися.

Вона нижче насунула солом’яний козирок. Біля полотняних стін ресторану, що легко погойдувалися, Василь узяв її за руку, потягнув:

— Зайдемо. Це ти з голоду така зла.

Руки Фаєчка не забрала, дозволила завести себе, посадити за стіл. Уже прийшли сонні, відгодовані оркестранти, ліниво скидали з інструментів чохли, ліниво розсідалися, довго читали записку, яку приніс довготелесий худющий хлопець у червоній сорочці. Нарешті підвівся ударник, повертів, покрутив рожево-сосисковими пальцями мікрофон і оголосив дзвінким, чистим голосом:

— Гість Юра дарує цю пісню Марині.

Фаєчка пирхнула, але одразу спохопилась, втупилася невидюче в обідню карточку. Василь зрадів: «Здається, зовсім відійшла».

— От дають! Котра ж із них Марина?

Ні, не відійшла, бо зміряла таким нерозуміюче-байдужим поглядом, що йому залишалося тільки палити та барабанити пальцями по столу.

На березі, коли пора вже було прощатися, Василь попросив:

— Зачекай. — Перебіг дорогу до старої квітникарки, що торгувала жарками. Повернувся з букетом:

— Гість Вася дарує ці квіти і таке інше. Фаєчко, мир, га?

Фаєчка усміхнулась, але зволікала, не піднімала руку за квітами.

«Невже не візьме? Зірвав дівці день. У неї, може, в кавалерах уся радість, а я й потішитись не дав».

Фаєчка букет взяла:

— Дякую. Як це ти здогадався?

— Сам не знаю. Фаєчко, все, як досі, га? Як брат і сестра, так? Чи, хочеш, буду дядьком, а ти племінницею?

— Іди ти до біса.

«Правильно, до біса мене! — думав він пізніше. — І цей парубоцький промисел до біса! Чого захотів: у молодість зазирнути. Не можна, всі двері замкнені. І в чуже життя не можна зазирати — не маю права. Не хочу. Воля поманила, та я не вільний. Чужа Фаєчка. І близькою не стане. Долю не переклеїш. Ольга все одно завжди поряд. Ні вже, знову в парубках не побувати — занадто густо й жирно для однієї людини. Понавигадували: солодкий гріх, веселий гріх. Який там веселий, коли ще скраю такою пусткою обдає. Обійдуся! Нехай нудно живу, без пригод-походеньок, нехай день на день схожий, але інакше не вмію. Не знаю, як інакше. І вся розмова».

8

Суботнього сонячного вечора підходив Василь до дому Федора в тихому курному провулку Робітничого передмістя. Федір чекав на гостей на лавочці біля воріт, статечно прибраний: чорний костюм, чорний кашкет-восьмиклинка, червоно-жовта, шита шовком сорочка-гуцулка, запорошено нові чорні черевики. На плечі сяяв коричнево-лакований ремінець фотоапарата. Федір без усмішки підвівся назустріч, простягнувруку:

— Дякую, Васю. Не обминув. Проходь поки до чоловіків, розговійся трохи. — Його шанобливо повільний бас з нотками урочистості святковим теплом обізвався у Василеві: «Ну, буде діло. Біля воріт такі почесті, а далі й узагалі адміральський трап викотять. Усерйоз гуляти зібралися».

— А тебе що, змінити нікому?

— Вибач, Васю. З розумом треба: самому зустріти, самому провести. Йди, йди до чоловіків, чуєш дзенькіт? — Федір серйозно, якось старанно усміхнувся й знову сів.

У дворі, тісному від сарайчиків, хиж, хлівів, покритому товстими фарбованими дошками, Василя зупинила ряба лайка. Знехотя обнюхала, незлобиво шкірячись, і махнула кілька разів хвостом: проходь, мовляв, дозволяю. Василь, напружившись, застиг, почекав про всяк випадок, поки собака не відійде, і вже націлився до ганку, коли почув рипіння колодязного коловорота й неголосний, якийсь розсипчасто-теплий сміх. Озирнувся: біля колодязя, ковзаючи Долонею по коричневому палахкотливому глянцю коловорота, стояла жінка у світло-сірій відкритій сукні, оздобленій спереду двома рядами великих кремових ґудзиків.

— Злякалися старої? Дай, боже, ноги, так? — Жінка знову засміялась. — Вибачте, дуже смішно ви зіщулилися. Неначе вдарив хто.

— Якої старої? — Василь, ніяково опам’ятавшись, підійшов до жінки. — Не бачу старих. Де вони, де? — Василь дашком притулив долоню до чола, огледівся: — Онучку бачу. Рум’яну, гожу…

— На всіх чортів схожу. Добре, добре. Смійтеся, на здоров’я. — Жінка трохи напружилась великим, повним тілом, витягаючи відро. Миле вилицювате обличчя, білі зуби, легке ряботиння довкола прозоро-карих очей, що сміються, волосся зібране тугим попелястим вузлом. — Найда моя зовсім стара. — Жінка кивнула на собаку. — Забула вже, коли гавкала востаннє.

— А мене б схопила. Мене собаки з дитинства не люблять. На всю вулицю одна шавка, і та обов’язково прибіжить, хапоне. Чому так?

— Злі ви, мабуть, от вони й чують.

— Це я злий? Та з мене хто хоче мотузки сукає. Не вірите? Починайте, сукайте!

— Аякже! З одного сукала, а він узяв та й завербувався. Ні вже, насукалась.

— Я не втечу. Я терплячий.

— Ой, ой, ой. Спробувала б, та шкода.

— Може, боязко?

— Гаразд, гаразд! Бояться дівчата, а ми всі хоробрі… язиком молоти.

— Давайте допоможу. — Василь підхопив відра. Ви хто Федору? Сестра, кума, племінниця?

— Сьома вода на киселі. Сусідка.

Піднімалися на ганок, і вона забрала відра.

— Нічого, нічого в нашу роботу лізти. Краще двері відчиніть.

На веранді, довкола відра з жовто-рожевою пінистою брагою, весело юрмилися в чеканні застолля чоловіки й парубки. Вони вже подолали чинність перших хвилин у чужому домі й були легко, добросердно збуджені, гомінливо привітні — усерйоз готувалися до довгих проводів і зайвих сліз на честь Федорової служби, яка ще не почалася.

Піднесли й Василеві. Брага вдарила в ніс чистим колючим жаром, прокотилася, втамувала, затуманила — ні, не хмелем поки що, а хлібним солодким холодком вляглася, і спалахнуло рівне голодне полум’я. Миску б наваристих щів у нього, блюдо прозорого холодцю. Василь сунув цигарочку в зуби, здивувався:

— Справді! Бере без допусків. Хоч літай!

Василь вирішив покурити разом з Федором на лавочці, та не встиг спуститися з ганку, як відчинилася хвіртка і впливла Рита, обережно, не поспішаючи, ступаючи, ніби скло несла, — боялася лодочки лаковані запорошити. В рожевій, якійсь прозоро-мереживній сукні, що з дивовижною старанністю окреслила її повні, високі груди, з підкручено-розпушеною білою хвилею на плечі, Рита випромінювала сяйво, що виникало, мабуть, для того, аби ще різкіше відтінити похмуру чорну фігуру Федора з цим безглуздим фотоапаратом через плече.

У згоді з рожевим вбранням був і Ритин голос, воркотливо-рожевуватий:

— Федюню, ну не будь таким злющим, ну, любенький! Ні для кого я не вирядилася. Для тебе, Федюню! Спеціально для цього дня шила. Чекатиму тебе, Федюню, без тебе більше не вдягну.

Тут Рита побачила Василя:

— От Вася нехай пильнує. Здрастуй, Васю. — Рита взяла Федора під руку, притиснулась до нього. — Другим свекром, Васю, будеш. При тобі кажу: більше це плаття без Феді не вдягну.

Федір нетерпляче, похмуро звільнився:

— Помовчала б краще.

— А чому мовчати, Федюню, чому? Може, я балакаю, щоб не ревіти? Знаєш, як розревуся зараз?! Чому ти мені не віриш, чому мучиш? Я для нього свічуся, а він ніби ховає. Васю, скажи, він тебе послухає.

— Не знаю, не знаю. Я в гості прийшов, а що з гостя питати? — Він повернувся, швидко зачинив за собою двері, з гучним брязкотом накинув гачок, сказав крізь щілину: — Трохи охолоньте, бо даремно, не впущу.

За стіл сідали, ніби не вибираючи, хто де, гамірливим базаром, а розсілися — наче місця замовляли: далекі родичі далі від червоного кутка, ближче — друзі, приятелі Федора, а вже рука в руку з господарями — рідна кров і особливо шановані гості. Василь опинився поруч з Ритою і, коли Федір ненадовго відволікся од мовчазно-болісної уваги до неї, запитав пошепки:

— Ну, помирилися?

