Моя Вкраїно, мій ти раю… [Василь Королів-Старий] (fb2) читать онлайн

МОЯ ВКРАЇНО, МІЙ ТИ РАЮ… Усна народна творчість

ВІК ЖИВИ — ВІК УЧИСЬ

Фольклор (з англ. — народна мудрість, народне знання) є складовою частиною культури. Характерними його ознаками є колективність творення, масовість побутування, імпровізаційність у виконанні й багатоваріантність.

Усна творчість народу багата своїм змістом, формами, жанрами: загадки, прислів’я і приказки, анекдоти, казки, легенди і перекази, билини, обрядова поезія (колядки, щедрівки, веснянки, купальські, жнивні та весільні пісні), думи, історичні та ліричні пісні і т. д.

Календарна обрядовість виникла на основі виробничої діяльності людини, яка залежала від природи.

В обрядових піснях відбивалися бажання наших предків домогтися доброго врожаю, мати велике господарство, міцне здоров’я за допомогою магічних дій.

Одним із найдавніших видів народної поетичної творчості вважають обрядову поезію. Розрізняють календарний (колядки, щедрівки, веснянки, купальські, жнивні пісні) та родинно-побутовий (весільні пісні, поетичні побажання при народженні дитини, голосіння) цикли.

Календарна обрядовість виникла на основі виробничої діяльності людини.

Колядки — народні календарні обрядові величальні пісні, що їх співали на Різдвяні свята. Ці обрядові пісні виконувалися групами колядників, які обходили хати, іноді навіть з «козою» (один з колядників у вивернутому кожусі тримав дерев’яну голову кози). У піснях прославляли господаря, його дружину та дітей, бажали добробуту, великого врожаю, приплоду худоби, здоров’я та сімейного щастя. За колядування господарі наділяли колядників подарунками.

Щедрівки — старовинні обрядові величальні пісні, що співалися під Новий рік, у «щедрий вечір». Гурти молоді ходили від хати до хати, славили господарів, бажали усяких щедрот і достатку і за це в жартівливій формі просили винагороду.

Виконувані хором колядки та щедрівки, як правило, адресувалися комусь із представників родини, часто у текст пісень вставляли й ім’я господаря, що особливо подобалося слухачам і робило їх щедрішими.

Господар, як правило, у піснях зображувався добрим, статечним, розважливим; господиня наділена душевною теплотою. Колядки та щедрівки парубкові в багатьох випадках перегукуються з ліричними та історичними піснями; дівочі пісні — близькі до ліричних пісень про кохання.

Колядували в основному хлопці, тоді як щедрували переважно дівчата й діти.

Колядки та щедрівки тематично і образною системою споріднені з іншими жанрами народної пісенності. Із билинами їх єднають повтори, паралелізми^[1], алітерації^[2], риторичні рими^[3] тощо. За тематикою і формами поетичної образності колядкова обрядовість близька до весільної та обжинкової поезії.

Українські колядки мають багато спільного з обрядовими піснями інших слов’янських народів.

З давніх-давен у слов’янських народів першим річним святом вважався прихід весни. Людям хотілося якнайшвидше прогнати зиму з її лютими морозами і довгими ночами і наблизити бажану пору — весну. Щоб задобрити її, пробудити природу від зимового сну, виконувалися веснянки — давні за походженням обрядові пісні, що були складені на честь весни й початку польових робіт. Весна — це щаслива пора в житті молоді, час вияву найніжніших почуттів. Хлібороб у цей час відчував неспокій, пов’язаний з початком польових робіт, турботами про майбутній урожай. Зазвичай веснянки починали співати на початку березня (у деяких місцевостях тоді, коли вперше кувала зозуля і т. д.); це переважно дівочі пісні, хлопці, як правило, були слухачами і втручались у спів лише жартівливими репліками.

Основний мотив пісень — побажання доброго врожаю. Люди вірили в магічну силу оновлення природи, вірили, що весна приносить щастя і добробут.

Веснянки насичені пісенною символікою. Закохані часто виступали в образах голуба, зозулі, сокола. Нерідко зустрічається образ верби — символ зустрічі; калини — символ вроди, кохання; рути — символ дівоцтва і суворості звичаїв; барвінку — символ шлюбу і т. д.

До обрядових пісень належать русальні пісні, що виконувалися на «русальному тижні» (кінець травня — початок червня), коли жито починало колоситися. У цей період весна переходила в літо (за язичницькими віруваннями). Люди прагнули вшанувати русалок, задобрити їх, щоб забезпечити високий урожай, уберегти поле від стихії, а людину — від хвороб.

До пісень обрядового циклу належать купальські пісні, які виконувалися на свято Івана Купала (з 6 на 7 липня). У ніч перед святом хлопці та дівчата збиралися біля вогнищ, стрибали через них, співали, влаштовували ігри, ворожили, пускали вінки на воду. Вважалося, що в цей день природа розкриває свої таємниці, а трави мають особливі лікувальні властивості. Відомі легенди, за якими в ніч на Івана Купала цвіте папороть — квітка щастя (тому молодь цієї ночі йшла шукати цвіт папороті). Щоб забезпечити добрий урожай на майбутній рік, топили в річці чи спалювали на вогнищі опудало Купали (Купала, Купайла, Марени, Морени, Моряни — різні назви персонажа слов’янської міфології, бога (богині) весни і води).

Одним із найвідповідальніших періодів у житті хлібороба був час збирання врожаю. Жнивний обряд і пісні, що його супроводжували (жниварські), звеличували трудову людину, яка виростила найнеобхідніше в житті — хліб.

Перший сніп приносили додому, ставили на покуті. Увесь цикл жниварських пісень поділявся на:

— зажинкові пісні — співалися до початку жнив;

— власне жнивні — виконувалися під час жнив;

— обжинкові — ті, що співалися по закінченні жнив.

Коли в людей було дуже примітивне уявлення про навколишній світ і вони відчували безсилля перед силами природи, виникали міфи (з гр. — слово, переказ) — вид фольклору, давні за походженням сказання про богів, потвор тощо.

Міфи були раннім видом народної творчості. Вони відрізнялися від казок тим, що до міфів ставились як до чогось беззаперечного, а казки сприймалися як плід фантазії. Міфи відрізнялися і від легенд: легенди у своїй основі мали якісь справжні історичні події та реальних історичних осіб.

Близькі до міфів легенди — прозові фольклорні твори, в яких розповідається про якусь незвичайну подію, явище природи чи визначну постать (біблійних персонажів, історичних героїв, окремих осіб).

Залежно від змісту вчені визначають кілька тематичних груп легенд:

— міфологічні (розповідається про створення світу, явища природи);

— чудодійні (перетворення людей у тварин тощо);

— християнські (розповіді про походження світу, розповіді про канонізованих церквою святих Давида, Соломона);

— топонімічні — про походження назв населених пунктів, річок, озер, урочищ та ін. («Про Кия, Щека, Хорива та сестру їхню Либідь»);

— апокрифічні — неканонізовані церквою розповіді про створення світу («Як Бог створив світ», «Соломонові суди», «Про нечисту силу»);

— історико-героїчні — про історії племен, народів, окремих осіб, які уславили рідну землю, зокрема Україну (про Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Максима Кривоноса, Олексу Довбуша, Устима Кармалюка та ін.).

Деякі легенди можна прочитати в літописах, зокрема «Повісті минулих літ» славного літописця Нестора. Тут записано про заснування Києва, правління князів і життя люду руського.

У фольклорних творах відбиваються мрії народу про перемогу добра, справедливість, свободу. Такими настроями пройняті українські перекази, у яких, на відміну від казок, міфів і легенд, описані здебільшого реальні події.

Переказ — усне народне оповідання про визначні історичні події та героїв цих подій. За змістом перекази близькі до народних легенд, але відзначаються відсутністю казково-фантастичних елементів та більшою достовірністю і є виявом історичної пам’яті народу.

Джерелом виникнення жанру були розповіді учасників чи очевидців історичних подій минулого.

У сучасній науці перевагу надають хронологічній класифікації переказів:

— перекази часів Київської Русі;

— перекази періоду половецьких та турецько-татарських нападників;

— перекази доби козаччини та національно-визвольної війни 1648–1654 рр.;

— перекази періоду Руїни та національно-визвольних змагань XVІІІ ст. (Коліївщина, Гайдамаччина, опришківський рух);

— перекази про національно-історичні події новітньої доби (національно-визвольні армії і рухи УСС, УГА УПА; події Першої та Другої світових воєн).

Отже, жанр переказу продовжує побутувати донині доповнюючись новими зразками: розповіді про війну в Афганістані, життя репресованих у тюрмах і таборах, події дисидентського руху (60–80 рр. XX ст.).

Серед жанрів усної народної творчості виділяються билини — епічні пісні соціально-побутового («Садко», «Василь Буслаєв») та героїко-патріотичного характеру (про Іллю Муромця, Добриню Нікітича, Альошу Поповича).

Билинні сюжети зустрічаються в казках і легендах. Билини на рівні з казками є найдревнішим українським епосом, який увібрав у себе міфологічне мислення праслов’ян. Билини відносять до історичного епосу.

Сучасна наука виділяє такі цикли билин:

— міфологічний, або дохристиянський (билини про Микулу Селяниновича, Святогора та ін.);

— київський (центральний образ — князя Володимира; про Іллю Муромця (чернігівського богатиря), Альошу Поповича, Добриню та ін.);

— волинсько-галицький (про князя Романа, Михайла Казарина, Дуная та ін.);

— новгородський (про Садка, Василя Буслаєва);

— казково-новелістичний (про Гліба Володієвича, Соловія Гудимировича, Івана Годиновича та ін.).

В основі поділу лежать тематичний, хронологічний та географічний принципи.

Однією з особливостей поетики билинних пісень є те, що поряд із реальними особами співіснують казково-міфологічні істоти (змій, Соловей-розбійник та ін.), але події передаються як достовірні життєві факти, а не вигадані розповіді.

Билини найбільш наближаються до легенд за особливостями жанрової поетики. Характерним є образ коня, який допомагає героєві-богатирю, попереджає про небезпеку і т. ін.

Усталеною є і композиція творів героїчного епосу. Кожна билина ділиться на три частини: зачин, виклад і кінцівку. Билинам властиве римування, хоча рима часто співзвучна віддалено.

У давнину билини виконувались під супровід струнного музичного інструмента (найчастіше гуслів), проте у ході побутування цей компонент виконання втратився.

Одним із найдревніших жанрів фольклорної творчості є казка — епічний твір народної словесності, в якому відображені різночасові вірування, погляди та уявлення народу у формі структурованої, хронологічно послідовної сюжетної оповіді, яка має чітку композиційну будову, яскраво виражену колізію (в основі якої лежить протиборство між добром і злом, що завершується перемогою добра).

Ще з сивої давнини народ виплекав і усно передав мрії про непереможне добро, правду, справедливість і людське щастя; у казках засуджуються рабство, брехня, жорстокість, ледарювання.

Для казки характерний розповідний стиль і сюжетність. Сюжет завжди завершений, усі події доведені до кінця. Казка має своєрідну побудову: зачин, основна частина, кінцівка.

«Було собі…», «Жили колись…», «Це було…» — такий традиційний початок багатьох казок.

Веселі кінцівки найчастіше виражені загальновідомими формулами: «І я там був…», «Ось вам казка, а мені бубликів в’язка», «Живуть-поживають, добра наживають».

Традиційним у сучасній вітчизняній фольклористиці є поділ казок на казки про тварин (птахів, рослин, комах); чарівні (іноді називають героїчні чи фантастичні) та суспільно-побутові (реалістичні, новелістичні) з окремими розгалудженнями чи підвидами у кожній із названих груп.

Казки про тварин виникли в глибоку давнину на основі спостережень про стосунки сильніших і слабших тварин; з’являються аналогії до людського побуту та суспільного життя: казкові персонажі «по-людському» обирають собі царя, відпочивають, мандрують і т. д.

У казках діють усі три категорії образів: добротворці, злотворці і знедолені. З часом алегорія у казках про тварин стає засобом соціальної сатири, конфлікт ґрунтується на антагонізмі представників двох протилежних груп, їхніх поглядів і моральних принципів.

Фантастичний характер чарівних казок розкривається через незвичайні подвиги героїв-богатирів, страждання знедолених, витівки злих чарівників. Розвиток дії казки відбувається за принципом градації^[4]: від зав’язки до кульмінації і розв’язки — торжества правди і добра.

Основними добротворцями є герої-богатирі, представники трудових верств — Котигорошко, Чабанець та ін. Із початку казки їхні дії спрямовані на подвиги: врятування слабших від смерті; царівни — від одруження зі Змієм. Окрім ідеалізованого героя-рятівника, у казках діють його помічники: Вернигора, Вернидуб, Крутивус, Верникамінь і т. д.

Значна частина героїко-чарівних казок має виразний історичний характер. Їх головні герої (Кирило Кожум’яка, Ілля Муромець) мали реальних прототипів.

Вирішальною та обов’язковою ознакою казок цього типу є незвичайність описуваного, надприродність, таємничість, чудесність подій і динамічність їх розгортання.

У цьому жанрі надзвичайно розгалуджена система тропів^[5]: епітети, як правило, сталі (сира земля, красна дівчина, темна ніч, білий світ і т. д.); наявні приклади метонімії^[6], у формі якої постають вовча, кінська голови; частими є порівняння (красна дівиця — ясна зірниця); гіперболічно змальовуються індивідуальні риси та якості (герой може підкинути булаву вгору на три, шість, дев’ять, дванадцять діб і т. д.). Символізм є важливою складовою частиною: символічні числа 3, 7, 9, 12, 24 і т. д.; кольори — чорний, зелений, білий; природні матеріали — діаманти, самоцвіти, кришталь.

Соціально-побутові казки — пізніший за походженням різновид казок, де особливого значення набуває типізація. У багатьох побутових оповідях змальовуються антагоністичні стосунки в роді, сім’ї — між лукавою жінкою і чоловіком, дурним і розумними братами; у соціальних сферах — трудящими-бідняками і гнобителями: панами, попами і т. д. Умовно соціально-побутові казки поділяють на родинно-побутові та суспільно-побутові.

У родинно-побутових казках є традиційним сімейний конфлікт між братами, один з яких багатий, а другий — бідний; між батьком та сином; чоловіком та дружиною.

Головними персонажами суспільно-побутових казок є представники різних соціальних верств та груп. У казках цього типу нерідко прості люди виявляються розумнішими від багатих та вчених, бо покладаються на справжню мудрість і чесність («Мудра дівчина», «Семиліточка» та ін.).

Чимало казок, на відміну від народних, мають свого автора, тому їх називають авторськими, або літературними. Знаними майстрами творення казок є І. Франко, Леся Українка, В. Симоненко, В. Нестайко та ін. Джерелом натхнення для письменників була народна творчість, проте на відміну від народної казки, яка побутує переважно в усній формі, літературна казка має писемну форму, що й пояснює постійність тексту літературних казок; оповідь літературної казки підпорядкована авторській волі. Сюжет твору може бути відомий, але його трактування, характеристика обставин та персонажів належить авторові. Для літературної казки характерна індивідуальна, авторська мова.

Казки привчають дітей бути уважнішими, чуйнішими, добрішими. Мудрість і сила людини починаються з найпростішого — уміння шанувати старших, допомагати ближньому і захищати слабшого.

Одним із видів усної народної творчості є думи — народні епічні і ліро-епічні пісенні твори героїчного і соціально-побутового змісту. Їх виконували речитативом під акомпанемент бандури (кобзи або ліри). У більшості творів розповідалося про важливі історичні події на Україні, про боротьбу українського народу проти іноземних загарбників.

Думи не мають сталої строфи, на відміну від пісень, балад, коломийок. Вірш думи астрофічний (без поділу на строфи), нерівноскладовий (рядки не мають сталої кількості складів; буває від 5–6 до 19–20 і більше складів у рядку). Переважає дієслівне римування.

Думи насичені народнопісенними паралелізмами, мають місце заперечні і стверджувальні порівняння, епітети.

Думи починаються поетичним заспівом, що будується найчастіше на основі художнього паралелізму:

Після заспіву йде власне дума, сюжет розгортається з усіма елементами композиції і ліричними відступами. Завершується дума кінцівкою, яка називається славословіє, бо у ній прославляються подвиги, відвага героя, який переміг ворога або загинув за праведну справу:

Думи поділяються на:

— думи про героїчну боротьбу українського народу проти турецько-татарських завойовників та про турецьку неволю (XІV–XV ст. — рання козацька доба);

— думи про героїчну боротьбу українського народу проти національного поневолення (XVІ — початок XVІІ ст. — доба Хмельниччини і гетьманщини);

— соціально-побутові думи (кінець XVІІ ст. — період Руїни, політичного занепаду).

Найдавнішою за датуванням є дума «Козак Голота» (записана у 1684 р., опублікована в 1928 р.). Відомо близько 10 різних її варіантів. Серед дум про бойовий подвиг захисників рідної землі виділяється дума «Самійло Кішка». На думку вчених, в основі сюжету — реальний випадок. У думі «Маруся Богуславка» описано патріотичний подвиг української дівчини-невільниці. Однією з найпопулярніших є дума «Втеча трьох братів із города Азова з турецької неволі» («Три брати азовські»), якої записано понад 25 варіантів.

Зміст таких творів складався з основних мотивів: нестерпні страждання поневолених, ностальгія, туга за рідним домом.

Пафосом героїчної боротьби народу проти соціального і національного гноблення вирізняються думи про визвольну війну 1648–1654 рр. За тематикою ці твори героїчного епосу можна поділити на такі:

— думи про великі битви і подвиги народу, оспівування його національної свідомості, організованості («Перемога під Корсунем», «Про Білоцерківщину»);

— думи, присвячені історичним особам — Богдану Хмельницькому, Івану Богуну, Данилові Нечаю та ін. («Хмельницький і Барабаш»).

Думи цієї тематичної групи — це художній літопис героїзму українського народу, який у надзвичайно складних соціально-політичних умовах зумів піднятися і вигнати з рідної землі ворога.

У суспільно-побутових думах немає згадок про конкретні історичні особи чи події. У них діють безіменні герої-козаки у побутових ситуаціях, а не в лицарських походах («Вдова і три сини», «Прощання козака», «Козак-нетяга і сестра»). Думами кінця XVІІІ ст. завершується розвиток цього жанру.

Характерною особливістю дум є можливість імпровізації: у процесі виконання кобзарі нерідко окремі рядки чи слова пропускали або змінювали.

Поряд з думами у XV столітті в період боротьби українського народу проти турецько-татарських загарбників з’явились історичні пісні — епічні чи ліро-епічні твори, в яких розповідається про справжні події та історичних осіб. Героями цього роду творів часто є безіменні герої, але їхня діяльність пов’язана з конкретним історичним періодом. Часто історичні пісні складалися самими учасниками чи свідками подій. Вони є сюжетними творами: основну увагу зосереджено на відображенні якоїсь конкретної події чи епізоду; у них майже немає фантастики. Вони мають чітку строфічну будову.

Історичні пісні поділяються на цикли за хронологічним принципом:

— пісні доби козаччини (XV — перша половина XVІІ ст.);

— пісні доби Коліївщини та Гайдамаччини (друга половина XVІІ — XVІІІ ст.);

— пісні селянських повстань першої половини XІX ст.;

— пісні національно-визвольних рухів першої половини XX ст.

У пісні «Зажурилась Україна» не лише змальовано картину свавілля ворогів, але й звучить заклик до опору:

У XV–XVІ ст. український народ зазнавав тяжкого лиха від турецько-татарських нападників, що яскраво відбилося в піснях цього періоду.

У XVІІ ст. український народ на загарбницьку політику польської шляхти відповів повстаннями. Ватажки повстанців були улюбленими героями багатьох фольклорних творів. У піснях цього періоду найяскравіше змальовано Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая.

Богдан Хмельницький вражає особистим героїзмом, доблестю, мудрістю полководця. У пісні «Чи не той то хміль» ватажок визвольної війни порівнюється з буйним хмелем — символом сили і здоров’я.

Справжнім гімном історичним перемогам народного війська над польськими панами є пісня «Не дивуйте, добрії люди», присвячена Максиму Кривоносу — сподвижнику Богдана Хмельницького. Тут передано упевненість народу в своїй перемозі і висловлено прагнення українців більше не допустити ворогів на свої землі.

Перемоги народного війська додавали українському народові впевненості в своїй силі.

Для пісень періоду визвольної війни характерна історична правдивість, глибока ідейність, простота мови, виразність художніх образів. У пісні «Ой Морозе, Морозенку» виведено узагальнений образ козака, який бився проти ворогів рідної землі. Морозенко попереду козацького війська «сивим конем виграває», тому після загибелі за героєм «вся Вкраїна плаче».

Однією з провідних тем українського фольклору є зображення боротьби трудового народу проти феодально-кріпосницького гніту. Посилення експлуатації селянства викликало наростання народного протесту. На початку XVІІІ ст… розпочинається народно-визвольний рух (гайдамацький), у загони месників йшли селяни, частина запорізьких козаків, міщани-ремісники. Найбільшим було повстання 1768 року, назване Коліївщиною, яке очолили Максим Залізняк та Іван Гонта. В образах керівників повстанців український народ втілив нездоланні сили, героїзм трудящих мас, їхню непримиренність щодо експлуататорів.

У пісні «Максим козак Залізняк» за допомогою гіпербол народ характеризує повстання під проводом Залізняка як могутній виступ: «набрав війська сорок тисяч», набили панів «повні шанці» та ін.

Високо підносячи своїх героїв, народ гнівно засуджує зрадників — зрадники народу за свої провини розплачуються кров’ю, тому смерть Сави від рук колишніх побратимів є закономірною:

На західноукраїнських землях у XVІІІ ст. зміцнів рух опришків, очолюваний Олексою Довбушем.

Великої популярності набули пісні про керівника селянського руху на Поділлі (перша половина XІX ст.) Устима Кармалюка. У пісні «За Сибіром сонце сходить» оспівано Кармалюка як народного месника, захисника інтересів трудящих; вказано на причини їхнього протесту:

Народ поважає Кармалюка і підтримує його:

Історичні пісні мають спільні риси з думами, але менші за обсягом, мають строфічну структуру. Порівняно з ліричними піснями, вони більші і відрізняються епічністю (наявність сюжету, розповідний характер, вказівка на конкретні історичні події та постаті).

У багатьох з них використовуються прийоми гіперболізації, символічні метафори (битва як весілля, бенкет: «наварили ляхам пива»); сталі епітети (ясні зорі, широкий степ), художні паралелізми («то не чорна хмара з-за гори виступає, то військо в похід вирушає»), використовуються образи-символи (козак-сокіл, дівчина-калина, смерть-червона китайка).

Одним із жанрів усної народної творчості є балади — ліро-епічні пісенні твори з гостро драматичним сюжетом, що виражає з точки зору народної моралі трагічні конфлікти, породжені надзвичайними та фантастичними подіями, вчинками та фатальними збігами обставин в особистому, сімейному чи суспільному житті простих людей.

Гірка туга нареченої, вбитий на війні козак, осміяні почуття довірливої дівчини, злі чари та прокльони свекрухи, зрада і помста — усі ці мотиви знайшли змалювання в українській народній пісні-баладі.

Формою балада подібна до ліричної пісні, але має сюжет, тому тут є не одна, а кілька дійових осіб, стосунки між якими розкриваються за законами епічних творів (є елементи композиції), чим балада подібна до легенд та оповідань. В основі сюжету — незвичайні події (дівчина перетворюється в тополю, брат продає сестру і т. д.), цим балади відрізняються від ліричних пісень. Дійові особи — прості люди, а змальовані картини стосуються життя окремої людини; у них домінують сімейний побут і картини особистого життя (цим балади відрізняються від дум та історичних пісень).

Балада ніколи не завершується щасливо — цим вона відрізняється від усіх інших видів фольклору. У баладі поряд з епічним і ліричним є й драматичне начало (первісно баладу танцювали, відтворюючи рухами оспівувані події).

Баладі притаманний ефект нарощування психологізму шляхом градації дії в часі. Балада «Ой не ходи, Грицю» побудована на цьому прийомі:

Використовуються ті художньо-поетичні засоби, що і в ліричних творах: метафори, епітети, порівняння, вживаються тавтології.

Найдетальнішу класифікацію балад розробив О. Дей:

— кохання і дошлюбні відносини;

— сімейні взаємини і конфлікти;

— відгомони соціального та історичного життя.

Найпоширеніший сюжет — перетворення ненависної для свекрухи невістки у тополю («Ой чиє ж то жито…»); свекруха, зненавидівши невістку, відправляє сина у далеку дорогу («Проводжала мати сина у солдати…»), а невістці наказує робити важку роботу, посилаючи

Широко представлена в баладах тема козаччини: у низці пісень-балад, де відображено період боротьби з татарсько-турецькими завойовниками, постають епізоди кривавих битв («Ой мала вдова сина-сокола», «Козака несуть», «Вітер гуде, трава шумить» і ін.), які тісно поєднуються з мотивами патріотизму.

Проте балади історичного змісту відрізняються від історичних пісень сильним ліричним струменем — в них здебільшого висловлюється туга сестри за братом, матері за сином. У баладі, на відміну від історичної пісні, немає прямої вказівки на час подій, на місце, де вони відбуваються. На першому плані — психологічний стан.

Чаклунство в усіх його проявах є одним із сюжетотворчих чинників баладних пісень. У баладі «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» описується отруєння невірного нареченого. Нерідко зустрічаються і самі «рецепти» виготовлення приворотного зілля і отрути.

Найпоширенішими темами балад XVІІІ—XІX ст. є нещасливе кохання або нещасливе сімейне життя, причиною якого були соціальні проблеми або трагедії, породжені примусовими шлюбами. Вершиною трагедії жіночої долі, змальованої в українських баладах, є сюжет про зведення дівчат і жорстоку долю покритки.

Видозмінені сюжети балад, накреслена тенденція до психологічного поглиблення образів, концентрація уваги на внутрішньому стані, почуттях — цими рисами балади стали близькими до соціально-побутових пісень.

Пісні-балади мають оригінальну художню систему. У переважній більшості ці пісенні твори діалогізовані. Часто зустрічаються символічні загальнопісенні образи ясного сокола, сивої зозулі; епітети — білі ручки, вітер буйнесенький, зелена діброва. Характерними засобами української пісні-балади є пестливі слова, дуже поширена гіперболізація.

За уявленнями патріархального селянства, кожна важлива подія повинна була супроводжуватися відповідними обрядами. Це стосувалось і родинного життя. Родинна поезія обіймала важливі побутові події в житті людини — весілля і смерть. Родинно-обрядова творчість, зокрема весілля, тісно пов’язані з народною драмою. Весільні сцени умовно можна об’єднати у кілька етапів:

— передвесільний (сватання, заручини чи змовини);

— приготування до весілля (запрошення на весілля, випікання короваю, прикрашання гільця чи весільного деревця, дівич-вечір або вінкоплетіння, оглядини);

— весілля (посад, розплітання коси нареченої, батьківське благословення, приїзд нареченого, «викуп» нареченої, прощання нареченої з рідними, від’їзд подружжя до дому молодого);

— післявесільний (понеділкування, пропій чи перезва).

Народні ліричні пісенні твори, якими супроводжувався цей церемоніал, називаються весільними обрядовими піснями.

Обрядові пісні під час сватання не співались, основною формою народної творчості цього етапу була драма у вигляді монологів, діалогів. Заручини, як і сватання, не супроводжувались обрядовими піснями.

Довготривалий процес випікання короваю супроводжувався обрядовими піснями, які містять язичницькі традиції, а за своєю структурою та символікою наближені до календарно-обрядової поезії.

Не менш архаїчним є обряд «заквітчання гільця», який здійснювався лише неодруженою молоддю: парубки їхали в ліс вибирати та рубати дерево (з часом гілку), а дівчата його прикрашали, супроводжуючи обряд ритуальними піснями.

Як і коровай, гільце уособлювало саму наречену, що наближало цю групу весільних обрядових пісень до колядок.

Дівич-вечір був своєрідним прощанням нареченої зі своїми подругами. У цей час здійснювались певні ритуали, пов’язані з культом рослин та вірою в їх магічну дію: заплітання вінка з калини, барвінку (вінок на голову — символ сонця — мав відганяти нечисту силу, злі чари).

У цих піснях часто зустрічається мотив прощання, жаль через розлуку дівчат зі своєю подругою:

Обряд розплітання коси молодої супроводжувався піснями, які виконували жінки та дівчата. Частими є звертання до нареченої, прощання з нею її дружок, мотиви розлуки з рідними, домівкою.

Власне весільні обряди (розплітання коси та посаду молодої) носили сумний характер, і під час їх проведення наречена мала плакати.

Серед обрядових пісень, які виконувались у час посаду, значну частину становлять величання батьків нареченої.

Головним персонажем при «викупі молодої» був її брат або близький родич-парубок, тому більшість обрядових пісень, що виконувались на цьому етапі весілля, звернені до нього.

Велика група обрядових весільних пісень є прощальними. Ними супроводжувався від’їзд нареченої до дому (роду) нареченого. Найбільшої емоційної напруги в обрядових піснях набуває тема розлуки з ріднею, розставання з батьківською домівкою. Часто звучить подяка рідним за хороше життя у їхньому домі, роді (при цьому наречена дякує не лише родичам, а й ритуальним предметам дому та двору):

У понеділок після весілля на багатьох слов’янських землях відбувався обряд — пропій, який також підкріплявся текстами з культовою символікою. Характерно, що в українському весільному обряді відбився ранній етап феодалізму: наречений і наречена іменуються князем і княгинею. Основне завдання весільної драми — показати, що нова сім’я формується в урочистій і радісній обстановці.

Більшість творів весільної обрядовості мають ліричний характер і виконуються переважно жінками. Поряд із традиційними епітетами, порівняннями зустрічається чимало художніх паралелізмів. Ліричні персонажі постають у вигляді птахів: наречений — сокіл, голуб; наречена — голубка, зозуля.

Високий естетичний рівень весільного мистецтва слова сприяє збагаченню української літератури.

Лірична пісня виникла пізніше за обрядову пісню. Основною ознакою таких пісень є ліризм, із цим пов’язані і основні риси жанру: епічне начало відступає на другий план, тому епіцентром пісні є драматична напруженість. Першорядне значення надається виражальним засобам. Загальноприйнято усі ліричні пісні поділяти на:

— родинно-побутові;

— суспільно-побутові.

Родинно-побутові пісні відображають особисте життя людини (кохання, життя в сім’ї, родинні стосунки), а у суспільно-побутових відтворене соціальне життя (суспільні явища, загальнонародні проблеми). Родинно-побутові за своїм походженням давніші, ніж суспільно-побутові, оскільки власні духовні та сімейні проблеми, родинні стосунки завжди хвилювали людей, особисті драми і конфлікти впливали на духовне життя. Для того, щоб аналізувати і виявляти своє ставлення до дійсності, необхідний певний рівень національної свідомості. Тому суспільно-побутові пісні виникають дещо пізніше, коли національна свідомість вже здатна аналізувати суспільні явища.

Родинно-побутові пісні — це ліричні поетико-музичні твори, в яких відображено почуття, переживання, думки людини, пов’язані з її особистим життям, подіями в сім’ї, родинними стосунками.

За тематикою поділяються на:

— пісні про кохання (дошлюбні взаємини);

— пісні про сімейне життя (родинні стосунки);

— пісні про трагічні сімейні обставини (сирітські, вдовині);

— гумористично-сатиричні пісні.

У піснях про кохання оспівано багатогранність людського життя, вони займають центральне місце в ліричній поезії. Основними ліричними персонажами виступають закохані; їхні розмови, почуття, вчинки передаються у романтичному ключі. Культу почуттів підпорядковано всі елементи змісту і форми. У піснях звеличується людська душа, що здатна на глибокі переживання.

Важливу роль відіграє мова ліричних героїв, насичена пестливими словами (козаченько, місяченько, рученьки, дівчинонька, зіронька). Вагоме місце займають пейзажі, які несуть особливе емоційне навантаження («Місяць на небі, зіроньки сяють», «Ой у вишневому садочку там соловейко щебетав» і т. д.).

Пісні про кохання — це жанрова група пісень, де реальне життя відступає на другий план, у них не згадуються предмети побуту.

Серед найпоширеніших мотивів пісень про кохання можна виділити такі: мотив вірності, мотив зраджених почуттів, мотив розлуки, мотив нерозділеного кохання.

Психологічною напруженістю ці пісні близькі до балад, проте відрізняються тим, що в них відсутній епічний компонент (сюжетність, розповідність); вони побудовані на якомусь життєвому епізоді, але в них розвивається не сюжетна канва, а відтворюється душевний стан.

Із художньо-поетичних засобів найчастіше використовуються епітети (біле личко, ясні очі), порівняння (очки чорні, як терен), паралелізми, метафори, зустрічаються образи-символи (закохані — пара голубів, дівчина — зірка, хлопець — місяць, сокіл).

У піснях про сімейне життя охоплено родинні стосунки, побут, життєві конфлікти і т. д. Найпоширеніша тема — нелегка жіноча доля. Крім нелегких родинних стосунків (недоброзичливе ставлення родичів чоловіка), сімейне життя затьмарювало жорстоке ставлення чоловіка, що могло бути викликане пияцтвом.

За нелегкою домашньою роботою жінка не бачила світу білого. Тому ці пісні пройняті жалем, душевним смутком:

Ще з більшою виразністю, драматизмом змальована дійсність у третій групі пісень — про трагічні сімейні обставини, пов’язані з втратою близьких людей. Однією з найпоширеніших тем є доля матері, особливо матері-вдови. У пісні «Ой горе тій чайці» розповідається про трагедію жінки-матері: чумаки зруйнували гніздо, а чаєнят зварили в каші.

У сирітському циклі пісень народ оплакував нелегку долю сироти, що з дитинства поневірялась (дівчина-сирота не може вийти заміж за того, кого кохає, бо не має приданого), вдовиний син змолоду важко працює, щоб забезпечити себе і свою матір.

У цих піснях виникає символічний образ стеблини, яку ламає вітер.

Значну частину пісенної спадщини українського народу становлять сатирично-гумористичні пісні. На них позначилась життєва вдача українців. Найбільша група жартівливих пісень присвячена коханню, предметом висміювання є невдалі побачення, трапляється і прийом самовисміювання:

У жартівливих піснях висміюються речі, які в інших ліричних творах постають причиною сімейних драм: залицяння кума до куми, життя з п’яницею, життя з нелюбом.

