Неврахована жертва. Суто літературне убивство [Олександр Казимирович Вільчинський] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Український детектив

Олександр Вільчинський

НЕВРАХОВАНА ЖЕРТВА СУТО ЛІТЕРАТУРНЕ УБИВСТВО
Детективні романи











НЕВРАХОВАНА ЖЕРТВА


Роман


Коли похмурого листопадового ранку я вперше почув про справу Євгена Домарецького з уст його матері пані Софії і навіть пізніше, коли, спокусившись обіцяним гонораром, погодився піти назустріч проханню цієї вбитої горем і сповненої впертої недовіри до наших правоохоронних органів жінки і зайнявся, як вона сама визначила, «незалежним журналістським розслідуванням» обставин загибелі її сина, відомого підприємця, власника кількох нічних барів і на той час єдиного в місті казино, то, звичайно, й гадки не мав, у якій халепі врешті-решт опинюся. Втім, у нашій країні, коли берешся за такі справи, ніколи не варто сподіватися чогось доброго. Здається, за останні роки я вже звик багато до чого і навіть у якийсь момент змирився з думкою, що вже отримав від долі свою пайку успіху і тому подібне, але справа Домарецького перевершила все це. Цілком справдилися ті недобрі передчуття, що почали навідувати мене вже від початку моєї участі в цьому розслідуванні і, мабуть, решту днів своїх я не зможу без гіркоти й жалю згадувати про те, що трапилося, про події тих кількох днів напередодні зими, свідком і учасником яких мені довелося бути.




1 ЗГОРЬОВАНА МАТИ НА ТЛІ ЧЕРВОНОГО «МЕРСЕДЕСУ»


Той ранок, у п'ятницю, коли все почалося, і зараз стоїть перед очима до найменших подробиць.

Напередодні ввечері ми трохи довше, ніж зазвичай, посиділи з давнім моїм товаришем, колишнім міліцаєм, опером, а віднедавна компаньйоном Іваном Кивелюком у барі «Едем», що через дорогу від нової автокефальної церкви. Додому я прийшов близько опівночі. Не так щоб і дуже пізно. Але, якщо врахувати, що поки порпався в кишенях, шукаючи ключі, то вишурував курткою всю стіну у під'їзді — останні дві по сто в «Едемі» таки були зайвими.

Зранку, як звичайно в таких випадках, виявилося, що спав я одягнутим.

Посеред кімнати валялася лише куртка з вибіленими об стіну рукавами. Прокинувшись близько сьомої, ще деякий час продовжував лежати, то вслухаючись у біль, що почергово давав про себе знати в різних частинах тіла, то знову занурюючись у тягучу дрімоту. На щастя, в холодильнику виявилася півлітрова пляшка пива. І кілька ковтків натщесерце були якраз тим, що треба.

А коли через деякий час, нахилившись у ванній перед дзеркалом, я тільки-но почав наквацьовувати щоки кремом для гоління «Каро», якому вже багато років віддаю перевагу, задзвонив телефон. Щойно минула восьма. У такий час мені додому могла телефонувати лише Марійка, і я не дуже квапився підходити до апарата.

Марійка — моя давня приятелька. Коли я останній рік працював у газеті, вона з'явилася в редакції, погодившись на двомісячний випробувальний термін у якості менеджера з організації реклами. У неї був чоловік, який її непогано забезпечував, але, як сама пояснювала, потягло в люди, бо знудьгувалася, сидячи вдома. Щоправда, з рекламним бізнесом у неї тоді так і не склалося.

Це була соковита молодичка років двадцяти восьми, наскільки тупувата, настільки й сексапільна. В жінок це поєднання, може, і не так часто, як хотілося б, та все ще, на щастя, трапляється…

Я знав, якщо не зніму слухавку одразу, то хвилин через десять Марійка обов'язково зателефонує знову. Першим дзвінком вона мене зазвичай просто будила, а потім телефонувала ще раз. Відпровадивши чоловіка на роботу, а дітей, яких у неї було двоє, — до школи, вона щоразу запитувала приблизно одне і те ж: чи не хотів би я почути сон, що наснився їй цієї ночі? Це було у нас чимось на кшталт паролю… Як я розумів, чоловіка їй у цій справі було замало. Я намагався їй ніколи не відмовляти, і поки що це у мене виходило.

Десь за півгодини Марійка переступала поріг моєї холостяцької оселі і того часу, поки її діти були в школі, нам цілком вистачало. Врешті-решт вона почала довіряти мені настільки, що дозволяла обходитися без презервативів. Того ранку, не випробовуючи долю очікуванням другого дзвінка, я кинувся до телефону і таки встиг… Але коли підніс до наквацьованої щоки слухавку, то почув голос іншої, незнайомої мені особи.

Судячи з голосу, неважко було визначити, що жінка на тому кінці дроту вже переступила поріг віку, що його у нас часто називають рятівним словом «бальзаківський». Вона уточнила, чи я і є «той самий пан Андрій Грабовський»?

Я відповів їй, мовляв, не знаю, чи «той самий», але що і Андрій, і Грабовський — точно.

За спробою дотепності я, все ж, не зміг приховати розчарування. Після недовгої паузи жінка назвалася Софією Домарецькою. Вона повідомила, що має до мене важливу справу, і попросила зустрітися.

Мені ще тоді, в першу хвилину, здалося, що це прізвище я вже десь чув.

Мабуть, розуміючи, що своєю пропозицією заскочила мене зненацька, моя співрозмовниця витримала ще одну паузу і з печаллю в голосі додала, що є матір'ю підприємця Євгена Домарецького, який загинув більше року тому. Я почув у слухавці схоже на плач тихе схлипування. Після цього я пригадав, чому це прізвище видалося мені знайомим.

Коли він загинув, мене ще не було в місті, але все ж дещо про цього Домарецького я вже чув.

Це трапилося минулої осені. Його обгорілий труп виявили під час гасіння пожежі єдиного в місті казино, яке йому ж і належало. Одного разу, коли я у читальному залі обласної бібліотеки гортав торішні зшитки місцевих газет, мені на очі випадково потрапило повідомлення про його смерть та звичні в таких випадках некрологи від очолюваного ним колективу, від друзів, від обласної й міської Ліг підприємців і тому подібне…

Зрештою, я не звик відмовляти людям, особливо в таких дрібницях, як здибанка за кавою, і ми домовилися з пані Софією, що я чекатиму її о пів на третю по обіді у барі «Едем». Я назвав перший бар, який спав на думку, і вона погодилася. Вона сказала, що знає, де це, і що машина у неї червоного кольору.


За звичкою я прийшов на місце трохи раніше домовленого, але чекати довелося недовго. Вочевидь, пані Домарецька теж не любила спізнюватися. Не встиг я докурити цигарку, коли помітив через напівопущені жалюзі, як до бару підкотив яскраво-червоний двохдверний «Мерседес» з темним відкидним верхом. Дуже красиве авто — таких у нашому місті я ще не бачив. А коли з нього вийшла висока літня пані у приталеній шкірянці, чорних брюках, напівчобітках на низьких підборах і в чорному капелюшку з вуаллю, з-під якої вибивалися пасма сивого волосся, я мимоволі підвівся й вийшов назустріч.

У тому, що це була Софія Домарецька, я не міг помилитися. І хоч неважко було визначити, що цій жінці вже перекотило за шістдесят, вона зовсім не була схожою на те, що називають «старою вішалкою». Про таких кажуть: із залишками колишньої вроди. А манери і вміння тримати себе видавали в ній владну й рішучу натуру. Її темно-карі очі випромінювали енергію, а рухи — темперамент. Напевно, я б не дуже здивувався, якби виявилося, що в неї є молодий коханець.

Та коли, зустрівши на вході, я провів її до того свого столика, в кутку біля великого акваріума, за яким напередодні ввечері ми ото «трохи посиділи» з Іваном, і пані Софія поцікавилася, чи довго я чекаю, то її тихий, сповнений згірклого, задавненого болю голос примусив мене відкинути всі сторонні думки.

Деякий час ми крадькома роздивлялися одне одного. Врешті я запитав, яка у неї до мене справа? Вичекавши, поки довгонога й занадто худа, як на мене, офіціантка принесла їй замовлене капучіно з вершками, а мені — пиво, пані Софія провела її презирливим поглядом, а тоді сказала, що чула чимало доброго про мій професіоналізм і мою порядність. Було не схоже, щоб вона мене підколювала.

Я не перебивав, і тоді вона почала згадувати про той час п'яти-шестирічної давності, коли, мовляв, зачитувалася моїми статтями та журналістськими розслідуваннями і навіть назвала заголовок однієї давньої публікації, щось, здається, про вуличну проституцію.

Я подякував їй за добрі слова, але сказав, що це було давно, а зараз я займаюся справами досить віддаленими від газетярщини.

— Не прибідняйтеся, — кинула пані Софія. — Від скромних мужчин мало пуття…

Коли вона заговорила про те, що обдарованим, талановитим людям дуже важко вижити у цій гнилій провінції, мені стало трохи млосно, хоча, звичайно, я вже здогадувався, що це лише вступ до розмови, яка, судячи з усього, буде торкатися її покійного сина.

У барі відвідувачів було мало, звучала тиха музика, і нам ніщо не заважало.

Відчувалося, що моя співрозмовниця ретельно підготувалася до зустрічі. Слухаючи її, я навіть подумав, що мою участь у розмові вона запланувала десь на пізніше. Сприйняв це як належне і, сьорбнувши пива, приготувався слухати далі. Але я помилився.

Пані Домарецька враз замовкла. Її очі за чорною сіточкою вуалі враз наповнилися слізьми.

— Я попросила вас прийти, пане Грабовський… — сказала вона крізь сльози й осіклась. Продовжила після тривалої паузи.

Їй і справді важко було говорити.

— У мене був син Євген, єдина моя дитина — Ґеник, як ми називали його по-домашньому… Минулої осені, другого листопада, його не стало. Недавно минув рік… — сказала вона, витерши сльози шовковою сніжно-білою хусточкою з синіми горошками по краях. — Мене переконують, що причиною смерті сина була пожежа… Але експертиза виявила на його голові, на черепі, вм'ятину від удару. Нібито він упав… Але я не вірю, чуєте!… Не вірю, що то нещасливий випадок, що він сам… Я їм не вірю! У міліції мені кажуть, що Ґеник був напідпитку, падав, а від його цигарки в кабінеті виникла пожежа. Але ж його вбили! Я в цьому певна… — пані Софія сторожко зиркнула в бік залу, але там, як і раніше, було порожньо. — Його вбили, я це знаю, — повторила вона, і знову тихо заплакала.

Та я мовчав, і через деякий час жінка продовжила.

— У серпні, за два місяці до смерті, Ґеникові виповнилося лишень тридцять чотири… За гороскопом він був Левом. Ви вірите в гороскопи, пане Грабовський?

Я відповів, що інколи їх читаю.

— А скільки вам років?

— Тридцять шість.

— От бачите, — мовила вона з докором у голосі.

Потім моя співрозмовниця на деякий час знову замовкла. Вона голосно висякалася в хусточку й важко, з присвистом, дихала. Можна було навіть подумати, що у неї астма. Я вирішив, що це від хвилювання, але все ж запитав, чи не принести їй води. Та пані Софія попросила не турбуватися про це. Вона сказала, що тепер часто плаче, і від того їй стає трохи легше.

— Я розумію, так, Ґеника вже не повернеш, — мовила вона, витерши сльози. — Але я не заспокоюсь, поки його вбивця… Поки той, хто зробив це, не буде покараний, і я хочу, щоб ви допомогли мені, пане Грабовський.

— Щоб я вам допоміг у чому? — запитав я.

— Тут, у цьому… — пані запнулась, мовби підшуковуючи потрібне слово. — У цьому гнилому болоті всі були проти нас, проти мого сина, — мовби не чуючи мене, продовжила вона. — Йому заздрили, хоча це й не заважало багатьом користатися з його доброти і щедрості… І вони його вбили, розумієте?…

— І хто ж ці «вони»?

— Не знаю, — відповіла Домарецька, і я був радий, що жінка не вловила в моєму запитанні спромоги іронії. — Для цього я вас і покликала, пане Грабовський, — продовжила вона, марно намагаючись надати своєму голосу ділового тону. — Мені потрібно, щоб ви провели розслідування — незалежне журналістське розслідування, як ви робили це колись, — наголосила вона.

— Бачите, залежно що назвати розслідуванням.

— Я знаю, що я маю на увазі, і ви мене розумієте… Ви мусите назвати мені вбивць мого сина.

Деякий час ми обоє мовчали.

— Ну, що ви мені скажете? — нарешті запитала вона.

— Бачите, у кожного свої проблеми, — потягнувши пива, видихнув я з себе разом з відрижкою. — Перепрошую, вибачте, я…

— Нічого, буває… Я вам була би дуже вдячна, і не лише на словах, — продовжувала своє пані Софія.

— Але ж я давно не займаюсь ніякими розслідуваннями. Вам треба пошукати когось іншого… — вже якось не так упевнено зиркаючи на пиво, сказав я, вагаючись, чи то відпити ще раз, чи зачекати…

— Мені порадили, що в нашому місті ви можете це зробити найкраще.

— Боюся, що вас неправильно інформували, — не здавався я і, піднісши гальбу, все-таки зробив ковток — цього разу обійшлося без відрижки.

— Пане Грабовський, ви повинні мені допомогти, чуєте, я вас дуже прошу!… — Жінка не хотіла мене слухати і продовжувала своє. — Ви моя остання надія дізнатися правду.

— А ви впевнені, ви переконані, що, дізнавшись правду… Що вам стане легше після того, як ви її дізнаєтеся? — запитав я.

— Я хочу знати правду. І ви назвете мені вбивць сина, — її тихий голос затремтів.

Пані Софія відвела погляд, з її очей знову потекли сльози, і я розумів, що це не вдавана мокрота. Поки вона встигла прикласти до очей хусточку, кілька сльозинок, зірвавшись з вій, упало в чашку з капучіно, до якого жінка упродовж всієї нашої розмови так і не торкнулася.

До того часу я вже допив своє пиво і не бачив сенсу у продовженні розмови. Я пообіцяв їй подумати, хоча для себе вирішив, що коли вона ще раз зателефонує, то по телефону буде значно легше відмовити.

— Якщо ви що-небудь розкопаєте, я вам добре віддячу, — мовила жінка, коли ми вже підвелися. — Я знаю, що раніше свої розслідування ви завжди доводили до кінця…

— Раніше, пані Софіє, мені це дозволяли робити… Як би то вам пояснити? Тепер я знаю, що тоді… Що мене просто використовували, і не більше, розумієте? — відповів я їй, жестом покликавши офіціантку. — А зараз за мною ніхто не стоїть, і розкопати що-небудь у вашій справі, якщо це справді вбивство, повірте, буде дуже не просто…

— За вами стою я і тисяча доларів, які ви отримаєте, коли доведете справу до кінця…

Звичайно, мене відразу дещо вкололо словосполучення «доведете справу до кінця», але все ж у нашому убогому краї тисяча «зелених» — не такі вже й погані гроші, аби хоч інколи утриматися від дурного запитання.


Коли підбігла офіціантка, пані Софія, випередивши мене і, навіть не удостоївши дівчину поглядом, кинула на тацю фіолетову купюру.

— Але, все-таки, що каже про це міліція?… — запитав я, коли ми вийшли з «Едему».

Жінка відповіла, що це я і сам можу легко з'ясувати.

З її слів виходило, що кримінальну справу у міському відділі міліції вже давно закрили… Розслідування провели абияк і врешті-решт спустили все «на гальмах». На її письмові заяви з вимогою відновити справу, знайти й покарати вбивць і мінти, і прокуратура відповідають відписками.

Перед тим, як сісти в машину, Софія Домарецька повторила те, що я вже чув: якщо назву вбивць сина (вона продовжувала називати їх тільки у множині), то отримаю щедру винагороду… Невже я так погано виглядаю, подумав я тоді, що вона вирішила, ніби перш за все мене цікавлять бабки?

— Гарна у вас машина, — сказав я, просто аби щось сказати.

— То також пам'ять про сина — відповіла вона. — Це Ґеник мені спрезентував на ювілей…

Що це був за ювілей — мені все ж вистачило клепки не уточнювати.

Згадавши про штуку баксів, я прикинув, що ці гроші були б мені навіть дуже до речі. Останнім часом ледь вдавалося нашкребати на бензин, дешеві цигарки та пиво… Тисяча доларів здалися мені, як на таку справу, непоганими грішми, і все ж, пам'ятаючи, що завжди слід загинати більше, я зауважив їй, тоді ж таки біля машини, що дві тисячі були б значно вагомішим арґументом… На моє здивування, вона легко погодилася на дві. На тому й зійшлися.

Ми домовилися, що після вихідних, звичайно, минаючи «важкий день», не пізніше, як у вівторок зранку я зателефоную.

Після того, як Софія Домарецька поїхала, я відчув себе дуже втомленим. Перш ніж рушити, вона все ж таки витягла з мене обіцянку зустрітися знову.



2 ДВІ РОЗМОВИ «НЕ ДЛЯ ПРЕСИ»


Хоча розмова із пані Софією не виходила у мене з голови протягом усіх наступних днів, проте у вихідні я займався іншими справами і аж у понеділок нарешті спромігся дещо з'ясувати з приводу її прохання.

Вранці я зателефонував до ще одного свого старого знайомого з міської мінтури, Зиновія Пащука, який, на відміну від Кивелюка, продовжував там працювати і навіть виріс до майора міліції, заступника начальника слідчого відділу, і запропонував йому разом пообідати. Я вибрав один із найпрестижніших у місті ресторанів «Європа», що, до того ж, знаходився всього за квартал від міського відділу внутрішніх справ.

Нема в людині нічого більш довговічного, ніж її слабкості. Виявилося, що доречно я згадав про Зеникову любов смачно, а головне, на халяву поїсти й випити, бо ж коли з місяць тому ми випадково зіткнулися на вулиці, він не дуже-то й хотів зі мною говорити.

Цього разу я зустрів його під аркою, що на виїзді від міського відділу внутрішніх справ на бульвар Шевченка. Зеник був явно в настрої. Дорогою до ресторану він жартував, згадуючи ті роки, коли я був репортером, а він відповідав у мінтурі за зв'язки з пресою, і по вівторках та четвергах перед виходом газети я видзвонював у нього «свіжак» для «кримінальної хроніки».

Зеник був у цивільному, але в усій його поставі з квадратними плечима й тугим виголеним карком одразу вгадувався репаний служака. А коли ми переступили поріг «Європи», то з того, як його тепло зустріли, і як майор, не заглядаючи в меню, сказав офіціантові: «Давай відбивну, давай солянку, давай салат — овочеве асорті… Ну і, як завжди, закарпатський…» — стала очевидною моя наївність здивувати його.

Коли ж молоденький офіціантик у відповідь на оте «як завжди» перепитав, по скільки принести закарпатського, то Пащук зміряв його з голови до ніг таким свинцевим поглядом, що розгублений хлопчина мимоволі позадкував.

— Пляшку на двох, — підморгнув мені майор. — Хіба ж то багато?

Крім нас із Зеником та двох дівчаток, що диміли цигарками, потягуючи через трубочки «Бренді-колу» біля стійки бару, відвідувачів у ресторані не було.

— Я щось чув — ти носишся з якимось проектом?… — хмикнув Пащук, зиркаючи на дівчаток. — Кажуть, якийсь завод із переробки сміття?… Але ж дев'ять мільйонів баксів… Якби ж то хоч гривень, а то ж баксів — це, старий, закруто. Це річний бюджет міста…

— Ти непогано поінформований.

— Служба така.

— Взагалі-то я не для того…

— А що каже влада? — перебив мене Зеник. — Глухо?… Гальмують?… — він сам запитував і сам відповідав на свої запитання, і, мабуть, в такому стилі міг говорити досить довго.

Нам швидко принесли по м'ясному асорті та по салату зі свіжої капусти, а також крабові палички під майонезом, мариновані польські печериці, заливні язики, і, нарешті, кілька маслин у малюсінькій тарілочці плюс мінералку та пляшку закарпатського коньяку. За запопадливими поглядами двох офіціантів, що кинулися нас обслуговувати, я зробив висновок, що хлопці розраховують на щедрі чайові.

Майор сам відкрутив кришечку на пляшці, видно, офіціант просто не наважився позбавити його цього задоволення, наповнив чарки. Ми мовчки цокнулися й випили.

— Чув, ти взяв до себе Ваню Кивелюка. Ти ж знаєш, ми разом починали, — сказав Зеник, кинувши до рота печерицю й пучку зеленої петрушки з салату. — А як у нього тепер із цим ділом? — і він зробив характерний жест своїми короткими й товстими, мов сосиски, пальцями. — Раніше він сидів «на стакані» конкретно.

Я відповів Пащукові, що тепер у Івана з цим ділом все нормально. Звісно, трохи покривив душею, але мені просто не хотілося розвивати цю тему.

— Давненько вже його не здибав. Нормальний був мужик, але горілка — така штука, сам знаєш… — не вгавав майор.

Коли ж перехилили по другій, і я, скориставшись паузою, поки Пащук взявся за шинку, нарешті зміг сказати йому, що мене цікавить справа Євгена Домарецького і що, власне, з цією метою я й попросив його зустрітися, то самовдоволена Зеникова фізіономія враз помітно скисла, і спершу він нічого не відповів, тільки уважно подивився на мене, продовжуючи, втім, завзято пережовувати м'ясо.

— Цікаво?… І на хрена тобі це? — запитав він, дожувавши.

— Кажуть, що він пішов… не за власним бажанням?…

— Хирня все це… І хто це тобі наплів?

— Та так, кажуть люди.

— Не крути, старий. Невже хочеш згадати молодість і якусь «кримінальну хроніку» склепати?…

Пащук знову налив. То була третя. Він кивнув у бік дівчат біля бару і сказав голосно, так, щоб вони чули: «За баб-с!» — і ми перехилили, не цокаючись.

— Дєвочки, а ви чо' там скучаєте?… — загорланив, вкинувши до рота маслинку. — Приєднуйтесь до нас!…

Але дівчатка лише озирнулися, переглянулися і продовжили з незворушним виглядом посмоктувати свої коктейлі.

— Це не так робиться, — сказав я тихо.

— Та пішли вони… — буркнув Зеник. — Слухай, як ти… щоб ми постріляли?

— Що, сказився?… — вхопив я його за лікоть.

— Та чекай, а ти що подумав?! — скривив він насмішкувату гримасу.

І тоді до мене дійшло, що майор просто пригадав наші колишні забави.

Він розлігся в кріслі, лінькувато промокнув серветкою масне підборіддя і по-змовницькому промимрив:

— По п'ять патронів. Якраз, поки підсмажать відбивні…

— Ну, а? — я обвів рукою стіл.

— Не хвилюйся. Попереджу офіціанта, що ненадовго відлучимося…

Коли ми вийшли з ресторану, я звернув увагу, що Пащук, виставивши вперед живота, трохи зашкребає обцасами.


Він і раніше після чарки починав зашкребати, але, здається, не так голосно. Проте раніше він ніколи не нахабнів настільки, щоб ось так переривати трапезу. Хоча й у ті роки, коли я увихався на журналістських хлібах, він також, бувало, водив мене у їхній тир, що тут-таки, у центрі, під обласним управлінням, аби позмагатися в стрільбі. Стріляли ми на пиво. Пащук не хотів змиритися, що я цивільна особа, а стріляю влучніше за нього. У кращі часи з п'яти пострілів я взагалі вибивав сорок вісім… Правда, походи ці відбувалися після того, як ми вже пропускали по сотці, а то й більше (звичайно, за мій рахунок) і в їхньому тирі я рекордів не встановлював. Я лише жалкував, що у них не можна з «калаша», бо з автомата у мене завжди виходило краще.

— Ти знаєш, то стара Домарецька, мати покійного, попросила мене зайнятися цією справою, — зізнався я Пащукові, коли ми спускалися широкими сходами в тир.

— А, то та старушенція, що має червоного «Мерса»? — скорчив звичну для себе гримасу Зеник. — Вона вже всіх дістала своїми заявами… І що вона тепер, найняла тебе чи як?

— Щось схоже на те.

— І скільки вона тобі башляє? — запитав він, але я не відповів.

Мені не хотілося називати суму.

Цього разу в тирі з п'яти пострілів я «не взяв» навіть сорока. Далася взнаки відсутність практики. Кількість випитого впродовж останніх днів також не додавала моїй руці твердості.

Але Пащук вибив ще менше. Я зопалу не одяг навушників, і після стрільби у вухах так дзвеніло, що я майже не чув голосу хлопчини, що чергував у тирі й підраховував наші очки, але з кислого виразу майорової фізії було зрозуміло, що знову «моя взяла»…

Тільки-но ми повернулися до ресторану, як нам подали по великій «французькій відбивній» з картоплею фрі, і Пащук «під м'ясо» налив по повній.

— Ну, то скільки тобі башляє стара? — повторив майор своє запитання, коли ми випили.

Я якраз пережовував відбивну, і йому довелося трохи зачекати.

— Ще думаю… Чи варто вплутуватися, — сказав я, хоча своїм ранковим дзвінком до Пащука, як не крути, а так виходило, вже почав працювати на пані Домарецьку.

— Якщо думаєш, то пошли стару відьму до чорта! — кинув Зеник. — Ти би бачив її халупу в Гаях Мурованих… Три поверхи зверху і четвертий у землі… Крутизна вошива… А той її діяч, синочок, — просто згорів… Напився й запалив приміщення. Поки приїхали пожежники, багато згоріло, в тому числі і він сам… Отож, до пори до часу, як то кажуть, — підсумував майор, подлубався в кишені штанів — я вже й встиг забути про цю його звичку — і витяг цигарку.

— Були ще жертви? — наче б між іншим поцікавився я, про головне завжди треба запитувати ніби між іншим.

— Ні, в той час він у казино був сам, — відповів Пащук.

— У тому казино, що в парку?…

— Так, «Лас-Веґас» називається, — вимовляючи назву, майор зробив наголос на останньому складі. — Там і знайшли його обгорілий труп, коли погасили. Відсотків на вісімдесят обгорів, важко було й впізнати.

— А причина смерті?

— Експерти кажуть — задихнувся… Про це, до речі, всі газети писали…

— Мене тоді не було в місті, — відповів я і після паузи запитав у майора, чи правда, що на черепі у покійного була якась вм'ятина?…

— Не вм'ятина, а ґуля на потилиці… Це стара тобі сказала?… Так от, кажу тобі як давньому колєзі, що все це фігня… За офіційними висновками експертизи, той діяч кавкнув не від ґулі, яку він спокійно міг набити собі, коли п'яний падав зі стільця, а від задухи… Крім того, і це, мабуть, головне в організмі була коняча доза алкоголю…

— А хто вів слідство від вас?

— Один пацан, тихоня… Лейтенант Кутрань… Але він тобі більше не скаже, ніж я. Хоча, він тобі ще й того не скаже…

— Тоді чи розглядали ви, наприклад, ситуацію… Ти слухаєш мене, Зеню? — перепитав я, помітивши, що майор знову спрямував свій погляд на дівчат біля стійки бару.

— Непогані дівчата, — сказав він.

— Хіба ви не припускали, що Домарецького могли підпоїти, оглушити, а тоді підпалити?

— Ми опрацювали всі версії і нічого не знайшли, — відповів Пащук. — Повір, я знайомий з матеріалами справи.

— І що?

— І нічого. Повторюю: все це фігня. Де свідки, де мотиви? Немає жодної нормальної зачіпки. Отож, справу закрили… Скажу тобі, але «не для преси», — підморгнув він чи то мені, чи дівчаткам у мене за плечима. — Можливо, в Ґеника Домарецького й були вороги, в кого їх нема?… Але наскільки мені відомо, він нікому дороги не переходив і з ким треба завжди ділився, — Пащук показав своїм товстим пальцем десь на стелю. — Це я точно знаю. У нас без цього — сам розумієш — не те, що казино, лотка на базарі не поставиш.

— А, може, там замішана якась кобіта?

— Справді, такі чутки ходили, — несподівано погодився Зеник. — Цих курвів у нього не бракувало. Багатьох ми допитали, але ніхто нічого… Словом — глухо, як у танку. Там нема що рити… Старий, повір, у нас і так роботи по шию. Скільки нерозкритих вбивств, справжньої мокрухи, а це просто нещасний випадок, я так думаю, от і все.

Впоравшись із заливним та крабовими паличками, Зеник гукнув офіціантові, аби той ніс каву, і знову наповнив чарки.

— Ну, давай! — скомандував він, і ми знову випили. — Плюнь на стару. А якщо ти справді надумав повертатися в журналістику, я можу підкинути щось цікавіше, — сказав майор і через стіл поплескав мене по плечу.

— До дупи журналістику, — відповів я йому, відчуваючи, що хміль таки вдарив у голову.

— Як знаєш, — він перегнувся через тарілки, витрусив цигарку з пачки «Прилук», яку я поклав на краю стола і, припалюючи, порадив наступного разу, коли йтиму до ресторану, купувати собі пристойніше куриво.

На прощання Зеник попередив, аби я, боронь Боже, ніде не посилався на нього та нашу розмову, якщо все-таки не прислухаюся до його поради і надумаю щось викрутити з цієї справи.


За обід я віддав майже сто гривень. Це була місячна плата за ту квартирку на вулиці Валовій, яку я винаймав на другому поверсі над піцерією «Болеро» під офіс, відколи ото повернувся з Польщі з проектом спорудження у нашому місті сміттєпереробного заводу. Втім, старенька, яка здавала мені своє помешкання, перебравшись жити у приміську зону до сестри, вже отримала гроші на півроку наперед і ще добрий місяць, аж до православного Різдва, я міг не турбуватися про плату. Але, викинувши сто гривень на обід, я зрозумів головне: мінти таки спустили цю справу «на гальмах».

Того ж таки дня ближче до вечора я вирішив завітати до ще одного свого старого знайомого — начальника бюро судово-медичної експертизи Ігора Грицькова, з яким свого часу зробив не одне інтерв'ю. Окрім того, Ігор був моїм давнім напарником із преферансу, а розписування «пулі», як відомо, неабияк здружує.

У місті важко знайти іншу людину, з якою настільки приємно було проводити час за картами. Грицьків був людиною інтеліґентною, дотепною, гострою на слово, з незмінною привітною посмішкою у сивіючій професорській борідці.

Знаючись з Ігорем вже купу років, я не раз міркував над тим, що його постійна самоіронія мусить бути захисною мушлею для людини, яка все життя має справу з людськими вадами, наслідками насильства та трупами… Втім, коли цього разу я зайшов до нього в кабінет, то застав начальника бюро за заняттям не вельми інтеліґентним. Розтягнувшись у кріслі і розкинувши на боки руки, він широко, зі смаком позіхав. Я навіть помітив дві залізні коронки в глибині його рота.

Побачивши мене у дверях, він зробив помах руками, наче б хотів злетіти, і все ж ще деякий час рот його залишався відкритим.

— О, заходь, якими вітрами?… — сказав, потискаючи мою руку. — Вибач, не виспався. Тільки о п'ятій ранку приїхав. — І назвав містечко, звідки повернувся, — районний центр у північній частині області.

— І часто так?

— Та вже зо два рази на місяць точно… Ще не у всіх районах змогли організувати відділення, а де такі і є, то бракує фахівців… Доводиться підпрягатися. Посилаю людей звідси, а коли важкі випадки, то виїжджаємо або я, або заступник…

— Що ж, бачу, у тебе все по-старому. У наш час це не так уже й погано, — сказав я.

Ігор і справді майже не змінився, тільки у бороді і на скронях, здається, додалося сивини.

— Так, роботи до чорта, а платять мало, — відповів він. — Ну, а що доброго в тебе? — запитав ніби між іншим, мовби з того часу, як ми не бачилися, минуло всього кілька днів, а не більше чотирьох років.

І я так само просто повідав йому, що мене цікавлять висновки експертів про причини смерті підприємця Євгена Домарецького, який згорів у власному казино «Лас-Веґас» трохи більше року тому.

— Той, із казино? — уточнив Грицьків. — Але справу, здається, закрили?…

— Знаю, закрили. То й що з того?

— Як то що?… — щиро здивувався він.

— То ти не хочеш мені допомогти?

— Але ж… Для чого це тобі? Ти ж, я думаю, розумієш, не всім у нашому місті, а особливо міліції, сподобається, коли хтось почне знову в цьому копирсатися?…

— Але чому? — запитав я.

— Не будь наївним… Вони закрили справу за відсутністю складу злочину, а ти починаєш все ворушити, тобто ставиш під сумнів їхні висновки, компетентність та таке інше, розумієш?…

— Отож, він помер не від задухи чадним газом, чи я помиляюся?…

— Ну, а чому тебе це раптом зацікавило? — повторив своє запитання Грицьків, наголосивши на слові «тебе».

Я і йому зізнався, що взятися за цю справу мене попросила мати покійного, але начальник бюро судмедекспертизи, на відміну від Пащука, не мав найменшого уявлення про пані Софію і тому не дуже-то мені вірив.

— Ну, не хочеш, не говори, — сказав він, і я чомусь був радий, що Ігор так і «не догнав», що я зайнявся цим розслідуванням заради грошей.

Щодо причин смерті Домарецького, він повторив мені майже слово в слово те саме, що у ресторані говорив Пащук, тільки з деяким вкрапленням медичних термінів. Коли ж я висловив бажання побачити задокументовані висновки, мій напарник з «пулі» відповів, що матеріали вже в архіві, і що в них я побачу те ж саме. Це могло бути й правдою. Крім того, я розумів Ігора. Бо ж тепер я діяв лише від самого себе і за мною не було, як у колишні часи, якоїсь офіційної установи, бодай паршивенької редакції. Відтак, добре було вже те, що він узагалі захотів розмовляти зі мною на цю тему.

Оскільки робочий день добігав кінця, я запропонував Ігореві десь посидіти за гальбою пива, але він, зіславшись на втому і майже безсонну ніч, відмовився від моєї пропозиції, натомість запропонував трохи прогулятися.

Грицьків жив недалеко — на цій же вулиці, що й бюро, і ми залюбки пройшлися і ще трохи поговорили. Але, як і майор, начальник попросив ні в якому разі на нього не посилатися і не згадувати його прізвища у зв'язку з цією справою десь на газетних шпальтах. І я подумав, що саме обережність, мабуть, і допомагає обом моїм співрозмовникам упродовж довгого часу залишатися на своїх посадах, ба навіть робити кар'єру. Але їхня обачність чомусь навіювала мені тривожні передчуття.

Отож, прямуючи неквапом від центру вниз вулицею Острозького, на якій досі збереглася побудована цим славним князем фундація, Ігор Грицьків розповів мені, що за ті роки, поки мене не було в місті, тут зійшла нова зірка підприємництва в особі Ґеника Домарецького.

Свій бізнес, за припущенням Грицьківа, Ґеник, як і чимало інших подібних до нього хлопців, які в останні перед розпадом «сересеру» роки крутилися в комсюківських структурах, найімовірніше, і почав з тих же, так званих «комсомольських», чи то пак «партійних» грошей… Але довгий час про нього ніхто не чув. Мабуть, перебивався, як і інші, ганяючи «фури» за товаром до Польщі, Угорщини чи ще кудись?… Але приблизно років чотири тому, що майже співпало з моїм від'їздом із міста, Ґеників бізнес різко пішов вгору.

Що стало причиною цього, Ігор теж міг лише здогадуватися. Подейкували, що це кримінальні гроші, що у Польщі в Ґеника з'явився досить крутий компаньйон і що вони налагодили справжній конвеєр спровадження наших дівок до тамтешніх борделів… Словом, великого криміналу за Ґеником не водилося.

Більше того, Грицьків, який, як я пригадую, завжди любив поговорити на тему походження великих грошей та відмивання капіталів, вважав Домарецького не зовсім типовим представником свого класу. Це могло бути і його суб'єктивне враження… І все ж, на відміну від багатьох своїх колег, які розслабляються подалі від цікавих очей, Домарецький вів бурхливе світське життя.

Він оточив себе завжди ласими до халяви представниками містечкової богеми, був улюбленцем жінок і взагалі намагався ні в чому собі не відмовляти. Судячи з того, з якою неприязню Ігор говорив про містечкову богему, я подумав, що він, мабуть, і сам не без гріха, і в молодості точно писав вірші.

За словами Грицьківа, останні рік-півтора перед загибеллю Ґеник дійсно «не просихав» і в основному тим і займався, що влаштовував якісь безглузді фестивалі з феєрверками, а по суті — гучні пиятики, часто з масовими нічними купаннями в міському ставу, про які потім ще довго говорили, чи бурхливі дні народження в якомусь зі своїх нічних закладів. Це, втім, лише додавало цим закладам популярності.



3 УЛЮБЛЕНЕЦЬ ЖІНОК ТА СЕРЦЕЇД


В Ігора Грицьківа навіть склалося враження, що Домарецький, не відзначаючись ніякими мистецькими талантами, більше прагнув належати тій зашуганій містечковій богемі, ніж бізнесу. А коли я запитав у нього, чи знав він Домарецького особисто, відповів, що не знав, лише раз чи два зустрічав у компанії.

— Одного разу ми щось святкували на роботі, — пригадав Ігор, — здається, чиїсь іменини. А потім, як це часто буває, забрели в один із нічних закладів Домарецького, що тут, неподалік. У цей час і він там був, до того ж в тісному оточенні жінок. Серед них я навіть упізнав двох молодих акторок з нашого обласного театру, а ще — ведучу із телестудії «Місто» Яніну Михайлишин… Довкруги Ґеника завжди крутилося доволі всього і різного. Про це багато говорили. Це породжувало легенди й міфи, — підсумував Грицьків.

При згадці про Яну Михайлишин у мене враз защеміло серце. Адже колись я сам упадав за нею, деякий час навіть здавалося, що вона відповідає мені взаємністю, хоч це й тривало зовсім недовго. Ми ж разом починали у міській «вечірці» ще до її переходу на телебачення.

За той час, поки Ігор Грицьків все це розповідав мені у ранніх передзимових сутінках, ми встигли дійти до його будинку. Потім ще трохи постояли перед під'їздом. Начальник бюро, поскубуючи борідку, зізнався, що взагалі-то Домарецький справив на нього подвійне враження.

Звичайно, Ґеник хизувався своїм багатством — цього важко було не помітити, — мовив Ігор. — Але все ж мені впала в око якась мовби затята приреченість усіх цих веселощів упродовж того вечора, розумієш? Втім, може, це відчуття з'явилося у мене вже потім, коли до нас привезли його обгоріле тіло… Але та ніби навмисна балаганність — це було… було…

На моє запитання, що ще у Домарецькому могло бути цікавим для оточуючих, крім його грошей, Грицьків трохи подумав і відповів, що покійний мав неабиякі акторські здібності.

— Він умів себе подати і, перепрошую, — посміхнувся мій співрозмовник, — навіть до вітру відійти з таким виглядом, ніби робить комусь велику честь… Цьому місту, наприклад, розумієш?…

— Скажи чесно, його могли вбити? — запитав я на прощання, потискаючи простягнуту мені руку.

— Розумієш, коли Ґеник згорів, ніхто в нашому місті, де всі всіх знають, особливо й не здивувався, — сказав Ігор. — Якось відразу стало очевидним, що так, як він поводився, так, як він жив, то до того йшло давно… Поговорили і забули, ото і все.

Зробивши крок у під'їзд, Грицьків зупинився й повторив, що говорив все це «не для преси». Він запросив мене зайти якось іще, але бажано під кінець роботи, і якщо він не буде таким невиспаним, то ми обов'язково пригадаємо добрі старі часи. Звичайно, він мав на увазі преферанс.

Дорогою назад я мимохідь переварював почуте від начальника бюро судмедекспертизи. Його несподівана згадка про Яну Михайлишин збурила в моїй уяві щемкі спогади. Та чим більше я думав про все це, тим менше воно мені подобалося.

Я ніколи не любив порпатися в чужому лайні, а виходило на те, що найближчим часом мені саме цим і доведеться займатися. Та що робити, коли грошей чортма. А зі справою Домарецького, якщо копнути глибше, то не важко було передбачити, що смороду не бракуватиме… Відтак, у понеділок увечері я вже точно знав, що ця справа стала моєю.

У голові навіть промайнуло, що, можливо, це сама доля дає мені шанс відігратися за всі попередні невдачі й нарешті-таки розворушити цей добропорядний щурятник?… Втім, я швидко відкинув цю думку. Бо в жодні високі ідеї вже давно не вірив. Я вже знав, як може бути боляче, коли добрі наміри раптом вилазять боком… Але тоді мені здавалося, що дві штуки баксів варті того, аби трохи піднапружитися.


У ніч з понеділка на вівторок випав сніг, перший сніг, що його давно всі чекали. І зранку, коли, вставши з дивана, я вперше визирнув у вікно і побачив, що за ніч усе навкруги із брудно-сірого стало білим, а з неба замість остогидлої мжички, повільно кружляючи, падали великі лапаті сніжинки, то душа моя наповнилася майже дитячою радістю.

Щоправда, радості стало менше, а через деякий час вона зовсім вивітрилася, коли, змівши рукавом сніг з капота свого старенького «Фольксвагена», якого частіше по-дружньому називав «Вольдемаром», я завів його і поволі рушив до центру міста. Як і десяткам інших водіїв попереду й позаду мене, які того ранку намагалися виїхати з нашого «спальника», мені відразу стало зрозуміло, що для міських дорожніх служб перший снігопад вкотре став несподіванкою і справжнім стихійним лихом…

Коли я виїхав з дому, ще не встигли прогорнути навіть головних вулиць чи хоча б деінде присипати підйоми піском, і мій «Вольдемар», ковзаючи у вервечці засніжених машин своїми майже «лисими“ шинами, що їх я так і не поміняв на зимові, ніяк не хотів триматися утрамбованих колій і раз по раз починав вищати, мов бензопила. До центру я повз більше сорока хвилин, а, враховуючи масштаби нашого міста, яке за добру годину можна пройти з кінця в кінець пішки, — це цілком достатня причина, щоби трохи понервуватися.

Припаркувавши авто у провулку навпроти пивного бару «Океан», я зауважив, що у центрі, як завжди, трохи тепліше. Сніг, що продовжував падати, тут на бруківці вже починав танути, і відтинок шляху до контори я шлапав по кісточки у воді.

Перед піцерією «Болеро» я завернув у під'їзд, з якого, здавалося, ніколи не вивітрювався ядучий запах цвілі й сечі. Щоби трохи провітрити його, я залишив половинку дверей відчиненою, підперши її цеглиною, яку колись сам же й приніс з будови. Тут на другому поверсі і був мій офіс.

Софія Домарецька, яка вже телефонувала мені з самого ранку додому і з якою ми домовилися зустрітися у моїй конторі, вочевидь, через снігопад, теж запізнювалася. Але на другому поверсі перед дверима, спершись на перила, мене вже очікував мій компаньйон Іван Кивелюк.

Він приходив у контору щоранку, ніби й справді на роботу, і часто, чекаючи мене, подовгу стовбичив перед дверима. Мабуть, і день перед тим чекав, але так і не дочекався. Якщо у мене не було для нього доручень, то Іван просто стріляв дві-три гривні на пиво і відразу зникав, і того дня я вже більше його не бачив… Зрештою, ми з самого початку так і домовлялися, що оскільки він мешкав у гуртожитку десь в промисловій зоні, і телефону там у нього, звісно, не було, то з'являтиметься він тут у всі дні тижня, крім неділі.

Свого часу Кивелюк був непоганим опером. Коли я працював у газеті, він не раз допомагав мені інформацією. Його «пішли» з управління майже у той самий час, що і мене з редакції.

Не можу точно сказати, чим він займався в останні роки. Напевне, приблизно тим самим, що і я?… Судячи з його фейсу, що потроху вже досягав фіолетово-бурячкового відтінку, Ваня все ж більше пішов першим з тих двох шляхів, перед вибором яких, як правило, стають всі відставні мінти — або по-тихому спиватися, або, використовуючи певний досвід і навички, працювати на крутеликів.

Коли наприкінці літа я випадково зустрівся з ним на вулиці і за кавою ми почали копирсатися у спогадах, я сказав йому, що давненько потребую помічника. Він жартома відповів, що це йому не буде важко. Попросив тільки, що йому більше сподобалось би, якби я називав його компаньйоном.

Весь цей час він акуратно виконував мої доручення, яких, втім, було не так вже й багато.

Справа з інвестиційним проектом із будівництва заводика по переробці сміття, що з ним я оббивав пороги ще з весни, вже давно завмерла на нульовій позначці. Мій варшавський компаньйон, теж колишній журналіст, Адам Вуйцек, з яким ми, розраховуючи на пільги в оподаткуванні (для цього навіть створили спільне підприємство), вже втомився чекати від мене хоч якихось обнадійливих звісток і останнім часом взагалі не озивався…

Виходило на те, що очікуваних інвестицій без твердої гарантії їх повернення годі було сподіватися. Для цього потрібно було заручитися підтримкою місцевої влади. Чиновники ж вимагали для початку хоч якихось вливань у місцевий бюджет. Та я відразу зрозумів, що по-справжньому їх турбувало лише те, як на цій справі нагріти руки…

З того всього час від часу ми зашивалися з Іваном в якийсь бар і від душі напивалися… Це якраз і трапилося у четвер ввечері, напередодні того першого ранкового дзвінка до мене від пані Софії.

— Іване, ти чув щось про такого кадра, як Ґеньо Домарецький? — запитав я, коли компаньйон слідом за мною зайшов у контору.

— Ні, не чув, — кинув компаньйон, не задумуючись. Але потім, гепнувшись на мій старий шкіряний диван, буркнув, чи це, бува, не той Домарецький, що загнувся минулого року у «Лас-Веґасі»?…

Я не любив, коли Кивелюк втеліщувався своїми брудними штаньми на диван, який був, мабуть, єдиною цінною річчю з усього того мотлоху, що дістався мені в оренду разом з помешканням і слугував меблями. Може, тому відповідь його мені не сподобалася: здалося, як для відчепу.

Кивелюк, не відриваючи від дивана задниці, дотягнувся до підвіконня, взяв попільницю і жестом попросив припалити. Припаливши собі, я кинув йому сірники, але Іван не впіймав їх, і йому таки довелося підвестися, аби дотягнутися до коробки, що впала на край широкого офісного стола, що його я разом із кріслом на деякий час випросив у одного знайомого продавця нерухомості.

— Ти щось про це знаєш? Чому він загнувся? — запитав я.

— Можливо, — відповів Іван, та вираз його одутлого обличчя, що з кожним днем набувало все густішого бурячкового відтінку, залишався кислим.

Тоді я сказав, що маю для нього завдання — якомога більше дізнатися про цього покійного Домарецького. Аби трохи підбадьорити компаньйона, я навіть висловився в тому дусі, що, мовляв, як колишньому оперативникові, йому це не вартуватиме особливих зусиль.

Кивелюк на це тихо зауважив, що досі ми нібито займалися інвестиціями.

— Інвестиції зачекають, — відповів я.

— Але ж в мінтурі, сам розумієш, мені тепер нічого не скажуть.

— Мінтами я сам займуся. Постарайся, якщо зможеш, з'ясувати картину подій того дня з інших джерел, не мені ж тебе вчити…

— І який то був день?

— Друге листопада…

— Пожежники мене теж, мабуть, пошлють, — понуро кинув Іван.

Я бачив, що він зовсім не горить бажанням допомагати мені. Втім, коли я протягнув йому через стіл п'ять гриваків на поточні витрати, то це, як завжди, подіяло на нього переконливіше за будь-які слова.

— І для чого тобі той покійник? — запитав Кивелюк, підвівшись і бичкуючи недопалок.

— Ти вже не перший, хто мене про це запитує. Але я не роблю з цього таємниці, — сказав я, — Дещо розізнати мене попросила його мати пані Софія, і тепер нам з тобою належить провести, можна сказати, власне розслідування… І ця пані зараз буде тут. У неї червоний «Мерс» з відкидним верхом, антикварна річ… Ти такої машини ще не бачив.

— Послухай, я думав, ти жартуєш… — буркнув Іван.

— До речі, наш друг Зеник Пащук передавав тобі вітання…

— І що він тобі говорив про цю справу?

— Передавав вітання, — сказав я, зачувши на бетонних сходах за дверима цокання підборів. — І радив заробляти на пристойніші цигарки.

— Радив заробляти що?… — Іван і собі озирнувся.

— Краще скажи, з чого думаєш почати? — ще встиг я запитати у компаньйона перед тим, як у двері подзвонили.

— З пивбару, — принаймні, відверто відповів він.

Коли з великим пакетом поперед себе поріг переступила пані Софія Домарецька, то перш ніж запросити її пройти далі, я змушений був представити їй Кивелюка, що вже стояв біля виходу. Я похапки назвав його просто колєгою.

Перед тим, як подати йому руку, пані Софія, що цього разу була вже у капелюшку без вуалі, поставила на диван пакет. Кивелюк помітно знітився, та все ж зробив незграбну спробу поцілувати виріз її елегантної водійської рукавички, а потім, позадкувавши, зник за дверима.

— Ну, що, подумали, пане Андрію? — запитала вона у відповідь на моє запрошення пройти до кімнати.

— Так, подумав… Правда, без гарантії на успіх, але спробувати можна, — сказав я.

— Іншої відповіді я й не чекала, — мовила тоді пані Софія, дістаючи з сумочки таку ж, як і під час нашої першої зустрічі, сніжно-білу шовкову хусточку, тільки вже з рожевими горошинами по краях…

Відчувалося, що лише зусиллям волі моя гостя змусила себе стримати сльози.



4 «ФАРБОВАНИЙ ЛИС». ПОДРУГИ-СУПЕРНИЦІ…


— Я принесла… — почала з порога жінка. — Як ви й просили, я принесла альбоми з фотографіями, — сказала вона невдоволеним тоном.

— Про альбоми я не просив, — спробував я ніяково уточнити.

— Альбомів не просили! Але ж не буду я фото звідти видирати, — кинула вона, сідаючи на диван, на те саме місце біля вікна, де перед її приходом сидів Іван. — Я подумала, що ліпше буде, коли ви самі погортаєте їх і відберете те, що вам потрібно.

І цього разу довелося з нею погодитись. Принесені альбоми, із обклеєними плюшем палітурками, були наче б з мого власного дитинства. Я витратив на їх гортання добру годину. Не можна сказати, що цей час минув даремно. Дуже часто з кількох простих фотографій спостережлива людина може довідатися більше, ніж із багатогодинної розмови…

Я відібрав лише ті фотографії, що стосувалися останнього періоду життя Євгена Домарецького, а потім розпитав його матір про кожного, хто був сфотографований поряд із ним.

На підтвердження слів Ігоря Грицьківа, там і справді виявилося чимало знайомих мені фізіономій із так званої місцевої еліти, і навіть траплялися п'яні пики відомих на всю країну осіб, акторів та співаків, котрих якоюсь оказією заносило до нашого міста…

На відібраних мною фотокартках в основному були фраґменти застіль і танців, але пані Софія з тих людей, що фотографувалися з її сином, майже нікого не знала… Вона вказала лише на якогось чоловіка із Польщі, про якого, втім, мені вже доводилося чути. Зі слів пані Софії, звали його Георгієм Арнольдовичем Синельниковим. Принаймні, так зазначалося на візитці, яку він колись вручив їй і яку вона передбачливо захопила з собою. Це був невисокий, підстаркуватий чоловічок з великим носом, відстовбурченими вухами і явно підфарбованою шевелюрою темно-каштанового волосся. Споглядаючи цього типа, я чомусь відразу пригадав відому казку дідуся Франка.

Позуючи з піднятим у руці фужером шампанського, він самовдоволено демонстрував велику золоту запонку на рукаві своєї сорочки.

Сам Ґеник Домарецький виявився лисуватим, схильним до повноти, з одутлуватим (давалися взнаки постійні пиятики) обличчям й великими сумними очима. Його очі — це єдине, чим він був схожий на матір.

— Це ваш син? — запитав я у пані Софії. — Мені здається, що очі у нього сумні, — поділився я своїми спостереженнями.

— Так, Ґеник був непоганим сином, — мовби не чуючи мене, кивнула головою жінка…

На багатьох фотографіях Ґеник Домарецький був в оточенні жінок. На кількох я помітив поряд із ним Яніну Михайлишин.

Я вже давно не бачив її, за винятком — по телевізору, коли випадково натрапляв на місцевий канал, і тому з цікавістю роздивлявся. Довелося вже вкотре визнати, що прожиті роки не шкодують нікого, а тим паче жінок, яких ми знали замолоду.

Більшість із тих розпашілих дівуль всіх мастей, увічнених на фотографіях, — і Яна не виняток, — були явно напідпитку. Біляві й чорняві, стрункі й повнуваті, вродливі й не дуже, вони сміялися, танцювали, висіли в Ґеника на шиї, цілувалися з ним чи пили «на брудершафт».


Деякі мої запитання щодо подій останнього часу, а надто щодо способу життя та кола знайомих сина, пані Софія супроводжувала довгими паузами. Було видно, що ці мої запитання їй не подобаються. Проте вона розуміла, що без них не обійтися, і ми трохи поговорили й на цю тему.

— Так, Ґеник часто розчаровував мене, — мовила вона, притуляючи хусточку до очей. — Особливо останнім часом. Він був моїм єдиним сином, моєю кровинкою, і я терпляче намагалася допомогти йому.

— Розумію… — сказав я.

— Він умів заробляти гроші, а це жінкам завжди подобалося. Жінки люблять успішних мужчин… Але повірте, пане Грабовський, мій син з дитинства мав тонку раниму душу і ніколи не був підлим… І ще я дуже хотіла, щоб він, нарешті, одружився… Це б його врівноважило, — вела далі пані Софія, — і Ґеник навіть пообіцяв мені, що скоро одружиться…

— Може, ще й повідомив із ким?

— Чому ж ні, сказав, — відповіла вона і тицьнула нігтем у ту фотку, котру я щойно розглядав. — Це та дівчина, що ви її так уважно роздивлялися на знимці. Мабуть, впізнали, бо її часто показують по телевізору… Яна Михайлишин, вона працює на телебаченні… І я була не проти, вона могла б тримати його в руках… А ось та гадюка, що доконала його!… — Домарецька з ненавистю показала на іншу фотографію, де яскрава кароока брюнетка, заливаючись сміхом, пила з високого кришталевого фужера «на брудершафт» із покійним.

Я запитав, хто це, і пані Софія відповіла, що це — Олена Осташ, повія й алкоголічка, яка чимось підпоїла її сина, аби самій вискочити за нього.

— Без неї не обійшлося. Я знаю, що ця змія була з Ґеником у той день… Вона його підпоїла, могла і найняти когось…

— А де та дівчина зараз? — поцікавився я.

— Дівчина?… Хвойда послідня. Десь по Польщах, кажуть, крутить дупою. Це для неї не нове, — зі злістю в голосі кинула пані Софія і голосно висякалася у свою шовкову хустинку. — Вибачте, у мене, знаєте, нежить, а ще той снігопад… Ледь допхалася до центру.

— Так, сьогодні ліпше утриматися від поїздок… — продовжив я тему погоди і, розтиснувши пальцями пластини жалюзів, визирнув на вулицю.

— Тепер той сніг, що нападав, потече, а тоді ще й примерзне. Ото буде їзда!… — підвівшись з дивана, мовила пані Софія.

Вона вже зібралася йти, але я ще на деякий час повернув її увагу до стола, де були розкидані фотки, і попросив дозволу окремі з них залишити собі.

— Звичайно, беріть. Всі, які вам треба… Ви ж їх потім мені повернете, правда?…

Я відповів, що, звичайно, поверну. Мовби між іншим, я запитав, чому вона жодного разу не згадала свого чоловіка, а тоді виправив себе й додав: чи, точніше, Євгенового батька?

— Та ні, чому, ми були розписані, — відповіла вона. — Але що про нього згадувати? Василь залишив нас, коли Ґеникові було п'ять з половиною рочків і подався у світи… А потім мені повідомили, що він помер, десь там у Сибірах, у Тюмені.

— Від чого помер?

— Не знаю. Кажуть, від застуди, — сказала вона, зітхнувши.

Більше я її про це не запитував.

Розклавши відібрані фотографії на своєму широкому столі, я зі слів гості все ж записав ще п'ять-шість імен, а окремі навіть із прізвищами, які вона змогла згадати.

Дві чарівні особи з фотографії, з якими я би і сам був не проти познайомитися, виявилися, зі слів пані Софії, доньками відомих у місті людей, а ще одна — навіть дружиною великого начальника.

— Хвойди, яких світ не бачив, — сказала про всіх них Софія Домарецька.

Риси обличчя і особливо очі іншої дівчини, котра посміхалася з фотографії із незмінним фужером у руці — навпаки — видалися знайомими. Проте я так і не зміг пригадати, звідки її знаю.

Пані Софія почала було заперечувати, коли я рушив проводжати її до машини, але, побачивши мою наполегливість, таки поступилася пакунком з альбомами. Ще до того, як ми вийшли, вона дістала з сумочки й поклала на краю стола три новенькі хрусткі купюри, а трохи повагавшись, додала ще дві.

— Це тільки аванс. На побіжні видатки, — мовила при цьому, і мені нічого не залишалося, як мовчки погодитися.


Коли ми вже вийшли із затхлого під'їзду на Валову і пані Софія дозволила мені взяти себе під руку, я сказав, що маю ще одне запитання, бо краще, аби я з'ясував це у неї самої, ніж у когось іншого.

— Запитуйте, я вас слухаю, пане Грабовський, — спокійно, але начеб з якоюсь приреченістю у голосі видихнула вона із себе.

— Навряд чи вам моє запитання сподобається, але скажіть: кому належать тепер заклади, що були власністю вашого сина?…

— Що ж, я вам скажу… є люди, які всім цим заправляють, фахівці своєї справи. Щоправда, декого довелося замінити… А належать вони мені… ви задоволені відповіддю, пане Грабовський?…

— Цілком, — відповів я. — Вибачте, але мені необхідно було це знати.

— Розумієте, якби можна було повернути Ґеника, то я в одну мить усе б віддала… А тепер кому це треба? — важко зітхнула вона.

Від «Болеро» і аж до її авта ми так під ручку й проспацерували, перешіптуючись, ніби змовники. Але ж насправді тепер ми ними й були! Я старався ступати збоку нерівною бруківкою, а пряму із широких камінних плит, якими була встелена середина цієї пішохідної вулички, завбачливо звільнив для підборів пані Софії. І ще від піцерії я помітив біля її «мерса» мого Ваню, що через відкриті дверці говорив з якоюсь жінкою в кабіні. Кидався у вічі яскраво-червоний, під колір авта, плащ його співрозмовниці.

Вони теж нас побачили. Іван озирнувся, нишком підморгнув мені і неквапом зник за рогом рибного магазину.

Ця картина у першу мить мене здивувала, але потім я вирішив, що колишній мінтяра проявив нюх. Працює в поті чола, а ще казав, що почне з бару, тепло подумав я про Івана… Це я ж сам і повідомив йому, що стара приїде на червоному «Мерсі».

Втім, моє здивування було куди більшим, коли у машині я впізнав Яну Михайлишин!…

— Ви знаєте, я, мабуть, повинна була вам відразу сказати, — перехопила мій погляд пані Софія. — Ми разом приїхали… Але, розумієте, Яна попросила не говорити вам, що супроводжує мене, — майже пошепки звернулася до мене жінка, хоч від машини ми були ще досить далеко, і Яна не могла нас чути. — Відколи ото не стало Ґеника, Янка часто заходить до мене, інколи навіть ночує. Тоді мені не так самотньо. Януся вже стала мені як дочка…

— Привіт, Яно, — сказав я, коли вона вийшла з машини нам назустріч.

— О, то ви знайомі?… — тепер вже настала черга здивуватися пані Софії.

— Та так, трохи, — відповів я. — У нашому місті всі журналісти хоча б в обличчя, але одне одного знають.

— Тепер ти, напевно, захочеш, аби я відповіла на якісь запитання? — сказала Яна, продовжуючи рятувати від поривів вітру своє розкішне солом'яного кольору волосся, коли Софія Домарецька сіла в машину.

— То, може, десь зайдемо?

— Якщо можна, то давай трохи пізніше, а ще ліпше завтра?… А то я вже й так запізнююсь, а пані Софія обіцяла підкинути мене на студію… Я тобі сама зателефоную, добре?

— Добре, — відповів я.

— А в який час зручніше?

— Краще зранку, а там домовимося, — і я, не чекаючи, поки пані Софія прогріє двигуна, переборюючи вітер, що все дужчав, рушив назад.



5 КИТАЙСЬКИ Й КАКТУС, ПЕРШІ СУМНІВИ. НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ У НАТОВПІ


Повернувшись до контори, я ще деякий час розглядав фотографії. Було багато групових портретів, на яких траплялися й мої знайомі, що, зрештою, і не дивно, як для такого порівняно невеликого міста. А потім враз вирішив зателефонувати одній із цих, за виразом пані Софії, «хвойд», яка часто позувала поряд з її сином. Вона не була моєю знайомою, але буда донькою одного місцевого крутелика, власника автозаправок і ще там чогось. За відомим прізвищем я швидко знайшов телефон у довіднику.

Спочатку мені нібито й пощастило. Дівчина була вдома. Але коли я щиросердно повідомив, у якій справі її турбую, то почув у відповідь такі багатоповерхові матюки та погрози, що надовго втратив бажання ще когось турбувати. Якраз був час обідати. Замкнувши контору, я поїхав на центральний ринок. Поміняв там у рядах на гривні одну з тих хрустких, отриманих авансом соток і, закупивши продуктів, решту дня провів удома. Інколи я любив покулінарити.

Того дня я насмажив котлет, щедро, на свій смак, сипнувши у фарш перцю, а на гарнір натушкував капусти зі шкварками — вийшло дуже смачно і, головне, ситно — здорова селянська їжа.

Пообідавши, ще трохи поклопотався біля тієї дивної рослини, яку нарік «китайським кактусом» і яка росла у вазоні в мене на кухні — кілька покручених, густо вкритих гострими голками стебел, що нагадували щупальця восьминога. Час від часу на стеблах виростали листки, що, втім, швидко засихали, і це мене найбільше насторожувало. Я дуже не хотів, аби ця рослина, до якої я вже так звик, раптом всохла…

Доглядаючи за своїм «китайським кактусом», я розпушив ножем землю, трохи удобрив її крихтами заздалегідь придбаного компосту, а потім ще й підлив.

Проте, порпання у вазоні та споглядання покручених стебел химерної рослини цього разу не навіяло мені стану душевної рівноваги, як це не раз бувало раніше… Обскубуючи зів'ялі листочки, я загнав у м'якушку великого пальця колючку і потім, видлубуючи її кінчиком голки, ледь не проґавив вечірніх новин по місцевому телеканалу.

Коли увімкнув новини, саме завершувався блок офіційної інформації і голос за кадром повторював найважливіші події. Я довідався, що від шквального вітру та снігопадів вже постраждали шість південних районів області, що матеріальних збитків завдано на суму сто двадцять мільйонів гривень і що наступного дня наше місто, а також постраждалі райони, можливо, відвідає сам президент країни.

Голос за кадром був чоловічий, хоч я сподівався почути Яну. А коли ведучий, круглолиций хлопець, — ми були знайомі, але його ім'я в ту мить вилетіло з голови — з'явився на екрані, і пішов сюжет про бродячих псів, то в мене мимоволі виникло запитання, чому ж тоді так квапилася на студію Яна, якщо вона того дня не готувала випуск новин?… Втім, можливо, у неї могли бути й інші справи…

Виходить, у Яни й справді губа була не лопуцька. Вискочити заміж за мільйонера вона мріяла завжди, відтак даремно я кепкував з цього ще в ті роки. Ще би крапельку везіння — і вона б таки свого досягла.

І все ж, я не міг повірити, що Яна могла покохати цього Ґеника, якби не його гроші… А тепер… що тепер може єднати її з пані Софією? Невже спільне горе, міркував я того вечора, додивляючись місцеві новини, але, знаючи Яну, мало в це вірив… Та, судячи з усього, стосунки між двома жінками й справді були близькими і теплими. Настільки близькими, що Яна навіть пообіцяла Домарецькій знайти убивць її сина, але не придумала нічого ліпшого, ніж направити стару до мене… За це я враз чомусь почав на Яну ображатися і навіть подумав, а чи не могло бути так, що наша телезірка і сама у цій справі мала «рильце в пушку»?… Втім, поки що для мене було очевидним тільки те, що смерть Домарецького стала для неї справді великим западлом. Бо ж вона мріяла про його гроші.

І тоді в моїй голові вперше промайнула думка про те, що Яна Михайлишин, можливо, має намір настільки втертися у довір'я старої, ставши їй майже донькою, щоб потім розраховувати якщо не на всю, то бодай на частину спадщини.


Вранці Іван вже чекав мене, як завжди, спершись на перила, перед дверима контори.

На ньому все та ж задрипана куртка й вицвілий блайзер «адідас». А перегар, здавалося, не вивітрювався ніколи. На чоловіка шкода було дивитися.

— Ну, доповідай, — сказав я, коли він зайняв своє місце на дивані.

Поки компаньйон почав витискати із себе якісь слова, я відшукав у старому записнику номер Яниного телефону. Але на тому кінці дроту було зайнято.

— Наприклад, говорив я також і з охоронцем «Лас-Веґаса», — мимрив Іван. — Там, наприклад, недавно почався ремонт…

— Багато тексту, коротше, — попросив я його.

— Той мудило нічого не видів. Він взагалі приходить увечері, а пожежа була після обіду. То був вихідний, і там взагалі нікого не було. Ну, а охоронець… — вів далі Іван.

— Зрозуміло, з вартівником зав'язали, що ще?

— До того ж, вчора, — компаньйон зробив видих, і мене знову обдало хвилею перегару, — я вчора мусив залізти в борги.

— Які борги?

