Чи не бажаєте побачити Злату Прагу? [Богуміл Грабал] (fb2) читать онлайн

Богуміл ГРАБАЛ ЧИ НЕ БАЖАЄТЕ ПОБАЧИТИ ЗЛАТУ ПРАГУ? Оповідання

Опецькуватий власник похоронного закладу пан Бамба вийшов за місто на берег річки. Вже в гайку чийсь оклик змусив його озирнутися.

— Пане Бамба!

— Агов, пане Китка! А чого це ви коло річки спацеруєте? Може, натхнення шукаєте?

— Ні, — відказав пан Китка, — але йду якраз від вас, пане Бамба, чи не малибисьте для мене капку часу?

— Для поета хоч би й тузин капок.

— Отже, наше сюрреалістичне угрупування хоче, абисьте позичили нам на один вечір ваше б’юро.

— Ей, жартуєте! Чого доброго, забагнете на трумнах влаштувати кабаретову забаву!

— Жодних кабаретів, пане Бамба, бо так між нами, присягаємо на вірність не тілько Бретонові й Елюару, а й Карелу Гинеку Масі.

— Ну і..?

— Там у вас має відбутися лекція, присвячена річниці смерті Махи, і тую лекцію має виголосити Ян з Войковиць.

— Ян з Войковиць? Але ж він уже літ двадцять прикований до ліжка!

— Саме тому звертаємося до вас, пане Бамба, — сказав поет, — абисьте знали, що ми до тої вашої трунарської фірми принесемо старійшого поета разом з його ліжком.

— О, то в тім і буде ваш сюр?

— Аякже! — сказав поет Китка й подивився поверх кам’яного муру на луг, де паслися два бички.

— То, певно, й фотографувати будуть, нє? — аж на пальчики ставав курдуплик пан Бамба.

— Обов’язково. І та порнографія буде надіслана в Париж самотньому Андре Бретону до рук власних. Ті корови — чисто як бики, — додав поет.

— Де? — спитав пан Бамба і знову звівся навшпиньки.

— Коли дозволите, я вас підніму!

І власник поховального закладу звів ручки, а здоровезний поет його заіграшки підніс.

Коли пан Бамба досита надивився на луг за муром, то мовив:

— То не бики, а корови.

— Хочете вже на землю?

— Досить уже… — сказав пан Бамба і продовжив попередню тему: — Коби тілько той ваш старійшина згодився на таку вандрівку. Бо він досі знав лиш вандрівку думок.

— То вже залагоджено. Мій останній сексовий об’єкт, пишна панянка з пошти, слабує на груди. А тому дозволяє старенькому поетові лікувати себе прикладанням рук. Вона якраз цю справу владнала.

— Пане Китка, мені здається, що ви робите з мене посміховисько.

— З вас? Най би мені сліпа кишка лопнула!

— Добре, вірю вам.

Так вони собі прогулювалися, а на тамтім березі вправлялися пожежники. Шоломи їхні виблискували й розкидали сонячні зайчики. Двоє пожежників клякнули коло помпи, один тримав гумового вужаку, розкарячившись як міг, бо сподівався сильного струменя. А сурмач стояв, заклавши одну руку за пас, — а другою притискав сурму до вуст, чекаючи на команду. Коли їхній начальник дав знак, сурмач засурмив, але з вужа — ані тобі крапельки.

— Щось там у них зламалося.

— Склад з трумнами міститься у мене в підвалі. А вугіль тримаю на першім поверсі, — сказав пан Бамба.

— Так воно буде параноїдальніше, — тішився пан Китка, і повернувши голову, закричав через річку: — Хай вам ті ваші помпи запрацюють!

— Ти, корово їдна йорданська! — гаркнув пожежник. — Аби тобі та твоя нарешті запрацювала!

— Ну, гаразд, посунете ви з тим ліжком до мого б’юра, а тут — дощ! Чи не було б ліпше запхати те ліжко разом з поетом до катафалка? А тоді повагом їхати через ціле місто, а старенький поет стукав би в шибку до перехожих і кланявся.

— Чудово! Це буде просто шизофренічно! Але пане Бамба! Ви таки маєте ідеї! Мусите вступити до гуртка сюрреалістів!

— Е, ні, — відказав скромно пан Бамба, — я вже є членом спілки оздоблювачів міста.

— Головне, аби не забракло тих чорних оксамитових обрусів, якими оздоблюєте катафалки. Ми б ними прикрасили ваш підвал… А ще було б незле, якби ви надрукували запрошення на махівський вечір… На ваших фіолетових похоронних стрічках, — сказав поет і знову гукнув через річку: — Хай вам ті ваші помпи запрацюють!

— Ти, корово їдна йорданська! Хочеш дістати в дзюб? — кричали пожежники і, скочивши по коліна в річку, погрожували кулаками.

— Отже, світлини, на яких буде моє б’юро, опиняться аж у Парижі… — прицмокував власник похоронного закладу.

— Так. Бо ми, сюрреалісти, маємо межиконтинентальний зв’язок, — сказав поет і тицьнув гордо пальцем собі в груди. — Ми є мужі, на яких зійшло осяяння, мужі, що лежать у підніжжі сфінкса. — Тоді озирнувся і гукнув через річку: — Хай вам ті ваші помпи запрацюють!

Пожежники враз покинули направляти помпу і вже разом зі своїм начальником забігли по коліна до води й погрожували викрутками й залізними ключами:

— Ти, корово їдна Бамбова, хочеш, аби тобі юху з дзюба пустили?!

Пан Бамба сполошився:

— Але то не я кричав!

— Піди-но лиш на похорон, то ми тобі хреста в лоба вставимо! — пообіцяв начальник.