Розвиток національно-суспільної свідомості спричинив виникнення окремої групи ліричних пісень, в якій чільне місце відведено не родинним проблемам, а масовим суспільним явищам. Це соціально-побутові (або суспільно-побутові) ліричні пісні, в яких відбилися почуття, роздуми не окремих людей, а певних соціальних груп (козаків, чумаків, рекрутів, наймитів та ін.), викликані подіями чи обставинами суспільного життя народу, характерними рисами станового побуту.

Ці пісні виникли на основі обрядової лірики та родинно-побутової пісенності. Вони неоднорідні за тематикою, різняться жанровими ознаками, відображають настрої та почуття певних груп народу. На відміну від історичних, суспільно-побутові пісні не пов’язані з конкретними історичними подіями, не згадують дійсних фактів,імен; їхні герої — типові узагальнені образи козаків, чумаків, рекрутів; увага зосереджується на внутрішньому психологічному стані. Суспільно-побутові пісні поділяються на козацькі, чумацькі, ремісницькі, солдатські та рекрутські, жовнірські, кріпацькі, бурлацькі, наймитські, жебрацькі, заробітчанські та робітничі, емігрантські, тюремно-каторжанські, стрілецькі, суспільно-побутову лірику XX століття (колгоспні, студентські, туристські, скаутські) і т. д.

Найдавніші за походженням козацькі пісні, які виникли у XV–XVІ ст. з появою козацтва. Цей вид усної народної творчості не приурочений до конкретних подій, а узагальнено відбиває типові явища доби козаччини. Найпоширенішою є тема прощання юнака з родиною, коханою; загибель козака на полі бою з великою емоційною силою змальована в піснях. Здебільшого це стереотипний малюнок: у степу лежить убитий козак, очі прикриті китайкою, а над ним схилився вірний його товариш — вороний кінь.

Найпоширенішим є образ жінки-матері, у неї щемить серце від розлуки із сином; тугою пройняті пісні, у яких описано прощання козака з рідними та його від’їзд із дому.

Символом козацької звитяги, нездоланності духу стає і насипана висока могила — пам’ятник воїнської доблесті.

Однією з найвідоміших козацьких пісень, у якій відбилися патріотичні почуття, готовність захищати Батьківщину, материнська любов, сестринська підтримка і туга за козаком, є пісня «Гомін, гомін по діброві». Тут переплелися щирі родинні почуття. Мати, з одного боку, сердиться:

З іншого ж боку змальовано любов матері, сум від розлуки і біль від передчуття невідворотної загибелі воїна:

Сильним патріотичним пафосом сповнена пісня «Ой на горі та женці жнуть». У пісні оспівано ватажків Запорізького війська — гетьманів, які стали національними героями. Їхні образи возвеличені, опоетизовані, кожна деталь підкреслює їхню вірність лицарській присязі.

У скарбниці українського фольклору багато пісень тужливих та сумних: безліч знаних і незнаних героїв віддали життя за волю і незалежність України. Саме за ними — молодими козаками — сумує Україна, плаче мати. Ліризм пісень досягається використанням зменшувально-пестливих слів: зелененький, явороньку, серденько, козак молоденький, калинонька; використовуються традиційні для українського фольклору образи-символи: калина — символ України, явір — козак, лицар.

Козацькі пісні як найдавніший пласт суспільно-побутової лірики зберігають деякі елементи міфологічного мислення. Давність походження виявляється і в їхній образності (образ коня, який може говорити, плаче; сивої зозулі, яка говорить з козаком). Тому козацькі пісні подібні за тематикою до солдатських, рекрутських, вояцьких, жовнірських пісень.

Торгово-візницький промисел у XV–XІX ст. на Україні породив своєрідні за тематикою та змістом чумацькі пісні. Чумаки торгували переважно рибою та сіллю, по які їздили на волах до берегів Чорного й Азовського морів, привозили також віск, дьоготь, прянощі. Чумацькі пісні — ті, що складали про чумаків їхні односельці-хлібороби, які до чумаків ставилися з повагою, щоразу чекаючи їхнього повернення, бо чумак привозив життєво необхідні товари — сіль, віск.

Теми чумацьких пісень споріднені із козацькими: пісні про далеку дорогу, прощання з родиною. Тут звучать сумні, тривожні мотиви приреченості, небажання полишати рідну домівку, оплакується й нещасна доля чумака-наймита.

Специфіка життя і побуту чумаків виробила самобутню образність чумацьких пісень: центральним є образ самого чумака, сміливого ватажка, зустрічаються і персоніфіковані образи тварин, зокрема вола — друга чумака, з яким той розмовляє, просить унього поради.

Крім спільних рис з козацькими піснями, чумацькі пісні перегукуються з обрядовою лірикою, зокрема веснянками (можливо, це пояснюється тим, що чумацькі валки споряджалися навесні, коли сходив сніг). Але не всі пісні, де зустрічається слово «чумак», є чумацькими, у текстах пізнішого періоду воно вживалось у більш узагальненому значенні, подібно як «козак» — хлопець.

Суто ремісничих пісень в українському фольклорі мало, ця група соціально-побутових творів була поширена у країнах Західної Європи. Прикладом ремісничої творчості, на думку Ф. Колесси, можна вважати гумористичну пісню «Про цехмейстра Куперяна».

Служба у царській армії привела до появи нового різновиду лірики — солдатських та рекрутських пісень. Специфіка рекрутських пісень пов’язана із подіями, що були породжені рекрутчиною (назва «рекрут» з’явилась у 1705 р., за Петра Першого служба була довічною, згодом у 1793 р. вона тривала до 25 років, 1834 — до 20 років, пізніше — 15, 12, 10 років).

Виділяють такі тематичні цикли рекрутських пісень: набір рекрутів та їх проводи до війська (мотив гоління чуба, мотив прощання хлопця з рідними), солдатське життя (найстрашнішою є війна, мотив туги, страждання, самотності), пісні про повернення солдата додому (мотив каліцтва). Саме життя спричинило те, що рекрутські та солдатські пісні глибоко трагічні за змістом. Зустрічаються паралелізми (ворон кряче — мати плаче), метафори (земля зорана та кулями засіяна), гіперболи.

Подібними до солдатських та рекрутських пісень за образною структурою є жовнірські пісні — своєрідний жанровий вид словесності, що формувався під впливом іншомовних культур, відмінного способу життя і мислення. Це зумовлено історичною дійсністю: західні землі України (Галичина, Буковина, Закарпаття) були у складі Австро-Угорської імперії (пізніше Польщі). У жовнірських піснях є мотиви, споріднені з рекрутськими піснями: домінантними у піснях цього жанру є мотиви туги за домом, смутку, самотності, тяжкого вояцького побуту; серед жовнірських пісень є пісні любовної тематики, серед яких чимало жартівливих.

Жовнірські пісні, які сформувались як жанр на основі козацьких, стали джерелом тематики та поетики стрілецьких пісень.

Після розгрому в 1775 р. Запорізької Січі Україна не мала своєї армії. На початку XX ст. на західноукраїнських землях, що перебували у складі Австро-Угорської монархії, виникали спортивно-військові організації, учасники яких називали себе «січчю», підкреслюючи цим зв’язок із героїчною історією козацтва (перше добровільне товариство з’явилося поблизу Снятина, тепер Івано-Франківська обл.). У 1914 р. таких «січей» було понад тисячу.

Коли спалахнула Перша світова війна, молодь, об’єднана навколо січових товариств, стала основою Легіону українських січових стрільців (УСС), який налічував близько 2500 юнаків, серед них були високоосвічені українці, художники, вчені, артисти. Незмінним музичним інструментом була гітара.

Протягом двох десятиріч виникло багато стрілецьких пісень, їх авторами були Роман Купчицький і Богдан Лепкий, Олесь Бабій, Антін Лотоцький, музику писав Михайло Гайворонський. Найвідомішою серед них є маршова пісня «Ой у лузі червона калина похилилася» (текст написаний Степаном Чернецьким, доповнений командиром сотні Григорієм Трухом; музика вважається народною), пройнята духом єднання розділених на той час українських земель, насичена народною символікою. Ці пісні поширювалися і серед мирного населення, стаючи народними («Видиш, брате мій», «Ой та зажурились стрільці січовії»).

Центральною темою кріпацьких пісень є важка праця, яку виконувала вся родина. Майже у кожній пісні говориться про знущання з кріпаків, приниження їхньої гідності.

У період Руїни, особливо після скасування кріпацтва 1861 р., з’явилась ще одна суспільна верства — бурлаки. Переважно це були люди, що не мали власної хати чи притулку, поневірялись по чужих землях, шукаючи засобів для існування.

Бурлацькі пісні неоднорідні за тематикою та походженням: найбільша група — пісні про життя втікачів від кріпаччини. Основні їх мотиви — тяжка праця, поневіряння на чужині, злидні, нарікання на злу долю, важку роботу, за яку так мало платили:

Бурлацькі пісні увібрали в себе багато рис пісень інших соціальних груп, але ліричні мотиви ностальгії за домівкою, скорботні картини смерті на чужині зближують їх із чумацькими піснями.

Споріднені з бурлацькими наймитські пісні, у яких переважає мотив невлаштованості життя. Наймитування як суспільне явище з’явилось після скасування кріпацтва у 1861 році. У піснях цього різновиду звучать мотиви важкої праці, туги за родиною, бажання швидше повернутися додому, нарікання на важкі умови життя. У цих піснях нерідко змальовується і тяжка доля жінки-наймички. Одним із різновидів наймитських є строкарські пісні.

Основним мотивом жебрацьких пісень є прохання допомоги (дати одяг, їжу, хоч якісь гроші для існування), який поєднувався з мотивами накликання добра і процвітання, прохання Божої милості на добрих людей, які допомагають жебракові.

У другій половині XІX ст. постійним місцем заробітчанства стала Таврія і Бессарабія. Заробітчанські пісні тематично пов’язані з бурлацькими та наймитськими, проте з’являється тема виробничого каліцтва; подекуди у піснях цього циклу звучать мотиви соціального протесту.

Робітничі пісні творились у пролетарському середовищі. Поряд із традиційними мотивами (відображення важкого становища робітників, скарги на нелегку працю) з’являються мотиви протесту, заклики до зброї, кривавої розправи. Основний мотив — ненависть до панівної верхівки. На заводах і шахтах Східної України була велика частина російських робітників, тому робітничий фольклор переважно російськомовний.

Довго емігрантські пісні вважались заробітчанськими. Емігранти в чужому світі, не знаючи звичаїв, мови, стилю життя, почувалися «німими». Особливо тяжко було тим, хто покинув в Україні сім’ю. Одна з проблем еміграції — сотні зруйнованих сімей. Також поширена тема листування з рідними (ліричний герой пише листа додому, а потім довго чекає звісточки від рідних).

Майже одночасно з еміграцією на захід відбулася й інша — на схід. Масове примусове перевезення українців до східних регіонів Росії на заслання та в тюрми породило появу тюремно-каторжанських пісень, що є групою суспільно-побутової лірики, в якій, окрім традиційних описів важкої недолі, каторжної праці, нелюдських знущань з’являються патріотичні мотиви.

Нова радянська дійсність породила ще одну групу суспільно-побутової лірики — колгоспні пісні. У цих творах провідне місце займає зображення трудових буднів.

Серед сучасних явищ в усній творчості можна помітити тенденцію виникнення студентських пісень (з усіма атрибутами студентського життя), є й група туристських пісень.

Кожна із суспільних груп творила пісні, породжені явищами свого соціального середовища.

Здавна популярні в Україні коротенькі, задерикувато веселі, а часом і сумні пісеньки, в яких дотепно відображено навколишній світ. Творці їх постійно перебувають на вістрі часу. До таких улюблених народних жанрів належать коломийки та частівки.

Серед дослідників немає одностайності щодо походження назви «коломийка» (дехто пов’язує її з назвою міста Коломия, вважаючи, що назва танцю виникла як похідне; інші етимологію виводять від назви річки Коломийки; деякі вважають, що від словацького «коломайка», сербського «коло», болгарського «коло» як основного компонента багатьох народних танців).

Коломийка — це дворядкова пісня у танковому ритмі 2/4. Неповторного колориту надає співанкам традиційний віршовий розмір — коломийковий (у кожному рядку має бути лише 14 складів).

Римування рядків у коломийках суміжне (парне), рими — жіночі (з наголосом на передостанньому складі). Проте в багатьох коломийках має місце не лише суміжне, а й внутрішнє римування.

Перший рядок виступає немовби заспівом, зачином, а другий завершує висловлену думку. У творах особлива лексика: постійні епітети та гіперболи; яскраві антонімічні пари та пестливі форми звертань роблять коломийки неповторним живим і сучасним явищем нашого життя.

Коломийки відтворюють внутрішній світ людини, є пісні про кохання, описана гірка доля дочки, що віддана в чужу сім’ю; є чимало гумористичних коломийок. І. Франко відмічав, що «…вони складаються на широкий образ нашого сучасного народного життя, безмірно багатий деталями й кольорами, де бачимо сльози, й радощі, і спочивки, і турботи, і забави, серйозні мислі й жарти нашого народу в різних його розверстуваннях, його сусідів, його соціальний стан, його життя громадське й індивідуальне від колиски до могили, його традиції і вірування, його громадські й етичні ідеали».

У XVІІ ст., коли в літературі чітко окреслюється світська тематика, починається зворотний вплив — літератури на усну народну творчість.

Пісні літературного походження — це твори, що ввійшли в народну словесність із професійної літератури. Кожна пісня літературного походження має свою історію, проходить різні періоди поширення, зазнає певних змін.

Найвизначальнішою рисою цього різновиду пісень є інший рівень індивідуалізації. Поряд з традиційними прийомами і тропами тут з’являються й оригінальні авторські: нетрадиційні порівняння й епітети, лексичні неологізми. У піснях з’являється філософське осмислення дійсності, пісня набуває рис елегійності, медитативності.

Пісням літературного походження властивий авторський стиль, але вони мають багато спільних рис із народними піснями.

До найдавніших пісень літературного походження відносять ряд текстів, авторство яких невідоме. Серед них «Ой біда, біда мені, чайці-небозі» («Ой горе тій чайці»), «Перепеличенька я невеличенька». Найдавнішим відомим автором пісень, що побутують у народі анонімно, є Семен Климовський (ряд дослідників фольклору сходяться на думці, що саме він є автором пісні «Їхав козак за Дунай»).

Давніми є пісні, авторство яких приписують легендарній українській народній поетесі Марусі Чурай. Не збереглося жодних документів, які підтверджують достовірність народних переказів, пов’язаних з іменем полтавської піснярки. Марусі Чурай приписують авторство пісень: «За світ встали козаченьки», «В кінці греблі шумлять верби», «Віють вітри, віють буйні», «Чого ж вода каламутна». Усі вони — ліричні пісні любовної тематики. У творчому доробку піснярки — жартівлива пісня «Грицю, Грицю, до роботи»; автобіографічний елемент присутній у пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці».

Ще й досі точаться суперечки навколо постаті Марусі Чурай. Однак, як не можна довести, що це історична особа, так само не можна й заперечити, що вона насправді жила. Залишаючись «дівчиною з легенди», Маруся Чурай увійшла в народну історію як славетна піснетворка козацької доби.

Серед відомих поетів, твори яких стали народними піснями, були: Григорій Сковорода («Ой ти, пташко жовтобока», «Стоїть явір над водою», «Всякому городу нрав і права» та ін.), М. Петренко («Взяв би я бандуру», «Дивлюсь я на небо»), В. Забіла («Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку»), Т. Шевченко («Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий» — стали немовби національними гімнами; «Така її доля», «Зоре моя вечірняя» та ін.), С. Руданський («Повій, вітре, на Вкраїну»), Л. Глібов («Журба»), М. Старицький («Ніч яка місячна») та багато інших.

Процес проникнення літературних творів в усну словесність безперервний.

Невеликі за обсягом, специфічні за способом вираження думки, прислів’я та приказки виробили певні риси жанру, особливості композиції. Усі прийоми і засоби підпорядковані законам жанру, основна риса якого — лаконізм.

Прислів’я — короткий влучний і образний народний вислів настановчого характеру, який виражає закінчену думку.

Приказка — коротенький влучний, яскравий вислів, що не має повчального характеру і не виражає закінченої думки, а тільки натякає на висновок (часто приказка є частиною прислів’я).

За походженням прислів’я дуже давні, їх коріння сягає первіснообщинної доби. Прислів’я періоду Київської Русі прийшли до нас здебільшого через книги, народ критично поставився до введеного в Київській Русі християнства («Боже поможи, а сам не лежи»). У багатьох прислів’ях епохи царизму викривається підступність служителів культу («Читає: „Да буде воля твоя“, а думає: „Коли б моя“; „Піп у церкві служить, бо за грішми тужить“»).

Тривала боротьба українського народу проти татарсько-турецьких завойовників залишила помітний слід і в прислів’ях («Незваний гість гірше татарина», «Свої люди не татари, не дадуть загинути»).

Великий цикл прислів’їв породила визвольна війна українського народу та доба українського козацтва: «Або будемо на Русі, або пропадемо усі», «За рідний край життя віддай», «Хліб та вода — козацька їда», «Звання козацьке, а життя собацьке».

Народна сатира спрямована і проти царського суду та його чиновників: «Де суд, там і неправда», «В суд підеш — правди не знайдеш».

Потужним струменем увійшла в прислів’я і побутова тема: «Чоловік у домі голова, а жінка — душа», «Дім держиться не на землі, а на жінці».

Цікавими були прислів’я виховного спрямування. Спостереження за характером життя людей призвели до певних узагальнень, порад; вони вчили переборювати труднощі, бути мудрими у розв’язанні найскладніших життєвих проблем: «Не силою роби, а розумом», «З самого початку думай, який буде кінець», «Розум — скарб людини», «Людей питай, а свій розум май», «Що думаєш казати, спершу обміркуй».

У структурі приказок спостерігаються різні композиційні прийоми:

а) зіставлення — одне явище співставляється з іншим на основі подібності, спорідненості: «Гарна дівка — як маківка»;

б) контрасту — протиставлення дій, явищ, якостей: «Повний колос до землі гнеться, а порожній — угору пнеться»;

в) антитези, в основі якої суперечність між явищами дійсності. Зустрічається симетрична структура за принципом: а) паралелізму: «Який мельник, такий млин, який батько, такий син»; б) контрастності: «Драний кожух — не одежа, чужий муж — не надежда»; в) психологічного: «Зів’яли квіти — перестав любити».

Часто зустрічаються приказки у формі дилеми — двох взаємовиключних компонентів: «Або пан, або пропав», «Або рибку з’їсти, або на дно сісти», а також у формі заперечення «Не знаєш броду — не лізь у воду».

Виділяються приказки, в основі яких лежить прийом карикатури (один компонент подано в прямому значенні, а другий — у карикатурно зміщеному: «Іде — ледве ноги тягне», «Худий, аж ребра світяться». Часто зустрічаються тричленні приказки: «Говори мало, слухай багато, а думай найбільше».

У прислів’ях висловлюється узагальнене твердження, тому тут використовуються всі можливі шляхи образотворення. Основними тропами виступають метафора, порівняння і метонімія. В основі метафоризації лежить внутрішній зв’язок між предметами, явищами природи та життям людини.

Багато прислів’їв побудовано на різновиді метафори-персоніфікації: «Новий віник по-новому мете» та ін. Більшість образів тварин вживається у сталих значеннях, за ними закріпились певні характеристики: лисиця — хитра, заєць — боягуз, вовк — хижий, теля — наївне, віл — працьовитий: «Не будь бараном, то вовк не з’їсть», «Посади свиню за стіл — вона і ратиці на стіл».

Широко використовується метонімія, зустрічаються гіперболи: «Вола з’їв би», «Очі на лоба вилізли», літоти: «Комар носа не підточить».

Прислів’я відзначаються багатством зорових та слухових образів, тому в них поширені епітети на ознаки кольору: «Чорна земля білий хліб родить», «Де красна молодиця, там ясна світлиця».

Часто використовується тавтологія, яка виконує підсилювальний ефект («Біда бідою їде, бідою поганяє»); зустрічаються тавтологічні сполучення типу (сиднем сидіти, лежнем лежати, криком кричати), евфемізми (скакати в гречку, куди король пішки ходить), іносказання (наварити березової каші, погладити проти шерсті, полічити ребра). Недругорядну роль виконують власні назви, імена — вони набувають рис узагальнення: Іван-бідний, простак; Хома — хитрий, лукавий; Солоха — балакуча. «І ззаду знать, що Хомою звать», «Наша Парася на все вдалася».

У прислів’ях і приказках використовуються і на родно-поетичні символи: калина — дівчина, сокіл — хлопець, вогонь і вода — випробування, дорога — життя.

Серед розмаїття фольклорних творів справжніми перлинами виблискують загадки — афористичні твори, що складаються зі стислого поетичного, часто ритмізованого вислову, в якому певний предмет чи явище зображується через його метафоричний еквівалент. Створити загадку — значить дуже стисло описати за допомогою певних метафоричних образів кілька найхарактерніших для предмета чи явища ознак (матеріал, форму, звук, колір, кількість, дію, призначення, застосування, оточення). Відгадати її можна лише шляхом логічної заміни зображених метафоричних образів реальними.

Загадки-метафори складають основу жанру. Вони давні за походженням: «Вода на воді пливе» (крига); «Хлопець Мартин похиливсь через тин, а дівчина Гапка: „Яка в тебе гарна шапка! Ще й жовта китиця проти сонця світиться. Як прилетять горобці, буде тобі як вівці від сірого вовка“. — Що це за примовка?» (соняшник). Неметафоричними бувають загадки, в яких описується якість або функція: «Зимою гріє, літом холодить» (дерево).

Лексика загадок, їх моральний світ відображає моральні, філософські, соціально-історичні погляди їхніх творців. Загадка тісно прив’язана до своєї доби, відповідно зникають архаїчні, з’являються нові, переосмислюються старі загадки.

Українські народні загадки взаємопов’язані з іншими жанрами народної творчості. Вони органічно входять у композицію народних казок і близькі до замовлянь, колядок та щедрівок.

Дослідники і збирачі фольклору давно спостерегли, що усі фольклорні жанри діляться на дві великі групи:

— твори, які виконуються і побутують у середовищі дорослих;

— твори, які побутують серед дітей.

Термін «дитячий фольклор» з’явився у фольклористиці у 20-х роках XX ст. До нього входять дитячі твори і твори для дітей, складені дорослими.

Колискові пісні — ліричні пісенні твори, які виконуються матір’ю (рідше батьком чи іншими членами родини) над колискою дитини для того, щоб її приспати. Це твір, який має чітко визначену функцію — заспокоїти і приспати дитину. Це один з найдавніших жанрів народної словесності, який не лише образно-тематичною, а й інтонаційно-ритмічною будовою споріднений із замовляннями.

У багатьох колисанках мотив присипляння пов’язаний з котом (кіт у слов’янських культах є оберегом дому). Часом у колискових снодійну силу виконує зілля, інколи конкретизується, яка трава має магічну силу присипляти дитину: рута, м’ята, хрещатий барвінок (зазвичай дитину перед сном купали в цих травах, щоб сон був міцніший і здоровший).

Виділяють побутову групу колискових пісень — це твори, в центрі яких зображений світ життя дитини — її дім, родина.

Оскільки єдиним слухачем є дитина, у колискових піснях використовується найпростіша загальновживана лексика. З художньо-поетичних засобів зустрічаються епітети (хата теплая, пухові подушки). Милозвучність мови підсилюється використанням здрібніло-пестливих форм (коточок, дитинонька, матіночка).

Як ліричний жанр, колискові пісні близькі до календарно-обрядової, родинно-побутової поезії.

Усна народна творчість була джерелом виникнення літератури. Між усною словесністю та професійною авторською літературою відбуваються постійні взаємовпливи, вони запозичують одна в одної теми, мотиви, образи.

Список використаної літератури:

1. Грицай М., Бойко В. Дунаєвська Л. Українська народно-поетична творчість. — К.: Вища школа, 1983.

2. Данильцова У. Довідник з теорії літератури. — К.: А. С. К., 2001.

3. Лановик М., Лановик З. Українська усна народна творчість. Підручник. К.: Знання-Прес, 2006.

4. Українська література. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів: 5–12 класи. — К.: Перун Ірпінь, 2005.

5. Шабельникова Л. Українська література. Підручник для 5 класу. — К.: Грамота, 2005.

6. Авраменко О., Шабельникова Л. Українська література. Підручник для 6 класу. — К.: Грамота, 2006.

7. Слоньовська О. Українська література. Під ручник для 7 класу загальноосвітніх навчальних закладів. — К.: Освіта, 2007.

МІФИ І ЛЕГЕНДИ

Створення землі

Здавна, як землі ще не було, всюди була вода. Не було і нас ще. А чорт жив десь так у хатах, хто зна де жив. Дак^[7] Бог прийшов до чорта та й повів його до Дніпра, щоб пурнув^[8] да виніс піску в руці. Він пурнув, так що не винесе — вода вимиє; оце що набере піску, то вода й вимиє із руки. Дак Бог повів його до другого, до мільшого^[9], і він відтіля виніс піску. Бог тим сіяв тут усюди по тих водах, дак стало вже сухо і світ став… Кажуть люди cтapі, що так було.

Чому буває сумне сонце

Жив собі чоловік та жінка, і були у них син та дочка. Донька була найкраща в світі. Ось одного разу сонце вкрало її собі за жінку. Після цього брат пішов її шукати туди, де заходить сонце. Сестра побачила і вибігла до нього та й каже:

— Сховайся в льох^[10], бо як прийде сонце, то запече тебе.

Брат швиденько заховався в льох. Коли прийшло сонце, то воно роздягнулось і повісило свої ризи^[11], дівчина швиденько побігла до брата, який мало не вмер від жари. Тоді сестра відлила^[12] його водою, і вони пішли в хату. Вони привітались з сонцем, посиділи, поговорили, а тоді сонце просить брата, щоб він пішов за нього на небо на один день. Він згодився, надів ризи і пішов на небо. Коли виліз, то він пішов на ті місця, де сонце снідає, обідає та вечеряє, побив миски, порозкидав ложки; зловив вітра та мороза, набив їх за те, що перешкоджали йому в дорозі. Злазячи з неба, поламав драбину; прийшов до хати, де спало сонце, скинув ризи і вони разом із сестрою втекли. Коли сонце встало і хотіло скоро вилізти на небо, то ніяк не можна було. І поки воно лагодило^[13] драбину, то брат з сестрою вже були далеко.

Сонце побачило безладдя на небі, цілий день було голодне, то так було розсердилось, що цілий тиждень не показувалось людям.

Як вийшли на небі зорі «Віз»

Колись дуже давно, а де саме — невідомо, та трапилась велика посуха^[14]; така посуха, що не тільки в річках та озерах, а навіть і в колодязях повисихала геть-чисто вода, і люди без води почали хорувати^[15] та мерти. В тім краю, де ото трапилась така посуха, та жила одна вдова, а в тієї вдови була всього-навсього одна дочка. Захорувала вдова без води, і дочка, щоб не вмерла її мати, взяла глечик та й пішла шукати води. Де вона її шукала, хто її знає, а тільки десь-то знайшла. Набрала в глечик і понесла додому. По дорозі натрапила на одного чоловіка, що вмирав без води; дала йому напитись і тим одволала^[16] його од cмepті. Далі натрапила вона на другого, такого ж саме; потім на третього, четвертого і, в кінець, на сьомого. Всім давала пити і всіх одволала од смерті. Води зосталось у неї тільки на самому денці.

Йшла вона, йшла по дорозі та сіла відпочивать, а глечик поставила коло себе на землю. Коли в той час де не взявся собака. Хотів, мабуть, теж напитись та й перекинув глечик. Коли перекинувсь той глечик, то з нього вилетіло сім великих зірок і восьма маленька та й поставали вони на небі.

Ото ті зірки і єсть «Віз», або душі тих людей, що дів чина їм давала пити, а восьма маленька (дід показав близько біля воза маленьку зірку), так то душа собаки, що перекинула глечик. Так ото Бог на те їх і поставив на небі, щоб усі люди бачили, яка щира була та дівчина, а за її щирість Бог послав дощ на ту країну.

Вітер

Молотив один господар. Як змолотив, розпочав віяти^[17] зерно і ані, дай боже, звіяти; він собі стане по тім боці, і вітер також по другім боці дує; так йому все помішав, що не міг cі ради дати. Відтак розсердився, схопив ніж і верг^[18] ним, а ніж десь ісчез. Від тої хвилі вже тому ґазді^[19] вітер не перешкоджав, але вже му ся нич^[20] не вело. Іде той господар раз в дорогу, приходить до одного села, там ся лише в єдній хаті ще світить, а в тій хаті мешкав той вітер, що за ним той ножем верг, і той ніж єму ся в литку^[21] зап’яв, а той вітер не міг його собі вийняти. Приходить той господар до тої хати і проситься на ніч, а той йому відповідає:

— Як же я тебе маю на ніч прийняти, коли мені ти ніж у литку вп’яв?

І не хотів його прийняти доти до себе на ніч, доки йому не вийняв того ножа з-за литки.

Вогонь

Вогонь одного господаря здибався з вогнем другого господаря й почали вони між собою говорити. Перший каже:

— Мені добре в мого господаря, бо він гарно обходиться зо мною: коли треба, то кладе гарних дровець, а як не треба, то бере чистої водиці й мене заливає. Так що мені добре.

Другий каже:

— Мені дуже зле, бо господар дає погані дрова, а коли мене не треба, то заливає помиями^[22]. Ото я хочу йому відомстити тим, що піду гуляти по його господарстві.

Перший каже:

— Коли будеш гуляти, не спали там колеса мого господаря, яке знаходиться на подвір’ї твого.

От вночі розпочалась пожежа в другого господаря, й згоріло все, а колесо першого викотилося та й залишилося.

Про дощ

Бог має особливі склади^[23] дощу на краю світу… Коли з’являється потреба пускати дощ на землю, Бог посилає пророка Іллю і глухого янгола. Вони набирають дощ у хмару і розносять його по світу. При цьому нерідко буває так, що як почнуть вони пускати дощ, то пускають його декілька днів поспіль^[24]. Так стається тому, що глухий янгол запитує в Бога, куди потрібно пускати дощ. Бог каже йому: «Ходи там, де чорно»; а він, не розчувши, ходить там, де вчора. Бог каже: «Іди туди, де просять», а він, не розчувши, іде туди, де косять. Бог каже: «Іди туди, де ждуть», а він, не розчувши, іде туди, де жнуть.

Чому пес живе коло людини

Давно, дуже давно пес жив собі самотній. Накінець надокучило^[25] йому все самому блукати в лісі, й вирішив собі знайти друга-товариша, з котрим би жив. Але хотів, аби сей його товариш був найсильніший з-поміж усіх тварин.

Лісові звірята радили йому піти до вовка. Пішов пес до нього й каже:

— Вовче-брате, живімо разом!

Вовк одповів:

— Чому б ні!

Почали жити разом. Одного разу, коли ночували в лісі, вчув пес якийсь шелест і почав трястися-боятися. Розбудив вовка, а той йому каже:

— Будь тихо, бо прийде ведмідь та з’їсть нас!

Тоді здогадався пес, що ведмідь сильніший за вовка. Пішов до ведмедя й каже:

— Ведмедю-братику, живімо разом!

— Коли разом, то разом, — відповів ведмідь.

Минула коротка доба. Раз на зорях вчув пес якийсь шелест і почав боятися. Пробудився ведмідь та й сказав:

— Сховаймося в кущ, бо ще надійде лев та роздере нас обох!

Подумав пес, що лев має бути сильнішим. Лишив ведмедя й пішов до двору короля лева.

— Леве, королю звірів, живімо разом!

— За слугу^[26] прийму тебе, — відповів лев.

Пес зостався з ним. Раз так понад вечір зачав пес боятися й вити, гавкати. Вибіг лев з палати й каже йому:

— Мовчи, бо ще надійде людина й застрілить нас обох!

Пес замовк, але враз здогадався, що та людина має бути сильнішою, коли її лев боїться.

Пішов пес до людини і пристав до служби^[27] в неї. Від того часу й живе пес з людиною.

Лісова панна — 1

Один молодий лісоруб^[28] рубав якось у сихівському лісі соснину, а коли вже він добре ухекався^[29], то примостився на траві відпочити. Раптом бачить — клубок якийсь викотився з-за кущів і просто йому до ніг прикотився. «Що за диво? — здивувався він. — Звідки в лісі клубок?»

Підвівся та почав роззиратися на всі боки. Аж бачить — на сосні серед гілля сидить така красуня, що й у сні краща не насниться. Сидить вона в гіллі й вишиває сорочку.

Панна глянула на лісоруба, всміхнулася й сказала:

— Що ж ти став наче вкопаний? Подай мені клубок!

Підняв він клубок і подав. Панна взяла, подякувала та й далі вишивати заходилася. А лісоруб став, як укопаний, і очей не відведе. Хто зна, скільки б він отак стирчав, якби панна на нього не зиркнула й не нагадала:

— Ти сюди працювати прийшов чи на мене дивитися?

Узявся він знову до роботи, а на душі така туга, весь час панна ввижається, голос її бринить, очі її сяють. От якби вона озвалася до мене, мріє він, от якби знову клубок їй випав…

Не витерпів таки й глянув на сосну, а там нікого вже нема, білка тільки скаче з гілки на гілку. З тих ото пір лісоруба наче хто підмінив. Ходить він, мов причмелений^[30], ночами стогне, щось вигукує. У снах йому панна з’являється, руки простягає, щось шепоче, а що — не розібрати.

Носив свою тугу при собі, ні з ким не хотів поділитися. Скільки жінка не допитувалася, усе марно. Аж якось узимку сам їй розповів.

Жінка довго не думала, подалася до ворожки і запитала такого зілля, котре помогло її чоловікові.

— Маю я таке зілля, — відказала ворожка, — але як запариш його, то даш напитися чоловікові з такої ложки, котра дванадцять разів освячена.

Жінка зраділа, що може помогти чоловікові, й поквапилася додому. Зварила вона те зілля, але так їй хотілося якнайскоріше зайнятися лікуванням, що подала чоловікові напитися зі звичайної ложки, а не з висвяченої.