— Щоб добути інформацію, я мусив вчора декого підпоїти… Так би мовити, непередбачувані видатки. За пляшку залишив пенсійне посвідчення.

— І про що ти дізнався?

— Поки що нічого особливого… Але є зачіпки.

— Ну то кажи, чого тягнеш?…

— Наприклад, там був один чоловік із Польщі, у нього якесь москальське прізвище…

— Де був?…

— Ну, на похороні в того хрена, що згорів… В Домарецького.

— Слухай, Іване, або говори що-небудь, або на сьогодні ти вільний… — випаливши це, я знову набрав номер телестудії.

— Я й розказую, — похмуро буркнув він.

Цього разу мені пощастило, у слухавці почувся незнайомий жіночий голос і, жестом попросивши компаньйона помовчати, я попросив покликати до телефону Яніну Михайлишин. Поки я чекав її, Іван також мовчки посапував. Він згріб зі стола кілька фоток, перетасував їх і знову кинув назад. Руки у нього помітно тремтіли, на чолі виступив піт. З усього видно — ця розмова давалася йому нелегко, і вигляд він мав зовсім жалюгідний.

— Іване, скажи, кого ти уявляєш при слові «алкоголік»? — запитав я, глянувши йому прямо в очі.

— Давай не будемо… — сказав він, відвівши погляд, і, ще більше вгрузши у диван, продовжував напружено сопіти.

— Привіт, це ти? Вибач, я щойно збиралася тобі подзвонити… — долинув Янин голос.

— У мене зараз мало часу, то давай о шостій в «Назарії», — назвала вона бар на набережній. — Знаєш, де це?

— Знаю.

— Там не так людно.

— Я можу по тебе заїхати.

— Ні, не треба. Зустрінемося в барі, — і поклала слухавку.

— То про що ми говорили? — запитав я, повертаючись до розмови з Іваном.

— От я й кажу, що того Домарецького міг замочити його компаньйон із Польщі, а потім спокійно прийти на похорон…

— А для чого йому було мочити Домарецького?…

— Ну, причина — любе… — зло сплюнув собі на пальця Іван й потер лацкан куртки. — Елементарно… бабки не поділили, наприклад, чи кобіту. Кажуть, що потім одну той москаль таки забрав до Варшави, а в покійного їх був цілий гарем…

— Тобі б так, правда?… Та ще й щоб горілку носили… — підморгнув я компаньйонові.

— Ну, тоді, наприклад, у мене все, — буркнув він, встаючи з дивана.

— Зупинися на хвилю. Ще хотів тебе запитати про ту кобіту в «Мерсі». Як ми вийшли зі старою, ти говорив із нею, пригадуєш?…

— А-а, це та, що з телебачення…

— І про що вона тобі сказала?

— Та нічого, я просто підійшов. Я відразу зрозумів, що це «Мерс» старої. Як ти і казав, у нашому місті таких…

— Ну, і про що ж ви говорили?

— Та нічого такого, про погоду щось… А тут ти із старою підвалив — я й злиняв.

— Добре, можеш іти.

— А пенсійне?… Моє посвідчення — нагадав Іван. — Я ж заклав його вчора в барі…

Аби того дня він більше не плутався під ногами, я дав йому цілу десятку, і жодного доручення.

— А тебе, наприклад, не хвилює, що містом вже пішов поголос? — вже від дверей запитав Іван.

— Саме на це я й розраховую. Може, це примусить декого заворушитися?…

— Все одно… Тухла це справа, сам побачиш, — понуро мовив Кивелюк. — Інвестиції, наприклад, багато спокійніше.

— Якщо мене буде цікавити твоя думка, то я запитаю. Наприклад! — зло кинув я йому навздогін.


Іван пішов, а невдовзі і я сам, замкнувши контору, спершу спустився у «Болеро», де вицмулив гальбу світлого микулинецького, а потім вгору по Валовій і далі, повз пам'ятник вусатому Каменяреві, рушив до приземкуватої будівлі обласної бібліотеки. Не менше двох годин я гортав там зшитки місцевих газет за листопад-грудень минулого 1996 року. Але нічого нового про смерть Домарецького так і не довідався. Пісненькі інформації про трагічну загибель через пожежу — ото й усе, що там було. Тепер я здогадався, що абревіатура під одним із некрологів «СП «СинДом» Ltd», мала б означати «Синельников — Домарецький».

Сидячи в читальному залі періодики раптом прикинув, що якби ото я сам раптом зкопитився, то мій друг і компаньйон з Варшави Адам Вуйцек навряд чи давав би співчуття в газети, а особливо в наші місцеві.

Від цієї думки стало трохи муторно. Втім, власний похорон у мої плани поки що не входив.

Приблизно о пів на першу я вийшов з бібліотеки. Неквапом перетнув по діагоналі квадрат Театрального майдану і рушив по густо натиканій кав'ярнями вуличці Сагайдачного на Валову до «Болеро», маючи намір перекусити улюбленими сардельками з сиром. Біля Кафедрального собору мою увагу привернув великий натовп. Спершу подумалося, що це парафіяни вийшли після служби Божої, але коли трохи наблизився, то зрозумів, що справа в іншому і що мимохідь я став учасником події, про яку краєм вуха чув вчора у вечірніх новинах — до нашого міста завітав сам президент країни.

За натовпом вишикувався кортеж лімузинів з мигавками, серед яких, мов вожак у табуні, виділявся огрядний світло-вишневий джип із затемненими шибами. Підійшовши ближче, я переконався, що переважна більшість машин із київськими номерами.

Президент в оточенні охоронців ішов повз натовп, час від часу потискаючи простягнуті до нього руки. Судячи з усього — це заняття йому подобалося. Коли я був притиснутий людською хвилею до металевої огорожі, то несподівано лицем до лиця зустрівся з колишнім своїм редактором Михайлом Кушніром, який спацерував серед президентської свити.

Він теж упізнав мене і, здається, навіть зрадів.

Широко посміхнувшись у свої ще більш пишні, ніж раніше, вуса, Кушнір зробив крок до огорожі й простяг мені руку під здивованими поглядами усіх тих чиновників високого рангу.

— Вітаю, Андрію, — сказав він. — А казали, що ти начеб десь за бугром?

— Як бачиш, знову тут, — відповів я йому, ловлячи на собі зацікавлені погляди. — Зате ти тепер… — я навіть не закінчив фрази, бо й так було зрозуміло, як високо злетів мій колишній шеф.

Кушнір посміхнувся й кивнув головою у бік тісної зграйки місцевого начальства в шлейфі президентської свити. Звичайно, чимало цих симпатяг з місцевого керівництва і зараз були готові з'їсти його без солі, натомість, мусили розшаркуватися. Було помітно, що мій колишній редактор отримує неабияке задоволення від теперішньої своєї появи в місті у складі президентського оточення.

— Ну, а як ти?… Як справи?… — запитав Кушнір, пробуючи вирвати мене з натовпу.

Але з того нічого не вийшло, і у відповідь я лише розвів руками. Тоді він витяг із внутрішньої кишені свого довгого чорного пальто візитку й вклав мені в руку.

— Подзвони через кілька днів, — підморгнув по-змовницькому й пішов доганяти своїх.



6 РОЗМОВА ПРИ СВІЧКАХ. ТЕЛЕЗІРКА НІЧОГО НЕ СПРОСТОВУЄ


Ще коли я був репортером і вів рубрику «Кримінальна хроніка», а також пізніше, коли вже очолив у редакції відділ розслідувань, то, здавалося, не було в місті бару чи ресторану, котрого б не відвідав. У той час, звичайно, по молодості я навіть пишався своїм пізнанням життя вечірнього міста. Але тепер часи змінилися. В останні роки у місті з'явилося вже стільки цих закладів, нових приватних барів, ресторанів, піцерій і тому подібного, що обійти їх усі навряд чи вдалося б за рік. До нових барів належав і «Назарія». Але сюди, враховуючи його зручне розташування на березі міського ставу, на відміну від десятків інших, я все ж кілька разів ненадовго заглядав.

Як Яна й передбачала, тут було малолюдно.

— Справжнє життя в цій норі починається після дев'ятої, — сказала вона, зайшовши до залу через кілька хвилин після мене.

— Так, у нас пізня публіка, — підтвердив стрункий офіціант у червоній камізельці, який допоміг Яні звільнитися від норкової шубки.

А коли він підсунувши їй стільця, клацнув підборами й пішов виконувати наше замовлення, я подумав, що цей хлопець ще недавно, мабуть, вчився у військовому училищі.

— В якому полку служив? — запитав я його навздогін.

— В полку?… — оглянувся офіціант. — Я поки ще не служив, — дещо знітившись, відповів він.

Що ж, інколи навіть приємно помилитися в людині, подумав я тоді.

— Ну, з чого ти хочеш почати? — мовила Яна, коли хлопець пішов.

— Ти знаєш, я якось вже й забув всі слова, що в таких випадках…

— Тоді, може, почнемо з погоди чи відразу про справи? З погодою нічого втішного, синоптики лякають новим циклоном, а в південних районах, ти ж знаєш, буря вже наробила лиха.

— Я вже чув про це від тебе вчора, — сказав я.

— Коли?… — здивувалася Яна.

— По «TБ-5» у вечірніх новинах. І про приїзд президента, і про інше…

— Про яке інше? Ви, пане, щось марите… Я вчора не вела передачі.

— Тоді чому ти вчора так квапилася у студію?

— У мене там можуть бути й інші справи, — кинула вона роздратовано. Було видно, що моє запитання їй не дуже сподобалося.

Мені не хотілося сердити її з перших хвилин розмови, і все ж я не зміг стриматися.

— Якщо врахувати, що людина бреше в середньому один раз на вісім хвилин, то дуже сподіваюся, наступні вісім хвилин ти говоритимеш правду, — сказав я.

Пригубивши принесену офіціантом каву, Яна надлила в горнятко трохи коньяку з чарки.

— Не хами… Будь ласка, — вона сьорбнула кави і чи не вперше за вечір подивилася мені у вічі.

Погляд її сірих очей був холодним і колючим.

Я мовчки дістав цигарки.

— Дякую, вже скоро два роки, як не палю, — кинула вона у відповідь на мою пропозицію. — Ти, здається, хотів зі мною про щось поговорити?

— Тоді скажи — це ти дала пані Домарецькій мій телефон?… І за твоєю порадою вона звернулася до мене?

— А хоч би й так. Що це міняє?

— Як то, «що міняє»?

— Нічого, просто я добре тебе знаю.

— А чому ти їй допомагаєш? Яка твоя роль?

— Ти вже двічі мені нахамив. Забагато, тобі не здається?…

— Вибач, але…

— Я просто згадала, вже й не пам'ятаю, хто сказав мені, що ти в місті, а я пам'ятаю, що раніше подібні журналістські розслідування тобі деколи вдавалися…

— Дякую хоч за «деколи»?

— Прошу…

— Ну добре… Домарецький і справді був тобі нареченим?

— Так, був.

— І ти також вважаєш, що твого нареченого хтось кокнув?

— Не називай його моїм нареченим, — перебила мене Яна.

— Чому?

— Якщо, звичайно, тобі не важко, то не називай.

— Добре, не буду… Виходить, його спершу підпоїли, тоді гупнули по макітрі і вже після цього підпалили казино, так?…

— Я не знаю. Могло бути й так, як ти кажеш.

— Хотів би я ще почути про ту твою подругу.

— Яку подругу? — вдала здивування Яна.

— Про Олену Осташ. Стара говорила, що спочатку, поки не побили горшків через Ґеника, ви були подругами…

— Ти що, приколюєшся? Я не знаю, що тобі наговорила пані Софія, але та шавка ніколи не була моєю подругою, — Яна ще хотіла щось додати, але цієї миті в барі погасло світло і, осікшись, вона зло кинула в темряву. — О, починається! Замахали вже трудящих!…

У моїй руці світився лише червоний вогник цигарки.


— Тобі ще не набридла ця країна? — запитала вона в темряві. — З її «плановим» відключенням електроенергії і всім іншим?… Невже тобі було так кепсько у Європі, що ти повернувся?

Я присвітив запальничкою, і ми підняли чарки. Майже як змовники.

— Хай буде світло!… Ти теж могла поїхати, — сказав я, пригубивши коньяку. — Чи той пан Синельников сам вибрав Олену Осташ?

При тьмяному світлі запальнички я все ж помітив, як Яна почала набирати в груди повітря, і відповідь, мабуть, не забарилась би, якби в цей момент офіціант не приніс глиняного підсвічника з високою парафіновою свічкою. Він попросив вибачення за тимчасові незручності і висловив сподівання, що відключили не більше, ніж на годину.

— Хаміш, парніша? — кинула Яна, стенувши плечима, коли офіціант пішов, і ці її слова могли бути адресовані як йому, так і мені.

— При свічці якось навіть романтичніше, — сказав я, аби просто щось сказати.

Невдовзі офіціант знову підійшов до нас і запитав, чи не будемо ми замовляти ще чогось. Я попросив два по п'ятдесят коньяку.

— Пані Софія переконана, що Олена Осташ причетна до смерті її сина, — сказав я, перейшовши на діловий тон. — Ти, звичайно, вважаєш так само.

— Так, якщо хочеш, то Ксюха була з ним того дня… — випалила Яна і враз затнулася, як це зазвичай буває, коли бовкнуть чи хочуть показати, що бовкнули щось зайве.

— Була з ним?

— У казино, — мовила вона і, помовчавши трохи та змірявши мене поглядом, мовби переконуючись, чи уважно я її слухаю, продовжила. — Того дня, десь перед обідом, пані Софія попросила мене заїхати в «Лас-Веґас» і подивитися, чи її син справді там, бо вона вже скрізь, куди могла, телефонувала, і в якомусь барі їй сказали, що Ґеник нібито пішов у казино. Того дня був вихідний, і він міг просто зачинитися там і спати, бо, мовляв, скільки вже не дзвонила, слухавки ніхто не брав…

Зі слів Яни Михайлишин виходило, що Ґеник вже кілька днів перед тим не ночував вдома, і пані Софія попросила її розшукати його. В останній рік запої в нього траплялися все частіше і стара не раз благала Яну про допомогу. Нерідко вони обоє спозаранку витягали його з бару і везли додому відсипатися.

— І що було далі? — запитав я, припалюючи від свічки.

Придбаний за порадою Пащука «Кемел» виявився для мене надто легким, й тому доводилося брати цигарку частіше, ніж звичайно.

— Сам розумієш — це було не дуже приємним дорученням, — почекавши, поки я припалю, продовжила Яна. — Та я поїхала. Я помітила її у вікні, коли від готелю спускалася сходами до набережної і порівнялася з другим поверхом «Лас-Веґасу», де Євгенів кабінет. Та стерва стояла у вікні його кабінету… Вона мене, до речі, теж побачила, відскочила від шибки, як ошпарена… Вона була п'яна.

— Чому ти так думаєш?

— А хіба п'яного не видно?… Тим паче, вона була гола.

— Як гола?

— А так… Цицьками бликала, навіть один мужик з набережної задивився.

— З набережної?…

— Ну, знизу, з-під будинку. Я стояла на сходах, а він там, унизу, під стіною, рота роззявив.

— А хто такий?

— Не знаю, якийсь чоловік.

— Рибалка?…

— Не пам'ятаю. Може, випадковий перехожий. Там бар «Грот», ти ж знаєш, то, може, він звідти виліз, — презирливо скривила губки Яна. — Я його більше не бачила…

— І що ж було потім?…

— Я зрозуміла, що Євген там, і він не сам, і пішла телефонувати пані Софії.

— І ти сказала їй про це?…

— Так, але спочатку я поїхала на студію, бо того дня готувалася до ефіру. Поки дісталася, минуло не менше півгодини. Зі студії я подзвонила до пані Софії і сказала, що Ґеник у «Лас-Веґасі»… Але коли пані Софія під'їхала до казино, то там вже порядкували пожежники…

— Ти про це давала свідчення?

— Що?

— Мінти знають про те, що ти бачила у вікні?

— А мене про це ніхто не запитував, — відповіла Яна. — Я навіть пані Софії відразу не встигла цього сказати. Телефоном не хотілося, а потім якось не було нагоди чи що… Певний час ми уникали розмов на цю тему… Я лише недавно їй все розповіла.

— І що?

— Нові сльози. Але вона й сама знала, що Ґеник знову почав тягатися з тією Осташ… — Яна помовчала, очікуючи, поки я припалю від свічки чергову цигарку. — Я з самого початку не хотіла бути вплутаною до цієї справи. Навіть в якості свідка, розумієш? Ти уявляєш, скільки різних непотрібних балачок це викликало б? Після цього на моїй роботі на телебаченні сміло можна було б ставити хрест.

— І що, тебе ніхто ні про що не запитував?

— Ні, чому ж, запитували, — відповіла Яна, ковтнувши коньяку.


Ми деякий час мовчки пригублювали каву. Врешті-решт мені було просто приємно дивитися на вродливу жінку. І Яна першою порушила мовчанку. Вона сказала, що її, як і багатьох інших знайомих Домарецького, чиї телефони знайшли в записнику покійного, також викликали в міську мінтуру. Але її розмова зі слідчим тривала максимум 10 хвилин. За її словами — це був дуже молодий хлопець. Він лише запитав, коли бачила покійного востаннє і чи не може допомогти слідству якоюсь інформацією у цій справі.

— Здається, він запитав тебе головне, — сказав я.

— Розумієш, я дуже злякалася.

— Уяви, а в цей час та, яку ти бачила у вікні казино і яку ти так ненавидиш, пакувала валізи, аби злиняти за кордон… І ти промовчала, хоча й знала, хто вбивця?

— На той час, поки мене викликали, вона вже давно злиняла… — мовила Яна. — А мені тоді хотілося взагалі про все це забути.

— Чому ж ти тепер кидаєшся під танк?

— Я нікуди не кидаюся, — зло відповіла Яна.

Миготливе полум'я свічки накладало на все навколо густі тіні і на частину її обличчя також.

— Я просто хочу допомогти пані Софії. А ти як був черствим, так і залишився… Допоможи нам, якщо можеш, от і все. Чи, може, ти мені не віриш?

— Скажу тобі те ж, що й ти мені. Розумій як хочеш, але я просто дуже давно тебе знаю…

— Це твоя справа.

— Добре. Ви хочете, аби я допоміг вам знайти ту, яка, на вашу думку, і є вбивцею. Щоб я знайшов Олену Осташ, так? — Яна мовчала і я продовжив. — Вся ця історія виглядає дещо дивною, крім того, я не думаю, що ця Осташ у чомусь зізнається, але знайти її не так вже й важко.

— Я теж так вважаю, — сказала Яна і поклала переді мною на стіл візитку.

Піднісши її до очей, я прочитав: «Георгій А. Синельников». Зверху стояла вже знайома мені абревіатура «СинДом», а нижче адреса: Варшава, вул. Щавніцька, 13, номер телефону і факсу. Надруковано було англійською і польською мовами.

— Це тобі пані Софія дала?… — запитав я.

— Для чого? Цей дядя Жора сам мені всунув цю візитку, — кинула Яна. — А в тебе що, вже така є?

— Ні, немає. А цей дядя Жора, він, по-твоєму, хто?

— Не знаю. Здається, пройдисвіт. Каже, що дружив ще з Євгеновим батьком, десь у Сибіру разом були…

— А що ти ще знаєш про ту Осташ? Хто така? Чим займалася?…

— Проститутка вона, — зло кинула Яна.

— І це все?

— «Дішова тьолка», розумієш? — гидливо скривила губки Яна. — Казала, працює лаборанткою на якійсь кафедрі в нашому педуніверситеті, але то, мабуть, така правда, як…

Світло в барі спалахнуло так само несподівано, як і погасло. Коли ми вже зібралися виходити, до залу ввалилася гамірна компанія. Для них вечір тільки-но починався.

Вийшовши з «Назарії», Яна взяла мене під руку, і мені було приємно, що вона це зробила. Ми рушили парковою алеєю до набережної, і, мабуть, обох нас у ці хвилини накрило теплою хвилею спогадів.

Дорогою довго мовчали. Я не хотів торкатися розмовою минулого, того, що було між нами колись. Просто не знаходив для цього потрібних слів. Втім, я й не дуже шукав їх. Напевне, нам обом того вечора це було зовсім ні до чого…

Із набережної ми піднялися тими самими сходами, про які згадувала Яна. Коли порівнялися з другим поверхом приземкуватого будинку казино (раніше, здається, тут був якийсь склад) вона притримала мене за лікоть.

— Тут я стояла тоді, якщо тобі цікаво, — сказала вона. — А там, у вікні, у другому зліва, бачиш? Ось там я й побачила…

Наскільки можна було помітити при світлі ліхтарів, слідів пожежі на будинку, принаймні ззовні, вже не було. Отож, Іван про ремонт не збрехав.

— І все ж я поки що не розумію мотивів, — відповів я. — Для чого було Олені Осташ вбивати Ґеника, такого багатого і щедрого коханця?… Невже лише для того, щоб не дістався тобі?… А якщо так, то чому ти дозволила їй злиняти до Польщі, а мінти поквапилися закрили справу?

— От і з'ясуй це, — сказала Яна і, вирвавши руку, пішла сходами вгору. — Ти не просто черствак, ти — закінчений цинік, — кинула не оглядаючись, але без злості в голосі.

Я наздогнав її вже на оглядовому майданчику, біля стіни середньовічного замку. Теплої пори року тут розкладає парасолі літній бар. Ми ще деякий час мовчки милувалися чудовою панорамою правобережної частини міста, освітленої сотнями вогнів, якої цього вечора, на щастя, не торкнулося «планове відключення»… І все ж у мене знову склалося враження, що весь цей час, поки ми, зіпершись на перила, милувалися краєвидом, думками Яна була десь дуже далеко, і хвилювало її щось зовсім інше, ніж краса вечірнього міста.

— До речі, пані Софія трохи занедужала, — мовила вона, коли ми вже підійшли до машини, яку я залишив на стоянці перед готелем. Старенькій буде приємно, якщо ти провідаєш її.

— А що з нею? — запитав я.

— Просто нежить, але в такому віці кожна хвороба небезпечна, сам розумієш. До речі, вона говорила мені, що готова покрити всі необхідні на поїздку до Польщі витрати.

Я хотів було сказати, мовляв, ще не вирішив, чи варто туди їхати взагалі, але стримав себе, зметикувавши, а чому б і справді не прокататися до столиці сусідньої країни, тим більше, якщо мені за це платять.



7 НІЧНІ РОЗДУМИ. ВІЗИТ У ГАЇ МУРОВАНІ


Серед ночі я прокинувся від голосного гупання у стелю. Чим стукали, не знаю, але два чи три рази удари були дуже сильними.

Наді мною мешкала сім'я глухонімих, і я вже знав, що коли вони раптом починали між собою сварку, то, як правило, вкладали всі свої емоції в стуки-грюки. Це мені не подобалося. Одного разу я навіть ходив розбиратися, чим вони так гримають. Німий натравив на мене свого вовкодава, велику східноєвропейську вівчарку. Довелося накивати п'ятами. Раніше, коли траплялася нагода, цей песик тільки й того, що любив задирати лапу на заднє колесо мого «Вольдемара», але відтоді вже кожного разу ще здалеку починав на мене гавкати і гарчати. Отож залишалося лише здогадуватися, чим — столом чи диваном — гупає німий у мою стелю?…

На щастя, цього разу нічна сварка в глухонімому сімействі тривала якихось хвилин десять-п'ятнадцять, не довше, і все ж — це надовго вибило мене зі сну.

Я лежав у темряві й тиші, що враз настала, і думав, що справа Домарецького, як і взагалі моя участь у цьому розслідуванні, поки що дуже мало нагадують ті, сповнені метушні, голосних розмов та болючих роздумів про справедливість і право, газетні будні моїх колишніх журналістських «розкопок» що, як правило, закінчувалися тоді резонансними публікаціями… Можливо, це тому, що я більше не працюю в газеті чи тому, що за п'ять останніх років втратив ще якусь частину ілюзій про співвідношення у цьому світі добра і зла? А може, винні у всьому гроші?… Я всього лише відпрацьовую, до того ж поки що без найменшої гарантії на успіх, обіцяну мені суму. Тому не варто приплутувати сюди високих матерій. От і все.

Ця думка ненадовго заспокоїла, і я вже почав було засинати, аж поки не згадав, що найближчими днями, мабуть-таки, доведеться податися на пошуки дівчини, яка, якщо вірити Яні, була з покійним у день його смерті і могла мені розповісти щось більше.

З часу смерті Домарецького минуло вже більше року. І виходило на те, що Олена Осташ поки що була єдиною ниточкою, за яку я міг потягнути. Що ж, нехай буде Олена… Я навіть припускав, що вона й справді могла того дня бути в казино разом з Домарецьким. Але для чого їй було вбивати багатого і щедрого спонсора?… Цього придумати я так і не зміг.

Звичайно, у вчинках людей, а особливо жінок, дуже часто не варто дошукуватися якоїсь логіки. Її там може і не бути… Але чи могла, наприклад, Олена Осташ піти на вбивство, щоб допекти своїй суперниці — телезірці, оскільки бачила, як та напосілася одружити на собі спільного коханця і, попри його запої, справа все одно йшла до весілля?… Приглушити п'яного чоловіка — це під силубудь-якій жінці, а потім підпалити приміщення — і це вона теж могла зробити… Могла, але чи зробила?… Адже сам факт того, що Домарецький у ті дні, нехай навіть і у стані запою, але був-таки з нею, а не з телезіркою — хіба це не найдошкульніший удар по суперниці?

З іншого боку, позиція Яни Михайлишин теж видавалася дещо підозрілою.

Крім того, в мені чомусь росло переконання, що Яна взялася допомагати Софії Домарецькій не просто так. Зрозуміло, що не за готівку, як це робив я, що все ж було б набагато чесніше, однак з якимось таємним прицілом?… І я знову подумав про чималеньку спадщину, на яку вона теоретично могла б розраховувати, втершись у довір'я до матері свого покійного нареченого, ставши старій «майже дочкою».

І все ж її пояснення, що не пішла зі свідченнями у міліцію, бо боялася бути вплутаною до справи про вбивство, щоб не втратити роботу, видалися мені тоді більш-менш правдоподібними.

Отож, виходило, що, розраховуючи добитися ще більшої прихильності з боку «свекрухи», яка впевнена, що смерть її сина — не нещасний випадок, і, поділяючи її бажання знайти й покарати вбивць, Яна врешті-решт переконує пані Софію, що замість того, аби писати заяви у міліцію та прокуратуру, тим більше, що у відповідь все одно йдуть відписки, варто піти іншим шляхом. Тим паче, що, як з'ясовується, вона навіть підозрює, хто убивця, бо ж незадовго до смерті бачила у вікні Ґеникового кабінету дівчину Олену Осташ… Залишається тільки знайти, хто б все це розкрутив? Ось тут Яна і згадує про нього. Але ж сама вона й справді робить успішну кар'єру телеведучої, тому аніскілечки не бажає фігурувати у «кримінальній хроніці», хоча й розуміє, якщо цю тему крутити далі, то цього ніяк не уникнути. Втім, якби в міліції ще тоді, відразу після загибелі Домарецького, дізналися про її версію з напівголою Оленою Осташ у вікні казино напередодні пожежі і змогли Олену допитати, то, напевно, вона щось таке могла знати і про Яну, а розголосу про це телезірка дуже боялася… Тим часом вбита горем мати, дізнавшись з уст Яни, хто вбивця і що земля її ще носить, вимагає помсти. Кров за кров…

Можна лише здогадуватися, чому Яна вирішила ще й мене у все це вплутати… А може, просто випадковість? Бо ж від когось зі спільних знайомих і справді могла почути, що я повернувся і знову у місті. І так виходило, що саме туди, звідки я не так давно повернувся — у Варшаву, вона знову хотіла мене відправити в пошуках вбивці на догоду «свекрусі», яку переконала, що «незалежне журналістське розслідування» — це якраз те, що може їм допомогти всіх вивести на чисту воду. Для Яни також не вартувало великих зусиль з'ясувати, що справи мої на той момент не вельми успішні, то могла старій навіть суму гонорару підказати, вважаючи, що штуки «паперів» за цю роботу такому, як я, буде більш ніж достатньо.

Від нашої розмови у барі в мене залишилося відчуття, що вона розповіла далеко не все з того, що могла знати. Я помітив, як вона хвилювалася, хоча й старанно приховувала це. Бо ж аби догодити «свекрусі» і щоб все вийшло саме їй на руку, мабуть, головним для неї було тоді, чи погоджуся я на те нехитре завдання, яке переді мною поставила, — допомогти їй переконати стару, що Осташ і є вбивцею її сина… Принаймні, так я уявляв справу тієї ночі, коротаючи безсоння.

А потім, вже ближче до ранку, я подумав, що, може, Євгена Домарецького ніхто й не вбивав, а все було так, як стверджує Пащук. Ця думка мене на деякий час також заспокоїла. І тоді я ще раз запитав себе, а чому б за гроші старої не прокататися до столиці сусідньої країни, чудового міста, за яким вже встиг скучити?

Та все ж ті мої нічні роздуми мало що прояснили, а вибудувана версія, хоч і видавалася правдоподібною, але надто вже простою, аби бути схожою на правду.

І, як показали подальші події, мої сумніви були небезпідставними.

Я чув, як радіо на кухні тихо заграло «Ще не вмерла…», але слова гімну долинали уже крізь сон, що таки наздогнав мене… Коли задзвонив телефон, я ще спав. Спросоння його дзеленчання видалося мені дуже голосним і настирним.

Годинник показував майже о пів на десяту, і я знову було подумав, що це Марійка, проте й цього разу помилився. Іванів голос із трубки, як на диво, лунав тверезо і впевнено.

— Слухай, хочу тобі повідомити, — сказав він. — Я оце, наприклад, зібрався трохи навідатись в село до матері… То чи можу два-три дні бути вільним?… Ти ніби теж говорив, що збираєшся кудись їхати.

— Два-три дні? — перепитав я. — А гроші на гостинці маєш?

— На дорогу вистачить.

— Чому ж ти раніше не сказав? Був би щось підкинув…

— Підкинеш після приїзду, — відповів Кивелюк, але, судячи з його тону, я зрозумів, що він таки шкодує, що не сказав мені про це раніше.

Разом з його голосом з трубки долітало протяжне посвистування й гуркіт потяга, що наближався.

Після викурених звечора, а особливо серед ночі, цигарок з рота настільки паскудно пахло, що це навіть заважало говорити, тому, поклавши слухавку й позіхаючи, я пішов чистити зуби.

Після сніданку зателефонував пані Софії, і вона, здається, щиро зраділа моєму дзвінкові. Жінка не мала нічого проти, аби я навідався до неї в приміське село Гаї Муровані.

Її будинок у цьому селі, що знаходився відразу за об'їздною дорогою, з її ж таки слів, впізнати було дуже легко. Він стояв на центральній вулиці, котра вела з об'їзної і, маючи три поверхи, був одним з найвищих в околиці. Я й справді помітив його ще здалеку, щойно з'їхав з шосе на всипану дрібним гравієм дорогу, що тягнулася в долину до річки. Все було так, як вона й описувала: будинок з білої цегли, під високим гострим дахом, критим червоною металочерепицею. У порівнянні з іншими собі подібними цегляними коробками вздовж вулиці, які здебільшого стояли недобудованими, особняк пані Домарецької перш за все виділявся довершеністю і тягнув щонайменше тисяч на сто з гаком баксів.

Вслухаючись у шуркіт гравію під колесами, я подумав, що в такій «халупі» пані Софія і справді повинна відчувати себе нестерпно самотньою.

Жінка, мабуть, вже виглядала мене з вікна, бо, щойно я під'їхав, вона у плащі наопашки з'явилася на порозі. Потім вона розкрила велику чорну парасолю, котра, без сумніву, залишилася їй від сина, і, прикриваючись нею навскіс від мжички, рушила цементованою доріжкою назустріч. Зі скреготом відчинив важку, здавалося, набряклу від мряки залізну хвіртку, і пані Софія провела мене в дім.


Жінка завела мене у велику кімнату на першому поверсі з каміном, у якому, ледь потріскуючи, яскраво палахкотів вогонь. Цього разу Софія Домарецька була у довгому чорному платті, що контрастувало із суцільною сивиною зібраного у вузлик волосся.

Вона показала мені на два м'які крісла посеред кімнати обабіч журнального столика. Я мовчки вмостився в одне з них із таким розрахунком, щоб бачити вогонь у каміні. На столику стояла масивна бронзова попільничка у вигляді ящірки з довгим хвостом, і я мимоволі, за звичкою, підсунув її до себе.

— Так-так, прошу, можете курити, — сказала господиня і сіла у вільне крісло.

Мабуть, вона не має звички пропонувати гостям каву, пригадую, подумав я тоді.

— Дякую, але поки що утримаюся, — відповів я їй. — Чув, ви трохи занедужали?…

— О, то Янка вам наплела… То просто нежить. — Я вчора навіть у місто до нотаріуса їздила, — сказала і… прикусила язика.

— Це якось пов'язано з нашою справою? — запитав я.

— Ні, то мої особисті проблеми, — відповіла вона.

Очевидно, з якихось причин їй не хотілося продовжувати розмову на цю тему. Вислухавши кілька рецептів про те, як народними методами побороти застуду, я, ніби між іншим, сказав, що збираюся до Варшави. Реакція у відповідь була саме такою, як я й сподівався.

— То Януся вам передала ту візитку з адресою?… — і я зрозумів, що все-таки не помилявся, коли припускав, що Яна вже переконала стару, хто є вбивцею її сина.

— З вулиці Шавніцької? Так, передала… А хто взагалі цей Синельников? Чи він справді товаришував з вашим покійним чоловіком, Ґениковим батьком?…

— Я не можу цього ні спростувати, ні підтвердити, я з тим паном дуже мало знайома, — мовила вона. — А хіба тепер це має якесь значення?…

— А взагалі, якої ви думки про нього?

— Про того «дядю Жору», — його так всі називають, — кисло мовила пані Софія. — Малоприємна людина… Я йому не вірю.

— Чому?

— А хіба можна вірити москалям, пане Грабовський?…

— Але ж у вашого сина були з ним якісь справи? Можливо, це й стало причиною?… І чому та дівчина Олена Осташ поїхала з ним?

— Він приїхав на Ґеників похорон, побачив її і, коли повертався до Варшави, забрав із собою, а їй що? Тій курвочці, за перепрошенням, тільки того й треба було…

— Ну, а як же Синельников? Він, по-вашому, ну як би це сказати?… — але пані Софія не дала мені сформулювати запитання.

— Я втратила сина, пане Грабовський, і хочу, аби його вбивці були покарані… Знайдені і покарані — з типовою галицькою впертістю повторила пані Софія. — Допоможіть мені, пане Грабовський, на вас остання моя надія!…

— Зроблю все можливе.

— Ви хороша людина, пане Грабовський.

— Не перебільшуйте, будь ласка. Ви ж знаєте, що за справу я взявся тільки через гроші…

Я боявся, що стара знову почне плакати, але вона рвучко підвелася й вийшла з кімнати, щільно зачинивши за собою важкі дубові двері.

Поки господині не було, вирішив скористатися її дозволом і спокійно перекурити, але тільки-но припалив, як вона повернулася.

— Куріть, куріть… — поблажливо махнула рукою. — А це вам на дорогу, — сказала, простягнувши мені кілька стодоларових купюр. — Це до тих п'ятисот. Сподіваюся, вам поки що вистачить?

Я відповів, що цілком, бо ж, ще нічого не зробивши, вже отримав майже штуку «паперів», хоча, звичайно, розумів, що справжня робота ще й не починалася.

— Пані Софіє, давно хотів вас запитати, — сказав я.

— Слухаю?

— А коли в мене щось вийде і буде справжнє розслідування, ви не будете проти, якщо я цей матеріал десь опублікую?

— А чому б і ні? — відповіла вона запитанням на запитання.

Відверто кажучи, я не сподівався, що вона так легко погодиться на публікацію. Потім ми ще трохи поговорили про мої плани на цей день. Я впіймав себе на думці, що розмовою незграбно намагаюся згладити той неприємний осад, який неминуче мав виникнути у господині цього дому після моїх слів про гроші, і мені здавалося, вона теж це розуміла.

Коли вийшов з будинку, і пані Софія знову проводжала мене до хвіртки, то цього разу я таки спромігся перехопити у неї з рук парасолю і вже сам тримав її над нами обома.

Набираючи маху під горбок, глипнув у лобове дзеркало — жінка, зіщулившись під великою парасолею, все ще махала мені вслід рукою. Такою я й запам'ятав її назавжди…



8 НЕВРАХОВАНА ЖЕРТВА


З Гаїв я хотів було податися одразу на вокзал за квитком. Але ж шлях все одно пролягав повз мій будинок, то, вируливши на бульвар, вирішив заїхати додому, пообідати й зателефонувати до Варшави.

У холодильнику марнувався оселедець, тому, опинившись вдома, я подумав, що було б непогано насмажити до риби хоч трохи картоплі.

Відтак, поки у пательні шкварчало, встиг аж двічі зателефонувати до Польщі.

— Так, пан Синельников є. Хто його просить? — запитав мене польською мовою на тому кінці дроту доволі низький, але, судячи з тембру, все ж жіночий голос, коли я набрав номер з візитки.

Поклавши слухавку, я перемішав картоплю, прикрутив газ і, повернувшись до телефону, передзвонив Адамові. Відповіла мені його дружина Кася. Вона, звичайно, відразу впізнала мій голос, але сказала, що чоловіка зараз немає вдома. Я про всяк випадок попередив її, щоб завтра чекали мене в гості, і сказав, що, можливо, дзвонитиму ще раз десь після дев'ятої вечора.

Втім, коли, попоївши, зайшов у кімнату переодягнутися, то вигляд незастеленого ліжка, враховуючи недоспану ніч, був настільки притягальним, що я враз передумав кудись квапитися і вже ніщо не могло втримати мене від спокуси опинитися під теплою ковдрою. Звична післяобідня млявість враз обернулася відчуттям втоми, що, здавалося, проникала у всі клітини тіла.

Я вирішив, що кілька годин сну перед дорогою мені зовсім не зашкодять, тим паче, що до від'їзду ще залишалося доволі багато часу. Швидкий потяг 107 «Одеса-Варшава» — єдиний, яким з нашого міста, не рахуючи автобусів, можна було без пересадок доїхати до польської столиці, ходив через день — по парних числах, а парне припадало аж на завтра. З Одеси 107-ий прибував десь перед ранком і стояв тільки три хвилини — це я запам'ятав добре, відколи одного разу спізнився до його відходу.

Заплющивши очі, вже в солодкій дрімоті, я спробував уявити Варшаву. Спочатку наче ширяв над містом. На споді, мовби на листівках, пропливали мости через рудувату Віслу, смішні хмарочоси на Маршалковській, що, як мені завжди здавалося, виростали нізвідки, затишні провулки Краківського «пшедместя». Десь в районі університету, вже у напівсні, я подумки опустився на землю і пішов у напрямку Старого Міста, до ріки. Але натовп докруг мене поступово рідшав, і невдовзі люди, будинки, машини і дерева наче розчинилися в імлі… Я продовжував іти в порожнечі і йшов, мабуть, довго. Аж раптом попереду, на Замковій площі, там, де мала височіти колона Зиґмунта, побачив самотнього вусатого чоловіка у довгому чорному пальті… І я впізнав у ньому свого колишнього шефа Михайла Кушніра… Потім він кудись зник. Тоді з імли з'явилася відома колона, але замість короля на ній стояв Ґеник Домарецький… В нього було таке ж набрякле обличчя з сумними очима, яке я запам'ятав із фотки…

Оце і все, що я зміг згадати, коли прокинувся. Надворі вже стемніло. З важкою головою, як це нерідко буває після денного сну, недобрими передчуттями і тривогою на душі я вирушив на залізничний вокзал. Спершу хотів навіть зупинитися десь по дорозі біля церкви, щоб поставити свічку, як це заведено, коли присниться покійник.

Але я не був упевнений, чи стосується це всіх покійників, чи тільки близьких людей. Повагавшись, все ж вирішив, що, напевно, не варто гнівити Бога зайвим нагадуванням про себе.


Каса з продажу квитків на закордон була на другому поверсі у закапелку, за залом очікування. Перед віконцем — ні душі. Але моя радість з цього приводу виявилася передчасною, тому що у віконці також не було нікого.

Трохи оддалік, спиною до мене, стояла дівчина. Я запитав її, чи давно немає касирки? Дівчина оглянулася, якось дивно подивилася й відповіла, що взагалі нікого тут не бачила. Довелося йти на перший поверх до чергового.

Вислухавши мене, молоденький черговий попросив, щоб я повертався назад, а сам по внутрішньому телефону наказав комусь пошукати дівчат «з міжнародної каси», мовляв, з'явився пасажир. Звичайно, я знав, що місцеві «човники» для поїздок за товаром у прикордонні польські міста цим поїздом, де були лише дорогі купейні вагони, ніколи не користуються, віддаючи перевагу автобусам. І все ж не думав, що стану єдиним пасажиром.

Коли знову піднявся сходами на другий поверх і, проминувши зал очікування, повернув у закапелок, то з-за широкої шиби над віконцем каси мене вже виглядали з приязними посмішками аж дві симпатичні жіночки. А коли квиток у міжнародний вагон потяга номер 107 «Одеса-Варшава» вже лежав у моїй кишені, то недавні недобрі передчуття якось враз самі по собі здиміли.

Я знову готовий був до дії і, здавалося, до будь-яких несподіванок. Можливо, у Варшаві й справді знайду розгадку, а, може, і вбивцю Домарецького?… Чомусь же Геник примарився мені на колоні Зиґмунта?…

Відходячи від каси, я знову зустрівся поглядом з дівчиною, яка все ще стояла біля вікна. У неї були зелені очі і під їх колір — потерта зеленкувата, явно із «секонд-хенду», курточка з капюшоном, з-під якого по-школярському виглядали дві кіски яскраво-рудого пухнастого волосся.

Але головне, що кидалося у вічі, — це великі щедро наквацьовані темно-вишневою, майже чорною, помадою губи і довгі покриті чорним лаком нігті.

— А чи не випити б нам кави? — запитав я її.

Змірявши мене поглядом своїх зелених очей, дівчина заперечливо й водночас грайливо похитала головою.

— Кави не люблю.

— Тоді щось до кави. Винця чи коньяку?…

— Краще горілки.

— Нема проблем.

— Що, тут? — запитала, кивнувши на зал очікування, де трохи збоку миготіла неоновими вогнями вивіска бару.

— Можна й тут.

— Тут все зайнято, — відповіла вона.

— То, може, десь в іншому місці? — сказав я, враз пригадавши, що вже більше двох тижнів, ще від зустрічі з тією зачепленою у «Болеро» товстухою, котра видавала себе за медсестру, обходжуся без жінок. Це мені явно не йшло на користь.

Коли я запитав у дівчини, яка, стенувши плечима, покірно пішла за мною, чи не проти вона відвідати мій офіс, то почув у відповідь, що краще вже в офіс, ніж у підворіття. Дівчина назвалася Ірою і виявилася напрочуд говіркою. Поки ми йшли від вокзалу на Валову, вона не вмовкала ні на мить, наговоривши мені, як у таких випадках колись примовляла моя бабуся, «сім мішків гречаної вовни…».

У кіоску на Театральному майдані я купив пляшку «Пшеничної», «Фанту», солоних львівських крекерів та пачку найдорожчих презервативів. Не добираючи висловів, дівчина спершу поперла на якихось своїх подруг, мовляв, чекала їх, а ті курви так і не з'явилися. Іра час від часу перескакувала на російську. Очевидно, в цю мову органічніше вписувалася лайлива лексика, якою вона вельми досконало володіла…

Поки ми дійшли до контори, я вже знав, що вона студентка другого курсу технічного університету і що більшість викладачів або голубі, або імпотенти, а ровесники її взагалі не цікавлять. Її саму, як і старшого брата, батько зробив на п'яну голову, і тверезим вона його взагалі ще не бачила. І що вдома у неї є бабця Стефа, і сука кокер-спаніель, у якої тепер тічка…

Вже на підході до Валової, вловивши момент, коли вона вмовкла, я ніби між іншим запитав, чи не могла б вона мені трохи допомогти.

— Ти трохи схожий на мінта, — сказала вона.

— Чому?…

— Я їх нюхом чую… Не переживай, на фік динамити?… Що я не людина?…


При кімнатному освітленні Іра вже не здавалась мені настільки безневинною школяркою, як на вокзалі. Холодна порожнеча в очах та якась байдужа покірність в усьому виказували у ній професійну повію. Я відчув різкий запах перегару з її рота, коли вона сіла поруч, ласо поглядаючи, як я наповнюю чарки.

Випивши, дівчина закурила й попросила налити ще, і я виконав її прохання.

— Це так ніби офіс? — запитала вона, розглянувшись навкруги.

— Та щось ніби таке.

— Шпалери нікудишні… А можна я посиджу у твоєму кріслі?… Дуже люблю такі крісла, — встаючи, вона грайливо провела нігтиком по моїй шиї.

Від її дотику у мене по шкірі чомусь пробігли мурашки. Я вирішив, що, напевно, занадто тверезий, аби хотіти вокзальної дівки. Потім згадав, що мав подзвонити, і попросив, щоб Іра пересіла на диван.

— А що це за фотки, якесь весілля?… — запитала вона, звільняючи мені місце, і, водночас вхопивши зі стола вибрані з альбому Софії Домарецької фотографії.

— Ні, не чіпай цього, — кинув я, набираючи десять — сорок вісім, код Польщі.

— О, диви, Ксюха! Ти ба!… Тихоня!… — враз вигукнула моя гостя. — Де це вона? Це якийсь бар, блін!…

— Що за Ксюха?…

— Та ж Оксанка, ми трохи жили разом в одної хазяйки на квартирі, — сказала Іра. — Ось вона, Ксюха, — і тицьнула своїм довгим чорним нігтиком на ту саму усміхнену дівчину з фужером, риси обличчя якої мені з самого початку видалися знайомими. — Я чула, вона потім випала з восьмого поверху…

— Як випала? — щиро здивувався я цій несподіваній новині.

— З кінцями, — відповіла Іра. — Ледь відшкребли…

— Сама випала?

— Слухай, звідки я знаю. Я просто чула те, що дєвки говорили… Оксана наймала там квартиру. Не сама, їй один крутелик наймав…

— А що ти ще чула?

— Більше нічого…

Так і не набравши всіх цифр Адамового номера, я поклав трубку.

— Хочеш випити?… — запитав свою гостю.

— Не хочу я більше пити. Ти мене обманув…

— Чому?

— Бо ти міліцай. У тебе це на чолі написано.

— Вважай мене адвокатом.

— Бреши більше…

— Ну, а хоч приблизно, коли це було, ти можеш мені сказати?

— Що було?

— Коли вона випала?

— Точно не знаю. Я ж уже не жила з нею і почула про це випадково, десь аж зимою. А вона, кажуть, забилася ще минулого літа.

Після цих Іриних слів я нарешті пригадав, чому обличчя дівчини видалося мені знайомим: я бачив її фото в газетах, коли гортав зшитки за минулий рік.

У текстівці під фотографією міліція просила зголоситися родичів або знайомих загиблої дівчини.

— А чому тебе цікавить ця історія? — запитала Іра.

— Бачиш, я веду зараз одну справу і те, що ти мені щойно розповіла, може бути важливим. До речі, а її прізвища ти не пам'ятаєш?…

— Та ні, а для чого?… Здається, щось пов'язане з рибою… Може, Рибак чи Рибчук… — відповіла моя гостя.

— Слухай, а більше тобі про неї нічого не відомо?

— Що ти вчепився, нічого я не знаю.

— Вона теж ходила з тобою на вокзал?

— Дуже рідко, тільки коли потрібні були гроші. Вона говорила, що влаштовується на роботу, десь на швейну фабрику… Жаль її, класна була дєвка.

Я налив їй. Іра махом осушила. Коли я налив ще раз, вона враз почала плакати. Згадала якусь сестру в Полтаві, потім навіть пробувала додзвонитися до неї з мого телефону. Та коли з цього нічого не вийшло, нібито пригадала, чому, власне, прийшла, і мені вартувало зусиль, аби врешті-решт трохи її заспокоїти.

Її п'яні пестощі, звичайно, викликали якесь співчуття, але мої думки в той час вже були спрямовані у зовсім іншому напрямку.

Я налив «на коня», а коли виходила, поклав у долоню двадцять гривень і свою стару візитку, вписавши туди свій теперішній телефон.

— Ось тут номер, може, щось пригадаєш про ту нещасну, то дзенькни…

— А якщо не згадаю? — засміялася Іра. — О, то ти журналюга, — щиро здивувалася, роздивившись візитку. — Добре, подзвоню… Може, щось і про моє життя напишеш?…

Я пообіцяв, що подумаю. Було чути, як грузько вона спускається сходами, а потім, розсунувши пальцями пластини жалюзів, я побачив у світлі ліхтаря, як вона вийшла з під'їзду й повільно побрела по Валовій у протилежний від вокзалу бік. Може, вже вважала свій трудовий день закінченим?

Отак я несподівано дізнався про ще одну жертву. Виявляється, ця дівчина з фотографії загинула ще минулого літа, принаймні, за кілька місяців до смерті Домарецького. Вона була з тих, що оточували Ґеника. З оголошення під її фоткою в газеті випливало, що міліція не мала про неї достатньої інформації, тому могла цього й не знати.

Мені враз стало цікаво, чи вдалося мінтам знайти її родичів та й, взагалі, чим закінчилася ця справа…

Звичайно, між стрибком з вікна нікому невідомої Ксюхи, однієї з тих, як сказала б Яна Михайлишин, «дішових тьолок», які роями снували довкруж Домарецького, і загибеллю на пожежі його самого могло й не бути ніякого зв'язку. Випадкове фото на згадку, що серед інших потрапило в альбом, і не більше? І все ж — це вартувало перевірити, але, звичайно, вже після повернення з Варшави.

А того вечора, напередодні від'їзду, мені все ж видався підозрілим той збіг обставин, що про смерть дівчини я довідався цілком випадково, до того ж від вокзальної повії, яку запросив перед від'їздом до своєї контори зовсім не для цього.

Не гаючи часу, я зателефонував Грицькову. Тіло дівчини обов'язково проходило експертизу, і він мусив щось знати. Але дружина сказала, що Ігор у районі.

…Відтак у моєму розслідуванні з'явилося двоє дівчат з однаковими іменами: Оксана.

Одна вже мертва і нікуди не дінеться, переконував я себе тоді, а ось інша, яку в день смерті Домарецького бачили у його вікні, очевидно, й не підозрює з яким нетерпінням я чекаю зустрічі з нею.

Мабуть, таки недаремно Яна вважає мене цинічним черстваком, хоча, звичайно, я з цим і не погоджувався.



9 ВУЛИЦЯ ЩАВНІЦЬКА, 13


У міжнародному вагоні, яким я їхав до Варшави, виявилося всього чотири пасажири.

Два кавказці в передостанньому від туалету купе, що цілу дорогу пили вино й час від часу про щось голосно сперечалися, хоч запальної мови їхньої я не розумів, і одна жіночка середніх років з обличчям черниці, що підсіла у Львові.

Через відсутність у вагоні інших представниць прекрасної статі до жінки поперемінно залицялися то кавказці, то провідник. Втім, здається, безуспішно.

Зачинившись у своєму купе, я струював час читанням газет, спершу українських, а після Перемишля — польських. Час від часу подовгу відривався від газетних шпальт і споглядав краєвиди за віконною шибою, здебільшого сіро-бурі цієї пори року пагорби, що в міру просування нашого потяга на північний-захід ставали все пологішими, аж поки ближче до Стальової Волі й зовсім не перейшли у помережану темно-зеленими смугами соснових борів, з поодинокими вкрапленнями мальовничих хутірців, розлогу похмуру рівнину.

У Любліні, куди прибули вже в густих сутінках, коли я вийшов на перон провітритися, то майже відразу молодцюватий поліцейський оштрафував мене за куріння у недозволеному місці, яким вважався весь перон.

Цей трафунок нагадав, що я вже в Європі, але зіпсував настрій до самої Варшави.

Зістрибнувши з вагонної підніжки на низький перон Гданського двірця — чи не найбільш непримітного серед вокзалів польської столиці, куди прибув наш сто сьомий, я відразу опинився на самому дні холодної густої мряки. У світлі привокзальних прожекторів здавалося, що не зверху, а навпаки — від землі у чорну безодню неба тисячами примарних косих ниточок сотається мжичка.

Я звів комір і зробив крок у напрямку вокзалу. Цієї миті від його одноповерхової будівлі відділилася й рушила мені назустріч знайома зсутулена постать мого варшавського компаньйона Адама Вуйцека.

— Честь, колєго! Скон пан ту сє взєв?… То єст бардзо пшиємне спотиканє. — Після короткого рукостискання ми, оминаючи вокзал, боковим проходом пішли до його «Тойоти».

— Як там наші справи? — завівши двигун, запитав Адам.

— Якщо ти маєш на увазі наш проект, то глухо, і, боюся, надовго, — відповів я йому так само польською.

— Наскільки я зрозумів із вчорашнього дзвінка, цей твій нагальний приїзд має якісь причини? То я й подумав, що, може, наш проект нарешті зрушив.

— Ні, я тут з іншої оказії…

Адам більше ні про що не запитував. Та я знав, що завжди можу розраховувати на його розуміння й допомогу. Вже не раз за роки нашої дружби мав нагоду в цьому пересвідчитися.

Ми заприятелювали на одному українсько-польському семінарі, що проводився в Криму. Це було років зо п'ять тому. А потім так склалося, що майже в один і той самий час, хоч і з різних причин, ми обидва пішли з журналістики.

Нас об'єднував спільний проект, що наразі зайшов у глухий кут, — побудови у нашому місті заводу з переробки сміття, у який Вуйцек планував пізніше втягнути одного грошовитого німця. Крім цього, Адам мав у Варшаві невелику фірму, що займалася програмним забезпеченням комп'ютерів. Однак йому бракувало грошей, щоб вивести цю справу на належний рівень.

Поки Вуйцек віз мене вечірніми вулицями польської столиці, я сказав йому, не посвячуючи в зайві деталі, що цього разу мені необхідно знайти у Варшаві одну дуже красиву дівчину.

— То ти заснував розшукове бюро? — посміхнувся він, потираючи свого довгого типово польського носа.

— Поки ще рано говорити.

— А дівчина хоч того варта?

— Якщо пощастить, то сам побачиш…

— От погодка! — мовив Адам, вмикаючи двірники. — Але що дивуватися — варшавська зима!

— У нас не ліпша, — відповів я.

Хвилин за п'ятнадцять їзди приємно впізнаваними вулицями вечірньої Варшави ми промчали сліпучо-мерехтливу Маршалковську й нарешті виїхали на пряму лінію Алеї Неподлєглості… Мокрий асфальт шкварчав під шинами, вздовж шосе у світлі фар масно поблискували трамвайні колії, і цей блискіт здавався мені привітним.

— От і приїхали, — мовив Адам, пригальмовуючи, коли ми проскочили відому на всю Польщу своєю тюрмою вулицю Раковецьку.

Він зупинив авто біля добре знайомої мені залізної брами, що вела у внутрішній дворик довгої темно-сірої, ще довоєнної забудови, кам'яниці, де у квартирі на третьому поверсі нас уже чекала його дружина, гостинна пані Кася…

— Адаме, ти можеш мені на завтра дістати пістолет? — запитав я тихо свого друга, коли він приніс постіль, і ми нарешті залишилися в кімнаті самі.

— Твоя дівчина, що, буде відстрілюватися? — здивувався він.

— У неї тут є друзі, і я не впевнений, що вони будуть мені раді. А ця дівчина мені дуже потрібна, розумієш?

— Невже українська мафія?… Може, тобі простіше звернутися в поліцію?

— Ні. Я не збираюся воювати з мафією. Мені треба просто поговорити з тією дівчиною, а це може не сподобатися її друзям. І зброя мені потрібна лише на крайній випадок… Отримаєш на видатки сто доларів.

— За сто пістолет не купиш, — кинув Адам.

— Про те й мова, що я не хочу його купувати. Але якби ти міг у когось позичити на кілька днів більш-менш пристойну пукавку, було б непогано.

— Позичити?…

— Хоча б на день.

— Легко сказати.

— А ти подумай.

Потерши носа, Вуйцек нарешті запитав мене, чи не підійде газовий пістолет?…

— З вигляду не відрізниш від справжнього, — додав він. — Мій брат, Станіслав, ну, ти знаєш, кінорежисер, привіз колись з Німеччини таку собі стрілялку, склепану під «Беретту», калібру, здається, сім шістдесят п'ять…

— Калібр не має значення.

— Таке тобі підійде?…

— Нехай буде хоч таке, — погодився я.

Головне, я знаю, де вона у Станіслава лежить. А його самого зараз немає, полетів у Швецію, так що сотню ти вже зекономив… Раненько змотаюся і привезу.

— Буду дуже вдячний.

— Добре, коли я приїду до тебе, організуєш мені танк, — засміявся Адам.

— Але тільки газовий, — відповів я.

— Анжей, а ти хоч знаєш, де ту дівчину шукати?

— Вулиця Щавніцька, тринадцять… Тільки не знаю, де це?…

— Щавніцька? — перепитав Адам. — Це на тому березі, — район Прага, Ґрохув, якщо тобі це щось говорить?

— І що б я без тебе робив?

— Нє в'єм… — потер носа Адам і побажав мені доброї ночі.


Будинок на вулиці Щавніцькій, 13 з цегляними потемнілими від часу стінами й вузькими вікнами стояв у глибині невеликого саду й ззовні нічим не виділявся з-поміж інших одноповерхових котеджів. Перед хвірткою привертав увагу темно-зелений «дутий» БМВ, з останніх моделей.

Ми проїхали повз будинок, і метрів через сто я попросив Адама зупинитися.

— Машина буде тут постійно — сказав він. А я зараз тільки цигарок куплю і теж буду.

— На випадок чого ти знаєш, що робити?

— Так, ноги в руки й ходу! — посміхнувся Адам.

— Дивися, не підведи… Сподіваюся, бігати ти ще не розівчився?

— Не хвилюйся, в поліцію встигну подзвонити, — кивнув Адам.

Зранку від Адама я ще раз телефонував за отриманим від Яни Михайлишин номером і цього разу, знову назвавши себе тій самій жінці з низьким голосом, вже дочекався, поки трубку взяв пан Синельников. Почувши, хто я і звідки, він зробив довгу паузу, а тоді, перейшовши з каліченої польської на не менш калічену українську, запитав, чого мені треба? Я відповів, що маю до нього невелике прохання, справа делікатна і ліпше обговорити її віч-на-віч. Синельников напрочуд легко погодився мене прийняти і назвав адресу, ту саму, котру я вже знав.

— Сподіваюся, ви не інтерв'ю будете у мене брати? — запитав він дещо насторожено, оскільки я назвався журналістом.

— Ні, зараз я працюю в іншому жанрі, — сказав я.

— Не заперечуєте, якщо я буду розмовляти російською? — ретельно підбираючи слова, запитав мій співрозмовник.

— Будь ласка, я її ще не забув, — відповів я.

— Вот і харашо… — сказав він.

— Тоді я зараз до вас під'їду?

— Так-так, звичайно, я вас чекаю, — відповів він російською.

Наша ранкова розмова була досить таки дружньою, проте, знаючи з досвіду, чим насправді є російські підприємницькі структури в Польщі, я захопив з собою на Щавніцьку «позичену» Адамом «Беретту». Але ця штука виявилася занадто масивною, аби носити її в кишені, а кобури я теж не мав. Довелося брати невелику брезентову сумку, яку я повісив на плече, і для маскування кинути туди ще й парасолю. Виглядало не дуже переконливо, проте я чомусь вирішив, що так надійніше.

Після гамірної метушні у центрі міста тут, на Щавніцькій, було затишно й тихо. Настільки тихо, що, натиснувши на зелену кнопку біля хвіртки, почув, як усередині будинку задзеленчав дзвінок. Втім, помітив на стовпі і камеру спостереження.

— Вам кого? — хрипко запитав польською чоловічий голос із домофону, що висів над кнопкою.

Я відповів, що зранку телефонував і домовився про зустріч. На хвіртці клацнув замок, я штовхнув її, і, зайшовши, почув такий самий звук, коли вона зачинилася.

У передпокої мене зустрів стрункий коротко стрижений юнак. Пройшовши за ним через вузький коридорчик і невелику прохідну кімнату, де за столом розмовляла по телефону повновида жіночка, низький голос якої вже був мені знайомий, я опинився у великій, з шиком обставленій залі. Біля вікна, на тлі вертикальних сірих жалюзі, у м'якому офісному кріслі-крутилці, кинувши на мене швидкий пронизливий погляд, сидів той самий, що й на фотографії, худорлявий чоловічок років п'ятдесяти з гаком з густою кучмою пофарбованого під вороняче крило волосся. Я подумки відзначив, що на фото з альбому цей тип був каштановим.

Біла сорочка із золотими запонками, яскраво-жовта у розводиках краватка, чорний двобортний піджак зі сріблястими адміральськими ґудзиками склали перше враження: перестарілий піжон… Але перстень на мізинці його лівої руки з чорним камінчиком в золотій оправі видався мені справді коштовним.

Перед чоловічком на приземкуватому столику стояв третій пентіум, і, підійшовши ближче, я помітив на великому кольоровому екрані монітора пасьянс, який він розкладав, азартно посмикуючи «мишкою».

Поруч стояв ще один монітор, трохи менший в діаметрі й на його екрані висвічувалася чітка картинка прилеглої до будинку території з БМВ перед хвірткою і навіть сірою плямкою Адамової «Тойоти ” в кінці вулиці.

— Журналіст? — запитав він, не відриваючи погляду від монітора.

— Так, а ви Георгій Арнольдович?

Він підвів голову. Наші погляди зустрілися, і деякий час ми мовчки уважно розглядали один одного.

— Ну сідай, розказуй, — показав він мені на одне з двох обтягнутих шкірою великих крісел, дуже схожих на ті, що стояли біля каміна в будинку пані Софії в Гаях Мурованих.

— Мене цікавить єдине — хто міг докласти руку до смерті Євгена Домарецького? — сказав я, вирішивши відразу брати бика за роги. — Ви ж не будете заперечувати, що не знаєте цього?…

Як засвідчили подальші події — це була помилка. Якби я із самого початку проявив трохи терпіння й такту, то напевне добився б від свого співрозмовника значно більше і за коротший час.

Сідаючи, я поставив сумку по ліву руку на крісло. Господар уважно подивився на мою сумку.

— Ти що, статтю про покійника вирішив написати? — поставив він мені зустрічне запитання. — А в торбі — диктофон? — додав після недовгої паузи.

— Там парасоля, — спокійно відповів я.

— Для чого ж парасоля, якщо тебе забере та сама «Тойота», що й привезла?… — запитав він.

Тоді я, звичайно, вже зрозумів свою помилку, але було пізно.

Фарбований натиснув під столом, і через мить в кімнату вбігли двоє хлопців. Той, який зустрічав мене на порозі, й інший, невисокого зросту, стрижений «під нуль», з непропорційно малою щодо широких борцівських плечей головою.

— Обшукайте цього пана… журналіста — наказав Синельников. — І подивіться в торбі.

Довелося мовчки скоритися.


— Для самозахисту, кажеш?… — перепитав господар, розглядаючи «Беретту». — Красива іграшка, від справжньої і не відрізниш… Добре, хлопці, ви поки що вільні.

Виходячи з кімнати, «борець» кинув на мене важкий презирливий погляд. У відповідь я по-змовницькому, майже приязно підморгнув йому, прикинувши, що, враховуючи його напівсередню вагову категорію, скрутив би цього вишкварка без великої напруги. Здавалося, від люті він ледь втрапив у двері.

— Щось ти темниш, голубе, — мовив Синельников і, одягнувши окуляри в тонкій золотій оправі, продовжував розглядати мою візитку. — То чого тобі насправді треба?… І хто тебе прислав?

— Я вже сказав, а ви мені не відповіли… Випереджаючи ваше наступне зустрічне запитання, поясню, що на прохання відомої вам пані Софії я веду незалежне журналістське розслідування… — говорячи це, я розумів, що виглядаю в його очах придурком.

— Ну й веди собі, а я тут до чого?… — звівши догори фарбовані брови, зіграв здивування Георгій Арнольдович.

— Кажуть, ви знали Євгенового батька.

— Так, знав. І що з того? Він давно помер… А кілька років тому я розшукав Євгена, — «фарбований», плавно ворухнувши «мишкою», поміняв місцями на екрані бубнового туза й пікову шістку. — А те, що сталося з Євгеном, для мене було великим горем… Поховати батька, а потім і сина, знаєте, молодий чоловіче, морально — це дуже, дуже важка ноша…

— Як ви вважаєте, — я трохи інакше сформулював своє запитання, — чи може таке бути, що смерть Домарецького — не нещасний випадок, а пожежа тільки для того, аби приховати сліди?…

— Цілком може бути, — байдуже погодився Синельников.

— Тоді, по-вашому, хто це міг зробити?

— Не знаю, — відповів він і після паузи запитав, чи у мене до нього все.

Я сказав, що хотів би ще зустрітися з дівчиною.

— З якою дівчиною?… — здивовано запитав він.

— З вами до Варшави поїхала дівчина, яку в день смерті Домарецького бачили у вікні його кабінету в казино «Лас-Веґас» там, де пізніше виникла пожежа… Її звати Олена Осташ, — сказав я у відповідь на його здивований погляд.

— Хто, Лєнка?… Ти хочеш сказати, — це вона вбила Євгена?!.

— Я хотів би у неї дещо запитати…

— Ні про яке вбивство вона нічого не знає. Інакше б давно мені про все розказала, — кинув Синельников, маніпулюючи «мишкою».

— Я хотів би з нею поговорити.