— Васильку, на волосинці. Ледве-ледве все тримається.

— Згоджувалася б уже з ним — і справі кінець. А то: люблю, люблю, а заспокоїти не можеш.

— Його заспокоїш! Як ненормальний. Переїзди завтра до мене — і все. Не переїдеш — гірше буде. А в мене навіть мати нічого не знає. Раптом заріже — ото любов так любов буде! Так, Васильку?! — І Рита притислася до Федора, торкнулась гарячим тугим боком, мало не опалила хлопця в цій гарячій тисняві — він задимів, затлів, ось-ось і спалахнув би, та перешкодив батько, кощавий, високий, спрацьовано-жилавий старий. Піднятою чаркою зупинив застольне пожвавлення.

— Ось Федір Іванович, син мій, іде служити. А ми його проводжаємо. Тут усе ясно. Брати його хороші солдати були, та й батько по кущах не бігав. Справно служи, Федоре Івановичу! Таке моє головне побажання. — Старий цокнувся з Федором, але не випив, не сів, а почекав, поки не цокнулись інші, не зірвалось над столом: «Давай, Федю, щасливо!» — але й після не випив, а, трохи відсунувшись, відсторонившись, запитав дружину, також жилаву, сувору стару: — Може, що скажеш, мати?

Вона повільно потяглася до Федора, зі спокійною похмурістю на чолі постояла:

— Дасть бог, воювати не доведеться. Брати за тебе навоювалися, і не бачив ти їх. Так що не забувай, хлопче: міцно будемо тебе чекати.

Федір мовчки вклонився матері, як до цього вклонився батькові, після них пригубив, після них сів. Ще б мить, і багатозначна мовчанка за столом перетворилася б на незручну, скуту тишу, але стара випередила цю мить:

— Ану, хлопці, ще по одній. Щоб нехрист який не народився. Пригощайтесь, пригощайтесь — досить ледарювати. Чим багаті, тим і раді!

Поправивши гаряче, перехоплене дихання запахом свіжого, житнього окрайчика, Василь з голодною, але неквапливою зіркістю оглянув стіл: поки вибере закуску, якраз і прокинеться, жадібно заниє незаморений черв'ячок. А закусити було чим: крізь сніжно-кремову білість сметани пробивалася зелень черемші й цибулі, цибуля стирчала кущиками із драглисто-рожевих ротів важких чорноспинних харіусів, оточених сріблясто-ніжними яльцями, що сочилися свіжим, рожевуватим розсолом; присипані крупно нарізаним кропом, сходили парою цукрові, розсипчасті боки картоплі. Золотисте копчене сало, обнесене прозоро-червоними помідорами, було насичене часнично-смородиновим духом. В центрі столу на величезному порцеляновому листі з блакитними прожилками здіймалася темно-вишнева волога гора минулорічної брусниці.

Василь націлився було на блюдо з золотисто-підсмаженими крихкими навіть на вигляд яльцями, трохи підвівся, щоб легше тягнутися, але чиясь повна маленька рука підсунула блюдо.

— Давайте-но я послугую вам. — Навпроти сиділа жінка, яка так охоче жартувала біля колодязя. «Коли вона встигла? Адже тільки-но її не було!»

— Дякую, дякую, я сам! Якось недодивився — мені б вам треба. Серйозно. Давайте, що вам дістати-покласти?

— Все в мене є. А за вашим братом не доглянь — від голоду помрете. Або очманієте передчасно.

— А взагалі, значить, чманіти можна?

— Ну, якщо по-хорошому. Весело і без скандалу. Для чого тоді в гості ходимо?

— Ні. Чманіти хочу разом з вами. Чи не можна?

— Можна. — Вона посварилась на нього, усміхаючись із грайливою суворістю. — Ох, який швидкий.

— Якщо встигнемо, мовчу. Я, до речі, Василь.

— А я — Груня.

— За знайомство годиться? Годиться. Ваше здоров’я!

— Вік би не знала, та ось пощастило. І — ваше!

Незабаром понесло їх по звивистому, химерному руслу застольної розмови. Не помітили, як стали на «ти», як довірливість недавніх знайомих перейшла в якусь душевну близькість, у родинну співчутливість.

— Адже я, Васильку, тільки чеканням живу. Мій он після армії повернувся, одружились, пожили, і засумував він. На Сахалін подався, потім на Камчатку. І очей не показує. Чекай, пише, якщо дочекаєшся, заживемо. А скільки чекати, Васильку? Світ великий, увесь не об’їдеш. Та і я не кам’яна. Жити охота.

— Справді. До нього треба їхати, Груню. Хоч на Камчатку, хоч куди. Все покинути і їхати — тут головне зважитись. Може, він саме й перевіряє: потрібен, мовляв, так хоч куди приїде.

— Е-е. Золотий ти мій! Покинула б, поїхала б, так не кличе. Тільки чекати велить. А самій набиватися — характер не той. Що там у нього, хто — знати не належить. Почекаю ще — життя довге.

— Суворе життя, Груню, дуже суворе. Важко ж одній, сумно. Хлопчик без батька росте — ні, треба тобі бути наполегливішою. Не можу, мовляв, більше. Давай причалювати До якогось берега.

— Що ти, Васю! А раптом скаже: от і причалюй до іншого, нового. Краще вже почекаю… Я ось ще як думаю: може, його не тягне до мене, може, сили якоїсь в мені немає, заману ніякого? Тоді зовсім погано. Чи він блукач такий невтримний?

— Звичайно, блукач, Грунечко! Повернеться. Я б на його місці без крил прилетів. Поряд з тобою жити — ніякої Камчатки не треба. Слово честі!

— Ох, дорогоцінний ти мій! Твої б слова… — Груня з хмільною пустотливістю цмокнула, поцілувала повітря, в якому ще не зникли, не розтанули приємні Василеві слова. — Давай про щось веселе, Васильку. Хай йому грець, такому життю!

Признання поступово важчали, взагалі, стали зайвими, залишалося дивитися одне на одного із значущою вдячністю.

З цього обіцяюче-палкого заціпеніння Василя вивів дружний хор: «Штрафну йому! Тоді знатиме!» — з’явився Юрик під руку з такою розгублено-зворушливою чорноокою дівчиною, що Василь на мить протверезів: «Такому телепню, такій шпані і така школярка дісталася! Не пощастило дівчині! Шкода!»

— Васю, може, подихаємо на ганку, — Груня підвелась. — Обкурили всю — сили немає.

— Груню! Прямо в ціль попала: звичайно, на повітря треба! — Він одразу зрадів, що стіл їх не роз’єднуватиме. — Ходімо, ходімо. — Василя переповнило почуття якоїсь дзвінко-урочистої впевненості: все, що б він не зробив, буде добре. Він легко, пружно відсунувся, підвівся, пішов поза спинами, не зводячи з Груні жадібно-веселих очей.

Юрик, тільки-но ковтнувши штрафну, побачив Василя, вивернувся бочком на лавці й чекав, коли той порівняється з ним.

— Васьок! Шеф! Здорово, любий! — Він ладен був на шию кинутися. — Давай по маленькій за нашу роботу, за тебе, Васьок! Не журися, шеф, упораємося без Федька. — Ти ж мене знаєш! Зі мною!..

Василь сильно, спересердя взяв його за плечі, посадив, нахилився, збираючись сказати на вухо «пару теплих», але зустрівся очима з Юриковою дівчиною. Величезні оксамитово-вологі, з якоюсь сутінковою полохливістю, вони просили не чіпати Юрика, не присаджувати, пробачити все це кривляння — більше того, Василю здалося, що дівчина відчуває всю Юрикову темноту, бездумність, мучиться нею, проте ладна совіститися замість нього, ладна приймати будь-яку його провину. «Щастить же негіднику!» — Василь нічого не сказав, усміхнувся дівчині й вийшов.

Груня чекала на ганку. Червневий місяць чисто тремтів над тихими тополями, над темним непорушним подвір’ям.

Найда солідно, протяжно позіхнула. Біліла черемха на городі і мовчала, не дратувала сонно-прохолодним диханням.

Само собою, без слів, пішли від яскравих вікон, ганку, за городнім тином обнялися.

Груня притиснулась до нього з нетерплячою відвертістю:

— Золотий ти мій… Найдорожчий…

9

Першим автобусом він поїхав побачитися з сином. Заміські поля ще потягувалися під райдужно-білим невисоким туманом, сонце свіжо й неквапливо просвічувало в затінених кронах беріз і осик. Важко стукало в голові, дихання обпалювало набряклі, злиплі губи, очні яблука підпирав зсередини ріжучий стомлений біль — ні, неможливо дивитися на цей ранковий, чисто-білий світ. Але з заплющеними очима було ще важче: він бачив свою вчорашню молодечо-безглузду усмішку, з якою сидів за столом, своє квапливе, хижацьке збудження, з яким співчував Груні, жалів її, що є сили принаджував до себе, свій по-півнячому переможний хід слідом за нею, огрядною, знудженою за чоловічим доглядом. І ця мокра осока, якась шалена, безсоромна любов, раптове тверезе вдоволення жінки, котрій він більше не був потрібний. Та й вона йому теж.

