Книга пригод 3 [Анатоль Франс] (fb2) читать онлайн

_{Малюнки ЄВГЕНА КОТЛЯРА та ВОЛОДИМИРА САВАДОВА}

_{Редактор Л. В. Островська}

_{Упорядкування Андрія Баканова}

Вальтер Скотт ДВА ГУРТОПРАВИ Повість

1

Історія наша починається на другий день після ярмарку в Дауні. Торгувалося там жваво: на ярмарок прибуло чимало купців з північних та серединних графств Англії, і англійські гроші, переходячи до рук шотландських горян, тішили їм серця. Багато великих гуртів худоби мали бути відправлені до Англії під охороною їхніх власників або ж погоничів, яких наймали на досить-таки нудну, виснажливу й відповідальну роботу — перегнати худобу за сотні миль з ринку на пасовища чи на обори, де її належалося відгодувати для різниці.

Шотландці-горяни особливо вправні в цьому нелегкому ремеслі перегону худоби, яке так само близьке їхній натурі, як і ремесло вояцьке. Воно дає їм змогу засвідчити природні свої риси — терплячу витривалість і неабияку енергію. Від гуртоправів вимагається як добре знання путівців через найглухіші околиці, так і вміння по можливості уникати битих шляхів, які втомлюють биків, та застав, які гнітять самих погоничів, адже на широких зелених чи й прижухлих тропах серед луговин гурт може не тільки вільно пройти без усякого шляхового мита, а ще й при потребі поласувати соковитою травичкою. Вночі гуртоправи звичайно залишаються при своїй худобі і в погоду, і в негоду, — бува, що цим загартованим людям за весь піший перехід від Лохаберу аж до Лінкольнширу^[1] ні разу не випадає заночувати під дахом. Платиться їм немалі гроші, бо ж на них лежить велика відповідальність, оскільки від їхньої обачливості, пильності й чесності залежить, чи дійде худоба до місця призначення в доброму стані й чи зможе власник дістати за неї належний зиск. Але харчуються гуртоправи своїм власним коштом, і тому вони вельми ощадливі щодо прокорму У ті часи, про які ми ведемо річ, горянин-гуртоправ брав з собою в довгу й втомливу дорогу кілька жмень вівсяного борошна, дві-три цибулини, яких він часом ще докуповував, та баранячий ріг з горілкою, до якої регулярно, хоч і помірно, прикладався щовечора й щоранку Єдиною зброєю гуртоправа — коли не лічити дрючка, яким він давав лад своїй худобі, — був кинджал, по-гельському^[2] скенедгу (себто «чорний ніж»), схований або під пахвою, або у складках його плаща.

Виправи з гуртом худоби становили для горянина найбільшу радість. У такій подорожі можна було набратися нових вражень, що задовольняло природну для кельта допитливість і любов до руху, адже раз у раз змінювались місця й краєвиди, траплялися різні пригоди, неминучі в тривалій дорозі, а зустрічі з різними фермерами, скотарями й купцями, які частенько завершувались веселими гулянками, тим більш тішили шотландську душу що для них не треба було ні шеляга докладати з власної кишені. А ще ж горянинові приємно усвідомлювати свою найвищу вмілість як гуртоправа: безпорадний з отарою, він стає княжичем, коли має справу з гуртом биків, і природні звички спонукають його зневажливо дивитись на оспале вівчарське життя він ніколи не почуває себе так невимушено, як тоді, коли йде погоничем за добірним гуртом худоби зі своїх рідних околиць.

З-посеред молодиків, що з описаною вище метою вийшли того ранку з Дауна, ні у кого шапка не була так хвацьки збита набакир, ні у кого під панчохами не грали такі стрункі cniorc (себто «литки»), як у Робіна Ойга Мак-Комбіха, що його приятелі звали Робін Ойг інакше кажучи — Молодший, або Менший. Робін хоч невисокий на зріст, що було знати з прізвиська Ойг, і не такий уже кремезний тілом, він був жвавий і прудкий, як олень у його гірських краях. Він мав таку пружну ходу, що під час тривалих переходів багато навіть рослявих парубків заздрило йому, а його манера носити плаща й одягати шапку давала взнаки, що такого спритного Джона-Верховинця, як він, не обмине увагою жодна дівчина з низовини. Рожеві щоки, червоні вуста й білі зуби свідчили про життя на вільній природі й надавали його обличчю не так простацького, як швидше квітучого й витривалого вигляду. Хоч Робін Ойг був не сміхотун та й усміхався не часто, бо серед його земляків таке не заведено, його ясні очі часто поблискували з-під шапки таким життєрадісним духом, який першої-ліпшої хвилини міг вибухнути веселощами.

Відхід Робіна Ойга був помітною подією для маленького містечка, бо в тутешній окрузі він мав багато приятелів поміж хлопців та дівчат. У своєму колі він був неабихто, оскільки провадив значні ділові оборудки, і заможніші скотарі-горяни з усіх інших гуртоправів саме йому віддавали перевагу. Робін Ойг міг би й набагато розширити свій промисел, якби погодився завести підручних, але за винятком одного-двох небожів, сестриних синів, він нікого не залучав на поміч собі, певно, усвідомлюючи, якою великою мірою його репутація залежить від того, чи він особисто виконує всі взяті на себе зобов'язання. Тож його задовольняло те, що ніхто з гуртоправів не отримує такої високої нагороди, як він, і в серці у нього теплилась надія, що після ще кількох виправ до Англії він буде в спромозі заснувати своє власне діло, таке за розмахом, яке б відповідало його походженню. Річ у тому, що Робінів батько, Лахлан Мак-Комбіх (себто «Син Мого Друга», бо кланове прізвище батька було інакше — Мак-Грегор) дістав своє прізвисько від славетного Роб Роя^[3], оскільки дід Робіна був у близькій дружбі з цим знакомитим розбійником. Дехто навіть твердив, що й малюка-сина Лахлана Мак-Комбіха охрестили Робіном на честь того, хто у пущах Лох-Ломонду був не менш відомий, ніж його тезко Робін Гуд в околицях веселого Шервуда. «А таким родоводом хто б не пишався?», — як зазначає Джеймс Босвел^[4]. І Робін Ойг таки й пишався ним, але з частих відвідин Англії та Долішньої Шотландії він виніс те знання, що коли завдяки його власному походженню він і може на щось претендувати у своїй рідній відлюдній долині, десь-інде такі претензії були б і недоречні, й смішні. Отож гордощі своїм родоводом були для нього об'єктом потайного замилування, як скарб для скупаря, і він ніколи не виставлявся з ним на чужі люди.

Багато вітань і добрих побажань почув Робін Ойг цього ранку. Знавці розхвалювали його гурт худоби, а надто найкращу частину гурту, що належала йому» самому. Одні простягали йому рогові табакерки, щоб узяв щіпку нюхального тютюну перед дорогою, інші пропонували вихилити дох-ан-дорах, прощальну чару. Всі водносталь вигукували: «Щасливої тобі дороги й щасливого повернення! — Хай щастить тобі на ярмарку в саксів! Добрих грошей тобі в лебгар-дгу (чорному гамані) й удосталь англійського золота у споррані (гаманці з козиної шкіри)!»

Гарні дівоньки прощалися менш галасливо, і не одна, як то мовиться, віддала б найкращу свою брошку, аби мати певність, що саме на неї зверне свій останній погляд юнак перед тим, як рушити в дорогу.

Робін Ойг уже вигукнув: «Еге-гей!», аби розбурхати забарну худобу, коли це почувся голос іззаду;

— Стривай, Робіне, хвилинку! Се Дженет із Томагуріха… Тітка Дженет, сестра твого батька!

— А чуми на неї нема, стару відьму й чаклунку! — озвався фермер з Карсу під Стерлінгом. — Їй-бо, ще причину накине на худобу.

— Нічо' у неї не вийде, — відказав інший тямко, теж з фермерів. — Робін Ойг не такий, щоб попустить: він у кожного бугая на хвості зав'яже вузлика святому Мунго, а це певний спосіб проти всіх відьом, що на мітлі на Дімаєтом літають.

Читачеві, гадаємо, не завадить знати, що худоба горян особливо піддатна на всякі заговори та відьомства, і, щоб не допустити цього, тямущі люди зав'язують вельми хитромудрі вузлики на кінці хвоста худобини.

Але стара жінка, супроти якої фермери висунули такі підозри, ні найменшої уваги не звертала на бичків, а вся була зацікавлена самим гуртоправом. Робін же навпаки — виразно був невдоволений її присутністю.

— Що за химера пригнала вас сюди від теплого коминка, тітусю? — поспитав він. — Хіба ж я не попрощався з вами щойно ввечері і не дістав вашого благословення?

— І ще й залишив мені більше срібла, ніж безпомічна стара бабця зможе й зужити до твого повороту, пташко моєї душі, — відказала стара. — Але пощо мені смачна їжа, тепло коминка для тіла, пощо саме боже сонечко, коли щось недобре скоїться з онуком мого батька? Тож дозволь мені вчинити обряд-деасіл круг тебе, аби ти безпечно добрався в далекий чужий край і безпечно вернувся додому.

Робін Ойг зупинився, трохи насторожений, трохи усміхнений, і знаками показав тим, хто був ближче біля нього, що поступається, аби лише вдовольнити стару. Тим часом вона, похитуючись із боку на бік, стала обходити круг нього, здійснюючи умилостивлення злих сил — обряд, що нібито походить з часів панування друїдичної міфології. Полягає він, як добре відомо, в тому, що виконавець деасілу тричі обходить по колу того, кого має убезпечити, рухаючись неодмінно за сонцем. Аж раптом стара рвучко зупинилась і голосом, тремким від хвилювання й жаху, вигукнула:

— Внуче мого батька, у тебе кров на руці!

— Цитьте-бо, ради Бога, тітусю, — сказав Робін Ойг. — Цим своїм тайсгатарагом (ясновидінням) — ви так розтривожите себе, що потім багато днів не зможете заспокоїтись.

Але стара, кинувши на нього моторошний погляд, тільки повторила:

— У тебе кров на руці, і це кров англійця! Кров гела густіша й червоніша. Дай-но я гляну… Дай-но…

І перш ніж Робін Ойг встиг завадити їй — що, зрештою, можна було, тільки вдавшись до сили, так прудко й рішуче рухалася стара, — вона витягла кинджал зі складок його плаща й піднесла вгору, вигукуючи при цьому, хоч лезо було чисте й виблискувало на сонці:

— Кров, кров!.. Знову кров сакса. Робіне Ойгу Мак-Комбіху, не ходи сьогодні до Англії!

— Пхе, дурниці! — відказав їй Робін Ойг. — Це вже нікуди не годиться, тоді мені хіба волоцюгою стати. Майте сором, тітусю, віддайте мені кинджала. Та за барвою не розрізниш, кров то чорного бугая чи білого, а ви кажете, що кров сакса різниться від крові гела. В усіх людей кров однакова, бо вона від Адама, тітусю. Віддайте мій скенедгу, і я подамся у свою дорогу. Я вже досі мав би бути на підході до Стерлінгового мосту. Віддайте мого кинджала, і я піду.

— Нізащо не віддам тобі, — затялася стара. — І нізащо не відпущу твого плаща, поки ти не пообіцяєш мені не брати з собою цеї лиховісної зброї.

Жінки навколо також стали вмовляти хлопця, кажучи, що його тітка ніколи слів на вітер не кидає. А тут ще фермери з Долішньої Шотландії насуплено поглядали на цю сцену, тож Робін Ойг вирішив хоч би й якою ціною з цього виплутатись.

— Ну гаразд уже, — мовив юний гуртоправ, віддаючи піхви від кинджала Г'ю Моррісону, що стояв поруч. — Ви, долішняни, не вірите в ці байки. Нехай мій кинджал побуде в тебе. Я не можу тобі подарувати його, бо він від батька, але твій гурт іде слідом за моїм, тож нехай кинджал буде поки що в тебе, а не в мене… То як, годиться так, тітусю?

— Що ж, нехай і так, — погодилася стара. — Себто якщо долішнянин такий нерозважливий, щоб узяти цей кинджал.

Здоровань із заходу Долішньої Шотландії голосно розреготався.

— Я, жіночко, Г'ю Моррісон з Глени, — сказав він, — нащадок давнього роду Моррісонів Мужніх, які ніколи ні з ким не бились такою куцою зброєю. І ніколи її й не потребували, бо мали добрі палаші, як от я маю оцього дрючка, — він показав на здоровенну ломаку. — А штрикати ножем — це вже полишаю на Джона Верховинця. І нема чого тут пирхати вам усім, горянам, а надто тобі, Робіне. Я візьму твою штрикалку, коли вже тебе налякали слова старої чаклунки, і поверну, як тільки вона тобі знадобиться.

Робінові не дуже сподобалось дещо з Моррісонової мови, але у своїх мандрах він привчився бути стриманішим, ніж властиво було горянській його натурі, і послугу, яку зохотився надати йому нащадок Моррісонів Мужніх, прийняв, не прискіпуючись занадто до зневажливої манери промовця.

— Якби він зранку до горілки не приклався та, мов кабан дамфризширський, не роздався, то й мова його була б, яка личить порядній людині. А так — що ж від свині чекати, крім рохкання? Сором тільки, що він батьковим кинджалом краятиме собі баранячий кендюх з тельбухами.

Сказавши це (але сказавши по-гельському), Робін виляснув пугою на свій гурт і махнув рукою всім тим, хто його проводжав. Йому треба було добре поспішити, бо він домовився зустрітися у Фолкерку з приятелем-гуртоправом, з яким сподівався дальшу дорогу пройти разом.

Цей близький приятель Робіна Ойга був молодий англієць на ім'я Гаррі Вейкфілд, знаний на всіх північних ярмарках і у своєму колі не менш славний та шанований, ніж наш гуртоправ-горянин. Майже шість футів на зріст, дужий собою, він був такий, що міг вистояти у смітфілдських поєдинках з боксу і не поступитись у змаганнях з боротьби. І хоч хтось із професійно підкутих прихильників цих видів спорту і здолав би його, сам він, дарма що не пройшов ніякої науки, як треба битись навкулачки, завиграшки міг подолати будь-якого місцевого любителя цього діла. Знали його на донкастерських перегонах, де він ставив по гінеї і зчаста вигравав, а коли справи дозволяли йому, то не пропускав жодного помітнішого кулачного бою у Йоркширі, в яких залюбки брали участь скотарі. Але хоч він, Гаррі Вейкфілд, жвавий натурою, був не від того, щоб розважитись і гульнути в доброму товаристві, до роботи він виявляв старанність і запопадливість не меншу, ніж стриманий Робін Ойг. Він вважав, що як гуляти, то на всю губу, а як працювати, то старанно й ретельно. Своєю зовнішністю і вдачею Вейкфілд являв взірець життєрадісного йомена^[5] давньої Англії, з числа тих, чиї довгі списи свого часу в сотнях битв запевнили Англії верховенство над іншими народами і чиї гострі шаблі в наш час слугують їй найдешевшим і найпевнішим захистком. Він був завжди відкритий для веселощів. Моцак тілом і поставою, промітний у справах, він волів терпимо ставитись до всього навкруг, а труднощі, без яких не обходилося, сприймав, бувши людиною енергійною, швидше як розвагу, а не як поважну перепону. Маючи всі ознаки сангвінічного темпераменту, молодий гуртоправ-англієць був, одначе, не без вад. Наділений запальністю, він іноді й сам зчиняв свару, а знаючи, що мало хто з його сперечальників міг зрівнятися з ним у міцності кулаків, схильний був саме в такий спосіб розв'язувати суперечки.

Важко сказати, як саме Гаррі Вейкфілд та Робін Ойг заприязнилися, але одне безперечно, що вони стали близькими приятелями, хоч у них було мало тем, на які вони могли б поговорити чи там обмінятися думками, коли вичерпувалась розмова про биків. Робін Ойг, власне, ледве чи міг вільно балакати по-англійському, коли йшлося не про худобу, тоді як Гаррі Вейкфілд зі своїм невиправним йоркширським акцентом не годен був жодного слова вимовити гельською. Раз, коли вони проходили вересовою Мінхською драговиною, Робін витратив цілий ранок, марно силкуючись навчити свого товариша правильно вимовляти простеньке слівце «льгу», що по-гельському означає «теля». На всю околицю від Граквера до Мердеркерна поміж горами розкочувались незграбні спроби сакса проказати як слід непиддтливе односкладове слово і вибухи щирого сміху шотландця, що супроводили кожну чергову невдалу спробу. Але приятелі знали й кращі способи, як збуджувати луну: Вейкфілд виспівував численні пісеньки на славу Моллі, Сюзен і Сісілі, а Робін Ойг мав особливий хист насвистувати нескінченні мелодії для волинки з їх вигадливими переходами і — що було далеко приємніше для південського вуха його товариша — знав багато пісень північан, як веселих, так і журливих, що до них Вейкфілд навчився вторувати йому басом. Ось чому, хоча Робінові важкувато було добрати сенсу в розповідях приятеля про кінні перетони, півнячі бої та полювання на лисиць і хоча шотландські історії про міжкланові чвари й напади горян на низовину, розказані впереміж з легендами про привидів та чарівними казками, виявлялись занадто вишуканою потравою, як на простацький слух англійця, вони обидва тим не менше мали неабияке задоволення, спілкуючись один з одним, і вже протягом трьох років, коли дорога їхня слалась у тому самому напрямку, домовлялися подорожувати разом. Щоправда, це було вигідно їм обом, бо де ще англієць знайшов би кращого провідника через західні околиці шотландської верховини, аніж Робін Ойг Мак-Комбіх? А коли, подолавши гірський хребет, вони опинялись, як висловлювався Гаррі, «по сей бік кордону», його широкі зв'язки й тугенький капшук частенько ставали в пригоді другові-горянину, і не раз англієць услуговував йому Так щедро, як тільки міг справжній йомен.

2

Водою їх не розіллєш –

Такі були друзяки.

Але надумав з них один

Щось добре учинить,

І як не мав уже кого,

То друга взявсь лупить.

«Герцог проти герцога»

Двоє друзів своїм звичаєм дружно пройшли покриті травами терени Ліддсдейлу й перетяли частину Камберленду, промовисто названу «Пустищем». У цих безлюдних місцевостях худоба, віддана під опіку гуртоправам, харчується здебільша травою, що росте понад дорогою, а часом, не витримуючи спокуси, вдирається на сусідні пасовища, коли випадає така нагода. Але далі навколишній краєвид набирає інших рис, спускаючись нижче, гурти наближаються до родючих долин, де землю вже помежовано й де не можна самоправно пастись, а треба наперед домовлятися з власниками ділянок за пашу й за платню. Це тим більш було потрібно, що неподалік днями мав відбутись великий ярмарок, де і шотландець, і англієць сподівалися спродати частину своєї худоби, отож бажано було, щоб на ринку вона з'явилася, відпочивши й добре підхарчувавшись. Саме з цієї причини пасовища було важко дістати, та й платити за випас доводилось великі гроші. Отож неминуче двоє друзів мусили розійтись кожен у інший бік, на власну руч шукаючи пристанища для своєї худоби. На лихо, сталося так, що обидва вони, один не знаючи про другого, приглянули ту саму луговину, власність багатого поміщика, маєток якого містився поблизу. Англієць звернувся до управителя цього маєтку, якого знав уже давніше. А тут ще, як на те, у камберлендського сквайра з'явилися певні підозри щодо чесності управителя, і, бажаючи перевірити їх, він наказав, що дозвіл на тимчасовий випас, коли хтось звернеться, даватиме він сам. Але оскільки господар, містер Айрбі, напередодні вибрався у справах кудись на північ, за кілька миль від маєтку, управитель вирішив, що може тим часом знехтувати наказ і з вигодою для господаря (та й для себе, здається) винайняти пасовище Гаррі Вейкфілдові. О цій порі Робін Ойг, нічого не знаючи про наміри товариша, перестрів дорогою симпатичного з вигляду невисокого добродія у шкіряних штанях, які щільно облягали ноги, і з довгими лискучими острогами, верхи на коні гривка й хвіст якого були вправно підстрижені відповідно до моди. Вершник поспитав дещо в гуртоправа про ринок та про ціни на худобу. Робін Ойг побачив і мови незнайомця, що той тямущий, розсудливий і чемний, тож зважився й собі поцікавитись, чи не знає він десь близько пасовища, яке можна було б винайняти на недовгий час І треба ж було, що натрапив він на того, кого й шукав! Бо добродій у шкіряних штанях був не хто інший, як господар маєтку, з управителем якого щойно уклав — чи саме укладав — угоду Гаррі Вейкфілд.

— Це тобі поталанило, любий шотландцю, — промовив містер Айрбі, — що ти звернувся до мене. Я бачу, твої бики за день добре притомилися, а у мене якраз є єдине в околі трьох миль пасовище, яке можна винайняти.

— Мій гурт може залюбки пройти ще дві, три, а то й чотири милі, — відказав обачливий горянин. — А скільки ваша честь заправить з голови худоби, якби їх так пустить на випас днів на два-три?

— Та вже якось ми порозуміємось, парубче, якщо згодишся продати мені шістьох бичків для зимівника за помірковану ціну.

— А яких саме бичків ваша честь воліла б мати?

— Та… дай-но я гляну… ось цих двох чорних… одного мишастого… он того гулого… отого з крученими рогами і ще двохлітка. Скільки ти заправиш за голову?

— О, ваша честь знається на бичках, ще й як знається, — відказав Робін. — Я б і сам кращих не відібрав, а я ж їх знаю всіх як одного, вони мені — що діти рідні.

— То скільки ж ти правиш за голову, парубче? — вів своєї містер Айрбі.

— На ярмарках у Дауні й Фолкерку ціни були високі, — значливо відказав Робін.

І так розмова точилась між ними далі, поки врешті вони дійшли згоди щодо ціни на бичків та платні за випас — сквайр виділив для гурту худоби пасовище на кілька днів, а Робін, зі свого боку, зробив висновок, що навіть дуже вигідно сторгувався, якщо трава виявиться непогана. Пустивши поні ступою, сквайр поїхав поряд з гуртоправом — почасти, щоб показати йому дорогу Й допровадити його на пасовище, а почасти, щоб дізнатись останні новини з північних ринків.

Пасовище, до якого вони дісталися, виявилося чудовим. Але який же був їхній подив, коли вони, побачили, що управитель спокійнісінько запускає туди худобу Гаррі Вейкфілда, тоді як сам господар ось тільки-но призначив пасовище для Робіна Ойга Мак-Комбіха! Сквайр Айрбі підострожив поні, під їхав до свого управителя і, довідавшись, що там сталося, коротко повідомив гуртоправа-англійця: управитель не уповноважений був виділяти будь-кому ділянку без його власника, дозволу, тож нехай він собі шукає попас для худоби де хоче, бо тут нічого не дістане. І тут-таки вишпетив управителя за те, що порушив дані йому вказівки, і наказав негайно вигнати з пасовища зголодніле й виснажене стадо Гаррі Вейкфілда, яке щойно допалося до соковитих трав, і впустити туди худобу його товариша, в якому гуртоправ-англієць вбачав уже суперника.

В душі у Вейкфілда збурились такі почуття, що він спершу подумав не скоритись волі містера Айрбі, але ж у кожного англійця досить чітке уявлення про закон і справедливість, та й Джон Флісбампкін, управитель, визнав, що перевищив свої повноваження, тож Вейкфілдові нічого не лишалося, як зібрати свою голодну й розчаровану паству й погнати її невідь-куди. Робін Ойг дивився на всю цю пригоду з жалем у душі, і поспішив запропонувати приятелеві-англійцю: лишімся разом на спірному терені. Але гордощі Вейкфілда зазнали тяжкої врази, і він одказав зневажливо:

— Забирай собі все, чоловіче, забирай собі все, — однієї вишеньки на два кусні не розділиш. Вмієш ти таки до багачів підлабузнюватись, а простим людям порох в очі пускати. Одійди, чоловіче, геть. Я вже не став би цілувати чиїсь там брудні черевики, щоб мені дозволили хлібину в чужій печі спекти

Робін Ойг, прикро вражений, але не здивований обуренням приятеля, спробував його вмовити, щоб зачекав годинку, поки він сходить до сквайра в дім одержати гроші за проданих бичків, а тоді повернеться й допоможе перегнати його худобу кудись у більш-менш відповідне місце, де вона могла б відпочити, і тим часом пояснить йому, як сталося це непорозуміння, в якому вони обидва заплутались. Але англієць і далі клекотів гнівом:

— То це ти вже й бичків устиг продати, ге? Ну й ну — хитрюга ж ти, хлопче, дарма часу не гаєш! Йшов би ти відси під три чорти, щоб мої очі більш ніколи не бачили твоєї брехливої мармизи! Та ти посоромився б у лице мені глядіти!

— Мені не сором нікому в лице глядіти, — відказав Робін Ойг, таки вже й схвильований. — І я хоч би й сьогодні гляну тобі в лице, як ти зачекаєш мене у Клахані, отам унизу.

— Гадаю, тобі краще б і не показуватись там у селі, — зауважив на те його недавній товариш. І, круто одвернувшись від Робіна, став зганяти биків, яким дуже не хотілося покидати місце з поживною пашею, а управитель заходився йому допомагати, трохи щиро й трохи вдавано непокоячись, де Вейкфілд знайде пристановище для своєї худоби.

Згаявши певний час на перемови з кількома сусідніми фермерами, які чи то не мали змоги, чи не хотіли надати жаданий притулок для його гурту, Гаррі Вейкфілд мусив кінець кінцем пристати на умови господаря шинку, де вони з Робіном Ойгом перед тим, як розійтися в дорозі домовилися заночувати. Шинкар погодився винайняти йому вбоге болотяне пустище за майже таку ціну, яку управитель був заправив за розкішний луг. Злиденне пасовисько та велика ціна, що її довелося за нього заплатити, ще й посилили гіркоту на серці Вейкфілда, боляче враженого гаданим підступництвом його друга-горянина. Цю новоявлену не приязнь англійця всіляко підігрівали у ньому управитель (який мав свої підстави бути упередженим до бідолахи Робіна, мимовільного винуватця, що управитель втрапив у неласку до свого хазяїна), а так само й шинкар та двоє-троє випадкових відвідувачів шинку, які силкувалися настренчити гуртоправа на його колишнього товариша. Дехто з них керувався при цьому давньою ворожнечею до шотландців, яка досі майже всюди пригасла, але в суміжних з Шотландією графствах де-не-де ще тліє, а декого підохочувало те загальне замилування у чварах, яке, до честі Адамових дітей доводиться сказати, притаманне представникам усякого стану й роду занять. Відіграв тут свою роль і Джон-Ячмінь, що завжди розпалює надміру пристрасті, добрі й лихі: не раз там у шинку підносили кухлі з пивом на осорому відступницьких друзів та твердосердих хазяїв.

Тим часом містер Айрбі не без задоволення розважався балачкою з гуртоправом-північанином у старовинній залі свого маєтку. Він звелів поставити перед шотландцем добрячий шматок холодної яловичини разом з пінястим кухлем домашнього пива і з приємністю почав дивитись, як жваво Робін Ойг Мак-Комбіх наминає ці незвичні для нього наїдки. А сам сквайр запалив люльку і, щоб узгодити свою великопанську вельможність з охотою довідатись новини із сільських околиць, став походжати взад-вперед і говорити про те, про се з гостем.

— Я перестрів ще один гурт, його гнав один з твоїх земляків, — сказав сквайр. — Бики у нього менші, ніж у тебе, і безрогі переважно. А гуртоправ — Здоровань собою, і не в тій спідниці, що ви полюбляєте, а, як і годиться, у штанях. Чи не знаєш, хто то може бути?

— Та чого б не знав! Се не хто, як Г'юї Моррісон, і ніхто інший. Ті'ки я не думав, що він так швидко сюди дійде — він же вийшов на день пізніше за нас. Але його аргайлширські бики, либонь, уже геть ноги збили в дорозі. А далеко він звідси?

— Гадаю, миль сім-вісім буде, — відповів сквайр, — бо я перестрів його під скелею, а з тобою ми стрілися біля переліска Голлан. Якщо його бики підбились на ноги, з ним, певно, легко можна буде сторгуватись.

— Е ні, Г'юї не з тих, хто легко дається обкрутити, на се є такі простаки-горяни, як Робін Ойг… Бажаю ж вам доброї ночі, і то на двадцять ночей, а мені пора до Клахану, подивитись, чи вже передурів Гаррі Вейкфілд.

А в шинку й далі жваво обговорювали зрадництво Робіна Ойга, і коли ввійшов туди він, призвідця, на їхню думку, всієї пригоди, розмова, як звичайно у таких випадках, враз урвалась, і прибульця зібрання зустріло такою холодною мовчанкою, що переконливіше за всякі вигуки свідчила: він тут небажаний гість. Здивований і ображений, але зовсім не настрашений тим, як його зустріли, Робін переступив поріг, прибравши сміливого й навіть зухвалого вигляду, не привітався ні до кого, оскільки і його ніхто не привітав, і сів собі збоку біля коминка, трохи віддалік столу, за яким сиділи Гаррі Вейкфілд, управитель і ще кілька чоловік. Кухня, як то водиться в камберлендських хатах, була досить простора, і Робін міг би й зовсім осторонь сісти.

Вмостившись зручніше, він запалив люльку й замовив кухоль пива за два пенси.

— У нас нема двопенсових порцій, — відказав йому Ралф Гескет, шинкар. — А як ти маєш свій власний тютюнець, то можеш і на своє питво розжитися — так воно, здається, у твоєму краю заведено.

— Сором тобі, чоловіче, — озвалася господиня, жвава метушлива молодичка, що хутенько принесла гостеві пиво. — Ти добре знаєш, чого цьому чужинцеві треба, і тобі годиться бути чемним з людьми. Та й пора вже знати: хоч шотландець мало замовляє, зате платить справно.

Не звертаючи ніякої уваги на цю родинну суперечку, горянин узяв кухля в руку і, звернувшись до всіх присутніх, промовив приємний для кожного тост:

— Щоб добре торгувалося!

— Воно б іще краще торгувалося, — відказав йому один з фермерів, — якби вітер менше закидав нам скотарів з півночі та менше заносило сюди з верховин худих биків, що вижирають англійські пасовища.

— Їй же бо, приятелю, не по правді ти кажеш, — спокійно зауважив йому на відповідь Робін. — Бо це ж ваші гладкі англійці пожирають нашу бідну шотландську худобинку.

— А хай би нечистий пожер цих їхніх гуртоправів! — докинув інший фермер. — У простого англійця вони шматок хліба з горла видеруть, коли поруч об'являться.

— А чесного служника довіри хазяйської позбавлять: вони такі, що ладні й сонце заступити, — додав ще й управитель.

— Якщо це жарти, — зауважив Робін усе так само стримано, — то вже надто багато їх на одного чоловіка припадає.

— Які там жарти, ми зовсім не жартуємо, — мовив управитель. — Слухайте, містере Робіне Ойг, чи як там вас кличуть, ми всі тут однієї думки, коли хочете знати, і ця думка така, що ви, містере Робіне Ойг, повелися щодо нашого друга містера Гаррі Вейкфілда, ось він тут, як останній негідник і поганець.

— А звісно, звісно, — відказав Робін якомога стриманіше. — А ви всі — дуже праведні судді, хоч за ваші думки й ухвали я б і понюху табаки не дав. Коли містер Гаррі Вейкфілд знає, чим його ображено, він знає, як цю кривду направити.

— Таки слушно він каже, — озвався Вейкфілд, що прислухався до цієї пересварки з роздвоєним почуттям: він був лихий на Робіна за його останній вчинок, але ж і пам'ять про давню їхню дружбу ще тепліла в ньому.

Отож тепер він встав з-за столу, підійшов до Робіна, що підвівся йому назустріч, і простяг руку шотландцеві.

— Оце правильно, Гаррі! Давай! Покажи йому! — під'юджували його з усіх боків. — Всип йому! Хай побачить, де раки зимують!

— Та цитьте ви всі, чортяки! — кинув їм Вейкфілд. А тоді обернувся до товариша і, взявши його за руку, сказав, дивлячись на нього шанобливо й водночас зухвало: — Ти, Робіне, зле сьогодні вчинив супроти мене, але, коли ти й справді хочеш, аби ми по-дружньому потисли одне одному руку, ходім на моріжок та поборемось, і я тобі все прощу, і ми станемо ще ближчими друзями, як були.

— А чи не ліпше нам знов стати добрими друзями й пустити в непам'ять цю справу? — відказав Робін. — Куди ліпше дружити, маючи цілі кістки, аніж маючи переламані.

Гаррі Вейкфілд випустив Робінову руку — чи, радше сказати, відштовхнув її.

— Я й не думав, що три роки приятелював з боягузом!

— Боягузи ніколи не водились у моєму роду;— сказав Робін, блиснувши очима, хоч ще тримав себе в руках. — Не був боягузом той, хто, впираючись ногами й докладаючи рук, витягав тебе, Гаррі Вейкфілда, з води, коли прудка течія несла тебе до чорної скелі й кожен вугор у річці чекав, що ось-ось поживиться тобою.

— Ай правда, таки правда, — промовив англієць, схвильований згадкою.

— А нехай йому! — вигукнув управитель. — Та невже у Гаррі Вейкфілда, найбільшого зуха кулачних боїв у Вітсон Трісті, Вулері, Карлайлі й Стегшоу, вже не стало сміливості? От що значить, як довго водишся з хлопцями в спідницях та чіпцях! Чоловік забуває, для чого йому кулаки дано.

— Я можу показати вам, містере Флісбампкін, що не забув, для чого в мене кулаки, — сказав Вейкфілд і знов обернувся до горянина. — Так не піде, Робіне. Нам треба зітнутися разок, а то нас уся околиця засміє. І щоб мене чорти взяли, як я тебе скалічу, — я навіть рукавички натягну, коли хочеш. Виходь, нема чого, покажи свій дух.

— Щоб мене побили, як собаку? — зауважив Робін. — Та який же глузд у сім? Коли ти гадаєш, що зазнав від мене шкоди, то я ладен стати перед вашим суддею, хоч і не знаю ні його закону, ні мови.

На ці його слова всі довкруг закричали:

— Ні, ні, ніякого закону, ніякого суду! Побийтесь навкулачки та й помиріться!

— Але, — мовив далі Робін, — як уже битись, то що я, зовсім нікуди кчемний, щоб руками махати й пазурами дряпатись?

— То як тоді ти хочеш битися? — спитав його супротивник. — Бо я бачу, тебе не витягнеш побитися навкулачки.

— Я бився б на палашах, і ті'ки до першої крові, як і личить порядним людям.

Оглушливим реготом зустріли присутні цю Робінову пропозицію, бо таки й справді — висловив він її просто в спалаху болісних почуттів, що переповнювали його, а не тверезо все зваживши.

— Ич, яка порядна людина! — лунало з усіх боків у проміжках між вибухами реготу. — Порядник знайшовся, їй-бо! Чи не можеш ти, Ралфе Гескете, дістати два палаші для двох порядних людей?

— Ні, я можу тільки послати до зброярні в Карлайлі, а поки що позичу їм дві виделки потренуватись.

— Цить, чоловіче, — сказав хтось інший, — ці жваві шотландці на світ приходять з синьою шапчиною на голові і з кинджалом та пістолем за поясом.

— А найкраще, — мовив містер Флісбампкін, — попросити сквайра з замку Корбі, щоб погодився бути за секунданта у нашого порядника!

Стоячи серед цієї зливи глузувань, Робін мимохіть почав нишпорити у складках свого плаща.

— Ні, це не годиться, — стиха мовив він сам до себе рідною мовою. — Сто проклять на голови цих свиножерів, що не знають ні пристойності, ні чемності!

І, ступивши до дверей, гукнув:

— Ану розступіться ви, потолоч!

Але його колишній друг перепинив йому дорогу своєю кремезною постаттю і не дав вийти за двері, а коли Робін Ойг спробував силоміць прорватись, збив його з ніг так легко, як хлопчак збиває кеглю.

— Кружка ставайте, кружка! — знявся крик, і потемнілі від давності крокви й підвішені до них окости задвигтіли й заходили, а посуд на миснику задеренчав. — Добрий удар, Гаррі! Дай йому ще, Гаррі! Тепер стережись — ти затопив йому аж до крові!

Ось такі були вигуки, а горянин тим часом схопився з землі, пройнятий несамовитим обуренням, а від його витримки й самовладання не лишилося й сліду: він кинувся на свого кривдника з таким шалом, з такою нестямою і жагою помсти, як розлючений тигр. Та що може вдіяти обурення супроти досвіду й сили? В цьому нерівному змаганні Робіна Ойга знову збито з ніг, а що удар був неминуче замашний, він так і лишився лежати долі серед кухні. Господиня підбігла була помогти потерпілому, але містер Флісбампкін не підпустив її.

— Не займайте його, — сказав управитель. — Він і сам очухається і знов полізе битись. Він іще й половини не дістав того, що заробив.

— Він дістав від мене все, що належалось, — заперечив супротивник Робінів, в якому прокинулося співчуття до давнього приятеля. — А другу половину я б радше вам уділив, містере Флісбампкін, бо ж ви вдаєте, ніби щось тямите в цій забаві, тоді як Робін зовсім новачок, він навіть шкуру не здогадався скинути — плащ метляється, а він у бійку суне! Підводься-но, Робіне, приятелю! Між нами знову дружба, і хай лишень хто спробує мені хоч слово сказати проти тебе чи твого краю!

Робін Ойг усе ще був у знетямі, і ревно поривався битись, хоч його й стримувала з одного боку миротворна господиня, а з другого боку він і сам, бачачи, що Вейкфілд не має наміру поновлювати бійку, поступово вгамовувався, і лють його перейшла в понуру насупленість.

— Годі вже, годі, не злостись так, хлопче, — сказав англієць, виявляючи великодушну незлопам'ятність, притаманну його землякам. — Потиснім один одному руки і станьмо ще кращими друзями, як були.

— Друзями! — запально вигукнув Робін. — Друзями! Та ніколи! Стережися, Гаррі Вейкфілде!

— Тоді нехай прокляття Кромвеля спаде на твоє гонористе шотландське черево, як мовиться в одній п'єсі, і чорт з тобою — роби, що хочеш! Бо коли після бійки тобі кажуть, що шкодують за тим, що сталося, то якого біса ти ще хочеш?

З цими словами друзі й розлучилися.

Робін Ойг мовчки дістав з кишені монету, кинув на стіл і вийшов з шинку. Але на порозі він ще обернувся, махнув рукою в бік Вейкфілда й тицьнув вказівним пальцем угору — чи то погрозливо, чи то остережливо. І тоді зник у місячному світлі.

Після того як його не стало, почалась гостра пересварка між хвальком-управителем і Гаррі Вейкфілдом: гуртоправ-англієць у шляхетній непослідовності тепер ладен був ринути в бійку на захист доброго імені Робіна Ойга, «хоч він і не такий мастак битися навкулачки, бо ж це незвичне для нього діло». Але господиня закладу, вчасно втрутившись, не дозволила розпалитись, новій колотнечі.

— Досить уже бійок у цьому домі, — рішуче заявила вона, — їх і так забагато. А вам, містере Вейкфілд, — додала шинкарка, — ще доведеться спізнати, що значить зробити доброго приятеля смертельним ворогом.

— Ет, облиште, пані! Робін Ойг — чесний хлопець, він зла у серці не держить.

— Не сподівайтесь на це. Ви не знаєте, які затяті бувають шотландці, дарма що й маєте з ними багато спільних інтересів. Хто-хто, а я вже це знаю, бо в мене мати шотландка.

— Воно й по дочці знати, — докинув стиха Ралф Гескет.

Це ущипливе зауваження чоловіка шинкарки звернуло розмову в інший бік, та й відвідувачі пивниці мінялись — ті, що були давніше, виходили, з'являлись натомість інші. Забалакали про ярмарки, про ціни на худобу в різних частинах Шотландії та Англії, почали переговорювати про торгівельні угоди. Гаррі Вейкфілду пощастило знайти покупця й дуже вигідно збути частину свого гурту, і ця подія геть дочиста викурила з його пам'яті згадки про недавню бійку. Але був хтось інший, причетний до цієї події, що не забув би про неї, навіть якби йому випало взяти в обладу геть усю худобу від Еска аж до Ідена.

Цим чоловіком був Робін Ойг Мак-Комбіх. «І треба ж було, щоб я в таку хвилину виявився без зброї, — мовив він сам до себе. — Зроду ще мені такого не траплялося! А хай би він відсох, той язик, що нарадив мені розлучитися з кинджалом!.. Кинджалом? Ге! Кров англійця! Тітчині слова… Хіба ж вона коли їх кидала на вітер?»

Згадка про фатальне пророцтво скріпила Робіна у смертоносному намірі, що блискавично постав у нього в голові.

«Атож! Моррісон не може бути за багато миль відси. Та хоч би він був за сотню миль — однаково знайду його!»

Його імпульсивний дух мав тепер чітку мету й мотив до дії, і він свою легку ходу, таку звичну для шотландців, звернув туди, де, як випливало зі слів містера Айрбі, мав проходити Моррісон. Мозок Робіна цілковито поглинули відчуття заподіяної йому кривди, та ще й від друга, і жадання помститися тому, хто став віднині найлютішим його ворогом. Леліяні змалку уявлення про самоповагу й власну гідність, про нібито високе своє походження й шляхетність були тим коштовнішим скарбом для нього, що, як скупар своїми скарбами, він міг тішитись ними тільки потайки. Але ці скарби тепер виявилися розкраденими, божества, яким він тайкома поклонявся, були повалені й сплюндровані. Облаяний, ображений, побитий, він тепер — уявлялось йому — не вартий був імені, яке мав, не гідний був роду, до якого належав, і нічого йому не лишалося, як тільки помста. І з кожним кроком думки його ставали все гіркіші й тільки підшпинювали його наміри, і він поклав собі, що помста його буде несподівана й безжальна, як і завдана йому образа.

Коли Робін Ойг покинув шинок, від Моррісона його відділяло сім-вісім англійських миль. Моррісон посувався вперед повільно, бо втомлена худоба й не могла швидко рухатись, тоді як Робін проходив шість миль за годину, полишаючи за собою поля, вкриті стернею, живоплоти, вересові пустища й кам'яні брили, притрушені інеєм, що полискував у яскравому світлі листопадового місяця. Аж ось почувся віддалений гул Моррісонової худоби, і вже видно стало, як бички, здалеку схожі на кротів, та й ходою не шпаркіші, сунуть поволі широким мочарем; ось він перестріває їх, проминає весь гурт і зупиняє самого гуртоправа.

— Хай нас усе добре не мине! — вигукнув той. — Чи це ти, Робіне Мак-Комбіху, чи тільки твоя проява?

— Се він, Робін Ойг Мак-Комбіх, — відказав горянин, — але й не він. Та хай там як, а мені треба мій кинджал.

— Ти ба! То ти вже вертаєш до верховини? От чортяка! Встиг спродатися ще до ярмарку? Ну ж і спритняк!

— Нічого я не спродав. І я не вертаю додому. Може, я вже ніколи додому не верну. Віддай мій скенедгу, Гю Моррісоне, щоб між нами не було прикрої розмови.

— Слухай-но, Робіне, я хочу дещо знати, перше ніж віддам його тобі. Кинджал — небезпечна зброя в руках горянина, а мені здається, ти щось недобре замислив.

— Пхе, дурниці які! Верни мені мою зброю! — мовив Робін Ойг уже з ноткою нетерплячості в голосі.

— Та не розпаляйся так, — спробував його втихомирити приятель. — Я тобі щось краще нараджу, ніж Оце штрикання кинджалом. Ти от знаєш — і горяни, і долішняни, і люди з порубіжжя — ми всі одної матері діти, як переходимо по сей бік шотландського кордону. Так ото молодики з Ескдейлу, і задерій Чарлі з Ліддесдейлу, і парубки з Локербі, і четверо джиґунів з Ластрутера, і ще скількись там хлопців у сірих плащах ідуть услід за нами, і якщо тобі заподіяно кривду — ось тобі рука одного з роду Моррісонів Мужніх на поруку того, що ми примусимо кривдника поплатитись, навіть коли всім мешканцям Карлайла й Стенвікса доведеться в це встряти.

— Та як на правду, — мовив Робін Ойг, аби пригасити приятелеві підозри, — то я завербувався до загону Чорної Варти^[6] і завтра вранці вже мушу й вирушати.

— Завербувався! Та ти з глузду з'їхав чи впився? Ти повинен викупитись! Я можу позичити тобі двадцять гіней зараз і ще двадцять тоді, як худобу продам.

— Дякую тобі, дякую, Г'юї. Та на ту дорогу, куди я йду, я ступив з доброї своєї волі. І мені треба мій кинджал — чуєш, кинджал!

— Що ж, як так, то ось він, твій кинджал, бери. Але подумай про те, що я тобі сказав. Боюся, прикра то буде вістка на схилах Болквідера, коли там довідаються, що Робін Ойг Мак-Комбіх звернув на лиху дорогу й не хоче стямитись.

— Таки недобра буде вістка у Болквідері, — погодився Робін, — але хай Господь має тебе в своїй опіці, Г'юї, і не мине своєю ласкою. А Робіна Ойга ти вже ніколи не стрінеш ні на вечірці, ні на ярмарку.

Сказавши це, він хутко потис руку приятелеві і рушив назад усе такою самою шпаркою ходою.

«Щось негаразд із хлопцем, — промурмотів сам до себе Моррісон, — та, може, на ранок воно проясниться».

Але трагічний розв'язок нашої історії настав ще задовго до ранку.

Минуло тільки дві години від часу бійки, і майже всі уже й забули про неї, коли Робін Ойг повернувся до шинку Гескета. Всередині там булоповно всілякого люду, і, як звичайно, стояв гул і гамір. Тихо й повагом гомоніли відвідувачі про торгові справи, часом проривався чийсь сміх чи спів, чулись галасливі жарти охочих до розваг. Серед цих останніх був і Гаррі Вейкфілд. Він сидів у компанії веселих своїх земляків у простих, блузах та підбитих цвяхами черевиках і тільки-но затягнув старовинну пісеньку:

як раптом його урвав знайомий голос, що гостро й чітко, з характерним для горян призвуком, промовив:

— Гаррі Вейкфілде, встань-но, коли ти ще духом не ослаб!

— В чому річ? Що таке? — сполошилися присутні.

— Та це всього тільки чортів шотландець, — озвався Флісбампкін, котрий досі вже добряче впився. — Той самий, якому Гаррі Вейкфілд сьогодні був уже дав трохи затірки, а тепер він явився, щоб йому ще й перцю всипали.

— Гаррі Вейкфілде! — пролунав той самий зловісний поклик. — Встань-но, коли духом не ослаб!

Сам звук цього пристрасного голосу, просяклого глибоким гнівом, мимоволі звертав на себе увагу й будив острах. Присутні наполохано відступилися і стривожено втупились у горянина, що стояв посеред хати — брови насуплені, непохитна рішучість у поставі.

— А я й встану, з милою душею встану, Робіне, друже, і потисну тобі руку й вип'ю з тобою, щоб пішло в забуття все лихе. Ти ж не винен, чоловіче, що не знаєш, як кулаками орудувати.

В цю мить він уже стояв навпроти супротивника — його ясний і відкритий погляд дивно контрастував з похмурою затятістю й відчайдушним мстивим вогнем в очах горянина.

— Це ж не твоя вина, чоловіче, що тобі не судилось бути англійцем і ти не вмієш битись краще від дівчиська.

— Я таки вмію битись, — суворо, але спокійно відказав Робін Ойг, — і ти це знаєш. Ти, Гаррі Вейкфілде, показав мені сьо'дні, як б'ються мужлаї-сакси, а я тобі зараз покажу, як б'ються порядні горяни.

За словом не забарився й чин: вихопивши кинджал, Робін ту ж мить затопив його в широкі груди англійського йомена, і з такою силою та люттю, аж руків'я глухо стукнуло об грудну кістку, а двосічне лезо врізалось у саме серце жертви. Гаррі Вейкфілд упав і з першим скриком віддав Богові дух. А нападник схопив за барки знеможеного зі страху й несподіванки управителя і, приставивши скривавлений кинджал йому до горла, сказав:

— Ти заслужив, щоб і тебе вкласти тут-о поряд, але я не хочу, щоб кров підлого улесника змішалась на кинджалі мого батька з кров'ю чесної людини.

По цій мові Робін так запекло штурхнув Флісбампкіна від себе, аж той гепнувся на підлогу, а другою рукою жбурнув фатальну зброю в купу торфу, що пломеніла в коминку.

— А тепер, — промовив він, — беріть мене, хто хоче. І нехай вогонь, як зможе, злиже кров.

Люди навкруг стояли й не рухалися з місця, такі всі були приголомшені сподіяним. Робін Ойг гукнув поліцейського, і з натовпу виступив констебль, в руки якого він доброхіть і здався.

— Криваве діло ви вчинили, — сказав констебль.

— А се ваша вина, — відказав йому горянин. — Якби ви стримали його дві години тому, коли він кинувся на мене, він був би зараз живий-здоровий, як дві хвилини перед сим.

— За це тяжко доведеться відповісти, — мовив далі поліцейський.

— Не журіться: смерть усі борги покриває, і сей також.

Жах, який пройняв самовидців усього цього, тепер заступило обурення, а видовище вбивства такого любого їм усім товариша — та ще й коли, на загальну думку, в убивці ніяких не було підстав для такої жорстокої помсти — могло б спонукати їх тут-таки на місці забити винуватця злочину. Але до цього не допустив констебль, узявши провинного під захист закону: з допомогою кількох розважливіших осіб із присутніх він спромігся забезпечити кінну варту, щоб доставити вбивцю до Карлайла, де його долю мали вирішити на найближчій сесії суду присяжних.

Поки готувався ескорт, ув'язнений ні до чого не виявляв ніякого інтересу й не відповідав ні на які запитання. Але перед тим, як його вивели з приміщення шинку, він висловив бажання глянути на мертве тіло, вже покладене на великому столі (на тому самому, за яким ще кілька хвилин тому посідав чільне місце Гаррі Вейкфілд, такий життєрадісний і веселий) — тут його смертельну рану треба було оглянути й засвідчити лікарям. Обличчя жертви задля пристойності прикрили серветкою. На великий подив і жах усіх присутніх, що приглушено охнули крізь зціплені зуби, Робін Ойг підняв ту серветку й тужливим незмигним поглядом став вдивлятись у безживну подобизну Гаррі, який ще недавно був таким жвавим, добродушно всміхався, впевнений у своїй силі, сповнений миролюбства й водночас зневаги до супротивника, що усміх цей так і застиг на вустах мерця. Присутні вже чекали, що рана, на якій ще не встигла захолонути кров, знов почне кровоточити — від доторку вбивці, — але Робін Ойг швидко її прикрив, тільки й сказавши: «А красень він був!»

Наша історія вже добігає до кінця. Безталанний горянин постав перед судом у Карлайлі. Я сам був на ньому присутній, скінчивши на той час студії з юриспруденції і ставши, власне, молодим шотландським адвокатом, уже з деяким досвідом, у зв'язку з чим камберлендський шериф люб'язно дозволив мені зайняти місце на суддівській лаві. Судовий розгляд виявив, що перебіг усієї нещасливої пригоди був саме таким, як я його тут виклав. І хоч велике було упередження присутніх у залі до такого непритаманного англійцям злочину, як убивство з помсти, але коли з'ясувалося, як глибоко закоренились у підсудному національні передсуди, що змусили його вважати себе навіки знеславленим, оскільки йому завдали образи дією, коли стало ясно, як терпляче, стримано й витривало поводився він перед цією образою, то англійська публіка в залі схильна була вбачати в його злочині швидше хворобливе викривлення хибно витлумаченої ідеї честі, а не вияв жорстокості характеру або моральної зіпсутості. Я повік не забуду, з яким напутнім словом звернувся високоповажаний голова суду до присяжних, хоч я й тоді не дуже вразливий був на чари красномовства чи патетики.

— Нам доводилось, — мовив він, — виконуючи наші обов'язки, — голова, мабуть, мав на увазі якісь попередні справи, — обговорювати злочини, які, окрім того, що вони вимагали законом передбаченої заслуженої покари, ще й викликали відразу й проймали жахом. А тепер перед нами ще обтяжливіше завдання — застосувати цілющі, хоч і суворі, приписи закону до випадку, нельми своєрідного, коли злочин (бо це таки злочин, і дуже серйозний) породжено не так злостивістю серця, як хибним розумінням обставин, не так наміром вчинити зло, як неправильним, викривленим уявленням про те, що є добро. Ми розглядаємо справу двох людей, високо шанованих, як це підтверджують свідки, у своїх колах і зв'язаних, здавалося, близькою дружбою — один з них став жертвою аж надто формально витлумаченого поняття честі, а другий невдовзі має спізнати на собі всю тяжкість законної покари за скоєне. А проте обидва вони можуть сподіватися принаймні на співчуття з нашого боку, оскільки вони діяли, кожен не знаючи про національні передсуди другого, і зійшли з шляху праведного радше внаслідок фатальної помилки, аніж свідомо на це зважившись.

Якщо взяти до уваги первісну причину непорозуміння, ми неминуче мусимо визнати, що слушність на боці підсудного. Огороджене пасовище, через яке розпалилася суперечка, він законним чином набув на певний час, уклавши угоду з власником, містером Айрбі, і коли на нього посипалися докори, самі собою незаслужені, і такі образливі, як на його запальну натуру, він, одначе, виявив бажання поступитися половиною пасовища, аби тільки зберегти мир і приязні стосунки, але його дружню пропозицію зневажливо відкинули. Далі настала сцена в шинку містера Гескета: ви не можете не врахувати того, як поставився до чужоземця сам небіжчик і, з прикрістю мушу це зазначити, всі присутні там також, які наче наввипередки силкувалися всіляко вивести його з рівноваги. В той час, як підсудний намагався мирно, по-доброму все залагодити і згоден був скоритися ухвалі мирового судді чи якогось обопільно визнаного арбітра, навколишні його дружно ображали, паче забувши, як на те, нашу національну засаду — дотримуватись правил «чесної гри». А коли він спробував мирно собі вийти з шинку, його затримано, збито з ніг і завдано побоїв аж до крові.

Панове присяжні, я з певною прикрістю слухав, як мій учений колега, коронний прокурор, виступаючи перед вами, в непривабливому світлі виставив поведінку підсудного в ті хвилини. Він сказав, що підсудний побоявся зітнутися з супротивником у чесному бою і не схотів грати за правилами, коли йшлося про бій навкулачки, і через це, мов боязкий італієць, удався до смертоносного стилета, щоб убити людину, не зважившись поборотися, як личить мужеві! Я помітив, що підсудний, коли почув цей закид, аж здригнувся з відразою, цілком природною для мужньої людини, а оскільки я хотів би, щоб мої слова звучали вагоміше, коли я вестиму мову про справжній злочин підсудного, то мушу запевнити його в своїй безсторонності, відкинувши всі ті обвинувачення, які здаються мені необгрунтованими. Нема сумніву в тому, що підсудний — людина рішуча, навіть занадто рішуча, і я б навіть хотів, щоб Всевишній менше вділив йому цієї рішучості, чи то пак, щоб він був краще вихований і вмів розважливіше користуватись своєю рішучістю.

Що ж до правил гри, про які говорив мій учений колега, то мушу зазначити, панове, що ці правила, може, й чинні там, де влаштовують бої биків, чи бої ведмедів, чи півнячі бої, але у нас тут вони невідомі. Проте якщо й посилатись на те, що в такого роду сутичках, мовляв, не присутній лихий замір, хоч вони часом і закінчуються смертю одного з супротивників, то такі посилання виправдані лише тоді, коли обидві сторони перебувають in pari casu^[7], коли вони однаковою мірою ознайомлені з цими правилами і коли обидві сторони згодні вдатись до такого способу розв'язання суперечки. Але чи можна припустити, щоб людина певного рівня освіченості, певного суспільного становища погодилась або змушена була погодитись на цю вульгарну й жорстоку боротьбу, та ще й маючи суперника молодшого, дужчого і вправнішого, ніж вона сама? Безперечно, що навіть приписи бійки навкулачки, нехай і засновані на правилах чесної гри, прийнятих у веселій давній Англії, як це гадає мій учений колега, не можуть містити чогось аж настільки абсурдного. І, панове присяжні, так само, як закон захистив би англійського джентльмена, якби той, маючи при собі, скажімо, шаблю, оборонив Себе силою зброї перед брутальним нападом, — таким, якого зазнав наш підсудний, — так само закон захистив би й чужоземця чи когось прийшлого, що опинився в аналогічних скрутних обставинах. Отже, панове присяжні, якби підсудний, опинившись перед vis major^[8], ставши об'єктом образ та лихослів'я з боку всіх присутніх і прямого насильства принаймні одного з них і маючи підстави остерігатися насильницьких дій також з боку інших, вихопив зброю, що її начебто зазвичай мають при собі його земляки, і сталася б та трагічна подія, докладний опис якої ви вже чули тут, то сумління б мені не дозволило наполягати, щоб ви ухвалили йому вирок за умисне вбивство. Щоправда, обороняючись, підсудний, можливо, навіть і в цьому випадку вийшов би певною мірою за межі того, що юристи мають на увазі, кажучи про Moderamen inculpвtое tuteloe^[9], але вирок йому було б винесено за вбивство в стані запалу, а не за умисне вбивство. І — додам з вашого дозволу — я вважав би, що це пом'якшене обвинувачення належало б висунути і в даному разі, незважаючи на параграф восьмий статуту Якова Першого^[10], згідно з яким привілей духівництва не поширюється на випадки вбивства короткою зброєю, навіть якщо лихий замір відсутній. Бо цей «статут про вбивство», як його називають, постав з тимчасових причин, і оскільки реальна провина, власне, однакова, незалежно від того, за допомогою чого вчинено злочин — кинджала, шаблі чи пістолета, — сучасний закон милостиво всі ці різновиди вбивства ставить на один чи майже на один рівень.

Але, панове присяжні, суть даної справи полягає саме в двогодинному проміжку часу між тим моментом, коли було заподіяно образу й моментом смертельної розправи. Закон враховує слабини людської натури, коли йдеться про вчинене в запалі боротьби і chaude melee^[11] робить певний попуст, коли йдеться про спалах пристрасті в такі бурхливі хвилини, як-от відчуття гострого болю, побоювання дальших образ, враховує закон і те, що важко з точністю розрахувати свої сили, щоб оборонити себе, не завдаючи прикрощів і шкоди нападникові більшою мірою, ніж у межах необхідного. Але проміжок часу, потрібний для того, щоб пройти, навіть дуже швидкою ходою, дванадцять миль, цілком достатній був для підсудного, щоб охолонути й взяти себе в руки. Однак та лють, з якою він здійснив свій замір, як і чимало супутніх обставин, свідчить, що зроблено це цілком розважено, і лють підсудного не можна пояснити ні гнівом, ні страхом.

Це був свідомий акт зумисної помсти, щодо якої закон не може, не повинен і не має підстав виявляти співчуття чи вибачливість до винуватця.

Щоправда, ми можемо сказати собі для пом’якшення провини цього бідолахи, що його справа — вельми специфічна. Край, мешканцем якого він був, ще на пам'яті багатьох з нинішнього покоління не знав не тільки англійських законів, які й досі там не прищепилися, але й тих законів, якими керуються наші сусіди з Долішньої Шотландії і які, слід гадати, — та так воно і є насправді — грунтуються на загальних засадах права й справедливості, чинних у кожній цивілізованій країні. Серед шотландських горян, як і серед північноамериканських індіанців, різні племена вічно ворогували між собою, через що чоловіки мусили завжди бути при зброї. Горяни взяли собі в голову, ніби у них були знатні предки, ніби вони теж — знатні люди, отож самі собі вони здавалися не так селянами мирної країни, як чимось на взір аристократів і лицарів. Того, що мій вчений колега називає правилами бою навкулачки, не знало це плем'я войовничих горян, розв'язування суперечок тією зброєю, якою природа наділила кожну людину, здавалось їм так само вульгарним і безглуздим, як і французьким дворянам. З другого боку, помста, гадаємо, повністю відповідала їхньому суспільному ладові — так само, як вона відповідала звичаям індіанських племен черокі або могоків. І справді, як пише Бекон^[12], помста — це, властиво, правосуддя у вимірах первісного суспільства, бо коли нема встановленого закону, покликаного стримувати насилля, тільки страх перед помстою може зупинити руку тих, хто охочий чинити кривду. Але хоча все це цілком очевидно, і ми можемо вважати досить імовірним, що, оскільки так велося в горах Шотландії у часи життя предків підсудного, то чимало цих поглядів та емоцій передались і нинішньому поколінню. Тим не менше ми не можемо й не повинні навіть у цьому надзвичайно прикрому випадку що-небудь змінити в застосуванні закону — ані ви, панове присяжні, цього не можете, ані я. Найперше завдання цивілізації — всіх поставити під захист закону, всіх рівною мірою, на зміну того жорстокого правосуддя, що його кожен визначав для себе сам у згоді з тим, який завдовжки у нього був меч та яка сила була в руці. Голос закону поступається лише перед голосом Всевишнього, і звучить він так: «Мені належить помста»^[13]. А враховуючи, що для гніву був час охолонути і для розуму — втрутитись, — потерпілий мав би усвідомити, що саме законові дано визначати, яка сторона в конфлікті має слушність, а яка ні, і що саме закон ставить нездоланні перепони перед кожним, хто спробує на свій розсуд визначати справедливість. Повторюю, що цей нещасний, властиво, мав би викликати в нас не так жах, як співчуття, бо він скоїв злочин через усе своє невігластво й хибне розуміння честі. Але злочин його — це все-таки умисне вбивство, панове, і ваш високий та вагомий обов'язок — саме так його й визначити. Англійці незгірше за шотландців здатні розпалятися гнівом, і якщо вчинок цієї людини ви залишите непокараним, то тим самим попустите, щоб тисячі кинджалів під найусілякішими приводами були вихоплені з піхов — від Лендс-Енду до Оркнейських островів.

Так високоповажаний голова суду скінчив своє напутнє слово, яке далося йому зовсім не легко, судячи з того, що виглядав він вельми схвильованим і що у нього аж сльози виступили на очах. Суд присяжних, зваживши на його аргументи, ухвалив вердикт: «Винний в умисному вбивстві», і Робін Ойг Мак-Комбіх, він же Мак-Грегор, дістав смертний вирок і в належну годину зійшов на ешафот. Долю свою він сприйняв незворушно і присуд визнав справедливим. Він тільки не міг без обурення чути закиди тих, хто звинуватив його в нападі на беззбройного. «Я віддаю своє життя за те, яке я відібрав, — казав він. — Що ж я можу більше?»

Алоїс Ірасек ТЧЕВСЬКЕ ВОГНИЩЕ Повість

І

Тухельське розлоге поле, уквітчане пахучим вересом, мінилося барвами.

Сонце вже закотилось, і його червоний розпечений ореол також почав згасати, помалу зникаючи в туманно-сірому серпанку широкого обрію. Одноманітна рівнина, вкрита вересовою ковдрою, дедалі темнішала, і вже не можна було на ній розпізнати ні піщаних місцин з убогою травичкою, ані брусничних острівців, що вдень виділялися своїм соковитим зеленим кольором у цьому морі пахучого вересу.

Навкруги, скільки сягало око, лише темно-брунатна рівнина, яка удалині ставала чорною. Тільки одна-єдина смуга, мов течія річки, забілювала її із заходу на схід — смуга піску, що посвітлішала тепер під вечірнім небом на потемнілому полі.

Цей шлях вересовими заростями, — непевний, роз'їжджений, в одному місці широкий, в іншому — вузький, такий, яким його одвіку формували вітри; де рівний, де з вибоїнами чи з хвилястими пагорками, — губився на схід у темряві, мов річка впадала в чорне озеро. А над цим усім бубнявіла тиша, якої навіть не порушував рипучий голос цвіркуна, що інколи озивався у вересових заростях. Після гарячого серпневого дня й вечір не освіжав пустельного, широкого краю. Душно було до нестями, бо пісок, розпечений за дня, ще й досі не прохолов.

Ніде ані душі, ніщо не зворухнеться… Аж ген раптом із заходу на білястій смузі піщаного шляху виринув із сутіні загін вершників. Майже дві сотні вершників їхали один за одним спокійно й тихо. На сипкій дорозі їх зовсім не чути. Кінські копита без тупотіння занурюються в пісок, та й вершники сидять мовчки.

Їхні темні постаті сунуть білястим шляхом, як привиди; лише стримлять довгі списи, що їх вершники тримають у правій руці, звільна прихиливши до плеча. Посеред загону висне корогва, у безвітрі не сколихнеться, з довгим, вузьким ріжком місяця у верхній половині.

Це корогва, яка ще не так давно завжди маяла попереду всього війська. Тепер загін став засідковим, ідучи цими негостинними краями далекої Пруссії за «громадою Сиріт, що живляться полем»^[14]. Сирітське військо вів разом з «управителем» — панотцем Прокупеком великий гетьман Ян Чапек із Сан-Буквальдських. А ватажком цього засідкового загону був Матей Салава з Липи біля стрімких скель в краї Градецькому.

Важко було йому в гонитвах, і так само важко було їхати за Сирітським військом, що сунуло від Хойниць на південний захід до Вісли. Шість тижнів стояла Сирітська громада з усім військом під Хойницями. Стояли дуже довго, хоча пан Чапек радив те місто лишити у спокої і пильнувати лише передмістя й навколишню місцевість. Одначе познанський воєвода пан Сендзівой з Остророга мав про це свою думку й переконав краківського старосту, польського головнокомандувача Міколая з Міхалова, що треба залишитись біля Хойниць і брати їх штурмом.

Тепер, після шести тижнів облоги, вони йшли від цього міста геть краями прусських хрестоносців, яким пан Чапек торік, 1432 року, від імені Сирітського й Таборського братств, а також від усіх громад Чеського королівства і Моравського маркграфства оголосив війну. Оголосив німецьким хрестоносцям, бо вони завжди підтримували римського імператора й угорського короля Сігізмунда, що завжди прагнув знищити чеський народ і святу правду, яку цей народ боронив, та порушили перемир'я з найсвітлішим польським королем Владиславом, по-варварському сплюндрувавши окраїни його держави.

А король Владислав був спільником чехів. Ще торік, у червні, управитель Таборського братства панотець Прокупек та інші прославлені чеські шляхтичі домовились у Паб'яницях з польським королем про взаємну допомогу й співдружність польського народу з чеським у боротьбі з ворогами, а насамперед — з німцями-хрестоносцями.

Від червня місяця Сироти самі, а згодом з поляками, били німецьких хрестоносців спочатку в Новій Марці, а тепер і в самій Пруссії. Дим пожеж у цих краях не переставав клубочитися в небо, і жалісні та відчайдушні волання селян посилювалися з кожним днем і розносилися все далі й далі. Комтури^[15] і їхні загони, розпорошені як полова, полишали ці села, тікаючи на схід, або шукали порятунку за міськими мурами. Але й міські мури були ненадійні. Впало вже дванадцять міст хрестоносців, і лише тут, у Хойницях, зупинено переможну ходу союзників — Сиріт та польського війська. Ходу зупинено, але не розладнано. Тепер військо сунуло далі, на чолі з Сиротами, ще дужче роздратованими й розлюченими цією невдачею і тим, що хойницький командувач Еразм Фрішборн, комтур німецьких хрестоносців, пишаючись, що оборонив місто, наважився зі своїм загоном їх переслідувати. Але цих «хрестоносних мух» пан Чапек доручив Матею Скельському з Липи. Першого дня німці насідали сміливо і засідковий Сирітський загін мусив добряче відбиватись. І таки відбився. Тепер надвечір зникли останні з ворогів і загін, утомившись від пильної служби й спекотних мандрів, сунув безлюдними вересовими заростями, з нетерпінням чекаючи на ватажків сигнал до відпочинку.

Але ватажок, не шкодуючи ні людей, ні себе, поспішав, мабуть, скоріше дістатися до війська, бо ці сутички з німцями дуже їх затримали. А ще він увесь час пам'ятав про ворогів, не ймучи їм віри, так само як і оманливій, широкій пустці. Щохвилі роздивлявся навкруг і дуже пильно дивився на північ. Звідти можна було чекати атаки у фланг.

Але широке поле навколо, праворуч і ліворуч, було як пустеля; ніщо не ворушилось, хіба школи випурхне з кущів злякана вершниками пташка, затріпотить крильми у темному повітрі й знову враз упаде й тихо зникне в чагарниках розложистої рівнини. А рівнина не мала ні кінця, ні краю. Лише праворуч завидніла якась довга височина, але то дуже далеко, і ліс, біля якого з чорної рамки рівнини тьмяним блиском сяйнула світла поверхня якогось озера. Загін і ватажок їхали мовчки. Раптом він і всі його люди уп'ялися поглядами на північ, де серед темряви спалахнуло полум'я, а тоді друге, і третє, а потім ще декілька. За наказом ватажка вершники поспиняли коней. А він сам, виїхавши з колони з двома помічниками, трішки заїхав до вересових заростей.

Загін чекав. Коні пофоркували, хилили голови; вершники здебільшого розмовляли про ці вогнища; дехто лаяв дорогу, спрагу, а найбільше дрібний пісок, який припорошив коней і рясно поприсипав сідла, ранці, вбрання. Того піску набилося вершникам в очі, носи й пересохлі горлянки. Серед чеської мови чулися з колони й польські слова.

Нараз усі замовкли — до них повертався один із супутників ватажка, його краянин, пан Мікулаш із Рокитніка, якого прозивали Товчимаком. Він ще не доїхав до загону, а всі вже почули наказ ватажка, десять вершників на чолі з десятником мають вирушити вперед і розвідати, що то за вогнища. Десятник сам вибрав тих \юдей, а тоді ще й зупинився з ними біля ватажка.

Той, поговоривши з ним, завзято махаючи і щось показуючи правою рукою, повернувся з другим п'ятдесятником до загону і наказав їхати швидше. Вершники спочатку озиралися на Товчимакову чоту, ще якусь хвилину бачили її, а потім вона розтала в присмерку, неначе злилася з чорними вересовими заростями. А вогнища в далечині все ще було видно.

II

Мікулаш з Рокитніка був не лише краянином Матея з Липи, що біля скель, а й його сусідом. Від свого села доїжджав до Липи за одну годину. Пан Матей мав замок між дикими скелями, витесаний з величезних кам'яних брил, дуже міцний і неприступний, а Товчи-мак — лише невеличку дерев'яну фортецю з глибоким ровом і валом біля річки в своєму єдиному селі Рокитніку. Село і його фортецю шість років тому спалили сілезькі німці, добряче «погосподарювавши» тоді в Находському краї.

Коли це сталося, Товчимак саме біля Тахова «живився полем» із Сирітською громадою, своїм сином і меншим братом Яном. Хоча брат Ян і був менший, але вже з такою ж посрібленою головою і вусами, як і старший Мікулаш. Такий же худорлявий, високий, ширококостий і плечистий, із малими сірими очима під густими обвислими бровами.

Пан Мікулаш спаленої фортеці не відбудовував — вона йому була вже не потрібна, бо старий, окрім згаданого вище сина Їржі, дітей більше не мав, а вдівцем був уже багато років. Та й не мав часу Мікулаш відбудовувати свою фортецю, бо постійно жив зі своїм сином і Сирітською громадою в полі — чи то дома в Чехії, чи то в набігах на сусідні країни. Довго і брат Ян жив поряд з ним у полі. Але якось вони між собою вкотре не порозумілись, бо ніколи не жили дружно, і Ян, якому набридло «сирітське» життя, пішов геть. Казали, що до таборитів.

Там йому було добре, бо він ніколи не звертав уваги, чи відправляє священик святу месу в ризі, чи у звичайному вбранні.

Таким чином в останній похід на Австрію зі старим Мікулашем вирушив лише його син. Відразу після дня святого Мартина наприкінці минулого року Сироти рушили туди через Мораву. А коли чехи переможно верталися назад із великою здобиччю, австрійці наздогнали їх у Зноймо, і там сина Мікулашевого, молодого Їржі, жорстоко порубали шаблями.

Батько, сам поранений, у лютий січневий мороз ледве довіз сина до Чехії, в Градець над Лабою. Через це, коли навесні наказали рушати на німецьких хрестоносців, Їржик, не міг їхати разом з батьком. Щоправда, він збирався, але сил ще й досі не відновив. Старий його покидав з важким серцем — не через рани, які вже загоювалися, а через те, що дуже до нього звик і не хотів лишати на самоті. Всякчас його пильнував і тримав у суворому тілі, бо помітив, що Їржик не завжди шанує Святе Письмо, як ревно вимагав батько, і має, як казав старий, легковажні думки й нестійку, наче в дядька, кров.

Сам він уже з дванадцяти років бився з усіма Божими ворогами й руйнівниками чеських земель, що йшли проти правди Божого причастя тіла і крові Христової і що силкувалися викоренити в королівстві вірних християн, безпідставно зневажаючи чеську мову.

А Мікулаш ту свою мову завжди любив усім своїм серцем і з супротивниками її й правди Божої всюди воював; а щоб і син чинив так само, завжди його до цього вельми заохочував.

Тому він і вирушив охоче на німецьких хрестоносців, а за ним після одужання мав прибути й Їржик.

Мікулаш Рокитенський так і не дочекався сина. Їржі усе не їхав, аж надійшов час, коли, як підрахував татусь, він уже мав бути за селом у полі. Але про нього не було ні слуху, ні духу. Приїхав від володаря^[16], панотця Амброжа, гонець і привіз польовому ватажку, старшим і всій громаді звістку, як поживають та яких досягли успіхів у Базелі посланці й Сироти, про що вони там домовились і як повернулися з Базеля до Праги і про що тепер радяться. З цією звісткою гонець привіз і інші новини, й серед них найголовнішу: в Градецькому краї збирають новий польовий загін битися в Сілезії з німцями, що взяли в облогу місто Нємчи.

Гонець назвав імена багатьох панів і рицарів, які вирушають у цей похід, тобто, власне кажучи, вже вирушили, і серед них назвав молодого Рокитенського. «Утік мені з очей, щоб я ним не опікувався, щоб не докоряв! Невихований хлопчисько!» — подумки гнівався старий Товчимак і міркував, що покарає Їржика, тільки-но з ним зустрінеться, що добре навчить його шанувати батька; а ще заборонить Їржикові тинятися по світу, мов якому найманому лановому, — добрий вояк б'ється з ворогами у складі своєї громади!

Гонець від володаря приїхав наприкінці травня. Відтоді владика Мікулаш не почув про сина жодного слова. Тільки й довідався від Салави з Липи, що панові Чапеку і старшим «братам» повідомив гонець із Сілезії, ніби фортецю Нємчи щасливо врятовано.