— Ти з міліції?

— Ні, не з міліції… Але останнім часом мене про це часто запитують.

— Тоді, хто ти взагалі такий? — «фарбований» нарешті підвівся з-за комп'ютера, виявилося, що він значно вищого зросту, ніж я думав.

— Перед вами моя візитка, — відповів я.

— Не грай дурня. У візитці надрукувати можна все, що завгодно… Ти приходиш у мій офіс з пукавкою. Може, ти мав намір мене пограбувати або вбити?

У боковому моніторі я побачив, як повз будинок проспацерував Вуйцек, мабуть, обійшовши у пошуках цигарок довкруж кварталу. Мій співрозмовник теж його помітив.

— О, прийшов твій колега?…

Я промовчав.

— Якщо хочеш знати, можу спокійно здати тебе в поліцію, на пару з твоїм колегою, — сказав Синельников, походжаючи кімнатою.

— Думаю, що ви цього не зробите.

— Даремно ти так думаєш. У мене солідна фірма, я займаюся штучними кристаликами, чув про такі, камінчиками, у мене компаньйони у Німеччині та Андорі, розумієш?… Серед моїх знайомих є навіть депутати Сейму, і моя репутація бездоганна. Нарешті, я сплачую чималі податки польській державі… А ти приїжджий селюк, у чомусь мене підозрюєш?…

— Коштовні камінчики — це порядний єврейський бізнес, — сказав я, вирішивши ще трохи його позлити.

— А що ти маєш проти євреїв? — уважно подивився він на мене. — Хоча я до них і не належу, але в масі своїй — це люди не дурні, я тобі скажу…

— А я про що?… Коштовності — це порядний єврейський бізнес… Не розумію, чому ви нервуєтесь. І як я, скажіть, міг вас вбити з газового пістолета?

— Знаєш, припиняй цю дурну балачку. Зізнайся краще, хто тебе підіслав, Німий чи Хрущ?… А, може, сам Папа?… Ваня Колупаний…

— Я не ставлю під сумнів вашу репутацію, — перебив я його, — і мене аніскільки не обходять справи вашої фірми тут, у Варшаві. Георгію Арнольдовичу, повірте! — сказав я, пригадавши, що в росіян заведено звертатися на ім'я й по-батькові. — Але, наскільки мені відомо, ви мали бізнесові справи з покійним нині Ґеником Домарецьким і навіть утворили спільне підприємство «СинДом», якщо не помиляюся.

— Цього підприємства вже немає, — зауважив фарбований.

При згадці про «СинДом» його обличчя враз спохмурніло. Та слухав він мене, здавалося, дуже уважно.

— Можливо і так, — продовжив я. — Але ж воно було, я читав у газеті співчуття від «СинДому», коли Домарецький загинув. Можна лише здогадуватися, які афери ви прокручували.

— Ніяких афер не було…

— Я бачу, ви любите поговорити з журналістами, — кинув я після паузи.

— У вас ще є якісь питання? — з холодком у голосі поцікавився він.

— Добре, давайте перейдемо до наступного. У вас є дівчина, яку в день загибелі Домарецького бачили у вікні його кабінету…

— Бачили? Тут має значення, хто бачив!… — майже вигукнув Синельников, сідаючи у своє крісло біля комп'ютера. — До речі, наскільки мені відомо, ваша міліція кримінальну справу вже закрила.

— Зараз має значення єдине: була Олена Осташ там чи ні?

— Ну що ж… Якщо тебе справді найняла Зоська, то я тим більше можу послати тебе подалі, от і все.

— Не раджу, Георгію Арнольдовичу. Тоді на ті ж самі запитання і ще плюс до них на багато інших вам доведеться відповідати в поліції, якою ви тут мене недавно лякали, але я чомусь впевнений, що зустрічі з нею ви зовсім не прагнете… І, до речі, правильно робите.

— Ну, не тобі, голубе, мене вчити, що я роблю правильно, а що ні, — не відриваючи погляду від екрану монітора, байдуже буркнув Синельников і хотів було щось додати, але я перебив його, відчувши, як мені здалося, момент, коли час переходити в наступ.

Мабуть, це знову була моя помилка.

— По-перше, я вам ніякий не голуб. По-друге, ваше «тикання» мені вже у печінках сидить, — випалив я, дістаючи цигарку.

— Тут не палять, — буркнув фарбований. — До речі, і ти теж можеш звертатися до мене на «ти» й називати дядя Жора, — додав він після паузи. — Мене так всі називають, навіть мої підлеглі.

— Добре, я матиму це на увазі, хоч поки що і не ваш підлеглий…

— А тепер до побачення. Твоя байка цікава, але у мене багато справ. Якщо те, що ти кажеш, виявиться правдою, то, можливо, ще побачимося. Під'їжджай сюди десь так о четвертій, — сказав він і знову зарухав «мишкою», зосередивши свою увагу на екрані монітора. — «Іграшку» можеш забрати, — кивнув на «Беретту», що лежала перед ним.

Мене ніхто не проводив, лише та пані у передпокої мовила своїм низьким голосом: «До відзеня!»



10 ЗА ОДНОГО БИТОГО


— Ну, обійшлося без стрілянини? — посміхаючись у вуса, сказавАдам.

— Здається, так.

— Куди тепер? — запитав він.

— А як у тебе з часом?

— Кася відпустила мене на весь день. Не щодня ж до нас приїздить «дрогий Анжей».

— Ти що, ревнуєш?

— Ще й як! О, ледь не забув. Кася ще зранку просила передати, що твої цукерки «Вечірній Львів» дітям дуже смакують.

— А Касі смакують?

— Їй вони смакують у першу чергу, — засміявся Адам. — До речі, і Кшись, і Агнешка тебе інакше й не називають як «вуйко Анжей — Львув вечорни».

— Добре, наступного разу вже виберу інші цукерки.

— Поглянь-но ліпше сюди, — враз спохмурнів мій приятель і, відірвавши вказівного пальця від керма, показав мені на дзеркало. — Не оглядайся… Нахилися трохи, тобі буде видно.

Я нагнув шию йому до плеча і через одну машину позаду нас побачив той самий темно-зелений дутий «БМВ», що стояв біля хвіртки на Щавніцькій, 13. У кабіні вгадувалося два силуети, один з яких — із непропорційно маленькою головою.

— А кажеш, без стрілянини? — підморгнув я Вуйцекові. — Тисни до центру, а там побачимо.

— Чоловічі ігри на свіжому повітрі?…

— Можна сказати й так, — відповів я, а про себе подумав: невже цей «дядя Жора» і справді вважає нас з Адамом за лохів, нездатних помітити «хвоста»?

А, може, цей любитель комп'ютерних пасьянсів просто хотів показати нам, що може собі це дозволити — трохи пограти на наших нервах?… Нам не було що приховувати.

Ми могли дати можливість його хлопцям кататися за нами, скільки завгодно.

Але думка про те, що їхня присутність псуватиме мені краєвиди Старого М'яста, куди кортіло зазирнути у першу чергу, тільки підсилила бажання якомога швидше спекатися «хвоста». Я вирішив, що не завадить цих хлопчиків трохи провчити. І поки ми мчали довгим мостом Понятовського, повертаючись на лівий берег Вісли, в моїй голові визрів невеликий план.

Звернувши з Алеї Єрозолімського на Маршалковську, Вуйцек на моє прохання пригальмував біля комплексу дорогих крамниць «Центрум», що займали цілий квартал і рванув далі, а я, вбігши у крамницю й оглянувшись крізь скляні двері, що автоматично зачинилися, побачив, як «БМВ» так само пригальмував, і з нього майже на ходу вистрибнув уже знайомий мені «борець».

Спочатку я трохи побродив просторими залами «Центруму». Піднявшись ескалатором на другий поверх, а потім знову спустившись, переконався, що «хвіст» невідчепно слідує за мною, до того ж зовсім не ховаючись.

Коли наші погляди у черговий раз зустрілися, «борець» вийняв з бокової кишені годинника на ланцюжку й продемонстрував мені його із самовдоволеною гримасою. Мабуть, це мало означати, що часу в нього удосталь. Я сам носив колись такого годинника, але ніколи не клав його в бокову кишеню. По-перше, це необачно, а по-друге… по-друге, цієї миті мені враз блиснула ідея використати проти «борця» трохи інший, хоча далеко і не новий, та все ж не позбавлений дотепності трюк. Бо за попереднім планом я мав завести його в якесь темне місце і просто натовкти пику.

Не поспішаючи, я знову рушив через довгий, розбитий на секції, зал до ескалатора і навіть купив дорогою водійські рукавички з тонкої натуральної шкіри, про які давно мріяв… А коли ми обоє опинилися на другому поверсі, то, спершу провівши «борця» через відділ, де торгували годинниками, я рвучко наблизився до дебелого охоронця в костюмі, що більше нагадував швейцара.

Відчуваючи потилицею, що «хвіст», аби не загубити мене серед щільного людського потоку, спацерує десь не далі як за п'ять метрів, я, стараючись говорити без акценту, майже пошепки по-змовницьки звернувся до вартівника:

— Прошу пана уваги, — сказав я йому.

— Так, слухаю, — відповів він.

— Оцей хлопака, невисокий, коротко стрижений, — я кивнув головою у бік «борця». — Бачите?

— Так, прошу пана, — мабуть, за інерцією так само по-змовницьки відповів він мені. — А що сталося?

— Я бачив, як він щойно зняв з вітрини й заховав у бокову кишеню своєї куртки дзигарок на ланцюжку.

— То пан є свідком?

— Так.

— Прошу, зачекайте, — сказав він і рушив у бік «борця»…

Відходячи, я озирнувся. І та рішучість, з якою охоронець після розмови зі мною направився до «борця», не викликала сумніву у серйозності його намірів. Хлопака від несподіванки почав задкувати, але це тільки додало куті меду. Я вже був на виході із секції, коли вартівник дістав із широкої кишені своєї маринарки мобілку, і я побачив, як за мить з того кінця зали йому на допомогу кинувся ще один в костюмі швейцара.

На жаль, що було далі, додивитися не вдалося… Шмигнувши у сусідню секцію, не більше ніж за півхвилини я вже був на вулиці. Останнє, що запам'яталося — це баранячі очі «борця», який з годинником на долоні щось розгублено пояснював двом бравим вартівникам.

Я наліг на ноги і все ж перестав оглядатися, аж коли опинився на вуличці Ноаковського, за кілька кварталів від Центруму, біля цукерні Славоміра Дубальського, що навіяла мені приємні спогади. У кожного свої недоліки, а солодощі — то лиш моя маленька слабкість.

З Вуйцеком, як і домовлялися, зустрілися опівдні в одному з ресторанчиків біля костела Cвятого Мартина, що у Старому М'ясті. Свого переслідувача він теж позбувся досить швидко й без великих зусиль, ще й встиг відвезти на місце братову «стрілялку». Але моя розповідь його добряче розсмішила.

Ми смачно пообідали і вдосталь находилися вузькими покрученими вуличками.

Адам ніколи не задавав зайвих запитань. І цього дня він не зрадив собі, лише коли вже поверталися до машини, яку він припаркував на Замковій площі, то поцікавився мимохідь, ким мені доводиться ця дівчина, з якою я так прагну зустрітися.

— Ніким, — відповів я йому, і це була правда.

За десять четверта ми вже були на Щавніцькій, але цього разу напроти будинку номер 13 темно-зеленого «БМВ» вже не було. Жодної іншої машини також.

І тому я був заскочений зненацька, коли вхідні двері мені відкрив той самий «борець», з яким я так дотепно розлучився в «Центрумі».

Очевидно, він на це й розраховував.

Хлопець ухопив мене за комір плаща і з шипінням: «Шо, бля!…» — потягнув у коридор. І якби я хоч на мить завагався, то отримав би кулаком у щелепу. Але я встиг викинути вперед коліно, й різким ударом у пахвину остудив його завзяття. «Борець» присів, й від того націлений мені в обличчя кулак прийшовся в груди.

Ударом лівої знизу, в підборіддя, я трохи випрямив його тіло. А від мого бокового правого, котрий ще й не таких валив, цей вишкварок, відпустивши мого плаща, розпластався вздовж стіни.

Оглянувши плаща, помітив, що не вистачає верхнього ґудзика, який, мабуть, опинився в долоні нападника. Я вирішив залишити ґудзика йому на згадку.

На гамір у коридор вискочила перелякана секретарка.

— Принесіть води, вашому колезі стало погано, — сказав я і пройшов повз розгублену жінку в кабінет Синельникова.

Знову застав його за тим же заняттям, що і вранці, — згорбленим біля комп'ютера за черговим пасьянсом.

— Що там сталося? — байдужим тоном запитав він, не перестаючи ворушити «мишкою».

— Ваш хлопець трохи перенервував, довелося заспокоїти.

— Справді?… — відірвав погляд від екрану монітора господар і, лінькувато підвівшись, вийшов у передпокій, але швидко повернувся.

— Що ж, доведеться… Не люблю лопухів, — сказав він.

— Хлопець не винен, просто йому не пощастило.

— А ти дотепний, виявляється?

— Робота така, — кинув я, закурюючи.

— А не пішов би ти!…

— Сподіваюся, ви вже встигли переконатися, що так просто я не піду, — сказав я більш м'яким тоном.

— І чого ж тобі треба?

— Ми вже про це говорили. До речі, а де ж ваша Олена?

— Олена? Сам її чекаю… Скоро з'явиться, — Синельников відповідав мені, мовби за інерцією, було помітно, що його турбує щось зовсім інше.


За ззовні спокійним виразом обличчя «дяді Жори», як уже і я сам почав називати подумки цього типа, вгадувалася напружена робота думки. Але про що були ті думки, я міг лише здогадуватися.

— Сподіваюся, тепер ви будете зі мною більш щирим? — запитався я, і, втративши надію на попільничку, згорнув із аркуша паперу рурку й збив туди попіл.

— Щирий у чому? — насмішкувато зиркнув у мій бік дядя Жора.

— Ну, хоча б, що за справи були у вас з Ґеником?

— Справи з Євгеном? — перепитав він. — То ти мене в чомусь підозрюєш?…

— Поки що у мене нема для цього достатніх підстав. Сподівався, ви мені їх і не дасте…

— Отож, я можу не відповідати?

— У цьому випадку в мене якраз і з'являться підстави вважати, що ви якимось чином до цієї справи вплутані. Думаю, варшавську пресу це зацікавить. Тоді, як мінімум, репутація вашої фірми, яку, за вашими ж словами, ви так цінуєте, може луснути, як мильна бульбашка, — сказав я, відчуваючи, що мої фрази, мабуть, під впливом випитого у Старому М'ясті пива виходять дещо кучерявими.

— Але я справді не маю що тобі сказати, — мовив Синельников і додав після паузи. — Окрім того, що Євген незадовго до смерті «кинув» мене на порядну суму. На відміну від свого батька, він виявився справжнім сучим сином… Весь у матір.

— Що ви маєте на увазі?

— Тільки те, що вона завжди була сукою. Спершу поламала життя Ігореві — батькові Євгена… Думаєш, даремно він утікав світ за очі? А потім і за синочка взялася…

— Сподіваюсь, ви не хочете сказати, що вона сама його і вбила?…

Синельников підняв трубку і ламаною польською попросив секретарку принести нам дві кави.

— Як тобі сказати… Хоч я і бачив її всього раз чи два, але інколи, здається, мати так допікала Євгена, що він сам готовий був убити її. Постійно лізла в його справи, лізла в особисте життя… Опікувалася ним, мов десятилітнім хлопчиком. І як я розумів… Принаймні, у мене склалося таке враження, що той спосіб життя, який Євген вів протягом останнього часу, всі його загули і таке інше, про які я багато чув, все це він робив, я думаю, не в останню чергу, щоб насолити їй. Окрім того, та нав'язлива ідея одружити його…

— Про це ви почули від Олени Осташ?

— І від неї також… Але, розумієш, щоб ти знав, після того, як Євген нагрів мене, я перестав йому співчувати.

— І як же йому вдалося вас нагріти?

— Він взяв гроші з нашого спільного рахунку, не попередивши мене.

— Давно це було?

— Ну, місяці за три до того, як… — відповів він.

До кімнати зайшла секретарка з кавою, і Синельников замовк, чекаючи, поки вона піде. Я запалив другу цигарку і приготувався слухати далі. Але в цей момент на боковому моніторі з'явився «БМВ», що загальмував біля хвіртки. Господар теж глянув на екран. Вже знайомий мені стрункий юнак допоміг вийти з машини дівчині, яка, здавалося, заплуталася у довгій шубі.

— З Євгеном нормально поговорити я не встиг, — вів далі дядя Жора. — Спочатку він був у запої. А потім я вже приїхав на його похорон…

— Коли приїздили, ви зупинялися в Гаях Мурованих?

— Ні, я завжди зупинявся в готелі «Галичина».

— Мабуть, у люксі?

— Так, у двокімнатному люксі на одинадцятому поверсі, а що?…

— Вам Ґеник дівчат присилав?

— Бувало й так, якщо між нами, а що?

— Та нічо, то, кажете, це було десь за два-три місяці до його смерті?…

— Ні — це гроші він стибрив десь місяців за три до цього, а поки я викрив, поки приїхав, минув ще якийсь час…

— Тим більше, може, ви чули про дівчину з оточення Домарецького. Думаю, ви в курсі, що його завжди оточувало багато дівчат, — як я помітив, це уточнення моєму співрозмовникові не дуже сподобалося. — Приблизно місяців за три до його загибелі одна з них викинулася з вікна і розбилася, не чули? — але я не встиг отримати відповіді, тому що у двері заглянув юнак.

— Приїхали, — сказав він.

— Скажи Лєнці, хай заходить, — кинув Синельников. — А Катаржина нехай зробить ще одну каву…



11 СЛЬОЗИ МОЛОДОЇ ТИГРИЦІ


— Може, й чув, — відповів господар, коли хлопець зачинив двері. — Лєнка якось розповідала, що одна дівчина, її знайома, викинулася з вікна, — сказав він, знизуючи плечима.

Цієї миті до кімнати зайшла та, чиє ім'я вже багато разів звучало в цій кімнаті, але яку я тільки тепер зміг побачити зблизька.

Дівчина була вже без шуби, у світлому брючному костюмі, який щільно облягав її шикарні форми, і чорних лакованих туфлях на товстій платформі. Звичайно, я відразу оцінив її принади і, відверто кажучи, Яна Михайлишин помітно поступалася цій стрункій, високогрудій молодій тигриці.

Пишне чорне волосся, природня білизна шкіри, майже повна відсутність макіяжу, а головне — очі. Великі темно-карі очі жінки, яка з юних років знає, що вона красуня. Її очі дивилися на мене неприязно й насторожено.

Розглядаючи дівчину, я подумав, що при бажанні вона може закохати в себе будь-кого. І коли не стало Ґеника, то знайти нового покровителя в особі цього підстаркуватого «дяді» їй було не важко.

— Не розкривай рота, вона не твого польоту, ніби вгадавши мої думки, сказав господар. — Якщо хочеш знати, Лєнка — «Міс західноукраїнська панна — 95»… — додав він. — Я не помилився, кицюню?…

Дівчина не відповіла. Синельников зачекав, поки вийде секретарка, яка саме в цей час принесла каву, і мовив, звертаючись водночас до нас обох:

— Знайомтеся — це Лєна, а це — пан Андрій Грабовський — журналіст і, я сподіваюся, чесний журналіст, який хоче розібратися в обставинах загибелі нашого колишнього друга…

— То це вас натравила на мене Зоська?… — змірявши мене зверхнім поглядом, запитала дівчина українською.

Її довгі бліді пальці мимоволі стиснулися в кулачки.

— Дядю Жоро, я не хочу з цим суб'єктом ні про що говорити, — звернулася вона до Синельникова російською.

— Випий кави. Ми вже обговорили цю проблему…

— Не хочу я кави, — різко кинула вона у відповідь.

Тоді я вперше запідозрив, що дівчина напідпитку.

— Заспокойся, сонечко, — Синельников підійшов до неї, взяв її руку, ніжно погладив, а потім підніс до своїх губ. — Ти повинна дещо згадати про той день. От і все… Так буде краще, повір. Всього кілька запитань, — повторив він.

— Ну, добре, що йому від мене треба?… — нарешті видушила з себе дівчина.

Дядя Жора ще раз торкнувся губами Олениної руки і, не випускаючи її пальців з долоні, присів поряд з нею на широке шкіряне бильце крісла.

На моє велике здивування, Олена Осташ не заперечила нічого з того, що я почув від Яни. Вона підтвердила, що була з Ґеником того ранку, та й напередодні декілька днів вони також провели разом. Моє запитання про те, чим вони протягом цього часу займалися, звичайно, звучало по-дурному…

— Пили, їли… — відповіла вона байдужим тоном.

— А ще? — не думаючи, як смішно виглядаю, перепитав я.

— А ще я задовільняла його у нетрадиційний спосіб… Робила йому міньєт, якщо хочеш знати… Йому дуже подобалося, бо останнім часом у нього нездало стояв. Всі чоловіки це люблять, чи не правда?. А ще ми були у сауні і довго каталися на таксі… Ґеник сто баксів наїздив, доки нарешті кінчив, — хмикнула Олена. — Дурень, ліпше віддав би ті гроші мені! Коли він розраховувався з таксистом, я так і сказала… Тоді він дістав ще сотку і при таксистові… — вона замовкла і її очі вмить наповнилися слізьми.

Я мовчки дістав цигарку.

— Він запхав мені ту сотку під майтки, — продовжила вона. — Прямо в машині… Це було в його стилі… — сказавши це, дівчина враз голосно зареготала.

З її слів, після того, як вона побачила під вікном телезірку, то почала тормосити Ґеника, оскільки боялася, що слідом за Яною примчить стара, котра вже одного разу привселюдно тягала її за коси у барі… Але розрухати Домарецького їй тоді так і не вдалося.

— Ми цілу ніч провели в нічному клубі, багато пили і танцювали, і лише під ранок злиняли в казино, де того дня якраз був вихідний, — сказала Олена. — Після похмілля Ґеника розібрало наніц…

— Коли ви його будили, то не били нічим важким по голові…

— Ні, не била… Я вилила на нього дві склянки води, але це не допомогло.

— І що ви зробили потім? — запитав я.

— Залишила його на дивані дрихнути й пішла.

— Це правда, що у вікні ви були напівгола?…

— Можливо…

— А куди ви пішли звідти?

— До подружки, бо Зоська знала, де я живу… Я тоді наймала хату в центрі, і стара могла заявитися до мене й підняти бучу… За поріг я її, звичайно, не пустила б, але для чого мені її лемент під дверима. Таке вже бувало… — Олена кинула на Синельникова невдоволений погляд, мабуть, шукаючи співчуття, та він лише продовжував мовчки гладити їй руку, задумавшись, здавалося, про щось своє.

— І можете назвати подружку, до якої?…

— Ні, не можу. А що це дасть?… Вона вже давно виїхала і зараз чи то в Італії, чи в Швейцарії…

— А двері в казино, коли ви пішли, залишили відкритими?… — запитав я, мимоволі замилувавшись граціозністю, з якою дівчина повернула в мій бік голову.

— Ні, я їх захлопнула, — відповіла вона впевнено. Але з того, як Олена сказала це, я зробив висновок, що вона або не пам'ятає цього, або бреше.

— А тоді, коли ви зайшли у приміщення, не пам'ятаєте, Домарецький відключав охоронну сигналізацію чи ні?… — продовжував я насідати на дівчину все новими запитаннями.

— Ну, якщо мінти не приїхали, то відключив… — сказала вона й благально подивилася на свого покровителя. — Дядю Жоро, ну, будь ласка, у тебе не буде хоч трохи коньяку чи мартіні? А то від його дурних запитань… — подивившись на мене, Олена затнулась, мовби шукаючи потрібне слово, але закінчила фразу так, як я й сподівався, — …вже в горлі пересохло!…

— Ні, пташечко, тобі не варто зараз пити, — видушив він з себе, випускаючи її руку зі своєї долоні. — У тебе все? — запитав, звертаючись до мене. — Лєночка втомилася…

— Гаразд, — сказав я, — ще тільки два запитання, останніх… Скажіть, Олено, коли ви виходили, не помітили когось підозрілого поблизу?

— Ні, не помітила.

— Спробуйте згадати… Може, хоч хтось вам в око впав?

— Тоді я була у такому стані, схвильованому… Здається, якісь рибаки стояли на набережній, — відповіла вона, наморщивши свого красивого лобика, а коли я показав їй фото танцюючої з бокалом то, на відміну від дяді Жори, Олена сказала, що дівчину пам'ятає.

— А ви знаєте, що сталося з нею потім? — запитав я, бичкуючи цигарку в блюдечко.

— Так. Вона стрибнула з якогось там… з восьмого, здається, поверху…

— Але чому вона це зробила, як ви думаєте?

— Звідки я можу знати? Може, Ґеник подарував її на ніч котромусь зі своїх колег, а та психічна…

— Але якось же тоді у вашому колі цей випадок пояснювали?

— У якому колі? Ніхто нічого не пояснював, і ні до якого кола я ніколи не належала. — зло відповіла Олена. — Ніхто цього навіть не помітив.

— То він таки подарував її комусь чи ні?

— Слухай, дай мені спокій, я розказала тобі все, що знала!… — зірвалася на крик Олена. — Ґеник знаходив собі дівчат, де завгодно, міг підібрати просто на вулиці… А коли набридали, то давав копняка!…

— Чи викидав з вікна?

— Нікого він не викидав, — відповіла вона вже трохи спокійніше.

— Та й не всім він і копняка давав, — зауважив я, очікуючи нової порції крику.

Але відповіді так і не почув. Вдруге за розмову я побачив на її очах сльози. Цього разу вона таки заплакала. Це було жалюгідне й водночас комічне видовище.

— Ти, голубе, так більше не жартуй, — сказав Синельников.

— А для чого ти, бляха-муха, взагалі пустив його сюди? — схлипувала Олена. — То Вадик підвезе мене до центру чи ні? — відвернувшись від мене, запитала у свого покровителя російською.

Спершу він ствердно кивнув, але потім враз передумав:

— Ні, тебе відвезе Діма. І не пий сьогодні більше.

— А от захочу — і нап'юся, — огризнулася дівчина і, востаннє кинувши на мене спопеляючий погляд, вийшла з кімнати.

— Для чого ви відправили цього симпатягу? Він не дуже-то пасує для супроводу — запитав я, спостерігаючи на моніторі, як у світлі ліхтаря — до того часу надворі вже остаточно стемніло — слідом за дівчиною до хвіртки, мов її вкорочена тінь, поплентався згорблений силует «борця».

І хоч далі Синельников перевів мову на інше, мені неважко було помітити його стурбованість, ледь стримувану роздратованість і навіть якусь розгубленість. Я це міг пояснити тільки тим, що він тамує підозру щодо стосунків Олени і того стрункого юнака, Вадима, який привіз її. І враз цей підстаркуватий, із фарбованим волоссям, чоловік, який, втупившись у вікно, нервово теребив пальці, видався мені жалюгідним і смішним, як виглядає з боку кожен, кого точать ревнощі.

— Скажіть, і багато дівчаток з України ви оформили в тутешні борделі? — запитав я, ніби між іншим. — Наскільки мені відомо, цей бізнес у Варшаві добре поставлений?

— Може бути… Але я ним не займаюся, — відповів він якось неуважно, все ще перебуваючи в задумі.

— А раніше, коли ще жив Ґеник Домарецький?… Він, як відомо, був палким колекціонером безпритульних дівчаток. І я не вірю, що ви зовсім не турбувалися їхнім працевлаштуванням?… Може, і для Олени Осташ все обернулося б саме так, якби Ґеник сам не поклав на неї око?…

— Для чого ти це говориш? — «дядя Жора» кинув у мій бік повний люті погляд.

Але мене важко було зупинити, і я не мав наміру жаліти старого піжона.

— Бачу, маєте з дівчинкою клопіт? Мабуть, дорого обходиться?… — я навіть спробував надати своєму голосу співчутливого тону.

— Не твоє діло… А ти, голубе, бачу, повеселішав, невже взяв слід?…

— Поки що мені невідомі мотиви вбивства, але якщо це якось пов'язано з дівчатками… То ви розумієте, не виключено, що вбивця чи вбивці Домарецького можуть і з вами мати певні порахунки. А ваші хлопчики, як я встиг переконатися, не звичні до гарячого. Тільки й можуть, що дівчаток відвозити.

— Почекай!… Ти щось не договорюєш? — Синельников все ще намагався виглядати спокійним, але, видно, мої слова знову навернули його на невеселі роздуми.

Я відповів йому, що їхні колишні справи з покійним компаньйоном мене цікавлять рівно настільки, наскільки це може допомогти у моєму розслідуванні.

— Ви впевнені, що все мені сказали? Все, що вам відомо і що — хай і непрямо — може стосуватися цієї справи?

— Євген, звичайно, був мутним чоловіком, земля йому пухом. І хоч спочатку я й відчував до нього певні сентименти, оскільки він був сином мого друга, але все ж… Та мені здається, що він нікому не заважав… Допускаю, що у нього були заздрісники. Але щоб якісь вороги?… — Синельников припіднявся і, дотягнувшись до шнурка на стіні, прикрив жалюзі. — У вашому містечку він міг купити кого завгодно, — повторив він те, що мені вже доводилося чути. — Але якщо його справді вбили, то хто це зробив і для чого, я не знаю…

Дядя Жора скривив кислу гримасу і буркнув, чи є ще у мене питання. Звичайно, вони у мене були, але плутані відповіді фарбованого мало що прояснили, і я сказав, що залишилося останнє.

— На яку суму Ґеник вас «кинув»?… — запитав я.

— Слухай, ти мені вже набрид. Я розумію, до чого ти хилиш. Але, повір, я його не вбивав. Та й Лєнка говорить правду. Ні я, ні вона не причетні до цієї справи…

— Може, все-таки дасте попільничку? — звернувся я до господаря, дістаючи нову цигарку, бо тарілочка під чашкою до того часу вже була переповнена недопалками.

— Можеш збивати у чашку, я попільниць не тримаю, — відповів він. — Подумай сам, для чого мені його вбивати?! — Синельников схопився з місця і, впритул підійшовши до мене, затряс руками й уперше за час нашої розмови зірвався на крик.

— Ну, щоб отримати його дівчину, наприклад?…

— Через бабу? Не будь смішним, — вже спокійніше відповів він. — А про той випадок, коли Євген облапошив мене, то я ж сам розповів тобі про це, а ти мені тепер щось доводиш?…

— Зараз я нічого доводити не збираюся. Був би мотив, а докази, як то кажуть, прикладуться…

— Докази… Які там докази?…

— То назвіть суму. Скільки покійний залишився вам винен?

— Тепер він мені нічого не винен.

— І все-таки, скільки?…

— Десь біля двадцяти.

— Чого двадцяти?

— Біля двадцяти «штук» «баксів».

— Негусто. Думав, більше, — зауважив я.

— Легко сказати: «Негусто»!…

— А його матері про цей борг ви казали?…

— Закатала істерику, стара сука, та ще й при якійсь дівчині з телебачення (Лєночка каже, що теж добре стерво), що я, мовляв, хочу нажитися на смерті…

— Давно це було?

— Одразу після похорону…

— Що ж, можна зрозуміти почуття матері, якій на похороні сина виставляють рахунки…

— До речі, а скільки тобі Зоська пообіцяла? — раптом запитав Синельников, ніби між іншим. — Ну, не хочеш — не говори. Будь певен, вона тебе використає, але завжди знайде причину, аби не віддати обіцяного… Та як на те пішло, то я не менше, ніж вона, хотів би знати, хто це зробив, якщо його справді хтось вбивав. Пропоную тобі продовжити розслідування…

— За мною не заіржавіє, — сказав я і вирішив, що пора прощатися.

— Ти не зрозумів. Припустимо, нехай ти продовжуєш вважати, що я чи Лєнка, чи ми обоє якось у цьому замішані. То і вважай собі. Але я пропоную тобі працювати не лише на його матір, а й на мене.

— Як це, на вас?

— А так. Я входжу в долю!

— В долю? — здивувався я такому несподіваному повороту.

— Моя участь у розслідуванні… Нехай це буде даниною пам'яті Євгеновому батькові, разом з яким ми колись, як то кажуть, з'їли не один пуд солі! — Синельников затнувся, обвів блукаючим поглядом кімнату, мовби десь по кутках хотів знайти ще кілька потрібних йому пафосних слів.

— І що мені в такому випадку треба робити? — запитав я, аби хоч трохи допомогти йому.

— Копай собі далі… Пропоную тобі «штуку» баксів, тут і зараз, — сказав господар.

— Дивлячись на яких умовах, — відповів я.

— Ніяких умов. Знайди його — от і все, знайди вбивцю, якщо, звичайно, він є… Не думаю, щоб Зоська дала тобі більше?.

— Це дуже нагадує те, начеб ви хочете від мене відкупитися.

— Відкупитися?! — стенув плечима дядя Жора. — Але ж я не вимагаю припинити розслідування?


За хвірткою на ледь освітленій ліхтарями Щавніцькій було тихо й порожньо. Шурхотів об асфальт рясний дощик, десь у темряві, по той бік вулиці, дзюрчала з ринви вода. Втягнувши голову в плечі, я зійшов з вузького тротуару на проїжджу частину і швидким кроком рушив до машини, що світилася метрів за сто двома червоними вогниками стоп-сигналів.

У моїй кишені щойно вмостилися десять новеньких хрустких стодоларових папірців. Я ніколи не належав до тих, що люблять гроші понад усе, і все ж того сльотливого передзимового вечора мені враз стало дуже тепло й затишно… Хоч я завжди знав, що «легкі» гроші рідко приносять щастя…

Взявши «гонорар», я ще запитав фарбованого, чи не відпустить зі мною ненадовго прокататися Олену Осташ?

— З'явилися гроші, тепер хочеш їх, як Ґеник потратити?

— Ви не зрозуміли, я хочу звозити її в Україну.

— В Україну? А в тебе грошей вистачить?

— Якщо я повернуся з Оленою і оголошу, що вона може впізнати вбивцю, — сказав я, — тоді той, кому це загрожує, обов'язково виявить себе.

— Думаєш, на це хтось клюне… — хмикнув Синельников, сідаючи у звичну позу за комп'ютер, — я вважаю, що використовувати Лєнку як живця аморально й низько… Тим більше, коли ти це оголосиш, її відразу загребуть мінти.

— Ну — це ви загнули… Вона кілька днів поживе в однієї моєї родички, тільки й усього.

— Це неможливо. Ні, вона нікуди не поїде.

— Як знаєте. Але я ще можу повернутися, — кинув я вже з порогу.

— Хіба я тобі ще щось винен? — здивувався він і зробив при цьому дуже ображене обличчя.

Після цих слів фарбованого я все одно ще довго не міг позбутися враження, — те, що відбулося зі мною того дня на варшавській околиці, дуже нагадувало шантаж і відкупне. Принаймні, тоді, коли ім'я вбивці ще залишалося невідомим, — це так і виглядало…

А ще я подумав, що, може, старий і правильно зробив, що не відпустив зі мною свою «кицюню». Йдучи до машини, я вирішив половину отриманого «гонорару» віддати Вуйцекові. Від цього на душі трохи полегшало.



12 З ПОТЯГА — ЗА ҐРАТИ…


— Нарешті! А я вже почав хвилюватися, чи вийдеш ти звідти взагалі, — сказав Адам, відкриваючи переді мною дверцята своєї «Тойоти». — А та краля, що її привозили, і є твоєю дівчиною?… Шкода, у темряві не зміг роздивитися, — потирав він свого довгого носа. Я сказав, що їдемо за речами і на вокзал.

— А як же вечеря? Кася буде дуже розчарована, якщо ти з нами не повечеряєш. Вона ще зранку мене попередила, що ліпитиме твої улюблені пироги з капустою…

Я зрозумів, що відкрутитися від вечері не вийде. Було б чорною невдячністю з мого боку нехтувати гостинністю Вуйцеків.

Але думками я був уже вдома. Тепер, після зустрічі із Синельниковим та Оленою Осташ, я мав достатньо інформації, щоб після повернення додому почати діяти більш енергійно.

Тепер я був переконаний, що розгадка цієї справи криється не тут, у Польщі, а в рідному місті. Відтак, збагатившись купою свіжих вражень та несподіваним гонораром від дяді Жори, можна було вважати, що поїздка вдалася. Мені прагнулось якомога скоріше додому. Але прямий поїзд №108 був лише через день.

Хоча Вуйцеки за вечерею просили мене залишитися, та я не хотів відкладати від'їзд і нічною електричкою вирушив до Перемишля, аби вдосвіта пересісти на потяг у львівському напрямку.

Щойно перетнувши кордон, відразу за яскраво освітленою будівлею митниці знову опинився у «темному царстві» вітчизняних реалій. Населені пункти вздовж колії губилися у непроглядній темряві «планового відключення» електроенергії.

Перед полуднем, збадьорившись кавою з коньяком у вагоні-ресторані міжнародного потяга «Бєлград-Москва», котрим виїхав зі Львова, я вже ступав на притрушений снігом перон рідного міста.

Прямуючи до автостоянки, за рогом вокзалу зіткнувся з невисоким чоловічком в облізлій кролячій шапці, з недопалком в зубах. Побачивши мене, він швидко відвернувся, але його зморшкувате щуряче обличчя видалося мені знайомим. І вже минаючи шеренгу таксі, що у кілька рядів вишикувались вздовж тротуару на Привокзальному майдані, я пригадав його прізвище — Шимків. Мене знайомив з ним Іван, коли ми одного разу випивали у привокзальному «Бістро», а цей тип підсів за наш столик. Потім Кивелюк шепнув мені, що цей Шимків — мінтовський інформатор, шістьорить в основному в районі вокзалу.

Від того, що першим знайомим, кого зустрів, зійшовши з потяга, виявився «стукач», на душі залишився неприємний осад.

Поки прогрівав «Вольдемара», у повітрі закружляли перші рої сніжинок. А коли нарешті вирулив на запруджену транспортом вулицю Богдана Хмельницького, насилу втиснувшись у щільний потік машин, що рухалися у північному напрямку, сніг став густим і лапатим.

Як і всі, я ввімкнув фари, але це мало допомогло. Видимість все одно залишалася не більшою, ніж на двадцять метрів. Ще подумалося: добре, що снігопад тільки-но почався, бо ж через якусь годину дорога стане непроїзною. Проте й за такої їзди «Вольдемар» став часто почмихувати, а перед поворотом на проспект Злуки, коли я скинув газ, навіть раз чи два пробував заглохнути.

Насилу дотягнувши до бульвару, я залишив авто через дорогу під аптекою і, забравши з поштової скриньки газети та свіжий рахунок за телефон, нарешті опинився вдома.


У потязі дорогою з Варшави я мав доволі часу, аби спокійно все обміркувати і, як мені здавалося, навіть дещо придумати. Проте, переступивши рідний поріг, найпершим ділом вирішив полежати в теплій ванні, і, можливо, навіть із книжкою. Втім, зробити це мені так і не вдалося. Лишень опустив ноги у ванну, як відразу ж довелося з бризкотом вистрибувати, — вода виявилася занадто гарячою. Висмикнувши пробку, аби трохи витекло, я водночас пустив холодної.

В цей момент у двері подзвонили. Спершу подумав що, можливо, знову якісь жебраки, що видають себе за постраждалих від повені закарпатців. Але часті й наполегливі дзвінки не залишали вибору. Похапцем обтершись, я заліз у свій старий махровий халат і пішов до дверей.

У відповідь на моє: «Хто там?» із-за дверей долинув знайомий голос: «То я, Зеник!». У вічко я побачив квадратну пику Пащука й клапті снігу, що біліли на його сірих міліцейських погонах.

Та коли я відчинив двері, то спочатку, вперши мені в живіт куце дуло «акаемеса», в коридор ввалився дебелий чолов'яга у чорній уніформі «Беркута». Він притис мене до стіни, й попри нас у квартиру заскочило ще троє. Зайшли також двоє, з вигляду роботяги, з пов'язками дружинників, та ще один у цивільному, і аж тоді, замикаючи процесію, у двері протиснулася неповоротка постать Пащука.

— Зенику, що сталося?… — повторив я своє запитання, коли мене завели до кімнати, і на моїх зап'ястях клацнули «браслети».

— Ти заарештований за підозрою у вбивстві, — сухо сказав він. — Присядь, зараз ми проведемо обшук.

Пащук тицьнув мені перед очі папір, де я встиг прочитати лише два слова: «прокуратура» й «ордер», і заховав його назад у потерту шкіряну папку.

— Я нікого не вбивав! Яке ще вбивство? — обурився я, зробивши крок до Пащука, але «беркутець» відштовхнув мене й всадив на диван.

Спочатку я подумав, що майор має на увазі справу Домарецького. Але наступна його фраза примусила по-іншому оцінити ситуацію.

— Вчора у власному будинку в Гаях Мурованих виявили труп Софії Домарецької, — сказав він зовсім тихо, але я його добре почув і став, мов ошпарений.

Я просто витріщив на нього очі і мовчав. Як я мав зрозуміти, Пащук хотів допомогти мені, повідомивши про вбивство старої. Непрохані гості тим часом повідкривали всі шухляди, тумбочки, шафу. Вони вже порпалися в моєму одязі, білизні та книгах, дзвеніли пляшками в барі.

— Скажи, коли ти бачив пані Домарецьку востаннє?

— Востаннє?… — перепитав я. — Зараз, чекай…

— Думай швидше. Це в твоїх інтересах.

— Почекай, старий, але ж… Це що, допит?

— Ні, принаймні, поки що. Просто запитання… Прошу дати відповідь.

— Ще перед від'їздом… Але ж пару днів мене не було в місті, — я хотів було за звичкою розвести руками, але «браслети»…

— У нас є всі підстави вважати, шо ти бачив її останнім, — понуро кинув Пащук, буравлячи мене своїми маленькими очицями. — Що ти на це скажеш?

— Цими днями мене не було в місті, — повторив я.

— Де ти був — нам відомо. Зате два дні тому ти заходив до Софії Домарецької… Після цього її ніхто більше не бачив.

— Але для чого мені її вбивати? — запитав я його.

— А може, ти її укоцав, щоб грабанути, а гроші відвіз до Польщі й поклав у банк?… До речі, а що ти робив у Польщі?…

— Я їздив у зв'язку з розслідуванням. Це стосується її сина…

— І з цим також розберемося, — кинув майор, ласо зиркнувши на пачку доларів, які один із беркутівців кинув на стіл разом із моїми документами, візитками і ще якимись папірцями, схожими на давні касові чеки й квитанції, вигрібши все це з внутрішньої кишені мого піджака. Це були ті гроші, які я отримав від пані Софії та Синельникова.

— Ого, бачу, ще трохи залишив собі «на воду»?… — сказав майор і щось прошепотів на вухо хлопцеві у цивільному.

Кран у ванній залишався відкритим, і вода весь цей час, продовжуючи витікати, наповнювала квартиру голосним плюскотом. Мені це діяло на нерви, і я гукнув у коридор, щоб хтось нарешті закрутив кран. Невдовзі плюскіт припинився.

Потім я деякий час мовчав, вагаючись, як мені тепер належить звертатися до Зеника: чи, як і раніше, — на ім'я чи офіційно — «пане майор»?… Вирішив поки що взагалі опустити ці умовності.

— І як її вбили? — нарешті зміг видушити з себе запитання, яке в той момент цікавило мене найбільше.

— Її спочатку душили, а потім… Попільницею по голові… У неї була така масивна попільниця з бронзи, у вигляді… кенгуру… Пам'ятаєш?… — хитрувато примружився Пащук. — Пара ударів, і старенька спустила дух.

Коли Зеник згадав про попільницю, я відразу зрозумів, у якому лайні опинився. Звичайно, на ній залишилися мої відбитки… За шкідливу звичку, про яку постійно попереджає «мінздрав», тепер доведеться розплачуватися не лише здоров'ям, а й свободою. Та й про кенгуру замість ящірки він навмисне обмовився. Думав, кинуся його виправляти. Дешеві трюки…

— Поїдеш з нами, — підсумував майор. — Збирайся.

— Знаєш, ніколи не думав, що доведеться нам в такій от ситуації… — почав було я, але Пащук перебив мене, буркнувши, щоб я одягався.

Аби я міг це зробити, він наказав зняти з мене наручники.


Вже за дверима, коли мене вивели і ми чекали, поки опечатають квартиру, я запитав, хто веде справу?

— Лейтенант Кутрань, — Пащук кивнув на мовчазного хлопця у цивільному.

Я відзначив подумки, що вже десь чув це прізвище.

— Так, це той самий, що вів справу Домарецького, — мовби вгадав мої думки Зеник.

— Не густо у вас зі спеціалістами… — сказав я, але майор не відповів.

Він пішов до іншої машини, а мене запхали у брудну будку «воронка».

…Я помилився, вважаючи, що ми поїдемо у СІЗО шостого управління, що займається боротьбою з організованою злочинністю, і куди зазвичай кидали особливо небезпечних. Судячи з усього, до таких мене поки не зараховували. Але коли наш «воронок» зарулив під арку, у внутрішній дворик міського відділу внутрішніх справ, я зрозумів, що початок зими мені судилося зустріти в ізоляторі тимчасового утримання, який був тут-таки, у підвалі понурого, з товстими стінами й маленькими вікнами, триповерхового будинку міської мінтури.

Цей будинок — стара тюрма. Він один з небагатьох, що вцілів під час майже двомісячних боїв за місто наприкінці останньої світової війни. Після війни тут ще встиг посидіти «за колоски» мій дід по маминій лінії. Раніше я чомусь згадував про це кожного разу, коли доводилося заходити сюди у газетних справах.

Тепер від тюрми залишився лише ізолятор у підвалі. Після всіх обов'язкових у таких випадках процедур: знімання відбитків пальців, ще одного ретельного обшуку й такого іншого, там я врешті-решт і опинився.

Мене відвели в одиночку. Для підозрюваного у вбивстві по-іншому і бути не могло. В камері я не побачив ні стола, ні табуретки, а залізні нари були підняті й наглухо пригвинчені штирями до стіни.

Опинившись на самоті в тісній камері, я спершу трохи потупцював з кутка в куток, а потім, зіпершись на покриту мульким драпом стіну, спробував прикинути, як довго вони зможуть тримати мене тут зараз?… Все це, звісно, було не більше, ніж гадання на «кавовій гущі».

Звичайно, експерти швидко виявлять мої відбитки в будинку Софії Домарецької, в тому числі й на попільничці, що нею, за словами Пащука, і було завдано смертельного удару. Це, безперечно, серйозно, хоча й не може бути прямим доказом, що вбивцею є саме я.

Проте у свій час я вдосталь наспілкувався з нашою репресивно-правосудною машиною, яка за останні роки якщо й змінилася, то тільки в гіршу сторону, аби тішити себе, що через три доби, не довівши моєї вини, як це і передбачає закон, мене звідси випустять.

Мінти можуть легко спровокувати непокору з мого боку й доплюсувати ще п'ятнадцять діб, а потім ще і ще — скільки їм заманеться.

І якщо вони поки що до цього не вдалися, то тільки тому, що «матеріалу», на їх думку, цілком достатньо, аби я сидів і не тріпався… Втім, віддаватися важким роздумам мені довелося не так уже й довго. Хвилин через двадцять (годинника у мене не було, і в часі я орієнтувався досить приблизно) залізні двері відчинилися, і черговий гукнув:

— Грабовський, на вихід!

На моїх руках знову клацнули наручники, і вузьким коридором мене підвели до ще одних залізних дверей. Коли їх відчинили, я побачив обтягнуті сірою ґумою круті сходи, що вели нагору.

Уздовж стіни лежали два синіх кисневих балони, валялися довгі шланги, а в повітрі висів в'їдливий запах карбіду й свіжого вапна. В супроводі міліціонера я почав підніматися сходами, і той різкий запах допоміг мені вийти зі стану заціпеніння і повернутися до жорстокої реальності. Правда, на другому поверсі я було намірився повернути зі сходів у двері, що вели в коридор. Раніше карний розшук знаходився саме там, у лівому крилі. Але мовчазний, з понурим циганським обличчям конвоїр, який долав сходи слідом за мною, наказав підніматися вище. Я вирішив, що у зв'язку з ремонтом відділ перемістили… Мовчки проминувши ще один поверх, ми нарешті опинилися перед дверима начальника міської міліції і лише тоді зупинилися.

Увійшовши до приймальні, де мені при попередньому начальстві не раз доводилося бувати й раніше, я подумки відзначив, що за ці кілька років, відколи заходив сюди востаннє, тут майже нічого не змінилося.

Новою була лише секретарка. Тітку Валю, яку я добре пам'ятав і яка, пересидівши до десятка начальників, заслужила у мінтів лагідно-шанобливе звертання «мама Валя», вочевидь, таки відправили на пенсію. Тепер на її місці сиділа, посміхаючись у телефонну трубку, миловида дівчина років двадцяти.

На німе запитання мого супроводжуючого дівчина ствердно кивнула головою, і він, обсмикавши китель та поправивши свого затертого пояса, що колись був парадним, на якому теліпалася така ж зашурована до кірзи кобура, несміло відхилив двері.

— Що, привів?… Давай! — долинув звідти незнайомий басовитий голос.

Звільнивши мене від «браслетів», конвоїр залишився за дверима.

У кабінеті, крім самого начальника, Анатолія Куценка, якого мені зблизька доводилося бачити вперше, бо ж перевели його сюди десь з центральної України вже після того, як я подався з міста, були також Зеник та вже знайомий мені слідчий Кутрань. Останній, не піднімаючи голови, щось швидко писав за довгим боковим столом. Мабуть, починає вести протокол допиту, подумав я тоді.

На вигляд Куценкові не більше сорока п'яти. На ньому добре сидів картатий коричневий піджак у темну клітинку, з яким гарно контрастувала яскраво-червона, з полиском, краватка. Волосся він зачісував назад, по-старомодному, як це робили ровесники мого батька з фотографій 50-х років.

Деякий час начальник міської міліції мовчки дивився на мене важким вивчаючим поглядом своїх жовтуватих, глибоко посаджених очей.



13 …З ТЮРМИ НА ТАНЦІ


— Прошу, — начальник жестом показав на стілець перед своїм столом. — Ви в курсі, чого вас сюди привезли? — запитав він досить м'яким голосом.

У цей час до мене підійшов Пащук й тицьнув два документи: постанову про притягнення і протокол про роз'яснення права на захист.

— Так… Але я нікого не вбивав, а тим більше пані Софію, — відповів я, підписавши протокол. — Справа у тому, що вона мене попросила провести журналістське розслідування… — я зробив паузу, підбираючи потрібне слово, і водночас перевів дух, бо все-таки хвилювався. — Вона просила мене з'ясувати деякі обставини трагічної загибелі її сина, суто по-газетному… Я зайнявся цим розслідуванням…

— Що значить«по-газетному»?…

— Я раніше, коли працював в газеті, займався розслідуваннями…

— Але, погодьтеся, це не виключає того, — продовжив начальник, — що, зайнявшись розслідуванням, ви могли з якихось причин вбити її саму…

— З яких причин? У мене не було жодних причин. І взагалі, останні два дні я був у Польщі якраз у нашій з нею справі.

— До поїздки в Польщу ми ще повернемося. А про причини… Було б краще, пане Грабовський, якби ви самі щиро про все розповіли. До речі, відбитки ваших пальців експерти виявили на попільниці, від удару якою і загинула Софія Домарецька.

— Так, я пам'ятаю цю попільницю — відповів я. — Вона стояла на столику перед каміном, коли ми розмовляли з пані Софією перед моїм від'їздом. Я курив і збивав туди попіл… А можна запитати?

— Будь ласка, — буркнув Куценко, продовжуючи промацувати мене очима.

— Скажіть, а як міліції стало відомо, що пані Домарецька мертва?

— Сусідка повідомила, подзвонила на нуль два… Двері в будинок були відчиненими. Спочатку вона покликала Домарецьку, а коли та не відповідала, то зайшла в дім і виявила труп.

— А що за сусідка?

— Та стара одна, молоко приносила. Так, Кутрань? — звернувся він до лейтенанта, який, відірвавшись від писанини, мовчки кивнув головою. — А чому це вас цікавить? — Куценко дістав цигарку з пачки «Мальборо», що лежала на краю стола, і припалив. — Прошу, можете курити… — запропонував він мені.

— Чому цікавить? — перепитав я, припалюючи від його запальнички. — Просто хочу зрозуміти, хто мене так гарно підставив?…

— Ви так думаєте?

— Якщо я нікого не вбивав, то як же інакше?… Лейтенанте, а де лежало тіло? — звернувся я до слідчого. — У кімнаті з каміном?…

— Ти вже вибач, але, здається, питання тут задаємо ми, — втрутився Зеник.

— А чому ви вирішили, що її вбили у кімнаті з каміном? — перебив начальник міліції.

— Попільниця, про яку ви згадували, стояла саме у цій кімнаті на журнальному столику. А оскільки я майже впевнений, що в будинок стара могла впустити лише знайому людину, то той, хто туди зайшов, скористався цим предметом для вбивства не випадково… Він знав, що напередодні у пані Софії був я, і, звичайно ж, курив, отож міг залишити на цій бронзовій ящірці свої пальці.

— Ми також вважаємо, що Домарецька знала свого вбивцю, можливо, той здоровило і бував у її домі раніше, — промовисто подивився на мене начальник міліції і вперше за розмову посміхнувся, але то була посмішка удава.

— А чому саме здоровило?

— Бо не зустрічав коротунів, які носили б сорок четвертий розмір взуття, відбитків якого у її передпокої більш ніж достатньо, — посмішка вмить стерлася з обличчя начальника. — У вас, Грабовський, я сподіваюся, також сорок четвертий?

— У мене? Чому?… Буває і сорок третій ношу. Як яка фірма… Ну, а свідки що?

— Свідки?… Добре, давайте про свідків, — Куценко знову переглянувся з Пащуком. — З телеведучою Яніною Михайлишин ви добре знайомі?

— Так, ми знайомі, — сухо відповів я.

— Просто знайомі? — знову скривив свою посмішку удава начальник.

Я відразу зрозумів, що Зеник встиг поділитися з ним старими плітками. Можливо, навіть згадав, що тоді з газети вона пішла нібито через мене… Ці плітки свого часу, я підозрюю, сама Яна й підігрівала, аби хоч якось пояснити своє для багатьох несподіване рішення проміняти нашу дружню команду найпопулярнішої у місті газети на кота в мішку, яким тоді вважався комерційний телеканал. Втім, як виявилося згодом, вона не прогадала.


А мене тепер врятувати могло тільки диво або щиросердне розкаяння, або те й те вкупі. На диво було мало надії, відтак я почав каятися. Але зайшов дещо здалеку.

— Колись ми з Яною разом працювали в газеті, — сказав я. — Вона також проходить у цій справі?…

— Так, вчора Михайлишин була в Гаях… Потім — тут у нас і давала свідчення.

— Від неї ви дізналися про мою поїздку до Варшави?

— Можливо.

— Цікаво…

— Що тобі цікаво? — запитав Пащук.

— Просто цікаво, звідки Яна довідалася про смерть старої.

— Вона ж працює на телебаченні… — відповів Куценко.

І все ж, увесь час, відколи він вперше вимовив ім'я Яни Михайлишин, у мене залишалося відчуття, що начальник чогось недоговорює. І ще я не міг зрозуміти, чому вони зі мною панькаються, невже тому, що журналіст, чи тому, що з Пащуком ми старі знайомі? Адже для допиту вистачило б і одного свідчення, того ж лейтенанта Кутраня і, звичайно, не в кабінеті начальника.

— А Яна сказала вам, що збиралася вийти заміж за Ґеника Домарецького? — запитав я.

— Так, ми знаємо про це… Скажіть, Грабовський, на вашу думку, спільне горе справді настільки зблизило цих жінок?…

— Ви хочете, щоб я давав свідчення?

— Мене цікавить ваша думка, — сказав начальник.

— І для цього ви привезли мене в наручниках?

— Запитання тут задаємо ми, — буркнув Зеник, постукуючи по столі своїми короткими товстими пальцями. — Не забувай, що йдеться про вбивство…

— Що стосується Яни Михайлишин, — сказав я, звертаючись до начальника. — То у мене до вас є ще одне запитання: часом не на її ім'я склала заповіт пані Софія?…

— А що вам про це відомо? — блиснув очима на Пащука Куценко.

Це часте перезиркування було ніби мовчазним зважуванням моїх відповідей. У мене поступово з'явилося відчуття, що вони очікують почути щось таке, що підтвердило б їхню попередню домовленість. Правда, тоді я ще не знав, про що саме вони домовилися, і тим більше не думав допомогати їм.

Я найбільше остерігався бовкнути зайве й водночас, оскільки з самого початку свідомо не згадав про адвоката, то й під час розмови не хотів давати мінтам приводу запідозрити мене у нещирості. Хоча, звичайно, був би останнім дурнем, якби їм вірив.

— Про сам заповіт нічого не знаю, — відповів я. — Але за день до мого від'їзду у Польщу пані Софія навідувалась до приватного нотаріуса на Привокзальній… Для вас неважко буде звернутися туди й перевірити мету її візиту…

— На вашому місці я б утримався давати нам завдання, — перебив мене Куценко. — Ми маємо достатньо підстав, щоб підозрювати вас у вбивстві Софії Домарецької, — продовжуючи свердлити мене очима, додав він.

Проте я вловив у його словах більше стурбованості, ніж ворожості. Щось таки у них не склеюється, подумалося тоді. Я все ще не міг пояснити, чому начальник особисто проводить дізнання.

— Щодо заповіту… — Куценко зробив цілком артистичну паузу, як це роблять, коли хочуть підсилити враження. — Ми вже все перевірили. Своє майно Софія Домарецька заповіла одному далекому родичеві з Лановецького району, здається, двоюрідному племінникові. Наші люди вже зустрічалися з ним. Звичайний сільський хлопчина: мати — доярка, батько — десь на чехах, на заробітки подався… — він, упівока, мовби підцикуючи мене, підморгнув Пащукові.

— І що ті родичі? — поцікавився я, розуміючи, що мої слова про заповіт та спадщину мінти могли розцінити як спробу перевести стрілки…

— Та їм мову відняло! Спочатку від страху… — радо підтримав тему Пащук.

— Крім того, значну суму Софія Домарецька заповіла сиротинцю, — доповнив майора Куценко. Він сказав це так, наче б не допитував, а давав мені інтерв'ю. — А про вашу знайому Яну Михайлишин у заповіті взагалі нема згадки…

Мабуть, вважаючи, що справив належне враження, він запропонував мені цигарку. Я не хотів, аби вони вважали, що я хочу виплутатися будь-якою ціною. Але судячи з того, з яким самовдоволенням Куценко давав мені припалити, йому подобалося, що я опинився на слизькому, і він саме так і подумав, що я хочу перевести стрілки на Яну. І хіба це так явно виглядало з мого боку, що аж розвеселило їх? Невже страх перед тюрмою так сильно опанував мною?

— Не знаю, як вам, а мені очевидно, щоб знайти вбивцю матері, треба повернутися до справи її сина… — сказав я, намагаючись взяти себе в руки.

— До речі, Грабовський, а чим ви займалися у Варшаві? — посмішка вмить зникла з Куценкового обличчя.

— Що робив? Треба було дещо перевірити… Якщо по-суті, то шукав вбивцю — відповів я і коротко розповів про свої варшавські зустрічі.


Я пам'ятав, що перебуваю в установі, де не варто розраховувати на поблажливе ставлення, і тому намагався пропускати деталі, що могли потребувати додаткових пояснень. І тим не менше і Куценко, й Пащук, і навіть лейтенантик, відірвавшись від писанини, закидали мене запитаннями, на які я відповідав напрочуд легко й невимушено, бо поки ділився варшавськими враженнями, то, здається, нарешті таки збагнув причину запрошення у цей високий кабінет, а також інших не властивих нашій мінтурі знаків уваги до моєї скромної персони.

У черговий раз припалюючи від Куценкової запальнички, я нахилився над його столом, і мені випадково впала в очі та сама глянцева ніжно-блакитна візитна картка із золотим тисненням «Адміністрація Президента», що мені її кілька днів тому тицьнув Кушнір. Звичайно, її забрали у мене під час обшуку. Вочевидь, візитка від самого початку лежала на перекладному календарі начальника міської міліції, але з крісла я просто не міг її побачити.

Добре знаючи холуйську за своєю суттю систему наших правоохоронних органів, я відразу зрозумів: випадкова зустріч із колишнім редактором, а відтак і його візитка на столі начальника міліції у тій розмові важили більше, ніж всі можливі докази на мою користь, разом узяті…

Не виключено, що Куценко і сам, терпляче переминаючись з ноги на ногу, стояв тоді у табунці місцевого начальства й на власні очі бачив, як Кушнір, відокремившись від свити «гаранта», протиснувся до мене крізь міліцейську шеренгу.

Відповідаючи на, здавалося, в'їдливі запитання начальника міліції, я вже був майже упевнений, що довго він мене тут тримати не наважиться…

— І все-таки, щоб ти нам, друже, не сплітав, це нічого не доводить, і підстав для повторного відкриття справи Євгена Домарецького немає, — спробував підсумувати Пащук, поки начальник із кимось розмовляв по телефону.

Спочатку я подумав, що мінти твердо вирішили приклеїти мені вбивство. Тепер же бачив, що у них щось не сходиться. І не лише тому, що перед Куценком лежала магічної сили візитка. Вочевидь, їм було відомо ще щось. Таке, що виводило мене з-під підозри, але про що вони не хотіли мені розповідати. Я також вирішив поки що не нагадувати їм про дівчину, яка випала з восьмого поверху.

У мене раптом виникло непереборне бажання якомога швидше вибратися з цього непривітного будинку. І щоб допомогти хлопцям швидше закінчити допит, я врешті-решт бовкнув фразу, яка, як я й сподівався, їм дуже сподобалася. Мовляв, в інтересах справи готовий до співпраці… Для мене це нічого не означало. Я не збирався їм більше ні в чому допомагати, крім того, що давав привід на довше мене не затримувати. Цим вони, до речі, сумлінно скористалися. Ще б пак! Адже розжилися ще одним «готовим до співпраці»… Їхні самовдоволені пики у той момент і досі стоять у мене перед очима як зразок тупої міліцейської пихи й кретинізму.

Мені повернули забрані під час обшуку документи і всі гроші, навіть не запитавши, звідки вони у мене, мабуть, вважаючи, що це той завдаток від пані Софії, про який я згадував. Лише візитну картку Михайла Кушніра начальник міліції для чогось залишив у себе. Втім, я вдав, що не помітив цього.

Правда, перед тим, як відпустити, взяли підписку про невиїзд, а також попередили, що я продовжую залишатися під підозрою і що в моїх інтересах нікуди не зникати.

Коли після всіх формальностей за мною зачинилися залізні двері ІТУ, надворі вже був пізній вечір… У світлі прожектора вітер жбурляв клапті снігу у великий червоний автобус, що стояв у дворі управління. Я відмовився від послуг міліцейського патруля, з яким Пащук запропонував мені доїхати додому і, зсутулившись під зустрічним вітром, поплівся в напрямку до Театральної площі. Я пройшов повз бар «Муза», з широких вікон якого лилося яскраве світло, долітала музика та було видно, як у такт мелодії погойдуються танцюючі пари, і завернув до своєї улюбленої піцерії «Болеро» на Валовій.

Раптом зрозумів, що понад усе мрію про гарячі сардельки з сиром, гострим соусом, гірчицею та чорним хлібом, що можуть бути тільки у «Болеро». І мені пощастило, там було ще відчинено.

Після вечері мені захотілося ще трохи посидіти десь в іншому місці. Згадав про танцюючі пари у вікнах «Музи» і повернувся туди.

Мені завжди подобалося дивитися на танцюючих. Крім того, я давно переконався, що тоді добре думається. А поміркувати того вечора таки було над чим.

За кутовим столиком знайшлося вільне місце. Моїми сусідами виявилися чоловік і жінка, приблизно мого віку. Обом десь біля сорока. Судячи із тієї майже неминучої незграбності слів та жестів, і з того, як завзято вони вливали в себе алкоголь, я швидко зрозумів, що ці двоє тільки недавно познайомилися і, в міру своїх здібностей, бавляться у закоханих. Вони не звертали на мене уваги, і це було мені на руку.

Високому лисуватому офіціантові, якого звали Степан і який пам'ятав мене ще по редакційних пиятиках п'ятирічної давності, що найчастіше знаходили своє продовження чомусь саме в «Музі», я замовив сто коньяку і «еспрессо». Моє місце дозволяло бачити водночас і зал, і вхідні двері, й це мені подобалося. Та не встиг бодай хоч трохи роздивитися присутню того вечора в залі публіку, як із-за сусіднього столика підвелася огрядна молодичка, явно напідпитку, і потягла мене під «Гуцулку Ксеню» на середину зали.

Після третього танцю я все ж примудрився злиняти на своє місце. Але вартувало певних зусиль ще кілька разів відбивати нахраписті наскоки цієї захмелілої, з азартним блиском в очах жіночки.

Врешті-решт, як я зрозумів з її міміки, вона дуже на мене образилася.

З потягу у ванну, з ванни в тюрму, з тюрми — на танці… Непогана зміна вражень, подумав я про себе, все більше переконуючись в неможливості усамітнитися у вечірньому барі самотньому чоловікові. Я просто не врахував, що у нашому місті поки що не бракує спраглих чоловічої уваги жінок, які, можливо, не так і часто ходять по барах, але коли вже йдуть, то з наміром «відірватися» за повною програмою.

Допивши свій коньяк, я вже збирався було податися на пошуки більш тихого місця. Додому, враховуючи, який безлад я мав застати там після обшуку, повертатися все ще не хотілося. Але тієї миті, коли я, піднявши руку, покликав жестом офіціанта, до залу нетверезою ходою зайшов Іван Кивелюк. Зробивши кілька нетвердих кроків, він зупинився. Музики якраз оголосили перерву й вийшли, і він, похитуючись, провів їх довгим зневажливим поглядом п'яної людини.