Непоправний сором до того обпікав і перевертав його, що потом, жаром і холодом — упереміж — обдало голову й спину: «Добився, згрішив, хоч із автобуса вистрибуй. Як зараз Мишкові в очі подивлюся? Ну, Груня сама, роки йдуть, тіло шаленіє — їй зрозуміло, їй треба було. А я ж! Скільки себе вмовляв та соромив! Чистий праведник. Пустельник, дідьків корінь. І треба ж — умить скрутило, полетів. З холодного серця та з п’яної довбешки!»

У світлі цього каяття він, звичайно ж, побачив дружину. Ольга з’явилася в тихому лагідному сяйві, що йшло від золотаво-русявого волосся, ніжно-повних плечей, густо-синіх, ласкаво-короткозорих очей, — сяйво це, зрозуміло, виникло тільки для того, щоб зовсім добити замучену совість Василя.

На мить сором остиг, і Василь засумнівався: чи не занадто праведною бачить дружину? «Я ж теж не для себе викладаюся. Завод, завод і завод — незабаром тридцять, а я ніде не був. То Мишко маленький, то квартири не було, то технікум закінчував — взагалі, совісно живу. А коли трохи легше стало, про себе я подумав? Авжеж! Ольгу Вікторівну на південь послав. Нехай перепочине, подихає, одійде від турбот. Я, нехай уже, тягну, як вічний двигун. А її дітвора замучила, які нерви треба мати: сорок душ розуму навчати. Інші он зарплату додому не приносять, їм згрішити, як на футбол піти. І нічого — живуть. І земля носить, і сім’я терпить. А я? Та господи! Святий угодник порівняно з ними. І нічого через дурниці маятись».

Він опустив скло, виставив важку голову, що нестерпно горіла. Обдало пругкою м’якою прохолодою, освіжило, видуло ненадовго сіру в’язку каламуть.

Туман щез, автобус піднімався тісною кам’янистою дорогою на Крестовий хребет, за яким ховалась Крестова западина і село Крестовка, де вже точно крутився біля відчиненої хвіртки, видивляючись автобус, Мишко. У Василя нетерпляче заскніло серце в лад з нетерпляче виючим мотором — швидше б підхопити Мишка, притиснутись до його заляпаної смолою сорочечки, ковтнути його молочно-лісового, рідного духу — одразу полегшає, одразу відпустить цей виснажливий ранок.

«Щось я надто вже роздумався. Чи не з Ольгою що — тьху тьху, тьху! Бодай мені заціпило! Дуже жалію її, нервую. Ніби вона все чула, все знає, хоч на очі не показуйся. Ох, диявол, чую, віділлється, відгукнеться мені цей гріх якоюсь бідою!

Ну, чому я до вчора не думав про неї, як сьогодні? Все знав і не зупинився. Цим гріхом, матінко рідна, ніби перекреслив усе — все минуле життя. Виправдатися хотів! Нема його, виправдання, нема!»

Автобус безгучно скотився в западину, весело завив у молоденькому ріденькому сосняку і вилетів на жовто-зелений луг перед Крестовкою. Василь здаля побачив Мишка: завмер ховрашком на колодах біля крайньої хати, біля лісництва.

Попросив водія хриплувато-невпевненим після мовчання голосом:

— Пригальмуй навпроти пацана.

Мишко зіскочив з колод, навпрошки продерся крізь кропиву, шипшину, чорні дудки минулорічного дикого кропу, вискочив на галявину перед дорогою:

— Тату! Ура, тату-у! — тоненько, радісно злетів його голосочок над маленькою тихою Крестовкою.

Обняв, пригорнувся, повис, боляче зачепив крутим лобиком підборіддя, потім ніс.

— Здоров, хлопче, здоров!

— У-у, колешся як! — все ще захоплено дзвеніло Мишкове горло. — Що привіз?

— Питаєш. А хто питає… — Мишко зареготав, застрибав довкола, затискаючи долоньками носа. — Тримай. — Василь витягнув із сумки целофанову торбинку з морозивом, яке в дорозі дуже розтало.

— Ого-го! Все мені? Одразу.

— Бабусю ж, мабуть, здогадаєшся почастувати? Он і Шарик у пай проситься. — Василь нахилився, полоскотав за вухами Шарика, який від радості стелився по землі.

— Бабо, бабо! — закричав, біжучи до хати, Мишко. — Будемо морозиво їсти! І тебе почастую, й Шарика.

Теща, Євдокія Семенівна, стояла біля хвіртки, під обсипаною в коричневих зав’язях черемхою. Руки засунуті за фартух, як у кишені, русяво-сиве гладеньке волосся зібране в ріденький вузол, зів’яле, добре обличчя, стомлені, ласкаві очі, які короткозоро мружаться, — постаріла Ольга стояла біля хвіртки й неголосно казала:

— Добрий день, Васю. З приїздом. А ми вже утретє чай розігріваємо.

За столом, під співчутливо-допитливим поглядом тещі, Василь засовався, признався:

— Підручного в армію проводжав. Учора підгуляли трохи.

Теща різко підхопилась, зашаруділа в кутку, за скринею:

— Ой, що ж це я!

— Не треба, Євдокіє Семенівно, дякую, так обійдуся, чаєм.

— Бачу, як обійдешся. — Вона поставила перед ним чвертку. — Мабуть, не закушував учора. Всі ви тепер нашвидку. І п’єте нашвидку, без задоволення.

— Ні, пригощали добре. Гріх нарікати, — Василь зітхнув. — Ну, з побаченням, Євдокіє Семенівно! Ух, зелена!

— На здоров’я. Давай їж, поправляйся. Від Ольги нічого немає?

— Ні. Я думав, що ви знаєте.

— Дорога далека, поки лист дійде.

Мишко сидів поряд, шарпав:

— Ходімо, ну ходімо! Тату! Я тобі все покажу.

— А далеко йти?

— Поряд, за парканом. Потім у кущах, потім біля річки…

Василь розсміявся, підвівся:

— Гаразд. Веди показуй. Дякую, Євдокіє Семенівно.

У дворі Мишко пошепки покликав:

— Сюди, сюди, тату.

Вони навшпиньки обійшли будинок, зупинилися біля високої призьби, що заросла молодою лободою й коноплянкою. Мишко витягнувся, обережно розсунув траву: Василь побачив гніздо з жовтувато-блакитними яйцями в рідких, великих цятках.

— Відгадай, — прошепотів Мишко.

— Чиє, так?

— Ні, як я придумав.

— Чорт. Важко, Мишко. Рябушки, чи що?

— Ні. Млеточки. Мої млеточки, мої любі, — ласкаво прошепотів Мишко і подув на яйця тихенько, теж ласкаво.

Потім показав батькові мурашник, що виріс недавно під порохнявою, що сухо згнила, колодою; власну грядку на городі, де вистрілив першими листочками горох, біленькими, в зелених розводах; якісь ямки, нірки, нариті по всьому двору й забиті скельцями, камінцями, гайками, — Мишко називав їх секретами.

— Це перший секрет, це другий, це…

— А що ж у них секретного?

— Взагалі секрет. Як ти не розумієш? Цікаво ж: ніхто не знає, а в мене секрет.

— Взагалі-то цікаво.

Потім вони пішли в ліс. По громаку, який тепер висох, поріс подорожником і буйною безплідною суницею, непомітно заглибились у старі сосняки, що чергувалися з кедром і березою. Сонячна, дзвінка тінь, перестук дятлів, живі, пружні дотики молодого листя — Василь розслаблено зітхав, крутив головою, з насолодою запам’ятовуючи лісове життя.

Вони знаходили по руслах недавніх струмків малахітово-зелену, ще ніжну черемшу, на пагорбах збирали червонясто-соковитий щавель, зішкрібали з жарких соснових боків жовто-білу крихку смолу й нарешті потомилися.

Василь присів на підмиту, майже лежачу модрину, закурив. Мишко на яскравій похилій галявині навпроти грався з якимось жуком, на колінах гнався за ним, лозинкою зупиняючи, кричав: «Задній хід, муримура!» Зліва галявину оточували кущі жимолості. Її тонкі різьблені листочки здригалися ніби від Мишкового крику; справа по сонячних буреломних відвалах темно зеленів малинник, укритий бляклим, непримітним цвітом. Василь відчув, що пам’ятатиме цю галявину все життя — увійшла в нього, закарбувалась. Ще він подумав, що ось вона, найкраща в світі картина: сонячний літній ліс і маленька людина, дитина, осяяна ласкавою довірою до кожної травинки, кожного листочка.