Старому панові завжди було весело в полі, й він ніколи не боявся ніяких злигоднів, коли мав під рукою сина. А той, ставний, показний, дуже схожий на батька, панич, їздив на гарному жеребцеві, чим вельми тішився, в дорогому панцері і в такому пишному вбранні, що біля батька в його простому, але доброму обладунку, в шкіряній куртці чи вбранні без оздоб і коштовних пряжок, виглядав мов який шляхетний пан.

Але цього разу пан Мікулаш їхав на чолі своєї чоти кіннотників понурий і суровіший, ніж звичайно. Нікому ні в чому не даючи поступки, ні на що не примружуючи ока. В його чоті не було недисциплінованих вояків, гравців у кості, п'яничок і негідників, згідно із статутом брата Жижки, їхнього колишнього спільного батька; а коли громада брала на себе провину через чиюсь неуважність чи запізнення на поле бою або на чати, він вимагав без жодного винятку, щоб винуватця покарали згідно з законом Божим. Часто-густо він не погоджувався з іншими ватажками й вимагав покарання різками, або щоб винуватець кілька днів ходив перед військом закутий у ланцюги.

Надзвичайна суворість старого Рокитенського поєднувалася з винятковою побожністю. Він молився Богові з громадою, на самоті в своєму наметі, верхи на коні, завжди після того, як рушали з місця, коли наказував щось важливе, а перед битвою й поготів, — нагадував братам, аби Всемогутній зволив їм допомогти. Лише після цього він шикував своїх людей.

А коли у таборі читав казання священик, ніхто так благочестиво не слухав і ніхто так пристрасно, уклінно й щиро не причащався Господніми тілом і кров'ю, як пан із Рокитніка.

Тепер він вів свою маленьку чоту, добровільно зголосившись піти на розвідку в пустельні вересові зарості, де палали підозрілі вогнища. Вершники їхали нещільно один біля одного і не просто на вогнище, а трохи навкіс, щоб не заїхати далеко від свого загону, який зникав на піщаній дорозі.

Ватажок їхав попереду, вирізняючись своїм білим убранням. Біля нього — один із двох поляків, котрих він собі вибрав для цієї розвідки. То був старий хоробрий вояк, що добре знав ці степи й поля. З-посеред усіх поляків ватажок любив його найбільше.

За ними їхали чехи — як і більшість Сирітського війська, всі з Градецького краю, та один словак з Угорщини, із заплетеним у коси волоссям на скронях: цей з кількома друзями пристав до Сиріт, коли вони два роки тому карали в північній Угорщині короля Сігізмунда.

Їхали всі мовчки, нахиливши списи, як наказав ватажок, і пильно роздивлялися навкруг. Журлива тиша в цьому місці здавалася їм ще більшою — вона поймала людину великою тугою.

Від вогнищ не долинав жоден голос, ніщо там не ворушилось. Вершники нічого не помічали, хоча напружено дивилися в той бік і уважно за всім стежили.

— Либонь, вони нас заманюють цими вогнищами, — промовив поляк.

— А навіщо?

— Щоб утопити.

— У багні? — запитав пан Мікулаш.

— В болоті. Там, — поляк махнув рукою в напрямку вогнищ, — напевне є велика трясовина. Бачиш купки ситнику і там, далі, ту чорну пляму? То, либонь, карликові вільшини або кущі… Там вода, болото!

Тільки-но вони за наказом ватажка, трохи звернувши праворуч, рушили вперед, поляк осадив коня і сказав:

— Далі — ні! Робимо помилку — там теж болото. Я його відчуваю…

— Трясовина! Ми вже хитаємось. Земля двигтить. Назад! — звелів ватажок. Сам він зіскочив з коня й пішов за кілька кроків попереду. Мікулаш добре відчував, як у нього під ногами коливається земля. Він подумав, що їм не варто було так осліп кидатися до тих вогнищ і що поляк, мабуть, має слушність.

Вихопившись на коня, хотів уже звеліти, щоб завернули ще більше праворуч, ближче до піщаної дороги, яка вже зникла їм з очей, коли це перед ними пурхнуло кілька птахів, вочевидь кимось сполоханих.

Птахи, мов сліпі, летіли на вершників, аж коні перелякалися.

— Летять просто на нас, — мовив ватажок, пильно дивлячись туди, звідки з'явилися птахи.

А поляк додав:

— Напевно, їх там хтось сполохав. І це не ми! Гей-гей! — раптом заволав він і водночас простяг руку вперед.

Помітивши чотири постаті, що, мов чорні тіні, виринули з темних вересових заростей, нараз закричали й інші вершники.

Незнайомі кіннотники стояли непорушно й тихо, проте коли ватажок гукнув до них: «Хто ви? Пароль!», чужі швидко розвернулись і, не відповідаючи, помчали геть.

— Вони тікають! Вперед, за ними! Це німці! — загорлав Товчимак і підострожив коня так, що той великими стрибками помчав уперед.

Безлюдні вересові зарості раптом ожили.

Чотири чорні тіні мчали шаленим чвалом, а одинадцять вершників щодуху гналися за ними. Дванадцять попереду — сам ватажок — вирізнявся у цій темряві своїм білим убранням. Верес під прудкими копитами кришився і шелестів, а пісок підлітав високо вгору й падав обабіч.

Сопіння й тупотіння коней, бряжчання піхов — і щохвилини з пересохлого горла ватажка виривалося підбадьорливе:

— За ними! Вперед! Наздогнати їх!

Перегодя знову лунав його голос:

— За ними! За шпигунами!

Пан Мікулаш шалено штрикав свого коня острогами в боки.

III

Над неозорим полем посвітліло. Зійшов місяць. В його сяйві виразніше завиднів конічний пагорок, що бовванів на заході в напрямку піщаної дороги, якою проїхав засідковий загін Матея Салави.

Пагорок стояв самотою, на темній, вересовій рівнині — покинута занедбана могила забутих героїв прадавніх часів поросла травою, мохом і де-не-де кущами ялівцю. Чорні тіні кущів нерухомо лежали на відкритому схилі, освітленому місячним сяйвом.

Цілковитий супокій і сумну тишу навколо прадавньої могили порушила кінна чота Товчимака Рокитенського, що верталася з невдалого переслідування. Вершники прямували просто на курган. Їхали повільно, бо коні вже стомилися. Цілий спекотний день з самого ранку тварини були на ногах — через це й не пощастило наздогнати шпигунів, хоча ватажок і вершники й гнали своїх рисаків острогами, криками й батогами. До того ж, вороги вочевидь мали або кращих, або свіжіших коней. І тому втекли, зникли, хоча й лишили по собі деякі сліди.

Рокитенський, побачивши, що їм не пощастить наздогнати чужих, хотів був крикнути своїм, щоб осадили коней, коли раптом один з утікачів упав разом із конем на землю. Вершники ще спробували схопити хоча б цього. Але й це їм не вдалося, бо німці допомогли товаришеві. Один з них підсадив його на свого коня і втік. Переслідувачі знайшли лише скаліченого коня, що не міг піднятися і не піднявся навіть після їхніх криків, спонукань і ударів. Не звівся він на ноги і з їхньою допомогою — у нього була вивихнута нога.

Вершників прикро вразила ця невдача. За всі свої старання вони навіть коня не одержали. Дісталось їм тільки сідло, зате, як роздивилися при місяці, не звичайне, а вишукане.

Ватажок тим часом розглядався. Ворогів він уже не бачив — зникли геть, безмовно, ніби тіні. Сприкрено кинув вершникам, щоб сідали на коней, бо ніколи роздивлятися сідло, і розвернув свого огира.

На полеглого коня і його іржання не звертали уваги. Голос покиненої тварини згас у тиші глухої пустки.

Вершники доїхали до самотнього кургану, заввишки в добрих вісім ліктів і завдовжки в сто кроків. На наказ ватажка зупинилися перепочити. Всі, крім двох, що мали чатувати, злізли з коней, яких не розсідлали і не стриножили. Встромивши списи у землю, вершники поклали залізні шоломи на сідла й полягали кожен біля свого коня. Так вони й лежали біля кургану один поряд одного; лише поляк Яцек сидів на землі й вивчав трофейне сідло. А він у цьому тямив.

Ватажок зійшов аж на верхівку кургану. Стрункий і широкоплечий, стояв він у шоломі, в полотняному панцері на білястій куртці, у високих чоботях для кінної їзди, з важким мечем при поясі й дивився похмурим поглядом у тиху ніч. «Брати», що лежали на затіненому схилі кургану, вже припинили розмови. Їх здолала втома. Вони заснули. Обидва вершники-чатові праворуч і ліворуч від побратимів, що відпочивали, сиділи тихо й нерухомо у вересових заростях на своїх конях, і так само стояли, похиливши голови, втомлені тварини.

Навколо панує тиша.

Ватажок стоїть у місячному світлі, мов кам'яна постать, і тьмяним полиском блищать його залізний шолом і майстерно кутий, гладкий панцер…

Тим часом біля кущів ялівцю, незважаючи на втому, Яцек прискіпливо оглядав трофейне сідло. Воно було з червоної венеціанської шкіри, інкрустоване кісткою, з вишукано викутим стременом — набагато гарніше за його власне. Тому сідло й припало до вподоби полякові. Міркуючи, що залишить сідло собі, що при поділу здобичі легко домовиться з побратимами, Яцек перевернув його й подивився, чи тут немає тайника. І справді — знайшов тайничка і щось у ньому намацав. Схопившись на ноги, він тихо погукав ватажка, аби той прийшов подивитись на знахідку. І показав йому білястий, згорнений і обвитий тасьмою папірець.

— Це було в сідлі? — підійшовши ближче, запитав Рокитенський.

— Так, лише папірець, більш нічого — жодного золотого, жодної монети.

Пан Мікулаш, нетерпляче узявши папірець до рук, подивився на нього, а тоді, перерізавши кинджалом тасьму, розгорнув аркушика до блідого місячного світла.

Яцек зацікавлено чекав, що ж вичитає ватажок з папірця. Він знав, що Товчимак читати вміє, хоча й не так, як священик чи пан військовий писар.

А ватажок усе ще дивився на папірець. Важко було читати при такому світлі та ще такі закарлюки! Врешті-решт, опустивши правицю з папірцем, він проказав:

— Не розумію. Листа написано не по-чеському. Добре його сховай. Під моє сідло. А тепер лягай. Ми не можемо довго відпочивати. Хто знає, про що йдеться в цьому листі.

Яцек простяг руку по папірця, але ватажок, розміркувавши, мовив:

— Ні — краще я залишу його собі, а ти йди відпочинь.

І не віддав листа.

— Ти не відпочиватимеш? — сідаючи, запитав Яцек. — Підклади це німецьке сідло під голову.

— Залиш його собі. Я не спатиму.

Яцек послухався. Він приліг, підклав під голову сідло, перехрестився й почав молитися. Він ще почув, як ватажок іде нагору. Але, не домолившись, Яцек раптом заплющив очі — його здолав сон.

Рокитенський сів, знявши з голови шолом, шкіряну шапочку, що була під шоломом, і витер рукавом спітніле чоло. Поклав на коліна розслаблені руки і втупив очі в землю. Він думав про перехопленого листа. Що це може бути? Якесь послання? Чи лише простий папірець того вершника?..

Ті четверо, міркував він далі, їхали зі сходу від Вісли, з країв, де хрестоносці ще тримають у своїх руках усю владу. Їхали на захід — либонь, до Хойниць на розвідку або хотіли приставити туди якусь звістку, не знаючи, що облоги вже немає. Коли цей лист від якого комтура чи, що цілком імовірно, від самого великого магістра — він чекатиме на відповідь. Довго ж тому, хто писав, доведеться чекати! Сироти самі привезуть відповідь! Можливо, аж у Марієнбург, щоб німці знали! А коли закінчиться ця війна, хрестоносці заблагають миру.

Ватажок підвів голову й окинув поглядом нічне поле. Німе та безлюдне, аж людину охоплювала туга, ніби її покинули на цьому світі напризволяще. Старий задоволено подумав, що буде добре, коли вони з цієї пустки підуть геть і повернуться додому. Але те станеться аж восени. Він згадав про сина, про свого Їржика, той восени вже буде, напевно, вдома, якщо, звісно, повернеться. Непутящий синок! Навіщо він так учинив? Чом не приїхав до нього? А з Сілезії від нього немає жодної звістки. Останній гонець, що приїхав з Нємчи, назвав імена усіх шляхтичів, які загинули в сутичках з сілезькими німцями. Але Їржика не назвав. Отже, син живий.

Нараз старому спало на думку: це ж Їржик, напевно, разом із дядьком Яном приєднався до таборитів, і, мабуть, вони з панотцем Бедржихом зараз десь біля Спіше в Угорщині. Кілька хвилин думав про це. З дядьком Їржикові, певна річ, вільніше. Той все дозволить, ні в чому не відмовить. Бо сам такий — лише забави, кості й зальоти на думці! Вже сивий, а такий безсоромний! Якщо брата Яна не вб'ють, він, напевне, сконає, як той розбишака і розпусник Маковець. А Їржі з ним… Шалапут!

Рокитенський звів свої густі сиві брови й насупив обличчя. А може, все ж таки, далі міркував він, Їржик їде до нього, до батька; спочатку вирушив у країну лужицьких сербів, а тоді — до нього… А може, сталося лихо й син потрапив до німецьких рук?

Старий знову втупив очі в землю. Склавши руки, що лежали на колінах, він почав тихенько молитись. Молився за сина, щоб його пан Бог боронив, щоб Їржі не занапастив ні душі, ні тіла, щоб не вскочив до нечистого в пастку. Молився довго, аж і його змогла втома. Повіки запалих очей заплющились, голова схилилася на груди.

IV

Повітря помітно прохололо, вересовими заростями війнув холодний вранішній вітерець. На сході небо посвітліло; смертельно-бліда смуга розірвала на обрії сіру запону, вона дедалі ясніла й росла, розпалюючись до червоного кольору, аж на небі від цієї смуги багрянцем спалахнули хмари.

В цей час у маленькому сільці з чотирма жалюгідними хатинами було вже жваво і шумно; з одного боку хатин розляглися вересовища, а з другого видніла стьожка злиденного піщаного поля й клапоть болотистої луки.

До вчорашнього дня на полі колихався ріденький, миршавий, уже достиглий овес, який покинули ті, хто його посіяв. Селяни втекли геть з родинами два дні тому, подалися далі на схід, женучи перед собою кілька сухорлявих корів та овець. Вони втекли від гуситів, які вчора надвечір дійшли й сюди. Сирітське військо розташувалось неподалік, оточивши себе возовим укріпленням. У порожніх хижах поселилася челядь, що гнала за військом худобу й доглядала частину трофейних коней, а також найманці, що охороняли все сільце.

Полягали у світлицях, до хлівів і стаєнь завели найкращих коней, а інших, стриноживши, пустили з коровами і вівцями пастися. До ранку випасли весь овес. Тепер на світанку з поля й луки долинало ревіння худоби та бекання місцевих малих, сіро-чорних, рухливих тонкорунних овець. Вівці стрибали навколо двох злиденно вбраних німців-селюків, як кози. Селюки стояли поміж ними нерухомі, похмурій перелякані, під примусом наглядаючи за отарою.

Між хатинами біля двох колодязів було найгаласливіше. Челядь виводила на водопій з хлівів і стаєнь коней, що дрижали, форкали та іржали, немов відповідали іржанню, яке долинало аж сюди з поблизького табору. Звідтіля також було чути сурми й крики, щ будили вояків.

З росяних вересових заростей виглядав прямокутник табору — возового укріплення, завдовжки на добру чверть години ходи. Возова фортеця стояла як темний мур. Вози були криті парусиною, але більшість — із відкритим верхом; дишло кожного воза просунуто в драбину сусіднього; всі вози з'єднано важкими ланцюгами, а щити, що кріпили вози зісподу, затуляли сутки між колесами.

Подекуди в щільний ряд зчеплених возів уклинювались ворота, які в цю мить були замкнені й загороджені міцними колодами. Ворота охороняли чатові у шоломах, обладунках чи просмолених льняних панцерах, а поряд із сусідніх возів стирчали гармати.

Над цією імпровізованою фортецею, на передніх і задніх возах високо здіймалися білі й чорні корогви, а між ними, трохи нижче, в самому таборі майоріли червоні й чорні.

Біля деяких возів заклубочився, піднімаючись рівно вгору до ясного неба, осяяний ранковим сонцем дим таборитських багать. Всюди рух, людська метушня, буяє життя. А найлюдніше біля вже відчинених воріт, що вели до хатин. Ворітьми з табору виводили коней-возовиків і легконогих рисаків, гнали від хатин корів і овець, виїздили вершники.

Саме до цих воріт наближалися Товчимак Рокитенський і Яцек Поляк, обидва на свіжих конях, яких виміняли в засідковому загоні, куди доїхали опівночі. На кургані аж ніяк не виспались — не дав старий ватажок. Він поспішав з перехопленим листом. До загону Матея Салави з Липи дістались, коли той відпочивав. Рокитенський, лишивши тут своїх хлопців, негайно вирушив з Яцеком до табору. Втома давалася взнаки, але він усе терпів. Бо витримував і не таке — як, скажімо, торік, коли, поспішаючи з Моравії карати сілезців, він з кіннотниками пана Чапека проскакав двадцять одну милю за добу.

Край воріт стояли бородаті євреї з чорним блискучим волоссям, у гостроверхих капелюхах і засмальцьованих, брудних і, напевно, в уже давно непраних лапсердаках. Євреї, переночувавши в якихось повітках чи у своїх убогих повозах, чекали, коли їм буде дозволено увійти до табору, про що слізно просили гетьмана.

Вони приїхали до війська переможців, добре знаючи, що принесе цей набіг — військо з нього прижене багато худоби і повернеться з превеликою здобиччю: золотом, сріблом, різноманітним убранням, книжками й іншими коштовними речами. Євреї знали, що чехи до деяких возів із здобиччю муситимуть запрягти по шестеро й більше возовиків. А ще ж вони мають багато худоби: не коней, бо їх біля Хойниць полягло чимало, а овець і корів, і, напевно, продаватимуть їх разом із зброєю та іншими речами. Тут може бути ярмарок, не гірший за краківський два роки тому, де чехи продавали шістнадцять корів за дві копи грошів.

Тому й наважились євреї підійти так близько до війська, хоча це було небезпечно. А зараз вони терпляче вичікували і так само терпляче зносили погордливі погляди, глузування й принизливі слова найманців та погоничів і покірно перепитували: може, вже гетьман, пан Чапек, дозволив?

І знову лопотіли між собою, наче сварилися, а тоді нараз замовкли і вп'ялися очима в сиві вуса ватажка, що саме проїздив поряд на вороному коні, в білому вбранні і при повному озброєнні, запорошений і спітнілий. Товчимак навіть не помітив, як євреї низько кланяються, хіба що спересердя плюнув. Зіщулені євреї це побачили, але ще краще вони помітили гарне сідло, яке віз у табір ватажків супутник Яцек Поляк. Той голосно засміявся, коли один з євреїв, старий і згорблений, не відводячи від сідла очей, щосили заволав:

— Куплю! Куплю це сідло! Пане, прошу, продай!

І решта враз зарепетувала:

— Купимо! Продай, пане!

Тим часом Товчимак в'їжджав до табору, звідки аж за ворота лунали гомін і гамір. Особливе пожвавлення панувало біля передніх і задніх возів, що стояли праворуч і ліворуч потрійною валкою. Біля почеплених на вози ринв, що їх під час боїв заповнювали каменюками, стояли возовики, ще без реміняччя і хомутів, у запрягах по чотири або й більше, залежно від того, скільки коней потребував той чи інший віз. Їздові без шоломів і щитів, неодягнені й брудні, стояли біля коней, витирали вози або разом з іншими готували сніданок. Найманці, латники і щитоносці сиділи на возах, у проходах між ними чи біля наметів, що стояли рядами.

Вози й намети Сирітської громади з одного краю чи з одного міста стояли завжди поряд, що засвідчувала корогва, устромлена в землю перед наметом хорунжого; ось у цьому місці на корогві лев, а трохи далі овечка чи гуска, корона чи чаша, ще далі — герб міста з написом чи без напису.

Посуваючись повз намети й вози повільною ступою, Товчимак минав вояків зі свого Градецького краю; ось трутновські вози, а там — краледворські, а за ними — яромержські, а ще далі видніли вози найближчих земляків — горян з Находського краю та навколишніх місцин. Тут до нього зверталися, про щось питали, але він лише стримано вітався, нікому не відповідаючи й не зупиняючи коня ані на мить.

Пан Мікулаш їхав повз своїх знайомих, хоча й там, через увесь плац, у правому ряду, до якого був чималий шмат шляху, де стояло кілька кутногорських возів, вози коуржимські, з Чеського Броду й Пршибислава, за ними — вози з Ріхембурга, з Полічки, Високого Мита й Літомишля — й там добре знали старого Рокитенського. А він, їдучи попід лівим рядом, нарешті добувся до возів першого «сирітського» міста — Градця-на-Лабі. Цих возів стояв довгий ряд. Тут біліли численні намети, а біля одного з них, найбільшого, височіла могутня корогва червоного кольору, на якій зображено колишнього їхнього батька Жижку — батька усієї громади, «що живиться полем», а тепер, після його смерті, осиротілої — славної та блаженної пам'яті, на білому коні в латах і з булавою в руці, як він їздив живим.

То була славна градецька корогва, під якою вони не програли жодної битви, — ніхто не наважувався зустрічатися з ними у чистому полі. Звідси вже було недалеко до найбільшого намету, де гетьман — пан Чапек — жив разом з військовим писарем Бужеком із Смолотил. Рокитенський, спинившись біля вояків з Градецького краю, зліз з коня і попрямував до гетьманського намету.

А навколо Яцека вже зібралося багато «братів», що повиходили з наметів і возів; ба навіть із того боку плацу дехто прибіг подивитись, що тут діється. Юрмилися біля поляка, щоб послухати новини й подивитися на його гарне, червоне сідло з дивовижною інкрустацією.

Яцек, поблискуючи очима, пояснював, розповідав, хизувався і відповідав на питання чеською, польською і русинською мовами, бо не один поляк і не один русин-українець служили в ротах польової Сирітської громади.

V

Рокитенський, зупинившись біля гетьманського намету, колись вельми розкішного, але тепер потемнілого й потьмянілого від дощу й негоди, запитав у вартового, чи тут пан Чапек. Почув, що тут і що з ним ще писар та якийсь польський пан.

Коли старий Рокитенський увійшов до намету, з низького ложа, застеленого ведмежою шкурою, зістрибнув на землю крапчастий пес. На тому ложі сиділи пан Чапек і посланець польського війська, Петр з Остророга, брат польського воєводи Сендзівоя з Остророга, великого приятеля чехів і прихильника братерства з ними. Осторонь, біля похідного столу, обіч великої купи зброї, військовий писар Бужек із Смолотил, поклавши на стіл грамоту з причепленою до неї печаткою, ставив тавро Сирітської громади на одну з двох грубезних, кованих скринь.

Пес став, як укопаний, бо на нього гримнув гетьман — чоловік у розквіті сил, із здоровим, рум'яним обличчям, іскристими, карими очима, чорними вусами й бородою. Пан Чапек привітав Рокитенського й почав його розпитувати про засідковий загін, про Салаву, про німців і про хойницького комтура, а потім запропонував йому сісти й поцікавився, чи, бува, Рокитенський не зголоднів. Потім звелів найманцеві принести вина.

А старий Рокитенський, сідаючи на другу, ковану скриню, дістав з кишені перехопленого листа і подав панові Чапеку, стисло розповівши, що сталося минулої ночі. Гетьман швидко встав, аж задзинчали остроги на чоботях, і квапливо простяг руку по папірця. Коли він устав, зранку ще й досі без панцера, підперезаний грубим поясом, старий вояк мимохіть замилувався, який той ставний і стрункий. Писар, невисокий, але плечистий, безбородий і з великими вусами, з мечем на поясі, став біля пана гетьмана, щоб роздивитися, що той тримає в руках. Обидва підійшли під смугу світла, що падала до намету з напіввідтуленого входу

Пан з Остророга — у довгій куртці з коштовним поясом і кривою шаблею в розкішних червоних, оксамитових піхвах, з вишуканою інкрустацією на поясі, з високо підголеним над чолом і потилицею волоссям цікаво й якось жадібно дивився на обох чеських ватажків.

А Рокитенський навіть не поворухнувся — його похмуре обличчя здавалося спокійним, і лише очі, що пильно дивилися на гетьмана й писаря, яскріли живим блиском.

Чапек ступив крок назад і проказав;

— Це написано латиною. Бужеку, читай!

І той, тільки-но взявши листа до рук, оголосив:

— Лист від самого великого магістра.

— Що ж він пише? І кому? — в один голос вигукнули пан Чапек і польський посланець.

Рокитенський, не сказавши жодного слова, поставив на стіл порожній кубок, з якого пив вино.

— До Хойниць, комтурові Фрішборну. Він думає, що ми ще там стоїмо табором, — повідомив військовий писар і знову почав швидко читати щільні рядки кутастих літер.

— Далі пише, що не може надати допомогу, принаймні тепер, щоб Фрішборн боронився скільки може, щоб стримував єретиків якомога довше. Сміховище! І щоб рицарі, поки не прийде допомога, добре подбали про Квидзвін, Штум і особливо про Тчево. Пише, що допомога прийде… — В цьому місці Бужек, не розуміючи, затнувся. — Schiffskinder, — вимовив він німецьке слово, питально дивлячись на польського пана.

— А, «діти кораблів»! — переклав поляк і пояснив: — Розбійники. Морські розбишаки. Вони й цих завербували!

Бужек знову заглибився в листа, але, прочитавши лише два слова, затнувся. Він мовчки дивився на аркуш, немов не вірив написаному, тоді глянув на пана Чапека та вельможного поляка й вигукнув:

— Слухайте, що тут написано!

— Ну ж бо, читай! — нетерпляче спонукав гетьман.

— Silesiacos et cum iis — сілезці і з ними… загін чеських найманців!

— То не правда! — заволав пан Чапек із Сан

— Правда. Тут так написано, — і військовий писар ребром долоні вдарив по листу великого магістра хрестоносців.

— Хай їх Господь покарає! — скрикнув, побагровівши, запальний пан Чапек, і в нього заблищали очі. — Це, без сумніву, найжалюгідніші покидьки, пройдисвіти, розбишаки, — додав він і обернувся до пана з Остророга, наче вибачаючись перед ним. — Це люди без віри й честі. Інакше б вони не пішли проти нас і вас!

А військовий писар, з листом у руці, вражено повторював:

— Загін із Чехії… Чехи… Чехи!..

— З хрестоносцями! З німцями! — знову вигукнув гетьман.

Знадвору долинав гамір, мішанина голосів, неначе навколо намету зібрався великий натовп людей. Проте в наметі цього ніхто не помітив — лише старий Рокитенський, що й досі сидів з похмурим обличчям, не кинувши жодного слова, подивився на вхід. Раптом до нього звернувся писар:

— Приємну новину, брате, ти нам привіз.

— Приємну, — лише повторив сивий ватажок і, поклавши долоні на ефес меча, а підборіддям спершись на долоні, втупив погляд у землю, де яскріла ясна смуга вранішнього світла.

— Якщо й не приємну, то добру, — мовив пан з Остророга, підійшовши до Чапека. — Коли ми хочемо йти на Тчево, то треба поспішати. Щоб вони нам не приготували там других Хойниць. Щоб не позбирали туди зусібіч людей.

— Я покличу старших, — вирішив Чапек.

Знадвору почувся чоловічий спів. Старий Рокитенський підвівся і рушив до виходу.

— Зачекай, посидь іще! Куди ти? — запитав Бужек.

— Хіба ти не чуєш? — відповів Товчимак, виходячи з намету.

Гетьман гукнув йому навздогін:

— Приходь після святої меси!

VI

Із напівмороку високого намету Рокитенський вийшов на сліпуче світло ясного дня. В цій частині табору припинився будь-який рух. Вулиці, вози й намети майже всі обезлюділи. Вояки пішли ближче до середини табору, де на краєчку плацу стояла величезна темна й похмура брила, напівзакопана в пісок і щебінь. Біля цього заблуканого велетня, пам'ятника прадавніх історичних переломів, порослого на кутастих боках лишайником, з'юрмилися чи не всі мешканці табору.

Тут були «брати-сироти» різного віку, хлопці, що й народилися в таборі, спритні шибайголови, юнаки з іще неголеними щоками, оброслі, бородаті, засмаглі до брунатного кольору чоловіки, що вже роками жили просто неба, прокопчені димом таборових вогнищ, у латах або льняних панцерах; хто стояв у шкіряній, хто в сукняній куртці, хто в черевиках, а хто в чоботях з вузькими халявами; піші, спішені вершники, латники і щитоносці, вояки й десятники возів, п'ятдесятники, вільні шляхтичі, рицарі — всі стояли випростані чи навколішках з непокритими головами, молитовно притуливши складені руки до грудей або поклавши на коліна. Поважні й похмурі, з суворими обличчями і похиленими головами, вони втупились очима у велетенську брилу, де височів польовий вівтар з намальованими образами, різьбленими й позолоченими оздобами. Біля вівтаря стояв бородатий священик у ризі, якому допомагали два служки, і, молячись по-чеському, правив святу месу. Таборити навколо нього побожно й пристрасно співали. Був чудовий серпневий ранок.

В ясному повітрі блищала позолота вівтаря й полискували візерунки священикової ризи. Цілковита тиша під чистим небом, тиша в повітрі, де тепер не літали жовті шуліки, не ворушилися навіть блакитні дзвіночки у розколині темного велетня.

Над цією тишею, понад таборовими наметами і далі, понад возовою фортецею аж ген до чистого поля розлягався могутній і велично-полум'яний одноголосий спів «братів-сиріт», що співали Гусів канон:

З самого краєчку натовпу стояв із складеними руками Рокитенський. Він також заспівав, але мимоволі, навіть не збагнувши чому, припинив спів. Замислено дивився поперед себе, над юрбою, на вівтар на брилі. Йому ніяк не йшли з голови слова, почуті в гетьмановім наметі, коли писар читав перехопленого листа.

Старий мимохіть перелякався, коли почув про загін із Чехії. Йому прийшли на пам'ять брат і його Їржик. Тепер він знову думав про них, що йому прикро заважало молитися. Тому й сердився сам на себе.

Тим часом до намету пана Чапека сходились ватажки кінноти, які не переслідували ворогів чи не були з Салавою в засідковому загоні, ватажки піших і ті, що керували лагодженням і скріпленням возів.

Прийшов і управитель польової громади, панотець Прокупек, управитель всіх возів, досвідчений Ян Краловець, Вацлав Лібак з Врбчан, Кунеш з Бєловиць, Ян Шаровець, два брати з Валечова і Бенеш з Мокровусів, Гертвік Рушиновський і Єнік з Мечкова.

Вони довго радилися, а коли почали розходитися з намету (меса вже давно закінчилась), табором поширилась чутка, що в цьому місці таборити не відпочиватимуть, як планувалось, а вирушать далі. В таборі засурмили, здійнявся галас. Кілька вершників учвал помчали з табору до обложників, а тоді до засідкового загону й далі до польського війська. Намети знято, все прибрано, коней запряжено, піших вояків вишиковано; прославлені корогви замайоріли над возами, загуркотіли колеса, вози поставлено у валку. І коли сонце повернуло з полудня, уся жива валка рушила. Над громадою, «що живиться полем», від загону до загону залунало, що вони ідуть на Тчево.

Сяяло сонце. Над чистим полем, що червоніло квітучим вересом, у ясному промінні миготіло повітря.

Стояла безвітряна погода, все рухалось і жило. То тут, то там злітали в повітря птахи, маленькі блакитні й вогняно-червоні метелики ганялися один за одним і мелькали у вересових заростях, де шастали ящірки. Кружляли на сонці рої мух і мошви, а з червоних квіточок лунало нескінченне, одноманітне дзижчання бджіл і пронизливе сюркотання цвіркуна.

В цьому рожевому, теплому півсвітлі, що розливалося брунатними вересовими заростями, їхали вільними шеренгами вершники в лискучих шоломах і з алебардами в руках, а за ними довгі темні валки возів, запряжених четвериками коней, одна валка біля другої, крайні валки вдвічі довші за ті чотири, що розташовані посередині.

Над вершниками майорять корогви, а над возами і загонами піших вояків — прапорці. Від загонів і возів, мов білі блискавки в ясному небі, сліпуче миготять зброя і лати. Глухий шум і торохкотіння возів розносяться навколо — аж раптом усе це заглушає могутня злива звуків.

Спів розлягається, немов буря, у широчінь і далечінь, ось ще дзвінкіше лунає:

Живі валки швидко рухаються вперед: під возами й копитами коней дрижить земля, а від співу вояків коливається повітря.

Лунає мужній спів, а його відлуння лине прусськими ланами й долітає аж до стародавнього кургану, що визирнув удалині над квітучими вересовими заростями.

VII

І знову клубочаться над підпаленими селами, містечками й містами хмари чорного диму; небо щоночі червоніє, мов лиховісне море, страхітливо освітлюючи землі на лівому березі нижньої Вісли, тремтячи на її широкій і вільній гладіні.

Через річку, немов наввипередки, пливуть човни й суденця, вщерть переповнені наляканими, сповненими відчаю втікачами, що шукають захисту на правому березі, де міць німецьких хрестоносців ще не знищена. То Сирітська польова громада навела стільки жаху, ідучи поперед польського війська і помщаючись за велике насильство, яке німецькі хрестоносці вчинили нещодавно у Добржинському краї.

Розпалювати великі пожежі й брати відкупне Сироти почали біля міста Швеца на Віслі, звідти згуба, мов буря, посунула через Нойєнбург і старий Пелплшський монастир на північ, прямуючи все ближче й ближче до Гданська і до моря. Але насамперед до Тчева, про яке донесли розвідники, що там скупчилась велика кількість найманців, що туди посходились загони з Хойниць і навколишніх міст, звідки без відпочинку привів вояків хоробрий комтур, поспішаючи й вночі, щоб добутись до Тчева раніше за Сиріт

А Сироти тільки на дев'ятий день після того, як вирушили з Хойниць, підійшли до Тчева. Був уже кінець серпня.

Гетьман і Ян Краловець виїхали на огляд, узявши з собою Товчимака з його загоном. Було хмарно, холодний вітер розмаював ватажкам бороди та вуса.

Проводирі з почтом дивилися на Тчево з височини, стоячи спинами до широкої й лискучої смуги Вісли. Спостерігали з височини за цим містом, укріпленим глибокими ровами, високими валами й міцними бастіонами та вежами. Місто було укріплене набагато краще, ніж Хойниці, бо мало огороджене штахетниками й брамами, зрубами та бастіонами передмістя.

Ватажки завели мову про міцні укріплення.

— І дозорів багато всюди, — похмуро сказав пан Чапек із Сан, отримавши звістку від розвідників. — Внизу, в передмісті, також.

— Знайомих тут теж багато. Ті, з Хойниць, гострять на нас зуби, — мовив Краловець. — А ще дикі люди — морські розбійники, «діти кораблів…».

— І наші! Краяни з Чехії, люди однієї з нами мови теж з ними! — закричав пан Чапек. — Мені соромно перед поляками. За весь чеський люд мщуся я німцям, а вони там… Боже, щоб їх усіх побив грець! Мерзенні зрадники! Потрапили б вони до моїх рук! — Схвильонаний гетьман, блиснувши очима, помахав Тчеву п'ястуком.

Старий Рокитенський теж пильно дивився на місто, немов хотів відшукати зрадників. А коли ватажки повернули своїх коней і почали спускатися вниз, Рокитенський ще раз подивився на Тчево. «Що, коли й мої там?» — подумав старий ватажок. Ця думка вельми його гнітила.

Сирітське військо не стало табором біля самого Тчева. Порадившись, чехи дійшли висновку, що самі, без поляків, місто штурмувати не зможуть, їхні атаки будуть легко відбиті.

Тож і йшли Сироти повз місто бойовою лавою, попереду вершники з обложниками, а за ними вози й піші загони. Галасливе страшне військо сунуло вперед, і вояки співали так, що той жахливий і могутній спів долинав аж до міста. Таким могутнім співом під Домажлицями таборити зігнали з поля бою ворогів чаші й святої правди.

Заспівали вершники й піші. Співав і Рокитенський, ідучи на чолі свого загону. Він похмуро дивився на Тчево, на фортечних мурах і валах якого метушилися люди.

«Чи вони там, чи дивляться сюди, на наше братство? — майнуло йому в голові. — Почувши цей спів, побачивши своїх, вони збіжать униз, палаючи від сорому, і втечуть від німців геть, якщо в них не затьмарені голови, а інакше, а інакше…»

Не знаючи, що «інакше», ватажок перестав співати, але очі в нього знову заблищали…

Далеко вони не від'їхали. За півгодини їзди від Тчева вся польова громада спинилась і стала табором, загородившись возовим укріпленням, біля села Собкова.

Звідси через спустошену безлюдну рівнину вони дивилися на Тчево, що височіло над лискучою річкою. В цей непривітний, сумний, майже осінній полудень місто здавалося похмурим. Надвечір примчала чота польських вершників при повному озброєнні й повідомила, що їхнє військо вже стоїть біля міста і розбиває там табір. Серед Сиріт поширилась чутка, що завтра вони вирушать назад, ближче до Тчева, і післязавтра разом з поляками візьмуть місто в облогу. Про це, напевно, йшла мова, бо сам гетьман Чапек і панотець Прокупек в супроводі загону вершників одразу виїхали до польського табору. Вже посутеніло.

Тим часом до табору повернувся з об'їзду Товчи-мак Рокитенський зі своїм загоном. Він був біля самого міста, на відстані гарматного пострілу, але з ворогами ніде не здибався. Лише з передмістя старого ватажка привітали стріляниною з луків й дикими криками. Стріл він не помічав, а з пустопорожнього галасу нічого не зрозумів, хоча й добряче напружував Слух, щоб почути бодай якесь чеське слово. Тепер, злізши з коня він пішов просто до гетьманового намету, де застав лише військового підписаря і Яна Краловця. Йому розповіли, куди поїхали пан Чапек і управитель та що готується на завтра.

— Треба щось робити, — мовив старий ватажок. — Хоча б через тих… — махнувши рукою, він замовк. Старші, знаючи його лють, зрозуміли, кого він має на думці.

Утомлений Рокитенський ліг у намет і, молячись, швидко заснув. Помолився і за Їржика. Старий вояк спав міцно і, хоча його намет був за кілька кроків від гетьманового, не почув, як пан Чапек і панотець Прокупек опівночі повернулися з польського табору. Лише на світанку він розплющив очі. Його розбудив вітер, який дув так сильно, аж намети хиталися, хоча й стояли за возовим укріпленням. Було холодно, як восени. Ватажок надягнув хутро і вийшов з намету. В таборі ще спали. Він виліз на якогось воза й задивився на місто. Тут, на цьому високому місці, Рокитенський відчув усю міць вітрюгана, і йому довелося притримувати руками поли хутра й хутряну шапку на голові. Корогви на возах і біля наметів тріпотіли. Рівнина, що простяглася під низькими хмарами від возів до міста, була безлюдна. Лише де-не-де чорніли постаті кінних чатових. А он якийсь вершник несамовито мчить у напрямку табору, а за ним — другий. Це з польського табору. Гінці. Щось везуть. Гострий зір старого ще якусь хвилю стежив за ними, а потім знову вп'явся у Тчево, яке, немов велетенська тінь, темніло у вранішньому тумані.

Ось там блиснула заграва — але не нагорі, а внизу. Товчимак розгубився.

Може, це в польському таборі, може, там щось зайнялося? А заграва розросталася. Ні, то не в таборі, а таки в передмісті! У Товчимака від радості заблищали очі. Тим часом два вершники вже доїхали до табору. Гетьман хутко зліз з воза, ще раз подивився на небо, яке над містом забарвилось кривавою загравою.

Це вже помітили й інші в таборі: люди лізли на вали чи протискувалися до гетьманового намету, куди саме завели розпашілого поляка, що примчав на змиленому коні. І тільки-но той зайшов до намету, як біля брами табору вже стояв другий гонець. Через кілька хвилин з гетьманового намету вийшли військовий писар Бужек та Ян Краловець і понесли по табору накази.

Між довгими рядами возів, що губилися в світанковій імлі, залунали сурми й команди. Вершники сідлали коней і вбирались, як піші, в обладунки; вояки квапилися від возів і наметів на табірний плац, на місця своїх загонів, а старші й ватажки їх шикували.

Табором поширилась чутка, що польські вершники ще затемна хотіли вскочити до передмістя, але наштовхнулись на «морських розбишак» та іншу потолоч німецьких хрестоносців; тому з польського табору були змушені надіслати допомогу, й таким чином сутичка переросла в бій за передмістя. Поляки запалили передмістя, і німці почали тікати. А вогонь дедалі розростався і розлітався так, що вже зайнялися штахетники й зруби на валах і в брамах.

Перший на чолі великого загону кінноти з табору вирушив сам пан Чапек із Сан, доручивши командувати військом панотцеві Прокупеку. Біля гетьмана їхали Гертвік Рушиновський і пан Петр з Остророга, а за ними, поперед усіх вершників, — старий Рокитенський. Кінні мчали шаленим чвалом, набагато випередивши піших вояків, що вирушили з табору слідом за ними.

Мчали проти сильного вітру, але вітер сьогодні був їхнім спільником, бо швидко гнав з передмістя на місто полум'я, що розросталося з жахливою силою і швидкістю. Було вже видно, як пожежа перекинулась на місто, й високо над ним, немов величезний смолоскип, запалахкотіла вежа, на якій спершу зайнялися гонт і солома. Вершники, не зводячи поглядів з моря живих пломінців, кололи коней острогами і несамовито кричали від подиву й шаленої радості. Дим клубочився над містом, немов важка, задушлива хмара. Ніздрі вже вчули сморід пожежі, ядучий дим і гаряче дихання палаючого Тчева.

— Займається церква! — заволав хтось із вершників.

А вона вже горіла — вогонь із вежі переметнувся на церкву. Раптом до вершників долинула злива звуків, відгомін безладної, дикої суміші голосів оборонців міста і польських лав. Чеські вершники вже виразно бачили вали, вкриті хмарами чорного диму й осяяні червоною загравою, бачили, як на тих валах, немов мурашки, метушаться люди, висмикують із стріх солому — з усіх сил борються з вогнем.

Пан Чапек із Сан спинив свого коня і загін, щоб роздивитись і вирішити, як діяти далі. В цю мить до них долинув шалений крик польських вояків, і чеських кіннотників також пойняла несамовита радість. Вони все зрозуміли, побачивши, що вороги почали стрибати з насипу, спускатися з валів, тікаючи від полум'я, заграви й задушливого диму.

— Дивіться, вони заходять у браму! — загорлав Рокитенський, показуючи туди, де справді один польський загін заходив у браму ворожого міста.

— Тчево наше! — скрикнув пан з Остророга і, підостроживши коня, помчав уперед, а за ним кинулися в заграву величезної пожежі гетьман Чапек і весь Сирітський загін.

VIII

Тчево, міцніше за Хойниці, впало. Поляки захопили місто за якусь годину. Городян по п'ятах переслідував ще грізніший ворог — полум'я, яке нищило все живе. Тож вони й відчинили полякам браму. Тріумфуючі переможці самі гасили пожежу, щоб не згоріла вся їхня здобич, грабували і билися на вогняних вулицях міста з найманцями й рицарями-хрестоносцями, які все ще не здавалися. Із Сирітської громади полякам у цьому допомагав лише загін вершників, у якому перебував Рокитенський. Латники підійшли пізніше, коли Тчево вже було в руках у поляків і від міста до табору й далі линув переможний гомін.

Була вже дванадцята година. Пожежа пригасала, й лише де-не-де ще спалахували зненацька пломінці; чорні хмари важкого диму й досі висіли над згарищем, а до них з величезних руїн підіймалися димові стовпи, сповнюючи тяжке повітря ядучим смородом.

Непривітний, похмурий день у місті, що догоряло, був ще похмуріший і сумніший.

Між табором і містом, навколо нього, гарцювали загони вершників; від брам міста сунули до табору в супроводі вершників довгі темні ряди бранців.

Була їх тьма-тьмуща. Тчевські городяни з дружинами й дітьми, але найбільше — піших хрестоносців і рицарів, обеззброєних, без панцерів. Велику юрбу бранців супроводжував і старий Рокитенський. По ньому, його вершниках і бранцях можна було помітити, що ворог легко не здавався. Старий ватажок у пропаленому в багатьох місцях хутрі і з пораненою лівою рукою, був, як і всі його вояки, спітнілий, розпашілий і закіптюжений. Багато його вершників мали поранення. Але ще гірше повелося бранцям. Декотрі з них насилу ноги тягли, дехто плентав, спираючись на своїх товаришів, а дехто зовсім не міг іти — цих несли, знесилені з абияк перев'язаними ранами. Брудні, в попаленому чи в пропаленому вбранні, у взутті, що розкисло від води, з мокрим волоссям і бородами, без шоломів, без честі!

Сирітські вершники, їдучи із опущеними списами, веселились.

Переможці раділи здобичі й тому, що так швидко закінчилась облога і вони вирушать далі, тепер уже до моря.

Лише у Рокитенського було похмуре обличчя. Бранці, серед яких було багато сілезьких німців і кілька поляків, підтвердили йому, що у Тчеві перебував загін чехів. Розповідали, де ті стояли, але жоден з них не знав ні молодого, ані старого Рокитенського. Це ватажка не втішило. Впевненості це йому не додало — навпаки, з'явилась думка, що було б дивно, якби поміж цих пройдисвітів не було принаймні його брата Яна.

Тому він, доїхавши до польського табору й залишивши там своїх бранців, почав шукати полонених чехів. Чув, що всіх бранців було кілька тисяч, а розташували їх просто неба в різних місцях табору: тут гурт німців, там — сілезці, ще далі — морські розбишаки, «діти кораблів»; серед піратів Рокитенський побачив найбільше поранених, бо вони найзапекліше відбивалися.

Ватажок, подивившись на них і запитавши, хто такі, знову підострожив коня, шукаючи лише полонених чехів. Аж ось розшукав і їх. Знайшов невеличкий гурт серед польських вартових на другому боці табірного плацу.

— Ось твої краяни! Ось чехи! Сидять разом із сілезцями! — загукав польський шляхтич, що охоче привів сюди гуситського ватажка.

Рокитенський, злізши з коня, наближався до гурту повільною ходою, ніби вагаючись. Бранці сиділи й лежали на голій землі, без шоломів, лат чи панцерів, без курток, у самих сорочках, незрідка подертих і обпалених, як і їхні черевики й чоботи; дехто сидів босий. Молоді, засмаглі хлопці, але вже знеможені від постійного виснаження й хвороб. Серед них було багато поранених. Один перев'язував собі рану самотужки, інший просив сусіда полікувати руки, третій лежав зі старою пов'язкою, а четвертий міцно спав, не звертаючи уваги ні на гуркіт коліс, ні на прокляття, ні на стогони, ні на гудіння вітру, що й досі шпарко віяв, кошлаючи їхні нечесані бороди й густе волосся.

Розмов тут майже не було. Ті, що не спали, мовчки розглядалися навкруг чи бездумно й понуро дивилися в землю.

Рокитенський став неподалік і обвів їх поглядом, немов боявся, що, коли підійде ближче, до нього хтось підбіжить. Тоді почав обходити гурт.

Бранці дивилися на нього пильно й зацікавлено, а він на них — спогорда. Не промовив до полоняників жодного слова. Він шукав знайомі обличчя. Але не знайшов серед цих запроданців.

Йому вже легшало на душі, вже набував певності, що даремно перелякався, що марно хвилювався. Підійшовши до останніх бранців, скоріше для певності запитав у латника з перев'язаною головою і оброслого аж до очей, чи в цьому гурті немає пана з Рокитніка.

— Так це ж наш ватажок! — відповів вояк, вочевидь потішений, що до нього звернулись рідною мовою.

— Старий Ян… — приголомшено мовив Рокитенський.

— І молодий з ним… он там… — Найманець показав на самотній віз поблизу таборових наметів.

Рокитенський одразу туди не пішов. Стояв, немов соляний стовп, і дивився на віз, де біля коліс на розтоптаній, роз'їждженій стерні схилився… так, це він, це Ян, його брат! Продався за проводирство, золото і плотську насолоду! Стоїть над кимось.

Там лежав юнак, стрункий як тополя, в сукняній пишній куртці вишневого кольору, з густими кучерями й м'якими першими вусами, але дуже схудлий, зі смертельно-блідим обличчям. Зранений і попечений, з гарячково блискучими очима, він лежав, важко дихаючи, й заціпеніло дивився вперед.

Коли над ним зненацька схилилось смагляве, зморщене обличчя з сивими вусами, коли зустрівся з важким поглядом маленьких сірих очей під густими, звислими бровами, він сахнувся, широко розплющивши очі, мов з переляку.

Старий Рокитенський схилився над своїм єдиним сином. Ватажок не міг вимовити жодного слова. Лють, смуток і жаль охопили його, аж йому здавило горло. Лише гнівне обличчя й палючі очі виказували його велику схвильованість. Помахавши смертельно пораненому зціпленим п'ястуком, він люто закричав, як це звичайно робив перед шеренгою, коли карав якогось винуватця:

— Мерзенний зраднику!

Поранений, злякавшись не п'ястука, а батькового погляду, закліпав очима, а потім їх зажмурив. Нараз Ян схопив брата за плече й закричав:

— Облиш його! Він помирає!

— Хай душа його відлетить у пекло, а разом з нею і твоя, звабнику! Ти привів його сюди…

— Він прийшов сам…

— Аж сюди, до Пруссії? Де ви зустрілися? — загримів ватажок, як на допиті.

— В Сілезії, біля Нємчі. Їржик пішов зі мною, бо вже втомився від тебе. Вічна покора, і молитви, і твої…

— Замовкни! — заволав Рокитенський. — І ти його привів саме сюди, до німців, проти своєї крові…

— Де було краще, — погордливо відповів Ян.

— Юди! — закричав старий ватажок і, оголивши кинджал, замахнувся на брата. Але зупинив руку: біля його ніг почувся болісний, пронизливий стогін. Він подивився на сина, що силкувався підвестися і простягав до батька руку.

Старий вояк, стискаючи кинджал в руці й дивлячись на змарніле синове лице, здригнувся до глибини душі, і в цю мить у нього в голові промайнуло, що було б краще, коли б це лезо…

Він стояв над сином із похиленою головою і навіть не помітив, як заторохтіли колеса й настав новий день.

В таборі залунали бойові сурми, загуркотіли барабани, і раптом загримів, як грім, залунав довкруги радісний покрик кількох тисяч горлянок.

То бурхливо раділо військо, а вздовж його лав, над якими майоріли корогви, їхав головнокомандувач польського війська, краківський воєвода Міколай з Міхалова — в лискучому панцері, з булавою в правій руці, у шоломі із срібним польським орлом у напівкруглому червоному щитку, оздобленому навкруги яскравим павиним пір'ям і стрічками, що маяли на вітрі. Воєвода їхав на баскому білому коні з довгим хвостом, укритому червоною попоною з китицями. Вуздечка уся в піні, ремені й піхви оздоблено золотими брусками — вони виблискували й сяяли, точнісінько мов попона й вуздечка коня, на якому біля Міколая їхав познанський воєвода Сендзівой з Остророга.

Зліва від краківського воєводи у похідному, простому обладунку скакав на високому вороному коні чеський гетьман Чапек із Сан, і з його зовнішнього вигляду було видно, що він повернувся з бою.

За обома воєначальниками уздовж лав польських і чеських вояків, які в спільній радості, в єдиному щасливому пориві ще більше зблизились і палко вітали своїх командирів, гарцювали жваві та веселі польські пани й чеські ватажки, що їхали подивитись на своїх бранців.

Коли сповістили, що вони наближаються до гурту сілезців і чехів, пан Чапек із Сан ураз спохмурнів і жваво заговорив із краківським воєводою.

Їхній почет також пожвавішав. Почулися прокляття, погрози — то чеські ватажки виявляли свою зневагу до полонених краян. Коли всі зупинилися біля них, до бранців під'їхав пан Чапек і гукнув, щоб чехи встали й підійшли до нього.

Встали навіть поранені. З похиленими головами повільно наближалися вони до гетьмана. Цієї миті їм було соромно.

— Де ваш ватажок? — голосно спитав пан Чапек.

Вочевидь схвильований Ян з Рокитніка вийшов наперед, проте голови не схилив, а прямо дивився на гетьмана і його почет. Але, виходячи, мимоволі здригнувся. Сирітський головнокомандувач і його ватажки жахнулися й мимохіть обернулись до Янового брата Мікулаша, що тихо з'явився в перших лавах. Він сів у сідло і став біля них. Тепер, коли на нього всі дивилися, старий сидів на коні, немов кам'яний, і мав обличчя землистого кольору.

— Чи тобі не соромно? — загримів пан Чапек на Яна Рокитенського, обурившись його зухвалістю. — Ти — з Сирітської громади і привів цих мерзенних зрадників без сумління і віри?! А ви, розбишаки, допомагали німцям винищувати власний народ і прийшли сюди, в Пруссію, битися за гроші з його милістю польським королем і з поляками, які, маючи з нами спільну мову, завжди ставилися до нас прихильно? Кому ви, кляті, служили за юдині срібняки? Чи ж не нашим віковічним ворогам — німцям? Чи ви не знаєте, що вони вчинили з нашою мовою в Мішні^[17] і тут, у Пруссії? Чи ви не знаєте, що вони її звідси вигнали, що вони так хочуть вчинити і в Чехії, а чеський народ винищити? Чи ви не знаєте, що вони найпаскуднішим приниженням і єрессю зганьбили нашу мову в усьому світі? Тож за це вам суворе покарання — смерть!

І гетьман гнівно подивився на краян.

Чеські бранці були приголомшені. Вони перелякано дивилися на пана Чапека із Сан, який під час цієї промови добряче розпалився, й на його ватажків. Але з лав Сиріт озвалися лише голоси згоди, пролунали нові прокляття й слова осуду.

Раптом блідий ватажок бранців закричав панові Чапеку у вічі:

— Нас полонили під корогвою на полі бою'.

— Ні, ви розбишаки і зрадники! Відведіть їх.

Засуджені почали просити пощади. Пан Чапек із повними гніву очима ще раз обернувся до них і заволав:

— Ви не пожаліли себе, своєї мови і наших друзів поляків. Тому я й забрав вас від них, щоб покарати своєю владою. Час покарати злих людей мечем і вогнем. На вогнище клятих! — І, не звертаючи на бранців уваги, обернувся до ватажків:

— Ви згодні, брати? Спалимо їх?

— Ми згодні! На вогнище!

— А ти, Мікулашу? — запитав пан Чапек, і всі подивились на Мікулаша з Рокитніка.

Старий ватажок похмуро, але впевнено відповів.

— Нехай умруть…

— На вогнищі? — перепитав гетьман.

— На вогнищі! — повторив Рокитенський.

— А не проситимеш за брата? — спитав Гертвік Рушиновський, що стояв біля нього.

— Той заслуговує на два вогнища. За себе й за Їржика. За те, що занапастив небожа

Навколо почали запитувати, де Їржик, чи не загинув, що з ним сталося.

— Він там, — махнув рукою старий і глухо додав: — Умирає… — І, розвернувши коня, поїхав туди, куди показав рукою.

Тиша, що панувала навколо під час суду, порушилась. Знову здійнявся галас біля бранців, яких почали зв'язувати й відводити геть.

У цей час старий гетьман стояв навколішках над сином, що помирав. Їржик його вже не впізнав.

Надвечір з лужка посеред табору, навкруг якого за наказом пана Чапека стали майже всі «Сироти», до похмурого неба шугнув стовп густого диму.

Він валив з величезного, моторошного вогнища, в якому заклали дровами чеських найманців і Яна з Рокитніка, що разом з німцями воювали проти своїх земляків і поляків.

Коли над темними, густими рядами великого війська високо здійнялося полум'я, туди наблизився Рокитенський. Він ішов за двома польськими вояками, що несли загорнене в куртку тіло його сина Їржика. Підійшовши до вогнища, поляки зупинились і подивились на чеського пана. Той кивнув головою і мовив: — Віднесіть його на вогнище.

Поляки пішли й загубилися з небіжчиком серед вояків. Старий далі не пішов. Він закляк, де зупинився, і стояв як укопаний.

Аж сюди долинали потріскування вогню і глухий гомін, а тепер долинув ще й крик здивування.

«Вони вже принесли його… Зараз!.. Зараз!..» — майнуло в голові старому.

Він дивився застиглим поглядом на клуби чорного диму й червону, мерехтливу заграву.

IX

Через три дні Сирітська громада, «що живиться полем», вирушила далі на північ, до Гданська.

Веселі, раді, що здобули таку важливу перемогу, вояки гомоніли про море і з нетерпінням чекали зустрічі з ним. Раптом усі заспівали, й вітер поніс на північ, д Балтики, відгомін цього бойового чеського співу, що, як буря, лунав над полем. Але голосу Мікулаша Рокитенського в цьому співі не було чути. Похмурий, сивий ватажок мовчки їхав попереду, на чолі своїх кіннотників.

Вільгельм Раабе ЧОРНА ГАЛЕРА Повість

НА ФОРТЕЧНИХ ВАЛАХ ЛІФКЕНГЕКА

Та ніч на початку листопада 1599 року була грозова й темна. Іспанський чатовий у форту Ліфкенгек на фландрійському березі Шельди дав сигнал тривоги, барабан підняв на ноги поснулу залогу, і всі — від командира до солдата — позаймали свої місця на фортечних валах.

Високо здіймалися хвилі Шельди, раз у раз жбурляючи через кам'яний бруствер піняві бризки в обличчя померзлим південцям. Пронизливо свистів північно-східний вітер з «провінцій», а іспанці вже здавна знали, що з того боку годі сподіватися чогось доброго.

У форту Лілло, на брабантському березі річки, також дрібно бив барабан і сурмив ріжок: крізь гуркіт грози та шум збуреної води виразно долинала далека канонада — то могло бути лише відлуння морського бою на західному березі Шельди.

Морські гези грали в свою давню гру.

Що цьому земноводному племені до бурі й пітьми? Хіба буря й ніч — не найкращі його спільники? Коли це бодай один морський гез лякався розбурханого моря й темряви, як треба було перехитрувати смертельних ворогів, знищити тих, хто плюндрував і пригноблював його відвойовану у хвиль батьківщину?

Але ця війна стала жахливою.

Уже тридцять два роки тривав страшний двобій, приносячи перемоги то одній, то другій стороні, а кінця йому не було видно. Буйно зійшли сходи розбрату; з напоєної кров'ю землі виростали залізні чоловіки, і навіть жінки мусили забувати, що таке людяність і доброта. Світ побачило молоде покоління, яке не прагло до миру вже через те, що зовсім його не знало.

Та коли на суходолі війна буластрашна, то на морі вона стала куди жахливішою. На суходолі бранців ще можна було все ж таки обміняти чи викупити; великі й малі міста і села могли відкупитися від підпалу та пограбування, але на морі вже давно забули і про пощаду, й про викуп. Коли бранців з обох сторін заколювали відразу чи вішали на реях, а не замучували поволі на смерть найжорстокішими тортурами, не розпинали на палубі й не топили разом із захопленим судном, то вже це було милосердям.

Стурбовані командири й солдати на фортечних валах Ліфкенгека насторожено прислухались до канонади і обмінювалися здогадами. Один висловлював про той бій таку думку, інший — таку, та зрештою воїни почали переказувати з уст в уста — спершу пошепки, а далі все впевненіше й голосніше слова:

— Чорна галера! Знов чорна галера!

Кожен промовляв ці слова гнівно, тривожно й пригнічено воднораз.

— Чорна галера!

Близько першої години ночі вітер ущух, змовкла й канонада. Але через двадцять хвилин удалині над темними водами зненацька блискавкою вдарив криваво-червоний омах; його відсвіт пробіг по сотнях бородатих, здичавілих облич людей, що стояли на валах Ліфкенгека й Лілло, а за мить глухо розлігся могутній вибух — то, певно, завершився бій, як завершується катастрофою кожна драма. Далі вже не видно й не чути було жодної ознаки бою. Іспанська залога ще довго очікувально стояла на укріпленнях, прислухаючись до пітьми; але жоден постріл більше не долинав.

— А що скажете про це ви, сеньйоре Херонімо? — запитав комендант Ліфкенгека в одного зі своїх капітанів, худорлявого літнього чоловіка з сивою чуприною та бородою, з голови до ніг усього в рубцях.

Той, до кого звернувся комендант, доти стояв, спершись на бруствер, збоку від своїх товаришів.

— Не питайте в мене про це, сеньйоре, — знизав плечима чоловік. — Присягаюся Господом Богом і Святою Дівою, я вже давно кинув сушити собі мізки над тим, що нам дасть ця війна. Лати вже майже приросли мені до тіла, і на своєму посту я стоятиму до останнього дня. Оце й усе, що я знаю.

— Ви дуже грубий, Херонімо, — сказав комендант. Він був багато молодший за старого воїна й лиш недавно приїхав із Кастилії до Нідерландів, щоб посісти в цьому форту на Шельді пост коменданта.

— Пане полковнику, — відповів капітан Херонімо;— вже багато років я посідаю своє місце на цьому краю землі й дивлюсь, як унизу котяться хвилі. Ви молодий, полковнику, але ваш попередник був також молодий і шляхетний. Ось тут, біля мене, де оце стоїте ви, стояв і він, сповнений юнацьких мрій і надій на звитяги… А тепер він лежить десь під хвилями, а той, хто був до нього, упав від кулі під Турнгаутом. Його попередник теж думав повернутися з перемогою у свій замок на річці Харама до молодої дружини. Та ба!.. А зараз я на пальцях відлічуватиму назад роки, аж до кінця тисяча п'ятсот вісімдесят п'ятого, коли я прибув сюди з Мадрида… Тоді я ще вірив у перемогу й честь у цій країні, сеньйоре. Я перестав у це вірити, полковнику, і ви теж перестанете, якщо Господь збереже вам життя.

— Ви похмурий мрійник, капітане! Але скажіть: того вікопомного року ви були в Мадриді?

— Так.

— Того славного року, коли великий принц знов завоював нам Антверпен?

— Так.

— Виходить, ви вступили з Александром Фарнезе до міста як переможець? Щасливий ви чоловік!

— Ні, — похмуро сказав старий воїн. — Мене в тріумфальній процесії не було. Я дістав тоді інше завдання, і мені в таборі дуже заздрили. Я був гінцем. Відважний принц послав мене до дона Філіппа — хай благословить Господь його душу! — зі звісткою про те, що місто впало.

— Ви? Вам, капітане Херонімо, доручили доставити королю таке послання?! О, тричі щасливець! Прошу вас, розкажіть, як це було. Нам однаково рано ще йти з валу.

Коменданта й капітана помалу обступали офіцери залоги; довкола вже зібрався цілий гурт уважних слухачів. Не так часто вдавалось умовити старого Херонімо розповідати.

— Що ж тут розказувати? — почав капітан. — Уночі з четвертого на п'яте вересня тисяча п'ятсот вісімдесят п'ятого року я осадив змиленого коня перед мадридським замком. Сам я народився в тому місті й, коли знов почув, як плюскотять хвилі нашої Мансанарес, серце моє, скажу вам, панове, просто закалатало. Незадовго перед тим я лежав поранений у шпиталі і частенько марив тим плюскотом. Я досяг мети, і важливе послання, яке я ніс, надія дістати казкову винагороду, про яку мріяв, — усе це ще дужче збурювало мою кров. У замку й у всьому місті панувала пітьма й мертва тиша. Потім я дізнався, що напередодні там відбулося велике спалення єретиків, і городяни після того святкового очманіння відсипалися Спали всі навіть король дон Філшп Сторожа наставила мені в груди ратища саме тієї миті коли знесилений кінь упав шді мною на бруківку Після шаленого останнього перегону я був змучений так само, як і мій кінь, але знайшов іще в собі силу й прохрипів. «Листи королю! Із Фландрії! Від принца Александра Пармського! Victoria!)) Сторожа опустила зброю, збіглися придворні, почали розпитувати про подробиці, а тоді мене провели через замкові зали до спальні нашого володаря. Серце в мене тріпотіло, смертельно зморені руки й нога тремтіли. Коли я став навколішки в покої біля ліжка нашого короля й простяг йому листа від великого принца, у мене все попливло перед очима. Наш володар, дон Філшп, сперся на лікоть, розпечатав листа й перебіг його своїми зіркими, стривоженими очима. Обер-камергер тримав золоту лампу… Повік не забуду, яке бліде було в короля обличчя, як на ньому тремтіла кожнісінька рисочка. Потім він підвівся в постелі, став на повен зріст — худий, кволий — і вигукнув, майже закричав:

— Антверпен упав! Антверпен упав!

І лампа в руці придворного теж затремтіла. Король зійшов з постелі. Всупереч етикету він сперся та ще й на моє плече — плече простого воїна, вкрите дорожньою курявою й потом. Придворні накинули йому на плечі сурдут Така радісна звістка не торкалася монаршого вуха відтоді, як стало відомо про перемогу під Лепанто. Король поспішив коридорами замку до дверей своєї улюбленої дочки, доньї Клари Ізабелли Євгенії. Постукав — що було його католицькій величності до етикету в ту хвилину! — отож постукав він до принцеси, трохи прочинив двері, устромив голову в кімнату й прошепотів до заспаної, переляканої дочки:

— Антверпен упав! Антверпен упав, доньє Кларо!

А як розхвилювався весь замок, коли його облетіла та велика звістка!..

— А ви? Ви, сеньйоре Херонімо? — звернувся до капітана комендант. — Чим же нагородили вас за таку радісну, таку славну звістку?

— Атож, чим же вас нагородили, Херонімо? Ви не рицар ордена Калатрави? — питали інші офіцери.

— Ні, я не рицар ордена Калатрави, — відповів старий воїн. — А щодо моєї винагороди… Ну, його католицька величність почепив мені на шию золотий ланцюг і дав патент на чин полковника.

— Ого! — вигукнув комендант.

Решта командирів підступили ще ближче.

— Атож, — провадив старий. Я, звісно, розумію, що ви хочете сказати своїм поглядом, сеньйоре colonnello^[18]. Ви хочете спитати: «То чого ж тепер ви, Херонімо, — мій підлеглий, напівкаліка, бідний найманець?» Хіба ні? — промовив він і роззирнувся довкола. — Що ж, зараз скажу, коли вже почав розповідати. Слухайте добре, ви всі ще молоді й у цій історії, може, знайдете для себе урок. Тринадцятого червня тисяча п'ятсот дев'яносто першого року принц Фарнезе розкинув свій табір перед фортом Кнодсенбург — це навпроти Німвегена, — щоб узяти його в облогу Але Герберт де Йонге, нідерландський воєначальник, був чоловік хоробрий і влаштував нам кривавий бенкет. Щоб налякати нас, через Арнхем до Бетау виступив і Моріц Оранський. Він став у засідку й вислав до нашого табору вивідку. І тоді ми, сім корнетів, іспанських та італійських вершників зі списами, виступили на ворога. Відважні рицарі то були, скажу я вам, — Франческо Нічеллі, Альфонсо Довалес, Паділья, Херонімо Караффа, Декіо Манфреді й інші. Герцоговими лейб-корнетами того дня командував я. Хай буде проклятий той день! Ми натискали на ворога, і він поквапно відступав, поки ми наскочили на засідку і нас усіх до одного перебили. Святий Боже, я вже тоді мав на тілі тридцять ран — тридцять із честю зароблених рубців. Не було такого бою, щоб я не пролив крові, сі того разу… Того разу, коли бойовище було всіяне тілами моїх убитих і поранених товаришів, я сам-один зостався живий-здоровий. А звитяжний штандарт герцога Пармського, що був у моїх руках, опинився у ворога! На штандарті був вишитий образ Христа й слова: «Ніс fortium dividet spolia»^[19]. Отак я втратив свою військову честь. На другий день з мене зірвали почесного золотого ланцюга, дарунок дона Філіппа. А місце моє посів інший, щасливіший. Довелось мені загубитися серед величезної юрби звичайних найманців. Я змінив ім'я і пішов на службу в німецький полк. За одну годину я посивів, згорбився. І ось я — знов каштан, знов під власним ім'ям і… ваш підлеглий, коменданте, ваш бойовий товариш, панове, — прошу мене не цуратись!

Комендант форту Ліфкенгек мовчки й щиро потис оповідачеві руку; решта також поспішили простягти йому руку.

— Та годі! — сказав старий. — Хоч би там що, а кінець завше той самий. Скільки блиску, честі та слави погасло в мене на очах: в Ескуріалі спить вічним сном дон Філіпп Другий, у Пармі спочиває великий принц Александр… А де тепер Фернандо Альварес Толедський, герцог Альба? Де наш могутній ворог Вільгельм Мовчазний?

— Quo pius Aeneas, quo divus Tullus et Ancus?^[20] — додав, засміявшись, молодий офіцер, який щойно закінчив вищу школу в Саламанці.

Але на ці його слова ніхто не звернув уваги, і капітан Херонімо повів далі:

— Годі, друзі. Кожен має виконувати свій обов'язок і бути чесною людиною! Сеньйоре коменданте, відпустіть людей відпочивати, а то завтра кривавий пронос вирве їх у вас із списку найманців! Історія на воді там, за річкою, завершилась. У його католицької величності дона Філіппа Третього та його генуезької милості сеньйора Федеріко Спіноли стало на одне добре судно менше. Дозвольте, полковнику, хай люди йдуть спати. Про те, що сталося, ми почуємо завтра.

— Ви так гадаєте, провіснику лиха? О, ваша клята зла доля геть зламала ваш дух. Не хнюпте голови, славний Херонімо!

Капітан тільки стенув плечима.

— Що ж, — зітхнув комендант, — дайте сигнал піти з валів. А потім я жду всіх вас, панове, щоб випити по келиху вина. Однаково ніхто з нас до ранку тепер не засне. Не хнюпте голови, панове, і — хай живе Іспанія!

Офіцери прокричали вслід за своїм командиром ці останні слова — щоправда, досить пригніченими голосами. Потім пробили барабани, і війська покинули фортечні вали Ліфкенгека.

Але комендант іти з укріплень не поспішав; зітхнувши, він сперся ліктями на кам'яний бруствер і поклав підборіддя на руки. Так він стояв, дивлячись на воду, і бурмотів у темряву:

— Він каже правду… Ця війна — діло паскудне. Ось уже чотирнадцять років має над цими валами, на мурах і вежах Антверпена іспанський прапор. Та чи посунулись ми хоч на крок, підкоряючи цей героїчний, затятий народ? Які воїни билися й спливали кров'ю на цьому крихітному, намитому водою клаптику землі! Які воїни боролися за цю землю! Яскравими зорями сяють крізь роки імена друзів і ворогів: Александр Фарнезе, Мансфельд, Мондрагоне, Йоганнес Петтін Утрехтський, Альдегонде, Джянібеллі, Йоганнес Баптіста Плато, Барраї, Капісуккі, Олівера, Пас, Ла Мотта, Дельмонте й сотні інших. Десятки тисяч невідомих героїв лежать у піску, під цими хвилями. А скільки ще знайдуть собі там могилу?

Залога вже давно розійшлася по квартирах, і на фортечних валах не було чути нічого, крім вигуків та кроків дозорців, шуму води й грози, що насувалася знов.

Комендант іще раз обійшов мури й суворо наказав подвоєній сторожі пильно стояти на чатах; потім він також спустився вниз і рушив додому, де застав, як і запрошував, усіх офіцерів. Не було тільки капітана Херонімо — він не любив ходити на гулянки своїх бойових товаришів. Офіцери пошкодували, що його нема, пожартували, посміялися з його пророцтв, однак дали йому спокій.

І все ж таки старий, як виявилось, мав рацію! Саме тієї грозової ночі католицький король і Федеріко Спінола Генуезький втратили прекрасне судно. Другого ранку хвилі викинули обвуглені рештки «Immacolata concezione»^[21] на дюни Південного Бевеленда до ніг єретиків, а ввечері приплив прибив до мурів форту Бате не одного спотвореного трупа з іспанським військовим шарфом. Похмуре пророцтво капітана Херонімо збулося, перемогу в нічному бою здобули морські гези.

НА БОРТУ «АНДРЕА ДОРІА»

До міста Антверпена звістку про нічні події принесли рибалки; великою була прихована радість або відверта лють у людей — залежно від того, хто яку сторону підтримував.

Невдовзі й містом пролетіла чутка про «чорну галеру», адже з цим судном більшою чи меншою мірою пов'язували ту біду, що сталась.

Бо хто ж, як не чорна галера, міг минулої ночі, в такий шторм зважитись на це зухвальство?

На майданах і вуличках, у майстернях, церквах, у мерії і фортеці — всюди тільки й розмов було, що про чорну галеру. Про неї згадували раз у раз і на військових та торгівельних суднах, що стояли на причалі, біля самісіньких будинків і мурів міста. Скрізь, як уже сказано, на обличчях у людей можна було прочитати збентеження чи потаємну радість. — Чорна галера! Чорна галера!

Федеріко Спінола, шляхетний генуезький патрицій, діловитий син одного із знаменитих родів цієї багатої республіки, уклав з іспанським королем Філіппом Третім угоду, зобов'язавшися спорядити флот для служби його католицькій величності проти нідерландських бунтівників і повести цей флот у Північне море. За це всі трофеї, всі захоплені в єретиків судна мали стати власністю адмірала Федеріко. І ось він з великою кількістю галер та галіонів і тисячею шістьмастами сміливців вийшов з Генуї, проплив через Гібралтарську протоку, обігнув Фіністерре, відчутно поповнив у Біскайській затоці свою команду бравими біскайськими піратами та корсарами, а також чималою ватагою дюнкеркських мародерів і 11 вересня 1599 року з'явився в гавані Слуїс; там Спінола став на якір і почав звідти свої операції в Північному морі.

Це ж уперше вийшли в Північне море романтичні посудини, якими доти плавали тільки мешканці середземноморського узбережжя. Тому спочатку навіть відважні й сміливі голландські моряки відчули страх перед італійськими галерами, що немовби велетенські водяні павуки із сотнями схожих на лапи весел борознили простори Північного моря.

Отож справи у Федеріко Спіноли спочатку йшли блискуче, і він захоплював у нідерландців то багате купецьке судно, то бідний рибальський баркас. Але все це тривало доти, доки перший страх перед італійськими галерами минув і нідерландці зважилися сміливо вийти на бій з новими ворогами. Чисельну ескадру вислали в море Генеральні штати, і в запеклій битві не тільки знищено багато корсарів, але й захоплено одну з тих жаских галер.