Тільки-но лісоруб спробував зілля, як відразу позеленів, очі йому вибалушилися^[31], зірвався він на ноги й, замахавши руками, вискочив з хати і погнав до лісу. Ще довго лунав його розпачливий крик.

Жінка й діти вибігли за ним, зібрали людей, обнишпорили ліс, але не знайшли й сліду. Пропав чоловік, і більше ніхто про нього ніколи нічого не чув.

Лісова панна — 2

В Косівщині вірять, що в горах у великих лісах є лісові панни. Вони показуються людям вечором, звичайно лиш таким, що йдуть одиноко лісовою дорогою. Така панна виглядає спереду зовсім як молода дівчина, дуже хорошої вроди, але ззаду тягнуться за нею кишки. Вони заманюють недосвідчених парубків до себе в глибокий ліс і силують їх, щоб жили з ними. В Довгополі оповідають, що перед кільканадцятьма роками звабила лісова панна з собою одного молодого робітника-італьянця. Пізнім вечором він ішов через верх, а вийшовши в ліс, не вернувся з нього, — аж на два роки. З ліса він вийшов сивоволосим, згорбленим старцем і оповідав, що лісова панна держала його при собі, але як йому там було, де живе та панна, й чому так подався, — сього не говорив. Швидко потім він умер.

Дажбог^[32] і Жива

І тоді Сокіл-Род мовив до Білобога й Перуна:

«Негоже нам, богам, залишати дітей своїх напризволяще^[33], мусимо допомогти їм».

І зніc Творець Золотий Жолудь і Золоте Зернятко. І повелів Білобогові посадити їх на Землі й полити Живою Водою.

І зробив так Білобог.

І сталося диво: з Жолудя виріс крислатий Дуб, вершиною якого був небаченої вроди юнак, що спав міцним сном. А Золоте Зернятко породило^[34] пишний Житній Колос, вершиною якого була чарівної вроди дівчина, яка теж міцно спала.

І враз поповзли дві змії по Житньому Колосу й по Дубові. То Чорнобогові слуги кинулись кусати юнака і юнку, аби вони ніколи не прокинулися зі сну. Та вдарив блискавкою Перун — і тої ж миті обидві зміюки перетворилися у в’юнкі стебла рослини, яку згодом назвуть плющем. І прикрасила рослина-плющ стовбур Дуба та стебло Житнього Колоса.

А Сокіл-Род злетів з Прадуба й вдихнув життя у вуста юнака. Так само передав він свій дух і дівчині. І враз обоє — юнак та юнка — почали дихати, ожили, розплющили очі і в один голос мовили:

«Як довго ми спали!»

І сказав сокіл:

«Ви спали вічність. Тепер я даю вам вічне Життя».

І повелів їм творець прийти до Вирію. І довго йшли вони пустельною Землею серед напівтемряви й пронизливого холоду. І таки прийшли у світлий Вирій, де співали пташки і було тепло. І стали вони перед Прадубом, на вершечку якого сидів Сокіл-Род.

І сказав Творець юнакові:

«Ти є Дажбог. Найщедріший бог, бо щедро засаджуватимеш Землю лісами, гаями, травами, квітами, заселятимеш звіром і птаством та чим зможеш і зумієш».

І сказав Сокіл-Род дівчині:

«Ти є Жива. Богиня Життя. Бо засіватимеш землю житом, пшеницею та всім, чим зможеш».

І сказав Сокіл обом:

«Ви є чоловік і жінка. Ви народжуватимете богів і людей, аби і Вирій, і Земля не були пустельними, як того хоче Чорнобог. Будете ви щедрими на віддавання, творитимете Добро і Красу на Землі і у Вирії — на зло всьому Темному Царству. А тепер вкусіть молодильні яблука і скупайтеся у Священному Озері».

Вкусили Дажбог і Жива молодильні яблука й стали безсмертними.

Скупалися вони у Живій Воді й стали вічно молодими.

І були вони готові прикрашати й збагачувати Світ.

Берегиня

Йшли і йшли люди до Сварога та Берегині зранку й до вечора: подивитися на хатину, на піч і жорна^[35], скуштувати того дива, що хлібом зветься й схоже на Сонце.

І нічого не таїв од людей Сварог, все показував і пригощав хлібом. Їли вони той хліб і казали: «Хочемо й ми піч мати та хліб пекти».

І казав їм Сварог: «Спочатку кутини^[36] будуйте, виходьте з печер та бурдеїв^[37]. Годі скніти^[38] в темряві та холоді. Час жити в світлій хаті…»

Тоді просили його люди: «Навчи ставити ті кутини».

І сказав їм Сварог: «Ось піду я від коша до коша показувати, як ставити хатину, як піч мурувати, як жорна тесати».

«Коли ж се буде?» — нетерпляче доскіпувалися люди.

«Ось тільки закінчу ткацький верстат будувати».

«А що воно таке?»

«Се таке, що на ньому ткатимете полотно так, як навчить вас Берегиня».

Тоді промовляла до людей Берегиня:

«Ось годі вам, люди, ходити в диких шкурах. Треба ткати біле м’яке полотно та ходити в білій одяганці^[39], як личить^[40] дітям Білобога. Я навчу вас, люди, як з конопель куделю^[41] робити, як нитку сукати, полотно ткати, як його вибілювати та вишивати».

Люди слухали й раділи. Та надходила ніч, і страх виповзав на Землю з усіх шпарин. Бо починала Земля трястись і гойдатися. То лютував Чорнобог. Він шаленів, метався в своєму похмурому Підземному Царстві, несамовито гупав усім тулубом своїм у Землю, намагаючись її розвалити чи перевернути. Та — дарма.

Тоді гримів його трубний голос:

«Он Сварог вже навчає людей кутини білі ставити, печі мурувати… А Берегиня хоче вдягати людей в біле полотно, аби відлякувати моє чорне військо, що боїться усього світлого. Тож мушу якнайскоріше знищити і Сварога, і Берегиню, і творіння їхнє…»

І зійшлися Чорнобог і Мара, і стали вони нутрощі свої спорожняти. І з тої твані смердючої вродилося ціле стадо ящерів — чорних панцирних потвор.

І повелів їм Чорнобог іти на Землю й розтоптати хатину Сварога й Берегині, і їхню піч, і жорна, і їх самих разом зі Сварожичами.

Тоді здригнулася й загупотіла Земля, коли по ній важко полізли чорні ящери. Вони нестримно — тупою панцирною лавою — сунули на білу хату Сварога й Берегині.

І вихопилися назустріч потворам хоробрі Сварожичі, але їхні двогострі мечі відскакували від зроговілого панцира ящерів, і сини Сварога мусили відступити геть. Не зміг зупинити Чорнобогове військо і сам Сварог — він кидав у плазунів палаючі смолоскипи, проте їхній панцир не горів і не пікся.

І коли загрозливо наблизились ящери й мали ось-ось розчавити першу на Землі хатину, з неї вийшла Берегиня. Вся в яскраво-білому вбранні, з червоними, вишитими на білому полотні «стрілами Перуна» та «соколами». Богиня здійняла догори руки — і… чорне військо враз зупинилося, ніби заворожене білою красою.

Тоді Берегиня сміливо рушила з піднятими руками на ящерів, і вони стали понуро^[42] відповзати.

І йшла вперед богиня в білому сяйві своєму, і відкочувався назад чорний морок потвор.

І тоді загнала Берегиня чорних ящерів у річку Рось. І закишіла вода від них, і почорніла, і загнила вмить. І сморід дійшов до Вирію, і в гніві великому Білобог — творець Росі — змахнув чарівною рукою своєю — і тої ж самої миті панцирні потвори перетворились в скелі, що обрамили береги цієї річки.

І Краса засяяла довкруж, і Берегиня була богинею Краси і захисницею її.

І пішла по Землі слава про Берегиню як Захисницю Білої Хати. І стали люди її віншувати^[43] і молитись їй, Захисниці дому людського від чорних сил. І, навчившись робити полотно, стали роси, і гукри, і кияни вишивати не тільки «стріли Перуна» та «соколів», а й Берегиню з піднятими в захисному пориві руками, і почали вони вирізьблювати образ Великої Охоронниці на дверях, на вікнах, вишивати її постать на рушниках, на сорочках, аби Берегиня захищала їх від усього злого завжди й повсюдно.

Неопалима купина^[44]

Було це дуже давно. Два королі — польський та угорський — об’єднали свої війська і підступили до стін славного міста Дорогобужа (зараз райцентр Смоленської області). Захисникам града^[45] зайди передали листа. Пропонували без битви відчинити міські брами, вийти в поле без зброї і здатися в полон. За це королі обіцяли усім зберегти життя. В іншому випадку, погрожували, місто буде спалене і на ласку переможців сподіватися нічого.

Коли минув відведений на роздуми час, із Дорогобужа вийшов посланець. Зайди-воїни зустріли його і провели на узвишшя, де на золочених стільчиках возсідали королі.

— Я приніс відповідь на ваш лист, — сказав посланець і передав угорському та польському владарям бадилину^[46] із схожим на ясенове листям та з блідо-рожевим суцвіттям на верхівці.

— Як?! — здивувалися владарі.— Оце й усе? Посланець вклонився:

— Мені старійшини^[47] доручили передати тільки це. А ще веліли^[48] сказати: якщо вам цього зілля замало, то ось довкола вас на пагорбі його цвіте скільки завгодно.

Зібрали королі своїх радників та наймудріших мужів. Думали, думали — ніяк не зрозуміють, що саме захисники міста сказали їм цим зелом^[49]. Коли знайшовся один:

— Я знаю це зілля. Воно горить і не згоряє.

Він узяв із багаття палаючу гілку і підніс її до квітучого куща. В ту ж мить увесь кущ спалахнув голубувато-зеленкуватим полум’ям. Та ще через мить полум’я згасло. І всі побачили, що кущ стоїть неушкоджений — такий же рожевоквітний, усміхнений.

І всі зрозуміли, що саме відповіли захисники Дорогобужа на ультиматум. І мовив угорський король польському:

— Ми ніколи не завоюємо цієї країни. Тому я повертаю своїх воїнів додому. І тобі раджу зробити те ж саме.

…Давно це було.

Відтоді сотні разів вороги воювали наш край. Але кожного разу залишалися з облизнем^[50]. А край зеленіє під синім небом та ясним сонцем. І щоліта тут рожево квітують кущі неопалимого зела, стверджуючи незнищенність української землі і її народу.

Неопалима купина. Так називається це зело. Здавна так називається.

Сам образ неопалимої купини використовується в Україні досить часто, зокрема, значного поширення набула ікона, яка так і зветься: «Неопалима купина».

На ній зображення богородиці з сином на руках вписується у восьмикутну зірку, яка складається з двох — червоного і зеленого чотирикутників з гострими і увігнутими всередину сторонами. Зелений колір означає кущ купини, червоний — полум’я, яке охопило рослину. Ця ікона, виставлена у храмі чи в хаті, нібито оберігає приміщення від пожежі та блискавки.

Неопалима купина — поетичне відображення долі України та українського народу. Яких тільки бід не випадало на наш край! Його палили, грабували, нищили століттями, різні заброди висмоктували животворні сили, забороняли українську мову й культуру, викорчовували саму назву «Україна». Але, як писав наш Великий Кобзар:

Незнищенність твоєї Вітчизни, незнищенність твого народу — ось що символізує рожевоквітна неопалима купина. Знай це.

БИЛИНИ

Ілля Муромець і Соловей-розбійник

З міста Мурома, з села Карачарова виїжджав добрий молодець Ілля Муромець. Помолився він рано в церкві в Муромі, а до обідні хотів уже стольного^[51] міста Києва дістатися.

Під’їхав він до славного міста Чернігова і бачить: немов чорне вороння, обложило місто військо велике, і не можна ні пішки пройти, ні конем проїхати, птиця тут не пролітає, дикий звір не пробігає. Почав Ілля те військо велике конем топтати та списом колоти, доки його не здолав. Коли ж до самого Чернігова наблизився, повиходили звідти жителі чернігівські, міську браму^[52] відчинили і прохали його бути у них за воєводу^[53].

— Не піду я до вас у Чернігів воєводою, — відповів Ілля. — Покажіть мені краще найпрямішу дорогу до стольного міста Києва.

Сказали йому жителі чернігівські:

— Найпряміша дорога колодами завалена, травою заросла, і давно вже ніхто по тій дорозі не проходив і на доброму коні не проїздив. Там, біля болота чорного, біля берези кривої, біля страшної річки Смородини та біля хреста Левонидового сидить на дубі Соловей-розбійник, Одихмантів син. Свище Соловей по-солов’їному, кричитьлиходій-розбійник по-звіриному, і від того посвисту й покрику вся трава-мурава сплітається, лазурові^[54] квіточки осипаються, темні ліси до землі пригинаються, а хто із людей надійде — всі мертві лежать. П’ятсот верст найпряміший шлях тягнеться, а кружний шлях — тисячу верст.

Пустив Ілля свого коня богатирського і поїхав найпрямішою дорогою. З гори на гору добрий кінь перескакує. З пагорба на пагорб перемахує, а мілкі річки та озерця поміж ніг пропускає.

Як наблизився він до річки Смородини і до болота чорного, до кривої берези і хреста Левонидового, засвистів тут Соловей по-солов’їному, кричить лиходій-розбійник по-звіриному, і зразу ж богатирський кінь почав спотикатися. Мусів Ілля Муромець бити коня канчуком^[55] по крутих ребрах, і кінь помчав далі. Потім богатир узяв свій тугий лук, натяг тятиву^[56] і випустив гартовану^[57] стрілу в Солов’я-розбійника. Влучила стріла Солов’ю в праве око, і покотився той на сиру землю.

Пристебнув Ілля розбійника до правого стремена^[58] буланого^[59] і повіз по чистому полю до його гнізда.

А в тому гнізді Солов’їному були якраз три його дочки улюблені. Глянула старша дочка у віконечко та й каже:

— Їде наш батечко Соловей-розбійник чистим полем, на добрім коні сидячи, і везе він чоловіка, до правого стремена припнутого.

Глянула у віконечко середульша дочка.

— Їде батечко по роздоллю, по чистому полю, і везе чоловіка, до правого стремена припнутого.

Подивилася й молодша дочка.

— Їде це чоловік, і сидить він на доброму коні та нашого батечка везе, до булатного стремена припнутого і з правим оком вибитим.

Загукала вона до зятів Солов’їних:

— Ой, чоловіки наші кохані! Беріть ви рогатини^[60] звірині, та біжіть на роздолля, в чисте поле, і вбийте того чоловіка.

Похапали зяті рогатини й побігли в чисте поле, щоб убити чоловіка. Та сказав їм Соловей-розбійник, Одихмантів син:

— Кидайте, зяті мої, рогатини звірині та покличте цього чоловіка в гніздо Солов’їне, нагодуйте його їжею смачною, напійте питвом медовим і наділіть камінням коштовним. Покидали зяті рогатини і закликали чоловіка до гнізда Солов’їного. Не послухав він зятів і подався чистим полем та найпрямішою дорогою.

А в славному Києві-граді Володимир-князь, із церкви вийшовши, обідати збирався у світлиці бенкетній^[61]. Аж тут підоспів на князівський широкий двір Ілля Муромець. Зупинив коня серед двору і в палату білокамінну ступив. Хрестом себе осінив^[62], князеві Володимиру та всім його родичам уклонився на чотири боки. Почав Володимир-князь молодця випитувати:

— Розкажи, з якої ти землі і як тебе по імені, по батькові величають.

— Я із славного міста Мурома, із села Карачарова, а звуть мене Ілля Муромець, Іванів син.

Каже тоді Володимир:

— Чи давно ти з Мурома виїхав і якою дорогою до стольного Києва-града добирався?

— Вранці відстояв я Божу службу у Муромі, а до обідньої служби^[63] у стольному Києві-граді хотів бути. Проте довелося в долині затриматись. Їхав я найпрямішою дорогою до Києва-града, потім їхав повз болото чорне, повз річку Смородину, повз криву березу та хрест Левонидів.

Не повірив йому Володимир-князь:

— Брешеш мені в очі, чоловіче, та ще й насміхаєшся! Біля славного міста Чернігова війська сила-силенна стоїть; там ані пішки пройти, ані конем проїхати, дикий звір не проскочить, чорний ворон не пролетить. А біля болота того чорного, біля річки Смородини, біля кривої берези та хреста Левонидового Соловей-розбійник сидить. Як свисне він по-солов’їному, як закричить по-звіриному, то хто з людей там опиниться, всі мертві падають.

— Соловей-розбійник на твоєму дворі, — відповів Ілля. — Вибив я йому праве око і до стремена булатного його припнув.

Швидко підвівся Володимир-князь, накинув на плече шубу куничу, соболину шапку наклав на одне вухо і вийшов на широкий двір подивитися на Солов’я-розбійника, до стремена припнутого.

— Засвищи-но ти, — повелів йому князь, — по-солов’їному, закричи, собако, по-звіриному.

Відповів Соловей-розбійник:

— Не у тебе я сьогодні, князю, хліб їм, тож не хочу тебе і слухати. Я обідав сьогодні в Іллі Муромця і тільки його й послухаю.

Наказав Ілля Муромець Солов’ю-розбійникові князя потішити:

— Ану, засвищи впівсвисту солов’їного, закричи впівкрику звіриного!

Відізвався на те Соловей-розбійник:

— Мої рани криваві запечаталися^[64], тож не можуть уста мої свистати-кричати. Нехай князь наллє мені чару^[65] вина зеленого, вип’ю я її, і рани мої загояться, а уста розтуляться. Отоді вже зможу я засвистати і закричати.

Сказав Ілля князю Володимиру:

— Піди, князю, до світлиці своєї бенкетної і налий там чару вина зеленого, та не малу, а на півтора відра, і піднеси те вино Солов’ю-розбійникові.

Налив князь вина півтора відра, старими медами розведеного. Взяв Соловей-розбійник однією рукою чару від князя, випив її одним духом, а тоді як засвище на весь голос по-солов’їному, як закричить по-звіриному, і зразу ж усі маківки на теремах покривилися, віконця розсипалися, люди у дворі замертво попадали, а Володимир-князь куничою шубою вкрився.

Швидко скочив тут Ілля Муромець на коня, вивіз Солов’я в чисте поле, відрубав йому буйну голову, а тоді промовив:

— Досить тобі свистати по-солов’їному та кричати по-звіриному, досить смутити-сльозити батьків і матерів, досить удовити жінок молодих та сиротити діток малих.

І став Ілля Муромець після цього першим богатирем київським.

Бій Дуная з Добринею

Їздив Добриня по всіх землях, по всіх країнах, супротивника собі шукаючи, та ніде його не відшукав. Проїжджав якось чистим полем і натрапив на чорне шатро^[66] з оксамиту^[67] візерунчатого. Стояв біля шатра дубовий стовп зі срібним кільцем, барильце із зеленим вином там було. І стояла на нім чара позолочена, а на чарі срібний напис був викарбуваний: «Хто цю чару однією рукою не підніме і одним духом не вип’є — живим йому не бути, від шатра цього не від’їхати». А чара немала була — в півтора відра.

Зіскочив Добриня з доброго коня, до кільця коня прип’яв. Брав він чару позолочену, по вінця її наливав, однією рукою підіймав, одним духом випивав.

Випивав Добриня і другу чару, випивав і третю. Першу спожив він для здоров’я, другу — для похмілля^[68], а третю — для шаленства^[69]. Ясні очі в нього замутилися, могутні плечі опустилися, і здалося йому, ніби звідси в чисте поле вже виходу нема. Розтоптав тоді він барило з вином зеленим, роздушив чару позолочену, чорне шатро розірвав і розвіяв-розметав усе по чистому полю А після бешкету^[70] цього тут же й спати улігся.

Коли це з далечини, з чистого поля наїжджає Дунай Іванович і диво велике бачить: стоїть біля стовпа добрий кінь, а коло нього лежить тіло богатирське; нема вже тут чорного шатра, нема бочки з зеленим вином та чари позолоченої, все в полі порозметано. Заходився Добринин кінь копитом бити, господаря будити — спить Добриня, не прокидається.

Під’їхав ближче Дунай Іванович, міркувати почав: «Не буде мені честі та хвали, як заб’ю його сонного». І загукав він сильним голосом:

— Уставай, нечемо^[71], прокидайся!

Зірвався Добриня на прудкі ноги, на коня скочив. Роз’їхалися богатирі в полі і зближатися почали, довгі списи перед себе виставивши. Та вивернулися вбік списи, нікого не поранивши, гарячого серця не діставши. З’їжджалися із мечами гострими — тільки пощербилися^[72] мечі, з’їжджалися з палицями бойовими — поламалися палиці. Зіскочили тоді богатирі з добрих коней і в рукопашному^[73] бою зійшлися. Боролися одну добу, боролися й другу.

А на третю добу далеко в чистому полі старий Ілля Муромець із товаришами з’явився. Як зачув Ілля сильний тупіт, зіскакував з доброго коня, припадав до сирої землі, до товаришів звертався:

— Великий рух зачув я в чистому полі — це або два війська разом сходяться, або ж двоє богатирів з’їжджаються. Кому б із нас на розвідку поїхати? Послати двох братів довгополих^[74] — у полах своїх заплутаються вони, марно буйні^[75] голови загублять; послати Олексія Поповича — хоч і сміливий він, та сили великої не має, марно буйну голову загубить; поїдемо краще всі ми разом.

Угледів вершників Дунай Іванович та й каже:

— Онде їде мій брат названий — старий Ілля Муромець, допоможе він мені супротивника вбити.

Угледів вершників і Добриня Микитич:

— Онде їде хрестовий брат мій — старий Ілля Муромець, допоможе він мені супротивника вбити.

Наблизився до богатирів Ілля Муромець і каже їм:

— Нехай Бог вам, молодці, допоможе! Через що б’єтесь ви, через що змагаєтесь?

Заходився Дунай Іванович жалітися:

— Служив я в короля ляховецького^[76] цілих дванадцять літ, і подарував мені король чорне шатро, бочку із зеленим вином, чару позолочену та дубовий стовп із кільцем. А Добриня Микитич сюди наїхав і розтоптав бочку та чару, розірвав чорне шатро та розвіяв-розметав усе по чистому полю.

І сказав Ілля Муромець:

— Провинний^[77] ти, Добрине; голову тобі відрубати треба.

Тут і Добриня жалітися почав:

— По всіх землях, по всіх країнах їздив я, супротивника собі шукаючи, та ніде його не зміг знайти. Їхав я чистим полем і побачив чорне шатро, а біля шатра — бочку з зеленим вином. Стояла на ній чара позолочена, а на чарі срібний напис був викарбуваний: «Хто цю чару однією рукою не підніме і одним духом не вип’є — живим йому не бути, від шатра цього не від’їхати». Образливими мені ці слова здалися, і досада^[78] велика взяла. Ізліз я з доброго коня, до кільця його прип’яв, по вінця чару налив, однією рукою її підіймав і одним духом випивав. Так само випив я і другу чару, а за нею і третю. Ясні очі в мене помутилися, могутні плечі опустилися, і розтоптав я бочку із зеленим вином, та чару позолочену, чорне шатро розірвав і розвіяв-розметав усе по чистому полю.

Говорив тоді Ілля Муромець:

— Тепер бачу, що провинний ти, Дунаю; голову тобі відрубати треба. А зараз, хлопці-молодці, побратайтеся, золотими хрестами обміняйтеся, і рушимо всі ми в стольний Київ-град.

Обмінялися хрестами Дунай із Добринею, і поїхали всі до князя Володимира. Був у князя бенкет для них, на бенкеті всі напивалися-наїдалися, поп’яніли та звеселилися. Ту т Дунай князеві жалітися почав, розповів, як Добриня добро його по чистому полю розметав.

— Провинний ти, Добрине, — мовив князь. — Голову тобі відрубати треба.

Звівся тут і Добриня на прудкі ноги та розповів князеві, як усе було.

— Тепер бачу, що провинний ти, Дунаю, — мовив князь. — Голову тобі відрубати треба.

І наказав Володимир гучним голосом:

— Гей ви, ключники-замочники! Прихопіть золоті ключі, виведіть Дуная в чисте поле і в глибокий льох^[79] його посадіть.

Брали ключники золоті ключі, вели Дуная в чисте поле, у глибокий льох садовили.

Олексій Попович

УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ КАЗКИ

Мудра дівчина

Було собі два брати — один убогий^[89], а другий багатий. От багатий колись ізласкавився над бідним, що не має той ні ложки молока дітям, та й дав йому дійну^[90] корову, каже:

— Потроху відробиш мені за неї.

Ну, бідний брат відробляв потроху, а далі тому багачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові:

— Віддай мені корову назад!

Той каже:

— Брате! Я ж тобі за неї відробив!

— Що ти там відробив, — як кіт наплакав тієї роботи було, а то таки корова! Віддай!

Бідному жалко стало своєї праці, не cxoтів віддавати. Пішли вони позиватися^[91] до пана.

Прийшли до пана. А панові, мабуть, не схотілося роздумувати, хто з них правий, а хто ні, — то він і каже їм:

— Хто відгадає мою загадку, того й корова буде.

— Кажіть, пане!

— Слухайте: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе? Завтра прийдете, скажете.

Пішли брати. Багач іде додому та й думає собі:

— От дурниця, а не загадка! Що ж є ситніш над панські кабани, прудкіш над панські хорти^[92], а миліш над гроші? Ге, моя корова буде!

Бідний прийшов додому, думав, думав та й зажурився. А в нього була дочка Маруся. Вона й питається:

— Чого ви, тату, зажурилися? Що пан казав?

— Та тут, дочко, таку пан загадку загадав, що я й не надумаю, що воно й є.

— А яка ж загадка, тату? — Маруся питає.

— Та така: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе?

— Е, тату, ситніш над усе — земля-мати, бо вона всіх годує й напуває; прудкіш над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а миліш над усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.

— Чи ба? — каже батько. — Адже й справді так! Так же я й панові казатиму.

Другого дня приходять обидва брати до пана. От пан їх і питає:

— Ану, відгадали?

— Відгадали, пане, — кажуть обидва.

От багатий зараз виступає, щоб собі попереду поспішитись, та й каже:

— Ситніш, пане, над усе — ваші кабани, а прудкіш над усе — ваші хорти, а миліш над усе — гроші!

— Е, брешеш, брешеш! — каже пан.

Тоді до вбогого:

— Ану, ти!

— Та що ж, пане, нема ситнішого, як земля-мати: вона вcіx годує й напуває.

— Правда, правда! — каже пан. — Ну, а прудкіш що?

— Прудкіш, пане, над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш.

— Так! Ну, а миліш? — питає він.

— А миліш над усе — сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.

— Так усе! — говорить пан. — Твоя корова. Тільки скажи мені, чи ти сам повідгадував, чи тобі хто сказав?

— Та що ж, пане, — каже вбогий, — є в мене дочка Маруся, — так це вона мене так навчила.

Пан аж розсердився:

— Як це? Я такий розумний, а вона проста собі дівка та мої загадки повідгадувала! Стривай же! На тобі оцей десяток варених яєць та понеси їх своїй дочці: нехай вона посадить на них квочку, та щоб та квочка за одну ніч вилупила^[93] курчата, вигодувала, і щоб твоя дочка зарізала трьох, спекла на снідання, а ти, поки я встану, щоб приніс, бо я дожидатиму. А не зробить, то буде лихо.

Іде сердешний батько додому та й плаче. Приходить, а дочка й питає його:

— Чого ви, тату, плачете?

— Та як же мені, дочко, не плакати: ось пан дав тобі десяток варених яєць та казав, щоб ти посадила на них квочку, та щоб вона за одну ніч вилупила й вигодувала курчата, а ти щоб спекла їх йому на снідання.

А дочка взяла горщичок каші та й каже:

— Понесіть, тату, оце панові та скажіть йому, — нехай він виоре, посіє цю кашу, і щоб вона виросла просом, поспіла на ниві, і щоб він просо скосив, змолотив і натовк пшона годувати ті курчата, що їм треба вилупитись із цих яєць.

Приносить чоловік до пана ту кашу, віддає та й каже:

— Так і так дочка казала.

Пан дивився, дивився на ту кашу та взяв і віддав її собакам. Потім десь знайшов стеблинку льону, дає чоловікові й каже:

— Неси твоїй дочці цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб’є, попряде й витче сто ліктів^[94] полотна^[95]. А не зробить, то буде лихо.

Іде додому той чоловік і знов плаче. Зустрічає його дочка і каже:

— Чого ви, тату, плачете?

— Та бач же чого! Ось пан дав тобі стеблинку льону, та щоб ти його вимочила, висушила, пом’яла, спряла і виткала сто локіт полотна.

Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева, дала батькові та й каже:

— Несіть до пана, нехай пан із цього дерева зробить мені гребінь^[96], гребінку^[97] й днище^[98], щоб було на чому прясти цей льон.

Приносить чоловік панові ту гілочку й каже, що дочка загадала з неї зробити. Пан дививсь, дививсь, узяв та й покинув ту гілочку, а на думці собі: «Цю одуриш! Мабуть, вона не з таких, щоб одурити…» Потім думав, думав та й каже чоловікові:

— Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене в гості, та так, щоб ні йшла, ні їхала; ні боса, ні вбута; ні з гостинцем^[99], ні без гостинця. А як цього не зробить, то буде лихо!

Іде знов батько, плачучи, додому. Прийшов та й каже дочці:

— Ну, що, дочко, будемо робити? Пан загадав так і так.

І розказав їй усе. Маруся каже:

— Не журіться^[100], тату, — все буде гаразд. Підіть купіть мені живого зайця.

Пішов батько, купив живого зайця. А Маруся одну ногу вбула в драний черевик, а друга боса. Тоді піймала горобця, взяла ґринджоли^[101], запрягла в них цапа.

От узяла зайця під руку, горобця в руку, одну ногу поставила в санчата, а другою по шляху ступає — одну ногу цап везе, а другою йде. Приходить отак до пана в двір, а пан як побачив, що вона так іде, та й каже своїм слугам:

— Прицькуйте^[102] її собаками!

Ті як прицькували її собаками, а вона й випустила їм зайця. Собаки погнались за зайцем, а її покинули. Вона тоді прийшла до пана в світлицю, поздоровкалась та й каже:

— Ось вам, пане, гостинець. — Та й дає йому горобця. Пан тільки хотів його взяти, а він — пурх та й вилетів у відчинене вікно!

А на той час приходять двоє до пана судитися. От пан вийшов на рундук^[103] та й питає:

— Чого вам, люди добрі?

Один каже:

— Та от чого, пане: ночували ми обидва на полі, а як уранці повставали, то побачили, що моя кобила привела лоша.

А другий чоловік каже:

— Ні, брехня, — моя! Розсудіть нас, пане!

От пан думав, думав та й каже:

— Приведіть сюди лоша й коней: до якої лоша побіжить, — та й привела.

От привели, поставили запряжені коні, а лоша пустили. А вони, ті два хазяїни, так засмикали те лоша, кожен до себе тягнучи, що воно вже не знає, куди йому й бігти, — взяло та й побігло геть. Ну, ніхто не знає, що тут робити, як розсудити. А Маруся каже:

— Ви лоша прив’яжіть, а кобил повипрягайте та й пустіть — котра побіжить до лошати, то та й привела.

Зараз так і зробили. Пустили їх — так одна й побігла до лошати, а друга стоїть.

Тоді пан побачив, що нічого з дівчиною не поробить, і відпустив її.

Про правду і кривду

Жили колись-то два брати: один багатий, а другий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у нього син, і він жив теж бідно. І спитався раз він у свого дядька:

— А що, дядьку, як лучче жити — правдою чи неправдою?

— Е-е-е!.. Де ти тепер найшов правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.

— Ні, дядечку! Є правда — правдою лучче жити.

— Ходім на суд.

— Та чого ж ми таки підемо на суд? Лучче давайте підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо; як скаже, так і буде. Ваша правда — уся моя худоба^[104] буде вам; моя правда — ваша худоба буде мені. Так спитаймо до трьох раз.

— Ну, добре.

І пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть — зустрічається їм чоловік — із заробітків, чи що, йшов.

— Здоров, чоловіче добрий!

— Здорові!

— Скажи, будь ласкав, чоловіче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи кривдою?

— Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду знайшли? Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою.

— Ну, оце раз моя правда! — каже дядько. А небіж^[105] і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю свою худобу дядькові. Ідуть, ідуть — зустрічається їм пан. А небіж і каже:

— Ну, запитаємо ж цього пана. Цей уже всю правду розкаже: він грамотний і все знає.

— Ну, добре.

От порівнялися з паном і питають його:

— Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як тепереньки лучче жити: чи правдою, чи кривдою?

— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви теперечки знайшли правду? Її тепер і в світі нема; лучче жити кривдою, аніж правдою.

— Оце вже і вдруге моя правда! — сказав радісно дядько.

Небіж ще більше зажурився. Ідуть, ідуть — зустрічається їм піп. Небіж і каже:

— Ну, поспитаймося попа, цей уже правду скаже — на те він і духовний^[106]. Цей як уже скаже, то так і буде.

— Ну, добре!

Як порівнялися з попом, питають його:

— Скажіть, панотче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?

— Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви теперечки знайшли правду? Її тепер і в світі нема: лучче жити кривдою, аніж правдою.

— Оце вже і втретє моя правда! — сказав радісно дядько.

Нічого робити небожеві: віддав багатому дядькові всю свою худобу, а сам зостався голий, босий і голодний. Тяжко прийшлось йому жити. Бився, бився, сердешний, та й надумав повіситись — узяв він обривок та й пішов у ліс. Пішов та й дивиться на дерево — вибирає гілку, на якій би то повіситись. «Ото, думає собі, добра гілка — кріпка, а на оту сісти та, зачепившись, і повиснути б». Він так задивився на дерево, що й не помітив, як вовк прибіг. Як уздрів^[107] його чоловік, кинувся мерщій на дерево, а обривочка й забув. Зліз на дерево та й сидить. Коли прибігають три чорти, а трохи згодом і четвертий, їх ватаг^[108]. І питає він своїх слуг:

— Ти що сьогодні наробив?

— Е… я такого наробив, що там хоч що хай роблять, — не справлять. У такім-то селі, у пана, я поробив так, що ізроду довіку не вгатять^[109] греблі^[110]. А пан лупить^[111] своїх людей, як скажений: багато їх буде у нас.