10

Замиготіли деньки, поспішаючи до середини року, а в цеху щосили намагалися пригальмувати їх, щоб надолужити, витиснути, витягти піврічний план. Було не до особистих гріхів — Василь і думати забув, відпереживався, хіба що іноді чомусь поколювало серце, стискало — може, виходили рештки сорому й каяття.

Так що Ольгу зустрічав він з чистим серцем. Літак прилетів вчасно, проте довго барилися з трапом, і Василь захвилювався: «Може, щось сталося? Раптом запізнилась, відстала, та дідько знає, що могло скоїтись! Може, всі хвилювання попереду, а їм обов’язково треба ще й зараз помучити!»

Та Ольга прилетіла жива-здорова. Василь руки підняв, замахав, щоб помітила його, але раптом завмер, застиг з піднятими руками: вона підстригла волосся — гола шия, голі вуха, неймовірно змінена, помолоділа голова. Хлопчисько, піонерочка, студенточка. «Зовсім чужа. Та вона що, збожеволіла?!»

Вона побачила його, якось знехотя, мляво усміхнулась і більше не піднімала очей, поки спускалася. Захворіла, чи що? Чи літак всю душу витряс? Василь відчув, як його недавнє нетерпляче радісне хвилювання потемніло, стало віддавати тривожною розгубленістю.

«Засмагла, звичайно, здорово. Але надто вже яскрава, навіть незручно. Це очі мене злякали. Чи то великі, чи то чужі, чи теж налякані. Величезні стали. Чи засмага так їх виділила?»

Поспіхом поцілувалися в гамірному невпинному натовпі. Василю здалося, що цілував тільки він, а Ольга ковзнула щокою, обдала м’яко-апельсиновим запахом і одразу ніби відгородилась ним; пропустила ласкаве «з приїздом, Олечко», промовчала, не зазирнула зраділо в очі — навалився тепер на Василя немічний, дрібний озноб, як при пропасниці, нутро заніміло від недоброго передчуття.

Він не хотів піддаватися йому, говорив з нервово-веселим тремтінням у голосі:

— Обчикрижили тебе по першому класу! Ну, нічого! Тільки незвично.

— Жарко, набридло.

— Прямо не впізнав тебе. Стомилася?

Вона стенула плечима, помовчала, перш ніж відповісти.

— Не знаю. Здається, ні. Тільки гул суцільний у голові, ніби все ще лечу.

«Просто відвикли одне від одного. — Ненадовго заспокоївся Василь. — Та й на людях до того ж, у біганині цій. Не маленькі, з ніжностями можна й до хати потерпіти. Удома вже обніму, притисну. Відійде від подорожі, від цього півдня. Налагодиться все, налаштується. Завтра Мишко приїде. Заживемо».

В таксі запитала:

— Ти в яку зміну?

— В другу.

Подивилась на годинник:

— Не поспішаючи встигнеш.

— У Крестовку телеграму посилала?

— Ні. Подзвоню в лісництво, передадуть.

Говорила байдуже, відвернувшись до вікна, і Василь знову знітився, знову прихопило душу лихоманковим недобрим ознобом. «Оце вже справді як не рідна. Давно не бачились, називається. Що, що сталося?!» Він розсердився. Чекав тут, надривався, Оля, Олечка, світло у віконці, А в неї слова людського немає!

— Після півдня нудно тут, так, Олю?

— Чому? Все як завжди.

— Не сліпий, бачу. Мучишся, що приїхала.

— Не вигадуй.

— Більше й сказати нічого, так? Рада, хоч вий? З побаченням, Ольго Вікторівно.

У неї одразу ж заголубіли, затремтіли сльози.

«Добре, помовчу. Скоро про все довідаюся. Бо розпалюся, розкип’ячусь — машина зірветься, через стелю вилечу».

Удома, не помітивши його святкових старань: сяючої підлоги, квітів на столі, — не скинувши босоніжок, ніби на хвилину зазирнула, в гості, забувши про чемодани й коробки, Ольга швидко, з відсутнім видом пройшлася по квартирі, повернулася в кімнату, де сидів на дивані Василь, зупинилась перед ним з нервово з’єднаними долонями. Він чекав, закам’янівши, дав собі слово триматися, що б не почув, про що б не довідався.

— Васю! — Вона зітхнула глибоко-глибоко. — Васю, я, здається, покохала одну людину.

— Кого? — Він запалив і відчув, як провалюється, падає в гарячу, нестерпну порожнечу.

— Його звати Андрій. Він живе в Калузі. — У неї перехоплювало горло, і в голосі була слізно-розпачлива дзвінкість.

— Як же ти його покохала? — Порожнеча ставала все бездоннішою, гарячішою, виснажливішою.

— Не знаю. Він дуже хороший.

У порожнечі з’явилась зачіпка, щось подібне до кущика, оголеного кореня, можна вхопитися й запитати: «Кращий за мене? А я поганий?» Ні, краще падати далі.

— І що ж ти хочеш робити?

— Він чекає на листа, телеграму. Взагалі, на мене чекає.

— Що ж у вас було?

— Все.

Все, і в порожнечі є дно. Вдарився, мало не завив, зайшовся від безгучного болю.

Вона плакала, розмазувала долонею сльози — південна смаглявість на щоках перетворювалась у багряну, хворобливу припухлість.

— Дякую, Васю, що ти так слухаєш… Спокійно… Мені було так страшно.

Біль не те щоб відпустив, а змінив режим, став вихороподібним, ломотно-безжальним — цей вихор підняв Василя з порожнечі з лункою стрімкістю — як тільки серце витримало всі перепади тиску?

— А Мишка куди дінеш?

— Мишко зі мною, тільки зі мною.

— На калузькі харчі, виходить?

— Не треба так.

— Мишка ти не одержиш! У хорошого Андрія йому нічого робити.

— Як же я буду? Я не зможу без Мишка.

— Зможеш! Усе зможеш!

— Прошу тебе, не треба так! Це ж дуже серйозно — чого ж тепер кричати?

— А ось чого! — Він відчув безоглядне, якесь пінисто-шалене піднесення. — Тому що ти зрадила Мишка, мене, всі ці сім років зрадила за якихось двадцять днів.

Вона вже сиділа на дивані, беззвучно, з заплющеними очима, плакала, покусуючи пальці.

— Ні, ні, ні. Інакше я не сказала б.

У нього раптом стомилося, ослабло серце, ніби його занурили в якийсь заморожуючий розчин.

— Взагалі, чому ти ревеш? Я кричав — зрозуміло, від несподіванки. Це мені хоч об стіну бийся, а я тільки кричу. А ти ж що? Могла б раніше наревтися. Сльозами зовсім нічому не допоможеш.

— Я не думала, що так важко буде. Так жахливо…

— Що ж цей Андрій відпустив тебе? Ясно ж було, не по цукор їдеш?

— Він хотів… разом. Я не дозволила.

— Шкода, що не приїхав. Поговорили б досхочу.

З тужним здивуванням подумав, що ще годину тому бачив життя ясним і влаштованим, і ось пропало, розвалилося; тепер він може шпигати й глумитися над лиховісним існуванням якогось Андрія. І тут Василь уперше побачив безжалісно й повно Ольжине податливе тіло, південну, розкішну траву, на якій воно погоджувалося.

— Як ти могла! — його пересмикувало, мало не нудило від безвихідної холостої люті. — Розімліла: сонечко, море, до нас далеко. Як же ти могла нас забути?! Невже все таке дешеве? Ну хай би тільки розімліла, хай би тільки піддалася миті — якось зрозуміти можна. Та й то не можна! Але як ти могла серце вкладати? Невже серце таке дешеве? Невже не боліло, а зразу подавай йому Калугу, Мишкові — вітчима, тобі — хорошого Андрія! Невже я для тебе ніхто? Невже нічого не здригнулося, нічого путнього не пригадалося?

Він знову стомився, знову придушило пекучою безнадійністю.

Вона, зігнувшись, затуливши долонями обличчя, довго мовчала.

— Як жахливо ти говориш… Все не так. Це ти хочеш, щоб гірше од мене нікого не було. Думала я про все, іще й як думала! Але коли так вийшло! І ви поряд, і він, і ще щось — серце вимучилось. Я думала, справлюсь із собою, пересилю! Не змогла. Не хочу я виправдуватись, пояснювати, принижуватись — все я сказала! Не муч ти мене більше.

— Усе так усе. — «І з’ясовувати стосунки, справді, досить. Ясніше нікуди. У неї, може, й буде інше життя, а в мене, в мене — звідки я інше візьму?»— Взагалі, навіщо ти все це мені розповіла? Знати нічого не знав, не запитував. Було й було! Казка, інше життя — ну й берегла б у собі. Поки не знав, мене не стосувалося. Розважилась, подуріла, ну і все, крапка. Мишко, сім’я, дім — жити треба, працювати, ярмо своє тягти. Господи, ну навіщо ти все це розповіла!