Дивовижне судно з тріумфом доправили до Амстердама, там на його подобу збудували таке саме судно й набрали на нього людей із хоробрими серцями й удатними руками. Пофарбували його в загрозливий чорний колір, і дуже скоро ця чорна галера вже наводила жах на іспанців та адмірала Федеріко Спінолу. Відтепер ризиковані походи генуезця вже не давали таких багатих плодів, як на самому початку.

Одне слово, чорна галера була не марево й не почвара, а судно з дерева й заліза, і команда його складалася не з сонмища духів. Істоти з плоті й крові дерлися на щогли, напинали вітрила, заряджали фальконети, підпалювали ґноти й брали на обордаж ворожі судна, несамовито викрикуючи:

— Краще турок, аніж піп!

Про чорну галеру точилися розмови на майданах і в провулках великого торгового міста Антверпена, і кожному сусідові кортіло почути подробиці про те, як уночі голландці висадили в повітря таке прекрасне веслове судно «Непорочне зачаття».

І знов поволі настав вечір; із Шельди піднявся густий туман і повив усе місто. На антверпенській набережній крізь туман мерехтіли червонуваті вогні, із снастей на галіоні «Андреа Доріа», що стояв на якорі під самісінькими міськими мурами й будинками, скапували краплі води. На палубі ходив туди-сюди, загорнувшись у плащ, капітан Антоніо Валані, молодик років тридцяти. Річкові хвилі, тихо плюскочучи, омивали корпус його судна, а з боку набережної та міста ще долинав глухий гомін збудженої юрми.

Капітан саме став і задивився на міські вогні, що блимали над мурами, коли це до нього підійшов його лейтенант Леоне делла Рота, його товариш дитинства із strada Guilia^[22], й поклав йому на плече руку.

— Про що думаєш, Антоніо?

Капітан трохи не злякано перевів на нього погляд.

— А, це ти, Леоне! Ну, ти приніс із міста якісь вісті?

— Приніс, але, на жаль, дуже погані. Вони надійшли до адмірала з форту Ліфкенгек. Те, що нібито сталося минулої ночі, — таки правда. «Непорочне зачаття» вхопили чорти, судно з командою й усіма манатками пішло на дно. Тільки один юнга й урятувався — доплив на порожній бочці до форту Бате. Єретики страшенно раділи, а голландські жінки — до речі, огидні, жахливі створіння, Антоніо! — висушили, обігріли хлопчину й прислали з диявольським привітом сюди, до його превосходительства губернатора. З ним балакали нагорі, у фортеці. А до нас, мабуть, скоро надійде звістка від адмірала.

— Дай Боже! — вигукнув капітан «Андреа Доріа» й розгнівано тупнув ногою по палубі. — Леоне, я цього довше не витерплю — стояти отут на якорі й бити байдики!

— Бити байдики?! — засміявся лейтенант. — Присягаюся прекрасним Венериним тілом, я б так не сказав. Я гадав, що ми, поки стояли тут, аж ніяк не гаяли марно часу. Прокляття, я ж дістав славну перемогу, завоювавши оту гладку сеньйору з таверни «Герб Алькантари»! Хіба ні, Антоніо?!

— Ти ще надто легко сприймаєш життя, Леоне! — зітхнув капітан.

— Отакої! — засміявся лейтенант. — Та кинь скиглити, друже, і не співай мені цих пісеньок! Ох, не зітхай так жалісно й не відводь убік очей. Поглянь краще, куди показує мій палець, — он туди, бачиш отой вогник за міським муром, отам, у наріжному вікні? Простеж за моїм пальцем — бачиш? Отож-бо, Антоніо, Антонелло! Ох, капітане, капітане, а хто там живе? Скажи, хто засвітив той вогник? Чи не найсолодше створіння, що його будь-коли народжувала ця гіперборейська земля — я б навіть сказав, це гіперборейське болото — відтоді, як тут ідуть дощі, а йдуть вони, здається мені, вже дуже давно? Ха, чи не ти, Антоніо Валані, капітан цього чудового галіона, душею й тілом попав у полон до двох блакитних оченят та білявих кіс bella fiamminga?..^[23] Знову зітхаєш? Ох, Антоніо, Антоніо, присягаюся нашою любою Цітерою^[24], ти все ж таки не чоловік, а ганчірка!

Капітан роздратовано відвернувся й кинув:

— Ет, дай мені спокій, Леоне! Йди до своєї гладкої сеньйори. Відпускаю тебе на цілу ніч, аж до перших півнів, аби лиш позбутися тебе й твого зухвалого язика. Йди собі, прошу тебе, йди і не муч мене своїм безтурботним настроєм. Повір, мене тішить твоя весела вдача, твоя життєрадісність, але дай же й мені побути на самоті, якщо ти мені товариш. У мене в голові така плутанина!

— Антоніо, — промовив лейтенант уже серйозніше, — Антоніо, слово честі, я не хотів тебе мучити. Нехай гладка хазяйка «Герба Алькантари» жде собі й виглядає за двері скільки завгодно, нікуди я не піду. Чорт забирай, скажи, carissimo^[25], що з тобою? Признайся мені, що тебе так пригнічує? Це не лиха звістка з Західної Шельди, ні! Невже те, що я прийняв за жарт і з чого сміявся, — правда? Ти таки попався в тенета білявої чарівниці?

Капітан Антоніо, нічого не кажучи, тільки глибоко зітхнув, а Леоне повів далі:

— І вона повелася з тобою жорстоко? З тобою, улюбленцем усіх жінок на strada Balbi та інших вулицях, вуличках і в провулках нашого рідного міста, нашої Genova superba?^[26] Присягаюся володаркою пристрастей, це заслуговує покари, якнайсуворішої! О, ця знадлива дикуночка!.. Антоніо Валані, начальнику мій і товаришу, я ладен служити тобі шпагою, серцем і головою! Що ж нам діяти, як здобути для тебе те чарівне дитя?

Про що ще розмовляли капітан і його лейтенант, ніхто не знає, бо слова їхні потонули у вигуку вахтового біля трапа. На березі пролунав барабанний дріб, спалахнули смолоскипи, зблиснула зброя. Прибув адмірал Федеріко Спінола, щоб поглянути, як ідуть справи на «Андреа Доріа» та інших суднах його флоту під антверпенськими мурами. Адмірал був, як уже встигли завважити Антоніо й Леоне, поквапившись йому назустріч, у препоганому настрої. Він важко, з лютим виглядом ступав у колі своїх капітанів, що зібралися на борту «Андреа Доріа». Після невдалого бою минулої ночі на душі в нього було тяжко. Якщо так піде й далі, то діло виявиться зовсім не таким вигідним, яким воно уявлялося на пергаменті, в угоді, що під нею дон Філіпп Третій Іспанський поставив над підписом генуезького дворянина своє «Yo el rey»^[27].

— Забирайтеся всі геть! — розлючено кричав дон Федеріко на своїх капітанів. — Зараз же виходьте в море й піймайте ту кляту чорну галеру! Прив'яжіть усю команду до своїх рей, кат би забрав ваші душі! Чотирьом галерам, які тут іще стоять, завтра на світанку знятися з якоря! Чуєте, signori?^[28] «Андреа Доріа» залишиться поки що тут і ждатиме подальших розпоряджень. Чуєте, панове з галер, — завтра вранці! Командувач у Слуїсі вже дістав наказ теж вийти з усіма вільними суднами в море. Чорну галеру!.. Приженіть мені чорну галеру, або диявол… — І адмірал, проковтнувши решту фрази, важко рушив знов до трапа, а капітани корчили гримаси й поглядали то один на одного, то на адмірала.

— Diavolo, оце іспанський перець!.. Про таку роботу легше балакати, ніж її робити!.. То як, панове? Чорну галеру!.. Вчора ви, здається, повісили свого кока, Франческо?.. Слуїс… Спінола!.. Чорна галера!..

Так кричали навперебій капітани на борту «Андреа Доріа», поки нарешті один по одному розійшлися, щоб підготуватися до завтрашнього виходу в море.

Минуло ще багато часу, перше ніж Антоніо Валані й Леоне делла Рота лишились на верхній палубі знов самі.

— Отже, всі відпливають, а ми зостаємося тут? Теж непогано! — промовив Леоне. — Тоді самі влаштуємо лови, Антоніо. Та спершу ходімо в таверну. Ти повинен розказати мені все-все про свої взаємини з тою чарівною фламандкою.

— Ні вже, Леоне, дай мені спокій!

— Е ні, ти не можеш і не повинен мовчати. Я хочу тебе вилікувати, carino^[29]. Від таких недуг я добре вмію зцілювати. Одному я вже поміг, тепер черга твоя, Тоніно.

Капітан неохоче дав забрати себе з судна. Похмуро ступав він за своїм лейтенантом антверпенськими вуличками до таверни «Герб Алькантари», де гладка хазяйка закохалась у веселого Леоне делла Роту й де її любий мав безплатний стіл і… безплатну ночівлю завжди, коли мав бажання. А бажання він мав частенько.

ЯН І МІГА

Другого вечора в одному з високих будинків із гостроверхим дахом за міським муром на антверпенській набережній сиділа біля невеличкої лампи вбрана в усе жалобне Міга ван Берген, дочка колись вельми багатого й шанованого купця Міхаеля ван Бергена, про якого тепер можна сказати: Supremum diem obiit senex et pauper^[30].

П'ятнадцять — двадцять років тому назва фірми «Ван Берген і Норріс» лунала в кожного у вухах, немовби брязкіт щойно викарбуваних золотих монет, що їх висипають із повного мішка. Ця фірма представляла один із найбагатших домів багатого Антверпена. Її судна плавали на всіх морях, її крамниці були повні коштовних Скарбів з Індії та Америки, а в її конторі працювали десятки старанних писарів. Так, двадцять років тому вам досить було тільки спитати на біржі чи в торговому домі Остерлінгів, великому ганзейському складі, про фірму «Ван Берген і Норріс», і ви одразу дістали б найдокладнішу відповідь.

Але Йоганн Геердес Норріс уже давно помер, а два тижні тому в Антверпені на той світ услід за ним пішов і колишній його компаньйон — тепер уже, по суті, жебрак.

І нині, якщо спитаєте на біржі чи в торговому ганзейському домі про «Ван Берген і Норріс», то вас, певно, не раз попросять повторити назву фірми, а тоді заперечливо похитають головою. Хто ще пригадує фірму «Ван Берген і Норріс»? Тільки дуже старі купці та маклери.

Як же так сталося?

Відповідь на це запитання знайти неважко. Коли торговий дім «Ван Берген і Норріс» був у сяєві слави, за антверпенськими мурами жило двісті тисяч чоловік; а тепер від них лишилося тільки вісімдесят тисяч. Вам цього мало?

Та загляньмо в недалеке минуле!

Це було двадцятого серпня нещасливого тисяча п'ятсот вісімдесят п'ятого року. Того дня протестанти відправляли в соборі свою останню божу службу. Після угоди про капітуляцію, що її місто уклало з могутнім узурпатором, принцом Александром Пермським, другого дня святинею Божої Матері, яка так довго була в руках єретиків, мав заволодіти католицизм. Той день двадцятого серпня був урочистий, незвичайний; протестантський священик востаннє проказав проповідь, змовкли звуки протестантського органа. Запала глибока тиша; люди сиділи, похиливши голови, й нишком, ревно молилися. Отоді все й почалося: пролунало чи то зітхання, чи то притлумлений крик люті, що луною покотився по собору. То був крик болю й зачаєного гніву! Всі загомоніли, посхоплювалися на ноги й несамовито, стрімголов кинулись до церковної брами та до високих порталів, що їх уже зайняла католицька частина населення.

Тріумф і поразка!

Ченці всіх орденів — одні глумливо посміхаючись, інші погрозливо суплячись, — поздіймали над головою чотки й переможно посунули назустріч приниженим єретикам, що стиха плакали або гучно виказували обурення.

Чи давно ченці самі мусили уникати цих-таки єретиків, які викрикували: «Papen uyt! Papen uyt! Геть попів! Геть попів!»

Отак міняється в людей доля, так чергуються в боротьбі ідей тріумфи й поразки.

Двадцятого серпня торговий дім «Ван Берген і Норріс» був іще могутній і поважаний, а двадцять сьомого серпня фірми вже не стало. Александр Фарнезе надзвичайно пишно в'їхав до захопленого Антверпена; Йоганн Геердес Норріс покинув його з десятирічним сином та багатьма іншими людьми, які не хотіли терпіти іспанського панування, а Міхаель ван Берген зостався із шестирічною донькою в місті. Кожен із компаньйонів учинив відповідно до своєї вдачі — і мужній, запальний Норріс, і боязкий, м'якосердий ван Берген. Перший упирався долі скільки міг і відступив, програвши боротьбу в одному місці, щоб узятися до неї в іншому. А другий схилився перед обставинами і мовчки терпів те, чого не міг змінити.

Та це було давно, і наші герої тепер — не Геердес Норріс та Міхаель ван Берген, а Ян Норріс і Міга ван Берген, діти власників знаменитої колись фірми.

В якому ж страшному, спустошеному й моторошному світі народилися ці двоє бідолах! Скільки разів близький і далекий гуркіт гармат уривав колискову пісню їхніх матерів! Скільки разів батьки мусили зсаджувати з колін свого синочка або донечку, бо тривожні удари дзвонів закликали їх на міські вали чи до ратуші!

Безталанні маленькі створіння!.. Зроду вони не бавилися безтурботно в тінистих лісах та на зелених лугах, як інші діти, що народилися за щасливіших часів. Зроду вони не мали змоги сплести собі віночка з блакитних волошок чи з червоних польових маків, що цвітуть десь на межі.

У лісах шастали загони католицького короля, дикі натовпи лісових гезів та безправних, нещасних волоцюг з усієї Європи.

На зелених лугах напинали шатра й намети іспанські полки, юрмища німецьких, англійських, французьких, італійських найманців, воїни з провінцій, слуги принца Оранського.

Під кінськими копитами та ногами численних військ гинули хлібні ниви, і не встигали на них ні дозріти золоті зерна, ні зацвісти червоні та блакитні квіти.

Де можна було знайти мирний клаптик землі у цьому затоптаному куточку планети, що його іспанський король назвав своєю власністю?

Бідолашні діти грались у вузеньких, темних антверпенських завулках, за високими міськими мурами, фортечними валами та вежами Пачіотті. Але й тут вони почувалися непевно, й тут їм часто загрожувала небезпека. Нерідко городянам доводилось обертати свої будинки у в'язниці, в які вони самі себе замикали, щоб захиститися від лиха надворі.

Зовсім інакше, радісніше, ніж решта дітей, мали дивитися на світ ці двоє. Але похмурі холодні хмари, що нависали тоді над країною, задушили й знищили поодинокий радісний квіт у їхніх душах ще в пуп'янку.

Скільки разів Ян і Міга, виглядаючи під час тривалої облоги принца Пермського з вікон, де вони розставляли строкатих своїх ляльок та звірят, бачили на вулиці страшні картини війни!

Колись Ян і Міга мали побратись — так домовилися між собою їхні батьки й матері ще тоді, як існувала могутня фірма «Ван Берген і Норріс». Та коли місто підписало з принцом Александром угоду про капітуляцію, Ян Геердес Норріс у думці розірвав шлюбний контракт свого сина з дочкою компаньйона Міхаеля ван Бергена. Дружини обох власників фірми на той час уже лежали в могилах.

Двадцять сьомого серпня тисяча п'ятсот вісімдесят п'ятого року обох дітей розлучили, і десятирічний хлопчик та шестирічна дівчинка гірко плакали. Та була війна, а війна розлучає серця, либонь, ще й куди жорстокіше. Ніхто не мав сумніву, що Ян і Міга про свої перші дитячі враження дуже скоро забудуть, і що ж, погляньмо, чи так це було насправді!

Минули роки. Помер Йоганн Геердес Норріс, помер і Міхаель ван Берген, багатство якого розтануло, мов сніг на сонці.

Отож в одному з будинків за міським муром на антверпенській набережній сиділа в своїй кімнатці одягнена в чорну жалобну сукню Міга — чарівна юна красуня, ще дуже бліда після довгих безсонних ночей край батькового смертного одра. Вона пряла. В очах її стояли сльози, а серце сповнював невимовний біль і туга. Після батькової смерті бідолашна дівчина залишилася зовсім самотня у великому місті та ще й у такий страшний час, коли слабкі люди були майже беззахисні перед будь-яким гнобителем, будь-яким нахабою.

Невже Міга ван Берген була така вже самотня?

Нещасне дитя! Якраз те, що вона була не зовсім самотня, й додавало їй ще більше клопоту.

Про дочку Міхаеля ван Бергена ще було, звичайно, кому подбати; сирітка, певна річ, знала, що в неї ще є на світі одне вірне серце, що Ян Норріс із Амстердама віддав би за неї останню краплину крові. Але Яна Норріса оголошено поза законом, і якби він попався на антверпенських вулицях до рук іспанців, йому загрожувала б шибениця. А морський гез Ян Норріс з'являвся перевдягнений на антверпенських вулицях досить часто.

Ян Норріс не забув так скоро про свої дитячі враження, як сподівався Ян Геердес Норріс, його батько.

Ян і Міга все ще були нареченим і нареченою. Вони заприсяглись одне одному, що ніяка на світі сила їх не розлучить; та поки був живий старий Міхаель, жодне з них не знало, що з усього цього вийде.

І ось Міхаель ван Берген помер, і минуло вже два тижні після його похорону. Проте кілька місяців тому Ян зник. Чи він іще бодай живий? Може, його вже поглинули хвилі? Або іспанці взяли судно на абордаж, а Яна полонили й повісили?

Хто їй скаже?

Що діяти бідній, покинутій Мізі в цьому спорожнілому для неї світі, якщо Ян загинув?

Поволі насувалася ніч, та лягати в ліжко Міга боялась. Від горя й страху спати вони не могла, навіщо ж лягати? Помалу в кімнатці стало зовсім холодно, але сирота, здавалося, цього не помічала й вугілля до невеличкого каміна не підкладала. Нарешті Міга відставила прядку, затулила долонями обличчя й похилила голову на груди. Так вона сиділа досить довго, аж поки змерзла. Тоді дівчина підвелася й вирішила лягти спати.

Вона ще раз підійшла до дверей, щоб поглянути, чи засунула як слід засуви, й раптом прислухалася — прислухалась, затамувавши дух.

— Міго! — прошепотів хтось за дверима.

Сирота вся затремтіла.

— О Господи!

— Міго! — знов почула вона шепотіння крізь щілину в замку.

Дівчина скрикнула, хутко повідсувала засуви й крутнула ключа. Двері рвучко відчинились, і наступної миті юнак в офіцерській формі полку найманців з іспанським військовим шарфом через плече уже тримав це чарівне дитя в обіймах.

— Міго! O Міго!

— Яне! Любий мій, коханий мій Яне!

На кілька хвилин обоє за палкими поцілунками забули про мову. Та потім юнак сів, здавалося, геть виснажений на стілець поруч, і Міга аж тепер побачила, що одяг у коханого зовсім пошарпаний, що Ян загубив капелюха, а на щоці в нього з невеличкої ранки сочиться кров.

— Боже милий, Яне, що сталося знов? Я вся тремчу, Яне… Ох, ти знов стрімголов кидаєшся в саме пекло… О Яне, Яне, лихий мій Яне!

— На цей раз мене справді ледве не спіймали, Міго! Але не бійся, рибонько, мене ж усе-таки не спіймали… Чорт, якби мені не поталанило, я вже теліпався б, як собака, в зашморгу!

— Ох, Яне, і ти ще кажеш, що кохаєш мене? Що вивезеш мене з цього міста і врятуєш? О Боже праведний! Ти загинеш, і я з тобою, а батько мій теж помер… О святий, милостивий Боже, що зі мною буде? Хто мене захистить, хто мені поможе?..

— Твоя правда. На жаль, правда твоя, бідолашна моя, люба моя Міго! Ось і твій батько помер, а мене тут не було, щоб утішити тебе в тяжку годину. Ми тоді, мабуть, саме плавали туди-сюди біля Дюнкерка — хотіли пустити на дно отих мародерів… Ох, це так жорстоко, Міго, але… але інакше я не міг, і сьогодні ввечері теж не можу. Задля честі нашої вітчизни ніхто не має права шкодувати свого життя… Ох, Міго, Міго, кохай мене бодай трохи, хоч я тобі й поганий захист і опора. Бідний тато Міхаель…

— Дай спокій покійному батькові, Яне! Йому добре; тепер він спить вічним сном, і йому не треба вже нікого боятись… Ох, у ці криваві, жахливі часи мертвим можна тільки позаздрити!

— Не кажи так, Міго! Батькова смерть — це, звісно, велике лихо, але… але тепер ти тільки моя! Тепер у цьому нещасному Антверпені тебе вже ніщо не тримає, і ми можемо вирушити вдвох до Амстердама. Заспокойся, Міго, кохана моя нареченонько, у нас іще будуть ясні дні. Ще трохи, і я заберу тебе звідси й — завваж! — сподіваюся, в супроводі розкішного весільного поїзда, такого, за який не було б соромно навіть королеві. Мабуть, дзвонитимуть дзвони, битимуть барабани, і, може, гарматний салют ознаймить ту радісну годину, коли я повезу тебе з Антверпена. Ось побачиш, збудеться все, що я оце довірив тобі під великим секретом!

— Ох, це тільки мрії, мій невгамовний, мій любий Яне Норрісе! Скажи, як же тобі пощастить Так урочисто забрати мене звідси? Ні, не говори нічого, бо це просто божевілля. Розкажи краще про ту небезпеку, якої ти щойно уник. Тепер мені не страшний ніякий кошмарний сон — про мене подбаєш ти, шалений мій Яне!

— Не такий я шалений, як ти собі гадаєш, любонько! — всміхнувся юнак. — А то капітан чорної галери не став би покладатись на голову й ноги, руки і серце Яна Норріса так, як він це робить. Сюди, до міста, мене привела важлива справа… Ми хочемо здійснити подвиг, про який сини й дочки Антверпена й через сто років співатимуть у піснях. Щоб дещо дізнатись, я перевдягся в це лахміття й замість штанів голландських моряків натяг німецькі. А тепер послухай, Міго. Я залагодив на набережній свої справи й довідався, що чотири Спінолині галери сьогодні вдосвіта вийшли полювати за чорною галерою. На жаль, почув я й про те, що в тебе помер батько. Потім я гарненько оглянув останнє генуезьке судно «Андреа Доріа», що стоїть тут на якорі, — як воно побудоване тощо, — а тим часом настав вечір. Удень я частенько поглядав тайкома на твоє віконце, голубко моя, але не знайшов жодної хвилинки, щоб пробратися до тебе, — за мною ж бо невідступно слідкували. І тоді я вирішив діждатися ночі — адже ключ від будинку в мене є. Блукаю собі знічев'я вуличками, і ось біля освітленого входу до однієї таверни мені раптом спадає на думку згаяти вечір десь у шинку, а заразом і трохи подивитись, як поводяться тут городяни й чужоземці. Все це задля справи, розумієш? Ну добре, входжу я до таверни, беру пляшку вина й сідаю за стіл, спершись ліктями так, наче весь світ мій і не болить у мене голова за мою бідолашну Мігу, в якої помер батько і яку я навіть не міг утішити. А довкіл такий гармидер, наче там вавилонське стовпотворіння. Німці, бургундці, іспанці, італійці, нідерландці… І кожен щось ґерґоче, лається, кричить, кожен своєю мовою, але цмулять вино всі на; один манір. Жодного вільного кутка, жодного вільного стола, і тільки коло мене ще двоє вільних місць. І тут з'являються двоє бундючних хлопців, я їх добре знаю один — капітан «Андреа Доріа» а другий — його лейтенант Переступають через стіл та лави й сідають біля мене. Я залюбки посуваюсь, бо познайомитися з ними мені було б дуже важливо, кожнісіньке їхнє слово для мене на вагу золота. Однак сиджу я з таким виглядом, наче зроду їх не бачив, а тоді ще й прикидаюся сонним, кладу голову на руки і взагалі поводжуся так, ніби мене ніщо в світі не цікавить. А сам нашорошив вуха й слухаю. Нарешті ці двоє зайд гукають, щоб їм принесли вина, і молодший, лейтенант, уже обіймає за талію шинкарку. А другий сидить сумний, похмурий, мов у воду опущений. Я, звісно, міг би з нього досхочу посміятись, але, присягаюся честю геза, там було не до сміху Ну, сидимо ми, слово по слову, спершу мова йде, певна річ, про наші славні діла, про бойовище позаминулої ночі, про те, як «Непорочне зачаття» пішло на дно. Душа моя — на сьомому небі! І раптом серце в мене аж похололо — я почув добре знайоме мені ім'я: вони згадали, Міго ван Берген, про тебе!

— Про мене?! — зойкнула дівчина. — О Боже, той капітан, італієць, говорив про мене? Матір Божа, Яне, Яне, захисти мене від нього! Ох, як я його боюся!

— То он воно що! Виходить, той собака полює за тобою? — вигукнув Ян Норріс глухим голосом, і Міга, кивнувши головою, вся тремтячи, сховала обличчя в нього на грудях.

Молодий гез заскреготав зубами і злісно засміявся:

— Не такий страшний чорт, як його малюють. І скоро той мерзотник звідає це на власній шкурі! Заспокойся, Міго, хіба я не з тобою, хіба мало в мене добрих товаришів? Бідна дівчинко, як. ти тремтиш!

— О Господи! Яне, я не знаю, що тепер робити. Адже тут хазяйнують оті всевладні, пихаті чужоземці! Хто завадить їм здійснити їхні лихі заміри? Ох, Яне, Яне, візьми мене з собою — сьогодні вночі, зараз же!

Ян Норріс обняв бліду, тремтячу наречену, всіляко намагаючись її втішити. І коли йому це трохи вдалось, він почав розповідати далі про те, що сталося з ним у таверні «Під золотим левом».

— Чуб у меня став дибки, кров застугоніла в скронях. Та я мусив стримуватись, щоб не виказати себе, а це було нелегко. І все ж таки Ян Норріс упорався з собою й сидів так, наче не розумів по-італійському ні бе, ні ме. Присягаюся графом Лумеєм, вони там замишляли брудну справу, чорнішу за ніч. Але тепер я знаю все, і цього досить. Післязавтра вдосвіта «Андреа Доріа» виходить у море — адміралів наказ уже надійшов, — і, оскільки обставини дуже сприятливі, завтра вночі ті двоє мають здійснити свій підступний план. Завтра вночі моя горличка Міга ван Берген з поміччю диявола й лейтенанта Леоне делла Роти має стати власністю капітана Антоніо Валані. Завтра вночі вони нападуть на твій будинок, але зроблять це так тихо, що не почує жоден сусіда, і жодна душа в цілому Антверпені не згадає про це. На галіоні з Мігою! Швиденько знятися з якоря, хлопці-молодці, — і гайда на лови баламутів єретиків, швиденько у відкрите море! Хто ж бо почує серед морських просторів крики на ґвалт і плач маленької Міги? О небо й пекло! А Ян Норріс сидить собі в «Золотому левові» і не може навіть писнути, тільки стискає потай у руці ножа і не має права вкласти на місці двох мерзенних шептунів!

— Ох, Яне, Яне, заради твоєї й моєї матері… заради нашого кохання, врятуй мене! Не дай, щоб я потрапила до їхніх рук! Краще смерть, ніж отака наруга!

— Вгамуйся, вгамуйся, дівчинко! До завтрашньої півночі ще далеко. В Амстердамі ми ще не раз, сидячи біля вогню, згадуватимемо про цю історію. Покладися на мене, серце моє, нічого поганого з тобою не станеться, поки Ян Норріс ще твердо стоїть на ногах! Та слухай же далі, я розказав не все. Я хочу ще раз розповісти тобі, як вийшло, що вони відчули в мені другого капітана чорної галери. Це була вже веселіша історія, ніж та, яку я щойно розказав.

— Ой, Яне, Яне, послухай, як б'ється в мене серце!.. О Боже милий, хто захистить бідолашну Мігу? Яне, тікаймо краще сьогодні, зараз, я вже не можу тут спокійно дихати, я задихаюся в цій кімнаті!

— Спокійно, спокійно, люба Міго. Я б залюбки взяв тебе з собою сьогодні, і човен для нас знайшовся б, але ти тільки прислухайся до того, що діється внизу, на вулицях! Ціле місто вже знає, що сюди проникли переодягнені люди з чорної галери. Чуєш отой гамір унизу? Бігають, нишпорять… То вони шукають мене, і зараз нам не пощастить вибратися звідси. Сядь і не тремти так, нам іще нічого не загрожує, а час — найкращий порадник. Думай про ту хвилину, коли ми сидітимемо в Амстердамі біля каміна. Ха-ха-ха, нехай шукають! Ян Норріс надто спритний і хитрий, та й шкода було б хлопця, якби його повісили, чи не так, Міго?

— Ох, Яне, Яне!..

— Міго, люба, поцілуй мене ще раз і… ще раз… а тепер повернімося до моєї розповіді. Сиджу я, одне слово, й кусаю собі до крові губи, але не пропускаю з їхньої розмови жодного слова. А ті мерзотники базікають собі далі та тішаться своїм диявольським планом. Потім вихиляють до дна келихи, встають і вже хочуть піти, але в таверні така товкотнеча, що біля дверей їм доводиться затриматись. І саме в цю хвилину двоє чоловіків вносять на плечах якесь хлопченя. Коли юрба в таверні впізнала його, прокотилося гучне «ура». Те хлопченя виявилося юнгою з «Іммаколати» — одним-однісіньким з усієї команди, хто зостався живий і, відчайдушно побовтавшись у морі, вибрався на берег. Кожному кортить побачити те хлопченя, побалакати з ним, усі збилися довкола й простягають йому свої келихи та глечики. Ну, міркую собі, якраз пора скористатися з цього гармидеру й непомітно втекти. Прослизаю я, отож, попід самими стінами до виходу й уже стою майже коло дверей, коли це раптом, наче на зло, попадаю на очі юнги — він-бо все ще сидить на плечах у тих двох чоловіків. Хлопченя вирячилось на мене так, ніби побачило привида, — побіліло, мов крейда, та як заверещить на все горло: «Поможіть, поможіть! Он він! Он один із них! Поможіть! Держіть його! Держіть!..» — «Хто це? Як?! Що?!» — кричать зусіх боків. «Он він, он! Отам, біля столу! Хапайте його, серед морських гезів він — справжній диявол! Це він заколов капітана Пераццо! Він із чорної галери!» Здіймається така веремія, наче вибухнуло пекло. Всі дивляться на мене й дістають із піхов зброю. Берусь і я за ножа, щоб, у крайньому разі, продати своє життя як можна дорожче. Нарешті вони кидаються на мене, та я виявився спритнішим за них: хапаю першу-ліпшу лаву, жбурляю її переднім під ноги, і ціла купа їх падає один через одного на землю. А я, скориставшись нагодою, одним стрибком опиняюся серед того стовпища і б'ю ножем праворуч і ліворуч у їхні пики. Кінець кінцем добираюся до дверей, і ось уже я надворі й чую тільки, як позаду репетують мої переслідувачі… Слава Богу, що я знаю наш Антверпен, як свої п'ять пальців. І ось вони вже прочісують вздовж і впоперек місто, та я все вислизаю, хитрую, наводжу їх на фальшивий слід, петляю. На набережній ще зовсім тихо, заповітний ключик відмикає мені добре знайомі двері, і я врятований і можу врятувати тебе, вірна моя Міго, солодка моя наречена. Але ти тільки прислухайся — вони й досі не втрачають надії повісити геза! Прокляття, ти чуєш? їй-Богу, всю залогу підняли на ноги! Ха-ха, неабияка честь, панове! Красненько дякую, ха-ха-ха!

Ян Норріс сміючись, a Міга ван Берген тремтячи прислухалися до криків надворі.

— Яне, любий мій, чи ти певен, що ніхто не бачив, як ти ввійшов до будинку? Чуєш, гамір наближається сюди… О Боже! Виглянь у вікно, — смолоскипи, списи… Господи, вони вже стукають у двері!.. Вони шукають тебе, Яне! Боже милостивий, захисти нас… Ми пропали, пропали!

Двері в будинку розчахнулися — натовп, певно, вдерся всередину. Ян Норріс зціпив зуби й схопився за зброю,

— Заспокойся, заспокойся, Міго… Цього не може бути! Заспокойся!

— Вони вже йдуть! Ідуть сюди! — пронизливо закричала дівчина. — Вони вже на сходах, вони тебе знайдуть. Яне, Яне, дай мені померти з тобою!

Молодий гез був блідий як смерть.

— Невже через мою необережність тобі тепер загрожує небезпека, Міго? Це було б жахливо. Присягаюся клятвою гезів, вони справді вже біжать на сходах. O Міго, Міго!

— Дай мені померти з тобою, Яне! — шепотіла юна дівчина, припавши до грудей нареченого.

НАПАД

Лейтенант Леоне делла Рота був як у себе вдома не тільки в «Гербі Алькантари», але й у решті численних таверн міста Антверпена. Цього вечора він потяг із собою до шинку «Під золотим левом» і свого товариша, капітана Антоніо Валані, що пішов за ним, як завжди, неохоче.

Та хто міг перечити лейтенантові Леоне делла Роті, коли вже той задумав чогось домогтися?!

Не стільки лихий, скільки легковажний на вдачу молодий лейтенант дивився на світ як на велику сцену, а на війну — як на чудову нагоду безперешкодно здійснити безглузді свої заміри. Викрадення бідної, самотньої сирітки для нього було теж однією з безглуздих, веселих забав; у легковажній, навіженій лейтенантовій голові народився план, і здійснити його після того, як він ледве вмовив на це товариша, стало для Леоне справою честі. Що генуезькому гультіпаці до боротьби повсталих провінцій і католицького короля Іспанії? Адже єретички бувають вельми вродливі, а прихильниці єдинорятівної католицької церкви вкрай потворні. Леоне надавав перевагу привабливим єретичкам перед потворними католичками, ба більше — він робив усе для того, щоб підтвердити давнє італійське прислів'я про його рідне місто: «В Генуї море без риби, земля без дерев, чоловіки без честі й віри».

У шинку «Під золотим левом», як ми вже знаємо з розповіді Яна Норріса, Леоне остаточно обговорив із капітаном Антоніо Валані план викрадення. Якщо його пощастить здійснити й «Андреа Доріа» щасливо повернеться з походу, то це означатиме, що чорну галеру захоплено або знищено, і хто наважиться тоді засуджувати переможців? А якщо галіон не повернеться, тоді… тоді що ж, хай цей останній вчинок буде гідний їхнього трагічного кінця! Думати про ще одну можливість — про те, що «Андреа Доріа» повернеться, навіть не побачивши ворожого судна, — отож думати про це Леоне делла Рота вважав за приниження власної гідності. А капітан тепер ладен був іти за своїм лейтенантом куди завгодно.

Взяти участь у переслідуванні відважного морського геза обидва генуезці й не спробували. Рука в руку вони чвалали вуличками, де штовхалися збуджені юрби, до набережної.

— Хіба ми дурні, щоб ганятися за тим негідником?! — сміявся Леоне. — Хай зухвалого геза ловлять інші. Присягаюся Афродітиними голубочками, відколи в чарівному королівстві кохання я служу поводирем загалом такому холодному чоловікові, як Антоніо Валаці, моя душа ширяє високо над цією країною туманів. О Амуре, що викликаєш у серці щем, я йду за твоїм бойовим стягом! О богине Цітеро, візьми нас під свій неземний захисток!

— Прошу тебе, Леоне, май же розум, не будь дурнем! Сьогодні на душі в мене якесь дивне відчуття. Зроду ще я нічого такого не відчував. Леоне, у мене… Леоне, цілий день, цілий вечір у голові в мене зринають такі тривожні думки… Леоне, будь розважливий, може, скоро ти станеш замість мене капітаном «Андреа Доріа».

— А ти — vizeadmiraglio^[31] у його превосходительства дона Федеріко Спіноли..

— Або трупом на дні морському! — тільки й пробурмотів Антоніо Валані.

— Що?! Думати про смерть? Під вікном у дівчини, в яку закоханий?! — засміявся лейтенант. — Присягаюсь усім, що діється на світі, на таке здатні лише боги! О, якби я був Франческо Петрарка, то склав би зараз сонета про оцей твій чудовий душевний стан! Поглянь, мрійнику, ми вже якраз під вікном у твоєї коханої! І в неї ще світиться… О, послухай, що мені спало на думку! Антоніо Валані, товаришу дитинства, щоб розвіяти твоє передчуття смерті, давай… давай зараз, негайно, цієї ж хвилини навідаємося нагору до того чарівного дитяти. Давай ми…

— Леоне!

— Влаштуємо в неї обшук. Слава божевільним задумам! Уперед в ім'я короля, вперед в ім'я кохання!

— Леоне, Леоне!

— Ет, облиш! — засміявся лейтенант. — Подумай, хіба не може морський гез, якого оті йолопи шукають десь там, спокійненько сховатися собі в оселі нашої крихітки, як і в будь-якому іншому будинку в місті? Ну ж бо, пророче Антоніо, вперед, ми влаштуємо в твоєї красуні обшук, а заразом і вивчимо, що, де і як розташовано в будинку — на завтрашню ніч.

І не встиг капітан стримати свого невгамовного товариша, як той підскочив до дверей Міги, загупав у них кулаком і заволав:

— Відчиніть! Відчиніть, ім'ям його католицької величності короля Іспанії! Відчиніть! У цьому будинку переховуються зрадники й вороги!

Ту ж мить до дверей, що вела в оселю Міги, збіглися зусібіч солдати, матроси, антверпенські громадяни. З хвилини на хвилину натовп зростав. Капітан Валані мало не в розпачі силкувався припинити гармидер, який здійняв його навіжений товариш. Та було вже пізно. Вхідні двері відчинились, і сусіди Міги — столяр, швець, писар із міської управи, їхні сім'ї та помічники, вдова з чотирма дітьми — поховалися по своїх кутках, нажахані вже самою думкою про те, що один із нідерландських бунтівників, можливо, сховався під їхнім дахом. І тільки згорблена, старезна баба з лампою в тремтячій руці сміливо виступила назустріч непроханим гостям і рипучим голосом рішуче заявила, що в будинок ніхто не проникав, а голландський морський диявол — тим більше.

Не приведи Господи, сказала стара, переховувати морського геза; хіба ж, мовляв, не викинули ті люті страховиська її чоловіка, її нещасного покійного чоловіка з рибальського човна в море, де він так жалюгідно загинув?! Але її запевнення не допомогли. Ніхто старої не слухав, до будинку вже напхалося повно іспанських солдатів, італійських моряків та всілякого наброду з вулиці. Незабаром з усіх помешкань почали долинати крики жаху й болю; видно, людей там били й мучили, а декого вже й грабували.

— Вперед, Антоніо! Не спиняйся! — вигукував Леоне. — Вперед, нагору — до царства небесного! — Він тримав стару за комір і жартівливими погрозами змушував її присвічувати їм дорогу.

— Веселіше, бабусю, веселіше! Одні шукають унизу, а ми пошукаємо тут, нагорі. Вперед, і не ламайтеся, я на ваші литки не дивлюсь. Агов, Антоніо, не відставай!..

— Леоне, прошу тебе…

— Ет, облиш! Вперед, уперед, мадонно! Га-га, Антоніо, чого ти боїшся — це ж не пригода, а чудо! Що б із тобою було, якби не я? О, здається, вже останній східець… Victoria! Victoria! Mille grazie^[32], старенька сивіло. Сюди, сюди, Антоніо… Ім'ям короля, відчиніть! Відчиніть! Тут сховалися зрадники й гарненькі дівчата. Відчиніть, ім'ям короля, відчиніть! Ім'ям його католицької величності короля Іспанії, виходь із свого гніздечка, чарівна пташко! Відчини й віддай своє солодке бунтарське серденько!

Регочучи, шаленець схопив капітана за плечі й підштовхнув до дверей, які рвучко розчахнув… І обидва генуезці розгублено заклякли на порозі!

З дедалі більшою тривогою і страхом прислухалися Ян і Міга до криків надворі. А коли дике ревище ввірвалося до будинку, Міга в розпачі стала благати нареченого, щоб він сховався.

Та що могло їх тепер урятувати?

Наступної хвилини було вже пізно. Надто швидко вибіг Леоне делла Рота сходами нагору.

Лівою рукою Ян Норріс підтримував непритомну наречену, правою судомно стискав холодну зброю. Він не знав, що діяти, в цю жахливу мить самовладання покинуло його. Та й чи допомогло б йому самовладання? Ні, хоч скільки суши мізки, а порятунку для Яна Норріса та Міги ван Берген не було.

— Сто чортів, а це що?! — вигукнув генуезький лейтенант. — Отакої! Оце зустріч! Як то кажуть, убили двох зайців! Чуєш, Антоніо Валані, хапай свою чарівну голубку! Тобі, мабуть, і не снилось, який у себе суперник? Смерть гезові! На шибеницю його!

І генуезці повихоплювали з піхов шпаги.

— Хай береже тебе Господь, Міго! — вигукнув Ян Норріс, розмахуючи клинком. — Назад, італійська сволото!

З несамовитим гезьким викриком: «Краще турок, аніж піп» — штурман чорної галери ухилився від шпаги Леоне делла Роти. Удар!.. Капітан «Андреа Доріа» зойкнув і похитнувся; шпага випала, брязнувши, у нього з руки… Антоніо Валані повалився на підлогу. Морський гез перескочив через тіло генуезця, але другим ударом тільки трохи зачепив ліве лейтенантове плече. А сходами нагору вже бігли, розмахуючи морськими ножами, матроси з галіона «Андреа Доріа». На невеликому п'ятачку спалахнула жорстока, кривава сутичка; Міга ван Берген лежала непритомна на підлозі. Іспанські та албанські солдати лише додали метушні. Погаслі лампи та смолоскипи, які ще тліли під ногами, знов позасвічували. Мало хто знав, що тут, власне, діється, і коли в будинку пролунав зненацька крик: «Пожежа! Пожежа!» — безладний людський клубок у панічному жаху розпався й ринув сходами вниз. Увесь будинок сповнився задушливим димом, і крізь нього генуезькі моряки тягли свого смертельно пораненого капітана і зв'язаного морського геза Яна Норріса! Крізь дим Леоне делла Рота зносив на вулицю непритомну Мігу ван Берген. Тут знов ось-ось мала спалахнути бійка — цього разу між матросами з «Андреа Доріа» та іспанськими солдатами, що хотіли вирвати в моряків бранців. Але цієї миті пролунав барабанний дріб — прибув старший начальник, і Леоне в своєму безтямному стані доповів, як міг, про те, що сталося. Начальник з поважним виглядом розпорядився доправити пораненого капітана, геза й дівку на судно — тоді завтра вранці, мовляв, коли почнуть допит, усі будуть під рукою. А втім, геза, цього морського розбійника, однаково треба буде повісити на реях, отож його так чи так слід відіслати на галіон.

Юрба повалила вниз до набережної. Смолоскипи освітлювати цей похмурий похід, кидали мерехтливі відблиски на пораненого Антоніо, непритомну Мігу та зв'язаного Яна Норріса. Морський гез безтямно й німо дав своїм ворогам тягти себе. Леоне делла Рота ступав із Мігою на руках, не розуміючи до пуття, як це сталося. У голові в нього все йшло обертом: наче вві сні виніс лейтенант свою легеньку ношу на борт галіона.

В каюті пораненому капітанові приготували постіль. Прийшов військовий лікар; він оглянув у все ще непритомного Антоніо рану й мовчки похитав головою. Міга ван Берген, на яку тепер ніхто не звертав уваги, сиділа, зіщулившись, у кутку каюти. А штурмана з чорної галери прив'язали до великої щогли, і довкола з нього глузували та насміхалися жорстокі вороги.

Веремія в місті тривала ще довго і вляглась аж тоді, як погасили пожежу в будинку за міським муром. Раніше запала тиша на борту галіона «Андреа Доріа». Нерухомо лежав у каюті Антоніо, нерухомо сидів біля нього Леоне, нерухомо щулилась у найтемнішому, найдальшому кутку Міга. На всьому судні не було чути нічого, крім плюскоту води, порипування снастей на вітрі та кроків чатового, що походжав туди-сюди із зарядженою рушницею та тліючим артилерійським ґнотом коло прив'язаного до щогли бранця і ні на мить не спускав з нього очей.

О другій ранку вітер зовсім ущух, і тепер навіть снасті вже не рипіли. Мертва тиша панувала на борту галіона «Андреа Доріа»… І — о жах! — цю моторошну тишу зненацька розітнув несамовитий крик і гуркіт рушничного пострілу.

З каюти на палубу вискочив лейтенант Леоне делла Рота, з ліжок і гамаків посхоплювалися матроси.

Під великою щоглою, де прив'язали бранця, нікого не було. Чатовий стояв із розрядженою рушницею і на запитання та на лайку офіцерів і команди тільки озирався божевільними очима навсібіч.

— Отам, отам! Через борт! — вихопився нарешті з грудей приголомшеного чатового хрипкий вигук.

— Де? Де? Де?

Всі кинулися до борту.

— Шлюпки на воду! Швидше, швидше! — пролунав владний лейтенантів голос.

На річці все завирувало, в нічній пітьмі спалахували вогні; та в листопаді ночі дуже темні. Щоправда, згодом з води виловили якогось трупа, що плив за течією, але то був труп не Яна Норріса. На обох берегах вниз за течією полетіли сигнали тривоги; однак марні були зусилля моряків на тих шлюпках, що їх вислали з усіх суден на причалах під Антверпеном.

Що ж сталося з Яном Норрісом — урятувався він чи знайшов смерть у хвилях Щельди?

Хто міг це знати!

Але як випросталась і насторожилася в своєму кутку Міга ван Берген, коли почула, що гез звільнився від мотузків і скочив за борт!..

Засірів світанок; але він не приніс жодної звістки про втеклого морського геза.

На верхній палубі «Андреа Доріа» снував туди-сюди, згорнувши на грудях руки, Леоне делла Рота й бурмотів собі під ніс:

— Ох, нащо він сказав про це!.. Він помре через мене!.. О Антоніо, нещасний Антоніо!.. Він передчував: я стану капітаном «Андреа Доріа», а він… а він — трупом на морському дні. — Лейтенант зупинився. — Одначе, Леоне, може, й тебе дуже скоро… завтра… позавтра чекає така сама доля? Та хто ж боїться смерті? Смерть — це небуття. Хай живе смерть!.. Ось уже сходить сонце, я знов дихаю вільно… і кривава пелена спадає мені з очей! Вогненним сиракузьким вином я привітаю новий день, хай навіть він — останній у моєму житті!

Юнга приніс йому повен келих вишуканого напою.

Леоне делла Рота підніс келиха назустріч червоному сонцю, вихилив його одним духом і відкинув далеко в річку. Потім став твердо на палубі й вигукнув:

— Капітан галіона «Андреа Доріа»! — А тоді ледве чутно додав: — Капітан «Андреа Доріа», і Міга, найвродливіша серед усіх фландрійок, — моя!

МАРЕННЯ

Втретє після тієї ночі, коли залога у ліфкенгекському форту чула гарматну стрілянину чорної галери та «Іммаколата кончецьйоне» й коли це прекрасне судно злетіло в повітря, на землю спускався вечір, безвітряний і на диво теплий. Ті, хто вмів тлумачити природу, стверджували, що зима буде сніжна, і вони, певно, мали рацію. Ясне вранішнє сонце на майже чистому небі над полудень сховалося за важкими сірими хмарами. Ці хмари чимдалі дужче затягували небо, і ввечері налягли на Антверпен, на землю, річку й море.

І знов ми — на генуезькому судні «Андреа Доріа», в капітанській каюті.

Лампа під стелею осяває все довкіл червонуватим світлом — саму каюту, зброю, карти на стінах, підлогу, де валяються закривавлені ганчірки, постіль, на якій стогне й марить у лихоманці Антоніо Валані, Мігу ван Берген, що вклякла в узголів'ї, лейтенанта Леоне делла Роту; Леоне стоїть край ліжка вмирущого товариша і переводить дивний, безтямний погляд з пораненого на викрадену дівчину.

Опівдні Леоне делла Рота байдуже вислухав зауваження адмірала Спіноли та губернатора Антверпена про те, що втеча морського геза — це підступи диявола, і винен тут він, Леоне. Вже не так байдуже він довідався, що йому, оскільки кращого кандидата нема, довірять командувати галіоном «Андреа Доріа» в поході, який має початися другого дня вранці.

Про дівчину на борту судна ні адмірал, ні губернатор не спитав.

Цілий день лейтенант провів у клопотах, яких було багато на судні й на березі, і лише кілька хвилин зміг побути біля вмирущого товариша. Та хоч би де Леоне був, на судні чи на березі, скрізь молодому генуезцеві ввижався образ вродливої юної фламандки, яку він тримав на своєму судні полонянкою і яка, зоставшись беззахисною, після смерті Антоніо дістанеться йому, Леоне Делла Роті. Спочатку він намагався гнати такі думки геть, та вони знов і знов посідали його, він уже ледве впирався їм, а невдовзі й зовсім кинув з ними боротись. Це чарівне дитя в своєму розпачі здавалося йому ще привабливішим; і хоч би де він був — серед матросів чи гармашів, в адміраловім передпокої чи на міських вуличках, — ніде Міга не полишала його серце, всюди він бачив, як вона стоїть навколішки з заломленими руками в капітанській каюті на борту «Андреа Доріа»… Гарячими хвилями вирувала в ньому непогамовна пристрасть, і він намагався знайти собі найбезглуздіші виправдання, притлумити в душі голос обуреного сумління. Та й чи допомогло б це, зрештою, його товаришеві, якби він, Леоне, відпустив дівчину з судна?!

В уяві Леоне поставали тепер хвилини, коли він тримав на руках прекрасне дівоче тіло, коли ніс те непритомне дитя крізь дим міськими вуличками. Вітер кидав тоді йому в обличчя біляві дівочі кучері…

Ні, ні, ні, Антоніо Валані, твоє право на цю чарівну здобич кінчається разом із твоїм життям! Нічого не вдієш — право переможця, Антоніо Валані, спускай стяг — і на дно. Сьогодні твоє щастя всміхається мені, а завтра я зазнаю поразки й перемога дістанеться іншому! Одне слово, право переможця, воєнна удача, бідолашний Антоніо Валані!

Отак міркуючи, лейтенант увійшов у вечірніх сутінках до капітанської каюти й тепер стояв, як уже сказано, між умирущим товаришем та тремтячою Мігою, у тьмяному світлі від суднової лампи.

Пораненого капітана хотіли перенести на берег, проте Антоніо Валані з усієї сили вже згасаючого життя став цьому на перешкоді; померти він хотів на своєму судні, а не в шпиталі. В лихоманці він, однак, не забув про те, що Леоне привів на борт «Андреа Доріа» фламандську дівчину, яку він, Антоніо, кохав. І що ближче підступала смерть, то міцніше він чіплявся за це кохання, то дужче воно полонило його. В житті він щосили потамував би це кохання в собі й не дав би втручатися своєму шаленому товаришеві. Але тепер, коли Антоніо лежав у передсмертному маренні, його свідомість звільнилася від усіх пут, і він уже не приховував того, що доти відчував і таїв у серці.

Бідолашна Міга! Вона стоїть навколішки, з розпущеними косами біля постелі смертельно пораненого капітана — примарно бліда, зі зціпленими до болю руками! Нема порятунку, нема!..

Хвилі Шельди поглинули її друга, що несамовито боронив свою кохану і зрештою кинувсь у холодні води, щоб не побачити її ганьби.

А Бог? Гай-гай, надто темна ніч, надто похмурі думки в безталанної, щоб вона згадала про великого спасителя від усіх небезпек. Немає такої сили на землі й на небі, яка врятувала б дівчину від ганьби й безчестя. О горе тобі, Міго ван Берген!

Глухо долинають із соборної вежі одинадцять ударів годинника, повільно пливе важке бемкання, відлунюючи в дівочій свідомості.

І знов поволі завмирає міський гомін, знов гаснуть один по одному вогні в оселях за муром Пачіотті, що дістав назву від імені італійського інженера, свого будівничого.

Тиша стає чимдалі глибшою й глибшою. Тільки зрідка її розітне несамовитий крик чи переможний вигук, тільки зрідка пролунає хрипкий спів п'яного гурту солдатів чи оклик нічної сторожі або дозорців.

І знову б'є прадавній годинник на вежі собору Пресвятої Богородиці. Північ!

Антоніо Валані звівся на подушках і в лихоманці оглядівся довкола божевільними, збудженими очима.

— Де вона? Леоне, Леоне… Вина, свічок і кохання! Леоне, де ти? Куди ти її подів? Де ти її сховав? Вона моя… О зраднику… зрадливий Леоне… Дівчина моя, моя… Ха-ха-ха, я не мертвий, як ти собі гадаєш, Леоне… Я живий і втримаю в своїх руках те, що належить мені…

Міга ван Берген торкнулася чолом підлоги; лейтенант делла Рота лагідно вклав безтямного капітана знов на подушки, всіляко намагаючись його вгамувати; але вся сила, вся пристрасть, здавалося, ще раз яскраво спалахнула в умирущому, перше ніж навік погаснути.

Знов і знов пробував капітан у своєму шаленстві скинути з себе руки Леоне.

— Всі на палубу! До штурвала, до штурвала! Слава королю!.. Он вони здіймають прапора — то гезький прапор! Вогонь, вогонь, вогонь! Evviva Genova!..^[33] Вибухає адміральське судно… Вогонь, вогонь… пекло, пекло… Леоне, захищай судно! Захищай судно, Леоне!.. Всьому край… Ох, гезький прапор… на гарматах… поразка… Поразка! Захищай судно, захищай судно, Леоне!

Хворий знесилено змовк; лейтенант поправив йому подушки й підійшов до дівчини, що все ще стояла навколішки.

— Що вас так налякало, люба? Встаньте ж… Чому ви колінкуєте на підлозі? Голубонько, не тужи. Ти повинна стати королевою, необмеженою володаркою на цьому чудовому судні. Йде війна… один мусить опустити свій стяг, а другий високо здіймає його на щоглі. Бідолашний Антоніо!.. Він це передбачав: йому судилася могила, мені — прекрасна здобич… Я люблю тебе! Я люблю тебе, зоре фландрійська, біла антверпенська трояндо! Я люблю тебе й нікому не віддам. Годі тобі впиратися… Не дивись на мене такими дикими очима… Ти моя, і ніхто не вирве тебе з моїх рук!

— Яне!.. Допоможи, врятуй! — закричала дівчина, не тямлячи своїх слів.

— Забудь про того теза! — прошепотів Леоне. — Хіба він не помстився за себе, хіба не помре через годину нещасний Антоніо? Що тобі до мертвого геза, нехай його труп пливе собі за водою… Устань, устань, кажу! Не варто більше бити до крові білосніжним чолом у підлогу! Чого ти домагаєшся? Вже мертвий гез, помирає Антоніо Валані. То обійми ж Леоне — живого Леоне своїми п'янкими руками, о чарівна, горда володарко!

— Згляньтеся наді мною, згляньтеся! — простогнала дівчина.

Та лейтенант тільки засміявся.

— Чуєш? Перша година ночі! О п'ятій ми знімаємося з якоря. Доти ти маєш час виплакатись. Але потім не смій мені голосити та зітхати! До п'ятої ранку досить часу, щоб померти, бідолашний Антоніо, нещасний мій друже. Не вставай, твої рани знову кривавляться… Ляж… Ну нащо тобі ця дівчина?

— Леоне, Леоне, захищай судно! Чорна галера… Захищай судно! — пронизливо кричав у лихоманці вмирущий.

— Ага, чорна галера! — пробурмотів Леоне делла Рота. — Лови почнуться аж о п'ятій ранку… Спокійно, спокійно, Антоніо, — на судні все гаразд. Не турбуйся, спи, засинай.

Капітан знов опустився на подушки й заплющив очі. Після цього останнього несамовитого збудження всі сили, здавалося, покинули його. Життя Антоніо Валані, капітана «Андреа Доріа», добігало кінця.

Лейтенант добре це бачив; він зітхнув і похитав головою:

— Бідний Антоніо! Нещасний мій друже… Невже тобі так скоро доведеться згорнути вітрила? Ох, що тут голосити… І все ж таки мені хочеться, щоб скоріше минула ця ніч, щоб скоріше настав світанок! А у відкритому морі, коли… коли труп уже буде за бортом, на душі в мене знов стане легше. І справді, як же мені хочеться, щоб скоріше настав світанок!

Леоне все ходив туди-сюди по невеличкій каюті; час від часу він зачіпав ненароком нещасну Мігу, і дівчина щоразу здригалася й ще дужче притискалась до стіни.

— Померти, померти! — шепотіла вона. — О смерте, прийди й урятуй мене!.. Забери мене, смерте, як ти. забрала мого коханого!

Лампа почала гаснути. Леоне делла Рота гукнув, щоб принесли нову, а також вина. Цієї ночі йому потрібно й світло, й вино; тривожно й порожньо в нього на душі.

ЧОРНА ГАЛЕРА

Над фортом Ліфкенгек гордо має стяг із левом Леона та вежами Кастілії^[34]. Такий самий стяг майорить над фортом Лілло й усіма іншими укріпленнями обабіч Шельди, що понаставляли на річку жерла своїх гармат, аж до могутніх мурів антверпенської фортеці.

Пильно стоять дозорці на всіх цих мурах та валах, і ні вдень, ні вночі не змовкають оклики та відгуки чатових.

Але не далеко й ворог, і він теж пильнує. З'явитись він може будь-якої хвилини. І хто знає, коли ця хвилина настане!

Біля голландських берегів вирує Північне море. Тут, на Толені, Валхерені й Шувені, на островах Північний Бевеленд і Південний Бевеленд живе нездоланне, залізне людське плем'я, яке раніше від решти заприсяглося прийняти швидше турецьку, ніж папістську віру, яке носить на капелюхах срібний півмісяць, а в серцях — незгасну смертельну ненависть до іспанців. А яку молодь народжують на цих оточених морем піщаних дюнах! Захищайтеся ж, кастільські вежі, пильніше чатуй на фландрійських бастіонах, леонський леве! «Краще свою країну зруйнувати, ніж втратити!» — казали моряки-гези. Це вони під Вере й під Лейденом виривали з грудей переможених іспанців серця, надкушували їх і кидали собакам:

— Жеріть, але вони гіркі!

На фортах Ліфкенгек і Лілло, на Круїському укріпленні, на фортах Перле, Сент-Філіппо, Марія, Фернанд та Ізабелла раз у раз лунає заклик:

— Чатуйте пильніше! Чатуйте пильніше!

Гарматні жерла на брабантському березі, гарматні жерла на фландрійському березі щомить ладні вивергнути смерть і загибель на будь-яке відважне судно, що наперекір їм спробує пройти вгору проти течії до Антверпена.

— Чатуйте пильніше! Чатуйте пильніше!

Але ніч темна, ні місячне сяйво, ні мерехтіння зірок не освітлює її. Важко такої ночі чатувати пильно. Як тихо й тепло! Тільки шум повноводої річки супроводжує застережливі оклики воїнів на валах.

— Чатуйте пильніше! Чатуйте пильніше!

Але що це перетинає з боку Південного Бевеленда Західну Шельду — там, де море й річка стрічаються і зливаються в одно? Що то лине в такій пітьмі на хвилях? Сотні зловорожих рук штовхають судно вперед, і воно летить, мов стріла, неначе примарне, неначе Летючий Голландець. Могутній його корпус розтинає хвилі, а за ним посуваються ще кілька суден, трохи менших.

Що цим гезам нічний морок! Вони вміють знаходити шлях на водах, що належать їхній вітчизні. Одна за одною сунуть темні тіні; вони йдуть в одну лінію, і жодного звуку не чути на судах, навіть весла занурюються у хвилі нечутно. Пошепки переказують моряки з уст в уста слова команди; кожен знає своє місце, кожен склав смертельну присягу встромити ножа у горло сусідові, якщо той необережним шарудінням чи необачним викриком наразить їхню святу справу на небезпеку.

І кожен неодмінно додержить присяги й заколе в такому разі будь-кого, хай це буде навіть брат, батько чи син.

Світло ліворуч! То — форт Лілло. Світло праворуч! Це — форт Ліфкенгек.

Лунко й виразно долинають оклики іспанської варти до матросів на борту… чорної галери й суден, що йдуть услід за нею.

Кожен ніж, кожна абордажна сокира напоготові… Біля гармат тліють замасковані артилерійські ґноти, збуджено калатають серця у відважних гезів.

— Чатуйте пильніше! — лунає вдалині. Жахлива небезпека загрожує хоробрим морякам.

Боже, пошли гезам удачу! Що то блимає праворуч? Це вогні в селі й у форту Каллао. Що то зблискує з боку Брабанта? Це вогні у селі Ордам.

Як тихо тепер у цьому страшному місці! Колись тут здіймався міст, естакада Александра Фарнезе — чудо будівельної техніки свого сторіччя. Який геній тут сяяв! Скільки крові тут пролилося!..

Тут творили Йоганн Баптіста Плато й Бароччі; а цьому місці вибухнув брандер Федеріко Джянібеллі й сповнив повітря, землю та воду уламками та покаліченими людськими тілами.

Ще й тепер, через багато років, дехто з антверпенських громадян, прихильників республіки, підхоплюється серед ночі з постелі, гадаючи спросоння, що його розбудив гуркіт потужного вибуху, який міг урятувати, але не врятував цього великого міста.

Нечутно лине вперед чорна галера, а за нею, мов тіні, решта суден повз це згубне місце…

— Чатуйте пильніше! Чатуйте пильніше! — лунає на укріпленнях Сен-Педро та Санта Барбара.

Вогні Предігергофа, вогні форту Марія, вогні форту Фердінанда… Удари дзвонів… Глухо й урочисто пливуть вони в темряві — то дзвін на вежі собору Пресвятої Богородиці в Антверпені… Друга година!

Капітан чорної галери стоїть на своєму посту з оголеним мечем у руці; але цієї ночі судно веде інший, інший орудує командою.

Якби на цього командира впав бодай промінчик світла, ви б його обличчя злякалися.

Ян Норріс, наречений Міги, полонянки на борту «Андреа Доріа»; Ян Норріс, морський гез, що залишив наречену в руках смертельних своїх ворогів; Ян Норріс, що плигнув з палуби генуезького галіона й зостався живий, — так, саме Ян Норріс орудує цієї ночі судном!

Очі в Яна Норріса бачать у темряві, вони бачать крізь нічну пітьму, мов ясного дня…

Порятунок — помста!

Глядися, Леоне делла Рото, ця ніч несе загибель! Майся на бачності, Леоне делла Рото, не час нині дурманити собі голову коханням до жінки та сицилійським вином! Бережи своє судно, Леоне делла Рото, остерігайся — остерігайся чорної галери!

На «Андреа Доріа» виконано всі команди й розпорядження. Ще три години, і генуезький галі он зніметься з якоря, щоб приєднатися біля Бірвліта до решти чотирьох суден, — ті вийшли в море раніше, — і вирушити на пошуки чорної галери. Команда мала ще трохи часу, й усі полягали спати; поснули навіть вахтові на палубі. Погас, як і всі ґноти на галіоні, артилерійський гніт у вахтового біля трапа. Та й що може загрожувати судну під міськими мурами та фортечними валами!

Ліхтар на головній щоглі осяває палубу нерівним миготливим світлом. Із вікон капітанської каюти на темні води Шельди, що котяться за бортом, падає тьмяний відблиск лампи.

Леоне делла Рота випростується біля ліжка Антоніо Валані.

— Все, кінець, — каже лейтенант. — Він помер. Ти чуєш, bella fiamminga, Антоніо помер, і тепер капітаном на судні став Леоне делла Рота! Ти чуєш, красуне?! Я стаю власником своєї спадщини — і ти теж належиш мені! Мій товариш сконав, і ти стала моєю!

І знову Спінолин лейтенант наповнив келиха вином.

— Чому ти відвертаєшся й тремтиш, красуне? Він помер… Його серце перестало битись. Але моє серце ще б'ється — несамовито, шалено! Це правда, він був моїм товаришем, та я покохаюся з тобою — і це буде помста за його смерть. — Леоне підніс келиха й вихилив його до дна. — Я п'ю за тебе, бідний Антоніо… У відкритому морі буде твоя могила, гідна справжнього моряка. Тебе не закопають у землю; ти спочиватимеш серед грайливих хвиль, як і личить синові Генуї. В обіймах русалок ти спатимеш вічним сном…

— Зглянься наді мною, святий Боже, пошли мені смерть, врятуй мене, врятуй! — голосила дівчина.

Але п'яний Леоне тільки дико реготав.

— Не дивись так на мене, королево! Сьогодні ти моя, а завтра належатимеш іншому — така вже війна, таке вже життя… Гадаєш, я повинен тужити й бурмотіти, як піп, молитви над тілом свого товариша? Ха! Якби ми зараз були на березі Лігурійського моря, т заквітчали б собі чуб та коси трояндами й миртами і відсвяткували б цю прекрасну ніч! В ім'я помсти, в ім'я перемоги, іди ж у мої обійми, о дика гезочко, іди й стань моєю, чарівна єретичко!

Міга ван Берген пронизливо закричала й учепилася за ніжку від ліжка, на якому лежало випростане, бліде й закривавлене тіло Антоніо Валані. Дівчина шукала захисту в мерця! Та Леоне делла Рота, несамовито зареготавши, силоміць згріб нещасну в обійми й почав укривати палкими поцілунками її вуста й голі плечі. І раптом над головою в нього щось глухо гупнуло — таке важке, що аж лампа під стелею гойднулася. Крик… Якась боротьба… Знов щось упало… Тупотіння й важкі людські кроки… Дикий зойк… Різкий тріск рушничного пострілу… І нарешті — сповнений жаху, фатальний крик:

— Гези! Гези! На борту гези! Зрада! Зрада! All'arme! All'arme!^[35]

— Що там таке? Diavolo! — вигукнув лейтенант, випускаючи дівчину й хапаючись за меча.

Із заюшеної кров'ю постелі ще раз підвелося тіло Антоніо Валані; ще раз широко розплющені очі заціпеніло втупилися в лейтенантове обличчя.

— Захищай судно… Зраднику! Підлий… — Цівка чорної крові вдарила з капітанового рота. Антоніо Валані відкинувся навзнак. Нарешті смерть таки заволоділа своєю здобиччю.

Після того, як упав перший вахтовий, сутичка на палубі чимдалі розгорялася й ставала все гучнішою. Команда, яку заскочили зненацька, безладно бігла нагору, хапаючи в руки першу-ліпшу зброю…

— До зброї! Зрада! Гези!

Прокльони… Стогін… Благання пощадити…

Міга ван Берген упала навколішки, а лейтенант, вихопивши з піхов меча, подався східцями нагору. На палубі він одразу спіткнувся об тіла поранених. Довкола безтямно металися люди, в переможних криках нідерландців та страшному гезькому кличі: «Краще турок, аніж піп!» — уже тонув бойовий заклик генуезці, що їх так нагло розбуркали зі сну.

А через борт «Андреа Доріа» по-котячому спритно дерлися все нові й нові гези. Мабуть, вони напали й на сусідні торгівельні та невеликі військові судна, бо й на них чулися бойові кличі, ляскали постріли, палали смолоскипи.

Леоне делла Рота розпачливо кинувся на перших-ліпших ворогів, словом і ділом запалюючи своїх людей до опору. На набережній, біля вартівні, вдарив барабанний дріб — іспанський сигнал тривоги.

— ГезиІ Гези! Під Антверпеном гези! Зрада, зрада, в місті гези!

На березі миготіли смолоскипи, в будинках за міським муром спалахували вогні.

— Краще турок, аніж піп! Victoria! Victoria! Чорна галера! Чорна галера! Victoria! Victoria! — кричали гези на генуезькому галіоні, змітаючи все на своєму шляху. Пощади не давали нікому; кого не заколювали чи не зарубували, того викидали за борт. Слова «Чорна галера!» сповнювали серця в італійців диким жахом і остаточно зламали в них бойовий дух. Дехто з них утік на берег, але більшість їх стали жертвами нападників у перші ж таки хвилини; тільки круг головної щогли, в колі світла від суднового ліхтаря ще бився зневірений гурт людей. Тут стійко тримався лейтенант делла Рота й найхоробріші з його команди, і кінець кінцем увесь бій перемістився саме сюди. Палуба вже була слизька від крові й устелена трупами; не один шалений гез упав тут від меча італійського лейтенанта.

— Сміливіше, сміливіше, відважні мої друзяки! Ближче до мене! З фортеці вже йде підмога! Сміливіше! Сміливіше! — кричав Леоне, звалюючи на палубу одного з ворогів; але замість нього постав, переступивши через труп убитого, новий воїн.

— Уперед, уперед, морські гези! Смерть італійським тиранам!.. Геть ганебний прапор! Стягніть його зі щогли! Впізнаєш мене, ти, італійський негіднику, боягузе, який тільки й уміє, що красти чужих дівчат?!

— Diavolo! — вигукнув лейтенант і застиг від жаху та подиву, але відразу й схаменувся. — То ти не потонув, єретику?! Ха, тим краще! Тоді на ось, жери холодне залізо!

— Ще чого! Міга! Порятунок! Помста! На ось, собако, забирайся до пекла й перекажи вітання своєму поплічникові од Яна Норріса, морського теза!

І генуезець Леоне делла Рота впав у калюжу власної крові. А Ян Норріс, поставивши ногу на груди переможеному, прокричав йому в обличчя:

— Мігу врятовано! Ми захопили судно! Розкажеш про це в пеклі! — І встромив у горло своєму смертельному ворогові морського ножа.

Тим часом попадали мертві й решта генуезців, що не встигли врятуватися втечею; бій на борту «Андреа Доріа» завершився, і гези кинулись до ланцюгів, якими судно було пришвартоване до причалу.

А в капітанській каюті Міга ван Берген лежала безтямна на руках у Яна; потім юнак поніс наречену геть із цього жахливого місця, де вона була в товаристві мертвого капітана Антоніо Валані, — нагору, на свіже повітря.

На кількох суднах, що також стали жертвами нападу, сутички ще тривали, але декотрі з них, захоплені тезами, вже рушили річкою вниз, і крізь ніч несамовито, але злагоджено лунала пісня переможців:

Цю саму мелодію награвав тепер з корми «Андреа Доріа», стоячи обличчям до міста, й сурмач чорної галери; суворі голоси переможців несамовито підхоплювали:

Під ці врочисті доладні звуки з палуби підводилися навіть смертельно поранені гези, а ті, кому співати було вже несила, ворушили самими губами, ніби проказуючи слова пісні. Прийшла до тями від цих звуків і Міга ван Берген; сміючись і плачучи, вона разом з усіма співала в Янових обіймах пісню свободи.

— Бачиш, я додержав слова і тепер під гарматний гуркіт, бемкання дзвонів і звуки сурм везу тебе додому! Ти врятована, Міго, врятована! — радів Ян Норріс.

З боку фортеці один по одному гримнули залпи тривоги. На міських мурах і фортечних валах барабанний дріб злився з першими зляканими криками в порту. Чимдалі гучнішав гамір за мурами й валами цього великого фландрійського міста; не одне пригнічене, охоплене гнівом серце закалатало частіше від цих гордих заборонених звуків, що так зухвало летіли назустріч іспанському барабанному дробу; і що дужче намагалися їх заглушити, то гучнішими вони ставали. Дзвони на всіх вежах били на сполох. Тепер у місті, від фортеці й до самої набережної, все вирувало й дзвеніло; до міського муру, вниз, у бік річки попливли військові прапори.

Але й далі гррдо лунала, перекриваючи цей гармидер, пісня:

Сотні, тисячі сердець за мурами, що їх Пачіотті звів довкола Антверпена, з солодким трепетом дослухалися до цих звуків; у сотень, тисяч людей на очі наверталися сльози.

Та розмірковувати часу не було; чорна галера здійснила свій найславетніший воєнний подвиг, і захоплену здобич належало сховати в безпечному місці. Під прикриттям гармат чорної галери Ян Норріс, тепер командир на галіоні «Андреа Доріа», вивів судно на середину Шельди й повільно поплив попід містом униз за течією. Сім захоплених менших суден уже йшли разом з іншими гезькими суднами попереду; замикала цю процесію чорна галера.

Як зблискували й гуркали гармати на антверпенських укріпленнях! Як жваво відповідали на їхню стрілянину гезькі судна й «Андреа Доріа», який тепер — уже під стягом «злидарів» — плив униз за течією, весело напнувши вітрила на вранішньому вітрі! Як рвав на собі волосся дон Федеріко, довідавшись про таку нечувану подію!

Вогонь з усіх укріплень і фортів уздовж цілої річки!

Ух-ха-ха, ух-ха-ха! Сьогодні в гезів удача, сьогодні в гезів удача! Що морським гезам до того, добре чи погано стріляють іспанці? Поранених — у трюм, убитих — за борт. Ух-ха-ха, ух-ха-ха! Ось знов ударив залп із чорної галери навпроти форту Філіппа! Гух, гу-гух, — це Круйське укріплення на брабантському боці.

Але тримайтеся добре, нідерландські хлопці, залишилась остання, але найважча перешкода.

Там, нижче за течією, у вранішньому тумані здіймається форт Ліфкенгек.

Там, нижче за течією, у вранішньому тумані — форт Лілло.

Тепер, гези, усі, хто ще може поворухнути рукою чи ногою, — до гармат.

Хай щастить гезам! Хай щастить гезам!

У Ліфкенгеку все було напоготові; комендант мав досить часу, щоб дати потрібні розпорядження: капітан Херонімо розбудив його ще о другій годині ночі. «Що сталося, сеньйоре?» — запитав полковник, і старий, знизавши плечима, сказав: «Може, заколот у Каллао, а може, бунт в Антверпені. Так чи так, а я прошу вас, сеньйоре, вийти на укріплення». Роздратований з'явився комендант на південно-східний бастіон свого форту й довго стояв, прислухаючись. За чверть години барабани знов закликали залогу на фортечні вали, а ще через годину капітан промовив:

— Сеньйоре полковнику, я наказав би розстріляти всіх вартових, що стояли на чатах сьогодні вночі…

Скільки часу тривала вже гарматна канонада вниз за течією Шельди? Не дивно, що в ліфкенгекському форту все якнайкраще підготували до зустрічі чорної галери!