— Добре ж ти зробив, та ще не так.

— А як же?

— Там посеред яру^[112] в лісі росте три дерева. Хто ті дерева зрубає та положить навхрест на греблю — вгатить.

— О!.. Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це так треба зробити!

— Ну, а ти що зробив? — питає він другого.

— Е… я такого наробив, що багато буде людей у наших руках. У такому-то городі всю воду повисушував, так що тепер там ні краплі нема, а носять її за тридцять та за сорок верст^[113]. Багато там пропаде людей!

— Добре ти зробив, та ще не так, — каже ватаг.

— А як же?

— Як хто викопав той кущ малини, що росте посеред города, — буде вода на весь город.

— О!.. Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба це зробити!

— Ну, а ти ж що зробив? — питає він третього.

— Е… я такого наробив, що хай там хоч що не роблять — нічого не подіють! У такім-то королівстві у короля одна дочка, та я й тій поробив так, що хай хоч як лікують, нічого не подіють, буде наша.

— Добре ти зробив, та ще не так.

— А як же?

— Хто відрубає глухого^[114] кутка та підкурить — така буде, як і перше.

— Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це треба зробити!

А чоловік сидить собі на дереві та й чує усе, що чортяки балакають. Як уже розлетілись чортяки, чоловік той і думає: «Може, це й правда, що вони казали? Піду до пана, може, й справді угачу греблю».

Пішов. Приходить до греблі, а там пан б’є та мучить людей, щоб мерщій угачували. Вони, бідні, аж піт з них ллється, роблять, а воно нічого не помагає. А пан знай лютує. Приходить до нього цей правдивий чоловік та й каже:

— Е-е, пане! Б’єте ви людей, та ніякого з цього діла не буде. А що дасте мені — вгачу?

— Дам я тобі сто карбованців і ще й на придачу цих пару коней з коляскою і з кучером^[115] (а там і коні панові стояли).

— Дайте ж мені людей шість чоловік та три підводи…^[116]

— Візьми.

Поїхали вони в ліс, зрубали ті три дерева та й поклали їх навхрест на греблі — так зараз і вгатили. Пан віддав йому сто карбованців і пару коней з коляскою та з кучером. Тоді той чоловік і думає: «Дай поїду ще до того города, де води нема: може, й то правда; може, дам я їм води». Сів та й поїхав до того города. Не доїжджаючи до города кілька верст, зустрів він бабусю, що несла пару відер на коромислі.

— Що це ти, бабусю, несеш?

— Воду, синочку.

— Дай же й мені напитись.

— Е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верстов; а поки ще дійду додому, половину розхлюпаю; а сім’я у мене велика, пропаде без води.

— Я от приїду у ваш город, наділю водою всіх, і буде тієї води у вас довіку.

Вона йому дала напитись, а сама така радісна стала, та мерщій у город трюшком^[117] і розказала всім городянам, що їде такий чоловік, що води їм дасть. Городяни всі вийшли за город, назустріч тому чоловікові, з хлібом-сіллю і всякими подарунками. Як прийшов цей чоловік у город, знайшов той кущ малини, що ріс посеред города, викопав його — і потекла вода відтіль^[118] по всьому городу. Городяни нагородили його і грішми, і усяким добром, так що він став тепер багатший від свого дядька. Далі й думає:

— Поїду ще в те королівство, де королівна нездорова, — може, вилікую її.

Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов до королевих хоромів, а люди всі такі смутні, бігають та охають. Він і питає їх:

— Я чув, що у вашого короля дочка дуже нездорова. Хоч як її лікують, нічого не подіють; тільки я б її вилікував.

— Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі нічого не подіють, а ти й поготів!^[119]

— Усе ж скажіть королеві.

Вони сказали королеві. Король вийшов до нього та й каже:

— Якщо вилікуєш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за тебе.

Пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже й кінчається. Він узяв, настругав глухого кутка, підкурив її — і вона одразу подужчала^[120] так, що днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і перше.

Король і всі люди такі стали раді, що й не сказати. Король на радощах і каже тому чоловікові:

— За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як умру я, ти будеш королем на моїм місці.

Скоро й справді король помер, а на його місце став цей правдивий чоловік.

Покоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає у його королівство якийсь-то багатий купець і посилає спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати у його королівстві. Король звелів йому прийти до нього. Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не показав йому й виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям заказав, щоб не відпускали його додому, а як буде збиратися він їхати, просили його до нього. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і питає його:

— З якого ти королівства?

— З такого-то.

— Із якого города?

— З такого-то.

— Як прозиваєшся?

— Так-то.

Тут король і признався, що він його небіж — той, що безвісти пропав.

— Ну що, дядьку: ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою: отже, ні! Ти тільки купець, а я король — правда кривду переважила!

— Як же це сталось?

Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили, все, все… А потім навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши:

— Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі оці два кораблі з усім добром. Як приїдеш у свій город, розказуй усім, що лучче жити правдою, аніж кривдою.

Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й думає:

— Піду й я вішатись, може, й мені так прилучиться, як моєму небожеві.

Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Але цьому не так прилучилося — де не взялися чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілляці.

Про жар-птицю і вовка

Було у одного царя три сини — два розумних, а третій дурень. От прийшли вони до батька до свого та й просять, щоб він відпустив їх поїздити по світу, подивитися на інші царства. Батько вислухав їх і каже:

— Вибирайте собі коней з табунів^[121] яких завгодно і їдьте, куди хочете.

От пригнали ті табуни; почали вони вибирати. Обидва старші вибрали коней щонайкращих, а менший, дурень, узяв найпоганшого коня. Зібравшись, виїхали вони усі троє однією дорогою. Їдуть та їдуть. Коли дивляться — стоять три стовпи і від кожного стовпа йде дорога: одна прямо, друга наліво, а третя направо. На тих стовпах було щось написано: вони і під’їхали прочитати. На однім стовпі значилось: «Хто поїде дорогою цією, той сам буде ситий, а кінь його голодний»; на другім: «Хто поїде цією дорогою, той сам буде голодний, а кінь ситий»; на третім: «Хто поїде цією дорогою, у того вовк коня з’їсть». Поїхали вони: старший по тій дорозі, що сам буде ситий, а кінь голодний; середульший по тій, що сам буде голодний, а кінь його ситий, а менший, дурень, — по тій, що вовк коня з’їсть. Тільки що менший трохи проїхав, іде вовк назустріч його і каже:

— Злазь з коня, я його з’їм!

Нічого робити — узяв дурень сідло на плечі та й пішов собі дорогою, а коня покинув. Коли це доганяє його знову той же самий вовк:

— Сідай, — каже, — на мене і кажи, куди тебе везти?

А дурень йому відповідає:

— Вези куди сам знаєш!

Привіз його вовк у великий ліс, а посеред того лісу стояла хата велика; біля тієї хати стоїть стовп, на стовпі висить клітка, а у клітці сидить птиця така, аж сяє. От дурень як уздрів її та й каже вовкові:

— Як би мені украсти цю птицю?

— Іди, — каже йому вовк, — та полізь по стовпу, та не берись за вірьовочку, а прямо клітку бери.

Пішов дурень, зліз на стовп та замість клітки і зачепив рукою вірьовку.

Коли це дзвоник: дзень-дзень-дзень! Вибігають сторожі, що стерегли птицю, та до нього:

— Чого тобі треба?

— Хотів, — каже він їм, — птицю вкрасти.

А сторожі й кажуть йому:

— Це не проста птиця, а жар-птиця. Коли хочеш, щоб ми тобі її дали, приведи нам коня дополовини золотого, дополовини срібного.

Пішов від них дурень, а вовк і питає його:

— Де ж птиця, що ти хотів украсти?

— Нема! — каже дурень.

Розказав йому все, як було, і що треба привести коня дополовини золотого, дополовини срібного.

— Сідай же, — каже вовк, — швидше та поїдемо.

Сів дурень на вовка і поїхали, їхали, їхали — от вовк і привіз його знов-таки у ліс, а в тім лісі стоять усе кам’яні конюшні, а в конюшнях коні іржуть. Вовк і каже дурневі:

— Іди ж в оцю конюшню та бери першого коня, та не за уздечку, а за гриву.

Пішов дурень у конюшню та й забув знову, що йому наказував вовк, бере коня за уздечку, а удила^[122] тільки — брязь-брязь…

Тут зараз і вискакують сторожі та до нього:

— Чого тобі треба?

— Хотів украсти коня.

— Е, привези нам панну, що живе за сім верст відсіль у дубовім гаю, тоді візьмеш коня.

З тим і пішов дурень від них. Прийшов до вовка, а він його і питає:

— Де ж кінь?

— Нема! — та й розказав йому, як було і чого вимагали сторожі.

— Сідай же швидше та поїдемо, — каже вовк.

От поїхали. Вовк і привіз його знов у гай дубовий. Коли дивляться — аж по горі ходить панна з дівчиною, своєю слугою.

— Іди ж, — каже йому вовк, — до тієї панни та скажи їй, що тобі дуже хочеться пити: нехай вона пошле ту дівчину по воду, а ти бери її скоріш на оберемок^[123] та й неси до мене.

Пішов дурень до панни та й просить її:

— Пошліть, панно, по воду: дуже пити хочеться.

Вона, почувши це, стала просить його зайти у хату; він відмовляється, що йому не можна зайти.

— Візьміть та пошліть дівку по воду. Та й послала, а дурень тоді як ухопить її на оберемок та мерщій до вовка, сів на нього і полетів, як птиця. Прибігли до того місця, де він крав коня до половини золотого, до половини срібного, вовк став та каже йому:

— Я ж перекинусь панною, а ти мене відведи і віддай сторожам, та як візьмеш у них коня наполовину золотого, наполовину срібного, то сідай на нього та й їдь швидше по цій дорозі, що до жар-птиці; я дожену тебе.

Так і зробили. Вовк перекинувсь панною; дурень узяв його, підвів до сторожі та й проміняв на коня дополовини золотого, дополовини срібного.

Потім посадив на коня панну ту, що вкрав собі, сів і сам та й поїхав тим шляхом, що йде до жар-птиці. А сторожі узяли ту панну, що він зоставив їм, принесли їй яблук, ягід і усього-усього та й давай годувати. От наївсь наш вовк гарно та й каже:

— Випустіть мене трохи погуляти.

Вони й випустили його, та тільки що випустили — він зараз і перекинувсь вовком, вони не уздріли й як, та й побіг собі скільки видно, тільки курява знялась. Біг-біг він, а далі й наздоганяє дурня аж там уже, де була жар-птиця, та й знову каже йому:

— Я ж знову перекинусь конем, а ти відведи мене і віддай сторожам, та як візьмеш жар-птицю, то сідай на коня та й їдь аж до тієї дороги, де ти розпрощався з братами, там і підождеш мене. Та тільки не спи, — а то брати уб’ють тебе.

Дурень так і зробив, як казав вовк: виміняв жар-птицю, сів на коня, взяв панну та мерщій і дременув^[124]. От приїздить на те місце, де три дороги сходяться в одну, та й сів відпочити, а коня пустив пастись. Жар-птиця сидить у клітці та й співає, а панна й просить його:

— Не засни ж, будь ласка, а то брати уб’ють тебе і мене.

Коли дивиться вона: їдуть два парубки, вона зараз до дурня — аж він уже спить. Давай вона його будити: будила-будила — ніяк не розбудить. От під’їхали туди ж і ті парубки.

— Дивись-но, — каже один, — це ж наш брат-дурень. Давай уб’ємо його, а коня, жар-птицю і красну дівицю візьмемо собі.

Так і зробили, як сказали: убили брата і покинули там, а коня, жар-птицю і красну дівицю узяли та й поїхали. Незабаром прибігає й вовк. Дивиться, аж дурня вже клює сорока, а гадюка ссе з нього кров. От він зараз гадюку убив, а до сороки й каже:

— Як ти мені не принесеш води цілющої й живущої, то й тебе уб’ю.

— В чому ж я тобі принесу? — питає сорока.

Він узяв зробив з листя дві коробочки, одну прив’язав сороці до однієї ноги, другу до другої, та й пустив її. На другий день прилітає вона до нього в полудень і приносить воду. Тоді він узяв полив дурня цілющою водою, зцілив його, а далі — живущою — оживив.

— Та й довго ж як я спав, — каже дурень.

— Якби не я, заснув би ти навіки, — обізвавсь вовк. — Сідай швидше та поїдемо, а то старший брат обвінчається з панною.

Сів дурень на вовка і поїхали.

Приїжджає додому, коли дивиться — стоїть перед ганком^[125] коляска, а в ній запряжений його кінь дополовини золотий, дополовини срібний. Як побачив його кінь, так і кинувсь до нього, поволік з собою і коляску ту, а як побачила його жар-птиця у вікно — так і пурхнула до нього: розбила й вікно, вилетіла та й сіла йому на плече. Коли це виходить і панна та з його братом, така заплакана — їхати до вінця. Як угледіла ж вона дурня — зараз до нього так і кинулась.

— Ось хто мене вкрав, — каже, — за нього й вийду!

Дивиться на це диво батько і сам не знає, що воно робиться. Тут дурень і розказав йому все дочиста, як було діло. А батько йому й каже:

— Роби ж з братами що хочеш…

Тоді дурень поїхав до вінця, повінчався з панною, братів простив, а вовкові зжарив цілого барана.

От вам казка, а мені бубликів в’язка.

Красний Іванко і закляте місто

Жила, де не жила, одна жінка, що одного разу без нікого подалася в місто — до самої столиці. По дорозі перестрів її якийсь чоловік та й каже:

— Жінко, я знаю, що ти бідна, і я тобі радо допоможу, якщо продаси мені те, про що ти не знаєш.

Погодишся — зроблю тебе багатою і ти більше ніколи й ні в чому не будеш терпіти нестатків.

Жінка довго думала. Що то може бути, про що вона нічого не знає! І як можна продати таке незнайомому чоловікові? Думала, думала, але ніяк не могла вгадати, про що вона нічого не знає. А та жінка вже була з дитиною, чого ще не знала. Незнайомий чоловік те знав, бо був сам нечистий^[126]. І жінка сказала, що вона за велике багатство згодна віддати йому те, про що тепер нічого не знає.

Коли повернулася з міста, в її хаті було повно грошей, усякої їжі, що чорт понаносив. Та невдовзі жінка зрозуміла, що вона само-друга: перша — то сама, а друга — те дитинча, що в ній ворухнулося. Дуже засмутилася вона: лише тепер прийшло їй на гадку, що продала якомусь чоловікові ще ненароджене дитя.

Настав час, і жінка народила дуже гарного хлопчика, якого назвала Іванком. Хлопчик ріс, як із води, і ставав усе гарнішим. Серед сільських дітей файнішого^[127] й не було. Мати жила добре і віддала його до школи. Хлопчик гарно вчився. Але мати плакала та плакала: боялася, що одного разу прийде той чоловік і забере від неї найдорожче. Що тоді буде з хлопчиком? З чоловіком, що купив дитинча, не було домовлено, якого дня він прийде за тим, про що вона нічого не знала. І бідна мати не могла збагнути, коли вона має розлучитися зі своїм синочком. А хлопчик помітив, що мати часто плаче, і одного разу спитав її:

— Чому ви, мамо, плачете та плачете? Не маєте що плакати, бо в нас усього досить!

— Дорогий синочку, — відповіла мати, — я плачу тому, що продала тебе ще тоді, коли ти не народився. Той чоловік, що тебе купив, і дав мені велике багатство, певно, чорт. А тепер не знаю, коли він прийде, аби тебе вирвати з моїх рук навіки.

Хлопецьзасміявся.

— Не бійтеся, мамко моя рідна, нічого не трапиться, і не плачте зі страху за мене!

Хлопець повернувся до науки. Але слова матері все-таки запали йому в душу. Якось він пішов до Діда-всевіда і розповів йому про материну журу^[128]. Як мудрець, старий дав знати хлопцеві, що коли той буде мати двадцять років, за ним прийде додому повно щезників^[129]. Але вони не візьмуть його — най тільки ні з ким не стає до бесіди, ні на чиє слово не відповідає, кого б не побачив.

Хлопець добре зарубав собі на носі дідову пораду. Коли він підріс і сповнився йому двадцятий рік, до хати справді напливло повнісінько чортів у подобі всяких великих панів. Вони просто з порога починали з молодим господарем бесіду, але він не говорив нічого. Чорти дуже розсердилися і з великої злоби позривали з хати дошки, потім пощезали.

Вночі вони повернулися, вхопили хлопця з постелі та й віднесли на чортівську гору. Там страшенно сікли його нагаями і все кликали: «Іване!», аби він відізвався. Та Іван мовчав як риба і його шмагали ще лютіше, гадаючи, що хоч так примусять заговорити. Але хлопець пам’ятав пораду Діда-всевіда і не озивався на жодне слово. По півночі, коли вже пробило на першу годину, чорти пощезали й дали йому спокій.

Змучений, ледь живий, спускався хлопець-неборак з чортівської гори до проклятого міста, яке лежало недалеко й називалося Проїм. Зійшов у місто і побачив великий палац. Завернув просто туди і зайшов до світлиці. Побачив там постіль, що вже була розстелена, і ліг. А треба сказати, що той палац і всі світлиці в ньому були такі чорні, як вугілля, бо на тому місті лежало прокляття.

На другий день рано хлопець пробудився, і до його світлиці зайшла якась чорна, як вуглина, панночка. То була принцеса, але й на ній лежало прокляття, і від того вона почорніла. Панночка принесла Іванкові калача і почала до нього говорити. Але наш Іван, за мудрою порадою, не сказав ані слова — боявся й тої дівки. Тоді панночка мовила:

— Виджу, що ти боїшся мене, тому не говориш. Але вже й дотепер ти мені допоміг, аби скинути прокляття. Бачиш, я цілком була чорна, а вже ноги в мене побіліли до колін. Зовсім чорна була і світлиця, а від твоєї терпеливості, стійкості трохи побіліла. Ти лише не піддавайся, не виказуй слабості — будь мужнім, як і був, то все місто Проїм визволиш із прокляття.

Такі слова додали Іванові хоробрості, та у нього з рота і тепер не вихопилося й словечка. Він з’їв калач, який принесла панночка, і не виходив зі світлиці.

Настала друга ніч. Десь коло півночі чорти знову вхопили хлопця з постелі та віднесли на чортівську гору. Спершу красно просили його — най до них заговорить, але Іван не піддавався. Чорти скипіли лютим гнівом, прив’язали хлопця до олов’яно-сірої лавиці й відшмагали залізними палицями. Молодий хлопець од страшного болю мало не вмер. По півночі, коли вже пробило на першу годину, чорти пощезали й дали йому спокій. Змучений і заслаблий, він спустився з гори і пішов просто до палацу, в якому був перед тим. А палац світився вже наполовину, лише друга його половина була досі чорна, як вугілля. Іван сяк-так дотягся до знайомої світлиці, знайшов два калачі, ліг собі у постіль і заснув глибоким сном.

На другий день рано до молодого хлопця зайшла та сама панночка. Тепер її тіло вже було наполовину біле. Дівчина й цього разу заговорила до Івана, а він усе мовчав і цілий день нікуди не виходив.

Настала третя ніч. Опівночі знову з’явилися чорти, виволокли Івана з постелі та й винесли на чортівську гору. Спершу говорили з ним по-приятельськи і обіцяли гори-доли, аби лише заговорив. Та Іван не піддавався, стояв на своєму. Побачили чорти, що ніяк не годні дати ради з молодим легенем^[130], прив’язали його до залізно-cіpої лавиці, схопили вогняні нагаї та й відшмагали знову. По півночі, коли вже пробило на першу годину, чорти пощезали й залишили Івана напівмертвого. Він ледве-ледве міг устати з лавиці й дотягтися до того палацу, де уже два дні знаходив притулок.

Тепер світився весь палац. Іван зустрів ту дівчину, що спочатку була цілком чорна. Вона вже була біленька і врочисто, з якоюсь короною на голові, прийняла його. Принцеса сердечно дякувала Іванові за те, що він один не здався нечистій силі й тим зняв прокляття з міста Проїма. Іван ліг у постіль, а біла дівка тут же закликала лікаря. Його тіло помастили цілющою мастю, і від неї Іван цілком видужав.

Тепер уже хлопець зрозумів, що дівчини не треба боятися, бо то — чиста душа. Почав з нею говорити та й дійшло до того, що закохався в принцесу. Полюбився і дівці Іван. Царська донька дала йому знати, що якби побралися^[131], він був би коло неї за царя Івана, бо вона — єдина спадкоємиця царського престолу. Та Іван, хоч дуже любив дівчину, відповів їй так:

— Добре б то було, але я хотів би позвати на весілля й мою рідну маму — не хочу оженитися без її поради.

На те принцеса мовила:

— На простому возі ти і за сто років не доберешся до матері, а як справимо весілля, то станеш царем, і тоді в чарівній кареті поїдемо разом до твоєї мамки та й привеземо її сюди.

Іван на те погодився, і молодим справили таке весілля, що кращого і більшого, напевно, ніхто у світі не бачив. Потому привезли Іванову маму й жили собі щасливо. Либонь, живуть і нині, коли їм судилося.

Кирило Кожум’яка

Кодись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і кожного разу посилали йому дань^[132]: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла черга вже і до дочки самого князя. Нічого робить, коли давали горожани, треба і йому давать. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її й полюбив. От вона до нього прилестилась та й питається раз у нього:

— Чи є, — каже, — на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?

— Є, — каже, — такий — у Києві над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небесами стелиться; а як вийде на Дніпро мочить кожі (бо він кожум’яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них, чи витягне то він їх? А йому й байдуже: як поцупить^[133], то й мене з ними трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно.

Княжна і взяла собі те на думку, і думає: як би їй вісточку додому подати і на волю до отця дістатись? А при ній не було ні душі, — тільки один голубок. Вона згодувала його за щасливої години, ще як у Києві була. Думала-думала, а далі храп, і написала до панотця:

— От так і так, — каже, — панотче, є у Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум’яка. Благайте^[134] ви його через старших людей, чи не захоче він зі змієм побиться, чи не визволить мене нещасну з неволі! Благайте його, панотченьку, й словами, й подарунками, щоб не обидивсь він за яке незвичайне слово! Я за нього і за вас буду довіку Богу молиться.

Написала так, прив’язала під крильце голубові та й випустила в вікно. Голубок звився під небо та й прилетів додому, на подвір’я до князя. А діти саме бігали по подвір’ї та й побачили голубка.

— Татусю, татусю! — кажуть. — Чи бачиш — голубок від сестриці прилетів?

Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та й засумував: «Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!»

А далі приманив до себе голубка; глядь, аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз прикликав до себе всю старшину.

— Чи є такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум’якою?

— Є, князю. Живе над Дніпром.

— Як же б до нього приступитись, щоб не образився та послухав?

Ото сяк-так порадились та й послали до нього самих старих людей. Приходять вони до його хати, відчинили помалу двері зо страхом та й злякались. Дивляться, аж сидить сам Кожум’яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож; тільки видно, як коливає такою білою бородою! От один з тих посланців — «Кахи!»

Кожум’яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:

— От так і так: прислав до тебе князь із просьбою…

А він і не дивиться, і не слухає: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав.

Вони знов давай його просить, давай його благать. Стали на коліна… Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голови.

Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина.

— Чи не послать нам іще молодших?

Послали молодших — нічого не здіють і ті. Мовчить та сопе, наче не йому й кажуть. Так розібрало його за ті кожі. Далі схаменувся князь і послав до нього малих дітей. Ті прийшли, як почали просить, як стали навколішки та як заплакали, то й сам Кожум’яка не витерпів, заплакав та й каже:

— Ну, це ж уже для вас я роблю. Пішов до князя.

— Давайте ж, — каже, — мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель.

Обмотавсь коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву^[135] таку, що, може, в ній пудів^[136] десять, та й пішов до змія. А змій йому й каже:

— А що, Кириле, прийшов биться чи мириться?

— Де вже мириться? Биться з тобою, з іродом проклятим!

От і почали вони биться — аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли і вирве, що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А він його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій як огонь горить, — так йому жарко; і поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодиться трохи, то Кожум’яка вже й обмотавсь коноплями і смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод, і що розженеться проти Кожум’яки, то він його булавою тільки луп! Що розженеться, то він, знай, його булавою тільки луп та луп! аж луна йде. Бились-бились — аж курить^[137], аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні^[138]: аж пирхає, аж захлипається проклятий, а під ним земля тільки стогне.

А тут у дзвони дзвонять, молебні^[139] правлять, а по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши руки; жде, що то буде! Коли ж зміюка — бубух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками: «Слава тобі, Господи!» От Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві. Князь уже не знав, як йому й дякувати, чим його нагороджать. Та вже з того часу і почало зваться те урочище (в Києві), де він жив, Кожум’яками.

А Кирило зробив трохи нерозумно: взяв його, спалив та й пустив по вітру попіл; то з того попелу завелась вся та погань — мошки, комарі, мухи. А якби він взяв та закопав той попіл у землю, то нічого б цього не було на світі.

Котигорошко

Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:

— А де ж ви будете орати? Я не знаю.

Вони кажуть:

— Ми будемо тягти скибу^[140] від дому аж до тієї ниви, де будемо орати, — то ти за тією борозною і йди.

Поїхали. А змій, що живе за тим полем, у лісі, взяв ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив. Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:

— Весь день орали, а ви нам не прислали обідати.

— Як то не прислала? Адже Оленка понесла. Чи не заблукала? Брати й кажуть:

— Треба йти шукати її.

Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.

— Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть!

Коли це й змій летить.

— А, — каже, — людський дух пахне. А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?

— Ні, — кажуть, — битися!

— Ходім же на залізний тік!

Пішли вони битися. Недовго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді, ледве живих, та й закинув до глибокої темниці.

А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів, — нема. От одного разу пішла жінка на річку прати^[141], коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошину та й з’їла.

Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.

Росте та й росте той син, як з води — небагато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь, — докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли^[142]. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя та й підхопив, люди й повтікали. От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав. От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:

— Десь повинні бути в мене брати й сестра?

— Е-е, — кажуть, — синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.

— Ну, — каже він, — піду їх шукати.

Батько й мати умовляють його:

— Не йди, сину: шестеро пішло, та загинуло, а то ти один, щоб не загинув!

— Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити?

Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.

— Скуй, — каже, — мені булаву, та велику!

Як почав коваль кувати, то викував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:

— Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.

Та й ліг. На тринадцяту добу летить та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:

— Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, — треба скувати другу.

Поніс її знову до коваля.

— На, — каже, — перекуй, щоб була по мені!

Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, — булава як ударилась об нього, — тільки трошки зігнулась.

— Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці, — піду.

Узяв ту булаву, в торбу — буханців та сухарів, попрощався і пішов.

Пішов за тією скибою та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка вдома.

— Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко.

— Здоров був, парубок! Та чого ти сюди зайшов? Прилетить змій, то він тебе з’їсть.

— Отже, може, й не з’їсть! А ти ж хто така?

— Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.

— Де ж вони? — питається Котигорошко.

— Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.

— Отже, може, я тебе визволю, — каже Котигорошко.

— Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! — каже Оленка.

— Дарма! — відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається. Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз:

— Ге, — каже, — людський дух пахне!

— Де б то не пах, — відказує Котигорошко, — коли я прийшов.

— Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?

— Де то вже миритися, — битися! — каже Котигорошко.

— Ходім же на залізний тік!

— Ходім!

Прийшли. Змій і каже:

— Бий ти!

— Ні, — каже Котигорошко, — бий ти спочатку!

От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія, — ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка, — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє, — зовсім убив.

Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.

От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Пройшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться.

— Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.

Радилися-радилися та й нарадилися — тепер він спить, не почує, — прив’язати його добре ликом^[143] до дуба, щоб не вирвався, тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі.

А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив’язаний. Він як рвонувся, — так того дуба й вивернув з корінням. От узяв тоді того дуба на плечі та й пішов додому. Підходить до хати, аж чує — брати вже прийшли та й розпитуються в матері:

— А що, мамо, чи в вас іще були діти?

— Та як же? Син Котигорошко був, та вас пішов визволяти.

Вони тоді:

— Оце ж ми його прив’язали, треба бігти та одв’язати.

А Котигорошко як пошбурить тим дубом — замалим хати не розвалив.

— Оставайтесь же, коли ви такі! — каже. — Піду я в світ.

Та й пішов знову, на плечі булаву взявши. Іде собі та й іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:

— Добридень!

— Доброго здоров’я!

— А що ти, чоловіче, робиш?

— Гори розпихаю, щоб шлях був.

— А куди йдеш? — питає Котигорошко.

— Щастя шукати.

— Ну, то й я туди. А як ти звешся?

— Вернигора. А ти?

— Котигорошко. Ходім разом!

— Ходім.

Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням.

— Добридень!

— Доброго здоров’я!

— А що ти, чоловіче, робиш?

— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.

— А куди йдеш?

— Щастя шукати.

— Ну, то й ми туди. А як звешся?

— Вернидуб. А ви?

— Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!

— Ходім.

Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом, — так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:

— Добридень!

— Доброго здоров’я!

— А що ти, чоловіче, робиш?

— Та воду відвертаю, щоб річку перейти.

— А куди йдеш?

— Щастя шукати.

— Ну, то й ми туди. А як звешся?

— Крутивус. А ви?

— Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!

— Ходім!

Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі, — то Вернигора перекине, де ліс, — Вернидуб виверне, де річка, — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, — коли бачать, — в лісі стоїть хатка. Увійшли — нікого нема. Котигорошко й каже:

— Отут ми й заночуємо.

Переночували, на другий день Котигорошко каже:

— Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати.

Коли хтось стукає в двері:

— Відчини!

— Невеликий пан, відчиниш і сам, — каже Вернигора.

Двері, відчинились, та й знову хтось кричить:

— Пересади через поріг!

— Невеликий пан, перелізеш і сам.

Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень^[144] волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини ремінь шкіри видрав та й подався.

Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.

— А чого ти запізнився з обідом?

— Та задрімав трохи.

Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:

— Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:

— Відчини!

— Невеликий пан, відчиниш і сам.

— Пересади через поріг!

— Невеликий пан, перелізеш і сам.

Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини ремінь шкіри видрав та й подався.

Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.

— А що це ти з обідом спізнивсь?

— Та задрімав, — каже, — трохи…

А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було.

На третій день зостався Крутивус, — і з ним те саме. А Котигорошко й каже:

— Ну, та й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся дома.

На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:

— Відчини!

Відчинив двері, — аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.

— Пересади через поріг!

Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.

— А чого тобі? — питає Котигорошко.

— А ось побачиш чого, — каже дідок, доп’явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:

— То ти такий! — та собі хап за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защепив її там.

— Коли ти, — каже, — такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.

Приходить він у хату, — вже й товариство поприходило.

— А що обід?

— Давно впрів^[145].

Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:

— А ходіть лише, я вам таке диво покажу, що ну!

Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.

— Е, — каже Котигорошко, — коли він такий, то ходім його шукати.

А де дідок того дуба тяг, — там так і знати, що волочено, — вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:

— Лізь туди, Вернигоро!

— А цур йому!

— Ну ти, Вернидубе.

Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус.

— Коли ж так, — каже Котигорошко, — полізу я сам. Давайте плести шнури.

Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:

— Спускайте!

Почали вони спускати, довго спускали, — таки сягнули дна, — аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями^[146], аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, така гарна, що й у світі кращої нема.

— Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?

— Та я, — говорить Котигорошко, — шукаю діда маленького, що борода на сажень волочиться.

— Е, — каже вона, — дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього, — він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав.

— Не вб’є! — каже Котигорошко, — то ж я йому й бороду защепив. А ти ж чого тут живеш?

— А я, — каже, — королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить.

— Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!

Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже:

— А чого ти прийшов? Битися чи миритися?

— Де вже, — каже Котигорошко, — миритися — битися!

От і почали вони битися. Бились, бились, і таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Прийшов і гукає:

— Агов, побратими, чи ви ще є?

— Є!

Він прив’язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли.

Витягли, спустили знову мотуз. Він прив’язав другий мішок:

— І це ваше.

І третій їм віддав, — усе, що добув. Тоді прив’язав до мотузка королівну.

— А це моє, — каже.

Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали:

— Нащо його тягти? Нехай королівна нам дістанеться. Підтягнем його вгору та тоді й пустимо, — він упаде та й уб’ється.

А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали, — узяв прив’язав до мотуза каменюку.

— Тягніть мене! — гукає.

Вони підтягли високо, а тоді й кинули, — камінь тільки гуп!

— Добрі ж ви, — каже Котигорошко.

Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує, — на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питає.

— Хто це вас накрив?

А діти кажуть:

— Як не з’їси його, то ми скажемо.

— Ні, — каже, — не з’їм.

— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.

Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:

— Кажи, що тобі треба, — я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все — я полечу, а тут піде дощ та град, вони в гнізді й заллються.

— Винеси мене, — каже Котигорошко, — на той світ.

— Ну, добру ти мені загадку загадав. Та дарма, треба летіти. Візьмемо з собою шість кадобів^[147] м’яса та шість кадобів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені вкинеш в рот шматок м’яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то не долечу й упаду.

Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа, — полетіли. Летять та й летять, як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шмат м’яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли, от-от уже долітають до цього світу. Коли гриф повертає голову направо, а в кадовбах і шматочка м’яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку^[148] та й кинув грифові в рот. Вилетіли, гриф і питається:

— Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці?

Котигорошко й показав на свою ногу:

— От чого, — каже.

Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води: як притулили литку та покропили тією водою, — вона й приросла.

Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.

Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже:

— Ви мене зрадили, — мушу вас покарати.

Та й покарав.

А сам одружився з тією королівною та й живе.

Котик і півник — 1

Був собі котик і півник та й побратались. От котикові треба іти по дрова, він і каже півникові:

— Сядь же ти, півнику, на печі та їж калачі, а я піду по дрова; та як прийде лисичка, то не озивайся!

Пішов.

Коли ж біжить лисичка.

— Півнику, братику, одчини! Півнику, братику, одчини! Як не відчиниш, віконце видеру^[149], борщик виїм і тебе візьму!

А півник каже:

— То-ток, то-ток, не велів коток! То-ток, то-ток, не велів коток!