14 «ЗІРКА БІЛЬШЕ НЕ СЯЄ…»


Так, це був мій Ваня. І я помахав компаньйонові рукою, але він не одразу звернув на це увагу. А коли нарешті подивився в мій бік, то, здавалося, довго не міг упізнати. Зобразив щире здивування і спочатку позадкував, так ніби збирався йти геть, але потім все ж рушив до мого столика.

— О, то ти вже приїхав? — видушив він із себе, важко опустившись на вільний стілець навпроти.

Підійшов Степан і, мить повагавшись, я замовив ще дві кави і два по п'ятдесят коньяку.

— Ліпше сто… і без кави, — процідив Іван і, ледь втримуючи голову у вертикальному положенні, кинув на офіціанта презирливий погляд.

— П'ятдесят… — поправив я його.

— Тільки писка засмерджувати, — буркнув Іван.

— Здається, тобі вже досить? — неголосно зауважив я, але він, звичайно, не почув.

— О, старий, а коли ти приїхав? А знаєш, наприклад, що ти мені винен двісті долярів?… — виклавши лікті на стіл, пробелькотів він. — Бажано дрібними купюрами…

Повернулися з танцю наші сусіди по столику. Совгаючи стільцем на вимогу розпашілої пані пропустити її, Іван змів ліктем мою порожню чарку, і, хряснувши об долівку, вона розлетілася на друзки. Із-за сусідніх столиків на нас оглянулися, прибіг Степан з кавою й коньяком.

— Здається, останнім часом ти хреново закушуєш, — сказав я, коли офіціант пішов.

— А тобі останнім часом щось до хрена здається.

— Невже?…

— А що, може бути, — враз погодився він. — Можливо, я, наприклад, і зовсім не закушую, — покльовуючи носом, промимрив компаньйон. — А дві сотні «паперів» — хіба це, наприклад, багато?… Я ж рахую по мінімуму… — продовжив він своєї, втупившись у чарку.

— І де так назолитися? Ти ж збирався до матері?

— Немає у мене матері.

Звичайно, ті п'ятдесят грамів, які приніс Степан, були йому вже зайві. Піднявши чарку, Кивелюк вихилив її одним махом і хотів було підвестися, але з першого разу не зміг і більше не пробував. Через хвилину говорити з ним стало неможливо. Наша контора була недалеко, і я вирішив, поки він взагалі міг рухатися, повести його туди. Під звуки танго, з якого музиканти починали після перерви, і за допомогою терплячого Степана я насилу виволік компаньйона на вулицю.

Дорогою він без упину щось мугикав і, повисши у мене на шиї, важко переставляв ноги. Таким п'яним я його давно не бачив. І все ж хвилин за п'ятнадцять, хоч іти було не більше двохсот метрів, ми вже були в конторі на Валовій.

Я опустив Івана на диван, стягнув з нього набряклі від води черевики і, постеливши під батарею стару газету, поставив їх сохнути. Потім про всяк випадок перевернув його на правий бік і ще деякий час вслухався в його рохкання, аж поки нарешті кімната наповнилася храпівливим сопінням сплячого чоловіка… В мене не було іншого виходу, як залишити Кивелюка на Валовій.


Коли наступного ранку близько дев'ятої я відімкнув двері свого офісу, то ще з порогу у ніздрі вдарив різкий запах перегару. З кімнати долинув голосний Іванів храп. І перше, що я зробив, це відкрив кватирку — і лише після цього, не панькаючись, кілька разів ткнув його коліном у бік.

Отримавши під ребра, компаньйон зайняв сидячу позу й, не відкриваючи очей, обхопив голову руками. Іван відкрив рот і щось пробелькотів, а потім почав зсудомлено хапати ротом повітря, наче велика риба, яку викинули на берег. Я не заважав йому, лише мовчки спостерігав… Не скажу, що це видовище було з приємних.

— Слухай, ти звідки тут узявся?… — тихо, майже пошепки запитав Іван і видав тяжкий стогін.

— Ти про що?

— А я як тут опинився?

Він підвів голову й подивився на мене одним почервонілим оком, друге затуляла долоня.

— То я тебе вчора сюди привів…

— А ти вже з Польщі приїхав?…

— Як бачиш…

— Ти так думаєш?

— Не хвилюйся, лікар вже тут, — відповів я йому, гортаючи свого старого записника з телефонами.

— Який ще лікар?… — застогнав Іван.

— На разі світле «Опілля», — відклавши записника, я неквапом дістав з сумки дві пляшки пива, які купив дорогою до офісу.

Здавалося, сама кімната наповнилася шипінням, коли Іван великими частими ковтками почав всмоктувати в себе бурштинову рідину, гасячи пожежу всередині себе. Його почервонілий, як і все обличчя, всіяний рудою щетиною кадик працював, мов поршень, і, набираючи телефонний номер телестудії, я чомусь подумав, що ось так одного чудового дня можна й захлинутися.

На тому кінці дроту мені напрочуд швидко відповіли, і я перевів погляд з Івана на вікно, де тільки-но прокльовувався ще один похмурий передзимовий ранок. Жіночий голосок у телефонній трубці був незнайомий, але дуже приємний.

— А можна покликати до трубки відому телезірку Яну Михайлишин? — запитав я грайливим тоном.

— Теж мені зірка, — хмикнув на тому кінці дроту голосок.

— Ну, можливо, вона і не така яскрава… — почав було виправдовуватися я.

— Ваша зірка більше не сяє, — почув у відповідь.

Іван уже спорожнив пляшку й крадькома зиркав на другу, але я жестом наказав її не чіпати.

— Що означає більше не сяє? — тим же грайливим тоном поцікавився я у телевізійної пані.

Видно, пиво почало повертати життєві сили в ослаблений Кивелюків організм. Він нарешті відкрив обидва ока й витрусив з пачки, що лежала на столі, цигарку.

— Її немає, — відповів з того кінця дроту голосок. — Вже кілька днів її не бачила… А ви що, з міліції?

— А чому ви так вирішили? — відповів я запитанням на запитання, даючи Іванові припалити.

— Бо від вас вчора вже телефонували… А то правда, що Янка причетна до вбивства?… — щебетав голосок.

— Та ні, це перебільшення, — сухо відповів я. Судячи з усього, колеги у Яни були не вельми доброзичливі, і на телебаченні їй велося не так уже й солодко.

— Чому ж тоді її розшукують? — не вгавала пані з телестудії.

— Ну, добре, вам скажу… — по-змовницькому прошепотів я в трубку. — Тільки між нами… Ви, напевно, її подруга?

— Не так щоб… Але самі розумієте, тут чутки різні, — оксамитовим голоском почала виправдовуватись незнайомка.

— Яна Михайлишин вхопила джек-пот в Національній лотареї, а це, самі розумієте, майже мільйон… То міліція, мабуть, турбується про її охорону…

— Звичайно, з такими грішми… — голос у трубці видавав щире розчарування. — Почекайте, а ви не з міліції? — розчарування на тому кінці дроту вмить змінилося гнівом.

Промугикавши щось на кшталт: «Ну, як вам сказати…», — я отримав у відповідь потік відбірної лайки. Після згадки про гірських козлів і поради: «Пошукай іншу дурепу, яка б повірила в цю лажу!…» — в мене задзвеніло у вусі, і я поклав слухавку.

— От тобі й секс по телефону, — буркнув я сам до себе.

— Який ще секс?…Що за дурка? — запитав Іван, мабуть, сприйнявши це на свою адресу.

— О, ти вже все згадав?…

— Нормально, — відповів він понуро.

— Ти взагалі-то щось чув про те, що сталося?

— А що сталося?

— Ту стару, що сюди заходила, пам'ятаєш? Її знайшли вчора з проламаною головою.

— Знайшли?… Де знайшли? — плямкав губами Іван. — Чому я нічого не чув…

— А де ж ти був?

— Ніде не був.

— Ясно…


Після світлого «Опілля» Іван помітно порожевів й ласо зиркав на другу пляшку.

— З тебе досить, — сказав я і, щоб вигляд пива не дратував компаньйона, поклав пляшку у шухляду.

— Тоді я піду, — зітхнув він. — В общагу… — додав після паузи, вдаючи із себе заклопотаного. — Роки, знаєш, вже не ті… День п'єш — три відходиш…

— Так, вчора ти явно перетрудився.

— Певно, що так, — погодився Іван. — Якщо можеш, наприклад, позич десятку…

— Щось мало, вчора просив двісті баксів, а нині — лише десятку?

— І що, ти мені їх дав?…

— Невже я так схожий на дурного?

— Міг би й дати, — похитав головою Кивелюк. — А яке нині число?

— Здається, тридцяте, — відповів я не задумуючись.

— Йо-майо, завтра вже зима, — бацнув себе по лобі компаньйон.

— А що сталося?

— Та нічого…

— А пам'ятаєш, сучий ти сину, що ти мені вчора говорив, що в тебе немає матері?

— Та невже?… — приречено кивав головою Кивелюк.

— То є в тебе мати чи немає?

— Є…

— Адресу пам'ятаєш? — запитав я.

В моїй голові до того часу вже визрів певний план.

— В селі живе, — тихо мовив Іван. — Тут, недалеко…

Його бурячкове обличчя стало ще більш кислим. Він вмить якось зіщулився, змалів, скривився, так начеб десь ізсередини його запекло, і цей біль не знаходив виходу.

— І давно ти її не провідував? — запитав я.

Кивелюк мовчав. Тоді я сказав, щоб він взувся, бо ми виходимо, а на його нерішуче запитання: «Що ти надумав?» — коротко відповів, що поїдемо на пошту.

На Головпошті я обміняв на гривні двісті доларів, бо ж зранку останні гривні вже встиг скинути на заправці, й, узявши бланк переказу, заповнив його з Кивелюкових слів. У рядку «від кого» написав його прізвище, ініціали та адресу нашої контори. Потім я приклав до бланку всі гривні, котрі отримав з віконця обмінного пункту, — вийшло трохи більше тисячі — і просунув їх жінці за скляною перегородкою.

Іван, впершись спиною об пілон, спостерігав за моїми діями байдуже й відсторонено, ніби це його зовсім не стосувалося.

— Думаю, мати збереже гроші до твого приїзду не гірше за банк, — сказав я. — Може, хоч тепер у тебе з'явиться бажання її провідати?…

— Дякую, старий, — понуро мовив Іван, і навіть десятка, яку я простягнув йому на сходах, коли ми вийшли з пошти, здавалося, зовсім не покращила його настрою, як це зазвичай було раніше.

Але з'ясовувати причини, і тим більше цяцькатися з ним у мене не було часу.

— А як там твоя поїздка? — несподівано запитав він, коли ми зупинилися біля «Вольдемара». — Щось виїздив, наприклад, чи ні?…

— Наприклад, виїздив, — відповів я. — Наприклад, наступаю на п'яти, — ще трохи, і він мій… — подразнив я компаньйона його ж таки слівцем.

— Твій хто? — запитав він, пропустивши повз вуха мій знущальний тон.

— Сина і матір, по-моєму, вбила одна і та ж особа. Що ти на це скажеш?…

— Може бути й так, — байдуже погодився Іван. Він стрільнув у мене ще одну цигарку, запевнивши, як завжди, що останню. — А що там наші «друзі» з мінтярні?… — запитав.

— А ти знаєш, що я там був?…

— Я просто згадав, що знав про це ще вчора ввечері, — відповів він. — Ти ж не забувай, що я, наприклад, майже десять років відтарабанив у кримінальному розшуку…

— То ти вчора з радості, що мене забрали, так назолився? Молодець, компаньйон, нічого не скажеш… То ти в курсі, що я тепер на підписці?…

— Оскільки ти на волі, про це неважко здогадатися.

— Ну, добре, здогадуйся далі… А тепер — вибач… Мені ще треба змотатися до однієї кобіти, можливо, навіть доведеться їхати за місто…

— Куди за місто?

— На дачу.

— На дачу?… Хто ж, наприклад, взимі на дачу їздить?…

— Нічого, — відповів я йому. — Сподіваюся, мене чекає тепла зустріч… А ти поки що розвідай про вбивство.

Завівши «Вольдемара», я глипнув у бокове дзеркало й побачив, як згорблена постать компаньйона повертала за ріг вулиці Коперника у напрямку Привокзальної площі. Після цього я поїхав додому обідати, а по обіді, подрімавши для годиться годинку-півтори, знову направився в центр.



15 ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДЕЙ


Що ж, тепер мені належало знайти Яну Михайлишин. Про всяк випадок повернувшись до контори, я ще раз зателефонував на телебачення, але цього разу — на комерційну службу. Я знав, що бухгалтерія й відділ кадрів телестудії знаходяться саме там.

Назвавшись знайомим Яни, поцікавився, чи можу знайти її на роботі. Без зайвих розпитувань мені повідомили, що Яна взяла відпустку на тиждень за власний рахунок. Після цього я набрав її домашній номер.

Чекати довелося досить довго, аж поки на тому кінці дроту почулося слабке покашлювання. На моє запитання: «Чи можна поговорити з Яною?» — яке мені довелося повторити тричі, до того ж третій раз майже прокричати, старечий голос нарешті відповів, що Яни немає вдома, і що вона поїхала до Києва.

На моє друге запитання: «А коли приїде?» — почув у відповідь: «Казала, шо си верне позавтру…»

Подякувавши старенькій, напевне, Яниній бабусі, поклав слухавку.

І все ж я не вірив, що Яна Михайлишин могла кудись далеко поїхати. Адже в міліції також мусили взяли з неї підписку про невиїзд, а порушити її вона б не наважилася. Домашнім могла наплести все, що завгодно, а сама не інакше як просто десь зашилася, подалі від цікавих очей і телефонів.

У той момент я чомусь був переконаний, що якби я її зустрів, то тепер, що б не сказала мені Яна, я зможу відсіяти з її слів брехню.

Я сподівався отримати відповіді і на деякі старі питання, і на ті, що з'явилися упродовж останньої доби, відколи я зійшов на перон з варшавського потяга. І найголовніше з них тепер — Софія Домарецька. Кому потрібна її смерть? Я був упевнений, що Яна знає це. Вона могла мені дуже навіть допомогти. І коли я про це у черговий раз подумав, то якось напрочуд легко, як мені здалося пізніше, здогадався, де її можна знайти.

У те давнє літо, коли закрутився наш роман, вона один раз запрошувала мене на дачу — в оброслий виноградом двоповерховий будиночок за східною околицею міста поблизу аеропорту. Вона говорила, що це дача її дядька, професора з медичної академії. І та, сповнена жагучого кохання, коротка літня ніч й досі залишається одним із найкращих спогадів у моєму житті.

Щоправда, минуло чимало років, і тепер я пам'ятав те місце дещо туманно. Врізалися у пам'ять лише просторий гараж у цоколі, де я залишав машину, і обросла виноградом веранда з одним плетеним кріслом, куди ми виходили перекурити.

Щодо кинутого Іваном зауваження, що, мовляв, взимку на дачі не їздять — то він звичайно, мав слушність. Проте у тому дачному будинку, куди мене возила Яна, камін навіть більший, ніж у пані Домарецької в Гаях Мурованих, до того ж була ще якась грубка, а плюс калорифер, то навіть холодної пори року там можна було пересидіти, тим більше, що у ті передзимові дні температура повітря ще не опускалася нижче нуля.


На деякий час я все ж затримався в офісі. Втупившись у вікно, докурював цигарку, перебирав у пам'яті картинки давніх днів, коли несподівано задзвонив телефон. Судячи з частоти дзвінків — міжміський виклик.

Я не відразу впізнав голос Синельникова, хоча чув його так добре, начеб він сидів у сусідній кімнаті.

— Привіт, Андрюха! Як доїхав? Добре? — він знову почав українською, але з відчутним російським акцентом. — Слухай, то правда? Мені тут повідомили про нашу знайому, ну, ти поняв… про кого?

— Ви маєте непоганих інформаторів…

— То значить-таки правда, — стурбовано мовив Синельников, пропустивши повз вуха моє зауваження. — У тебе, я чув, були певні неприємності, — перейшов він на російську… — Мені здається, тебе хтось дуже хотів підставити.

— Ви так вважаєте? І хто ж, по-вашому, той жартівник? — розмовляючи з Варшавою, я, звичайно, пам'ятав, що мій телефон могли поставити на прослуховування.

— Пригадуєш нашу розмову про ту особу?… — вочевидь, дядя Жора теж добирав слова. — Я і зараз міг би щодо неї повторити те саме… Але це не моя гра… розумієш?

— Цього ви могли і не казати.

— Звичайно, але я подумав, а раптом у тебе виникнуть якісь сумніви…

— Це все?

— Я хотів би допомогти тобі, та не знаю як. Але ти хлопець башковитий, якось викрутишся.

— Дякую й за це…

— Я в цьому просто впевнений, — вуркотів він у трубку. — Послухай, зроби мені одну маленьку послугу… — Синельников зробив паузу, але оскільки я мовчав, то він продовжив. — Я чув, що наша спільна знайома залишила заповіт на якихось там родичів… Ти мене чуєш, Андрюхо?

— Чую, — відповів я, потрохи починаючи розуміти, до чого він хилить.

— Ти не міг би роздобути для мене їх координати?

— А що, більше нікому?

— Тобі ж це неважко, правда?…

— Мені просто зараз не до цього, — сказав я.

— Я хочу доручити тобі, щоб ти знайшов тих родичів, розумієш?… Вони успадкували гроші, а отже, і борги… Це, безумовно, не телефонна розмова, але мені начхати, — сичав зі слухавки дядя Жора.

— І що ж треба зробити?

— У Варшаві ми непогано порозумілися… Ти міг би трохи заробити і тепер, діючи від мого імені…

Але тут я не витримав. Нерви й так були напружені до краю.

— Чуєш, ти, фарбована мавпо!… Стара ти гнидо! — вигукнув я в трубку, не даючи йому договорити. — Якщо мені стане відомо, що ти сам чи хто-небудь від твого імені вимагаєте від тих нещасних людей якісь борги, то май на увазі… Я знайду спосіб, як дістати тебе, де б ти не був!…

Дядя Жора, видно, не очікував від мене таке почути, бо лишень мляво мимрив у відповідь одні «щирі запевнення»… І я поклав слухавку.

Не знаю, наскільки мої слова остудили його запал щось увірвати зі спадщини пані Софії, але на той час у мене було досить і власних проблем, аби перейматися ще й чужими.


Після розмови з фарбованим я нарешті таки зважився подзвонити до Кушніра у Київ за тим номером, що запам'ятав. Я навіть і привід знайшов. Надумав запитати, чи не допоміг би він опублікувати в якійсь з більш-менш тиражних столичних газет моє журналістське розслідування? Правда, писати його я ще й не починав, але то було справою кількох днів. У даному випадку не зашкодило б просто нагадати про себе.

Додзвонився я з першої спроби. Проте дівчина на тому кінці проводу повідомила, що Михайла Івановича зараз немає. А коли я запитав, чи буде він сьогодні на роботі, відповіла, що не знає, однак поцікавилася, хто телефонує і що передати. Відчувалося, що українська для неї не рідна. Звичайно — це, як завжди, мені не сподобалося. Я назвав їй себе і попросив дозволу подзвонити ще раз.

— Будь ласка, дзвоніть, — байдуже відповіла вона.

Після цього я нарешті дав спокій телефонові й поквапився до «Вольдемара»…

Дачне селище, де я розраховував знайти Яну, було кілометрів за шість від міста. Відразу за аеропортом і поруч зі старим міським автодромом, на якому колись, ще до армії, я отримав перші уроки кермування… Понурі, як і все навкруги, дерева миготіли обабіч слизького шосе майже суцільною темно-сірою стіною аж до самого повороту на автодром. Після доволі глибокої калюжі, яку «Вольдемар» форсував з гуркотом танка, враз закінчилося і асфальтоване покриття. Далі, вздовж огорожі з металевих секцій, що відділяла територію аеропорту, я їхав вузькою розбитою дорогою. Перейшов на другу швидкість і увімкнув фари.

У цей момент від темніючої смуги дерев на горизонті, між якими вгадувалися поодинокі конуси дахів, відділилися два мерехтливі вогники. Вони наближалися, підстрибуючи на вибоїнах, і швидко збільшувалися, та коли в передвечірній імлі нарешті вималювалися контури червоного «Опель-Кадета», раптово спалахнули яскравим дальнім світлом фари і вмить засліпили мене. Від несподіванки я ледь не вилетів на сітку й різко загальмував, а він, несамовито ревучи, промчав повз мене.

«Опель» швидко віддалявся, і мені не вдалося роздивитися задній номер. Спершу з'явилося непереборне бажання наздогнати й натовкти пику сучому синові… Але грузька рілля — зліва та огорожа — справа не давали можливості швидко розвернути «Вольдемара» в цьому місці.

Водій «Опеля» надто впевнено, як для новачка, вів машину по вибоїстій дорозі, виходило, фокус із дальнім світлом був цілком свідомим із його боку. Тривожні передчуття переповнювали мене, коли я проїхав крізь розчинені ворота на територію дачного селища. На першому ж перехресті повернув наліво і, перейшовши на нейтральну швидкість, покотився з горбка вузьким дачним провулком у напрямку, де і мав стояти той будиночок, куди мене колись запрошувала Яна.

На черговому перехресті я розвернув свого «Вольдемара» і, залишивши його з увімкненими підфарниками, продовжив пошуки пішки.



16 НА ВУЗЬКІЙ ДОРОЗІ. ГРА НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ


Все навкруги вже огортали густі сутінки. Принишкла пустка дачного селища напередодні зими навіювала печаль, і це лише підсилювало лихі передчуття.

Ще від машини, приблизно через два будинки вниз по вуличці, я помітив яскравий самотній квадрат освітленого вікна на рівні першого поверху. Пройшовши вздовж дротяної сітки у тому напрямку, я переконався, що це цілком могло бути вікно саме того будинку, який я шукав. Його, як і раніше, густо обплутували ліани винограду, що, втім, вже давно скинув листя і лише темнів на тлі біло-цегляних стін. А коли я присвітив собі під ноги ліхтарем, завбачливо захопленим з машини, то побачив чіткі відбитки шин на глиняній дорозі…

Моє серце забилося у прискореному ритмі. Я підійшов настільки близько до будинку, що вже міг розрізнити рожеві квіточки на щільно затягнутих шторах. А, кинувши поглядом вище, помітив, як з широкого комина над дахом піднімався ледь видимий на темно-сірому тлі неба димок.

Так, це було саме те місце, куди ми приїжджали з Яною, як вона сама потім казала «підливати розсаду». Тільки дерева довкруг будинку відтоді дещо підросли і тепер подекуди сягали верхівками вище даху.

Я напружено вслухався в сутінки. Десь справа, у глибині дачного провулка, тоненько кукурікнув пізній півень, а з шосе, що тягнулося вздовж горбів з того боку долини, уривками долинав приглушений гуркіт транзитних дальнобійних «фур». Мені здалося, що буде краще, якщо я підійду до будинку не в обхід — через хвіртку, а навпрошки — через сад, попередньо подолавши огорожу. Хоча, як з'ясувалося трохи згодом, це рішення у майбутньому тільки додало мені проблем.

Підстрибнувши, я повис животом на дротяній сітці, що помітно прогнулася під вагою мого тіла. А коли перекинув ногу, то, прогнувшись ще більше, сітка враз несподівано спружинила, і я сторчма повалився в сад, у якісь кущі. Вони пом'якшили моє падіння, але з того, як враз запашіли руки й лоб, я зрозумів, що кущі з колючками. Трохи полежавши у доволі незручній позі (мої ноги опинилися на гілках значно вище, ніж голова), я нарешті виборсався з кущів і, накульгуючи, пошкандибав до будинку, що світився за деревами самотнім вікном.

Крізь шпаринку у шторі мені вдалося розгледіти тільки невелику частину стіни з репродукцією відомої картини Шишкіна «Ранок у лісі» та відкритий великий камін, у якому догорало кілька патиків. Тоді я пройшов вздовж стіни далі і, подолавши кілька сходинок, опинився перед порогом. Двері були не замкненими.

Постукавши кулаком в одвірок, більше для годиться, я поминув веранду й повз круті дубові сходи, що вели на другий поверх і більше нагадували широку драбину, зазирнув до кімнати. В кутку на дивані у незручній позі без ознак життя лежала Яна Михайлишин. Її голова була вивернута, щокою торкалася плеча, обличчя неприродньо видовжене, а з напіввідкритого рота стирчав посинілий кінчик язика.

«Зірка більше не сяє…» — згадав я слова тієї пані з телебачення. На жаль, вони видалися пророчими.

Я кинувся до Яни і, вхопивши її за руку, пробував намацати пульс, але марно. Не було сумніву — її душили. Про це свідчили й плями у неї на шиї, залишені чиїмись пальцями.

Перша думка — якнайшвидше доправити дівчину до лікарні. Можливо, там ще пощастить її врятувати?… Я згріб нерухоме тіло, підняв на руки. Його вага виявилася дещо більшою, ніж я чекав, і все ж не настільки, щоб не зміг донести її до «Вольдемара»… З Яною на руках я зробив два кроки до дверей. Крізь тонкий велюровий халатик я відчував під долонею її сідниці, які ще зберігали пружну м'якість живого тіла.

І все ж Яна Михайлишин була мертвою. Не хотілося вірити, але це було так. Боляче було усвідомлювати, що з'явися я на дачі трохи раніше, і цього могло б не статися… Та це вже годі було виправити. Чи варто мені тепер тягти її труп до лікарні?… Я був просто у відчаї. Не виходив з голови і той «Опель», що засліпив мене на дорозі.

Поклавши тіло дівчини назад, на диван, приблизно у тій же позі, в якій застав, і намагаючись більше ні до чого не торкатися, я позадкував до виходу.

Давненько вже не доводилося мені так швидко бігати, як того вечора дачним провулком, долаючи дистанцію від хвіртки до машини. Коли заскочив у «Вольдемар», то подумки похвалив себе, що додумався розвернути його заздалегідь.

Мої підозри дуже швидко підтвердилися. Тільки-но я поминув автодром, як назустріч з увімкненими мигалками, хоч і без сирени, промчала міліцейська машина, а слідом за нею — швидка медична допомога. Перед поворотом до автодрому міліцаї обачно вимкнули свої мигалки, і червоні вогні їхніх стоп-сигналів відпливли вліво до дачного селища й зникли за темною стіною лісосмуги.

Виходило, хтось уже встиг скерувати цей «кортеж» до мертвого тіла Яни Михайлишин. Лише якась хвилина врятувала мене від зустрічі лоб в лоб з міліцаями на вузькій дорозі. А про те, що було б, якби вони застали мене ще й біля Яниного тіла, я навіть не хотів думати. Вочевидь, той, хто хотів підставити мене і під це вбивство, не розрахував, що я хоч інколи можу вчасно прошурупати ситуацію, і до того ж не розівчився швидко бігати. Хоча, звичайно, дистанції уже не такі, як колись.


За ті сім хвилин, поки мій старенький «Вольдемар» домчав мене до міста, я зробив кілька щирих зусиль хоча б в загальних рисах осмислити те, що сталося. З цього, звісно, нічого не вийшло. І все ж…

Коли я вже вкотився до міста, поминув Збаразький поворот і, промчавши відтинком вулиці 15 Квітня, нарешті мусив загальмувати перед пішохідним переходом на проспекті Злуки, то таки встиг з'ясувати для себе три важливі речі: по-перше, вбивство Софії Домарецької, Яни Михайлишин та Євгена Домарецького швидше за все є справою рук однієї особи і та особа десь зовсім поряд. Звичайно, я не забув, що саме Яна порадила пані Софії найняти мене. Для чого так старалася? Сподівалася, що «свекруха» віддячить?… Чи хотіла моїми руками загребти жар?… Тепер їх обох немає. Кому треба було вбивати цих жінок, а головне, для чого?… По-друге, я враз зрозумів, що тепер, аби сховати кінці у воду, окрім мене, вбивати більше нікого; і по-третє, мені конче треба було якомога швидше придумати і зробити щось таке, щоби вбивця занервував і якось виявив себе. Я чомусь був впевнений, що не дам заскочити себе зненацька. Мабуть, у мене просто не було іншого виходу… Втім, я чомусь вважав, що того вечора якоїсь прикрої несподіванки вже не повинно бути.

Та коли я загальмував перед наступним світлофором і, ввімкнувши лівий поворот, запалив цигарку, то несподіванка виявилася приємною — у світлі фар серед пішоходів я впізнав дівчину, яка неквапом перетинала «зебру», майже торкаючись сумочкою бампера моєї машини. Це була Іра — та сама дівчинка з вокзалу. І я чомусь дуже зрадів цій зустрічі. Привідкривши дверцята, гукнув її, й Іра, зупинившись посеред дороги, відповіла радісно-здивованим вигуком. Вона спритно оббігла машину і встигла застрибнути на переднє сидіння ще до того, як світлофор дав зелене…

Потім ми поїхали вечірнім проспектом. Дівчина щебетала про те, як добре, що ми знову зустрілися. І хоч у мене з голови не виходило мертве тіло Яни Михайлишин, яке ще зовсім недавно тримав на руках, я старався їй бадьоро відповідати.

— Ти не знаєш у цьому районі якогось пристойного бару з «живою» музикою? — запитав я її.

— З «живою»? Не знаю, це не мій район…

— Он зліва за парканами блимає вивіска. Може, там щось наливають?…

— Не знаю, може й наливають, але краще їхати десь у центр.

— Я тільки що з центру. Хотілося б десь тут.

— А в тебе вид, ніби тільки що з похорону, — зауважила Іра.

Я промовчав.

— Тут хіба трохи далі є один бар, «Корчма» називається, — сказала вона, коли ми поминули ринок «Ювілейний».

— То що, заскочимо?

— Давай, — радо погодилася дівчина.

Бар виявився по-домашньому затишним, з опудалами диких качок на стінах й одиноким скрипалем, що, виводячи якусь сумну мелодію, походжав між столиками в глибині залу. Музика мені не сподобалася, і ми затрималися в тій «Корчмі» ненадовго. Враз перехотілося напиватися десь поза своєю конторою. Я обмежився пивом, а недопиту пляшку болгарського вина Іра взяла з собою.


А вже на Валовій, в офісі, коли я замкнув двері зсередини, дівчина зрозуміла мене надто буквально. Поки я, помивши руки, повернувся в кімнату, вонавже закінчувала стягати з п'яток колготи, а ще через якусь мить, залишившись в одних трусиках, знову потяглася до пляшки з вином…

Іра мала високі, повні груди. Тепер я міг їх як слід роздивитися. На верхівках соски були майже непомітними — такі мені вже давно не траплялися.

— У тебе гарні груди, — сказав я.

— Дякую, — відповіла вона, з прицмоком відірвавши від уст пляшку. — До перших пологів, потім обвиснуть…

— Тоді ними буде зручніше бавитися, — підморгнув я їй.

Цівки червоного вина, скапавши по підборіддю, скропили їй і груди, і стегна. Іра поставила на стіл пляшку і, підтримуючи знизу долонями свої круглі білі м'ячики, почала кінчиком язика злизувати з них винні бризки. Її довгі тонкі нігтики, пофарбовані чорним лаком, збуджуюче контрастували з білизною тіла… Я вкляк перед диваном на коліна й похапцем кинувся їй допомагати, відчуваючи, як під моїми поцілунками загнічені горбочки невпинно твердішають…

— Такими класними цицями можна успішно користуватися, — прошепотів я, зриваючи з себе одяг.

— Ось так? Тобі подобається так?… — Іра підперла долонями свої розкішні груди, утворивши між ними глибоке вузьке провалля.

— Ти суцільна зваба, — сказав я, роззуваючись.

— Дякую, — кинула спроквола, мовби я тільки що пропустив її перед себе у тролейбус.

Потім вона допомогла мені роздягнутися і зробила все як потрібно, і навіть краще, ніж я звик отримувати від дешевих повій.

…Коли я діставав гроші, то викинув на стіл і фотографії з внутрішньої кишені піджака. Це були ці самі фотки, з альбому Софії Домарецької.

— Мала тебе ще цікавить? — Іра шкрябнула нігтем кутик фотографії.

— Яка мала?…

— Ось ця, Ксюха, — кивнула на усміхнену дівчину з шампанським.

— Ти, може, згадала про неї щось нове?

— Ми недавно з дєвками згадували Ксюху. Знаєш, як то буває, трохи випили і почали згадувати всіх, кого знали… Таке кожну з нас може чекати, не доведи Господи, звичайно… Хто в Італії, а хто без талії, розумієш?…

— Ну і?…

— Одна дєвка сказала, ну, що Ксюха колись нібито хвалилася їй на рахунок свого брата…

— І що за брат?

— Ну, що має брата десь в органах: чи то в прокуратурі, чи в міліції?… Хвалилася, що дуже крутий начальник.

— Може, просто видавала бажане за дійсне?

— Може й так, — погодилася дівчина. Я вмить оцінив, що, згадавши про брата покійниці — крутого начальника в органах, Іра змусила мене подивитися на все, що відбулося, під дещо іншим кутом зору.

— Ну, а як її прізвище, не згадала?

— Я ж казала, щось із рибою…

— З рибою? — перепитав я. — Не пригадую я в наших органах начальника з таким прізвищем… Рибак, Рибачук… А точніше дівчата нічого не говорили?…

— Ні, не говорили… Кажуть, от у Ксюхи навіть брат в органах був — і то не врятувало, з вікна випала, а що вже нам казати?… Це все, що я чула…

— Добре, дякую і за це.

— То я піду?… — мовила Іра. — Якщо дуже захочеш, шукай мене у «Фавориті». Знаєш, диско-бар біля центрального ринку? Я там майже щовечора.

Я пообіцяв при нагоді обов'язково туди заглянути, а коли вона пішла, відразу зателефонував Ігорю Грицьківу і, хоч був уже глибокий вечір, напросився у гості…



17 ЩУРЯЧІ ЛОВИ


— Що, надумав «пулю» розписати? — зустрів мене з дверей щирою посмішкою господар. — А то чув, у тебе були якісь неприємності…

— Неприємності?… — перепитав я. — Боюся — це дуже м'яко сказано. Тим більше, я не впевнений, що вони вже закінчилися…

З бокової кімнати долітали уривки фраз з якогось голівудського серіалу, але Грицьків провів мене у свій кабінет й запропонував зеленого чаю. Від чаю я не відмовився і, зрештою, від «Вермуту» також.

— Пам'ятаєш молоду дівчину, що випала з вікна на Київській десь із півтора року тому?… — пригубивши вина, запитав я у начальника бюро судмедекспертизи.

— Молода дівчина… Здається, з восьмого поверху?… Пам'ятаю, звичайно, а що? Її потім ледь відшкребли від асфальту… Смерть настала відразу… Але для чого це тобі? — здивувався моєму запитанню Грицьків. — Це якось пов'язано із Домарецьким?…

— Я випадково дізнався, що ця дівчина була з Ґеникового оточення… — сказав я. — Ти точно не пам'ятаєш, як її прізвище?

— Прізвище?

— Це для мене зараз дуже важливо.

— Щось із річкою пов'язане…

— А не Рибак?

— Може бути і Рибак, — погодився Ігор, поскубуючи борідку. — Ти вважаєш, що її загибель і смерть Домарецького якось пов'язані?

— Не виключено… Скажи мені ще таке, ти не чув, її брат тоді часом не об'явився?…

— Ну, цього я не знаю, — відповів він. — Це тобі ліпше в міліції запитати.

— А не пригадуєш у наших органах когось зі схожим прізвищем, бо ж, очевидно, та нещасна була незаміжньою?…

— То ти хочеш сказати, що у неї був брат в органах… Ні, нікого з таким прізвищем назвати не можу, — відповів він, роздумуючи. — Нема таких і не було на моїй пам'яті ніколи. Хіба який патрульний сержантик… Але навіть якби був, що це тобі дало б…

— Поки що не знаю, — чесно відповів я Грицьківу.

— Маєш якісь серйозні докази, що загибель дівчини пов'язана зі справою Домарецького? — знову запитав він, наповнюючи спорожнілі чарки.

— І Домарецького, і його матері, а тепер от… — я ледь не вимовив «телезірки», але вчасно прикусив язика. — …Тепер от мене самого тягають, — спромігся закінчити фразу.

Якби я бовкнув Грицьківу про вбивство у дачному селищі, про яке він повинен був довідатися лише наступного дня — це неминуче викликало б із його боку нові розпитування, а до пуття пояснити всього я поки що не міг. Але Ігор не забарився повідомити мені таке, від чого вже у мене виник новий десяток запитань. На більшість із них начальник бюро не знав відповіді так само, як і я.

Він сказав, що тепер добре пригадує всі обставини і що ця дівчина, Оксана Рибак, випавши тоді з вікна, вбила не тільки себе, а й п'ятимісячну дитину, яку носила в собі…

— Але це не обов'язково мала бути дитина Домарецького, — сказав Грицьків, наповнюючи чарки вином.

Я попрощався з Ігорем ще із важчим серцем, ніж прийшов до нього… І все ж цей візит тільки додав мені азарту діяти. А опинившись нарешті у своїй квартирі, аби очі не бачили того рейваху, що залишився після обшуку, я навіть світла не вмикав й упав на диван, не роздягаючись.


Прокинувся, коли за вікном сіріло. Спочатку чомусь вирішив, що це ще вечір і деякий час продовжував лежати, вчуваючись у біль в грудях, мабуть, від того, що останніми днями багато курив. Лежав, поки й справді не закортіло курити. Потім задзвонив телефон. І я подумав, що ці ранкові дзвінки вже потрохи стають недобрим ритуалом… Яким же було моє здивування, коли я нарешті почув у трубці Марійчин голос, і першим, як завжди, прозвучало запитання, чи не хотів би я сьогодні послухати її сон?…

Але цей дзвінок у моїй квартирі, де все було догори дном, чомусь видався мені настільки недоречним, що лише розізлив, і я вперше за час нашого знайомства відмовив цій добрій жінці. Звичайно, я був не проти ще раз втрамбувати її широке озаддя у свій рипучий диван, але все ж вимовив «ні».

— Вибач, але мені сьогодні не до снів, — промимрив я у відповідь.

І на цьому була крапка. Марійка кинула слухавку, навіть не дослухавши мене. Проте якщо врахувати подальші події, важко сказати, чи це було моєю найбільшою помилкою того дня?…

Ще напередодні увечері, повертаючись неосвітленими вулицями від Грицьківа, я вирішив, що мені вкрай необхідно розжитися хоч якою-небудь зброєю. Цього разу це мало би бути справжнє дуло. Адже коли у кишені парабелум, почуваєш себе значно впевненіше. І я трохи шкодував, що не потурбувався про це раніше.

Отож, того ранку я не придумав нічого кращого, як навідатися до ще одного свого старого приятеля — Петра Арсенчука, простіше — Арсена, або Черепа — колоритного напівкримінального типа, що якийсь час ошивався у нашій редакції, хоч як журналіст був ніякий. Він мешкав за один квартал від мого будинку, і в ті роки частенько влаштовував щось на зразок вечірок, котрі, як правило, переростали у пиятики. Втім, це все одно не допомогло йому надовго затриматися в нашому колективі.

Я сподівався знайти його за старою адресою, що залишилася у моєму записнику.

Колись Арсен уже пропонував мені куцостволу пукавку — майже іграшкового з вигляду пістолетика, здається, чеського виробництва. Якраз у той період я опублікував кілька голосних, як на ті часи, матеріалів і несподівано для себе почав отримувати телефоном анонімні погрози. Але тоді Арсенова пропозиція видалася мені занадто крутою, і, поки я вагався, все якось вляглося само собою.

Вийшовши з дому, я вирішив дещо підстрахуватися й, скулившись від зустрічного вітру, спершу обійшов довкруж кварталу. Потім крізь проламану огорожу проліз на територію закинутого дитячого садка і, заховавшись під перекошеним грибком від мжички, перекурив. «Хвоста» не було. Про всяк випадок зробив ще один круг — і аж тоді направився до Арсена.

Пам'ятаючи адресу, швидко знайшов його квартиру. Але довелося довгенько натискати кнопку дзвінка. Збирався було вже йти геть, коли господар, мабуть, добре роздивившись мене у вічко, нарешті відкрив.

Арсен виглядав наляканим, а коли все ж спробував посміхнутися, то я мимоволі зауважив, що за ті роки, поки ми не бачилися, він не лише полисів остаточно, а й втратив кілька важливих зубів.

Його помешкання, як і раніше, нагадувало щось середнє між борделем та закусочною. В кутку кімнати батарея порожніх пляшок, а на брудному незастеленому паркеті валялися розчавлені, пропалені цигарками одноразові «стаканчики», недопалки, якісь огризки. Арсен мовчки кивнув на єдиний стілець біля стола, а сам метнувся в коридор, звідки повернувся з табуреткою й недопитою пляшкою.

Інколи приємно усвідомлювати, що деякі обставини в житті можуть не мінятися упродовж багатьох років.

Втім, коли я сказав, що пити не буду, а завітав виключно у справі, Арсен чомусь злякався ще більше. Склалося враження, що він чекав якихось неприємностей.

Я бачив стан господаря, який, судячи з усього, влетів у чергову халепу, і мені було шкода його. Але у мене не було іншого виходу — і я перейшов до справи. Спочатку нагадав йому про ті давні часи, коли він пропонував мені купити у нього пістолет, а потім висловився в тому дусі, що нарешті такі часи настали…

У відповідь Арсен щось промимрив й заперечливо похитав головою… Тоді я вирішив змінити підхід і сказав перше, що прийшло тієї миті в голову — зброя потрібна мені на дачу. Хочу влаштувати там полювання на щурів, мовляв, занадилися, нема рятунку…

Але господар продовжував віднікуватися.

— Давай ліпше вип'ємо, — сказав він цілком у дусі наших старих редакційних традицій.

Та пити мені не хотілося. Я поклав перед ним на стіл п'ятдесят «паперів», тоді — ще п'ятдесят і повторив, що конче потрібно покінчити зі щурами. Він уважно подивився на мене й, відсунувши гроші, сам вигляд яких, здавалося, навіяв йому жах і перелякав більше за всі мої слова, відповів, що зараз на продаж у нього нічого немає, але він може позичити мені на деякий час одну річ, яка, втім, для щурячих ловів якраз те, що треба. Арсен вийшов з кімнати, а коли повернувся, то тримав у руці дрібнокаліберного однозарядного пістолета з тих, що вважаються спортивними. Зверху до нього синьою ізоляційною стрічкою було примотане щось схоже на підзорну трубу… Я навіть не відразу здогадався, що це пристрій нічного бачення… Як на щурів, то й на щурів, відступати було пізно.

— Я сам тут недавно піф-паф… Полював на одну мишку в підвалі. Так що от, даю тобі повний комплект, — сказав він і, відсипавши з десяток патронів, на прощання навіть подарував подертого поліетиленового пакета, аби я мав у що загорнути його «гармату».

Звичайно, дрібнокаліберний пістолет, що ним я розжився у Арсена, нехай навіть із «нічником», важко було назвати повноцінною зброєю. Найбільшим недоліком цієї пукалки були навіть не її габарити, а те, що у штуцер влазив тільки один патрон. Та все ж це було ліпше, ніж нічого.


Решту ранку я провів в офісі на Валовій.

Десь під обід подзвонив Пащук і сказав зайти до нього.

— Зараз буду, — відповів я. — А що сталося?… — запитав я награно безтурботним тоном, про себе прикидаючи, що від цього запрошення не слід чекати нічого доброго.

— Жарт… — поблажливо кинув Зеник. Видно мій розгублений голос трохи розважив його. — Просто перевіряю, чи ти часом не порушуєш підписку…

— Знову жартуєш?

— Ні, то вже серйозно, — буркнув він. — Що новенького? — запитав після паузи.

— Про що?

— Ти що, нічого не чув?

— Не чув чого?… — перепитав я, звичайно ж, розуміючи, до чого хилить майор.

— Нічого такого? — промимрив він, вочевидь, не поспішаючи повідомляти мені про нове вбивство. — Може, щось з'явилося?…

— Та так, хіба що…

— І що ж?… — нагострив вуха Зеник, бо навіть перестав сопіти в слухавку.

— Та от, синоптики обіцяють…

— Ти що, п'яний? — майже ображено буркнув він.

— Сьогодні ж, здається, перше грудня… перший день зими — хіба це не привід, скажи?

— Якщо почуєш щось нове, свисни… Ми ж, здається, домовлялися… — нагадав Пащук.

— Стопудово.

— До речі, а де ти їздив учора ввечері?

— Ніде не їздив.

— А машина твоя зараз де?

— Та тут, біля бару «Океан», а що сталося?…

— Нічого, просто, можливо, доведеться дещо перевірити. Може, узор на шинах співпаде?

— Щось ти говориш загадками.

— Ну добре, ще довго будеш у своєму «голуб'ятнику»?

— Та трохи буду.

— То не випивай усього. Може, забіжу під вечір…

— Тоді обов'язково чекатиму, — пообіцяв я, і ще деякий час, тримаючи у руці трубку, вслухався у далеке відлуння коротких гудків…

Сідаючи, я необережно посунув кріслом, провід, що намотався на ніжку, натягнувся і вирвав зі стіни трійника разом з розеткою, яка й до цього ледь трималася… Таке й раніше вже не раз бувало. Вмить погасло бра на стіні й заткнулося радейко, що весь цей час попискувало на короткій хвилі.

У кімнаті запанувала напівтемрява. Щоб з'єднати контакти, мені потрібно було присвітити. Я намацав у кишені запальничку, а потім згадав про свого блатного ліхтарика «Філіпс», а також про те, що, відколи на дачі перелетів через огорожу, більше його не бачив… Мабуть, він десь там у кущах і залишився. Звичайно, мінти ліхтарика вже знайшли, і тепер лише справа часу, можливо, найближчої години, поки й на ньому «засвітяться» мої пальчики.

Потім я подумав, що, може, їм уже все відомо, і Пащук просто хотів переконатися, чи є я в конторі, і зараз, як тоді, знову привалить з «Беркутом»… Втім, незалежно від того, що майор мав на увазі, мій ліхтарик неподалік будинку, де задушили Яну Михайлишин, міг стати серйозним речовим доказом проти мене… А в тому, що скоро будуть нові неприємності, я вже не мав ні найменшого сумніву.

Отож, промонькавшись із розеткою, якось із горем наполовину, я таки поставив її на місце і, коли радіо знову запищало, зробив голосніше — якраз передавали релігійну проповідь — й не придумав нічого ліпшого, як спуститися в «Болеро» випити трохи пива. Потім ще трохи «поводив козу», переходячи з кав'ярні в кав'ярню, і навіть навідав центральний універмаг, у якому вже не був кілька років.



18 НЕ ЗАВЖДИ ПЕРЕМАГАЄ ТОЙ, ХТО СТРІЛЯЄ ПЕРШИМ


Пістолета, котрим розжився у Арсена, я залишив у конторі під столом. Вирішив, що під час обіду він мені не знадобиться. І хоч спочатку він видався мені малокорисним, потім я змінив свою думку. Адже дрібнокаліберний пістолет насправді пречудова зброя. Особливо для стрільби з близької відстані.

І все ж, коли вештався центром, то більше розраховував на везіння. В цьому був якийсь азарт гри, коли ледь не в кожному підозрюєш зловмисника… Хоча навіть тоді я розумів, що той, кого остерігаюся, не буде нападати на мене у кав'ярні чи на вулиці.

Звичайно, найкращим варіантом вбивці було б, аби я сам кудись зник чи, принаймні, закінчив самогубством… Моє зникнення означало б, що я просто накивав п'ятами, а самогубство можна було б легко пояснити. Мовляв, муки сумління і тому подібне таки доконали небораку… На мене тоді можна було повісити не тільки обох жінок, а й будь-що інше… А якби я десь здимів, мене, напевно, не дуже й шукали б.

Тепер, оскільки вбивці не вдалося підставити мене на дачі, то він обов'язково спробує втілити якийсь із цих двох варіантів. Безумовно, інсценувати самовбивство було б для нього кращим виходом. І для мінтів набагато переконливіше, і не потрібно морочитися з тілом й, імітуючи моє зникнення, закопувати його десь у посадці, відрізувати голову й закопувати десь в іншій ямі. Простіше — всадити мені кулю в лоба, а тоді покласти пістолет в мою ж таки долоню, і вся справа…

Здавалося, я був готовий до всіх несподіванок.

Ще зранку, направившись від Арсена відразу в контору, я дістав із шухляди кілька чистих аркушів і, щоб згаяти час, спершу почав малювати якісь концентричні кола, потім записав кілька речень… Як мені здалося, вийшов непоганий початок статті. І поки ото зателефонував Пащук зі своїми розпитуваннями, з'явилося півтори густо списаних сторінки й повна попільниця недопалків. Давалося взнаки те, що довго не брався за перо.

І пізніше, вештаючись центром, все одно ще не був упевнений, чи варто продовжувати писати?… Чим довше прокручував в голові вже написані фрази, тим більше брав сумнів. Публікація на цю тему могла ускладнити моє й без того вельми непевне становище.

Почав статтю «картинкою» вбивства Ґеника Домарецького. Розплутувати клубок вирішив саме з цього місця. Але замість розплутування, несподівано для самого себе, якось суто рефлективно, одразу ж перейшов до другого вбивства… Хотів було також змалювати ще й третє, як я собі його уявляв, але вчасно схаменувся. Дзвінок майора якраз вчасно перебив мій репортерський запал.

Якби я продовжив писати, а потім міліцаї знайшли в мене цю писанину — сценки з насиллям, особливо над Яною Михайлишин… Вони залюбки приклали б це до моєї справи, а тоді, як знаєш?…

Вийшовши з центрального універмагу і знову, й знову прокручуючи в голові початок статті, я навіть подумав, що буде краще повернутися в контору й знищити написане. Все ще позначалося нервове напруження останніх днів. Потім я вирішив ще раз зателефонувати до Києва… Бо ж скоро обіцяв навідатися Пащук (закарпатський коньяк та дещо із закуски, знаючи майорів апетит, я завбачливо придбав на першому поверсі універмагу), а переговорити з Кушніром добре було б ще до його приходу.

Біля аптеки на розі бульвару Шевченка та вулиці Руської я несподівано зіткнувся з Кивелюком. До того часу надворі вже остаточно стемніло, але у світлі аптечної вітрини я відразу впізнав знайомий силует.

Мені здалося, що він не дуже зрадів зустрічі зі мною і навіть зробив спробу заховатися за стовбур дерева. Але я гукнув йому, і компаньйон понуро зробив крок назустріч. Він довго й мляво виймав з кишені руку, і на дотик його долоня виявилася неприємно вологою.

— Ти що, знову нездоровий? — запитав я, не зупиняючись.

— Та щось схоже на те… — відповів Іван. Він рушив поряд зі мною вузьким тротуаром, але відразу відстав, бо змушений був притискатися до стіни, щоб дати дорогу зустрічним перехожим.

Як мені здалося, компаньйон був тверезим, і я подумав, що цим теж можна пояснити його пригнічений стан. Цей стан мимоволі почав передаватися й мені. То ж коли ми пройшли під аркою на Валову, і перед нашими очима яскраво запалала неоновим вогнем біло-голуба зваба пивного бару «Океан», я сам запропонував Кивелюкові зайти туди.

Ми нашвидку перехилили по «сотці» «Старої фортеці» і, як звичайно, закусивши глибокими затяжками, вийшли на Валову.

Іван висловив бажання зайти ще кудись, і за інших обставин я б і не задумувався, як робив це вже не раз. Але того вечора це не входило в мої плани — і я неквапом повернув до контори. Він мовчки пішов за мною.

Що ж, зметикуємо на трьох, пам'ятаю, вирішив я тоді.


У темряві не лише краще чуєш, де завжди щось шарудить і клацає, клацає і шарудить, а ще й гостріше відчуваєш запахи.

І того вечора у темному під'їзді свого офісу я мимохідь приготувався вдихнути звичну порцію смороду сечі й плісняви, але несподівано сильний протяг освіжив повітря. Я одразу зрозумів, що це хтось (таке інколи траплялося) знову зірвав двері чорного ходу, якими зазвичай ніхто не користується, хоча звідти і є вихід дворами на сусідню вулицю. Проте, аби не створювати протягу, вони постійно були на замку.

Мій ніс завжди чутливо реагує на протяги, і поки ми піднялися на другий поверх, я двічі пчихнув, й Іван двічі побажав мені бути здоровим.

…Набравши Київ, я знову почув увічливий голос секретарки, що, мовляв, Михайло Іванович відсутній, але вона обов'язково повідомить йому про мій дзвінок, та швидше за все — це вже буде не раніше, ніж зранку. Я повторив їй своє прізвище та номер телефону і попросив, якщо пан Кушнір, можливо, таки з'явиться у своєму робочому кабінеті сьогодні й захоче мені зателефонувати, то ще годинку-півтори я буду на місці. На те дівчина відповіла, що через п'ятнадцять хвилин її робочий день закінчується… Отож, як з'ясувалося, там, в адміністрації президента, вони теж працюють не довше, ніж до сімнадцятої п'ятнадцять. Втім, хіба я мав право вимагати від неї більшого?

— Що, може є якісь новини? — кисло запитав Іван, коли я поклав слухавку.

— Які новини? — перепитав я.

— Ну, може, ще когось вдушили?…

— Вдушили?… Що ти маєш на увазі?

— Нічого, просто… Бо ж щодня якісь новини.

Пізніше, пригадуючи цю нашу розмову, я шкодував, що тоді не виклав Іванові всього, що знав. Можливо, це б зупинило подальші події. Втім — це лише моє припущення.

Розмовляючи з Кивелюком, я краєм ока пробігав написаний напередодні текст. Чи то й справді через те, що кілька років не брався за перо, чи, може, шкода стало власних старань, але мені враз закортіло, перед тим як пошматувати й викинути в кошик написане, прочитати його хоч комусь, бодай навіть Іванові.

— Ану ж бо, пияку, послухай, — звернувся я до помічника, коли він вкотре розглядав ті самі фотки з альбому Домарецької. — Хвилинку уваги!…

Іван відірвав погляд від фотографій, зло зиркнув у мій бік та щось пробуркотів, але, коли я почав читати, слухав не перебиваючи.

Дійшовши до того місця, де Ґеник, отримавши удар по голові, повалився разом зі стільцем, я зробив паузу й дописав ще одне речення. Я уточнив, що вбивця в момент удару стояв позаду жертви, бо ж з такої позиції зручніше бити. Після цього дочитав до кінця і подивився на Івана.

— То що, наприклад, в газету піде?… — тихо запитав Кивелюк.

— То тільки початок.

— Занадто кровожерливо… Раніше ти якось цікавіше починав.

— Думаєш?

— І хто ж по-твоєму вбивця?…

— Вбивця? А куди він дінеться? Кінець його очевидний і печальний, — відповів я, мовби продовжуючи писати статтю.

Слова мої дивним чином вплинули на компаньйона.

— Блін, старий, якби ти знав, як я втомився!? Я просто дуже втомився! — він враз зірвався з дивана й почав шипіти, як скажений кіт. — Аби ти тільки знав, як дістало мене все це!

У його руці була фотокартка. Я впізнав на ній усміхнену дівчину з фужером шампанського і вперше упіймав себе на думці про те, що раніше чомусь ніяк не могло прийти мені в голову.

— Іване, а це часом не твоя сестра? — вирвалося у мене, і я показав пальцем на фотографію.

— Сестра?… — і стогін відчаю вирвався з Кивелюкових грудей.

Було враження, ніби всередині у нього розтиснулася якась невидима пружина, і цього разу причиною була зовсім не горілка.

— Сестра?!. — майже прокричав Іван. — Це було все, що я мав. Так, сестра!… А те падло, те тлусте падло, Домарецький!… Ці суки!… І ти, наприклад, з ними… А тепер ти!… Знаєш що?!

Врізалася в око якась незавершеність жестів, якими він супроводжував свої уривчасті фрази. Я навіть не відразу зрозумів — це від того, що одна рука його постійно перебувала в кишені куртки.

Але, здається, я звернув на це увагу якраз вчасно. Бо, коли наступної миті Кивелюк вихопив й наставив мені в груди на рівні серця дуло «макара», то вже не було часу роздумувати. І все ж я якимось дивом передбачив, що він спершу зробить крок до найвужчого місця мого грушевидного офісного стола, а вже потім вистрілить. Це мав бути постріл впритул.

Звичайно, знайшовши обпалену порохом дірку на моїй маринарці та вкладений у мою правицю пістолет, мінти не матимуть підстав для сумнівів, що це я сам себе й гахнув…

І хоч пауза тривала не довше двох секунд, я добре запам'ятав погляд його очей — зневажливо-байдужий, мовби крізь мене. Саме так і дивляться на людину, коли хочуть перевести її у розряд покійників.

«Дурний ти, Чіпка…», — блиснуло в голові, але закінчувати цю думку мені довелося вже мордою на хіднику під столом, куди я повалився разом із кріслом.

Як я й сподівався — а іншого виходу у мене просто не було — падаючи, ніжка крісла знову підбила розетку, і в кімнаті вмить стало темно, мов у склепі.

Впав я вдало і лежав на боку, прислухаючись. Деякий час у кімнаті панувала тиша, але враз я почув обережні Іванові кроки в обхід столу. Видно, він вирішив не чекати, поки очі остаточно звикнуть до темряви, тому почав діяти так само, як і я, навпомацки. Бо ж, опинившись у лежачій позі, я вмить згадав про орендованого «пугача» й обережно намацав його на полиці під столом.

Взявши пістолет в обидві руки, я наставив його над собою й напружено вдивлявся в темряву.

Виявилося, — в моїх руках опинилося якраз те, що треба. Адже про прилад нічного бачення, примотаний ізострічкою до пістолета, я згадав аж тепер, коли побачив у вічку, в квадратній рамочці, у себе над головою, мов на екрані чи на непроявленій плівці, «негатив» Іванового силуету.

Кивелюк, піднявши ногу, мов бузько, на мить завмер, перед тим як зробити наступний крок. Пістолет він тримав у витягнутій руці, дулом вниз, прямо мені в голову…


Я лежав під столом мовчки, чекав, пам'ятаючи, що далеко не завжди перемагає той, хто стріляє першим, до того ж моя зброя була однозарядною. Вимовити слово — лише означало б дати компаньйонові шанс для влучного пострілу. Проте я мав ту перевагу, що крізь «нічник» добре бачив його обриси.

Несподівано Кивелюк заговорив.

— Бачиш, старий, як все повернулося, — мовив він, і голос його звучав у темряві тихо й вкрадливо, мовби промацуючи простір. — Тепер ти все зрозумів, правда?… Я знав, що рано чи пізно ти дотямкаєш — це я прикандичив того трутня Домарецького. І я б не помилився, якби сказав, що повітря в цьому місті від того стало тільки чистішим… Але я не буду на цьому наголошувати, тому що я не хотів його вбивати. Так вийшло, розумієш, от і все, — Іван замовк, прислухаючись, і з того, як він це робив, я розумів, що його очі вже поволі звикають до темряви.

Очевидно, він не хотів здіймати зайвого гамору за один квартал від будинку обласного управління внутрішніх справ і розраховував закінчити справу одним пострілом впритул, найкраще в серце, аби потім все таки спробувати видати це за самогубство.

— Я не хотів, не мав наміру вбивати того козла, розумієш, — продовжив Кивелюк. — Просто хотів, аби він дав мені трохи грошей… Як не як, а Оксанка, наприклад, все-таки моя сестра, молодша сестра… Хоч батьки у нас різні, але ж по мамі — рідна кров. Вона була мені ріднішою від рідної, я хотів її вивести в люди… А коли вона завагітніла від того козла… Вона не хотіла зізнаватися, що від нього… Я був у неї, просив не… нічого не робити… Мале, дурне, як міг заспокоював… Я вже на той час пішов з мінтярні, але ж, наприклад, деякі зв'язки залишилися.

— Це ти, мордо, довів її до того, що вона зробила з собою? — таки не втримався я від запитання, хоча й розумів, що Іванові саме цього й треба було.

Поки я мовчки вдивлявся в Кивелюковий силует у вічку «нічника», від напруження стерпло плече й потрібно було якось змінити позу.

— О, таки подав голос, то ти, старий?… — вкрадливо запитав Кивелюк.

— Скажи краще на скільки ти хотів подоїти Домарецького?

— То ти, старий, наприклад, таки проти мене…

— У скільки ти оцінив свою сестричку? — не вгавав я з-під столу. — Напевне, ти й у неї гроші позичав, правда?… А потім, така нагода подоїти того козла…

— Не розкидайся словами. Ти просто гімнюк, от ти хто… Ну й вліз ти зі своїм цим розслідуванням… Казав же — не лізь… Казав чи ні?… — мені здалося, Іван припинив наближатися. — Ще коли фотку Оксанки у тебе на столі побачив, то зрозумів… Не думав я, що так… — у темряві його слова звучали майже врочисто й мовби не до мене.

— Грошей, звісно, Домарецький тобі не дав?… — продовжував я задавати запитання з-під столу.

— Щоб ти знав, його кишені вже були порожніми. У столі теж ні хрена. Напевне, та курва постаралася, що бликала цицьками у вікні… Я ж зайшов у казино після того, як вона вибігла, залишивши двері відкритими… А знаєш, що було в того козла на голові? Жіночі трусики замість шапочки. Не інакше, як кобіта забавлялася…

Коли Кивелюк змалював цю картину: Домарецький з майтками на голові, — я звичайно, відразу пригадав розповідь Олени Осташ про нічну поїздку в таксі й таке інше й оцінив правдоподібність його слів.

— Твій Домарецький був готовий! Словом — дрова-баделяки… — продовжив Іван. — Я хотів було трохи привести його до тями, щоб сказав, де гроші, а він візьми й… відкинув коньки… от і вся правда… Потім я підпалив якісь папери, порозкидав по кутках і ходу… Ото і все, а ти?…

— Іване, опусти зброю, — сказав я, коли компаньйон закінчив говорити, і це прозвучало, як дружнє прохання.

— Думаєш, так буде ліпше?… — задаючи мені це риторичне запитання, він почав мацати себе по кишенях. В якусь мить, відірвавшись від вічка «нічника», я навіть хотів примирливо запропонувати йому вогню.

— Для чого ти порішив їх усіх? — запитав я.

Він мовчки шарудів по кишенях.

— Рятував шкуру свою? То так і скажи.

— Далі вдаєш мудрого… Подумав би ліпше про свою, — процідив крізь зуби Іван.

Наступної миті кімната осяялася тонким і високим язичком полум'я від запальнички, в Івановій руці.

Напевне, він дуже здивувався, коли, побачив, що з-під столу на нього теж націлена майже «гармата», що лежачи на долівці, я цілюся у нього з якоїсь неймовірно бутафорної зброї. Може, від несподіванки він і натиснув на гашетку.


Коли гримнув постріл, і куля цьвохнула у плінтус біля самісінького мого вуха, я, не випускаючи його обличчя з рамки «нічника», вистрілив у відповідь.

Вмить знову стало темно. Іван глухо зойкнув, і я чув, як він, шаркаючи обцасами, начеб задкуючи, зробив кілька важких кроків, а потім грузько, мов лантух з цементом, повалився на долівку. Впершись спиною у стіну, я «розламав» пістолет. Викинув із штуцера теплу гільзу і почав мацати себе по кишенях, аби перезарядити його… Я діяв майже автоматично і не відразу згадав, що решта відсипаних Арсеном патронів залишилася у кишені плаща на вішаку.

Ніздрі вловили їдкий запах порохового диму, а у вусі, після того, як Іван вгатив з «макара», дзвеніло.

З того місця, де впав Кивелюк, ще два чи три рази долинуло щось схоже на харчання… Як виявилося згодом, куля ввійшла йому над переніссям.

Звичайно, я відразу розумів, що не промахнувся… Але те, що відтепер і назавжди — в «обивательському» розумінні — житиму з тавром убивці, ще не доходило.

Підвівшись на ноги, я опустив на стіл свою зброю, і, намацавши в шухляді парафіновий недогарок, який тримав на випадок «планових відключень», поставив його у чашку з-під кави й запалив. Переступивши через крісло, що лежало перевернуте, зняв слухавку й набрав 03. Я назвав себе й попросив чергову, аби терміново прислали машину, бо помирає людина, продиктував адресу офісу. Після цього набрав ще й міліцію. Саме цієї миті до кімнати зайшов Пащук. Виявляється, весь цей час двері залишалися незамкнутими.

Я підняв голову тільки тоді, коли майор клацнув затвором свого табельного пістолета. Побачивши його, я відразу поклав слухавку.

— Що тут таке? — запитав Пащук оторопіло, вочевидь, розгубившись під побаченого. — Ти живий?…

Я промовчав. Все і так було зрозуміло.

— Здається, ще недавно живих тут було більше, — спантеличено сам собі відповів він.

Але жарт не вдався.

Поки я ставив на місце розетку, Зеник викликав підмогу, а коли спалахнуло бра, то світла враз начеб стало навіть забагато. І перше, що впало мені в очі, це брудні підошви Кивелюкових черевиків, а вже потім все інше.

Задзвонив телефон — і Пащук, перевівши стурбований погляд з Іванового тіла на мене, жестом дозволив мені зняти слухавку.

— Алло, привіт, пізнаєш? Це знову я, — почувся голос Ірини.

Судячи з характерного шипіння, дівчина дзвонила з автомата.

— Як справи? — поцікавилася вона.

— Все о'кей, — відповів я. — Помаленьку…

Пащук дулом пістолета намалював у повітрі коло, щоб я закруглявся, і, погоджуючись, я кивнув йому у відповідь.

— А тут холодно і сиро… І я вже замерзла, — сказала Іра. — Можна, зайду погрітися?…

— Зараз ні… Давай іншим разом.