Насуплений походжав капітан Херонімо туди-сюди перед своєю ротою, і що ближче лунала канонада, то дужче він супився — така вже була в нього вдача. Він грав у цій грі вже так довго, що вона йому просто надокучила — а в тім, ні, не надокучила, а зробилася така сама байдужа, як… як власне дихання. Отож коли з форту Перле примчав верхи навпрошки гонець і привіз перші подробиці про те, що сталося під Антверпеном, капітан Херонімо тільки знизав, за звичаєм, плечима. Як же люто сприйняли цю звістку його товариші! А старий воїн Альби, Реквезена й Фарнезе тільки відвернувся від гінця й пішов до своєї роти.

— І вони й досі сподіваються надіти цьому народові ярмо?! — бурмотів він. — Скільки вже років найкращі сини Іспанії, опора її могутності, складають голови на цій землі! Горе тобі, нещасна батьківщино!..

Гармати на Круйському укріпленні урвали його розмову з самим собою. У вранішньому тумані тихо почав трусити сніг; за три кроки вже нічого не було видно.

— Ну звісно! — й далі бурмотів старий воїн. — Стріляй собі наосліп та прислухайся! Знову вона, ця Богом проклята музика, похоронна пісня могутності й честі Іспанії! Бабах, бабах! Та побережіть же порох, однаково ви їх не знищите!.. Атож, стріляйте собі, стріляйте, а пісня лунає ще голосніше! Чорт, я вже знаю її напам'ять!

І капітан Херонімо під гарматний гуркіт та звуки нідерландських сурмпочав нишком наспівувати:

Не встиг він доспівати цих слів, як поруч із ним, посеред його роти, вибухнуло ядро, і шестеро воїнів, убитих, чи поранених, упало на землю. Це ядро прилетіло з генуезького галіона. Судно Яна Норріса, проходячи повз ліфкенгекський форт, відкрило вогонь. Форт одразу ж відповів ураганною стріляниною, проте відчутної шкоди гезам не завдав.

На палубі «Андреа Доріа» стояла поруч із своїм коханим Міга ван Берген. Очі в неї блищали — що їй до іспанських гарматних ядер! Над головами в цієї юної пари переможно маяв гезький стяг, а зірваний Спінолин прапор валявся в них під ногами.

— Ще один повний заряд, хлопці! Вогонь, вогонь! Вогонь на честь Міги, моєї нареченої! — вигукував Ян Норріс, розмахуючи капелюхом. — Он падає за борт брамсель-стеньга! Дарма, не страшно! Ух-xa! Міго, голубко моя, ми вже у відкритому морі! Чуєш, як чорна галера робить своє діло біля форту Лілло?! Ух-xa! Ух-ха! Краще турок, аніж піп! Відкрите море! O Міго, люба моя Міго, дорога моя наречена, як я тебе кохаю!

— О Яне, Яне, так славно своєї нареченої не завойовував іще ніхто! Як багато ти для мене зробив!

— Та що там! — засміявся Ян Норріс. — Всього-на-всього зарубав одного італійського морського лейтенанта й викинув за борт труп італійського капітана. Це чорна галера врятувала тебе й мене! Слава у віках чорній галері!

— Слава! Слава чорній галері! — раділи матроси на «Андреа Доріа», а віддалік ліворуч у відповідь прогримів гарматний залп із чорної галери, що саме проносилася повз мури форту Лілло.

— Облиште мене, — промовив капітан Херонімо до своїх товаришів, що хотіли знести його з фортечного валу. — Дайте мені померти просто неба, так мені буде легше. Прощавайте, друзяки, живіть усі здорові і… і тримайтеся стійко. Я бачу довкола себе самі тільки молоді, юнацькі обличчя… Братове, зичу вам більшого щастя, ніж випало на долю старої армії. Ми свій обов'язок виконали… Розкопайте могили на Еммінгенському полі, на лугах під Мокером, Гембдоурсом і Антверпеном… Не ваша вина, що… ми ще… топчемося… на… одному місці! Живіть… здорові, дру… зі… Стара… армія… сходить у могилу! Прощавайте і… Іспаніє… навік… нещасна… Іспаніє!..

Капітан Херонімо помер. Німотно обступили його офіцери й солдати залоги ліфкенгекського форту.

Гарматний гуркіт змовк. Нідерландські судна щасливо пройшли зі своєю здобиччю повз іспанські фортеці. Але вдалині все ще лунала пісня тисяча п'ятсот шістдесят восьмого року:

Помалу пісня завмирала. Горда гезька ескадра зі своїми трофеями, з кривавими своїми ранами й славою виходила у відкрите море, ховаючись у дедалі густішому тумані.

Премчанд САТІ Оповідання

1

Понад два століття вже минуло, а ім'я Чінтадеві не забулося. Ще й досі по вівторках тисячі жінок і чоловіків приходять в один із найглухіших кутків Бунделькханда, щоб засвідчити їй свою шану. Такого дня безлюдна й пустельна раніш місцина сповнюється величальним співом, а довколишні долини й пагорби розквітають різнобарвним маєвом жіночих убрань. На високому косогорі там стоїть капличка, і ще здалеку видно прапорець, що майорить на її шпилі. Капличка маленька й тісна, в ній ледве-ледве можуть вміститися двоє людей. Всередині жодних зображень, лише невеличкий вівтарик. До каплички знизу ведуть кам'яні східці, огороджені обабіч суцільними стінками, щоб хтось із прочан не оступився і не впав униз. Саме на цьому місці спалила себе Чінтадеві. Але зійшла вона на поховальне багаття не за своїм померлим чи загиблим чоловіком. Ні, він стояв майже поруч, благально склавши перед грудьми долоні. Та Чінтадеві навіть не глянула на нього. Вона згоріла на тому поховальному вогнищі не з тілом, а з душею свого чоловіка. А він сам не згорів — пойняті вогнем, спопеліли тільки його честь та воїнська доблесть.

2

Стоїть над берегом Ямуни невеличке містечко Кальпі. Там у сім'ї хороброго воїна й народилася Чінта. Ще маленькою лишилася вона без матері, тож усі турботи про доньку лягли на батькові плечі. А часи були тривожні, точилися безперервні війни. Воїни перебували весь час у походах, навіть їли й спали вони в сідлі. Минало в походах і дитинство Чінти, вона зазнала всіх радощів і злигоднів воїнського життя. Вирушаючи на битву, батько залишав дівчинку в захистку густих дерев або в якійсь печері. Зоставшись на самоті, Чінта відразу починала ліпити, а потім руйнувати фортеці з піску та землі. Ляльок вона не знала, її іграшками були вали, що їх вона насипала, воїни, яких вона виліплювала й розставляла на полі бою. Траплялося, що батько не повертався і ввечері, та дівчинка не лякалася і перебувала ніч, голодна й спрагла, сама в безлюдному місці. Вона ніколи не чула казок про мавп і лисиць, чула тільки захоплені розповіді про доблесні воїнські подвиги і то з вуст самих воїнів. Лише ті розповіді полонили уяву дівчинки.

Якось аж три дні батько не з'являвся і не подавав про себе ніякої звістки. Сидячи в гірській печері, дівчинка в уяві зводила небачену ще фортецю, до якої не підступитися ворогам. Цілий день думала про ту фортецю, а потім вона їй навіть приснилася. Третього дня надвечір кілька батькових товаришів-воїнів постали перед нею, заплакані й засмучені. Вражена Чінта запитала:

— А де ж мій татко? І чого ви плачете?

Замість відповіді вони заридали ще дужче, і тоді дівчинка зрозуміла, що її батько загинув на полі бою геройською смертю. Та жодної сльозинки не зронила тринадцятирічна Чінта, обличчя її не сполотніло, болісний, розпачливий зойк не вихопився з її грудей. Вона тільки посміхнулася сумовито:

— То чого ж ви плачете, якщо мій батько поліг геройською смертю? Хіба може бути для воїна славніша смерть, ніж ця? Хіба може бути більша винагорода воїнові за його хоробрість і мужність? Не плакати, а радіти треба, що він поліг на полі бою!

Один із воїнів невесело проказав:

— Нам жаль, що ти осиротіла. Що тепер буде з тобою?

Чінта з гідністю відповіла:

— За мене не бійтеся, адже я дочка воїна. Продовжуватиму те, що робив батько. Він віддав своє життя, щоб визволити від ворогів вітчизну. Я заміню його! А тепер ідіть і зберіть людей, мені ж приготуйте коня і зброю. Якщо буде на те воля небесна, то я стану воїном, не гіршим від будь-якого чоловіка. Та коли побачите, що я злякалася, то нехай ваша рука не здригнеться і без вагання занесе наді мною безжалісного меча. Отаке моє прохання до вас. А тепер ідіть, не гайтеся!

Воїнів анітрохи не здивували слова дівчинки, хоча вони й сумнівалися, що Чінта зуміє дотримати обіцянки.

3

Минуло ще п'ять років. Слава про Чінтадеві котилася краєм. Ворог зазнавав поразки за поразкою, а вона була ніби живим втіленням перемоги. Під градом куль і стріл Чінта безстрашно кидалася в самісіньку гущу битви, надихаючи своїм прикладом воїнів. Бо ж чи могли вони відступити бодай на крок, коли їх вела на бій красуня ватажок? Чи ж відстане від неї справжній воїн, коли попереду мчить на ворога їхня улюблениця? Звичайно, ні, бо тоді його хоробрість не знає меж. Воїни розуміли найменший її порух і погляд, вони ладні були не пошкодувати за неї життя. А якщо когось і охоплював страх перед ворогом, то однісінького її погляду вистачало, аби в боягуза пробудилася мужність. Слава і врода Чінти з усіх усюд збирала до її війська відважних і сміливих воїнів; вони були як ті бджоли, що, забувши про небезпеку і смерть, зліталися до яскравої і запашної квітки.

Пристав до її війська й молодий воїн Ратнасінх. Усі Чінтині воїни будь-якої миті були готові вихопити з піхов меча, щоб захистити, віддати за неї життя, на один її знак кинутися у вогонь чи й навіть небо прихилити до її ніг. Та серед усіх них Ратнасінх був найперший, і Чінта прихильно ставилася до нього. Бо він не хизувався, не чванився, як дехто, що не минав нагоди зайвий раз похвалитися своїми подвигами й так піднестися в очах ватажкині. Вони не стільки виконували свій воїнський обов'язок, скільки прагнули сподобатися їй. А Ратнасінх ніколи не виставляв себе напоказ, поводився скромно, непомітно і не вихвалявся, навіть коли вбивав тигра. Його скромність і лагідність межували з несміливістю. Інші в коханні шукали розваги, а для Ратнасінха то було почуття відданості й самопожертви. Коли інші солодко спали, він мріяв, задивившись на зорі. Коли інші марили, що Чінта неодмінно покохає його, Ратнасінха опосідав чорний розпач. Він не відчував до когось недоброзичливості чи заздрощів. Коли він бачив, як інші соловейками заливаються перед Чінтою, то, дивуючись їхньому красномовству, впадав у ще більший відчай. Іноді його невимовно лютила власна безпорадність. Ну чого Всевишній не дав йому чеснот, які так подобаються жінкам? Чи покохає хтось його коли-небудь? Чи зазнає хто тих душевних мук, яких зазнає зараз він? Такі думки, однак, він ховав у собі, виносити на люди свої почуття було понад його сили.

Повернуло за опівніч. Чінта відпочивала у своєму наметі. І воїни, повечерявши після виснажливого переходу, швидко позасинали. Неподалік чорнів ліс, за яким отаборилося вороже військо. Чінта знала, що ворог близько, і вранці збиралася несподівано вдарити на нього. Вона гадала, що ворог не взнає про її намір, але помилялась. Бо знайшовся зрадник, що перебіг до ворога й розповів йому все. І вороги надумали нишком підкрастися до намету Чінти й убити її. Для цього вибрали трьох найвідважніших воїнів. Немов хижі звірі, вони нечутно перейшли через ліс і зупинилися на узліссі, щоб напевне визначити, в якому саме наметі спить Чінта. Вони не сумнівалися, що намір їхній вдасться, бо її військо безпробудно спало, здолане міцним сном. А потім, немов ті крокодили, всі троє поповзли до намету Чінти без найменшого шереху.

А військо безтурботно спало, навіть вартових здолав сон. Лише одна людина не спала, сиділа за наметом, скоцюрблена від холоду. То був Ратнасінх. І так він робив не вперше — безліч безсонних ночей довелося йому провести біля Чінтиного намету.

Зачувши підозрілий шурхіт, він вихопив меча і випростався. І відразу помітив три невиразні постаті, що повільно наближалися. Що робити? Якщо здійняти тривогу, зчиниться метушня, виникне паніка і, чого доброго, воїни спросоння почнуть битися між собою, подумавши, що то вороги.

Постаті наблизилися майже впритул, тож розмірковувати були ніколи. Ратнасінх відчував у собі достатньо сили й мужності, щоб самому зустріти трьох напасників. З мечем у руці він кинувся на них. Якийсь час дзенькотіли мечі, а тоді все стихло. На землі непорушно застигли троє ворожих воїнів, а біля них стікав кров'ю Ратнасінх.

Коли вранці Чінта прокинулась і вийшла з намету, то побачила чотири нерухомі тіла. Серце її зайшлося тривогою, і вона підійшла ближче. Троє ворогів були мертві, тільки Ратнасінх ще дихав. Вона все зрозуміла, і жінка в ній переважила. Та, що не зронила жодної сльози по загиблому батькові, тепер не могла стримати рясних сліз. Вона присіла біля нього, поклала його голову собі на коліна і в храмі серця здійснила обряд сваямвари^[36], оповивши шию коханого весільною гірляндою.

4

Цілий місяць Ратнасінх не розплющував, а Чінта не заплющувала очей і не відходила від нього й на крок. Вона забула і про свою рідну землю, і про ворога, що наближався, а всю себе без останку пожертвувала коханому. Та от Ратнасінх розплющив очі й побачив, що лежить на ліжку, а над ним схилилася Чінта і віялом обмахує його.

— Чінто, — озвався він слабким голосом, — дай мені віяло, не муч даремно себе.

Невимовною втіхою і щастям сповнили дівчину його слова. Ще місяць тому вона сиділа в узголів'ї зраненого Ратнасінха і вмивалася сльозами від розпуки, а зараз, почувши його голос, нетямилася від радості. Ніжно й лагідно вона мовила йому:

— Любий мій, якщо вже це мука, то я не знаю, яке може бути щастя!

Незглибиме почуття було в цих словах. Очі Ратнасінха заблищали, він відчув, як відступає слабість, а натомість у жилах могутньо струменять хвилі нового життя. І яке ж цілюще було воно, скільки в ньому захвату й ніжності, скільки радості й водночас смутку! Кожна Ратнасінхова жилочка, здавалося, переповнилася щастям. Він відчув непереборне бажання схопити дівчину в обійми. Здавалося, він зараз може завоювати весь світ, може піднятися в небо, розтяти навпіл гори. На якусь мить відчув таке вдоволення, ніби всі його бажання здійснилися, ніби він усього вже досяг і ні в чому не відчуває потреби. Якби перед ним зараз постав сам всемогутній Шіва^[37], і то відвернувся б від нього, бо що ж йому тепер іще просити в нього? Він усе вже мав. Думка, що в світі немає щасливішої людини, сповнювала його невимовною гордістю.

Але Чінта ще не виповіла йому всього, отож знову заговорила:

— Скільки ж ти вистраждав через мене! Ратнасінх спробував підвестись.

— Без випробувань не досягнеш мети, — мовив він. Чінта дбайливо і обережно знову вклала його на постіль.

— Навіщо ти кажеш про випробування? Ти ж тільки захистив слабку жінку. Я певна, що якби то була не я, а якась інша жінка, ти оборонив би і її. Чи знаєш ти, що я присяглася ніколи не виходити заміж? Але твоя самопожертва порушила мою клятву. Я зросла серед воїнів і тільки найхоробрішому з них можу віддати своє серце. Я зневажаю патякання базік, кривляння негідників, брутальність нахаб. Вони для мене — нудні блазні. А в тобі я знайшла справжню жертовність, і тому стала твоєю служницею — і не від сьогодні, а вже давно.

5

Настала шлюбна ніч. У глибокій тиші тільки серця двох закоханих билися схвильовано й палко. Місяць згори лив своє молочно-біле світло, і в його сяєві молоді провадили свою любовну розмову. І раптом принесли звістку, що до фортеці наближається ворожий загін. Чінта здригнулась. Ратнасінх підхопився на ноги і зняв зі стіни свій меч. Закохано дивлячись на чоловіка, Чінта мовила:

— Пошли когось, навіщо тобі йти самому?

— Боюся, що цього разу ворог набагато численніший, — відповів Ратнасінх, беручи на плече рушницю.

— Тоді і я піду з тобою! — згукнула Чінта.

— Ні, ти залишайся тут. Сподіваюся, що не забарюся довго, швидко прожену ворога. Певно, так уже нам судилося, щоб наша шлюбна ніч стала і ніччю перемоги.

— Мені чогось страшно і так не хочеться відпускати тебе.

Розчулений щирою тривогою дружини, Ратнасінх пригорнув її:

— Кохана, до ранку я повернуся!

Чінта обняла чоловіка із очима, повними сліз, заговорила:

— Побоююсь, що так швидко ти не повернешся. Але пам'ятай, любий, я скрізь буду з тобою. Та гаразд, іди вже, але щодня присилай мені звістку. І заклинаю тебе, нападай на ворога тільки слушної миті. Бо я знаю, щойно ти побачиш ворога, як забуваєш про все. Благаю тебе, будь обережним, дій обачно. Іди! А коли треба, покажи ворогові спину так, як ти показуєш йому обличчя.

Чінту не полишала тривога. Там, де досі переважало жадання перемоги, тепер переважало кохання. Колись безстрашна жінка-полководець, що розлюченою тигрицею кидалася на ворогів і сіяла серед них страх, тепер благала богів захистити її незмірне щастя — Ратнасінха, що саме сідав на коня.

Вона стояла, проводжаючи його поглядом, аж поки він зник у гущавині лісу. Потім піднялася на найвищу вежу й довгі години дивилася в той бік, де зник її коханий. Там було безлюдно, гори давно сховали її коханого чоловіка, але Чінті здавалося, що все ще бачить його перед собою. Аж коли над лісом зайнялась рожева заграва світанку, її солодке заціпеніння послабло, і вона відчула, ніби довкола безмежна пустка. Не втираючи сліз, вона спустилася у фортецю, впала на шлюбну постіль і нестримно заридала.

6

Загін Ратнасінха налічував ледве сотню чоловік, але то були добірні воїни, хоробрі, випробувані в багатьох кривавих січах. В передчутті близької битви вони при-острожували коней і співали бойової пісні:

Лунала серед гір бойова пісня, тупотіли кінські копита. Так минула ніч. Сонце розплющило своє багряне око і обсипало зливою золотого проміння загін Ратнасінха. І в рожевому ранковому світлі всі побачили на пагорбі неподалік ворожий табір.

Похнюплений, збайдужілий до всього і пригнічений розлукою з молодою дружиною, Ратнасінх поволі їхав на коні позаду війська. Якась нездоланна сила тягла його додому, чи не вперше в житті голову обсідали тривожні, важкі думки. Хіба ж передбачиш, як скінчиться битва? Згадка про безмежне щастя, яке він залишив, болісно стискала йому серце. Ратнасінх бачив перед собою лише затуманені слізьми очі любої Чінти, і була навіть мить, коли він ледве не повернув коня назад, до неї. І щораз менше йому хотілося іти назустріч ворогові…

До нього під'їхав один із досвідчених воїнів:

— Брате, поглянь, он на тому високому пагорбі розташувалося вороже військо. Як ти гадаєш, може, на нього напасти зненацька? Ворог не сподівається, і ми швидко розіб'ємо його. Якщо ж зволікати, ворог оговтається і влаштує нам відсіч. А це вже гірше, бо воїнів у нього не менше тисячі.

Ратнасінх занепокоєно подивився на ворожий табір.

— Мабуть, що так, — нарешті озвався він.

— То будемо нападати?

— Як хочете. Але не забувайте, що ворогів куди більше.

— То й що? Адже нам доводилося розбивати і переважаючого ворога.

— Воно-то так, але чи варто зосліпу кидатися у вогонь?

— Брате, невже це я чую від тебе? Воїн і живе для того, щоб нехтувати небезпекою! Тож не барися з наказом, а ми вже покажемо себе в битві.

— Усі надто стомлені. Може, краще трохи перепочити?

— Ні, брате, якщо вони нас помітять, не минути лиха.

— Тоді вперед, на ворога!

І воїни Ратнасінха помчали на ворогів. Та щойно вихопилися на пагорб, як зрозуміли, що то тільки здавалося, ніби ворог ні про що не здогадується. Навпаки, ворог сам готувався напасти першим. А відступати було вже пізно, довелося прийняти бій. Тим більше, що невеличкий загін не злякався, адже вів його уславлений Ратнасінх! Не злічити битв, виграних ним, тож і тепер, цієї скрутної хвилини, він не розгубиться.

Воїни шукали поглядом свого ватажка, та його ніде не було. Де ж він подівся? Невже напризволяще залишив своїх» бойових побратимів? Ні, це неможливо! Певно, він десь поблизу, лаштує ворогові якусь пастку.

А ворог уже майже поряд. Що могла вдіяти жменька воїнів проти переважаючого ворога? Звідусіль залунали крики:

— Ратнасінху, брате, де ж ти? Ми чекаємо на тебе! Поглянь, ворог уже поруч, а ти мовчиш! Стань попереду, додай нам відваги й поведи безстрашно до перемоги та слави!

Але не озивався Ратнасінх, а ворог — ось він.

Почалася кривава січа. Воїни Ратнасінха сміливо кинулися на ворога, бо й відчай додав їм сил. Та що з того, що вони билися, як леви, коли ворог переважав удесятеро, а ватажок десь зник? Ніхто вже не сумнівався, чим скінчиться битва. Маленький загін танув на очах: той поліг, коли майже дістався до ворожого полководця, того вбили, коли він видирався на бойового слона… Вороги й самі не могли стримати захоплених вигуків, бачачи мужність Ратнасінхових воїнів. Тільки ж такі воїни здобувають славу, а не перемогу.

Невдовзі все скінчилося. Немов несамовитий ураган пронісся над полем битви, а тоді вщух.

Якби ж то жменька сміливців та не позбулася свого ватажка, вони б таки здолали ворога! Але Ратнасінх наче крізь землю запав. Даремно ворожі воїни розглядали полеглих Ратнасінхових воїнів, намагаючись знайти їхнього полководця, бо давно мріяли запопасти його до своїх рук. Обнишпорили кожен виярок, кожен пагорок, та ніде не знайшли його. Ворог здобув перемогу, але не такої перемоги прагнув він.

7

А Чінту охоплював дедалі більший неспокій. Ніколи ще не відчувала вона себе такою безпорадною. Її не полишало відчуття, що от-от має статися щось непоправне. Невже їй, бідолашній, судилося долею велике кохання, тій, яка ще маленькою втратила матір, яка мусила зростати у військових походах, ховатися по лісах і печерах? Тій, яка і після смерті батька не знала спокійної хвилини? Невже небо змилувалося над нею, і вона знайшла своє щастя? Але ж чому такою тривогою повниться її серце! Що б це значило?

Якби ж то милосердний Господь повернув їй її милого, неушкодженого й здорового, вона без вагання зреклася б дотеперішнього життя, оселилася б у найглухішому селі й слугувала б чоловікові, раз і назавжди позбувшися думок про ратні подвиги.

День згасав, і сонце, немов похнюплений воїн, що зазнав поразки, шукало якогось сховку. Зненацька перед Чінтою постав воїн з непокритою головою, босий і без зброї. Її наче блискавкою вразило. Хвилю вона сиділа, наче закам'яніла, а тоді підвелася, підбігла до воїна і, тамуючи несамовите калатання серця, запитала тремтячим голосом:

— Чи врятувався хтось?

— Ні, — була відповідь.

Чінта обхопила голову руками й знеможено опустилася на землю.

— Ворог уже підходить! — згукнув воїн.

— Підходить?

— Так. Він уже зовсім близько.

— Мерщій приготуйте мені поховальне багаття! Часу обмаль!

— Нас усіх переб'ють!

— То вже ваша справа подбати про все. А я виконую свій останній подружній обов'язок.

— Якщо зачинити фортецю, ми зможемо захищатися не один місяць…

— То захищайтесь! А я вже ні з ким воювати не хочу.

Сутінки насувалися невідворотно, немов переможний ворог. У фортеці квапливо лаштували поховальне багаття.

І ось воно запалало. Чінта, як і личить відданій дружині, виконувала останній ритуальний обряд. Променіючи щастям і вродою, вона повільно зійшла на високий стос дров.

8

Довкола гуготливого багаття юрмився люд. Ніхто вже не думав про те, що ворог оточує фортецю. Кожен стояв похнюплений, на обличчях застиг розпач і безмежний смуток. А ще ж учора на цьому місці лунали весільні пісні. Там, де зараз палахкотів вогонь, зводився шлюбний вівтар. І так само священне полум'я шугало вгору, так само юрмився люд. Але яка бездонна прірва відділяла день учорашній від сьогоднішнього? Чінта ввірила чоловікові і свою долю, і своє життя. Сьогодні вона ішла за ним.

Та зненацька почувся тупіт, здавалося, хтось щосили підганяє коня. Якийсь воїн вимчав на площу, і вражені люди впізнали у ньому Ратнасінха. Він миттю зіскочив з коня і задихано вигукнув:

— Кохана, що ти робиш? Адже я живий!

Полум'я вже лизало вбрання Чінти. Ратнасінх несамовито кинувся на вогнище і схопив дружину за руку, щоб стягти її на землю. Люди кинулися гасити багаття. Але Чінта навіть не глянула на чоловіка, тільки рукою подала йому знак, одійди, мовляв.

У безмежному розпачі Ратнасінх скрикнув:

— Кохана, та що з тобою? Ти вже навіть не дивишся на мене! Адже я живий!

Крізь полум'я долинув голос Чінти:

— Тебе тільки зовуть Ратнасінхом, але ти — не мій Ратнасінх.

— Та ти тільки поглянь на мене! Це ж я, твій раб, твій коханий, твій чоловік!

— Чоловік мій поліг як герой на полі битви!

— Сили небесні, як же тебе переконати! Гей, люди, змилуйтеся, загасіть багаття! Швидше, благаю вас! Кохана моя, я ж твій Ратнасінх. Чого ти не впізнаєш мене?

А язики полум'я, немов пелюстки лотоса, вже огортали собою чарівну Чінту. І знову з полум'я долинув її голос:

— Я добре тебе впізнала, але ти — не мій Ратнасінх. Мій був справжній герой, він ніколи не зганьбив би звання воїна, аби врятувати собі життя. Чоловік, якому я вчора ввірила себе, зараз серед богів на небі, у всьому блиску воїнської слави. Тож не ганьби мого Ратнасінха. Бо він був герой, а не боягуз, що втік з поля битви.

Вогонь уже сягнув до її голови. А ще за хвилю цю неземної вроди жінку, яка над усе цінувала хоробрість і відданість, поглинуло спопеляюче полум'я.

А Ратнасінх знетямлено дивився на все те. Нарешті він збагнув, що казала йому з полум'я Чінта. Але ні, він не зрадить її, він не розлучиться з нею ніколи!

Ратнасінх обвів людей, що стояли довкола, уже на диво спокійним поглядом і рішуче ступив у гуготливе полум'я.

Конрад-Фердінанд Мейєр ПЛАВТ У ЖІНОЧОМУ МОНАСТИРІ Оповідання

Компанія освічених флорентійців зібралась перед альтанкою в медічійському саду^[38] навколо «батька вітчизни» Козімо Медічі^[39] спочити від спеки літнього дня у вечірній прохолоді. На тлі на диво чистого вечірнього неба, чудово забарвленого ніжними тонами, що меркло над скромно обставленим столом, вирисовувалась сива голова чоловіка. Він говорив, і погляди всіх були прикуті до його красномовних уст.

— Мій Поджо^[40], — сказав після паузи Козімо Медічі, поглядаючи розумними очима, що сяяли на його потворному обличчі, — я оце знову перегорнув книжечку твоїх фацецій. Я, звісно, знаю її напам'ять і дуже шкодую, що тепер можу тільки тішитись витонченістю їх форми, але не можу відчути ні цікавості, ні подиву; Неможливо, щоб ти, при своїй вимогливості, не викину; з свого відомого видання книжки якусь дотепну й мил гумореску, через те, що її недосолено чи пересолено. Пригадай-но! Дай же друзям, що розуміють ледь помітний натяк і прощають найсміливіший жарт, одну з своїх кращих фацецій, яких ще не знає світ.

Після короткого роздуму старий відповів:

— Ці гуморески чи подібні до них, які тобі так до смаку, мій Козімо, прикрашають, наче пишний вінок, тільки темні кучері і зовсім не личать беззубому ротові. — Він посміхнувся й показав ряд ще гарних білих зубів. — І тепер я, — зітхнув він, — тільки неохоче повертаюсь до юнацьких, по суті невинних, пустощів.

— Поджо, ти проповідуєш! — урвав його мову один юнак. — І це ти, що повернув світові комедії Плавта^[41].

— Зауваження слушне, дякую, Ромоло! — вигукнув Поджо. — «Як було знайдено Плавта» — так зветься фацеція, яку я сьогодні хочу запропонувати вашій ласкавій увазі. — І, пародіюючи довгі вступи, якими звичайно починались італійські новели, почав:

— Моя фацеція розповідає про два хрести — тяжкий і легкий — та про двох варварських^[42] черниць — послушницю й абатису. Отож слухайте. В ті дні, найясніший Козімо, коли ми відтинали зайві голови в нашої святої церкви, що обернулась на Лернейську гідру^[43], я був у Констанці^[44] і брав участь у грандіозних діяннях Вселенського собору^[45].

Своє дозвілля я витрачав на те, що відвідував комічні вистави, де на вузеньких підмостках імперського міста звалювали докупи благочестя, науку, державне мистецтво епохи з її папами, єретиками, блазнями й коханками, та розшукував при нагоді манускрипти в навколишніх монастирях.

Різні сліди наштовхнули мене на припущення — майже переконання, — що в одному з сусідніх жіночих монастирів варварські черниці мають у себе Плавта. Він міг, заблукавши, туди потрапити із покинутого бенедиктинського^[46] монастиря як спадщина або застава. Плавт! Можеш уявити собі, мій найясніший покровителю, що це значило в той час, коли існували тільки деякі фрагменти творів великого римського драматурга, фрагменти, які нестерпно дратували цікавість! О, якби я тільки міг тоді все кинути напризволяще й поспішити туди, де безсмертний, замість звеселяти світ, тлів у недостойному мороці!

Але то були дні, коли обрання нового папи заморочило всім голови, і святий дух почав звертати увагу всіх отців церкви, що зібрались тут, на заслуги й доброчесність Oтто Колонни, причому це аж ніяк не зменшило необхідності щоденної біганини і роз'їздів його прибічників та слуг, серед яких був і я.

Трапилось так, що якийсь нікчемний і нечесний шукач рукописів, на жаль, мій співвітчизник, у присутності якого я, піддавшись пориву щирості, кинув необдумане слово про можливість знайти таку визначну річ, випередив мене і, — невдаха! — не діставши fas чи nefas^[47] класика, збудив у абатиси монастиря, де він лежав покритий порохом, недовіру і звернув її увагу на скарб, яким вона володіла, сама того не відаючи.

Нарешті руки мої розв'язалися, і я, незважаючи на те, що наближались вибори папи, сів на прудкого мула, наказавши, щоб, коли світова подія настане, послали по мене гінця.

Погонич мого мула, на ім'я Анселіно з Сп'юги, був ретійцем^[48], який прибув із Кур^[49] до Констанца в числі челяді єпископа. Він, не вагаючись, прийняв мою пропозицію, і ми погодились на неймовірно дешевій ціні.

Тисячі жартів спадали мені на думку. Синява ефіру, літнє повітря, наполовину змішане з свіжим, майже холодним подихом півночі, дешева мандрівка, подолані труднощі, пов'язані з виборами папи, передчуття насолоди від знову відкритого класика — всі ці милості неба настроювали мене безмежно весело, і я ніби чув співи муз та янголів. Мій супутник, Анселіно з Сп'юги, навпаки, поринув, як мені здавалось, у тяжкі думи.

Щасливий сам, я з людяності спробував і його зробити щасливим чи принаймні розважити і почав загадувати йому різні загадки, переважно з Святого письма, добре відомого простому людові.

— Чи знаєш ти, — спитав я, — як звільнився від пут перший серед апостолів? — І почув у відповідь, що він бачив зображення цієї події в церкві у Тоскані^[50].

— Заприміть, Гансе! — сказав я далі. — Янгол сказав Петрові: «Взуйся і йди за мною!» Петро не впізнав янгола, і вони проминули першу і другу варти, браму і пройшли вздовж вулиці. Потім супутник зник, і Петро одразу ж сказав: «Тепер я воістину знаю, що мене вів янгол». Звідки ж, Гансе, з'явилось у нього це раптове знання, це незламне переконання? Скажи-но мені, якщо відгадаєш.

Анселіно подумав якийсь час, потім труснув своєю впертою кучерявою головою.

— Ну, Гансе, — сказав я, — я розгадаю тобі. Петро впізнав янгола, бо той за свою службу не зажадав на чай. Це не по-земному. Так чинять тільки небожителі.

Не слід жартувати з простим народом. Анселіно побачив у жарті, що не знати чому спав мені на думку, умисел чи натяк.

— Це правда, пане, — сказав він. — Я везу вас майже задарма і хоч я і не янгол, але теж не правитиму з вас на чай. Бачите, мені й самому треба в цю обитель, — він назвав жіночий монастир, мету нашої подорожі. — Там завтра Гертруда буде опоясувати свої чресла вірьовкою і її світле волосся впаде під ножицями.

— Присягаюсь луком Купідона, — вигукнув я, — бідолаха закохався! — і примусив його розповісти просту, але не таку вже й ясну історію.

Він з своїм єпископом прибув до Констанца і знічев'я почав шукати в околицях якоїсь теслярської роботи. Він знайшов її на будівництві жіночого монастиря і незабаром познайомився там з Гертрудою, що жила десь поблизу. Вони припали одне одному до серця і стали частенько зустрічатися. «Завжди по-хорошому, — сказав він, — бо вона дівчина чесна». Аж ось раптом Гертруда від нього відцуралась, хоч, як видно, кохала його, і порвала з ним просто так, ніби настав строго загаданий строк. Ганс достеменно дізнався, що вона готується постригтись у черниці. Завтра її облачатимуть, і він буде при цій церемонії. Хай він на власні очі переконається в тому, що чесна і анітрохи не примхлива дівчина може раптом, без будь-яких підстав, покинути того, кого вона, за її ж словами, кохає, і стати черницею.

Скінчивши свою розповідь, Анселіно знову похмуро замовк і віддався сумним роздумам, які перервав тільки, щоб відповісти на мої запитання про вдачу абатиси. Це паскудна баба, але чудова управителька. Вона поставила на ноги вкрай занедбане господарство монастиря.

Нарешті серед моря одноманітних виноградників виринув монастир. Біля корчми на шляху Анселіно попросив мене відпустити його, щоб він міг ще раз глянути на Гертруду під час постригу. Я охоче погодився і зійшов з мула, щоб, не кваплячись, добратися до близького вже монастиря.

Там була, видно, гулянка. Перед монастирем, посеред лугу, лежала якась велика, дивної форми річ, виставлена чи то на продаж, чи то з якоюсь іншою метою. Здоровенний чолов'яга в шоломі сурмив у трубу. Різкі, неприємні звуки розтинали повітря. Можливо, цей інструмент був воєнною здобиччю, а може, й церковним начинням. Абатису з її черницями і підозрілим герольдом^[51] у залатаній куртці, драних штанях і дірявих чоботях, з яких стирчали пальці, щільним строкатим колом оточили ченці й парафіяни, що збіглися звідусіль. Серед селян тут і там стояли і дворяни, а також мандрівні співаки, цигани, волоцюги, повії та всяка потолоч, яку привабив сюди Вселенський собор. Весь цей люд переплівся у химерний вінок. То один, то другий з цього кола виходив і пробував підняти дивну річ; це був, як я розглядів, підійшовши ближче, темний, старовинний, величезний хрест. Як видно, він був неймовірно важкий, бо навіть у найдужчих руках починав хилитися, перехняблювався і падав би додолу, якби багато рук і плечей не підхоплювали цю багатопудову колоду. Веселощі й регіт супроводили кожну невдачу. Непристойність цієї сцени завершувала мужичка-абатиса, що, наче біснувата, танцювала на щойно скошеній луці, збуджена і цінністю своєї реліквії, і, очевидно, монастирським вином, яке у величезних дерев'яних кухлях без усяких церемоній переходило від рота до рота.

— Присягаюсь, — вигукувала зухвала баба, — цей хрест нашої покійної герцогині Амалясвінти ніхто не зможе підняти й понести — навіть найдужчий парубок. Але Гертрудочка завтра ж понесе його, як пір'їнку. Люди! Цьому чудові вже тисяча літ, а воно все ще новісіньке! Воно ніколи не зраджувало сподівань, і клянусь, що й завтра все зійде гаразд!

Порівнявши цю кумедну сцену з іншими, що їх доводилось мені бачити на моїй благословенній батьківщині, я почав розуміти її і оцінювати саме так, як за годину після того, коли я краще ознайомився з справою і остаточно з'ясував її. Та плин моїх думок раптом був неприємно обірваний верескливим вигуком блаз-нихи в білому каптурі з багровим обличчям, дурними, хитрими оченятами і ледь помітним кирпатим носиком, що був на неприродно далекій відстані від звірячого рота.

— Гей, ви там, італійський писарю! — закричала вона до мене. Я був у цей день вбраний просто, по-дорожньому. Та сліди мого класичного^[52] походження позначались на моєму обличчі. — Підійдіть-но ближче і підніміть мені хрест блаженної Амалясвінти. — Глузливі погляди всіх звернулись до мене; юрба розступилась і згідно з алеманським^[53] звичаєм мене грубими стусанами проштовхнули наперед. Я почав відмовлятися, посилаючись на те, що руки в мене — як вам відомо, друзі, — короткі й кволі.

Оповідач розмашистим жестом показав свої руки. Тоді безсоромна, оглянувши мене, вигукнула:

— Зате в тебе, шельми, довгі пальці!

І справді, мої пальці, завдяки щоденним вправам у писанні, розвинулись і стали гнучкими. Юрба навколо мене зняла гучний регіт, причини якого були мені не зрозумілі, але він образив мене, і я відніс його на карб абатисі. З обуренням я відійшов, звернув за ріг церкви, яка була поблизу, і, побачивши, що головний вхід відчинено, увійшов туди. Благородне округле склепіння вікон та арок, замість модного тоді стрілчастого склепіння і безглуздих закрутків, настроїли мене ясно і спокійно. Повагом рушив я уперед, де мене приваблювала велика скульптура, яка у світлі, що падало згори, потужною громадою виступала з таємничого присмерку і здавалась навіть прекрасною. Я підійшов ближче й не розчарувався. Це була висічена з каменю група, яка являла собою дві з'єднані хрестом постаті. Хрест своїми розмірами й пропорціями так був подібний до виставленого на луці, що не можна було сказати, який із них зроблено за зразком другого. Могутня жінка в терновому вінку несла його дужими руками, держачи майже горизонтально на міцному плечі, і схилялась під ним, як це було видно по зігнутих колінах. Поруч, але трохи попереду цієї велетенської жінки, менша постать з віночком на гарненькій голівці, співчутливо підставляла своє кволе плече під жахливий тягар. Старий майстер навмисне, — а може, й за браком уміння, — грубо, недбало вирізьбив тіла і одяг, віддавши весь запал свого натхнення і всю майстерність зображенню голів, що виражали розпач і співчуття.

Я був схвильований і, шукаючи кращого освітлення, ступив крок назад. Раптом, напроти, з другого боку скульптури, побачив я дівчину, що стояла навколішках; вона була майже такої могутньої будови, як і кам'яна герцогиня; певно, з тутешніх селянок. Дівчина, щоб вільніше дихати, відкинула каптур білого одягу на жмут русявого волосся і відкрила міцну шию.

Вона підвелась, замислена, помітивши мене не раніше, як я її, витерла рукою сльози на очах і хотіла йти. Можливо, це була послушниця.

Я затримав її і попросив пояснити мені значення скульптури, сказавши своєю ламаною німецькою мовою, що я один з чужоземних отців Собору. Вона дуже просто розповіла мені, що група зображує королеву чи герцогиню, засновницю монастиря, яка дала обітницю прийти до постригу з оповитою тернами головою і з хрестом на плечі.

— Кажуть, — нерішуче говорила далі дівчина, — вона була велика грішниця, бо отруїла свого чоловіка, але була така всесильна, що світське правосуддя не могло її скарати. Але Бог пробудив її сумління, і вона вдалась у велику тугу й розпач, бо зрозуміла, що занапастила свою душу. Після довгого і тяжкого каяття вона, прагнучи переконатися, що Бог її простив, звеліла спорудити цей важкий хрест, якого ледве міг підняти в ті часи навіть найдужчий мужчина. Вона впала б під його тягарем, якби Матір Божа в своєму милосерді не допомогла їй, підставивши своє небесне рамено поруч з її земним.

Не такими словами, а далеко простішими, грубими, незугарними — варварською говіркою — розповіла мені ця русява германка, але це не можна передати нашою літературною тосканською мовою.

— Пригода ймовірна, — зауважив я сам до себе, бо такий вчинок варварської королеви здавався мені можливим за часів і звичаїв наприкінці першого тисячоліття. — Це могло бути!

— Це правда! — підтвердила вона коротко і пристрасно, кинувши похмурий і переконаний погляд на кам'яну скульптуру, і знову хотіла піти, та я ще раз затримав її, спитавши, чи не Гертруда вона, про яку мені розповідав мій сьогоднішній провідник Анселіно з Сп'юги? Вона сміливо ствердила це, анітрохи не зніяковівши.

Подумавши, вона сказала:

— Оскільки ви вже тут, шановний пане, то я хочу звернутись до вас із проханням. Коли цей чоловік поїде з вами назад до Констанца, поясніть йому, чому я від нього відмовилась. Я багато разів збиралась розповісти йому, в чому річ, але прикушувала язика, бо це таємна угода між мною і Божою Матір'ю і розпатякувати про це не годиться. З вами ж, якому відкриті духовні таємниці, я можу поділитися, не чинячи цим зради. А ви передайте Гансові стільки, скільки вам здаватиметься потрібним, щоб він не вважав мене легковірною і невдячною і щоб я не лишилась такою в його пам'яті.

Діло було так. Коли я була ще зовсім дитиною — мені минуло десять років, і батько мій тоді вже помер, — моя мати тяжко і безнадійно захворіла. Мене охопив жах — лишитись самою на світі. Ось через це і через любов до своєї матінки я і дала обітницю Пречистій Діві Марії присвятити себе їй на двадцятий мій рік, якщо збереже вона до того часу життя моєї матері.

Так Матір Божа і зробила, підтримавши життя моєї матері до останнього свята тіла Христового, коли мати упокоїлась. Саме в той час Ганс працював у монастирі і він зробив матінці труну. А що я лишилась самою, то й не дивно, що він сподобався мені. Він — хороший і бережливий, як майже всі італійці, «скромний і ввічливий», як вони там за горами кажуть.

Та наближався строк моєї обітниці і нагадував мені про себе кожним ударом церковного дзвона.

Часто чула я ніби шепіт різних думок, наприклад: «Обітниця безневинної дитини, яка не знає, що таке чоловік і що таке жінка, не може тебе зв'язувати!» або: «Матір Божа милосердна, — вона й без відплати подарувала б тобі твою матінку!» Та я заперечувала: «Угода є угода» і «Чесність над усе!»

Тепер слухайте, шановний пане, що я думаю! Відтоді, як Матір Божа допомогла нести хреста королеві, вона, з давніх-давен, заселяючи її монастир, допомагає нести хрест усім послушницям. Це стало їй за звичку, вона робить це несвідомо. А тепер я кажу Матері Божій: «Якщо ти хочеш мене, то візьми! Хоч я сама, — якби ти була Гертрудою, а я — Божою Матір'ю, — то не стала б, мабуть, ловити на слові дитину. Та байдуже — слово це слово! Є тільки одна різниця. Герцогині, з її тяжким гріхом, було легко й хороше в монастирі, мені ж буде холодно й гірко. Якщо ти піднесеш мені хреста, то дай полегшення і моєму серцю; інакше станеться нещастя, Матір Божа! Якщо ж ти не можеш розважити мені серця, то в тисячу разів буде краще, коли я собі на ганьбу впаду перед усіма й простягнусь на землі».

Після того, як вона пішла, я сів у сповідальні^[54], схилив голову на руки й почав думати, — зрозуміло, не про варварську дівчину, а про римського класика. І серце звеселилося моє, і я голосно вигукнув:

— Дякую вам, безсмертні! Улюбленця комедійної музи буде подаровано світові! Плавта знайдено!

Друзі, збіг обставин був запорукою мого успіху! Я не знаю, мій Козімо, як ти собі мислиш чудо. Я думаю про це досить вільно і вбачаю в ньому і щось незбагненне, і обман. Тяжкий хрест був справжній, і велична грішниця, варварська жінка, могла його підняти завдяки велетенським силам, що їх породжує розпач і душевний порив. Але це більше не повторювалось, а протягом століть штучно підроблялося. Хто був винен у цій омані? Заблудле благочестя? Обдумана жадібність? Це було оповито темрявою віків. Та одне безперечно: темний, почорнілий від часу хрест виставлений на загальний огляд, і хрест, що його звичайно несли під час постригу простодушні чи підмовлені послушниці, — були два різні хрести. В той час, як важкий хрест показували й піднімали на монастирськійлуці, — легкий, підроблений хрест переховували десь у монастирі, щоб завтра підмінити ним справжній і обдурити народ.

Існування підробленого хреста, в чому я був переконаний, стало мені за першу зброю. А другу зброю дали мені події того часу. Трьох скинутих пап і двох спалених єретиків було недостатньо для проведення церковної реформи. Відділи собору займались усуненням різних хиб. Один із них працював над відновленням благочестивих порядків у жіночих монастирях.

Там обговорювали непевні — і в жіночих руках небезпечні — удавані чудеса та книги, не придатні для читання сестер. Було викрито цілий ряд облудних чудес, що дало основу для моїх планів. Щойно побачене «чудо» стало утком для плетення моєї мережі. Таким чином виготовлено сітку, яку я несподівано накинув на голову абатиси.

Повагом піднявся я сходами хору, повернув праворуч до ризниці з таким же високим, сміливо зведеним склепінням і знайшов там, на високій стіні, місце, до якого був звичайно прихилений важкий хрест. Це місце вкривали хвалькуваті написи. Туди ж його і мали принести назад з монастирської луки.

Двоє невеличких дверей вели в бокові приміщення. Одні двері були замкнені. Другі — відчинені, і я увійшов у комірчину, ледь освітлену круглим віконцем і засновану павутинням. На кількох поточених хробаками полицях лежали звалені в купу книги — монастирська бібліотека. Мене охопив такий запал, немовби я був закоханим юнаком і ввійшов у кімнату Лідії чи Глікерії^[55]. Тремтячи всім тілом, я наблизився до пергаментів, і коли б знайшов серед них комедії умбрійця^[56], то вкрив би їх жагучими поцілунками.

Та, на превеликий жаль, не було жодного рукопису Плавта! Мені сказали правду. Мій невдаха-попередник не зумів узяти скарб і, замість дістати його, дав йому провалитися в недосяжну глибину. Єдиною моєю здобиччю була запорошена «Сповідь» блаженного Августіна. Через те, що я завжди любив цю вишукану книжечку, я несвідомо засунув її в кишеню, готуючи собі, за своїм звичаєм, читання на вечір.

Раптом — немов блискавка, влетіла моя маленька абатиса, що наказала втягти назад, до ризниці, хреста. Вона підстерегла мене через одчинені двері бібліотеки, а я, приголомшений розчаруванням, і не помітив цього. Накинувшись на мене з лайкою і криком, вона безцеремонно обмацала мій одяг і знову витягла на світ Божий отця церкви, що лежав у мене на грудях.

— Чоловіче добрий, — заверещала вона, — по вашому довгому носі я одразу ж помітила, що ви один із тих книжкових тхорів, котрі з деякого часу сновигають по наших монастирях. Знаю, — сказала вона, всміхаючись, — по яке сало ходять сюди коти. Вони винюхують книжку одного блазня, яку ми тут ховаємо. Ніхто з нас не знав, що там написано, поки якийсь італійський пройдисвіт, вклонившись нашим священним реліквіям, не спробував під своєю рясою, — вона показала на мою, — поцупити її. Тоді я сказала собі: мабуть, свиняча шкура варта золота, якщо італієць рискує через неї попасти в зашморг. У нас, чоловіче, кажуть: «Хто краде мотузку, той на мотузці й повисне!» Брігітточко, не будь дурною, — сказала я собі і покликала на пораду одного вченого друга, попа з Діссенгофа, який хвалить наше вино і часом витіває з сестрами кумедні штуки. Розглянувши ці дурні кривуляки, він каже: «От так штука! Паніматко, та це ж можна продати! На це ви зможете збудувати для вашого монастирчика комору і виноградну давильню. Візьміть книжку, моя мила, сховайте її під свою перину, лягайте на цей манускрипт — так це зветься — і лежіть собі на славу Божої Матері, поки не об'явиться чесний покупець!» Так Брігітточка і зробила, хоч відтоді спати їй стало трохи мулько.

Я стримав посмішку, думаючи про це ложе умбрійського поета, на яке його за гріхи могли присудити хіба що три судді підземного царства^[57], і, прибравши вельми поважного вигляду, що буває мені властивий за певних обставин, скорчив сувору, обурену міну.

— Абатисо, — сказав я урочисто, — ти мене не пізнаєш. Перед тобою стоїть посланець Собору, один з отців, що зібрались у Констанці і яким доручено реформу жіночих монастирів, — І я поважно розгорнув красиво написаний рахунок з готелю; мені, певно, давала натхнення близькість захованого комедійного поета. — «Іменем, — почав читати я, — і з доручення сімнадцятого і Вселенського собору! Хай не забрудняться руки жодної християнської весталки одним з найнебезпечніших для моралі, писаних латинською чи місцевою мовою, творів, зміст яких уже завдав шкоди душі… Благочестива мати, я не смію ображати ваші цнотливі вуха іменами тих, кого всі відцуралися… Облудні чудеса, постійні чи поодинокі, ми нещадно переслідуємо. Там, де буде викрито свідоме обдурювання, винна — хай то навіть абатиса — за блюзнірство заплатить смертю на вогнищі».

Абатиса пополотніла. Але брехлива баба з гідним подиву самовладанням одразу ж опанувала себе.

— Хвала і слава Богові, — вигукнула вона, — за те, що він, нарешті, наводить порядок у своїй святій церкві! — І, люб'язно всміхаючись, дістала з кутка шафи гарно оправлену книжечку. — Оцю книгу лишив нам італійський кардинал, наш гість, що читав перед тим, як заснути по обіді. Священик з Діссенгофа, переглянувши її, висловив думку, що з часу винаходу букв, це найбільш непристойний і богопротивний твір, до того ж написаний духовною особою. Благочестивий отче, з цілковитою довірою передаю вам у руки цю гидоту. Звільніть мене від цієї чуми!

І вона передала мені мої фацеції.

Хоч ця несподіванка була скоріше лихим жартом випадку, аніж абатиси, проте я почував прикрість і образу. Я починав ненавидіти маленьку абатису. Адже наші писання — це наша плоть і кров, і я тішу себе думкою, що в моїх творах, незважаючи на легковажність, нема нічого такого, що могло б образити соромливих муз чи непогрішну церкву.

— Добре, — сказав я, — хотілось би мені, абатисо, щоб ти і в другому, важливішому пункті виявилась також бездоганною. Поблизу Собору і перед очима його, — вів я далі докірливо, — ти пообіцяла народові чудо з таким криком, що тепер не зможеш відступитись.

Коліна старої затремтіли, і очі забігали.

— Йди за мною, — сказав я їй суворо, — і подивимось на знаряддя чуда!

Вона пішла за мною, приголомшена, у ризницю, куди вже принесли назад справжній хрест. Я спробував його підняти, але не міг навіть зрушити з місця. І тим кумеднішим здалося мені блюзнірство: цей величезний тягар підмінити іграшкою. Я рішуче повернувся до високих вузеньких дверей, що за ними, як я гадав, мав бути підроблений хрест.

— Ключа, абатисо! — наказав я.

Баба з жахом втупила у мене очі, але відповіла зухвало:

— Він загублений, владико! Вже більш як десять років!

— Жінко, — сказав я суворо, щоб нагнати ще більше страху. — Йдеться про твоє життя! Там, напроти, спинився слуга мого друга, графа Доккабурго. Туди я пошлю чи піду по допомогу. Якщо ми знайдемо тут хрест, зроблений за взірцем справжнього, але легший на вагу, — ти, грішнице, будеш горіти на вогнищі, як єретик Гус^[58], — бо ти винна не менше за нього.

Запала тиша. Потім стара — вже не знаю, чи скрегочучи, чи вистукуючи зубами, — витягла старовинний ключ з крученою борідкою і відімкнула двері. Мені було приємно, що мій розум не обдурив мене. Прихилений до стінки у високій, вузькій, наче комин, комірці стояв геть потрісканий хрест. Я одразу ж схопив його своїми кволими руками і легко підняв у повітрі. Кожним своїм виступом чи заглибиною, всіма дрібницями цей фальшивий хрест повторював справжній і був такий подібний до нього, що найзіркіші очі не помітили б ніякої різниці, — тільки що він був у десять разів легший.

Я був вражений досконалістю підробки, і мені спало на думку, що тільки великий митець, тільки італієць міг його зробити. Захоплений славою своєї вітчизни, я вигукнув:

— Чудово! Незрівнянно! — Це стосувалося, звичайно, не шахрайства, а радше майстерності, докладеної до нього.

— Жартівник, жартівник, — усміхнулась, піднявши пальця, безсоромна баба, що пильно стежила за мною. — Ви мене перехитрували, і я знаю, чого це мені буде коштувати. Беріть під пахву свого блазня, — я вам його зараз принесу, тримайте язик за зубами і йдіть собі з Богом!

Коли на семи пагорках, на яких стоїть Рим, зустрілися два авгури^[59] і засміялись один до одного, це було приємніше, ніж гидкий сміх, що спотворив обличчя абатиси і мав означати такі цинічні слова: «Всі ми, мовляв, знаємо, де собаку зарито; всі ми шахраї, і нічого там прикидатися».

Тим часом я думав про те, як би покарати негідну бабу.

Серед тиші, що раптом настала, ми враз почули поряд, на хорах, шепіт, хихикання, шамотіння і догадались, що нас підслуховували знічев'я цікаві черниці.

— В ім'я моєї непорочності, — заволала вона, — лишіть нас, владико! Нізащо в світі я не хотіла б, щоб мої черниці побачили нас разом. Ви такий показний чоловік, а язики моїх сестер здатні наплести хтозна-що!

Ці міркування здались мені слушними. Я звелів їй піти й захопити з собою своїх черниць. Через якийсь час покинув ризницю і я. Двері до кімнати з підробленим хрестом я дбайливо зачинив, проте ключа не повернув, а витяг, сховав під своїм одягом і потім кинув у щілину між двома кріслами, де він, мабуть, ще й тепер лежить. Я зробив це без будь-якого наміру, немовби з намови якогось бога чи богині.

Коли я разом з абатисою сидів унизу в її кімнаті, що вся була просякнута затхлим духом монастирського вина, я так затужив за невинною грою музи і мене охопила така огида до хитрих вивертів застуканої зненацька брехухи, що я вирішив одразу ж покласти всьому край. Облачена духовним саном баба мусила розповісти мені, як їй стала відома таємниця цього багатовікового шахрайства. Вона призналася. Її попередниця перед смертю замкнулася з нею і своїм духівником, і обоє довірили їй, як запоруку добробуту монастиря, що передавалась у спадщину від абатиси до абатиси, це фальшиве чудо: «Духівник, — розповідала вона, — не знав, як і хвалити гідну пошани давність омани, її глибокий зміст і повчальну силу. Це чудо краще й переконливіше за всяку проповідь доходить до свідомості народу, наочно показуючи початковий тягар і наступне полегшення благословенного Богом життя». Ця символіка так запаморочила голову бідній бабі, що вона, не переводячи подиху, запевняла, ніби вона не тільки не робила нічого поганого, а була чесна і невинна, як дитина.

— Я прошу тебе заради матері-церкви, на яку полум'я твого багаття кинуло б відблиск обману, — обірвав я докази цієї мужицької логіки і без зайвих слів наказав їй спалити підроблений хрест після того, як ще раз буде розіграно оголошене чудо (якому з міркувань обережності я не зважився перешкодити), та, не гаючись, видати мені Плавта.

З лайкою і прокльонами абатиса скорилась.

Коли Брігітточка, бурмочучи, принесла мені манускрипт, я забрався в досить зручну кімнату готелю, розташованого біля монастиря, виштовхав за двері невігласку і замкнувся з комедійними масками умбрійця. Ніякий гамір не заважав там мені, крім дзвінкої дитячої пісні, яку співали перед моїм вікном селянські дівчатка і завдяки якій мені ще приємніше було відчуття того, що я на самоті.

Через деякий час, правда, страшенно збуджена абатиса почала одчайдушно грюкати кулаками в замкнуті на засув важкі дубові двері й галасувати, вимагаючи ключа від полишеної незамкнутою кімнати з підробленим хрестом. Я з жалем дав їй коротку й правдиву відповідь, що ключа в мене немає, і, не звертаючи більше на неї уваги, віддався неземній насолоді, лишивши нещасну стогнати й плакати, немов грішну душу в чистилищі. А сам я поринув у весільне раювання.

Класик, що з'явився на світ, не похмурий мудрець, не надхмарний поет, — ні, це щось дуже близьке, навіки приковуюче, це широчінь світу, пульс життя, базарний регіт Рима й Афін, жарти і дотепи, гра слів, пристрасті, дерзання, властиве людській натурі, — і все це в пом'якшувальному перебільшенні комічного кривого дзеркала! Ковтаючи одну річ, я спраглими очима вже заглядав у другу.

Смеркало. Дівчатка на луці вже з чверть години невтомно повторювали, пританцьовуючи, безглузду пісеньку:

Тепер вони завели нову дратівливу пісеньку і співали з смішною рішучістю:

Я висунувся у вікно, щоб подивитись на цих маленьких ворогів безшлюбності й потішитись з їхньої невинності. Та їх забавка зовсім не була невинною. Вони співали, підштовхуючи одна одну ліктями, і навіть з деяким єхидством та зловтіхою поглядали вгору на заґратоване вікно, за яким, на їх думку, мабуть, була Гертруда. Та що мені до того? Я засвітив лампу і почав читати комедію про горщик.

Тільки коли в моєму каганці не стало світла і перед моїми стомленими очима літери почали розпливатись, я кинувся на постіль і поринув у неспокійний сон.

Розвиднялося. Одна стулка маленького вікна була відчинена через літню спеку, і я почув з боку близьких хорів монастирської церкви монотонний бентежний поклик, що перейшов у затамований стогін, а потім — у розпачливий крик.

Я накинув на себе одяг і через галерею прошмигнув у сутінках до хорів, кажучи собі, що в той час, поки я читав Плавта, в Гертруді, мабуть, сталися зміни. На порозі самого рішення її, напевне, охопило непоборне переконання, що вона загине в цьому середовищі, в цьому небутті або, ще гірше, — в гнитті монастиря, замкнута з ницими черницями, зневажаючи їх і ненависна їм.

В дверях ризниці я спинився, прислухаючись, і побачив Гертруду, що простягла руки перед справжнім важким хрестом. Голос її охрип, і її розмова з Богом, після того, як вона вичерпала і своє серце, і свої слова, була настійлива і груба, наче крайнє напруження:

— Маріє, Матір Божа, зглянься наді мною! Дай мені впасти під твоїм хрестом, бо він мені не під силу! Мене охоплює дрож від думки про келію! — І вона зробила такий рух, немовби відривала змію, що обкрутилась навколо її тіла, потім з величезною душевною мукою, навіть зневажаючи сором, вигукнула: — Мені потрібні сонце і хмарки, серп і коса, чоловік і дитина!..

Спостерігаючи це горе, я все ж мимоволі всміхнувся з цього людського признання, зробленого перед непорочною; та усмішка завмерла на моїх устах… Гертруда раптом скочила і повернула бліде лице з палючими великими очима просто до того місця, на якому, не знати звідки, взялась червона пляма.

— Маріє, Матір Божа, зглянься наді мною! — скрикнула вона знову. — Моєму тілу мало місця в келії, і я б'юся головою об стелю. Дай мені впасти під твоїм хрестом, він заважкий мені! Якщо ж ти полегшиш його на моєму плечі й не зможеш полегшити мого серця, тоді гляди… — і вона втупила погляд у зловісну пляму. — Коли б мене якогось ранку не знайшли з розтрощеним черепом! — Безмежне співчуття стиснуло мені серце, — та й не тільки співчуття, а й щемлячий страх.

Гертруда, втомившись, присіла на скриню, де, мабуть, зберігалися якісь святощі, й почала заплітати своє русяве волосся, що повисмикувалося з кіс у боротьбі з божеством. Потім вона заспівала напівжурно не своїм сильним альтом, а іншим — високим дитячим голосом:

пародіюючи ту пісеньку, в якій її висміювали селянські

Це було божевілля, що підстерігало її, щоб разом з нею пройти до келії. Але Optimus maximus^[60] скористався мною як своїм знаряддям і наказав мені хоч би там що врятувати Гертруду.

Я також звернувся у вільному благочестивому пориві до тієї непорочної богині, яку древні закликали як Афіну Палладу^[61], а ми звемо Марією:

— Хто б ти не була, — благав я, піднісши руки, — чи Мудрість, як кажуть одні, чи Милосердя, як запевняють інші, — байдуже: Мудрість не слухає обітниць недосвідченої дитини, а Милосердя не сковує дорослої дурною обіцянкою малолітньої. Усміхаючись, ти звільняєш від недійсних обітниць. За твоє діло берусь я, богине. Будь же милостива до мене!

Оскільки абатисі, яка боялася зради, я дав слово більше не звертатись до Гертруди, я надумав, за старовинним звичаєм, трьома символічними діями наблизити до послушниці істину, так наблизити, щоб її мусила збагнути навіть твердолоба селянка.

Не дивлячись на Гертруду, я підійшов до хреста.

— Якщо я хочу згодом упізнати якусь річ, я роблю на ній помітку, — сказав я педантично і, діставши свій гострий дорожній кинджал, якого мені зробив наш славетний співгромадянин, коваль Пантелеоне Умбріако, зробив на середині хреста, там, де перетинаються його бруски, глибокий карб.

Потім я одміряв п'ять кроків і, зареготавши на все горло, з виразними жестами промовив:

— Кумедне було обличчя в мого носильника, коли до зали в Констанці прибули мої речі! Він накинув оком найтяжчу з вигляду здоровезну скриню, засукав рукави по лікті, поплював, неборака, на руки і, напружившись з усіх сил, зовсім легко закинув на плечі мізерний тягар… порожнього ящика. Ха-ха-ха!

І, нарешті, я з безглуздою урочистістю став між справжнім хрестом і підробленим у сяк-так замкнутій комірчині, і, немовби загадуючи загадку, кілька разів показав пальцем то в один, то в другий бік:

— Правда на волі, брехня на припоні! Потім — раз і заплескав у долоні:

— Брехня на волі, правда на припоні!

Я скоса глянув на послушницю, яка сиділа в сутінках, щоб догадатися з виразу її обличчя про вплив трьох пророцтв оракула^[62]. Я помітив на цьому лиці напруження бентежної думки й перший проблиск полум'яного гніву.

Після цього я знову повернувся до своєї кімнати, обережно проскочивши в неї так само, як і покинув її, кинувся в одязі на постіль і віддався насолоді сну, як людина з чистою совістю, поки мене розбудив галас натовпу, що підійшов до монастиря, і святкові дзвони, які гули над моєю головою.

Коли я знову ввійшов до ризниці, Гертруда, бліда, як смерть, немовби її вели на ешафот, допіру повернулася з процесії, мабуть, здавна встановленої для підміни хреста, — до сусідньої каплиці. Божу наречену почали облачати. Оточена черницями, що співали псалми, послушниця оперезалася грубою з трьома вузлами вірьовкою і повільно роззула свої сильні, але благородної форми ноги. Ось їй подали терновий вінок. На відміну від символічного підробленого хреста, він був сплетений із справжніх міцних тернів з гострими колючками. Гертруда жадібно схопила його і з жорстокою радістю так рвучко насунула на голову, що важкі краплі її молодої крові теплим дощем покотилися по її немудрому чолу. Величний нищівний гнів, ніби вирок Божий, палав у блакитних очах селянки, аж черниці відчули страх. Шестеро з них, яким абатиса повідала таємницю благочестивого шахрайства, поклали підроблений хрест на її чесне плече, вдаючи, немовби вони його ледве несуть, і з такими лицемірними і водночас дурними обличчями, що мені насправді уявилась божественна істина в терновому вінку, шанована і вихвалювана про людське око, але висміювана за її спиною.

Далі все пронеслось, як гроза. Гертруда кинула швидкий погляд на те місце, де мій кинджал зробив на справжньому хресті глибокий карб, і побачила це місце на хресті неушкодженим. Зневажливо, не беручись за нього руками, вона дала змогу легкому хресту сковзнути з її плеча. Потім схопила його з різким, визивним сміхом і в захваті розбила об кам'яну долівку на мізерні друзки. Стрибок — і вона вже стояла перед дверима комірки, де було сховано важкий хрест, одчинила їх, побачила його і підняла з дикою радістю, немовби знайшла якийсь скарб, поклала без усякої допомоги собі на праве плече, тріумфуючи, обвила його своїми дужими руками і повернулась, повагом ідучи з своєю ношею, до хорів, де на відкритому підвищенні всі повинні були побачити її. Юрба — дворяни, попи, селяни — всі, що заповнили просторий корабель церкви, затамувавши подих, стояли, стиснуті голова до голови. Репетуючи, лаючись, погрожуючи й благаючи, заступила їй дорогу абатиса з своїми черницями.

Однак Гертруда, звівши вгору сяючі очі, голосно промовила:

— Тепер, Божа Матір, чини чесно! — І дужим голосом, наче робітник, що проносить через натовп колоду, гукнула:

— Гей, дорогу!

Всі розступились, і вона пішла по храму, туди, де її чекало на чолі з вікарієм місцеве духівництво. Погляди всіх були прикуті до обтяженого плеча і скривавленого обличчя. Та справжній хрест був занадто важкий для Гертруди, і богиня не полегшила її тягаря. Засапавшись, уривчасто дихаючи, вона йшла все повільніше, згинаючись дедалі нижче, немовби її оголені ноги прилипали й приростали до землі. Вона спіткнулась, та зібралася з силами і випросталась, знову спіткнулась і впала на ліве, потім на праве коліно, з усіх сил намагаючись знову підвестись. Марно! Ось ліва рука відділилась від хреста, випросталась, вперлась об долівку і якусь мить витримувала всю вагу тіла. Потім рука хруснула в суглобі і впала. Оповита тернами голова важко схилилася вперед і гучно вдарилась об кам'яні плити. На дівчину з гуркотом повалився хрест, який вона, падаючи, випустила з правої руки.

Це була кривава істина, а не шахрайство. Зітхання вирвалося з тисячі грудей. Перелякані черниці витягли Гертруду з-під хреста і звели на ноги. Падаючи, дівчина знепритомніла, та була міцною і швидко очутилась. Вона провела рукою по чолу. Погляд її впав на хрест, що звалив її. По обличчю її розлилась посмішка вдячності за недаровану їй богинею поміч. Тоді вона вимовила з небесною веселістю жартівливі слова:

— Ти не хочеш мене, Пречиста Діво, — тоді мене захоче інший!

Ще в терновому вінку, закривавлених колючок якого ч вона, здавалось, не відчувала, дівчина поставила ногу на першу приступку хорів. Одночасно її очі блукали, шукаючи когось у натовпі, і знайшли-таки його. Була глибока тиша.

— Гансе із Сп'юги, — голосно й чітко спитала Гертруда, — чи візьмеш ти мене заміж?

— Звісно, так! З великою радістю! Тільки зійди-но вниз! — відповів з глибини приміщення твердий і впевнений чоловічий голос.

Так вона й зробила і, сяючи від щастя, почала спускатися з приступки на приступку, знову проста селянка, що швидко й охоче забула захопливе видовище, яке вона показала натовпові; тепер вона здійснила своє скромне бажання і могла повернутись до звичайного життя. Смійся з мене, Козімо! Я був розчарований. Якусь коротку мить селянка здалась моїй збудженій уяві втіленням вищої істоти, витвором демонічної сили, істиною, що переможно нищить ману. Але — «Що таке істина?» — спитав Пілат^[63].

Коли я, заглиблений у ці думки, сходив з хорів, мене потягнув за рукав мій гонець, який повідомив, що з раптовим одностайним піднесенням на папу обрано Отто Колонну, і розповів про деякі цікаві обставини.

Коли я знову підвів очі, Гертруди вже не було. Збуджений натовп хвилювався й галасував, розділившись на два табори, що одстоювали різні думки з приводу події. З гурту чоловіків долинали вигуки: «Стара відьма!», «Шахрайка!» Це стосувалось абатиси. Жіночі голоси кричали: «Грішниця! Безсоромна!» Вони мали на увазі Гертруду. Та чи розгадали одні благочестивий обман, чи вважали другі, що чудо знищене світським духом Гертруди, — байдуже. В обох випадках реліквія втратила свою силу, і дійовість чуда скінчилась.

Завзята Брігітточка, яку народ обсипав грубою лайкою, почала й собі зухвало відмагатись, а на зніяковілих обличчях присутніх попів відбилась ціла гама настроїв — від хитрості до найщирісінької дурості.

Я відчув себе духовною особою і поклав край скандалу. Зійшовши на кафедру, я урочисто оголосив християнам: «Habemus pontificem dominum Othonem de Colonna»^[64] — і заспівав звучне Те deum^[65], до чого гучно приєднався спочатку хор черниць, а далі і весь люд. Коли молитву було скінчено, дворяни й селяни рушили — хто на мулі, хто пішки — в дорогу до Констанца, де після закінчення трицарювання пап^[66] дароване urbi et orbi^[67] благословення мало діяти з потрійною силою.

Plaudite, amici.^[68] Я кінчаю.

Коли Констанцький собор, який тривав довше, ніж ця невеличка історія, також закінчився, я з ласкавим владикою своїм, найсвятішим Мартіном V, повертався через гори. У готелі в Сп'юзі, на північ від небезпечного перевалу, я впізнав у наших господарях Анселіно й Гертруду, цілком здорових і задоволених. Вона була не в задушливій келії, а скелястому міжгір'ї, що провіювалось вітром, з немовлям біля грудей і з шлюбним хрестом на плечі.

Прийми в дар, найясніший Козімо, цю «facezia incognita»^[69], на додаток до рукописів Плавта, які я теж дарую тобі зараз, чи, краще сказати, вітчизні, для якої ти батько, і науці, бо твої зали з усіма їх скарбами відчинені для всіх.

Козімо люб'язно відповів.

— Дякую тобі і за те, і за друге — і за твого Плавта, і твою фацецію. А цей келих, — він узяв чудовий кубок, прикрашений зображенням сатира, — я вип'ю за мого чесного Поджо і його русяву германку.

Гості випили й посміялися. Потім розмова перейшла від Плавта на тисячу інших відкритих скарбів та розгорнутих пергаментів і до величі теперішнього віку.

Анатоль Франс ЧУДО ЗІ СКНАРОЮ Оповідання

1

У славному місті Падуї, заснованому ще Антенором, братом троянського царя Пріама, жив собі близько року 1220-го від Різдва Христового міщанин на ім'я Нікколо Беккіно. У спадок дістався йому палац на вулиці св. Агати, а також маєтки з угіддями на околиці міста.

Всупереч звичаям заможних падуанців, він не користувався срібним посудом, а задовольнявся, як усі прості люди, олов'яними мисками і кухлями, та й ті звелів зробити такими маленькими, що вони вміщали лише трохи вина та м'яса. А чинив він так для того, щоб менше витрачатись на їжу. Хоч дрова в Падуї були дешеві, Нікколо топив свій камін усяким мотлохом і проводив усю зиму майже без вогню, бо вважав, що топити дровами — це все одно що пускати своє майно на вітер.

Він охоче позичав гроші всім, хто їх потребував, але тільки під заставу і за добрий процент. На таких умовах він був дуже послужливий, про що свідчила його величезна кована скриня, повна розписок, де на доброму пергаменті було чітко і ясно написано, що боржники визнають свої зобов'язання щодо нього. Якби він не був християнином, його, певно, назвали б лихварем. Та й справді, свої позички він стягав якнайретельніше, згідно з законом. А закон Падуї був дуже суворий до неоплачених боржників. Їх садили у в'язницю, де їм тільки й лишалося, що вмирати з голоду, бо подеста^[70] не мав наміру годувати їх на кошти міста, а найшановніші городяни хоч і вважали, що відвідування в'язнів є однією із семи заповідей милосердя, проте не квапилися виконувати ту заповідь більш як один раз за все життя. Одначе близько року Божого 1210-го закони Падуї були пом'якшені. Відтепер уже боржників, розорених спустошливими війнами, що точилися в Ломбардії, просто виганяли з міста. Сам сер Нікколо Беккіно вигнав їх чимало. Тяжко було дивитися на тих нещасних, бездомних людей, що пленталися дорогами: Італії зі своїми вбогими пожитками. А на околицях міста видніли їхні хижі-пустки, де тепер знайшли собі притулок гадюки та вороння.

Року 1222-го сер Нікколо зажадав від майстра Дзеноне Мінуто, аптекаря, щоб той сплатив борг — п'ятсот золотих скудо. Майстер Дзеноне держав аптекарську крамничку на вулиці св. Агати, якраз навпроти садиби Беккіно. Він був ще молодий, проте його густе чорне волосся прикривало вельми вчену голову. Він знав усі рослини, описані Діоскорідом, а один іспанський єврей відкрив йому неоціненні таємниці, що містилися в книжках арабських лікарів. Він володів рукописами, які лишилися після розорення античних бібліотек, навіть читав твори Галена^[71]. За всіма тими студіями він не мав коли дбати про торгівлю. Йому б більше личило викладати природничі науки в нещодавно відкритому Паду енському університеті, ніж продавати порошки та мазі. До пізньої ночі при світлі смоляної свічки, а часом і при місячному сяйві схилявся він над товстою книгою, — як казали, трактатом з магії, — а на плечі у нього урочисто сидів кіт, чорний, мов Ереб^[72].