От лисичка віконце видрала, борщик виїла і півника взяла. Несе його, а він кличе котика — співає:

От котик почув, прибіг, одняв півника і поніс додому та й каже знов:

— Гляди ж, півнику, як прийде лисичка, не одкликайся, бо тепер я піду дальше!

Пішов.

А лисичка вже й біжить.

Стук-стук у віконце:

— Півнику, братику, одчини! Півнику, братику, одчини! Як не відчиниш, віконце видеру, борщик виїм і тебе візьму!

А півник усе:

— То-ток, то-ток, не велів коток!

От лисичка віконце видрала, борщик виїла і півника взяла. Несе, а півник знову:

Раз проспівав — не чує котик, він вдруге голосніше — котик прибіг, одняв його, поніс додому та й каже:

— Тепер же я піду далеко-далеко, і хоч як уже будеш кричать — не почую; то вже мовчи, не озивайся до лисички!

Коли ж ізнов лисичка:

— Півнику, братику, — каже, — одчини! Півнику, бра тику, одчини! Як не відчиниш, віконце видеру, борщик виїм і тебе візьму!

А півник каже:

— То-ток, то-ток, не велів коток!

От лисичка віконце видрала, борщик виїла і півника взяла.

Несе, а півник співає — раз, вдруге, втретє… Котик не почув, а лисичка й понесла півника додому.

Увечері приходить котик додому — нема півника. Він зажуривсь, а далі зробив собі бандуру^[150], узяв мішок і молоток і пішов до лисиччиної хатки. Став і заграв:

А лисичка саме пекла палянички. От старша дочка лисиччина і каже:

— Мамо, піду я подивлюсь: хто се так гарно грає, й паляничку візьму.

А лисичка каже:

— Іди!

І дала їй паляничку. Дочка пішла, а котик її — цок, та в лобок, та в мішок, та й знов став грать. От і друга дочка каже лисичці:

— Піду і я, мамо!

Лисичка каже:

— Іди, доню!

І їй дала паляничку, і ся пішла. А він і ту — цок, та в лобок…

А після і третя дочка, і четверта. А Пилипко ждав-ждав і каже:

— Піду я, мамо, зажену їх, — чого вони так забарились?

Пішов. А котик і його — цок, та в лобок, та в мішок. А послі в хату до лисички — і її убив, та тоді дивиться, що півник уже без стегенця, — витяг борщик, достав стегенце, притулив до півника та й поніс його додому. От вони живуть, і хліб жують, і постолом добро возять.

Про котика і півника —2

Жили-були на світі чоловік і жінка, і був у них кіт Мурко. Як став старий-старий, що вже тяжко мишей ловив, дід узяв котика, поніс далеко-далеко в хащу^[152] і пустив його. Що було там робити котикові? Він учинив собі хатку, залишився там і живе.

Небагато минуло часу, як прийшов туди півник і попросився до котика в хатку. Кіт зрадів, щиро прийняв його і говорить:

— Будемо два друзі, хоч нам не буде нудно^[153].

Рано збирається котик іти на здобич, принести дещо їсти, а півникові наказує:

— Не пускай нікого до хати.

Лиш котик відійшов від хати, а лисичка вже тут і проситься:

— Пусти мене, півнику, в хату.

А півник каже:

— Ток, ток, не велів коток.

Лисичка почала його благати, просити, ласкати.

Півник відчинив двері. Лисичка схопила його і дала ногам знати^[154]. А півник кричить:

— Котику-братику, поможи, несе мене лиса через високі гори, через доли, через ріки.

Почув котик і давай лисичку доганяти. Догнав лисичку і півника відібрав. Приходять вони додому, і котик говорить:

— Казав я тобі: не пускай нікого. А тепер ще раз тобі нагадую: не пускай до хати нікого, бо я піду ще далі і можу не почути тебе.

Котик зібрався в путь-дорогу. А лисичка знову прийшла і ласкаво просить півника:

— Пусти мене, півнику, до хати.

Так просила, що й допросила, обманула півника. Півник одчинив двері, пустив її. А вона схопила півника, вергла^[155] на плечі і несе. А півник кричить:

— Котику-братику, поможи мені. Несе мене лиса через гори, ріки і долини.

Кричав, кричав, але котик не почув. Приносить лисичка півника у свій конур^[156], у свою хатинку. А в неї п’ятеро малих лисенят. Занесла вона його туди, а лисенята почали скубти півника то за хвіст, то за крила, уже майже всього обскубали.

Котик прийшов додому і бачить — півника нема. І давай по слідові бігти, скільки лише духу було. Прибіг до лисиччиної ями, вийняв із мішка гуслі (скрипку) і почав гусляти^[157]. Стара лисиця почула музику, вийшла з ями, дивиться, хто так гарно грає. А котик стук лисичку та в мішок, і зав’язав її там. Грає далі. Почули малі лисенята музику і почали по одному виходити з ями. А котик усе цап та в мішок. І так усі піймав, склав у мішок, зав’язав добре, узяв палку і давай молотити палкою по мішку. Вишмагав їх так, що більше не будуть чіплятися до півника.

Потім котик узяв півника і поніс додому. Півник сидів на печі обскубаний і вже нікому двері не відчиняв. І жили вони там дружно та мирно довгі-довгі роки.

Коза-дереза

Були собі дід та баба. Поїхав дід у ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гонити додому. Тільки до воріт став догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку^[158] та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла.

От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.

На другий день посилає другого сина — меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому. Тільки став до воріт догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!

От дід і того сина прогнав.

На третій день посилає вже жінку.

От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала догонити до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба. Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!

От дід прогнав і бабу.

На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець^[159] пішов: став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!

От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, хотів козу різати, а вона вирвалась та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, — вона туди вбігла та й заховалась на печі. От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці.

Зайчик і питається:

— А хто, хто в моїй хатці?

А коза сидить на печі та й каже:

От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:

— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

А ведмідь:

— От я його вижену!

Побіг до хатки:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

Ведмідь і злякався.

— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:

— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

Вовк:

— От я його вижену!

— Де тобі його вигнати! Ту т і ведмідь гнав, та не вигнав.

— Отже, вижену.

Побіг вовк до хатки та й питається:

— А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

Вовк і злякався.

— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:

— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!

А лисичка:

— От я його вижену!

— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!

— Отже, вижену.

Побігла лисичка до хати та:

— А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

От лисичка теж злякалась.

— Ні, — каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче. Коли це лізе рак-неборак та й питається:

— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить!

— От я його вижену! — каже рак.

— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!

— Отже, вижену!

От поліз рак у хатку та й питається:

— А хто, хто в зайчиковій хатці?

А коза з печі:

А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:

Та як ущипне козу клешнями!..^[161] Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки видно! От тоді зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує. Та й став жити в своїй хатці!

ЛІТЕРАТУРНІ КАЗКИ

Іван Франко Фарбований лис

Жив собі в однім лісі Лис Микита, хитрий-прехитрий. Кілька разів гонили його стрільці, травили^[162] його псами, заставляли на нього заліза^[163] або підкидали йому затруєного м’яса, нічим не могли йому доїхати кінця. Лис Микита кпив^[164] собі з них, оминав усякі небезпеки, ще й інших своїх товаришів остерігав. А вже як вибрався на лови — чи то до курника^[165], чи до комори^[166], то не було смілішого, вигадливішого та спритнішого злодія над нього. Дійшло до того, що він не раз у білий день вибирався на полювання і ніколи не вертав з порожніми руками. Се незвичайне щастя і та його хитрість зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нічого неможливого для нього.

— Що ви собі думаєте! — величався він перед своїми товаришами. — Досі я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста і просто з торговиці^[167] курку вкраду.

— Ет, іди, не говори дурниць! — уговкували^[168] його товариші.

— Що, дурниць! Ану, побачите! — решетився^[169] Лис.

— Побачимо або й не побачимо. Там пси купами по вулицях ходять, то вже хіба б ти перекинувся в блоху, щоб тебе не побачили і не роздерли.

— От же побачите, і в блоху не перекинуся, і не роздеруть мене! — товк своє Лис і поклав собі міцно зараз завтра, в сам торговий день, побігти до міста і з торговиці вхопити курку.

Але сим разом бідний Микита таки перечислився^[170]. Поміж коноплі та кукурудзи він заліз безпечно аж до передмістя; огородами, перескакуючи плоти та ховаючися між яриною^[171], дістався аж до середмістя. Але тут біда! Треба було хоч на коротку хвильку вискочити на вулицю, збігати на торговицю і вернути назад. А на вулиці і на торговиці крик, шум, гармидер, вози скриплять, колеса туркочуть, коні гримлять копитами, свині квичуть, селяни гойкають — одним словом, клекіт такий, якого наш Микита і в сні не бачив, і в гарячці не чував.

Але що діяти! Наважився, то треба кінчити те, що зачав. Посидівши пару годин у бур’яні коло плоту^[172], що притикав до вулиці, він освоївся трохи з тим гамором.

Позбувшися першого страху, а надто роздивившися потроху, куди і як найліпше^[173] бігти, щоб осягнути свою ціль. Лис Микита набрав відваги, розбігся і одним духом скочив через пліт на вулицю. Вулицею йшло і їхало людей багато, стояла курява.

Лиса мало хто й запримітив, і нікому до нього не було діла. «От Пес так Пес», — думали собі люди. А Микита тому й рад. Знітився, скулився та ровом як не чкурне просто на торговицю, де довгим рядом сиділи жінки, держачи на решетах, у кошах і кобелях^[174] на продаж яйця, масло, свіжі гриби, полотно, сім’я, курей, качок і інші такі гарні речі.

Але не встиг він добігти до торговиці, коли йому настрічу біжить пес, з іншого боку надбігає другий, там видить третього. Псів уже наш Микита не обдурить. Зараз занюхали, хто він, загарчали та й як не кинуться до нього! Господи, яке страхіття! Наш Микита скрутився, мов муха в окропі: що тут робити? куди дітися? Недовго думаючи, він шмигнув у найближчі створені сіни, а з сіней на подвір’я.

Скулився тут і роздивляється, куди б то сховатися, а сам надслухує, чи не біжать пси. Ого! Чути їх! Уже близько! Бачить Лис, що на подвір’ї в куті стоїть якась діжка. От він, недовго думаючи, скік у діжку та й сховався.

Щастя мав, бо ледве він щез у діжі, коли надбігли пси цілою купою, дзявкаючи, гарчачи, нюхаючи.

— Тут він був! Тут він був! Шукайте його! —кричали передні.

Ціла юрба кинулася по тісненькім подвір’ї, по всіх закутках, порпають^[175], нюхають, дряпають — Лиса ані сліду нема. Кілька разів підходили й до діжі, але негарний запах, який ішов від неї, відгонював їх. Вкінці, не знайшовши нічого, вони побігли далі. Лис Микита був урятований.

Урятований, але як!

У діжі, що так несподівано стала йому в пригоді, було більше як до половини синьої, густо на олії розведеної фарби. Бачите, в тім домі жив маляр^[176], що малював покої^[177], паркани^[178] та садові лавки.

Власне завтра мав малювати якийсь великий шмат паркану і відразу розробив собі цілу діжу фарби та й поставив її в куті на подвір’ї, щоб мав на завтра готову.

Вскочивши в сей розчин, Лис Микита в першій хвилі занурився в нього з головою і мало не задушився. Але потім, діставши задніми ногами дна бочки, став собі так, що все його тіло було затоплене в фарбі, а тільки морда, також синьо помальована, трошечки вистирчала з неї. Отак він вичекав, поки минула страшна небезпека. Серце у бідолахи билося сильно, голод крутив кишки, запах олії майже душив його, але що було діяти! Слава богу, що живий! Та й то ще хто знає, що буде. Ану ж надійде господар бочки і застане його тут?

Але й на се не було ради. Майже вмираючи зо страху, бідний Лис Микита мусив сидіти в фарбі тихо аж до вечора, знаючи добре, що якби тепер, у такім строї^[179], появився на вулиці, то вже не пси, але люди кинуться за ним і не пустять його живого. Аж коли смерклося, Лис Микита прожогом^[180] вискочив із своєї незвичайної купелі^[181], перебіг вулицю і, не спостережений ніким, ускочив до садка, а відти бур’янами, через плоти, через капусти та кукурудзи чкурнув до лісу.

Довго ще тяглися за ним сині сліди, поки фарба не обтерлася трохи або не висхла.

Вже добре стемнілося, коли Микита добіг до лісу, і то не в тім боці, де була його хата, а геть у протилежнім. Був голодний, змучений, ледве живий. Додому треба було ще бігти зо дві милі^[182], але на се у нього не ставало вже сили. Тож, підкріпившися трохи кількома яйцями, що знайшов у гнізді перепелиці, він ускочив у першу-ліпшу порожню нору, розгорнув листя, зарився у ньому з головою і заснув справді, як по купелі.

Чи пізно, чи рано встав він на другий день, сього вже в книгах не записано, досить, що, вставши з твердого сну, позіхнувши смачно і сплюнувши тричі в той бік, де вчора була йому така немила пригода, він обережненько, лисячим звичаєм, виліз із нори. Глип-глип! Нюх-нюх! Усюди тихо, спокійно, чисто. Заграло серце в лисячих грудях. «Саме добра пора на полювання!» — подумав. Але в тій хвилі зирнув на себе — господи! Аж скрикнув неборачисько^[183]. А се що таке? З переляку він кинувся тікати, але ба, сам від себе не втечеш!

Зупинився і знов придивляється: та невже се я сам? Невже се моя шерсть, мій хвіст, мої ноги? Ні, не пізнає, не пізнає, та й годі! Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то якимись колючими гудзами^[184], не то їжаковими колючками, а хвіст у нього — не хвіст, а щось таке величезне і важке, мов довбня або здоровий ступернак^[185], і також колюче.

Став мій Лис, оглядає те чудовище, що зробилося з нього, обнюхує, пробує обтріпатися — не йде. Пробує обкачатися в траві — не йде! Пробує дряпати з себе ту луску^[186] пазурами — болить, але не пускає! Пробує лизати — не йде! Надбіг до калюжі, скочив у воду, щоб обмитися з фарби, — де тобі! Фарба олійна, через ніч у теплі засохла добре, не пускає. Роби що хочеш, небоже Микито!

В тій хвилі де не взявся вовчик-братик. Він ще вчора був добрий знайомий нашого Микити, але тепер, побачивши нечуваного синього звіра, всього в колючках та гудзах і з таким здоровенним, мов із міді вилитим, хвостом, він аж завив з переляку, а отямившися, як не пішов утікати — ледве хлипає! Подибав у лісі вовчицю, далі ведмедя, кабана, оленя — всі його питають, що з ним, чого так утікає, а він тільки хлипає, баньки витріщив та, знай, тільки лепоче:

— Он там! Он там! Ой, та й страшне ж! Ой! Та й люте ж!

— Та що, що таке? — допитують його свояки^[187].

— Не знаю! Не знаю! Ой, та й страшенне ж!

Що за диво! Зібралося довкола чимало звіра, заспокоюють його, дали води напитися. Мавпа Фрузя вистригла йому три жміньки волосся з-між очей і пустила на вітер, щоб так і його переполох розвіявся, але де тобі, все дарма. Бачачи, що з вовком непорадна^[188] година, звірі присудили йти їм усім у той бік, де показував вовк, і подивитися, що там таке страшне. Підійшли до того місця, де все ще крутився Лис Микита, зиркнули собі ж та й кинулися врозтіч. Де ж пак! Такого звіра ні видано ні чувано, відколи світ світом і ліс лісом. А хто там знає, яка у нього сила, які в нього зуби, які кігті і яка його воля?

Хоч і як тяжко турбувався Лис Микита своєю новою подобою^[189], а все-таки він добре бачив, яке враження зробила та його подоба зразу на вовка, а отеє тепер і на інших звірів.

«Гей, — подумав собі хитрий Лис, — та се не кепсько^[190], що вони мене так бояться! Так можна добре виграти. Стійте лишень, я вам покажу себе!»

І, піднявши вгору хвіст, надувшися гордо, він пішов у глиб лісу, де знав, що це місце сходин для всеї лісової людності. Тим часом гомін про нового нечуваного і страшного звіра розійшовся геть по лісі. Всі звірі, що жили в тім лісі, хотіли хоч здалека придивитися новому гостеві, але ніхто не смів приступити ближче. А Лис Микита мов і не бачить сього, йде собі поважно, мов у глибокій задумі, а прийшовши насеред звірячого майдану, сів на тім пеньку, де звичайно любив сідати ведмідь.

Сів і жде. Не минуло й півгодини, як довкола майдану нагромадилося звірів і птахів видимо-невидимо. Всі цікаві знати, що се за поява, і всі бояться її, ніхто не сміє приступити до неї. Стоять здалека, тремтять і тільки чекають хвилі, щоб дати драпака.

Тоді Лис перший заговорив до них ласкаво:

— Любі мої! Не бійтеся мене! Приступіть ближче, я маю вам щось дуже важне сказати.

Але звірі не підходили, і тільки ведмідь, ледве-ледве переводячи дух, запитав:

— А ти ж хто такий?

— Приступіть ближче, я вам усе розповім, — лагідно і солодко говорив Лис. Звірі трохи наблизилися до нього, але зовсім близько не важилися.

— Слухайте, любі мої, — говорив Лис Микита, — і тіштеся! Сьогодні рано святий Миколай виліпив мене з небесної глини — придивіться, яка вона блакитна! І, ожививши мене своїм духом, мовив: «Звіре Остромисле! В звірячім царстві запанував нелад^[191], несправедливий суд і неспокій. Ніхто там не певний свойого життя і свойого добра. Іди на землю і будь звірячим царем, заводь лад, суди по правді і не допускай нікому кривдити моїх звірів!»

Почувши се, звірі аж у долоні сплеснули.

— Ой господи! Так се ти маєш бути наш добродій, наш цар?

— Так, дітоньки, — поважно мовив Лис Микита.

Нечувана радість запанувала в звірячім царстві. Зараз кинулися робити порядки.

Орли та яструби наловили курей, вовки та ведмеді нарізали овець, телят і нанесли цілу купу перед нового царя. Сей узяв часточку собі, а решту по справедливості розділив між усіх голодних.

Знов радість, знов оклики зачудування і подяки.

— От цар! От добродій! От премудрий Соломон! Та за таким царем ми проживемо віки вічні, мов у бога за дверми!

Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м’якосердним, тим більше, що тепер не потребував сам ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране, приносили йому услужні міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи.

Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден. Кого вбили стрільці, той мусив загинути, а хто втік, той богу дякував, що жиє. А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього і ласкавого царя, а надто так неподібного до всіх інших звірів.

І Лис Микита, зробившися царем, жив собі, як у бога за дверми. Тільки одного боявся, щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є по правді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався і спав тільки на м’якій перині. І взагалі він пильнував, щоб нічим не зрадити перед своїми міністрами, що він є Лис, а не жоден звір Остромисл.

Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він настав на царство. Звірі надумали святкувати врочисто той день і справити при тій нагоді великий концерт.

Зібрався хор з лисів, вовків, ведмедів, уложено чудову кантату^[192], і вечором по великих процесіях, обідах і промовах на честь царя хор виступив і почав співати.

Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж око в’януло. Але як молоді лисички в народних строях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар не міг витримати. Його серце було переповнене, його обережність заснула, і він, піднявши морду, як не задзявкає й собі по-лисячому!

Господи! Що стало? Всі співаки відразу затихли. Всім міністрам і слугам царським відразу мов полуда з очей спала.

— Та се Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований! Тьфу! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти, брехуне! Ах ти, ошуканцю!^[193]

І, не тямлячи вже ані про його добродійства, ані про його величну мудрість, а люті тільки за те, що так довго давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Лиса Микиту і розірвали його на шматочки. І від того часу пішла приповідка^[194]: коли чоловік повірить фальшивому приятелеві і дасть йому добре одуритися; коли який драбуга^[195] отуманить^[196] нас, обдере, оббреше і ми робимося хоть дрібку^[197] мудрішими по шкоді, то говоримо: «Е, я то давно знав! Я на нім пізнався, як на фарбованім Лисі».

Василь Королів-Старий Потерчата^[198]

Дячиха Євпраксія поралася біля печі. Вона гнівалася. Вже давно перестояла вечеря, час би й спати лягати, а дяка Оверка нема та й нема. А господині ж найгірше, коли вона когось чекає до столу, а той не йде.

— Неначе тобі в болото пірнув! — промовила дячиха сама до себе й з серця підкинула цілий оберемок дров до печі.

Дрова голосно зашкварчали й почали так тріщати, мов там, у печі, хтось лущив горіхи. По вікнах, підлозі й стелі бігали рожеві зайчики. В запічку^[199] зацвірінькав цвіркунець, в хату потягло теплом. Стало світліше й веселіше. Великий кіт звівся^[200] на лежанці^[201], спочатку вигнувся дугою, а потім витягся, позіхнув і пішов на руки до дячихи. Тут він так гарно почав муркотати, що дячисі аж полегшало на душі. Вона задивилася на вогонь, як він переплигував з однієї деревини на другу. Немов хтось чіпляв до деревин білі, сині, рожеві та жовті тремтячі клаптики блискучого шовку. Вона поклала руки на стіл, схилила на них голову, позіхнула раз-другий та й задрімала…

Чекав дяка-господаря й Домовик. Він звик, що й дяк також, як сам Домовик, рідко відходив з дому на довший час. Та ще Домовик любив старого господаря за те, що той завжди був веселий та говіркий, а коли бував з чогось задоволений, то виспівував дуже гарно тонесеньким голоском, мов малий хлопчисько, троїчне «Господи помилуй!» — по тричі вряд. «Бач, вилискує, мов комарик!» — посміхався тоді Домовик й почував від того велику приємність. Тепер же йому було сумно…

Дяк Оверко вийшов з дому ще удосвіта до сусіднього села на Храм^[202]. Вже давно й споночіло, по селу вже в багатьох хатах погасили світло й повкладалися спати, а Оверка не було й не було…

Домовик виплигнув на хату й сів на теплий бовдур^[203]. Відтіль його приємно обвівало легеньким димом березових дров й смачно пахла вечеря. Він подивився навколо, вхопив іскру з димаря, запалив люлечку й виглядав далі.

«Чи, й справді, не пірнув він часом у болото?» — подумав Домовик саме в той момент, як долі, біля печі, це саме промовила й дячиха Євпраксія.

Трохи ще посидів на бовдурі, а потім притоптав люлечку, щоб часом не впала якась іскра на солом’яну стріху. Тоді заглянув у бовдур, чи там справно горить, й почав злізати з даху.

Як і всякий порядний домовик, він довго вагався, чи виходити з свого двору, чи ні? Все ще він чекав, що ось-ось дяк рипне хвірткою. А тим часом заглянув до собачої будки: чи не спить там Бровко? — подивився, чи Відьма замкнула хлів з коровами; відсунув цебер^[204] з цямрини^[205], щоб той не впав у колодязя. І з кожною хвилиною Домовик помічав, як у нього в серці наростає неспокій за свого господаря. Тоді вирішив, що за господарство йому нема чого турбуватись, бо в хаті була статечна^[206] господиня, а в оборі^[207] — Бровко, й швиденько вийшов з двору…

Стояв пізній підзимок. Ніч була темна, як добрий атрамент^[208]. Небо було затягнене таким товстим, чорним сукном, що крізь нього не пробивалося жодного променя зірки.

Домовик по-селянському насунув шапку на вуха й швидко подався назустріч господареві до великого болота, що було на шляху…

А саме в цей час дяк Оверко, добре уконтентований^[209] на Храмовому святі й трошки під чарчиною, вийшов з другого села й підходив до болота з протилежного боку.

За селом вискочила поперед нього з-під вільхи маленька, мов темний клубочок, левадна Хуха^[210]. Вона помітила, що дяк трохи п’яненький й покотила попередити Потерчат, щоб ті заздалегідь розсвітили свої каганці. Бо ж тільки Потерчата могли показати дякові Оверкові справжній шлях в тім недобрім місці. Інакше він — п’яненький — міг дуже легко оступитися з дороги й загрузнути в болоті.

А дяк, хитаючись, помалу посувався вперед. Він навмисно цюкав^[211] ціпком^[212] по твердій, підмерзлій дорозі, щоб почути, де буде м’яке болото. Знічев’я та щоб було веселіше, він тихенько наспівував церковної пісеньки:

— «Бла-а-ажен му-у-ж, іже не ідеть на совє-є-т нече-е-сти-вих. Алілуя, алі…»

Раптом дяк урвав співу, бо побачив, як перед ним блимнув малесенький зеленкуватий вогник.

— Свят, свят, свят! — скрикнув дяк Оверко, спиняючись й протираючи очі.— Чи не випив я зайвої чарки? Може, допився до зеленого змія? Недурно ж у мене перед очима зелені вогні плигають!..

Тим часом далі засвітився другий вогник, потім третій, четвертий, десятий, двадцятий… То Потерчата розсвічували свої каганці й бігли вперед понад дорогою, щоб вказати дякові Оверкові шлях додому. Потерчатка були малесенькі, зовсім голі, з великими, блискучими очима й сторчоватими^[213] синенькими чубиками на голівках. Бігли вони жваво, тільки ж їхні маленькі криві ніжки не могли широко ступати, а через те вони посувалися вперед дуже повільно. Тим-то дякові видавалося, що ті вогники тихо повзуть понад болотом, коливаються, як зачеплена головою лампадка^[214] в церкві. Він ще бачив, як вони то підскакували вгору, то поринали в долину. Це через те, що Потерчата бігли не рівним шляхом, а по багновиську, й перестрибували з купини^[215] на купину.

Від того видовиська дякові й хміль увесь вийшов з голови. Поза шкірою покотив мороз, неначе хтось посипав йому за комір холодного шроту^[216]. Шапка також полізла з голови, дарма, що на його блискучій лисині було всього тільки одинадцять волосинок, які тепер стали дибом.

«Та це ж мене манить нечиста сила!» — подумав переляканий дяк, як думають усі люди, коли їм трапиться вночі щось незрозуміле, до чого вони не звикли.

Він хитнувся набік, підібрав поли свого довгого каптана й, не знать чого, метнувся від дороги праворуч. Потерчата враз побачили, що він збивається з шляху. Злякавшися, що дяк може загрузнути в болоті, а тоді вони самі — малосилі — не зможуть його відтіль витягнути, вони збіглися до гурту, а потім всі посунули до нього й заступили йому дорогу.

Дяк Оверко зовсім отетерів^[217]. Не тямлячи себе, він метнувся вже ліворуч. Пробіг кілька ступнів і скочив на купину. Купина захиталася в нього під ногами, але ж не дуже, бо в покраю^[218] трохи вже була підмерзла. Однак він сам враз помітив, що вже втрапив у багновисько. Повний жаху, спинився він на тій купині й притаїв дух. Потерчата помислили, що дяк міркує, як йому йти далі, й знову побігли на шлях. А він дивився на вогники й мізкував^[219]: «Загибає моя душа! Кінець наближається!..»

Тоді почав молитися та хрестити тремтячою рукою ту невидиму силу, що манила^[220] його до себе.

Потерчата не знали, що їм робити. Бігла хвилина за хвилиною, а дяк все стояв, мов стовп, не рухаючись з місця. Вони знову повернули до нього, поставали навколо й почали співати всі разом. Той їхній спів нагадував шелестіння сухого очерету. Але ж то не очерет, то співали дитинчата-потерчата:

І знову вони почали посуватись понад болотом, освічуючи йому правдиву путь.

Однак дяк їх не зрозумів. Він все стояв і трусився, як лист на осиці. Потім ущипнув себе за носа, щоб переконатися, що він не спить і не марить.

— Ой, ой! — скрикнув він голосно, бо таки міцно ущипнувся.

Коли ж помітив, що вогники відходять від нього все далі та далі, почав заспокоюватись.

— Ні, ні! Ти мене не одуриш, бісовське навожденіє! — сказав він сам собі.— Дзуськи! Я — особа духовна, у вівтарі^[221] буваю, а в церкві ж я — свій чоловік!.. Ну, звісно, ліпше в таку темряву сидіти вдома, як блукати сновидою^[222] чи стовбичити серед болота, мов Дідько. Отож недурно-таки і в Святому Письмі сказано, що «блажен муж, іже не ідеть на совєт»…

І, не скінчивши своєї думки, він потихеньку зліз з купини та обережно подався праворуч. Тепер, кидаючись то в один, то в другий бік, він вже зовсім згубив в тій пітьмі належний напрям й попростував у самісіньке болото. Тільки раз чавкнула нога в багні, й він полетів у підмерзлу воду сторч головою. Шапка йому злетіла, гарусовий^[223] шарф на шиї розмотався. Дяк почав борсатись, але ж довгі поли ватяного^[224] каптана^[225] враз намокли, стали важкі, облипали йому ноги й не пускали вилізти з багна. В розпачі він почав вичитувати молитов, бо ж з обов’язку був він чоловік богобоязливий, а потім, як почув, що загрузає ще дужче, щосили закричав не своїм голосом:

— Рятуйте! Рятуйте, хто в Бога вірує! Потопаю в болоті, яко фараон Гонитель!..

Той покрик почув Домовик. Ще здалеку він побачив, як в тім напрямі побігли Потерчата з каганцями, й вмить зрозумів, що таке сталося. Мов цап, пострибав він чимдужче по купинах. Потім підскочив до загрузлого в болоті дяка, перевернувся на стару вербу й простягнув йому просто в руки дебелого сука. Дяк Оверко вхопився обома руками за той сучок й почав видиратись нагору. Тим часом Домовик мигнув кілька разів другою вітою Потерчатам, щоб вони швидше погасили свої вогники. Він-бо бачив, що дяк їх дуже злякався.

Потихеньку підштовхуючи свого господаря з багна, Домовик вивів дяка на суходіл. Тут він поставив його лицем в напрямі дороги, витяг з болота шапку, непомітно прив’язав її до шарфа й прошепотів на вухо таким способом, щоб дяк подумав, ніби то він сам так намислив:

— Іди тепер, Оверку, просто й нічого не бійся!

Почувши під собою твердий ґрунт, мокрий, промерзлий дяк, забувши й про свою шапку, щосили подався вперед. Швидко він помітив край дороги три тополі, що стояли перед цариною села. Далі угледів на обрії й білу дзвіницю церкви, біля якої була його хата.

Тепер він зітхнув з полегшенням. Трохи було йому страшно, що ж скаже дячиха Євпраксія, що він так забарився та затьопався…^[226] Витяг він з кишені мокру червону хустку, витер з чола холодний піт. Потім нюхнув тютюну, чхнув, аж йому іскри з очей посипались, й підступив до своєї хвіртки.

Домовик заскочив наперед й відчинив йому ворота. Потім поміг їх щільненько зачинити, а дяка пропустив у хату поперед себе. Тут знову він причинив за господарем двері, бо той сам забув це зробити: такий він був стурбований пригодою та щасливий, що врятувався від біди.

Домовик також радів, що йому вчасно прийшла думка йти рятувати господаря, бо в тім малім болоті не було ні Водяника, ні Русалок, а малі Потерчата не могли б самі врятувати дяка. Але ж, коли дяк Оверко став біля печі перед світлом, то Домовик не міг втриматись від реготу. Неначе меблі затріщали, так пролунав його сміх.

І було чого! Дяк увесь був вимазаний чорним глеєм^[227], по всьому обличчю було розмазане багно, виглядав він, неначе мокра курка, а на самому носі налипла добра купа бруду, що висіла, мов кишка у індика.

Домовиків сміх розбудив дячиху. Вона лупнула очима раз, лупнула вдруге й підскочила, мов опечена.

— Мати Божа Почаївська! Що ж це за Марюка?!^[228] — сплеснула вона в долоні.— Амінь, амінь! Розсипся!..

— Не кричи так велегласно, стара! — лагідним голосом промовив дяк. — Це — не Марюка, це — я, живий і невредимий раб Божий, дячок Оверкій! — й він скоса поглянув, чи нема в руках у дячихи якогось деркача, бо добре знав, що нашкодив.

І справді! В тій хвилині вона нагнулася під припічок та й вхопила в руку віника.

— Ах, ти ж такий, сякий, забродо, п’янице! Ось я тобі покажу «раба Божого»! Побачимо, чи будеш ти й тепер «невредимий»! — закричала вона.

— Укротися, Євпраксіє! — притримав її дяк. — Не гнівися, не карай, дай слово промовити… Водила мене нечистая сила, хотіла в болоті втопити!..

Але ж дячиха не дала йому й скінчити.

— Сам ти — нечиста сила! А водила тебе по болоті горілка, безбожнику!..

«А таки розумна жінка моя господиня!» — подумав про себе Домовик.

Але ж йому шкода було й доброго дяка, й він непомітно висмикнув з дячишиної руки віника. Потім ще раз гучно засміявся й стрибнув на теплу лежанку до товстого кота.

А дяк Оверко, умившись та перебравшись, ще довго-довго розповідав дячисі Євпраксії, як його манила зеленими вогниками нечиста сила, як хотіла втопити в болоті та злякалася його щирих молитов…

Василь Королів-Старий Хуха-Моховинка

Вона була останньою.

Народилася не ранньою весною, як всі її сестри та брати. Було тоді вже тепле, ясне, веселе літо. Тим-то вона була найменшою в родині, «мізинчиком», її дуже жаліли й любили, але ж любили не тільки за те, що була вона манісінька, як кошенятко. Була вона добра, лагідна, плоха^[229], звичайненька, слухняна, роботяща. А, граючись з іншими малими Хухами, радо приставала на всяку забавку^[230], до якої її кликали. І ніколи ніхто не бачив, щоб вона колись гнівалась, чи була роздратованою, або ж мала якісь примхи^[231].

Коротко кажучи, це була дуже гарна Хушка, може, ліпша^[232], як всі інші Хухи в тому лісі.

Звали її Моховинка.

Ми, люди, всіх Хух звемо просто Хухами, так само, як і вони кажуть на всіх нас просто Люди. А тим часом Хухи бувають різні. Ті, що живуть у лісі, звуться лісовими; ті, що по проваллях^[233] та скелях — печерницями; що понад річками та озерами — очеретянками; ті, що у високій траві та бур’янах — бур’янками. Бувають ще степовички, байрачні, левадні. Тільки немає болотянок, бо всі Хухи, як котики, не люблять вогкого.