— Коли іншим?

— На тому тижні… А ліпше поки що не телефонуй… Я буду відсутній, у від'їзді… Десь аж перед Новим роком попробуй, — і я продиктував їй свій домашній номер.

— Перед Новим роком? — перепитала дівчина, і в її голосі було щире розчарування. Вона кинула трубку, обірвавши мене на півслові.

— Може, ти нарешті поясниш, що тут відбулося? — запитав Зеник, коли я поклав слухавку. — А хто це дзвонив?…

Я пообіцяв йому, що обов'язково все розповім.

Наставивши на мене пістолет, майор з підозрою спостерігав, як я з гуркотом викочую з шухляди пляшку «Тернопільської особливої», і відвів зброю, аж коли я, скрутивши з характерним хрускотом червону кришечку, зробив ковток просто з горла… Майор присів біля Кивелюкового тіла, й ребром долоні стулив йому повіки і, поки я перехиляв з горла й занюхував рукавом, нишком встиг обмацати його кишені.

— З ким то ти говорив по телефону? — підвівшись, він повторив запитання і, як завжди, не дістаючи всієї пачки, видлубав з кишені штанів цигарку.

— З адвокатом, — відповів я, сам дивуючись цьому не позбавленому змісту жартові.

Мовби й забув уже, що зовсім недавно балансував між життям і смертю.

— Так, тепер тобі треба доброго адвоката… Навіть не знаю, чи знайдеться такий у нашому місті, — сказав Зеник, усім своїм стурбованим виглядом підтверджуючи мої найгірші передчуття.

«Швидка» та оперативники зі слідчої бригади прибули майже одночасно. Мої руки знову стисли «браслети», і продовжувати діалог довелося вже в іншому місці…



19 ВИБІР: ЗНИКНУТИ, ЗАБРАТИСЯ З МІСТА


Десь через півроку після мого другого арешту та місяців через чотири, відколи мене, нарешті, випустили, в одному з виходів із центрального ринку я випадково зіткнувся із Зеником Пащуком. Майор з розгону накотився на мене своїм пузом. Я не мав найменшого бажання говорити з ним. Останнім часом намагався уникати зустрічей з багатьма своїми колишніми знайомими, хоч у нашому невеликому місті — це було зовсім не просто. Та оскільки у вузькому проході подітися було нікуди, то мусив потиснути простягнуту мені руку.

Довкруг нас вирував натовп, і Зеник, вхопивши мене за лікоть, потягнув за собою.

Був полудень, знову парило на дощ і над містом густо літав пух із тополь. Ми протиснулися між двома автобусами на невеликий привокзальний плац, і майор поцікавився моїми справами.

— А чого так без оптимізму?… — перебив мою байдужу відповідь.

Цього разу я не відповів нічого.

Зеник мовчки сопів, поки ми обходили широку калюжу, що її після вранішнього дощу ще не встигли вибризкати автобуси, і ребром долоні раз по раз витирав із шиї піт.

— Гальба холодного пива ще нікому не зашкодила, — сказав він, коли ми поминули плац.

В його інтонації я вловив нетерпіння, що могло стосуватися не стільки пива, а й — чого я найбільше остерігався — якоїсь важливої, на його думку, новини, котру він збирався мені повідомити.

Найменше мені хотілося обговорювати те, що торкалося минулого.

В усій цій історії, починаючи від першої зустрічі із Софією Домарецькою і закінчуючи виходом з тюрми, де слідчі більше двох місяців висотували з мене потрібні їм відповіді, і навіть після того, коли я мав досить часу переварити те, що сталося, все ж кілька важливих моментів ще залишалися для мене незрозумілими.

Насамперед — загибель тієї дівчини, Кивелюкової сестри, що відправилася політати з восьмого поверху. Міліція займалася цією справою абияк. У інших схожих ситуаціях вони ставили всіх на вуха, опитували десятки свідків і таки знаходили потрібні їм відповіді. Їхню пасивність я не міг пояснити ніяк, оскільки було достатньо підстав вважати смерть тієї дівчини, Оксани Рибак, вбивством… Можливо, саме це стало початком, якщо не причиною інших трагедій?…

Звичайно, мінти не посвячували мене у деталі свого розслідування, проте я здогадувався, що якусь частину вини за її смерть вони покладали на Домарецького, іншу — на її зведеного брата… Можливо, їм вдалося з'ясувати правду: чи був Кивелюк у сестри того дня, і що за розмова відбулася між ними, і, нарешті, від кого вона була вагітна?… Але мені в міліції про це нічого не сказали. Втім, слідчі і не зобов'язані були цього робити… Адже легко списати смерть дівчини на покійних…

Під час допитів мені найважче було пояснити тому лейтенантикові, як у мене опинився пістолет. Хоч і однозарядний, зате з приладом нічного бачення? А потім — як могло співпасти, що згодом я скористався цією зброєю саме у темряві. І я пустив кулю в чоло своєму помічникові, якого до того ніби й не збирався вбивати?… Нехай навіть він першим вистрелив у мене, і все ж: як таке могло співпасти?… І ще дуже цікавило слідчого, що я робив з ліхтариком у кущах неподалік дачного будинку, де потім знайшли задушеною відому в місті телеведучу, мою давню приятельку?…

Під час розслідування, як це часто буває, коли я казав правду, мені не дуже то й вірили. А коли спересердя починав щось вигадувати, то і лейтенант Кутрань, та й інші присутні на допитах міліцейські чини з незрозумілою радістю хапалися за придумані мною нісенітниці, аж поки в якийсь момент до них таки доходило, що я клею дурня, і тоді все починалося спочатку.

Мінти пробували пхати мені дев'яносто четверту — побутове вбивство, і навіть сто першу, частину третю — нанесення тяжких тілесних зі смертельним фіналом, хоча із самого початку було очевидним, що це необхідна оборона, а відтак — стаття п'ятнадцята… Але для чого було тримати мене в кутузці майже два місяці, коли потім справу все одно закрили, ніхто так і не зміг дохідливо пояснити, не кажучи вже про вибачення.

Ще й зараз верне від однієї згадки про нашу мінтярню. У перші тижні після виходу не міг позбутися бажання закласти кілька фугасів під фундамент тієї смердючої споруди… Щоб і сліду не залишилося. Стримувала лише відсутність вибухівки.

І все ж, коли ми з майором знайшли столик у затінку під великою парасолею, я вирішив якось підтримувати розмову, хоча спочатку промайнула думка залишити його і піти. Та не хотілося, аби Пащук подумав, що я чогось боюся.


Столики стояли на обсадженому низькорослими кущами самшиту відритому майданчику перед баром з не позбавленою дотепності назвою «2х2».

Пащук замовив два пива. Я поцікавився, чи не планує він у відпустку?

— Нема з чим іти, — відповів він, не роздумуючи. — З дня на день чекаю наказу про підвищення. Може, після цього щось капне, — додав, оглядаючись.

Пиво принесла грубонога офіціантка, з випуклим з-під фартуха животом вагітної жінки.

— Ну що, Грабовський, давай по пиву… Давненько не бачилися, — підморгнув мені Зеник, коли вона пішла.

— Сам рахуй…

— Слухай, все хотів тебе спитати — і на хрена ти тоді обісрав нас у пресі… Тебе ж все одно збиралися відпускати?… — сьорбнувши пива, він почав було у своєму стилі — задавати питання й самому на них відповідати. — Захотів прославитися? Тобі це вдалося… Може, хоч тепер скажеш, як ти зумів передати з «льоху» той пасквіль?…

— Запитай щось легше.

— Ясно… А Кушнір, виявляється, у Києві нормально стоїть.

— А ти сумнівався?

— Та мені що?… Нехай буде… Мені навіть добре, бо після твоєї статті Куценка від нас перевели, — надував щоки Зеник. — Колишній начальник мене, чесно кажучи, недолюблював…

— Куценка якраз могли б і не чіпати, — відповів я майорові і спробував змінити тему, поцікавившись його прогнозом щодо близького чемпіонату Європи з футболу.

Він це, звичайно, зрозумів. Але розмови про футбол чомусь не вийшло.

— Ти знаєш, старий, особисто я проти тебе нічого не маю. Але є система, — мовив Пащук, за своєю звичкою довго видлубуючи з кишені для себе цигарку. — Дехто з нашого начальства, я знаю, після твоєї писанини, що «прославила» нас, і після всіх цих розборів мають на тебе ве-ли-и-ко-го зуба… Даремно ти тоді причетними до вбивств Домарецької і Михайлишин зарахував усіх нас… «Міліція, спустивши на гальмах розслідування обставин двох попередніх вбивств… та та-та та-ра та-та… спонукала вбивцю до наступних злочинів…» Бачиш, напам'ять вивчив цю хирню… — хмикнув Пащук, — і не мені ж одному досі гикається, розумієш… Але моя справа — тебе попередити, чисто по-дружньому… Ліпше б тобі хоча б на деякий час забратися з очей подалі… Бо ж, розумієш, Київ далеко, і твій колишній шеф теж не вічний.

— А якби ми сьогодні не здибалися? Ти б мене, може, шукав, аби це повідомити? — запитав я, також закурюючи.

Я й без нього розумів, що спокійно жити у цьому місті мені вже не дадуть.

— Що ти маєш на увазі?… — запитав він замість відповіді. — Вважай, тобі пощастило. Хлопці на тебе щось обов'язково нариють. Знаєш, як це буває? Моя справа попередити.

— Не каркай!

— Кажу, тобі ще пощастило.

— Ти знаєш, самому дивно.

— Звичайно, ти рятував себе… Я розумію… Я, старий, все розумію… — було помітно, що гальба пива дещо пригальмувала ходу Пащукових думок. — Слухай, вже оце тепер мені довелося почути про тебе стільки різного всякого. На тебе збирають досьє. До того ж дуже активно, ти про це знаєш?…

— Але ж тепер я нікому не заважаю?

— Такі речі у нас не звикли залишати безкарними. Ти ж знаєш.

— Насправді я ще гірший, ніж вони думають, — сказав я.

— Не дуркуй, — буркнув майор. — Зараз у тебе ще є вибір… Поміркуй над цим.

У відповідь я запитав, як він вважає, чи мав вибір Іван Кивелюк, коли «добрі люди» прямо вказали йому на того, хто нібито був винен у смерті зведеної сестри?… А Іван всього лише вирішив попросити у кривдника трохи грошей. І чим це закінчилося?…

Але майор міліції вдавав, що не слухає мене. Його погляд блукав відстолика до столика, мовби промацуючи кожного відвідувача.

— І кортить тобі про це говорити?… — мовив він, знову дочекавшись, поки відійде вагітна офіціантка, яка поміняла на столику попільничку. — По-моєму, вибір є завжди…

— Скажи, а чи не могли дівчину викинути з вікна спеціально, аби потім руками Кивелюка прибрати Домарецького?

— Не фантазуй, будь ласка.

— А, може, він просто комусь не подобався? — продовжив я. — Хіба мало буває причин? Ґеник багатьох дістав своєю поведінкою. Він вже й сам котився у прірву. А дехто вирішив пришвидшити цей процес… Так і з'явився народний месник — Іван Кивелюк. Дуже багато збігів, розумієш?

— Може й так. А тобі що до того?

— Мені? А що мені? Ти ж сам кажеш, що я повинен десь зникнути. Але бодай з тобою перед від'їздом я можу поговорити?

Пащук зло вирячився на мене і мовчав. Але я продовжив:

— Смерть тієї дівчини — припустимо, таких довкола Домарецького постійно крутилося з добрий десяток — ніхто взагалі не вважав би за жертву, — сказав я. — Проте… Знаючи запальну вдачу відставного мінта Вані Кивелюка, пане майоре, хтось зробив правильний розрахунок, порадивши йому, де можна розжитися грішми. Але грошей там вже не було, ти ж розумієш… Іван, в минулому оперативник, зі злості зробив все професійно і навіть не попався… І це всіх влаштовувало, і все було б шито-крито, якби Софія Домарецька через рік після смерті сина не звернулася до одного колишнього журналіста, і той не впхав туди свого носа. На свою голову той журналіст погодився.

Пащук знову вдавав, що мене не слухає. Коли я це побачив, то замовк і взявся за пиво.

— І що далі? — не дав мені допити Пащук.

Було помітно, що мої слова справили на нього деяке враження, і він нарешті починав нагадувати людину, хоч трохи чимось стурбовану.

— Ти ж знаєш. В історію втрутилися нові дійові особи.

— Я би радив тобі, друже, спочатку подумати і взагалі трохи думати, якщо життя тебе ще нічого не навчило, — мовив майор.

— Все це, до речі, було у тій статті, про яку ти згадував, і хоча в редакції ці абзаци прибрали, проте, як розумієш, у будь-який момент їх можна підняти… Але, заспокойся, я вже давно плюнув на цю справу, — сказав я.

— А по-моєму, все це блеф, — відповів Пащук. — Ти просто озлоблений на всіх і вся…

— Можливо, але тим колєгою, що спрямував Івана на Домарецького, спокійно міг бути і ти, — сказав я.

— Ти що, шибанутий!? — відірвавшись від пива, зашипів Пащук, бризнувши піною з гальби на стіл. — Які в тебе докази?

— Я ж кажу, що давно охолов до цієї справи і не маю наміру нічого доводити.

— Та пішов ти! — кинув мені майор і підвівся.

З кислого виразу його обличчя було видно, що розмовою він залишився незадоволений.

Але, трохи постоявши, впершись руками у бильце пластикового стільця й мовби задумливо вслухаючись у нерозбірливі слова диспетчерки з автовокзального динаміка, яка оголошувала про прибуття та відправлення автобусів міжміського сполучення, він ще раз сів на своє місце.

— Ну, а стару Домарецьку, по-твоєму, він замочив через гроші?…

— Не «через», а «за», — уточнив я. — За гроші, які йому пообіцяла Яна Михайлишин. Я думаю, він хотів десь чкурнути подалі звідси і йому потрібні були бабки.

— І якось же вони знюхалися з тією панянкою з телебачення? — продовжував запитувати Зеник.

З'ясувалося, у нього, як і в мене, накопичилося теж чимало питань. Але я подумав, що це все-таки не допит, а лише звичайна розмова старих знайомих, що ненароком зустрілись у привокзальному барі.

Пащук швидко зрозумів, що відповіді мої для «відчепу» і що витягнути з мене інформацію — марна надія.

Для себе я, здається, вже давно вирахував, де Яна Михайлишин, у якої завжди була добра пам'ять на обличчя, могла впізнати у Кивелюкові того бомжуватого типа з набережної, про якого випадково проговорилася у «Назарії». Це могло трапитися, коли вона супроводжувала пані Софію в мою контору і, залишившись в машині, помітила Івана, що саме вийшов від мене. Вона могла сама покликати його. Лише дурень не підійшов би до такої кралі в «Мерсі»… Мабуть, наступна їхня зустріч, про яку вони, безумовно, встигли домовитися, поки ми з пані Софією вийшли з офісу, відбулася на тій самій дачі, де потім Кивелюк і задушив її.

Але, зустрівши Івана і вважаючи, що він у неї в руках, Яна вирішила з його допомогою прибрати Софію Домарецьку. Крім того, вона пообіцяла йому за це чималі гроші, бо ж була впевнена, що у випадку смерті пані Софії отримає пристойний спадок. Стара, на свою біду, напевно, не раз натякала Яні, що зробить її своєю спадкоємицею. Але потім чомусь передумала, забувши, втім, попередити про це свою «майже невістку».

Дівчина ж не мала часу. Вона втомилася грати роль невістки й була вже не така молода, щоб чекати, поки Домарецька вріже дуба. Може, й мала якісь підстави боятися, що та чого доброго викреслить її із заповіту, вирішила діяти… А зустріч із Кивелюком, його безкарність у вбивстві Домарецького, мабуть, остаточно схилили її до рішення назавжди позбутися старої… Легенький шантаж плюс обіцяні гроші, на її думку, зробили Івана Кивелюка зручним знаряддям убивства.

У свою чергу Іван, мабуть, вирішив, що ж сама доля дала йому шанс сповна відплатити за смерть сестри… Коли півтора року тому Олена Осташ, вздрівши під вікном суперницю, втекла з казино, залишивши двері відкритими, він, заставши Ґеника п'яним до безтями, до того ж із порожніми кишенями, не задумуючись, розправився з ним. Тепер у Кивелюка з'явилася можливість покінчити з усією ненависною сімейкою, нарешті розжитися хоч якимись грішми й змотатися з цього міста світ за очі.

Як я зрозумів із розмов на допитах під час свого перебування під слідством, для мінтів теж було очевидним, що замовником у вбивстві пані Софії виступала Яна. Задум прибрати стару Домарецьку виник у чарівній голівці телеведучої, без сумніву, ще до того, як вона зустріла Кивелюка. Напевне, спочатку вона планувала зробити це якось інакше, може, навіть і власноруч.

Окремі моменти свого попереднього задуму вона продовжувала втілювати вже й після зустрічі з Кивелюком, особливо в тому, що стосувалося моєї участі. Підговоривши пані Софію найняти мене нібито для приватного журналістського розслідування обставин загибелі її сина, Яна мала намір потім все влаштувати таким чином, аби тінь підозри у вбивстві старої впала саме на мене. Чи знав Кивелюк про цю частину її плану? Думаю, що так. Як колишній слідчий, він, безумовно швидко оцінив підступну вдачу дівчини.

Але після «облому» зі спадщиною ролі помінялися, і Яна, очевидно, це відразу зрозуміла. Залишившись ні з чим, не маючи змоги розрахуватися з Кивелюком за вбивство старої, вона сама стала його заложницею.

Не отримавши обіцяних грошей і не маючи певності, що телезірка не спробує якось підставити його у майбутньому, Іван вирішує з нею поквитатися, а її вбивство — чим не геніальна ідея — списати на мене… Отож, коли я натякнув йому, що їду на зустріч у дачне селище — а оскільки він знав про Янине перебування там, бо вже навідував її — хлопці з мінтури навіть знайшли таксиста, що за фотографією впізнав у моєму компаньйонові клієнта, якого підвозив одного разу до воріт цього дачного селища — то поквапився випередити мене… І йому це вдалося. Коли я приїхав, Яна була вже неживою.

Звичайно, це він засліпив мене дальнім світлом фар на вузькій дорозі. А «Опеля», як стало відомо пізніше, Іван стибрив просто з вулиці у якогось приїжджого з району дядька, який, забігши до крамниці, залишив авто без нагляду.

Як мені здається, мінтам, окрім того першого вбивства, яким вони вперто не бажали займатися, все інше вдалося з'ясувати до найменших дрібниць. Але це чомусь не заважало їм досить довгий час «колоти» мене на співучасть, хоча, якби не крихта везіння, я б сам мав усі шанси стати жертвою. Посмертно я б напевне вже не відмився ніколи. Тоді б я став вбивцею, маніяком, що порішив себе через муки совісті…

Врешті-решт справу таки закрили за відсутністю складу злочину, кваліфікувавши мої дії як самооборону. Але сталося це вже тоді, коли публікації моїх записів з'явилися у столичних газетах і, якщо вірити Ірині, інформація про мене прозвучала навіть у вечірніх новинах телеканалу «1+1», хоч до цього я й не підозрював, що це дівчисько можуть цікавити телевізійні новини.

А того світлого сонячного дня, на початку літа, коли ми випадково зустрілися із Пащуком у вузькому проході на ринку, з часу тих подій минуло лише кілька місяців, і я прагнув якнайшвидше все це забути.

…Нам не було більше про що говорити. Мабуть, майор відчув це. Він кількома швидкими ковтками додудлив своє пиво й, потиснувши мені на прощання руку, з почуттям виконаного обов'язку підвівся з-за столика.

Коли майор пішов, я, замовив ще одне пиво і, сидячи під парасолею у барі «2х2», вже вкотре запитував себе, що могло бути спільного між, здавалося б, такими різними людьми, які врешті-решт стали спільниками? Звичайно, я мав на увазі Кивелюка і Яну… Жага помсти і скнарість, відчай від життя, що йде під укіс, чи бажання врятуватися від сірих буднів?…

Подібна проблема стояла в той момент і переді мною.

Чи піддатися вмовлянням Іри і повезти її куди-небудь до теплого моря, чи спершу навідатися до Варшави і як слід потрясти цього фарбованого дядю Жору?…

Я ще довго сидів сам за великим пластиковим столом. Після пива я почав замовляти коньяк, котрий приносила все та ж вагітна офіціантка…

Потім замість неї підійшов бармен, веселий хлопець і, поставивши з підноса чергових п'ятдесят грамів, запропонував поберегти жінку, що добувала останні дні перед декретною відпусткою, й узяти відразу пляшку, на що я легко погодився.

Я відчув, що знову по-дурному напиваюся за останні гроші, хоч спершу і не хотів цього робити. Але виходило якось само собою, і мені це навіть подобалося. Що може бути краще, коли знаєш, що літо тільки починається, і не треба нікуди поспішати… Сидіти у затінку, слухати музику, курити й мовчки напиватися, відчуваючи, як важчають ноги й голова… Сповільнюються думки, і спогади не допікають, як раніше, й рука знову тягнеться до чарки, ще і ще…

Пам'ятаю ще хрипливий голос з автовокзального динаміка, що долітав з поривами вітру. Він здавався мені печальним. І ще пам'ятаю відчуття, що все кудись наче відлітає, відпливає, а я чомусь залишаюся на місці, і якась незрозуміла туга все більше огортала душу…

Я мабуть знову почав відчувати себе жертвою того, що відбулося. І мені це знову не подобалося.

Мене нудило від однієї згадки про журналістику, а зайнятися чимось іншим також не було ніякого бажання. Але я був ще живим, тоді як деякі інші — вже ні…

Напевне, саме тоді мені вперше у житті таки закортіло нарешті розжитися пристойною зброєю. Хоча, якщо не впадати у крайнощі, то таки варто було прислухатися до поради майора і на деякий час зникнути з міста.

Втім, це вже інша історія.


1998–2000 рр.




СУТО ЛІТЕРАТУРНЕ ВБИВСТВО


Роман


1 ГОСТІ З МИНУЛОГО


Якби не такі худі ноги, Ліану можна було б вважати красунею, яких мало. Насправді вона і була красунею. Про ноги я придумав пізніше. І все ж достатньо давно, аби звикнути до цієї думки, так само, як і до її дещо незвичного як для наших країв імені — Ліана.

Блондинка з великими карими очима, вузькою талією й широкими стегнами. Чого ще треба такому селюкові, як я? Такі жінки подобаються всім, або майже всім. Але, мабуть, Ліана і сама щось таке підозрювала про свої ноги, й завжди віддавала перевагу брючним костюмам або джинсам. Вже й не пригадаю, коли бачив її на людях у сукні. Востаннє, мабуть, ще того літа, десь через рік чи два після нашого розлучення, якщо це так можна назвати.

У центрі тоді стояла нестерпна духота. Не допомагав навіть легкий бриз із нашого стогектарного міського ставу.

Проводжаючи поглядом Ліану, я, здається, саме тоді вперше і подумав, що жінка з худими ногами — це все одно, що чоловік з великою дупою. Втім, про смаки не сперечаються.

Вона тоді також помітила мене, але вдала, що не знає. Напевно, правильно зробила. І ще я подумав, що, можливо, саме чоловічий одяг спонукав її часто й до чоловічих вчинків. Ліана не любила пробачати, могла бути зненацька різкою і зверхньою. Це б нікому не сподобалося. А на час тієї випадкової зустрічі у натовпі в моєму серці ще не до кінця загоїлася рана. Та й сукня їй зовсім не пасувала. Якісь дурнуваті маки упереміж із синім горошком. Вершина несмаку!

Колись Ліана сама любила почесати язиком про чужі лахи, і тепер я про це згадав… І виходило, що, начеб їй на зло, бодай подумки знову починаю бавитися у цю гру.

…Якби тоді Ліана вибрала когось іншого, а не Василя Юрківського, я, можливо, не настільки спокійно змирився б із втратою. Бо у той період це було зовсім на мене не схоже. Я би так легко не відступив. Не обійшлося би без нічних дзвінків, п'яних візитів і тому подібного. І нехай ніхто не знає, де його спинить… У той божевільний період це було в моєму стилі.

Сказати, що ми в ті роки багато пили — не сказати нічого. Ми тільки те й робили, що «водили козу» мальовничими вуличками старого міста, вливали у себе алкоголь у неймовірних кількостях й базікали про вищі матерії. Принаймні, у моїй пам'яті відклалося саме це, і починали ми завжди з вищих матерій.

Хтось сходив з дистанції раніше, хтось пізніше. Дехто назавжди. З'являлися нові персонажі. Але Юрківський був завжди. Він вже тоді мав серед нас репутацію майже ґуру, природженого лідера і душі компанії, у якій був і я, а пізніше з'явилася і Ліана.

Василь Юрківський із самого початку опікувався мною як земляком і другом дитинства, хоч і був років на шість старшим. У цей період він взагалі багато часу тратив на таку невдячну справу, як організація успіху своїм друзям, як матеріального, так і творчого. Він, як тепер сказали б, умів знаходити спонсорів, умів переконувати видавців, умів, зрештою, відбиватися від «фізкультурників», як ми називали студентів інституту фізкультури, а при потребі і витягати друзів з міліції. А для мене він завжди залишався ще й генералом наших «кукурудзяних воєн».

Ще з тих далеких часів, коли і полем бою, і надійною схованкою для нас ставало поле колгоспної кукурудзи у дядька Ладика за городом, а кукурудзяний качан вважався найкращою гранатою, якщо, звичайно, поцілити в лоба… І хоча згодом настав такий момент, коли мені враз здалося, що Василь занадто тисне на моє «я», обмежує мою свободу, і це врешті-решт, трохи пізніше таки стало причиною нашого розриву. Але аж ніяк не через Ліану.

— О, коли ти в кафе мене вперше обняв за талію, пам'ятаєш? Я не могла зрозуміти, чого ти хочеш? Ми ж були такими друзями! — потім я багато разів чув від неї цю фразу, і від частого вживання інтонаційно вона була відточена бездоганно.

І я навіть припускаю, що Юрківському, вже після мене, вона могла говорити приблизно те ж саме…

Якщо не рахувати випадкової зустрічі з місяць тому у «Нашій кухні», куди я інколи забігаю перекусити, то до того я вже не бачив Ліани років зо три. І тоді вона видалася мені якоюсь сухувато-строгою, навіть сердитою.

— Як справи? — запитала, займаючи за мною чергу.

— Дякую, добре, — відповів я і подумки відзначив, що манера одягатися у неї залишилася все та ж.

Але риси обличчя за роки, що минули, дещо загострилися. Тонка шия й гострий прямий ніс плюс сіра шифонова кофточка поверх світлих джинсів робили її дещо схожою на чаплю…

— А ти все цвітеш, — сказав я, аби не мовчати.

— Ну, а що мені ще залишається? — стенула вона плечима.


У черзі переді мною стояв тільки один молодий араб, очевидно, зі студентів медакадемії, корпус якої поруч з кафе, і я жестом показав Ліані, що пропускаю її перед себе.

— Дякую, я ще не вибрала, — кинула вона, роздивляючись щити на стіні, де великими літерами було виписане меню.

— Як там Василь? Передавай вітання.

— Обов'язково. Якщо побачу, — так само сухо пообіцяла вона, і я розцінив це як жарт.

Коли дійшла черга, я несподівано для самого себе, крім звичних салатів і томатного соку, замовив тушковані кальмари, хоча спершу думав про котлети по-домашньому.

— Налягаєш на кальцій, — зауважила з-за плечей Ліана, але я не відповів.

Взявши свій сік і пластикову «пірамідку» з номером, я побажав їй на прощання смачного й вмостився за дальнім кутовим столиком спиною до залу. А коли, пообідавши, проходив через зал до виходу, то Ліани у кафе вже не було.

Я й раніше чув, що життя у них з Василем, м'яко кажучи, не складалося, хоч матеріально вони стояли досить непогано. Дітей у них також не було. Може, саме тому й не складалося. Вони то сходилися, то розходилися… В середовищі містечкової богеми, до якого вони обоє, вочевидь, також належали, це нерідко ставало предметом пліток та перешіптувань. Але я був далекий від зловтіхи і від думки, що у мене з Ліаною могло би бути по-іншому. Відтоді, по-перше, я вже мав свій хоч і короткий, але гіркий досвід сімейного життя, а по-друге, за той час, що минув, від моїх почуттів до Ліани, здавалося, не залишилося й сліду.

«І ця її манера одягатися. Навряд чи я зміг би це довго терпіти», — переконував я сам себе у перші роки після того, як наші дороги розійшлися. Думаю, що й мені Ліана також знайшла б що закинути. Як мені здалося, у чомусь такому вона переконала і Юрківського. Були періоди, коли він навіть переставав зі мною вітатися, хоч бачився я з Василем за ці роки не набагато частіше, ніж з Ліаною.

Правда, в останню свою п'ятирічку я рідко сидів на одному місці. Південний берег, Польща, Штати — де тільки мене не носило? А коли у черговий раз повертався у місто і знову починалися оті «круги своя», то з Василем ми чомусь постійно розминалися. Навіть коли я запивав, він саме тоді у черговий раз пробував зав'язати, і «кози» я з ним давно вже не водив.

І тільки вчора ввечері біля яскраво палаючого багаття, поки народ займався збиранням сушняку, ми за стільки років уперше обмінялися кількома фразами. Як мені здалося, Юрківський дуже зрадів, що волею випадку ми зустрілися на рідних Ставках. Він був там з компанією і з ночівлею, а я просто приїхав з села, щоб підсипати під ранішню риболовлю.

І ось так випадково ми навіть домовилися порибалити разом, як у старі добрі часи ще тієї майже доісторичної епохи наших «кукурудзяних воєн».

Втім, тоді біля вогню мене не залишало відчуття, що і Василь, і Ліана, і їхнє життя, і їхні проблеми — для мене, наче гості з минулого. Їхнє намагання корчити аристократів, показна безтурботність, і сам цей вікенд, і ця гнила компанія — все це було мені чуже і жалюгідне. Мабуть, причина в мені самому? Я давно відійшов від усіх цих світських умовностей, що забирають так багато часу, і тим більше давно вже не ловив ніякого кайфу від гамірних компаній.

А пиятик на природі я взагалі ніколи не любив, так само, як бити міль на льоту, до чого мене у свій час пробувала привчити Ліана, чи, як віднедавна, — пити натуральну каву з цукром, а розчинну, навпаки, не засолодженою.

Крім того, мені чомусь все важче терпіти чужих на наших Ставках. Хоча «терпіти» — це не те слово. Мені просто важко з цим змиритися, ось так буде точніше. Особливо після того, як щовесни сюди занадилися якісь паскудники з «електровудочкою»: два дроти від генератора у воду — і в радіусі десяти метрів нічого живого. Після цього й щука перестала брати. Я вже тут із деким говорив, якби впіймали гадів, — ті дроти у задницю запхали б.

І все ж люду їде сюди чимраз більше. У всій північній частині області не знайти місцини більш мальовничої. Справжня лісова перлина. Колишня пасіка панів Ржевуцьких, від яких, мабуть, і пішла назва «Ставки» з наголосом на першому складі.

У свій час я й сам перевозив сюди чимало своїх знайомих, коли мав ще трохи більший запас ентузіазму на те, що називалося нічною риболовлею. Хоча траплялися і вдалі випадки. Ще й досі багатьом пам'ятна та історична «презентація риби» дев'яносто шостого. Короп мав не менше чотирьох з половиною кілограмів, луску, мов старорежимні п'ятаки, і ребра, як у доброго поросяти.

Але гості Юрківського не були рибалками. Вони, як і він, були письменниками. Вчора ввечері, як тільки Василь сказав мені про це, я пішов знайомитися. Гостей було п'ятеро: троє чоловіків і дві жінки, крім Ліани.

Коли я присів на купу хмизу поруч із мордатим бороданем, той якраз, що називається, «дер лаха» з якогось Романичука. Потім я здогадався, кого він мав на увазі, бо в юності прочитав кілька історичних повістей старого. І я згадав, що ми підсміювалися з того Романичука ще тоді, як «водили козу» й лякали один одного стукачами двадцять років тому… І тепер ото, біля ватри, я також вирішив вставити слово. Мовляв, деякі речі старого мені подобаються.

Якщо подумати, то мені у той момент були далеко десь і той Романичук, і взагалі вся та їхня компанія. Мені просто закортіло взяти участь у розмові. І згадалися студентські роки чи мо', заговорила горілка? Бо хоч я і був «за кермом», але вже до того ми з Юрківським над берегом трохи шмальнули і горілки, й пива за «кукурудзяні війни» нашого дитинства.

Бородань зробив паузу. Очевидно, мої слова йому не сподобалися. Він переглянувся з іншими й подивився на мене з таким виразом, наче б я тільки що видав якийсь непристойний звук, і незворушно закінчив своє речення: щось про психологічні проблеми, несумісність на ментальному рівні й неминучий дискомфорт від безальтернативності такої парадигми… І ця його фраза вже не сподобалася мені. Кому таке приємно слухати?

Взагалі-то у той момент мені було «по цимбалах», що подумають про мене ці письменники. Мені що з ними, дітей хрестити? Я ж просто приїхав підсипати, вгодувати місце на вранішню риболовлю і випадково зустрів старого друга. Але то була моя територія. І мені не подобалося, що чужі поводять себе так, наче б мене тут взагалі нема. І хоч мене знову за язик ніхто не тягнув, я візьми й зачепи бородатого: «Слухай, а ти сам що написав?» — запитав я його. Це прозвучало ніби між іншим, але біля вогню знову запанувала мовчанка.

І тоді той, що сидів через вогонь, якраз навпроти мене, на вигляд наймолодший з них, зірвався з місця й почав щось шипіти. «Та яке може бути порівняння! То ж, о!… Дві різні величини!» — я спершу навіть не догнав, до чого він хилить?

Виходило, що я начеб продовжив якусь задавнену, невідому мені суперечку. А чи й взагалі порушив якесь табу? Ніби зачепив тему, яка серед присутніх вважалася непристойною. Той чоловік через вогонь, здавалося, готовий був кинутися на мене з кулаками. Він навіть зробив крок чи два в обхід ватри. Але зненацька перечепився ногою об патика й упав прямо на багаття, і я перший кинувся йому на допомогу… Нічого страшного не сталося, вогонь погас, тільки брови йому трохи обсмалило.

Після цього я, звісно, плюнув на їхні дискурси й відійшов від вогню. Але Юрківський, що сидів оддалік на широкому пеньку, покликав мене до себе, і ми ще деякий час поприколювалися з тих хлопців. До того часу Василь вже виглядав добряче напідпитку, і був, що називається, «в ударі». Особливо не добираючи висловів, він ще і ще раз представляв мені своїх гостей-письменників, знаходячи все нові уїдливі словечка на їх адресу, і я навіть подумав тоді, для чого ж він запросив їх на вікенд, якщо вони такі пройдисвіти і йолопи? На щастя, гості були зайняті собою і нас не чули.

Однак на ту хвилину мене найбільше зацікавила дівчина у червоних спортивних штанах, котра в цей час, мовби граючись, балансувала на самому краєчку обривистого у цій частині Ставок лісового берега.



2 РАПТОВО ОБІРВАНИЙ СОН


Про дівчину Юрківський не сказав нічого. А перехопивши мій зацікавлений погляд, потягнув за рукав назад до вогню, що встиг розгорітися знову, і де Ліана з тією другою жіночкою якраз починали чаклувати над казаном з юшкою. Я не дуже хотів туди повертатися, але Василь буквально тягнув мене. Він захотів, аби Ліана вголос підтвердила, що вони в курсі моїх останніх перипетій і що читали усі мої журналістські розслідування у справі Домарецького і таке інше.

— Так, звичайно, ми все читали, — підтвердила Ліана, кидаючи пучку зелені у рідину, що булькала.

З виразу обличчя бородатого здорованя, який зробив паузу на словах «співіснування парадигми» у своєму черговому монолозі, я зрозумів, що йому чомусь не дуже сподобалося, що я журналіст, а не просто рибалка-любитель. Іншим це, вочевидь, також не сподобалося.

І тоді я кинув Ліані навзаєм, що також читав їхні останні книжки. Звісно, брехня, хоч при бажанні це можна було сприйняти і як жарт. Для них усіх це відразу стало очевидним, бо, як я довідався пізніше, у Ліани остання книжка віршів вийшла ще років з вісім тому.

Починався дощик, і я зібрався їхати до села. Перед риболовлею не завадило б добре виспатися. Правда, Юрківський вже біля «Вольдемара», як я не переставав називати свого старенького «Фольксвагена», таки вламав мене ще раз перехилити «на коня» — і там же на траві пробував було почати боротися, наче б і справді повернувшись у часі на двадцять п'ять років назад у наші «кукурудзяні війни». А коли я не виявив бажання гицатися, то почав задирати мене вже по-справжньому.

Але між нами стала Ліана. Вона помахала мені ручкою, посміхнулася сумно і сказала: «Па-па!…»

І вже вирулюючи з грузького берега, я точно пригадав, що про її ноги придумав дещо пізніше, значно пізніше від того дня, коли вона сказала, що нам не варто більше зустрічатися. Адже й справді, я ж не міг весь цей час любити її? Так не буває… Але коли вдосвіта, піднятий по тривозі, на її прохання я знову опинився у «Лісовій казці» і, оглянувши мертве тіло Юрківського на брудній дощаній підлозі, прикрив його целофаном, приклавши по краях камінцями, і, слідом за молодим сторожем, струсивши дощовика, переступив поріг їдальні, і Ліана, зірвавшись з лавки, із завиванням кинулася мені на груди, я зрозумів — буває… Я відчув, що любив її всі ці роки.

Тієї ночі, з суботи на неділю, 8 червня, коли над Рудкою та околицями не на жарт розійшлася стихія, я спав напрочуд міцно. Спав і не чув ні грому, ні дощу, ні навіть того, як вітер у садку зчахнув і кинув на фаціят верхівку старої груші. І коли вдосвіта, у сутінках, виходив через сінки до вітру, то також нічого не запідозрив.

До того часу у небі, десь на південному сході, за Горинню, вже тільки гуркало, а зверху соталася невидима мжичка. Нижче по вулиці хрипливо кукурікав півень, йому відразу врізнобій відповіли два інших. Все як завжди: жодного натяку на розгул стихії. Я подумав, що годинку ще можу поспати, поквапився назад під теплу ковдру і знову швидко заснув.

У цей свій приїзд до села у перші дні я майже не міг заснути. Я задихався, пчихав і шмаркав, у грудях «грала хима», а коли вдавалося заснути, то решту ночі терзали кошмари, снилися покійники і тому подібне.

Кілька ночей я мучився, аж поки не збагнув, що причина у тій великій подушці, туго напханій гусячим пухом. Звідки взялася алергія на той пух — невідомо, але тільки-но поміняв подушку, відразу отримав майже нормальний сон… А того дня звечора я мав ще одну незначну пригоду. Чи то ті сто п'ятдесят «на коня», чи то дощ і слизька дорога, але, зарулюючи на подвір'я, я ледь вписався «Вольдемаром» у мамині ворота. Шурнув дверцятами по слупові. Такого зі мною давно не траплялося.

Тієї ночі мені снилися тільки квіти: великі півонії, ранні гладіолуси, тюльпани. Яскраві, але якісь наче холодні… Я, звичайно, не міг знати, що саме ці квіти скоро побачу на свіжій могилі старого друга, з яким ще ввечері ґольґав пиво і горілку на березі лісового озера, боровся на траві, згадуючи молоді роки, і планував майбутню риболовлю, якій так і не судилося відбутися.

…Гупання у ґанкові двері, голосне й настирливе, раптово обірвало мій сон. «Гей! Є тут хто?…» — долинуло знадвору. І я не відразу впізнав голос молодого хлопця Володьки Зелінського, який сторожував у «Лісовій казці» на зміну зі своїм батьком, а моїм другом дитинства і тезкою Андрієм Зелінським, якого ми поміж себе прозвали Зеленим. «Ге! Хтось є!?…» — у вигуках хлопця був відчай людини, яка впала у яму й не знає, як звідти вилізти.

Я здогадався: щось сталося у таборі і зрозумів, що поспати мені більше не дадуть. І перше, що я побачив, відкривши очі, — це темно-буру плямку прямо перед собою. То була моя кров з того великого комара, якого я примастив до стелі позаминулого вечора.

Мокрого, як хлющ, хлопця, коли він переступив поріг ґанку, помітно трусило. У тому, що трапилося щось справді жахливе, я вже не мав сумніву. Але хлопець ще деякий час мовчав, віддихуючись, ховаючи очі по кутках.

— Ну, що там в «Казці»?… — буркнув я, спросоння гублячись у здогадах.

— Біда! — випалив молодий Зелений і враз затнувся, мовби захлинувшись повітрям. — Там, дядьку, утопленик!… — нарешті видихнув він із себе.

— Хто? — запитав я, намагаючись зберігати спокій.

— На Ставках утопленик, — вже спокійніше повторив хлопець і знову відвів погляд убік, на вазони, що їх мама на літо зносила на ґанок з усіх кімнат.

Я уважно подивився на хлопця і, дивно, але, переварюючи почуте, подумки відзначив, перенісши прізвисько з батька на сина, що молодий Зелений схожий більше все-таки на маму. Такий же гостроносий, із сіро-зеленими банькуватими очима. Розпашіле, по-юнацьки дещо прищаве обличчя. Видно, гнав до села напряму через ліс. З-під мокрого чуба скочувалися рясні краплі поту. Куртка з капюшоном також мокрі, на ґумових чоботях болото з листям і травою.

— Хто? — все ще шпортаючись думками об цю звістку, повторив я своє питання.

— Ваш друг… письменник.

— Мій друг письменник? — перепитав я, чомусь здивувавшись самому цьому словосполученню в устах хлопця.

— Ну, як його? Василь Ганьчин… Ганьчин син, — белькотів юнак, згадавши вуличне прізвисько всієї родини Юрківських. — Ви ж були вчора з ним у таборі?… — стенав він раз по раз плечима.

— Як то сталося? — запитав я, коли зрозумів, що хлопець говорить про Юрківського.

— Раненько, коли вже ото стихло, наша кухарка… Та Нінка з Борсуків, знаєте?… Пішла до джерел по воду і тоді й побачила його під берегом в осоці…

— Давно?

— Може, з годину… А пані з міста послала мене за вами, — додав молодий Зелений після паузи.

— Яка пані? — я спершу і не зрозумів, кого він має на увазі.

— Його жінка… — відповів хлопець.


Деякий час, але не більше хвилини, я мовчав, перебираючи у голові можливі варіанти подальших дій. Хлопець також мовчав, переминався з ноги на ногу, не знаючи, що йому робити далі. З його куртки на цементовану долівку ґанку вже накапала ціла калюжа.

Відколи мама, переконавшись, що мені таки можна довірити свою нехитру господарку — порося, курей і квоку з курчатами — поїхала погостювати до своєї сестри, а моєї тітки у Чернівці, і я ґаздував сам, то намагався підтримувати у хаті чистоту.

— Заходь, тільки ґумаки знімай, — сказав я хлопцеві. — І куртку струси за двері… Посидь тут, поки чайник закипить, — попросив я його, включаючи електроплитку. — А я тим часом щось кину поросяті, випущу кури й квоку, і підемо…

Коли я повернувся з хліва, то знову почав із запитання. Я запитав, чи повідомили про те, що сталося, у міліцію?

— А що, треба повідомити? — запитав молодий Зелений і звично стенув плечима.

— Думаю, що так.

— Ге! Але ж зв'язку, напевно, нема? — шморгнув носом хлопець. — Скільки дерев поваляло вздовж дороги, світла — і то нема?… — додав він. — А ви що, нічого не бачили і не чули? Така буря вночі була, що не дай Боже!…

І справді, коли я вже тепер перебігав під дощем з хліва, то зауважив, що все подвір'я встелене оббитим з дерев листям, дрібним гілляччям, зелепухами із вишень і слив.

— І що, багато дерев поламало?

— В лісі?… В лісі багато.

— А як він втопився?

— Не знаю, — зітхнув хлопець, бо, мабуть, із самого початку чекав цього запитання. — Не знаю, — повторив він ще раз і знову стенув плечима. — Я спав як… — затнувся він. Напевне, хотів сказати «як убитий», але побоявся цього слова. — До мене кухарка прибігала, розбудила, а потім я і ще той чудік з хвостиком… Ми витягнули дядька на берег… Тяжкий, як камінь, — поділився спостереженням юнак. — Короче, готовченко, — враз підсумував він сказане.

— А його жінка, вона як?

— Його жінка вважає, що то непросто, — сказав молодий сторож після деякого вагання. — Вона там почала, короче, на всіх котити…

— Тобто як?

— Істерика, розумієте?… Що буду казати?

І я подумав, що хлопцеві добре вдається стенати плечима. Він це робить щоразу, коли бракує слів. І виходить так, що слів і не треба.

— Звечора там що, була якась бійка?… — хлопець начеб запитував про це у мене.

— Бійка? — перепитав я, мимоволі ловлячи себе на думці, що тепер, коли вже знаю про те, що сталося, це повідомлення чомусь не здалося мені неймовірним.

— І хто ж з ким бився?…

— Не знаю. Кажу про те, що чув…

— Ну, але хтось же знає. Від кого ти чув про бійку?

— Та ж його жінка, ну, дядька Василя, каже, що його вбили.

— І хтось про це ще чув?

— Всі чули. Всі, хто був на березі… Коли у неї почалася істерика. Ми її ледь відкачали. А тоді вона мені сказала, щоб ішов за вами… Ну я і…

— А що вона ще казала?

— Нічого не казала… Попросити вас, щоб ви прийшли, от і все.

— Чай будеш?

— А, може у вас є щось градусне? — запитав хлопець. — Я б не проти, — і кілька разів голосно шморгнув носом.

Я приніс йому з шафи чисту хустинку і поставив на стіл надпиту пляшку «Золотого Поля».

— Видно, вона дуже злякалася, — висловив припущення молодий Зелений, занюхуючи рукавом чарку. — Короче, так заводила, що страшно… В селі кажуть, я ще раніше то чув, що вони дуже багаті люди. То правда, як ви думаєте? — начеб перевіряв мене хлопець.

Але я йому не відповів. По-перше, мені не сподобався його тон, по-друге, всі розмови я вирішив відкласти трохи на пізніше.



3 МОКРИЙ ДОЩУ НЕ БОЇТЬСЯ. А УТОПЛЕНИК?


Ми вийшли з ґанку на мокрі сходи і, щулячись від дощу, пройшли цементованою доріжкою до хвіртки. І аж тепер я нарешті зміг оцінити наслідки нічної стихії для маминого обійстя. Зчахнутий вершок груші, що повис на молодих сливках, таки примусив обійти довкруг хати й від городу глянути на хлів. Шиферу не зрушило, але два «ґеньсори» таки зірвало, і вони з'їхали з даху на льох, один розколовся уповздовж приблизно навпіл. Тички на квасолі, виказуючи напрям вітру, всі як одна були похилені на південний схід до межі.

На подвір'ї, видуті з усіх закутків, валялися якісь ганчірки, шматки пластикових пакетів, а старе щербате коритце, що у ньому даю курям воду, якимось дивом закинуло аж за ворота.

Володька вийшов на город за мною, й ми так і подалися широкою межею вздовж вулиці, увійшли в ліс і невдовзі перетнули шосе, що вело на Ставки. Відразу на узліссі лежав, вивернувши корінням тонну землі й дерну, огрядний бук. На його світло-сірій корі ще здалеку чорнів напис: «Алік + Валя» — далі нерозбірливо, вирізане зрослося. А ще далі, де починалася соснова посадка, переламавшись від удару надвоє, дорогу перегородила напівсуха столітня ялиця.

— От б…, наломило дров, тепер фіг проїдеш, — озвався молодий Зелений. — Комусь будуть дрова, нє?

Заглибившись у ліс, ми і там час від часу обходили повалені, вирвані з корінням стовбури. Переважно сухостої. І весь схил горба між деревами, густо зарослий вже відцвілим рястом, медункою й диким горошком, був щільно встелений свіжим ломаччям.

Невдовзі ліс перейшов у густі мокрі кущі, і стежка загубилася. Продершись крізь них і вимокши вже до решти, ми проминули краєм поля просіку високовольтної і опинилися у дуже старому рідкому лісі. Тут між столітніми кронами дубів, грабів і кленів вже проглядалися клапті низького сірого неба.

Старі дерева за ніч, що минула, втратили багато гілля, а окремі, вивернуті з корінням, напівлежали, повиснувши на своїх сусідах.

— Наробила ця ніч мерви! Нє?… — продовжував коментувати Володька, а мені раптом пригадалася остання з Юрківським розмова, і те, що він, начеб між іншим, просив мене роздобути на сьогодні рушницю? Для чого? Ми ж ніби збиралися порибалити?…

— Постріляємо тут всіх ґедзів, бомків і щупаків на мілині, — засіла у пам'яті фраза мого генерала «кукурудзяних воєн», який вже ледь язиком обертав.

Отож, знаючи себе, я бачив, що «касета», що називається, вже мотає… А щодо утоплеників, то Ставки завжди мали погану славу. Мене самого змалечку застерігали не купатися там без дорослих. Парадокс, але років з п'ятнадцять тому ми з Юрківським, опинившись там випадково, врятували одного п'яндигу із Пищатинець. Розповідали, що пізніше він ходив по селі, шукав нас із могоричем.

Коли між деревами заясніло плесо, молодий Зелений взяв вздовж горбка лівіше. Він сказав, що через часті дощі стару стежку затопило і там тепер не пройти. Але я його не послухав. Відтак хлопець зник за деревами, а я рушив у напряму до води. І поки він із тріскотом проламувався крізь верболіз вище за течією струмка, я, хоч і по коліна у воді, — врятували ґумові ботфорти — неспіхом перебрів на той бік видолинка, тепер вже не спускаючи очей з того, шо лежало на березі під целофаном і мало би бути тілом мого друга. Невже вони залишили його тут?…

А чим я, власне, можу допомогти тепер Василеві Юрківському? Це запитання виникло у мене зовсім несподівано, коли я брів через залиті водою луки, прикрившись коміром від навскісного вітру з долини. Я бачив те, що здавалося мені його тілом, і це запитання не видалося мені тоді таким вже й недоречним. Але, запитавши себе про це, я вже не міг зупинитися, не знайшовши відповіді.

Невдовзі життя переконало мене, що знаючи Василя, відколи пам'ятаю себе, насправді я про нього знав дуже мало. І все ж із самого початку я знав головне: Юрківський був не з тих, хто легко здається. За будь-яких обставин. Він зажди був бійцем, і я знав багатьох ще раніше, які дуже швидко починали жалкувати, коли пробували перейти йому дорогу. Але була ще Ліана, і я почав думати про неї.

Звичайно, Ліанину істерику щодо вбивства, про яку мені переповів молодий сторож, можна було пояснити нервовим зривом. Я згадав про Василевих гостей. Ніхто з них не був схожим на вбивцю.

Втім, те, що я спершу сприйняв за Василеве тіло під целофаном, виявилося лише покосом чи швидше розгорнутою копичкою трави, яку хтось прикрив, аби не мокла. Біля того покосу я зачекав хлопця, і Володька відразу повів мене у крайній від ставу будиночок, де, прикрите таким же шматком плівки, як і покіс, лежало тіло Юрківського. Біля нього не було нікого, тільки велика сіра миша на наших очах прошмигнула у щілину під плінтусом.

Дивитися на мертве тіло завжди важко. Я знав, що по-справжньому усвідомлення втрати настає дещо пізніше. Відчай перших хвилин — це те провалля, що враз розверзається перед тобою. Перше бажання — відсахнутися й не дивитися туди.

Змиритися зі смертю неможливо.

Я, здавалося, закляк над неживим, посинілим обличчям старого друга з нитками зелених водоростей і кружальцями ряски, що вплелися у його волосся, брови й вії, так само, як і в одяг.

Молодий Зелений відразу ж кудись зник, залишивши мене наодинці з утоплеником і на деякий час я начеб втратив відчуття часу й простору. До реальності мене повернуло шльопання мокрих кроків за спиною. Я оглянувся і знову побачив Володьку. А шурхіт дощу за тонкою дерев'яною стінкою тепер вже нагадував справжню зливу.

— То що, короче, йдемо? — не переступаючи порогу, гукнув хлопець.

— Куди?

— Ну, в корпус. Вона просила, щоб ви підійшли.

— А де друга кросівка?… — запитав я, маючи на увазі роззуту ногу покійного.

— Може, у воді втопилася? — висловив припущення сторож.

— А хіба вона тоне?

— Не знаю. Набралася води та й…

— А де він плавав?

— Хто плавав?

— Труп де плавав?

— Там, навпроти… Метрів за шість від берега, — показав рукою хлопець у напрямку водойми. — Куртка над водою здулася. Короче, якби не куртка, то не знаю, чи Нінка і побачила б його…

— А Нінка де?

— На кухні, напевно, — звично стенув плечима молодий Зелений.

— Ну, а комусь вже повідомили? — знову запитав я, маючи на увазі, що хлопець уже побував в адмінкорпусі, і, можливо, є якась свіжа інформація.

— Та ж зв'язку нема. А мобільник звідси не тягне. Той, із джипа, пробував…

— Який із джипа?

— Ну, той крутелик з підбитим оком…

— І хто йому підбив?

— Не знаю… Чув, як він казав комусь, що впав.

Ми вийшли з будиночка під справжню зливу і напівдорозі до адмінкорпусу, не змовляючись, забігли в дерев'яну альтанку.

— У вас часом не буде закурити? — постукав себе по кишенях хлопець. — А то мої намокли.

— Вже більше року, як кинув, — відповів я йому. — Слухай, Володько, а ти сам як думаєш? Що тут, курча мать, могло статися?…

Хлопець відповів не відразу. Він зиркнув з-під капюшона на низьке сіре небо, тоді на мене, тоді кудись убік, так ніби й справді вагався: говорити чи ні?

— По п'янці чого не буває, — сказав молодий Зелений, але, відчувши, що прозвучало це у його виконанні не дуже переконливо, як фраза з якогось серіалу, додав, начеб виправдовуючись. — Коли почалася буря, дядько Василь був у лісі, як і всі. Але ті прибігли, поховалися у будиночки, а він залишився там. Ми ходили його шукати…

— Ти ходив його шукати?

— Я з його жінкою. Але тут все почало трощити, вітер, дощ. Я тоді подумав, що дядько заховався у землянці, по той бік Ставок, там, де колись партизанський музей був, — хлопець дивився начеб на мене й водночас крізь мене.

Мабуть, перед очима у нього стояв той нічний ліс, і я знову подумав, що він таки більше схожий на свою матір.

— А що, ті землянки ще є?

— Та одна ще є. Але…

— Що але?

— Я думаю, що його могло і, короче… Вітром все ламало, трощило, його могло і гіллякою по голові?

— А, може, колодою?

— Колодою? — перепитав хлопець і знову подивився задумливо у напрямку лісу, начеб крізь мене. — Та ні, колодою… А, може, просто впав? Я, як його ніс, ще з води витягав, то в утопленика ґуля на голові там, де лисина намітилась.

— Ґуля? Виходить, я був неуважним, — сказав я. — Тоді пішли, оглянемо ще раз.

— Та чекайте, я тільки закурити стрільну й дожену, — гукнув мені вслід молодий Зелений.


Він повернувся, потягуючи з рукава цигарку, але не сам. З ним прийшов понурий рудий чоловічок. Довгі коси рудого були стягнуті на потилиці у хвіст, і ще з порогу він, похнюпивши свого, схожого на перестиглий стручок квасолі, носа, почав щось бубоніти, мовби й собі виправдовуючись. І замість того, аби поставити хлопцеві ще кілька запитань, я змушений був добрих п'ять хвилин слухати пояснення цього «стручка», як назвав подумки рудого.

Але до того я встиг ще раз роздивитися тіло, цьогоразу набагато уважніше. Крім згадуваної ґулі на голові, звернув увагу на подряпини на руках і на шиї, коло лівого вуха, а також на намулу в рукаві, що, можливо, потрапила туди, коли тіло витягали з води.

— Як кажуть, мокрий дощу не боїться… Думали, дале, що це вже не має значення, але якщо ви кажете, що треба міліцію…

— А хіба я щось казав? — перебив я рудого.

— Так? — він повернув голову до хлопця.

— Ну, ви ж питали мене про міліцію, — стенув плечима молодий Зелений.

— Іди краще, скажи Нінці, нехай зробить мені кави. Іди, я зараз прийду, — відіслав я хлопця, і він з неохотою, але пішов.

Видно, юнак таки трохи налякав цього типа з рудим хвостом. Напевне, вони всі тут налякані, вирішив я.

— Що тут сталося, поки мене не було? — запитав я, коли хлопець пішов.

Рудий і не думав ставити під сумнів моє право на запитання і, здається, хотів розповісти мені щось дуже жалісливе. З кінчика його стручкоподібного носа на долівку біля ніг покійного впала крапля. І я навіть не відразу зрозумів, що це сльоза.

— А хіба не бачите, що тут, дале, сталося? — нарешті видушив він із себе.

— Та я то бачу. Але чому то сталося? Що тут було?…

— Та нічого тут не було. Не думайте. Ніякої бійки, нічого такого… Бо тут вже різне… Дале, може його вбила блискавка?…

— Ви так думаєте?…

— Тут уночі таке робилося!

— Коли влучає блискавка, труп виглядає трохи інакше.

— Розумію, вам… — закотив до стелі очі рудий, начеб прислухаючись до гуркоту дощу по шиферу, і обличчя його враз почервоніло. — Вам вже сказали, що Ліана вважає, ніби то Василя хтось тут убив…

— А ви так не вважаєте?

— Та ніхто його не вбивав! — майже застогнав мій співрозмовник. — Та то взагалі дурня якась, в голову не вкладається!

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі взагалі, життя наше… Та нічого тут не було, розумієте? Ніхто його не вбивав!…

Якби рудий повторив цю фразу ще раз, я, можливо, вже почав би підозрювати, що тут і справді щось не чисто. Але він замовк.

— Ви, здається, щось хотіли про життя? — нагадав я йому.

— Про яке життя?

— Щось взагалі чи про Василя…

— Про Василя?… А що про Василя? Він заробляв якісь гроші, будував якийсь дім і, дале, думав, що час стоїть на місці… Але час на місці не стояв.

— Який час? Що ви, марите?

— Я мав на увазі, що він за цей час міг багато написати…

— Мабуть, так, як ви?

— Ні, знаєте, — рудий, звичайно, вловив мою іронію. — Я якраз багато не пишу. Я пишу пару речень в рік. Дале, я не про себе…

— А що то за «дале, дале…»? Ви часом не із Закарпаття?

— Та так, із гір. Ілля Шоні, — назвав себе «стручок».

— Що ж, пане Шоні, якщо ви не проти, ми ще з вами поспілкуємось, але трохи пізніше, — сказав я, і ще раз обійшовши довкруж тіла Юрківського, пошкодував, що до того, як хлопець привів рудого, не встиг пошукати у кишенях покійного ще якихось речових доказів… Втім, це хтось міг зробити і до мене.

— А ви не дивилися, що у нього в кишенях? — запитав я в Шоні.

Рудий з переляку аж відсахнувся, так, мовби я запропонував йому закурити в церкві чи щось таке.



4 ХТО НЕ РИЗИКУЄ, ТОЙ РИЗИКУЄ ЩЕ БІЛЬШЕ


На серце тиснув важкий камінь і ще тяжчі думки, коли, струсивши у дверях дощовика, я слідом за Шоні переступив поріг їдальні «Лісової казки». Ліана зірвалася з місця й зі схлипами та завиваннями кинулася мені на шию. Я аж ніяк не чекав цього, розгубився й стояв, як слуп, бо й без цього пружина вже була стиснена — далі нікуди. Однак крик Ліани начеб повернув мене до реальності. І за хвилю я вже як міг заспокоював її.

— Андрію, ти вже бачив його?… Ти бачив нашого Василька?…

Шоні й собі зупинився розгублено серед їдальні: кімнати з широкими вікнами на всі боки, за якими монотонно шелестів дощ.

На крик з кухні вибігла Нінка, слідом — молодий Зелений. Всі були налякані й розгублені. На стручкоподібному носі закарпатця знову зависла крапля. Цього разу, здається, від дощу. І він змахнув її рукавом гемінґвеївського светра грубої в'язки, що виліз з-під куртки.

Хоч у мене на плечі ридала вдова, я не міг не помітити теплих іскринок в очах кухарки, коли наші погляди зустрілися. Було видно, що Нінка також зраділа моєму приходові. Але це тривало тільки мить. Іскри в її очах згасли, коли вона, вочевидь, згадала, у якій оказії ми тут зустрілися… Нінка й допомогла мені відвести Ліану в іншу кімнату.

Ми вийшли надвір, я прикрив жінок своїм дощовиком, і Нінка відімкнула нам двері кімнатки з одним ліжком, де пахло молодим сіном. Тим сіном, мабуть, був напханий матрац на ліжку. Вікно виходило на в'їздні ворота. Коли я кинув погляд на шибки, по яких стікала вода, то побачив профіль молодого Зеленого, що ніс мені чашку кави, прикриваючи її зверху долонею від дощу.

Ліана нарешті припинила схлипувати, і я чомусь вирішив, що маю висловити їй якісь співчуття. Але коли я почав щось говорити, вона знову почала плакати. Голосно і з завиванням, по-дитячому затуливши обличчя руками.

За відсутності стола я поставив каву на підвіконня, бо вже якось дуже по-дурному виглядав із тією чашкою. Ліана крізь схлипування знову почала допитуватися, чи бачив я Василя? Здавалося, тільки на це запитання у неї й залишилися сили.

— Так, бачив, Ліано… Я його бачив, — час від часу видушував я з себе відповідь.

Відчуття наче б власної провини у тому, що сталося, деякий час взагалі не давало мені нічого сказати.

— Там миші по ньому бігають… — додав я несподівано для самого себе.

І це викликало нову істерику у Ліани. Нінка наказала мені жестом йти. Малий Зелений також вийшов слідом за мною.

В їдальні я застав всіх Василевих гостей. Через хвилин десять до нас приєдналася і кухарка. “ Їй тепер краще побути одній» — сказала вона про Ліану. Потім хтось висловив ідею перенести сюди ж, у зал їдальні, і тіло Юрківського. Але Нінка була проти. Вона не знала, чи схвалив би це директор «Лісової казки». Бо ж днями, після кількарічної перерви, сюди вперше мають завезти на відпочинок групу дітей чорнобильців.

— Ні, краще давайте в ту кімнату для гостей, — запропонувала вона, шукаючи підтримки у мене.

— Тоді у кімнату для гостей, — сказав я, начеб і справді знав де це, і мав повноваження щось тут вирішувати.


Виявилося, що Нінка вказала на ту саму кімнату, де я тільки що заспокоював Ліану, і де забув на підвіконні свою недопиту каву. І коли ми десь через півгодини спільними зусиллями перенесли тіло, а у поході взяли участь всі чоловіки плюс кухарка, за винятком молодого сторожа, який залишився з Ліаною у їдальні, куди ми перевели її перед тим, аби попила хоч якогось чаю, то й моя кава на підвіконні ще парувала.

Нінка принесла з кухні стільця й сказала, що було б добре, якби хтось постійно сидів біля покійного. Першим несподівано зголосився той хлопець, який вчора кидався на мене через багаття. Як я вже встиг помітити, саме у нього під оком дещо підпухло й посиніло.

Вчора ввечері, коли я залишав табір, обидва ока ще були нормальні. І це, звичайно, здивувало мене. Але у цій «кімнаті для гостей» при покійникові я стримався від запитань, тим більше, що довелося знову заспокоювати Ліану.

А коли ми вже поклали тіло Юрківського на ліжко, до цієї набитої людьми кімнатки знову влетіла Ліана. Ще з порогу, стиснувши кулаки, вона почала лементувати й заводити. Нам з Володькою, який прибіг слідом, ледь вдалося її втримати, з такою ненавистю й відчаєм вона почала викрикувати в обличчя остовпілому бороданеві образи й звинувачення, що я й сам був здивований: звідки в цій жінці стільки люті. І чому саме Вітольдові Н. (досить відоме в певних колах прізвище, щоб його називати) дісталося найбільше?

— Ти того хотів?!… Ти про це мріяв?! Скажи, признайся, гнидо!… Сірятина! Чмо!… Ти не вартий його мізинця, гадина!… Ти доконав його! Ви всі його доконали! Всі! Всі!… А Чухраєві листи я тепер сама опублікую, і всі дізнаються, ким ти був, гімнюк!…

Я навіть злякався, що ще хвилина, і з рота Ліани піде піна. Після таких ударів долі люди нерідко і попадають в дурку.

Здавалося, на крики й лемент ця жінка потратила останні сили. Смерть чоловіка виявилася для неї надто сильним потрясінням. Вона повисла на наших руках і зі словами «Прости! Прости, Василю!…» — почала осідати перед ліжком, де лежало тіло Юрківського.

Ми з молодим Зеленим підняли її і майже винесли, і тоді завели в сусідню кімнату, де стояло таке саме ліжко із залізними бильцями, як і у «кімнаті для гостей», але був холодильник «Морозко», маленький телевізор на столику та короткохвильовий радіоприймач. Це була кімната сторожа.

Я запитав Нінку, що супроводжувала нас, чи залишилося у неї ще трохи горілки, і коли вона за хвилину принесла пляшку, примусив Ліану випити грамів сто. Потім вона слухняно прилягла на ліжку сторожа і, згорнувшись калачиком, ще деякий час тихо схлипувала, зітхаючи всім нутром, як це завжди буває після плачу. Я попросив Нінку залишитися, але Ліана заперечила, сказала, що хоче побути сама. Коли ми всі вийшли, хлопець пообіцяв, що буде тут неподалік і на випадок чого покличе нас.