2

Кота цього звали Плутоном. Учені люди не могли не помітити, що він мав ім'я поганського бога. А кожен знає, що погани поклонялися демонам. Саме з цієї причини, та й з багатьох інших, того кота вважали за диявола. Принаймні багато людей так говорило. Треба сказати, що Дзеноне не зважав на ці пересуди і нічого не робив, щоб змінити думку своїх співгромадян.

Одного вечора фра^[73] Мазо, з нового ордену братів проповідників, у яких тільки на думці й було, що вишукувати єретиків, проходив повз крамничку аптекаря. Він зупинився, побачив зелені вогники, що жаріли в зіницях Плутона, — той уважно стежив, як його хазяїн гортає сторінки старовинної книги.

Фра Мазо насупив брови і сказав:

— Стережися, Дзеноне. Здається мені, що цей кіт забагато знає.

Майстер Дзеноне Мінуто відповів:

— Чи забагато, чи замало, про це можна було б сперечатися. По правді кажучи, фра Мазо, він не знає всього того, що знаємо ми. Проте й ми не знаємо того, що знає він.

Справді, для того, щоб вижити, Плутонові треба було неабиякого хисту. Він частенько не знаходив у домівці ніякої їжі і добував собі поживу дрібними крадіжками. Особливо спритно тягав він обрізки з полиць ковбасника Лотто Галленді — його крамничка була по сусідству з аптекою. Подейкували, що інколи він ділився украденими шматками зі своїм хазяїном. Про це склали віршик, який знали в Падуї навіть діти. Він починався словами:

Все це були суцільні вигадки. Проте ніякому сумніву не підлягало те, що справи майстра Дзеноне йшли вкрай погано. Надто багато часу приділяв він ученим студіям, надто багато читав та думав. До того ж ці студії були не єдиним його гріхом. Він не досить скромно поглядав на гарненьких жіночок, що заходили до його аптеки, ласкаво гомоніли з ним про се про те, а найвродливіших безкоштовно наділяв шавлією та ангелікою. Ця звичка не призвела б до таких збитків, якби він був аптекарем у Пізі, де всі жінки бридулі, а в Падуї це загрожувало розоренням.

Собі на лихо Дзеноне завинив Нікколо Беккіно п'ятсот золотих скудо. І в п'ятницю 23 квітня, в день святого Георгія, сер Нікколо прийшов до нього в крамничку. Хоч він ніколи не воював, проте одягнений був як солдат: куртка з буйволячої шкіри, а на голові гостроверхий німецький шолом. Просто, щоб не зношувати плаща, підбитого хутром, він надів обладунок, що лишив йому в заставу якийсь солдат.

— Майстре Дзеноне, — сказав він, — я вас попереджаю, що коли ви не повернете протягом двох тижнів п'ятисот золотих скудо, які ви мені заборгували, то вас виженуть з міста наказом подести, згідно з законом Падуї, а ваша аптека перейде до мене разом з усіма колбами, ретортами, книжками та всім іншим майном.

— Сер Нікколо, — відповів аптекар, — дякую за попередження. Буде так, як завгодно Господові чи ще комусь іншому.

— Хто ж такий цей інший? — запитав сер Нікколо. — І що ви хочете цим сказати?

— Ця книга пояснила б вам дещо, якби ви були розумніший, — відповів майстер Дзеноне, показуючи на свій трактат із магії.

Саме під ту хвилину на книжці сидів Плутон, і сер Нікколо, побоюючись, що кіт цей — диявол, перехрестив свої покриті панциром груди. Старий, який так добре знався на тому, що стосувалося справ і зиску, був у всьому іншому таким довірливим простаком, що брав на віру всякі сміховинні баєчки, немовби Святе письмо. Він вірив усьому, що говорили знахарі, і був переконаний, що можна будь-коли побачити, як рицарів перетворюють на свиней, а золоті монети на сухе листя, і як диявол вселяється в тварину.

3

Незабаром рознеслася чутка, що не мине і двох тижнів, як майстра Дзеноне Мінуто виженуть з аптеки і засудять за борги на довічне вигнання. Ця звістка засмутила всіх. Дзеноне любили ремісники, а особливо прості жінки. Бог створив жінку вродливішою, ніжнішою й витонченішою від чоловіка, проте водночас і тендітнішою, кволішою і чутливішою до життєвих знегод. Через це жінки частіше звертаються до аптекарів, ніж чоловіки. Тому й аптеку майстра Дзеноне частенько відвідували бідні падуанські дівчата. Вони щиро співчували його лихові. А що не в змозі були дати йому грошей, то дарували йому сльози зі своїх очей. Більше за всіх сумувала Барбара, служниця сера Нікколо Беккіно. Вона одна страждала від нещастя Дзеноне більше, ніж усі інші жінки разом узяті. Падуанські хроніки нічого не кажуть нам про причини цього співчуття, і тому доводиться думати, що Барбара жаліла Дзеноне, бо вона від природи була співчутлива і в грудях її жило Милосердя — дитя Небес. Милосердя могло б обрати собі і менш привабливе житло. Барбарі ледь сповнилося тридцять, вона мала свіже лице і гарну статуру. Ще її вважали, не без підстав, розважливою й кмітливою, розум її був невичерпний на всілякі вигадки, і тому вона могла дурити хазяїна, коли тільки їй заманеться. Проте цього разу вона не знала, що й придумати, її гризли турботи і тривога, і спочатку вона й не сподівалась, що можна врятувати Дзеноне від вигнання та злиднів. Вона навіть не пробувала власкавити свого безсердого господаря. Цілу ніч вона проплакала в ліжку.

Назавтра, коли вранішня зоря забарвила рожевим сяйвом високі мури й вежі міста, вона вирішила, що не варто втрачати надію: може, з Божою поміччю вона ще знайде засіб, як пом'якшити серце Нікколо Беккіно.

4

Якраз у ті часи в Італії жив один францисканський чернець, що змінив ім'я своїх шляхетних батьків на просте — Антоніо. Не сама лише мудрість людська підказала йому це ім'я. Воно було дароване йому пророцтвом з неба. Бо ж Антоніо означає «грім небесний». Тому, коли фра Антоніо розкривав людям таємниці божественної мудрості, його голос лунав, як грім з гори Сінай. Він глибоко вивчив богослов'я і був знавцем церковного й світського права, одначе занедбав усі науки задля розіп'ятого Спасителя. Люди вбирали в себе слова ченцеві, як спрагла земля вбирає небесну росу. А щоб якомога більше людей, що жадали правосуддя й миру, могли почути його голос, він промовляв не лише в церквах, а й просто неба. Він поспішав вершити апостольські діла, знаючи, що йому недовго жити на цьому світі. Тяжка хвороба повільно точила його тіло, але його душа не переймалася цим. Лікарі порівнювали його з бойовим слоном, який іде назустріч списам і стрілам. Так само, казали вони, фра Антоніо нападає на людські вади та злочини. Коли він промовляв у якомусь місті, то не лише городяни, а й жителі навколишніх сіл сходилися цілими юрмами, щоб послухати його проповіді.

Фра Антоніо боровся з єрессю. Але, на відміну від інквізиторів, які вогнем і мечем намагалися викоренити доктрини катарів і патаренів^[75], він доклав великих зусиль, щоб лагідністю та переконанням повернути в лоно церкви християн, що похитнулись у вірі. Він не міг погодитися з тим, що за гріх єресі карали смертю. «Подібно до того, — казав він, — як не підпалюють будинку, де є небіжчик, жалоба, похорон, так само не слід знищувати притулок, у якому сам Бог конає під ударами, а особливо якщо ви сподіваєтесь, що він воскресне в славі. Проте, коли ви навіть певні, що єретик затнеться в своїх помилках, будьте до нього поблажливі, як поблажливий сам Господь. І подумайте про себе: як не завдасте ударів, то й не зазнаєте їх».

Ось так фра Антоніо повставав проти жорстокості інквізиторів. Він проповідував людям мир та милосердя. І частенько слово його западало в серця людей, і тоді вороги обіймали один одного, воєначальники дарували волю бранцям і надавали допомогу всім тим нещасним, чиї оселі вони щойно сплюндрували і лани спустошили, а багатії відмовлялись від нечесного надбання майна.

Особливо палко виступав брат Антоніо проти лихварства, і говорили, ніби він домігся заборони лихварства у багатьох містах Ломбардії.

В п'ятницю 23 квітня, в день святого Георгія, у Падуї було оголошено, що Святий (так падуанці називали фра Антоніо) завтра проповідуватиме на луці, яка лежить на захід від міста. Дороги були вже вкриті юрбами селян, які, несучи у кошиках хліб та фіги, йшли послухати фра Антоніо і доторкнутися, як пощастить, до його ряси.

Барбара покладала великі надії на Святого. Вона переконала себе, що, почувши проповідь брата Антоніо, її господар злагідніє до бідного люду і не буде домагатися від суддів вигнання майстра Дзеноне. Рано-вранці вона прийшла до сера Нікколо в спочивальню і почала доводити йому, як буде приємно й корисно послухати проповідь на луці. Він здався на її умовляння і надягнув на честь брата Антоніо своє найкраще вбрання — до речі, не таке вже й гарне.

Виходячи з дому, він побачив Плутона, що дерся по віконних ґратах, і наказав служниці зачинити віконниці.

— Гляди, Барбаро, — сказав він, — щоб ця паскудна тварюка нічого в нас не поцупила.

Та вона заспокоїла його:

— Не бійтеся, мессере Нікколо, адже у нас немає ніяких харчів. Кіт вам скоріше притягне щось.

Старий та його служниця попрямували слідом за юрбою на луку, де вже зібралася сила-силенна люду. Жінки за звичаєм посідали на траві довкола високого помосту, з якого мав промовляти Святий. Чоловіки стовпилися позаду; їх було тисяч із тридцять. Сер Нікколо і Барбара насилу-насилу з допомогою міської варти пробралися крізь натовп до лав, де сиділи найшанованіші громадяни і доброзвичайні матрони. Люди співали псалми і читали молитви. І коли з'явився Святий, єдиний подих любові вирвався з грудей усіх, хто зібрався на луці, немовби то були одні велетенські груди.

Святий зійшов на поміст.

Це був ще молодий, але весь розпухлий від водянки чоловік; він ледве носив своє важке тіло. Виснажений аскетичним життям і апостольськими трудами, змучений тяжкою недугою, яка роздула його тіло так, що воно, здавалося, от-от лусне, він коли й відчував біль, то зовсім від нього не страждав, а навпаки, впивався ним. Очі його пломеніли, мов свічки, на жовтому, як віск, обличчі. Він почав промовляти. Голос його, наче грім небесний, розносився по горах та долинах. Для проповіді він вибрав слова з Євангелія: «Там, де скарби ваші, там і серце ваше буде». Спочатку він у священному гніві докоряв багатіям, засуджуючи їх за черству душу та жорстоку вдачу.

— З гірким жалем, — казав він, — бачимо ми, як сильні світу цього, сидячи за трапезою, без міри п'ють вино зі своїх виноградників і глитають м'ясо, тоді як бідняки жалібно просять милостині біля їхнього порога. Та багатії не слухають їх, і тільки тоді, коли переситяться м'ясом та вином, кидають вони братам-християнам недоїдки від своїх бенкетів.

Потім Святий заговорив про лихварів, які доводять до злиднів бідних ремісників, а коли все повідбирають, то виганяють їх з рідного міста. Він настрахав усіх, змалювавши картину справедливого суду Божого, що впаде на голови злих багатіїв. Він пояснив слова Святого письма: «Де скарби ваші, там і серце ваше буде».

— Горе зажерливому! — вигукнув він. — У тих, хто любить гроші більше за самого Бога, серце вистрибне з грудей і опиниться поміж його золотом та коштовностями. Горе такому чоловікові! Почнуть шукати його серце і знайдуть його у скрині.

Почувши ці грізні слова, багатії зблідли, мовби над ними вдарив грім, а бідняки відчули, ніби їх скропила небесна роса. Навіть сер Нікколо стурбувався. Він кусав губи, чухав потилицю, як людина, чимось стривожена. Він вирішив покаятися, щоб не позбутися серця і не зазнати кари Божої ні на цьому, ні на тому світі.

5

Проте слова Святого ковзнули по висхлій душі скнари, як дощ стікає по стрімкій скелі. Вернувшись після проповіді додому, сер Нікколо знову став жорстокою людиною з холодним серцем. І знову він думав лише про зиск та переслідування своїх нещасних боржників.

Зі сльозами на очах Барбара сказала йому:

— Як гарно промовляв Святий! Я й досі плачу, як подумаю про тих бідних багатіїв, чиї серця потраплять до скрині.

— Це справді страшне лихо. Боронь нас Боже від такого! — відповів сер Нікколо. — Але тому, хто знає, чого він вартий, нема чого боятися. Я згоден, що Святий виголосив гарну проповідь. Однак він міг би сказати й іншу, нітрохи не гіршу, на слова: «Кесареві кесареве». Він міг би викликати сльози, розчулити серця, роз'яснюючи права кредиторів — такі, як найсвятіше, найвище право передачі векселя, вступ у володіння, утримання застави та інших земних благ у руках законних власників. Це теж слова з Євангелія — і досить повчальна річ.

Засмучена, що на її хазяїна так мало вплинули напучення Святого, Барбара, зітхаючи, пішла готувати вечерю.

Настав вечір. Сер Нікколо запалив смоляну свічку і відчинив свою скриню, ущерть наповнену золотими монетами і взятими під заставу коштовностями. Там були шлюбні обручки, єпископські персні, браслети, намиста, пряжки, хрести, зброя. Було тут і безліч розписок на пергаменті. Ця скриня ніби вміщала маєтки й поля, виноградники й ліси, ставки і мармурові каменярні, карети й кораблі, віслюків і коней, череди худоби й отари овець, свиней і птицю, ткацькі майстерні з верстатами та самими ткачами, чинбарні, зброярні, кузні і навіть палаци з вежами. На кожному векселі стояла печатка боржника, що віддав своє добро в заставу серові Нікколо.

Тримаючи свічку в лівій руці, старий перебирав правою векселі: він шукав той, що лишив йому майстер Дзеноне, аптекар. Він хотів зняти з нього копію, перше ніж віддати його суддям, які мали складати вироки про вигнання боржників і конфіскацію їхнього майна на користь кредиторів.

Та в ту саму мить, коли рука сера Нікколо торкнулася розписки майстра Дзеноне, щось чорне вскочило у вікно, дугою перелетіло кімнату і, впавши на свічку, погасило її. У непроглядній темряві дер Нікколо відчув, як щось маленьке, волохате вчепилося йому в одежу і вп'ялося гострими пазурами у груди. Він подумав, що то диявол, і, переляканий, почав з усієї сили відбиватися. А те створіння, страшенно нявкаючи й пирхаючи, цупко трималось за груди сера Нікколо, роздирало йому шкіру крізь одежу і дряпало руки.

Подвоївши зусилля і закликавши на допомогу Матір Божу та всіх святих, серНікколо врешті скинув з себе напасника, і той упав просто в скриню й під брязкіт монет та коштовностей почав верещати нелюдським голосом щось схоже на страшні прокльони. Понад усе на світі сер Нікколо боявся, що його обікрадуть, а тому стрімголов кинувся до скрині й нахилився над нею. Та в ту ж мить він із жахом відсахнувся й кинувся геть, несучи на собі свого ворога, що вп'явся зубами йому в ніс. Сер Нікколо зойкнув від болю й переляку і мало не зомлів.

Почувши в кухні його крик, Барбара прибігла із свічкою. Ворог уже зник.

— Ану, мерщій давай свічку! — сказав сер Нікколо. — Хутчій! Я хочу знати, чи не поцупив чого у мене цей диявол.

І, засунувши голову в дорогоцінний ковчег, він почав доскіпливо оглядати свої скарби. Він переконався, що нічого не бракує, але помітив у скрині нову річ, яка його вжахнула. Це було серце — криваве, червоне серце.

— Моє серце! — заволав сер Нікколо. — Святий сказав правду! Моє серце в моїй скрині. Ось воно! Всі жили перерізані. Воно вже не б'ється. Невже воно ніколи не заб'ється? Серце мусить битися, а то яке ж то серце! Барбаро! Правда, правда! Диявол укинув його в мою скриню.

— Мессере Нікколо, — запитала служниця, — ви певні, що це диявол? А чи не був то ангел Господній?

— Ні! Я відчув, що це диявол. Він був волохатий і з пазурами.

— А чи не сплутали ви пір'я на крилах із шерстю?

— Я не помітив ніяких крил. Проте він перелетів через кімнату. Це був диявол, Барбаро. Він лаявся й сопів, мов навіжений. Він подер на клапті мій одяг, уп'явся пазурами мені в груди, вирвав у мене серце й кинув його в скриню. Цей диявол заніс у пащі бозна-куди кінчик мого носа. А серце моє — ось воно, лежить у скрині поміж моїм золотом і векселями. Який жах! Поглянь, яке воно велике й гарне, яке червоне! Справжнє лев'яче серце! У мене вже нема серця в грудях, я, можна сказати, помер.

— Не побивайтеся так, — мовила Барбара. — Це, звісно, велике горе, проте, може, знайдуться й ліки. Майстер Дзеноне, аптекар, — учена людина. Він знає все нутро людське. У наших краях він єдиний зуміє вставити серце на місце. Він чоловік послужливий. Якщо ви повернете йому записку, то він уставить вам у груди серце.

На ті слова сер Нікколо заперечив:

— Хіба ж ти не знаєш, Барбаро, що він винен мені п'ятсот золотих скудо і, крім розписки, нічого не лишив у заставу?

— Ваша правда, — відповіла служниця. — Тоді доведеться вам залишитися без серця.

— Але ж як? Чи не буду я відчувати цієї вади? — запитав скнара.

— Боюся, що будете, — відказала Барбара.

Після довгих суперечок сер Нікколо погодився прийняти аптекаря. Барбара побігла до майстра Дзеноне й розповіла про всю пригоду. Дещо він уже знав, бо бачив, як його Плутон дременув з крамнички ковбасника Лотто Галленді з телячим серцем у зубах, а Лотто, наздогнавши кота, штрикнув його ззаду шпигувальною голкою. Від переляку та болю кіт підстрибнув на шість футів угору й ускочив прямісінько у вікно до сера Нікколо, одначе серця з зубів не випустив. З розповіді своєї приятельки майстер Дзеноне легко зрозумів, що впертий і хижий Плутон залишив здобич лише у скрині, і то тільки для того, щоб відгризти носа своєму ворогові.

Взявши баночку мазі й щипчики, майстер Дзеноне пішов до сера Нікколо, який, побачивши аптекаря, зібрався на силі й закричав

— Не підходьте, не треба! Я почуваю, що серце вертається до мене. Воно вже починає битися. Я чую, як воно б'ється.

Барбара намагалася його переконати.

— То не серце б'ється зараз у ваших грудях, мессере Нікколо, бо серце ваше в скрині То хвилювання.

Аптекар підтвердив її слова.

— Так, так, мессере Нікколо Беккіно, це не серце, це хвилювання.

Сер Нікколо дав себе переконати й дозволив своєму боржникові підійти. Він навіть погодився, на вимогу Дзеноне, розстебнути одежу і оголити груди.

Аптекар довгенько обмацував його та вистукував і нарешті сказав.

— Ось тут воно було, мессере Нікколо Воно було тут неначе в своєму природному й законному житлі. У проміжку між вашим п'ятим і шостим ребром можна було помітити невелике коливання шкіри, щасливу ознаку його перебування.

— А зараз нічого не помітно? — запитав сер Нікколо.

— Анічогісінько, — відповів Дзеноне. — Немає коливання, бо й серця немає. Ваше серце, мессере Нікколо, жило в грудях, ніби пташка в клітці. А тепер клітка порожня. Помацайте ґрати, тобто ребра.

Дзеноне додав, зітхаючи:

— Тіло без серця — це клітка без пташки, млин без жорна, монастир без дзвона, лампа без ґнота, пісочниця без піску, гаманець без грошей, дзвін без язика, арфа без струн, орган без труб.

— Сусіде, а чи не могли б ви мені вставити серце на місце? — запитав сер Нікколо жалібним голосом.

— Чом ні, — відповів аптекар. — Я ладен душею закластись, що зумію це зробити. Але для цього потрібно п'ятсот золотих скудо — на серцевий порошок. Я якраз вам дав розписку на таку суму Ви тільки поверніть її мені, і більше це вам не буде коштувати нічого, хіба що який срібняк, щоб я міг випити за ваше здоров'я.

Сер Нікколо спочатку не погодився, заявивши, що його грабують і що він проживе й без серця.

— Я переконався, — сказав він, — що багато речей, котрі вважаються необхідними, зовсім не такі, і як утратиш їх, то бачиш, що вони були зайві.

Проте, відчуваючи велику кволість, яку він приписував утраті серця, він усе ж запропонував хірургові п'ятсот золотих скудо. Майстер Дзеноне почав божитися, що за таку ціну йому самому доведеться доплачувати, та скнара надумав новий спосіб.

— Який же я дурень, що просив у вас помочі! — закричав він. — Святий поставить мені серце на місце задарма. Завтра ж таки розшукаю фра Антоніо.

— Авжеж, він нічого не візьме з вас для себе, — відказала Барбара, — тільки примусить вас спалити всі ваші розписки. Саме цього він вимагає від усіх позикодавців, перш ніж їх вислухати.

Ще довго сперечався сер Нікколо, та нарешті він таки порозумівся з аптекарем. Майстер Дзеноне отримав розписку і поставив на місце серце скнари. Він зробив це в темряві, за допомогою мазі, промовляючи магічні слова.

Тільки-но сер Нікколо Беккіно заснув у ліжку зі своїм серцем в грудях, як Барбара, його служниця, мерщій побігла до аптеки майстра Дзеноне Мінуто. Там він їй віддячив поцілунком. Плутон поглядав на них спокійно й поважно.

Майстер Дзеноне сказав йому:

— Кожен знає, що ти диявол, але тут ти допоміг статися чудові, яке провістив Святий. Тут є над чим подумати. Як на мене, то я вважаю, що Бог і той, другий, зрештою помиряться на небі. А зараз про це краще не говорити.

Йордан Йовков ІНДЖЕ Оповідання

У ті часи з'явилося безліч розбійників, які називали себе дааліями і кирджаліями, спалили чимало сіл, прийшли в село у пасхальну неділю, схопили багато народу, пограбували і спалили село…

З літопису отця Йовча

Каламутним потоком ринули кирджалії з Бакиджиків униз, у поле. Попереду — Індже з ватагою своєю, а за ним, дико вигукуючи, люті, наче вовки, лавою посунули на шалених конях кирджалії Сиврі — билюк-баші^[76], Едерханоглу, Делі-Кадира та інших ватажків.

Рідко коли можна було зустріти в одній ватазі такий страшний набрід: анатолійські турки, курди, даалії, каписизи. Збіговисько негідників, розбишак, потворних, страшних — хто в лахмітті, що майже не прикривало голого тіла, а хто в дорогому гаптованому вбранні. У кожного за поясом — кинджал і пістолі, але траплялась і зброя, що її вживали не стільки на війні, скільки для різанини і вбивства: старовинні алебарди з широким, як у сікача, жалом, залізні гаки, палиці, сокири на короткому або довгому сокирищі.

Коли ця орда налетіла на поле, знялася така курява, що здалеку здавалося: наближається буря. А погода була чудова — починалась весна. На півночі Балкан підносив своє синє пасмо, залите сонцем, м'яко окреслене, тихе Якщо зупинитись і вдивитися в далечінь, можна було побачити, що серед лісу то тут, то там раптом спалахне вогник; подекуди підніметься і незабаром обірветься тоненька струминка диму. Цими вогнями мешканці гірських селищ біля переїздів попереджали села, щоб тікали, бо йдуть кирджалії.

Але Індже ще не давав знаку нападати на якесь село. Він мовчки їхав на білому коні трохи попереду своєї ватаги. Немовби тільки тепер у нього відкрилися очі, і він побачив, яка це нещасна земля, якою він їхав. Порожньо в полі; ні отари, ні дзвіночків. Ниви хтозна з яких часів не бачили рала, поросли ожиною і бур'яном, шляхи — травою. Не чути навіть, щоб пташки співали де-небудь.

Сидячи на своєму баскому коні, Індже похилив голову й задумався. Гомін, який почувся надвечір, змусив його оглянутись. Він побачив, що озвірілі кирджалії скупчилися і напирають, палаючи очима. Глянув уперед і все зрозумів: попереду, не дуже далеко, — велике село. Індже впізнав: Урум-Енікьой. Не таке, як ті, що проїжджали досі, — тут білі, чепурні хатки, зеленіють садки, церква здіймає маківку, хрест сяє, наче в огні. І хоч село недалеко, на відстані двох-трьох пострілів з рушниці, з усього видно, що там ще не помітили кирджаліїв.

Індже дав знак зупинитись, а сам поїхав уперед і довго дивився на село. Дедалі глибшали зморшки на його чолі, а кирджалії, думаючи, що він розмірковує, як і звідки вдарити на село, ледве стримували гарячих коней. Та ось Індже повернувся і наказав розпрягти коней, ставити намети для ночівлі. Замовкли невдоволені кирджалії, позлазили з коней, навіть попруги відпустити їм забули. Почекали, поки осторонь, на горбочку, для Індже поставлять намет, а коли він увійшов туди і за ним опустилася вхідна завіска, почали збиратися купками, загомоніли. Найчастіше, ставши посередині, говорив один, а інші слухали й поглядали в бік намету Індже. Кирджалії говорили про нього. Не до вподоби став їм Індже, не такий він, яким вони знали його раніше. Замкнутий, мовчазний, запальний.

Коли цієї весни Індже видужав і тяжка рана в його грудях загоїлась, оповісники кинули клич по селах на обох схилах Бакиджиків: усі, хто має надійного коня і ятагана, повинні йти до нього. Почули кирджалії, кинулися звідусіль до Бакиджиків, і за кілька днів на галявині біля Семи криниць, де Індже поставив свій намет, виріс великий табір. І кожен, хто приїздив, насамперед розпитував, де Індже, хотів його бачити. Проте біля його намету стояли на варті горяни Кара-Колю і нікого туди не пускали. От і тепер вони там на сторожі. Ніхто не знав, про що думає Індже, що він замислив.

Багато про що говорили ще кирджалії, збираючись купками і гублячись у присмерку. Звечоріло. Розклали багаття. Кирджалії заворушились, намагаючись не шуміти, щоб їх не помітили з Урум-Енікьоя. Навколишній ліс ще з густішою темрявою зовсім приховав їх. У світлі вогнищ тільки метлялися чорні тіні, збільшені й подовжені. Де-не-де брязне зброя, заірже кінь. Низько над табором нависло темне небо, і зорі, наче налякані чимось, полохливо тремтіли.

Індже залишився в наметі один, ліг, як завжди останнім часом, на вкриту овечими шкурами лаву й поринув у роздуми.

Він перенісся думками на шістнадцять років назад. Згадав день, коли зустрів Кара-Феїза біля Жеруни. Кирджалії наткнулись тоді на село, обгороджене частоколом, і мушкетна стрілянина примусила їх повернути назад, у поле. Звідти Кара-Феїз, сердитий і похмурий, дивився на повні всілякого добра багаті будинки чорбаджіїв^[77] і ламав голову: що робити? В село не ввійдеш, а йти назад ні з чим — теж не хочеться.

В цю хвилину з'явився Індже. Триста юнаків привів він, усі на баских конях. Був тоді він молодий. Глянув на Кара-Феїза, глянув на село, засміявся і, не довго думаючи, помчав зі своєю ватагою просто до частоколу. Загриміли важкі мушкети, оповилися димом бійниці. Кирджалії з гуком пришпорили коней, затріщали пістолі. Тричі проїхав Індже туди й назад перед частоколом. Земля дзвеніла під копитами коней, хмарою здіймалася курява. Нарешті, стомлений, сяючи очима, повернувся він до Кара-Феїза, знову засміявся і оглянувся назад. Нічого не дав їм цей шалений штурм. З-під куряви, що здіймалася вгору як туман, видно було трупи загиблих кирджаліїв, коні без вершників несамовито гасали полем. Але всі мушкети разом замовкли: село немовби вимерло.

— Отож! — крикнув Індже. — Якщо хочеш, щоб упало яблуко, добряче труси яблуню!

Ввечері до нього привели мірошника, якого кирджалії схопили на Постолових млинах. Коли переляканий мірошник упав на коліна і став плазувати у нього в ногах, цілуючи поли, Індже зрозумів, що знайшов, кого треба. Тієї ж ночі п'ятдесят добірних кирджаліїв, без коней, яких вів мірошник, пішки підійшли до частоколу; варту вдалося обдурити й перебити. Прорубали частокіл, Індже ввійшов у село; ввійшов і Кара-Феїз. На сході над чорним верховіттям дерев червонів схід сонця. По брукованих вулицях зацокотіли підкови ошалілих кирджалійських коней. А хто вистоїть проти кирджалія, коли він верхи, з ятаганом у руці?

Захоплені зненацька вартові біля частоколу вистрілили раз і руки опустили. Не знали, що робити: тікати чи розійтись по домівках, до жінок і дітей. Кирджалії кинулися на них, як вовки на отару. Рубали направо й наліво. І коли замовкли останні постріли тих, хто встиг урятуватись у горах, почало розвиднятись. У променях сонця з'явилися гарні будинки з високими стінами, з широкими ворітьми — здобич для переможців. Кирджалії спішились і кинулися грабувати. Зчинився жіночий лемент, плач дітей, почулося голосіння — до самого неба. Невдовзі там і там палали хати, густий чорний дим заволік сонце, що сходило.

Індже полишив грабувати іншим: йому пожива не потрібна. Нагорі, посеред села, у Бончовому заїзді Індже і їв, і пив. Усі бочки повідбивали, вино рікою лилося. Так звелів Індже. Йому прислуговують сполотнілі молодиці, дівчата тремтячими руками наливають, вино. А навколо палахкотять пожежі, голосять жінки і діти, кров червонить високі огорожі й важкі ворота. Індже повеселішав. Йому важко догодити. Ось він глянув на свій одяг: весь закривавлений, подертий. Наказав будь-що знайти кравця, щоб пошив нове вбрання. Слово Індже — закон: кравця знайшли, привели. Тремтячими руками розгортає він червоне сукно, міряє, кроїть.

— Скажи мені, майстре, скажи, Гочо, з якої ти вулиці? — питає його Індже. — Де твоя хата, щоб мені хоч її пощадити?

— Я з верхнього краю, ефенді. Хата моя на Могилі.

Індже поглянув навсібіч й зайшовся сміхом. Яка там хата, яка вулиця! Усе село палає!

Та ось у нижньому кінці вулиці, яку заволік дим від пожеж, з'явилася дівчина. Мало хто залишився в селі живий, то звідки ж вона взялася? З усіх боків до неї бігли кирджалії. Дівчина скрикнула, побачила Індже і, простягнувши руки, кинулась до заїзду. Індже звівся, зсунув брови і підняв руку. Кирджалії зупинились, як укопані. Індже не думав сходити вниз, але, побачивши згори обличчя дівчини, зійшов. Вона була гарна, струнка, висока. Індже бачив багато вродливих жінок. Чому ця дівчина, яка щойно була на волосину від смерті, стоїть перед ним так спокійно, а її карі очі дивляться на нього так радісно й довірливо? Мати, батько, всі її близькі, можливо, перебиті, а в очах у неї немає ні страху, ні ненависті. Це здивувало Індже. Забув він про майстра, про вбрання, схопив дівчину за руку і повів її до свого коня та ватаги.

Так пізнав Індже Пауну. Багато народу полягло від його ножа, багато жінок зазнало його мінливого кохання. Він не пам'ятав ні їхніх облич, ні імен. Думав, так буде і з Пауною. Але усмішка цієї дівчини, погляд її очей глибоко запали йому в душу. Вона стала його дружиною — згідно з законом і звичаями. На коні й пішки завжди і скрізь була вона з ним. І впевненішим почував себе Індже, коли вона була з ним, і відчував у руках більшу силу.

Молодий був тоді Індже, над своїм життям не тремтів, не боявся смерті. Ніколи не думав, чи є різниця між добром і злом, ніколи не запитував себе, що гріх, а що — ні. Могили й попелища залишалися там, де ступали копита його коня, ім'я його викликало у всіх страх і трепет. І вирішив він, що сила його безмірна, воля його — закон для всіх. Перестав щадити і чужих, і своїх. Став жадібний до золота і левову пайку брав собі від кожної здобичі. Був злий, запальний. Той, хто ставав йому на дорозі, наважувався заперечувати, умирав від його кулі або ятагана. Дійшло до того, що відвернулись від нього найвідданіші. Підняв він руку навіть на Сяро Барутчію. Того, хто не раз рятував його від смерті, хто був його правою рукою, він ударив батогом, закривавив йому обличчя.

А далі сталося найгірше.

У такий самий весняний день, у цьому ж таки селі — Урум-Енікьої. Виступали в похід. День не віщував нічого доброго. Похмурі лежали поля, далеко в гори повзли тумани. Зграї чорних круків із зловісним карканням літали в повітрі. Індже сидів на коні, на конях була і вся його ватага. Кілька разів уже прогриміли труби й литаври і знов замовкли. Індже чекав Пауну, а вона чогось забарилася. Тоді він скипів — перед тим випив багато ракії. Повернув коня до тієї хати, де була Пауна. Їхав повільно, але так розлютився, що аж в очах потемніло. Пауна вже була на коні, їй саме подавали дитину, сповиту й закутану. Її і його дитину. Індже під'їхав і схопив її.

— Гайдук дітей не годує! — вигукнув він, як божевільний, однією рукою підкинув дитину вгору, а другою рубонув її ятаганом.

Ніхто не бачив, що сталося потім. Індже схопив коня дружини за вуздечку і потягнув за собою. Вся орда кинулася вперед, загриміли труби й литаври. Не чути було, як голосить, ридає Пауна. Видно було тільки, як сльози течуть по її блідому обличчю.

Якийсь час вона ще їздила з ним, мовчазна й німа, наче тінь. Потім зникла, і скільки він її не шукав, ніде не міг знайти. Знав тільки, що вона — родичка Сяро Барутчії, який давно покинув його і блукав у горах, знав це, і безсила лють каламутила йому розум. Індже став страшний. І раніше він не знав жалю. Та коли погляд Пауни для нього згас, серце його скам'яніло зовсім. Якби скласти разом убитих ним, з кісток утворилася б гора, потекла б ріка крові. В цьому страшному й кривавому дурмані Індже наче втратив розум. Так минуло понад шістнадцять років. Рука Індже не втомлювалася убивати.

За цей час багато чого спливло. Індже не пам'ятав і не хотів згадувати нічого. Але один недавній випадок глибоко врізався йому в пам'ять: ціле село, як і багато інших, стало жертвою вогню і ножа. На вулицях — трупи, свіжа, димляча кров. І раптом з величезної купи жіночих, чоловічих і дитячих тіл підводиться старий священик. Обличчя в крові, на голих грудях зяє рана. Очі горять, мов жарини. Він озирається навколо, як воскреслий, і, простягнувши руку до Індже, вигукує:

— Будь проклятий! Будь проклятий Богом і всіма святими! Не розплавитись тобі й після смерті! Залізо й каміння розплавляться, а ти — ні! Зітхатимеш і тремтітимеш на землі, як Каїн, успадкуєш зашморг Іуди! Анафема! Анафема! Анафема!..

Ніж, устромлений в горло, примусив старого замовкнути назавжди. Але й досі бачить Індже закривавлене обличчя, досі печуть його ці палючі очі, досі, як ножем, ріжуть прокльони старого.

Того ж дня Індже зі своєю ватагою спускався стрімкою гірською стежкою. Вперше похилив він голову й задумався. Раптом з протилежного пагорба ляснув постріл. Індже похитнувся і впав з коня. Кирджалії кинулися туди, звідки пролунав постріл, але їх відділяла від того місця глибока безодня. По той бік прірви вони побачили тільки невелику ватагу, впізнали у ватажкові Сяро Барутчію, але догнати їх було неможливо.

Про все це передумав Індже, лежачи на лаві. Сподівався, що тільки-но рана в грудях загоїться, він позбудеться цих думок. Не згадуватиме більше Пауни, дитини, нічого не згадуватиме… Замкнеться його серце, рука зміцніє. Але думки не покидали його. А там чекають кирджалії, треба їх вести…

Ранком до табору прийшли посланці Індже й оповістили:

— Слухайте, що каже Індже: той, хто пішов з ним, повинен слухатися тільки його. Індже не знатиме пощади до непокірних. Нехай кожний, кому дорога власна голова, запам'ятає це!

Перезирнулись між собою кирджалії, покрутили свої довгі вуса, задумалися. Що б це означало? Але хтось махнув рукою і крикнув:

— Індже знає, що робить. Нехай!..

І кожний зрозумів, що він хотів сказати: якщо Індже вимагає, щоб його слухали й підкорялися йому, значить — страшний буде удар, який він задумав. Тим краще: буде різанина, буде здобич. І недавно ще готові до бунту, вони знову повірили в Індже, зраділи, і табір так і завирував од веселощів.

Саме в цю хвилину Індже вийшов з намету. Як морські хвилі набігають на берег, так кирджалії з усіх боків оточили його. Він уже серед них. Ступає легко і струнко, — знають вони його хижацький поступ, — зупиняється й кидає навколо бистрий орлиний погляд. Який він красень — Індже! У синьому яничарському жупані, що аж сяє золотим гаптуванням, у червоних шароварах. Але на голові — не біла чалма у м'яких складках, а висока соболина шапка з верхом, зсунутим набакир, і павиними перами.

Поклавши руку на ефес кривої шаблі, ступає Індже між двома живими стінами кирджаліїв. Молодецький вигляд і струнка постать зовсім спантеличують їх. У всіх одна думка: зараз сяде на коня і поведе на приступ. І ті, що стоять попереду, низько схиляють обвиті великими чалмами голови і вклоняються, прикладаючи руку до грудей, а ті, що далі, напираючи один на одного, стискають держаки ятаганів і щосили кричать:

— Яша!^[78]

Подекуди лунають постріли.

Індже підводять коня — він сідає. Без команди, бо в них її не буває, злітають на коней кирджалії. І коли білий жеребець Індже звівся на задні ноги, опустивши хвіст аж до землі, а Індже підніс руку, всі замовкли. Чекають, що ця рука вкаже на Урум-Енікьой. Проте Індже вказав у протилежний бік і звелів їхати за ним. Це було для кирджаліїв, наче грім з ясного неба. Дивляться вони на Індже і не вірять своїм очам. А в Індже страшне обличчя і глибока зморшка на чолі від волосся до брів.

Впевнений у собі, Індже не став баритися — пришпорив коня. Услід за ним заколихався частокіл списів його ватаги. Кирджалії залишились самі. Якусь хвилину мовчали, дивлячись один на одного. Потім зчинився страшенний гам — наче вили дикі шакали. Обступили з усіх боків Сиврі-билюк-баші, заревли, закричали, щоб він їх вів на Урум-Енікьой. Високий анатолієць Сиврі-билюк-баші, наче дуб, підносився над усіма кирджаліями. Супив брови, роздумував. Сам не знав, що робиться з Індже, але не хотів так просто з ним поривати. І відрубав: усім іти за Індже! За його знаком загриміли труби й литаври. У цій дикій музиці потонуло ремство кирджаліїв, орда заворушилась і рушила вперед. Скоро кінський тупіт затих, лише віддалені звуки труб і хмара куряви вказували, що кирджалії повертаються назад тим самим шляхом, яким прийшли.

На лісовій галявині нікогісінько. Раптом на неї вискочив маленький чоловічок — чи то дитина, чи то дорослий. Горбатий, майже без шиї, руки довгі, наче в мавпи. Боязко, крадькома, вийшов він на середину галявини, зупинився, прислухався: кирджалії далеко. Тоді він заспокоївся і почав нишпорити: нагнеться, щось підніме з землі, пильно розгляне — і або кине додолу, або засуне у свій мішок. Нараз погляд його зупинився на чомусь великому: рушниця! Він так і заціпенів, потім схопив рушницю під пахву і зник у лісі.

Селяни з Урум-Енікьоя спочатку не помітили кирджаліїв, проте вночі догадалися, що ті недалеко, й повтікали до лісу. Коли горяни сповістили, що кирджалії пішли, ніхто не хотів цьому вірити. Боязко оглядаючись на всі боки, повернулися спочатку чоловіки. На майданах з'явились багатші чорбаджії верхи на мулах. Навколо них снували вперед і назад озброєні стражники; прибув також невеликий загін охоронців гірських перевалів, дехто з мушкетами, а здебільшого з довгими залізними палицями. Їхній ватажок був у великій шапці з лисячим хвостом. Його люди йшли насупившись, з відважним виглядом, хоч подумки всі вирішили тікати, як тільки побачать кирджаліїв. Нарешті, коли коні стражників зморились і недовірливі чорбаджії переконались, що кирджаліїв справді нема, пустили в село жінок та дітей. На вулицях з'явилися люди, вози й худоба.

Раптом звідкись знизу, від річки, почувся постріл. Погода стояла тиха, і в прозорому повітрі він пролунав різко та погрозливо. Ще не встигли збагнути, хто стріляє, чому стріляє, як звідти ж почувся другий постріл. Жінки заголосили, кинулися тікати. Насилу найспритнішим чоловікам удалося спинити їх і повернути назад.

— Не бійтеся, люди добрі! — гукали вони. — Це не кирджалії, це мисливці.

Жінки повернулись, але ніхто не наважувався ввійти у свій дім. Вози так і стояли навантажені, худоба розбрелась по майданах, і поки жінки товпилися біля воріт, чоловіки зійшлися на край села, щоб вартувати.

Надвечір до села свинопас пригнав свиней. Селяни повеселішали, хоч і дивно було їм бачити його, наче він не знав, що все село тікало.

— Стривайте-но! — гукнув хтось. — Горбань нам зараз усе розкаже. Він, мабуть, бачив кирджаліїв.

Селяни вийшли назустріч свинопасові, обступили його. Це був той самий горбатий хлопчина, який вранці знайшов рушницю в лісі. І сказав він те, що вже було відомо: кирджалії пішли геть.

— Чому пішли?

— Звідки мені знати? Я далеко був. Дуже кричали, сперечались…

— А хто стріляв біля річки?

Горбань не відповів, але, блиснувши очима, гордо подивився на селян і, наперед тішачись, як вони здивуються, вийняв з-під аби^[79] рушницю й показав їм.

— Хто стріляв, питаєте? Я стріляв. Дивіться, це моя… У нього в руках був короткий мушкет, схожий на обріз, хоч і стара, іржава, але міцна, важка рушниця.

— От так Найден! Де ти її дістав?

— Дай подивитись. Може, продаси?

— Ти її не знайшов, а вкрав!

Горбань мовчав, міцно стиснувши рушницю в руках, готовий кусатись і дряпатися, аби хтось спробував її відібрати. Нарешті переконавшись, що ніхто не збирається відбирати в нього рушницю, швидко сховав її під абу і, усміхнувшись, сказав:

— Не знайшов я її. Вбив одного кирджалія… і взяв…

Селяни зареготали. Настрій у людей швидко змінився, і вони почали жартувати. Хтось спробував забрати в горбаня рушницю. Жінки, збагнувши, що саме через нього натерпілися страху, почали його клясти. Дітлахи, пробравшись між дорослими, хапали його за горб. Горбань розсердився, вищирився. Найбільше він боявся за рушницю. Затиснувши її під пахвою, він вирвався й кинувся тікати, хоч ніхто за ним не гнався.

Селяни сміялися.

— Каліка, а який злий!

— Позначив його Бог. Бережись такого!

— Невже такий народився?

— Хай йому абищо! Не народився, а дитиною впав з великої висоти. Видужати видужав, а горб зостався.

— Ким він Калмучці доводиться? Син чи онук?

— Хіба розбереш цю брехуху? Раз каже — син, а вдруге — онук. А деколи вигадує, що в руїнах знайшла… П'ятнадцять років тому, коли так само від кирджаліїв тікали, щоб вони всі, кровопивці, виздихали! Знайшла — ну й охрестила Найденом: знайдений, бачите…

Горбань прибіг додому. Баба Яна Калмучка сиділа на порозі. Вона не чула й не знала, що село тікало до лісу.

— Дай хліба! — крикнув горбань у неї над головою, як кричать глухому.

— Хліба? — тихо й спокійно мовила стара. — Немає в мене хліба. Якби мала хліб, то й сама з'їла б. У чорбаджіїв проси, чию худобу пасеш…

Горбань насупився й пішов до хати. Раптом вискочив звідти, несподівано весело, з усмішкою взяв рушницю, націлився в бабу і гукнув:

— Зараз тебе уб'ю!

Стара здригнулася. Розуміла, що горбань жартує, а все-таки боялась поворухнутись чи щось сказати, щоб не розсердити його: може й вистрелити.

— Уб'ю! — кричав, усміхаючись, горбань. — Сиди, не ворушись!

Налякавши стару, горбань сів навпочіпки під стіною і почав гризти сухі скоринки, які знайшов у хаті. Баба Яна встала, зітхнула, потяглася, наче забувши про пустощі горбаня. Але, проходячи повз нього, раптом кинулась, схопила за плечі й почала трусити.

— Лякати мене схотів, паскуднику! Задушу!

Раптом зойкнула й відпустила його. Горбань вкусив її. Баба Яна глянула на свою зморщену руку — на ній виднілись сліди від зубів і кров.

— Забирайся геть! — крикнула вона. — Щоб і ноги твоєї тут не було!

Горбань перекривляв її, і вона у розпачі замовкла. Потім промовила зовсім тихо:

— Розбійник! У батька вдався…

Ці слова мов нагадали їй щось далеке. Вона сіла на те саме місце, схрестила руки й задумалася.

Вдруге перевалив Індже Бакиджики й опинився в Ромині. Не було вже з ним тієї численної орди, з якою він виступив. Набридло кирджаліям ходити з ватажком, який не водить їх на здобич і на грабунок, не дозволяє робити, що заманеться, а тягає по шляхах — сьогодні в один, завтра в інший бік. Ослабли в них коні від голоду, заіржавіли ятагани за поясом. Якось уночі втік Сиврі-билюк-баші з усією ватагою. За ним услід — Едерханоглу, потім — Делі-Кадир і решта ватажків. З Індже залишився тільки Кара-Колю та ватага — триста чоловік на вороних конях. Індже — попереду, на білому арабському жеребці.

І все так само мертві були села, так само порожні поля навколо них. Ніде ні душі. Тільки де-не-де, у найбідніших і напівспалених селах зустрічались обірвані селяни, висохлі від голоду, почорнілі від горя, з тупим, байдужим поглядом; вони харчувались якимось корінням. Або чути було жіночий плач на горбах, над могилами. Індже гнівався на себе, що в нього інколи прокидається жаль, і все ж йому здавалось, наче десь там, серед страшного лісу чорних хрестів, лежить Пауна, а поряд з нею — маля, розрубане його ятаганом. Інколи він тряс головою, немовби відганяючи поганий сон: у напівзабутті йому ввижалося, ніби він тримає свою дитину і пестить її кривавою рукою, а Пауна, бліда, усміхаючись, дивиться на нього.

Одного разу Індже побачив жінок, які копали землю. Обличчя їхні були закриті чорними хустками, наче вони не землю копали, а могилу рили, щоб поховати в ній свої сльози і страждання. Індже захотілося сказати їм щось добре; він повернув до них коня. Але, побачивши його з цілим лісом списів позаду, жінки покинули мотики й кинулися тікати. Залишився тільки старий дід під квітучою сливою. Він випростався і, спершись на кийок, чекав.

— Чому жінки повтікали, діду? — різко спитав Індже.

— Не знаю… Злякалися, мабуть. Жінки…

— А ти? Ти не злякався?

— А чого лякатись, ефенді? Не злякався. Старий я, чого мені боятись? Господа Бога боюсь і від нього смерті чекаю…

Та хоч і говорив старий, що не боїться, проте тремтів і злякано поглядав на силу-силенну озброєних вершників, які спускалися в долину. Дехто з них спішився і повів напувати коней до річки, інші розійшлися, шукаючи, де напитись.

— Хлопці! — гукнув старий по-турецькому; і вказав кийком. — Он там є чешма^[80], біля отих тополь, на горбку. Стежкою, прямо стежкою.

— Злякалися жінки, — вже спокійніше звернувся він до Індже. — Ти не гнівайся на них, ефенді. «Лиходії!» — кричать. «Які ж це лиходії? — кажу їм. — Невже не бачите, гарні люди, а коні — пишні, чорні, і тільки один білий — паші». Так і запам'ятали ми: паші на білих конях їздять.

Індже майже не слухав його, дивився на пагорб, куди втекли жінки.

— Там — наше село, — казав далі старий. — З Чукурова ми. А я — дід Гуді, дід Гуді з Чукурова. Ох, погано ми живемо, злидні, голод. А година гарна видалась, думали земельку скопати, посіяти дещо, трохи цибулі, трохи квасолі. Потягли й мене жінки: «Ходімо, кажуть, охоронятимеш нас». А який з мене охоронець! Адже самі ми, без хлопців живемо. Не залишилось чоловіків у нас, як Кара-Фіджі та Індже налетіли…

Індже скоса подивився на старого і ледь помітно всміхнувся.

— Індже? А ти бачив Індже, діду?

— Де там бачив, синку. Хто бачив, той живий не лишився.

— А я хто? Мене знаєш?

— Звідки мені знати, ефенді? Розмовляєш по-нашому, проте багато хто з вас так говорить. Сливенський айян^[81] Тахир-ага — його я знаю — теж так говорить. А тебе не знаю.

Він помовчав, задумано втупивши сумні очі в Індже.

— Не знаю. Тільки послухай, що я тобі скажу: молодий ти, гарний. Одне слово — юнак! Нам би такого господаря! Ми б служили тобі, військовий податок платили. Аби ти згодився! А то нині…

— Що нині?

— Хто не прийде — ріже, хто не прийде — грабує і палить. А ми — люди прості, ми — як вівці. Добре було б, якби хтось про нас дбав, стриг нас і доїв та й від вовків охороняв!

Індже засміявся — це була перша його усмішка за всю весну, вийняв гаманець, узяв жменю золотих і звелів покласти по одному на кожну мотику.

— Як повернуться жінки, нехай візьмуть, — сказав він. — І щоб пам'ятали про Індже. А ти, діду, прощай! Прощай — і спасибі на доброму слові.

Змією просичав батіг у Індже в руці, заграв під ним білий кінь. Схопилися кирджалії, відчувши, що Індже їх веде, і пустились на своїх конях за ним. Ті, хто спішився, — швидше на коней і теж помчали. Земля загула від кінського тупоту. А старий стояв під розквітлою сливою і дивився їм услід.

Знов рознеслася слава Індже, всі тільки про нього й говорили. Тепер слава була ще більша, ніж раніше. Бо Індже вже не руйнував сіл і містечок, не різав і не вбивав. Індже сам бив кирджаліїв, знищував розбійників. Перший відчув на собі його гнів Сиврі-билюк-баші. Індже вважав його своїм приятелем і послав сказати йому, щоб перестав грабувати і йшов собі геть, поки не пізно. Засміявся Сиврі-билюк-баші і прогнав його посланців. Тоді Індже яструбом налетів на нього. Кирджалії, що саме навантажили своїх коней здобиччю, важкі й неповороткі, як черепахи, були перебиті всі до одного. Сиврі-билюк-баші засунули під пахви палаючі головешки, і він згорів живцем.

По всіх шляхах на деревах — трупи гайдуків, щоранку перед наметом Індже валялися голови гайдуцьких ватажків. І не тільки гайдукам і грабіжникам був страшний Індже. Айяни, спахії, беї — всі володарі і багачі полагіднішали і вже не так притискали райю^[82]. Судді, згадавши Індже, не раз і не два вмочали пера в каламар, перш ніж писати вирок, і судили тепер справедливо. Могутнім крилом прикрив Індже усіх беззахисних.

Минуло два роки. Очищені були всі ліси й діброви, звільнені всі шляхи. Тоді з вершини Балкану, з Жеруни, Індже послав чорбаджійську дочку з новими глечиками, одну, пішки, на Бакиджики, щоб принесла йому води з Семи криниць. Дівчина була молода і гарна. На шиї сім низок більших і менших золотих монет, сама — в єдвабному вбранні, гаптованому золотом. Іде одна-однісінька і лісами, і зеленими нивами. Дійшла й повернулася з водою з Семи криниць. Сім днів ішла туди і сім днів назад. Ніхто не посмів зачепити її, волосинки з голови не втратила, жодної золотої монети не загубила. Люди проводжали її до околиці й казали:

— Як Індже наказав, так і буде… Бувай здорова!

З усмішкою пішла дівчина, з усмішкою вернулася. Жодного розбійника не зустріла, жодної лихої людини.

Тоді Індже поїхав на Бакиджики. Неродюча й чорна лежала земля, коли він був там востаннє, а тепер уся Роминя жовтіла дозрілими нивами. Багатим урожаєм благословив Господь землю, і народ узявся до роботи. Хвилями переливається нива, мерехтить повітря, біліють, мов птахи, хустки на головах жниць. І ось — пісня, дзвінка пісня жниць! Індже зупинив коня. Жниці близько, але гілля дерев закриває їх від ватаги. Ясно чути пісню. Індже слухає. І здригається, почувши, що співають про нього. Співають про Індже — молодого воєводу, про те, як він водить ватагу на триста шабель, про те, як ліс і гори плачуть, благають Індже визволити їх від розбійників; про те, який ласкавий Індже до бідних…

Дзвенить пісня під ясним небом, падають слова, наче зерна з важкого колосся. Індже слухає. Щось солодке тане у нього в грудях, котиться сльоза з очей і падає на білу гриву коня. Перша в житті сльоза, пролита Індже.

На вершині Бакиджиків, біля Семи криниць — табір Індже. Набагато більший, ніж був весною. Але немає

Сиврі-билюк-баші, немає дааліїв і кирджаліїв. Ходять по галявинах молоді хлопці, кидають каміння, пробуючи свої сили, або стоять перед наметами і чистять довгі — на зріст людини — рушниці. А збоку, під тінню крислатих буків, сидять сивобороді воєводи. Тут Никола Узун, Добрі-воєвода, Вилко Бинбеля, Вилчан-воєвода й інші. На обличчях у них — сліди давніх ран, волосся в них біле, мудра мова тече тихо і плавно, як вода недалекого джерела.

— Тепеделен Алі-паша править Яниною, — говорить Добрі-воєвода, затягнувшись зі свого довгого чубука. — У Відіні — Пазвантоглу, а Мустафа-Байрактар у Тристенику. Кожний своєю міркою міряє, судить і порядкує своїми людьми. Чому б і нам не взяти свого? Хто нам не дозволить? Хто скаже: не треба? — Трохи помовчавши й бачачи, що ніхто не відповідає, веде далі: — Я знаю, що думає Індже. І скажу відверто — чудова справа. Насамперед він хоче позбутися цих собак, Кара-Феїза і Еміна. Відділитися б від них раз і назавжди…

— Але як? Ось що скажи мені! — перебиває його Никола Узун і, за звичкою, без жодної потреби, хапається за ніж.

— Не поспішай, кажу тобі. Індже наказав Кара-Колю схопити двох есерлійських султанів, тих молодих, двох братів, і розправитися з ними. Султанчики ці — родичі Кара-Феїза, коли він дізнається, що їх убито, запідозрить Юмер-Дразу. І вчепляться обидва кирджалії один одному в горло, як собаки…

— Розумію тепер, — каже Узун, зсуваючи шапку на потилицю і сміючись на все горло. — Розумію. Оце здорово, ой, як здорово!

Вилчан-воєвода прижмурює очі і, махнувши Узуну рукою, щоб мовчав, питає Добрі:

— А далі?

— А далі зберуться сюди, на Бакиджики, звідусіль юнаки, зросте наша сила. А як почуємо, що перейшов Дунай московець, скажемо і ми: «Допоможи нам, Боже!» І почнемо.

Погладжують воєводи білі свої бороди, думають, дивляться, як, виблискуючи, дзюркотить чисте джерело, наче несе якусь таємницю. Вітер пробігає по верхівках старих буків, шелестить їхнім листям.

А Індже ходить сюди й туди перед своїм наметом, на самому гребені Бакиджиків, де вітер колише високу траву. Темнішає небосхил, блиснула, наче діамант, велика зірка на півдні. Індже ходить і думає. Часом зупиниться і подивиться на захід, у бік Ромині. Згадує пісню жниць, згадує народ, що плакав від радості, зустрічаючи його, як царя. Згадав усе це — і посвітлішало обличчя. Але кинув погляд на схід — по той бік Бакиджиків, і знову защеміло його серце. Там ще залишилися сліди його набігів, там і досі матері проклинають Індже.

Згадав Пауну, свою дитину і подумав: «Найтяжчий мій гріх — там. Треба йти по той бік».

Повертаючись до себе в намет, проходить Індже повз старі буки, під якими ще сидять воєводи. Облич не видно, блимають тільки їхні люльки. І чує Індже, як Никола Узун гукає:

— Ех, були царі й господарі на нашій землі і будуть ще. Хай живе Індже!

Чує це Індже, киває головою, неначе погоджуючись, і знову думає: «Треба, треба йти по той бік».

Сидячи на білому коні, який гордо похитує розпущеною гривою, переходить Індже зі своєю ватагою по той бік Бакиджиків, до моря. Сьогодні велике свято — Святої Трійці, і в Урум-Енікьої люди гуляють. Індже веселий, спокійно в нього на душі, бо знає, куди йде. За ним, в один ряд, на чудових конях білобороді воєводи, а за ними — ватага Індже з прапороносцем Кара-Колю.

Їх наближення село зустрічає гучними дзвонами., Не чути ні рушничних пострілів, ні зляканих вигуків, люди не тікають, як колись. Індже усміхається, обличчя його сяє; ніколи він не був такий гарний, не їхав таким юнаком. Дивляться на нього старі воєводи, погладжують білі бороди, і серця їхні сповнюються радощів і гордощів.

Мешканці Урум-Енікьоя і справді не думали тікати. Дехто казав, що вовк хоч і змінив шкуру, але зуби в нього ті самі, пропонували вчинити опір Індже або тікати. Але тут піднялися інші, що побували в Загорі й Ромині, і сказали, що Індже треба зустріти з іконою Святої Трійці, з хлібом-сіллю. Так вирішили всі, що, були в церкві. Підняли церковні корогви, священик тремтячими руками взяв хрест та ікону, і численна строката процесія повільно й урочисто, в побожній тиші рушила з церковного подвір'я, в той бік, звідки наближався Індже.

Біля церкви зупинилися двоє — чоловік і жінка верхи на мулах. Жінка в короткій безрукавці на лисячому хутрі, з легкою зеленою шаллю на голові. Вона не дуже молода, але вродлива, з виразними рисами обличчя і якоюсь шляхетною поставою. Чоловік — старий, сивий розбійник, але дужий, рум'яний, з великими кошлатими бровами й пухнастими, як куделя, вусами. Одяг з червоного сукна був гаптований потемнілим уже золотим шитвом; збоку в нього порохівниці, а за широким шкіряним поясом стриміли пістолі.

Чоловік і жінка дивилися на людей, що виходили з церкви. Всі, хто їх минав, казали, що йдуть зустрічати Індже. Чоловік і жінка переглянулися, і їхні очі налилися сльозами. Вони злізли з мулів і пішли разом з юрбою. Чоловік хмурив свої кошлаті брови і збуджено шепотів:

— Скажу йому: «Я — Сяро Барутчія. Не впізнаєш? Бачиш, сам прийшов. І Пауну привів. Коли ти різав і вбивав, я в тебе стріляв, хотів убити. А тепер ти — батько наш, захисник… Дозволь поцілувати твої руки й ноги. І роби зі мною, що хочеш…»

А Індже вже заходив у село. Він не хотів поспішати, стримуючи коня, який чомусь нетерпеливився. Раптом посеред вулиці перед Індже став маленький чоловічок. Це був горбань. Він зупинився, став придивлятись. Здавалось, він дивувався з Індже, з його коня, з його блискучого, шитого золотом одягу і павиного пера, що колихалося на шапці. Індже проїхав би мимо, якби не помітив у цього горбатого каліки під пахвою рушниці. Добрих думок був сповнений Індже, і не з рушницями нині хотів би він бачити тут людей. Весело йому стало, хотілось пожартувати.

— Гей, слухай! — крикнув він горбаневі. — Дай-но сюди рушницю!

Горбань насупився, щось пробурмотів і кинувся тікати. Індже побачив очі хлопця зблизька, і вони пробудили в його душі щось таке, чого він сам не міг зрозуміти. Попустивши трохи повід, він рушив за хлопцем.

— Віддай рушницю! — гукнув він, сміючись.

Горбатий ускочив у двір, Індже — за ним. Воєводи зупинились на вулиці і, всміхаючись, стали чекати, бо бачили, що він жартує. Індже повернув коня назад. В ту ж мить горбань підніс рушницю, прицілився й вистрілив. Звився дибки білий кінь, захитався Індже в сідлі й упав.

Хто був ближче, позіскакували з коней, підбігли до Індже, підняли його, інші кинулися ловити горбаня. Індже перенесли в сіни тієї хати, біля якої він упав. Розстебнули на ньому одяг, стали шукати рану, щоб швидше перев'язати. А надворі зчинився страшенний галас. Металися чорні коні, блищали ятагани, і страшні голоси, сповнені болю й відчаю, вигукували:

— Воєводу вбили! Індже вбили!

З обох боків помчали вершники, щоб відрізати Шлях горбаневі ісхопити його. Юрба, що йшла від церкви з іконами та корогвами, повернула назад і розбіглася. Жінки заголосили, усе село сповнилося плачем та лементом.

Баба Яна Калмучка сиділа біля своєї хати, притулившись до стіни, і, незважаючи на страшенний галас навколо, зберігала спокій — була вже стара й глуха. Але, почувши з усіх боків вигуки: «Індже! Індже вбили!» — встала й подалася в сіни. Уся тремтіла, очі в неї палали неспокійно, чогось шукаючи. Воєводи, які були коло Індже, вирішили, що вона від страху збожеволіла, і вигнали її геть.

Але вона встигла глянути на Індже. Він лежав на підлозі, притулившись до стіни. Шапка з павиним пером валялася біля нього. Смугляве обличчя не виказувало болю, але дихав він важко, над силу, і під ним була ціла калюжа крові.

У дворі набилися люди. Привели горбаня. Двоє воєвод — Добрі й Вилчан — міцно тримали хлопця, скрутивши йому руки за спиною.

— Ось хто вбив Індже! Ось хто! — кричали кирджалії, розмахуючи ятаганами.

— Стривайте, ми його до Індже відведемо. Нехай він скаже.

Ті, хто стояв біля Індже, вийшли. Тоді баба Яна підійшла до нього.

— Синку, ти Індже?

— Хто цей хлопець? — простогнав Індже. — Твій?

— То ти — Індже! Ой Господи, що сталося!..

В її голосі було страждання, нижня щелепа тремтіла. Схаменувшись, що треба поспішати, бо зараз увійдуть люди, вона нахилилась до нього й прошепотіла:

— Це твій син! Ох, навіщо я підібрала його тоді, краще б він помер…

Неначе друга куля вдарила Індже — він здригнувся… Привели горбаня. Індже глянув на нього: жалюгідний горбатий коротун — на чоло спадають брудні, зліплені пасма; погляд спідлоба, як у звіра, якого витягли з нори. Але очі виділяються на потворному обличчі — гарні, карі. Індже вдивляється в них і впізнає очі Пауни.

— Ось він! — кричать воєводи. — Що нам з ним зробити? З живого шкіру здерти? На палю посадити?

Індже напівзаплющив очі, як від болю, нічого не сказавши. Обличчя його вже прояснила смерть. Потім подивився на всіх і мовив:

— Багато матерів я плакати примусив… Настала і моя черга. Не чіпайте цього хлопця! І волосини щоб не впало з його голови. Так я хочу. Віддайте йому це, — він простяг свій гаманець, — і відпустіть на здоров'я…

На подвір'ї, серед юрми кирджаліїв, почувся голос Сяро Барутчії:

— Помирає? Не може цього бути! Пустіть мене. Скажіть, що я дружину йому привів. Скажіть: Пауна йде!

Індже, трохи підвівшись, широко розплющив очі і знову упав. Надворі скрикнула жінка. Воєводи кинулись до Індже, підняли його, стали кликати, просити, щоб сказав хоч слово. Індже був мертвий.

Едгар Аллан По ПРОВАЛЛЯ І МАЯТНИК Оповідання

Impia tortorum longas hie turba furores

Sanguinis innocui, non satiata, alluit.

Sospite nunc patria, frac to nunc funeris antro

Mors ubi dira fuit, vita salusque patent.^[83]

Чотиривірш, скомпонований для воріт ринку, що має бути споруджений на місці якобінського клубу в Парижі.^[84]

Я знемігся, смертельно знемігся від цих нескінченних мук і, коли мене, врешті, розв'язали й дозволили сісти, відчув, що непритомнію. Вирок — моторошний смертний вирок — то було останнє, що я ще розчув. А потім голоси інквізиторів неначе злилися в невиразний гул. Він навіяв мені думку про якийсь обертовий рух — може, тим, що нагадав гуркотіння млинового колеса. Проте це тільки на хвильку, бо невдовзі я вже нічого не Чув. Бачити, однак, я ще бачив, і то до жаху виразно.

Я бачив уста суддів у чорних мантіях. Ті уста видавалися мені білими, білішими за аркуш паперу, на якому я пишу оці слова, і потворно тонкими — бо проступала в них безжальна твердість, неухильна рішучість і холодна зневага до людських мук. Я бачив, як з їхніх уст ще сходили слова, що були для мене присудом Долі. Я бачив, як ті уста розтягувалися, коли проголошували мені смерть. Я бачив, як вони вимовляли моє ім'я, і здригався, бо не чув жодного звуку. І бачив, проймаючись нестямним жахом, як легенько, ледь помітно поколихувались чорні запони на стінах зали. А тоді в око мені впали сім високих свічок на столі. Спершу я догледів у них символ якогось милосердя, вони були немов білі тендітні янголи, що з явилися врятувати мене; аж раптом розум мій затуманила хвиля підступної млості, кожна жилка в мені затріпотіла, ніби я торкнувся дроту від гальванічної батареї, замість янголів постали безтілесні привиди з вогненними головами, і я зрозумів, що допомоги від них не діждуся. І тоді, наче розкішна музична фраза, закралася до мене думка, який-то любий має бути могильний спокій. Вона прийшла тихо й поволі і ніби задовго до того, як суть її повністю розкрилася, але, тільки-но розум мій сприйняв її і примирився з нею, постаті суддів, мовби яким чаром, щезли з-перед моїх очей, високі свічки розтанули, вогонь їхній погас і залягла чорна темінь. Усі почування мої геть поглинув дикий безодній потік, як той, що ввергає душу у саме пекло. І запанували безгоміння, нерухомість і ніч.

Я, отже, знепритомнів, — хоч не можу сказати, щоб повністю. Тих решток свідомості я й не пробуватиму ані визначити, ані бодай описати, — досить того, що не цілком вона зникла. У найглибшому сні… ні! в маренні… ні! в непритомності… ні! у смерті… навіть у могилі не цілком вона зникає. Інакше б і безсмертя людського не існувало. Пробуджуючись із найміцнішого сну, ми розриваємо павутинчастий серпанок якогось сновидіння. Але вже наступної секунди (такий благенький цей серпанок!) ми не пам'ятаємо, що нам снилося. Опритомніючи, людина проходить через дві стадії: перша — це стадія інтелектуального чи духовного існування; друга — фізичного. Якби ми, досягши другої стадії, могли оживити враження з першої, то вони, можлива річ, вельми промовисто розповіли б нам про прірву потойбічності. Але що воно таке, ця прірва? Як хоча б відрізнити її тіні від тіней могили? Але якщо вражень з того, що я назвав першою стадією, ми не здатні оживити своєю волею, то все-таки хіба ці враження через довший час не повертаються самохіть, примушуючи нас дивуватись, відкіля вони? Хто ніколи не був у непритомності, той не бачить у розжареному вугіллі ані дивовижних палаців, ані до болю знайомих облич, перед тим не пропливуть у повітрі сумовиті образи, невидимі багатьом, той не задумається, вдихнувши пахощі якоїсь нової квітки — голова йому не піде обертом, коли він почує якийсь музичний ритм, що раніш ніколи не привертав його уваги.

Серед частих і втомливих спроб пригадати, серед напружених зусиль воскресити хоча б якісь окрушини напівнебуття, в якому опинилась тоді моя душа, траплялися хвилини, коли мені здавалось, ніби я досяг успіху: у спогадах моїх були короткі, дуже короткі прогалини, що їх пізніше, прояснілим уже розумом, я міг віднести лише до тодішнього стану напівнепритомності. Ці тіні споминів невиразно мовлять про якісь високі постаті, що мовчки підняли мене й понесли вниз, вниз, усе вниз, аж доки голова мені затьмарилася на саму лише думку, що цьому огидному спускові кінця-краю не буде. Ці тіні мовлять також, який сліпий жах посів тоді моє серце від того, що воно, серце, завмерло в такому неприродному спокої. Далі раптом приходить відчуття непорушності всього на світі — немовби ті, хто ніс мене (о, ця моторошна дорога!), у своєму спускові перетяли межі безмежного і зупинились відпочити з перевтоми. Після цього спадає на мене гнітюча байдужість, і нарешті божевілля покриває все це — божевілля пам'яті, що дозволила собі сягнути в заборонену царину.

І от нараз оживають рух і звук — хапливе биття серця, що луною віддає мені у вухах. А потім — провал і суцільна порожнеча. Потім знову звук, і рух, і доторк, і тремтіння проймає всю мою істоту. Потім надовго приходить просте, без усякої думки, відчуття того, що я існую. І зненацька — думка, пекучий жах, шалений порив збагнути, де ж це я. Потім — гостре бажання забутись у непам'яті. Потім — навальне воскресання свідомості і вдала спроба поворухнутись. І тоді — повний спогад про суд, і суддів, і чорні закони, і вирок, і млість, і непритомність. А потім — цілковите забуття всього подальшого, того, що лише опісля і то коштом важких зусиль пощастило мені бодай тьмяно пригадати.

Я лежав, усе не розплющуючи очей. Я відчував, що лежу горілиць і що мене розв'язано. Коли я простяг руку, вона важко впала на щось вологе й тверде. Так пролежала вона довший час, поки я силкувався збагнути, де я і що зі мною діється. Попри все своє бажання я не наважувався розплющити очі, жахаючись першого погляду на довколишнє. Не те, щоб я боявся побачити щось відворотне, ні, — мені ставало моторошно саме від думки, що я не побачу геть нічого! Нарешті у відчайдушному пориві, я хутко розплющив очі. Найгірші мої побоювання таки справдились! Мене облягала чорнота вічної ночі. Я задихався. Морок стояв такий густий, що аж гнітив, аж душив мене. Повітря було страшенно затхле.

Я лежав усе так само непорушно й силкувався спромогтись на думку. Я воскрешав у пам'яті звичаї інквізиторського судочинства, намагаючись із цього з'ясувати своє нинішнє становище. Вирок уже оголосили, і то дуже давно, як мені здавалося. Але я й на хвильку не припускав думки, що я мертвий. Таке припущення, хоч би що ми там читали в романах, зовсім не сумісне з реальною дійсністю. Але ж де я і що зі мною? Я знав, що засуджених на смерть звичайно страчують на аутодафе, і одне з них було призначено на вечір того дня, коли відбувся мій суд. Невже мене залишили у в'язниці чекати кілька місяців до наступної страти? Ні, таке неможливе. Виконання вироку не заведено надовго відкладати. Та й те сказати, що моя в'язниця, як і всі камери смертників у Толедо^[85], мала кам'яну підлогу й трохи світла до неї таки просочувалося.

Раптом страшна думка примусила всю кров шугнути мені до серця, і я знову, — цим разом ненадовго, — знепритомнів. Прийшовши до пам'яті, я відразу схопився за ноги, дарма що кожна моя жилка тремтіла. Я став несамовито нишпорити руками круг себе. Нічого не намацуючи, я, одначе, боявся крок ступити, щоб не впертись у стіну могильного склепу. Мене заливав піт, холодні великі краплі зросили моє чоло. Кінець кінцем ця невпевненість стала просто нестерпною і я обережно рушив з місця, простягши наперед руки, а очі мої, аби вловити бодай промічник світла, аж мало з орбіт не вилазили. Я ступав знов і знов, але довкола були все ті самі чорнота й порожнеча. Дихати стало легше. В мені повнішала думка, що моя доля, в усякому разі, не найстрашніша з можливих.

Я обережно ступав далі, а тим часом мені пригадувалися тисячі глухих чуток про страхіття Толедо. Про тутешні підземелля розповідали неймовірні історії; як на мене, то все були вигадки, а проте вигадки такі дивовижні й до того моторошні, що їх переказувано лише пошепки. Чи судилося мені загинути з голоду в цьому підземному світі мороку? А чи мені готують якусь іншу, ще страхітливішу долю? Що скінчитись мало моєю смертю, і то смертю надзвичайно лютою — в цьому я й не міг сумніватись, добре знаючи вдачу своїх суддів. Єдине, що мене бентежило, чи то пак непокоїло, — це коли і як.

Простягнені мої руки нарешті вперлися в якусь тверду перепону. То була стіна, видимо мурована з каменю — дуже гладенька, ослизла й холодна. Я рушив далі попід стіною, обережно ступаючи кожен крок — декотрі з давніх розповідей доброго нагнали на мене страху! Але в такий спосіб мені ще пощастило б визначити розмір підземелля: я міг обійти його навколо й повернутися до того місця, звідки розпочав, зовсім цього й не помітивши — такою-бо майже ідеально рівною здавалася стіна. Тоді я кинувся шукати ножа, що мав у кишені, коли мене вели на суд, — але ніж зник, та й на мені була тепер інша одежа — халат із цупкого полотна. Я гадав устромити ножа в шпарку між камінням, щоб таким чином позначити початок дороги. Однак тепер ось постало ускладнення — начебто й нікчемне, за тодішнього хаосу в моїх думках воно спершу видалося просто неподоланним. Я відірвав стяжку з окрайки халата й розтяг її на підлозі на всю довжину під прямим кутом до стіни. Коли я напомацки обстежуватиму свою в'язницю, то, обійшовши коло, неодмінно повернуся до цієї стяжки. Так принаймні снувалися мої думки; але ж я не зважив ані на розміри підземелля, ані на своє власне знесилення. Підлога під ногами була волога й ковзка. Якийсь час я ще шкутильгав уперед, а потім спіткнувся й упав. Украй виснажений, я так і лишився лежати долі, і незабаром мене зморив сон.