Моховинка була зроду лісовою Хухою. Й не тільки лісовою, а ще й боровинкою, бо народилася вона у густому-густому старому бору^[234], де споконвіку жив увесь її славний рід. Відомо ж бо, що Хухи з роду в рід живуть по одних і тих самих місцях. Переселяються ж тоді, коли щось зруйнує милу їм їхню батьківщину.

А це буває дуже, дуже тяжко, й вони гірко плачуть. Правда, люди здебільшого того плачу не розуміють, думають, що то стогне вітер, скриплять дерева в лісі або пищать миші в полі. Бо ж люди дуже рідко помічають та розуміють чужі сльози…

Однак тому великому бору, в якім жила Моховинка, нічого не загрожувало. Лісник доглядав, щоб ніхто не кинув сірничка, хлопці глибоко всередину ходити боялися, рубали ж ліс тільки невеликими частками, й він швидко виростав знову.

В тім бору, між корінням великої сосни, зробила на осінь Моховинка собі хатку. Заблудити вона не могла ніколи, бо ту сосну легко було впізнати: на прикорні вона ділиться на три товстих стовбури. Моховинка заложила всі дірки сосновими галузками^[235], а щілини й ізокола, й зсередини — м’яким зеленим мохом.

Була вона й сама така пухка, як мох. Мала довгу вовничку^[236], що, мов шовком, вкривала все її тільце. Сама тільки мордочка була голенька й нагадувала садову жовто-фіалову квіточку — «братки». Та були ще в неї голенькі зісподу, рожеві лапки.

Як і всі інші Хухи, Моховинка так само мала мінливу вовничку, яка враз сама собою робилася того кольору, що й ті речі, біля яких бувають Хухи. Моховиночка найчастіш була зеленою, бо рідко відбігала від своєї зеленої хатки. Але ж, коли вона бігала по соснових старих глянцях^[237], що лежали на землі, то ставала такою ж рудувато-червоною, як вони. Біля потоку була вона блакитною, як вода, на піску — жовтою, як пісок, між кущами шипшини^[238] — рожевою, на вересі^[239] — фіаловою, на снігу ставала білою.

Через те люди так рідко й помічають Хух. Хоча ж і те треба сказати, що люди взагалі дуже неуважні: вони мало дечого помічають навколо себе. До того ж, далеко-далеко не кожний може побачити Хуху…

Одного дня Моховинка прокинулася спозаранку: ще й не світало. Прокинулася, бо їй стало холодно. Вона виглянула віконцем й побачила, що по лісу на глицях й на деревах лежить якась срібна пелена. Спочатку вона помислила, що то була імла^[240], але ж, коли придивилася краще, то помітила, що те було не подібне ні на імлу, ні на важкий туман, що часом котив бором. А був то перший сніг, бо вже починався підзимок.

Щоби не змерзнути, Моховинка витягла з своїх зимових запасів сухого моху й затулила щільненько вхід у хатку. Потім знову скрутилася клубочком та й заснула. Але недовго вона спала. Збудив її якийсь страшний звук. Почула вона, неначе хтось міцно гупнув біля неї, аж у вухах задзвеніло. Сама ж вона так підплигнула на своєму ліжку, що аж її ніжки вгрузли в мох, а манісінька подушечка з м’якенької кульбаби покотилася на долівку. Тої ж хвилини щось гупнуло знову, ще дужче. Хуха прожогом відчинила віконце й побачила чоловіка.

То був дід у великих повстяниках^[241], що майже цілком заступали їй дивитися. Він вигнувся, щось блиснуло в повітрі, й те блискуче вдарило по її сосні. Знову аж луна пішла від того дзвінкого удару, а її сосна жалібно застогнала.

Перелякана Моховинка притьмом плигнула до дверей й між дідовими ногами проскочила надвір. Навколо стояло вже чимало інших Хух й сумно дивилися, як дід рубав сосну, їм було боляче слухать, як плаче та красна троїста сосна. Але ж що вони, манесенькі, могли зробити? Як могли їй допомогти?

Тільки ж один старий, мудрий і досвідчений Хо-Суковик надумався.

— По тому, як той дід поспішає та оглядається, — промовив Суковик, — я бачу, що він робить не по правді! А біжіть лишень, діти, до лісника, пищіть, шкрябайте йому у віконце, аж поки він не прокинеться.

Забіжіть котрийсь по дорозі й до Лісовика, скажіть і йому — він щось вигадає…

Хухи мерщій покотили до лісникової хатинки. Там вони пищали, хрокали, стукали у вікна, аж поки не прокинувся лісник.

— Що воно за знак? — промовив він сам до себе. — Дерева стоять й не поворухнуться, а воно щось шумить та пищить. Чи не Хухи часом?

Тоді Хухи почали ще дужче шкрябатися по шибах.

Лісник накинув кожушину на плечі й вийшов на поріг. Тут його призвичаєне вухо здалеку вловило стук сокири. Він хутчій вхопив рушницю й побіг у ліс. А поперед нього біг його ловецький пес, а ще поперед пса котили щасливі Хухи. Та тільки ж дід ще здалеку зачув небезпеку й подався тікати.

І таки втік. Але ж Моховинчину хатинку було знищено, сплюндровано. Одну стіну було зовсім вивалено, мох понівечено й розкидано, а всередину не можна було й пролізти: стільки там валялося великих й малих трісок та кори. Прийшла на Моховинку біда…

Що було робити?.. Проситися до когось в хатку було незручно, бо у Хух такий звичай, що кожна доросла Хуха повинна мати свою окрему хатинку. Через те вони й будують такі манісінькі хатки, що навіть удвох там не можна зручно поміститися. Турбувати ж хоча би і рідних батьків чи там сестер або братів жодна Хуха собі не дозволить. Отож лишалося одно: шукати нового помешкання, дарма, що всі родичі й знайомі кликали Моховинку до себе жити.

Одубілими рожевими лапками побігла Хуха по білому, холодному снігу, заглядаючи під кожне дерево, під кожний кущик. Але ж в тому лісі було повно Хух. Скрізь, де тільки було дупло чи якась нірка, — там уже була інша Хуха або Хо.

Моховинка бігла все далі й далі. Була вже й обідня пора, а вона ще зранку нічого не їла. Охляла^[242], знесилилась, перемерзла. Ледве пересувала ноженятами, але ж мандрувала далі. Нарешті скінчився ліс, й Моховинка вийшла на узлісся. Там побачила вона незрозумілі їй величезні білі купи. Здалека вони були подібні до того, в чому жив лісник. Коли ж вона наблизилась до них, то вчула, що відтіль тягне теплом й чимсь дуже смачно пахне.

З одного боку меншої купи вгледіла вона дощану соснову стіну. Під нею було кілька щілин, якими можна було пролізти. Моховинка заглянула в дірку й побачила велику теплу хату. В тій хаті лежали дві великі білі тварини, подібні до диких кіз або сарн^[243]. Вони мали роги й довгі, як у Водяника, бороди, але дивились на неї лагідно своїми жовтими очима.

Моховинка часто бачила диких кіз, навіть влітку гралася з деякими козенятками, то й тепер вона не злякалася цих незнайомих створінь, бо вони трохи нагадували тих, що були в лісі. Через те вона привіталася й пролізла щілиною під ворітьми в козячий хлівець…

Тут було тепло, було багато запашного сіна, що так само гарно пахло, як і її улюблений мох. Господарі були лагідні, дуже співчутливо вислухали, яке трапилося їй нещастя, й самі запросили її тут лишитись та оселитись. І, хоча, звичайно, Хухи не живуть по хлівах, — Моховинка не мала чого іншого робити.

Так і стала Хуха-боровинка Хухою хлівною…

Через якийсь час відчинилися ті дверцята, під якими пролізла Моховинка, й у хлівець вступила дівчинка. Вона була гарнесенька, білява, з блакитними очицями. І одразу сподобалася Моховинці.

Дівчинка увійшла з дійницею^[244] та шматочком хліба, що був дуже смачний, бо Хуха потім знайшла на соломі три крихітки й наїлася досхочу. Дівчинка пестила кіз, цілувала їх в рожеві мордочки, подоїла молочко, щільненько затулила дверцята й пішла собі. Так щодня приходила вона кілька разів у хлівець. Так само приходив сюди й сам господар, що приносив козам їсти. А коли стало кілька тепліших днів, то вкупі з дівчинкою щоразу був і манесенький хлопчик. Він був такий самий милий, як і його сестриця…

Минав день за днем. Тихо й спокійно жила в козячому хліві Хуха Моховинка. Було їй тут тепло, мала вона м’яку постіль, їжа була смачна та поживна. Могла вона їсти досхочу запашного сіна, майже щодня знаходила кілька крихіток хліба, а часто могла ще й лизнути краплинку молочка, що іноді вибризкувалось з дійниці на сіно.

Одного бракувало Моховинці: не було тут ніде поблизу жодної іншої Хухи. А кожний знає, як тяжко жити без рідного товариства в чужій стороні!..

І Хуха мріяла й удень, і вночі, коли ж прийде час, що вона зможе повернутись до своєї батьківщини. Однак тільки мріяла, бо щодалі ставало все холодніше, а Моховинка боялася виткнути на мороз свою жовто-фіалову мордочку. Вона ще не знала, що по зимі завжди приходить весна. Сподівалася ж тільки того, що, коли вже вона зовсім виросте й у неї зробиться дуже густа вовночка на кожушку, — тоді тільки зможе вона, не боячись морозів, повернути до Рідного Краю.

Одного дня в хліві трапилось нещастя. Як приходив увечері господар з великим оберемком сіна для кіз, то його зненацька покликали з хліва. Він поспішав й забув узяти з собою ту сітку, в якій звичайно приносив сіно. Отже вночі в ту сітку й заплуталась старша коза Лиска. Чим дужче вона борсалася в ній, тим дужче заплутувалась. Вранці Моховинка побачила Лиску зовсім безпорадною. Вона лежала зі спутаними ногами, голова також застромилася в поплутані мотузки, бідна коза не могла поворухнутись, а тільки жалібно мекала. Менша кізка Оришка ходила навколо своєї подружки, лизала її, обнюхувала, також мекала, але не могла їй нічим допомогти.

Тоді Моховинка кинулася кликати дітей. Ви скочила вона щілинкою під дверима й побігла до хати. Тут вона вищала, муркотала під вікнами й під дверима, але ніхто в хаті не чув її ніжного голосочку. І тільки тоді, коли вже господар, виходячи надвір, відчинив двері, могла Хуха проскочити в хату. Тут вона враз вскочила в ліжко до дітей.

Але Хухи не можуть говорити, доки бувають невидимі. Вони тільки пищать, як мишки, або ж муркочуть, як котики. Сили вони також не мають, бо легесенькі, як пушинка, а м’якесенькі, як вата. Тим-то як не намагалася Моховинка розбуркати діток, нічого не могла зробити. Вони тільки крізь сон чули її пухнате тільце, чули, як ніжно вона лоскоче їх своїми лапками по обличчю й, посміхаючись, спали далі.

І тільки тоді, коли вже мама зварила снідання, пробуркалися дітки. Вони прокинулися веселі й почали розповідати, який гарний їм снився сон.

— Ненечко! — гукали вони одно поперед одного. — До нас у ліжко вскочило щось таке, мов котик. Тільки то не був котик. Гарнесенький, м’якесенький. Мордочка, мов квіточка, а голосок, як у мишки.

Але мама їм відповіла:

— То вві сні таке часом ввижається. В житті ж такого не буває, їжте, дітки, кулешик^[245].

Бідна ж Хуха бігала навколо дітей й не могла їм нагадати про Лиску, що лежала спутана в хліві. І вже аж тоді, коли з хати вийшли тато й мама, Моховинка наважилась показатись дітям. Вона могла це зробити, бо ж ті дітки були дуже добрі. А відомо, що тільки дуже добрі дітки, що ніколи нікого не уразять, тільки ті можуть побачити на власні очі живу Хуху.

Дуже зраділи дитинчата, коли перед них з’явилося те миле звірятко, що вони бачили його вві сні. Хлопчик нахилився до Моховинки, щоб узяти її на руки, але ж вона вислизнула в нього з-поміж пальчиків й тонесеньким голосочком, як струна, продзвонила:

— Хутчій! У нас нещастя! Коза Лиска заплуталася в сітку! — Й з тими словами вона побігла до дверей. А за нею побігли й діти…

Так Хуха врятувала свою приятельку Лиску, яка дозволила їй жити в теплому хлівці.

Діти були їй дуже вдячні. Тепер вони приносили Моховинці крихітки всього, що їм давали найсмачнішого. А Хуха, коли ніде поблизу не було когось з людей, показувалася дітям, гралася з ними, дуже їх бавила.

Ще проминуло чимало часу. Колись на масляній^[246] тато й мама поїхали до другого села в гостину до бабусі. Діти ж запросили Моховинку до хати. Там вони весело забавлялися, бо Хуха була моторна й уміла вигадувати всякі виграшки. Саме тоді, коли вона показувала, як по деревах стрибає вивірка^[247], нечутно відчинилися двері й у хату увійшов отой самий дід, що хотів колись зрубати сосну, в якій жила Моховинка.

— Тікайте, діти! То ж Хуха! — закричав він страшним голосом, угледівши Моховинку, й кинув на неї сокиру, щоб її вбити.

Хуха враз стала невидимою. Однак вона не встигла як слід відскочити й гостряк сокири влучив її по задній ніжці. Вона болісно запищала й, шкандибаючи, попід лавками покотилася до дверей. А той лихий дід почав її лаяти й ганити^[248] увесь Хушачий рід.

— То — лихі тварини! — говорив він дітям. — Вони тільки те й роблять, що чинять якесь лихо людям. Та й нема ж чого дивуватись, бо то ж — Нечиста Сила!..

Діти слухали й не могли тому йняти віри. Вони вже й самі добре знали Хуху. Бачили вони навіч, яка вона мила, добра, плоха, нешкідлива. Знали вони, як Моховинка вболівала, коли кому була якась прикрість, пам’ятали, як вона рятувала їхню Лиску. Й тому не могли вони повірити словам злого діда, що говорив про те, чого сам не знав, а тільки чув від інших, також незнаючих людей.

Навпаки, дуже вони жаліли бідну Моховиночку, скрізь шукали її, кликали, приносили їй найсмачнішої їжі. Але їжа лишалася незайманою. Хуха ніде не обзивалася…

Поранена Моховинка мовчки чекала під лавкою, аж поки хтось не відчинив з хати дверей. Тоді вона вискочила надвір. На хвилинку забігла в хлівець, попрощалася й красненько подякувала гостинним козам за їхню ласку й пошкандибала до свого рідного бору.

В лісі вже зачинав танути сніг. Починало вже пригрівати весняне сонечко. Тепер Моховинка вже й без того не боялася холоду, бо ж вона була зовсім дорослою. В лісі вона знайшла маленьку ямочку під каменем, надряпала з-під снігу м’якого моху й зробила собі тимчасову хатинку. Там вона перебувала аж до літа, коли вже могла знайти собі житло.

Всі Хухи-боровинки раділи з її повороту. Залюбки вони слухали її цікаві оповідання про те, як цілу зиму прожила вона з козами та людьми. Й з того часу почали її кликати хатньою Хухою, або кривенькою Моховинкою.

Минув після того цілий рік. Знову у лісі нападало багато снігу. Тільки ж тепер Моховинка вже не боялась зими. З поміччю своїх родичів вона вибудувала собі гарнесеньку хатку, наносила повну хижку^[249] запасів: сушених грибків, меду, в’ялених ягідок, корінців, суничного чаю. І жилося їй дуже добре. Удень вона працювала по господарству, а ввечері йшла кудись в гості до подружок. Також робила все, що Хухам загадували Мавки.

Якось довелося їй іти далеко, аж на другий бік лісу, на іменини старого, мудрого й всіма поважаного Хо-Суковика. Надворі було дуже холодно. Крутила така віхола, що й світу божого не було видно.

Моховинка котила з кучугури на кучугуру й вже перебігла аж до середини лісу, коли зненацька вчула стогін. Прислухалась і впізнала: стогнала якась людина. Вона метнулася в той бік й угледіла в наметі майже зовсім заметеного снігом злого діда. Біля нього лежала зрубана сосна. Він збезсилів, задубів й, почуваючи, що йому надходить кінець, голосно молився.

— Господи! — стогнав він. — Пробач мені мої гріхи… Я не хотів би покинути цей світ, не покаявшись…

Й він почав перелічувати всі злочини та кривди, що вчинив протягом свого життя.

— Але ж, — говорив він, — коли б мені врятуватися на цей раз, то заприсягаюся, що до смерті вже не зроблю жодного лихого вчинку. Не крастиму, не лаятимусь, нікого, нікого, навіть мухи не скривджу!..

Шкода стало Моховинці старого, безпомічного діда. Забула вона й про те, як він зруйнував її хатку та вигнав з батьківщини. Як хотів він її зарубати сокирою та на все життя зробив кривенькою. Швидше покотила вона туди, куди йшла, бо знала, що там здибає цілу громаду Хух. Там вона розповіла, що бачила, й прохала допомоги. Недовго їй довелося й прохати, бо ж всі Хухи мають добре серце. Вони гуртом кинулись до діда, що вже ледве дихав. Одні огорнули його зі всіх боків своїми теплими кожушками; інші здмухували з нього сніг; інші лапками розгрібали замет.

Дідові стало тепліше. Він почув, як знову побігла його жилами затужавіла кров. Потім простяг одну руку, вона була вільна, обперся другою на сучок й висмикнув одну ногу, а потім і другу.

Радий та щасливий, виліз він з намету й став на снігу.

Було все навколо сіро. Віхола крутила так, що не можна було вгадати, куди буде праворуч, а де — ліворуч. Дід постояв, а потім застогнав знову.

— Яка з того поміч, що я здолав вилізти з снігу? Все одно в цій віхолі не знайду я дороги додому. Так чи інакше мені помирати, бо ж хто мені покаже дорогу?!

Тоді перед ним об’явилася Хуха Моховинка.

— Хуха! — затрусився він і закричав не своїм голосом, шукаючи сокири.

Він одхилився з твердого місця й знову загруз в наметі. Там стояв безпомічний, мов закам’янілий. Але в тій хвилі почув тонісінький голосочок:

— Так, я — Хуха! І навіть та сама, якій ти зруйнував торік хатку, а потім у хаті в добрих дітей хотів мене зарубати своєю сокирою…

Дід затрусився ще дужче. Він був певен, що тепер Хуха помститься на ньому.

— Але ж тобі нема чого мене боятися! — продовжувала Моховинка. — Знай, що всі Хухи на світі ніколи не шкодять людям, а, навпаки, дуже часто їм допомагають. Ми — добрі й не пам’ятаємо лихого. Це ж ми, Хухи, допомогли тобі вилізти з намету. А тепер я допоможу тобі вийти й з лісу. Не бійся нічого й іди за мною!

Дід все ще стояв нерухомо. Щелепи в нього трусилися, зуби цокотіли, й він не міг вимовити жодного слова.

— Ну, не марнуй часу. Ходім! — ще раз звернулася до нього Моховинка й потихеньку покотила вперед.

На узліссі, коли вже стало видко, як блимають по селянських хатах вогники, Моховинка спинилась.

— Тепер вже я буду вдома! — радісно промовив дід. — Як же я тобі віддячу? — спитав він потім Хуху.

— Хухи не потребують подяки. Вони роблять добро з повинності^[250]. Але ж на пам’ятку цього дня я просила б тебе ось про що. Не забудь, що ти обіцяв, коли вже замерзав у наметі. А по-друге: розкажи людям, що з тобою трапилось. А тепер ходи здоров!..

Тої ж миті Моховинка зникла, але ж вона ще чула, як дід щиро їй дякував.

Швиденько вона покотила на Хушині збори, де чекалиїї веселі вечорниці у старого Хо.

А дід щасливо дійшов до своєї хати й з того часу почав переконувати й дітей, і дорослих, що не слід боятися маленьких, добрих та гарнесеньких Хух…

Іван Липа Близнята

Одна дуже вбога жінка народила двох синів-близнят. Якось уночі, коли діти спали в колисці, вона задумалася над їх долею і зажурилася.

Жінка сиділа у тяжкій задумі, як раптом біля неї з’явилася людська тінь і запитала:

— Чого ти хочеш просити у Долі для своїх дітей?

Мати здригнулася… Глянула на тінь, що стояла непорушно, і промовила до неї:

— Це ти питаєш?

— Я.

— Хто ж ти?

— Я негайно виконую всі бажання.

— Я хочу, щоб вони жили краще від мене, — сказала мати. — Щоб не знали бідності й нужденного життя, щоб були щасливими.

— А ще чого хочеш?

— Щоб давали іншим те, чого вони не мають: сумним — радощі, заплаканим — сміх, скорботним — утіху, немічним — здоров’я, а всім разом — щастя.

— Чи хочеш, щоб твої сини принесли це сучасним людям чи прийдешнім поколінням?

— Навіщо дбати про прийдешніх людей? Нехай сучасним дадуть се! — відповіла мати, а потім подумала та й каже: — Дай одному щастя для сучасних, а другому — для майбутніх!

Тоді тінь перетворилася в жінку, і мати побачила, що перед нею стоїть сама Доля.

Доля вклала в душу одного хлопчика розуміння людських пристрастей і подарувала йому три яблучка: одне скляне, друге золоте, а третє цілком звичайне, таке, як ще в раю росло.

Другому синові Доля вклала в душу глибоку допитливість і подарувала йому маленьку земну кулю з горами, морями і блакитним небом, засіяним зорями.

І сказала Доля:

— Завдяки цим подарункам твої діти стануть такими, як ти побажала.

Після цих слів Доля стала тінню і зникла.

Діти підростали. Перший змалечку був балакучим, веселим, допитливим, його завжди можна було бачити серед людей, бо він не любив самотності. Другий був мовчазним, спокійним, замисленим. Любив цілими днями сидіти на березі моря, милуватися далекими горами, купати погляд у небесній блакиті. Тихими літніми ночами він задивлявся на зорі. Обидва брати берегли свої дарунки як зіницю ока.

Коли хлопці виросли, то той, що був допитливим, помандрував по світу, а веселий збудував собі палату, та не просту, а таку, якої ще ніде на світі не було. Палата мала всього три кути. Стіни були з різних матеріалів: одна з каменю, друга з цегли, а третя з мармуру. На фронтоні^[251] в ряд стояли великі фігури різних звірів і птахів. Вікон було багато, і всі вони були різними: одне було маленьке, друге велике, третє кругле, четверте п’ятикутне, одне широке і низьке, друге високе й вузьке, і кожне помальоване іншою фарбою. Та й стояли не вряд, а одне вище, друге нижче, в одному місці їх зібралося кілька, а там виглядало одне самотою. Палата мала високий шпиль^[252], і на тому шпилі стояв витесаний з дерева чоловічок, що безперестанку день і ніч рухався: то кланявся на всі чотири сторони, то крутився на одній нозі, то танцював або кумедно перекидався, обертався, задирав ноги вгору, кидався головою вниз, вимахував руками, точнісінько, як та дитяча забавка — лялька, коли її потягнути за мотузочок^[253], починає перекидатися.

Люди приходили до палати й не могли надивуватися з такого чуда. Цілий день стояла юрба — оглядали будівлю і весело реготали. Тут усе було дивовижно кумедне, смішливе, а особливо дерев’яний чоловічок, що безугавно вертівся і перекидався на шпилі. І як би не було сумно у людини на душі, а як прийде, подивиться на ту палату, так усе забуває і починає реготати. І всі, хто приходив до палати, були веселі, задоволені й немовби щасливі. Усі славили господаря. А як хто не був утішений з цього, то господар запрошував його до покоїв. Звідти вже ніхто не виходив сумним або розчарованим.

Там було на що подивитися! Жодна кімната не була подібна на іншу: одна — як гарбуз, друга — як дзвінниця, третя — як бублик, четверта — як огірок, п’ята — як барабан, шоста — як зірка, сьома — як печера, восьма — як барильце^[254], дев’ята — як миска, десята — як комета, — словом, усіх і не перебереш. А щодо прикрас у покоях^[255], так тут уже у всіх очі розбігалися: малюнки були на стелях, а фіранки^[256] пишалися на стінах; столи висіли на ланцюгах; замість ослонів^[257] та стільців — гойдалки^[258]; постелі лежали просто на підлогах. І все те було розкішне, із золота та срібла, з оксамиту^[259] й шовку. По кімнатах ходили собачки на задніх лапках, одягнені, як люди — в штанцях і чумарочках^[260], а котики в спідничках і капелюшках танцювали на окремих столиках. Різні заморські мавпи, великі й маленькі, сиділи на вікнах і кожного перекривляли так, що можна було зі сміху вмерти. Були кімнати, засаджені деревами й квітами. Там літали і співали дивовижні пташки. Навіть були кімнати, заповнені водою, і в них плавали великі риби. Словом, було на що подивитися і чим потішитися.

Ще забув розповісти про слуг! Було їх тут багато. І коли господар або хто інший кликав слугу, то той не просто виходив до нього, а летів колесом, мов вітер, і враз ставав перед ним на рівні ноги і слухав. Потім кланявся і так само, як вихор, колесом вертався.

Слава про дивну палату пішла між людьми і докотилася аж до найвіддаленіших куточків держави. З усієї країни з’їжджалися люди, і кожного Божого дня натовпи цікавих стояли біля палати, оглядали її, сміялися і веселилися. Господар був до всіх ласкавим, радо вітав прибулих, сам усе показував і розповідав, весело сміявся і веселив інших. Усі були задоволені, поверталися додому з легкістю на душі.

Якщо господар зауважував, що натовп зменшується, то додавав до палати щось нове, а сам ішов на базари, на ярмарки і скрізь розповідав про свою чудову споруду й запрошував оглянути її. І знову людей прибувало, і знову всі сміялися та веселилися. Ціла країна мала втіху — всі були завжди веселими, раділи і сміялися.

Та це ще не все. Найдивнішим дивом у тій палаті були три кімнати, куди входили тільки ті, які нічим не могли втішитися, ніколи не сміялися й не раділи. У кожній кімнаті на золотому ланцюжку висіло яблучко. Більше там не було нічого. В одній кімнаті яблучко було скляне, в другій — золоте, а в третій — звичайне, таке самісіньке, як росло в раю. У ті кімнати господар водив тільки тих сумних та тужливих, що не знаходили для себе втіхи у всій палаті. Він вів їх сюди і лукаво^[261] посміхався, бо не було ще випадку, щоб хтось із них, глянувши хоч на одне яблучко, не очманів^[262] і не вийшов з палати без міри веселий і задоволений.

Тут бували наймудріші люди: міністри, посли, генерали, урядовці, судді… Хто тільки не гляне на скляне яблучко, одразу всі його сумні думки розвіюються, і він веселішає. Хоч яким буде мовчазним і стриманим, одразу стає говірким, а все, що має на умі, то вже на язиці. Найобережніший одразу стає відважним, саме море йому по коліна! Бувало, що скляне яблучко не міняло людину, тоді господар показував йому золоте. Хто подивиться на золоте яблучко, відразу усі його бажання здійснюються: хоче мати палату — уже її має, хоче сади чудові — прошу! Хоче коней прудких — є і коні!

Дуже рідко, але бували й такі, що нічого не бажали. Тоді господар віз їх у третю кімнату, де висіло звичайне яблучко, таке ж, як росло в раю. Воно мало чари непереможні: хто лиш на нього гляне, так одурманюється, що забуває про все на світі. Той запах був надзвичайно приємний, мов солодкі чари, і принадний, як східні раї.

Так усі люди в країні знаходили собі радощі, утіхи й повне задоволення. Всі приходили в палату, були щасливі й жили так весело й безжурно, що не помітили, як зістарилися.

А тим часом сусідній цар крок за кроком захоплював їхню землю, а як заволодів усією країною — спалив чудернацьку палату й порозкидав чарівні яблучка. Господар палати помер з горя, і тоді люди зрозуміли, що вони опинилися у тяжкій неволі. Це сталося тому, що, насолоджуючись власним життям, вони зовсім перестали думати і дбати про свою державу. Тепер їхні землі, сади й будинки належали чужому цареві та його людям, а вони всі стали рабами. Щастя батьків несло за собою нещастя дітям.

Менший брат мандрував по світу. Глибоко в його душі була закладена допитливість. Він хотів знати все на світі, усе зрозуміти — як світ білий побудований, для чого в ньому живуть люди, чому горить сонце і світять зорі, чому люди так різняться між собою: одні малі — інші великі, одні дурні — інші розумні, одні вродливі — інші негарні, одні моторні^[263] — інші мляві, одні чесні — інші злодійкуваті, одні бідні — інші заможні. Він ходив по світу і до всього приглядався, хотів зрозуміти. Бачив царства великі та вільні, бачив невільницькі країни, бачив моря, океани й захмарені гори. І чим довше мандрував, тим краще пізнавав людське життя і з більшою цікавістю йшов усе вперед і вперед. Так обійшов довкола всю землю й вернувся в рідну країну. На той час він був уже сивим дідом. Побачив свій поневолений народ і чужинців, що панували на його землі. Проходячи країною, бачив поруйнованими колись пишні міста, зубожілими колись багаті села, завмерлою колись кипучу життям країну. А в одному селі почув, як старий дід розповідав своєму внукові казочку:

— Десь далеко захований такий барабан, що коли у нього бити, то вискакують озброєні козаки. Скільки разів вдарити, стільки й козаків буде. Є млинок, який треба лиш покрутити, то зараз же буде те, чого тобі бракує: бідному — багатство, дурному — розум, нещасному — щастя, поганому — врода, слабому — здоров’я, сліпому — зір, глухому — слух, німому — мова. А ще є така шабля, як візьмеш її у руки, то вже нікого і нічого не будеш боятися. Хто знайде ті речі, той визволиться з неволі й врятує весь народ. Знайти їх може лише той, хто має у своїх руках маленьку роблену земну кулю.

— А як же він відшукає ті речі? — запитав онук.

— Коли буде мати, — каже дідо, — двох чорних, що літають-оглядають, двох сірих, що гризуть-шукають, і двох рудих, що нюшать-приносять, тоді все здобуде.

От другий брат і подумав: «Для дітей казка — забавка, а для мудрого — загадка. Треба її розгадати».

І розгадав, бо він був мудрий, і надумав таке: дістав двох голісіньких воронят, двох малих сірих щурів і двох собак. Вигодував їх, приручив, навчив розуміти людську мову й сам навчився їх мови. Коли вони виросли, то щодня і посилав двох воронів на схід і на захід.

Повернувся мудрий брат на свою батьківщину й побачив руїни палати, а від людей почув розповідь про їхні колишні веселі часи. Він зрозумів, що безжурне життя стало причиною поневолення його народу. Однак мудрий брат знав, що все змінюється і після сліз повинен бути сміх, після суму — радощі, після бідності — багатство, після нещастя — щастя, після зими — весна, після рабства — воля. Вирішив, що все зробить для того, щоб повернути волю своєму народові, й чекав слушного часу. Ворони щодня поверталися й розповідали йому, що діється на білому світі, тож він знав усе. Одного разу повернувся ворон із заходу і повідомив:

— У Британському царстві є млинок, що дає кожному те, що йому бракує.

Мудрий брат відправив туди щурів. Ті побігли у Британське царство, прогризли діри в усіх будинках, повернулися й доповіли:

— Той млинок є у британського короля, він тримає його у себе й нікому навіть у руки не дає.

Мудрий брат наказав собакам негайно бігти у Британське царство і принести млинок. Собаки побігли, а ворон летів попереду і показував дорогу. Коли опинилися під вікном палати британського володаря, один пес гавкнув, та так голосно; що король налякався і випустив з рук млинок. Другий ярчук^[264] ускочив і на льоту підхопив млинок. Обидва щасливо повернулися до свого пана. Мудрий брат похвалив їх і забрав чарівний млинок.

Наступного дня прилетів ворон зі сходу і приніс таку новину:

— У Китайському царстві є барабан, що як у нього бити, то вискакують озброєні козаки.

Щури побігли у Китайське царство, прогризли діри у всіх будинках, повернулися й доповіли:

— Чарівний барабан є в одного мандарина. Багато було охочих вкрасти його, та всі загинули, бо він охороняється барабанником, який у небезпечний час ударами викликає козаків. Козаки вбивають сміливців, і барабанник повертає барабан мандарину. Тепер усі бояться підступити до барабана.

Послав мудрий брат собак. Вони бігли, а ворон летів попереду — дорогу показував. Як тільки вони вскочили в покої китайського мандарина, один собака вкусив барабанника, а другий вхопив барабан, і вони щасливо повернулися до свого пана. Той похвалив їх і забрав чарівний барабан.

Минув час. Якось посеред океану над білим каменем зустрілися два ворони. Коли вони повернулися до свого пана, то розповіли йому таку новину:

— Посеред океану на білому камені лежить шабля. Вона має таку силу, що як візьмеш її у руки, то вже нікого й нічого не будеш боятися. Але це дуже далеко.

Послав мудрий брат щурів. Щури добігли до океану і повернулися — бояться. Послав він собак. Ті кинулися у воду, пропливли трохи і повернулися — бояться.

— Туди, — кажуть, — і кораблі не пливуть, і хмари не ходять.

Тоді мудрий брат сам пішов. Узяв черпак і заходився переливати воду з океану на берег. Побачив це океанський цар, виплив і здивовано питає:

— Навіщо ти се робиш, чоловіче?

— Хочу всю воду вичерпати й дійти до середини океану, де на білому камені лежить шабля, що проти всіх і всього відвагу дає, — спокійно відповів мудрий брат.

Ще більше здивувався океанський цар і знову запитує:

— Знаю я, що ти дуже цікавий і що не відступиш від свого. Ось тобі човник з вітрилом. Мої вітри донесуть тебе до того каменя.

Мудрий брат подякував, скочив у човник, нап’яв вітрило і океанські вітри донесли його аж до білого каменя. Там він прип’яв чарівну шаблю, повернувся до своїх вірних слуг і промовив:

— Настав час визволяти рідний край.

Поставив мудрий брат чарівний млинок на найвищому шпилі й дивиться: вітер дме, млинок крутить. Нараз все змінилося: сліпі стали зрячими, глухі стали чути, німі заговорили, погані стали вродливими, бідні — багатими, нещасні — щасливими, а дурні — розумними. Усі підвели голови й побачили, що в країні панують чужинці, користуючись їхніми багатствами, вольностями і ними самими. Кинулися усі до зброї, щоб вигнати ворогів, та немає чим. Чужинецький цар замкнувся зі своїм військом у великій фортеці й звідти, маючи зброю, керує країною. Тоді мудрий брат ударив у барабан і наказав першому козакові, що звідти вискочив:

— Бий тривогу, а те військо, що з’явиться, веди проти царя і його слуг, що сховалися у великій фортеці.