Її запухле, нещасне обличчя посіріло, витяглося, затверділо, і Василь зрозумів, що ця спокійна й раптова сірість від огиди, якоїсь зневаги до його останніх слів. За щось засудила, хоч не їй би засуджувати. «Тут розберешся, якраз! Може, й розібрався б, та з незвички важко. — Він мимохіть усміхнувся цій „незвичці“. — Так, парубче, до всього звикнеш, коли біда припече».

Вона сказала важко і повільно:

— Як же жити, якщо й про це мовчати?

Він не витримав її голосу, її незрозумілої зневаги, її сірого, охололого до нього обличчя.

— Як я мовчу! Якщо хочеш знати, у мене також була жінка! Але я нікого не продавав, ні від кого не відмовлявся! І на думку не спало! — Помститися, вдарити, поквитатися. — Дуже хороша жінка. І полюбила б мене, і ніколи б ніякого обману не приберегла. Та я пішов, мені, крім вас, нікого не треба. І не порівнював, не вибирав — просто її не стало для мене.

Ніби здригнулася.

— Я не порівнювала. Хіба в цьому справа?

— А в чому?

— В тому, що сталося. Досить, іди, запізнишся.

Сліпо й тупо зібрався, вийшов на вулицю, зупинився посеред чахлого глинистого пустиря, геть забувши, куди йде. Подумав, що треба розшукати далекого приятеля Костю Ушканова — компаньйона по тайгових роботах — позичити в нього зо дві, зо три сотні, хоч не питатиме, навіщо гроші, і поїхати, полетіти кудись на Курили, зникнути, давши Ользі повну волю; одразу розхотілося пропадати ні за цапову душу, невідомщенним, рогатим, смішним — ні, він полетить у Калугу, знайде цього Андрія і відіб’є йому бажання задурювати голови заміжнім жінкам, випотрошить всю південну дурість з цього мерзотника; відправить з Калуги телеграму Ользі: «Ти йому більше не потрібна. Твій колишній чоловік Василь».

А ще краще гайнути зараз у Крестовку, забрати Мишка

і зникнути разом з ним; оселитися в маленькому зеленому містечку на Волзі, влаштуватися бакенщиком і зажити тихо, усамітнено; виростити з нього працьовитого, мовчазного міцного хлопця і вже разом податися в Калугу — побачити матір, перед армією, наприклад. Скільки сліз вона проллє на вокзалі, як каятиметься, проводжаючи Мишка, і тоді він, Василь, скаже: «Не побивайся. А я для чого. Я завжди тобі допоможу». Hi-і. Він скаже: «Ось так, Ольго Вікторівно, блудити при відданому чоловікові. Раз згрішиш, усе життя не очистишся».

«А говорив я все-таки нікчемно. Завівся, як на базарі. Взагалі б краще помовчати. Але ж ніби ножем по серцю, спробуй витерпи. Слова — тьху, тільки душу труять. Треба було врізати — і справі кінець. Цикнути, врізати, кінчай, мовляв, дуріти. — Але й подумки він злякався, засоромився, не зміг підняти руку на Ольгу. — Ні, брешу, не врізав і не вріжу. Теж звички немає. І відмовчуватися не відмовчувався б. Так крутить, пече, та й від чого відмовчуватись? Від життя? Від Ольги? Від цієї проклятої новини?

А про свій гріх я даремно розповів, невчасно мене заплеснуло, невчасно! Поквитався, дурень. Квитий-битий називається. Тільки спересердя бовкнув — ні до чого їй було знати. Нехай є за мною вина, але її вини вона не стосується. Моя вина — не вина, пустощі, пригода, я ж до Калуги не зібрався. Та й немає тут ніякої вини, можна сказати, що вигадав усе, щоб допекти болючіше. А вона ще каже: „Як же жити, якщо і про це мовчати?“ Чудово все було б, аби змовчала, дурна. Тисячі, а може, мільйони чоловіків і жінок дідько зна як уже запаскудились, і нічого — голубками воркують, живуть собі тихо та мирно. А тут одразу треба трагедію з комедією ламати — „здається, я покохала одну людину!“.

Ну а якщо покохала? Тоді тим більш мовчи, укріпись уже повністю і тоді — напролом! Ну, хіба можна за якихось три тижні покохати. Хай би я п’яниця був, тупий як валянок, тюхтій тюхтієм, тоді зрозуміло: до першого-ліпшого побіжиш. Адже не так усе, не так! Люблю ж її, люблю, повага завжди, мир. На руках носив, душі не чув.

Але навіщо ж тоді сказала? Отже, запав їй цей Андрій, отже, є в ньому щось таке, чим я обділений. Та пішов він під три чорти! Ще не вистачало про нього думати. „Як же тоді жити, якщо і про це мовчати?“ Ох і гидувала ж вона мною, коли казала це! Ніби лайку від мене почула. Виявляється, гидко їй промовчати було б! Недобре, нечесно. Що, мовляв, коли по-чистому та по-чесному людина чинить, тоді завжди може в усьому зізнатися. Мовляв, я не якась там жінка, що згрішила, а чесна людина, і не боюся, мовляв, про себе правду казати. А я, виявляється, дешевина, передусім про тишу та благодать подумав, а не про правду. Аби тільки не томитися, а правда почекає.

Яка ж це правда? Гірше смерті. Ганебна правда. Що це за правда, якщо від неї всю душу вивертає? Може, вся правда між дружиною й чоловіком — жаліти одне одного? І так життя не ромашки з сонечком. Поки висьорбаєш клопоти й нестатки, ніякої правди не треба. Добре, я жалості не прошу. Не треба жаліти. Але якщо вона така вже чесна й чиста, то чого вона людського в мені не побачила? Мовляв, Васю, ти не людина, нудно з тобою, одна безпросвітна карусель, а я ось іншого зустріла, він життя мені відкриває, ми з ним мріяти будемо, розмірковувати про життя, а не тільки жити. Ну, інша річ. Може, я і погодився б, я справді тільки жити вмію. І вмію, може, справді нудно.

А вона ж чоловіка іншого знайшла. У них же все-е-е було.

І він кращий за мене. Він — хороший. У Калузі живе! Це що за правда?! Матінко моя, та й чи є вона? Якщо за лічені дні життя шкереберть полетіло, то правда взагалі як іван-покиван. Хитай у будь-який бік — усе правда!»

Було три години пополудні, було безхмарно, спекотно, вітряно. Василя, який безглуздо закляк на половинному, кропив’яному пустирі, наскрізь пропекло цим палючим вітром. Він був би радий закричати, полегшити занімілу, темну душу, але не знаходилося, не виходило крику, нехай би й безсловесного.

11

На заводі, у штовханині перезмінки, він забувся, з химерним старанням заходився приміряти до свого настрою усіх цих квапливих, гамірливих людей. «На вигляд у всіх життя як слід іде. Чи навчились негаразди за прохідною залишати? Ну геть ні про кого не скажеш, що в нього горе якесь чи біда. Стомлені — так, похмурі — так, та я б три зміни підряд міг викладатися, навкарачках виповзти, аби нічого, крім утоми, не було. Невже у всіх вірні дружини і вдома повний ажур? Ні, хтось, напевно, прикидається. Або не надає значення. Притерпівся, очі заплющує, аби не бачити. Що ж, я особливий, на душу кволий — чому це мене з розуму зводить, жити не дає? Як граф якийсь, втрачаю самовладання. У книжках усі графи від ревнощів стрілялися. Граф не граф, а також впору стрілятися! Серце ж куди подіти?!

Звичайно, нікому про де і під тортурами не розповіси. І ганьба, і жах. Отже, ти із ганджем, отже, так собі людина, якщо тебе обдурити, покинути можна, якщо тобі можна за три тижні заміну знайти.

А все-таки як же інші терплять? Адже є вони, є інші. Довідатися б, повчитися цьому терпінню. Чи така справа — ніхто не допоможе. Твій хрест — сам і неси».

Він побачив Риту. В чорному светрику, в чорній, з рідким багряним листям хустці, вона змарніла, сумно погарнішала. Зустріла Василя стомленою усмішкою — як здалося йому, розрахованою на зичливе співчуття, розпитування. Ця усмішка, кокетлива траурність вбрання відгукнулись у Василеві раптовим, ворожим хмелем: «Ну, представляється. З усього спектакль влаштує». І, тамуючи його, десь у глибині душі розуміючи його безглуздість і несправедливість, Василь збуджено заговорив:

— Невістці привіт!

— Здрастуй, Васю. — Вона опустила очі, трохи втягла щоки — сирота казанська, і край. — У тебе настрій — хоч позичай.

— Прошу! Задарма віддам! А ти що ж це як монашка? Дай-но, дай-но, ближче погляну: ти дивися, навіть вії не фарбує! Федьці карточку пошли, а я, як запасний свекор, засвідчу: живе твоя Рита монашкою. Не забула ж про свекра?