Прокинувшись і простягши руку, я знайшов обіч себе невеличку хлібину й глечик з водою. Занадто слабосилий, щоб задуматися, звідки вони тут узялися, я, одначе, пожадливо з'їв хліб і випив воду. Невдовзі по тому я знов почав обходити в'язницю і, хоч тяжко втомився, а все-таки добрів до полотняної стяжки. Перед тим, як упасти, я нарахував п'ятдесят два кроки; тепер я пройшов ще сорок вісім, — разом, отже, сто кроків. Беручи два кроки за ярд, я виснував, що в'язниця має десь так п'ятдесят ярдів у обводі. Стіна, одначе, мала чимало виступів і заглибин, через що годі було встановити, якої форми цей склеп, — я-бо майже певен був, що це склеп.

У своїх обстеженнях я ледве чи мав мету і все ж, безперечно, — не мав ніякої надії; а проте дивна цікавість підохочувала мене не кидати пошуків. Відійшовши від стіни, я вирішив перейти по діагоналі через усю в'язницю. Спочатку я ступав вельми сторожко, бо підлога, хоч і тверда, все-таки була підступно слизувата. Врешті я набрався духу й став ступати вже певніше, намагаючись іти по змозі прямою лінією. Я вже пройшов так із десять — дванадцять кроків, коли це раптом перечепився через надірвану окрайку халата і важко гепнувся долілиць.

Ошелешений падінням, я лише за кілька секунд помітив одну разючу обставину, що спершу була не привернула моєї уваги. Я лежав, підборіддям доторкаючись підлоги, але ось що дивувало: мої губи й верхня частина голови зависли в повітрі, дарма що опустилися неначебто нижче від підборіддя. І водночас чоло мені зволожили липучі випари, а в ніздрі вдарив своєрідний запах плісняви. Я простяг руку вперед, і аж здригнувся, пересвідчившись, що моє тіло лежить на самому краєчку круглого провалля, глибини якою я, звісно, не міг і приблизно визначити в ту хвилину. Обмацуючи мурування на його стіні, я спромігся відломити грудочку тиньку й кинув її у прірву. Чимало секунд я слухав, як вона лунко відскакує від Стіни ями, все нижче й нижче, аж нарешті дочувся глухий сплеск води, повторений гучною луною. Ту саму мить десь угорі наді мною хутко так неначе відчинились і зразу ж зачинились якісь двері, слабкий промінчик світла розтяв морок і тут-таки й погас.

Я виразно побачив, яку долю мені вготовано, і поздоровив себе, що так (вчасно спіткнувся й упав. Ще один крок — і я попрощався б зі світом. Це була б саме та смерть, розповіді про яку раніше мені здавалися брехливими й недотепними вигадками на карб інквізиції. Жертви її тиранії мали на свій вибір або загибель у моторошних фізичних муках, або ж загибель у найжахливіших душевних стражданнях. Мені, очевидно, судилося друге. Від тривалих мук нерви мої розхиталися до того, що я здригався навіть на звук власного голосу, і взагалі відповіднішого за мене об'єкта для таких тортур годі було й знайти.

Тремтячи всім тілом, я відповз назад до стіни: краще вже смерть на місці, аніж ризикувати можливістю опинитися в одному з цих страхітливих проваль, що їх уява малювала мені мало не на кожному кроці в моїй в'язниці. Бувши в інакшому стані, я, можливо, наважився б ураз покінчити з усім своїм лихом та й кинувся б сторчголов у прірву, але тепер з мене зробився страшенний боягуз. Не забув же я й колись читаного про ці жахітливі провалля: споруджено їх аж ніяк не для того, щоб відразу позбавляти людину життя.

У своєму збудженні я багато довгих годин не міг склепити очей, але кінець кінцем таки задрімав. Прокинувшись, обік себе я знайшов, як і попереднього разу, хлібинку й глечик з водою. Мене доймала пекуча спрага, і я вихилив глечик одним духом. До води, певно, домішали щось снодійне, бо тільки-но я випив, як мене знову здолала дрімота. Я заснув глибоким сном — непорушним, немов у могилі. Чи довго сон тривав — цього я, звичайно, не міг знати; проте коли я знову розплющив очі, довкола мене розвиднилося. В неприродному жовто-зеленому світлі я побачив розмір і обриси в'язниці.

Щодо величини її, то я дуже був помилився: обвід стін простягався всього на двадцять п'ять ярдів, не більше. Помилка в моїх розрахунках завдала мені марного клопоту на добру часину — марного й справді, як подумати, що я перебував у таких страхітливих обставинах, а от сушив собі голову розмірами темниці. Але мені страх закортіло з'ясувати всі деталі, і я заходився розмірковувати, де ж саме схибив. Кінець кінцем мені проясніло. Вперше спробувавши дослідити в'язницю, я пройшов до того моменту, як упав, п'ятдесят два кроки і стяжка полотна була від мене тоді, певно, за якийсь крок чи два, тобто я вже, власне, майже обійшов склеп по обводу. Потім я впав і заснув, а прокинувшись, очевидячки, рушив у зворотному напрямку, — тим-то мені обвід склепу й видався мало не вдвічі довшим, аніж він був насправді. А сум'яття в думках не дало змоги завважити, що на початку стіна була ліворуч від мене, а під кінець — уже праворуч.

Так само хибний висновок я був зробив і щодо форми в'язниці. Обходячи її навпомацки, я знаходив чимало кутів, через що й подумав, що вона дуже неправильна формою — оце так разюче суцільний морок впливає на людину, що пробудилася з летаргії або й сну! Кути виявилися просто нерівномірно розташованими неглибокими впадинами чи то нішами. Загалом же в'язниця була квадратова формою. Стіни, начебто викладені з каменю, як мені спершу видалося, — насправді були з величезних плит заліза чи якогось іншого металу, шви між якими або стики й утворювали впадини. Металеву поверхню всуціль покривала чиясь нездарна мазанина — всілякі бридкі й відразливі подоби, породжені забобонними уявленнями ченців про потойбічне життя. Скелети у погрозливих позах, що мали втілювати демонів, та й інші, куди страхітливіші образи, спотворювали геть усю стіну. Я завважив, що обриси цих химер проступали досить чітко, тоді як барви, здавалося, вицвіли й потьмяніли, ніби від вологи. Підлога, як я тепер побачив, була кам'яна. Посеред приміщення зяяв отвір круглого провалля, що його пащі мені пощастило уникнути; але провалля було тільки одне.

Усе це я розгледів нечітко й то з великою натугою, бо тепер моє тіло лежало вже не так, як до сну. Тепер я був простягнений горілиць на весь зріст на низькій дерев'яній лаві, прив'язаний до неї довгою ремінякою, що скидалася на попругу. Ремінь багатьма звивами обсновував мої руки, ноги й усе тіло, залишаючи вільною саму тільки голову та почасти ліву руку, щоб я міг на превелику силу дотягтись до глиняної миски з їжею, яка стояла збоку на підлозі. Але глечика, на лихо мені, не стало. Кажу «на лихо», бо мене пекла нестерпна спрага. А наміри моїх катів, здається, були спрямовані на те, щоб ще й посилити цю спрагу, бо м'ясо в мисці вони присмачили гострою приправою.

Глянувши вгору, я побачив стелю своєї в'язниці. Вона була футів на тридцять — сорок від підлоги і будовою не дуже відрізнялася від стін. На одній з її плит увагу мою привернуло своєрідне зображення. То була намальована постать Часу, як її звичайно показують, тільки що замість коси вона тримала, — чи то мені так видалося при побіжному погляді, — довжелезний маятник, як то буває на старовинних дзиґарях. Щось у вигляді цього механізму змусило мене, одначе, придивитись до нього пильніше. Зображення маятника було саме наді мною, і мені нараз привиділося, що він рухається. Ще за мить я переконався в цьому. Вимахи маятника були короткі і, звісна річ, повільні. Кілька хвилин я стежив за ним, пройнятий страхом, але ще більше — подивом. Утомившись нарешті спостерігати його монотонний рух, я відвів погляд убік.

Нараз легкий шемріт привернув мою увагу, і, зиркнувши на підлогу, я побачив кількох здоровенних щурів, що повиповзали з провалля, розташованого в полі мого зору, праворуч від мене. Вони надбігали просто на очах у мене, і то цілою ордою — пожадливі, хапливі, приваблені запахом м'яса. Відтоді мені доводилось докладати чимало зусиль і уважливості, щоб вони не допалися до миски.

Минуло з півгодини, а може, й ціла година (адже уявлення мої про біг часу були дуже приблизні), поки я знову звів очі. Те, що я побачив, ошелешило мене і вразило. Вимахи маятника подовшали мало не на ярд. Як наслідок цього, і швидкість набагато зросла. Але найдужче занепокоїла мене думка, що він помітно спустився. Я тепер завважив — годі й казати, з яким жахом! — що нижня його частина становила лискучий сталевий півмісяць, десь так із фут завдовжки від ріжка до ріжка; самі ріжки були задерті вгору, а спід півмісяця здавався гострим, немов лезо бритви. Це півколо, масивне й важке з вигляду, грубшало догори, подібно до леза бритви, і трималося на товстому мідяному пруті. Коливаючись, маятник зі свистом розтинав повітря.

Тепер я вже не сумнівався, яку саме страхітливу долю приготувала мені чернецька вимисливість. Інквізитори довідалися, що я розгадав таємницю провалля — провалля, що його жахіття призначалися саме для таких запеклих єретиків, як я, провалля, що було втіленням пекла, найдовершенішим, як свідчив поголос, з усіх їхніх тортур. Не впав я в провалля зовсім випадково, а мені ж було відомо, що муки в цій катівні обов'язково повинні захоплювати своїх жертв зненацька, несподівано. А що я спіткнувся, не дійшовши до провалля, то тим самим порушився їхній диявольський план скинути мене в безодню, і тепер мені лишалося сподіватись — вибору-бо не було — інакшої, лагіднішої загибелі. Лагіднішої! Хоч як мені було тяжко, я аж посміхнувся, що от таке слово вжив у такій ситуації.

Чи варто розповідати про довгі, довгі години більш ніж смертельного жаху, коли я безперестанку рахував енергійні вимахи леза? Дюйм за дюймом, дрібка за дрібкою, — так повільно, що, здавалося, віки збігають, поки це завважиш, — маятник спускався все нижче й нижче. Минуло скількись днів — можливо, чимало їх, — і він уже вигойдувався так близько наді мною, що їдучий його подих віяв мені в саме лице. Запах гострої сталі дражнив мої ніздрі. Я благав, я завзято молив небо, щоб маятник швидше вже розтяв мені тіло. У дикій знетямі я поривався підскочити вгору, назустріч вимахам страхітливої шаблюки. А тоді раптом падав назад і спокійно лежав та всміхався до цієї блискітливої смерті, немов дитина до якоїсь рідкісної цяцьки.

І знову я впав у цілковиту непритомність, — ненадовго, очевидно, бо, прийшовши до тями, я не завважив, щоб маятник був тепер нижче. А проте — може, й надовго, бо ж мої кати стежили за мною і, отже, могли навмисне зупинити рух маятника, коли я зомлів. Опритомнівши, я відчув себе дуже, просто невимовне слабосилим і виснаженим, ніби після тривалого недоїдання. Хоч яких я тоді зазнав мук, людська природа моя потребувала їжі. Болісно напружившись, я простяг ліву руку, наскільки дозволяв ремінь, і дістав ті мізерні рештки м'яса, що залишилися після щурів. Коли я поклав у рот перший шматочок недоїдків, мене раптом осяйнула якась напівсформована думка, сповнена радості чи то, може, надії. Але що спільного я міг мати з надією?! Кажу ж бо, то була думка напівсформована, з тих, що ото так і не встигають до кінця сформуватись у свідомості. Я відчув тільки, що в ній була радість чи то надія, і що вона в зародку й померла. Марно я силкувався повернути її, прояснити. Тривалі страждання майже дощенту знесилили мій розум. Я став недоумком, ідіотом.

Площина, в якій коливався маятник, була під прямим кутом до мого тіла. Я бачив, що півмісяць має перетяти мене саме по грудях. Маятник черкне полотно, повернеться і черкне ще раз, тоді ще і ще. Дарма, що вимахи його страшенно широкі (десь так із тридцять футів чи й більше), а сила, з якою він свистячи розтинає повітря, така, що проти неї й ці залізні стіни ніщо, — півмісяць кілька хвилин лише те й робитиме, що буде розрізувати мій халат. На цій думці я зупинився. Далі я не наважився рушати. Я вперто зосереджував на ній усю увагу, немовби міг тим затримати опускання сталі. Я намагався думати про те, який звук буде, коли півмісяць прорізатиме одяг, про те, який своєрідний дрож викликає в людині тертя матерії об тіло. Я міркував про всі ці дрібниці, аж поки вони мені геть набридли.

Вниз і вниз розмірене сповзав маятник. Швидкість його вимахів я протиставив повільності спускання і знаходив у цьому якусь неприродну втіху. Мах праворуч, мах ліворуч, туди й сюди, повискуючи, немов грішна душа в пеклі, — отак скрадливо тигрячою ходою він підступав усе ближче до мого серця. Я то сміявся, то вив — залежно від того, яка думка брала гору.

Вниз, неухильно й безжалісно вниз! Маятник коливався вже за три дюйми від моїх грудей! У нестямі я несамовито заборсався, силкуючись вивільнити ліву руку. Вона була вільна лише до ліктя. Натужуючись, я міг рухати нею від миски на підлозі й до рота, але не далі. Якби мені розірвати ремінь на лікті, я б ухопив рукою маятник і спробував його зупинити. То було б усе одно, що лавину зупинити!

Вниз, безупинно й нестримно вниз! Я задихався і шарпався'при кожному вимахові маятника. Пройнятий марним розпачем, я не відводив від нього погляду, стежачи, як він падає донизу й злітає угору, і щоразу, коли сталеве вістря наближалося, мимоволі заплющував очі, хоч смерть дарувала б мені визволення, — о так, справжнє визволення! І все-таки кожен нерв у мені тріпотів, коли я уявляв, як ледь помітне опускання механізму вгородить цю гостру лискучу сокиру в мої груди. Це надія спонукувала тріпотіти мої нерви, а все тіло скулюватись. Це надія, та сама надія, що тріумфує навіть під тортурами, що нашіптує слова втіхи навіть рокованому на смерть у катівнях інквізиції.

Я побачив, що яких десять — дванадцять вимахів, і сталь торкнеться халата; і водночас із цим спостереженням мій розум раптом прояснився і зосередився, підвладний цілковитому спокоєві розпачу. Вперше за багато годин, а може, і днів, я почав думати. Нараз я здогадався, що пута чи то попруга, якою мене перев'язано, з одноцільного ременя. Досить лише в одному місці гострому, наче лезо, півмісяцеві черкнути по ременю, як він трісне, і я лівою рукою зможу розсунути з себе решту пут. Але ж яка небезпечна буде близькість сталі у ту мить! Найменший хибний порух — і тобі смерть! Тож хіба ймовірно, щоб мої мучителі не передбачили такої змоги й не вбезпечилися перед нею? І чи можна сподіватися, що місяць пройде саме там, де пута обвивають мені тіло? Боячися зневіритись у своїй мізерній і, здається, останній надії, я трохи підвів голову, щоб глянути собі на груди. Попруга обсновувала мої кінцівки й тулуб в усіх напрямках, але тільки не на шляху вбивчого півмісяця.

Та ледве встиг я покласти голову, як мене осяйнула — інакше й не скажеш, — друга половина тієї самої недокінченої ідеї визволення, що тьмяно промайнула у мене в мозку, коли я був підніс шматочок їжі до своїх зашерхлих уст. Тепер переді мною була вся думка — хирлява, не зовсім твереза й не зовсім чітка, — але таки вся повністю. І я відразу з гарячковим завзяттям розпачу заходився її здійснювати.

Вже чимало годин круг невисокої лавки, де я лежав, кишма кишіло щурів. Вони були хижі, нахабні й ненажерні, і раз у раз глипали на мене своїми червоними очицями, неначе впевнені, що тільки-но я перестану ворушитися, як зроблюся їхньою здобиччю. «І що вони там їдять у цьому колодязі?» — подумалось мені.

Як я не відганяв їх, вони зжерли мою їжу мало не всю до крихти. Я безнастанно вимахував рукою над мискою, але неминуче одноманітні, ці рухи кінець кінцем стали зовсім ні до чого. Ненатлі хижаки дедалі частіше вгороджували гострі зуби в мої пальці. Рештками жирного й пряного їстива я щедро змастив ременя, куди лише здужав дістати, а тоді відвів руку від миски й завмер.

Спершу ненажерливих гризунів ошелешила й налякала раптова непорушність людини на лавці, і вони панічно сахнулись назад, а декотрі то й у колодязь шаснули. Але це тільки на хвильку: я недарма розраховував на їхню ненатлість. Завваживши, що я лежу без ніякого руху, один-два сміливіші з них скочили на лавку й обнюшили ременя. То було наче гасло до загального нападу. З колодязя посунули цілі нові гурти щурів. Вони видиралися на лавку, переповнювали її, сотнями товклися в мене по тілі. Розмірений рух маятника анітрохи їх не тривожив. Уникаючи його ударів, вони заповзялися коло намащеного ременя. Щури тислися один на одного, і товпище їхнє на мені щораз більшало. Вони вовтузились у мене на шиї, холодні їхні губи доторкались моїх губів; їх було стільки, що я мало не задихався під ними, огида, для якої й слова нема в людській мові, наповнювала мені груди і чимось важким та липучим холодила серце. Але ще хвилина, і я відчув, що кінець уже близько. Пути помітно слабшали. Я знав, що в кількох місцях їх уже перегризено.

Понадлюдським напруженням волі я примусив себе лежати непорушно.

Я таки не помилився у своїх розрахунках і терпів недаремно! Нарешті я відчув, що я вільний. Попруга обривками звисала з мого тіла. Але маятник тим часом уже майже черкав мені груди. Він уже роздер полотно, розірвав білизну під нею. Ще два вимахи, і гостре відчуття болю пронизало кожен мій нерв. Та мить визволення настала! Я ледь поворушив рукою, і мої рятівники гамірливе сипонули врозтіч. Сторожким рухом — обережно й помалу, спочатку вбік, а тоді назад — я вислизнув з обіймів ременя і півмісяць уже не міг дістати до мене. Бодай на часину, але я таки став вільний!

Вільний — і в лабетах інквізиції! Ледве-но я ступив на кам'яну підлогу зі свого дерев'яного ложа тортур, як рух пекельної машини зупинився і якась невидима сила підняла її вгору, через стелю. Це було для мене наукою, що вкинула моє серце в розпач. За кожним моїм рухом, безперечно, стежать. Вільний! Я уник однієї мученицької смерті, щоб потрапити в пащеку до іншої, ще жахливішої. Подумавши це, я зміряв тривожним поглядом залізні стіни, що в них замикався мій світ. У приміщенні діялося щось незвичайне, заходила якась зміна, хоч я й не міг спершу зрозуміти, яка саме. Я став сушити собі голову уривчастими непевними здогадами, на багато хвилин поринувши у напівдрімотне забуття. Тремтячи зі збудження, я вперше за весь час збагнув, звідки береться те жовто-зелене світло, що осяває в'язницю. Воно ллялося зі щілини у півдюйма завширшки, яка тяглась низом попід усіма стінами в'язниці. Виглядало, отже, на те — певніше сказати, так і було, — що стіни лише прилягають до підлоги. Я спробував зазирнути у щілину, але намарне.

Підвівшись на ноги, я раптом зрозумів причину тих таємничих змін, що відбувалися в приміщенні. Раніш я помітив, що хоча обриси зображень на стінах і були досить чіткі, барви здавались бляклими й потьмянілими. Але тепер ці барви почали яснішати, щомить дужче й дужче, і їхній пекельно яскравий блиск надавав примарним диявольським постатям такого вигляду, що примусив би здригатись і міцніші нерви, ніж у мене. Очі демонів, до моторошного живі й страхітливі, втуплювались у мене з. усіх куточків в'язниці, навіть і звідти, де раніш нічого не було видно, і ряхтіли зловісним вогнем, що моїй збудженій уяві ніяк не міг здатися нереальним.

Де ж пак, — нереальним! Навіть коли я дихав, у ніздрі мені вдаряв дух розпеченого заліза. Задушливі випари сповнювали в'язницю. Щохвилі жаркіше пломеніли очі, що стежили за моїми стражданнями. Дедалі густіший багрець розливався по жахітних почварах на стінах. Я задихався! Мені дух забивало! Тепер мені стало ясно, що надумали мої мучителі, ці безжальні кати, демони з демонів. Я відступав від розпашілого металу до середини камери. Думка про холодок колодязя наче бальзамом зцілила мені душу, — мені, загроженому з усіх боків огненною смертю. Я кинувся до смертедайного краю провалля. Мій зморений зір заглянув униз. Сяйво від розжареної покрівлі освітлювало найглибші закутини колодязя. І все-таки якусь хвильку нестями дух мій не годен був збагнути суть того, що я побачив. Та. нарешті вона силою пробилась… проклала собі шлях до моєї свідомості.. вогнем опекла мій трепетний мозок! О! язик мій німіє! о! жахіття! о! будь-яке жахіття, лиш не це! З пронизливим криком я відсахнувся від краю колодязя і, закривши лице долонями, гірко заридав.

Жарота швидко посилювалась, і я, трясучись, немов у гарячці, знову підвів очі. В камері знов заходили зміни — цим разом інакшою ставала її форма. Як і попереднього разу, я спочатку марно силкувався зрозуміти те, що відбувалося, чи бодай хоч добрати в ньому ладу. Але непевність тривала недовго. Двічі я уник судженої мені долі, тим самим розпаливши мстивість інквізиторів, і Владар Жахіть вирішив більше не зволікати зі мною. В'язниця раніш була квадратова. Тепер же я побачив, що два її залізні кути зробилися гострими, а решта два, відповідно, — тупими. Ця страхітлива зміна наставала хутко, з якимось приглушеним гуркотом чи стогоном. В одну мить приміщення набрало форми ромба. Але воно змінювалось і далі — я вже не мав надії, та й бажання, щоб ту зміну спинити. Я ладен був пригорнути до своїх грудей ці червоні стіни, ці шати вічного супокою. «Смерть, — казав я собі, — будь-яка смерть, аби лиш не в колодязі!» Ото я був дурень! Не втямив одразу, що саме в колодязь і мало загнати мене розжарене залізо! Чи ж міг я витримати таку гарячінь? Та навіть якби й міг, то чи ж не мусив би відступити під натиском стін? А ромб усе вужчав, дедалі швидше, не полишаючи мені часу на міркування. Центр його, тобто там, де було найширше, містився прямо над розчахнутим проваллям. Я точився назад, але стіни, зсовуючись, невблаганно підпихали мене вперед, до колодязя. — Кінець кінцем для мого попеченого й скорченого тіла не лишилося й дюйма опори на твердій підлозі в'язниці. Я вже не змагався. Останній предсмертний зойк розпачу, голосний і довгий, вирвався з моїх уст. Я відчував, що вже ледь тримаюся на самому крайчику… Я відвів погляд…

Аж раптом — незграйний гул людських голосів! Гучний рик, неначе безлічі сурм! Різкий скрегітливий гуркіт, неначе тисячі громів! Вогненні стіни раптом оступилися назад. Чиясь простягнена рука схопила мене за плече в ту саму мить, коли я вже падав, непритомніючи, у прірву. То був генерал Лассаль^[86].

Французьке військо вступило в Толедо. Інквізиція опинилася в руках своїх ворогів.

Едуардо Асеведо Діас БІЙ У РУЇНАХ Оповідання

1

Це було десь через сімдесят років після каталанської катастрофи^[87].

Перехід був тяжкий, без відпочинку. Від денного світла яснів тільки легкий відблиск яа обрії. З ніздрів спітнілих коней виривалися клуби; ари, животи напружено втягувалися й роздувалися, немовби всього довколишнього повітря було замало, об утамувати болісну жадобу легенів. Широкі рани від ударів списів і шабель посмугували шиї та груди цих благородних тварин. Але кров не текла — її тамувала болотяна твань, що густо облипала шкіру.

Коні нагадували шкап для коріди, яких атакували й понівечили бики. У деяких тварин на тілі виднілися червонуваті смуги, схожі на рубці після ударів сталевим прутом, — свіжі сліди куль, отриманих під час втечі. Кілька коней несли на собі по двоє вершників — вгинаючись під тягарем своєї ноші, вони пленталися у хвості колони, похнюпивши голови, й не відчували острог. Сержант Санабрія гучно скомандував:

— Стій!

Загін зупинився.

Він складався з п'ятнадцяти чоловіків і двох жінок. Чоловіки — міцні, довговолосі, мовчазні. Жінки-драгуни в начільних пов'язках, босі, з кривими шаблями.

Дві здоровенні вівчарки з брудними хвостами, висолопивши язики, хекали під животами коней, вдивляючись у темну зловісну околицю, от ніби досі відчували пороховий жар і гамір війни.

Неподалік вимальовувалися в сутінках обриси руїн: дві діряві вальковані стіни, глина місцями обсипалася з горизонтальної бамбукової дранки. Двох інших стін — чола й тилу — та даху не було.

Та ще було тут кілька куп сміття, на яких пишно розрослася трава. По боках, утворюючи неповний чотирикутник, тяглися напівзасипані рови, з яких підіймалися віха-цикута та бузина, пагони якої гнулися від чорних грон, білих квітів.

— Розгорнути стрій у руїнах, — простерши руку, звелів сержант. — Коней — в ар'єргард, хай попасуться там, де наші жінки… Капрале Маурісіо, розташуйте п'ятьох стрільців у чагарнику. Решта — в руїни, заряджати карабіни й мушкети. Драгуни, спішитися! Всі, хай вам чорт!

Голос сержанта чітко лунав у цьому глухому місці. Ніхто не відповів.

Перебравшись через рів, люди спішились, згуртувалися. Коней стриножили в укритті за валькованою стіною, поряд лягли, важко дихаючи, вівчарки. Стрільці повалилися просто на землю в зарослій бур'яном канаві. Рештки дивного цього загону розташувалися в руїнах, де було досить дірок-бійниць, а жінки, замість відпочити разом із змученими кіньми, заходилися відв'язувати мішечки з набоями та хустки, де були патрони натрусом, — патронташів не було, то набої носили в мішечках і хустках, прив'язаних до пояса.

Западала ніч.

— Нікому не курити! — наказав сержант. — Заряджайте так, щоб не гриміти шомполами. Мушкети не чіпати до мого розпорядження… Капрале Маурісіо, стежте, аби ці ледарі не поснули, якщо не хочуть, щоб їм підсмажили щетину. Пильнуйте, прислухайтеся!

— Не турбуйтеся, сержанте, — відповів капрал хрипким голосом. — Нам повторювати не доведеться, у нас більше відваги, ніж таких голосів.

Якусь мить панувала мовчанка. Один з драгунів припав вухом до землі, тоді повільно підвів голову й прошепотів:

— Здається, риссю йдуть…

Дійсно, дедалі виразніше долинав приглушений тупіт багатьох копит по низьких травах.

— Увага, це йдуть португальці! Якщо помиляюсь — ставлю бурдюк вина, хай вам чорт! Зараз головне — виграти час, аби віддихалися наші шкапи. Сір'яко, у тебе ще є горілка?

— Так, ще половина лишилась, — відповіла жінка.

Це була гладка креолка в чоловічому вбранні, з зібраними назад косами під капелюхом із широкими крисами й шкіряним ремінцем.

— Слухай, треба дати людям по ковтку… Особливо передовому посту. Не скупися…

Сір'яка метнулася підстрибом, остерігаючись коліщаток на острогах солдатів, що лежали. Вона нахилялася й дарувала всім по черзі ковток пекучої рідини.

Раптом почувся невиразний шум, якісь зойки, пролунав залп.

Рій відповів пострілами.

Палаючі пижі усіяли руїни, які окутала густа хмара диму. Незабаром дим розвіявся — до нових пострілів і хрипких зойків.

2

У проміжках між залпами й окремими пострілами чулося гавкання вівчарок упереміш із лайкою та прокляттями солдатів.

Півколо спалахів ясно показувало, що супротивник наступає нерівним цепом, ніби півмісяцем, намагаючись частим вогнем придушити опір.

Саме в розпал перестрілки Сір'яка метнулася з мішечком патронів до капрала Маурісіо. Під зловісним дзенькотом куль вона по-пластунськи подолала коротку відстань, що відділяла того від руїн.

Стрільці звивалися в траві, немов вужі, час від часу орудуючи шомполами.

Один лежав нерухомо долілиць. Креолка сіпнула його за волосся й відчула, що воно тепле й мокре від крові.

— Дивіться! — вигукнула вона. — Йому влучили в голову…

— Відмучився, — сказав капрал. — Принесла пороху?

— Так. І куль, щоб нагодувати португальців. Шкода, що темно… Як вони стріляють, ці боягузи!

Маурісіо знову розрядив свій карабін і, діставши з мішечка новий патрон, сказав:

— Гляди, щоб тебе не схопили, Сір'яко! А то розправляться з тобою, як із Ферміною.

— Дідька лисого! — пробубоніла жінка.

І, підхопивши карабін убитого, заходилася вправно чистити його шомполом.

— Вогонь! — крикнув сержант Санабрія. — Хто злякається, тому перегризу горлянку вибитим своїм зубом!..

3

Кулі вже поклали в руїнах трьох бійців. Потім, пробивши трухляву вальковану стіну, звалили кількох виснажених коней.

Коли вогонь з імпровізованих бійниць особливо посилювався, друга креолка, на ім'я Каталіна, подруга сержанта Санабрії, тигрицею снувала між кущів, стискаючи карабін убитого бійця.

Всі звали її просто Ката. Це була міцна, гарна, мідношкіра жінка з чорними очима, погляд яких сяяв з-під густих вій, з повними червоними вустами й пишним темним волоссям. Ката відзначалася незвичайною силою, твердим характером, стриманістю в поведінці й швидкістю в діях. Вдягнута була в куртку, широкі штани й носила шаблю на перев'язі.

Ніч запала чорна, мов сажа, небо обложили грозові хмари; червоні блискавиці («розжарене пруття», як кажуть селяни) зрідка осявали місцевість.

У сліпучому сяйві блискавки Ката побачила, як ворожий загін спішився. Солдати стали стріляти, сховавшись за коней, — це був своєрідний живий бруствер, із-за якого виглядали тільки голови.

Тут і там валялися трупи. Смертельно поранений кінь, задерши копита, сіпавсь у конвульсіях, а під ним лежав бездиханний вершник.

Сурмач час від часу квапливо грав «Слухай!» та інші військові сигнали то ближче, то далі — залежно від того, де знаходився командир.

Потім звук сурми пролунав ближче. Каті здалося, що сурмачеві бракує дихання, що він боїться.

Ось дуже яскрава блискавиця осяяла чагарник, яким заріс весь косогір, і за кілька метрів жінка побачила командира португальського загону: той був на сірому в яблуках коні й сам командував і в центрі, й на флангах.

Причаївшись у кущах бузини, Ката спостерігала за ворожим командиром. Вона зразу його впізнала!

Це був той самий капітан Ейтор — у ківері з голубим плюмажем, у розшитому казакіні, високих чоботях з вовчої шкіри, з чорною сумкою та оцелотовими кобурами.

Високий, кремезний, тримаючи криву шаблю в правій руці, а цяцьковану вуздечку — в лівій, офіцер примушував свого скакуна робити стрибки з боку в бік, підштовхуючи зустрічних солдатів і спонукаючи їх стати в стрій.

Видно, він був роздратований — сипав добірною лайкою і розмахував шаблею.

Його люди, не випускаючи повіддя, терпляче зносили ривки й штовханину наполоханих коней і, пересилюючи себе, намагалися стріляти: хто з коліна, хто — ховаючись за спину свого коня.

По всій лінії атаки кремені викрешували вогонь, але немало куль безсило падало неподалік, разом із палаючими пижами.

Одна з таких куль і влучила Каталіні в голову. Не поранила, проте удар був такий сильний, що звалив її з ніг.

Навіть не зойкнувши, жінка боком поповзла через чагарник, туди, де знаходився фланг Ейторового загону.

Вкрита заростями низовина цілком сховала її, тож Ката крадькома, по-котячому пробралася в тил ворогів. Засівши під боком у Ейтора, над самою його головою, вона виразно чула команди, стогін поранених, люті слова,якими перекидалися солдати, що, вочевидь, не сподівались такого стійкого, рішучого опору.

В неймовірному, непроглядному мороці вгадувалася, однак, ще темніша пляма. Звідти долинав рушничний тріск, вилітав, посвистуючи над чагарником, смертоносний свинець. У межах досяжності того свинцю, в спалахах пострілів час від часу показувався стрій португальців, що то нападали, то відступали.

Над руїнами з густої хмари диму, що задушливо тхнула порохом, продовжували злітати цівки вогню.

Драму нічного бою, його героїчні епізоди й жахливі подробиці супроводжував, неначе в давньогрецькому театрі, дивний хор нутряних звуків, от ніби скрикували смертельно поранені тварини. В унісон із пострілами чулися хрипи й вигуки, що злилися в єдиній нестямі, а також пронизливе іржання очманілих від переляку коней і скажений гавкіт собак.

Коли блискавки заливали картину червонясто-жовтим сліпучим світлом, нападники бачили серед кущів дві чорні стіни, з-за яких бив свинець. Далекі зірниці розпускали свої пасма в темному просторі, неначе велетенські вогняні гриви. Дивно: гнів небес блякнув перед людською люттю…

Важкі краплі теплого дощу падали інколи на спітнілі обличчя, але не приносили полегшення, бо не могли вгамувати лихоманки бою.

Кулі зрешетили й звалили врешті-решт одну стіну, що й так хиталася уже від кожного руху людей і коней. Відкрився широкий вилом, у який майже по дотичній влітали сліпі кулі.

В жалюгідному укритті залишилося шестеро боєздатних солдатів — інші полягли чи скотилися, тяжко поранені, в рів позаду, неспроможні вже тримати зброю в руках.

Патронів у мішечках зосталося зовсім мало.

Сержант Санабрія, поклавши мушкет, наказав усім припинити вогонь і залягти. Останні набої потрібні були, щоб зустріти супротивника, коли той підступить ближче.

— Вистріляєте всі патрони, — додав він, — а тоді вже по конях. І тримайтеся схилу. Але раніше щоб ніхто не рушив, а то познайомиться з дулом мого мушкета… А як там жінки? Я не бачу Каталіни.

— Тут вона, — відповів хрипкий голос. — У неї голова розбита. Певне, заклякла вже…

— Ні, це, мабуть, Сір'яка.

— А, так-так… Це й справді вона.

— Тихо! — наказав сержант.

Португальці теж перестали стріляти, гадаючи, певне, що уругвайці втекли; вони неухильно просувалися до руїн.

Зовсім близько чувся кінський тупіт, бряжчали шаблі, порипували на ременях мушкети.

— Не пішки йдуть, — прошипів Санабрія. — Патронів не шкодувати!

І знову спалахнули залпи.

Нападників було багато, і опір не міг довго тривати.

Треба було або померти, або ж утекти, скориставшись темрявою.

Сержант Санабрія з гарчанням розрядив свій мушкет.

Просвистіло безліч куль. Португальські карабіни майже над самим ровом виставили свої дула, і густий дим оповив руїни.

Раптом залпи припинилися. Настало замішання в лаві супротивника. Злякані крики, сум'яття, ляскіт батогів у темряві, паніка. Пролунало кілька пістолетних пострілів, а потім — звуки шаленого чвалу.

Запала глибока тиша. Лише тупотіння чулося все далі від цієї пустельної місцини, яка ще хвилину тому була, мов киплячий казан.

4

Займався попелясто-сірий ранок. Сонце неспроможне було пробити густу перешкоду грозових хмар. Із заростей виповзла жінка. Ось вона завмерла, щоб звести дух, насторожено роззирнулась.

Вершники, коні в калюжах крові, розкидана зброя, ківери, списи, що косо-криво, з подертими прапорцями, стирчали в м'якій землі низовини, поранені, що корчилися в траві, смертельно бліді, знекровлені, безсилі, — така була картина ворожого табору.

Капітан Ейтор лежав долілиць біля густих заростей чагарника.

Влучний постріл Каталіни — і куля вибила його з сідла в розпалі атаки. Загибель командира посіяла розгубленість і замішання в його загоні — поночі португальцям здалося, що їх атакували з тилу.

Коли приголомшені, охоплені жахом солдати рятувалися втечею, дехто встиг розрядити абикуди свої пістолети і одна з куль влучила Каталіні в груди. З рани весь час сочилася кров…

Спереду видніли руїни, що за ніч перетворилися на купу землі, зарослий цикутою рів, повний мертвих тіл…

Порожньо було довкола. Двоє-троє коней, що уникли бойні — кволі, з запалими животами, з перевернутими сідлами, — мабуть, уявляли собі, що пасуться на вигоні, навіть намагалися погратися, але пута заважали.

На другому фланзі, біля кущів, роздуваючи ніздрі й жадібно принюхуючись, з місця на місце перебігали здичавілі собаки. Час від часу вони глухо гарчали.

Каталіна поповзла далі, до руїн.

Величезні чорні круки кружляли низько в небі. Їхнє сластолюбне каркання лунало над землею, немов похоронна музика.

Над ровом сидів приблудний пес із закривавленим писком. Навіть лапи у нього були в червоних «панчохах».

Ката погрозила йому ножем.

Пес загарчав, вишкірив зуби й опустив голову, готуючись до нападу. Ворог, що повз по землі, жалюгідний, немічний, його не лякав.

— Сюди, Канелоне! — вигукнула жінка, немов кличучи давнього друга. — Візьми його, Канелоне!

І впала, мало не зомлівши.

Неподалік купи зрешечених кулями брудних тіл, застиглих у глибокому спокої смерті, лежала світло-коричнева вівчарка, немовби стерегла сон свого хазяїна. Куля пробила їй обидві лопатки, і пекучий біль притиснув собаку до землі.

Ще гірше повелося її хазяїнові. Сержант Санабрія лежав горілиць, склавши руки на грудях, і в його розширених зіницях ще жевріли останні іскорки життя.

Почувши крик Кати, вівчарка стрепенулась і, тремтячи, стала підводитися. Ступила кілька непевних кроків і вийшла з кущів.

Здичавілий пес, підібгавши хвоста, відступив — повільно, ліниво, облизуючись.

Вівчарка вернулася на своє місце, а жінка слідом за нею переповзла через рів. Сумна картина відкрилася її очам — земля, скалічена непогамовною людською злобою, знівечені смертю тіла людей і тварин, і серед цього хаосу — сержант Санабрія…

Густа шорстка борода сержанта була мовби вифарбувана в червоне й чорне. Куля розтрощила йому щелепу, кістки стирчали із рваної плоті. І ще була наскрізна рана: пройнявши груди, свинець перебив йому хребет. Санабрія помирав — безмовно, мужньо. Згасав могутній його організм.

Чорні, гарячкові очі Каталіни дивилися на нього з виразом кохання й болю.

Вона лягла поряд із вмирущим, перевела подих. Потім зі стогоном підвелася, міцно його поцілувала, зняла його руки з грудей, прикрила рану своїми долонями й завмерла. Зблизька вдивлялася в кохане обличчя, яке покидало життя.

Та й її життя вичерпувалося.

Каталіна скрикнула і, розкинувши руки, всією вагою повалилася на мертвого Санабрію.

Так обоє і лишилися лежати — хрест-навхрест, у червоній калюжі. Пес Канелон час від часу її обнюхував, і його протяжне, надривне завивання линуло над землею, спотвореною людською ненавистю.

Педро Антоніо де Аларкон ОФРАНЦУЖЕНИЙ Оповідання

I

У маленькому містечку Падроні в галісійському краї в році десь тисяча вісімсот восьмому жив чоловік на ім'я Гарсія де Паредес — можливо, та навіть і без «можливо», нащадок того славнозвісного воїна, який убивав бика одним ударом^[88]. Жив він відлюдкувато, самотньо і, будучи аптекарем, продавав жаб, змій і дистильовану воду.

Стояла холодна, похмура осіння ніч. Густі хмари щільно обложили небо, ніде ні вогника, пітьма поглинула вулиці й майдани містечка.

Десь близько десятої години ночі —цієї страшної ночі, ще похмурішої через те нещастя, яке звалилося на країну, — на площі Конституції, як тепер вона зветься, зібрався гурт, людей, мовчазних, наче привиди, ще чорніших за пітьму, що оповила небо та землю, і рушив до аптеки Гарсії де Паредеса, вже замкненої після вечірньої молитви, тобто з пів на дев'яту.

— Що робитимемо? — запитав один чистісінькою галісійською мовою.

— Ніхто нас не бачив… — зауважив другий.

— Виламати двері! — запропонувала якась жінка.

— І знищити всіх! — прошелестіло серед гурту.

— Беру на себе аптекаря! — вигукнув хлопець.

— За нього візьмемось гуртом.

— За зраду!

— За те, що перекинувся до французів!

— Кажуть, сьогодні у нього вечеряють більш ніж двадцятеро французів.

— Ще б пак! Знають-бо, що їм тут безпечно, то й насипалися юрбою.

— О! Якби ж це в мене вдома! Трьох постояльців я вже вкинув у криницю!

— Моя жінка вчора прибила одного!..

— І я… — писклявим голосом озвався чернець, — запалив у своїй колишній келії вугілля й залишив… два капітани задихнулися!

— А отой мерзенний аптекар їх прихищає!

— Який жвавий був він учора на прогулянці з цими підлими відступниками!

— Хто міг чекати чогось такого від Гарсії де Паредеса! Всього місяць тому був він найполум'яніший патріот, найстійкіший рояліст у містечку!

— Авжеж! Продавав у аптеці портрети принца Фернандо!

— А тепер продає портрети Наполеона!

— Раніш закликав нас чинити опір загарбникам…

— А як прийшли вони в Падрон, перекинувся до них…

— А сьогодні частує вечерею всіх їхніх командирів!

— Чуєте, як святкують! Мало що не кричать «хай живе імператор!».

— Потерпіть… — проворкотів чернець. — Ще дуже рано.

— Хай уп'ються… — докинула стара жінка. — Тоді зайдемо… і жоден не залишиться живий!

— Аптекаря четвертувати!

— Хоч на дрібні шматки покришити — твоя воля! Офранцужений нам ще ненависніший, ніж справжній француз. Француз топче чужий народ, а офранцужений продає і безчестить свою батьківщину. Француз просто вбивця, офранцужений — батьковбивця!

II

Поки точилася ця розмова під дверима аптеки, Гарсія де Паредес та його гості бенкетували так бучно, що ви й уявити собі не можете.

— Двадцятеро їх було, справді, двадцятеро французів за столом у аптекаря, всі офіцери.

Гарсія де Паредес мав сорок п'ять років; він був високий і сухорлявий, жовтіший за мумію, — казали, що шкіра в нього вже давно відмерла. Чоло в нього сягало аж до потилиці завдяки чистій, блискучій лисині, — в цьому блиску було щось наче фосфоричне. Очі чорні, згаслі, запали глибоко й були схожі на озера, оточені горами: коли в них зазирнути — паморочиться голова, бо лише смерть приглядає з темних вод. Ніщо не відбивається в них: часом глухий рев прокотиться в глибинах, а дзеркало озера не рухнеться; все поглинають чорні води, хоч би що туди впало, і нічого не повертають. Ніхто не зміряв їхньої глибини, жодна річка не живить їх, і тільки уява сягає їхнього дна…

Вечеря була щедра, вино добре, розмова весела і жвава.

Французи реготали, лаялися, співали, курили, їли і пили — все разом.

Хтось оповідав про любовні походеньки Наполеона; інший — про ніч Другого травня^[89] в Мадриді, той — про битву при Пірамідах, а ще інший — про страту Людовіка XVI.

Гарсія де Паредес пив, реготав і молов теревені, як і всі, а може, ще й більше за всіх, і так чудово говорив про величні діла імператора, що офіцери Наполеона кинулись обіймати його, палко вітати й вихваляти.

— Сеньйори! — говорив аптекар. — Війна, яку ми, іспанці, ведемо, так само безглузда, як і невмотивована. Ви, діти Революції, прийшли, щоб витягти Іспанію з застою, занепаду, оточити її піклуванням, розвіяти релігійний морок, поліпшити її застарілі звичаї, просвітити нас відносно надзвичайно корисних і безсумнівних істин, а саме — «що Бога нема, нема життя потойбічного, що покута, помірність, цнотливість та інші християнські чесноти — це донкіхотство, яке не личить цивілізованому народові, що Наполеон — це справжній Месія, спаситель народів, друг роду людського…» Сеньйори! Хай живе імператор, хай живе так довго, як я йому зичу!

— Браво, ура! — захлиналися герої ночі Другого травня.

Аптекар схилив чоло в невимовній тузі. Раптом випростався, спокійний, витриманий, як і перше.

Перехилив склянку вина і повів мову далі:

— Був такий собі Гарсія де Паредес, мій предок — варвар, справжній Самсон, Геркулес чи Мілон Кротонський^[90], — за один день він убив двісті французів.

Гадаю, це було в Італії. Бачите, він не був такий офранцужений, як я! Набив собі руку ще в боях з маврами Гранадського королівства — мого предка посвятив у рицарі сам Католицький король^[91]. Не раз Гарсія де Паредес ніс охорону Квіріналу^[92], коли папою був наш родич Олександр Борджіа^[93]. Ха, ха! Не дивіться на мене, як на чванька! Так отой Дієго Гарсія де Паредес, нащадок якого став аптекарем, захопив Козенцу^[94] і Манфредонію^[95], взяв штурмом Сериньолу^[96] й відзначився в битві при Павії^[97]. Там ми захопили в полон короля Франції, і шпага його зберігалася в Мадриді майже три століття, аж поки її вкрав три місяці тому отой син корчмаря, що очолив ваше військо, — Мюрат^[98] його звуть!

Аптекар знову замовк. Дехто з французів поривався щось сказати; та він устав спокійно, міцно затис склянку в руці, і громом розкотився його голос по аптеці:

— Хай проклятий буде мій прадід, тварюка, хай горить він пекельним вогнем! Випиймо, сеньйори! Слава французам Франціска Першого і Наполеона Бонапарта.

— Слава!.. — втішено підхопили загарбники.

І всі перехилили склянки.

В цю хвилину з вулиці, точніше — від дверей аптеки, долинув гомін.

— Чуєте? — заворушилися французи.

Гарсія де Паредес усміхнувся.

— Певно, вбити мене йдуть, — промовив він.

— Хто?

— Падронці.

— За що?

— Що офранцузився! Вони вже кілька ночей кружляють навколо дому… Та що нам до того? Святкуймо далі.

— Так… святкуймо! — підхопили гості. — Ми тут, щоб захистити вас!

І, цокаючись уже пляшками, а не склянками, горлали:

— Хай живе Наполеон! Смерть Фернандо! Смерть Галісії!

Гарсія де Паредес перечекав, доки відгримить тост, і пробурмотів похмуро:

— Селедоніо!

Хлопчик-слуга просунув у віконце бліде, перекошене жахом обличчя — він не насмілювався переступити поріг цієї печери.

— Селедоніо, принеси папір і чорнило, — спокійно промовив аптекар.

Хлопчик приніс начиння для письма.

— Сідай! — наказав господар. — А тепер записуй, що я казатиму. Розділи аркуш на дві колонки. Над правою надпиши «дебет», над лівою — «кредит».

— Сеньйоре… — прошепотів хлопець. — Біля дверей щось схоже на бунт… Вони кричать: «Смерть аптекареві!..» І хочуть зайти.

— Замовкни, облиш їх! Пиши, що кажу.

Французи здивовано реготали: фармацевт заходився рахувати, коли над ним нависли смерть і руїна. Селедоніо звів голову, приготувався писати.

— Отож підсумуймо, сеньйори! — звернувся до гостей Гарсія де Паредес. — Ідеться про те, щоб завершити наше свято ще одним тостом. Почнемо по черзі — як сидимо. Скажіть, капітане, скільки іспанців забили ви, відколи перейшли Піренеї?

— Браво! Чудесна ідея! — підхопилися французи.

— Я… — відкинувся на стільці капітан, пихато підкручуючи вус, — я… забив особисто… своєю шпагою… ставте десять чи дванадцять!

— Одинадцять праворуч! — гукнув аптекар хлопцеві.

Хлопець повторив:

— Дебет… одинадцять.

— Далі! — підганяв гостинний хазяїн. — А ви? Вам кажу, сеньйоре Хуліо…

— Я… шістьох.

— А ви, майоре?

— Я… двадцятеро.

— Я… вісьмох.

— Я… чотирнадцять.

— Я… нічого.

— Не знаю!.. Стріляв наосліп… — так відповідав дехто, коли доходила до нього черга.

І хлопець продовжував писати, заповнюючи колонку праворуч.

— А тепер, капітане, — провадив далі Гарсія де Паредес, — знову почнемо з вас. Як ви гадаєте, скількох іспанців ви вб'єте до кінця війни, якщо, припустімо, вона триватиме ще… три роки?

— Еге!.. — озвався капітан. — Хто ж може підрахувати?

— Порахуйте… прошу…

— Ставте ще одинадцять.

— Одинадцять ліворуч… — продиктував Гарсія де Паредес.

І Селедоніо повторив:

— Кредит — одинадцять.

— А ви? — перепитував фармацевт гостей в тому ж порядку.

— Я… п'ятнадцять.

— Я… двадцять.

— Я… сто.

— Я тисячу, — відповідали французи.

— Став їм усім по десять, Селедоніо!.. — глузливо пробурмотів аптекар. — Тепер підсумуй окремо обидві колонки.

Бідолашний хлопець рахував, як ото старі баби рахують на пальцях, — такий був нажаханий. Холодний піт котився по тілу.

Запала моторошна тиша. Нарешті хлопець вигукнув, звертаючись до хазяїна:

— Дебет — 285. Кредит — 200.

— Тобто… — додав Гарсія де Паредес, — двісті вісімдесят п'ять мертвих і двісті приречених! Разом — чотириста вісімдесят п'ять жертв!!!

Слова ці він промовив таким глибоким, загробним голосом, що французи перезирнулися стривожено. Тим часом аптекар зробив ще один рахунок.

— Та ми ж герої! — вигукнув він. — Ми осушили сімдесят пляшок, чи сто п'ять з половиною лібр^[99] вина, а якщо поділити це на двадцять одного, бо пили ми всі добряче, це вийде по п'ять лібр вина на голову. Отож кажу, що ми герої!

Тріснули двері в аптеці, і хлопець здригнувся:

— Вони йдуть!..

— Котра година? — зовсім спокійно запитав аптекар.

— Одинадцята. Та хіба ви не чуєте, що вони йдуть?

— Нехай! Уже час.

— Час!.. Чому? — бурмотіли французи, намагаючись підвестися.

Та вони так упилися, що не могли відірватися від стільців.

— Хай ідуть! Хай!.. — вигукували п'яними голосами, насилу добуваючи шаблі з піхов, не в змозі підвестися. — Хай входять негідники! Ми їх привітаємо!

Задзеленчали внизу, в аптеці, банки та пляшечки — їх трощили падронці, — а сходами котилося одностайне страшне: «Смерть офранцуженому!»

III

І, зачувши це, скочив, наче підкинутий пружиною, Гарсія де Паредес, обіперся об стіл, щоб не впасти назад, на стілець. З незбагненним тріумфом обвів гостей поглядом, на губах його заграла безсмертна усмішка переможця. Прекрасний стояв він перед ними, трепетне, як перед смертю, натхнення осяяло його обличчя. Він промовив:

— Французи!.. — Слова падали, мов удари похоронного дзвону, — урочисто, чітко. — Якби котромусь із вас або й усім гуртом трапилася щаслива нагода помститися за смерть двохсот вісімдесяти п'яти співвітчизників і врятувати життя ще двомстам, якби ціною власного життя ви змогли втихомирити праведний гнів ваших прадідів, покарати катів двохсот вісімдесяти п'яти героїв і врятувати від смерті двісті товаришів, двісті братів, додавши тим самим армії ще двісті борців за національну незалежність, то хіба замислились би ви бодай на мить — жертвувати чи ні своїм мізерним життям? Обійнявши, як Самсон, колону, що тримає храм, хіба не обрали б ви смерть, аби тільки знищити ворогів Бога?

— Про що він? — питали один одного французи.

— Сеньйоре… Вбивці вже в передпокої! — вигукнув Селедоніо.

— Хай зайдуть!.. — підніс голос Гарсія де Паредес. —

Відчини їм двері до зали… Хай прийдуть усі… хай подивляться, як умирає нащадок воїна, що відзначився в битві при Павії!

Французи, нажахані, отупілі, прикуті до стільців нездоланною сонливістю, гадали, ніби то сама смерть, про яку говорив іспанець, має от-от увійти до кімнати вслід за бунтівниками. Вони щосили намагалися підняти шаблі, які лежали на столі, та не могли навіть затиснути ослаблими пальцями руків'я: здавалося, що зброя вросла в стіл під дією непереборної сили тяжіння.

Більш ніж п'ятдесят чоловіків і жінок, озброєних киями, кинджалами, пістолями, заповнили залу. Очі їхні блищали вогнем, пронизливий лемент краяв по вітря.

— Смерть усім! — кричали жінки, перші кидаючись на французів.

— Зупиніться! — гукнув Гарсія де Паредес.

Уся його постава, обличчя, гучний голос у поєднанні з дивною непорушністю і мовчанням французів навію вали на людей жах. Вони не чекали такої спокійної й похмурої зустрічі.

— Нема потреби бряжчати кинджалами… — ослаблим голосом говорив аптекар. — Я зробив більше, ніж усі ви, для незалежності батьківщини… Я прикинувся офранцуженим!.. І от бачите!.. Двадцять ворожих офіцерів… двадцять! Не чіпайте їх… вони отруєні!..

Одностайний скрик захвату й жаху вирвався з грудей іспанців. Вони підійшли ближче й побачили, що багато гостей уже вмерло: голови впали їм на груди, рук були простягнені по столу до шабель, пальці стискали руків'я.

— Слава Гарсії де Паредесу! — вигукнули іспанці, оточуючи напівмертвого героя.

— Селедоніо… — прошепотів фармацевт. — Опій скінчився… Збігай по опій до Ла Коруньї…

І впав на коліна.

Лише тоді зрозуміли падронці, що аптекар теж отруївся.

Страшна, хоч і велична картина! Кілька жінок сиділи на підлозі, підтримуючи вмирущого патріота. Вони благословляли Гарсію де Паредеса й пестили його так само палко, як раніш вимагали його смерті. Чоловіки забрали зі столу всі світильники, схилили коліна й щедро освітлювали цей порив людяності та патріотизму… Двадцять французів — мертві або при смерті — повиті були густим мороком. Лише час від часу котрийсь з них тяжко валився на підлогу. І на кожне їхнє падіння, на кожне зітхання Гарсія де Паредес відповідав осяйною переможною усмішкою. Незабаром дух його відлетів. Умер він, отримавши благословення священика, оплаканий співвітчизниками.

Томас Гарді ТРОЄ НЕЗНАЙОМЦІВ Оповідання

Серед небагатьох характерних сільських місцевостей Англії, що впродовж сторіч залишаються майже незмінними, можна згадати порослі травою та дроком пагорби з розкиданими по видолинках пасовищами; вони займають обшири кількох графств на півдні та південному заході країни. Коли тут і натрапляєш на людське житло, то хіба лише на самотню хатину вівчаря.

П'ятдесят років тому така хатина стояла на одній крейдяній горбовині, а може, вона ще й досі там стоїть. І, хоч та горбовина лежала лише за якихось п'ять миль від головного міста графства, тут це майже не відчувалося — така була це глушина. Бо в цій пагористій місцевості пізньої осені та довгої нудної зимової пори з їхньою набридлою сльотою, сніговіями, дощами та туманами панує відлюддя, що цілком би задовольнило будь-якого Тімона або Навуходоносора^[100]; а в добру годину воно й поготів би сподобалося симпатичнішій братії: поетам, філософам, художникам тощо, — яка прагне «творити в самоті і мріяти про прекрасне».

Такі одинокі оселі будували переважно під захистком старовинних земляних валів, давніх могил, невеликих гайків, а то й просто біля залишків колишніх живоплотів. Що ж до цієї, то вона не мала ніякого прикриття. Верхнє Вороняче Сідало, як звалася ця садиба, стояло самотою, не захищене нічим. Воно притулилось на цьому пагорбі, мабуть, тільки тому, що тут уже добрих п'ять сотень років під прямим кутом перехрещувалися дві стежки. От чому цю оселю поставлено тут на поталу стихій. Та хоч вітер, коли він тут віяв, то вже такий, що з ніг валив, а дощ, коли вже лив, то немов із цебра, все ж негода зимової пори була не така лиха на косогорах, як уявляли собі жителі низовини, вогкість була не така пронизлива, як по видолинках, а морози не такі люті. І, коли вівчареві та його родині хтось співчутливо казав, що на такому белебні несолодко їм живеться, вони відповідали, що тут вони менше терплять від «хрипоти та шмарків», ніж тоді, коли жили над річкою в сусідній затишній долині.

Вечір 28 березня 182… року був саме з тих, що спонукали добрих людей до таких висловів співчуття. Страшна злива з бурхливим вітром безперестану била в стіни, у круті схили та огорожі, немов хмари довгих стріл у битві під Кресі^[101]. Вівці та інші свійські тварини, що лишилися на ніч просто неба, поставали головами за вітром, а дрібним пташкам, які тулилися по колючих чагарниках, роздимало хвостики, неначе вивернені маленькі парасольки. По причілку хатини текла вода, а зі стріхи хлюпали на стіни цілі ручаї. А проте сьогодні побиватися за вівчаря було б аж ніяк не до речі, бо цей безжурний селянин запросив до себе чималу компанію на хрестини своєї меншої доньки.

Гості поприходили ще до дощу і тепер купчились у великій кімнаті, заглянувши в яку о восьмій годині цього багатого на події вечора, кожен подумав би, що затишнішого куточка, як на сьогоднішню негоду, й бажати нема чого. Про те, хто живе в цій хатині, промовисто сповіщали порозвішувані над каміном блискучі гаки вівчарських гирлиг найрізноманітніших зразків, починаючи від прадавніх, які можна побачити тільки на малюнках у старосвітських родинних Бібліях, і аж до найновіших, що їх вихваляли на останньому ярмарку. Кімнату освітлювало півдесятка свічок, у яких ґноти були мало не такі завтовшки, як шар лою на них. А горіли ті свічки у свічниках, що ними користувалися тільки в неділю й по церковних та родинних святах. Свічки були розставлені по всій кімнаті, а дві горіли на каміні — там свічки ставили лиш тоді, коли у господаря були гості.

У кімнаті палахкотіли товсті поліна, а скраю з тріском, що лящав у вухах, «мов сміх блазня», яскраво Палахкотів хмиз.

Всього в кімнаті було дев'ятнадцятеро. П'ять жінок у пишних барвистих сукнях сиділи на стільцях одна біля одної попід стіною. Дівчата, сором'язливі й сміливіші, тислися на ослоні під вікном. Четверо чоловіків, серед них садівник-живоплітник Чарлі Джейк, парафіяльний писар Елайджа Нью та господарів тесть Джон Пітчер, власник сусідньої молочарської ферми, вигідно порозсідалися на широкій лаві. В кутку під мисником примостилася пара молодят: червоніючи, вони пробували домовитись про своє недалеке спільне життя. А пристаркуватий жених, якому вже було під п'ятдесят, коли не більше, без упину сновигав з місця на місце услід за своєю непосидющою нареченою.

Всі веселилися від щирого серця, не надто зважаючи на всілякі умовності. Упевненість у взаємній повазі породжувала між ними цілковиту невимушеність, а крім того, більшості їх була притаманна просто-таки царська погідність духу, бо їм невластиве було намагання просунутись у житті, розвинути свій розум чи хоч би чим відзначитись, яке в наші дні затьмарює простоту і безпосередність у всіх верствах суспільства, крім хіба найвищих та найнижчих.

Вівчареві Феннелу пощастило з одруженням: тесть його мав молочарську ферму. Дружина принесла з собою в кишені п'ятдесят гіней і берегла їх на той час, коли збільшиться їхня родина. Ця ощадлива жінка немало поморочила собі голову, як саме прийняти гостей. Прості посиденьки мали свої переваги. Але ж, коли посадовити чоловіків за столи і сидіти їм буде зручно, вони здатні випити все, що є в домі, до останньої краплини. Можна також влаштувати танці. Але тоді, хоча гості вип'ють трохи менше, від танців у них ще, гляди, розгуляється апетит, і вони поїдять усе, що є у тебе в коморі. І хазяйновита місіс Феннел вибрала середину. Нехай спочатку гості потанцюють, а потім посидять, погомонять та поспівають, і таким чином, спонукуючи по черзі то до того, то до іншого, вона не дасть їм захопитись чимось одним надміру. Проте своїми міркуваннями вона не поділилася навіть з чоловіком, бо той був схильний виявити наймарнотратнішу гостинність.

Грати на хрестини покликали місцевого скрипаля, хлопчину років дванадцяти. Правда, пальці у нього були закороткі, щоб брати низькі й високі ноти воднораз, тому рука його щомиті стрибала по скрипці то вгору, то вниз, і це відбивалося на чистоті звуків; але такі старовинні танці, як джиги та ріли, він умів грати напрочуд шпарко. О сьомій годині вечора цей юнак уже почав пронизливо тирликати, а підігравав йому басистими звуками серпента писар Елайджа, що, рушаючи на хрестини, не забув захопити з собою свій улюблений інструмент. Зразу всі пішли танцювати, і місіс Феннел потихеньку наказала музикантам ні в якому разі не грати без перерви довше, як чверть години.

Та Елайджа і скрипаль так захопилися грою, що зовсім забули прохання господині. До того ж один із танцюристів, Олівер Джайлз, парубчак років сімнадцяти, палко закоханий у свою партнерку, гарненьку дівулю тридцяти трьох років (вік, коли літа просто летять!), згарячу кинув музикантам новеньку крону, щоб вони грали, поки у них вистачить сили й духу.

Місіс Феннел, побачивши, що на обличчях у гостей уже починають виступати краплі поту, підійшла до скрипаля й штовхнула його під лікоть, а водночас затулила долонею й розтруб серпента. Але музиканти вдали, ніби нічого не сталось, і вона, побоюючись утратити славу гостинної господині, якщо помітять її втручання, відійшла від них і сіла, відчуваючи, що безсила будь-що вдіяти. А танець тривав дедалі буйніший, танцюристи й танцюристки невтомно кружляли, неначе планети по орбітах, туди-сюди, то сходились, то розходились у різні боки, аж поки хвилинна стрілка годинника, який стояв у кутку і об який танцюристи часто стукали черевиками, нарешті обійшла все коло циферблата.

В той час, як у вівчарській оселі Феннелів гості так весело розважалися, надворі у мороку ночі сталося щось таке, що дуже вплинуло на кінець цієї вечірки. Якраз тоді, коли місіс Феннел тривожилася тим, що танцюристи занадто вже розгулялися, на безлюдному голому схилі неподалік Воронячого Сідала замріла людська постать, що йшла від міста. Та людина простувала під безупинним заливним дощем по зарослій травою стежці, що трохи далі пролягала попід самою хатою вівчаря.

Місяць був майже повний, і тому, хоч небо застилала суцільна пелена хмар, можна було легко розгледіти все навколо. В неясному, притьмареному світлі видно було, що самітний подорожній — чоловік худорлявий, а по ході можна було гадати, що йому вже переступило за той вік, коли люди рухаються жваво, хоч іще й не настільки, щоб він уже не зміг швидко побігти, коли буде треба. Йому, певно, було десь близько сорока. Здавався він високим, хоч вербівник рекрутів або інший хто, навиклий визначати ріст людини на око, сказав би, що подорожній здається високим через худорбу, а насправді він ростом не вищий, ніж п'ять футів і вісім чи дев'ять дюймів.

Хоч подорожній ішов рівним кроком, не уповільнюючи його, він посувався обережно, немовби ще не вирішив, куди йому прямувати. На ньому не було ні чорного сюртука, ні іншої якої чорної одежини, одначе щось у його вигляді змушувало думати, що він належить до людей, які носять одяг міського крою. Одежа на ньому була з бумазеї, чоботи попідбивані цвяхами, та все-таки він нітрохи не скидався на селянина, що в такому одязі та в таких чоботях звик ходити по багнюці.

Коли він порівнявся з вівчаревою оселею, дощ пустився, або, краще сказати, линув іще несамовитіше. За крайніми будівлями невеликої оселі був такий-сякий захисток від вітру та дощу, і тут подорожній, зупинившись, оглянувся. У цих краях не було звичаю ховати господарські будівлі за житловими. На вівчаревому подвір'ї найпримітнішим був свинячий хлів, що стояв над стежкою на передньому розі необгородженого садка. Подорожньому впав у очі тьмяний блиск шиферного даху на тому хлівці, він звернув із стежки і, переконавшись, що хлів порожній, став під його дашком.

Постоявши тут якусь хвилинку, він почув гудіння серпента і трохи тихіше тирликання скрипки. Ті звуки долинали до нього крізь шум дощу, що шелестів по землі, гучно лопотів по капустяному листі, тарабанив по десятку вуликів, які ледь видніли біля стежки, і з плюскотом лився зі стріхи в цебра та баняки, поставлені рядком попід стіною хати. Для мешканців Воронячого Сідала, як і для всіх інших осель цього нагір'я, нестача води була найтяжчою бідою, і, коли перепадали дощі, вони весь домашній посуд використовували, щоб якнайбільше її зібрати. Можна б чимало розповісти про те, до яких хитрощів удавалися ці люди, щоб ощадити воду для прання та миття кухонного начиння. Але в осінню пору таких крайнощів не траплялося. Небо посилало дощів стільки, що води вистачало, аби тільки збирав.

Нарешті серпент замовк, і в хаті стало тихо. Ця тиша спонукала самітного пішохода від думок, що його посіли, перейти до діла. З якимось новим наміром вийшов він з-під дашка і рушив стежкою до дверей хатини. Підійшовши до них, він перш за все став навколішки на велику плескату каменюку біля цілої вервечки посудин, нахилився над однією і почав великими ковтками пити воду. Вгамувавши спрагу, він випростався й підніс руку, щоб постукати, але не постукав, а тільки втупив очі у двері. Звичайно, темні дошки нічого не могли сказати йому. Мабуть, він намагався думкою проникнути крізь двері і зважити, що може чекати на нього всередині та як його зустрінуть там, коли він увійде.

Він обернувся нерішуче і оглядівся довкола. Ніде не було видно ні душі. Стежка, що від порога вела в садок, лисніла, неначе слід равлика. Дашок над колодязем, здебільшого сухим, ляда над цямриною, верхня перекладина над хвірткою — все блищало тим самим тьмяно-вологим блиском, неначе полаковане. А далі внизу, в самій долині ледь видніли білуваті смуги, і ці смуги були багато ширші, ніж звичайно. Це показувало, що ручаї повиходили з берегів і затопили луки. А ген далі за луками крізь завіси дощу тьмяно блимало кілька вогників — вони показували, де лежить головне місто графства, звідки, очевидно, й прибився сюди подорожній. У тому боці не було помітно нічого живого, ніякого руху — це, видно, заспокоїло його, і він постукав у двері.

Гості в світлиці після танців та музики саме безладно й голосно загомоніли. Живоплітник запропонував був товариству затягти пісню, але іншим співати не хотілося, і стук у двері всім видався бажаною переміною.

— Заходьте, — промовив вівчар, не довго думаючи.

Клацнула клямка, стрибнувши вгору, і наш подорожній ступив із нічного мороку на солом'яну мату при порозі. Господар підвівся, познімав нагар із обох свічок, ближчих до нього, і обернувся, щоб глянути, хто це прийшов.

Свічки загорілись ясніше, при їхньому світлі він побачив, що в незнайомця обличчя смагляве й досить приємне. Широкі криси капелюха, якого він скинув не відразу, звисали йому аж на очі, проте видно було, що вони в нього великі і широко розплющені, а в бистрому погляді, яким він умить окинув кімнату, відчувалася рішучість. Побачене, здавалось, задовольнило його, він скинув з патлатої голови капелюх і промовив гучним низьким голосом:

— Надворі дощисько такий, що я мушу просити у вас, друзі, чи не дозволили б ви мені зайти та пересидіти його трохи?

— Будь ласка, добрий чоловіче, — відказав господар. — А ви таки й справді вгадали, коли саме прийти.

Ми оце зібрались повеселитися з щасливої нагоди, хоча, правду кажучи, такої радісної події частіше, як один раз на рік, собі не побажаєш.

— Але й не рідше, — докинула одна з жінок, — бо діти — це така річ, щоб краще надбати їх не гаючись, зразу, щоб швидше дати їм раду і раніше спекатись клопоту.

— А що ж це у вас за така радісна подія? — спитав незнайомець.

— Родини та хрестини, — відповів вівчар.

Щоб не скривдити господаря, незнайомець побажав йому надалі мати таких свят ні забагато, ні замало; господар показав йому рукою на кухоль з медом, і він не став відмовлятися. Сумніви, що бентежили його, коли стояв перед дверима, розвіялись, і він тримався тепер вільно й просто.

— Чи ж не пізно блукати по наших яругах у цю пору, га? — озвався п'ятдесятирічний жених.

— Та пізнувато, добродію, ваша правда, — відказав подорожній і звернувся до господині: — Мені б краще сісти в кутку перед каміном, господине, якщо не заперечуєте, бо я дуже обмок, надто з того боку, в який прав дощ.

Місіс Феннел звільнила місце для самозваного гостя, і він, забравшись у куток біля каміна, вмостився там, як удома, й без дальших запросин простяг до вогню руки та ноги.

— Еге, передки в мене зовсім порозлазилися, — промовив він по-панібратськи, помітивши, що господиня задивилася на його чоботи. — Та й одежа на мені не для цієї пори. Ні, не солодко мені жилося останнім часом, мусив одягтись у що доведеться. Ось прибуду додому, тоді вже краще одягнусь.

— А ви тутешній? — спитала господиня.

— Не зовсім… Відтіль, далі від моря.

— Я зразу так і подумала — я теж звідти. По вашій говірці здогадалася, що ми з вами земляки.

— Тільки навряд чи ви чули про мене що, — промовив він сквапно, — бо ж я, як бачите, набагато старший за вас.

Цей натяк на господинину молодість ураз відбив у неї охоту розпитувати його далі.

— Тепер би мені ще одно, і я почував би себе, як у раю, — мовив прибулець. — Хоч би пучечку тютюнцю, бо мій, мушу признатися, весь вийшов.

— Я наб'ю вам люльку, — сказав вівчар.

— То, будьте ласкаві, позичте мені й люльку.

— Курець, а люльки не маєте.

— Десь загубив дорогою.

Вівчар натоптав нову череп'яну люльку тютюном і, подаючи її гостеві, промовив:

— Давайте й табакерку, я і її наб'ю заразом, коли вже взявся забезпечити вас куривом.

Незнайомець почав обмацувати кишені.

— Чи й табакерку загубили? — промовив вівчар, трохи здивувавшись.

— Мабуть, що так, — відповів незнайомець, помітно зніяковівши. — Загорніть його мені в клапоть паперу.

Припалюючи люльку від свічки, він так несамовито затягнувся, що навіть полум'я засмокталося в голівку люльки. Потім знову сів у куток і, ніби не бажаючи більше розмовляти ні з ким ні про що, задивився на тоненькі струминки пари, що здіймалися від його мокрих штанів та чобіт.

Що ж до гостей, то вони майже не помічали прибулого, так заповзято сперечалися з музикантами, що заграти для наступного танцю. Нарешті домовились, і вже були готові почати, як несподівано знову хтось постукав у двері.

Почувши цей стукіт, чоловік, що сидів у кутку, взяв кочергу й почав перегрібати нею жар у каміні з таким завзяттям, ніби це була єдина мета його життя.

— Заходьте! — промовив вівчар знову, і в ту ж мить другий чоловік уже стояв на солом'яній маті біля дверей. Його теж ніхто не знав. Цей другий незнайомець був людиною зовсім іншої вдачі. Поводився він розв'язніше, обличчя його дихало безжурним компанійством та веселістю. Був він на кілька років старший за першого прибульця. Чуприни його вже ледь торкнулася сивизна, брови були настовбурчені, а баки коротко підстрижені. Обличчя він мав досить повне, обрезкле, і все ж таки у ньому відчувалася внутрішня сила. Червоно-сині плями на щоках свідчили, що він не цурався чарки. Розгорнувши поли довгого темно-брунатного плаща, він виставив попелясто-сірий костюм, наче напоказ. На ланцюжку поверх кишеньки для годинника гойдалися масивні брелоки-печатки з якогось потемнілого металу. Струснувши дощові краплини з клейон-чатого капелюха з низьким наголовком, він промовив:

— Мушу просити у вас, друзі, притулку на часинку, а то на мені й рубця не лишиться сухого, поки доберуся до Кастербріджа.

— Будьте як дома, добродію, — промовив вівчар, може, ледь-ледь не так привітно, як перший раз, але не тому, що у його вдачі був хоч натяк на скнарість, ні: просто кімната була не вельми простора і зайвих стільців обмаль, та й взагалі промоклі гості здавалися не надто бажаними у цій тісноті, біля жінок та дівчат у барвистому вбранні.

Одначе другий прибулець скинув плащ і повісив капелюх на цвях у сволоку так упевнено, наче його просили це зробити, ступив кілька кроків уперед і сів за стіл. Щоб вивільнити місце для танців, той стіл присунули до самого каміна, і ріжок столу торкався ліктя чоловіка, що так затишно влаштувався біля вогню; отже, ці двоє незнайомців опинилися дуже близько один від одного. Вони привіталися, кивнувши один одному так, ніби знайомились, і перший прибулець подав своєму сусідові родинний кухоль вівчаря — величезну череп'яну посудину з вінцями, стертими, як поріг, спраглими вустами цілих поколінь, що відійшли в кращий світ. Опуклі боки того кухля оперізував напис жовтими літерами:

Другий прибулець із радістю підніс до вуст той кухоль, ковтнув раз, удруге, втретє… аж урешті якась дивна синизна залила обличчя вівчаревій дружині, що зачудовано спостерігала, як перший прибулець щедро частує другого не своїм добром.

— Так я й знав! — з великим задоволенням промовив той другий до вівчаря. — Іще не постукавши, як тільки підійшов до вашого садка й побачив цілий гурт вуликів, я сказав сам до себе: «Де бджоли, там і мед, а де мед, там і медовий трунок». Але такого розкішного трунку я аж ніяк не сподівався покуштувати за наших часів.