Нінка і я, слідом за нею, спершу повернулися у «кімнату для гостей» і застали там тільки хлопця з підбитим оком, що сидів на стільці в ногах покійного. Було видно, він ще не відійшов від шоку, викликаного істерикою Ліани, як і всі інші. Ми застали гостей у залі табірної їдальні.

Той високий, повільний в рухах бородань, якому від Ліани дісталося найбільше, стояв у кутку надутий, наче жабу з'їв. Про нього я, нарешті, зміг пригадати зі вчорашніх слів Юрківського, що цей Вітольд Н., майже професор, і таки досить відомий літературознавець. Тепер він стояв червоний, як рак, і, тільки час від часу нагинаючись, шепотів щось на вухо молодій жінці, вочевидь, переляканій до смерті. Виглядало на те, що це була його скво. Ще відразу, після перших Ліаниних криків, перших звинувачень на адресу Вітольда Н., я помітив, що обличчя цієї жіночки вмить стало блідо-сірим, як ті простирадла, що їх Нінка згребла з ліжка, перед тим як ми опустили на матрац тіло Юрківського.

Мені потім ще не раз впадали в око ті простирадла в кутку на підлозі. Я навіть було подумав, чи не прикрити ними покійного? Але вирішив, що не маю права розпоряджатися казенними речами.

А ще з тих Ліаниних завивань мені не виходила з голови згадка про якісь листи… Про листи якогось Чухрая, що їх вдова погрожувала опублікувати. Хоча прізвище Чухрай видалося мені знайомим. І що мала на увазі Ліана, погрожуючи професорові, мовляв: «І всі дізнаються, ким ти був…»? Я дивився на червоне, вилицювате обличчя Вітольда Н. і намагався домислити, ким же він міг бути? Пізніше треба розпитати про ті листи у Ліани.

Я нарешті згадав, що того кволого з вигляду хлопця з підбитим оком, який першим викликався сидіти біля покійного, звати Бодьо Гущак (пізніше з'ясувалося, що я помилився на одну літеру, насправді він був Лущак).

Пригадав я і те, як він вчора захищав Вітольда Н., кидаючись на мене через вогонь. Напевне, він і тепер вважав, що, погодившись побути з покійним, якимось чином виручав професора.

«Цікаво, на чий кулак він наскочив?» — подумав я про Лущака і вирішив якось при нагоді обов'язково з'ясувати це, а про себе у ту мить вже нарік його «кволим». Правда, пізніше додалося ще й словечко «рондель», коли я почув, що саме він пописує… Це у мене ще з тих часів, коли був репортером у міській газеті, — давати прізвиська всім своїм новим знайомим.


Першим, на кого я натрапив, повернувшись до їдальні, був все той же Ілля Шоні. Він весь час стояв у самому кутку за Вітольдом Н. і його переляканою скво й не ховав сліз, що двома цівками текли у нього по щоках, скапували з вусів і його плаского носа.

Я попросив Шоні вийти, мовляв, є розмова, і він слухняно залишив свій куток, а коли ми порівнялися з майданчиком, де мокнув під дощем огрядний джип «Ленд крузер», притримав мене за лікоть й тицьнув пальцем: «Бачите, на яких крутих тачках їздять люди…» І я зрозумів, що заздрість з'їдала рудого. Втім, не час було думати про це.

Ми знову зайшли в альтанку і я, витримавши паузу, поки Шоні вишмаркає носа, запитав його, хто такий Чухрай?

— Чухрай? — перепитав Шоні, якусь мить подумав, начеб вагаючись, говорити чи ні? — Дмитро Чухрай — дисидент, шістдесятник, — нарешті видушив він із себе. — Він був для нас, ну як вам сказати? — далі тягнув рудий, мовби збираючись з думками. — Для всіх нас, тодішніх студентів, які починали щось в літературі, він був прикладом. Вчителем і старшим другом… Він помер років десять тому.

— Як помер?

— Захворів і помер, знаєте, як це буває?

— Дисидент? Він що, сидів?…

— Так, але, здається, недовго. А потім йому не давали роботи, не друкували. Словом, зламане життя…

Тепер я згадав, що й справді чув про Чухрая від Юрківського і від інших ще тоді, на початку вісімдесятих.

— А про які листи згадувала Ліана? — запитав я, ніби між іншим.

— Та не було ніяких листів, — кинув Ілля Шоні і замовк.

Відчувалося, що на цю тему він міг би сказати й трохи більше. Однак рудий тільки додав, що, мовляв, якщо у Юрківського і є якісь листи від Чухрая, то це може стати справжньою сенсацією. Що ж, і цього мені було поки що цілком достатньо.

— Все може бути, — погодився я з ним.

— Вибачте, нам тут обіцяли каву. Не зашкодило б, правда? — підняв очі до неба Шоні і, задкуючи, вийшов з альтанки і зник за рогом.

Провівши його поглядом, я й собі залишив альтанку і, обійшовши довкруг адмінкорпусу, вже намірився було постукати у кімнату сторожа до Ліани, але за рогом зіткнувся з молодим Зелінським.

— Що скажеш?

— Пані заснула, — відповів він.

— І як вона?

— Вона ще трохи випила, — стенув він плечима. — Казала, що треба в село за підводою, щоб забрати тіло…

— І що, підеш?

— Так, — відповів хлопець, але у мене знову залишилося відчуття, що Володька таки чогось не договорює.

— Стій, — сказав я, коли він вже відійшов кроків на десять. — Повернись!

Молодий Зелений з неохотою, але повернувся.

— Чого вам? — запитав понуро.

— Володько, скажи, тут вчора, вже після того, як я поїхав, ніякої бійки не було?

— Бійки? — стенув він плечима, кинувши погляд на водяне плесо, що сіріло в долині. — Як вам сказати? Я б то бійкою і не назвав. Просто перед самою зливою, ото як мало все початися, то тоді… Того бородатого з дядьком Василем, всі шукали їх… То там могло щось бути, я так думаю. Їх потім злива з лісу вигнала…

— А чого ти так думаєш, що там щось могло бути?

— Коли вони вибігли з лісу, то в дядька був здертий щиколоток. Коротше, я бачив у нього з руки кров.

— Чого ж ти мовчав?

— Ну, а що я? — ще раз стенув плечима хлопець.

Я пригадав, що на руці покійного і справді збереглася ця рана.

— Ну, а звідки ж все-таки підбите око в того другого?

— В крутелика? Не знаю. Хіба десь на присторч упав?

— На присторч? — перепитав я. — Тоді дуже вдало попав, правда. Синяка поставив, а око на місці. Нічого не скажеш, є ще присторчі в цьому лісі…

— Та є, напевне, — погодився хлопець.

— Ну що ж, іди тоді.

— Куди?

— Ну, а куди ти йшов — за кіньми. Тільки не знаю, як вони сюди проїдуть.

— Коні? — здивувався хлопець. — А кудою хоч, то ж не машина. Хоч би й від пасіки попід сосниною можна, — нагадав він мені про існування старої польової дороги на Ставки.

— Слухай, а де та дівчина, що вчора тут у червоних штанах вишивала? — так, ніби між іншим, запитав я навздогін.

— А-а, дівчина? Дівчина Наталка? А тут, у їдальні… Короче, тут всі, — оглянувшись, ще раз на прощання стенув плечима хлопець.

Він пішов, а я подумав, що так і не встиг поговорити з Ліаною. А те, що вона викричала в «кімнаті для гостей», поки ми її гамували, емоції — і не більше.

І все ж мені не хотілося вірити, що хтось з присутніх тут людей причетний до смерті Василя Юрківського. Невже Вітольд Н.? Але які мотиви? Якісь старі листи, компромат чи щось подібне? Але кого зараз цим здивуєш? Якби там справді було щось серйозне. А може, Ліана якраз і сподівається, що я захочу це з'ясувати. Очевидно, що на якусь мою допомогу чи захист вона таки розраховує.

Хотів я того чи ні, але життя вже давно зробило мене циніком. Відтак, я вже не вперше запитував себе, а чи не навмисне Ліана розіграла цю істерику. Я ж то добре знав, на що вона може бути здатна, у свій час не раз випробував на собі її акторські здібності.

І саме тоді на порозі перед їдальнею, все ще проводжаючи поглядом хлопця, який попід лісом вже вийшов за територію «Лісової казки», я вперше зізнався собі в очевидному, що хочу я того чи ні, а «касета мотає»… Я знову мимоволі втягуюся у нове розслідування, і цього разу його навряд чи й варто назвати журналістським.



5 ГЕЙ, ХТО В ЛІСІ!?


Не минуло й десяти хвилин, відколи молодий Зелений зник за деревами по той бік видолинка, як у небі знову загуркотіло. Гуркіт тривав досить довго, так начеб по небу, десь прямо над головою, переганяли порожні вагони, а тоді на мить стихло, і враз по шиферу та шибках затарабанили перші великі краплі.

Знову голосно бахнуло. Цього разу десь зовсім поряд. Я аж присів від несподіванки. На моїх очах у верхівку старезного, більш як столітнього клена, влучила блискавка. Вогняна стрічка з неба перетекла у крону дерева, що вивищувалося перед стадіоном над усім простором посеред «Лісової казки». Штовхнувши двері, я заскочив у їдальню.

— Спаси і помилуй! — почув Нінчин голос.

Судячи з усього, гості вже поснідали і тепер допивали каву, а кухарка збирала зі столів порожній посуд. Вона й мені запропонувала манки з варенням і кави з печивом, боязко зиркаючи на широкі вікна їдальні, за якими знову шаленіла злива. Туди були спрямовані погляди й усіх інших.

Я подякував Нінці, але сказав, що вип'ю кави трохи пізніше і, підійшовши до Вітольда Н., попросив його на кілька слів. Він не без цікавості зміряв мене поглядом і, не поспішаючи, підвівся. Я ще раз отримав можливість оцінити, що він вищий від мене майже на цілу голову.

Ми пройшли через їдальню у бокові двері й опинилися на невеличкій веранді по той бік адмінкорпусу, що виходила вікнами на ліс. Професорова скво й Шоні, вже без краплі на носі, провели нас настороженими поглядами.

— Віть, куди ти? — майже застогнала жінка.

— Я ненадовго, — запевнив він її.

Напевно, було б розумніше, якби я, пригальмувавши емоції, запитав тоді професора, що він про все це думає і що тут взагалі сталося? Може б, він сказав мені щось більше? Але ця його самовпевненість і явна неприязнь до мене, вочевидь, ще від учора, що вгадувалася в самій інтонації і в жестах, відповідно й мене зарядила на «мінус». І я почав із тієї Ліаниної істерики.

— І то все? — кинув Вітольд Н., дослухавши моє запитання.

— Тепер, після того, що всі чули від пані Ліани… — знову почав було я.

— А ви хто такий? — відвівши погляд від шибки, по якій тарабанив косими струменями дощ, подивившись на мене зверху вниз, діловитим тоном поцікавився професор.

— Я — Андрій Грабовський.

— Ви хто, журналіст?

— Колишній журналіст, — уточнив я.

— Грабовський? — задумливо повторив мій співрозмовник, зануривши два довгі пальці у свою куценьку борідку. — Здається, ваше прізвище я вже десь чув?… — додав він.

— Ваше, мені здається, також досить відоме. А дуже скоро воно, я думаю, стане відоме ще більше. Маю на увазі тих, хто почитує кримінальну хроніку. Хоч я особисто схильний вважати, що ви не причетні до смерті Василя, але… — у його ж стилі додав я після паузи.

— Ви переконуєте мене в тому, що я і сам знаю.

— Так, але коли до вас доберуться мінти, коли вони візьмуться за вас серйозно, то крім… то я сумніваюся, чи й ваша дружина повірить у вашу щирість і невинність.

— Ну добре, чого ви від мене хочете? — кинув він тоном, так, ніби робить мені велику послугу.


Коли Вітольд Н. запитав мене, чого я від нього хочу, і пізніше, поки тривав його монолог на тему: «Вітольд Н. і сучасний літературний процес», коли професор раз по раз прочісуючи куценьку борідку своїми довгими вказівним і середнім пальцями, при цьому відставивши мізинця, просто читав мені коротку лекцію; весь цей час я відчував себе дещо «не у своїй тарілці». Бо ж ніколи не любив лекцій, особливо, у такій нудній манері. Я так нічого й не зрозумів, окрім того, що з невідомих мені причин професор помітно комплексує з приводу своїх наукових досягнень, і до того ж боїться, що змушений буде відповідати за те, чого не скоїв. А коли я нарешті вже зібрався ставити питання, як це і належить після лекції, мій співрозмовник зі словами: «А зараз мене чекає дружина», — поспіхом залишив веранду.

Не можу сказати, що він утік, але збоку, це, мабуть, виглядало саме так.

Вітольд Н. сказав фразу, яка поки що стримала мене від подальших розпитувань. Він визнав, що мав з Юрківським значні розбіжності у поглядах на те, що покійний часто називав «сучлітпроцесом», і що між ними ніколи не було великої любові… Як мені здалося, це було, принаймні, щиро з усього того монотонного базікання, яким він мене дещо втомив. І ще він сказав, що смерть Юрківського — це велике потрясіння для всіх, і що він не має уявлення, як це могло статися.

Я вирішив, що він бреше, і слідом за ним вийшов з веранди і, згадавши про сніданок, вирушив на кухню. У вузькому коридорчику між їдальнею і кухнею лицем до лиця зіткнувся з Лущаком. Він також ще не снідав, і Нінка накрила для нас обох. З характерного душку я відчув, що хлопака вже похмелився. Йому легше…

— А, може, його справді втопили? — мовив я так, між іншим, мовби сам до себе, і продовжив, як і раніше, незворушно дмухати на кашу в ложці.

Лущак враз перестав чамкати, й поступово його обличчя налилося рожевою фарбою.

— Послухайте, о!… Ви, товариш, здається, місцевий?… — звернувся він до мене після паузи, вочевидь, викликаної пережовуванням не тільки мого запитання.

— Гусак свині не товариш, — відповів я цілком дружнім тоном, стараючись, аби в ложку потрапляло порівну варення й каші.

— Ага, тамбовський вовк, — байдуже погодився він. — А на дорогу справді дерев наваляло? Маю на увазі, чи нема тут ще якогось виїзду на трасу. Може, у бік Кременця?… Я по карті прикидав, скільки тут до Кременця? Тридцять-сорок кеме?… А там вже і до рівненської траси, о!… Нема що!…

Я відповів йому, що єдина дорога з твердим покриттям завалена і, поки не перестане лити, розчищати її ніхто не буде.

— Правда, можна ще спробувати полями, — додав, дмухаючи на кашу.

— Полями?

— Так, полями, але ж всюдихода у тебе нема…

— Можна спробувати, — спромігся на якийсь непевний рух ложкою власник джипа, видно, бажання робити ноги було у нього понад усе.

— До речі, а звідки у тебе це? Вчора ж, здається, не було? — відправивши в рот чергову порцію манки з холодним полуничним джемом, я провів ложкою у себе під оком.

— Упав, — відповів Бодьо Лущак з нотками відчаю у голосі чи то від спогадів про те своє злощасне падіння, чи від того, що не виявилося дороги для втечі. — А туди, за озеро, по греблі можна виїхати?…

— У болото?

— Там що, болото? — перепитав Лущак.

— Ні, там просто дороги немає…

— Але ж я сам бачив сліди від машини…

— То такі самі їздуни, як ти, — можливо, сказано було надто різко, але мені не сподобалася Лущакова брехня щодо «упав».

Своєю настирливістю цей тип вже починав мене діставати. Але я знав, що буде зайвим так по-дурному запалюватися. Мабуть, і цей тип зрозумів марність своїх подальших розпитувань і всі зусилля спрямував на остуджування манки.

— А вночі ви не пробували його шукали? — запитав я примирливим тоном.

Лушак перестав дмухати на кашу, підняв голову, але відповів не відразу.

— Справа в тому, що я спав у машині і, по-моєму, якщо хочете знати, Ліана з тим малим сторожем вночі ходили на пошуки…

— А звідки тобі це відомо, коли ти спав?

— Ага, заснеш тут, коли все тріщить, гримить, ламається. Тут таке робилося, я слухав радіо. Включив тихенько й сидів, і я чув, як його жінка і той чувак гасали тут серед ночі.

— Чому ти вважаєш, що вони його знайшли?

— Коли вони проходили повз джип, поривом вітру донесло фразу. Тоді я нічого не зрозумів, а тепер очевидно, що йшлося про покійного, — чамкав й одночасно говорив Лущак.

— І що то була за фраза?

— Нехай тепер покупається!… О!…

— І хто ж це сказав?

— Його жінка. Я чув, як вона сказала: «Нехай тепер покупається…» Виходить він пішов купатися, о, і втопився. Чому ж вона про це тепер не говорить… Запитайте у того чувачка, у сторожа.

— То, кажеш, купання під час бурі? Версія так собі, — я й не помітив, як у відповідь на його слова почав розмірковувати вголос, але вчасно схаменувся.

Цей Лущак нібито й не має причин брехати, і все ж іди знай? Я не забув, з яким старанням він намагався грати роль вірного «Санчо» при Вітольдові Н.

І ще я зауважив, що кожного разу, коли Лущак черпав і ніс до рота, з ложки відвалювалася й падала назад у тарілку чималенька брила каші. Від цього типа взагалі було враження людини, яка все робить нібито й правильно: ходить, говорить, одягається, припалює — і водночас все-таки якось не так.


Здається, і львів'янин від спілкування зі мною також був не в захопленні. Він навіть не допив чаю, а печиво просто згріб з тарілки й напхав у кишеню. Подивився на мене вовком, наче б хотів ще щось додати, але в останню мить передумав.

Було враження, що він і справді вирушає на пошуки дороги, яка б вивела його з «Лісової казки». Якщо так, то марні його спроби. І я подумав, чи й інші так само збираються дати звідси драла чи мають намір залишитися на похорон?

А ще, коли Лущак зробив кілька кроків від стола, я спостеріг дивну особливість його ходи. Він ступав обережно, начеб по склу.

— Що, проблеми з животом? — висловив я вголос припущення навздогін.

— Та ні, суто шоферська хвороба, — кинув він через плече.

— Трипер?

— Сам ти трипер! — враз і він перейшов на «ти». — А геморой не хочеш?…

— Кажуть, від геморою ялинові шишки добре…

— Та пішов ти!… — на прощання послав мене Лущак.

Коли він вийшов, я ще деякий час сидів у їдальні, допиваючи свій чай і понуро вслухаючись у дзюркотіння дощу з ринви за вікном. Але довго побути на самоті мені не дозволили.

Я чомусь думав, що оскільки Лущак був зі мною в їдальні, то біля тіла залишився рудий, але я помилився. Там був хтось інший, бо тільки-но Лущак послав мене і вийшов, з дверей, мов із катапульти, влетів Ілля Шоні. Я ніяк не міг звикнути до тих крапель на кінчику його стручкуватого носа і, може, через це, навіть не здивувався злості, що аж кипіла в цьому чоловічкові. Здавалося, «стручок» має намір вдарити мене. Що ж, я б із задоволенням відповів йому. Давненько вже я нікому не чесав рила.

Очевидно, він відчув це і вчасно зупинився.

— У всіх нас трапилося велике горе, — почав Шоні, ковтаючи від хвилювання слова. — Дале, ми всі, кожен по-своєму, любили Василя Юрківського і ніхто з нас ніколи не бажав йому зла…

В цю мить я чомусь пригадав, що, за словами молодого Зелінського, саме закарпатець допомагав йому діставати тіло з води.

— Будиночок, у якому мене поселили разом з Лущаком — бо професорська сім'я жила далі від стежки, а ми поруч із хвірткою, що веде до озера… І я бачив, — продовжив він після паузи, вже дещо вистигнувши. — І я бачив, як пані зі сторожем ходили до озера. Блискавка все освітила, і я бачив, як вони входили у ліс.

— А ви що робили?

— Я не міг заснути. Дале, я проснувся від грому, тут таке робилося!…

— Ну, і для чого ви мені це говорите? Я ж не слідчий…

— Але ж мені сказали, що ви хочете з'ясувати всі обставини.

— Вас неправильно інформували.

— Я хочу сказати, що коли блискавка освітила озеро, я… Я чітко бачив на тому березі людину. Це, дале, міг бути Василь…

— Міг бути чи був?

— Його силует між двома крайніми соснами, що від води, — це був, дале, його силует.

— А ви знаєте, що буває за неправдиві свідчення? — запитав я рудого, а про себе відзначив, що, виявляється, минулої ночі тут взагалі ніхто не спав: буря всіх розбудила, відтак хто дивився у вікно, хто слухав у авто музику, а хто шастав лісом — і кожен щось чув… — Сподіваюся, ваш друг підтвердить ваші слова? — поцікавився я байдужим тоном.

— Який друг? — здивувався Шоні.

— Лущак. Його ж поселили з вами…

— Ні, він, дале, спав у своїй машині.

— Ви впевнені? А звідки у нього «ліхтар» під оком? Вчора ж його ще там не було?

— Не знаю, може, впав.

— Таке собі пояснення…

— А чого ви хочете від мене? І чого ви тут колотите? — знову прорвало рудого, — приїде міліція, то нехай і задають питання. А ви тут до чого?…

— Ну, добре. Залишімо поки що цю тему. Скажіть, а Лущак також письменник?

— Знаєте, я, мабуть, дале, роблю дурницю, що з вами взагалі розмовляю, — випалив закарпатець. — А Лущак, як на мене, непоганий поет, і у нього батько був поет. Репресований, до речі…

— Як і Чухрай?…

При згадці цього прізвища Шоні дещо знітився, подивився на мене ображено. Але, принаймні, це йому більше пасувало, ніж агресивність, що робила його кумедним.

Тепер я не мав сумніву, що вони змовилися: Лущак, Шоні і Вітольд Н. Я це зрозумів ще з того, як Шоні зненацька почав корчити із себе «термінатора». Кращий захист — напад, вирішили хлопці і послали Шоні випробовувати на мені нову тактику. І я не сумнівався, що інші з нетерпінням чекають його повернення, може, у тому ж таки «Ленд Крузері».

Було очевидно, що ці гнилі розмови пора припиняти. І ще я подумав, що тіло Юрківського за стіною у «кімнаті для гостей», як нагадування, що всі ми на цьому світі — гості.

— І що, ви можете заприсягнути, що все так і було, як ви ото мені кажете? — вирішив я зіграти на забобонності закарпатців.

— Мені здається, ви тут вдаєте невідомо кого, — промимрив рудий благальним тоном, вочевидь, переконавшись, що завдання «взути» мене виявилося для нього не під силу.

— Ну що ж, є мотив. І скоро так чи інакше цим займуться мінти. Так і передай своїм, — сказав я, мовби сам до себе. — Перекажи то всім, кому минулої ночі не спалося…



6 БЛИЖЧЕ ДО КУХНІ


Шоні пішов. І щоб пересвідчитися, чи справді він направився у «Ленд Крузер», я тихцем рушив на кухню. Прослідкувати за рудим найкраще буде якраз із кухні, великі вікна якої виходили на майданчик, де стояв джип.

Розмови з львів'янами мало що прояснили. Таке враження, що вони справді змовилися. І не так проти мене, як проти Ліани. А цього тоді я вже не міг залишити просто так.

Парадокс, але всі ці гнилі базари тільки розпалили в мені, здавалося, вже приспану репортерську жилку. І хоч я запитував себе: «На якого дідька тобі все це треба?» — проте моя дурна самовпевненість, як завжди, не дала мені звернути з обраного шляху незалежно від того, куди він мене вів. Нехай це будуть нові неприємності, вирішив я, але загибель друга не той привід, аби вдавати, що нічого не сталося, як роблять вигляд ці приїжджі гниди. І я подумав, що замість балачок з ними, варто було би нарешті поговорити з самою Ліаною. А ще мене цікавила та дівчина у червоному. Яка начеб десь була і якої ніде немає…

У просторій кухні не було ні душі. Я ще не зовсім відійшов від розмови із Шоні, прокручуючи в голові його репліки на мої запитання, і тому на шляху до вікна ледь не провалився у відкритий люк — хід у підвал.

— Гей, хто там товчеться? — долинув знизу жіночий голос, і я впізнав Нінку.

Униз вели цементовані східці, і десь там мерехтів вогник свічки.

— Що ти там робиш? — запитав я.

— То ти, Андрію? Я тут вибираю картоплю для обіду.

— Марно стараєшся, гості вже збираються геть! — гукнув я у темряву.

— Вони що, ненормальні? Чим вони поїдуть?…

Через хвилину з люка показалася голова кухарки. З косинки, що нею було підв'язане волосся, звисало павутиння. В руках жінка тримала відро старої картоплі, з якої де-не-де звисали бліді довгі паростки, і я відразу перехопив дужку відра. Нінка, закриваючи лаз, щосили гахнула люком, а я нахилився і зняв павутину з її косинки.

— Дякую, — знітилася вона, і я поквапився відійти до вікна.

Наші погляди зустрілися. Її світлі, майже волошкові очі анітрохи не змінилися за ті роки, що ми не бачилися. А все інше? Щодо іншого, то мені навіть здалося, що її круті стегна, туго налиті литки, повні м'які плечі стали ще більш привабливими.

— Нінко, ти можеш мені сказати, що це все означає?

У відповідь вона посміхнулася. І, як мені здалося, не запитанню, а самому факту мого звернення до неї.

— Як ти думаєш, нашому Ганьчиному справді хтось міг допомогти втопитися? — уточнив я запитання.

— Ганьчиному? — здивувалася вона.

І тут я згадав, що Нінка ж не з Рудки, а із сусіднього села, і всіх наших вуличних прізвиськ не знає. Але вона здогадалася, кого я маю на увазі.


Цієї миті через вікно кухні я побачив, як з-за кущів виринула згорблена постать Шоні. Зігнувшись під дощем у три погибелі, він, як я й передбачав, підбіг до джипа, що одиноко, мов велетенський жук-смердюх, темнів на майданчику для авто, й заскочив на переднє сидіння.

— Ой, так страшно, як подумаю… Яка нагла смерть!… — затнулася, так і не закінчивши речення, Нінка.

— Що тут взагалі відбувалося вчора, коли я поїхав?

— Вчора? — перепитала вона.

— Так, коли я поїхав?…

— Між іншим, я думала, що ти залишишся…

Її слова прозвучали для мене дещо несподівано, і я вдав, що не зрозумів чи недочув суті сказаного.

— А ті гості ще довго товклися, — додала Нінка і, помітивши мою розгубленість, знову посміхнулася, але самими тільки очима.

Вона пересипала картоплю в тазик, наповнила його водою, старанно намилила руки цеглинкою бурого господарського мила й запитала, чи не хочу я ще кави? Від кави я не відмовився.

Потім кухарка щиро відповідала на всі мої запитання, але нічого нового від неї я також не дізнався. Хіба кілька деталей, які могли доповнити картину, не більше. Вона погодилася з усіма моїми припущеннями, як, наприклад: «Будь-хто, навіть слабосила жінка може штовхнути п'яного у воду…» — а я цілком поділяв її оцінки щодо: «Тих заїжджих гниляків…» — і таке інше. І, нарешті, я зрозумів, що Нінка не жартувала, коли у неї вирвалося, що, мовляв, минулого вечора вона мене чекала. І, чесно зізнатися, мені завжди подобалася та її прямолінійність.

У відповідь колишня однокласниця засипала мене купою запитань, деякі з яких я все ж примудрився залишити без відповіді, хоч і вдалося це мені далеко непросто.

— Я ще вчора хотіла запитати тебе, — крізь звучання її голосу й шурхіт дощу до моїх вух враз донісся гуркіт двигуна. — Чим ти взагалі зараз займаєшся?

— Доглядаю маминих курей і порося. А взагалі колекціоную неприємності… — відповів я їй, припадаючи до шибки. — Переважно, то і є мій бізнес.

— То ти бізнесмен? — дещо розгублено запитала Нінка.

З-під «Ленд Крузера» хмарою йшов дим і, прибитий дощем, клаптями розсіювався над землею. Прогріваючи двигун, водій ще кілька разів газонув на місці, а тоді, ввімкнувши підфарники, повільно рушив, і деякий час крізь завісу дощу я ще бачив два червоні вогники «стоп-сигналів», що віддалялися, аж поки джип не заховався за деревами на повороті дороги.

— Бач, вже львів'яки тю-тю, а ти картоплю дістаєш…

— Невже дорогу прочистили?

— Звичайно, ні. Зараз будуть назад, не хвилюйся…

— А я й не хвилююся. Чого мені хвилюватися? Кажуть, баба з воза… Знаєш? У понеділок нібито перша зміна має заїхати — діти чорнобильців, то я й так вже на роботі рахуюсь.

— Малий Зелений казав, ти перша побачила Василя… Його тіло вдосвіта…

— Ну, не вдосвіта. То вже було, я тобі точно скажу, десь по сьомій… Я ще згори, зі сходів, засікла щось у воді, чомусь подумала, що то зірвало вітром намет. Бо звечора бачила, вони пробували намет ставити. Такий кольоровий, синє з білим… А вітер назустріч з дощем в очі січе, бачу, таки не намет, а щось інше. Але ж бачу, що ніби спортивна куртка плаває. Але саму куртку так не дуже видно, тільки на рукавах білі пасамуги, як великі поплавки. Напевно, повітря набралося, от воно й!… — Нінка підкинула руками.

— А далеко від берега?

— Там, де він лежав, вже мілко. Його прибило аж сюди, де з намули стирчать напівзогнилі палі. Колись, кажуть, там була пристань…

— Стара пристань? Там, де палі з води стирчать? — запитав я, уточнюючи ці деталі, сам не знаю навіщо, але тоді вони здавалися мені важливими. — А як лежав?

— Лицем униз… Як ото колода, — зітхнула Нінка. Тим часом вона зробила мені каву, і цілком непогану.

Її зіпсував хіба що цукор, якого кухарка сипонула з кулька, не шкодуючи.


Я слухав Нінку й усе ще намагався скласти більш-менш стійке уявлення про те, що ж відбувалося тут учора, поки не зрозумів марність зусиль, рефлексивно сьорбаючи пересолоджену каву.

— Ти не звернула уваги, коли його витягли з води, він був взутий?

Нінка якийсь час розгублено кліпала, і про всяк випадок я повторив своє запитання.

— На ньому була тільки одна кросівка, — сказала вона. — Точно, одна!

— А другої ти там не бачила?

— Ні, не бачила. Володька ходив навіть шукати, але не знайшов.

— Коли ходив?

— Та тоді ще, зранку.

— Дивно, мені він чомусь про це нічого не сказав…

— А він взагалі дивний, той Володька.

— Що ти маєш на увазі?

— То з одною дівчиною, то з другою, то п'є, то не п'є, то їздив десь поступати вчитися, то на заробітки, а тепер почав мені, що хоче в Америку. Грошей, каже, трохи підзароблю — і тільки ви мене й бачили.

— То нормально! Шукає себе, хлопець ще молодий…

— Може, й так, а що тут йому робити? — погодилася Нінка.

Потім з хвилину ми мовчали. Жінка взялася за картоплю, а я думав про те, що втратив ще одного друга, і хоч наші дороги вже давно розійшлися, я весь цей час жив з відчуттям, що він десь є… Іще вчора ми збиралися на риболовлю, як не раз робили це колись і тут на Ставках, і на Горині…

— Чоловіка маєш? — відірвавши погляд від вікна, запитав я кухарку.

— Та… Все одно, що нема.

Я, звичайно, був в курсі, що Нінка вже поміняла кількох чоловіків.

Жінка підняла голову, і цього разу очей вона вже не відводила. Однак я намагався не показати того збудження, майже запаморочення, що враз охопило мене.

— Може, хочеш випити? — запропонувала вона, кинувши і ніж, і картоплину зі стрічкою недорізаної лушпайки, назад у тазик. — Завжди тримайся ближче до кухні, — підморгнула мені колишня однокласниця.

— Ні, я пас, ще, може, доведеться сьогодні їхати? — стенув я плечима точнісінько, як молодий Зелений.

— Ну, як хочеш, а я вип'ю…

— Йду, розбуджу Ліану.

— Ліану? — перепитала Нінка. — А я на неї казала Леся…

— Нічого, вона не нагнівається. Як вона там, до речі, ти не заглядала?

— А може, ти її не чіпай, поки по тіло не приїхали? Вже разом тоді і її заберуть, та й дощ ще не перестав. Ой, Боже, яке горе! Ніхто не знає, де його спинить! — повторила Нінка, а я подумав, що й сам не раз повторював цю фразу, бо це звідси, тут так кажуть. — А он ті вже вертаються. А я що казала? — тицьнула вона на вікно пляшкою, яку дістала десь із-за плити.

Я оглянувся й побачив на дорозі знайомий темний силует джипа з включеними підфарниками, а вже потім до вух долинуло шкварчання шин по мокрому шосе.

Нінка накапала собі півчарки й перехилила махом:

— Ой, яка вона гірка! Як моє життя! — додала, загризаючи печивом. — Андрійку, а може? — кивнула вона на пляшку.

— Тоді повну, — не дав я себе довго впрошувати. — Ну, що ж… Земля йому пухом! — додав я після паузи і одним хуком видихнув з себе повітря.

— Так, земля йому пухом… — з печаллю в голосі повторила за мною Нінка.



7 АБО ДОБРЕ, АБО НІЧОГО


Я пив каву й розмовляв з Нінкою. Крізь пасма дощу за вікном виднівся край лісу, футбольне поле й «Ленд Крузер» на асфальтованому майданчику серед калюж, наче гігантський жук-гнойовик… І враз у якийсь момент всі двері авто повідчинялися: Лущак, Шоні, Вітольд Н. і його вірна скво повиходили й поставали під дощем обличчям до лісу, мовби когось виглядаючи. «А хто ж тоді біля тіла?» — вперше за весь цей час запитав я себе. Виходить, ці люди могли залишити тіло й, нікого не попередивши, чкурнути.

А коли я знову кинув погляд у вікно, то на дорозі вже була підвода. Очевидно, ті з «джипа» обігнали її, повертаючись у табір, і тепер вже чекали. І я також поквапився назустріч, а кухарка за мною.

Мені з кухні було найближче до кімнати, де лежав покійний. Я підійшов, відхилив двері, але, крім тіла Юрківського, там не було нікого.

— Може, варто підняти Ліану? — звернувся я до Нінки, а то тесть приїхав.

Підводу тягнула пара гнідих із намоклими боками й забрьоханими животами. Не інакше, об'їздили аж через поля. З кінських боків скапувало, мов зі стріхи. Підвода підкотила ближче. Поруч з їздовим, здається, двоюрідним братом Юрківського, з місцевих сидів наш колишній директор школи дядько Петро, Василів батько. А позад них ще на одній, покладеній поперек драбин дошці, горбилися під військовим плащ-наметом молодий Зелений та директор «Лісової казки» Іван Ковальчук, військовий пенсіонер з відставників.

— А хто це приїхав? — курячим голоском запитала скво Вітольда Н., і хтось відповів їй, що це родичі.

Наші з дядьком погляди зустрілися, і я зрозумів, що він впізнав мене. Мені здалося, що він хоче про щось запитати. І я зробив крок назустріч, але цієї миті з приміщення долинули зойки і ридання.

— Таки не треб'ло її чіпати, — подумав я вголос, а дядько Петро, шаркаючи чобітьми по мокрому асфальту, мовчки пройшов повз мене до «кімнати для гостей».

— Ой, яке горе! — зітхнула у мене за плечима Нінка.

Ми перенесли тіло на підводу, поклали на мокре сіно, прикрили цератою. Я знову шукав очима дядька й побачив його згорблену постать біля адмінкорпусу під стріхою. Він курив цигарку, з дешевих. Я підійшов до нього, все ще чекаючи запитань, але він курив і мовчав.

Коли я вчився у школі, дядько Петро був нашим директором. Потім деякий час він був для мене вже більше Василевим батьком, ніж директором. Він був добрим директором і, здається, добрим батьком. Принаймні, я не чув, аби дядько Петро хоч раз піднімав на Василя голос. І в школі він говорив тихо, але його всі слухали.

— А як Олена? — я аж здригнувся від дядькового голосу, який, здавалося, зовсім не змінився з тих далеких років (Оленою він називав Ліану). — Подивися за нею, — попросив він.

— Добре, я ще залишуся.

— Якщо до нас не хоче, то, може, у Нінки заночує, — турбувався про невістку дядько.

Після цих його слів я враз пригадав з маминих розмов, що Ліана з Василевими батьками не дуже-то й родичалася.

— Добре, я подивлюся, — пообіцяв я. — Прийміть мої співчуття, — видушив з себе.

А коли вже вимовив, то відчув, що говорити цього, мабуть, і не варто було. Цим співчуттям я начебвідгородився, ніби дав дядькові зрозуміти, що насправді я сторонній.

Дядько нічого не відповів, відчувши, напевно, те ж саме… А ще я подумав, що, може, з невісткою у них не склалося через те, що не подарувала їм онуків?

Журналістика зробила з мене безнадійного циніка, і на те вже не було ніякої ради.

Підвода з тілом Юрківського невдовзі рушила назад до села. Дощ знову перестав, але із ринви адмінкорпусу все ще дзюрчало. Всі розбрелися, хто куди, і я помітив, що зі мною, проводжаючи поглядом підводу, що, поминувши «Ленд Крузер», заглиблювалася у ліс, залишився тільки господар джипа, Бодьо Лущак.

— Ну що, дороги не надибав? — запитав я, аби запитати.

Здалося, що у першу мить Лущак наче б злякався цього запитання. Зло зиркнув налитим кров'ю оком у мій бік, мовби остерігаючись якоїсь зловтіхи, а потім буркнув, що дороги назад і справді немає, і до мене дійшло, що запитання моє мимохіть вийшло й справді двозначним.

— Глушина! Навіть мобіла, о, звідси не тягне.

— А може, нуль на рахунку?

— Та яке там нуль, перед поїздкою виклав за пакет п'ятдесят гриваків… Мої вдома вже мабуть збожеволіли! — поділився він гризою. — Он по всіх хвилях по радейку безперестанку пілікають: стихія, о! Локальне явище, бурі і шквали! І про жертви вже казали… А ми якраз в епіцентрі. Мої, як почують, збожеволіють!… Вони ж знають, що я тут.

— І що там про жертви?

— За неперевіреними даними, один чоловік загинув… — промимрив Лущак і враз бамцнув себе долонею по лобі. — Стоп! Невже це вони, о! Про Юрківського?…

— Піди ще послухай, може, що новеньке, — запропонував йому я.

— Та що там новеньке? Тільки що слухав, — сказав він і поліз у кишеню, але враз висмикнув руку, мовби передумав. — Слухайте, дайте закурити, — звернувся було до мене. — А якщо це про Юрківського, то звідки ж їм знати?… — тоді ще раз запхав руку у свою кишеню.

— А що це міняє? Все одно міліція цієї справи без уваги не залишить… — я мимохіть повернув розмову до попередньої теми.

— Міліція? А до чого тут, о, міліція?…

— От вони тебе і запитають, хто око підбив?

— Та пішов ти! — як і минулого разу, і собі збився на «ти» Бодьо.

— Ризикуєш другим оком?

— Пішов ти ще раз!

— І про листи запитають. Про листи Чухрая.

— Про листи до Юрківського? Чув я про них, але не вірю, — начеб з чужих слів відповів Бодьо. — То була чергова Василева бздура з тими листами. І що він міг йому написати, о, сам подумай? І взагалі, кретинізм!…

— Давай домовимося: про покійних або добре, або нічого, — обірвав я хлопця.

— Та не про покійних я. Я про себе. Це мій власний кретинізм, що я тут опинився. От і приїхали, о! І серу мамі!… — підняв очі до неба Лущак, зламав і жбурнув у кущі мокру цигарку. — Розумієш, теоретично такі листи могли бути, але я дуже сумніваюся. Треба знати той час!… Мій тато, до речі, також був дисидентом, — Лущак зробив паузу, зиркнув з-під лоба, мовби перевіряючи враження, яке справила на мене ця його заява. — Я то добре знаю, що у ті часи не було вибору: або ти співпрацюєш, або сидиш…

— Вибір завжди є.

— А хіба я не про те: або сидиш, або стукаєш, — виґлубав з кишені ще одну цигарку Бодьо.

— Ну, а якби, допустимо — теоретично — ті листи Юрківський опублікував і, наприклад, відкрилося, що твій професор — колишній сексот?

— Про живих також попрошу! Підбирай слова, о!…

— Ну, а якби це стало відомо, що б тоді? Навіть не уявляю, як би він відмився?…

— По-перше, я не вірю, що Вітольд міг бути «сексотом». Вітольд — ніколи, о! По-друге, я не вірю в існування таких листів, по-третє, ніхто б їх не надрукував…

— Ну, а по-четверте?…

— Хочеш по-четверте? Ну, ніхто б у це не повірив, о! Принаймні, всі ми, його друзі, — сказав Бодьо, з третього разу припаливши нову цигарку. — Ну, я, звичайно, молодший, але і Вітольд, і Шоні, о! Знали Василя ще із тих років. Розумієш? Запитайте Шоні, поцікавтеся, — знову перейшов на «ви» Бодьо, видно, від хвилювання.

— А по-п'яте, звідки ж таки у тебе «блимак» під оком?

Від їдальні, нарешті, перестало доноситися схлипування. Напевне, спільними зусиллями Ліану вдалося заспокоїти.

Бодьо зло зиркнув на мене своїм червоним оком і нічого не відповів. І як цього суб'єкта взагалі хтось може довго витримувати, подумав я.

— А якщо мобіла не тягне, а дуже треба, то можеш спробувати з горба за Горинню, звідти, кажуть, добре бере, — порадив я йому. — Ось так напряму три кілометри, не більше, — показав рукою на південь. — Тільки Горинь треба перейти…

— Горинь чи Горинь? — уточнив Лущак. — Правильно Горинь, о! Мій тато колись навіть вірша написав, що є Горинь, а є Горинь-ріка, розумієте?…

— То, мабуть, якийсь суто львівський варіант. Тут на річку всі кажуть Горинь, і сподіваюсь, що так буде й далі, — розчарував я гостя.

— У тому то й річ!… Якщо ріка — то Горинь, правильно Горинь, — постукав себе по чолі мобілкою хлопець, але мені враз перехотілося продовжувати цю безглузду суперечку.


А потім я згадав, що так і не поговорив з Ліаною. І якраз підходила година, коли належало годувати залишене на мою відповідальність порося, та й про курей і квоку з курчатами не слід забувати.

Перед тим, як рушити до села, я все ж хотів дізнатися про самопочуття вдови. Ліана могла б і пройтися зі мною, й переночувати у нашій хаті, кімнат вистачить, бо ж їй справді не було тепер сенсу залишатися в «Лісовій казці». Я подумав, що прогулянка лісом ніяк не погіршить її самопочуття. Я б розпалив у «титані» й організував би для неї теплий душ.

Але тільки-но я рушив вздовж стіни адмінкорпусу, вглядаючись у клапті сірих хмар над лісом, як прямо на мене вийшла та сама дівчина, на яку я ще вчора звернув увагу біля ватри і яку із самого ранку ніде не міг зустріти.

— Ой, як добре, що то ви, — сказала вона. — Ви тут єдина нормальна людина, — додала поспіхом.

Заплакане, трішки припухле обличчя з червоними очима, як це буває від безсоння чи алкоголю, плюс надмірність міміки й жестів, якими вона супроводжувала свої слова, відразу впадали в око. Я вирішив, що це від безсоння.

— Я гірший, ніж ви думаєте, — відповів я дівчині і, здається, експромт вдався, бо вона запитала, як до мене звертатися.

— Можу я зробити офіційну заяву? — запитала вона.

Така постановка питання здивувала, тим більше, що дівчина безперестанку не то кліпала, не то підморгувала мені. І з руками своїми також не знала, що робити.

— А з чого ви взяли, що мені потрібна ваша заява?

— А я думала, ви з міліції і зможете мені гарантувати хоч якусь безпеку серед цього лісу… — сказала дівчина, і мені чомусь здалося, що, принаймні, другу частину цієї фрази вона підготувала заздалегідь.

— І хто ж вам загрожує?

— Той, хто вбив Василя Петровича…

— І хто він?

— Той, про кого ви подумали.

— А про кого я подумав?

— Ну… Я тут дещо чула.

— Говоріть, будь ласка, ясніше, — попросив я дівчину байдужим тоном, хоч поворот теми був багатообіцяючим.

— Тепер і я боюся за своє життя… — витягнула шию дівчина, і підборіддям чомусь вказала на двері їдальні, у які я мав намір зайти.

«Ну, дуже загадкова дівчина…» — подумав я у той час, як з дверей назустріч мені вийшла Нінка разом з Ковальчуком.

На директора табору боляче було дивитися…

— Чекаємо заїзду, а тут таке… Нема кому дорогу розчистити, щоб діти проїхали… Насилу вибили фінансування у профспілок, а тут на тобі!… — директор то розводив руками, то діставав цигарку, то знову ховав.

— Ну, як там Ліана, заспокоїлась? — запитав я у Нінки, коли директор піднявся сходами на другий поверх, у свій кабінет.

— Ой не знаю! Напевне, «швидку» треба. Але як вони тепер проїдуть?

— Ця істеричка сама ж його і втопила!… — випалила дівчина, і я звернув увагу, що тепер її помітно трусило.

— Бач, Нінко, тут ще не таке почуєш, а ти кажеш?… — кинув я, аби якось розрядити ситуацію. — Що ж, спробую пригнати ще одну підводу, а ви тут заспокойтесь, будь ласка, і не психуйте! Я до вечора ще повернусь.

— Можна, я з вами? Мені тут страшно, — озвалась дівчина.

— Ну, що ж, пішли…

— Ні, я краще побуду тут.

— Тоді постарайтесь заспокоїтися. Я розумію — це для всіх велике потрясіння, але все одно з розуму сходити не варто, хоч би й так.

— От побачите, що це «мокре діло», — сказала дівчина, разом з Нінкою вийшовши слідом за мною надвір.

— Та й сам бачу, що «мокре», — підняв я лице до неба й відчув на щоках та лобі колючі холодні крапельки дощу, що знову починався. — Нінко, я надіюся, тут все буде під контролем до мого повернення, — кинув я на прощання.



8 У ЛІСІ, ЛІСІ ТЕМНОМУ


Після дощу у лісі, а ще в сутінках, таке відчуття, ніби і не йдеш, а постійно виборсуєшся з води, настільки все навколо просякнуте вологою. Чавкання трави під підошвами, хрускіт переламаних гілок, слизька глина на схилі й холодний душ з куща ліщини, і, нарешті, жебоніння вітру у високовольтних дротах, коли все це, здається, вже залишилося позаду. Ледь видима й до того стежка враз наче б обірвалася, і я вже почав думати, що заблукав.

Але це тривало недовго. Я логічно розсудив, що цей схил може йти тільки до Ставок. Так воно й вийшло. Продовжуючи обережно спускатися схилом, деінде притримуючись за стовбури дерев, через якихось сто метрів я опинився біля самої води, лише на протилежному від «Лісової казки» березі.

Нінці я обіцяв бути в таборі ще до вечора, але різні обставини затримали мене у селі. За дорученням дядька Петра я гасав «Вольдемаром» і в рибгосп, і в райцентр, куди дорогу, на відміну від шосе до «Лісової казки», вже встигли розчистити.

А коли я вернувся звітувати про виконання складеного сільською кухаркою списку, — бо поки тіло, як і належить в таких випадках, повезли у район на розтин, родина вже повним ходом готувалася до похорону й поминок, то мимоволі став свідком моторошної сцени, яку, хто бачив, то, мабуть, ніколи не забуде. Бо що може зрівнятися з горем матері, яка втратила сина?

Тітка Яринка, вже не тямлячи себе від побивань, від розпуки й відчаю, не раз втрачала свідомість, а потім враз почала жбурляти у присутніх, що під руки потрапляло, вигонити всіх з хати. Розбила вазою вікно на веранді, і вазу також, та ще й комусь голову. Кинулася до вікна, ніби кудись утікати, ледь її вгамували.

А коли я нарешті поїхав додому і наткнувся на ту почату ще зранку молодим Зеленим пляшку «Золотого поля», то вже не стримував себе. Так і заснув за столом і проспав, доки надворі почало темніти й кури вже зібралися було ночувати на яблуні, а порося верещало з голоду на все подвір'я, мов і справді недорізане…

Потім, прямуючи у сутінках через ліс до табору я, хоч не хоч, вертів у своїй важкій голові побачене й пережите. Плямкав губами, шепочучи якісь фрази, почуті за день, чужі слова і свої також. І зовсім не хотілося думати — чого я, власне, пруся серед ночі через цей мокрий ліс?… Через ліс, де минулої ночі загинув мій друг?

Спіткнувшись об цю другу думку, я, як міг, довго уникав відповіді на перше питання: чого я туди йду тепер? Але обманути себе самого важко. Хоча, з іншого боку, й зізнаватися у всьому навіть самому собі не завжди обов'язково.

Тоді темним мокрим лісом мене вели до «Лісової казки» зовсім інші мотиви, ніж турбота про безпеку Ліани (хоч, звичайно, я не хотів, аби з нею щось трапилося) чи бажання з'ясувати справжні обставини загибелі Юрківського… Мною керували зовсім інші бажання. Я думав про Нінку.

Відсутність жінок у моєму житті явно далася взнаки.

Були моменти, коли я майже біг, не розрізняючи стежки, ризикуючи розбити лоба. Давно я себе таким не пам'ятав. Зупинявся, переводив подих, дивувався тій силі, що вела мене напрямки до «Лісової казки» і була могутнішою за мій розум.

Поки дійшов до Ставок, у лісі остаточно стемніло. Але очі швидко звикли до темряви, як і вуха до шурхоту мжички по листі, і я щоразу обходив завали, беручи вправо, ближче до води. Прийнявши на себе тисячі крапель з дерев та кущів, я був мокрий, як хлющ, але, опинившись на березі лісового ставка, приблизно у тому місці, де вчора палала ватра, все ж вирішив не йти відразу до табору, а ще трохи затриматися над водою. На протилежному березі, кинувши золотисту доріжку на воду, палав вогонь, чулися голоси і, як мені здалося, знайомі. І я направився до вужчого місця, аби звідти, через воду, краще придивитися до силуетів, які, рухаючись, час від часу закривали собою полум'я.

Вздовж берега добре втоптана стежка, і я рушив, пригинаючись попід мокрим гіллям. Видавали мене тільки жаби, що рясно стрибали з-під ніг у воду.

Але не встиг я пройти і десяти метрів, як мою увагу привернуло інше ледь видиме сяйво з боку лісу десь на рівні моєї голови або трохи вище. Блідо-сіра цятка, якесь дивне світло… Коли я наблизився, цятка стала начеб підківкою, а коли простягнув руку, то зненацька намацав у темряві рельєфну підошву. Аж у піт кинуло від несподіваного здогаду: невже це і є та сама кросівка Юрківського?

Її не зміг знайти Володька Зелінський тільки тому, що була не на землі, а засіла на одному з кущів ліщини, якими тут обросло все навкруги.

Пригадалося, як ще вчора, коли Василь пробував зі мною поборотися на траві, то також погубив обидві кросівки, що були чи то завеликі, чи він їх як слід не зав'язував? Хвалився також, що підошви з фосфорною підсвіткою, але вдень не показує. Зате у темряві видно кожен крок.

«То мені жона подарувала, щоб не загубився», — пригадав я його слова, сказані вчора ніби між іншим, вже коли ми реготали, після боротьби, відхекуючись перед тим, як Ліана зробила мені ручкою: «Па-па»!…

Одним рухом зняти кросівку не вдалося, вона якось вдало засіла між гілляками. Довелося нагинати куща, і я знову опинився під рясним холодним душем струшених крапель, значна кількість яких попала за комір. Може, саме тому я якось не відразу й зрозумів, звідки взявся той різкий хрускіт вчавленої у землю сухої гілки.

Аж враз з-за спини вигук:

— Стій! Руки вгору!

— Стою, — відповів я у темряву, піднімаючи руки й водночас повільно роблячи крок вбік і присідаючи, навик в'ївся ще з армійської розвідшколи: це на той випадок, якби комусь закортіло б здуру пальнути у темряві на мій голос.

— Стоїш? — перепитав голос.

— Стою… — повторив я і відрачкував ще на крок.

— Руки?

— Вже підняв, — відповівши, я зробив ще один повільний крок вбік, але розмова тривала, і моє присідання втрачало сенс.

— Хто такий?

— Болотяник, — кинув я у відповідь, сам дивуючись своїй дотепності з такої важкої голови.

Я ще не знав, з ким розмовляю, але смутний здогад вже закрався. Надто вже знайомим видався мені голос.

— Чого тут лазиш? — у голосі, що долинав з темряви, починав відчуватися начальницький тон. — Іди сюди! — наказав він мені.

— Іду.

— Йдеш?…

— Йду, — повторив я, а він ще раз повторив своє запитання: хто я такий і чого тут швендяю?

Але я не мав наміру йому більше відповідати. Тихо присівши, я пошарудів довкруг себе руками і, намацавши кротовину, швидко зліпив з мокрої землі грудку. Випрямився й щосили жбурнув грудку у воду.

Мій маневр вдався. Сплеск води на кілька секунд відволік увагу мого співрозмовника, але цього мені виявилося цілком достатньо, аби зробити кілька швидких кроків і, натрапивши на перше ж грубе дерево, припасти до стовбура.

Злившись з деревом, я відчув себе у безпеці.

— Ти що, заснув там, блін? Виходь! — долинуло з темряви, але у голосі невідомого, який, як і раніше, видавався мені дуже знайомим, було вже менше впевненості.

Але я мовчав. Він зрозумів, що я десь причаївся, і, напевно, сам трохи злякався.

— Виходь, бо стрільну, — сказав він. — З тобою розмовляє капітан міліції Лавренюк.

— Сашко? — перепитав я.

— Сашко, — підтвердив він вже без начальницької нотки у голосі.

— А я думаю: знайомий голос. Ще б хвилина — і я сам би тебе впізнав.

— Андрій? — запитав він у свою чергу і, коли я вже впритул підійшов до нього, сказав, що міг би мене у темряві й застрелити.

Але я відповів, що у темряві він фіг би у мене попав, і йому довелося зі мною погодитися.

— А як там Ганна Григорівна? — запитав він про мою маму. — Вона була у мене класною керівничкою… — додав він. — А ти що, в гості приїхав?…

У свій час Лавренюк також грався з нами у «кукурудзяні війни», і у футбол також. Але він ще молодший, і ми, пригадую, завжди ставили його на ворота, і воротар з нього був непоганий. Я знав, що Сашко працює в міліції, також чув від мами, що він одружився на дівчині з Піщатинець, село було за лісом. Але все ж я його, як, напевно, і він мене, аж ніяк не сподівався зустріти тут вночі на Ставках.

— Йду от у «Казку»… — почав було я, і це пролунало як виправдовування.

— А що так на ніч?

— Та я тут і вдень був…

— А хоч знаєш, що тут минулої ночі сталося?… — буркнув Сашко Лавренюк, потискаючи мою руку.

— Та чув, — відповів я. — Я ж зараз у селі, на господарці, поки Ганна Григорівна, — у мене несподівано вирвалося про маму у третій особі, — гостює в сестри у Чернівцях…

— Виходить, і твоє алібі на минулу ніч ніхто не підтвердить, — якось задумливо мовив капітан.

Я пробував сприйняти ці його слова як жарт. До мене нарешті дійшло, що Лавренюк тут не випадково.

— Вже маємо заяву, а це серйозно, — начеб вгадав він мої думки. — І якщо буде заведена справа, то сам розумієш… А що то там за світлячок за тобою?

— Підошва кросівки з фосфорною вставкою, — відповів я чесно.

— Яка ще на фіг підошва?

— Кросівки. З ноги утопленика. Вдень її не могли знайти.

— А чого вона аж туди залетіла? Літаюча підошва чи що?

— Виходить «чи що», — сказав я. — А тепер фосфор засвітився у темряві, і я струсив її з куща.

— А останнім живого Василя Юрківського хто бачив? — поцікавився Лавренюк, розглядаючи підняту із землі кросівку. — Він тоді був взутий?…

Я промовчав. Просто не знав, що відповісти. До того ж, не хотілося своєю відповіддю комусь нашкодити.

— Хто був взутий? — спробував я уточнити.

— А що то за мудаки біля вогню? — показуючи кросівкою на той берег, запитав Лавренюк.

— Письменники, — сказав я і додав. — Зі Львова.

— Письменники? — здивовано перепитав мій нічний співрозмовник. — І що ж вони пишуть?…

— Я вчора також пробував це з'ясувати.


— А що вони там тепер гуцулять? — кивнув на той берег, завбачливо пропускаючи мене вперед.

— Фіг його знає. Можна підійти.

Ми поволі рушили стежкою вздовж берега, і жаби, як і раніше, стрибали у воду з-під моїх ніг.

— Та ні, то вже завтра, — сказав Сашко. — Зараз іду до тещі. Теща у мене тут в Піщатинцях… То ти кажеш, Василя Юрківського могли і втопити? — мовив він після паузи, хоч я нічого й не говорив. — Після того, як огріли по голові? — продовжив Лавренюк, і це питання, мабуть, також адресувалося мені.

Але я знову промовчав. Мені не сподобалося ні те, як він сформулював запитання, ні його інтонація.

— А кросівка на кущі? — нагадав Сашко. — Хто її туди закинув?… — проте я мовчав, я тільки раз по раз притримував рукою гілля, аби яка галузка у темряві не цвьохнула його по обличчю.

— Напевно, сам і закинув. Кросаки у нього погано трималися — висловив я своє припущення. — Ми вчора тут трохи дуркували, боролися, — вирішив я відразу у всьому зізнатися.

— Боролися?

— Та так, дуркували… Ще завидна, — додав я.

— А ті письменники також боролися?

— Можливо, я не знаю. А у вас, я бачу, інформація непогано поставлена, — сказав я, притримуючи рукою чергову гілляку.

— Хто на що вчився… — буркнув Лавренюк.

— А заява від кого, якщо не секрет? — запитав я.

Сашко відповів, що від дружини покійного.

— Сподіваюсь, всі дійові особи на місці, — Лавренюк показав рукою на той берег, де яскраво палало вогнище й звідки долинали голоси. — Тоді до завтра.

— Ну, а ти?… Нюхом чую: там і письменниці мусять бути, — підцикнув мене на прощання Лавренюк.

Ще деякий час я чув чавкання його кроків по мокрій траві. Якщо попід сосниною, то до Піщатинецьких хуторів іти йому не більше кілометра. Я повернув на земляну, оброслу з обох боків верболозом, дамбу й тепер, обійшовши майже довкруг усіх Ставок, нарешті наблизився до багаття.

Люди коло вогню були захоплені розмовою й не почули кроків, хоч невидимі жаби, як і раніше, раз у раз стрибали з-перед моїх чобіт у темні води.

Полум'я здіймалося довгим язиком до неба. Палахкотіло, потріскуючи й освітлюючи вже знайомі мені обличчя.



9 СУТО ЛІТЕРАТУРНЕ ВБИВСТВО?


«Ті, хто слухає «Півнів» і «Плачів», не купують книг…» — донеслося до моїх вух від вогню.

Це був чоловічий голос. Але голосне кумкання нічних жаб і потріскування ватри, у яку хтось підкинув дров, заглушило продовження фрази. Я зупинився і хвилину-дві спостерігав за людьми біля вогнища, тоді підійшов ближче.

Професор сидів лицем до мене і я добре бачив його широкі, червоні — у відблисках вогню — вилиці. Єдина жінка у компанії — його скво. На тлі ватри я вирізнив профіль Іллі Шоні, що сидів трохи збоку. Він по одному підкидав у вогонь патики, які збурювали рої іскринок, і ті разом з димом піднімалися високо в небо. А спиною до мене горбився Лущак.

— Давайте вип'ємо за чоловіка, який зібрав нас усіх тут.

Це сказав Вітольд Н. Він підняв руку з чаркою до вогню.

— Царство йому небесне…

— Бодю, сплюнь три рази, — опустив руку професор. — Я мав на увазі Іллю. То ж була його ідея.

— О, про Іллю? У мене про Іллю є одна річ, — скоромовкою виправдовувався Лущак. — Послухайте… Іллі присвячене…

— О-о! Дале, вже знаю, о! — передражнюючи Лущала, подав голос Шоні. — Ти, дале, мені читав перед нашою поїздкою до Риги…

— Ні-ні, от послухай… То дві різні речі. О! — і Лущак почав бубоніти, очевидно, якийсь свій «стіх» чи щось на зразок цього.

На разі мені не хотілося своєю з'явою зіпсувати цю милу літературну вечірку на природі. І я так само непомітно відійшов у темряву й направився до табору. «Але якщо Ліана захоче зараз до села?» — запитав я себе і зрозумів, що повертатися зараз у село — це найменше, що мені тепер хотілося.

Із самого початку я намагався підтримати Ліану. Її стан пояснювався стресом, який вона пережила, тим горем, що враз навалилося на неї. Але одна справа — емоції, а зовсім інше — заява в мінтуру, про яку мені сказав Лавренюк. І хто так оперативно доставив у райвідділ заяву? І чому вона зі мною не порадилася, перш ніж це робити?…

Не інакше, як Володька Зелінський виконав роль кур'єра. На Ліанине прохання молодий Зелений міг непомітно для інших змотатися на попутних у райцентр і назад, відвезти заяву й дати мінтам якісь пояснення. Але чому у таємниці від мене? «Ну добре, Ліана прибита горем, але ж пацан таки міг зі мною порадитися!…» — міркував я, вибираючись з видолинка перед ворітьми «Лісової казки» й марно намагаючись видивитися хоч щось у темряві перед собою.

Невже Ліана і далі наполягає на вбивстві? Що ж тоді виходить? Якесь «суто літературне вбивство»… Не хотілося навіть припускати, що я знову можу бути вплутаним до якоїсь історії. З мене досить!…

Але ж був труп Василя Юрківського. Була ще та його кросівка зверху на кущі біля стежки? Чомусь пригадалося, як ще у дитинстві на цій самій стежці між ліщиновими кущами Василь вчив мене, як треба правильно носити вудку, щоб не зачепити жилкою за гілляки: завжди нести вудлище перед собою… А тепер справді виникає питання: як та кросівка могла опинитися на кущі? І чому Лавренюк щось говорив про моє алібі?

— І де ж те твоє алібі? — долинув від воріт Нінчин голос.

А я й не помітив, як почав говорити сам до себе…


Нінка стояла у куртці наопашки у воротах, і в її очах, що враз опинилися зовсім поряд, миготіли відблиски ватри, яку я тільки що обійшов.

— А ти що тут робиш?

— Тебе чекаю, — її відповідь прозвучала просто і якось аж занадто серйозно.

— І давно чекаєш?

— Давно, — відповіла вона, і я зрозумів, що вона має на увазі не тільки цей вечір. — Твоя кава вже давно вистигла.

Від вогнища долітали голоси, і я подумав, що Лущак вже, напевно, закінчив декламувати свій «стіх».

Ми піднялися стежкою й зупинилися під плакучими вербами. Кілька крижаних крапель поцілило мені за комір, я зіщулився й пригорнув до себе Нінку. Її уста були м'які і теплі, а коси пахли травою.

— Ой, тут нас комарі закусають! — сказала вона і вислизнула з-під моєї руки, і я слухняно пішов за нею.

— Слухай, а як тут Ліана? — я враз спам'ятався, що зовсім забув про нещасну вдову.

— А її Володька ще перед вечором до села повів.

— От що значить молодший! — сказав я.

— Та нє, ти що? Її миші перелякали, — вочевидь, мої слова Нінка сприйняла надто буквально. — Десь там скакали по ній. То тут була нова істерика. Розумію, горе, але ж…

— А сама мишок не боїшся?

— Ну, боюся, але ж не так!… — відповіла вона, і я знову відчув її м'які теплі уста біля своєї щоки.

Цієї миті над лісом знову почулося віддалене гримотіння, і я подумав, що скоро тих від багаття прижене назад до табору. І я ще раз здивувався собі: чому подумки знову повертаюся туди, до ватри?… А може, це просто ностальгія за юністю, за тими вогнями на «Погулянці», які ми навесні часто розводили у лісопарку неподалік від університетських гуртожитків? Був би живий Юрківський, можливо, і сьогодні все було б так само?

— Ти знову сам до себе говориш? — кинула Нінка з кімнати.

Вона зайшла першою й запалила свічку, а я ще деякий час продовжував стояти біля дверей.

— Та скинь ти з себе, забудь ти!…

— А дівчина Наталя? Вона де?

— Та нічого з нею не буде! Спить он собі в домику. Зачинилася ізсередини, хоч би що… Не треба, я сама тебе роздягну. — Нінка підняла мої руки собі на плечі, і її уста враз опинилися надто близько, аби я міг щось заперечити.

Вже потім, коли кількість випитого й пережитого за останній день дещо далася взнаки, Нінці, здається, це навіть почало подобатися: демонструвати свою владу наді мною. Вона просила мене тільки не мовчати. І я говорив, знаючи, що вона не буде відволікатися на відповіді. А потім тільки й того, що був спроможний повторювати одні і ті ж словосполучення, і лише одного разу слова: «Солодка грушечка» — трохи розсмішили її. Вона сказала, що це неправильно. Що не варто так казати. Але я повторював це ще і ще. І їй нічого не залишалося, як погодитися.


Гуркіт на небі не стихав, але дощ так і не почався, гроза пройшла боком. Десь за лісом раз по раз спалахував обрій, а моє вухо вловило крик лісової сови і ще якогось нічного птаха. І, здається, я вже почав засинати під монотонне Нінчине посопування на моєму плечі, як враз мене розбудили голоси. Нарешті поверталися ті, від ватри…

— А той бухарик, рагуль болотяний, о! Вже забембав, блін, друг сім'ї… Гнидить, тут! І без нього, о! — я відразу зрозумів, кого має на увазі Лущак, і вже був не проти поставити йому блимака і під другим оком.