— Нічого не забула. Давно не бачились, Васю. А ти б частіше питав.

— Єсть, виправлюсь. Головне питання: як пильнуєш себе, тримаєш?

— Ой, Васю. Уже п’ять листів прийшло.

— На всі відповіла?

— Так поки що відповідати нікуди. З дороги прислав.

— Тому й киснеш?

— Чому кисну? Взагалі. Тепер моє діло чекати. А ніби вчора провела.

— Тисла руку — на розлуку… До старих переїхала?

— Ні. Так почекаю. І в них поки що так буваю.

— Вирішила, значить, усерйоз придивитися і усерйоз подумати?

— Якось ти так жартуєш, Васю… Гірше свекра.

— Які жарти! Попостишся, траур витримаєш, а потім твоє «так» тільки й бачили. Прощай, Федю, здається, я покохала іншого.

— Що ти мелеш? — У Рити обурено-волого прохололи очі. — Як не соромно!

— Анітрішечки! — Звичайно, потуманилось щось у Василеві, запротестувало, але він відмахнувся. — Все я про вас знаю. Все і ще щось.

Рита проковтнула образу, якось уся зменшилась. Він поморщився, стрепенувся, хотів догнати, але знову справився з непотрібною тепер совісністю. «Переб’ється. Почни співчувати і зітхати разом з нею — швидко від рук одіб’ється», Він спробував виправдатися, не вийшло, все ще бачив похилені Ритині плечі. «Самому тошно. Зібралась чекати, так чекай по-людському. Якщо Федьку любиш, скрась старим дні. Взагалі, без неї не знаю, куди подітися!»

Одразу ж пригадав, як ще недавно казав Риті з буркотливою самовпевненістю: «Так не люблять. Чого боятися, якщо любиш?» її кваплива, дитяча цікавість: «А як, Васю, як?!» Смішно, дуже смішно, коли людина бундючиться, повчає, насправді нічогісінько не знаючи. «А як справді, як? Хто б мене навчив? У кого б запитати? Ні за що ні про що дівчину образив — сам валун полірований. А туди ж — судити, рядити. Як же треба жити, як, щоб тебе не продавали?»

З хворобливою нетерплячкою чекав він цехової, нервової метушні — ніколи буде ятрити свіжу, незалатану біду. Але, мабуть, багато захотів: зміна випала мирна, неспішна і не дала перепочинку напружено працюючій душі.

Саня Мокшин з підручним знімали деталі, не розгинаючись, квапливо крутили гайки, бо вже підігнали кран, і на купі дерев’яних цеглин, якими стелять прольоти, сидів стропаль Коля Арифметик, похмуро-сонний чоловік.

Василь постояв біля них, почекав, — може, Саня через щось наскіпається. «Ну, давай, Саню, покачай права, душу на кулак вимотай — все легше стане!» Але той здивовано, швидко покосував: чого, мовляв, тобі треба, і знову застукав, замиготів ключем — дивно й самотньо набухла, проступила права лопатка, ніби билося заковане під спецівкою крило.

«Може, з Колею поговорити? Той уже напевне розвеселить. — Стропаль похмуро, повільно палив, легенько прижовував губами, ніби щось говорив пошепки сам собі. — Знову якусь нісенітницю підраховує. Поговорити, чи що? — Василь дістав цигарку. — Зараз підійду, припалю. Але ж і він нічого розумного не скаже. Зіб’є якимось дріб’язком, ще гірше стане. Та як же тоді легше буде?» — зовсім розгубився він.

Арифметиком Колю прозвали за пристрасть до дивних підрахунків. Наприклад, він вирахував, що за двадцять років міг би тричі об’їхати земну кулю на трамваї. При цьому Коля підводив пальця й казав: «На трамваї! Подумаєш, на супутнику облетіти. Спробуй на трамваї об’їхати. Кращий за космонавтів буду. Їм, розумієш, значки за це, гроші, а мені що?»

Іншим разом Коля повідомляв, що за рік він випиває в цеху п’ять кубометрів газованої води. «Без натуги випиваю, можна сказати, жартуючи. А якби наліг? Чемпіоном став би. Будь-кого перепив би. Знаєш, скільки в кубометрі води горілки?»

А якось з похмурою урочистістю оголосив: «Восьмий рік підряд працюю в третю зміну. Якщо в цілому порахувати. Вісім років жінка спала без мене. Звичайно, Льонька не мій. Це я прямо скажу. Хіба ж можна вісім років з доброго дива вдовою ходити?»

Василь, згадавши, як потішався і реготав над Кольчиними підрахунками, несподівано обурився: «Хай йому біс! Дурницями займається, а ми раді, пальця нам показали, животи от-от надірвемо».

Він кинувся до свого верстата, до зеленого, довгожданого, рятівного. Грубо відсторонив, майже відштовхнув Юрика від штурвала, вчепився в нього, прохолодно-звичного, з відполірованою зварочною мозоллю на стику. Працювати, працювати, працювати! Робота не зрадить, не посміється, не обдурить! Тільки вона, тільки вона. Пом’якшить, утішить, звільнить.

Настроївшись, охолонув, включив механічну подачу, але не присів, стомлено привалився до поручня, стомлено, без бажання, запалив:

— Ну, й налякав ти мене. — Юрик поправив нігтем проділ і, не знаючи Василевого настрою, невиразно, безбарвно усміхнувся. — Що за паніка, думаю? Міністр приїхав, Безбородько з відпустки повернувся? Чи, думаю, Вася на рекорд пішов?

— Треба ж, він думає. І часто ти думаєш?

— Питання незрозуміле, але відповім. Щохвилини, Васю. То про тебе, то про мене.

— І що ти про мене думаєш?

— Ти мій учитель, мій кращий шеф тобто. Старший друг і брат. Га?

— Ясно. Слухай, Юрику. Що то за дівчина з тобою була на проводах?

— А що? Оком накинув?

— Хороша дівчина. Тільки дурня любить. Все в неї в очах як на долоні.

— Поганих не тримаємо. Розуміти треба.

— Ну, а в армію, Юрику, підеш? Вона залишиться, допризовники залишаться. Тоді як?

Молочно-блакитні очі Юрика загусли, посиніли від миттєвого переляку.

— Звичайно, шеф. Жінка знайде собі іншого…

— Тепер слухай, що я про тебе думаю. Гад ти, сопляк зелений, іди геть стружку чистити! — Василь закричав і, мабуть, ударив би Юрика, якби того криком не здуло з містка.

«Всі ми хороші, всі. Сміливі, веселі, охочі, поки нас не торкнеться. Все знаємо, все бачили, все пробували — джигуни вищого гатунку. Ніщо не дороге, все обсміємо. А он як очі забігали. Навіть подумати йому страшно, що його дівчину дьогтем вимазати можна. А все одно гонор тварючий верх бере. Хороші, краще нікуди.

Я теж розійшовся — ніякого впину. Кавалер, будь-яку за хвилину вмовлю. Фаєчку — на острів, Аграфену — під черемху, гад гірший за Юрика. Фаєчка теж придумала: люблю жонатиків, вони такі совісні. Де вона, совість та, в якому оці?

Може, весь цей жах, ганьба як помста мені? Може, Ольга в той самий вечір? Може, долинуло якось до неї, долетіло, відчула якось. Що час зі мною розрахуватися, час розквитатися. Цілком міг бути такий збіг. Та не збіг, а покарання. Мені, мені покарання за все моє козляче нутро!»

Він не заспокоївся, не змирився, але майнула тінь якогось химерного полегшення, якогось пояснення тому, що сталося, і Василь ладен був ловити цю тінь до скону віків. «Треба дізнатися, обов’язково дізнатися, чи так це? Але як я дізнаюся? Легше язик проковтнути, ніж запитати про таке. Ну, не знаю як, однаково як, але треба, треба обов’язково!»

Зі зміни біг, повторюючи це «треба», повз м’яку теплу ніч, повзтакий підбадьорюючий запах відпочилого тополиного листя.

12

Вдома, тільки ступивши на поріг, він побачив стоптані Мишкові сандалі, зазирнув на кухню — за порожнім столом сиділи Ольга і Євдокія Семенівна, обидві заплакані, червоні, з мокрими хусточками в кулаках.

— З приїздом, Євдокіє Семенівно. — «Швидко зібралася, з останнім автобусом приїхала. Як же: виручати треба дочку, будь-яку біду від гнізда відведу. — А втім, Василь не осуджував тещу, просто подосадував, що приїхала невчасно — при ній і говорити й мучитись доведеться оглядаючись, не в повний біль і силу. — А їй навіщо Ольга розповіла? Легше від цього, чи що? Чимось все це та кінчиться. Можна було на трьох і не розкидати».