Віддав наказ, а сам дивиться. Почали з’являтися полки за полками: і кінні, і піші. Усі йдуть до фортеці, оточують її і під невпинні звуки барабанної тривоги входять у сади, що довкола мурів. Коли військо зайняло сади, все раптом стихло. Замовк барабан, не чути шуму битви. Почекав мудрий брат день, почекав другий, на третій посилає своїх вірних слуг у розвідку. Вони облітали, повернулися і розповідають:

— З яблуні твого брата виросли три яблуневі сади: один скляний, другий золотий, третій звичайний, такий, як був у раю. Густі та дрімучі ті сади.

Щури побігли, прогризли діри в гущавині, повернулися та й кажуть:

— Сидить твоє військо у тих садах: у скляному пустує, у золотому мріє, у райському спочиває.

Собаки побігли, принесли чарівний барабан і кажуть:

— Якщо сам не виведеш своє військо з тих садів, то воно звідти самохідь не вийде.

Узяв мудрий брат барабан, вийняв із піхов^[265] чарівну шаблю, сховав за пазуху зроблену земну кулю і пішов. Іде через скляний сад. Раптом без причини захотілося йому співати й сміятися, та він рубонув шаблею направо й наліво, порубав, викорчував сад і пішов далі. Проходить через золотий сад — захотілося йому мріяти й химерити без причини, та він рубонув шаблею направо й наліво, порубав, викорчував сад і пішов далі.

А в третьому саду запаморочили його солодкі пахощі. Він сів під пишним деревом, смакуючи райські овочі, довкола нього все заснуло, і він теж задрімав, забувши про свою шаблю й барабан і про те, куди йде. Спить, і сниться йому сон: що говорить до нього його маленька Земля, подарована Долею, а в тій Землі гори, вкриті хмарками, шумлять моря, а в озерах віддзеркалюються срібні зорі. І каже Земля:

— Побував ти у всіх країнах і пізнав усі народи. То чи щастя людей у мізерних забавах і пристрасних задоволеннях? Встань, збуди своє військо, бо вороги, що засіли у фортеці, знову готуються, щоб накласти кайдани на цілу країну.

Прокинувся мудрий брат, вирубав, викорчував шаблею сад, що одурманив його, а тоді ударив у барабан, та так гучно, що все військо прокинулося від мрій і пустощів і рушило в наступ на фортецю. Відібрали зброю і клейноди^[266], а чужинців порубали.

Коли ж мудрий брат вийшов привітати військо і щасливий народ з перемогою, усі побачили, як він змінився за останню ніч. Замість сивини — золоті кучері, замість похиленої старечої постаті — прекрасний юнак. І став народ вільним на віки вічні!

Василь Симоненко Цар Плаксій і Лоскотон

Дядько Лоскотон

Арешт Лоскотона

Весілля в палаці

Звільнення Лоскотона

Продовження весілля

ДУМИ

Козак Голота^[286]

Маруся Богуславка

Дума про Самійла Кішку

Хмельницький та Барабаш

Буря на Чорному морі

ІСТОРИЧНІ ПІСНІ

Зажурилась Україна, бо нічим прожити

Та, ой, як крикнув же козак Сірко

Ой Морозе, Морозенку^[375]

Максим козак Залізняк^[376]

Чи не той то Хміль (Пісня про Богдана Хмельницького)

За Сибіром сонце сходить (Пісня про Устима Кармалюка)

Ой був в Січі старий козак (Пісня про Саву Чалого і Гната Голого)

СТРІЛЕЦЬКІ ПІСНІ

Ой у лузі червона калина похилилася С. Чернецький, Г. Труха

Гей, видно село Л. Лепкий

БАЛАДИ

У містечку Богуславку Каньовського^[403] пана (Пісня про Бондарівну)

Да летить стріла

Ой на горі огонь горить

Козака несуть

В Цариграді на риночку (Пісня про Байду)

В неділю рано зілля копала (Ой ти, Грицю, дорогий кришталю)

Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси…

КАЛЕНДАРНО-ОБРЯДОВА ПОЕЗІЯ

Пісні зимового циклу

Ой хто, хто Миколая^[420] любить

Засівна

Нова радість стала

Добрий вечір тобі, пане господарю

Приспів (після кожного рядка):

Щедрик, щедрик, щедрівочка

Як ще не було початку світа

Приспів (після кожного рядка):

Ой рано, рано кури запіли — 1

2.

3.

Ой рано, рано — 2

Приспів:

Ой у нашої господиненьки

Веснянки

Ой весна, весна — днем красна

Ой кувала зозуленька

Кривий танець

Пісні літнього циклу

У ржі^[451] на межі

Ой біжить, біжить мала дівчина

Проведу я русалочки аж до бору

Заплету віночок

(Останні 2 рядки кожного куплету — двічі.)

Ой вінку мій, вінку

Купайло, Купайло

Маяло житечко, маяло

Там у полі криниченька

РОДИННО-ОБРЯДОВА ПОЕЗІЯ

Весільні пісні (Вінкоплетини^[457])

Ой в долину йа, дружечки

До двору, дружечки, до двору

До бору^[462], бояри^[463], до бору

А брат сестрицю та й розплітає

(Перші 3 рядки двічі.)

Рости, сосно, вгору

Летять галочки^[468] у три рядочки

Ненько^[475] моя, та й не гай^[476] мене

Родинно-побутова поезія

Ой не світи, місяченьку

Сонце низенько

Цвіте терен^[482]

Місяць на небі, зіроньки сяють

В кінці греблі шумлять верби

Пісні про родинне життя

За городом качки пливуть

Колискові пісні

Ой ти, коте, коточок!

Суспільно-побутові пісні

Ой на горі да женці жнуть

Стоїть явір над водою

Гомін^[490], гомін, гомін по діброві

Ой у полі та криниченька

Коломийки

Дозвілля молоді

Жартівливі коломийки

ПІСНІ МАРУСІ ЧУРАЙ

Засвистали козаченьки

(Кожні 2 останні рядка куплетів — двічі.)

Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці

Віють вітри, віють буйні

ПІСНІ ЛІТЕРАТУРНОГО ПОХОДЖЕННЯ

Ще не вмерла Україна Слова Павла Чубинського Музика Михайла Вербицького

На долині туман В. Діденко

Молитва за Україну О. Кониський

АФОРИСТИЧНІ ЖАНРИ

Прислів’я та приказки

Пори року

Зима

Синиця пищить — зиму віщить.

Багато снігу — багато хліба.

Зима з снігами — літо з хлібами.

Січень без снігу — літо без хліба.

Хвали січень сніговий, травень дощовий, а серпень на хліб рясний.

Був уночі іній — вдень сніг не випаде.

Вітер добрий при стозі, а злий при морозі.

Вітер у січні зі сходу несе добру погоду.

Грім узимку — на сильні морози, блискавка — на бурю.

До завірюхи^[548] треба кожуха.

Січень січе та морозить, а газда^[549] з лісу дрова возить.

Зима засніжена — літо дощове.

Взимку сонце крізь плач сміється.

Зимове сонце, як мачушине серце: світить, а не гріє.

Зимою деньок, як комарів носок.

Кільця довкола місяця — на сніг.

Місяць лютий спитає чи взутий.

Як приходить сніг з дощем, то йдуть до шевця з плачем.

Як сніг упаде, то пастух пропаде, а як розтане, пастух устане.

Якщо взимку сухо і холодно, влітку сухо і спекотно.

Зима багата снігами, а літо — снопами.

Не дивиця, що на Різдво метелиця.

Лютневі прикмети — метелиці та замети.

Лютневий сніг весною пахне.

Скільки сніг не лежатиме, а розтавати буде.

Весна

Весна — наші батько й мати.

Весна кличе в поле.

Весна красна^[550] квітками, а осінь — пирогами.

Весна ледачого не любить.

Весняний день рік годує.

Березень у зими кожуха купив, а на третій день продав.

Мартове тепло, як мачушине добро.

Март з водою — квітень з травою.

У березні день з ніччю зустрічається.

Високо і швидко пливуть у небі хмари — на гарну погоду.

Грак^[551] прилетів — через місяць зійде сніг.

Де ластівка не літає, а в квітні додому прилітає.

До першого грому земля не розмерзається.

Довгі бурульки — на тривалу весну.

На теплого Олекси (30 березня) щука лід хвостом розбиває.

Побачив шпака у дворі — знай: весна на порі.

Ранні ластівки — щасливий рік.

Сині хмари — на тепло.

Зійшов у березні сніжок — берися за плужок.

Сухий березень, теплий квітень, мокрий май буде.

У березні ячмінь каже: «Кидай мене в болото — буду, як золото, товчи мене у грязь — будеш, як князь!»

Від березневих дощів земля квітне.

Не кожен день Великдень^[552], а хліб не паска.

На Великдень перший раз закує зозуля.

На Благовіщення^[553] птиця гнізда не в’є.

Якщо на Благовіщення лежить сніг — літо неврожайне.

Квітневої роботи на май не відкладай.

Сон на зиму відклади, а діло в квітні зроби.

Квітень-переплітень, бо переплітає трохи зими, а трохи літа.

Як терен квітнем забіліє — селянин ячмінь сіє.

Коли квітень з водою, то травень з травою.

Квітневий сніг, як через плач сміх.

Ластівка в квітні день починає, а соловей кінчає.

Мокрий квітень, теплий май — буде добрий урожай.

Ластівки низько літають — дощ обіцяють.

Сій вчасно — вродить рясно.

Травневий дощ все одно, що з грибами борщ.

У квітні погода один день блисне, а сім днів кисне^[554].

Уночі тріщить, а вдень плющить.

Хліб на хліб сіяти — ні молотити, ні віяти.

Хоч річка і невеличка, а береги ламає.

Чайка сіда на воду — чекай доброї погоди.

Як почав орать, то в сопілку не грать.

Як у травні дощ надворі, то восени хліб у коморі.

Ранні жайворонки — на теплу весну.

Весна квіти має, а хліба в осені позичає.

Багато було пролісків — вродить картопля.

Як у травні дощ не паде, то і золотий плуг не виоре.

У маю розумний жениться, а дурна заміж іде, а в жовтні розумна заміж іде, а дурний жениться.

Літо

Літо зиму годує.

Літо з дощами — осінь з грибами.

Літо сухе, жарке — зима малосніжна, морозна.

Погане літо буває, як сонця немає.

Сонце пригріє — усе доспіє.

У червні на полі густо, а в коморі пусто.

Червневе тепло ліпше^[555] від кожуха.

У червні перша ягідка в роток, а друга в козубок^[556].

Липень казати звик: «Я — грозовик».

Якщо птахи в’ють гнізда на сонячному боці дерев — на холодне літо.

Бджоли раді цвіту — люди літу.

Буде той голодний, хто жнивами холодочку шукає.

Веселка вранці — на дощ.

Від дощу на воді бульбашки — на тривалу негоду.

Влітку один тиждень рік годує.

Горобці в пилюці купаються — на дощ.

Готуй влітку сани, а взимку воза.

До серпня рослина зріє, а після нього в’яне.

Дощ іде не там, де ждуть, а там, де жнуть, не там, де просять, а там, де косять.

Як сіно косять, то дощів не просять.

Влітку з потом, а взимку з повним ротом.

Не той урожай, що на полі, а той, що в коморі.

Перший туман літа — перша грибна прикмета.

Де один грибок, там цілий вінок.

Якщо хочеш грибів назбирати — треба до схід сонця вставати.

Опеньки з’явились — літо скінчилось.

Павук щосили плете павутиння — на суху погоду.

Серпень збирає, а зима поїдає.

Прийшов Спас^[557] — пішло літо від нас.

Прийшов Спас — бери рукавиці про запас.

Осінь

Всякому літові кінець, а осені початок.

Осінній час — сім погод у нас: сіє, гріє, віє, туманіє, шумить, гуде ще й згори паде.

Верещить вересень, що вже осінь.

Як вересніє, то і дощик сіє.

Восени грибина, а взимку свинина.

Тепла осінь — на довгу зиму.

Осінь ясна, зима холодна.

Вересень пахне яблуками, а жовтень — капустою.

Сади дерево змолоду — на старість буде як знахідка.

Жовтень ходить по краю та й виганяє птахів із раю.

Грім у жовтні — на малосніжну, м’яку й коротку зиму.

Летять у вересні гуси — зиму на хвості несуть.

Плети влітку рукавиці — в листопаді пригодиться.

У листопаді згодиться і старий кожух, а навесні і старий кінь.

Як листопад дерев не обтрусить — довга зима бути мусить.

Як листя жовтіє, то поле сумніє.

Якщо лелеки летять високо, не поспішаючи, буде гарна осінь.

Якщо у вересні на дубах багато жолудів, чекай багато снігу перед Різдвом.

Листопад зимі ворота відчиняє.

Листопадовий день — що заячий хвіст.

Листопад не лютий, проте спитає, чи одягнутий, чи взутий.

Яка погода в листопаді, така і в квітні.

Рідна земля

За рідний край життя віддай.

Батьківщина — всім матерям мати.

Учися в народу, бо не перейдеш і броду^[558].

Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах.

Навіть пташка має рідну землю.

Всяка пташка своє гніздо знає.

У своїй хаті й стіни помагають.

Чужа хата гірше ката.

Чужий кожух не гріє.

Рідна сторона — мати, чужа — мачуха.

Свій край — як рай, а чужина — як домовина.

За рідною землею і в раю скучно.

Дружба

Друзі пізнаються в біді.

Одяг кращий новий, а друг — старий.

Скажи мені, хто твій друг, і я скажу тобі, хто ти.

Без вірного друга велика туга.

Були б пиріжки — будуть і дружки.

Друзі пізнаються в біді.

Друзі — це злодії часу.

Коли хочеш позбутися друга, позич йому грошей.

Людина без друзів — що дерево без коріння.

Не май друга вірного, не будеш мати зрадного.

Нема кращого друга, як вірна подруга.

Не той друг, хто медом маже, а той, хто правду каже.

Нових друзів май, старих не забувай.

При добрій годині всі друзі й побратими.

У друга вода солодша від вражого меду.

Хорошого друга узнаєш, як з ним розлучишся.

Чоловік без друга — що їжа без солі.

Як не матимеш друга, не матимеш ворога.

Як прийде туга, пізнаєш друга.

Берись дружно — не буде сутужно.

Говорити правду — втратити дружбу.

Дружба дружбою, а служба службою.

Дружба — найбільший скарб.

Пробуй золото вогнем, а дружбу — грішми.

Зла компанія — що вугілля: як не впече, то замаже.

Погана компанія і доброго чоловіка зіпсує.

Лагідні слова роблять приятелів, а острі слова — завзятих ворогів.

Приятельство що старше, то сильніше.

В лиху годину узнаєш вірну людину.

Чого сам собі не зичиш, того і другому не жадай.

Сусіди

Без брата проживеш, а без сусіда — ні.

Близький сусід кращий від далекого брата.

Добрий сусід — найближча родина.

Не заглядай до сусіда, може з того бути біда.

Не купуй собі дім, а купи сусіда; хату купиш, а сусіда не продаси.

Сусідські діти — найпустіші.

Гостини

Бог дав свято, а чорт — гості.

Будьте, як дома, а поводьтесь, як в гостях.

В гостину збирайся, але вдома пообідати не забувай.

В гості ходить — треба і до себе водить.

Любиш в гостях бувати, люби ж гостей і приймати.

У гостях добре, а вдома краще.

В гостях за їжу останній приймайся, а перший переставай.

Веселий гість — дому радість.

Від податків та гостей не відкрутишся.

Гарні гості, та не в пору.

Риба і гості псуються через три дні.

Гість рідко буває, та багато бачить.

Гість гостя ненавидить, а господар обох.

Гість першого дня — золото, другого — срібло, а третього — мідь: додому їдь.

Гість хазяїнові не укажчик.

Два рази гостям рад: раз, що приїхали, а раз, що від’їхали.

Де часто гостина, там голод недалеко.

Для проханого гостя багато треба, а несподіваний гість, що не постав, то їсть.

Рад би гостю — хліба шкода.

Коли їдеш у гостину, бери хліб у торбину.

Коли надувся, як сич, то гостей не клич.

Милі гості, чи не надокучили вам хазяї?

Непроханий гість гірше татарина.

Незваний гість — гірше вовка.

Не звикай у гостях, бо й дома захочеш.

Несе чорт гості.

Пора гостям і честь знати.

При пості добре відбути гості.

Ситого гостя добре годувати.

То добрий гість, що мало їсть.

Чим хата багата, тим і гостям рада.

Що хата має, тим і приймає.

Хто перший приходить, тому першому і подають.

Давали їсти й пити, та не було кому просити.

За запросини грошей не беруть.

Яке частування, таке й дякування.

Обійдеться на Різдво без свяченого, а на Великдень без куті.

Здоров’я

Доки здоров’я служить, то людина не тужить.

Було б здоров’я, а все інше наживемо.

Бережи одежу знова, а здоров’я змолоду.

Вартість здоров’я знає лише той, хто його втратив.

Весела думка — половина здоров’я.

Глянь на вигляд і про здоров’я не питай.

Здоровий злидар щасливіший від хворого багача.

Здоровому все на здоров’я йде.

Здоров’я за гроші не купиш.

Здоров’я — найдорожчий скарб.

Сміх краще лікує, ніж усі ліки.

Хворому і мед гіркий.

Часник сім хвороб лікує.

Бережи одяг, доки новий, а здоров’я — доки молодий.

Без здоров’я нема щастя.

Здоровий жебрак щасливіший за хворого багача.

Здоров’я за найбільші гроші не купиш.

Хвора людина сама себе не любить.

Дні тижня

У понеділок роботи не розпочинай і в дорогу не вирушай.

У вівторок — початків сорок.

Добрі ви гості, та в середу трапились.

Як не тепер, то у четвер.

Хто в п’ятницю скаче, той у неділю плаче.

Субота — кінчається робота.

Як неділя, то й сорочка біла.

Неділя — не для діла.

Тваринний та рослинний світ

Вовка боятися — в ліс не ходити.

Волом зайця не здоженеш.

Дивиться, як баран на нові ворота.

Жди, коли рак свисне.

Кожна жаба своє болото хвалить.

Коня кують, а жаба ногу підставляє.

Крутиться, як білка в колесі.

На те щука в морі, щоб карась не дрімав.

Не страши кота салом.

Одна ластівка весни не робить.

Сорока на хвості принесла.

Тремтить, як миша перед котом.

Яйця курей не вчать.

Блудить як вівця без пастуха.

Розуміється як ведмідь на зорях.

Гнеться, як віл у ярмо.

Міцний, як дуб.

Відважний, як заєць.

На всі випадки життя

Де один панує, там сотня бідує.

Від багача не жди калача.

Де гроші говорять, там правда мовчить.

Сильні та багаті рідко винуваті.

Коли карман пустий, то й суддя глухий.

Голодний з’їсть і холодне.

Позика — не штука, та віддача — мука.

Легше десятьом подарувати, аніж в одного попросити.

Кривда людська боком вилізе.

Біда і помучить, і мудрості научить.

Зароблена копійка краща за крадений карбованець.

Як дбаєш, так і маєш.

Добрий початок — половина діла.

Маленька праця краща за велике неробство.

Скільки голів, стільки й умів.

Хоч нема що з’їсти, аби було з ким сісти.

Дівчина, як тінь: ти за нею — вона від тебе, ти від неї — вона за тобою.

Лайкою та криком хати не побудуєш.

Згода будує, а незгода руйнує.

Краще переконувати словами, ніж кулаками.

Сварка до добра не доводить.

Громада — великий чоловік.

Гуртом можна й море загатити.

Сталь гартується в огні, а людина — у труді.

На дерево дивись, як родить, а на людину — як робить.

Роботящі руки гори вернуть.

Без роботи день роком стає.

Зробив діло — гуляй сміло.

Як дбаєш, так і маєш.

Косо, криво, аби живо.

Стук-грюк, аби з рук.

Вік живи — вік учись.

Око бачить далеко, а розум — ще далі.

Які літа, такий і розум.

Людей питай, але й свій розум май.

Учися сам, щоб інших навчити.

Наука в ліс не веде, а з лісу виводить.

Наука і труд добрі плоди дають.

Не кажи — не вмію, а кажи — навчусь.

Вчитися ніколи не пізно.

Злий плаче від заздрості, а добрий — від радості.

Ти йому про діло, а він тобі про козу білу.

Я йому про образи^[559], а він мені про гарбузи.

У нього не розживешся і серед зими снігу.

Брешіть, брешіть, а решту на завтра лишіть!

Чим розумний стидається, тим дурний величається.

Як «на», то чує, а як «дай», то глухий.

Порожній колосок вище всіх стоїть.

Як хочеш пропасти, починай красти.

Добре ім’я — найкраще багатство.

Життя прожити — не поле перейти.

Бережи честь змолоду!

Шабля ранить голову, а слово — душу.

Не смійся зі старого — сам таким будеш.

Не говори, що знаєш, а знай, що говориш.

Чужим добром не забагатієш.

Ніхто не знає, що його в житті чекає.

Так треба жити, щоб нікому зла не чинити.

Голуби воркують^[560] — тепло віщують.

Де дуби, там і гриби.

Де лелека водиться, там щастя родиться.

Не бий бобра, бо не матимеш добра.

Зори мілко, посій рідко — вродить дідько.

Без догляду й земля свята — кругла сирота.

Грак відлетів — чекай снігу.

Ніч без роси — день з дощем.

Від гніву старієш, від сміху молодієш.

В житті, як на довгій ниві: не пройдеш, ноги не вколовши.

Перед розумом і сила поступається.

Згаяного часу і конем не доженеш.

Година вранці варта двох увечері.

Кожна пригода — до мудрості дорога.

Шануй сам себе, шануватимуть і люди тебе.

Посади свиню за стіл — вона й ратиці^[561] на стіл.

Дурний і в Києві не купить розуму.

Краще яйце сьогодні, ніж завтра курка.

Спитай у людей, що в тебе дома робиться.

Лучче погано їхати, чим хороше йти.

Краще погана дорога, ніж поганий супутник.

Скрипуче колесо довго їздить.

Мати одною рукою б’є, а другою гладить.

Яке коріння, таке й насіння.

Яке дерево, такі його квіти; які батьки, такі й діти.

Щастя без розуму — торбина дірява.

Загадки

Примітки

1

Паралелізм (з гр. — той, що йде поряд) — фігура поетичної мови: паралельне зображення явищ із різних сфер життя, показ одних явищ на фоні інших, зіставлення їх переважно за ознакою дії.

(обратно)

2

Алітерація — повторення подібних за звучанням приголосних у віршовому рядку, фразі, строфі для підсилення звукової чи інтонаційної виразності та музичності. Алітерація виділяє певні слова в тексті й тим підсилює їх значення.

(обратно)

3

Рима (з гр. — ритм, такт) — співзвучність закінчень слів у віршових рядках, яка охоплює останній наголошений голосний і наступні за ним звуки.

(обратно)

4

Градація (з лат. поступове підвищення) — послідовність, поступовість у розміщенні чого-небудь при переході від одного до іншого.

(обратно)

5

Троп (з гр. зворот) — слово чи вислів, вжиті у переносному, образному значенні (метафора, гіпербола, літота тощо): «спить-дрімає земля», «плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи…»

(обратно)

6

Метонімія (з гр. перейменування) — один з тропів: поетичний вислів, у якому одна назва змінюється іншою, що перебуває з нею у якомусь зв’язку (читаю Шевченка — твори Шевченка; ходити в шовках — в одязі з шовку; Київ вітав переможців — люди Києва; до мене усміхнулись карі оченята — дівчина з карими очима).

(обратно)

7

Тут: от.

(обратно)

8

Тут: пірнув.

(обратно)

9

Більш мілкий.

(обратно)

10

Спеціально обладнана яма зі східцями для зберігання продуктів (переважно овочів і фруктів); погріб.

(обратно)

11

Одяг, вбрання.

(обратно)

12

Привела до тями.

(обратно)

13

Тут: ремонтувало.

(обратно)

14

Брак дощу влітку, що призводить до висихання ґрунту і загибелі рослинності; засуха.

(обратно)

15

Хворіти.

(обратно)

16

Тут: врятувала.

(обратно)

17

Очищати зерно на вітрі.

(обратно)

18

З силою кидав, шпурляв.

(обратно)

19

Господар.

(обратно)

20

Нічого.

(обратно)

21

Округлий м’яз на задній частині голінки людини.

(обратно)

22

Брудна вода після прання або миття чого-небудь.

(обратно)

23

Тут: запаси.

(обратно)

24

Безперервно.

(обратно)

25

Набридло.

(обратно)

26

Слуга — той, хто завжди готовий виконувати чиєсь бажання.

(обратно)

27

Став слугувати.

(обратно)

28

Робітник, який рубає або спилює та заготовляє ліс.

(обратно)

29

Задихався, стомився.

(обратно)

30

Тут: очманілий (який утратив здатність нормально мислити, міркувати і т. д.; одурілий).

(обратно)

31

Широко розкрилися; витріщилися.

(обратно)

32

Син великого Сварога (батька богів).

(обратно)

33

Без догляду, без нагляду, без допомоги, без будь-яких засобів.

(обратно)

34

Народило.

(обратно)

35

Плескуватий круглий камінь, призначений для лущення і розмелювання зерна та інших твердих предметів.

(обратно)

36

Тут: хатини.

(обратно)

37

Землянка, благенька хата, халупа.

(обратно)

38

Мучитися, жити в тяжких умовах.

(обратно)

39

Одяг.

(обратно)

40

Необхідно.

(обратно)

41

Те саме, що кужіль (прядиво або вовна, намотані на кужівку).

(обратно)

42

З опущеною головою.

(обратно)

43

Поздоровляти, вітати.

(обратно)

44

Багаторічна рослина родини лілійних із схиленими квітками та довгим кореневищем.

(обратно)

45

Місто.

(обратно)

46

Стеблина якої-небудь рослини.

(обратно)

47

Найстаріші та найавторитетніші люди.

(обратно)

48

Наказали.

(обратно)

49

Зелень.

(обратно)

50

Лишитися без того, на що розраховував, сподівався, чого добивався; зазнати невдачі (фраз.).

(обратно)

51

Столичне місто, столиця.

(обратно)

52

Великі ворота.

(обратно)

53

Вождь, полководець, а також правитель міста.

(обратно)

54

Яскраво-сині, блакитні.

(обратно)

55

Нагайка з переплетених ремінців.

(обратно)

56

Ремінь, мотузка, струна, що туго стягує кінці лука.

(обратно)

57

Тверда, пружна, міцна, яка гартувалася нагріванням до високої температури та раптовим охолодженням.

(обратно)

58

Пристрій для упирання ноги вершника у вигляді металевої дужки, що підвішується до сідла за допомогою ременя.

(обратно)

59

Світло-рудий (про масть коня).

(обратно)

60

Мисливська зброя.

(обратно)

61

Кімната в будинку.

(обратно)

62

Тут: перехрестився.

(обратно)

63

Відправа в православній церкві, яку служать у першій половині дня, до обіду.

(обратно)

64

Закрилися.

(обратно)

65

Старовинна посудина для пиття вина.

(обратно)

66

Намет, конусоподібне житло з тканини.

(обратно)

67

Тканина з густим коротким ворсом з натурального шовку або штучного волокна.

(обратно)

68

Погане самопочуття, нездужання після пияцтва.

(обратно)

69

Стан надмірного збудження, хвилювання.

(обратно)

70

Грубий, непристойний вчинок.

(обратно)

71

Нечемна, невихована, неввічлива людина.

(обратно)

72

Стали щербатими, погіршали.

(обратно)

73

Бій, який здійснюється врукопаш, без зброї.

(обратно)

74

З довгими полами.

(обратно)

75

Невгамовні, нестримні.

(обратно)

76

Польський.

(обратно)

77

Винний у чому-небудь; винуватий.

(обратно)

78

Почуття невдоволення, гіркоти, викликане чим-небудь.

(обратно)

79

Яма.

(обратно)

80

Дуже.

(обратно)

81

Жалісливо кричить.

(обратно)

82

Кінець нижньої течії річки.

(обратно)

83

Виборний або призначений ватажок козацького війська.

(обратно)

84

Реєстровий.

(обратно)

85

Шовкова тканина переважно синього кольору.

(обратно)

86

Тут: поганими.

(обратно)

87

Коротке богослужіння за щасливе закінчення справи, за здоров’я, благополуччя кого-небудь.

(обратно)

88

Який дотримується заповідей, моральних приписів; безгрішний.

(обратно)

89

Який живе в нестатках, злиднях; бідний.

(обратно)

90

Яка дає молоко, доїться.

(обратно)

91

Мати з ким-небудь судову справу.

(обратно)

92

Мисливські собаки.

(обратно)

93

Вивела.

(обратно)

94

Старовинна міра довжини, приблизно в півметра.

(обратно)

95

Конопляна, лляна, бавовняна тканина особливого переплетення.

(обратно)

96

Високий дерев’яний стояк із зубцями, на які насаджується пряжа.

(обратно)

97

Довгаста пластина із зубцями для розчісування куделі.

(обратно)

98

Нижня частина якого-небудь предмета.

(обратно)

99

Якась річ або ласощі, що їх звичайно приносять, привозять або передають звідки-небудь як подарунок.

(обратно)

100

Засмучуватися, печалитися, сумувати.

(обратно)

101

Низькі широкі сани з боками, що розширюються від передка.

(обратно)

102

Напустити собак.

(обратно)

103

Те саме, що ґанок.

(обратно)

104

Чотириногі свійські сільськогосподарські тварини.

(обратно)

105

Син брата або сестри; племінник.

(обратно)

106

Тут: той, який є служителем релігійного культу.

(обратно)

107

Побачив, помітив.

(обратно)

108

Той, хто керує ватагою, ватажок.

(обратно)

109

Зробити гатку або греблю, відгороджуючи воду.

(обратно)

110

Споруда, що перегороджує річку або інший водостік.

(обратно)

111

Сильно б’є.

(обратно)

112

Глибока довга западина, що утворилася внаслідок розливу пухких осадових порід тимчасовими потоками.

(обратно)

113

Давня назва східнослов’янської міри великих віддалей, що становила 1,06 км і вживалася до запровадження метричної системи.

(обратно)

114

Віддаленого.

(обратно)

115

Візник, людина, яка править кінним екіпажем, найчастіше найманим.

(обратно)

116

Запряжений кіньми або волами віз, візок, що використовується для перевезення вантажу.

(обратно)

117

Риссю.

(обратно)

118

Звідти.

(обратно)

119

Тим більше.

(обратно)

120

Поправилась після хвороби.

(обратно)

121

Гурт копитних тварин (коней).

(обратно)

122

Залізні стрижні, прикріплені до ремнів уздечки, якими гнуздають коней.

(обратно)

123

Тут: на руки.

(обратно)

124

Дуже швидко втік.

(обратно)

125

Прибудова з площадкою і східцями, а подекуди з покрівлею біля входу в будинок.

(обратно)

126

За релігійними уявленнями надприродна істота, що втілює в собі зло; біс, чорт, сатана.

(обратно)

127

Кращий.

(обратно)

128

Журба.

(обратно)

129

Злий дух, лісовик.

(обратно)

130

Парубок.

(обратно)

131

Поженилися.

(обратно)

132

Те саме, що данина, податок.

(обратно)

133

Ухопивши, зачепивши, потягти до себе.

(обратно)

134

Наполегливо, невідступно, ласкаво просити.

(обратно)

135

Палиця з кулястим потовщенням на кінці.

(обратно)

136

До запровадження метричної системи мір — міра ваги, що дорівнювала 40 фунтам (близько 16,4 кг).

(обратно)

137

Здіймати куряву, пил.

(обратно)

138

Проста відкрита піч.

(обратно)

139

Коротке богослужіння за щасливе закінчення справи, за здоров’я, благополуччя кого-небудь.

(обратно)

140

Смуга, шар землі, яку вивертає плуг під час оранки.

(обратно)

141

Змивати бруд із тканини.

(обратно)

142

Украй розгубитися, збентежитися від несподіванки, втративши здатність міркувати, рухатися.

(обратно)

143

Внутрішня частина кори молодих листяних дерев, переважно липи, що легко відокремлюється від стовбура і ділиться на стрічки.

(обратно)

144

До запровадження метричної системи мір — лінійна міра, що приблизно дорівнює 2,134 м.

(обратно)

145

Доходити до готовності повільно, на легкому вогні, на жару.

(обратно)

146

Кімнати.

(обратно)

147

Велика діжка.

(обратно)

148

Округлий м’яз на задній частині голінки людини.

(обратно)

149

Вирвати, витягти.

(обратно)

150

Український народний багатострунний щипковий музичний інструмент з декою овальної форми.

(обратно)

151

Взагалі духовий музичний інструмент.

(обратно)

152

Хаща — густий непрохідний ліс, чагарник.

(обратно)

153

Тут: про важке гнітюче почуття (сумно).

(обратно)

154

Тут: утікла.

(обратно)

155

З силою закинула.

(обратно)

156

Житло.

(обратно)

157

Тут: грати.

(обратно)

158

Споруда, що перегороджує річку або інший водотік (пестл.).

(обратно)

159

По прямій лінії, найкоротшим шляхом.

(обратно)

160

Одиниця лічби грошей, дорівнює 50 коп.

(обратно)

161

Кінцева частина ніжки рака та інших ракоподібних, що має вигляд кліщів.

(обратно)

162

Цькували.

(обратно)

163

Пастка (пристрій для ловіння звірів, птахів).

(обратно)

164

Глузував.

(обратно)

165

Приміщення для курей.

(обратно)

166

Приміщення у житловому будинку, де тримають продукти харчування, хатні речі тощо.

(обратно)

167

Місце, де відбувається торгівля; базар.

(обратно)

168

Умовляли, переконуючи в чомусь, схиляючи до чогось.

(обратно)

169

Дуже сердився, гарячкував.

(обратно)

170

Тут: прорахувався.

(обратно)

171

Городина, овочі (діал.).

(обратно)

172

Огорожа, плетена з хмизу (невеликих тонких гілок, відділених від дерев).