Він знову приклався до кухля і перехилив його, аж поки дно задерлося лиховісно високо.

— Радий, що вам так припало до смаку! — промовив господар весело.

— Медок нічогенький, — підтвердила місіс Феннел, але зовсім не захоплено; її тон давав зрозуміти, що іноді похвала дуже дорого коштує господареві. — Тільки багато клопоту, поки звариш його. Думаю, що навряд чи ми ще коли братимемося за це діло. Мед і свіжий на базарі з рук хапають. А ми самі вже якось обійдемося й ситою або бражкою з виварених стільників.

— Невже-таки у вас вистачить духу отак зробити? — докірливо вигукнув незнайомець у попелястому вбранні, приклавшись утретє до кухля і поставивши його тепер уже порожнього. — Мед я люблю, коли він витриманий, як оцей, люблю його так, як люблю ходити до церкви в неділю або помагати бідному в будень.

— Ха-ха-ха! — зареготав у кутку біля каміна перший незнайомець, що досі мовчазно попахкував люлькою, а тепер, мабуть, захотів показати, що йому сподобався дотеп товариша.

А вистояний хмільний мед тих часів, зроблений з чистого першого меду від нового рою, чотири фунти на галон води, заквашений дріжджами, та ще приправлений яєчними білками, корицею, імбиром, гвоздикою, мускатним горіхом і розмарином, та ще коли він після цього вигравався як слід і, розлитий у пляшки, вистоювався в льоху, на смак здавався надзвичайно міцним, а насправді був ще міцніший. Отож цей підступний трунок помалу так розібрав незнайомця у попелясто-сірому вбранні, що він незабаром розстебнув жилет, невимушено відкинувся на спинку стільця, випростав ноги і взагалі повів себе так, що всі звернули на нього увагу.

— Ну то слухайте, — заговорив він знову. — Я йду до Кастербріджа, і до Кастербріджа я мушу дістатися будь-що. Я б уже досі був там, та оцей дощ загнав мене до вашої оселі. Але я не шкодую, що так сталося.

— Хіба ви живете не в Кастербріджі? — спитав вівчар.

— Поки що ні, але думаю незабаром перебратись туди.

— Мабуть, гадаєте узятись за якесь ремесло?

— Та що ти? — утрутилась дружина вівчаря. — Хіба ти не бачиш, що наш гість — заможний чоловік? Тож навіщо йому клопотатися ще там якоюсь працею?

Попелясто-сірий незнайомець помовчав трохи, ніби розмірковуючи, чи не погодитись йому з такою думкою про себе, але нарешті таки заперечив.

— Заможний — це слово не зовсім пасуєдо мене, пані. Я працюю. Мушу заробляти на прожиток. І нехай навіть доберусь я до Кастербріджа опівночі, о восьмій ранку я вже маю стати до праці. Отож спека чи мряка, вітер чи сніг, голод чи війна, а ту роботу, що припадає мені на завтра, я мушу зробити.

— Бідолашний! Виходить хоч на вигляд ви й заможний, а насправді ще бідніший за нас? — мовила дружина вівчаря.

— Таке вже в мене ремесло, добрі люди! Тут ідеться не про бідність, просто ремесло в мене таке. От зараз, хоч-не-хоч, а мені треба негайно підвестись і рушати далі, а то ще не знайду собі ночівлі в місті.

Одначе він не підвівся й не рушив з місця, а тільки додав:

— А втім, я маю ще трохи часу, щоб випити з вами за дружбу, та, на жаль, кухоль порожній.

— От вам повний кухоль бражки, — запропонувала місіс Феннел. — Та це ми просто кажемо так — бражка, а насправді воно — добрий, міцний мед, тільки що не виточений, а змитий із стільників.

— Та ні, дякую, — промовив незнайомець зневажливим тоном. — Випивши гіршого після кращого, я б тільки зіпсував собі приємну згадку про вашу щедрість.

— Звісно, — втрутився Феннел. — Не щодня ж діти народжуються. Давай я наточу йому ще кухоль.

Вівчар рушив у темний закуток під сходи, де стояло барило.

Місіс Феннел кинулась услід за ним.

— Навіщо ти це робиш? — спитала вона докірливо, як тільки подружжя опинилося наодинці. — Він уже вижлуктив один кухоль, такий, що стало б на десять душ. А тепер, бач, не хоче бражки. Знов давай йому міцного меду! Та ще й хто його знає, що він за людина. Мені він аж ніяк не подобається.

— Та він же в нас у хаті гість, моя голубонько, а надворі ніч і сльота, а в нас хрестини. Та невже ми збідніємо через цей один кухоль? Настане літо — знову накуримо меду вдосталь.

— Ну гаразд, на цей раз нехай уже, — промовила вона, поглядаючи засмучено на барило. — Але що він таке і відкіль він, що ми пускаємо його до себе в хату та ще й отак пригощаємо?

— Не знаю, хто він, але спитаю.

Цього разу незнайомцеві в попелясто-сірому вбранні не пощастило спорожнити кухоль одним духом. Щоб цього не сталося, місіс Феннел налила йому маленький кухлик, а великий кухоль поставила хоч і на стіл, та на безпечній відстані від нього. Незнайомець у сірому враз вихилив налиту йому порцію до дна, і тоді вівчар спитав його, яка у нього робота.

Гість трохи забарився з відповіддю, і чоловік, що сидів у кутку біля вогню, раптом із несподіваною відвертістю промовив:

— Я свого ремесла ні від кого не крию, я — колісник.

— В наших краях із таким фахом можна прожити, — сказав вівчар.

— Та й про моє ремесло може кожен здогадатися, у кого вистачить кебети, — відповів незнайомець у сірому.

— Яке в кого ремесло, здебільшого можна сказати, глянувши на його долоні, — докинув живоплітник, дивлячись на свої руки. — У мене от пальці колючками поколоті, як стара подушечка для голок.

Руки чоловіка, що сидів у кутку біля каміна, мимовільно сіпнулися в затінок, а сам він, затягтись люлькою, пильно втупився в огонь. А гість у сірому жваво підхопив живоплітникове зауваження:

— Це правда. Тільки моє ремесло тим відрізняється від інших, що лишає тавро не на мені, а на моїх клієнтах.

Загадки цієї ніхто не став розгадувати, і вівчарева дружина знов запропонувала заспівати пісню. Гості почали відмагатися всілякими вигадками, як і першого разу, — у того не було голосу, а той забув, як починається пісня. Незнайомець у сірому, якого збадьорив міцний мед, розігрівся і вирішив зарадити лиху, заявивши, що він для почину заспіває сам, і враз, заклавши великий палець лівої руки у пройму жилета, змахнув другою в повітрі і, пильно дивлячись на блискучі гирлиги над каміном, неначе вони надихали його на імпровізацію, почав:

Коли він кінчив перший куплет, у кімнаті враз стало тихо. Тільки чоловік, що сидів у кутку біля вогню, на заклик співака «Хором!» підхопив пісню низьким басом приємного тембру:

А решта — Олівер Джайлз, господарів тесть Джон Пітчер, п'ятдесятирічний наречений та жінки, що сиділи рядком попід стіною, — здавалось, поринули в якісь невеселі думки. Вівчар замислено дивився в підлогу, а його дружина поглядала на співака з досить відвертою підозрою. Їй було незрозуміло, чи незнайомець просто співає якусь старовинну пісню, чи складає нову саме для цієї нагоди. Всі були збентежені темними натяками, неначе гості у Валтасара^[102] на бенкеті, крім чоловіка в кутку, що спокійно промовив:

— Починайте другий куплет, друже, — і знову запахкав люлькою.

Співак промочив як слід горло медом і затяг наступний куплет, як його й просили:

Вівчар Феннел озирнувся навколо. Тепер уже не було сумніву, що незнайомець своєю піснею відповідає вівчареві на його запитання. Гості всі до одного здригнулися, стримавши вигуки подиву. Дівчина, просватана за п'ятдесятирічного, мало не зомліла, і, може, таки справді зомліла б, та, побачивши, що наречений не дуже квапиться її підтримати, тремтячи, впала на стілець.

— Ой, та це ж… — зашепотілись гості, що сиділи далі від столу, називаючи один одному лиховісний фах незнайомця. — Тому-то він і приїхав. Адже ж завтра у кастербріджській в'язниці за крадіж вівці мають… отого бідолаху годинникаря. Ви чули про нього? Мешкав у Шотсфорді, не мав заробітку… Тімоті Соммерс… діти помирали з голоду. Вийшов із Шотсфорда на битий шлях, узяв серед білого дня вівцю на очах у фермера, його жінки та їхнього наймита, не побоявся нікого. А цей от, — провадили вони один до одного, киваючи на незнайомця, що співав про своє смертовбивче ремесло, — прибув сюди на місце нашого, померлого, бо у в'язниці свого графства йому нема чого робити. Отож він, мабуть, і житиме в тому самому будинку під мурами в'язниці.

Незнайомець у попелясто-сірому не звернув ніякої уваги на те перешіптування. Він знову підніс кухоль до вуст. Побачивши, що ніхто не поділяє його веселого настрою, крім чоловіка в кутку біля каміна, він простяг руку з кухлем до цього приязного незнайомця, а той простяг йому назустріч свій, і вони цокнулись. Усе товариство не зводило з нього очей. Співак розтулив рота, щоб проспівати третій куплет. Але в цю мить хтось знову постукав у двері. Стук цього разу був тихий та нерішучий.

Всі — і гості, й господарі — сторопіли від страху. Вівчар збентежено подивився на двері, і, хоча дружина втупила в нього занепокоєний погляд, він змусив себе втретє промовити привітно:

— Заходьте!

Двері повільно відчинилися, і на мату ступив ще один чоловік. Але й цього, як і обох перших, ніхто не знав. Це був невисокий білявий чоловічок, одягнений у пристойний костюм із добротного темного сукна.

— Чи ви не скажете мені, як дійти до… — почав був він, обводячи кімнату очима й придивляючись, у яке товариство потрапив. І враз його погляд зупинився на чоловікові в попелясто-сірому вбранні, в цю мить так захопленого піснею, що він ледве чи помічав будь-що інше довкола. І ось він на весь голос заспівав третій куплет своєї пісні, заглушивши нею всі перешепти та розпитування.

Незнайомець у кутку біля каміна, помахуючи кухлем разом зі співаком так захоплено, що навіть мед у нього вихлюпнувся з кухля в огонь, підхопив пісню глибоким басом, як і перше:

Увесь цей час третій незнайомець стояв на порозі. Бачачи, що він зупинився коло дверей і мовчить, гості здивовано та зацікавлено втупили в нього очі. Їх дуже вразив його вигляд — він був наче на смерть переляканий: коліна у нього тремтіли, руки трусилися так, що аж бряжчала клямка, за яку він тримався, побілілі губи широко розтулилися, а очі його просто-таки вп'ялися в веселого служителя правосуддя, що розсівся на стільці посеред кімнати. Ще мить — і він повернувся, хряпнув за собою дверима й кинувся навтіки.

— Хто ж це такий? — спитав вівчар.

Гості, схвильовані неприємним відкриттям, що між ними перебуває кат, і здивовані поведінкою третього незнайомця, мовчали, зовсім спантеличені, і кожне мимоволі відсовувалося все далі й далі від жахливого гостя, який сидів посеред кімнати й на якого тепер усі дивилися, мов на Князя Тьми; врешті між ним і запрошеними гостями поволі утворився порожній простір: «… circulus, cujus centrum diabolus»^[103].

Хоч людей у кімнаті й було більше двох десятків, у ній враз запала мертва тиша. Тільки чути було, як тарабанить дощ у віконниці, сичать у вогні краплі, кинуті вітром у димар, та пахкає довга череп'яна люлька в устах першого незнайомця.

Несподівано тиша була порушена. Здалеку, неначе від міста, долинув глухий гарматний постріл.

— Що за чорт? — схопившись на ноги, вигукнув співак.

— Справді, що таке? — спитало разом декілька голосів.

— Арештант утік із в'язниці, от що.

Усі прислухалися. Бухнуло ще раз. Ніхто не озвався, тільки чоловік, що сидів у кутку біля вогню, промовив:

— Мені не раз оповідали, що в цьому графстві стріляють із гармат, коли тікає арештант, але до сьогодні самому ще не доводилося такого чути.

— Чи це не мій утік? — пробурмотів незнайомець у попелясто-сірому.

— А хто б же ще, як не він? — вигукнув вівчар. — Це, мабуть, його ми бачили на порозі. Той чоловічок, що був заглянув у двері, затремтів, як лист на вітрі, коли побачив вас і почув вашу співанку.

— Зуби в нього зацокотіли, і дух йому забило з переляку, — промовив молочар.

— І серце у нього неначе сховалося в самісінькі п'яти, — докинув Олівер Джайлз.

— І дременув він так, наче в нього стріляли, — і собі озвався живоплітник.

— Це правда, зуби у нього зацокотіли, серце сховалося у п'яти, і він дременув, неначе в нього стріляли, — повільно промовив чоловік у кутку біля каміна.

— А я не помітив нічого, — зауважив кат.

— Ми всі здивувалися, чого це він побіг як опечений, — затинаючись, промовила одна з жінок, що сиділи рядком понад стіною. — А воно ось що!

Постріли з гармати, глухі й тривожні, знов і знов лунали через певні проміжки часу, і підозра в усіх обернулась на певність. Страшний незнайомець підвівся.

— Чи є тут констебль? — запитав він грізно. — Коли є, хай вийде наперед.

П'ятдесятирічний жених, увесь трясучись, ступив від стіни, а його наречена заридала, припавши обличчям до спинки стільця.

— Ви складали присягу як констебль?

— Так, сер, складав.

— Тоді негайно рушайте ловити злочинця. Беріть собі людей на допомогу — і тягніть його сюди. Він не міг утекти далеко.

— Гаразд, сер, гаразд. Тільки візьму свій жезл. Я сходжу по нього додому, зараз тут буду, і ми всі тоді рушимо разом.

— Жезл! Та навіщо він вам? Адже злочинець утече тим часом!

— Та як же мені без жезла? Вільяме, Джоне, Чарлзе, Джейку, хіба можна мені без жезла? Не можна. На ньому ж королівську корону намальовано жовтим та золотом, і лева, й однорога. І коли я замахнусь та вдарю ним злочинця, то це буде удар законний. Без законного права я не можу наважитись, а то ще станеться так, що не я його, а він мене схопить!

— Я сам слуга короля і даю тобі таке право, — промовив грізний служитель правосуддя у попелясто-сірому вбранні. — Ну, ви всі уже готові? Ліхтарі у вас є?

— Ну, є у вас ліхтарі? Відповідайте! — крикнув констебль.

— Усі, хто здоровий…

— Здорові чоловіки, всі шикуйтеся! — закричав констебль.

— Беріть дрючки, коляки, вила…

— Коляки й вила, в ім'я закону! Беріть їх у руки й ідіть шукайте, ловіть і робіть усе, як робимо ми, представники закону!

Отак підняті, чоловіки почали збиратися ловити арештанта. Докази справді були хоч і не прямі, але досить переконливі, і тому вівчаревих гостей не довелось довго умовляти, бо вони самі бачили, що їх можна звинуватити в переховуванні нещасного третього незнайомця, якщо вони не рушать негайно ловити його, а він не міг по цих яругах у таку негоду втекти далеко.

У будь-якого вівчаря вдома завжди є досить ліхтарів. Квапливо позасвічувавши їх і взявши дрючки, гості вискочили з хатини й побігли юрбою по хребту узгір'я в бік, протилежний місту. На їхнє щастя, дощ трохи вщух.

В кімнатці нагорі заквилила дитина, що її того дня хрестили. Чи гамір у кімнаті розбудив її, чи, може, примарилася їй процедура хрещення, та її плач долинув крізь щілини у стелі вниз, на перший поверх, до жінок, і вони, пригнічені всім тим, що сталося за останні півгодини, схоплювалися одна за одною й бігли нагору. Отож за дві чи три хвилини кімната внизу зовсім спорожніла.

Одначе не надовго. Не встиг іще затихнути тупіт жіночих ніг на сходах, як із-за рогу хатини, звідти, куди рушили гості переслідувати втікача, показалася чоловіча постать. Заглянувши в двері й не побачивши нікого, чоловік поволеньки зайшов у кімнату. Це був той незнайомець, що сидів у кутку біля каміна. Він вискочив із хати разом з усіма, а вернувся назад, очевидячки, через те, що забув узяти шматок пирога, який лежав скраю на каміні. Тепер він налив собі півкухлика міцного меду, що лишався в великому кухлі, і почав стоячи жадібно їсти пиріг та запивати медом. Ще не кінчив він їсти, коли до кімнати так само тихо, як і він, зайшов другий чоловік — його товариш у попелясто-сірому.

— О, то ви тут? — промовив він, усміхаючись. — А я думав, що ви побігли допомогти вівчарям ловити злочинця.

Він теж зразу ж показав, чого вернувся: почав озиратися, розшукуючи поглядом спокусливий кухоль із міцним медом.

— А я думав, що ви з ними подалися, — промовив перший, ковтаючи пиріг трохи через силу.

— Та я подумав, що вони й без мене впораються, — загомонів другий довірчо. — Така негода — хай йому абищо. І, між іншим, ловити злочинців — це діло влади, а не моє.

— Ваша правда. Я теж вирішив, як і ви, що його й без мене злапають.

— Нащо мені ламати собі ноги, бігаючи по оцих диких горбах та проваллях?

— Мені теж, між нами кажучи.

— Оті вівчарі — вони ж позвикали до цього. І, знаєте, такі простаки, їм тільки скажи, то один з-перед одного пхаються. Вони й самі піймають його до ранку. Нема чого мені непокоїтись.

— Вони впораються й без нас. Чого б то нам клопотатися цією морокою?

— Авжеж. А мені ж іще до самого Кастербріджа йти пішки. Аби ноги несли. Ви теж туди?

— Ні, на жаль, мені додому в той бік, — мотнув перший головою кудись праворуч. — І теж не близька дорога. Ще наб'ю ноги, поки доберуся до ночівлі.

Другий допив мед із великого кухля. Тоді вони щиро попрощались за руку, побажали один одному щастя і пішли кожен своєю дорогою.

Тим часом юрба переслідувачів вийшла на самий кінець крутого кряжа, що височів над цією частиною крейдяного нагір'я. Плану дій у них не було ніякого, і тепер, коли виявилося, що людини смертовбивчого ремесла між ними немає, самі вони взагалі не спромоглися той план придумати. Вони стали спускатися з кряжа в різні боки, і зразу ж кілька чоловік потрапили в пастки, що їх порозкидала сама природа по цій частині узгір'я для тих, хто ходитиме по ньому в нічний час. Крем'янисті осипи порізали схил через кожен десяток ярдів поясами, і коли хто з необережності потрапляв ногами на сипку крутизну, то сповзав униз сторчголов, а ліхтар котився слідом за ним до самого долу і там лежав боком, ледве світячи, поки не прогоряли його рогові шибочки.

Коли всі знову зібралися докупи, вівчар, що знав місцевість краще за інших, очолив гурт і повів його в обхід, щоб поминути зрадливі Крутизни. Ліхтарі нітрохи не помагали, вони тільки сліпили переслідувачам очі і могли остерігати втікача. Подумавши про це, переслідувачі погасили їх і вирішили не розмовляти. У цьому, розумнішому порядку вони спустилися в улоговину. То була болотиста низина, густо поросла травою та вересом; там утікач міг би заховатися. Але переслідувачі марно обшукували цю місцину. Оглянувши її як слід, вони видерлися на протилежний схил. Там вони пішли врозсип, а трохи згодом зійшлися докупи й розповіли, що хто побачив. Удруге вони зустрілися біля високого ясена, одного-однісінького дерева в цій частині нагір'я. Той ясен виріс, певно, з насінини, занесеної сюди якимось птахом років п'ятдесят тому. Там ураз вони побачили втікача: він стояв трохи осторонь від дерева непорушно, як і саме дерево, але постать його була добре помітна на тлі неба. Переслідувачі потихеньку підійшли ще ближче до ясена і зупинилися недалеко від утікача.

— Гаманець або життя! — грізно вигукнув констебль до застиглої постаті.

— Та що ти! — промовив пошепки Джон Пітчер. — Нам не годиться так казати. Це може крикнути якийсь волоцюга, отакий, як він. А ми ж чинимо законно.

— Дарма, — відказав нетерпляче констебль. — Мушу ж я до нього щось промовити чи ні? Якби й ти мав у цьому ділі відповідати за все, то, може б, і ти сказав не те що слід. Підсудний, здавайся в ім'я отця… чи то пак короля!

Людина, що стояла під деревом, неначе тільки оце тепер помітила їх і, не давши їм приводу показати відвагу, зразу повільно рушила до гурту. Це справді був той самий чоловічок, третій незнайомець, але він уже був не такий переляканий, як перше.

— Люди добрі, чи мені почулося, чи ви таки справді були заговорили до мене.

— Авжеж, заговорили, — промовив констебль. — Іди-но сюди і зразу здавайся. Ми арештуємо тебе за втечу з кастербріджської в'язниці. Замість того, щоб сидіти покірливо та терпляче дожидати, поки тебе повісять завтра вранці, ти посмів утекти. Сусіди, виконуйте свій обов'язок, хапайте правопорушника!

Вислухавши обвинувачення, спійманий наче аж зрадів. Він не промовив ні слова і з неймовірною готовністю віддався в руки гурту переслідувачів, і ті з дрючками в руках оточили його з усіх боків і повели назад до вівчаревої оселі.

Була вже одинадцята година, коли вони дісталися туди. У відчинених дверях блищало світло, зсередини долинали людські голоси. Видно, поки їх тут не було, сталося ще щось. Зайшовши до хатини, вони побачили в кімнаті двох тюремників із кастербріджської в'язниці і всім відомого суддю, який мешкав недалеко від них. Звістка про втечу в'язня вже розійшлася по всій околиці.

— Панове! — промовив констебль. — Я привів вашого втікача. Ми затримали його, ризикуючи життям, але кожен мусить виконувати свій обов'язок. Ось він, оточений цими чоловіками, що подали мені належну допомогу, хоч мало що тямлять у справах правосуддя. Хлопці, ведіть спійманого сюди!

Спійманого підвели до світла.

— Хто це такий? — спитав один із тюремників.

— Ваш утікач, — відповів констебль.

— Це зовсім не він, — відказав другий тюремник, і перший підтвердив його слова.

— Та як же не він? — здивувався констебль. — А чого ж тоді він так перелякався, коли побачив, що в цій кімнаті сидить і співає представник закону?

І констебль розповів про дивну поведінку третього незнайомця, як той, зайшовши до хатини, стояв на порозі і слухав катову пісню.

— Нічого не розумію, — відповів спокійно тюремник. — Одне тільки я знаю, що це не той, кого ми маємо повісити. Той зовсім не схожий на цього. Він худорлявий, очі карі, чуб чорнявий, і на вроду він, можна сказати, гарний. А голос у нього — такий бас, що, раз почувши, довіку не забудеш.

— Боже мій! Та це ж той, що сидів у кутку біля каміна!

— Ну що? — запитав суддя, підійшовши до них після того, як доскіпливо розпитав вівчаря. — Його спіймали ви чи не його?

— Бачите, сер, — сказав констебль, — це і є той самий, що ми його ловили, це правда. І все ж таки це не той, що ми його ловили. Бо це чоловік, що ми його ловили, не той чоловік, кого нам треба було спіймати, сер, якщо вам зрозуміла моя проста мова, бо нам треба було ловити того, що сидів у кутку біля каміна.

— Добре мені діло, — промовив суддя. — Негайно рушайте ловити того другого.

І тільки тепер уперше заговорив спійманий. Згадка про чоловіка, що сидів у кутку перед каміном, здавалося, схвилювала його більше, ніж усе, про що тут досі йшлося.

— Сер, — промовив він, виступаючи наперед і звертаючись до судді. — Не морочте ви собі голови мною. Тепер я можу сказати вам усе про себе. Я не зробив нічого незаконного. Вся моя вина в тому, що засуджений — мій рідний брат. Сьогодні післяобід я вийшов із Шотсфорда, де я живу, і хотів пішки добратися до кастербріджської в'язниці попрощатися з братом. Ніч застала мене в дорозі, і я звернув сюди відпочити й спитати дороги. Відчинивши двері, я побачив перед собою свого рідного брата, хоча сподівався його побачити в Кастербріджі у камері смертників. Він сидів у кутку біля каміна, а поруч із ним упритул, так, що брат не міг би вийти, якби захотів, сидів кат, що йшов відібрати у нього життя, і співав пісню про своє ремесло, не знаючи, що його жертва сидить поруч нього й підспівує йому, щоб якось приховатися. Брат подивився на мене з розпукою в очах, і я здогадався, про що він думав: «Не викажи мене, а то я пропав!» Мене пойняв такий страх, що я ледве на ногах утримався і, не тямлячи себе, вискочив із дверей і кинувся тікати.

З його голосу й тону видно було, що він говорить чисту правду. Слова його справили сильне враження на всіх присутніх.

— А ви не знаєте, де ваш брат зараз? — спитав суддя.

— Ні, не знаю. Я його не бачив після того, як зачинив за собою двері.

— Я можу це підтвердити, — промовив констебль, — бо ми весь час були між ними обома.

— Куди він гадає втекти? Який його фах?

— Він годинникар, сер.

— А казав, що колісник. Ач який шахрай! — зауважив констебль.

— Та він, мабуть, сказав так через те, що й годинники, великі чи малі, не роблять без коліщат, — озвався вівчар Феннел і собі. — А мені й самому здалося, що руки у нього занадто вже білі, як для колісника.

— Я думаю, що немає ніякої рації садовити до в'язниці цього бідолаху, — промовив суддя. — Ясно, як день, що вам треба шукати іншого.

І маленького чоловічка негайно відпустили. Але він від цього не повеселішав, бо його дуже смутила думка про брата, за якого він турбувався більше, ніж за самого себе, і тут не могли йому допомогти ні суддя, ні констебль. Коли нарешті він рушив своєю дорогою, всі побачили, що вже занадто пізній час і шукати втікача далі було б марно.

Отож розшуки кмітливого крадія вівці поновилися тільки наступного ранку. До цих розшуків були залучені всі здорові чоловіки, і вони шукали його ревно й заповзято, принаймні на вигляд. Але визначена кара так страшенно перевищувала злочин, що більшість сільського люду в окрузі співчувала втікачеві. Навіть більше: дивовижний спокій і відвага, з якими він пив мед та цокався з катом, та ще й підспівував йому, попавши в таке скрутне становище на хрестинах у вівчаря, викликали у всіх щире захоплення. Отож немає певності, чи всі ті, що гасали за ним гаями та лісами, полями та дорогами, так само ревно обшукували свої власні горища, хліви та повітки. Часом пробігала чутка, що хтось угледів якусь непевну людину десь на зарослому травою путівці далеко від битих шляхів. Та коли починали шукати в тій околиці, ніколи нікого не знаходили. Отож минали дні й тижні — без будь-яких наслідків. І новини, що втікача спіймано, так і не дочекалися.

Одне слово, втікача, що сидів на хрестинах у вівчаря в кутку біля каміна і підспівував катові басом, так і не вдалося піймати. Одні казали, що він подався за океан, інші, — що він і не думав туди тікати, а загубився в нетрях якогось багатолюдного міста. Та хай там як, а добродієві в попелясто-сірому вбранні так і не пощастило не тільки виконати своє ранкове завдання в Кастербріджі, а й взагалі зустрітись по службі з веселим товаришем, з яким він пробавив годину в самотній оселі на крейдяному косогорі.

Давно вже позаростали зеленою травою могили вівчаря Феннела та його ощадливої дружини; гості, що розважалися на хрестинах, майже всі пішли слідом за своїми гостинними господарями; дитина, на честь якої справлялося свято, стала статечною матір'ю родини, а оповідання про те, як одної ночі зайшло до вівчаря у хату троє незнайомців, та про всі подробиці, пов'язані з цим, і досі переповідається в околицях Воронячого Сідала.

Вільям Джекобс ЧОРНИЙ КІТ Оповідання

— Я не хотів її брати, — сказав капітан Габсон, не дуже прихильно споглядаючи сіру папугу в притуленій до грот-щогли клітці. — Але дядечко причепився, як реп'ях: візьми та й візьми! Мовляв, морська мандрівка поправить її здоров'я.

— А в неї здоров'я і так хоч куди, — зауважив помічник, смокчучи вказівного пальця. — Аж через край б'є.

— Еге ж, вона любить погратися, — підтвердив шкіпер. — Старенький душі в ній не чує. Маю надію, що він не забуде мене в своїй духівниці. Тож ви приглядайте за цією пустункою, щоб із нею часом не сталося якогось лиха.

— Почухай Поллі! — вигукнула папуга, завбачливо чистячи дзьоб об пруття клітки. — Почухай бідолашну Поллі!

І вона притулила голову до пруття, готова утнути свій улюблений жарт. Та цього разу її чекало розчарування: помічник підступив до клітки і почухав їй голову чубуком люльки. Невдатна жартівниця настовбурчила пір'я, посунула в куток клітки й поринула в похмуру задуму.

Матроси теж були проти нової пасажирки. Геть усі вважали, що шалені ревнощі, які переповнювали душу корабельного кота, рано чи пізно призведуть до біди.

— Нашому Сатані це не сподобається, — мовив, хитаючи головою, корабельний кок. — Як тільки ця клята пташина з'явилася на борту, Сатана став до неї чалитися. Вона почекала, поки він підкрадеться до клітки, а тоді спитала, чи не хоче він випити склянку пива. Зроду ще я не бачив такого ошелешеного кота. Бігме, не бачив.

— Миру між ними не буде, — сказав старий Сем, стійкий прибічник кота. — Затямте мої слова.

— Я ставлю на папугу, — впевнено заявив один із матросів. — Вона вже покалічила палець помічникові. Що може вдіяти кіт проти її дзьоба?

— Вважай, що ти програв, — відповів Сем. — Якщо ти бажаєш Сатані добра, бий його щоразу, коли побачиш біля клітки.

Сатана, якого ще котеням принесла на судно помічникова дружина, був тут загальним улюбленцем, тож протягом двох днів увесь екіпаж з таким запалом виконував Семову пораду, що по доброті душевній мало не вбив обуреного кота. А на третій день, коли клітка з папугою стояла на столі в капітанській каюті, Сатана прокрався туди й, виконуючи наполегливе бажання Поллі, почухав їй голову.

Шкіпер перший побачив, що з того вийшло. Він вибіг на палубу й сповістив про це так гучно, що у всіх похололи серця.

— Що трапилося, сер? — стурбовано спитав Сем.

— Іди подивися! — гарикнув шкіпер.

У каюті вже були помічник і кілька матросів. Вони стояли над кліткою і, похитуючи головами, дивилися на папугу.

— Що ви на це скажете? — люто спитав шкіпер.

— їй зашкодив сухий корм, — сказав, поміркувавши хвилинку, Сем.

— Зашкодило що? — ревнув шкіпер.

— Зашкодив сухий корм, — твердо повторив Сем. — Папузі, сірій папузі, треба давати мокрий корм, а то вона полиняє.

— їй зашкодив кіт, — просичав шкіпер. — Ти чудово це знаєш, і ми кинемо його за борт.

— Я не вірю, що це зробив наш кіт, сер! — обізвався інший матрос. — Він у нас м'якосердий. Не міг він такого вчинити.

— Припни язика! — рикнув, багровіючи, шкіпер. — Хто тебе сюди запрошував?

— Але ж ніхто не бачив, що це зробив кіт, — мовив помічник.

Замість відповіді шкіпер підняв з підлоги видерту з папужиного хвоста пір'їну й поклав її на стіл. Тоді, в супроводі інших, вийшов на палубу, став улесливо кликати кота. Проте Сатана передбачливо сховався, і йому вистачило тями не одізватися.

Шкіпер звернувся до Сема: хай він покличе Сатану.

— Ні, сер, робіть це без мене, — відповів старий матрос. — Крім того, що Сатана мені подобається, я не хочу стати вбивцем чорного кота.

— Дурниці! — вигукнув шкіпер.

— Хай і так, сер, — відповів Сем, знизуючи плечима, — звичайно, вам краще знати. Ви людина освічена, а я — ні. Ви посмієтеся з мене, скажете — забобони. А я знаю одного чоловіка — він убив чорного кота і з'їхав з глузду. Наш кіт — не просто така собі звичайна тварина.

— Він знає більше, ніж ми, — докинув один із матросів, хитаючи головою. — Того разу, коли ви… коли ми врізалися в рибальський баркас, кіт іще за кілька годин перед тим знав, що це станеться. Він був сам не свій.

— Згадайте, як нам сприяла погода, як нам щастило у морі, відколи він на борту, — мовив Сем. — Може, ви скажете, що це випадковість, але я — іншої думки.

Шкіпер завагався. Навіть як на моряка він був чоловік забобонний. Усі відали про його слабість, і кожна історія про надприродні явища, бодай найпримітивніша, найнеймовірніша, знаходила в ньому вдячного слухача. Він знав геть усі прикмети. А його вміння витлумачити будь-який сон завоювало йому широку славу.

— Все це дурне, — збентежено сказав він, помовчавши. — Я хочу, щоб було по справедливості. Я не хочу метатися й не каратиму злочинця власноручно. Джо, прив'яжи-но до шиї кота грудку вугілля і кинь його за борт.

— Е ні! — вигукнув кок, ззирнувшися з Семом і вдаючи, що його б'є дрож. — Ніколи в світі! Я хочу спати спокійно, без привидів.

— Папуга вже оживає, сер, — повідомив один із матросів, бачачи, що шкіпер вагається, — Вона вже розплющила око.

— Я хочу, щоб усе було по справедливості, — повторив шкіпер. — Гарячкувати я не буду, але затямте: якщо папуга здохне, я кину кота за борт.

Усупереч побоюванням екіпажу, коли судно прибуло в Лондон, папуга ще була жива, хоч кок, який мав вільний доступ до капітанової каюти, казав, що вона підупала на силах і стала дуже дратівливою. Вона була ще жива, але в день відплиття стан її викликав неабиякі побоювання, тож, готуючись до найгіршого, матроси замкнули Сатану в комірчині, а самі зібралися, щоб обміркувати становище.

Їхню нараду перервала поява кока, який сходив був на берег, щоб поповнити запас хліба. Вигляд у нього був такий загадковий, наче він із рядового, хоч і дуже корисного члена екіпажу обернувся на члена якогось таємного товариства.

— Де капітан? — хрипко прошепотів він, сідаючи на рундук і ставлячи мішок із хлібом між колінами.

— У себе в каюті, — відповів Сем, несхвально споглядаючи дивну поведінку кока. — Що з тобою сталося?

— Як ти гадаєш, що я приніс? — вигукнув кок, плеснувши долонею по мішку.

Відповідь, ясна річ, могла бути тільки одна — хліб. Та оскільки всі знали, що він пішов саме по хліб, то запитував не для того, щоб це почути.

— Він прийшов до мене несподівано, — пояснив кок схвильованим шепотом. — Я купив хліб і вийшов з крамниці, аж бачу — на ґанку сидить чорний кіт, викапаний наш Сатана. Я нахилився його погладити, і тут він до мене прийшов…

— Це нерідко буває, що кіт підходить… — зауважив один із матросів.

— Та ні, я не про кота, — перебив його кок із зверхністю геніального мислителя. — До мене прийшов здогад. І я сказав собі: «Цей кіт — наче рідний брат нашого Сатани, і якщо капітан хоче стратити кота, то хай стратить його». І я враз схопив цього чужого кота за загривок і кинув у мішок.

— Поверх нашого хліба? — вражено спитав матрос.

— Декому з вас, бачу, нічим не догодиш! — обурився кок.

— Та не зважай ти на нього! — вигукнув Сем. — От що значить мудра голова!

— Звичайно, якщо у вас є кращий план… — великодушно сказав кок.

— Не говори дурниць, — сказав Сем. — Давай сюди свого кота. Ми їх порівняємо.

— Не переплутайте! — застеріг кок. — Бо тоді спробуй довідайся, хто є хто.

Він обережно розв'язав мішок і витяг свого полоненика. Сатану теж звільнили з його темниці, і матроси заходилися прискіпливо їх порівнювати.

— Вони схожі, як дві грудки вугілля, — зрештою проголосив Сем. — Отепер ми пошиємо в дурні нашого капітана! Треба розказати помічникові: нехай посміється.

— А що, коли папуга виживе? — озвався песиміст, плекаючи свої сумніви. — І хліб зіпсовано, і на борту буде двоє котів.

— Не слухай його! — заперечив Сем. — Ти просто молодець, що так добре придумав. Я просвердлю дірки в скрині нашого юнги й посаджу туди Сатану. Ти ж не заперечуєш, Біллі?

— Звичайно, не заперечує! — дружно вигукнули матроси.

Діставши таким чином дозвіл, Сем узяв свердло і зробив скриню придатною для мешкання Сатани, а той, переконаний, що його усувають, аби звільнити місце для суперника, чинив шалений опір.

— А тепер приважте чимось віко! — звелів Сем, переконавшися, що замок скрині зламано. — А ти, Біллі, посади нового кота в комірчину. Хай посидить там, доки ми відпливемо. Бо йому кортить додому…

Юнга так і зробив, і двійник Сатани страждав у одиночному ув'язненні, аж поки судно вийшло з гирла Темзи. Тоді він вискочив на палубу й мало не розпрощався зі своїм земним існуванням, наміряючись стрибнути за борт і доплисти до, здавалося, близького берега. Кілька хвилин він гасав, мов несамовитий, по палубі, а потім, ставши на кормі, жалібно занявчав, дивлячись, як зникає вдалині його рідне місто.

— Що діється із нашим Сатаною? — спитав, удаючи подив, помічник, якого втаємничили в змову. — У нього наче тягар на душі.

— Скоро в нього буде тягар на шиї, — похмуро відповів шкіпер.

Не минуло й трьох годин, як шкіперове пророцтво збулося. Він вийшов на палубу, похмуро оглядаючи останки папуги, чий багатий лексикон був гордістю її власника. Не кажучи ні слова, шкіпер викинув їх за борт, а потім, схопивши ні в чому не повинного кота, який ішов за ним, сподіваючись, що йому дадуть обідати, видобув половину цеглини з прив'язаною мотузкою і зашморгнув нею шию нещасливця.

Екіпаж, страшенно вдоволений тим, що його витівка вдалася, став бурхливо протестувати.

— Такого кота, сер, на «Жайворі» ще ніколи не було! — віщо проголосив Сем. — Він приносив нам щастя.

— Чхав я на ваші бабські забобони! — безжально відрубав шкіпер. — Якщо він вам дорогий, цей кіт, то виловіть його.

Він підступив до корми й пошпурив сердешного новоприбульця за борт. Пролунав плеск, на поверхню випливли дві-три бульки, і кіт пішов на дно морське.

— От і все, — сказав, одвернувшися, шкіпер.

Сем похитав головою.

— Тому, хто вбив чорного кота, це так не минеться, — застеріг він. — От побачите.

Шкіпер, якому злість у ту мить забила памороки, зразу ж забув ці слова, але наступного дня вони зринули в його пам'яті. Вночі повіяв дужий вітер, линув дощ. Матроси бігали по палубі в дощовиках, а внизу юнга, виконуючи обов'язки тюремника, обслуговував невдячного в'язня.

І раптом кок, жахнувшись, побачив, що з носового люка на палубу вискочив Сатана. Біллі, що вибіг слідом за ним по трапу, не встиг його схопити, і кіт почимчикував до капітанської каюти. Матроси остовпіли: їхній план провалився! Аж тут кота перейняв Сем. Незважаючи на гучні протести Сатани, він схопив його і сховав під своїм мокрим дощовиком.

Почувши котяче нявкання, шкіпер, що саме розмовляв з помічником, здригнувся, мов підстрелений, і сполошено озирнувся.

— Діку, ти чуєш кота? — спитав він.

— Кота? — перепитав помічник, наче з великого дива.

— Мені здалося, десь нявчить кіт, — збентежено сказав шкіпер.

— Це вам почулося, сер, — твердо запевнив Дік, ігноруючи котячі зойки, що линули з-під Семового дощовика.

— А ти, Семе, чуєш? — гукнув шкіпер Семові, який квапився ушитися з палуби.

— Чую що, сер? — поштиво спитав Сем, не обертаючись.

— Нічого! — схаменувся шкіпер. — Нічого. Все гаразд…

А Сем, іще не вірячи, що так легко виплутався з халепи, дійшов до трапу, який вів у кубрик, і там, скориставшись нагодою, передав свого невдячного в'язня юнзі.

— То вам почувся голос кота? — неуважливо спитав помічник.

— Хай це буде між нами, Діку, — тихо мовив шкіпер, — я чув його. І не в своїй уяві. Ясно чув. Здавалося, нявкає живий кіт.

— Мені розповідали про такі випадки, — заявив помічник. — Але я в таке не вірю. Ото була б кумедія, якби Сатана цієї ночі виринув з морської безодні й з'явився на палубі нашого «Жайвора» з цеглиною на шиї!

Якусь мить шкіпер мовчки дивився на нього.

— Може, ти й маєш це за кумедне, але я — ні, — озвався він нарешті.

— Ну що ж, коли вам удруге причується нявкання, покличте мене, — приязно сказав помічник. — Я цікавлюсь такими речами.

Протягом дня, більше не чуючи котячого нявкання, шкіпер намагався переконати себе, що він став жертвою власної уяви. Але вночі, коли йому випало стояти біля керма, його приємно зігрівала думка, що на палубі він не сам, що на кормі є ще й вахтовий матрос. А той теж був уражений надзвичайною товариськістю шкіпера, який кілька разів окликав його, заводив розмову про справи, майже не зв'язані з рухом судна.

Ніч була темна, але згодом небо проясніло, і між клоччями хмар визирнув серпик місяця.

Тим часом кіт, підваживши спиною віко клятої скрині, вибрався на волю, облизався й вийшов на палубу. Після задушливої в'язниці повітря здалося йому нектаром.

— Бобе! — раптом заволав шкіпер.

— Слухаю, сер, слухаю! — перелякано відгукнувся вахтовий.

— Ти нявкав?

— Я — що? — здивовано перепитав Боб.

— Нявкав! — різко повторив шкіпер. — Нявкав, як справжній кіт!

— Ні, сер, — ображено відповів матрос. — Чого б це я нявкав?

— Не знаю, чого, — мовив, розгублено озираючись, шкіпер. — Мабуть, знову піде дощ.

— Мабуть, піде, сер, — погодився Боб.

— Цього року літо видалося дощове.

— Ваша правда, сер… Вітрильник ліворуч по кормі, сер.

Розмова урвалася. Шкіпер, радий забути про свій клопіт, зосередив увагу на вітрильникові, що виринув із темряви й, осяяний місяцем, проплив повз «Жайвір». Він пильно стежив за судном, аж поки те опинилося за кормою, тож не міг бачити Сатани, який нечутно вийшов з-за світлового люка й сів біля шкіперових ніг.

Два дні бідолашний кіт був жертвою переслідувань. Його мучили всі люди на борту. Всі, крім одного. Цей один був шкіпер, і, як ми побачимо, кіт чудово це розумів. Він підвівся і став приязно тертися об шкіперову ногу.

Незначні причини породжують великі наслідки. Шкіпер відскочив на чотири ярди й вереснув так гучно, що екіпаж зустрічного вітрильника ще довго губився в здогадах, чим викликано відчайдушний зойк. Коли Боб поспішно причалапав на місце пригоди, шкіпер стояв, спершися на борт. Він увесь тремтів і не міг здобутись на слово.

— Що сталося, сер? — вигукнув матрос, кидаючись до керма.

Шкіпер сяк-так спромігся опанувати себе і підступив до товариша по вахті.

— Не знаю, повіриш ти мені, Бобе, чи ні, — почав він тремтячим голосом, — але привид кота, привид нашого бідолашного Сатани, якого я втопив, у чому щиро каюсь, підступив до мене й потерся об мою ногу.

— Об яку саме? Праву чи ліву? — спитав Боб. Його завжди цікавили подробиці.

— Отуди к бісу! — вигукнув шкіпер, неспроможний потамувати свої вкрай розладнані нерви. — Та чи має це значення, об яку ногу він терся? Подивись, подивись!..

Матрос подивився туди, куди показував капітан, і серце його похололо. Він побачив Сатану: вигнувши спину, той бадьоро простував попід бортом.

— Я нічого не бачу, — сказав матрос затято.

— Я так і думав, Бобе, — сумно мовив шкіпер, дивлячись услід котові, який зайшов за рубку. — Він видимий тільки мені. Не знаю, чим це скінчиться. Піду до себе в каюту. Нести вахту я не можу. Побудеш тут сам, поки прийде помічник?

— Я не боюся, — запевнив Боб.

Шкіпер пішов униз і, розбуркавши помічника, який міцно спав, розповів йому про свою страшну пригоду.

— На вашому місці… — промимрив помічник.

— Що? — спитав шкіпер і потермосив помічника за плече. — Що ти хотів сказати?

— Сказати?.. — пробурмотів помічник, протираючи очі. — Нічого…

— Ну, про кота…

— Про кота? — позіхнувши, мовив помічник і, за гортаючись у ковдру, додав: — Якого кота? На добра…

Тоді шкіпер стягнув із Діка ковдру, дарма що той чіплявся за неї щосили, і, покачавши його по койці, терпляче пояснив: він, мовляв, занедужав, вип'є краплину віскі й ляже, а помічник хай тим часом постоїть на містку.

Коли помічник утямив, що трапилось, витівка з котом здалася йому куди менш кумедною, ніж раніше.

— Ти теж випий ковток, Діку, — запропонував шкіпер, простягаючи пляшку.

Насуплений помічник хильнув віскі, одягаючись, і пробурчав:

— Дурне це діло. Однаково від привида не втечеш. Він може з'явитися скрізь, навіть у вашому ліжку. На добраніч.

Коли помічник вийшов, шкіпер замислився над його словами й підозріливо огледів своє ліжко.

Потім якнайпильніше його обстежив і тільки тоді, не гасячи світла, поспішно вклався й забув про свої клопоти вві сні.

Прокинувся шкіпер уже завидна й вийшов на палубу. Море було розбурхане. Шхуна перекочувалась з хвилі на хвилю; вітрила були розгорнені лиш настільки, щоб тримати її носом проти вітру. Хвиля вдарилась у борт судна й обдала шкіпера бризками. Він вилаявся, і помічник озирнувся.

— Ви що, вирішили стати на вахту? — спитав він з удаваним подивом.

— А чом би й ні? — буркнув шкіпер.

— Краще підіть та полежте, — порадив помічник. — Випийте гарячого чаю з грінками.

— Ану відступи! — крикнув шкіпер і кинувся до керма, бо в цю мить палуба нахилилася під небезпечним кутом. — Я знаю, як це неприємно, коли тебе будять серед ночі, Діку. Але зрозумій: я був нажаханий… Іди в каюту, поспи.

— Та добре вже, піду, — великодушно погодився помічник.

— Ти нічого тут не бачив? — спитав шкіпер, перебравши у нього кермо.

— Анічогісінько, — запевнив помічник.

Шкіпер замислено похитав головою і струснувся, бо хвиля оббризкала його з голови до ніг.

— Я шкодую, що втопив нашого кота, Діку, — сказав він.

— Більше ви його не побачите, — заявив Дік з переконаністю людини, яка вжила всіх заходів, щоб передбачення її здійснилися.

Він пішов униз, а шкіпер споглядав, як кок, готуючи сніданок, бігав між камбузом і кубриком з казанками, мов заправський циркач.

Трохи згодом, поставивши до керма Сема, шкіпер пішов униз і за сніданком розповів, що довелося йому пережити вночі.

— Можете мені повірити, сер — ви більше не побачите привида кота, — запевнив кок. Його мучила совість. —Мабуть, він підійшов і потерся об вашу ногу, аби показати, що прощає вам.

— Сподіваюсь, він знає, що я його зрозумів, — зітхнув шкіпер. — Хай бідолаха заспокоїться й більше не приходить.

Шкіпер мовчки доснідав і вийшов на палубу. Вітер не вщухав, і він очолив матросів, які намагалися закріпити порожні бочки, що каталися посеред судна. Шхуну знов гойднуло, бочки знову покотилися й налетіли на дві скрині, які стояли одна на одній. Верхня зсунулась і впала. Сатана, що сидів у нижній скрині, знетямившись від страху, вискочив на палубу і дав волю своїм почуттям. На виду у переляканого шкіпера він тричі оббіг палубу й почав четверте коло. Аж тут великий порожній ящик, який матроси поставили сторч саме перед його появою, впав і прищемив йому хвоста. Сем кинуся рятувати Сатану.

— Стій! — загорлав шкіпер.

— То що? Не треба його піднімати? — спитав матрос.

— Ти бачиш, що там, під ним? — хрипко пробелькотів шкіпер.

— Під ним, сер? — перепитав розгублений Сем.

— Кіт! Ти що, не бачиш кота? — вигукнув шкіпер, який не зводив очей із Сатани, відколи той вискочив на палубу.

Сем повагався хвилинку й заперечливо похитав головою.

— Ящик упав на кота, — сказав шкіпер. — Я бачу його ясно й виразно.

Він міг би додати, що не тільки бачить, але й чує його ясно й виразно, бо Сатана гучно волав, прикликаючи своїх друзів на поміч.

— Дозвольте підняти ящика, сер, — озвався один із матросів. — Може, тоді видиво щезне.

— Ні, не руште з місця! — заперечив шкіпер. — Удень мені вже не так страшно. Ну й чудасія! Невже ти, Семе, нічого не бачиш?

— Я бачу ящик, сер, — обережно відповів Сем, — а з-під нього стирчить смужка іржавої бляхи. Може, це здалося вам котом, сер.

— Може, це мені ввижається, сер, — затинаючись, мовив кок, — але я бачу щось туманне. Ти ба! Воно вже зникло, — докинув він і потупив очі.

— Ні, воно не зникло, — заперечив шкіпер. — Там сидить дух Сатани. Ящик прищемив йому хвоста. І він репетує, мов несамовитий.

Матроси вдавали, що вражені до краю таким чудом, а Сатана, який намагався вивільнити свого прищемленого хвоста, лаявся, на чому світ стоїть.

Невідомо, як довго забобонний капітан «Жайвора» тримав би мученика під ящиком, але саме в цю мить на палубу вийшов помічник і, побачивши, що там сталося, враз забув про ту роль, яку мав грати в цьому лицедійстві.

— Чому ви, бісові душі, не випустите бідолашну тварину? — загорлав він, кидаючись до ящика.

— Як, Діку! — вигукнув шкіпер. — Невже і ти його бачиш?!

— Бачу і чую! — відгукнувся помічник. — А ви що, сліпі? Глухі? Невже не чуєте, як волає сердешний кіт? Та я б… Ой!

Весь екіпаж утупився в помічника докірливим поглядом. П'ять пар очей говорили йому: «Йолоп!», — а вираз очей юнги взагалі важко було передати словами.

Обернувшися, шкіпер спостеріг німу сцену, і тут до нього дійшло, що його пошили в дурні. Він підступив до кока й зажадав пояснень.

Кок сказав, що це жарт. Потім заперечив: мовляв, це не жарт. Тоді заперечив своє заперечення і промимрив щось нерозбірливе.

Шкіпер дивився на нього холодним поглядом, а помічник тим часом визволив кота і благодушно допоміг йому випрямити свій хвіст.

П'ять хвилин шкіпер допитував матросів, з'ясовуючи яким чином його обвели кругом пальця. І збагнув тільки тоді, коли йому показали скриню з продірявленим віком. Обличчя його врешті прояснилося, і, схопивши за комір юнгу Біллі, він звелів принести шмат канату.

Виявивши рішучість, гідну державного мужа, шкіпер докінчив цю складну й делікатну справу; дисципліна на шхуні була підтримана, а юнга на своїй юній вразливій шкурі відчув, як небезпечно дурити старших. Хлопець повністю вичерпав чималий запас лайки, кленучи всіх матросів взагалі й Сема зокрема. Проте ніхто на нього не розсердився. А коли він став лаятися зовсім по-дорослому, матроси, порадившись, утішили його дарунком: дали шість пенсів і зламаний перочинний ножик.

Гайміто фон Додерер ПОДВІЙНА БРЕХНЯ, АБО АНТИЧНА ТРАГЕДІЯ НА СЕЛІ Оповідання

1. ЧУЖИНЕЦЬ

Стахо зі своєю дружиною і молодшим сином Мирком сиділи біля столу. Вони щойно повечеряли. Крізь маленьке віконце, на тлі якого вирізнялось Миркове обличчя з плескатим носом, видно було останні відблиски вечірньої заграви й перші зірки. І батько з сином, і мати, ширококоста, дебела жінка, мовчали й ще длубалися в зубах, коли надворі почулася хода, чиясь постать майнула повз віконце, і за мить у двері ввічливо, обережно постукали.

— Заходьте! — гукнули від столу.

Через поріг, прихиливши голову в дверях, переступив бородатий чоловік. Зразу було помітно, що він нетутешній і здолав немалу дорогу. Не лише тому, що за плечима в нього висів клумак, збоку — щось схоже на сакви, в руках він тримав ціпок, а чоботи були товсто вкриті порохом: навіть його обличчя, спосіб вітатися, мова й запах мали в собі щось чужинецьке, не таке, як у цьому маленькому селі.

Чоловік попросив, щоб його за помірну платню нагодували й пустили переночувати. Господарі погодились, і він поклав гроші на стіл. Жінка взяла його речі — сакви й клумак, які він їй довірливо віддав, — занесла їх до спальні, постелила ліжко, тоді підняла ляду від льоху й спустилася туди, щоб налити кухоль молока. За хвилину, коли гість уже сьорбав юшку, водночас розмовляючи зі старим і молодим господарями, вона з'явилася в задніх дверях, що вели на подвір'я та до стайні, й викликала Стаха з кімнати.

Він вийшов надвір. Дружина потягла його за собою далі від хати, під дашок повітки.

— Що сталося, стара? — запитав Стахо.

Хоч уже смеркло, літній вечір ще не зовсім перейшов у ніч, і старий селянин помітив, яка схвильована його дружина, тим більше, що бачив її обличчя майже впритул перед собою. Очі її блищали в сутінку.

— Ти, знаю, хотів сьогодні ввечері продати гайок, і торгівець лісом, мабуть, уже чекає в корчмі. Не продавай його. Я маю кращу раду. Тобі вже не треба продавати гайка.

— Якщо не сьогодні, то аж через рік, — відповів Стахо. — Ти ж бо знаєш, що той чоловік приходить до корчми раз на рік, тільки для того, щоб зробити купчу. Треба подумати. Нащо мені те дерево.

Вони замовкли. Жінка важко дихала.

— Сакви були дуже важкі, — нарешті мовила вона, — і я заглянула в них. Аж там насподі золото. Майже два фунти. Такі наче бруски й монети.

Стахо відступив крок назад.

— Ну, і яка мені користь із його золота?

— Користь тобі з нього буде тільки тоді, — відповіла за хвилю жінка, — коли цей приблуда не вештався селом, а зразу зайшов до нас, у першу хату.

— І як тобі таке… Не смій, чуєш! — сердито гримнув на неї Стахо, рвучко обернувся, перетнув цілком стемніле подвір'я й пішов назад до хати.

Жінка спробувала затримати його, але не змогла й рушила слідом за ним.

Вони знов посідали до столу.

— А звідки ви прийшли сюди? — запитала жінка чужинця.

Той назвав місцевість, до якої було майже цілий день ходи.

— І зайшли ночувати до нашої халупи! Наче не могли знайти чогось кращого. Попросилися б хоча до корчми. Ви ще не озиралися по селі?

— Ні, — відповів гість і якось дивно всміхнувся. — Я так підбився, що з ніг падав, і зайшов до першої ж хати. Мені у вас добре, краще й не треба. — Він задоволено потягся на стільці, позіхнув, і очі його сонно примружились.

— Час тобі вже йти до корчми, — сказала господиня своєму чоловікові.

Той підняв голову, ледь наморщивши чоло, і глянув на неї. Тоді перевів погляд на Мирка, що куняв на стільці, але тепер і собі підняв голову, бо чужинець запитав його:

— А ви? Йдете на боковеньку? Ну так, у вашому віці чого не поспати. Ох і схожий же хлопець на вас, господине! Як кажуть, викапана мати. Таке не часто побачиш. Він у вас один?

— Так, — відповів за дружину селянин. — Старший не вернувся з війни, власне, потрапив до росіян у полон і опинився в Сибіру, а більше ми про нього нічого не чули. Відтоді вже скоро мине вісімнадцять років. Тепер хлопцеві було б тридцять шість.

Вони трохи помовчали.

— Може, вип'єте чарочку? — запропонувала господиня гостеві.

— А чого ж, вип'ю, — відповів той, задоволено глянувши на велику чарку самогону з картоплі, яку стара поставила перед ним. — Дякую, — сказав він, вихилив чарку, стріпнувся і знов позіхнув. — Вибачте, люди добрі, але я буду лягати, після восьми годин ходи кортить відпочити.

— Я йду до корчми, — сказав нарешті Стахо і зняв шапку з кілочка. На порозі він нерішуче зупинився, трохи постояв, але потім усе-таки пішов.

2. БАТЬКО

У корчмі того вечора зібралося багато селян, частина з них чекала на торгівця лісом, який проте не з'явився. Коли Стахо зайшов туди, з гамору відразу вирізнився гучний голос господаря.

— А ось і він!

І господар, що стояв за шинквасом із пляшкою в руці, другою рукою показав на Стаха. Тепер майже всі звернули на нього погляд, дехто підвівся, ті, що тримали в руках чарки, поставили їх на стіл, і всі юрмою рушили до враженого прибульця й скоро оточили його тісним колом. Крізь те коло насилу проштовхався господар із чаркою горілки в руці.

— Випий на здоров'я! — сказав він Стахові. — Я радий за тебе! Сьогодні, старий, ти п'єш за мій кошт.

Стахо, геть спантеличений, витріщив очі на господаря, що тицяв йому в руку чарку, тоді озирнувся навколо, провів вільною рукою по бороді, але тільки й спромігся сказати своє звичне:

— Що сталося?

А оскільки люди, що стояли навколо Стаха, видно, були ще дужче спантеличені його поведінкою, ніж він їхньою, і дивилися на нього майже обурено, він, нічого не розуміючи, запитав перше, що навернулось на язик: чи не прийшов торгівець лісом. А може, ще прийде?

Хтось із селян аж у поли вдарився з подиву. Торгівець лісом? Ні, сьогодні його не було, зате повернувся його, Стахів, рідний син, заходив сюди в корчму, і вони розмовляли з ним…

Чарка в Стаховій руці перехилилася навскіс, і з неї спершу закапала, а тоді тоненькою цівкою полилася додолу горілка. Котрийсь із тих, що стояли поряд, швидко відібрав її в нього.

— Розступіться! — гукнув інший і підвів старого до лави біля столу.

Стахо сидів, мов громом прибитий, гірко скривившись, і похмуро обмірковував те, що почув. Його присилували випити горілки.

— Братове, — сказав він нарешті, — а чого ж хлопець не прийшов до мене? Хіба він не знає, що його батьки ще живі? Не думає, що найперше мав би побачитися зі своїм старим батьком? Братове, — мовив він і підвів голову, — мені дуже прикро. Бо в нас не було нікого.

Стахо наголосив ці останні слова й вимовив їх важко, повільно, наче з великим зусиллям.

Знялася ціла буря голосів: його заспокоювали, пояснювали, як усе сталося. Мовляв, нема йому чого так перейматися цим, зовсім нема чого. Вони ж бо сказали Янкові, що його батьки живі й здорові.

— Вибач, але ви вже не молоденькі, Стаху, — мовив господар, — отож ми й відмовили Янка зразу йти додому, щоб не налякати вас із матір'ю. Тому він іще трохи посидів тут, ми побалакали про се про те, хтось був запропонував послати до вас гінця зі звісткою, але Янко не погодився, ні та й ні, хотів побачити, чи ви самі його впізнаєте, хоч він і заріс бородою, бо в нього тепер, щоб ти знав, отакенна борода…

— А ви, ви його впізнали? — запитав Стахо й пильно глянув знизу вгору на господаря.

— Де там, жоден із нас не впізнав! — відповів той. — Але тоді саме в корчмі була стара Дабленка, що пам'ятає кожного з нас, як ми ще малими бовталися в калюжах. Вона, тільки-но побачила його, зразу вигукнула: «Боже святий, та це ж Янко!» Правда, тоді вже й ми його впізнали, та й він сам нам відкрився.

— А до батьків не прийшов, — буркнув Стахо.

— Та зрозумій же, старий, це ми його відраяли, сказали, що краще відкласти зустріч на ранок, як буде видно надворі, бо він хотів з'явитися до вас без будь-якого попередження. Кожен із нас залюбки пустив би твого хлопця на ніч, але він не хотів і врешті таки пішов, але все ще нерішуче. Може, дорогою його посіли сумніви, і він тепер, либонь, заліз зі своїми торбами десь на сіно й спокійно собі спить, а завтра з'явиться до вас. Ми вже гадали, чи не послати когось, хай би потай глянув, що там у вас робиться, й саме говорили про це, як ти прийшов. Як-не-як, а минуло понад дві години, відколи Янко залишив нас, і ми тут собі думали, що він зрештою подався просто додому й давно вже у вас. До того ж він добре-таки притомився і навіть тут був задрімав.

— А який Янко має вигляд? — запитав Стахо, і в запалих очах у нього блиснули сльози. Він зразу ж схопив чарку горілки й випив.

Господар почав багатослівно розповідати йому про Янка, а найперше сказав, що вигляд у нього дуже гарний, він анітрохи не обідраний, взутий у добрі чоботи. До речі, хоч який він скромний, а похвалився, господар сам чув, що несе батькам чималі гроші, за які можна буде багато чого придбати, а також прикупити пару левад і шмат поля або якоїсь худоби.

— І взагалі з твого хлопця вийшла порядна людина, Стаху, — докінчив господар. — Вітаю від щирого серця. Хай тобі щастить.

Усі, хто був у корчмі, почали жваво обговорювати подію: мовляв, скільки людей у тому Сибіру, в Росії, взагалі на тій проклятій війні, раптом розбагатіло. А як вони розбагатіли, мабуть, часто краще й не питати. Від такої балачки Стахо затремтів усім тілом, і коли він почав квапливо прощатися, даючи присутнім навздогад, як йому хочеться швидше опинитися вдома, вони провели його співчутливими поглядами. Надворі, як відлунали останні прощальні слова й освітлені двері корчми зачинилися, потреба ховати свої справжні почуття спала з нього, мов камінь, і він швидко, скільки було сили в його немолодих уже ногах, рвонувся, важко дихаючи, вперед, у темну ніч.

3. ДОРОГА В ТЕМРЯВІ

Уже за кілька хвилин чоло йому зросив холодний піт. Він спробував бігти, та земля ніби присмоктувала його до себе, як не раз буває в поганому сні. Вздовж смуги пагорбів чорніли приземкуваті дерева, якими починався ліс, і саме ці темні цятки, що ніяк не хотіли наблизитись, показували Стахові, як повільно він посувається вперед.

Нарешті суцільні ряди хат скінчились, далі вони вже стояли рідко одна від одної. Але до його невеличкої садиби було ще далеко, її наче закинуло ген у поле, аж на той бік невисокого пасма горбів, яким ішла дорога, що нею він тепер брався.

На гребені Стахо сповільнив ходу, бо дуже засапався. Спереду в темряві лежала його садиба. І там могло статися страшне, може, навіть уже сталося чи саме тепер стається. Ця думка була така дика й водночас така ймовірна, що не вкладалася в голові, але здоровий глузд радив йому рахуватися з нею. Він підвів очі. На обрії стриміли три тополі. Над ними сяяла зірка, наче зовсім близько. Він здригнувся, перехрестивсь і заквапився далі.

В пам'яті його стояла одна-однісінька картина: обличчя дружини, яким воно було тієї хвилини, коли та відсилала його до корчми.

В хаті було темно, він найперше помітив це здалеку, і в його душі зажевріла слабка надія. Сонна хата здавалася йому не такою лихою, як була б, коли б сторожко вдивлялася в ніч блискучим оком. За кілька кроків від порога він похопився, що забув ключа. На стук у сіни вийшов син і, впізнавши батьків голос, відчинив двері.

4. ГОДИНА ГНІВУ

У передній кімнаті світилося, тільки віконце було затулене. Біля столу під лампою сиділи дружина й син, який, відчинивши двері, відразу знов повернувся на своє місце. На столі лежало щось нове й жахливе золото. Складені частина стовпчиками, а частина рядками одна повз одну золоті монети — мабуть, так їх легше було рахувати, бо мати з сином саме це робили, коли прийшов Стахо. Те золото наповнювало кімнату страшною напругою, ніби граната, що раз по раз вибухала, якби така була на світі.

Стахо зачинив за собою двері й зупинився на порозі.

Мирко ледь зіщулився, як насторожений кіт.

Жінка спокійно глянула на чоловіка.

— Ви… — тільки й спромігся вимовити нарешті Стахо й повільно показав рукою на двері, що вели до спальні.

— Так, — твердо, коротко відповіла жінка.

Підборіддя в Стахо раптом випнулося вперед, а руки стиснулися в кулаки, наче по них пройшла судома.

— Візьми двері на засув, — незворушно мовила жінка.

Стахо, на її подив, відразу послухався. Та коли він обернувся до дверей, у ньому, видно, відбулася якась зміна, що миттю подіяла на дружину й на сина як щось незрозуміле, небезпечне, навіть скорила їх.

Тепер Стахо здавався цілком спокійним.

— Засвіти там світло, — звелів він синові.

Той важко, незграбно підвівся й рушив до спальні батьків.

Коли він засвітив свічку, туди зайшов батько. Чути було, що вони перемовились кількома словами.

— Хто це зробив? Ти сам?

— Ні, з матір'ю. Він спав.

Стахо повернувся до світлиці.

— Прибери це все і принеси з кухні ще один стіл, поставиш його під лампу, зрозуміла?

Жінка все зрозуміла і зробила так, як він сказав. Золото, забряжчавши, посипалося в сакви, що лежали поряд на низенькій шафці. Та коли вона, йдучи до кухні, поминала Стаха, той виразно почув якесь гарчання — звук був справді дивний, не схожий на людський.

Стахо зайшов до спальні, де лишився Мирко.

— Ану бери, — коротко наказав він. — Несімо його до тієї кімнати.

Вони занесли мертвого до світлиці й поклали на зсунуті докупи столи під лампою. Голова його відхилилась назад, кошлата борода задерлася вгору. Обличчя посиніло й перекривилося. Навіть знаючи, хто перед ним лежить, батько мало що міг у ньому розпізнати. Він витяг із кишені ножа й розрізав мотузка, яким задушили його старшого сина. Пруг на шиї був глибокий, місцями під шкірою запеклася кров. Жінка мовчки стояла віддалік і похмуро дивилася на чоловіка.

Він почав роздягати мертвого, кивнувши Миркові, щоб той допоміг йому. То була нелегка справа — доводилось підіймати, пересовувати, перевертати тіло. Рука, вивільнена з рукава, торохнула об стіл. Найдовше вони намордувалися з чобітьми, поки стягли їх. Стахо перешукав одяг і знайшов якісь папери, а оскільки він трохи вмів читати кирилицею, то тепер ще й російська посвідка, так би мовити, офіційно підтвердила йому, хто був цей мрець, що лежав на зсунутих столах у чім мати родила.

Стахо сховав папери до кишені, знов підкликав молодшого сина і звелів йому перевернути мерця спиною догори. Тоді послав Мирка по воду, мило, рушника й чисту святкову сорочку.

Жінка тим часом непорушно стояла в темному кутку. Стахо схилився над трупом. Коли Мирко вийшов з кімнати, він випростався і спокійним голосом звелів дружині підступити ближче.

Жінка підійшла до столу, і він мовчки показав їй на щось пальцем. То були три круглі родимі плями темно-рудого кольору на спині в мерця, над правим стегном, розташовані так, що вони утворювали майже правильний рівнобічний трикутник, фігуру, яка тепер, здавалося, навіки сполучила батьків палець, материн застиглий погляд і яскраве світло лампи вгорі. Аж коли Мирко знов з'явився в дверях, мати опустилась додолу — не так, як стають навколішки, а як лантух з нарубаними дровами, що їх мають висипати на долівку. Стахо кинув жінці до ніг папери, і вона довго намацувала їх руками, що перестали слухатись її, а поки піднесла посвідку до очей, минула добра хвилина.

Батько махнув рукою Миркові, що нерішуче стояв на порозі, тримаючи під пахвою ті речі, по які його послано. Стахо й далі був на диво спокійний, він поводився так, наче тільки виконував обов'язок і йшлося лише про те, щоб виконати його якнайретельніше, а не про почуття, що можуть з'явитися у виконавця.

— Мирку, ти знаєш, хто цей мрець, що лежить роздягнений на столах? — запитав він хлопця, коли той підійшов ближче.

Мирко нічого не відповів. На обличчі в нього проступав страх. Той страх, мабуть, був дуже великий, бо очі його згасли, стали наче мертві, в них уже майже не відбивалося світло лампи.

— Цей чоловік — твій брат. Ніхто не знає цього краще, ніж мати, можеш їй повірити. — Тоді сказав дружині: — Тепер помий і опоряди небіжчика. Я йду надвір і чекатиму там на тебе.

І він рушив до дверей.

Коли жінка через півгодини вийшла з хати, то побачила його в повітці під ліхтарем, підвішеним до бантини. Поряд до тієї бантини був міцно прив'язаний мотуз із зашморгом на кінці. Під ним стояв триніжок, на який вона сідала, доячи корову. Стахо глянув на неї. Обличчя в жінки тепер було таке, наче хтось потовк його каміняччям. Він коротко кивнув головою на те, що приготував, і мовчки повернувся до хати.

Мирко сидів зіщулений біля порожнього вже столу. У спальні лежав опоряджений Янко. В головах у нього горіли дві свічки. У згорнуті на грудях руки було вкладено хрест.

5. СУДНИЙ ДЕНЬ

Довго в кімнаті стояла тиша, яка немов поглинула все навколо. Те, що сталося, наче назавжди відійшло в минуле. Батько непорушно стояв навколішки перед ліжком з небіжчиком.

Хтозна, чи Мирко справді щось почув, але він раптом злякано схопився, втупив у батька згаслі очі й крикнув:

— Де мати?

— Надворі, — відповів Стахо.

Мирко вийшов з хати.

До Стаха долинула його хода за вікном. За мить він повернувся, але вже бігом. Ускочивши, як божевільний, до кімнати, він заревів і з піднятими кулаками кинувся на батька.

Проте в месника, який того дня і в тому місці мав багато обов'язків, ще лишилася дарована йому на це сила. Принаймні він зустрів оскаженілого хлопця таким штурханом у груди, що той відлетів до стіни. Але не тільки той штурхан зломив Мирка. Він знов сів до столу й заскиглив. Батько стояв, відсапуючись, посеред кімнати.

— А тепер, — за хвилину голосно й повільно сказав Стахо, — йди на піддашшя до своєї комірчини й лягай спати. І кожному, хто тебе запитає, казатимеш, що як ти йшов спати, сюди ще ніхто не приходив. Ти до всього цього не маєш ніякого стосунку. Чув?

— Чув, — відповів Мирко, раптом дивно пожвавішавши.

Він прудко схопився з місця, втягнувши голову в плечі, вискочив з кімнати й побрався нагору вузькими рипучими дерев'яними сходами. Зразу по тому двері його комірчини захряснулись.

Батько погасив ліхтар у повітці, де йому до всього, що він бачив, було байдуже, свічки в задній кімнаті, де він іще раз поцілував мертвого сина, й лампу у світлиці над знов порожнім столом. Потім замкнув хату й вийшов на дорогу. На ту саму дорогу до корчми, яку недавно здолав у зворотньому напрямку, важко здіймаючись сходинками страху, — тепер він спускався нею вниз, від вершини жаху в спокій, де людина знає, що їй треба зробити. Ніч була темна й тепла.

У корчмі ще сиділи люди, хоч уже й небагато, але доволі, щоб за всіх стати свідками того, що йому лишилося зробити. Коли Стахо знов з'явився там, вони здивувалися, те здивування наростало, як хвиля, жадібно поглинаючи його слова. Він мовив:

— Братове, мій Янко таки вернувся додому. Але його вже немає живого. Коли ми з жінкою побачили золото, яке він справді приніс із чужини, багато більше, ніж ви тут розповідали, диявол затьмарив нам розум, і ми задушили його. Я збрехав першого разу, сказавши, що в нас нікого не було. Він таки з'явився до нас, але мати не впізнала власної дитини, і я аж від вас довідався, що ми вчинили. Вона повісилась, як я прийшов і сказав правду. А мене ви передасте жандармам.

Коли жах, що опанував усіх, почав відпускати їх, посипалися, немов з мішка, запитання. Стахо відповідав, навіть з подробицями. Скоро вже ні в кого не лишилося жодного сумніву. Побачивши, що він переконав їх, Стахо сказав:

— Жінку мою ви знайдете в повітці на бантині. Подбайте про хлопця, він тепер, мабуть, ще спить у своїй комірчині на піддашші, й гадки не маючи, хто там прийшов і що внизу сталося. Обережно скажіть йому про це. А ще скажіть, хай продасть хату і виїде з села. Амінь, — додав він і простяг руку по чарку, яку йому хтось подав.

Проте чарка лишилась невипита. Старий упав на стіл і вдарився об нього головою — наче цією другою брехнею, так щасливо доведеною до кінця, він спокутував першу, зробив усе, що йому належало зробити цієї ночі, й досяг мети останніх хвилин свого життя. Коли його підвели, то побачили, що його серце теж щасливо скінчило свою роботу, скінчило назавжди.

Артур Конан Дойл «ЛЕВ'ЯЧА ГРИВА» Оповідання

Хоч як це дивно, але найбільш заплутана і найбільш незвичайна справа з тих, які довелось мені розслідувати на своєму довгому життєвому шляху, випала на мою долю вже тоді, коли я перестав ними цікавитись і пішов на відпочинок. Ця справа сама, так би мовити, постукала в мої двері. Трапилось це після того, як я оселився в своєму будиночку в графстві Суссекс і поринув у спокійне життя на лоні природи, за яким так часто сумував протягом довгих років, проведених у похмурому Лондоні. У цей період добряга Вотсон рідко коли з'являвся на моєму обрії. Вряди-годи він приїжджав до мене на суботу й неділю — ото й усе. Отже, я мушу сам бути власним історіографом. О, коли б Вотсон був тоді зі мною, як би він розмалював той дивовижний випадок і те, як я подолав усі труднощі! А так мені доводиться розповідати по-своєму, звичайними словами про всі свої кроки на важкій дорозі, що вела до розкриття таємниці «Лев'ячої гриви».