Теща заметушилась, загриміла кришками:

— Що ж ми розсілися! Людина з роботи, а в нас і кожух не пошитий. Зараз, Васильку, зараз. Нагодую.

— Гаразд, мамо. Іди відпочивай. — Ольга важко, над силу підвелася. — Я сама. Сама тут розберуся.

Теща одразу знітилась, знову заплакала, по-старечому, немічно згорбилась, посмикуючи головою, пішла до Мишка в кімнату, заскрипіла, забряжчала під нею розкладушка, — лягла, не роздягаючись.

— Що ж ти, промовчати не могла? — Василь налив молока, жадібно випив: нудотна, суха порожнеча підкочувалася до горла, як після сильного похмілля. — Їсти не буду, не розігрівай. Мати тут при чому? Чи і її не шкода?

— Я мовчала. Вона сама здогадалася.

— І що каже?

— Що я дурепа. Що бити мене нікому і сорому не обберешся.

— Цілком правильно. Краще і не скажеш.

— Що тепер про це. Годі. Мишко тебе все чекав. Ледве вмовила лягти. — Вона потяглася за хусточкою, притисла до припухлих, болючих, уже безслізних очей. — Ой, як його шкода! Худенький, ласкавий, теплий.

— Ну-ну, пожалій, пожалій, — Василь спалахнув. «Розжалілась. Співчуття вимагає. Може, мені ще й утішати?»— Про Мишка помовч. Знаєш закон: діти за наші гріхи не відповідають.

— Тому й шкода, Васю, що буде… Тепер не відмовчишся. Ти казав удень, що теж міг би піти, теж хтось був… Ні, ні, я не запитую: кого, до кого. Але я ось думала: невже тільки, щоб відомстити, сказав? Я тобі боляче, ти — мені… Значить, і без мене вже тріщина з'явилася, значить, однаково розпалося б життя. Ти ж теж не захотів приховувати. Щось поламалось, зникло, що ж тепер Мишка в судді вибирати. Давай вже самі судити. Більше нікому. — Вона говорила несміливо, пробираючись від слова до слова ніби навпомацки. Брови в неї піднялися здивовано-сумно, ніби вона не знала, звідки ці слова беруться.

— О-он ти як? Забуваєшся, Ольго Вікторівно, ой, забузаєшся. Обман обманом хочеш вибити. Звичайно, я б тобі ніколи не сказав: мій гріх не має до тебе ніякісінького стосунку. Ніякісінького. Я вже казав і повторюю: мені, крім вас, нікого не треба. Невже незрозуміло? А ти забула, зрадила. Ні за що. Усім, усім винна! І тим, що було, і тим, що є! Я судитиму, я, і твоя допомога не потрібна. Яка тріщина? Що поламалося? Все з розумом було — це ти зламалася, від добра добра шукати стала!

— Нехай я. Нехай скрізь винна. Але ж сталося, сталося. Чому ти про це не думаєш? Чому ти мене тільки в погань перетворюєш? Невже серця в тебе немає: подивитися інакше? Ти все торочиш: гріх, гріх. Тільки цей гріх і бачиш. Далі глянути чи боїшся, чи не хочеш. Правим себе почувати дуже зручно, і, головне, думати не треба. Знай кричи. Звинувачуй. Знищуй. Ой, як це легко, Васю.

— Це мені легко? Ну, молодець, розсудила. З усіх боків я, Ольго Вікторівно, роздивився цю справу. І зблизька, і здалеку. Розлюбила ти мене — ось що зникло. І гріх більше перекочувати не треба. Саме ти розлюбила, не я, і, може, правду кажеш: не вина це, а біда. Одне тільки гірко — могла б почекати грішити. Розсталися б — і вільній воля. Або мовчала б уже. Не збиралася жити, навіщо ж наостанок ще топтати? Ну що ж, на милування нема силування.

— Як усе швидко. Вирішуємо. Засуджуємо. — Вона зітхнула спокійно і стомлено, із звичною, давньою зосередженістю, примружилась на букет лілій, ніби перебрала їх очима, погладила ніжно-червону наскрізну різьбу. — Раз — і розлюбила. Раз — і жити не збиралася. Просто і зрозуміло, а я зовсім про це не думала. Думала, що скажу, знала, що скажу, — маленької, навіть миттєвої думки не було приховати, промовчати. Тому що не по-людському було б, нечесно… Не знаю, плутано все… А коли зовсім уже підлітали, на посадку пішли, разом з цим ось, ну, з новиною, чи Що, було і нетерпіння Мишка побачити, додому потрапити.

І тебе. Я навіть злякалась — така плутанина в мені була. Дурна я — мама правду сказала. Тебе на пероні побачила — так страшно стало, я прямо одразу, в ту мить, зрозуміла, як я скучила за вами. Не знаю, Васю, нічого не знаю. Адже й мені погано!

— Знаєш що. Не можу я, коли ти так говориш. Спокійно все перебираєш, ніби з кіно прийшла. Не можу! Темрява одразу в очах — ну, не знаю, що з тобою зробив би! Кричатиму зараз! Іди краще спати.

Вона пішла.

«Не про те говорили, на одному місці товклися. Знову зайшовся, образу стримати не зміг. Раптом покарання? Покарання — збіг? Чи в чистому вигляді? Одразу б треба, з порога й запитати. Безглуздо, звичайно, і незручно, ну а якщо в цьому вся суть? Долинуло, долетіло… Та ні. Вона б одразу сказала, серце, мовляв, боліло, передчуття було, тому, мовляв, усе й пришвидшилось, тому й не витримала. Знову не так думаю. Не хоче вона виправдуватися, не може. А передчуття пригадувати — отже, виправдуватися. Може, й було, може, й скніло. Вона головне сказала і більше розпорошуватись не буде. Характер не той — за криком та за нервами забув про нього. Взагалі, добре, що не спитав. Соромно. Зараз уже соромно, а якби почав… До біса, досить! Яке мені ще покарання треба?! Покараний он як — вивернуло, прополоскало, і на кілок сохнути повісили. За що тільки? Та ні за що, на роду написано. Але з доброго дива ні доля, ні люди не карають. За яку провину? Що я накоїв? Чи ми? Взагалі, з якого тепер боку життя пестити?! Щоб зрозуміліше стало?»

В кімнаті Ольга сиділа біля розправленої постелі. Вона сиділа на іграшковому Мишковому стільчику. Недоладно і неприродно піднімалися коліна, ослаблі руки торкалися підлоги, і була на обличчі розпачлива пригніченість і втома. Мабуть, вона збиралася лягти — навіть халат розстебнула, — але, наштовхнувшись на білизну широкого подружнього ліжка, тільки тепер по-справжньому зрозуміла буденну, невблаганну сутність того, що сталося. Тепер усе нарізно, тепер не з’єднає їх і цей білий, розсічений синьою тінню простір.

Він побачив смагляві, сильні, високо оголені ноги, горіхову позолоту налитих, помолоділих плечей і грудей, рожевий, безсоромний тепер ліфчик, який сам колись дарував на жіночий день, побачив забуту рідну голизну, тепер не його, нестерпно не його, і замружився, і якби був сам, напевне б застогнав. Нестерпно, невимовно боляче — Василь зірвав зі столу скатертину, шпурнув Ользі:

— Закрийся хоч! Не на пляжі!

Вона здригнулася, схопилась на ноги, запнула халат:

— Тихше. Мама не спить. Будь ласка, тихше.

Підхльоснутий, обурений її голизною, він розлючено, сипло зашепотів:

— Слухай, а раптом у тебе дитина? Від нього? І буде в Мишка брат. Як він називається? Зведений, споріднений?

— Не треба. Ні. Який же ти! — В шепоті її була якась шерхітлива поспішність, тому, мабуть, йому здалося, що вона скрикує.

— Немазаний-сухий. А я зведений батько?! Мені що, я можу. Шия міцна. Хочеш, його вигодую, виняньчу. Всі гріхи з одного маху спокутую. Хочеш?

Вона заплакала. Він протверезився і з сторонньою, стомленою ясністю здивувався: «Невже це мене судомить і крутить зараз, невже це Ольга виплакатись не може? Навіщо? Кому це треба? Надто вже ми не скупимося на біль. Не вороги ж ми, люди. Чоловік і жінка. Трохи попсовані, але ж не вішатись тепер?»

Він приніс із комірчини матрац, розіслав на підлозі. Ольга вже лежала, відвернувшись до стіни. Обережно взяв свою подушку, вимкнув світло. Влаштувався, розтягнувся на горбкуватому матраці, що пахнув запиленим, старим полином, пучки якого висіли по кутках комірчини. Місячні зайчики повільно, сонно ганялися по стінах один за одним. Хистка тиша, світла ніч зовсім відділили, відсунули від Василя недавню, руйнівну безтямність. Лише в тілі вона ще відгукувалася ломотним стугонінням.