— Ти куди? — запитала спросоння Нінка, і це просте питання зупинило мене.

Бо й справді, куди я? Хіба звикати? «Ці в своєму репертуарі, — заспокоював я себе, — починають з високих матерій, а закінчують обсиранням відсутніх…».

— А хіба тільки вони?… — подала голос Нінка, і я зрозумів, що знову не помітив, як почав думати вголос.

— Кажуть, дале, він непоганий був журналіст, — подав голос Шоні.

«Що ж, і на цьому дякую…»

— У, ти не спиш? А я думала, спиш, — вуркала спросоння Нінка.

— А що він тут, о, рагуль, винюхує? А Ліана, то ще та стерва! І взагалі, Юрківський і Вітольд — це ж не порівнювальні речі! Вітольд — це величина…

— Ша, розбудиш всіх!…

— А кого мені, о, боятися? Пішли в машину, новини послухаємо…

Мені й раніше не подобалося, коли чужі починали поводитися у нашому лісі, як у себе вдома. А це був прямий виклик! Суто хлопчаче відчуття своєї території. Можливо, ще з тих часів, коли ми підлітками у цьому лісі точили сік і свою територію доводилося відстоювати з кулаками. І тепер у мене кулаки так само свербіли. І, можливо, я знову наробив би дурниць, якби м'які теплі уста жінки враз не виявилися настільки близько, що я вже не міг думати про щось інше.

«Суто літературне вбивство?…» — раз засівши в голову, ця думка не давала мені спокою! І вже під ранок ці слова вирвалися у мене, здавалося, у найменш зручний для цього момент.

— Що? Яке вбивство? — майже зойкнула Нінка, але замість відповіді я ледь не випалив їй в екстазі, що за цих три тижні, скніючи від нудьги в провінції, перешурував подумки з добрий десяток знайомих кобіт.

Втім, були речі, яких я ніколи не сказав би жодній жінці. І я прикусив язика. Чого доброго моя однокласниця ще подумала б, що я став збоченцем. Я просто сказав їй, що вона найкраща, і мої слова були щедро віддячені. А коли згодом Нінці довелося будити мене ще раз, то зробила вона це так, як я завжди мріяв, щоб будили мене жінки. Моя однокласниця не переставала приємно дивувати. Вона зробила все сама і, головне, до кінця, і, здається, отримала від того навіть більше задоволення, ніж я.

— Дякую, все було казково, — сказав я, одягаючись.

— Солодка грушечка?… Ти до всіх так кажеш?

— Звичайно, ні.

— Що ж, нехай, хоч грушечка, аби солодка, — зітхнула вона у сутінках ранку. — Тепер тобі пора. Не хочу, аби хто побачив.

У мовчанці, що запала, я відчув, що мав би їй ще щось сказати. Але нічого кращого не придумав, крім запитання, у якому будиночку можу знайти дівчину Наталю?

— Вчора, здається, вона розказала мені не все, — уточнив я свій намір. — Є питання, як той казав, — додав, начеб виправдовуючись.

Як я й передбачав, Нінці не сподобалося питання, з якого я починав ранок.

Втім, я досить вчасно вислизнув з її кімнати. На кухні, де ми, як і домовлялися, зустрілися через півгодини, вона знову посміхалася до мене, і до приходу Сашка Лавренюка я вже навіть встиг випити міцного чаю.

Капітана жінка також пригостила чаєм. Він поцікавився, як минула ніч. Потім ми ще трохи поговорили про риболовлю й, нарешті, він попросив розбудити Вітольда Н. Я не знав, у якому будиночку ночує Вітольд і ми обидва звернули свої погляди до Нінки.


Поки кухарка ходила, Сашко продовжував нишком розглядати мене, а я його. Не знаю, про що думав він, а я пробував розпізнати риси того шмаркача, якого ми називали не інакше, як «сквозняком», через його вічно голе пузо. Здається, я сам і причепив йому це прізвисько, хоч «генерал» і заперечував, мовляв, русизм. Василь на той час надрукував в районній газетці кілька віршів, і вже тоді вчив нас правильно говорити.

Нічого спільного з тим двадцятирічної давнини шмаркачем я у Сашкові, звісно, не побачив. До того ж, незважаючи на ранню годину, він виглядав досить свіжо. Я звернув увагу на його міліцейські штани: майже до колін мокрі від роси, зате вище — з ідеальним кантом. Не інакше, теща старалася. І все ж два свіжих порізи на щоці свідчили, що зранку він квапився.

Ще раз він мене здивував, коли попросив бути присутнім під час розмови з Вітольдом Н.

— А для чого це тобі? — поцікавився я.

— Ну, ти ж преса…

— Вже давно ні, на щастя.

— То просто посидь.

— Вибач, але нині я щось не того…

— Ти що, чогось боїшся?

— Та ні, — почав було я виправдовуватися. — Як скажеш, — і аж тепер звернув увагу на чорний пластиковий пакет «Boss» біля ноги Лавренюка.

Звідти виглядала, мабуть, та сама, кросівка, яку я вчора вночі зняв з куща ліщини.

— Слухай, а Василь Ганьчин і справді був таким відомим письменником? — закурюючи, запитав Сашко.

— Важко сказати, — відповів я чесно. — Часом письменник стає відомим тільки після смерті.

— Ну, а цей Вітольд, як його там? Що, справді може мати якісь мотиви? Ну, може, якісь старі порахунки?…

— Щоб аж настільки? Не думаю. Може, він і гівнюк, але на вбивцю не схожий… — сказав я.

— А інші люди?

— Так само… Хіба б?

Десь у цю мить на сході з-за лісу, знайшовши шпаринку у низько навислих над лісом хмарах, блиснув промінчик світила, що сходило. Я подивився у вікно. На тлі сірого, мов драглі, неба, цей промінчик світла виглядав приреченим.

Сама природа, здавалося, принишкла: ні цвіркунів, ні пташок в передчутті чергового випробування стихією. І це випробування не забарилося.

Вдарив грім. Зовсім близько. Раз, удруге. Вітер усе дужчав. І вже за хвилину з вікна їдальні чітко розрізнялися пінисті баранці на хвилях, що збурили до того гладеньке плесо Ставок…

По шиферу й по шибках затарабанили перші великі краплі. Цієї миті до їдальні швидким кроком зайшов Вітольд Н., на ходу тереблячи своїми довгими пальцями ще з ночі злежану борідку. Судячи з усього, він не встиг умитися і вигляд мав, на відміну від Лавренюка, далекий від ґлянцу. Мішки під очима, якийсь пух у волоссі й бороді, зім'ятий спортивний костюм, з дешевих, у якому Вітольд, очевидно, і спав.

— Вибачте за таке раннє пробудження!… — почав було Лавренюк, але професор перебив його.

— Знаєте, все має якісь межі! — проходячи повз мене, Вітольд Н. ледь не зачепив мого вуха, жестикулюючи своїми довгими, мов граблі, руками. — А це що, допит?… — запитав він після того, як Сашко показав йому посвідчення.

— Просто розмова.

— Ранкова розмова до чаю? Дуже дотепно…

— Просто розмова, — повторив Лавренюк.

— А оцей «стрибок» що тут робить? — кивнув професор на мене.

«Стрибка» я проковтнув. Мені просто було цікаво, що буде далі.

— Ну, це ж преса, — розвів руками Сашко.

— Яка ще до дупи преса?…

— До речі, у мене до вас є кілька питань, якщо ви не проти?…

— А хіба я можу бути проти? — враз несподівано, видно, і для самого себе, на весь рот позіхнув професор.

Я не стримався й собі позіхнув. Лавренюк помітив це і голосно засміявся. Здається, якраз вчасно. Це дещо розрядило напругу в їдальні. Потім міліціонер дістав з шкіряної папки, що лежала на столі, папір і ручку.



10 «П'ЯТИЙ КУТ» ВІТОЛЬДА Н.


Отож, хоч я і не прагнув цього, мені таки довелося стати свідком розмови, від якої в підсумку я все ж отримав деяке задоволення. Цей наш Сашко Лавренюк, вічний «сквозняк» з наших дитячих «кукурудзяних воєн», виявився досить дотепним хлопцем.

Спершу він — це було помітно — дещо хвилювався, і перед тим, як сказати, зважував кожне слово. А може, він просто старанно виконував наказ начальства. Все-таки перед ним був не якийсь сільський пияк, а інтелектуал, і він це враховував. Мабуть, щоб впевненіше себе почувати, він і мене попросив бути присутнім під час розмови, і при Вітольдові повторив, щоб я залишився.

Професор також мав досить розгублений вигляд і хвилювався, вочевидь, навіть більше, ніж Сашко. Проте мені роль свідка імпонувала, місцями навіть було цікавіше, ніж я сподівався. І, слухаючи цей діалог мінта з професором, я поглядав то у вікно, за яким не вщухала злива, то на співрозмовників, і щоразу подумки був на боці земляка, коли йому вдавалося своїми питаннями заганяти гостя «на слизьке».

Дощ і вітер, і вогняні нитки блискавок над лісом. Я дивився у вікно і, вже вкотре, знову намагався уявити себе на нічному березі поруч із Василем тут, на Ставках… Якби я тієї ночі залишився у «Лісовій казці», все могло б бути інакше. Але мені ніхто не казав залишатися…

Надворі настільки потемніло, що, здавалося, знову вернулася ніч. Сашко Лавренюк підніс запальничку до парафінового огарка, для стійкості втрамбованого папером у півлітровий слоїчок, що, вочевидь, залишався тут ще з минулої ночі.

— То сам факт бійки ви не заперечуєте? — двічі повторив своє питання Сашко.

— Навряд чи це можна назвати бійкою, — знову повторив йому те саме Вітольд Н.

До того часу (мабуть, далася взнаки безсонна ніч) я непомітно для самого себе майже цілком зосередився на атмосферних процесах, і хоч чув усі слова, але якось не дуже вникав у суть.

Тим часом Сашко поставив ще одне запитання:

— А що було причиною конфлікту?… — і, не дочекавшись відповіді, додав мовби мимохідь. — Якісь ідейні причини чи щось не поділили? Чим він вас образив?

Тепер до мене дійшло, що Лавренюк почав з того, чим переважно прийнято закінчувати: з кульмінації і розв'язки, а про ту бійку, про яку я вчора чув краєм вуха, він, звичайно, міг дізнатися з Ліаниної заяви. Можливо, він навіть наперед продумав цю тактику — мовчання вважати згодою. У наших краях мовчання завжди розуміли як згоду, і він це вирішив використати. Хитрий жук Сашко Лавренюк!

Насправді виходило так, що варто було професорові погодитися на якесь із його тверджень, це одночасно наче б підтверджувало і все інше, що було сказане до того. Мені був знайомий цей гнилий мінтярський підхід. Вітольд також мав би скоро розкусити цю методу.

І все ж, коли Лавренюк вперше згадав про листи Чухрая, так, наче між іншим, мовляв, що це за послання, про які він чув не від одного, то професор, який до того вже встиг не менше трьох разів вимовити «так», нарешті сказав «ні»: «Ні, невідомо мені ні про які листи», — видушив він із себе, але тепер це виглядало щонайменше нещиро.

Лавренюк записав і це.

— Метою вашого приїзду були листи відомого дисидента Дмитра Чухрая? — повторив він запитання вже в іншому контексті, враз перейшовши на офіційний тон. — Ви хотіли їх забрати у Юрківського чи як? А він їх вам не хотів віддавати. То що там було у тих листах?…

— Що за маячня!… — обурився професор. — Про які листи ви говорите?

«Нічого собі! Ото настрочила!» — подумки віддав я належне Ліані.

— Зрозумійте, у нас є заява, де вас звинувачують у вбивстві! — і собі підняв голос Лавренюк, і при слові «звинувачують» стенув плечима точнісінько так, як Володька Зелінський.

Вітольд Н., який сидів до мене спиною, вперше за час розмови оглянувся. Я спокійно витримав його погляд, і обличчя моє при цьому, мабуть, випромінювало щось близьке до співчуття. Професор аж зарум'янився від люті. Він, напевно, вважав, що це я привів міліцію, бо ж уже встиг зрозуміти, що з капітаном ми давні знайомі.

— То де ви були тієї ночі? — запитав Лавренюк. — У вас ще звечора був конфлікт з Юрківським, чи не так?

— Ні, я хотів сказати, що даремно ви мене в чомусь підозрюєте… І взагалі, запитайте кого завгодно… Якщо ми посперечалися, то це ще нічого не означає… Після нашої суперечки Василя бачили живим і здоровим. А вночі? Я був тут у таборі, в будиночку, де нас поселили, і заспокоював, як міг, свою дружину. Тут таке робилося: все ламало і трощило… А ще ті миші!…

— Ну, дружина не рахується. Це не свідок, — зауважив Лавренюк, відірвавшись від писанини.

— Миші також, — додав я із свого місця.

— А скажіть, якщо у нас просто розмова, як ви кажете, які у вас підстави цьому типові вірити, а мені ні? — кивнув у мій бік Вітольд Н. — Тільки тому, що він ваш колєга? І у мене в міліції є друзі. І я також можу тицьнути пальцем на першого ліпшого козла…

— Про козла дуже точно, — буркнув я у відповідь.

— І все ж таки першим ви його вдарили чи він вас? — звертаючись до професора, строго зиркнув на мене капітан.

— Кого? — запитав Вітольд.

— Юрківського, там, у нічному лісі, ще до тієї грози і бурі…

— Я його не бив. Я Василя ні разу не вдарив…

Весь цей час, поки ми були в їдальні, десь здалеку постійно долинало гуркотіння грому. Але його звуки були приглушені дощем, що шурхотів за вікнами не перестаючи. І раптом просто над нами так голосно бахнуло, мовби хтось вгатив ломакою по блясі прямо над нашими головами. На якусь мить мене навіть оглушило, хоч я ще встиг почути, як жалібно тенькнули шибки у їдальні.

— Ой, Господи, змилуйся! Невже нас має тут залляти? — крізь гуркіт зливи долинули з кухні Нінчині зойки.

Вітольд Н. зірвався з місця, а капітан, не встаючи, нахилився, дотягнувся рукою до кухняних дверей і рвучким рухом прикрив їх.

— Боїтеся грози, пане Вітольде? — запитав Лавренюк, а я з того, як професор зробив крок до дверей, зрозумів, що він у першу чергу хвилюється за свою молоду скво.


— Якщо першим вдарили ви його, то ви ж розумієте — це одне, а якщо він вас, то добрий адвокат… — знову почав було Лавренюк.

— Я не маю наміру продовжувати цю безглузду розмову, вибачте, але мене чекає дружина. І нам треба думати, як вибратися звідси, — рішуче рушив до дверей професор, але перед порогом зупинився. — Василь був дуже п'яний. Ви ж бачили, — закликав мене у свідки Вітольд. — Він тоді, ввечері, у лісі, правда, хотів мене вдарити, але я зміг ухилитися, і він здер руку об дерево. Він був дуже п'яний, — повторив ще раз наш гість. — Я його не бив.

— А за що він хотів вас вдарити?…

— Не знаю. Що у п'яного в голові?… Ми завжди на деякі речі дивилися по-різному.

— І що ж ви зробили потім?

— Я повернувся сюди, в табір.

— А Юрківський?

— Він також. Але потім його знову шукали…

— Шукали? — здивувався, як і я раніше, Сашко.

— Я чув голоси, коли почалася буря. Жіночі. Може, дружина, а, може, та дівчина… Ми з дружиною чули жіночі голоси…

— Яка дівчина?

— Здається, її звати Наталка. Вона приїхала не з нами…

— Коли ви бачили Юрківського востаннє? — запитав Сашко і на деякий час відірвався від писанини. — Можете сказати точний час?

Вітольд Н. відповів не відразу, мовби і справді згадуючи той вечір. А потім він сказав, що бачив Василя, вже коли почалася гроза. Вони з дружиною побачили його з вікна будиночка на тому березі, у лісі.

— Він був один?

— Так, — відповів професор.

— А ви весь час були з дружиною? — не переставав задавати свої запитання Сашко.

Мені це вже починало набридати, і я мовчки підвівся й вийшов на кухню, але Нінки там не застав. Тихо покликав її, але відповіді не почув. Ковтнувши мінералки з надпитої півторалітрової пляшки, повернувся назад у їдальню.

— Ні, ногою він не замахувався. Він взагалі-то ледь на ногах тримався, — продовжуючи триматися за двері, сказав професор, а тоді кинув погляд у мій бік:

— З цим товаришем вони також ледь не побилися, — з чистим серцем заклав мене Вітольд Н., відійшов від дверей і знову сів на стілець напроти капітана.

Тепер у мене з'явилося враження, що цьому Вітольдові навіть сподобалося ось так під гуркіт зливи відповідати на питання. Чим не інтерв'ю для преси? Відпочинкова поза, нога на ногу, а чого варте тільки оте граціозне почісування борідки вказівним і середнім пальцями!… Здається, Лавренюк також подумав про це.

— Сашко, було б непогано, якби начальство купило тобі диктофон, — сказав я з місця.

— Ага, тут ручки не дочекаєшся, блін! — відповів він. — Бачу, ви в непоганій фізичній формі, — знову звернувся він до Вітольда, тим самим зіґнорувавши його намагання перевести «стрілки» на мене. — Бігаєте?

— Ні, не бігаю. Але у мене вдома є штанга. Рву і штовхаю…

— І підлоги ні разу не проломили? — не без сарказму поцікавився Лавренюк.

— До речі, серед українських літераторів я ще не бачив жодного, хто б штовхнув більше п'ятдесяти кілограмів, я вже не кажу про ривок, — продовжив гість,пропустивши повз вуха капітанову репліку. — Хоча п'ють традиційно непогано, — закінчивши тираду, він самовдоволено посміхнувся.

«Точно інтерв'ю дає», — відзначив я подумки.

Вітольд Н. ще деякий час продовжив сплітати щось у цьому ж дусі, але я бачив, що й Лавренюкові це вже також не дуже цікаво.

Знадвору час від часу все ще долинали віддалені громи, мовби бухикав хтось за стіною, душачись кашлем. І все ж сіре небо над лісом помітно просвітліло й блискати перестало.

— Намагаюся підтримувати контакти з людьми, з якими вдається робити спільну справу. З Василем у мене давно не було ніяких справ… — як ножем відрізав професор на чергове запитання Лавренюка.

«От дає, сучий син! — похвалив я подумки Вітольда. — Дає інтерв'ю, хоч ти що».

— Тоді прочитайте й підпишіть, якщо правильно, — буркнув Лавренюк й протягнув Вітольдові списані аркуші. — Кожен листок підпишіть окремо.

«Капітан взяв гарний старт, але зійшов з дистанції», — вирішив я подумки. Під кінець розмови він мене відверто розчарував. Може, я просто чекав іншої, більш ефектної, розв'язки й трохи переоцінив земляка?

Саме тоді до моїх вух долинуло енергійне шльопання чиїхось кроків, що швидко наближалися по доріжці. Двері відчинилися — і через поріг, мовби фінішуючи на дистанції з бар'єрами, буквально перестрибнула тендітна жіночка у натягнутій на голову величезній куртці, і з густим ластовинням на худеньких голих литках, що патиками стирчали із широких халяв ґумаків, явно з чужої ноги.

— Марисю! Що сталося? — зірвався з місця професор.

— Там знову миші! Дві! Великі!… — кинулася вона до чоловіка, але, мабуть, згадавши, що у кімнаті сторонні, зупинилася посеред їдальні з виразом докору на обличчі, як це буває у малих дітей, коли щось не по-їхньому.

— І хвостик, як шило, — посміхнувся Лавренюк.

— А це, до речі, не смішно! — тупнула гумаком Марися. — Я так злякалася, аж серце боліти почало… Їдьмо звідси!

— Добре, зараз перенесу речі у джип до Бодіка, — сказав Вітольд Н.

Він швидко пробіг поглядом аркуші, які йому раніше простягнув Лавренюк.

— Що ж, досить грамотно… Тільки у реченні «Заперечень не має»: «не має» — пишеться окремо, — зиркнув на капітана, тоді на мене професор.

— На кожній сторінці, будь ласка, підпишіть. І що все вірно, — голосом двієчника, що провинився, попросив Лавренюк — і цим розчарував мене остаточно.

І все ж, добре знаючи нашу мінтуру, незалежно від того, який осад у мене залишився від Сашка Лавренюка, у той момент я був майже упевнений, що професор уже підписав собі вирок. І мені було навіть трохи шкода цього вайлуватого Вітольда, а особливо його милої дружини. Я передбачав, що мінти з нього вже не злізуть, поки не «розкрутять», що називається, по гарячих слідах.

По-суті тепер проти професора було все: і заява, і письмове підтвердження свідка (якщо заяву Ліани возив молодий Зелений, в управлінні ніколи б не проґавили нагоди витиснути з нього те підтвердження), а тепер ще й власноручно підписані зізнання про присутність на місці злочину. І головне, як вважають мінти, у професора є мотив: старі листи, які він хотів забрати у Юрківського, у яких, як можна припустити, йшлося про якісь гріхи його молодості, котрі до цього часу йому нібито вдавалося приховувати. Можливо, там і справді щось серйозне. Наприклад, звинувачення у сексотстві. І хоч у той час, який я сам ще добре пам'ятаю, це не було дивиною, все ж, якби це спливло зараз, то нікому авторитету не додало б, а тим більше професорові. І якби я досі батрачив у газеті, то першим би кинувся на цю сенсацію.

— Стоп, а ти куди? — притримав мене за лікоть Сашко, коли я, вважаючи свою місію виконаною, зробив спробу ще раз нишком вшитися на кухню.

Він зачекав, поки за Вітольдом та його скво зачинилися двері, і запитав по-змовницькому, мовляв, що я тепер про все це скажу?

— Мені здається, він ні в чому не винен.

— Не винен? — перепитав Сашко.

— Думаю, що так. Краще б ти допитав іншого типа, тут вештається такий один, з підбитим оком. Здається мені, він міг би тобі щось більш цікаве розповісти. Наприклад, хто підбив йому око, яке, до речі, до тієї бурі ще було без синяка.

— Ти думаєш? — з кислою міною перепитав Лавренюк.

Видно, що моя пропозиція порушила якісь його, невідомі мені, плани.



11 ЛЯ ФАМ ШЕРШЕ. МАКАРОНИ ПО-ФЛОТСЬКИ


Найбільше мені хотілося знову вернутися на кухню. І тільки-но капітан, діставши з дна своєї торбини «Boss», де зверху лежав «речдок», розкладну жіночу парасолю, пішов під дощ на пошуки Лущака, я так і зробив. Але цього разу замість Нінки я застав на кухні ту саму дівчину Наталю, котра вчора так щиро просила у мене захисту.

А може, Сашкові саме з дівчиною вартувало б поспілкуватися в першу чергу, подумав я. Сам не знаю чому, але у цей момент я був не проти допомогти нашій міліції.

— А де наша Нінка? — запитав я замість привітання.

— Ага, ля фам шерше? — якось загадково посміхнулася дівчина, пригубивши зі склянки апельсинового соку, вочевидь, з тієї надрізаної коробки, що валялася у ящику біля її ніг поверх порожніх пляшок горілки.

— Ля фам? — перепитав я, не відразу зрозумівши каламбур.

— А тому товстозадому кретинові я око підбила, — сказала вона, ще раз обдарувавши мене чарівною посмішкою. — Я випадково підслухала вашу розмову з мільтоном у їдалці. А що, маю вуха заклеїти? Тож щоб ви знали, то я йому в око дала, — повторила дівчина. — Він, морда, поліз до мене вчора.

— Виходить, тепер він має алібі.

— Та пішов він!

— А ти що, не хотіла цілуватися? — запитав я, просто аби продовжити розмову.

— Я? Ні, не хотіла, — відповіла вона.

— Чому ж так?

— А що, я повинна з кожним бамбулою?

— А чому би й ні?

— Слухайте, ви що, тіпа, насміхаєтесь чи взагалі? Він мене у свій катафалк тягнув, якщо хочете знати…

— Добре, заспокойся, я не хотів тебе образити, дай краще соку, — підморгнув я дівчині.

Вона взяла зі столу цілу коробку і простягнула мені, але я враз передумав пити сік. Адже він солодкий, а я останнім часом остерігався печії.

— Та я взагалі-то, як ти там кажеш: ля фам шерше?

— Що ля фам шерше? — цього разу вже не зрозуміла вона. — А, ви хочете тьотю Нінку?

— Тьотю Нінку? — здивувався я. — То я тоді по-твоєму хто, дядя?

— Ну, а хто ж ви? — щиро здивувалася дівчина.

— Нагадай-но, як тебе звати?

— Наталка, а що?

Звичайно, людину треба оцінювати за тим, як вона сміється, пригадалася давня істина. Наталці дуже пасувала її посмішка… Зі звичайної собі дівчини вона вмить робила її красунею. І вона, вочевидь, вже навчилася цим користуватися.

— А ви чули — Ліана заяву мінтам наслинила? То на кого вона там котить?…

— Яку заяву? — спробував я зобразити здивування.

— Не хочете сказати? Ви ж знаєте…

— Ти ж сама підслуховувала, хіба ні? — запитав я замість відповіді. — Ну, і де ж наша тьотя Нінка?

— Тьотя Нінка? — ще раз мовби ненавмисне перепитала дівчина і, пригубивши соку, показала склянкою на вхідні двері.

Вона показала на двері і я, наче загіпнотизований, пішов у вказаному напрямку. Вийшов надвір і, звісно, опинився під дощем.


Поки добіг до кухарчиної кімнати, сорочка на спині промокла до нитки. Нінка сиділа на ліжку і, тримаючи на витягнутій руці невелике дзеркальце у пластиковій оправі, розчісувалася.

— Як ти думаєш, телефон вже працює? — запитав я з порога перше, що прийшло на думку.

— А що там ще сталося?

— Та поки що нічого… Натравив от капітана на того з підбитим оком, а дівчина-Наталка на кухні зізналася, що то вона йому вчора вмастила.

— А Лавренюк його не знайде. Як ви в їдалці сиділи, той гоцул пішов з табору. Напевне, в село, чи що? Слухай, а за сніданком там ще ніхто не питає?

— А що, невже й сніданок буде?

— Макарони по-флотськи. Як тобі?

— Дешево і сердито…

— Сам ти дешево.

— Там тільки дівчина на кухні сік попиває, і більше нікого.

— А це, щоб ти знав — не сік. Це горілка з соком. Вона попросила у мене горілки, влила у той сік і каже, що то «дрінк». Ти таке бачив, щоб зранку такі молоді дівчата похмелялися?…

Я скинув із себе мокру куртку й сів на ліжко поруч з Нінкою.

— По-моєму, там щось нечисто, — сказала вона, відірвавшись від дзеркальця.

— Де?

— З цією дівчиною, — відклала дзеркальце й гребінець Нінка, і її уста знову виявилися дуже близько, м'які і теплі. — Зачекай, я двері замкну, — додала пошепки.

Давно у мене не було такої бурхливої доби, подумав я, похапцем стягаючи шкарпетки, аби тепер, завидна, Нінка не встигла помітити дірку напроти великого пальця. Але марно було приховати щось від її спостережливого ока… Вже пізніше, коли я ще лежав під ковдрою, міркуючи, як би то знову непомітно взутися, Нінка, що вже почала було одягатися, кинула на ліжко пару новеньких шкарпеток.

— Не хвилюйся, безрозмірні. А старі залиши, я їх виперу і заштопаю.

— Та викинь їх краще, — сказав я. — Раз така справа.

— Як знаєш, — відповіла вона. — Але я б їх ще заштопала, і були б як нові.

— То що ти казала про ту дівчину Наталю? — поквапився я закрити тему шкарпеток.

— Знаєш, я спочатку не хотіла нікому казати, навіть тобі…

— То, може, і не кажи?

— Ти краще слухай. Ще в суботу я випадково почула одну розмову. Коли гості тільки приїхали, і Степанович, Ковальчук наш, розводив їх по доміках. То ті дві, ну Леся і ця дівчина Наталка, залишилися біля сумок, поки інші оглядали свої домики, а я підійшла і почула, як та Леся, Василя Петровича жінка…

— Вона Ліана?

— Ага, та Ліана запитала дівчину, скільки, мовляв, він тобі заплатив? «Не думай, більше п'яти гривень він проституткам не дає, не розраховуй, що отримаєш більше»… Ото дослівно, що я почула…

— Ну і що було потім?

— Нічого. А що мало бути?… Та мала, я тобі скажу, то стервоза ще та, — підсумувала Нінка, і я відразу зрозумів, що вона за Ліану і проти молодої. — Ну й холод, ну й погодка! Не скажеш, що літо, — зітхала кухарка, і я це сприйняв як натяк, що пора забиратися. — Треба скликати на сніданок, макарони вже досі зварилися, — бідкалася вона, мовби вибачаючись.

І цієї миті, як на замовлення, за простінком, де був кабінет директора, задзвонив телефон.

— Ти диви, є зв'язок! — сказала Нінка і, намацуючи у халаті зв'язку ключів, кинулася до дверей.

Я тільки-но натягнув нові шкарпетки, коли кухарка загукала: «Андрію, тебе!»

— Ковальчук. Тебе, — сказала, здивовано передаючи мені слухавку.

— Ну, що там? Міліція вже приїхала?! — кричав на тому кінці дроту директор «Лісової казки», як це завжди буває у людей, котрі рідко розмовляють по телефону.

— Є один.

— Ага, добре. А то мене вже тут з району питають, чи є хто? Перевіряють.

— Ну то кажіть, що вже є! — так само криком відповів я директорові.

— Ага, тут ще дзвонила твоя мама з Чернівців!

— І як там вона?

— Питала, що там у тебе?… Чи курчата всі є, чи даєш раду з поросям?…

Це були справді мамині слова. Вона завжди так починала: «Ну, що там у тебе?» — і Ковальчук повторив дослівно і навіть за інерцією передав мамину інтонацію.

— І ще казала, щоб ти її зустрів з рівненського автобуса! Завтра!

— Завтра? — перепитав я про всяк випадок.

— Так, завтра! Завтра! — ще кілька разів гаркнув у слухавку директор. — Дай-но мені ще Нінку! Вона там на тебе не ображається часом? Дивися мені! — зареготав він у слухавку, і я передав її кухарці, а сам подумав, що Ковальчук, звісно, не міг не сказати мамі про утопленика. І, звичайно, вона приїде на похорон. Адже Василь був і її учнем. У їхньому класі вона також була керівничкою і часто про це згадувала, коли Юрківський вже став відомим.


— І що там ще? — запитав я Нінку, коли вона зі стурбованим виглядом поклала слухавку.

— Степанович сказав, щоб ще сьогодні всі сторонні забралися з табору.

— А чому не завтра?

— Та каже, що завтра вже може приїхати перша група дітей, з тих, чорнобильців… А стільки продуктів залишається, що ото Василь Петрович привіз!…

— Залиши їх дітям, — сказав я, і, напевно, правильно зробив. Хоча, звичайно, легко бути щедрим за чужий рахунок.

Злива вщухла, але з неба, мовби липке, мокре павутиння, ще сіялася мжичка. Коли я перебігав у їдальню повідомити всім, що запрацював телефон, то ще раз наткнувся на стурбованого Іллю Шоні.

— Телефон вже працює, — сказав я йому.

— Що? — перепитав він розсіяно. — А, дякую… Бодьо, дале, десь пропав, не бачили часом?

— Напевне, до села пішов, а що?

— Та капітан його шукав.

— А де зараз капітан?

— Тут… — кивнув рудий на їдальню.

Я застав Лавренюка у компанії Вітольда та його дружини. Коли я зайшов, вони замовкли, хоч до того, як мені здалося, щось досить жваво обговорювали. З виразу професорового обличчя і особливо з переляканих очей його вірної скво я навіть було подумав, чи не про мене вони нашіптували Сашкові. Як пізніше з'ясувалося, мов у воду дивився.

— У кабінеті директора працює телефон, кому треба, — бадьоро оголосив я.

Лавренюк тієї ж миті підвівся і запитав, як туди пройти.

— Ключі від кабінету в кухарки, — кивнув я на кухню.

На деякий час в їдальні залягла напружена мовчанка.

— Що ж, треба і нам дзенькнути додому, — мовив Вітольд Н.

— А де Шоні? — запитала скво, косячи на мене свої гарні зелені очі.

— Він тут, знадвору, — сказав я.

— А тебе ніхто не питає, — кинув Вітольд Н.

— Жінка запитала — я й відповів.

— Тобі не здається, що ти мені вже набрид? Тобі відомо, що таке совість чи хоча б що таке пристойність? — професор знову почав нервово розчісувати пальцями свою куцу борідку.

Здається, він хотів сказати мені набагато більше.

До їдальні зайшов Шоні. На носі у нього знову висіла крапля, і я подумав, що це вже навіть якось і не смішно. Бурлеск, та й годі.

— А Боді так, дале, і нема, — сказав він від дверей.

— Сніданок готовий. Макарони по-флотськи! — гукнула з кухні Нінка. — Пануньцю, чи не допомогли б ви мені рознести? — звернулася вона до скво.

А Шоні показав рукою на вікно, і всі ми враз звернули увагу на пристань, де стояла дівчина в купальнику. Враз дівчина розбіглася і з розгону шубовснула у сірі хвилі.

— За такої холодриги можна ж і кольки вхопити! — зойкнула Нінка.

— Можна кольки, а можна й… колюна, — прокоментував Шоні.

В їдальню зайшов Лавренюк, і закарпатець прикусив язика. Він почав накручувати на палець кінець свого рудого «кінського хвоста», видушуючи з нього воду.

— Ну що, всі у зборі? — капітан окинув поглядом кімнату. — Бачу, один із ваших так і не повернувся? — звернувся він до Вітольда Н.

— «В бігах»… — сказав я.

— Бодька обов'язково повернеться, тут його машина, — відповів професор.

Тим часом над сірим плесом Ставок, мов поплавок, хиталася яскраво-синя купальна шапочка дівчини Наталки. І поки інші взялися за макарони по-флотськи, ми з Лавренюком вирішили витягти її з води.

— Не хвилюйтеся, вона ж вокзальна! — показав свої великі жовті зуби Шоні. — То ж правда! — огризнувся він до Нінки, що було цитьнула на нього. — Василь і не ховався, що, дале, підібрав її на вокзалі.

— В дощ у воді завжди тепліше, — і собі заступився за дівчину Лавренюк.



12 ХТОСЬ ВТРАЧАЄ, ХТОСЬ ЗНАХОДИТЬ


Ми вийшли з їдальні разом з Сашком, але я повернувся, прихопив з дозволу Нінки надпиту пляшку горілки «Міленіум» і наздогнав капітана вже на виході з табору на доріжці під плакучими вербами.

Дівчина помітила нас і помахала з води рукою. Вона була недалеко від берега і швидко підпливала.

— Не боїтеся заслабнути у такій зимній воді? — випередивши мене, подав їй руку Лавренюк.

Капітан гирикнув у кулак, мовби вибачаючись за свій командирський бас.

— То вітер холодний, а вода ні, — дівчина вибралася з води на плити й прикрила сироти на плечах махровим рушником.

Поки вона обтиралася, була можливість оцінити її форми. І стегна, і талія, і все інше цілком давали їй шанс позмагатися на якомусь конкурсі красунь. Не сумніваюся, що Сашко Лавренюк був такої ж думки. І коли дівчина, згрібши в оберемок одяг і взуття, босоніж поляпотіла доріжкою під гору у табір, ми з капітаном, не змовляючись, підбігли проти вітру слідом за нею.

Якщо хтось спостерігав за нами з вікна їдальні, то міг подумати, що дівчина втікає, а ми її ловимо.

— До речі, я вже тут дещо довідався. Оця спортсменка і лупнула того мудака в око! — встиг я на ходу доповісти Лавренюкові.

— Непоганий удар! — сказав він, притримуючи від вітру свого темно-синього міліцейського кашкета нового зразка.

— Той хер поліз цілуватися.

— Тоді ясно! — погодився Лавренюк.

Наталка першою забігла у будиночок і попросила нас зачекати за дверима, поки одягнеться. А коли гукнула, що можна зайти, я нарешті зміг розпорядитися пляшкою «Міленіуму», що стирчала у мене в кишені.

Я наповнив два стандартних одноразових стаканчики, третього не знайшлося. Дівчина, як і я, по-чоловічому, з хуком, перехилила, і ми загризли однією вафлею на двох.

— Дівчина Наталка, а звуть мене Полтавка, — підморгнув я їй, процитувавши Котляревського.

— І ніяка не Полтавка, я з Проскурова, — буркнула дівчина.

Лавренюк спочатку пити відмовився й відразу переставив наші чарки на підвіконня між присохлих до рами, ще, мабуть, з минулої осені, мух і одне за одним почав сипати запитання у звичній своїй манері, мовчання сприймаючи за згоду.

Однак розмови у нього з дівчиною не вийшло. Вона виявилася дещо хитрішою за Вітольда Н. і не купилася ні на перше, ні на друге, ні на восьме його запитання. Дівчина Наталка вперто мовчала, лише зрідка посміхалася, наче сама до себе. І все, що вдалося витягнути з неї — це те, що звати її Наталка Маслій і що живе з батьками і братом у Гречанах біля Проскурова і заочно навчається у нашому педуніверситеті.

З моїх намагань якось допомогти землякові також нічого не вийшло. Моє абсолютно делікатне запитання: «Чи не було їй тут самій страшно спати?» — вона просто проігнорувала.

— Може, вип'ємо? — запропонував я.

Лавренюк відвернувся і насуплено мовчав.

— Давай, а то замерзла вже! — радо погодилася дівчина.

Вона знову перехилила одним махом й захрускотіла чіпсами, що їх я разом з горілкою прихопив з кухні і аж тепер, згадавши, виклав з кишені.

— Зажав чіпси? — хмикнула дівчина.

— У яких стосунках ви були з покійним? — продовжив своєї Лавренюк.

— В ніяких. Він мені допомагав у навчанні, — відповіла вона, і це вже було щось у порівнянні з попередньою грою у мовчанку. — Крім того, я трохи пишу, — додала. — І Василь Петрович казав, що у мене, тіпа, непогано виходить.

— А тієї ночі, з п'ятниці на суботу, ви де були?

— Там, — стенула плечима дівчина. — Я спала.

— А самій не було страшно? — повторно вставив я своє запитання.

— А хто вам сказав, що я мала бути сама? — цього разу відповіла вона питанням на питання. — Налийте мені ще, будь ласка, — звернулася до мене, а тоді подивилася на Лавренюка і сказала тоном, начеб пояснювала двом двієчникам домашнє завдання, з яким вони не змогли впоратися. — Я чекала Василя Петровича, невже не зрозуміло?… Чекала, але так і не дочекалася.

— Дівчина Наталка, звуть мене Полтавка, — повторив я.

— Та заткніться ви зі своєю Полтавкою! — з ока дівчини враз викотилася і впала на стіл велика сльоза…

Що ж, старий добрий метод розв'язування язика інколи ще спрацьовує, подумав я і знову трохи долив у пластикові стаканчики.

Тепер, коли я сидів під вікном напроти дівчини, то міг ще раз як слід її роздивитися.

Я подумав, що це смілива дівчина, навіть занадто. З'явитися, не дуже то й криючись своїм зв'язком з одруженим чоловіком, перед очі його дружини! Далеко не кожна на таке зважиться.

— Капни-но і мені, — попросив капітан.

Він хотів було щось сказати, піднявши пластикову чарку над столом, але передумав і випив мовчки.


Сашко, мабуть, вважав, що ми вийдемо разом. Але коли він враз підвівся й рушив до дверей, я і не думав вставати, і зробив вигляд, що це мене не стосується, коли від порогу він двічі гирикнув у кулак.

— Будеш тут? — запитав він.

— Я залишаюся! — відповів я і знову наповнив наші пластикові чарки, розраховуючи, щоб у пляшці залишилося ще хоч на раз.

Лавренюк ще на хвилю затримався перед порогом, мовби поправляючи свого кашкета, а тоді гримнув дверима.

Єдине, що мені не сподобалося у Наталці — це її зіниці, коли я їх, нарешті, роздивився. Вони були наче звужені й водночас мовби подвійні, з обідком, як дно нахиленої чашечки із залишками чаю. Такі зіниці виказують алкоголіків… Якщо це було справді так, то мені навіть стало цікаво, коли ж вона так встигла?… Мені то вже було б не дивно, а їй ще начеб і рано.

— А ти смілива дівчина, — почав я з того, про що подумав ще раніше. — Не побоялася у воду…

— До речі, сьогодні зранку я хотіла втопитися, — сказала вона і враз, начеб ховаючи очі, занурилася обличчям у рукави свого широкого в'язаного светра, в який влізла після купання. — Але я передумала, — продовжила, не піднімаючи голови. — Василеві Петровичу це навряд чи сподобалося б. Один раз він мене вже рятував… Я хотіла під поїзд стрибнути…

— Як Анна Кареніна?

— А, нічого! Хлопець мене кинув, — мовби не чуючи мене, продовжила дівчина. — Якась дурня, словом. Я про це потім написала, тіпа, новелу. Хочете, прочитаю? Ну добре, як не хочете, то не буду. А Василь Петрович хвалив!

— Ти в ліжку також називала його Василем Петровичем?

— А про покійників погано не можна, знаєте?

— Хіба ж я погано?

— А будете задавати такі питання, я вам більше нічого не розкажу!

— То й не розказуй. Скажи тільки, ти про листи Дмитра Чухрая щось чула?

— А що в тих листах?…

— Ну, там могло бути щось про професора в молодості, таке, про що той би не хотів…

— На Вітольдика нашого? Штангіста-шлангіста, — хмикнула дівчина. — Перепрошую, то Василь Петрович так його називав. Вітольд, нєфіг дєлать, вже всіх задовбав своєю штангою…

— Про ті листи тобі щось відомо? — нагадав я своє запитання.

— Які листи? — знову занурила обличчя в рукави светра Наталя, і я зрозумів, що вона вже добряче захмеліла.

— Листи Чухрая до Юрківського, — ці прізвища вже й мені здалися заважкими для вимови.

— Ви знаєте, я згадала! — підвела голову Наталя, наші погляди зустрілися, і цього разу її зіниці вже видалися мені цілком нормальними, без обідків. — Я згадала про ті листи, ха-ха! То Василь Петрович хотів трохи!… — дівчину буквально душили приступи сміху. — Він хотів трохи по… познущатися!… З нашого штангіста і пустив таку, тіпа, мульку!…

— Яку мульку?…

— Хотів, тіпа, розіграти цих… Він сказав Шоні, а Шоня, звичайно!… Відразу нашистьорив Вітольдові.

— То знаєш що? — язик мій вже не слухав мене на всі сто, але я продовжив. — То, знаєш, значить, вигадки, — таки вимучив я те, що хотів сказати.

— Але у Василя Петровича був один лист від Чухрая!

— Один лист?

— Один. Я читала. Чухрай писав Петровичеві, щоб той все кидав і повертався!… А Василь Петрович жив тоді десь там, у степах України. Щоб той все кидав і повертався! — повторила дівчина.

— А про Вітольда там було?

— Про штангіста-шлангіста? Тільки одна фраза. Що Вітольд Н. пішов на роботу в комсомол й організував чи то при якомусь ЖЕКу, чи ще десь літературну студію: «Читай: літературну студію любителів творчості Вітольда», — пам'ятаю дослівно. Василь Петрович сам цитував мені.

— І де той лист? — запитав я.

— У мене, — відповіла дівчина Наталка.

— Даси?

— Нікому не дам, — захитала вона головою вліво-вправо, а потім вперед-назад, і ледь не полетіла із стільця… — Петрович казав мені від усіх цих херів триматися подалі. Та я вже й сама бачу… Вони мені просто не цікаві… Із цими своїми дурними балачками — хто геніальніший…

— Але ж мені можна?

— А хіба ви не такий самий? — буркнула дівчина якось вже зовсім по-п'яному.

— Краще вже дружити з мінтами, правда? — сказав я.

— З мінтами? Фе! — наморщила вона носика.

— Повір, мінти далеко не всі такі сволоти, як ми про них думаємо, — стояв я на своєму. — А щодо письменників, згоден. Їх ліпше читати, якщо, звичайно, вони того варті, ніж з ними мати справи… Бо тоді одне розчарування.

— А той Вітольд каже, що жінка ніколи…

— Давай більше про дурниці не будемо, — перебив я її і, вицідивши з пляшки останні краплі, запропонував випити за те, аби дощ нарешті перестав.

— Давай, щоб перестав! — повторила дівчина-Наталка, а я, пам'ятаю, ще встиг подумати: добре, що горілки більше нема…

А тоді я хотів підвестися і сам упав зі стільця. Випадково зашпортнувся. Звичайно, і вчорашнє, і сьогоднішнє, воно мене таки доконало.

— То хоч даси прочитати? — пам'ятаю, вже сидячи на підлозі, пробував я продовжити тему.

— Що ти хочеш? — уточнила дівчина.

— Листа, — нагадав я їй. — Покажеш мені його?

— Не покажу. Він у мене не тут, — почув я у відповідь і був щиро здивований її впертістю.

Але дівчина враз почала плакати, і це зняло тоді всі питання.


На душі було легко, навіть радісно, лише у голові туман й у ногах тяжкість. Я кілька разів пробував підвестися, але це мені не вдалося і я продовжував сидіти на підлозі, а дівчина Наталка плакала за столом. Так тривало, може, хвилин зо п'ять, а, може, й довше. Тоді я, нарешті, запитав, чому вона плаче, хоч і розумів, що в тій ситуації це питання, мабуть, зайве. І був, здається, навіть радий, що дівчина нічого не відповіла.

— Василь Петрович так і не написав ту свою книгу, — розтираючи сльози, сказала вона, коли я знову пробував вставати.

Поки я напружував пам'ять, пригадуючи, яку саме книгу вона має на увазі, Наталка, схлипуючи, додала, що ця книга мала перевернути уявлення якщо не про світ, то хоча б про нашу літературу… Так, мовляв, казав їй Василь.

— Нічого, хтось інший напише, — як міг, заспокоював я її, нарешті знову опинившись на своїй табуретці. — Українські письменники не вміють розповідати цікавих історій, — сказав не знаю для чого, висловивши своє давнє стійке переконання. — Правда, декому вдається придумувати кльові назви. Але далі назв справа поки що не йде.

— Давай поговоримо ще трохи, тіпа, про літературу, — запропонувала Наталка, витрушуючи у мою пластикову чарку останню краплю з пляшки.

— Не треба, — сказав я.

— Чому? — запитала дівчина.

— Не хочу, — відповів я.

— Тоді йди.

— Добре, — погодився я і знову упав зі стільця, точніше, зісковзнув на одне коліно. Напевне, я просто хотів поцілувати дівчині руку. Але вона, здається, була проти.

Пам'ятаю, коли вийшов з будиночка, то сильний вітер ледь не здув мене зі сходів. Я вхопився за перильце і так стояв якийсь час. Свіже повітря пішло мені на користь. Я знову почав розпізнавати крики птахів і голоси людей і, здавалося, навіть повернув свою, як я вважав, вроджену спостережливість.

На горбку, на сходах перед їдальнею, я помітив гурт людей і відразу всіх упізнав, крім одного. Його всі обступили, а він виглядав так, начеб викачався у болоті. І я не відразу здогадався, що це чуперадло не хто інший, а Лущак.

З вітром до моїх вух долетіли вигуки.

— Де той, бляха, «Сусанін»?! Я дурень Горинь переходив через ту сволоту, повірив йому, що звідти мобіла потягне!… — верещав Бодьо Лущак. — Ледь сі не втопив!… — захлинався він від люті.

А коли до мене дійшло, кого він має на увазі під сволотою, я набрав повні груди повітря і гукнув у відповідь:

— Що, сракатий, лоханувся! — але вітер відкинув мої слова назад, а разом з ними і мене, до того ж разом з перильцем, яке я відірвав від сходів і, падаючи, за інерцією пожбурив позад себе метрів на десять.

Мені пощастило. Я впав навзнак і майже не вдарився. І лежав так ще досить довго на мокрій траві, захлинаючись безпричинним сміхом, чуючи крики птахів на болоті й уривки слів, що їх доносило вітром з горба, аж поки мене не знудило. Проте я ще знайшов у собі силу перевернутися на живіт…

Перебування на свіжому повітрі через деякий час повернуло мене до тями. Я подумав, що у «Лісовій казці» більше справ нема, і вирішив якось добиратися до села.



13 ПАСТКА НА БОЛОТІ


Про те, що дівчина Наталка залишилася в будиночку сама-самісінька, я пам'ятав до самого болота. Тільки не був упевнений, чи відомо їй, в якій годині завтра похорон? Я думав про це і навіть хотів вернутися, але згадав, що сходи там, у тому будиночку, вже без перил, які я обламав падаючи, а без них я навряд чи туди вилізу, і вирішив, що дівчині і без мене скажуть, коли похорон. У таборі залишилися Нінка, Лавренюк, інші, вони її не залишать саму, вирішив я. А потім я забув про дівчину.

Натомість, спогад про однокласницю наповнив мою душу теплом і ніжністю, яких я не відчував давно. Це дало мені сили підвестися з мокрої, липкої трави, у яку я впав за огорожею, майже з першої спроби. Земля хитнулася, але я вчасно вхопився за залізну секцію огорожі. Так я дійшов до джерела, а там зробив зупинку, щоб умитися, й рушив далі вже за вітром, що підштовхував у спину.

За джерелом знову двічі впав, а відтак, хапаючись за гілки дерев, що низько нависли над стежкою, завернув у ліс. Там я ще не раз падав, і відразу ж намочив штани, продираючись через ожинові кущі, що, хапаючи мене голочками за холоші, боляче кололи у коліна. Але я проривався далі. Я йшов з думкою про найкращу жінку у світі, якою була моя колишня однокласниця Нінка. І я був щасливий цим відкриттям. Раніше у мене, мабуть, просто не було часу про це подумати.

Попереду, на самому дні видолинка, який мені належало перейти, протікав струмок. За останні дві доби я вже переходив його туди й назад кілька разів. Але останні рази вже тільки кладкою із притопленого стовбура, що була далі від табору. До неї залишалося не так вже й далеко, проте мені набридло продиратися через колючі кущі і я вийшов з лісу на стару стежку, і хоч тут була вода, але спершу мої нові румунські ґумаки, що я взув їх того дня замість старих рибальських ботфортів, чавкали по грузькій траві досить впевнено.

За останній день дощ майже не переставав, і тепер струмок розлився ще більше, на всю ширину видолинка. Притопило й ті сухостої, по яких я перебігав раніше.

Коли я йшов тут у суботу зранку, відразу після бурі, то патики місцями ще виглядали з води. Тепер тут було чисте плесо. Але я сміливо рушив вперед, покладаючись на високі халяви своїх нових ґумаків. Я намагався триматися стежки, хоч ноги ще не зовсім слухали мене.

До русла струмка, яке пролягало під протилежним берегом, під кущами ліщини, і де було найглибше, залишалося ще метрів із десять, а вода вже сягала майже врівень з халявами. Ще можна було повернутися, але, намацавши підошвою твердь стовбура, я вирішив просуватися вперед.

Я став на деревину обома ногами, але відразу ж зісковзнув, і болотиста каламуть цвиркнула через халяви. Враз відчув на п'ятах колючу зимноту. Чомусь саме на п'ятах. І знову, балансуючи руками, намацав чоботом тверде. Однак знову зісковзнув, ще раз зачерпнувши халявами.


До високого берега по той бік води залишалася приблизно третина шляху, і шкода було вертатися, хоч земля під ногами гойдалася дедалі більше.

Після ще однієї спроби мені вдалося втриматися на стовбурі дещо довше і, енергійно балансуючи руками, навіть трохи просунутися вперед. Ще одне зусилля, і я ще на крок ближче до мети — ліщинових кущів по той бік русла. Але далі я зісковзнув зі стовбура одночасно обома ногами й занурився у холодну воду відразу по пахви. Раптовою зимнотою обпекло все тіло, і я відчув, що продовжую грузнути, не намацуючи ногами ніякої тверді.

Мене засмоктувало болото, і ця обставина, здавалося, вмить вивітрила рештки хмелю з моєї голови, і якби я якимось дивом не дотягнувся рукою до слизького боку того самого притопленого стовбура, з якого шувбовстьнув, то на Ставках могло б стати на одного утопленика більше. До того ж, моє тіло у драговині навряд чи взагалі знайшли б.

Я вхопився за слизьку деревину, хрипів і лаявся, намагаючись втриматися. Здається, навіть щось кричав. Начеб кликав на допомогу. Але сам себе не чув. Зате відчував, як спершу один, а за ним і другий ґумаки назавжди залишаю у драговині. Це мені віддяка за Лущакове «форсування Горині», майнула думка, коли я, мов ящірка, важко, з неймовірними зусиллями виповзав з ями.

Саме тоді знову почався дощ, але мені було вже однаково.

Я підняв голову і враз прямо перед собою побачив між кущами чиюсь згорблену постать з насунутим на самі очі капюшоном куртки. Якийсь хлопець. Я спробував підвестися й упустив його з поля зору, а коли знову кинув погляд на кущі, то нікого вже не було.

— Гей! Хто там є? Кинь-но патика!… — гукнув я до лісу, але у відповідь тільки вітер здійняв хвильки на мілині.

Статурою той хлопець міг зійти і на Володьку Зелінського, а міг бути і якимось пастушком. Але молодий Зелінський чого б тікав від мене? А чужого хлопчину я міг і справді перелякати.

Коли я зрозумів, що чоботи з драговини дістати ніяк не вийде, то, вже не шукаючи ніякої стежки, напролом, на диво швидко, дістався берега.

Довелося продовжити шлях босоніж. Я стягнув мокрі шкарпетки. Викрутив і заховав у кишеню, бо ж як не як, а Нінчин подарунок. Тоді скинув і так само ретельно викрутив штани. Знову одягнув і, шаргаючи нога в ногу все ще мокрими холошами, підтюпцем подріботів лісовою стежкою під гору, спершу відчуваючи підошвами кожну галузку, та невдовзі навіть зігрівся.


Так я й пройшов, де пройшов, а де й пробіг, з півтора кілометра. А може й усі три, якщо врахувати, як я спочатку петляв лісом у пошуках стежки. Врешті-решт та стежка і вивела мене до шосе, що розтинало наш ліс у найвужчому місці. Діставшись до нього, я нарешті дав відпочити підошвам від лісової підстилки. А вже перед самим селом мене обігнав знайомий «Ленд Крузер» і різко загальмував.

Дверцята із затемненою шибою відчинилися — і я побачив верхній край темно-синього міліцейського кашкета, а потім вже здивований фейс самого Лавренюка.

— Кого доганяєш? — гукнув він мені.

— Ага, хоч не дожену, то зігріюся, — відповів я, не зупиняючись.

— Слухай, а чоботи де подів?

— Лишив жабам на болоті. Ледь сам виліз… — сказав я, порівнявшись з авто.

Я помітив за кермом Лущака, на задній сідушці — Вітольд Н. зі своєю вірною скво і Шоні. Пара намагалася не дивитися у мій бік, а рудий, здалося, скорчив гримасу, начеб у посмішці. А може, то мої брудні босі ноги так його розвеселили?

«Невже не будуть чекати похорону?» — пригадую, подумав я про пасажирів джипа.

— Сідайте, ми потиснемося, — подала голос скво.

— Дякую, пані Марисю, — вперше я назвав її по імені. — Я дуже в болоті, до того ж уже майже вдома.

Коли я вимовив її ім'я, жіночку, здається, аж пересмикнуло. Я все зрозумів: вона поки що просто не давала мені такого права — називати її на ім'я.

— Як знаєш, — стенув плечима Лавренюк і цим знову нагадав мені молодого Зелінського.

А де ж справді подівся Володька? Ще трохи — і я буду думати, що він від мене ховається.

Джип швидко зник за поворотом, там, де починалося село, а я подумав, що перш за все мені треба навідатися до Зелінських. Володька ж міг повести Ліану тільки додому, а я хотів зрозуміти, що вона таке надумала з тією заявою і що думає робити далі.

Та тільки-но я трасьнув хвірткою на рідному подвір'ї, порося відразу нагадало про себе таким вереском, що я мусив терміново подбати про його їдло, а потім ще бігав за курми по городу, зганяючи із грядок і своїх, і чужих… А коли таки перейшовся до Зелінських, то Володькова мати сказала, що Ліана поїхала маршруткою до міста і просила передати, що приїде аж завтра на похорон.

Малого Зеленого вдома також не було, мати сказала, що він подався у «Лісову казку». «Але ж я недавно звідти і його там не бачив?» — сказав я. «Може, ви розминулися?…» — стенула плечима жінка, і я тепер зрозумів, від кого у хлопця ця звичка. А той в кущах, що видався мені схожим на Володьку, коли я виповзав з болота? «Якби то був молодий Зелінський, то невже б не відгукнувся?» — знову запитував я сам себе.

Проїхав джип, проїде й «Вольдемар», вирішив я ще раз навідатися на Ставки, але цього разу вже не пішки. Бо трохи розігріти мого старенького «Фольксвагена», що стояв під дощем посеред подвір'я, аж ніяк не зашкодило б. Тепер була його черга. Тим більше, що мій старий одяг уже відмокав від болота у цебрику з дощовою водою і я мусив одягнути свого єдиного нового костюма, якого прихопив у село на мамине прохання на випадок якихось урочистих подій.



14 РИБАЛЬСЬКЕ ЩАСТЯ. СИЛУЕТ У ВІКНІ


Ще на під'їзді до поваленої на узліссі столітньої ялиці в око впав шмат линви, що валявся, скручений, на краю шосе. Напевне, обірвали, як відтягували дерево з дороги. Шкода ялиці. Для неї сто років не вік.

З розповідей діда й баби я знав, що цю алею з ялиць ще на початку минулого століття посадили за наказом графині Ржевуцької. Зиму пані, зазвичай, проводила в Парижі, а влітку, траплялося, навідувалася і сюди. На Ставках, де і в той час було озерце, тільки значно менше (старі Ставки), для неї тримали пасіку. Приблизно на тому місці, де тепер табір «Лісова казка». Відтак, і назва засіла з польської: «Ставки», — саме так, з наголосом на першому складі, і дійшла до наших днів.

Проїжджаючи лісом, я знову думав про походження назви, плиннність часу й вибоїни на шосейці, поки не підкотився під самі ворота «Лісової казки», на яких тепер висіла масивна іржава колодка. Це означало, що, принаймні, сторож має бути десь тут. Я посигналив тричі з інтервалом, сподіваючись на появу молодого Зелінського.

Справа від воріт стояв бордовий «жигулик» шостої моделі з державними номерами. Я припаркував поряд з ним «Вольдемара» і пройшов через хвіртку на територію табору. Впало в око безлюддя. Дощ розігнав усіх, і я подумав про дітей чорнобильців. Як то їм буде тут за такої погоди?

Обійшовши довкруг адмінкорпусу, я почергово заглядав у вікна: у їдальню, у Нінчину кімнату, у «кімнату для гостей». Ніде ні душі. З горба помітив на березі чоловіка, самотнього рибалку, котрий закидав спінінга. Ще на підході я зрозумів, що цей рибалка профан. Коли він змотував котушку, то тримав вудлище прямо, мов патика. Слід було відвести трохи убік, бо у такому положенні при першому ж покльовуванні крупна риба обриває жилку. До того ж, цієї пори на блешню у наших краях вже ніхто не ловить.

— А взагалі, як тут кльов? — замість привітання звернувся до мене чоловік зі спінінгом у руках.

— Як коли. Рибальське щастя, — за звичкою, як завжди в таких випадках, відповів я ухильно.

Він оглянувся, подивився на мене і у той же час за інерцією розмахнувся спінінгом. Рибалка так ніколи б не зробив. Як результат — блешня залетіла в очерет метрів за п'ять від берега.

— Тепер треба лізти. Нічого не дасть, — сказав я, підійшовши до чоловіка й спостерігаючи за його марними намаганнями висмикнути блешню.

— Та, фіг з нею. За вісімдесят копійок роздягатися! — підмотав він скільки можна котушку й щосили смикнув вудлище догори.

Проте жилка витримала, і блешня жаканом просвистіла біля мого вуха, дивом ухилився.

— До речі, тут на днях був утопленик, — сказав я.

— І що? — знову замахнувся спінінгом чоловік, але й цього разу кидок виявився невдалим.

Очевидно, я завадив йому як слід розмахнутися, і блешня бовтнулась у сірі хвилі метрів за вісім-десять від бетонних плит, на яких ми стояли. Чоловік підтягнув блешню і ще раз замахнувся.

— Більше двох-трьох разів на одному місці не варто кидати, — сказав я. — Марна трата часу. Якби тут щось було, то вже б учепилося.

— А може, підпливе?

— Так не буває.

— То що, тепер тут рибалити не можна? — запитав чоловік, так ніби аж тепер до нього дійшло про утопленика.

До того часу я вже згадав, чому його обличчя видалося мені знайомим. Цей тип з вусиками на округлому, мов паляничка, обличчі був викапаним «шпиком» царської охранки зі старих кінофільмів про російську революцію.

— До речі, і котушка у вас стоїть неправильно. Ви ж, я бачу, не лівша, — сказав я.

— Це просто не моя вудка, — відповів він. — Я взагалі-то більше резинку люблю…

— А то ваш жигуль там кисне? — запитав я.

— Так, а що?

— А ви тут давно?

— Недавно, а що?

— А де ж всі?…

— Всі? Хто всі?…

— Ну, з табору.

— З табору? Не знаю, — відповів він.

Пустка у «Лісовій казці» і добра отара чорних на тлі сірого неба хмар, що їх вітер знову гнав низько над лісом, тільки додали моєму і без того паскудному настроєві ще більшої меланхолії.

Я повернувся до «Вольдемара» і пробував включити радіо, але з того знову нічого не вийшло. Моє радейко заглохло ще минулого тижня, і я зовсім забув подумати про ремонт. Тип зі спінінгом також сів у свій «жигуль». В його авто радіо працювало, і, поки він завів двигуна, я почув прогноз погоди. Але йшлося про південні області: температура Чорного моря в районі Одеси плюс двадцять три… Радіючи за одеситів, я чекав, що цей рибалка вирулить першим, але він не поспішав. Завів двигуна і копирсався в багажнику. Шпик — він і є шпик, вирішив я і дав задню швидкість.

Вже вирулюючи з майданчика на дорогу, пригальмував і ще раз кинув погляд у бік табору, де за рядом молодих ялин вивищувався адмінкорпус. І цієї миті у вікні на першому поверсі я чітко побачив чиєсь обличчя, що припало до шибки. Я впізнав молодого Зелінського. І це був таки він!

«Вольдемар» все ще котився. Гицнуло на ямці колесо, і я взяв правіше, аби хоч заднім обминути вибоїну, і трохи газонув, а коли знову повернув голову до табору, то нікого у вікні вже не було! Невже на Ставках завелися привиди? «І чому від мене ховається?» — запитував я себе і не знаходив пояснення.

Я розвернув «Вольдемара» і різко загальмував. Не випускаючи з поля зору вікна, де промайнув силует сторожа, я швидким кроком повернувся до дверей адмінкорпусу.

— Ге! Зелінський, відкривай! Голову відірву!…

У відповідь — тиша. Я талапав за клямку, а тоді вгатив кілька разів кулаком по дверях. Ця гра у піжмурки вже почала мене діставати. Але з-за дверей анішерх! Натомість я почув кроки за спиною.

— Що тут? Може, допомогти? — підійшов той тип.

Потім «шпик» супроводжував мене своїм «жигуликом» майже до самого села, і аж при в'їзді повернув вліво, як на Крем'янець.


Того дня я вже нікуди не ходив. Півдня проспав, а потім займався господарством, заварював собі каву по-варшавськи, слухав дощ за вікном і намагався щось зрозуміти про події останніх днів: що ж все-таки сталося тієї ночі на березі лісового озера? І чим довше я про це думав, тим більші сумніви терзали мою душу.

А коли смеркло, до мене несподівано прийшла Нінка.

— Це ж наш останній вечір, правда? — прошепотіла вона і без зайвих церемоній залізла до мене під ковдру.

Ми наче й справді немогли натішитися одне одним. До знемоги. Мовби надолужували прогаяне за двадцять років, змарноване й недокохане.

Нінка, вуркочучи мені різні слова, пробувала дещо розповісти з того, чого я не ще знав з розмов у їдальні між гостями і Лавренюком. За її словами, львів'яки ніби й справді змовилися проти мене. Втім, тоді я не надав її словам великого значення.

— Ти приїдеш до мене у місто? — запитав я її.

— А хіба ти цього хочеш?

— Думаю, було б непогано, якби ти до мене часом приїздила?

— Часом? А то не буде зачасто?… — начеб жартувала Нінка, а тоді сказала те, чого я зовсім не сподівався. — А ти знаєш, що дівчина Наталка вагітна від Юрківського?

— Але ж вона горілку п'є на рівних!… — випалив я перше, про що подумав.

— Тепер позичила у мене двадцять гривень на аборт. Хотіла більше, але я не мала. Я б на її місці не робила, — зітхнула моя однокласниця.

— Часом не хочеш сказати, що й ти вагітна?

— Часом я вже застара для цього. Якщо до цих пір не народила, то що вже тепер думати? — зітхнула Нінка і почала одягатися.

На сході вже сіріло. Червневі ночі дуже короткі. Новий день обіцяв нові клопоти.

…А після похорону був поминальний обід.

Запрошували всіх, хто був на цвинтарі, так у наших краях заведено.

Але із львів'ян ні Вітольд Н. зі своєю вірною скво, ні Лущак на обід не пішли. Вони, як і належить, вистояли в церкві, пройшлися з похоронною процесією до цвинтаря, відстояли там і навіть кинули по жменьці глини у яму, коли туди опустили домовину, а потім поїхали. Я бачив, як вони з полегкістю заскакували у Лущаків джип, начеб рятуючись втечею.