Мій будиночок стоїть на південному схилі вапнякових горбів на півдні Англії, і з них відкривається широкий краєвид на Ла-Манш. Тут берегова лінія — суцільна крейдяна круча, з якої спуститися до води можна тільки довгою звивистою стежкою, стрімкою й ковзкою. Між нижнім краєм стежки й водою лежить смуга рині й гальки завширшки в сотню ярдів, яку море не затоплює навіть під час найбільшого припливу. Проте вздовж берега де-не-де є глибокі закрути й ковбані — гарні плавальні басейни, що кожного припливу наповнюються свіжою водою. Цей чудовий пляж тягнеться на кілька миль в обидва боки і тільки в одному місці переривається невеличкою бухточкою Фулворт, на березі якої розташувалось сільце з такою ж назвою.

Мій будиночок стоїть самотою. Порядкуємо в ньому я і моя стара економка, а в садку — бджоли. Проте за півмилі знаходиться всім відомий підготовчий коледж Гейбла, що належить Гарольдові Стекхерсту. Це чимала будівля, під дахом якої знайшли притулок кілька десятків юнаків, що готувались до різних професій, а також невеличкий штат викладачів. Сам Стекхерст замолоду був неабияким спортсменом, виступав на змаганнях з веслування від свого університету, а нині мав славу вченого з багатьох галузей знань. Відколи я оселився на узбережжі, у нас із ним встановилися такі дружні стосунки, що ми вечорами навідували один одного без запрошення.

Наприкінці липня в 1907 році лютував шторм, вітер віяв з південного заходу Ла-Маншу; височенні хвилі докочувалися аж до підніжжя крейдяної кручі, залишаючи після себе глибокі озерця, коли починався відплив. Того ранку, про який я веду мову, вітер майже вщух і все в природі сяяло чистотою й свіжістю. Працювати за такої гарної погоди було просто неможливо, і я вийшов перед сніданком прогулятися й подихати духмяним повітрям. Я простував стежкою, що вела до стрімкого спуску з крейдяної кручі на пляж. Раптом хтось гукнув мене ззаду; обернувшись, я побачив Гарольда Стекхерста, що махав рукою, весело вітаючи мене.

— Чудовий ранок, містере Холмсе! Я знав, що ви підете гуляти.

— Я бачу, ви зібралися купатись.

— О, знову ви взялися за свої фокуси! — засміявся він, поплескуючи по напхом напханій кишені. — Так, іду купатись. Макферсон подався рано, я, мабуть, зустріну його на пляжі.

Фіцрой Макферсон викладав природничі науки і був показним, статурним молодиком, життя якого ускладнювалось через хворобу серця, що виникла внаслідок ревматизму. Однак уродився він напрочуд міцним, тож відзначався в усіх спортивних іграх, які не потребували надто важкого фізичного напруження. Купався він і влітку, і взимку, а що я теж люблю поплавати, то часто приєднувався до нього.

Аж тут ми побачили й самого Фіцроя Макферсона. Його голова виткнулась над краєчком кручі в тому місці, де стежка пірнала вниз. Потім він з'явився на весь зріст, хитаючись, немов п'яний. Раптом, судорожно здійнявши руки й жахливо закричавши, він упав долілиць. Ми з Стекхерстом кинулися вперед, — до Макферсона було ярдів із п'ятдесят, — і перевернули його на спину. Він, безперечно, уже конав. Це було видно з його оповитих поволокою запалих очей і страшного сірувато-синього обличчя. На якусь коротку мить в рисах його промайнув проблиск життя, і він прохрипів кілька слів, які можна було сприйняти за пересторогу. Слова ці були уривчасті, нерозбірливі, але останні все-таки я розчув: «… лев'яча грива». Вони були зовсім недоречні й незрозумілі, але звуки, що долинули до моїх вух, я міг витлумачити тільки так, а не якось інакше. Потім Макферсон напівпідвівся, простяг руки й упав. Він був мертвий.

Мій супутник остовпів від раптового жаху, а в мене всі почуття до краю загострились. І це було дуже до речі, бо враз стало ясно, що ми є свідками якогось незвичайного випадку. На Макферсоні було тільки непромокальне пальто, штани й незашнуровані парусинові черевики. Коли він упав, пальто, накинуте на плечі, сповзло, оголивши тіло. Ми були ошелешені. Спину Макферсона вкривали темно-червоні смуги — так, наче його жорстоко відшмагали тонким дротяним батогом. Знаряддя, яке залишило сліди цього катування, було, безперечно, дуже еластичним, тому що довгі набряклі смуги обплутували його плечі й боки. По підборіддю текла кров з прокушеної від нестерпного болю губи.

Спотворене обличчя свідчило, що сконав він у страшних муках.

Я стояв навколішки біля тіла, а поряд стовбичив Стекхерст. Раптом на нас упала чиясь тінь, і ми, підвівши очі, побачили, що це підійшов Йен Мердок. Мердок викладав у школі математику. Це був високий на зріст, худорлявий брюнет, такий мовчазний і відлюдкуватий, що не було нікого, хто б міг назвати себе його другом. Він, здавалося, витав у якихось вищих сферах ірраціональних чисел та конічних перерізів і майже зовсім не цікавився повсякденним життям. Учні ставились до нього як до дивака, і він міг би перетворитись у них на посміховисько, якби в його крові не було якоїсь невідомої чужоземної домішки, що прозирала не тільки в його чорних, як вугілля, очах та смаглявому обличчі, а й у раптових вибухах гніву, які не можна було назвати інакше, як дикими. Одного разу, коли до нього, гавкаючи, причепилося собача Макферсона, Мердок схопив його й викинув у вікно, розбивши шибку; за такий вчинок Стекхерст, безперечно, негайно звільнив би грубіяна, якби той не зарекомендував себе дуже гарним викладачем.

Таким був цей дивний і складний чоловік, що зараз опинився поряд з нами. Мердока, очевидно, приголомшило те, що він побачив, хоча випадок із песиком навряд чи засвідчував існування аж надто великої симпатії між ним і небіжчиком.

— Бідолаха! Бідолаха! Чи можу я що-небудь зробити? Чим я можу допомогти?

— Ви були з ним? Чи ви часом не знаєте, що тут трапилось?

— Ні, ні, я сьогодні пізно встав. І ще не був на пляжі. Я оце прямісінько зі школи. Можу чимось прислужитися?

— Біжіть до поліційної дільниці у Фулворті й негайно розкажіть, що тут скоїлось.

Не мовивши й слова, Мердок мерщій подався у Фулворт, а я взявся вивчати місце події, тимчасом як Стекхерст, приголомшений трагедією, залишився біля тіла. Перш за все, природно, я подивився, хто ще є на пляжі. З кручі, де стежка обривалася вниз, я бачив увесь берег біля краю води — зовсім безлюдний, коли не брати до уваги двох-трьох темних постатей, що рухались у бік Фулворта і були дуже далеко. Покінчивши з цією частиною огляду, я почав повільно спускатися. Стежка пролягала по глині й м'якому мергелю, змішаному з крейдою; то там, то там я бачив одні й ті самі сліди, що вели і вниз, і вгору. Ніхто, крім Макферсона, на пляж цим шляхом сьогодні ще не сходив. В одному місці я помітив відбиток долоні із спрямованим вгору по схилу пальцями. Це могло означати тільки те, що бідолашний Макферсон упав, коли піднімався на кручу. На стежці були й округлі лунки, які давали підстави припускати, що він не один раз падав навколішки. Унизу стежка кінчалася чималою лагуною, що утворилася після останнього припливу. На березі цієї лагуни Макферсон роздягнувся — тут на камені лежав його рушник. Він був дбайливо згорнутий і зовсім сухий, з чого могло здатися, що Макферсон у воду не заходив. Нишпорячи навколо, я кілька разів наштовхувався на латочки піску серед жорсткої гальки, на яких можна було розрізнити відбитки парусинових черевиків Макферсона, а також його босих ніг. Останнє свідчило, що він приготувався скупатися, а сухий рушник вказував на те, що він цього не зробив.

Таким чином, ця складна справа, — найдивніша з усіх, що будь-коли поставали переді мною, — набула цілком чітких обрисів. Макферсон перебував на пляжі щонайбільше чверть години. У цьому не могло бути анінайменших сумнівів, тому що Стекхерст ішов слідом за ним від самісінького коледжу. Чоловік прийшов купатися й уже роздягся, про що свідчили відбитки босих ніг. А потім раптом абияк накинув на себе одяг — поспіхом, не позастібавши ґудзиків, — і побіг назад, не скупавшись або, в усякому разі, не витершись. І до зміни намірів Макферсона спричинилось те, що хтось люто, безжально відшмагав його батогом, катував так жорстоко, що він од болю прокусив собі губу, а сил у нього вистачило лише на те, аби відповзти якнайдалі й сконати. Хто вчинив це варварське вбивство? Правда, внизу біля скель були маленькі гроти й печерки, але низьке вранішнє сонце добре освітлювало їх, і там ніде було сховатися. Крім, того, аж ген на березі бовваніло кілька людських постатей. Але вони були надто далеко, щоб мати причетність до злочину, ще й широка лагуна, в якій Макферсон збирався купатись, відділяла його від них, облизуючи підніжжя кручі. Недалеко в морі виднілись два-три рибальських човни. Людей, які сиділи в них, можна було опитати згодом. Отже, відкривалося кілька шляхів розслідування, але жоден з них не обіцяв успіху.

Коли я нарешті повернувся до мертвого тіла, то побачив, що навколо зібрався невеличкий гурт цікавих. Зрозуміла річ, там же був Стекхерст, а також Йен Мердок, який тільки що прийшов з сільським констеблем Ендерсоном, дебелим рудовусим і повільним чолов'ягою чистої суссекської породи, — породи, яка приховує під неповороткістю й мовчазністю чимало здорового глузду.

Він вислухав нас, записав усе, що ми сказали, а тоді відвів мене вбік.

— Я був би радий, містере Холмсе, якби ви дали мені добру пораду. Це справа для мене занадто складна, а якщо я тут наплутаю, то Льюїс такого не стерпить.

Я порадив йому послати по свого безпосереднього начальника та по лікаря, не дозволяти нічого чіпати і якнайменше тупцятися біля мертвого, щоб не робити зайвих слідів, поки вони прийдуть. Сам я тим часом обшукав кишені покійного. Знайшов у них носовичок, великий ніж і складаний футлярчик для візитних карток. З нього витикався клаптик паперу; я розгорнув його і віддав констеблю. На папірці недбалим жіночим почерком було написано:

«Я прийду будь-що-будь, обіцяю».

Скидалось на те, що це любовна записка, в якій ідеться про таємне побачення, але де й коли — не вказувалось. Констебль знову засунув її у футлярчик і поклав його разом з іншими речами в кишеню пальта Макферсона.

Оскільки нічого нового на думку мені не спадало, я пішов додому поснідати, домовившись спочатку про те, щоб підніжжя кручі було пильно обстежено.

За годину-другу до мене зайшов Стекхерст і сказав, що тіло перенесли в коледж, де провадитиметься слідство. Він також повідомив кілька серйозних і певних новин. Як я й гадав, у печерках під кручею нічого не знайшли, але Стекхерст погортав папери в письмовому столі Макферсона і виявив кілька таких, що свідчили про його листування з якоюсь міс Мод Белламі з Фулворта. Таким чином ми з'ясували, хто є автором записки, знайденої в кишені Макферсона.

— Листи в поліції, — пояснив Стекхерст. — Я не міг принести їх сюди. Проте немає ніяких сумнівів, що у Макферсона був роман. Однак я не бачу підстав пов'язувати його з сьогоднішньою жахливою подією — за винятком хіба того, що дама призначила Макферсонові побачення.

— Але навряд чи вони мали зустрітися біля заводі, де ви звикли купатися, — відповів я.

— Це просто випадковість, що з Макферсоном не було кількох учнів, — зауважив Стекхерст.

— Чи й справді випадковість?

Стекхерст замислено звів брови.

— Їх затримав Йен Мердок, — мовив він. — Зажадав провести з ними до сніданку заняття з алгебри. Бідолашний хлопець, він страшенно переживає!

— Але ж, наскільки мені відомо, вони не були друзями.

— Певний час не були. Але в останній рік чи й більше Мердок заприязнився з Макферсоном так, як ніколи й ні з ким. Він не дуже товариський на вдачу.

— Так я й думав. — Мені зараз пригадується ваша розповідь про сварку між Макферсоном і Мердоком через жорстоке поводження останнього з собакою.

— Ну, та сварка давно забулася.

— Мабуть, в обох усе ж таки виникли мстиві почуття.

— Ні, ні, я певен, що вони були щирими друзями.

— Ну, а тепер про дівчину. Ви її знаєте?

— Всі її знають. Вона місцева красуня — і справжня красуня, Холмсе, на неї скрізь задивлялися б. Я знав, що вона подобається Макферсонові, але й уявлення не мав про те, як далеко у них зайшло, поки не прочитав тих листів.

— Хто ж вона?

— Дочка старого Тома Белламі, власника всіх прогулянкових човнів і купалень у Фулворті. Колись він був бідним рибалкою, а тепер — досить заможний чоловік. У справах йому допомагає син Вільям.

— Чи не прогулятися нам у Фулворт, щоб побачити їх?

— Під яким приводом?

— Ну, знайти привід неважко. Кінець кінцем не сам же бідолашний Макферсон замордував себе в такий нелюдський спосіб. Чиясь же рука тримала пужално того батога, якщо саме ним, а не чимось іншим Макферсону було завдано тілесних ушкоджень. Коло його знайомих у цих малолюдних місцях, зрозуміла річ, невеличке. Пройдімось-но по ньому! Дослідивши всі зв'язки, ми навряд чи не натрапимо на мотив скоєння злочину, а це зрештою виведе нас на злочинця.

Це була б чудова прогулянка серед порослих запашним чебрецем пагорбів, якби ми могли забути про страшну трагедію, що відбулася на наших очах. Село Фулворт притулилось у западині між тих пагорбів, що півколом оточували берег затоки. Позаду старовинних жител угору по схилу було побудовано кілька сучасних будівель. До них і повів мене Стекхерст.

— Отам і є «Гавань», як називає свій будинок Белламі. Той, що з башточкою на розі, під черепичним дахом. Непогано для людини, яка почала з нічого, але… Ну й дива! Ви тільки подивіться!

Садова хвіртка «Гавані» відчинилась, і з неї вийшов чоловік, високий на зріст, худорлявий та незграбний. Помилка виключалась — це був Йен Мердок, математик. За хвилину ми зустрілися з ним на дорозі лице в лице.

— Хелло! — обізвався до нього Стекхерст.

Мердок кивнув у відповідь, скоса глянув на нас своїми допитливими чорними очима й хотів був пройти не зупиняючись, але директор коледжу затримав його.

— Що ви тут робили? — спитав він.

Обличчя Мердока спалахнуло від гніву.

— Сер, я ваш підлеглий, але тільки під дахом вашого закладу. Не думаю, що я повинен звітувати перед вами в своїх особистих справах.

Нерви Стекхерста після всіх потрясінь були напружені до краю. Якби не це, він би, можливо, й промовчав. Зараз же він утратив самовладання.

— За обставин, що склалися, ваша відповідь, містере Мердоку, — справжнісіньке зухвальство.

— Мабуть, ваше запитання заслуговує на таке саме визначення не меншою мірою.

— Мені не вперше доводиться бути свідком вашої негідної поведінки. Оцей випадок — останній. Прошу вас підшукати собі інше місце — і якнайшвидше.

— Це цілком входить у мої наміри. Сьогодні я втратив єдину людину, що робила коледж придатним для життя.

І Мердок подався далі своєю дорогою, а Стекхерст сердитими очима дивився йому вслід.

— Яка неможлива, нестерпна людина! — вигукнув він.

Мене найбільше вразило те, що містер Йен Мердок ладен був скористатися першою-ліпшою нагодою, аби зникнути з місця злочину. В голові моїй починала зароджуватись підозра, ще невиразна й туманна. Візит до родини Белламі міг кинути на всю подію яскравіше світло.

Стекхерст опанував себе, й ми рушили до будинку.

Містер Белламі виявився чоловіком середніх років з вогненно-рудою бородою. Він, певно, чогось сердився, бо його обличчя було майже такого самого кольору, як борода.

— Ні, сер. Не хочу знати ніяких подробиць. І мій син, — він показав на молодого здорованя з важким похмурим обличчям, що сидів у кутку вітальні, — поділяє мою думку: зальоти містера Макферсона до Мод були образливі. Так, сер, слово «шлюб» не було вжито ні разу, а проте писалися листи, влаштовувались побачення і ще багато такого, чого ніхто з нас не схвалював.

У Мод немає матері, і ми її єдині оборонці. Ми вирішили…

Його подальшу мову урвала поява самої дівчини. Ніхто не наважився б заперечити, що вона здатна прикрасити своєю присутністю будь-яке товариство. І хто б міг уявити, що така навдивовижу рідкісна квітка виросте на подібному грунті й у подібній атмосфері? Жінки приваблювали мене нечасто, тому що мій розум завжди підкоряв собі порухи серця, але, дивлячись на прекрасне обличчя міс Мод, що світилося м'якою і ніжною свіжістю, я зрозумів: жодний молодик, побачивши її, не залишиться байдужим. Такою була дівчина, що відчинила двері й стала перед Гарольдом Стекхерстом, напружено дивлячись на нього.

— Я вже знаю, що Фіцрой помер, — мовила вона. — Не бійтесь розказати мені, як це сталося.

— Той ваш джентльмен приніс нам цю новину, — пояснив батько.

— Нема чого вплутувати в цю історію мою сестру! — пробурчав молодий здоровань.

Сестра кинула на нього гострий, спопеляючий погляд.

— Це моя справа, Вільямсе, — відказала вона. — Дозволь мені поводитись так, як я вважаю за потрібне. На мою думку, скоєно злочин. Якщо я зможу допомогти в пошуках винуватця, це буде найменшим з усього, що я хотіла б зробити для того, хто пішов від нас.

Вона вислухала коротке повідомлення мого супутника із зосередженою уважністю, довівши цим, що, крім великої вроди, має ще й сильний характер. Мод Белламі назавжди лишиться в моїй пам'яті як найдосконаліша й найпримітніша з жінок. Вона, очевидно, вже знала мене в обличчя, тому що наприкінці звернулась до мене:

— Притягніть їх до судової відповідальності, містере Холмсе. Усі мої симпатії й уся моя допомога на вашому боці, хоч би хто вони були.

Мені здалося, що, говорячи це, міс Мод з викликом подивилась на батька й брата.

— Дякую вам, — відповів я. — Я дуже ціную жіночу інтуїцію в подібних справах. Ви вжили слово «вони».Отже, ви припускаєте, що до злочину причетна не одна людина?

— Я знала містера Макферсона досить добре й переконана, що він був відважним і сильним. Хтось один ніколи не подужав би його.

— Чи не міг би я перемовитися з вами кількома словами сам на сам?

— Кажу тобі, Мод, не вплутуйся в цю справу! — роздратовано вигукнув її батько.

Дівчина безпорадно подивилась на мене:

— Як же мені бути?

— Незабаром факти, що стосуються вбивства, стануть відомі всім без винятку, тож не буде шкоди, коли я обговорю їх тут, — відповів я. — Звичайно, я волів би розмовляти наодинці, але ваш батько не дозволяє цього, отже, і він повинен взяти участь у нашій розмові.

І я розповів Мод про записку, знайдену в кишені померлого.

— Вона, безперечно, фігуруватиме в процесі розслідування. Дозвольте попросити вас дати щодо цього свої пояснення, якщо ви можете це зробити.

— Я не бачу причин щось приховувати, — відказала дівчина. — Ми були заручені й мали побратися, але тримали це в таємниці через Фіцроєвого дядька, дуже старого і, подейкують, невиліковно хворого. Якби Фіцрой оженився всупереч дядьковій волі, той міг би позбавити його спадщини. Ніяких інших міркувань мовчати про наші наміри у нас не було.

— Нам би ти могла сказати, — невдоволено пробурмотів містер Белламі.

— Я так би й вчинила, батьку, якби ти виявив хоч трохи доброзичливості.

— Я проти того, щоб моя дочка заводила знайомства з людьми не свого кола.

— Через оце ваше упереджене ставлення до Фіцроя я й не розповідала вам нічого. Що ж до моєї записки, то вона була відповіддю ось на це.

Дівчина сягнула до кишені своєї сукні й простягла мені зім'ятого папірця.

Я прочитав:

«Кохана!

Я буду на березі, там, де звичайно, відразу після заходу сонця, у вівторок. Це єдина можливість вирватись. Ф. М.»

— Вівторок сьогодні, і я мала намір побачитися з ним увечері, — мовила дівчина.

Я покрутив папірець у руках.

— Надіслано не поштою. Яким чином ви його одержали?

— Мені не хотілося б відповідати на це запитання. Це не має ніякого відношення до розслідуваної вами справи. Але про все, що справді стосується її, я охоче розповім.

І вона дотримала свого слова, але це нічому не зарадило. Міс Мод не припускала, що її наречений міг мати таємних ворогів, але визнала, що в неї було кілька палких залицяльників.

— Чи не належить до них містер Йен Мердок?

Дівчина почервоніла й знітилась.

— Якийсь час, гадаю, належав. Але все змінилося, коли він зрозумів характер наших з Фіцроєм взаємин.

Тінь підозри, що падала на Мердока, здавалося мені, дедалі густішала й чіткішала. Треба було дослідити його минуле. Треба було таємно зробити обшук у його квартирі. Стекхерст охоче співробітничатиме в цьому зі мною — адже в нього виникли такі самі підозри.

Ми повернулися від Белламі з надією, що вже тримаємо в руках один кінець цього заплутаного клубка.

Минув тиждень. Розслідування нітрохи не прояснило справи й було відкладено до того часу, поки з'являться додаткові дані, необхідні для розкриття злочину. Стекхерст навів деякі довідки щодо свого підлеглого, ми поспіхом обшукали його квартиру, але все це нічого нам не дало.

Я особисто ще раз дослідив, — власними ногами й очима, а також подумки, — місце події, проте нічого для нових умовиводів не здобув. У всіх моїх записках читач не знайде випадку, який би так близько підвів мене до межі власних можливостей. Навіть уява не могла підказати мені шляху до розкриття таємниці. І тут стався випадок із собакою.

Раніше за мене про нього почула моя стара економка — завдяки тому бездротовому телеграфу, з допомогою якого ці люди дізнаються про всі місцеві новини.

— Сумна історія, сер, з цим собакою містера Макферсона, — сказала вона якось увечері.

Я не заохочував таких розмов, але цього разу її слова привернули мою увагу.

— А що сталося з собакою містера Макферсона?

— Сконав, сер. Так сумував за господарем, що сконав.

— Хто вам таке сказав?

— Ну як же, сер, усі тільки про це й говорять. Собака цілий тиждень нічого не їв. А сьогодні два молодих джентльмени з коледжу знайшли його мертвим на березі, на тому самому місці, сер, де знайшов свій кінець його господар.

«На тому самому місці!» Ці слова не йшли мені з голови. В мені росло й міцнішало якесь невиразне відчуття, що смерть собаки важить в усій цій справі дуже багато. Те, що тварина загинула, цілком відповідало собачій природі, прекрасній і відданій. Але ж «на тому» самому місці»! Чому цей пустельний берег виявився для собаки фатальним? Чи можливо, щоб і тварина стала жертвою якоїсь кривавої помсти? Чи ж можливо таке?.. Так, відчуття було невиразне, але якась ситуація вже почала вибудовуватись у моїй свідомості.

Через кілька хвилин я простував по дорозі до коледжу. Стекхерст був у себе в кабінеті. На моє прохання він послав по Садбері й Блаунта — двох учнів, що знайшли собаку.

— Так, песик лежав біля самісінької води, — сказав один із них. — Він, мабуть, пішов по сліду свого господаря.

Я оглянув труп маленького відданого песика з породи ердельтер'єрів, що лежав на підстилці у вестибюлі. Він був задубілий, твердий, очі вилізли з орбіт, лапи скарлючились. Весь вигляд песика свідчив про те, що сконав він у страшних муках.

З коледжу я подався до лагуни. Сонце зайшло, і на воді, що тьмяно виблискувала, мов лист свинцю, лежала тінь величезної скелі. Місце було пустельне, без жодних ознак життя, — тільки дві морські чайки кружляли й кричали над моєю головою. У змерхлому світлі згасаючого дня я насилу розрізняв сліди маленьких собачих лап на піску довкруг того самого каменя, на якому лежав був рушник господаря мертвого тепер песика. Я довго стояв у глибокій задумі, а тим часом тіні навколо мене дедалі темнішали. В голові безладно снувалися різні думки та гадки. Ви зрозумієте мій стан, якщо порівняєте його з кошмарним сном: відчуваєш, Що вкрай важлива для тебе річ, яку шукаєш і яка — ти цього певен — знаходиться десь поряд, недосяжна для тебе. Отак я почувався того вечора, коли стояв самотою у тих володіннях смерті.

Потім я видерся стежкою на кручу, і тут мені нарешті сяйнуло, де треба шукати розгадку злочину. Неначе в яскравому спалаху світла, мені пригадалось те, за що я так пристрасно й марно намагався ухопитись. Якщо Вотсон писав про мене недаремно, то ви, певне, знаєте, що я володію величезним запасом рідкісних і дивних знань, здобутих без ніякої наукової системи, але надзвичайно корисних для мене в роботі. Моя пам'ять схожа на комору, напхом напхану такою кількістю різних згортків, що я й сам маю лише вельми приблизне уявлення про те, що там є. І я розумів: серед усього іншого там неодмінно має бути щось таке, що стосується цієї справи. Спочатку це уявлення було вельми невиразне, але тепер я принаймні знав, як зробити його виразним. Це було жахливо, неймовірно, а проте давало якісь надії. І я вирішив до кінця перевірити свій здогад.

Мій будиночок має чимале горище, вщерть заповнене книжками. Саме туди я й виліз і десь із годину рився у книжках. Знайшовши коричневу книжечку із срібним корінцем, я спустився вниз і розгорнув її на розділі, зміст якого пам'ятав наче в тумані. Так, мій здогад, подумалось мені, справді притягнуто за вуха, він просто малоймовірний, але я вже не заспокоюся, поки не переконаюсь, помилився я чи ні.

Було пізно, коли я ліг спати, з нетерпінням чекаючи завтрашньої роботи.

Але ця робота наштовхнулась на прикру перешкоду. Ледве я встиг проковтнути вранці чашку чаю й зібрався податись на берег, як до мене завітав інспектор Бардл з Суссекського управління поліції — статечний міцний чолов'яга із задумливими очима, які зараз дуже стурбовано дивились на мене.

— Мені відомо, який у вас величезний досвід, сер, — почав він. — Зрозуміла річ, я прийшов до вас цілком неофіційно, і нікому знати про це не треба. Але я зовсім заплутався в справі цього Макферсона. Треба мені його заарештувати чи ні?

— Ви маєте на увазі Йена Мердока?

— Так, сер. Більше й нікого, як починаєш про все це думати. Оце відлюддя — наша величезна перевага. Ми звужуємо таким чином коло наших пошуків. Якщо це зробив не він, то хто ж іще?

— Які свідчення проти нього ви маєте?

Інспектор зібрав, як виявилось, ті самі факти, що й я. Серед них були і вдача Мердока, і таємничість, яка, здавалось, оточувала цю людину. І його скажена нестриманість, яка виявилась у випадку з собакою. І його минула сварка з Макферсоном, і цілком імовірні припущення, що Мердока страшенно не влаштовували взаємини Макферсона з міс Белламі. Він повторив усі вже відомі мені докази вини Мердока, але нічого нового не сказав, за винятком хіба того, що Мердок, як видно, готується до від'їзду.

— В якому становищі я опинюсь, якщо дам йому з усіма цими доказами накивати звідси п'ятами?

Цей опасистий, тілистий флегматик був неабияк стурбований.

— Зважте на всі досить суттєві прогалини в своїх умовиводах, — порадив я. — Мердок може незаперечно довести своє алібі того ранку, коли було вчинено злочин. Він до останньої миті був із своїми учнями і підійшов до нас ззаду за кілька хвилин до появи Макферсона. Не забувайте ще й ось про що: абсолютно неможливо, щоб Мердок міг сам-один учинити таке насильство над людиною, не слабшою від нього. І нарешті виникає питання про знаряддя, яким Макферсону було завдано тілесних ушкоджень.

— А що ж це могло бути, як не батіг або канчук?

— Ви дослідили рубці?

— Я їх бачив. Лікар теж.

— А я дослідив дуже уважно з допомогою лупи. Вони мають деякі особливості.

— Які ж, містере Холмсе?

Я підійшов до свого письмового столу й дістав збільшений фотознімок.

— Ось мій метод у таких випадках, — пояснив я.

— Що й казати, містере Холмсе, ви працюєте грунтовно.

— Я навряд чи був би тим, ким є, якби працював інакше. А тепер роздивімося оцей рубець на правому плечі. Вам нічого не впадає в око?

— Та ні.

— Але ж добре видно, що глибина рубця не однакова. Ось цяточка, де стався крововилив, ось іще одна. Такі самі відмітини на рубці нижче. Що б це могло означати?

— Не маю уявлення. А ви?

— Можливо, маю. А можливо, й ні. Проте сподіваюсь сказати незабаром трохи більше. Найменша дрібниця, яка допоможе визначити, чим завдано ударів, наближатиме нас до винуватця злочину.

— Те, що я зараз скажу, звичайно, безглуздя, — мовив поліцейський, — але якби на спину Макферсона поклали розпечену до червоного дротяну сітку, то ці цятки точно співпали б із місцями перетину дротин.

— Надзвичайно дотепне порівняння. А чи не припустити, що було застосовано дуже жорсткий батіг, так звану кішку-дев'ятихвістку з твердими вузликами на кожному ремінці?

— Їй-право, містере Холмсе, ви влучили в самісіньку точку.

— Або появу рубців викликано якоюсь іншою причиною, містере Бардле. В усякому разі, ваші здогади надто слабко обгрунтовані і не дають підстав заарештувати Мердока. Крім того, у нас ще є оті останні слова: «Лев'яча грива».

— Я питав себе, чи не хотів він назвати Йена…

— Так, я думав про це. Якби друге слово було хоч трохи схоже на «Мердок»… Але ж ні! Макферсон майже вигукнув його. Я впевнений, що оте слово було «грива».

— Чи немає у вас інших припущень, містере Холмсе?

— Можливо, і є. Але я не хочу обговорювати їх, поки не здобуду чогось переконливішого.

— А коли це буде?

— За годину, можливо, й швидше.

Інспектор потер підборіддя й недовірливо подивився на мене.

— Хотілось би мені дізнатись, що у вас на думці, містере Холмсе! Мабуть, оті рибальські човни?

— Та ні, вони були надто далеко.

— Ну, тоді Белламі зі своїм здоровилом-сином? Вони не дуже його шанували, містера Макферсона. Чи не могли вони його уколошкати?

— Ні, ні, нічого ви з мене не витягнете, поки я не буду готовий, — сказав я посміхаючись. — А тепер, інспекторе, кожен із нас повинен узятись до своєї роботи. Якби ви змогли завітати сюди до мене десь ополудні…

Аж тут ураз виникла величезна перешкода для продовження нашої розмови; це було початком кінця справи про вбивство Макферсона.

Надвірні двері будинку розчахнулися, в передпокої почулися важкі кроки, і до кімнати, похитуючись, вбіг Йен Мердок — блідий, скуйовджений, в безладно й дико розшарпаному одязі. Аби не впасти, він чіплявся за меблі своїми кістлявими пальцями.

— Бренді! Бренді! — прохрипів він і, застогнавши, важко впав на канапу.

Він був не сам. Слідом за ним убіг Стекхерст — простоволосий, задиханий, майже в такій самій нестямі, як і його супутник.

— Так, так, швидше бренді! — вигукнув він. — Мердок ось-ось помре! Усе, що я зміг для нього зробити, — це притягти сюди. По дорозі він двічі втрачав свідомість.

Півсклянки чистого бренді спричинились до чудесної зміни в стані Мердока. Він підвівся на одній руці й скинув з пліч піджак.

— Благаю! — закричав він. — Олії, опію, морфію! Чого-небудь, щоб утамувати цей біль!

Ми з інспектором мимоволі зойкнули. На голому плечі Мердока перехрещувались, утворюючи сітку, такі самі дивні запалені рубці, які були на тілі покійного Фіцроя Макферсона.

Біль, очевидно, був жахливий і не тільки в плечі, бо потерпілий то на якийсь час переставав дихати, і обличчя його чорніло, то, гучно схлипуючи, втягував у себе повітря й хапався за серце; з лоба в нього котився рясний піт. Він міг померти будь-якої миті. Але ми вливали йому в рот ще й ще бренді, і з кожним ковтком він повертався до життя. Тампони з вати, вмочені в оливкову олію, здавалось, трохи вгамовували нестерпний біль. Нарешті голова його важко впала на подушку. Виснажене тіло жадало спочинку. Цей стан чи то напівсну, чи то напівзабуття був для нього, в усякому разі, порятунком від болю.

Розпитувати Мердока було неможливо, та коли ми переконались, що небезпека минула, Стекхерст обернувся до мене.

— Що це таке, Холмсе?! — вигукнув він. — Що це таке?

— Де ви його підібрали?

— Унизу, на березі. В тому самому місці, де спостигла смерть бідолашного Макферсона. Якби Мердок мав таке ж кволе серце, його б уже не було серед живих. Поки я тягнув його, мені не раз здавалося, що він уже мертвий. До школи було надто далеко, тож я й подався до вас.

— Ви бачили його на березі?

— Я йшов по краю кручі, коли почув його крик. Він стояв біля самісінької води, хитаючись, наче п'яний. Я збіг униз, накинув на нього дещо з одягу й витягнув нагору. Заради всього святого, Холмсе, зробіть усе можливе, не пошкодуйте сил, аби звільнити наші місця від цього прокляття, бо жити тут стає нестерпно. Чи ви з усією вашою світовою славою нічого не можете для нас зробити?

— Гадаю, що можу, Стекхерсте. Ходімо зі мною! І ви, інспекторе, теж. Зараз ми побачимо, чи не вдасться нам віддати вбивцю до ваших рук.

Полишивши Мердока турботам моєї економки, ми втрьох спустилися до фатальної лагуни. На рині маленькою купкою лежали рушники й одяг потерпілого. Я повільно йшов понад самісінькою водою, мої супутники вервечкою ступали за мною. Більша частина лагуни була зовсім мілка, і тільки під скелею, де утворився водорий, глибина сягала чотирьох-п'яти футів. Саме тут, у цьому чудовому прозоро-зеленому й чистому, мов кришталь, басейні, охоче купалися люди. Між підніжжям скелі й водою майже рівною лінією лежав ряд каміння, по ньому я й просувався вперед, пильно вдивляючись у воду. Я підійшов до найглибшого й найспокійнішого місця, коли мої очі нарешті побачили те, що шукали, і в мене вихопився переможний вигук.

— Ціанея! — закричав я. — Ціанея! Ось вона, «лев'яча грива»!

Дивна річ, на яку я показував, справді була схожа на чималий сплутаний клубок, видертий з лев'ячої гриви. На глибині трьох футів під водою на кам'янистому виступі розляглася дивовижна волохата істота, що коливалась і тремтіла, а в її довгих жовтих торочках видніли срібні ниті. Вона пульсувала, повільно й важко розширюючись і скорочуючись.

— Досить вона накоїла лиха. Тепер їй кінець! — вигукнув я. — Допоможіть мені, Стекхерсте! Знищімо вбивцю!

Над підводним виступом, де знайшла притулок ціанея, лежала чимала кам'яна брила, і ми з Стекхерстом заходились штовхати її, аж поки вона звалилась у воду, знявши величезний фонтан бризок. Коли брижі вляглися, ми побачили, що каменюка впала на підводний виступ. Обвислий краєчок жовтої оболонки, витинаючись з-під каменя, показав нам, що наша жертва знаходиться під ним. Звідти сочилася густа масляниста каламуть, забруднюючи воду навколо й повільно підіймаючись на поверхню.

— Нічого не можу второпати! — вигукнув інспектор. — Що ж це було, містере Холмсе? Я народився й виріс у цих місцях, але ніколи не бачив нічого подібного. Такого в Суссексі не водиться.

— На щастя для Суссекса, — зауважив я. — Її сюди занесло, мабуть, південно-західним штормом. Ходімо до мене, я познайомлю вас обох із жахливою пригодою одного чоловіка, який мав усі підстави назавжди запам'ятати свою власну зустріч з такою морською небезпекою.

Коли ми повернулися в мій кабінет, то побачили: Мердок настільки оговтався, що може сидіти. Він іще не зовсім прийшов до тями і час від часу здригався від болю. Затинаючись, він сказав, що пам'ятає тільки, як усе його тіло раптом пройняв жахливий біль і як він насилу виповз на берег.

— Ось книжка, — мовив я, взявши маленький томик, — яка першою пролила трохи світла на те, що навіки могло залишитися в темряві. Називається вона «На суходолі й на морі»; написав її знаменитий спостерігач природи Дж. Дж. Вуд. Він сам мало не загинув від зустрічі з цим мерзенним створінням, тож пише з цілковитим знанням справи. Повна латинська назва цієї лиходійки Cyanea capillata; вона так само небезпечна для життя, як кобра, тільки укус цієї змії не такий болючий. Дозвольте мені зачитати вам короткий уривок:

«Якщо купальнику трапиться побачити нещільну округлу масу коричнево-жовтих плівок і волокон, щось дуже схоже на жмут шерсті з лев'ячої гриви й смужок срібного паперу, нехай стережеться. Це страшна жалюча Cyanea capillata».

Неможливо докладніше змалювати нашу згубну знайому!

Далі автор розповідає про власну зустріч з ціанеєю, коли він купався на березі графства Кент. Він з'ясував, що ця істота розпускає майже невидимі ниті на відстань в п'ятдесят футів і що кожному, хто опиниться в такому радіусі від її основного тіла, загрожує смерть. Навіть перебуваючи на деякій відстані від цих нитей.

Вуд мало не заплатив життям.

«Її численні щупальця-волосинки залишили на шкірі смуги ясно-рожевого кольору, що складались, як було виявлено при більш уважному дослідженні, з дрібних цяток, або гнійничків, і кожну таку цятку було зроблено мовби розпеченою голкою, яка діставала аж до нервів».

Як пояснює автор, локальні больові відчуття майже не дають уявлення про ці витончені тортури.

«Від гострого болю в грудях я впав, мов уражений кулею. Пульсу не стало, а потім серце шість чи сім разів якось дивно стрибнуло, начебто хотіло вирватися з грудей».

Ціанея майже вбила Вуда, хоч він зазнав її дії у хвилях океану, а не в мілкій і спокійній воді купального басейну. Він пише, що після цього ледве впізнав себе: таке бліде, зморшкувате й змарніле було його обличчя. Він випив бренді, цілу пляшку нахильці, і це, очевидно, врятувало його. Ось ця книжка, інспекторе. Віддаю її вам, вона, можете не сумніватися, правдиво пояснює трагедію, що спіткала бідолашного Макферсона.

— І, між іншим, виправдовує мене, — з кривою усмішкою зауважив Йен Мердок. — Я не ображаюсь ні на вас, інспекторе, ні на вас, містере Холмсе, бо ваші підозри були цілком природні. Я відчував, що ось-ось буду заарештований, і тепер мою репутацію врятовано тільки тому, що мене мало не спіткала доля мого нещасного друга.

— Ні, ні, містере Мердок. Я вже натрапив на слід і йшов по ньому, і якби сьогодні не затримали мене вдома, я, певно, став би на заваді цієї страшної для вас халепи.

— Але як же ви могли здогадатися, містере Холмсе?

— Я невситимий читач з неймовірно чіпкою пам'яттю на дрібниці. Слова «лев'яча грива» ні на мить не йшли мені з голови. Я був певний, що вже бачив їх у якомусь абсолютно несподіваному контексті. Ви самі переконалися, що вони дають якнайповніше уявлення про цю істоту. Я не маю сумніву, що вона плавала на поверхні, коли Макферсон побачив її, і ці слова були єдині, що могли застерегти нас від створіння — винуватця його смерті.

— Отже, я нарешті поза підозрами, — мовив Мердок, повільно зводячись на ноги. — Я теж повинен дещо вам пояснити, бо знаю, в якому напрямку йшли ваші розпитування щодо мене. Так, я справді кохаю цю дівчину, але від того дня, коли вона віддала перевагу моєму другові Макферсону, єдиним моїм бажанням було допомогти її щастю. Я зійшов з їхнього шляху і цілком вдовольнився роллю посередника. Мені часто доводилось передавати їхні записки, і саме через те, що вони довіряли мені, що Мод була мені дорога, я поспішив повідомити її про смерть мого друга, аби хтось інший не випередив мене і не зробив це раптово й жорстоко. Вона не схотіла розповісти вам, сер, про характер наших взаємин, боячись, що ви неправильно їх витлумачите і ваші підозри щодо мене зміцніють. А тепер, з вашого дозволу, я спробую добратися до школи, мені хочеться швидше лягти в ліжко. Стекхерст простягнув йому руку.

— Всі ми знервовані до краю, — мовив він. — Пробачте за те, що було, Мердоку. Надалі ми краще розумітимемо один одного.

Вони пішли, по-дружньому взявшись попідруки. Інспектор залишився й мовчки втупився в мене своїми волячими очима.

— Оце здорово! — вигукнув він нарешті. — Я читав про вас, але не вірив. Це ж чудеса!

Я був змушений заперечливо похитати головою. Прийняти таку похвалу означало б принизити себе.

— Спочатку я діяв повільно, непростимо повільно, — сказав я. — Якби тіло було знайдено у воді, я навряд чи шукав би розгадку так довго. Мене збив з пантелику рушник. Бідолашному Макферсону було не до витирання, а я вирішив, що він і у воду не встиг увійти. Хіба ж міг я внаслідок цього припустити, що він зазнав нападу якоїсь морської істоти! Ось де я схибив. Ну що ж, інспекторе, я часто дозволяв собі кепкувати з вас, поліцейських, але тепер Cyanea capillata майже цілком відплатила мені за Скотленд-Ярд.

Вісенте Бласко Ібаньєс ПОДВІЙНИЙ ПОСТРІЛ Оповідання

Відчинивши вранці двері, Сенто виявив у замковій щілині записку — анонімного листа, де від нього з погрозою вимагали, щоб сьогодні ж, тільки стемніє, він поклав сорок дуро в піч, яка стоїть проти будинку…

Це бандити тримали в страху й трепеті весь окіл. Відмовиш їм — витолочать поля й знищать урожай, а то ще й сам так і дивись прокинешся вночі серед вогняних язиків, у клубах задушливого диму. Добре ще, якщо винесеш ноги з-під охопленої полум'ям солом'яної покрівлі!

Гафарро, найвищий і найхоробріший парубок в усій Русафській уерті^[104], поклявся підстерегти негідників. Цілісінькі ночі проводив він у засаді серед заростей очерету або з рушницею обходив дозором поля. Та якось уранці його знайшли в зрошувальному рові з розпоротим животом і розчерепленою головою. Спробуй-но дізнатися, чиїх це рук справа!

Навіть валенсійські газети писали про події в уерті, де з настанням ночі двері хуторів якнайміцніше замикаються, і господарі, охоплені тваринним страхом, потерпають лише за своє добро, забувши про сусідів.

Дядечко Батісте, місцевий алькальд^[105], вергав громами, коли провінційні власті, які дуже сподіваються на його підтримку під час виборів, пропонували свою допомогу. Він присягався, що він і його вірний альгвасил^[106] Сігро самі впораються з цією напастю.

Та Сенто й не подумав звернутися до алькальда. Навіщо? Потрібно йому вислуховувати порожні хвастощі та брехливі обіцянки!

Але в нього вимагали сорок дуро — нікуди від цього не дінешся. Якщо він не покладе їх у піч, його хутір спалять. Як на улюбленого сина, котрому загрожує загибель, поглядав Сенто на свій будиночок: сліпучо-білі стіни здаються ще білішими під шапкою зчорнілої солом'яної покрівлі; віконні лиштви пофарбовані голубою фарбою; дикий виноград, наче зелений килим, вкриває вхідні двері, а сонячні промені розплавленим золотом виблискують у його гронах; за очеретяною огорожею герань та нічні фіалки — мов квітуча облямівка навколо будинку, а трохи далі, позаду старої смоківниці, стоїть піч, вимурована з глини та цегли, кругла й приплющена, мовби велетенський мурашник. Ось і все його надбання, його гніздо, що прихищає найдорожчих істот: жінку, трьох дітлахів, двох старих шкап — вірних помічниць у повсякденній битві за хліб — та білу в рудих плямах корову, яка щоранку проходить вулицями села й будить людей журливим теленьканням дзвіночків; вона щодня дає молока на шість реалів…

Яких зусиль довелося йому докласти, обробляючи клаптик землі, политий кров'ю і потом його батька, діда й прадіда, щоб зібрати пригорщ дуро, закопаних у череп'яному горщечку під ліжком! А тепер віддати їх ось так, з доброго дива!

Сенто був чоловік мирний — це могла підтвердити вся уерта. Він ніколи не впирався, коли доходила до нього черга поливати поля, не стовбичив у корчмі, не тинявся по дорогах з рушницею. Працювати в поті чола для Пепети й трьох малюків — ось його єдина радість. Та якщо вже його надумали пограбувати, то він зуміє постояти за себе, чорт забирай! У простодушному добрязі заговорила кров арабських торгівців, які покірно терпіли побої бедуїнів, та коли зазіхали на їхнє майно, вони захищали його з лев'ячою люттю.

Наступала ніч, і Сенто вирішив піти на пораду до сусіда. Старезний дід нині годен тільки хмиз збирати, але замолоду, кажуть, не одного ворога вклав на смерть, гниють тепер їхні кісточки в сирій землі!

Старий вислухав сусіда, не підводячи очей від товстої цигарки, яку згортав тремтячими зашкарублими руками. Сенто вирішив слушно: не віддавати гроші. Ризикувати своєю шкурою й грабувати на великій дорозі відкрито — на це у вимагачів бракує сміливості. Ото ж бо воно й є! Йому ось сімдесят років, та хай-но спробують піймати його на такий гачок. Ну а чи стане в Сенто духу захищати своє добро?

Спокійна твердість старого передалася Сенто: Так, він ладен на все, аби тільки врятувати хліб для своїх малюків!

Урочисто, мовби священну реліквію, старий дістав із-за дверей пістонного дробовика, схожого скорше на мушкет, і святобливо погладив поточений шашіллю приклад.

Він уже сам його зарядить, адже це його давній друзяка! Старі руки вже не тремтіли. Ось сюди треба насипати пороху — цілу жменю, не жаліючи! Потім наскубти клоччя для пижів — годиться будь-яка мотузка. П'ять-шість чимдрібніших куль, купку дробу та ще картечі досипати й добре забити все це пижем. Коли б тільки не розірвало рушницю від отакого диявольського заряду — ет, нічого, Господь Милостивий!

Отож Сенто сказав жінці, що настала його черга цієї ночі поливати поля. Нічого не запідозривши, вона рано вклалася з дітьми спати, а Сенто, вийшовши з дому й замкнувши за собою двері, при світлі зірок побачив під смоковницею старого сусіда, який перевіряв заряд.

Старий хотів дати Сенто останні настанови, щоб той, боронь Боже, не схибив. Треба цілитись прямо в припічок і спокійно чекати. Коли негідники понахиляються й полізуть по «підкидька» — смали! Простіше простого — зуміє й дитина.

За порадою старого, Сенто сховався в кущах герані, що росла перед будинком. Важка рушниця лежала на очеретяній загорожі, дивлячись прямо в отвір печі. Схибити неможливо. Головне — спокійно і вчасно спустити курок. Ну, з Богом, сусіде! Йому особисто ці справи дуже до смаку, але ж у нього внуки, та й одному легше виплутатись із таких халеп.

І старий пішов геть, скрадаючись, як чоловік, звиклий обходити дозором уерту, вистежуючи ворога на кожній стежині.

Сенто здавалось, що він сам на світі, що єдині живі істоти на безкраїй рівнині, яка здригалася під подихом бризку, — це він і ті, що мають прийти. Ох, хоч би вони не прийшли! Рушниця подзвякувала в розвилці огорожі. Сенто дрижав — не від холоду — від страху. Що сказав би старий, якби зараз був тут? Ноги Сенто торкались глиняної стіни будинку, і коли бідолаха подумав, що по той бік сплять Пепета та троє беззахисних малюків, — в його серці знов спалахнула лють.

У повітрі загуло, ніби далеко, дуже далеко залунав у височині голос півчого: видзвонило дев'яту годину на дзвіниці Мігелете. І знов тиша. Тільки десь удалині чути рипіння воза та від хутора до хутора несеться заливчастий собачий гавкіт. У сусідньому рові квакають жаби; час від часу то жаба, то водяний пацюк глухо плюскається з берега в очерет…

Знову б'є дзвін… Сенто лічить удари, щоб подолати сонне заціплення, в яке його вкидає непорушність чекання. Вже одинадцята! Може, вони не прийдуть? Може, Господь пом'якшив їхні серця?

Жаби несподівано повмовкали, на стежці замріли дві невиразні тіні, що їх Сенто спершу був сприйняв за здоровенних собак. Але тіні випростались: це були люди, вони скрадалися пригнувшись, трохи не поповзом.

— Вони, — пробурмотів Сенто, і зуби йому зацокотіли від страху.

Прихідці злодійкувато оглядались на всі боки, ніби боячись, що їх заскочать зненацька. Вони підійшли до загорожі, уважно обдивились її, потім попритулялись вухом до замкової щілини. Двічі вони пройшли зовсім близько повз Сенто, але впізнати їх він не міг. Де вже тут! Закутані в плащі з голови до п'ят, тільки рушниці стирчать з-під поли.

Небезпека додала мужності Сенто. Це напевно ті самі, що вбили Гафарро. Схибиш — пощади від них не жди, стріляти треба тільки влучно.

Ось вони вже біля печі. Один нахилився й заходився нишпорити всередині руками — чудова мішень, став прямо під постріл! Але ж їх двоє…

На лобі Сенто виступив холодний піт, серце стиснулось від страху. Якщо він уб'є одного, то зовсім беззбройний, потрапить в лабети до другого. Якщо ж він дасть їм піти, спіймавши облизня, то вони, щоб відомстити, підпалять будинок.

На щастя, той, що стояв на сторожі, виведений із себе забарністю товариша, вирішив прийти йому на допомогу, їхні тіла злилися в одну темну масу, загородивши від Сенто отвір печі. Оце так удача! Тримайся, Сенто! Спускай швидше курок!

Страшний гуркіт сполошив усю уерту: крики, собачий гавкіт, біганина… Сніп іскор засліпив Сенто, обличчя обпекло вогнем… рушниця відлетіла вбік, і селянин щосили замахав руками, ніби бажаючи впевнитись, що вони цілі. «Друзяку» розірвало, он воно що!..

Біля печі нічого не було видно. Напевно, встигли втекти. Тепер треба мерщій давати драла самому, поки цілий.

Та в цей час двері будинку розчинилися й показалася Пепета, в нижній спідниці, з каганцем у руці. Постріл розбудив її, і вона підхопилася з постелі в смертельній тривозі за чоловіка.

Червонувате тріпотливе полум'я каганця освітило піч. На землі біля неї, хрест-нахрест лежали один на другому двоє; вони були настільки злиті, наче невидимий клинок пронизав їх і кров'ю скріпив докупи.

Ні, Сенто не схибив. Стара рушниця вклала на місці відразу двох.

І коли Сенто й Пепета, завмираючи з жаху й цікавості, освітили обличчя забитих, то відсахнулися з вигуками зачудовання.

То були дядечко Батісте — алькальд і його вірний альгвасил Сігро.

Уерта залишилася без своїх властей, зате віднайшла спокій.

БІОГРАФІЧНІ ДОВІДКИ

СКОТТ Вальтер (1771–1832) — англійський письменник. Засновник жанру історичного роману в світовій літературі. Серед численних творів Вальтера Скотта найбільшою популярністю користуються романи, в яких майстерно відображено передусім минуле Шотландії та Англії, а також інших європейських країн: «Уеверлі» (1814), «Пуритани» (1816), «Едінбурзька в'язниця» (1818), «Роб Рой» (1818), «Айвенго» (1820), «Квентін Дорвард» (1823) та ін. Набув широкого визнання і як автор віршів та поем, написаних на основі шотландського фольклору.

ІРАСЕК Алоїс (1852–1930) — чеський прозаїк та драматург. Більшість творів письменника присвячено художньому дослідженню історії. Написав серію історичних романів, де відтворив найважливіші сторінки минулого Чехії. Особливо значні з-поміж них: «Скалаки» (1875), «Песиголовці» (1884), «Між течіями» (1887–1890), «Ф. Л. Век» (1888–1906), «Проти всіх» (1893), «Братерство» (1898–1908). Історична тема переважно розробляється і в малій прозі та драматургії Ірасека.

РААБЕ Вільгельм (1831–1910) — німецький прозаїк. Найбільше відомий як новеліст. Оповідання та повісті Раабе на історичну і сучасну тему позначені глибоким психологізмом, подекуди забарвлені в гумористичні або сатиричні тони. В романах письменника («Голодний пастор», 1864; «Абу Тельфан», 1867; «Чумний візок», 1870) гострокритично зображається життя Німеччини другої половини XIX століття.

ПРЕМЧАНД (справжнє ім'я Дханпатрай Шрівастав; 1880–1936) — класик індійської літератури. Писав мовами урду та гінді. В своїх романах («Прозріння», 1912; «Нірмала», 1923; «Арена», 1925; «Поле битви», 1932; «Жертовна корова») та оповіданнях змальовував життя народів Індії, ключові соціально-політичні та морально-психологічні конфлікти індійської дійсності XIX–XX ст., а також проблеми національно-визвольного руху.

МЕЙЄР Конрад-Фердінанд (1825–1898) — швейцарський письмен ник. Один з кращих німецькомовних поетів кінця XIX ст. Проз. Мейєра майже виключно звернена до історичних постатей та подій У романі «Юрг Єнач» (1876) головна ідея — боротьба за національну свободу й незалежність. Розмаїтим за проблематикою і зображеними історичними епохами повістям властиве уміння тонко передати духовний колорит далекої доби та вивести сильні, непересічні характери («Амулет», «Постріл з кафедри», «Святий», «Паж Густава Адольфа», «Спокуса Пескари», «Страждання хлопчика» та ін.).

ФРАНС Анатоль (справжнє ім'я Анатоль Франсуа Тібо; 1844–1924) — французький письменник. Енциклопедично освічена людина, тонкий знавець історії, філософії, естетики, історії культури. У вишуканих за формою філософських та історико-філософських романах («Таїс», 1890; дилогія про Жерома Куаньяра, 1892–1893; «На білому камені», 1904; «Повстання ангелів», 1914 та ін.) підіймає важливі світоглядні, релігійні, етичні проблеми. Роман «Боги жадають» (1912) присвячений подіям Великої Французької революції. В романі «Злочин Сільвестра Боннара» (1881) та тетралогії «Сучасна історія» (1897–1901) письменник проникливо розглядає соціально-політичні та моральні конфлікти французького суспільства кінця XIX ст. Роман-памфлет «Острів пінгвінів»«(1908) дає сатиричний огляд минулого та сьогодення країни. Франс написав кілька збірок новел, чимало поетичних, публіцистичних та літературно-критичних творів.

ЙОВКОВ Йордан (справжнє прізвище Стефанов; 1880–1937) — болгарський письменник. Проза митця (роман «Садиба біля кордону», 1934; повість «Жнець», 1920; збірка «Оповідання», 1917–1918), а також драми засвідчують глибоке розуміння складних суперечностей болгарської дійсності, втілюють суттєві соціальні та моральні проблеми доби. Найвизначнішим твором Йовкова є збірник новел «Старопланинські легенди» (1923), в якому творчо переосмислено народнопоетичні пам'ятки болгарського народу.

ПО ЕДГАР Аллан (1809–1849) — американський поет, новеліст, критик. Автор блискучих за формою і багатих відтінками почуттів ліричних віршів. Дуже розмаїта за темами й проблемами новелістика По. В ній знаходимо витоки популярних сьогодні жанрів детективу («Вбивство на вулиці Морг», «Таємниця Марі Роже», «Золотий жук»), наукової фантастики («Надзвичайна пригода Ганса Пфалля», «Повість про пригоди Артура Гордона Піма»). Серед оповідань та повістей По — твори сатиричні та гумористичні, «страшні» новели з елементами ірраціонального.

АСЕВЕДО ДІАС Едуардо (1851–1924) — уругвайський письменник. В історичних романах, де поєднуються риси романтизму й реалізму («Ісмаель», 1888; «Тубілка», 1890; «Заклик слави», 1893; «Соле-дад», 1894; «Спис і шабля», 1914), закладав підвалини національної уругвайської прози.

АЛАРКОН Педро Антоніо де (1833–1891) — іспанський прозаїк. Найбільше визнання здобув як автор історичних новел, де відтворено епізоди боротьби іспанського народу проти наполеонівської навали («Маленькі національні історії», 1881), та побудованої на анекдоті повісті «Трикутний капелюх» (1874). Видав кілька збірок малої прози («Любовні оповідання», 1881, «Неправдоподібні історії», 1882), кілька романів («Блудниця», 1882 та ін.).

ГАРДІ Томас (1840–1928) — англійський письменник. Світову славу Гарді принесли «романи характерів та середовища», в яких митець з великою реалістичною силою викриває соціальні пороки вікторіанської Англії, засуджує буржуазний егоїзм, лицемірство, жорстокість суспільних звичаїв, виступає на захист вільної, незалежної особистості («Мер Кастербріджа», 1886; «Тесе з роду д'Ербервілів», 1891; «Джуд Непомітний», 1896 та ін.). Писав також гостросюжетні твори, так звані «винахідливі й експериментальні романи». Автор кількох збірок оповідань. В англомовних країнах широко визнаний як видатний поет-лірик.

ДЖЕКОБС Вільям (1863–1943) — англійський письменник, автор десяти збірок оповідань і десяти романів на побутову та пригодницьку тематику. Найвідоміші з них: «Корабельні історії» (1896), «Сватання шкіпера» (1897), «Приморські хлоп'яки» (1898), «Нічна вахта» (1914), «Шепоти моря» (1926), «Завтрашня гавань» (1931). Писав також п'єси (у співавторстві).

ДОДЕРЕР Гайміто фон (1896–1966) — австрійський письменник. Писав вірші, романи, повісті, оповідання, критичні статті. Найвідоміші твори: роман «Убивство, яке здійснює кожен», «Освітлені вікна», «Меровінги», дилогія «Штрудльгофські сходи» і «Демони», збірки оповідань «Тортури замшевих торбинок», «Під чорними зірками».

ДОЙЛ Артур Конан (1859–1930) — англійський письменник, видатний представник історичного та пригодницького жанрів. Основні твори: «Пригоди капітана Жерара», «Велика бурська війна», «Втрачений світ», «Отруєний пояс», «Маракотова безодня», «Багряний слід», «Слід чотирьох», «Собака Баскервілів», «Долина жаху», «Пригоди Шерлока Холмса», «Спогади про Шерлока Холмса».

ІБАНЬЄС Вісенте Бланко (1867–1928) — іспанський письменник Був близький до соціалістів, згодом став лібералом. Після встановлення в Іспанії воєнної диктатури (1923) емігрував у Францію. Автор» серії «валенсійських» романів, соціальних і філософських романі^ («В помаранчевих садках», «Хутір», «Толедський собор», «Непроханий гість», «Винний склад» тощо) та оповідань, де викрив зажерливість, користолюбство, згубний вплив влади грошей на людей.

ЗМІСТ

СКОТТ ВАЛЬТЕР. Два гуртоправи. Повість.

Переклад з англійської Доценка Ростислава

ІРАСЕК АЛОЇС. Тчевське вогнище. Повість.

Переклад з чеської Царенка Володимира

РААБЕ ВІЛЬГЕЛЬМ. Чорна галера. Повість.

Переклад з німецької Логвиненка Олекси

ПРЕМЧАНД. Саті. Оповідання.

Переклад з гінді Наливайка Степана

МЕЙЄР КОНРАД-ФЕРДІНАНД. Плавт у жіночому монастирі. Оповідання.

Переклад з німецької Антоненка-Давидовича Бориса

ФРАНС АНАТОЛЬ. Чудо зі скнарою. Оповідання.

Переклад з французької Тараненко Оксани

ЙОВКОВ ЙОРДАН. Індже. Оповідання.

Переклад з болгарської Кеткова Олександра

ПО ЕДГАР АЛЛАН. Провалля і маятник. Оповідання.

Переклад з англійської Доценка Ростислава

АСЕВЕДО ДІАС ЕДУАРДО. Бій у руїнах. Оповідання.

Переклад з іспанської Роя Михайла

АЛАРКОН ПЕДРО АНТОНЮ де. Офранцужений. Оповідання.

Переклад з французької Коневої Женев'єви

ГАРДІ ТОМАС. Троє незнайомців. Оповідання.

Переклад з англійської Понежі Івана

ДЖЕКОБС ВІЛЬЯМ. Чорний кіт. Оповідання.

Переклад з англійської Тереха Олександра

ДОДЕРЕР ГАЙМІТО фон. Подвійна брехня, або Антична трагедія на селі. Оповідання.

Переклад з німецької Поповича Євгена

ДОЙЛ КОНАН АРТУР. «Лев'яча грива». Оповідання.

Переклад з англійської Дмитренка Миколи

ІБАНЬЄС ВІСЕНТЕ БЛАНКО. Подвійний постріл. Оповідання.

Переклад з іспанської Соколовського Петра

БІОГРАФІЧНІ ДОВІДКИ

Примітки

1

Лохабер — місцевість на півночі Шотландії, Лінкольншир — графство у середній частині Англії, на березі Північного моря. (Тут і далі примітки перекладачів.)

(обратно)

2

По-гельському — тобто мовою гелів, шотландців-кельтів.

(обратно)

3

Роб Рой — провідник шотландських горян у часи середньовіччя, герой однойменного роману В. Скотта.

(обратно)

4

Джеймс Босвел (1740–1795) — англійський правник і письменник.

(обратно)

5

Йомен — фермер середнього достатку в давній Англії.

(обратно)

6

Так називався полк шотландської піхоти у британській армії,

(обратно)

7

В однаковому становищі (латин.).

(обратно)

8

Переважаючою силою (латин.).

(обратно)

9

Порядок оборони (латин.).

(обратно)

10

Яків І (1394–1437) — шотландський король з 1424 р., поет.

(обратно)

11

В розпалі сутички (фр.).

(обратно)

12

Бекон Френсіс (1561–1626) — англійський філософ.

(обратно)

13

Цитата з Біблії («Послання Павла до римлян», 12–19).

(обратно)

14

Постійне військо Сирітської громади. Після смерті верховного гетьмана гуситів Яна Жижки 11 жовтня 1424 року його послідовники стали називати себе «Сиротами».

(обратно)

15

Комтур — голова округу німецького духовно-рицарського ордену.

(обратно)

16

Над усіма польовими і місцевими ватажками стояли в містах «старші брати» або «старші», а над тими — «володарі».

(обратно)

17

Тепер — Мейсен у Німеччині.

(обратно) name=t49>

18

Полковнику (іт.).

(обратно)

19

«Він поділить серед них здобич, узяту в сильних» (лат.).

(обратно)

20

Де благочестивий Еней, де божественний Туллій і Анкус? (Лат.).

(обратно)

21

«Непорочне зачаття» (іт.).

(обратно)

22

Вулиця Гуїлья (іт.).

(обратно)

23

Красуні-фламандки (іт.).

(обратно)

24

Цітера — інше ім'я богині кохання Венери-Афродіти.

(обратно)

25

Друзяко (іт.).

(обратно)

26

Прекрасної Генуї (іт.).

(обратно)

27

«Я король» (ісп.).

(обратно)

28

Панове (іт.).

(обратно)

29

Друже (іт.).

(обратно)

30

Всевишньому слугує старий і вбогий (латин.).

(обратно)

31

Віце-адміралом (іт.).

(обратно)

32

Перемога! Перемога! Тисячу разів дякую (іт.).

(обратно)

33

Хай живе Генуя!.. (Іт.).

(обратно)

34

Герби іспанських провінцій Леон та Кастілія.

(обратно)

35

До зброї! До зброї! (Іт.)

(обратно)

36

Стародавній звичай, коли дівчина сама вибирає собі нареченого.

(обратно)

37

Шіва — одне з головних індійських божеств.

(обратно)

38

Медічійський сад — сад герцога Медічі.

(обратно)

39

Козімо Медічі (1389–1464) — один з найбагатших людей Флоренції, меценат (покровитель) багатьох письменників і художників. У 1434 р. при формальному збереженні Флорентійської республіки став повновладним правителем Флоренції. За роздачу хліба народові в голодний рік його почали звати «батьком вітчизни».

(обратно)

40

Поджо Браччоліні (1380–1456) — італійський письменник-гуманіст, відомий своїми «фацеціями» (фацеції — короткі новели-анекдоти). Він розшукав багато манускриптів античних римських письменників, серед них — 12 комедій Плавта.

(обратно)

41

Плавт — великий римський комедіограф. Помер 184 року до християнської ери.

(обратно)

42

В даному разі — неіталійських. Італійці епохи Відродження, як і стародавні римляни, називали германців варварами.

(обратно)

43

Лернейська гідра—змія з дев'ятьма головами, у якої, за античним міфом, замість одної відпалої голови виростали дві нові.

(обратно)

44

Констанц—місто в Південній Німеччині біля кордону з Швейцарією.

(обратно)

45

Вселенський собор — загальноцерковний з'їзд представників вищого духівництва.

(обратно)

46

Бенедиктинці — католицький чернечий орден.

(обратно)

47

Fas чи nefas (латин.) — будь-якими засобами.

(обратно)

48

Ретієць — житель області в Центральних Альпах.

(обратно)

49

Кур — місто в Швейцарії.

(обратно)

50

Тоскана — область в Італії з головним містом Флоренція.

(обратно)

51

Герольд — оповісник.

(обратно)

52

Класичний — тут мається на увазі італійський.

(обратно)

53

Алемани — племена, що населяли Південно-західну Німеччину та Швейцарію; алеманський — тут в значенні — німецький.

(обратно)

54

Сповідальня — спеціальна камера у католицькій церкві, де сидять священики під час сповіді.

(обратно)

55

Лідія, Глікерія — звичайні для поезії епохи Відродження імена коханок.

(обратно)

56

Умбрієць — житель провінції Умбрія (Середня Італія). Тут мається на увазі Плавт.

(обратно)

57

Троє суддів підземного царства — за грецькою міфологією, богу підземного царства Плутону допомагали судити душі померлих троє суддів: Мінос, Еак і Радамант.

(обратно)

58

Гус Ян (1369–1415) — вождь реформації, проводир народу в період національно-визвольного руху в Чехії у першій половині XV століття. На Констанцькому соборі його як єретика було засуджено і прилюдно спалено на вогнищі.

(обратно)

59

Авгури — жерці-віщуни у Стародавньому Римі.

(обратно)

60

Optimus maximus (латин.) — найкращий і найвеличніший. Так звали стародавні римляни Юпітера.

(обратно)

61

Афіна Паллада — богиня мудрості і знання у давньогрецькій міфології.

(обратно)

62

Оракул — у давніх греків та римлян жрець, що давав віруючим відповіді, про які він нібито дізнавався від божества.

(обратно)

63

Понтій Пілат — правитель Іудеї, провінції Римської імперії на початку нашої ери.

(обратно)

64

На папу обрано Отто Колонну.

(обратно)

65

Тобі, Господи.

(обратно)

66

Трицарювання пап — епоха заворушень у католицькій церкві, коли під час Пізанського собору 1403 року було скинуто пап Григорія XII і Бенедикта VIII, кожен з яких вважав себе за єдиного владику, і обрано Олександра V. Проте оскільки попередні папи не хотіли відмовитись від влади, то правили всі троє, ворогуючи між собою. Констанцький собор 1414–1418 років поклав край трицарюванню пап, обравши на папський престол Мартіна V.

(обратно)

67

Місту і світові.

(обратно)

68

Аплодуйте, друзі.

(обратно)

69

Невідому фацецію.

(обратно)

70

Подеста — мер, міський голова в італійських містах.

(обратно)

71

Діоскорід (І ст. н. е.), Гален (130–200) — давньоримські лікарі.

(обратно)

72

Ереб — у грецькій міфології персоніфікація мороку.

(обратно)

73

Фра — брат (іт.).

(обратно)

74

Переклад Феофана Скляра.

(обратно)

75

Доктрини катарів і патаренів — середньовічні релігійні єресі.

(обратно)

76

Билюк-баші — начальник загону (тур.).

(обратно)

77

Чорбаджії — заможні селяни, господарі.

(обратно)

78

Яша! — Хай живе!

(обратно)

79

Аба — турецька одежа.

(обратно)

80

Чешма — обмуроване камінням джерело (тур.).

(обратно)

81

Айян — сенатор, намісник (тур.).

(обратно)

82

Райя — буквально — стадо; немусульманське населення Турецької імперії (тур.).

(обратно)

83

Зграя розбійників лютих, убивць ненаситних,

Довго впивалася тут кров'ю невинних людей.

Вільна тепер батьківщина — катівні нема вже;

Смерть утекла, бо життя і рятунок прийшли (латин.).

(обратно)

84

Епіграф запозичено з книжки англійського письменника І. Дізраелі «Курйози літератури» (1823).

(обратно)

85

Толедо — місто в Іспанії.

(обратно)

86

Лассаль, Антуан (1775–1809) — французький генерал, учасник наполеонівських воєн. Французькі війська вступили в Толедо 6 травня 1808 року. У тому ж таки році Наполеон скасував інквізицію в Іспанії, яка, одначе, після повалення Наполеона була відновлена і проіснувала до 1834 р.

(обратно)

87

4 січня 1817 року біля річки Каталан уругвайці зазнали поразки від бразильсько-португальських інтервентів. В оповіданні змальовується епізод героїчної боротьби уругвайців проти бразильської агресії 1865 року.

(обратно)

88

Дієго Гарсія де Паредес (1466–1530) — іспанський воїн, наділений величезною фізичною силою. Уславився у боротьбі з французами.

(обратно)

89

Другого травня 1808 року відбулося перше збройне повстання народних мас Мадрида проти французьких військ, яке, однак, було придушене. Це послужило сигналом до повстання проти інтервентів по всій країні.

(обратно)

90

Мілон Кротонський — грецький атлет. Під час Олімпійських ігор він з биком на плечах чотири рази обійшов арену. (Гарсія де Паредес за свою силу був прозваний Самсоном з Естремадури).

(обратно)

91

Католицький король — Фердінанд II Арагонський (1452–1516), перший король об'єднаної Іспанії.

(обратно)

92

Квірінал — палац у Римі. В ті часи був літньою резиденцією папи.

(обратно)

93

Олександр Борджіа (1442–1503) походив з аристократичного іспанського роду і був родичем Гарсії де Паредеса.

(обратно)

94

Козенца — провінція в Італії.

(обратно)

95

Манфредонія — королівство Неаполітанське.

(обратно)

96

Сериньола — місто в Італії, де в 1503р. відбулася битва між французами та іспанцями, яка закінчилася перемогою іспанців.

(обратно)

97

Битва при Павії — 1525 рік. У ній іспанці знищили понад десять тисяч французів і взяли в полон французького короля Франціска І.

(обратно)

98

Мюрат Йоахім (1767–1815) — наполеонівський маршал.

(обратно)

99

Лібра — давня міра ваги, дорівнює 460 грамам.

(обратно)

100

Тімон — давньогрецький філософ (V ст. до н. е.); жив відлюдно, цураючись усіх. Навуходоносор — за біблійною легендою, цар вавилонський, що з волі Бога мусив жити серед звірів.

(обратно)

101

Кресі — містечко в Північній Франції, біля якого 1346 р. англійці перемогли французів.

(обратно)

102

За біблійною легендою, на бенкеті у вавилонського царя Валтасара таємнича рука накреслила на стіні слова, що провіщали смерть царя й падіння його царства.

(обратно)

103

…Коло, в середині якого диявол (латин.).

(обратно)

104

Уерта — округа.

(обратно)

105

Алькальд — в Іспанії та в країнах Латинської Америки старшина громади, суддя.

(обратно)

106

Альгвасил — слуга.

(обратно)

Оглавление

Вальтер Скотт ДВА ГУРТОПРАВИ Повість

  1

  2

Алоїс Ірасек ТЧЕВСЬКЕ ВОГНИЩЕ Повість

Вільгельм Раабе ЧОРНА ГАЛЕРА Повість

  НА ФОРТЕЧНИХ ВАЛАХ ЛІФКЕНГЕКА

  НА БОРТУ «АНДРЕА ДОРІА»

  ЯН І МІГА

  НАПАД

  МАРЕННЯ

  ЧОРНА ГАЛЕРА

Премчанд САТІ Оповідання

Конрад-Фердінанд Мейєр ПЛАВТ У ЖІНОЧОМУ МОНАСТИРІ Оповідання

Анатоль Франс ЧУДО ЗІ СКНАРОЮ Оповідання

Йордан Йовков ІНДЖЕ Оповідання

Едгар Аллан По ПРОВАЛЛЯ І МАЯТНИК Оповідання

Едуардо Асеведо Діас БІЙ У РУЇНАХ Оповідання

Педро Антоніо де Аларкон ОФРАНЦУЖЕНИЙ Оповідання

Томас Гарді ТРОЄ НЕЗНАЙОМЦІВ Оповідання

Вільям Джекобс ЧОРНИЙ КІТ Оповідання

Гайміто фон Додерер ПОДВІЙНА БРЕХНЯ, АБО АНТИЧНА ТРАГЕДІЯ НА СЕЛІ Оповідання

  1. ЧУЖИНЕЦЬ

  2. БАТЬКО

  3. ДОРОГА В ТЕМРЯВІ

  4. ГОДИНА ГНІВУ

  5. СУДНИЙ ДЕНЬ

Артур Конан Дойл «ЛЕВ'ЯЧА ГРИВА» Оповідання

Вісенте Бласко Ібаньєс ПОДВІЙНИЙ ПОСТРІЛ Оповідання

БІОГРАФІЧНІ ДОВІДКИ

ЗМІСТ

*** Примечания ***