Заговорила Ольга:

— Не знаю. Не знаю, Васю. Так я теж не думала… Він дуже захоплювався мною. Яке в мене волосся, які очі, які руки. Ні, ні, не компліменти, я б одразу відчула. Насправді захоплювався. Щиро. Прямо радів, коли мене бачив. Замість «здрастуйте» все єсенінський рядок повторював: «Я вродливих таких не бачив…» Мені незручно було, навіть соромно, — ну яка я красуня? Але ось він щось видивився. Не знаю, як пояснити, але видно було, що не лестить, а вірить у це, зачудовується… Ніхто мені ще так не радів, як він…

Знову стиснулося, пекуче заболіло серце. «Мовчи, мовчи. Нічого тобі не треба знати. Краще б нічого не знати».

13

Чи спав, чи ні, швидше ні — голова не очистилась від сухого давкого болю. Рано, до схід сонця, встала теща, з важким намаганням не шуміти ходила так, що вгиналися мостини, впустила на кухні каструлю — Василь, не розплющуючи очей, усе це чув.

Ольга вийшла до неї, глухо, нерозбірливо пошепталися, ніби захлипали. «Ну, заходилися, на день не вистачить». Він занурився в миттєве, легке забуття, яким починаються ранкові сни, але, смикнувшись, злякавшись невідомо чого, виринув, почув Ольжин голос:

— Васю, будь ласка, проведи маму.

Непоспіхом сів, протер очі, покашляв — незручно все-таки пробуджуватись під тещиним поглядом на підлозі — як уже вона, мабуть, сподівалася! Ніч зведе, помирить, усі гріхи покриє. Та ось не та ніч випала.

— Чого так швидко, Євдокіє Семенівно? І не поговорили до пуття.

— Чи до гостей, Васильку? Дім покинула — сусідці не встигла наказати. Я б і сама дійшла, так на вокзалі не проб’єшся. З раннього ранку усіх кудись несе.

Позаздрив, що через пару годин вона зайде до старого тихого дому під черемхою. Там майже від ганку піднімається до сосняка на косогорі м’яка зелена луговина і синьо тікає в привітну, неглибоку розпадину. Кедрівки покрикують, дятли стукають, сойки безшумно проблискують райдужно-блакитним пером.

— Встаю, встаю, Євдокіє Семенівно. Про що мова.

Туманно-вологий ранок, омивши голову, трохи розрадив, змирив її. «Яку тріщину вона вчора розгледіла? Нормальне життя, як у людей, а може, й краще. Було нормальне. Гладеньке, кругле, як яєчко. Але де, в якому місці тріснуло? Убий, заріж мене — не бачу. Видно, якось інакше треба думати. Чи то ззаду, чи то спереду на нього дивитися? Чи то згори? Тріщина поки що одна, та не тріщина — розлом цілий: сім’ї не стало. Ну гаразд. Припустимо, нічого не було, нічого не сталося і не зламалося. Ольга повернулася, все в нас, як і раніше. Але тріщина ця клята десь є. Матінко моя, заум якийсь! Почекай, не шарпайся. Адже якби вона не зізналася, якби промовчала, однаково цей нелад був би, був — ось в чому лихо!

Цілком правильно. Був би. А тепер давай шукай тріщину, нишпор як слід, не поспішаючи. Живемо, Мишка ростимо, удома мир та лад, на полювання їжджу, Ольга в школі своїй з дітьми — чим не життя? Мікронного зазору не бачу, не те що тріщини. Збила мене Ольга Вікторівна з пантелику — що зникло, що зламалося? Душу за неї і за Мишка викладу! А куди ти її викладеш? Кому вона потрібна? Ользі Вікторівні, приміром, не треба. Чи то колір не той, чи розмір непідхожий. Тісна, муляє, так би мовити. Якби трохи більшу та місткішу. Але яка вже є! Іншої не нажив. Раніше, значить, підходила, а тепер іншу подавай. Безрозмірну — тягни, не рветься. Немає у мене такої! І тріщини немає. Не бачу, не знаходжу. Пропади все пропадом! Чому ж шукати охота?! Прямо сверблячка якась! Де вона? Аби хоч стик намацати».

— Васю, Васильку! — він так почав міряти, забувши, що теща, хапаючи ротом, нездорово, вогко розчервонівшись, не встигала за ним. — Не можу! Постоїмо, ох. Так бігти, у Крестовці раніше від автобуса будеш.

— Вибачте, Євдокіє Семенівно. Це я спросонку такий прудкий. Давайте он на лавочку. Що ж ви одразу мене не осмикнули? О-о, та з вас струмками. Давайте, давайте посидимо.

Потім потихеньку довів до трамвая, потихеньку довіз до автостанції, відкрив їй вікно, дістав з сумки алюмінієвий пенальчик з валідолом. Стояв поряд, морщився, лаючи себе, і винувато дивився на сиву тещину голову.

На станції вона відійшла, поки він стояв за квитком, купила в буфеті шоколадку Мишкові, пішла вмилася, погнала Василя додому — сама тепер доїде, не в Київ зібралась. Але він почекав, посадив у автобус і пішов було — теща опустила скло.

— Васю, — слізно, благально подивилася. — Ти вже будь чоловіком. Тримайся. Провчи її, чи що. Прибий трохи, дурну таку. Господи, хай би зовсім не їздила! Пробач ти їй! Заради Мишка пробач! По дурості, Васю, все по дурості — за дурість спитай. До останнього тільки не доводь…

— Ну, я побіг, Євдокіє Семенівно. Щасливо доїхати.

Ранок переходив у день, піднімався вітрець, який пом’якшувала поки що низова росяна прохолода. А через годину-другу посилиться, стане тужною, дошкульною спекою.

Василь повертався пішки — нікуди, нічого було поспішати. «Ніколи, — каже, — ніхто мені так не радів, як він. Неправда! Навіщо дарма гудити? Ніби я не радів — прямо душа мліла, подітися не знав куди. Сказати тільки не міг, Як собака. Невже не бачила?

Звичайно, той гад калузький наловчився, насобачився слова говорити. Ну звідки такі беруться? Приїхав, причепився, що ж, не знав, що чужа жінка? Тварюка! „Я таких вродливих не бачив…“ Робити нічого, дай з чужим життям пограюся.

А раптом не бачив? Раптом серйозно? Приїхав і охнув: боже мій, де вона жила-була? Чому я раніше її не зустрів?!»

Василь побачив Ольгу так, як ніколи не бачив. На зрізі якогось білого піщаного берега, вона самотньо, задумливо йшла по зеленкувато-прозорій, тихо накотистій воді. Волосся, плечі, золотаві руки, які він знав напам’ять, під теперішнім його небувало пильним поглядом перетворювалися в недосяжні, болісно хвилюючі риси. «Що ж, пес цей калузький у мене переселяється? — Василь міцно, з силою витер обличчя. — Знав же, знав, що кращої нема, не може бути. Як же я забув? Як тепер згадаю? Як, як тепер буду?!»

Удома по кімнатах блукав сонний, солодко припухлий Мишко. Василь підняв його, занурив обличчя в Мишкову сорочку.

— Вчора чекав, чекав — немає. Сьогодні навмисне прокинувся — знову немає. Тебе чому ніколи вдома не буває? — весело, сердито питав Мишко, і в його голосі пробивалися бабусині нотки.

— Ти недоспиш, аякже. Вчора п'ятки лоскотав — не прокинувся, собаку знайомого покликав. Гавкав, гавкав — хоч би тобі що.

— А куди він подівся?

— Погавкав і пішов. Що, в нього мало справ, чи що?

Поряд повільно, стримуючись, зітхнула Ольга. Василь, і не бачачи, зрозумів, що вона стримує сльози.

— Давай, Мишко, голитися, умиватись…

— Обличчя чи взагалі…

— Взагалі. Щоб як чавунець начищений дзвенів.

Вони мовчали, поки Мишко мився: Ольга — на кухні, Василь — у кімнаті.

Мишко щось відчув, здогадався, пестився, зазирав у очі то матері, то батькові, дзвенів і дзвенів над їхнім мовчанням. Коли зійшлися за сніданком, Мишко, що сидів поміж ними, сказав:

— Відгадайте, що таке «мато»? — І одразу ж з якоюсь дорослою зневагою до себе додав: — Ні, погано. Одразу ясно, що мама й тато.

Знову, стримуючись, зітхнула Ольга.

Коли Мишко побіг на вулицю, сказала Василеві, тремтячи, покірно, з налитими очима:

— Васю, не можу. Нехай буде все, як було, Васю.

— Не може, не можна, не вийде вже так. Чуєш?! Не можна вже так.

Вискочив на балкон.

Неможливо пробачити, неможливо жити без неї, неможливо стояти під цим пекучим, сліпучим вітром.

Оглавление

Вячеслав ШУГАЄВ ВІЛЬНОМУ ВОЛЯ Повість