Були й інші приїжджі. Мою увагу привернув один зсутулений, косоплечий чоловік років тридцяти п'яти, з рудою козлячою борідкою й стильних круглих окулярах у тонкій оправі. І я чув, як шепталися сільські жіночки в похоронній процесії, що, мовляв, то «також письменник».

До всіх «письменників» жителі села ставилися тепер не те, щоб вороже, але прохолодно. У селі ж важко щось приховати, і я це відразу відчув. Я зрозумів це з тих сухих, колючих поглядів, які мої земляки кидали на приїжджих. Всі, звичайно, вже знали, що зі смертю Василя Юрківського не все чисто, і всі знали, що на Ставки він привозив письменників. І останнім це не обіцяло доброго ставлення.

Відтак, на поминальний обід залишили тільки похнюпленого Іллю Шоні. Він довго не знав, до кого приткнутися, і навіть пробував заговорити зі мною, але мені було не до нього.

З цвинтаря більшість людей рушили прямою вулицею до шкільної їдальні, де накрили поминальний обід. На похорон зійшлося півсела, і марно серед людського потоку я пробував знайти Ліану, аж поки хтось із Василевої родини сказав мені, що бачив, як вона сідала в авто. Згодом виявилося, що на обід вона також не лишилася. Не було і дівчини Наталки, ніде не було видно й молодого Зелінського.



15 «ВИРІЗКА З ДУПЦІ…»


Спочатку за довгим столом у шкільній їдальні мене хотіли посадити поряд з районними начальничками, що також приїхали на похорон письменника-земляка. Але я старався триматися від цієї публіки подалі і врешті-решт моїм сусідом з одного боку виявився Шоні, а з іншого — той косоплечий «також письменник».

— Хто це? — запитав я пошепки в Іллі на правах старого знайомого, коли після «Отче Наш…» на столи поставили відварену пісну капусту і тертий горох — обов'язкові перші страви на всіх поминках у наших краях.

— Костя Черній? Критик і поет, — пошепки, але з іронічною ноткою у голосі, на мить знявши маску понурої печалі, відповів мені Шоні, і я зрозумів, що «стручок» і цьому косоплечому у чомусь заздрить.

Коли обід закінчився і, вийшовши на шкільне подвір'я, я став під штахетами у тіні ясенів, Костя Черній сам підійшов до мене, на ходу припалюючи цигарку. Вперше за останні дні вийшло сонце і тепер смалило немилосердно.

— Ви, здається, тутешній. Мені сказали, що ви друг дитинства Василя Юрківського, — почав він начеб здалеку.

— І хто ж це тобі сказав? — вирішив я не церемонитися з критиком.

— Я тут запитав людей, і мені сказали… Сказали, що й ви були там, у лісі, — продовжував косоплечий, поки я мовчав. — Мене цікавить, як все це трапилося? Як він загинув? Кажуть, ви там були.

— Не знаю, хто тобі це сказав, але мене, коли це сталося, там не було. Он він там був, — кивнув я на Шоні, що стояв оддалік біля шкільної криниці. — І я б сам не проти нарешті дізнатися, що ж там відбулося…

— А, вирізка з дупці… Ну, ясно, — оглянувшись на Шоні, якось скептично-поблажливо скривився Костя Черній. — Розумієте, мені подобалися експерименти Юрківського. Не всі, правда… Але деякі його речі, як на мене, таки справді культові. А ви не читали його «Днів напередодні зими»? Як так, ви ж його земляк!… Якби він свого часу трохи менше бухав…

— Якби ми всі свого часу менше бухали, — вставив я.

— І то правда, — погодився косоплечий, припалюючи цигарку від цигарки. — Я звернув увагу, що й ви до горілки не торкнулися, — начеб по-змовницькому підморгнув він мені.

— Зав'язав, — буркнув я у відповідь.

— І як?

— Тепер наче живу друге життя… Слухай, а що то за «вирізка з дупки», що ти ото?… — вирішив я перебити тему занадто говіркому критикові.

— «З дупці»? — поправив він мене. — А ви не чули? Це так жартома на цього Шоні кажуть. Він сам до писання не дуже, то переважно укладає антології. Ну, назбирає там графоманів, «інвалідів творчості», або навпаки вициганить у когось з відоміших завалящий текстик, а поряд ще й свій опус приліпить. Все це і є «вирізки з дупці…». А ще кажуть «братська могила», то вже як…

— «Братська могила» чув, — погодився я. — Ну, а як той роман Юрківського «Дні напередодні зими», кажете? — Якось мимоволі і я перейшов на «ви».

— А ви почитайте свого земляка, — розвів руками косоплечий. — Тоді поговоримо! Це культова річ, я вам кажу!…

— Але ж, виходить, не всі його сприймали? Чи не любили, чи як? — вирішив я ще трохи поспілкуватися, «тіпа про літературу», як сказала б дівчина Наталка.

— А питання стоїть так, що Юрківський начхав на них, розумієте, — випустив кільцями дим Костя Черній. — Василь, можливо, тільки помилявся в одному… Він думав, що гроші дадуть йому свободу. Але він не врахував, що свободу можуть дати тільки дуже великі гроші. І всі ці роки виявилися не те, щоб марними, але він набув зовсім іншого досвіду, ніж усі ці літературні черв'яки. Він був ближчим до життя, дихав нормальним повітрям, розумієте?… І всі ці «французькі» словечка, і таке інше, ну, це треба читати!… У текстах Юрківського — то якраз прояв… Я обов'язково буду писати про нього… — критик раптово замовк і після паузи, киваючи на відчинені двері крамниці по той бік вулички, зненацька запропонував мені випити по пиві.

На шкільному подвір'ї було повно люду і, якби я зараз пішов на пиво, то мама мені б це ще довго випоминала.

— Юрківський багато чого у житті зробив заради жінки, — озвучив я свою давню думку.

— Ліани Ожехівської? Це її дівоче прізвище. Перша її книжечка… Подавала надії…

— А у вас, може, й непогано вийде, — кинув я комплімент говіркому гостеві. — Маю на увазі, якщо будете писати про Василя та його творчість…

— Бачите, а ви мені так і не хочете розповісти, що там трапилося, — нагадав косоплечий.

— Але ж ви пишете про його творчість, а не якусь кримінальну хроніку?… — бовкнув я.

— Скажіть, там і справді щось трапилося?… — не вгавав гість. — А он і мінти приїхали, — кивнув він у напрямку крамниці, де пригальмовувало новеньке, розцяцьковане всеможливими блимавками міліцейське авто.

Я оглянувся і побачив біля машини Лавренюка, а коло нього і того «шпика», рибалку вчорашнього.

— Та ніхто нічого не знає, — відповів я Кості Чернію. — Тепер можна думати-гадати все, що завгодно…

— Це що, офіційна версія?

— Офіційна версія у них, — кивнув я на мінтів.

І тоді у затінку під ясенами, біля шкільних штахет, я враз пригадав вчорашні Нінчині слова про те, що професор зі своєю скво і Лущак щось таки наговорили про мене капітанові.

— А ви чули про такого Дмитра Чухрая? — запитав я у Чернія.

— Чув!? Та по ньому моя кандидатська дисертація!… До речі, він також волиняка, як і я…

— Ото я й бачу, що ви львів'ян не любите.

— Та я сам вже давно львів'янин, як я можу їх не любити? Але, якщо з іншого боку, а хто їх любить?… Коли львів'яка запрошує тебе на каву, то будь готовий, що платитимеш ти! Хіба ні?… У кращому випадку він продиктує тобі список книжок, які маєш прочитати. То вже не переробиш…

— Кажуть, Чухрай колись написав Юрківському листа, де ніби-то незлим тихим… Словом, щось там є на Вітольда Н., — сказав я.

— Це цікаво, — пустив кільце диму Костя. — І що, ви бачили такого листа?

Люди вже поволі розійшлися, і мама також пішла з жінками. На волейбольному майданчику, трохи оддалік, хлопці розділилися на дві команди й почали перекидати через сітку м'яча, і ми з критиком були чи не єдиними глядачами.

— Ні, листа не бачив, — відповів я.

— Навряд чи Чухрай комусь писав би, — знову почав пускати кільцями дим мій співрозмовник.

— Чому? — поцікавився я.

— Чухрай до останнього свого дня був під наглядом і ніколи б не компрометував нікого своїми листами. Він був дисидент, розумієте, і, отримавши від нього листа, людина відразу потрапляла б у поле зору «кагебе». Дмитро не був настільки наївний, аби цього не розуміти. Він нікого не підставляв. Особливо молодих…

— Ну, а Вітольд Н.?

— А що Вітольд?

— Що ви про нього можете сказати?

— Колись він також подавав надії, а тепер став добропорядним міщанином, втім — це характерно для всіх, хто має молодих жінок… Містечковий месія а ля Андрух-хр!… — закашлявся Костя, — з нього явно не вдався… Та цей клин навряд чи двох месій і витримав би.

— Цей клин? Двох месій?…

— Та справа навіть не в цьому, — зло сплюнув на траву косоплечий, поки я перетравлював його дотеп. — А от Василь Юрківський… То тепер… Часом письменникові бракує смерті й бажано харизматичної…

— Виходить, він помер вчасно? — сказав я.

— Вибачте, але література, мистецтво взагалі — річ дуже жорстока, й інколи краще померти молодим, — розвів руками Костя.

Відтак, мені вже не було що додати. Від слів критика стало ще важче на душі. Я знав, що все можна вивернути навиворіт і, по-моєму, це якраз і був той випадок.

— А де, до речі, всі? — поцікавився мій співрозмовник.

— Хто?

— Та от, вже думаю, з ким назад поїду?

— Всі вже поїхали, — сказав я.

— Напевне, чкурнули відразу? Я так і думав… За годинки дві й у Львові…

— От на яких машинах наші хлопці їздять! — подав голос Шоні, що враз виріс начеб з-під землі. — А нам треба на маршрутку, я вже все розвідав…

— А ти чого не з ними? Бодзюля не взяв?

— Та ні, дале, я сам не хотів, — зморщив свого стручкоподібного носа Шоні.

— Не балакай! Бодьо тебе просто не взяв, — смішно вирячив з-під окулярів очі Костя. — Думаєш, Бодзюля не знає, що його джип тобі око муляє. Через що ти його зі своєї вошивої антології викинув? Антологіст ти хренів! І старий Лущак був злопам'ятний, а Бодьо, то тим більше…

— До чого тут це?

— А до того! Продав Бодьо татову дачу у Глині Наварії і тепер катається, а що ти можеш продати? Своє смердо? — продовжував розпікати Шоні Костя Черній, хвацько стрельнувши черговим недопалком через штахети у пришкільний город, де тільки-но почали пробиватися з-під землі паростки картоплі. Вочевидь, хтось дуже пізно її там посадив.

Я прослідкував за рухом недопалка і чомусь подумав, що цей косоплечий, мабуть, таки непоганий критик. Костя начеб прочитав мої думки, підморгнув мені нишком і знову звернувся до Шоні.

— Хоча, Ілля, ти правильно зробив, що не взяв Лущака у свою антологію, зауваж — джип-то тепер у Бодька є, але на каву як не мав, так і не має…

Шоні вискалив свої жовті зуби, але промовчав. Виглядало на те, що він таки побоювався косоплечого.

— А ту піцу і до піци пригадуєш, на Привокзальній?… — не вгавав Костя. — Ти йому постав як людині, а воно потім тебе ще жити вчить!…

— Я, дале, тоді до кінця не був…

— Во більше поставлю! — характерним жестом перебив собі ліктя критик Костя Черній.

— А хіба Лущаків тато не був дисидентом? — вирішив я стати на бік бідного Шоні у цьому «літературному дискурсі».

— Старий Лущак? Дисидент? Якби так всі «дисиденти» будувалися і паслися у Літфонді, то ви мені вибачте! — не на жарт розходився косоплечий. — То не Дмитро Чухрай, який міг жити у халупі, якого не друкували й не давали роботи!…

Критик, хоч і відповідав нібито мені, але більше звертався до Шоні, начеб продовжуючи якусь давню, невідому мені суперечку.

— Чухрай жив у нормальній хаті, — озвався закарпатець.

— О, ти мені ще тут! Сам що? Спочатку у гуртожитку крав у мене цигарки, а потім почав ідеї…

— Які, дале, ідеї?

— Бач, бику, а про цигарки вже не заперечуєш. А той шкіцик про батька й сина. Ти її потім спохабив і назвав «Любаска»… Є таке?

— Але ж ти, дале, не читав. Я тобі сам зізнався, — й справді начеб виправдовувався Шоні.

— Дурню, я ж тебе тоді «купив». Класику тра читати. Максім Горький про це саме написав ще сто років тому! — Черній намагався постукати пальцем Шоні по лобі, але вищий Ілля, задкуючи, щосили задирав голову і критик тільки й того, що ненавмисне клюнув йому пальцем в око.

— Ви ще тут побийтеся! Мінти он дивляться — не натішаться, — сказав я і ще пройшовся з ними до шкільної брами.

У відповідь на їдкі репліки Чернія, Шоні тільки раз по раз шморгав носом, але й далі покірно йшов за «очкариком». У цьому було щось садомазохістське. І я зрозумів, що він просто не може без проводиря. Напевне, він і справді добрий чоловік, подумав я на прощання про Іллю Шоні, так начеб цитуючи когось…

У вуличці, за шкільною брамою, боком до школи стояло новеньке міліцейське авто з навстіж відкритими дверцятами, а біля нього — Лавренюк з рибалкою зі Ставок. Вони наче чекали на мене.

— Знайомся, лейтенант Шпорчук, — сказав Сашко. — Тепер він веде справу.

— Ага, ми вже бачилися, — сказав я.

«Шпик» — він і є «шпик», відзначив подумки.

За кермом сидів ще один здоровило — під «нуль» стрижений, у сіро-плямистій сорочці з вишневим беретом під погоном прапорщика. Його розкішні темно-каштанові вуса цілком відповідали кольору пластмасок на рукоятці «макара», що стирчав з кобури у нього на животі.

— Якщо не заперечуєш, ми ще трохи пройдемося, а тоді під'їдемо в район, — цілком по-дружньому звернувся до мене Лавренюк.

— Напевне, так само колись у сорок дев'ятому мого діда брали нібито за якісь три кілі ячменю…

— Від'їдь метрів триста, ми пройдемося, — наказав він прапорщикові, пропустивши повз вуха моє намагання пожартувати. — Та, розумієш, Олександровичу, — Сашко, мабуть, уперше в житті назвав мене по-батькові. — Є дві заяви, і обидві на тебе.

— Які ще заяви?

— Мусимо прокататися до райуправління.

— То обов'язково?

— Напевне, що так. Я не хотів би зайвих формальностей, розумієш?

Слухаючи Сашка Лавренюка, я зиркав то на того Шпорчука, що йшов поряд, то на міліцейське авто, що, вирулюючи із шкільного провулку, ледь не зіткнулося з підводою. Якби не «шпик», я б, звичайно, перед Сашком не стримував себе в оцінках і висловах, про що пізніше, можливо, довелось би шкодувати. Лавренюк, мабуть, і передбачав це, взявши з собою колегу.



16 ЗЛО НА ЗЕМЛІ


Часом найважче — просто назвати речі своїми іменами. А коли це нарешті вдається зробити, то перше враження й справді — наче камінь з плечей… Схоже відчуття, тільки дещо навпаки, я пережив після візиту до райуправління внутрішніх справ.

Після того, як я поїхав з мінтами в район і прочитав деякі папірці, стало очевидним, що Ліана збрехала мені із самого початку. Виходило так, що вона просто підставила мене. Отож, я знову лоханувся, довірившись жінці, «повівшись» на її сльози. Я забув, що не варто вірити жіночим сльозам. І в першу мить відчуття справді було, наче камінь з плечей, а потім — ніби хто влупив мене дошкою по голові.

Заявам Вітольда Н. і Лущака я, може, тільки трохи здивувався. Могли б проявити більше фантазії. Якісь же літератори.

— Виходить, я їх таки наколов, — сказав я тому Шпорчукові, з яким Сашко залишив мене у кімнаті з декоративно заґратованим вікном читати заяви чи, точніше, їх ксерокопії, і тоді ж таки «мінус» з мого боку у ставленні до Лавренюка знову став «плюсом»: оперативно спрацював — нічого не скажеш.

— Як це «наколов»? — перепитав «шпик».

— Ну, як вам пояснити? Бачите, тоді на Ставках я повернув справу таким чином, що вони, ті мудаки, стали перед вибором, — видушив я з себе, гамуючи неприязнь до цього типа. — Вони мусили проявити себе, і вони вчинили, як справжні мудаки: накатали на мене донос і кляузу… Вітольдові, наприклад, тому, напевно, не звикати, а у Боді ще все попереду! По-суті, я просто примусив їх стати самими собою. Як не крути, а так виходить! Це можна назвати й очищенням. Принаймні, тепер вони з цим житимуть, і, можливо, хоч чогось це їх навчить… — розвів я руками на закінчення своєї схвильованої й дещо плутаної промови.

Напевне, ще свіжим було враження від тих заяв, де і Вітольд Н., і Лущак тоном судовиконавців чи то пак прокурорів прямо натякали на те, що саме я й можу виявитися вбивцею Юрківського.

— Я зрозумів, — холодно буркнув Шпорчук, вже вкотре перебігаючи очима моє письмове пояснення на заяви, що складалося всього з кількох коротких речень.

Я написав, що все це просто маячня і наклеп, і більшої фігні я в житті ще не читав.

— Та емоції все це! — махнув рукою Шпорчук.

— Звичайно, емоції, — погодився я про всяк випадок.

Я подумав, що при бажання мінти можуть доточити сюди й справу Домарецького, і хтось, та той же Шпорчук, додумається запитати мене, мовляв: «Що, маєш звичку мочити друзів?» — і тоді б я справді не мав що відповісти.

Але у кімнату повернувся Лавренюк, і ми повели мову трохи в іншому руслі.

Письмове пояснення Ліани, ксерокопію якого мені показали, при бажанні також можна було трактувати як заяву проти мене. Так і до кримінальної справи недалеко… І якщо я від літераторів цього не чекав, то від неї — тим більше.

Бо коли професор з Лущаком в один голос «писали оперу», що таких буйних психопатів, як я, необхідно ізолювати від суспільства, мовляв, до всіх задирався і особливо до Василя Юрківського у той вечір напередодні бурі. Погрожував Юрківському розправою і тому подібне і виїхав своїм драндулетом з табору перед самою грозою, аби вночі повернутися й зробити свою чорну справу, то, думаю, навіть мінтам було очевидно, що це вони у змові вигадали.

Я ще міг собі пояснити, що професор просто пересцяв через ті міфічні Чухраєві листи, он аж куди приперся, Лущак взагалі прибацаний, але чому Ліана?… Сама виправдовуючись від звинувачень літераторів, які у своїх заявах стверджували, що це нібито вдова і натравила мене на них, вона дуже дотепно і, головне, якраз «в тему» написала (засіло в пам'яті дослівно): «… довелося гамувати його емоції, коли він погрожував віддячити й помститися…»

Яка врівноважена кобіта! Тут вона, звичайно, згадала і про ті пошуки чоловіка у нічному лісі, і що їй допомагав сторож, але з цього, мовляв, нічого не вийшло… Що ж, тепер ті їхні нічні пошуки вже зацікавили й мене.

Але при мінтах я промовчав. Бо те, що вона намудрувала у своєму поясненні далі, я вже ні забудькуватістю, ні великим емоційним навантаженням пояснити не міг. Це було свідоме «підставляння».

Ліана підтверджувала вигадки тих писак, що, мовляв, чула, як напередодні, ввечері, я погрожував Василеві Юрківському на «…ґрунті ревнощів, старих задавлених образ», — знову запам'яталося дослівно. Невже їй хтось підказував зробити мені цю підлоту? Чи невже можна було настільки перелякатися? Щоб, виправдовуючись від однієї галіматьї, клепати іншу?… Але ж того трагічного ранку вона саме у мене просила допомоги й захисту?…


Ті та інші питання буквально роз'їдали мій мозок. Проте перед мінтами я намагався цього не виказувати. Доводилося зусиллям волі стримувати емоції і в словах, і в жестах, аби й справді не бути схожим на психопата.

Я б даремно погнав на мінтів, якби стверджував, що вони повірили усій цій писанині. І все ж деякі факти видалися їм правдоподібними.

— Олександровичу! — вже вдруге звертався до мене Лавренюк по-батькові. — Що ти хотів від сторожа? Для чого ти йому погрожував.

— Малий вредний. Не хотів мені відчиняти, — відповів я, кинувши погляд на «шпика». — Я точно знав, що він там. Запитайте он у лейтенанта!

— Ви тут не для того, щоб роздавати поради, — постукав ручкою по столі Шпорчук із суворим виразом на своєму круглому, як паляничка, обличчі.

Я відразу зрозумів, що «шпикові» не сподобалося, коли Сашко навантажив його писати протокол. Треба буде, якщо випустять, запросити цього Шпорчука на справжню риболовлю… Прикол! Я зупинив себе на думці: «Якщо випустять?» — і довго не міг зрушити з місця.

Довелося погодитися. Звісно, я тут не для того, щоб роздавати поради. І тоді я бовкнув перше, що спало на думку. Я сказав, що той сучий син, малий Зелінський, винен мені гроші.

— І скільки ж він вам винен? — поцікавився Шпорчук.

— П'ять з копійками. Якраз на пляшку, — збрехав я, навіть врахувавши, що некругла сума виглядатиме правдивіше.

— І за п'ять гриваків ти погрожував скрутити хлопцеві в'язи? — розвів руками Лавренюк.

— Буває, що й за три сорок можуть вдушити, як гусака! — пробував я віджартуватися, назвавши ціну «чекушки», з найдешевших, а подумки прикинув, що наша розмова давно вже нагадує перехресний допит і, у продовження жарту, хотів було приколотися щодо адвоката.

Але вчасно сказав собі: «Стоп!». Бо подумав, а чим тепер я кращий за Ліану? Мене ж потягнуло збрехати мінтам про гроші, які нібито винен мені сторож. А що дивуватися убитій горем, заляканій жінці, для якої одна думка про тюремну камеру — смертельний жах?…

Я промовчав і, напевно, правильно зробив. Хлопці не особливо й старалися щось з мене витягнути. Видно, це й не входило у їхні плани.

Коли Лавренюк вже, здавалося, закінчив зі мною і, набравши номер, запитав у слухавку: «Вітьок, що там з бензином?» — мабуть, звертаючись до водія, лейтенант Шпорчук, відірвавшись від писанини, постукав ручкою по столі, начеб концентруючи мою увагу, і запитав, хто може підтвердити, що я тієї ночі під час бурі спав у себе в хаті?

— Ви серйозно думаєте, що це я втопив Василя?

— Я поставив запитання, прошу відповідати, — вдавав заклопотаного лейтенант.

— Володька Зелінський, молодий сторож з «Лісової казки», він ледь добудився мене зранку, гатив в усі вікна, — вже вдруге за час перебування в міліції я зіслався на хлопця. Щоб я взагалі без нього робив?

— Зранку? — перепитав Шпорчук. — Це нічого не доводить…

Після цього він поставив ще кілька запитань. Я розписався в протоколі, пробігши по діагоналі «шпикові» каракулі, і довше вони мене не затримували. Навіть відвезли назад у село. За кермом був все той же дебелий, стрижений під «нуль» прапорщик Вітьок з темно-каштановими вусами, і я почувався під надійною охороною.

Того ж вечора я повернувся до міста, а мама до мого від'їзду ще й качура з начинкою встигла запекти, саме так, як я завжди любив.


Судячи з ніжного, рівного гурчання двигуна, «Вольдемар» також скучив за дорогою і доброю швидкістю. І коли я на рівнинному відтинку між Бережанкою й Вишгородком вчавив сотку двадцять, здавалося, мій старенький «Фольксваген» аж замуркотів від задоволення!

За ті сімдесят кеме, що пролягли між селом і моїм помешканням на міській околиці, я знову й знову вертався думками до подій останніх днів і, звичайно, у першу чергу до розмови в міліцейському управлінні.

Тепер, коли «Вольдемар» махом вилітав на вишгородського горбаку, одного з двох кілометрових підйомів, що були на шляху до міста, та фраза, що вискочила у мене під час дізнання в управлінні, про сучу сутність, що проявилася у деяких літераторів, видалася мені не такою вже й далекою. І Юрківський також варився у цьому. А може, він сам їх і провокував?

Тоді, біля ватри, напередодні бурі, він не жалів епітетів ні для кого з гостей. Можна уявити, як йому велося з цими типами і їм подібними… Мабуть, цим можна пояснити його вилазки у бізнес і політику, його горілку і курвів?… Тепер для мене було очевидним, як тішилися всі ці сучі сини, уся ця містечкова богема, коли він «залягав на дно» і починав бухати, мовби по-своєму повторюючи того ж Чухрая й інших.

Навіть до мене доходили розмови, що Василь Юрківський, мовляв, вже все — безнадійно відстав під потяга… А він от взяв і… І, якщо вірити Кості Чернію, тепер чекатиме їх аж на наступній станції. Справжня література пройшла повз них, а вони й не помітили… Правда, Василеві для цього треб'ло аж вмерти!… Втім, тепер все виглядало так, начеб я його виправдовую. Напевно, так і є. І косоплечий Костя також його виправдовує… А все може бути якраз навпаки, і мій «генерал кукурудзяних воєн» — агресивна посередність, до чого він врешті-решт скотився, й усіх вже задовбав своїми заскоками. А найбільше тих, хто найближче. Звісно, Ліану, найбільше перепадало їй.

Приблизно ці й інші думки соталися в моїй голові, коли я бачив перед собою сіру смугу шосе з одинокими зустрічними авто, й розлогі тополі обабіч траси, й села, і вкриті соковитою зеленню пагорби, що супроводжували мене до самого вододілу Товтрів. За вододілом горбки стали більш пологими, і до міста по прямій залишалося кілометрів із п'ятнадцять, не більше.

Я думав про Василя, про наше життя і про те, що буде тепер. Думки, слова складалися у цілі речення і я, не відриваючи очей від дороги, плямкаючи губами, повторював їх наче б про себе. Так завжди було, коли я писав… Але статтю про Василя Юрківського мені ніхто не замовляв, та й тепер це більше нагадувало б некролог.

І все ж я продовжував думати про Василя як про живого, і, напевно, це було правильно. Однак, якщо врахувати, що тіло його вже лежало у свіжій могилі на сільському цвинтарі, то нічого втішного у моїх думках не було.

Що ж тоді справді відбулося під час бурі у нічному лісі? Я й далі не вірив у вбивство, але й нещасним випадком це чим далі, тим важче було пояснити. Невже й справді, поки хтось бавився у літературу, інший грав серйозно?… Тоді я знову пошився в дурні?…

Вже під'їжджаючи до міста, увімкнув підфарники, швидше для годиться. У червні темніє пізно, і хоч був глибокий вечір, але сонце, що зайшло, ще як я піднімався на вододіл, продовжувало по-літньому щедро золотити верхні поверхи «панельок» за об'їзною і маківку недобудованої церкви на узвишші по той бік дороги.

Із шляхтинецького горба, як і кожного разу, відкрилася пречудова панорама, якою я міг милуватися, вбираючи очима, щоразу як вперше. І вже не вперше запитував себе, звідки ж береться зло на землі? І вже вкотре пояснював собі, що, напевно, добра, як і зла, не може бути надто багато. Добро і зло завжди поруч й урівноважують одне одного, як день і ніч, зима і літо, солодке і гірке… Ця думка на деякий час заспокоювала.

І ще я вирішив обов'язково прочитати всі книги Юрківського. Можливо, підсвідомо я сподівався знайти там хоч якісь відповіді? А на решту запитань мені мусить відповісти Ліана.

Зустріч з нею я поставив на перше місце у своїх планах на завтра.



17 ВОДІЙ-МЕХАНІК І ЩУРИК РОМАН. ДОЩОВИЙ ЧЕРВЕНЬ


У той момент, коли я вже майже скотився з горба й наближався до мосту через річечку Гніздичну, за яким мав набрати маху перед останнім підйомом до міста, «Вольдемарів» двигун раптом затих. Різко, без попередження. Я прокачав газ і поворотом ключа спробував завести. Раз за разом зробив ще кілька спроб. Двигун чмихав і знову вмовкав. Стрілка показувала, що пального ледь не півбака, отже, причина була в іншому.

За інерцією мій «Вольдемар» ще перекотився через міст, і ще метрів з п'ятдесят, поки зупинився. До міста залишалося не більше трьох хвилин їзди.

Я знову й знову спробував завести двигуна, але марно і, аби до кінця не «посадити» акумулятор, вирішив зателефонувати із заправки, що виднілася на повороті шосе, сусідові Грицькові. Він вже й раніше кілька разів відбуксовував мене своїм «жигуликом» до нашого під'їзду. І щоразу потім ми святкували цю подію. А цього разу запечений мамою качур з начинкою міг стати просто королівською закускою…

До сусіда я додзвонився з першої спроби, але Грицько з жалем у голосі констатував, що вже випив трохи пива, і жінка його за кермо не пустить. Судячи з того, як він обертав язиком, пиво було тільки додатком. Але сусід мене заспокоїв, що чекатиме вдома, а замість нього може під'їхати син Славко, який якраз прийшов, і що на техніці малий розуміється не гірше.

Через хвилин двадцять я й справді упізнав сусідову лайбу, що наближалася з неймовірною швидкістю, а тоді хвацько розвернулася, ледь не зачепивши «крилом» передній бампер «Вольдемара».

Худорлявий хлопчина років вісімнадцяти з розкуйовдженим густим чубом, волошковими очима й обличчям всезнайки, яке ще часом трапляється у продавців рибальського причандалля, здавалося, вистрибнув з «жигуля», навіть не дочекавшись, поки той зупиниться. Але руки юнак мав жилаві, чоловічі, із затверділою на пучках шкірою, як це буває у тих, хто має справу із залізом. Я це відчув під час рукостискання.

— Масло давно міняли? — запитав він, піднявши капота й занурившись у «Вольдемарові» нутрощі. — Бачу, що давно, — сам собі відповів, поки я згадував. — А скільки тут коників? Сто двадцять, не менше… — знову відповів він замість мене.

Славко виявився говірким й дуже швидким в рухах, і цим зовсім не схожим на свого вайлуватого тата. Попросивши у мене ключі, він спробував сам завести авто, проте швидко переконався у марноті зусиль.

Надворі починало сутеніти, і хлопець пообіцяв, що завтра неодмінно спробує допомогти мені. Мовляв, якщо це те, що він думає, а Славко вважав, що мого «Вольдемара» підвів бензонасос, то нічого страшного не сталося. Він дістав зі свого багажника довгу кінську шлею і, помітивши моє здивування, ще встиг сказати, що ця шлея витримає навіть «КрАЗА», коли раптом через опущене скло з його кабіни вистрибнуло щось біленьке, гостроморде і кинулося з узбіччя на шосе, де повз нас з гуркотом одне за одним пролітали авто. На гнівний вигук Славка:

— Роман, гад! — створіння слухняно повернуло в його бік і якимось дивним чином напівперебіжками-напівстрибками опинилося біля ноги, а потім по холоші й спині видряпалося хлопцеві на плече.

Я й справді не відразу впізнав у тваринці декоративного щура, що рожевими лапками міцно вчепився у сорочку хлопцеві й злодійкувато зиркав на мене, одночасно внюхуючись в автомобільні викиди з траси.

— Це Роман. Він ще молодий. Йому тільки рік буде. Пацани для приколу подарували мені на день народження. А тепер куди я, туди й він, — сказав юнак, прилаштовуючи шлею для буксирування у «Вольдемара» під радіатором і не звертаючи ні найменшої уваги на щурика, що по його спині почав перелазити на друге плече.

Потім, коли Славко, плавно рушивши з місця, вже тягнув мене на своїй шлеї під гору, до міста, і фари зустрічних авто час від часу наскрізь просвічували його кабіну, я добре бачив силует щура, який то зникав, то знову з'являвся на хлопцевому плечі…

А вночі знову пішов дощ, який потім не переставав цілий тиждень.


Вдома мене чекала приємна звістка — прийшов поштовий переказ на сімдесят вісім гривень за статтю про замок князів Вишневецьких в одній київській газеті. Дрібниця, але приємно, хоча могли заплатити й більше… Проте на цьому приємні несподіванки закінчилися, а неприємним було те, що ні наступного дня, ні через день мені так і не вдалося зустрітися з Ліаною. Я телефонував їй і зранку, й увечері, але з того кінця дроту — тільки довгі гудки… Виходило: або її не було у місті, або вона просто відключила телефон.

Переконатися у цьому я вирішив аж на третій день, коли на якийсь час дощ припинився, і Славко напросився випробувати «Вольдемара» після ремонту, і, звичайно, я не зміг йому відмовити.

Як з'ясувалося, водієм Славко був не настільки вправним, як механіком. Можливо, він просто ще не встиг звикнути до «Вольдемара» і після кожного «червоного світла» рушав ривками. Але коли вирулив на об'їзну, то, звісно, повів машину більш плавно і впевнено.

Василь Юрківський придбав собі будинок начеб і у місті, і водночас за містом. Цей присілок був майже всуціль з новобудов і тягнувся на південь кілометра на півтора вздовж старого русла річки, й вважався елітним районом. І чи не єдиним старим деревом у цьому районі була черешня, якраз напроти будинку Юрківського. Цю черешню було видно ще від об'їзної, коли ми проносились мостом через Серет. Вона й раніше була для мене орієнтиром.

Тепер, без господаря, Василів будинок, здавалося, принишк, причаївся у глибині двору за металевою огорожею. Василь уклав сюди стільки праці і грошей, стягуючись звідки тільки можна, часто по крихті, чи свідомо ґвалтуючи свій талант і пописуючи за щедрі гонорари пафосні монографійки про аматорів слова з діаспори, але так і не встиг тут нажитися. Цей дім так і не став його Финка-Вихія.

І того сірого дня під дощем, що знову почав сіятися з неба, під монотонне дзюрчання води з цинкової ринви білий будинок із ярусом лоджій вздовж другого поверху (здалеку, від мосту, трохи схожий на пароплав) навіював мені тільки смуток і більше нічого.

Я попросив Славка зачекати у машині, а сам, увібравши голову в плечі, швидким кроком пройшов асфальтованою доріжкою до дверей і щосили натиснув чорну квадратну кнопку дзвінка. Я не забув, що Юрківський радив натискати цю кнопку з усієї сили, інакше не спрацьовувало. Я натиснув ще раз, потім ще. Старався тиснути, скільки міг, і щоразу із запізненням до мого вуха долітало з-за дверей мелодійне дзеленчання. Я дзвонив, але мені ніхто не квапився відчиняти. І так тривало хвилин з десять, поки я нарешті подумав, що у будинку, може, й справді нікого нема.

І все ж увесь цей час мене не залишало якесь дивне відчуття. Так ще буває, коли ловиш на собі чийсь уважний погляд. Я вирішив, що це від вічка, яке дивилося мені прямо в шию, і відступив крок у бік. І ще я чомусь звернув увагу на вирізаний у дверях квадрат: на дощечку на завісах майже біля самого порогу, що відхилялася як в один, так і інший бік, і якої я колись, у ті свої два чи три візити до Василя, якось не зауважив. Тепер я враз пригадав тлустого ледачого улюбленця Юрківських — Хлому, кота, до якого вони ставилися як до повноправного члена сім'ї, але який здох ще минулої осені. Здається, про це мені сказав сам Василь ще тоді у лісі, напередодні бурі, коли я запитав його, з ким залишили кота?…

Натомість, коли так ні до кого й не достукавшись, ми знову через міст поверталися назад у центр, на моєму плечі, перелізши із Славкового, вже сидів зовсім інший звір — жвавий злодійкуватий щурик Роўман.

— Він звик на плечі, — виправдовувався за свого вихованця Славко. — Я його так годую. Мене через нього з меблевої фабрики звільнили.

— А ти що з ним на меблевій фабриці робив?

— Я там працював. Три з половиною місяці. А мій Роман — він же нікому не заважає…

— Але чому ж тоді?

— Та Роман випадково забіг в жіночий туалет. Мабуть, воду шукав… Потім мене звільнили.

— То ти, виявляється, ще й по меблях спеціаліст?

— А що, вам треба шафу скласти? — ведучи «Вольдемара» однією лівою, а правою здираючи щурика з мого плеча, відгукнувся Славко.

Але мені не потрібно було складати шафи і мені не дуже подобалися щурі, навіть ручні. Я попросив хлопця припаркувати «Вольдемара» біля «Гранд-базару», де якраз було вільне місце, і десь трохи прогулятися зі своїм Романом, а рівно через годину бути тут.

Дощ нібито перестав, і я пішов звичним маршрутом вгору по Острозького, через Руську й далі, попід аркою, на Валову. На розі Валової і Сагайдачного — нова піцерія «Челентано». Ще до поїздки у село я майже щодня заходив туди випити пива або кави «еспресо» і тепер надумав зробити те ж саме.

Тут, у «Челентано», працювала одна дівчина, яка мені вже давно подобалася. Але вона була занадто молода, і це мене поки що стримувало. Дівчина посміхалася мені, я посміхався їй у відповідь, але далі цього поки що не йшло.

І цього разу все було так само. Дівчина у біленькому фірмовому блейзері, віддаючи здачу, знову подарувала мені чарівну посмішку.

Після кави у «Челентано», згадавши давню звичку, я пройшовся до нашого міського ставу. Шлях мій пролягав через майдан, де не так давно з'явився пам'ятник Данилові Галицькому. Його відкриттю передувала дискусія у місцевій пресі. Одні критикували поставу короля з опущеним мечем, іншим кінь здавався аж надто ваговозом.

Себе я впіймав на думці, що тепер цей пам'ятник подобається мені більше, ніж раніше. І чим довше я на нього дивився, тим більше він мені подобався, наш перший король, який начеб зрісся зі своїм бойовим конем-ваговозом…


Наступного дня зранку знову був дощ, але до години одинадцятої небо трохи вияснилося. Протягом ранку я кілька разів пробував видзвонити Ліану, але у відповідь знову були тільки довгі гудки і, врешті-решт, коли перестав дощ, я вирішив вибратися у центр. Цього разу без «Вольдемара», зате про всяк випадок з парасолею.

Спочатку я мав намір повторити свій вчорашній маршрут — «Челентано», посмішка дівчини, а далі повз пам'ятник до міського ставу, і потім, якщо знову почне накрапати, ще раз повернутися у піцерію. Але того дня дівчини, якій я симпатизував, за стійкою не було, тому, відійшовши від початкового плану, я довше звичного посидів за пивом, спостерігаючи за перехожими крізь дзеркальну вітрину піцерії.

Мені подобалося спостерігати, як жінки й дівчата, зиркаючи у вітрину, поправляли зачіски, деякі навіть зупинялися. Ріг Сагайдачного й Валової — одне з найбільш людних пішохідних перехресть у цій частині міста, і всі бажаючі можуть використовувати вітрини «Челентано» як дзеркало у повен зріст.

Серед людей за вітриною траплялися й мої знайомі. Я їх бачив, а вони мене ні. Відтак, деякий час можна було почувати себе, як у задзеркаллі.

Але згодом дощ, таки «за планом», повторно загнав мене у піцерію. І цього разу я зустрів там свого давнього приятеля Михайла Зидановича. Колись ми разом починали у міській газеті, а потім він перейшов на викладацькі хліби у педуніверситет.

Зиданович зрадів нашій зустрічі і навіть забашляв пиво. Виявилося, що у заочників якраз сесія, і Михайло приймав у них екзамени. Він був уже п'яненький, мабуть, саме з цієї оказії.

При згадці про заочників мені пригадалася дівчина Наталя. Я поцікавився у Зидановича, чи не знає він такої. Мовляв, Наталя Маслій з Гречан, що під Проскуровом?

— О, Наталку! Чому ж не знаю? — на моє здивування радісно вигукнув Зиданович. — Сьогодні у неї екзамен прийняв. Ти що, хочеш за неї слово замовити? Але ж за неї вже просили… А вона тобі хто? — у свою чергу здивовано запитав Зиданович.

— Родичка, — збрехав я. — Тільки не знаю, як її знайти, — кинув після паузи, все ж не наважившись розпитувати, хто ж це, крім мене, виявляє турботу про дівчину.

— Чого її шукати? — зробив круглі очі викладач. — Вона у гуртожитку, я тільки-но звідти. Ти ж деканові не донесеш, правда? — підморгнув мені Зиданович. — Але ж у Наталки вже є один родич, — ще раз підморгнув мені Зиданович. — І, здається, звання не нижче майора, тільки за столом з нами він був у цивільному…

Я попрощався з давнім приятелем і, поки не пішов сильніший дощ, вирішив провідати дівчину Наталку. Той гуртожиток, що мені про нього розповів Зиданович, був відразу за головним корпусом, а на зупинці я ще для чогось купив у бабці з рук букетик ромашок.

Дівчинка на вахті, почувши, у яку кімнату я йду, спершу прореагувала якось розгублено, але на моє запитання, чи потрібно залишати документ, відповіла, що не треба. Однак, коли, перетнувши по діагоналі хол, я озирнувся, щоб уточнити, чи саме цими сходами мені підніматися, то помітив в очах юної вахтерки якісь наче зловтішні вогники…

Якби не квіти у моїй руці, вона могла б подумати, що я чийсь батько чи навіть викладач.

На п'ятому поверсі я знайшов двері кімнати, яку мені назвав Зиданович, і голосно постукав три рази по три. Коли я був студентом, ми з хлопцями домовилися саме «три рази по три». Це означало: свої.

— Хто там? — почувся з-за дверей насторожений голос дівчини.

— Свої, — відповів я.

— Ти що, дядя, які ще, блін, свої?…

— Відкривай, побачиш, — сказав я, вважаючи, що її радісний вигук ще попереду, й виставив перед собою букетик ромашок.

Але Наталка буквально вистрибнула на мене з кімнати, щільно прикривши за собою двері.

— Ти шо, дядя! — зашипіла вона на мене, збираючи у жменю халатик на грудях.

Вона була нетвереза, але її палаючі рожевим вогнем щоки сказали мені у той момент ще більше…

І як вона не старалася щільно прикрити за собою, проте гуртожитські двері рідко зачиняються з першої спроби. Крізь щілину я все ж встиг побачити оголену і, як мені здалося, добре знайому чоловічу спину.

— Дурепо, схаменися, ти ж вагітна, — зашепотів я, якось мимоволі тицяючи букетиком їй під ніс.

— Ти шо, дядя? Шо ти собі, блін, дозволяєш? — витріщилася до мене дівчина Наталка, відштовхнула букетик й, стискаючи однією рукою халатик, другою вхопила під лікоть і потягла далі від дверей. — Яка вагітна, ти що?

— Та мені що? Нінка казала. Ти ж їй сама…

— Я, тіпа, пожартувала, ясно?… А тепер чеши і запам'ятай, що у гості не ходять без попередження…

Але я її вже не слухав. Я повернувся до дверей кімнати, штовхнув їх коліном і сказав, звертаючись до того, чия спина й потилиця видалися мені так добре знайомими:

— То бачу, Сашко, ти справу ще не закрив?

— Ще не закрив, як бачиш, — буркнув у відповідь Лавренюк, застібаючи ґудзики на рукавах сорочки.

— Ну і як, слідство триває?…

— Слідство триває, — ще встиг погодитися він, поки дівчина Наталка, прошмигнувши у кімнату, гахнула перед моїм носом дверима.

Букетик ромашок я тицьнув тій самій молодій вахтерці на виході, в очах якої прочитав натяк на цілком конкретне пояснення мого швидкого повернення. Втім, вона була недалекою від істини…

До кінця тижня дощі не переставали. Я ще раз чи два телефонував Ліані, але слухавки, як і раніше, ніхто не брав. Зате у п'ятницю мені несподівано подзвонила Нінка, аби я зустрів її з маршрутки. І я зустрів її «Вольдемаром» на в'їзді у місто.

Але у місті Нінці не сподобалося, а мені не сподобалася її метушня наступного дня на базарі й у крамницях. Про те, що дівчина Наталка набрехала їй про свою вагітність, я також промовчав. Просто не хотілося відповідати на додаткові запитання, що неминуче виникли б.


18 ЗАПІЗНІЛЕ КАЯТТЯ


І тієї неділі перед обідом я знову навідався у «Челентано» й, відповідаючи посмішкою на посмішку своєї симпатії за баром, мимохідь з подивом відзначив, що своїми формами: і маленькими грудьми, й повними широкими стегнами зрілої жінки ця дівчина мало чим поступається Нінці. Саме такі пропорції чомусь ніколи не залишали мене байдужими. Хоча й великі груди, і вузькі стегна мені також подобаються…

Несподівано мої роздуми про цицьки й інші жіночі принади обірвали двоє типів, начебто місцевих літераторів. Вони, виявляється, мене впізнали. Один тонкошиїй, з кадиком, як волоський горіх, на гусака схожий, а інший чорнявий, типовий «маланчик» із жестикуляцією підера. Ці двоє своїми розпитуваннями знову повернули мене до того, чого я і сам не міг забути: до загибелі Василя Юрківського.

— А, Вітольд Н., виявилося… Чухрай же через нього мав тоді проблеми з ґебістами, а ми ще хотіли його на літературний вечір, — теліпав язиком чорнявий, а той, з кадиком, набундючено мовчав, тільки багатозначно посапував. — А то правда, що листи Чухрая до Юрківського пропали і що там у лісі була бійка? Ви ж там були, невже нічого не бачили? — не вгавав місцевий літератор.

— У вас, хлопці, якесь викривлене уявлення про літературний процес, — відповів я цим кретинам, а про себе подумав, що таким, як вони, все одно: чи мешти лизати, чи підписи під вироком поставити…

І я вирішив, що переконувати їх у чомусь — марна справа, наприклад, про ті міфічні листи, що то все фігня, і ще я подумав, що й в епоху Інтернету віддаль між оперативністю інформації та її об'єктивністю аж ніяк не скоротилася.

Літератори, нарешті, відчепилися, і я також зібрався було вже йти, але щоб не разом з ними, то замовив ще одне пиво. Втім, випити його мені вже не судилося, бо коли я повернув голову до вікна, повз піцерію в людському потоці якраз проходила одна дивна пара: жінка і хлопець, йшли вони мовби разом, а мовби й ні?…

Він — на лисо стрижений і в темних окулярах, хоч сонце зранку з-за хмар ще не виходило, і я навіть не відразу зрозумів, хто це. Зате у тонконогій жінці, котра зиркнула у дзеркальну вітрину, поправивши зав'язану по-сільському під підборіддям чорну косинку, я відразу впізнав Ліану. Вона йшла на півкроку попереду і начеб відмахувалась від хлопця, який навздогін щось говорив їй. Але поки я вибіг із піцерії, ні її, ні молодого Зелінського, який так зненацька змінив свою зовнішність, ніде не було.

Звичайно, вони могли завернути у будь-яку з крамничок, якими густо натикана Валова. Можна було спробувати пошукати їх, проте я вирішив інакше. Я швидким кроком рушив у протилежний кінець вулиці, аби чекати їх там, під аркою.

Якщо вони мене не встигли помітити, а я був упевнений, що не встигли, то, продовжуючи свій шлях Валовою, обов'язково вийдуть під арку. І мій розрахунок виявився напрочуд вдалим.

Хвилин через десять я побачив у натовпі лису голову у темних окулярах. Тільки тепер хлопець був сам. Ліана або десь залишилася, або повернулась. Але й Володька Зелінський був для мене непоганим «уловом».

Напевно, темні окуляри завадили йому роздивитися мене за колоною, бо коли я вийшов йому назустріч, то молодий Зелений у першу мить від здивування аж рота відкрив.

— У селі косовиця, а ти тут шастаєш, — сказав я замість привітання.

— Та яка косовиця? Дощі ж… — відповів він за інерцією.

— А грішми для чого дурно сієш? — кивнув я на його стрижену голову. — У тюрмі пострижуть безплатно…

— У якій тюрмі? — запитав Володька, роблячи крок назад, але я вже міцно тримав його вище ліктя.

— У нашій, місцевій, — кинув я, не випускаючи його руки. — За співучасть у вбивстві Василя Юрківського, — сказав я неголосно, але так, що хлопець мене добре почув. — А тепер ходімо туди, у міліцію, і ти, що треба, сам розкажеш, — спрямував я його погляд на високий сірий будинок обласного управління внутрішніх справ, що через скверик, за якихось тридцять метрів від нас, вивищувався над усім кварталом.


Хлопець, видно, справді злякався, що я хочу здати його в мінтуру. Він враз почав якось по-дитячому впиратися обома ногами…

— Ти чого, сучий сину, мене з болота не витягнув? — зашипів я йому в саме вухо, підштовхуючи через скверик вправо, до бару «Орхідея», що у підвалі через дорогу від міліцейського управління.

— З якого болота? — спробував вдати здивування хлопець, але актор був з нього поганенький.

— З мальованого. Ти чого, гад, не відгукнувся, як я тебе кликав? Ти ж там був! — насідаючи, я не сильно гупнув його збоку по нирці.

Не сильно, але, здається, точно. Для заспокоєння не зашкодить.

Але коли Володька зрозумів, що наразі я його нікуди не здаю, то і впиратися перестав. Ми зійшли крутими сходами у підвал, і я впхав його за столик у самому кінці зали. Як я й сподівався, цієї пори ми були єдиними відвідувачами.

— Ну, розказуй, поки я добрий, — замовивши дві кави, одну з яких без цукру, я сів навпроти хлопця і навіть дав йому час зняти свої темні окуляри, перш ніж повторив своє запитання ще раз, цього разу уточнивши, що я хочу почути у першу чергу. — Розказуй, що сталося тоді вночі під час бурі у лісі і що було потім! Ну, поки я добрий!…

— А що я?… Ми хотіли, щоб він ішов у табір, але… — почав було хлопець, та враз, стенувши плечима, начеб затнувся. — Розумієте, короче…

— Не тягни! І давай без тих «короче»! — сказав я, однак молодий Зелінський ще отримав півхвилини на роздуми, поки офіціант ставив перед нами каву.

— Коли ото почалася буря, його жінка попросила мене… попросила піти з нею на пошуки… І ми знайшли дядька Василя аж з тамтого боку Ставок. Він лежав на купі хмизу і був дуже п'яний, — раз по раз хлопець супроводжував свою розповідь вже звичним для мене стенанням плечей і тим своїм «короче», однак це мені зовсім не заважало.

— Але він ще був живий? — запитав я.

— Так. Він був живий, але коли ми попробували розчумати його, коли почали зводити, то він накинувся з кулаками…

— Він тебе вдарив?

— Ні, я відхилився. По-моєму він не тямив, що робить… Він кинувся за нами, зачепився і впав… Напевне, тоді він і вдарився головою… І тоді він почав кричати. То дивитися було, короче, дуже страшно, повірте! — постійне стенання плечима у мого співрозмовника вже більше нагадувало нервове здригування.

Але я не поспішав з висновками.

— І що, ти просто стояв і дивився? — запитав я.

— Якщо чесно, я, взагалі, боявся підійти до нього, а його жінка… — зам'явся було Володька.

— І що ж його жінка?

— Коли він попробував встати і знову впав… Вона сказала, що так йому й треба, що то йому покарання таке. А я що?… І ми, короче, повернулися у табір. А як він потім опинився у воді, не знаю… Може, хотів переплисти?

— Може й так, — погодився я з хлопцем. — А тепер ти пані Ліани не бачив?

— Пані Ліани? — перепитав він. — Не бачив, — захитав головою молодий Зелений і враз перестав стенати плечима.

— Для чого ж ти тепер брешеш? Сучий ти сину, я вже почав було тобі вірити! — скипів я, не стримавшись, підняв голос так, що навіть офіціант, не зрозумівши, в чому справа, зробив було два кроки у нашому напрямку, але я жестом зупинив його.

— А що ти, наприклад, робив сьогодні зранку? — перегнувся я через столик до хлопця. — Скажеш, знайшов тут якусь Райку? — продовжив я у відповідь на його мовчання (у нашому селі ще здавна курвів чомусь називають «Райками»).

— Ага, «барбі» з червоним носом… — хмикнув молодий Зелений.

— Ти чого тут дурня клеїш?

— А чо' я маю бути крайнім? — нарешті видушив із себе молодий Зелений. — Розумієте, я подумав, а чого я повинен мовчати? Що мені з того? — сказав він, не витримуючи мого прямого погляду і, зиркаючи то вбік, на офіціанта біля бару, то десь на стелю.

— І коли то ти подумав? Ще тоді?

— Та ні… Тоді зранку, коли знайшли тіло, та Ліана, — хлопець вперше вимовив її ім'я, — звичайно, дуже злякалася і послала по вас. Хотіла все розказати, і щоб ви їй помогли. Ну, чи порадили, як бути?

— А потім?

— Ну, а потім я зрозумів, що вона вам нічого не сказала, і я сам також, короче, вирішив нічого не казати…

— І що, почав ховатися? Через тебе ото я ледь в болоті не втопився! — повернувся я до того, з чого починав.

— Чого через мене? Ви ж самі вибрали ту стежку… — стенув плечима хлопець.

Наша розмова ще деякий час тривала, а потім я відпустив Зелінського, попередивши, аби забув дорогу до вдови. Він зізнався, що за мовчання хотів десять «штук» зелених. Мовляв, мріє злиняти у Штати, а цих грошей йому б для початку вистачило. І Ліана нібито на цю суму вже погодилася.

— Забудь! — порадив я йому дружнім тоном. — І пам'ятай: від мене не заховаєшся…

Звичайно, мені то дуже не сподобалося, що пацан хотів нажитися на смерті мого друга. Але він ще молодий, і він — син мого однокласника, і я вважав, що одного попередження поки що досить.

Ліана могла кинути йому десять «штук» тільки у тому випадку, якби продала будинок. І це могла бути навіть п'ята чи шоста частина від його вартості. А грошей, що залишаться, вдові цілком вистачило б на переміну місця проживання, адже переїзд в інше місто для неї зараз — також не найгірший вихід… Звичайно, за умови, якщо вона справді втопила Василя. І я подумав, що тепер нібито навіть виправдовую її… Але й хлопець виявився не таким вже й простачком…

Невдовзі, коли дорогою додому я купив у кіоску тижневик «RІА плюс» і відкрив на сторінці оголошень про продаж нерухомості, то майже відразу після виділених півжирним шрифтом слів: «Продаю будинок…» — прочитав номер Ліаниного телефону. Те саме знайшов і в іншій колонці. Було схоже, що у газеті просто помилилися і двічі надрукували одне і теж.

А пізніше я вирішив зробити повторний візит у той елітний район за річкою на південній околиці міста. Але цього разу навідатися туди, коли вже стемніє, сподіваючись, що світло у вікні видасть того, хто є в будинку. Славко радо зголосився поїхати зі мною. І хоч зайві вуха у той вечір були мені не дуже й потрібні, але я подумав — на випадок чого — залишити хлопця у «Вольдемарі». Поки ми їхали, то емоційні коментарі початкуючого водія часто були навіть дуже доречними.

— Ка-азьол! — кидав Славко з поворотом голови зустрічному, якщо той засліплював нас дальнім світлом.

Проте, коли ми наблизилися до будинку Юрківського, очікуваного світла у вікнах я не побачив. Тільки у передпокої на першому поверсі. Втім, це ще нічого не означало. Лампочка могла там світитися взагалі цілодобово, від злодіїв і таке інше.


Я пройшов знайомою доріжкою, натиснув пальцем кнопку, почув ізсередини дзеленчання. Потім постукав у двері кулаком і гукнув щосили: «Ліано, це я, Андрій! Відкривай!» Але у відповідь знову ні звуку. Я обійшов довкруг будинку і вернувся назад. Здається, на другому поверсі з протилежного від дороги боку, тьмяний промінчик, наче від настільної лампи, таки пробивався крізь щільно затягнуту штору, хоча я і не був у цьому впевнений.

— Ліано, відкрий! — повторив я свій вигук.

І цього разу мене знову не залишало відчуття, ніби хтось на мене дивиться. І я про всяк випадок, як і тоді, зробив крок убік від вічка. На очі знову потрапив квадратний люк біля порога — для Хломи, і тієї ж миті мене осяяла ідея. Я тільки здивувався, як це раніше до цього не додумався.

Вернувшись до «Вольдемара», я мовчки зняв із Славкового плеча Романа і, кинувши хлопцеві для заспокоєння: «Ми його запустимо у будинок, а потім будем мати причину проникнути туди…», — з щуром у руках кинувся назад до дверей. Я з ходу запхав руку в люк разом із Романом і струсив його там на долівку.

Минуло п'ять секунд, не більше, і за дверима пролунав такий надривний вереск, якого я вже давно не чув. Кричала жінка. І це могла бути тільки Ліана. Вона, як я й думав, стояла за дверима, а Роман, звісно, за звичкою почав дертися їй на плече.

І я якраз вчасно відступив від дверей. Жінка, вочевидь, ще знайшла у собі сили повернути вліво ключа й з лементом: «Забери! Забери його з мене!» — перескочила через поріг надвір.

Від крику враз загавкали усі собаки на елітній вуличці.

Відчепивши щура, що виглядав не менш переляканим, ніж Ліана, з її довгого халата, я передав його Славкові, який примчав на крик. Без зайвих пояснень я відіслав здивованого хлопця разом з його вихованцем назад у авто, а Ліану провів у помешкання.

— Даремно ти від мене всі ці дні ховалася, — сказав я, коли жінка трохи заспокоїлася. — Я все знаю…

У відповідь вона тільки мовчки схлипувала, закриваючи лице руками.

— Вибач за щурика, але він насправді ручний і лагідний, — продовжив я.

— Але ж я могла померти від переляку, — кинула вона крізь схлипування. — Ти цього хотів?…

— Сьогодні, до твого відома, я, нарешті, виловив нашого молодого друга, — сказав, пропустивши повз вуха її докір. — І він мені все виклав…

— А, цей дебіл!

— Не такий вже він і дебіл. І він правий — мовчання свідка завжди дорого коштувало. Але тепер не хвилюйся. Я його попередив, він тебе більше не буде турбувати… Я знаю, там, у лісі, Василь сам кидався на тебе. Що ти могла зробити?… — повторив я хлопцеву версію нічних подій, даючи зрозуміти, що приймаю все це за чисту монету.

— Все одно я цей дім продам, — мовила Ліана крізь схлипування, що наростали, і мовби не чуючи мене.

Вона впала мені на груди і справді гірко заридала.

Звичайно, я і не міг знати всього, що було у них з Василем. І, напевно, ніколи вже й не дізнаюся. Але і того, що я знав, було більш ніж досить, щоб вимагати від неї ще якихось додаткових пояснень. Так мені тоді здавалося.

…Ми стояли у передпокої. Вона плакала, а я, як міг, заспокоював її, хоч давно вже не вірив у щирість жіночих сліз. І все ж життя ще раз довело мені, що все в руках жінки. Вона може і покарати, може й помилувати. І завжди знайти собі виправдання, особливо, під час бурі у нічному лісі…

— Не треба було тільки приписувати мені того, чого не було, — все-таки дорікнув я Ліані. — Розумієш, якби не йшлося про убивство друга, то ще можна було б якось… — продовжив я, ніби виправдовуючись, поки не відчув, що слова тут зайві…

— Звичайно, тепер… Що вже тепер? — витирала сльози рукавом халата Ліана. — Хто ж міг знати? Я думала: він полежить під дощем, протверезіє і сам прийде… Але те, що він витворяв! Як він міг? Він вже дійшов був до крайньої межі, розумієш? До крайньої межі! Привіз із собою ще й те курвеня! Та й, чула, ще вагітне від нього.

— Не думай, дівчисько брехало…

— Брехало? — перепитала Ліана. — Це могла бути й правда. І я ще, після всього, пішла його шукати. Він, мабуть, справді не тямив, що робить! Якби я не відскочила, він міг мене вбити!…

Я хотів було сказати Ліані, що справу ще не закрили, але промовчав. Їй і так з усім цим тепер жити, як і мені, зрештою, також. Бо ж, якби я залишився тоді ночувати у «Лісовій казці», все могло б скластися інакше. Тільки, на жаль, отим «якби» вже нічого не зміниш…

Я все розумів, я тільки не міг зрозуміти одного: чому доля знову втягнула мене в чужу сімейну драму, яка, до того ж, закінчилася трагедією? І я подумав, що знову, як завжди, у всьому винен сам.

І ще я точно знав — цього літа на Ставках вже навряд чи ловитиму рибу. Тільки не там! Коли припиняться дощі, доведеться пошукати інше місце…

А потім сталося те, що сталося. Спочатку я не міг в це повірити, не міг повірити очам, коли знову побачив їх разом, та ще й на тому ж місці. Але потім я зрозумів, що давно чекав чогось подібного.

…Десь місяців через два, наприкінці літа, я знову сидів у «Челентано», а по той бік дзеркальної вітрини з'явилися вони — Ліана і молодий Зелений. Тільки тепер вони йшли від арки, і Володька був навіть без чорних окулярів.

Я помітив, як Ліана посміхнулася хлопцеві. Вони про щось розмовляли. Хоча навряд чи про ту ніч у лісі, на березі Ставок, коли загинув Василь… І я подумав, що тепер версія тих подій може бути зовсім іншою. Навіть якщо припустити, що спочатку й справді ніхто нікого не хотів вбивати… Відтак, все знову поверталося на круги своя, і я начеб знову починав когось виправдовувати…

Виглядало на те, що Ліана свій вибір зробила. Але, зважаючи на вік Володьки Зелінського, навряд чи це закінчиться для неї добром. Принаймні, до Америки він її з собою точно не візьме… Я ще встиг про це подумати, проводжаючи їх поглядом, перш ніж вони зникли за рогом.

Голова моя була забита зовсім іншим, аби я переймався ще й чужими проблемами. Тепер моя симпатія за баром вже не була мені настільки чужою, як раніше. Це сталося не так давно, і тепер я чи не щодня нудився до десятої, чекаючи, поки вона закінчить роботу. І вже всерйоз почав думати, як би то й справді виконати її побажання, висловлене начеб мимохідь, і хоч трохи схуднути… Може, знову почати ранкові пробіжки, подумав я, відповідаючи посмішкою на посмішку дівчини, хоча здогадувався, що й для мене це навряд чи закінчиться чимось добрим.


2001–2002


Оглавление

  • НЕВРАХОВАНА ЖЕРТВА
  •   1 ЗГОРЬОВАНА МАТИ НА ТЛІ ЧЕРВОНОГО «МЕРСЕДЕСУ»
  •   2 ДВІ РОЗМОВИ «НЕ ДЛЯ ПРЕСИ»
  •   3 УЛЮБЛЕНЕЦЬ ЖІНОК ТА СЕРЦЕЇД
  •   4 «ФАРБОВАНИЙ ЛИС». ПОДРУГИ-СУПЕРНИЦІ…
  •   5 КИТАЙСЬКИ Й КАКТУС, ПЕРШІ СУМНІВИ. НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ У НАТОВПІ
  •   6 РОЗМОВА ПРИ СВІЧКАХ. ТЕЛЕЗІРКА НІЧОГО НЕ СПРОСТОВУЄ
  •   7 НІЧНІ РОЗДУМИ. ВІЗИТ У ГАЇ МУРОВАНІ
  •   8 НЕВРАХОВАНА ЖЕРТВА
  •   9 ВУЛИЦЯ ЩАВНІЦЬКА, 13
  •   10 ЗА ОДНОГО БИТОГО
  •   11 СЛЬОЗИ МОЛОДОЇ ТИГРИЦІ
  •   12 З ПОТЯГА — ЗА ҐРАТИ…
  •   13 …З ТЮРМИ НА ТАНЦІ
  •   14 «ЗІРКА БІЛЬШЕ НЕ СЯЄ…»
  •   15 ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДЕЙ
  •   16 НА ВУЗЬКІЙ ДОРОЗІ. ГРА НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ
  •   17 ЩУРЯЧІ ЛОВИ
  •   18 НЕ ЗАВЖДИ ПЕРЕМАГАЄ ТОЙ, ХТО СТРІЛЯЄ ПЕРШИМ
  •   19 ВИБІР: ЗНИКНУТИ, ЗАБРАТИСЯ З МІСТА
  • СУТО ЛІТЕРАТУРНЕ ВБИВСТВО
  •   1 ГОСТІ З МИНУЛОГО
  •   2 РАПТОВО ОБІРВАНИЙ СОН
  •   3 МОКРИЙ ДОЩУ НЕ БОЇТЬСЯ. А УТОПЛЕНИК?
  •   4 ХТО НЕ РИЗИКУЄ, ТОЙ РИЗИКУЄ ЩЕ БІЛЬШЕ
  •   5 ГЕЙ, ХТО В ЛІСІ!?
  •   6 БЛИЖЧЕ ДО КУХНІ
  •   7 АБО ДОБРЕ, АБО НІЧОГО
  •   8 У ЛІСІ, ЛІСІ ТЕМНОМУ
  •   9 СУТО ЛІТЕРАТУРНЕ ВБИВСТВО?
  •   10 «П'ЯТИЙ КУТ» ВІТОЛЬДА Н.
  •   11 ЛЯ ФАМ ШЕРШЕ. МАКАРОНИ ПО-ФЛОТСЬКИ
  •   12 ХТОСЬ ВТРАЧАЄ, ХТОСЬ ЗНАХОДИТЬ
  •   13 ПАСТКА НА БОЛОТІ
  •   14 РИБАЛЬСЬКЕ ЩАСТЯ. СИЛУЕТ У ВІКНІ
  •   15 «ВИРІЗКА З ДУПЦІ…»
  •   16 ЗЛО НА ЗЕМЛІ
  •   17 ВОДІЙ-МЕХАНІК І ЩУРИК РОМАН. ДОЩОВИЙ ЧЕРВЕНЬ
  •   18 ЗАПІЗНІЛЕ КАЯТТЯ