(обратно)

173

Найкраще.

(обратно)

174

Торба.

(обратно)

175

Тут: шукають.

(обратно)

176

Робітник, що займається фарбуванням будов, стін приміщень.

(обратно)

177

Кімнати.

(обратно)

178

Огорожі.

(обратно)

179

Убранні.

(обратно)

180

Стрімголов, швидко.

(обратно)

181

Посудина для купання.

(обратно)

182

Міра довжини.

(обратно)

183

Той, становище або вчинок кого викликають співчуття.

(обратно)

184

Вузол на кінці.

(обратно)

185

Товкач.

(обратно)

186

Шкірні утвори (тверді, щільно припасовані одна до одної пластинки) у багатьох хребетних тварин.

(обратно)

187

Родичі, свої, близькі люди.

(обратно)

188

Непорадна — лиха.

(обратно)

189

Зовнішній вигляд, зовнішність.

(обратно)

190

Погано.

(обратно)

191

Відсутність порядку.

(обратно)

192

Музичний твір, що його виконує хор.

(обратно)

193

Обманщик.

(обратно)

194

Жартівливий вислів; приказка.

(обратно)

195

Лінивий чоловік.

(обратно)

196

Тут: обманить; притупить свідомість кого-небудь.

(обратно)

197

Тут: трохи.

(обратно)

198

Діти, що вмерли неохрещеними; тут: душі дітей, які вмерли неохрещеними і стали болотяними вогниками.

(обратно)

199

Місце на печі, відгороджене комином.

(обратно)

200

Піднімаючись, підводячись, займати вище від попереднього положення.

(обратно)

201

Низька піч у вигляді топчана для лежання.

(обратно)

202

Релігійне свято на честь якогось святого або якоїсь релігійної події.

(обратно)

203

Димар

(обратно)

204

Велика дерев’яна або металева посудина у вигляді конічного або циліндричного відра, якою піднімають воду з колодязя.

(обратно)

205

Колодязьний зруб.

(обратно)

206

Господиня, яка має достаток; розсудлива.

(обратно)

207

Відгороджена частина подвір’я з приміщеннями для худоби.

(обратно)

208

Чорнило.

(обратно)

209

Задоволений.

(обратно)

210

Міфічна істота, пухка, як мох; інколи з’являється перед очима людей.

(обратно)

211

Ударяв, стукав чим-небудь.

(обратно)

212

Очищена від пагонів частина тонкого стовбура або товстої гілки, яку використовують як палицю.

(обратно)

213

Той, що не лежить гладко, настовбурчений.

(обратно)

214

Наповнена оливою невелика посудина з ґнотом, яку запалюють перед іконами.

(обратно)

215

Кущ.

(обратно)

216

Дрібні свинцеві кульки для стрільби з мисливської рушниці.

(обратно)

217

Украй розгубився, збентежився від несподіванки.

(обратно)

218

Понад краями.

(обратно)

219

Продумував, розмірковував.

(обратно)

220

Кликала.

(обратно)

221

Відокремлене іконостасом підвищення в церкві, де розташований престол.

(обратно)

222

Лунатик, хворий, у якого несвідомі дії під час сну.

(обратно)

223

Зроблений з гарусу (бавовняної тканини, схожої на шерстяну).

(обратно)

224

Зроблений на ваті, підшитий ватою.

(обратно)

225

Старовинний чоловічий верхній одяг з довгими полами.

(обратно)

226

Те саме, що заляпався; став брудний.

(обратно)

227

Те саме, що намул.

(обратно)

228

Міфічна істота, найчастіше в образі злої потворної чаклунки.

(обратно)

229

Тут: спокійна, смирна.

(обратно)

230

Предмет, яким бавляться діти, іграшка.

(обратно)

231

Несподіване, нічим не обґрунтоване бажання як вияв чиєїсь неврівноваженості; каприз, забаганка.

(обратно)

232

Краща.

(обратно)

233

Глибока яма, западина.

(обратно)

234

Сосновий чи інший шпильковий ліс.

(обратно)

235

Гілками.

(обратно)

236

Густий волосяний покрив (зменш. до вовна).

(обратно)

237

Блиск поверхні.

(обратно)

238

Дикоросла троянда з простими, не кошлатими квітками й зі стеблами, вкритими шипами.

(обратно)

239

Вічнозелений низенький кущик із дуже дрібним і численним листям та лілово-рожевими квітами.

(обратно)

240

Повітря, густо насичене водяною парою.

(обратно)

241

Зимове взуття з повсті; валянки.

(обратно)

242

Дуже ослабла, знесиліла, виснажилася.

(обратно)

243

Гірська коза з невеликими, загнутими на кінцях рогами.

(обратно)

244

Спеціальний посуд, що в нього доять молоко.

(обратно)

245

Густий суп, здебільшого з пшона.

(обратно)

246

Давньослов’янське свято проводів зими, пристосоване християнською церквою до тижня перед Великим постом, пов’язане зі звичаєм веселитися та готувати певні страви (млинці, вареники з сиром і т. д.)

(обратно)

247

Білка.

(обратно)

248

Гудити, осуджувати, лаяти.

(обратно)

249

Невеличка хатка.

(обратно)

250

Тут: повинність — необхідність.

(обратно)

251

Верхня частина фасаду будинку, портика, колонади, що являє собою трикутну площину, обмежену з боків двосхилим дахом, обрамлену біля основи карнизом.

(обратно)

252

Вузька висока надбудова пірамідальної або конічної форми, що завершує будівлю.

(обратно)

253

Зсуканий з прядива виріб для зв’язування або прив’язування кого-, чого-небудь (пестл.).

(обратно)

254

Невелика посудина для рідини (найчастіше з дерева) з двома днищами і опуклими стінами, стягнутими обручами (пестл.).

(обратно)

255

Кімнати.

(обратно)

256

Занавіски.

(обратно)

257

Переносна кімнатна лава для сидіння.

(обратно)

258

Споруди, на яких гойдаються для розваги діти й молодь.

(обратно)

259

Тканина з густим коротким ворсом з натурального шовку або штучного волосся.

(обратно)

260

Старовинний чоловічий верхній одяг, пошитий у талію з фалдами ззаду.

(обратно)

261

Хитро.

(обратно)

262

Утратив здатність нормально мислити.

(обратно)

263

Проворний, спритний.

(обратно)

264

Собака з ярчати (щеняти), якого, за народним повір’ям, боїться нечиста сила.

(обратно)

265

Футляр для шаблі (кинджала, меча).

(обратно)

266

Знаки влади, регалії.

(обратно)

267

Голосно плакали.

(обратно)

268

Наказав.

(обратно)

269

Страждання, муки.

(обратно)

270

Невеличке лукавство, хитрощі.

(обратно)

271

Те, що служить прикриттям.

(обратно)

272

Крісло на спеціальному підвищенні.

(обратно)

273

Приміщення, що використовується для ув’язнення кого-небудь.

(обратно)

274

Той, хто сіє неспокій серед людей; бунтівник.

(обратно)

275

Тут: щілини.

(обратно)

276

Прислужник, готовий допомагати в будь-яких діях (переважно ганебних); поплічник.

(обратно)

277

Здатний на різні хитрощі або жарти.

(обратно)

278

Довгий мотузок із зашморгом на кінці.

(обратно)

279

Тут: почет, супроводжуючі особи.

(обратно)

280

Чоловік і жінка, які збираються одружуватися.

(обратно)

281

Корона, яку тримають над головами молодих під час обряду вінчання.

(обратно)

282

Те, що закриває доступ до чого-небудь, перешкоджає рухові (перешкоди).

(обратно)

283

Те, що розважає, веселить; забава.

(обратно)

284

Одерев’яніли.

(обратно)

285

Швидко, поспішно іти, часто ступаючи.

(обратно)

286

Тобто бідняк, незаможник, узагальнений поетичний образ запорожця.

(обратно)

287

Біля м. Кілії (нині райцентр Одеської обл.) в нижній течії Дунаю.

(обратно)

288

(Ординським) — шлях, яким ходили на Україну монголо-татарські орди.

(обратно)

289

Багате, розкішне святкове вбрання.

(обратно)

290

Домоткане грубе нефарбоване сукно; сіряк.

(обратно)

291

М’яке селянське взуття з цілого шматка шкіри без пришивної підошви, яке звичайно носили з онучами, прив’язуючи до ніг мотузками.

(обратно)

292

Шматки тканини, якими обмотували ноги перед взуванням.

(обратно)

293

Зав’язки до постолів.

(обратно)

294

З грубих товстих ниток.

(обратно)

295

Шапка з овечої шкіри.

(обратно)

296

Кімнати, гарно прибрані.

(обратно)

297

У Туреччині та Єгипті — титул найвищих урядових вельмож і генералів.

(обратно)

298

Золоті монети.

(обратно)

299

Тут: одяг.

(обратно)

300

Шапка з загнутим назад верхом.

(обратно)

301

Зроблений з бархату, оксамиту (тканини з густим коротким ворсом з натурального шовку або штучного волосся).

(обратно)

302

Насмілюєшся щось робити, зважуєшся на щось.

(обратно)

303

Стремена.

(обратно)

304

Вибухова речовина, яку застосовують для стрільби з вогнепальної зброї та для виготовлення снарядів і патронів.

(обратно)

305

Тут: удар, постріл.

(обратно)

306

Старовинна зброя, палиця з металевою ручкою.

(обратно)

307

Тут: дало можливість зазнати чогось.

(обратно)

308

Християнське весняне свято, посвячене воскресінню Боголюдини — Спасителя світу Ісуса Христа.

(обратно)

309

Молитовний дім у мусульман.

(обратно)

310

Прийняла турецьку віру.

(обратно)

311

Прийняла іншу віру.

(обратно)

312

Тепер Тробзон, турецький порт на Чорному морі, в минулому фортеця і невільницький ринок.

(обратно)

313

Стрічки.

(обратно)

314

Біла вовняна тканина.

(обратно)

315

Тут: покрита.

(обратно)

316

Почесний титул в Османській імперії.

(обратно)

317

Християнин, обернутий у мусульманство.

(обратно)

318

Триста п’ятдесят.

(обратно)

319

Сигналіст, що сурмить у трубу, ріг.

(обратно)

320

Спеціально обладнане місце на березі водойм з плавучою чи береговою спорудою для причалювання і стоянки суден.

(обратно)

321

Кафа (нині Феодосія), в XV–XVІІ ст. великий турецький невільницький ринок. Тут завжди було близько тридцяти тисяч невільників.

(обратно)

322

Звертання старшого до молодших.

(обратно)

323

Залізні ланцюги з кільцями, що їх заклепують або замикають на руках чи ногах арештованого, в’язня.

(обратно)

324

Чагарникова рослина родини розоцвітих із колючими пагонами та білими, рожевими або червоними квітками.

(обратно)

325

Велике весло, яким гребли кілька чоловік разом.

(обратно)

326

Старовинна назва м. Євпаторії, в XVІ—XVІІ ст. тут був турецький невільницький ринок.

(обратно)

327

Дочка санджака, старшого у військовому об’єднанні.

(обратно)

328

Залицяння, любовні пригоди.

(обратно)

329

Потай слухати.

(обратно)

330

Великий келих.

(обратно)

331

Білизна.

(обратно)

332

Тут: говоріть.

(обратно)

333

Те саме, що вільність.

(обратно)

334

Зроблені з булату (високоякісної міцної сталі особливого гарту з узорчастою поверхнею).

(обратно)

335

Тут: гамір, тривога.

(обратно)

336

Служник, посланець.

(обратно)

337

Роздратування.

(обратно)

338

Предмет жіночого вбрання, яким обмотують голову; чалма.

(обратно)

339

Сигнал.

(обратно)

340

Піщанй острів у гирлі Дніпра, стоянка запорожців.

(обратно)

341

Ця.

(обратно)

342

Який має хрестоподібну форму.

(обратно)

343

Знамена.

(обратно)

344

Човни, видовбані з колод.

(обратно)

345

Борт судна.

(обратно)

346

Тканина, вироблена з шовку і золотої канителі; парча.

(обратно)

347

Ділили.

(обратно)

348

Козацький монастир недалеко од Києва.

(обратно)

349

Козацький монастир біля Канева Черкаської обл..

(обратно)

350

Козацька церква в Запорізькій Січі.

(обратно)

351

Який має довжину сім п’ядей (п’ядь — давня східнослов’янська міра довжини, що дорівнює відстані між кінцями розтягнутих великого і вказівного пальців).

(обратно)

352

Старовинна вогнепальна зброя, схожа на рушницю.

(обратно)

353

Якого саме Клишу оспівує дума не встановлено: з історичних джерел відомий полковник Клиша (1637 р.), а також Клиша, який у складі посольства Хмельницького у лютому 1648 р. їздив до кримського хана Іслам-Гірея ІІІ.

(обратно)

354

Польський король Владислав ІV (перша половина XVІІ ст.).

(обратно)

355

Поляками.

(обратно)

356

Нежила частина селянських хат, яка з’єднує жилі приміщення з ґанком.

(обратно)

357

Старовинний круглий або конічний головний убір, обшитий чи оздоблений хутром.

(обратно)

358

Кімната.

(обратно)

359

Урочистий обід, сніданок або вечеря.

(обратно)

360

Невеличка скринька для зберігання дрібних речей.

(обратно)

361

Вельможні, імениті, знатні.

(обратно)

362

Максим Кривоніс (Перебийніс), один із видатних військових керівників і народних героїв визвольної війни 1648–1654 рр.

(обратно)

363

Мартин Пушкар (Пушкаренко), полковник полтавський, помічник і сподвижник Б. Хмельницького.

(обратно)

364

Народний герой, полковник вінницький і брацлавський, сподвижник Б. Хмельницького.

(обратно)

365

Дослідники вважають, що це Матвій Гладкий — перший миргородський полковник, якого було скарано в 1652 р. за наказом Б. Хмельницького за те, що він виступав проти обмеження козацького реєстру після Зборівської угоди.

(обратно)

366

Нестерпне знущання.

(обратно)

367

Добровільне.

(обратно)

368

Пристрій для упирання ноги вершника у вигляді металевої дужки, що підвішується до сідла задопомогою ременя.

(обратно)

369

Тут: захопили, переймаючи або збираючи докупи і женучи куди-небудь.

(обратно)

370

Низькі й широкі сани з боками, що розширяються від передка.

(обратно)

371

Завулок, прохід між двома вулицями.

(обратно)

372

Тут: до зброї.

(обратно)

373

Титул у деяких країнах Сходу, а також особа, яка має цей титул.

(обратно)

374

Чорні із синюватим полиском.

(обратно)

375

Одна з найпопулярніших народних пісень, в яких оспівується героїчна боротьба і смерть легендарного воїна, захисника рідної землі. Народна пам’ять зберегла прізвище — Морозенко (можливо, це Нестор Морозенко, осавул Кропивнянського полку, який разом з М. Кривоносом діяв на Поділлі проти польської шляхти і брав участь в облозі м. Збаража; є також думка, що це полковник Станіслав Морозенко (Мрзовицький), який загинув у 1649 р. у бою під Збаражем).

(обратно)

376

Син селянина з містечка Медведівки (на Чигиринщині), народний герой Коліївщини. У 1768 р. він зібрав у Холодному Яру, на Чигиринщині, гайдамацький загін у кількасот чоловік (у пісні 40 тисяч — поетичне перебільшення) і захопив Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Канів і разом із загоном Гонти — Умань — одну з найбільших фортець польської шляхти на Правобережжі.

(обратно)

377

Троянда.

(обратно)

378

Земляні укріплення у вигляді ровів із насипом; окопи.

(обратно)

379

Довга палиця, жердина, що використовується з різною метою.

(обратно)

380

Поетична назва урочища Жовті Води (нині П’ятихатський район Дніпропетровської обл.).

(обратно)

381

Велике зусилля, напруження м’язів при якій-небудь роботі, якомусь рухові.

(обратно)

382

Тут: стати видними, оголеними з-за розсунених губ.

(обратно)

383

Тут: полки.

(обратно)

384

Місток, зроблений з колод; кладка.

(обратно)

385

Який перебуває в дорозі, подорожує.

(обратно)

386

Архієрей; митрополит.

(обратно)

387

Засідателі казенної палати, військового суду.

(обратно)

388

Представники повітової поліції.

(обратно)

389

Тут: прізвище.

(обратно)

390

Здобути.

(обратно)

391

Вождь, отаман козаків у Запорізькій Січі.

(обратно)

392

Тут: дуже сумує.

(обратно)

393

Гнат Голий — видатний ватажок гайдамацького руху в 40-х роках XVІІІ ст.

(обратно)

394

У пісні помічник Гната Голого.

(обратно)

395

На Україні був поширений давній звичай — щоб бути непереможеним в бою, треба було покласти собі в чобіт грудку рідної землі.

(обратно)

396

Націдити.

(обратно)

397

Учасники народно-визвольної боротьби XVІІІ ст. на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського та єврейського гніту.

(обратно)

398

Холодна зброя у вигляді гострого металевого наконечника на довгому держаку.

(обратно)

399

Ґатунок шовкової тканини.

(обратно)

400

Місце тимчасового розташування; стоянка, табір.

(обратно)

401

Та, яка дає урожай в рік посіву; однорічна.

(обратно)

402

Тут: бажання, прагнення або схильність до чого-небудь.

(обратно)

403

Староста Каньовський — польський магнат на Галичині і на Правобережжі (50–70 рр. XVІІІ ст.).

(обратно)

404

Тут: дочка бондаря — ремісника, майстра, який виробляє діжки, бодні, дерев’яні відра.

(обратно)

405

Жінка з гордовитою поставою і плавною ходою.

(обратно)

406

Солдат польської армії.

(обратно)

407

Тут: поміж.

(обратно)

408

Тут: бажаю.

(обратно)

409

Старовинна срібна монета, що була в обігу в Німеччині, Чехії, Італії, а також в Україні.

(обратно)

410

Зроблена з тисової деревини (з тису).

(обратно)

411

Доба, 24 години.

(обратно)

412

Синя шовкова тканина.

(обратно)

413

Огорожа, сплетена з хмизу.

(обратно)

414

В Україні в XVІ—XVІІІ ст. зброєносець у козацької старшини.

(обратно)

415

Солдат придворної охорони.

(обратно)

416

Металевий або дерев’яний стрижень, загнутий на одному кінці.

(обратно)

417

Вечірні зібрання молоді, на яких у будні дні поряд із розвагами виконувалась і певна робота.

(обратно)

418

Молода заміжня жінка.

(обратно)

419

Сокира з довгим держаком.

(обратно)

420

Релігійне свято.

(обратно)

421

Вкриті пір’ям; птахи.

(обратно)

422

Щастя, благополуччя (діал.).

(обратно)

423

Те саме, що мішок.

(обратно)

424

Тут: куток.

(обратно)

425

Стіжок із 60 снопів, складених колоссям усередину й прикритих одним снопом зверху.

(обратно)

426

Вітаю, поздоровляю.

(обратно)

427

Тут: печера.

(обратно)

428

Утілився.

(обратно)

429

Покривало.

(обратно)

430

Загорода або хлів для овець.

(обратно)

431

Народно-побутова одиниця об’єму сипких тіл місткістю від 16 до 25 кг та посудина такої місткості.

(обратно)

432

Відходи при обмолочуванні й очищуванні зерна хлібних злаків, що використовуються переважно як корм для тварин.

(обратно)

433

Там.

(обратно)

434

Молода неодружена людина; парубок.

(обратно)

435

Тут: красиві.

(обратно)

436

Те, що одягають на себе; убрання.

(обратно)

437

Приміщення в житловому будинку, де тримають продукти харчування, хатні речі тощо.

(обратно)

438

Виріб машинного або ручного в’язання, що одягають на ноги за коліна.

(обратно)

439

Дрібна розмінна монета вартістю 20 копійок або 40 крейцарів.

(обратно)

440

Золота монета вартістю 3 крб.

(обратно)

441

Тут: сорочка.

(обратно)

442

Старовинний головний убір заміжньої жінки.

(обратно)

443

Жіночий головний убір, оздоблений коралями або перлами.

(обратно)

444

Та, яку сіють восени і збирають наступного року.

(обратно)

445

Хліб у зерні; зерно.

(обратно)

446

Ручне знаряддя для прядіння у вигляді тонкої палички з видовженими загостреними кінцями і потовщенням посередині.

(обратно)

447

Тут: палиця.

(обратно)

448

Велика рогата худоба.

(обратно)

449

Махати.

(обратно)

450

Листяний ліс на родючих ґрунтах, у якому переважає дуб.

(обратно)

451

Жито.

(обратно)

452

Чотири.

(обратно)

453

Багаторічна трав’яниста рослина родини рутових, яка містить ефірну олію.

(обратно)

454

Нижній край солом’яної покрівлі, який звисає над стіною.

(обратно)

455

Будівля для зберігання снопів, сіна, полови, а також для молотьби, віяння.

(обратно)

456

Невеличка, загострена з одного боку паличка, за допомогою якої в’яжуть снопи.

(обратно)

457

Обряд плетіння вінків для нареченої та нареченого в четвер перед весільною неділею, що супроводжується піснями.

(обратно)

458

Те саме, що вінок.

(обратно)

459

Дівчина, яка на запрошення молодої бере участь у весільному обряді.

(обратно)

460

Який має вигляд хреста або окремі елементи у формі хреста.

(обратно)

461

Великий круглий пухкий хліб із прикрасами із тіста, що його печуть на весілля.

(обратно)

462

Сосновий або інший шпильковий ліс; мішаний ліс із переважанням сосни.

(обратно)

463

Товариш молодого (жениха), який є головним розпорядником весілля.

(обратно)

464

Рубаючи вподовж дерева, знімати верхній шар деревини.

(обратно)

465

Пекти вироби так, щоб утворилася світло-коричнева кірка; зарум’янювати.

(обратно)

466

Жінки, які, добре знаючи весільні обряди, порядкують на весіллі.

(обратно)

467

Те саме, що роза.

(обратно)

468

Птах родини воронових із чорним пір’ям, блискучим на спині.

(обратно)

469

Зменш. — пестл. до луг (поросла травою та кущами лука, що використовується як пасовисько й сіножать).

(обратно)

470

Тут: дія за значенням літати.

(обратно)

471

Тут: дія за значенням кувати.

(обратно)

472

Місце за столом, де сидять наречений і наречена під час весілля.

(обратно)

473

Тут: дія за значенням дівувати (брати участь у дівочих розвагах).

(обратно)

474

Одяг (зменш. — пестл.).

(обратно)

475

Тут: мати (жінка стосовно до народжених нею дітей).

(обратно)

476

Те саме, що барити.

(обратно)

477

Мати чоловіка.

(обратно)

478

Кам’яниста.

(обратно)

479

Примхлива, капризна, уперта.

(обратно)

480

Певним чином обладнана частина огорожі; місце, де перелазять чи переступають, перескакують через неї.

(обратно)

481

Триматися осторонь, уникати кого-, чого-небудь.

(обратно)

482

Колючий кущ родини розових, що дає темно-сині їстівні плоди з терпким кисло-солодким присмаком.

(обратно)

483

Грає з запалом.

(обратно)

484

Тут: лякати.

(обратно)

485

Доки.

(обратно)

486

Особа, яка носила прапор або корогву війська.

(обратно)

487

Приладдя для куріння, що складається з мундштука і чашечки для накладання тютюну.

(обратно)

488

Видобути іскри, вогонь, ударяючи кресалом або металевим предметом по кременю.

(обратно)

489

Зроблене з деревини горіха.

(обратно)

490

Гамір, безладний шум.

(обратно)

491

Геть, невідомо куди.

(обратно)

492

Об’єднання кількох кочових племен під владою одного хана.

(обратно)

493

Вояк, солдат-росіянин.

(обратно)

494

Колючий кущ родини розових, що дає темно-сині їстівні плоди з терпким кисло-солодким присмаком.

(обратно)

495

Візник і торговець, який перевозив на волах хліб, сіль, рибу та ін. товари для продажу.

(обратно)

496

Журба.

(обратно)

497

Зв’язані докупи, скріплені мотузкою або нанизані на неї предмети.

(обратно)

498

Безліса ділянка верхнього поясу українських Карпат, яка використовується для пасовиська та сінокосу.

(обратно)

499

Відро.

(обратно)

500

Те саме, що козачок — жвавий український народний танець.

(обратно)

501

Старовинний чеський швидкий за темпом парний танець із дводольним тактом.

(обратно)

502

Якби.

(обратно)

503

Посудина у вигляді широкої чашки, в якій звичайно подають страву до столу.

(обратно)

504

Драглиста страва зі слив та борошна або круп.

(обратно)

505

Вид невисокого взуття переважно на шнурках або ґудзиках (пестл.).

(обратно)

506

Гарно.

(обратно)

507

Картати, дорікати.

(обратно)

508

Забороняти.

(обратно)

509

Гарна.

(обратно)

510

Звичайно одноразова праця гуртом для швидкого виконання великої за обсягом роботи, на яку скликають сусідів, родичів, товаришів.

(обратно)

511

Парубок.

(обратно)

512

Огорожа, плетена з хмизу.

(обратно)

513

Однорічні трав’янисті рослини, зі стебел яких виготовляють прядиво.

(обратно)

514

Починати.

(обратно)

515

Пестливе звертання до дівчини.

(обратно)

516

Дошка або колода, покладена через річку, струмок, болото для переходу.

(обратно)

517

Невисока огорожа переважно по краях містка.

(обратно)

518

Шматок тканини, яким обмотують ноги перед взуванням.

(обратно)

519

Одужала (діал.).

(обратно)

520

Старовинний музичний інструмент, що складається з дерев’яного корпуса трапецеїдальної форми і металевих струн, на яких грають, ударяючи молоточками або паличками.

(обратно)

521

Місцевість за селом, де пастух збирає худобу; вигін.

(обратно)

522

Може.

(обратно)

523

Те, що вабить; спокуса.

(обратно)

524

Тут: разом.

(обратно)

525

Той, хто доглядає вівці; пастух.

(обратно)

526

Капелюх, бриль.

(обратно)

527

Тут: матимете; будете.

(обратно)

528

Щипковий музичний інструмент, сила і висота звуку якого регулюються ротовою порожниною того, хто грає.

(обратно)

529

Тут: пудра.

(обратно)

530

Зустріла.

(обратно)

531

Картопля.

(обратно)

532

Нечищена.

(обратно)

533

Незаміжня.

(обратно)

534

Тут: брудне місце.

(обратно)

535

Те саме, що вишивати.

(обратно)

536

Виготовлений для вареників, розкачаний, як коржик, шматочок тіста, що його іноді варять і без начинки.

(обратно)

537

Тут: молоко.

(обратно)

538

Тут: багача (багачева).

(обратно)

539

Тут: те.

(обратно)

540

Затримуйся (діал.).

(обратно)

541

Невдало, незручно ступаючи або раптово зачіплюючись, втратив рівновагу.

(обратно)

542

Те саме, що плата.

(обратно)

543

Тихо.

(обратно)

544

Стебло трав’янистої рослини.

(обратно)

545

Тут: міцно притулюся.

(обратно)

546

Тут: проявить ніжність.

(обратно)

547

Тут: освітлювати, осявати.

(обратно)

548

Сильний вітер зі снігом; метелиця, хуртовина.

(обратно)

549

Господар.

(обратно)

550

Гарна.

(обратно)

551

Гайворон, перелітний птах родини воронових з блискучим чорним пір’ям.

(обратно)

552

Християнське весняне свято, присвячене воскресінню Боголюдини — Спасителя світу Ісуса Христа.

(обратно)

553

Одне з великих християнських свят (7 квітня) на честь сповіщення Діві Марії архангелом Гавриїлом про народження Сина Божого Ісуса Христа.

(обратно)

554

Довго мокне.

(обратно)

555

Краще.

(обратно)

556

Ручний кошик із лубу або лози.

(обратно)

557

Назва кожного з трьох церковних свят, що відзначаються православною церквою з 14 по 29 серпня.

(обратно)

558

Мілке місце річки, озера чи ставка, в якому можна переходити або переїжджати на інший бік.

(обратно)

559

Те саме, що ікони.

(обратно)

560

Видавати своєрідні переливчасті звуки (про голубів, горлиць).

(обратно)

561

Рогові утворення в кінці ніг деяких ссавців; копито.

(обратно)

562

Людина, позбавлена зору.

(обратно)

563

Частина поверхні, що відрізняється іншим забарвленням; пляма.

(обратно)

564

Прикріплений до держака мотузок або ремінець, яким поганяють тварин; канчук, пуга.

(обратно)

565

Старовинний чоловічий верхній одяг з довгими полами; жупан.

(обратно)

566

Верхнє внутрішнє покриття в будь-якому приміщенні.

(обратно)

567

Натягнена на обруч густа сітка, крізь яку просівають борошно та інші сипкі речовини або проціджують що-небудь.

(обратно)

568

Нежила частина селянських хат і невеликих міських будинків, яка з’єднує жиле приміщення з ґанком, рундуком або переділяє будинок, хату на дві половини.

(обратно)

569

Височина часто з пологими схилами; пригір.

(обратно)

570

Затягнуті, підв’язані або опоясувані ременем, поясом по талії.

(обратно)

571

Щільна тканина.

(обратно)

572

Великий хижий птах із блискучим чорно-синім пір’ям, що живе подалі від осель; ворон.

(обратно)

573

Шум від руху, падіння води або іншої рідини, а також удари по поверхні води.

(обратно)

574

Тут: убуває, зменшується.

(обратно)

Оглавление

ВІК ЖИВИ — ВІК УЧИСЬ

МІФИ І ЛЕГЕНДИ

  Створення землі

  Чому буває сумне сонце

  Як вийшли на небі зорі «Віз»

  Вітер

  Вогонь

  Про дощ

  Чому пес живе коло людини

  Лісова панна — 1

  Лісова панна — 2

  Дажбог[32] і Жива

  Берегиня

  Неопалима купина[44]

БИЛИНИ

  Ілля Муромець і Соловей-розбійник

  Бій Дуная з Добринею

  Олексій Попович

УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ КАЗКИ

  Мудра дівчина

  Про правду і кривду

  Про жар-птицю і вовка

  Красний Іванко і закляте місто

  Кирило Кожум’яка

  Котигорошко

  Котик і півник — 1

  Про котика і півника —2

  Коза-дереза

ЛІТЕРАТУРНІ КАЗКИ

  Іван Франко Фарбований лис

  Василь Королів-Старий Потерчата[198]

  Василь Королів-Старий Хуха-Моховинка

  Іван Липа Близнята

  Василь Симоненко Цар Плаксій і Лоскотон

    Дядько Лоскотон

    Арешт Лоскотона

    Весілля в палаці

    Звільнення Лоскотона

    Продовження весілля

ДУМИ

  Козак Голота[286]

  Маруся Богуславка

  Дума про Самійла Кішку

  Хмельницький та Барабаш

  Буря на Чорному морі

ІСТОРИЧНІ ПІСНІ

  Зажурилась Україна, бо нічим прожити

  Та, ой, як крикнув же козак Сірко

  Ой Морозе, Морозенку[375]

  Максим козак Залізняк[376]

  Чи не той то Хміль (Пісня про Богдана Хмельницького)

  За Сибіром сонце сходить (Пісня про Устима Кармалюка)

  Ой був в Січі старий козак (Пісня про Саву Чалого і Гната Голого)

СТРІЛЕЦЬКІ ПІСНІ

  Ой у лузі червона калина похилилася С. Чернецький, Г. Труха

  Гей, видно село Л. Лепкий

БАЛАДИ

  У містечку Богуславку Каньовського[403] пана (Пісня про Бондарівну)

  Да летить стріла

  Ой на горі огонь горить

  Козака несуть

  В Цариграді на риночку (Пісня про Байду)

  В неділю рано зілля копала (Ой ти, Грицю, дорогий кришталю)

  Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси…

КАЛЕНДАРНО-ОБРЯДОВА ПОЕЗІЯ

  Пісні зимового циклу

    Ой хто, хто Миколая[420] любить

    Засівна

    Нова радість стала

    Добрий вечір тобі, пане господарю

    Щедрик, щедрик, щедрівочка

    Як ще не було початку світа

    Ой рано, рано кури запіли — 1

    Ой рано, рано — 2

    Ой у нашої господиненьки

  Веснянки

    Ой весна, весна — днем красна

    Ой кувала зозуленька

    Кривий танець

  Пісні літнього циклу

    У ржі[451] на межі

    Ой біжить, біжить мала дівчина

    Проведу я русалочки аж до бору

    Заплету віночок

    Ой вінку мій, вінку

    Купайло, Купайло

    Маяло житечко, маяло

    Там у полі криниченька

РОДИННО-ОБРЯДОВА ПОЕЗІЯ

  Весільні пісні (Вінкоплетини[457])

    Ой в долину йа, дружечки

    До двору, дружечки, до двору

    До бору[462], бояри[463], до бору

    А брат сестрицю та й розплітає

    Рости, сосно, вгору

    Летять галочки[468] у три рядочки

    Ненько[475] моя, та й не гай[476] мене

  Родинно-побутова поезія

    Ой не світи, місяченьку

    Сонце низенько

    Цвіте терен[482]

    Місяць на небі, зіроньки сяють

    В кінці греблі шумлять верби

  Пісні про родинне життя

    За городом качки пливуть

  Колискові пісні

    Ой ти, коте, коточок!

  Суспільно-побутові пісні

    Ой на горі да женці жнуть

    Стоїть явір над водою

    Гомін[490], гомін, гомін по діброві

    Ой у полі та криниченька

  Коломийки

    Дозвілля молоді

    Жартівливі коломийки

ПІСНІ МАРУСІ ЧУРАЙ

  Засвистали козаченьки

  Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці

  Віють вітри, віють буйні

ПІСНІ ЛІТЕРАТУРНОГО ПОХОДЖЕННЯ

  Ще не вмерла Україна Слова Павла Чубинського Музика Михайла Вербицького

  На долині туман В. Діденко

  Молитва за Україну О. Кониський

АФОРИСТИЧНІ ЖАНРИ

  Прислів’я та приказки

    Пори року

      Зима

      Весна

      Літо

      Осінь

    Рідна земля

    Дружба

    Сусіди

    Гостини

    Здоров’я

    Дні тижня

    Тваринний та рослинний світ

    На всі випадки життя

  Загадки

*** Примечания ***