— Ну, ви тільки подивіться, добродію, що ви начудили! — журився пан Бамба. — Пожежників є ціла купа і будуть тепереньки мені робити конкуренцію з похоронами. А пожежницькі похорони — то є справжні фестини!

— Даруймо цим добрим хлопам життя! — проголосив поет і, приклавши долоні до вуст, загукав: — То кричав я, Китка!

— Ти, паршивий Китка! — гулюкав начальник. — Ми тобі так само всиплемо!

Пан Бамба заломив руки.

— Пане Китка, ви не тільки поет, але й неабиякий характер маєте. Гей, а що як здерти з корчми того білога янгола і повісити ’го в моїй крамниці над ліжком? Думаю, і годинникар Церга дозволив би зняти тамтой великий дзигар над його закладом і повісити його над стареньким поетом під час лекції. Це було б мило, якби та хвилинна стрілка, завбільшки з мою ногу, тенькала на махівському вечорі.

Пан Бамба захлинувся, а поет ковтнув слину.

— Пане Бамба, — сказав Китка за хвилю, — з вас б’є потужний маніакальний струмінь. Я ходжу, ходжу, мало не голкою роблю розкопи, щоби ото яку ідею вишпортати, а ви мені тут сиплете як з рукава. — Тоді пан Китка звернув очі до хмар і промовив — Ні, не я, а він поет! — і вказав на власника закладу.

— Перебільшуєте, — сказав скромно пан Бамба.

— Ні, ні, — сказав поет, — як можна! Язичники віри не знали, а істину пізнали… То як, пане Бамба, домовились?

Китка простяг могутню руку.

— Домовились, — сказав пан Бамба і вклав свою долоньку до поетової лапи.

Потім пан Китка вийняв дзигарок.

— Так, — сказав він, добувши з кишені фотографії. — За хвильку закину їх до поштового вагона празького потяга. Пан поштмейстер мені вилучив фотки з пакунка, якого я намагався вислати. На підставі того, що це порнографія.

Пан Бамба розкрив знімки віялом і аж за голову схопився.

— Як ви то робите?

— Просто витинаю дещо з підручника статевих хвороб, дещо з часопису, який рекламує жіночу білизну, а дещо й королівської біблії, — сказав поет, спинивши жестом власника похоронного закладу, — потім шукаю собі затишне місце і наліплюю витинанки на сучасні фотки оголених жінок…

— А що на те кажуть у поштовому вагоні?

— Як було позавчора, чи вчора, так буде і нині. Кидаю їх до шпари у вагоні і гупаю п’ястуками. Поштар візьме світлини, поставить штемпель. А я тим часом спостерігаю, як він лапає себе за голову, як гукає свого колегу, аби зараз усе покинув і біг до нього. Тепер уже обоє глипають на фотки і лапають себе за голови. Тут з’являється машиніст і хапається за голову так само. Атракція сюрреалістичних об’єктів, пане Бамба, просто вражаюча!

— Але ж я член спілки оздоблювачів, — боронився пан Бамба. — І кому ж ви це надсилаєте?

— Привабливим панночкам, котрі не хочуть жити в сексуальній неволі, — сказав поет і на додачу провістив: — Наслідки просто алькогольні!

— Можливо, — сказав пан Бамба і задер голову, — але коли ви мене підняли коло муру, щоб я побачив тих двох бичків, згадав я той випадок, як одна няня показувала довіреному їй хлопчикові злату Прагу, а коли поставила його на землю, то малюк звалився мертвий. Чулисьте про це?

— Не чув, — відрізав поет.

— Бо то ще не кінець. Сам апогей був на суді, коли суддя кричав «як лише це могло статися!» А та нянька, здоровенна така, як і ви, спиталася в того пуцьвірінка-судді: «Хочете бачити злату Прагу?» А суддя бовкнув: «Хочу». І тоді вона взяла в долоні голову судді і підняла його до стелі. А коли опустила, суддя повалився трупом також.

— Дивися! — прорік поет і звів очі до неба зі скаргою: — Я тут шпортаю по закамарках, мало не голочкою розколупую, а він, — показав на власника похоронного закладу, — а він мені те все з рукава сипле!

— Пане Китка, — притулився пан Бамба, — та пригода не дає мені спати, мій татусько мені стілько разів показував красну Прагу, але нігди ніц ся не стало. Чи то люди ниньки стали крихкотілі? Ану давайте переконаємося, га?

— Таж ви мене не піднімете, — сказав поет.

— Але ви мене піднімете. Я проти вас як дитина.

По той бік річки помпа вже запрацювала, сурмач знову притулив до вуст золоту сурму, пожежник тримав золоту кишку, розкарячивши ноги, щоб струмінь води його не облив. А всі пожежницькі каски виблискували, мов золоті шоломи. Начальник дав знак, сурма залунала над лугом. Потужний струмінь води кидав кишкою на всі сторони.

— Ну що? — кричав начальник і театральним жестом показував на струмінь, котрий, вигнувшись дугою, сягав аж до середини річки, — помпує нам то, чи не помпує?

— Тепер так, — гукнув поет, — але що було, як ви гасили в Драгелицях?

— Ти, корово їдна йорданська! Зачекай, ми ще тебе здибаємо! — кричав начальник і, відчепивши від паска сокиру, забіг до води, а двоє пожежників вихопили й собі сокири та, скочивши за начальником до води, всі разом взялися погрожувати золотими сокирами, що аж стрибали сонячні зайчики, і кричали:

— Пустим юху з дзюба!

— Я проти вас як дитинка, — пригадав пан Бамба, і очі йому блищали.

— Хочете побачити злату Прагу? — спитав поет.

— Хочу, — сказав пан Бамба і заплющив очі.